АВТОРИ
Ротань В.Г., керівник авторського колективу і відповідальний редактор, член Науково-консультативної Ради Верховного Суду України, доктор юридичних наук, професор
Ярема А.Г., суддя, заступник Голови Верховного Суду України, Заслужений юрист України
Кривенко В.В., суддя, Голова Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України, Заслужений юрист України, кандидат юридичних наук
Карабань В.Я., суддя Вищого господарського суду України, Заслужений юрист України, кандидат юридичних наук
Сонін О.Є., доцент кафедри цивільного і трудового права Таврійського національного університету ім. В.І. Вернадського, кандидат юридичних наук, доцент.
Книга написана на підставі неподільного співавторства.
ЦИВІЛЬНИЙ КОДЕКС УКРАЇНИ
КНИГА ПЕРША ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ
РОЗДІЛ I ОСНОВНІ ПОЛОЖЕННЯ
ГЛАВА 1 ЦИВІЛЬНЕ ЗАКОНОДАВСТВО УКРАЇНИ
Стаття 1. Відносини, що регулюються цивільним законодавством
1. Цивільним законодавством регулюються особисті немайнові та майнові відносини (цивільні відносини), засновані на юридичній рівності, вільному волевиявленні, майновій самостійності їх учасників.
2. До майнових відносин, заснованих на адміністративному або іншому владному підпорядкуванні однієї сторони другій стороні, а також до податкових, бюджетних відносин цивільне законодавство не застосовується, якщо інше не встановлено законом.
1. Предметом правового регулювання є суспільні відносини. Ці відносини поділяються на види. Окремі види суспільних відносин утворюють предмет правового регулювання відповідних галузей законодавства. Отже, визнання певних суспільних відносин предметом певної галузі законодавства обумовлює застосування до цих відносин одних чи інших правових норм. Так, відносини між двома суб'єктами, наприклад, між податковим органом та банком з приводу податкової поруки (ч. 8.8 ст. 8 Закону «Про порядок погашення зобов'язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами» [164]), можуть бути визнані предметом цивільного законодавства. Це означає, що ці відносини регулюються цивільним законодавством, а до правовідносин, що виникають на підставі договору податкової поруки, застосовуються норми цивільного права (зокрема, про визнання правочинів недійсними, про позовну давність, про відповідальність тощо). Якщо ж ці відносини визнати податковими, до чого підштовхує уже основний зміст закону, що передбачає податкову поруку, то тоді до правовідносин, що виникають на підставі податкової поруки, норми цивільного права застосовуватись не можуть. Зауважимо, що відносини щодо податкової поруки все-таки належать до предмета цивільного законодавства.
2. Визнання предметом цивільного законодавства майнових та особистих немайнових відносин, що характеризуються ознаками юридичної рівності, вільного волевиявлення та майнової самостійності їх учасників, є загальним правилом, що не виключає встановлення спеціальних законодавчих положень, які відступають від цього правила. У відповідних випадках законодавець веде пошук найбільш доцільних варіантів регулювання майнових та особистих немайнових відносин. При цьому законодавець обґрунтовано не вважає себе пов'язаним загальним правилом про те, що цивільне законодавство не повинне регулювати відносини, яким не повного мірою характерні ознаки юридичної рівності, вільного волевиявлення та майнової самостійності. Це — загальна тенденція, що характерна для сучасного цивільного законодавства більшості країн. Вона проявляється, наприклад, у встановленні певних пільгових норм стосовно споживачів, суб'єктів авторського та суміжних прав тощо.
3. Слід, однак, звернути увагу на ту обставину, що предмет цивільного права у ч. 1 ст. 1 ЦК визначений невдало. По-перше, формулювання «особисті немайнові та майнові відносини» дає змогу віднести слово «особисті» і до слова «немайнові», і до слова «майнові». Тож виходить, що цивільним законодавством регулюються «особисті немайнові» і «особисті майнові» відносини. Це — очевидний недолік законодавчого формулювання, бо термін «особисті майнові відносини» не використовується в законодавстві взагалі. Правильно треба було написати або «особисті немайнові, а також майнові відносини», або «майнові та особисті немайнові відносини». По-друге, слова «цивільні відносини», взяті в дужки, розміщені всередині ч. 1 ст. 1 ЦК, а їх треба було поставити в кінці. Чинний текст дає підстави стверджувати, що цивільними є будь-які майнові та особисті немайнові відносини, а цивільне законодавство регулює не всі цивільні відносини, а тільки ті, які засновані на юридичній рівності, вільному волевиявленні та майновій самостійності їх учасників. Але таке твердження, хоч і ґрунтується на тексті ч. 1 ст. 1 ЦК, але не може братись до уваги при правозастосуванні, оскільки суперечить численним спеціальним правилам, що виключають визнання цивільними тих майнових і особистих немайнових відносин, яким не притаманні ознаки юридичної рівності, вільного волевиявлення та майнової самостійності.
4. Майнові відносини слід розуміти з урахуванням змісту, що надається категорії майна в цивільному законодавстві. У ст. 190 ЦК майно визначається як річ, сукупність речей, а також майнові права та обов'язки. До речей відносяться не тільки об'єкти матеріального світу, матеріальні блага, що здатні безпосередньо задовольняти особисті та виробничі потреби людей, а й гроші, цінні папери (ст. 177 ЦК). Оскільки визначення договору купівлі-продажу як такого, за яким продавець зобов'язується передати покупцеві майно (ст. 655 ЦК), поширюється на відносини щодо постачання енергетичними та іншими ресурсами через приєднану мережу (ст. 714 ЦК), майном слід визнати і всі такі ресурси. Це відповідає тлумаченню поняття майна, що використовується у ст. 1 Додаткового протоколу (Протоколу № 1) до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод [8], Європейським Судом з прав людини. Європейським Судом допускається дещо ширше тлумачення поняття майна, ніж це прийнято в законодавстві та судовій практиці України. У рішеннях Європейського Суду визнавалось, що відповідно до положень про захист прав на майно захищаються права не тільки на речі, а й на акції, на отримання орендної плати, на отримання прибутку тощо. Це не означає, що при застосуванні положень Цивільного кодексу термін «майно» слід тлумачити широко, але при застосуванні відповідних положень названої Конвенції цей термін слід тлумачити так само, як його тлумачить Європейський Суд з прав людини.
5. У контексті ст. 1 ЦК майнові відносини слід розуміти перш за все як відносини з приводу речей та їх сукупностей. Ці відносини, урегульовані актами цивільного законодавства, можуть набувати форми абсолютних або відносних правовідносин. Абсолютні майнові відносини надають особі можливість безпосередньо діяти стосовно об'єкта і в такий спосіб задовольняти свої потреби та здійснювати свої інтереси. Це — відносини між суб'єктом права та об'єктом. Безпосередньо ці відносини не регулюються нормами цивільного права, але опосередковуються ними шляхом встановлення загальної заборони перешкоджати управненій особі в здійсненні її прав щодо відповідних об'єктів (речей). Ця заборона поширюється на будь-яку особу, на всіх суб'єктів цивільного права. Оскільки об'єктом майнових абсолютних відносин є речі, вони називаються речовими, а система норм, що регулює ці відносини, отримала назву «речове право». Поняття абсолютних майнових правовідносин (абсолютних майнових прав) щодо речей використовувалось у радянському правознавстві, оскільки категорії речових правовідносин і речових прав були на той час неприйнятними з ідеологічних міркувань. Слід, однак, враховувати, що об'єктом цивільного обороту стають дедалі ширше майнові права. З приводу таких об'єктів також можуть виникати абсолютні і відносні відносини.
6. У межах абсолютних майнових відносин управнена особа має можливість безпосередньо здійснити своє право на майно, не використовуючи результати дій інших осіб і не вимагаючи від них здійснення певних дій, тобто не вступаючи безпосередньо у відносини з іншими особами. На відміну від цього, у відносних майнових правовідносинах управнена особа не може здійснити свої майнові права інакше, ніж через дії іншої сторони. Так, у відносинах купівлі-продажу покупець має право отримати куплену річ, але ж передання речі повинен здійснити продавець. Відносні майнові відносини регулюються нормами зобов'язального права. Проте є значний масив норм, що не входять до складу зобов'язального права, але регулюють такі відносини (наприклад, відносини, що виникають при спадкуванні). Відносні майнові відносини виникають не тільки з приводу передання речей, а й з приводу виконання робіт та надання послуг, у тому числі і тоді, коли роботи виконуються, а послуги надаються безоплатно.
7. Інформація визначається як нематеріальне благо (ст. 201 ЦК). Але ж визнається можливість відшкодування не тільки моральної, а й майнової шкоди, завданої порушенням права на інформацію (ч. 1 ст. 200 ЦК). Наведені норми цивільного законодавства не виключають виникнення з приводу інформації, що є об'єктом права власності (ст. 38 Закону «Про інформацію» [65]), як абсолютних, так і відносних (зобов'язальних) правовідносин.
8. Результати творчої діяльності — об'єкти інтелектуальної власності прямо цивільним законодавством до категорії майна не відносяться. Проте положення і Цивільного кодексу, і спеціальних законів, що регулюють відносини з приводу окремих об'єктів інтелектуальної власності, визнають, що стосовно цих об'єктів виникають майнові відносини. Як і відносини з приводу речей, вони поділяються на абсолютні і відносні. Регулювання абсолютних відносин здійснюється нормами, що входять до складу права інтелектуальної власності, а відносних — також нормами зобов’язального права.
9. Цивільне законодавство регулює не тільки майнові, а й особисті немайнові відносини. Останні регулюються положеннями Книги другої «Особисті немайнові права» і Книги четвертої «Право інтелектуальної власності». З приводу особистих немайнових благ можуть виникати як абсолютні, так і відносні правовідносини. Це не означає, що особисті немайнові права можуть відчужуватися чи в інший спосіб передаватися іншим особам. На відміну від раніше чинного Цивільного кодексу, що, крім особистих немайнових прав на результати інтелектуальної діяльності, визнавав та захищав тільки право на честь, гідність та ділову репутацію, новий Цивільний кодекс значно розширив коло відносин з приводу особистих немайнових благ, що регулюються цивільним законодавством. Ці відносини також можуть бути як абсолютними, так і відносними.
10. У частині першій ст. 1 ЦК зазначено три ознаки майнових та особистих немайнових відносин, що регулюються цивільним законодавством: вони повинні бути засновані на юридичній рівності, вільному волевиявленні та майновій самостійності їх учасників. Ці ознаки цивільних відносин не можуть бути визнані достатньо чіткими критеріями для того, щоб відрізняти цивільні відносини від інших, оскільки є такі випадки, коли в цивільних відносинах допускається відступлення від засад рівності, вільного волевиявлення та майнової самостійності. Але ж і нехтувати ними як зовсім непридатними для визначення цивільних відносин не можна.
11. Критерій юридичної рівності означає відсутність владної підпорядкованості між сторонами відповідних правовідносин якраз в межах цих правовідносин. Органи державної влади, органи влади Автономної Республіки Крим, органи місцевого самоврядування зазвичай вступають з іншими суб'єктами у відносини, що характеризуються ознакою «влада — підпорядкування», але досить поширеною є участь цих органів також в цивільно-правових зобов'язаннях як в договірних, так і в таких, що виникають внаслідок завдання шкоди, набуття, збереження майна без достатньої правової підстави тощо. Для розмежування публічно-правових та цивільно-правових відносин, в які вступають органи державної влади, органи влади Автономної Республіки Крим та органи місцевого самоврядування з іншими особами, використовується критерій рівності. Поки ці органи діють в межах своїх владних стосовно іншої сторони цих правовідносин повноважень як органи влади чи місцевого самоврядування, в тому числі і вступають в майнові відносини, на такі відносини не можна поширювати цивільне законодавство. Але ж органи виконавчої влади, органи місцевого самоврядування, на жаль, не завжди діють в рамках повноважень, наданих їм законодавством. Тому майновими відносинами, що ґрунтуються на адміністративному або іншому владному підпорядкуванні однієї сторони іншій, слід вважати лише ті відносини, в яких органи виконавчої влади чи органи місцевого самоврядування діють в межах своїх повноважень і в яких підпорядкована юридична чи фізична особа зобов'язана виконувати вказівки органу виконавчої влади чи органу місцевого самоврядування. Діючи за межами цих повноважень, такий орган вступає в приватно-правові майнові відносини. Якщо орган виконавчої влади, орган місцевого самоврядування, виходячи за межі своїх повноважень, порушує майнові або інші права фізичної або юридичної особи, із факту такого порушення виникають не публічно-правові, а приватно-правові відносини, на які поширюється чинність актів цивільного законодавства. Навіть підпорядкована органу влади чи місцевого самоврядування юридична особа (підприємство) у відповідних випадках одержує право вимагати в судовому порядку визнання недійсним акта, що не відповідає компетенції органу, який його видав, чи іншим вимогам законодавства. Лише в окремих випадках нормами публічного права регулюються відносини з приводу порушення органом виконавчої влади або місцевого самоврядування прав підпорядкованої юридичної особи.
Юридична особа вправі також у випадках, передбачених законом, вимагати відшкодування збитків, завданих їй в результаті виконання нею вказівок органів державної влади, органів влади Автономної Республіки Крим і місцевого самоврядування та їх посадових осіб, якими порушені права юридичної особи, а також унаслідок неналежного здійснення такими органами або їх службовими особами своїх обов'язків щодо юридичної особи. Це закріплюється в спеціальних нормах (ст. 21, 1173, 1174 ЦК; ч. 3 ст. 147 ГК [42]). Оскільки такі відносини носять цивільно-правовий характер (у частині, що виходить за межі обов'язку підприємства підпорядковуватися органу виконавчої влади або місцевого самоврядування), юридичні особи можуть захищати свої цивільні права перед зазначеними органами і в інші способи, передбачені законами для захисту цивільних прав. Викладене стосується і фізичних осіб (ст. 56 Конституції України [1]).
12. При переданні державного або комунального майна від однієї юридичної особи до іншої (це називається передання майна з балансу однієї юридичної особи на баланс іншої) виникають не лише публічно-правові майнові відносини між кожною із таких юридичних осіб та її органом вищого рівня — відносини, засновані на адміністративному чи іншому підпорядкуванні однієї сторони іншій, — але і приватно-правові майнові відносини між зазначеними юридичними особами, які (відносини) регулюються нормами Цивільного кодексу (Закон «Про передачу об'єктів права державної та комунальної власності» [124]). У таких випадках виникають публічно-правові відносини між органом виконавчої влади або місцевого самоврядування, з однієї сторони, і організацією, зобов'язаною передати майно, та організацією, зобов'язаною прийняти майно, з іншої. Проте, і відносини між організацією, зобов'язаною передати майно, з однієї сторони, і організацією, зобов'язаною прийняти це майно, з іншої сторони, потребують при цьому правового врегулювання, якщо тільки майно безпосередньо передається від однієї організації іншій, а не вилучається у однієї організації органом виконавчої влади (місцевого самоврядування) у своє безпосереднє управління і згодом не передається іншій організації. Так, наприклад, між організацією, що приймає, і тією, що передає, може виникнути спір про недостачу переданого майна. Він повинен кваліфікуватися як спір цивільно-правовий.
13. Звернемо увагу також і на ту обставину, що перебування юридичних осіб у відносинах «влада — підпорядкування» не виключає укладення ними цивільно-правових договорів, тобто вступу відповідних органів, що мають владні повноваження та є юридичними особами, в цивільно-правові відносини з підпорядкованими юридичними особами. Юридично ці два види відносин жодним чином не впливають один на інший. Але проблема розмежування цивільно-правових і публічно-правових відносин при цьому набуває суттєвої складності. Так, відносини між державними замовниками (міністерствами, іншими центральними органами виконавчої влади, місцевими державними адміністраціями) і виконавцями державного замовлення відповідно до Закону «Про державне замовлення для задоволення пріоритетних державних потреб» [95] повинні бути кваліфіковані як цивільно-правові, хоча б виконавцем була юридична особа, що визначається чинним законодавством як казенне підприємство, а замовником — міністерство, що здійснює управління цим казенним підприємством. Такий же характер мають відносини між державними замовниками і виконавцями державного оборонного замовлення (Закон «Про державне оборонне замовлення» [127]); між органом, який здійснює управління державним матеріальним резервом, з однієї сторони, і юридичними особами, які здійснюють поставку і зберігання продукції матеріального резерву (Закон «Про державний матеріальний резерв» [108]), — з іншої. Проте в останньому випадку законодавець визнає можливим за неналежне виконання обов'язків, які носять цивільно-правовий характер, застосовувати публічно-правові санкції. Визначення їх правової природи особливо ускладнюється тим, що в ст. 14 Закону «Про державний матеріальний резерв» (у заголовку статті і ч. 6) вони називаються мірами майнової відповідальності, а в ч. 4 ст. 8 і в ст. 15 названого Закону — фінансовими санкціями. Про публічно-правовий характер санкцій, передбачених ст. 14 Закону «Про державний матеріальний резерв», свідчить те, що вони застосовуються на підставі рішення центрального органу виконавчої влади (Президент України видав Указ, відповідно до якого створено Державний комітет України з державного матеріального резерву [260] та іншим Указом затвердив Положення про Державний комітет України з державного матеріального резерву) у безспірному порядку (ч. 17 ст. 14 зазначеного Закону). Про це ж свідчить і можливість оскарження таких рішень у суді. Це означає, що на відносини щодо застосування таких санкцій не поширюються положення Цивільного кодексу про вину юридичної особи, що припустилася порушення, про позовну давність (останнє безпосередньо сформульовано в ч. 6 ст. 14 Закону «Про державний матеріальний резерв» і п. 6 ч. 1 ст. 268 ЦК).
14. Не застосовується Цивільний кодекс і до податкових правовідносин. При цьому податкові правовідносини треба розуміти не тільки як буквально податкові, а ширше, тобто як правовідносини з приводу податків і зборів (обов'язкових платежів), як вони характеризуються в Законі «Про систему оподаткування» [109]. Зокрема, до категорії податкових належать і відносини, що ґрунтуються на договорі про розстрочення або відстрочення податкових зобов'язань (ч. 14.5 ст. 14 Закону «Про порядок погашення зобов'язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами» [164]), а також відносини податкової застави (ст. 8 того ж Закону). Сама правова конструкція договорів у сфері податкових (бюджетних) відносин є юридично небездоганною. Природі публічних відносин відповідає звернення відповідних осіб із заявою чи клопотанням до державного органу чи органу місцевого самоврядування та видання таким органом розпорядчого акта, яким заява чи клопотання задовольняються або відхиляються. Але ж, якщо законодавець визнав за необхідне використання договірної форми, не можна виключати застосування до відповідних відносин за аналогією норм цивільного права. Врешті-решт, якщо законом прямо не передбачається застосування законодавства за аналогією (це стосується Господарського процесуального кодексу), жодний спір не може бути невирішеним з мотивів відсутності законодавства (частина шоста ст. 4 ГПК [31]).
15. Публічно-правовий характер мають також відносини з приводу надсилання видавцями передбаченим законодавством установам і організаціям обов'язкових примірників видань (ст. 24 Закону «Про видавничу справу» [114]). У силу цього установи і організації, які мають право на одержання обов'язкових примірників, не можуть безпосередньо звертатися до видавців з позовами про передання примірників відповідних видань. їх право не є цивільним і не може захищатись в порядку, встановленому для захисту цивільного права. Таке право може бути реалізоване тільки шляхом звернення до відповідних органів виконавчої влади, що контролюють видавничу діяльність.
16. Податкові відносини повністю охоплюються поняттям бюджетних відносин. Тому, в принципі, і не було необхідності спеціально в ст. 1 ЦК вказувати на те, що Цивільний кодекс не застосовується до податкових відносин. Але бюджетні відносини податковими не вичерпуються. Бюджетні відносини в науці розуміються як відносини з приводу формування і використання державного і місцевих бюджетів в Україні. Доходи бюджетів формуються не тільки за рахунок податків і зборів (обов'язкових платежів), встановлених Законом «Про систему оподаткування», але й за рахунок інших джерел, передбачених Бюджетним кодексом України (ст. 23, 69, 71) [37]. Серед цих джерел є і такі, що у своїй основі є цивільно-правовими. Це, зокрема, — орендна плата, що сплачується за користування державним чи комунальним майном.
Правовідносини з приводу внесення орендної плати, виплати дивідендів на користь бюджетів у випадках, передбачених ст. 29, пп. 6, 10 ст. 69 Бюджетного кодексу, мають цивільно-правовий характер. Тому, зокрема, розмір, умови та строки сплати орендної плати за землю не визначаються податковим законодавством, а встановлюються в договорах оренди (ст. 19 Закону «Про плату за землю» [103]). Встановлюється лише, що річна орендна плата за ділянки, які перебувають у державній або комунальній власності, не може перевищувати 12 відсотків їх нормативної грошової оцінки (частина п’ята ст. 21 Закону «Про оренду землі» [205]). Проте адміністрування плати за оренду земельних ділянок державної і комунальної власності здійснює державна податкова служба.
17. На стадії витрачання коштів державного і місцевих бюджетів також тісно поєднуються бюджетні і цивільні правовідносини, що ставить проблему їх розмежування. Про наявність у цій сфері не тільки публічних, а й цивільних відносин свідчить посилання в ч. 1 ст. 60 Закону «Про місцеве самоврядування в Україні» [112] на те, що територіальним громадам сіл, селищ, районів у містах належить право власності на доходи місцевих бюджетів. Це ставить проблему розмежування бюджетних (публічних) і цивільних (приватних) відносин щодо витрачання бюджетних коштів. Кошти державного і місцевих бюджетів можуть витрачатися на фінансування відповідних юридичних осіб, здійснення виплат суб'єктам підприємницької діяльності та іншим особам, що отримали право на виплати із бюджетів. У цьому випадку з приводу виплат із бюджетів виникають тільки бюджетні відносини. І проблема їх розмежування з відносинами цивільно-правовими не виникає. Проте кошти бюджетів спрямовуються також на оплату товарів (робіт, послуг), поставлених (виконаних, наданих) відповідно до державного замовлення, на виплату дотацій суб'єктам підприємницької діяльності, які випускають суспільно необхідну продукцію, у випадках державного регулювання цін (ч. 6 ст. 191 ГК [42]). У подібних випадках порушення відповідним органом виконавчої влади чи місцевого самоврядування обов'язку перерахувати такому суб'єкту у встановлені строки грошові кошти із бюджету тягне виникнення між державою чи територіальною громадою як власниками бюджетних коштів і відповідним суб'єктом цивільних правовідносин, в силу яких розпорядники бюджетних коштів зобов'язані здійснити на користь підприємств встановлені виплати. Якщо між розпорядниками бюджетних коштів і юридичною особою укладений договір, підприємство одержує право пред'явити вимогу про стягнення грошової суми на підставі ст. 526, 622 ЦК. Якщо ж такий договір не укладався, застосуванню підлягає ст. 1212 ЦК.
18. Разом з тим, частина друга ст. 1 ЦК припускає можливість встановлення законом випадків, коли до майнових відносин, заснованих на адміністративному або іншому владному підпорядкуванні однієї сторони другій стороні, а також до податкових та бюджетних відносин може застосовуватись цивільне законодавство.
19. Розмежування сфер дії цивільного та житлового права здійснюється на підставі ст. 810 ЦК: 1) до договору найму житла, що не є об'єктом права державної або комунальної власності, застосовуються положення Цивільного кодексу, якщо інше не встановлено законом. Під «законом» тут розуміються спеціальні положення цивільних законів, а не Житловий кодекс [29] або інші акти житлового законодавства; 2) викладене правило не поширюється на відносини щодо найму житла, яке є об'єктом права державної або комунальної власності. До цих відносин застосовуються акти житлового законодавства.
20. Цивільний кодекс, за загальним правилом, не може застосовуватися також до трудових відносин. Такий висновок випливає із вказівки ч. 1 ст. 9 ЦК на те, що норми Цивільного кодексу застосовуються до врегулювання відносин, які виникають у сфері найманої праці, якщо вони не врегульовані іншими актами законодавства. При розмежуванні сфери дії трудового і цивільного законодавства слід враховувати історичний фактор: трудове право утворилось за рахунок елементів публічного і приватного права у зв'язку з потребою спеціального врегулювання сукупності суспільних відносин, прямо чи опосередковано пов'язаних з працею. Правильно чи неправильно визначив цю сукупність законодавець — не предмет для роздумів правозастосувача. Для останнього законодавець завжди правий. Тому на відносини, врегульовані спеціальною сукупністю правових норм, яка отримала найменування «трудове законодавство», Цивільний кодекс поширюватися не може. Із цього випливають такі висновки:
1) відносини, які включають майновий компонент, кваліфікуються як трудові, якщо вони містять ознаки, зазначені в ст. 21 КЗпП [28]. За відсутності таких ознак відносини повинні кваліфікуватися як такі, що регулюються Цивільним кодексом. Інакше кажучи, при кваліфікації відносин слід виходити із презумпції їх цивільно-правового характеру. Суб'єкт, який доводить їх трудо-правовий характер, повинен свою позицію обґрунтувати. Протилежний підхід не відповідав би уявленню, яке склалося та знайшло відображення в законодавстві, про підстави виникнення цивільних прав і обов'язків, якими визнаються правочини, не тільки передбачені законом, але й не передбачені ним (за умови, що такі правочини не суперечать закону). Таким чином, предмет цивільного права носить відносно відкритий характер: якщо відносини, що за своєю природою не мають яскраво вираженого публічного характеру, не врегульовані іншими галузями права, їх слід віднести до предмету цивільного права. Як приклад можна назвати відносини з приводу так званого особистого підряду. їх зміст полягає у виконанні певної роботи, але вони не можуть бути віднесені до предмету трудового права, оскільки не передбачають підпорядкування виконавця внутрішньому трудовому розпорядку замовника, а без цього відносини відповідно до ст. 21 КЗпП не можуть кваліфікуватися як трудові. Це дало підставу для правильного висновку в практиці правозастосування про те, що такі відносини регулюються цивільним законодавством. Такий висновок є загальновизнаним. Викладене тут не виключає права законодавця інакше розмежувати предмет трудового і цивільного права. Таку спробу здійснили автори проекту Трудового кодексу України, що знаходиться на розгляді у Верховній Раді;
2) відносини, врегульовані нормами трудового законодавства, тобто нормами спеціальними, не можуть регулюватися нормами Цивільного кодексу. Всі колізії між трудовим і цивільним законодавством повинні вирішуватись на користь першого;
3) оскільки в процесі формування трудового законодавства в нього не були включені норми, що регулюють окремі аспекти трудових відносин, у цій частині до трудових відносин застосовуються норми цивільного законодавства. Так, законодавство про працю у низці випадків передбачає надання власником характеристики працівника. Однак питання спростування відомостей, що містяться в характеристиці, які, на думку працівника, не відповідають дійсності, законодавством про працю не врегульовані. Отже, до таких відносин повинні застосовуватися норми Цивільного кодексу (ст. 277). Зазначимо, проте, що відносини з приводу відшкодування моральної шкоди, завданої власником шляхом поширення відомостей, які не відповідають дійсності, не можуть регулюватися актами цивільного законодавства, оскільки є спеціальна ст. 2371 КЗпП. Виняток становлять лише ті випадки, коли власник завдав працівникові моральну шкоду поза будь-яким зв'язком з трудовими відносинами. Чинне трудове законодавство не визначає відповідальності власника (наймача, роботодавця) і відповідного підприємства за несхоронність особистих речей працівників. Ці відносини також регулюються цивільним законодавством, що випливає із ч. 1 ст. 9 ЦК.
Викладене не може бути підставою для висновку про перевагу у застосуванні ч. 3 ст. 99 ЦК, яка передбачає можливість усунення членів виконавчого органу товариства, перед відповідними положеннями трудового законодавства. Частина 3 ст. 99 ЦК формулює правило, яке не виключає застосування відповідних положень трудового законодавства про звільнення працівників. При застосуванні цього правила переведення відповідних працівників на іншу роботу без їх згоди неможливе також тому, що це суперечить спеціальним положенням Кодексу законів про працю [28], частини другої ст. 43 Конституції України [1] та міжнародним договорам України, що забороняють примусову працю.
21. Цивільний кодекс поширює норми цивільного законодавства на земельні відносини. Раніше це прямо передбачалось лише в окремих випадках, зокрема, стосовно оренди земельних ділянок (ст. 2 Закону «Про оренду землі» [205]). Але слід враховувати, що ч. 1 ст. З Земельного кодексу [38] передбачає регулювання земельних відносин Конституцією, Земельним кодексом, а також іншими нормативно-правовими актами, що прийняті відповідно до них. Частина 1 ст. 4 Земельного кодексу відносить до земельного законодавства цей Кодекс, «інші нормативно-правові акти у галузі земельних відносин». Із цих спеціальних положень випливає, що норми Цивільного кодексу можуть застосовуватись до відносин, об'єктом яких є земельні ділянки (земля), лише у тих випадках, коли вони не врегульовані Земельним кодексом або іншими спеціальними законами. Слід враховувати, що застосування норм цивільного права до земельних відносин буде носити непоодинокий характер. Адже Земельний кодекс передбачає широкі можливості залучення земельних ділянок до майнового обороту. Для регулювання відносин, що при цьому виникають, явно недостатньо того правового інструментарію, що формулюється в нормах земельного законодавства. Тому в Земельному кодексі (наприклад, у ст. 127 та інших) мова йде про придбання земельних ділянок на підставі цивільно-правових договорів. При цьому застосування положень цивільного законодавства до земельних відносин буде носити характер прямого (а не за аналогією), оскільки із ст. 1 ЦК випливає можливість поширення норм, що формулюються в Цивільному кодексі, на земельні відносини.
22. Кодекс України про надра [33] не допускає залучення надр до цивільного обороту. Це виключає застосування до гірничих відносин Цивільного кодексу за винятком випадків, що встановлені ч. 1 ст. 9 ЦК, тобто за умов, коли ці відносини не врегульовані іншими актами законодавства.
23. Водний кодекс України [35] не допускає залучення вод до цивільного обороту. Це виключає застосування до водних відносин Цивільного кодексу. У той же час з'являється, щоправда, гранично обмежена, можливість залучення вод в цивільний обороту. Стаття 4 Закону «Про оренду землі» допускає можливість оренди земельних ділянок з розміщеними на них водоймищами. У відповідних випадках до водних відносин застосовуються положення Цивільного кодексу. Це ж стосується і лісових відносин.
24. Хоч право власності є інститутом приватного права, поняття власності використовується і в публічному праві. Саме в такому розумінні використовується це поняття в ст. 13 Конституції України, де мова йде про власність Українського народу (народу України) на національне багатство: землю, надра, повітряний простір, водні та інші природні ресурси та інші об'єкти. Таке положення включено і до Цивільного кодексу (ст. 324). Проте слід мати на увазі, що включення до Цивільного кодексу положення про право власності Українського народу на природні ресурси не привело до втрати ним публічно-правового характеру. Тому кримінально-правовий захист права власності Українського народу на природні ресурси здійснюється не положеннями про захист права власності (розділ VI Кримінального кодексу [36]), а статтями 236 — 254 КК, що встановлюють відповідальність за злочини проти довкілля. Навіть стосовно таких видів природних ресурсів, які можна привласнити, законодавець не вважає можливим говорити про крадіжку чи грабіж. Так, незаконна порубка лісу чи незаконний рибний промисел не можуть кваліфікуватися як злочини проти власності, хоч би правопорушник не тільки незаконно здійснив порубку лісу чи вилов риби, а й заволодів відповідним майном і навіть використав його.
25. У силу залишкового принципу формування кола суспільних відносин, на які поширюється чинність норм цивільного права (воно регулює всі майнові та немайнові відносини, що мають приватний характер та не віднесені до предмета регулювання інших (спеціальних) галузей права), у багатьох актах законодавства про природні ресурси і навколишнє природне середовище прямо чи опосередковано зазначено про можливість застосування цивільно-правової відповідальності за порушення земельного, водного, лісового, гірничого законодавства, законодавства про надра, про охорону навколишнього природного середовища, атмосферного повітря, законодавства про пестициди і агрохімікати, про відходи, металобрухт, про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення тощо (ст. 152 Земельного кодексу; ст. 110 Водного кодексу; ст. 98 Лісового кодексу [46]; ст. 65 Кодексу про надра; ст. 49 Гірничого Закону [143]; ст. 20 Закону «Про пестициди і агрохімікати» [88]; ст. 45 Закону «Про охорону атмосферного повітря» [174]; ст. 69 Закону «Про охорону навколишнього природного середовища» [50]; ст. 42 Закону «Про відходи» [125]; ст. 16 Закону «Про металобрухт» [130]; ст. 48 Закону «Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення» [84]). Слід звернути увагу на ту обставину, що цивільно-правова відповідальність можлива за порушення публічно-правових норм про природні ресурси і захист навколишнього природного середовища. Відшкодування шкоди в цих випадках провадиться на користь державного чи відповідних місцевих бюджетів.
26. У статті, що коментується, не йдеться про те, що Цивільний кодекс не поширюється на цивільно-процесуальні та господарсько-процесуальні відносини, оскільки це вважається само собою зрозумілим. Тим часом, проблема розмежування цих двох тісно пов'язаних видів відносин виникає у практиці. Матеріальні цивільно-правові відносини не припиняються фактом звернення управненого суб'єкта з позовом про захист права, яке є елементом цих відносин. Протягом усього часу розгляду справи в суді продовжують існувати і розвиватися матеріально-правові відносини, над якими надбудовуються публічно-правові процесуальні відносини. Процесуально-правові відносини дозволяють зрештою (шляхом винесення рішення суду і його примусового виконання) відновити нормальний розвиток матеріально-правових відносин. Крім того, в рамках процесуально-правових відносин можуть бути прийняті засоби забезпечення позову, які створюють додаткові можливості для відновлення порушених цивільних прав. Ілюстрацією зв'язку цивільних і процесуальних відносин є п. 1 ч. 2 ст. 432 ЦК, в якому містяться суто процесуальні положення.
Висновок про одночасне (паралельне) існування матеріально-правових і процесуальних відносин ґрунтується на тому, що ні глава 50 Цивільного кодексу, ні інші нормативно-правові акти не передбачають припинення матеріальних правовідносин (зокрема, зобов'язань) у зв'язку зі зверненням з позовом до суду. Як правило, звернення з позовом до суду покликане лише забезпечити нормальний розвиток матеріально- правових відносин, усунути порушення прав його сторін. Тому і набрання рішенням суду законної сили звичайно не припиняє цивільно-правових відносин.
У той же час позов про присудження до виконання обов'язку в натурі і процесуальні відносини, які виникають на його основі, мають специфічний зв'язок з матеріально- правовими відносинами, захист яких вони зобов’язані забезпечити. Звернення з таким позовом також не може припинити ні прав та обов'язків сторін у правовідносинах, ні способів їх забезпечення. У період розгляду справи в суді одночасно існують і матеріально-правові, і процесуально-правові відносини. Однак з дня набрання законної сили рішенням суду про присудження до виконання в натурі обов'язків в матеріально-правових відносинах обов'язки мають виконуватись уже в межах публічно-правових процесуальних відносин. Добровільне виконання обов'язку (рішення суду) не може спричинити їх повного припинення. Вони припиняються в публічно- правових формах: державний виконавець про добровільне виконання складає акт, який підписується стягувачем (управненим) і боржником (зобов'язаним). Це передбачено частиною третьою ст. 30 Закону «Про виконавче провадження» [129].
Викладене дозволяє зробити наступні практичні висновки: 1) звернення з позовом про примушення до виконання обов'язку в натурі, в тому числі і про стягнення грошової суми, виплата якої передбачена договором, не припиняє обов'язку виплатити процента та пеню; 2) з дня набрання законної сили рішенням суду про присудження до виконання обов'язку в натурі не припиняється нарахування процентів, а також пені за прострочення виконання відповідного обов'язку; 3) виконання рішення суду про присудження до виконання обов'язку в натурі повинно провадитись в процесуальних (публічно-правових) формах; 4) мирові угоди на стадії виконавчого провадження можливі за умови затвердження їх судом (п. 2 частини першої ст. 37 Закону «Про виконавче провадження»); 5) припинення обов'язку шляхом виконання судового рішення заліком не допускається без оформлення акта відповідно до ст. 30 Закону «Про виконавче провадження»; 6) непред'явлення виконавчого листа, наказу господарського суду чи іншого виконавчого документа у встановлений строк, як правило, позбавляє стягувача права на примусове стягнення, а добровільне виконання, не оформлене в публічно-правовій формі, дає право вимагати повернення виконаного.
27. Останнім часом актуалізувалась проблема розмежування відносин, що регулюються цивільним законодавством, з одного боку, та законодавством про виконавче провадження, з іншого. Мали місце випадки, коли органи державної виконавчої служби здійснювали дії стосовно осіб, що не були учасниками виконавчого провадження, а суди відмовляли в захисті прав таких осіб з посиланням або на те, що вони не є учасниками виконавчого провадження, або на те, що дії державних виконавців та органів державної виконавчої служби мають оскаржуватись в спеціальному порядку, передбаченому законодавством про виконавче провадження. У зв'язку з цим слід мати на увазі, що законодавство про виконавче провадження та про порядок оскарження дій (бездіяльності) державних виконавців (органів державної виконавчої служби) може поширюватись на відносини, якщо однією із сторін є боржник або стягувач. У спеціально передбачених випадках таке законодавство поширюється на правовідносини з участю інших осіб (наприклад, ст. 53 Закону «Про виконавче провадження»). На інші відносини законодавство про виконавче провадження поширюватись не може. Тому ст. 59 названого Закону надає особі, яка вважає, що майно, на яке накладено арешт, належить їй, а не боржникові, право звернутись до суду не із скаргою, що випливає із правовідносин, які виникають у процесі виконавчого провадження, а з позовом, зміст якого складають матеріально-правові вимоги. Зокрема, законодавство про виконавче провадження не може поширюватись на правовідносини органів державної виконавчої служби з особами, що не є боржником або стягувачем, якщо спеціальними правилами не передбачено інше. Викладене стосується також випадків, коли відповідно до ст. 29 КУАП [30] конфіскується майно, що не належить правопорушникові. Власник у таких випадках не є учасником провадження у справі про адміністративні правопорушення. Він не є учасником і виконавчого провадження. Отже, у зв'язку з виконанням постанови про конфіскацію майна за його власником слід визнати право на захист своєї власності шляхом пред'явлення позову про захист права власності. Якщо порушення права власності мало місце, такий позов підлягає задоволенню.
28. Ще одне питання розмежування сфер дії цивільного законодавства і законодавства про виконавче провадження пов'язане із зверненням стягнення за зобов'язаннями боржника на частину майна господарського товариства (крім акціонерного), що відповідає частці боржника у статутному (складеному) капіталі товариства, або на частку боржника у спільному майні. Теоретично розмірковуючи, звернення стягнення на майно боржника, в тому числі його майнові права, — це категорія виконавчого провадження. Але ж є фактом, що в Цивільному кодексі ця категорія також використовується досить широко (ст. 131, 149, 366, 377). За таких умов звернення стягнення слід визнати категорією не тільки виконавчого, а і цивільного права. Вимога про звернення стягнення на певне майно, що може бути отримане боржником відповідно до ст. 131, 169, 366, 377 ЦК, е матеріально-правовою. Можливість пред'явлення її в суді не виключає дії ст. 50 Закону «Про виконавче провадження», яка надає державному виконавцеві право звернутись до суду з поданням про визначення частки боржника у спільному майні для звернення стягнення на неї.
29. Ускладнення правозастосування, викликане більш широким залученням до цивільного обороту землі (земельних ділянок) прийняттям Господарського кодексу [42], потребує більш чіткого розмежування сфери дії цивільного та інших галузей законодавства. У зв'язку з цим пропонується враховувати наступне. Сфера відносин, що регулюються цивільним законодавством, протягом тривалого часу формується за залишковим принципом: всі суспільні відносини, засновані на юридичній рівності, вільному волевиявленні і майновій самостійності їх учасників, регулюються цивільним законодавством за умови, що вони не врегульовані спеціальним законодавством.
Наведемо два приклади.
Державний орган прийняв індивідуальний правовий акт, що порушує цивільні права фізичної особи. З цього приводу виникають цивільно-правові відносини, оскільки державний орган діяв за межами наданих йому повноважень. До цих відносин застосовуються норми Цивільного кодексу.
Податковий орган протиправно донарахував суму податкового зобов'язання фізичної особи. Відносини, що при цьому виникають, регулюються спеціальними нормами Закону «Про податок з доходів фізичних осіб» [196]. Якби таких положень в спеціальному законі не було, на відносини, що виникли, поширювалась би дія цивільного законодавства, в силу якого платник податку отримав би право вимагати повернення безпідставно набутого.
30. У частині, в якій норми Господарського кодексу регулюють відносини, що ґрунтуються на владному підпорядкуванні, розмежування сфер дії Цивільного та Господарського кодексів зазвичай не викликає ускладнень, оскільки Цивільний кодекс на такі відносини не поширюється. У випадках, коли Господарський кодекс регулює відносини, яким притаманні ознаки юридичної рівності, вільного волевиявлення і майнової самостійності їх учасників, таке розмежування здійснюється за загальним правилом: відносини, на які поширюється чинність Господарського кодексу, регулюються Цивільним кодексом, якщо у Господарському кодексі або іншому спеціальному законі відсутні відповідні спеціальні норми.
31. Сутність співвідношення сфер дії Цивільного і Господарського кодексів виражена у ч. 2 ст. 9 ЦК. Виходячи із того, що всі майнові відносини, засновані на юридичній рівності, вільному волевиявленні і майновій самостійності їх учасників, регулюються Цивільним кодексом (ч. 1 ст. 1 ЦК), ч. 2 ст. 9 ЦК допускає можливість встановлення законом особливостей регулювання таких майнових відносин у сфері господарювання. Отже, існує єдиний масив майнових відносин, які характеризуються названими вище ознаками. Вони є цивільними відносинами, що регулюються Цивільним кодексом. Законом, зокрема, Господарським кодексом [42] можуть установлюватись особливості регулювання тієї частини цих відносин, які складаються в сфері господарювання.
32. Частина 2 ст. 9 ЦК логічно бездоганно узгоджується з ч. 2 ст. 4 ГК, яка передбачає можливість визначення Господарським кодексом особливостей регулювання майнових відносин. Ця узгодженість двох Кодексів у визначенні співвідношення сфер дії Цивільного та Господарського кодексів дещо ставиться під сумнів положенням абзацу другого ч. 1 ст. 4 ГК, відповідно до якого майнові та немайнові відносини, що регулюються Цивільним кодексом, не є предметом регулювання Господарського кодексу. Слід зробити висновок про те, що це положення суперечить численним спеціальним нормам, які сформульовані в Господарському кодексі, а тому воно застосуванню не підлягає. Ось ці положення: 1) «майново-господарськими визнаються цивільно-правові зобов'язання, що виникають між учасниками господарських відносин при здійсненні господарської діяльності...» (ч. 1 ст. 175 ГК). Тобто, цивільно-правові зобов'язання — це рід, а майново-господарські — це вид. Нормами цивільного права щодо цих зобов'язань встановлюються загальні (родові) правила, а нормами господарського права — спеціальні (видові); 2) «майнові зобов'язання, які виникають між учасниками господарських відносин, регулюються Цивільним кодексом з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом» (абзац другий ч. 1 ст. 175 ГК); 3) «Господарські договори укладаються за правилами, встановленими Цивільним кодексом з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом...» (ч. 7 ст. 179 ГК). Таке ж положення формулюється у ч. 5 ст. 182 ГК стосовно попередніх договорів.
Про поширення спеціальних положень Господарського кодексу на майнові відносини, що регулюються Цивільним кодексом (за умови відповідного складу суб'єктів та виникнення цих відносин при здійсненні господарської діяльності), свідчать норми, сформульовані в ч. 4 ст. 55, ст. 92, абзаці другому ч. 1 ст. 133, ч. 2 ст. 154, ч. 2 ст. 155, ч. 4 ст. 162, ч. 4 ст. 200, ч. 3 ст. 202, ч. 1 ст. 223 ГК тощо.
33. Подальше розмежування сфер дії Цивільного та Господарського кодексів з урахуванням ч. 1 ст. 175 ГК має здійснюватись шляхом встановлення кола учасників господарських відносин. Учасники господарських відносин визначаються в ст. 2 ГК занадто широко. Тут — майже всі суб'єкти будь-яких правовідносин. Дещо звужує коло господарських відносин ст. 1 ГК, відповідно до якої обов'язковим учасником господарських відносин є суб'єкт господарювання. Тобто не буває господарських відносин (майнових відносин, на які поширюється чинність Господарського кодексу) без участі суб’єктів господарювання. Ще більше звужується це коло визначенням у ч. 3 ст. 175 ГК того, що зобов'язання майнового характеру, які виникають між суб'єктами господарювання та негосподарюючими суб'єктами — громадянами (громадянами, які не зареєстровані як підприємці), не є господарськими, регулюються іншими актами законодавства (маються на увазі акти цивільного законодавства). Із ч. 2 ст. 175 ГК випливає і позитивне правило, що відображає це негативне (таке, що встановлює, «хто не є») правило: майново-господарські зобов'язання виникають між суб'єктами господарювання, а також між такими суб'єктами і негосподарюючими суб'єктами — юридичними особами.
34. На цьому не закінчується вирішення задачі розмежування сфер дії Цивільного і Господарського кодексів. Наступним кроком на цьому шляху є встановлення кола осіб, що є суб'єктами господарювання. Суб'єкти господарювання визначаються у ст. 55 ГК. Не будемо відхилятися від теми та звертати увагу на категорію господарської компетенції (це нова для вітчизняного законодавства правова конструкція стосовно учасників майнових відносин).
Крім громадян, які зареєстровані як підприємці, до суб'єктів господарювання належать господарські організації. Це відповідно до п. 1 ч. 2 ст. 55 ГК — «юридичні особи, створені відповідно до Цивільного кодексу України, державні, комунальні та інші підприємства, створені відповідно до цього Кодексу, а також інші особи, які здійснюють господарську діяльність та зареєстровані в установленому законом порядку».
35. Відповідно до Цивільного кодексу створюються товариства (підприємницькі і непідприємницькі) та установи (ст. 83 — 87 ЦК). Непідприємницькі товариства та установи можуть бути далекими від господарської діяльності. Але це — питання факту. Юридично вони відповідно до п. 1 ч. 2 ст. 55 ГК безумовно визнаються суб'єктами господарювання. У цитованому п. 1 ч. 2 ст. 55 ГК слова «які здійснюють господарську діяльність та зареєстровані в установленому порядку» відносяться не до всіх названих тут юридичних осіб, а тільки до «інших юридичних осіб», оскільки слова «інші юридичні особи» відокремлені від інших однорідних членів речення сполучником «а також». Звідси не слід робити висновок про те, що будь-які майнові відносини з участю таких юридичних осіб є господарськими і регулюються Господарським кодексом, оскільки цим Кодексом регулюються не всі майнові відносини суб'єктів господарювання, а тільки ті, які виникають в процесі їх господарської діяльності (ст. 1; ч. 1 ст. 3; ч. 1 ст. 175 ГК). Але ж на цьому етапі нам треба встановити коло осіб, що мають статус суб'єктів господарювання. Стосовно всіх юридичних осіб, що створюються відповідно до Цивільного кодексу, це питання вирішується позитивно.
36. Стосовно державних, комунальних та інших підприємств як суб'єктів господарювання питань виникати не повинно: вони можуть визначатись за суто формальною ознакою — наявністю в їх установчих документах згадки те, що вони є підприємствами.
37. Інші особи, які здійснюють господарську діяльність та зареєстровані в установленому порядку, також визнаються суб'єктами господарювання. До таких не можуть належати органи державної влади та органи місцевого самоврядування, оскільки їм заборонено здійснення як комерційної господарської діяльності, тобто підприємництва (ч. 2 ст. 3; ч. 4 ст. 43 ГК), так і некомерційної господарської діяльності (ч. 3 ст. 52 ГК), а діяльність негосподарюючих суб'єктів, спрямована на створення і підтримання необхідних матеріально-технічних умов їх функціонування, є господарським забезпеченням негосподарюючих суб'єктів, а не господарською діяльністю (ч. 3 ст. З ГК). Інші юридичні особи публічного права (крім зазначених органів) можуть бути зареєстровані в податкових органах як неприбуткові організації і набути статусу суб'єктів господарювання в тій частині, в якій вони відповідно до законодавства здійснюють господарську діяльність. Це погоджується з ч. 3 ст. 45 ГК, яка поширює дію цього Кодексу на ту частину діяльності юридичних осіб, для яких підприємницька діяльність не є основною, яка (діяльність) за своїм характером є підприємницькою.
38. Подальше відокремлення кола майнових відносин, до яких переважно над положеннями Цивільного кодексу застосовуються норми, сформульовані в Господарському кодексі, здійснюється за допомогою аналізу категорії господарської діяльності, оскільки Господарський кодекс регулює господарські відносини, що виникають в процесі організації та здійснення господарської діяльності (ст. 1 ГК). Навіть у випадках, коли у майнових відносинах обидві сторони — суб'єкти господарювання, на ці відносини не може поширюватись чинність Господарського кодексу, якщо при цьому жоден із них не вступив у ці відносини у процесі організації та здійснення господарської діяльності.
39. Господарська діяльність у ч. 1 ст. З ГК [42] визначається як діяльність суб’єктів господарювання у сфері суспільного виробництва, спрямована на виготовлення та реалізацію продукції, виконання робіт чи надання послуг вартісного характеру, що мають цінову визначеність. Господарська діяльність поділяється в ч. 2 ст. 3 ГК на два види: 1) підприємництво. Це — господарська діяльність, що здійснюється для досягнення економічних і соціальних результатів та з метою отримання прибутку. Суб'єкти такої господарської діяльності іменуються підприємцями. Логічно було б назвати таку господарську діяльність комерційною, маючи на увазі назву іншого виду господарської діяльності, але законодавець називає підприємництво господарською комерційною діяльністю лише в заголовку глави 4 Господарського кодексу; 2) некомерційна господарська діяльність. Вона «може здійснюватись і без мети одержання прибутку» (ч. 2 ст. 3 ГК). Узяте в лапки формулювання (через сполучник «і») дає підставу для висновку про те, що некомерційна господарська діяльність може здійснюватись і з метою одержання прибутку, і без такої мети. Але в спеціальному положенні ст. 52 ГК некомерційне господарювання визначається як самостійна систематична господарська діяльність, що здійснюється суб'єктами господарювання, спрямована на досягнення економічних, соціальних та інших результатів без мети одержання прибутку, що і слід вважати спеціальним положенням, яке підлягає переважному застосуванню.
40. Слід очікувати, що найбільші труднощі в практиці правозастосування буде викликати розмежування майнових відносин з участю суб'єктів господарювання на ті, які виникли в процесі організації та здійснення господарської діяльності, і ті, які виникли поза таким процесом. Правильне правозастосування неможливе без врахування того, що господарські відносини поділяються на господарсько-виробничі, організаційно-господарські та інші, і що господарсько-виробничими є відносини, які виникають між суб'єктами господарювання при «безпосередньому» (ч. 5 ст. 3 ГК) здійсненні господарської діяльності. Але ж і звужувати коло господарсько-виробничих (а отже, — і майнових відносин, на які поширюється чинність Господарського кодексу), з огляду на виникнення господарсько-виробничих відносин при «безпосередньому» здійсненні господарської діяльності, підстав немає. Зокрема, безпосереднє здійснення господарської діяльності не обмежується реалізацією готової продукції. Воно полягає також і в тому, що в межах майново-господарських зобов'язань суб'єкт господарювання створює матеріально-технічне забезпечення господарської діяльності, організаційні, фінансові та інші умови господарювання.
41. Господарська діяльність здійснюється, зокрема, казенними підприємствами (ст. 76, 77 ГК) і комунальними некомерційними підприємствами (ч. 3 ст. 78 ГК). Вона полягає у виготовленні та реалізації продукції, виконанні робіт, наданні послуг не тільки за плату, а і безоплатно. Важливо тільки, щоб відповідні продукція, роботи, послуги мали вартісний характер та цінову визначеність. Торгівля, посередництво — це теж господарська діяльність, оскільки при цьому виконується робота та надаються послуги з доведення товару до покупця. Навіть при реалізації суб'єктом господарювання зайвих або таких, що виведені з експлуатації, основних фондів, зайвих запасів сировини, матеріалів тощо має місце господарська діяльність з огляду і на те, що при цьому виконується певна робота, надається послуга покупцю, і на те, що виручені кошти будуть використовуватись для забезпечення господарської діяльності.
42. Вимога цінової визначеності продукції, робіт, послуг виключає віднесення до господарської діяльності виконання таких робіт або надання таких послуг, ціна яких не виражена в договорі, інших документах та не може бути визначена за даними бухгалтерського обліку суб'єкта, який таку роботу виконує або такі послуги надає, чи іншим способом.
43. Звернемо увагу на ту особливість Господарського кодексу, що відображається в його положеннях, впливає на визначення сфери дії цього Кодексу та полягає в першочерговій його орієнтації не на суспільні відносини, а на господарську діяльність і визначення статусу суб'єктів господарювання. Зрозуміло, що, визначаючи статус відповідних суб'єктів, встановлюючи правила здійснення тієї чи іншої діяльності, право регулює суспільні відносини. Але ж не можна не помічати і зазначеної особливості Господарського кодексу та її наслідків. Для ілюстрації звернемось до ст. 218 ГК. У ч. 1 цієї статті йдеться про підставу господарсько-правової відповідальності учасника господарських відносин. Такими (учасниками господарських відносин) є широке коло суб'єктів. Вони перелічені в ст. 2 ГК. Не всі із них взагалі здатні нести господарсько-правову відповідальність (це стосується споживачів —фізичних осіб, які не зареєстровані як підприємці). У подальшому (ч. 2 ст. 218 ЦК) зазначається те, що учасник господарських відносин відповідає за невиконання чи неналежне виконання господарських зобов'язань, тобто, якщо зобов'язання не кваліфікується як господарське, то і його порушення тягне не господарсько-правову, а цивільно-правову відповідальність. Насамкінець зазначається підстава звільнення суб'єкта господарювання від відповідальності. Якщо інша сторона господарського зобов'язання не є суб'єктом господарювання, на неї це правило не поширюється. Вона буде звільнена від відповідальності відповідно до ст. 617 ЦК, що встановлює більш широкі підстави звільнення від відповідальності. Створюється не дуже звична ситуація: якщо господарське право є самостійною галуззю права, то як же сталося, що відповідальність однієї сторони майново-господарських зобов'язань регулюється нормами цивільного права, а другої — господарського? Але це — питання для теорії. Стосовно правозастосування в цьому випадку все зрозуміло.
44. Такий підхід здійснюється і стосовно відносин, що складаються при застосуванні штрафних санкцій. Суб'єктами їх застосування у ч. 2 ст. 230 ГК називаються учасники відносин у сфері господарювання (ст. 2 ГК). Тут уже є проблема для правозастосування, бо якщо споживачем (а це — учасник відносин у сфері господарювання) є фізична особа, то її зобов'язання з суб'єктом господарювання не є господарськими в силу суб'єктного складу незалежно від змісту зобов'язання. Застосування господарських санкцій у такому випадку виключається, оскільки застосуванню підлягають відповідні положення Цивільного кодексу, що поширюються на такі відносини.
45. Враховуючи недостатню опрацьованість положень Господарського кодексу, що визначають його предмет, наведемо приклади майнових відносин та спробуємо дати їм юридичну кваліфікацію на підставі норм цивільного та господарського законодавства.
45.1. Між суб'єктами господарювання укладено договір поставки продукції, що виготовляється одним із них. З цього приводу виникло господарське зобов'язання, до якого застосовується Господарський кодекс, а в частині, що не урегульована цим Кодексом та іншими актами господарського законодавства, до цього зобов'язання застосовуються Цивільний кодекс та інші акти цивільного законодавства. Кваліфікація таких відносин, як господарське зобов'язання, не залежить від способу використання покупцями продукції, що поставляється, — у господарській чи іншій діяльності, оскільки одна із сторін цього зобов'язання здійснює при цьому господарську діяльність, визначену в ч. 1 ст. З ГК. Наприклад, отримана в межах цього зобов'язання продукція буде використана для ремонту дитячого садка, який утримує покупець — суб'єкт господарювання виключно для цілей безоплатного надання послуг своїм працівникам. Це не впливає на кваліфікацію зобов'язання, що виникло, як господарського.
45.2. На замовлення управління освіти суб'єкт господарювання здійснює поставку комплекту меблів для облаштування школи, яка закінчена будівництвом та прийнята в експлуатацію. Відповідно до загальних правил ч. 2 ст. 175 ГК [42] ці правовідносини треба кваліфікувати як господарське зобов'язання. Спеціальним правилом встановлюється, що сторонами договору поставки можуть бути тільки суб'єкти господарювання (ч. 3 ст. 265 ГК), а реалізація суб'єктами господарювання товарів (під товарами тут законодавець розуміє і продукцію виробничо-технічного призначення) негосподарюючим суб'єктам здійснюється за правилами про договори купівлі-продажу (ч. 6 ст. 265 ГК). Оскільки управління освіти є негосподарюючим суб'єктом, в цьому випадку виникло господарсько-правове зобов'язання купівлі-продажу, на яке поширюється чинність Господарського кодексу, а також положень Цивільного кодексу, що стосуються купівлі-продажу.
45.3. На замовлення державної податкової адміністрації суб'єкт господарювання виконує роботи з капітального будівництва нової будівлі для розміщення цієї адміністрації. Відповідно до ч. 2 ст. 175 і ст. 317 ГК при цьому виникає господарське зобов'язання, на яке поширюється чинність Господарського кодексу, зокрема, його ст. 317 — 324, що регулюють відносини щодо капітального будівництва.
45.4. Між суб'єктами господарювання укладено договір про спільне утримання дитячого садка з метою надання послуг працівникам цих суб'єктів господарювання виключно безоплатно. Платність чи безоплатність таких послуг не впливає на кваліфікацію відносин, що виникли, як господарського зобов'язання, оскільки ч. 1 ст. 2 ГК визначає господарську діяльність як таку, що спрямована на надання послуг вартісного характеру, що мають цінову визначеність (не має значення, за плату чи безоплатно вони будуть надаватись). Діяльність сторін на підставі такого договору є господарською діяльністю без мети отримання прибутку (ч. 2 ст. 3 ГК). Тому зобов'язання, що виникло, є господарським.
45.5. Між суб'єктами господарювання укладено договір, відповідно до якого один із них в день 50-річчя заснування другого суб'єкта забезпечує виставу для працівників суб'єкта господарювання, що святкує ювілейну дату, силами колективів художньої самодіяльності свого будинку культури. На підставі цього договору виникло цивільно-правове зобов'язання, на яке не поширюються положення Господарського кодексу та інших актів господарського законодавства, оскільки це зобов'язання виникло не при здійсненні хоч би однією із сторін зобов'язання господарської діяльності.
45.6. Суб'єкт господарювання уклав договір з фізичною особою, яка не є підприємцем, про будівництво житлового будинку за замовленням цієї фізичної особи. Виникло цивільно-правове зобов'язання, на яке Господарський кодекс і інші акти господарського законодавства не поширюються, оскільки зобов'язання майнового характеру, що виникають між суб'єктами господарювання та негосподарюючими суб'єктами — фізичними особами, не є господарськими (ч. 3 ст. 175 ГК). Зазначення в ч. 1 ст. 317 ГК того, що капітальне будівництво здійснюється «суб'єктами господарювання для інших суб'єктів», не є підставою для твердження про те, що Господарський кодекс поширюється на будь-яке капітальне будівництво, в тому числі і на замовлення фізичних осіб, які не є підприємцями. Коли в ч. 1 ст. 317 ГК вживається термін «інші суб'єкти», то маються на увазі суб'єкти, що визначаються в ст. 2 ГК з урахуванням ч. 3 ст. 175 цього Кодексу, відповідно до якої на зобов'язання з участю негосподарюючих суб'єктів-громадян (хоч би з однієї сторони) чинність Господарського кодексу поширюватися не може.
45.7. Суб'єкт господарювання уклав договір з фізичною особою — підприємцем про поставку останньому партії товарів для наступного продажу. Виникло господарське зобов'язання, оскільки його сторони — суб'єкти господарювання — уклали договір при здійсненні господарської діяльності (ч. 1 ст. 175 ГК). Громадяни України, іноземці та особи без громадянства, які здійснюють господарську діяльність та зареєстровані відповідно до закону як підприємці, прямо називаються в п. 2 ч. 2 ст. 55 ГК суб'єктами господарювання.
45.8. Суб'єкт господарювання уклав договір з фізичною особою — підприємцем про будівництво житлового будинку на замовлення цієї фізичної особи. Виникло цивільно- правове зобов'язання. Однією його стороною є суб'єкт господарювання, який уклав договір при здійсненні господарської діяльності, а іншою його стороною є фізична особа — споживач. Такий висновок враховує, що отримання фізичною особою статусу підприємця надає їй додаткових правових можливостей, розширює її правоздатність. Але ж це не може в будь-який спосіб вплинути на статус цієї фізичної особи в інших відносинах, в тому числі і не позбавляє фізичну особу можливості виступати в майнових відносинах в якості споживача.
45.9. Суб'єкт господарювання уклав договір з виконкомом місцевої ради про ремонт даху на будинку виконкому на замовлення останнього. Виникло господарське зобов'язання, оскільки в ньому з однієї сторони бере участь суб'єкт господарювання при здійсненні господарської діяльності, а з іншої — юридична особа (ч. 2 ст. 175 ГК).
45.10. Виробничий кооператив уклав договір про надання своєму членові безповоротної фінансової допомоги і допомоги робочою силою у будівництві житлового будинку. Виникло цивільно-правове зобов'язання, оскільки не можуть бути кваліфіковані як господарські зобов'язання між суб'єктами господарювання та фізичними особами, які не мають статусу суб’єктів господарювання (підприємця) (ч. 3 ст. 175 ГК). На такий висновок не може вплинути та обставина, що член кооперативу та кооператив пов'язані організаційно-господарським зобов'язанням.
45.11. Повне товариство уклало договір про безоплатне будівництво гаража з одним із своїх учасників на замовлення останнього. Кваліфікація такого зобов'язання значною мірою буде залежати від конкретних обставин та їх відображення в тексті договору. Будівництво гаража може бути безпосередньо пов'язане з господарською (підприємницькою) діяльністю учасника повного товариства. Тоді зобов'язання слід кваліфікувати як господарське, оскільки обидві його сторони є суб'єктами господарювання, один із яких при цьому безпосередньо здійснює господарську діяльність. Будівництво гаража може бути призначене виключно для споживчих цілей замовника. У цьому випадку зобов'язання належить кваліфікувати як цивільно-правове, на яке не поширюється чинність Господарського кодексу. Можлива ситуація, коли гараж буде мати подвійне призначення (для використання у підприємницькій діяльності фізичної особи — учасника повного товариства і для використання в особистих цілях). У цьому випадку зобов'язання належить кваліфікувати як майново-господарське. Труднощі, що виникають при кваліфікації таких правовідносин, не слід перебільшувати. Вони не є більшими, ніж ті, які виникають при застосуванні норм інших галузей права. Податкові інспекції ніяк не можуть розділити ті переговори з допомогою мобільного зв'язку, які здійснюються в процесі господарської діяльності, і ті, які мають бути кваліфіковані як такі, що мають особистий характер.
45.12. Державний реєстратор з посиланням на ч. 1 ст. 27 Закону «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб — підприємців» [215] (порушення порядку створення юридичної особи) відмовив у реєстрації повного товариства, оскільки жоден із його засновників не зареєстрований як підприємець. Відмова оскаржена в суді з посиланням на відсутність у Цивільному кодексі обмежень щодо можливості заснування повного товариства фізичними особами, які не зареєстровані як підприємці, і на ч. 3 ст. 81 ЦК («цим Кодексом встановлюється порядок створення... юридичних осіб приватного права»). Відповідач посилається на ч. 4 ст. 83 ЦК («положення цієї глави застосовуються до всіх товариств... якщо інші правила для окремих видів товариств... не встановлені законом») і ч. 7 ст. 80 ГК [42] («учасниками повного товариства... можуть бути лише особи, зареєстровані як суб'єкти підприємництва»). Позов про визнання відмови незаконною не може бути задоволений, оскільки «законом можуть бути встановлені особливості регулювання майнових відносин у сфері господарювання» (ч. 2 ст. 9 ЦК). Відносини щодо створення суб'єктів господарювання, виходячи із змісту Господарського кодексу, який містить численні норми стосовно створення суб'єктів господарювання, є відносинами у сфері господарювання, тому до них переважно застосовуються норми Господарського кодексу. Цей висновок враховує ту обставину, що Цивільний і Господарський кодекси, а також деякі інші кодифіковані нормативно-правові акти не тільки регулюють відносини, що складають предмет відповідних галузей права, а і вирішують питання правосуб'єктності осіб, які вступають в такі відносини, та порядку їх створення.
Такі справи підлягають розгляду в адміністративних судах (п. 1 ч. 1 ст. 17 КАС [45]).
45.13. Банк надає кредити суб'єктам господарювання, в тому числі фізичним особам — підприємцям, та юридичним особам, що не є суб'єктами господарювання. Виникають господарські зобов'язання. Якщо ж банк надає кредит фізичній особі, яка не зареєстрована як підприємець, виникає цивільно-правове зобов'язання, на яке не поширюються положення Господарського кодексу та інших актів господарського законодавства.
45.14. Суб'єкт господарювання уклав з професійно-технічним навчальним закладом і фізичними особами договір про умови професійної підготовки фізичних осіб за плату, в якому формулювались взаємні права та обов'язки суб'єкта господарювання і навчального закладу, суб'єкта господарювання і фізичних осіб, навчального закладу і фізичних осіб. На підставі цього договору виникли господарське зобов'язання між суб'єктом господарювання і навчальним закладом, а також цивільно-правові зобов'язання, на які не поширюються положення Господарського кодексу та інших актів господарського законодавства, між суб'єктом господарювання і фізичними особами, між навчальним закладом і фізичними особами.
45.15. Суб'єкт господарювання уклав ліцензійний договір з винахідником про умови використання винаходу в господарській діяльності. Виникло цивільно-правове зобов'язання, на яке не поширюється чинність Господарського кодексу та інших актів господарського законодавства. Проте винахідник може зареєструватись як підприємець (наприклад, з метою поширення на нього більш прийнятних умов оподаткування). У такому разі укладений договір слід кваліфікувати як господарський. Відповідно, і зобов'язання, що виникло, є господарським.
45.16. Суб'єкт господарювання уклав договір з благодійною організацією про перерахування на рахунок цієї організації в банку 300 тисяч гривень з умовою, що за ці гроші організація придбає автомобіль «Мерседес» та здійснить передання його як благодійної допомоги обласному управлінню державної служби вільного часу. Суб'єкт господарювання цей договір уклав не при здійсненні господарської діяльності. Тому договір і зобов'язання не є господарськими.
45.17. Суб'єкт господарювання уклав договір та перерахував в порядку надання безповоротної фінансової допомоги на рахунок державного органу в банку грошову суму. Виникло цивільно-правове зобов'язання, на яке Господарський кодекс та інші акти господарського законодавства не поширюються, оскільки суб'єкт господарювання уклав цей договір не при здійсненні господарської діяльності, а інша сторона зобов'язання не є суб'єктом господарювання.
45.18. Виробничі кооперативи здійснюють господарську діяльність (абзац четвертий ст. 2 Закону «Про кооперацію» [202]), а тому зобов'язання з участю кооперативів та інших суб'єктів господарювання, а також юридичних осіб, як правило, є господарськими. Виняток складають зобов'язання з участю таких суб'єктів, які (зобов'язання) утворилися не при здійсненні господарської діяльності хоч би з однієї сторони. Цивільно-правовими, на які не поширюється чинність Господарського кодексу та інших актів господарського законодавства, є також зобов'язання з участю кооперативів, з одного боку, та фізичних осіб, які не мають статусу підприємців, — з іншого.
Обслуговуючі кооперативи надають послуги (абзац п'ятий ст. 2 Закону «Про кооперацію»), тобто здійснюють господарську діяльність (ч. 1 ст. 3 ГК), тому зобов'язання з їх участю належить кваліфікувати так же, як і зобов'язання з участю виробничих кооперативів. Це ж стосується і споживчих кооперативів, що виконують роботи, надають послуги або передають товари за плату.
45.19. Споживче товариство визначається як організація громадян для спільної господарської діяльності (ч. 2 ст. 111 ГК; ч. 1 ст. 5 Закону «Про споживчу кооперацію» [61]). Прийняття Закону «Про кооперацію» не вплинуло на статус споживчих товариств, визначений Законом «Про споживчу кооперацію». Тому, як правило, договори споживчих товариств з іншими юридичними особами є господарськими. Не виключається їх кваліфікація як цивільно-правових, на які не поширюється чинність Господарського кодексу та інших актів господарського законодавства, в тих же випадках, коли договори будь-яких суб'єктів господарювання не визнаються господарськими. Майнові відносини споживчих товариств з фізичними особами, які не є підприємцями, регулюються цивільним законодавством.
45.20. Кредитна спілка надає своїм членам кредити. Хоч ця діяльність кредитної спілки і є господарською (ч. 1 ст. 21 Закону «Про кредитні спілки» [184]), але ж участь у зобов'язанні фізичних осіб (членами кредитних спілок відповідно до ст. 1 і 10 названого Закону можуть бути тільки фізичні особи) виключає кваліфікацію таких зобов'язань як господарських.
З іншого боку, господарськими є наступні зобов'язання з участю кредитних спілок:
1) зобов'язання поруки кредитної спілки перед юридичною особою, що є кредитором члена кредитної спілки; 2) зобов'язання щодо розміщення тимчасово вільних коштів кредитної спілки в установах банків чи об'єднаній кредитній спілці; 3) зобов'язання щодо отримання кредитною спілкою кредитів в банках, об'єднаній кредитній спілці; 4) зобов'язання щодо надання кредитів іншим кредитним спілкам. При кваліфікації відносин з участю кредитних спілок належить враховувати, що вони прямо визначаються як неприбуткові (ч. 2 ст. 130 ГК), але ж ця стаття розміщена в главі 13 Господарського кодексу, що має посилання в заголовку на інших суб'єктів господарювання (тобто, кредитні спілки визнаються суб'єктами господарювання).
45.21. Торгово-промислові палати є неприбутковими організаціями. Разом з тим, визнається право торгово-промислових палат займатися підприємницькою діяльністю (при цьому прибуток не розподіляється між членами палати, а спрямовується на виконання статутних завдань (ст. 1 Закону «Про торгово-промислові палати в Україні» [121])). Торгово-промислові палати мають право надавати послуги і вступати в інші зобов'язання із суб'єктами підприємницької діяльності та іншими юридичними особами. Всі зобов'язання, що виникають при здійсненні торгово-промисловими палатами такої діяльності, є господарськими. Якщо торгово-промислова палата укладає договори з фізичними особами, які не є підприємцями, виникають цивільно-правові зобов'язання.
45.22. Відповідно до підпункту «а» п. 7.11.11 ч. 7.11 ст. 7 Закону «Про оподаткування прибутку підприємств» [113] органи державної влади, органи місцевого самоврядування та створені ними юридичні особи, що утримуються за рахунок коштів відповідних бюджетів, належать до категорії неприбуткових організацій. Низкою нормативно-правових актів [339] за цими юридичними особами визнається право надавати платні послуги. Відносини щодо їх надання можуть бути визнані господарською діяльністю, визначеною в ч. 1 ст. З ГК [42], залежно від того, який суб'єкт надає послуги. Якщо таким є орган державної влади або орган місцевого самоврядування, зобов'язання, що виникло за таких умов, не може бути кваліфіковане як господарське, оскільки таким органам заборонено здійснення як комерційної господарської діяльності, тобто підприємництва (ч. 2 ст. 3; ч. 4 ст. 43 ГК), так і некомерційної господарської діяльності (ч. 3 ст. 52 ГК). Якщо послуги надають інші неприбуткові організації, що утримуються за рахунок бюджетів, неприбуткові організації виступають як суб'єкти господарювання.
Тому такі зобов'язання є господарськими у всіх випадках, коли послуги надаються суб'єктам господарювання або юридичним особам, які не є суб'єктами господарювання. У разі надання послуг фізичним особам, що не є підприємцями, виникають цивільні зобов'язання, на які не поширюються положення Господарського кодексу та інших актів господарського законодавства. Стосовно здійснення господарської діяльності юридичними особами, що мають статус неприбуткових організацій, необхідно враховувати наступне. Такі юридичні особи можуть визнаватися суб'єктами господарювання лише у відносинах, в яких вони надають послуги, виконують роботи чи передають товари в межах дозволеної для них господарської діяльності. Інший випадок, коли на відносини з участю юридичних осіб, що мають статус неприбуткових організацій, поширюється чинність Господарського кодексу, пов'язується з отриманням такими особами товарів, робіт, послуг від суб'єктів господарювання.
45.23. Управління Пенсійного фонду і управління освіти уклали договір купівлі- продажу меблів, що виявилися у продавця зайвими. З цього приводу виникло цивільно- правове зобов'язання, на яке положення Господарського кодексу та інших актів господарського законодавства не поширюються, оскільки обидві сторони договору не є суб'єктами господарювання.
46. Складність розмежування предмета цивільного та господарського права проявилася в багатьох формулюваннях Господарського кодексу. Так, ч. 2 ст. 218 ГК встановлює: «Учасник господарських відносин відповідає за невиконання або неналежне виконання господарського зобов'язання..., якщо не доведе, що ним вжито усіх залежних від нього заходів для недопущення господарського правопорушення». Тут спочатку йдеться про учасників господарських відносин, якими відповідно до ст. 2 ГК є, зокрема, споживачі, в тому числі і фізичні особи, які не зареєстровані як підприємці. Далі зазначається про відповідальність за порушення господарського зобов'язання, учасниками якого громадяни, які не є господарюючими суб'єктами (громадяни, які не зареєстровані як підприємці), бути не можуть (ч. 1 ст. 175 ГК). Отже, положення ч. 2 ст. 218 ГК поширюється на учасників господарських зобов'язань, якими можуть бути суб'єкти господарювання (ст. 55 ГК) і негосподарюючі суб'єкти — юридичні особи, в тому числі органи державної влади і місцевого самоврядування, наділені господарською компетенцією (ч. 2 ст. 175 ГК). Але на цьому труднощі в тлумаченні ч. 2 ст. 218 ГК не закінчуються. Далі йдеться про умови звільнення від відповідальності суб'єктів господарювання, що виключає поширення цього правила на юридичних осіб, які не є суб'єктами господарювання, але можуть бути учасниками господарських зобов'язань відповідно до ч. 2 ст. 175 ГК.
Виходить, що інша сторона тих же правовідносин звільняється від відповідальності відповідно до положень Цивільного кодексу (ст. 614, 617). Наведене свідчить про значне і невиправдане ускладнення нормативного матеріалу. Такого вітчизняна юриспруденція ще не знала: одна сторона зобов'язання звільняється від відповідальності відповідно до положень однієї галузі права, а інша — другої. Але ж ще гіршим було б шукати вихід при правозастосуванні за межами букви закону та виправляти при правозастосуванні невдалі положення закону.
47. Господарський кодекс поширюється на організаційно-господарські відносини, якими є «відносини, що складаються між суб'єктами господарювання та суб'єктами організаційно-господарських повноважень в процесі управління господарською діяльністю» (ч. 6 ст. 3 ГК). Поняття організаційно-господарських повноважень як родове частково розкривається через видове поняття організаційно-установчих повноважень власника (ст. 135 ГК). Для уточнення поняття «організаційно-господарські повноваженя» можна використати положення ч. 5 ст. 22 ГК, відповідно до якої «держава реалізує право державної власності у державному секторі економіки через систему організаційно-господарських повноважень відповідних органів управління щодо суб'єктів господарювання, що належать до цього сектору і здійснюють свою діяльність на основі права господарського відання або права оперативного управління». Аналогічним щодо територіальних громад та органів місцевого самоврядування є положення ч. 1 ст. 24 ГК: «управління господарською діяльністю у комунальному секторі економіки здійснюється через систему організаційно-господарських повноважень територіальних громад та органів місцевого самоврядування щодо суб'єктів господарювання, які належать до комунального сектора економіки і здійснюють свою діяльність на основі права господарського відання або права оперативного управління».
48. Організаційно-господарські відносини як предмет Господарського кодексу відповідно до ст. 176 ГК виникають між: а) суб'єктом господарювання (юридичною особою) і засновником цього суб'єкта (органом державної влади, місцевого самоврядування, наділеним господарською компетенцією щодо суб'єкта господарювання). Термін «господарська компетенція» стосовно зазначених органів використовується в ч. 1 ст. 2; ч. 2 ст. 8; ч. 4 ст. 57 ГК, але його зміст достатньо чітко не визначається. Разом з тим, поняття «господарська компетенція», що розглядається як сукупність господарських прав та обов'язків, використовується стосовно суб'єктів господарювання в ч. 1 ст. 55 ГК; б) суб'єктами господарювання, що створюють об'єднання підприємств чи господарське товариство, та органами управління цих об'єднань чи товариств (ці відносини виходять за межі предмета цивільного права, оскільки однією із їх сторін є органи управління, що не є юридичними особами); в) суб'єктом господарювання, якому учасники договору про спільну діяльність доручили керівництво спільною діяльністю, і іншими учасниками такого договору (ч. 4 ст. 176 ГК); г) іншими суб'єктами (абзац п'ятий ч. 2 ст. 176 ГК).
49. Для більш чіткого визначення організаційно-господарських відносин спробуємо охарактеризувати суб'єктів цих відносин, визначити їх зміст та звернути увагу на деякі їх особливості.
Якщо юридична або фізична особа заснувала господарське товариство або підприємство, то відносини між цією юридичною особою та господарським товариством (підприємством) є організаційно-господарськими. На них поширюється чинність Господарського кодексу, а в частині, не урегульованій цим Кодексом, ці відносини регулюються Цивільним кодексом. Засновниками господарських товариств і підприємств можуть виступати державні органи, що наділені організаційно-установчими повноваженнями (ст. 135 ГК); органи влади Автономної Республіки Крим і органи місцевого самоврядування, що наділені тими ж повноваженнями; господарські товариства (ст. 114 ЦК; ст. 79 ГК [42]), а також інші суб'єкти господарювання за відсутності встановлених законодавством обмежень (абзац четвертий ч. 2 ст. 176 ГК організаційно- господарськими зобов'язаннями називає зобов'язання між суб'єктами господарювання у разі, якщо один із них щодо іншого є дочірнім підприємством); торгово-промислові палати (ст. 11 Закону «Про торгово-промислові палати» [121]); об'єднання громадян (ст. 20 Закону «Про об'єднання громадян» [62]); релігійні організації (ст. 19 Закону «Про свободу совісті і релігійні організації» [49]); благодійні організації (ст. 13 Закону «Про благодійництво і благодійні організації» [116]); профспілки (ст. 35 Закону «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності» [139]); організації роботодавців (ст. 28 Закону «Про організації роботодавців» [172]); споживчі товариства, їх спілки (ст. 11 Закону «Про споживчу кооперацію» [61]); творчі спілки (ст. 23 Закону «Про професійних творчих працівників і творчі спілки» [118]); фізичні особи (ст. 114 ЦК; ст. 79 ГК). На останнє треба звернути увагу — відносини між фізичними особами — засновниками підприємницького товариства або приватного підприємства і таким товариством, підприємством є організаційно-господарськими.
50. Організаційно-господарські зобов'язання між засновником та створеним ним господарським товариством, підприємством включають наступні права суб'єкта організаційно-господарських повноважень: 1) визначати, в тому числі змінювати, мету і предмет господарської діяльності; 2) визначати структуру утвореного ним суб'єкта господарювання; 3) визначати склад і компетенцію органів управління суб'єкта господарювання; 4) передавати майно у власність суб'єкта господарювання або закріплювати майно на праві господарського відання (для здійснення комерційної господарської діяльності) чи на праві оперативного управління (для здійснення некомерційної господарської діяльності); 5) встановлювати порядок використання майна, в тому числі вирішувати питання про напрямки використання прибутку; 6) припиняти діяльність суб'єкта господарювання (ч. 1, 2 ст. 135 ГК).
51. Організаційно-господарські зобов'язання відповідно до ч. 3 ст. 135 ГК своїм змістом мають корпоративні права засновників (засновника) суб'єкта господарювання та обов'язки цього суб'єкта, що кореспондують корпоративним правам. Корпоративні права для цілей оподаткування визначаються широко — як права засновника стосовно заснованого ним суб'єкта господарювання (ч. 1.8 ст. 1 Закону «Про оподаткування прибутку підприємств» [113]). Частина 1 ст. 167 ГК визначає корпоративні права як «права особи, частка якої визначається у статутному фонді (майні) господарської організації, що включає правомочності на участь цієї особи в управлінні суб'єктом господарювання, отримання певної частки прибутку (дивідендів) та активів у разі ліквідації такого суб'єкта».
52. Суб'єктами організаційно-господарських зобов'язань, змістом яких є корпоративні права, можуть бути будь-які учасники суб'єктів господарювання, в тому числі фізичні особи. Суб'єкт корпоративних прав може захищати їх наступними способами:
1) вимагати в суді визнання недійсними рішень, прийнятих суб'єктом господарювання;
2) вимагати визнання недійсними правочинів, вчинених суб'єктами господарювання, якщо вони суперечать актам цивільного законодавства, порушують права або інтереси суб'єкта корпоративних прав; 3) вимагати виплати дивідендів відповідно до законодавства, установчих документів та рішення вищого органу суб'єкта господарювання; 4) вимагати передання частки майна суб'єкта господарювання, що залишилась при ліквідації суб'єкта господарювання.
53. Відповідно до ч. 2 ст. 176 ГК відносини між суб'єктами господарювання, що разом організовують об'єднання чи господарське товариство, та «органами управління» цих об'єднань та товариств, є організаційно-господарськими зобов'язаннями. Це твердження не має будь-якого практичного значення.
54. Стаття 177 ГК установлює спеціальні правила щодо соціально-комунальних зобов'язань суб'єктів господарювання, в межах яких суб'єкти господарювання створюють спеціальні робочі місця для осіб з обмеженою працездатністю, організують їх професійну підготовку, надають допомогу у вирішенні питань соціального розвитку населених пунктів їх місцезнаходження тощо. У частині, що не врегульована цією статтею та іншими спеціальними законами, на ці зобов'язання може поширюватись чинність положень Цивільного кодексу.
55. Ратифікація Україною Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод [7] означає визнання Україною юрисдикції Європейського Суду з прав людини. Тому у справах, що випливають із відносин, на які поширюється зазначена Конвенція, поняття цивільних відносин слід тлумачити відповідно до розуміння цивільних прав та обов'язків, що склалося у Європейському Суді. Суд виходить із того, що при визначенні сфери цивільного права не має вирішального значення та обставина, які акти національного законодавства регулюють спірні відносини. Вирішальним для застосування ст. 6 Конвенції, що гарантує право на справедливий публічний розгляд у суді впродовж розумного строку справ про цивільні права та обов'язки, Суд вважає значення результату судового розгляду для приватних прав та обов'язків. У іншому випадку Європейський Суд виклав свою позицію ще більш визначено: «Чи буде право розглядатись як цивільне в розумінні Конвенції, залежить не від його юридичної кваліфікації за внутрішнім законодавством, а від того, який матеріальний зміст вкладається в нього цим законодавством та які наслідки це законодавство пов'язує з відповідним правом». У відповідних випадках українські суди повинні враховувати це розуміння цивільних прав та обов'язків.
56. При розробці Цивільного кодексу не вдалося витримати галузеву «чистоту» нормативного матеріалу, що включений до його змісту. До нього були включені положення публічного права, що стосуються державної реєстрації юридичних осіб (наприклад, положення ч. 1 ст. 89 ЦК про відкритість для загального ознайомлення даних державної реєстрації юридичних осіб), призначення опікуна або піклувальника (ст. 63 ЦК), положення, що регулюють відносини на стадії розгляду цивільних справ судом, відносини на стадії виконавчого провадження (ст. 279 ЦК), трудові відносини (ч. 3 ст. 99 ЦК). Був навіть «виявлений» такий «суб'єкт цивільного права», як екіпаж транспортного засобу, що переданий у найм, і на якого (суб'єкта) покладено обов'язок відмовитися від виконання розпоряджень наймача, якщо вони суперечать умовам договору найму або за наявності інших обставин (ч. 2 ст. 805 ЦК).
Включення до Цивільного кодексу положень, що формулюють норми інших галузей права, не може ставити під сумнів чинність цих положень, оскільки законодавець не може бути обмежений в праві формулювати будь-які правові норми в будь-якому, в тому числі і кодифікованому, акті.
Стаття 2. Учасники цивільних відносин
1. Учасниками цивільних відносин є фізичні особи та юридичні особи (далі — особи).
2. Учасниками цивільних відносин є: держава Україна, Автономна Республіка Крим, територіальні громади, іноземні держави та інші суб'єкти публічного права.
1. Учасниками цивільних відносин визнаються фізичні особи — не тільки громадяни України, а й іноземні громадяни, особи без громадянства.
2. Учасниками цивільних відносин в Україні визнаються юридичні особи, які створені відповідно до законодавства України або набули правоздатності (статусу юридичної особи) за законодавством іншої держави. За цим законодавством і слід визнати їх право вступати в цивільні правовідносини, на які поширюється чинність цивільного законодавства України. Слід звернути увагу на те, що відповідно до ч. 1 ст. 2 ЦК під особами в цьому Кодексі розуміють фізичні і юридичні особи. Інші учасники цивільних відносин терміном «особи» не охоплюються.
3. Перелік учасників цивільних відносин, що наводиться в ст. 2 ЦК, є вичерпним лише стосовно юридичних осіб приватного права. Щодо суб'єктів публічного права законодавець, перелічивши основних із них, залишив за собою право визнати учасниками цивільних відносин не тільки названих в цій статті, а й інших суб'єктів. З урахуванням цього, ст. 318 ЦК першим серед суб'єктів права власності визнає Український народ, а потім з посиланням на ст. 2 ЦК визнає можливість бути суб'єктами права власності й інших суб'єктів.
4. Цивільний і Господарський кодекси [42], інші закони не диференціюють достатньою мірою правосуб'єктність держави або територіальної громади, з одного боку, та державних органів або органів місцевого самоврядування — з іншого. Це особливо гостро виявилось в процесі приватизації державного (комунального) майна. Відповідно до ч. 3 і 7 ст. 7 Закону «Про приватизацію державного майна» [110] у процесі приватизації державні органи приватизації здійснюють повноваження власника, продають державне майно. Майно, що є в комунальній власності, продають органи, які створюються відповідними місцевими радами. Ці положення на практиці зрозуміли так, що стороною договорів купівлі-продажу майна в процесі приватизації є відповідні органи приватизації та органи, уповноважені місцевими радами. У цьому відображався певний інтерес, прагнення не ставити державу та територіальні громади у коло відповідачів у разі відповідальності продавця за договором про продаж об'єкта приватизації.
Пряме визнання держави, Автономної Республіки Крим, територіальних громад суб'єктами цивільного права (ст. 2, 167 — 169, 326, 327 ЦК) повинне привести до чіткого розмежування як суб'єктів цивільного права держави та її органів, Автономної Республіки Крим та її органів, територіальних громад та органів місцевого самоврядування. Для цього треба переважно перед загальними нормами других законів застосовувати спеціальні положення Цивільного кодексу про цивільну правосуб'єктність держави, Автономної Республіки Крим і територіальних громад. У більшості випадків навіть немає необхідності в переважному застосуванні цих положень, оскільки положення інших законів з цього приводу, як правило, є достатньо визначеними. Наприклад, п. 43 ч. 1 ст. 26 Закону «Про місцеве самоврядування в Україні» [112] встановлює компетенцію місцевої ради щодо затвердження договорів, які укладені сільським, селищним, міським головою від імені ради. Це треба тлумачити буквально: там, де місцева рада є стороною договору, сільський, селищний, міський голова укладає договір від імені місцевої ради. Але ж п. 16 ч. 3 ст. 42 того ж Закону передбачає укладення сільським, селищним, міським головою договорів не тільки від імені ради, а і від імені виконкому та територіальної громади. Таким чином, і раніше, ніж новий Цивільний кодекс, прийнятий Закон «Про місцеве самоврядування в Україні» не виключав розмежування територіальної громади, місцевих рад та виконкомів як самостійних суб'єктів цивільного права, що не є перешкодою для участі місцевих рад і їх виконкомів у здійсненні цивільної дієздатності територіальної громади поряд із сільським, селищним, міським головою.
5. Новий Цивільний кодекс встановлює наступну класифікацію юридичних осіб:
— юридичні особи публічного права (ст. 81 ЦК);
— юридичні особи приватного права (ст. 83 ЦК);
— товариства (ч. 2 ст. 83 ЦК);
— підприємницькі товариства (ст. 84 ЦК):
— господарські товариства (ст. 113 — 162 ЦК);
— повні товариства (ст. 119 — 132 ЦК);
— командитні товариства (ст. 133 — 139 ЦК);
— товариства з обмеженою відповідальністю (ст. 140 — 151 ЦК);
— товариства з додатковою відповідальністю, зокрема, довірчі (ст. 151 ЦК);
— акціонерні товариства (ст. 152 — 162 ЦК);
— виробничі кооперативи (ст. 163 — 166 ЦК);
— непідприємницькі товариства (фондові біржі; товарні біржі; торгово- промислові палати; споживчі кооперативи; споживчі кооперативи (товариства) та їх об'єднання; адвокатські бюро та адвокатські об'єднання; об'єднання громадян, в тому числі професійні спілки, політичні партії, релігійні організації, творчі спілки; благодійні організації тощо);
— установи (ст. 83, 101 — 103 ЦК);
— інші юридичні особи приватного права (ч. 1 ст. 83 ЦК).
6. Цивільний кодекс (ст. 191) розуміє підприємство як об'єкт цивільного права (нерухоме майно). Але це розуміння підприємства в Україні не є єдиним. Відповідно до ч. 2 ст. 167 і ч. 2 ст. 169 ЦК можуть створюватись такі юридичні особи публічного права, як підприємства. Господарський кодекс також визнає можливість створення юридичних осіб в організаційно-правовій формі підприємств. Отже, держава в особі державного органу, наділеного відповідною компетенцією, може створювати одноособово не тільки установи — юридичні особи публічного права, що фінансуються із Державного бюджету, не тільки підприємницькі товариства (ч. 3 ст. 167 ЦК), а і державні унітарні підприємства. Державні підприємства можуть створюватись як державні комерційні підприємства або казенні підприємства (ст. 73 — 77 ГК).
7. Автономна Республіки Крим відповідно до ч. 2 ст. 168 ЦК вправі створювати юридичні особи публічного права, але при цьому не зазначені її повноваження створювати унітарні підприємства (комерційні або некомерційні).
8. За територіальними громадами визнається право створення унітарних комунальних підприємств — комерційних і некомерційних (ст. 78 ГК).
9. Визнається можливість створення споживчими товариствами, їх спілками (об'єднаннями) підприємств, установ та інших суб'єктів господарювання (ч. 7 ст. 111 ГК). Спеціально в ч. 8 ст. 111 ГК зазначається те, що підприємства споживчої кооперації можуть бути унітарними (тобто, власне підприємствами) або корпоративними (підприємницькими товариствами). Визнається можливість створення підприємств об'єднаннями громадян, в тому числі релігійними організаціями (ст. 112 ГК), а також кредитними спілками (ст. 130 ГК) та іншими непідприємницькими товариствами. З введенням в дію нового Цивільного та Господарського кодексів зберегли право на створення підприємств творчі спілки, благодійні організації, професійні спілки та їх об'єднання, організації роботодавців.
10. Передбачається створення приватних підприємств на основі приватної власності не тільки одного, а і кількох громадян, іноземців чи осіб без громадянства (ч. 1 ст. 113 ГК). Зазначається те, що приватне підприємство може бути створене на основі приватної власності суб'єкта господарювання — юридичної особи.
11. Відповідно до міжнародних договорів України учасниками цивільних відносин повинні визнаватись міжнародні організації.
Стаття 3. Загальні засади цивільного законодавства
1. Загальними засадами цивільного законодавства є:
1) неприпустимість свавільного втручання у сферу особистого життя людини;
2) неприпустимість позбавлення права власності, крім випадків, встановлених Конституцією України та законом;
3) свобода договору;
4) свобода підприємницької діяльності, яка не заборонена законом;
5) судовий захист цивільного права та інтересу;
6) справедливість, добросовісність та розумність.
1. При застосуванні ст. 3 ЦК слід ураховувати особливості основних засад (принципів) окремих галузей законодавства. Вони, перш за все, покликані впливати на поточну правотворчу діяльність. Суб'єкти правотворчої діяльності, в тому числі законодавець, повинні враховувати вимоги основних засад. Але наслідки неврахування вимог основних засад є різними для законодавчих та інших нормативно-правових актів. Спеціальні (конкретні) законодавчі положення підлягають переважному застосуванню перед загальними положеннями, тим більше — перед основними засадами, що є найбільш загальними положеннями. Отже, невиконання законодавцем вимог основних засад не є підставою незастосування законодавчих положень, які суперечать ст. 3 ЦК. Підзаконні акти повністю підпорядковані Конституції і законам, в тому числі і найбільш загальним положенням законів. А тому підзаконні акти не можуть застосовуватись, якщо вони суперечать законодавчим актам, в тому числі і основним засадам, сформульованим у ст. 3 ЦК.
І все ж основні засади впливають певного мірою і на поточну законодавчу діяльність, надаючи змісту законодавчих актів певної єдності.
2. Основні засади, за визначенням, мають включати до свого змісту нормативний регулятор і декларацію. У тій частині, в якій основні засади вміщують у собі нормативний регулятор, вони є обов'язковими для учасників відповідних цивільних відносин. У тій частині, в якій основні засади вміщують у собі декларацію, вони не є суворо обов'язковими. Але декларативні елементи у міру готовності суспільних відносин сприйняти ці елементи як обов'язкові, перетворюються у нормативний регулятор. Тому при формулюванні основних засад недоречно використовувати застереження типу «якщо інше не встановлено законом». Основна засада, яка повністю втратила елементи декларації, перестає бути такою і перетворюється на звичайну правову норму.
3. Застосування основних засад до цивільних правовідносин є завжди застосуванням аналогії права, в тому числі і тоді, коли внаслідок суперечності основній засаді не застосовується положення підзаконного нормативно-правового акта.
4. Із всіх основних засад, сформульованих у ст. 3 ЦК, виокремлюються засади добросовісності, справедливості та розумності. Ці засади входять до змісту принципу верховенства права, закріпленого в частині першій ст. 8 Конституції України [1], а тому набувають юридичної сили конституційних положень. Виникає думка про те, що у цивільному законодавстві потреба зникає взагалі. Принаймні, в кожному випадку суперечності між конкретними законодавчими положеннями і засадами добросовісності, справедливості та розумності перевагу слід надавати останнім. Але це твердження є правильним лише взагалі. При більшому наближенні до проблеми ми виявляємо, що самі ці засади за юридичним змістом не є однорідними: вони вміщують у собі не тільки нормативний регулятор, а й декларацію. Отже, для вирішення питання про можливість переважного застосування засад добросовісності, справедливості та розумності перед конкретними нормативними положеннями необхідно впевнитись у тому, що у відповідній частині ці засади мають виконувати функцію нормативного регулятора, а не є декларацією. Це — дуже складне завдання. До того ж і межа між нормативним регулятором і декларацією не є постійною: поступово вона змінюється на користь першої з названих двох складових. Тому суд може не застосовувати конкретні законодавчі положення, що суперечать засадам добросовісності, справедливості та розумності, лише тоді, коли суперечність конкретних положень названим засадам є очевидною. Якщо суддя відчуває, що судове рішення, яке він має прийняти на підставі конкретних нормативних положень, суперечить природі людини, якій Бог дав розум і моральні почуття, він у силу засад добросовісності, справедливості та розумності повинен відійти від конкретних положень цивільного законодавства та застосувати ці засади як нормативний регулятор у порядку аналогії права.
Але відступаючи від конкретних нормативних положень на користь принципів добросовісності, справедливості та розумності, суб'єкт правозастосування повинен бути вкрай обережним. Не можна допустити, щоб такі відступлення були масовими. І кожне таке відступлення має бути ретельно мотивованим.
5. Засади добросовісності, справедливості та розумності є універсальними. Вони надають системі права єдності і виключають необхідність на стадії правозастосування вести пошук текстуально не закріплених у Цивільному кодексі основних засад. В усіх випадках, коли в актах цивільного законодавства вживаються оціночні поняття, їх зміст має визначатись за допомогою засад добросовісності, справедливості та розумності. В усіх випадках, коли закон надає суду право вирішити питання про права та обов'язки учасників цивільних правовідносин, але не встановлює, як це повинно бути зроблено, застосовуються засади добросовісності, справедливості та розумності.
6. Нормативно закріплені засади добросовісності, справедливості та розумності виключають необхідність у використанні таких нормативних регуляторів, які виходять за межі чинного цивільного законодавства. Законодавче закріплення цих засад усунуло будь-яку невідповідність між позитивним та природнім правом, бо ідеї природного права тепер інтегровані в позитивне право.
Стаття 4. Акти цивільного законодавства України
1. Основу цивільного законодавства України становить Конституція України.
2. Основним актом цивільного законодавства України є Цивільний кодекс України.
Актами цивільного законодавства є також інші закони України, які приймаються відповідно до Конституції України та цього Кодексу (далі — закон).
Якщо суб'єкт права законодавчої ініціативи подав до Верховної Ради України проект закону, який регулює цивільні відносини інакше, ніж цей Кодекс, він зобов'язаний одночасно подати проект закону про внесення змін до Цивільного кодексу України. Поданий законопроект розглядається Верховною Радою України одночасно з відповідним проектом закону про внесення змін до Цивільного кодексу України.
3. Цивільні відносини можуть регулюватись актами Президента України у випадках, встановлених Конституцією України.
4. Актами цивільного законодавства є також постанови Кабінету Міністрів України.
Якщо постанова Кабінету Міністрів України суперечить положенням цього Кодексу або іншому закону, застосовуються відповідні положення цього Кодексу або іншого закону.
5. Інші органи державної влади України, органи влади Автономної Республіки Крим можуть видавати нормативно-правові акти, що регулюють цивільні відносини, лише у випадках і в межах, встановлених Конституцією України та законом.
6. Цивільні відносини регулюються однаково на всій території України.
1. Неважко помітити, що ст. 4 ЦК підходить до джерел цивільного права із суто позитивістських позицій. Це і зрозуміло, оскільки позитивістський підхід передумовлений заголовком цієї статті. Але ж і в інших статтях Цивільного кодексу не йдеться про співвідношення позитивного права, що формулюється в актах цивільного законодавства, та природнього права. Тим часом, це питання постало на практиці як досить гостре. Зокрема, політичні діячі і науковці інколи зазначають у відповідних випадках на те, що суддя зобов'язаний вийти за межі букви закону і фактів, що встановлені у справі, з метою досягнення справедливості судового рішення. Автори високо цінують саму постановку цього питання, оскільки вона має фундаментальне значення для формування правової системи України в цілому. Якщо у країні з багатим позитивним правовим досвідом (мається на увазі Франція) одні судді визнають, що вони спочатку знаходять справедливе рішення справи, а потім шукають йому нормативне обгрунтування, а інші це з обуренням відхиляють як ганебну практику (див. Давид Р., Жоффре-Спинози К. Основные правовые системы современности. — М.: Междунар. отношения, 1999 — С. 91), то у нас ці питання до останнього часу не ставились взагалі. Проте на цей час ця проблема постає як така, що суттєво впливає на практику вирішення цивільно-правових спорів. Питання про безпосереднє застосування природнього права при вирішенні судових справ не може вирішуватись абстрактно, тобто у відриві від змісту чинної Конституції України [1] та законів. Зміст Конституції і Цивільного кодексу дає підставу для наступних висновків: 1) природне право безпосередньо включене в систему позитивного права в Україні частиною першою ст. 8 Конституції, яка закріплює принцип верховенства права. Тільки після закріплення цього принципу у ст. 8 Конституції йдеться про найвищу юридичну силу Конституції; 2) норми природнього права закріплюються в більш конкретних положеннях Конституції, зокрема, у ст. 3, яка визнає людину, її життя і здоров'я, честь і гідність найвищими соціальними цінностями; 3) закріплення в Конституції найважливіших ідей природнього права, закріплення їх в інших законах, зокрема, в п. 6 ст. 3 ЦК, виключають необхідність прямого застосування норм природничого права без посилання на норми позитивного права.
Навіть Європейський Суд з прав людини при тлумаченні Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод [7] верховенство права і правомірність тлумачить як відповідність певних дій змісту Конвенції, тобто визнає нормативний фактор, не допускає оцінки внутрішнього законодавства, міжнародних актів та за обставин справ безпосередньо на предмет їх відповідності ідеям справедливості та іншим фундаментальним принципам будь-якої демократичної держави.
2. Останнього часу серед науковців, в тому числі і тих, які суміщують теоретичні дослідження з практичною роботою у сфері правозастосування, стало помітним прагнення до перегляду того понятійного апарату, що став надбанням теорії та практики правотворчості і правозастосування упродовж десятиліть. Це — хибний шлях. До такого надбання треба ставитись шанобливо. Це стосується, зокрема, категорії законодавства. Її зміст досить чітко визначився за багато десятиріч і охоплює всі нормативні акти, що реєструються Міністерством юстиції. Це розуміння даної категорії відображене у ч. 1 — 4 ст. 4 ЦК. У ч. 5 ст. 4 ЦК використовується більш широке поняття «нормативно-правові акти». Отже, звужувати зміст категорії законодавства до поняття «закону» або розширювати його до змісту терміна «нормативно-правові акти» було б невиправданим, бо вело б до зменшення визначеності багатьох норм цивільного права. Зауважимо, однак, що чітке розмежування понять «закону» і «законодавство» в актах національного законодавства України співіснує із застосуванням у Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод терміна «закон», під який відповідно до практики Європейського Суду з прав людини стосовно України підпадають всі акти законодавства, що зареєстровані у Міністерстві юстиції України.
Що стосується поняття законодавчих актів, то під ними слід розуміти закони, інші акти Верховної Ради, що мають силу законів (кодекси, основи законодавства, а також постанови Верховної Ради, що прийняті до введення в дію Конституції України).
3. Під актами цивільного законодавства розуміються нормативно-правові акти відповідних державних органів (ч. 1 — 4 ст. 4 ЦК), що формулюють норми цивільного права. Але правотворчі органи зазвичай не забезпечують галузевої чистоти нормативно-правових актів. Навіть Цивільний кодекс не вдалось вберегти від включення до нього норм конституційного, адміністративного, трудового і цивільного процесуального права. Найбільш наглядним прикладом такого роду є ст. 279 ЦК, що встановлює правові наслідки невиконання рішення суду про захист особистого немайнового права. Тому комплексні нормативно-правові акти, що містять в собі норми різних галузей права, також є актами цивільного законодавства остільки, оскільки в них формулюються норми цивільного права.
4. Стаття, що коментується, визнає Конституцію основою цивільного законодавства України. Це означає дещо інше, ніж пряме твердження про те, що Конституція України є основним законодавчим актом цивільного права. Частину 1 ст. 4 ЦК слід тлумачити так, що положення Конституції, які стосуються майнових та особистих не- майнових відносин, котрі регулюються цивільним законодавством, слід визнати такими, що одночасно формулюють норми конституційного права (вони регулюють відносини між людиною (юридичною особою) та державою), а також норми цивільного права, що поширюються на відносини між суб'єктами, які (відносини) мають ознаки, передбачені ч. 1 ст. 1 ЦК. Теоретично підготовлений юрист прагне до більшої юридичної чистоти і визначеності при галузевій кваліфікації суспільних відносин та норм, що їх регулюють, але ж твердження про те, що згадані положення Конституції регулюють лише відносини з участю держави та не регулюють відносини, обома сторонами яких є інші суб'єкти, явно суперечило б змісту цих положень і невиправдано звужувало б сферу їх дії.
У Конституції містяться фундаментальні правові положення про економічну багатоманітність суспільного життя, про рівність суб'єктів права власності перед законом, про право приватної власності (ст. 13, 15, 41). Цивільно-правовий зміст мають правила ст. 32 Конституції про недопустимість втручання в особисте і сімейне життя, збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу, про судовий захист права на спростування інформації, що не відповідає дійсності, та відшкодування матеріальної і моральної шкоди, завданої поширенням зазначеної інформації. Відносини щодо відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої органами державної влади і місцевого самоврядування, яким присвячена ст. 56 Конституції, також мають цивільно-правовий характер. Стаття 142 Конституції вирішує таке важливе питання, як визнання територіальних громад сіл, селищ, міст, районів у містах суб'єктами права власності. У Конституції містяться й інші положення, що формулюють норми цивільного права.
5. Частина друга ст. 8 Конституції встановлює, що закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України та повинні відповідати їй. З огляду на це і в ч. 2 ст. 4 ЦК зазначається, що актами цивільного законодавства є такі закони, які видаються відповідно до Конституції. Проте не варто було б робити безапеляційний висновок про те, що не можуть бути визнані актами цивільного законодавства закони, які не повністю відповідають Конституції України. Лише стосовно законів і інших нормативно-правових актів, які визначають права і обов'язки громадян і які не доведені до відома населення, ст. 57 Конституції України [1] встановлює, що вони є нечинними. У решті випадків проблема відповідності нормативно-правових актів Конституції України є більш складною. Частина третя ст. 8 Конституції дійсно визнає норми Конституції нормами прямої дії. Але ж відповідно до частини другої ст. 152 Конституції закони, інші правові акти або їх окремі положення, що визнані неконституційними, втрачають чинність з дня прийняття Конституційним Судом рішення про їх неконституційність. До цього моменту вони діють. Прийняття Конституційним
Судом рішення про неконституційність відповідних актів не є підставою для перегляду справ за нововиявленими обставинами. У таких випадках сторона, яка отримала в результаті застосування неконституційного акта грошові суми чи майно або зберегла їх, залишається в такому стані. Сторона, у якої виникла матеріальна або майнова шкода в результаті застосування неконституційного акта, вправі пред'явити відповідну вимогу до держави на підставі частини третьої ст. 152 Конституції України. Належить, однак, враховувати, що п. 4 ст. 361 ЦПК встановлює таку підставу для перегляду рішень і ухвал у зв'язку з нововиявленими обставинами, як визнання неконституційним закону, який був застосований судом при вирішенні справи. Немає підстав для твердження про те, що це положення не підлягає застосуванню.
Верховний Суд в постанові «Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя» [386] роз'яснює, що у разі невизначеності в питанні про те, чи відповідає Конституції України застосований закон або закон, який підлягає застосуванню в конкретній справі, суд за клопотанням учасників процесу або за власною ініціативою зупиняє розгляд справи і звертається з мотивованою ухвалою (постановою) до Верховного Суду України, який відповідно до ст. 150 Конституції може порушувати перед Конституційним Судом України питання про відповідність Конституції законів та інших нормативно-правових актів. Таке рішення може прийняти суд першої, апеляційної чи касаційної інстанції в будь-якій стадії розгляду справи. Разом з тим, Верховний Суд роз'яснив, що Конституцію України слід застосовувати в наступних випадках: 1) коли зі змісту норм Конституції не випливає необхідність додаткової регламентації її положень законом; 2) коли закон, який був чинним до введення в дію Конституції чи прийнятий після цього, суперечить їй; 3) коли правовідносини, що розглядаються судом, законом України неврегульовано, а нормативно-правовий акт, прийнятий Верховною Радою або Радою міністрів Автономної Республіки Крим, суперечить Конституції України; 4) коли укази Президента України, які внаслідок їх нормативно-правового характеру підлягають застосуванню судами при вирішенні конкретних судових справ, суперечать Конституції України (це положення слід поширити і на постанови Кабінету Міністрів).
Верховенство Конституції України як акта прямої дії над законами та іншими нормативно-правовими актами визнається безпосередньо в законах. Так, застосування Вищим господарським судом закону чи іншого нормативно-правового акта, що суперечить Конституції, є підставою перегляду постанови Вищого господарського суду Верховним Судом в касаційному порядку (п. 1 ст. 11115 ГПК [31]).
6. Що стосується нормативно-правових актів, справи про невідповідність яких Конституції непідвідомчі Конституційному Суду, то питання про їх невідповідність Конституції вирішується судом при розгляді спору, що виникає із правовідносин, на які поширюються такі акти. На неможливість застосування таких актів в силу їх невідповідності Конституції зазначається в судовому рішенні (ухвалі, постанові). Ці акти можуть оскаржуватись в суді фізичними та юридичними особами відповідно до ч. 1 ст. 17 КАС [45]. Але адміністративним судам непідвідомчі спори, віднесені до юрисдикції Конституційного Суду України, тобто спори щодо конституційності актів Верховної Ради, Президента України, Кабінету Міністрів України, Верховної Ради Автономної Республіки Крим.
7. Законодавець виділяє Цивільний кодекс серед інших законів, називає його основним актом цивільного законодавства. Оскільки Цивільний кодекс є основним актом цивільного законодавства, приписується, щоб інші закони видавались відповідно не тільки до Конституції, а й до Цивільного кодексу. Але це формулювання не означає, що у випадках, коли закон суперечить Цивільному кодексу, він не може застосовуватись. По-перше, визнання Цивільного кодексу основним актом цивільного законодавства не означає, що цей Кодекс має вищу юридичну силу порівняно з іншими законами. По-друге, припис видавати закони, які мають регулювати цивільні відносини відповідно до Цивільного кодексу у ч. 2 ст. 4 ЦК доповнюється своєрідним механізмом забезпечення: на суб'єкта законодавчої ініціативи, що подав проект закону, який регулює цивільні відносини інакше, ніж Цивільний кодекс, покладається обов'язок одночасно подати проект закону про внесення змін до Цивільного кодексу. Другим елементом цього механізму є обов'язок Верховної Ради розглянути ці два законопроекти одночасно. Більш радикальних правил на випадок невідповідності прийнятого закону Цивільному кодексу (ним могла б бути неможливість застосування нового закону) не встановлено. Тут законодавець виявив прагматизм та деяку зневагу до юридичної чистоти Цивільного кодексу як акта цивільного права, що не повинен був включати до себе норми конституційного (державного) права, які регулюють законодавчий процес. По-третє, слід враховувати, що в зв'язку з введенням в дію Цивільного кодексу його Прикінцеві та перехідні положення прямо не передбачають втрати чинності численними законами, що суперечать Цивільному кодексу. До внесення змін до відповідних законів вони (крім законів, що формулюють положення, які кваліфікуються як спеціальні) не будуть застосовуватись, але не в силу верховенства Цивільного кодексу над іншими законами, а в силу правила про переважне застосування норм пізніше прийнятого закону (маючи на увазі, що будь-який кодекс — це теж закон, незважаючи на те що він так прямо і не називається).
8. Стаття 92 Конституції України визначає коло майнових відносин, що є предметом цивільного права і підлягають регулюванню виключно законами України. Законами України визначається правовий режим власності, правові засади і гарантії підприємництва, а також засади цивільно-правової відповідальності. Не можна, проте, думати, що викладені норми якимось чином обмежують повноваження Верховної Ради приймати закони, що регулюють інші суспільні відносини в сфері цивільного права. Стаття 92 Конституції лише не допускає можливості видання з названих питань підзаконних актів. Що стосується повноважень Верховної Ради видавати закони, які регулюють цивільні відносини, то вони Конституцією України не обмежуються. Не можуть вони обмежуватися й іншими законами, оскільки це суперечило б Конституції України.
9. Після прийняття Конституції зберегли чинність акти Верховної Ради України під назвою «Основи» (Основи законодавства України про охорону здоров'я [69], Основи законодавства України про культуру [58]). Такі «Основи» підписувалися Президентом, тобто приймалися в порядку, встановленому для законів, і ніхто не має сумнівів в їх юридичній силі як законів. З'явився досвід прийняття Верховною Радою «Основ» і після прийняття Конституції. Щодо їхньої юридичної сили як законів можливі сумніви, оскільки вони офіційно законами не називаються. Тому було б доцільно, щоб Верховна Рада приймала закони про затвердження актів під заголовком «Основи». Це ж стосується і кодексів, що приймаються Верховною Радою. На їх юридичну силу як законів необхідно вказати прямо, а не вважати це само собою зрозумілим.
10. Конституція [1] передбачає прийняття Верховною Радою постанов та інших актів, визначає порядок їх прийняття (ст. 91) і підписання (ст. 88). Однак ні Конституція, ні закони не визначають юридичної сили постанов та інших актів Верховної Ради, не приписують Президентові видавати укази і розпорядження, зокрема, на основі постанов Верховної Ради, хоч таке положення стосовно Конституції і законів у ст. 106 Конституції є. Щоправда, Кабінету Міністрів приписується забезпечувати виконання не тільки Конституції і законів (ст. 116 Конституції), а й прийнятих відповідно до Конституції і законів постанов Верховної Ради. У практиці допускається прийняття постанов, що містять норми цивільного права. Так, відповідно до ст. 7 Закону «Про державні гарантії відновлення заощаджень громадян України» [106] перелік груп вкладників і черговість виплат проіндексованих заощаджень установлюються постановою Верховної Ради. Очевидно, такі постанови повинні визнаватись такими, що визначають лише порядок дії Закону, виконання якого є обов'язковим. Але ще кращим було б відмовитись від практики прийняття Верховною Радою постанов, що містять норми цивільного права.
Що стосується постанов Верховної Ради України, прийнятих до введення в дію Конституції України, то заперечення їх юридичної сили було б необґрунтованим.
11. В Україні продовжує діяти ціла низка декретів Кабінету Міністрів, що містять норми цивільного права. Повноваженням видавати декрети Кабінет Міністрів був наділений у період з 25 листопада 1992 року до 25 травня 1993 року (Закон «Про тимчасове призупинення повноважень Верховної Ради України, передбачених пунктом 13 ст. 97 Конституції України, і повноважень Президента України, передбачених пунктом 7-4 ст. 1145 Конституції України» від 18 листопада 1992 р. 19 грудня 1992 р. цей Закон було прийнято в новій редакції, в якій він отримав назву «Про тимчасове делегування Кабінету Міністрів України повноважень видавати декрети в сфері законодавчого регулювання» [68]). Відповідно до названого Закону і Закону «Про порядок застосування Закону «Про тимчасове призупинення повноважень Верховної Ради України, передбачених пунктом 13 ст. 97 Конституції України, і повноважень Президента України, передбачених пунктом 4-7 ст. 1145 Конституції України» від 21 листопада 1992 р. [67], декрети, прийняті Кабінетом Міністрів протягом зазначеного періоду, мають силу законів.
12. Цивільний кодекс в цілому стоїть на позиції суттєвого обмеження правового регулювання майнових відносин підзаконними актами (актами, що видаються органами виконавчої влади на виконання законів). Про це свідчать численні посилання в Цивільному кодексі на особливості укладання та виконання окремих видів договорів, які мають встановлюватись законами. Це часто стосується тих договорів, які традиційно укладались та виконувались відповідно до підзаконних актів (наприклад, ст. 713 — 714 ЦК). Але зазначення в Цивільному кодексі регулювання відповідних відносин законами не призвело до втрати чинності відповідними підзаконними актами, які продовжують діяти до прийняття рішень про втрату ними чинності або до врегулювання відповідних відносин законами.
13. Хоч Президентові України і надане повноваження на основі та на виконання Конституції видавати укази і розпорядження, це повноваження обмежується питаннями, переліченими в частині першій ст. 106 Конституції. Але тут право Президента видавати укази з питань цивільного права не передбачено. Враховуючи це п. 4 Перехідних положень Конституції України Президентові України було надано право протягом трьох років після набрання чинності Конституцією України (цей строк закінчився 28 червня 1999 року) видавати укази з економічних питань, що не врегульовані законами. Встановлена також процедура прийняття таких указів. Такі укази повинні бути схвалені Кабінетом Міністрів України, скріплені підписом прем'єр-міністра України. Одночасно з підписанням указу такого роду Президент повинен був подати відповідний законопроект до Верховної Ради. Якщо протягом тридцяти днів з дня подання такого законопроекту (за винятком днів міжсесійного періоду) Верховна Рада не прийме закон або не відхилить поданий законопроект більшістю від її конституційного складу, Указ вступає в дію і діє до набрання чинності законом, прийнятим з відповідних питань. Слід звернути увагу на ту обставину, що у зазначеному порядку Президент мав право видавати укази з питань, які законами не врегульовані.
Право Президента видавати укази з економічних питань включало й право видання указів цивільно-правового змісту. З припиненням дії п. 4 Перехідних положень Президент втратив право видавати укази, що містять норми цивільного права. Але Цивільний кодекс передбачає регулювання цивільних відносин указами Президента, щоправда, обмежуючи це право Президента випадками, встановленими Конституції. Це надає можливість нормотворчості Президента в сфері цивільного права, хоч посилання на Конституцію в ч. 3 ст. 4 ЦК зводить ці можливості нанівець.
14. Кабінет Міністрів України відповідно до ст. 116 Конституції забезпечує здійснення внутрішньої і зовнішньої політики держави, виконання Конституції і законів України. Повноваження Кабінету Міністрів, в тому числі правотворчі, визначаються ст. 21 Закону «Про Кабінет Міністрів України». На підставі цього Кабінет Міністрів має право видавати нормативно-правові акти з усіх питань цивільного права, якщо тільки ці питання не віднесені до виключної компетенції Верховної Ради або не врегульовані законами, а самі ці нормативно-правові акти Кабінету Міністрів не суперечать Конституції і законам України. Відповідно до ч. 4 ст. 4 ЦК актами цивільного законодавства можуть бути тільки постанови (а не розпорядження) Кабінету Міністрів. На неприпустимість видання Кабінетом Міністрів постанов всупереч Цивільному кодексу та законам зазначається в ч. 4 ст. 4 ЦК. За наявності таких суперечностей відповідні положення постанов Кабінету Міністрів не можуть застосовуватись.
15. Центральні органи виконавчої влади відповідно до частини другої ст. 19 Конституції України повноваження на видання нормативно-правових актів у сфері цивільного права можуть отримати лише на підставі Конституції і законів. З урахуванням цього ч. 5 ст. 4 ЦК встановлює, що інші органи державної влади України, органи влади Автономної Республіки Крим мають повноваження видавати акти, що регулюють цивільні відносини, лише у випадках і в межах, встановлених Конституцією і законом. Оскільки ні Конституція, ні закони не містять загальних положень про надання центральним органам виконавчої влади, органам влади Автономної Республіки Крим повноваження видавати нормативно-правові акти в сфері цивільного права, слід враховувати наступне.
По-перше, спеціальними законами окремі центральні органи виконавчої влади наділені повноваженнями видавати акти, що містять норми цивільного права. Так, Закон «Про державне регулювання ринку цінних паперів в Україні» (ст. 5) [105] наділяє Державну комісію з цінних паперів і фондового ринку правом здійснювати державне регулювання ринку цінних паперів. Повноваження Національного банку видавати нормативно-правові акти передбачено ст. 56 Закону «Про Національний банк України» [132]. Закон «Про приватизацію державного майна» [110] прямо не передбачає повноваження Фонду державного майна видавати нормативно-правові акти, що регулюють майнові відносини в процесі приватизації, але покладає на нього обов'язок зі здійснення державної політики в сфері приватизації (ст. 7). Цьому відповідає посилання в п. 6 Тимчасового положення про Фонд державного майна України [245] на право цього органу «видавати в межах своєї компетенції нормативні документи».
По-друге, при вирішенні питання про повноваження органів виконавчої влади і органів влади Автономної Республіки Крим видавати нормативно-правові акти в сфері цивільного права в першу чергу слід керуватися частиною другою ст. 19 Конституції України [1], відповідно до якої органи державної влади, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Разом з тим жорсткий нормативістський підхід при застосуванні цього конституційного положення був би невиправданим. Справа в тому, що Верховна Рада з об'єктивних причин не в змозі справитися із завданням законотворчого забезпечення реалізації Конституції України. Для цього потрібний певний час. За таких умов слід визнати, що частина друга ст. 19 Конституції вміщує в собі не тільки нормативний регулятор, а й декларацію. Беззастережне заперечення юридичної сили підзаконних актів, насамперед — указів Президента України, які встановлюють повноваження органів виконавчої влади на видання нормативно- правових актів, у тому числі в сфері цивільного права, призвело б до руйнування правопорядку і було б порушенням частини першої ст. 8 Конституції України, яка принцип верховенства права поставила навіть попереду принципу найвищої юридичної сили Конституції. Тому правотворчість органів державної виконавчої влади, що здійснюється на основі повноважень, встановлених навіть підзаконним актом, слід визнати такою, що на цьому етапі розвитку держави не суперечить Конституції і законам, якщо тільки немає більш конкретної підстави для визнання відповідного нормативно-правового акта чи окремих його положень такими, що не мають юридичної сили. Беручи до уваги реалії, що склалися, можна було б визнати повноваження центральних органів виконавчої влади видавати акти, що містять норми цивільного права, якщо вони були закріплені в Загальному положенні про міністерство, інший центральний орган державної виконавчої влади [252], в положеннях про окремі міністерства, державні комітети чи інші органи, в інших нормативно-правових актах. Однак, назване Загальне положення не надає центральним органам виконавчої влади правотворчих повноважень у сфері цивільного права. У той же час положення про окремі міністерства та інші центральні органи виконавчої влади надають деяким з них такі повноваження. Це слід враховувати при тлумаченні ч. 5 ст. 4 ЦК, яка підкреслює, що інші органи державної влади, органи влади Автономної Республіки Крим вправі видавати нормативно-правові акти цивільного права «лише у випадках і межах, встановлених Конституцією і законом».
Разом з тим не повинні застосовуватись ті акти центральних органів виконавчої влади, які видані без повноваження або на підставі повноваження, що надане нелегітимним способом (маються на увазі повноваження, що надані дорученнями Кабінету Міністрів, які не оформлені його постановою чи розпорядженням).
16. Не може бути достатнім для надання центральним органам виконавчої влади і органам влади Автономної Республіки Крим повноваження видавати нормативно- правові акти, що містять норми цивільного права, саме по собі зазначення в Цивільному кодексі того, що певні відносини регулюються законами та іншими нормативно- правовими актами (законодавством, актами законодавства).
17. Окремі повноваження на видання нормативно-правових актів, що містять норми цивільного права, надаються місцевим державним адміністраціям (ст. 18 Закону «Про місцеві державні адміністрації» [128]). Акти місцевих державних адміністрацій не належать до категорії актів законодавства, але є нормативно-правовими актами.
18. До категорії законодавства не прийнято відносити нормативні акти, що приймаються органами місцевого самоврядування в межах їх компетенції, передбаченої Законом «Про місцеве самоврядування в Україні» [112] і спеціальними актами законодавства (наприклад, постановою Кабінету Міністрів «Про встановлення повноважень органів виконавчої влади та виконавчих органів міських рад щодо регулювання цін (тарифів)» [283]). Однак, зазначені органи вправі затверджувати нормативні акти, що містять норми цивільного права (в межах компетенції, передбаченої названим законом). Видання нормативно-правових актів місцевими державними адміністраціями та органами місцевого самоврядування не повністю відповідає ч. 6 ст. 4 ЦК, що передбачає однакове регулювання цивільних відносин на всій території України. Але якщо воно передбачене спеціальним законом або підзаконним актом, легітимність якого слід визнати, то можливість прийняття такими органами нормативно-правових актів, що містять норми цивільного права, не може заперечуватися.
19. Поширене застосування таких нормативно-правових актів, що містять норми цивільного права, як типові договори. В одних випадках їх юридична сила зумовлюється законами, що прямо надають відповідному державному органу повноваження затверджувати типові чи примірні договори. Так, ч. 2 ст. 7 Закону «Про Національну депозитарну систему та особливості електронного обігу цінних паперів в Україні» [122] право затвердження типового договору на відкриття рахунку у цінних паперах, типового депозитарного договору і договору на обслуговування емісії цінних паперів надано Державній комісії з цінних паперів та фондового ринку. Такі типові договори як нормативно-правові акти, підлягають реєстрації в Міністерстві юстиції.
В інших випадках типові договори затверджуються органами виконавчої влади в силу їх повноваження, закріпленого в підзаконних актах, і реєструються в Міністерстві юстиції. При цьому повноваження може бути сформульовано прямо чи непрямо. Такі типові договори не є юридично бездоганними, оскільки державні органи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах компетенції та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Проте практика змушена визнавати їх юридичну силу, оскільки не прийняті закони, що визначають правовий статус органів виконавчої влади.
Зберігають чинність деякі типові договори, затверджені державними органами до запровадження реєстрації нормативних актів міністерств і відомств у Міністерстві юстиції (реєстрація запроваджена з 1 січня 1993 р. Указом Президента України «Про державну реєстрацію нормативних актів міністерств та інших органів державної виконавчої влади» [250]).
Якщо ж типові договори затверджені без належного повноваження чи не зареєстровані в Міністерстві юстиції, хоча були затверджені після 1 січня 1993 р., вони можуть використовуватись лише як методичний матеріал.
Ціла низка текстів договорів затверджена Правлінням Національного банку як додатки до Інструкції про межбанківський переказ коштів в Україні в національній валюті [368]. У кінці кожного з текстів договорів міститься застереження про те, що відповідні суб'єкти при укладенні таких договорів вправі змінювати передбачені цими договорами умови, а також встановлювати умови, не передбачені текстами договорів, затверджених Правлінням НБУ. Це дає підставу для висновку про те, що Правління НБУ не розглядає зазначені тексти договорів як юридично обов'язкові, хоч воно і вправі видавати нормативно-правові акти з питань, які складають зміст його повноважень (ст. 56 Закону «Про Національний банк України» [132]).
Стаття 17 Статуту залізниць [287] передбачає встановлення Правилами перевезень вантажів форми договору про організацію перевезень вантажів. Умови цієї «форми» також містять норми цивільного права.
Що стосується примірних договорів, то їм не повинен надаватись юридично обов'язковий характер. їх положення не можна застосовувати навіть у тих випадках, коли відповідні питання не врегульовані законодавством і договором. їх значення зводиться до рівня рекомендацій.
Слід ураховувати, що в сфері дії Господарського кодексу [42] юридична сила примірних та типових договорів чітко визначена ч. 4 ст. 179 ГК. Примірний договір визначається як такий, що рекомендується органом управління суб'єктам господарювання для використання при укладенні ними договорів, коли сторони мають право за взаємною згодою змінювати окремі умови, передбачені примірним договором, або доповнювати його зміст. Типовий договір визначається як такий, що затверджується Кабінетом Міністрів України, чи у випадках, передбачених законом, іншим органом державної влади, коли сторони не можуть відступати від змісту типового договору, але мають право конкретизувати його умови.
20. Примірний статут житлово-будівельного кооперативу [268], Типовий статут об'єднання співвласників багатоквартирного будинку [353], Типовий статут садівничого товариства [270], Примірне положення про гуртожитки [269] є нормативними актами, що регулюють майнові відносини.
21. Значний нормативний масив, що регулює майнові відносини в Україні, складають акти законодавства Союзу РСР. Вони зберігають юридичну силу на території України відповідно до постанови Верховної Ради України «Про порядок тимчасової дії на території України окремих актів законодавства Союзу РСР» [244]. Хоч із заголовку названої постанови можна зробити висновок про збереження юридичної сили в Україні лише окремими актами законодавства Союзу РСР, не слід шукати який-небудь перелік цих актів. У тексті згаданої постанови записано, що до прийняття відповідних актів законодавства України на її території застосовуються акти законодавства Союзу РСР за умови, що вони не суперечать Конституції і законам України. Текст нормативно- правового акта як такий, що містить спеціальні (конкретні) норми, завжди має перевагу при правозастосуванні перед його назвою як положенням загального характеру. З урахуванням цього на практиці визнається, що в Україні діє не незначна кількість, а дуже багато актів законодавства Союзу РСР з питань, не врегульованих законодавством України, за умови, що вони (акти законодавства Союзу РСР) не суперечать Конституції і законам України.
При оцінці юридичної сили актів законодавства Союзу РСР слід виходити із правових реалій, які існували в період прийняття відповідних актів. Це означає, що акти законодавства Союзу РСР не можуть визнаватися такими, що не мають юридичної сили, тільки тому, що повноваження державного органу Союзу РСР на видання такого акта не було належне закріплене, чи з інших подібних причин. У той же час і в цьому випадку слід розрізняти нормативно-правові акти і методичні документи. 21 грудня 1990 р. Державна комісія Ради Міністрів СРСР з економічної реформи схвалила Тимчасову методику визначення розміру шкоди (збитків), завданої порушенням господарських договорів [409]. «Схвалення» як спосіб правотворчості бездоганним назвати не можна, але в умовах соціалізму він визнавався. Головне все ж не в цьому, а в назві документа — «Методика». Так чи інакше, але в Україні судова практика не сприйняла цей акт як нормативно-правовий.
22. Окремі організації, які не мають статусу органів виконавчої влади чи місцевого самоврядування, також одержали право затверджувати акти, що містять норми цивільного права. Є два варіанти надання зазначеним організаціям (їх посадовим особам) повноваження затверджувати такі акти: 1) делегування їм функцій, які за своєю сутністю є державними. Делегуванням є, наприклад, наділення начальника морського торговельного порту повноваженнями видавати широке коло постанов, у тому числі і таких, що містять норми цивільного права (ст. 78 КТМ [34]); 2) надання юридичним особам права затверджувати нормативні акти, що регулюють відносини без участі цих осіб, з питань, не пов'язаних з виконанням державних функцій. Так, Українська спілка об'єднань, підприємств і організацій побутового обслуговування населення в силу постанов та індивідуальних доручень Кабінету Міністрів отримала повноваження затверджувати нормативно-правові акти з питань побутового обслуговування населення. Нею затверджений, зокрема, Порядок надання у тимчасове користування громадянам предметів культурно- побутового призначення і господарського вжитку [336]. Відповідно до ст. 3 Закону «Про товарну біржу» [56] товарна біржа має право затверджувати власні правила біржової торгівлі. Це звичайні норми цивільного права, повноваження на видання яких надано товарній біржі законом. Аналогічне повноваження надано і фондовій біржі (ст. 24 Закону «Про цінні папери та фондовий ринок» [221]). Слід, однак, враховувати, що надання права на правотворчість у сфері цивільного права індивідуальними дорученнями Кабінету Міністрів без прийняття постанови чи розпорядження Кабінету Міністрів є незаконним.
23. Юридичні особи — суб'єкти підприємницької діяльності інколи наділяються законодавцем повноваженням видавати акти, спрямовані на регулювання відносин цих суб'єктів з їх контрагентами за цивільно-правовими договорами. Так, Законом «Про страхування» [180] (ст. 16) передбачена розробка кожним страховиком для кожного виду страхування, яке ним здійснюється, правил страхування, що регулюють відносини між цим страховиком і страхувальниками (застрахованими особами, особами, на користь яких укладається договір страхування). Ці правила регулюють відносини з участю лише одного (цього) страховика. Але вони затверджуються Міністерством фінансів (ст. 17 Закону «Про страхування»). У ч. 3 ст. 1075 ЦК міститься посилання на банківські правила. Такими є правила, що затверджуються банком — стороною цивільно-правових відносин.
Видання юридичними особами як такими актів, що містять норми цивільного права, у випадках, не передбачених законодавчими актами, є неприпустимим.
24. Звернемо також увагу на ту обставину, що будь-який суб'єкт підприємницької діяльності вправі затверджувати ціни і тарифи на свої товари, послуги і роботи, які також регулюють їх відносини із споживачами. Однак для самого такого суб'єкта вони не можуть розглядатися як обов'язкові, якщо тільки при відступленні від затверджених цін і тарифів не порушуються вимоги законодавства (наприклад, про договори приєднання, про захист прав споживачів, недопущення недобросовісної конкуренції, про обмеження монополізму тощо). У той же час ст. 129 КТМ зобов'язує морські транспортні організації загального користування публікувати тарифи та умови перевезень. Такі тарифи і умови, належним чином затверджені і опубліковані зазначеними організаціями, є обов'язковими і для останніх, оскільки вони не вправі надавати переваги одному вантажовідправнику перед іншими за умовами перевезень (п. «б» частини першої ст. 129 КТМ).
Яскраво виражений характер нормативного акта, що містить норми цивільного права, мають статути підприємств та інших юридичних осіб. При цьому, звичайно, зміст статуту як такого, що містить норми цивільного права, не можна поширювати за межі відносин між засновниками, між кожним із засновників і самою юридичною особою. У той же час статут обов'язковий для всіх учасників юридичної особи, в тому числі і тих, які до складу учасників були прийняті не при утворенні юридичної особи, а згодом.
Всі перелічені нормативні акти, хоч і не відносяться до категорії законодавства, але є обов'язковими для відповідних суб'єктів. Вони обов'язкові також і для суду, що розглядає цивільно-правовий спір.
Що стосується установчого договору юридичної особи, то він повинен бути кваліфікований як правочин, обов'язковий лише для осіб, які його підписали, що не виключає наступного приєднання до договору, його підписання особами, які спочатку його не підписували. У зв'язку з цим зауважимо, що статут як нормативний акт не може застосовуватись усупереч актам законодавства. Договір же, в тому числі засновницький, є правочином. Тому, якщо недійсність (нікчемність) договору прямо законом не встановлена, він підлягає застосуванню до набрання законної сили рішенням суду про визнання його недійсним.
25. Конституція України [1] не передбачає повноважень Верховного Суду України і Вищого господарського суду давати керівні роз'яснення з питань застосування законодавства. Проте не можна вважати, що з набуттям чинності Конституцією України автоматично перестали діяти положення законів, що дають судам зазначені повноваження. Відповідно до раніше чинної редакції ст. 40, 45 Закону «Про судоустрій України» [186], керівні роз'яснення Пленуму Верховного Суду України визнавались обов'язковими для судів, інших органів і посадових осіб, що застосовують закон, щодо якого дано роз'яснення. Відповідно до ст. 12, 16 і 18 раніше чинного Закону «Про арбітражний суд», пленум і президія Вищого арбітражного суду мали право давати керівні роз'яснення, які є обов'язковими для органів, що вирішують господарські спори, а також підприємств, організацій, державних та інших органів, посадових осіб. Зміни до вказаних законів, що внесені відповідними законами від 21 червня 2001 р., позбавили роз'яснення, що їх приймає Вищий господарський суд, характеру обов'язкових.
У частині другій ст. 3815 Закону «Про судоустрій» (в редакції від 21 червня 2001 р.) прямо вказувалось на те, що вищі спеціалізовані суди дають «рекомендаційні роз'яснення». Ця чіткість дещо зменшена Законом «Про судоустрій України» від 7 лютого 2002 р., ст. 44 якого надає права пленуму вищого спеціалізованого суду давати роз'яснення з питань застосування спеціалізованими судами законодавства при вирішенні спорів відповідної судової юрисдикції. Президія вищого спеціалізованого суду отримала право розглядати матеріали узагальнення судової практики та приймати відповідні рекомендації (ч. 2 ст. 43 Закону «Про судоустрій України»). Ці роз'яснення та рекомендації виражають позицію відповідного вищого спеціалізованого суду, який не може допустити різного застосування одного і того ж нормативно- правового акта в аналогічних справах. Як неодноразово зазначав Європейський Суд з прав людини, закон є чинним положенням з урахуванням практики його тлумачення компетентними судами. У такий спосіб (непрямо) роз'яснення та рекомендації вищих спеціалізованих судів набувають обов'язкового характеру. Але Верховний Суд не зобов'язаний слідувати роз'ясненням та рекомендаціям вищих спеціалізованих судів. Верховний Суд як при наданні роз'яснення чи рекомендації, так і при вирішенні справ, має право в інший спосіб тлумачити відповідну правову норму. Пленум Верховного Суду України має повноваження давати роз'яснення судам загальної юрисдикції з питань застосування законодавства і у разі необхідності — визнавати нечинними відповідні роз'яснення вищих спеціалізованих судів (ч. 2 ст. 55 Закону «Про судоустрій України»). Президія Верховного Суду України має повноваження розглядати матеріали узагальнення судової практики та аналізу судової статистики і приймати відповідні рекомендації (ч. 3 ст. 54 Закону «Про судоустрій України»). Що стосується формулювання питання про можливість визнання роз'яснень вищих судових інстанцій нормативно-правовими актами, то воно взагалі має бути визнано некоректним. Роз'яснення вищих судових інстанцій не можна віднести до нормативно- правових актів. Але ці роз'яснення та рекомендації, хоч і не визнаються законом обов'язковими для судів, але відображають судову практику, що отримала певне правозастосовче значення в умовах, коли не визнається обов'язковість судового прецедента. Отже, вищі судові інстанції отримали право давати нормативне тлумачення актів цивільного законодавства.
27. Право давати обов'язкове тлумачення Конституції і законів України має Конституційний Суд (п. 4 ст. 13 Закону «Про Конституційний Суд України» [104]). Рішення Конституційного Суду в цих питаннях є остаточними і обов'язковими для виконання.
28. Інші органи не мають права давати обов'язкове нормативне тлумачення нормативних актів і правових норм, що містяться в них. Конституція України не дає відповідним державним органам (починаючи від Верховної Ради) навіть права автентичного тлумачення прийнятих ними актів. Тому не базується на Конституції і законах практика, коли/ відповідними нормативно-правовими актами окремим органам виконавчої влади надається право давати роз'яснення щодо застосування того чи іншого закону, Указу Президента, постанови Кабінету Міністрів. Роз'яснення, якщо вони не даються у формі відповідних актів Конституційного Суду, не мають нормативного правового значення. Як такі, що виходять від державного органу, вони мають лише авторитет цього органу,/обумовлений професійним рівнем його посадових осіб, але не є юридично обов'язковими. Верховна Рада, Кабінет Міністрів (якщо це не буде суперечити закону) мають право доручити відповідним органам виконавчої влади затвердити положення, інструкцію чи інший документ, що визначає окремі питання застосування прийнятих ними закону чи постанови. Вони можуть мати юридичну силу тільки за умов, що, по-перше, такі акти затверджуються відповідним актом (указом, постановою, наказом тощо), по-друге, в передбачених випадках такі акти повинні бути зареєстровані в Міністерстві юстиції, по-третє, вони не можуть мати зворотної сили. Зауважимо, що правотворча практика рясніє випадками автентичного роз'яснення нормативно-правових актів. Із вуст досвідчених вчених також можна почути твердження про те, що право автентичного тлумачення нормативно-правових актів — це природне право будь-якого державного органу, що такий акт видав.
29. Численність джерел цивільного права, прийняття їх в різний час, породжують суперечності між ними. Ці суперечності повинні вирішуватися насамперед на підставі принципу субординації нормативних актів, зміст якого викладається в ст. 8 Конституції і ст. 4 ЦК. Найвищу юридичну силу має Конституція. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції і повинні відповідати їй. Норми Конституції є нормами прямої дії. Звернення до суду з метою захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції гарантується. Якщо цей принцип порушується, є два способи забезпечення верховенства Конституції стосовно всіх актів законодавства, законів — стосовно підзаконних актів тощо. Один із них — визнання неконституційним (незаконним) нормативно-правового акта, що суперечить Конституції чи закону України. Інший — застосування акта вищої юридичної сили без визнання акта меншої юридичної сили, що суперечить акту вищої юридичної сили, неконституційним, незаконним.
30. Стосовно постанов Кабінету Міністрів належить враховувати, що ч. 4 ст. 4 ЦК прямо приписує застосовувати положення Цивільного кодексу та законів, якщо постанова Кабінету Міністрів суперечить цьому Кодексу або законам, тобто за наявності такої суперечності постанова Кабінету Міністрів застосовуватись не може. Слід звернути також увагу на ту обставину, що ст. 4 ЦК, ст. 53 Закону «Про Кабінет Міністрів України» не допускають регулювання цивільних відносин іншими актами Кабінету Міністрів, ніж постановами (відповідно до частини першої ст. 117 Конституції України Кабінет Міністрів вправі видавати не тільки постанови, а і розпорядження).
31. Нормативні акти центральних органів виконавчої влади, Ради міністрів Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування, що суперечать актам вищої сили, не підлягають застосуванню. Це проявляється, зокрема, в тому, що міністерства (інші центральні органи виконавчої влади) в своїй діяльності керуються Конституцією і законами України, постановами Верховної Ради, указами і розпорядженнями Президента України, декретами, постановами і розпорядженнями Кабінету Міністрів України, видають накази на підставі і на виконання перелічених актів законодавства (пп. 2, 6 Загального положення про міністерство, інший центральний орган державної виконавчої влади [252]).
32. За наявності суперечності між нормативно-правовими актами, які мають однакову юридичну силу, перевагу при правозастосуванні слід віддавати нормам спеціальним перед нормами загальними. Спеціальні норми підлягають переважному застосуванню перед загальними нормами навіть тоді, коли нормативний акт, що містить спеціальну норму, прийнятий раніше, ніж акт, що містить загальну норму, але прийнятий пізніше. Це — загальне правило конкретизується у виданні, присвяченому методології тлумачення нормативно-правових актів.
33. Правило, відповідно до якого переважному застосуванню підлягає нормативно- правовий акт, прийнятий пізніше, застосовується за наявності суперечності між актами однакової юридичної сили за умови, що конкуруючі норми не співвідносяться між собою як норма загальна і спеціальна.
34. Правова система України не знає таких джерел цивільного права, як судовий прецедент. Тому судове рішення, що набрало чинності, не обов'язкове для суду, який згодом розглядає спір (хоч би між тими ж сторонами), який передбачає застосування тих же правових норм. Не обов'язкові для суду і висновки в рішенні суду, яким раніше було вирішено аналогічний спір між тими ж сторонами. Лише встановлені судом факти визнаються преюдиційними і не підлягають доказуванню при подальшому вирішенні спорів між тими ж сторонами (ст. 32 ЦПК [44]; ст. 35 ГПК [31]). Тим часом стала поширеною практика судів, які в обгрунтування судового рішення посилаються на висновки, що містяться в іншому рішенні суду та є актами застосування права (ratio decidendi), а не преюдиційними фактами.
Разом з тим необхідно враховувати наступне. Верховний Суд є найвищим судовим органом у системі судів загальної юрисдикції і забезпечує однакове застосування законодавства цими судами (ст. 39 Закону «Про судоустрій України» [186]). Інакше кажучи, вище Верховного Суду немає суду. З метою надання можливості вищим судовим інстанціям впливати на судову практику встановлено такі правила: 1) справа обов'язково переглядається складом судової палати, якщо суд допустив інше застосування закону, ніж касаційна інстанція при розгляді справи аналогічного характеру (п. 3 частини третьої ст. 328 ЦПК); 2) у разі невідповідності постанови Вищого господарського суду рішенням Верховного суду чи вищого суду іншої спеціалізації з питань застосування норм матеріального права така постанова підлягає перегляду в касаційному порядку (п. 1 ст. 11115 ГПК); 3) Верховний Суд переглядає у касаційному порядку постанови Вищого господарського суду в зв'язку з виявленням різного застосування Вищим господарським судом одного і того ж положення закону чи іншого нормативно-правового акта в аналогічних справах (п. 3 ст. 11115 ГПК). З огляду на викладене, сторони цивільно-правових спорів можуть посилатися на постанови судів касаційної інстанції, на постанови Верховного Суду України в обгрунтування своїх вимог або заперечень. Такі посилання є припустимими і в мотивувальних частинах рішень судів.
35. Оскільки абсолютна більшість актів законодавства України є комплексними, тобто містять норми різних галузей права, виникає проблема галузевої кваліфікації відповідних положень актів законодавства. Слід мати на увазі, що правотворча і правозастосовча практика схиляється до досить широкого буквального тлумачення положень законодавства. Так, формулювання «суд може» (наприклад, в ч. 3 ст. 16 ЦК) зазвичай тлумачаться як такі, що формулюють норми і цивільного, і цивільно- процесуального права. Для розуміння проблеми, що розглядається, наведемо два положення, які тлумачаться як такі, що формулюють норми матеріального і процесуального права: 1) «при задоволенні вимог споживача суд одночасно вирішує питання про відшкодування моральної (немайнової) шкоди» (ч. 2 ст. 22 Закону «Про захист прав споживачів» [215]); 2) «в разі незгоди споживача послуг зв'язку з визначеними цією статтею розміром відшкодування питання відшкодування завданих йому фактичних збитків, моральної шкоди, втраченої вигоди через неналежне виконання операторами зв'язку своїх зобов'язань, а також інші спори між споживачами послуг та операторами зв'язку, розглядаються судом...» (частина п'ята ст. 18 Закону «Про поштовий зв'язок» [179]). У принципі, автори допускають, що положення, які включають формулювання «суд може» чи «суд має право», припустимо тлумачити як такі, що одночасно формулюють норми і цивільного, і цивільного процесуального права. Зокрема, так належить тлумачити ч. 2 ст. 616 ЦК і ст. 22 Закону «Про захист прав споживачів». Але ж практика тлумачення наведеного положення Закону «Про поштовий зв'язок» як такого, що формулює норми зазначених двох галузей права, уявляється такою, що відступає від букви закону.
Зустрічаються навіть такі випадки, коли в одному і тому ж положенні закону формулюються норми трьох галузей права. Таке положення міститься в ст. 49 Закону «Про автомобільний транспорт» [222] і покладає на водія вантажного автомобільного транспортного засобу обов'язок перевіряти надійність пломбування, закріплення, накриття та ув'язування вантажу для його безпечного перевезення. Тут сформульовано трудо-правовий обов'язок водія (диспозиція норми), цивільно-правовий обов'язок (диспозиція правової норми) юридичної особи чи фізичної особи — суб'єкта підприємницької діяльності, який є перевізником, і гіпотеза норми адміністративного права, за наявності якої застосовується адміністративно-правова відповідальність водія. Звертаючи увагу на наявність комплексних нормативно-правових актів, комплексних положень актів законодавства, автори разом з тим заперечують проти визнання комплексних правових норм і комплексних правовідносин. Правова норма — це елемент системи права, що ґрунтується на логіці і правовій науці і завжди має ознаку галузевої чистоти. Правильне правозастосування вимагає також чіткої галузевої кваліфікації правовідносин. Навіть коли Національний банк України знаходиться з банком одночасно в цивільно-правових і публічно-правових відносинах, є потреба в чіткому розмежуванні кожного із цих видів відносин, а не кваліфікації їх як комплексних.
36. Що стосується тлумачення норм цивільного права, то тут виникли численні проблеми, пов'язані з тим, що тема тлумачення не була предметом спеціального вивчення в юридичних учбових закладах, на курсах підвищення кваліфікації протягом десятків років. Тому методологія тлумачення не тільки не розвивалась, а втрачено було навіть ті знання, які були накопичені раніше. На цей час найвизначнішою науковою працею з питань тлумачення норм права залишається докторська дисертація Є. В. Васьковського, що вперше була видана в 1903 році. Методологія тлумачення нормативно-правових актів повинна враховувати практику Європейського Суду з прав людини (в тій частині, в якій юрисдикція Європейського Суду поширюється на цивільні відносини). Зокрема, загальне значення має наступне положення із рішення Європейського Суду у справі «Санді Тайме Фроти Сполученого Королівства» 1979 р.: «Право повинне бути в адекватній формі доступним, і громадяни повинні мати можливість, що відповідає обставинам, орієнтуватись в тому, які правові норми застосовуються до даного випадку... Норма не може вважатись «законом», якщо вона не сформульована з достатнім ступенем визначеності, яка надавала б громадянину змогу узгоджувати з нею свою поведінку. Він повинен мати можливість, користуючись при необхідності порадами, передбачати в розумній відповідно до обставин ступені наслідки, які може потягти за собою дана дія. Ці наслідки не обов'язково мають передбачатись з абсолютною визначеністю, досвід показує, що це неможливо. Більше того, хоч визначеність є вельми бажаною, вона може супроводжуватись деякою інертністю, тоді як право повинне бути здатним йти в ногу з обставинами, які змінюються. Відповідно, багато законів неодмінно користуються термінами, які в більшій чи меншій мірі розпливчаті: їх тлумачення і застосування — задача практики».
Стаття 5. Дія актів цивільного законодавства у часі
1. Акти цивільного законодавства регулюють відносини, які виникли з дня набрання ними чинності.
2. Акт цивільного законодавства не має зворотної дії у часі, крім випадків, коли він пом'якшує або скасовує цивільну відповідальність особи.
3. Якщо цивільні відносини виникли раніше і регулювалися актом цивільного законодавства, який втратив чинність, новий акт цивільного законодавства застосовується до прав та обов'язків, що виникли з моменту набрання ним чинності.
1. Стаття, що коментується, встановлює загальні правила щодо дії актів цивільного законодавства у часі. Спеціальними відносно цих загальних правил, а тому такими, що підлягають переважному застосуванню, є правила пп. 4 — 10 Прикінцевих положень Цивільного кодексу.
2. Будь-який акт цивільного законодавства регулює ті відносини, які виникли з дня набрання ним чинності. Нормативні акти цивільного права набирають чинності в строки, встановлені законодавством. Як правило, не допускається введення нормативно-правових актів у дію без або до їх опублікування. Так, якщо закон, як зазначено в ньому, набирає чинності з дня опублікування, а опублікований він в газеті «Урядовий кур'єр» 13 серпня, то з цього дня він є чинним. Якщо правові відносини виникли 13 серпня або пізніше, на них поширюється дія цього закону.
3. Прийняті Верховною Радою закони підписуються Головою Верховної Ради і негайно направляються Президенту, який протягом 15 днів підписує закон і офіційно оприлюднює його. Відповідно до частини другої ст. 57 Конституції закони та інші нормативно-правові акти, що визначають права та обов'язки громадян, мають бути доведені до відома населення у порядку, встановленому законом. Але такий закон Верховна Рада не приймала. Не приймався закон і стосовно порядку оприлюднення законів. У цьому зв'язку свого часу визнавався чинним ст. 6.10.3 ч. 6.10 Регламенту Верховної Ради [248], який приписував Президії Верховної Ради публікувати закони державною і російською мовами у «Відомостях Верховної Ради України» протягом ЗО днів, а в газеті «Голос України» — протягом 5 днів. Проте Регламент — все ж не закон, а Президія Верховної Ради — це орган, не передбачений Конституцією. У цих умовах Президент, уповноважений ст. 94 Конституції офіційно оприлюднювати закони, видав Указ «Про порядок офіційного оприлюднення нормативно-правових актів і вступу їх в силу» [253], яким визнав офіційними друкованими виданнями стосовно оприлюднення нормативно-правових актів лише «Офіційний вісник України», «Відомості Верховної Ради України», газети «Урядовий кур'єр», «Голос України» і «Офіційний вісник Президента України».
Закон набирає чинності через десять днів після його офіційного оприлюднення, якщо інше не передбачено самим законом, але не раніше дня його опублікування (частина п'ята ст. 94 Конституції [1]).
Днем оприлюднення повинен вважатися день, зазначений у газеті або в іншому періодичному друкованому засобі масової інформації як день їх виходу. Такий день зазначається на титульному аркуші «Офіційного вісника України» і «Відомостей Верховної Ради України», а також на перших шпальтах названих газет.
Якщо закон (це стосується й інших нормативно-правових актів) публікується в кількох офіційних друкованих виданнях, він вважається оприлюдненим з дня виходу першого з них (більш раннього).
4. Датою прийняття закону чи іншого рішення, прийнятого шляхом проведення референдуму, вважається день проведення референдуму. Такі закони і рішення вводяться в дію з дня їх опублікування, якщо у самому законі чи рішенні не визначено інший строк (ст. 44 Закону «Про всеукраїнський та місцевий референдуми» [51]).
5. Нормативно-правові акти (постанови і розпорядження) Кабінету Міністрів України, за загальним правилом, вводяться в дію з моменту їх прийняття, якщо в них не встановлено пізніший строк введення їх в дію. Щодо нормативно-правових актів Кабінету Міністрів, що визначають права та обов'язки громадян, встановлено, що вони набирають чинності не раніше дня їх опублікування в офіційних друкованих виданнях (ст. 5 Указу Президента «Про порядок офіційного оприлюднення нормативно-правових актів і набрання ними чинності»).
6. Нормативно-правові акти органів виконавчої влади, які зачіпають права, свободи і законні інтереси громадян чи мають міжвідомчий характер, набирають чинності через 10 днів після їх державної реєстрації в Міністерстві юстиції (в управліннях юстиції обласних, Київському і Севастопольському міських), якщо в них не встановлено більш пізній строк, але не раніше дня їх офіційного оприлюднення (частина третя ст. 57 Конституції України; ст. 1 — 3 Указу Президента «Про державну реєстрацію нормативних актів міністерств та інших органів державної виконавчої влади» [250]). Це правило поширюється на акти міністерств, інших центральних органів виконавчої влади, управлінь, відділів та інших служб обласних, Київської та Севастопольської міських, районних державних адміністрацій та їх управлінь, відділів тощо.
7. Нормативні акти Національного банку (постанови Правління), що регулюють відносини з участю громадян, підлягають державній реєстрації в Міністерстві юстиції і набирають чинності відповідно до тих же правил, що й акти міністерств та інших центральних органів виконавчої влади (ст. 56 Закону «Про Національний банк України» [132]). Постанови Правління Національного банку, що регулюють відносини без участі фізичних осіб (стосуються тільки юридичних осіб), набирають чинності в строки, встановлені в таких постановах, але не раніше дня прийняття. Нормативні акти Національного банку України також не можуть мати зворотної сили.
8. Рішення сільських, селищних, міських, районних в містах рад, районних і обласних рад набирають чинності з дня їх офіційного оприлюднення, якщо радою не встановлено більш пізній строк набрання ними чинності (ст. 59 Закону «Про місцеве самоврядування в Україні» [112]).
9. Частина п'ята ст. 94 Конституції не допускає набрання законом чинності раніше дня його опублікування. Виходячи з цього ч. 2 ст. 5 ЦК встановлює, що акт цивільного законодавства не має зворотної дії в часі. Але такі акти мають зворотну дію в часі, якщо вони пом'якшують або скасовують цивільну відповідальність особи. Це правило продовжує загальну тенденцію щодо зворотної дії законів, які пом'якшують відповідальність. Така тенденція характерна для зарубіжного, міжнародного і вітчизняного законодавства. В актах міжнародного права спочатку було сформульовано принцип про неприпустимість застосування за злочин більш суворого покарання, ніж те, що було встановлено законом, що діяв на момент скоєння злочину (ст. 11 Загальної декларації прав людини [6]; ст. 7 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод [7]). Пізніше було сформульовано принцип зворотної дії в часі закону, що пом'якшує кримінальну відповідальність (ст. 15 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права [13]). Стаття 58 Конституції України [1] зробила наступний крок — встановила зворотну силу законів та інших нормативно-правових актів, що пом'якшують або скасовують не тільки кримінальну, а й будь-яку іншу юридичну відповідальність особи. Оскільки Конституційний Суд дійшов висновку, що ст. 58 Конституції поширюється тільки на фізичних осіб [236], ч. 2 ст. 5 ЦК, формулюючи правило про надання зворотної дії в часі актам цивільного законодавства, що пом'якшують або скасовують відповідальність, поширює це правило і на юридичних осіб.
10. Якщо акт цивільного законодавства, що регулював цивільні відносини, втратив чинність, новий акт з моменту набрання ним чинності визначає юридичні факти, що породжують цивільні права та обов'язки, а також зміст цих прав та обов'язків. Це загальне правило стосовно самого Цивільного кодексу 2003 року доповнюється спеціальним положенням п. 4 Прикінцевих та перехідних положень цього Кодексу про те, що новий Цивільний кодекс застосовується до тих прав і обов'язків, що продовжують існувати після набрання ним чинності. Це обумовило застосування нового Цивільного та Господарського [42] кодексів зразу після 1 січня 2004 р., якщо до цього рішення у відповідній справі прийнято не було. Якщо ж судове рішення було прийнято до 1 січня 2004 р., тобто акт застосування норм цивільного права відбувся до цього дня, то апеляційна і касаційна інстанції повинні застосовувати ті нормативно-правові акти, які були чинними на день винесення рішення судом першої інстанції.
11. Ані ч. 3 ст. 5 ЦК, ані п. 4 Прикінцевих та перехідних положень цього Кодексу не виключають дії спеціальних правил, які за певних умов не допускають застосування нових актів цивільного законодавства до зобов'язань, що виникли на підставі договорів, укладених до набрання чинності такими актами. Частина 3 ст. 10 Закону «Про оренду державного і комунального майна» [89] визнає умови договору оренди чинними на весь строк дії договору, навіть якщо після укладення договору законодавством були встановлені правила, що погіршують становище орендаря. Виходячи із розуміння поняття умов договору, що випливає із зазначеної статті, викладеним положенням Закону вирішувалось питання співвідношення умов (тексту) договору і актів законодавства, прийнятих після укладення договору. Умови договору в ч. 1 ст. 628 ЦК розуміються широко (не тільки як умови, викладені в договорі, а і як положення законодавства, що визначають зміст прав та обов'язків сторін). З урахуванням цього положення ч. 2 ст. 284 ГК («Умови договору оренди зберігають свою силу на весь строк дії договору, а також у разі якщо після його укладення законодавством встановлено правила, що погіршують становище орендаря») слід розуміти як можливість дії положень скасованого нормативно-правового акта до закінчення строку дії договору оренди і неможливість застосування (у відповідній частині) до зобов'язання, що ґрунтується на ньому, акта законодавства, що набув чинності після укладення договору оренди. Ті права, що виникли до моменту набрання чинності новим актом цивільного законодавства на підставі акта, що діяв та втратив чинність, підлягають захисту на загальних підставах. Щоправда, ст. 118 Закону «Про Державний бюджет України на 2005 рік» було передбачено обов'язковий перегляд орендної плати за державне і комунальне майно відповідно до її ринкового розміру.
12. Досить часто в законах зазначається те, що в зв'язку з їх прийняттям законодавчі та інші нормативно-правові акти, що були прийняті раніше, підлягають застосуванню лише в частині, що не суперечить новому закону. Це означає, зокрема, що спеціальні норми законів, що суперечать більш загальним положенням нового закону, також не підлягають застосуванню. За відсутності такого зазначення в новому законі, спеціальні правила прийнятих законів продовжують діяти. Цивільний кодекс не містить положення про неприпустимість застосування законодавчих та інших нормативно-правових актів, які суперечать йому. Це, однак, не означає, що всі такі акти будуть застосовуватись. Переважному застосуванню буде підлягати Цивільний кодекс як законодавчий акт, прийнятий пізніше. Але ж спеціальні положення законів продовжують діяти. Вони підлягають переважному застосуванню перед положеннями Цивільного кодексу, що є більш загальними.
Стаття 6. Акти цивільного законодавства і договір
1. Сторони мають право укласти договір, який не передбачений актами цивільного законодавства, але відповідає загальним засадам цивільного законодавства.
2. Сторони мають право врегулювати у договорі, який передбачений актами цивільного законодавства, свої відносини, які не врегульовані цими актами.
3. Сторони в договорі можуть відступити від положень актів цивільного законодавства і врегулювати свої відносини на власний розсуд.
Сторони в договорі не можуть відступити від положень актів цивільного законодавства, якщо в цих актах прямо вказано про це, а також у разі, якщо обов'язковість для сторін положень актів цивільного законодавства випливає з їх змісту або із суті відносин між сторонами.
4. Положення частин першої, другої і третьої цієї статті застосовуються і до односторонніх правочинів.
1. Стаття 3 ЦК серед загальних засад цивільного законодавства визнає свободу договору. Але ж ця свобода не може бути безмежною. Тому в ст. 6 ЦК вирішуються основні питання співвідношення актів цивільного законодавства та договору. Неправильним було б твердження про те, що на господарські відносини поширюється чинність абзацу першого ч. 3 ст. 6 ЦК. Справа в тому, що відповідно до абзацу другого цієї частини забороняється відступати від положень актів цивільного законодавства, якщо обов'язковість цих положень випливає з «їх змісту». Із Господарського кодексу непрямо випливає і методом логічного доповнення нормативного тексту виявляється правовий припис, відповідно до якого відступати від положень цього Кодексу в договорах не можна. Це і є один із випадків, коли, як це передбачено частиною третьою ст. 6 ЦК, із акта цивільного законодавства випливає заборона відступати від положень актів цивільного законодавства.
2. Визнається право суб'єктів укладати договори, які не передбачені актами цивільного законодавства, але в будь-якому разі такі договори в цілому та їх окремі умови повинні відповідати загальним засадам цивільного законодавства, сформульованим в ст. 3 ЦК.
3. Відносини, не врегульовані актами цивільного законодавства, сторони цивільно-правового договору вправі врегулювати на свій розсуд, не виходячи при цьому за межі загальних засад цивільного законодавства.
4. Частина 3 ст. 6 ЦК, як правило, надає диспозитивного значення положенням актів цивільного законодавства. У силу цього сторонам надається право в договорі відступити від положень актів цивільного законодавства і врегулювати свої відносини за згодою між собою. Це положення надзвичайно ускладнює правозастосування та вирішення цивільно-правових справ у судах. Практика надання правовим нормам цивільного права диспозитивного значення, якщо не встановлено інше, вже була випробувана. Стаття 14 Кодексу торговельного мореплавства [34] надає нормам цього Кодексу, як правило, диспозитивного значення. Відповідно до зазначеної статті, норми Кодексу торговельного мореплавства, що регулюють відносини між суб'єктами, на які (відносини) поширюється цей Кодекс, мають імперативне значення лише тоді, коли це передбачено відповідними спеціальними правилами. Ця практика виявилася невдалою. Сам законодавець не зміг утриматися в межах сформульованого ним в ст. 14 КТМ положення про диспозитивний (за відсутності застереження) характер цивільно-правових норм цього Кодексу, і там, де він вважав це за особливо важливе, прямо формулював диспозитивні застереження («якщо інше не передбачено договором») (наприклад, ст. 19, 245, 257 КТМ).
5. Сторони не можуть відступити від положень актів цивільного законодавства тільки в випадках, перелічених в ч. 3 ст. 6 ЦК. Це — такі випадки: 1) якщо є пряме зазначення на заборону відступати від положень актів цивільного законодавства; 2) обов’язковість положень актів цивільного законодавства для сторін випливає з їх змісту; 3) обов’язковість положень актів цивільного законодавства випливає із суті відносин між сторонами. Важливо звернути увагу на ту обставину, що обов'язковість положень актів цивільного законодавства може випливати із їх змісту. Зокрема, це означає, що сторони не можуть відступити від змісту актів законодавства, якщо правотворчий орган зазначає на обов’язок діяти відповідно до цього акта (наприклад, укладати договори відповідно до типового договору).
6. Прикінцеві та перехідні положення Цивільного кодексу не формулюють правила, яке б виключало застосування раніше прийнятих актів законодавства, які суперечать Цивільному кодексу. Але за сторонами договорів слід визнати право відступати в цивільно- правових договорах від положень актів законодавства, прийнятих до введення в дію нового Цивільного кодексу, якщо тільки це не суперечить ст. 6 ЦК.
7. При застосуванні ст. 6 ЦК належить враховувати положення ст. 204 ЦК, що встановлює принцип презумпції правомірності правочину, та ч. 2 і 3 ст. 215 ЦК, відповідно до яких правочин, що не відповідає встановленим вимогам (ч. 1 ст. 215, ст. 203 ЦК), є нікчемним лише тоді, коли на його нікчемність прямо зазначається в законі. Це означає, що, за загальним правилом, правочин є оспорюваним, тобто дійсним, оскільки він у встановленому порядку не визнаний судом недійсним, хоч він і суперечить імперативним правилам цивільного законодавства. Звідси умови договорів, що відступають від імперативних правил актів цивільного законодавства, за загальним правилом, є дійсними, поки судом не визнано протилежне (крім випадків, коли певні умови договорів визнаються нікчемними).
8. Положення ч. 1 — 3 ст. 6 ЦК в силу прямого зазначення в ч. 4 ст. 6 ЦК застосовуються до односторонніх правочинів, зокрема, — до гарантії, яка видається не шляхом укладення договору між гарантом і бенефіціаром, а шляхом одностороннього волевиявлення гаранта.
Стаття 7. Звичай
1. Цивільні відносини можуть регулюватися звичаєм, зокрема звичаєм ділового обороту.
Звичаєм є правило поведінки, яке не встановлене актами цивільного законодавства, але є усталеним у певній сфері цивільних відносин.
Звичай може бути зафіксований у відповідному документі.
2. Звичай, що суперечить договору або актам цивільного законодавства, у цивільних відносинах не застосовується.
1. У статті, що коментується, йдеться переважно про звичаї ділового обороту. Проте в Цивільному кодексі мова йде також про звичаї національних меншин (ст. 28), а також про місцеві звичаї (ч. 1 ст. 333).
2. Хоч Україна і не має достатнього ринкового досвіду, все ж не можна стверджувати, що у нас не склались жодні звичаї ділового обороту. Фіксація звичаїв передбачена Кодексом торговельного мореплавства. Стаття 78 КТМ надає начальникові морського порту право видавати (затверджувати) звід звичаїв порту.
3. Звичаї застосовуються при укладенні угод, а також при виконанні зобов'язань тільки за умови, що вони не суперечать законодавству та договору.
Стаття 8. Аналогія
1. Якщо цивільні відносини не врегульовані цим Кодексом, іншими актами цивільного законодавства або договором, вони регулюються тими правовими нормами цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, що регулюють подібні за змістом цивільні відносини (аналогія закону).
2. У разі неможливості використати аналогію закону для регулювання цивільних відносин вони регулюються відповідно до загальних засад цивільного законодавства (аналогія права).
1. Застосування аналогії можливе за умови, що цивільні відносини не врегульовані Цивільним кодексом, іншими актами цивільного законодавства або договором відповідно до Цивільного кодексу та законів. Наявність звичаїв ділового обороту або інших звичаїв, що поширюються на такі відносини, не перешкоджає застосуванню аналогії. Але у випадках, коли звичаї ділового обороту належне затверджені в межах повноважень відповідного суб'єкта, наданих йому законом, наприклад, як це передбачено ст. 78 КТМ, акти законодавства не можуть застосовуватись за аналогією до відносин, врегульованих такими звичаями. Акти цивільного законодавства не можуть застосовуватись за аналогією всупереч умовам договорів, але вони можуть застосовуватись за аналогією до правовідносин, що виникають на підставі договорів.
Стаття 4 ГПК [31] не передбачає застосування закону і права за аналогією, але ж не забороняє цього. Побічно визнається можливість застосування закону і права за аналогією наступним формулюванням частини шостої ст. 4 ГПК: «Забороняється відмова у розгляді справи з мотивів неповноти, неясності, суперечливості чи відсутності законодавства, яке регулює спірні відносини». Після набрання чинності Цивільним кодексом застосування положень цивільного права за аналогією при здійсненні судочинства у цивільно-правових спорах відповідно до Господарського процесуального кодексу стало безспірним.
2. Під актами цивільного законодавства, якими не врегульовано цивільні відносини, що вимагають застосування аналогії, маються на увазі будь-які нормативно- правові акти, що містять норми цивільного права, в тому числі і численні комплексні нормативно-правові акти, зокрема, такі, як закони «Про банки і банківську діяльність» [163], «Про фінансові послуги і державне регулювання ринку фінансових послуг» [177], Господарський кодекс (у тій частині, в якій він регулює майнові відносини, що засновані на юридичній рівності, вільному волевиявленні та майновій самостійності їх учасників) тощо.
3. За аналогією до цивільних відносин можуть застосовуватись тільки положення цивільного законодавства. Але слід враховувати, що ч. 1 ст. 8 ЦК, яка передбачає застосування за аналогією актів цивільного законодавства, не може визнаватись такою, що формулює спеціальне правило, яке підлягає переважному застосуванню порівняно із загальним правилом ч. 7 ст. 8 ЦПК [44], що не встановлює будь-яких обмежень щодо галузевої належності закону, який підлягає застосуванню за аналогією. Справа в тому, що ці два законодавчі положення не є несумісними: перше передбачає застосування в порядку аналогії закону актів цивільного законодавства, а друге — допускає застосування за аналогією закону будь-якої галузевої належності. Несумісність є між правовим приписом, що непрямо випливає із ч. 1 ст. 8 ЦК та виявляється при тлумаченні висновком від протилежного (відповідно до цього правового припису акти законодавства іншої галузевої належності до цивільних правовідносин не застосовуються), та загальним правилом ч. 7 ст. 8 ЦПК. Але такі правові колізії мають вирішуватись на користь загальних правил, у цьому випадку — на користь ч. 7 ст. 8 ЦПК. Обмеження, встановлені ч. 7 ст. 8 ЦПК на застосування актів законодавства за аналогією (за аналогією до цивільних правовідносин можуть застосовуватись закони іншої галузевої належності, а не підзаконні нормативно- правові акти іншої галузевої належності), слід дотримуватись. Посилання на принцип верховенства права, до змісту якого входить засада правової визначеності, не може бути підставою для висновку про те, що в порядку аналогії закону до цивільних правовідносин можуть застосовуватись підзаконні акти іншої галузевої належності. Законодавець дав відповідь на запитання про те, як слід діяти у разі відсутності актів цивільного законодавства або законів іншої галузевої належності, що можуть бути за аналогією застосовані до цивільних правовідносин: у таких випадках правозастосовчий орган користується аналогією права.
4. Підставою для застосування закону за аналогією є наявність прогалини в цивільному законодавстві. За наявності прогалини у практиці правозастосування виникає питання про наявність чи відсутність у суб'єкта певного права чи обов'язку, про обставини, з якими пов'язується їх виникнення, зміна чи припинення, про момент виникнення прав та/чи обов'язків, а законодавство відповіді на таке питання не дає. Із будь-якого правового припису, що встановлює підстави виникнення, зміни та припинення прав та обов'язків, права та обов'язки учасників цивільних правовідносин, непрямо випливає і висновком від протилежного виявляється правовий припис, відповідно до якого за інших обставин цивільні права не виникають, не змінюються, не припиняються, а при встановленні певних прав та обов'язків — інші права та обов'язки не виникають. Тобто створюється таке враження, що прогалин у цивільному законодавстві не існує взагалі. Але такий висновок буде правильним тільки тоді, коли є більш загальні правові приписи, що вирішують відповідні питання. Дійсно, аналогія закону не може застосовуватись у таких випадках, коли цивільні відносини врегульовані загальними нормами. Ще у рішенні Цивільного Касаційного Департаменту Сенату Російської Імперії зазначалось: «Спеціальний закон, який встановлює для справ і випадків певного роду винятки із загального правила, підлягає застосуванню виключно до тих справ і випадків, для яких цей закон видано, а тому його не можна застосовувати за аналогією до справ і випадків, які цим законом не передбачені» (Васьковський Е.В. Цивилистическая методология. Учение о толковании и применении гражданских законов. — М.: ЦентрЮрИнфоР, 2002. — С. 382). Цей висновок зберіг своє методологічне значення і стосовно правової системи сучасної України.
Покажемо це на наступному прикладі. Переважне право встановлюється низкою положень Цивільного кодексу та інших законів (п. 3 ч. 2 ст. 137 ЦК; ч. 4 ст. 362 ЦК; ч. 1, 2 ст. 777 ЦК; ч. 1, 2 ст. 822 ЦК; ч. 2 ст. 30 Закону «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень» [207]; ч. 2 ст. 38 Закону «Про іпотеку» [197]; ст. 7 Закону «Про акціонерні товариства» [228] тощо). Але спеціальні правила про спосіб захисту порушеного переважного права встановлені тільки ч. 3 ст. 362 ЦК та ч. 1 ст. 822 ЦК, а також ст. 7 Закону «Про акціонерні товариства». При цьому ч. 1 ст. 822 ЦК встановлює спеціальний спосіб захисту права, але не встановлює позовної давності, впродовж якої такий захист може бути здійснений, що породжує питання про можливість застосування до відносин, врегульованих ч. 1 ст. 822 ЦК, спеціальної позовної давності, встановленої ч. 4 ст. 362 ЦК.
Враховуючи, що положення позначених вище законодавчих положень є близькими за змістом, виникає думка до всіх відповідних правовідносин застосовувати за аналогією положення ч. 3 ст. 362 ЦК, що буде означати: 1) визнання за вкладником командитного товариства, переважне право якого на придбання відчужуваної частки в складеному капіталі товариства порушене, права пред'явити вимогу про переведення на нього прав та обов'язків за укладеним з третьою особою договором про передання останній відчужуваної частки (п. 3 ч. 2 ст. 137 ЦК); 2) визнання за наймачем, який належно виконував свої обов'язки за договором найму, права вимагати переведення на нього прав і обов'язків наймача за договором найму, укладеним з третьою особою на порушення переважного права наймача, передбаченого ч. 1 ст. 777 ЦК; 3) визнання за наймачем, який належно виконує свої обов'язки за договором найму, права вимагати переведення на нього прав та обов'язків покупця за договором купівлі-продажу, укладеного з третьою особою на порушення переважного права наймача, передбаченого ч. 3 ст. 777 ЦК; 4) визнання за наймачем житла, яке було предметом найму та придбане за договором третьою особою на порушення передбаченого ч. 2 ст. 822 ЦК переважного права наймача, права вимагати переведення на нього прав та обов'язків покупця; 5) визнання за особою, яка має зареєстровані права чи вимоги на предмет іпотеки і у відповідних випадках письмово повідомила іпотекодержателя про свій намір купити предмет іпотеки, права пред'явити вимогу про переведення на неї прав та обов'язків покупця за договором купівлі-продажу предмета іпотеки, укладеного на порушення переважного права названої особи, передбаченого ч. 2 ст. 38 Закону «Про іпотеку»; 6) визнання за обтяжувачем права вимагати переведення на нього прав та обов'язків покупця предмета стягнення за договором купівлі-продажу цього предмета, укладеним на порушення прав цього обтяжувана, передбачених ч. 2 ст. 30 Закону «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень».
Але пред'явлення в усіх перелічених випадках вимоги про переведення прав та обов'язків з посиланням на застосування за аналогією ч. 3 ст. 362 ЦК не має достатньої правової підстави. На відносини, що виникають в усіх названих випадках, поширюється чинність загальних правил ч. 1 ст. 203 ЦК (правочин не повинен суперечити актам цивільного законодавства, отже, і вимогам зазначених вище статей законодавчих актів, що встановлюють переважне право) і ч. 1, 2 ст. 215 ЦК, відповідно до яких невідповідність правочину inter alia вимогам ч. 1 ст. 203 ЦК є підставою недійсності правочину, а визнається такий правочин недійсним судом. Отже, відносини, пов'язані з порушенням переважного права у названих випадках, належне врегульовані загальними положеннями ч. 1 ст. 203 і ч. 3 ст. 215 ЦК, що виключає застосування до цих відносин за аналогією ч. 3 ст. 362 ЦК. Посилання на те, що зміст наведених вище правовідносин, у яких особа набуває відповідного переважного права, є дуже близьким до правовідносин, на які поширюється чинність ч. 3 ст. 362 ЦК, є проявом інтуїтивного і асоціативного тлумачення. Буква закону не допускає застосування закону за аналогією до відносин, які належне врегульовані, хоч би і загальними положенням законодавства.
Разом "з тим, треба враховувати, що захист переважного права пред'явленням позову про переведення на суб'єкта переважного права прав та обов'язків за договором, яким таке право порушене, є можливим у випадках, коли такий спосіб захисту переважного права є ефективним. Але це можливе не в силу аналогії права, а в силу ст. 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод [7], яка визнає за особою право на ефективний засіб захисту порушеного права, та частини другої ст. 19 Закону «Про міжнародні договори України» [213], яка приписує у разі колізії застосовувати міжнародні договори переважно перед актами національного законодавства. Слід, однак, враховувати, що визнання вимоги про переведення на суб'єкта переважного права прав та обов'язків за договором, яким таке право порушене, ефективним засобом захисту права не завжди є неможливим з огляду на наступне. Якщо застосовувати за аналогією ч. 4 ст. 362 ЦК, то це означає застосування і позовної давності, встановленої цією статтею. Але ж ця позовна давність є спеціальною. Її тривалість є набагато меншою, ніж тривалість загальної позовної давності. Це ущемлює права особи, переважне право якої порушене, у разі застосування до таких відносин ч. 4 ст. 362 ЦК. А вибірковий підхід — застосування ч. 4 ст. 362 ЦК за аналогією у разі, коли не пропущена позовна давність в один рік, і незастосування ч. 4 ст. 362 ЦК у решті випадків — порушував би права особи, яка порушила переважне право, та її контрагента за договором, яким порушено ці права.
5. У численних випадках висновок від протилежного, відповідно до якого певні права та обов'язки за інших, ніж встановлені, обставин, не виникають, не змінюються, не припиняються чи відповідно до якого інших, ніж встановлені, прав та обов'язків не існує, не дає відповіді, необхідної для вирішення спору про цивільні права та обов'язки. У таких випадках і застосовується аналогія закону. Так, якщо ст. 344 ЦК визначає момент набуття права власності за договором, то звідси непрямо випливає і висновком від протилежного виявляється правовий припис, відповідно до якого за правилами цієї статті не може визначатись момент набуття речового права особою, яка отримує річ у тимчасове користування на підставі договору найму (оренди). Але ж такий висновок не дає можливості визначити момент виникнення речового права у наймача (орендаря). Тому всупереч цьому висновку момент виникнення речового права у наймача (орендаря) повинен визначатись із застосуванням за аналогією ст. 344 ЦК.
6. Вибір правових приписів, що підлягають застосуванню за аналогією, здійснюється за критерієм подібності відносин, що не врегульовані цивільним законодавством, і тих відносин, які регулюються правовим приписом, який передбачається застосувати за аналогією. Але ж відносини, що врегульовані і не врегульовані цивільним законодавством, можуть бути подібними за різними критеріями. Критерієм для визнання цивільних відносин подібними для цілей застосування аналогії закону є відповідність мети правового припису, який передбачається застосувати за аналогією, правовому режиму тих відносин, до яких передбачається застосування аналогії закону. Так, стосовно господарських відносин, що мають ознаки юридичної рівності, вільного волевиявлення та майнової самостійності їх учасників (тобто цивільних відносин, на які поширюється чинність Господарського кодексу [42]), ст. 179 ГК встановлює юридичне значення типових і примірних договорів. Стосовно інших цивільних відносин юридичне значення типових і примірних договорів не встановлюється. Тож виникає думка застосувати ч. 4 ст. 179 ГК за аналогією до типових і примірних договорів, що стосуються цивільних відносин, на які чинність Господарського кодексу не поширюється. Якщо подібність відносин як критерій застосування аналогії закону розуміти взагалі, то слід зробити висновок про можливість застосування ч. 4 ст. 179 ГК до типових і примірних договорів, що стосуються цивільних відносин, на які не поширюється чинність Господарського кодексу. Якщо за критерій припустимості застосування закону за аналогією взяти критерій відповідності мети правила ч. 4 ст. 179 ГК правовому режиму цивільних відносин, до яких ч. 4 ст. 179 ГК передбачається застосувати за аналогією, то застосування закону за аналогією в цьому випадку буде неможливим. Це законодавче положення має на меті обмежити можливість волевиявлення сторін господарських договорів. Ця мета суперечить правовому режиму, встановленому для цивільних відносин, на які не поширюється чинність Господарського кодексу. Цей правовий режим передбачає право сторін цивільних договорів за встановленими винятками відступати від положень актів цивільного законодавства, в тому числі і від законів (ч. 3 ст. 6 ЦК). Тим більше така можливість може бути надана сторонам цивільно-правових договорів стосовно типових та примірних договорів, що затверджуються підзаконними актами. За таких умов застосування до цивільно-правових договорів, на які не поширюється чинність Господарського кодексу, ч. 4 ст. 179 ГК в порядку аналогії закону слід визнати неприпустимим.
7. Застосування закону за аналогією слід відрізняти від застосування правових приписів, що непрямо встановлюються актами цивільного законодавства та виявляються при тлумаченні за допомогою висновків ступеню, від протилежного, від наступного правового явища до попереднього і навпаки, а також методом логічного доповнення нормативного тексту.
Правило про припустимість застосування до цивільних відносин за аналогією тільки положень цивільного законодавства перешкоджає застосуванню до цивільних відносин тільки правових норм інших галузей права, що є такими (нормами) в науково суворому їх розумінні (тобто гіпотез, диспозицій та санкцій). Що стосується положень інших галузей права, що визначають поняття, то вони можуть запозичуватися при тлумаченні та застосуванні норм цивільного права. Так, було б соціально вкрай невиправданим, а юридично — помилковим при застосуванні ч. 5 ст. 13 ЦК, що забороняє використання цивільного права з метою обмеження конкуренції чи зловживання монопольним становищем, формулювати спеціальне розуміння цих категорій у сфері дії цивільного правах і не використовувати ті визначення згаданих понять, що є в ст. 27 та 29 ГК. Цивільний кодекс не визначає поняття вини, хоч і вживає його. За таких умов при визначенні поняття вини та її форм належить керуватись ст. 23 — 25 Кримінального кодексу [36].
8. Аналогія закону є можливою не тільки у випадках, коли прогалина в цивільному законодавстві є наявною, а й тоді, коли такої прогалини немає, але суб'єкт правозастосування дійшов висновку про те, що певне положення акта цивільного законодавства не відповідає принципу верховенства права або іншому положенню Конституції України [1], а тому не може застосовуватись. Це призводить до утворення прогалини в цивільному законодавстві на стадії правозастосування. Так, ст. 741 ЦК явно не відповідає вимозі пропорційності (див. коментар до цієї статті), а отже, — і засаді справедливості, що входить до змісту принципу верховенства права. Тому вона не підлягає застосуванню. Утворюються відповідні прогалини в законодавстві. Вони заповнюються застосуванням за аналогією до відносин, передбачених гіпотезою ч. 1 ст. 741 ЦК, диспозиції, встановленої ч.2 ст. 741 ЦК, а до відносин, передбачених гіпотезою ч. 2 ст. 741 ЦК, — диспозиції, встановленої ч. 1 ст. 741 ЦК.
9. Є і такі випадки, коли аналогія закону застосовується всупереч правовим приписам, які непрямо випливають із актів цивільного законодавства та виявляються при тлумаченні висновком від протилежного. Ліцензія і ліцензійний договір визнаються окремими правовими формами розпоряджання майновими правами інтелектуальної власності (ч. 1 ст. 1107 ЦК). Частина 2 ст. 1113 ЦК («Укладення договору про пере- дання виключних майнових прав інтелектуальної власності не впливає на ліцензійні договори, які були укладені раніше») передбачає сингулярне правонаступництво в частині прав та обов'язків, які виникли на підставі ліцензійного договору, при переданні майнових прав інтелектуальної власності. Питання про те, чи можна ч. 2 ст. 1113 ЦК застосовувати за аналогією до прав та обов'язків, що виникли на підставі ліцензії на використання об'єкта інтелектуальної власності, має вирішуватись в наступний спосіб. У принципі, законодавець свою волю в букві ч. 2 ст. 1113 ЦК висловив чітко. Тому можна стверджувати, що з ч. 2 ст. 1113 ЦК непрямо випливає і висновком від протилежного виявляється правовий припис, відповідно до якого укладення договору про передання виключних майнових прав інтелектуальної власності не тягне за собою сингулярного правонаступництва у частині прав та обов'язків, що виникли на підставі ліцензії, а тому правовідносини, що виникли на підставі раніше виданих суб'єктом права інтелектуальної власності ліцензій, в таких випадках припиняються. Але слід враховувати, що різниця між ліцензією та ліцензійним договором як підставами правовідносин щодо розпоряджання майновими правами інтелектуальної власності є суто формальною, а деякою мірою законодавцем взагалі ігнорується (ліцензія, хоч і має визначатись відповідно до ст. 1108 ЦК як односторонній правочин, все ж віднесена в ч. 1 ст. 1107 ЦК до категорії договорів). За викладених умов слід визнати правильним твердження про те, що мета зберегти при переданні виключних майнових прав інтелектуальної власності правовідносини, що виникли на підставі раніше укладених ліцензійних договорів, однаковою мірою має визнаватись і стосовно випадків, коли раніше виникли правовідносини між володільцем виключних прав та третіми особами на підставі ліцензій. Тому ч. 2 ст. 1113 ЦК підлягає застосуванню за аналогією і до правовідносин, що виникають на підставі раніше виданих ліцензій. Отже, сингулярне правонаступництво при переданні виключних прав інтелектуальної власності наступає і стосовно прав, що виникли на підставі раніше виданих ліцензій.
10. Аналогія права визначається в ч. 2 ст. 8 ЦК як регулювання цивільних відносин відповідно до загальних засад цивільного законодавства. Ці засади сформульовані в ст. 3 ЦК. Особливе практичне значення має застосування в порядку аналогії права засад справедливості, добросовісності та розумності, закріплених у п. 6 ст. 3 ЦК. Ці засади далеко не вичерпують собою зміст принципу верховенства права, закріплений в ч. 1 ст. 8 Конституції [1] та який, безумовно, підлягає застосуванню, в тому числі в порядку аналогії права до цивільних правовідносин. Слід рішуче заперечити проти спроб вивести зміст права, що застосовується за аналогією, за межі позитивного права та вести у такий спосіб пошук нормативного регулятора у сфері ірраціонального. Проявляються такі спроби і в науці, і в правозастосовчій практиці у посиланнях на дух закону, його смисл та якийсь абстрактний зміст, не прив'язаний до нормативного тексту. Справа в тому, що зміст чи смисл закону треба виявляти за допомогою відповідного логіко-юридичного інструментарію. Що стосується духу цивільного законодавства, то його пошук також слід вести не в сфері ірраціонального, а в засадах добросовісності, справедливості та розумності, закріплених у п. 6 ст. 3 ЦК, а більш широко — в принципі верховенства права. Цей пошук є доцільним, оскільки він здійснюється не в сфері ірраціонального, а там, де весь цивілізований світ зусиллями науковців, міжнародних організацій, урядів та судів тих країн, що зробили найбільший внесок в розвиток та утвердження принципу верховенства права, шукає зміст цього принципу.
11. Засади добросовісності, справедливості та розумності, а більш широко — принцип верховенства права заповнюють усі прогалини в цивільному законодавстві. Вони не залишають будь-якої можливості для розсуду суб'єктів тлумачення, в тому числі судів, інших державних органів. Якщо в актах цивільного законодавства вживаються оціночні поняття, то вони мають тлумачитись не на розсуд суб'єкта тлумачення, а відповідно до принципу верховенства права. Якщо цивільним законом суду чи іншому державному органу надається право вирішити певне питання у сфері цивільних відносин, то це не означає, що воно може бути вирішене на розсуд суду чи іншого органу, бо воно має бути вирішене відповідно до принципу верховенства права.
12. Засади добросовісності, справедливості та розумності, а більш широко — принцип верховенства права, можуть застосовуватись для заповнення прогалин у цивільному законодавстві, що виникають унаслідок визнання положень актів цивільного законодавства такими, що не підлягають застосуванню внаслідок їх суперечності принципу верховенства права.
Стаття 9. Застосування Цивільного кодексу України до врегулювання відносин у сферах господарювання, використання природних ресурсів, охорони довкілля, а також до трудових та сімейних відносин
1. Положення цього Кодексу застосовуються до врегулювання відносин, які виникають у сферах використання природних ресурсів та охорони довкілля, а також до трудових та сімейних відносин, якщо вони не врегульовані іншими актами законодавства.
2. Законом можуть бути передбачені особливості регулювання майнових відносин у сфері господарювання.
1. Власне трудові відносини досить детально врегульовані нормами трудового права. Тому до трудових відносин немає потреби застосовувати норми Цивільного кодексу. А ось до деяких інших відносин, що виникають у сфері найманої праці, з урахуванням предмета цивільного законодавства, як він визначений у ч. 1 ст. 1 ЦК, застосування норм Цивільного кодексу можливе. Це стосується, наприклад, відносин щодо зберігання майна працівників, щодо надання працівникам кредиту для сплати вартості навчання в учбових закладах та інших цілей. Законодавство про працю не перешкоджає застосовувати до таких відносин у сфері найманої праці норми не тільки Цивільного кодексу, а й інших актів цивільного законодавства. З огляду на неврегульованість трудовим законодавством відносин з приводу розголошення комерційної таємниці, положення цивільного законодавства можуть поширюватись на ці відносини. Застосування цивільного законодавства до не врегульованих спеціальними актами законодавства відносин в сфері найманої праці ґрунтується на ст. 9 ЦК, а тому воно хоч і визнається в науковій літературі субсидіарним, але воно не є застосуванням правових норм за аналогією.
2. Аналогічним чином положення Цивільного кодексу застосовуються до відносин, що виникають у сферах використання природних ресурсів та охорони довкілля, якщо вони не врегульовані іншими актами законодавства. Це твердження має суттєве практичне значення. Справа в тому, що ще в 1976 р. Державний арбітраж при Раді Міністрів Союзу РСР дав вказівку при визначенні розміру шкоди, що завдана природі та підлягає стягненню з винних осіб, застосовувати положення цивільного законодавства. Але довго ще не було в законах такого положення, яке б давало підставу для застосування в таких випадках норм цивільного права. Тепер ч. 2 ст. 9 ЦК прямо передбачає застосування норм цього Кодексу до відносин у сферах використання природних ресурсів та охорони довкілля, якщо ці відносини не врегульовані іншими актами законодавства.
3. Ні стаття, що коментується, ні Цивільний кодекс в цілому не містять зазначення стосовно можливості застосування положень Цивільного кодексу чи інших актів цивільного законодавства до податкових, фінансових правовідносин, хоч відповідно до ч. 2 ст. 1 ЦК це є можливим. Це означає, що Цивільний кодекс та інші акти цивільного законодавства не можуть прямо застосовуватись до таких відносин, хоч би відповідне публічне законодавство і передбачало укладення договору між платником податку (обов'язкового збору) та відповідним податковим та іншим контролюючим органом. У той же час слід враховувати, що при розгляді спорів, що виникають із відносин щодо сплати податків та інших обов'язкових зборів, норми цивільного права застосовуються для кваліфікації відповідної господарської операції, яка сама або результати якої є об'єктом оподаткування. Але при цьому норми цивільного права застосовуються не до відносин щодо сплати податків та обов'язкових зборів, а до відносин, результати яких створили об'єкт оподаткування. На жаль, розвиток законодавства пішов дещо протиприродним шляхом: законодавця не задовольнили визначення, що є в цивільному законодавстві, та викладене в ньому розуміння тих або інших явищ, тому в Законі «Про оподаткування прибутку підприємств» [113] він дав визначення багатьом термінам, що позначають цивільно-правові явища. Проте, як зазначалося в коментарі до ст. 8 ЦК, вони можуть застосовуватись до цивільних відносин для кваліфікації відповідних відносин та їх результатів як об'єктів оподаткування лише при вирішенні спорів, що стосуються сплати податків та обов'язкових зборів.
Стаття 10. Міжнародні договори
1. Чинний міжнародний договір, який регулює цивільні відносини, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України, є частиною національного цивільного законодавства України.
2. Якщо у чинному міжнародному договорі України, укладеному у встановленому законом порядку, містяться інші правила, ніж ті, що встановлені відповідним актом цивільного законодавства, застосовуються правила відповідного міжнародного договору України.
1. Згода Верховної Ради на обов'язковість для України міжнародного договору надається шляхом прийняття закону про його ратифікацію, прийняття або про приєднання до міжнародного договору (ст. 8, 9, 13 Закону «Про міжнародні договори України» [213]). Відповідно до Закону «Про дію міжнародних договорів на території України» [55] частиною національного законодавства повинні визнаватись і раніше (в період існування Союзу РСР) укладені Українською РСР (Україною) та ратифіковані нею міжнародні договори. Відповідно до ст. 7 Закону «Про правонаступництво України» [52] Україна є правонаступником прав та обов'язків за міжнародними договорами Союзу РСР, якщо вони не суперечать Конституції та інтересам України.
2. Положення міжнародних договорів можуть безпосередньо поширюватись на цивільні відносини, що виникають в Україні, незалежно від їх суб'єктного складу. Міжнародні договори відповідно до їх змісту можуть поширюватись тільки на відносини з участю осіб, які є громадянами або юридичними особами відповідних різних договірних сторін. Укладаються і такі міжнародні договори, що не містять цивільно- правових норм прямої дії, а породжують лише обов'язок держави щодо імплементації відповідних норм до національного законодавства. Положення таких міжнародних договорів застосовуються переважно перед актами національного законодавства у межах, визначених законами України. Це стосується, зокрема, Уніфікованого закону про переказні векселі та прості векселі [5].
3. Деякі міжнародно-правові договори надають державам-учасницям право відступити від положень таких договорів. У цьому разі, якщо держава скористалась таким правом, чинними є відповідні положення національного законодавства. Так, ст. 7 Бернської конвенції про охорону літературних і художніх творів [3] встановлює строки охорони авторських прав. Разом з тим державам — учасницям Конвенції надається право встановлювати строки охорони прав, що перевищують ті, які передбачені цією Конвенцією.
4. Особливе значення як частина національного законодавства має Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод [7], що була ратифікована Україною 24 січня 1997 р. Як і інші міжнародно-правові договори, згода на обов'язковість яких дана Верховною Радою, названа Конвенція підлягає переважному застосуванню перед законами України. Оскільки положення цієї Конвенції є досить загальними, а Європейський Суд з прав людини тлумачить їх широко, таке тлумачення набуває для країн, що ратифікували Конвенцію, обов'язкового значення. В іншому випадку Європейським Судом будуть визнаватись такими, що підлягають задоволенню, вимоги до держав, судові органи яких припустилися порушення положень Конвенції, як вони тлумачаться Європейським Судом. З огляду на це вимоги і заперечення сторін цивільно-правових спорів, судові рішення вітчизняних судів можуть обґрунтовуватись посиланнями не тільки на міжнародно-правові договори, що ратифіковані Україною, а і на практику Європейського Суду з прав людини.
5. Відповідно до ч. 2 ст. 10 ЦК міжнародні договори України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, підлягають переважному перед актами цивільного законодавства України застосуванню. Це відповідає загальному положенню ч. 2 ст. 19 Закону «Про міжнародні договори України», що формулює таке ж правило без визначення галузевої належності актів, перед якими переважному застосуванню підлягають міжнародні договори. Виникає питання про те, чи мають міжнародні договори перевагу при правозастосуванні перед Конституцією України. Відповідно до ст. 27 Віденської конвенції про право міжнародних договорів «сторона не може посилатись на положення свого внутрішнього права як на виправдання для невиконання нею договору». Разом з тим, у цій статті зроблено застереження про те, що її положення діє без шкоди для ст. 46 цієї ж Конвенції. Стаття 46 Конвенції допускає посилання держави на те, що її згода на обов'язковість міжнародного договору була виражена на порушення її внутрішнього права, якщо це порушення було явним (тобто пояснюється, було очевидним для будь-якої держави, що діє в цьому питанні сумлінно і відповідно до звичайної практики) і стосувалося норми внутрішнього права особливо важливого значення. Можна стверджувати, що норми, які формулюються в Конституції [1], є нормами особливо важливого значення. Але вимога про явний характер порушення міжнародним договором норм внутрішнього права особливо важливого значення означає, що посилання на внутрішнє право, в тому числі і на Конституцію, як на причину невиконання міжнародного договору України, є неможливим.
ГЛАВА 2 ПІДСТАВИ ВИНИКНЕННЯ ЦИВІЛЬНИХ ПРАВ ТА ОБОВ'ЯЗКІВ. ЗДІЙСНЕННЯ ЦИВІЛЬНИХ ПРАВ ТА ВИКОНАННЯ ОБОВ'ЯЗКІВ
Стаття 11. Підстави виникнення цивільних прав та обов'язків
1. Цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки.
2. Підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є:
1) договори та інші правочини;
2) створення літературних, художніх творів, винаходів та інших результатів інтелектуальної, творчої діяльності;
3) завдання майнової (матеріальної) та моральної шкоди іншій особі;
4) інші юридичні факти.
3. Цивільні права та обов'язки можуть виникати безпосередньо з актів цивільного законодавства.
4. У випадках, встановлених актами цивільного законодавства, цивільні права та обов'язки виникають безпосередньо з актів органів державної влади, органів влади Автономної Республіки Крим або органів місцевого самоврядування.
5. У випадках, встановлених актами цивільного законодавства, цивільні права та обов'язки можуть виникати з рішення суду.
6. У випадках, встановлених актами цивільного законодавства або договором, підставою виникнення цивільних прав та обов'язків може бути настання або ненастанна певної події.
1. Із змісту статті, що коментується, слід зробити висновок про те, що під правами і обов'язками, про підстави виникнення яких тут ідеться, розуміється широке коло правових явищ. У будь-якому випадку ст. 11 ЦК не можна розуміти як таку, що встановлює підстави виникнення тільки цивільно-правових зобов'язань, як вони розуміються в главах 47 — 83 Цивільного кодексу.
2. Слід мати на увазі, що в ст. 11 ЦК під правами і обов'язками розуміються: 1) комплекс правових можливостей, що охоплюється категорією цивільної правоздатності фізичних, юридичних та інших осіб; 2) комплекс правових можливостей, що складають зміст поняття дієздатності фізичних, юридичних та інших осіб; 3) абсолютні суб'єктивні права (речові, права інтелектуальної власності та інші), які особи, що володіють правоздатністю, отримують безпосередньо із закону; 4) абсолютні юридичні обов'язки, які несуть суб'єкти, що здійснюють відповідні види діяльності; 5) відносні суб'єктивні права на укладення договорів із суб'єктами підприємницької діяльності, що набувають особи, які мають абсолютні суб'єктивні права, внаслідок власних дій з індивідуалізації зобов'язаної особи; 6) відносні юридичні обов'язки щодо укладення договорів; 7) комплекс прав і обов'язків у процесі укладення договорів; 8) відносні суб'єктивні права в зобов'язаннях до моменту їх перетворення на права вимоги; 9) відносні юридичні обов'язки в зобов'язаннях до їх перетворення на борг; 10) право вимоги (суб'єктивне право на стадії, коли управнена особа має право вимагати певної поведінки від іншої особи); 11) борг (відносний юридичний обов'язок, строк виконання якого минув); 12) право вимагати відшкодування збитків, сплати неустойки (здійснення зобов'язаною особою інших дій, які є змістом санкції за порушення обов'язку); 13) обов'язок відшкодувати збитки, сплатити неустойку.
3. Хоч в статті, що коментується, мова прямо йде тільки про підстави виникнення цивільних прав і обов'язків, зміст всього Цивільного кодексу дає можливість для висновку про те, що ці ж юридичні факти тягнуть за собою зміну та припинення цивільних прав і обов'язків.
4. Із змісту формулювання ч. 1 ст. 11 ЦК не можна зробити прямий висновок про можливість виникнення цивільних прав і обов'язків внаслідок будь-яких дій громадян і організацій. Права і обов'язки — це такі явища, що виникають при настанні юридичного факту. Але той чи інший факт визначається як юридичний саме правовими нормами чи нормами, що містяться в обов'язковому для відповідних суб'єктів індивідуальному акті. Тому серед дій, на підставі яких виникають цивільні права та обов'язки, ч. 1 ст. 11 ЦК називає перш за все дії осіб, що передбачені актами цивільного законодавства. Окрім цих дій, цивільні права та обов'язки виникають із дій, які прямо не передбачені актами цивільного законодавства, але які можуть бути кваліфіковані як такі, що породжують цивільні права та обов'язки, із застосуванням аналогії закону чи права. Ця характеристика дій осіб, що породжують цивільні права та обов'язки, є більш визначеною, ніж формулювання, що містилося в Цивільному кодексі, який був чинним раніше. Тоді припускалося виникнення цивільних прав та обов'язків на підставі дій, які в силу загальних засад та сенсу цивільного законодавства породжували цивільні права та обов'язки. Якщо «загальні засади» були дещо зрозумілими, то «сенс» — це категорія, яку в наших судах і сьогодні дуже люблять за її невизначеність. Новий Цивільний кодекс, припускаючи застосування аналогії закону та права при кваліфікації юридичних фактів як підстав виникнення цивільних прав та обов'язків, передбачає врахування при такій кваліфікації правил ст. 8 ЦК, що присвячена аналогії, і таким чином дещо обмежує ту сферу, в якій рішення приймаються на розсуд правозастосувача.
5. Майнові відносини в умовах ринкової економіки будуються на підставі вільного волевиявлення їх учасників. Тому ч. 2 ст. 11 ЦК на перше місце серед підстав виникнення цивільних прав та обов'язків ставить договори. Договір — це складний юридичний факт. На його укладення висловлюють волю всі його учасники. Окрім договорів, підставами цивільних прав та обов'язків є інші правочини. Такими є односторонні правочини.
6. Безпосередньо із правочинів виникають не тільки цивільні права і обов'язки, які існують в зобов'язанні. Із правочину безпосередньо можуть виникати і абсолютні права. Так, в договорі купівлі-продажу може бути передбачено, що право власності у покупця на річ, яка є предметом купівлі-продажу, виникає не в момент передання речі, а в момент укладення договору. За таких умов укладення договору як правочин безпосередньо породжує право власності набувача на відповідну річ.
7. Безпосередньо із факту створення результатів творчої діяльності виникає тільки весь комплекс цивільних прав і обов'язків, передбачених Законом «Про авторське право і суміжні права» [176]. Що стосується фактів створення винаходів, корисних моделей, промислових зразків, знаків для товарів і послуг, топографій інтегральних мікросхем, сортів рослин, раціоналізаторських пропозицій, то такі факти тягнуть виникнення вельми обмеженого переліку цивільних прав і обов'язків, оскільки їх основне коло виникає на підставі адміністративних актів (у випадку створення раціоналізаторської пропозиції — розпорядчого акта керівника підприємства), передбачених відповідними актами законодавства.
8. У ст. 11 ЦК не зазначено про виникнення цивільних прав і обов'язків на підставі фактів створення речей. Тим часом, це — дуже поширена підстава виникнення прав і обов'язків, це — основний первинний спосіб виникнення права власності (ст. 331 ЦК). Щодо окремих видів речей (наприклад, побудований житловий будинок) встановлено, що право власності виникає із цілої сукупності фактів — рішення про введення в експлуатацію, факту видачі свідоцтва про право власності та факту державної реєстрації такого майна (частина 2 ст. 331 ЦК).
9. Підставою виникнення цивільних прав і обов'язків у ч. 4 ст. 11 ЦК визнаються акти органів державної влади, органів влади Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування. Маються на увазі не нормативні приписи зазначених органів, а їх індивідуальні акти, тому що на нормативні приписи поширюється ч. 3 ст. 11 ЦК. Раніше такі підстави виникнення цивільних прав та обов'язків називали адміністративними актами. Зараз законодавець відмовився від цього терміна, оскільки це викликало б заперечення його поширення на акти органів місцевого самоврядування.
10. За часів соціалізму індивідуальні акти державних органів як підстави цивільних прав та обов'язків мали величезне значення. Тепер сфера державного регулювання майнових відносин значно звузилась. У той же час неправильним було б твердження про те, що адміністративний акт як підстава цивільних прав і обов'язків і зовсім втратив своє значення. Актами, що підпадають під ч. 4 ст. 11 ЦК, зокрема, є свідоцтва про право власності на новостворені об'єкти нерухомого майна, що видаються органами місцевого самоврядування (п. 6 додатка 1 до Тимчасового положення про порядок державної реєстрації прав власності на нерухоме майно [352]).
Рішення відповідних органів про примусове розміщення державного замовлення чи про здійснення підприємствами відповідального зберігання державного матеріального резерву (ч. 8 ст. 2 Закону «Про державне замовлення для задоволення пріоритетних державних потреб» [95]; ст. 3 Закону «Про державне оборонне замовлення» [127]; ч. 2 ст. 8 Закону «Про державний матеріальний резерв» [108]) не може безпосередньо породжувати зобов'язання щодо поставки чи зберігання в цілому, але тягне обов'язок укласти договір поставки (чи зберігання).
Укази Президента України про прийняття до громадянства і про поновлення в громадянстві (ст. 16, 17, 28, 36 Закону «Про громадянство України» [167]) також тягнуть виникнення цивільних прав і обов'язків, оскільки законодавство допускає можливість встановлення особливостей цивільних прав і обов'язків іноземців і осіб без громадянства.
Рішення органу опіки і піклування про призначення опікуна чи піклувальника (це — повноваження виконавчої влади, делеговане виконавчим органам сільських, селищних, міських рад — ст. 34 Закону «Про місцеве самоврядування в Україні» [112]) є підставою виникнення права на представництво (ч. 3 ст. 67 ЦК).
Державна реєстрація юридичної особи також тягне цивільно-правові наслідки — виникнення правоздатності юридичної особи (ч. 4 ст. 91 ЦК).
Видача уповноваженим державним (чи іншим) органом ліцензії на право займатися видами підприємницької діяльності, передбаченими ст. 9 Закону «Про ліцензування певних видів господарської діяльності» [157], є підставою для зайняття відповідними видами підприємницької діяльності і для вчинення пов'язаних з цим правочинів. Для здійснення роздрібної торгівлі як виду підприємницької діяльності, діяльності з обміну готівкових валютних цінностей, а також діяльності щодо надання послуг у сфері грального бізнесу і вчинення відповідних правочинів, необхідно одержання патенту (ст. 1 Закону «Про патентування деяких видів підприємницької діяльності» [97]).
Право на видання друкованого засобу масової інформації та вчинення пов'язаних з цим правочинів передбачає реєстрацію друкованого засобу масової інформації (ст. 11 Закону «Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні» [66]). Інформаційні агентства можуть утворюватися у будь-яких організаційно-правових формах (ст. 11 Закону «Про інформаційні агентства» [87]), отже, їх цивільна правоздатність виникає відповідно до загальних правил ч. 4 ст. 91 ЦК. Однак для здійснення інформаційної діяльності вони повинні зареєструватися як суб'єкти такої діяльності (ст. 12 того ж Закону).
Здійснення видавничої діяльності, діяльності щодо виготовлення видавничої продукції, її поширення, вчинення відповідних правочинів можливо тільки після внесення суб'єкта видавничої справи до Державного реєстру (ст. 12 Закону «Про видавничу справу» [114]).
Підставою виникнення абсолютних цивільних прав і обов'язків є також рішення компетентного органу про видачу тимчасової правової охорони на винахід, рішення про видачу патенту, реєстрація патенту (ст. 18 — 20 Закону «Про охорону прав на винаходи і корисні моделі» [155]), інші акти державних органів, передбачені законами «Про охорону прав на промислові зразки» [77], «Про охорону прав на знаки для товарів та послуг» [78], «Про охорону прав на топографії інтегральних мікросхем» [119], «Про охорону прав на сорти рослин» [185]).
Законодавство про інтелектуальну власність дає повноваження Кабінету Міністрів, виходячи із суспільних інтересів та інтересів національної безпеки дозволяти використання деяких об'єктів промислової власності без згоди власника патенту, але з виплатою йому справедливої (відповідної) компенсації (ст. 24 Закону «Про охорону прав на винаходи і корисні моделі»; ст. 21 Закону «Про охорону прав на промислові зразки»; ст. 19 Закону «Про охорону прав на топографії інтегральних мікросхем»). У цих випадках право на використання об'єктів промислової власності виникає на підставі відповідного акта Кабінету Міністрів.
11. Підставою виникнення цивільних прав та обов'язків є також публічна обіцянка винагороди (ст. 1144 — 1157 ЦК), ведення чужих справ без доручення (ст. 1158 — 1160 ЦК), рятування здоров'я та життя іншої особи, запобігання загрозі шкоди чужому майну (ст. 1161 — 1162 ЦК), створення небезпеки (загрози) життю і здоров'ю фізичних осіб, а також їхньому майну, майну юридичних осіб (ст. 1163 — 1165 ЦК), набуття або збереження майна без достатньої підстави (ст. 1212 — 1215 ЦК).
12. Дії одних суб'єктів можуть породжувати права для інших. Реєстратор несе обов'язки, передбачені Положенням про порядок ведення реєстрів власників іменних цінних паперів [327], і відповідає за невиконання чи неналежне виконання обов'язків щодо ведення реєстру. Звідси можна зробити висновок про те, що укладення емітентом договору з реєстратором на ведення реєстру породжує правовідносини безпосередньо між реєстратором і власниками іменних цінних паперів. Слід, однак, мати на увазі, що відповідно до ст. 511 ЦК зобов'язання (у цьому випадку те, що виникло на підставі договору між емітентом та реєстратором) не створює обов'язку для третьої особи. Тому укладення зазначеного договору породжує на стороні власників іменних цінних паперів тільки права.
13. Факт заподіяння шкоди іншій особі відрізняється від розглянутих вище підстав цивільних прав і обов'язків як такий, що має ознаку неправомірності. Уже сам термін «заподіяння... шкоди» свідчить про те, що підставою виникнення цивільних прав та відносин є юридичний склад, до якого входять дія (або бездіяльність) особи, наявність шкоди та причинного зв'язку між дією та шкодою, що виникла. У п. 3 ч. 1 ст. 11 ЦК ідеться про заподіяння майнової (матеріальної) та моральної (немайнової) шкоди. У цивільному праві більш прийнятним було б говорити про майнову, ніж про матеріальну шкоду. Але слід враховувати, що термін «матеріальна» (шкода, відповідальність) в актах цивільного законодавства зустрічається досить часто. Термін «шкода» переважно використовується в цивільному законодавстві стосовно недоговірних відносин (відносних відносин, що виникають у результаті порушення абсолютних прав). Якщо сторони перебувають у зобов'язальних відносинах, використовується термін «збитки». Але в законодавстві послідовно не проводиться таке розмежування розглянутих понять. Підставою виникнення обов'язку відшкодувати збитки зазвичай є порушення зобов’язання. Лише в окремих випадках спеціальними правилами встановлюється, що обов'язок відшкодування збитків виникає із правомірних дій.
14. Неправомірні дії — порушення обов'язків в існуючих правовідносинах — породжують обов'язок сплатити неустойку. Такі дії є підставою виникнення права вимоги за додатковими зобов’язаннями (які випливають із договору застави, поруки, гарантії чи угоди про завдаток). Неправомірні дії сторін правовідносин є матеріально-правовою підставою пред’явлення управненою особою вимоги про зміну чи розірвання договору (про зміну чи припинення правовідносин) у порядку захисту права.
15. Стаття, що коментується, називає судове рішення, яке набрало законної сили, підставою цивільних прав і обов'язків. Підставами виникнення цивільних прав і обов'язків є судові рішення про зміну правовідносин, заснованих на цивільно-правових договорах. Підставами виникнення цивільних прав можуть бути також, наприклад, рішення суду про видачу зацікавленій особі дозволу на використання зареєстрованої топографії інтегральних мікросхем із визначенням обсягу її використання, строку дії дозволу, розміру і порядку виплати винагороди (ч. 3 ст. 18 Закону «Про охорону прав на топографії інтегральних мікросхем» [119]). Подібні правила передбачені також ч. 1 ст. 30 Закону «Про охорону прав на винаходи і корисні моделі» [155]. В інших випадках рішенням суду суб'єкт може бути тільки примушений до укладення договору, тобто рішення суду є підставою обов'язку укласти договір. Рішення суду у переддоговірному спорі породжує зобов'язання між сторонами, зміст якого складають відповідні їх права і обов'язки, в тому числі і ті, що встановлені судом в порядку вирішення переддоговірного спору.
16. Події в ч. 6 ст. 11 ЦК визнаються підставами виникнення цивільних прав і обов'язків, якщо закон пов'язує з ними настання цивільно-правових наслідків.
Народження — це подія, яка є підставою виникнення комплексу прав та обов'язків, які складають зміст правоздатності громадянина (ст. 25 ЦК). Воно є також тим юридичним фактом, який в сукупності з іншою подією — закінченням певного строку і досягненням відповідного віку — є підставою виникнення комплексу прав і обов'язків, які складають зміст повної чи неповної дієздатності громадянина (ст. 32, 34 ЦК).
Закінчення строку — це подія, яка, в сукупності з іншими юридичними актами, є підставою багатьох інших цивільних прав і обов'язків. Закінчення встановленого строку перетворює суб'єктивні права, які існують у правовідносинах, в права вимоги. Сплив строку позовної давності за певних умов позбавляє управненого суб'єкта можливості захисту відповідного права.
Події — страхові випадки — є підставою перетворення суб'єктивного права страхувальника (застрахованої особи) на одержання страхового відшкодування (страхової суми) від страховика в право вимоги до страховика.
Подія може бути елементом юридичного складу, який породжує зобов'язання щодо відшкодування шкоди (наприклад, руйнування будівлі, якщо воно перебуває в причинному зв'язку із страховим випадком, хоч би такі наслідки виникли також із фактів порушення встановлених будівельних норм і правил).
Така подія, як смерть, є підставою виникнення цивільних прав і обов'язків, передбачених субгалуззю спадкового права.
17. Формулювання «виникнення цивільних прав та обов'язків безпосередньо з акту цивільного законодавства» охоплює собою досить широкий спектр правових явищ. По- перше, внесення змін в акти законодавства, що встановлюють зміст абсолютних майнових та немайнових прав, способів їх забезпечення та захисту, дійсно безпосередньо тягне виникнення цивільних прав та обов'язків. По-друге, безпосередньо із акта цивільного законодавства виникають цивільні права та обов'язки, що складають зміст представництва, яке здійснюють батьки від імені своїх неповнолітніх дітей (ст. 32, 34 ЦК). Але тут уже можна говорити і про юридичний факт, в результаті настання якого виникло право на представництво (народження дитини, встановлення батьківства). По-третє, можна говорити про виникнення безпосередньо на підставі закону права на укладення публічних договорів (ст. 633 ЦК; ст. 17 Закону «Про захист прав споживачів» [215]). У цьому разі цивільні права та обов'язки виникають також за умови наявності деяких загальних юридичних фактів (початок підприємницької діяльності особи, зобов'язаної укладати публічний договір; наявність матеріальних можливостей виконати договір). По-четверте, слід враховувати, що, наприклад, у ст. 954 ЦК використовується термін зберігання за законом, у ст. 574 ЦК і ст. 1 Закону «Про заставу» [64] мова йде про виникнення на підставі закону застави. Але в цих випадках йдеться про виникнення цивільних прав та обов'язків на підставі закону в тому розумінні, що вони виникають у силу закону незалежно від погодження сторонами відповідних умов договору. Але ж права та обов'язки щодо зберігання проданого майна (ст. 667 ЦК), відповідального зберігання товару, не прийнятого покупцем (ст. 690 ЦК), виникають не тільки із зазначених положень Цивільного кодексу, а також унаслідок юридичних фактів, що названі в цих статтях (укладення договору купівлі-продажу з умовою про перехід права власності до покупця раніше від передання товару; відмова покупця відповідно до законодавства від переданого товару).
Аналогічно право застави морського перевізника (судновласника) виникає безпосередньо на підставі ст. 164 КТМ [34] незалежно від того, погоджували сторони договору морського перевезення чи ні, умову про право застави перевізника на вантаж. Але ж чітко видно і юридичний факт, що став підставою правовідносин щодо перевезення, із якого виникає і право застави — укладення договору перевезення вантажу морським торговим судном.
Стаття 12. Здійснення цивільних прав
1. Особа здійснює свої цивільні права вільно, на власний розсуд.
2. Нездійснення особою своїх цивільних прав не є підставою для їх припинення, крім випадків, встановлених законом.
3. Особа може відмовитися від свого майнового права.
Відмова від права власності на транспортні засоби, тварин, нерухомі речі здійснюється у порядку, встановленому актами цивільного законодавства.
4. Особа може за відплатним або безвідплатним договором передати своє майнове право іншій особі, крім випадків, встановлених законом.
5. Якщо законом встановлені правові наслідки недобросовісного або нерозумного здійснення особою свого права, вважається, що поведінка особи є добросовісною та розумною, якщо інше не встановлено судом.
1. Стаття 12 ЦК встановлює загальне правило, згідно з яким за особою визнається право здійснювати свої права вільно, на свій розсуд. Якщо особа не здійснює свого права, це не може бути підставою для припинення права. Випадки, коли законом встановлюються протилежні правила, вкрай обмежені. Так, морський перевізник відповідно до ст. 163 КТМ має право вимагати, щоб під час прийняття вантажу одержувач відшкодував витрати, зроблені перевізником за рахунок вантажу, вніс плату за простій судна в порту вивантаження, сплатив фрахт і плату за простій судна в порту навантаження, а також вніс інші передбачені законом платежі. До сплати відповідних сум або надання забезпечення перевізник має право не видавати вантаж. Якщо ж перевізник видав вантаж одержувачу, незважаючи на невиконання одержувачем вантажу зазначених вимог, він втрачає право відповідної вимоги до відправника чи фрахтувальника (за винятками, встановленими законом), але зберігає таке право стосовно одержувача як сторони договору перевезення.
Нездійснення права впродовж обмежувальних (преклюзивних, присіяних) строків (наприклад, ч. 4 ст. 559 ЦК) також веде до втрати права.
2. За особою визнається право на відмову від свого майнового права. Відмова від відносного права здійснюється одностороннім правочином — заявою про це на адресу іншої сторони (інших сторін) правовідносин. Відмова від права власності здійснюється заявою про це або шляхом вчинення інших дій, що свідчать про відмову від права власності (ч. 1 ст. 347 ЦК).
Відповідно до ч. 3 ст. 12 ЦК в порядку, встановленому актами цивільного законодавства, здійснюється відмова від права власності на транспортні засоби, тварини та нерухомі речі. Стосовно тварин такий спеціальний порядок до сьогодні не встановлено. Стосовно нерухомих речей діє правило ч. 3 ст. 347 ЦК, відповідно до якого право власності у разі відмови від нього припиняється з моменту внесення за заявою власника змін до відповідного реєстру. Оскільки нотаріальне посвідчення правочину обов'язкове лише у випадках, встановлених законом, така заява не потребує нотаріального посвідчення.
Порядок відмови від права власності, що встановлений ч. 3 ст. 347 ЦК, поширюється на морські та річкові судна, автотранспортні засоби, а також на вогнепальну зброю, газові пістолети та револьвери.
Законодавство про промислову власність передбачає можливість відмови від патенту (свідоцтва), що слід тлумачити і як відмову від прав, що засвідчуються патентом чи свідоцтвом (ст. 6, 32 Закону «Про охорону прав на винаходи і корисні моделі» [155]; ст. 5, 24 Закону «Про охорону прав на промислові зразки» [77], ст. 16, 18 Закону «Про охорону прав на знаки для товарів та послуг» [78]). Заява подається до центрального органу виконавчої влади у сфері правової охорони промислової власності (Державний департамент інтелектуальної власності Міністерства освіти і науки). Відмова набирає чинності від дати публікації відомостей про це в офіційному бюлетені названого органу.
3. Із статті, що коментується, випливає, що можлива відмова від будь-якого права, якщо інше не передбачено законом. Недійсним є правочин, що обмежує правоздатність фізичної особи. Це положення ч. 1 ст. 27 ЦК, безперечно, поширюється і на односторонні правочини. Тому відмова від правоздатності, навіть часткова, не допускається. Обмеження дієздатності ст. 30 ЦК допускає виключно у випадках та на умовах, встановлених законом. Тому повна або часткова відмова від дієздатності також неможлива. Юридична особа також не вправі здійснювати правочини, в тому числі і односторонні, що спрямовані на обмеження її правоздатності, оскільки обмеження правоздатності юридичних осіб можливе лише за рішенням суду (ч. 2 ст. 91 ЦК). Таким чином, і юридичні особи не вправі відмовитись від своєї цивільної правоздатності.
4. Закон не передбачає можливості відмови від немайнових прав, до яких належать права, передбачені ст. 269 — 315 ЦК, право на відшкодування моральної шкоди, особисті немайнові права авторів, осіб, які створили об'єкти інтелектуальної власності. Навіть відмова від патенту (ст. 32 Закону «Про охорону прав на винаходи та корисні моделі»; ст. 24 Закону «Про охорону прав на промислові зразки») не тягне за собою припинення особистих немайнових прав, оскільки вони охороняються безстроково (п. 5 ст. 8 Закону «Про охорону прав на винаходи та корисні моделі»; п. 4 ст. 7 Закону «Про охорону прав на промислові зразки»).
5. За особою визнається право передати своє майнове право іншій особі за від- платним чи безвідплатним договором. Це стосується як абсолютних прав, так і прав відносних. Обмеження цього права можуть встановлюватись лише законом. Вони стосуються, зокрема, немайнових прав. Проте слід враховувати, що передання кредитором права за правочином можливе, якщо це не суперечить не тільки закону, а й договору (ч. 3 ст. 512 ЦК).
6. Встановивши в деяких випадках наслідки недобросовісного або нерозумного здійснення особою свого права, законодавець пом'якшив свій підхід до управненої особи, встановивши презумпцію добросовісності та розумності здійснення права.
Стаття 13. Межі здійснення цивільних прав
1. Цивільні права особа здійснює у межах, наданих їй договором або актами цивільного законодавства.
2. При здійсненні своїх прав особа зобов'язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині.
3. Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах.
4. При здійсненні цивільних прав особа повинна додержуватися моральних засад суспільства.
5. Не допускаються використання цивільних прав з метою неправомірного обмеження конкуренції, зловживання монопольним становищем на ринку, а також недобросовісна конкуренція.
6. У разі недодержання особою при здійсненні своїх прав вимог, які встановлені частинами другою-п'ятою цієї статті, суд може зобов'язати її припинити зловживання своїми правами, а також застосувати інші наслідки, встановлені законом.
1. Обов'язок особи здійснювати свої права в межах, встановлених актами цивільного законодавства та договором (ч. 1 ст. 13 ЦК), є суто цивільно-правовим. Але він доповнюється сформульованим в ч. 2 ст. 13 ЦК обов'язком особи при здійсненні своїх прав (звичайно, цивільних, оскільки ст. 13 ЦК має заголовок «Межі здійснення цивільного права») «...утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб». Було б неприпустимим відходом від букви закону стверджувати, що у фразі, яка наводиться під особами розуміються тільки суб'єкти цивільного права, а під правами — тільки цивільні права. Тому із ч. 2 ст. 13 ЦК слід зробити висновок про те, що при здійсненні цивільних прав особа зобов'язана утримуватися від дій, які могли б порушувати не тільки цивільні, а і інші права будь-яких суб'єктів. Це означає, що при здійсненні цивільних прав особа має виконувати вимоги численних публічно-правових норм. Такий висновок усуває будь-яке протиріччя між статтею, що коментується, та законами, що встановлюють публічно-правові норми щодо меж здійснення суб'єктами своїх цивільних прав.
2. Проблема публічно-правового контролю за здійсненням цивільних прав видається авторам такою, що набуває виключної гостроти. Численні норми, що встановлені з цього приводу, є виправданими. Але значна їх частина є таким тягарем для особи, що є повністю необґрунтованим публічним втручанням у приватне життя. Так, можна виправдати державний архітектурно-будівельний контроль за індивідуальним житловим будівництвом, оскільки зруйнування житлових будинків в результаті можливого землетрусу є таким, що зачіпає публічні інтереси (інтереси суспільства). Але ж відмова інспектора державного пожежного нагляду підписати акт про приймання в експлуатацію індивідуального житлового будинку, оскільки забудовник не має змоги заплатити декілька тисяч гривень за перевірку електромережі в будинку та за протипожежну обробку дерев'яних конструкцій, є очевидно невиправданим втручанням держави в приватне життя. Тим часом подібних правил у вітчизняному законодавстві зберігаються тисячі. І проблема побудови правової держави переміщується від встановлення фундаментальних положень державно-правового устрою до пристосування до потреб людини найбільш численних конкретних норм, що припускають невиправдане втручання в приватне життя.
3. Обов'язок особи при здійсненні цивільних прав утримуватися від дій, які могли б заподіяти шкоди довкіллю та культурній спадщині, має значно більш широкий зміст, ніж обов'язок, що розглядався в попередньому пункті коментаря. Обов'язок при здійсненні цивільних прав утримуватися від дій, які порушували б права інших осіб, конкретизується актами цивільного законодавства, що встановлюють ці права. Обов'язок утримуватися при здійсненні цивільних прав від дій, які могли б заподіяти шкоду довкіллю та культурній спадщині, у ч. 2 ст. 13 ЦК не конкретизується. Він є неосяжним, як неосяжними є довкілля та культурна спадщина. Встановлення цього обов'язку є не зовсім виправданим обмеженням цивільних прав суб'єктів. Але головне полягає в тому, що загальна норма ч. 2 ст. 13 ЦК, яка покладає обов'язок не шкодити довкіллю, суперечить спеціальним правилам ст. 31 — 33 Закону «Про охорону навколишнього природного середовища» [50], із яких випливає, що шкодити довкіллю все-таки можна, але в межах екологічних стандартів та нормативів. Ці правила і підлягають застосуванню переважно перед ч. 2 ст. 13 ЦК.
Що стосується обов'язку не шкодити культурній спадщині, то закони «Про охорону культурної спадщини» [158] і «Про охорону археологічної спадщини» [211] формулюють з цього приводу більш конкретні правила, яких і слід дотримуватися при здійсненні цивільних прав.
4. Надто широким є також обмеження цивільних прав нормою ч. 3 ст. 13 ЦК, що забороняє вчиняти дії з наміром заподіяти шкоду іншій особі. Воно також стосується здійснення цивільних прав, хоч на це прямо і не зазначається. Коло заборонених дій дещо звужується, оскільки мова йде про заборону дій «з наміром заподіяти шкоду...». Оскільки намір тлумачиться як бажання зробити що-небудь, то дія з непрямим умислом не буде підпадати під ч. 3 ст. 13 ЦК. Для порівняння звернемо увагу на ст. 10 ЦК Російської Федерації, яка забороняє управненій особі діяти «виключно» з наміром спричинити шкоду іншій особі. Цього слова (виключно) як раз і недостає в ч. 3 ст. 13 ЦК. Викладене дає підставу для висновку про те, що дії з наміром заподіяти шкоду допускаються, якщо при цьому не порушуються спеціальні правила ст. 19 ЦК.
5. Забороняється зловживання правом в інших формах. Слід нагадати, що проблема зловживання цивільним правом була добре розроблена в радянській цивільній науці. І хоч це подається як одне із найбільших досягнень цивілістики радянських часів, не можна не помітити, що концепція цивільно-правової протидії зловживанню цивільними правами перш за все виконувала соціальне замовлення тоталітарного режиму: як в законі не обмежувались цивільні права громадян, але держава все ж дуже турбувалась з приводу того, щоб цими правами не зловживали. Суд не може не застосовувати правову норму, що розглядається. Тим часом, вона встановлює формально дуже погано визначені обмеження цивільних прав, надає суду широкі можливості для досить вільного застосування норм права. Тому при протиставленні конкретних цивільних прав, що випливають із договорів, підзаконних актів, обов'язку не зловживати цивільним правом, треба було б бути вкрай обережним, коли рішення приймається на користь цього обов'язку. Як би Україна не доводила свою історичну і культурну належність до Європи, як би Україна не прагнула інтеграції до європейських організацій, все ж треба визнати, що Україна знаходиться на етапі формування правової держави, а доцільні межі судового угляду розширюються в міру успіхів у цьому процесі.
6. У тій же мірі невиправданим є протиставлення в ч. 4 ст. 13 ЦК цивільних прав моральним засадам суспільства. Воно є доцільним тільки в наступних випадках: 1) оскільки цивільні права можуть установлюватись правочином (договором), на осіб, які здійснюють правочини (укладають договори), можна було б покласти обов'язок при здійсненні правочинів додержуватись моральних засад суспільства; 2) оскільки дія Цивільного кодексу поширюється на відносини, безпосередньо пов'язані з особистістю (відносини з приводу особистих нематеріальних благ). В інших випадках ці правила належить застосовувати з урахуванням принципів добросовісності, справедливості та розумності.
7. Здійснюючи свої права в процесі зайняття підприємницькою діяльністю, господарюючі суб'єкти не повинні зловживати монопольним становищем на ринку, зобов'язані дотримуватись пов'язаних з цим обмежень, не допускати недобросовісної конкуренції. При цьому види та межі монополії повинні визначатись законом (частина третя ст. 42 Конституції [1]). Дії, що кваліфікуються як зловживання монопольним становищем на ринку, визначені в ст. 29 ГК [42]. Вчинення таких дій тягне доволі суворі фінансові санкції, передбачені ст. 251 — 257 ГК. У зв'язку з цим звертає на себе увагу та обставина, що в практиці застосування антимонопольного законодавства часом спостерігається прагнення до поширювального тлумачення поняття зловживання. Так, одне з територіальних відділень Антимонопольного комітету України застосувало санкції до приватного підприємства, визнаного монополістом. У постанові господарського суду, яким були відхилені позовні вимоги підприємства-монополіста про визнання постанови територіального відділення Антимонопольного комітету недійсною, було вказано, що зазначене підприємство мало право вимагати змін договорів зі споживачами, але порушило порядок внесення змін в договори, що й було кваліфіковано як зловживання монопольним становищем на ринку. Апеляційна і касаційна інстанції з таким твердженням погодились. Подібна практика суперечить самому визначенню зловживання, яке в будь-якому випадку передбачає умисел на отримання тих чи інших переваг за рахунок монопольного становища на ринку, а в наведеному прикладі було порушено лише порядок внесення змін до договорів.
8. Пряме зазначення в ч. 5 ст. 13 ЦК заборони використання цивільного права з метою обмеження конкуренції, зловживання монопольним становищем на ринку або недобросовісної конкуренції означає, що така заборона має цивільно-правовий зміст.
Це дає змогу особі, стосовно якої інша особа здійснює цивільні права із зазначеною метою, подати позов до суду про захист своїх цивільних прав, порушених шляхом зловживання монопольним становищем на ринку, обмеження конкуренції, недобросовісної конкуренції.
9. Із ч. 6 ст. 13 ЦК випливає, що не тільки при порушенні особою при здійсненні цивільних прав формально визначених заборон, встановлених ч. 5 ст. 13 ЦК (заборона обмеження конкуренції, зловживання монопольним становищем, недобросовісної конкуренції) та ч. 2 ст. 13 ЦК (в частині заборони при здійсненні цивільних прав порушувати права інших осіб), а й при порушенні формально невизначених заборон (не заподіювати шкоди довкіллю та культурній спадщині, не діяти з наміром заподіяти шкоду іншій особі, не зловживати правом в інших формах, не порушувати моральні засади суспільства) особа, чиї права чи інтереси такими діями порушені, має право звернутися до суду з вимогою покласти на порушника перелічених норм обов'язок припинити зловживання правом чи інший обов'язок, але такий інший обов'язок має бути встановлений законом.
Стаття 14. Виконання цивільних обов'язків
1. Цивільні обов'язки виконуються у межах, встановлених договором або актом цивільного законодавства.
2. Особа не може бути примушена до дій, вчинення яких не є обов'язковим для неї.
3. Виконання цивільних обов'язків забезпечується засобами заохочення та відповідальністю, які встановлені договором або актом цивільного законодавства.
4. Особа може бути звільнена від цивільного обов'язку або його виконання у випадках, встановлених договором або актами цивільного законодавства.
1. Було б неправильним, акцентуючи увагу на сполучнику «або» в тексті ч. 1 ст. 14 ЦК, заперечувати значення договору чи актів цивільного законодавства при визначенні меж, в яких повинен виконуватись цивільний обов’язок.
Формулюючи принцип належного виконання зобов'язань, ст. 526 ЦК відсилає, зокрема, до звичаїв ділового обороту та інших вимог, що звичайно ставляться. Тут теж не формулюється припис виконувати зобов'язання відповідно до положень цивільного законодавства та договору. Але ж до змісту договору включаються не тільки його умови, а й положення, обов'язкові для сторін в силу чинного законодавства (ч. 1 ст. 628 ЦК), а договір має обов'язкову силу для сторін (ст. 629 ЦК). На доповнення до цього Цивільний кодекс містить численні спеціальні норми щодо виконання особами вимог законодавства та договорів. Це дає підстави для висновку про те, що межі виконання цивільних обов'язків встановлюються і актами цивільного законодавства, і договорами.
2. Якщо обов’язок особи не встановлений актом законодавства, договором чи не випливає із звичаїв ділового обороту, особа не може вважатись зобов'язаною і не може бути примушена до виконання відповідних дій. Разом з тим, слід враховувати, що цивільні обов'язки можуть не тільки прямо встановлюватись актами законодавства, а й випливати із загальних засад цивільного законодавства та із правових норм, що підлягають застосуванню за аналогією.
3. Засоби заохочення з метою виконання обов'язків у цивільному праві є таким явищем, що зустрічається вкрай рідко. Але ж воно існує. Так, ст. 149 КТМ [34] передбачає, що угодою сторін може бути встановлена винагорода за закінчення навантаження (розвантаження) судна до закінчення стадійного часу — диспач. Як заохочення слід кваліфікувати і правову конструкцію, що сформульована в ч. 3 ст. 883 ЦК: якщо підрядник за договором будівельного підряду сплатив неустойку за порушення строків виконання окремих робіт, але всі роботи щодо об'єкта в цілому він виконав до встановленого договором граничного терміну, неустойка підлягає поверненню підрядникові. Заохочення може встановлюватись і в інших випадках. Щоправда, практика встановлення заохочень договорами поширення не набула. Зазвичай і законодавством, і договором встановлюються санкції за невиконання чи неналежне виконання зобов'язання.
4. Звільнення від обов'язку можливе на підставі актів цивільного законодавства та договору. Воно може бути пов'язане з виною іншої сторони (ч. 1 ст. 848 ЦК та ін.), а може встановлюватись і у зв'язку з обставинами, за які жодна із сторін не відповідає (наприклад, ст. 156 — 159 КТМ).
ГЛАВА 3 ЗАХИСТ ЦИВІЛЬНИХ ПРАВ ТА ІНТЕРЕСІВ
Стаття 15. Право на захист цивільних прав та інтересів
1. Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
2. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.
1. За суб'єктами визнається право на захист права, яке порушене, не визнається чи оспорюється. Зазвичай захист права здійснюється судом (ст. 16 ЦК). Але Цивільний кодекс передбачає, що захист цивільних прав здійснюється також нотаріусом (ст. 18), органами державної влади, органами влади Автономної Республіки Крим та місцевого самоврядування (ст. 17). Особі надається право на самозахист своїх прав (ст. 19).
2. Частина 2 ст. 15 ЦК піднімає юридичне значення інтересів особи до рівня таких, що захищаються законом. Це — загальне правило, яке може застосовуватися лише остільки, оскільки воно не суперечить спеціальним. Зокрема, спеціальні правила встановлює ст. 13 ЦК щодо меж здійснення цивільних прав. Тому при виникненні протиріччя між інтересом особи та правом іншої особи, що здійснюється в установлених межах, інтерес захищатися не може.
Покажемо це на прикладі. Сторони можуть укласти договір про передання речі у володіння та користування на умовах найму (оренди). Через деякий час орендодавець може звернутись до суду з позовом про зміну договору, хоч підстав для цього, передбачених ст. 652 ЦК, немає. Він може надати докази того, що орендна плата за договорами про оренду речей, аналогічних тій, що є предметом договору, в 15 разів перевищує встановлену договором. Тому позивач може вважати, що його вимога про внесення змін до договору підлягає задоволенню на підставі ч. 2 ст. 15 ЦК. Орендар буде просити позовні вимоги відхилити, оскільки підстав для визнання договору повністю чи частково недійсним немає, немає і підстав для внесення змін до договору відповідно до ст. 652 ЦК. У цьому випадку інтерес орендодавця порушується — це безперечно: він відповідно до кон'юнктури ринку мав одержувати орендну плату в одному розмірі, а одержує за договором орендну плату в 15 разів меншу. Але цей інтерес у протиріччі із суб'єктивним правом орендаря, яке здійснюється в межах, встановлених ст. 13 ЦК. За таких умов вимога про захист інтересу задоволенню не підлягає.
3. Інтерес не може захищатись також у випадках, коли є можливість захисту права, навіть якщо така можливість і надавалась іншій особі. Чітку позицію з цього приводу опрацював Європейський Суд з прав людини. Зокрема, Суд не допускає можливості захисту інтересів учасників (засновників) юридичної особи у разі порушення майнових прав юридичної особи, оскільки в таких випадках юридична особа сама має захищати свої права. Інтереси учасників (засновників) можуть захищатись лише у випадках, коли існують перешкоди для захисту юридичною особою своїх прав, порушення яких зрештою призвело до порушення інтересів учасників (засновників).
Стаття 16. Захист цивільних прав та інтересів судом
1. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
2. Способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути:
1) визнання права;
2) визнання правочину недійсним;
3) припинення дії, яка порушує право;
4) відновлення становища, яке існувало до порушення;
5) примусове виконання обов'язку в натурі;
6) зміна правовідношення;
7) припинення правовідношення;
8) відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди;
9) відшкодування моральної (немайнової) шкоди;
10) визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб.
Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом.
3. Суд може відмовити у захисті цивільного права та інтересу особи в разі порушення нею положень частин другої-п'ятої статті 13 цього Кодексу.
1. Стаття 16 ЦК займає серед правових норм, які визначають способи захисту цивільних прав, особливе місце: вона визначає ті види матеріально-правових вимог, які управнений суб'єкт, чиє цивільне право було порушене, може пред'являти безпосередньо до правопорушника.
2. Відповідно до ст. 124 і 125 Конституції України [1] правосуддя у справах про захист суб'єктивних цивільних прав здійснюють суди загальної юрисдикції, які будуються на основі принципів територіальності та спеціалізації. Найвищим судовим органом у системі судів загальної юрисдикції є Верховний Суд України. Передбачається створення спеціалізованих судів, найвищими органами яких будуть відповідні вищі суди. На цей час в Україні як спеціалізовані діють господарські та адміністративні суди. З урахуванням ролі судів у захисті цивільних прав ст. 16 ЦК у першу чергу встановлює способи, якими суд захищає цивільні права особи.
Ці способи за своїм змістом є видами матеріально-правових вимог, які може заявити особа в суді.
3. Захист цивільних прав може здійснюватись також третейським судом. Підвідомчість справ у спорах про цивільне право визначається Цивільним процесуальним кодексом України [44] (ст. 24) та Господарським процесуальним кодексом України [31] (ст. 12). Обидва кодекси (ст. 25 ЦПК; ст. 12 ГПК) передбачають право сторін спору звернутись із заявою про розгляд спору про цивільне право до третейського суду (за наявності згоди обох сторін). Відповідно до ст. 5 Закону «Про третейські суди» [212] фізичним і юридичним особам надається право в будь-який час до прийняття компетентним судом рішення у спорі передати його на розгляд третейського суду. Лише спори, перелічені в ст. 6 Закону «Про третейські суди», не можуть бути передані на розгляд третейських судів. Третейська угода (угода про передання спору (спорів) на вирішення третейського суду) може бути укладена у вигляді третейського застереження в договорі, на підставі якого виникають цивільні зобов'язання, або у вигляді окремої письмової угоди (ст. 12 названого Закону).
4. Різновидом третейського суду є міжнародний комерційний арбітраж. При Торгово-промисловій палаті України діють Міжнародний комерційний арбітражний суд і Морська арбітражна комісія (п. 5 ст. 14 Закону «Про торгово-промислові палати в Україні» [121]; ст. 2 Закону «Про Міжнародний комерційний арбітраж», Положення про Міжнародний комерційний арбітражний суд при Торгово-промисловій палаті України; Положення про Морську арбітражну комісію при Торгово-промисловій палаті України [83]). Відповідні сторони можуть домовлятися про передання до Міжнародного комерційного арбітражу не тільки тих спорів, які мають ознаку міжнародних та вже виникли, але й тих, які можуть виникнути між ними у зв'язку з якими-небудь конкретними правовідносинами. За згодою сторін до Міжнародного арбітражу можуть передаватись спори з договірних та інших цивільно-правових відносин, що виникають при здійсненні зовнішньоторговельних та інших видів міжнародних економічних зв'язків, якщо: 1) хоча б одна із сторін спору має місце знаходження (ст. 93 ЦК) за кордоном (за межами території України); 2) виник спір між створеними на території України підприємствами з іноземними інвестиціями (міжнародними об'єднаннями та організаціями) або їх учасниками; 3) виник спір між створеними на території України підприємствами з іноземними інвестиціями (міжнародними об'єднаннями та організаціями) та іншими суб'єктами права України (ч. 2 ст. 1 Закону «Про міжнародний комерційний арбітраж»). Зазначені спори можуть бути передані за згодою сторін не тільки до арбітражів, створених при Торгово-промисловій палаті України, але й до арбітражів, створених в інших державах.
Створення в Україні міжнародного комерційного арбітражу, інших третейських судів не суперечить ст. 125 Конституції України, яка забороняє створення надзвичайних та особливих судів, оскільки міжнародний комерційний арбітраж не має власної юрисдикції, а лише розглядає справи у спорах про цивільне право у відповідності до угоди сторін спору.
5. У процесі формування правової держави в Україні істотно розширена компетенція судів розглядати спори, що мають цивільно-правовий зміст, оскільки юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі (частина друга ст. 124 Конституції України). Тому захист цивільних прав органами державної влади, органами влади Автономної Республіки Крим та місцевого самоврядування, якщо він передбачений законом, не виключає їх захисту в судовому порядку. Так, ст. 79 ЦК надає заінтересованим особам право оскаржити дії опікуна до органу опіки і піклування. Але тут же зазначається і на можливість звернення з цього приводу до суду.
6. Стаття 16 ЦК стоїть на позиції визнання приватного характеру матеріальних правовідносин, які виникають з приводу захисту цивільних прав («кожна особа має право...»). Це означає, що, по-перше, кожна особа на свій розсуд вирішує питання про захист свого права, і, по-друге, неможливість, за загальним правилом, для особи пред'явлення позову в інтересах третіх осіб (за винятком випадків представництва) або в публічних інтересах (якщо інше не передбачено законом). Це ж випливає із ст. 4 ЦПК, а в ст. 1 і 2 ГПК прямо вказана можливість звернення до господарського суду за захистом «своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів». Проте є винятки з цих правил. Вони стосуються пред'явлення вимоги про дострокове припинення дії свідоцтва на знак для товарів та послуг, якщо цей знак не використовується або недостатньо використовується в Україні протягом трьох років від дати публікації відомостей про видачу свідоцтва або з дати, коли використання знака було припинено. Воно може бути пред'явлене «будь-якою особою» (ст. 17 Закону «Про охорону прав на знаки для товарів і послуг» [78]). У цьому випадку законодавець, очевидно, мав на увазі мету звільнити позивача від обов'язку доведення наявності «свого охоронюваного інтересу», зміст якого становить абсолютне право на використання знаків для товарів і послуг, яке непрямо випливає з названого Закону. Однак вийшло так, що деякі суб'єкти отримали необмежене право на пред'явлення в суді вимог не тільки з метою захисту свого права чи охоронюваного законом інтересу, але й в інтересах третіх осіб або в публічних інтересах. Стаття 25 Закону «Про захист прав споживачів» [215] надає громадським організаціям споживачів право звертатися до суду з позовом про визнання дій продавця, виготовлювача, виконавця протиправними щодо невизначеного кола споживачів і припинення цих дій. Але це право випливає із повноваження представляти та захищати інтереси споживачів в органах державної влади, місцевого самоврядування, що передбачено тією ж статтею.
7. Категорія захисту права в ст. 16 ЦК, як і в інших статтях Цивільного кодексу (ст. 276, 277, 386 тощо), розуміється досить широко. Так, відповідно до ч. 3 ст. 386 ЦК на захист права власності може бути пред'явлено позов про відшкодування майнової і немайнової (моральної) шкоди. Але ж шкода відшкодовується, зокрема, тоді, коли право власності порушено у такий спосіб, який виключає подальше існування права власності на відповідну річ. Отже, захист цивільного права законодавець розуміє не тільки як його поновлення або усунення перешкод в його здійсненні, а і як поновлення майнового стану управненого суб'єкта чи створення майнових передумов для його поновлення. Можна також говорити про те, що в подібних випадках здійснюється захист інтересу управненого суб'єкта в зв'язку з неможливістю поновлення його права.
8. Стаття 16 ЦК встановлює способи захисту не тільки цивільних прав. Статус таких, що «охороняються законом», ст. 15 ЦК надає всім інтересам осіб. Але спеціальні норми не завжди передбачають захист не тільки прав, а й інтересів. Разом з тим, чинне законодавство встановлює і спеціальні норми, якими передбачається захист інтересу. Так, ст. 23 Закону «Про охорону прав на промислові зразки» [77] дає «будь-якій особі, яка виявила бажання і готовність використовувати промисловий зразок», право звернутися до суду з позовом про видачу дозволу на використання промислового зразка, якщо він не використовується протягом встановленого строку. Подібні правила передбачені і законами про охорону прав на інші об'єкти промислової власності. Для задоволення такого позову особа не повинна доказувати факт порушення її цивільного права, вона повинна доказати лише наявність бажання і готовності використовувати відповідний об'єкт промислової власності, тобто наявність інтересу.
9. У ч. 2 ст. 16 ЦК перелічені матеріально-правові способи захисту цивільних прав. Першим серед способів захисту цивільних прав в ст. 16 ЦК названо визнання права. Вимога про визнання права, на відміну від більшості інших видів вимог, може бути пред'явлена на захист не тільки порушених, а й таких суб'єктивних прав, що не визнаються чи заперечуються. Оспорювання суб'єктивного цивільного права може виражатися, наприклад, у заявленні претензій на майно, яке знаходиться у власності особи. Припустимо, пред'явлення позову про визнання не лише речового чи іншого абсолютного права, але і права, яке складає зміст зобов’язання. Зокрема, це можливо в тих випадках, коли сторона зобов'язання в непроцесуальних формах оспорює факт існування між сторонами зобов'язання.
Вимога про захист права, яке не порушене, а лише не визнається чи оспорюється, пред'являється, зокрема, у випадках здійснення правочину, який визнається недійсним безпосередньо законом. Такий правочин є нікчемним, він право не порушує, але підставу для оспорювання чи невизнання суб'єктивного цивільного права дає. Пред'явлення позову про захист права, що не визнається або оспорюється, зокрема, позову про визнання недійсним нікчемного правочину, має свій резон. Адже закон, наприклад, оголошує недійсними всі правочини, які підпадають під формулювання відповідної статті, а суд приймає рішення про те ж, але щодо конкретного правочину. Правозастосування у судах у тому і полягає, що на підставі загальної норми робиться висновок стосовно обставин даної конкретної справи. Проте судова практика, що склалася впродовж тривалого часу, не вважала за можливе пред'явлення позову про визнання недійсним нікчемного правочину без одночасного пред'явлення вимоги про застосування наслідків недійсності правочину.
10. Визнання права як спосіб захисту цивільних прав може розглядатись як родове поняття, що охоплює собою такі видові поняття, як визнання (наявність) права, визнання правочину недійсним, визнання правочину дійсним, визнання факту існування правовідносин між сторонами, визнання факту відсутності правовідносин, визнання зобов'язання невиконаним, визнання обов'язку (обов'язків) іншої особи, визнання іншої особи такою, що втратила право. Такі формулювання способів захисту права є лише конкретизацією такого способу захисту цивільного права як його визнання і не можуть кваліфікуватись як неприпустиме поширювальне тлумачення п. 1 ч. 1 ст. 16 ЦК. Зауважимо, що абзац другий ч. 2 ст. 20 ГК [42] вказує на можливість пред'явлення вимоги про визнання не тільки наявності, а і відсутності права. На жаль, судова практика протягом тривалого часу була схильна до обмежувального тлумачення поняття визнання права, що зрештою веде до обмеження доступу до правосуддя.
11. Суб'єктивне цивільне право — це приватне право. Тому суб'єкт, якому це право належить, вправі сам визначити межі і спосіб захисту свого права, якщо воно порушене, з урахуванням Характеру допущених невизнання, оспорювання або порушення права. Тому суб'єкт не може, наприклад, вимагати повернення майна з чужого незаконного володіння (відновлення становища, яке існувало до порушення права), якщо право володіння не порушувалося. Але при порушенні права володіння він може пред'явити лише вимогу про визнання права володіння (або всього права, комплексу прав, в який входить право володіння). Суб'єкт сам вирішує питання про те, слід йому на даному етапі витребувати майно у незаконного володільця чи ні.
Позов про визнання права може бути пред'явлений навіть і тоді, коли правовідносини, у зміст яких входило суб'єктивне право, про захист якого йде мова, вже припинились, але сторона заперечує факт його (права) існування в минулому.
12. Позови про визнання ще не порушеного права (такого, що не визнається чи оспорюється) можуть пред'являтися, а відповідні вимоги позивачів повинні задовольнятися незалежно від строку позовної давності. Якщо право не порушене, перебіг строку позовної давності не починався (ст. 261 ЦК). Коли ж суб'єктивне цивільне право вже порушене, позов про визнання права може бути пред'явлений у межах встановлених строків позовної давності, якщо тільки закон не допускає можливості захисту права в суді без обмеження строком позовної давності.
13. Якщо суд задовольняє позовні вимоги про визнання права або іншу подібну вимогу, рішення суду зазвичай не підлягає примусовому виконанню, оскільки виконання такого рішення суду не передбачає вчинення будь-яких дій.
14. З огляду на поширеність позовів про визнання правочинів недійсними законодавець в п. 2 ч. 1 ст. 16 ЦК виокремлює такий спосіб захисту права, як визнання правочину недійсним.
15. У порядку захисту права можливе пред'явлення вимоги про припинення дій, що порушують право. Стаття 52 Закону «Про авторське право і суміжні права» [176] передбачає такі способи припинення дій, які порушують авторські або суміжні права, як заборона опублікування творів, їх виконань чи постановок, випуску відеограм, фонограм, їх сповіщення, припинення їх розповсюдження, вилучення контрафактних примірників творів тощо.
З метою припинення дій, що порушують право, ст. 21 Закону «Про охорону прав на топографії інтегральних мікросхем» [119] встановлює, що відповідні особи можуть вимагати знищення або відчуження всіх інтегральних мікросхем (ІМС), виготовлених з порушенням прав на зареєстровану топографію ІМС, а також фотошаблонів, шарів топографії, технічної документації, іншої інформації на матеріальному носії про цю топографію і засобів, необхідних для виготовлення цієї ІМС.
Власник свідоцтва на використання зазначення походження товару може вимагати вилучення з обігу товару з неправомірним використанням зазначення походження (ст. 24 Закону «Про охорону прав на зазначення походження товарів» [133]). Це — також різновид вимоги про припинення дій, які порушують право.
16. У порядку захисту права суд вправі відновити становище, яке існувало до порушення права, шляхом покладення на відповідача обов'язку повернути позивачеві річ, передати (перерахувати, повернути) грошову суму, усунути перешкоди у користуванні майном, відшкодувати шкоду в натурі тощо.
Різновидом відновлення стану, який існував до порушення права, є повернення сторін до попереднього майнового становища у випадках визнання правочинів недійсними.
17. Питання присудження до виконання обов'язку в натурі стосовно до зобов'язань більш докладно врегульовані ст. 620 ЦК. Однак проблематика присудження до виконання в натурі не вичерпується присудженням до виконання в натурі обов'язків, що входять до змісту зобов'язань, окремим видам яких присвячені глави 54 — 77 ЦК. Можливе присудження до виконання в натурі цивільно-правових обов'язків, що виникають на ранніх стадіях розвитку майнових відносин, які регулюються цивільним законодавством. Присудження до виконання обов'язків в натурі може проявлятися, зокрема, в спонуканні до укладення договору, якщо такий обов'язок на особу прямо чи непрямо покладено законодавством, а вона ухиляється від його виконання. В умовах формування ринкової економіки майнові відносини будуються на основі вільного волевиявлення суб'єктів. У той же час з різних причин визнається можливим в окремих випадках примушувати суб'єктів до укладення договорів.
18. Оскільки у більшості випадків цивільні правовідносини виникають із договорів, захист суб'єктивних цивільних прав шляхом зміни чи припинення правовідносин здійснюється, частіше за все, шляхом пред'явлення позовів про зміну, розірвання (припинення) договорів. Однак закон не перешкоджає пред'явленню вимоги про зміну чи припинення правовідносин і в тих випадках, коли їх підставою є не договір, а інший юридичний факт.
19. Вимоги про зміну чи припинення правовідносин слід відрізняти від позовів про визнання правочинів недійсними, про визнання того факту, що правовідносини не виникли, про визнання договору неукладеним тощо. В останніх та подібних випадках правовідносини не припиняються, а визнається, що вони і зовсім не виникали, не існували, або що суб'єкти помилково сприйняли юридично байдужий факт як факт юридичний. Тим часом не лише в актах правозастосування, а і в законі можна зустріти формулювання, в яких не проводиться розмежування між розірванням договору і визнанням правочину недійсним. Так, ч. 5 ст. 27 Закону «Про приватизацію державного майна» [110] передбачає, що на вимогу однієї із сторін договір купівлі-продажу може бути розірваний чи визнаний недійсним за рішенням суду у випадку невиконання іншою стороною зобов'язань, передбачених договором купівлі-продажу, у визначені строки. За викладених тут обставин визнання договору недійсним неможливе, а розірвання договору є цілком припустимим.
20. Зміна чи припинення правовідносин означає примусове, з використанням публічних процедур, нав'язування волі суб'єктам цивільних правовідносин, яке принципово непритаманне природі цивільного права. Однак це визнається допустимим, оскільки спричинено потребами захисту цивільного права інших осіб.
21. Якщо сторона має право на односторонню відмову від виконання зобов'язання, на односторонню відмову від договору, якщо кредитор має право відмовитися від прийняття виконання (що з урахуванням змісту зобов'язання може привести до його припинення), позов про припинення правовідносин (зобов'язання, договору) може бути пред'явлений та задоволений за умови, що інша сторона не визнає чи оспорює право особи на припинення правовідносин (зобов'язання, договору) шляхом здійснення одностороннього правочину. Якщо ж таких обставин немає або відсутні докази, що обґрунтовують позов, виникають процесуальні перешкоди для захисту цивільного права. Стаття 119 ЦПК [44] і ст. 54 ГПК [31] вимагають, щоб в позовній заяві містився виклад обставин, якими позивач обґрунтовує свої вимоги, і зазначення доказів, що обґрунтовують позов. Якщо позовна заява не відповідає цим правилам, вона підлягає поверненню безумовно (п. 3 частини першої ст. 63 ГПК) або за умови невиправлення недоліків позовної заяви у встановлений судом строк (ст. 121 ЦПК). Після порушення провадження у справі відсутність обставин, що можуть бути підставою для задоволення позову, дає суду право припинити провадження тільки в господарському суді (підпункт 11 п. 1 частини першої ст. 80 ГПК). Неспеціалізований суд загальної юрисдикції за таких обставин припинити провадження у справі не має права, а повинен вирішити спір по суті. Відсутність доказів також не дає права суду припинити провадження у справі, а є підставою для відмови в позові.
22. Способом захисту цивільних прав визнається відшкодування збитків (ст. 22 ЦК). Стаття 394 ЦК встановлює правило про компенсацію, на яку має право власник земельної ділянки, житлового будинку, інших будівель, якщо в результаті діяльності підприємства знизився рівень екологічної, шумової захищеності території, погіршились природні властивості землі. Хоч ця стаття і має заголовок «Відшкодування шкоди...», все ж в тексті статті мова йде про компенсацію. Та й за характером відносин слід зробити висновок про те, що в цьому випадку на користь особи стягується не шкода (збитки), як вона визначена в ст. 22 ЦК, а дещо інші кошти, розмір яких не може обчислюватись так, як обчислюється розмір збитків. Тому компенсацію, передбачену ст. 394 ЦК, не слід визнавати різновидом збитків. Таке визнання призвело б до ускладнення і навіть до унеможливлення захисту права на підставі ст. 394 ЦК.
Поряд з відшкодуванням збитків ст. 16 ЦК встановлює і такий спосіб захисту права, як інші способи відшкодування майнової шкоди. Відповідно до ст. 1192 ЦК шкода може бути відшкодована в натурі шляхом передання речі того ж роду і якості, полагодження пошкодженої речі тощо. На органи державної влади, органи влади Автономної Республіки Крим, органи місцевого самоврядування також може бути в порядку захисту права власності покладено обов'язок відновлення становища, що існувало до порушення права (ч. 2 ст. 393 ЦК). Воно не може бути здійснене інакше, ніж шляхом передання речі того ж роду і якості або полагодження речі.
23. Особа може захищати свої цивільні права шляхом пред'явлення вимоги про відшкодування моральної шкоди (ст. 23 ЦК).
24. Стаття 55 Конституції [1] гарантує громадянам право на оскарження в суді рішень, дій і бездіяльності органів державної влади, місцевого самоврядування, посадових і службових осіб. З урахуванням цього в п. 10 ч. 2 ст. 16 ЦК формулюється загальне правило про можливість пред'явлення на захист порушеного цивільного права вимоги про визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб. Стаття 21 ЦК конкретизує положення про захист цивільних прав, порушених незаконними правовими актами.
25. Передбачається можливість захисту цивільного права або інтересу особи іншими способами, що встановлені договором або законом. Цивільний кодекс передбачає можливість пред'явлення вимоги про відшкодування витрат, зазнаних при вчиненні дій в майнових інтересах іншої особи без її доручення (ст. 1164), про відшкодування шкоди, якої особа зазнала при рятуванні здоров'я та життя іншої особи (ст. 1161) тощо. Разом з конкретним визначенням способів захисту права законодавець використовує й інші методи встановлення способів захисту цивільного права, що порушене, оспорюється або не визнається. Зокрема, стосовно права власності законодавець у ст. 386 — 390, 392 ЦК ретельно виписує способи його захисту, але ж в ст. 391 ЦК формулює досить загальне правило про можливість захисту права власності шляхом пред'явлення вимоги про усунення перешкод у здійсненні не тільки права користування, а і права розпоряджання майном.
Способи захисту права інтелектуальної власності на компонування інтегральних мікросхем визначаються в ч. 2 ст. 22 Закону «Про захист прав на топографії інтегральних мікросхем» [119]. Серед них такі, як «встановлення факту використання топографії інтегральних мікросхем», «встановлення власника свідоцтва». На думку авторів, це — не зовсім коректні положення. Вони не можуть ігноруватись судами. Але все-таки з урахуванням процесуального законодавства слід зробити висновок про те, що встановлення фактів — це не спосіб захисту права, а оскільки шляхом встановлення фактів лише обґрунтовується рішення суду про захист права, формулювання «встановлення власника свідоцтва» доцільно тлумачити як визнання особи власником свідоцтва.
Стосовно особистих немайнових прав встановлюються ще більш широкі можливості для вибору управненою особою способів їх захисту. Передбачається, що вони можуть захищатись способами, не тільки передбаченими законом, а й такими, що відповідають змісту порушеного права, способу та наслідкам порушення (ч. 2 ст. 274 ЦК). Це зазначення звертає на себе увагу тому, що там, де законодавець не допускав думки про можливість залишити цивільне право особи без захисту, він не став обмежувати способи захисту права цивільного тими способами, вичерпні переліки яких встановлюються законом. Стосовно ж майнових прав законодавець визнав за необхідне обмежити способи захисту права, передбаченими законом і договором. Таке ж обмеження встановлено і ч. 2 ст. 20 ГК [42], п. «д» ч. 3 ст. 152 ЗК [38], абзацом першим ст. 18 СК [39]. Нарешті, і ст. 4 Цивільного процесуального кодексу [44] передбачає, що суд здійснює захист прав у спосіб, визначений законом. Різниця між ст. 16 ЦК, ст. 18 СК, з одного боку, та ст. 152 ЗК, ст. 20 ГК, з іншого боку, полягає лише у визнанні можливості встановлення способів захисту права договором. Більш демократичні Цивільний та Сімейний кодекси допускають можливість встановлення договором способів захисту права. Такі, що тяжіють до публічності та авторитаризму, Земельний та Господарський кодекси не передбачають встановлення договором способів захисту суб'єктивних прав. Між тим, таке обмеження очевидно і грубо суперечить ст. 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод [7], із якого можна зробити висновок про те, що суб'єкт вправі звернутись до суду з вимогою про захист права будь-яким способом, що є адекватним змісту порушеного права, враховує характер порушення та дає можливість захистити порушене право. Так, товариство з обмеженою відповідальністю пред'явило позов до фізичної особи — учасника товариства з вимогою про визнання цієї особи такою, що втратила права та обов'язки учасника в зв'язку з поданням заяви про вихід із товариства. Суд першої інстанції відмовив у позові, оскільки законом не передбачено такий спосіб захисту права, як визнання особи такою, що втратила права учасника товариства з обмеженою відповідальністю. Апеляційний суд і взагалі припинив провадження у справі, позбавивши позивача права на доступ до правосуддя.
Невизнання можливості захисту цивільного права будь-якими способами, що не суперечать закону та є адекватними допущеному порушенню, суперечить і частині другій ст. 124 Конституції [1], яка поширює юрисдикцію судів на усі правовідносини, що виникають у державі, і яка не може тлумачитись як така, що має виключно процесуально-правовий зміст. Ця стаття має і матеріально-правовий зміст.
Урешті-решт треба враховувати і те, як закритий перелік способів захисту права, що передбачала ст. 6 ЦК 1963 р., негативно вплинув на судову практику, що прагнула до більшої розумності та справедливості правозастосування. Практикою арбітражних судів було вироблено правову конструкцію неукладеного договору, що згодом знайшла відображення в роз'ясненні президії Вищого арбітражного суду [395] (п. 17) та визнання Верховного Суду [387, с. 18]. Але ж суди не могли всупереч ст. 6 ЦК застосовувати такий спосіб захисту права (визнання договору неукладеним), який не передбачений законом. Тому Вищий арбітражний суд роз'яснював (п. 17), що у випадках, коли суд встановить, що правочин сторонами не вчинений, позовні вимоги про визнання його недійсним задоволенню не підлягають, а провадження у справі належить припинити. Якесь виправдання така позиція судів мала з урахуванням соціалістичного характеру Цивільного кодексу 1963 р. Але ж вона втратила будь-який сенс з прийняттям Конституції України 1996 р., а особливо після того, як внаслідок ратифікації набула для України чинності Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод. Стаття 124 Конституції і ст. 13 названої Конвенції є підставою для пред'явлення та задоволення позовів про визнання договорів неукладеними, а відповідних правовідносин — такими, що не виникли. Врешті-решт і абзац другий ч. 1 ст. 218 ЦК передбачає заперечення в суді факту вчинення правочину (укладення договору).
26. Стаття 16 ЦК не передбачає такого способу захисту права, як стягнення неустойки. Але це не свідчить про невизнання законодавцем такого способу захисту права. Ця стаття передбачає можливість встановлення законом і інших способів захисту права. Відповідно до спеціальної ст. 546 ЦК неустойка може встановлюватись законом та договором. Якщо неустойка належно встановлена, і особа одержала право на її стягнення, вона може заявити в суді відповідну вимогу про стягнення неустойки.
27. Цивільно-правові способи захисту права можуть застосовуватись і тоді, коли порушуються права особи у публічно-правових відносинах. Справа у тому, що нормативні акти публічного права часто визначають порядок захисту прав осіб у публічно- правових відносинах. Наприклад, абзац третій п. 7.7.3 ч. 7.7 ст. 7 Закону «Про податок на додану вартість» [111] дає платникові податків право у разі виникнення бюджетної заборгованості звернутись до суду з позовом про стягнення коштів бюджету. Отже, в цьому випадку спір не виходить за межі публічно-правових відносин. Аналогічно вимога про повернення надміру сплачених податків пред'являється в суді з посиланням на п. 15.3.1 ч. 15.3 ст. 15 Закону «Про порядок погашення зобов'язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами» [164], а не на підставі ст. 1212 ЦК. Але нормативні акти публічного права не завжди формулюють правила про способи захисту права. Так, державна податкова інспекція надіслала на адресу юридичної особи — платника податків повідомлення про те, що відповідно до закону все майно цієї особи знаходиться в податковій заставі, а тому вчинення правочинів щодо цього майна в подальшому потребує згоди податкової інспекції. Податкове законодавство не передбачає стосовно таких випадків будь-яких правових форм захисту права платника податків, зокрема, неможливе оскарження рішення державної податкової інспекції, оскільки податкова застава виникає в силу закону і не потребує будь-якого рішення. Оскільки захист своїх прав і інтересів платник податків не може здійснити в межах податкових правовідносин, за ним як суб'єктом цивільного права слід визнати право звернутись до суду з позовом про захист свого цивільного права, що оспорюється, — про визнання права розпоряджання майном без згоди органів державної податкової служби.
28. Встановлені цивільними законами та договорами способи захисту цивільного права доповнюються заходами, що передбачаються актами інших галузей законодавства. Зокрема, передбачається можливість прийняття заходів до забезпечення позову (ст. 149 — 158 ЦПК; ст. 66 — 68 ГПК [31]). Кримінально-процесуальне законодавство також встановлює правила про порядок забезпечення цивільного позову (ст. 125, 126 КПК [27]). Але заходи забезпечення позову можуть бути прийняті тільки після порушення провадження у цивільній чи кримінальній справі. Таким чином, до порушення провадження потенційний відповідач може здійснити дії, що ускладнюють або роблять неможливим виконання рішення суду про захист цивільного права, може знищити докази порушення права. У зв'язку з цим ч. З ст. 53 Закону «Про авторське право та суміжні права» [176] надає суб'єктам авторського права та суміжних прав можливість до пред'явлення позову звернутись до суду із заявою про застосування таких тимчасових заходів: 1) винесення ухвали про огляд приміщень, в яких, як припускається, відбуваються дії, пов'язані з порушенням прав заявника; 2) накладення арешту і вилучення всіх примірників творів, записаних виконань, фонограм, відеограм, програм мовлення, щодо яких припускається, що вони є контрафактними, засобів обходження технічних засобів захисту, а також матеріалів і обладнання, що використовуються для їх виготовлення і відтворення; 3) накладення арешту і вилучення рахунків та інших документів, що можуть бути доказом вчинення дій, що порушують або створюють загрозу порушення авторського або суміжних прав.
Прийняття зазначених заходів до порушення провадження у справі про захист авторського або суміжних прав можливе, якщо потенційний відповідач відмовляє у доступі до інформації чи не забезпечує її надання в прийнятий строк, або якщо є очевидним ризик того, що докази порушення права буде знищено.
Досвід встановлення названих заходів захисту авторського та суміжних прав було використано при доповненні Цивільного процесуального та Господарського процесуального кодексів Законом «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо правової охорони інтелектуальної власності» [193]. Тепер запобіжні заходи можуть застосовуватись незалежно від змісту порушеного права інтелектуальної власності, якщо цей зміст не виключає застосування таких заходів.
Заява про застосування запобіжних заходів подається до звернення з позовом і розглядається у дводенний строк з дня її подання. У разі обґрунтованої вимоги заявника така заява розглядається за його участю без повідомлення особи, щодо якої мається на увазі застосувати запобіжні заходи. При цьому суд має право вимагати від заявника обгрунтування клопотання про застосування запобіжних заходів, а також зобов'язати заявника забезпечити його вимогу заставою, достатньою для того, щоб запобігти зловживанню запобіжними заходами. Застава надається шляхом внесення на депозит суду грошової суми. Якщо суд застосував запобіжні заходи, відповідач має право вимагати їх зміни або скасування, а заявник зобов'язаний подати до суду позовну заяву не пізніше 10 днів з дня застосування запобіжних заходів.
Застава звертається на виконання рішення про компенсацію відповідачеві шкоди, завданої застосуванням запобіжних заходів.
29. Захист цивільного права в порядку, передбаченому ст. 16 ЦК, не виключає одночасного застосування до суб'єкта, що припустився порушення, публічно-правових санкцій, передбачених відповідними законами.
30. Підзаконними актами способи захисту цивільних прав встановлюватись не можуть. Конкретизація в підзаконних актах способів захисту права, що передбачені Цивільним кодексом та іншими законами, не виключається. Але вона не має юридичного значення, оскільки управнений має право сам конкретизувати спосіб захисту права, який належне встановлено законом.
31. Якщо при здійсненні цивільного права особа порушує вимоги ч. 2 — 5 ст. 13 ЦК (порушує права інших осіб; завдає шкоди довкіллю або культурній спадщині; діє з наміром заподіяти шкоду іншій особі; зловживає правом в інших формах; нехтує моральними засадами суспільства; використовує право з метою обмеження конкуренції, зловживання монопольним становищем; дії особи кваліфікуються як недобросовісна конкуренція), суд може відмовити в захисті цивільного права або інтересу. Це — занадто жорсткі правила, і підходити до їх застосування треба вкрай обережно. Зокрема, століттями опрацьована судова практика і правова система розвинутих цивілізованих країн надає їм можливості наближати законодавство і судову практику до моралі, відступати від букви закону на користь моралі. У нашій країні, де основна маса населення не має твердого і усталеного соціального статусу, тобто перебуває в стані виживання (у такому стані знаходиться і основна частина суддів) можливість відмови в захисті права з моральних мотивів може бути використана всупереч інтересам суспільства.
32. У судовій практиці набула певної гостроти проблема виходу за межі позовних вимог при захисті цивільного права. Частина 1 ст. 11 Цивільного процесуального кодексу [44] прямо розкриває принцип диспозитивності як розгляд судом справи, зокрема, в межах заявлених вимог. Пункт 2 ст. 83 ГПК [31] допускає вихід за межі позовних вимог лише за клопотанням заінтересованої сторони.
У зв'язку з цим треба було б враховувати наступне. Виходом за межі позовних вимог є присудження судом фактично більшого, ніж вимагає позивач, або фактично іншого, ніж вимагає позивач. Інша кваліфікація судом правовідносин, із яких виник спір, інше визначення правових норм, що застосовуються до спірних правовідносин, не можуть визнаватись виходом за межі позовних вимог. Викладене відповідає: 1) п. 3 частини першої ст. 84 ГПК, відповідно до якої в мотивувальній частині судового рішення вказуються обставини справи та законодавство, яким суд керувався (тобто законодавство, що поширюється на відносини, що виникли за даних обставин); 2) ст. 214 ЦПК, відповідно до якої при ухваленні рішення суд вирішує питання про наявність обставин, якими обґрунтовувались вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються, про правовідносини, зумовлені встановленими фактами (тобто, дає кваліфікацію правовідносин) та про правові норми, що поширюються на ці правовідносини.
Тим більше неприпустимою є відмова у позові, в якому позовні вимоги сформульовані не у відповідності з законом, якщо фактичний зміст позовних вимог визначений позивачем досить чітко. Функцією суду є не тільки належна кваліфікація спірних правовідносин, а і належна кваліфікація позовних вимог (хоч би формулювання цих вимог не відповідало формулюванню, яке міститься в законі).
Стаття 17. Захист цивільних прав та інтересів Президентом України, органами державної влади, органами влади Автономної Республіки Крим або органами місцевого самоврядування
1. Президент України здійснює захист цивільних прав та інтересів у межах повноважень, визначених Конституцією України.
2. У випадках, встановлених Конституцією України та законом, особа має право звернутися за захистом цивільного права та інтересу до органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування.
3. Орган державної влади, орган влади Автономної Республіки Крим або орган місцевого самоврядування здійснюють захист цивільних прав та інтересів у межах, на підставах та у спосіб, що встановлені Конституцією України та законом.
Рішення, прийняте зазначеними органами щодо захисту цивільних прав та інтересів, не є перешкодою для звернення за їх захистом до суду.
1. Президент України, Кабінет Міністрів України, центральні та місцеві органи виконавчої влади захищають цивільні права та інтереси осіб шляхом скасування актів підвідомчих їм органів виконавчої влади (ст. 43 Закону «Про місцеві державні адміністрації» [128]). До державних органів, що можуть здійснювати захист цивільних прав та інтересів, слід віднести і органи прокуратури, що зберегли до прийняття відповідних законодавчих рішень право прокурорського нагляду за додержанням та застосуванням законів (раніше такий нагляд іменувався загальним) (ст. 19 — 23 Закону «Про прокуратуру» [54]).
Верховна Рада Автономної Республіки Крим має право зупиняти дію постанов і розпоряджень Ради міністрів Автономної Республіки Крим з питань виконання державних функцій і повноважень, а також право скасування постанов і розпоряджень Ради міністрів Автономної Республіки Крим, віднесених до відання Автономної Республіки Крим (п. 26 ч. 2 ст. 26 Конституції Автономної Республіки Крим [126]). Ці права Верховна Рада Автономної Республіки Крим може використовувати, зокрема, з метою захисту цивільних прав та інтересів осіб.
Відповідно до ч. 6 ст. 38 Конституції Автономної Республіки Крим Рада міністрів Автономної Республіки Крим має право скасовувати акти підвідомчих їй органів. Це повноваження також може бути використане з метою захисту цивільних прав та інтересів осіб.
Сільська, селищна, міська рада має повноваження здійснювати захист цивільних прав та свобод шляхом скасування актів виконавчих органів ради, якщо ці акти суперечать законодавству або рішенням відповідної ради, що прийняті в межах її компетенції (п. 15 ч. 1 ст. 26 Закону «Про місцеве самоврядування в Україні» [112]).
2. Органи Антимонопольного комітету можуть здійснювати захист цивільних прав також шляхом прийняття обов'язкових рішень про визнання недобросовісної конкуренції, про припинення недобросовісної конкуренції, про офіційне спростування за рахунок порушника поширених ним неправдивих, неточних або неповних відомостей, про скасування або зміну центральними та місцевими органами виконавчої влади, виконавчими органами місцевого самоврядування прийнятих ними неправомірних актів і розірвання укладених ними угод. Разом з тим органи Антимонопольного комітету мають право застосовувати до осіб публічно-правові санкції. Рішення про це не можуть бути кваліфіковані як захист цивільних прав, хоч об'єктивно вони і слугують запобіганню чи припиненню порушення цивільних прав.
3. Земельні відносини, оскільки вони будуються на засадах рівності та не врегульовані спеціальними актами земельного законодавства, регулюються Цивільним кодексом. Тому слід визнати: ст. 158 — 159 Земельного кодексу [38], що регулюють порядок розгляду земельних спорів органами місцевого самоврядування та органами виконавчої влади з питань земельних ресурсів, встановлюють спеціальні норми щодо захисту органами місцевого самоврядування цивільних прав.
4. Захист цивільного права та інтересу органами влади та місцевого самоврядування не виключає їх захисту в суді, оскільки юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають в державі (ст. 124 Конституції України [1]). Таким чином, захист цивільних прав та інтересів органами влади та місцевого самоврядування набуває ознак допоміжного способу їх захисту.
5. Про допоміжний характер захисту цивільних прав та інтересів судами свідчать і наступні дві обставини: 1) результати розгляду органом влади або місцевого самоуправління звернень про захист цивільних прав та інтересів можуть бути оскаржені в суді відповідно до ст. 21 ЦК; 2) рішення органів влади та місцевого самоврядування про захист цивільних прав та інтересів, за загальним правилом, не підлягають виконанню відповідно до Закону «Про виконавче провадження» [129]. Лише рішення органів Антимонопольного комітету України про вилучення товарів з неправомірно використаним позначенням та копій виробів іншого господарюючого суб'єкта підлягають виконанню в порядку, встановленому для виконання судових рішень (частина третя ст. З Закону «Про виконавче провадження»). Для примусового виконання інших своїх рішень Антимонопольний комітет звертається до суду з позовом про покладення обов'язку виконати таке рішення (ст. 25 Закону «Про Антимонопольний комітет України» [76]).
Стаття 18. Захист цивільних прав нотаріусом
1. Нотаріус здійснює захист цивільних прав шляхом вчинення виконавчого напису на борговому документі у випадках і в порядку, встановлених законом.
1. Нотаріус може здійснювати захист тільки цивільних прав. Нотаріус не має права здійснювати захист інтересів. Захист прав нотаріусом здійснюється в випадках, встановлених законом. Стаття 87 Закону «Про нотаріат» [75] безпосередньо не перелічує таких випадків, але передбачає, що перелік документів, за якими стягнення заборгованості провадиться на підставі виконавчих написів нотаріусів, встановлюється Кабінетом Міністрів України. Перелік таких документів затверджено Кабінетом Міністрів України [294].
2. Формулювання «стягнення заборгованості... на підставі виконавчих написів» (ст. 87 Закону «Про нотаріат») передбачало, що на підставі нотаріальних написів буде стягуватись тільки заборгованість за грошовими зобов'язаннями. Але після прийняття Закону «Про нотаріат» до Закону «Про фінансовий лізинг» [210] було включене положення про повернення об'єкта лізингу на підставі виконавчого напису нотаріуса, якщо лізингоодержувач не сплатив лізингові платежі протягом двох чергових строків (ч. 2 ст. 7 Закону «Про фінансовий лізинг»).
3. Умовою захисту цивільних прав нотаріусом є безспірність заборгованості або іншої вимоги для> боржника. Виконавчий напис не може бути виданий також в тих випадках, якщо закінчився строк позовної давності. Слід враховувати, що правотворча та правозастосовча практика останніх років стала визнавати припустимим деяке розширення повноважень нотаріусів щодо захисту цивільних прав. Так, п. 1 Переліку документів, за якими стягнення заборгованості провадиться у безспірному порядку на підставі виконавчих написів нотаріусів, передбачає, що для одержання виконавчого напису про звернення стягнення на заставлене майно управнений суб'єкт подає оригінал нотаріально посвідченої угоди, а також документи, що підтверджують безспірність заборгованості та встановлюють факт прострочення виконання зобов'язання.
Але ст. 19 Закону «Про заставу» [64] надає право заставодержателю задовольнити свої вимоги за рахунок заставленого майна в повному обсязі, включаючи проценти, відшкодування збитків, а також неустойку, а ст. 20 того ж Закону не виключає видачі нотаріусом виконавчого напису про звернення стягнення на заставлене майно з метою не тільки погашення основної заборгованості заставодавця, а і стягнення процентів, неустойки, відшкодування збитків. Можна було б погодитись з тим, що ознаку без- спірності мають проценти та неустойка, що підлягають стягненню з боржника. Але ж визначення розміру збитків майже завжди не є безспірним. Тому у відповідних випадках до нотаріуса треба звертатись за захистом права в частині, що є безспірною. А решта вимог повинна бути пред'явлена в суді.
4. Особа, яка звернулася до нотаріуса за захистом цивільного права та якій відмовлено в видачі виконавчого напису, має право звернутися до суду із скаргою на відмову у вчиненні нотаріальної дії. Боржник також має право оскаржити в суді виконавчий напис, який видано в порядку захисту цивільного права.
Стаття 19. Самозахист цивільних прав
1. Особа має право на самозахист свого цивільного права та права іншої особи від порушень і протиправних посягань.
Самозахистом є застосування особою засобів протидії які не заборонені законом та не суперечать моральним засадам суспільства.
2. Способи самозахисту мають відповідати змісту права, що порушене, характеру дій, якими воно порушене, а також наслідкам, що спричинені цим порушенням.
Способи самозахисту можуть обиратися самою особою чи встановлюватися договором або актами цивільного законодавства.
1. Стаття, що коментується, ґрунтується на частині п'ятій ст. 55 Конституції України [1], відповідно до якої кожен має право будь-якими не забороненими законом способами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань. Але ст. 55 Конституції і ст. 19 ЦК не є тотожними. Стаття 55 Конституції поширюється на всі правовідносини з участю громадян, а ст. 19 ЦК регулює тільки цивільні відносини, але з участю всіх суб'єктів.
2. За особою визнається право на самозахист не тільки свого цивільного права, а й права іншої особи. Самозахист може здійснюватись не тільки від порушень, а і від протиправних посягань. Поняття «посягання», на нашу думку, слід тлумачити як готування до правопорушення та замах на правопорушення.
3. Визначення самозахисту, що формулюється в абзаці другому ч. 1 ст. 19 ЦК, по суті, відсилає до чинних законів та моральних засад суспільства. Особа має право в порядку самозахисту цивільних прав протидіяти порушенню цих прав або посяганню на них, не виходячи при цьому за межі встановлених законом заборон та моральних засад суспільства. Чітке розмежування термінів «закон» та «інші нормативно-правові акти», що проводиться в Цивільному кодексі, дає підстави для твердження про те, що при здійсненні самозахисту особа не зобов'язана додержуватись заборон, що встановлені підзаконними актами. Але ж зазвичай заборони підзаконними актами встановлюються на підставі більш загальних положень законів (зокрема, вони встановлюються ст. 13 ЦК). Тому не слід думати, що із визначення самозахисту, що надано в ст. 19 ЦК, випливає можливість діяти всупереч заборонам, що встановлені підзаконними актами.
4. Визнання за особою права на самозахист та визначення цього права в ч. 1 ст. 19 ЦК дає дуже мало для розуміння того, які права та обов'язки встановлює законодавець, вводячи до Цивільного кодексу поняття самозахисту, якого раніше вітчизняне цивільне законодавство не знало. Наводяться на ознаки, яким повинні відповідати дії особи для того, щоб кваліфікувати їх як способи самозахисту права. Це — такі ознаки: 1) дії повинні відповідати змісту права, що порушене. Зокрема, дії, спрямовані на захист права, повинні захищати якраз це право, а не полягати, наприклад, у зустрічному порушенні цивільних прав особи, яка порушила право; 2) дії щодо захисту права повинні відповідати характеру порушення, тобто бути адекватними порушенню; 3) дії щодо захисту права мають відповідати наслідкам, що спричинені порушенням.
5. Однак викладене розуміння самозахисту права та ознаки способів самозахисту не є досить визначеними, щоб застосовувати їх при вирішенні цивільно-правових спорів. Це дає судам невиправдані можливості для вирішення справ на свій розсуд. Крім того, вимога щодо відповідності способів самозахисту «наслідкам, що спричинені... порушенням» взагалі ставить під сумнів самозахист прав з метою запобігти цим наслідкам. Тому є потреба в конкретизації ознак самозахисту. Для цього доцільно використати положення ч. 1 ст. 1169 ЦК, відповідно до якої необхідна оборона є лише одним із випадків самозахисту права. Таким чином, за наявності ознак необхідної оборони (ст. 36 Кримінального кодексу [36]) дії особи завжди мають кваліфікуватися як самозахист цивільного права.
6. Застосування поняття необхідної оборони для визначення дій суб'єкта як самозахисту цивільних прав можливе тільки за умови, що мало місце суспільно небезпечне посягання, тобто злочинна дія особи, від якої цей суб'єкт здійснював самозахист права.
Оборона кваліфікується як необхідна, якщо порушнику заподіяна не будь-яка шкода, а необхідна і достатня за даних обставин для негайного відвернення чи припинення посягання. Необхідна оборона повинна відповідати характеру посягання за часом (дії за умови необхідної оборони не можуть здійснюватись раніше, ніж почалось посягання, та продовжуватись після припинення посягання), а також за інтенсивністю. Якщо такої відповідності явно немає, дії суб'єкта цивільних прав кваліфікуються як такі, що є перевищенням меж необхідної оборони. Вони не можуть кваліфікуватися як правомірний самозахист цивільних прав, навіть якщо кримінальне законодавство і не передбачало відповідальності за перевищення меж необхідної оборони.
Крім того, в ст. 36 КК формулюються додаткові пояснення щодо можливості кваліфікації дій як необхідної оборони: 1) кожна особа має право на необхідну оборону незалежно від можливості уникнути суспільно небезпечного посягання або звернутися за допомогою до інших осіб чи органів влади; 2) не є перевищенням меж необхідної оборони застосування зброї або будь-яких інших засобів чи предметів для захисту від нападу озброєної особи або нападу групи осіб, а також для відвернення протиправного насильницького вторгнення у житло чи інше приміщення, незалежно від тяжкості шкоди, яку заподіяно тому, хто посягає.
7. Якщо самозахист прав здійснюється від суспільно небезпечного посягання, під поняття самозахисту підпадають також дії особи, яка через сильне душевне хвилювання, викликане суспільно небезпечним посяганням, не могла оцінити відповідність заподіяної нею шкоди ступеню небезпечності посягання чи обставинам захисту, а тому вийшла за межі необхідної оборони. Поняття самозахисту виходить за межі необхідної оборони також і у випадках, якщо самозахист здійснюється від посягань, що не є суспільно небезпечними.
8. Дії в стані крайньої необхідності (ст. 1171 ЦК) не повинні визнаватись правомірним захистом цивільних прав, тому шкода, заподіяна в стані крайньої необхідності, підлягає відшкодуванню особою, яка її завдала, або особою, в інтересах якої діяла особа, яка завдала шкоду.
9. Оскільки правомірність способів самозахисту визначається в ч. 2 ст. 19 ЦК у співвідношенні до дій, якими порушуються цивільні права, правила щодо самозахисту не можуть використовуватись для кваліфікації дій, що здійснюються володільцем цивільних прав до початку посягання на цивільні права чи після його закінчення. Кваліфікація цих дій як правомірних чи неправомірних має здійснюватись на підставі відповідних норм, що поширюються на ці дії. Так, придбання собаки чи навіть дикої тварини та її використання з метою захисту права власності чи інших цивільних прав здійснюється заздалегідь і зазвичай не пов'язується з конкретним посяганням. Тому правила про самозахист цивільних прав можуть застосовуватись до випадків, коли собака, що знаходився, наприклад, в саду та заподіяв значну шкоду особі, яка проникла в сад. Якщо особа не порушувала Правил тримання собак, котів і хижих тварин в населених пунктах [315], вона не може відповідати за шкоду, спричинену особі, яке проникла на територію, де знаходилась собака, якою тяжкою ця шкода не була б, оскільки при цьому здійснювався правомірний самозахист цивільного права. Але якщо власник собаки давав йому команду напасти на порушника, дії власника треба кваліфікувати відповідно до ст. 19 ЦК: вони можуть бути визнані такими, що виходять за межі самозахисту, а можуть бути визнані і такими, що не виходять за ці межі, залежно від можливості кваліфікувати ці дії як необхідну оборону.
10. Інші дії особи, що здійснюються заздалегідь з метою захисту цивільного права, не можуть підпадати під ст. 19 ЦК якраз за ознакою невідповідності в часі між діями на захист цивільного права та порушенням цивільного права. Вони за наявності складу правопорушення є підставою для виникнення зобов'язань із завдання шкоди. Тому встановлення будь-якого роду пристроїв для завдання шкоди вірогідному порушнику виходить за межі самозахисту прав.
11. Визначенням самозахисту цивільного права не охоплюються дії, що спрямовані на поновлення цього права шляхом власних дій особи, чиє цивільне право порушене, чи дій інших осіб, якщо порушення вже закінчене. Тому завдання шкоди порушнику під час таких дій чи в їх результаті не може звільнити завдавача шкоди від відповідальності: для поновлення цивільного права встановлено спеціальний порядок, примусові заходи для поновлення права мають право застосовувати тільки відповідні державні органи. Суб'єкти цивільних прав можуть шляхом насильства захищати свої цивільні права тільки під час порушення права чи посягання на нього.
12. Поширювати визначення самозахисту права та дію ст. 19 ЦК в цілому на відносини щодо здійснення захисту права шляхом здійснення передбачених законом дій (відмова від виконання зобов'язання, відмова від прийняття виконання тощо) не можна. На такі юридичні дії поширюються відповідні спеціальні норми цивільного права.
Стаття 20. Здійснення права на захист
1. Право на захист особа здійснює на свій розсуд.
2. Нездійснення особою права на захист не є підставою для припинення цивільного права, що порушене, крім випадків, встановлених законом.
1. У встановлених законом межах особа вправі здійснювати захист цивільних прав на свій розсуд. Нездійснення права на захист не є підставою для припинення цього права. Але в окремих випадках спеціальними правилами встановлені обмежувальні (преклюзивні) строки, сплив яких позбавляє володільця цивільних прав можливості їх захищати.
2. Особа може здійснити право на захист своїх цивільних прав у межах строку позовної давності, якщо спеціальними нормами не передбачено, що позовна давність на відповідні відносини не поширюється. Проте позовна давність застосовується судом тільки за заявою сторони у справі (ч. 3 ст. 267 ЦК).
Стаття 21. Визнання незаконним правового акта органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування
1. Суд визнає незаконним та скасовує правовий акт індивідуальної дії, виданий органом державної влади, органом влади Автономної Республіки Крим або органом місцевого самоврядування, якщо він суперечить актам цивільного законодавства і порушує цивільні права або інтереси.
2. Суд визнає незаконним та скасовує нормативно-правовий акт органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, якщо він суперечить актам цивільного законодавства і порушує цивільні права або інтереси.
1. Стаття 21 ЦК передбачає можливість визнання судом незаконними та скасування правових актів. Стаття 16 ЦК формулює правило про визнання акта незаконним. Це — загальна норма, що підлягає застосуванню з урахуванням спеціального правила ст. 21 ЦК, що передбачає не тільки визнання акта незаконним, а і скасування його судом в порядку захисту цивільного права. У ст. 393 ЦК стосовно захисту права власності також йдеться про визнання акта незаконним та скасування його. Але термін «визнає незаконним» не точно відображає зміст відповідних відносин. Із ст. 105, 162, 171 КАС [45] випливає, що стосовно нормативно-правових актів слід ставити вимоги про визнання їх протиправними та нечинними, а стосовно індивідуальних актів — про їх протиправність та про їх скасування. Оскільки суд захищає матеріальні права, а процесуальні форми визначають тільки порядок захисту права, то при захисті цивільних прав треба було б переважно використовувати ті формулювання, що містяться в нормах матеріального права. Але слід враховувати, що відповідно до п. 13 розділу VII «Прикінцеві та перехідні положення» Кодексу адміністративного судочинства «закони України та інші нормативно-правові акти до приведення їх у відповідність із цим Кодексом діють у частині, що не суперечить цьому Кодексу». Тому після введення в дію названого Кодексу позивачі в позовних заявах мають формулювати свої вимоги як визнання нормативно-правового акта протиправним та нечинним, а індивідуального акта — протиправним та про скасування останнього, а суди за наявності підстав мають виносити рішення такого ж змісту.
Покладення на орган державної влади, орган влади Автономної Республіки Крим, орган місцевого самоврядування відповідно до ч. 1 ст. 276 ЦК обов'язку вчинити необхідні дії для поновлення особистого немайнового права, порушеного рішенням будь-якого із цих органів, не виключає пред'явлення та задоволення вимоги про визнання протиправним та нечинним нормативно-правового акта або про визнання протиправним та скасування індивідуального акта, оскільки ч. 1 ст. 275 ЦК передбачає можливість захисту особистого немайнового права способами, що встановлені главою 3 цього Кодексу.
У сфері дії Господарського кодексу [42] (у разі порушення прав суб'єктів господарювання або інших учасників господарських зобов'язань особами, що не є суб'єктами владних повноважень) повинні пред'являтись вимоги про визнання актів недійсними, оскільки якраз таке формулювання міститься в ст. 20 ГК, а також в ст. 12 і 54 ГПК [31]. Цивільний кодекс прямо не передбачає можливості звернення з позовом про визнання незаконними та скасування актів інших суб'єктів (крім державних органів, органів влади Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування). Проте вимоги про визнання незаконними та скасування актів таких суб'єктів можуть розглядатись судами на підставі ст. 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод [7]. За наявності підстав такі вимоги підлягають задоволенню. Встановлені окремі спеціальні правила про можливість оскарження в суді актів, не передбачених ст. 21 ЦК (наприклад, ч. 2 ст. 128 ЦК дає учасникові повного товариства право оскаржити до суду рішення про виключення зі складу учасників повного товариства).
2. Слід також враховувати, що частина друга ст. 55 Конституції України гарантує кожному право на оскарження в суді не тільки рішень, а і дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.
3. Потребує, однак, задовільної відповіді питання про те, як діяльність (бездіяльність) органів державної влади, органів влади Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування у публічно-правовій сфері стає юридичним фактом, що призводить до виникнення цивільно-правових відносин і можливості захищати права, що існують у цих відносинах. Відповідь має бути такою. Публічно-правові відносини мають чітко встановлені зміст і межі, що визначаються законом. Порушення своїх обов'язків у цих правовідносинах підлеглою стороною тягне виникнення у цієї сторони додаткових обов'язків, що не виходять за межі таких правовідносин. Вихід владної сторони за межі її повноважень у цих правовідносинах означає порушення прав підлеглої сторони. Лише інколи встановлюються правила, відповідно до яких підлегла сторона має можливість захищатись в межах публічно-правових відносин. За відсутності таких спеціальних правил підлегла сторона вправі розглядати орган державної влади, орган влади Автономної Республіки Крим, орган місцевого самоврядування як звичайного порушника його цивільних прав. Якщо таке порушення буде доведене в суді, останній захищає право підпорядкованої сторони у спосіб, що визначений ст. 21 ЦК та відповідними нормами права адміністративного судочинства.
4. У порядку захисту цивільного права суд може визнати протиправним і нечинним будь-який нормативно-правовий акт, визнати протиправним і скасувати будь-який індивідуальним акт. Це твердження відповідає частині другій ст. 55 Конституції [1], згідно з якою кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб, а також п. 1 ч. 1 ст. 17 КАС [45]. Але не можуть оспорюватися в суді закони, акти Президента України, Кабінету Міністрів та Верховної Ради Автономної Республіки Крим (вони можуть бути визнані неконституційними тільки Конституційним Судом за зверненням Президента, відповідної кількості народних депутатів, Верховного Суду, Уповноваженого Верховної Ради з прав людини та Верховної Ради Автономної Республіки Крим), а також рішення (постанови, вироки, ухвали) судів, які оскаржуються в порядку, встановленому відповідним процесуальним законом (ч. 2 ст. 17 КАС; ст. 13 Закону «Про Конституційний Суд України» [104]).
5. Визнання акта протиправним можливе за умови, що він суперечить актам цивільного законодавства. Це означає, що порушення відповідним актом цивільного права особи є достатнім для визнання його протиправним та визнання нечинним (скасування), оскільки порушення цивільного права особи одночасно приводить акт в суперечність з актами цивільного законодавства, на яких це право ґрунтується безпосередньо або зрештою. Слід звернути увагу на те, що найбільш поширеним способом видання актів, що суперечать законодавству, є видання їх з порушенням компетенції відповідного органу. Такі акти суперечать у першу чергу актам адміністративного законодавства. Оскільки такі акти завжди є правовими, вони встановлюють юридичні права і обов'язки. Якщо це — цивільні права та обов'язки, що не передбачені актами цивільного законодавства, то при цьому виникає суперечність між актом, що виданий за межами компетенції відповідного органу, і актом законодавства, що регулює відповідні цивільні відносини. Невідповідність такого акта цивільному законодавству і є підставою для визнання його протиправним і нечинним або про визнання його протиправним і скасування.
6. В окремих випадках функції, що уже за назвою є державними, виконують інші органи або посадові особи. Так, комунальні підприємства — бюро технічної інвентаризації — здійснюють реєстрацію прав на нерухоме майно (п. 4 постанови Кабінету Міністрів «Про заходи щодо створення Єдиної системи державної реєстрації земельних ділянок, нерухомого майна та прав на них у складі державного земельного кадастру» [264]). Реєстрація торговельних суден у Державному Судновому реєстрі України здійснюється виключно капітанами морських портів (п. 11 Порядку ведення Державного суднового реєстру України та Суднової книги України [287]), які разом з очолюваною ними інспекцією портового нагляду входять до складу відповідних морських портів. Фізичні та юридичні особи мають право оспорювати акти зазначених суб'єктів, оскільки відповідні акти приймаються на виконання делегованих повноважень (ч. 1 ст. 2 КАС).
7. На вимоги про визнання протиправними та нечинними або протиправними та скасування правових актів органів державної влади, органів влади Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування не може поширюватись загальна позовна давність, встановлена Цивільним кодексом, оскільки в таких випадках підлягає застосуванню річний строк, встановлений для звернення до адміністративного суду за захистом прав, свобод та інтересів особи (ч. 2 ст. 99 КАС). Цей же строк застосовується до вимог про визнання протиправними дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень, в тому числі дій чи бездіяльності, пов'язаних з виконанням делегованих повноважень. Як виняток із цього загального правила п. 4 ч. 1 ст. 268 ЦК встановлює, що позовна давність не поширюється на вимоги власників або інших осіб про визнання незаконними правових актів зазначених органів, якими порушено право власності або інше речове право. Це спеціальне правило зберегло чинність і після введення в дію Кодексу адміністративного судочинства. Хоч цей Кодекс і не допускає застосування законодавчих положень, які йому не відповідають, але ж річний строк для звернення до адміністративного суду застосовується, якщо не встановлено інше (ч. 3 ст. 99 КАС). Інше як раз і встановлено п. 4 ч. 1 ст. 268 ЦК.
Стаття 22. Відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди
1. Особа, якій завдано збитків у результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування.
2. Збитками є:
1) втрати, яких особа зазнала у зв'язку зі знищенням або пошкодженням речі, а також витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки);
2) доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушене (упущена вигода).
3. Збитки відшкодовуються у повному обсязі, якщо договором або законом не передбачено відшкодування у меншому або більшому розмірі.
Якщо особа, яка порушила право, одержала у зв'язку з цим доходи, то розмір упущеної вигоди, що має відшкодовуватися особі, право якої порушено, не може бути меншим від доходів, одержаних особою, яка порушила право.
4. На вимогу особи, якій завдано шкоди, та відповідно до обставин справи майнова шкода може бути відшкодована не тільки шляхом відшкодування збитків, айв інший спосіб, зокрема, шкода, завдана майну, може відшкодовуватися в натурі (передання речі того ж роду та тієї ж якості, полагодження пошкодженої речі тощо).
1. Раніше чинний Цивільний кодекс встановлював правила, що стосуються збитків, в положеннях, які стосувались зобов'язального права. Але відшкодування збитків як правова конструкція має більш широке значення. Тому в новому Цивільному кодексі ці правила сформульовані в Книзі першій. Звертає на себе увагу наступна обставина. У заголовку ст. 22 ЦК вживається термін «шкода», в тексті частин 1—3 цієї статті йдеться про збитки, а в ч. 4 — знову про шкоду. Це могло б бути підставою для твердження про те, що законодавець прагне усунути відмінності між цими двома категоріями. Але такий висновок був би передчасним. Певна логіка є в такому розумінні ст. 22 ЦК, що в її заголовку використовується більш широка категорія — «шкода». Потім (в частинах 1 — 3) йдеться про більш вузьку категорію — про збитки. У ч. 4 ст. 22 ЦК законодавець знову повертається до більш широкої категорії — шкоди та встановлює, що вона може відшкодовуватись не тільки шляхом відшкодування збитків, а на вимогу особи, якій завдано шкоди, та відповідно до обставин справи шкода може відшкодовуватись і в інший спосіб, зокрема, в натурі. Це в основному відповідає змісту ст. 1192 ЦК, що визначає способи відшкодування шкоди та допускає «за вибором потерпілого» відшкодування шкоди в натурі.
2. Детально про порядок визначення розміру збитків див. коментар до ст. 623 ЦК. Але тут зауважимо, що вслід за російським колегою український законодавець дещо по-новому визначив коло витрат, які здійснив управнений суб'єкт та які в вигляді збитків підлягають стягненню з особи, внаслідок порушення якою права управненої особи на боці останньої виникли збитки. Стаття 203 раніше чинного Цивільного кодексу давала можливість стягнення з боржника будь-яких витрат кредитора, що є наслідком порушення, якого припустився боржник, якщо управнена особа здійснила їх з метою відновлення свого майнового стану, умов своєї діяльності, порушених боржником, а також виконання своїх обов'язків, що виникли в результаті допущеного боржником порушення. Тепер ст. 22 ЦК прямо приписує відшкодовувати тільки ті витрати, які особа зробила (або мусить зробити) для відновлення свого порушеного права. Між іншим, відновлення порушеного права, з одного боку, і відновлення майнового стану і умов діяльності управненої особи та виконання нею нових обов’язків, з іншого, — це дещо різні за змістом явища, що потребують різних витрат. Наведемо декілька вірогідних ситуацій, що можуть виникнути після введення в дію нового Цивільного кодексу.
Договором про проведення аудиту аудитор зобов'язався якісно перевірити правильність здійснення платежів замовника до бюджетів і державних цільових фондів. Він також прийняв на себе відповідальність за неякісне виконання роботи та можливе до- нарахування податків і зборів і застосування фінансових санкцій органом державної податкової служби. Надалі податковий орган донарахував податок та застосував фінансові санкції в сумі 100000 грн. Ця сума є витратами замовника, які він вимушений здійснити внаслідок порушення аудитором свого обов'язку. Але ці витрати не можна кваліфікувати як такі, що зроблені для відновлення права замовника на якісний аудиторський висновок, яке порушив аудитор. На підставі ст. 203 раніше чинного Цивільного кодексу ці витрати підлягали стягненню з боржника у вигляді збитків. Стаття 22 нового Цивільного кодексу ставить під сумнів можливість стягнення таких збитків. Ситуація нормалізується тільки тим, що, виходячи із суб'єктного складу зобов'язання, із якого виник спір, та його змісту, на відносини між сторонами поширюється ст. 225 ГК [42], яка будь-які додаткові витрати включає до складу збитків.
Боржник своєчасно не повернув фізичній особі суму позики. Фізична особа отримала в банку кредит, що в сумі дорівнює сумі позики, і пред'являє позов про стягнення з боржника суми позики та процентів, що сплачені на користь банку. Боржник заперечує проти стягнення з нього процентів, посилаючись на те, що витрати, які здійснив позикодавець у вигляді сплати процентів, здійснені позикодавцем не для відновлення його права на своєчасне отримання від позичальника суми позики. Це право і взагалі поновити не можна. Доводи позичальника твердо спираються на ст. 22 ЦК.
Фізична особа придбала в торговельній організації побутовий прилад ціною 10000 грн. У зв'язку з неякісною роботою приладу фізична особа пред'явила вимогу про заміну приладу. Продавець вважав, що прилад відповідає вимогам, встановленим до якості таких приладів. Покупець вимушений був укласти договір із спеціалізованою організацією на проведення експертизи якості приладу, за яку (експертизу) сплатив 100 грн. Після цього торговельна організація погодилась на розірвання договору, повернула покупцеві 10000 грн., але у відшкодуванні збитків у сумі 100 грн. відмовила, оскільки сплата 100 грн. не переслідувала мети відновити право покупця на отримання доброякісного приладу (покупець і взагалі від цього права відмовився, зажадавши розірвання договору та повернення грошової суми, сплаченої відповідно до цього договору).
Проте слід враховувати, що поняття «відновлення порушеного права» є доволі близьким до категорії захисту права, а ця остання категорія розуміється законодавцем досить широко. Так, ст. 386 ЦК, яка має заголовок «Засади захисту права власності», передбачає право власника на відшкодування майнової та моральної шкоди, хоч у такий спосіб захистити (відновити) право власності на знищену річ неможливо. Тому можна дійти висновку, що судова практика буде тлумачити формулювання «витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного правам як будь-які витрати, які стали наслідком порушення цивільного права та які є розумними.
3. Розмір збитків, визначених відповідно до ч. 2 ст. 22 ЦК та як підлягають стягненню, може зменшуватись або збільшуватись, якщо це передбачено договором. Але до відносин, на які поширюється Господарський кодекс, застосовується також ч. 5 ст. 225 ГК. Її тлумачення надзвичайно ускладнюється недостатньою ясністю співвідношення положень, що сформульовані в реченнях першому та другому ч. 5 ст. 225 ГК. Якби право сторін погодити інший, ніж випливає із закону, розмір збитків не встановлювалось положенням першого речення ч. 5 ст. 225 ГК, то друге речення ч. 5 ст. 225 ГК («не допускається погодження між сторонами зобов'язання щодо обмеження їх відповідальності, якщо розмір відповідальності для певного виду зобов'язань визначений законом») треба було б тлумачити таким чином, що за межами зазначеної диспозиції («якщо розмір...») згадані погодження допускаються. Але в цілому ч. 5 ст. 225 ГК треба тлумачити так: 1) загальним правилом, що поширюється на все правове поле, що регулюється господарським правом, є положення ч. 1 ст. 225 ГК, що встановлює порядок обчислення збитків. Таким чином, у правовому регулюванні цього поля прогалин немає. Тому немає і потреби заповнювати його недоброякісним нормативним матеріалом (тобто таким нормативним матеріалом, який прямо на ці відносини не поширюється, а може застосовуватись лише за аналогією); 2) як виняток із зазначеного загального правила положення, що сформульовані в першому реченні ч. 5 ст. 225 ГК, дають сторонам право заздалегідь погодити розмір збитків, що підлягають відшкодуванню, у твердій сумі або у вигляді відсоткових ставок залежно від обсягу невиконання зобов'язання чи строків його порушення; 3) з урахуванням цього друге речення ч. 5 ст. 225 ГК формулює правило, що встановлює межі дії винятку, сформульованого в першому реченні: при встановленні розміру збитків в твердій сумі чи у вигляді відсоткової ставки і в будь-якому іншому випадку відповідальність, встановлена законом для певного виду зобов'язань, не може обмежуватись.
Отже, у сфері дії Господарського кодексу встановлення більшого або меншого розміру збитків можливе тільки шляхом встановлення розміру збитків в твердій сумі або у вигляді відсоткової ставки за умови, що при цьому не буде обмежуватись розмір відповідальності, встановлений законом для певного виду зобов'язань (а не загальними правилами, що поширюються на всі види зобов'язань).
4. З метою недопущення отримання правопорушником вигоди в результаті дій, що завдають збитків суб'єктам цивільних прав, абзац другий ч. 3 ст. 22 ЦК передбачає можливість стягнення з особи, яка завдала збитків, упущеної вигоди не в розмірі цієї упущеної вигоди, а в розмірі доходів, які отримав порушник, якщо розмір цих доходів перевищує розмір упущеної вигоди потерпілої сторони. Це правило слід застосовувати і до відносин, що регулюються Господарським кодексом.
Стаття 23. Відшкодування моральної шкоди
1. Особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав.
2. Моральна шкода полягає:
1) у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я;
2) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім'ї чи близьких родичів;
3) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку із знищенням чи пошкодженням її майна;
4) у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи.
3. Моральна шкода відшкодовується грішми, іншим майном або в інший спосіб.
Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості.
4. Моральна шкода відшкодовується незалежно від майнової шкоди, яка підлягає відшкодуванню, та не пов'язана з розміром цього відшкодування.
5. Моральна шкода відшкодовується одноразово, якщо інше не встановлено договором або законом.
(Із змін. від 22.12.2005)
1. Із ч. 1 ст. 23 ЦК випливає, що право особи на відшкодування моральної шкоди виникає за умов порушення права цієї особи, наявності такої шкоди та причинного зв'язку між порушенням та моральною шкодою. Це — загальне правило, яке не може бути перешкодою для застосування п. 2 ч. 2 ст. 23 ЦК, згідно з яким моральна шкода може полягати в душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала в зв'язку з протиправною поведінкою не тільки щодо неї самої, а й щодо членів сім'ї чи близьких родичів.
2. Дія ст. 23 ЦК не поширюється на відносини між працівником та роботодавцем щодо відшкодування моральної шкоди, завданої каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я. Хоча на ризик завдання моральної шкоди Закон «Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності» [142] не поширюється, ці відносини врегульовані ст. 2371 КЗпП [28].
3. Із формулювання п. 4 ч. 2 ст. 23 ЦК випливає, що приниження честі, гідності, а також ділової репутації визнається проявом моральної шкоди. Тому для стягнення моральної шкоди, що полягає в приниженні честі, гідності, а також ділової репутації, не обов'язково треба доводити наявність душевних страждань. Проте, їх доведеність може впливати на розмір моральної шкоди, що підлягає стягненню.
4. У ч. 2 ст. 23 ЦК розкривається характер моральної шкоди. Моральна шкода може полягати у фізичному болю, якого завдано фізичній особі — потерпілому, у душевних стражданнях, яких зазнала фізична особа у зв'язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім'ї чи близьких родичів, у зв'язку із знищенням чи пошкодженням її майна, в приниженні честі, гідності, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи.
Серед перелічених проявів моральної шкоди стосовно фізичних осіб є один узагальнюючий, який охоплює собою всі інші та виключає будь-які прогалини, — це шкода, що полягає в душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з протиправною поведінкою особи, шкоди потерпілому, членам його сім'ї чи близьким родичам. Оскільки підставою виникнення обов'язку відшкодувати моральну шкоду є правопорушення, у тому числі так зване генеральне, (ця підстава повинна бути в будь- якому разі, при її відсутності не виникає обов'язок відшкодувати моральну шкоду), то завжди є і моральні страждання з приводу порушення прав фізичної особи.
Посилання в ст. 23 ЦК на названий узагальнюючий прояв моральної шкоди усуває, зокрема, протиріччя між цією статтею та частиною четвертою ст. 32 Конституції [1], яка передбачає можливість відшкодування моральної шкоди, що спричинена внаслідок збирання, зберігання, використання та поширення недостовірної інформації про фізичну особу та членів її сім'ї. Ця інформація може з урахуванням особистості не принижувати честь, гідність та ділову репутацію, але збирання, зберігання, використання та поширення недостовірної інформації само по собі є правопорушенням. З приводу цього порушення фізична особа зазнає моральних страждань, що і дає підстави для відшкодування моральної шкоди відповідно до ст. 32 Конституції та ст. 23 ЦК.
5. Якщо моральна шкода полягає в фізичному болю, душевних стражданнях та приниженні честі, гідності і ділової репутації, то глибина фізичних та душевних страждань потерпілого логічно визнається в п. 3 ч. 2 ст. 23 ЦК критерієм визначення розміру відшкодування моральної шкоди. Разом з тим приписується, що при визначенні розміру відшкодування слід враховувати такі чинники, як характер правопорушення, погіршення або позбавлення можливості реалізації потерпілим своїх здібностей, ступінь вини особи, протиправними діями якої завдана моральна шкода. Останній чинник враховується тільки тоді, коли вина є підставою відшкодування. Логічно було б враховувати наявність та ступінь вини і тоді, коли вина має місце, але моральна шкода відшкодовується відповідно до закону і за відсутності вини. Проте ч. З ст. 23 ЦК такого не передбачає.
6. При визначенні розміру відшкодування моральної шкоди приписується враховувати вимоги розумності та справедливості. Це положення лише при першому наближенні здається загальним та абстрактним. Насправді воно має величезне практичне значення, бо виключає можливість задоволення позовів про стягнення в порядку відшкодування моральної шкоди грошових сум, які для відносин між сторонами не мають ознак розумності і справедливості. Відповідно до цих ознак в порядку відшкодування моральної шкоди може бути стягнуто така сума, що можлива в обігу між сторонами. Позови на суми, що дорівнюють мільйонам або сотням тисяч гривень, можливі, але ж за умови, що для цих відносин вони є розумними і справедливими.
7. Зазвичай моральна шкода відшкодовується грошима. Але ст. 23 ЦК допускає її відшкодування і іншим майном.
8. Одними і тими ж протиправними діями особі може бути спричинена і майнова, і моральна шкода. За таких умов моральна шкода відшкодовується незалежно від відшкодування майнової шкоди та розміру відшкодування майнової шкоди. Це правило ст. 23 ЦК погоджується з частиною четвертою ст. 32 Конституції.
9. За загальним правилом, майнова шкода відшкодовується одноразово. Але не виключається можливість встановлення законом і інших правил з цього приводу.
РОЗДІЛ II ОСОБИ
ПІДРОЗДІЛ 1 ФІЗИЧНА ОСОБА
ГЛАВА 4 ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ ПРО ФІЗИЧНУ ОСОБУ
Стаття 24. Поняття фізичної особи
1. Людина як учасник цивільних відносин вважається фізичною особою.
1. Учасниками цивільних відносин, що регулюються актами цивільного законодавства України, є громадяни, особи без громадянства та іноземці, тобто люди. Але законодавець відмовився від того, щоб називати людину (як в Конституції [1]) суб'єктом цивільних прав. Людина як учасник цивільних відносин іменується фізичною особою. Тому завжди, коли в нормативно-правових актах вживається термін «фізична особа», правотворчий орган непрямо зазначає на те, що це положення законодавства формулює норму цивільного права, цивільні права та обов'язки відповідних осіб.
Стаття 25. Цивільна правоздатність фізичної особи
1. Здатність мати цивільні права та обов'язки (цивільну правоздатність) мають усі фізичні особи.
2. Цивільна правоздатність фізичної особи виникає у момент її народження.
У випадках, встановлених законом, охороняються інтереси зачатої, але ще не народженої дитини.
3. У випадках, встановлених законом, здатність мати окремі цивільні права та обов'язки може пов'язуватися з досягненням фізичною особою відповідного віку.
4. Цивільна правоздатність фізичної особи припиняється у момент її смерті.
1. Цивільне право у рівній мірі визнає всіх громадян України правоздатними. Іноземні громадяни та особи без громадянства також є правоздатними. Інша справа, що обсяг їх цивільної правоздатності є дещо вужчим, ніж обсяг цивільної правоздатності громадян України.
2. Наявність цивільної правоздатності — це ще не володіння суб'єктивним цивільним (майновим чи особистим немайновим) правом, а лише передумова до цього. Цивільна правоздатність — це закріплене у законі визнання громадянина (фізичної особи) суб'єктом цивільного права, його здатності мати суб'єктивні цивільні права та обов'язки.
Як і суб'єктивне право, цивільна правоздатність надає фізичній особі певні соціальні можливості. Тому за змістовним (соціальним) критерієм провести відмінність між цивільною правоздатністю і суб'єктивним цивільним правом трудно. У той же час формально-юридично цивільна правоздатність і суб'єктивне цивільне право досить чітко розмежовані. Правоздатність — це лише здатність до володіння суб'єктивними цивільними правами.
3. Практичне значення розмежування цивільної правоздатності і суб'єктивного цивільного права полягає у тому, що особа може, за загальним правилом, без обмежень розпоряджатися своїм суб'єктивним правом (уступати його, відмовлятися від нього, змінювати його тощо). Укладення ж правочинів, спрямованих на обмеження правоздатності, забороняється (ст. 27 ЦК). Суб'єктивне право також далеко не завжди означає володіння в даний момент яким-небудь реальним благом. Воно може надавати лише можливість пред'явити вимоги до іншої особи в майбутньому, часто — лише після настання цілої низки юридичних фактів, зокрема, — після здійснення управненою особою певних дій. Але все ж це — суб'єктивне право, а не правоздатність.
4. Правоздатність виникає в момент народження (не в день, а в момент народження). Відсутність державної реєстрації народження не є перешкодою для здійснення правочину з участю дитини, що народилася та набула цивільної правоздатності. Але ця дитина повинна бути при здійсненні правочину від її імені належне індивідуалізована.
5. Оскільки зачата дитина не правоздатна (не є суб'єктом цивільного права, та і права взагалі), не може мати цивільних прав, ч. 2 ст. 24 ЦК передбачає можливість охорони інтересів такої дитини у випадках, встановлених законом. Зокрема, ст. 1222 ЦК визнає спадкоємцями за заповітом і законом дітей, зачатих за життя спадкоємця і народжених після відкриття спадщини, ст. 1200 ЦК надає право дитині померлого (потерпілого), яка народилась після смерті останнього, на відшкодування шкоди, спричиненої смертю потерпілого. Крім того, із ч. 14.2 ст. 14 Закону «Про податок з доходів фізичних осіб» [196] непрямо випливає, що зачаті, але не народжені діти можуть бути обдаровуваними, якщо дарувальниками є їх батьки (Закон «Про внесення змін до ст. 39 Закону «Про податок з доходів фізичних осіб» щодо оподаткування спадщини» [220]).
6. Правоздатність включає до свого змісту право мати будь-які цивільні права та обов'язки. Тому і право своїми діями набувати для себе цивільних прав та обов'язків, самостійно їх здійснювати та відповідати за виконання обов'язків (дієздатність) входить до змісту правоздатності. Оскільки набуття дієздатності пов'язується з віком, ч. 3 ст. 25 ЦК встановлює, що здатність мати окремі цивільні права та обов'язки відповідно до закону може обумовлюватись досягненням фізичною особою відповідного віку.
Можливість мати окремі цивільні права та обов'язки пов'язується у встановлених законом випадках з досягненням відповідного віку також з тієї причини, що коло суспільних відносин, на які поширюється цивільне законодавство, новий Цивільний кодекс значно розширює. Тому передбачається, наприклад, право на штучне запліднення та імплантацію зародка, яке мають тільки жінки, що досягли повноліття (ч. 7 ст. 282 ЦК). Право на об'єднання в політичні партії та громадські організації також не може не пов'язуватись з віком (ст. 12 Закону «Про об’єднання громадян» [62]; ст. 6 Закону «Про політичні партії в Україні» [169]).
Обмеження набувати права власності на окремі види майна (зброя, спеціальні засоби оборони) або здійснювати відповідні правочини слід також кваліфікувати як такі, що визначають зміст правоздатності. Тому вони можуть встановлюватися тільки законом.
7. У момент смерті цивільна правоздатність припиняється. Оскільки правоздатність припиняється в момент, а не в день смерті, представник від імені померлого може здійснювати правочини тільки до моменту смерті. Після цього моменту право- чин не може бути здійснено за відсутності правоздатного суб'єкта (виняток із цього правила встановлюється п. 6 ч. 1 ст. 248 ЦК).
Стаття 26. Обсяг цивільної правоздатності фізичної особи
1. Усі фізичні особи є рівними у здатності мати цивільні права та обов'язки.
2. Фізична особа має усі особисті немайнові права, встановлені Конституцією України та цим Кодексом.
3. Фізична особа здатна мати усі майнові права, що встановлені цим Кодексом, іншим законом.
4. Фізична особа здатна мати інші цивільні права, що не встановлені Конституцією України, цим Кодексом, іншим законом, якщо вони не суперечать закону та моральним засадам суспільства.
5. Фізична особа здатна мати обов'язки як учасник цивільних відносин.
1. У п. 1 ст. 26 ЦК закріплюється загальне правило про рівність цивільної правоздатності фізичних осіб. Зокрема, іноземні громадяни та особи без громадянства мають ті ж права та обов'язки (наділяються такою ж правоздатністю), що і громадяни України.
Стаття 26 Конституції України [1] формулює загальне правило, в силу якого іноземці і особи без громадянства мають ті ж права і несуть ті ж обов'язки, що і громадяни України, за умов, що вони (іноземці і особи без громадянства) перебувають на території України, і Конституцією, законом або міжнародним договором не встановлено винятків. Цивільний кодекс іде далі і визнає цивільну правоздатність будь-яких фізичних осіб (в тому числі іноземців і осіб без громадянства, що не перебувають на території України). Так, іноземці та особи без громадянства незалежно від перебування в Україні можуть набувати речових прав, прав на результати творчої діяльності, зобов'язальних прав.
2. Правило ч. 1 ст. 26 ЦК про рівність правоздатності фізичних осіб застосовується тією мірою, якою воно не суперечить Конституції та спеціальним положенням законів. Із ст. 26 Конституції випливає можливість обмеження цивільної правоздатності іноземців та осіб без громадянства Конституцією, законами та міжнародними договорами України. Так, ч. 2 ст. 374 ЦК визнає за іноземними громадянами та особами без громадянства можливість набуття права власності на земельну ділянку лише відповідно до закону.
Відповідно до ч. 2 та 3 ст. 81 Земельного кодексу [38] іноземні громадяни та особи без громадянства можуть набувати права власності лише на земельні ділянки не- сільськогосподарського призначення в межах населених пунктів, а також за межами населених пунктів — на земельні ділянки, на яких розташовані об'єкти нерухомого майна, що належать їм на праві власності. При цьому право приватної власності цих осіб на земельні ділянки виникає з підстав, встановлених ч. 3 ст. 81 Земельного кодексу. Коло цивільних прав, яких не можуть набувати іноземні громадяни та особи без громадянства, розширюється в зв'язку з визнанням цивільними багатьох особистих немайнових прав, які раніше законодавцем такими не визнавались (право на об'єднання в політичні партії, право на вибір роду занять, право на вибір місця проживання тощо).
Частина 1 ст. 26 ЦК не виключає обмежень правоздатності фізичних осіб, що випливають із ч. З ст. 25 ЦК та пов'язуються з віком.
3. При визначенні змісту цивільної правоздатності законодавець, як це випливає із ч. 4 ст. 26 ЦК, виходить із загальнодозвільного принципу: фізична особа здатна мати цивільні права (очевидно, — будь-які), якщо володіння такими правами не суперечить закону та моральним засадам суспільства. Звернення до моральних засад суспільства слід визнати виправданим, оскільки цивільні права можуть виникати, зокрема, із правочинів.
4. Але законодавець не обмежується загальним дозволом для фізичних осіб мати цивільні права, що не суперечать закону і моральним засадам суспільства, а розкриває в ч. 2 і 3 ст. 26 ЦК обсяг цивільної правоздатності фізичних осіб методом конкретних дозволів.
Усі особисті немайнові права фізичної особи, встановлені Конституцією і Цивільним кодексом, визнаються такими, що належать фізичній особі від народження. Вони мають визнаватись такими, що безпосередньо входять до змісту цивільної правоздатності, оскільки вони відповідно до ст. 269 ЦК не можуть відчужуватись.
Деякі особисті немайнові права фізична особа відповідно до спеціальних правил набуває тільки з досягненням певного віку. Такі спеціальні правила застосовуються переважно перед наведеним загальним правилом. У цілому ж безпосереднє включення особистих немайнових прав до змісту цивільної правоздатності фізичної особи має практичне значення. Це означає, що особисті немайнові права мають такий же юридичний режим, як і цивільна правоздатність. Зокрема, це означає неможливість їх обмеження підзаконними актами та правочинами.
В ч. 2 ст. 26 ЦК зазначається, що фізична особа має усі особисті немайнові права, встановлені Конституцією і Цивільним кодексом, це не виключає встановлення особистих немайнових прав іншими законами. Можливе їх встановлення і підзаконними актами.
5. У ч. 3 ст. 26 ЦК методом конкретних дозволів встановлюється, що фізична особа може мати усі немайнові права, встановлені Цивільним кодексом та іншими законами. Це не виключає встановлення таких прав підзаконними актами та правочинами, якщо тільки при цьому не порушуються закони та моральні засади суспільства.
6. Правоздатність передбачає також можливість для фізичної особи мати цивільні обов'язки. Відповідальність до змісту правоздатності цією статтею не включається. Можливо, тому що вона частково включена до змісту дієздатності (абзац другий ч. 1 ст. 30 ЦК), а можливо, і тому, що в змісті цивільної відповідальності немає нічого, що виходило б за межі юридичних обов'язків, здатність мати (нести) які входить до змісту правоздатності.
Стаття 27. Запобігання обмеженню можливості фізичної особи мати цивільні права та обов'язки
1. Правочин, що обмежує можливість фізичної особи мати не заборонені законом цивільні права та обов'язки, є нікчемним.
2. Правовий акт Президента України, органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим, органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб не може обмежувати можливість фізичної особи мати не заборонені законом цивільні права та обов'язки, крім випадків, коли таке обмеження передбачено Конституцією України.
1. Вчинення правочину, що обмежує можливість фізичної особи мати не заборонені законом цивільні права та обов'язки, не допускається. Такий правочин є нікчемним (ч. 2 ст. 216 ЦК), тобто таким, який безпосередньо законом визнається недійсним.
2. Можливість фізичної особи мати не заборонені законом цивільні права та обов'язки не може обмежуватись будь-якими підзаконними актами. Такі обмеження можуть встановлюватись підзаконними актами лише у випадках, коли Конституція України допускає встановлення обмежень цивільних прав та обов'язків. Конституція встановлює численні положення, що допускають можливість обмеження конституційних прав, але кожного разу при цьому зазначається на те, що такі обмеження можуть встановлюватись тільки законом. Лише ст. 64 Конституції України [1], допускаючи встановлення обмежень конституційних прав і свобод людини і громадянина в умовах воєнного і надзвичайного стану, не зазначає, що такі обмеження встановлюються тільки законом. Тому в цих випадках обмеження можливості мати цивільні права і обов'язки можуть встановлюватись і підзаконними актами.
3. Частина 2 ст. 27 ЦК дає привід для постановки питання, що має загальне значення для розуміння співвідношення загальних та спеціальних положень законів. Із ч. 2 ст. 27 ЦК випливає, що тільки Конституцією можуть визначатись випадки, коли допускається встановлення обмежень можливості фізичної особи мати не заборонені законом цивільні права та обов'язки, в тому числі і випадки, коли такі обмеження можуть встановлюватись підзаконними актами. Але ж тут не повторюється положення Конституції, а встановлюється нова правова норма. Якщо ж це — норма закону, то спеціальною нормою закону можуть встановлюватись інші правила. Система законодавства України та практика його застосування не дають підстав для висновку про те, що законом може обмежуватись право Верховної Ради відступати від положень раніше прийнятих законів. Такі обмеження можуть встановлюватись лише Конституцією. Отже, стосовно ч. 2 ст. 27 ЦК слід визнати, що вона не виключає надання спеціальним законом повноваження на встановлення підзаконними актами обмежень можливості громадян мати цивільні права та обов'язки.
Стаття 28. Ім'я фізичної особи
1. Фізична особа набуває прав та обов'язків і здійснює їх під своїм ім'ям.
Ім'я фізичної особи, яка є громадянином України, складається із прізвища, власного імені та по батькові, якщо інше не випливає із закону або звичаю національної меншини, до якої вона належить.
2. При здійсненні окремих цивільних прав фізична особа відповідно до закону може використовувати псевдонім (вигадане ім'я) або діяти без зазначення імені.
3. Ім'я фізичній особі надається відповідно до закону.
1. Фізична особа як суб'єкт цивільних прав та обов'язків має бути індивідуалізована. Це здійснюється за допомогою імені фізичної особи. Ім'я фізичної особи складається із прізвища, власного імені та по батькові. Допускається, щоб ім'я фізичної особи містило в собі інші зазначення, якщо це випливає із закону або звичаю національної меншини, до якої особа належить.
2. Ім'я дитині надається відповідно до Сімейного кодексу [39] (ст. 145 — 149).
3. Фізична особа набуває прав та обов'язків і здійснює їх під своїм ім'ям. Для підтвердження особистості, а також з метою ідентифікації фізичної особи при укладенні договорів, вчиненні інших правочинів, при здійсненні прав використовуються документи, передбачені нормами публічного права, — паспорт, свідоцтво про народження, а також інші документи.
4. Використовувати псевдонім (вигадане ім'я) або діяти без зазначення імені фізична особа може при здійсненні тільки окремих цивільних прав, якщо це допускається законом. Зокрема, Закон «Про авторське право та суміжні права» [176] (ст. 14) надає автору право вибирати псевдонім, зазначати і вимагати зазначення псевдоніма замість справжнього імені, забороняти під час публічного використання твору згадувати своє ім'я (якщо автор бажає залишитись анонімом).
Стаття 29. Місце проживання фізичної особи
1. Місцем проживання фізичної особи є житловий будинок, квартира, інше приміщення, придатне для проживання в ньому (гуртожиток, готель тощо), у відповідному населеному пункті, в якому фізична особа проживає постійно, переважно або тимчасово.
2. Фізична особа, яка досягла чотирнадцяти років, вільно обирає собі місце проживання, за винятком обмежень, які встановлюються законом.
3. Місцем проживання фізичної особи у віці від десяти до чотирнадцяти років є місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає, опікуна або місцезнаходження навчального закладу чи закладу охорони здоров'я тощо, в якому вона проживає, якщо інше місце проживання не встановлено за згодою між дитиною та батьками (усиновлювачами, опікуном) або організацією, яка виконує щодо неї функції опікуна.
У разі спору місце проживання фізичної особи у віці від десяти до чотирнадцяти років визначається органом опіки та піклування або судом.
4. Місцем проживання фізичної особи, яка не досягла десяти років, є місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає, опікуна або місцезнаходження навчального закладу чи закладу охорони здоров'я, в якому вона проживає.
5. Місцем проживання недієздатної особи є місце проживання її опікуна або місцезнаходження відповідної організації, яка виконує щодо неї функції опікуна.
6. Фізична особа може мати кілька місць проживання.
1. Із ч. 1 ст. 29 ЦК випливає, що під місцем проживання тут розуміється житло, хоч повної відповідності між цим визначенням місця проживання та визначенням житла у ст. 379 ЦК немає. Отже, місце проживання — це приміщення, яке призначене та придатне для постійного проживання. У частині п'ятій ст. 3 Закону «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» [209] місце проживання визначається як адміністративно-територіальна одиниця, на території якої особа проживає строком понад шість місяців на рік. Адміністративно-територіальна одиниця визначається в абзаці третьому ст. 1 Закону «Про місцеве самоврядування в Україні» [112] як область, район, місто, район в місті, селище, село. Ці одиниці відповідно до ст. 133 Конституції України утворюють систему адміністративно-територіального устрою України. Незважаючи на досить широке розуміння місця проживання, із ст. 3 Закону «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» випливає, що реєстрація місця проживання (чи місця перебування) полягає у внесенні відповідних відомостей до паспортного документа і до реєстраційного обліку відповідного державного органу із зазначенням адреси житла особи. При зміні місця проживання в межах адміністративно-територіальної одиниці на фізичну особу покладається обов'язок письмово повідомити про це відповідний орган реєстрації (частина восьма ст. 6 названого Закону). Таким чином, цей Закон також визнає можливість зміни місця проживання в межах тієї адміністративно-територіальної одиниці, де місце проживання особи зареєстроване. Тобто незважаючи на суперечність у визначенні місця проживання між згаданим Законом та Цивільним кодексом, врешті-решт обидва закони визнають необхідність індивідуального визначення житла як місця проживання шляхом зазначення адреси.
2. Поряд з терміном «місце проживання» у ст. 3 Закону «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» [209] визначається поняття місця перебування. Критерієм розмежування цих двох понять є строк проживання. Місце проживання визначається як таке, де фізична особа проживає понад шість місяців на рік. Місце перебування визначається як таке, де особа проживає менше шести місяців на рік.
3. При встановленні віку, з досягненням якого особі надається право на вільний вибір місця проживання, в законодавстві не вдалося уникнути суперечностей. Частина 2 ст. 29 ЦК надає таке право особам, які досягли чотирнадцяти років. Частина друга ст. 13 Закону «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» передбачає обмеження вільного вибору місця проживання щодо осіб, які не досягли 16-річного віку. При правозастосуванні перевагу слід надавати ч. 2 ст. 29 ЦК, оскільки названий Закон, як і інші закони, не встановлює, які ж саме обмеження на вибір місця проживання встановлюються для осіб, які не досягли 16-річного віку. Застосування за аналогією до осіб віком від чотирнадцяти до шістнадцяти років правил ч. 3 ст. 29 ЦК, що стосуються осіб віком від десяти до чотирнадцяти років, було б неправильним. Оскільки діти віком від 15 до 18 років подають заяву про реєстрацію особисто (частина друга ст. 7 Закону «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні»), для них реалізація права вибору місця проживання без згоди батьків, усиновлювачів (піклувальників) є можливою. Для осіб віком від 14 до 15 років реалізація цього права ускладнюється, оскільки реєстрація їх місця проживання здійснюється за заявою, яку подають їх батьки, усиновлювачі (піклувальники).
4. Здійснення права мати декілька місць проживання буде блокуватися тим, що місце проживання відповідно до ст. 3 Закону «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» визначається за об'єктивним критерієм, яким є строк, впродовж якого особа проживає на даному місці. Проте це не перешкоджає тому, щоб особа періодично проживала в різних житлових будинках, квартирах тощо. Але місця, де особа проживає менш як шість місяців протягом року, визначаються названим законом як місця перебування. Отже, відповідно до названого Закону особа може бути зареєстрована тільки за одним місцем проживання, а інші місця перебування (де особа перебуває менше шести місяців впродовж року) не можуть бути визнані місцями проживання.
Стаття 30. Цивільна дієздатність фізичної особи
1. Цивільну дієздатність має фізична особа, яка усвідомлює значення своїх дій та може керувати ними.
Цивільною дієздатністю фізичної особи є її здатність своїми діями набувати для себе цивільних прав і самостійно їх здійснювати, а також здатність своїми діями створювати для себе цивільні обов'язки, самостійно їх виконувати та нести відповідальність у разі їх невиконання.
2. Обсяг цивільної дієздатності фізичної особи встановлюється цим Кодексом і може бути обмежений виключно у випадках і в порядку, встановлених законом.
1. В абзаці першому ч. 1 ст. 30 ЦК критерієм, з яким пов'язується визнання фізичної особи дієздатною, називається усвідомлення нею своїх дій та здатність керувати ними. Але це — змістовний критерій, що використовується законодавцем при встановленні формально чітко виражених критеріїв дієздатності, а також судом при прийнятті рішень про визнання фізичної особи недієздатною чи обмежено дієздатною. Є деякі інші випадки, коли зазначені критерії використовуються безпосередньо. Якщо ж вирішується питання про дійсність чи недійсність правочину, вчиненого фізичною особою, стосовно якої є сумніви в її здатності усвідомлювати юридичне значення своїх дій чи керувати ними, то одного змістовного критерію для висновку про недієздатність фізичної осо
би недостатньо. Для цього необхідний ще один — формальний — критерій. У цьому можна впевнитись, порівнявши абзац перший ч. 1 ст. 30 ЦК із ст. 31 — 36, 39 ЦК. Цей формальний критерій встановлюється безпосередньо законом. В інших випадках закон передбачає наявність рішення суду, що вступило в законну силу.
2. Відповідно до ст. 30 ЦК цивільна дієздатність фізичної особи — це здатність такої особи своїми діями: 1) набувати для себе цивільних прав; 2) самостійно здійснювати свої цивільні права; 3) створювати для себе цивільні обов'язки; 4) самостійно виконувати ці обов'язки; 5) відповідати у разі невиконання цих обов'язків. Із спеціальних правил ст. 1178 — 1186 ЦК слід зробити висновок про те, що цивільна дієздатність передбачає також і здатність особи нести відповідальність за спричинену нею шкоду, а не тільки за невиконання обов'язків, які особа створила для себе.
3. За логікою речей, цивільна дієздатність має охоплювати собою здатність набувати цивільних прав лише шляхом здійснення правочинів (юридичних актів — дій з наміром створити для себе цивільно-правові наслідки) та внаслідок правопорушення. Але із ст. 30 ЦК випливає, що до змісту дієздатності включається здатність набувати цивільних прав будь-якими діями, тобто як правомірними діями, спрямованими на досягнення певних юридичних наслідків (юридичних актів, правочинів), і правопорушеннями, так і юридичними вчинками — діями, що об'єктивно тягнуть юридичні наслідки (незалежно від спрямованості волі суб'єкта на їх досягнення). Стосовно малолітніх і неповнолітніх обсяг дієздатності встановлюється шляхом перелічення юридичних дій, які вони вправі вчиняти. Ці дії (ст. 31, 32 ЦК) є правочинами, тому решту юридичних дій, що охоплюються поняттям дієздатності (ч. 1 ст. 30 ЦК), малолітні і неповнолітні здійснювати не вправі. Зокрема, виготовлення неповнолітнім речі, відповідно до ч. 1 ст. 30 ЦК, не тягне виникнення у нього права власності. За особами до чотирнадцяти років визнається право здійснювати особисті немайнові права на твори науки, мистецтва, об'єкти промислової власності та інші результати творчої діяльності, але ж за ними ст. 30 ЦК не визнається можливість набувати цих прав власними діями.
Звичайно, кращим виходом із суперечливої ситуації, що склалася, було б внесення змін до ст. 30 ЦК, виведення фактичних дій щодо створення речей (об'єктів речового права) та результатів творчої діяльності (об'єктів інтелектуальної власності) за межі категорії дієздатності та визнання їх такими, що охоплюються поняттям правоздатності. Оскільки здійснити це скоро не вдасться, доцільно було б враховувати наступне. Стаття 331 ЦК визнає за особою право власності на річ, що створена нею. Ця стаття повинна тлумачитись як спеціальна порівняно зі ст. 30 ЦК і така, що підлягає переважному застосуванню. Отже, всупереч ст. 30 ЦК неповнолітня (малолітня) особа повинна визнаватись власником створеної нею речі. Неповнолітня (малолітня) особа також повинна визнаватись суб'єктом права інтелектуальної власності на створений нею об'єкт такого права в силу спеціальної ст. 421 ЦК. Ця стаття визнає суб'єктом права інтелектуальної власності творця відповідного об'єкта. Крім того, невизнання права неповнолітньої (малолітньої) особи на створений нею об'єкт інтелектуальної власності суперечило б ст. 31 та 32 ЦК, що визнають за такими особами право самостійно здійснювати особисті немайнові права на об'єкти інтелектуальної власності. Більш чітко визначити право неповнолітньої (малолітньої) особи на об'єкти інтелектуальної власності не дозволяють ні національне законодавство, ні міжнародно-правові документи.
4. Цивільна дієздатність включає у себе відповідальність за невиконання обов'язків, які особа створила для себе. Це правило слід тлумачити буквально: якщо від імені недієздатної особи укладено договір, то застосовувати заходи відповідальності до не дієздатної сторони, від імені якої правочин вчинив представник, не можна. Підстав для цивільної відповідальності представника (що діє на підставі закону чи на іншій підставі) в таких випадках також немає, якщо тільки він не вчинив дії, що виходять за межі даних правовідносин.
Відповідальність за невиконання обов'язків, які фізична особа для себе своїми діями не створювала (позадоговірна відповідальність), в ч. 1 ст. 30 ЦК до складу дієздатності не віднесена. Але відповідні питання досить чітко вирішуються на підставі спеціальних правил ст. 1178, 1179 ЦК.
5. Інакше, ніж у випадках та в порядку, що встановлені законом, обсяг дієздатності фізичної особи, встановлений Цивільним кодексом, обмежуватись не може. Цей висновок випливає із ч. 2 ст. 30 ЦК і має таку ж юридичну силу, як і прямо встановлений цим законодавчим положенням правовий припис, унаслідок наявності в формулюванні цього положення слова «виключно».
Стаття 31. Часткова цивільна дієздатність фізичної особи, яка не досягла чотирнадцяти років
1. Фізична особа, яка не досягла чотирнадцяти років (малолітня особа), має право:
1) самостійно вчиняти дрібні побутові правочини.
Правочин вважається дрібним побутовим, якщо він задовольняє побутові потреби особи, відповідає її фізичному, духовному чи соціальному розвитку та стосується предмета, який має невисоку вартість;
2) здійснювати особисті немайнові права на результати інтелектуальної, творчої діяльності, що охороняються законом.
2. Малолітня особа не несе відповідальності за завдану нею шкоду.
1. Особа, яка не досягла чотирнадцяти років, визначається в ст. 31 ЦК як малолітня. Такі особи визнаються частково дієздатними.
2. Часткова дієздатність малолітніх включає право вчиняти тільки ті юридичні дії, що перелічені в ст. 31 ЦК. Інші юридичні дії такі особи вчиняти не вправі.
3. Дрібні побутові правочини, що їх вправі вчиняти малолітні, раніше чинним Цивільним кодексом не визначались. Таку кваліфікацію правочинів здійснювали суди. Визначення дрібних побутових правочинів, надане в ст. 31 ЦК, не встановлює чітких меж цього поняття, але ж дає досить ясні орієнтири з цього приводу.
4. Малолітні вправі здійснювати особисті немайнові права автора на твори науки, літератури та мистецтва, об'єкти промислової власності або інші результати творчої діяльності, що охороняються законом. Здійснювати майнові права щодо таких об'єктів малолітні не вправі. Та і можливість здійснювати особисті немайнові права обмежується матеріально-правовими відносинами. Із ч. 1 ст. 31 ЦК не випливає право малолітнього звертатися до суду з позовом про захист особистих немайнових прав автора. Цивільне процесуальне законодавство цього права малолітніх також не передбачає.
5. У ч. 2 ст. 31 ЦК формулюється правило, відповідно до якого малолітні не несуть цивільно-правової відповідальності за завдану ними шкоду, що відповідає ст. 1178 ЦК. Це, правило зачіпає одну із складних проблем тлумачення правових норм, що формулюється питанням: якщо диспозицією правової норми встановлюється право (обов'язок), що діє за наявності визначених гіпотезою цієї ж норми умов, то чи можна стверджувати, що за межами цієї гіпотези завжди діє протилежне правило? Стосовно ч. 2 ст. 31 ЦК це питання є таким: якщо малолітня особа не несе відповідальності (диспозиція) у випадках завдання шкоди (гіпотеза), то чи несе вона відповідальність у інших випадках (що не охоплюються гіпотезою)? На нашу думку, відповідь на це питання не може бути однозначною. Вона вимагає систематичного тлумачення правових норм. Ось спроба буквального тлумачення ч. 2 ст. 31 ЦК. Усі абстрактно можливі гіпотези для диспозиції ч. 2 ст. 31 ЦК, що не допускає цивільної відповідальності малолітньої особи, охоплюються формулюванням «якщо малолітня особа припустилась цивільно-правового порушення». Але законодавець звільняє таку особу від цивільно- правової відповідальності не у всіх випадках цивільного правопорушення, а тільки тоді, коли завдана шкода (тобто виключається виникнення з участю малолітньої особи зобов'язань щодо відшкодування шкоди). У решті випадків відповідальність малолітньої особи при буквальному тлумаченні ч. 2 ст. 31 ЦК є можливою.
Інша (правильна) відповідь випливає із систематичного тлумачення норм, сформульованих в ст. 31 ЦК і (частково) в ст. 30 ЦК. Часткова дієздатність малолітньої особи визначається в ч. 1 ст. 31 ЦК за дозвільним принципом (можна діяти тільки так, як дозволено), тобто загальним є правило: дії малолітньої особи з наміром і без наміру створення юридичних (цивільно-правових) наслідків для цієї особи не викликають. Це стосується і відповідальності, оскільки ч. 1 ст. 30 ЦК включає її до змісту дієздатності. І тільки у випадках, коли це дозволено ч. 1 ст. 31 ЦК, малолітня особа може своїми діями набувати для себе прав і приймати на себе обов'язки. При такому тлумаченні ст. 31 ЦК положення її частини 2 лише уточнюють загальне правило про те, що дії малолітніх осіб не викликають цивільно-правових наслідків для цих осіб. Тому вони не несуть відповідальності не тільки за завдану ними шкоду, а і за невиконання будь-яких цивільно-правових обов'язків.
6. Відсутність у малолітніх повної цивільної дієздатності заповнюється у відповідній частині дієздатністю батьків. Управління майном дитини батьки здійснюють без спеціального на те повноваження. Батьки зобов'язані дбати про збереження та використання майна дитини в її інтересах. Питання управління майном батьки повинні вирішувати спільно. При вчиненні одним із батьків правочинів щодо майна малолітньої дитини вважається, що він діє за згодою другого із батьків, а спори між батьками з цього приводу вирішуються органом опіки і піклування або судом. Другий із батьків має право звернутись до суду з вимогою про визнання правочину недійсним, якщо правочин здійснено стосовно майна малолітнього за згодою другого із батьків (ст. 177 СК [39]). Сімейний кодекс розширив повноваження батьків на розпоряджання майном малолітніх дітей, він не містить правила про те, що при розпоряджанні батьків майном неповнолітніх дітей на них поширюються правила про опіку та піклування (таке правило містилося в ст. 78 КпШС), тобто батьки не повинні отримувати згоду органів опіки та піклування на здійснення правочинів щодо майна малолітніх дітей. Така згода потрібна лише у випадках, передбачених ч. 2 ст. 177 СК.
Стаття 32. Неповна цивільна дієздатність фізичної особи у віці від чотирнадцяти до вісімнадцяти років
1. Крім правочинів, передбачених статтею 31 цього Кодексу, фізична особа у віці від чотирнадцяти до вісімнадцяти років (неповнолітня особа) має право:
1) самостійно розпоряджатися своїм заробітком, стипендією або іншими доходами;
2) самостійно здійснювати права на результати інтелектуальної, творчої діяльності, що охороняються законом;
3) бути учасником (засновником) юридичних осіб, якщо це не заборонено законом або установчими документами юридичної особи;
4) самостійно укладати договір банківського вкладу (рахунку) та розпоряджатися вкладом, внесеним нею на своє ім'я (грошовими коштами на рахунку).
2. Неповнолітня особа вчиняє інші правочини за згодою батьків (усиновлювачів) або піклувальників.
На вчинення неповнолітньою особою правочину щодо транспортних засобів або нерухомого майна повинна бути письмова нотаріально посвідчена згода батьків (усиновлювачів) або піклувальника і дозвіл органу опіки та піклування.
3. Неповнолітня особа може розпоряджатися грошовими коштами, що внесені повністю або частково іншими особами у фінансову установу на її ім'я, за згодою органу опіки та піклування та батьків (усиновлювачів) або піклувальника.
4. Згода на вчинення неповнолітньою особою правочину має бути одержана від батьків (усиновлювачів) або піклувальника та органу опіки та піклування.
5. За наявності достатніх підстав суд за заявою батьків (усиновлювачів), піклувальника, органу опіки та піклування може обмежити право неповнолітньої особи самостійно розпоряджатися своїм заробітком, стипендією чи іншими доходами або позбавити її цього права.
Суд скасовує своє рішення про обмеження або позбавлення цього права, якщо відпали обставини, які були підставою для його прийняття.
6. Порядок обмеження цивільної дієздатності неповнолітньої особи встановлюється Цивільним процесуальним кодексом України.
(Із змін, від 02.06.2005, 15.12.2005)
1. Фізичні особи у віці від чотирнадцяти до вісімнадцяти років називаються неповнолітніми. За неповнолітніми визнається право на здійснення тих правочинів, які вправі вчиняти малолітні особи (ч. 1 ст. 31 ЦК). Крім того, неповнолітні (особи у віці від чотирнадцяти до вісімнадцяти років) мають право на здійснення (самостійно або за умови одержання відповідної згоди) інших правочинів, що передбачені ст. 32 ЦК.
2. Неповнолітні вправі самостійно розпоряджатися своїм заробітком, стипендією або іншими доходами, які вони одержали відповідно до законодавства. Прямі чи опосередковані обмеження цього права неповнолітніх відповідно до ч. 2 ст. 30 ЦК можуть встановлюватись виключно законами. Але це не дає підстав стверджувати, що не мають чинності вікові обмеження на придбання зброї та боєприпасів громадянами (п. 12.1 Інструкції про порядок виготовлення, придбання, зберігання, обліку, перевезення та використання вогнепальної, пневматичної і холодної зброї, а також боєприпасів до зброї та вибухових матеріалів [329]), засобів самооборони, що заряджені речовинами сльозоточивої та дратівної дії (п. 7 Положення про порядок продажу, придбання, реєстрації, обліку та застосування спеціальних засобів самооборони, що заряджені речовинами сльозоточивої та дратівної дії [274]). Таке твердження означало б, що при правозастосуванні буде порушуватись правопорядок. При всій повазі до букви закону ст. 8 Конституції [1] на перше місце ставить принцип верховенства права, тому будь-які дії, що суперечать цьому принципу, хоч би вони і були ґрунтовані на законі, є неконституційними. З огляду на це до встановлення законом обмежень дієздатності неповнолітніх щодо здійснення правочинів, спрямованих на придбання неповнолітніми зазначених видів майна, обмеження, встановлені підзаконними актами, слід визнати чинними. Крім того, слід враховувати, що постанова Верховної Ради «Про право власності на окремі види майна» [245] встановлює дозвільний порядок придбання мисливської і спортивної зброї та боєприпасів до неї. Ця постанова була прийнята до введення в дію Конституції України. В умовах правових реалій, що тоді існували, постанови Верховної Ради прирівнювались до законів.
3. Відповідно до ст. 153 Закону «Про державне регулювання виробництва і обігу спирту етилового, коньячного і плодового, алкогольних напоїв і тютюнових виробів» [94] особи віком до вісімнадцяти років не можуть придбавати алкогольні напої і тютюнові вироби. У зв'язку з цим працівникам торговельних підприємств надається право за наявності сумнівів щодо віку покупця алкогольних напоїв або тютюнових виробів вимагати пред'явлення відповідних документів.
4. Неповнолітні можуть самостійно здійснювати всі майнові і немайнові права на результати літературної, художньої, наукової і технічної творчості, що охороняються законом. Отже, вони самостійно вправі вчиняти будь-які правочини щодо цих об'єктів, що не суперечать відповідним законам та іншим нормативно-правовим актам про інтелектуальну власність, та вступати в зобов'язання щодо об'єктів інтелектуальної власності. Розпоряджатися отриманими внаслідок таких правочинів коштами неповнолітні вправі на підставі п. 1 ч. 1 ст. 32 ЦК.
5. Право бути учасником та засновником юридичних осіб, якщо це не заборонено законом або установчими документами юридичної особи, за логікою речей, повинне визнаватись елементом правоздатності фізичної особи. Але при тлумаченні п. 3 ч. 1 ст. 32 ЦК необхідно зробити висновок про те, що тут право бути учасником та засновником юридичних осіб розуміється як елемент дієздатності. Із заголовку ст. 32 ЦК, із узагальнюючих слів, що передують п. 1 — 3 ч. 1 цієї статті, із ч. 2 цієї статті, в якій йдеться про «інші правочини», слід зробити висновок про те, що в ст. 32 ЦК, зокрема, в п. З ч. 1, ідеться тільки про правочини, що складають зміст дієздатності неповнолітніх. Це означає, що із п. З ч. 1 ст. 32 ЦК випливає право неповнолітніх без згоди батьків (усиновлювачів) або піклувальника вчиняти правочини щодо заснування юридичних осіб та здійснення прав (виконання обов'язків) засновника (учасника) юридичних осіб (а не тільки право бути їх засновником чи учасником, здійснюючи ці права через представника).
Стаття 32 ЦК не передбачає встановлення законами дозволу для неповнолітніх вчиняти правочини, спрямовані на заснування юридичної особи чи здійснення прав засновника чи учасника юридичної особи. Такі правочини неповнолітні можуть здійснювати завжди, коли на це законом не сформульована заборона. Але заборона частіше формулюється в законах не прямо, а шляхом зазначення віку, з якого фізичним особам дозволяється бути засновниками та учасниками юридичних осіб. Так, засновником селянських (фермерських) господарств, благодійних організацій, членами кредитних союзів, творчих спілок, засновниками та членами політичних партій можуть бути тільки фізичні особи, які досягли віку вісімнадцяти років (ч. 1 ст. 5 Закону «Про фермерське господарство» [198]; частина перша ст. 5 Закону «Про благодійність та благодійні організації» [116]; ч. 1 ст. 10 Закону «Про кредитні спілки» [184]; частина друга ст. 8 Закону «Про професійних творчих працівників та творчі спілки» [118]; частина перша ст. 6 Закону «Про політичні партії в Україні» [169]). Членами виробничих кооперативів, сільськогосподарських кооперативів можуть бути фізичні особи, які досягли віку шістнадцяти років (ч. 1 ст. 98 ГК [42]; частина друга ст. 10 Закону «Про кооперацію» [202]; ч. 2 ст. 8 Закону «Про сільськогосподарську кооперацію» [115]; частина друга ст. 5 Закону «Про колективне сільськогосподарське підприємство» [57]).
Можливість для неповнолітніх бути засновниками та учасниками юридичних осіб може обмежуватись також статутами юридичних осіб.
6. Інші правочини, крім тих, що перелічені в ч. 1 ст. 32 ЦК, неповнолітні вправі вчиняти за згодою батьків (усиновлювачів) або піклувальника. На відміну від раніше чинного Кодексу про шлюб та сім'ю, новий Сімейний кодекс [39] не передбачає обов'язку батьків для надання згоди на здійснення правочинів їх неповнолітніми дітьми отримати згоду органу опіки та піклування.
Згоди батьків (усиновлювачів), піклувальника, зокрема, потребує розпорядження коштами, внесеними в банківські установи на ім'я неповнолітніх. Кошти, внесені іншими особами у банківські (кредитні) установи на ім'я неповнолітнього, мають визнаватися доходами неповнолітнього. Але щодо них спеціальною нормою ч. 3 ст. 32 ЦК встановлено спеціальний правовий режим: неповнолітні вправі розпоряджатися цими коштами тільки за згодою батьків (усиновлювачів) або піклувальника. Згода на здійснення правочинів неповнолітньою особою може бути дана одним з батьків (усиновлювачів). Але один із батьків, який проживає разом з неповнолітньою особою, може заперечувати проти вчинення конкретного правочину неповнолітнім. У цьому разі неповнолітній може вчинити правочин тільки з дозволу органу опіки та піклування. Такий дозвіл є актом органу місцевого самоврядування, що тягне цивільно-правові наслідки. Але цей орган не може давати дозвіл на здійснення правочину неповнолітнім, якщо проти цього заперечують обоє батьків.
Орган опіки та піклування вирішує питання про надання дозволу не на свій розсуд, а з урахуванням інтересів неповнолітнього та всіх обставин. Відмовляючи в наданні дозволу всупереч інтересам неповнолітнього, цей орган порушує права неповнолітнього, його батьків (усиновлювачів). Це є достатнім для задоволення судом позову про визнання протиправним та скасування відповідного акта органу опіки та піклування.
7. Надання згоди одним із батьків (усиновлювачів), піклувальником на вчинення правочину неповнолітньою особою є правочином, а тому при цьому слід дотримуватись правил щодо здійснення правочинів, зокрема, щодо їх форми. Зазвичай такий правочин може вчинятися в усній формі. Але ж сторони правочину повинні усвідомлювати, що при виникненні спору виникнуть і труднощі в доведенні факту надання згоди. Тому краще, коли згода на здійснення правочину неповнолітнім оформляється письмово. Стосовно форми згоди на вчинення неповнолітнім правочинів щодо транспортних засобів або нерухомого майна встановлено спеціальне правило, згідно з яким така згода має даватися в письмовій формі і нотаріально посвідчуватися. Підкреслимо, що така форма згоди обов'язкова у випадках здійснення неповнолітнім будь-яких правочинів стосовно транспортних засобів та нерухомого майна, а не тільки договорів про їх відчуження.
8. Частина 5 ст. 32 ЦК передбачає лише можливість обмеження або позбавлення неповнолітньої особи права самостійно розпоряджатися своїм заробітком, стипендією чи іншими доходами. Було б, мабуть, краще, якби в ч. 5 ст. 32 ЦК прямо зазначалася можливість позбавлення неповнолітнього права не тільки розпоряджатися, а й отримувати заробіток, стипендію та інші доходи.
Проте відсутність такого зазначення не означає, що неможливе позбавлення чи обмеження права неповнолітньої особи на одержання заробітку, стипендії та інших доходів. Такі доходи за наявності відповідного рішення суду повинні видаватись батькам (усиновлювачам), піклувальникові, які повинні підтверджувати своїм підписом факт їх отримання. Таке тлумачення здійснене за допомогою висновку від наступного правового явища (права розпоряджатися) до попереднього: якщо передбачається обмеження права неповнолітнього розпоряджатися, то має бути обмежене і право отримання відповідних коштів, оскільки отримання тісно пов'язане з розпоряджанням (отримання має на меті наступне розпоряджання). При обмеженні права розпоряджання і необмеження права отримання обмеження права розпоряджання набуває ілюзорного характеру, бо після отримання коштів практично неможливо протидіяти фактичному розпоряджанню, що здійснюється за відсутності права розпоряджатися.
9. Із ч. 5 ст. 32 ЦК непрямо випливає і висновком від протилежного виявляється правовий припис, відповідно до якого обмеження інших прав неповнолітньої особи (крім права самостійно розпоряджатися заробітком, стипендією або іншими доходами, що передбачено п. 1 ч. 1 ст. 32 ЦК) не допускається. Отже, не допускається обмеження права, передбаченого п. 4 ч. 1 ст. 32 ЦК. Але при аналізі цих законодавчих положень ми помічаємо, що розпоряджання заробітком, стипендією чи іншими доходами, з одного боку, і право розпоряджатись вкладом, з іншого, у відношенні до мети обмеження прав неповнолітньої особи (ч. 5 ст. 32 ЦК) є тотожнім. Це — неповна логічна тотожність, яка є підставою для застосування ч. 5 ст. 32 ЦК за аналогією до розпоряджання банківським вкладом. Що стосується прав неповнолітніх, передбачених пп. 2, 3 ч. 1 ст. 32 ЦК, то вони не можуть бути визнані тотожними праву, передбаченому п. 1 ч. 1 ст. 32 ЦК, а тому застосування ч. 5 ст. 32 ЦК за аналогією до прав, передбачених пп. 2, 3 ч. 1 ст. 32 ЦК, є неможливим. Це — задовільне законодавче рішення має на увазі, що право отримання доходів від діяльності, передбаченої пп. 2, 3 ч. 1 ст. 32 ЦК, може бути обмежене відповідно до ч. 5 ст. 32 ЦК.
10. Суд може прийняти зазначене рішення за заявою батьків (усиновлювачів), піклувальника, органу опіки та піклування. Таке рішення може бути прийняте «за наявності достатніх підстав». Це формулювання не можна оцінити як досить визначене. Але ж воно встановлює певні межі для прийняття судом рішення на свій розсуд.
Стаття 33. Цивільна відповідальність неповнолітньої особи
1. Неповнолітня особа особисто несе відповідальність за порушення договору, укладеного нею самостійно відповідно до закону.
2. Неповнолітня особа особисто несе відповідальність за порушення договору, укладеного за згодою батьків (усиновлювачів), піклувальника. Якщо у неповнолітньої особи недостатньо майна для відшкодування збитків, додаткову відповідальність несуть її батьки (усиновлювачі) або піклувальник.
3. Неповнолітня особа несе відповідальність за шкоду, завдану нею іншій особі, відповідно до статті 1179 цього Кодексу.
1. Стаття 33 ЦК поширюється на осіб віком від чотирнадцяти до вісімнадцяти років, які відповідно до ч. 1 ст. 32 ЦК позначаються як неповнолітні.
2. Якщо неповнолітня особа самостійно уклала договір у межах своєї неповної дієздатності, що визначена ч. 1 ст. 32 ЦК, вона особисто відповідає за невиконання цього договору.
3. Хоч у ст. 33 ЦК йдеться про цивільну відповідальність неповнолітніх осіб (у цій статті відповідно до термінології ст. 32 ЦК треба було зазначити, що вона регулює цивільну відповідальність осіб з неповною дієздатністю), в силу спеціальних правил ст. 34, 35 ЦК особи, які не досягли вісімнадцяти років та одержали повну цивільну дієздатність, особисто відповідають в разі невиконання договорів або завдання шкоди.
4. При тлумаченні положення другого речення ч. 2 ст. 33 ЦК слід враховувати контекст. Це дає можливість для висновку про те, що батьки несуть субсидіарну відповідальність тільки у випадках, передбачених ч. 2 ст. 33 ЦК, якщо вони відповідно до вимог закону дали згоду на вчинення правочину неповнолітньою особою, і не несуть таку відповідальність у випадках, передбачених ч. 1 ст. 33 ЦК. Із контексту ч. 2 ст. 33 ЦК також випливає, що під додатковою відповідальністю тут слід розуміти тільки відповідальність у вигляді відшкодування збитків, завданих порушенням договору. Тому іншу відповідальність за порушення договору батьки не несуть. Це стосується неустойки, відповідальності, передбаченої ст. 625 ЦК. Оскільки в ч. 2 ст. 33 ЦК йдеться про відшкодування збитків, а не про відповідальність взагалі, із цього законодавчого положення не можна робити висновок від наступного правового явища (відповідальності) до попереднього (обов'язків, порушення яких є підставою відповідальності). Отже, ч. 2 ст. 33 ЦК не може бути підставою для пред'явлення до батьків вимоги про виконання в натурі зобов'язання, що виникло на підставі договору, укладеного неповнолітнім за згодою батьків (в тому числі і про примушення до виконання в натурі грошового зобов'язання).
5. Умовою субсидіарної відповідальності батьків (усиновлювачів), піклувальника є недостатність майна неповнолітньої особи. Слова «недостатність майна» слід тлумачити так же, як розуміються слова «недостатність майна» у ст. 67 Закону «Про виконавче провадження» [129]. Заробіток, пенсія, стипендія, інші доходи у цій статті розуміються як такі, що не беруться до уваги при визначенні наявності такої умови, як недостатність майна. Отже, наявність у неповнолітнього права на заробіток, пенсію, стипендію, інші періодичні доходи не перешкоджає субсидіарній відповідальності батьків (усиновлювачів), піклувальника за збитки, завдані невиконанням чи неналежним виконанням неповнолітньою особою зобов'язання, що ґрунтується на договорі, укладеному цієї особою за згодою батьків (усиновлювачів), піклувальника.
Стаття 34. Повна цивільна дієздатність
1. Повну цивільну дієздатність має фізична особа, яка досягла вісімнадцяти років (повноліття).
2. У разі реєстрації шлюбу фізичної особи, яка не досягла повноліття, вона набуває повної цивільної дієздатності з моменту реєстрації шлюбу.
У разі припинення шлюбу до досягнення фізичною особою повноліття набута нею повна цивільна дієздатність зберігається.
У разі визнання шлюбу недійсним з підстав, не пов'язаних з протиправною поведінкою неповнолітньої особи, набута нею повна цивільна дієздатність зберігається.
1. Повністю дієздатними є повнолітні фізичні особи, тобто такі, яким виповнилось вісімнадцять років. Якщо днем народження особи є, наприклад, 18 лютого 1984 р., то вона набуває повноліття 18 лютого 2002 р., і тільки з 19 лютого може здійснювати будь-які правочини, що не суперечать закону.
2. Якщо до досягнення вісімнадцяти років (відповідно до ч. 2 ст. 23 СК [39] за заявою особи, яка досягла чотирнадцяти років, за рішенням суду їй може бути надано право на шлюб, якщо буде встановлено, що це відповідає її інтересам) особа укладає шлюб, вона набуває повної цивільної дієздатності з моменту реєстрації шлюбу. Набута в такий спосіб повна дієздатність зберігається і в тих випадках, коли шлюб розривається або визнається недійсним (крім випадків визнання шлюбу недійсним, оскільки він укладений за умов протиправної поведінки цієї особи).
Стаття 35. Надання повної цивільної дієздатності
1. Повна цивільна дієздатність може бути надана фізичній особі, яка досягла шістнадцяти років і працює за трудовим договором, а також неповнолітній особі, яка записана матір'ю або батьком дитини.
2. Надання повної цивільної дієздатності провадиться за рішенням органу опіки та піклування за заявою заінтересованої особи за письмовою згодою батьків (усиновлювачів) або піклувальника, а у разі відсутності такої згоди повна цивільна дієздатність може бути надана за рішенням суду.
3. Повна цивільна дієздатність може бути надана фізичній особі, яка досягла шістнадцяти років і яка бажає займатися підприємницькою діяльністю.
За наявності письмової згоди на це батьків (усиновлювачів), піклувальника або органу опіки та піклування така особа може бути зареєстрована як підприємець. У цьому разі фізична особа набуває повної цивільної дієздатності з моменту державної реєстрації її як підприємця.
4. Повна цивільна дієздатність, надана фізичній особі, поширюється на усі цивільні права та обов'язки.
5. У разі припинення трудового договору, припинення фізичною особою підприємницької діяльності надана їй повна цивільна дієздатність зберігається.
1. Стаття 35 ЦК вводить в цивільне законодавство України нову правову конструкцію, яка отримала назву надання повної цивільної дієздатності особі, яка не досягла повноліття.
2. Особі, яка досягла шістнадцяти років та працює за трудовим договором або яка записана матір'ю (батьком) дитини, може бути надана повна цивільна дієздатність за її заявою до органу опіки та піклування. Орган опіки та піклування за наявності письмової згоди батьків (усиновлювачів) або піклувальника приймає рішення про надання повної цивільної дієздатності. Таке рішення приймає виконавчий орган сільської, селищної, міської ради (ст. 34 Закону «Про місцеве самоврядування» [112]).
3. Якщо батьки (усиновлювачі) чи піклувальник не дають згоди на надання повної дієздатності особі, яка досягла шістнадцяти років (за наявності умов, що зазначені в попередньому пункті коментаря), питання про надання повної дієздатності вирішується судом. Заяву до суду про надання повної дієздатності вправі подавати неповнолітня особа. Суд не може відмовити в прийнятті заяви, посилаючись на неповноліття заявника. Таке випливає із ч 2 ст. 29 і ст. 242 ЦПК [44].
4. Неповнолітня особа, якій виповнилось шістнадцять років, набуває повної дієздатності за умови реєстрації її як підприємця з моменту такої реєстрації. Але реєстрація такої особи як підприємця можлива за наявності згоди батьків (усиновлювачів), а за їх відсутності — піклувальника. Замість згоди цих осіб можливе одержання згоди органу опіки та піклування. Викладене стосується тільки реєстрації як підприємця фізичної особи, яка досягла шістнадцяти років, і не поширюється на участь таких осіб у створенні та діяльності юридичних осіб. Щодо цих останніх відносин застосовується п. 3 ч. 1 ст. 32 ЦК.
5. Повна дієздатність, надана особам, зазначеним у ст. 35 ЦК, має зміст, тотожній змісту повної дієздатності осіб, які досягли вісімнадцяти років.
6. Наступне припинення трудового договору чи підприємницької діяльності не позбавляє особу повної дієздатності, одержаної в порядку, що встановлений ст. 35 ЦК.
7. У ст. 34 ЦК використовується термін «набуття» (повної цивільної дієздатності), а в ст. 35 ЦК — і термін «набуття» і термін «надання». Термін «надання» акцентує увагу на процесі надання, а термін «набуття» — на результаті цього процесу. Отже, термін «набуття» охоплює собою і випадки, коли особі надається повна цивільна дієздатність, і випадки, коли немає факту надання повної цивільної дієздатності.
Стаття 36. Обмеження цивільної дієздатності фізичної особи
1. Суд може обмежити цивільну дієздатність фізичної особи, якщо вона страждає на психічний розлад, який істотно впливає на її здатність усвідомлювати значення своїх дій та (або) керувати ними.
2. Суд може обмежити цивільну дієздатність фізичної особи, якщо вона зловживає спиртними напоями, наркотичними засобами, токсичними речовинами тощо і тим ставить себе чи свою сім'ю, а також інших осіб, яких вона за законом зобов'язана утримувати, у скрутне матеріальне становище.
3. Порядок обмеження цивільної дієздатності фізичної особи встановлюється Цивільним процесуальним кодексом України.
4. Цивільна дієздатність фізичної особи є обмеженою з моменту набрання законної сили рішенням суду про це.
1. Відповідно до ст. 39 ЦК у разі нездатності фізичної особи внаслідок хронічного стійкого психічного розладу усвідомлювати значення своїх дій та (або) керувати ними, вона може бути визнана недієздатною. Якщо ж психічний розлад не позбавляє особу здатності усвідомлювати значення своїх дій або керувати ними, але суттєво впливає на цю здатність, дієздатність особи може бути обмежена, як це передбачено ст. 36 ЦК.
2. Можливе також обмеження дієздатності осіб, які зловживають спиртними напоями, наркотичними засобами чи токсичними речовинами. Сам по собі факт зловживання спиртними напоями, наркотичними засобами або токсичними речовинами не є достатньою підставою для визнання фізичної особи обмежено дієздатною. Визнання фізичної особи обмежено дієздатною можливе лише у тому випадку, якщо внаслідок зловживання спиртними напоями, наркотичними засобами або токсичними речовинами фізична особа ставить себе, свою сім'ю або осіб, яких вона за законом повинна утримувати, в скрутне матеріальне становище. Поки ж сім'я знаходиться у заможному стані, підстав для визнання фізичної особи обмежено дієздатною немає. Сама по собі загроза матеріальному становищу фізичної особи, сім'ї, а також інших зазначених осіб, не є підставою для обмеження дієздатності.
3. Справи про визнання фізичних осіб обмежено дієздатними розглядаються судами у порядку окремого провадження. Такі справи порушуються за заявою членів сім'ї зазначених фізичних осіб, органів опіки і піклування, наркологічного або психіатричного закладу.
Заява подається до суду за місцем проживання фізичної особи або за місцезнаходженням лікувального закладу, в якому особа перебуває (ст. 236 ЦПК [44]). У заяві повинні бути викладені обставини, які підтверджують наявність підстав для обмеження дієздатності. У таких справах можливе проведення судово-психіатричної експертизи. Можливе і примусове направлення на таку експертизу за наявності умов, встановлених ст. 239 ЦПК.
4. У рішенні суду (його резолютивній частині) вирішується тільки питання про визнання фізичної особи обмежено дієздатною (чи про відмову задовольнити заяву про це). Питання про обсяг обмеження дієздатності судом вирішуватися не може, оскільки воно вирішене в ст. 37 ЦК.
5. Обмеження цивільної дієздатності можливе і стосовно неповнолітніх. Ця думка підтверджується ст. 236 ЦПК, де зазначається на «обмеження цивільної дієздатності фізичної особи, у тому числі неповнолітньої особи».
Стаття 37. Правові наслідки обмеження цивільної дієздатності фізичної особи
1. Над фізичною особою, цивільна дієздатність якої обмежена, встановлюється піклування.
2. Фізична особа, цивільна дієздатність якої обмежена, може самостійно вчиняти лише дрібні побутові правочини.
3. Правочини щодо розпорядження майном та інші правочини, що виходять за межі дрібних побутових, вчиняються особою, цивільна дієздатність якої обмежена, за згодою піклувальника.
Відмова піклувальника дати згоду на вчинення правочинів, що виходять за межі дрібних побутових, може бути оскаржена особою, цивільна дієздатність якої обмежена, до органу опіки та піклування або суду.
4. Одержання заробітку, пенсії, стипендії, інших доходів особи, цивільна дієздатність якої обмежена, та розпоряджання ними здійснюються піклувальником. Піклувальник може письмово дозволити фізичній особі, цивільна дієздатність якої обмежена, самостійно одержувати заробіток, пенсію, стипендію, інші доходи та розпоряджатися ними.
5. Особа, цивільна дієздатність якої обмежена, самостійно несе відповідальність за порушення нею договору, укладеного за згодою піклувальника, та за шкоду, що завдана нею іншій особі.
1. Особа, яка визнана обмежено дієздатною, вправі самостійно вчиняти лише дрібні побутові правочини. Правочини щодо розпоряджання майном, а також інші правочини, що виходять за межі дрібних побутових, обмежено дієздатні особи вправі укладати лише за згодою піклувальника.
Стаття, що коментується, передбачає обмеження не тільки права цієї категорії фізичних осіб вчиняти правочини щодо розпоряджання майном, але і їх права без згоди піклувальника одержувати доходи у цивільно-правових формах, а також у межах трудових, пенсійних та інших правовідносин і розпоряджатися ними. Вказівка у цій статті на обмеження права таких громадян одержувати заробітну плату, пенсію хоч і виходить за межі предмета цивільного права, але має юридичну силу, оскільки законодавець при формулюванні правових норм не пов'язаний науковими положеннями про систему права і навіть законодавчим визначенням кола суспільних відносин, що регулюються Цивільним кодексом, а перш за все керується практичними потребами у правовому врегулюванні відповідних суспільних відносин.
2. Одержання заробітної плати, пенсії, стипендії та інших доходів, на які має право обмежено дієздатний, здійснюється піклувальником. Але піклувальник може письмово дозволити обмежено дієздатній особі самостійно отримувати всі або окремі доходи. Такий письмовий дозвіл має бути поданий за місцем виплати відповідних доходів.
3. Стаття, що коментується, не містить норм щодо форми, в якій повинна надаватися піклувальником згода на здійснення правочинів обмежено дієздатною особою. Тому в цьому випадку слід за аналогією використовувати правила ст. 32 ЦК про форму згоди батьків (усиновлювачів), піклувальника на вчинення правочинів неповнолітніми (див. п. 7 коментаря до ст. 32 ЦК).
4. Обмежено дієздатній особі надається право оскаржити до органу опіки та піклування відмову піклувальника дати згоду на вчинення правочину. Але цей орган не може примусити піклувальника дати згоду. Не передбачено і надання органом опіки та піклування дозволу на вчинення правочину обмежено дієздатним, який би заміняв згоду піклувальника. Оскарження обмежено дієздатним відмови піклувальника до суду здійснюється в позовній формі. Особа, яка обмежена у дієздатності, має право звернутись до суду з позовом про визнання права на вчинення того чи іншого правочину.
5. Особа, яка обмежена у дієздатності, самостійно несе відповідальність за невиконання будь-якого договору, в тому числі і укладеного зі згоди піклувальника, а також за заподіяну шкоду. Слід, однак, враховувати, що правочин, який вчинила обмежено дієздатна особа, може бути визнаний недійсним на підставі ст. 223 ЦК.
6. За загальним правилом, визнання фізичної особи обмежено дієздатною не припиняє правовідносин з її участю. Вона тільки позбавляється можливості самостійно здійснювати свої майнові та інші права (за винятком випадків, які охоплюються поняттям дрібних побутових правочинів). У передбачених законодавством випадках правовідносини за участю особи, визнаною судом обмежено дієздатною, припиняються (ст. 1008, 1044 ЦК). Можливе пред'явлення обмежено дієздатною особою за згодою піклувальника вимоги в суді про зміну чи припинення правовідносин, якщо їх збереження у зв'язку з визнанням особи обмежено дієздатною призводить до порушення прав цієї фізичної особи.
Стаття 38. Поновлення цивільної дієздатності фізичної особи, цивільна дієздатність якої була обмежена
1. У разі видужання фізичної особи, цивільна дієздатність якої була обмежена, або такого поліпшення її психічного стану, який відновив у повному обсязі її здатність усвідомлювати значення своїх дій та (або) керувати ними, суд поновлює її цивільну дієздатність.
2. У разі припинення фізичною особою зловживання спиртними напоями, наркотичними засобами, токсичними речовинами тощо суд поновлює її цивільну дієздатність.
3. Піклування, встановлене над фізичною особою, припиняється на підставі рішення суду про поновлення цивільної дієздатності.
4. Порядок поновлення цивільної дієздатності фізичної особи, цивільна дієздатність якої була обмежена, встановлюється Цивільним процесуальним кодексом України.
1. Підставою обмеження дієздатності є психічний розлад, що суттєво впливає на здатність особи усвідомлювати значення своїх дій або керувати ними (ч. 1 ст. 36 ЦК). Підстава поновлення дієздатності, встановлена ч. 1 ст. 38 ЦК, відповідає підставі обмеження дієздатності. Тільки поновлення в повному обсязі здатності усвідомлювати значення своїх дій або керувати ними є підставою для поновлення цивільної дієздатності особи, яка була обмежена у дієздатності. Таке поновлення наступає, зокрема, у разі видужання особи.
2. Підлягає поновленню також цивільна дієздатність, що була обмежена у зв'язку із зловживанням спиртними напоями, наркотичними засобами або токсичними речовинами. Підставою поновлення дієздатності є припинення зазначеного зловживання.
3. Відповідно до ст. 241 ЦПК [44] поновлення дієздатності особи, яка була обмежена у дієздатності, здійснюється шляхом прийняття рішення суду про скасування раніше прийнятого рішення та про поновлення дієздатності.
4. Заяву про скасування раніше прийнятого рішення та про поновлення дієздатності до суду за місцем проживання фізичної особи вправі подавати ті ж особи, які наділені правом подання заяви про обмеження дієздатності. Крім того, з такою заявою вправі звернутися і сама фізична особа, дієздатність якої була обмежена. Суд вправі порушити провадження у справі про поновлення дієздатності особи за своєю ініціативою. Справи про поновлення дієздатності фізичних осіб розглядаються в порядку окремого провадження.
Стаття 39. Визнання фізичної особи недієздатною
і. Фізична особа може бути визнана судом недієздатною, якщо вона внаслідок хронічного, стійкого психічного розладу не здатна усвідомлювати значення своїх дій та (або) керувати ними.
2. Порядок визнання фізичної особи недієздатною встановлюється Цивільним процесуальним кодексом України.
3. Якщо суд відмовить у задоволенні заяви про визнання особи недієздатною і буде встановлено, що вимога була заявлена недобросовісно без достатньої для цього підстави, фізична особа, якій такими діями було завдано моральної шкоди, має право вимагати від заявника її відшкодування.
1. Повноваження визнавати громадян недієздатними належить виключно суду. Підставою визнання громадянина за рішенням суду недієздатним є нездатність особи усвідомлювати значення своїх дій або керувати ними внаслідок хронічного стійкого психічного розладу.
2. Посилання в ч. 2 ст. 39 ЦК на норми Цивільного процесуального кодексу, що мають регулювати порядок визнання фізичної особи недієздатною, дає підстави для висновку про те, що Цивільний процесуальний кодекс визначає і осіб, які мають право звертатись до суду з заявами про визнання фізичних осіб недієздатними. Відповідно до ст. 237 ЦПК це ті ж особи, які отримали право звертатись із заявами про визнання фізичних осіб обмежено дієздатними (п. 3 коментаря до ст. 36 ЦК).
Заява подається до суду за місцем проживання фізичної особи, а якщо вона перебуває на стаціонарному лікуванні у психіатричному лікувальному закладі — то за місцем знаходження цього закладу. У заяві про визнання фізичної особи недієздатною повинні бути викладені обставини, що свідчать про хронічний, стійкий психічний розлад, внаслідок якого особа не може усвідомлювати значення своїх дій або керувати ними.
3. У справах про визнання фізичних осіб недієздатними можливе проведення судово-психіатричної експертизи. У виняткових випадках, якщо фізична особа, відносно якої порушено справу про визнання її недієздатною, явно ухиляється від проходження експертизи, суд у судовому засіданні за участю прокурора і психіатра може винести ухвалу про примусове направлення фізичної особи на судово-психіатричну експертизу (ст. 258 ЦПК). На вирішення експертизи суд зобов'язаний поставити наступні питання: 1) чи хворіє громадянин на психічне захворювання; 2) чи розуміє він значення своїх дій і чи може ними керувати (п. 4 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику в справах про визнання громадянина обмежено дієздатним чи недієздатним» [381]).
4. Справи про визнання фізичних осіб недієздатними розглядаються судом у порядку окремого провадження. Такі справи розглядаються з обов'язковою участю представника органу опіки і піклування. Питання про виклик в суд фізичної особи, щодо якої ставиться питання про визнання її недієздатною, вирішується судом у кожному окремому випадку з урахуванням стану здоров'я фізичної особи (ст. 240 ЦПК).
5. Вимога про відшкодування моральної шкоди може бути заявлена, якщо заява про визнання особи недієздатною була подана недобросовісно, тобто заявник знав про відсутність підстав для визнання особи недієздатною. Якщо ж заявник не знав про це, на нього не може бути покладений обов'язок відповідальності за заподіяну моральну шкоду.
6. Моральна шкода, заподіяна недобросовісним поданням до суду заяви про визнання особи недієздатною, визначається відповідно до ст. 23 ЦК.
Стаття 40. Момент визнання фізичної особи недієздатною
1. Фізична особа визнається недієздатною з моменту набрання законної сили рішенням суду про це.
2. Якщо від часу виникнення недієздатності залежить визнання недійсним шлюбу, договору або іншого правочину, суд з урахуванням висновку судово-психіатричної
експертизи та інших доказів щодо психічного стану особи може визначити у своєму рішенні день, з якого вона визнається недієздатною.
1. Фізична особа визнається недієздатною з моменту набрання законної сили рішенням суду про це. Якщо від часу виникнення недієздатності залежать певні правові наслідки, суд за клопотанням осіб, які беруть участь у справі, або за своєю ініціативою з урахуванням висновку судово-психіатричної експертизи та інших даних про психіатричний стан громадянина, у рішенні може зазначити день, з якого фізична особа визнається недієздатною.
Стаття 41. Правові наслідки визнання фізичної особи недієздатною
1. Над недієздатною фізичною особою встановлюється опіка.
2. Недієздатна фізична особа не має права вчиняти будь-якого правочину.
3. Правочини від імені недієздатної фізичної особи та в її інтересах вчиняє її опікун.
4. Відповідальність за шкоду, завдану недієздатною фізичною особою, несе її опікун (стаття 1184 цього Кодексу).
1. Порядок встановлення опіки над особою, яка визнана судом недієздатною, та інші відносини щодо опіки регулюються ст. 55 — 79 ЦК.
2. Недієздатна особа не може вчиняти будь-яких правочинів навіть дрібних побутових. Всі правочини від імені та в інтересах недієздатної особи вчиняє опікун з урахуванням обмежень, що встановлені ст. 68 ЦК.
3. Вчинення правочину недієздатною особою тягне наслідки, передбачені ст. 226 ЦК.
4. Недієздатна особа не несе відповідальності за заподіяну нею майнову та моральну шкоду. Така шкода відшкодовується опікуном чи іншою особою відповідно до ст. 1184 ЦК.
5. Визнання фізичної особи недієздатною зазвичай не тягне припинення правовідносин з участю цієї особи. Зокрема, ст. 996 ЦК установлює, що у випадку визнання фізичної особи, яка є страхувальником, недієздатною, її права і обов'язки за договором страхування здійснює опікун. Лише у випадках, спеціально передбачених законом, факт визнання фізичної особи недієздатною (набрання законної сили рішенням суду про це) припиняє правовідносини з участю цієї особи. Так, при визнанні фізичної особи недієздатною передбачено припинення зобов'язання доручення (ст. 1008 ЦК), зобов'язання щодо страхування цивільної відповідальності (ст. 996 ЦК).
В інших випадках визнання фізичної особи недієздатною за наявності підстави дає право пред'явлення в суді вимоги про зміну чи припинення правовідносин з участю цієї особи (якщо збереження правовідносин приводить до порушення прав чи інтересів недієздатної особи). Підстави для пред'явлення такого позову розширюються, оскільки ст. 16 ЦК передбачає можливість захисту судом не тільки права, а й інтересу.
Стаття 42. Поновлення цивільної дієздатності фізичної особи, яка була визнана недієздатною
1. За заявою опікуна або органу опіки та піклування суд поновлює цивільну дієздатність фізичної особи, яка була визнана недієздатною, і припиняє опіку, якщо буде встановлено, що внаслідок видужання або значного поліпшення її психічного стану у неї поновилася здатність усвідомлювати значення своїх дій та керувати ними.
2. Порядок поновлення цивільної дієздатності фізичної особи, яка була визнана недієздатною, встановлюється Цивільним процесуальним кодексом України.
(Із змін, від 06.09.2005)
1. За наявності факту видужання або значного поліпшення психічного стану особи та поновлення її здатності усвідомлювати значення своїх дій та керувати ними цивільна дієздатність особи підлягає поновленню шляхом скасування рішення суду про визнання фізичної особи недієздатною та прийняття рішення про поновлення цивільної дієздатності фізичної особи. Таке рішення приймається на підставі висновку судово-психіатричної експертизи за заявою опікуна, органу опіки та піклування.
2. Рішення суду про поновлення дієздатності, що набрало законної сили, надсилається органові опіки та піклування для припинення здійснення опіки над фізичною особою.
Стаття 43. Визнання фізичної особи безвісно відсутньою
1. Фізична особа може бути визнана судом безвісно відсутньою, якщо протягом одного року в місці її постійного проживання немає відомостей про місце її перебування.
2. У разі неможливості встановити день одержання останніх відомостей про місце перебування особи початком її безвісної відсутності вважається перше число місяця, що йде за тим, у якому були одержані такі відомості, а в разі неможливості встановити цей місяць — перше січня наступного року.
3. Порядок визнання фізичної особи безвісно відсутньою встановлюється Цивільним процесуальним кодексом України.
1. Закон не пов'язує можливість визнання фізичної особи безвісно відсутньою з причинами, в зв'язку з якими вона відсутня в місці постійного проживання, і відсутні відомості про місце її перебування. Визнання фізичної особи безвісно відсутньою можливе, якщо протягом одного року в місці її постійного проживання немає відомостей про місце її перебування. З урахуванням основної мети визнання фізичної особи безвісно відсутньою — охорони майна цієї особи — визнання особи в судовому порядку безвісно відсутньою доцільно ставити щодо осіб, які досягли віку чотирнадцяти років, хоч закон не перешкоджає визнанню безвісно відсутніми і осіб, що не досягли цього віку.
2. Оскільки визнання фізичної особи безвісно відсутньою можливе, якщо нема відомостей про місце її перебування протягом одного року, ч. 2 статті, що коментується, визначає, з якого дня слід обчислювати цей річний строк.
3. Цивільний процесуальний кодекс [44] не обмежує права будь-якого суб'єкта звертатися до суду із заявою про визнання фізичних осіб безвісно відсутніми. Проте в заяві до суду про визнання фізичної особи безвісно відсутньою повинно бути зазначено, для якої мети необхідно заявникові визнати фізичну особу безвісно відсутньою. Це не виключає звернення суб'єкта з такою заявою, якщо у заявника відсутній свій власний інтерес у поданні заяви. Заявник може метою визнання фізичної особи безвісно відсутньою назвати охорону майна безвісно відсутньої особи.
4. Справи про визнання фізичних осіб безвісно відсутніми розглядаються судами за місцем проживання заявника або за останнім відомим місцем проживання (перебування) фізичної особи, місце перебування якої невідомо, або за місцезнаходженням її майна в порядку окремого провадження.
Стаття 44. Опіка над майном фізичної особи, яка визнана безвісно відсутньою, а також фізичної особи, місце перебування якої невідоме
1. На підставі рішення суду про визнання фізичної особи безвісно відсутньою нотаріус за останнім місцем її проживання описує належне їй майно та встановлює над ним опіку.
2. За заявою заінтересованої особи або органу опіки та піклування над майном фізичної особи, місце перебування якої невідоме, опіка може бути встановлена нотаріусом до ухвалення судом рішення про визнання її безвісно відсутньою.
3. Опікун над майном фізичної особи, яка визнана безвісно відсутньою, або фізичної особи, місце перебування якої невідоме, приймає виконання цивільних обов'язків на її користь, погашає за рахунок її майна борги, управляє цим майном в її інтересах.
4. За заявою заінтересованої особи опікун над майном фізичної особи, яка визнана безвісно відсутньою, або фізичної особи, місце перебування якої невідоме, надає за рахунок цього майна утримання особам, яких вони за законом зобов'язані утримувати.
5. Опіка над майном припиняється у разі скасування рішення суду про визнання фізичної особи безвісно відсутньою, а також у разі появи фізичної особи, місце перебування якої було невідомим.
1. Визнання фізичної особи безвісно відсутньою не зачіпає безпосередньо її правоздатності та дієздатності. Рішення суду про визнання особи безвісно відсутньою після набрання ним законної сили є лише підставою для опису майна безвісно відсутньої особи нотаріусом та для прийняття ним постанови про встановлення опіки над майном цієї особи. Орган опіки і піклування за місцем знаходження майна на підставі постанови нотаріуса про встановлення опіки над майном призначає опікуна над майном. З цього майна опікун видає утримання громадянам, яких безвісно відсутня особа зобов'язана за законом утримувати, а також погашає заборгованість за іншими зобов'язаннями безвісно відсутньої особи. Опікун здійснює також управління майном в інтересах особи, що визнана безвісно відсутньою, приймає виконання цивільних обов'язків на користь особи, яка визнана безвісно відсутньою.
2. Правилами опіки та піклування не визначаються органи, що безпосередньо ведуть справи щодо опіки над майном. Тому ці функції здійснюють районні, районні в містах Києві та Севастополі державні адміністрації, виконавчі комітети міських, районних у містах, сільських, селищних рад (п. 1.3 Правил опіки та піклування [333]).
3. Вчиняючи дії щодо надання утримання громадянам, яких безвісно відсутній відповідно до закону зобов'язаний утримувати, а також стосовно погашення заборгованості за іншими зобов'язаннями безвісно відсутнього, опікун діє як представник на підставі адміністративного акта (рішення чи розпорядження про призначення опікуном). Укладати інші угоди з майном безвісно відсутнього опікун не вправі.
4. Описує майно безвісно відсутньої особи нотаріус за останнім місцем проживання фізичної особи на підставі рішення суду про визнання особи безвісно відсутньою. Відповідно до ст. 60 Закону «Про нотаріат» [75] опис майна можуть здійснювати і нотаріуси за місцем знаходження майна особи, що визнана судом безвісно відсутньою.
5. Нотаріусу надається також повноваження встановлювати опіку над майном особи, місце знаходження якої невідоме, до ухвалення судом відповідного рішення. Це можливо і до подання до суду заяви про визнання особи безвісно відсутньою, оскільки таке допускається ч. 2 ст. 44 ЦК. Така можливість, зокрема, може бути використана за необхідності охорони майнових інтересів особи, місце знаходження якої невідоме, якщо не сплив строк, що дає право визнати особу безвісно відсутньою.
Стаття 45. Скасування рішення суду про визнання фізичної особи безвісно відсутньою
1. Якщо фізична особа, яка була визнана безвісно відсутньою, з'явилася або якщо одержано відомості про місце її перебування, суд за місцем її перебування або суд, що постановив рішення про визнання цієї особи безвісно відсутньою, за заявою цієї особи або іншої заінтересованої особи скасовує рішення про визнання фізичної особи безвісно відсутньою.
1. У разі з'явлення фізичної особи, яка оголошена безвісно відсутньою, ця особа, заявник, на підставі заяви якого судом було прийнято рішення про визнання особи безвісно відсутньою, а також інші заінтересовані особи, вправі звернутися до суду, який прийняв рішення про визнання особи безвісно відсутньою, із заявою про скасування раніше прийнятого рішення.
2. Справа про скасування рішення про визнання фізичної особи безвісно відсутньою слухається з участю цієї особи, заявника та інших заінтересованих осіб. Рішення про скасування раніше прийнятого рішення про визнання фізичної особи безвісно відсутньою є підставою для зняття опіки з майна цієї особи.
Стаття 46. Оголошення фізичної особи померлою
1. Фізична особа може бути оголошена судом померлою, якщо у місці її постійного проживання немає відомостей про місце її перебування протягом трьох років, а якщо вона пропала безвісти за обставин, що загрожували їй смертю або дають підставу припускати її загибель від певного нещасного випадку, — протягом шести місяців, а за можливості вважати фізичну особу загиблою від певного нещасного випадку або інших обставин внаслідок надзвичайних ситуацій техногенного та природного характеру — протягом одного місяця після завершення роботи спеціальної комісії, утвореної внаслідок надзвичайних ситуацій техногенного та природного характеру.
2. Фізична особа, яка пропала безвісти у зв'язку з воєнними діями, може бути оголошена судом померлою після спливу двох років від дня закінчення воєнних дій. З урахуванням конкретних обставин справи суд може оголосити фізичну особу померлою і до спливу цього строку, але не раніше спливу шести місяців.
3. Фізична особа оголошується померлою від дня набрання законної сили рішенням суду про це. Фізична особа, яка пропала безвісти за обставин, що загрожували їй смертю або дають підстави припустити її загибель від певного нещасного випадку або у зв'язку з воєнними діями, може бути оголошена померлою від дня її вірогідної смерті.
4. Порядок оголошення фізичної особи померлою встановлюється Цивільним процесуальним кодексом України.
(Із змін, від 25.06.2009)
1. Оголошення фізичної особи померлою є підставою для запису акта про смерть відділом реєстрації актів громадянського стану в Україні (п. 3.5 Правил реєстрації актів громадянського стану в Україні [355]). Проте не можна стверджувати, що оголошення фізичної особи померлою безумовно тягне припинення її правоздатності і дієздатності.
Певні правові наслідки настають тільки в місці оголошення фізичної особи померлою щодо прав і обов'язків, які виникли до того, як з'явилися обставини, що стали підставою для оголошення фізичної особи померлою. Якщо ж фізична особа, оголошена судом померлою, насправді виявиться живою, то рішення суду не може в будь-який спосіб вплинути на її правоздатність і дієздатність.
2. Для прийняття рішення про оголошення фізичної особи померлою не має матеріально-правового значення та обставина, приймалось до цього судом рішення про визнання фізичної особи безвісно відсутньою чи ні.
3. Підставою для оголошення фізичної особи померлою є відсутність у місці її постійного проживання відомостей про місце її перебування протягом трьох років. Якщо фізична особа пропала безвісті за обставин, що загрожували смертю або дають підставу припускати її загибель від певного нещасного випадку, оголошення особи померлою можливе за відсутності відомостей про місце її перебування в місці постійного проживання протягом шести місяців. Будь-яка фізична особа, яка пропала безвісти в зв'язку з воєнними діями, може бути оголошена померлою не раніше, ніж після закінчення двох років з дня закінчення воєнних дій. До спливу зазначеного двохрічного строку суд може оголосити померлою фізичну особу, яка пропала у зв'язку з воєнними діями, за наявності конкретних обставин, що заслуговують на увагу. Але це допускається не раніше спливу шести місяців після закінчення воєнних дій.
4. Визначення дня смерті особи, оголошеної судом померлою, має істотне значення для спадкових, пенсійних та інших правовідносин. Днем смерті звичайно вважається день набрання законної сили рішенням суду про оголошення фізичної особи померлою. Проте в разі оголошення померлою особи, яка пропала безвісті за обставин, що загрожували смертю або дають підставу припускати її загибель від певного нещасного випадку, суд має право визнати днем смерті особи день його вірогідної загибелі.
5. Справа про оголошення фізичної особи померлою розглядається в порядку окремого провадження. Рішення про оголошення фізичної особи померлою суд надсилає в орган реєстрації актів громадянського стану в районі діяльності суду (для реєстрації смерті) і в державну нотаріальну контору (орган, який виконує відповідні нотаріальні дії) для вжиття заходів щодо охорони спадкового майна.
Стаття 47. Правові наслідки оголошення фізичної особи померлою
1. Правові наслідки оголошення фізичної особи померлою прирівнюються до правових наслідків, які настають у разі смерті.
2. Спадкоємці фізичної особи, яка оголошена померлою, не мають права відчужувати протягом п'яти років нерухоме майно, що перейшло до них у зв'язку з відкриттям спадщини.
Нотаріус, який видав спадкоємцеві свідоцтво про право на спадщину на нерухоме майно, накладає на нього заборону відчуження.
1. Оголошення судом фізичної особи померлою тягне виникнення спадкових правовідносин відповідно до загальних правил про спадкування. Але нерухоме майно, що перейшло до спадкоємців такої особи, забороняється відчужувати протягом п'яти років (очевидно, з часу відкриття спадщини, оскільки з цього часу воно належить спадкоємцям — ч. 5 ст. 1268 ЦК). З метою забезпечення дотримання цієї заборони на нотаріуса, що видав спадкоємцеві свідоцтво про право на спадщину, до якої входить нерухоме майно, покладається обов'язок накласти заборону на відчуження цього майна. Накладення заборони відповідно до ст. 73 Закону «Про нотаріат» [75] та пп. 134 — 137 Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України [359] здійснюється шляхом вчинення напису про це на свідоцтві про право на спадщину.
2. Особам, які втратили годувальника і які мають відповідно до законодавства право на пенсію в разі втрати годувальника, призначається пенсія. Зобов'язання, які відповідно до ст. 608 ЦК припиняються смертю боржника або кредитора, з дня набрання законної сили рішенням суду про оголошення фізичної особи померлою (з іншого дня, встановленого ч. З ст. 46 ЦК) припиняються. Інші права особи, оголошеної померлою, переходять у порядку спадкування. Обов'язки переходять до спадкоємців в межах вартості отриманого в порядку спадкування майна (майнових прав).
Стаття 48. Правові наслідки появи фізичної особи, яка була оголошена померлою
1. Якщо фізична особа, яка була оголошена померлою, з'явилася або якщо одержано відомості про місце її перебування, суд за місцем перебування цієї особи або суд, що постановив рішення про оголошення її померлою, за заявою цієї особи або іншої заінтересованої особи скасовує рішення суду про оголошення фізичної особи померлою.
2. Незалежно від часу своєї появи фізична особа, яка була оголошена померлою, має право вимагати від особи, яка володіє її майном, повернення цього майна, якщо воно збереглося та безоплатно перейшло до неї після оголошення фізичної особи померлою, за винятком майна, придбаного за набувальною давністю, а також грошей та цінних паперів на пред'явника.
3. Особа, до якої майно перейшло за відплатним договором, зобов'язана повернути його, якщо буде встановлено, що на момент набуття цього майна вона знала, що фізична особа, яка була оголошена померлою, жива.
У разі неможливості повернути майно в натурі особі, яка була оголошена померлою, відшкодовується вартість цього майна.
4. Якщо майно фізичної особи, яка була оголошена померлою і з'явилася, перейшло у власність держави, Автономної Республіки Крим або територіальної громади і було реалізоване ними, цій особі повертається сума, одержана від реалізації цього майна.
1. У разі з'явлення фізичної особи, оголошеною померлою, суд, одержавши відповідну заяву, призначає до слухання справу про скасування рішення про визнання фізичної особи померлою. Справа слухається з участю фізичної особи, оголошеною померлою, заявника та заінтересованих осіб. За результатами розгляду справи суд виносить рішення, яким скасовує раніше прийняте рішення про оголошення фізичної особи померлою. На підставі рішення суду орган реєстрації актів громадянського стану анулює запис про смерть (ст. 250 ЦПК [44]).
2. Скасування рішення суду про оголошення фізичної особи померлою не тягне повного повернення у первинний стан всіх учасників правовідносин, які виникли у зв'язку з оголошенням фізичної особи померлою. Застосовувати у подібних випадках ст. 216 Цивільного кодексу було б неправильним, оскільки доля прав, набутих суб’єктами в зв'язку з оголошенням фізичної особи померлою, визначається спеціальними правилами ст. 48 ЦК.
3. При застосуванні положень ч. 2 — 4 ст. 48 ЦК треба враховувати, що із них випливає загальне правило, відповідно до якого майновий стан осіб, що стали учасниками правовідносин з приводу майна особи, оголошеною померлою, в зв'язку зі з'явленням цієї особи, має зберігатись. Частина 2 ст. 48 ЦК із цього загального правила встановлює виняток, що стосується випадків безоплатного переходу до іншої особи майна особи, оголошеною померлою. Безоплатний перехід майна — це перш за все перехід його в порядку спадкування.
Якщо індивідуально визначене майно, що раніше належало особі, яка була оголошена померлою, та безоплатно перейшло до спадкоємців чи іншої особи, збереглося, воно підлягає поверненню особі, щодо якої судом винесено рішення про скасування раніше прийнятого рішення про визнання її померлою. Не підлягають поверненню тільки гроші або цінні папери на пред'явника, навіть якщо вони і були належно індивідуалізовані. Строк позовної давності до вимог про витребування майна в таких випадках не застосовується (майно повертається «незалежно від часу... появи фізичної особи»), що відповідає ч. 2 ст. 268 ЦК, яка допускає встановлення законом вимог, на які позовна давність не поширюється. Але набуття особою, яка безоплатно отримала майно, права власності за набувальною давністю, як це передбачено ч. 3 і 4 ст. 344 ЦК, виключає витребування майна особою, що з'явилася.
4. Якщо безоплатно отримане майно особи, оголошеною померлою, не збереглося, відшкодування вартості майна на користь цієї особи не передбачено. Справедливо це чи ні, але застосовувати до відносин, передбачених ч. 2 ст. 48 ЦК, абзац другий ч. 3 ст. 48 ЦК немає будь-яких юридичних підстав. Це пов'язане з тим, що структура ст. 48 ЦК, що відображає її контекст, дає змогу застосувати правило абзацу другого ч. 3 ст. 48 ЦК тільки до випадків переходу майна особи, що була оголошена померлою, за відплатним договором, тобто до випадків, передбачених абзацом першим ч. 3 ст. 48 ЦК.
5. Особа, яка за відплатним договором придбала майно особи, оголошеною померлою, за загальним правилом, не зобов'язана повертати його такій особі у разі її з'явлення. Однак вона несе такий обов'язок, якщо буде встановлено, що на момент набуття цього майна вона знала, що фізична особа, яка була оголошена померлою, жива. У разі неможливості повернення майна в натурі відшкодовується вартість цього майна. Зокрема, відшкодовується вартість речей, визначених родовими ознаками. До таких вимог застосовується позовна давність. Відповідно до обставин фізична особа, яка була оголошена судом померлою та з'явилася, може доводити, що позовна давність почала перебіг тільки з дня з'явлення.
6. Лише на державу, Автономну Республіку Крим та територіальну громаду покладається обов'язок повернути грошову суму, отриману від реалізації майна особи, оголошеною судом померлою, незалежно від того, перейшло це майно до зазначених суб'єктів за безоплатним чи відплатним договором. Вимоги до цих суб'єктів також можуть бути пред'явлені в межах строків позовної давності.
7. Наявність спеціальних правил ч. 2 — 4 ст. 48 ЦК виключає застосування до відносин, на які поширюються ці правила, положень про зобов'язання щодо відшкодування шкоди, набуття, збереження майна без достатньої правової підстави.
8. Скасування рішення суду про оголошення фізичної особи померлою не може бути підставою для стягнення пенсії, виплаченої у зв'язку зі смертю (оголошенням померлим) годувальника, з осіб, яким вона була призначена (крім випадків, передбачених ч. 1 ст. 50 Закону «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» [201]). З фізичної особи, яка оголошена померлою, суми виплаченої пенсії можуть бути стягнені, якщо є підстави, передбачені ст. 1166 ЦК.
Стаття 49. Акти цивільного стану
1. Актами цивільного стану є події та дії, які нерозривно пов'язані з фізичною особою і започатковують, змінюють, доповнюють або припиняють її можливість бути суб'єктом цивільних прав та обов'язків.
2. Актами цивільного стану є народження фізичної особи, встановлення її походження, набуття громадянства, вихід з громадянства та його втрата, досягнення відповідного віку, надання повної цивільної дієздатності, обмеження цивільної дієздатності, визнання особи недієздатною, шлюб, розірвання шлюбу, усиновлення, позбавлення та поновлення батьківських прав, зміна імені, інвалідність, смерть тощо.
3. Державній реєстрації підлягають народження фізичної особи та її походження, громадянство, шлюб, розірвання шлюбу, зміна імені, смерть.
4. Реєстрація актів цивільного стану провадиться відповідно до закону.
Народження фізичної особи та її походження, усиновлення, позбавлення та поновлення батьківських прав, шлюб, розірвання шлюбу, зміна імені, смерть підлягають обов'язковому внесенню до Державного реєстру актів цивільного стану громадян в органах юстиції в порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України.
(Із змін, від 23.06.2005, 22.12.2006)
1. Визначення актів цивільного стану, що наводиться в ст. 49 ЦК, дає підстави стверджувати, що акти цивільного стану є юридичними фактами, що породжують, змінюють, доповнюють та припиняють цивільну правоздатність фізичної особи. Можливість бути суб'єктом цивільних прав та обов'язків, що започатковується, змінюється, доповнюється та припиняється актами цивільного стану, нічим не відрізняється від здатності мати цивільні права та обов'язки, що складає зміст цивільної правоздатності (ч. 1 ст. 25 ЦК).
2. Законодавець включив до переліку актів цивільного стану чотири групи актів:
1) акти, що започатковують, змінюють, доповнюють або припиняють можливість фізичної особи бути суб'єктом цивільних прав та обов'язків. До них належать народження дитини (започатковує цивільну правоздатність); набуття, втрата громадянства або вихід із нього (змінюють правоздатність, оскільки вона певною мірою залежить від громадянства); досягнення віку, що відповідно до закону впливає на дієздатність фізичної особи; набуття повної дієздатності; надання повної дієздатності; обмеження в дієздатності; визнання особи недієздатною; смерть;
2) акти, що індивідуалізують фізичну особу як суб'єкта цивільного права (зміна імені). Акт про присвоєння імені не виокремлюється як самостійний, оскільки він реєструється разом є реєстрацією народження;
3) акти, що характеризують сімейні (родинні) відносини (встановлення походження, укладення шлюбу, розірвання шлюбу, усиновлення);
4) інші акти (із таких в ч. 2 ст. 49 ЦК названа інвалідність). Інвалідність дійсно надає суб'єкту деяких цивільних прав (право на безоплатне отримання чи з частковою оплатою деяких послуг), але на можливість бути суб'єктом цивільних прав та обов'язків вона не впливає.
3. Акти цивільного стану, перелічені в ч. 3 ст. 49 ЦК, підлягають державній реєстрації. Державна реєстрація — це публічно-правове засвідчення актів цивільного стану, які є юридичними фактами цивільного права та тягнуть цивільно-правові наслідки. Реєстрація інших актів цивільного стану не передбачається.
3. Відповідно до п. 4 ст. 49 ЦК реєстрація актів цивільного стану провадиться в порядку, що встановлюється законом. Стаття 19 Закону «Про органи реєстрації актів громадянського стану» [80] передбачає, що порядок реєстрації таких актів встановлюється цим Законом і Правилами, повноваження на затвердження яких надане Міністерству юстиції України. На цей час чинними є Правила реєстрації актів цивільного стану в Україні, що затверджені 18 жовтня 2000 р [355].
ГЛАВА 5 ФІЗИЧНА ОСОБА-ПІДПРИЄМЕЦЬ
Стаття 50. Право фізичної особи на здійснення підприємницької діяльності
1. Право на здійснення підприємницької діяльності, яку не заборонено законом, має фізична особа з повною цивільною дієздатністю.
Обмеження права фізичної особи на здійснення підприємницької діяльності встановлюються Конституцією України та законом.
2. Фізична особа здійснює своє право на підприємницьку діяльність за умови її державної реєстрації в порядку, встановленому законом.
Інформація про державну реєстрацію фізичних осіб — підприємців є відкритою.
3. Якщо особа розпочала підприємницьку діяльність без державної реєстрації, уклавши відповідні договори, вона не має права оспорювати ці договори на тій підставі, що вона не є підприємцем.
1. Підприємництво визначається в ст. 42 ГК [42] як самостійна, ініціативна, систематична, на власний ризик господарська діяльність, що здійснюється суб'єктами господарювання (підприємцями) з метою досягнення економічних і соціальних результатів та одержання прибутку. Створення (заснування) суб'єкта підприємницької діяльності — юридичної особи, а також володіння корпоративними правами, не є підприємницькою діяльністю, крім випадків, передбачених законодавством. Такими випадками є створення або участь у повному товаристві, оскільки його учасники займаються підприємницькою діяльністю від імені товариства (ч. 1 ст. 119 ЦК), створення командитного товариства та участь в ньому на правах повних учасників (ч. 1 ст. 133 ЦК), а також створення та участь в довірчих товариствах (ст. 3 Декрету «Про довірчі товариства» [232]).
Право на зайняття підприємницькою діяльністю охоплює собою елементи цивільної правоздатності та дієздатності.
2. Здатність до вчинення правочинів та здійснення інших юридичних дій, що складають зміст підприємницької діяльності, виникає за умови державної реєстрації фізичної особи як підприємця, а також пов’язується з віком. Право на зайняття підприємництвом (за умови державної реєстрації) мають: 1) повнолітні фізичні особи; 2) неповнолітні особи, які набули повної дієздатності в зв’язку з реєстрацією шлюбу; 3) фізичні особи, які досягли шістнадцяти років, працюють за трудовим договором, або які записані матір'ю або батьком дитини, якщо повна цивільна дієздатність надана їм органом опіки та піклування або судом (ч. 1, 2 ст. 35 ЦК); 4) фізичні особи, яким виповнилось шістнадцять років та які за наявності згоди батьків (усиновлювачів), піклувальника або органу опіки та піклування (ч. 3 ст. 35 ЦК) на зайняття цієї особи підприємницькою діяльністю зареєстровані як підприємці.
3. Інші фізичні особи не вправі займатися підприємницькою діяльністю. За обставин, що зазначені в ст. 54 ЦК, управитель майна особи, яка не має права займатися підприємницькою діяльністю, здійснює таку діяльність від свого імені.
4. Фізична особа може займатися підприємницькою діяльністю за умови її реєстрації як суб'єкта підприємницької діяльності відповідно до закону [180]. Якщо ж особа не зареєстрована як суб'єкт підприємницької діяльності, а договори як підприємець уклала, то вона не вправі за цими підставами оспорювати ці договори. Викладене правило ч. 3 ст. 50 ЦК містить в собі дуже оригінальну правову конструкцію. З одного боку, опосередковано визнається, що правочин, який за його змістом може бути вчинений тільки особою, що має статус підприємця, не може бути вчинений особою, яка не має такого статусу. Якщо ж ця особа вчинила такий правочин, то він може бути визнаний судом недійсним. З іншого боку, ця особа позбавлена права оспорювати вчинені нею правочини, що могли вчинятись лише за наявності статусу підприємця, в зв'язку з відсутністю такого статусу. Тобто, правочин, що не відповідає законодавству, має виконуватись, поки суд не визнав його недійсним. Недійсним він може бути визнаний тільки за позовом іншої сторони чи заінтересованої особи.
5. Суб'єктами господарювання визнаються фізичні особи, що внаслідок належної реєстрації отримали статус підприємців. Статус фізичної особи як підприємця не позбавляє її можливості мати та здійснювати майнові права та обов'язки, що не охоплюються статусом підприємця. Відокремити статус підприємця від статусу звичайної фізичної особи досить трудно. Так, фізична особа може придбавати товари і як споживач, і як підприємець. Є ще більш складні випадки, коли фізична особа придбаває товари, роботи, послуги, що мають подвійне призначення (і для особистих потреб, і для підприємництва). Дещо схожа ситуація створюється і стосовно юридичних осіб у зв’язку з введенням в нормативний обіг поняття суб'єкта господарювання.
Стаття 51. Застосування до підприємницької діяльності фізичних осіб нормативно-правових актів, що регулюють підприємницьку діяльність юридичних осіб
1. До підприємницької діяльності фізичних осіб застосовуються нормативно-правові акти, що регулюють підприємницьку діяльність юридичних осіб, якщо інше не встановлено законом або не випливає із суті відносин.
1. Зміст Цивільного кодексу свідчить про те, що і укладачі його проекту, і законодавець намагались не виходити за межі предмету цивільного права, того кола суспільних відносин, що визначається в ст. 1 ЦК. Але ж в низці випадків законодавець вийшов за межі цього предмета. І це не дає підстав для того, щоб заперечувати чинність відповідних норм. Тому і правило ст. 51 ЦК не можна тлумачити лише так, що воно, за загальним правилом, поширює на підприємницьку діяльність фізичних осіб тільки норми цивільного права, що регулюють підприємницьку діяльність юридичних осіб. Із змісту ст. 51 ЦК випливає, що вона поширює на підприємницьку діяльність фізичних осіб дію норм і приватного, і публічного права, що регулюють підприємницьку діяльність юридичних осіб, зокрема, правил про порядок отримання ліцензій на здійснення окремих видів підприємницької діяльності. Це ж стосується положень законів, що звільняють певні категорії громадян від сплати державного мита. Відповідні громадяни підлягають звільненню від сплати державного мита, але при зверненні до господарського суду з позовом, пов'язаним з підприємницькою діяльністю, громадянин зобов'язаний сплатити державне мито на загальних підставах.
2. Викладене не є підставою для відмови фізичній особі, яка здійснює підприємницьку діяльність, у захисті права власності відповідно до ст. 41 Конституції України, що не поширюється на юридичних осіб (суб'єктів підприємницької діяльності та інших).
3. Фізичні особи — суб'єкти підприємницької діяльності визнаються суб’єктами господарювання (п. 2 ч. 2 ст. 55 ГК). Тому на їх відносини з приводу «безпосереднього здійснення господарської діяльності» (ч. 5 ст. З ГК) чи здійснення «господарської діяльності» взагалі (ч. 1 ст. 175 ГК) поширюється чинність Господарського кодексу. Такими є відносини фізичної особи — суб'єкта підприємницької діяльності з іншими суб'єктами господарювання та іншими юридичними особами, що виникають при здійсненні господарської діяльності.
Стаття 52. Цивільно-правова відповідальність фізичної особи—підприємця
1. Фізична особа — підприємець відповідає за зобов'язаннями, пов'язаними з підприємницькою діяльністю, усім своїм майном, крім майна, на яке згідно із законом не може бути звернено стягнення.
2. Фізична особа — підприємець, яка перебуває у шлюбі, відповідає за зобов'язаннями, пов'язаними з підприємницькою діяльністю, усім своїм особистим майном і часткою у праві спільної сумісної власності подружжя, яка належатиме їй при поділі цього майна.
1. На фізичних осіб — підприємців поширюється дія Переліку видів майна громадян, на яке не може бути звернено стягнення за виконавчими документами (додаток до Закону «Про виконавче провадження» [129]). Як і будь-яка інша фізична особа, фізична особа — підприємець, яка перебуває в шлюбі, відповідає за зобов'язаннями, пов'язаними з підприємницькою діяльністю, усім своїм особистим майном і часткою у спільній сумісній власності подружжя, яка належатиме йому при поділі цього майна. При цьому майно фізичної особи — підприємця вважається спільним сумісним майном подружжя, в тому числі і майно, що використовується виключно в підприємницькій діяльності одного із подружжя, як і інше майно, набуте в період шлюбу.
Стаття 53. Банкрутство фізичної особи — підприємця
1. Фізична особа, яка неспроможна задовольнити вимоги кредиторів, пов'язані із здійсненням нею підприємницької діяльності, може бути визнана банкрутом у порядку, встановленому законом.
1. Відносини, що виникають у зв'язку з неплатоспроможністю та банкрутством боржника — фізичної особи, яка є суб'єктом підприємницької діяльності, регулюються ст. 47 — 49 Закону «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» [134]. У разі банкрутства фізичної особи — підприємця до складу ліквідаційної маси включається все його майно, на яке може бути звернене стягнення з урахуванням Переліку видів майна громадян, на яке не може бути звернене стягнення за виконавчими документами (додаток до Закону «Про виконавче провадження»). Майно, що належить іншому із подружжя (чи відповідна доля у спільному майні) не включається до ліквідаційної маси.
Стаття 54. Управління майном, що використовується у підприємницькій діяльності, органом опіки та піклування
1. Якщо фізична особа — підприємець визнана безвісно відсутньою, недієздатною чи її цивільна дієздатність обмежена або якщо власником майна, яке використовувалося у підприємницькій діяльності, стала неповнолітня чи малолітня особа, орган опіки та піклування може призначити управителя цього майна.
Орган опіки та піклування укладає з управителем договір про управління цим майном.
2. При здійсненні повноважень щодо управління майном управитель діє від свого імені в інтересах особи, яка є власником майна.
3. У договорі про управління майном встановлюються права та обов'язки управителя.
Орган опіки та піклування здійснює контроль за діяльністю управителя майном відповідно до правил про контроль за діяльністю опікуна і піклувальника.
4. Договір про управління майном припиняється, якщо відпали обставини, на підставі яких він був укладений.
1. Заголовок статті, що коментується, давав можливість викласти в ній усі правила, які б регулювали відносини щодо управління майном, що використовується в підприємництві, якщо його власника немає, або він втратив право чи можливість використовувати його в такий спосіб, або це майно перейшло у власність неповнолітньої чи малолітньої особи. Але в тексті статті мова йде тільки про майно фізичної особи — підприємця. Щоправда, стосовно майна, власником якого стала неповнолітня або малолітня особа, зазначається, що тут йдеться про «майно, яке використовувалося у підприємницькій діяльності». Це формулювання має значно ширший зміст, ніж формулювання «майно, що належало фізичній особі — підприємцю», але контекст ст. 54 ЦК не дає змоги поширити чинність цієї статті за межі майна фізичної особи — підприємця.
Викладене виключає лише пряме застосування ст. 54 ЦК до майнових прав фізичної особи, яка є засновником (учасником) юридичної особи, які (права) стосуються останньої. Проте можливе застосування цієї статті за аналогією до випадків, коли суб'єкт корпоративних прав визнаний безвісно відсутнім, недієздатним або його дієздатність обмежена, а також до випадків, коли ці права відповідно до закону та установчих документів юридичної особи в порядку спадкування перейшли до неповнолітніх та малолітніх. Застосування за аналогією ст. 54 ЦК виключається тільки у випадках, коли відповідні відносини врегульовані ч. 4 ст. 72 ЦК.
2. Управитель майна, який використовується в підприємницькій діяльності, може призначатись за необхідності в наступних випадках: 1) якщо особа, що займалася підприємництвом, визнана безвісно відсутньою, недієздатною або її дієздатність обмежена; 2) якщо власником майна, що використовувалось в підприємницькій діяльності, стала неповнолітня або малолітня особа.
3. Управителя майна призначає орган опіки та піклування. Батьки (усиновлювачі), опікун, піклувальник, інші родичі фізичної особи — власника майна, що використовувалось у підприємницькій діяльності, не мають права самостійно вибирати управителя. Вони не мають також права укладати договір про довірче управління цим майном. Про призначення управителя орган опіки та піклування має видати розпорядчий акт.
4. Батьки (усиновлювачі), опікуни, піклувальник, інші родичі мають право оспорювати в суді розпорядчий акт про призначення управителя відповідно до ст. 21 ЦК. Тому при призначенні управителя майна доцільно було б враховувати думку названих осіб. При призначенні управителя майна належить за аналогією застосовувати ч. 4 ст. 63 ЦК щодо переважного вибору управителя майна.
5. Розпорядчий акт про призначення управителя майна є актом органу місцевого самоврядування, що є підставою для укладення органом опіки та піклування з управителем майна договору про довірче управління майном.
6. На відносини, що складаються між органом опіки та піклування та управителем, між управителем та власником майна, стосовно якого призначено управителя, поширюється дія ст. 1029 — 1045 ЦК, якщо це не суперечить змісту та суті цих відносин. Управитель має право на винагороду, розмір якої встановлюється договором, а також на відшкодування необхідних витрат, яких він зазнав при здійсненні управління майном (ст. 1042 ЦК).
7. Управитель діє від свого імені, але в інтересах власника майна. На управителя покладається обов'язок інформувати своїх контрагентів про те, що він, хоч і виступає від свого імені, проте є лише управителем, а не власником майна. Якщо управитель не виконав цієї вимоги, він несе за відповідними зобов'язаннями відповідальність всім своїм майном (ст. 1038 ЦК). На майно, що знаходиться в управлінні, при цьому стягнення не може бути звернено.
8. Майнові права, набуті управителем при здійсненні управління, включаються до складу майна, що знаходиться в управлінні, а обов'язки, що виникли при здійсненні управління, виконуються за рахунок цього майна. За рахунок цього майна виконуються обов'язки, що складають зміст відповідальності в зобов'язанні управителя.
9. На договори про управління майном, що укладаються відповідно до ст. 54 ЦК, поширюються також загальні положення про договори та зобов'язання з урахуванням особливостей, що встановлені цією статтею. Зокрема, договір про управління майном припиняється, якщо відпали обставини, на підставі яких він був укладений. Такими підставами є не тільки ті, що перелічені в ч. 1 ст. 54 ЦК (недієздатність чи обмеження дієздатності особи, якій належить майно, що використовується в підприємницької діяльності, перехід цього майна до малолітньої особи), а й припинення дії розпорядчого акта, яким призначено управителя майна.
ГЛАВА 6 ОПІКА ТА ПІКЛУВАННЯ
Стаття 55. Завдання опіки та піклування
1. Опіка та піклування встановлюються з метою забезпечення особистих немайнових і майнових прав та інтересів малолітніх, неповнолітніх осіб, а також повнолітніх осіб, які за станом здоров'я не можуть самостійно здійснювати свої права і виконувати обов'язки.
1. Стаття 55 ЦК не визначає всіх ознак опіки та піклування. У ній ці два поняття навіть не розмежовуються. Тут встановлюється лише мета опіки та піклування — забезпечення цивільних (особистих та майнових) прав та інтересів малолітніх, неповнолітніх, а також повнолітніх фізичних осіб, які не можуть самостійно здійснювати свої права та виконувати обов'язки. Таке визначення не дає можливості віднести до категорії опіки та піклування опіку над майном відповідних осіб (ст. 74), вибір помічника (ст. 78 ЦК). Проте правила про це включені до глави 6 Цивільного кодексу «Опіка та піклування», оскільки вони є близькими до опіки і піклування.
Стаття 56. Орган опіки та піклування
1. Органи, на які покладено здійснення опіки та піклування, їх права та обов'язки щодо забезпечення прав та інтересів фізичних осіб, які потребують опіки та піклування, встановлюються законом та іншими нормативно-правовими актами.
1. Стаття 56 ЦК не містить переліку органів, на які покладено функції опіки та піклування, не визначає прав та обов'язків цих органів, а лише відсилає до відповідних законів та інших нормативно-правових актів. Не визначаються ці органи і в Сімейному кодексі [39].
2. Відповідно до п. 1.3 Правил опіки та піклування [333] органами, що приймають рішення щодо опіки та піклування, є районні, районні в містах Києві та Севастополі державні адміністрації, виконавчі комітети міських, районних у містах, сільських, селищних рад. Безпосереднє ведення справ щодо опіки та піклування покладається на відповідні відділи та управління місцевих державних адміністрацій районів, районів в містах Києві та Севастополі, виконкомів міських чи районних у містах рад, а також виконкоми селищних і сільських рад. У селищах і селах справами опіки і піклування безпосередньо відають виконавчі комітети сільських і селищних рад.
Стаття 57. Обов'язок повідомляти про фізичних осіб, які потребують опіки або піклування
1. Особа, якій стало відомо про фізичну особу, яка потребує опіки або піклування, зобов'язана негайно повідомити про це орган опіки та піклування.
1. У цій статті сформульована норма адміністративного права, що покладає на кожного обов'язок повідомляти орган опіки та піклування про фізичну особу, яка потребує опіки або піклування. Оскільки юридична відповідальність за невиконання цього обов'язку не встановлена, сам цей обов'язок значною мірою втрачає юридичній зміст. Пункт 2.5 Правил опіки та піклування встановлює перелік установ та осіб, які повинні повідомляти про осіб, що потребують опіки та піклування (близькі родичі, житлові організації, установи освіти, органи у справах сім'ї та молоді, неповнолітніх, органи внутрішніх справ, соціального захисту, реєстрації актів громадянського стану, нотаріальні контори, суди, лікувально-профілактичні установи психіатричного профілю).
Стаття 58. Фізичні особи, над якими встановлюється опіка
1. Опіка встановлюється над малолітніми особами, які позбавлені батьківського піклування, та фізичними особами, які визнані недієздатними.
1. Стаття 58 ЦК визначає осіб, над якими може встановлюватись опіка. Такими особами є малолітні (віком до чотирнадцяти років) фізичні особи, які позбавлені батьківського піклування, та особи, визнані судом недієздатними (ст. 39 ЦК).
2. Позбавленими батьківського піклування вважаються діти, батьки яких померли, невідомі, визнані судом безвісно відсутніми чи померлими. Позбавленими батьківського піклування вважаються також діти, батьки яких (чи один із них) живі, але позбавлені батьківських прав, або прийнято рішення про відібрання дитини, або батьки визнані недієздатними, обмежено дієздатними, понад шість місяців не можуть займатися вихованням своїх дітей (засуджені до позбавлення волі, інваліди I, II груп), понад шість місяців не проживають з дитиною і не беруть участі в її вихованні, що підтверджується актами, складеними органами внутрішніх справ, відмовились від дітей, виїхали на постійне проживання або на постійну роботу за кордон, перебувають в довготривалому відрядженні, перебувають під слідством (п. 22 Правил опіки та піклування).
Стаття 59. Фізичні особи, над якими встановлюється піклування
1. Піклування встановлюється над неповнолітніми особами, які позбавлені батьківського піклування, та фізичними особами, цивільна дієздатність яких обмежена.
1. Над неповнолітніми особами (віком від чотирнадцяти до вісімнадцяти років) може встановлюватись піклування, якщо вони позбавлені батьківського піклування, яке визначається відповідно до п. 22 Правил опіки та піклування. Піклування встановлюється також над особами, що визнані судом обмежено дієздатними (ст. 36, 37 ЦК).
Стаття 60. Встановлення опіки та піклування судом
1. Суд встановлює опіку над фізичною особою у разі визнання її недієздатною і призначає опікуна за поданням органу опіки та піклування.
2. Суд встановлює піклування над фізичною особою у разі обмеження її цивільної дієздатності і призначає піклувальника за поданням органу опіки та піклування.
3. Суд встановлює опіку над малолітньою особою, якщо при розгляді справи буде встановлено, що вона позбавлена батьківського піклування, і призначає опікуна за поданням органу опіки та піклування.
4. Суд встановлює піклування над неповнолітньою особою, якщо при розгляді справи буде встановлено, що вона позбавлена батьківського піклування, і призначає піклувальника за поданням органу опіки та піклування.
(У ред. від 03.03.2005)
1. За результатами розгляду справи про визнання особи недієздатною, якщо суд приймає рішення про це, він вирішує і питання про встановлення опіки. Одночасно суд за поданням органу опіки та піклування призначає опікуна.
2. При прийнятті рішення про визнання громадянина обмежено дієздатним суд одночасно вирішує питання про встановлення піклування, а також призначає піклувальника за поданням органу опіки та піклування.
3. До компетенції суду належить також вирішення питання про встановлення опіки над малолітньою особою та про встановлення піклування над неповнолітньою особою, якщо при розгляді справи буде встановлено, що вони позбавлені батьківського піклування (п. 2.2 Правил опіки та піклування [333]). При цьому суд також призначає опікуна або піклувальника за поданням органу опіки та піклування.
Стаття 61. Встановлення опіки та піклування органом опіки та піклування
1. Орган опіки та піклування встановлює опіку над малолітньою особою та піклування над неповнолітньою особою, крім випадків, встановлених частинами першою та другою статті 60 цього Кодексу.
1. Встановлення опіки над малолітніми та піклування над неповнолітніми, якщо це не віднесено до компетенції суду, відноситься до компетенції органів опіки та піклування. Про це має бути виданий розпорядчий акт (рішення виконкому сільської, селищної, міської, районної в місті ради; розпорядження районної в містах Києві та Севастополі державної адміністрації). Цим же або іншим розпорядчим актом призначається опікун (піклувальник). Опікуну (піклувальнику) видається посвідчення встановленого зразка (п. 3.1 Правил опіки та піклування), в тому числі у випадках, коли опікун (піклувальник) призначаються судом.
Стаття 62. Місце встановлення опіки або піклування
1. Опіка або піклування встановлюються за місцем проживання фізичної особи, яка потребує опіки чи піклування, або за місцем проживання опікуна чи піклувальника.
1. Стаття 62 ЦК допускає можливість прийняття рішення про встановлення опіки та піклування як за місцем проживання фізичної особи, що потребує опіки та піклування, так і за місцем проживання опікуна чи піклувальника. Проте встановлення опіки та піклування за місцем проживання опікуна чи піклувальника є можливим, коли питання про встановлення опіки і піклування вирішується одночасно з призначенням опікуна чи піклувальника. У решті випадків на момент встановлення опіки чи піклування невідомо, хто буде опікуном чи піклувальником, що виключає встановлення опіки чи піклування за місцем проживання опікуна чи піклувальника.
Стаття 63. Призначення опікуна або піклувальника
1. Опікуна або піклувальника призначає орган опіки та піклування, крім випадків, встановлених статтею 60 цього Кодексу.
2. Опікуном або піклувальником може бути лише фізична особа з повною цивільною дієздатністю.
3. Фізична особа може бути призначена опікуном або піклувальником лише за її письмовою заявою.
4. Опікун або піклувальник призначаються переважно з осіб, які перебувають у сімейних, родинних відносинах з підопічним, з урахуванням особистих стосунків між ними, можливості особи виконувати обов'язки опікуна чи піклувальника.
При призначенні опікуна для малолітньої особи та при призначенні піклувальника для неповнолітньої особи враховується бажання підопічного.
5. Фізичній особі може бути призначено одного або кількох опікунів чи піклувальників.
(Із змін, від 03.03.2005)
1. Призначення опікунів та піклувальників належить до компетенції органів опіки та піклування, крім випадків, передбачених ст. 60 ЦК.
2. Про призначення опікуна чи піклувальника видається розпорядчий акт. Якщо орган опіки та піклування встановлює опіку чи піклування, він вправі в одному розпорядчому акті вирішити питання і про встановлення опіки чи піклування, і про призначення опікуна чи піклувальника.
3. Тільки особи з повного дієздатністю можуть бути призначені опікунами і піклувальниками. Пункт 3.2 Правил опіки та піклування не допускає призначення опікунами чи піклувальниками осіб, які не досягли вісімнадцяти років. Але це правило не може застосовуватись в частині, що суперечить ч. 2 ст. 63 ЦК (мається на увазі, що відповідно до ст. 35 ЦК можливе надання повної цивільної дієздатності особам у віці від шістнадцяти до вісімнадцяти років).
4. Призначення опікуном чи піклувальником можливе за наявності письмової заяви особи про призначення її опікуном або піклувальником.
5. Відповідно до ч. 4 ст. 63 ЦК опікун або піклувальник можуть призначатись переважно із тих осіб, які перебувають у сімейних, родинних відносинах з підопічним. При призначенні опікуна чи піклувальника повинні враховуватись також особисті стосунки з підопічним та можливості особи виконувати обов'язки опікуна чи піклувальника. Бажання підопічних повинне враховуватись при призначенні опікунів для малолітніх, що досягли віку десяти років (п. 3.1 Правил опіки та піклування), та піклувальників для неповнолітніх. Можливе призначення одного або кількох опікунів чи піклувальників стосовно однієї особи.
6. Рішення про призначення опікуна чи піклувальника може бути оскаржене шляхом подання до суду позовної заяви про визнання незаконним та скасування розпорядчого акта про призначення опікуна чи піклувальника. Підставою для звернення з позовом та для визнання незаконним і скасування розпорядчого акта є не тільки порушення вимог, що встановлюються ст. 63 ЦК до опікунів та піклувальників, а й будь-яке інше порушення інтересів підопічного. З таким позовом може звернутись будь-яка заінтересована фізична особа.
Стаття 64. Фізична особа, яка не може бути опікуном або піклувальником
1. Опікуном або піклувальником не може бути фізична особа:
1) яка позбавлена батьківських прав, якщо ці права не були поновлені;
2) поведінка та інтереси якої суперечать інтересам фізичної особи, яка потребує опіки або піклування.
1. Стаття 64 ЦК визначає тих осіб, які не можуть бути опікунами та піклувальниками. Це — особи, які позбавлені батьківських прав (якщо ці права не були відновлені), а також особи, поведінка та інтереси яких суперечать інтересам того, над ким встановлена опіка. Такі формулювання не є досить чітко визначеними, але ж вони як положення, що сформульовані в акті вищої юридичної сили, мають перевагу при правозастосуванні перед формально чітко визначеними, але такими, що не вповні відповідають закону, положеннями п. 3.2 Правил опіки та піклування [333].
2. Із ст. 64 ЦК не випливає заборона при призначенні опікуна або піклувальника враховувати і інші обставини. Оскільки метою опіки та піклування є забезпечення прав та інтересів підопічних осіб, опікуном чи піклувальником має призначатись особа, що здатна в найбільшій мірі ефективно виконати ці функції.
Стаття 65. Опіка або піклування над фізичною особою, щодо якої не призначено опікуна або піклувальника
1. До встановлення опіки або піклування і призначення опікуна чи піклувальника опіку або піклування над фізичною особою здійснює відповідний орган опіки та піклування.
1. Орган опіки та піклування безпосередньо виконує функції опікуна чи піклувальника, має відповідні права та несе обов'язки до встановлення опіки чи піклування та до призначення опікуна чи піклувальника.
2. Безпосередньо здійснюючи опіку чи піклування, орган опіки та піклування вправі вчиняти правочини від імені особи, яка не досягла віку чотирнадцяти років чи визнана недієздатною, давати згоду на здійснення правочинів особами з неповною цивільною дієздатністю та особами, щодо яких набрало законної сили рішення суду про обмеження їх дієздатності.
Стаття 66. Опіка або піклування над фізичною особою, яка перебуває у спеціальному закладі
1. Якщо над фізичною особою, яка перебуває у навчальному закладі, закладі охорони здоров'я або закладі соціального захисту населення, не встановлено опіку чи піклування або не призначено опікуна чи піклувальника, опіку або піклування над нею здійснює цей заклад.
1. До встановлення опіки або піклування над особами, що потребують цього та перебувають у дитячому, лікувальному, навчально-виховному закладі або закладі органу соціального захисту, опіку або піклування над ними здійснює цей заклад. Такі повноваження у названого закладу виникають з моменту початку перебування особи в цьому закладі. При цьому заклад здійснює всі повноваження опікуна чи піклувальника (вчинення правочинів, надання згоди на їх вчинення і інші).
Стаття 67. Права та обов'язки опікуна
1. Опікун зобов'язаний дбати про підопічного, про створення йому необхідних побутових умов, забезпечення його доглядом та лікуванням.
Опікун малолітньої особи зобов'язаний дбати про її виховання, навчання та розвиток.
2. Опікун має право вимагати повернення підопічного від осіб, які тримають його без законної підстави.
3. Опікун вчиняє правочини від імені та в інтересах підопічного.
4. Опікун зобов'язаний вживати заходів щодо захисту цивільних прав та інтересів підопічного.
1. Права та обов'язки опікуна, що сформульовані в ст. 67 ЦК, слід розглядати як такі, що одночасно складають зміст цивільно-правових відносин між опікуном та підопічним та адміністративно-правових відносин, в яких опікун знаходиться з органом опіки та піклування.
2. На опікуна покладаються обов'язки піклування про підопічного, про створення йому необхідних побутових умов, про забезпечення його доглядом та лікуванням. Якщо підопічний є малолітнім, опікун зобов'язаний також дбати про його виховання, навчання та розвиток. Захист прав та інтересів підопічного також є обов'язком опікуна.
3. Опікун має право вимагати повернення підопічного від осіб, що його тримають без законної підстави. Опікуну надається право вчиняти правочини від імені підопічного та в його інтересах. Якщо правочин вчинено не в інтересах підопічного, він суперечить ч. 3 ст. 67 ЦК, а тому на підставі ч. 1 ст. 203 та ч. 1 ст. 215 ЦК такий правочин має бути визнаний недійсним.
Стаття 68. Правочини, які не може вчиняти опікун
1. Опікун, його дружина, чоловік та близькі родичі (батьки, діти, брати, сестри) не можуть укладати з підопічним договорів, крім передання майна підопічному у власність за договором дарування або у безоплатне користування за договором позички.
2. Опікун не може здійснювати дарування від імені підопічного, а також зобов'язуватися від його імені порукою.
1. Стаття 68 ЦК вкрай обмежує коло правочинів, які можуть здійснювати з підопічним опікун, його дружина, чоловік та близькі родичі, до яких віднесені батьки, діти, брати, сестри. За аналогією це правило треба застосовувати і до усиновлювачів та усиновлених. Ці особи мають укладати з підопічним тільки правочини щодо передання підопічному майна в порядку дарування або надання йому майна в безоплатне користування. При розгляді спорів між підопічним та названими особами опікун не може бути представником підопічного.
2. Опікуну прямо забороняється здійснювати дарування від імені підопічного та укладати від імені підопічного як поручителя договір поруки.
Стаття 69. Права та обов'язки піклувальника
1. Піклувальник над неповнолітньою особою зобов'язаний дбати про створення для неї необхідних побутових умов, про її виховання, навчання та розвиток.
Піклувальник над фізичною особою, цивільна дієздатність якої обмежена, зобов'язаний дбати про її лікування, створення необхідних побутових умов.
2. Піклувальник дає згоду на вчинення підопічним правочинів відповідно до статей 32 та 37 цього Кодексу.
3. Піклувальник зобов'язаний вживати заходів щодо захисту цивільних прав та інтересів підопічного.
1. Піклувальник несе такі ж цивільно- та адміністративно-правові обов'язки, як і опікун. Більш детально вони викладаються в п. 4 Правил опіки та піклування.
Стаття 70. Правочини, на вчинення яких піклувальник не може давати згоду
1. Піклувальник не може давати згоду на укладення договорів між підопічним та своєю дружиною (своїм чоловіком) або своїми близькими родичами, крім передання
майна підопічному у власність за договором дарування або у безоплатне користування на підставі договору позички.
1. Правочини, на вчинення яких дає згоду піклувальник, визначаються виходячи із ч. 2 ст. 32, ч. 3 ст. 37 ЦК. За будь-яких умов піклувальник не може давати згоду на укладення договорів між підопічним та дружиною, чоловіком або близькими родичами піклувальника (крім договорів про передання підопічному майна у власність на підставі договору дарування та у користування на підставі договору позички).
Стаття 71. Правочини, які вчиняються з дозволу органу опіки та піклування
1. Опікун не має права без дозволу органу опіки та піклування:
1) відмовитися від майнових прав підопічного;
2) видавати письмові зобов'язання від імені підопічного;
3) укладати договори, які підлягають нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, в тому числі договори щодо поділу або обміну житлового будинку, квартири;
4) укладати договори щодо іншого цінного майна.
2. Піклувальник має право дати згоду на вчинення правочинів, передбачених частиною першою цієї статті, лише з дозволу органу опіки та піклування.
1. Опікун вчиняє правочини від імені осіб віком до чотирнадцяти років та недієздатних. Але деякі правочини він вправі вчиняти тільки за наявності згоди органу опіки та піклування. Така згода має даватись шляхом видання розпорядчого акту органу опіки та піклування.
2. Опікун не має права без згоди органу опіки та піклування відмовлятися від майнових прав підопічного та видавати письмові зобов'язання від імені підопічного. Наведені тут положення пп. 1 та 2 ч. 1 ст. 71 ЦК належить застосовувати з урахуванням того, що поняття відмови від майнових прав та видачі письмових зобов'язань не слід тлумачити широко. Передання майнових прав, що здійснюється за відповідну плату, не є відмовою, як і прийняття письмово оформленого зобов'язання за відповідну плату не є «видачею письмового зобов'язання».
3. Опікун не вправі укладати від імені підопічного без згоди органу опіки та піклування договори, що підлягають нотаріальному посвідченню або державній реєстрації, «в тому числі договори про розподіл або обмін житлового будинку, квартири».
4. Заборону опікунам укладати договори щодо іншого цінного майна слід тлумачити як таку, що поширюється як на передання такого майна, що належить підопічному, іншим особам, у власність чи користування за плату, так і на придбання такого майна у власність підопічного або одержання його в користуванні.
5. На вчинення правочинів, що зазначені в ч. 1 ст. 71 ЦК, піклувальник вправі давати згоду лише за наявності розпорядчого акта органу опіки та піклування про надання дозволу на вчинення такого правочину.
6. Стаття, що коментується, не визначає форми, в якій повинна даватися згода піклувальника на вчинення правочину підопічним. Оскільки надання такої згоди є вчиненням правочину, при цьому слід додержуватись правил про форми правочинів (ст. 205, 206 ЦК), тобто згода повинна надаватись в письмовій формі. Правило ч. 2 ст. 32 ЦК про письмову форму та нотаріальне посвідчення згоди на вчинення неповнолітніми правочинів щодо транспортних засобів та нерухомого майна має за аналогією застосовуватись і до вчинення таких правочинів обмежено дієздатними особами.
Стаття 72. Управління майном особи, над якою встановлено опіку
1. Опікун зобов'язаний дбати про збереження та використання майна підопічного в його інтересах.
2. Якщо малолітня особа може самостійно визначити свої потреби та інтереси, опікун, здійснюючи управління її майном, повинен враховувати її бажання.
3. Опікун самостійно здійснює витрати, необхідні для задоволення потреб підопічного, за рахунок пенсії, аліментів, відшкодування шкоди у зв'язку з втратою годувальника, допомоги на підопічну дитину та інших соціальних виплат, призначених на підопічну дитину відповідно до законів України, доходів від майна підопічного тощо.
4. Якщо підопічний є власником нерухомого майна або майна, яке потребує постійного управління, опікун може з дозволу органу опіки та піклування управляти цим майном або передати його за договором в управління іншій особі.
(Із змін, від 21.05.2009)
1. У статті, що коментується, викладено два розуміння категорії управління майном підопічного, що відрізняються за критерієм майна, управління яким здійснюється.
2. У частинах 1—3 цієї статті термін «управління майном» не використовується, але ж із заголовку статті треба зробити висновок про те, що права та обов'язки опікуна, що надаються опікунові частинами 1 — 3 ст. 72 ЦК, входять до складу управління майном.
3. Оскільки опікун здійснює майнові права підопічного, ст. 72 ЦК приписує опікунові дбати про збереження та використання майна підопічного в його інтересах. При управлінні майном опікун повинен враховувати бажання підопічного, якщо малолітній в змозі самостійно визначити свої потреби.
4. У ч. 4 ст. 72 ЦК прямо зазначається, що стосовно нерухомого майна та майна, яке потребує постійного управління, опікун з дотриманням правил цієї статті здійснює функції управління майном.
5. Права та обов'язки опікуна щодо майна підопічного визначені в ч. 3 ст. 67, ст. 68, 70, 71 ЦК. Крім цих прав та обов'язків, ст. 72 ЦК покладає на опікуна обов'язки та надає йому прав, що охоплюються категорією управління майном. Таким чином, право управління майном підопічного надає опікуну більш широких прав, ніж тільки вчинення правочинів. Колізія між ч. 3 ст. 67, ст. 68, 70 та 71 ЦК, з одного боку, та ст. 72 ЦК — з іншого, вирішується шляхом визнання першої групи правил спеціальними, а другої — загальними. Тобто опікун управляє майном відповідно до ст. 72 ЦК. За аналогією до цих відносин у відповідних випадках застосовуються правила ст. 1029 — 1045 ЦК. Але при здійсненні опікуном правочинів він повинен діяти від імені підопічного, а не від свого імені, та додержуватись інших правил, що встановлені ч. 3 ст. 67, ст. 68, 71 ЦК. Це стосується і нерухомого майна та майна, що потребує постійного управління.
6. Нерухоме майно зазвичай не потребує управління, як воно розуміється в ч. 4 ст. 72 ЦК. Стосовно нього опікун може здійснювати права власника відповідно до ч. 1 — 3 ст. 72 ЦК та ч. 3 ст. 67, ст. 68, 70, 71 ЦК, не одержуючи від органу опіки та піклування спеціального дозволу на здійснення управління. Але постійного управління потребує підприємство, частка в статутному капіталі чи майні юридичної особи, що належить підопічному, акції. На здійснення управління таким майном опікун повинен одержати дозвіл органу опіки та піклування, що оформляється розпорядчим актом цього органу. Опікун може передати управління таким майном іншій особі. Для цього потрібний дозвіл органу опіки та піклування, на підставі якого укладається договір з додержанням вимог ст. 1130, 1031 ЦК.
7. Стаття, що коментується, поширюється на управління майном, що використовується в підприємницькій діяльності, в тому числі на корпоративні права.
Стаття 73. Право опікуна та піклувальника на плату за виконання ними своїх обов'язків
1. Підстави виникнення права на оплату послуг опікуна та піклувальника, її розмір та порядок виплати встановлюються Кабінетом Міністрів України.
1. Стаття, що коментується, передбачає, що нормативно-правовим актом Кабінету Міністрів повинні визначатись: 1) підстави права опікуна та піклувальника на оплату послуг щодо опіки та піклування; 2) розмір цієї плати; 3) порядок здійснення виплати. До цього часу постанова Кабінету Міністрів з цього приводу не приймалась.
Стаття 74. Опіка над майном
1. Якщо у особи, над якою встановлено опіку чи піклування, є майно, що знаходиться в іншій місцевості, опіка над цим майном встановлюється органом опіки та піклування за місцезнаходженням майна.
Опіка над майном встановлюється також в інших випадках, встановлених законом.
1. Частина 1 ст. 74 ЦК стосується опіки над майном осіб, над якими встановлена опіка або піклування, якщо це майно знаходиться в іншій місцевості. Під іншою місцевістю при цьому розуміється місцевість, що виходить за межі повноважень цього органу опіки та піклування. Опіка над цим майном встановлюється органом опіки та піклування за місцем знаходження майна шляхом прийняття розпорядчого акта про встановлення опіки над майном та призначення опікуна над майном.
2. Правило ч. 2 ст. 74 ЦК допускає можливість встановлення опіки над майном в інших випадках. Але це не дає підстав стверджувати, що правило ч. 1 ст. 74 ЦК можна поширювати на опіку над майном осіб, що визнані безвісно відсутніми. Відповідно до ч. 1 ст. 44 ЦК опіку над майном безвісно відсутнього встановлює нотаріус.
Стаття 75. Звільнення опікуна та піклувальника
1. Суд, якщо він призначив опікуна чи піклувальника, або орган опіки та піклування за заявою особи звільняє її від повноважень опікуна або піклувальника. Ця заява розглядається судом або органом опіки та піклування протягом одного місяця.
Особа виконує повноваження опікуна або піклувальника до винесення рішення про звільнення її від повноважень опікуна або піклувальника чи до закінчення місячного строку від дня подання заяви, якщо вона не була розглянута протягом цього строку.
2. Суд, якщо він призначив піклувальника, або орган опіки та піклування може звільнити піклувальника від його повноважень за заявою особи, над якою встановлено піклування.
3. За заявою органу опіки та піклування суд може звільнити особу від повноважень опікуна або піклувальника у разі невиконання нею своїх обов'язків, порушення прав підопічного, а також у разі поміщення підопічного до навчального закладу, закладу охорони здоров'я або закладу соціального захисту.
(Із змін, від 03.03.2005, 17.01.2006)
1. Ця стаття передбачає звільнення опікуна або піклувальника від таких обов'язків за заявою опікуна (піклувальника), за заявою особи, над якою встановлено піклування, а також за заявою органу опіки та піклування, що подається до суду.
2. Опікун чи піклувальник має право в будь-який час на свій розсуд подати заяву про його звільнення від цих обов'язків. Заява подається до суду або органу опіки та піклування (залежно від того, який орган призначив опікуна чи піклувальника) і має бути розглянута впродовж одного місяця. До спливу цього строку опікун (піклувальник) повинен виконувати свої обов'язки. Звільнення особи від обов'язків опікуна або піклувальника має здійснюватись шляхом прийняття рішення суду або розпорядчого акта органу опіки та піклування.
3. Піклувальник може бути звільнений від цих обов'язків за заявою особи, над якою встановлено піклування. Питання доцільності звільнення піклувальника суд або орган опіки та піклування вирішує з урахуванням інтересів особи, над якою встановлено піклування.
4. До повноваження суду належить звільнення особи від обов'язків опікуна чи піклувальника за заявою органу опіки та піклування. Підставою звільнення особи від обов'язків опікуна чи піклувальника може бути тільки: 1) невиконання особою обов'язків опікуна чи піклувальника; 2) поміщення підопічного до дитячого, лікувального, навчально-виховного закладу або закладу органу соціального захисту. Слід, однак, враховувати, що перелічені заклади мають право виконувати обов'язки опікуна чи піклувальника, поки опіку чи піклування не встановлено, або не призначено опікуна чи піклувальника (ст. 66 ЦК).
5. Звільнення опікуна чи піклувальника не припиняє опіки чи піклування, які були належне встановлені, а лише вимагає призначення нового опікуна чи піклувальника. У період від звільнення опікуна чи піклувальника і до призначення нового опіку чи піклування здійснює відповідний орган опіки та піклування.
Стаття 76. Припинення опіки
1. Опіка припиняється у разі переданні малолітньої особи батькам (усиновлювачам).
2. Опіка припиняється у разі досягнення підопічним чотирнадцяти років. У цьому разі особа, яка здійснювала обов'язки опікуна, стає піклувальником без спеціального рішення щодо цього.
3. Опіка припиняється у разі поновлення цивільної дієздатності фізичної особи, яка була визнана недієздатною.
1. Припинення опіки здійснюється шляхом прийняття розпорядчого акта органу опіки та піклування. Лише припинення опіки в зв'язку з досягненням підопічним віку чотирнадцяти років не потребує прийняття такого акта: в цьому разі опікун стає піклувальником без спеціального рішення щодо цього.
2. Цивільно-правові відносини щодо опіки припиняються фактом поновлення дієздатності підопічного. Видання розпорядчого акта органом та піклування і в цьому разі не є обов'язковим для припинення цивільно-правових відносин щодо опіки, але воно необхідне для припинення адміністративно-правових відносин між опікуном і органом опіки та піклування і оформлення такого припинення.
Стаття 77. Припинення піклування
1. Піклування припиняється у разі:
1) досягнення фізичною особою повноліття;
2) реєстрації шлюбу неповнолітньої особи;
3) надання неповнолітній особі повної цивільної дієздатності;
4) поновлення цивільної дієздатності фізичної особи, цивільна дієздатність якої була обмежена.
1. Цивільно-правові та публічно-правові відносини щодо піклування припиняються без видання органом опіки та піклування розпорядчого акта з настанням юридичних фактів, що перелічені в ст. 77 ЦК. Цивільно-правові відносини щодо піклування в зв'язку з досягненням особою повноліття припиняються в день досягнення повноліття, в зв'язку з реєстрацією шлюбу неповнолітнім — з моменту реєстрації шлюбу, в зв'язку з наданням повної дієздатності — з дня видання розпорядчого акта про надання повної дієздатності, з дня набрання законної сили рішенням суду про надання повної дієздатності, з дня державної реєстрації особи віком від шістнадцяти до вісімнадцяти років як підприємця (ст. 35 ЦК), в зв'язку з поновленням дієздатності особи, дієздатність якої раніше була обмежена, — з дня набрання законної сили рішенням суду про поновлення дієздатності.
Стаття 78. Надання дієздатній фізичній особі допомоги у здійсненні її прав та виконанні обов'язків
1. Дієздатна фізична особа, яка за станом здоров'я не може самостійно здійснювати свої права та виконувати обов'язки, має право обрати собі помічника.
Помічником може бути дієздатна фізична особа.
За заявою особи, яка потребує допомоги, ім'я її помічника реєструється органом опіки та піклування, що підтверджується відповідним документом.
2. Помічник має право на одержання пенсії, аліментів, заробітної плати, поштової кореспонденції, що належать фізичній особі, яка потребує допомоги.
3. Помічник має право вчиняти дрібні побутові правочини в інтересах особи, яка потребує допомоги, відповідно до наданих йому повноважень.
4. Помічник представляє особу в органах державної влади, органах влади Автономної Республіки Крим, органах місцевого самоврядування та організаціях, діяльність яких пов'язана з обслуговуванням населення.
Помічник може представляти фізичну особу в суді лише на підставі окремої довіреності.
5. Послуги помічника є оплатними, якщо інше не визначено за домовленістю сторін.
6. Помічник може бути у будь-який час відкликаний особою, яка потребувала допомоги. У цьому разі повноваження помічника припиняються.
1. Значне коло людей не можуть бути визнані недієздатними, але не мають змоги належне здійснювати свої права та виконувати обов'язки внаслідок незадовільного стану здоров'я. Це — не тільки люди похилого віку, а і інваліди. Якщо особа є дієздатною, і підстав для визнання її недієздатною також немає, але вона за станом здоров'я не може самостійно здійснювати свої права та виконувати обов'язки, така особа може обрати собі помічника. Із ст. 78 ЦК можна зробити висновок про те, що права помічника на представництво виходять за межі цивільного права, зокрема, помічник представляє відповідну особу в державних органах, органах місцевого самоврядування.
2. Хоч обрання помічника є приватним правом особи (це відповідає умовам обрання помічника, що наводяться в ч. 1 ст. 78 ЦК), все ж помічник (його ім'я) реєструється органом опіки та піклування, і йому видається документ встановленого зразка, що передбачає видання відповідного розпорядчого акта. Це здійснюється за заявою, яку подає особа, що потребує послуг помічника, до органу опіки та піклування.
3. Помічником може бути фізична особа, що має повну цивільну дієздатність.
4. Помічникові надається право вчиняти дрібні побутові правочини. Але при цьому в ч. 4 ст. 78 ЦК зроблено посилання на надані помічнику повноваження. Це означає, що обсяг прав помічника на вчинення дрібних побутових правочинів має бути визначений в розпорядчому акті щодо призначення помічника відповідно до заяви особи, що потребує послуг помічника.
5. Частина 3 ст. 78 ЦК визначає ті права помічника на представництво, які він має за законом в силу призначення його помічником. Це — права на одержання пенсії, аліментів, заробітної плати, поштових відправлень, що належать фізичній особі, яка потребує допомоги.
6. У силу ч. 5 ст. 78 ЦК помічник має право представляти особу, яка потребує його послуг, у відносинах з органами державної влади, органами влади Автономної Республіки Крим, органами місцевого самоврядування та організаціями, що здійснюють обслуговування населення.
7. У суді помічник може представляти особу, яка потребує послуг помічника, на підставі окремої довіреності, що оформляється відповідно до вимог процесуального законодавства, або (якщо це можливо) за усною заявою довірителя з занесенням її до протоколу судового засідання (п. 5 частини першої ст. 113 ЦПК [44]).
8. Послуги помічника є оплатними, якщо інше не передбачене домовленістю сторін. Оплатність послуг помічника та посилання в ч. 6 ст. 78 ЦК на домовленість свідчать про те, що правовідносини між помічником та особою, для надання допомоги якій він призначений, близькі до зобов'язань, що зумовлює застосування до цих відносин за аналогією норм зобов'язального права.
9. Правовідносини між помічником та особою, якій він надає допомогу, припиняються в будь-який час шляхом подання до органу опіки та піклування заяви про відкликання помічника. Ця заява має і публічно-правове значення: вона є підставою для видання розпорядчого акта органом опіки та піклування, яким припиняються правовідносини помічника з цим органом.
Стаття 79. Оскарження дій опікуна, рішень органу опіки та піклування
1. Дії опікуна можуть бути оскаржені заінтересованою особою, в тому числі родичами підопічного, до органу опіки та піклування або до суду.
2. Рішення органу опіки та піклування може бути оскаржено до відповідного органу, якому підпорядкований орган опіки та піклування, або до суду.
1. Малолітні та інші особи, над якими встановлено опіку, не можуть самі захищати свої права перед опікуном у силу відсутності необхідної дієздатності. Тому право оскаржити дії опікуна надається будь-якій заінтересованій особі. Родичі підопічного — лише одна категорія осіб, які можуть оскаржувати дії опікуна. Юридичні особи зазвичай такого права не мають, оскільки дії опікуна їх права та інтереси не зачіпають. Але громадська чи благодійна організація, що створена з метою захисту прав та інтересів малолітніх, які залишились без батьківського піклування, вправі звернутись до органу опіки та піклування або до суду із скаргою на дії опікуна, оскільки ці дії знаходяться в сфері інтересів такої організації.
2. Правило про право оскаржити дії опікуна за аналогією поширюється і на бездіяльність опікуна.
3. Органами, що здійснюють захист прав та інтересів підопічних, є органи опіки та піклування і суд. Можливості органу опіки та піклування при цьому є досить обмеженими. У відповідь на скаргу вони можуть перевірити діяльність опікуна (п. 4.14 Правил опіки та піклування [333]), звернути його увагу на порушення своїх обов'язків. Навіть питання про звільнення особи від обов'язків опікуна в зв’язку з невиконанням обов'язків вирішується не органом опіки та піклування, а судом (ч. 3 ст. 75 ЦК). Врешті-решт, і рішення органу опіки та піклування за скаргою може бути оскаржене не тільки до органу, якому підпорядкований орган опіки та піклування, а й до суду. Проте є й такі дії, які вправі здійснювати тільки орган опіки та піклування. Так, заінтересовані особи вправі звертатись до органу опіки та піклування з клопотаннями про подання цим органом до суду заяви про звільнення опікуна. Якщо орган опіки та піклування не задовольнить таке клопотання, ніхто не має права звертатись до суду з заявою про звільнення опікуна. Тому відмова в такому клопотанні має оскаржуватись в судовому порядку, а суд за наявності підстав зобов'язує орган опіки та піклування звернутись до суду з заявою про звільнення опікуна.
4. У ст. 79 ЦК не йдеться про оскарження дій піклувальника. Немає й іншої статті, яка б вирішувала ці питання. Проте в силу загальних правил ст. 15 — 17 ЦК за особами, над якими встановлено піклування, слід визнати право звертатись до органу опіки та піклування зі скаргами на дії піклувальника. Але звертатись до суду з позовними заявами, наприклад, про примусове виконання піклувальником обов'язку в натурі, про примушення надати дозвіл на вчинення певного правочину, неповнолітні не мають права.
ПІДРОЗДІЛ 2 ЮРИДИЧНА ОСОБА
ГЛАВА 7 ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ ПРО ЮРИДИЧНУ ОСОБУ
Стаття 80. Поняття юридичної особи
1. Юридичною особою є організація, створена і зареєстрована у встановленому законом порядку.
Юридична особа наділяється цивільною правоздатністю і дієздатністю, може бути позивачем та відповідачем у суді.
1. Юридична особа визнається в ст. 80 ЦК організацією. Але це не має істотного значення, оскільки будь-яких правових наслідків від наявності чи відсутності ознак організації не наступає. Та і ознаки організації цивільне законодавство України не визначає. Навряд чи можна говорити про організацію, що складається із однієї особи. Але ж створити юридичну особу, засновником якої буде одна фізична особа, можливо. І вона може існувати, хоч би в ній працювала одна особа — той же засновник, З урахуванням цього юридичну особу слід визначати як таке соціальне утворення, яке відповідно до закону має такий статус. Тобто юридична особа відрізняється від соціальних утворень, що не мають такого статусу, суто за формальним критерієм.
2. Юридична особа наділяється цивільною правоздатністю та дієздатністю. У силу цього юридична особа може набувати через дії своїх органів майнових та особистих немайнових прав та нести цивільно-правові обов'язки.
3. У ст. 80 ЦК зазначається на право юридичної особи бути позивачем та відповідачем в суді. Таке ж правило випливає із ч. 2 ст. 30 ЦПК [44], яка визнає право бути позивачами та відповідачами в суді за організаціями, що користуються правами юридичної особи.
4. Господарський кодекс [42] досить широко використовує поняття юридичної особи (п. 1 ч. 1 ст. 55; ч. 7 ст. 59; ч. 4 ст. 62; ч. 2 ст. 175 ГК тощо). Разом з тим, Господарський кодекс вводить в нормативний обіг поняття суб'єкта господарювання. Поняття суб'єкта господарювання не співпадає з поняттям юридичної особи. Є такі суб'єкти господарювання, які не мають статусу юридичної особи. Це фізичні особи — підприємці (ст. 128 ГК).
Стаття 81. Види юридичних осіб
1. Юридична особа може бути створена шляхом об'єднання осіб та (або) майна.
2. Юридичні особи, залежно від порядку їх створення, поділяються на юридичних осіб приватного права та юридичних осіб публічного права.
Юридична особа приватного права створюється на підставі установчих документів відповідно до статті 87 цього Кодексу.
Юридична особа публічного права створюється розпорядчим актом Президента України, органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування.
3. Цим Кодексом встановлюються порядок створення, організаційно-правові форми, правовий статус юридичних осіб приватного права.
Порядок утворення та правовий статус юридичних осіб публічного права встановлюються Конституцією України та законом.
4. Юридична особа може бути створена шляхом примусового поділу (виділу) у випадках, встановлених законом.
1. Юридична особа може створюватися шляхом об'єднання осіб. Проте положення про можливість створення юридичної особи шляхом об'єднання осіб та (або) майна не виключає можливості створення юридичної особи іншим шляхом. Юридичні особи як приватного, так і публічного права, можуть створюватись одним засновником, що не передбачає об'єднання осіб або майна.
2. Закон не завжди вважає обов'язковим об'єднання майна з метою створення юридичної особи чи передання юридичній особі, що створюється, певного майна. Спеціальні правила з цього приводу встановлюються різні: від суворих вимог щодо обсягу майна, яке має бути об'єднане (передане юридичній особі) при її створенні та видів такого майна, до встановлення обов'язкової вимоги про об'єднання майна (передання майна) або навіть до відсутності і такої вимоги.
3. Щодо об'єднання осіб з метою створення юридичної особи, то тут також передбачаються різні можливості. Установа (ч. 3 ст. 83; ст. 101 — 103 ЦК) взагалі не може розглядатись як об'єднання осіб, оскільки засновники не беруть участі в управлінні нею. Немає підстав стверджувати, що об'єднанням осіб є акціонерне товариство, оскільки акціонером, незалежно від волі органів акціонерного товариства, стає особа, яка за договором з власником акцій придбаває акції у власність. Стосовно товариств з обмеженою та додатковою відповідальністю в більшій мірі можна говорити про те, що вони є об'єднанням осіб. Ознака об'єднання осіб чітко виражена в повних товариствах, виробничих кооперативах.
4. Стаття 81 ЦК вперше у вітчизняному законодавстві вводить поділ юридичних осіб на юридичних осіб приватного права та юридичних осіб публічного права. Це може мати суттєве значення для правового регулювання майнових відносин з участю юридичних осіб. Недостатня врегульованість особливостей правового статусу юридичних осіб публічного права дала підставу Федеральному суду Канади у справі з участю Фонду державного майна України зробити висновок про «необхідність застосування законодавства Канади для визначення критеріїв, за якими законодавство України вважатиме особу окремим суб'єктом права...».
Поділ юридичних осіб на дві зазначені категорії може мати значення і для застосування ст. 1 Додаткового протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод [8], що поширюється на юридичних осіб. В одному із спеціальних видань (Европейская Конвенция о защите прав человека и основных свобод. Статья 10. Право на свободу выражения своего мнения. Прецеденты и комментарии. — М.: Российская академия правосудия, 2001. — С. 48) зазначається на те, що суб'єктами права власності в розумінні зазначеної статті є будь-які особи, в тому числі і юридичні особи — органи влади, місцевого самоврядування, держави, комунальні утворення. Але очевидно, що юридичні особи публічного права не зможуть захищати свої майнові права відповідно до названої Конвенції. Навряд чи можливе це навіть стосовно юридичних осіб приватного права, що утворені державою або територіальними громадами, якщо ці засновники залишаються єдиними суб'єктами корпоративних прав стосовно таких юридичних осіб.
5. Юридичні особи приватного права створюються в порядку, що визначається Цивільним кодексом (ст. 87). Цим же Кодексом визначаються організаційно-правові форми та правовий статус юридичних осіб приватного права.
6. Юридичні особи публічного права створюються шляхом прийняття органом державної влади чи місцевого самоврядування розпорядчого акта. Але ці органи не позбавлені права створювати і юридичні особи приватного права. Такі юридичні особи створюються на підставі затверджених зазначеними органами установчих документів відповідно до ч. 2 та 3 ст. 91 ЦК. Цивільний кодекс не визначає порядку створення, організаційно-правових форм та правового статусу юридичних осіб публічного права. Ці питання мають вирішуватися спеціальними законами. Зокрема, такими є Господарський кодекс, що визначає правовий статус державних комерційних і казенних підприємств, комунальних комерційних і некомерційних підприємств. Але слід враховувати також і положення ст. 82 ЦК, яка є спеціальною стосовно ст. 81 ЦК і поширює на юридичних осіб публічного права у цивільних відносинах чинність Цивільного кодексу (якщо інше не встановлено законом).
7. Правило ч. 3 ст. 81 ЦК про визначення цим Кодексом порядку створення, організаційно-правових форм і юридичного статусу тільки юридичних осіб приватного права розмежовує юридичних осіб приватного і публічного права. Але це розмежування не є абсолютним. У певних межах не виключається перетворення юридичної особи публічного права в юридичну особу приватного права і навпаки.
Стаття 82. Участь юридичних осіб публічного права у цивільних відносинах
1. На юридичних осіб публічного права у цивільних відносинах поширюються положення цього Кодексу, якщо інше не встановлено законом.
1. На цивільні відносини з участю юридичних осіб публічного права поширюються норми Цивільного кодексу та інших актів цивільного законодавства. Це спеціальне правило, яке підлягає переважному застосуванню перед правовим приписом, який непрямо випливає із ч. 3 ст. 81 ЦК, виявляється при тлумаченні висновком від протилежного та виключає встановлення правового статусу юридичних осіб публічного права Цивільним кодексом (при цьому слід враховувати, що правовий статус певного мірою співпадає з цивільними правовідносинами). Зокрема, юридичні особи публічного права, як і інші суб'єкти цивільного права, можуть набувати права власності на підставах, не заборонених законом (ст. 329 ЦК). Але із правила ст. 82 ЦК законом можуть встановлюватись винятки. Численні винятки встановлюються Господарським кодексом [42] стосовно державних комерційних і казенних підприємств, комунальних комерційних і некомерційних підприємств як спеціально, так і шляхом встановлення особливостей правового регулювання майнових правовідносин суб'єктів господарювання, до яких належать і названі підприємства.
Стаття 83. Організаційно-правові форми юридичних осіб
1. Юридичні особи можуть створюватися у формі товариств, установ та в інших формах, встановлених законом.
2. Товариством є організація, створена шляхом об'єднання осіб (учасників), які мають право участі у цьому товаристві. Товариство може бути створено однією особою, якщо інше не встановлено законом.
Товариства поділяються на підприємницькі та непідприємницькі.
3. Установою є організація, створена однією або кількома особами (засновниками), які не беруть участі в управлінні нею, шляхом об'єднання (виділення) їхнього майна для досягнення мети, визначеної засновниками, за рахунок цього майна.
Особливості правового статусу окремих видів установ встановлюються законом.
4. Положення цієї глави застосовуються до всіх товариств та установ, якщо інші правила для окремих видів товариств або установ не встановлені законом.
1. Ця стаття стосується тільки юридичних осіб приватного права, хоч, в принципі, проблема організаційно-правових форм існує і стосовно юридичних осіб публічного права. Так, державні комерційні і казенні підприємства — це дві організаційно-правові форми державних підприємств-юридичних осіб публічного права.
2. Цивільний кодекс досить широко використовує поняття організаційно-правової форми юридичних осіб. Термін «організаційно-правова форма» використовується також в інших законодавчих актах (наприклад, в Законі «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб — підприємців» [192]). Практичне значення змісту цього поняття полягає в тому, що зміна організаційно-правової форми означає припинення юридичної особи з правонаступництвом (ст. 104, 108 ЦК), а інші зміни в організації і правовому статусі юридичної особи таких наслідків не тягнуть. Крім того, перетворення припустиме в певних випадках, що також потребує визначення поняття організаційно-правової форми юридичних осіб. Проте це поняття ніде не визначається. Чинне законодавство, зокрема те, що стосується припинення юридичних осіб шляхом перетворення, дає підстави для висновку про те, що поняття організаційно-правових форм юридичних осіб охоплює ті ознаки юридичних осіб, зазначення на які в установчих документах тягне відповідно до законодавства особливості їх правового статусу в будь-яких правовідносинах, в тому числі і у відносинах з засновниками (учасниками, членами). Слід, однак, враховувати, що відповідно до абзацу третього ч. 2 ст. 5 Закону «Про акціонерні товариства» [228] зміна типу товариства з приватного на публічне і навпаки не є його перетворенням (за термінологією ст. 59 ГК [42], — реорганізацією). Поняття малого, середнього, великого підприємства не визначають організаційно-правових форм юридичних осіб (ч. 7 ст. 63 ГК).
3. Відповідно до ч. 1 ст. 83 ЦК юридичні особи можуть створюватись в формі товариств, установ і в інших формах. Щодо установ зміна їх організаційно-правової форми суперечила б змісту ч. 3 ст. 83, ст. 101 — 103 ЦК. Установа як юридична особа припиняється тільки шляхом ліквідації на підставі рішення суду за позовом органу, що здійснює державну реєстрацію. Такий позов може бути заявлений у разі неподання протягом року документів фінансової звітності відповідно до закону (абзац п'ятий ч. 2 ст. 38 Закону «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб — підприємців»).
4. Товариства створюються шляхом об'єднання осіб. Ці особи набувають права участі в товаристві, тобто є його учасниками. Допускається створення товариства однією особою, крім випадків, коли це заборонено законом. Це правило виключає створення юридичних осіб в організаційно-правовій формі приватного підприємства. Замість цього фізичні особи одержали право за встановленими винятками одноособово створювати товариства. Але спеціальними правилами Господарського кодексу встановлено дещо інші правила. Передбачається утворення підприємств як суб'єктів цивільного і господарського права, які є юридичними особами (ст. 62 ГК). Вони можуть створюватись як для здійснення підприємництва, що визначається в ст. 42 ГК, так і для здійснення некомерційної господарської діяльності. Підприємствами визнаються господарські товариства (ч. 1 ст. 79 ГК), кооперативи (ч. 2 ст. 93 ГК). Можливість створення підприємств як юридичних осіб передбачається і Цивільним кодексом (ст. 167, 169).
5. Організаційно-правова форма товариства не виключає поділу юридичних осіб цієї організаційно-правової форми на видові організаційно-правові форми. Ними є організаційно-правові форми підприємницьких і непідприємницьких товариств.
6. Організаційно-правова форма підприємницьких товариств, що розглядається як родове поняття, поділяється на два види — господарські товариства і виробничі кооперативи (ст. 84 ЦК).
7. Господарські товариства, що розглядаються як родове поняття, можуть створюватись в організаційно-правових формах повних, командитних товариств, товариств з обмеженою відповідальністю, товариств з додатковою відповідальністю і акціонерних товариств.
8. Встановлення законом спеціальної правоздатності багатьох видів юридичних осіб не означає, що відповідні види є одночасно організаційно-правовими формами юридичних осіб. Це стосується фінансових установ, до яких належать банки, кредитні спілки, ломбарди, лізингові компанії, довірчі товариства, страхові компанії (п. 1 ч. 1 ст. 1 Закону «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» [177]), інститутів спільного інвестування (Закон «Про інститути спільного інвестування (пайові та корпоративні інвестиційні фонди)» [168]), депозитаріїв, зберігачів та реєстраторів власників іменних цінних паперів (ст. 10—12 Закону «Про Національну депозитарну систему та особливості електронного обігу цінних паперів в Україні» [122]), торговців цінними паперами (ст. 17 Закону «Про цінні папери і фондовий ринок»[221]), фермерських господарств (ст. 1 Закону «Про фермерське господарство» [198]; ст. 114 ГК [42]).
9. Організаційно-правовими формами виробничих кооперативів як підприємницьких товариств є сільськогосподарські кооперативи і інші виробничі кооперативи (ч. 2 ст. 6 Закону «Про кооперацію» [202]).
10. Непідприємницькі товариства можуть створюватись в організаційно-правових формах фондової біржі (відповідно до ст. 21 Закону «Про цінні папері і фондовий ринок» прибуток фондової біржі підлягає розподілу між її засновниками (учасниками)), товарної біржі (відповідно до частини третьої ст. 1 Закону «Про товарну біржу» [56] вона не має на меті отримання прибутку), споживчих товариств та їх спілок (ст. 6, 9 Закону «Про споживчу кооперацію» [61]), обслуговуючого сільськогосподарського кооперативу (абзац третій ч. 3 ст. 2 Закону «Про сільськогосподарську кооперацію» [115]; частина друга ст. 26 Закону «Про фермерське господарство»), торгово-промислової палати (ч. 1 ст. 1 Закону «Про торгово-промислові палати в Україні» [121]), споживчих кооперативів (ч. 2 ст. 6 Закону «Про кооперацію»), недержавного пенсійного фонду (ч. 1 ст. 6 Закону «Про недержавне пенсійне забезпечення» [200]), кредитної спілки (ст. 6 Закону «Про кредитні спілки» [184]), об'єднання громадян (ст. 1 Закону «Про об'єднання громадян» [62]), органу самоорганізації населення (ч. 1 ст. 13 Закону «Про органи самоорганізації населення» [175]), політичної партії (ст. 2 Закону «Про політичні партії» [169]), релігійної організації (ст. 7 Закону «Про свободу совісті та релігійні організації» [49]), об'єднання співвласників багатоквартирного будинку (абзац дев'ятий ст. 1 Закону «Про об'єднання співвласників багатоквартирного будинку» [181]), об'єднання юридичних осіб, створених для представництва інтересів засновників такого об'єднання, якщо воно фінансується за рахунок внесків учасників. Благодійні організації також належать до непідприємницьких товариств: Закон «Про благодійництво і благодійні організації» [116] не дає підстав кваліфікувати благодійні організації як установи. У ст. 6 названого Закону логічно нечітко виокремлюються чотири організаційно-правові форми благодійних організацій.
11. Іншими організаційно-правовими формами юридичних осіб є підприємства, зазначені у ч. 3 ст. 63 ГК:
1) приватні підприємства, що діють на основі приватної власності громадян чи суб'єкта господарювання (юридичної особи);
2) підприємства, що діють на основі колективної власності (підприємства колективної власності). Окремою організаційно-правовою формою юридичних осіб є колективне сільськогосподарське підприємство (ст. 1 Закону «Про колективне сільськогосподарське підприємство» [57]);
3) комунальні підприємства, що діють на основі комунальної власності територіальної громади;
4) державні підприємства, що діють на основі державної власності;
5) підприємства, засновані на змішаній формі власності (на базі об'єднання майна різних форм власності).
Слід враховувати, що державні і комунальні підприємства є юридичними особами публічного права, але це не виключає їх перетворення у корпоратизовані підприємства, що є господарськими товариствами — юридичними особами приватного права.
12. Державні унітарні підприємства поділяються на державні комерційні підприємства або казенні підприємства (ч. 8 ст. 73 ГК). Державні комерційні підприємства наділяються правом господарського відання на майно, яке їм передається і яке вони можуть придбавати у майбутньому (ст. 74 ГК). Державні підприємства, створені для некомерційної діяльності, називаються казенними (ст. 76 ГК). Вони наділяються правом оперативного управління майном.
Комунальні підприємства можуть створюватись в організаційно-правових формах комерційних і некомерційних підприємств.
13. У ст. 93 — 112 ГК визначається правовий статус окремих видів підприємств колективної власності. До них належать корпоративні (виробничі кооперативи) і унітарні підприємства (підприємства споживчої кооперації, підприємства громадських та релігійних організацій).
14. У Господарському кодексі широко використовується поняття суб'єкта господарювання. До них відповідно до ст. 55 ГК належать:
— юридичні особи, створені відповідно до Цивільного кодексу;
— державні, комунальні та інші підприємства, створені відповідно до Господарського кодексу;
— інші юридичні особи, що зареєстровані у встановленому порядку та здійснюють господарську діяльність: об'єднання підприємств (ст. 118 — 124 ГК); кредитні спілки (ст. 130 ГК); благодійні організації (ст. 131 ГК).
15. Таким чином, з введенням в дію нового Цивільного та Господарського кодексів досить детально врегульовано правовий статус юридичних осіб приватного права, а також юридичних осіб публічного права, що є суб'єктами господарювання. Статус інших юридичних осіб публічного права визначений недостатньо. Він повинен визначатись Конституцією і законами.
16. Установа — це організація (юридична особа) без членів, що створюється однією або кількома особами шляхом об'єднання майна для досягнення мети, що визначена засновниками, за рахунок цього майна. Правозастосування буде дещо ускладнюватись внаслідок того, що термін «установа» продовжує використовуватись стосовно державних установ, юридичних осіб, що фінансуються із місцевих бюджетів. Зберігаються в нормативному обігу поняття фінансової установи та кредитної установи, визначені в п. 2 ст. 1 Закону «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг».
Стаття 84. Підприємницькі товариства
1. Товариства, які здійснюють підприємницьку діяльність з метою одержання прибутку та наступного його розподілу між учасниками (підприємницькі товариства), можуть бути створені лише як господарські товариства (повне товариство, командитне товариство, товариство з обмеженою або додатковою відповідальністю, акціонерне товариство) або виробничі кооперативи.
1. Підприємницькі товариства створюються з метою одержання прибутку і наступного його розподілу між учасниками.
2. Підприємницькі товариства можуть створюватись тільки в організаційно-правових формах господарських товариств та виробничих кооперативів. Передбачається можливість створення господарських товариств в організаційно-правових формах акціонерного товариства, товариства з обмеженою або додатковою відповідальністю, повного та командитного товариств. Слід, однак, враховувати, що ст. 113 ГК [42] допускає можливість створення кількома громадянами, іноземцями або особами без громадянства приватних підприємств, які не належать до категорії підприємницьких товариств, але є юридичними особами приватного права, які відповідно до ч. 1 ст. 83 ЦК належать до інших форм підприємств.
Стаття 85. Непідприємницькі товариства
1. Непідприємницькими товариствами є товариства, які не мають на меті одержання прибутку для його наступного розподілу між учасниками.
2. Особливості правового статусу окремих видів непідприємницьких товариств встановлюються законом.
1. Непідприємницькі організації не мають на меті одержання прибутку та його розподілу між учасниками. До непідприємницьких товариств належать товариства, що названі у п. 10 коментаря до ст. 83 ЦК.
Стаття 86. Здійснення підприємницької діяльності непідприємницькими товариствами та установами
1. Непідприємницькі товариства (споживчі кооперативи, об'єднання громадян тощо) та установи можуть поряд зі своєю основною діяльністю здійснювати підприємницьку діяльність, якщо інше не встановлено законом і якщо ця діяльність відповідає меті, для якої вони були створені, та сприяє її досягненню.
1. За загальним правилом, непідприємницькі товариства, а також установи (тобто юридичні особи приватного права, що створені та діють відповідно до ч. 3 ст. 83, ст. 101 — 103 ЦК), мають право поряд зі своєю основною діяльністю займатися підприємницькою діяльністю. Це допускається за таких умов: 1) якщо це не заборонено законом. Так, торгова біржа не має права займатися підприємницькою діяльністю. Підприємницька діяльність обслуговуючого кооперативу обмежується 20 відсотками загального обороту кооперативу (ч. 3 ст. 2 Закону «Про сільськогосподарську кооперацію» [115]); 2) якщо підприємницька діяльність відповідає меті, для якої було створено непідприємницьке товариство, та сприяє її досягненню.
Стаття 87. Створення юридичної особи
1. Для створення юридичної особи її учасники (засновники) розробляють установчі документи, які викладаються письмово і підписуються всіма учасниками (засновниками), якщо законом не встановлений інший порядок їх затвердження.
2. Установчим документом товариства є затверджений учасниками статут або засновницький договір між учасниками, якщо інше не встановлено законом.
Товариство, створене однією особою, діє на підставі статуту, затвердженого цією особою.
3. Установа створюється на підставі індивідуального або спільного установчого акта, складеного засновником (засновниками). Установчий акт може міститися також і в заповіті. До створення установи установчий акт, складений однією або кількома особами, може бути скасований засновником (засновниками).
4. Юридична особа вважається створеною з дня її державної реєстрації.
1. Створення юридичної особи полягає в тому, що її засновники (учасники) розробляють установчі документи, викладають їх письмово та підписують. У постанові в одній із справ Верховний Суд зазначив, що установчий договір є специфічним видом правочинів. Якщо ж установчим документом юридичної особи є статут, що приймається засновниками або затверджується розпорядчим актом державного органу, органу влади Автономної Республіки Крим чи місцевого самоврядування, статут, як і рішення (розпорядчий акт) про його затвердження, не може бути кваліфікований як правочин.
Достатнього правового матеріалу для юридичної кваліфікації зборів засновників, факту затвердження ними статуту та його підписання уповноваженими особами немає. Але підстав для застосування до цього виду юридичних фактів положень, що стосуються правочинів, в тому числі за аналогією, немає. Тому положення статутів, що регулюють відносини між засновниками юридичної особи, між юридичною особою та кожним із засновників, визнаються недійсними в порядку, встановленому для визнання недійсними актів інших суб'єктів (абзац третій ст. 20 ГК). Цивільний кодекс такого способу захисту прав не передбачає, але він є можливим з огляду на ст. 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод [7], яка визнає за особою право на ефективний засіб правового захисту. Що стосується положень, які регулюють публічно-правові відносини, то такі в установчих документах також можуть бути. Зокрема, підпункт 7.11.11 Закону «Про оподаткування прибутку підприємств» [113] передбачає, що у разі ліквідації неприбуткової організації її активи повинні бути передані іншій неприбутковій організації відповідного виду або зараховані в доход бюджету. Це дає право засновникам неприбуткової організації вибрати один із названих варіантів та включити відповідне положення до установчих документів. Але обрати інший варіант використання майна неприбуткової організації при її ліквідації, зокрема, передбачити розподіл майна між засновниками, сторони не мають права. Якщо ж сторони це зробили всупереч вимогам податкового закону, відповідні положення установчих документів не застосовуються, оскільки застосуванню підлягають норми податкового права. Твердження про те, що положення установчих документів, які суперечать нормам податкового права, підлягають застосуванню, поки вони не визнані недійсними, означало б необгрунтоване застосування до публічно-правових відносин законодавства про правочини, зокрема, ст. 204 ЦК.
Якщо юридичну особу створила одна особа, статут затверджується (підписується) цією особою (фізичною чи юридичною).
2. Стосовно товариств (підприємницьких та непідприємницьких) визначено, що їх установчими документами є статут або засновницький договір. Стосовно установ назва установчого акта не визначена. Зазначається лише, що установчий акт установи складається (очевидно, і підписується) засновником чи засновниками (якщо їх декілька). Установчий акт може міститись і в заповіті. У Законі «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб — підприємців» [192] (ст. 8) визнається такий різновид установчих документів, як положення. Вони, очевидно, будуть затверджуватись стосовно органів державної влади та місцевого самоврядування, які відповідно до названого Закону також підлягають державній реєстрації.
3. Лише стосовно установчого акта установи передбачена можливість його скасування засновником (засновниками), але тільки до створення установи (установа, як і будь-яка юридична особа, вважається створеною відповідно до ч. 4 ст. 87 ЦК з дня її державної реєстрації).
4. Введення в дію нового Цивільного кодексу не призвело до втрати чинності тими спеціальними нормами, що встановлюють особливості порядку затвердження установчих документів окремих видів юридичних осіб (у відповідних випадках ці спеціальні норми поширюються і на юридичних осіб приватного права). Так, згідно з ч. б ст. 18 Закону «Про освіту» [98] статути закладів освіти, які засновані на державній власності, але не підпорядковані Міністерству освіти і науки, затверджуються відповідними центральними органами виконавчої влади та погоджуються з Міністерством освіти і науки. Статути вищих закладів освіти, що засновані на інших формах власності, ніж державна, затверджуються Міністерством освіти. Статути інших закладів освіти (крім вищих), заснованих на інших формах власності, ніж державна, затверджуються місцевими органами державної влади або органами місцевого самоврядування. Закони «Про місцеві державні адміністрації» [128] та «Про місцеве самоврядування в Україні» [112] не містять норм, що давали б змогу розмежувати повноваження місцевих державних адміністрацій та органів місцевого самоврядування щодо затвердження статутів закладів освіти. Стосовно приватних позашкільних навчальних закладів передбачено лише погодження з відповідним органом державної влади їх статутів, а затверджуються вони власником (ст. 13 Закону «Про позашкільну освіту» [159]).
Стаття 88. Вимоги до змісту установчих документів
1. У статуті товариства вказуються найменування юридичної особи, органи управління товариством, їх компетенція, порядок прийняття ними рішень, порядок вступу до товариства та виходу з нього, якщо додаткові вимоги щодо змісту статуту не встановлені цим Кодексом або іншим законом.
2. У засновницькому договорі товариства визначаються зобов'язання учасників створити товариство, порядок їх спільної діяльності щодо його створення, умови передання товариству майна учасників, якщо додаткові вимоги щодо змісту засновницького договору не встановлені цим Кодексом або іншим законом.
3. В установчому акті установи вказується її мета, визначаються майно, яке передається установі, необхідне для досягнення цієї мети, структура управління установою. Якщо в установчому акті, який міститься у заповіті, відсутні окремі із зазначених вище положень, їх встановлює орган, що здійснює державну реєстрацію.
(Із змін, від 03.03.2005)
1. У ч. 1 ст. 88 ЦК формулюються найбільш загальні вимоги до змісту статуту товариства та передбачається встановлення додаткових вимог Цивільним кодексом та законом.
2. Крім вимог до змісту статуту і засновницького договору товариства, що встановлені ст. 88 ЦК, такі вимоги встановлюються Цивільним кодексом стосовно окремих видів товариств — кооперативів (ст. 164 ЦК), повних товариств (ст. 120 ЦК), командитних товариств (ст. 134 ЦК), товариств з обмеженою і додатковою відповідальністю (ст. 143 ЦК), акціонерних товариств (ст. 154 ЦК). Вимоги до установчих документів суб'єктів господарювання встановлюються також ст. 57, 82 ГК [42]. Численні норми законів встановлюють особливості змісту установчих документів окремих видів юридичних осіб.
3. Стаття 57 ГК до установчих документів суб'єкта господарювання відносить також рішення про його утворення. Але ні Цивільний кодекс, ні Закон «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб — підприємців» [192] не визнають такі рішення установчими документами.
Затвердження статуту не є правочином. Якщо учасників, які затверджують статут товариства, декілька, всі вони підписують статут. Тільки законом може бути встановлено інший порядок затвердження установчих документів юридичної особи (ч. 5 ст. 8 Закону «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб — підприємців»). Так, ст. 164 ЦК передбачає затвердження статуту виробничого кооперативу загальними зборами його членів. Відповідно до п. З ст. 10 Закону «Про акціонерні товариства» [228] статут акціонерного товариства затверджується установчими зборами товариства. Підписи засновників (учасників) на статуті повинні бути нотаріально посвідчені (ч. 5 ст. 8 Закону «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб — підприємців»), навіть якщо засновниками (учасниками) є юридичні особи.
4. Порушення вимог до установчих документів юридичних осіб приватного права є підставою для відмови в державній реєстрації юридичної особи. Лише стосовно установчого акта установи, який міститься в заповіті, передбачається встановлення органом, що здійснює державну реєстрацію юридичних осіб, положень, які повинні міститись в установчому акті установи, але не були встановлені.
5. Положення ч. 2 ст. 88 ЦК стосуються тільки засновницького договору, що є установчим документом товариства (повного, командитного). Вони не стосуються договору про заснування товариства з обмеженою відповідальністю (ст. 142 ЦК), засновницького договору, що укладається засновниками акціонерного товариства (ч. 3 ст. 10 Закону «Про акціонерні товариства»).
У ч. 3 ст. 10 Закону «Про акціонерні товариства» прямо зазначається, що засновницький договір не є установчим документом акціонерного товариства. Із заголовка ст. 88 ЦК також випливає, що в цій статті йдеться тільки про засновницький договір, що є установчим документом товариства.
Стаття 89. Державна реєстрація юридичної особи
1. Юридична особа підлягає державній реєстрації у порядку, встановленому законом. Дані державної реєстрації включаються до єдиного державного реєстру, відкритого для загального ознайомлення.
2. Порушення встановленого законом порядку створення юридичної особи або невідповідність її установчих документів закону є підставою для відмови у державній реєстрації юридичної особи. Відмова у державній реєстрації з інших мотивів (недоцільність тощо) не допускається.
3. Відмова у державній реєстрації, а також зволікання з її проведенням можуть бути оскаржені до суду.
4. До єдиного державного реєстру вносяться відомості про організаційно-правову форму юридичної особи, її найменування, місцезнаходження, органи управління, філії та представництва, мету установи, а також інші відомості, встановлені законом.
5. Зміни до установчих документів юридичної особи набирають чинності для третіх осіб з дня їх державної реєстрації, а у випадках, встановлених законом, — з моменту повідомлення органу, що здійснює державну реєстрацію, про такі зміни. Юридичні особи та їх учасники не мають права посилатися на відсутність державної реєстрації таких змін у відносинах із третіми особами, які діяли з урахуванням цих змін.
1. Усі юридичні особі приватного і публічного права підлягають державній реєстрації. Таке загальне правило вперше встановлено ст. 3 Закону «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб — підприємців». Об'єднання підприємств зазвичай визнаються юридичними особами, а тому і вони підлягають реєстрації відповідно до названого Закону. Термін «об'єднання» інколи використовується стосовно такого правового зв'язку підприємств, який не означає створення нової юридичної особи. У ст. 5 Закону «Про угоди про розподіл продукції» [138] передбачається така ситуація, коли на боці інвестора «виступає об'єднання юридичних осіб». Але тут же зазначається, що таке об'єднання не є юридичною особою. Господарський кодекс [42] (ст. 118) визнає об'єднання підприємств юридичною особою, але відносить до категорії об'єднань і промислово-фінансові групи, які статусу юридичної особи не отримують. Такі об'єднання не реєструються відповідно до Закону «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб — підприємців» [192]. Але промислово-фінансові групи реєструються Міністерством економіки (п. 21 Положення про створення (реєстрацію), реорганізацію та ліквідацію промислово-фінансових груп [282]).
2. Державна реєстрація юридичних осіб полягає у внесенні запису до Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб — підприємців та у видачі свідоцтва про державну реєстрацію. Порядок ведення Реєстру і користування ним визначається Законом «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб — підприємців». Зміст цього Закону дає підстави для висновку про те, що втрачають чинність ті акти законодавства, які встановлюють спеціальний порядок реєстрації окремих видів юридичних осіб. Разом з тим, зберігають чинність акти законодавства, якими на доповнення до основного порядку реєстрації юридичних осіб встановлюються спеціальні правила реєстрації. Так, фінансові установи створюються в будь-якій організаційно- правовій формі, встановленій для підприємницьких товариств (ст. 8 Закону «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» [177]). Вони підлягають державній реєстрації як юридичні особи. З моменту державної реєстрації вони набувають статусу юридичної особи. Але статусу фінансової установи вони набувають з моменту внесення запису до відповідного Державного реєстру фінансових установ (ст. 7 того ж Закону).
Ведення Державного реєстру страховиків (перестраховиків), як це передбачено ч. 1 ст. 36 Закону «Про страхування» [180], не виключає їх державної реєстрації в порядку, встановленому для юридичних осіб.
Реєстрація банків здійснюється Національним банком України відповідно до Положення про порядок створення і реєстрації комерційних банків шляхом внесення відповідного запису до Державного реєстру банків (ст. 17 Закону «Про банки і банківську діяльність» [163]). У ст. 17 Закону «Про Національний банк України» [132] вживається назва «Реєстр банків, їх філій і представництв, валютних бірж і фінансово- кредитних установ». Але і банки набувають статусу юридичної особи з дня державної реєстрації відповідно до Закону «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб — підприємців».
3. Поряд із викладеним передбачено включення підприємств і організацій України в Єдиний державний реєстр підприємств та організацій України, ведення якого покладено на органи статистики. Воно не впливає на статус підприємства чи організації як юридичної особи. Однак з 1 квітня 1996 року органам податкової служби було заборонено приймати звіти, декларації, розрахунки податків підприємств та організацій, не включених до Єдиного державного реєстру підприємств та організацій, і тих, що не отримали ідентифікаційний код із зазначеного Реєстру (п. 7 постанови Кабінету Міністрів «Про створення Єдиного державного реєстру підприємств та організацій України»). В Єдиному державному реєстрі підприємств та організацій України юридичній особі присвоюється ідентифікаційний код. Про те, що з введенням в дію Закону «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб — підприємців» не припиняється ведення Єдиного державного реєстру підприємств і організацій України, свідчить зазначення на цей Реєстр в ч. 7 ст. 25 названого Закону.
4. Відповідно до ч. 2 ст. 89 ЦК підставами для відмови в державній реєстрації юридичної особи можуть бути тільки порушення встановленого порядку створення юридичної особи або невідповідність її установчих документів закону. Це правило не скасовує положень законів про додаткові підстави відмови в державній реєстрації юридичних осіб. Так, більш широкий перелік підстав відмови в державній реєстрації юридичних осіб встановлено ч. 1 ст. 27 Закону «Про державну реєстрацію юридичних осіб і фізичних осіб — підприємців». Додаткові підстави щодо цього встановлені ст. 18 Закону «Про банки і банківську діяльність». Крім того, деякі закони встановлюють додаткові вимоги щодо порядку створення юридичних осіб. Попередній дозвіл потрібен для створення банку з іноземним капіталом (ст. 21 Закону «Про банки і банківську діяльність»). Стаття 18 Закону «Про освіту» [98] передбачає врегулювання законодавством порядку створення закладів освіти. Відповідно до цього п. 5 Положення про порядок створення, реорганізації та ліквідації навчально-виховних закладів [274] встановлює, що рішення про створення навчально-виховних закладів, заснованих на інших формах власності, ніж державна та комунальна, приймається засновником за наявності дозволу відповідної сільської, селищної, міської ради.
5. Порушенням порядку створення юридичної особи, що дає право на відмову в її державній реєстрації, є недодержання інших вимог законодавства. Так, заклади освіти створюються відповідно до соціально-економічних, національних, культурно-освітніх потреб в них за наявності необхідної матеріально-технічної, науково-методичної бази, педагогічних кадрів (ч. 1 ст. 18 Закону «Про освіту»).
6. У ч. 4 ст. 89 ЦК визначаються відомості про юридичну особу, що заносяться до Єдиного державного реєстру. Зокрема, стосовно установ визнається необхідним заносити до Єдиного державного реєстру відомості про мету установи. Щодо інших юридичних осіб занесення відомостей про мету не передбачається. Більш розгорнені правила щодо відомостей про юридичну особу, що повинні міститись в Єдиному державному реєстрі, встановлюються в ст. 17 Закону «Про державну реєстрацію юридичних осіб і фізичних осіб — підприємців».
7. У ч. 5 ст. 89 ЦК вирішується питання про момент набуття чинності рішенням про зміни установчих документів. Щоправда, це питання вирішується тільки стосовно третіх осіб, тобто осіб, які не є учасниками, засновниками чи іншими особами, яким надається право приймати одноособове чи колегіальне (колективне) рішення про внесення змін до установчих документів. Стосовно третіх осіб рішення про зміни до установчих документів набувають чинності з моменту їх (змін) державної реєстрації. Законом може бути встановлено, що такі зміни набувають чинності з моменту сповіщення органу державної реєстрації про їх внесення. Якщо треті особи у відносинах з юридичною особою діяли з урахуванням змін, внесених до установчих документів але не зареєстрованих, юридична особа не вправі посилатись на відсутність реєстрації таких змін.
Частина 4 ст. 16 Закону «Про господарські товариства» [53] встановлює, що з дня внесення змін до Державного реєстру набирають чинності рішення господарського товариства про зміну розміру статутного фонду. Стосовно ж учасників господарського товариства рішення про внесення змін до установчих документів (крім змін розміру статутного фонду) набувають чинності з моменту їх прийняття, якщо інший момент не встановлений відповідним рішенням.
Стаття 90. Найменування юридичної особи
1. Юридична особа повинна мати своє найменування, яке містить інформацію про її організаційно-правову форму.
Найменування установи має містити інформацію про характер її діяльності.
Юридична особа може мати крім повного найменування скорочене найменування.
2. Юридична особа, що є підприємницьким товариством, може мати комерційне (фірмове) найменування.
Комерційне (фірмове) найменування юридичної особи може бути зареєстроване у порядку, встановленому законом.
3. Найменування юридичної особи вказується в її установчих документах і вноситься до єдиного державного реєстру.
4. У разі зміни свого найменування юридична особа крім виконання інших вимог, встановлених законом, зобов'язана помістити оголошення про це в друкованих засобах масової інформації, в яких публікуються відомості про державну реєстрацію юридичної особи, та повідомити про це всім особам, з якими вона перебуває у договірних відносинах.
5. Юридична особа не має права використовувати найменування іншої юридичної особи.
1. Юридична особа повинна мати своє найменування. Воно зазначається в установчих документах і вноситься до Єдиного державного реєстру (ч. 1 ст. 89 ЦК; ст. 1 Закону «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб — підприємців»). З метою запобігти використанню різними юридичними особами одного і того ж найменування ч. 1 ст. 27 Закону «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб — підприємців» [192] визнає підставою відмови у проведенні державної реєстрації наявність в Єдиному державному реєстрі найменування, яке тотожне найменуванню юридичної особи, що має зареєструватись. Забороняється використовувати найменування іншої юридичної особи. Порушення цього правила є підставою для пред’явлення до порушника вимоги про відшкодування збитків, завданих неправомірним використанням найменування іншої юридичної особи.
2. Стосовно підприємницьких товариств встановлено спеціальне правило про те, що вони можуть мати комерційне (фірмове) найменування. Воно може реєструватись відповідно до ч. 3 ст. 489 ЦК.
Сформульовані численні обмеження щодо включення до найменувань юридичних осіб окремих слів. Так, слово «банк» та похідні від нього дозволяється використовувати в назві лише тим юридичним особам, що зареєстровані Національним банком як банк та мають банківську ліцензію (частина третя ст. 15 Закону «Про банки і банківську діяльність» [163]). Назва «торгово-промислова палата» та утворені на її основі словосполучення можуть використовуватись лише стосовно організацій, що створені відповідно до Закону «Про торгово-промислові палати в Україні» [121] (ч. 7 ст. 1 цього Закону). Пункт 8 Положення «Про національний заклад (установу)» [251] обмежує можливість використання поняття «національний» у назві закладу (установи). Це формулювання не дає змоги поширити його дію на інші юридичні особи (що не відносяться до категорії закладів чи установ).
3. Найменування будь-якої юридичної особи (в тому числі і фірмове найменування) повинне містити інформацію про її організаційно-правову форму, яка має бути достатньо конкретизованою. Вказівка на господарське товариство буде недостатньою. Вона і не є необхідною. Треба зазначити вид господарського товариства (повне, командитне тощо). Не має сенсу і включення до найменування юридичної особи слів «непідприємницьке товариство». Треба зазначити конкретну організаційно-правову форму — «товарна біржа», «торгово-промислова палата» тощо.
4. Для установ є обов'язковим включення до їх найменувань інформації про характер їх діяльності. Стосовно закладів освіти встановлено, що вони повинні мати власну назву, в якій обов'язково вказується тип закладу освіти — дитячий садок, школа, гімназія, ліцей, колегіум, коледж, інститут, консерваторія, академія, університет (ч. 7 ст. 18 Закону «Про освіту» [98]).
5. Зміна найменування юридичної особи потребує внесення змін до її установчих документів та реєстрації таких змін відповідно до ч. 5 ст. 29 Закону «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб — підприємців». Що стосується оголошення про зміну найменування юридичної особи в друкованих засобах масової інформації, то з цього приводу ч. 4, 17 — 20 ст. 22 названого Закону встановлюють такі спеціальні правила: 1) підставою для публікації повідомлень у спеціалізованому друкованому засобі масової інформації є внесення відповідного запису до Єдиного державного реєстру; 2) повідомлення підлягають опублікуванню спеціально уповноваженим органом з питань державної реєстрації в спеціалізованому друкованому засобі масової інформації протягом десяти робочих днів з моменту внесення відповідного запису до Єдиного державного реєстру.
7. На юридичну особу покладається також обов'язок сповістити про зміну найменування всіх осіб, з якими вона перебуває в договірних відносинах. Це положення відповідно до його букви не слід поширювати на всі правовідносини, які не можуть кваліфікуватись як договірні, тобто такі, що виникли на підставі договору. Порушення цієї вимоги може тягти за собою обов'язок відшкодування завданих збитків.
Стаття 91. Цивільна правоздатність юридичної особи
1. Юридична особа здатна мати такі ж цивільні права та обов'язки (цивільну правоздатність), як і фізична особа, крім тих, які за своєю природою можуть належати лише людині.
2. Цивільна правоздатність юридичної особи може бути обмежена лише за рішенням суду.
3. Юридична особа може здійснювати окремі види діяльності, перелік яких встановлюється законом, після одержання нею спеціального дозволу (ліцензії).
4. Цивільна правоздатність юридичної особи виникає з моменту її створення і припиняється з дня внесення до єдиного державного реєстру запису про її припинення.
1. У ч. 1 ст. 91 ЦК формулюється нове для вітчизняного цивільного законодавства правило, згідно з яким за юридичними особами визнається правоздатність, зміст якої є тотожнім правоздатності фізичних осіб. Встановлюється, що юридична особа не може мати лише таких прав та обов'язків, які за своєю природою можуть належати тільки людині. Господарський кодекс [42] також частково сприймає цю ідею та визнає за суб'єктами господарювання (підприємцями) право без обмежень самостійно здійснювати будь-яку підприємницьку діяльність, яка не заборонена законом (ст. 42; ч. 1 ст. 43 ГК). Таке ж правило формулюється в ч. 5 ст. 79 ГК стосовно господарських товариств.
2. Встановлюється, що юридична особа може бути обмежена в правоздатності лише за рішенням суду. Але Цивільний кодекс не встановлює, хто та за наявності яких підстав має право звертатись до суду з позовом про обмеження правоздатності юридичної особи. Слід, однак, враховувати, що новий Цивільний кодекс передбачає також встановлення особливостей правового статусу юридичних осіб публічного права (ч. 2 ст. 81), установ (ч. З ст. 83), підприємницьких товариств (ч. 4 ст. 83). Частина 2 ст. 43 ГК передбачає також встановлення законодавчими актами особливостей здійснення окремих видів підприємництва.
Уже після прийняття Цивільного та Господарського кодексів [42] було прийнято низку законів (зокрема, закони «Про недержавне пенсійне забезпечення» [200], «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» [201] «Про іпотечне кредитування, операції з консолідованим іпотечним боргом і іпотечні сертифікати» [199]), якими передбачається створення та діяльність юридичних осіб приватного права, в тому числі господарських товариств, правоздатність яких має вкрай обмежений зміст і допускає вчинення лише тих правочинів, що необхідні для здійснення єдиного виду підприємницької діяльності. Це дає підстави для висновку про те, що всі закони, які встановлюють правила про спеціальну правоздатність юридичних осіб, в тому числі юридичних осіб приватного права, у зв'язку з введенням в дію нового Цивільного кодексу зберегли чинність.
3. Стаття 91 ЦК передбачає надання юридичній особі можливості набувати певних прав та обов'язків лише за наявності ліцензії. Частина 3 ст. 43 ГК також встановлює можливість визначення виключно законами видів господарської діяльності, що підлягають ліцензуванню. Передбачається встановлення і таких видів діяльності, підприємництво в яких забороняється. Зберегла чинність ст. 4 Закону «Про підприємництво», що дозволяє займатися підприємницькою діяльністю у певних сферах лише державним підприємствам. Порядок ліцензування підприємницької діяльності встановлюється Законом «Про ліцензування певних видів господарської діяльності» [157]. Цим Законом не охоплюється ліцензування банківської діяльності, діяльності щодо надання фінансових послуг, ліцензування в сферах електроенергетики та використання ядерної енергії, інтелектуальної власності, виробництва і торгівлі алкогольними напоями і тютюновими виробами, ліцензування каналів мовлення та освітньої діяльності. Належить також враховувати численні публічно-правові вимоги до здійснення багатьох видів господарської діяльності та відповідних правочинів. Невиконання цих вимог у сфері, на яку поширюється чинність Господарського кодексу, може бути підставою для кваліфікації правочинів (зобов'язань) як таких, що не відповідають вимогам цивільного законодавства та підлягають визнанню недійсними. Такі правочини мають визнаватись недійсними з урахуванням того, що всі положення законів, що формулюють публічно- правові вимоги, про які тут йдеться, одночасно встановлюють норми цивільного права, їх порушення є підставою для визнання відповідних правочинів недійсними.
4. Відповідно до ч. 4 ст. 91 ЦК правоздатність юридичної особи виникає з моменту її створення. Створеною юридична особа вважається з дня її державної реєстрації (ч. 4 ст. 87 ЦК). Відповідно до Закону «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб — підприємців» [192] реєстрації підлягають усі юридичні особи, в тому числі органи державної влади і органи місцевого самоврядування (ч. 1,2 ст. 3). Здійснюють державну реєстрацію державні реєстратори. Щоправда, передбачається можливість встановлення законом особливостей державної реєстрації об'єднань громадян (в тому числі професійних спілок), благодійних організацій, партій, органів державної влади та органів місцевого самоврядування, банків, торгово-промислових палат, фінансових установ (у тому числі кредитних спілок), бірж, а також інших установ і організацій. Однак незалежно від таких особливостей зазначені юридичні особи набувають статусу юридичної особи лише з моменту їх державної реєстрації у відповідності до названого Закону. Спеціально зазначається, що це стосується і профспілок. Проте переважному застосуванню перед цим правилом, що встановлює момент виникнення цивільної правоздатності (набуття статусу юридичної особи), підлягає положення пізніше прийнятої редакції частини дев'ятої ст. 16 Закону «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності» [139], відповідно до якого (положення) профспілка, об'єднання профспілок набувають права юридичної особи з моменту затвердження статуту. Складно зараз сказати, чи вдасться законодавцю утриматися в межах концепції Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб — підприємців і єдиного спеціально уповноваженого органу з питань державної реєстрації. Уже після прийняття зазначеного Закону було прийнято Закон «Про недержавне пенсійне страхування», яким передбачається здійснення реєстрації цього виду юридичних осіб приватного права Державною комісією з регулювання ринків фінансових послуг України (ч. 1 ст. 11). Цей Закон встановлює, що пенсійні фонди набувають статусу юридичної особи якраз з моменту реєстрації в зазначеній Державній комісії та отримання відповідного свідоцтва.
Датою державної реєстрації юридичної особи визнається дата внесення запису про проведення реєстрації до Єдиного державного реєстру (ч. 4 ст. 25). Цей запис вноситься державним реєстратором. Державну реєстрацію юридичної особи не слід змішувати з присвоєнням юридичній особі ідентифікаційного коду відповідно до Єдиного державного реєстру підприємств і організацій України, який ведеться в порядку, встановленому законодавством [250].
5. Дата припинення правоздатності юридичної особи пов'язується з внесенням запису до Єдиного державного реєстру про припинення юридичної особи (ч. 8 ст. 36 Закону «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб — підприємців»).
Стаття 92. Цивільна дієздатність юридичної особи
1. Юридична особа набуває цивільних прав та обов'язків і здійснює їх через свої органи, які діють відповідно до установчих документів та закону.
Порядок створення органів юридичної особи встановлюється установчими документами та законом.
2. У випадках, встановлених законом, юридична особа може набувати цивільних прав та обов'язків і здійснювати їх через своїх учасників.
3. Орган або особа, яка відповідно до установчих документів юридичної особи чи закону виступає від її імені, зобов'язана діяти в інтересах юридичної особи, добросовісно і розумно та не перевищувати своїх повноважень.
У відносинах із третіми особами обмеження повноважень щодо представництва юридичної особи не має юридичної сили, крім випадків, коли юридична особа доведе, що третя особа знала чи за всіма обставинами не могла не знати про такі обмеження.
4. Якщо члени органу юридичної особи та інші особи, які відповідно до закону чи установчих документів виступають від імені юридичної особи, порушують свої обов'язки щодо представництва, вони несуть солідарну відповідальність за збитки, завдані ними юридичній особі.
1. Стаття, що коментується, не дає належне визначеної кваліфікації правового статусу органу юридичної особи. Застосування щодо нього терміна «представництво» в ч. 3 і 4 цієї статті разом із посиланнями у ч. 3 ст. 237 ЦК на акт органу юридичної особи як на підставу представництва дає можливість стверджувати, що органи юридичної особи мають статус представників. Про це ж свідчить також посилання в абзаці одинадцятому ч. 2 ст. 17 Закону «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб — підприємців» на те, що до Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб — підприємців вноситься запис про «наявність обмежень щодо представництва від імені юридичної особи» (ці обмеження можуть стосуватись тільки органів юридичних осіб).
2. Крім органів юридичної особи, від її імені вправі діяти учасники юридичної особи. Це встановлено стосовно повних (ст. 122 ЦК) та командитних (ст. 136 ЦК) товариств, довірчих товариств (ст. 3 Декрету «Про довірчі товариства» [232]).
3. Органи юридичної особи створюються в порядку, що визначається законом та установчими документами. Посадова особа, що є органом юридичної особи, не має право надавати повноваження органу юридичної особи іншим працівникам юридичної особи або її учасникам. Таке право мають тільки загальні збори учасників (членів) чи засновник юридичної особи і тільки шляхом внесення змін до установчих документів юридичної особи та державної реєстрації таких змін. Випадки тимчасового, в тому числі і на декілька днів, покладення на фізичну особу обов'язків органу юридичної особи повинні бути передбачені установчими документами шляхом встановлення порядку призначення фізичної особи тимчасово виконуючою обов'язки органу юридичної особи. Не виключається надання установчими документами права призначати тимчасово виконуючого обов’язки органу юридичної особи наглядовій раді, голові наглядової ради, колегіальному виконавчому органові юридичної особи, керівникові виконавчого органу, одноособовому органові юридичної особи. Якщо ж це установчими документами не встановлено, створюється ситуація недостатньої правової визначеності, за якої призначення виконавчим органом юридичної особи, в тому числі і одноособовим, будь- якого працівника цієї юридичної особи тимчасово виконуючим обов'язки посадової особи, яка виконує функції органу юридичної особи, слід визнати правомірним. При цьому підлягає застосуванню за аналогією ч. 3 ст. 60 Закону «Про акціонерні товариства» [228], відповідно до якого у разі неможливості виконання особою, яка здійснює повноваження одноособового виконавчого органу, своїх повноважень, ці повноваження здійснюються призначеною нею особою, якщо інше не передбачено статутом або положенням про виконавчий орган. Неможливість виконання повноважень може бути обумовлена тимчасовою непрацездатністю, відрядженням, відпусткою тощо.
Установчими документами юридичної особи, якщо інше не встановлено спеціальним законом, статус органу юридичної особи може надаватись не тільки одній, а й двом або більше посадовим особам. Таких посадових осіб може бути стільки, скільки це необхідно для ефективної діяльності юридичної особи. В одному випадку органом юридичної особи в установчих документах доцільно визнати лише одного керівника і не надавати повноважень органу юридичної особи навіть заступникам керівника. В іншому випадку може бути доцільним надати повноваження органу юридичної особи начальникам відділів матеріально-технічного постачання та збуту чи інших відділів. Закон цьому не перешкоджає, вимагаючи тільки визначення органів юридичної особи її установчими документами.
4. Вітчизняна практика періоду ринкових перетворень зазвичай не визнавала заступників керівників органами юридичної особи. Були випадки, коли повноваження органу юридичної особи заступникам керівника надавались наказом керівника. Це створювало протиправні ситуації, тягло за собою укладення договорів заступниками керівника, які (договори) пізніше визнавались недійсними. Тому з особами, які обіймають посади заступників керівників юридичних осіб, треба поводитись обережно.
Від таких осіб треба вимагати надання документів, що підтверджують повноваження органу юридичної особи. При тимчасовому виконанні обов'язків органу юридичної особи треба вимагати пред'явлення відповідного наказу чи іншого рішення про призначення тимчасово виконуючим обов'язки.
5. На момент прийняття нового Цивільного кодексу склалась дуже складна ситуація щодо встановлення органів та посадових осіб, що мають статус органів юридичних осіб, та визначення їх повноважень на здійснення юридичних дій від імені юридичної особи. Органами юридичних осіб визнавались і збори учасників (членів) юридичної особи, що затверджували відповідно до установчих документів договори на певну суму, і колегіальні органи юридичних осіб, і їх керівники та члени. Дуже часто численні правила з цього приводу давали змогу оспорювати укладені договори, посилаючись на те, що, наприклад, керівник колегіального органу юридичної особи діяв усупереч рішенню цього органу або рішенню зборів учасників (членів). Частина 3 ст. 92 ЦК вирішує цю проблему в радикальний спосіб: якщо посадова особа визнається відповідно до установчих документів органом юридичної особи, обмеження її повноважень на представництво не має правової сили, крім випадків, коли юридична особа доведе, що третя особа знала чи за всіма обставинами не могла не знати про такі обмеження. Таким чином, якщо від імені юридичної особи діяла посадова особа — орган юридичної особи, діє презумпція наявності повноважень у посадової особи представляти юридичну особу. Разом з тим юридичній особі, від імені якої діяла посадова особа, що мала статус органу юридичної особи, але діяла за межами наданих їй повноважень, для визнання відповідного правочину недійсним надається можливість довести, що третя особа знала чи за всіма обставинами не могла не знати про такі обмеження. Якщо це буде доведено, правочин буде визнано недійсним. Наявність запису в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб та фізичних осіб — підприємців про обмеження повноваження органу юридичної особи на здійснення представництва від імені юридичної особи (абзац одинадцятий ч. 2 ст. 7 Закону «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб — підприємців» [192]) та можливість отримання відомостей із Єдиного державного реєстру (ст. 20 того ж Закону) є підставою для твердження про те, що будь-який контрагент юридичної особи знав про обмеження повноважень органу юридичної особи на представництво, або за всіма обставинами не міг не знати про такі обмеження, якщо такі обмеження зареєстровані. Контрагент юридичної особи знає про обмеження повноважень органу юридичної особи і тоді, коли такі обмеження встановлені безпосередньо законом. Так, відповідно до абзацу другого ч. 2 ст. 98 ЦК правочин щодо відчуження майна товариства на суму, що становить п'ятдесят і більше відсотків майна товариства, може бути вчинений за умови наявності рішення загальних зборів товариства, прийнятого більшістю не менш як у 3/4 голосів. Відсутність такого рішення є підставою для визнання правочину недійсним. Згідно з ч. 5 ст. 59 Закону «Про акціонерні товариства» «голова колегіального виконавчого органу має право без довіреності діяти від імені товариства відповідно до рішень колегіального виконавчого органу, в тому числі представляти інтереси товариства, вчиняти правочини від імені товариства, видавати накази та розпорядження, обов'язкові для виконання всіма працівниками товариства». Ця цитата тут наведена для того, щоб можна було впевнитись у тому, що в контексті цього законодавчого положення право вчиняти правочини не може тлумачитись ні так, що рішенням виконавчого органу його голові може бути надане загальне право на вчинення правочинів, ні так, що кожного разу є необхідним рішення виконавчого органу стосовно вчинення його головою окремого правочину. Зокрема, колегіальний орган може прийняти рішення про реконструкцію одного із цехів та укладення договорів на закупівлю обладнання та виконання підрядних робіт. Це слід визнати достатнім для визнання повноважень голови виконавчого органу вчиняти відповідні правочини від імені акціонерного товариства.
6. Викладене створює загрозу того, що деякі посадові особи, які мають право як орган юридичної особи діяти від імені останньої, будуть виходити за межі своїх повноважень. Це питання слід вирішувати новим, більш серйозним підходом до оформлення повноважень посадових осіб, що є органами юридичних осіб. Таким особам треба видавати посвідчення, в якому зазначати обійману посаду, підставу, що надає право діяти від імені юридичної особи, та на обмеження повноважень на укладення договорів та здійснення інших юридичних дій від імені юридичної особи. Ці обмеження мають викладатись досить докладно. Наприклад, так: «Ця посадова особа має право здійснювати від імені юридичної особи всі юридичні дії за наявності рішення правління юридичної особи про здійснення таких юридичних дій, підписаного всіма членами правління та скріпленого печаткою. Договори про відчуження основних засобів виробничого та невиробничого призначення незалежно від суми договору, підписані цією посадовою особою, не можуть мати будь-якої юридичної сили до їх затвердження зборами учасників юридичної особи». За таких умов при виході посадової особи за межі своїх повноважень юридична особа без будь-яких утруднень доведе, що третя особа за всіма обставинами не могла не знати про обмеження повноважень органу юридичної особи, оскільки при укладенні договору вона повинна була перевірити повноваження осіб, що представляють іншу сторону та вимагати надання належне засвідченої копії документів, що надають повноваження діяти від імені юридичної особи та встановлюють обмеження таких повноважень.
7. З урахуванням особливостей обмеження повноважень органів юридичної особи, що встановлені ч. З ст. 92 ЦК, загальне правило, що покладає на орган юридичної особи обов'язок діяти в інтересах юридичної особи добросовісно та розумно, не перевищувати своїх повноважень, стосується не тільки осіб, що виконують функції юридичної особи в силу цивільно-правових відносин, а фізичних осіб, які знаходяться з юридичною особою в трудових правовідносинах та є її органами. Відповідно до ч. 1 ст. 9 ЦК положення цього Кодексу застосовуються до трудових відносин, якщо вони не врегульовані іншими актами законодавства. Трудові відносини працівників, що є членами органу юридичної особи, з цією особою врегульовані нормами трудового права досить детально. Але ж трудове законодавство прямо не формулює обов'язку таких працівників діяти розумно. А обов'язок працювати добросовісно закріплюється стосовно всіх працівників (ст. 139 КЗпП [28]). Тому положення ч. З ст. 92 ЦК, що розглядається, належить визнати таким, що підлягає застосуванню.
8. Правило ч. 4 цієї ж статті має вкрай обмежену сферу застосування. Вона не може застосовуватись до випадків прийняття колегіальними органами юридичної особи рішень про укладення договорів, а тим більше — інших господарських рішень. Вона застосовується тільки при порушеннях членами виконавчого органу юридичної особи своїх обов'язків щодо представництва. Випадки, коли б члени виконавчого органу спільно діяли як представники, тобто всі разом чи відповідною більшістю підписували договори, в практиці не зустрічаються. Теоретично можна припустити, що установчими документами юридичної особи буде передбачене здійснення колективного представництва. У таких випадках буде застосовуватись солідарна відповідальність членів виконавчого органу юридичної особи, а кожен із членів повинен визнаватись відповідальним за збитки в обсязі, що визначається ст. 22 ЦК.
Якщо орган юридичної особи є одноособовим, немає підстав для висновку про те, що відповідна особа несе обов'язок відшкодування збитків. У такому випадку особа несе відповідальність відповідно до трудового законодавства.
Стаття 93. Місцезнаходження юридичної особи
1. Місцезнаходженням юридичної особи є адреса органу або особи, які відповідно до установчих документів юридичної особи чи закону виступають від її імені.
(У ред. від 03.03.2005)
1. У частинах першій та другій ст. 93 ЦК місцезнаходження юридичної особи розуміється дещо неоднаково. У ч. 1 ст. 93 ЦК йдеться про місцезнаходження, яке визначається місцем державної реєстрації юридичної особи. Державна реєстрація юридичних осіб проводиться виключно у виконавчому комітеті міської ради міста обласного значення або у районній, районній в містах Києва або Севастополя державної адміністрації (ст. 5 Закону «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб — підприємців» [192]). Таке місце реєстрації має значення, зокрема, у сфері міжнародного приватного права. Визначення місцезнаходження юридичної особи за місцем її державної реєстрації є вельми зручним. Так, якщо ст. 1 Віденської конвенції про договори міжнародної купівлі-продажу товарів [17] зазначає, що її дія поширюється на договори між сторонами, підприємства яких знаходяться в різних державах, то визначення місцезнаходження за місцем знаходження контори юридичної особи викликає інколи суттєві утруднення. Відповідно до ч. 1 ст. 93 ЦК місцезнаходження юридичної особи в певній державі формально чітко визначається.
2. Є практика прямого визначення в законі місцезнаходження юридичної особи. Так, відповідно до ст. 5 Закону «Про Центральну виборчу комісію» [214] її місцезнаходженням визнається столиця України — місто Київ.
3. Зміна місця реєстрації визнається п.п. 13.1.1 п. 13.1 ст. 13 Закону «Про порядок погашення зобов'язань платників податків перед бюджетами і державними цільовими фондами» [164] видом реорганізації платника податків (тільки стосовно податкових правовідносин).
4. У ч. 2 ст. 93 ЦК мова йде про те місцезнаходження, на яке вказується в установчих документах юридичної особи. Вказівка місцезнаходження юридичної особи міститься в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб та фізичних осіб — підприємців (ч. 2 ст. 17 Закону «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб — підприємців»). До цього Реєстру вноситься у відповідних випадках (ч. 7 ст. 19 того ж Закону) запис про відсутність юридичної особи за її місцезнаходженням, що є підставою для припинення юридичної особи на підставі рішення суду (ч. 2 ст. 38 названого Закону). Новий Цивільний кодекс відмовився від визначення місцезнаходження юридичної особи за місцем знаходження її постійно діючого органу. Тому як місцезнаходження юридичної особи може бути визнано будь-яку адресу, за якою постійно знаходиться хоч один працівник юридичної особи. Інше питання — це питання місць, де здійснюється діяльність юридичної особи (де здійснюється діяльність органів юридичної особи, де здійснюється виробнича діяльність, де знаходяться місця зберігання сировини, матеріалів, напівфабрикатів, комплектуючих виробів, готової продукції, місця відпуску та відвантаження продукції, товарів). До такого питання законодавець в цьому випадку байдужий.
Стаття 94. Особисті немайнові права юридичної особи
1. Юридична особа має право на недоторканість її ділової репутації, на таємницю кореспонденції, на інформацію та інші особисті немайнові права, які можуть їй належати.
Особисті немайнові права юридичної особи захищаються відповідно до глави 3 цього Кодексу.
1. За юридичними особами визнаються особисті немайнові права. Це ті ж права, що надаються фізичним особам крім тих, що за своєю природою не можуть належати юридичній особі.
2. У ст. 94 ЦК наводиться неповний перелік особистих немайнових прав, що можуть належати юридичній особі. Це — право на недоторканість ділової репутації, на таємницю кореспонденції та інші особисті немайнові права. Визнання права юридичної особи на інформацію особистим немайновим не зовсім відповідає ст. 200 ЦК, яка визнає інформацію нематеріальним благом (але не особистим). Особисті немайнові права не мають економічного змісту (ч. 2 ст. 269 ЦК) і, як випливає із Книги другої Цивільного кодексу, не можуть відчужуватись. Право на інформацію має економічний зміст і може відчужуватись. Викладене випливає також із Закону «Про інформацію» [65].
Стаття 95. Філії та представництва
1. Філією є відокремлений підрозділ юридичної особи, що розташований поза її місцезнаходженням та здійснює всі або частину її функцій.
2. Представництвом є відокремлений підрозділ юридичної особи, що розташований поза її місцезнаходженням та здійснює представництво і захист інтересів юридичної особи.
3. Філії та представництва не є юридичними особами. Вони наділяються майном юридичної особи, що їх створила, і діють на підставі затвердженого нею положення.
4. Керівники філій та представництв призначаються юридичною особою і діють на підставі виданої нею довіреності.
5. Відомості про філії та представництва юридичної особи включаються до єдиного державного реєстру.
1. Філії та представництва не є юридичними особами, не мають цивільної правоздатності. Посилання в п. 3 ст. 95 ЦК на те, що вони діють на підставі положення про філію чи представництво, яке затверджується юридичною особою, також не має цивільно-правового змісту, оскільки в цивільно-правовому розумінні діє не філія чи представництво, а сама юридична особа. Щоправда, на положення про філію або представництво може бути посилання в довіреності, що видається на ім'я керівника філії чи представництва. І тоді таке положення набуває цивільно-правового змісту (визначає обсяг повноважень керівника філії або представництва вчиняти правочини від імені юридичної особи). Більша правова визначеність досягається прямим зазначенням в довіреності на ім'я керівника філії чи представництва, на обсяг його повноважень як представника юридичної особи.
2. Оскільки філія чи представництво не є суб'єктами цивільного права, юридична особа наділяє їх майном, цивільні права (право власності, господарського відання чи оперативного управління) на яке належать юридичній особі.
3. Визначення філії та представництва, що наводиться в ч. 1 та 2 ст. 95 ЦК, не дає можливості відрізнити такі відокремлені підрозділи юридичних осіб від інших підрозділів. Вказується на те, що філія чи представництво розташовується поза місцем знаходження юридичної особи. Але ж місцезнаходження юридичної особи визначається в ст. 93 ЦК не досить чітко. Воно може тлумачитись і як адміністративна одиниця, на території якої здійснена державна реєстрація юридичної особи, і як юридична адреса, що передбачає вказівку на населений пункт, вулицю, номер будинку, кабінету, кімнати. Тому визначення філії та представництва, що дається в ст. 95 ЦК, не може розглядатись як таке, що може використовуватись при застосуванні норм інших галузей права. Більш прийнятним для таких цілей є те розуміння філій, відділень та інших відокремлених підрозділів юридичних осіб, що дається в ч. 2.1.3 п. 2.1 ст. 2 Закону «Про оподаткування прибутку підприємств» [113]. Тут зазначається, що такі відокремлені підрозділи мають бути розташовані на території іншої, ніж юридична особа, територіальної громади.
4. Передбачається внесення відомостей про відкриті філії та представництва до Єдиного державного реєстру юридичних осіб (ч. 2 ст. 17 Закону «Про державну реєстрацію юридичних осіб і фізичних осіб — підприємців» [192]).
Стаття 96. Відповідальність юридичних осіб
1. Юридична особа самостійно відповідає за своїми зобов'язаннями.
2. Юридична особа відповідає за своїми зобов'язаннями усім належним їй майном.
3. Учасник (засновник) юридичної особи не відповідає за зобов'язаннями юридичної особи, а юридична особа не відповідає за зобов'язаннями її учасника (засновника), крім випадків, встановлених установчими документами та законом.
4. Особи, які створюють юридичну особу, несуть солідарну відповідальність за зобов'язаннями, що виникли до її державної реєстрації.
Юридична особа відповідає за зобов'язаннями її учасників (засновників), що пов'язані з її створенням, тільки у разі наступного схвалення їхніх дій відповідним органом юридичної особи.
1. Положення статті, що коментується, поширюються на всіх юридичних осіб приватного права. Що стосується юридичних осіб публічного права, то ця стаття поширюється на них відповідно до ст. 82 ЦК, якщо інше не встановлено законом.
2. Частина перша ст. 96 ЦК формулює загальну матеріально-правову норму про те, що юридична особа самостійно відповідає за своїми зобов'язаннями. Це положення лише на перший погляд є декларативним, оскільки відповідне правило є само собою зрозумілим. Насправді, правове значення таких загальних положень є суттєвим, особливо коли в іноземному суді (комерційному арбітражному суді) застосовується законодавство України, і судді не мають системних знань про законодавство України.
3. У ч. 2 ст. 96 ЦК формулюється положення, що визначає зміст не цивільних (матеріальних) правовідносин, а правовідносин, які виникають і реалізуються на стадії виконавчого провадження. Щодо якого майна може бути застосовано арешт, на яке майно може бути звернуто стягнення — це питання судового (цивільного, господарського) процесу та виконавчого провадження. Але ж в ньому є і зміст, що має визначатись як цивільно-правовий (матеріально-правовий): юридична особа відповідає «належним їй майном». Матеріальне (цивільне) право визначає, яке майно належить юридичній особі. Майно може «належати» особі (в тому числі юридичній) на праві власності. Такий висновок можна зробити, наприклад, із ст. 322 ЦК і ст. 134 ГК [42]. Стосовно підприємств, які наділяються правом господарського відання або оперативного управління, Господарський кодекс переважно вживає слова «майно закріплюється» (ч. 2 ст. 74; ч. 3 ст. 76; ч. 3 ст. 78 ГК). Але вживаються і слова «майно, належне підприємству» (ч. 1 ст. 74 ГК). Поряд з цим неправильно було б відносити до майна, яке належить юридичній особі, те майно, право на яке особа отримала на підставі договору, що дає право тимчасового користування майном, а також на чуже майно, щодо якого юридична особа має речове право. Законом «Про введення мораторію на примусову реалізацію майна» [182] введено мораторій на застосування примусової реалізації майна державних підприємств та господарських товариств, у статутних фондах яких частка держави становить не менш 25 відсотків, до вдосконалення визначеного законами України механізму примусової реалізації майна. Мораторій поширюється на нерухоме майно та інші основні засоби виробництва. «Літак не є засобом виробництва», — помилково стверджував Федеральний суд Канади в рішенні у справі про арешт українського літака. Літак завжди належить до основних засобів виробництва, якщо тільки він використовується в господарської діяльності, а не в сфері соціальної діяльності підприємства, що не має на меті отримання прибутку. Конституційний Суд України визнав згаданий Закон таким, що відповідає Конституції України [243].
4. Враховуючи специфіку майнових правовідносин між юридичною особою та її засновниками, ч. 3 ст. 96 ЦК спеціально підкреслює, що учасник (засновник) юридичної особи не відповідає за зобов'язаннями цієї особи, і навпаки. Проте, із цього правила передбачається можливість встановлення винятків законами і установчими документами.
5. Низка положень законодавства встановлює субсидіарну відповідальність засновників, учасників за зобов'язаннями юридичної особи. Правовий режим субсидіарної відповідальності до останнього часу визначався недостатньо. Певну визначеність у цей механізм внесено ст. 619 ЦК, яка передбачає можливість пред'явлення вимоги до особи, що несе субсидіарну відповідальність, якщо основний боржник відмовився задовольнити вимогу кредитора або кредитор не отримав відповіді на пред'явлену до основного боржника вимогу впродовж розумного строку. Але ж у випадках, коли субсидіарна відповідальність наступає у разі недостатності майна основного боржника, механізм субсидіарної відповідальності є, як правило, іншим. Тут можливі такі варіанти пред'явлення позовів до субсидіарного боржника: 1) кредитор звертається з позовом до основного боржника і особи, яка несе субсидіарну відповідальність за зобов'язаннями основного боржника. Суд в таких випадках приймає рішення про стягнення суми боргу з основного боржника і субсидіарно — з особи, яка несе субсидіарну відповідальність. На стадії виконавчого провадження, коли виявляється неможливість виконання судового рішення в зв'язку з недостатністю майна основного боржника, має бути виданий другий виконавчий лист з точним зазначенням суми, що підлягає стягненню з особи, яка несе субсидіарну відповідальність; 2) кредитор звертається з позовом тільки до основного боржника. Після виявлення недостатності майна боржника виконавчий документ повертається стягувачеві, який може звернутись з позовом до субсидіарного боржника. Обидва названі варіанти не вповні відповідають ст. 368 ЦПК [44] і ст. 116 ГПК [31]. Але ж Україна відповідно до п. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод [7] взяла на себе зобов'язання забезпечити доступ до правосуддя, що, зокрема, означає зобов'язання забезпечити виконання судових рішень. Тому навіть посилання суду на право діяти на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією і законами (ст. 19 Конституції України [1]), не може бути перешкодою для видачі виконавчих листів чи наказів господарських судів на стягнення боргу із субсидіарно зобов'язаної особи при недостатності майна основного боржника.
Субсидіарна відповідальність є матеріально-правовою (цивільною) відповідальністю. Тому вона не може бути реалізована поза процесуальними формами, передбаченими Цивільним процесуальним і Господарським процесуальним кодексами, шляхом звернення стягнення на майно особи, яка несе субсидіарну відповідальність, за відсутності судового рішення стосовно особи, яка несе субсидіарну відповідальність.
6. Відповідно до ч. 7 ст. 77 ГК [42] казенне підприємство відповідає за своїми зобов'язаннями лише коштами, що перебувають у його розпорядженні. Під коштами у цій статті розуміються тільки грошові кошти, оскільки в абзаці третьому частини п'ятої цієї статті зазначається на «кошти та інше майно, одержані від реалізації...». У разі недостатності зазначених коштів держава в особі органу, до сфери управління якого входить підприємство, несе повну субсидіарну відповідальність за зобов'язаннями казенного підприємства. Частина 9 ст. 77 ГК є підставою для поширення цих правил на комунальні некомерційні підприємства. Формулювання «держава в особі органу...» означає, що стороною відповідних правовідносин є держава, а відповідний державний орган лише представляє державу.
7. Будь-якої можливості застосувати ч. 7 ст. 77 ГК до інших юридичних осіб публічного права немає. Аналогія закону не може бути використана, оскільки відповідні відносини врегульовані ст. 176 ЦК. Відсутні й інші логічні засоби, які б давали змогу застосувати ч. 7 ст. 77 ГК до юридичних осіб публічного права. Тому ст. 96 ЦК повного мірою застосовується до юридичних осіб публічного права, в тому числі тих, що фінансуються із бюджетів. Контрагенти юридичних осіб повинні бути вкрай обережними при укладенні договорів з такими юридичними особами. Що стосується недоговірної відповідальності, то згідно із спеціальними правилами ст. 1173 — 1176 ЦК за майнову і моральну шкоду, заподіяну державними органами, в тому числі юридичними особами, їх працівниками, відповідальність покладається на державу, Автономну Республіку Крим та органи місцевого самоврядування.
8. Відповідальність за зобов'язаннями повного товариства несуть учасники таких товариств. їх відповідальність є субсидіарною (учасники повних товариств несуть відповідальність усім своїм майном у разі недостатності у повного товариства майна для задоволення вимог кредиторів в повному обсязі (ст. 119, 124 ГК; ч. 5 ст. 80 ЦК). Новий Цивільний кодекс і Господарський кодекс розширюють відповідальність учасників повних товариств у порівнянні із ст. 74 Закону «Про господарські товариства» [53], яка допускала субсидіарну відповідальність учасників повних товариств тільки у випадках, коли недостатність майна виявилась при ліквідації повного товариства. Як і раніше, субсидіарна відповідальність учасників повних товариств є солідарною.
9. Учасники з повного відповідальністю командитних товариств солідарно несуть субсидіарну відповідальність за зобов'язаннями таких товариств (ст. 133 ЦК; ч. 6 ст. 80 ГК). Ця відповідальність між учасниками з повного відповідальністю розподіляється із застосуванням ст. 119, 124 ГК, оскільки ч. 3 ст. 133 ЦК поширює на командитні товариства положення про повні товариства.
10. Учасники товариства з додатковою відповідальністю солідарно несуть субсидіарну відповідальність за зобов'язаннями товариства в розмірі, який встановлюється статутом товариства і є однаково кратним для всіх учасників до вартості внесеного кожним учасником вкладу в статутний капітал товариства (ст. 151 ЦК; ч. 4 ст. 80 ГК).У випадку банкрутства одного із учасників товариства з додатковою відповідальністю встановлено, що його доля відповідальності розподіляється між іншими учасниками пропорційно їх часткам в статутному капіталі.
11. Учасники довірчих товариств несуть субсидіарну відповідальність за їх зобов'язаннями в п'ятикратному розмірі до внеску кожного до статутного фонду у разі недостатності загальної суми внесків учасників до статутного фонду для погашення боргів товариства (частина четверта ст. 2 Декрету Кабінету Міністрів «Про довірчі товариства» [232]).
12. Члени виробничих кооперативів несуть субсидіарну відповідальність за зобов'язаннями кооперативу у розмірах та порядку, що встановлені статутом кооперативу і законом (ст. 163 ЦК). Частина друга ст. 27 Закону України «Про кооперацію» [202] також передбачає можливість встановлення статутом кооперативу або законом відповідальності членів кооперативу за зобов'язаннями кооперативу. Загальне ж правило, що сформульоване в цій статті («члени кооперативу відповідають за зобов'язаннями кооперативу в межах внесеного ними паю»), слід тлумачити так, що член кооперативу своїм майном за зобов'язаннями кооперативу не відповідає. Цитоване формулювання витлумачено в такий спосіб з огляду на те, як тлумачились подібні формулювання раніше: «Акціонери відповідають за зобов'язаннями товариства тільки в межах належних їм акцій»; «учасники товариства несуть відповідальність в межах їх вкладів» (частина друга ст. 24; частина друга ст. 50 Закону «Про господарські товариства»). У ч. 1 ст. 108 ГК наводиться інше формулювання: «Члени виробничого кооперативу несуть за зобов'язаннями кооперативу субсидіарну (додаткову) відповідальність своїм майном у розмірі, не меншому їх пайового внеску». Отже, член кооперативу несе ризик втрати свого внеску в майно кооперативу у разі його банкрутства і, крім того, відповідає власним майном у зазначеному вище мінімальному розмірі, якщо законом або статутом не встановлено більш високий розмір відповідальності.
13. Власник (орган, уповноважений управляти майном юридичної особи, що ліквідується) несе обов'язок щодо виплати середньої заробітної плати за час вимушеного прогулу працівника такої юридичної особи в разі неможливості поновлення працівника (ст. 2401 КЗпП [28]). Специфіка змісту поняття власника або уповноваженого ним органу в Кодексі законів про працю виключає застосування цього законодавчого положення до особи (осіб), що є засновниками (учасниками) юридичної особи.
14. Частина 7 ст. 126 ГК [42] встановлює субсидіарну відповідальність контролюючого підприємства перед дочірнім підприємством, якщо останнє з вини першого опиняється в стані неплатоспроможності і буде визнане банкрутом.
15. Учасники товариств з обмеженою відповідальністю несуть солідарну (але не субсидіарну) відповідальність за зобов'язаннями товариства в межах вартості несплаченої частини вкладу до статутного капіталу. Це передбачено ст. 140 ЦК. Стосовно акціонерів встановлено дещо інше правило: вони відповідно до ст. 152 ЦК і ч. 2 ст. З Закону «Про акціонерні товариства» [228] відповідають за зобов'язаннями акціонерного товариства в межах несплаченої частини вартості належних їм акцій лише у випадках, встановлених статутом. Вид відповідальності закон не встановлює. Тому вона відповідно до статуту може бути солідарною або субсидіарною. Якщо вона є субсидіарною, то застосовується вона при недостатності майна акціонерного товариства в будь-який час, а не тільки при ліквідації акціонерного товариства.
16. Юридична особа, в свою чергу, не відповідає за зобов'язаннями власника її майна чи засновника. З цього правила також можуть встановлюватися винятки законом і установчими документами юридичної особи. Виняток із цього правила встановлюють ч. 4 ст. 96 ЦК і ч. 2 ст. 12 Закону «Про акціонерні товариства». За умови наступного схвалення відповідним органом юридичної особи дій учасників, засновників, які пов'язані із створенням юридичної особи та які потягли за собою виникнення зобов'язань, юридична особа відповідає за такими зобов'язаннями. Якщо ж наступне схвалення не відбулося, особи, які створюють юридичну особу, несуть солідарну відповідальність за зобов'язаннями, що виникли до державної реєстрації юридичної особи. Ця відповідальність після задоволення вимог кредиторів розподіляється між засновниками в рівних частках (ст. 544 ЦК). Але у разі істотної різниці в частках засновників у статутному (складеному) капіталі юридичної особи (наприклад, при співвідношенні 10 (або більше) до 1) помітна явна несправедливість правил ст. 544 ЦК, які підлягають застосуванню. У таких випадках суд вправі в мотивувальній частині судового рішення зазначити на невідповідність цих правил принципу верховенства права та застосувати (у зв'язку з виникненням прогалини в законодавстві) в порядку аналогії права цей принцип і розподілити відповідальність між засновниками юридичної особи пропорційно їх часткам у статутному (складеному) капіталі юридичної особи.
Інших випадків відповідальності юридичної особи за зобов'язаннями її засновників (учасників) законом не передбачені. Але установчими документами вони передбачатись можуть.
17. Звернення стягнення на майнові права засновника (учасника) стосовно юридичної особи за зобов'язаннями цього засновника (учасника) не підпадає під поняття відповідальності юридичної особи за зобов'язаннями її засновників (учасників). Оскільки учасник (засновник) юридичної особи має майнові права щодо цієї юридичної особи, а юридична особа (можливий учасник чи засновник) несе відповідальність за своїми зобов'язаннями всім своїм майном (ч. 2 ст. 96 ГК), виникає можливість звернути стягнення на майнові права засновника (учасника) стосовно юридичної особи поза правовою конструкцією відповідальності. Стосовно громадян (фізичних осіб) також передбачена можливість звернення стягнення на належне боржникові майно, за винятком майна, на яке не може бути звернене стягнення (частина п'ята ст. 50 Закону «Про виконавче провадження» [129]). Отже, на майнові права учасника (засновника) юридичної особи щодо цієї особи звернення стягнення за зобов'язаннями засновника (учасника) є можливим. Порядок такого звернення спеціально визначається ст. 131 ЦК стосовно учасників повних товариств (поширюється на учасників з повного відповідальністю командитних товариств) і ст. 149 ЦК — стосовно товариств з обмеженою відповідальністю (поширюється і на товариства з додатковою відповідальністю). Кредитори при недостатності майна боржника мають право пред'явити вимогу до господарського товариства, в якому боржник має право на частку в складеному чи статутному капіталі, про виділ частки майна товариства для звернення стягнення на неї.
Допускається також звернення стягнення на пай члена кооперативу за його власними зобов'язаннями у разі недостатності у нього іншого майна в порядку, встановленому статутом кооперативу і законом (ч. 5 ст. 166 ЦК).
В інших випадках відсутність спеціальних законів не може бути перешкодою для звернення стягнення на майнові права засновника (учасника) щодо юридичної особи. Зокрема, може бути пред'явлено вимогу про звернення стягнення на майно приватного підприємства, засновником якого є боржник. У випадках, коли законом не встановлений порядок звернення стягнення на майнові права боржника щодо юридичних осіб, засновником яких є боржник, за аналогією слід застосовувати ст. 131 або 149 ЦК, що допускають стягнення на майнові права боржника щодо заснованих ним юридичних осіб лише при недостатності іншого майна боржника.
Стаття 97. Управління товариством
1. Управління товариством здійснюють його органи.
2. Органами управління товариством є загальні збори його учасників і виконавчий орган, якщо інше не встановлено законом.
1. Управління товариством полягає в прийнятті від імені товариства рішень, що стосуються відносин всередині товариства, вчинення правочинів, відносин з іншими фізичними та юридичними особами, органами влади та місцевого самоврядування. Повноваження управління товариством надаються загальним зборам учасників та виконавчому органові товариства. Законом можуть встановлюватись винятки з цього правила. Так, управління повним та командитним товариствами здійснюється з урахуванням особливостей, встановлених ст. 121 та 136 ЦК. Управління довірчим товариством здійснюється з урахуванням прав довірених осіб діяти від імені довірчого товариства (ст. 1, 3 Декрету «Про довірчі товариства» [232]). Управління активами інститутів спільного інвестування здійснює компанія з управління активами (ст. 29 Закону «Про інститути спільного інвестування (пайові та корпоративні інвестиційні фонди)» [168]).
2. Органами управління товариства можуть бути і інші органи, передбачені законом або установчими документами відповідно до закону. До таких органів належить наглядова рада акціонерного товариства (ст. 160 ЦК; ст. 52 Закону «Про акціонерні товариства»). Благодійні організації зазвичай також є товариствами. Стаття 17 Закону «Про благодійництво і благодійні організації» [116] встановлює, що органами управління благодійної організації є вищий орган (збори, з'їзд, конференція), виконавчий орган (правління, комітет), адміністративно-виконавчий орган на чолі з президентом (директором), а також наглядова рада, що здійснює розпорядчі та контрольні функції.
Стаття 98. Загальні збори учасників товариства
1. Загальні збори учасників товариства мають право приймати рішення з усіх питань діяльності товариства, у тому числі і з тих, що передані загальними зборами до компетенції виконавчого органу.
2. Рішення загальних зборів приймаються простою більшістю від числа присутніх учасників, якщо інше не встановлено установчими документами або законом.
Рішення про внесення змін до статуту товариства, відчуження майна товариства на суму, що становить п'ятдесят і більше відсотків майна товариства, та про ліквідацію товариства приймаються більшістю не менш як у 3/4 голосів, якщо інше не встановлено законом.
3. Учасник товариства не має права голосу при вирішенні загальними зборами товариства питань щодо вчинення з ним правочину та щодо спору між ним і товариством.
4. Порядок скликання загальних зборів визначається в установчих документах товариства. Учасники товариства, що володіють не менш як десятьма відсотками голосів, можуть вимагати скликання загальних зборів.
Якщо вимога учасників про скликання загальних зборів не виконана, ці учасники мають право самі скликати загальні збори.
5. Рішення загальних зборів може бути оскаржене учасником товариства до суду.
1. У силу ч. 1 ст. 98 ЦК в товаристві забезпечується єдність управління, виключається розподіл повноважень між загальними зборами учасників та рештою органів, що здійснюють управління товариством. З цією метою за загальними зборами учасників визнається право приймати рішення з усіх питань діяльності товариства, в тому числі і тих, що передані загальними зборами до компетенції виконавчого органу та стосуються укладення цивільно-правових договорів. Разом з тим встановлюється виключна компетенція загальних зборів учасників товариств з обмеженою відповідальністю (ч. 4 ст. 145 ЦК), загальних зборів акціонерів (ч. 2 ст. 159 ЦК).
Такий же підхід до проблеми єдності управління збережено і в Законі «Про акціонерні товариства» [228]. Загальні збори акціонерного товариства визнані правомочними вирішувати будь-які питання діяльності акціонерного товариства (ч. 1 ст. 33 Закону «Про акціонерні товариства»). Встановлення виключної компетенції наглядової ради (ч. 2 ст. 52 Закону «Про акціонерні товариства») не перешкоджає вирішенню питань, що належать до виключної компетенції наглядової ради, загальними зборами (ч. З ст. 52 названого Закону).
2. Стаття 98 ЦК не визначає кворуму, тобто найменшої кількості учасників товариства, присутність якої є необхідною для правомочності зборів. Тому ці питання мають вирішуватись спеціальними нормами законів (ч. 4 ст. 159 ЦК; ст. 42, 59 Закону «Про господарські товариства» [53]; ст. 41 Закону «Про акціонерні товариства») та установчими документами товариств.
3. За наявності кворуму збори приймають рішення простою більшістю від числа присутніх учасників. Інше може бути встановлено законом або установчими документами. Але за наявності в законі спеціальних правил щодо порядку прийняття рішень винятки з них можуть встановлюватись тільки законом, а не установчими документами. Зокрема, не можна відступати від правила ч. 2 ст. 98 ЦК про те, що рішення про внесення змін до статуту товариства, відчуження майна товариства на суму, що становить 50 і більше відсотків майна товариства, та про ліквідацію товариства приймаються більшістю у три четверті голосів. При цьому не встановлюється базова кількість голосів, від якої відраховується показник у 3/4. За базову кількість голосів при цьому слід приймати кількість голосів, що належить учасникам, які беруть участь у зборах (за умови наявності кворуму). Цей висновок зроблено з урахуванням застосування до правовідносин, на які поширюється чинність абзацу другого ч. 2 ст. 98 ЦК, абзацу першого цієї ж частини, який передбачає прийняття за базу при визначенні більшості голосів числа присутніх учасників.
Стосовно акціонерних товариств установлені спеціальні правила. Передбачена можливість установлення статутом приватного акціонерного товариства більшої кількості голосів, необхідної для прийняття рішення (крім визначених ч. 3 ст. 42 Закону «Про акціонерні товариства» питань). Рішення з питань, передбачених пп. 2 — 7 і 21 ч. 2 ст. 33 Закону «Про акціонерні товариства» приймаються більш як трьома чвертями (при трьох чвертях рішення вважається неприйнятим) голосів акціонерів від загальної їх кількості. Статутом приватного акціонерного товариства можуть передбачатись інші питання, «рішення щодо яких приймаються трьома чвертями голосів акціонерів від загальної їх кількості» (крім питання про дострокове припинення повноважень посадових осіб товариства).
4. Правило ч. 3 ст. 98 ЦК забороняє учаснику товариства, який володіє абсолютною більшістю голосів на зборах учасників, брати участь у голосуванні при вирішенні питання про вчинення товариством правочину з цим учасником, або питання, що стосується спору між товариством та цим учасником. Із змісту цього положення випливає, що встановлення в статуті товариства іншого не допускається.
5. Частина 4 ст. 98 ЦК надає учасникам товариств право самостійно визначати в установчих документах порядок скликання загальних зборів. Проте слід визнати, що норми спеціальних законів, що регулюють порядок скликання загальних зборів, є чинними до їх скасування. В окремих випадках в Цивільному кодексі стосовно цього сформульовано нові спеціальні правила.
6. Учасникам товариства, які володіють не менше десяти відсотків голосів, надається право вимагати скликання загальних зборів або самостійно скликати збори, якщо ця вимога не виконується. Належить враховувати, що примусити учасника товариства брати участь у загальних зборах ніхто не вправі, а неявка на збори, навіть умисна чи злісна, не дає права порушувати правила щодо мінімальної кількості учасників, за наявності якої збори вважаються правомочними.
7. Оскільки юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають в державі (частина друга ст. 124 Конституції [1]), ч. 5 ст. 98 ЦК визнає можливість оскарження учасником товариства в суді рішення загальних зборів.
Стаття 99. Виконавчий орган товариства
1. Загальні збори товариства своїм рішенням створюють виконавчий орган та встановлюють його компетенцію і склад.
2. Виконавчий орган товариства може складатися з однієї або кількох осіб. Виконавчий орган, що складається з кількох осіб, приймає рішення у порядку, встановленому абзацом першим частини другої статті 98 цього Кодексу.
3. Члени виконавчого органу можуть бути у будь-який час усунені від виконання своїх обов'язків, якщо в установчих документах не визначені підстави усунення членів виконавчого органу від виконання своїх обов'язків.
4. Назвою виконавчого органу товариства відповідно до установчих документів або закону може бути «правління*, «дирекція* тощо.
1. Виконавчий орган товариства — це орган товариства, що має право діяти від імені останнього у цивільних правовідносинах. Але поняття виконавчого органу товариства (ст. 99 ЦК) і органу юридичної особи, зокрема, товариства (ст. 92 ЦК), не є тотожним. Виконавчий орган, як правило, вирішує всі питання діяльності акціонерного товариства, крім тих, що віднесені до компетенції вищого та інших органів товариства (наприклад, абзац другий ч. 1 ст. 161 ЦК). Поняття органу юридичної особи має більш вузький (тільки цивільно-правовий) зміст. Юридична особа, в тому числі і товариство, може мати декілька органів. Виконавчий орган товариство може мати лише один. Так, повноваження органу товариства як юридичної особи статутом можуть бути надані і директору товариства, і його заступникам. Але виконавчим органом товариства і в цьому випадку може бути тільки директор.
2. Визнаючи за загальними зборами учасників право приймати рішення з усіх питань діяльності товариства (ст. 98 ЦК), законодавець відніс до повноважень загальних зборів і визначення компетенції виконавчого органу товариства. Але визначення компетенції виконавчого органу товариства загальними зборами і навіть закріплення цього в статуті товариства, як це передбачено в ч. 1 ст. 88 ЦК, не позбавляє загальні збори права виносити рішення і з тих питань, що передані до компетенції виконавчого органу товариства. Такі рішення підлягають виконанню виконавчим органом.
3. Виконавчий орган товариства може складатися з однієї або декількох осіб. Колегіальний орган товариства приймає рішення простою більшістю від числа присутніх членів виконавчого органу за наявності кворуму (абзац перший ч. 2 ст. 98 ЦК застосовується за аналогією при цьому, якщо інше не передбачено установчими документами). Установчими документами товариства доцільно встановлювати кворум, за наявності якого виконавчий орган має право приймати рішення, оскільки законодавством він не встановлений. Якщо ж кворум не визначено установчими документами, у випадку виникнення спору належить за аналогією застосовувати найбільш близькі до даного виду товариства положення чинних законів, що встановлюють кворум стосовно загальних зборів відповідних видів товариств.
4. Якщо рішенням виконавчого органу товариства порушуються трудові права працівників товариства, цивільні права його учасників або третіх осіб, таке рішення може бути прямо оскаржене до суду. Але згідно зі спеціальними положеннями законодавства у відповідних випадках більш правильним буде звернутись з позовом про визнання або поновлення права, порушеного незаконним актом виконавчого органу товариства, оскільки Цивільний кодекс не формулює правила про можливість оскарження в суді рішення будь-якого органу чи будь-якої організації, якщо таким рішенням порушуються цивільні права особи. Що стосується випадків, коли незаконним актом виконавчого органу товариства порушене корпоративне право або право суб'єкта господарювання (учасника товариства чи іншого), то абзац третій ч. 2 ст. 20 ГК [42] прямо допускає можливість пред'явлення вимоги про визнання недійсними актів «інших суб'єктів». Це дає підстави для пред'явлення, зокрема, вимоги про визнання недійсними рішень виконавчого органу товариства.
5. Установчими документами можуть встановлюватись підстави усунення членів виконавчого органу від виконання їх обов'язків. Якщо установчими документами це не встановлено, члени виконавчого органу можуть бути усунені від виконання своїх обов'язків в будь-який час на розсуд загальних зборів учасників чи іншого органу, що має відповідні повноваження.
Правило про можливість усунення членів виконавчого органу товариства поширюється і на керівника цього органу.
6. Член виконавчого органу може виконувати ці обов'язки на громадських засадах без обіймання штатної посади. Так воно зазвичай і буває, коли учасник товариства та/або його працівник одночасно є членом виконавчого органу товариства. У такому випадку усунення члена виконавчого органу не зачіпає трудових прав фізичних осіб, а тому здійснюється відповідно до ч. 3 ст. 99 ЦК. Але ж член виконавчого органу може і обіймати таку штатну посаду. А керівник виконавчого органу майже завжди обіймає таку штатну посаду. Тому виникає питання про співвідношення ч. 3 ст. 99 ЦК та положень законодавства про працю. Частина 3 ст. 99 ЦК встановлює правило, яке не виключає застосування норм трудового права. Таке тлумачення положення ч. З ст. 99 ЦК враховує ту обставину, що Цивільний кодекс застосовується до трудових відносин лише у випадках, коли такі відносини не врегульовані іншими актами законодавства (ч. 1 ст. 9 ЦК). Тому усунення членів (в тому числі і керівника та заступників керівника) виконавчого органу товариства можливе лише тоді, коли вони не обіймають штатні посади членів виконавчого органу товариства як працівники. Якщо ж відповідні особи виконують обов'язки одноосібного виконавчого органу товариства, керівника, заступника керівника, обіймаючи відповідні посади як працівники, їх відсторонення від виконання трудових обов'язків або звільнення з роботи можливе тільки на підставі ст. 7, 36, 37, 40, 41, 46 КЗпП [28] з додержанням встановлених правил про відсторонення та звільнення працівників.
Поширеною є практика, коли функції члена виконавчого органу товариства покладені на працівників товариства як додаткові. Так, зазвичай до складу колегіального виконавчого органу в товариствах включається головний бухгалтер. У таких випадках головний бухгалтер може бути усунений від виконання додаткових трудових обов'язків члена виконавчого органу товариства з додержанням порядку, встановленого частиною третьою ст. 32 КЗпП.
7. Закон не обмежує яким-небудь чином вибір назви виконавчого органу. Належить лише враховувати, що назви посад членів виконавчого органу, що виконують цю роботу в силу трудового договору, повинні відповідати Класифікатору професій.
Стаття 100. Право участі у товаристві
1. Право участі у товаристві є особистим немайновим правом і не може окремо передаватися іншій особі.
2. Учасники товариства мають право вийти з товариства, якщо установчими документами не встановлений обов'язок учасника письмово попередити про свій вихід з товариства у визначений строк, який не може перевищувати одного року.
3. Учасник товариства у випадках та в порядку, встановлених установчими документами або законом, може бути виключений з товариства.
1. Визначення права участі у товаристві як особистого немайнового права є специфічним правилом, включеним до змісту Цивільного кодексу. Воно не погоджується ні з ч. 2 ст. 26 ЦК, що визнає особисті немайнові права такими, що безпосередньо входять до змісту цивільної правоздатності фізичної особи, ні зі ст. 269 — 315 ЦК, присвяченими особистим немайновим правам фізичних осіб. З урахуванням цього ч. 1 ст. 100 ЦК забороняє передавати права участі в товаристві іншій особі лише окремо. А разом з майновими правами право участі у товаристві може передаватись в порядку, встановленому законом та установчими документами.
2. Право вийти із товариства, тобто відмовитись від права участі в товаристві, визнається. Але передбачається можливість встановлення установчими документами обов'язку учасника, який бажає вийти із товариства', завчасно письмово попередити про свій вихід. Є випадки, коли строк завчасного попередження про наступний вихід із товариства встановлюється законом (ст. 126, 148 ЦК). Якщо строк попередження про вихід із товариства встановлюється установчими документами, він не може перевищувати одного року.
3. Підстави виключення учасника із товариства можуть визначатись не тільки законом (наприклад, ст. 128 ЦК; ч. 2 ст. 166 ЦК), а і установчими документами. Такими можуть визнаватись як винні дії учасника, так і будь-які інші юридичні факти, в тому числі і не пов'язані з діями учасника.
Стаття 101. Управління установою
1. Засновники установи не беруть участі в управлінні нею.
В установі обов'язково створюється правління, до якого застосовуються положення статті 99 цього Кодексу.
Установчий акт може передбачати створення також інших органів, визначати порядок формування цих органів та їх склад.
2. Нагляд за діяльністю установи здійснює її наглядова рада.
Наглядова рада здійснює нагляд за управлінням майном установи, додержанням мети установи та за її іншою діяльністю відповідно до установчого акта.
1. Засновники (засновник) установи не можуть брати участі в управлінні нею. Але ж повинен бути суб'єкт, що має право створювати правління та змінювати його склад. Такий орган Цивільним кодексом не визначається. А без створення правління установа діяти не може. Очевидно, мається на увазі, установчим актом установи права створювати правління установи, припиняти повноваження фізичних осіб — членів органів управління установою, а також призначати нових членів правління можуть надаватись наглядовій раді установи.
2. Створення правління установи є обов'язковим. Правління установи слід визнати органом юридичної особи, колегіальним органом управління установи. Правління приймає рішення відповідно до правил, встановлених ст. 99 ЦК стосовно колегіального органу управління товариства. Кворум належить визначати в установчому акті установи, оскільки він не визначений законом.
3. Разом з правлінням установчий акт установи може передбачати створення інших органів управління установою. У цьому разі в установчому акті має визначитись порядок формування цих органів та їх складу. Це правило надає можливість сформувати орган, що буде здійснювати функції щодо створення правління установи та зміни його складу.
4. Створення наглядової ради установи є обов'язковим. Вона здійснює нагляд за тим, як правління установи здійснює право власності установи, як додержується в діяльності установи її мета, що передбачена установчим актом. Наглядова рада здійснює нагляд також і за іншою діяльністю установи, як це передбачено установчим актом. Не виключається надання наглядовій раді установи інших повноважень.
Стаття 102. Передання майна установі
1. В установчому акті визначається майно, яке засновник (а в разі його смерті — зобов'язана особа) повинен передати установі після її державної реєстрації.
1. Цивільний кодекс не передбачає формування майна установи до її державної реєстрації. Тому засновник або його спадкоємці зобов'язані передати майно, передбачене установчим актом, після державної реєстрації установи. Обов'язок передання майна установі може бути покладено на виконавця заповіту (ст. 1286 — 1290 ЦК).
Стаття 103. Зміна мети установи та структури управління
1. Якщо здійснення мети установи стало неможливим або воно загрожує суспільним інтересам, то відповідний орган, який здійснює державну реєстрацію, може звернутися до суду з заявою про визначення іншої мети установи за погодженням з органами управління установою.
2. У разі зміни мети установи суд повинен враховувати наміри засновника та дбати про те, щоб вигоди від використання майна установи передавалися тим дестинаторам, яким ці вигоди призначалися за наміром засновника.
3. Суд може змінити структуру управління установи, якщо це необхідно внаслідок зміни мети установи або з інших поважних причин.
4. У разі зміни мети установи або зміни структури управління установи її правління зобов'язане повідомити суд у письмовій формі про свою думку з цього питання.
1. Затвердивши установчий акт установи, її засновники не мають права в подальшому змінювати цей акт. За таких умов здійснення мети установи може стати взагалі неможливим. Законодавець не виключає також, що здійснення мети установи може зі спливом часу суперечити інтересам суспільства і навіть загрожувати цим інтересам. У разі такої загрози або неможливості здійснення мети установи, ч. 1 ст. 103 ЦК встановлює порядок внесення до установчого акта змін, що стосуються мети установи. Це питання вирішується судом. Заяву до суду подає орган, що здійснює реєстрацію юридичних осіб (абзац дев'ятий ч. 1 ст. 6 Закону «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб — підприємців» [180]). Така заява має подаватись до господарського суду, оскільки заявником (позивачем) в цьому випадку буде юридична особа, що здійснює реєстрацію, а відповідачем — установа, щодо зміни мети діяльності якої ставиться питання.
2. Слова «за погодженням з органами управління установою» в ч. 1 ст. 103 ЦК стосуються визначення установі іншої мети. Оскільки її (мету) має визначити суд, то суд і зобов'язаний одержати погодження органів управління установи. Усупереч волевиявленню органів управління установи суд не повинен визначати мету установи. Але ж і слідувати беззаперечно волевиявленню цих органів суд не зобов'язаний. Слід вважати, що суд може відступити від цього волевиявлення в двох випадках: 1) якщо в установі сформовано не тільки правління, а й інші органи управління, між якими не досягнуто згоди щодо нової мети установи; 2) якщо органи управління погоджують лише таку зміну мети установи, в результаті якої мета залишається такою, здійснення якої є неможливим, або такою, що суперечить інтересам суспільства. Викладене не суперечить ч. 4 ст. 103 ЦК, що покладає на правління установи обов'язок надати саме суду свою думку з цього питання в письмовій формі.
3. Крім того, при зміні мети установи суду приписується враховувати наміри засновника та дбати про те, щоб вигоди від використання майна установи одержували ті особи, які повинні їх одержувати відповідно до намірів засновника, що випливають із установчого акта.
4. Орган реєстрації має також право звертатися до суду із заявою про зміну структури управління установою. Це питання може ставитись перед судом разом з розглядом заяви про зміну мети установи, якщо це необхідно внаслідок зміни мети. Підставою для зміни структури управління установою можуть бути інші поважні причини.
Стаття 104. Припинення юридичної особи
1. Юридична особа припиняється в результаті передання всього свого майна, прав та обов'язків іншим юридичним особам — правонаступникам (злиття, приєднання, поділу, перетворення) або в результаті ліквідації.
2. Юридична особа є такою, що припинилася, з дня внесення до єдиного державного реєстру запису про її припинення.
3. Порядок припинення юридичної особи в процесі відновлення її платоспроможності або банкрутства встановлюється законом.
1. На відміну від раніше чинного законодавства, новий Цивільний кодекс не вживає термін «реорганізація». Передбачаються дві форми припинення юридичної особи — шляхом передання всього майна юридичної особи іншим юридичним особам — правонаступникам або шляхом ліквідації юридичної особи. Але ч. 1 ст. 59 ГК [42] використовує поняття реорганізації як способу «припинення діяльності суб'єкта господарювання». При цьому називаються чотири форми реорганізації: злиття, приєднання, поділ, перетворення. Пункт 13.1.1 ч. 13.1 ст. 13 Закону «Про порядок погашення зобов'язань платників податків перед бюджетами і державними цільовими фондами» [164] визнає реорганізацією зміну назви або місця реєстрації платника податків. Це положення не може застосовуватись поза дією цього Закону.
2. Злиття передбачає припинення двох або декількох юридичних осіб з одночасним переданням всього майна цих осіб (усіх майнових прав та обов'язків) та особистих немайнових прав цих юридичних осіб до нової юридичної особи.
3. Приєднання означає припинення юридичної особи з одночасним переданням майна (усіх майнових прав та обов'язків) та особистих немайнових прав цієї юридичної особи до іншої юридичної особи, що існувала раніше та продовжує існувати.
4. Поділ означає припинення юридичної особи з переданням за розподільчим актом (балансом) майна, в тому числі майнових прав та особистих немайнових прав цієї юридичної особи новим юридичним особам, що створюються.
5. Перетворення означає зміну організаційно-правової форми (ч. 1 ст. 108 ЦК). Про поняття організаційно-правових форм див. п. 1 коментаря до ст. 83 ЦК.
6. Ліквідація означає таке припинення юридичної особи, яке тягне припинення всіх прав та обов'язків цієї особи без їх передання правонаступникам.
7. Цивільна правоздатність юридичної особи припиняється з дня внесення запису про її припинення до Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб — підприємців (ч. 2 ст. 33 Закону «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб — підприємців» [192]).
8. Припинення юридичної особи в процесі відновлення її платоспроможності або банкрутства регулюється Законом «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» [134].
Стаття 105. Обов'язки особи, що прийняла рішення про припинення юридичної особи
1. Учасники юридичної особи, суд або орган, що прийняв рішення про припинення юридичної особи, зобов'язані негайно письмово повідомити про це орган, що здійснює державну реєстрацію, який вносить до єдиного державного реєстру відомості про те, що юридична особа перебуває у процесі припинення.
2. Учасники юридичної особи, суд або орган, що прийняв рішення про припинення юридичної особи, призначають комісію з припинення юридичної особи (ліквідаційну комісію, ліквідатора тощо) та встановлюють порядок і строки припинення юридичної особи відповідно до цього Кодексу.
Виконання функцій комісії з припинення юридичної особи може бути покладено на орган управління юридичної особи.
3. З моменту призначення комісії до неї переходять повноваження щодо управління справами юридичної особи. Комісія виступає в суді від імені юридичної особи, яка припиняється.
4. Комісія з припинення юридичної особи поміщає в друкованих засобах масової інформації, в яких публікуються відомості про державну реєстрацію юридичної особи, що припиняється, повідомлення про припинення юридичної особи та про порядок і строк заявлення кредиторами вимог до неї. Цей строк не може становити менше двох місяців з дня публікації повідомлення про припинення юридичної особи.
Комісія вживає усіх можливих заходів щодо виявлення кредиторів, а також письмово повідомляє їх про припинення юридичної особи.
(Із змін, від 22.02.2006)
1. Ця стаття встановлює загальні правила припинення юридичної особи, що стосуються і ліквідації, і реорганізації (передання всього майна юридичної особи іншим юридичним особам — правонаступникам).
2. Рішення про припинення юридичної особи приймається учасниками юридичної особи, уповноваженим на це органом юридичної особи або судом (ст. 106 ЦК). Анти- монопольний комітет України вправі приймати рішення про припинення тільки тих юридичних осіб, що відносяться до категорії суб'єктів господарювання, і тільки шляхом поділу (ч. 3 ст. 40; ч. 2 ст. 56 ГК).
3. На учасників юридичної особи або інший орган, що прийняв рішення про припинення юридичної особи, покладається обов'язок негайно письмово сповістити про це орган, що здійснює державну реєстрацію юридичних осіб. Будь-яких прямих наслідків невиконання цього обов'язку не встановлено, але ж порушення цієї вимоги закону унеможливлює подальше здійснення процедури припинення юридичної особи. Суворі формальні вимоги щодо цього встановлює ст. 33 Закону «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб — підприємців».
4. Учасники юридичної особи або інший орган, що прийняв рішення про припинення юридичної особи, повинні одночасно з таким рішенням прийняти рішення і про те, хто буде здійснювати процедуру припинення, та про строки і порядок припинення.
5. У ч. 2 ст. 105 ЦК зазначається, що припинення юридичної особи здійснюється комісією. Але цей термін («комісія») є умовним. Тут же зазначається, що під комісією розуміється, зокрема, ліквідатор. Та й орган юридичної особи, на якого може бути покладено здійснення припинення юридичної особи, не обов'язково повинен бути колегіальним.
6. Із ч. 3 ст. 105 ЦК можна зробити висновок про те, що комісія з припинення юридичної особи (в тому числі і така, що складається із однієї фізичної особи) в період припинення одержує статус органу юридичної особи (ч. 1 ст. 92 ЦК), а більш широко — статус органу управління юридичної особи (ст. 97, 101 ЦК). Саме так треба розуміти слова «повноваження щодо управління справами юридичної особи». Спеціально зазначається право комісії з ліквідації виступати в суді від імені юридичної особи, що припиняється. Це — юридично коректне формулювання, яке правильно визначає статус комісії з припинення юридичної особи. На відміну від цього, в ч. 2 ст. 112 ЦК некоректно згадуються можливість звернення з позовом до ліквідаційної комісії. Див. про це п. 10 коментаря до ст. 112 ЦК.
7. Ліквідаційні комісії та їх члени до введення в дію нового Цивільного кодексу були вкрай безвідповідальними суб'єктами як у цивільно-правових, так і в публічно- правових відносинах. Після введення в дію Цивільного кодексу на членів комісій з припинення юридичних осіб прямо поширюється ч. 4 ст. 92 ЦК, відповідно до якої члени органу юридичної особи (в цьому випадку — комісії з припинення юридичної особи) несуть солідарну відповідальність за збитки, що завдані юридичній особі, внаслідок порушення своїх обов'язків щодо представництва. Проте застосування правила ч. 4 ст. 92 ЦК є проблематичним. Див. п. 9 коментаря до ст. 92 ЦК.
8. Частина 4 ст. 105 ЦК, а також ч. 3 ст. 60 і ч. 10 ст. 58 ГК [42], що встановлюють положення щодо інформації про прийняте рішення про ліквідацію юридичної особи, застосовуються в частині, що не суперечить спеціальним правилам з цього приводу, встановленим ст. 22 Закону «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб — підприємців» [192]. Ці правила такі: 1) інформація про припинення юридичної особи публікується у спеціалізованому друкованому засобі масової інформації — виданні спеціального органу з питань державної реєстрації; 2) підставою для публікації є внесення до Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб — підприємців запису про рішення засновників (учасників) юридичної особи щодо припинення юридичної особи. Цей запис вноситься на підставі документів, що надійшли від юридичної особи; 3) інформація про припинення юридичної особи публікується спеціально уповноваженим органом з питань державної реєстрації.
9. На комісію покладається публічно-правовий обов'язок вживати заходів щодо виявлення кредиторів та сповіщати їм письмово про припинення юридичної особи. Жодних правових наслідків порушення комісією цих обов'язків законодавством не встановлено. Частина 3 ст. 60 ГК покладає на ліквідаційну комісію обов'язок повідомляти явних (відомих) кредиторів персонально у письмовій формі про ліквідацію суб'єкта господарювання та про строки заявлення до нього претензій.
Стаття 106. Злиття, приєднання, поділ та перетворення юридичної особи
1. Злиття, приєднання, поділ та перетворення юридичної особи здійснюються за рішенням його учасників або органу юридичної особи, уповноваженого на це установчими документами, а у випадках, передбачених законом, — за рішенням суду або відповідних органів державної влади.
2. Законом може бути передбачено одержання згоди відповідних органів державної влади на припинення юридичної особи шляхом злиття або приєднання.
1. Стаття 106 ЦК не встановлює жодних особливостей прийняття рішення про злиття, приєднання, поділ та перетворення юридичної особи порівняно з правилами про прийняття рішення щодо ліквідації юридичної особи, встановленими ст. 110 ЦК.
2. Щодо злиття та приєднання встановлюється правило про одержання згоди відповідних державних органів. Злиття або приєднання суб'єктів господарювання ви
знаються різновидами концентрації, що потребує у відповідних випадках дозволу Антимонопольного комітету України, що надається в порядку, встановленому Законом «Про захист економічної конкуренції» [165] (п. 1 ч. 2 ст. 22, ст. 24, 26, 28 — 30).
Стаття 107. Порядок припинення юридичної особи шляхом злиття, приєднання, поділу та перетворення
1. Кредитор юридичної особи, що припиняється, може вимагати від неї припинення або дострокового виконання зобов'язання, крім випадків, передбачених законом.
2. Після закінчення строку для пред'явлення вимог кредиторами та задоволення чи відхилення цих вимог комісія з припинення юридичної особи складає передавальний акт (у разі злиття, приєднання або перетворення) або розподільчий баланс (у разі поділу), які мають містити положення про правонаступництво щодо всіх зобов'язань юридичної особи, що припиняється, стосовно всіх її кредиторів та боржників, включаючи зобов'язання, які оспорюються сторонами.
3. Передавальний акт та розподільчий баланс затверджуються учасниками юридичної особи або органом, який прийняв рішення про її припинення.
Нотаріально посвідчені копії передавального акта та розподільчого балансу передаються в орган, який здійснює державну реєстрацію, за місцем державної реєстрації юридичної особи, що припиняється, а також в орган, який здійснює державну реєстрацію, за місцем державної реєстрації юридичної особи правонаступника.
4. Порушення положень частин другої та третьої цієї статті є підставою для відмови у внесенні до єдиного державного реєстру запису про припинення юридичної особи та державній реєстрації створюваних юридичних осіб-правонаступників.
5. Якщо правонаступниками юридичної особи є кілька юридичних осіб і точно визначити правонаступника щодо конкретних обов'язків юридичної особи, що припинилася, неможливо, юридичні особи — правонаступники несуть солідарну відповідальність перёд кредиторами юридичної особи, що припинилася.
(Із змін, від 24.07.2009)
1. Кредиторам юридичної особи, що припиняється шляхом злиття, приєднання, поділу або перетворення, надається право на свій вибір вимагати припинення або дострокового виконання зобов'язань. Разом з тим із ч. 2 ст. 107 ЦК можна зробити висновок і про те, що у випадках, коли кредитор не заявив вимоги про припинення або дострокове виконання зобов'язання, зобов'язання не припиняється, а відповідні права та обов'язки, що складають зміст зобов'язань, переходять в порядку правонаступництва. Відмова виконати вимогу кредитора про дострокове виконання зобов'язання (якщо дострокове виконання можливе) може спричинити обов'язок юридичної особи, що припиняється, відшкодувати спричинені такою відмовою збитки. Але ж відповідальність у вигляді відшкодування збитків можлива лише за наявності вини (ч. 1 ст. 614 ЦК). Тому у разі ліквідації юридичної особи договорами належить встановлювати відповідальність боржника за невиконання зобов'язання незалежно від вини. Таке допускається ч. 1 ст. 614 ЦК. Вимога про припинення зобов'язання, пред'явлена до боржника, який ліквідується, не тягне припинення зобов'язання. Вона повинна бути (у випадку відмови задовольнити цю вимогу шляхом укладення відповідної угоди) пред'явлена в суді. Господарський кодекс не встановлює правил, які передбачали б можливість пред'явлення кредитором суб'єкта господарювання, що припиняється шляхом злиття, приєднання, поділу або перетворення, вимог про припинення або дострокове виконання зобов'язань. Але на майново-господарські зобов'язання поширюється чинність ч. 1 ст. 107 ЦК, що дає можливість кредиторам пред'явити таку вимогу.
2. Упродовж встановленого строку (він не може бути меншим, ніж два місяці) після публікації про припинення юридичної особи шляхом злиття, приєднання, поділу або перетворення комісія з припинення юридичної особи веде відповідну роботу з боржниками та кредиторами (укладають угоди про припинення зобов'язань, про умови дострокового їх виконання, про правонаступництво щодо відповідних зобов'язань тощо). Сплив цього строку сам по собі не дає підстав для переходу до наступного етапу процедури припинення юридичної особи — складання передавального акта чи розподільчого балансу. До цього етапу, як це випливає із ч. 2 ст. 107 ЦК, комісія переходить після закінчення зазначеного строку та задоволення чи відхилення вимог. Але якщо справи щодо окремих вимог передані на розгляд суду, то це не повинне бути перешкодою для переходу до наступного етапу припинення юридичної особи, оскільки передбачається правонаступництво і стосовно зобов'язань, що оспорюються.
3. Передавальний акт (при злитті або приєднанні) чи розподільчий баланс (при поділі) мають містити положення про правонаступництво щодо всіх зобов'язань, які не припиняються. Частина 2 ст. 107 ЦК встановлює правонаступництво при злитті, приєднанні, поділі або перетворенні лише стосовно зобов'язань. За аналогією це правило слід застосовувати до всіх інших правовідносин. Застосування закону за аналогією в цьому випадку не є безумовним. Але ж воно має підставу, оскільки ч. 1 ст. 104 ЦК передбачає при припиненні юридичної особи з правонаступництвом передання всього майна, прав та обов'язків (і не тільки цивільних) іншим юридичним особам.
У передавальному акті або розподільчому балансі (чи в додатках до них) мають відображатися і права та обов'язки, встановлені іншими галузями законодавства. Зокрема, частина третя ст. 36 КЗпП [28] передбачає правонаступництво в трудових правовідносинах. В інших правовідносинах (адміністративних, щодо користування лісами, водами, надрами, землею тощо) питання правонаступництва вирішуються лише в окремих випадках, або не вирішуються зовсім. Інколи можна зробити висновок про те, що правонаступництво при злитті, приєднанні та поділі не допускається (це стосується правовідносин щодо одержання ліцензій). Із Закону «Про ліцензування певних видів господарської діяльності» [157] випливає, що право, ґрунтоване на ліцензії, в порядку правонаступництва не передається. Тому з метою уникнення санкцій, що застосовуються за здійснення діяльності без отримання належної ліцензії, треба спочатку зареєструвати нову юридичну особу —правонаступника, а потім зареєструвати припинення юридичної особи-правопопередника. Зокрема п. 2.10 Положення про особливості забезпечення правонаступництва за укладеними договорами страхування [363] приписує страховикам-правонаступникам отримати ліцензії до припинення діяльності страховиків-правопопередників.
4. Встановлене обов'язкове передання передавального акта або розподільчого балансу в орган державної реєстрації юридичних осіб за місцем реєстрації юридичної особи, що припиняється. При цьому передавальний акт або розподільчий баланс повинні бути нотаріально посвідчені (ч. 3 ст. 107 ЦК). Нотаріус повинен звернути увагу на те, що відповідно до ч. 4 ст. 37 Закону «Про державну реєстрацію юридичних осіб і фізичних осіб — підприємців» [192] нотаріальному посвідченню підлягають тільки підписи на передавальному акті або розподільчому балансі. Це — інша нотаріальна дія, ніж посвідчення копій таких документів. Цей Закон містить зазначення на те, що закони, нормативно-правові акти, прийняті до набрання чинності названим Законом, діють у частині, що не суперечить цьому Закону (п. 3 розділу VIII «Прикінцеві положення»). Тому застосуванню підлягає п. 4 ст. 37 названого Закону.
5. У ч. 5 ст. 107 ЦК досить вдало вирішується питання про відповідальність правонаступників, якщо їх є декілька, але точно визначити правонаступника щодо конкретних обов'язків неможливо через недоліки, що містяться в розподільчому балансі. У цьому разі всі правонаступники відповідають за виконання обов'язків солідарно.
Стаття 108. Перетворення юридичної особи
1. Перетворенням юридичної особи є зміна її організаційно-правової форми.
2. У разі перетворення до нової юридичної особи переходять усе майно, усі права та обов'язки попередньої юридичної особи.
1. Перетворення юридичної особи визначається як зміна її організаційно-правової форми. Про поняття організаційно-правових форм юридичних осіб див. ст. 83 ЦК. Перетворення є одним із способів припинення юридичної особи з переданням всього майна, прав та обов'язків новій юридичній особі, що створюється в такий спосіб. На відносини, що виникають у зв'язку з припиненням юридичної особи, поширюється чинність ст. 107 ЦК.
2. Цивільне законодавство не встановлює загальних правил про межі, в яких можливе перетворення юридичних осіб. У зв'язку з цим слід зробити висновок про те, що право учасників (членів) юридичних осіб, уповноважених органів юридичної особи на перетворення останньої, випливає із загального дозволу, сформульованого в ч. 1 ст. 12 ЦК («особа здійснює свої цивільні права вільно, на власний розсуд»). Межі здійснення цього права, як і інших цивільних прав, визначаються ст. 13 ЦК. Якщо перетворення не порушує законодавства, цивільних або будь-яких прав інших суб'єктів, воно є можливим (законним). Відповідно до ч. 2 ст. 5 Закону «Про акціонерні товариства» [228] зміна типу товариства з приватного на публічне не є його перетворенням.
3. У Цивільному кодексі формулюються окремі наступні правила про можливість перетворення юридичної особи однієї організаційно-правової форми в юридичну особу іншої організаційно-правової форми:
1) на особу, яка залишилась єдиним учасником повного товариства, покладається обов'язок перетворити таке товариство в інше господарське товариство (ч. 1 ст. 132 ЦК);
2) у разі вибуття із командитного товариства усіх вкладників повним учасникам такого товариства надається право перетворити його у повне товариство (ч. 1 ст. 139 ЦК);
3) товариство з обмеженою відповідальністю може бути перетворене в акціонерне товариство або виробничий кооператив (ч. 2 ст. 150 ЦК).
4. Господарський кодекс передбачає можливість перетворення юридичних осіб в наступних випадках:
1) державне унітарне комерційне підприємство може бути перетворене у корпоратизоване підприємство — державне акціонерне товариство (ч. 7 ст. 74 ГК);
2) виробничий кооператив може бути реорганізований у підприємство іншої форми господарювання (ч. 1 ст. 109 ГК).
5. Зазначені конкретні дозволи на перетворення юридичних осіб не можуть тлумачитись так, що в решті випадків діє заборона на перетворення юридичних осіб. У решті випадків слід вважати, що є загальний дозвіл на перетворення юридичних осіб. У зв'язку з цим наведемо цитату з одного акта законодавства: «Зміна профілю діяльності страховика шляхом його перетворення зі страховика, що здійснює види діяльності, інші, ніж страхування життя, на страховика, що здійснює страхування життя (чи навпаки), допускається за умови відсутності в страховика, що має намір змінити профіль діяльності, зобов'язань за укладеними договорами страхування» (п. 3.6 Положення про особливості забезпечення правонаступництва за укладеними договорами страхування у разі реорганізації страховика).
6. Є практика прямої заборони перетворення юридичних осіб. Так, відповідно до ч. Зет. 10 Закону «Про благодійництво і благодійні організації» [116] заборонено перетворювати благодійну організацію в юридичну особу, метою якої є отримання прибутку. Перетворення є неможливим в багатьох інших випадках. Це стосується, перш за все, неприбуткових організацій (підпункт 7.11.1 п. 7.11 ст. 7 Закону «Про оподаткування прибутку підприємств» [113]). Неприпустимість перетворення поширюється на юридичних осіб тих організаційно-правових форм, що створені для зайняття видами підприємницької діяльності, які регулюються спеціальними законами (банк можна перетворити в банк іншої організаційно-правової форми, але не можна перетворити в страхову компанію, і навпаки).
7. Державна реєстрація припинення юридичної особи в зв'язку з її перетворенням здійснюється відповідно до ст. 37 Закону «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб — підприємців».
Стаття 109. Виділ
1. Виділом є перехід за розподільчим балансом частини майна, прав та обов'язків юридичної особи до однієї або кількох створюваних нових юридичних осіб.
2. До виділу застосовуються за аналогією положення частин першої, другої та четвертої статті 105 та положення статей 106 і 107 цього Кодексу.
1. При виділі припинення юридичної особи не відбувається. Виділ — це різновид створення юридичної особи. Разом з тим створення юридичної особи при виділі юридичної особи зі складу юридичної особи, що існувала раніше та продовжує існувати, виділ передбачає правонаступництво. З моменту реєстрації юридичної особи, що створена шляхом виділу, вона стає суб'єктом прав та обов'язків, що перейшли до неї відповідно до розподільчого балансу.
2. Шляхом виділу зі складу однієї юридичної особи можуть бути створені одночасно одна або декілька нових юридичних осіб.
3. Виділ має відрізняти створення юридичною особою нової юридичної особи, якщо це не заборонено або прямо дозволяється законодавством.
4. Зазначення в ст. 109 ЦК застосування до відносин щодо створення юридичної особи шляхом виділу за аналогією правил ст. 105 — 107 ЦК є вкрай некоректним. Законодавець має право дати вказівку про застосування до будь-яких відносин будь-яких норм на свій розсуд, не звертаючись до аналогії. У правозастосовчого органу такого права немає, тому він повинен використовувати аналогію, та ще й зобов'язаний обґрунтувати її використання.
5. У разі виділу має додержуватись вся процедура припинення юридичної особи шляхом злиття, приєднання та поділу, встановлена ст. 105 — 107 ЦК. При цьому чинними є і встановлені зазначеними статтями правила про право кредиторів на припинення зобов'язань, право кредиторів вимагати дострокового виконання зобов'язань, право на відшкодування збитків, солідарну відповідальність юридичної особи, зі складу якої відбулося виділення, та юридичних осіб, створених шляхом виділу.
6. Особливості проведення державної реєстрації юридичної особи, що створюється шляхом виділу, встановлені ст. 32 Закону «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб — підприємців» [192].
Стаття 110. Ліквідація юридичної особи
1. Юридична особа ліквідується:
1) за рішенням її учасників або органу юридичної особи, уповноваженого на це установчими документами, в тому числі у зв’язку із закінченням строку, на який було створено юридичну особу, досягненням мети, для якої її створено, а також в інших випадках, передбачених установчими документами;
2) за рішенням суду про визнання судом недійсною державної реєстрації юридичної особи через допущені при її створенні порушення, які не можна усунути, а також в інших випадках, встановлених законом.
2. Вимога про ліквідацію юридичної особи на підставах, зазначених у пункті 2 частини першої цієї статті, може бути пред'явлена до суду органом, що здійснює державну реєстрацію, учасником юридичної особи, а щодо акціонерних товариств — також Державною комісією з цінних паперів та фондового ринку.
Рішенням суду про ліквідацію юридичної особи на його учасників або орган, уповноважений установчими документами приймати рішення про ліквідацію юридичної особи, можуть бути покладені обов'язки щодо проведення ліквідації юридичної особи.
3. Якщо вартість майна юридичної особи є недостатньою для задоволення вимог кредиторів, юридична особа ліквідується в порядку, встановленому законом про відновлення платоспроможності або визнання банкрутом.
4. Особливості ліквідації банків встановлюються законом про банки і банківську діяльність.
(Із змін, від 17.09.2008)
1. До ліквідації юридичної особи застосовуються загальні правила ст. 104 ЦК щодо припинення юридичних осіб, оскільки інше не встановлено ст. 110 — 112 ЦК та спеціальними законами.
2. Учасники юридичної особи або орган юридичної особи, уповноважений на її ліквідацію установчими документами, за загальним правилом, на свій розсуд мають право прийняти рішення про ліквідацію юридичної особи. Зокрема, зазначається в п. 1 ч. 1 ст. 110 ЦК, рішення про ліквідацію може бути прийняте в зв'язку із закінченням строку, на який було створено юридичну особу, або досягненням мети, для якої юридичну особу було створено.
3. Зазвичай рішення про ліквідацію юридичної особи приймає її орган, якому таке повноваження надане установчими документами. Таке повноваження, хоч про це і не говориться в п. 1 ч. 1 ст. 110 ГК [42], може бути надане органу юридичної особи законом. Так, прийняття рішення про ліквідацію товариства з обмеженою відповідальністю належить до виключної компетенції загальних зборів учасників (п. 8 ч. 4 ст. 145 ЦК), а акціонерного товариства — до виключної компетенції загальних зборів акціонерів (п. 4 ч. 2 ст. 159 ЦК; п. 21 ч. 2 ст. 33 Закону «Про акціонерні товариства» [228]). Це — імперативні правила. Відступати від них шляхом визначення в статуті товариства з обмеженою відповідальністю або акціонерного товариства іншого органу, що має право прийняти рішення про ліквідацію відповідного товариства, було б неправомірним.
Що стосується права учасників юридичної особи прийняти рішення про її ліквідацію, то це формулювання застосовується до повних і командитних товариств, де органи юридичної особи взагалі не визначаються, а право ведення справ товариства (управління товариством) надається його учасникам з повного відповідальністю (ст. 122, 136 ЦК).
Якщо юридична особа заснована державним органом, органом влади Автономної Республіки Крим, органом місцевого самоврядування, об'єднанням громадян, споживчим товариством чи іншою юридичною особою, засновник повинен визнаватись органом юридичної особи, що наділяється, зокрема, повноваженням прийняти рішення про ліквідацію юридичної особи.
Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 110 ЦК рішення про ліквідацію юридичної особи може бути прийняте в будь-який час на розсуд органу або учасників, уповноважених приймати такі рішення. Але законом можуть встановлюватись обмеження повноваження учасників або органу юридичної особи приймати рішення про ліквідацію юридичної особи.
4. Рішення про ліквідацію юридичної особи може бути прийняте судом на вимогу органу, що здійснює державну реєстрацію (таким відповідно до Закону «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб — підприємців» є державний реєстратор). Хоч ст. 6 названого Закону і не відносить до компетенції державного реєстратора звернення до суду з такими вимогами, все ж абзац перший ч. 2 ст. 110 ЦК є для цього достатньою підставою. Крім того, зберігає чинність п. 17 частини першої ст. 11 Закону «Про державну податкову службу в Україні» [81], відповідно до якого органи державної податкової служби мають право в передбачених законом випадках звертатись до суду з заявою про скасування державної реєстрації суб'єкта підприємницької діяльності. При цьому скасування державної реєстрації треба тлумачити з урахуванням історичного фактора. Термін «скасування державної реєстрації» визначався в ст. 8 раніше чинного Закону «Про підприємництво» досить своєрідно (вкрай широко). З урахуванням ст. 38 Закону «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб — підприємців» [192] звернення органів державної податкової служби до суду з заявою про скасування державної реєстрації можна тлумачити як право звернення з заявою про припинення юридичних осіб — суб'єктів підприємницької діяльності. Проте від правової конструкції «скасування державної реєстрації», що є підставою ліквідації юридичної особи, тепер треба відмовитись повністю. Лише стосовно державної реєстрації змін до установчих документів юридичної особи вживається термін «скасування» (ст. 31 Закону «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб — підприємців»), але ж воно не є підставою ліквідації юридичної особи.
Право звернення до суду з заявою про ліквідацію юридичної особи надається також її учасникам.
5. Із ч. 2 ст. 110 ЦК, а особливо із ч. 2 ст. 38 Закону «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб — підприємців» можна зробити висновок про те, що для постановлення судового рішення про ліквідацію юридичної особи необхідне таке, що набрало законної сили, рішення суду про визнання недійсним запису про проведення державної реєстрації через порушення закону, допущені при створенні юридичної особи, які не можна усунути. Але це не є перешкодою для одночасного пред'явлення в суді двох вимог: 1) про визнання запису про проведення державної реєстрації недійсним; 2) про ліквідацію юридичної особи.
6. Відповідно до ч. 2 ст. ПО ЦК орган, що здійснює державну реєстрацію юридичних осіб, вправі пред'явити позов про ліквідацію юридичної особи в інших випадках, встановлених законом. Частина 2 ст. 38 Закону «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб — підприємців» встановлює такі підстави для постановлення судового рішення про припинення (ліквідацію) юридичної особи:
а) провадження діяльності, що суперечить установчим документам, або такої, що заборонена законом;
б) невідповідність мінімального розміру статутного фонду юридичної особи вимогам закону;
в) неподання протягом року органам державної податкової служби податкових декларацій, документів фінансової звітності відповідно до закону;
г) наявність в Єдиному державному реєстрі запису про відсутність юридичної особи за вказаним її місцезнаходженням.
7. Суб’єкти, які наділяються повноваженнями ліквідації юридичної особи, законодавством досить чітко не визначаються. У ст. 111 ЦК мова йде про ліквідаційну комісію. У частині 2 ст. 110 ЦК передбачено право суду покласти обов'язки щодо ліквідації юридичної особи на його засновників або орган, уповноважений приймати рішення про ліквідацію юридичної особи (таким органом найчастіше є збори учасників, на які взагалі неможливо покласти будь-який обов'язок, бо на збори силоміць нікого не водять). Стаття 38 Закону «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб — підприємців» передбачає визначення державним реєстратором голови ліквідаційної комісії, якщо суд прийняв рішення про припинення юридичної особи, але не поклав обов'язки щодо ліквідації юридичної особи на відповідного суб'єкта. Таким визначається керівник органу управління юридичної особи або її учасник.
8. Особливості ліквідації банків встановлюються ст. 87 — 98 Закону «Про банки і банківську діяльність» [163]. Законами встановлюються особливості ліквідації деяких інших юридичних осіб (ст. 20 Закону «Про інститути спільного інвестування (пайові та корпоративні інвестиційні фонди)» [168]; ст. 13 Закону «Про фінансові послуги та державне регулювання ринку фінансових послуг» [177] тощо).
Стаття 111. Порядок ліквідації юридичної особи
1. Ліквідаційна комісія після закінчення строку для пред'явлення вимог кредиторами складає проміжний ліквідаційний баланс, який містить відомості про склад майна юридичної особи, що ліквідується, перелік пред'явлених кредиторами вимог, а також про результати їх розгляду.
Проміжний ліквідаційний баланс затверджується учасниками юридичної особи або органом, який прийняв рішення про ліквідацію юридичної особи.
2. Виплата грошових сум кредиторам юридичної особи, що ліквідується, провадиться у порядку черговості, встановленої статтею 112 цього Кодексу, відповідно до проміжного ліквідаційного балансу, починаючи від дня його затвердження, за винятком кредиторів четвертої черги, виплати яким провадяться зі спливом місяця від дня затвердження проміжного ліквідаційного балансу.
В разі недостатності у юридичної особи, що ліквідується, грошових коштів для задоволення вимог кредиторів ліквідаційна комісія здійснює продаж майна юридичної особи.
3. Після завершення розрахунків з кредиторами ліквідаційна комісія складає ліквідаційний баланс, який затверджується учасниками юридичної особи або органом, що прийняв рішення про ліквідацію юридичної особи.
4. Майно юридичної особи, що залишилося після задоволення вимог кредиторів, передається її учасникам, якщо інше не встановлено установчими документами юридичної особи або законом.
5. Юридична особа є ліквідованою з дня внесення до єдиного державного реєстру запису про її припинення.
1. Оголошення про ліквідацію юридичної особи публікується, а виявлення кредиторів та боржників юридичної особи, що ліквідується, здійснюється відповідно до загальних правил ст. 105 ЦК щодо припинення юридичних осіб.
2. На ліквідаційну комісію покладається обов'язок після закінчення встановленого строку на пред'явлення кредиторами своїх вимог до юридичної особи, що ліквідується, скласти проміжний ліквідаційний баланс. Якщо обов’язок зі здійснення ліквідації юридичної особи покладено на орган, уповноважений установчими документами приймати рішення про ліквідацію юридичної особи, на учасників юридичної особи, на керівника органу управління юридичної особи, зазначений обов'язок виконують ці особи. У проміжному ліквідаційному балансі, зокрема, повинні міститись відомості про склад майна юридичної особи (зазначення його вартості є обов'язковим), перелік пред'явлених кредиторами вимог та зазначення на результати їх розгляду.
3. Проміжний ліквідаційний баланс підлягає затвердженню учасниками юридичної особи, якщо вони прийняли рішення про ліквідацію юридичної особи, або органом юридичної особи, що прийняв таке рішення відповідно до своєї компетенції, або судом, якщо рішення про ліквідацію юридичної особи прийнято ним.
4. Частина 2 ст. 111 ЦК вперше у вітчизняному законодавстві встановлює механізм розрахунків з кредиторами. Виплата грошових сум кредиторам здійснюється від дня затвердження проміжного ліквідаційного балансу в черговості, що встановлена ст. 112 ЦК. Лише кредиторам, що відповідно до ст. 112 ЦК належать до четвертої черги, виплати проводяться після спливу одного місяця після затвердження проміжного ліквідаційного балансу.
5. При необхідності для здійснення розрахунків з кредиторами ліквідаційна комісія (особа чи орган, що здійснює ліквідацію) продає майно юридичної- особи, що ліквідується.
6. Після завершення розрахунків з кредиторами, в тому числі і з кредиторами четвертої черги, складається ліквідаційний баланс, який затверджується суб'єктом (органом), що прийняв рішення про ліквідацію юридичної особи.
7. Встановлюючи правила щодо процедури ліквідації юридичної особи, законодавець виявив турботу лише про інтереси кредиторів юридичної особи, що ліквідується. Мається на увазі, що про правовідносини, в яких юридична особа, що ліквідується, є управненою особою (кредитором), має подбати ліквідаційна комісія. Це так, якщо її призначили засновники. Якщо ж ліквідаційна комісія призначена судом, інтереси юридичної особи, що ліквідується, та її засновників (учасників) законом захищаються недостатньо.
Зокрема, слід звернути увагу на важливість передання прав (відступлення вимоги) у тих зобов'язаннях, які не можуть бути в цей час виконані боржником юридичної особи, що ліквідується, або які за своєю суттю не можуть бути виконані на цей час (наприклад, довгострокові інвестиційні та інші зобов'язання покупця об'єкта приватизації). Частина 7 ст. 40 Закону «Про захист прав на сорти рослин» [185] встановлює, що майнове право на сорт рослин, яке належить юридичній особі, що ліквідується, може бути передане (відчужене) іншій юридичної особи у встановленому законом порядку (тобто, в загальному порядку, що встановлений нормами зобов'язального права).
8. Майно, що залишилось після розрахунків з усіма кредиторами та затвердження ліквідаційного балансу, передається учасникам. При цьому повинні бути сплачені податки, що утримуються у джерела виплати: «у зв'язку з цим слід дійти висновку, що позапланова виїзна перевірка юридичних осіб — платників податків у зв'язку з їх ліквідацією (проведення такої перевірки передбачено п. «е» ст. З Указу Президента України «Про деякі заходи щодо дерегулювання підприємницької діяльності» [254]) повинна проводитись якраз при розподілі майна юридичної особи, що ліквідується, оскільки це — завершальна господарська операція юридичної особи, яку теж треба перевірити на предмет сплати податків біля джерела виплати коштів (видачі майна). Але законом або установчими документами юридичної особи може бути передбачений інший порядок подальшого використання майна юридичної особи, що ліквідована (абзаци «б» і «г» підпункту 7.11.11 п. 7.11 ст. 7 Закону «Про оподаткування прибутку підприємств» [113]).
Частина 4 ст. 111 ЦК не виключає дії спеціального правила частини першої ст. 21 Закону «Про господарські товариства» [53], що передбачає розподіл майна, яке залишилося після розрахунків з кредиторами, між учасниками товариства «у шестимісячний строк після опублікування інформації про його ліквідацію». Але невизначеність цього законодавчого положення виключає його застосування.
9. Ліквідаційна комісія після затвердження ліквідаційного балансу звертається до органу державної реєстрації з заявою про виключення юридичної особи із Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб — підприємців. Внесення запису про виключення юридичної особи із цього Реєстру припиняє юридичну особу.
Стаття 112. Задоволення вимог кредиторів
1. У разі ліквідації платоспроможної юридичної особи вимоги її кредиторів задовольняються у такій черговості:
1) у першу чергу задовольняються вимоги щодо відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю, та вимоги кредиторів, забезпечені заставою чи іншим способом;
2) у другу чергу задовольняються вимоги працівників, пов'язані з трудовими відносинами, вимоги автора про плату за використання результату його інтелектуальної, творчої діяльності;
3) у третю чергу задовольняються вимоги щодо податків, зборів (обов'язкових платежів);
4) у четверту чергу задовольняються всі інші вимоги.
Вимоги однієї черги задовольняються пропорційно сумі вимог, що належать кожному кредитору цієї черги.
2. Черговість задоволення вимог кредиторів за договорами страхування визначається законом.
3. У разі відмови ліквідаційної комісії у задоволенні вимог кредитора або ухилення від їх розгляду кредитор має право до затвердження ліквідаційного балансу юридичної особи звернутися до суду із позовом до ліквідаційної комісії. За рішенням суду вимоги кредитора можуть бути задоволені за рахунок майна, що залишилося після ліквідації юридичної особи.
4. Вимоги кредитора, заявлені після спливу строку, встановленого ліквідаційною комісією для їх пред'явлення, задовольняються з майна юридичної особи, яку ліквідовують, що залишилося після задоволення вимог кредиторів, заявлених своєчасно.
5. Вимоги кредиторів, які не визнані ліквідаційною комісією, якщо кредитор у місячний строк після одержання повідомлення про повну або часткову відмову у визнанні його вимог не звертався до суду з позовом, вимоги, у задоволенні яких за рішенням суду кредиторові відмовлено, а також вимоги, які не задоволені через відсутність майна юридичної особи, що ліквідується, вважаються погашеними.
(Із змін, від 17.12.2008)
1. Ця стаття встановлює черговість задоволення вимог кредиторів. При цьому термін «кредитори» поширюється не тільки на осіб, які мають до юридичної особи право
вимоги в силу цивільно-правових зобов'язань, а й на будь-яких інших осіб, перед якими юридична особа, що ліквідується, несе обов'язок щодо сплати грошових сум або передання майна.
2. Відшкодування майнової шкоди, заподіяної каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або заподіянням смерті фізичній особі, яка перебуває у трудових відносинах з юридичною особою, якщо це пов'язане з виконанням трудових обов'язків, здійснюється в межах страхових правовідносин (ст. 2, 14 Закону «Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності» [142]). Тому юридичні особи здійснюють відшкодування майнової шкоди безпосередньо потерпілим лише в випадках, коли вони заподіяли шкоду не в зв'язку з трудовими відносинами. Моральна шкода особам, застрахованим відповідно до Закону «Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності», відшкодовується роботодавцем відповідно до трудового законодавства, що передбачає застосування п. 1 ч. 1 ст. 112 ЦК. Законодавець не заперечує першочергових прав кредиторів, що забезпечили свої вимоги заставою, але ж у випадках відшкодування шкоди, що завдана фізичним особам каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я чи заподіянням смерті, прирівняв заставодержателів у черговості задоволення їх вимог до названих фізичних осіб. Пункт 1 ч. 1 ст. 31 Закону «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» [134] вимогами першої черги поряд з вимогами, забезпеченими заставою, називає цілу низку інших вимог. Але при застосуванні п. 1 ч. 1 ст. 112 ЦК і п. 1 ч. 1 ст. 31 Закону «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» слід враховувати, що відповідно до п. 2 розділу VI «Прикінцеві положення» Закону «Про іпотеку» [197] (поширюється на правовідносини щодо застави нерухомого майна) і п. 2 розділу IX «Прикінцеві та перехідні положення» Закону «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень» [207] (поширюється на правовідносини щодо застави рухомого майна) законодавчі та інші нормативно-правові акти, прийняті до набрання чинності названими законами, тобто до 1 січня 2004 р., застосовуються лише в частині, в якій вони не суперечать цим законам. Пункт 1 ч. 1 ст. 112 ЦК і п. 1 ч. 1 ст. 31 Закону «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» [134] суперечать Закону «Про іпотеку» і Закону «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень», а тому не можуть застосовуватись в частині, в якій вони передбачають участь заставодержателів (іпотекодержателів) у процедурі конкурсного розподілу майна юридичної особи — боржника, що ліквідується.
Лише стосовно акціонерних товариств застосуванню підлягає ч. 1 ст. 89 Закону «Про акціонерні товариства» [228], яка включає заставодержателів до першої черги конкурсних кредиторів, оскільки п. 4 розділу XVII «Прикінцеві та перехідні положення» цього Закону не допускає застосування законів та інших нормативно-правових актів, що суперечать названому Закону, до приведення їх у відповідність до цього Закону.
3. Включення до числа першої черги кредиторів осіб, вимоги яких забезпечені іншим способом, є вкрай некоректним, оскільки надає переваги на задоволення вимог особам, вимоги яких передбачені способами забезпечення, що встановлені ст. 546 ЦК. Тому слова «чи іншим способом» із п. 1 ч. 1 ст. 112 ЦК доцільно було б виключити. Поки ж такі зміни не внесені, треба керуватись буквою закону, що не виключає за відповідних обставин вирішення цивільного спору на підставі принципу верховенства права всупереч ст. 112 ЦК.
4. При застосуванні п. 2 ч. 1 ст. 112 ЦК належить звернути увагу на наступне: у другу чергу задовольняються не тільки ті вимоги працівників, що входять до змісту трудових правовідносин, а й ті вимоги, що пов'язані з трудовими відносинами. Так, якщо роботодавець не забезпечив умов для збереження особистих речей працівників, хоч відповідно до умов праці та виробничого побуту він зобов'язаний був це забезпечити, вимога працівника про відшкодування шкоди виходить за межі трудових правовідносин, але вона, безумовно, пов'язана з трудовими відносинами. Тому така вимога задовольняється в другу чергу.
5. До другої черги належать вимоги авторів об'єктів інтелектуальної власності щодо виплати винагороди за використання таких об'єктів. Вимоги осіб, які не є авторами, але одержали право на використання таких об'єктів та передання цього права, до другої черги не відносяться.
6. Поняття податків і зборів (обов'язкових платежів) наводиться в ст. 3 Закону «Про систему оподаткування» [109], а їх види визначаються в ст. 14 та 15 цього ж Закону.
7. Усі інші вимоги, крім названих у пп. 1 — 3 ч. 1 ст. 112 ЦК, задовольняються в четверту чергу. До них, зокрема, належать усі цивільно-правові вимоги, які не віднесені до перших трьох черг. Учасники юридичної особи при цьому кредиторами не визнаються взагалі. Вони внесли вклад у статутний капітал і несуть ризик його неповернення, а за умови успішної діяльності вони отримують значні доходи в порядку розподілу майна юридичної особи після розрахунків з кредиторами (за винятками, коли такий розподіл не допускається).
8. Правило ч. 2 ст. 112 ЦК дещо обмежує можливості здійснення прав кредиторів щодо підприємства, що ліквідується, якщо ліквідаційна комісія заперечує ці права. Але немає будь-яких підстав не застосовувати це правило. Таким чином, кредитори пред'являють свої вимоги до юридичної особи, що ліквідується, впродовж строку, встановленого ліквідаційною комісією, який не може бути менше двох місяців з моменту публікації повідомлення про ліквідацію (ч. 4 ст. 105 ЦК). Але строки для відповіді на вимоги кредиторів, що заперечуються ліквідаційною комісією, не встановлено. Та й обов'язок відповідати не встановлений. Тому кредитор може узнати про заперечення його вимог до юридичної особи, що ліквідується, з запізненням. Це законодавець не враховує і суворо обмежує строк, впродовж якого кредитор в таких випадках може звернутися з позовом до суду в зв'язку з відмовою в задоволенні вимоги. Таке звернення можливе до затвердження ліквідаційного балансу. Але ж звернення до суду в межах цього строку не призупиняє ліквідаційної процедури (правда, суд не позбавлений права призупинити її в порядку забезпечення позову). За рішенням суду вимоги кредитора можуть бути задоволені тільки за рахунок майна, що залишилося після ліквідації юридичної особи. Букви закону треба додержуватись. Тому навіть при набранні чинності судовим рішенням про задоволення вимоги кредитора до затвердження ліквідаційного балансу і до закінчення розрахунків з іншими кредиторами виконання рішення суду про стягнення заборгованості здійснюється за рахунок майна, що залишилося після ліквідації юридичної особи.
9. Зазначення того, що кредитори, вимоги яких до юридичної особи, що ліквідується, мають право звернутись з позовом до ліквідаційної комісії, слід тлумачити з урахуванням ч. 3 ст. 105 ЦК, відповідно до якої комісія щодо припинення юридичної особи виступає в суді від імені цієї юридичної особи. Отже, відповідачем за такими позовами належить називати юридичну особу, що ліквідується, а не ліквідаційну комісію.
10. Якщо кредитор пропустив встановлений ліквідаційною комісією строк для пред'явлення вимог до юридичної особи, що ліквідується, ці вимоги задовольняються за рахунок майна, яке залишилося після розрахунків з кредиторами, котрі заявили свої вимоги своєчасно.
11. У разі відхилення вимог кредитора ліквідаційною комісію, якщо після цього кредитор не звертався з позовом до затвердження ліквідаційного балансу, відповідні зобов'язання та інші правовідносини припиняються. Такі ж наслідки наступають і при пред'явленні кредитором вимог після затвердження ліквідаційного балансу. Це не виключає задоволення вимог таких кредиторів за рішенням ліквідаційної комісії. Вважаються погашеними, тобто припиняються, також вимоги, що не задоволені за відсутності у юридичної особи, що ліквідується, майна.
12. При застосуванні правил ст. 112 ЦК треба мати на увазі і правило ч. 3 ст. 110 ЦК, відповідно до якого у випадках, якщо майна юридичної особи недостатньо для задоволення вимог кредиторів, юридична особа ліквідується в порядку, встановленому для відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом. Таке ж правило сформульоване в ч. 5 ст. 7 Закону «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом».
13. Ліквідаційна комісія не позбавлена права укладати договори щодо відчуження майнових прав юридичної особи, що ліквідується. Необхідність у цьому може бути обумовлена неможливістю стягнення заборгованості з боржника впродовж встановленого строку ліквідації юридичної особи, що є у відповідних правовідносинах управненою. У випадках, коли договором між юридичною особою, що ліквідується, і боржником було заборонено передавати права, вони можуть бути передані тільки учасникам юридичної особи відповідно до ч. 4 ст. 111 ЦК. Це не дуже вдале законодавче рішення. Але і підстав відступати від нього немає.
ГЛАВА 8 ПІДПРИЄМНИЦЬКІ ТОВАРИСТВА
§ 1. ГОСПОДАРСЬКІ ТОВАРИСТВА
1. Загальні положення
Стаття 113. Поняття та види господарських товариств
1. Господарським товариством є юридична особа, статутний (складений) капітал якої поділений на частки між учасниками.
2. Господарські товариства можуть бути створені у формі повного товариства, командитного товариства, товариства з обмеженою або додатковою відповідальністю, акціонерного товариства.
1. Ця стаття визначає господарські товариства як юридичні особи та вказує на одну ознаку таких юридичних осіб: їх статутний (складений) капітал повинен бути поділений між учасниками на частки. Тут дано досить загальне визначення. До того ж закон допускає виняток із загального правила навіть щодо єдиної названої ознаки господарських товариств: деякі господарські товариства можуть створюватись однією особою (ч. 2 ст. 114 ЦК; ч. 1 ст. 79 ГК [42]). Але і при цьому статутний (складений) капітал господарського товариства має ділитися на частки. У ст. 87 ГК вживається термін «статутний фонд» господарського товариства. Більш доцільно користуватися термінологією Цивільного кодексу, оскільки положення Господарського кодексу щодо цього є недостатньо чіткими. Так, Цивільний кодекс чітко розмежовує поняття статутного та складеного капіталу. Статутний капітал створюється в господарських товариствах, установчим документом яких є статут (товариства з обмеженою і додатковою відповідальністю, акціонерні товариства). Складений капітал створюється в господарських товариствах, установчим документом яких є засновницький договір. У ст. 87 ГК розмежування статутного та складеного капіталів (фондів) не проводиться. Проте в Законі «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб — підприємців» [192], який був прийнятий уже після прийняття Цивільного кодексу 2003 року та який має перевагу при правозастосуванні перед Цивільним кодексом, вживається термін «статутний фонд» (абзац дванадцятий ч. 2 ст. 17).
2. Господарські товариства — це юридичні особи приватного права. Вони є такими і тоді, коли їх єдиним засновником є держава, Автономна Республіка Крим або територіальна громада. За загальним правилом, господарські товариства є підприємницькими товариствами. Але ж до господарських товариств належать товарні біржі, хоч вони не мають на меті одержання прибутку (частина третя ст. 1 Закону «Про товарну біржу» [56]). До господарських товариств належать і фондові біржі (ст. 21 Закону «Про цінні папери і фондовий ринок» [221]), прибуток яких не підлягає розподілу між учасниками.
Інші непідприємницькі товариства в формі господарських товариств створюватись не можуть.
3. У ч. 2 ст. 113 ЦК перелічені форми (організаційно-правові), в яких можуть створюватись господарські товариства. Частина 1 ст. 81 ГК передбачає можливість створення акціонерних товариств двох видів — відкритих і закритих. Стаття 21 Закону «Про господарські товариства» [53] також передбачає можливість створення та діяльності закритих акціонерних товариств. Але переважно перед цими законодавчими положеннями підлягає застосуванню Закон «Про акціонерні товариства» [228], який передбачає можливість створення публічних і приватних акціонерних товариств (ст. 5), а зміну типу товариства з приватного на публічне і навпаки не визнає перетворенням (перетворення відповідно до ст. 59 ГК є видом припинення діяльності суб'єкта господарювання шляхом реорганізації).
4. Оскільки господарські товариства є підприємницькими, вони завжди є суб'єктами господарювання (ст. 55 ГК). Це стосується фондової та товарної бірж. Законом можуть бути передбачені особливості регулювання майнових відносин у сфері господарювання (ч. 2 ст. 9 ЦК). З урахуванням цього положення Господарського кодексу, що встановлюють особливості правового статусу господарських товариств, порядку їх створення, формування їх майна, діяльності тощо, підлягають переважному застосуванню перед положеннями Цивільного кодексу. Крім того, в Цивільному кодексі є численні посилання на закон, що повинен встановлювати відповідні правила. Це дає підставу для висновку про те, що Закон «Про господарські товариства» зберігає чинність і після введення в дію Господарського і нового Цивільного кодексів (в частині, що не суперечить цим кодексам і найновішим законам, особливо Закону «Про акціонерні товариства»), а пізніше треба буде чекати прийняття нового закону, присвяченого господарським товариствам.
Стаття 114. Учасники господарського товариства
1. Учасником господарського товариства може бути фізична або юридична особа.
Обмеження щодо участі у господарських товариствах може бути встановлено законом.
2. Господарське товариство, крім повного і командитного товариств, може бути створене однією особою, яка стає його єдиним учасником.
1. Учасниками господарських товариств можуть бути юридичні та фізичні особи. Якщо учасниками господарських товариств виступають безпосередньо органи державної влади, органи влади Автономної Республіки Крим, органи місцевого самоврядування, вони мають діяти при цьому на підставі, в межах повноважень і в спосіб, що встановлені Конституцією і законами. Це загальне правило доповнюється спеціальними нормами, що передбачені ч. 3 ст. 167, ч. 3 ст. 168 та ч. 3 ст. 169 ЦК, відповідно до яких держава (Україна), Автономна Республіка Крим та територіальні громади мають право на загальних підставах брати участь у створенні та діяльності юридичних осіб приватного права, зокрема, підприємницьких товариств, якщо інше не передбачено законом. Це не зачіпає права держави, територіальних громад створювати підприємства та інші юридичні особи публічного права.
2. Випадки, коли юридичні особи публічного права можуть бути учасниками господарських товариств, межі таких їх можливостей, відповідно до ст. 82 ЦК встановлюються законом. Зокрема, державним підприємствам, як правило, забороняється бути засновниками підприємств будь-яких організаційно-правових форм і видів, господарських товариств, кооперативів (ст. 1 Декрету Кабінету Міністрів «Про впорядкування діяльності суб'єктів підприємницької діяльності, створених за участю державних підприємств» [230]).
3. Стосовно юридичних осіб приватного права спеціальними законами прямо чи опосередковано встановлено численні обмеження права бути учасниками юридичних осіб. Відповідно до ч. 2 ст. 141 ЦК господарське товариство, що складається з однієї особи, не має права як єдиний учасник створити товариство з обмеженою відповідальністю. Подібне правило встановлене стосовно учасників акціонерного товариства ст. 4 Закону «Про акціонерні товариства».
4. Право бути учасниками господарських товариств відповідно до ст. З Закону «Про режим іноземного інвестування» [96] належить іноземним юридичним особам. За іноземними державами таке право прямо законодавством України не визнається, але ж і заборони на це не встановлено.
5. Право бути учасниками господарських товариств визнається за іноземцями, особами без громадянства, якщо інше не передбачено законодавством України (ст. 2 Закону «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» [82]).
6. Обмеження на участь у господарських товариствах встановлюються і для громадян України. Учасники повних товариств, а також учасники з повного відповідальністю командитних товариств відповідно до ст. 119 та 133 ЦК займаються підприємницькою діяльністю від імені таких товариств. Тому учасниками повних товариств, а також учасниками з повного відповідальністю командитних товариств не можуть бути державні службовці (ст. 5 Закону «Про боротьбу з корупцією» [91]). Кримінальний кодекс [36] (ст. 55) передбачає застосування такого покарання як позбавлення на строк до п'яти років права займатися певного, зокрема підприємницькою, діяльністю.
7. Службовцям Національного банку забороняється бути акціонерами комерційних банків (частина друга ст. 65 Закону «Про Національний банк України» [132]). Але ж банки можуть створюватися не тільки в організаційно-правовій формі акціонерних товариств, а і в формі товариств з обмеженою відповідальністю (частина перша ст. 6 Закону «Про банки та банківську діяльність» [163]). На участь в банку, створеному у формі товариства з обмеженою відповідальністю, зазначене обмеження слід поширювати за аналогією.
8. Здатність бути учасником та засновником юридичних осіб, як це випливає із ч. 1 ст. 32 ЦК, є елементом цивільної дієздатності фізичних осіб. Таке розуміння здатності бути учасником та засновником юридичних осіб викликає зауваження, але ж воно належить законодавцеві, якому не можна суперечити в процесі застосування правових норм. Тому до змісту дієздатності фізичних осіб слід відносити як здатність мати права та обов'язки засновника та учасника юридичних осіб, так і здатність самостійно їх здійснювати. Звідси випливає, що законодавець, за загальним правилом, виключає участь в господарських товариствах осіб, які не досягли чотирнадцяти років, недієздатних та обмежено дієздатних. Але ж обмеження дієздатності чи визнання фізичної особи недієздатною дає підстави для прийняття рішення про вибуття зі складу учасників лише повного товариства (п. 3 ч. 1 ст. 129 ЦК). Відповідно до ст. 133 ЦК це правило поширюється на повних учасників командитного товариства. У решті випадків обмеження дієздатності та визнання фізичної особи недієздатною не спричинює вибуття із господарського товариства. Отже, в цих випадках фізична особа зберігає всі права та обов'язки учасника господарства, а здійснює їх опікун недієздатної особи або обмежено дієздатна особа з дозволу піклувальника.
9. Пункт 1 ч. 1 ст. 129 ЦК встановлює, що смерть фізичної особи — учасника повного товариства спричинює вибуття із складу учасників у випадку відсутності спадкоємців. Звідси не слід зробити висновок про те, що спадкоємці набувають прав учасників повного товариства. Цьому перешкоджає правило ч. 7 ст. 80 ГК [42], відповідно до якого учасниками повних товариств можуть бути тільки особи, зареєстровані як суб'єкти підприємницької діяльності.
10. Частина 2 ст. 83 ЦК передбачає можливість створення юридичної особи однією особою, якщо це не заборонено законом. Частина 2 ст. 114 ЦК конкретизує це правило стосовно господарських товариств, передбачає можливість їх створення єдиним учасником. Це не допускається лише щодо повних та командитних товариств.
Стаття 115. Майно господарського товариства
1. Господарське товариство є власником:
1) майна, переданого йому учасниками товариства у власність як вклад до статутного (складеного) капіталу;
2) продукції, виробленої товариством у результаті господарської діяльності;
3) одержаних доходів;
4) іншого майна, набутого на підставах, що не заборонені законом.
2. Вкладом до статутного (складеного) капіталу господарського товариства можуть бути гроші, цінні папери, інші речі або майнові чи інші відчужувані права, що мають грошову оцінку, якщо інше не встановлено законом.
Грошова оцінка вкладу учасника господарського товариства здійснюється за згодою учасників товариства, а у випадках, встановлених законом, вона підлягає незалежній експертній перевірці.
1. Спроба зробити перелік майна, власником якого може бути господарське товариство, результату не дала. Законодавець урешті-решт визнав, що у власності господарського товариства може знаходитись будь-яке майно, набуте на підставах, не заборонених законом. Тут реалізується принцип «дозволено все, що не заборонено».
2. Майно, що може вноситись до статутного (складеного) капіталу господарського товариства, повинне мати грошову оцінку. Майнові права можуть передаватись до статутного (складеного) капіталу за умови, якщо вони можуть відчужуватись. Так, право користування майном за договором найму за загальним правилом ст. 774 ЦК, не може передаватись іншій особі. Але ж у випадках, коли законом або договором наймачеві надається право передання майна в піднайм, слід зробити висновок про те, що право наймача користуватися майном може відчужуватись (передаватись) в межах строку дії договору, в тому числі і передаватись як вклад до статутного (складеного) капіталу господарського товариства.
Положення Господарського кодексу з цього приводу дещо конкретизують вимоги до майна, що може бути вкладом до майна господарського товариства. Зокрема, визначено можливість передання до статутного (складеного) капіталу права користування землею, водою та іншими природними ресурсами, будинками, спорудами. Щодо грошових коштів зазначається можливість їх передання в іноземній валюті (ч. 1 ст. 86 ГК). Встановлюється заборона на використання бюджетних коштів, коштів, отриманих «в кредит та під заставу», для формування статутного фонду товариства (ч. 3 ст. 86 ГК).
3. Законами встановлюються численні обмеження видів майна, за рахунок якого може формуватись статутний капітал окремих видів господарських товариств. Так, статутний капітал корпоративного інвестиційного фонду (він є відкритим акціонерним товариством) може формуватися лише за рахунок грошових коштів, державних цінних паперів, цінних паперів інших емітентів, допущених до торгів на фондовій біржі, та об'єктів нерухомості, необхідних для забезпечення статутної діяльності (ст. 10 Закону «Про інститути спільного інвестування (пайові та корпоративні інвестиційні фонди)» [168]). Види майна, за рахунок якого може формуватись статутний капітал інших господарських товариств, обмежується ст. 27 Закону «Про страхування» [180] (для страховиків), ст. 32 Закону «Про банки і банківську діяльність» (для банків).
4. Відповідно до ст. 11 Закону «Про акціонерні товариства» [228] оплата акцій, що розміщуються під час заснування товариства, може здійснюватись коштами, майном, майновими правами, цінними паперами, а також немайновими правами, що мають оцінку. Ціна майна має відповідати ринковій оцінці, що визначається відповідно до законодавства про оцінку майна, майнових прав та професійну оціночну діяльність (ст. 8 того ж Закону). Стаття 7 Закону «Про оцінку майна, майнових прав та професійну оціночну діяльність» [178] визнає обов'язковим проведення оцінки у випадках визначення вартості внесків учасників та засновників господарських товариств, якщо вноситься майно господарських товариств з державною часткою (часткою комунального майна).
5. Мінімальний розмір статутного капіталу товариства Цивільним і Господарським кодексами [42] не встановлюється. Але стосовно окремих видів товариств передбачається встановлення його спеціальним законом (ч. 1 ст. 144; ч. 1 ст. 155 ЦК). Окремими законами передбачаються більш високі вимоги до мінімального розміру статутного капіталу товариства (ст. 31 Закону «Про банки і банківську діяльність» [163]; ст. 30 Закону «Про страхування» [180]; Законом «Про цінні папери і фондову біржу» [221]).
6. Частина 4 ст. 87 ГК повторює положення ст. 14 Закону «Про господарські товариства» [53] стосовно резервного (страхового) фонду. Але ж достатньо розгорнені правила щодо цього та механізм контролю встановлюються лише стосовно господарських товариств, що займаються окремими видами діяльності (ст. 36 Закону «Про банки і банківську діяльність»; ст. 30 Закону «Про страхування»).
Стаття 116. Права учасників господарського товариства
1. Учасники господарського товариства мають право у порядку, встановленому установчим документом товариства та законом:
1) брати участь в управлінні товариством у порядку, визначеному в установчому документі, крім випадків, встановлених законом;
2) брати участь у розподілі прибутку товариства і одержувати його частину (дивіденди);
3) вийти у встановленому порядку з товариства;
4) здійснити відчуження часток у статутному (складеному) капіталі товариства, цінних паперів, що засвідчують участь у товаристві, у порядку, встановленому законом;
5) одержувати інформацію про діяльність товариства у порядку, встановленому установчим документом.
2. Учасники господарського товариства можуть також мати інші права, встановлені установчим документом товариства та законом.
1. Перелік прав учасників господарського товариства, що наводиться у ст. 116 ЦК, не є вичерпним. Законом і установчими документами можуть передбачатись і інші права. Зокрема, на думку авторів, Конституції і законам України не буде суперечити встановлення установчими документами переважного права учасників (крім учасників акціонерних товариств) на отримання роботи в товаристві, переліку посад, які можуть обіймати виключно учасники товариства.
2. Визнається право учасників брати участь в управлінні товариством «крім випадків, встановлених законом». Винятком із наведеного загального правила є ч. 2 ст. 136 ЦК, яка позбавляє вкладників командитних товариств не тільки участі в управлінні діяльністю командитного товариства, але й є проти дій повних учасників щодо управління діяльністю товариства. Неможливість заперечувати не зачіпає можливості захисту вкладниками своїх прав, передбачених ст. 137 ЦК та засновницькими документами, в порядку, встановленому для захисту цивільного права.
3. Порядок участі в управлінні товариством відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 116 ЦК і ч. 1 ст. 88 ГК визначається установчими документами, крім випадків, встановлених законом.
4. Із п. 2 ч. 1 ст. 116 ЦК слід зробити наступні висновки:
1) за наявності юридичного факту, що визначає розмір дивідендів, належних учаснику, останній повинен визнаватися кредитором товариства, що має право на задоволення своєї вимоги в черговості, що встановлена ст. 112 ЦК і ст. 31 Закону «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» [134];
2) оскільки закон не визнає права учасника на повернення йому вкладу до статутного (складеного) капіталу товариства (навпаки, зазначається на те, що учасник несе ризик збитків, пов'язаних з діяльністю товариства, у межах вартості свого вкладу), у цій частині він не може бути визнаний кредитором товариства при його ліквідації, в тому числі і в порядку банкрутства, але за наявності майна після розрахунків з кредиторами він може отримати грошові суми чи відповідну кількість майна.
5. Право вийти із товариства реалізується шляхом волевиявлення. Форма такого волевиявлення спеціальними правилами закону не встановлена. Відповідно до ст. 208 ЦК зазвичай вона має бути письмовою. Друга вимога до форми волевиявлення полягає в тому, що вона повинна відкривати можливості для реєстрації змін в установчих документах господарського товариства без участі особи, яка виявила волю на вихід із товариства. Реєстрація змін відбувається за умови надання, зокрема, документів, що передбачені ч. 3 ст. 29 Закону «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб — підприємців» [192]. Звідси можна зробити такі висновки:
1) юридична особа подає заяву про вихід із товариства з доданням належно оформленого рішення про вихід зі складу засновників (учасників);
2) фізична особа подає нотаріально посвідчену заяву про вихід (якщо ж заява не буде нотаріально посвідчена, відповідно до п. 255 Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України [359] неможливо буде подати нотаріально посвідчену копію заяви про вихід для реєстрації змін в установчих документах);
3) у разі укладення договору про передання права засновника (учасника) іншій особі слід подати нотаріально посвідчений договір.
Зі спливом встановленого строку після подання заяви (іншого документа, яким виявляється воля на вихід) (ст. 126, 148 ГК) учасник вважається таким, що втратив право на участь у товаристві.
6. Питання про можливість відкликання учасником господарського товариства заяви про вихід із товариства вирішується на підставі ст. 214 ЦК, оскільки така заява є одностороннім правочином. Зазначена заява разом з таким юридичним фактом, як сплив встановленого строку, припиняє права учасника і, відповідно, — обов'язки господарського товариства і його учасників, які (обов'язки) кореспондують зазначеним правам. За таких умов слід зробити висновок про те, що в результаті подання заяви учасника наступили певні зміни в правах господарського товариства і його учасників щодо учасника, який подав заяву про вихід. Відмова учасника від заяви про вихід позбавляла б товариство і решту його учасників певних прав, а тому товариство і решта учасників можуть захищати свої права, в тому числі і шляхом пред'явлення в суді вимоги про визнання недійсною відмови учасника від заяви про вихід із господарського товариства.
7. У п. 4 ч. 1 ст. 116 ЦК об'єднані дещо різнорідні правила. Справа в тому, що відчуження цінних паперів, що засвідчують участь у господарському товаристві, — це реалізація права власника на розпоряджання майном, що є об'єктом права власності. І тут не виключається встановлення законом лише певних обмежень права розпоряджання, оскільки власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, але ж вони не повинні суперечити законові (ч. 2 ст. 319 ЦК). Що стосується права на відчуження частки (її частини) в статутному (складеному) капіталі товариства, то на це, як правило, потрібна згода інших учасників. Відчуження частки без згоди інших учасників — це виняток із загального правила.
8. Обсяг права учасника на інформацію про діяльність господарського товариства визначається установчими документами.
Стаття 117. Обов'язки учасників господарського товариства
1. Учасники господарського товариства зобов'язані:
1) додержуватися установчого документа товариства та виконувати рішення загальних зборів;
2) виконувати свої зобов'язання перед товариством, у тому числі ті, що пов'язані з майновою участю, а також робити вклади (оплачувати акції) у розмірі, в порядку та засобами, що передбачені установчим документом;
3) не розголошувати комерційну таємницю та конфіденційну інформацію про діяльність товариства.
2. Учасники господарського товариства можуть також мати інші обов'язки, встановлені установчим документом товариства та законом.
1. Виконання учасником господарського товариства своїх зобов'язань перед товариством зрештою завжди має цивільно-правове значення, а не лише у випадках, коли це значення чітко видно (коли невиконання обов'язків є підставою виключення учасника із складу учасників, коли учасник припустився такого порушення своїх обов'язків, яке завдало збитків товариству, що дало товариству право на їх стягнення тощо).
2. Якщо установчі документи не суперечать законові, вони є обов'язковими для учасників господарського товариства. Це ж стосується і рішень, що прийняті загальними зборами. Якщо загальні збори прийняли рішення з питання, що належить до їх компетенції, і при цьому не порушуються права учасників або інших осіб, всі учасники повинні його визнавати та виконувати.
3. Зобов'язання учасника перед товариством, в тому числі і пов'язані з майновою участю, звертають на себе увагу підставами їх виникнення. Спочатку такою підставою є установчий документ, що підписується всіма учасниками (за встановленими винятками). У таких випадках є належне волевиявлення щодо прийняття учасником на себе відповідного зобов'язання. У подальшому зміни до установчих документів вносяться в окремих видах товариств рішенням зборів. Із такого рішення виникає зобов'язання і тих учасників, які голосували проти прийняття відповідного рішення.
4. Обов'язок учасників товариства брати участь у загальних зборах учасників товариства законом не встановлюється. Але статутом товариства такий обов'язок може встановлюватись. Систематичне невиконання цього обов'язку може бути підставою для виключення із товариства, якщо це передбачено законом. Але примушення до виконання цього обов'язку є неможливим, бо суперечило б характеру відповідних відносин.
Стаття 118. Залежне господарське товариство
1. Господарське товариство (товариство з обмеженою або додатковою відповідальністю, акціонерне товариство) є залежним, якщо іншому (головному) господарському товариству належать двадцять або більше відсотків статутного капіталу товариства з обмеженою або додатковою відповідальністю чи двадцять або більше відсотків простих акцій акціонерного товариства.
2. Господарське товариство, яке придбало або іншим чином набуло двадцять або більше відсотків статутного капіталу товариства з обмеженою або додатковою відповідальністю чи двадцять або більше відсотків простих акцій акціонерного товариства, зобов'язане оприлюднити цю інформацію в порядку, встановленому законом.
1. Залежне господарське товариство не є різновидом організаційно-правової форми господарського товариства. Воно має лише деякі особливості правового статусу порівняно з іншими господарськими товариствами.
2. Слід звернути увагу на те, що Господарський кодекс [42] не використовує поняття залежного господарського товариства, але вживає терміни «залежне підприємство», «відносини економічної та/або організаційної залежності» (ст. 126 ГК). Підприємство, що перебуває в такій залежності, називається асоційованим. Ця залежність може бути простою або вирішальною. Проста залежність дає можливість учаснику блокувати прийняття залежним підприємством рішень, які відповідно до закону і засновницьких документів повинні прийматись кваліфікованою більшістю голосів. Вирішальна залежність передбачає володіння контрольним пакетом акцій. За наявності вирішальної залежності залежне підприємство іменується дочірнім, а підприємство, від якого залежить дочірнє підприємство, називається холдинговою компанією.
2. ПОВНЕ ТОВАРИСТВО
Стаття 119. Поняття повного товариства
1. Повним є товариство, учасники якого відповідно до укладеного між ними договору здійснюють підприємницьку діяльність від імені товариства і солідарно несуть додаткову (субсидіарну) відповідальність за його зобов'язаннями усім майном, що їм належить.
2. Особа може бути учасником тільки одного повного товариства.
3. Учасник повного товариства не має права без згоди інших учасників вчиняти від свого імені та у своїх інтересах або в інтересах третіх осіб правочини, що є однорідними з тими, які становлять предмет діяльності товариства.
У разі порушення цього правила товариство має право за своїм вибором вимагати від такого учасника або відшкодування завданих товариству збитків, або передання товариству усієї вигоди, набутої за такими правочинами.
4. Найменування повного товариства має містити імена (найменування) всіх його учасників, слова «повне товариством або містити ім'я (найменування) одного чи кількох учасників з доданням слів «і компаніям, а також слова «повне товариством.
1. Особливості правової конструкції повного товариства полягають у наступному:
1) підприємницьку діяльність повне товариство безпосередньо не здійснює;
2) від імені повного товариства підприємницьку діяльність здійснюють його учасники, отже стороною договорів, які укладаються учасниками повних товариств, є такі товариства;
3) підприємницька діяльність учасників повних товариств від імені таких товариств, пов'язана із вчиненням правочинів, відповідає визначенню представництва (ч. 1 ст. 237 ЦК) і є таким;
4) учасники повного товариства не можуть вважатись органами юридичної особи: ч. 1 ст. 92 ЦК передбачає здійснення дієздатності юридичної особи її органами, а ч. 2 цієї ж статті передбачає можливість набуття юридичною особою прав та обов'язків через своїх учасників.
2. Організаційно-правова форма повного товариства передбачає відповідальність учасників за зобов'язаннями товариства. Тому вона є невигідною для засновників (учасників). Разом з тим, суб'єкти можуть бути зацікавлені в створенні саме повного товариства. Це може бути обумовлено видом діяльності, який не дозволяється здійснювати підприємницьким товариствам інших організаційно-правових форм. В інших випадках повне товариство може бути створене, оскільки стосовно таких товариств не встановлено будь-яких вимог щодо мінімального розміру складеного капіталу.
3. Термін «повне» (товариство) використовується в Цивільному кодексі стосовно господарських товариств, що мають статус юридичної особи. На відміну від цього, просте товариство (ст. 1132 — 1143 ЦК) не передбачає створення юридичної особи.
4. Відповідно до визначення повного товариства, що міститься в ч. 1 ст. 119 ЦК, учасники цього виду господарських товариств здійснюють підприємницьку діяльність, але не від свого імені, а від імені товариства. Тому ч. 7 ст. 80 ГК [42] встановлює, що учасниками повного товариства (як і повними учасниками командитного товариства) можуть бути лише особи, зареєстровані як суб'єкти підприємницької діяльності. Це не виключає поширення на повні товариства положення про обов'язкову державну реєстрацію повних товариств як юридичних осіб відповідно до Закону «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб — підприємців» [192].
5. Про відповідальність учасників повного товариства за зобов'язаннями останнього див. коментар до ст. 124 ЦК.
6. Оскільки участь у повному товаристві передбачає відповідальність за зобов'язаннями повного товариства, в інтересах кредиторів товариства заборонено одній особі (фізичній чи юридичній) бути учасником більш ніж одного повного товариства. Стаття 135 ЦК забороняє учасникам повних товариств бути повними учасниками також і командитних товариств.
7. Повне товариство не може бути створене однією фізичною або юридичною особою. Якщо інші учасники повного товариства припинили участь у товаристві, і залишився єдиний учасник, повне товариство ліквідується або перетворюється в інше господарське товариство (ч. 1 ст. 132 ЦК). Оскільки ст. 113 ГК допускає створення та існування приватних підприємств, повне товариство в зазначених випадках може бути перетворене в приватне підприємство.
8. 3 метою уникнення конфлікту між інтересами повного товариства, з одного боку, та інтересами його учасників, з іншого, ч. 3 ст. 119 ЦК забороняє учасникам повних товариств вчиняти від свого імені та у своїх інтересах або інтересах третіх осіб право- чини, що є однорідними з тими, що становлять предмет діяльності повного товариства. Проте вчинення таких правочинів є можливим за наявності згоди інших учасників. Такі правочини, вчинені без згоди інших учасників, мають визнаватися недійсними на підставі ч. 1 ст. 215 та ч. 1 ст. 203 ЦК.
9. Якщо учасник повного товариства допустив порушення, зазначене в попередньому пункті цього коментаря, повному товариству на його вибір надається можливість на захист свого права пред'явити до учасника одну із двох вимог:
1) про відшкодування збитків, що завдані цим порушенням;
2) про передання товариству всієї набутої за такими правочинами вигоди.
10. Повне товариство — це організаційно-правова форма юридичної особи (підприємницького товариства). Частина 1 ст. 88 ЦК вимагає, щоб у назві юридичної особи містилась інформація про організаційно-правову форму юридичної особи. Уже звідси можна зробити висновок про те, що в назві повного товариства повинне міститись зазначення на цю його організаційно-правову форму. Щодо цього в ч. 4 ст. 119 ЦК сформульовано спеціальне правило. Крім того, в назві простого товариства повинні міститись імена (найменування) його учасників. Замість цього можна зазначити імена (найменування) одного або декількох учасників. У такому випадку після імен (найменувань) одного або декількох учасників належить зазначити «і компанія».
Стаття 120. Засновницький договір повного товариства
1. Повне товариство створюється і діє на підставі засновницького договору. Засновницький договір підписується всіма його учасниками.
2. Засновницький договір повного товариства крім відомостей, передбачених статтею 88 цього Кодексу, має містити відомості про: розмір та склад складеного капіталу товариства; розмір та порядок зміни часток кожного з учасників у складеному капіталі; розмір, склад та строки внесення ними вкладів.
1. Засновниками та учасниками повних товариств можуть бути фізичні та юридичні особи, якщо це не суперечить, законові та установчим документам юридичних осіб — засновників повного товариства. Чинне законодавство не перешкоджає участі в повних товариствах держави, Автономної Республіки Крим та територіальних громад. Інша справа, що для цих суб'єктів звичайно немає сенсу бути учасниками повного товариства з фізичними та юридичними особами, що мають вкрай обмежену здатність відповідати за зобов'язаннями повного товариства в зв'язку з відсутністю майна.
2. Для фізичних осіб, які бажають створити повне товариство, є чинними загальні обмеження на створення підприємницьких товариств (див. коментар до ст. 114 ЦК). Крім того, при цьому діють і інші обмеження. Оскільки участь у повному товаристві передбачає здійснення (хоч і не від свого імені, а від імені повного товариства) підприємницької діяльності, на учасників повних товариств поширюються всі обмеження на підприємницьку діяльність. У силу ст. 5 Закону «Про боротьбу з корупцією» [91] не мають права бути учасниками повних товариств державні службовці, інші особи, уповноважені на виконання функцій держави (народні депутати, військовослужбовці). Не можуть бути учасниками повних товариств особи, яким за вироком суду заборонено упродовж певного строку здійснювати підприємницьку діяльність.
3. Установчим актом повного товариства є засновницький договір, який підписується учасниками. Відповідно до ст. 88 ЦК у засновницькому договорі повного товариства зазначається обов'язок учасників створити товариство, на порядок спільної діяльності щодо створення товариства, умови передання учасниками майна товариству. Крім того, ст. 120 ЦК передбачає, що до засновницького договору включаються умови про розмір та склад складеного капіталу товариства, про розмір та порядок зміни часток кожного із учасників у цьому капіталі, про розмір, склад і строки внесення вкладів. Але закон не встановлює щодо повних товариств вимог щодо мінімального розміру складеного капіталу та обов'язку учасників внести вклад чи його частину до державної реєстрації товариства.
Стаття 121. Управління повним товариством
1. Управління діяльністю повного товариства здійснюється за спільною згодою всіх учасників. Засновницьким договором товариства можуть бути передбачені випадки, коли рішення приймається більшістю голосів учасників.
2. Кожний учасник повного товариства має один голос, якщо засновницьким договором не передбачений інший порядок визначення кількості голосів.
3. Кожний учасник повного товариства, незалежно від того, чи уповноважений він вести справи товариства, має право ознайомлюватися з усією документацією щодо ведення справ товариства. Відмова від цього права чи його обмеження, зокрема за домовленістю учасників товариства, є нікчемною.
1. Питання управління повним товариством повинні вирішуватись за спільною згодою всіх учасників. Але прямо передбачається можливість встановити в засновницькому договорі умову про те, що рішення щодо управління товариством приймаються більшістю голосів учасників. У цьому разі ч. 2 ст. 121 ЦК встановлює загальне правило про те, що кожен учасник незалежно від розміру його вкладу до складеного капіталу повного товариства має один голос. Проте засновницьким договором це питання може бути вирішене інакше. Не виключається встановлення правила про те, що кожен із учасників повного товариства має кількість голосів, що пропорційна частці кожного учасника в складеному капіталі товариства. Встановлення правила про прийняття повним товариством рішень більшістю голосів не означає, що органом управління повним товариством визнаються збори учасників. Учасники повного товариства, звичайно, можуть зібратися разом, зокрема, для прийняття рішень з питань, на які зазначається в ч. 2 ст. 128, ч. 1, 2 ст. 129 ЦК. Але ж вони не можуть прийняти рішення, не виявивши волі з цього приводу хоча б одного із учасників.
2. Учасники повних товариств мають більш широкі права на одержання інформації щодо діяльності товариства, ніж це встановлено загальним правилом п. 5 ч. 1 ст. 116 ЦК. Учасники повних товариств мають право ознайомлювання з усією документацією щодо ведення справ товариства. Правочини, спрямовані на відмову від цього права або на його обмеження, є нікчемними.
Стаття 122. Ведення справ повного товариства
1. Кожний учасник повного товариства має право діяти від імені товариства, якщо засновницьким договором не визначено, що всі учасники ведуть справи спільно або що ведення справ доручено окремим учасникам.
У разі спільного ведення учасниками справ товариства для вчинення кожного правочину є необхідною згода всіх учасників товариства. Якщо ведення справ доручено окремим учасникам повного товариства, інші учасники можуть вчиняти правочини від імені товариства за наявності у них довіреності, виданої учасниками, яким доручено ведення справ товариства.
У відносинах з третіми особами повне товариство не може посилатися на положення засновницького договору, які обмежують повноваження учасників повного товариства щодо права діяти від імені товариства, крім випадків, коли буде доведено, що третя особа у момент вчинення правочину знала чи могла знати про відсутність в учасника товариства права діяти від імені товариства.
2. Учасник повного товариства, що діяв у спільних інтересах, але не мав на це повноважень, має право у разі, якщо його дії не були схвалені іншими учасниками, вимагати від товариства відшкодування здійснених ним витрат, якщо він доведе, що у зв'язку з його діями товариство зберегло чи набуло майно, яке за вартістю перевищує ці витрати.
3. У разі спору між учасниками повного товариства повноваження на ведення справ товариства, надані одному чи кільком учасникам, можуть бути припинені судом на вимогу одного чи кількох інших учасників товариства за наявності для цього достатніх підстав, зокрема внаслідок грубого порушення учасником, уповноваженим на ведення справ товариства, своїх обов'язків чи виявлення його нездатності до розумного ведення справ. На підставі рішення суду до засновницького договору товариства вносяться необхідні зміни.
1. Ця стаття має заголовок «Ведення справ повного товариства». Але за змістом вона регулює не порядок діловодства в повних товариствах, а встановлює порядок здійснення дієздатності повних товариств.
2. Право діяти (в тому числі вчиняти правочини) від імені повного товариства, за загальним правилом, належить всім учасникам. Але засновницьким договором може бути передбачено, що право здійснення дієздатності повного товариства належить лише окремим учасникам. У цьому разі інші учасники можуть вчиняти правочини від імені повного товариства за наявності довіреності повного товариства, що підписані учасниками товариства, яким надане право здійснювати дієздатність повного товариства.
3. У засновницькому договорі може бути встановлено, що дієздатність повного товариства здійснюється за згодою всіх учасників товариства. Це не вимагає, щоб відповідні правочини підписували всі учасники товариства. У цьому разі правочини підписує лише один учасник, хоч не виключається і встановлення правила про те, що правочини повинні підписуватись всіма учасниками.
4. Але будь-які обмеження права учасників повних товариств здійснювати їх дієздатність мають, за загальним правилом, чинність лише для повного товариства та його учасників. Для третіх осіб ці обмеження є чинними лише за умови, що товариство доведе, що третя особа в момент вчинення правочину або наперед знала, або за всіма обставинами могла знати про відсутність у учасника повного товариства права діяти від імені товариства (ч. З ст. 92 ЦК). Особа повинна визнаватись такою, що знала або могла знати про відсутність у учасника права діяти від імені товариства, зокрема тоді, коли відомості про обмеження права учасників діяти від імені товариства внесені до Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб — підприємців (абзац одинадцятий ч. 2 ст. 17 Закону «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб — підприємців» [192]). Відповідно до ст. 241 ЦК можливе наступне схвалення повним товариством (особою, що має повноваження здійснювати його дієздатність) правочину, здійсненого учасником, що не мав належного повноваження. Це тягне за собою дійсність правочину, хоч би третя особа і знала або повинна була знати про відсутність повноваження у учасника повного товариства на здійснення правочину.
6. У ч. 2 ст. 122 ЦК формулюється правило про права учасника товариства, який діяв в інтересах товариства без належного повноваження, якщо його дії будуть схвалені учасниками. У цьому разі учасник одержує право на відшкодування своїх витрат за умови, якщо він доведе, що завдяки його діям товариство зберегло чи набуло майно, що перевищує ці витрати.
7. Оскільки умова про право окремих учасників здійснювати дієздатність повного товариства включається в засновницький договір, виникає потреба у врегулюванні відносин між учасниками на випадок спору між учасниками щодо належного здійснення дієздатності повного товариства. Такі спори вирішуються судом. Один або кілька учасників мають право звернутися до суду з позовною заявою про припинення повноважень одного або декількох учасників повного товариства на здійснення дієздатності товариства. Відповідачами за таким позовом належить визнати повне товариство, а всі учасники (крім тих, що підписують позовну заяву), мають зазначатись третіми особами. Можливим є пред'явлення позовів про внесення відповідних змін до засновницького договору. Відповідачами в цьому випадку повинні бути названі інші учасники повного товариства, а третьою особою — повне товариство. Для застосування в таких випадках ст. 651 — 652 ЦК підстав немає.
8. Підставою для звернення до суду, про яке йшлося в попередньому пункті коментаря, можуть бути грубе порушення учасником, що здійснював дієздатність повного товариства, своїх обов'язків, чи виявлена нездатність відповідного учасника до розумного ведення справ, а також інші обставини, що є достатніми для припинення судом повноважень одного або декількох учасників повного товариства на здійснення дієздатності цього товариства.
9. Рішення суду є підставою для внесення відповідних змін до засновницького договору. При відмові підписати договір про внесення змін до засновницького договору чи нову редакцію цього договору учасники, що згодні на це, можуть підписати цей договір, чи нову редакцію засновницького договору без згоди решти учасників. Для перереєстрації засновницького договору в цьому разі, крім змін до нього, слід представити і рішення суду.
10. Але суд не вправі вирішувати питання про те, кому ж слід надати повноваження здійснювати дієздатність повного товариства в зв'язку з припиненням цих повноважень тих учасників повного товариства, які здійснювали ці повноваження раніше. Це — виключне повноваження учасників повного товариства.
Стаття 123. Розподіл прибутку та збитків повного товариства
1. Прибуток та збитки повного товариства розподіляються між його учасниками пропорційно до їхніх часток у складеному капіталі, якщо інше не передбачено засновницьким договором або домовленістю учасників.
2. Позбавлення учасника повного товариства права на участь у розподілі прибутку чи збитків не допускається.
1. За загальним правилом, прибуток повного товариства розподіляється між його учасниками пропорційно до їх часток у складеному капіталі. Проте учасники повного товариства можуть передбачити інше як у засновницькому договорі, так і шляхом укладення щодо цього спеціальної угоди.
2. Таким же чином вирішується і питання про розподіл збитків, що виникли в процесі діяльності товариства та мають бути відшкодовані за рахунок учасників.
3. Домовленість про усунення будь-якого із учасників від розподілу прибутку чи збитків не допускається. Відповідно до ч. 2 ст. 215 ЦК нікчемними є такі правочини, на недійсність яких в законі зазначається прямо. Заборона здійснювати правочини щодо усунення будь-якого із учасників від розподілу прибутків та збитків не може кваліфікуватись як встановлення законом недійсності правочину. Тому такий право- чин є оспорюваним. Він повинен визнаватись недійсним судом.
Стаття 124. Відповідальність учасників повного товариства за його зобов'язаннями
1. У разі недостатності у повного товариства майна для задоволення вимог кредиторів у повному обсязі учасники повного товариства солідарно відповідають за зобов'язаннями товариства усім своїм майном, на яке може бути звернене стягнення.
2. Учасник повного товариства відповідає за боргами товариства незалежно від того, виникли ці борги до чи після його вступу в товариство.
3. Учасник повного товариства, який вибув із товариства, відповідає за зобов'язаннями товариства, що виникли до моменту його вибуття, рівною мірою з учасниками, що залишилися, протягом трьох років з дня затвердження звіту про діяльність товариства за рік, у якому він вибув із товариства.
4. Учасник повного товариства, який сплатив повністю борги товариства, має право звернутися з регресною вимогою у відповідній частині до інших учасників, які несуть перед ним відповідальність пропорційно своїм часткам у складеному капіталі товариства.
1. Відповідальність учасників повного товариства за зобов'язаннями товариства є субсидіарною. Вона настає лише у разі недостатності майна товариства для задоволення вимог кредиторів. Це означає, що при пред'явленні позову до учасників повного товариства з підстав невиконання зобов'язання повним товариством слід додержуватись правил ст. 619 ЦК.
2. Відповідальність учасників повного товариства за зобов'язаннями останнього є солідарною. Це означає, що кредитор (позивач) уже на стадії звернення з позовом до учасників повного товариства в порядку притягнення їх до відповідальності за боргами товариства може вибрати із числа учасників повного товариства одного чи декількох, яких і зазначає в позовній заяві як відповідачів. Але зазвичай це є недоцільним. Зручніше звернутися з позовом до всіх учасників повного товариства.
3. За борги, що виникли до вступу учасника до повного товариства, він відповідає за загальними правилами (пропорційно його частці у складеному капіталі товариства) незалежно від того, коли ці борги виникли. До учасника, що вибув, законодавець більш ліберальний. Такий учасник відповідає на загальних підставах за зобов'язаннями повного товариства, що виникли до моменту його вибуття. «...Відповідає... протягом трьох років з дня...» — це формулювання ч. 3 ст. 124 ЦК слід тлумачити як таке, що встановлює обмежувальний (преклюзивний) трьохрічний строк для звернення до учасника повного товариства, що вибув, з позовом щодо відповідальності за зобов'язаннями повного товариства. Цей строк обчислюється з дня затвердження звіту про діяльність товариства за рік, у якому він вибув з товариства. Тим часом, законодавець не встановив будь-яких правил та строків затвердження річних звітів повних товариств. Тому не виключено, що за буквою закону, від якої немає підстав відступати, зазначений вище трьохрічний строк може не почати спливати і через декілька років після вибуття учасника із повного товариства. У таких випадках не виключається відмова у задоволенні вимоги до учасника, що вибув, на підставі принципу розумності, якщо повне товариство протягом тривалого часу не затверджувало звіт про діяльність за відповідний рік. Було б неправильним тлумачити ч. З ст. 124 ЦК так, що вона встановлює строк позовної давності.
4. Викладені правила про відповідальність учасника, який вибув із повного товариства, за зобов'язаннями останнього поширюються на всі випадки вибуття — на вихід, виключення та вибуття за іншими підставами. Але до спадкоємців учасника повного товариства вимога, що ґрунтується на ст. 124 ЦК, може бути пред'явлена з дотриманням шестимісячного строку, що встановлений ст. 1281 ЦК та з урахуванням обмежень на спадкування обов'язків (ст. 1231 ЦК).
5. У ч. 4 ст. 124 ЦК стосовно учасників повних товариств формулюється загальне правило про те, що учасник, який сплатив борги товариства, має право звернутися з регресною вимогою у відповідній частині (пропорційно до часток у складеному капіталі) до інших учасників. Зазначається, що учасник одержує таке право за умови «повної» сплати боргів товариства. Це правило не можна тлумачити так, що за умови неповної сплати боргів товариства учасник не вправі пред'явити регресну вимогу до решти учасників. Як правило, за умов, зазначених у гіпотезі правової норми, диспозиція цієї ж норми визначає права та обов'язки, які при цьому виникають, а за межами умов, визначених гіпотезою, ці права та обов'язки не виникають. Але правове поле, на яке поширюються ці гіпотеза та диспозиція, може лише конкретизувати більш загальну норму (гіпотезу і диспозицію). Тоді за межами гіпотези та диспозиції конкретизуючої норми діє гіпотеза і диспозиція загальної норми. Такою є ст. 544 ЦК, яка передбачає, що солідарний обов'язок завжди розподіляється порівну, крім випадків, коли встановлено інше. Стосовно ч. 4 ст. 124 ЦК це означає, що право на регресну вимогу учасник повного товариства має не тільки тоді, коли він повністю сплатив борг товариства, а і в тих випадках, коли він сплатив його частково, але при цьому було порушене правило про розподіл солідарної відповідальності між учасниками пропорційно часткам у складеному капіталі товариства. Ця ж пропорційність повинна додержуватись у випадках сплати боргів товариства двома або декількома учасниками повного товариства.
Стаття 125. Зміни у складі учасників повного товариства
1. Зміни у складі учасників повного товариства можуть бути у зв'язку з:
1) виходом учасника повного товариства з його складу з власної ініціативи;
2) виключенням із складу учасників;
3) вибуттям із складу учасників з причин, що не залежать від учасника.
2. Порядок і особливості виходу, виключення та вибуття учасників зі складу повного товариства визначаються цим Кодексом, іншим законом та засновницьким договором.
1. Стаття 125 ЦК дає перелік підстав зміни у складі учасників повного товариства. Вона також встановлює правові джерела, що можуть встановлювати порядок та особливості виходу, виключення та вибуття повних учасників зі складу товариства. Такими джерелами є Цивільний кодекс, закони та засновницький договір.
2. Оскільки засновницький договір є різновидом цивільно-правового договору, відповідно до ст. 6 ЦК в ньому можуть встановлюватись відступлення від положень Цивільного кодексу та законів щодо порядку та особливостей виходу, виключення та вибуття повних учасників із товариства.
Стаття 126. Вихід з повного товариства
1. Учасник повного товариства, яке було створене на невизначений строк, може у будь-який момент вийти з товариства, заявивши про це не пізніше ніж за три місяці до фактичного виходу із товариства.
Достроковий вихід учасника з повного товариства, що засноване на певний строк, допускається лише з поважних причин.
2. Відмова від права вийти з повного товариства є нікчемною.
1. Якщо повне товариство створене на певний строк, то, незалежно від тривалості цього строку, учасник може вийти із повного товариства лише за наявності поважних причин. Фактичне припинення ним підприємницької діяльності від імені товариства не тягне «автоматичного» припинення ним участі в повному товаристві. Якщо повне товариство створене на невизначений строк, учасник вправі в будь-який момент вийти із товариства. Вихід здійснюється шляхом вчинення одностороннього правочину — подання заяви про вихід. У заяві визначається термін виходу, але він не може бути більш раннім, ніж через три місяці після подання такої заяви. Цей строк засновницьким договором може бути встановлений більш коротким або більш тривалим. Вимоги до форми заяви учасника про вихід із повного товариства (вона повинна бути письмовою і засвідчується нотаріально) непрямо випливають із ч. 3 ст. 29 Закону «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб — підприємців» [192] та виявляються при тлумаченні висновком від наступного до попереднього правового явища.
2. Визнання нікчемною відмови від права вийти із повного товариства не зачіпає правочинів (умов засновницьких договорів повних товариств) щодо встановлення порядку виходу, строків подання заяв про вихід із повних товариств, у тому числі і таких, що відступають від положень Цивільного кодексу та законів.
Стаття 127. Передання учасником частки (її частини) у складеному капіталі повного товариства
1. Учасник повного товариства має право за згодою інших його учасників передати свою частку у складеному капіталі чи її частину іншому учасникові товариства або третій особі.
2. У разі передання частки (її частини) новому учасникові до нього переходять повністю чи у відповідній частині права, що належали учасникові, який передав частку (її частину). Особа, якій передано частку (її частину), відповідає за зобов'язаннями товариства відповідно до частини другої статті 124 цього Кодексу.
3. У разі передання учасником товариства усієї частки іншій особі участь цього учасника в повному товаристві припиняється і для нього настають наслідки, передбачені частиною третьою статті 124 цього Кодексу.
1. Учасник повного товариства має право передати свою частку у складеному капіталі або її частину іншому учасникові або третій особі. Але це право може бути здійснене лише за наявності згоди решти учасників повного товариства. Із ч. 3 ст. 29 Закону «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб — підприємців» випливає, що договір про передання учасником частки у складеному капіталі повного товариства має бути нотаріально посвідчений.
2. Передання частки чи її частини в складеному капіталі тягне за собою перехід до набувача цієї частки (або її частини) всіх прав та обов'язків учасника повного товариства, а також відповідальності за боргами товариства незалежно від того, виникли ці борги після чи до його вступу в товариство (ч. 2 ст. 124 ЦК). Разом з тим і учасник, який передав свою частку у складеному капіталі або її частину, несе відповідальність за зобов'язаннями, що виникли до втрати ним статусу учасника товариства, згідно з ч. 3 ст. 124 ЦК (якщо учасник передав не всю частку у складеному капіталі повного товариства, а тільки її частину, ч. 3 ст. 124 ЦК повинна застосовуватись до нього в цій частині). Це не є вдалим відображенням логіки відносин, що виникають при цьому, і навіть тягне коригування розмірів відповідальності учасників за боргами товариства, оскільки впродовж певного періоду відповідальність несуть і відчужувач і набувач частки в складеному капіталі або її частини. Але ж закон не може не застосовуватись тільки тому, що йому бракує логіки.
Стаття 128. Виключення зі складу учасників повного товариства
1. Учасник повного товариства, який систематично не виконує чи виконує неналежним чином обов'язки, покладені на нього товариством, або який перешкоджає своїми діями (бездіяльністю) досягненню цілей товариства, може бути виключений із товариства у порядку, встановленому засновницьким договором.
2. Рішення про виключення зі складу учасників повного товариства може бути оскаржене до суду.
1. Ще один вид змін у складі учасників повного товариства пов'язаний з виключенням із складу учасників повного товариства. Підставою для виключення учасника із повного товариства може бути:
1) систематичне невиконання учасником обов'язків, покладених на нього товариством;
2) систематичне неналежне виконання учасником цих обов'язків;
3) дії (бездіяльність) учасника, що перешкоджають досягненню цілей товариства.
2. Стаття 128 ЦК не є достатньою правовою підставою для виключення учасника із повного товариства. Встановлюється, що порядок виключення має бути передбачений засновницьким договором. Термін «порядок» в ч. 1 ст. 128 ЦК може означати порядок прийняття учасниками товариства рішення про виключення, визначення поняття систематичності порушення, способів фіксації порушень, заходів, що повинні бути застосовані за такі порушення, коли вони ще не набули ознаки систематичності (наприклад, попередження про виключення у разі наступних порушень).
Для прийняття рішення про виключення необхідно виявлення волі всіма учасниками. У будь-якому разі всі учасники повинні бути запрошені до такого волевиявлення. Це волевиявлення на випадок спору доцільно зафіксувати письмово.
3. Учасник, щодо якого прийнято рішення про виключення із повного товариства, вправі оскаржити таке рішення до суду. Учасник має право звернутись до суду з вимогою про поновлення в складі учасників. Він може пред'явити і інші вимоги, зокрема, про відшкодування збитків. Оскільки всі учасники повного товариства є підприємцями, і само товариство є суб'єктом підприємницької діяльності, такі спори є корпоративними. Вони підвідомчі господарським судам.
Стаття 129. Вибуття з повного товариства
1. Повне товариство може прийняти рішення про визнання учасника повного товариства таким, що вибув із його складу, у разі:
1) смерті учасника або оголошення його померлим — за відсутності спадкоємців;
2) ліквідації юридичної особи-учасника товариства, в тому числі у зв'язку з визнанням її банкрутом;
3) визнання учасника недієздатним, обмеження його цивільної дієздатності або визнання безвісно відсутнім;
4) призначення за рішенням суду примусової реорганізації юридичної особи- учасника товариства, зокрема у зв'язку з її неплатоспроможністю;
5) звернення стягнення на частину майна повного товариства, що відповідає частці учасника у складеному капіталі товариства.
2. Рішення про визнання учасника повного товариства таким, що вибув із його складу, може бути оскаржене заінтересованими особами до суду.
3. У разі вибуття учасника з повного товариства з підстав, передбачених частиною першою цієї статті, товариство може продовжити свою діяльність, якщо інше не встановлено засновницьким договором товариства чи домовленістю між учасниками, що залишаються.
1. Для нормального розвитку цивільно-правових відносин прийняття учасниками товариства рішення про вибуття учасника із повного товариства за наявності підстав, встановлених ч. 1 ст. 129 ЦК, не є суттєвим. Але це суттєво для публічно-правових відносин. Суттєвим є те, що неприйняття такого рішення не дає можливості привести відомості про повне товариство у Єдиному державному реєстрі юридичних осіб та фізичних осіб — підприємців у відповідність до реальності. А не внесені до Єдиного державного реєстру відомості про юридичну особу не можуть бути використані у спорі з третіми особами (ч. 3 ст. 18 Закону «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб — підприємців» [192]).
2. У випадку смерті учасника або оголошення його померлим п. 1 ч. 1 ст. 129 ЦК надає учасникам повного товариства право прийняти рішення про вибуття померлого із складу учасників за відсутності спадкоємців. Але виникає питання про співвідношення цього правила з положенням частини третьої ст. 69 Закону «Про господарські товариства» [53], відповідно до якого спадкоємцям надається не безумовне, а лише переважне право вступу до товариства за згодою решти учасників. Поставлене питання має вирішуватись з використанням належного техніко-юридичного інструментарію. Із п. 1 ч. 1 ст. 129 ЦК непрямо випливає і висновком від протилежного виявляється правовий припис, згідно з яким за наявності спадкоємців повне товариство не може прийняти рішення про визнання учасника (спадкодавця) таким, що вибув із його складу. Із частини п’ятої ст. 69 Закону «Про господарські товариства» непрямо випливає і висновком від наступного правового явища (виплати вартості частки) до попереднього (можливості відмови спадкоємцям у прийнятті до повного товариства) виявляється правовий припис, відповідно до якого повне товариство може відмовити спадкоємцеві в прийнятті до товариства. Колізія між цими двома правовими приписами мала б бути вирішена на користь другого із них. Але в цьому випадку перший із наведених правових приписів непрямо випливає із законодавчого акта (Цивільного кодексу), прийнятого пізніше. Тому переважному застосуванню підлягає правовий припис, який непрямо випливає із п. 1 ч. 1 ст. 129 ЦК і виявляється при тлумаченні висновком від протилежного. Отже, спадкоємці учасника повного товариства мають право на прийняття до повного товариства. Разом з тим, це своє право спадкоємці мають здійснювати з урахуванням принципів добросовісності, справедливості та розумності, що закріплені в п. 6 ст. 3 ЦК, але входять до змісту принципу верховенства права та мають вищу юридичну силу. Це спонукає враховувати наступне. Управління діяльністю повного товариства здійснюється за спільною згодою всіх учасників, а засновницьким договором можуть бути передбачені випадки, коли рішення приймаються більшістю голосів. Кожний учасник повного товариства має один голос (ч. 1,2 ст. 121 ЦК). За таких умов прийняття всіх спадкоємців, які виявили таке бажання, до повного товариства може привести до встановлення ними контролю над повним товариством. Тому на підставі принципу верховенства права слід вважати, що право на прийняття до товариства має тільки один зі спадкоємців.
3. Якщо ж спадкоємці не виявили такого бажання або їм було відмовлено у прийнятті в товариство, з ними повинен бути проведений розрахунок відповідно до ст. 130 ЦК. Для державної реєстрації змін до засновницького договору державному реєстратору подаються рішення про визнання учасника повного товариства таким, що вибув, і нотаріально посвідчена копія свідоцтва про смерть (ч. 4 ст. 9 Закону «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб — підприємців»).
4. Повному товариству надається також право прийняти рішення про визнання учасника повного товариства таким, що вибув із його складу, і в інших випадках, встановлених ч. 1 ст. 129 ЦК.
5. Засновницьким договором може бути передбачено, що вибуття будь-якого із учасників повного товариства тягне припинення останнього. Таке ж рішення може прийняти решта учасників після виходу, виключення або вибуття одного або декількох учасників. В інших випадках діяльність повного товариства продовжується і після виходу, виключення або вибуття одного або декількох учасників.
Стаття 130. Розрахунки у разі виходу, виключення та вибуття з повного товариства
1. Учасникові, що вийшов, якого виключено або який вибув з повного товариства з підстав, встановлених у статтях 126, 128 і 129 цього Кодексу, виплачується вартість частини майна товариства, пропорційна частці цього учасника у складеному капіталі товариства, якщо інше не встановлено засновницьким договором.
2. Якщо спадкоємець учасника повного товариства-фізичної особи або правонаступник юридичної особи не вступив у повне товариство, розрахунки з ним здійснюються відповідно до частини першої цієї статті.
3. Порядок визначення вартості частки учасника у майні повного товариства та строки її виплати встановлюються засновницьким договором і законом.
1. При виході, виключенні та вибутті учасника із повного товариства йому (його правонаступникам) виплачується частина вартості майна товариства, яка відповідає частці цього учасника у складеному капіталі товариства. Але ж прямо допускається встановлення в засновницькому договорі й іншого. Тобто, сума, що виплачується учаснику, який вийшов, виключений чи вибув, може визначатись інакше, порядок її визначення може диференціюватись залежно від підстави припинення участі в повному товаристві або за іншими критеріями.
2. У ч. 3 ст. 130 ЦК вирішується вельми актуальне питання про порядок визначення вартості майна повного товариства з метою визначення суми, що має виплачуватись учаснику, який припинив участь у товаристві. Встановлюється, що порядок визначення вартості частки учасника в майні товариства визначається «засновницьким договором і законом». Ці слова мають тлумачитись так, що відповідні питання вирішуються законом, але можуть вирішуватись і в засновницькому договорі (інакше, ніж це вирішено законом, або при відсутності законодавчого врегулювання). Відповідно до частини другої ст. 7 Закону «Про оцінку майна, майнових прав та професійну оціночну діяльність» [178] у разі виходу (виключення) учасника із господарського товариства «визначення вартості внесків учасників та засновників» є обов'язковим. Цитату із названого Закону слід тлумачити з урахуванням ч. 3 ст. 130 ЦК, де йдеться про «визначення вартості частки учасника». Із частини другої ст. 7 Закону «Про оцінку майна, майнових прав та професійну оціночну діяльність» непрямо випливає і висновком від попереднього правового явища (обов'язкової оцінки) до наступного виявляється правовий припис, відповідно до якого вартість частки визначається відповідно до її оцінки.
Проте засновницьким договором може бути встановлено інше. Але правило, що непрямо випливає із акта законодавства та виявляється при тлумаченні висновком від попереднього правового явища до наступного, не може застосовуватись усупереч правовим приписам, що прямо встановлені чи прямо випливають із нормативно-правових актів того ж ієрархічного рівня. Згідно із частиною третьою ст. 71 Закону «Про господарські товариства» [53] при виході (виключенні) учаснику «виплачується вартість його внеску відповідно до балансу». Але цей Закон було прийнято раніше, ніж Закон «Про оцінку майна, майнових прав та професійну оціночну діяльність». Тому застосуванню підлягає правовий припис, що непрямо випливає із частини другої ст. 7 Закону «Про оцінку майна, майнових прав та професійну оціночну діяльність» та виявляється при тлумаченні висновком від попереднього правового явища до наступного.
3. Строк виплати учаснику вартості частки у майні повного товариства законом не встановлений, а тому підлягає застосуванню строк, встановлений засновницьким договором. Якщо і засновницьким договором цей строк не встановлено, за аналогією застосовується строк, встановлений ст. 54 Закону «Про господарські товариства».
4. Можливим є звернення до суду, якщо учасник, що припинив участь у повному товаристві, або його спадкоємець (правонаступник) не погоджується з визначеною величиною вартості його частки в складеному капіталі повного товариства, що підлягає сплаті на його користь. Але звернення до суду можливе лише після настання юридичного факту, що тягне припинення участі в товаристві (вихід, виключення, вибуття). При виході таким юридичним фактом є заява учасника, при виключенні та вибутті — відповідне рішення.
Стаття 131. Звернення стягнення на частину майна повного товариства, пропорційну частці учасника товариства у складеному капіталі
1. Звернення стягнення на частку учасника у складеному капіталі повного товариства за його власними зобов'язаннями допускається тільки у разі недостатності іншого майна для задоволення вимог кредиторів. У разі недостатності майна учасника повного товариства для виконання його зобов'язань перед кредиторами вони можуть вимагати у встановленому порядку виділу частини майна повного товариства, пропорційної частці учасника-боржника у складеному капіталі товариства.
2. Частина майна повного товариства, пропорційна частці учасника-боржника у складеному капіталі, виділяється у грошовій формі чи в натурі відповідно до балансу, складеного на момент вибуття такого учасника з товариства.
1. Звернення стягнення на частину майна товариства, пропорційну частці боржника — учасника товариства в складеному капіталі повного товариства, можливе лише за умови недостатності іншого майна учасника для задоволення вимог кредиторів до нього. При прийнятті рішення про стягнення з будь-якого боржника грошової суми суд зазвичай не вирішує питання про те, за рахунок якого майна боржника буде виконуватись судове рішення. Це можливе лише тоді, коли на забезпечення позову буде накладено арешт на майно боржника (п. 1 частини першої ст. 152 ГПК [31]), проведено його опис (ст. 55 Закону «Про виконавче провадження» [129]), в результаті чого стане ясно, що майна учасника товариства недостатньо для погашення боргу і необхідно звернути стягнення на частку боржника, який є учасником повного товариства, в складеному капіталі повного товариства. Але вимога до товариства може бути пред'явлена і після прийняття судом рішення про стягнення з боржника грошової суми, якщо в процесі виконавчого провадження буде встановлено факт недостатності майна боржника. За відсутності доказів недостатності майна боржника позов про виділ частки майна не може бути задоволений. Але ж наявність доказів в цьому випадку має не тільки процесуальне, а і матеріальне (цивільно-правове) значення — наявність доказів породжує право вимагати виділу. Тому можливе повторне пред'явлення позову про виділ частки, в задоволенні якого було відмовлено в зв'язку з відсутністю доказів, після появи таких доказів. У цьому випадку предмет позову буде той же, а підстава буде інша, нова. Такою буде поява доказів недостатності майна боржника — учасника товариства для погашення вимог кредиторів.
2. Виділ частини майна товариства для звернення на неї стягнення за зобов'язаннями учасника товариства можливий із застосуванням за аналогією ст. 50 Закону «Про виконавче провадження», яка дає державному виконавцеві право звернутись до суду з поданням про визначення частки боржника у спільному майні для звернення на неї стягнення за зобов'язаннями боржника. При цьому слід враховувати, що названий Закон (крім його ст. 54) не встановлює обмежень видів майна, на яке може бути звернене стягнення у виконавчому провадженні, а ст. 131 ЦК не поширюється на відносини, що виникають у виконавчому провадженні, і не перешкоджає застосуванню до відносин у виконавчому провадженні за аналогією частини восьмої ст. 50 Закону.
2. Частка учасника в складеному капіталі повного товариства може бути конфіскована за вироком суду, оскільки ця частка входить до складу майна засудженого, а конфіскації підлягає все майно засудженого. Якщо ж конфіскується частина майна, то правило ч. 1 ст. 131 ЦК про звернення стягнення на частину майна товариства, пропорційну частці засудженого в складеному капіталі повного товариства, не може застосовуватись. Майно, що підлягає конфіскації, в таких випадках визначається судом. Суд може постановити вирок про конфіскацію частини майна повного товариства, що пропорційна частці засудженого в складеному капіталі товариства, якщо навіть решта майна засудженого і не конфіскується.
3. Стосовно звернення стягнення на частку учасника в складеному капіталі повного товариства встановлено, що вартість цієї частки повинна визначатись відповідно до балансу, складеного на день вибуття, тобто на день прийняття рішення про вибуття у зв'язку із зверненням стягнення на частину майна повного товариства, пропорційну частці учасника в складеному капіталі.
Стаття 132. Ліквідація повного товариства
1. Повне товариство ліквідовується на підставах, встановлених статтею 110 цього Кодексу, а також у разі, якщо в товаристві залишається один учасник. Цей учасник має право протягом шести місяців з моменту, коли він став єдиним учасником товариства, перетворити таке товариство в інше господарське товариство у порядку, встановленому цим Кодексом.
2. У разі виходу учасника з повного товариства, виключення одного з його учасників із товариства, смерті учасника товариства, ліквідації юридичної особи-учасника товариства або звернення кредитором одного з учасників стягнення на частину майна, пропорційну його частці у складеному капіталі, товариство може продовжити свою діяльність, якщо це передбачено засновницьким договором товариства чи домовленістю між учасниками, що залишаються.
1. На повні товариства поширюються загальні правила ст. ПО ЦК, що встановлюють підстави та порядок прийняття рішення про ліквідацію юридичної особи.
2. Якщо в повному товаристві залишився єдиний учасник, товариство також підлягає ліквідації. Але в цьому разі учасник, що залишився, має право впродовж шести місяців з дня, коли він став єдиним учасником, перетворити повне товариство в інше господарське товариство (командитне товариство, товариство з обмеженою або додатковою відповідальністю. Не виключається перетворення повного товариства в приватне підприємство, оскільки така організаційно-правова форма юридичної особи прямо передбачена ст. 113 ГК), в інше господарське товариство або інше підприємство, якщо це не суперечить закону. Про перетворення відразу після прийняття рішення повідомляється орган державної реєстрації (ч. 1 ст. 105 ЦК) в порядку, встановленому ст. 34 Закону «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб — підприємців» [192]).
3. Із ч. 2 ст. 132 ЦК випливає, що повне товариство підлягає припиненню також у випадках виходу із товариства, виключення або вибуття будь-якого із учасників. Але про вибуття в ч. 2 ст. 132 ЦК прямо не йдеться, а називаються лише три (із п'яти) підстави, що дають право прийняти рішення про вибуття учасника із повного товариства. Не називаються визнання фізичної особи обмежено дієздатною, недієздатною, безвісно відсутньою, примусова реорганізація юридичної особи (пп. 3, 4 ч. 1 ст. 129 ЦК). Отже, в цих двох випадках вибуття учасника не тягне ліквідації повного товариства. Проте і у випадках виходу, виключення та вибуття, що зазначені в ч. 2 ст. 132 ЦК, повне товариство підлягає ліквідації лише тоді, коли в засновницькому договорі не передбачено продовження діяльності товариства після виходу, виключення або вибуття учасника, або коли про продовження діяльності товариства не прийняли рішення учасники, що залишилися.
3. КОМАНДИТНЕ ТОВАРИСТВО
Стаття 133. Основні положення про командитне товариство
1. Командитним товариством є товариство, в якому разом з учасниками, які здійснюють від імені товариства підприємницьку діяльність і солідарно несуть додаткову (субсидіарну) відповідальність за зобов'язаннями товариства усім своїм майном (повними учасниками), є один чи кілька учасників (вкладників), які несуть ризик збитків, пов'язаних із діяльністю товариства, у межах сум зроблених ними вкладів та не беруть участі в діяльності товариства.
2. Найменування командитного товариства має містити імена (найменування) всіх повних учасників, слова «командитне товариство» або містити ім'я (найменування) хоча б одного повного учасника з доданням слів «і компанія», а також слова «командитне товариство».
Якщо у найменування командитного товариства включене ім'я вкладника, такий вкладник стає повним учасником товариства.
3. До командитного товариства застосовуються положення про повне товариство, якщо інше не встановлено цим Кодексом, іншим законом.
1. Командитне товариство містить в собі ознаки повного товариства і товариства з обмеженою відповідальністю. До складу командитного товариства входять повні учасники (це — елемент повного товариства в командитному товаристві) та вкладники (це — елемент товариства з обмеженою відповідальністю у командитному товаристві). Повні учасники перебувають у правовідносинах з командитним товариством, що за змістом дуже близькі до відносин між повним товариством та його учасниками. Тому ч. 3 ст. 133 ЦК і передбачає поширення на командитні товариства правил Цивільного кодексу про повні товариства, якщо інше не встановлено цим Кодексом.
2. Повні учасники здійснюють від імені товариства підприємницьку діяльність та солідарно (разом з іншими повними учасниками) несуть субсидіарну відповідальність за зобов'язаннями командитного товариства. Командитне товариство можна створювати з одним повним учасником.
3. Разом з повними учасниками в командитному товаристві повинні бути вкладники. Командитне товариство може створюватися, якщо в ньому виявив бажання брати участь хоч один вкладник. Вкладники називаються учасниками командитного товариства (ч. 1 ст. 133 ЦК), але тут же зазначається на те, що вкладники «не беруть участі в діяльності товариства». Це — невдале формулювання, але ж правове становище вкладників розкривається в спеціальних правилах: вони не беруть участі в управлінні командитним товариством, але вносять вклад до складеного капіталу товариства та мають право одержувати частину прибутку товариства.
4. Командитне товариство — це організаційно-правова форма юридичної особи (господарського товариства), тому вимагається, щоб у фірмовому найменуванні таких товариств містились слова «командитне товариство». У найменуванні командитного товариства повинні зазначатись імена (найменування) всіх повних учасників. Можна зазначити імена (найменування) одного або декількох (не всіх) повних учасників. До цих імен (найменувань) слід в таких випадках додати слова «і компанія». Зазначення в найменуванні командитного товариства імені (найменування) вкладника надає йому статусу повного учасника незалежно від умов засновницького договору. Це — єдиний для всієї системи цивільного права приклад, коли законодавець віддає заголовку (найменуванню) перевагу при правозастосуванні перед текстом договору ( засновницького ).
Стаття 134. Засновницький договір командитного товариства
1. Командитне товариство створюється і діє на підставі засновницького договору. Засновницький договір підписується усіма повними учасниками.
2. Засновницький договір командитного товариства крім відомостей, передбачених статтею 88 цього Кодексу, має містити відомості про: розмір та склад складеного капіталу товариства; розмір та порядок зміни часток кожного з повних учасників у складеному капіталі; сукупний розмір вкладів вкладників.
3. Якщо внаслідок виходу, виключення чи вибуття у командитному товаристві залишився один повний учасник, засновницький договір переоформляється в одноособову заяву, підписану повним учасником. Якщо командитне товариство створюється одним повним учасником, то установчим документом є одноособова заява (меморандум), яка містить усі відомості, встановлені цією статтею для командитного товариства.
1. Установчим документом командитного товариства є засновницький договір, який підписується усіма повними учасниками. Вкладники засновницький договір не підписують. Проте це не перешкоджає одержанню статусу повного учасника тим вкладником, ім'я якого включене до найменування повного товариства.
2. Якщо командитне товариство створюється одним повним учасником, установчим Документом товариства є одноособова заява (меморандум), до якої ставляться всі ті ж вимоги, що і до засновницького договору.
3. Відповідно до ч. 2 ст. 88 ЦК засновницький договір командитного товариства має містити обов'язок учасників створити таке товариство, визначення порядку здійснення спільної діяльності щодо створення товариства, умови передання майна товариству. Крім того, засновницький договір командитного товариства має містити відомості, які зазначено в ч. 2 ст. 134 ЦК.
Стаття 135. Учасники командитного товариства
1. Правовий статус повних учасників командитного товариства та їх відповідальність за зобов'язаннями товариства встановлюються положеннями цього Кодексу про учасників повного товариства.
2. Особа може бути повним учасником тільки в одному командитному товаристві.
Повний учасник командитного товариства не може бути учасником повного товариства.
Повний учасник командитного товариства не може бути вкладником цього самого товариства.
3. Сукупний розмір вкладів вкладників не повинен перевищувати п'ятдесяти відсотків складеного капіталу повного товариства.
На момент державної реєстрації командитного товариства кожний із вкладників повинен зробити вклад у розмірі, встановленому законом.
1. Юридична або фізична особа може бути повним учасником тільки одного командитного товариства. Повний учасник командитного товариства не може бути учасником повного товариства. Статус повного учасника командитного товариства виключає його участь у цьому товаристві як вкладника.
2. Законодавець визнав за неприпустиме, щоб повні учасники командитних товариств переважно користувалися чужим капіталом. Тому сукупний розмір часток вкладників в складеному капіталі командитного товариства не повинен перевищувати п'ятдесяти відсотків складеного капіталу командитного товариства. Щодо повних учасників закон не встановлює строків внесення вкладів в складений капітал командитного товариства. Щодо вкладників передбачається встановлення законом розміру внеску, що має бути внесений до державної реєстрації командитного товариства. Чинний Закон «Про господарські товариства» [53] (частина третя ст. 80) встановлює, що кожний із вкладників на момент реєстрації командитного товариства повинен внести не менше 25 відсотків свого вкладу.
Стаття 136. Управління командитним товариством
1. Управління діяльністю командитного товариства здійснюється повними учасниками у порядку, встановленому цим Кодексом для повного товариства.
2. Вкладники не мають права брати участі в управлінні діяльністю командитного товариства та заперечувати проти дій повних учасників щодо управління діяльністю товариства. Вкладники командитного товариства можуть діяти від імені товариства тільки за довіреністю.
1. Повні учасники здійснюють і внутрішнє управління, і дієздатність командитного товариства, і виступають від імені товариства у публічно-правових відносинах. Що стосується вкладників, то вони не тільки не мають права участі в управлінні командитним товариством, а навіть не можуть і заперечувати проти дій повних учасників щодо управління та здійснення дієздатності. Проте вкладники командитного товариства не позбавлені можливості захисту в суді своїх власних прав як вкладників, якщо ці права порушені рішенням, яке прийняли повні учасники.
2. Вкладники можуть виступати, від імені командитного товариства, як і будь-яка інша особа, за довіреністю, що підписується одним із повних учасників або декількома із них, якщо таке передбачено засновницьким договором командитного товариства.
3. Засновницьким договором командитного товариства можуть встановлюватись особливості ведення справ командитного товариства, передбачені ст. 121 ЦК для повних товариств.
Стаття 137. Права та обов'язки вкладника командитного товариства
1. Вкладник командитного товариства зобов'язаний зробити вклад до складеного капіталу. Внесення вкладів посвідчується свідоцтвом про участь у командитному товаристві.
2. Вкладник командитного товариства має право:
1) одержувати частину прибутку товариства відповідно до його частки у складеному капіталі товариства в порядку, встановленому засновницьким договором (меморандумом);
2) діяти від імені товариства у разі видачі йому довіреності та відповідно до неї;
3) переважно перед третіми особами набувати відчужувану частку (її частину) в складеному капіталі товариства відповідно до положень статті 147 цього Кодексу-
Якщо бажання викупити частку (її частину) виявили декілька вкладників, зазначена частка розподіляється між ними відповідно до їхніх часток у складеному капіталі товариства;
4) вимагати першочергового повернення вкладу у разі ліквідації товариства;
5) ознайомлюватися з річними звітами та балансами товариства;
6) після закінчення фінансового року вийти з товариства та одержати свій вклад у порядку, встановленому засновницьким договором (меморандумом);
7) передати свою частку (її частину) у складеному капіталі іншому вкладнику або третій особі, повідомивши про це товариство.
Передання вкладником усієї своєї частки іншій особі припиняє його участь у командитному товаристві.
3. Засновницьким договором (меморандумом) командитного товариства можуть бути передбачені також інші права вкладника.
1. Закон не передбачає укладення вкладниками командитного товариства договору з повними його учасниками або з командитним товариством. Права та обов'язки вкладників визначаються Цивільним кодексом та засновницьким договором (меморандумом). Факт внесення вкладником внеску до складеного капіталу командитного товариства підтверджується свідоцтвом, яке видається товариством.
2. Вкладникам надається право «одержувати частину прибутку товариства відповідно до його частки у складеному капіталі». Це означає, що вкладники одержують право на ту частину прибутку, яка відповідає його частці в складеному капіталі. При цьому прибуток повинен визначатись відповідно до Положення (стандарту) бухгалтерського обліку 3 «Звіт про фінансові результати» [330]. Але засновницьким договором чи меморандумом може встановлюватись інший порядок визначення розміру прибутку, на підставі якого визначаються частки прибутку, що підлягають виплаті вкладникам.
3. Порядок виплати вкладникам частини прибутку визначається засновницьким договором (меморандумом). Порядок не повинен зачіпати права вкладника на частину прибутку та її розмір. Визначення порядку — це перш за все визначення строків виплати частини прибутку. Можливий такий варіант, що частина прибутку, яка належить вкладникам, буде сплачуватись після затвердження результатів роботи командитного товариства за рік, а інша частина — при припиненні участі в товаристві.
4. Вкладники мають переважне право набувати відчужувану частку (або її частину) в складеному капіталі. Оскільки повний учасник не може одночасно бути вкладником командитного товариства (ч. 2 ст. 135 ЦК), слід дійти висновку про те, що в п. 3 ч. 2 ст. 137 ЦК йдеться про ту частку в складеному капіталі (її частину), яка належить іншим вкладникам. Переважне право вкладника реалізується відповідно до ст. 147 ЦК, що прямо стосується товариств з обмеженою відповідальністю та в силу п. 3 ч. 2 ст. 137 ЦК поширюється на вкладників командитних товариств.
5. Обсяг інформації про діяльність командитного товариства, на отримання якої мають право вкладники, є обмеженим. Вкладники мають право ознайомлюватись з річними звітами та балансами товариства. Засновницьким договором (меморандумом) право вкладників на інформацію щодо діяльності командитного товариства може бути розширене, оскільки ним можуть бути передбачені і інші права вкладників (ч. 3 ст. 137 ЦК).
6. Вкладникам надається право вийти із товариства після закінчення фінансового року. Строк, впродовж якого вкладники можуть реалізувати це своє право, законом не обмежується. Відповідно до букви закону прийнятним було б наступне вирішення питання про строк виходу із товариства. Вихід — це односторонній правочин, що повинен вважатись вчиненим з дня, коли про волевиявлення особи (в цьому випадку — вкладника) дізналась особа, для якої виникають права та обов'язки із одностороннього правочину (командитне товариство), що вчинений іншою особою. Інший момент може бути встановлений в самому правочині, якщо це не суперечить законодавству. Тому в будь-який час вкладник має право подати до командитного товариства заяву про вихід із цього товариства. Якщо при цьому в заяві не зазначено строк виходу, належить зробити висновок про те, що правочин є невчиненим, оскільки із тексту заяви не можна зробити висновок про те, після закінчення якого (минулого чи поточного) фінансового року вкладник виявив бажання вийти із товариства, якщо це побічно не випливає із тексту заяви (наприклад, в тексті заяви може міститись мотивування виходу і «у зв'язку з закінченням фінансового року». У цьому разі, хоч дата виходу не зазначена, але ж із тексту заяви однозначно випливає намір вийти із товариства після спливу фінансового року, що минув). Заява про вихід із товариства може бути подана вкладником на майбутнє із зазначенням дати виходу — 1 січня наступного року в будь-який час. Якщо ж фінансовий рік закінчився, то заява про вихід із командитного товариства може бути подана протягом розумного строку. Таким строком може бути визнаний тиждень, якщо командитне товариство не припиняє свою діяльність на період різдвяних канікул, або якщо на цей період не надаються відпустки повним учасникам, які здійснюють управління товариством. За інших умов розумним може бути визнаний більш тривалий строк. Але за будь-яких умов подання заяви про вихід із товариства після спливу місяця з дня закінчення фінансового року буде суперечити п. 6 ч. 2 ст. 137 ЦК.
Використання терміна «фінансовий рік» потребує його визначення, якого в національному законодавстві немає. У зв'язку з цим слід враховувати наступне. Все ж зазвичай за фінансовий рік вважається рік календарний. І це не тільки відображає вимоги законодавства щодо звітності, а знаходить і нормативне підґрунтя. Так, ст. 1 Угоди про позику між Україною та Міжнародним банком реконструкції та розвитку від 21 грудня 2001 р. (ратифікована 17 січня 2002 р. [23]) фінансовий рік прямо визначається як такий, що починається 1 січня, а закінчується 31 грудня того ж року.
Враховуючи викладене, в засновницькому договорі командитного товариства доцільно було б встановлювати порядок виходу із командитного товариства. Але в жодному разі при цьому не може порушуватись право вкладника на вихід із товариства. Зокрема, вихід за жодних умов не може пов'язуватись з прийняттям повними учасниками рішення за поданою заявою про вихід.
7. Засновницьким договором (меморандумом) командитного товариства має визначатись порядок, в тому числі строки повернення вкладу та дату, на яку вкладник має право на одержання частини прибутку. Оскільки вкладники не беруть участі в управлінні товариством, логічно було б встановити, що вкладники мають право на частину прибутку, розмір якого визначається на день повернення вкладнику його вкладу до складеного капіталу. Але ж законодавство ніяких правил щодо цього не встановлює. Тому немає перешкод для того, щоб у засновницькому договорі (меморандумі) було встановлено, що прибуток, частина якого виплачується, визначався на день виходу вкладника (таким слід вважати день подання вкладником заяви про вихід із товариства) або на інший день.
8. На передання вкладником частки в складеному капіталі командитного товариства (або її частини) іншому вкладнику або третій особі одержання згоди повних учасників не передбачено. Необхідно лише сповістити про це товариство (одного із повних учасників). Але ж при цьому не може бути порушене право інших вкладників на переважне набуття частки в складеному капіталі командитного товариства, що відчужується вкладником.
9. Про передання частки у складеному капіталі командитного товариства укладається договір, що підлягає нотаріальному посвідченню (ч. 3 ст. 29 Закону «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб — підприємців» [192]). Грошова сума або майно, що має бути передане відчужувачеві частки, визначаються договором. Ця сума чи вартість майна може бути і меншою, і більшою, ніж сума, що складає відчужувану частку (її частину).
Стаття 138. Відповідальність вкладника командитного товариства
1. Якщо вкладник командитного товариства вчиняє правочин від імені та в інтересах товариства без відповідних повноважень, то в разі схвалення його дій командитним товариством він звільняється від відповідальності перед кредиторами за вчинений правочин.
Якщо схвалення командитного товариства не буде отримано, вкладник відповідає перед третіми особами за вчиненим ним правочином усім своїм майном, на яке відповідно до закону може бути звернене стягнення.
2. Вкладник командитного товариства, який не вніс передбаченого засновницьким договором (меморандумом) вкладу, несе відповідальність перед товариством у порядку, встановленому засновницьким договором (меморандумом).
1. Із загальних правил щодо здійснення дієздатності юридичних осіб та ст. 241 ЦК випливає, що правочин, вчинений від імені юридичної особи фізичною особою, яка не мала права його вчиняти, є недійсним. Але наступне схвалення його надає правочину ознаки дійсності. Ці ж правила стосовно випадків здійснення правочину вкладником від імені командитного товариства сформульовані в ч. 1 ст. 138 ЦК. Якщо ж схвалення не відбулося, то стороною правочину, що відповідає за його виконання, є сам вкладник. Це — штучна правова конструкція (договір укладався від імені юридичної особи, а його стороною стала особа, що неправомірно діяла від його імені). Але ж законодавець здійснює суверенну волю. І перешкоджати йому в цьому не може ніхто.
2. Невнесення вкладником частки вкладу до складеного капіталу командитного товариства тягне цивільно-правову відповідальність вкладника перед товариством, що визначається засновницьким договором (меморандумом). Але засновницьким договором (меморандумом) не може встановлюватись відповідальність вкладників в невнесеній частині вкладу перед кредиторами командитного товариства.
Стаття 139. Ліквідація командитного товариства
1. Командитне товариство ліквідовується при вибутті усіх вкладників. Повні учасники мають право у разі вибуття всіх вкладників перетворити командитне товариство у повне товариство. Командитне товариство ліквідовується також на підставах, встановлених статтею 132 цього Кодексу.
Командитне товариство не зобов'язане ліквідовуватись, якщо в ньому залишаються хоча б один повний учасник і один вкладник.
2. У разі ліквідації командитного товариства, після розрахунків з кредиторами, вкладники мають переважне право перед повними учасниками на одержання вкладів у порядку та на умовах, встановлених цим Кодексом, іншим законом і засновницьким договором (меморандумом). За недостатності коштів товариства для повного повернення вкладникам їхніх вкладів наявні кошти розподіляються між вкладниками пропорційно до їхніх часток у складеному капіталі товариства.
1. Командитне товариство підлягає ліквідації за наявності підстав, встановлених ст. 110 ЦК стосовно всіх юридичних осіб, підстав, що встановлені ч. 2 ст. 132 ЦК стосовно ліквідації повних товариств. Воно ліквідується також при вибутті усіх вкладників. Але в цьому разі повні учасники мають право перетворити командитне товариство в повне. Порядок перетворення досить простий. Він встановлений ст. 109 та ч. 1 ст. 105 ЦК. Але ст. 37 Закону «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб — підприємців» [192] установлює численні вимоги, виконання яких є необхідним для реєстрації припинення юридичних осіб шляхом перетворення та створення в такий спосіб нової юридичної особи.
2. При ліквідації командитного товариства після розрахунків з кредиторами (ст. 112 ЦК) вкладники мають право на переважне перед повними учасниками одержання (повернення) вкладів до складеного капіталу командитного товариства.
4. ТОВАРИСТВО З ОБМЕЖЕНОЮ ВІДПОВІДАЛЬНІСТЮ
Стаття 140. Поняття товариства з обмеженою відповідальністю
1. Товариством з обмеженою відповідальністю є засноване одним або кількома особами товариство, статутний капітал якого поділений на частки, розмір яких встановлюється статутом.
2. Учасники товариства з обмеженою відповідальністю не відповідають за його зобов'язаннями і несуть ризик збитків, пов'язаних з діяльністю товариства, у межах вартості своїх вкладів.
Учасники товариства, які не повністю внесли вклади, несуть солідарну відповідальність за його зобов'язаннями у межах вартості невнесеної частини вкладу кожного з учасників.
3. Найменування товариства з обмеженою відповідальністю має містити найменування товариства, а також слова «товариство з обмеженою відповідальністю».
1. Товариство з обмеженою відповідальністю визначається через ознаку поділу його статутного капіталу на частки, розмір яких визначається статутом. Але ж припускається можливість створення товариства з обмеженою відповідальністю однією особою.
Відповідно до ст. 140 ЦК поділ статутного капіталу на частки е обов'язковим і в таких випадках. Сутність товариства з обмеженою відповідальністю полягає в тому, що учасники такого товариства не відповідають за його зобов'язаннями. Єдиний виняток з цього правила встановлений ч. 2 ст. 140 ЦК і стосується випадків, коли учасник товариства з обмеженою відповідальністю не повністю вніс вклад до статутного капіталу товариства. У цих випадках учасник солідарно відповідає за зобов'язаннями товариства власним майном, але тільки в межах невнесеної частини вкладу. Ця відповідальність, на відміну від відповідальності, яку несуть учасники повних товариств та повні учасники командитних товариств, не є субсидіарною. І кредитори з самого початку можуть одночасно звернутися з позовом до товариства з обмеженою відповідальністю і відповідного учасника цього товариства як до солідарних боржників або вибрати інший варіант визначення відповідача, як це передбачено ст. 543 ЦК. Якщо учасників, які не повністю внесли свої вклади, є декілька, то всі вони разом з товариством несуть солідарну відповідальність за зобов'язаннями товариства у відповідних частках.
2. У той же час учасники товариства з обмеженою відповідальністю «несуть ризик збитків, пов'язаних з діяльністю товариства, у межах вартості» вкладів, що внесені ними до статутного капіталу товариства. Взяте в лапки формулювання є деяким удосконаленням схожого положення ст. 50 Закону «Про господарські товариства» [53], але ж незважаючи на це удосконалення, воно допускає двозначне тлумачення. Наведене формулювання, навіть в його раніше чинній та менш досконалій редакції, всі розуміли так, що учасник товариства з обмеженою відповідальністю не відповідає за зобов'язаннями товариства, але в разі неплатоспроможності товариства вклади його учасників до статутного капіталу використовуються для розрахунків з кредиторами. І за недостатності майна товариства для розрахунків з кредиторами вклади учасникам не повертаються.
Але ж із букви ч. 2 ст. 140 ЦК випливає, що учасники товариства з обмеженою відповідальністю в межах вартості вкладів несуть ризик збитків. Нести ризик збитків — це означає нести обов'язок ці збитки покрити своїм майном. Це незвичне тлумачення правила ч. 2 ст. 140 ЦК, але ж воно відповідає букві закону, а не ґрунтоване на вивченні зарубіжного законодавства та досвіду, що був спотворено виражений ще в першому національному Законі «Про господарські товариства» і в новому Цивільному кодексі. Тому, якщо до ч. 2 ст. 140 ЦК не будуть внесені відповідні зміни, не треба відмовлятись від перспективи заставити учасників товариств з обмеженою відповідальністю реально нести ризик збитків, пов'язаних з діяльністю товариства, в установлених межах, хоч, вірогідно, такі вимоги не будуть задоволені: логіку у нас часто ставлять на місце закону.
Стаття 141. Учасники товариства з обмеженою відповідальністю
1. Максимальна кількість учасників товариства з обмеженою відповідальністю встановлюється законом. При перевищенні цієї кількості товариство з обмеженою відповідальністю підлягає перетворенню на акціонерне товариство протягом одного року, а зі спливом цього строку — ліквідації у судовому порядку, якщо кількість його учасників не зменшиться до встановленої межі.
2. Товариство з обмеженою відповідальністю не може мати єдиним учасником інше господарське товариство, учасником якого є одна особа.
Особа може бути учасником лише одного товариства з обмеженою відповідальністю, яке має одного учасника.
1. Частина 1 ст. 141 ЦК вперше в законодавстві України передбачає можливість обмеження законом кількості учасників товариства з обмеженою відповідальністю.
Частина друга ст. 50 Закону «Про господарські товариства» [53] встановлює, що «максимальна кількість учасників товариства з обмеженою відповідальністю може досягати 10 осіб». Якщо встановлена кількість учасників перевищена, впродовж року учасники мають право здійснити такі заходи:
1) зменшити кількість учасників до встановленої межі;
2) перетворити товариство з обмеженою відповідальністю в акціонерне;
3) ліквідувати товариство. Якщо учасники цього не здійснили, орган державної реєстрації на підставі ч. 2 і п. 2 ч. 1 ст. 110 ЦК зі спливом року одержує право на пред'явлення до суду позову про ліквідацію юридичної особи. Відповідачем за таким позовом є товариство, а тому позов має бути заявлений до господарського суду. Що стосується державної податкової інспекції, то відповідно до п. 17 частини першої ст. 11 Закону «Про державну податкову службу в Україні» [81] в редакції від 15 травня 2003 р. (тобто, редакції, прийнятої уже після прийняття нового Цивільного кодексу) органи державної податкової служби мають право звертатись до суду з заявами про скасування державної реєстрації суб'єктів підприємницької діяльності. Це право не може тлумачитись так, що органи державної податкової служби вправі звертатись до суду у випадках, передбачених ч. 1 ст. 141 ЦК.
2. Частина 1 ст. 140 ЦК передбачає можливість створення товариства з обмеженою відповідальністю однією особою. Частина 2 ст. 141 ЦК також не виключає такої можливості, але встановлює обмеження на створення товариства однією особою. Головне обмеження полягає в забороні одноосібно створювати більше ніж одне товариство. Це поширюється і на випадки, коли особа не створює товариство, а стає його єдиним учасником пізніше. Це обмеження доповнюється ще одним: товариство, що складається із однієї особи, не може бути єдиним учасником іншого товариства.
Стаття 142. Договір про заснування товариства з обмеженою відповідальністю
1. Якщо товариство з обмеженою відповідальністю засновується кількома особами, ці особи у разі необхідності визначити взаємовідносини між собою щодо створення товариства укладають договір у письмовій формі, який встановлює порядок заснування товариства, умови здійснення спільної діяльності щодо створення товариства, розмір статутного капіталу, частку у статутному капіталі кожного з учасників, строки та порядок внесення вкладів та інші умови.
2. Договір про заснування товариства з обмеженою відповідальністю не є установчим документом. Подання цього договору при державній реєстрації товариства не є обов'язковим.
1. Договір про заснування товариства не є установчим документом товариства. Його укладення не є обов'язковим. Якщо ж засновники товариства вирішили укладати такий договір, то вони повинні включити до його змісту всі умови, що перелічені в ч. 1 ст. 142 ЦК, які слід визнати істотними (ст. 638 ЦК).
2. У договорі про заснування товариства визначаються умови здійснення спільної діяльності з метою створення товариства. Це формулювання не може бути підставою для поширення на цей договір публічно-правових вимог, що стосуються договорів про сумісну діяльність, які встановлені ч. 7.7 ст. 7 Закону «Про оподаткування прибутку підприємств» [113] та Порядком ведення податкового обліку та складання податкової звітності результатів спільної діяльності на території України без створення юридичної особи [362]. Але ст. 1130, 1131 ЦК, які регулюють відносини щодо спільної діяльності, на такі договори, а також на зобов'язання, що виникають на їх підставі, поширюються.
Стаття 143. Статут товариства з обмеженою відповідальністю
1. Установчим документом товариства з обмеженою відповідальністю є статут.
Статут товариства з обмеженою відповідальністю крім відомостей, передбачених статтею 88 цього Кодексу, має містити відомості про: розмір статутного капіталу, з визначенням частки кожного учасника; склад та компетенцію органів управління і порядок прийняття ними рішень; розмір і порядок формування резервного фонду; порядок передання (переходу) часток у статутному фонді.
2. Статут товариства з обмеженою відповідальністю зі всіма наступними змінами зберігається в органі, що здійснив державну реєстрацію товариства, і є відкритим для ознайомлення.
1. З урахуванням ст. 88 ЦК у статуті товариства мають міститися такі положення та відомості: найменування товариства (ст. 90 ЦК), вказівка на місцезнаходження та адресу (ст. 93 ЦК), порядок вступу до товариства та виходу із нього, розмір статутного капіталу з визначенням частки кожного учасника, перелік органів управління, їх склад (включаючи, в необхідних випадках, кількість осіб — членів органу, та кворум, за наявності якого відповідний орган має право приймати рішення), компетенція органів управління, порядок прийняття ними рішень, зокрема питання, з яких рішення приймаються одноголосно або кваліфікованою більшістю, порядок формування резервного фонду, порядок передання (переходу) часток у статутному капіталі. Наявність цих положень та відомостей у статуті товариства є обов'язковою. Якщо ця вимога порушена, слід зробити висновок про те, що статут не відповідає законові, що відповідно до ч. 2 ст. 89 ЦК та ч. 1 ст. 27 і ч. 3 ст. 8 Закону «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб — підприємців» [192] є підставою для відмови в державній реєстрації товариства.
2. Із ч. 2 ст. 143 ЦК слід зробити висновок про те, що кожна особа (фізична чи юридична) має суб'єктивне цивільне право знайомитися в органі державної реєстрації із статутом товариства. Це відповідає змісту ст. 20 Закону «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб — підприємців».
Стаття 144. Статутний капітал товариства з обмеженою відповідальністю
1. Статутний капітал товариства з обмеженою відповідальністю складається з вартості вкладів його учасників.
Відповідно до статутного капіталу визначається мінімальний розмір майна товариства, який гарантує інтереси його кредиторів. Розмір статутного капіталу товариства не може бути меншим розміру, встановленого законом.
2. Не допускається звільнення учасника товариства з обмеженою відповідальністю від обов'язку внесення вкладу до статутного капіталу товариства, у тому числі шляхом зарахування вимог до товариства.
3. До моменту державної реєстрації товариства з обмеженою відповідальністю його учасники повинні сплатити не менше ніж п'ятдесят відсотків суми своїх вкладів. Частина статутного капіталу, що залишилася несплаченою, підлягає сплаті протягом першого року діяльності товариства.
Якщо учасники протягом першого року діяльності товариства не сплатили повністю суму своїх вкладів, товариство повинно оголосити про зменшення свого статутного капіталу і зареєструвати відповідні зміни до статуту у встановленому порядку або прийняти рішення про ліквідацію товариства.
4. Якщо після закінчення другого чи кожного наступного фінансового року вартість чистих активів товариства з обмеженою відповідальністю виявиться меншою від статутного капіталу, товариство зобов'язане оголосити про зменшення свого статутного капіталу і зареєструвати відповідні зміни до статуту в установленому порядку, якщо учасники не прийняли рішення про внесення додаткових вкладів. Якщо вартість чистих активів товариства стає меншою від визначеного законом мінімального розміру статутного капіталу, товариство підлягає ліквідації.
5. Зменшення статутного капіталу товариства з обмеженою відповідальністю допускається після повідомлення в порядку, встановленому законом, усіх його кредиторів. У цьому разі кредитори мають право вимагати дострокового припинення або виконання відповідних зобов'язань товариства та відшкодування їм збитків.
6. Збільшення статутного капіталу товариства з обмеженою відповідальністю допускається після внесення усіма його учасниками вкладів у повному обсязі. Порядок внесення додаткових вкладів встановлюється законом і статутом товариства.
1. На цей час не існує єдності термінології, що використовується в законах. На відміну від Цивільного кодексу, у Законі «Про господарські товариства» [53] вживаються терміни «статутний фонд» і «статутний (складений) капітал», в тому числі і стосовно товариств з обмеженою відповідальністю. Стаття 52 чинного Закону «Про господарські товариства» встановлює, що мінімальний розмір статутного капіталу товариства з обмеженою відповідальністю дорівнює одній мінімальній заробітній платі.
2. Статутний капітал товариства, що визначений в його статуті, є мінімальним розміром вартості майна товариства, що визначається за балансом (даними бухгалтерського обліку) товариства. Він виконує функцію забезпечення інтересів кредиторів. Але виконання статутним капіталом цієї функції ускладнюється, оскільки оцінка майнових вкладів учасників товариства до його статутного капіталу залишається приватною справою учасників. Порядок оцінки вкладів визначається в установчих документах товариства (частина друга ст. 13 Закону «Про господарські товариства»). Правда, передбачається встановлення іншого законодавством. Але поки що інше, що стосується всіх видів товариств з обмеженою відповідальністю, законодавством не встановлено. На цей час оцінка внесків засновників господарських товариств є обов'язковою лише тоді, коли внеском є майно господарських товариств з державною часткою або часткою комунального майна (частина друга ст. 7 Закону «Про оцінку майна, майнових прав та професійну оціночну діяльність» [178]).
3. Зберігає свою чинність правило частини першої ст. 13 Закону «Про господарські товариства», відповідно до якого вкладами до статутного (складеного) капіталу можуть бути не тільки грошові кошти, в тому числі в іноземній валюті, а і майно, в тому числі цінні папери, майнові права, права на об'єкти інтелектуальної власності, права користування природними ресурсами та майном.
4. Вклад до статутного капіталу товариства має бути внесений в натурі. Неприпустимо не тільки звільнення учасника від обов'язку внесення вкладу до статутного капіталу, а й навіть внесення вкладу шляхом зарахування (погашення) вимог учасника до товариства. Це — занадто суворо формальне правило. Якщо товариство зобов'язане виплатити грошову суму учаснику відповідно до окремого зобов'язання, то ця сума за заявою учасника не може бути без реальної виплати зарахована до статутного капіталу. Ця сума має бути виплачена, а згодом або зразу ж після отримання вона може бути внесена як вклад до статутного капіталу.
5. Частина статутного капіталу, що повинна бути внесена (сплачена) кожним із учасників до державної реєстрації товариства новим Цивільним кодексом, порівняно з раніше чинним законодавством, збільшена до п'ятдесяти відсотків.
Решта статутного капіталу має бути сплачена «протягом першого року діяльності» товариства. Під «діяльністю» тут не обов'язково розуміється підприємницька діяльність. Тому перший рік діяльності слід відлічувати від дня державної реєстрації товариства. Якщо ця вимога не буде виконана, товариство повинне зменшити розмір статутного капіталу з додержанням встановленого законом для товариства з обмеженою відповідальністю мінімального розміру статутного капіталу або прийняти рішення про ліквідацію. У випадку невиконання цієї вимоги орган державної реєстрації має право (ч. 2 ст. 110 ЦК) звернутися до суду з позовом про ліквідацію товариства. Підставою для звернутися зазначеного органу з позовом про ліквідацію юридичної особи та постановлення відповідного судового рішення є абзац четвертий ч. 2 ст. 38 Закону «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб — підприємців» [192] («невідповідність мінімального розміру статутного фонду юридичної особи вимогам закону»). Названий Закон вперше вводить механізм контролю за відповідністю вимогам закону мінімального розміру статутного капіталу. Відповідно до ч. 7 ст. 19 цього Закону юридична особа щорічно, починаючи з наступного року з дати її державної реєстрації, протягом одного місяця зобов'язана подати державному реєстратору реєстраційну картку встановленого зразка про підтвердження відомостей про юридичну особу (до цих відомостей входять і відомості про розмір статутного капіталу).
6. Цивільний кодекс виявляє прагнення надати реального значення оголошеному статутом розміру статутного капіталу товариств з обмеженою відповідальністю. На момент закінчення кожного фінансового року вартість чистих активів товариства з обмеженою відповідальністю не може бути меншою його статутного капіталу. Якщо ця вимога не виконується, товариство повинне зменшити розмір статутного капіталу (з додержанням мінімального його розміру, встановленого законом) та зареєструвати відповідні зміни до статуту або забезпечити внесення додаткових вкладів до статутного капіталу. Якщо вартість чистих активів залишається меншою, ніж оголошений статутний капітал товариства, воно підлягає ліквідації. Але на сьогодні не визначено ні механізм контролю за додержанням вимоги про відповідність чистих активів товариств з обмеженою відповідальністю оголошеному статутному капіталу, ні повноваження державних органів на пред'явлення позову про ліквідацію господарських товариств в зв'язку з невиконанням згаданої вимоги. Державному реєстратору Закон «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб — підприємців» такого права не надає. Невиконання зазначеної вимоги, на відміну від невідповідності мінімальному розміру статутного капіталу юридичної особи вимогам закону (абзац четвертий ч. 2 ст. 38 Закону «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб — підприємців»), не називається в цьому Законі навіть підставою прийняття судом рішення про ліквідацію юридичної особи.
7. До прийняття рішення про зменшення статутного капіталу товариства товариство з обмеженою відповідальністю повинне сповістити всіх кредиторів, в тому числі і тих, строк виконання товариством обов'язків перед якими ще не наступив. Після одержання такого повідомлення або після прийняття рішення про зменшення статутного капіталу, якщо таке повідомлення кредитором не було одержане, кредитори мають право вимагати:
1) дострокового припинення зобов'язання;
2) дострокового виконання зобов'язання;
3) на доповнення до однієї із названих вимог — вимагати відшкодування збитків, що завдані припиненням чи достроковим виконанням зобов'язання.
8. Збільшення статутного капіталу товариства допускається лише після повного виконання всіма учасниками товариства обов'язків щодо формування статутного капіталу товариства. Додаткові вклади вносяться в порядку, що визначається законом та статутом. Але законом поки що будь-які правила з цього приводу не встановлені.
Стаття 145. Управління товариством з обмеженою відповідальністю
1. Вищим органом товариства з обмеженою відповідальністю є загальні збори його учасників.
2. У товаристві з обмеженою відповідальністю створюється виконавчий орган (колегіальний або одноособовий), який здійснює поточне керівництво його діяльністю і є підзвітним загальним зборам його учасників. Виконавчий орган товариства може бути обраний також і не зі складу учасників товариства.
3. Компетенція виконавчого органу товариства з обмеженою відповідальністю, порядок ухвалення ним рішень і порядок вчинення дій від імені товариства встановлюються цим Кодексом, іншим законом і статутом товариства.
4. До виключної компетенції загальних зборів учасників товариства з обмеженою відповідальністю належить:
1) визначення основних напрямів діяльності товариства, затвердження його планів і звітів про їх виконання;
2) внесення змін до статуту товариства, зміна розміру його статутного капіталу;
3) створення та відкликання виконавчого органу товариства;
4) визначення форм контролю за діяльністю виконавчого органу, створення та визначення повноважень відповідних контрольних органів;
5) затвердження річних звітів та бухгалтерських балансів, розподіл прибутку та збитків товариства;
6) вирішення питання про придбання товариством частки учасника;
7) виключення учасника із товариства;
8) прийняття рішення про ліквідацію товариства, призначення ліквідаційної комісії, затвердження ліквідаційного балансу.
Статутом товариства і законом до виключної компетенції загальних зборів може бути також віднесене вирішення інших питань.
Питання, віднесені до виключної компетенції загальних зборів учасників товариства, не можуть бути передані ними для вирішення виконавчому органу товариства.
Черговість та порядок скликання загальних зборів встановлюються статутом товариства і законом.
1. Загальні збори товариства є його вищим органом управління. За загальним правилом, вони скликаються головою товариства, можливість обрання якого передбачена частиною п'ятою ст. 58 чинного Закону «Про господарські товариства» [53]. Черговість та порядок скликання зборів визначається статутом та законом. Статутом ці питання можуть регулюватися інакше, ніж це визначено законом. Стверджувати, посилаючись на ч. 4 ст. 98 ЦК, що визначення порядку скликання загальних зборів учасників товариства здійснюється тільки установчими документами, було б неправильним, оскільки це правило є загальним, переважному застосуванню перед яким підлягає спеціальне стосовно цього правило ст. 145 ЦК. Тому з введенням в дію нового Цивільного кодексу зберігає чинність ст. 61 Закону «Про господарські товариства», яка встановлює наступні правила: 1) збори учасників товариства з обмеженою відповідальністю скликаються не рідше двох разів на рік. Але статутом може бути встановлене інше. У будь-якому разі збори не можуть скликатися рідше, ніж один раз на рік, оскільки є одне питання, що вирішується виключно зборами та потребує свого вирішення щорічно (затвердження річного звіту та бухгалтерського балансу, розподіл прибутку та збитків товариства); 2) позачергові збори повинні бути скликані в будь-який час і з будь-якого приводу на вимогу учасників, що в сукупності володіють більш як 20 відсотками голосів. Це спеціальне правило перешкоджає застосуванню загального правила ч. 4 ст. 98 ЦК, яка надає право такої вимоги учасникам, що володіють не менш як десятьма відсотками голосів. Якщо ця вимога головою товариства не буде виконана на протязі 25 днів, ці учасники мають право самі скликати збори; 3) позачергові збори повинні бути скликані на вимогу виконавчого органу товариства; 4) позачергові збори скликаються за наявності обставин, що перелічені в частині другій ст. 61 Закону «Про господарські товариства»; 5) учасники повідомляються про проведення зборів передбаченим статутом способом з зазначенням часу, місця проведення зборів та порядку денного; 6) повідомлення про скликання зборів повинне бути зроблене не пізніше, ніж за 30 днів до проведення зборів; 7) будь-хто із учасників вправі вимагати включення до порядку денного зборів будь-якого питання не пізніше, ніж за 25 днів до проведення зборів. Таку вимогу слід ставити перед головою товариства та забезпечувати поставлення вимоги доказами. За умови виникнення такої вимоги та наявності доказів її поставлення учасник вправі на початку зборів вимагати включення відповідного питання до порядку денного зборів. Якщо за наявності кворуму більшість учасників зборів підтримає цю вимогу (пропозицію), відповідне питання вноситься до порядку денного; 8) учасникам повинна бути надана можливість ознайомитися з документами, винесеними до порядку денного зборів не пізніш як за 7 днів до проведення зборів; 9) збори не можуть приймати рішення з питань, не внесених до порядку денного.
2. Зарегульованість порядку проведення зборів учасників товариства з обмеженою відповідальністю є майже граничною. Тому слід враховувати можливість проведення зборів шляхом опитування. Немає будь-яких обмежень щодо такого способу проведення зборів. Треба тільки статутом або правилами процедури, що затверджуються загальними зборами учасників товариства, передбачити можливість прийняття рішень шляхом опитування. Цими актами питання, з яких можливе прийняття рішень шляхом опитування, можуть бути обмежені. Але можна не обмежувати коло питань, з яких рішення можуть прийматися в такий спосіб. У цьому разі проект рішення або питання для голосування надсилається учасникам, які повинні письмово сповістити про свою думку. Рішення має вважатись прийнятим шляхом опитування, якщо повідомлення про свою думку щодо прийняття рішення надіслали всі учасники і відсутні заперечення з боку хоча б одного із учасників. Закон не встановлює, яка мінімальна кількість голосів «за» необхідна для прийняття рішення, якщо значна частина або навіть більшість учасників повідомили про те, що вони утримуються від виявлення своєї думки щодо запропонованого рішення (питання). Тому більшість голосів при цьому повинна визначатись статутом або правилами процедури. Якщо це не визначено, то відповідно до закону важливо, щоб всі учасники повідомили про свою думку і щоб не було заперечень проти запропонованого рішення.
Голова товариства протягом 10 днів після одержання останнього повідомлення від учасників інформує учасників про прийняте рішення.
3. У товаристві ведеться книга протоколів зборів (це випливає із частини п'ятої ст. 60 Закону «Про господарські товариства»). Статутами або правилами процедури доцільно було б встановлювати, що вона повинна бути прошнурована, сторінки (аркуші) в ній повинні бути пронумеровані, що повинне виключати виривання чи підміну аркушів. За ведення протоколів відповідає голова товариства. Учасникам на їх вимогу мають видаватися засвідчені витяги із протоколів.
4. Учасники мають право особисто брати участь у зборах, а можуть доручити це своїм представникам. Представником учасника на зборах може бути інший учасник. На таке представництво мають поширюватись загальні правила про представництво (ст. 238 — 250 ЦК). До форми довіреності на право участі у зборах учасників товариства не може застосовуватись за аналогією правило частини третьої ст. 41 Закону «Про господарські товариства» [53] (про можливість посвідчення доручення виконавчим органом товариства), оскільки аналогія застосовується у випадках, коли відносини не врегульовані актами законодавства (ст. 8 ЦК; частина третя ст. 11 ЦПК [44]; частина п'ята ст. 4 ГПК [31]). Тому доручення на право участі в зборах учасників товариства має бути оформлене відповідно до ст. 245 та 246 ЦК.
5. До початку зборів їх учасники реєструються з зазначенням кількості голосів, яку має кожен учасник. Цей перелік підписується головою і секретарем зборів. Збори учасників визнаються правомочними, якщо на них присутні учасники (представники учасників), що володіють у сукупності більш як 60 відсотками голосів. Якщо на зборах вирішуються питання, що потребують одностайності при голосуванні, на зборах мають бути присутніми всі учасники.
6. Частина 3 ст. 145 ЦК визначає перелік питань, що віднесені до виключної компетенції зборів товариства. Не виключається віднесення до виключної компетенції загальних зборів и інших питань, встановлених законом чи статутом товариства. Але обмеження статутом виключної компетенції загальних зборів учасників, як вона встановлена законом, не допускається.
7. Відповідно до ст. 41 чинного Закону «Про господарські товариства» [53] та з урахуванням частини першої ст. 59 цього Закону до виключної компетенції зборів учасників належать (крім питань, визначених ч. 4 ст. 145 ЦК) питання про: 1) створення, реорганізацію та ліквідацію дочірніх підприємств, філій та представництв, затвердження їх статутів та положень про них; 2) притягнення до матеріальної відповідальності посадових осіб органів управління товариства (ці особи визначаються в частині другій ст. 23 Закону «Про господарські товариства»); 3) затвердження правил процедури та інших внутрішніх документів товариства, визначення його організаційної структури; 4) визначення умов оплати праці посадових осіб товариства, його дочірніх підприємств, філій та представництв; 5) затвердження договорів, укладених на суму, що перевищує вказану в статуті; 6) встановлення розміру, форми та порядку внесення учасниками додаткових вкладів. Ці законодавчі положення зберегли чинність у силу положення ч. 4 ст. 145 ЦК, відповідно до якого законом до виключної компетенції загальних зборів може бути також віднесене вирішення інших питань.
8. Серед органів управління товариства Цивільний кодекс не називає голову товариства. При визначенні органів управління товариством та їх посадових осіб ст. 23 Закону «Про господарські товариства» також не згадує голову товариства. Але правило про обрання голови товариства з обмеженою відповідальністю встановлюється частиною п'ятою ст. 58 Закону «Про господарські товариства». Йдеться також про права та обов'язки голови товариства (ст. 58, 61 цього Закону). А в ст. 60 та 62 цього ж Закону вживається термін «голова зборів товариства». Аналіз цих статей дає підстави для висновку про те, що терміни «голова товариства» та «голова зборів товариства» є тотожними. Голова зборів має компетенцію, що встановлена цими статтями. Крім того, збори можуть прийняти рішення про надання голові зборів повноваження підписувати трудовий договір з керівником виконавчого органу товариства, з посадовою особою, що виконує функції виконавчого органу, а також інших повноважень.
9. Цивільний кодекс не формулює правил, що стосуються правового статусу виконавчого органу. Тому чинними щодо товариств з обмеженою відповідальністю є загальні правила ст. 99 ЦК, зокрема, щодо усунення від виконання обов'язків. Стосовно виконавчого органу товариства чинними є також правила ст. 62 Закону «Про господарські товариства».
Стаття 146. Контроль за діяльністю виконавчого органу товариства з обмеженою відповідальністю
1. Контроль за діяльністю виконавчого органу товариства з обмеженою відповідальністю здійснюється у порядку, встановленому статутом та законом.
2. Загальні збори товариства з обмеженою відповідальністю можуть формувати органи, що здійснюють постійний контроль за фінансово-господарською діяльністю виконавчого органу.
Порядок створення та повноваження контрольного органу встановлюються загальними зборами учасників товариства.
3. Для здійснення контролю за фінансовою діяльністю товариства з обмеженою відповідальністю згідно з рішенням його загальних зборів, а також в інших випадках, встановлених статутом і законом товариства, може призначатися аудиторська перевірка.
4. Порядок проведення аудиторських перевірок діяльності та звітності товариства з обмеженою відповідальністю встановлюється статутом товариства і законом.
На вимогу будь-кого з учасників товариства може бути проведено аудиторську перевірку річної фінансової звітності товариства із залученням професійного аудитора, не пов'язаного майновими інтересами з товариством чи з його учасниками.
Витрати, пов'язані з проведенням такої перевірки, покладаються на учасника, на вимогу якого проводиться аудиторська перевірка, якщо інше не встановлено статутом товариства.
5. Публічна звітність товариства з обмеженою відповідальністю про результати його діяльності не вимагається, крім випадків, встановлених законом.
1. Частина 1 ст. 146 ЦК визначає спосіб встановлення порядку здійснення контролю за діяльністю виконавчого органу. Цей порядок встановлюється статутом та законом. Тому належить визнати такою, що зберегла чинність, ст. 53 Закону «Про господарські товариства», що регламентує порядок встановлення контролю за діяльністю виконавчого органу товариства.
2. Прямо передбачається можливість визначення загальними зборами учасників порядку утворення та повноважень органу, що здійснює постійний контроль за фінансово-господарською діяльністю виконавчого органу товариства.
3. Аудиторська перевірка може призначатись в випадках, передбачених законом, статутом, а також за рішенням загальних зборів. Передбачена можливість проведення аудиторської перевірки на вимогу будь-кого із учасників товариства. Якщо інше не передбачено статутом, витрати на проведення такої перевірки покладаються на того із учасників, хто вимагав проведення перевірки.
Стаття 147. Перехід частки (її частини) учасника у статутному капіталі товариства з обмеженою відповідальністю до іншої особи
1. Учасник товариства з обмеженою відповідальністю має право продати чи іншим чином відступити свою частку (її частину) у статутному капіталі одному або кільком учасникам цього товариства.
2. Відчуження учасником товариства з обмеженою відповідальністю своєї частки (її частини) третім особам допускається, якщо інше не встановлено статутом товариства.
Учасники товариства користуються переважним правом купівлі частки (її частини) учасника пропорційно до розмірів своїх часток, якщо статутом товариства чи домовленістю між учасниками не встановлений інший порядок здійснення цього права. Купівля здійснюється за ціною та на інших умовах, на яких частка (її частина) пропонувалася для продажу третім особам. Якщо учасники товариства не скористаються своїм переважним правом протягом місяця з дня повідомлення про намір учасника продати частку (її частину) або протягом іншого строку, встановленого статутом товариства чи домовленістю між його учасниками, частка (її частина) учасника може бути відчужена третій особі.
3. Частка учасника товариства з обмеженою відповідальністю може бути відчужена до повної її сплати лише у тій частині, в якій її уже сплачено.
4. У разі придбання частки (її частини) учасника самим товариством з обмеженою відповідальністю воно зобов'язане реалізувати її іншим учасникам або третім особам протягом строку та в порядку, встановлених статутом і законом, або зменшити свій статутний капітал відповідно до статті 144 цього Кодексу.
5. Частка у статутному капіталі товариства з обмеженою відповідальністю переходить до спадкоємця фізичної особи або правонаступника юридичної особи — учасника товариства, якщо статутом товариства не передбачено, що такий перехід допускається лише за згодою інших учасників товариства.
Розрахунки із спадкоємцями (правонаступниками) учасника, які не вступили до товариства, здійснюються відповідно до положень статті 148 цього Кодексу.
1. За учасником товариства визнається право продати чи іншим чином відступити свою частку у статутному капіталі (її частину) іншим учасникам. При цьому учасник, що здійснює відчуження, має право вибирати учасника, на користь якого здійснюється відчуження, на свій розсуд.
2. Відчуження частки в статутному капіталі, що належить одному із учасників (її частини), третім особам (що не є учасниками товариства) допускається лише за умови, що це не заборонено статутом товариства, з додержанням переважного права інших учасників товариства на купівлю частки (її частини). Учасники товариства користуються переважним правом на набуття лише тієї частки, що продається. Якщо ж за умови, що це не заборонено статутом, учасник відчужує частку шляхом дарування чи за іншим договором, що не охоплюється поняттям договору купівлі-продажу, учасники не користуються зазначеним переважним правом. Але ж при цьому слід враховувати, що статутом такі способи відчуження учасником своєї частки можуть бути обмежені.
3. У разі продажу частки в статутному капіталі, що належить учасникові, інші учасники користуються переважним правом купівлі пропорційно до розмірів своїх часток, якщо статутом не встановлено іншого порядку реалізації переважного права. Але учасник, що продає частку, не позбавляється права вибрати із учасників будь- якого, який бажає придбати частку, що продається, та продати її йому відповідно до ч. 1 ст. 147 ЦК.
4. Із ч. 2 ст. 147 ЦК випливає, що учасник, який продає частку в статутному капіталі, зобов'язаний сповістити про це всіх інших учасників. Якщо протягом встановленого строку жоден із учасників не скористався своїм переважним правом, частка в статутному капіталі може бути продана третій особі. Зазначений строк встановлений тривалістю один місяць з дня сповіщення, але інший строк може встановлюватись статутом і навіть угодою учасників товариства. Купівля за переважним правом здійснюється за ціною та на умовах, що пропонувались третім особам.
5. Розрахунки за частку, що відчужується, здійснюються безпосередньо між сторонами договору (без участі товариства). Якщо при укладенні договору про відчуження частки в статутному капіталі не порушуються вимоги законодавства та статуту товариства, учасник, що відчужує частку в статутному капіталі, втрачає права та обов'язки учасника товариства, а особа, яка набуває таку частку, отримує права та приймає на себе обов'язки учасника з моменту укладення договору щодо цього. Право на отримання частини прибутку товариства поточного року доцільно відчужувати разом з часткою в статутному капіталі. В іншому випадку треба мати на увазі п. «б» частини першої ст. 10 Закону «Про господарські товариства» [53] (право на дивіденди «мають особи, які є учасниками товариства на початок виплати дивідендів»).
6. На відміну від раніше чинних положень ст. 55 Закону «Про господарські товариства», ч. 5 ст. 147 ЦК розширює права спадкоємців фізичних осіб та правонаступників юридичних осіб, що були учасниками товариства. Статутом товариства з обмеженою відповідальністю може бути передбачено, що перехід частки учасника в статутному капіталі до спадкоємців чи правонаступників допускається лише за згодою інших учасників (в цьому разі згода надається учасниками, а не зборами учасників). Якщо ж такого обмеження на перехід прав та обов'язків до спадкоємців та правонаступників не встановлено, перехід здійснюється за фактами смерті фізичної особи чи припинення з правонаступництвом юридичної особи — учасника товариства з обмеженою відповідальністю, що підтверджуються відповідними документами. Співвідношення ч. 5 ст. 147 ЦК і п. 2 ст. 1219 ЦК, що виключає із складу спадщини право на участь в товариствах, є таким. Пункт 2 ст. 1219 ЦК встановлює загальне правило, а ч. 5 ст. 147 ЦК формулює виняток із нього. Перехід права на частку в статутному капіталі (її частини) тягне перехід до спадкоємця повністю або у відповідній частині прав, що належали учасникові-спадкодавцеві.
Спадкоємці чи правонаступники юридичної особи можуть відмовитися від вступу в товариство. У цьому разі не діє трьохмісячний строк, що встановлений ч. 1 ст. 148 ЦК, а розрахунок із спадкоємцями чи правонаступниками здійснюється відповідно до ст. 54 Закону «Про господарські товариства» (див. п. 4 коментаря до ст. 148 ЦК.
Стаття 148. Вихід учасника із товариства з обмеженою відповідальністю
1. Учасник товариства з обмеженою відповідальністю має право вийти з товариства, повідомивши товариство про свій вихід не пізніше ніж за три місяці до виходу, якщо інший строк не встановлений статутом.
2. Учасник, який виходить із товариства з обмеженою відповідальністю, має право одержати вартість частини майна, пропорційну його частці у статутному капіталі товариства.
За домовленістю між учасником та товариством виплата вартості частини майна товариства може бути замінена переданням майна в натурі.
Якщо вклад до статутного фонду був здійснений шляхом передання права користування майном, відповідне майно повертається учасникові без виплати винагороди.
Порядок і спосіб визначення вартості частини майна, що пропорційна частці учасника у статутному фонді, а також порядок і строки її виплати встановлюються статутом і законом.
3. Спори, що виникають у зв'язку з виходом учасника із товариства з обмеженою відповідальністю, у тому числі спори щодо порядку визначення частки у статутному капіталі, її розміру і строків виплати, вирішуються судом.
1. Учаснику товариства з обмеженою відповідальністю надається право виходу із товариства із повідомлення товариства про це не пізніше, ніж за три місяці до виходу. Статутом тривалість цього строку може бути визначена іншою. Вихід здійснюється шляхом подання заяви про вихід, тобто шляхом вчинення одностороннього правочину. До заяви юридичної особи про вихід додається копія рішення компетентного органу. Заява фізичної особи про вихід має бути засвідчена нотаріально (це випливає із ч. 3 ст. 29 Закону «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб — підприємців» [192]).
2. За роки чинності Закону «Про господарські товариства» [53] виникли численні спори, що були пов'язані з виходом із товариств з обмеженою відповідальністю. Зокрема, вони стосувались визначення моменту припинення прав та обов'язків учасника. Слід вважати, що вони припиняються в день спливу трьохмісячного строку після подання заяви про вихід, належне засвідченої або такої, що має необхідний додаток (рішення юридичної особи про вихід).
3. У зв'язку із виходом учасника товариства з ним повинен бути проведений розрахунок. Учаснику, який вийшов, виплачується частка вартості майна товариства, що відповідає частці учасника в статутному капіталі товариства. Право на отримання частини майна товариства може бути передане і може переходити в порядку право- наступництва в порядку, що встановлений ч. 1 ст. 512, ст. 513 — 518 ЦК. Порядок і спосіб визначення вартості частки повинні встановлюватись законом та статутом. Якщо статутом це питання не вирішене, то застосовується правовий припис, який непрямо випливає із частини другої ст. 7 Закону «Про оцінку майна, майнових прав та професійну оціночну діяльність» [178], виявляється при тлумаченні висновком від попереднього правового явища до наступного та відповідно до якого вартість частки має визначатись для здійснення розрахунків у разі виходу (виключення) учасника із господарського товариства, і правовий припис, який прямо випливає із частини п'ятої ст. 9 того ж Закону та який передбачає, як правило, оцінку майна за його ринковою вартістю.
4. Відповідно до ст. 54 Закону «Про господарські товариства» частка в майні товариства повинна бути виплачена учаснику, що вийшов, після затвердження звіту за рік, в який мав місце вихід із товариства, але не пізніше 12 місяців після виходу. Спеціальним правилом частини другої ст. 54 Закону «Про господарські товариства» встановлено, що учаснику, який вийшов, виплачується належна частка прибутку. «Належна» — це означає таку частину балансового прибутку, що відповідає частці учасника в статутному капіталі. При цьому балансовий прибуток визначається на день виходу (спливу трьохмісячного строку після подання належне оформленої заяви про вихід, якщо інший строк не встановлений статутом). Відступати від такого порядку визначення прибутку, що розподіляється з участю учасника, який вийшов, не можна. Більше того, правило про визначення прибутку на день виходу слід за аналогією поширити і на дату, на яку визначається вартість майна товариства з метою проведення розрахунків з учасником, що вийшов.
Стаття 149. Звернення стягнення на частину майна товариства з обмеженою відповідальністю, пропорційну частці учасника товариства у статутному капіталі
1. Звернення стягнення на частину майна товариства з обмеженою відповідальністю, пропорційну частці учасника товариства у статутному капіталі, за його особистими боргами допускається лише у разі недостатності у нього іншого майна для задоволення вимог кредиторів. Кредитори такого учасника мають право вимагати від товариства виплати вартості частини майна товариства, пропорційної частці боржника у статутному капіталі товариства, або виділу відповідної частини майна для звернення на нього стягнення. Частина майна, що підлягає виділу, або обсяг коштів, що становлять її вартість, встановлюється згідно з балансом, який складається на дату пред'явлення вимог кредиторами.
2. Звернення стягнення на всю частку учасника в статутному капіталі товариства з обмеженою відповідальністю припиняє його участь у товаристві.
1. Звернення стягнення на частину майна товариства, що відповідає частці учасника в статутному капіталі товариства, за боргами цього учасника, за загальним правилом, не допускається. Але це можливе за відсутності чи недостатності іншого майна в учасника товариства, що є боржником. У цьому разі кредитори учасника мають право вимагати від товариства виплати вартості частки майна, що відповідає частці учасника-боржника в статутному капіталі товариства з метою погашення боргу. Таке право відповідно до ч. 1 ст. 149 ЦК та частини другої ст. 57 Закону «Про господарські товариства» належить тільки кредиторам. Але зазначені законодавчі положення не поширюються на відносини, що виникають у виконавчому проваджені. Тому державний виконавець вправі в процесі виконавчого провадження, що здійснюється стосовно боржника, який є учасником товариства з обмеженою відповідальністю, звернути стягнення на частину майна товариства, що відповідає частці цього учасника в статутному капіталі товариства. При цьому за аналогією застосовується частина восьма ст. 50 Закону «Про виконавче провадження» [129], відповідно до якої у випадках, коли боржник володіє майном спільно з іншими особами, стягнення звертається на його частку, що визначається судом за поданням державного виконавця.
Кредитори такого учасника вправі звертатися з позовними вимогами до товариства з того моменту, як буде встановлена недостатність іншого майна учасника для погашення боргів. Це може бути встановлено у разі прийняття заходів забезпечення позову до учасника-боржника. Див. також п. 1 коментаря до ст. 131 ЦК.
2. Вартість майна, що підлягає виділу за позовом кредиторів, визначається згідно з балансом, що складається на дату заявлення вимоги кредиторами до товариства. При визначенні цієї вартості не виокремлюється частина прибутку, на яку має право учасник-боржник, оскільки весь прибуток має бути відображений в балансі.
3. На кредиторів учасника-боржника не поширюється правило про розрахунок після затвердження річного звіту товариства, але не пізніше 12 місяців після виходу, що встановлене частиною першою ст. 54 ЦК. Розрахунок з кредиторами товариство повинне провести або добровільно і без зволікань, або на підставі рішення суду відповідно до строків та порядку, що встановлені Законом «Про виконавче провадження».
Стаття 150. Ліквідація товариства з обмеженою відповідальністю
1. Товариство з обмеженою відповідальністю може бути ліквідоване за рішенням загальних зборів його учасників, у тому числі у зв'язку зі спливом строку, на який товариство було створене, а також за рішенням суду — у випадках, встановлених законом.
2. Товариство з обмеженою відповідальністю може бути перетворене в акціонерне товариство чи у виробничий кооператив.
1. Хоч ст. 150 ЦК і має заголовок «Ліквідація товариства з обмеженою відповідальністю», все ж вона регулює також і відносини щодо припинення товариства шляхом його перетворення. Статті 106, 108 ЦК не формулюють будь-яких обмежень на припинення юридичної особи. Але ж вони можуть встановлюватись спеціальними законами. Разом з тим, за наявності загального правила ст. 106 ЦК, що передбачає можливість перетворення юридичних осіб, спеціальний дозвіл на перетворення товариства з обмеженою відповідальністю в акціонерне товариство або кооператив не може тлумачитись як заборона на перетворення товариства з обмеженою відповідальністю в інші організаційно-правові форми. Тому товариство з обмеженою відповідальністю може бути перетворене, наприклад, в приватне підприємство, в державне чи комунальне підприємство, якщо це не порушує вимог законодавства та не порушує прав інших осіб щодо товариства.
Стаття 151. Поняття товариства з додатковою відповідальністю
1. Товариством з додатковою відповідальністю є товариство, засноване однією або кількома особами, статутний капітал якого поділений на частки, розмір яких визначений статутом.
2. Учасники товариства з додатковою відповідальністю солідарно несуть додаткову (субсидіарну) відповідальність за його зобов'язаннями своїм майном у розмірі, який встановлюється статутом товариства і є однаково кратним для всіх учасників до вартості внесеного кожним учасником вкладу. У разі визнання банкрутом одного з учасників його відповідальність за зобов'язаннями товариства розподіляється між іншими учасниками товариства пропорційно їх часткам у статутному капіталі товариства.
3. Найменування товариства з додатковою відповідальністю має містити найменування товариства, а також слова «товариство з додатковою відповідальністю».
4. До товариства з додатковою відповідальністю застосовуються положення цього Кодексу про товариство з обмеженою відповідальністю, якщо інше не встановлено статутом товариства і законом.
1. Визначення товариства з додатковою відповідальністю, що наводиться в ч. 1 ст. 150 ЦК, не дає можливості відрізнити цей вид господарських товариств від товариства з обмеженою відповідальністю. Відмінність товариства з додатковою відповідальністю від товариства з обмеженою відповідальністю полягає в ознаках, на які зазначені в ч. 2 цієї статті. Учасники товариства з додатковою відповідальністю солідарно несуть субсидіарну відповідальність за зобов'язаннями товариства. Таку відповідальність вони несуть не тільки при ліквідації товариства з додатковою відповідальністю, а й будь-коли за наявності умов, зазначених в частині першій ст. 619 ЦК (відмова основного боржника (в цьому випадку — це товариство з додатковою відповідальністю) від задоволення вимоги чи неодержання відповіді на вимогу в розумний строк).
2. Межі субсидіарної відповідальності учасників товариства з додатковою відповідальністю викладені в ч. 2 ст. 151 ЦК логічно правильно (на відміну від ст. 65 Закону «Про господарські товариства» [53]). Частина 2 ст. 151 ЦК треба дати таке тлумачення: 1) за основу при визначенні обсягу (меж) відповідальності учасників товариства з додатковою відповідальністю за зобов'язаннями останнього береться розмір вкладу (кожного із учасників) в статутний капітал товариства; 2) розмір відповідальності кожного із учасників дорівнює вартості його вкладу, помноженій на коефіцієнт, який є єдиним (однаковим) для всіх учасників; 3) цей коефіцієнт визначається статутом. Але є практика (Декрет «Про довірчі товариства» [232]), коли законодавством встановлюється мінімальний коефіцієнт, який не може знижуватись установчими документами.
3. Розподіл відповідальності одного або декількох учасників товариства з додатковою відповідальністю, що не мають майна, на яке може бути звернене стягнення за вимогами кредиторів, між платоспроможними учасниками проводиться лише за умови визнання банкрутом одного (декількох) учасників. В інших випадках для такого розподілу правової підстави немає. Відповідальність учасника-боржника, що визнаний банкрутом, між платоспроможними учасниками розподіляється пропорційно вкладам платоспроможних учасників до статутного капіталу. Наведемо приклад. Визнано банкрутом кооператив, що є учасником товариства з додатковою відповідальністю із вкладом до статутного капіталу 50000 грн. та часткою в ньому, що дорівнює 20 відсоткам. Три інші учасники мають вклади, що складають: 1) перший — 45000 грн. (18 відсотків); 2) другий — 55000 (22 відсотка); 3) третій — 100000 (40 відсотків). У зв'язку з банкрутством кооперативу та відмовою товариства з додатковою відповідальністю виконати вимоги своїх кредиторів учасники товариства з додатковою відповідальністю несуть відповідальність перед кредиторами при коефіцієнті кратності 5 в таких розмірах: 1) перший учасник — 225000 за себе плюс 22,5 % відповідальності банкрута (56250 грн.), а всього 281250 грн.; 2) другий учасник — 275000 за себе плюс 27,5 % відповідальності банкрута (68750 грн.), а всього 343750 грн.; 3) третій учасник — 500000 грн. за себе плюс 50 % відповідальності банкрута (125000 грн.), а всього — 625000 грн.
5. АКЦІОНЕРНЕ ТОВАРИСТВО
Стаття 152. Поняття акціонерного товариства
1. Акціонерне товариство — господарське товариство, статутний капітал якого поділено на визначену кількість часток однакової номінальної вартості, корпоративні права за якими посвідчуються акціями.
2. Акціонерне товариство самостійно відповідає за своїми зобов'язаннями усім своїм майном. Акціонери не відповідають за зобов'язаннями товариства і несуть ризик збитків, пов'язаних з діяльністю товариства, у межах вартості акцій, що їм належать.
Акціонери, які не повністю оплатили акції, у випадках, встановлених статутом, відповідають за зобов'язаннями товариства у межах неоплаченої частини вартості належних їм акцій.
Гарантії захисту майнових прав акціонерів встановлюються законом.
3. Найменування акціонерного товариства має містити його найменування і зазначення того, що товариство є акціонерним.
4. Особливості правового статусу акціонерних товариств, створених у процесі приватизації державних підприємств, встановлюються законом.
5. Акціонерне товариство, яке здійснює публічне розміщення акцій, зобов'язане щорічно публікувати для загального відома річний звіт, бухгалтерський баланс, відомості про прибутки і збитки, а також іншу інформацію, передбачену законом.
6. Акціонерні товариства за типом поділяються на публічні товариства та приватні товариства. Особливості правового статусу публічних та приватних акціонерних товариств встановлюються законом.
(Із змін, від 17.09.2008)
1. Формальною ознакою, що відрізняє акціонерне товариство від інших видів господарських товариств, є поділ статутного капіталу на певну кількість акцій однакової номінальної вартості. Частина 6 ст. 152 ЦК поділяє акціонерні товариства на публічні і приватні. Стаття 25 Закону «Про господарські товариства», що поділяє акціонерні товариства на відкриті та закриті, чинність втратили. Такий же поділ акціонерних товариств здійснювався у ст. 81 ГК, але ця стаття із названого Кодексу виключена Законом «Про акціонерні товариства» [228]. Статус приватного акціонерного товариства е близький до статусу, який раніше надавався закритим акціонерним товариствам. Статус публічного акціонерного товариства є близьким до статусу, який раніше надавався відкритим акціонерним товариствам. У зв'язку з набранням чинності Законом «Про акціонерні товариства» положення Закону «Про господарські товариства» [53], Цивільного кодексу (крім положень, до яких розділом XVII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону «Про акціонерні товариства» внесені зміни) підлягають застосуванню в частині, в якій вони не суперечать Закону «Про акціонерні товариства» [228]. Положення Закону «Про господарські товариства», що стосуються всіх видів господарських товариств (ст. 1 — 49), втрачають чинність стосовно акціонерних товариств через два роки після набуття чинності Законом «Про акціонерні товариства».
2. Пряме зазначення в ч. 2 ст. 152 ЦК на те, що акціонерне товариство самостійно відповідає за своїми зобов'язаннями всім своїм майном, може кваліфікуватись як загальне правило, що не виключає дії положення, яке сформульоване в другому реченні цієї частини. Буквально із цього положення випливає, що акціонери несуть-таки ризик збитків, пов'язаних з діяльністю товариства, в межах вартості акцій, що їм належать. Це невдале формулювання, як і аналогічні формулювання абзацу другого ч. 2 ст. 3 Закону «Про акціонерні товариства» та ст. 140 ЦК (щодо товариств з обмеженою відповідальністю), може дуже негативно вплинути на відповідні права та обов'язки акціонерів, на практику правозастосування взагалі. Справа в тому, що правові конструкції господарського товариства, зокрема, акціонерних та товариств з обмеженою відповідальністю, запозичені національним законодавством із законодавства інших країн. І розуміння відносин між учасниками (акціонерами) та відповідними товариствами в нашій країні склалось таке ж, як і в країнах, у яких було здійснене запозичення цих правових конструкцій (можна говорити навіть про те, що був запозичений світовий досвід). Але сформулювати правові положення, які б повністю відповідали запозиченому досвідові, не вдалося. За таких умов практика пішла дуже своєрідним шляхом, надаючи перевагу розумінню відносин між учасниками (акціонерами) та відповідними господарськими товариствами, що було запозичене із чужих правових систем, перед буквою національного закону. Автори вважали б за доцільне слідувати букві закону. А щоб при цьому ми не відходили від визнаних у світі правових конструкцій, доцільно було б удосконалити відповідні формулювання шляхом вилучення із ст. 140 та 152 ЦК формулювань про ризики, які несуть учасники товариства з обмеженою відповідальністю та акціонерні товариства.
3. Один випадок, коли акціонери несуть відповідальність за зобов'язаннями акціонерного товариства, все ж встановлено: акціонери несуть відповідальність за зобов'язаннями акціонерного товариства в межах неоплаченої частини вартості належних їм акцій (абзац другий ч. 2 ст. 152 ЦК; абзац третій ч. 2 ст. 3 Закону «Про акціонерні товариства»). Але це положення не формулює норму прямої дії, а лише передбачає можливість встановлення статутом відповідальності за зобов'язаннями акціонерного товариства акціонерів, що не повністю сплатили вартість акцій. Оскільки закон не встановлює виду відповідальності акціонера (солідарна чи субсидіарна), цей вид має визначатись статутом. Якщо ж статутом це не встановлено, то слід виходити із того, що відповідно до закону і статуту відповідальними за зобов'язаннями акціонерного товариства є товариство і акціонер (у відповідній частині). Отже, в межах цієї частини кредитори мають право вибору особи, до якої пред’являється вимога. Після задоволення вимоги кредиторів акціонер має право зворотної вимоги до акціонерного товариства за умови повної оплати вартості належних йому акцій.
4. Частина перша ст. 7 Закону «Про акціонерні товариства» надає акціонерам публічних акціонерних товариств право відчужувати належні їм акції без згоди інших акціонерів та товариства. Із цього правила не можна безпосередньо зробити висновок про відсутність права відчужувати акції без згоди інших акціонерів та товариства за межами гіпотези наведеної норми (схематично ця гіпотеза може бути сформульована так: «якщо акціонерне товариство є публічним»). При тлумаченні цього правила ч. 1 ст. 7 Закону «Про акціонерні товариства» треба враховувати: 1) загальне правило ч. 1 ст. 317 ЦК: право розпорядження майном належить власникові; 2) спеціальне стосовно наведеного загального правила положення п. 4 ч. 1 ст. 116 ЦК: учасники господарських товариств мають право відчужувати цінні папери, що засвідчують участь у товаристві, в порядку, встановленому законом. Отже, акціонери приватних акціонерних товариств не позбавляються права на відчуження належних їм акцій без згоди інших акціонерів або товариства. Але ч. 2 ст. 7 Закону «Про акціонерні товариства» передбачено, що «статутом приватного акціонерного товариства може бути передбачено переважне право його акціонерів та самого товариства на придбання акцій цього товариства, що пропонуються їх власником до продажу третій особі. У разі, якщо статутом приватного акціонерного товариства передбачено таке переважне право, воно реалізовується відповідно до частин третьої — шостої цієї статті».
5. Частина третя ст. 8 Закону «Про акціонерні товариства» покладає на публічні товариства обов'язок мати власну веб-сторінку в мережі Інтернет, на який розміщується наступна регулярна інформація: 1) статут, зміни до нього, засновницький договір (якщо він укладався), свідоцтво про державну реєстрацію товариства; 2) положення про загальні збори, наглядову раду, виконавчий орган та ревізійну комісію, внутрішні документи та зміни до них; 3) положення про кожну філію, кожне представництво; 4) принципи (кодекс) корпоративного управління товариства; 5) протоколи загальних зборів; 6) висновки ревізійної комісії (ревізора) та аудитора товариства; 7) річна фінансова звітність; 8) документи звітності, що подаються відповідним державним органам; 9) проспект емісії, свідоцтво про державну реєстрацію випуску акцій та інших цінних паперів товариства; 10) перелік афілійованих осіб товариства із зазначенням кількості, типу та/або класу належних їм акцій.
6. Крім того, відповідно до ч. 3 ст. 78, ч. 1 ст. 77 Закону «Про акціонерні товариства» та ст. 41 Закону «Про цінні папери та фондовий ринок» [221] на веб-сторінці публічного акціонерного товариства розміщується особлива інформація про: 1) прийняття рішення про розміщення цінних паперів на суму, що перевищує 25 відсотків статутного капіталу; 2) прийняття рішення про викуп власних акцій; 3) факти лістингу/делістингу цінних паперів на фондовій біржі; 4) отримання позики або кредиту на суму, що перевищує 25 відсотків активів емітента; 5) зміну складу посадових осіб емітента; 6) зміну власників акцій, яким належить 10 і більше відсотків голосуючих акцій; 7) рішення емітента про утворення, припинення його філій, представництв; 8) рішення вищого органу емітента про зменшення статутного капіталу; 9) порушення справи про банкрутство емітента.
7. Державна комісія з цінних паперів та фондового ринку встановлює строки, порядок і форми подання інформації про емітентів, в тому числі про публічні акціонерні товариства (ч. 6 ст. 40; ч. 2 ст. 41 Закону «Про цінні папери та фондовий ринок»).
8. Розміщення інформації на веб-сторінці не звільняє публічне акціонерне товариство від обов'язків, передбачених ч. 4 ст. 40 Закону «Про цінні папери та фондовий ринок» (оприлюднювати річну інформацію не пізніше ЗО квітня року, наступного за звітним, шляхом опублікування її в одному із офіційних друкованих видань Верховної Ради, Кабінету Міністрів або Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку про ринок цінних паперів; надсилати примірник такого видання до названої Комісії).
9. Публічно-правова відповідальність публічних акціонерних товариств за ненадання, прострочення надання, надання недостовірної інформації є жорсткою — штраф в розмірі до 1000 неоподаткованих мінімумів доходів громадян (частина перша ст. 11 Закону «Про державне регулювання ринку цінних паперів» [105]), тобто 17000 грн.
Стаття 153. Створення акціонерного товариства
1. Акціонерне товариство може бути створене юридичними та (або) фізичними особами, а також державою в особі уповноваженого органу, територіальною громадою в особі уповноваженого органу.
2. Якщо акціонерне товариство створюється кількома особами, вони укладають між собою договір, який визначає порядок здійснення ними спільної діяльності щодо створення товариства.
Цей договір не є установчим документом товариства.
Договір про створення акціонерного товариства укладається в письмовій формі, а якщо товариство створюється фізичними особами, договір підлягає нотаріальному посвідченню.
3. Особи, що створюють акціонерне товариство, несуть солідарну відповідальність за зобов'язаннями, що виникли до державної реєстрації товариства.
Акціонерне товариство відповідає за зобов'язаннями учасників, пов'язаними з його створенням, лише у разі наступного схвалення їх дій загальними зборами акціонерів.
4. Акціонерне товариство може бути створене однією особою чи може складатися з однієї особи у разі придбання одним акціонером усіх акцій товариства. Відомості про це підлягають реєстрації і опублікуванню для загального відома.
Акціонерне товариство не може мати єдиним учасником інше підприємницьке товариство, учасником якого є одна особа.
5. Порядок і строки вчинення дій щодо створення акціонерного товариства, у тому числі порядок проведення установчих зборів та їхня компетенція, встановлюються законом.
(Із змін, від 17.09.2008)
1. Відсутність вказівки в ч. 1 ст. 153 ЦК на те, що засновниками акціонерних товариств можуть бути юридичні та/або фізичні особи, і раніше не було перешкодою для того, щоб засновниками таких товариств визнавались держава та територіальні громади. Тепер можливість створення акціонерних товариств державою в особі органу, уповноваженого управляти державним майном, та територіальними громадами в особі органу, уповноваженого управляти комунальним майном, передбачена ч. 1ст. 153 ЦК і ч. 1 ст. З Закону «Про акціонерні товариства» [228]. Із ч. 1 ст. 153 ЦК, ч. 1 ст. 9 Закону «Про акціонерні товариства» непрямо випливає і висновком від протилежного виявляється правовий припис, відповідно до якого Автономна Республіка Крим не може бути засновником акціонерних товариств. Але переважному застосуванню перед цим правовим приписом підлягає правовий припис, який непрямо випливає із ч. 3 ст. 38 Конституції Автономної Республіки Крим та виявляється при тлумаченні висновком від наступного правового явища (правовідносин між органами влади Автономної Республіки Крим та підприємствами, які перебувають у власності Автономної Республіки Крим) до попереднього (права Автономної Республіки Крим такі підприємства створювати). Якщо ж є право самостійного створення підприємств (в тому числі і акціонерних товариства), то тим більше слід визнати можливою участь Автономної Республіки Крим у створенні акціонерних товариств. Зазначені в п. 4 розділу XVII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону «Про акціонерні товариства» на те, що нормативно-правові акти до їх приведення у відповідність до цього Закону діють у частині, що не суперечить цьому Закону, не перешкоджає застосуванню правового припису, що непрямо випливає із ч. 3 ст. 38 Конституції Автономної Республіки Крим [126], оскільки Конституція Автономної Республіки Крим може бути змінена виключно Верховною Радою Автономної Республіки Крим (ч. 2 ст. 48 Конституції Автономної Республіки Крим).
2. Частиною другою ст. 9 Закону «Про акціонерні товариства» встановлюється, що засновниками акціонерних товариств можуть бути одна, дві чи більше осіб. Отже, акціонерне товариство може бути створене однією особою. Відомості про це мають бути опубліковані. Але підприємницьке товариство, що складається із однієї особи (точніше треба було записати: «господарське товариство», оскільки до підприємницьких товариств, крім господарських, відносяться тільки кооперативи, а кооператив із одного члена складатись не може, як це випливає із ч. 3 ст. 164 ЦК), не може одноосібно створити акціонерне товариство. І в подальшому (після створення) єдиним учасником (акціонером) акціонерного товариства не може бути господарське товариство, що складається із однієї особи.
3. Якщо засновників акціонерного товариства декілька, то вони можуть укласти засновницький договір. Таке передбачено ч. 3 ст. 9 Закону «Про акціонерні товариства». У ч. 2 ст. 153 ЦК встановлюється, що у таких випадках засновники «укладають» між собою договір. «Укладають» — це недостатньо визначене формулювання. До того ж Закон «Про акціонерні товариства» підлягає переважному застосуванню перед положеннями Цивільного кодексу. Тому слід дійти висновку про те, що укладення засновницького договору є правом, а не обов'язком засновників акціонерного товариства. Засновницький договір не є установчим документом і діє до дати реєстрації Державною комісією з цінних паперів та фондового ринку звіту про результати закритого (приватного) розміщення акцій. Визначення в п. 1 ч. 1 ст. 77 Закону «Про акціонерні товариства» засновницького договору як установчого не спростовує положення про те, що засновницький договір не є установчим документом акціонерного товариства.
4. Переважному застосуванню перед положеннями ч. 2 ст. 153 ЦК, що передбачає нотаріальне посвідчення договору про створення акціонерного товариства, підлягає ч. 3 ст. 9 Закону «Про акціонерні товариства», відповідно до якої нотаріальному посвідченню підлягають підписи фізичних осіб на засновницькому договорі. Переважному застосуванню цього правила не перешкоджає ст. 78 Закону «Про нотаріат» [75], яка допускає засвідчення справжності підпису тільки на документах, що не мають характеру угод.
5. За зобов'язаннями, що виникли між засновниками акціонерного товариства та третіми особами до державної реєстрації та пов'язані із створенням акціонерного товариства, засновники несуть солідарну відповідальність. Відповідальність акціонерного товариства за такими зобов'язаннями можлива лише за умови наступного схвалення відповідних правочинів зборами акціонерів.
6. Частина п'ята ст. 9 Закону «Про акціонерні товариства» встановлює такі етапи створення акціонерного товариства:
1) прийняття зборами засновників рішення про створення акціонерного товариства та про закрите (приватне) розміщення акцій;
2) подання заяви та всіх необхідних документів на реєстрацію випуску акцій до Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку;
3) реєстрація Державною комісією з цінних паперів та фондового ринку випуску акцій та видача тимчасового свідоцтва про реєстрацію випуску акцій;
4) присвоєння акціям міжнародного ідентифікаційного номера цінних паперів;
5) укладення з депозитарієм цінних паперів договору про обслуговування емісії акцій або з реєстратором іменних цінних паперів договору про ведення реєстру власників іменних цінних паперів;
6) закрите (приватне) розміщення акцій серед засновників товариства;
7) оплата засновниками повної номінальної вартості акцій;
8) затвердження установчими зборами товариства результатів закритого (приватного) розміщення акцій серед засновників товариства, затвердження статуту товариства, а також прийняття інших рішень, передбачених законом;
9) реєстрація товариства та його статуту в органах державної реєстрації;
10) подання Державній комісії з цінних паперів та фондового ринку звіту про результати закритого (приватного) розміщення акцій;
11) реєстрація Державною комісією з цінних паперів та фондового ринку звіту про результати закритого (приватного) розміщення акцій;
12) отримання свідоцтва про державну реєстрацію випуску акцій;
13) видача засновникам товариства документів, що підтверджують право власності на акції.
7. Порушення вимог щодо етапів створення акціонерного товариства є підставою для відмови Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку в реєстрації звіту про результати закритого (приватного) розміщення акцій. Якщо у реєстрації звіту відмовлено, Державна комісія з цінних паперів та фондового ринку звертається до суду з позовом про ліквідацію акціонерною товариства.
8. Установчі збори акціонерного товариства проводяться впродовж трьох місяців з дати повної сплати акцій їх засновниками. Кількість голосів, яку має на установчих зборах кожний із засновників, визначається кількістю оплачених ним акцій. На установчих зборах вирішуються питання, перелік яких наводиться в ч. 2 ст. 10 Закону «Про акціонері товариства» [228]. Рішення на установчих зборах приймаються більшістю голосів засновників, якщо інше не передбачено засновницьким договором. Лише стосовно питань про заснування акціонерного товариства, затвердження оцінки майна, що вноситься засновниками в рахунок оплати акцій товариства, та про затвердження статуту ч. 2 ст. 10 Закону «Про акціонерні товариства» [53] встановлює імперативне правило про те, що за них мають проголосувати всі засновники. Незатвердження установчими зборами статуту означає відмову засновників від створення товариства.
Стаття 154. Статут акціонерного товариства
1. Установчим документом акціонерного товариства є його статут.
2. Статут акціонерного товариства крім відомостей, передбачених статтею 88 цього Кодексу, має містити відомості про: розмір статутного капіталу; умови про категорії акцій, що випускаються товариством, та їхню номінальну вартість і кількість; права акціонерів; склад і компетенцію органів управління товариством та про порядок ухвалення ними рішень. У статуті акціонерного товариства мають також міститися інші відомості, передбачені законом.
1. Більш розгорнені положення, що встановлюють вимоги до статуту акціонерного товариства, формулюються в ст. 13 Закону «Про акціонерні товариства». Допускається включення до статуту інших положень, що не суперечать законодавству, але не допускається надання статутом акціонерного товариства додаткових прав чи повноважень його засновникам.
2. Статут акціонерного товариства не є договором. Тому на статут не поширюється чинність ч. 3 ст. 6 ЦК, а відступати від положень актів законодавства в статутах можна тільки тоді, коли це передбачено законом.
Стаття 155. Статутний капітал акціонерного товариства
1. Статутний капітал акціонерного товариства утворюється з вартості вкладів акціонерів, внесених внаслідок придбання ними акцій.
Статутний капітал товариства визначає мінімальний розмір майна товариства, який гарантує інтереси його кредиторів. Він не може бути меншим розміру, встановленого законом.
2. У процесі створення акціонерного товариства його акції підлягають розміщенню виключно серед засновників шляхом приватного розміщення. Публічне розміщення акцій здійснюється після отримання свідоцтва про реєстрацію першого випуску акцій.
3. Якщо після закінчення другого та кожного наступного фінансового року вартість чистих активів акціонерного товариства виявиться меншою від статутного капіталу, товариство зобов'язане оголосити про зменшення свого статутного капіталу та зареєструвати відповідні зміни до статуту у встановленому порядку. Якщо вартість чистих активів товариства стає меншою від мінімального розміру статутного капіталу, встановленого законом, товариство підлягає ліквідації.
(Із змін, від 17.09.2008)
1. Частина 1 ст. 155 ЦК визначає соціально-економічне призначення статутного капіталу акціонерного товариства — гарантувати інтереси його кредиторів. Тому в будь-якому разі він не може бути меншим того розміру, який встановлено законом. Відповідно до ч. 1 ст. 14 Закону «Про акціонерні товариства» мінімальний розмір статутного капіталу акціонерного товариства не може бути меншим 1250 мінімальних заробітних плат на момент створення акціонерного товариства. Таким моментом слід вважати день державної реєстрації акціонерного товариства. На день підписання цієї книги до друку чинною була мінімальна заробітна плата 625 грн. Отже, мінімальний розмір статутного капіталу акціонерного товариства становить 781250 грн., а в зв'язку з підвищенням мінімальної заробітної плати з 1 липня 2009 р. до 630 грн. мінімальний розмір статутного капіталу акціонерного товариства буде становити 787500 грн. Правило абзацу другого ч. 1 ст. 155 ЦК про те, що мінімальний розмір статутного капіталу не може бути меншим встановленого законом,, неправильно було б тлумачити так, що воно поширюється на весь період існування акціонерного товариства і що в будь-який момент статутний капітал не може бути меншим встановленого мінімуму, який визначається з урахуванням мінімальної заробітної плати та цей же момент. Це твердження не спростовується абзацом четвертим ч. 2 ст. 38 Закону «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб — підприємців» [192], яка невідповідність мінімальному розміру статутного капіталу юридичної особи вимогам закону визнає підставою для постановлення судового рішення щодо, припинення юридичної особи за заявою органу, що здійснює державну реєстрацію (ч. 1, 2 ст. 110 ЦК), оскільки закон не встановлює будь-яких вимог щодо розміру статутного капіталу на будь-який інший момент, ніж момент створення акціонерного товариства.
2. Статутом акціонерного товариства передбачається розмір його статутного капіталу, який встановлює загальну номінальну вартість акцій, що розподіляються між засновниками та розповсюджуються до створення товариства шляхом передплати. Після створення акціонерного товариства статутний капітал використовується лише для визначення відповідності закону розміру вартості чистих активів товариства. Тому, якщо після закінчення другого та кожного наступного фінансового року вартість чистих активів акціонерного товариства виявиться меншою від статутного капіталу, товариство зобов'язане оголосити та зареєструвати в установленому порядку зменшення свого статутного капіталу до рівня вартості чистих активів або нижче. Якщо вартість чистих активів стає меншою мінімального розміру статутного капіталу, що встановлений законом, товариство підлягає ліквідації. При цьому слід враховувати, що законом встановлено порядок визначення мінімального розміру статутного капіталу тільки на день реєстрації (ч. 1 ст. 14 Закону «Про акціонерні товариства» [228]). У подальшому розмір статутного капіталу публічно не контролюється, а контролюється тільки відповідність вартості чистих активів встановленим вимогам. Але і цей контроль унаслідок непогодженості між положеннями законів не доводиться до логічного завершення. За логікою речей, невідповідність чистих активів вимогам ч. 3 ст. 155 ЦК і ч. 3 ст. 14 Закону «Про акціонерні товариства» мала б тягти пред'явлення позову про ліквідацію акціонерного товариства. Але немає того державного органу, якому законом надане повноваження звернутись до суду з позовом про ліквідацію акціонерного товариства в таких випадках. Стаття 155 ЦК і ст. 14 Закону «Про акціонерні товариства» взагалі не передбачають у подібних випадках можливості вирішення питання про ліквідацію акціонерного товариства за рішенням суду. Абзац четвертий ч. 2 ст. 38 Закону «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб — підприємців» [192] передбачає можливість постановлення судового рішення про припинення юридичної особи, зокрема у разі «невідповідності мінімального розміру статутного фонду юридичної особи вимогам закону». Цим формулюванням не охоплюються випадки, коли вартість чистих активів стає меншою мінімального розміру статутного капіталу. Відповідно до ч. 2 ст. 110 ЦК орган, що здійснює державну реєстрацію, може звернутись до суду у випадках, коли встановлено законом, що юридична особа може бути ліквідована за рішенням суду. Але ні одним законом не передбачено, що зменшення вартості чистих активів до рівня, який є меншим мінімального розміру статутного капіталу, є підставою ліквідації юридичної особи за рішенням суду. Органи державної податкової служби вправі звертатись до суду з позовами про скасування державної реєстрації суб'єктів підприємницької діяльності, але ж тільки у випадках, встановлених законом.
Стаття 156. Збільшення статутного капіталу акціонерного товариства
1. Акціонерне товариство має право за рішенням загальних зборів акціонерів збільшити статутний капітал шляхом збільшення номінальної вартості акцій або додаткового випуску акцій.
2. Збільшення статутного капіталу акціонерного товариства допускається після його повної сплати. Збільшення статутного капіталу товариства для покриття збитків не допускається.
3. У випадках, встановлених статутом товариства і законом, може бути встановлене переважне право акціонерів на придбання акцій, що додатково випускаються товариством.
1. Вирішення питання про збільшення статутного капіталу акціонерного товариства віднесене до компетенції загальних зборів. Збільшення статутного капіталу акціонерного товариства допускається тільки після повної сплати вартості акцій попередніх емісій. Воно здійснюється шляхом збільшення номінальної вартості акцій або випуску додаткових акцій.
2. При збільшенні статутного капіталу послідовно виконуються такі дії: 1) загальні збори акціонерів приймають рішення про збільшення статутного капіталу шляхом додаткового випуску акцій; 2) реєструється інформація про емісію в Державній комісії з цінних паперів та фондового ринку або в її територіальному органі; 3) проводиться розміщення акцій; 4) підсумки розміщення акцій додаткового випуску та зміни до статуту акціонерного товариства, пов'язані із збільшенням статутного капіталу, затверджуються загальними зборами акціонерів; 5) реєстрація змін до статуту акціонерного товариства в органі державної реєстрації юридичних осіб; 6) реєстрація випуску акцій в Державній комісії з цінних паперів та фондового ринку.
При збільшенні статутного фонду шляхом додаткового випуску акцій акціонерам — власникам простих акцій обов'язково надається переважне право на придбання акцій додаткового випуску (ч. 2 ст. 27 Закону «Про акціонерні товариства»). Умови реалізації акціонерами цього переважного права визначаються ч. 2, 3 ст. 27 Закону «Про акціонерні товариства». Акціонери — власники привілейованих акцій мають право на переважне придбання акцій додаткової емісії, якщо це передбачено статутом акціонерного товариства.
Стаття 157. Зменшення статутного капіталу акціонерного товариства
1. Акціонерне товариство має право за рішенням загальних зборів акціонерів зменшити статутний капітал шляхом зменшення номінальної вартості акцій або шляхом купівлі товариством частини випущених акцій з метою зменшення їх загальної кількості.
Зменшення статутного капіталу акціонерного товариства допускається після повідомлення про це всіх його кредиторів у порядку, встановленому законом. При цьому кредитори товариства мають право вимагати дострокового припинення або виконання товариством відповідних зобов'язань та відшкодування збитків.
2. Зменшення статутного капіталу акціонерного товариства шляхом купівлі та погашення частини акцій допускається, якщо така можливість передбачена у статуті товариства.
3. Зменшення акціонерним товариством статутного капіталу нижче від встановленого законом розміру має наслідком ліквідацію товариства.
1. Стаття, що коментується, та ст. 16 Закону «Про акціонерні товариства» встановлюють умови зменшення статутного капіталу акціонерного товариства, а також обов'язки акціонерного товариства, які виникають у зв'язку з прийняттям такого рішення. Частина 1 ст. 16 Закону «Про акціонерні товариства» встановлює, що зменшення статутного капіталу допускається за умови, що це передбачено статутом товариства. Отже, якщо таке статутом не передбачається, зменшення статутного капіталу не допускається. Крім того, ч. 1 ст. 16 Закону «Про акціонерні товариства» приписує здійснювати зменшення статутного капіталу в порядку, встановленому Державною комісією з цінних паперів та фондового ринку.
2. Не допускається прийняття рішення про зменшення статутного капіталу акціонерного товариства нижче його мінімальної величини, що встановлена законом. При цьому слід мати на увазі, що законом мінімальний розмір статутного капіталу встановлений тільки на день реєстрації товариства (ч. 1 ст. 14 Закону «Про акціонерні товариства»). Нижче цього розміру і забороняється зменшувати розмір статутного капіталу акціонерних товариств. Застосовувати до правовідносин щодо зменшення статутного капіталу акціонерного товариства за аналогією абзац другий ч. 5 ст. 15 Закону «Про акціонерні товариства», який умовою збільшення статутного капіталу визнає відповідність його розміру вимогам, що встановлені на день реєстрації змін до статуту товариства, жодних підстав немає.
3. Стаття 16 Закону «Про акціонерні товариства», що підлягає переважному застосуванню перед ст. 157 ЦК, встановлює два способи зменшення статутного капіталу акціонерного товариства: 1) зменшення номінальної вартості акцій. Тут повторюється правило ч. 1 ст. 157 ЦК; 2) анулювання раніше викуплених товариством акцій (а не тих акцій, які будуть викуплені товариством після прийняття рішення про зменшення статутного капіталу товариства).
4. До прийняття рішення про зменшення статутного капіталу акціонерне товариство зобов'язане сповістити всіх кредиторів, вимоги яких до акціонерного товариства не забезпечені заставою, порукою, гарантією. Порядок сповіщення кредиторів повинен бути встановлений законом. Але поки що такий закон не приймався. Лише ч. 2 ст. 16 Закону «Про акціонерні товариства» [228] покладає на виконавчий орган акціонерного товариства обов'язок письмово повідомити кредиторів впродовж 30 днів після прийняття рішення. При цьому кредитори акціонерного товариства мають право зажадати від акціонерного товариства на їх вибір або дострокового припинення зобов'язання (без його виконання), або дострокового виконання зобов'язання, або забезпечення зобов’язання заставою чи порукою. Обов'язок акціонерного товариства відшкодувати кредиторам збитки, які виникли у зв'язку з достроковим припиненням чи достроковим виконанням зобов'язання, ст. 16 Закону «Про акціонерні товариства» не передбачений, а тому відшкодування збитків можливе в таких випадках на загальних підставах.
5. Рішення про зменшення розміру статутного капіталу акціонерного товариства приймається в тому ж порядку, що і рішення про його збільшення. Зменшення статутного капіталу може здійснюватись шляхом зменшення номінальної вартості акцій або зменшення загальної кількості акцій. При зменшенні номінальної вартості акцій здійснюється нова емісія, що передбачає реєстрацію інформації про емісію, публікацію такої інформації, внесення відповідних змін до статуту, реєстрацію нової емісії, скасування реєстрації попередньої (попередніх) емісії, а також заміну акцій.
Стаття 158. Обмеження щодо випуску цінних паперів та щодо виплати дивідендів
1. Частка привілейованих акцій у загальному обсязі статутного капіталу акціонерного товариства не може перевищувати двадцяти п'яти відсотків.
2. Частину другу виключено
3. Акціонерне товариство не має права оголошувати та виплачувати дивіденди:
1) до повної сплати всього статутного капіталу;
2) при зменшенні вартості чистих активів акціонерного товариства до розміру, меншого, ніж розмір статутного капіталу і резервного фонду;
3) в інших випадках, встановлених законом.
(Із змін, від 23.02.2006)
1. Нормативне визначення акції відтворюється в п. 2 коментаря до ст. 195 ЦК. Емітентами акцій можуть бути тільки акціонерні товариства. Мінімальна вартість акцій не може бути меншою, ніж одна копійка. Акціонерне товариство розміщує тільки іменні акції. Стосовно форми існування акцій встановлені суперечливі правила. З одного боку, встановлюється, що акції існують виключно в бездокументарній формі (абзац другий ч. 3 ст. 6 Закону «Про цінні папери та фондовий ринок» [221]; ч. 2 ст. 20 Закону «Про акціонерні товариства»). Разом з тим, ч. 5 ст. 6 Закону «Про цінні папери та фондовий ринок» у редакції від 11 червня 2009 р. допускає існування акцій в документарній формі, якщо є сертифікати акцій (акції).
2. Із ч. 1 ст. 158 ЦК випливає, що акціонерне товариство може випускати привілейовані акції. Це — один із типів акцій. Інший тип — це прості акції (ч. 3 ст. 20 Закону «Про акціонерні товариства»; ч. 5 ст. 6 Закону «Про цінні папери та фондовий ринок»). Прості акції надають їх власникам рівні права (з урахуванням кількості акцій, які належать відповідним особам) на отримання дивідендів, на участь в управлінні акціонерним товариством, на отримання частини майна акціонерного товариства у разі його ліквідації тощо (ч. 6 ст. 6 Закону «Про цінні папери та фондовий ринок»). Привілейовані акції надають їх власникам переважні, стосовно власників простих акцій, права на отримання частини прибутку акціонерного товариства і виплат з майна товариства у разі його ліквідації. Власники привілейованих акцій права на участь в управлінні товариством, за загальним правилом, не мають, але таке право може їм надаватись статутом, а також законом (ч. 7 ст. 6 Закону «Про цінні папери та фондовий ринок»).
3. Привілейовані акції можуть поділятися на класи. Відповідно до ч. З ст. 20 Закону «Про акціонерні товариства» статутом товариства може передбачатися розміщення привілейованих акцій одного чи декількох класів, що надають їх власникам різні права. Права власників привілейованих акцій різних класів можуть розрізнятись черговістю отримання дивідендів і виплат з майна товариства (у разі його ліквідації), можливістю їх конвертації у прості акції та привілейовані акції інших класів, а також розміром дивідендів (останнє випливає із ч. 1 ст. 30 Закону «Про акціонерні товариства»).
4. Законодавець повторює правило про граничну частку привілейованих акцій у статутному капіталі акціонерного товариства (вона не може перевищувати 25 відсотків) у ч. 1 ст. 158 ЦК; ч. 8 ст. 6 Закону «Про цінні папери та фондовий ринок»; ч. 5 ст. 20 Закону «Про акціонерні товариства»).
5. Дивіденд — це частина чистого прибутку акціонерного товариства, що виплачується акціонеру з розрахунку на одну належну йому акцію. За акціями одного типу та класу нараховується однаковий розмір дивідендів. Дивіденди виплачуються виключно грошовими коштами (ч. 1 ст. 30 Закону «Про акціонерні товариства»).
6. Із ч. 3 ст. 30 Закону «Про цінні папери та фондовий ринок» непрямо випливає і висновком від наступного правового явища до попереднього при тлумаченні виявляється правовий припис, відповідно до якого щорічна виплата дивідендів за привілейованими акціями є обов'язковою. Розмір дивідендів за привілейованими акціями всіх класів визначається статутом. Рішення про виплату дивідендів за простими акціями та про розмір дивідендів щорічно приймається загальними зборами акціонерів.
7. Більш детальні, ніж у ч. 3 ст. 158 ЦК, обмеження на виплату дивідендів встановлені ст. 31 Закону «Про акціонерні товариства». Забороняється приймати рішення про виплату дивідендів за простими акціями у двох випадках: 1) якщо звіт про результати розміщення акцій не зареєстровано; 2) якщо власний капітал товариства є меншим, ніж сума його статутного капіталу, резервного капіталу та розміру перевищення ліквідаційної вартості привілейованих акцій над їх номінальною вартістю. При цьому власний капітал має визначатись відповідно до Положення (стандарту) бухгалтерського обліку «Звіт про власний капітал» [331], а ліквідаційна вартість привілейованих акцій має визначатись у статуті (п. 2 ч. 2 ст. 26 Закону «Про акціонерні товариства»).
Якщо рішення про виплату дивідендів за простими акціями прийнято, то виплату цих дивідендів забороняється здійснювати: 1) у разі наявності у товариства зобов'язань викупити акції відповідно до ст. 68 Закону «Про акціонерні товариства»; 2) у разі, якщо не закінчена повна виплата дивідендів за привілейованими акціями.
Рішення про виплату дивідендів за привілейованими акціями не може бути прийняте за тих же умов, за яких акціонерне товариство не може приймати рішення про виплату дивідендів за простими акціями (абзац перший цього пункту коментаря).
Стаття 159. Загальні збори акціонерів
1. Вищим органом акціонерного товариства є загальні збори акціонерів. У загальних зборах мають право брати участь усі його акціонери незалежно від кількості і виду акцій, що їм належать.
Акціонери (їхні представники), які беруть участь у загальних зборах, реєструються із зазначенням кількості голосів, що їх має кожний акціонер, який бере участь у зборах.
2. До виключної компетенції загальних зборів акціонерів належить:
1) внесення змін до статуту товариства, у тому числі зміна розміру його статутного капіталу;
2) утворення та ліквідація наглядової ради та інших органів товариства, обрання та відкликання членів наглядової ради;
3) затвердження річного звіту товариства;
4) рішення про ліквідацію товариства.
До виключної компетенції загальних зборів статутом товариства і законом може бути також віднесене вирішення інших питань.
Питання, віднесені законом до виключної компетенції загальних зборів акціонерів, не можуть бути передані ними для вирішення іншим органам товариства.
3. Порядок голосування на загальних зборах акціонерів встановлюється законом.
Акціонер має право призначити свого представника для участі у зборах. Представник може бути постійним чи призначеним на певний строк. Акціонер має право у будь-який момент замінити свого представника у вищому органі товариства, повідомивши про це виконавчий орган акціонерного товариства.
4. Рішення загальних зборів акціонерів приймаються більшістю не менш як у 3/4 голосів акціонерів, які беруть участь у зборах, щодо:
1) внесення змін до статуту товариства;
2) ліквідації товариства, крім випадків, встановлених законом;
3) питань, передбачених законом, що регулює питання створення, діяльності та припинення акціонерних товариств.
З інших питань рішення приймаються простою більшістю голосів акціонерів, які беруть участь у зборах.
5. Загальні збори акціонерів скликаються не рідше одного разу на рік.
Позачергові збори акціонерів скликаються у разі неплатоспроможності товариства, а також за наявності обставин, визначених у статуті товариства, та в будь-якому іншому випадку, якщо цього вимагають інтереси акціонерного товариства в цілому.
Порядок скликання і проведення загальних зборів, а також умови скликання і проведення позачергових зборів та повідомлення акціонерів встановлюються статутом товариства і законом.
(Із змін, від 17.09.2008)
1. Право брати участь у загальних зборах акціонерів належить всім акціонерам, в тому числі і тим, що є власниками привілейованих акцій. Так слід тлумачити правило ч. 1 ст. 159 ЦК про незалежність права на участь у зборах від виду акцій. Але участь власників привілейованих акцій в загальних зборах акціонерів не повинна суперечити ч. 7 ст. 6 Закону «Про цінні папери та фондовий ринок» [221], згідно з яким власники привілейованих акцій можуть брати участь в управлінні акціонерним товариством тільки у випадках, передбачених статутом та законом. На сьогодні ч. 5 ст. 26 Закону «Про акціонерні товариства» [228] надає власникам привілейованих акцій право голосу на загальних зборах тільки в трьох випадках, коли рішенням безпосередньо зачіпаються інтереси таких акціонерів.
2. У зборах можуть брати участь представники акціонерів. Повноваження представників на участь у загальних зборах акціонерів оформляються довіреністю, яка може бути посвідчена нотаріусом, іншою посадовою особою, що має право вчиняти нотаріальні дії (ст. 37, 38 Закону «Про нотаріат» [75]), реєстратором, депозитарієм, зберігачем цінних паперів. Зазначення в ч. 3 ст. 39 Закону «Про акціонерні товариства» на можливість посвідчення довіреності «в іншому передбаченому законодавством порядку» дає підстави для висновку про те, що зберегло чинність правило частини третьої ст. 41 Закону «Про господарські товариства» [53], яке передбачає посвідчення довіреності на право участі та голосування на зборах акціонерів правлінням акціонерного товариства.
3. Загальні збори акціонерів скликаються не рідше одного разу на рік (ч. 5 ст. 159 ЦК; ч. 1 ст. 32 Закону «Про акціонерні товариства»; ч. 1 ст. 45 Закону «Про господарські товариства»).
4. Питання скликання позачергових зборів акціонерів вирішуються ст. 159 ЦК і ст. 45 Закону «Про господарські товариства». Переважному застосуванню перед цими законодавчими положеннями, в принципі, підлягає ст. 47 Закону «Про акціонерні товариства». Зокрема, ч. 1 названої статті встановлює випадки, коли скликаються позачергові загальні збори акціонерів. Ця частина містить застереження про те, що позачергові збори скликаються «в інших випадках, встановлених законом або статутом товариства». Отже, ч. 5 ст. 159 ЦК і ст. 45 Закону «Про господарські товариства» зберігають чинність у частині, в якій вони встановлюють підставу скликання позачергових зборів, не передбачену ч. 1 ст. 47 Закону «Про акціонерні товариства» (йдеться про випадки, коли скликання зборів вимагають інтереси акціонерного товариства в цілому).
Скликання позачергових загальних зборів акціонерів ст. 47 Закону «Про акціонерні товариства» передала до повноваження наглядової ради. Ні статутом акціонерного товариства, ні рішенням загальних зборів акціонерів чи наглядової ради ці повноваження не можуть бути передані виконавчому органу. Наглядова рада скликає позачергові загальні збори акціонерів на вимогу виконавчого органу (у разі порушення провадження про визнання товариства банкрутом або необхідності вчинення значного правочину), ревізійної комісії (ревізора), акціонерів або за своєю власною ініціативою. Але вимога про скликання позачергових загальних зборів акціонерів подається виконавчому органу акціонерного товариства (абзац сьомий ч. 1 ст. 47 Закону «Про акціонерні товариства»). Можливо, це — технічна помилка, але будь-яких підстав для її виправлення на стадії тлумачення і застосування цього законодавчого положення немає.
Наглядова рада приймає рішення про скликання позачергових зборів або про відмову у такому скликанні впродовж 10 днів «з моменту отримання вимоги про їх скликання» (звичайно, з моменту отримання вимоги наглядовою радою, а не виконавчим органом. Протягом якого часу вимога, отримана виконавчим органом відповідно до абзацу сьомого ч. 1 ст. 47 Закону «Про акціонерні товариства», має бути передана до наглядової ради — це питання законодавство не вирішує. Тому воно має вирішуватись відповідно до принципів добросовісності, справедливості та розумності).
5. Передбачена можливість проведення загальних зборів акціонерів у формі заочного голосування (ст. 48 Закону «Про акціонерні товариства»). Законодавець не вказує на можливість проведення у такий спосіб як позачергових, так і чергових зборів. Але проведення у такий спосіб загальних зборів товариства є неможливим не стільки в силу обов'язку товариства скликати загальні збори не пізніше 30 квітня наступного за звітним року, скільки в силу обов'язковості розгляду звіту наглядової ради, звіту виконавчого органу і звіту ревізійної комісії (ревізора) та прийняття рішення за наслідками розгляду цих звітів річними загальними зборами товариства.
Проведення загальних зборів акціонерів у формі заочного голосування можливе при кількості акціонерів не більше 25, якщо це передбачено статутом. Рішення шляхом заочного голосування приймається тільки одноголосно.
6. Якщо акціонерне товариство складається із одного акціонера, він приймає рішення з питань, віднесених до компетенції загальних зборів, шляхом видання наказу, який «засвідчується печаткою або нотаріально» (ст. 49 Закону «Про акціонерні товариства» [228]).
7. Більш детально, ніж у ч. 2 ст. 159 ЦК, виключна компетенція загальних зборів акціонерів встановлюється ч. 2 ст. 33 Закону «Про акціонерні товариства». Частина 4 цієї статті допускає віднесення законом до виключної компетенції загальних зборів інших питань. У такий спосіб усуваються всі суперечності між ч. 2 ст. 159 ЦК, частиною шостою ст. 41 Закону «Про господарські товариства» та ч. 2 ст. 33 Закону «Про акціонерні товариства». Але там, де ст. 41 Закону «Про господарські товариства» [53] і ст. 159 ЦК суперечать Закону «Про акціонерні товариства», застосовуються положення цього останнього Закону. Йдеться, в основному, про п. 2 ч. 2 ст. 159 ЦК, яка до виключної компетенції загальних зборів відносить утворення та відкликання виконавчого органу акціонерного товариства. Це положення суперечить п. 2 ч. 2 ст. 52 Закону «Про акціонерні товариства», який обрання та відкликання повноважень голови і членів виконавчого органу відносить до виключної компетенції наглядової ради.
8. Загальні збори акціонерного товариства мають кворум за умови реєстрації для участі у них акціонерів, які сукупно є власниками не менш як 60 відсотків акцій, що беруть участь у голосуванні. У випадках надання права голосу при прийнятті рішень з певних питань власникам привілейованих акцій, кворум з відповідних питань визнається наявним також за умови участі у загальних зборах акціонерів, що є власниками привілейованих акцій, що є голосуючими з цих питань. Частина 1 ст. 41 Закону «Про акціонерні товариства» вперше у вітчизняному законодавстві встановлює, що наявність кворуму визначається реєстраційною комісією на момент закінчення реєстрації акціонерів для участі у зборах. Перевірка наявності кворуму після закінчення реєстрації не передбачена, навіть якщо збори проходили впродовж декількох днів (із ч. 8 ст. 42 Закону «Про акціонерні товариства» випливає, що загальні збори можуть проводитись не більше 4 днів).
9. Право голосу на загальних зборах акціонерного товариства мають акціонери- власники простих акцій (у відповідних випадках — власники привілейованих акцій), що є такими (власниками) на дату складання переліку акціонерів, які мають право на участь у загальних зборах (ч. 2 ст. 42 Закону «Про акціонерні товариства»). Одна акція, що голосує, надає акціонеру один голос для вирішення кожного із питань, включеного до порядку денного. Пункт 9 ст. 2 Закону «Про акціонерні товариства» вперше передбачає проведення під час обрання органів товариства кумулятивного голосування. При цьому кількість голосів акціонера помножується на кількість членів органу акціонерного товариства, що обираються, а акціонеру надається право усі підраховані у такий спосіб голоси віддати за одного кандидата або розподілити їх між кількома кандидатами. Пункт 9 ст. 2 Закону «Про акціонерні товариства» формулює визначення кумулятивного голосування, але не визначає сфери його застосування. Тому таке голосування є обов’язковим тільки при обранні членів наглядової ради (за встановленими винятками). При обранні членів ревізійної комісії та членів виконавчого органу таке голосування проводиться, якщо це передбачено статутом.
10. Рішення загальних зборів за кожним із питань порядку денного приймається більшістю голосів акціонерів, що зареєструвалися для участі у загальних зборах та є власниками голосуючих з цього питання акцій. Обраними до складу органу акціонерного товариства вважаються кандидати, що набрали найбільшу кількість голосів серед тих, хто набрав більш як 50 відсотків голосів. Це стосується і кумулятивного голосування. З питань, передбачених пп. 2 — 7 і 21 ч. 2 ст. 33 Закону «Про акціонерні товариства», рішення приймаються трьома чвертями голосів акціонерів від загальної їх кількості. Статутом приватного акціонерного товариства можуть бути передбачені інші питання, рішення щодо яких приймаються у такому порядку. Але таке не може бути встановлене стосовно питання про дострокове припинення повноважень посадових осіб органів товариства (ч. 5 ст. 42 Закону «Про акціонерні товариства»). Разом з тим, слід враховувати, що статутом приватного акціонерного товариства може встановлюватись більша кількість голосів (ніж більшість голосів акціонерів, що зареєструвалися для участі у зборах), необхідних для прийняття рішення щодо певних питань. Але це не стосується питання про дострокове припинення повноважень посадових осіб товариства.
11. Закон «Про акціонерні товариства» підлягає переважному застосуванню перед положеннями Закону «Про господарські товариства». Тому п. «в» частини першої ст. 42 Закону «Про господарські товариства», який передбачає прийняття рішень трьома чвертями голосів щодо створення та припинення діяльності дочірніх підприємств, філій та представництв, не підлягає застосуванню. У силу суперечності частині п'ятій ст. 42 Закону «Про акціонерні товариства» не можуть застосовуватись також положення ст. 42 Закону «Про господарські товариства» і ч. 4 ст. 159 ЦК, які передбачають прийняття рішень з відповідних питань трьома чвертями голосів акціонерів, які беруть участь у зборах.
12. Стаття 43 Закону «Про акціонерні товариства» встановлює, що голосування на загальних зборах акціонерів з питань порядку денного проводиться з обов'язковим використанням бюлетенів для голосування в наступних випадках: 1) коли акціонерне товариство здійснило публічне розміщення акцій; 2) коли кількість акціонерів- власників простих акцій товариства перевищує 100 осіб; 3) при голосуванні з питань, на які зазначається в ст. 68 Закону «Про акціонерні товариства».
13. Закон «Про акціонерні товариства» встановлює також правила, що стосуються лічильної комісії (ст. 44), протоколу про підсумки голосування (ст. 45) і протоколу загальних зборів (ст. 46).
14. Відповідно до ч. 2 ст. 50 Закону «Про акціонерні товариства» «акціонер може оскаржити рішення загальних зборів з передбачених частиною першою статті 68 цього Закону питань виключно після отримання письмової відмови в реалізації права вимагати здійснення обов'язкового викупу товариством належних йому голосуючих акцій або в разі неотримання відповіді на свою вимогу протягом 30 днів від дати її направлення на адресу товариства в порядку, передбаченому цим Законом».
Стаття 160. Наглядова рада акціонерного товариства
1. В акціонерному товаристві може бути створена наглядова рада акціонерного товариства, яка здійснює контроль за діяльністю його виконавчого органу та захист прав акціонерів товариства.
Випадки обов'язкового створення в акціонерному товаристві наглядової ради встановлюються законом.
2. Статутом акціонерного товариства і законом встановлюється виключна компетенція наглядової ради. Питання, віднесені статутом до виключної компетенції наглядової ради, не можуть бути передані нею для вирішення виконавчому органу товариства.
3. Члени наглядової ради акціонерного товариства не можуть бути членами його виконавчого органу.
4. Наглядова рада акціонерного товариства визначає форми контролю за діяльністю його виконавчого органу.
1. Закон «Про акціонерні товариства» [228] у радикальний спосіб підвищує роль наглядової ради акціонерного товариства. Створення наглядової ради є обов'язковим, якщо кількість акціонерів-власників простих акцій товариства складає 10 осіб або більше.
2. Члени наглядової ради публічного акціонерного товариства обираються виключно шляхом кумулятивного голосування. Лише у приватному товаристві статутом може бути встановлено, що обрання членів наглядової ради здійснюється за принципом пропорційного представництва (відповідно до кількості належних акціонерам голосуючих акцій). Встановлюється мінімальна кількість членів наглядової ради залежно від кількості акціонерів-власників простих акцій.
3. Голова наглядової ради обирається членами наглядової ради з їх числа простою більшістю голосів від кількісного складу наглядової ради. Наглядова рада в будь-який час вправі переобрати голову.
4. Частина друга ст. 52 Закону «Про акціонерні товариства» встановлює виключну компетенцію наглядової ради (23 пункти). До компетенції наглядової ради належить також вирішення інших питань, передбачених законом, статутом або переданих на вирішення наглядової ради загальними зборами. Вирішення загальними зборами акціонерів питань, віднесених до компетенції, в тому числі виключної, наглядової ради, не виключається, оскільки це допускається частиною третьою ст. 52 Закону «Про акціонерні товариства» і передбачається частиною першою ст. 3 того ж Закону («загальні збори можуть вирішувати будь-які питання діяльності акціонерного товариства»).
5. Наглядова рада проводить свої засідання з періодичністю, встановленою статутом, але не рідше одного разу в квартал. Статутом може передбачатись прийняття наглядовою радою рішення шляхом проведення заочного голосування (опитування). Наглядова рада правомочна приймати рішення, якщо в засіданні бере участь не менше, ніж половина її складу. Рішення приймаються більшістю голосів членів наглядової ради, які беруть участь у засідання, якщо статутом або положенням про наглядову раду не встановлена більша кількість голосів, необхідних для прийняття рішення.
Стаття 161. Виконавчий орган акціонерного товариства
1. Виконавчим органом акціонерного товариства, який здійснює керівництво його поточною діяльністю, є правління або інший орган, визначений статутом.
Виконавчий орган вирішує всі питання діяльності акціонерного товариства, крім тих, що віднесені до компетенції загальних зборів і наглядової ради товариства.
Виконавчий орган є підзвітним загальним зборам акціонерів і наглядовій раді акціонерного товариства та організовує виконання їхніх рішень. Виконавчий орган діє від імені акціонерного товариства у межах, встановлених статутом акціонерного товариства і законом.
2. Виконавчий орган акціонерного товариства може бути колегіальним (правління, дирекція) чи одноособовим (директор, генеральний директор).
1. Стаття 161 ЦК надає можливість визначення в статуті акціонерного товариства виконавчого органу товариства. Він може бути одноособовим чи колегіальним. Стосовно одноособового органу Цивільний кодекс встановлює, що він повинен мати назву «директор» або «генеральний директор». У ч. 2 ст. 161 ЦК наводяться назви колегіального органу — «правління», «дирекція», але ч. 1 цієї ж статті допускає і інше визначення цього органу статутом. Такі ж правила передбачені ст. 58 Закону «Про акціонерні товариства».
2. Виконавчому органові надається повноваження вирішувати всі питання діяльності акціонерного товариства — як ті, що стосуються управління внутрішніми справами акціонерного товариства, так і ті, що пов'язані з відносинами з органами влади та місцевого самоврядування, так і ті, що є повноваженнями органу акціонерного товариства як юридичної особи. Виконавчий орган акціонерного товариства не може вирішувати тільки питання, що віднесені до виключної компетенції загальних зборів та наглядової ради (ч. 1 ст. 58 Закону «Про акціонерні товариства»).
3. Кількісний склад виконавчого органу, порядок призначення його членів визначаються статутом товариства. При цьому слід враховувати, що обрання голови і членів виконавчого органу відповідно до п. 8 ч. 2 ст. 52 Закону «Про акціонерні товариства» здійснюється наглядовою радою, якщо інше не передбачено статутом товариства або ці питання не вирішені загальними зборами в порядку, передбаченому статутом або положенням про виконавчий орган товариства. Порядок скликання та проведення засідань виконавчого органу визначається статутом або виконавчим органом товариства.
4. У ч. 5 ст. 59 Закону «Про акціонерні товариства» законодавець уперше здійснив спробу розмежування повноважень колегіального органу товариства та його голови. Встановлюється, що «голова колегіального виконавчого органу має право без довіреності діяти від імені товариства, відповідно до рішень колегіального виконавчого органу, в тому числі представляти інтереси товариства, вчиняти правочини від імені товариства, видавати накази та давати розпорядження, обов'язкові для виконання всіма працівниками товариства» (ч. 5 ст. 59 Закону «Про акціонерні товариства»). Отже, виконавчий орган вирішує всі питання, крім віднесених до повноважень загальних зборів та наглядової ради, а голова виконавчого органу повинен діяти відповідно до рішень колегіального виконавчого органу. Цей орган може приймати свої рішення з різним ступенем їх деталізації. Питання про ступінь деталізації має вирішуватись з урахуванням контексту цитованого положення ч. 5 ст. 59 Закону «Про акціонерні товариства» та принципу розумності. Нерозумним було стверджувати, що голова виконавчого органу вправі давати розпорядження, обов'язкові для виконання всіма працівниками, тільки у випадках, коли колегіальний виконавчий орган прийняв рішення щодо конкретного розпорядження, яке повинен дати працівникам голова виконавчого органу. Очевидно, колегіальний виконавчий орган повинен прийняти рішення, відповідно до якого голова виконавчого органу отримає право давати працівникам розпорядження певного роду. У такий спосіб повинне тлумачитись і повноваження голови виконавчого органу «вчиняти правочини від імені товариства» «відповідно до рішень колегіального виконавчого органу». Цей орган не обов'язково повинен приймати окреме рішення щодо надання голові виконавчого органу права вчинити конкретний правочин. Але рішення про вчинення, наприклад, правочинів на матеріально-технічне забезпечення діяльності товариства у наступному році, правочинів, пов'язаних з проведенням реконструкції цеху тощо колегіальний виконавчий орган прийняти повинен.
Особливу загрозу стабільності цивільного обороту становлять вимоги акціонерних товариств про визнання недійсними правочинів, вчинених за відсутності у голови виконавчого органу необхідних повноважень у вигляді рішення колегіального виконавчого органу. При цьому товариство може посилатись на те, що інша сторона на всіма обставинами не могла не знати про встановлені законом обмеження на здійснення головою колегіального виконавчого органу представництва від імені товариства (ч. 3 ст. 92 ЦК). Тому контрагенти акціонерних товариств при укладенні договорів повинні вимагати від голів виконавчих органів акціонерних товариств надання рішень колегіальних виконавчих органів, що передбачають вчинення головою відповідних правочинів.
5. Відповідно до ч. 5 ст. 58 Закону «Про акціонерні товариства» [228] права та обов'язки членів виконавчого органу акціонерного товариства визначаються, зокрема, «трудовим договором, що укладається з кожним членом виконавчого органу». «Укладається» слід тлумачити як «повинен укладатись». Із наведеного законодавчого формулювання випливає правовий припис, відповідно до якого укладення трудових договорів з членами виконавчого органу є обов'язковим. Отже, усі члени виконавчого органу виконуються ці свої обов'язки на підставі трудового договору. Цей договір може бути трудовим договором про виконання роботи за основним місцем роботи, а може бути трудовим договором про роботу за сумісництвом.
6. Органом, уповноваженим вирішувати питання про припинення повноважень голови колегіального виконавчого органу акціонерного товариства (особи, яка здійснює повноваження одноосібного виконавчого органу), членів виконавчого органу акціонерного товариства, є наглядова рада (якщо статутом вирішення цього питання не віднесено до компетенції загальних зборів). Одночасно з вирішенням питання про припинення повноважень приймається рішення про звільнення з роботи (за основним місцем роботи чи за сумісництвом) відповідних працівників. Підстави припинення повноважень (і звільнення з роботи) встановлюються законодавством, статутом акціонерного товариства і трудовими договорами з головою виконавчого органу (особою, яка здійснює повноваження одноосібного виконавчого органу) або членом цього органу (абзац перший ч. 1 ст. 61 Закону «Про акціонерні товариства»). Це правило не погоджується з законодавством про працю, але підлягає застосуванню, оскільки до приведення у відповідність до Закону «Про акціонерні товариства» закони України, інші нормативно-правові акти діють у частині, що не суперечить цьому Закону (п. 4 розділу XVII «Прикінцеві та перехідні положення» названого Закону).
Із ч. 2 ст. 61 Закону «Про акціонерні товариства» також випливає, що підставою припинення повноважень та звільнення голови колегіального виконавчого органу (особи, яка здійснює повноваження одноосібного виконавчого органу), про яких йдеться, є також їх дії чи бездіяльність, що порушують права акціонерів чи самого товариства.
Стаття 162. Аудиторська перевірка
1. Акціонерне товариство, яке зобов'язане відповідно до закону публікувати для загального відома документи, передбачені статтею 152 цього Кодексу, повинне для перевірки та підтвердження правильності річної фінансової звітності щорічно залучати аудитора, не пов'язаного майновими інтересами з товариством чи з його учасниками.
2. Аудиторська перевірка діяльності акціонерного товариства, у тому числі такого, що не зобов'язане публікувати для загального відома документи, має бути проведена у будь-який час на вимогу акціонерів, які разом володіють не менш як десятьма відсотками акцій.
Порядок проведення аудиторських перевірок діяльності акціонерного товариства встановлюється статутом товариства і законом.
Витрати, пов'язані з проведенням такої перевірки, покладаються на осіб, на вимогу яких проводиться аудиторська перевірка, якщо загальними зборами акціонерів не буде ухвалене рішення про інше.
1. Проведення зовнішнього аудиту для підтвердження правильності річної фінансової звітності є обов'язковим для публічних акціонерних товариств.
2. Зовнішній аудит повинен бути проведений у будь-який час на вимогу акціонерів, що володіють не менш як 10 відсотками акцій. 10 відсотків акцій — це дещо інше число, ніж 10 відсотків голосів, оскільки при підрахуванні 10 відсотків акцій повинні враховуватись і привілейовані акції.
3. Більш детально відносини щодо проведення аудиту регулюються ст. 75 Закону «Про акціонерні товариства».
§ 2. ВИРОБНИЧИЙ КООПЕРАТИВ
Стаття 163. Поняття виробничого кооперативу
1. Виробничим кооперативом є добровільне об'єднання громадян на засадах членства для спільної виробничої або іншої господарської діяльності, яка базується на їхній особистій трудовій участі та об'єднанні його членами майнових пайових внесків. Статутом кооперативу та законом може бути передбачено участь у діяльності виробничого кооперативу на засадах членства також інших осіб.
2. Члени виробничого кооперативу несуть субсидіарну відповідальність за зобов'язаннями кооперативу у розмірах та порядку, встановлених статутом кооперативу і законом.
3. Найменування кооперативу має містити його назву, а також слова «виробничий кооператив».
4. Правовий статус виробничих кооперативів, права та обов'язки їх членів встановлюються цим Кодексом та іншим законом.
5. Особливості створення і діяльності сільськогосподарських кооперативів можуть встановлюватися законом.
1. Виробничі кооперативи визнаються видом підприємницьких товариств (ст. 84 ЦК). Але стосовно підприємницьких товариств у Цивільному кодексі не формулюються розгорнені положення. Лише ст. 84 ЦК формулює найбільш загальні положення про підприємницькі товариства, які поширюються і на виробничі кооперативи. Частина 2 ст. 93 ГК відносить кооперативи до підприємств колективної власності. Частина 3 ст. 94 ГК передбачає можливість створення не тільки виробничих, а і споживчих, житлових та інших кооперативів. Але ні Цивільний, ні Господарський [42] кодекси не формулюють спеціальних положень стосовно інших кооперативів, крім виробничих.
2. Положення Закону «Про кооперацію» [202] як пізніше прийнятого закону підлягають переважному застосуванню перед положеннями Цивільного і Господарського кодексів. Закон «Про сільськогосподарську кооперацію» [115] формулює спеціальні правила, які зберегли чинність і після введення в дію Цивільного та Господарського кодексів, а також Закону «Про кооперацію».
3. І ст. 163 ЦК, і ст. 95 ГК визнають виробничий кооператив добровільним об'єднанням громадян. Однак, це не дає будь-яких підстав для поширення на виробничі кооперативи Закону «Про об'єднання громадян» [62]. Хоч споживчі товариства і створюються для спільного господарювання (ч. 1 ст. 5 Закону «Про споживчу кооперацію» [61]), відповідно до абзацу шостого ст. 1 Закону «Про споживчу кооперацію» споживчі товариства не можуть бути віднесені до виробничих кооперативів. Тому на них не поширюється чинність ст. 163 — 166 ЦК, ст. 93 — 110 ГК. Ці статті не поширюються також і на інші споживчі кооперативи, створення яких передбачено ч. 2 ст. 6 Закону «Про кооперацію» (житлово-будівельні, садово-городні, гаражні тощо).
4. Із ч. 1 ст. 163 ЦК випливає загальне правило про те, що членами виробничого кооперативу можуть бути громадяни за умови власної трудової участі в діяльності кооперативу та внесення майнового пайового внеску. Разом з тим ця стаття допускає, що законом або статутом будуть встановлені можливості участі в діяльності виробничого кооперативу на засадах членства і інших осіб. Це означає, що законом та статутом може допускатись участь в діяльності кооперативу іноземців та осіб без громадянства (за умови одержання у відповідних випадках дозволу на працевлаштування). У випадках, передбачених законом та статутом, членами кооперативів можуть бути фізичні особи, які не внесли майнових пайових внесків, а також юридичні особи. Зокрема, ч. 1 ст. 8 Закону «Про сільськогосподарську кооперацію» [115] (в редакції від 2 листопада 2000 р.) визнає можливість членства в сільськогосподарському обслуговуючому кооперативі юридичних осіб, що користуються послугами такого кооперативу, формують його фонди та беруть участь у діяльності кооперативу. Частина 1 ст. 10 Закону «Про кооперацію» [202] також передбачає можливість участі в них на підставі членства юридичних осіб.
5. Члени виробничого кооперативу несуть субсидіарну відповідальність за зобов'язаннями кооперативу. У принципі, це надавало б кредиторам право пред'явлення до члена кооперативу вимоги за зобов'язаннями кооперативу, якщо кооператив відхилив вимогу кредитора або не відповів на неї (ч. 1 ст. 619 ЦК). Але ж правило ч. 2 ст. 163 ЦК не є нормою прямої дії. Розміри та порядок відповідальності члена кооперативу мають встановлюватись законом і статутом. Частина 1 ст. 108 ГК [42] встановлює, що обсяг відповідальності члена кооперативу за зобов'язаннями кооперативу не може бути меншим розміру пайового внеску відповідного члена кооперативу. Статутом або спеціальним законом розмір відповідальності членів кооперативів за зобов'язаннями кооперативів може встановлюватись більш високим. Це правило і підлягає застосуванню, оскільки формулювання ч. 2 ст. 27 Закону «Про кооперацію» «члени кооперативу відповідають за зобов'язаннями кооперативу в межах внесеного паю, якщо інше...» допускає встановлення статутом або законом відповідальності членів кооперативу за зобов'язаннями останнього. Лише стосовно членів сільськогосподарських кооперативів чинним є спеціальне правило ч. 1 ст. 23 Закону «Про сільськогосподарську кооперацію», що виключає можливість відповідальності члена кооперативу за зобов'язаннями кооперативу і не допускає встановлення такої відповідальності статутом кооперативу.
Стаття 164. Установчі документи виробничого кооперативу
1. Установчим документом виробничого кооперативу є його статут, що затверджується загальними зборами його членів.
2. Статут виробничого кооперативу має містити крім відомостей, передбачених статтею 88 цього Кодексу, відомості про: розмір пайового внеску члена кооперативу; склад і порядок внесення пайових, внесків членами кооперативу та про їхню відповідальність за порушення зобов'язання щодо внесення пайових внесків; характер і порядок трудової участі його членів у діяльності кооперативу та їхньої відповідальності за порушення зобов'язань щодо особистої трудової участі; порядок розподілу прибутку і збитків кооперативу; розмір і умови субсидіарної відповідальності його членів за зобов'язаннями кооперативу; склад і компетенцію органів управління кооперативу та про порядок ухвалення ними рішень.
3. Кількість членів кооперативу не може бути меншою, ніж встановлено законом.
1. Створювати кооперативи та бути їх членами можуть фізичні особи, які досягли віку шістнадцяти років (ч. 1 ст. 98 ГК; частина друга ст. 10 Закону «Про кооперацію»; ч. 2 ст. 8 Закону «Про сільськогосподарську кооперацію»). Дозвіл бути членом кооперативу для осіб, що досягли віку 16 років, слід тлумачити як заборону бути членами кооперативів особам, які такого віку не досягли. Наведені положення законів погоджуються з п. 3 ч. 1 ст. 32 ЦК, яка надає фізичним особам у віці від 14 до 16 років право бути учасниками (засновниками) юридичних осіб, якщо це не заборонено законом. Можливим є вступ до кооперативу, який уже створено. Частина З ст. 98 ГК [27] встановлює, що для вступу до кооперативу особа звертається з заявою, рішення за якою приймає правління (голова) кооперативу. Але таке рішення підлягає затвердженню загальними зборами членів виробничого кооперативу. Це ж передбачено ст. 11 Закону «Про кооперацію» і ч. 2 ст. 9 Закону «Про сільськогосподарську кооперацію». Більш детально відносини щодо прийняття зазначеного рішення та його затвердження повинні регулюватись статутом кооперативу.
2. Статут кооперативу затверджується загальними зборами його членів і є установчим документом кооперативу.
3. Щодо змісту статуту кооперативу встановлені численні вимоги ст. 88, 164 ЦК, ст. 8 Закону «Про кооперацію», ст. 7 Закону «Про сільськогосподарську кооперацію». Чинними є також і інші вимоги, встановлені окремими законами з цього приводу. З урахуванням цього статут виробничого кооперативу має містити такі відомості: 1) найменування, зокрема, слова «виробничий кооператив» (ч. З ст. 163 ЦК); 2) місцезнаходження; 3) адресу; 4) розмір внеску членів кооперативу, вклад та порядок внесення пайових внесків; 5) відповідальність за порушення зобов'язання щодо внесення пайового внеску; 6) про характер та порядок трудової участі членів кооперативу в його діяльності та про відповідальність за порушення зобов'язань щодо особистої трудової участі; 7) про порядок розподілу прибутків та збитків кооперативу; 8) відомості про розмір та умови субсидіарної відповідальності його членів за боргами кооперативу; 9) про склад та компетенцію органів управління кооперативу та про порядок ухвалення ними рішень; 10) про питання, рішення з яких приймаються одноголосно або кваліфікованою більшістю голосів; 11) умови припинення діяльності кооперативу тощо.
4. Цивільний кодекс не встановлює мінімальної кількості членів кооперативу, але передбачає встановлення її законом. Відповідно до ч. 1 ст. 97 ГК чисельність членів кооперативу не може бути меншою трьох. Така ж мінімальна чисельність членів кооперативу встановлена ст. 7 Закону «Про кооперацію», ч. 4 ст. 5 Закону «Про сільськогосподарську кооперацію».
5. Хоч ч. 2 ст. 164 ЦК і передбачає визначення статутом кооперативу складу і компетенції органів управління кооперативу, все ж треба враховувати, що ці питання досить детально врегульовані спеціальними положеннями Господарського кодексу і законів «Про кооперацію» та «Про сільськогосподарську кооперацію». Зокрема, встановлюється наступне:
1) загальні збори кооперативу мають повноваження приймати будь-які рішення, пов'язані із статутною діяльністю кооперативу, а також питання, що належать до виключної компетенції зборів (ч. 1, 2 ст. 102 ГК). Частина друга ст. 15 Закону «Про кооперацію» конкретизує питання, що належать до компетенції загальних зборів членів кооперативу. Особливості компетенції загальних зборів членів кооперативу встановлюються ч. 1 ст. 14 Закону «Про сільськогосподарську кооперацію»;
2) щорічне проведення зборів є обов'язковим. Скликання позачергових зборів здійснюється за наявності підстав, передбачених статутом і законом (таким є ст. 15 Закону «Про кооперацію»);
3) загальні збори членів виробничого кооперативу правомочні за умови присутності більше половини членів кооперативу. На виробничі кооперативи поширюється положення про можливість встановлення статутом кооперативу умови про скликання зборів уповноважених замість загальних зборів членів кооперативу та про правомочність зборів уповноважених за наявності не менш як двох третин уповноважених (частина восьма ст. 15 Закону «Про кооперацію»);
4) рішення загальних зборів членів кооперативу (зборів уповноважених) приймаються простою більшістю голосів членів кооперативу (уповноважених), присутніх на зборах, а з питань прийняття статуту, внесення змін до нього, вступу до кооперативних об'єднань та виходу із них, реорганізації та ліквідації кооперативу — не менш як 75 відсотками голосів членів кооперативу (уповноважених), присутніх на зборах (частина 10 ст. 15 Закону «Про кооперацію» [202]). Ці спеціальні правила виключають застосування ч. 4 ст. 102 ГК [42], що встановлює інше;
5) правління створюється в кооперативах, до складу яких входить не менше десяти членів. У решті випадків повноваження правління здійснює голова (ч. 1 ст. 103 ГК). Це відповідає ст. 16 Закону «Про кооперацію» і ст. 15 Закону «Про сільськогосподарську кооперацію» [115];
6) правління може наймати виконавчого директора, який «не може бути членом кооперативу» (ч. 1 ст. 104 ГК; частина сьома ст. 16 Закону «Про кооперацію»; ч. 1 ст. 17 Закону «Про сільськогосподарську кооперацію»). Якщо виконавчий директор на роботу не приймався, роботою кооперативу керує його голова.
Стаття 165. Майно виробничого кооперативу
1. Майно, що є у власності виробничого кооперативу, поділяється на паї його членів відповідно до статуту кооперативу.
2. Член виробничого кооперативу зобов'язаний внести до дня державної реєстрації кооперативу не менше десяти відсотків пайового внеску, а частину, що залишилася, — протягом року з дня його державної реєстрації, якщо інший строк не встановлений статутом кооперативу.
Порядок внесення, пайових внесків членами виробничого кооперативу встановлюється статутом кооперативу і законом.
3. Виробничий кооператив не має права випускати акції.
4. Прибуток виробничого кооперативу розподіляється між його членами відповідно до їхньої трудової участі, якщо інший порядок не встановлений статутом кооперативу.
5. Майно, що залишилося після ліквідації виробничого кооперативу та задоволення вимог його кредиторів, розподіляється між його членами відповідно до їхньої трудової участі, якщо інший порядок не встановлений статутом кооперативу.
1. Формулювання ч. 1 ст. 165 ЦК не є досить чіткими. Ця нечіткість посилюється нормами ст. 100 ГК. Із положень Цивільного кодексу та інших актів законодавства випливає, що кооператив є власником майна, в тому числі і того, що передане йому як пайові внески (крім випадків, коли як пайовий внесок передається майнове право, зокрема, право користування майном).
2. Встановлюється більш пільговий, ніж стосовно інших підприємницьких товариств, порядок формування майна виробничого кооперативу при його створенні. До моменту державної реєстрації має бути внесено не менше 10 відсотків пайового внеску. Решта має бути внесена протягом року після державної реєстрації кооперативу. Але статутом може бути встановлений інший, в тому числі більш тривалий, строк.
3. У цілому рівень врегулювання майнових відносин в кооперативах треба оцінити як незадовільний. У змісті Цивільного і Господарського кодексів, а також ст. 20 Закону «Про кооперацію», ст. 21 Закону «Про сільськогосподарську кооперацію» виявляється прагнення повернутись до колгоспів.
4. Передбачається внесення членами кооперативів пайових внесків. їх розмір встановлюється в рівних частинах та/або пропорційно очікуваній участі члена кооперативу в його господарській діяльності (ч. 5 ст. 100 ГК). По-друге, передбачається внесення вступних внесків, які на розмір паю не впливають (ч. 4 ст. 100 ГК), а поступають до неподільного фонду. По-третє, ч. 4 ст. 165 ЦК встановлює, що прибуток виробничого кооперативу розподіляється між його членами відповідно до трудової участі, якщо інше не встановлено статутом кооперативу. Більш конкретно питання використання доходу кооперативу, в тому числі і прибутку, регулюються ст. 107 ГК. Відповідно до ст. 107 ГК порядок використання доходу виробничого кооперативу визначається законом і статутом кооперативу. Прибуток спрямовується на формування фондів, на кооперативні виплати і «виплату часток доходу на паї». Під фондами розуміються фінансові ресурси, що формуються для певних цілей (розвитку виробництва, соціальних заходів, заохочення працівників, в т.ч. членів кооперативу тощо). Кооперативні виплати — це виплати з урахуванням трудової та іншої участі членів кооперативу в діяльності кооперативу. Доходи на паї (це вид кооперативних виплат) нараховуються і виплачуються за підсумками фінансового року з доходу, що залишається в розпорядженні кооперативу (з урахуванням необхідності формування фондів кооперативу).
5. Викладені положення Господарського кодексу погоджуються з правилами п. 4 ст. 100 ГК, відповідно до яких «майно виробничого кооперативу відповідно до його статуту поділяється на пайовий та неподільний фонди». Неподільний фонд «утворюється за рахунок вступних внесків і майна кооперативу (за винятком землі)». На обов'язковість формування неподільного фонду вказується також в ст. 20 Закону «Про кооперацію». Таким чином, не виключено, що при припиненні членства в кооперативі особа може отримати тільки той пай, який вона внесла 10 років тому, хоч вартість майна кооперативу за цей період збільшилась у 100 разів. Про збільшення розміру паю відповідно до збільшення вартості чистих активів кооперативу за період членства в кооперативі не йдеться ні в Цивільному, ні в Господарському кодексах. При припиненні членства в кооперативі його член має право на «одержання паю» (абзац шостий ч. 1 ст. 99 ГК). Частина 1 ст. 166 ЦК також передбачає виплату вартості паю або видачу «майна, пропорційного розміру його паю», а також здійснення виплат, встановлених статутом кооперативу. Лише ці останні формулювання можуть бути підставою для включення до статуту кооперативу положень, які будуть забезпечувати отримання членами кооперативу при виході із нього вартості частки майна кооперативу, що пропорційна частці паю цього члена в пайовому фонді кооперативу.
6. Дещо більш сприятливі для членів кооперативу правила встановлені ст. 21 Закону «Про кооперацію», що передбачає визначення загальної частки кожного члена кооперативу в майні кооперативу. Загальна частка визначається з урахуванням частки кожного члену кооперативу в резервному і спеціальному фондах. Вона персоніфікується в документах бухгалтерського обліку, а при припиненні членства в кооперативі видається натурою, грішми, а за бажанням члена кооперативу — цінними паперами. Ці правила і підлягають переважному застосуванню перед положеннями Господарського кодексу.
7. З метою гарантувати майнові інтереси членів кооперативів статутом кооперативу слід встановлювати наведені розміри неподільного фонду виробничого кооперативу. Якщо є необхідність зміцнити економічне становище виробничого кооперативу, від якого залежить можливість для членів кооперативу працювати і заробляти, розмір неподільного фонду та відрахувань до нього за рахунок прибутку слід збільшити.
Стаття 166. Припинення членства у виробничому кооперативі і перехід паю
1. Член виробничого кооперативу має право на вихід із кооперативу. У цьому разі йому виплачується вартість паю або видається майно, пропорційне розміру його паю, а також здійснюються виплати, встановлені статутом кооперативу.
Видача паю, виплата вартості паю та інші виплати членові кооперативу, що виходить з нього, здійснюються у порядку, встановленому статутом кооперативу і законом.
2. Член виробничого кооперативу може бути виключений із кооперативу за рішенням загальних зборів у разі невиконання чи неналежного виконання обов'язків, покладених на нього статутом кооперативу, а також в інших випадках, встановлених статутом кооперативу і законом.
Член виробничого кооперативу, якого виключили із кооперативу, має право на одержання паю та інших виплат, встановлених статутом кооперативу, відповідно до частини першої цієї статті.
3. Член виробничого кооперативу має право передати свій пай чи його частину іншому членові кооперативу, якщо інше не встановлено статутом кооперативу і законом.
Передання паю (його частини) особі, яка не є членом виробничого кооперативу, допускається лише за згодою кооперативу. У цьому разі інші члени кооперативу користуються переважним правом купівлі такого паю (його частини). Порядок відчуження паю чи його частини іншому членові кооперативу або третій особі встановлюється статутом кооперативу і законом.
4. У разі смерті члена виробничого кооперативу його спадкоємці можуть бути прийняті у члени кооперативу, якщо інше не встановлено статутом кооперативу. За відмови прийняти спадкоємців у члени кооперативу кооператив виплачує спадкоємцям вартість паю померлого члена кооперативу.
5. Звернення стягнення на пай члена виробничого кооперативу за його власними зобов'язаннями допускається лише у разі недостатності у нього іншого майна у порядку, встановленому статутом кооперативу і законом.
6. У разі звернення заставодержателем стягнення на пай члена виробничого кооперативу, що переданий у заставу, застосовуються положення частини третьої цієї статті.
1. За членом кооперативу визнається право на вихід із кооперативу. Виключення із кооперативу можливе лише за рішенням загальних зборів кооперативу. Підставою для прийняття рішення про виключення із кооперативу є невиконання чи неналежне виконання обов'язків, покладених на члена кооперативу його статутом, а також інші фактичні обставини, що передбачені законом та статутом кооперативу. Стаття 98 ГК [42], ст. 13 Закону «Про кооперацію» [202], ст. 10 Закону «Про сільськогосподарську кооперацію» [115] підставою припинення членства в кооперативі називають припинення трудової участі в діяльності кооперативу.
2. Член кооперативу має право передати свій пай або його частину іншому членові кооперативу, якщо інше не передбачено законом або статутом. Передання паю третій особі допускається лише за згодою кооперативу.
3. За зобов'язаннями члена кооперативу стягнення можливе лише на його пай в кооперативі в разі відсутності іншого майна. Крім того, передбачено встановлення спеціальними законами, а в межах, що ними допускаються, — також статутами кооперативів, порядку звернення стягнення на пай в кооперативі. На ту частину вартості майна кооперативу (крім паю), що має бути виплачена члену кооперативу при його виході чи виключенні із кооперативу, звернення стягнення на вимогу кредиторів члена кооперативу не передбачено. Це не виключає можливість звернення стягнення на інші виплати (майно), що належать члену кооперативу від кооперативу, оскільки відносини щодо цього регулюються Законом «Про виконавче провадження» [129], яким і встановлюються відповідні обмеження.
ПІДРОЗДІЛ 3 УЧАСТЬ ДЕРЖАВИ, АВТОНОМНОЇ РЕСПУБЛІКИ КРИМ, ТЕРИТОРІАЛЬНИХ ГРОМАД У ЦИВІЛЬНИХ ВІДНОСИНАХ
ГЛАВА 9 ПРАВОВІ ФОРМИ УЧАСТІ ДЕРЖАВИ, АВТОНОМНОЇ РЕСПУБЛІКИ КРИМ, ТЕРИТОРІАЛЬНИХ ГРОМАД У ЦИВІЛЬНИХ ВІДНОСИНАХ
Стаття 167. Правові форми участі держави у цивільних відносинах
1. Держава діє у цивільних відносинах на рівних правах з іншими учасниками цих відносин.
2. Держава може створювати юридичні особи публічного права (державні підприємства, навчальні заклади тощо) у випадках та в порядку, встановлених Конституцією України та законом.
3. Держава може створювати юридичні особи приватного права (підприємницькі товариства тощо), брати участь в їх діяльності на загальних підставах, якщо інше не встановлено законом.
1. Держава Україна може брати участь у цивільних відносинах у тих же правових формах, що і інші суб'єкти. Разом з тим, звертає на себе увагу та обставина, що з прийняттям нового Цивільного кодексу та Господарського кодексу визначеність у майнових відносинах з участю держави не посилилась. Можна погодити положення Цивільного кодексу, які не передбачають прав господарського відання та оперативного управління, з положеннями Господарського кодексу, що використовують такі поняття та правові конструкції, що відповідають цим поняттям. Але ж узгодити норми Господарського кодексу про згадані права юридичних осіб публічного права із ст. 329 ЦК, що визнає право власності за юридичними особами публічного права, неможливо. Суперечність вирішується тільки висновком про те, що загальне правило ст. 329 ЦК не підлягає застосуванню, оскільки суперечить спеціальним положенням Господарського кодексу. Між тим, характер прав юридичних осіб, заснованих державою, на закріплене за ними майно значною мірою впливає на обсяг майнових прав держави, що належать їй після передання майна юридичним особам публічного права на праві господарського відання або оперативного управління.
Ситуацію правової невизначеності посилює Конституційний Суд, який кваліфікує відносини щодо відшкодування державою шкоди, заподіяної органами дізнання, попереднього слідства, прокуратури та суду, як публічно-правові [238]. Але ж Цивільний кодекс, за загальним правилом, не поширюється на публічно-правові відносини. 'Завжди, коли держава вступає у майнові відносини, яким притаманна ознака рівності їх сторін, мають місце приватно-правові, а не публічно-правові відносини. Інакше кажучи, сама по собі участь держави у майнових відносинах не надає їм ознак публічних правовідносин і не виключає застосування до них положень цивільного законодавства.
2. За державою визнається право створювати юридичні особи публічного права. Випадки, коли це допускається, та порядок створення державою юридичних осіб публічного права встановлюються Господарським кодексом [42] та іншими законами. Зауважимо, що стосовно юридичних осіб публічного права, що не є суб'єктами господарювання, ці питання залишаються врегульованими лише фрагментарно.
3. За загальним правилом, держава може створювати юридичні особи приватного права. Інше може бути встановлено законом не тільки у вигляді прямої заборони, а й, наприклад, шляхом визначення виключного кола суб'єктів, що можуть бути засновниками відповідних юридичних осіб.
4. Держава виступає як суб'єкт цивільного права у відносинах спадкування (ч. 1 ст. 1235 ЦК), відносинах, пов'язаних із зверненням у власність держави скарбу (ст. 343 ЦК), відносинах, що виникають з приводу викупу пам'яток історії та культури, що утримуються безгосподарно (ст. 352 ЦК).
5. Держава є управненою особою, якій належать речові права на бюджетні кошти. Безпосередньо обслуговування Державного бюджету здійснює Державне казначейство (ст. 48 Бюджетного кодексу [37]). Загальна організація виконання Державного бюджету покладається на Міністерство фінансів. Кабінет Міністрів забезпечує виконання Державного бюджету (ст. 47 Бюджетного кодексу).
6. Відповідно до частини другої ст. 57 Закону «Про банки і банківську діяльність» [163] держава гарантує збереження вкладів і цінних паперів фізичних осіб в Державному ощадному банку України. У відповідних випадках можливе пред'явлення пов'язаних з цим вимог до держави, оскільки відшкодування фізичним особам повинне здійснюватися за рахунок Державного бюджету. Інтереси держави в суді повинен представляти відповідний орган Державного казначейства. На підставі рішення суду грошова сума повинна бути стягнена із державного бюджету, а на орган Державного казначейства повинен бути покладений обов'язок перерахувати грошову суму з бюджету. Слід, однак, враховувати, що, покладаючи на державу обов'язок гарантувати збереження вкладів і цінних паперів громадян в Державному ощадному банку, законодавець не передбачив відповідальності держави за знецінення вкладів і цінних паперів унаслідок інфляції та зміни курсу валют.
7. Держава є суб'єктом цивільного права — стороною у правовідносинах щодо відшкодування матеріальної і моральної шкоди, заподіяної незаконними діями органів дізнання, попереднього слідства, прокуратури і суду. Для громадян України є незвичним ставити питання про відповідальність держави перед ними. Навіть і для професіоналів це здається надто зухвалим. Тому рекомендується подавати до суду не позовну заяву про відшкодування шкоди у випадках, що розглядаються, а заяву, що наче дозволяє не називати відповідача. Це — цілком неправильна позиція. По-перше, такі спори розглядаються в порядку цивільного провадження. Тому до суду повинна подаватися позовна заява. По-друге, якщо в позовній заяві не вказано точну назву відповідача і його місцезнаходження, суд залишає заяву без розгляду, а згодом, якщо недоліки позовної заяви не будуть виправлені, вона підлягає поверненню позивачеві (ст. 137, 139 ЦПК [44]).
Оскільки стороною в правовідносинах щодо відшкодування шкоди у випадках, що розглядаються, є держава, то вона — держава (Україна) — і повинна називатися в позовній заяві як відповідач. Далі в позовній заяві повинен бути названий державний орган, уповноважений представляти інтереси держави. Оскільки йдеться про відшкодування шкоди за рахунок державного бюджету, інтереси держави в такому процесі повинне представляти Державне казначейство. У рішенні суду буде явно недостатнім зазначення типу «стягнути за рахунок державного бюджету 1000 гривень на користь Петренка Петра Петровича в порядку відшкодування шкоди». Таке рішення буде неможливо виконати. Тому в судовому рішенні також повинно бути вказано на обов'язок Державного казначейства провести виплату (перерахування) грошової суми позивачеві.
Конституційний Суд визнав такими, що не відповідають Конституції [1], положення ст. 32 Закону «Про Державний бюджет України на 2000 рік» та ст. 25 Закону «Про Державний бюджет України на 2001 рік», згідно з якими за рахунок коштів на утримання судів, Генеральної прокуратури України, Служби безпеки України, Міністерства внутрішніх справ України здійснюється відшкодування шкоди, завданої громадянам незаконними діями органів дізнання, попереднього (досудового) слідства, прокуратури і суду, оскільки відшкодування повинне здійснюватись за рахунок держави [238].
8. На підставі ст. 56 Конституції, яка відповідно до рішення Конституційного Суду [236] не повинна поширюватись на юридичних осіб, кожен має право на відшкодування за рахунок держави матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень. Викладена норма, що формулюється в Конституції, дає підстави для висновку про те, що стороною в таких правовідносинах визнається держава, а не органи виконавчої влади. Юридичні особи у подібних випадках не вправі звертатися з вимогами до держави. Стороною у правовідносинах щодо відшкодування. шкоди за участі потерпілого — юридичної особи буде відповідний державний орган, якщо інше не встановлено спеціальним законом. У силу соціалістичних традицій дивитись на положення Конституції як на чисто декларативні положення, які не мають ознак правового регулятора, у нас намагаються не помічати ст. 56 Конституції. Тим часом, законодавець є послідовним у проведенні принципу відповідальності держави. Про це йдеться у ст. 49 Закону «Про місцеві державні адміністрації» [128], яка передбачає відшкодування за рахунок держави шкоди, завданої діями чи бездіяльністю посадових осіб місцевих державних адміністрацій при здійсненні ними своїх повноважень. Передбачена також можливість пред'явлення державою регресної вимоги до посадової особи у зв'язку з відшкодуванням шкоди в зазначених випадках.
Загальні правила про відповідальність держави за шкоду, заподіяну фізичній або юридичній особі незаконними діями або бездіяльністю державних органів, їх посадових і службових осіб установлені ст. 1173, 1174 ЦК. Крім того, на державу передбачається покласти обов'язок відшкодування майнової шкоди, завданої майну фізичної особи внаслідок злочину,'якщо не встановлено особу, яка вчинила злочин, або якщо вона є неплатоспроможною (ст. 1173 ЦК). За таких умов на державу передбачається покласти обов'язок відшкодування майнової і моральної шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю (ст. 1207 ЦК).
9. У силу спеціальних правил держава може нести відповідальність і перед юридичними особами. Стаття 13 Закону «Про державну податкову службу в Україні» [81] встановлює відповідальність держави за збитки, завдані діями посадових осіб органів державної податкової служби. Стаття 25 того ж Закону передбачає обов'язок держави відшкодовувати збитки, завдані посадовими і службовими особами податкової міліції. Стаття 34 Закону «Про зовнішньоекономічну діяльність» [48] встановлює, що Україна як держава несе майнову відповідальність у повному обсязі перед суб'єктами зовнішньоекономічної діяльності та іноземними суб'єктами господарської діяльності за всі свої дії, що суперечать чинним законам України і спричиняють збитки, моральну шкоду. Україна як держава відповідає за дії, зазначені в цій статті, всім своїм майном.
10. Яскраво виражений статус держави як суб'єкта цивільного права у постанові Кабінету Міністрів «Про гарантію звільнення учасників реалізації Плану заходів на об'єкті «Укриття» від цивільної відповідальності за ядерну шкоду» [293]. Відповідно до цієї постанови Україна прийняла на себе відповідальність за невідкладну виплату в конвертованій валюті грошових сум у порядку відшкодування ядерної шкоди, завданої суб'єктами, які виконують роботи чи іншим чином беруть участь у діяльності відповідно до Рамкової угоди між Україною і Європейським банком реконструкції і розвитку відносно діяльності Чорнобильського фонду «Укриття» в Україні [21]. Визначений і міжнародний арбітражний суд, який буде розглядати спори між Україною і названими суб’єктами. Це — Арбітражний суд у місті Стокгольмі, який повинен буде розглядати спори відповідно до арбітражних правил UNCITRAL. При цьому Україна відмовляється від захисту посиланням на суверенний імунітет.
11. Україна як держава називається стороною в договорах про розподіл продукції в ст. 4 Закону «Про угоди про розподіл продукції» [138]. Правда, для самого законодавця визнання держави стороною договору є дещо незвичним. Тому вже в ст. 5 названого Закону як сторони таких договорів називаються Кабінет Міністрів України, Верховна Рада Автономної Республіки Крим, орган місцевого самоврядування, на території якого розміщені ділянки надр, які передаються в користування на умовах договору про розподіл продукції. Але зміст названого Закону дає підставу для висновку про те, що навіть у випадку укладення договору органом місцевого самоврядування, він повинен бути укладений від імені держави. Причому у договорах про розподіл продукції, які укладаються з участю іноземного інвестора, повинна передбачатися відмова держави від судового імунітету, імунітету щодо попереднього позову і виконання судового рішення. Це положення Конституційний Суд визнав неконституційним тільки в частині беззаперечної відмови держави від судового імунітету. Включення ж такої умови до змісту договорів суд визнав припустимим [239].
12. Україна виступає суб'єктом цивільного права у відносинах позики. Кошти, які надходять від розміщення облігацій внутрішньої державної позики, зараховуються до державного бюджету (п. 5 Основних умов випуску і порядку розміщення облігацій внутрішньої державної позики 1999 року). Міністерство фінансів від імені Кабінету Міністрів виступає гарантом своєчасного погашення облігацій (п. З постанови Кабінету Міністрів «Про випуск облігацій внутрішньої державної ..позики 1999 року» [291]). Отже, держава і Міністерство фінансів як орган, який діє від її імені, повинні бути визнані зобов'язаними у правовідносинах з приводу державної позики. У разі пред'явлення власником облігацій позову в справі як відповідач повинне брати участь і Державне казначейство, оскільки спір виник про стягнення грошових сум із Державного бюджету.
13. На підставі частини першої ст. 11 Закону «Про заставу» [64] держава може бути стороною договору застави (заставодавцем чи заставодержателем).
14. Декрет Кабінету Міністрів «Про надання державних гарантій щодо іноземних кредитів, які надаються Україні відповідно до міжнародних договорів» [234] стороною у таких правовідносинах називає безпосередньо Україну. Від імені держави при цьому виступає Кабінет Міністрів (ст. 1 Декрету). У тексті Декрету говориться про те, що Кабінет Міністрів від імені України виступає «гарантом». Але термін «гарант» тут означає лише орган, який наділений повноваженням виступати від імені держави, яка несе обов'язок щодо повернення суми одержаних кредитів. Що стосується власне Кабінету Міністрів, то ні Конституція, ні закони не визнають навіть його статусу як юридичної особи.
15. Розвиток законодавства в напрямку більш широкого і визначеного залучення держави у майнові відносини, які регулюються Цивільним кодексом, проявився в ст. 2 Закону «Про державне замовлення для задоволення пріоритетних державних потреб» [95]. Початкова редакція цієї статті визнавала Кабінет Міністрів гарантом за зобов’язаннями державних замовників. 21 грудня 1999 року в ст. 2 Закону «Про державне замовлення для задоволення пріоритетних державних потреб» внесені зміни, відповідно до яких гарантом за зобов'язаннями державних замовників визнана держава.
16. Шляхом прийняття спеціального Закону «Про державні гарантії відновлення заощаджень громадян України» [106] встановлені зобов'язання держави перед громадянами України, іноземними громадянами та особами без громадянства, які на 2 січня 1992 року мали грошові заощадження в установах Ощадного банку СРСР і установах державного страхування СРСР чи облігації державної безпроцентної позики 1990 р., облігації Державної внутрішньої виграшної позики 1982 р., державні казначейські зобов'язання СРСР і сертифікати Ощадного банку СРСР. Держава зобов'язана забезпечити заощадження, відновити їх реальну вартість і гарантувати їх компенсацію. Усі перелічені заощадження відновлюються у співвідношенні одна гривня п'ять копійок за один карбованець станом на 1 жовтня 1996 р., а подальша індексація буде здійснюватися при видачі вкладів, страхових внесків, погашенні цінних паперів відповідно до індексу інфляції. Індексації підлягають також грошові заощадження громадян України, які були розміщені в установах Ощадного банку і колишнього Укрдержстраху протягом 1992 — 1994 років за умови, якщо вони знаходились у зазначених установах не менше одного календарного року протягом 1992 — 1995 років.
Загальна сума зобов'язань держави перед громадянами складала на день прийняття згаданого Закону 131 млрд 96 млн грн. За рахунок індексації вона значно збільшилась.
17. Певний цивільно-правовий зміст є у праві управління майном, яке залишається за державою у разі надання державного майна юридичним особам публічного права в господарське відання або оперативне управління. Ці права здійснюють міністерства та інші підвідомчі Кабінету Міністрів органи виконавчої влади (ст. 4 Закону «Про управління об'єктами державної власності» [224]).
Стаття 168. Правові форми участі Автономної Республіки Крим у цивільних відносинах
1. Автономна Республіка Крим діє у цивільних відносинах на рівних правах з іншими учасниками цих відносин.
2. Автономна Республіка Крим може створювати юридичні особи публічного права (навчальні заклади тощо) у випадках та в порядку, встановлених Конституцією України та законом.
3. Автономна Республіка Крим може створювати юридичні особи приватного права (підприємницькі товариства тощо), брати участь в їх діяльності на загальних підставах, якщо інше не встановлено законом.
1. Конституція Автономної Республіки Крим не містить положень, що стосуються статусу Автономної Республіки Крим як суб'єкта цивільного права та учасника цивільних відносин. Але ст. 168 ЦК надає Автономній Республіці Крим такі ж цивільні права, як й іншим учасникам таких відносин. З урахуванням цього Автономна Республіка Крим є суб'єктом права на кошти бюджету Автономної Республіки, суб'єктом права власності на майно, що не передане у власність юридичним особам, вона може бути суб'єктом корпоративних прав, зобов'язань щодо відшкодування майнової та моральної шкоди, що завдана органами та посадовими особами Автономної Республіки Крим, а також договірних зобов'язань. Відсутність зазначення на можливість створення Автономною Республікою Крим підприємств не позбавляє Автономну Республіку Крим права на їх створення, оскільки в ст. 168 ЦК не наводиться вичерпний перелік юридичних осіб, які можуть створюватись Автономною Республікою Крим.
2. Автономна Республіка Крим через відповідні органи влади здійснює повноваження управління майном, що є об'єктом права власності Автономної Республіки Крим та передане юридичним особам на праві господарського відання або оперативного управління.
Стаття 169. Правові форми участі територіальних громад у цивільних відносинах
1. Територіальні громади діють у цивільних відносинах на рівних правах з іншими учасниками цих відносин.
2. Територіальні громади можуть створювати юридичні особи публічного права (комунальні підприємства, навчальні заклади тощо) у випадках та в порядку, встановлених Конституцією України та законом.
3. Територіальні громади можуть створювати юридичні особи приватного права (підприємницькі товариства тощо), брати участь в їх діяльності на загальних підставах, якщо інше не встановлено законом.
1. Є достатній нормативний матеріал для того, щоб стверджувати, що територіальні громади є власниками коштів відповідних місцевих бюджетів. У ч. 1 ст. 60 Закону «Про місцеве самоврядування в Україні» [112] прямо зазначається, що територіальним громадам належить право власності на доходи місцевих бюджетів. Територіальні громади через відповідні органи місцевого самоврядування здійснюють право управління майном, що передане юридичним особам на праві господарського відання або оперативного управління. Зміст права управління майном при цьому має визначатись на підставі ст. 1 Закону «Про управління об'єктами державної власності» [224]. Територіальні громади є власниками іншого майна, в тому числі і того, що передається комунальним підприємствам у господарське відання та іншим юридичним особам публічного права — в оперативне управління. Частиною 5 ст. 16 «Про місцеве самоврядування в Україні», наприклад, встановлюється, що права суб'єкта комунальної власності від імені і в інтересах територіальної громади здійснюють відповідні ради, тобто територіальні громади прямо визнаються власником комунального майна. Територіальним громадам належать корпоративні права стосовно створених ними або з їх участю юридичних осіб приватного права. Не виключається участь територіальних громад у зобов'язальних правовідносинах. Але ж у цілому слід визнати, що правові форми участі територіальних громад, місцевих рад та їх виконавчих органів у цивільних відносинах опрацьовані слабо. За таких умов кредиторам рекомендується пред'являти у відповідних випадках вимоги і до територіальних громад, і до ради, і до її виконавчого органу.
ГЛАВА 10 ОРГАНИ ТА ПРЕДСТАВНИКИ, ЧЕРЕЗ ЯКИХ ДІЮТЬ ДЕРЖАВА, АВТОНОМНА РЕСПУБЛІКА КРИМ, ТЕРИТОРІАЛЬНІ ГРОМАДИ У ЦИВІЛЬНИХ ВІДНОСИНАХ
Стаття 170. Органи, через які діє держава у цивільних відносинах
1. Держава набуває і здійснює цивільні права та обов'язки через органи державної влади у межах їхньої компетенції, встановленої законом.
1. Свої цивільні права та обов'язки держава здійснює через органи державної влади, компетенція яких при цьому встановлюється законодавством.
2. Від імені держави в цивільних правовідносинах можуть діяти Кабінет Міністрів, якому надане повноваження управління об'єктами державної власності (п. 5 ст. 116 Конституції), Міністерство фінансів, яке за дорученням Кабінету Міністрів виступає від імені останнього гарантом своєчасного погашення облігацій внутрішньої державної позики, здійснює укладення кредитних договорів, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою (підпункти 15, 17 п. 4 Положення про Міністерство фінансів [256]), Фонд державного майна, на який покладено функції управління державними корпоративними правами (ст. 1 Указу Президента «Про зміни у структурі органів виконавчої влади» [258]), Державне казначейство, що здійснює управління наявними коштами державного бюджету (п. 4 Положення про Державне казначейство [311]). Держава виступає як сторона цивільних правовідносин щодо розподілу продукції, нехай би відповідні договори укладались не тільки Кабінетом Міністрів, а й Автономною Республікою Крим чи органом місцевого самоврядування.
Стаття 171. Органи, через які діє Автономна Республіка Крим у цивільних відносинах
1. Автономна Республіка Крим набуває і здійснює цивільні права та обов'язки через органи влади Автономної Республіки Крим у межах їхньої компетенції, встановленої законом.
1. Відповідно до ч. 2 ст. 38 Конституції Автономної Республіки Крим [126] за Радою міністрів Автономної Республіки Крим слід визнати право здійснювати цивільні права та обов'язки Автономної Республіки Крим. Такі повноваження мають і інші органи, яким воно надане нормативно-правовими актами Автономної Республіки Крим. Зокрема, таке право має Фонд майна Автономної Республіки Крим.
Стаття 172. Органи, через які діють територіальні громади у цивільних відносинах
1, Територіальні громади набувають і здійснюють цивільні права та обов'язки через органи місцевого самоврядування у межах їхньої' компетенції, встановленої законом.
1. Цивільні права територіальних громад здійснюють сільські, селищні, міські ради (ч. 5 ст. 16 Закону «Про місцеве самоврядування в Україні»); сільський, селищний, міський голова (п. 13, 14, 16 ч. 13 ст. 42 Закону «Про місцеве самоврядування в Україні»). Повноваження на здійснення цивільних прав територіальних громад вправі також здійснювати виконавчі органи сільських, селищних, міських рад.
Стаття 173. Представники держави, Автономної Республіки Крим, територіальних громад
1. У випадках і в порядку, встановлених законом, іншими нормативно-правовими актами, від імені держави, Автономної Республіки Крим, територіальних громад за спеціальними дорученнями можуть виступати фізичні та юридичні особи, органи державної влади, органи влади Автономної Республіки Крим та органи місцевого самоврядування.
1. Підставою для представництва від імені держави, Автономної Республіки Крим та територіальних громад, що здійснюється фізичними, юридичним особами, органами державної влади, органами Автономної Республіки Крим, та органами місцевого самоврядування, можуть бути спеціальні доручення. Але будь-яких законодавчих актів, які б установлювали вимоги до таких доручень, не приймалось. Натомість, поширеною є практика встановлення законом повноважень державних органів діяти від імені держави у цивільно-правових відносинах.
ГЛАВА 11 ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ ЗА ЗОБОВ’ЯЗАННЯМИ ДЕРЖАВИ, АВТОНОМНОЇ РЕСПУБЛІКИ КРИМ, ТЕРИТОРІАЛЬНИХ ГРОМАД
Стаття 174. Відповідальність за зобов'язаннями держави
1. Держава відповідає за своїми зобов'язаннями своїм майном, крім майна, на яке відповідно до закону не може бути звернено стягнення.
1. Існує нагальна потреба у врегулюванні відносин, що стосуються відповідальності держави за своїми зобов'язаннями. Але на. цей день достатньої визначеності відповідних правил не існує. У статті, яка коментується, зазначається, що держава відповідає «своїм» майном, але не зрозуміло яке ж майно треба вважати «своїм» (стосовно держави). Також невизначеним є положення ч. 1 ст. 326 ЦК: «У державній власності є майно, у тому числі грошові кошти, яке належить державі Україна». У словах «яке належить» міститься не більше визначеності, ніж у слові «своє» (майно).
2. Потребує пояснення і формулювання «держава відповідає... своїм майном». Юридична відповідальність, у тому числі і цивільно-правова, є матеріально-правовим явищем. Якщо боржник добровільно не виконав обов'язки, що входять до змісту цивільно-правової відповідальності, на підставі належно поданого позову виникають процесуальні відносини, в межах яких згідно з процесуально-правовими нормами про відповідальність приймається судове рішення про притягнення особи до відповідальності, що підлягає за необхідності примусовому виконанню державною виконавчою службою. На стадії виконавчого провадження боржник примушується до виконання обов'язків, що складають зміст цивільно-правової відповідальності. На цій же стадії виявляється майно, на яке може бути звернено стягнення. Отже, ст. 174 ЦК регулює шляхом встановлення норми, що відсилає до спеціального закону, відносини, які є елементом виконавчого провадження, а не встановлюють цивільно-правову відповідальність держави у матеріально-правовому розумінні цього поняття.
3. Та обставина, що законодавство України чітко не диференціює відносини матеріально-правові, процесуальні та ті, які виникають на стадії виконавчого провадження, дещо посилює ситуацію правової невизначеності. Із неї законодавство України цілком дозволяє вийти, якщо грамотно тлумачити відповідні положення законодавства. Але ж у справі щодо арешту літака, що належав державному підприємству України, яка (справа) розглядалась Федеральним судом Канади, суддя визнав наявність у нього «зяючих прогалин в розумінні поняття відповідальності за законодавством України». Це стало підставою для подальшого висновку про недостатню правову врегульованість відповідних відносин матеріально-правовими нормами України. Оскільки чіткий юридичний статус державної установи в Україні не визначений, суддя визнав за можливе створити дуже небезпечний для України прецедент: «...я вважаю, що вимоги... можна задовольнити за рахунок власності держави Україна».
4. Як раніше чинне (ст. 13 Закону «Про підприємства в Україні», що втратив чинність з 1 січня 2004 р.), так і чинне на сьогодні цивільне законодавство послідовно проводить принцип роздільності майнових прав та обов'язків державного підприємства, з одного боку, та держави — з іншого. Вважається само собою зрозумілим: якщо до права господарського відання, яке визнається за комерційними підприємствами, застосовуються правила про власність (ч. 3 ст. 136 ГК [42]), то держава та її органи не вправі вилучати майно у державного підприємства. Казенні підприємства у майнових відносинах менше відділені від держави. Але навіть і тут встановлено: «Орган, до сфери управління якого входить казенне підприємство, здійснює контроль за використанням та збереженням належного підприємству майна, і має право вилучити у казенного підприємства майно, яке не використовується або використовується не за призначенням, та розпорядитися ним у межах своїх повноважень» (ч. 3 ст. 77 ГК). Отже, вилучення державою у казенного підприємства належного йому на праві оперативного управління майна є можливим тільки за певних умов. У цілому ж право оперативного управління захищається законом відповідно до положень, встановлених для захисту права власності (ч. 3 ст. 137 ГК). Тому твердження про те, що держава може на свій розсуд відібрати майно у державних підприємств та передати його іншим державним підприємствам, якщо тільки його право поновлення у володінні не обмежене спеціальними положенням у статуті підприємства, суперечить ст. 73 — 77 ГК.
5. Якщо боржником у виконавчому провадженні є певний суб'єкт (в тому числі і держава), то на майно, яке належить цьому суб'єкту, та яке передане іншому суб'єкту, звернення стягнення є можливим, якщо сам боржник зберіг право вилучити це майно в особи, якій воно передане (у цьому випадку мається на увазі право держави, що здійснюється відповідними органами виконавчої влади). Право державних органів на майно, що передане юридичним особам на праві господарського відання та оперативного управління, отримало назву управління об'єктами державної власності.
6. Повноваження щодо управління об'єктами державної власності надані: 1) Кабінету Міністрів України; 2) Фонду державного майна України; 3) міністерствам та іншим органам виконавчої влади, державним господарським об'єднанням, державним холдинговим компаніям, іншим державним господарським організаціям. Крім того, управління об'єктами державної власності здійснюють державні органи, яким таке повноваження надане окремими законами, юридичні та фізичні особи, які виконують функції з управління корпоративними правами держави (ст. 4 Закону «Про управління об'єктами державної власності» [224]). Національній академії наук, галузевим академіям наук державне майно передається в безстрокове безоплатне користування. Із ст. 8 названого Закону можна зробити висновок, що це право включає до себе і повноваження, що охоплюються поняттям управління об'єктами державної власності.
7. Кабінет Міністрів визначає ті об'єкти державної власності, стосовно яких функції управління виконує він сам, і об'єкти державної власності, повноваження з управління якими передаються іншим суб'єктам управління. Здійснюючи управління об'єктами державної власності, Кабінет Міністрів приймає рішення про створення, реорганізацію та ліквідацію господарських структур, про створення, ліквідацію та реорганізацію казенних підприємств, приймає рішення про передання об'єктів державної власності в комунальну власність, визначає порядок управління корпоративними правами держави, а також здійснює інші повноваження, встановлені ст. 5 Закону «Про управління об'єктами державної власності».
8. Міністерства, інші органи виконавчої влади, здійснюючи повноваження з управління об'єктами державної власності, приймають рішення про створення, реорганізацію та ліквідацію підприємств, установ та організацій, затверджують їх статути, укладають і розривають контракти з керівниками державних підприємств, установ, організацій, що належать до сфери їх управління, затверджують річні фінансові плани, а також інвестиційні плани тощо (ст. 6 «Про управління об'єктами державної власності»).
9. Фонд державного майна приймає рішення про створення, реорганізацію та ліквідацію підприємств та організацій, що перебувають у його управлінні, здійснює функції орендодавця цілісних майнових комплексів державних підприємств, організацій, їх структурних підрозділів, нерухомого та іншого індивідуально визначеного майна, здійснює управління державними корпоративними правами тощо (ст. 7 Закону «Про управління об'єктами державної власності» [224]).
10. З урахуванням викладеного, «своїм майном» стосовно держави не може вважатись майно, що передане юридичним особам на праві господарського відання або оперативного управління. Тим часом, основна частина державного майна, що є у державній власності, передається якраз у таких правових формах. Навіть військове майно закріплюється за військовими частинами на праві оперативного управління [141]. Своїм майном стосовно держави слід вважати лише ті об'єкти права державної власності, які не передавались юридичним особам на праві господарського відання або оперативного управління. Таким майном є: 1) корпоративні права, що належать державі. Держава є власником акцій та суб'єктом корпоративних прав. Відповідно до ст. 168 ГК [42] та Указу Президента України «Про зміни у структурі центральних органів виконавчої влади» корпоративні права держави здійснюються Фондом державного майна [258]. Повноваження Фонду при цьому визначаються згідно з тим, як вони були встановлені для раніше існувавшого Національного агентства України з управління державними корпоративними правами [226]. Для безпосереднього здійснення управління призначаються представники, як це передбачено постановою Кабінету Міністрів «Про управління корпоративними правами держави» [296]. Передбачено також ведення Реєстру корпоративних прав держави [307]; 2) кошти державного бюджету. Це випливає із положення про те, що Кабінет Міністрів (він не має статусу юридичної особи) забезпечує виконання державного бюджету (п. 6 ст. 116 Конституції України [1]); 3) золотовалютні резерви, якими управляє Національний банк України (ст. 28 Закону «Про Національний банк України» [132]); 4) майно, яке не передавалось юридичним особам на праві господарського відання або управління і залишилось в управлінні Фонду державного майна або його територіальних відділень та представництв.
11. На цінні папери, що належать державі на праві власності, та корпоративні права, що не посвідчені цінними паперами, звернення стягнення за зобов'язаннями держави є можливим. Не виключається звернення стягнення і на майно, яке не передавалось юридичним особам на праві господарського відання або оперативного управління. Звернення стягнення на кошти державного бюджету є можливим. Але бюджетні кошти мають спеціальний правовий режим, що встановлюється Бюджетним кодексом та законами про державний бюджет, що приймаються щорічно. Тому виконання рішення про стягнення коштів за рахунок державного бюджету є неможливим, крім випадків, коли на відповідні цілі виділяються кошти законом про державний бюджет на відповідний рік.
12. Стосовно золотовалютних резервів також необхідне більш чітке визначення їх правового статусу як таких, на які не може бути звернене стягнення. Сьогодні їх статус більше визначається можливостями Національного банку, що випливають із фактичного володіння, та міркуваннями, пов'язаними з іміджем держави.
13. Та обставина, що значний майновий масив, який визнається державною власністю, переданий державою юридичним особам на праві господарського відання або оперативного управління, що виключає звернення стягнення на нього за зобов'язаннями держави і значною мірою виключає звернення стягнення за зобов'язаннями юридичних осіб (суб'єктів права господарського відання або оперативного управління), є цілком припустимою відповідно як до внутрішнього законодавства, так і міжнародного права. При визначенні змісту та обсягу права держави та юридичних осіб, яким майно належить на праві господарського відання чи оперативного управління, на таке майно законодавець формально не обмежений. Він тільки повинен враховувати, що можливі контрагенти за цивільно-правовими договорами будуть відмовлятись від укладання контрактів з державою та зазначеними юридичними особами з огляду на обмеженість можливості звернення стягнення на їх майно.
14. Конструктивним в аспекті захисту прав народу на природні ресурси є визнання їх в Конституції (ст. 13), Цивільному кодексі (ст. 324), Господарському кодексі (ст. 148) об'єктом права власності Українського народу. Цивільне законодавство не передбачає участі Українського народу в цивільно-правових відносинах. З урахуванням цього немає загрози звернення стягнення на природні ресурси за зобов'язаннями суб'єктів цивільних правовідносин, в тому числі і держави. Правда, основний вид природних ресурсів — земля, значною мірою є об'єктом державної власності (ч. 1 ст. 84 Земельного кодексу [38]) та передається створеним державою юридичним особам у постійне користування (ст. 92 того ж Кодексу), що створює передумови для можливості звернення стягнення за зобов'язаннями держави на земельні ділянки, що є у державній власності (якщо суб'єкт права вимоги може бути суб'єктом права власності на землю), і потребує внесення доповнень до відповідних законів.
15. Визнання можливості відповідальності, держави за її зобов’язаннями та звернення стягнення на її майно ще не означає, що будь-який суд відповідно до національного законодавства, що визначає його повноваження, вправі розглянути справу та винести рішення стосовно України. Україна є незалежною і суверенною державою (ст. 1 Конституції України). Тому вона може бути відповідачем тільки в тому суді, юрисдикцію якого вона добровільно визнала односторонньо або шляхом укладення міжнародно-правового договору, відповідно до Закону «Про міжнародні договори України» [213]. У разі пред’явлення вимоги до держави, Україна лише в деяких випадках визнає юрисдикцію інших судів, крім судів України (Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод [7]; див. також п. 10, 11 коментаря до ст. 167 ЦК). Відповідно до ст. 39 Закону «Про зовнішньоекономічну діяльність» [48] спори щодо застосування положень цього Закону розглядаються в судах України. В інших випадках вимога до держави також може бути пред'явлена тільки в суді України (якщо інше не передбачено міжнародним договором України, згода на який надана Верховною Радою).
За умови, що є судове рішення про стягнення з України як основного чи субсидіарного боржника грошової суми, воно може виконуватись відповідними органами інших держав тільки за наявності міжнародного договору, в порядку надання допомоги відповідним державним органам України. За загальним же правилом виконання судових рішень, за якими боржником є держава, можливе лише з додержанням вимог ст. 390 - 398 ЦПК [44].
Стаття 175. Відповідальність за зобов'язаннями територіальних громад
1. Територіальні громади відповідають за своїми зобов'язаннями своїм майном, крім майна, на яке відповідно до закону не може бути звернено стягнення.
1. Стосовно територіальних громад існують ті ж проблеми щодо відповідальності, як і стосовно держави, але ж вони є ще більш складними. Це обумовлено тим, що нормативний масив, який регулює відповідальність територіальних громад, не міг створюватися до законодавчого визнання територіальних громад як суб'єктів цивільного права і права взагалі. Він почав створюватися після прийняття та введення в дію Закону «Про місцеве самоврядування в Україні» [112], яким була визнана, зокрема, цивільна правосуб'єктність територіальних громад.
Тому чинне законодавство недостатньо диференціює цивільні права та обов'язки територіальної громади, з одного боку, та цивільні права і обов'язки органів місцевого самоврядування (місцевих рад, їх виконавчих органів) з іншого боку.
2. «Своїм» майном стосовно територіальних громад, у принципі, є комунальне майно. Але територіальна громада не може «відповідати» тим майном, що передане юридичним особам на праві господарського відання або оперативного управління. Тому реально майном територіальної громади можна визнавати цінні папери, корпоративні права, кошти місцевих бюджетів та інше майно, що не передане юридичним особам на праві господарського відання або оперативного управління та залишилось в управлінні виконавчих органів місцевих рад.
Звернення стягнення на кошти місцевих бюджетів зазвичай є неможливим, оскільки ст. 23 Бюджетного кодексу [37] допускає будь-які платежі з бюджетів лише за наявності відповідного бюджетного призначення.
Стаття 176. Розмежування відповідальності за зобов'язаннями держави, Автономної Республіки Крим, територіальних громад та створених ними юридичних осіб
1. Держава, Автономна Республіка Крим, територіальні громади не відповідають за зобов'язаннями створених ними юридичних осіб, крім випадків, встановлених законом.
2. Юридичні особи, створені державою, Автономною Республікою Крим, територіальними громадами, не відповідають за зобов'язаннями відповідно держави, Автономної Республіки Крим, територіальних громад.
3. Держава не відповідає за зобов'язаннями Автономної Республіки Крим і територіальних громад.
4. Автономна Республіка Крим не відповідає за зобов'язаннями держави і територіальних громад.
5. Територіальна громада не відповідає за зобов'язаннями держави, Автономної Республіки Крим та інших територіальних громад.
1. У статті, що коментується, ідеться про цивільно-правову відповідальність у матеріально-правовому її розумінні, а не про те, чи можна застосовувати арешт до літаків, що належать державним підприємствам України та необачно здійснюють посадку в Канаді.
2. За загальним правилом, не допускається, щоб держава відповідала за зобов'язаннями створених нею юридичних осіб. Проте передбачається можливість установлення спеціальними законами протилежного.
3. Відповідно до ч. 7 ст. 77 ГК [42] казенне підприємство відповідає за своїми зобов'язаннями лише коштами, що перебувають в його розпорядженні. У разі недостатності зазначених коштів держава, в особі органу, до сфери управління якого входить казенне підприємство, несе повну субсидіарну відповідальність за зобов'язаннями казенного підприємства. Це формулювання встановлює підставу для пред'явлення вимоги до держави
4. Частина 7 ст. 77 ГК, що встановлює відповідальність власника (держави) за зобов'язаннями казенного підприємства, поширюється на некомерційні підприємства, створені територіальними громадами (не виключається створення таких підприємств і Автономною Республікою Крим). Це випливає із ч. 9 ст. 78 ГК. Відповідальними особами при цьому є Автономна Республіка Крим або територіальні громади.
5. У зв'язку з визнанням цивільної правосуб'єктності територіальних громад відповідні положення нормативно-правових актів, що були прийняті до введення в дію Закону «Про місцеве самоврядування в Україні» [112], повинні тлумачитись з урахуванням історичного фактора. Так, ст. 56 Конституції України [1] передбачає відшкодування органами місцевого самоврядування шкоди, завданої ними або їх посадовими і службовими особами. Це положення цілком можна розуміти так, що відповідальними у таких відносинах є територіальні громади.
6. Не виключається встановлення законами й інших правил, згідно з якими держава, Автономна Республіка Крим і територіальні громади будуть нести цивільно-правову відповідальність за зобов'язаннями створених ними юридичних осіб.
РОЗДІЛ III ОБ’ЄКТИ ЦИВІЛЬНИХ ПРАВ
ГЛАВА 12 ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ ПРО ОБ’ЄКТИ ЦИВІЛЬНИХ ПРАВ
Стаття 177. Види об'єктів цивільних прав
1. Об'єктами цивільних прав є речі, у тому числі гроші та цінні папери, інше майно, майнові права, результати робіт, послуги, результати інтелектуальної, творчої діяльності, інформація, а також інші матеріальні і нематеріальні блага.
1. Із статті, що коментується, з урахуванням ст. 190 ЦК, що визначає майно, випливає наступна класифікація об'єктів цивільних прав:
— майно:
— речі:
— речі, здатні безпосередньо задовольняти потреби особи;
— гроші;
— цінні папери;
— майнові права;
— інше майно;
— результати робіт;
— послуги;
— інші матеріальні блага;
— результати інтелектуальної творчої діяльності;
— інформація;
— інші нематеріальні блага, зокрема особисті немайнові блага.
2. Наведена класифікація може бути суттєвою для тлумачення правових норм, в яких відповідні поняття використовуються. Разом з тим треба звернути увагу на недостатню чіткість цієї класифікації. Зокрема, «інші матеріальні блага» не варто було виводити за межі поняття майна, особливо з урахуванням того, що до майна належать майнові права й інше майно.
3. У цілому перелік об'єктів цивільних прав, що наведений у ст. 177 ЦК, є кроком уперед у порівнянні з раніше чинним цивільним законодавством, у якому, зокрема, йшлося про перехід майна стосовно реорганізації юридичної особи, спадкування тощо (ст. 37, 524, 562 Цивільного кодексу 1963 р.). Це вимагало широкого тлумачення поняття майна.
Стаття 178. Оборотоздатність об'єктів цивільних прав
1. Об'єкти цивільних прав можуть вільно відчужуватися або переходити від однієї особи до іншої в порядку правонаступництва чи спадкування або іншим чином, якщо вони не вилучені з цивільного обороту, або не обмежені в обороті, або не є невід'ємними від фізичної чи юридичної особи.
2. Види об'єктів цивільних прав, перебування яких у цивільному обороті не допускається (об'єкти, вилучені з цивільного обороту), мають бути прямо встановлені у законі.
Види об'єктів цивільних прав, які можуть належати лише певним учасникам обороту або перебування яких у цивільному обороті допускається за спеціальним дозволом (об'єкти, обмежено оборотоздатні), встановлюються законом.
1. З одного боку, згідно зі ст. 178 ЦК здійснюється гранично широкий підхід до розуміння оборотоздатності, оскільки йдеться про оборотоздатність усіх об'єктів цивільних прав, що перелічені в ст. 177 ЦК. З іншого боку, поняття оборотоздатності визначається як можливість вільного відчужування або переходу об'єктів у порядку правонаступництва чи спадкування або іншим чином, що може поставити під сумнів належність до цього поняття передання майна однією особою іншій у тимчасове користування. Однак є підстави для висновку про те, що ґрунтується на законі передання об'єкта у тимчасове користування чи для тимчасового використання, є залученням його в цивільний оборот.
2. Передбачається можливість вилучення об'єктів із цивільного обороту і обмеження їх в обороті. Випадком повного виключення речей із цивільного обороту є пряма заборона зберігання і більш широко володіння речами, які створюють чи можуть створювати загрозу здоров'ю або життю людей, навколишньому природному середовищу, якщо виключається можливість утилізації таких речей. Так, органи ветеринарної медицини вправі давати обов'язкові розпорядження про забій тварин при встановленні заразних хвороб або підозрі на наявність особливо небезпечних захворювань тварини (п. 5 ч. 1 ст. 13 Закону «Про ветеринарну медицину» [225]).
Органи державної інспекції з карантину рослин мають право вилучати, знищувати або направляти на технічну переробку підкарантинні матеріали (частина друга ст. 34 Закону «Про карантин рослин» [219]). Рішення про знищення імпортних матеріалів приймається, якщо ефективні заходи з їх знешкодження і очищення не можуть бути прийняті, а можливість їх повернення постачальнику відсутня.
Обов'язок вилучення, утилізації та знищення майна покладається на власників сільськогосподарської сировини і харчових продуктів, які не можуть бути використані (частина третя ст. 18 Закону «Про пестициди і агрохімікати» [88]). Частина п'ята ст. 22 Закону «Про якість та безпеку харчових продуктів і продовольчої сировини» [216] також передбачає можливість вилучення з обігу харчових продуктів, продовольчої сировини і супутніх матеріалів, які не відповідають установленим вимогам, і покладає на власника обов'язок їх утилізації або знищення за його рахунок. Рішення про вилучення приймається органами виконавчої влади, що здійснюють державний контроль і нагляд за якістю і безпекою харчових продуктів, продовольчої сировини і супутніх матеріалів, — органами охорони здоров'я, захисту прав споживачів, стандартизації, метрології і сертифікації, ветеринарної медицини, карантину рослин (ст. 18 Закону «Про якість та безпеку харчових продуктів і продовольчої сировини»).
3. На території України допускається реалізація, тобто оптовий або роздрібний продаж, реалізація на підставі інших договорів тільки зареєстрованих лікарських засобів і тільки за умови наявності сертифіката, який видається виробником. Забороняється реалізація неякісних лікарських засобів, а також лікарських засобів, термін придатності яких минув (ст. 20, 21 Закону «Про лікарські засоби» [99]). Органам Державної інспекції з контролю якості лікарських засобів надано право забороняти зберігання, реалізацію і використання лікарських засобів, якість яких не відповідає встановленим вимогам. Неякісні лікарські засоби, включаючи ті, термін зберігання яких закінчився, підлягають утилізації та знищенню відповідно до правил, які затверджуються Міністерством охорони здоров'я (ст. 15, 23 Закону «Про лікарські засоби» [99]). Знищення майна у цих випадках припиняє право власності, але воно не може бути кваліфіковано як конфіскація, тому воно не вимагає судової процедури, хоча б і йшлося про знищення майна, належного громадянам на праві приватної власності.
5. Що стосується обмеження оборотоздатності об'єктів, то воно широко використовується правотворчою практикою шляхом установлення спеціальних правил, що стосуються окремих видів майна та окремих видів об'єктів.
Перш за все обмежується залучення в цивільний оборот тих природних ресурсів, які, в принципі, визнаються об'єктами цивільних прав. Земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони, є об'єктами права власності Українського народу (ст. 13 Конституції України; ст. 324 ЦК; ст. 148 ГК [42]). Але ж публічно-правова власність Українського народу не виключає здійснення правочинів щодо об'єктів, які належать до деяких із цих ресурсів. Лише атмосферне повітря та води відкритого моря не можуть бути залучені в цивільний оборот. Вони оголошені об'єктами права власності досить умовно, бо реально є публічне право держави на повітряний простір та на акваторію, а не на повітря та води відкритого моря.
6. Земельний кодекс [38] визнає право власності на землю громадян, іноземних громадян і осіб без громадянства, юридичних осіб, територіальних громад, держави, іноземних держав (ст. 81 — 85 ЗК). Передбачається здійснення цивільно-правових правочинів стосовно земельних ділянок (ст. 127 — 133 ЗК). Здійснення правочинів щодо земельних ділянок не може, однак, тягти за собою зміни цільового призначення земель. Така зміна допускається в порядку, що встановлюється Кабінетом Міністрів України (ст. 20 ЗК). Визначення в публічно-правовому порядку цільового призначення земель є одним із способів обмеження оборотоздатності земельних ділянок як об'єкта цивільних прав. Використовується і такий спосіб обмеження земельних ділянок у цивільному обороті як обмеження права на отримання земельних ділянок у власність для певних суб'єктів. Такі обмеження для іноземців і осіб без громадянства, для іноземних юридичних осіб установлені ч. 3 ст. 81 ЗК.
7. Інші природні ресурси більшою мірою, ніж земля, обмежуються в цивільному обороті. Так, лісові ресурси залучаються в господарський оборот у публічно-правових формах. На спеціальне використання лісових ресурсів видається лісорубний квиток (ордер) або лісовий квиток (ст. 51 Лісового кодексу [46]). Але ж лісові ресурси можуть реалізовуватись на конкурсних засадах з наступним укладенням договору оренди (ст. 89, 90 Лісового кодексу). Надра також залучаються в господарський оборот у публічно-правових формах (ст. 17 Кодексу законів про надра [33]). Разом з тим, з приводу пошуку, розвідки та видобування корисних копалин можуть укладатись договори про розподіл продукції, на підставі яких виникають цивільно-правові зобов'язання.
8. Постановою Верховної Ради «Про право власності на окремі види майна» [245] затверджений Перелік видів майна, які не можуть перебувати у власності громадян, громадських об'єднань, міжнародних організацій та юридичних осіб інших держав на території України. У цей Перелік включені:
1) зброя (боєприпаси, крім мисливської зброї та боєприпасів до неї, а також спортивної зброї та боєприпасів до неї, що придбаваються громадянами, об'єднаннями громадян та іншими визначеними законодавчими актами юридичними особами з дозволу органів внутрішніх справ), бойова і спеціальна військова техніка, ракетно-космічні комплекси;
2) вибухові речовини і засоби вибуху; всі види ракетного палива, а також спеціальні матеріали та обладнання для його виробництва; бойові отруйні речовини;
3) наркотичні, психотропні, сильнодіючі отруйні та лікарські засоби (за винятком одержаних громадянами за призначенням лікаря);
4) протиградові установки;
5) державні еталони фізичних величин;
6) спеціальні технічні засоби секретного одержання інформації;
7) електрошокові пристрої і спеціальні засоби, які застосовуються правоохоронними органами, крім газових пістолетів і револьверів та патронів до них.
Згідно з приміткою до Переліку ці види майна не можуть також перебувати у власності юридичних осіб недержавної форми власності.
9. Право громадян на придбання зброї у власність настає з досягненням:
— вісімнадцяти років — право на придбання холодної та пневматичної зброї;
— двадцяти одного року — право на придбання мисливської гладкоствольної зброї;
— двадцяти п’яти років — право на придбання нарізної мисливської зброї (п. 12.1 Інструкції про порядок виготовлення, придбання, зберігання, обліку, перевезення і використання вогнепальної, пневматичної і холодної зброї, а також боєприпасів до зброї та вибухових матеріалів [329]).
10. Цілісні майнові комплекси підприємств, установ, організацій та інші об'єкти, перелічені у частині другій ст. 8 Закону «Про приватизацію державного майна» [110], не можна вважати повністю вилученими з цивільного обороту, але вони не можуть передаватися з державної власності суб'єктам інших форм власності (приватизовуватися) в іншому порядку, ніж це визначено спеціальними законами.
ГЛАВА 13 РЕЧІ. МАЙНО
Стаття 179. Поняття речі
1. Річчю є предмет матеріального світу, щодо якого можуть виникати цивільні права та обов'язки.
1. Річ визначається в ст. 179 ЦК як предмет матеріального світу. Доцільно визнати, що речами в сфері цивільного права є як предмети, що сприймаються органами чуття (речі в повсякденному їх розумінні, складні матеріальні об'єкти, включаючи такий їх різновид як підприємство — єдиний майновий комплекс), так і різні види підвладної людині енергії, рідина, гази.
2. Більш чітке уявлення про річ дає ст. 177 ЦК, що наводить поряд з речами інші види об'єктів цивільних прав.
Стаття 180. Тварини
1. Тварини є особливим об'єктом цивільних прав. На них поширюється правовий режим речі, крім випадків, встановлених законом.
2. Правила поводження з тваринами встановлюються законом.
3. Тварини, занесені до Червоної книги України, можуть бути предметом цивільного обороту лише у випадках та порядку, встановлених законом.
1. Поняття тварин є дуже широким. До тварин належать організми, джерелом живлення яких є готові органічні речовини, що синтезуються зеленими рослинами.
З огляду на величезну кількість різновидів тварин загальні юридичні норми про їх правовий статус ніколи не приймались. Хоч тварини і можуть бути об’єктами права власності, і на них поширюється правовий режим речей, усе ж законом може бути встановлено особливості змісту тих правовідносин, об'єктом яких є тварини. Зокрема, передбачається встановлення законом правил поводження з тваринами.
2. Здійснення цивільних прав щодо тварин передбачає дотримання публічно- правових вимог, які встановлені ст. 299 КК [36] (відповідальність за знущання над тваринами та інші види жорстокого поводження з тваринами), ст. 89 КУАП [30] (відповідальність за жорстоке поводження з тваринами), ст. 88 і 881 КУАП (відповідальність за незаконне ввезення на територію України і вивезення з її території об'єктів тваринного світу, порушення порядку придбання або збуту об'єктів тваринного світу, правил утримання хижих тварин у неволі або напіввільних умовах).
3. Умови здійснення цивільних прав на тварин встановлюються Законом «Про тваринний світ» (стосується лише диких тварин) [183], а також іншими законами («Про мисливське господарство і полювання» [147]; «Про бджільництво» [149]; «Про Червону книгу України» [188], а також підзаконними актами (зокрема, Правилами тримання собак, котів і хижих тварин у населених пунктах Української РСР [315]).
Стаття 181. Нерухомі та рухомі речі
1. До нерухомих речей (нерухоме майно, нерухомість) належать земельні ділянки, а також об'єкти, розташовані на земельній ділянці, переміщення яких є неможливим без їх знецінення та зміни їх призначення.
Режим нерухомої речі може бути поширений законом на повітряні та морські судна, судна внутрішнього плавання, космічні об'єкти, а також інші речі, права на які підлягають державній реєстрації.
2. Рухомими речами є речі, які можна вільно переміщувати у просторі.
1. У ч. 1 ст. 181 ЦК наводиться логічно несуворе визначення нерухомих речей (нерухомого майна, нерухомості). В абзаці четвертому ст. 2 Закону «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень» [215] це визначення конкретизується зазначенням про те, що розташованими на земельній ділянці об'єктами нерухомого майна можуть бути будівлі, споруди тощо. В абзаці другому ст. 1 Закону «Про іпотеку» [197] наводиться те ж визначення нерухомого майна (нерухомості), що і в ч. 1 ст. 181 ЦК, яке доповнене зазначенням про те, що розташовані на земельній ділянці об'єкти нерухомого майна повинні бути невід'ємно пов'язані з нею (земельною ділянкою). Як окремий вид об'єктів нерухомого майна у Законі «Про відчуження земельних ділянок, інших об'єктів нерухомого майна, що на них розміщені, які перебувають у приватній власності, для суспільних потреб чи з мотивів суспільної необхідності» [204] називаються багаторічні насадження. Але це розуміння багаторічних насаджень як об'єктів нерухомого майна не виходить за межі названого Закону, бо право власності на земельну ділянку поширюється в її межах, зокрема на водні об’єкти, ліси і багаторічні насадження, які на ній знаходяться (ч. 2 ст. 79 ЗК [23]).
2. Ще однією спробою конкретизувати визначення нерухомих речей стало зазначення в п. 1.6 названого Тимчасового положення про те, що «не підлягають реєстрації тимчасові споруди» (зауважимо, що недбалість правотворчих органів інколи просто викликає роздратування: все-таки нормативно-правовий акт, присвячений «реєстрації прав власності», а тут ідеться про реєстрацію об'єктів). Термін «тимчасові споруди» використовувався уже в первинній редакції ст. 24 Закону «Про планування і забудову територій» [154], але він не розкривався в законодавстві, можливо, тому, що зазначена стаття відносила встановлення порядку надання дозволу на будівництво тимчасових споруд до компетенції органів місцевого самоврядування. Нова редакція цієї статті передбачає встановлення законодавством порядку розміщення тимчасових споруд [227]. Можливо, це законодавство і визнає тимчасові споруди такими, що не належать до категорії нерухомих речей. Але ж ні один із названих вище законів, що визначають поняття нерухомих речей (нерухомого майна, нерухомості), не дає підстави для того, щоб за критерієм тимчасовості виключити певні об'єкти із категорії нерухомих речей.
3. Конкретизація об'єктів нерухомого майна зазначається в Інструкції про порядок проведення технічної інвентаризації об'єктів нерухомого майна [345]. У п. 2 цієї Інструкції наводиться перелік об'єктів, що підлягають інвентаризації. Цей перелік дає більш конкретне уявлення про коло об'єктів нерухомого майна, але ж і він не допомагає пошуку відповіді, наприклад, на запитання про те, чи є нерухомою річчю торговельний павільйон, побудований на земельній ділянці, наданій в оренду на п'ять років для цілей розміщення цього павільйону, якщо опорою останнього є металеві стовпи, що заглиблені в землю і забетоновані. Тому кваліфікація будівель і споруд як таких, що належать чи не належать до об'єктів нерухомого майна, на цей час має здійснюватись за суто формальними критеріями: тими, що названі у ч. 1 ст. 181 ЦК, і тими, що випливають із дозволу на забудову, що видається відповідними органами місцевого самоврядування або місцевими державними адміністраціями, чи договору оренди земельної ділянки. У такому договорі чи дозволі на забудову можна прямо вказати на те, що відповідний об'єкт не може бути збудований як об'єкт нерухомого майна. З іншого боку, відповідні суб'єкти владних повноважень, у тому числі й суди, не повинні перешкоджати законним вимогам осіб оформити прийняття в експлуатацію та видати свідоцтво про право власності на об'єкт, що відповідає ознакам нерухомого майна, які наводяться в ч. 1 ст. 181 ЦК, та зареєструвати право власності.
4. Визначення нерухомого майна, що наводиться в законах, які вище згадувались, охоплює собою дороги, тротуари, наземні й підземні комунікації (якщо тільки підземні комунікації не є прокладеними під землею кабелями без влаштування бетонних (кам'яних тощо) каналів. Стосовно таких об'єктів слід ураховувати, що їх технічна інвентаризація на цей час Інструкцією про порядок проведення технічної інвентаризації нерухомого майна не передбачена і фактично не здійснюється. Ця усталена практика не може бути змінена до прийняття відповідних нормативних актів. Але це не може бути підставою для заперечення права власності відповідних осіб на об'єкти, про які йдеться.
5. Зустрічається вказівка в законодавстві на багаторічні насадження як різновид нерухомого майна (п. 59 Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України [359]). Однак слід ураховувати, що відповідно до частини другої ст. 79 Земельного кодексу право власності на земельну ділянку поширюється і на рослини (у тому числі багаторічні), що знаходяться на ній.
6. В абзаці другому ч. 1 ст. 181 ГК [42] не формулюється норма прямої дії. Абзац другий ч. 1 ст. 1 Закону «Про іпотеку» поширює визначений цим Законом правовий режим нерухомого майна на повітряні та морські судна, судна внутрішнього (водного) плавання, космічні об'єкти в правовідносинах, щодо яких названий Закон є чинним. Слід ураховувати, що названий Закон не враховує особливості таких об'єктів, що практично виключає застосування до них Закону «Про іпотеку».
Стаття 182. Державна реєстрація прав на нерухомість
1. Право власності та інші речові права на нерухомі речі, обмеження цих прав, їх виникнення, перехід і припинення підлягають державній реєстрації.
2. Державна реєстрація прав на нерухомість і правочинів щодо нерухомості є публічною, здійснюється відповідним органом, який зобов'язаний надавати інформацію про реєстрацію та зареєстровані права в порядку, встановленому законом.
3. Відмова у державній реєстрації права на нерухомість або правочинів щодо нерухомості, ухилення від реєстрації, відмова від надання інформації про реєстрацію можуть бути оскаржені до суду.
4. Порядок проведення державної реєстрації прав на нерухомість та підстави відмови в ній встановлюються законом.
1. Чинні законодавчі акти нечітко визначають об’єкти державної реєстрації. Відповідно до ч. 1 ст. 182 ЦК державній реєстрації підлягають не тільки право власності, інші речові права на нерухомі речі, обмеження цих прав, а й виникнення, перехід і припинення зазначених прав та обмежень. Це відповідає змісту дій, що здійснюються під час реєстрації: на кожний об'єкт реєстрації відкривається окремий розділ, який містить дані про правочини щодо нерухомого майна, а отже, — про виникнення, перехід та припинення прав на нерухоме майно та їх обмежень (ст. 12, 13 Закону «Про державну реєстрацію прав на нерухоме майно та їх обмежень» [215]). Що стосується зазначення в ч. 1 ст. 1 названого Закону про те, що цим Законом регулюються відносини, пов'язані з державною реєстрацією правочинів щодо нерухомості, то це не знайшло відображення у згаданому Законі. Тому державна реєстрація правочинів здійснюється (за відсутності закону, який регулював би відповідні відносини, як того вимагає ч. 2 ст. 210 ЦК) відповідно до Тимчасового порядку державної реєстрації правочинів [308]. Слід також звернути увагу на те, що в іншому випадку законодавець не розрізняє державну реєстрацію прав на нерухоме майно і реєстрацію майна. Зокрема, в ч. 2 ст. 1299 ЦК ідеться про державну реєстрацію нерухомого майна, хоч за логікою речей треба було говорити про державну реєстрацію права власності на нерухоме майно.
2. Набрання чинності Законом «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень» не спричинило втрати чинності Тимчасовим положенням про порядок державної реєстрації прав власності на нерухоме майно [352]. Це Тимчасове положення не діє лише в частині, в якій воно суперечить названому Закону. Зокрема, Тимчасове положення зберігає чинність у частині визначення Переліку правовстановлюючих документів, на підставі яких проводиться реєстрація права власності на об'єкти нерухомого майна (додаток 1 до Тимчасового положення). Тимчасове положення разом з іншими актами законодавства забезпечує правове врегулювання відносин щодо виникнення права власності на новозбудовані об'єкти на всіх етапах розвитку цих відносин: 1) оформлення акта готовності об'єкта до експлуатації (ст. ЗО Закону «Про планування і забудову територій» [154]); 2) видача інспекцією державного архітектурно-будівельного нагляду свідоцтва про відповідність збудованого об'єкта проектній документації, вимогам державних стандартів, будівельних норм і правил (ст. ЗО зазначеного Закону); 3) видача місцевим органом виконавчої влади, органом місцевого самоврядування свідоцтва про право власності на новозбудований об'єкт (п.п. «а» п. 6 Тимчасового положення про порядок державної реєстрації прав власності на нерухоме майно); 4) реєстрація права власності відповідно до Закону «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень», яка є юридичним фактом, що тягне за собою виникнення права власності на новостворений об'єкт нерухомого майна.
3. У Прикінцевих положеннях Закону «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень» Кабінету Міністрів дається вказівка забезпечити створення єдиної системи органів державної реєстрації прав, а також формування Державного реєстру прав у складі державного земельного кадастру та на основі інформації комунальних підприємств бюро технічної інвентаризації. Законодавець завбачливо не встановив термін виконання цієї вказівки. Тож єдина система органів реєстрації прав відсутня: державну реєстрацію речових прав на земельні ділянки та їх обмеження і на сьогодні здійснює Державне підприємство «Центр державного земельного кадастру» та його структурні підрозділи, а реєстрацію речових прав на будівлі та споруду здійснюють комунальні підприємства «Бюро технічної інвентаризації та державної реєстрації об'єктів нерухомого майна».
4. Стаття 28 Закону «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень» визначає підстави надання, зміст інформації, що надається, та суб'єктів, яким надається інформація про державну реєстрацію прав на нерухоме майно та встановлених щодо цих прав обмежень.
Стаття 183. Речі подільні та неподільні
1. Подільною є річ, яку можна поділити без втрати її цільового призначення.
2. Неподільною є річ, яку не можна поділити без втрати її цільового призначення.
1. Подільну річ можна поділити на частини, кожна з яких може бути використана для тих же цілей, для яких річ призначалась до її поділу. Наприклад, житловий будинок може бути поділений на дві частини або більше. При цьому повинна бути збережена можливість використання кожної із частини будинку як житло. Гараж, що призначений для зберігання одного автомобіля, не може бути поділений, бо в результаті поділу ні одна з його частин не може бути використана за призначенням.
2. Неподільна річ у разі її поділу втрачає своє цільове призначення. Так, автомобіль можна поділити шляхом виокремлення агрегатів. Але при цьому автомобіль не можна більше використовувати за своїм призначенням. Тому фактично подільний автомобіль юридично відповідно до ч. 2 ст. 183 ЦК є неподільною річчю.
Стаття 184. Речі, визначені індивідуальними або родовими ознаками
1. Річ є визначеною індивідуальними ознаками, якщо вона наділена тільки їй властивими ознаками, що вирізняють її з-поміж інших однорідних речей, індивідуалізуючи її.
Речі, визначені індивідуальними ознаками, є незамінними.
2. Річ є визначеною родовими ознаками, якщо вона має ознаки, властиві усім речам того ж роду, та вимірюється числом, вагою, мірою.
Річ, що має лише родові ознаки, є замінною.
1. Поділ речей на визначені індивідуальними або родовими ознаками має суттєве юридичне значення. Щодо речей одного та другого із названих видів можуть укладатись різні договори (щодо речей, визначених родовими ознаками, можуть укладатись договори позики, а щодо речей, визначених індивідуально, — договори найму). Неоднаковими є наслідки невиконання зобов'язання щодо передання речей одного та другого видів. Вимога про витребування речі із чужого незаконного володіння може бути пред'явлена тільки в тому випадку, якщо річ є індивідуально визначеною.
2. Незамінність речі, визначеної індивідуальними ознаками, не може тлумачитись як незамінність фактична. Фактична незамінність — це унікальність. Унікальними є досить обмежене коло речей. Юридична незамінність не виключає можливості заміни речі як об'єкта відповідних правовідносин, але вимагає згоди всіх учасників цих правовідносин. Так, ч. 1 ст. 664 ЦК визначає, що готовим для передання покупцеві товаром є такий, який відповідним чином ідентифікований для цілей виконання договору, зокрема шляхом маркування. Фактично цей товар можна замінити, але тільки за наявності згоди покупця. Покупець може не дати такої згоди і стверджувати, що товар не був наданий у розпорядження покупця, якщо цей товар виявився відсутнім, коли покупець у межах встановленого договором строку виявив бажання розпорядитися цим товаром. Таке твердження покупця відповідає закону.
3. У наведеному випадку в термін «ідентифікація» (ідентифікований) вкладається такий же зміст, як і в термін «індивідуалізація». У такому ж розумінні термін «ідентифікація» міститься в ст. 21 КТМ [34] стосовно морського торговельного судна. Разом з тим, термін «ідентифікація» використовується в розумінні віднесення конкретної речі чи явища до певного роду речей чи явищ. Такий зміст вкладається в цей термін, коли йдеться про ідентифікацію предмета обтяження (ст. 7 Закону «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень» [207]), об'єктів підвищеної небезпеки (ст. 1 Закону «Про об'єкти підвищеної небезпеки» [166]), реклами (ст. 9 Закону «Про рекламу» [204]), харчових продуктів і продовольчої сировини (ст. 1 Закону «Про якість та безпеку харчових продуктів і продовольчої сировини» [216]).
Стаття 185. Речі споживні та неспоживні
1. Споживною є річ, яка внаслідок одноразового її використання знищується або припиняє існувати у первісному вигляді.
2. Неспоживною є річ, призначена для неодноразового використання, яка зберігає при цьому свій первісний вигляд протягом тривалого часу.
1. Для захисту цивільних прав може мати значення, є предмет, якого стосуються ці права, споживним чи неспоживним. Споживна річ унаслідок її одноразового використання знищується або припиняє існування у первісному вигляді. Якщо споживна річ використана, вона не може бути витребувана. На захист права в такому випадку можуть бути пред'явлені вимоги про відшкодування збитків або про передання речі того ж роду та якості. На захист прав, що стосуються неспоживних речей, можуть пред'являтись вимоги про їх витребування або полагодження.
Стаття 186. Головна річ і приналежність
1. Річ, призначена для обслуговування іншої (головної) речі і пов'язана з нею спільним призначенням, є її приналежністю.
2. Приналежність слідує за головною річчю, якщо інше не встановлено договором або законом.
1. При кваліфікації речей як головної речі чи приналежності треба враховувати звичайні умови цивільного обороту. Це — яскравий приклад використання звичаїв ділового обороту як нормативного регулятора, що передбачено ст. 7 ЦК. Смичок є приналежністю речі (скрипки) тому, що звичайно він продається разом із скрипкою. Автомобілі ж без гаражів звичайно продаються. Тому гараж не є приналежністю автомобіля. Викладене не виключає укладення договору про продаж скрипки без смичка, а автомобіля з гаражем для його зберігання. Приналежністю квартири є газова чи електрична плита, оскільки звичайно квартири продаються з такою приналежністю.
А пральна машина не є приналежністю квартири, бо звичайно квартира продається без пральної машини.
Допоміжні будівлі, що збудовані у встановленому порядку на земельній ділянці, що має цільовим призначенням розміщення та обслуговування житлового будинку, є приналежністю житлового будинку. Тому продаж частини житлового будинку тягне за собою перехід до покупця права власності на частку допоміжних будівель. Верховний Суд прямо називав господарські будівлі, що знаходяться на земельній ділянці, виділеній для будівництва житлового будинку, приналежністю останнього [387, с. 49].
Стаття 187. Складові частини речі
1. Складовою частиною речі є все те, що не може бути відокремлене від речі без її пошкодження або істотного знецінення.
2. При переході права на річ її складові частини не підлягають відокремленню.
1. Складові частини речі визначаються неможливістю їх відокремлення без пошкодження речі або істотного її знецінення. Двері та вікна відокремити від будинку можливо, але ж це істотно знецінює будинок. Тому, якщо інше не передбачено договором, при відчуженні будинку двері від будинку не відокремлюються, а в договорі купівлі-продажу звичайно не зазначається про те, що будинок продається з дверима та вікнами.
Стаття 188. Складні речі
1. Якщо кілька речей утворюють єдине ціле, що дає змогу використовувати його за призначенням, вони вважаються однією річчю (складна річ).
2. Правочин, вчинений щодо складної речі, поширюється на всі її складові частини, якщо інше не встановлено договором.
1. Типовий приклад складної речі — це комплект меблів. Кожна із речей, що входить до складної речі, може використовуватись за призначенням. Але тільки в єдності кілька речей утворюють єдину річ, що повністю відповідає своєму призначенню.
Стаття 189. Продукція, плоди та доходи
1. Продукцією, плодами та доходами є все те, що виробляється, добувається, одержується з речі або приноситься річчю.
2. Продукція, плоди та доходи належать власникові речі, якщо інше не встановлено договором або законом.
1. Поняття продукції, плодів та доходів відображають усі вигоди, які можуть бути отримані від речей. Оскільки, за загальним правилом, вони належать власникові речі, він має право вимагати у відповідних випадках передання йому продукції, плодів і доходів, якщо їх отримала інша особа.
Стаття 190. Майно
1. Майном як особливим об'єктом вважаються окрема річ, сукупність речей, а також майнові права та обов'язки.
2. Майнові права є неспоживною річчю. Майнові права визнаються речовими правами.
(Із змін, від 15.12.200S)
1. Раніше чинний Цивільний кодекс побічно визнавав широке розуміння майна. Але визначення майна не тільки як окремої речі, сукупності речей, а й як майнових прав та обов'язків у ст. 190 ЦК наводиться вперше. Європейський Суд з прав людини ще ширше тлумачить право на майно, визнаючи таким, зокрема, право на здійснення діяльності, що дає прибуток.
2. Майно є видом об'єктів цивільних прав поряд з іншими такими об'єктами, що називаються у ст. 177 ЦК.
3. Законом від 15 грудня 2005 р. ст. 190 ЦК була доповнена частиною, яка за змістом є вкрай недосконалою. Визнання майнових прав річчю спростовує не тільки загальновизнані уявлення про речі як предмети (лише у переносному значенні як метафора слово «річ» вживається щодо явищ, які не є предметами матеріального світу), а й положення ст. 177, 179 ЦК. Що стосується неспоживного характеру майнових прав, то визнання їх такими є некоректним тому, що визначення речей як споживних чи неспоживних у ст. 185 ЦК орієнтоване на речі, предмети матеріального світу. Речі, предмети матеріального світу можна знищити, вони можуть припиняти своє існування у первісному вигляді. Знищувати права, припиняти існування прав у первісному їх вигляді так учителі української мови майбутніх законодавців у школі не навчали. З іншого боку, майнові права у результаті одноразового їх використання припинятись можуть.
4. Визнання майнових прав речовими також є неприйнятним, оскільки речовими є лише права, про які йдеться у книзі третій Цивільного кодексу «Право власності та інші речові права». Про майнові права як речові у цій книзі не йдеться. Разом з тим, слід ураховувати, що майнові права як об'єкти цивільних прав завжди є відносними (а не абсолютними* зокрема, вони не є речовими), але щодо них можуть виникати абсолютні права. Тому Закон «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень» [207] визнає «відступлення права вимоги» обтяженням, передбачає реєстрацію обтяжень та порядок визначення пріоритету обтяжень. Це свідчить про те, що майнові права, зокрема, при їх відступленні є об'єктами абсолютних прав, посягання на які не виключається. Поняття речових і абсолютних прав співвідносяться як вид і рід. Абсолютні права як родове поняття поділяються на такі види: 1) речові; 2) абсолютні немайнові права; 3) абсолютні права інтелектуальної власності; 4) абсолютні права щодо майнових прав.
Стаття 191. Підприємство як єдиний майновий комплекс
1. Підприємство є єдиним майновим комплексом, що використовується для здійснення підприємницької діяльності.
2. До складу підприємства як єдиного майнового комплексу входять усі види майна, призначені для його діяльності, включаючи земельні ділянки, будівлі, споруди, устаткування, інвентар, сировину, продукцію, права вимоги, борги, а також право на торговельну марку або інше позначення та інші права, якщо інше не встановлено договором або законом.
3. Підприємство як єдиний майновий комплекс є нерухомістю.
4. Підприємство або його частина можуть бути об'єктом купівлі-продажу, застави, оренди та інших правочинів.
1. Підприємство в статті, що коментується, розуміється як об'єкт цивільного права. У Цивільному кодексі термін «підприємство» використовується і в значенні юридичної особи. Так, коли в ст. 167 і 169 ЦК ідеться про право держави або територіальної громади створювати підприємства, то мається на увазі створення їх як юридичних осіб, тобто суб'єктів цивільного права. Підприємство відповідно до ст. 191 ЦК є таким єдиним майновим комплексом, до складу якого входять не тільки різні види речей, а й майнові права та обов'язки (право вимоги, борги), суб'єктом яких є юридична особа. Але ж установлюється можливість укладення цивільно-правових договорів не тільки щодо підприємства як єдиного майнового комплексу, а і щодо його частини. Це передбачає складання розподільчого балансу.
2. Частина 3 ст. 66 ГК [42] використовує термін «цілісний майновий комплекс підприємства», визнає його нерухомістю і допускає здійснення купівлі-продажу та інших угод щодо таких об'єктів на умовах і в порядку, визначених цим Кодексом та законами. Звичайно, при цьому можуть застосовуватись і положення Цивільного кодексу щодо купівлі-продажу, оскільки Господарський кодекс передбачає опосередкування господарськими договорами купівлі-продажу (ч. 4 ст. 263 ГК), але норм щодо купівлі-продажу не формулює.
3. Визнання підприємства нерухомістю у ч. З ст. 191 ЦК не цілком погоджується з іншими законами. Закон «Про іпотеку» [197] не визнає підприємство як єдиний майновий комплекс предметом іпотеки, а положення цього Закону не дають змогу укладати іпотечні договори, предметом яких були б підприємства. Частина 2 ст. 1 Закону «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень» [215] виключає поширення дії цього Закону «на державну реєстрацію підприємств як суб'єктів господарювання». Це — правильно. Але ж названий Закон регулює відносини щодо реєстрації речових прав на певні об'єкти. Тож треба було дати відповідь не на запитання про можливість (чи неможливість) поширення дії названого Закону на реєстрацію підприємств як суб'єктів, а на запитання про можливість (чи неможливість) поширення дії цього Закону на реєстрацію прав на підприємства як на об'єкти речових прав. Але із змісту названого Закону випливає, що права на підприємства як єдині майнові комплекси відповідно до цього Закону не реєструються.
Стаття 192. Гроші (грошові кошти)
1. Законним платіжним засобом, обов'язковим до приймання за номінальною вартістю на всій території України, є грошова одиниця України — гривня.
2. Іноземна валюта може використовуватися в Україні у випадках і в порядку, встановлених законом.
1. Гривня визнається грошовою одиницею України (ст. 99 Конституції України). З урахуванням цього ст. 192 ЦК установлює, що гривня є законним платіжним засобом, обов'язковим до приймання за номінальною вартістю на всій території України. Проте твердження, що гривня взагалі не обмежується в обороті на території України, було б не зовсім правильним. Розрахунки між резидентами та нерезидентами в межах торговельного обороту повинні здійснюватись в іноземній валюті і тільки через уповноважені банки (ст. 7 Декрету Кабінету Міністрів «Про систему валютного регулювання і валютного контролю» [231]).
2. Із заголовку ст. 192 ЦК випливає, що грошові кошти — це тільки один із видів коштів. Такому розумінню грошових коштів відповідає вживання в актах законодавства терміна «основні та оборотні кошти». Проте у ч. 1.13 ст. 1 Закону «Про порядок погашення зобов'язань платників податків перед бюджетами і державними цільовими фондами» [164] поняття коштів визначається як гривня або іноземна валюта.
Стаття 193. Валютні цінності
1. Види майна, що вважаються валютними цінностями, та порядок вчинення право- чинів з ними встановлюються законом.
1. Види майна, що належать до валютних цінностей, визначаються ст. 1 Декрету Кабінету Міністрів «Про систему валютного регулювання і валютного контролю». Це — валюта України та іноземна валюта, платіжні документи, цінні папери та інші фінансові та банківські документи, виражені у валюті України або іноземній валюті, а також банківські метали. Банківські метали визначаються як золото, срібло, платина, метали платинової групи, доведені (афіновані) до найвищих проб відповідно до світових стандартів, у зливках і порошках, що мають сертифікат якості, а також монетах, вироблених із дорогоцінних металів (ст. 1 Декрету Кабінету Міністрів «Про систему валютного регулювання і валютного контролю» [231]; п. 13 ст. 1 Закону «Про державне регулювання видобутку, виробництва і використання дорогоцінних металів і дорогоцінного каміння та контроль за операціями з ними» [120]). Ці ж закони встановлюють особливості вчинення правочинів з валютними цінностями.
ГЛАВА 14 ЦІННІ ПАПЕРИ
Стаття 194. Поняття цінного паперу
1. Цінним папером є документ встановленої форми з відповідними реквізитами, що посвідчує грошове або інше майнове право і визначає взаємовідносини між особою, яка його розмістила (видала), і власником та передбачає виконання зобов'язань згідно з умовами його розміщення, а також можливість переданні прав, що випливають з цього документа, іншим особам.
2. До особи, яка набула право власності на цінний папір, переходять у сукупності усі права, які ним посвідчуються.
(Із змін, від 23.02.2006)
1. У ч. 1 ст. 194 ЦК наводиться визначення цінного папера. Визначення цінних паперів, що наводиться в ч. 1 ст. 3 Закону «Про цінні папери та фондовий ринок» [221], за юридичним змістом є тотожним і відрізняється від визначення цінного папера в ч. 1 ст. 194 ЦК тільки редакцією. Однак опрацьовані ці обидва визначення понять вкрай невдало. Досить звернути увагу на те, що в ньому йдеться про право (незрозуміло, хто має його виконувати) і взаємовідносини (тут уже на їх учасників зазначається). Та й визначення цінного папера через більш широке (родове) поняття документа не є бездоганним, хоч воно стало для законодавства звичним (див. ст. 163 ГК; ст. 6 Закону «Про цінні папери та фондовий ринок»). Легко помітити, наприклад, що «бездокументарна форма» цінного папера (документа) є нонсенсом. Правда, документ матеріалізується лише в письмовій формі, але може фіксуватись не лише на папері, а й на магнітних чи інших носіях, кіно-, відео- та фотострічці [Юридична енциклопедія, т. 2, с. 276].
2. Цінні папери є об'єктами цивільних прав. Ці права захищаються нарівні з іншими цивільними правами. Одночасно цінні папери посвідчують грошове або інше майнове право. Це дає можливість передавати цивільне право шляхом передання цінного папера. Таким чином, з'являється можливість більш широкого залучення цивільних прав до цивільного обороту. Суб'єктивному праву власника цінного папера кореспондує зобов'язання особи, яка здійснила емісію цінного папера (видала його). Зміст цього зобов'язання визначається умовами випуску цінних паперів або вказується безпосередньо на цінному папері.
Стаття 195. Групи та види цінних паперів
1. В Україні в цивільному обороті можуть бути такі групи цінних паперів:
1) пайові цінні папери, які засвідчують участь у статутному капіталі, надають їх власникам право на участь в управлінні емітентом і одержання частини прибутку, зокрема у вигляді дивідендів, та частини майна при ліквідації емітента;
2) боргові цінні папери, які засвідчують відносини позики і передбачають зобов'язання емітента сплатити у визначений строк кошти відповідно до зобов'язання;
3) похідні цінні папери, механізм розміщення та обігу яких пов'язаний з правом на придбання чи продаж протягом строку, встановленого договором, цінних паперів, інших фінансових та (або) товарних ресурсів;
4) товаророзпорядчі цінні папери, які надають їхньому держателю право розпоряджатися майном, вказаним у цих документах.
Законом можуть визначатися також інші групи цінних паперів.
2. Види цінних паперів та порядок їх обігу встановлюються законом.
3. Цінні папери можуть існувати в документарній та бездокументарній формі відповідно до закону.
(Із змін, від 23.02.2006)
1. Цінні папери є родовим поняттям, що охоплює собою широке коло видів цінних паперів, що можуть виокремлюватись за різними критеріями. Виявлення цих критеріїв буває непростим. Тоді виявлені за незнайденим критерієм види позначають як групи. У такий спосіб з'явились групи цінних паперів (ч. 1 ст. 195 ЦК; ч. 5 ст. 3 Закону «Про цінні папери та фондовий ринок»). Крім названих у ч. 1 ст. 195 ЦК груп цінних паперів, у ч. 5 ст. З Закону «Про цінні папери та фондовий ринок» виокремлюються іпотечні цінні папери (іпотечні облігації, іпотечні сертифікати, заставні, сертифікати фондів операцій з нерухомістю) і приватизаційні цінні папери.
2. Акція визначається в ч. 1 ст. 6 Закону «Про цінні папери та фондовий ринок» «як іменний цінний папір, який посвідчує майнові права його власника (акціонера), що стосуються акціонерного товариства, включаючи право на отримання частини прибутку акціонерного товариства у вигляді дивідендів та право на отримання частини майна акціонерного товариства у разі його ліквідації, право на управління акціонерним товариством, а також немайнові права, передбачені Цивільним кодексом України та законом».
3. Інвестиційний сертифікат визначається в ч. 1 ст. 12 Закону «Про цінні папери та фондовий ринок» як «цінний папір, який розміщується інвестиційним фондом, інвестиційною компанією, компанією з управління активами пайового інвестиційного фонду та посвідчує право власності інвестора на частку в інвестиційному фонді, взаємному фонді інвестиційної компанії та пайовому інвестиційному фонду».
4. До боргових цінних паперів належать облігації підприємств, облігації України, облігації місцевих позик, казначейські зобов'язання України, ощадні (депозитні) сертифікати (ст. З Закону «Про цінні папери та фондовий ринок»). До цієї ж категорії цінних паперів належать і векселі. Правовий статус векселів та порядок їх обігу визначається ст. 14 Закону «Про цінні папери і фондовий ринок», Законом «Про обіг векселів в Україні» [158], Уніфікованим законом про переказні векселі та прості векселі [5].
5. Похідними цінними паперами є опціонні сертифікати. Опціонний сертифікат визначається як стандартний документ, що засвідчує право його власника на придбання в емітента опціонного сертифіката (опціонний сертифікат на придбання) або на продаж емітентові опціонного сертифіката (опціонний сертифікат на продаж) базового активу в строк та на умовах, визначених у проспекті емісії цих опціонних сертифікатів (п. 1 Порядку реєстрації випуску опціонних сертифікатів та проспекту їх емісії [372]). Базовим активом опціонних сертифікатів можуть бути не тільки цінні папери та інші фінансові ресурси, а й товарні ресурси. Базовим активом опціонних сертифікатів можуть бути навіть об'єкти будівництва, що прийняті або не прийняті в експлуатацію. В останньому випадку проспект емісії опціонних сертифікатів повинен містити відомості про власника земельної ділянки або землекористувача, замовника, забудовника та підрядника, а також про договори, ліцензії, державні акти, дозволи тощо. Незалежно від того, що є базовим активом опціонних сертифікатів, їх розміщення та обіг здійснюється на фондових біржах.
Випуск опціонних сертифікатів підлягає реєстрації Державною комісією з цінних паперів та фондового ринку. Ця Комісія здійснює також контроль за випуском, розміщенням та обігом опціонних сертифікатів. Зокрема, емітент зобов'язується надати звіт про розміщення опціонних сертифікатів. Емітент звітує перед Державною комісією з цінних паперів та фондового ринку також про виконання зобов'язань за опціонними сертифікатами.
6. Товаророзпорядчими цінними паперами є просте складське свідоцтво, подвійне складське свідоцтво (ст. 361 — 365 ЦК; ст. 37 — 46 Закону «Про зерно та ринок зерна в Україні» [189]), а також коносамент (ст. 137 — 140 Кодексу торговельного мореплавства [34]).
Стаття 196. Вимоги до цінного паперу
1. Обов'язкові реквізити цінних паперів, вимоги щодо форми цінного паперу та інші необхідні вимоги встановлюються законом.
2. Документ, який не містить обов'язкових реквізитів цінних паперів і не відповідає формі, встановленій для цінних паперів, не є цінним папером.
1. Установлені жорсткі вимоги щодо дотримання форми цінних паперів та наявності на них обов'язкових реквізитів. У разі відсутності обов'язкових реквізитів або невідповідності форми вимогам закону документ не визнається цінним папером. Таке ж правило щодо векселів формулюється в ст. 2 Уніфікованого закону про переказні векселі та про прості векселі [5]. Проте слід ураховувати, що пізніше прийняті закони «Про цінні папери та фондовий ринок» [221] і «Про акціонерні товариства» [228] передбачили широкі можливості випуску цінних паперів у бездокументарній формі. Зокрема, акції можуть випускатися в бездокументарній формі (ч. 2 ст. 20 Закону «Про акціонерні товариства»). У ч. 5 ст. 6 Закону «Про цінні папери та фондовий ринок» визначаються реквізити сертифіката акцій, який є документарною формою існування акцій. Закон «Про акціонерні товариства» і Закон «Про цінні папери та фондовий ринок» не формулюють будь-яких правил щодо видачі акціонерам сертифікатів.
2. Стосовно казначейських зобов'язань ч. 4 ст. 11 Закону «Про цінні папери та фондовий ринок» встановлює, що вони «можуть бути іменними або на пред'явника. Казначейські зобов'язання України розміщуються у документарній або бездокументарній формі. У разі розміщення казначейських зобов'язань України у документарній формі видається сертифікат. У сертифікаті казначейського зобов'язання України зазначаються вид цінного папера, найменування і місцезнаходження емітента, сума платежу, дата виплати грошового доходу, дата погашення, зазначення місця, в якому повинно бути здійснено погашення, дата і місце видачі казначейського зобов'язання України, серія та номер сертифіката казначейського зобов'язання України, підпис керівника емітента або іншої уповноваженої особи, засвідчений печаткою емітента. У сертифікаті іменного казначейського зобов'язання України також зазначається ім'я власника. Особливості погашення та реалізації прав за казначейськими зобов'язаннями України визначаються умовами їх розміщення». Стаття 11 Закону «Про цінні папери та фондовий ринок» передбачає випуск казначейських зобов'язань України як у документарній, так і бездокументарній формах, а видачу сертифікатів передбачає тільки при документарній формі. Якщо це врахувати, то виключно бездокументарна форма акцій взагалі не погоджується з видачею їх власникам сертифікатів акцій.
3. Окремі цінні папери випускаються тільки в документарній формі. Так, відповідно до ч. 2 ст. 14 Закону «Про цінні папери та фондовий ринок» векселі існують виключно в документарній формі. Відповідно до ст. 21 Закону «Про іпотеку» [197] заставна складається в письмовій формі на бланку стандартної форми. Тільки в документарній формі може існувати коносамент (ст. 137, 138 КТМ). Названі законодавчі акти встановлюють обов'язкові реквізити заставної, коносамента. Обов'язкові реквізити векселя встановлюються ст. 1 Уніфікованого закону про переказні векселі та прості векселі [5].
Стаття 197. Передання прав за цінним папером
1. Права, посвідчені цінним папером, можуть належати:
1) пред'явникові цінного паперу (цінний папір на пред'явника);
2) особі, названій у цінному папері (іменний цінний папір);
3) особі, названій у цінному папері, яка може сама здійснити ці права або призначити своїм розпорядженням (наказом) іншу уповноважену особу (ордерний цінний папір).
2. Законом може бути виключена можливість розміщення цінних паперів визначеного виду як іменних, або як ордерних, або як паперів на пред'явника.
3. Для передання іншій особі прав, посвідчених цінним папером на пред'явника, достатньо вручення цінного паперу цій особі.
4. Права, посвідчені іменним цінним папером, передаються у порядку, встановленому для відступлення права вимоги (цесії). Особа, яка передає право за цінним папером (індосант), відповідає лише за недійсність відповідної вимоги і не відповідає за її невиконання.
5. Права за ордерним цінним папером передаються шляхом вчинення на цьому папері передавального напису (індосаменту). Індосант відповідає за існування та здійснення цього права.
За передавальним написом (індосаментом), вчиненим на цінному папері, до особи, якій або у розпорядження якої передаються права за цінним папером (індосата), переходять усі права, посвідчені цінним папером. Індосамент може бути бланковим (без зазначення особи, якій має бути здійснене виконання) або ордерним (із зазначенням особи, якій або за наказом якої має бути здійснене виконання). Індосамент може бути обмежений тільки дорученням здійснювати права, посвідчені цінним папером, без передання цих прав індосату. У цьому разі індосат виступає як представник.
(Із змін. від 23.02.2006)
1. Пізніше (після прийняття Цивільного кодексу) прийнятий Закон «Про цінні папери та фондовий ринок» (ст. 3) підтверджує можливість випуску в Україні цінних паперів на пред'явника, іменних або ордерних цінних паперів. Проте встановлюється, що акції можуть бути тільки іменними (ч. 4 ст. 6 названого Закону; ч. 2 ст. 20 Закону «Про акціонерні товариства»). Державні облігації України і казначейські зобов'язання України можуть бути іменними і на пред'явника (ст. 10, 11 Закону «Про цінні папери та фондовий ринок»).
2. Стаття, що коментується, встановлює порядок та наслідки передання прав, що посвідчуються цінним папером. У найпростіший спосіб передаються права за цінним папером на пред'явника: достатньо вручити цінний папір іншій особі, і права за цінним папером переходять до цієї особи. Найскладнішим є порядок передання прав за іменним цінним папером. Особа, якій належать права за іменним цінним папером, може передати права за цим цінним папером тільки в порядку і з наслідками цесії, як вони встановлені ст. 513 — 519 ЦК. За ордерним цінним папером особа, яка названа у цьому папері, може сама здійснити права або призначити своїм розпорядженням (наказом) іншу особу, до якої переходять права за цінним папером. Розпорядження про передання прав за ордерним цінним папером здійснюється шляхом індосаменту (передавального напису). Індосамент може бути здійснений шляхом зазначення особи, якій передаються права за цінним папером. При цьому зазначається і право цієї особи здійснити подальше передання векселя (ордерний індосамент), але ця особа може не зазначатись (її може вписати в індосамент особа, яка отримала цінний папір з передавальним написом, — індосат). Такий індосамент іменується бланковим (індосамент — це бланк, який належить заповнити).
Передбачається також обмеження індосаментом прав індосата (особи, якій передано ордерний цінний папір). Індосату може бути доручено тільки здійснення права, посвідченого цінним папером. А право подальшого передання прав за цінним папером може йому не надаватись.
3. Порядок передання заставної встановлено ст. 25 Закону «Про іпотеку» [197]. Передбачена можливість реєстрації передання заставної на розсуд індосата. Правила передання коносамента встановлені ст. 140 КТМ [34]. Розгорнені правила щодо передання прав за векселем формулюються у ст. 11 — 20 Уніфікованого закону про переказні векселі та прості векселі [5].
Стаття 198. Виконання за цінним папером
1. Особа, що розмістила (видала) цінний папір, та особи, що індосували його, відповідають перед її законним володільцем солідарно. У разі задоволення вимоги законного володільця ордерного цінного паперу про виконання посвідченого цим папером зобов'язання однією або кількома особами з числа тих, хто зобов'язався за цінним папером, вони набувають право зворотної вимоги (регресу) щодо інших осіб, які зобов'язалися за цінним папером.
2. Відмова від виконання зобов'язання, посвідченого цінним папером, з посиланням на відсутність підстави зобов'язання або на його недійсність не допускається.
Володілець незаконно виготовленого або підробленого цінного паперу має право пред'явити особі, яка передала йому папір, вимоги про належне виконання зобов'язання, посвідченого цим папером, та про відшкодування збитків.
(Із змін, від 23.02.2006)
1. Зобов'язаними за цінним папером є емітент (особа, що випустила цінний папір в обіг), а також особи, що індосували цінний папір. їх зобов'язання за цінним папером є солідарним. Якщо один із зобов'язаних виконав обов'язки відповідно до цінного папера, він отримує право регресу до інших зобов'язаних осіб. Якщо можливість примусового виконання зобов'язання за цінним папером втрачена (наприклад, у зв'язку з пропуском встановленого строку оформлення протесту в неплатежі за векселем), власник цінного папера може пред'явити вимогу до особи, яка безпідставно отримала або зберегла майно в зв'язку з припиненням обов'язку виконання за цінним папером.
2. Слід ураховувати, що Закон «Про іпотеку» не встановлює правила про солідарну відповідальність за заставою всіх осіб, які індосували заставну. Але ж немає будь-яких підстав для того, щоб не застосовувати загальне правило ч. 1 ст. 198 ЦК до відносин щодо відповідальності за виконання зобов'язання, забезпеченого заставою.
ГЛАВА 15 НЕМАТЕРІАЛЬНІ БЛАГА
Стаття 199. Результати інтелектуальної, творчої діяльності
1. Результати інтелектуальної, творчої діяльності та інші об'єкти права інтелектуальної власності створюють цивільні права та обов'язки відповідно до книги четвертої цього Кодексу та інших законів.
1. Крім речей та інших видів майна, об'єктами цивільних прав визнаються результати інтелектуальної, творчої діяльності, що отримали назву об'єктів інтелектуальної власності. Щодо цих об’єктів можуть виникати як абсолютні, так і відносні правовідносини.
Стаття 200. Інформація
1. Інформацією є документовані або публічно оголошені відомості про події та явища, що мали або мають місце у суспільстві, державі та навколишньому середовищі.
2. Суб'єкт відносин у сфері інформації може вимагати усунення порушень його права та відшкодування майнової і моральної шкоди, завданої такими правопорушеннями.
3. Порядок використання інформації та захисту права на неї встановлюється законом.
1. Інформація визнається об'єктом цивільних прав. Але, на відміну від інших об'єктів (речей, іншого майна, результатів інтелектуальної, творчої діяльності, особистих не- майнових благ), яким присвячені спеціальні книги Цивільного кодексу, відносини з приводу інформації регулюються однією спеціальною статтею. Тому цивільний оборот інформації здійснюється відповідно до спеціальних законів.
2. У ч. 1 ст. 200 ЦК повторюється визначення інформації, що раніше було сформульоване в ст. 1 Закону «Про інформацію» [65]. Такому розумінню інформації відповідає і визначення джерел інформації, що наводиться в ст. 26 названого Закону. Це дещо утруднює, але не виключає захисту прав на інформацію, що не повністю відповідає ст. 1 і 26 Закону «Про інформацію». Зокрема, в силу спеціального правила ст. 30 цього Закону конфіденційна інформація не обов'язково повинна бути документована або публічно оголошена. Вона не обов'язково також повинна містити в собі відомості про події або явища в суспільстві, державі або навколишньому природному середовищі.
3. Стаття 38 Закону «Про інформацію» визнає, що інформація може бути об'єктом права власності, зміст якого складають правомочності володіти, користуватися і розпоряджатися інформацією. Визначається, що інформація може бути об'єктом товарних відносин, що регулюються, зокрема, цивільним законодавством (ст. 39 Закону «Про інформацію»). Суб'єкту права на інформацію надається можливість вимагати усунення будь-яких порушень його права.
4. Науково-технічна інформація також визнається об'єктом права власності та зобов'язальних правовідносин (ст. 6, 16 Закону «Про науково-технічну інформацію» [71]).
Стаття 201. Особисті немайнові блага
1. Особистими немайновими благами, які охороняються цивільним законодавством, є: здоров'я, життя; честь, гідність і ділова репутація; ім'я (найменування); Авторство; свобода літературної, художньої, наукової і технічної творчості, а також інші блага, які охороняються цивільним законодавством.
2. Відповідно до Конституції України життя і здоров'я людини, її честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються найвищою соціальною цінністю.
1. Включення до Цивільного кодексу положень про особисті немайнові права є новим явищем для вітчизняного цивільного законодавства. Відповідні відносини між юридично рівними суб’єктами органічно включаються до предмета цивільного права. Положення щодо особистих немайнових прав слугують зміцненню правового статусу фізичних осіб, надають можливості захисту цих прав способами, які використовуються для захисту права цивільного. Разом з тим аналіз положень книги другої Цивільного кодексу дає підстави для висновку про те, що законодавцю не вдалось провести чітку межу між особистими немайновими правами, що мають цивільно-правовий зміст, і правами, що мають публічно-правовий зміст. В інших випадках не вдалось уникнути декларативності положень, що присвячені особистим немайновим правам. У цілому, включення до Цивільного кодексу нормативного матеріалу, присвяченого особистим немайновим правам, слід оцінити як значний крок уперед у розвитку цивільного законодавства і цивільно-правової науки в Україні.
РОЗДІЛ IV ПРАВОЧИНИ. ПРЕДСТАВНИЦТВО
ГЛАВА 16 ПРАВОЧИНИ
§ 1. ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ ПРО ПРАВОЧИНИ
Стаття 202. Поняття та види правочинів
1. Правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
2. Правочини можуть бути односторонніми та дво- чи багатосторонніми (договори).
3. Одностороннім правочином є дія однієї сторони, яка може бути представлена однією або кількома особами.
Односторонній правочин може створювати обов'язки лише для особи, яка його вчинила.
Односторонній правочин може створювати обов'язки для інших осіб лише у випадках, встановлених законом, або за домовленістю з цими особами.
4. Дво- чи багатостороннім правочином є погоджена дія двох або більше сторін.
5. До правовідносин, які виникли з односторонніх правочинів, застосовуються загальні положення про зобов'язання та про договори, якщо це не суперечить актам цивільного законодавства або суті одностороннього правочину.
1. Нормативне визначення правочинів, що наводиться в ст. 202 ЦК, має істотне практичне значення: воно визначає предмет, регулювання якого здійснюється нормами глави 16 Цивільного кодексу, а також іншими положеннями законодавства, що встановлені стосовно правочинів. Термін «правочин» вживається в Цивільному кодексі 2003 р. замість терміна «угода», який використовується у Цивільному кодексі 1963 р. Господарський кодекс [42] підставою виникнення господарських зобов'язань називає угоди (ст. 174), але ж передбачає можливість визнання недійсними зобов’язань (ст. 207, 208).
2. Правочин — це юридичний факт. Як і будь-який юридичний факт у сфері цивільного права, правочин тягне набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Оскільки правочин — це юридичний факт, що визначається цивільним законодавством, він завжди тягне цивільно-правові наслідки, тобто набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. З правочином законодавство нерідко пов'язує виникнення, зміну або припинення юридичних прав або обов'язків, передбачених іншими галузями законодавства. У цих випадках правочин як юридичний факт має визначатись відповідно до норм цивільного права, а зміст прав і обов'язків, що виходять за межі цивільного права, буде визначатися нормами відповідної іншої галузі права (набула поширення практика пред'явлення органами державної податкової служби позовів про визнання правочинів недійсними з метою довести відсутність у однієї із сторін правочину права на податковий кредит).
3. Правочин за змістом являє собою дії, спрямовані на досягнення цивільно-правових результатів, тобто на набуття, зміну і припинення цивільних прав та обов'язків, на встановлення, зміну та припинення цивільно-правових відносин. За ознакою вказаної спрямованості правочини відрізняються від такого різновиду юридичних фактів як юридичні вчинки. Юридичним вчинком є, наприклад, визнання особою боргу. Звичайно таке визнання здійснюється з моральних міркувань, інколи це робиться з метою домовитися про відстрочення чи розстрочення виконання зобов’язання. Але з визнанням боргу законодавець пов'язує переривання позовної давності (ст. 264 ЦК), незалежно від того, було чи ні спрямоване визнання особою боргу на досягнення зазначеного правового результату, на переривання позовної давності та пов'язану з ним зміну прав та обов'язків сторін. Юридичними вчинками є заволодіння знахідкою (ст. 337 ЦК), затримання бездоглядної тварини (ст. 340 ЦК) тощо.
Бездіяльність саму по собі закон правочином не визнає, але в окремих випадках законом або договором може бути передбачена можливість вияву волі вчинити правочин мовчанням (бездіяльністю). В інших випадках з бездіяльністю (мовчанням) закон об'єктивно пов'язує настання цивільно-правових наслідків (незалежно від того, чи виражала особа у такий спосіб свою волю).
4. Як дії, що характеризуються спрямованістю на досягнення цивільно-правових наслідків, правочини повинні визнаватися діями юридичними. Правочин може містити і, як правило, містить в собі фактичний зміст. Але головною в правочині є саме юридична дія. Для вчинення правочину його сторонами провадиться спільна підготовча робота. Учасники можуть вести переговори протягом днів, тижнів, місяців. Але головним для вирішення питання про те, вчинено правочин чи ні, є не згадані чи інші фактичні дії, а юридичний факт — вияв волі на набуття, зміну або припинення цивільних прав і обов'язків. На відміну від правочинів, є дії, які створюють об'єктивний юридичний результат. Прикладами таких дій є дії, спрямовані на створення речей або об'єктів права інтелектуальної власності. Ці дії спричинюють юридичні наслідки, але ж на першому місці у таких діях знаходиться їх фактичний, а не юридичний зміст. Тому такі дії спричинюють цивільно-правові наслідки незалежно від дієздатності особи, що створила зазначені об'єкти.
5. Хоч у ст. 202 ЦК правочини і визначаються як дії, але це слово не можна читати у відриві від подальшого тексту: «спрямовані на...». Сутність правочину не у фактичних діях, а в спрямованості. Тому у Німецькому цивільному уложенні нормативний матеріал, аналогічний тому, який міститься у главі 16 ЦК України, виокремлений у главу, яка називається «Волевиявлення».
6. Учинення правочину відповідно до законодавства може передбачати проведення підготовчої роботи окремо кожним з учасників правочину. Так, укладення договору оренди державного і комунального майна (вчинення такого правочину) передбачає проведення повної інвентаризації і оцінки об'єкта оренди відповідно до встановлених законодавством правил (Положення про інвентаризацію майна державних підприємств, що приватизуються (корпоратизуються), а також майна державних підприємств та організацій, яке передається в оренду (повертається після закінчення строку дії договору оренди або його розірвання) [272]; Методика оцінки об'єктів оренди [302]). Проте інвентаризація і оцінка — це дії, які поняттям правочину не охоплюються. І якщо при інвентаризації і оцінці допущені порушення закону, то самі по собі такі порушення не можуть бути підставою для визнання правочину недійсним. Підставою для визнання правочину недійсним повністю або в частині можуть бути неправильне визначення у договорі складу орендованого майна (знаходиться цей недолік договору у причинному зв'язку з порушенням порядку проведення інвентаризації, обумовлений тією обставиною, що інвентаризація взагалі не проводилась, або якимись іншими причинами, — це не має цивільно-правового значення) або неправильне визначення вартості об'єкта оренди і розміру орендної плати (немає цивільно-правового значення, обумовлено це порушеннями порядку оцінки об'єкта оренди або розрахунку орендної плати, чи ні). Якщо ж склад орендованого майна визначений правильно, об’єкт оренди оцінено правильно, орендна плата встановлена в договорі в розмірі, що відповідає закону, в решті зміст договору також не суперечить актам законодавства, договір оренди не може бути визнаний недійсним тільки тому, що неналежно проведені інвентаризація і оцінка об'єкта оренди, оскільки у волевиявленні на вчинення правочину немає якихось дефектів.
7. У силу правочинів можливі набуття, зміна і припинення цивільних прав та обов'язків не тільки фізичними та юридичними особами, а й такими специфічними суб'єктами цивільного права як держава, Автономна Республіка Крим, територіальні громади. Значення таких правочинів зростає у зв'язку з відокремленням майнових прав цих суб'єктів від прав створених ними юридичних осіб і більш широким залученням держави, Автономної Республіки Крим і територіальних громад у цивільний оборот як безпосередніх суб'єктів правовідносин. Цивільні права і обов'язки держави, Автономної Республіки Крим, територіальних громад виникають з правочинів, які вчиняють зазначені у законі органи відповідно до своєї компетенції.
8. З урахуванням ч. 3 ст. 206 ЦК слід визнати, що визначенням правочинів, що дається в ст. 203 ЦК, охоплюються і дії, які вчиняються у процесі виконання цивільно- правових зобов'язань та інших обов'язків, оскільки такі дії спрямовані на припинення цивільних прав і обов'язків або на їх зміну (часткове виконання обов'язку спричинює його зміну, а повне — його припинення). Проте послідовне поширення поняття правочину на зазначені дії, за логікою, повинне спричиняти поширення на них всього законодавства, що стосується правочинів. У багатьох випадках це суперечило б змісту спеціальних положень цивільного законодавства, які при цьому підлягають переважному застосуванню. Належить, однак, враховувати, що в Цивільному кодексі здійснена спроба послідовно провести ідею визнання дій на виконання договорів правочинами. Зокрема, указується на можливість визнання судом недійсним акта про передання виконаних робіт підрядником та прийняття їх замовником, якщо він підписаний однією із сторін, а суд визнає обґрунтованими мотиви відмови іншої сторони від підписання такого акта (ч. 4 ст. 882 ЦК). Ураховуючи таку позицію законодавця, слід очікувати звернення до судів з позовами про визнання недійсними накладних, актів приймання продукції або товарів за кількістю чи якістю, інших документів, якими засвідчується виконання чи неналежне виконання зобов'язання, що слід визнати неприйнятним.
Сформована протягом попереднього часу судова практика з питання про юридичну кваліфікацію дій на виконання зобов'язань не характеризується послідовністю. З одного боку, якщо в момент учинення правочину останній відповідав вимогам закону, і можливість його виконання в цей момент була, але зобов'язання було виконане неналежно, і неналежне виконання було прийняте, судова практика не вважала за можливе застосування ст. 56 ЦК 1963 р., тобто не вважала за можливе кваліфікувати прийняття неналежного виконання як правочин, учинений під впливом помилки. Хоча кредитор при прийнятті виконання дійсно помилявся щодо належного його характеру, застосовувались спеціальні правила про строки та порядок фіксування факту неналежного виконання, а не ст. 56 ЦК 1963 р., задовольнялись вимоги, що випливають із суті зобов'язання та відповідного законодавства (замінити передану на виконання договору річ на іншу, усунути недоліки, розірвати договір тощо), а не вимога про визнання правочину недійсним та повернення сторін до попереднього майнового становища.
З іншого боку, судова практика допускала непряме визнання дій на виконання договорів правочинами. Так, господарським судом було прийняте рішення про визнання недійсним акта приймання-передачі нежилих приміщень, що були відчужені на підставі договору купівлі-продажу. При цьому малося на увазі, що визнання недійсним акта приймання-передачі нежилих приміщень означає, що у покупця не виникло право власності на нежилі приміщення (право власності у набувача за договором виникає, за загальним правилом, у момент передання речі). Тим часом, приймання-передачі речі, придбаної відповідно до договору, не є правочином, а акт приймання-передачі не є формою договору. Акт приймання-передачі сам по собі цивільні права не порушує, а може лише бути за відповідних умов доказом такого порушення. Хоча юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі (частина друга ст. 124 Конституції [1]), в суді не може бути пред'явлена вимога про визнання недійсним акта, що має значення лише доказу у цивільній справі і документа первинного бухгалтерського обліку, оскільки в суді, за загальним правилом, захищаються права, що порушені, не визнаються або оспорюються, а не фіксуються докази, і не встановлюється їх доказове значення поза спором про право, що такими доказами підтверджується чи спростовується.
Аналогічним чином не може розглядатися судом вимога про визнання недійсним акта приймання продукції виробничо-технічного призначення або товарів народного споживання за кількістю чи за якістю. Питання про можливість визнання доказової сили таких документів може вирішуватися лише в справі за позовом про захист права, якщо позовні вимоги підтверджуються або спростовуються названими документами.
9. Правочини — це дії правомірні. Поширювати це поняття на неправомірні дії було б неправильним. Проте слід ураховувати ту обставину, що невідповідність правочину вимогам, що ставляться до нього, як правило, не завжди є достатньою для висновку про його недійсність. Безпосередньо законом визнаються недійсними тільки окремі види правочинів (ч. 2 ст. 215 ЦК). Причому, на недійсність правочину в законі має вказуватися прямо (ст. 204; ч. З ст. 215 ЦК). У решті випадків правочини, що не відповідають вимогам ст. 203 ЦК, повинні визнаватись недійсними судом. До набрання законної сили рішенням суду правочин є чинним. Правда, визнання його недійсним судом означає, що він є недійсним з моменту його вчинення (ч. 1 ст. 236 ЦК), а раніше прийняті судами рішення, що виходили із дійсності такого правочину, підлягають перегляду за нововиявленими обставинами (ст. 361 ЦПК [44]; ст. 112 ГПК [31]).
10. Поняття правочинів поширюється тільки на дії, які здійснюються тими особами, для яких у результаті вчинення правочину настають, змінюються або припиняються цивільні права і обов'язки. Це підкреслюється в ст. 202 ЦК, де на відміну від ст. 41 раніше чинного Цивільного кодексу, вживається термін «набуття» (цивільних прав та обов'язків), а не «встановлення». Установлювати права та обов'язки за наявності повноваження можна і для іншої особи (якщо таке допускається законом), а набувати їх можна тільки для себе. Якщо в результаті дій однієї, двох чи декількох осіб — учасників правочину виникають, змінюються або припиняються цивільні права і обов'язки для інших осіб (осіб, які в правочині не брали участі), такі дії можуть визнаватися правочинами тільки щодо тих суб'єктів, які ці дії вчиняли (за винятком представництва). У той же час із правочину можуть виникати права і обов'язки і для третіх осіб, які в правочині не брали участі. Для цих осіб правочин є юридичним фактом (вчинком), який об'єктивно (незалежно від волі учасників правочину) спричинює правові наслідки. Проте в таких випадках треті особи на захист свого права можуть вимагати визнання правочинів недійсними.
11. У більшості випадків правочини є двосторонніми. Правочин вважається двостороннім, якщо відповідно до законодавства для його вчинення необхідним є вияв волі двох осіб — його учасників. Відсутність волевиявлення одного з учасників двостороннього правочину означає, що він взагалі не вчинявся. Проте пред'явлення в суді вимоги про визнання факту невчинення правочину визнається чимось екзотичним. Це не можна віднести до досягнень національної судової практики. Позов про визнання того факту, що правочин не був учинений, має розглядатись по суті з винесенням рішення суду. Абзац другий ч. 1 ст. 218 ЦК передбачає можливість заперечення в суді однією із сторін правочину факту його вчинення.
Багатосторонніми є правочини, вчинення яких передбачає волевиявлення трьох або більше учасників.
Двосторонні та багатосторонні правочини називаються звичайно договорами. Зустрічаються в законодавстві й інші (крім терміна «договір») терміни — контракт, угода. У раніше чинному Цивільному кодексі вживався термін «угода» замість терміна «правочин».
12. Правочини звичайно розуміються як підстава зобов'язань, класичні зразки яких — у главах 54 — 77 чинного Цивільного кодексу. У такому випадку вони являють собою або один складний юридичний факт (наприклад, підписання договору сторонами при особистій зустрічі; у цьому правочині виражена воля двох чи декількох сторін на досягнення цивільно-правових наслідків, але вияву волі (підписанню договору) кожним з учасників закон не надає самостійного юридичного значення, значення юридичного факту), або іноді досить великий набір юридичних фактів, які формують юридичний склад (при примушенні до укладення договору і розгляді переддоговірного спору в суді до такого юридичного складу будуть входити не тільки дії учасників, але й публічно-правові юридичні факти — рішення суду про примушення до укладення договору, рішення суду з переддоговірного спору).
При такому підході до розуміння правочинів навіть і односторонні правочини інколи являють собою складний юридичний факт або юридичний склад. Видача довіреності — це односторонній правочин, але вона включає і підписання довіреності, її публічно-правове (нотаріальне) посвідчення, передання довіреності представникові, тобто юридичний склад. Тільки наявність усієї зазначеної сукупності юридичних фактів дає підстави для висновку про те, що правочин вчинено, а представник отримав повноваження діяти від імені особи, що видала довіреність. Якщо ж особа підписала довіреність, яка потім була посвідчена нотаріусом, але не передала її особі, що мала бути представником за довіреністю, ця остання особа не може діяти як представник. А суд не може, зробивши запит до нотаріуса та отримавши інформацію про посвідчення довіреності, визнати право особи, на ім'я якої оформлена довіреність, бути представником.
Разом з тим як правочини можуть бути кваліфіковані та окремі дії, спрямовані на досягнення цивільно-правового результату (прості юридичні факти), якщо цим діям надається самостійне правове значення, — пропозиція укласти договір (ст. 641 ЦК), відповідь про згоду укладати договір (ст. 642 ЦК) тощо.
13. Односторонніми правочинами є видача довіреності (ст. 244 ЦК), заповіт (ст. 1233 ЦК), заява про зарахування взаємних вимог (ст. 601), одностороння відмова від зобов'язання у випадках, передбачених законом (ст. 525 ЦК), відмова кредитора від зобов'язання (ст. 615 ЦК), відмова від договору доручення (ст. 1008 ЦК) тощо У Можливість учинення односторонніх правочинів передбачена багатьма спеціальними положеннями Цивільного кодексу, законів та інших нормативно-правових актів.
Односторонній правочин як юридичний факт передбачає волевиявлення тільки однієї особи, хоч юридичні наслідки в результаті одностороннього правочину настають і для інших суб'єктів, як це випливає з відповідних спеціальних правових норм. Така можливість передбачена і загальним правилом ч. З ст. 202 ЦК. Вона конкретизується, наприклад, в положеннях ст. 651, 653 та 666 ЦК. Відповідно до ст. 666 ЦК у разі непередання продавцем у встановлений строк приналежностей або документів, що стосуються товару, покупець має право відмовитись від договору купівлі-продажу (ч. З ст. 651 ЦК). Порушення, якого припустився продавець у наведеному випадку, слід кваліфікувати як істотне. Тому на підставі ч. 5 ст. 653 ЦК у зв'язку з розірванням договору шляхом односторонньої відмови від нього покупця (тобто внаслідок одностороннього правочину, вчиненого покупцем) у продавця виникає обов'язок відшкодувати збитки, що виникли на боці покупця.
14. Новий Цивільний кодекс не формулює загальних правил про момент, з якого правочин вважається вчиненим. У ч. 1 ст. 210 ЦК цей момент визначається стосовно правочинів, що підлягають державній реєстрації, а в ст. 638 та 640 ЦК — стосовно двосторонніх правочинів та виникнення (зміни, припинення) на їх підставі правовідносин. В інших випадках це питання має вирішуватись на підставі ч. 5 ст. 202 ЦК та ст. 638 і 640 ЦК. У зв'язку з цим наведемо приклад із судової практики. Учасник товариства з обмеженою відповідальністю засвідчив у приватного нотаріуса заяву про вихід із товариства і протягом тривалого часу після посвідчення зберігав цю заяву у себе. Інші учасники товариства дізнались про це зі слів учасника, який написав заяву, подав її для нотаріального посвідчення, що стало підставою для позову товариства до учасника, що тримав нотаріально посвідчену заяву у себе, про визнання його таким, що втратив права та обов'язки учасника. Позов судом було задоволено. І це було помилкою, бо такий правочин може бути визнаний здійсненим лише з моменту подання нотаріально посвідченої заяви особі, яка відповідно до закону та статуту господарського товариства має повноваження приймати такі заяви та здійснювати інші пов'язані з цим дії.
З іншого боку, ст. 1233, 1234, 1247, 1248, 1254 ЦК дають підстави для висновку про те, що односторонній правочин — заповіт — повинен визнаватись учиненим з моменту його нотаріального посвідчення.
Стаття 203. Загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину
1. Зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства.
2. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності.
3. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.
4. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом.
5. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.
6. Правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.
1. Стаття 203 ЦК формулює загальні вимоги до правочинів. їх невиконання є підставою для визнання правочину недійсним (ч. 1 ст. 215 ЦК). Лише невиконання вимог закону щодо форми правочину зазвичай не тягне його недійсності. Порушення вимоги закону щодо форми правочину тягне його недійсність лише у випадках, передбачених ст. 218 — 220 ЦК.
2. Частина 1 ст. 203 ЦК формулює вимоги до змісту правочинів. При тлумаченні поняття змісту правочину слід ураховувати наступне. Правочин є дією (виявом волі) на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків (ч. 1 ст. 202 ЦК). Тому зміст правочину складають у першу чергу ті права та обов'язки, про набуття, зміну або припинення яких учасники правочину домовились. Але ж правочин — це не правовідносини, тому його зміст не може обмежуватись зазначеними правами та обов'язками. Учасник правочину виявляє волю на вчинення правочину з іншими особами. Отже, зміст правочину включає до себе і зазначення на цих осіб. Невизначення цих осіб (цієї особи) або визначення їх усупереч законодавству означає, що зміст правочину суперечить актам цивільного законодавства, а тому може бути визнаний недійсним на підставі ч. 1 ст. 215 і ч. 2 ст. 203 ЦК. Відтак учинення правочину, наприклад, усупереч правилам ч. 2 ст. 362 ЦК про переважне право співвласників на купівлю частки в праві спільної часткової власності, всупереч правилу ст. 777 ЦК про переважне право наймача на укладення договору найму на новий строк, усупереч правилу ч. 2 ст. 147 ЦК про переважне право учасника товариства з обмеженою відповідальністю на купівлю частки, що відчужується іншим учасником цього товариства, всупереч правилам нормативно-правових актів щодо проведення аукціонів, тендерів, конкурсів, що визначають порядок визначення особи, з якою має укладатись договір за результатами аукціонів, тендерів, конкурсів тощо, є підставою для визнання правочинів недійсними (це не заперечує положення про можливість заявлення у відповідних випадках особою, переважне право якої порушене, позову про переведення на неї прав та обов'язків, якщо таке передбачено законом).
Разом з тим, належить ураховувати, що численні вимоги законів та інших нормативно- правових актів про необхідність зазначення в договорах юридичних адрес сторін, дати та місця укладення договорів, банківських рахунків сторін не можуть тлумачитися як вимоги щодо змісту правочинів, а порушення цих вимог не є порушенням ч. 1 ст. 203 ЦК, що було б підставою для визнання правочину недійсним.
3. Зміст правочину не може суперечити актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства. Це формулювання ч. 1 ст. 203 ЦК буде викликати істотні утруднення при його застосуванні. Справа в тому, що це загальне правило не ставить до правочинів такої вимоги як відповідність актам законодавства взагалі, а обмежується лише вимогою відповідності актам цивільного законодавства. Правда, це загальне правило доповнюється ст. 228 ЦК, що визнає недійсними правочини, що порушують публічний порядок. Але ж порушення публічного порядку як підстава недійсності правочину визначається в згаданій статті досить вузько. Воно дає можливість визнати недійсними на доповнення до правочинів, передбачених ч. 1 ст. 203 ЦК, також правочинів, що за змістом спрямовані на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина, знищення або пошкодження майна фізичної чи юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним. Але ж за межами правочинів, що порушують публічний порядок, залишається велика сукупність можливих правочинів, що не порушують або не можуть порушувати публічний порядок, як він розуміється в ст. 228 ЦК, але порушують вимоги нормативно-правових актів, що зазвичай не визнавались актами цивільного законодавства. Абсурдним був би висновок про те, що невідповідність правочину вимогам таких актів законодавства не тягне його недійсності, оскільки це означало б, що в силу правочину під страхом цивільно-правової відповідальності суб'єкт, що прийняв на себе обов'язки відповідно до такого правочину, повинен діяти всупереч нормам публічного права. Але настільки ж неприйнятним було б і твердження про можливість ігнорування невдалого формування ч. 1 ст. 203 ЦК.
4. Вихід із цієї дуже складної ситуації полягає в належному тлумаченні терміна «акти цивільного законодавства». У законодавстві України дуже мало таких актів, галузева належність яких прямо чи опосередковано виражена в них. Але і тоді, коли галузева належність нормативно-правового акта чітко в ньому виражена, акт законодавства зазвичай містить в собі й норми, що належать до інших галузей права та законодавства. Галузева однорідність норм не забезпечена навіть у Цивільному кодексі. Тому до актів цивільного законодавства слід відносити і комплексні нормативно-правові акти, що формулюють норми різних галузей права (в тій частині, де викладені норми цивільного права).
Крім того, слід ураховувати, що законодавець з метою економії нормативного матеріалу часто формулює комплексні положення, в яких містяться норми різних галузей права. Наприклад, законодавство про стандартизацію та сертифікацію встановлює публічно-правові норми, але вимоги до якості товарів, що встановлюються державними стандартами, державними будівельними нормами, технічними умовами, мають не тільки публічно-правовий зміст, а і цивільно-правовий. Нормативно-правові акти, що встановлюють у належних випадках ціни на товари, роботи, послуги, одночасно формулюють публічно-правові обов'язки осіб, що займаються відповідною діяльністю, та регулюють їх цивільні відносини зі споживачами. Це стосується і численних інших нормативних актів публічного права, які, таким чином, набувають одночасно і ознак актів цивільного законодавства.
Разом з тим від положень актів законодавства, що містять одночасно норми публічного та приватного права, треба відрізняти ті правила, що мають одногалузеву належність. Так, усупереч вимогам податкового законодавства, фізичні особи можуть, наприклад, здійснити продаж речі, не придбавши патент відповідно до Декрету Кабінету Міністрів «Про податок на промисел» [233]. Але ж це порушення ніяк не може вплинути на дійсність договору купівлі-продажу, оскільки вимога податкового законодавства в цьому випадку не може поширюватись на відносини платника податку (продавця) з покупцем.
Цілком очевидно, що нормативно встановлені вимоги держави до якості товарів, робіт, послуг, до цін на них регулюють відносини відповідних суб'єктів з державою, але ж основним їх призначенням є регулювання відносин виробників товарів, виконавців робіт, осіб, що надають послуги, з покупцями, замовниками. Такої мети не мають норми податкового законодавства. Мета відповідних норм і є критерієм для виявлення їх галузевої належності.
5. Суперечність правочину актам цивільного законодавства завжди означає і суперечність суб'єктивним правам того чи іншого учасника відповідних цивільних правовідносин. Але ж суперечність суб'єктивним правам не завжди є прямою суперечністю актам цивільного законодавства, оскільки цивільні права та обов'язки встановлюються не тільки актами законодавства, а й правочинами та деякими іншими актами. Проте слід ураховувати, що із численних норм законодавства випливає, що цивільні обов'язки мають виконуватись, а цивільні права — здійснюватись (у необхідних випадках — примусово у встановлених публічно-правових формах), незалежно від того, встановлені вони законодавством чи договором. Тому слід визнати, що правочин не може суперечити не тільки актам цивільного законодавства, що повинні розумітись досить широко, а й суб'єктивним цивільним правам та обов'язкам, які випливають із законодавства або встановлені правочином. Але стосовно правочинів, якими передбачається передання індивідуально визначених речей, діють спеціальні правила ст. 620 ЦК. Це виключає (якщо інше не встановлено більш спеціальними правилами) визнання недійсними договорів про передання індивідуально визначених речей, якими порушуються права осіб, яким ці ж речі мають бути передані відповідно до раніше укладених договорів. Близький до цього висновок випливає й із ст. 330 та 388 ЦК, що виключають витребування майна у добросовісного набувача. Слід звернути увагу на ту обставину, що у цивільному законодавстві України спостерігається загальна тенденція до легалізації наслідків правочинів, що вчинені всупереч цивільним правам інших осіб, в інтересах стабільності цивільного обороту. Ця тенденція проявилась, зокрема, у наданні пріоритету обтяжувачам та іпотекодержателям за критерієм моменту реєстрації обтяження, іпотеки, хоч би раніше зареєстровані обтяження чи іпотека і виникли на підставі правочинів, що порушують права обтяжувачів, іпотекодержателів, які свої обтяження, іпотеку не зареєстрували чи зареєстрували пізніше (ст. 14 Закону «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень» [207]; ст. З Закону «Про іпотеку» [197]).
6. Частина 1 ст. 203, ч. 1 ст. 215 ЦК дають підставу для визнання правочину недійсним у всіх випадках, коли він суперечить імперативним нормам законів. Так, наприклад, підлягає визнанню недійсною умова договору між двома юридичними особами про те, що сторони ні за яких умов не будуть вимагати розірвання договору. Частина 2 ст. 651 ЦК імперативною нормою надає суб'єктам цивільного права можливість захисту права шляхом пред'явлення позову про розірвання договору (припинення правовідносин). Зазначена умова договору суперечить також ст. 16 ЦК, позбавляє суб'єкта права на захист і має визнаватись недійсною. Якщо ж сторони договору за взаємною згодою відступили від положень цивільного законодавства в межах, в яких це допускається ч. 3 ст. 6 ЦК, то договір (правочин) не може бути визнаний недійсним.
7. Цивільний кодекс, інші акти цивільного законодавства містять численні імперативні норми, порушення яких при здійсненні правочинів є підставою для визнання таких правочинів недійсними. Наведемо деякі приклади.
Відповідно до ч. 3 ст. 238 ЦК представник не може укладати правочину від імені особи, яку він представляє, ні щодо себе особисто, ні щодо іншої особи, представником якої він одночасно є (за встановленими винятками). Порушення цієї вимоги є підставою для визнання правочину у відповідних випадках недійсним.
8. Стаття 30 Закону «Про інститути спільного інвестування (пайові та корпоративні інвестиційні фонди)» [168] імперативною нормою встановлює обмеження діяльності компаній з управління активами інститутів спільного інвестування. Правочини, що виходять за ці межі, є такими, що суперечать актам цивільного законодавства, а тому повинні визнаватись недійсними.
9. У частині 3 ст. 43 ГК [42] передбачається встановлення переліку видів господарської діяльності, підприємництво в яких забороняється. Отже, укладення суб'єктами господарювання з метою здійснення підприємницької діяльності правочинів, спрямованих на проектно-конструкторське і матеріально-технічне забезпечення таких видів діяльності, на збут продукції, виробленої в результаті такої діяльності, буде означати суперечність правочинів ч. 3 ст. 43 ГК. Усі такі правочини слід визнавати недійсними.
10. Відповідно до ст. 124 Земельного кодексу [38] і ст. 7 Закону «Про оренду землі» [205] орендодавцями землі можуть бути юридичні та фізичні особи — власники землі, а також відповідні органи виконавчої влади та місцевого самоврядування (стосовно ділянок, що перебувають у державній або комунальній власності). Надання в оренду земельних ділянок суб'єктами, яким земля передана в користування, порушує право відповідних територіальних громад і держави на отримання орендної плати. Отже, правочини, відповідно до яких передається в оренду земельна ділянка суб'єктом, не наділеним таким правом, підпадають під дію ч. 1 ст. 203 ЦК. Це ж стосується й інших правочинів щодо землі та інших природних ресурсів (крім випадків, коли укладення правочинів допускається законодавством).
11. Практично всі держави здійснюють політику підтримки національної валюти. Ця політика знайшла відображення і в Декреті «Про систему валютного регулювання і валютного контролю» [231]. Правочини, що суперечать положенням цього Декрету, повинні визнаватись недійсними на підставі ч. 1 ст. 203 та ч. 1 ст. 215 ЦК.
12. Як такі, що суперечать актам цивільного законодавства, повинні визнаватись правочини, що порушують правила, які встановлюють межі правоздатності юридичних осіб. Хоч ч. 1 ст. 91 ЦК і визнає за юридичними особами загальну цивільну правоздатність, усе ж відповідно до спеціальних правил ст. 85, ч. 3 ст. 87 ЦК, в силу цілої низки правил, що встановлені Господарським кодексом [42], спеціальними законами, цивільна правоздатність юридичних осіб може встановлюватись як виключно спеціальна. Це тим більш можливе стосовно юридичних осіб публічного права.
Суворо обмежується спеціальна правоздатність банків. Вони вправі здійснювати на підставі банківської ліцензії банківські операції, передбачені частиною першою ст. 47 Закону «Про банки і банківську діяльність» [163], а також інші операції, що встановлені частиною другою ст. 47 названого Закону. Крім того, з дозволу Національного банку банки мають право здійснювати операції, зазначені в частині четвертій ст. 47 того ж Закону. Стаття 48 Закону «Про банки і банківську діяльність» містить категоричну заборону банкам займатися діяльністю у сферах матеріального виробництва, торгівлі та страхування. Банкам забороняється також придбавати у власність нерухоме майно, вартість якого перевищує 25 відсотків капіталу банку (це обмеження не поширюється на приміщення, в яких розміщуються підрозділи банку, що здійснюють банківські операції, та деяке інше майно).
13. Банківські операції, перелічені в частині третій ст. 47 Закону «Про банки і банківську діяльність», не можуть здійснюватися іншими юридичними особами, за винятком випадків, коли їм видано ліцензію на здійснення окремих видів банківських операцій. Здійснення юридичними особами, які не є банками, таких операцій без відповідної ліцензії повинне бути кваліфіковане у відповідних випадках як учинення правочинів, зміст яких суперечить актам цивільного законодавства (зокрема, ч. 3 ст. 91 ЦК), що є підставою для визнання їх недійсними.
14. Професійна діяльність на фондовому ринку може здійснюватися банками, а для інших торговців цінними паперами вони визнаються виключним видом діяльності, несумісним з іншими видами підприємницької діяльності (ст. 16 Закону «Про цінні папери та фондовий ринок» [221]). Порушення цих вимог є підставою для визнання правочинів недійсними.
Аналогічні наслідки тягне здійснення операцій з цінними паперами як виду підприємницької діяльності юридичними особами, які не відповідають статусу торговців цінними паперами. Слід, однак, ураховувати, що такі наслідки тягне тільки здійснення операцій з цінними паперами як підприємницької діяльності. Якщо ж-підприємство набуває у власність цінні папери з метою одержання доходу у вигляді процентів, дивідендів, а не з метою одержання доходу від торговельних операцій з цінними паперами, то такі операції не підпадають під визначення діяльності з торгівлі цінними паперами, яке дається в ст. 17 Закону «Про цінні папери та фондовий ринок». Розмежовувати такі правочини на практиці досить важко. Найбільш надійним критерієм для такого розмежування є бухгалтерський облік. Якщо цінні папери оприбутковані покупцем як нематеріальні активи, такі правочини і така діяльність не підпадають під визначення діяльності щодо обігу цінних паперів. Якщо ж цінні папери оприбутковані як товар, правочини і відповідну діяльність слід кваліфікувати як такі, що підпадають під дію зазначеної статті.
15. При застосуванні правил, що встановлюють зміст цивільної правоздатності юридичних осіб, необхідно враховувати, що особливості регулювання майнових відносин у сфері господарювання можуть установлюватись законом (ч. 2 ст. 9 ЦК). Це означає, що норми Господарського кодексу в сфері, на яку цей Кодекс поширюється, підлягають переважному застосуванню. Це стосується і визначення змісту правоздатності суб'єктів господарювання. На відміну від ст. 91 ЦК, що встановлює зміст цивільної правоздатності юридичних осіб, ст. 207 ГК («господарське зобов'язання, що укладено учасниками господарських відносин з порушенням хоча б одним із них господарської компетенції (спеціальної правосуб'єктності), може бути...визнано...недійсним...») виходить із того, що учасники господарських відносин наділяються спеціальною правоздатністю. Тому відповідні положення Господарського кодексу і спеціальних законів, що визначають зміст цивільної правоздатності (господарської компетенції) суб'єктів господарювання, повинні застосовуватись до всіх правочинів, які здійснюють суб'єкти господарювання (як тих, на які поширюються норми Господарського кодексу щодо майново-господарських зобов'язань, так і тих, на які вони не поширюються, зокрема, на відносини суб'єктів господарювання з фізичними особами, що не є суб'єктами господарювання).
16. Не виключається встановлення підстав для визнання правочинів недійсними й іншими законами. Так, відповідно до абзацу другого п. 11 ст. 17 Закону «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» [134] може бути визнаний недійсним правочин, укладений боржником із заінтересованими особами (ці особи визначаються в ст. 1 названого Закону), якщо вчинення правочину завдало або могло завдати кредиторам цього боржника збитки. Тут же передбачається можливість визнання недійсним правочину, укладеного боржником з окремим кредитором або іншою особою протягом шести місяців до прийняття рішення про санацію, якщо правочин надає перевагу одному кредитору перед іншим або пов'язаний з виплатою (видачею) частки (паю) в майні боржника в зв'язку з його виходом із складу учасників боржника. Відповідно до частини першої ст. 52 Закону «Про банки та банківську діяльність» правочини, що укладені банком з пов'язаними особами на умовах, більш сприятливих, ніж звичайні, визнаються судом недійсними.
17. При оцінці правочину на предмет його відповідності актам цивільного законодавства слід дуже уважно ставитись до кваліфікації правових норм, на предмет відповідності яким оцінюється правочин. Правотворчі органи не без підстав прагнуть до економії правового матеріалу і дуже часто в одному і тому ж положенні (однією і тією ж фразою) формулюють норми (диспозиції норм) двох і навіть трьох галузей права. Це — об'єктивне явище. Можна критикувати практику, що склалася, але не можна її ігнорувати. Але ж при тлумаченні таких правових норм не можна відходити від їх букви. Зокрема, не треба бачити цивільно-правові норми там, де правотворчий орган їх не формулював. Так, п. 11 ст. 10 Закону «Про державну податкову службу в Україні» [81] серед функцій державних податкових інспекцій у районах і містах називає подання «до судів... позовів... про визнання угод недійсними та стягнення в доход держави коштів, отриманих... за такими угодами...». Цією нормою встановлено повноваження (компетенцію) державного органу. Твердження про те, що наведене положення формулює також норму цивільного права, надто далеке від змісту цього положення. Тим часом зустрічаються і позови органів державної податкової служби про визнання правочинів недійсними і стягнення в дохід держави отриманого за такими правочинами, зокрема за відсутності ліцензії на право провадження відповідної діяльності, і рішення господарських судів, якими такі позови задовольняються.
18. З огляду на викладене тлумачення, вимоги ч. 1 ст. 203 ЦК щодо відповідності правочину актам цивільного законодавства слід визнати доречним і зазначення в ч. 1 ст. 203 ЦК неприпустимості того, щоб правочин суперечив моральним засадам суспільства. Ми критично оцінили вимогу до суб'єктів при здійсненні цивільних прав додержуватись моральних засад суспільства, оскільки можливість протиставлення норм права та моралі, а тим більше — шляхом надання переваги моральним засадам суспільства перед правовими нормами та суб'єктивними правами і обов'язками, що в них формулюються, прямо залежить від рівня розвитку національної правової системи. Її рівень розвитку в Україні видно неозброєним оком. І бадьорі декларації про розбудову в Україні правової держави нездатні цей рівень підвищити. Але при здійсненні правочинів суб'єкти не тільки реалізують права та виконують обов'язки, що випливають з актів законодавства, а й самі встановлюють умови договорів, а інколи — й інших правочинів, тобто встановлюють права та обов'язки. Це, звичайно, — не правотворчість, але ж такі дії суб'єктів індивідуальними правилами регулюють суспільні відносини, що наближає їх до правотворчості та виправдовує їх підпорядкування моральним засадам суспільства.
19. Слід також звернути увагу на те, що ч. 1 ст. 203 ЦК формулює вимоги тільки до змісту правочину. Поширювати це положення на дії сторін та інші обставини, що виходять за межі змісту правочину, підстав немає.
20. При застосуванні ч. 1 ст. 203 ЦК слід ураховувати, що стосовно правочинів у сфері дії Господарського кодексу [42] переважно застосовуються положення ст. 207, 208 ГК. Застосування в цих статтях терміна «вчинення» щодо зобов'язання є незвичним. Більш звичним є термін «вчинення правочину». Але ж поняття «недійсність зобов'язання», хоч і не погоджується з термінологією Цивільного кодексу, враховує ту обставину, як терміни «дійсності» чи «недійсності» вимоги використовувались у раніше чинному і використовуються в новому Цивільному кодексі. Положення ст. 207, 208 ГК у відповідній частині виключають застосування правил ч. 1 ст. 203 і 215 ЦК, що встановлені стосовно правочинів. Виходячи із цього у сфері чинності Господарського кодексу слід: 1) у позовних заявах, відзивах на позови та в судових рішеннях зазначати про недійсність зобов'язання, вкладаючи у відповідній частині в цей термін той же зміст, що вкладається в поняття правочину; 2) невідповідність господарського зобов'язання (правочину, на якому воно ґрунтується) вимогам будь-якого закону (а не тільки цивільного) прямо чи в кінцевому рахунку (в силу обов'язковості підзаконних актів) слід тлумачити як їх невідповідність закону) і є підставою визнання його недійсним; 3) суперечність господарського зобов'язання чи правочину, на якому ґрунтується це зобов'язання, закону є підставою визнання його недійсним рішенням суду; 4) підставою визнання недійсним господарського зобов'язання чи відповідного правочину є вихід учасника господарського зобов'язання за межі своєї господарської компетенції (спеціальної правосуб'єктності). Указуючи на спеціальну правосуб'єктність услід за зазначенням на господарську компетенцію свідчить про те, що вихід за межі будь-якої із сторін господарського зобов'язання є підставою для визнання господарського зобов'язання недійсним. При цьому термін «господарська компетенція» стосується суб'єктів господарювання (ч. 1 ст. 55 ГК), а термін «спеціальна правосуб'єктність» — інших юридичних осіб, що можуть бути учасниками господарських зобов'язань.
21. Частина 2 ст. 203 ЦК, що встановлює вимоги до дієздатності особи, що вчиняє правочин, на перший погляд стосується тільки фізичних осіб, що вчиняють правочини. Але вимога мати необхідний обсяг цивільної дієздатності стосується і юридичних осіб, їх органів і представників, що вчиняють правочини від імені юридичної особи. Такий висновок відповідає змісту ст. 92 ЦК, що встановлює правила щодо дієздатності юридичних осіб. Зокрема, ч. 3 ст. 203 ЦК повинна застосовуватись, коли волю від імені юридичної особи виявила фізична особа, що не має належного повноваження відповідно до закону та установчих документів юридичної особи.
22. Частина 3 ст. 203 ЦК установлює загальну вимогу до волевиявлення учасника правочину: воно повинне бути вільним та відповідати внутрішній волі. Раніше такої загальної вимоги цивільне законодавство не встановлювало, формулювались лише окремі конкретні правила, що охоплювались такою загальною вимогою. Наявність такої загальної вимоги надає учасникам правочинів нові можливості для заявлення вимог про визнання правочинів недійсними. Частина 3 ст. 203 ЦК може застосовуватись прямо, поряд із спеціальними правилами про правочини, що вчинені під впливом помилки, обману, насильства тощо (ст. 229 — 233 ЦК).
23. Частина 4 ст. 203 ЦК формулює вимогу про необхідність додержання встановленої законом форми правочину. Але правила щодо форми не є надто жорсткими. Наслідки порушення цієї вимоги встановлені спеціальними правилами ст. 218 — 220 ЦК.
24. Загальне правило ч. 5 ст. 203 ЦК конкретизується в ст. 234 та 235 ЦК, що передбачають недійсність фіктивного та удаваного правочину.
25. Частина 6 ст. 203 ЦК у порівнянні з раніше чинним Цивільним кодексом, з одного боку, дещо звужує, а з другого — значно розширює можливості щодо вимоги про визнання правочину недійсним. Якщо ст. 48 раніше чинного Цивільного кодексу визнавала недійсними будь-які угоди, що ущемляли особисті або майнові права неповнолітніх дітей, то ч. 6 ст. 203 ЦК ставить лише вимогу до правочинів, що вчиняються батьками (усиновлювачами). До правочинів, що вчиняються опікунами, це правило все ж таки слід застосовувати, але тільки за аналогією. Підставою для застосування аналогії в цьому випадку є положення ст. 55 ЦК та інші положення законодавства, що визначають завдання опіки як забезпечення особистих і майнових прав та інтересів малолітніх. Частина 6 ст. 203 ЦК не може не захищати права та інтереси малолітніх тільки тому, що у них немає батьків (усиновлювачів).
З іншого боку, ч. 6 ст. 203 ЦК вимагає, щоб правочин не суперечив не тільки правам, а й інтересам, і не тільки малолітніх і неповнолітніх, а й непрацездатних дітей (у цьому останньому випадку поняття дітей повинне тлумачитись як таке, що характеризує родинні зв'язки щодо батьків, а не вік). Це дає нові можливості для визнання правочинів недійсними з підстав (суперечність інтересам зазначених осіб), що формально визначені досить невиразно, і спонукає виявляти обережність при вчиненні правочинів, що можуть суперечити інтересам названих осіб.
Стаття 204. Презумпція правомірності правочину
1. Правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.
1. Правочин, недійсність якого встановлена законом, є недійсним (нікчемним) з моменту його вчинення. Презумпція його правомірності спростовується безпосередньо законом. Відповідно до ч. 3 ст. 215 ЦК таке спростування має бути прямим. Так, ч. 2 ст. 1060 ЦК прямо встановлює, що умова про відмову від права на одержання вкладу на першу вимогу вкладника (за встановленими винятками) є нікчемною. Якщо суд розглядає пов'язану з цим справу, він прямо повинен керуватися ч. 2 ст. 1060 ЦК. Він не може застосовувати таку умову договору, незалежно від того, заявляла сторона чи ні вимогу про визнання зазначеної умови недійсною. Суд при розгляді майнового спору про захист прав, ґрунтованих на такому правочині, має лише в мотивувальній частині судового рішення зазначити, що ця умова договору є недійсною (нікчемною), оскільки в самому законі спростовується презумпція правомірності цієї умови як правочину.
2. Господарським кодексом ці питання вирішуються інакше. Господарські договори укладаються за правилами, встановленими Цивільним кодексом, з урахуванням особливостей, передбачених Господарським кодексом [42], іншими нормативно-правовими актами щодо окремих видів договорів (ч. 7 ст. 179 ГК). Це (поряд з іншими положеннями Цивільного і Господарського кодексів) дає підстави для поширення правових норм, що сформульовані в Цивільному кодексі стосовно правочинів, на правочини, що вчиняються у сфері дії Господарського кодексу. Разом з тим, належить ураховувати наступні положення цього Кодексу.
Стаття 207 ГК присвячена недійсності господарського зобов'язання, але ж аналіз її змісту дає підстави для висновку про те, що в цій статті поняття правочину і зобов'язання не розрізняються, а відповідні терміни вживаються як синоніми. У цьому можна впевнитись, звернувши увагу на формулювання «... зобов'язання, що... вчинено...» (зазвичай не прийнято говорити так, що вчиняється зобов'язання. Вчиняється правочин), «... зобов'язання, що... укладено» (звичайно говорять про те, що укладається договір або угода). Отже, ст. 207 ГК установлює підстави недійсності правочинів, на яких ґрунтуються господарські зобов'язання.
3. Стаття 207 ГК називає підстави недійсності господарських зобов'язань: 1) невідповідність зобов'язання вимогам закону; 2) завідома суперечність господарського зобов'язання інтересам держави і суспільства; 3) виявлення сторонами волі на виникнення господарського зобов'язання всупереч їх спеціальній правосуб'єктності (господарській компетенції). Суперечність зобов'язання інтересам держави і суспільства або спеціальній правоздатності суб'єкта, оскільки вони в ст. 207 ГК називаються підставою недійсності зобов'язання, охоплюються гіпотезою ч. 1 ст. 215 ЦК.
Хоч в ст. 207 ГК вживається термін «нікчемна» умова зобов'язання, нікчемність тут розуміється так, що безпосередньо законом недійсність зобов'язання або окремих його умов не встановлюється. Визнання господарського зобов'язання недійсним (спростування презумпції правомірності господарського зобов'язання) можливе тільки рішенням суду.
Стаття 207 ГК погоджується з п. 1 ст. 83 і частиною четвертою ст. 84 ГПК [44], якими господарському суду надається право визнати недійсним повністю або в певній частині пов'язаній з предметом спору договір, який суперечить законодавству, та встановлюється, що на визнання договору недійсним вказується в резолютивній частині судового рішення. При цьому право суду, про яке йдеться, не слід тлумачити як можливість діяти на свій розсуд, яка (можливість) надається суду. Суд не є суб'єктом приватного права, а тому ті процесуальні права, які надаються йому законом, суд зобов'язаний здійснювати з метою ефективного здійснення правосуддя. Тому невикористання судом зазначеного права може бути підставою для скасування рішення, ухвали чи постанови суду.
4. Позов про визнання недійсним правочину, що є недійсним (нікчемним) в силу закону, може бути пред'явлений. Якщо відповідне положення закону, що визнає правочин недійсним (нікчемним), поширюється на правочин, вимога про визнання його недійсним має бути задоволена загальним судом незалежно від того, оспорює відповідач чи ні недійсність правочину. Господарський суд має задовольнити такий позов за умови, якщо буде встановлено, що відповідач оспорює недійсність (нікчемність) правочину безпосередньо в силу закону (в цьому випадку є оспорювання права чи його відсутності). Якщо ж відповідач повністю визнає недійсність (нікчемність) правочину, провадження у справі належить припинити за відсутності предмета спору (підпункт 11 п. 1 частини першої ст. 80 ГПК).
5. Що стосується заперечуваних правочинів, то правило про презумпцію правомірності правочину покладає на позивача, що вимагає визнання правочину недійсним, обов'язок доводити обставини, що є підставою його недійсності, а за непредставленням таких доказів у задоволенні позову буде відмовлено. Таким чином, у силу неприпустимості повторного розгляду в місцевому суді спору між тими ж сторонами, про той же предмет і з тих же підстав правочин, який об'єктивно є заперечуваним, в силу презумпції, що встановлена ст. 204 ЦК, та недоведення в суді факту його недійсності, набуває ознак правомірного правочину.
6. Презумпція правомірності оспорюваного правочину означає також, що до визнання оспорюваного правочину недійсним він в цілому і окремі його умови мають застосовуватись судом, поки правочин чи окремі його умови не визнані судом недійсними. Неспеціалізований суд загальної юрисдикції за наявності підстав для визнання оспорюваного правочину недійсним і навіть клопотання сторони не вправі вийти за межі позовних вимог та визнати такий правочин недійсним. Таке право має лише господарський суд (п. 1 ст. 83; частина четверта ст. 84 ГПК).
7. Презумпція правомірності правочину означає, що оспорюваний правочин є правомірним до того дня, коли його недійсність визнана судом. Немає підстав стверджувати, що презумпція правомірності правочину спростовується уже фактом проголошення судом рішення про визнання правочину недійсним. Лише набрання рішенням законної сили спростовує презумпцію правомірності правочину. Але у справі про присудження до виконання зобов'язання в натурі чи про стягнення неустойки, збитків може бути пред'явлено зустрічний позов про визнання недійсним правочину, який є підставою цього зобов'язання. Вважається припустимим задовольнити зустрічний позов і відмовити у вимогах, що складають зміст основного позову, хоч, розмірковуючи точно відповідно до букви закону, до набрання чинності рішенням суду про визнання правочину недійсним у позові, що випливає із зобов'язання, яке виникло із цього правочину, відмовити з посиланням на недійсність правочину не можна.
Стаття 205. Форма правочину. Способи волевиявлення
1. Правочин може вчинятися усно або в письмовій формі. Сторони мають право обирати форму правочину, якщо інше не встановлено законом.
2. Правочин, для якого законом не встановлена обов'язкова письмова форма, вважається вчиненим, якщо поведінка сторін засвідчує їхню волю до настання відповідних правових наслідків.
3. У випадках, встановлених договором або законом, воля сторони до вчинення правочину може виражатися її мовчанням.
1. Під формою правочину в ст. 205 ЦК розуміється вияв учасниками правочину волі на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків усно (звуками та словами, що в сукупності складають закінчену думку) або письмово.
Учинення правочину в письмовій формі означає, що учасники правочину висловлюють волю на набуття, зміну і припинення цивільних прав і обов'язків словами шляхом фіксації тексту на папері чи іншому матеріальному (в тому числі електронному) носії, що дає можливість читати цей текст без його перетворення в іншу матеріальну форму або після такого перетворення. Це — візуальна форма (частина третя ст. 5 Закону «Про електронні документи та електронний документообіг» [194]).
2. Письмова форма правочину, як зазначалось у ст. 42 ЦК Української РСР 1963 р., могла бути простою і нотаріальною. При простій письмовій формі зміст правочину виражається письмово, а після викладення змісту правочину його учасники (їх представники) вчиняють підписи. Нотаріальна форма правочину передбачає його посвідчення нотаріусом. Чіткість і зрозумілість цих положень раніше чинного Цивільного кодексу була змінена досить невизначеними законодавчими положеннями. Як випливає зі змісту ст. 209, 219, 220 ЦК, нотаріальне посвідчення виходить за межі поняття форми правочину. Але у ст. 639, 657, 719, 745, 793, 799, 1031, 1118, 1247 ЦК, які відповідно до їх заголовків присвячені формі договорів (правочинів), установлюються правила про нотаріальне посвідчення правочинів. Стаття 14 Закону «Про оренду землі» [205] також має заголовок «Форма договору оренди землі», але в ній також ідеться про можливість нотаріального посвідчення договору. У принципі, при тлумаченні законодавчих актів перевага має надаватись не заголовку, а змісту відповідної статті. Це могло б бути підставою для висновку про те, що вживання в заголовках зазначених статей слова «форма» та включення до них положень про нотаріальне посвідчення правочинів не є підставою для твердження про те, що нотаріальне посвідчення правочинів охоплюється поняттям форми правочину. Це твердження тим більше слід було б визнати правильним, що загальні правила ст. 205 — 209, 218 — 220 ЦК виводять нотаріальне посвідчення за межі форми правочину. Але ж не можна ігнорувати ту обставину, що законодавець при формулюванні спеціальних правил у дев’яти статтях Цивільного кодексу послідовно включає положення про нотаріальне посвідчення договорів до змісту статей, які відповідно до їх заголовків присвячені формі договорів. Ця послідовність є підставою для висновку про те, що законодавець включає нотаріальне посвідчення правочину до змісту поняття форми правочину. Це слід ураховувати при тлумаченні, зокрема ст. 654 ЦК, в якій вживається термін «форма» (зміни або розірвання договору).
3. Учасникам правочину надається право вчиняти правочини в тій формі, яку вони вибрали. Лише законом можуть установлюватись обов'язкові вимоги до форми правочинів. Підзаконними актами вони встановлюватись не можуть, а якщо вони ними встановлені, то є нечинними. Наслідки порушення вимог закону щодо форми правочину встановлені ст. 218 — 220 ЦК.
4. Крім поняття форми правочину, ст. 205 ЦК має поняття способів волевиявлення. У випадках, коли закон допускає усну форму правочину, можливим є виявлення волі не тільки словами, а і діями чи бездіяльністю (мовчанням). Так, правочин, щодо якого не встановлена обов'язковість письмової форми, вважається вчиненим, якщо з поведінки його учасників (учасника) випливає їх воля вчинити правочин. Дії, із яких випливає воля вчинити правочин, називаються в науці конклюдентними. Саме це, встановлене ч. 2 ст. 205 ЦК, правило дозволяє здійснювати торгівлю, наприклад, через автомати. Виставивши торговельний автомат і забезпечивши його оголошенням про правила користування ним, продавець узагалі може не спілкуватись із покупцем, не виявляти на його адресу своєї волі вчиняти правочини. У магазинах самообслуговування із відкритим доступом до товарів покупець може мовчки взяти річ, заплатити гроші. У такий спосіб можна вчинити навіть правочин щодо купівлі дорогої речі. Правочин купівлі-продажу в такому випадку вважається вчиненим, якби його сторони при цьому не сказали один одному ні слова. Шляхом конклюдентних дій можуть здійснюватись правочини, спрямовані на односторонню відмову від договору (одностороннє розірвання договору), якщо це передбачено законом або договором. Так, ч. 4 ст. 694 і ч. 2 ст. 697 ЦК за наявності відповідних умов надають продавцеві права вимагати від покупця повернення товару. Пред'явлення такої вимоги як конклюдентні дії засвідчує волю продавця відмовитись від договору (розірвати його в односторонньому порядку).
5. Мовчання як форма правочину також є способом вияву волі на вчинення право- чину. Тому і при вираженні волі мовчанням факт учинення правочину можна оспорювати, доказувати, що мовчанням воля взагалі не виражалась або виражалась, але на здійснення іншого правочину. Це — зовсім нова правова конструкція мовчання в порівнянні з тією, що формулювалась у ст. 42 раніше чинного Цивільного кодексу, яка об'єктивно визнавала мовчання виявом волі. Але в спеціальній нормі ст. 764 ЦК (така ж норма сформульована в ч. 2 ст. 17 Закону «Про оренду державного і комунального майна» [89]), що має перевагу при правозастосуванні перед загальним правилом ч. 3 ст. 205 ЦК, відсутності заперечень з боку наймодавця протягом одного місяця після закінчення строку договору найму проти поновлення договору об'єктивно надається значення юридичного факту, що спричинює юридичні наслідки. Таким чином, якщо до відповідних правовідносин застосовується ч. 3 ст. 205 ЦК, сторона має право доказувати, що мовчанням воля не виражалась, а тому вчинення правочину не було. Якщо ж застосуванню підлягає ст. 764 ЦК, то доказуванню підлягає лише той факт, було чи не було мовчання. У цьому останньому випадку не має значення та обставина, мав чи не мав суб'єкт намір виразити волю шляхом мовчання. Так, наймодавець може подати докази того, що він твердо мав намір зі спливом строку договору найму нежитлових приміщень не укладати договір (найму) на новий строк (не продовжувати строк дії договору, не переукладати його, не поновлювати). Він може подати докази того, що він закупив обладнання з метою розмістити його в приміщеннях, які підлягають звільненню у зв'язку із закінченням строку дії договору найму. Це буде підтверджувати непрямий вияв волі не продовжувати дію договору на новий строк та відсутність волевиявлення на укладення договору на новий строк. Але це не буде мати будь-якого юридичного значення, оскільки доведеним є факт мовчання, з яким ст. 764 ЦК об'єктивно пов'язує настання юридичних наслідків незалежно від того, хотіла чи ні особа виявити мовчанням якусь волю.
Разом з тим, мовчання, з яким ст. 764 ЦК пов'язує настання юридичних наслідків, повинне мати ознаки справжнього мовчання, до якого особу (наймодавця) ніхто не примушував. Образно кажучи, не є мовчанням у цивільно-правовому розумінні такий випадок, коли особі насильно закрили рот.
Таку ж правову конструкцію (надання мовчанню значення вияву волі, тобто правочину) законодавець використовує в ст. 1036 ЦК стосовно договору довірчого управління майном.
6. Мовчання як спосіб учинення правочину допускається лише у випадках, передбачених законом чи договором. Поширена практика включення до договорів умови про їх пролонгування (про подовження строку їх дії), якщо жодна зі сторін не заявить до закінчення строку його дії про відмову від його продовження на наступний термін тієї ж тривалості, одержала правове підґрунтя в ч. 3 ст. 205 ЦК, якого вона до введення в дію нового Цивільного кодексу не мала.
Стаття 206. Правочини, які можуть вчинятися усно
1. Усно можуть вчинятися правочини, які повністю виконуються сторонами у момент їх вчинення, за винятком правочинів, які підлягають нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, а також правочинів, для яких недодержання письмової форми має наслідком їх недійсність.
2. Юридичній особі, що сплатила за товари та послуги на підставі усного правочину з другою стороною, видається документ, що підтверджує підставу сплати та суму одержаних грошових коштів.
3. Правочини на виконання договору, укладеного в письмовій формі, можуть за домовленістю сторін вчинятися усно, якщо це не суперечить договору або закону.
1. Правила про форми правочинів, які встановлюються законодавством, побудовані таким чином, що законодавець установлює лише мінімальні вимоги щодо цього. Ускладнити форму правочину — це право учасників правочину. При цьому за ступенем складності (від простої до складної) форми правочинів розміщуються так: усна, письмова, письмова з нотаріальним посвідченням. Замість учинення правочину в усній формі її можна укласти в письмовій або письмовій формі з нотаріальним посвідченням. Замість учинення правочину в простій письмовій формі, як того вимагає закон, завжди можна оформити правочин письмово і посвідчити його у нотаріуса. Але буде суперечити закону вчинення правочину в письмовій формі, якщо законодавець передбачив нотаріальне посвідчення такого роду правочинів. Не відповідає вимогам закону вчинення правочину в усній формі, якщо законом для даного виду правочинів установлена письмова форма.
2. Усна форма правочину є найменш складною. Тому закон не вимагає її застосування, а лише дозволяє це. У ч. 1 ст. 206 ЦК передбачено лише один випадок, коли законодавство дозволяє вчиняти правочини в усній формі: якщо правочини виконуються під час їх вчинення, вони можуть вчинятись в усній формі. Але і це правило діє тільки у тих випадках, коли законом не встановлені винятки. Такими винятками є вимоги про нотаріальне посвідчення правочинів (ст. 210 ЦК), а також вимоги вчиняти правочини в письмовій формі, якщо наслідками порушення цієї вимоги є недійсність правочину (ст. 209, 219 ЦК).
3. В усній формі можуть учинятись й інші правочини, якщо це прямо передбачено спеціальним законом (наприклад, частина друга ст. 229 Кодексу торговельного мореплавства [34] дозволяє вчиняти в усній формі правочини щодо портового буксирування). Частина 1 ст. 33 Закону «Про авторське право і суміжні права» [176] як виняток із загального правила про письмову форму договорів про передання прав на використання творів допускає можливість укладення в усній формі договору про використання (опублікування) твору в періодичних виданнях. Із п. З ст. 208 ЦК також випливає можливість учинення в усній формі правочинів фізичними особами між собою, якщо сума правочину не перевищує двадцятикратного неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, що діяв на момент учинення правочину (відповідно до ч. 22.5 ст. 22 Закону «Про податок з доходів фізичних осіб» [196], який відмовився від використання терміна «неоподатковуваний мінімум доходів громадян», у випадках посилання в законах на цей мінімум слід застосовувати суму 17 гривень).
4. Положення ч. 2 ст. 206 ЦК виходить із того, що видача документа, який підтверджує підставу сплати та суму коштів, отриманих юридичною особою за товари чи послуги, не є формою договору. Воно включене до Цивільного кодексу з метою погодити зміст цього Кодексу з публічно-правовими вимогами, що ставляться до юридичних осіб та стосуються ведення фінансової звітності та належного оформлення з цією метою первинних та зведених облікових документів (ст. 9 Закону «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні» [137]). Визнання в п. 7 ст. 1 Закону «Про захист прав споживачів» [215] квитанції, товарного або касового чеку чи інших документів письмовим оформленням правочину (договору) слід кваліфікувати як спеціальне положення цивільного законодавства, що підлягає застосуванню поряд із ст. 206 ЦК. Це ж стосується ст. 866 та 937 ЦК, відповідно до яких письмова форма договорів побутового підряду та зберігання вважається дотриманою, якщо замовникові (поклажодавцю) інша сторона видала розписку, квитанцію або інший документ, що засвідчує укладення договору.
5. Із змісту Цивільного кодексу тепер можна зробити висновок про те, що поняття правочину в ньому поширюється і щодо дій на виконання правочинів. Тому ч. 3 ст. 206 ЦК формулює спеціальне правило про те, що такі правочини за домовленістю сторін можуть учинятися усно, якщо інше не передбачено договором або законом. Очевидно, ця домовленість відповідно до ст. 206 та 208 ЦК повинна оформлятись письмово. Автори рекомендують оформляти її як додаток до договору, оскільки сама по собі така домовленість не повинна суперечити договору.
Стаття 207. Вимоги до письмової форми правочину
1. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони.
Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо воля сторін виражена за допомогою телетайпного, електронного або іншого технічного засобу зв'язку.
2. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами).
Правочин, який вчиняє юридична особа, підписується особами, уповноваженими на це її установчими документами, довіреністю, законом або іншими актами цивільного законодавства, та скріплюється печаткою.
3. Використання при вчиненні правочинів факсимільного відтворення підпису за допомогою засобів механічного або іншого копіювання, електронно-числового підпису або іншого аналога власноручного підпису допускається у випадках, встановлених законом, іншими актами цивільного законодавства, або за письмовою згодою сторін, у якій мають міститися зразки відповідного аналога їхніх власноручних підписів.
4. Якщо фізична особа у зв'язку з хворобою або фізичною вадою не може підписатися власноручно, за її дорученням текст правочину у її присутності підписує інша особа.
Підпис іншої особи на тексті правочину, що посвідчується нотаріально, засвідчується нотаріусом або посадовою особою, яка має право на вчинення такої нотаріальної дії, із зазначенням причин, з яких текст правочину не може бути підписаний особою, яка його вчиняє.
Підпис іншої особи на тексті правочину, щодо якого не вимагається нотаріального посвідчення, може бути засвідчений відповідною посадовою особою за місцем роботи, навчання, проживання або лікування особи, яка його вчиняє.
1. Письмова форма договору в ст. 207 ЦК визначається досить широко: ця форма має вважатись додержаною, якщо воля сторін виражена (зафіксована) в одному документі, в декількох документах, у листах, якими обмінялися сторони. Із ч. 1 ст. 207 ЦК випливає, що до письмової форми правочину належить і форма, за якої воля сторін виражається з допомогою сучасних засобів передання інформації. Ознака обміну (листами, документами) не є обов'язковою для односторонніх правочинів. Воля сторін правочину може виражатись телеграмою, за допомогою телетайпного, електронного або інших технічних засобів зв'язку. Але при цьому у випадку спору сторона зобов'язана довести, що документ, який переданий за допомогою засобів зв'язку, дійсно виходить від відповідного суб'єкта.
2. Правочин вважається вчиненим у письмовій формі, якщо він підписаний його учасниками. Підписаним слід вважати тільки той текст, що передує підпису. Текст після підпису не можна відносити до змісту правочину. Виправлення в підписаному тексті, як правило, не допускаються. Вони, за їх наявності, є підставою для висновку про те, що воля належним чином не виражена (правочин не вчинено). Разом з тим допускаються такі виправлення, що не впливають на зміст волевиявлення. Можливі також виправлення, що засвідчені підписами учасників правочину. При цьому має бути чітко виражено, які слова чи фрази викреслюються та якими вони замінюються. Не виключається доведення з допомогою відповідних доказів факту погодження умов правочину, що мають незастережені виправлення, які впливають на зміст правочину.
Якщо волевиявлення сторін правочину викладено на декількох аркушах, учасники правочину мають виключити підміну окремих аркушів шляхом підпису кожного аркуша, чи нумерації аркушів, сторінок, їх прошивання тощо.
3. Правочин, що вчиняється юридичною особою, підписується фізичною особою, уповноваженою на це законом, іншими нормативно-правовими актами чи установчими документами. Тут законодавець ухиляється від того, щоб називати таку особу представником, хоч із ч. 3 і 4 ст. 92 ЦК випливає, що органи юридичної особи здійснюють представництво від імені останньої.
4. Якщо відсутність підпису виключає кваліфікацію відповідного документа як правочину (волевиявлення), то відсутність печатки не є підставою для такого висновку. Але ж відсутність печатки буде означати, що вимога закону щодо письмової форми правочину порушена. Тому в таких випадках підлягає застосуванню ст. 218 ЦК, що встановлює наслідки недодержання вимоги закону про письмову форму правочину.
5. У ч. 3 ст. 207 ЦК міститься нове для цивільного законодавства України положення про те, що при вчиненні правочинів допускається використання факсимільного відтворення підпису за допомогою засобів механічного або іншого копіювання, електронно-числового підпису або іншого аналогу власноручного підпису. Але це допускається лише у випадках, встановлених законами та іншими нормативно-правовими актами. Допускається також укладення сторонами письмової угоди про використання таких способів відтворення підпису. Така угода повинна містити зразки відповідного аналога власноручного підпису. Закон «Про електронні документи та електронний документообіг» [194] встановлює порядок створення, передання, збереження і перетворення електронними засобами документів у візуальну форму. Для ідентифікації автора або підписувача електронного документа використовується електронний цифровий підпис, правовий статус якого визначається Законом «Про електронний цифровий підпис» [195].
6. Якщо фізична особа не може підписати правочин власноручно у зв’язку з хворобою чи фізичною вадою, за дорученням такої особи і в її присутності текст правочину може підписати інша особа. При цьому доцільно зазначити на причини, з яких інша особа підписує правочин, хоч цю вимогу законодавець формулює лише стосовно випадків, коли правочин засвідчується нотаріально.
Допускається (але не є обов'язковим) посвідчення підпису особи, що підписала текст правочину замість іншої особи, за місцем роботи, навчання, проживання або лікування особи, яка вчиняє правочин. Це допускається стосовно правочинів, щодо яких не вимагається їх нотаріального посвідчення.
Стаття 208. Правочини, які належить вчиняти у письмовій формі
1. У письмовій формі належить вчиняти:
1) правочини між юридичними особами;
2) правочини між фізичною та юридичною особою, крім правочинів, передбачених частиною першою статті 206 цього Кодексу;
3) правочини фізичних осіб між собою на суму, що перевищує у двадцять і більше разів розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, крім правочинів, передбачених частиною першою статті 206 цього Кодексу;
4) інші правочини, щодо яких законом встановлена письмова форма.
1. У ст. 206 ЦК сформульовано прямий дозвіл на вчинення правочинів в усній формі. Із приписів ст. 208 ЦК щодо випадків обов'язкового додержання письмової форми правочинів випливає додатковий дозвіл на вчинення правочинів в усній формі: правочини між фізичними особами на суму, що є меншою двадцятикратного розміру неоподаткованого мінімуму доходів громадян (340 гривень), можуть учинятися усно.
2. Виявляється також суперечність між п. 1 ст. 208 ЦК, що приписує юридичним особам учиняти в письмовій формі будь-які правочини, та ч. 1 ст. 206 ЦК, що дозволяє вчиняти будь-які правочини в усній формі, якщо вони виконуються в момент учинення (крім тих, що потребують нотаріального посвідчення або державної реєстрації, і тих правочинів, стосовно яких передбачена їх недійсність у разі недодержання вимоги про письмову форму). Слід визнати, що п. 1 ст. 206 ЦК та п. 1 ст. 208 ЦК співвідносяться між собою як норми загальна та спеціальна. Тому перевагу при застосуванні треба надавати п. 1 ст. 208 ЦК. Спеціальний характер правила п. 1 ст. 208 ЦК обумовлений тим, що воно поширюється тільки на юридичних осіб (на відміну від ч. 1 ст. 206 ЦК, що поширюється на всіх суб'єктів цивільного права).
3. У силу п. 2 ст. 208 ЦК письмової форми потребують правочини, які вчиняються між фізичною особою, з однієї сторони, та юридичною особою — з другої. Але у випадках, коли при такому складі учасників правочину він виконується в момент його вчинення, в силу ч. 1 ст. 206 ЦК правочин може вчинятися в усній формі.
4. Згідно з п. 4 ст. 208 ЦК допускається можливість установлення іншими законами вимоги про обов'язкову письмову форму правочинів. Такі вимоги встановлені ч. 1 ст. 181 ГК [42] відповідно до якої господарський договір, за загальним правилом, викладається у формі єдиного документа, підписаного сторонами та скріпленого печаткою. Як виняток із цього загального правила допускається укладення господарських договорів у спрощений спосіб, тобто шляхом обміну листами, факсограмами, телеграмами, телефонограмами тощо, а також шляхом підтвердження прийняття до виконання замовлень, якщо законом не встановлено спеціальні вимоги до форми та порядку укладення даного виду договорів. Цими правилами виключається укладення господарських договорів в усній формі. Але договір, укладений усупереч цим правилам, є оспорюваним, а не нікчемним.
Стаття 209. Нотаріальне посвідчення правочину
1. Правочин, який вчинений у письмовій формі, підлягає нотаріальному посвідченню лише у випадках, встановлених законом або домовленістю сторін. Договір про закупівлю, який укладається відповідно до Закону України «Про закупівлю товарів, робіт і послуг за державні кошти», на вимогу замовника підлягає обов'язковому нотаріальному посвідченню.
2. Нотаріальне посвідчення правочину здійснюється нотаріусом або іншою посадовою особою, яка відповідно до закону має право на вчинення такої нотаріальної дії, шляхом вчинення на документі, в якому викладено текст правочину, посвідчувального напису.
3. Нотаріальне посвідчення може бути вчинене на тексті лише такого правочину, який відповідає загальним вимогам, встановленим статтею 203 цього Кодексу.
4. На вимогу фізичної або юридичної особи будь-який правочин з її участю може бути нотаріально посвідчений.
(Із змін, від 16.06.2005)
1. Нотаріальне посвідчення правочинів, що вчиняються в письмовій формі, е обов'язковим лише у випадках, установлених законом. Не допускається установлення вимоги про обов'язкове нотаріальне посвідчення правочинів підзаконними актами. Із ст. 54 Закону «Про нотаріат» [75] випливає можливість встановлення вимоги щодо нотаріального посвідчення правочинів законодавством. Але це правило не повинне застосовуватись у тій частині, в якій воно суперечить ч. 2 ст. 208 ЦК, що є положенням, яке міститься в законі, що прийнятий пізніше.
2. Обов’язкове нотаріальне посвідчення встановлене стосовно договорів про виділ частки із нерухомого майна, що є у спільній частковій власності (ч. 3 ст. 364 ЦК), договорів про поділ нерухомого майна, що є у спільній частковій або сумісній власності (ч. 3 ст. 367; ч. 4 ст. 372 ЦК), деяких довіреностій (ст. 245 ЦК), договорів застави нерухомого майна (ч. 1 ст. 577 ЦК) та космічних об'єктів (ст. 18 Закону «Про іпотеку» [197]), договорів купівлі-продажу майна державних підприємств (п. 4 ст. 27 Закону «Про приватизацію державного майна» [110]), договорів про подальше відчуження майна (акцій), обтяжених зобов'язаннями, які власник прийняв на себе при придбанні цього майна у процесі приватизації (абзац п'ятнадцятий ч. 2 ст. 27 того ж Закону), договорів купівлі-продажу державного та комунального майна (п. 7 ст. 23 Закону «Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)» [100]), договорів про подальше відчуження майна (акцій), обтяжених зобов'язаннями, передбаченими абзацем другим-одинадцятим ч. 2 ст. 27 Закону «Про приватизацію державного майна», договорів купівлі-продажу земельних ділянок, цілісних майнових комплексів, житлових будинків (квартир) та інших об'єктів нерухомого майна (ст. 657 ЦК), договорів дарування нерухомого майна та валютних цінностей на встановлену суму (ч. 2, 5 ст. 719 ЦК), договорів ренти (ст. 732 ЦК), договорів довічного утримання (ч. 1 ст. 745 ЦК), договорів найму будівель та інших капітальних споруд, їх частини на три роки і більше (ч. 2 ст. 793 ЦК), договорів найму транспортних засобів з участю фізичної особи (ч. 2 ст. 799 ЦК), договорів позички будівель та інших капітальних споруд або їх окремих частин (ч. 3 ст. 828 ЦК), договорів довірчого управління нерухомим майном (ч. 2 ст. 1031 ЦК), заповітів (ч. 3 ст. 1248 ЦК), договорів про створення акціонерних товариств з участю фізичних осіб (ч. 2 ст. 153 ЦК), документів про передання права засновника (учасника) юридичної особи іншій особі (ч. 3 ст. 29 Закону «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб — підприємців» [192]), згоди співвласників на передання в іпотеку майна, що є у спільній власності (частина друга ст. 6 Закону «Про іпотеку»), правочинів про відступлення прав за іпотечним договором (ч. 3 ст. 24 Закону «Про іпотеку»), договорів про задоволення вимог іпотекодержателя в порядку позасудового врегулювання питання про звернення стягнення на предмет іпотеки (частина перша ст. 36 Закону «Про іпотеку»), копій заяв фізичної особи про вихід зі складу засновників (учасників) юридичної особи (ч. З ст. 29 Закону «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб — підприємців»).
Якщо правочин, на підставі якого виникло зобов'язання, було вчинено відповідно до закону чи на розсуд його учасників у письмовій формі з нотаріальним посвідченням правочину, то і правочин щодо заміни кредитора чи боржника у зобов'язанні має вчинятись в такій же формі. Це випливає із ст. 513, 521 ЦК. Стосовно правочину про відступлення прав за іпотечним договором у частині третій ст. 24 Закону «Про іпотеку» прямо зазначається, що він підлягає нотаріальному посвідченню.
3. Учасники правочину можуть домовитися про нотаріальне посвідчення будь-якого правочину, що вчиняється в письмовій формі та не суперечить законодавству. Нотаріальне посвідчення правочинів за бажанням сторін передбачене також ст. 54 Закону
«Про нотаріат» [75]. При посвідченні правочину нотаріус має перевіряти відповідність правочину вимогам цивільного законодавства та моральним засадам суспільства. Такий висновок випливає із ч. 1 ст. 215 ЦК, що вимагає відповідності правочину ст. 203 ЦК, а відповідно до цієї статті зміст правочину не може суперечити актам цивільного законодавства та моральним засадам суспільства. З урахуванням цих правил, що встановлені Цивільним кодексом, який прийнятий пізніше, нотаріус не може обмежуватись перевіркою відповідності правочину закону, як це приписується ст. 54 Закону «Про нотаріат», а зобов'язаний перевірити відповідність правочину, який він засвідчує, моральним засадам суспільства.
4. У ч. 4 ст. 358 ЦК формулюється особлива правова конструкція, в силу якої нотаріально посвідченому правочину надається більш широке значення, ніж правочину, вчиненому в письмовій формі (простій). Посвідчений нотаріально договір про порядок володіння і користування спільним майном є обов'язковим для особи, яка згодом придбає частку у праві спільної власності на це майно. Якщо ж співвласники уклали такий договір у простій письмовій формі, він може бути обов'язковим для особи, яка згодом придбала частку у праві спільної власності.
5. Правочини можуть посвідчувати державні та приватні нотаріуси. Відповідно до ст. 34 Закону «Про нотаріат» приватні нотаріуси вправі посвідчувати ті ж правочини, що і державні нотаріуси.
6. Посадові особи виконавчих органів сільських, селищних, міських рад мають право вчиняти деякі нотаріальні дії (підпункт 5 п. 6 ч. 1 ст. 38 Закону «Про місцеве самоврядування в Україні» [112]). Але із правочинів вони вправі засвідчувати тільки заповіти (ст. 37 Закону «Про нотаріат»). Значно ширші повноваження на вчинення нотаріальних дій мають консульські установи України (ст. 38 Закону «Про нотаріат»). Вони вправі засвідчувати будь-які правочини, крім договорів про відчуження та заставу житлових будинків, квартир, дач, садових будинків, земельних ділянок, іншого нерухомого майна, що знаходиться в Україні.
7. Стосовно заповітів установлено, що вони за відповідних умов можуть бути посвідчені іншими службовими, посадовими особами (ст. 1252 ГК [42]; ст. 40 Закону «Про нотаріат»). Такі заповіти за своєю юридичною силою прирівнюються до заповітів, посвідчених нотаріусами.
8. Нотаріальне посвідчення підписів на документах є можливим лише за умови, що відповідний документ не є формою правочину (ч. 1 ст. 78 Закону «Про нотаріат»). Це не завжди враховується в правотворчій практиці. Так, передавальні розпорядження та розпорядження застави, що видаються власниками іменних цінних паперів реєстраторам, безумовно, є правочинами. У Державній комісії з цінних паперів та фондового ринку розуміють, що підзаконним актом цього державного органу не може бути встановлена вимога про вчинення таких правочинів у нотаріальній формі. Тому Державна комісія з цінних паперів та фондового ринку вимагає підписи на таких розпорядженнях посвідчувати нотаріально (п. 21; 2.1 Положення про порядок ведення реєстрів власників іменних цінних паперів [368]). Це суперечить ч. 1 ст. 78 Закону «Про нотаріат», відповідно до якої посвідчення справжності підпису на документах допускається лише за умови, що підписаний документ не є правочином. Проте суб'єкти цивільних відносин не в змозі протистояти таким вимогам підзаконних актів, що не зовсім відповідають законові.
Щодо частини третьої ст. 78 Закону «Про нотаріат», то переважно застосовується абзац четвертий ч. 3 ст. 9 Закону «Про акціонерні товариства» [228], відповідно до якого при створенні акціонерного товариства за участі фізичних осіб їх підписи на засновницькому договорі підлягають нотаріальному посвідченню. Переважне застосування Закону «Про акціонерні товариства» щодо ч. 1 ст. 78 Закону «Про нотаріат» обумовлене, зокрема, спеціальним характером встановленого ним правила. Отже, засновницький договір нотаріальному посвідченню не підлягає.
Стаття 210. Державна реєстрація правочину
1. Правочин підлягає державній реєстрації лише у випадках, встановлених законом. Такий правочин є вчиненим з моменту його державної реєстрації.
2. Перелік органів, які здійснюють державну реєстрацію, порядок реєстрації, а також порядок ведення відповідних реєстрів встановлюються законом.
1. Про державну реєстрацію двосторонніх правочинів (договорів) див. коментар до ст. 640 ЦК. Про реєстрацію права власності на окремі види майна та про реєстрацію окремих видів майна див. коментар до ст. 182 ЦК.
2. Державна реєстрація правочину не охоплюється поняттям форми договору. Такий висновок слід зробити із ст. 205 — 210 ЦК. Цей висновок погоджується із ст. 639 — 640 і ст. 793 — 794 ЦК. Включення положень про державну реєстрацію правочинів до ст. 657, 745, 1031 і 1118 ЦК, які відповідно до їх заголовків присвячені формі відповідних договорів, не може спростовувати висновок про те, що законодавець виводить державну реєстрацію договорів за межі поняття їх форми з наступних міркувань: 1) при тлумаченні законодавчих положень перевага надається їх змісту, а не заголовкам статей; 2) включаючи положення про державну реєстрацію правочинів до статей, зміст яких відповідно до їх заголовків присвячений формам договорів, законодавець не виявив послідовності: в одних випадках він положення про державну реєстрацію договорів уключив до змісту статей, які відповідно до їх заголовків присвячені формі правочинів, а в інших — він такі положення сформулював у спеціальних статтях.
3. Уведення в дію нового Цивільного кодексу та відсутність закону, що визначає перелік органів, які здійснюють державну реєстрацію, порядок реєстрації правочинів, а також порядок ведення відповідних реєстрів, обумовили затвердження постановою Кабінету Міністрів Тимчасового порядку державної реєстрації правочинів [308]. Державний реєстр правочинів — це єдина комп'ютерна база даних, яка містить інформацію про правочини, що підлягають державній реєстрації, забезпечує зберігання, видачу та захист таких даних від несанкціонованого доступу. Держателем Реєстру є Міністерство юстиції. Адміністратором Державного реєстру є державне підприємство «Інформаційний центр» Міністерства юстиції. Реєстраторами визнані державні нотаріальні контори, приватні нотаріуси, які укладають договори з Адміністратором Державного реєстру, проводять державну реєстрацію правочинів, змін, внесених до них, відомостей про припинення дії правочинів.
4. Державна реєстрація правочинів проводиться шляхом унесення нотаріусом запису до Державного реєстру одночасно з його нотаріальним посвідченням. Якщо нотаріус не має права здійснювати реєстрацію правочинів, він зобов'язаний у день посвідчення правочину надіслати один його примірник реєстратору, який у той же день вносить запис до Державного реєстру.
5. Цивільний кодекс значно розширив коло правочинів, що підлягають державній реєстрації. Державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень та реєстрацію обтяжень рухомого майна відповідно до законів «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень» та «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень» [207] слід кваліфікувати як спеціальні правові конструкції, що не підпадають під дію ст. 210 ЦК та ч. 3 ст. 640 ЦК. Реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обмежень і обтяжень рухомого майна не впливає на чинність відповідних правочинів, на визнання їх учиненими, а спричинює тільки ті специфічні наслідки, які передбачені названими законами. Однак правочин на видачу заставної не може вважатись учиненим до реєстрації випуску заставної в порядку, встановленому для державної реєстрації обтяжень нерухомого майна, оскільки тільки після реєстрації випуску заставної вона передається іпотекодержателю (частина шоста ст. 20 Закону «Про іпотеку» [197]).
Стаття 211. Місце вчинення правочину
1. Якщо у правочині не вказане місце його вчинення, то:
1) місцем вчинення одностороннього правочину є місце вираження волі сторони;
2) місце вчинення дво- або багатостороннього правочину встановлюється відповідно до статті 647 цього Кодексу.
1. Місце вчинення правочину має обмежене значення. Воно важливе стосовно цивільних договорів, на які поширюються норми міжнародного приватного права. Навіть коли закон вимагає зазначення місця складання заповіту, це зазначення не тягне юридичних наслідків, хіба що крім випадків, коли зазначене в заповіті місце його вчинення не відповідає місцю його посвідчення, оскільки місце вчинення (складання) заповіту слід вважати місцем його нотаріального посвідчення. Але і в цьому разі немає підстав для визнання недійсним заповіту. Інші юридичні наслідки в зв'язку із зазначеною невідповідністю також не наступають.
2. Із ст. 211 ЦК можна зробити висновок про те, що учасники правочину на свій розсуд мають право визначити місце вчинення правочину, не обов'язково додержуючись справжнього місця його вчинення. Зазначення в правочині на місце його здійснення не може бути визнане недійсним. Лише у разі відсутності такого зазначення місце вчинення правочину визначається за правилами ст. 211 ЦК.
Стаття 212. Правочини, щодо яких правові наслідки пов'язуються з настанням певної обставини
1. Особи, які вчиняють правочин, мають право обумовити настання або зміну прав та обов'язків обставиною, щодо якої невідомо, настане вона чи ні (відкладальна обставина).
2. Особи, які вчиняють правочин, мають право обумовити припинення прав та обов'язків обставиною, щодо якої невідомо, настане вона чи ні (скасувальна обставина).
3. Якщо настанню обставини недобросовісно перешкоджала сторона, якій це невигідно, обставина вважається такою, що настала.
4. Якщо настанню обставини недобросовісно сприяла сторона, якій це вигідно, обставина вважається такою, що не настала.
1. Стаття 212 ЦК застосовується тоді, коли стосовно обставини, що є відкладальною або скасувальною умовою, невідомо, настане вона чи ні. Сторони не позбавлені права пов'язати виникнення чи припинення прав та обов'язків, що випливають із правочину, з обставинами, стосовно яких достовірно відомо, що вони настануть. У цьому разі ст. 212 ЦК не застосовується, оскільки така умова правочину є способом визначення строку виконання зобов'язання або строку його припинення (ч. 2 ст. 252; ч. 1 ст. 530 ЦК).
2. Якщо правочин, що вчинений під відкладальною умовою, передбачає передання права власності на рухоме майно, на його підставі виникає договірне обтяження (п. 6 частини першої ст. 34 Закону «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень»), що тягне поширення на такі правовідносини чинності названого Закону.
3. Певне уявлення про розуміння в законодавстві понять відкладальної та скасувальної умов дає частина третя ст. 10 Закону «Про фінансово-кредитні механізми і управління майном при будівництві житла та операціях з нерухомістю», де йдеться про укладення договору доручення з відкладальною умовою, а також в ч. 2 ст. 1142, у якій зазначається про досягнення мети простого товариства як на скасувальну умову.
Стаття 213. Тлумачення змісту правочину
1. Зміст правочину може бути витлумачений стороною (сторонами).
2. На вимогу однієї або обох сторін суд може постановити рішення про тлумачення змісту правочину.
3. При тлумаченні змісту правочину беруться до уваги однакове для всього змісту правочину значення слів і понять, а також загальноприйняте у відповідній сфері відносин значення термінів.
Якщо буквальне значення слів і понять, а також загальноприйняте у відповідній сфері відносин значення термінів не дає змоги з'ясувати зміст окремих частин правочину, їхній зміст встановлюється порівнянням відповідної частини правочину зі змістом інших його частин, усім його змістом, намірами сторін.
4. Якщо за правилами, встановленими частиною третьою цієї статті, немає можливості визначити справжню волю особи, яка вчинила правочин, до уваги беруться мета правочину, зміст попередніх переговорів, усталена практика відносин між сторонами, звичаї ділового обороту, подальша поведінка сторін, текст типового договору та інші обставини, що мають істотне значення.
1. Проблема тлумачення змісту правочину є такою, що слабо розроблена в науці і правозастосовчій практиці. Тому норми про тлумачення правочинів не було в раніше чинному Цивільному кодексі. У статті, що коментується, питання тлумачення змісту правочину викладене переважно в загальних формулюваннях: викладається лише декілька конкретних правил.
2. Учасникам правочину надається право витлумачити зміст учиненого ними правочину. Очевидно, стосовно цього вони мають підписати спеціальний договір, тобто вчинити новий правочин. Але такий правочин є специфічним. Він є вчиненим з моменту вияву волі у відповідній формі, але діє з моменту вчинення правочину, що тлумачиться, тобто має зворотну силу.
3. Учасники правочину зазвичай не обмежені в праві тлумачити правочин. Тому якщо вони при вчиненні правочину передбачили сплату, наприклад, пені у відповідному розмірі за прострочення виконання зобов'язання, то при тлумаченні правочину вони можуть таку умову правочину витлумачити так, що пеня сплачується в іншому розмірі чи не сплачується зовсім. Таке твердження погоджується з ч. 3 ст. 631 ЦК, яка надає сторонам право обумовити, що договір має зворотну дію в часі. Це усуває відмінність між правочином, що вчиняється на зміну чи доповнення раніше вчиненого правочину та має зворотну дію в часі, та правочином, що вчиняється з метою тлумачення раніше вчиненого правочину.
4. У той же час односторонній правочин, що породжує права та обов'язки інших осіб, може тлумачитись особою, яка його вчинила, лише в тій мірі, в якій це не зачіпає прав та обов'язків інших осіб, що виникли внаслідок учинення правочину. В інших випадках вплинути на зміст прав та обов'язків інших осіб, що виникли внаслідок одно стороннього правочину, можна тільки за наявності згоди цих осіб. А це означає, що особа, яка вчинила односторонній правочин, разом з особами, для яких виникли права та обов'язки внаслідок такого правочину, вчиняють новий (двосторонній) правочин.
5. Суд може винести рішення про тлумачення змісту правочину на вимогу однієї або обох сторін. Така вимога повинна оформлятись позовною заявою. Узагалі, вимогу про тлумачення правочину слід вважати різновидом вимоги про визнання права. Формулювання «на вимогу... обох сторін» (суд може винести рішення про тлумачення змісту правочину) не треба розуміти так, що обидві сторони можуть підписати одну заяву до суду. Лише одна сторона має звернутись з позовною заявою до іншої сторони. Інша сторона може звернутись до суду із зустрічним позовом. Як і інші позови про визнання права, позов про тлумачення правочину може бути заявлений без обмеження строком позовної давності.
6. Те, що словам і виразам, які вживаються в тексті правочину в різних його частинах, слід надавати однакового значення, не викликає будь-яких запитань. Але ж припис брати до уваги «загальноприйняте у відповідній сфері відносин значення термінів» є надто загальним.
Цьому припису та цивільному законодавству в цілому не буде суперечити таке його тлумачення: 1) оскільки правочини, як і цивільне законодавство, встановлюють цивільні права та обов'язки, терміни в правочинах належить тлумачити так, як вони розуміються в Цивільному кодексі та інших актах цивільного законодавства; 2) якщо правочин впливає на права та обов'язки його учасників, що мають іншу галузеву належність, термінам має надаватись у відповідній частині таке значення, яке надається їм нормативними актами відповідних галузей законодавства; 3) за наявності суперечності в розумінні термінів у різних галузях законодавства слід ураховувати, що є базові визначення термінів, що повинні використовуватись у різних галузях права, є специфічно галузеві визначення, а є й такі, що не можуть використовуватись за межами сфери дії нормативно-правового акта, в якому їх зміст визначено; 4) якщо законодавство не розкриває змісту відповідного терміна, він повинен тлумачитись так, як він розуміється у відповідній галузі науки; 5) за відсутності нормативно-правового та наукового визначення терміна, слід звернутись до тлумачного словника мови, якою викладено зміст (вчинено) правочин; 6) якщо запропонованими тут способами не вдається встановити значення терміна, що вживається в правочині, його слід тлумачити так, як він розуміється в повсякденному спілкуванні; 7) при тлумаченні правочину слід ураховувати нормативно-правову термінологію, що існувала на день учинення правочину. Наступна зміна нормативного визначення поняття, що вживається в правочині, не повинна братись до уваги при тлумаченні останнього.
7. Із абзацу першого ч. 3 ст. 213 ЦК випливає, що Цивільний кодекс не допускає, щоб при тлумаченні правочину здійснювався пошук змісту волі учасників правочину, який (зміст) не знайшов відображення в тексті правочину. Лише за відсутності можливості на підставі буквального значення слів та виразів, термінів з'ясувати зміст правочину, приписується встановлювати зміст правочину порівнянням змісту окремих частин правочину між собою, з усім змістом правочину. У таких випадках закон допускає враховувати також наміри сторін, навіть якщо вони не були включені до змісту правочину, тобто припускається враховувати фактор, що виходить за межі волевиявлення сторін при вчиненні правочину.
8. У ч. 4 ст. 213 ЦК, не заперечуючи першочергово значення волевиявлення при тлумаченні змісту правочину, законодавець приписує іти ще далі в пошуках змісту справжньої волі учасників правочину, за межами тексту правочину. Справжня воля при тлумаченні змісту правочину може встановлюватись з урахуванням мети правочину (мета навряд чи відрізняється суттєво від наміру, про який ідеться в абзаці другому ч. 3 ст. 213 ЦК), змісту попередніх переговорів, усталеної практики відносин між сторонами, подальшої поведінки сторін, інших обставин, що мають істотне значення. Підкреслимо, що ч. 4 ст. 213 ЦК допускає пошуки справжньої волі учасників право- чину за межами його змісту тільки за відсутності можливості визначити справжню волю на підставі змісту правочину.
9. Урахування звичаїв ділового обороту при тлумаченні правочину можливе в тій же мірі, в якій при цьому можуть бути враховані акти цивільного законодавства.
10. Посилання в ч. 4 ст. 213 ЦК на текст типового договору є не зовсім коректним. Цивільний кодекс (ст. 630) визначає юридичне значення типових умов договорів. Юридичне значення типових та примірних договорів у цьому Кодексі не визначається. Тому питання про юридичну силу типових та примірних договорів слід вирішувати на підставі ч. 4 ст. 179 ГК [42], в якій законодавець вперше чітко визначив юридичне значення типових та примірних договорів. Але таке розуміння типових і примірних договорів не є обов'язковим для правочинів, на які не поширюється чинність Господарського кодексу.
11. У правочині, як і в нормативно-правових актах, можуть міститися загальні та спеціальні умови. При застосуванні правочину перевагу належить віддавати спеціальним умовам. Так, кредитним договором було передбачено, що позивач сплачує проценти у встановленому договором розмірі протягом строку його дії, та був установлений строк дії договору, що збігався з кінцевим строком повернення суми кредиту. Посилаючись на цей пункт договору, позичальник відмовлявся платити проценти за період прострочення повернення кредиту. Кредитор (банк) звернувся до господарського суду з позовною заявою про стягнення процентів за весь період користування кредитом, в тому числі й після спливу встановленого договором строку повернення кредиту (період, за який позичальник відмовлявся платити проценти). У позовній заяві він зазначив, що при вирішенні спору належить керуватися не умовою про сплату процентів протягом дії договору, що є загальною, а спеціальним правилом, що включене до договору та зобов'язує позичальника сплачувати проценти в разі прострочення повернення кредитної суми за весь період прострочення, виходячи із суми, повернення якої прострочене, та встановленої договором процентної ставки. Суд погодився з позивачем про застосування спеціальної умови договору та задовольнив позов про стягнення процентів за весь період користування кредитними коштами.
12. За наявності суперечності між заголовком (назвою) договору або його преамбулою (за її наявності) та конкретними пунктами договору належить застосовувати останні. Так, сторони уклали договір оренди, але в тексті договору зазначалось, що річ передається за цим договором орендареві безоплатно. Орендодавець, що так визначався цим договором, став вимагати сплати орендної плати або визнання його недійсним. Але підстав для задоволення його вимог не було. Тому суд спочатку відмовив у задоволенні позову про стягнення орендної плати, підтвердивши тим самим безоплатний характер договору, а потім — і в позові про визнання договору недійсним як такого, що суперечить закону (цей позов обґрунтовувався тим, що договір оренди відповідно до законодавства не може бути безоплатним).
13. Якщо в примірнику договору, який подає до суду позивач, один або декілька пунктів мають зміст, що суперечить змісту примірника, який надав відповідач, договір належить визнати неукладеним (правочин — таким, що не вчинений). За умови, що договір частково або повністю виконано, його слід тлумачити з урахуванням дій, що вчинені на його виконання, звичаїв ділового обороту, кон'юнктури ринку.
14. Припис ч. 4 ст. 213 ЦК при тлумаченні правочину, якщо немає можливості встановити справжню волю особи (осіб), що вчинила правочин, брати до уваги мету правочину, зміст попередніх переговорів, усталену практику відносин, звичаї ділового обороту, подальшу поведінку сторін, текст типового договору, виявляє прагнення законодавця вкрай обмежити коло випадків, коли правочин має вважатись невчиненим, а договір має вважатись неукладеним. Належить звернути увагу, що в ч. 4 ст. 213 ЦК вживається термін «типовий договір», що враховує правотворчу практику. На відміну від цього, у ст. 630 ЦК ідеться про «типові умови договорів певного виду, оприлюднені в установленому порядку». Практики оприлюднення типових умов договорів в Україні поки що немає. При застосуванні ч. 4 ст. 213 ЦК слід ураховувати, що у сфері дії Господарського кодексу в типових договорах, що затверджуються Кабінетом Міністрів, а у випадках, передбачених законом, — іншим органом державної влади, формулюються імперативні норми, від яких відступати не можна (ч. 4 ст. 179 ГК). Тому умови типових договорів належить застосовувати незалежно від змісту договору. У сфері, де Господарський кодекс не діє, умови типових договорів також підлягають застосуванню як правові норми, але відповідно до ч. 3 ст. 6 ЦК вони мають диспозитивне значення.
Стаття 214. Відмова від правочину
1. Особа, яка вчинила односторонній правочин, має право відмовитися від нього, якщо інше не встановлено законом. Якщо такою відмовою від правочину порушено права іншої особи, ці права підлягають захисту.
2. Особи, які вчинили дво- або багатосторонній правочин, мають право за взаємною згодою сторін, а також у випадках, передбачених законом, відмовитися від нього, навіть і в тому разі, якщо його умови повністю ними виконані.
3. Відмова від правочину вчиняється у такій самій формі, в якій було вчинено правочин.
4. Правові наслідки відмови від правочину встановлюються законом або домовленістю сторін.
1. Стаття, що коментується, встановлює нову для цивільного законодавства України правову конструкцію відмови від правочину. Потреба в цій правовій конструкції обумовлена тим, що стосовно договорів правова конструкція відмови в цивільному законодавстві існувала, а стосовно правочинів — ні. Але зміст ст. 214 ЦК свідчить про те, що під відмовою від правочину розуміється дещо інша правова конструкція, ніж відмова від договору. Зокрема, відмова від дво- або багатостороннього правочину, тобто від договору, здійснюється за згодою сторін, в той час як відповідно до ч. 3 ст. 651 ЦК відмова від договору розуміється як односторонній правочин.
2. Право відмови від правочину належить і особі, що вчинила односторонній правочин. Але це неможливо, якщо відмовою від правочину порушено права іншої особи, що виникли в результаті вчинення такого правочину. Стосовно заповіту встановлена можливість не відмови від нього, а скасування (ст. 1254 ЦК).
3. Стосовно дво- і багатосторонніх правочинів спеціально передбачена можливість відмови від них, навіть і в тих випадках, коли вони повністю виконані. Відмова від дво- або багатосторонніх правочинів здійснюється за згодою його учасників, тобто шляхом учинення ними правочину щодо цього, «а також у випадках, передбачених законом». Фраза, що взята в лапки, означає, що відмова від дво- чи багатостороннього правочину може здійснюватись однією із сторін.
4. Вимога про відмову від правочину вчиняється в тій же формі, в якій було вчинено правочин. Це правило відповідає ст. 653 ЦК і поширюється на випадки відмови від двостороннього чи багатостороннього правочинів шляхом учинення односторонніх правочинів, у тому числі і правочинів, які були вчинені в письмовій формі та були посвідчені нотаріально.
5. Правовим наслідком відмови від правочину зазвичай є припинення правовідносин, що виникли на підставі цього правочину. Вони припиняються з моменту досягнення у відповідній формі згоди щодо відмови від договору, з моменту одержання стороною повідомлення іншої сторони, що вчинила односторонній правочин з метою припинення двостороннього правочину, або з іншого моменту, передбаченого законом чи домовленістю сторін. Інші наслідки відмови від правочину мають установлюватись договором, а також можуть установлюватись законом.
§ 2. ПРАВОВІ НАСЛІДКИ НЕДОДЕРЖАННЯ СТОРОНАМИ ПРИ ВЧИНЕННІ ПРАВОЧИНУ ВИМОГ ЗАКОНУ
Стаття 215. Недійсність правочину
1. Підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою — третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.
2. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається.
У випадках, встановлених цим Кодексом, нікчемний правочин може бути визнаний судом дійсним.
3. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).
1. Поняття недійсного правочину необхідно відрізняти від суміжних правових явищ. Грубою помилкою є підміна правової конструкції недійсності правочину правовою конструкцією розірвання договору. Зокрема, у разі невиконання стороною зобов'язання (істотного порушення договору) договір може бути розірвано на вимогу однієї із сторін (ч. 2 ст. 651 ЦК). Верховним Судом висловлювалась така позиція, що невиконання договору може бути підставою для вимоги про розірвання договору, але не може бути підставою для визнання договору недійсним [387, с. 19]. Усупереч цьому невиконання у визначені строки стороною зобов'язань, передбачених договором купівлі-продажу об'єкта приватизації, визнається в ч. 5 ст. 27 Закону «Про приватизацію державного майна» [110] підставою не тільки розірвання договору, а і визнання його судом недійсним. Автори не рекомендували б учиняти в таких випадках позови про визнання договорів недійсними, оскільки при цьому створюється ситуація недостатньої правової визначеності. Але ж суди зобов'язані задовольняти такі позови, оскільки вони ґрунтуються на спеціальному законі.
2. У науці й судовій практиці впродовж тривалого часу залишається невирішеною проблема неукладеного договору. Зберігає чинність роз'яснення президії Вищого арбітражного суду «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з визнанням угод недійсними» [395], відповідно до п. 17 якого поняття недійсного правочину не охоплює собою договори, які не були укладені. У зв'язку з цим роз'яснювалось, що при встановленні в судовому процесі тієї обставини, що договір не укладено, провадження у справі належить припиняти. Зокрема, договір підлягає визнанню (в мотивувальній частині ухвали суду) неукладеним, а провадження у справі — припиненню у випадках, коли сторони не досягли згоди з усіх істотних умов договору (ч. 1 ст. 638 ЦК). Ця практика потребує коригування. Спори про визнання правочинів невчиненими, а договорів — неукладеними, мають вирішуватись по суті з винесенням судового рішення, що відповідає змісту позову. Тому пізніше в судовій практиці була опрацьована правова позиція, відповідно до якої позови про визнання правочинів неукладеними не підлягають задоволенню, оскільки такий спосіб захисту права не передбачений законом. Але ця правова позиція суперечить ст. 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, що визнає за особою право на ефективний засіб правового захисту.
3. Необхідно враховувати також положення спеціальних законів. Згідно із ст. 18 Закону «Про іпотеку» [197] у разі відсутності в іпотечному договорі хоч однієї із істотних умов договору, є підстави визнання його недійсним судом. Відповідно до частини другої ст. 15 Закону «Про оренду землі» [205] відсутність у договорі оренди землі хоч однієї із істотних умов є підставою для визнання договору недійсним відповідно до закону (тобто, такий правочин є оспорюваним, що виключає припинення провадження у справі і передбачає вирішення справи по суті з винесенням судом рішення). Частина перша ст. 7 Закону «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень» [207] приписує у правочині, на підставі якого або в зв'язку з яким виникає обтяження, визначати опис предмета обтяження. Це означає, що такий опис є істотною умовою відповідного правочину (договору). Відсутність опису предмета обтяження чи наявність опису, який не дозволяє ідентифікувати предмет обтяження, тягне недійсність (нікчемність) обтяження. Це положення відрізняється від правила, що встановлене Законом «Про оренду землі» тільки тим, що в ньому правочин визнається недійсним (нікчемним) безпосередньо законом, у той час як відповідно до ст. 15 Закону «Про оренду землі» правочин є оспорюваним і підлягає визнанню недійсним судом. Отже, законодавець висловився з приводу того, як слід розуміти поняття не- укладеного договору. Це — договір, зміст якого не відповідає вимогам цивільного закону (ч. 1 ст. 638; ч. 1 ст. 203 ЦК), а тому він підлягає визнанню недійсним судом.
4. Що стосується істотних умов договору, то частина істотних умов може бути погоджена усно, а тому спір стосовно неукладення договору в таких випадках має вирішуватись з урахуванням доказів укладення договору (вчинення правочину), що є допустимими відповідно до ст. 218 ЦК. Слід також ураховувати і лібералізацію підходу законодавця до визнання договору укладеним (до визнання правочину дійсним), який виявився у тому, що допускається невизначення в договорі ціни (ч. 4 ст. 632 ЦК), асортименту товарів (ч. 2 ст. 671 ЦК), їх якості (ч. 2 ст. 673 ЦК) тощо.
5. У практиці роботи органів державної податкової служби досить часто зустрічались випадки заявлення вимог про визнання правочинів недійсними в зв'язку з тим, що правочин укладено «фіктивним підприємством», тобто підприємством, яке не було належно зареєстроване, а тому його правоздатність не виникла. Таке повноваження ці органи отримали на підставі п. 11 ст. 10 Закону «Про державну податкову службу в Україні» [81]. Але ж відповідачами в господарському суді можуть бути тільки юридичні особи (ст. 21 та 1 ГПК [31]). Вважається, що без участі у процесі «фіктивного підприємства» правочин з його участю не може визнаватись недійсним, оскільки прийняття рішення про права та обов'язки особи, що не була залучена до участі у справі, є підставою для скасування судового рішення (п. 3 частини другої ст. 104 ГПК). Тому в таких випадках позов належить пред'являти до однієї сторони правочину. Зміст позовної вимоги слід формулювати як визнання правочину недійсним. Недійсним повинен визнаватись і будь-який інший правочин, якщо буде встановлено, що суб'єкт не виявляв волю на його вчинення.
6. З посиланням на ст. 203 і 215 ЦК у процесуальних документах указується на підстави недійсності правочинів. Разом з тим слід ураховувати, що і в ст. 203 ЦК поряд з конкретними підставами визнання правочинів недійсними формулюються норми, що передбачають необхідність ураховувати інші правила. Так, ч. 1 ст. 203 ЦК передбачає таку підставу недійсності правочину як неприпустимість того, щоб правочин суперечив актам цивільного законодавства, що викликає необхідність посилання в процесуальних документах на такі акти.
7. У ст. 215 ЦК уперше у вітчизняному цивільному законодавстві дається визначення нікчемних та оспорюваних правочинів.
Із ч. 3 ст. 215 ЦК випливає, а в ч. 1 ст. 204 ЦК безпосередньо вказується на те, що нікчемним є правочин, недійсність якого в законі встановлена прямо. При застосуванні цього правила слід ураховувати, що правові норми можуть установлюватись в нормативно-правових актах прямо, а можуть «випливати» із змісту таких актів. Слово «випливає» в такому контексті використовується в Цивільному кодексі та інших актах цивільного законодавства досить часто. Прямим належить визнати зазначення в законі про те, що відповідні правочини є недійсними або нікчемними. Зазначення, що цивільно-правові наслідки тягне тільки правочин, що відповідає певним вимогам, не може тлумачитись як пряме встановлення нікчемності правочину, що не відповідає цим вимогам. Так, ч. 4 ст. 423 ЦК забороняє укладення договорів про відчуження особистих немайнових прав, що належать суб'єктам права інтелектуальної власності. Але ж це формулювання не може тлумачитись як пряме встановлення законом нікчемності правочинів, що вчиняються з метою відчуження особистих немайнових прав. Іншим прикладом установлення підстави визнання правочину недійсним без прямого зазначення на його недійсність є ч. З ст. 269 ЦК, що виключає укладення фізичною особою правочинів на відмову від особистих немайнових прав. Формулювання «фізична особа не може відмовитись від особистих немайнових прав» не можна тлумачити як пряме зазначення на недійсність (нікчемність) правочинів, які порушують заборону, що міститься в цьому формулюванні.
Навіть пряма вказівка в ч. 3 ст. 1241 ЦК на те, що дійсними є лише тільки певні умови заповіту, не може бути підставою для висновку про те, що решта умов заповіту є недійсними (нікчемними). Визнання дійсними певних умов правочину не можна тлумачити як пряме встановлення недійсності решти умов. У силу названої статті відповідні умови є лише оспорюваними. У ч. 5 ст. 40 Закону «Про захист прав на сорти рослин» [185] та ч. 5 ст. 16 Закону «Про охорону прав на топографії інтегральних мікросхем» [119] зазначається, що ліцензійний договір та договір про передання виключного права власника сорту рослин або топографії інтегральних мікросхем вважаються дійсними, якщо такі договори укладені в письмовій формі та підписані сторонами. Це зазначення також не може кваліфікуватись як пряме встановлення законом недійсності (нікчемності) правочину. Аналогічним чином слід тлумачити ч. 3 ст. 33 Закону «Про авторське право і суміжні права» [176], відповідно до якої «предметом договору про передання прав на використання твору не можуть бути права, яких не було на момент укладення договору».
8. Навіть пряме і чітке встановлення умов, за яких правочин визнається недійсним, означає, що за відсутності цих умов правочин є оспорюваним, а не нікчемним. Так, ч. 3 ст. 1241 ЦК визнає обмеження та обтяження, що встановлені в заповіті для спадкоємця, який має право на обов'язкову частку у спадщині, дійсними лише щодо тієї частини спадщини, яка перевищує його обов'язкову частку. У решті така умова заповіту є оспорюваною, а не нікчемною.
9. Нікчемний правочин не є юридичним фактом цивільного права, він не породжує будь-яких прав та обов'язків. Тому визнання його недійсним судом не вимагається. Нікчемними можуть бути як правочин у цілому, так і окремі його частини. Разом з тим учасник нікчемного правочину може вимагати від інших його учасників виконання обов'язків, що випливають з такого правочину, тобто він може в такий спосіб заперечувати або не визнавати права інших учасників правочину чи відсутність обов'язків у цього учасника правочину. У таких випадках виникає потреба у зверненні до суду з позовом про визнання правочину (нікчемного) недійсним. Такий позов буде спрямований на захист не порушеного, а тільки оспорюваного права. Тому він може бути заявлений без обмеження строком позовної давності. Але позов про повернення майна, одержаного на підставі нікчемного правочину, може бути пред'явлений у межах установленого строку позовної давності (ч. 4 ст. 288 ЦК), який належить відлічувати від дати передання майна, в тому числі прав.
10. Можливість визнання судом нікчемного правочину недійсним, якщо це необхідно для визначення наслідків недійсності правочину, визнавав Верховний Суд [387, с. 18]. Але доцільно було б виходити з того, що суд не може по-різному відреагувати на позовну вимогу залежно від того, для чого необхідне вирішення спору. Логічним та таким, що відповідає змісту закону, було б однакове вирішення питання про можливість визнання правочину недійсним незалежно від перспектив застосування наслідків недійсності правочину. Наступним логічним кроком, що відповідав би частині другій ст. 124 Конституції [1], було б надання стороні права звернутись до суду з позовом про визнання нікчемного правочину недійсним. Такий позов підлягає задоволенню, якщо є потреба в захисті права. Це покладає на позивача обов'язок довести в суді, що відповідач, ґрунтуючись на нікчемному правочині, оспорює або не визнає цивільне право позивача. Якщо позивач доведе такі факти, позов про визнання нікчемного правочину недійсним належало б задовольняти. Якщо позивач цього не доведе, у позові має бути відмовлено. Проте позивача в такому випадку може задовольнити мотивувальна частина судового рішення, в якій суд повинен указати на нікчемність правочину, відсутність доказів оспорювання чи невизнання відповідачем цивільного права позивача, незаперечення відповідачем у суді цивільного права позивача.
11. У зв'язку з цим виникає питання про межі обов'язковості судового рішення. Відповідно до ст. 14 ЦПК [44] і ст. 115 ГПК [31] рішення, постанова, ухвала суду є обов'язковими для всіх суб'єктів. Це стосується лише так званої резолютивної частини судового рішення. Мотивувальна частина судового рішення має обов'язкове значення, оскільки вона встановлює преюдиційні факти (обставини). Причому і частина п'ята ст. 35 ГПК не виключає спростування в загальному порядку обставин, що отримали характер преюдиційних фактів. Щодо тлумачення правових норм та висновків про можливість (неможливість) їх застосування до певних правовідносин, то тут мотивувальна частина судового рішення не може бути визнана обов'язковою для будь-якої особи. Припускаються помилки ті судді, які тлумаченню в судовому рішенні правових норм та висновкам щодо їх застосування надають значення преюдиційних фактів, оскільки при цьому взагалі не йдеться про встановлення фактів. Таке тлумачення та висновки є судовим прецедентом, який у національному законодавстві України не визнається джерелом права. Обов'язковою є лише усталена судова практика тлумачення актів законодавства, оскільки вона забезпечує рівне поводження щодо різних осіб, а засада рівного поводження входить до змісту принципу верховенства права.
Викладене дає підстави стверджувати, що відмова у позові про визнання недійсним нікчемного правочину за відсутності доказів оспорювання чи невизнання цивільного права позивача відповідачем із зазначенням у мотивувальній частині судового рішення на недійсність (нікчемність) правочину може не зовсім влаштовувати позивача, який і надалі повинен бути готовим до захисту свого цивільного права.
Якщо ж суб'єкт, ґрунтуючись на нікчемному правочині, допускає порушення цивільного права іншої сторони цього ж правочину, ця остання сторона вправі заявити на свій розсуд будь-яку із наступних вимог або всі вимоги одночасно: 1) про визнання правочину недійсним (оскільки порушення цивільного права з посиланням на нікчемний правочин є оспорюванням нікчемності правочину і відповідних цивільних прав позивача); 2) про припинення порушення права (в тому числі, наприклад, про повернення речі, що передана на підставі нікчемного правочину); 3) про визнання правочину недійсним та припинення порушення права.
12. Дія ст. 215 ЦК поширюється на господарські зобов'язання. Із ч. 2 ст. 207 ГК [42] можна зробити висновок про те, що тут законодавець не розрізняє оспорювані і нікчемні правочини. Тому умови договорів приєднання, які відповідають ознакам, що встановлені ч. 2 ст. 207 ГК, хоч і називаються нікчемними, втрачають чинність тільки на підставі рішення суду. Але поширювати розуміння поняття нікчемного правочину як тотожного поняттю оспорюваного правочину за межі ч. 2 ст. 207 ГК [42] було б неправильно. Тому завжди, коли не йдеться про окремі умови (частини) правочинів, у сфері дії Господарського кодексу слід розрізняти оспорювані і нікчемні правочини оскільки це випливає із ст. 215 ЦК.
13. Закон прямо визнає недійсними (нікчемними) такі правочини або їх частини:
1) правочини, що обмежують можливість фізичної особи мати не заборонені законом цивільні права та обов'язки, тобто правоздатність фізичної особи (ч. 1 ст. 27 ЦК). Наявність цього правила та відсутність спеціального правила про недійсність (нікчемність) правочинів, що обмежують дієздатність фізичної особи, підтверджує висновок про те, що законодавець включає дієздатність до змісту поняття правоздатності (див. п. 6 коментаря до ст. 25 ЦК);
2) правочини, що спрямовані на відмову від права чи на обмеження права учасників повного товариства ознайомлюватися з усією документацією щодо ведення справ таких товариств (ч. 3 ст. 121 ЦК);
3) правочини щодо відмови від права на вихід із повного товариства (ч. 2 ст. 126 ЦК);
4) правочини, вчинені з порушенням вимоги про їх нотаріальне посвідчення (ч. 1 ст. 219 ЦК);
5) правочини, що вчинені малолітніми за межами їх часткової дієздатності (ч. 2 ст. 221 ЦК);
6) правочини, вчинені без згоди органу опіки та піклування, якщо така згода відповідно до ст. 71 ЦК є необхідною (ст. 224 ЦК);
7) правочини, що вчинені недієздатною особою (п. 1 ст. 226 ЦК);
8) правочини, що порушують публічний порядок (ст. 228 ЦК);
9) довіреності, в яких не зазначена дата їх видачі (ч. 3 ст. 247 ЦК);
10) правочини на відмову особи, яка видала довіреність, від права скасувати останню (ч. 1 ст. 249 ЦК);
11) правочини, якими встановлюються способи забезпечення виконання зобов'язання, що вчинені з порушенням вимоги щодо їх письмової форми (ч. 2 ст. 547 ЦК);
12) правочини, якими обмежується право заставодавця заповідати заставлене майно (ч. 3 ст. 586 ЦК);
13) умови публічних договорів, що не відповідають вимогам, що встановлені ч. 2 ст. 633 ЦК;
14) договір дарування майнового права та договір дарування із зобов'язанням передати дарунок у майбутньому, якщо при їх укладенні порушено вимогу закону про їх письмову форму (ч. З ст. 719 ЦК);
15) доручення (у главі 17 Цивільного кодексу використовується термін «довіреність») на укладення договору дарування, в якому не встановлено імені обдарованого (ч. 4 ст. 720 ЦК);
16) умова договору, відповідно до якої платник безстрокової ренти не може відмовитися від договору ренти (ч. 1 ст. 739 ЦК);
17) умови договорів найму про звільнення наймодавця від відповідальності за шкоду, завдану внаслідок особливих властивостей чи недоліків речі, про наявність яких наймач не був попереджений наймодавцем і про які він не знав і не міг знати (ч. 2 ст. 780 ЦК);
18) умови договору прокату, які погіршують становище наймача порівняно з тим, що закріплене в типових умовах договору, які може встановлювати наймодавець (ч. 2 ст. 787 ЦК);
19) умови договорів побутового підряду, що позбавляють замовника права, зазначеного в ч. 2 ст. 867 ЦК;
20) договори страхування, у разі недодержання вимоги про їх письмову форму (ч. 2 ст. 918 ЦК), а також якщо при їх укладенні страхувальник не повідомив страховика про те, що об'єкт уже застрахований (п. З ч. 1 ст. 989 ЦК);
21) правочини на відмову довірителя від права скасувати доручення та на відмову повіреного відмовитися від доручення (ч. 2 ст. 1008 ЦК);
22) кредитні договори і договори банківського вкладу, які вчинені з порушенням вимоги закону про обов'язковість їх письмової форми (ст. 1055, 1059 ЦК);
23) умови договорів про відмову вкладника від права розпорядження грошовими коштами, що знаходяться на його рахунку (ст. 1060 ЦК);
24) договори щодо розпорядження майновими правами інтелектуальної власності у разі недодержання письмової форми договору (ч. 2 ст. 1107 ЦК);
25) умови ліцензійних договорів, які суперечать положенням Цивільного кодексу (ч. 9 ст. 1109 ЦК) або які погіршують становище творця об'єкта права інтелектуальної власності порівняно із законом або типовим договором (ч. 2 ст. 1111 ЦК), умови договорів про створення на замовлення і подальше використання об'єкта права інтелектуальної власності, що обмежують права творця такого об'єкта (ч. 4 ст. 1112 ЦК), умови договорів про передання виключних майнових прав інтелектуальної власності, що погіршують становище творця відповідного об'єкта або його спадкоємців порівняно із становищем, передбаченим Цивільним кодексом або законами, чи обмежують право творця на створення інших об'єктів (ч. 3 ст. 1113 ЦК; ч. 5, 7 ст. 33 Закону «Про авторське право та суміжні права» [176]);
26) умови договорів комерційної концесії, відповідно до яких правоволоділець має право визначати ціну товару (робіт, послуг), передбаченого договором, або встановлювати верхню чи нижню межу цієї ціни (ч. 2 ст. 1122 ЦК);
27) умови договорів простого товариства чи односторонні правочини, що мають своїм змістом відмову учасника такого договору від права ознайомлюватись з усіма документами щодо ведення спільних справ учасників чи обмеження такого права (ст. 1136 ЦК), умови таких договорів про звільнення від участі у відшкодуванні спільних витрат або збитків (абзац другий ст. 1137 ЦК), про позбавлення або відмову учасника від права на частку прибутку (абзац другий ст. 1139 ЦК), про обмеження права на відмову від безстрокового договору простого товариства (абзац другий ч. 1 ст. 1142 ЦК);
28) правочини, що вчинені з порушенням вимоги закону про їх письмову форму, якщо відповідно до спеціального правила закону таке порушення тягне недійсність (нікчемність) правочину (ч. 2 ст. 547; ч. 3 ст. 719; ч. 2 ст. 981; ч. 2 ст. 1055; ч. 2 ст. 1059; ч. 2 ст. 1107; ч. 1 ст. 1118 ЦК);
29) правочини щодо відчуження іпотекодавцем переданого в іпотеку майна або його передання в наступну іпотеку, спільну діяльність, лізинг, оренду чи користування без згоди іпотекодержателя (частина третя ст. 12 Закону «Про іпотеку» [197]);
30) умови договорів, що обмежують право боржника до продажу предмета іпотеки на прилюдних торгах виконати забезпечене іпотекою зобов'язання та відшкодувати іпотекодержателю витрати та збитки з метою припинення реалізації предмета іпотеки на прилюдних торгах (ст. 42 Закону «Про іпотеку»);
31) умови договорів, укладених до виникнення події, що стала причиною смерті пасажира, ушкодження його здоров'я або пошкодження вантажу, які (умови) мають своєю ціллю звільнити перевізника від відповідальності або зменшити розмір такої відповідальності в порівнянні із законом, а також умови таких договорів, ціллю яких є перенесення тягаря доказу, покладеного на перевізника (ст. 186 КТМ [34]);
32) договори, якими встановлюється обтяження рухомого майна, якщо в них відсутній опис предмета обтяження, чи якщо існуючий опис не дозволяє ідентифікувати предмет обтяження (частина перша ст. 7 Закону «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень» [207]). Слід, однак, мати на увазі, що недійсність договору про обтяження (умов про обтяження) не тягне недійсності договору (умов договору), на підставі якого виникає вимога, що забезпечується обтяженням;
33) правочин, спрямований на наступне відчуження права вимоги, якщо попереднє відступлення цього ж права вимоги було належно зареєстроване (частина четверта ст. 36 Закону «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень»);
34) умова, визначена в заповіті як така, що тягне виникнення права на спадкування, якщо вона (ця умова) суперечить закону або моральним засадам суспільства (ч. 2 ст. 1242 ЦК);
35) заповіт, який відчужувач склав щодо майна, вказаного у спадковому договорі (ч. 2 ст. 1307 ЦК);
36) правочини, здійснені з використанням нечесної підприємницької практики (ч. 6 ст. 19 Закону «Про захист прав споживачів» [215]);
37) умова кредитного договору щодо права банку змінювати розмір процентів в односторонньому порядку (ч. 3 ст. 10561 ЦК);
38) умова договору банківського вкладу щодо права банку змінювати розмір процентів на строковий вклад в односторонньому порядку (ч. 4 ст. 1061 ЦК).
14. Як пряме встановлення законом недійсності правочину слід кваліфікувати положення ч. 4 ст. 1119 ЦК, відповідно до якого визнання недійсним договору комерційної концесії має наслідком недійсність договору комерційної субконцесії.
15. Разом з тим, слід ураховувати, що є такі правочини, які законом нікчемними не визнаються, але цивільно-правових наслідків не тягнуть. Це стосується: 1) односторонніх правочинів, стосовно яких абзаци другий і третій ч. 3 ст. 202 ЦК встановлюють: «Односторонній правочин може створювати обов'язки лише для особи, яка його вчинила. Односторонній правочин може створювати обов'язки для інших осіб лише у випадках, встановлених законом або за домовленістю з цими особами»; 2) правочинів, учинених представником, стосовно яких ч. 1 ст.,241 ЦК встановлює: «Правочин, вчинений представником з перевищенням повноважень, створює, змінює, припиняє цивільні права та обов'язки особи, яку він представляє, лише у разі наступного схвалення правочину цією особою. Правочин вважається схваленим зокрема у разі, якщо особа, яку він представляє, вчинила дії, що свідчать про прийняття його до виконання»; 3) заповітів, якими порушується право на обов'язкову частку у спадщині і стосовно яких абзац перший ч. 1 ст. 1241 ЦК встановлює: «Малолітні, неповнолітні, повнолітні непрацездатні діти спадкодавця, непрацездатна вдова (вдівець) та непрацездатні батьки спадкують, незалежно від змісту заповіту, половину частки, яка б належала кожному з них у разі спадкування за законом (обов'язкова частка)»; 4) правочинів, які суперечать ч. 1 ст. 1259 ЦК («Черговість одержання спадкоємцями за законом права на спадкування може бути змінена нотаріально посвідченим договором заінтересованих спадкоємців, укладеним після відкриття спадщини. Цей договір не може порушити прав спадкоємця, який не бере у ньому участі, а також спадкоємця, який має право на обов'язкову частку у спадщині»); 5) правочинів, що вчинені учасниками (засновниками) юридичної особи від імені цієї особи у зв'язку з її створенням, якщо орган юридичної особи в наступному не схвалив відповідний правочин (абзац другий ч. 4 ст. 96 ЦК).
Такі правочини є особливим видом оспорюваних правочинів. Вони мають особливий правовий режим. Вони можуть бути визнані судом недійсними (це твердження ґрунтується на тому, що учасники цивільних відносин згідно із ч. 1 ст. 15 ЦК можуть захищати своє цивільне право не тільки у разі його порушення, а й у разі невизнання або оспорювання). Але і за відсутності такого визнання вони не підлягають виконанню, хоч вони і не є нікчемними. Тут законодавець створив особливу правову конструкцію — оспорювані правочини, що не підлягають виконанню, якби вони і не були визнані судом недійсними.
16. Активна законотворча робота, що здійснюється в Україні, не супроводжується відповідною активізацією інтелектуальної діяльності в цій сфері. Це призвело до помилки в ч. 3 ст. 1122 ЦК, де за логікою треба було в кінці замість крапки поставити кому, дописати слова «є нікчемною» та поставити крапку. Але ж це може зробити тільки законодавець. Тому ч. 3 ст. 1122 ЦК не може застосовуватись як така, що не формулює будь-якого правила.
17. Допускається визнання судом дійсними нікчемних правочинів, якщо це передбачено Цивільним кодексом (ч. 2 ст. 219; ч. 2 ст. 221; ч. 2 ст. 226 ЦК).
18. Оспорюваний правочин тягне цивільно-правові наслідки, але він може бути за позовом одного з учасників правочину чи іншої заінтересованої особи (особи, права якої порушені таким правочином) визнаний недійсним на підставах, що передбачені законом. Позов про визнання оспорюваного правочину недійсним може бути пред'явлено в межах позовної давності. Якщо в межах цього строку позов не пред'явлено, і підстав для поновлення строку позовної давності немає, правочин не може бути визнано недійсним. Оспорюваний правочин за таких умов набуває всіх ознак дійсного. Він має виконуватись, якщо він ще не виконаний. А передане та одержане за таким правочином не може бути повернено, хоч би і не закінчилась позовна давність для пред'явлення вимоги про повернення отриманого за оспорюваним правочином.
Стаття 216. Правові наслідки недійсності правочину
1. Недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю.
У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов'язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, — відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування.
2. Якщо у зв'язку із вчиненням недійсного правочину другій стороні або третій особі завдано збитків та моральної шкоди, вони підлягають відшкодуванню винною стороною.
3. Правові наслідки, передбачені частинами першою та другою цієї статті, застосовуються, якщо законом не встановлені особливі умови їх застосування або особливі правові наслідки окремих видів недійсних правочинів.
4. Правові наслідки недійсності нікчемного правочину, які встановлені законом, не можуть змінюватися за домовленістю сторін.
5. Вимога про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину може бути пред'явлена будь-якою заінтересованою особою.
Суд може застосувати наслідки недійсності нікчемного правочину з власної ініціативи.
1. Недійсний правочин не створює юридичних наслідків. Якщо сторони здійснили певні дії на виконання недійсного правочину, кожен з учасників правочину вправі вимагати повернення того, що він передав на виконання такого правочину.
2. Часто повернення одержаного за правочином є неможливим у зв'язку з тим, що одержане було спожите, втрачене, зіпсоване, перероблене в іншу річ тощо. Неможливість повернення може бути обумовлена характером одержаного. Не можна повернути одержане, що полягало в користуванні майном, в отриманні послуги. Не можна повернути одержану річ, якщо із неї шляхом переробки створено нову річ (ч. 4 ст. 332 ЦК). У таких випадках відшкодовується вартість одержаного за цінами, що існують на момент відшкодування. Так, якщо визнано недійсним (нікчемним) договір оренди, що був укладений у 2007 році, то орендодавець має повернути орендареві суму одержаної орендної плати за період, що передує дню винесення судом рішення про визнання правочину недійсним. Орендар має повернути майно, яким він користувався відповідно до договору оренди, та відшкодувати вартість одержаного за правочином, тобто суму орендної плати за той же період, але відповідно до ставки орендної плати, що існує на момент відшкодування (очевидно, спочатку суд присуджує на день винесення рішення, а потім сторона має право стягти решту суми, якщо ціни на день винесення рішення і на день відшкодування виявились різними). Оскільки з обох сторін присуджується стягнути грошову суму, суд проводить залік взаємних вимог, а стягненню підлягає тільки різниця між фактично сплаченою орендною платою та платою, що розраховується на момент відшкодування.
3. У ч. 1 — 3 ст. 216 ЦК установлюються загальні наслідки недійсності правочину, що стосуються як нікчемних, так і оспорюваних правочинів, а також передбачається можливість установлення законом особливих правових наслідків окремих видів недійсних правочинів та особливих умов застосування правових наслідків, установлених ч. 1 та 2 ст. 216 ЦК. Проте, наприклад, із ч. 2 ст. 231 ЦК слід зробити висновок про те, що законодавець допускає встановлення особливих умов застосування не тільки наслідків недійсності правочину, встановлених ч. 1 та 2 ст. 216 ЦК, а й особливих правових наслідків, установлених спеціальними нормами законів.
4. Частина 4 ст. 216 ЦК забороняє змінювати за домовленістю сторін установлені законом наслідки лише нікчемних правочинів. Проте домовленість про зміну встановлених законом наслідків нікчемного правочину буде оспорюваним (а не нікчемним) правочином. Надання суду права застосовувати наслідки недійсності нікчемного правочину з власної ініціативи (абзац другий ч. 5 ст. 216 ЦК), в принципі, надає суду право прийняти рішення всупереч згаданій домовленості. Але ж неврахування такої домовленості має бути обґрунтоване судом посиланням на певні конкретні обставини. Посилання на необхідність захисту цивільного права було б недостатнім. Воно було б достатнім, якби в абзаці другому ч. 5 ст. 216 ЦК установлювалось не право суду, яке реалізується за наявності відповідних обставин, а його обов'язок застосовувати наслідки нікчемного правочину (такий обов'язок може випливати із формулювання «суд застосовує наслідки нікчемного правочину з власної ініціативи»).
5. Домовленість про зміну встановлених законом наслідків оспорюваного правочину є можливою. За наявності такої домовленості суд застосовує її як і будь-який договір.
6. Визнання припустимості домовленості про зміну встановлених законом наслідків оспорюваного правочину підтверджує висновок про те, що вимога в суді про визнання недійсним оспорюваного правочину може бути пред'явлена окремо (без вимоги про застосування наслідків недійсності правочину). Закон опосередковано визнає, що учасник правочину на свій розсуд має визначити способи і межі захисту свого цивільного права. Якщо він пред'являє лише вимогу про визнання оспорюваного правочину недійсним, суд не вправі нав'язувати йому додаткові способи захисту у вигляді застосування наслідків оспорюваного правочину. Урешті-решт це впливає і на розмір державного мита, що підлягає сплаті: оскільки позивач не вимагає застосування наслідків оспорюваного правочину, він сплачує державне мито за ставкою, що встановлена для вимог немайнового характеру.
7. Стосовно нікчемних правочинів установлено інше спеціальне правило про можливість застосування наслідків таких правочинів. По-перше, слід ураховувати, що можливості суду застосовувати наслідки недійсності нікчемного правочину є обмеженими, оскільки нікчемний правочин не потребує визнання його судом недійсним, і питання про його недійсність зазвичай судом не вирішується. Якщо суд зазвичай не вирішує питання про недійсність нікчемного правочину, немає і судового процесу, за результатами якого суд міг би винести рішення про застосування з власної ініціативи наслідків недійсності нікчемного правочину. По-друге, абзац другий ч. 5 ст. 216 ЦК підтверджує можливість такого судового процесу, в якому вирішується спір про недійсність нікчемного правочину, бо в іншому випадку і взагалі було б неможливим застосування судом з власної ініціативи наслідків недійсності нікчемного правочину. По-третє, формулювання «суд може», «з власної ініціативи» (абзац другий ч. 5 ст. 216 ЦК) у будь-якому випадку означає, що закон не передбачає обов'язкового застосування судом, що задовольняє позов про визнання недійсним нікчемного правочину, наслідків недійсності правочину. Як зазначалось вище, таку ініціативу суд може виявити в окремих випадках, коли обставини справи вимагають, щоб цивільне право було захищене з огляду на принципи добросовісності, справедливості та розумності.
8. Поверненню підлягає одержане «на виконання цього правочину». Питання про повернення решти одержаного вирішується відповідно до ч. 2 ст. 216 ЦК та спеціальних правил. Так, якщо через два роки після отримання особою на праві власності квартири відповідно до договору купівлі-продажу цей договір визнано недійсним як укладений унаслідок помилки покупця, питання щодо оплати користування квартирою протягом двох років вирішується відповідно до ч. 2 ст. 229 ЦК. Якщо помилка виникла внаслідок недбальства покупця, останній зобов'язаний відшкодувати продавцеві збитки, що завдані продавцеві. Вони можуть полягати у витратах продавця на перевезення майна з квартири, що була продана, та в зворотному напрямку, в неотриманні плати за користування квартирою, яку продавець міг отримати (якщо є докази можливості отримання таких доходів) тощо. Якщо продавець своєю поведінкою сприяв помилці покупця, на продавця покладається обов'язок відшкодувати збитки, що завдані покупцеві. Якщо збитки виникли внаслідок винних дій обох сторін, за аналогією слід застосовувати ст. 616 ЦК. Оскільки стягнення збитків та моральної шкоди передбачено спеціальними правилами, до цих відносин не застосовуються ст. 1212 і 1214 ЦК, незважаючи на пряме зазначення в п. 1 ч. 3 ст. 1212 ЦК про те, що положення глави 83 Цивільного кодексу застосовуються до повернення виконаного за недійсним правочином. За часів чинності Цивільного кодексу 1963 р. Верховний Суд звертав увагу на неприпустимість застосування правил інституту безпідставного отримання чи збереження майна до визначення наслідків недійсності правочину [387, с. 303].
Що стосується співвідношення ч. 1 та 2 ст. 216 ЦК із спеціальними правилами ст. 221 — 223, 225, 226, 229 — 233 ЦК, то з урахуванням ч. 3 ст. 216 ЦК воно виявляється надто ускладненим. Конкретні висновки з цього приводу викладаються у коментарі до перелічених статей. Тут автори визнали за необхідне тільки повторити загальні правила, що встановлені ст. 216 ЦК та застосовуються, якщо не встановлені винятки: 1) сторони недійсного правочину повертають одна одній в натурі все отримане за правочином; 2) у разі неможливості повернути отримане в натурі відшкодовується його вартість за цінами, що існують на день відшкодування; 3) винна сторона відшкодовує іншій стороні збитки; 4) винна сторона відшкодовує іншій стороні моральну шкоду.
Під особливими правовими наслідками окремих видів недійсних правочинів (ч. 3 ст. 216 ЦК) слід розуміти не тільки стягнення отриманого за правочином в дохід держави (ст. 208 ГК [42]), стягнення збитків у подвійному розмірі (ч. 2 ст. 230, ч. 2 ст. 231 ЦК), а й інші особливі наслідки, що встановлені ч. 3 — 6 ст. 221; ч. 3 ст. 222; ч. 3 ст. 225; ч. 3 — 4 ст. 226; ч. 2 ст. 227; ч. 2 ст. 229; ч. 2 ст. 230; ч. 2 ст. 231; ч. 2 ст. 232; ч. 2 ст. 233 ЦК. Під «особливими умовами» застосування наслідків недійсних правочинів маються на увазі такі: 1) дієздатна сторона знала про вік малолітнього, з яким укладається правочин (ч. 4 ст. 221 ЦК); 2) сторона знала про стан фізичної особи — іншої сторони правочину (ч. 3 ст. 225 ЦК); 3) сторона знала про психічний розлад або недоумство другої сторони правочину або могла припустити такий її стан (ч. 4 ст. 226 ЦК); 4) недбалість сторони, що помилялася при вчиненні правочину, або необережність іншої сторони (ч. 2 ст. 229 ЦК); 5) застосування обману (ч. 2 ст. 230 ЦК); 6) особа скористалася тяжкою обставиною (ч. 2 ст. 233 ЦК).
9. У ч. 1 ст. 208 ГК [42] відтворюється положення ст. 49 раніше чинного Цивільного кодексу, що передбачає наступні варіанти наслідків недійсності правочину (термінологія ст. 207 та 208 ГК бажає кращого, але ж зрозуміло, про що йдеться. Тому відмова в позові про визнання на підставі ст. 207 та 208 ГК недійсним правочину та застосування відповідних наслідків тільки тому, що в цих статтях ідеться про недійсність зобов'язання, було б неправильним): 1) якщо всі сторони правочину завідомо вчиняли його всупереч інтересам держави і суспільства і виконали обов'язки за правочином, все одержане ними на виконання зобов'язання стягується в дохід держави; 2) якщо всі сторони правочину завідомо вчиняли його всупереч інтересам держави і суспільства, але свої обов'язки виконала тільки одна сторона, отримане за правочином стягується в дохід держави. У дохід держави із сторони, що отримала-виконане, стягується те, що належить стороні, яка виконала зобов'язання за правочином, на відшкодування виконаного; 3) якщо правочин, що завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, повністю або частково не виконано ні однією із сторін, наслідки, передбачені ч. 1 ст. 208 ГК, не застосовуються; 4) за наявності лише в однієї сторони наміру діяти всупереч інтересам держави і суспільства вона повинна повернути іншій стороні все отримане за правочином, а те, що. отримала або мала отримати сторона, яка діяла із зазначеним наміром, стягується з іншої сторони в дохід держави. Це ставить у дуже невигідне становище тих суб'єктів господарювання, які укладають договори із зареєстрованими юридичними особами, що здійснюють правочини з метою ухилення від сплати податків. Добросовісна сторона зобов'язана передати в дохід держави все отримане за правочином. А здійснити право на стягнення із сторони, що діяла всупереч інтересам держави і суспільства, раніше виконаного на користь цієї сторони зазвичай неможливо, оскільки зобов'язана сторона або знаходиться в розшуку, або є неплатоспроможною. Поширеними є випадки, коли суди відмовляють податковим органам у задоволенні позовів до добросовісної сторони, з посиланням на неприпустимість покладення на суб'єкта відповідальності за відсутності вини. Але ж, по-перше, застосування до добросовісної сторони ст. 208 ГК не можна кваліфікувати як відповідальність. По-друге, ст. 208 ГК не встановлює будь-яких негативних наслідків недійсності правочину, що суперечить інтересам держави та суспільства, для добросовісної сторони. Вона має повне право повернутись до попереднього майнового стану (який існував до виконання правочину). Інша справа, що реалізація цього права утруднюється. Але ж добросовісна сторона сама вибирала свого контрагента і в такий спосіб створила для себе утруднення, які має сама долати.
10. У разі неможливості стягнення в дохід держави отриманого за правочином, передбаченим ч. 1 ст. 208 ГК, за аналогією застосовується правило ч. 2 цієї ж статті: в дохід держави стягується вартість отриманого грошима.
11. Позови про застосування наслідків, передбачених ч. 1 ст. 208 ГК, вправі заявляти органи державної податкової служби (п. 11 ст. 10 Закону «Про державну податкову службу в Україні» [81]).
12. Було б грубою помилкою застосовувати за аналогією до відносин з приводу визнання недійсним правочину (зобов'язання) на підставі ст. 207, 208 ГК правила ст. 614 ЦК, яке покладає на порушника обов'язок доводити відсутність своєї вини. Навпаки, позивач повинен надати докази того, що обидва чи один учасник правочину завідомо діяв усупереч інтересам держави і суспільства. «Завідомо» означає умисно (з прямим або непрямим умислом). Наявність такого умислу має бути доведена на момент учинення правочину. Хоч в ст. 207 і 208 ГК ідеться про недійсність зобов'язання, але указується на його вчинення. Це означає, що умисел діяти всупереч інтересам держави і суспільства має бути встановлений на момент виникнення зобов'язання (вчинення правочину, що є підставою зобов'язання). Господарський суд, до підвідомчості якого належать такі спори, зазвичай не має достатніх засобів для встановлення умислу у випадках, що розглядаються. Як правило, господарський суд це може зробити лише за наявності вироку суду у кримінальній справі або постанови про припинення провадження у кримінальній справі з підстав, що не реабілітують обвинуваченого.
13. Частину 1 ст. 208 ГК можна застосовувати тільки до правочинів, на підставі яких виникають господарські зобов'язання. Якщо ж суб'єкт господарювання у відносинах, які не кваліфікуються як господарське зобов'язання, завідомо діяв (здійснив правочин) всупереч інтересам держави і суспільства, застосовуватись наслідки, що встановлені ч. 1 ст. 208 ГК, не можуть.
Стаття 217. Правові наслідки недійсності окремих частин правочину
1. Недійсність окремої частини правочину не має наслідком недійсності інших його частин і правочину в цілому, якщо можна припустити, що правочин був би вчинений і без включення до нього недійсної частини.
1. Стаття, що коментується, допускає можливість визнання недійсною частини правочину. При цьому основна частина правочину і права та обов'язки, що випливають із неї, зберігають юридичну силу. Замість недійсної частини правочину підлягає застосуванню відповідне положення законодавства, якому суперечить частина правочину.
Так, відповідно до ч. 2 ст. 1111 ЦК умови ліцензійного договору з творцем об'єкта інтелектуальної власності, що погіршують його становище у порівнянні із становищем, передбаченим законом або типовим договором, є нікчемними і заміняються умовами, встановленими законом або типовим договором.
2. Під частиною правочину в ст. 217 ЦК може розумітися частина майна, яка має бути передана за правочином. Так, якщо відповідно до законодавства державне підприємство одержало дозвіл на передання в оренду одного приміщення, а договір оренди укладено на два приміщення, то правочин оренди в частині другого приміщення підлягає визнанню недійсним на підставі ст. 5 і 9 Закону «Про оренду державного та комунального майна» [89], ч. 1 ст. 203 і ч. 1 ст. 215 ЦК.
3. Частиною правочину відповідно до ст. 217 ЦК може бути одна або декілька його умов. Так, якщо договором оренди майна передбачена індексація орендної плати відповідно до змін курсу української валюти до валюти будь-якої іноземної держави, то така умова має бути визнана недійсною, оскільки суперечить ст. 12 і 13 Методики розрахунку й порядку використання плати за оренду державного майна [278] (якщо на ці відносини поширюється Методика). Індексація орендної плати має проводитись відповідно до індексу інфляції, що офіційно визначається та публікується. Це положення підзаконного акта, прийнятого до введення в дію Цивільного кодексу 2003 р., є імперативним, відступати від якого не дозволяється.
4. Частиною правочину слід визнавати і ту частину багатостороннього правочину, яка стосується одного з її учасників. Визнання недійсною тієї частини правочину, яку складають права та обов'язки одного з учасників і кореспондуючі їм права та обов'язки інших учасників правочину, за відповідних умов може не тягти недійсності іншої частини.
5. Слід ураховувати, що при вирішенні спору про визнання недійсною частини правочину у сторони, яка заперечує проти цього і пред'являє зустрічну вимогу про визнання недійсним усього правочину, залишаються широкі можливості для захисту своїх прав, оскільки ця сторона може стверджувати, що без включення недійсної частини правочин взагалі не було б учинено. І справді, будь-яка умова включається до правочину, оскільки хоч один з учасників заявив про необхідність її погодження. Умова ж договору, стосовно якої сторона зробила таку заяву, визнається істотною (ст. 638 ЦК). То як можна допускати вчинення правочину (укладення договору) без умови, яка відповідно до закону є істотною. Тому задоволення вимоги про визнання недійсною оспорюваної частини правочину є вельми проблематичним, якщо заявляється зустрічний позов про визнання недійсним усього правочину в зв'язку з тим, що без недійсної частини правочин взагалі не був би вчинений. Більше перспектив для задоволення вимоги про визнання недійсним усього правочину в зв'язку з недійсністю його частини є тоді, коли ця частина є недійсною (нікчемною) відповідно до закону. Слід також ураховувати, що в окремих випадках законодавець прямо зазначає про те, що недійсність частини правочину не тягне недійсності всього правочину. Так, відповідно до ст. 186 КТМ [34] недійсними (нікчемними) оголошені деякі умови договорів перевезення пасажирів, що погіршують становище пасажира у порівнянні із законодавством. При цьому прямо зазначається, що недійсність цих умов не тягне недійсності договору перевезення.
Правочин щодо забезпечення виконання зобов'язання може розглядатись не тільки як окремий стосовно правочину, на підставі якого виникає зобов'язання, що забезпечується, а і як частина цього останнього правочину. З урахуванням цього як неприпустимість визнання правочину недійсним у зв'язку з недійсністю частини правочину слід тлумачити положення ч. 3 ст. 548 ЦК («недійсність правочину щодо забезпечення виконання зобов'язання не спричиняє недійсність основного зобов'язання»).
Стаття 218. Правові наслідки недодержання вимоги щодо письмової форми правочину
1. Недодержання сторонами письмової форми правочину, яка встановлена законом, не має наслідком його недійсність, крім випадків, встановлених законом.
Заперечення однією із сторін факту вчинення правочину або оспорювання окремих його частин може доводитися письмовими доказами, засобами аудіо-, відеозапису та іншими доказами. Рішення суду не може ґрунтуватися на свідченнях свідків.
2. Якщо правочин, для якого законом встановлена його недійсність у разі недодержання вимоги щодо письмової форми, укладений усно і одна із сторін вчинила дію, а друга сторона підтвердила її вчинення, зокрема шляхом прийняття виконання, такий правочин у разі спору може бути визнаний судом дійсним.
1. Частина 1 ст. 218 ЦК формулює загальне правило про те, що недодержання вимоги закону про письмову форму правочину не тягне його недійсності. Такі наслідки настають лише в окремих випадках, що передбачені законом. Загальним же наслідком недодержання вимоги закону про письмову форму правочину є обмеження видів доказів, які допускається наводити з метою заперечення однією із сторін факту вчинення правочину або оспорювання окремих його частин. Спочатку в абзаці другому ч. 1 ст. 218 ЦК формулюється правило, яке не обмежує видів доказів, що можуть надаватись з метою заперечення факту вчинення правочину або окремих його частин (після наведення переліку видів доказів, з допомогою яких можливе оспорювання правочину або окремих його частин, указується на можливість надання інших доказів). Але тут же встановлюється правило про те, що рішення суду не може ґрунтуватись на свідченнях свідків, що виключає посилання сторін у спорі про визнання недійсним правочину або окремих його частин та такі свідчення.
2. Недійсність правочину у зв'язку з порушенням вимоги закону про його письмову форму повинна встановлюватись законом прямо. Якщо ж закон категорично приписує вчиняти правочин у письмовій формі, але не встановлює правила про недійсність правочину, вчиненого з порушенням цієї вимоги, ч. 1 ст. 218 застосовуватись не може. Так, відповідно до ч. 4 ст. 368 ЦК майно, набуте в результаті спільної праці членів сім'ї, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором, укладеним у письмовій формі. Якщо договір про відступлення від правила про виникнення права спільної сумісної власності членів сім'ї на майно, набуте в результаті спільної їх праці, укладено в усній формі, це не тягне недійсності такого договору, а передбачає лише застосування абзацу другого ч. 1 ст. 218 ЦК.
3. Недійсність (нікчемність) правочину, вчиненого з порушенням вимоги закону про обов'язковість його здійснення в письмовій формі, передбачена ч. 2 ст. 547 ЦК (щодо правочинів, які встановлюють забезпечення виконання зобов'язання), ч. 3 ст. 719 ЦК (щодо договорів дарування майнового права та договорів дарування з обов'язком передати подарунок в майбутньому), ч. 2 ст. 981 ЦК (щодо договорів страхування), ч. 2 ст. 1055 (щодо кредитних договорів), ч. 2 ст. 1059 ЦК (щодо договорів банківського вкладу), ч. 2 ст. 1107 ЦК (щодо договорів про розпоряджання майновими правами інтелектуальної власності), ч. 1 ст. 1118 ЦК (щодо договорів комерційної концесії).
4. Абзац другий ч. 1 ст. 218 ЦК викликає інтерес, що допускає можливість заперечення факту вчинення правочину, тобто пред'явлення позову про визнання правочину невчиненим. Оспорювання окремих частин правочину, про яке йдеться в цьому ж абзаці, також полягає в пред'явленні до суду вимоги визнати, що відповідна частина правочину не погоджувалась (в цій частині правочин не вчинявся).
5. Можливість заперечення однією стороною правочину, що вчинений з порушенням вимоги закону про його письмову форму, або оспорювання вчинення правочину в певній частині не виключає пред'явлення іншою стороною цього ж правочину протилежної вимоги — про визнання правочину вчиненим або визнання вчиненою певної частини правочину (про визнання погодженими певних умов правочину). Така вимога може бути пред'явлена окремо або як зустрічний позов. Ці дві протилежні вимоги є взаємопов'язаними. У справі про заперечення однією із сторін факту вчинення правочину або про оспорювання окремих його частин розглядаються (навіть за відсутності зустрічного позову) доводи іншої сторони про те, що правочин є вчиненим. За таких умов та виходячи із принципу рівності учасників судового процесу, закріпленого в ст. 42 ГПК [31], ст. 6 ЦПК [44]), на свідченнях свідків не може ґрунтуватись рішення суду за позовом не тільки про заперечення факту вчинення правочину чи про оспорювання окремих його частин, а й про визнання правочину вчиненим.
6. Дія ч. 2 ст. 218 ЦК має поширюватись тільки на ті правочини, які повинні вчинятись у письмовій формі та стосовно яких наслідком недодержання письмової форми є їх недійсність. Такий правочин за позовом сторони може бути визнаний судом дійсним, якщо одна із сторін учинила дію, що підтверджує вчинення правочину (зазвичай, це — дії на виконання правочину), а друга підтвердила правомірність її вчинення, зокрема, прийняла виконання. У ч. 2 ст. 218 ЦК не міститься правила про неприпустимість доведення факту укладення договору в усній формі свідченнями свідків. Тому такий спосіб доказування в цьому випадку є припустимим. Застосовувати прямо чи за аналогією ч. 1 ст. 218 ЦК до позовів про визнання дійсності правочинів, зазначених у ч. 2 ст. 218 ЦК, будь-яких підстав немає.
Стаття 219. Правові наслідки недодержання вимоги закону про нотаріальне посвідчення одностороннього правочину
1. У разі недодержання вимоги закону про нотаріальне посвідчення одностороннього правочину такий правочин є нікчемним.
2. Суд може визнати такий правочин дійсним, якщо буде встановлено, що він відповідав справжній волі особи, яка його вчинила, а нотаріальному посвідченню правочину перешкоджала обставина, яка не залежала від її волі.
1. Зазвичай немає сенсу звертатись до суду із заявою про визнання дійсним одностороннього правочину, що має посвідчуватись, але не посвідчений нотаріально, якщо правочин відповідає справжній волі суб'єкта, але не був з незалежних від його волі обставин посвідчений нотаріально. Більш доцільно в таких випадках посвідчити правочин нотаріально, а не звертатись до суду. Але можливі ситуації, коли треба довести, що правочин є дійсним з моменту його вчинення. У таких випадках суб'єкт має право звернутись до суду з позовом про визнання правочину дійсним. Такий позов є різновидом позову про визнання права, можливість пред'явлення якого випливає із п. 1 ч. 2 ст. 16 ЦК. Відповідачем за таким позовом слід назначити ту особу, для якої із правочину випливають цивільні права чи обов'язки.
2. За наявності рішення суду про визнання одностороннього правочину дійсним наступне нотаріальне посвідчення правочину не вимагається. Воно призвело б тільки до виникнення ситуації правової невизначеності: нотаріальне посвідчення давало б підстави для висновку про те, що правочин учинено в день його нотаріального посвідчення. У той же час рішення суду про визнання правочину дійсним давало б підстави стверджувати, що правочин учинено в день вчинення правочину (нехай і з порушенням вимоги закону про його форму) чи в інший день, визначений судом.
Висновок про відсутність потреби в нотаріальному посвідченні правочину в таких випадках не є застосуванням за аналогією правила, що сформульовано в другому реченні ч. 2 ст. 220 ЦК, а пов'язаний з наступним. Позов про визнання правочину дійсним — це різновид позову про визнання права, а більш конкретно — про визнання факту виникнення, існування, зміни або припинення правовідносин. Якщо суд у рішенні визнав цей факт, а рішення набрало законної сили, питання про виникнення, існування, зміну чи припинення правовідносин стає безспірним. Те ж питання вирішується і нотаріальним посвідченням одностороннього правочину.
3. У судовій практиці опрацьована правова позиція, відповідно до якої ч. 2 ст. 219 ЦК не може застосовуватись до заповіту, що не був посвідчений нотаріусом, посадовою особою місцевого самоврядування чи особами, зазначеними в ст. 1252 ЦК та ст. 40 Закону «Про нотаріат» [75]. Однак спеціальне зазначення в ч. 1 ст. 1257 ЦК на нікчемність заповіту, складеного з порушенням вимог щодо його форми, не може перешкоджати застосуванню загального правила ч. 2 ст. 219 ЦК. У даному випадку опрацьована судами правова позиція суперечить фундаментальним засадам співвідношення загальних і спеціальних положень законодавства. Методом логічного доповнення тексту ст. 1257 ЦК виявляється правовий припис, відповідно до якого заповіт не може визнаватись дійсним за умов, визначених ч. 2 ст. 219 ЦК. Але ж правовий припис, що виявляється методом логічного доповнення нормативного тексту, не може застосовуватись усупереч загальному правилу ч. 2 ст. 219 ЦК. Тому це законодавче положення застосовується і щодо заповітів, а опрацьована судами правова позиція підлягає перегляду.
Стаття 220. Правові наслідки недодержання вимоги закону про нотаріальне посвідчення договору
1. У разі недодержання сторонами вимоги закону про нотаріальне посвідчення договору такий договір є нікчемним.
2. Якщо сторони домовилися щодо усіх істотних умов договору, що підтверджується письмовими доказами, і відбулося повне або часткове виконання договору, але одна із сторін ухилилася від його нотаріального посвідчення, суд може визнати такий договір дійсним. У цьому разі наступне нотаріальне посвідчення договору не вимагається.
1. Договір (дво- або багатосторонній правочин) є нікчемним, якщо він усупереч вимогам закону не посвідчений нотаріально.
2. Договір, як і односторонній правочин (див. коментар до попередньої статті), що підлягає відповідно до закону обов'язковому нотаріальному посвідченню, але не посвідчений нотаріально, може бути визнаний судом дійсним. Для цього слід звернутись до суду з позовом, відповідачем за яким буде інша сторона договору. Задоволення такого позову можливе за наявності таких умов: 1) сторони домовились щодо всіх істотних умов договору; 2) є письмові докази такої домовленості; 3) відбулося повне або часткове виконання договору; 4) одна із сторін ухиляється від його нотаріального посвідчення.
3. Зазначення про те, що такий договір суд «може визнати» дійсним, слід розуміти так, що за наявності перелічених умов суд може з урахуванням обставин та принципу верховенства права відмовити в задоволенні позову про визнання правочину дійсним, хоч і були в наявності підстави, що встановлені ч. 2 ст. 220 ЦК.
4. Щоб запобігти будь-яким сумнівам, ч. 2 ст. 220 ЦК прямо вказує на те, що визнання договору дійсним означає, що наступне його нотаріальне посвідчення не вимагається. Це — лише пояснення, яке законодавець дав у ч. 2 ст. 220 ЦК. Зробити із нього висновок, що наявність судового рішення про визнання дійсним правочину, що потребує нотаріального посвідчення та державної реєстрації, не звільняє від обов'язку здійснити державну реєстрацію, не можна.
Стаття 221. Правові наслідки вчинення правочину малолітньою особою за межами її цивільної дієздатності
1. Право чин, який вчинено малолітньою особою за межами її цивільної дієздатності, може бути згодом схвалений її батьками (усиновлювачами) або одним з них, з ким вона проживає, або опікуном.
Правочин вважається схваленим, якщо ці особи, дізнавшись про його вчинення, протягом одного місяця не заявили претензії другій стороні.
2. У разі відсутності схвалення правочину він є нікчемним. На вимогу заінтересованої особи суд може визнати такий правочин дійсним, якщо буде встановлено, що він вчинений на користь малолітньої особи.
3. Якщо правочин з малолітньою особою вчинила фізична особа з повною цивільною дієздатністю, то вона зобов'язана повернути особам, вказаним у частині першій цієї статті, все те, що вона одержала за таким правочином від малолітньої особи.
4. Дієздатна сторона зобов'язана також відшкодувати збитки, завдані укладенням недійсного правочину, якщо у момент вчинення правочину вона знала або могла знати про вік другої сторони. Батьки (усиновлювачі) або опікун малолітньої особи зобов'язані повернути дієздатній стороні все одержане нею за цим правочином у натурі, а за неможливості повернути одержане в натурі — відшкодувати його вартість за цінами, які існують на момент відшкодування.
5. Якщо обома сторонами правочину є малолітні особи, то кожна з них зобов'язана повернути другій стороні все, що одержала за цим правочином, у натурі. У разі неможливості повернення майна відшкодування його вартості провадиться батьками (усиновлювачами) або опікуном, якщо буде встановлено, що вчиненню правочину або втраті майна, яке було предметом правочину, сприяла їхня винна поведінка.
6. У разі вчинення неповнолітньою особою правочину з малолітньою особою настають наслідки, встановлені частиною третьою статті 222 цього Кодексу.
1. Ця стаття не визнає безумовно нікчемним правочин, що вчинений малолітньою особою за межами її часткової цивільної дієздатності, зміст якої визначається ст. 31 ЦК. Законодавець допускає можливість наступного схвалення такого правочину батьками чи усиновлювачами, або одним із них, з ким малолітній проживає, або опікуном. Учинення малолітнім та наступне схвалення зазначеними особами правочину, що потребує нотаріального посвідчення, є неможливим. Не може такий правочин, учинений малолітнім, визнаватись дійсним і відповідно до ст. 220 ЦК.
2. Способом схвалення особами, що зазначені в ч. 1 ст. 221 ЦК, правочину, вчиненого малолітнім за межами його часткової дієздатності, є незаявлення претензії до іншої сторони протягом одного місяця. Тобто бездіяльності (мовчанню) зазначених осіб закон об'єктивно надає значення схвалення правочину (вчинення правочину). Цей місячний строк з урахуванням того, що указуючи на цей строк законодавець помістив слова «дізнавшись про його вчинення», слід відраховувати від дня, коли батьки (усиновителі), опікун дізнались про вчинення малолітнім правочину за межами своєї часткової дієздатності. Інші способи несхвалення правочину (звернення до органу опіки та піклування, до адвоката), крім звернення з претензією до іншої сторони, не можуть мати будь-якого юридичного значення. Вони не є перешкодою для висновку про несхвалення правочину зазначеними особами. Звернення до суду з позовом про визнання такого правочину недійсним слід прирівняти до заявлення претензії до іншої сторони правочину.
3. Тільки за умови несхвалення правочину батьками (усиновлювачами), опікуном правочин визнається ч. 1 ст. 221 ЦК нікчемним.
4. Якщо правочин з малолітнім учинено на його користь, суд може визнати його дійсним. З таким позовом до суду може звернутись будь-яка заінтересована особа (батьки, усиновителі, опікун, члени сім'ї, родичі, орган опіки та піклування, навчально- виховний заклад тощо). Не позбавлена такого права й інша сторона правочину.
5. Правило про повернення в натурі всього, що одержане кожною із сторін за нікчемним правочином, який учинений з участю малолітньої особи (про двосторонню реституцію), розділене на дві частини. У ч. 3 ст. 221 ЦК ідеться про обов'язок дієздатної сторони повернути все одержане за таким правочином батькам (усиновителям) чи опікунові малолітнього. Та обставина, що тут не вказується на обов'язок дієздатної сторони у разі неможливості повернення отриманого в натурі відшкодувати його вартість за цінами, які існують на день відшкодування, не є підставою для твердження про те, що таке відшкодування не допускається. Якщо повернення отриманого за правочином в натурі є неможливим, відшкодування його вартості здійснюється на підставі загального правила абзацу другого ч. 1 ст. 216 ЦК.
У ч. 4 ст. 221 ЦК ідеться про обов'язок батьків (усиновлювачів) або опікуна повернути дієздатній стороні все одержане за таким правочином. Таким чином, обидві сторони нікчемного правочину з участю малолітньої особи повинні повернутись до первинного майнового стану. У разі неможливості повернення в натурі одержаного за таким правочином стосовно недієздатної сторони в ч. 4 ст. 221 ЦК установлено обов'язок відшкодувати вартість отриманого за цінами, що існують на момент відшкодування.
6. На дієздатну сторону, крім обов'язку повернути все отримане за нікчемним правочином з участю малолітнього чи відшкодувати його вартість грошима, покладається також обов'язок відшкодування збитків, що завдані іншій стороні укладенням такого правочину. Такий обов'язок на дієздатну сторону покладається за наявності особливої умови: якщо вона знала або могла знати про вік другої сторони. Недієздатна сторона, вимагаючи стягнення збитків, повинна довести наявність цієї умови. Вона не може посилатись на інші суб'єктивні обставини як на підставу відшкодування збитків. У ч. 4 ст. 221 ЦК зазначається на відшкодування збитків, завданих «укладенням недійсного правочину». Чи охоплює це формулювання збитки, завдані виконанням такого правочину? На це запитання слід дати позитивну відповідь. Вирішення цього питання на добротному методологічному підґрунті передбачає правильне розуміння категорії причинного зв'язку (оскільки йдеться про «завдані» збитки). Відповідь, що наведена, виходить із широкого розуміння причинного зв'язку, згідно з яким певна обставина є причиною даного наслідку, якщо виключення причини із ланцюга причинно-наслідкових зв'язків виключає настання наслідку. У теорії й на практиці сьогодні існують інші уявлення про причинний зв'язок.
7. Двостороння реституція застосовується і в тих випадках, коли обома сторонами правочину є малолітні. Але як виняток із загального правила ч. 1 ст. 216 ЦК у разі неможливості повернення майна в натурі відшкодування його вартості грошима проводиться батьками (усиновлювачами) чи опікуном, якщо буде встановлено, що вчиненню правочину або втраті майна, яке було передане за цим правочином, сприяла винна поведінка зазначених осіб (тими із батьків, дії чи бездіяльність яких мають ознаку вини. Ті з батьків чи інших відповідних осіб, вина яких відсутня, не повинні відшкодовувати грошима вартість отриманого, яке не може бути повернуте. За відсутності вини зазначених осіб відшкодування вартості одержаного за правочином, укладеним з обох сторін малолітніми особами, якщо повернення одержаного в натурі неможливе, не проводиться. Наявність спеціального правила ч. 5 ст. 221 ЦК та незазначення в ньому про відшкодування майнової та моральної шкоди не виключає відшкодування майнової і моральної шкоди на підставі загального правила ч. 2 ст. 216 ЦК, бо ч. 5 ст. 221 ЦК установлює особливі правові наслідки недійсності правочину тільки стосовно можливості відшкодування вартості отриманого. Стосовно відшкодування майнової та моральної шкоди ч. 5 ст. 221 ЦК ніяких особливостей правових наслідків недійсності правочину не встановлює. Це дає підстави для застосування до недійсних правочинів, передбачених ст. 221 ЦК, загального правила ч. 2 ст. 216 ЦК.
8. Відповідно до ч. 6 ст. 221 ЦК у разі укладення правочину неповнолітнім (особою віком від чотирнадцяти до вісімнадцяти років) з особою віком до чотирнадцяти років (малолітньою) застосовуються ті ж наслідки, що і при укладенні правочину між неповнолітніми з обох сторін (ч. 3 ст. 222 ЦК). Це означає: 1) повернення сторонами в натурі отриманого за правочином; 2) відшкодування вартості отриманого за неможливості повернення отриманого в натурі за рахунок батьків або осіб, які їх замінюють, якщо вони своєю винною поведінкою сприяли вчиненню правочину або втраті майна, що було предметом правочину; 3) відшкодування майнової та моральної шкоди на підставі ч. 2 ст. 216 ЦК при цьому не виключається, але це стосується тільки батьків (осіб, які їх замінюють), що сприяли вчиненню правочину своїми винними діями чи бездіяльністю.
Стаття 222. Правові наслідки вчинення правочину неповнолітньою особою за межами її цивільної дієздатності
1. Право чин, який неповнолітня особа вчинила за межами її цивільної дієздатності без згоди батьків (усиновлювачів), піклувальника, може бути згодом схвалений ними у порядку, встановленому статтею 221 цього Кодексу.
2. Правочин, вчинений неповнолітньою особою за межами її цивільної дієздатності без згоди батьків (усиновлювачів), піклувальників, може бути визнаний судом недійсним за позовом заінтересованої особи.
3. Якщо обома сторонами недійсного правочину є неповнолітні особи, то кожна з них зобов'язана повернути другій стороні усе одержане нею за цим правочином у натурі. У разі неможливості повернення одержаного в натурі відшкодовується його вартість за цінами, які існують на момент відшкодування.
Якщо у неповнолітньої особи відсутні кошти, достатні для відшкодування, батьки (усиновлювачі) або піклувальник зобов'язані відшкодувати завдані збитки, якщо вони своєю винною поведінкою сприяли вчиненню правочину або втраті майна, яке було предметом правочину.
1. Правочин, що вчинений неповнолітньою особою за межами її неповної цивільної дієздатності без згоди батьків (усиновлювачів) або піклувальника може бути схвалений цими особами відповідно до ч. 1 ст. 221 ЦК, що виключає в подальшому визнання правочину судом недійсним. На таке схвалення повністю поширюються правила абзаців першого та другого ч. 1 ст. 221 ЦК про суб'єктів, що можуть схвалити правочин (у цьому випадку замість опікуна правочин може схвалити піклувальник), про способи схвалення, строки схвалення. У випадках, передбачених ст. 71 ЦК, схвалення піклувальником правочину, в якій би формі воно не відбувалось, можливе тільки за умови одержання дозволу органу опіки та піклування.
2. Правочин, вчинений неповнолітньою особою за межами її неповної дієздатності без згоди батьків (усиновлювачів), піклувальника, є оспорюваним. Він може бути визнаний судом недійсним. Позов про визнання такого правочину недійсним можуть пред'явити особи, що мають право давати згоду на вчинення правочину, — орган опіки та піклування, а також члени сім'ї, близькі родичі, інші заінтересовані особи, в тому числі і неповнолітня особа, що вчинила такий правочин. Такий позов може бути пред'явлений та задоволений також у випадках, якщо при схваленні правочину були порушені вимоги ч. 1 ст. 221 ЦК.
3. При укладенні правочину з обох сторін неповнолітніми застосовується те ж за змістом правило ч. 3 ст. 222 ЦК, що й загальне правило, передбачене ч. 1 ст. 216 ЦК (двостороння реституція та відшкодування одержаного за неможливості повернути в натурі за цінами, що існують на день відшкодування).
4. Якщо ж у неповнолітнього немає достатніх коштів для відшкодування вартості одержаного за правочином у зв'язку з неможливістю його повернення в натурі, батьки (усиновлювачі), піклувальник зобов'язані відшкодувати іншій стороні збитки за умови, що вони своєю поведінкою сприяли вчиненню правочину або втраті майна, яке було предметом правочину. Тут законодавець відступив від загальної чотирьохкомпонентної схеми наслідків недійсності правочину (повернення отриманого, відшкодування його вартості, відшкодування збитків, відшкодування моральної шкоди) і відніс відшкодування вартості до категорії збитків. Тут мається на увазі, що є особа, зобов'язана відшкодувати вартість отриманого за правочином, яке (отримане) не збереглося. Якщо ж ця особа неспроможна здійснити відшкодування, особа, що відповідає субсидіарно (батьки, усиновлювачі, піклувальник), відшкодовують збитки. Це не виключає застосування в таких випадках до батьків (усиновлювачів), піклувальника правила, що встановлює обов'язок відшкодувати збитки і моральну шкоду, якщо вони своїми винними діями сприяли вчиненню правочину. При цьому відшкодування вартості одержаного за правочином є однією із складових частин збитків. За відсутності ознаки сприяння в поведінці батьків (усиновлювачів) або піклувальника вони не можуть нести обов’язку відшкодування збитків.
Стаття 223. Правові наслідки вчинення правочину фізичною особою, цивільна дієздатність якої обмежена, за межами її цивільної дієздатності
1. Правочин, який вчинила фізична особа, цивільна дієздатність якої обмежена, за межами її цивільної дієздатності без згоди піклувальника, може бути згодом схвалений ним у порядку, встановленому статтею 221 цього Кодексу.
2. У разі відсутності такого схвалення правочин за позовом піклувальника може бути визнаний судом недійсним, якщо буде встановлено, що він суперечить інтересам самого підопічного, членів його сім'ї або осіб, яких він відповідно до закону зобов'язаний утримувати.
1. Правочин, учинений особою, яка судом обмежена у дієздатності, без згоди піклувальника може бути згодом схвалений відповідно до правил ч. 1 ст. 221 ЦК (див. п. 1 коментаря до ст. 222 ЦК).
2. Якщо такий правочин не схвалений, він є оспорюваним. У межах строку позовної давності він може бути визнаний судом недійсним. Але це можливе тільки за умови, якщо буде встановлено, що він суперечить інтересам самого підопічного, членів його сім'ї або осіб, яких він відповідно до закону зобов'язаний утримувати. Якщо таке не буде встановлено, договір не може бути визнаний недійсним, хоч би вчинення його за межами дієздатності було належно встановлено.
3. До визнання судом недійсним правочину, що вчинений обмежено дієздатною особою за межами її дієздатності, його умови повинні застосовуватись, в тому числі і судом при вирішенні цивільних спорів.
4. При визначенні наслідків недійсності правочинів, передбачених ст. 223 ЦК, застосування за аналогією ст. 222 ЦК є неможливим, оскільки застосуванню підлягають загальні правила ч. 1 та 2 ст. 216 ЦК.
Стаття 224. Правові наслідки вчинення правочину без дозволу органу опіки та піклування
1. Правочин, вчинений без дозволу органу опіки та піклування (стаття 71 цього Кодексу), є нікчемним.
2. На вимогу заінтересованої особи такий правочин може бути визнаний судом дійсним, якщо буде встановлено, що він відповідає інтересам фізичної особи, над якою встановлено опіку або піклування.
1. Якщо відповідно до ст. 71 ЦК правочин має здійснюватись за наявності дозволу органу опіки та піклування, але він здійснений без такого дозволу, правочин є нікчемним. Наступне схвалення правочину органом опіки та піклування цивільним законодавством не передбачене.
2. Заінтересована особа вправі пред'явити позов про визнання дійсним такого правочину за умови, якщо буде встановлено, що він відповідає інтересам особи, над якою встановлена опіка або піклування.
3. До відносин щодо наслідків недійсності правочину з підстав, передбачених ст. 224 ЦК, застосовуються правила ч. 1 та 2 ст. 216 ЦК.
Стаття 225. Правові наслідки вчинення правочину дієздатною фізичною особою, яка у момент його вчинення не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними
1. Правочин, який дієздатна фізична особа вчинила у момент, коли вона не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними, може бути визнаний судом недійсним за позовом цієї особи, а в разі її смерті — за позовом інших осіб, чиї цивільні права або інтереси порушені.
2. У разі наступного визнання фізичної особи, яка вчинила правочин, недієздатною позов про визнання правочину недійсним може пред'явити її опікун.
3. Сторона, яка знала про стан фізичної особи у момент вчинення правочину, зобов'язана відшкодувати їй моральну шкоду, завдану у зв'язку із вчиненням такого правочину.
1. Визнається оспорюваним правочин, що вчинений дієздатною особою у момент, коли вона не усвідомлювала значення своїх дій або не могла керувати ними. Він може бути визнаний недійсним судом.
Право звернення до суду з позовом про визнання такого правочину недійсним належить зазначеній особі. Лише в разі смерті такої особи позов мають право заявити інші особи, чиї права або інтереси, що охороняються законом, порушені. Зазвичай такими особами є спадкоємці, але не виключається наявність інтересу, що потребує захисту, і в інших осіб.
2. Опікун одержує право на заявлення позову про визнання недійсним правочину у разі наступного визнання особи, що вчинила правочин, недієздатною та призначення його опікуном.
3. Правові наслідки визнання недійсними правочинів ст. 225 ЦК не встановлює.
Це означає, що застосуванню підлягають загальні правила ч. 1 та 2 ст. 216 ЦК. Лише стосовно стягнення моральної шкоди встановлено особливу умову. Моральна шкода відшкодовується не за умови наявності вини взагалі, як це передбачено ч. 2 ст. 216 ЦК, а за умови, що інша сторона «знала про стан фізичної особи». Інша вина цієї сторони не є підставою для відшкодування моральної шкоди.
4. Стаття 225 ЦК не може застосовуватись у випадках учинення правочину особою, яка визнана у встановленому порядку недієздатною, оскільки при цьому застосовується ст. 226 ЦК.
Стаття 226. Правові наслідки вчинення правочину недієздатною фізичною особою
1. Опікун може схвалити дрібний побутовий правочин, вчинений недієздатною фізичною особою, у порядку, встановленому статтею 221 цього Кодексу.
У разі відсутності такого схвалення цей правочин та інші правочини, які вчинені недієздатною фізичною особою, є нікчемними.
2. На вимогу опікуна правочин, вчинений недієздатною фізичною особою, може бути визнаний судом дійсним, якщо буде встановлено, що він вчинений на користь недієздатної фізичної особи.
3. Дієздатна сторона зобов'язана повернути опікунові недієздатної фізичної особи все одержане нею за цим правочином, а в разі неможливості такого повернення — відшкодувати вартість майна за цінами, які існують на момент відшкодування.
Опікун зобов'язаний повернути дієздатній стороні все одержане недієздатною фізичною особою за нікчемним правочином. Якщо майно не збереглося, опікун зобов'язаний відшкодувати його вартість, якщо вчиненню правочину або втраті майна, яке було предметом правочину, сприяла винна поведінка опікуна.
4. Дієздатна сторона зобов'язана відшкодувати опікунові недієздатної фізичної особи або членам її сім'ї моральну шкоду, якщо буде встановлено, що вона знала про психічний розлад або недоумство другої сторони або могла припустити такий її стан.
1. Відповідно до абзацу першого ч. 1 ст. 226 ЦК лише дрібні побутові правочини, вчинені особами, про яких ідеться у цій статті, можуть бути схвалені відповідно до правил ч. 1 ст. 221 ЦК. Право схвалення таких правочинів належить опікунові. Але ж абзац другий ч. 1 ст. 226 ЦК визнає нікчемними за умови несхвалення не тільки «цей» правочин, тобто правочин, про який ідеться у абзаці першому ч. 1 ст. 226 ЦК (дрібний побутовий), а й інші правочини. Отже, схвалення опікуном будь-якого правочину, вчиненого недієздатною особою, а не тільки дрібного побутового, виключає його нікчемність.
2. Учинений недієздатною особою правочин судом може бути визнаний дійсним, якщо буде встановлено, що він учинений на користь дієздатної особи. «Вчинений на користь» — це означає відповідну об'єктивну оцінку правочину, а не наміри дієздатної сторони. Право пред'явлення позову належить опікунові. Це спеціальне правило виключає звернення з позовом інших заінтересованих осіб, хоч би вони і посилались на ч. 2 ст. 15 ЦК, що передбачає право будь-якої особи на захист інтересу.
3. Якщо правочин, що вчинений недієздатною особою, не набув ознак дійсного внаслідок його схвалення або визнання дійсним судом, застосовується двостороння реституція. При цьому за наявності будь-яких сумнівів щодо нікчемності правочину кожна сторона може пред'явити позов, що містить вимоги і про визнання правочину нікчемним (недійсним), і про повернення того, що передане іншій стороні в натурі.
Зазвичай достатньо звернутись тільки з позовом про повернення того, що було передане іншій стороні.
4. Що стосується відшкодування вартості одержаного за нікчемним правочином у разі неможливості його повернення в натурі, то таке правило в ч. 3 ст. 226 ЦК сформульоване тільки щодо дієздатної сторони. При цьому, як і у випадках, що передбачені ст. 216, 221 і 222 ЦК, відшкодування здійснюється за цінами, що існували на момент відшкодування. Недієздатна сторона (опікун) несе обов'язок відшкодувати вартість одержаного за неможливості його повернення в натурі лише в тих випадках, коли вчиненню правочину чи втраті майна, яке було предметом правочину, сприяла винна поведінка опікуна. Це правило поширюється не тільки на випадки незбереження майна внаслідок вини опікуна, а й на випадки, коли повернення одержаного неможливе з об'єктивних причин, але вчиненню правочину винними діями сприяв опікун.
5. У статті, що коментується, не йдеться про відшкодування збитків. Але це не виключає їх відшкодування. Воно можливе відповідно до загального правила ч. 2 ст. 216 ЦК. Стосовно обов'язку дієздатної сторони відшкодувати моральну шкоду встановлена особлива умова: відшкодування моральної шкоди можливе за умови, що дієздатна сторона знала про психічний розлад або недоумство другої сторони або могла припустити такий стан. Інша вина дієздатної сторони не може бути підставою для вимоги до неї про відшкодування моральної шкоди.
Та обставина, що у ст. 226 ЦК не йдеться про обов'язок недієздатної сторони відшкодувати збитки і моральну шкоду, не виключає виникнення такого обов'язку на підставі ч. 2 ст. 216 ЦК. Інша справа, що це є малореальним.
Стаття 227. Правові наслідки укладення юридичною особою правочину, якого вона не мала права вчиняти
1. Правочин юридичної особи, вчинений нею без відповідного дозволу (ліцензії), може бути визнаний судом недійсним.
2. Якщо юридична особа ввела другу сторону в оману щодо свого права на вчинення такого правочину, вона зобов'язана відшкодувати їй моральну шкоду, завдану таким правочином.
1. Учинення правочину без відповідного дозволу (ліцензії) означає, що правочин є оспорюваним. За позовом учасників правочину, а також інших заінтересованих осіб, він може бути визнаний судом недійсним.
2. Техніко-юридичний прийом, коли в нормативно-правовому акті спочатку вживається один термін, а потім у дужках зазначається інший термін, є поширеним. Проте цей прийом використовується не завжди з однаковою метою. Стосовно ч. 1 ст. 227 ЦК слід дійти висновку, що зазначення в дужках ліцензії є наведенням одного з можливих видів дозволів. Чинність ст. 227 ЦК слід поширювати не тільки на правочини, вчинення яких передбачає одержання ліцензії відповідно до Закону «Про ліцензування певних видів підприємницької діяльності» [157] та правочинів, що підпадають під дію ст. 2 цього Закону (вона передбачає встановлення спеціальними законами ліцензування банківської діяльності, діяльності з надання фінансових послуг, зовнішньоекономічної діяльності, ліцензування каналів мовлення, ліцензування в сфері електроенергетики та використання ядерної енергії, ліцензування в сфері інтелектуальної власності, ліцензування виробництва і торгівлі спиртом етиловим, коньячним і плодовим, алкогольними напоями та тютюновими виробами, ліцензування у сфері освіти), а й на інші правочини, здійснення яких передбачає отримання відповідного дозволу. Так, здійснення діяльності з випуску та обігу цінних паперів, як виключної діяльності, допускається на підставі дозволу, що видається Державною комісією з цінних паперів та фондового ринку (ч. 2 ст. 37 Закону «Про цінні папери та фондовий ринок» [221]). Створення мереж кабельного телерадіомовлення передбачає отримання дозволу Національної ради з питань телебачення і радіомовлення (ст. 40 Закону «Про телебачення і радіомовлення» [218]). Тому вчинення правочинів щодо надання послуг з використанням мереж кабельного телерадіомовлення за відсутності зазначеного дозволу є підставою для визнання їх недійсними.
3. Застосування ст. 227 ЦК утруднюється тим, що відповідно до законодавства ліцензії видаються за загальним правилом не на укладення певних видів правочинів, а на здійснення окремих видів підприємницької діяльності. Тому, безумовно, під дію цієї статті підпадають тільки правочини, за якими реалізуються товари, виконуються роботи чи надаються послуги, тобто безпосередньо здійснюється відповідна підприємницька діяльність. Що стосується правочинів, що укладаються з метою матеріально- технічного забезпечення підприємницької діяльності, яка потребує ліцензування, то вони зазвичай не можуть визначатись недійсними тільки в зв'язку з відсутністю ліцензії. Будь-яка підготовка до підприємницької діяльності, що потребує одержання ліцензії, ще не є підприємницькою діяльністю. Навіть закупівля партії алкогольних напоїв за відсутності ліцензії на відповідний вид підприємницької діяльності не може вважатись порушенням законодавства про ліцензування та бути підставою для визнання правочину недійсним, оскільки такі дії можуть бути кваліфіковані як підготовка до здійснення підприємницької діяльності в майбутньому (після одержання ліцензії чи припинення дії правових норм, що передбачають ліцензування).
4. Визнання недійсним правочину, вчинення якого передбачає одержання ліцензії, тягне за собою наслідки, що передбачені ч. 1 та 2 ст. 216 ЦК: 1) отримане за недійсним правочином підлягає поверненню кожною із сторін іншій стороні; 2) у разі неможливості повернення отриманого в натурі, відшкодовується вартість отриманого за цінами на день відшкодування; 3) винна сторона відшкодовує іншій стороні збитки; 4) сторона, що не мала ліцензії, відшкодовує моральну шкоду, але за наявності особливої умови — якщо вона ввела другу сторону в оману щодо її права на вчинення такого правочину. Крім того, порушення вимог закону про ліцензування певних видів господарської діяльності тягне застосування публічно-правових санкцій (штрафів), відповідно до частини другої ст. 22 Закону «Про ліцензування певних видів господарської діяльності». Стягнення отриманого за правочинами, здійсненими з порушенням вимоги про ліцензування (отримання дозволу), на підставі ст. 208 ГК [42], а тим більше — на підставі п. 11 ст. 10 Закону «Про державну податкову службу в Україні» [81], не допускається.
5. Зазначення в ч. 2 ст. 227 ЦК про те, що обов'язок відшкодування моральної шкоди покладається на юридичних осіб, не виключає покладення такого обов'язку на фізичних осіб, що є суб'єктами підприємницької діяльності, оскільки до підприємницької діяльності фізичних осіб застосовуються правила щодо підприємницької діяльності юридичних осіб, якщо інше не установлено законом або не випливає із суті правовідносин (ст. 51 ЦК).
6. Стаття 227 ЦК у частині формулювання підстав недійсності правочину повинна тлумачитись як спеціальна стосовно ч. 1 ст. 203 ЦК. Правила про ліцензування є публічно-правовими. Але вони водночас формулюють і норми цивільного права, що дозволяють вчинення відповідних правочинів за наявності ліцензії та забороняють це за її відсутності. Тому правочин, що вчинений за відсутності ліцензії, якщо закон вимагає її наявності, належить кваліфікувати як такий, що суперечить актам цивільного законодавства. Проте посилання на ч. 1 ст. 203 ЦК у спорах про визнання недійсними
правочинів у зв'язку з відсутністю ліцензії було б некоректним, оскільки є спеціальна норма, що поширюється на ці правовідносини.
7. У решті випадків, коли особа вчинила правочин, що заборонений взагалі, заборонений для певного кола суб'єктів, заборонений за відсутності встановленого законом дозволу або суперечить іншим вимогам актів цивільного законодавства, ч. 1 ст. 203 ЦК повинна застосовуватись безпосередньо.
Стаття 228. Правові наслідки вчинення правочину, який порушує публічний порядок
1. Правочин вважається таким, що порушує публічний порядок, якщо він був спрямований на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина, знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним.
2. Правочин, який порушує публічний порядок, є нікчемним.
1. Такими, що порушують публічний порядок, є правочини, що спрямовані на досягнення протисуспільних цілей, що перелічені в ч. 2 ст. 228 ЦК. Для застосування ст. 228 ЦК досить, щоб на досягнення зазначених цілей були спрямовані дії хоч би одного учасника правочину.
2. Не можуть бути кваліфіковані як такі, що порушують публічний порядок, правочини, при вчиненні яких одна чи обидві сторони мали на увазі прикрити об'єкт оподаткування чи іншим чином ухилитися від сплати податків. Але якщо на підставі такого правочину виникає господарське зобов'язання, застосовується ч. 1 ст. 208 ГК, що встановлює наслідки вчинення правочину (зобов'язання), який суперечить інтересам держави і суспільства.
3. При здійсненні правочинів, що порушують публічний порядок, застосовуються загальні правила ч. 1 ст. 216 ЦК про наслідки недійсності правочинів за винятком випадків, коли застосуванню підлягає ч. 1 ст. 208 ГК. Про стягнення в дохід держави всього отриманого за правочином, що підпадає під дію ст. 207 і 208 ГК, див. п. 9 — 13 коментаря до ст. 216 ЦК. Що стосується відшкодування сторонами правочинів, що підпадають під дію ст. 228 ЦК, одна одній збитків і моральної шкоди, то це не виключається відповідно до загальних правил ч. 2 ст. 216 ЦК.
Стаття 229. Правові наслідки правочину, який вчинено під впливом помилки
1. Якщо особа, яка вчинила правочин, помилилася щодо обставин, які мають істотне значення, такий правочин може бути визнаний судом недійсним.
Істотне значення має помилка щодо природи правочину, прав та обов'язків сторін, таких властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням. Помилка щодо мотивів правочину не має істотного значення, крім випадків, встановлених законом.
2. У разі визнання правочину недійсним особа, яка помилилася в результаті її власного недбальства, зобов'язана відшкодувати другій стороні завдані їй збитки.
Сторона, яка своєю необережною поведінкою сприяла помилці, зобов'язана відшкодувати другій стороні завдані їй збитки.
1. Правочин, який учинено за наявності помилки щодо обставин, які мають істотне значення, є оспорюваним. За позовом, що має заявлятися в межах позовної давності, суд може визнати такий правочин недійсним.
2. Помилка може бути визнана істотною, якщо вона стосується природи правочину, прав та обов'язків сторін, таких властивостей і якостей речі, що передається за право- чином, які значно знижують її цінність або можливість використання цих речей за цільовим призначенням. Вітчизняна судова практика недавнього минулого рясніє прикладами визнання недійсними правочинів, пов'язаних з обміном квартирами у зв'язку з виявленням у них після виконання правочину істотних недоліків. Верховний Суд вважає, що під істотною помилкою слід розуміти таке неправильне сприйняття стороною правочину суб'єкта, предмета чи інших істотних умов правочину, що вплинуло на її волевиявлення, якщо за відсутності неправильного сприйняття за обставинами справи можна зробити висновок про те, що правочин не було б вчинено [387, с. 303].
З метою захисту прав покупців на випадок продажу речі неналежної якості ст. 678 ЦК та ст. 8 Закону «Про захист прав споживачів» [215] надають покупцям на їх вибір цілу низку правомочностей. Це, однак, не виключає застосування ст. 229 ЦК до випадків, коли при вчиненні правочину покупець помилявся щодо якості предмета договору, якщо це має істотне значення, або є інші підстави визнання правочину недійсним. Якщо вимоги покупця ґрунтуються на ст. 229 ЦК, то при цьому не повинні додержуватись правила щодо скороченої позовної давності та порядку її обчислення (ч. 2 ст. 258, 681 ЦК), оскільки при визнанні недійсним правочину застосуванню підлягають загальні правила про позовну давність та порядок її обчислення.
3. Коли йдеться про можливість використання одержаного за правочином за цільовим призначенням, то мається на увазі використання одержаного за правочином його учасником чи особою, для якої одержане призначалось. Так, громадянин, який хворів на бронхіальну астму, уклав правочин щодо обміну квартирами. Проте у квартирі, яку він одержав у порядку обміну, він став часто відчувати приступи задухи. Санітарно- епідеміологічна служба зробила висновок про те, що в стінових блоках є алерген — речовина, яка викликає та посилює приступи задухи. За позовом громадянина договір міни був визнаний недійсним на підставі ст. 56 раніше чинного Цивільного кодексу України, хоча квартира повністю відповідала встановленим санітарно-гігієнічним вимогам, у тому числі і за показниками наявності речовини, яка викликала алергічну реакцію в особи, що отримала її на підставі договору.
4. Підставою для визнання правочину недійсним може бути помилка щодо прав та обов'язків його учасників. У зв'язку з уведенням в дію нового Цивільного кодексу втратило чинність роз'яснення президії Вищого арбітражного суду про те, що неправильне уявлення про норму права не може бути підставою для визнання правочину недійсним. Неправильне уявлення про норму права є помилкою щодо прав та обов'язків. Тому, якщо сторона доведе таку помилку, правочин має визнаватись недійсним.
5. Не може бути підставою для застосування ст. 229 ЦК помилка стосовно здатності сторін належне виконати правочин незалежно від того, обумовлена така нездатність об'єктивними причинами чи небажанням однієї зі сторін належно виконувати свої обов'язки, які випливають з правочину.
6. Визнання правочину недійсним на підставі ст. 229 ЦК тягне наслідки, встановлені ч. 1 ст. 216 ЦК. Частина 2 ст. 229 ЦК установлює особливі умови відшкодування збитків при визнанні правочину недійсним на підставі цієї статті. На сторону, яка помилилася, покладається обов'язок відшкодувати іншій стороні збитки, завдані укладенням та виконанням правочину, поверненням до первинного майнового стану, якщо буде встановлено, що помилка стала результатом власного недбальства (тобто необережної вини) сторони, що помилилася. На сторону правочину, що сприяла помилці іншої сторони необережною поведінкою, покладається обов'язок відшкодувати збитки стороні, що помилилася. Про відшкодування моральної шкоди в ст. 229 ЦК не йдеться. Але це не виключає стягнення моральної шкоди на підставі ч. 2 ст. 216 ЦК.
Стаття 230. Правові наслідки вчинення правочину під впливом обману
1. Якщо одна із сторін правочину навмисно ввела другу сторону в оману щодо обставин, які мають істотне значення (частина перша статті 229 цього Кодексу), такий правочин визнається судом недійсним.
Обман має місце, якщо сторона заперечує наявність обставин, які можуть перешкодити вчиненню правочину, або якщо вона замовчує їх існування.
2. Сторона, яка застосувала обман, зобов'язана відшкодувати другій стороні збитки у подвійному розмірі та моральну шкоду, що завдані у зв'язку з вчиненням цього правочину.
1. Правочин, що здійснений під впливом обману, є оспорюваним. Він визнається судом недійсним за позовом учасника правочину, який (позов) повинен бути заявлений у межах позовної давності, яка встановлена тривалістю п'ять років (ч. 3 ст. 258 ЦК).
2. Підставою для визнання правочину недійсним відповідно до ст. 230 ЦК є введення однією стороною іншої сторони правочину в оману щодо обставин, які мають істотне значення. Ці обставини визначені в ч. 1 ст. 229 ЦК. Обман може полягати в тому, що сторона неправдиво заперечує наявність обставин, що можуть бути перешкодою для вчинення правочину, або в тому, що вона замовчує їх існування. Суб'єктивною ознакою дій сторони, що ввела іншу сторону в оману, є умисел на введення в оману.
3. Якщо сторона правочину була введена в оману не іншою стороною правочину, а третьою особою, підстав для застосування ст. 230 ЦК немає, крім випадків, коли третя особа була представником сторони правочину при його укладенні.
4. При визнанні правочину недійсним на підставі ст. 230 ЦК наступають наслідки, що передбачені ч. 1 ст. 216 ЦК. Крім того, сторона, що застосувала обман, зобов'язана відшкодувати іншій стороні збитки у подвійному розмірі та моральну шкоду, що завдані вчиненням правочину.
Стаття 231. Правові наслідки правочину, який вчинено під впливом насильства
1. Правочин, вчинений особою проти її справжньої волі внаслідок застосування до неї фізичного чи психічного тиску з боку другої сторони або з боку іншої особи, визнається судом недійсним.
2. Винна сторона (інша особа), яка застосувала фізичний або психічний тиск до другої сторони, зобов'язана відшкодувати їй збитки у подвійному розмірі та моральну шкоду, що завдані у зв'язку з вчиненням цього правочину.
1. Правочин, що вчинений під впливом насильства, є оспорюваним. Він визнається недійсним судом за позовом потерпілої сторони, що має бути вчинений у межах позовної давності тривалістю п'ять років (ч. 3 ст. 258 ЦК).
2. Для визнання правочину недійсним позивач має довести наступні обставини: 1) факт застосування до нього (до потерпілої сторони правочину) фізичного чи психічного тиску з боку іншої сторони чи з боку третьої особи; 2) вчинення правочину проти своєї справжньої волі; 3) наявність причинного зв'язку між фізичним або психічним тиском і вчиненням правочину, який оспорюється.
3. Визнання правочину, який учинено під впливом насильства, недійсним, є підставою для повернення сторін до первинного майнового стану на підставі ч. 1 ст. 216 ЦК. Крім того, винна сторона зобов'язана відшкодувати потерпілій стороні в подвійному розмірі збитки і моральну шкоду, що завдані їй укладенням, виконанням правочину та поверненням до первісного стану.
Стаття 232. Правові наслідки правочину, який вчинено у результаті зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною
1. Правочин, який вчинено внаслідок зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною, визнається судом недійсним.
2. Довіритель має право вимагати від свого представника та другої сторони солідарного відшкодування збитків та моральної шкоди, що завдані йому у зв'язку із вчиненням правочину внаслідок зловмисної домовленості між ними.
1. Правочин, що вчинений унаслідок зловмисної домовленості представника однієї сторони з іншою стороною, є оспорюваним. Він визнається судом недійсним за позовом сторони, від імені якої діяв представник.
2. Слід ураховувати, що в силу ч. 3 і 4 ст. 92 ЦК, абзацу одинадцятого ч. 2 ст. 17 Закону «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб — підприємців» [192] орган юридичної особи, який діє одноособово (одноосібно), підпадає під поняття представника, як воно визначається в ст. 237 ЦК. Тому ст. 232 ЦК може застосовуватись у випадках, коли орган юридичної особи зловмисно діяв при укладенні угоди всупереч інтересам юридичної особи. Раніше чинний Цивільний кодекс не давав підстав кваліфікувати орган юридичної особи як представника юридичної особи. Тому і дії органу юридичної особи у відповідних випадках не давали підстави для кваліфікації правочину, що вчинений шляхом таких дій, як недійсного, оскільки він учинений унаслідок зловмисної домовленості представника однієї сторони з іншою стороною.
3. Якщо правочин визнано недійсним на підставі ст. 232 ЦК, застосовується двостороння реституція відповідно до ч. 1 ст. 216 ЦК. Крім того, довіритель має право вимагати від свого представника та іншої сторони правочину солідарного відшкодування збитків та моральної шкоди, який довірителю завдано в зв'язку з вчиненням правочину, його виконанням та поверненням до первісного стану.
Стаття 233. Правові наслідки правочину, який вчинено під впливом тяжкої обставини
1. Правочин, який вчинено особою під впливом тяжкої для неї обставини і на вкрай невигідних умовах, може бути визнаний судом недійсним незалежно від того, хто був ініціатором такого правочину.
2. При визнанні такого правочину недійсним застосовуються наслідки, встановлені статтею 216 цього Кодексу. Сторона, яка скористалася тяжкою обставиною, зобов'язана відшкодувати другій стороні збитки і моральну шкоду, що завдані їй у зв'язку з вчиненням цього правочину.
1. Оспорюваним є правочин, що вчинений особою під впливом тяжкої для неї обставини на вкрай невигідних для неї умовах. Такий правочин визначається недійсним судом. Визнання правочину недійсним можливе незалежно-від того, яка із сторін була ініціатором правочину.
2. Тяжкою обставиною вважається особистий стан фізичної особи або її близьких (крайня необхідність, хвороба тощо), який примусив укласти правочин на вкрай невигідних для фізичної особи умовах. На таку підставу визнання правочину недійсним може посилатися тільки фізична особа. Юридична особа не може вимагати визнання правочину недійсним за цієї підставою. Тяжка обставина може бути підставою для визнання правочину недійсним, якщо учасник правочину знав про те, що друга сторона цього правочину діє за наявності тяжких обставин, і намагався укласти правочин на умовах, які вкрай невигідні для іншої сторони. Але про наявність тяжких обставин сторона правочину може зробити висновок і з урахуванням згоди сторони, що діє під впливом тяжкої обставини, на вчинення правочину на вкрай невигідних для себе умовах.
3. Визнання судом такого правочину недійсним тягне за собою наслідки, передбачені ч. 1 ст. 216 ЦК. Крім того, сторона, що скористалася тяжкою обставиною, зобов'язана відшкодувати іншій стороні збитки та моральну шкоду, що завдані вчиненням правочину, його виконанням та поверненням до первинного майнового стану.
Стаття 234. Правові наслідки фіктивного правочину
1. Фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином.
2. Фіктивний правочин визнається судом недійсним.
1. На відміну від раніше чинного Цивільного кодексу, ст. 234 нового Цивільного кодексу визнає фіктивний правочин не нікчемним, а оспорюваним. Він може бути визнаний недійсним тільки судом за позовом заінтересованої особи.
2. Фіктивним є правочин, що вчиняється без наміру створити юридичні наслідки, які складають зміст цього правочину. Ознака укладення правочину без наміру створити юридичні наслідки може бути притаманна діям однієї або обох сторін правочину. Однак фіктивним можна визнати правочин тільки за умови, що обидві сторони діяли без наміру створити цивільно-правові наслідки. Якщо ж одна сторона діяла без наміру створити юридичні наслідки, а інша сторона такий намір мала, правочин не може бути визнаний недійсним. Так, громадянин звернувся до суду з позовом про визнання недійсним правочину, відповідно до якого він подарував своїй дружині автомобіль, який він придбав до шлюбу. Позовні вимоги він обґрунтував тим, що уклав правочин з метою виключити претензії своєї першої дружини на автомобіль, з якою до моменту укладення договору дарування він не закінчив спір про поділ майна. Проте суд відмовив у позові про визнання правочину недійсним, оскільки друга сторона правочину підтвердила в суді, що як обдаровувана уклала правочин з метою створити юридичні наслідки.
3. Укладення правочину з метою приховати майно від конфіскації, від звернення на нього стягнення за зобов'язаннями власника є підставою для застосування ст. 234 ЦК лише за умови, що буде доведено, що правочин вчинено без наміру створення правових наслідків. Якщо ж це не буде доведено, сама по собі мета уникнути конфіскації майна чи звернення стягнення на нього не є достатньою для визнання правочину недійсним як фіктивного.
4. До категорії фіктивних не відносяться і правочини, що вчиняються з участю юридичної особи, якої не існує. Практика підписання договорів на підтвердження вчинення таких правочинів набула поширення з метою ухилення від сплати податку на додану вартість, зокрема для одержання права на так званий податковий кредит. Якщо підпис та печатку однієї із сторін на договорі підроблено, то позов про визнання недійсним договору (правочину) з участю юридичної особи, якої не існує, не може бути задоволений, оскільки ця юридична особа не виявляла волю на вчинення правочину. У таких випадках слід заявляти в суді вимогу про визнання правовідносин такими, що не виникли. Але права на заявлення таких позовів органи державної податкової служби не мають. Якщо ж зловмисники здійснювали правочин від імені юридичної особи, що існує реально (або хоч формально — не виключена з Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб — підприємців), то підстави для визнання такого правочину є недійсними. Але ст. 234 ЦК у таких випадках не повинна застосовуватись, оскільки такий правочин має визнаватись недійсним на підставі ч. 1 ст. 215 і ч. 1 ст. 203 ЦК.
5. На виконання фіктивного правочину не передаються майно або майнові права. Тому і про майнові наслідки визнання правочинів фіктивними в законодавстві нічого не говориться. Якщо ж на виконання правочину були передані майно або майнові права, правочин не може бути кваліфікований як фіктивний.
6. Саме по собі невиконання правочину сторонами ще не означає, що укладено фіктивний правочин. Позивач, який вимагає визнання правочину недійсним, повинен довести відсутність в учасників правочину наміру створити юридичні наслідки на момент вчинення правочину. При вирішенні спорів про визнання правочинів недійсними як таких, що укладаються без наміру створити юридичні наслідки, слід також ураховувати, що укладення правочинів між членами сім'ї (наприклад, дарування або купівля-продаж квартири, коли в ній залишаються проживати ті ж особи) взагалі не передбачає вчинення яких-небудь фактичних дій на виконання правочину. Той факт, що квартира не переоформлена на нового власника у житлово-експлуатаційному підприємстві, також не може бути достатньою підставою для визнання правочину недійсним.
7. Раніше чинний Цивільний кодекс використовував поняття удаваної угоди, яке за змістом є дуже близьким до категорії фіктивного правочину. У судовій практиці поняття удаваної угоди тлумачилось досить широко. Так, у тижневику «Бізнес» аналізувався випадок, коли суд визнав удаваною угодою договір оренди державного майна, на укладення якого не було одержано згоди відповідного відділення Фонду державного майна (2001, № 47, с. 42 — 43). Це — широке і незаконне тлумачення ст. 58 раніше чинного Цивільного кодексу.
Стаття 235. Правові наслідки удаваного правочину
1. Удаваним є правочин, який вчинено сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили.
2. Якщо буде встановлено, що правочин був вчинений сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили, відносини сторін регулюються правилами щодо правочину, який сторони насправді вчинили.
1. Удаваним є правочин, що вчиняється з метою приховання іншого правочину, який сторони насправді вчинили. Тому при укладенні удаваного правочину до відносин його учасників застосовуються правила про той правочин, який сторони мали на увазі (який сторони приховували). Зазначення у ст. 235 ЦК про застосування правил про той правочин, який сторони мали на увазі, дає таке право не тільки суду, який розглядає спір про визнання правочину недійсним, але й іншим правозастосовчим органам. Зокрема, встановивши факт укладення удаваного правочину, податковий орган не обов'язково повинен звертатися до суду із позовом про визнання недійсним правочину, який укладено з метою приховати інший правочин. Цей орган вправі прямо застосовувати за наявності достатніх підстав норми податкового законодавства про той правочин, який сторони мали на увазі.
2. Суб'єкт, який вимагає застосування наслідків удаваного правочину, повинен довести, що він учинений з метою приховати інший правочин. При цьому обов'язок доведення тієї обставини, що сторони подібної мети не мали, не може бути перекладено на відповідача (відповідачів) у такій справі. Так, у практиці часто зустрічаються випадки укладення правочинів дарування з метою порушення права учасників спільної часткової власності на переважну купівлю частки, що продається (ст. 362 ЦК).
Проте учасник спільної часткової власності звичайно позбавлений можливості довести удаваний характер правочину дарування, що вчинений співвласником з третьою особою. Зробити висновок про удаваний характер правочину тільки на тій підставі, що чужі люди теоретично не можуть укладати договори дарування майна, яке оцінюється у великі грошові суми, не можна. Вимагати від учасників правочину пояснити мотиви своєї поведінки також не можна: вони вправі це пояснювати, а можуть і відмовитися давати пояснення щодо цього.
Аналогічним чином можна стверджувати, що державне підприємство уклало договір про сумісну діяльність з метою приховати договір оренди нежитлових приміщень. Це твердження може бути мотивоване раніше одержаною державним підприємством відмовою органу, уповноваженого управляти майном, дати згоду на надання приміщень в оренду. Проте цих доказів явно недостатньо для кваліфікації договору про сумісну діяльність як удаваного правочину та застосування до відносин сторін правових норм про оренду і визнання укладеного договору недійсним як такого, що суперечить Закону «Про оренду державного та комунального майна» [89].
3. Верховний Суд визнав за можливе кваліфікувати як удаваний правочин купівлі- продажу автомобіля, який фактично був куплений за кошти особи і для неї, який використовувався цією ж особою, але як сторона правочину у відповідних документах була зазначена інша особа. Договір було визнано недійсним, а дійсним покупцем було визнано особу, за кошти якої і для якої автомобіль був куплений [387, с. 303].
4. Удаваний правочин не має іншої мети, ніж приховання іншого правочину. Якщо ж у результаті вчинення правочину наступають й інші правові наслідки, правочин не може бути визнаний удаваним. Так, деякі банки при видачі кредитів використовували таку конструкцію. Оскільки контролювати збереження предмета застави при заставі товарів в обороті та переробці важко, вони пропонують спочатку продати товар за ціною, що становить 50 відсотків ринкової, особі, яку зазначає банк, з умовою про зворотну купівлю-продаж заставленого товару на тих же умовах. Покупцем при цьому є особа, якій банк повністю довіряє (наприклад, з урахуванням спільної участі у капіталі, особистих стосунків тощо). Покупець укладає з банком договір поруки з одночасним укладенням договору застави товарів, що одержані за зазначеним договором, на забезпечення зобов'язання поруки. Для продавця (позичальника) укладення договору купівлі-продажу є ризиковим, оскільки ціна товарів зазвичай визначається і сплачується на рівні 50 відсотків ринкової ціни, а за умови несвоєчасного повернення кредиту покупець втрачає право на укладення договору зворотної купівлі-продажу за цією ж ціною. Були спроби звернення продавців (позичальників) з позовами про визнання удаваними договорів купівлі-продажу (між позичальником та довіреною особою банку), поруки (між довіреною особою банку та банком) та застави (між довіреною особою банку та банком) як таких, що приховують договір застави між банком та позичальником. Але ж низка зазначених договорів має свої правові наслідки. Це — обов'язки довіреної особи банку перед банком як поручителя та заставодавця. Це — такі наслідки, які є вкрай важливими для банку. Тому зазначена низка договорів не може бути кваліфікована як така, що приховує договір застави між банком та позичальником.
Зауважимо, що пунктом 4 частини першої ст. 34 Закону «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень» [207] легалізована правова конструкція купівлі- продажу майна з правом або зобов'язанням викупу.
5. З іншого боку, як удавані повинні кваліфікуватись правочини, що вчинені за наступних обставин. Сторони уклали два договори купівлі-продажу. Одна сторона продала іншій стороні обладнання на суму 54 млн грн. Інша сторона продала першій товари на ту ж суму. Сторони мали інтерес уникнути кваліфікації цих двох договорів як бартеру, що передбачає відповідно до податкового законодавства застосування так званої звичайної ціни. Тому одна із сторін домовилась з третьою особою про надання на умовах тимчасової фінансової допомоги, що підлягає поверненню, грошової суми 9 млн грн. усього на один день. За домовленістю з банком ця сума шість разів за один день перераховувалась однією стороною названих договорів купівлі-продажу іншій. У результаті цього кожна із них отримала шість належно оформлених платіжних доручень по 9 млн грн. кожна та на загальну суму 54 млн грн. Це, на думку сторін, підтверджувало, що вони дійсно уклали два договори купівлі-продажу, а не один договір міни. Але ж дії щодо шестикратного перерахування суми 9 млн грн. однією стороною іншій і цією стороною першій свідчать про те, що сторони, укладаючи два договори купівлі-продажу, не мали іншої мети, ніж укладення договору міни. За таких умов обидва договори купівлі-продажу підлягають визнанню удаваними, а до правовідносин, що виникли, належить застосовувати цивільно-правові та публічно-правові норми щодо міни (бартеру).
6. Правила про удавані правочини підлягають застосуванню за аналогією у всіх випадках, коли сторонами неправильно кваліфікується укладена ними угода. Так, на практиці широке розповсюдження одержало укладення договорів про сумісну діяльність, які за своїм змістом не відповідають вимогам ст. 1130 ЦК, проте, не містять якихось протизаконних умов, а передбачають надання послуг. Застосовуючи за аналогією у подібних випадках ст. 235 ЦК, слід керуватися законодавством, яке регулює відносини щодо надання відповідного виду послуг.
7. Недостатня визначеність поняття удаваного правочину змусила законодавця заборонити ділити предмет правочину з метою ухилення від передбаченого ч. 5 ст. 70 Закону «Про акціонерні товариства» [228] порядку прийняття рішень про вчинення значного правочину.
Стаття 236. Момент недійсності правочину
1. Нікчемний правочин або правочин, визнаний судом недійсним, є недійсним з моменту його вчинення.
2. Якщо за недійсним правочином права та обов'язки передбачалися лише на майбутнє, можливість настання їх у майбутньому припиняється.
1. При визнанні правочину недійсним, він вважається таким з моменту його вчинення. Це правило, безумовно, стосується і нікчемних, і оспорюваних правочинів. Будь-якої альтернативи цьому правилу не встановлено. На випадок неможливості повернення всього одержаного за недійсним правочином він також не може визнаватись недійсним лише на майбутнє від дня набрання рішенням суду законної сили. І в таких випадках правочин вважається недійсним з моменту його укладення. Неможливість повернення одержаного тягне лише відшкодування, одержаного грошима (за встановленими винятками та з урахуванням інших спеціальних правил), а не обов'язок повернути його в натурі.
2. Але ж очевидно, що спеціальні норми вирішують питання про момент недійсності правочину дещо неоднаково залежно від того, правочин є оспорюваним чи нікчемним. Нікчемний правочин не є юридичним фактом. Тому стосовно нього дійсно можна без застережень стверджувати, що він є недійсним з моменту учинення. Оспорюваний правочин також вважається недійсним з моменту його вчинення, але ж тільки за наявності рішення суду про це. Поки суд не визнав у встановленому порядку оспорюваний правочин недійсним, його умови є обов'язковими для сторін, хоч би закон прямо забороняв вчинення таких правочинів. Разом з тим, належить ураховувати, що судова практика дещо спрощено підходить до визначення моменту настання умови, що позбавляє право- чин ознаки дійсності з моменту його вчинення. Розмірковуючи теоретично, тільки набрання законної сили рішенням суду про визнання оспорюваного правочину недійсним дає підстави не застосовувати умови цього правочину. Судова практика вирішує це питання інакше. Якщо пред'явлено позов про передання майна на виконання оспорюваного правочину (про виконання правочину в натурі), а також пред'явлено зустрічний позов про визнання цього правочину недійсним, суд в одній справі розглядає обидва позови. За наявності підстав суд задовольняє позов про визнання правочину недійсним та відмовляє в задоволенні позову про передання майна на виконання правочину, хоч рішення суду про визнання правочину недійсним не набрало законної сили.
ГЛАВА 17 ПРЕДСТАВНИЦТВО
Стаття 237. Поняття та підстави представництва
1. Представництвом є правовідношення, в якому одна сторона (представник) зобов'язана або має право вчинити правочин від імені другої сторони, яку вона представляє.
2. Не є представником особа, яка хоч і діє в чужих інтересах, але від власного імені, а також особа, уповноважена на ведення переговорів щодо можливих у майбутньому правочинів.
3. Представництво виникає на підставі договору, закону, акта органу юридичної особи та з інших підстав, встановлених актами цивільного законодавства.
1. Зазвичай суб'єкт цивільного права своїми власними діями, перш за все шляхом власного волевиявлення, набуває цивільних прав та обов'язків, змінює та припиняє їх. Інститут представництва розширює повноваження суб'єкта, що діє як представник, надає йому право вчиняти правочини від імені іншої особи, за якими прав та обов'язків набуває ця остання. Це розширює можливості для сторони, від імені якої діє представник, набувати, змінювати та припиняти цивільні права та обов'язки. Таким чином, представництво характеризує статус суб'єкта, що має право діяти як представник, та визнає можливими набуття, зміну та припинення цивільних прав особи шляхом учинення юридичних дій іншою особою, що отримала право здійснювати представництво від імені першої особи.
2. Законодавству України відома правова конструкція обов'язкового представництва. Так, законами «Про охорону прав на винаходи та корисні моделі» [155] (ст. 4), «Про охорону прав на промислові зразки» [77] (ст. 4), «Про охорону прав на знаки для товарів та послуг» [78] (ст. 4), «Про охорону прав на топографії інтегральних мікросхем» [119] (ст. 3) встановлено, що іноземні та інші особи (в тому числі і юридичні), що проживають чи мають постійне місцезнаходження поза межами України, у відносинах з Державним департаментом інтелектуальної власності реалізують свої права через представників, зареєстрованих згідно з Положеннями про представників у справах інтелектуальної власності. Ці правила не суперечать міжнародно-правовим документам. Навпаки, ст. 2 Паризької конвенції про охорону промислової власності [2] містить пряме зазначення на можливість встановлення національним законодавством країн-учасниць цієї Конвенції положень щодо призначення повіреного.
3. Підставою представництва є правовідносини представника з особою, яку він представляє. У силу свого статусу, ґрунтованого на правовідносинах з особою, від імені якої представник діє, він учиняє правочини щодо третіх осіб.
4. У силу правовідносин між представником та особою, яку він представляє, представник може не тільки одержати право вчиняти правочини від імені цієї особи, а і взяти на себе обов'язок вчиняти інші дії, в тому числі фактичні. Але це стосується тільки відносин представника та особи, яку він представляє, і на обсяг та зміст повноважень представника у відносинах з третіми особами не впливає.
5. Відносини між особою, від імені якої діє представник, та представником можуть бути цивільно-правовими (ґрунтованими на цивільно-правовому договорі), трудо-правовими (що ґрунтується на трудовому договорі) або іншими (наприклад, що ґрунтується на членстві в об'єднанні громадян). Законодавство не містить достатнього нормативного матеріалу для галузевої кваліфікації цих останніх відносин. Спроба законодавця одними і тими ж правилами охопити види представництва, що ґрунтуються на різних нормах і відносинах, не завжди виявлялась вдалою. Проте слід вважати, що правила глави 17 Цивільного кодексу можна поширювати не тільки на представництво, що здійснюється на підставі цивільно-правового договору, а і на інших підставах.
6. Представництво на підставі закону відповідно до ст. 170 — 172 ЦК здійснюють органи державної влади, органи влади Автономної Республіки Крим, органи місцевого самоврядування у межах їхньої компетенції, встановленої законом. У випадках, коли представництво від імені малолітніх (неповнолітніх) фізичних осіб здійснюють опікуни (піклувальники), закон не є достатньою правовою підставою для здійснення представництва, оскільки без індивідуального (адміністративного) акта про призначення опікуна (піклувальника) неможливо визначити особу, що є представником малолітнього (неповнолітнього) як опікун (піклувальник). Актом органу юридичної особи, на підставі якого виникає повноваження на представництво, є статут юридичної особи, що визначає її органи, а у відповідних випадках — засновницький договір.
7. Положення Цивільного кодексу поширюється тільки на представництво, в силу якого мають здійснюватись правочини. Вони не поширюються на представництво, що здійснюється в судах (ст. 110 - 117 ЦПК [44]; ст. 28 ГПК [ЗІ]; ст. 52 КПК [27]). Не має будь-якого цивільно-правового змісту і положення про те, що працівник міліції є представником державного органу виконавчої влади (ст. 20 Закону «Про міліцію» [47]). Норми про представництво прямо не поширюються на випадки, коли одна особа від імені іншої діє в порядку здійснення майнових прав останньої, наприклад, в органах виконавчої влади чи місцевого самоврядування, оскільки при цьому не вчиняються правочини. Не можуть поширюватись ці норми і на відносини, що виникають у процесі здійснення особистих немайнових прав, коли допускається залучення представника. Так, ч. 4 ст. 285 ЦК допускає можливість присутності при дослідженні причин смерті фізичної особи не тільки членів її сім'ї, а й уповноважених ними осіб. Але ж законодавство не містить правил щодо порядку оформлення повноважень на дії під час здійснення майнових прав, що не пов'язані з учиненням правочинів, та особистих немайнових прав. Тому уявляється необхідним у таких випадках за аналогією застосовувати правила про представництво.
8. Не поширюються правила про представництво на відносини щодо довірчого управління майном відповідно до ст. 1029 — 1045 ЦК та на відносини щодо управління майном відповідно до ст. 54 та 72 ЦК, оскільки в таких випадках управитель діє від власного імені.
9. Оскільки відповідно до ч. 3 ст. 206 ЦК дії на виконання договорів визнаються правочинами, представництвом повинні визнаватись дії на виконання договорів, що здійснюються однією особою від імені іншої.
Стаття 238. Правочини, які може вчиняти представник
1. Представник може бути уповноважений на вчинення лише тих правочинів, право на вчинення яких має особа, яку він представляє.
2. Представник не може вчиняти правочин, який відповідно до його змісту може бути вчинений лише особисто тією особою, яку він представляє.
3. Представник не може вчиняти правочин від імені особи, яку він представляє, у своїх інтересах або в інтересах іншої особи, представником якої він одночасно є, за винятком комерційного представництва, а також щодо інших осіб, встановлених законом.
1. Особа, від імені якої діє представник, може уповноважити представника на здійснення лише тих правочинів, що не виходять за межі правоздатності та дієздатності цієї особи. Якщо ж представництво здійснюється не за волевиявленням особи, від імені якої діє представник, а на іншій підставі, то повноваження представника за будь-яких умов не можуть виходити за межі правоздатності особи, від імені якої діє представник.
2. Частиною 3 ст. 238 ЦК встановлюється обмеження на вчинення правочинів представником. Він не може вчиняти правочини від імені особи, яку він представляє, щодо себе особисто чи щодо іншої особи, представником якої він одночасно є. Ці обмеження не поширюються на комерційне представництво. Законом можуть установлюватись і інші обмеження представництва, які можуть поширюватись і на комерційне представництво. У силу ст. 92 ЦК органи юридичної особи також здійснюють представництво, а їх повноваження на здійснення правочинів можуть обмежуватись. За умов, визначених названою статтею, такі обмеження є чинними. Запис про такі обмеження має вноситись до Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб — підприємців (абзац одинадцятий ч. 2 ст. 17 Закону «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб — підприємців» [192]).
3. Правочини, що вчинені всупереч ч. 3 ст. 238 ЦК, слід кваліфікувати як такі, що вчинені з перевищенням повноважень. Про наслідки вчинення правочину представником з перевищенням повноважень див. коментар до ст. 241 ЦК.
Стаття 239. Правові наслідки вчинення правочину представником
1. Правочин, вчинений представником, створює, змінює, припиняє цивільні права та обов'язки особи, яку він представляє.
1. Ця стаття лише конкретизує правило про правові наслідки вчинення правочинів представником, що випливають із визначення представництва, яке наводиться в ст. 237 ЦК.
Стаття 240. Передоручення
1. Представник зобов'язаний вчиняти правочин за наданими йому повноваженнями особисто. Він може передати своє повноваження частково або в повному обсязі іншій особі, якщо це встановлено договором або законом між особою, яку представляють, і представником, або якщо представник був вимушений до цього з метою охорони інтересів особи, яку він представляє.
2. Представник, який передав своє повноваження іншій особі, повинен повідомити про це особу, яку він представляє, та надати їй необхідні відомості про особу, якій передані відповідні повноваження (замісника). Невиконання цього обов'язку покладає на особу, яка передала повноваження, відповідальність за дії замісника як за свої власні.
3. Правочин, вчинений замісником, створює, змінює, припиняє цивільні права та обов'язки особи, яку він представляє.
1. Зміст ст. 240 ЦК дає підстави для висновку про те, що її чинність поширюється на представництво, яке здійснюється як на підставі договору доручення, так і на інших підставах. В іншому випадку не було б сенсу у правилах ст. 240 ЦК узагалі, оскільки відносини щодо передання виконання доручення, що ґрунтується на договорі доручення, регулюються аналогічними правилами ст. 1005 ЦК. Таким чином, обов'язок представника особисто вчиняти правочини від імені особи, яку він представляє, поширюється на представництво, що здійснюється на будь-якій підставі.
2. Представник має право перекласти свої повноваження на іншу особу (замісника) лише у випадках, коли можливість передоручення передбачена законом або договором між представником та особою, від імені якої він діє, або якщо представник вимушений удатися до передоручення обставинами з метою охорони інтересів особи, яку він представляє.
3. Дії замісника створюють, змінюють та припиняють цивільні права та обов'язки для особи, від імені якої представник уповноважений діяти.
4. Представник не відповідає за дії замісника, якщо він сповістив особу, яку він представляє, про факт передоручення, а також надав їй відомості про замісника. Але закон не встановлює строків оповіщення.
5. Про форму довіреності, що видається в порядку передоручення, див. коментар до ст. 245 ЦК.
Стаття 241. Вчинення правочинів з перевищенням повноважень
1. Правочин, вчинений представником з перевищенням повноважень, створює, змінює, припиняє цивільні права та обов'язки особи, яку він представляє, лише у разі наступного схвалення правочину цією особою. Правочин вважається схваленим зокрема у разі, якщо особа, яку він представляє, вчинила дії, що свідчать про прийняття його до виконання.
2. Наступне схвалення правочину особою, яку представляють, створює, змінює і припиняє цивільні права та обов'язки з моменту вчинення цього правочину.
1. Таке ж правило, як і в ст. 241 ЦК, містилося в ст. 63 раніше чинного Цивільного кодексу. Його вважали можливим застосовувати у випадках учинення правочинів не тільки з перевищенням повноважень, а й при вчиненні правочинів за відсутності повноважень. Тому ця стаття має застосовуватись не тільки у випадках перевищення своїх повноважень органом юридичної особи, представником, що діє на підставі довіреності, договору тощо, а й у випадках, коли особа взагалі не мала статусу представника.
2. Діями, що свідчать про наступне схвалення правочину, можуть бути будь-які дії фізичної особи, від імені якої виступає представник, або органу юридичної особи, від імені якої виступав представник. Це може бути лист, в якому прямо зазначається на схвалення правочину. Сплата грошової суми за правочином, передання товарів на виконання правочину, інший спосіб виконання правочину також можуть бути кваліфіковані як схвалення правочину за умови, якщо дії щодо схвалення правочину здійснюються фізичною особою, від імені якої представник здійснив правочин з перевищенням повноважень, або органом юридичної особи. Тому прийняття виконання саме по собі не завжди означає схвалення правочину, що виконується. Завідувач комори чи комірник зазвичай має право прийняти товар, що доставлений постачальником, без вказівки керівника (органу юридичної особи). Такий спосіб прийняття виконання не може кваліфікуватись як наступне схвалення правочину, що вчинений з перевищенням повноважень, бо дії на виконання правочину здійснила особа, що не має права на його вчинення. Не може оцінюватись як наступне схвалення правочину і видача довіреності на одержання цінностей, якщо вона відповідно до п. 4 Інструкції про порядок реєстрації виданих, повернутих і використаних довіреностей і на одержання цінностей [321] підписана не керівником (органом юридичної особи), а іншою посадовою особою, що не має статусу органу юридичної особи. З іншого боку, підписання такої довіреності органом юридичної особи повинне кваліфікуватись як наступне схвалення правочину.
3. Якщо правочин, що вчинений з перевищенням повноважень, в подальшому схвалюється, він вважається вчиненим з моменту його вчинення.
4. Відповідно до ст. 204 і ч. 3 ст. 215 ЦК нікчемність правочину має встановлюватись законом прямо. У ст. 241 ЦК прямо не визнається нікчемними правочини, що вчинені представником з перевищенням повноважень. Визнання таких правочинів оспорюваними не відповідало б змісту ст. 241 ЦК. У зв'язку з цим слід визнати, що у Цивільному кодексі формулюється ціла низка правил, які не допускають настання цивільно-правових наслідків у разі здійснення певних правочинів, які не визнаються законом нікчемними і не визнані недійсними судом. Одне із таких правил формулюється у ч. 1 ст. 241 ЦК. Воно не допускає настання цивільно-правових наслідків у разі здійснення відповідних правочинів, хоч вони і не є нікчемними і не визнані судом недійсними. Проте пред'явлення в суді вимог про визнання таких правочинів недійсними є можливим. За наявності обставин, передбачених ч. 1 ст. 241 ЦК, такі позови підлягають задоволенню.
Стаття 242. Представництво за законом
1. Батьки (усиновлювачі) є законними представниками своїх малолітніх та неповнолітніх дітей.
2. Опікун є законним представником малолітньої особи та фізичної особи, визнаної недієздатною.
3. Законним представником у випадках, встановлених законом, може бути інша особа.
1. Правило, що формулюється у ч. 1 ст. 242 ЦК, має визнаватись процедурним стосовно положень про дієздатність малолітніх і неповнолітніх дітей. Ці положення мають бути визнані згідно з ч. 1 ст. 242 ЦК як матеріальні (субстантивні). Сама правова субстанція вирішена у ст. 31, 32 ЦК, а ч. 1 ст. 242 ЦК вирішує питання поповнення дієздатності малолітніх, якщо її бракує. Оскільки субстантивні норми ст. 32 ЦК надають неповнолітнім особам право вчиняти будь-які правочини (у відповідних випадках — за умови отримання передбачених законом дозволів), не може застосовуватись процедурна норма ч. 2 ст. 242 ЦК, що надає батькам., (усиновлювачам) право бути представниками своїх неповнолітніх дітей.
2. Стаття, що коментується, досить широко визначає представництво за законом. Таким є не тільки представництво, що здійснюється виключно на підставі закону (його здійснюють батьки малолітніх дітей на підставі ст. 177 Сімейного кодексу [39]), а й представництво, що потребує додаткового юридичного акта. Так, опікун відповідно до ст. 242 ЦК визнається законним представником, хоч він отримує повноваження не безпосередньо із закону, а в силу рішення про встановлення опіки (ст. 60, 61 ЦК) та рішення про призначення опікуна (ст. 63 ЦК). З огляду на це, як законне представництво слід визнати також повноваження командира цивільного повітряного судна бути довіреною особою експлуатанта повітряного судна, вчиняти від його імені правочини в інтересах виконання завдання на політ, забезпечення безпеки польоту, збереження повітряного судна, здоров'я і життя пасажирів, що ґрунтуються на п. 6 ст. 38 Повітряного кодексу України [32], хоч статусу командира особа набуває за умови видання акта про прийняття на роботу на цю посаду, а не безпосередньо в силу закону.
3. Повноваження капітана морського торговельного судна бути представником судновласника і вантажовласника у частині дій, викликаних потребами судна, вантажу або плавання, а також позовів, що стосуються довіреного йому майна, якщо на місці немає інших представників судновласника або вантажовласника, ґрунтуються на ст. 58 Кодексу торговельного мореплавства [34], але також виникають за умови наявності акта про прийняття на роботу на посаду капітана.
4. Біржові брокери виконують доручення членів біржі щодо здійснення біржових операцій шляхом підшукування контрактів і подання здійснюваних ними операцій до реєстрації на біржі без довіреності на підставі ст. 16 Закону «Про товарну біржу» [56]. Ця стаття поширюється на відповідних осіб за умови їх реєстрації на товарній біржі (частина перша ст. 16 названого Закону).
5. Торговці цінними паперами можуть здійснювати за дорученнями емітентів обов'язки з організації передплати на цінні папери або їх реалізації іншим способом на підставі ст. 17 Закону «Про цінні папери і фондовий ринок» [221]. Тут Закон установлює лише загальний дозвіл, а право на здійснення правочинів торговцем цінним паперами виникає на підставі договору, який він укладає з власником цінних паперів.
6. Належно зареєстровані об'єднання громадян користуються правом представляти і захищати інтереси своїх членів у державних і громадських органах на підставі ст. 20 Закону «Про об'єднання громадян» [62]. У підсумку таке представництво здійснюють фізичні особи на підставі рішення загальних зборів, іншого акта, довіреності.
7. Право довірчих товариств бути представниками довірителів (фізичних і юридичних осіб) ґрунтується на ст. 1 Декрету «Про довірчі товариства» [232] та відповідному договорі.
8. Частина третя ст. 19 Закону «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності» [139] визнає право профспілок здійснювати представництво і захист індивідуальних прав та інтересів своїх членів. Проте тут не сформульована норма прямої дії, оскільки міститься посилання на законодавство і статути профспілок. Частина четверта тієї ж статті визнає за профспілками та їх об'єднаннями право представляти інтереси своїх членів при реалізації ними конституційного права на звернення за захистом своїх прав до судових органів, до Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, а також до міжнародних судових установ.
Виборні органи профспілкової організації на підприємствах, в установах і організаціях одержали право представляти інтереси працівників при вирішенні індивідуальних трудових спорів тільки «за їх дорученням» (п. 8 частини першої ст. 38 названого Закону [132]), що означає необхідність підтвердження доручення довіреністю.
9. Відповідно до ст. 44 Закону «Про інститути спільного інвестування (пайові та корпоративні інвестиційні фонди)» [168] право представництва від імені інститутів спільного інвестування надається компанії з управління активами,, яка здійснює продаж цінних паперів ІСІ, управляє активами ІСІ і від їх імені вчиняє відповідні правочини.
10. Територіальні громади не позбавлені права безпосередньо здійснювати свою цивільну правосуб'єктність (ст. 143 Конституції [1]). Однак організаційно територіальні громади не в змозі вчиняти всі дії, пов'язані з учиненням правочинів, тому повноваження діяти від імені та в інтересах територіальних громад ст. 16 Закону «Про місцеве самоврядування в Україні» [112] надає сільським, селищним, міським радам.
11. Відповідно до ст. 15 Бернської конвенції про охорону літературних і художніх творів [3] та ч. 4 ст. 11 Закону «Про авторське право і суміжні права» [176] видавець твору (ім'я чи назва видавця мають бути зазначені на творі) вважається представником автора і має право захищати права останнього, якщо твір опубліковано анонімно або під псевдонімом (за винятком випадків, коли псевдонім однозначно ідентифікує автора).
12. Стаття 9 Закону «Про професійних творчих працівників та творчі спілки» [118] надає право творчим спілкам бути представниками від імені членів спілки з метою захисту їх інтересів.
13. Відповідно до ст. 15 Закону «Про страхування» [180] страхові (перестрахові) брокери, страхові агенти діють від імені страховика, укладають договори страхування, одержують страхові платежі, виконують роботи, пов'язані з виплатами страхових сум. Вони діють за наявності договору зі страховиком на підставі закону без довіреності.
Стаття 243. Комерційне представництво
1. Комерційним представником є особа, яка постійно та самостійно виступає представником підприємців при укладенні ними договорів у сфері підприємницької діяльності.
2. Комерційне представництво одночасно кількох сторін правочину допускається за згодою цих сторін та в інших випадках, встановлених законом.
3. Повноваження комерційного представника можуть бути підтверджені письмовим договором між ним та особою, яку він представляє, або довіреністю.
4. Особливості комерційного представництва в окремих сферах підприємницької діяльності встановлюються законом.
1. Визначення поняття комерційного представництва, що наводиться в ч. 1 ст. 243 ЦК, обмежує зміст цього поняття, що відповідно звужує сферу дії статті, що коментується. Комерційним визнається тільки таке представництво, яке передбачає укладення представником договорів у сфері підприємницької діяльності. Хоч новий Цивільний кодекс визнає правочинами дії на виконання договорів (ч. 3 ст. 206 ЦК), поняття комерційного представництва не можна поширювати на випадки, коли представник здійснює юридичні дії в процесі виконання договорів, а не їх укладення. Разом з тим термін «укладення договорів» не повинен тлумачитись обмежувально. Про зміну та припинення договору може бути укладений договір. Тому укладення таких договорів може охоплюватись поняттям комерційного представництва.
Комерційними представниками є біржові брокери, торговці цінними паперами.
2. За згодою осіб, яких представляє комерційний представник, а також у встановлених законом випадках, комерційний представник може одночасно представляти дві або декілька сторін правочину. Це є одним із винятків із правила ч. 3 ст. 238 ЦК, на можливість установлення яких зазначається в цій останній. Згода осіб, від імені яких діє комерційний представник, не є необхідною, якщо комерційний представник діє від імені декількох осіб, що не укладають між собою договори через спільного комерційного представника.
3. Частиною 3 ст. 243 ЦК установлюється нове для вітчизняного цивільного права положення, відповідно до якого повноваження комерційного представника можуть бути підтверджені не тільки довіреністю, а й договором, що укладається між представником та особою, від імені якої він діє. Відповідно до раніше чинного Цивільного кодексу за відсутності довіреності договір, що укладений представником від імені довірителя, мав визнаватися недійсним, хоч би представник та особа, яку він представляє, і уклали відповідний договір. Але слід ураховувати, що ч. 4 ст. 243 ЦК може застосовуватись лише у випадках представництва, що підпадає під ознаки ч. 1 цієї ж статті. Представництво, що здійснюється суб'єктом підприємницької діяльності та не є постійним, повинне завжди оформлятись довіреністю.
Стаття 244. Представництво за довіреністю
1. Представництво, яке ґрунтується на договорі, може здійснюватися за довіреністю.
2. Представництво за довіреністю може ґрунтуватися на акті органу юридичної особи.
3. Довіреністю є письмовий документ, що видається однією особою іншій особі для представництва перед третіми особами. Довіреність на вчинення правочину представником може бути надана особою, яку представляють (довірителем), безпосередньо третій особі.
1. Довіреністю можуть засвідчуватись повноваження представника, що ґрунтуються на договорі або акті органу юридичної особи. Зазвичай довіреність надається особою, від імені якої діє представник, безпосередньо представникові. Але допускається передання довіреності безпосередньо третій особі, стосовно якої представник вчиняє правочин від імені особи, яку він представляє.
2. Довіреністю оформляється представництво, що здійснюється працівниками юридичної особи та надає повноваження діяти від імені останньої.
3. Оскільки положення Цивільного кодексу про представництво прямо не поширюються на дії, що не мають ознак правочинів, слід визнати чинними спеціальні правила, що передбачають порядок оформлення та видачі посвідчень представникові громадськості або незаінтересованої організації, що підтверджують право на участь в роботі комісії щодо приймання товарів за кількістю та якістю (п. 18 — 20 Інструкції про порядок приймання продукції виробничо-технічного призначення і товарів народного споживання за кількістю [407]; п. 20 — 23 Інструкції про порядок приймання продукції виробничо-технічного призначення і товарів народного споживання за якістю [408]).
Стаття 245. Форма довіреності
1. Форма довіреності повинна відповідати формі, в якій відповідно до закону має вчинятися правочин.
2. Довіреність, що видається у порядку передоручення, підлягає нотаріальному посвідченню, крім випадків, встановлених частиною четвертою цієї статті.
3. Довіреність військовослужбовця або іншої особи, яка перебуває на лікуванні у госпіталі, санаторії та іншому військово-лікувальному закладі, може бути посвідчена начальником цього закладу, його заступником з медичної частини, старшим або черговим лікарем.
Довіреність військовослужбовця, а в пунктах дислокації військової частини, з'єднання, установи, військово-навчального закладу, де немає нотаріуса чи органу, що вчиняє нотаріальні дії, а також довіреність робітника, службовця, члена їхніх сімей і члена сім'ї військовослужбовця може бути посвідчена командиром (начальником) цих частини, з'єднання, установи або закладу.
Довіреність особи, яка тримається в установі виконання покарань чи слідчому ізоляторі, може бути посвідчена начальником установи виконання покарань чи слідчого ізолятора.
Довіреність особи, яка проживає у населеному пункті, де немає нотаріусів, може бути посвідчена уповноваженою на це посадовою особою органу місцевого самоврядування, крім довіреностей на право розпорядження нерухомим майном, довіреностей на управління і розпорядження корпоративними правами та довіреностей на користування і розпорядження транспортними засобами.
Довіреності, посвідчені зазначеними посадовими особами, прирівнюються до нотаріально посвідчених.
4. Довіреність на одержання заробітної плати, стипендії, пенсії, аліментів, інших платежів та поштової кореспонденції (поштових переказів, посилок тощо) може бути посвідчена посадовою особою організації, в якій довіритель працює, навчається, перебуває на стаціонарному лікуванні, або за місцем його проживання.
5. Довіреність на право участі та голосування на загальних зборах може посвідчуватися реєстратором, депозитарієм, зберігачем, нотаріусом та іншими посадовими особами, які вчиняють нотаріальні дії, чи в іншому порядку, передбаченому законодавством.
(Із змін, від 17.09.2008, 03.03.2009, 14.04.2009)
1. У ч. 1 ст. 245 ЦК формулюється загальне правило, згідно з яким форма довіреності повинна відповідати формі, в якій згідно із законом повинен вчинятися право- чин. Якщо сторони домовились про нотаріальне посвідчення правочину, що згідно із законом не потребує такої форми (ч. 2 ст. 208 ЦК), ч. 1 ст. 245 ЦК не підлягає застосуванню.
2. Із ч. 1 ст. 245 ЦК випливає, що на здійснення правочину, що потребує письмової форми, але не потребує нотаріального посвідчення, довіреність за загальним правилом не повинна посвідчуватись узагалі. Достатньо підпису фізичної особи, що видала довіреність. Із законодавцем вступати в дискусію можна, але ж не при застосуванні правових норм. Тому такі довіреності є дійсними. Але ж і третя особа, стосовно якої представник учиняє правочин, має право вимагати доказів, які б достовірно підтверджували справжність підпису на довіреності особи, від імені якої діє представник. При цьому третя особа не повинна розглядатись як експерт. Іншими словами, третя особа завжди має право відмовитись від укладення договору з представником, що діє на підставі довіреності, що не посвідчена нотаріально або іншим чином, передбаченим ст. 245 ЦК.
3. Стосовно довіреності, що видається в порядку передоручення, встановлена нотаріальна форма. Це правило не поширюється на довіреності, передбачені ч. 4 ст. 245 ЦК, а також на довіреності, що видаються органами юридичної особи на право здійснення правочинів від її імені, оскільки орган юридичної особи є її представником, але не діє в порядку доручення.
4. Перший абзац ч. 3 ст. 245 ЦК застосовується тільки щодо військовослужбовців та інших осіб, які перебувають на лікуванні в госпіталях, санаторіях та інших військово-лікувальних закладах. Це правило не поширюється на інші види лікувальних закладів, а також на інших осіб, крім прямо тут зазначених, зокрема, на працівників таких закладів. Хоч оформлення довіреності й не вимагає такої екстреності, як це часом необхідно щодо заповітів, стаття, що коментується, називає широке коло посадових осіб, які вправі посвідчувати довіреності зазначених осіб (це — не тільки керівники названих закладів та їх заступники з медичної частини, але й старші та навіть чергові лікарі).
5. Абзац другий ч. З ст. 245 ЦК дає право посвідчувати довіреності командирам (начальникам) військових частин, з'єднань, установ і військово-навчальних закладів. Абзац другий ч. 3 ст. 245 ЦК викладений нелогічно і без дотримання норм української мови. І все ж це не є підставою для заперечення юридичної сили правових приписів, що випливають із цього законодавчого положення. Зміст цих правових приписів можна з'ясувати, якщо не враховувати сполучник «а» у випадку, коли він вживається тут вдруге. Довіреності військовослужбовців командир (начальник) вправі посвідчувати без обмежень. Довіреності робітників і службовців (працівників) військових частин, членів їх сімей і членів сімей військовослужбовців посвідчуються командирами (начальниками) тільки у випадках, якщо в пунктах дислокації військових частин, з'єднань, установ і військово-навчальних закладів немає нотаріусів, посадових осіб та органів, яким надано право вчиняти нотаріальні дії.
6. Установи виконання покарань визначаються в ч. 2 ст. 11 Кримінально-виконавчого кодексу [43]. Слідчий ізолятор — це місце досудового ув'язнення (частина третя ст. 155 КПК [27]).
7. Із абзацу четвертого ч. З ст. 245 ЦК випливає, що законодавець передбачає наявність у кожному населеному пункті, де немає нотаріусів, посадової особи органу місцевого самоврядування, уповноваженої посвідчувати довіреності, крім довіреностей, про які зазначається в цьому абзаці.
8. Довіреності, зазначені в ч. 4 ст. 245 ЦК, можуть бути посвідчені організацією за місцем роботи або навчання довірителя, житлово-експлуатаційною організацією за місцем його проживання, а також стаціонарною лікувально-профілактичною установою, в якій довіритель перебуває на лікуванні. Щоб уникнути фактів заперечення юридичної сили довіреностей, їх слід посвідчувати підписом керівника відповідної організації або установи та печаткою. Однак ч. 4 ст. 245 ЦК не вимагає обов'язкового посвідчення довіреності підписом керівника. До категорії посадових осіб, що мають право засвідчувати такі довіреності, в даному випадку слід віднести будь-якого працівника, якому відповідно до посадової інструкції або інших внутрішніх документів доручено посвідчувати довіреності, та підпис якого відповідно до тих же документів може скріплюватись печаткою організації.
9. Організації та установи, названі в ч. 4 ст. 245 ЦК, вправі посвідчувати не всі довіреності, а лише наступні: 1) на одержання заробітної плати та інших платежів, пов'язаних з трудовими відносинами; 2) на одержання авторської винагороди, винагороди за використання суміжних прав і прав на об'єкти промислової власності; 3) на одержання пенсій, допомог і стипендій; 4) на одержання кореспонденції, в тому числі грошей за поштовим переказом, посилок.
10. Довіреності на вчинення правочинів та інших юридичних дій на території інших держав оформляються відповідно до загальних правил. Конвенція про правову допомогу та правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах від 22 січня 1993 р. [19] (Конвенція ратифікована Україною 10 листопада 1994 р. Її учасниками є Вірменія, Білорусь, Казахстан, Киргизстан, Молдова, Російська Федерація, Таджикистан, Туркменистан, Узбекистан, Україна) передбачає, що документи, які виготовлені або посвідчені установою або спеціально уповноваженою на те особою в межах їх компетенції та за встановленою формою і скріплені гербовою печаткою в одній із держав — учасниць Конвенції, приймаються на території інших держав — учасниць Конвенції без будь-якого спеціального посвідчення (ст. 13). Отже, на території України діють довіреності, видані та посвідчені установами або спеціально уповноваженими особами інших держав — учасниць Конвенції від 22 січня 1993 р., якщо вони видані або посвідчені відповідно до законодавства країни, в якій документ був виданий або посвідчений, з прикладенням гербової печатки. Проте належить ураховувати, що довіреність має бути викладена мовою, що зрозуміла посадовій особі, що здійснює юридичні дії стосовно представника. В іншому випадку виникає необхідність у перекладі довіреності та нотаріального посвідчення відповідно до ст. 79 Закону «Про нотаріат» [75].
11. Порядок застосування на території однієї держави довіреностей, виданих і посвідчених установою або уповноваженою особою іншої держави, визначається Конвенцією, яка скасовує вимогу легалізації іноземних офіційних документів від 5 жовтня 1961 р. (т. з. Гаагською Конвенцією) [11]. Учасницями Конвенції є такі держави: Австралія, Австрія, Андорра, Антигуа і Барбуда, Аргентина, Багами, Барбадос, Білорусь, Беліз, Бельгія, Боснія і Герцеговина, Ботсвана, Бруней-Даруссалам, Вірменія, Венесуела, Греція, Ізраїль, Ірландія, Іспанія, Італія, Кіпр, Китай (Спеціальний Адміністративний район Гонконг), Латвія, Лесото, Ліберія, Литва, Ліхтенштейн, Люксембург, Маврикій, Македонія, Малаві, Мальта, Маршалові Острови, Мексика, Нідерланди, Німеччина (Федеративна Республіка), Норвегія, Панама, Південна Африка, Португалія, Російська Федерація, Сальвадор, Самоа, Сан-Мартино, Свазіленд, Сейшели, Сент-Кітс і Невіс, Словенія, Сполучене Королівство Великобританії і Північної Ірландії, Сполучені Штати Америки, Суринам, Тонга, Туреччина, Угорщина, Україна, Фіджі, Фінляндія, Франція, Хорватія, Чеська Республіка, Швейцарія, Швеція, Японія. Україна ратифікувала зазначену Конвенцію Законом, що прийнятий 10 січня 2002 р. Конвенція набула чинності для України 22 листопада 2003 р. У зв'язку з приєднанням України до Конвенції Бельгія і Федеративна Республіка Німеччина заявили про свої заперечення. У зв'язку з цим на території названих країн не можуть прийматись не- легалізовані довіреності, засвідчені в Україні, а на території України — довіреності, засвідчені в цих країнах.
Гаагська Конвенція передбачає звільнення офіційних документів, у тому числі довіреностей від легалізації. Однак передбачається проставлення на документах так званого апостиля, який підтверджує справжність підпису, статус, в якому виступала особа, яка підписала документ, і справжність печатки або штампа, якими скріплений документ. Держави — учасниці Гаагської конвенції повинні призначити органи, що уповноважені проставляти апостиль. Кабінет Міністрів надав повноваження проставлення апостилю Міністерству освіти і науки (на офіційних документах, виданих навчальними закладами, державними органами, підприємствами, установами, організаціями, що стосуються сфери світи і науки), Міністерству юстиції (на документах, що видаються органами юстиції, судами, а також на документах, що оформляються нотаріусами України), Міністерству закордонних справ (на всіх інших видах документів). Правила проставлення апостилю на офіційних документах, призначених для використання на території інших держав, затверджені спільним наказом зазначених міністерств [358].
12. Довіреність, видана та посвідчена в Україні, підлягає легалізації, якщо вона надає повноваження на укладення угод та інших юридичних дій на території держав, які не є учасниками Конвенції від 22 січня 1993 року [19] або Гаагської Конвенції від 5 жовтня 1961 року [11]. У цьому разі довіреності, видані та посвідчені в Україні для вчинення юридичних дій за кордоном, підлягають легалізації органами Міністерства закордонних справ тієї держави, на території якої будуть учинені відповідні дії. Довіреності, видані за кордоном, мають юридичну силу в Україні за умови їх легалізації органами Міністерства закордонних справ України. Легалізація звичайно здійснюється консулами в межах консульського округу, на території якого знаходиться орган іноземної держави, який посвідчив довіреність або інший документ. Легалізація документів для надання їм юридичної сили в Україні може здійснюватись також посольством відповідної держави з подальшим посвідченням документа в Міністерстві закордонних справ України.
13. Цивільний кодекс не передбачає передання довіреності телеграфом або з використанням інших сучасних засобів електрозв'язку. Тому, як правило, прийнята через засоби зв'язку телеграма не може мати юридичну силу довіреності. У той же час п. 93 Інструкції про порядок учинення нотаріальних дій нотаріусами України [259] передбачає можливість передання довіреності телеграфом і визначає додаткові вимоги до оформлення довіреностей, переданих телеграфом. У телеграмі повинен міститись текст довіреності, текст посвідчувального надпису нотаріуса з розшифруванням підпису нотаріуса та його печатки. Телеграма повинна бути посвідчена оператором зв'язку. При виконанні викладених умов телеграфом може бути передана і довіреність, посвідчена іншими особами відповідно до ч. 3 та 4 ст. 245 ЦК, а також довіреність, оформлена відповідно до ст. 246 ЦК.
Стаття 246. Довіреність юридичної особи
1. Довіреність від імені юридичної особи видається її органом або іншою особою, уповноваженою на це її установчими документами, та скріплюється печаткою цієї юридичної особи.
1. Стаття 246 ЦК усуває будь-які неясності щодо форми довіреностей, які видаються на право вчиняти правочини від імені юридичної особи. Ці неясності викликані тим, що із ст. 92 ЦК та ч. 2 ст. 17 Закону «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб — підприємців» [192] випливає, що органи юридичної особи є її представниками. Тому можливою була постановка питання про те, чи не поширюються на випадки видачі довіреностей на право вчиняти правочини від імені юридичної особи правила про форму довіреності, що видається в порядку передоручення (ст. 240; ч. 2 ст. 245 ЦК).
2. Стаття, що коментується, поширює на всіх юридичних осіб правило про можливість видачі довіреності на право вчинення правочинів від імені юридичної особи не тільки органом юридичної особи, а й іншими особами, уповноваженими на це установчими документами. Це доцільно було б використовувати тим юридичним особам, які мають численні філії та інші відокремлені підрозділи на території України, для надання права видавати довіреності керівникам таких підрозділів з метою уникнути постановки питання про довіреності, які видають ці керівники, такими, що видані в порядку передоручення. Іншими документами, зокрема, наказом керівника, іншим рішенням органу юридичної особи право видавати довіреності від імені юридичної особи не може бути встановлене.
3. Закріплення в ст. 246 ЦК презумпції правомірності правочину дає підставу для висновку про те, що і довіреність, яка видана з порушенням вимог ст. 246 ЦК, є дійсною, поки її недійсність не встановлена судом. Проте це не дає підстав для здійснення правочину за повноваженням, що надане такою довіреністю. Зрештою, довіреність, що не відповідає вимогам ст. 246 ЦК, буде визнана недійсною з моменту її видачі (ст. 236 ЦК). А це означає, що і всі правочини, що здійснені на підставі такої довіреності, будуть визнані недійсними на підставі ч. 2 ст. 203 ЦК.
4. Правила ст. 246 ЦК поширюються і на довіреності, що видаються для одержання цінностей, оскільки із ч. 3 ст. 206 ЦК випливає, що дії однієї сторони договору стосовно іншої сторони на виконання договору є правочинами. Але ж, виходячи із практичних потреб навряд чи доцільно було б послідовно стояти на тій позиції, що публічно-правові положення щодо довіреностей на отримання цінностей є чинними лише в частині, в якій вони не суперечать Цивільному кодексу.
5. Пунктом 4 Інструкції про порядок реєстрації виданих, повернутих та використаних довіреностей на одержання цінностей [321] встановлюється правило, згідно з яким такі довіреності підписують керівник та головний бухгалтер юридичної особи, або їх заступники. Крім того, керівник юридичної особи може надати повноваження підписувати довіреності іншим особам. Це правило не відповідає ст. 246 ЦК, що допускає видачу довіреностей лише органом юридичної особи та особами, що уповноважені на це установчими документами, але практика повсюди керується підзаконним актом, так що чинити опір цій практиці було б неможливим. Та в цьому і немає сенсу, бо опосередковане визнання в ч. 3 ст. 206 ЦК правочинами відповідних дій на виконання договорів є штучним і не відповідає сутності відповідних дій.
Інструкція визнає бланки довіреностей документами суворої звітності. У зв'язку з цим установлено, що: 1) бланки довіреностей виготовляються з друкарською нумерацією відповідно до Правил виготовлення бланків цінних паперів і документів суворої звітності [316]; 2) облік отримання, зберігання і використання довіреностей повинен здійснюватись як і бланків суворої звітності; 3) необхідне дотримання вимог до порядку ведення журналу видачі довіреностей тощо.
6. Довіреності на одержання матеріальних цінностей видаються тільки працівникам даного підприємства. Зазначення в п. 3 Інструкції на можливість видачі довіреностей лише посадовим особам не вважається перешкодою для видачі таких довіреностей будь- якому працівникові. Довіреність особам, які не працюють на даному підприємстві, може бути видана тільки з дозволу керівника цього підприємства, якщо підприємство за місцем роботи цієї особи видало йому довіреність на одержання тих же цінностей на даному підприємстві.
7. Строк дії довіреності на одержання матеріальних цінностей встановлюється залежно від можливості одержання (вивозу) товарно-матеріальних цінностей, але не може перевищувати за загальним правилом 10 днів. Якщо розрахунки за продукцію здійснюються в порядку планових платежів або при кільцевому завозі товарно-матеріальних цінностей, допускається видача довіреностей на строк, що не перевищує одного календарного місяця.
8. При позбавленні представника права на одержання товарно-матеріальних цінностей довіреність повинна бути анульована. У разі анулювання довіреності вона повинна бути вилучена в особи, якій вона видавалась. Якщо це неможливо, слід негайно повідомити постачальника про анулювання довіреності. За відпуск цінностей за анульованою довіреністю відповідальність несе постачальник. Однак організація, яка видала довіреність, у разі спору повинна надати докази повідомлення постачальника про анулювання довіреності.
9. Представник, якому видана довіреність на одержання товарно-матеріальних цінностей, не пізніше наступного дня після кожного випадку отримання цінностей (хоча б цінності за довіреністю були одержані частково) повинен представити посадовій особі, яка виписує і реєструє довіреності, документ про одержання цінностей та їх здачу на склад (матеріально-відповідальній особі). Невикористані довіреності повинні бути повернуті не пізніше наступного дня після закінчення строку дії довіреності.
Стаття 247. Строк довіреності
1. Строк довіреності встановлюється у довіреності. Якщо строк довіреності не встановлений, вона зберігає чинність до припинення її дії.
2. Строк довіреності, виданої в порядку передоручення, не може перевищувати строку основної довіреності, на підставі якої вона видана.
3. Довіреність, у якій не вказана дата її вчинення, є нікчемною.
1. Новий Цивільний кодекс не обмежує строк, на який може бути видана довіреність. Цей строк визначає особа, що видає довіреність та зазначає його в довіреності. Допускається, щоб строк дії довіреності і взагалі не зазначався. Тоді вона буде чинною до того часу, поки не буде припинена відповідно до ст. 248 ЦК.
2. Лише стосовно довіреностей, що видані в порядку передоручення, встановлено обмеження строку їх дії. Такий строк не може перевищувати строку основної довіреності, на підставі якої видана довіреність у порядку передоручення. Це правило випливає із загального принципу, який прямо в Цивільному кодексі не формулюється, але відомий з часів римського цивільного права: ніхто не може передати більше прав, ніж має сам.
3. Зазначення в довіреності дати її вчинення не можна віднести ні до змісту, ні до форми правочину. Таке зазначення вимагається спеціальною нормою ч. 3 ст. 247 ЦК. Порушення цієї вимоги тягне нікчемність довіреності як одностороннього правочину.
Стаття 248. Припинення представництва за довіреністю
1. Представництво за довіреністю припиняється у разі:
1) закінчення строку довіреності;
2) скасування довіреності особою, яка її видала;
3) відмови представника від вчинення дій, що були визначені довіреністю;
4) припинення юридичної особи, яка видала довіреність;
5) припинення юридичної особи, якій видана довіреність;
6) смерті особи, яка видала довіреність, оголошення її померлою, визнання її недієздатною або безвісно відсутньою, обмеження її цивільної дієздатності.
У разі смерті особи, яка видала довіреність, представник зберігає своє повноваження за довіреністю для ведення невідкладних справ або таких дій, невиконання яких може призвести до виникнення збитків;
7) смерті особи, якій видана довіреність, оголошення її померлою, визнання її недієздатною або безвісно відсутньою, обмеження її цивільної дієздатності.
2. З припиненням представництва за довіреністю втрачає чинність передоручення.
3. У разі припинення представництва за довіреністю представник зобов'язаний негайно повернути довіреність.
1. Правовідносини, що виникли у зв'язку з видачею довіреності, припиняються зі спливом строку, на який видана довіреність.
2. За винятком видачі безвідкличної довіреності (ч. 2 ст. 249 ЦК), особа, що видала довіреність, має право скасувати її в будь-який час. Таке скасування є одностороннім правочином, що вчиняється відповідно до ст. 249 ЦК. Моментом, в який такий право- чин визнається вчиненим, слід вважати момент отримання представником повідомлення про скасування довіреності.
3. Відмова особи, якій видана довіреність, також є одностороннім правочином, який тягне припинення довіреності. Якщо довіреність видана на підставі договору доручення, слід ураховувати, що це доручення зберігає силу, поки довіритель не дізнався або не повинен був дізнатись про припинення доручення. Якщо повірений (представник) відмовився від доручення за умов, коли довіритель був позбавлений можливості за мінити повіреного (представника) чи інакше забезпечити свої інтереси, повірений зобов'язується відшкодувати збитки, завдані припиненням доручення, що ґрунтується на договорі (ч. 3 ст. 1009 ЦК). Щодо доручень (довіреностей), на які поширюється дія Положення про Єдиний реєстр доручень, воля на відмову від довіреності може бути виявлена поданням заяви реєстратору або адміністратору Єдиного реєстру доручень (п. 2.3 Положення про Єдиний реєстр доручень, посвідчених у нотаріальному порядку [370]). Нагадаємо, що обов'язковій реєстрації підлягають доручення на право користування та розпоряджання майном, в тому числі транспортними засобами.
4. Припинення юридичної особи відбувається в момент виключення її з Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб — підприємців. Початок роботи ліквідаційної комісії на юридичну силу довіреності ніяк не впливає. Припинення юридичної особи або смерть фізичної особи, якій видана довіреність, припиняють довіреність з моменту припинення їх цивільної правоздатності. У випадку припинення юридичної особи або смерті фізичної особи, яка видала довіреність, довіреність припиняється за правилами ст. 248 ЦК.
Припинення юридичної особи з правонаступництвом — це також спосіб її припинення (ст. 104 ЦК), тому довіреності, видані від імені юридичних осіб, припиняються у всіх випадках їх припинення, незалежно від способу припинення.
Стаття 249. Скасування довіреності
1. Особа, яка видала довіреність, за винятком безвідкличної довіреності, може в будь-який час скасувати довіреність або передоручення. Відмова від цього права є нікчемною.
2. Особа, яка видала довіреність і згодом скасувала її, повинна негайно повідомити про це представника, а також відомих їй третіх осіб, для представництва перед якими була видана довіреність.
3. Права та обов'язки щодо третіх осіб, що виникли внаслідок вчинення право- чину представником до того, як він довідався або міг довідатися про скасування довіреності, зберігають чинність для особи, яка видала довіреність, та її правонаступників. Це правило не застосовується, якщо третя особа знала або могла знати, що дія довіреності припинилася.
4. Законом може бути встановлено право особи видавати безвідкличні довіреності на певний час.
(Із змін, від 19.06.2003)
1. До останнього часу в національному законодавстві були відсутні правила про публічне оформлення припинення довіреності. Наказом Міністерства юстиції затверджено Положення про Єдиний реєстр доручень [370], яким передбачена обов'язкова реєстрація посвідчених нотаріусами доручень на право користування й розпоряджання майном, у тому числі транспортними засобами. До Єдиного реєстру вносяться і відомості про припинення доручень. Ведення Єдиного реєстру доручень ніяк не впливає на юридичну силу норм Цивільного кодексу про юридичні факти, які тягнуть припинення довіреностей.
2. Скасування довіреності особою, яка видала довіреність — це односторонній правочин, який повинен учинятись у порядку, встановленому ст. 249 ЦК, і тягне припинення довіреності.
3. На особу, яка видала довіреність і прийняла рішення про її скасування, покладається обов'язок сповістити про скасування особі, якій видана довіреність. Факт направлення повідомлення не припиняє дії довіреності, хоч юридичне значення він має, оскільки є виконанням особою, яка видала довіреність, свого обов'язку, передбаченого ч. 2 ст. 249 ЦК. Дія довіреності припиняється лише в момент одержання особою, якій видана довіреність, повідомлення про скасування довіреності. Дія довіреності припиняється раніше цього моменту, якщо особа, якій видана довіреність, до одержання зазначеного повідомлення іншим чином дізналась (або повинна була дізнатись) про скасування довіреності.
4. Особа, яка видала довіреність, зобов'язана сповістити відомим їй третім особам про скасування довіреності. Такими третіми особами є ті, що зазначені в довіреності та щодо яких на підставі довіреності передбачалося вчинення юридичні дії. До них відносяться також і особи, не зазначені в довіреності, але відомі особі, яка видала довіреність, як такі, щодо яких повинні бути чи можуть бути вчинені на підставі довіреності юридичні дії.
Повідомлення третім особам про скасування довіреності звичайно не є підставою припинення повноважень особи, якій видана довіреність. Проте із ч. 3 ст. 249 ЦК випливає, що одержання третьою особою повідомлення про скасування довіреності, одержання нею іншої інформації, яка дає підставу стверджувати, що третя особа знала про скасування довіреності, або наявність обставин, які дають підставу стверджувати, що третя особа знала чи повинна була знати про скасування довіреності, припиняють повноваження особи, якій видана довіреність, якщо вони не припинились до цього у зв'язку з тим, що особа, якій видана довіреність, раніше дізналась або повинна була дізнатись про скасування довіреності.
5. Усі правочини, вчинені представником (особою, якій видана довіреність) до того, як він дізнався чи повинен був дізнатися про припинення довіреності, є дійсними. Вони обов'язкові для того, кого представник представляє (особи, яка видала довіреність) та його правонаступників. Однак такі правочини повинні визнаватись недійсними, якщо в момент учинення правочину з представником третя особа знала або повинна була знати про припинення довіреності.
6. Можливість видавати безвідкличні довіреності на певний час може бути встановлена лише законом. Частина третя ст. 10 Закону «Про фінансово-кредитні механізми і управління майном при будівництві житла та операціях з нерухомістю» передбачає видачу забудовником безвідкличної довіреності управителю фонду фінансування будівництва на час дії угоди між цими особами про будівництво відповідного об'єкта.
Стаття 250. Відмова представника від вчинення дій, які були визначені довіреністю
1. Представник має право відмовитися від вчинення дій, які були визначені довіреністю.
2. Представник зобов'язаний негайно повідомити особу, яку він представляє, про відмову від вчинення дій, які були визначені довіреністю.
3. Представник не може відмовитися від вчинення дій, які були визначені довіреністю, якщо ці дії були невідкладними або такими, що спрямовані на запобігання завданню збитків особі, яку він представляє, Чи іншим особам.
4. Представник відповідає перед особою, яка видала довіреність, за завдані їй збитки у разі недодержання ним вимог, встановлених частинами другою та третьою цієї статті.
1. Недостатньо чітке визначення представництва в ч. 1 ст. 237 ЦК, спроба ототожнити його з правовідносинами між представником та особою, яку він представляє, мали наслідок, зокрема, встановлення правила ч. 1 ст. 250 ЦК, що регулює відносини між представником та особою, яку він представляє, у випадках, коли представникові видається довіреність. Тим часом, ці відносини регулюються спеціальними правилами. Спеціальні правила сформульовані в ч. 2 ст. 1008 ЦК, вони є чинними, якщо між представником та особою, яку він представляє, укладено договір доручення. У цьому разі суперечності між ч. 1 ст. 250 та ч. 2 ст. 1008 ЦК немає, але ж при правозастосуванні більш зручно посилатись на ч. 2 ст. 1008 ЦК, оскільки вона є спеціальною, має чітко виражений предмет правового регулювання та більш детально регулює відповідні відносини.
2. Спеціальні правила, а не ч. 1 ст. 250 ЦК, підлягають застосуванню також тоді, коли довіреність представникові видана на підставі акта юридичної особи в зв'язку з трудовими відносинами між юридичною особою та працівником, що здійснює представництво в силу трудових обов'язків. У цьому разі представник не має права відмовитись від учинення дій, які були визначені довіреністю. Посилання представника на ч. 1 ст. 250 ЦК як на підставу відмови не може звільнити його від відповідальності перед юридичною особою (роботодавцем).
3. Частина 3 ст. 250 ЦК установлює виняток із загального правила ч. 1 тієї ж статті, забороняє відмову представника від здійснення дій, що передбачені довіреністю, у двох випадках: 1) якщо відповідно до довіреності представник мав здійснити дії, що були невідкладними; 2) якщо ці дії були спрямовані на запобігання завданню збитків особі, яку представник представляє, або іншим особам.
4. Про відмову від учинення дій, що були визначені довіреністю, представник зобов'язаний повідомити особу, яку він представляє, негайно. Це правило ч. 2 ст. 250 ЦК не виключає дії спеціального правила ч. 3 ст. 1008 ЦК, згідно з якою представник (повірений), що здійснює представництво як підприємець, зобов’язаний повідомити особу, яку він представляє (довірителя), про припинення договору доручення не пізніше як за один місяць, якщо триваліший строк не встановлений договором.
5. Порушення вимог ч. 2 та 3 ст. 250 ЦК, як і порушення вимог ч. 3 ст. 1008 ЦК, тягне обов'язок представника (повіреного) відшкодувати особі, яку він представляє, завдані збитки. Це правило не може застосовуватись у випадках, коли відносини між представником, повноваження якого визначаються довіреністю, та особою, яку він представляє, регулюються не цивільним, а іншим (спеціальним) законодавством.
РОЗДІЛ V СТРОКИ ТА ТЕРМІНИ. ПОЗОВНА ДАВНІСТЬ
ГЛАВА 18 ВИЗНАЧЕННЯ ТА ОБЧИСЛЕННЯ СТРОКІВ
Стаття 251. Поняття строку та терміну
1. Строком є певний період у часі, зі спливом якого пов'язана дія чи подія, яка має юридичне значення.
2. Терміном є певний момент у часі, з настанням якого пов'язана дія чи подія, яка має юридичне значення.
3. Строк та термін можуть бути визначені актами цивільного законодавства, право- чином або рішенням суду.
1. Виходячи із ч. 1 ст. 251 ЦК строк можна визначити як період у часі, сплив якого тягне цивільно-правові наслідки, встановлені законодавством.
2. Поряд з поняттям строку в статті, що коментується, визначається поняття терміну. Термін — це момент у часі, настання якого тягне цивільно-правові наслідки. Слід визнати конструктивним використання в Цивільному кодексі понять строку та терміну як таких, що мають різний зміст. Разом з тим, у чинних нормативно-правових актах зберігаються положення, в яких слово «термін» вживається в розумінні періоду у часі, тобто, строку (напр., ст. 160 КТМ [34]).
3. Строки та терміни, сплив або настання яких тягне цивільно-правові наслідки, встановлюються актами цивільного законодавства, правочином або рішенням суду (якщо рішенням суду цивільні правовідносини встановлюються або перетворюються). Тут, як і в інших статтях Цивільного кодексу, термін «акти цивільного законодавства» вживається в широкому розумінні — як акти, які встановлюють строки чи терміни, що мають цивільно-правове значення. Було б неправильним окремі нормативно-правові акти кваліфікувати як такі, що не мають характеру актів цивільного законодавства, і не застосовувати до цивільно-правових відносин положення, які встановлюють строки, що стосуються таких відносин, тільки тому, що відповідний акт в цілому не має цивільно-правового змісту.
4. Чинне цивільне законодавство України встановлює різні види строків та термінів, що мають цивільно-правове значення.
Правовстановлюючі строки та терміни передбачені ст. 338 ЦК (шестимісячний строк, зі спливом якого виникає право власності на знахідку), ст. 341 ЦК (шести- або двомісячний строк, зі спливом якого виникає право власності на бездоглядну домашню тварину), ст. 344 ЦК (зі спливом строку набувальної давності тривалістю п'ять років особа набуває права власності на майно). В інших випадках відповідне право виникає зі спливом встановленого строку за наявності інших передбачених актами цивільного законодавства юридичних фактів: з досягненням шістнадцятирічного віку повна цивільна дієздатність може бути надана фізичній особі за наявності встановлених умов відповідно за рішенням органу опіки та піклування, якщо є письмова згода батьків, а за відсутності такої згоди — за рішенням суду (ст. 35 ЦК). Зі спливом десяти (у відповідних випадках — п'ятнадцяти) років набувальної давності за рішенням суду особа набуває права власності на нерухому річ (ст. 344 ЦК).
5. Строки здійснення дій у процесі укладення договорів — це окремий вид строків. Статтями 641 — 644 ЦК установлені правила, що передбачають можливість встановлення офертою строку для акцепту. Установлено термін, до настання якого можливе відкликання оферти, і термін, до настання якого можливе відкликання акцепту. Строки здійснення дій у процесі укладення господарських договорів установлені ст. 181 ГК [42].
6. Строки або терміни виконання зобов'язань установлюються договорами. Є і практика встановлення строків виконання зобов'язань законодавством. Частиною 2 ст. 530 ЦК покладається на боржника обов'язок виконати зобов'язання, строк виконання якого не визначено, в семиденний строк після встановлення вимоги про виконання. Транспортне законодавство встановлює строки доставки вантажу і навіть диференціює ці строки.
7. Окремим видом строків є строки засвідчення у встановленій законодавством формі фактів неналежного виконання зобов'язання — строки прийняття товарів чи продукції за кількістю та якістю, строки складання комерційних актів, установлення вимоги про їх складання, здійснення інших пов'язаних з цим дій, строки виявлення недоліків у речах, що були придбані за договором (ст. 680 ЦК).
8. Строки пред'явлення вимог (претензій) установлено стосовно зобов'язань купівлі-продажу (ст. 680 ЦК), перевезення (ст. 925 ЦК; ст. 315 ГК).
9. Позовна давність як вид строків обмежує можливість захисту права судом. Сплив цього строку виключає захист права за умови заяви сторони про необхідність застосування позовної давності. До таких строків належать і строки подання до суду заяв про скасування чи зміну рішень органів Антимонопольного комітету України (ст. 60 Закону «Про захист економічної конкуренції» [165]), приватизації (п. 2 ст. 20 Закону «Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію» [100]), державної виконавчої служби (ст. 26 Закону «Про виконавче провадження» [129]).
10. Поняттю обмежувальних або преклюзивних (praecludere) строків у теорії дається широке тлумачення. За відсутності нормативного визначення цього поняття його доцільно було б тлумачити як строк, який установлений для звернення до суду з позовом про захист права та сплив якого припиняє право. Питання про доцільність використання правової конструкції обмежувальних (преклюзивних) строків вирішує законодавець. Можливо, таке використання і є невиправданим. Але ж законодавець використовує цю правову конструкцію, передбачивши припинення поруки, якщо кредитор не пред'явить позову до поручителя протягом одного року від дня укладення договору поруки (у випадках, якщо строк виконання основного зобов'язання не встановлено або визначено моментом пред'явлення вимоги — ч. 1 ст. 559 ЦК). Обмежувальними (преклюзивними) слід визнати і строки, сплив яких «погашає» певні вимоги, що випливають із обігу векселів (ст. 70 Уніфікованого закону про переказні векселі та прості векселі [5]). Особливістю обмежувальних (преклюзивних) строків визнається те, що вони не перериваються, не зупиняються і не поновлюються. Проте із ст. 71 названого Уніфікованого закону випливає, що обмежувальні (преклюзивні) строки, встановлені ст. 70 цього ж Уніфікованого закону, можуть перериватись.
11. Процесуальні строки встановлюються для здійснення дій, пов'язаних з порушеною судом справою. Проте встановлений Законом «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» [134] (ст. 14) строк на звернення осіб до господарського суду із заявою про визнання їх кредиторами (його тривалість — один місяць) є суто матеріально-правовим (преклюзивним). Він припиняє право (ч. 5 ст. 31 названого Закону), але тільки на стадії задоволення вимог кредиторів. Якщо справа про банкрутство не дійшла до цієї стадії, право не припиняється. Положення законів, що встановлюють процесуальні строки, не регулюють цивільні відносини, але в підсумку їх пропуск (сплив) може тягти і цивільно-правові наслідки (неможливість захисту права).
12. Строки звернення до органів державної виконавчої служби із заявою про порушення виконавчого провадження (строки пред'явлення виконавчих документів до виконання) підпорядковуються правовому режиму, що встановлений ст. 21 — 23 Закону «Про виконавче провадження» [129].
13. Переривання, зупинення та поновлення будь-яких строків можливе лише за умови, що це передбачено актами законодавства, що видані відповідно до закону. Якщо строк кваліфікується як позовна давність, він може перериватись і зупинятись (ст. 263, 264 ЦК), а відповідно до ст. 393 КТМ [34] — і продовжуватись. Строки пред'явлення виконавчого документа до виконання перериваються та поновлюються відповідно до спеціальних правил (ст. 22, 23 Закону «Про виконавче провадження»). Строк, установлений для прийняття спадщини, припиняє право, але в силу ч. 3 ст. 1272 ЦК спадкоємцю за рішенням суду може бути визначено додатковий строк для прийняття спадщини, якщо встановлений ст. 1270 ЦК строк для прийняття спадщини був пропущений з поважних причин.
Якщо законом можливість переривання, зупинення, продовження та поновлення відповідного строку не встановлена, застосувати до таких строків за аналогією правил про переривання, зупинення та поновлення, що встановлені стосовно інших видів строків, підстав немає.
Стаття 252. Визначення строку та терміну
1. Строк визначається роками, місяцями, тижнями, днями або годинами.
2. Термін визначається календарною датою або вказівкою на подію, яка має неминуче настати.
1. Частина 1 ст. 252 ЦК визначає одиниці, в яких мають обчислюватись строки. Це — роки, місяці, тижні, дні, години. Але не слід вважати, що цей перелік одиниць, якими визначаються строки в цивільному праві, є вичерпним. Стаття 254 ЦК прямо вказує на можливість використання для визначення строку в цивільному праві такої одиниці як півмісяця. Нормами, прийнятими в морському торговельному порту, встановлюється стадійний час (ст. 148 КТМ). Немає жодних підстав стверджувати, що стадійний час має визначатись тільки в одиницях, що встановлені ч. 1 ст. 252 ЦК, і не може встановлюватись у годинах та хвилинах.
2. Судова практика в період раніше чинного Цивільного кодексу виявилась неспроможною протистояти практиці встановлення строків у так званих банківських днях, робочих днях. Тепер така практика знайшла опору в ч. 3 ст. 6 ЦК, що надає сторонам права відступити від положень законодавства та самостійно врегулювати свої відносини. Тому немає ніяких перешкод для встановлення строків у робочих днях, банківських днях, як це часто буває в практиці. Установлювати строки в таких одиницях як півроку, квартал також припустимо. Але автори не рекомендували б вдаватися до таких одиниць часу, оскільки це може створити ситуацію правової невизначеності в зв'язку з тим, що в ч. 2 ст. 254 ЦК маються на увазі календарні півроку і квартали («півроку або квартал року»). Застосування у ч. 2 ст. 254 ЦК термінів «півроку або квартал року» лише в розумінні як календарних і відсутність зазначення на можливість використання цих одиниць як таких, що дають підставу для їх відліку від дня початку перебігу строку, встановленого ст. 253 ЦК, є підставою для висновку про те, що строки «півроку» і «квартал» є календарними навіть тоді, коли не зазначається, що маються на увазі півроку або квартал року. Викладене дає відповідь на запитання про те, який квартал мається на увазі в ч. 5 ст. 1061 ЦК, якою приписується виплачувати проценти вкладникам зі спливом кожного кварталу. Тут мається на увазі квартал календарний, оскільки Цивільний кодекс іншого не знає. Застосування для обчислення строків астрономічних півроку і кварталу може передбачатись тільки договором.
3. Зазначення в ч. 2 ст. 252 ЦК на можливість визначення терміну календарною датою ставить під сумнів чинність положень підзаконних актів, що визначають терміни не тільки датами, а й годинами та хвилинами (наприклад, терміни відправлення поїздів). Слід зробити висновок про те, що закон не забороняє встановлювати договорами терміни із зазначенням годин та хвилин. Оскільки договори перевезення пасажирів мають кваліфікуватись як договори про приєднання (ст. 634 ЦК), визначені перевізником терміни відправлення та прибуття транспортних засобів слід визнати умовами договорів, що встановлені стандартними формами та є чинними.
4. Визнається можливість визначення терміну вказівкою на подію, яка неминуче має настати. Це положення слід порівняти із ст. 214 ЦК, яка виникнення або припинення цивільних прав та обов'язків, що складають зміст правочину, пов'язує з обставинами, стосовно яких невідомо, настануть вони чи ні.
Строки та терміни нерідко взаємопов'язуються. Так, законодавством чи договором може встановлюватись строк, що починається з настанням певного терміну.
Стаття 253. Початок перебігу строку
1. Перебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов'язано його початок.
1. Строк, що визначається днями, починається з наступного дня після відповідної календарної дати. Так, відповідно до договору покупець може прийняти на себе обов'язок сплатити грошову суму, що складає вартість поставленого товару, впродовж 10 днів після одержання товару. Товар одержано покупцем 12 лютого. Десятиденний строк у цьому випадку буде обчислюватись з нуля годин 13 лютого і закінчуватись 22 лютого в кінці дня (ст. 255 ЦК).
2. Відповідно до ст. 253 ЦК строки, визначені роками, місяцями, тижнями, також починаються з наступного дня після відповідної календарної дати. Це означає, що роки, місяці, тижні, що застосовуються як одиниці для обчислення строків у цивільному праві, є астрономічними (починаються з наступного дня після відповідної календарної дати), а не календарними, які починаються з 1 січня (календарні роки), з 1 числа місяця (календарні місяці), з понеділка (календарні тижні). Але з урахуванням ч. 3 ст. 6 ЦК сторони цивільно-правового договору не позбавлені права встановити, що строк здійснення відповідних дій обчислюється в календарних роках, місяцях, тижнях. Тоді строк буде відраховуватись з нуля годин 1 січня наступного року, з першого числа наступного місяця, з понеділка наступного тижня.
3. У ст. 253 ЦК формулюється загальне правило про початок перебігу строків, яке поширюється і на строки, що обчислюються відповідно до договорів кварталами або півроком. Частина 2 ст. 254 ЦК не суперечить викладеному, при її тлумаченні слід мати на увазі, що вона виходить за межі заголовку статті, але заголовок ніколи не може обмежити зміст статті, який викладений достатньо визначено. Крім того, суттєвим є те, що в ч. 2 ст. 254 ЦК маються на увазі випадки, коли строк установлюється календарним півроком (певного року) або календарними кварталами (кварталами року). Приписується відлік кварталів вести з початку року.
4. Застосовувати правило ст. 253 ЦК до строків, що визначені в годинах та хвилинах, було б буквальним тлумаченням закону, доведеним до безглуздя. Тому для визначення моменту, з якого починається перебіг строків, установлених в годинах та хвилинах, треба застосовувати не букву ст. 253 ЦК, а принцип, що тут закладений (застосовувати право за аналогією в зв'язку з відсутністю норм, що визначають момент початку строку, що встановлений у годинах чи хвилинах). Це означає, що строк, встановлений у годинах та хвилинах, починається з моменту початку наступної години (хвилини) після відповідної години (хвилини), з якою пов'язується початок строку. Сторони договору можуть домовитись про більш точну фіксацію моменту початку перебігу строку, що встановлений у годинах та хвилинах. Відповідно буде визначатись і момент закінчення строку. У такому випадку обчислення строку може бути максимально наближене до астрономічного.
Стаття 254. Закінчення строку
1. Строк, що визначений роками, спливає у відповідні місяць та число останнього року строку.
2. До строку, що визначений півроком або кварталом року, застосовуються правила про строки, які визначені місяцями. При цьому відлік кварталів ведеться з початку року.
3. Строк, що визначений місяцями, спливає у відповідне число останнього місяця строку.
Строк, що визначений у півмісяця, дорівнює п'ятнадцяти дням.
Якщо закінчення строку, визначеного місяцем, припадає на такий місяць, у якому немає відповідного числа, строк спливає в останній день цього місяця.
4. Строк, що визначений тижнями, спливає у відповідний день останнього тижня строку.
5. Якщо останній день строку припадає на вихідний, святковий або інший неробочий день, що визначений відповідно до закону у місці вчинення певної дії, днем закінчення строку є перший за ним робочий день.
1. За загальним правилом, строк, визначений роками, спливає у відповідний місяць та число останнього року строку. Так, якщо банк 13 серпня 2000 року видав кредит на строк вісім років, то останнім днем своєчасного повернення кредитної суми є 13 серпня 2008 року.
2. Строк, що визначений місяцями, спливає у відповідний день останнього місяця строку. Так, підрядник прийняв на себе обов'язок забезпечити готовність збудованого об'єкту для державного приймання не пізніше десяти місяців після підписання акта про передання підрядникові проектно-кошторисної документації та земельної ділянки. Ця документація та ділянка були передані підрядникові 21 квітня. Строк для забезпечення готовності об'єкта для приймання спливає 21 лютого наступного року. Не пізніше цього дня підрядник зобов'язаний повідомити замовника про те, що об'єкт є готовим до здачі-приймання.
3. Аналогічним чином обчислюються строки, що встановлені тривалістю півроку чи квартал. Зазначення в ч. 2 ст. 254 ЦК про те, що відлік кварталів ведеться з початку року, не заперечує цього загального правила, а стосується тих випадків, коли строк здійснення дій відлічується від першого числа першого місяця кварталу, тобто коли дії відповідно до договору належить здійснити упродовж календарного кварталу.
Так, договором поставки, наприклад, може бути обумовлено, що поставка здійснюється протягом третього кварталу 2009 року. Це означає, що постачальник прийняв на себе обов'язок поставити товари в період з 1 жовтня по 31 грудня 2009 р. включно.
4. Строк, визначений тижнями, спливає у відповідний день відповідного тижня. Якщо покупець прийняв на себе, наприклад, обов'язок сплатити грошову суму за поставлений товар упродовж двотижневого строку після отримання товару від постачальника, а товар отриманий покупцем у понеділок 10 грудня 2007 року, останнім днем своєчасної оплати товару є понеділок 24 грудня того ж року.
5. Якщо дії відповідно до договору можуть бути здійснені упродовж, наприклад, чотирьох місяців, відлік яких проводиться з 31 жовтня 2008 р., то він закінчується 28 лютого 2009 р., оскільки у лютому в цьому році немає не тільки 31 числа, а й 30 та 29.
6. Якщо останній день строку випадає на вихідний, святковий або неробочий день, днем закінчення строку є перший за ним робочий день. Слова в ч. 5 ст. 254 ЦК «що визначений відповідно до закону таким у місці вчинення певної дії» стосуються і вихідних, і святкових, і неробочих днів. При цьому вихідними слід вважати вихідні дні хоча б в одній з організацій, яка здійснює чи стосовно якої мають бути здійснені відповідні дії. Святкові та неробочі дні визначені як єдині для всієї країни в ст. 73 КЗпП [28].
Стаття 255. Порядок вчинення дій в останній день строку
1. Якщо строк встановлено для вчинення дії, вона може бути вчинена до закінчення останнього дня строку. У разі, якщо ця дія має бути вчинена в установі, то строк спливає тоді, коли у цій установі за встановленими правилами припиняються відповідні операції.
2. Письмові заяви та повідомлення, здані до установи зв'язку до закінчення останнього дня строку, вважаються такими, що здані своєчасно.
1. За загальним правилом, відповідні дії можуть бути вчинені до закінчення останнього дня строку. Тобто за договором позики позичальник, що зобов'язаний повернути позикодавцеві грошову суму не пізніше 21 грудня, має право запропонувати фізичній особі — кредиторові виконання не пізніше ніж о 23 годині 59 хвилин цього дня. Якщо позикодавець відмовився прийняти виконання від «нічного гостя», має місце прострочення кредитора (позикодавця), і наступають наслідки, що передбачені ст. 662 ЦК.
2. Під установами в ч. 1 ст. 255 ЦК слід розуміти усіх юридичних осіб, а не установи, про які йдеться у ч. 1 ст. 83, ст. 101 — 103 ЦК.
3. Строк спливає в термін припинення відповідних операцій юридичними особами, щодо яких здійснюються дії. Таким терміном є встановлений у банку момент припинення касових операцій (прийняття грошових сум), прийняття платіжних документів, установлений на підприємстві термін припинення прийняття (видачі) товарів на склад (зі складу) тощо.
4. Прийняття Закону «Про платіжні системи та переказ грошей в Україні» [159] не додало визначеності питанню щодо моменту виконання грошового зобов'язання у разі безготівкового перерахування грошових коштів. Лише ч. 9 ст. 20 Закону «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» [201] чітко визначає день сплати страхових внесків як день списання установою банку (установою Державного казначейства) суми платежу з рахунку страхувальника незалежно від часу її зарахування на рахунок органу Пенсійного фонду.
5. Якщо встановлено строк чи термін подання письмових заяв чи повідомлень (це стосується і позовних заяв з матеріалами, що до них додаються), то вони можуть бути здані до закінчення останнього дня строку до підприємства зв'язку. Слід мати на увазі, що день закінчується о 24 годині.
ГЛАВА 19 ПОЗОВНА ДАВНІСТЬ
Стаття 256. Поняття позовної давності
1. Позовна давність — це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.
1. У визначенні позовної давності, що наводиться в ст. 256 ЦК, з нею пов'язується право звернення особи до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. При цьому порівняння ст. 256 ЦК із ст. 267 ЦК дає підстави для висновку про те, що у термін «звернення» («особа може звернутися») вкладається суто матеріально-правовий зміст. Це відповідає розумінню позовної давності у цивільному законодавстві України як інституту матеріального права. У процесуальному розумінні сплив строку позовної давності не перешкоджає зверненню до суду з позовом на захист порушеного права чи інтересу. Тому більш чітко позовну давність можна було б визначити як строк, установлений для захисту права чи інтересу (таке визначення містилося в ст. 71 раніше чинного Цивільного кодексу). Із визначення позовної давності, що містилося в раніше чинному Цивільному кодексі, чітко випливало наступне: по-перше, сплив позовної давності суб'єктивного матеріального права не припиняє. По-друге, звернення до суду з позовом про захист права чи інтересу після спливу позовної давності є можливим. По-третє, за загальним правилом, позов про захист порушеного права чи інтересу, поданий після спливу позовної давності, розглядається, але не задовольняється. Нове визначення позовної давності, що формулюється в ст. 256 ЦК, з урахуванням ст. 267 ЦК та інших спеціальних правил ніяк не вплинуло на зміст цієї правової категорії, який вкладався в неї раніше чинним Цивільним кодексом.
2. Визначення позовної давності, що наводиться у ст. 256 ЦК, може використовуватись для кваліфікації деяких строків як позовної давності. Так, відповідно до ч. 5 ст. 324 ГК [42] позов про відшкодування підрядником замовникові за договором підряду на проведення проектних і досліджувальних робіт може бути пред'явлено впродовж десяти (тридцяти) років. Якщо позовна давність — це строк для звернення до суду (ст. 256 ЦК), то і строк, впродовж якого можливе пред'явлення позову (ч. 5 ст. 324 ГК), має кваліфікуватись як позовна давність.
3. Належить ураховувати, що ст. 70 Уніфікованого закону про переказні векселі та прості векселі [5] встановлює, що сплив установлених цією статтею строків «погашає» позовні вимоги. Уніфікований закон слід визнати таким, що має в Україні юридичну силу закону, оскільки Верховна Рада прийняла Закон «Про приєднання України до Женевської конвенції 1930 року, якою введено Уніфікований закон про переказні та прості векселі» [135]. Відповідно до розуміння строків, що склалося в правозастосовчій практиці та науці, строки, що встановлені зазначеною статтею, є обмежувальними (преклюзивними). Це означає, що вони не можуть зупинятись, а їх сплив виключає захист відповідного права. Відповідно до спеціального правила ст. 71 Уніфікованого закону вони можуть перериватись.
4. Позовна давність поширюється на всі цивільні правовідносини, крім зазначених у ст. 268 ЦК. Тому законодавець уникає того, щоб вживати в положеннях про позовну давність термінів «кредитор», «боржник», що є поняттями зобов'язального права.
5. Правила щодо позовної давності використовуються виключно для визначення своєчасності звернення до суду з позовом про захист цивільного права. Після зупинення судом провадження у цивільній справі позивач повторно з позовом не звертається. Тому в зв'язку із зупиненням провадження у справі не виникають відносини, що регулюються інститутом позовної давності.
6. Не можуть бути кваліфіковані як позовна давність строки звернення до адміністративного суду (ст. 99 КАС [45]). Некоректним, тобто, таким, що не відповідає змісту відповідних законів, є використання поняття позовної давності у сфері трудового права. У податковому законодавстві (зокрема, у ст. 15 Закону «Про порядок погашення зобов'язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами» [164]) вживається поняття «строки давності», що має широкий зміст: 1) як строки, впродовж яких податковий орган має право самостійно визначити податкове зобов'язання платника податків; 2) як строк, протягом якого у встановленому порядку може бути стягнутий податковий борг, що виник у зв'язку з несплатою узгодженого податкового зобов'язання. У ст. 15 зазначеного Закону, що має заголовок «Строки давності» йдеться також про необмеження строком стягнення платежів за рішенням суду. У цих випадках належить керуватися також положеннями Закону «Про виконавче провадження» [129].
Стаття 257. Загальна позовна давність
1. Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.
1. Ця стаття встановлює тривалість загальної позовної давності. Інша позовна давність може встановлюватись тільки спеціальними положеннями Цивільного кодексу та законів. Підзаконними актами тривалість позовної давності встановлюватись не може, оскільки це було б можливим лише за умови, що закон допускає встановлення позовної давності такими актами.
Стаття 258. Спеціальна позовна давність
1. Для окремих видів вимог законом може встановлюватися спеціальна позовна давність: скорочена або більш тривала порівняно із загальною позовною давністю.
2. Позовна давність в один рік застосовується, зокрема, до вимог:
1) про стягнення неустойки (штрафу, пені);
2) про спростування недостовірної інформації, поміщеної у засобах масової інформації.
У цьому разі позовна давність обчислюється від дня поміщення цих відомостей у засобах масової інформації або від дня, коли особа довідалася чи могла довідатися про ці відомості;
3) про переведення на співвласника прав та обов'язків покупця у разі порушення переважного права купівлі частки у праві спільної часткової власності (стаття 362 цього Кодексу);
4) у зв'язку з недоліками проданого товару (стаття 681 цього Кодексу);
5) про розірвання договору дарування (стаття 728 цього Кодексу);
6) у зв'язку з перевезенням вантажу, пошти (стаття 925 цього Кодексу);
7) про оскарження дій виконавця заповіту (стаття 1293 цього Кодексу).
3. Позовна давність у п'ять років застосовується до вимог про визнання недійсним правочину, вчиненого під впливом насильства або обману.
4. Позовна давність у десять років застосовується до вимог про застосування наслідків нікчемного правочину.
1. Поряд із загальною позовною давністю законами може встановлюватись спеціальна позовна давність. Тривалість спеціальної позовної давності може бути в порівнянні із загальною позовною давністю і скороченою, і більш тривалою.
2. До позовів про стягнення неустойки, в тому числі і такої, що була встановлена у формі пені, штрафу, застосовується спеціальна скорочена позовна давність тривалістю один рік. Про визначення поняття неустойки див. коментар до ст. 549 ЦК. Ця скорочена позовна давність не застосовується до вимог, що грунтуються на ст. 625 ЦК, а також до вимог про стягнення відсотків за користування чужими грошовими коштами. До таких вимог застосовується загальна позовна давність.
3. У п. 2 ч. 2 ст. 258 ЦК установлюється позовна давність, що застосовується тільки до відносин щодо спростування недостовірної інформації, поміщеної у засобах масової інформації. При поширенні відомостей іншим способом позовна давність для вимог про їх спростування не встановлена (п. 1 ч. 1 ст. 268 ЦК). У п. 2 ч. 2 ст. 258 ЦК не тільки визначається одна із підстав для застосування спеціальної скороченої позовної давності тривалістю один рік, а й установлюється день, від якого починається обчислення цього строку. За загальним правилом, він відлічується від дня поміщення відповідних відомостей у засобах масової інформації. За наявності доказів того, що в цей день особа не довідалася про поміщення в засобах масової інформації таких відомостей, строк позовної давності слід відлічувати від дня, коли особа дізналася про це. Якщо цей день установити неможливо, або день, коли особа довідалася, настав значно пізніше того дня, коли особа могла довідатися про це, позовна давність відлічується від дня, коли особа могла дізнатися про поміщення в засобах масової інформації відповідних відомостей.
4. До вимог у зв'язку з недоліками проданого товару встановлена позовна давність тривалістю один рік. Це ж правило відтворюється в ст. 681 ЦК. Частина 8 ст. 269 ГК [42] щодо поставки (тільки поставки, як вона розуміється в ч. 3 ст. 265 ГК, а не інших видів купівлі-продажу) неякісних товарів установлює строк позовної давності тривалістю шість місяців. Це правило підлягає переважному застосуванню до зобов'язань поставки перед положеннями п. 4 ч. 2 ст. 258 ЦК.
5. До вимог щодо неналежної якості робіт, виконаних за договором підряду, застосовується позовна давність в один рік, а щодо неналежної якості будівель і споруд — три роки (ст. 863 ЦК).
У сфері дії глави 33 Господарського кодексу «Капітальне будівництво» встановлена позовна давність тривалістю: 1) один рік — щодо недоліків некапітальних конструкцій; 2) два роки — щодо таких же недоліків, які не могли бути виявлені за звичайного способу прийняття роботи; 3) три роки — щодо недоліків капітальних конструкцій; 4) десять років — щодо тих же недоліків, якщо вони не могли бути виявлені за звичайним способом прийняття робіт; 5) тридцять років — щодо відшкодування збитків, завданих замовникові протиправними діями підрядника, які призвели до руйнування чи аварій (ч. 3 ст. 324 ГК).
Стосовно вимог про відшкодування замовнику збитків, що завдані недоліками проекту та випливають із зобов'язань на проведення проектних, дослідницьких робіт, ч. 6 ст. 324 ГК установлює позовну давність такої тривалості: 1) десять років — за загальним правилом; 2) тридцять років — якщо збитки завдані такими протиправними діями підрядника, які призвели до руйнування, аварій, обрушень.
6. До вимог про розірвання договору дарування застосовується позовна давність в один рік (ст. 728 ЦК). Позовна давність такої ж тривалості встановлена стосовно позовів про відшкодування збитків у зв'язку з пошкодженням речі, переданої у користування наймачеві, а також позовів про відшкодування витрат на поліпшення речі (ст. 778 ЦК).
7. До вимог чекодержателя про оплату чека застосовується позовна давність в один рік (ч. 2 ст. 1106 ЦК).
8. Відповідно до п. 6 ч. 2 ст. 258 ЦК спеціальна скорочена позовна давність тривалістю один рік застосовується до вимог «у зв'язку з перевезенням вантажу, пошти». У ч. 3 ст. 925 ЦК передбачається застосування такої позовної давності «до вимог, що випливають із договорів перевезення вантажу, пошти». Це формулювання є більш вузьким, ніж формулювання п. 6 ч. 2 ст. 258 ЦК, яке слід поширювати і на вимоги щодо невиконання зобов'язань з подання транспортних засобів для перевезення, а також зобов'язань з надання вантажів для перевезення (зобов'язань, що виникають на підставі так званих довгострокових договорів перевезення, укладення яких передбачено ст. 914 ЦК. У ст. 128 КТМ [34] такі договори іменуються довгостроковими договорами про організацію морських перевезень), оскільки ці відносини знаходяться у зв'язку з перевезенням, як воно повинне розумітися, виходячи із визначення договору перевезення, що наводиться в ст. 909 ЦК).
9. Позовна давність тривалістю в один рік застосовується і до позовів, які знаходяться у зв'язку з перевезенням пошти. Але це правило не може бути поширене на відносини осіб з підприємствами зв'язку з приводу надання послуг зв'язку.
10. Для позовів, що грунтуються на ст. 230, 231 ЦК (про визнання недійсним правочину, що вчинений під впливом обману чи насильства), встановлена спеціальна, більш тривала позовна давність — п'ять років. Оскільки до визнання оспорюваного правочину недійсним особа не може пред'явити позов про застосування наслідків недійсності правочину (це випливає із визначення позовної давності у ст. 256 ЦК), позовна давність до вимог про застосування таких наслідків починає перебіг з дня набрання законної сили рішенням суду про визнання правочину недійсним (якщо вимога про застосування наслідків недійсності правочину не була розглянута у процесі за позовом про визнання правочину недійсним).
11. Нікчемний правочин не порушує право. Він є тільки підставою для заперечення однією особою права іншої особи. Тому позов про визнання недійсним нікчемного правочину вчиняється з метою захисту не порушеного права, а такого, що оспорюється. Позовної давності для звернення з такими позовами не встановлено. Для позовів про застосування наслідків нікчемного правочину (якщо на виконання нікчемного правочину було передано майно чи здійснені інші дії) встановлено спеціальну, більш тривалу позовну давність — десять років.
12. Статтею 70 Уніфікованого закону про пере казні векселі та прості векселі [5] встановлюється строк погашення позовних вимог до акцептанта, що випливають із переказного векселя, тривалістю три роки з дня настання строку платежу. Строк погашення позовних вимог держателя векселя до індосантів та векселедавця (трасанта) встановлений тривалістю один рік з дня протесту, який здійснено у встановлений строк, або з дня настання строку платежу, якщо є застереження про «обіг без витрат». Строк погашення позовних вимог індосантів один до одного і до векселедавця встановлений тривалістю шість місяців від дня сплати векселя індосантом або з дня пред'явлення до нього позову, або з дня, коли індосант акцептував вексель. Але всі ці правила встановлюють не строки позовної давності, а обмежувальні (преклюзивні) строки. Проте із ст. 71 названого Уніфікованого закону випливає, що ці обмежувальні (преклюзивні) строки можуть перериватись.
13. Низка спеціальних строків позовної давності встановлена ст. 388 — 390 Кодексу торговельного мореплавства [34].
Стаття 259. Зміна тривалості позовної давності
1. Позовна давність, встановлена законом, може бути збільшена за домовленістю сторін.
Договір про збільшення позовної давності укладається у письмовій формі.
2. Позовна давність, встановлена законом, не може бути скорочена за домовленістю сторін.
1. Сторонам цивільно-правових договорів надається право домовитись про збільшення позовної давності. Договори щодо цього мають укладатись у письмовій формі. Це — імперативний припис ч. 1 ст. 259 ЦК. Але його порушення не тягне нікчемності такого договору, а лише позбавляє сторони права у разі заперечення домовленості про зміну тривалості позовної давності посилатись на свідків (ч. 2 ст. 218 ЦК).
2. Угоди про скорочення встановленої законом тривалості позовної давності укладати заборонено. Але це правило не можна тлумачити як таке, що встановлює недійсність правочинів щодо цього чи окремих їх умов. Тому умови договорів про скорочення позовної давності належить застосовувати, якщо вони не визнані судом недійсними. Господарському суду відповідно до ст. 83 ГПК [31] надається право визнати недійсним повністю чи у певній частині пов'язаний з предметом спору договір, який суперечить законодавству, в тому числі і шляхом виходу за межі позовних вимог (за наявності клопотання заінтересованої сторони та необхідності захисту прав і законних інтересів позивачів або третіх осіб з самостійними вимогами на предмет спору). Цивільний процесуальний кодекс [44] такого права суду не надає. Тому за відсутності позовної вимоги про визнання недійсною умови договору про скорочення позовної давності суд має за заявою сторони застосовувати встановлену договором усупереч ч. 2 ст. 259 ЦК умову про скорочення позовної давності.
Стаття 260. Обчислення позовної давності
1. Позовна давність обчислюється за загальними правилами визначення строків, встановленими статтями 253 — 255 цього Кодексу.
2. Порядок обчислення позовної давності не може бути змінений за домовленістю сторін.
1. Правила про порядок обчислення позовної давності, в тому числі і встановлені ст. 253 — 255 ЦК, є імперативними і не можуть змінюватися за домовленістю сторін. Це правило не поширюється на випадки, коли відповідно до ст. 253 — 255 ЦК обчислюються інші строки (а не строки позовної давності). Але умови договорів про зміну порядку обчислення позовної давності закон не визнає нікчемними.
Стаття 261. Початок перебігу позовної давності
1. Перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.
2. Перебіг позовної давності за вимогами про визнання недійсним правочину, вчиненого під впливом насильства, починається від дня припинення насильства.
3. Перебіг позовної давності за вимогами про застосування наслідків нікчемного правочину починається від дня, коли почалося його виконання.
4. У разі порушення цивільного права або інтересу неповнолітньої особи позовна давність починається від дня досягнення нею повноліття.
5. За зобов'язаннями з визначеним строком виконання перебіг позовної давності починається зі спливом строку виконання.
За зобов'язаннями, строк виконання яких не визначений або визначений моментом вимоги, перебіг позовної давності починається від дня, коли у кредитора виникає право пред'явити вимогу про виконання зобов'язання. Якщо боржникові надається пільговий строк для виконання такої вимоги, перебіг позовної давності починається зі спливом цього строку.
6. За регресними зобов'язаннями перебіг позовної давності починається від дня виконання основного зобов'язання.
7. Винятки з правил, встановлених частинами першою та другою цієї статті, можуть бути встановлені законом.
1. У ч. 1 ст. 261 ЦК формулюється загальне правило, відповідно до якого перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалась про порушення свого права. Якщо встановити день, коли особа довідалась про це, неможливо, або маються докази того, що особа не знала про порушення права, хоч за наявних умов повинна була знати про це, перебіг позовної давності починається від дня, коли особа повинна була довідатися про порушення свого права.
2. Можливі випадки, коли особа дізналась про порушення її права, але не знає, яким суб'єктом допущено порушення. У цьому випадку передбачається, що перебіг строку позовної давності починається від дня, коли управнена особа дізналась про суб'єкта, яким порушено її право.
3. Правило ч. 5 ст. 261 ЦК є спеціальним стосовно ч. 1 ст. 261 ЦК. Це означає, що у випадках, коли в зобов'язанні визначено строк виконання, перебіг позовної давності починається зі спливом строку виконання, хоч би на момент спливу строку виконання управнена особа не знала і не могла знати про порушення права. Так, зобов'язання купівлі-продажу вважається виконаним продавцем у момент здачі товарів, що відчужуються, перевізникові (ч. 2 ст. 664 ЦК). Вантажною швидкістю вагон від Львова до Луганська буде йти 3 — 4 дні. Тому про порушення продавцем строку виконання обов'язку передати товар упродовж, наприклад, травня покупець довідається лише 3 або 4 червня. Але згідно із спеціальним правилом ч. 5 ст. 261 ЦК позовна давність починає перебіг з нуля годин 1 червня.
4. Правило абзацу другого ч. 5 ст. 261 ЦК застосовується з урахуванням ч. 2 ст. 530 ЦК. Коли строк чи термін виконання зобов'язання не визначений або визначений моментом зажадання виконання, кредитор має право вимагати виконання зобов'язання в будь-який час. При цьому боржникові надається пільговий строк тривалістю сім днів. Зі спливом цього строку починається перебіг позовної давності.
5. П'ятирічний строк позовної давності за позовами про визнання недійсним правочину, вчиненого під впливом насильства, починається від дня припинення насильства.
6. Перебіг десятирічного строку позовної давності за позовами про застосування наслідків нікчемного правочину починається від дня, коли почалося його виконання. Вимоги про застосування наслідків оспорюваного правочину можуть пред'являтися упродовж трирічної позовної давності, рахуючи від дня набрання законної сили рішенням суду про визнання такого правочину недійсним.
7. Правило ч. 4 ст. 261 ЦК слід застосовувати до позовів, з якими звертаються особи, які у віці від чотирнадцяти до вісімнадцяти років самі вчинили правочин, в тому числі і з належного дозволу, якщо правочин порушує їх права або інтереси. Це ж правило застосовується, якщо в той же період інші особи вчинили правочин, що порушує права або інтереси неповнолітнього. Підставою для визнання правочину недійсним у цьому разі може бути ст. 203 ЦК, а також спеціальні норми. Тривалість позовної давності при цьому визначається відповідно до ст. 258 ЦК або інших спеціальних правил.
8. За регресними вимогами позовну давність приписується відрахувати від моменту виконання основного зобов'язання. У судовій практиці регресні вимоги іноді розуміються занадто широко. Так, зустрічались судові рішення, в яких регресними називали вимоги про стягнення з боржників збитків, спричинених сплатою кредитором, що є боржником в іншому зобов'язанні неустойки на користь кредитора в цьому зобов'язанні. Між тим, закон не дає підстав для того, щоб застосовувати в таких випадках термін «регресна вимога». Регресна вимога прямо в Цивільному кодексі не визначається, але із ч. 2 ст. 124, ч. 1 ст. 198, ч. 1 ст. 544, ч. 2 ст. 557, ч. 1 ст. 569 ЦК, абзацу другого ч. 4 ст. 619 ЦК, ч. 1 ст. 1191 ЦК випливає, що регресна (зворотна) вимога пред'являється у разі виконання однією особою зобов'язання, яке повинна виконати інша особа. З іншого боку, вимога страховика, який виплатив страхове відшкодування за договором майнового страхування, до особи, відповідальної за завдані збитки, не називається регресною чи зворотною ні в ст. 993 ЦК, ні в ст. 27 Закону «Про страхування» [180]. Недоречне використання терміна «регресна вимога» стосовно відшкодування шкоди, завданої каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я працівника чи причиненням смерті годувальника, що досягло рівня закону (ст. 87 Закону «Про Державний бюджет України на 2004 рік» [208]), не може бути підставою для розширеного тлумачення поняття регресного позову.
9. Передбачена можливість установлення винятків із правил про початок перебігу позовної давності. Вони можуть передбачатись Цивільним кодексом та законами. Це правило ч. 7 ст. 261 ЦК не виключає дії спеціального правила ч. 3 ст. 925 ЦК, відповідно до якого не тільки транспортними кодексами (вони є законодавчими актами, тобто мають юридичну силу законів), а і транспортними статутами (вони є підзаконними актами) може визначатись день (момент) початку перебігу строку позовної давності тривалістю один рік, що встановлена для вимог, які випливають із договору перевезення вантажу, пошти.
10. У зв'язку з уведенням у дію нового Цивільного кодексу слід мати на увазі, що на суб'єктів підприємницької діяльності, а також інших юридичних осіб, відповідно до ст. 687 ЦК слід поширювати правила Інструкції про порядок приймання продукції виробничо-технічного призначення та товарів народного споживання за якістю [408]. Тому і відлік строків позовної давності за позовами, що пов'язані з недоліками проданого товару, перевірку якості якого покупець зобов'язаний проводити відповідно до названої Інструкції та договору, належить починати з дня такої перевірки, якщо вона проведена з додержанням строків, що встановлені пп. 6, 9 названої Інструкції.
В інших випадках позовну давність слід відлічувати відповідно до правил ст. 680 ЦК з дня виявлення недоліків проданого товару за умови, що недоліки були виявлені у наступні строки:
1) якщо на товар не встановлений гарантійний строк або строк придатності — протягом розумного строку, але в будь-якому випадку в межах двох років після передання товару покупцеві. Два роки — це граничний строк, якщо більш тривалий строк не встановлений законом. Але при вирішенні спору, якщо не пропущено цей граничний строк, суд має застосувати «розумний строк», який може бути в багато разів коротшим зазначеного строку. Якщо товар перевозився або був відправлений на адресу покупця поштою, ці строки обчислюються з дня одержання товару в місці призначення;
2) щодо нерухомого майна, на яке не встановлено гарантійного строку або строку придатності — протягом розумного строку, але в межах трьох років з дня передання майна покупцеві. Якщо день передання нерухомого майна встановити неможливо, або якщо покупець володів нерухомим майном до укладення договору, цей строк обчислюється від дня укладення договору;
3) у межах гарантійного строку або строку придатності, якщо на товар встановлений гарантійний строк або строк придатності.
11. Позовна давність за вимогами наймодавця про відшкодування збитків у зв'язку з пошкодженням речі, яка була передана наймачеві, обчислюється з моменту повернення речі наймачем наймодавцеві. Позовна давність за вимогами наймача про відшкодування витрат на поліпшення речі (ст. 778 ЦК) обчислюється з дня припинення договору найму, що визначається відповідно до ст. 781 — 784 ЦК (ст. 786 ЦК).
12. Позовна давність, що встановлена до вимог неналежної якості роботи, виконаної за договором підряду, обчислюється від дня прийняття роботи замовником (ст. 863 ЦК). Якщо законом або договором підряду встановлено гарантійний строк, заява з приводу недоліків роботи може бути зроблена в межах гарантійного строку, а позовна давність починається від дня заявлення про недоліки (ст. 864 ЦК). З дня прийняття роботи (об'єкта) обчислюються також позовна давність для вимог, що випливають із неналежної якості робіт за договорами підряду на капітальне будівництво (ч. 3 ст. 322 ГК [42]), договорами підряду на проведення проектних і досліджувальних робіт (ч. 5 ст. 324 ГК).
13. Про обчислення позовної давності за вимогами до перевізника див. коментар до ст. 925 ЦК.
14. Низку винятків із загальних правил ст. 261 ЦК, що передбачають момент початку перебігу позовної давності, встановлено Кодексом торговельного мореплавства [34]. Вони зберегли свою чинність після введення в дію нового Цивільного кодексу.
Якщо Кодексом торговельного мореплавства встановлено річний строк позовної давності, він обчислюється:
1) за вимогами про відшкодування збитків, завданих втратою вантажу, — після закінчення тридцяти днів з дня, коли вантаж повинен бути виданий, а при перевезенні у змішаному сполученні — після закінчення чотирьох місяців із дня прийняття вантажу до перевезення (п. 1 частини другої ст. 388 КТМ);
2) за вимогами про відшкодування збитків від нестачі або пошкодження вантажу, про прострочення доставки або затримку видачі вантажу, про повернення перебору або стягнення недобору провізної частини — з дня видачі вантажу, а якщо його не видали — із дня, коли він повинен бути виданий (п. 2 частини другої ст. 388 КТМ);
3) за вимогами щодо нестачі масових однорідних вантажів, які перевозяться наливом, навалом або насипом — із дня підписання акта щорічної інвентаризації (якщо його підписання передбачено угодою між сторонами (п. З частини другої ст. 388 КТМ);
4) за вимогами про відшкодування збитків, завданих неподачею судна або його подачею із запізненням, про плату за простій судна, а також про виплату премій за дострокове навантаження або вивантаження вантажу — із дня закінчення місяця, що настає за тим, у якому почалося або повинно було початися перевезення (п. 4 частини другої ст. 388 КТМ);
5) у решті випадків — із дня настання події, що стала підставою для заявлення вимоги (п. 5 частини другої ст. 388 КТМ).
15. Якщо Кодексом торговельного мореплавства [34] встановлено дворічний строк позовної давності, він обчислюється:
1) за вимогами, що випливають з договору перевезення пасажирів, — із дня, коли пасажир залишив або повинен був залишити судно. Якщо вимога заявлена у зв'язку із заподіянням під час перевезення шкоди здоров'ю пасажира, що спричинила його смерть, перебіг позовної давності починається з дня смерті пасажира, але не більше трьох років із дня, коли пасажир залишив судно;
2) за вимогою, що випливає з перевезення вантажу, — із дня видачі багажу або дня, коли він повинен бути виданий;
3) за вимогами, що виникають з договорів фрахтування судна без екіпажу, фрахтування судна на певний час, лізингу судна, буксирування, надання лізингових послуг, морського страхування, договорів, укладених капітаном судна в силу наданих йому прав, — із дня виникнення права на позов. При визначенні цього дня слід ураховувати, що день виникнення права на позов можна визначити раніше, ніж особа могла дізнатися про порушення її права;
4) за вимогами про відшкодування шкоди, заподіяної внаслідок зіткнення суден, — із дня зіткнення;
5) за вимогами, що виникають внаслідок рятувальних операцій, — із дня закінчення рятувальної операції (ст. 389 КТМ).
16. Трирічний строк позовної давності, встановлений ст. 390 КТМ, обчислюється:
1) за вимогами про відшкодування шкоди від забруднення із суден — з дня, коли потерпілий дізнався або повинен був дізнатися про заподіяння йому шкоди, в межах шести років із дня події, що спричинила забруднення; 2) за вимогами про відшкодування ядерної шкоди — із дня події, що викликала цю шкоду.
17. Цивільний кодекс, закони «Про телекомунікації» [206], «Про поштовий зв'язок» [179] не встановлюють особливостей визначення моменту початку перебігу позовної давності за позовами до підприємств зв'язку і не передбачають можливості їх встановлення під- законними актами. Тому позовна давність за позовами підприємств зв'язку до клієнтів та за позовами до підприємств зв'язку, що випливають із відносин щодо надання послуг зв'язку, починається відповідно до загальних правил ст. 261 ЦК.
Стаття 262. Позовна давність у разі замін сторін у зобов'язанні
1. Заміна сторін у зобов'язанні не змінює порядку обчислення та перебігу позовної давності.
1. Ця стаття застосовується перш за все при переході прав за правочином на підставі закону, а також при переведенні боргу (ст. 512 — 521 ЦК). Однак у разі такої заміни сторони, яка веде до виникнення регресної вимоги (п. 3, 4 ч. 1 ст. 512 ЦК), позовна давність починається від моменту виконання основного зобов'язання (ч. 6 ст. 261 ЦК).
2. При припиненні юридичної особи з правонаступництвом (ст. 107 ЦК) кредитори одержують право вимагати припинення або дострокового виконання зобов'язання. Але, якщо кредитори не скористались цим правом, за загальним правилом, такі форми припинення юридичних осіб не тягнуть припинення зобов'язань. Тому в таких випадках має місце заміна сторони в зобов'язанні, яка не впливає на обчислення та перебіг позовної давності.
Стаття 263. Зупинення перебігу позовної давності
1. Перебіг позовної давності зупиняється:
1) якщо пред'явленню позову перешкоджала надзвичайна або невідворотна за даних умов подія (непереборна сила);
2) у разі відстрочення виконання зобов'язання (мораторій) на підставах, встановлених законом;
3) у разі зупинення дії закону або іншого нормативно-правового акта, який регулює відповідні відносини;
4) якщо позивач або відповідач перебуває у складі Збройних Сил України або в інших створених відповідно до закону військових формуваннях, що переведені на воєнний стан.
2. У разі виникнення обставин, встановлених частиною першою цієї статті, перебіг позовної давності зупиняється на весь час існування цих обставин.
3. Від дня припинення обставин, що були підставою для зупинення перебігу позовної давності, перебіг позовної давності продовжується з урахуванням часу, що минув до його зупинення.
1. При виникненні обставин, зазначених у ч. 1 ст. 263 ЦК, перебіг позовної давності зупиняється. При звичайних обставинах позовна давність плине так, як і час. Але час не зупиняється ніколи, а перебіг позовної давності за встановлених обставин може зупинятись. У період зупинення позовної давності час іде, але він не зараховується до позовної давності. До позовної давності зараховується час, який сплинув до зупинення позовної давності, і строк після зупинення позовної давності.
2. Позовна давність зупиняється на період дії непереборної сили, тобто надзвичайних або невідворотних за даних умов подій. Про визначення непереборної сили див. коментар до ст. 617 ЦК у другому томі цього видання. На період дії непереборної сили позовна давність зупиняється лише в тих випадках, коли непереборна сила перешкоджала вчиненню позову.
3. Підставою зупинення перебігу позовної давності є встановлена законодавством відстрочка виконання зобов'язань (мораторій). Уведення мораторію на задоволення вимог кредиторів передбачено у зв'язку з порушенням провадження у справі про банкрутство. Порушення провадження у справі про банкрутство само по собі не є тим юридичним фактом, який породжує права й обов'язки, які складають зміст мораторію. Мораторій уводиться шляхом зазначення на це в ухвалі господарського суду про порушення справи про банкрутство. Частина 2 ст. 12 Закону «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» [134] встановлює лише право, а не обов'язок, господарського суду зазначити в ухвалі про порушення справи про банкрутство на введення мораторію. Але суд зобов'язаний використовувати надані йому права для належного здійснення правосуддя. Пункт 4 ст. 12 названого Закону визначає види вимог, на які мораторій не поширюється.
4. Чинне законодавство не передбачає зупинення дії законів або інших нормативно- правових актів, в тому числі в умовах надзвичайного та воєнного стану, крім актів Верховної Ради та Ради міністрів Автономної республіки Крим та органів місцевого самоврядування (ст. 12 Закону «Про правовий режим воєнного стану» [153]; ст. 15 Закону «Про правовий режим надзвичайного стану» [150]). Але передбачається обмеження прав і свобод людини в умовах воєнного або надзвичайного стану (ст. 64 Конституції [1]), що у відповідних випадках перешкоджає зверненню з позовом про захист права.
5. Стаття 387 КТМ передбачає зупинення перебігу позовної давності на період з дня заявлення перевізнику претензії, що випливає із перевезення вантажу, пасажирів і багажу, до одержання відповіді на претензію або до закінчення строку, встановленого для відповіді на претензію. Відповідно до ст. 392 КТМ перебіг позовної давності зупиняється з дня винесення диспашером постанови про наявність загальної аварії до дня одержання диспаші заінтересованою особою, якщо обчислення суми позову залежить від розрахунків у зв'язку із загальною аварією.
Стаття 264. Переривання перебігу позовної давності
1. Перебіг позовної давності переривається вчиненням особою дії, що свідчить про визнання нею свого боргу або іншого обов'язку.
2. Позовна давність переривається у разі пред'явлення особою позову до одного із кількох боржників, а також якщо предметом позову є лише частина вимоги, право на яку має позивач.
3. Після переривання перебіг позовної давності починається заново.
Час, що минув до переривання перебігу позовної давності, до нового строку не зараховується.
1. Визнання боргу або іншого обов'язку перериває перебіг позовної давності у відносинах з участю з однієї чи з обох сторін як фізичних, так і юридичних осіб. За аналогією з урахуванням ст. 167 — 169 ЦК це правило слід застосовувати до правовідносин з участю держави, Автономної Республіки Крим і територіальних громад. Визнання боргу чи іншого обов'язку перериває позовну давність незалежно від наміру, з яким боржник здійснив визнання. Боржник не може заперечувати факт переривання строку позовної давності, посилаючись на те, що він не мав на меті визнанням боргу досягти переривання позовної давності.
2. Якщо боржників за вимогою, що пред'явлена в суді, декілька, позовна давність переривається пред'явленням позову хоча б до одного із них (незалежно від того, боржники є зобов'язаними солідарно чи в частках). Разом з тим належить ураховувати, що ст. 71 Уніфікованого закону про переказні векселі та прості векселі [5] передбачає, що переривання відповідних обмежувальних (преклюзивних) строків має силу лише стосовно тієї особи, проти якої була здійснена дія, що перериває давність. Позовна давність за вимогою в цілому переривається також і тоді, коли позов пред'явлено лише в частині вимоги. Разом з тим, учинення позову за однією вимогою не може переривати позовну давність за іншими вимогами, що входять до змісту цього ж зобов'язання. Так, пред'явлення позову про сплату процентів за користування кредитом перериває позовну давність за цією вимогою, але не впливає на перебіг строків позовної давності за вимогами про повернення суми кредиту та про сплату пені. Пред'явлення позову про повернення орендованого майна не впливає на перебіг позовної давності за вимогами про сплату неустойки за прострочення повернення орендованого майна, про сплату орендної плати, про сплату пені за прострочення сплати орендної плати.
3. З дня переривання позовна давність тієї ж тривалості починає перебіг заново. Час, що минув до переривання, до позовної давності не зараховується.
Стаття 265. Перебіг позовної давності у разі залишення позову без розгляду
1. Залишення позову без розгляду не зупиняє перебігу позовної давності.
2. Якщо суд залишив без розгляду позов, пред'явлений у кримінальному процесі, час від дня пред'явлення позову до набрання законної сили рішенням суду, яким позов було залишено без розгляду, не зараховується до позовної давності.
Якщо частина строку, що залишилася, є меншою ніж щість місяців, вона подовжується до шести місяців.
1. Позовна давність — це строк, у межах якого особа може звернутись до суду з вимогою про захист свого порушеного цивільного права або інтересу (ст. 256 ЦК). Тому у відповідних випадках при зверненні до суду необхідно перевірити, чи не пропустила особа при зверненні до суду позовну давність. Таке звернення на перебіг позовної давності не впливає. Але у випадках, передбачених ст. 229 ЦПК [44] і ст. 81 ГПК [31] позов залишається судом без розгляду. Це не позбавляє позивача права звернутись з тим же позовом повторно. Тут і виникає питання про те, чи впливає на перебіг позовної давності залишення позову без розгляду. Частина 1 ст. 265 ЦК дає відповідь на це запитання: залишення позову без розгляду ніяк на перебіг позовної давності не впливає.
2. Згідно з частиною третьою ст. 328 КПК при виправданні підсудного за відсутності в його діях складу злочину, цивільний позов у кримінальному процесі залишається без розгляду. У цьому разі перебіг позовної давності, що почався відповідно до загального правила ч. 1 ст. 261 ЦК, не переривається, але зупиняється на період від пред'явлення позову в кримінальному процесі (ст. 28 КПК [27]) до набрання законної сили виправдувальним вироком.
Як і за загальним правилом ст. 263 ЦК, період зупинення в цьому випадку не зараховується до позовної давності. На відміну від загальних правил ст. 263 ЦК, на випадок зупинення перебігу позовної давності в зв'язку із залишенням без розгляду цивільного позову, що заявлений в кримінальному процесі, ч. 2 ст. 265 ЦК надає позивачеві пільговий шестимісячний строк на пред'явлення позову, якщо після зупинення перебігу позовної давності частина строку, що залишилась, є меншою, ніж шість місяців.
Стаття 266. Застосування позовної давності до додаткових вимог
1. Зі спливом позовної давності до основної вимоги вважається, що позовна давність спливла і до додаткової вимоги (стягнення неустойки, накладення стягнення на заставлене майно тощо).
1. У цивільному законодавстві України відсутні визначення понять основної та додаткової вимог. За таких умов логічним було б звернутися до доктринального визначення цих понять. Але належної одностайності серед вчених, що зверталися до визначення понять основної та додаткової вимог (зобов'язань), не існує. З урахуванням цього додатковими в контексті ст. 266 ЦК логічно було б визнавати такі вимоги, які виходять за межі еквівалентного обміну між сторонами зобов'язання на визначених законодавством та договором умовах. У межах такого обміну знаходяться передача товару, виконання роботи, надання послуги, а також дії, спрямовані на виправлення неналежного виконання цих обов'язків (крім випадків відшкодування витрат кредиторові, який самостійно чи за свій рахунок виправив неналежне виконання). У межах такого обміну знаходиться і сплата грошових сум за отримані товари, послуги, за виконані роботи (ціна товару, вартість послуг, робіт), зокрема, орендна плата, проценти за кредит, в тому числі і передбачені договором підвищені проценти, що сплачуються у разі прострочення повернення кредитної суми. Додаткові вимоги — це такі, що кваліфікуються як способи забезпечення виконання зобов'язання, як міри відповідальності або способи захисту права, зокрема, вимоги про розірвання договору. Додаткові вимоги виникають лише тоді, коли порушується нормальний розвиток цивільних правовідносин. Тому проценти, що оплачуються відповідно до кредитного договору чи за товарний кредит, не є такими, що складають зміст додаткових вимог. Але суми індексації чи проценти, що сплачуються відповідно до ст. 625 ЦК, складають зміст додаткових вимог, оскільки законодавець опосередковано визнає їх мірами відповідальності.
2. Перебіг позовної давності за основною і додатковою вимогами зазвичай починається з одного і того ж дня. Тому з дня закінчення позовної давності за основною вимогою закінчується і позовна давність за додатковою вимогою (якщо за відповідною вимогою не встановлено спеціальну позовну давність). Так, з дня закінчення встановленого строку виконання обов'язку передати індивідуально визначену річ кредитор вправі пред'явити позов про виконання зобов'язання в натурі — про відібрання речі у боржника і передання її кредиторові (ст. 620 ЦК). З того ж дня починається перебіг і позовної давності за вимогою про стягнення неустойки за прострочення виконання вказаного зобов'язання. Проте в окремих випадках перебіг позовної давності за основною і додатковою вимогами починається у різні дні. Так, перебіг позовної давності за вимогою про прострочення виконання грошового зобов'язання починається з дня закінчення погодженого сторонами строку платежу. Перебіг позовної давності за вимогою про стягнення пені починається у кожен день, за який нараховується пеня. Отже, перебіг позовної давності за вимогою про стягнення пені, нарахованої за останній день позовної давності за вимогою про стягнення заборгованості, починається у цей же день. Але стягнути цю пеню не можна, тому що у той же день закінчується позовна давність за вимогою про стягнення основної заборгованості, що тягне визнання такою, що минула, і позовної давності за вимогою про стягнення пені.
Стаття 267. Наслідки спливу позовної давності
1. Особа, яка виконала зобов'язання після спливу позовної давності, не має права вимагати повернення виконаного, навіть якщо вона у момент виконання не знала про сплив позовної давності.
2. Заява про захист цивільного права або інтересу має бути прийнята судом до розгляду незалежно від спливу позовної давності.
3. Позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення.
4. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.
5. Якщо суд визнає поважними причини пропущення позовної давності, порушене право підлягає захисту.
1. Прийняття Закону «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні» [137] та втрата чинності Положенням про організацію бухгалтерського обліку та звітності в Україні виключили у відповідних випадках заміну приватно-правового обов'язку, за яким минула позовна давність, публічно-правовим обов'язком перерахувати відповідну грошову суму до бюджету. Тому тепер будь-яка особа, в тому числі і юридична, вправі виконати зобов'язання і після спливу позовної давності. Якщо зобов'язання буде виконане після спливу позовної давності, особа не одержує права вимагати повернення виконаного.
2. На відміну від викладеного у попередньому пункті коментаря, виконання зобов'язання після спливу обмежувального (преклюзивного) строку призводить до безпідставного набуття майна особою, на користь якої здійснено виконання.
3. Позовна давність не може застосовуватись без заяви сторони. Сторона має право зробити таку заяву в будь-який час до винесення рішення, в тому числі під час судових дебатів. Якщо позовна давність минула, і позивач зробив заяву про її застосування, це є підставою для відмови у позові.
4. За наявності поважних причин пропуску позовної давності суд захищає порушене право. Поважними слід визнавати тільки такі причини, за яких кредитор проявляв належну дбайливість про захист свого порушеного права, але не міг своєчасно заявити позов з причин, які від нього не залежали та не знаходились під його контролем.
5. У ст. 393 КТМ [34] формулюється нова для вітчизняного законодавства правова конструкція продовження позовної давності. Продовження можливе на строк до трьох років, якщо раніше (протягом позовної давності) судно, про морську вимогу до якого йдеться, не могли застати у водах України.
6. Після спливу позовної давності, якщо суд не визнає причини пропуску позовної давності поважними, захист права є неможливим. Але сплив позовної давності не означає, що право припинилось. Тому виконання обов'язку після спливу позовної давності для захисту права, що кореспондує цьому обов'язку, не дає зобов'язаній стороні права вимагати повернення виконаного, хоч би боржник у момент виконання і не знав про сплив позовної давності.
7. Якщо зобов'язана особа несла обов'язок сплатити кредиторові грошову суму, виконати роботу, надати послугу, передати речі, що визначені родовими ознаками, сплив позовної давності надає їй можливість не виконувати ці обов'язки та отримати всі майнові вигоди від цього. Якщо зобов'язана особа несла обов'язок повернути іншій стороні (власникові) індивідуально визначену річ, вона може не виконувати цей обов'язок, але ж сплив позовної давності й не породжує права власності. Право власності при цьому виникає тільки зі спливом набувальної давності, причому право власності на нерухоме майно, транспортні засоби і цінні папери набувається тільки за рішенням суду, а на нерухоме майно, право власності на яке підлягає державній реєстрації, — за наявності рішення суду з моменту державної реєстрації. У період після спливу позовної давності до спливу набувальної давності та здійснення дій, необхідних для набуття права власності, існує ситуація правової невизначеності. Вона, за загальним правилом, не перешкоджає використанню відповідної речі володільцем, оскільки щодо фактичного володіння встановлена презумпція його правомірності (ч. 3 ст. 397 ЦК), а право володіння захищається, як і право власності (ст. 396 ЦК).
Лише використання транспортних засобів у цей період є неможливим, оскільки їх експлуатація можлива за умови державної реєстрації (ст. 34 Закону «Про дорожній рух» [74]), а державна реєстрація здійснюється за заявою власника, за наявності документів, що підтверджують правомірність придбання транспортного засобу (п. 8 Порядку державної реєстрації (перереєстрації), зняття з обліку автомобілів, автобусів, а також самохідних машин, сконструйованих на шасі автомобілів, мотоциклів усіх типів, марок і моделей, причепів, напівпричепів та мотоколясок, інших прирівняних до них транспортних засобів та мопедів [314]).
8. Оспорюваний правочин, окремі його умови, що могли бути визнані недійсними за позовом сторін, іншої заінтересованої особи, за умови звернення з позовом у межах позовної давності, після спливу позовної давності набувають ознаки правомірності. Немає підстав стверджувати, що окремі умови договору чи договорів у цілому, що могли бути визнані судом недійсними, після спливу позовної давності не є чинними або не можуть застосовуватись. Вони підлягають застосуванню. І такі випадки будуть непоодинокі, оскільки новий Цивільний кодекс, на відміну від раніше чинного, за загальним правилом недійсні правочини визнає оспорюваними.
Стаття 268. Вимоги, на які позовна давність не поширюється
1. Позовна давність не поширюється:
1) на вимогу, що випливає із порушення особистих немайнових прав, крім випадків, встановлених законом;
2) на вимогу вкладника до банку (фінансової установи) про видачу вкладу;
3) на вимогу про відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю;
4) на вимогу власника або іншої особи про визнання незаконним правового акта органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, яким порушено його право власності або інше речове право;
5) на вимогу страхувальника (застрахованої особи) до страховика про здійснення страхової виплати (страхового відшкодування);
6) на вимогу центрального органу виконавчої влади, що здійснює управління державним резервом, стосовно виконання зобов'язань, що випливають із Закону України «Про державний матеріальний резерв».
2. Законом можуть бути встановлені також інші вимоги, на які не поширюється позовна давність.
(Із змін, від 12.05.2004)
1. Позовна давність не поширюється на вимоги, що випливають із порушення особистих немайнових прав. Суб'єкти авторського права, прав на інші об'єкти інтелектуальної власності мають особисті немайнові та майнові права. Особисті немайнові права захищаються, як правило, без обмеження позовною давністю. У Законі «Про авторське право і суміжні права» [176] (ст. 14) дано докладний перелік особистих (немайнових) прав авторів. У ч. 5 ст. 8 Закону «Про охорону прав на винаходи і корисні моделі» [155] особистим (немайновим) правом визнається право авторства на винаходи і спеціально зазначається на те, що воно охороняється безстроково. Аналогічні положення містяться в ч. 4 ст. 7 Закону «Про охорону прав на промислові зразки» [77], ст. 37 Закону «Про охорону прав на сорти рослин» [185].
2. На вимоги про захист майнових прав, що належать суб'єктам права інтелектуальної власності, позовна давність поширюється. До майнових прав авторів, наприклад, відносяться право дозволяти або забороняти відтворення творів, публічне виконання і публічне повідомлення творів, публічний показ, переклади творів, переробки, адаптації, аранжування, та інші подібні зміни твору, поширення творів шляхом продажу, відчуження іншим способом тощо.
3. Позовна давність не поширюється на вимоги про порушення особистих немайнових прав, що встановлюються ст. 269 — 315 ЦК. Проте позови про спростування поміщених у засобах масової інформації недостовірних відомостей повинні пред'являтись у межах спеціальної позовної давності тривалістю один рік (п. 2 ч. 2 ст. 258 ЦК). Ця спеціальна позовна давність не поширюється на відносини щодо поширення зазначених відомостей іншим способом (а не в засобах масової інформації).
4. Не поширюється позовна давність на вимоги вкладників про видачу вкладів, унесених у банківські (кредитні) установи. Банківська установа — це банк, а також філія банку, що від його імені здійснює банківську діяльність. Банк визначається як юридична особа, що має виключне право на підставі ліцензії Національного банку України здійснювати у сукупності такі операції як залучення у вклади грошових коштів фізичних та юридичних осіб та розміщення зазначених коштів від свого імені, на власних умовах та на власний ризик, відкриття і ведення банківських рахунків фізичних і юридичних осіб (ст. 2 Закону «Про банки і банківську діяльність» [163]). Кредитна установа визначається як фінансова установа, яка відповідно до закону має право за рахунок залучених коштів надавати фінансові кредити на власний ризик (п. 2 ч. 2 ст. 1 Закону «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» [177]). Вклад (депозит) — це кошти готівкою або в безготівковій формі у валюті України або в іноземній валюті, які розміщені клієнтами на їх іменних рахунках у банку на договірних засадах на визначений строк зберігання або без зазначення такого строку і підлягають виплаті вкладникові відповідно до законодавства України та умов договору (ст. 2 Закону «Про банки та банківську діяльність»). З Інструкції про порядок відкриття, використання і закриття рахунків у національній та іноземних валютах [354] слід зробити висновок про те, що до категорії вкладів не належать гроші на поточних рахунках громадян — суб'єктів підприємницької діяльності та юридичних осіб у національній та іноземній валюті, хоча ці гроші вносились на рахунок готівкою, гроші на рахунках типу «Н», «П». Гроші на вкладних (депозитних) рахунках фізичних та юридичних осіб завжди мають статус вкладів. Цей же статус мають і гроші на поточних рахунках фізичних осіб, що не використовуються для обслуговування підприємницької діяльності (п. 3.1 названої Інструкції). Ці висновки погоджуються зі ст. 1066 — 1076 ЦК. Що стосується процентів, які нараховуються на суму банківського вкладу, то за умови їх невитребування у встановлений строк (цей строк може встановлюватись договором) вони збільшують суму вкладу. Так проценти стають частиною вкладу, на вимоги про видачу якого позовна давність не поширюється.
5. Сфера застосування п. 3 ч. 1 ст. 268 ЦК є обмеженою, оскільки шкода, що завдана ушкодженням здоров'я чи заподіянням смерті фізичній особі-працівникові, відшкодовується в межах страхових правовідносин, на які поширюються спеціальні норми, в тому числі й ті, що виключають застосування позовної давності (частина сьома ст. 40 Закону «Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності» [142]). У решті випадків така шкода відшкодовується відповідно до ст. 1195 — 1208 ЦК, а позовна давність на такі вимоги не поширюється в силу п. 3 ч. 1 ст. 269 ЦК.
6. Пунктом 4 ч. 1 ст. 268 ЦК установлюється спеціальне правило, яке б зберегло свою чинність і після набрання чинності Кодексом адміністративного судочинства [45], ст. 99 якого встановлює загальне правило про строк звернення до адміністративного суду тривалістю один рік. Але п. 13 розділу VII «Прикінцеві та перехідні положення» Кодексу адміністративного судочинства встановлює, що закони та інші нормативно- правові акти діють у частині, що не суперечить цьому Кодексу. Тому п. 4 ч. 1 ст. 268 ЦК застосуванню не підлягає.
7. Не застосовується позовна давність до вимог страхувальника чи застрахованої особи про виплату страхової суми (страхового відшкодування). Передбачений умовами страхування строк, протягом якого страхувальник зобов'язаний повідомити страховика про настання страхового випадку (ст. 21 Закону «Про страхування» [180]), не є позовною давністю, а лише дає страховику право на односторонню відмову від виконання зобов'язання, від здійснення страхових виплат або страхового відшкодування (ст. 26 того ж Закону).
8. Від вимог, на які позовна давність не поширюється, слід відрізняти такі вимоги, коли сам зміст суб'єктивного права, що захищається в суді, виключає дію правил про позовну давність. Так, правочини, які визнаються недійсними безпосередньо законом (нікчемні правочини), взагалі не є юридичними фактами, вони не тягнуть за собою виникнення цивільних прав та обов'язків, тобто є фактами юридично байдужими. Пред'явлення позову про визнання таких правочинів недійсними викликається не необхідністю усунути порушення законодавства, а має на меті усунути невизначеність у взаємовідносинах сторін. Тому такі позови пред'являються без обмеження позовною давністю. У той же час передання майна за нікчемним правочином порушує право суб'єкта, яке він може захищати лише в межах позовної давності (ч. 4 ст. 258 ЦК). Без обмеження позовною давністю пред'являються також й інші позови про визнання права, якщо право не порушене, але щодо управненого здійснюються дії, що ставлять під сумнів його право, або з інших причин виникла ситуація правової невизначеності, з метою усунення якої пред'являється позов про визнання права. Проте є й такі позови про визнання права, які можуть пред'являтись за наявності порушення права (наприклад, позови про визнання недійсними оспорюваних правочинів).
КНИГА ДРУГА ОСОБИСТІ НЕМАЙНОВІ ПРАВА ФІЗИЧНОЇ ОСОБИ
ГЛАВА 20 ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ ПРО ОСОБИСТІ НЕМАЙНОВІ ПРАВА ФІЗИЧНОЇ ОСОБИ
Стаття 269. Поняття особистого немайнового права
1. Особисті немайнові права належать кожній фізичній особі від народження або за законом.
2. Особисті немайнові права фізичної особи не мають економічного змісту.
3. Особисті немайнові права тісно пов'язані з фізичною особою. Фізична особа не може відмовитися від особистих немайнових прав, а також не може бути позбавлена цих прав.
4. Особистими немайновими правами фізична особа володіє довічно.
1. Новий Цивільний кодекс уперше у вітчизняному цивільному законодавстві формулює розгорнені правила про особисті немайнові права фізичної особи. Це треба оцінити як важливий крок уперед в розвитку національної системи права в цілому, зокрема в розширенні прав людини, що визнаються державою та захищаються, в наближенні національного цивільного законодавства до міжнародно-правових документів. У силу взаємопов'язаності та взаємодії галузей права, галузей законодавства, окремих нормативно-правових актів закріплення прав людини в Конституції [1] та інших законодавчих актах публічного права не могло не мати цивільно-правових наслідків. Проте безспірною є необхідність того, щоб цивільні права були закріплені в Цивільному кодексі та розгорнені в ньому.
2. Книга друга Цивільного кодексу «Особисті права фізичної особи» не тільки повторює положення Конституції, а й розширює їх зміст, формулює значну кількість немайнових особистих прав, що не знайшли відображення в Конституції.
3. Закріплення в Цивільному кодексі особистих немайнових прав надає фізичним особам можливості захищати ці права способами, що передбачені цивільним законодавством, зокрема, шляхом пред'явлення позовів про визнання права, про присудження до виконання цивільного обов'язку в натурі, про відшкодування майнової та моральної шкоди. До введення в дію нового Цивільного кодексу деякі із прав, що закріплені в цьому Кодексі, могли захищатись лише шляхом зверненню до органів виконавчої влади та їх посадових осіб із скаргою на публічно-правові порушення. Ці органи та їх посадові особи відповідно до своїх повноважень повинні були здійснювати заходи щодо усунення таких порушень. Такі можливості зберігаються і тепер. Вони доповнюються цивільно-правовими способами захисту прав.
4. Фізична особа отримує немайнові права від народження. Якщо приймається та вводиться в дію новий закон, що встановлює особисті немайнові права, що раніше не були передбачені законом, особисті немайнові права виникають з моменту введення нового закону в дію.
5. Особисті немайнові права не мають економічного змісту, але у випадках, коли це не суперечить закону або змісту особистого немайнового права, з приводу об'єкта особистого немайнового права можуть виникати і майнові відносини. Так, фізична особа має право на таємницю листування та інших видів кореспонденції. Це — особисте немайнове право. Але його наявність не перешкоджає укладенню особою, що надіслала кореспонденцію на адресу іншої особи, договору про її передання зі згоди адресата за винагороду для опублікування.
6. Оскільки в Цивільному кодексі не дається переліку всіх особистих немайнових прав, у ч. 3 ст. 269 ЦК указується ще на одну ознаку цих прав — на те, що вони тісно пов'язані з фізичною особою. Багато особистих немайнових прав знайшли відображення в Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод [7], у розуміння змісту яких вирішальний вклад вносить своєю практикою Європейський Суд з прав людини відповідно до повноважень, які йому надані.
7. Заборона відмови особи від особистих немайнових прав не виключає відмови від їх здійснення, яка є цілком можливою, оскільки особисті немайнові права є приватними, які особа здійснює на свій розсуд. Крім того, особа має право укладати договори про відчуження об'єктів немайнових прав, що за своєю природою припускають відчуження. Так, ч. 1 ст. 302 ЦК надає особі право поширювати знайдену чи одержану інформацію. Але це не виключає укладення особою договору про передання інформації та права на її поширення. Зокрема, допускається укладення договорів про передання права власності на інформацію (ст. 38, 39 Закону «Про інформацію» [65]).
8. Заборону відмови від особистих немайнових прав не слід тлумачити як пряме встановлення в законі недійсності правочинів, що вчинені всупереч цій забороні. Тому такі правочини є оспорюваними. Вимога про визнання таких правочинів недійсними випливає із порушення особистих немайнових прав, а тому вона може бути пред'явлена без обмеження позовною давністю.
9. Стаття 94 ЦК визнає юридичних осіб суб'єктами особистих немайнових прав, які можуть їм належати.
Стаття 270. Види особистих немайнових прав
1. Відповідно до Конституції України фізична особа має право на життя, право на охорону здоров'я, право на безпечне для життя і здоров'я довкілля, право на свободу та особисту недоторканність, право на недоторканність особистого і сімейного життя, право на повагу до гідності та честі, право на таємницю листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції, право на недоторканність житла, право на вільний вибір місця проживання та на свободу пересування, право на свободу літературної, художньої, наукової і технічної творчості.
2. Цим Кодексом та іншим законом можуть бути передбачені й інші особисті немайнові права фізичної особи.
3. Перелік особистих немайнових прав, які встановлень Конституцією України, цим Кодексом та іншим законом, не є вичерпним.
1. У ст. 270 ЦК дається перелік тих особистих немайнових прав, які закріплені в Конституції та мають, зокрема, цивільно-правовий зміст. Цей перелік не виключає визнання наявності цивільно-правового змісту і в тих правах, що закріплені в Конституції та не названі в ч. 1 ст. 270 ЦК.
2. Особисті немайнові права можуть встановлюватись іншими законами, а із ч. 3 ст. 270 ЦК випливає, що вони можуть встановлюватись і підзаконними актами. Важливе значення для правозастосування має практика Європейського Суду з прав людини, згідно з якою багато немайнових прав тлумачиться дуже широко. Відповідно до цієї практики право на повагу до кореспонденції охоплює собою право на отримання посилок та бандеролей особами, що тримаються в установах виконання кримінальних покарань.
3. Особисті немайнові права права встановлюються низкою міжнародно-правових актів — Міжнародним пактом про громадянські та політичні права [13], Міжнародним пактом про економічні, соціальні і культурні права [14], Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод [7]. Україна підписала Європейську соціальну хартію, прийняту Радою Європи в 1961 р., а також Європейську соціальну хартію (переглянуту) [20], прийняту Радою Європи в 1996 р. Європейська соціальна хартія (переглянута) ратифікована Законом від 14 вересня 2006. Загальна декларація прав людини, прийнята Генеральною Асамблеєю Організації Об'єднаних Націй у 1948 р. [6], не є актом прямої дії, але сформульовані нею положення можуть кваліфікуватись у відповідних випадках як загальні принципи міжнародного права, що застосовуються Європейським Судом з прав людини в силу посилання на загальні принципи в згаданій Конвенції.
4. Включення до Цивільного кодексу багатьох положень про права людини, що до цього часу вважались такими, що мають лише публічно-правовий зміст, свідчить про наближення норм цивільного права до норм публічного права. Тому як такі, що формулюють норми цивільного права, можна тлумачити численні норми публічного права, відповідно до яких Україна несе обов'язки перед іншими суб'єктами міжнародного публічного права.
Стаття 271. Зміст особистого немайнового права
1. Зміст особистого немайнового права становить можливість фізичної особи вільно, на власний розсуд визначати свою поведінку у сфері свого приватного життя.
1. Особисті немайнові права, що перелічені в ст. 270 ЦК, є приватними. У ст. 271 ЦК визначається цивільно-правовий зміст особистого немайнового права. Його складає можливість особи вільно, на власний розсуд визначати свою поведінку у сфері свого приватного життя, яка (можливість) надається фізичній особі.
2. З урахуванням ст. 271 ЦК та ознак особистого немайнового права, що наведені в ст. 269 ЦК, формулювання особистих немайнових прав можна знайти і в положеннях Конституції [1], що не наводяться в ст. 270 ЦК, а також не називаються і не розкриваються в інших статтях Цивільного кодексу. Так, повна загальна освіта є обов'язковою (частина друга ст. 53 Конституції), але ж це не надає праву на освіту виключно публічно-правового змісту. Воно має і приватно-правовий зміст, а тому може захищатись способами, встановленими для захисту цивільного права. Приватно-правовий зміст мають навіть і такі права як право брати участь в управлінні державними справами (ст. 38 Конституції), право направляти індивідуальні чи колективні письмові звернення до органів державної влади та місцевого самоврядування (ст. 40 Конституції) тощо.
Стаття 272. Здійснення особистих немайнових прав
1. Фізична особа здійснює особисті немайнові права самостійно. В інтересах малолітніх, неповнолітніх, а також повнолітніх фізичних осіб, які за віком або за станом здоров'я не можуть самостійно здійснювати свої особисті немайнові права, їхні права здійснюють батьки (усиновлювачі), опікуни, піклувальники.
2. Фізична особа має право вимагати від посадових і службових осіб вчинення відповідних дій, спрямованих на забезпечення здійснення нею особистих немайнових прав.
1. Правило про здійснення фізичною особою своїх особистах немайнових прав самостійно означає лише, що відповідними немайновими благами фізична особа має право користуватись лише особисто. Це не виключає можливості звернення представника фізичної особи до суду за захистом особистого немайнового права особи, яку він представляє. У цьому разі представництво буде здійснюватись відповідно до ст. 38 — 45 ЦПК [44]. У ст. 237 ЦК наводиться визначення представництва в цивільному праві як такого, що дає повноваження тільки на вчинення правочинів. Однак це не виключає повністю того, щоб фізична особа надала повноваження іншій особі вимагати припинення порушення особистого немайнового права третіми особами, органами державної влади та місцевого самоврядування, їх посадовими особами, а також учиняти деякі інші дії в порядку здійснення особистих немайнових прав. Зокрема, ч. 4 ст. 285 ЦК надає право бути присутніми при дослідженні причин смерті фізичної особи та ознайомитись з висновками щодо причин смерті не тільки членам сім'ї померлого, а й іншим фізичним особам, які уповноважені членами сім'ї.
2. Можливість здійснення особистих немайнових прав одними особами в інтересах інших не буде обмежуватись і тоді, коли йдеться про права деяких осіб, що перелічені в ч. 1 ст. 272 ЦК. Передбачена можливість здійснення батьками (усиновлювачами), опікунами, піклувальниками прав малолітніх і неповнолітніх. Така можливість забезпечується. Що стосується здійснення особистих немайнових прав в інтересах повнолітніх фізичних осіб, які за віком чи за станом здоров'я не можуть самостійно здійснювати свої особисті права, то в їх інтересах також відповідно до букви статті, що коментується, можуть діяти тільки батьки (усиновлювачі), опікуни та піклувальники. Але за аналогією це правило слід поширити на помічника, що має відповідний документ (ст. 78 ЦК).
3. При пред'явленні вимог до службових (посадових) осіб щодо вчинення дій, спрямованих на забезпечення здійснення немайнових прав, належить ураховувати, що ст. 272 ЦК в силу її галузевої належності не формулює відповідних обов'язків службових (посадових) осіб. Тому такі вимоги можуть ставитись тільки з урахуванням компетенції відповідних осіб.
Стаття 273. Забезпечення здійснення особистих немайнових прав
1. Органи державної влади, органи влади Автономної Республіки Крим, органи місцевого самоврядування у межах своїх повноважень забезпечують здійснення фізичною особою особистих немайнових прав.
2. Юридичні особи, їх працівники, окремі фізичні особи, професійні обов'язки яких стосуються особистих немайнових прав фізичної особи, зобов'язані утримуватися від дій, якими ці права можуть бути порушені.
3. Діяльність фізичних та юридичних осіб не може порушувати особисті немайнові права.
1. Згідно з теоретичними положеннями, що поділяють суб'єктивні права на відносні та абсолютні, особисті немайнові права повинні належати до останніх. Це дає підстави визнати, що будь-яка юридична чи фізична особа, держава, Автономна Республіка Крим, територіальна громада несуть обов'язок утримуватися від дій, якими особисті немайнові права порушувались би. Держава, Автономна Республіка Крим та територіальні громади, державні органи, органи влади Автономної Республіки Крим, органи місцевого самоврядування, крім того, несуть обов'язок забезпечувати здійснення особистих немайнових прав фізичних осіб. Європейський Суд з прав людини неодноразово наголошував на тому, що державні органи зобов'язані не тільки утримуватись від свавільного втручання в особисте життя, а і несуть позитивні обов'язки, що полягають у вжитті заходів до забезпечення поваги до приватного життя навіть у сфері взаємин між самими людьми. Ці обов'язки можуть тлумачитись як такі, що, зокрема формулюють цивільно-правові обов'язки, які кореспондують цивільним немайновим правам фізичних осіб.
2. У ч. 2 ст. 273 ЦК не зачіпається зміст ч. 1 цієї ж статті, а поширюється на юридичних осіб, професійна діяльність працівників яких стосується особистих немайнових прав фізичної особи. Вона поширюється також на фізичних осіб, що виконують такі професійні обов'язки поза трудовими правовідносинами з іншими особами. Слід звернути увагу на те, що ч. 2 ст. 273 ЦК звужує обсяг обов'язків цих осіб: вони зобов'язуються лише утримуватися від дій, якими особисті немайнові права можуть бути порушені. Але якщо йдеться про юридичних осіб, організації, їхніх працівників, окремих фізичних осіб, професійні обов'язки яких стосуються особистих немайнових прав, то на них логічно було б покласти обов'язок здійснювати активні дії, що кореспондували б суб'єктивним особистим немайновим правам. Тому при застосуванні п. 2 ст. 273 ЦК належить ураховувати, що спеціальними законами на юридичних осіб та їх працівників покладаються обов'язки здійснювати активні дії, що кореспондують особистим немайновим правам фізичних осіб. Це випливає також із відповідних положень Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
Стаття 274. Обмеження особистих немайнових прав
1. Обмеження особистих немайнових прав фізичної особи, встановлених Конституцією України, можливе лише у випадках, передбачених нею.
2. Обмеження особистих немайнових прав фізичної особи, встановлених цим Кодексом та іншим законом, можливе лише у випадках, передбачених ними.
1. Установлені Конституцією особисті немайнові права можуть обмежуватись в умовах воєнного (ст. 15 Закону «Про правовий режим воєнного стану» [153]) та надзвичайного стану (ст. 17, 18 Закону «Про правовий режим надзвичайного стану» [150]). А право на життя, на свободу та особисту недоторканність особистого і сімейного життя, право на повагу до гідності та честі не можуть обмежуватись ні за яких умов (ст. 64 Конституції [1]).
2. Крім того, Конституцією, Цивільним кодексом та законами можуть установлюватись конкретні правила щодо обмеження особистих немайнових прав за наявності відповідних підстав. Так, частина третя ст. 30 Конституції встановлює винятки із загального правила про недоторканність житла. Із ст. 61, 62 Конституції України випливає можливість притягнення особи до юридичної відповідальності, в тому числі і до кримінальної, що означає обмеження цілої низки особистих немайнових прав.
Стаття 275. Захист особистого немайнового права
1. Фізична особа має право на захист свого особистого немайнового права від протиправних посягань інших осіб. Захист особистого немайнового права здійснюється способами, встановленими главою 3 цього Кодексу.
2. Захист особистого немайнового права може здійснюватися також іншим способом відповідно до змісту цього права, способу його порушення та наслідків, що їх спричинило це порушення.
1. Фізична особа має право захищати свої особисті немайнові права від протиправних посягань будь-яких інших осіб. Захист особистих немайнових прав здійснюється судом. Він може здійснюватись органом державної влади, органом влади Автономної Республіки Крим, органом місцевого самоврядування в межах, на підставі та у спосіб, що визначені законами.
2. Стаття 275 ЦК не виключає захисту особистих немайнових прав будь-якими способами, що передбачені ст. 16 ЦК. Крім того, не виключається захист особистих немайнових прав та іншими способами, в тому числі і не встановленими законами, відповідно до змісту порушеного особистого немайнового права, способу та наслідків його порушення. Це надає фізичним особам більш широких можливостей для захисту особистих немайнових прав, ніж це встановлено загальним правилом ч. 3 ст. 16 ЦК, відповідно до якого способи захисту цивільних прав мають бути передбачені законом або договором (з урахуванням ст. 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод [7] будь-які цивільні права можуть захищатись шляхом пред'явлення вимог як передбачених законом, так і не передбачених законом, але адекватних змісту відповідного права та характеру його порушення).
Стаття 276. Поновлення порушеного особистого немайнового права
1. Орган державної влади, орган влади Автономної Республіки Крим, орган місцевого самоврядування, фізична особа або юридична особа, рішеннями, діями або бездіяльністю яких порушено особисте немайнове право фізичної особи, зобов'язані вчинити необхідні дії для його негайного поновлення.
2. Якщо дії, необхідні для негайного поновлення порушеного особистого немайнового права фізичної особи, не вчиняються, суд може постановити рішення щодо поновлення порушеного права, а також відшкодування моральної шкоди, завданої його порушенням.
1. Будь-яка особа, діями, бездіяльністю або рішенням якої порушене особисте немайнове право фізичної особи, зобов'язана вчинити дії, необхідні для негайного (на майбутнє) його поновлення. Якщо цей обов'язок не виконано, суд за позовом фізичної особи, немайнове право якої порушено, постановляє рішення про поновлення порушеного права. При цьому на порушника покладається обов'язок здійснити дії, необхідні для поновлення порушеного права.
2. Покладення на порушника обов'язку відшкодувати моральну шкоду, що завдана фізичній особі невиконанням обов'язку, негайно поновити порушені особисті немайнові права, не виключає покладення на порушника обов'язку відшкодувати ту моральну шкоду, яка уже завдана порушенням, на підставі ст. 1167 ЦК. Не виключається також покладення на порушника обов'язку відшкодування майнової шкоди, завданої як порушенням особистих немайнових прав, так і невиконанням обов'язку негайно поновити порушені особисті немайнові права фізичної особи.
Стаття 277. Спростування недостовірної інформації
1. Фізична особа, особисті немайнові права якої порушено внаслідок поширення про неї та (або) членів її' сім'ї недостовірної інформації, має право на відповідь, а також на спростування цієї інформації.
2. Право на відповідь, а також на спростування недостовірної інформації щодо особи, яка померла, належить членам її сім'ї, близьким родичам та іншим заінтересованим особам.
3. Негативна інформація, поширена про особу, вважається недостовірною, якщо особа, яка її поширила, не доведе протилежного.
4. Спростування недостовірної інформації здійснюється особою, яка поширила інформацію.
Поширювачем інформації, яку подає посадова чи службова особа при виконанні своїх посадових (службових) обов'язків, вважається юридична особа, у якій вона працює.
Якщо особа, яка поширила недостовірну інформацію, невідома, фізична особа, право якої порушено, може звернутися до суду із заявою про встановлення факту недостовірності цієї інформації та її спростування.
5. Якщо недостовірна інформація міститься у документі, який прийняла (видала) юридична особа, цей документ має бути відкликаний.
6. Фізична особа, особисті немайнові права якої порушено у друкованих або інших засобах масової інформації, має право на відповідь, а також на спростування недостовірної інформації у тому ж засобі масової інформації в порядку, встановленому законом.
Якщо відповідь та спростування у тому ж засобі масової інформації є неможливими у зв'язку з його припиненням, така відповідь та спростування мають бути оприлюднені в іншому засобі масової інформації, за рахунок особи, яка поширила недостовірну інформацію.
Спростування недостовірної інформації здійснюється незалежно від вини особи, яка її поширила.
7. Спростування недостовірної інформації здійснюється у такий же спосіб, у який вона була поширена.
(Із змін, від 22.12.2005)
1. Ця стаття регулює порядок спростування неправдивої інформації як одного із способів поновлення порушеного особистого немайнового права.
2. Фізична особа одержує право на відповідь, а також на спростування неправдивої інформації, якщо внаслідок поширення цієї інформації порушено особисті немайнові права фізичної особи. Такими правами, зокрема є право на використання імені, на повагу до гідності та честі (ст. 297 ЦК), право на недоторканність ділової репутації (ст. 299 ЦК), на особисте життя та його таємницю. При відсутності порушення особистого немайнового права не настає права на відповідь, а також на спростування неправдивої інформації.
Зміст ст. 277 ЦК тісно пов'язаний зі ст. 32 Конституції [1], яка гарантує фізичній особі судовий захист особистих немайнових прав шляхом спростування недостовірної інформації про себе і членів своєї сім'ї. Стаття 32 Конституції має тлумачитись буквально, але таке тлумачення не може доводитись до абсурду. Так, абсурдно було б спростувати інформацію про менш суттєві аморальні, протиправні або непрофесійні дії, якщо є доведеним, що насправді особа здійснила більш суттєві дії, що є аморальними, протиправними або непрофесійними, якщо немає інших підстав для спростування цієї останньої інформації.
3. Поширенням відомостей є опублікування їх у пресі, передача по радіо, телебаченню, з використанням інших засобів масової інформації, викладення в характеристиках, заявах, листах, адресованих іншим особам, повідомлення в публічних виступах, а також в іншій формі, невизначеному числу осіб або хоча б одній людині. Поширенням відомостей є також вивішування (демонстрація) в громадських місцях плакатів, лозунгів, інших творів, а також розповсюдження серед населення листівок, які за своїм змістом або формою порочать честь і гідність фізичної особи. Разом з тим, Верховний Суд зазначав, що звернення громадянина до правоохоронних органів із заявою про захист своїх прав від неправомірних дій інших осіб, в тому числі показання свідка під час попереднього слідства, не може вважатись поширенням неправдивих відомостей.
4. Людина, що померла, не може захищати свої немайнові права, але члени сім'ї, родичі, інші особи можуть бути заінтересовані в спростуванні інформації та дачі відповіді, якщо про померлого поширюються неправдиві відомості. Тому право на відповідь та спростування інформації в таких випадках надається зазначеним особам.
5. Частину 3 ст. 277 ЦК слід тлумачити як таку, що встановлює презумпцію не- достовірності негативної інформації про особу. За відсутності доказів достовірності негативної інформації суд задовольняє позов про спростування інформації та надання права на відповідь.
6. При тлумаченні ст. 277 ЦК належить ураховувати, що положення Цивільного кодексу щодо особистих майнових прав більше зорієнтовані на захист особи від втручання в її особисте життя, ніж на захист права особи на активні дії. Тим часом, ст. 34 Конституції, ст. 10 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод [7] визнає за особою право на свободу висловлювати свою думку, що включає свободу дотримуватись своєї думки, свободу одержувати і поширювати інформацію та ідеї (право поширювати інформацію закріплюється у ст. 302 ЦК). Здійснення зазначених свобод може бути пов'язане з певними формальностями, умовами, обмеженнями та санкціями, які передбачені законом і є необхідними в демократичному суспільстві в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності та громадського порядку з метою попередження безпорядків і злочинів, для охорони здоров'я і моральності, захисту репутації або прав інших осіб, запобігання розголошенню інформації, отриманої конфіденційно, або забезпечення авторитету і неупередженості суду. Причому термін «необхідний» тут означає наявність невідкладної соціальної потреби (справа «Обсервер» і «Гардіан» проти Сполученого Королівства» 1995 р.). У будь-якому випадку перевага має надаватись свободі індивіда, а не твердженню з боку держави про захист більш важливих інтересів. Таким чином, право на спростування недостовірної інформації в порядку, встановленому ст. 277 ЦК, певною мірою суперечить праву висловлювати свою думку. За браком національного та міжнародного нормативно-правового матеріалу при вирішенні судами відповідних справ слід ураховувати практику Європейського Суду з прав людини, який сформував, зокрема, такі положення:
1) ст. 10 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод захищає не тільки інформацію та дії, що сприймаються як бажані або оцінюються як нешкідливі чи сприймаються байдуже, а й ті, які ображають, шокують або викликають турботу з боку держави або будь-якої частини населення (справа «Обершлік проти Австрії» 1991 р.);
2) вимогу підтвердити доказами оціночні судження неможливо задовольнити. Така вимога порушує свободу висловлювання своєї думки, яка (свобода) є найважливішою частиною того права, яке забезпечується ст. 10 Конвенції (справа «Лінгенс проти Австрії» 1986 р.);
3) уявляється неприйнятним, щоб журналіста позбавили можливості висловлювати критичні думки, навіть якщо він не може довести їх істинність. Поняття «журналістська свобода» допускає деяке перебільшення і навіть провокативність (справа «Далбан проти Румунії» 1999 р.);
4) межі допустимої критики стосовно політиків як таких є більш широкими, ніж стосовно приватної особи. На відміну від останньої, перший повинен виявляти більший рівень терпіння до уваги журналістів і всього суспільства до кожного його слова і кожної його дії. Як і політики, державні службовці, що діють як офіційні особи, більше відкриті для прийнятної критики, ніж приватні особи (справа «Тома проти Люксембургу» 2001 р.).
7. Обов'язок спростування неправдивої інформації, що порушує особисті немайнові права, покладається на особу, що поширила таку інформацію. При цьому виникає потреба визначення такої особи.
Якщо інформація про особу поширена посадовою чи службовою особою при виконанні трудових обов'язків, поширювачем інформації вважається роботодавець. Поняття службової особи визначається в ст. 364 КК [36]. Такими є особи, які постійно чи тимчасово здійснюють функції представника влади, а також обіймають постійно чи тимчасово на підприємствах, в установах чи організаціях незалежно від форми власності посади, пов'язані з виконанням організаційно-розпорядчих чи адміністративно- господарських обов'язків, або виконують такі обов'язки за спеціальним повноваженням. При визначенні кола осіб, що є посадовими особами, слід також ураховувати визначення посадових осіб у Законі «Про державну службу» [79]. Це визначення дається стосовно відносин, що регулюються згаданим Законом, але воно може використовуватись і в інших випадках за відсутності спеціального визначення. Посадова особа стосовно сфери державної служби в ст. 2 Закону «Про державну службу» визначається дещо ширше, ніж службова особа в ст. 364 КК. До посадових осіб тут відносяться державні службовці, які не тільки здійснюють організаційно-розпорядчі, а й консультативно-дорадчі функції.
8. Порядок спростування неправдивої інформації, що була поширена через друковані засоби масової інформації, визначається в ст. 37 Закону «Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні» [66]. Якщо редакція не має доказів того, що опубліковані нею відомості відповідають дійсності, вона зобов'язана на вимогу заявника опублікувати спростування. Цей обов'язок редакція несе і тоді, коли вона не відповідає за поширення неправдивої інформації (ст. 42 названого Закону). Публікація спростування повинна бути поміщена в найближчому випуску друкованого засобу масової інформації. Спростування повинно бути набране тим же шрифтом, поміщене під заголовком «Спростування» на тому ж місці, де поміщалось повідомлення, що спростовується. Обсяг спростування не може більше ніж удвічі перевищувати обсяг фрагмента опублікованого повідомлення, що спростовується. Спростування може бути опубліковане у формі відповіді, обсяг якої не повинен перевищувати обсягу матеріалу, що спростовується.
9. Частина сьома ст. 37 Закону «Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні» встановлює підстави для відмови в публікації спростування. Такими є:
1) порушення спростуванням ст. З цього Закону (ця стаття забороняє зловживання свободою діяльності засобів масової інформації);
2) суперечність спростування рішенню або вироку суду, що набрали законної сили;
3) спростування є анонімним.
10. На телерадіоорганізації покладається обов'язок надавати громадянам, інтересам яких завдана шкода поширенням неправдивої інформації, можливість дати відповідь, спростувати цю інформацію або дати власне тлумачення обставинам справи. Телерадіоорганізація зобов'язана в місячний строк після одержання заяви фізичної особи спростувати неправдиві відомості. Зміст та час спростування погоджуються сторонами або визначаються судом (ст. 43 Закону «Про телебачення і радіомовлення» [206]).
11. Обов'язок спростування поширених відомостей, що не відповідають дійсності, покладається також на інформаційні агентства, а також на організації, що поширили отриману від інформаційних агентств неправдиву інформацію (ст. 33 Закону «Про інформаційні агентства» [87]).
12. Якщо особа, що поширила недостовірну інформацію, невідома, передбачена можливість звернення фізичної особи, права якої порушені поширенням неправдивої інформації, із заявою про встановлення факту неправдивості цієї інформації та спростування її. Заява подається та розглядається відповідно до правил про окреме провадження у справах про встановлення фактів, від яких залежить виникнення, зміна або припинення прав громадян (ст. 271 — 275 ЦПК [44]).
13. Про позовну давність за вимогами про спростування неправдивої інформації див. п. 3 коментаря до ст. 258 ЦК, п. 1 — 3 коментаря до ст. 268 ЦК.
14. Частиною 5 ст. 277 ЦК установлюється такий спосіб спростування неправдивої інформації, що міститься в документі, як відкликання такого документа.
Стаття 278. Заборона поширення інформації, якою порушуються особисті немайнові права
1. Якщо особисте немайнове право фізичної особи порушене у газеті, книзі, кінофільмі, теле-, радіопередачі тощо, які готуються до випуску у світ, суд може заборонити розповсюдження відповідної інформації.
2. Якщо особисте немайнове право фізичної особи порушене в номері (випуску) газети, книзі, кінофільмі, теле-, радіопередачі тощо, які випущені у світ, суд може заборонити (припинити) їх розповсюдження до усунення цього порушення, а якщо усунення порушення неможливе, — вилучити тираж газети, книги тощо з метою його знищення.
(У ред. від 22.12.2005)
1. У цій статті встановлюються специфічні способи захисту особистих немайнових прав, які покликані запобігти поширенню інформації. Суд за позовом особи, особисте немайнове право якої порушене у газеті, книзі, кінофільмі, передачі тощо, які готуються до випуску, може заборонити їх випуск у світ. Іншим способом захисту права при цьому є заборона або припинення розповсюдження випущених у світ газети, книги, кінофільму, телепередачі тощо до усунення порушення. Можливе також постановлення рішення про вилучення тиражу, телезапису тощо та знищення його.
2. Положення частини четвертої ст. 32 Конституції [1], що гарантує кожному судовий захист права вимагати вилучення будь-якої інформації, слід тлумачити в контексті цієї статті й у взаємозв'язку із ст. 34 Конституції. Із контексту ст. 32 Конституції випливає, що право вимагати вилучення будь-якої інформації стосується тільки інформації про особисте і сімейне життя. Відповідно до ст. 34 Конституції кожному гарантується право на свободу думки і слова, вільне вираження своїх поглядів і переконань, яке обмежується, зокрема з метою захисту репутації або прав інших людей тощо.
Стаття 279. Правові наслідки невиконання рішення суду про захист особистого немайнового права
1. Якщо особа, яку суд зобов'язав вчинити відповідні дії для усунення порушення особистого немайнового права, ухиляється від виконання судового рішення, на неї може бути накладено штраф відповідно до Цивільного процесуального кодексу України.
2. Сплата штрафу не звільняє особу від обов'язку виконати рішення суду.
1. Стаття, що коментується, не формулює норм цивільного права. Вона має відсильний характер. Більш конкретно питання про наслідки невиконання без поважних причин рішення суду, що зобов'язує боржника виконати певні дії, які можуть бути виконані тільки боржником, вирішуються ст. 87 Закону «Про виконавче провадження» [129]. У цьому разі державний виконавець виносить постанову про накладення штрафу на боржника в розмірі від двох до десяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян — щодо фізичних осіб, від десяти до двадцяти неоподатковуваних мінімумів — щодо посадових осіб і від двадцяти до тридцяти неоподатковуваних мінімумів — щодо юридичних осіб. При повторному невиконанні рішення суду державний виконавець накладає штраф у подвійному розмірі. Відповідно до ч. 22.4 і 22.5 ст. 22 Закону «Про податок з доходів фізичних осіб» [196] замість неоподатковуваного мінімуму доходів громадян у таких випадках застосовується сума, що дорівнює розміру податкової соціальної пільги (вона дорівнює мінімальній заробітній платі). При подальшому невиконанні державний виконавець порушує перед судом клопотання про кримінальну відповідальність особи, що ухиляється від виконання рішення суду про захист порушених немайнових прав фізичної особи.
Стаття 280. Право фізичної особи, особисте немайнове право якої порушено, на відшкодування шкоди
1. Якщо фізичній особі внаслідок порушення її особистого немайнового права завдано майнової та (або) моральної шкоди, ця шкода підлягає відшкодуванню.
1. Майнова та моральна шкода, що завдана фізичній особі порушенням її особистих немайнових прав, відшкодовується відповідно до ст. 1166, 1167 ЦК з урахуванням спеціальних правил, установлених законами. При порушенні особистих немайнових прав у межах трудових правовідносин відшкодування матеріальної шкоди не передбачено, а моральна шкода відшкодовується відповідно до ст. 237і КЗпП [28]. Чинними є й інші спеціальні правила про відшкодування майнової та моральної шкоди, що завдана порушенням особистих немайнових прав.
2. Відповідно до частини четвертої ст. 32 Конституції [1] кожному гарантується право на відшкодування матеріальної та моральної шкоди, завданої збиранням, зберіганням, використанням та поширенням недостовірної інформації про особу і членів її сім'ї.
ГЛАВА 21 ОСОБИСТІ НЕМАЙНОВІ ПРАВА, ЩО ЗАБЕЗПЕЧУЮТЬ ПРИРОДНЕ ІСНУВАННЯ ФІЗИЧНОЇ ОСОБИ
Стаття 281. Право на життя
1. Фізична особа має невід'ємне право на життя.
2. Фізична особа не може бути позбавлена життя.
Фізична особа має право захищати своє життя та здоров'я, а також життя та здоров'я іншої фізичної особи від протиправних посягань будь-якими засобами, не забороненими законом.
3. Медичні, наукові та інші досліди можуть провадитися лише щодо повнолітньої дієздатної фізичної особи за її вільною згодою.
4. Забороняється задоволення прохання фізичної особи про припинення її життя.
5. Стерилізація може відбутися лише за бажанням повнолітньої фізичної особи.
Стерилізація недієздатної фізичної особи за наявності медичних показань може бути проведена лише за згодою її' опікуна, з додержанням вимог, встановлених законом.
6. Штучне переривання вагітності, якщо вона не перевищує дванадцяти тижнів, може здійснюватися за бажанням жінки.
У випадках, встановлених законодавством, штучне переривання вагітності може бути проведене при вагітності від дванадцяти до двадцяти двох тижнів.
Перелік обставин, що дозволяють переривання вагітності після дванадцяти тижнів вагітності, встановлюється законодавством.
7. Повнолітні жінка або чоловік мають право за медичними показаннями на проведення щодо них лікувальних програм допоміжних репродуктивних технологій згідно з порядком та умовами, встановленими законодавством.
(Із змін, від 02.11.2004)
1. Оскільки за фізичною особою визнається невід'ємне право на життя, вона має право захищати своє життя та здоров'я від протиправних посягань. При цьому забороняється виходити за межі необхідної оборони (ст. 36 КК [36]). У цих же межах фізична особа має право захищати життя та здоров'я також інших людей.
2. Стаття 27 Конституції забороняє свавільне позбавлення фізичної особи життя. Новий Кримінальний кодекс зробив наступний крок — він не передбачає застосування такої міри покарання як страта, тобто позбавлення життя забороняється не тільки свавільне, а й навіть на підставі закону за вироком суду.
3. Відповідно до ст. 45 Основ законодавства про охорону здоров'я [69] застосування медико-біологічних експериментів на людях допускається за таких умов: 1) наявність суспільно-корисної мети; 2) наукова обґрунтованість; 3) перевага можливого успіху над ризиком спричинення тяжких наслідків для здоров'я або життя; 4) гласність застосування експерименту; 5) повна інформованість та згода особи, яка підлягає експерименту, щодо вимог його застосування; 6) збереження в необхідних випадках лікарської таємниці. Забороняється проведення науково-дослідного експерименту на хворих ув'язнених або військовополонених, а також на людях, захворювання яких не має безпосереднього зв'язку з метою досліду. Статті 7 та 8 Закону «Про лікарські засоби» [99] встановлюють порядок клінічних випробувань лікарських засобів та захисту при цьому прав пацієнта (добровольця). Міністерством охорони здоров'я затверджений Порядок проведення клінічних випробувань лікарських засобів та експертизи матеріалів клінічних випробувань.
4. Стаття 49 Основ законодавства України про охорону здоров'я допускає застосування методів стерилізації лише за власним бажанням або за добровільною згодою пацієнта в акредитованих закладах охорони здоров'я за медичними показаннями, що встановлюються Міністерством охорони здоров'я. Це Міністерство наказом затвердило Перелік медичних показань для проведення хірургічної стерилізації жінок і Перелік медичних показань для проведення хірургічної стерилізації чоловіків [318]. Установлено також порядок застосування методів хірургічної стерилізації жінок та чоловіків. За наявності встановлених медико-соціальних показань допускається стерилізація недієздатної фізичної особи за згодою опікуна. Про стерилізацію в таких випадках є обов'язковим попереднє повідомлення прокурора.
5. Жінка має право на свій розсуд вирішувати питання про штучне переривання вагітності, якщо вона не перевищує 12 тижнів. Чинні закони не встановлюють випадків, коли штучне переривання вагітності може бути здійснене без згоди жінки. Відповідно до ст. 50 Основ законодавства України про охорону здоров'я допускається штучне переривання вагітності при її тривалості від 12 до 28 тижнів за соціальними та медичними показаннями у випадках і порядку, що встановлюються Кабінетом Міністрів. Стаття 281 ЦК передбачає, що перелік обставин, які дають право на переривання вагітності після 12 тижнів вагітності, буде встановлюватись законом.
6. За повнолітніми жінками визнається право на штучне запліднення та імплантацію зародка. Таке право виникає за наявності медичних показань. Міністерством охорони здоров'я затверджена Інструкція про порядок застосування допоміжних репродуктивних технологій [373].
7. Медичним працівникам забороняється здійснення евтаназії — навмисного прискорення смерті або умертвління невиліковно хворих з метою припинення їх страждань. Стаття 52 Основ законодавства України про охорону здоров'я [69] передбачає припинення активних заходів щодо підтримання життя хворого лише у випадку, коли стан людини визначається як незворотня смерть.
Стаття 282. Право на усунення небезпеки, яка загрожує життю та здоров'ю
1. Фізична особа має право вимагати усунення небезпеки, створеної внаслідок підприємницької або іншої діяльності, яка загрожує життю та здоров'ю.
1. Стаття, що коментується, дає можливість пред'явлення в суді позову про усунення небезпеки, яка була створена в результаті підприємницької або іншої діяльності та загрожує життю та здоров'ю особи. Зокрема, такий позов може бути пред'явлено при порушенні санітарних правил, що загрожує здоров'ю фізичної особи.
Стаття 283. Право на охорону здоров'я
1. Фізична особа має право на охорону її здоров'я.
2. Охорона здоров'я забезпечується системною діяльністю державних та інших організацій, передбаченою Конституцією України та законом.
1. Охорона здоров'я визначається в ст. З Основ законодавства України про охорону здоров'я як система заходів, спрямованих на забезпечення і розвиток фізіологічних та психологічних функцій, оптимальної працездатності та соціальної активності людини при максимальній біологічно можливій індивідуальній тривалості життя. Забезпечення права особи на охорону здоров'я в такому широкому розумінні сьогодні можливе далеко не завжди із соціально-економічних, а не правових причин.
2. При застосуванні ст. 283 ЦК слід ураховувати, що в змісті права на охорону здоров'я поєднуються нормативний регулятор і декларація. Межа між ними визначається реальним станом суспільних відносин, наявними державними ресурсами. Межа між нормативним регулятором та декларацією з часом змінюється на користь нормативного регулятора. Але слід ураховувати і те, що Україна уже тривалий час перебуває у стані системної кризи, за якої зазначена межа набула стабільності. У будь-якому випадку ст. 283 ЦК підлягає при вирішенні конкретних питань правозастосування історичному тлумаченню з метою врахування співвідношення в її змісті нормативного регулятора і декларації на момент виникнення спірних правовідносин.
Стаття 284. Право на медичну допомогу
1. Фізична особа має право на надання їй медичної допомоги.
2. Фізична особа, яка досягла чотирнадцяти років і яка звернулася за наданням їй медичної допомоги, має право на вибір лікаря та вибір методів лікування відповідно до його рекомендацій.
3. Надання медичної допомоги фізичній особі, яка досягла чотирнадцяти років, провадиться за її згодою.
4. Повнолітня дієздатна фізична особа, яка усвідомлює значення своїх дій і може керувати ними, має право відмовитися від лікування.
5. У невідкладних випадках, за наявності реальної загрози життю фізичної особи, медична допомога надається без згоди фізичної особи або її батьків (усиновлювачів), опікуна, піклувальника.
6. Надання фізичній особі психіатричної допомоги здійснюється відповідно до закону.
1. У статті, що коментується, закріплюється право фізичної особи на надання медичної допомоги. Згідно зі ст. 38 Основ законодавства України про охорону здоров'я надається кожному пацієнту навіть право, коли це виправдано станом його здоров'я, бути прийнятим у будь-якому державному лікувально-профілактичному закладі за своїм вибором. Правда, робиться застереження про те, що цей заклад повинен мати можливість забезпечити відповідне лікування. При тлумаченні ч. 1 ст. 284 ЦК слід ураховувати викладене в п. 2 коментаря до ст. 283 ЦК.
2. З чотирнадцяти років за фізичною особою визнається право на вибір лікаря та методів лікування відповідно до його рекомендацій. Більш реально в ст. 38 Основ законодавства України про охорону здоров'я зазначається, що вільний вибір лікаря можливий за умови, якщо останній може запропонувати свої послуги.
3. Порядок надання психіатричної допомоги особам визначається Законом «Про психіатричну допомогу» [148].
Стаття 285. Право на інформацію про стан свого здоров'я
1. Повнолітня фізична особа має право на достовірну і повну інформацію про стан свого здоров'я, у тому числі на ознайомлення з відповідними медичними документами, що стосуються її здоров'я.
2. Батьки (усиновлювачі), опікун, піклувальник мають право на інформацію про стан здоров'я дитини або підопічного.
3. Якщо інформація про хворобу фізичної особи може погіршити стан її здоров'я або погіршити стан здоров'я фізичних осіб, визначених частиною другою цієї статті, зашкодити процесові лікування, медичні працівники мають право дати неповну інформацію про стан здоров'я фізичної особи, обмежити можливість їх ознайомлення з окремими медичними документами.
4. У разі смерті фізичної особи члени її сім'ї або інші фізичні особи, уповноважені ними, мають право бути присутніми при дослідженні причин її, смерті та ознайомитись із висновками щодо причин смерті, а також право на оскарження цих висновків до суду.
1. За загальним правилом, повнолітня фізична особа має право на достовірну та повну інформацію про стан свого здоров'я. Із ч. 2 ст. 285 ЦК випливає, що таке право має тільки дієздатна особа. Це право передбачає надання фізичній особі можливості ознайомлення з відповідними медичними документами. Право на інформацію про стан здоров'я дитини або підопічного надається батькам (усиновлювачам), опікуну, піклувальнику. Статтею 39 Основ законодавства України про охорону здоров'я покладає на лікаря обов'язок пояснити пацієнтові в доступній формі стан його здоров'я, мету запропонованих досліджень і лікувальних заходів, прогноз можливого розвитку захворювання, в тому числі наявність ризику для життя і здоров'я.
2. Частина друга визначає умови, за наявності яких медичні працівники одержують право дати неповну інформацію про стан здоров'я фізичної особи та обмежити можливість ознайомлення з окремими медичними документами. У цьому разі лікар інформує членів сім'ї або законного представника пацієнта, враховуючи особисті інтереси хворого. Таким же чином лікар повинен діяти, коли пацієнт перебуває в непритомному стані (ст. 39 названих Основ).
3. Частина 4 ст. 285 ЦК буде застосовуватись за умови більш детального регулювання відповідних відносин. Але чинне законодавство не регулює відносин, що стосуються присутності членів сім'ї фізичної особи або інших фізичних осіб, уповноважених ними, при дослідженні причин смерті та ознайомлення з висновками щодо причин смерті. Стаття 72 Основ законодавства України про охорону здоров'я [69] встановлює випадки, коли патологоанатомічні розтини є обов'язковими, але не передбачає присутності при цьому членів сім'ї.
Стаття 286. Право на таємницю про стан здоров'я
1. Фізична особа має право на таємницю про стан свого здоров'я, факт звернення за медичною допомогою, діагноз, а також про відомості, одержані при її медичному обстеженні.
2. Забороняється вимагати та подавати за місцем роботи або навчання інформацію про діагноз та методи лікування фізичної особи.
3. Фізична особа зобов'язана утримуватися від поширення інформації, зазначеної у частині першій цієї статті, яка стала їй відома у зв'язку з виконанням службових обов'язків або з інших джерел.
4. Фізична особа може бути зобов'язана до проходження медичного огляду у випадках, встановлених законодавством.
1. Стаття 286 ЦК відповідно до букви та духу Конституції [1] розширює життєву сферу фізичної особи, що визначається приватною та захищається приватно-правовими засобами. Формулюється пряма заборона вимагати та подавати за місцем праці та навчання інформацію про діагноз та методи лікування фізичної особи. Це потребує внести відповідні зміни до законодавства, що стосується порядку видачі лікарняних листків, довідок про стан здоров'я. Чинна Інструкція про порядок заповнення листка непрацездатності [363] лише надає лікареві право з деонтологічних міркувань змінити формулювання діагнозу в листку непрацездатності.
2. На будь-яку особу покладається обов'язок утримуватися від поширення інформації про звернення фізичної особи за медичною допомогою, про стан її здоров'я, про діагноз та відомості, що одержані під час медичного обстеження, незалежно від того, із якого джерела були отримані ці відомості.
3. З метою забезпечення таємниці про стан здоров'я за бажанням особи, яка звернулася до закладу охорони здоров'я для проведення медичного огляду, такий огляд може бути проведений анонімно (ст. 8 Закону «Про запобігання захворювання на синдром набутого імунодефіциту (СНІД) та соціальний захист населення» [123]).
Стаття 287. Права фізичної особи, яка перебуває на стаціонарному лікуванні у закладі охорони здоров'я
1. Фізична особа, яка перебуває на стаціонарному лікуванні у закладі охорони здоров'я, має право на допуск до неї інших медичних працівників, членів сім'ї, опікуна, піклувальника, нотаріуса та адвоката.
2. Фізична особа, яка перебуває на стаціонарному лікуванні у закладі охорони здоров'я, має право на допуск до неї священнослужителя для відправлення богослужіння та релігійного обряду.
1. Положення, що викладені в ст. 287 ЦК, формулюють норми прямої дії. Вони навіть не містять посилання на акти законодавства, що мають регулювати порядок реалізації прав, що містяться в цих нормах. Тим часом у цій статті йдеться про відносини, що є надзвичайно важливими для забезпечення санітарного та епідеміологічного благополуччя людей, для забезпечення прав людини на життя та здоров'я. З огляду на це, а також на спеціальний характер ст. 22 Закону «Про захист населення від інфекційних хвороб» [152], ця стаття підлягає переважному застосуванню перед ст. 287 ЦК. Відповідно до ст. 22 Закону «Про захист населення від інфекційних хвороб» умови перебування хворих на інфекційні хвороби у відповідних закладах охорони здоров'я та наукових установах визначаються спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади з питань охорони здоров'я.
2. Із викладеного в попередньому пункті випливає, що фізична особа, яка перебуває на лікуванні у стаціонарному медичному закладі, має необмежене право на допуск до неї медичних працівників, членів сім'ї, опікуна, піклувальника, нотаріуса, адвоката, священнослужителя. Разом з тим, це можливе з урахуванням необхідності підтримання належного санітарного порядку в медичній установі, де перебуває на стаціонарному лікуванні фізична особа, до якої повинні бути допущені перелічені особи.
Стаття 288. Право на свободу
1. Фізична особа має право на свободу.
2. Забороняються будь-які форми фізичного чи психічного тиску на фізичну особу, втягування її до вживання спиртних напоїв, наркотичних та психотропних засобів, вчинення інших дій, що порушують право на свободу.
1. Право особи на свободу до останнього часу захищалось переважно кримінально- правовими методами. Стаття 288 ЦК надає відносинам щодо свободи фізичної особи цивільно-правового змісту, а відтак з'являються можливості захищати право на свободу цивільно-правовими способами.
2. Заборона дій, що перелічені в ч. 2 ст. 288 ЦК, дає можливість кваліфікувати їх як цивільно-правові порушення, що тягнуть за собою цивільно-правову відповідальність осіб, що припустилися порушення.
3. Відповідно до ст. 5 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод [7] не є порушеннями права на свободу такі дії: 1) законне ув'язнення людини після її засудження компетентним судом; 2) законний арешт або затримання людини за невиконання законного рішення суду або для забезпечення виконання будь-якого обов'язку, передбаченого законом; 3) законний арешт або затримання людини, здійснені з метою забезпечення її присутності перед компетентним судовим органом на підставі обґрунтованої підозри у вчиненні злочину або якщо обґрунтовано визнається за необхідне запобігти вчиненню нею злочину або її втечі після його вчинення; 4) затримання неповнолітньої людини на підставі законного розпорядження з метою виховного нагляду або законне затримання неповнолітньої людини з метою забезпечення її присутності перед компетентним правоохоронним органом; 5) законне затримання людей для запобігання розповсюдженню інфекційних захворювань, людей психічно хворих, алкоголіків або наркоманів чи бродяг; 6) законний арешт або затримання людини, здійснені з метою запобігання її незаконному в'їзду в країну, або людини, відносно якої вживаються заходи з метою депортації або екстрадиції.
Стаття 289. Право на особисту недоторканність
1. Фізична особа має право на особисту недоторканність.
2. Фізична особа не може бути піддана катуванню, жорстокому, нелюдському або такому, що принижує її гідність, поводженню чи покаранню.
3. Фізичне покарання батьками (усиновлювачами), опікунами, піклувальниками, вихователями малолітніх, неповнолітніх дітей та підопічних не допускається.
У разі жорстокої, аморальної поведінки фізичної особи щодо іншої особи, яка є в безпорадному стані, застосовуються заходи, встановлені цим Кодексом та іншим законом.
4. Фізична особа має право розпорядитися щодо передання після її смерті органів та інших анатомічних матеріалів її тіла науковим, медичним або навчальним закладам.
1. Недоторканність визначається в тлумачному словнику як заборона псувати, знижувати, паплюжити через значимість, важливість, як охорона законом від посягань з боку кого-небудь. З урахуванням цього особисту недоторканність не слід розуміти як повну заборону будь-якого фізичного впливу на фізичну особу. Вона може бути за наявності встановлених законом підстав примусово доставлена до місць примусового тримання. Але фізична особа не може бути піддана катуванню, жорсткому, нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню чи покаранню.
2. Забороняються й інші, не передбачені законом, заходи фізичного впливу на особу. Зокрема, забороняється фізичне покарання неповнолітніх, в тому числі і батьками (ч. 7 ст. 150 Сімейного кодексу [39]). Але у справі «Кастелло-Робертс проти Сполученого Королівства» Європейський Суд з прав людини визнав, що фізичне покарання в школах може застосовуватись як частина дисциплінарного режиму.
Стаття 290. Право на донорство
1. Повнолітня дієздатна фізична особа має право бути донором крові, її компонентів, а також органів та інших анатомічних матеріалів та репродуктивних клітин.
Донорство крові, її компонентів, органів та інших анатомічних матеріалів, репродуктивних клітин здійснюється відповідно до закону.
2. Взяття органів та інших анатомічних матеріалів з тіла фізичної особи, яка померла, не допускається, крім випадків і в порядку, встановлених законом.
3. Фізична особа може дати письмову згоду на донорство її органів та інших анатомічних матеріалів на випадок своєї смерті або заборонити його.
У разі імплантації органів та інших анатомічних матеріалів члени сім'ї, близькі родичі донора мають право знати ім'я особи реципієнта.
1. Відносини щодо донорства регулюються законами «Про донорство крові та її компонентів» [90], «Про трансплантацію органів та інших анатомічних матеріалів людини» [136]. Допускається донорство крові та її компонентів, а також гомотрансплантантів (анатомічних матеріалів — органів, тканини, анатомічних утворень, клітин людини). Взяття гомотрансплантанта (за винятком анатомічних матеріалів, здатних до регенерації) у живого донора допускається за умови, коли реципієнт і донор знаходяться в шлюбі або є близькими родичами (батько, мати, син, дочка, дід, баба, онук, онучка, брат, сестра, дядько, тітка, племінник, племінниця). Установлені випадки, коли взяття гомотрансплантантів у живих осіб не допускається (ст. 12 Закону «Про трансплантацію органів та інших анатомічних матеріалів людини»).
2. Взяття органів та інших анатомічних матеріалів з тіла фізичної особи, яка померла, здійснюється відповідно до ст. 15 та 16 того ж Закону. За повнолітньою дієздатною фізичною особою визнається право зробити письмову заяву про згоду або незгоду стати донором анатомічних матеріалів у разі своєї смерті. Порядок здійснення такої заяви законом не визначається, тому вона буде мати чинність за умови, що вона здійснена в письмовій формі, а суб'єкт, від якого вона виходить, достовірно встановлений. За відсутності цих умов згоду на взяття анатомічних матеріалів можуть дати той із подружжя, що залишився живий, а також особи, що проживали разом з фізичною особою, що померла.
Стаття 291. Право на сім'ю
1. Фізична особа незалежно від віку та стану здоров'я має право на сім'ю.
2. Фізична особа не може бути проти її волі розлучена з сім'єю, крім випадків, встановлених законом.
3. Фізична особа має право на підтримання зв'язків з членами своєї сім'ї та родичами незалежно від того, де вона перебуває.
4. Ніхто не має права втручатися у сімейне життя фізичної особи, крім випадків, передбачених Конституцією України.
1. Сім'ю відповідно до ч. 2 ст. З Сімейного кодексу складають особи, які спільно проживають, пов'язані спільним побутом, мають взаємні права та обов'язки. Подружжя вважається сім'єю і тоді, коли дружина та чоловік з поважних причин не проживають спільно. Дитина належить до сім'ї своїх батьків і тоді, коли вона спільно з ними не проживає. Разом з тим до сімейних згідно з ч. 2 ст. 2 СК належать відносини між бабою, дідом, прабабою, прадідом та внуками, рідними братами і сестрами, мачухою, вітчимом та падчеркою, пасинком. Фактичний шлюб не визнається Сімейним кодексом таким, що породжує сімейні обов'язки. Проте Європейський Суд з прав людини визнає сімейними зв'язками відносини, які фактично існують і яким притаманна ознака достатньої сталості, і вважає за можливе захищати такі відносини як сімейні.
2. Право на сім'ю поєднується із забороною втручатися в сімейне життя фізичної особи. Винятки з правила про таку заборону можуть встановлюватись тільки Конституцією. Прямо Конституція таких винятків не встановлює. Але із ст. 61 та 62 Конституції [1] випливає можливість притягнення особи до відповідальності, в тому числі і застосування кримінального покарання. Притягнення до відповідальності передбачає у відповідних випадках обмеження на підтримку зв'язків із членами сім'ї та родичами. Європейський Суд з прав людини в низці рішень визнав, що відмова адміністрації установи виконання покарань у наданні можливості ув'язненому мати інтимні стосунки з дружиною не порушує права на повагу до особистого життя, що закріплюється у ст. 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод [7]. З іншого боку. Європейський Суд констатував порушення ст. 8 Конвенції у випадку, коли засудженому, що заслужив схвальні характеристики працівників установи виконання покарань, не було надано дозволу на відвідання похорон батьків, які померли з інтервалом в один місяць. Під категорію втручання в сімейне життя фізичної особи не підпадає п. 6 частини першої ст. 92 Конституції, що передбачає визначення законами засад регулювання шлюбу, сім'ї, охорони дитинства, материнства, батьківства, виховання, освіти. Положення про визначення законами засад регулювання означає, що можливе і більш детальне підзаконне регулювання відповідних відносин.
3. Стаття 4 Сімейного кодексу визнає право на створення сім'ї за особами, які досягли шлюбного віку. Шлюбний вік для жінок установлено у сімнадцять, а для чоловіків — у вісімнадцять років. За умов, що це відповідає інтересам особи, яка досягла чотирнадцяти років, суд за заявою такої особи вправі надати їй право на шлюб. Але особа, що народила дитину, може створити сім'ю незалежно від віку.
Стаття 292. Право на опіку або піклування
1. Малолітня, неповнолітня особа, а також фізична особа, яка визнана недієздатною або цивільна дієздатність якої обмежена, має право на опіку або піклування.
1. Право на опіку та піклування реалізується відповідно до ст. 55 — 79 ЦК.
Стаття 293. Право на безпечне для життя і здоров'я довкілля
1. Фізична особа має право на безпечне для життя і здоров'я довкілля, право на достовірну інформацію про стан довкілля, про якість харчових продуктів і предметів побуту, а також право на її збирання та поширення.
2. Діяльність фізичної та юридичної особи, що призводить до нищення, псування, забруднення довкілля, є незаконною. Кожен має право вимагати припинення такої діяльності.
Діяльність фізичної та юридичної особи, яка завдає шкоди довкіллю, може бути припинена за рішенням суду.
3. Фізична особа має право на безпечні для неї продукти споживання (харчові продукти та предмети побуту).
4. Фізична особа має право на належні, безпечні і здорові умови праці, проживання, навчання тощо.
1. Не можна заперечувати, що в ст. 293 ЦК формулюються норми прямої дії. Але ж очевидною є та обставина, що зміст положень цієї статті включає до себе не тільки нормативний регулятор, а й декларацію. Див. про це п. 2 коментаря до ст. 283 ЦК. Наявність у положеннях цієї статті декларації вимагає врахування при її тлумаченні спеціальних правил, що стосуються меж такої шкоди довкіллю, яка визнається припустимою, меж права на безпечні для фізичної особи харчові продукти і предмети побуту, меж права на належні, безпечні і здорові умови праці, проживання, навчання тощо
У зв'язку з цим звертають на себе увагу рішення Європейського Суду з прав людини, в яких порушення права особи на безпечне довкілля (в одній справі — у зв'язку з початком функціонування заводу з переробки відходів, а в іншій — у зв'язку із збільшенням кількості нічних рейсів літаків, що здійснюють зліт і посадку в аеропорту «Хитроу») тлумачилось як порушення права особи на повагу до житла і права на повагу до приватного і сімейного життя.
ГЛАВА 22 ОСОБИСТІ НЕМАЙНОВІ ПРАВА, ЩО ЗАБЕЗПЕЧУЮТЬ СОЦІАЛЬНЕ БУТТЯ ФІЗИЧНОЇ ОСОБИ
Стаття 294. Право на ім'я
1. Фізична особа має право на ім'я.
2. Фізична особа має право на транскрибований запис її прізвища та імені відповідно до своєї національної традиції.
3. У разі перекручення імені фізичної особи воно має бути виправлене. Якщо перекручення імені було здійснене у документі, такий документ підлягає заміні. Якщо перекручення імені здійснене у засобі масової інформації, воно має бути виправлене у тому ж засобі масової інформації.
1. Реєстрація народження та порядок визначення імені дитини регламентується п. 8 — 41 Правил реєстрації актів громадського стану в Україні [355].
2. Практична транскрипція визначається як передача за допомогою засобів звичайної орфографії будь-якої мови, не виходячи за межі її алфавіту, власних імен та деяких інших термінів. Отже, транскрибований запис прізвища та імені означає такий запис прізвища та імені за допомогою літер алфавіту української мови, який відтворює прізвище та ім'я особи відповідно до національної традиції. Якщо ж особа бажає, щоб її прізвище та ім'я були записані в документах так, як записуються подібні прізвища та імена відповідно до норм української мови, то це можливе лише в порядку зміни прізвища та імені. Так, якщо громадянство України надане особі, яка раніше була громадянином Росії і мала прізвище та ім'я «Николаев Павел» (російською мовою), в документах слід записати «Ніколаєв Павел». Прізвище «Миколаєв» та ім'я «Павло» можуть бути записані в документах після зміни прізвища та імені у встановленому порядку. Запис транскрибованого по батькові не передбачено. Тому по батькові «Григорьевич» (російською мовою) в паспорті громадянина України має бути записане «Григорович».
3. Право на ім'я визнається Європейським Судом з прав людини складовою частиною права на повагу до приватного життя, яке закріплене в ст. 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод [7]. Уряду України на комунікацію була надіслана Європейським Судом справа за скаргою на порушення права на повагу до приватного життя в зв'язку з перекладом російських імен українською мовою при внесенні їх у документи, що посвідчують особу.
Стаття 295. Право на зміну імені
1. Фізична особа, яка досягла шістнадцяти років, має право на власний розсуд змінити своє прізвище та (або) власне ім'я.
2. Фізична особа, яка досягла чотирнадцяти років, має право змінити своє прізвище та (або) власне ім'я за згодою батьків або одного з них у разі, якщо другий з батьків помер, визнаний безвісно відсутнім, оголошений померлим, визнаний обмежено дієздатним, недієздатним, позбавлений батьківських прав щодо цієї дитини, а також якщо відомості про батька (матір) дитини виключено з актового запису про її народження або якщо відомості про чоловіка як батька дитини внесені до актового запису про її народження за заявою матері.
У разі якщо над фізичною особою, яка досягла чотирнадцяти років, встановлено піклування, зміна прізвища та (або) власного імені такої особи здійснюється за згодою піклувальника.
3. Фізична особа, яка досягла чотирнадцяти років, має право на зміну по батькові у разі зміни її батьком свого власного імені або виключення відомостей про нього як батька дитини з актового запису про її народження.
4. Прізвище, власне ім'я та по батькові фізичної особи можуть бути змінені у разі її усиновлення, визнання усиновлення недійсним або його скасування відповідно до закону.
5. Прізвище фізичної особи може бути змінене у разі реєстрації шлюбу, розірвання шлюбу або визнання його недійсним.
6. Підставами для відмови у зміні імені є:
перебування заявника під слідством, судом, адміністративним наглядом;
наявність у заявника судимості, яку не погашено або не знято в установленому законом порядку;
офіційне звернення правоохоронних органів іноземних держав про оголошення розшуку заявника;
подання заявником неправдивих відомостей про себе.
7. Порядок розгляду заяв про зміну імені (прізвища, власного імені, по батькові) фізичної особи встановлюється Кабінетом Міністрів України.
(У ред. від 22.12.2006)
1. Прізвище та ім'я фізична особа вправі змінити відповідно до порядку, що встановлений законом. До встановлення цього порядку законом чинним є Порядок розгляду заяв про зміну імені (прізвища, власного імені, по батькові) фізичної особи [312]. Оскільки Цивільний кодекс не передбачає встановлення підзаконним актом винятків із загального правила ст. 295 ЦК про право фізичних осіб, що досягли шістнадцяти років, на зміну прізвища та імені, винятки, що встановлені п. 15 згаданого Положення, втратили чинність.
2. Частина 2 ст. 295 ЦК надає право змінити прізвище та ім'я також громадянам, що досягли чотирнадцяти років, зі згоди батьків (одного із батьків, з яким особа проживає) чи піклувальника.
3. Передбачається можливість змінити по батькові у разі зміни батьком свого імені. Але це не є обов'язковим.
4. Порядок визначення (зміни) прізвища, імені та по батькові усиновлюваного визначається ст. 231 Сімейного кодексу [39].
5. Порядок зміни прізвища при укладенні, розірванні шлюбу та визнанні його недійсним визначається ст. 35, 45, 53, 113 Сімейного кодексу.
Стаття 296. Право на використання імені
1. Фізична особа має право використовувати своє ім'я у всіх сферах своєї діяльності.
2. Використання імені фізичної особи в літературних та інших творах, крім творів документального характеру, як персонажа (дійової особи) допускається лише за її згодою, а після її смерті — за згодою її дітей, вдови (вдівця), а якщо їх немає, — батьків, братів та сестер.
3. Використання імені фізичної особи з метою висвітлення її діяльності або діяльності організації, в якій вона працює чи навчається, що грунтується на відповідних документах (звіти, стенограми, протоколи, аудіо-, відеозаписи, архівні матеріали тощо), допускається без її згоди.
4. Ім'я фізичної особи, яка затримана, підозрюється чи обвинувачується у вчиненні злочину, або особи, яка вчинила адміністративне правопорушення, може бути використане (обнародуване) лише в разі набрання законної сили обвинувальним вироком суду щодо неї або винесення постанови у справі про адміністративне правопорушення та в інших випадках, передбачених законом.
5. Ім'я потерпілого від правопорушення може бути обнародуване лише за його згодою.
6. Ім'я учасника цивільного спору, який стосується особистого життя сторін, може бути використане іншими особами лише за його згодою.
7. Використання початкової літери прізвища фізичної особи у засобах масової інформації, літературних творах не є порушенням її права.
(Із змін, від 22.12.2005)
1. Частина 2 ст. 296 ЦК украй обмежує можливість використання імені особи без її згоди. У зв'язку з цим суттєвим є тлумачення цієї статті. Саме по собі навіть повний збіг придуманих автором твору прізвища, імені та по батькові персонажа твору з прізвищем, ім'ям та по батькові фізичної особи не може кваліфікуватись як використання імені. Використання має місце тоді, коли автор твору заздалегідь знав або міг і повинен був знати, що прізвище, ім'я та по батькові персонажа належать конкретній фізичній особі. Якщо ж автор твору цього не знав і не повинен був знати, дії автора не можуть бути кваліфіковані як використання імені.
2. Без згоди фізичної особи допускається використання її імені з метою висвітлення її діяльності або діяльності організації, в якій вона працює чи навчається, якщо відомості про особу взяті із звітів, стенограм, протоколів, аудіовідеозаписів, архівних матеріалів. Звертає на себе увагу неоднорідність джерел, із яких можуть бути взяті відомості про особу, ім'я якої може використовуватись без її згоди. Звіти можуть бути як публічними документами, що підготовлені відповідно до вимог закону, так і документами, що підготовлені на вимогу посадової особи будь-якої юридичної особи. Стенограми і протоколи також можуть бути документами як публічного, так і приватного характеру. Аудіо-, відеозаписи можна було б визнати допустимим джерелом відомостей про особу, ім'я якої згадується, якщо вони здійснювались правомірно. Але ст. 307 ЦК обмежує лише можливості проведення фото-, кіно-, теле- і відеозйомок. Обмеження на здійснення аудіозапису ця стаття не встановлює. Саме по собі знаходження документа в архіві також є недостатнім аргументом для надання будь-якій особі права використовувати ім'я іншої особи, що використовується в такому документі. Тому не треба вважати, що відповідність джерела відомостей ч. 3 ст. 296 ЦК є достатньою для виникнення права на використання імені. Очевидно, і в цьому випадку підлягає використанню критерій, що сформульований у п. 2 ст. 10 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод [7]: «Здійснення цих свобод (у контексті цього коментаря під свободами слід розуміти право використання імені. — Авт.), оскільки воно пов'язане з обов'язками і відповідальністю, може бути предметом таких формальностей, умов, обмежень або покарання, які встановлені законом і є необхідними в демократичному суспільстві в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадського порядку, з метою запобігання заворушенням або злочинам, для захисту здоров'я і моралі, для захисту репутації або прав інших людей, для запобігання розголошенню інформації, одержаної конфіденційно, або для підтримання авторитету і неупередженості правосуддя».
3. З урахуванням ст. 10 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (право виражати свою думку) слід визнати, що використання імені особи з метою висвітлення її діяльності або діяльності організації, де вона працює, можливе без згоди особи не тільки за наявності відповідних документів, а і в інших випадках, коли використання імені переслідує більш важливий суспільний інтерес, ніж той інтерес, який захищає особа, ім'я якої згадується без її згоди. Виходячи із цього, можна без згоди особи використовувати ім'я журналіста, ім'я артиста, режисера, іншого митця, ім'я вченого, конструктора, державного службовця, політика при аналізі, обговоренні та оцінці їх професійної діяльності, що має суспільне значення, та її результатів. Допустимим є використання імені особи з приводу випадків її аморальної поведінки, якщо закон установлює до осіб, що займають відповідні посади, відповідні моральні вимоги. За відсутності таких підстав використання імені особи буде протиправним, якщо навіть відповідні відомості були взяті із джерел, що зазначені у ч. 3 ст. 296 ЦК.
4. Відомості про правопорушення із зазначенням імені особи, що його скоїла, можуть поширюватися тільки після набрання законної сили вироком суду або після винесення постанови у справі про адміністративне правопорушення. Але до набрання законної сили вироком суду чи до винесення постанови у справі про адміністративне правопорушення, як і в будь-яких інших випадках, можливе поширення інформації про правопорушення з використанням початкової літери прізвища правопорушника для його зазначення. Частина 4 ст. 296 ЦК виявляє дуже важливу рису позиції законодавця: якщо особа здійснила дії, що кваліфікуються як публічно-правове порушення, використання імені для сповіщення про це є допустимим лише у разі набрання законної сили обвинувальним вироком суду щодо цієї особи або винесення постанови у справі про адміністративне правопорушення. У більш широкому контексті це пов'язане з правом на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань. Здійснення цього права не може зачіпати репутацію або права інших людей. Але якщо йдеться про людей, що обіймають посади державних службовців чи службовців органів місцевого самоврядування, а тим більше — є політиками, тобто про людей, діяльність яких є публічно значущою, то використання імені таких людей слід визнати правомірним, оскільки йдеться про їх публічну діяльність чи відповідність їх особистого життя спеціальним вимогам закону. Аналогічно і після смерті цих осіб їх ім'я не може захищатись, якщо відповідне право родичів померлого приходить у суперечність з правом на свободу думки і слова.
5. Ім'я потерпілого від правопорушення може бути обнародуване лише за його згодою. Мається на увазі, що для потерпілого це — сфера особистого життя, поширення інформації про яке без згоди особи забороняється взагалі (ст. ЦК). З урахуванням цього ім'я учасників цивільного процесу може бути використане іншою особою зі згоди учасника лише тоді, коли спір стосується особистого життя сторін. Якщо ж спір виходить за межі особистого життя сторін, використання ім'я учасника цивільного спору третім особам дозволяється.
Стаття 297. Право на повагу до гідності та честі
1. Кожен має право на повагу до його гідності та честі.
2. Гідність та честь фізичної особи є недоторканними.
3. Фізична особа має право звернутися до суду з позовом про захист її гідності та честі.
1. Після прийняття Конституції [ 1 ] судова практика у справах про захист честі та гідності стала вкрай обережною щодо прав та інтересів позивачів у таких справах. Мали місце такі випадки, коли суди, керуючись положенням частини першої ст. 3 Конституції, що визнає людину, її життя і здоров’я, честь і гідність найвищою соціальною цінністю, взагалі не допускали можливості дослідження обставин, що характеризують особу, та виявлення тих честі та гідності, на які фізична особа вправі претендувати. Вважалось при цьому, що будь-яка негативна інформація за умови, що вона є неправдивою, принижує честь і гідність, що об’єктивно притаманні фізичній особі. Роз’яснення Пленуму Верховного Суду України, що зобов’язує суди встановлювати, чи порочать поширені відомості честь і гідність особи (п. 3 Постанови «Про застосування судами законодавства, що регулює захист честі, гідності і ділової репутації громадян та організацій» [384]), не внесло достатньої ясності, оскільки воно не дало відповіді на питання про те, чи належить суду вияснити стосовно конкретного позивача ту честь та гідність, на які він вправі претендувати, чи честь і гідність треба розуміти як об’єктивно і рівною мірою притаманні кожному.
Покажемо це на конкретному прикладі. На високі посади завжди було багато претендентів. С. став поширювати чутки про своє наступне призначення на високу посаду. Можливо, для цього були підстави, але ж призначення не відбулось: на посаді залишився Л. За таких умов Л. у черговому інтерв’ю звернув увагу на нетерпіння деяких претендентів, що самі поширюють чутки про своє призначення на посаду, а один із претендентів — С., ім’я якого назвав Л., навіть телефонував міністрам та повідомляв про своє призначення. Про сказане Л. було надруковано в пресі. С. Звернувся з позовом до Л. про захист честі та гідності. У судовому процесі було встановлено, що позивач поширював чутки про своє призначення на високу посаду як про таке, що відбулося чи має відбутися. Але особи, яким позивач передавав таку інформацію, не були не тільки міністрами, а й державними службовцями взагалі. За таких умов позивач вважав, що його честь і гідність порочить поширення інформації про те, що він повідомляв про своє призначення міністрам. Відповідач стверджував, що будь-якої різниці, що впливала б на честь та гідність позивача, між неправдивим повідомленням про те, що позивач говорив про його призначення на високу посаду міністрам, та правдивим повідомленням про те, що позивач говорив про це іншим особам, немає. Суд виніс рішення на користь позивача, зобов’язав відповідача спростувати поширену неправдиву інформацію та відшкодувати моральну шкоду. При цьому суд виходив з того, що будь-яка неправдива негативна інформація порочить честь та гідність, хоч би й були представлені докази того, що сам позивач опорочив їх своєю поведінкою в тій же мірі, в якій це зробив відповідач. Позиція суду не мала законних підстав: поширені неправдиві відомості повинні оцінюватись тільки у порівнянні з реальними честю та гідністю позивача. На підставі такого порівняння повинен робитись висновок про те, чи порочить поширена інформація честь та гідність особи.
2. Зазначення про недоторканність честі та гідності в ч. 1 ст. 297 ЦК не слід розуміти так, що у справах про захист честі та гідності взагалі не можна говорити про честь та гідність позивача. «Недоторканний» тлумачиться як такий, що охороняється законом від посягань з боку кого-небудь, як такий, якого не можна псувати, знижувати, паплюжити через значимість, важливість тощо (Новий тлумачний словник української мови у чотирьох томах. — Київ: Аконіт. — Т. 2. — С. 839). «Посягати» — означає намагатися захопити, привласнити що-небудь, зазіхати, намагатися завдати якоїсь шкоди кому-небудь (зазначене видання. — Т. 3. — С. 628). Таким чином, недоторканність честі та гідності не означає заборони вести мову про честь і гідність, на які має право претендувати конкретна особа, не виключає необхідності встановлення в судовому процесі про їх захист того, якими є справжні честь та гідність позивача.
3. Проте було б неправильним стверджувати, що за фактичної поведінки фізичної особи, що отримала негативну суспільну оцінку, остання взагалі позбавляється права на захист честі та гідності. Так, якщо вироком суду, що набув законної сили, встановлено, що фізична особа скоїла злочин, умисно завдала іншій особі тяжке тілесне ушкодження, то повідомлення про те, що вона спричинила умисне середньої тяжкості тілесне ушкодження, не буде відповідати дійсності, але ж таке повідомлення на фоні скоєного ніяк не можна кваліфікувати як таке, що порочить честь та гідність правопорушника. Але ж поширення відомостей про те, що правопорушник не тільки спричинив тілесні ушкодження, а й здійснив крадіжку, буде давати підстави для захисту честі та гідності, якщо він не здійснював крадіжку. Як говорив колись (російською мовою) Дмитро Карамазов: «я — подлец, но не вор».
4. Честь тлумачиться як добра, незаплямована репутація, авторитет людини, її чесне ім’я (Новий тлумачний словник української мови у чотирьох томах. — Т. 4. — С. 819). Це тлумачення погоджується з визначеннями честі, що наводяться в інших виданнях, та визнають зміст честі особи таким, що не залежить від оцінки, яку особа дає собі. Гідність також визначається як сукупність рис, що характеризують позитивні моральні якості, честь, достойність, повагу (там же, Т. 1. — С. 594). Але тут же зазначається, що поняттям гідності охоплюється усвідомлення людиною своєї громадської ваги, громадського обов’язку, самоповага, власне «Я». Психологічно закономірною є завищена самооцінка людиною своїх якостей, завищена самоповага. Але закон забороняє посягати не тільки на честь, що має переважно об’єктивний зміст, а й на гідність, що значною мірою має суб’єктивний зміст. За таких умов правила про недоторканність честі та гідності слід тлумачити з урахуванням наступного: 1) оскільки ст. 301 ЦК забороняє розголошення обставин особистого життя, порушенням права особи на повагу до її честі та гідності, посяганням на честь і гідність буде поширення будь-якої, в тому числі і правдивої, інформації, що принижує честь і гідність особи, хоч би приниження мало місце виключно внаслідок непомірно завищеної самооцінки особою своїх якостей; 2) оскільки поширюється правдива інформація про діяльність особи та результати такої діяльності, що мають суспільне значення, підстав для захисту гідності немає за відсутності посягання, хоч би з урахуванням завищеної самооцінки мало місце приниження гідності, якщо поширення такої інформації відповідає тлумаченню ст. 10 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод [7], яке дає Європейський Суд.
5. При тлумаченні ст. 297 ЦК доцільно було б приймати до уваги те, в яких конкретних положеннях розкривається в ст. 28 Конституції [ 1 ] право особи на повагу до його гідності. Забороняється піддавати катуванню, жорстокому, нелюдському або такому, що принижує гідність особи, поводженню чи покаранню. Так, це право включає до себе неприпустимість не тільки зазначених, а й інших дій. Але ж ні ст. 28 Конституції, ні ст. 297 ЦК не дають підстав стверджувати, що право особи на повагу до гідності означає заборону будь-якого порушення стану соціально-психологічного комфорту шляхом поширення правдивих відомостей про діяльність особи та результати її діяльності, що виходять за межі її особистого життя і мають публічне значення.
Стаття 298. Повага до людини, яка померла
1. Кожен зобов’язаний шанобливо ставитися до тіла людини, яка померла.
2. Кожен зобов’язаний шанобливо ставитися до місця поховання людини.
3. У разі глуму над тілом людини, яка померла, або над місцем її поховання члени її сім’ї, близькі родичі мають право на відшкодування майнової та моральної шкоди.
1. До введення в дію нового Цивільного кодексу приватні права родичів у зв’язку з глумом над тілом людини, яка померла, або над місцем її поховання не захищались. Передбачена була лише кримінально-правова відповідальність (ст. 297 КК [36]). Уже вимога про відшкодування майнової шкоди в зв’язку, наприклад, з глумом над могилою була небезспірною. З уведенням в дію нового Цивільного кодексу члени сім’ї та родичі померлого отримали право вимагати в зв’язку з глумом над тілом померлого чи місцем поховання відшкодування не тільки матеріальної, а й моральної шкоди.
Стаття 299. Право на недоторканність ділової репутації
1. Фізична особа має право на недоторканність своєї ділової репутації.
2. Фізична особа може звернутися до суду з позовом про захист своєї ділової репутації.
1. Чинне законодавство не дає загального визначення ділової репутації стосовно фізичних осіб. Тому при застосуванні ст. 299 ЦК слід використовувати визначення ділової репутації, яке надається в абзаці чотирнадцятому ст. 2 Закону «Про банки і банківську діяльність» [163]: «ділова репутація — сукупність підтвердженої інформації про особу, що дає можливість зробити висновок про професійні та управлінські здібності такої особи, її порядність та відповідність її діяльності вимогам закону».
2. Недоторканність ділової репутації означає недопустимість лише посягань на ділову репутацію, тобто неправдивої оцінки чи поширення неправдивих відомостей, що стосуються ділової репутації. Поширення правдивих відомостей про ділову репутацію особи є припустимим, оскільки вона не має ознак посягання на ділову репутацію. Але при цьому слід ураховувати обмеження на використання імені особи, що встановлені ст. 296 ЦК.
Стаття 300. Право на індивідуальність
1. Фізична особа має право на індивідуальність.
2. Фізична особа має право на збереження своєї національної, культурної, релігійної, мовної самобутності, а також право на вільний вибір форм та способів прояву своєї індивідуальності, якщо вони не заборонені законом та не суперечать моральним засадам суспільства.
1. Ця стаття дає фізичній особі право на вільний вибір форм та способів прояву своєї індивідуальності. При цьому до особи ставиться тільки вимога не діяти всупереч закону та моральним засадам суспільства.
Стаття 301. Право на особисте життя та його таємницю
1. Фізична особа має право на особисте життя.
2. Фізична особа сама визначає своє особисте життя і можливість ознайомлення з ним інших осіб.
3. Фізична особа має право на збереження у таємниці обставин свого особистого життя.
4. Обставини особистого життя фізичної особи можуть бути розголошені іншими особами лише за умови, що вони містять ознаки правопорушення, що підтверджено рішенням суду, а також за її згодою.
(Із змін, від 22.12.2005)
1. У статті, що коментується, та офіційному перекладі Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод [7] українською мовою вживається термін «особисте» життя. В офіційному тексті Конвенції англійською мовою застосовується термін «privaci», що має перекладатись як приватне. Вибір того чи іншого терміна суттєвого практичного значення не має, оскільки зміст відповідного соціального явища визначається в кінцевому рахунку практикою Європейського Суду з прав людини. Отже, право на особисте (приватне) життя — це право жити так, як особа того бажає, а також право на захист від оприлюднення фактів особистого життя. У рішенні у справі «Прітті проти Сполученого Королівства» Європейський Суд з прав людини з посиланням на свої попередні рішення зазначив, що поняття особистого життя є широким і не піддається вичерпному визначенню. Зокрема, воно охоплює фізичну і психічну цілісність людини, іноді воно може включити деякі аспекти фізичного і соціального «Я» особи. Тендерна ідентифікація, ім’я, сексуальна орієнтація, статеве життя також належать до змісту особистого життя. Сюди ж відносяться і право на особистий розвиток і право людини налагоджувати стосунки з іншими людьми та зовнішнім світом.
У ч. 1 ст. 270 ЦК та ст. 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод ідеться про особисте і сімейне життя. У ст. 301 ЦК не міститься положень про сімейне життя, оскільки праву на сім’ю присвячується спеціальна ст. 291 ЦК.
2. Особисте життя Цивільний кодекс розглядає як недоторканне. Тому за фізичною особою визнається право на збереження у таємниці обставин свого особистого життя та на вирішення питання про можливість ознайомлення інших осіб з обставинами особистого життя.
3. Якщо обставини особистого життя містять ознаки правопорушення, вони виходять за межі особистого життя, набувають суспільно-значущих ознак. Але і в такому разі названі обставини можуть бути розголошені іншими особами, якщо факт правопорушення підтверджений рішенням суду. Правопорушення, про які йдеться у ст. 301 ЦК, можуть бути будь-якими. Це — не тільки злочин чи адміністративне правопорушення, а і будь-яке інше правопорушення. Зокрема, таким може бути порушення закріплених в законі моральних вимог до певних категорій працівників.
4. В інших випадках обставини особистого життя не можуть розголошуватись, хоч би відповідні відомості були правдиві, а їх поширення не порушувало моральні засади суспільства.
Стаття 302. Право на інформацію
1. Фізична особа має право вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію.
Збирання, зберігання, використання і поширення інформації про особисте життя фізичної особи без її згоди не допускаються, крім випадків, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини.
2. Фізична особа, яка поширює інформацію, зобов’язана переконатися в її достовірності.
Фізична особа, яка поширює інформацію, отриману з офіційних джерел (інформація органів державної влади, органів місцевого самоврядування, звіти, стенограми тощо), не зобов’язана перевіряти її достовірність та не несе відповідальності в разі її спростування.
Фізична особа, яка поширює інформацію, отриману з офіційних джерел, зобов’язана робити посилання на таке джерело.
(У ред. від 22.12.2005)
1. Стаття, що коментується, має надзвичайно важливе значення для України в умовах, коли всупереч Конституції [1] продовжується практика обмеження доступу фізичних осіб до інформації в державних органах та органах місцевого самоврядування, що особливо стосується, наприклад, використання коштів державного та місцевих бюджетів та надання земельних ділянок державної і комунальної власності. Розмови про демократію і прозорість влади ведуться, а водночас близькі до влади особи забезпечують найціннішими ділянками землі уже своїх нащадків, що належать до третього покоління.
2. За загальним правилом, фізична особа має право вільно збирати, зберігати, використовувати та поширювати інформацію. Але стосовно інформації про особисте життя фізичної особи встановлюється прямо протилежне правило: збирання, зберігання, використання і поширення такої інформації допускаються лише (1) за наявності згоди особи, якої ця інформація стосується, або (2) у випадках, які можуть встановлюватись законом лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини. Слід, однак, ураховувати, що заборона на збирання, зберігання, використання і поширення інформації про особисте життя фізичної особи, яка випливає із ч. 1 ст. 302 ЦК, не може перешкоджати реалізації права на використання імені фізичної особи у випадках, передбачених ч. 3 ст. 296 ЦК, коли допускається висвітлення діяльності фізичної особи без її згоди.
3. Частина 2 ст. 302 ЦК містить невичерпний перелік офіційних джерел, використання та поширення інформації з яких не зобов’язує особу перевіряти її достовірність і звільняє її від відповідальності у разі спростування такої інформації. Інші джерела (не названі у переліку) повинні бути такими, щоб їх можна було поставити поряд із тими, які названі у ч. 2 ст. 302 ЦК. Але слід враховувати, що вилучення Законом від 22 грудня 2005 р. із ст. 302 ЦК слів «повідомлення засобів масової інформації, засновниками яких є відповідні державні органи або органи місцевого самоврядування» (разом із всією частиною третьою цієї статті), означає, що такі повідомлення віднести до офіційних джерел не можна.
4. На особу, яка поширює інформацію, отриману з офіційних джерел, покладається обов’язок робити посилання на таке джерело. Але сама по собі відсутність такого посилання не є підставою для покладення на особу, яка поширює інформацію, отриману із офіційних джерел, відповідальності у разі спростування такої інформації.
Стаття 303. Право на особисті папери
1. Особисті папери (документи, фотографії, щоденники, інші записи, особисті архівні матеріали тощо) фізичної особи є її власністю.
2. Ознайомлення з особистими паперами, їх використання, зокрема шляхом опублікування, допускаються лише за згодою фізичної особи, якій вони належать.
3. Якщо особисті папери фізичної особи стосуються особистого життя іншої особи, для їх використання, у тому числі шляхом опублікування, потрібна згода цієї особи.
4. У разі смерті фізичних осіб, визначених частинами другою і третьою цієї статті, особисті папери можуть бути використані, у тому числі шляхом опублікування, лише за згодою їхніх дітей, вдови (вдівця), а якщо їх немає, — батьків, братів та сестер.
1. Визначення особистих паперів як об’єкта права власності буде забезпечувати фізичним особам можливість захисту права на ці об’єкти як на об’єкти права власності. Будуть виключатись доводи, що містились в окремих судових рішеннях та вважали особисті папери такими, що не мають вартісного еквіваленту. Разом з тим, слід ураховувати, що особисті папери як об’єкт права власності поділяються на дві складові частини: 1) як речі вони є об’єктом права власності відповідно до ст. 316 ЦК; 2) як інформація вони не є речами і не підпадають під дію ст. 316 ЦК. Але інформація, хоч і належить до категорії нематеріальних благ (це випливає із заголовку глави 15 «Нематеріальні блага» Цивільного кодексу, до якої включена стаття, що присвячена інформації), визнається об’єктом права власності (ст. 38 Закону «Про інформацію»).
2. Перелік особистих паперів, що наводиться в ч. 1 ст. 303, не є вичерпним. Закон захищає право фізичної особи на будь-які особисті папери.
3. Тільки фізична особа — власник особистих паперів вправі дати дозвіл на ознайомлення з цими паперами. Ця ж особа має виключне право давати згоду на використання особистих паперів, зокрема, шляхом опублікування. Крім того, якщо особисті папери стосуються особистого життя третьої особи, використання особистих паперів, у тому числі і шляхом їх опублікування, допускається додатково за наявності згоди третьої особи.
4. У ч. 4 ст. 303 ЦК перелічені особи, що мають право давати згоду на використання особистих паперів, зокрема, шляхом опублікування, у разі смерті власника особистих паперів або особи, якої стосується інформація, що міститься в особистих паперах.
Стаття 304. Розпоряджання особистими паперами
1. Фізична особа, якій належать особисті папери, може усно або у письмовій формі розпорядитися ними, у тому числі і на випадок своєї смерті.
1. Право розпорядження особистими паперами передбачає можливість учинення щодо них будь-яких правочинів, зокрема, право розпорядитися ними в заповіті. Таке випливає із ст. 304 ЦК. Але слід ураховувати, що перехід прав на особисті папери в порядку розпорядження ними на випадок смерті виходить за межі спадкування, оскільки до складу спадщини не входять особисті немайнові права (п. 1 ст. 1219 ЦК). Тому розпорядження особистими паперами на випадок смерті може здійснюватись не обов’язково шляхом складання заповіту та його нотаріального посвідчення, а й через учинення одностороннього правочину.
Стаття 305. Право на ознайомлення з особистими паперами, які передані до фонду бібліотек або архівів
1. Фізична особа має право вільно ознайомлюватися і використовувати, зокрема шляхом опублікування, будь-які особисті папери, передані до фонду бібліотек або архівів, з додержанням прав фізичних осіб, визначених частинами третьою та четвертою статті 303 цього Кодексу, якщо інше не встановлено договором, на підставі якого були передані особисті папери.
1. Якщо будь-які папери передані до фондів бібліотек або архівів, то, за загальним правилом будь-яка фізична особа вправі ознайомлюватися з цими паперами, використовувати, зокрема, шляхом опублікування. При цьому використання паперів, що містять об’єкти права інтелектуальної власності, не повинне порушувати відповідні виключні права автора. Повинні додержуватись також правила ст. 296 ЦК, що обмежують можливість використання імені фізичної особи.
2. Якщо зазначені папери містять інформацію про особисте життя будь-якої фізичної особи, їх використання можливе зі згоди такої фізичної особи, а в разі її смерті — її дітей, вдови (вдівця), батьків.
Стаття 306. Право на таємницю кореспонденції
1. Фізична особа має право на таємницю листування, телеграм, телефонних розмов, телеграфних повідомлень та інших видів кореспонденції.
Листи, телеграми тощо є власністю адресата.
2. Листи; телеграми та інші види кореспонденції можуть використовуватися, зокрема шляхом опублікування, лише за згодою особи, яка направила їх, та адресата.
Якщо кореспонденція стосується особистого життя іншої фізичної особи, для її використання, зокрема шляхом опублікування, потрібна згода цієї особи.
3. У разі смерті фізичної особи, яка направила кореспонденцію, і адресата використання кореспонденції, зокрема шляхом її опублікування, можливе лише за згодою фізичних осіб, визначених частиною четвертою статті 303 цього Кодексу.
У разі смерті фізичної особи, яка направила кореспонденцію, і адресата, а також у разі смерті фізичних осіб, визначених частиною четвертою статті 303 цього Кодексу, кореспонденція, яка має наукову, художню, історичну цінність, може бути опублікована в порядку, встановленому законом.
4. Кореспонденція, яка стосується фізичної особи, може бути долучена до судової справи лише у разі, якщо в ній містяться докази, що мають значення для вирішення справи. Інформація, яка міститься в такій кореспонденції, не підлягає розголошенню.
5. Порушення таємниці кореспонденції може бути дозволено судом у випадках, встановлених законом, з метою запобігання злочинові чи з’ясування істини під час розслідування кримінальної справи, якщо іншими способами одержати інформацію неможливо.
1. У ст. 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод [7] визнається право кожного на повагу до таємниці його кореспонденції. Як й інші положення Конвенції, це положення тлумачиться Європейським Судом з прав людини широко. Зокрема, Суд визнав порушенням названої статті той факт, що засудженому не були надані засоби для листування (конверти для відправлення листів за кордон — до Європейського Суду з прав людини).
2. Таємниця кореспонденції обмежується стосовно відповідних осіб Законом «Про попереднє ув’язнення» [73], Кримінально-виконавчим кодексом [43]. Установлюється, що не підлягає перегляду лише листування з Уповноваженим Верховної Ради України з прав людини, Європейським Судом з прав людини, а також іншими відповідними органами міжнародних організацій, членом або учасником яких є Україна, уповноваженими особами таких міжнародних організацій та прокурором. Слід ураховувати, що Європейський Суд з прав людини вважає неприйнятним контроль над кореспонденцією засуджених також із захисником.
3. Захист права на повагу до кореспонденції в Україні став проблематичним уже в силу відсутності чіткого формулювання дозволених випадків накладення арешту на кореспонденцію і зняття інформації. Це може призвести до визнання Європейським Судом з прав людини незаконним будь-якого арешту на кореспонденцію або дозволу на зняття інформації.
4. Окремими законами передбачена можливість прослуховування телефонних розмов з метою розкриття злочинів (п. 10 ст. 11 Закону «Про міліцію» [47]), контролю, фіксації та документування розмов осіб за наявності підстав вважати їх причетними до організованої злочинної діяльності, фіксації та документування факту телефонної розмови між громадянами, надсилання листа чи телеграфного повідомлення без порушення таємниці телефонної розмови (ст. 15 Закону «Про організаційно-правові основи боротьби з організованою злочинністю» [72]), знімання інформації з каналів зв’язку, контролю шляхом відбору за окремими ознаками телеграфно-поштових відправлень (ст. 8 Закону «Про оперативно-розшукову діяльність» [59]).
5. У законодавстві України немає достатньо чітких норм, які б давали відповідь на питання про можливість прослуховування розмов, що ведуться з телефонів, установлених у приміщеннях, призначених для виконання працівниками трудових обов’язків. Європейський Суд визнає неприпустимим таке прослуховування. Лише стосовно розмов, для яких використовувався радіоканал цивільної авіації, Європейський Суд визнав можливим їх прослуховування.
6. У контексті права на повагу до кореспонденції, Європейський Суд з прав людини розглядав обмеження кількості посилок та бандеролей, які мають право отримувати засуджені відповідно до законодавства України і дійшов висновку, що обмеження, яке становить шість посилок і три бандеролі на рік, не може розцінюватись як порушення ст. 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (§ 168, 180 рішення у справі «Алієв проти України» від 29 квітня 2003 р.).
7. За загальним правилом, що формулюється в ст. 306 ЦК, листи, телеграми та інші види кореспонденції є власністю адресата. Але право адресата використовувати такі обставини та розпоряджатися всіма видами отриманої кореспонденції обмежується. Використання кореспонденції будь-якою особою можливе лише за згодою особи, яка її надіслала, та адресата. Згода особи, що надіслала кореспонденцію, необхідна і при використанні кореспонденції адресатом (тут маються на увазі такі способи використання, які відкривають доступ до кореспонденції третім особам). Крім того, використання, зокрема, шляхом опублікування інформації, що міститься в кореспонденції та стосується особистого життя третьої особи, можливе лише зі згоди цієї особи.
Стаття 307. Захист інтересів фізичної особи при проведенні фото-, кіно-, теле- та відеозйомок
1. Фізична особа може бути знята на фото-, кіно-, теле- чи відеоплівку лише за її згодою. Згода особи на знімання її на фото-, кіно-, теле- чи відеоплівку припускається, якщо зйомки проводяться відкрито на вулиці, на зборах, конференціях, мітингах та інших заходах публічного характеру.
2. Фізична особа, яка погодилася на знімання її на фото-, кіно-, теле- чи відеоплівку, може вимагати припинення їх публічного показу в тій частині, яка стосується її особистого життя. Витрати, пов’язані з демонтажем виставки чи запису, відшкодовуються цією фізичною особою.
3. Знімання фізичної особи на фото-, кіно-, теле- чи відеоплівку, в тому числі таємне, без згоди особи може бути проведене лише у випадках, встановлених законом.
1. За загальним правилом ст. 307 ЦК фізична особа може бути знята на фото-, кіно-, теле- чи відеоплівку лише за наявності її згоди. Якщо фізична особа бере участь у зборах, конференціях, мітингах, інших заходах публічного характеру, вважається, що вона дала згоду на відкрите знімання. Це ж правило діє, якщо знімання особи на фото-, кіно-, теле-, чи відеоплівку проводиться відкрито на вулиці. Викликає інтерес як предмет тлумачення формулювання «збори, конференції, мітинги, інші заходи публічного характеру». Публічний характер заходів передбачає доступність їх для необмеженого кола осіб. Збори та конференції можуть бути як публічними, так і доступними для обмеженого кола осіб. Мітинги — це завжди заходи публічного характеру. Зазначення на інші заходи публічного характеру після зазначення на мітинги не дає підстав для висновку про те, що ознака публічності є обов’язковою і для зборів та конференцій. Участь у зборах та конференціях як закритих, так і публічних, означає, що всі учасники та присутні дали згоду на їх знімання. Інша справа, що на публічних зборах та конференціях, як і на мітингах та інших публічних заходах, право знімання належить кожному, а на закритих зборах та конференціях їх організатори та учасники самі вирішують питання про можливість знімання.
2. Однак і у випадках наявності згоди (прямої чи публічної — шляхом участі в зборах, конференціях, мітингах, інших заходах публічного характеру) на знімання особа має право зажадати припинення публічного показу, але тільки в тій частині, що стосується її особистого життя. Фізична особа, що зажадала такого, зобов’язана відшкодовувати витрати на демонтаж запису. Це — дещо інші наслідки, ніж ті, що передбачені ст. 308 ЦК. Тому важливо розмежувати сферу дії ст. 307 та 308 ЦК: у ст. 307 ідеться про фотозйомку, а в ст. 308 ЦК — про фотографію.
3. Установлені такі випадки відкритої зйомки особи на фото-, кіно-, теле-, відеоплівку без її згоди:
1) кінозйомка, відеозапис можуть застосовуватись при проведенні огляду, обшуку, відтворенні обстановки і обставин події та при проведені інших слідчих дій відповідно до порядку, що встановлений ст. 252 КПК [27];
2) повне фіксування судового процесу з допомогою технічних записів передбачено ст. 871 КПК, ст. 197 ЦПК [44], ст. 12 КАС [45]. Господарський суд може здійснювати відеозапис судового засідання (ст. 81 ГПК [31]);
3) міліції надається право проводити фотографування, кіно- і відеозйомку осіб, які затримані за підозрою у вчиненні злочину або бродяжництво, взяті під варту, звинувачуються у вчиненні злочину, а також осіб, підданих адміністративному арешту (п. 11 ст. 11 Закону «Про міліцію» [47]).
4. Допускається можливість проведення негласної фото-, кіно-, відеозйомки. Таке право надається:
1) міліції (п. 10 ст. 11 Закону «Про міліцію»);
2) згідно з п. 11 частини першої ст. 8 «Про оперативно-розшукову діяльність» [59] право здійснювати за певних умов візуальне спостереження в громадських місцях із застосуванням фото-, кіно- і відеозйомки надається підрозділам, що входять до складу органів внутрішніх справ, Служби безпеки, прикордонних військ, управління державної охорони, державної податкової служби;
3) цим же підрозділам із санкції суду надається право проникнення в жилі приміщення та ведення візуального спостереження (частина друга ст. 8 Закону «Про оперативно-розшукову діяльність»). Це не виключає можливості ведення фото-, кіно- або відеозйомки;
4) спеціальні підрозділи органів внутрішніх справ та служби безпеки, які здійснюють боротьбу з організованою злочинністю, мають право фіксації (очевидно, в тому числі з використанням засобів кіно-, фото-, відеозйомки) розмов та інших дій осіб за наявності підстав вважати їх причетними до організованої злочинної діяльності. Це можливе лише з попередньої санкції прокурора (ст. 15 Закону «Про організаційно- правові основи боротьби з організованою злочинністю» [72]).
5. Дія правила ч. 1 ст. 307 ЦК поширюється на всі суспільні відносини, в тому числі й на трудові. З урахуванням цього власник не має права знімати працівників на фото-, кіно-, теле- чи відеоплівки навіть з метою контролю виконання трудових обов’язків. Але використовувати технічні засоби, в тому числі й телекамери, для контролю за виконанням трудових обов’язків без фіксації на фото-, кіно-, теле-, відео- плівку роботодавець має право. Це ж стосується і використання технічних засобів спостереження та контролю, що встановлюються з метою охорони в банках, магазинах, біля входу до них.
Стаття 308. Охорона інтересів фізичної особи, яка зображена на фотографіях та в інших художніх творах
1. Фотографія, інші художні твори, на яких зображено фізичну особу, можуть бути публічно показані, відтворені, розповсюджені лише за згодою цієї особи, а в разі її смерті — за згодою осіб, визначених частиною четвертою статті 303 цього Кодексу.
Згода, яку дала фізична особа, зображена на фотографії, іншому художньому творі, може бути після її смерті відкликана особами, визначеними частиною четвертою статті 303 цього Кодексу. Витрати особи, яка здійснювала публічний показ, відтворення чи розповсюдження фотографії, іншого художнього твору, відшкодовуються цими особами.
2. Якщо фізична особа позувала авторові за плату, фотографія, інший художній твір може бути публічно показаний, відтворений або розповсюджений без її згоди.
Фізична особа, яка позувала авторові фотографії, іншого художнього твору за плату, а після її смерті — її діти та вдова (вдівець), батьки, брати та сестри можуть вимагати припинення публічного показу, відтворення чи розповсюдження фотографії, іншого художнього твору за умови відшкодування автору або іншій особі пов’язаних із цим збитків.
3. Фотографія може бути розповсюджена без дозволу фізичної особи, яка зображена на ній, якщо це викликано необхідністю захисту її інтересів або інтересів інших осіб.
1. Будь-яка фотографія може бути розповсюджена проти волі фізичної особи, що зображена на ній, лише для цілей захисту інтересів цієї особи або інших осіб.
2. Фотографія, інший твір образотворчого мистецтва, на якому зображена фізична особа, що позувала за плату, можуть бути публічно показані, відтворені або розповсюджені без згоди цієї особи. Але цій особі (її дітям, вдові (вдівцеві), батькам, іншим родичам, зазначеним у ч. 4 ст. 303 ЦК) надається право вимагати припинення публічного показу такого твору за умови відшкодування збитків авторові або іншій особі (наприклад, власнику) пов’язаних з цим збитків.
3. У решті випадків публічний показ фотографії чи іншого твору, на якому зображена фізична особа, можливий тільки за наявності згоди останньої. Ця згода може бути відкликана названою особою (а в разі її смерті — особами, зазначеними в ч. 4 ст. 303 ЦК) з відшкодуванням збитків, що спричинені авторові (іншій особі) відкликанням згоди.
Стаття 309. Право на свободу літературної, художньої, наукової і технічної творчості
1. Фізична особа має право на свободу літературної, художньої, наукової і технічної творчості.
2. Фізична особа має право на вільний вибір сфер, змісту та форм (способів, прийомів) творчості.
Цензура процесу творчості та результатів творчої діяльності не допускається.
1. Свобода літературної, художньої, наукової і технічної творчості та заборона цензури процесу творчості та результатів творчої діяльності не виключають обов’язку фізичних осіб додержуватись правил, що встановлюють відповідальність за розголошення державної таємниці (ст. 328 КК [27]; ст. 2122 КпАП [30]), розголошення комерційної таємниці (ст. 232 КК [36]).
2. Законодавець дуже обережно підходить до заборони творів, що пропагандують культ насильства та жорстокості, творів порнографічного характеру. Зокрема, кримінальна відповідальність передбачається не за створення таких творів, а тільки за ввезення, виготовлення з метою збуту чи розповсюдження, збут та розповсюдження творів, або інших предметів порнографічного характеру (ст. 300, 301 КК).
3. Незважаючи на категоричність заборони цензури, що сформульована в ч. 2 ст. 309 ЦК, усе ж спеціальні норми допускають цензуру в умовах воєнного та надзвичайного стану. Правда, законодавець уникає того, щоб прямо дозволити цензуру, але ж допускає можливість здійснювати контроль за роботою видавництв, телерадіоорганізацій, театральних, концертно-видовищних підприємств, установ і організацій культури (ст. 15 Закону «Про правовий режим воєнного стану» [153]). В умовах надзвичайного стану передбачається регулювання роботи теле- та радіоцентрів (ст. 18 Закону «Про правовий режим надзвичайного стану» [150]).
Стаття 310. Право на місце проживання
1. Фізична особа має право на місце проживання.
2. Фізична особа має право на вільний вибір місця проживання та його зміну, крім випадків, встановлених законом.
1. Оскільки місцем проживання фізичної особи є приміщення, що підпадає під визначення житла (ч. 1 ст. 29; ст. 379 ЦК), право на місце проживання пов’язується з правом кожного на житло, що встановлюється ст. 47 Конституції [1]. Але із цієї статті випливає, що конституційне право на житло перетворюється в право вимагати надання житлового приміщення, право користуватися житлом та право вимагати усунення перешкод у користуванні ним лише за умов, встановлених законодавством. Отже, як право людини і громадянина на житло, так і право фізичної особи на місце проживання виражає соціальні наміри держави, яке (право на місце проживання) лише за певних умов набуває ознак права вимоги, що може захищатись у суді у разі його порушення.
2. Право на вибір місця проживання обмежується за критеріями особливостей адміністративно-територіальних одиниць, про проживання в яких ідеться, і особливостей осіб, на яких такі обмеження поширюються.
Вільний вибір місця проживання обмежується в адміністративно-територіальних одиницях, які знаходяться у прикордонній смузі; на територіях військових об’єктів; у зонах, які згідно із законом належать до зон з обмеженим доступом; на території, де у разі небезпеки поширення інфекційних захворювань і отруєнь людей уведені особливі умови і режим проживання населення та господарської діяльності; на територіях, щодо яких введено воєнний або надзвичайний стан (частина перша ст. 13 Закону «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» [209]).
Частина друга ст. 13 Закону «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» обмежує вільний вибір місця проживання щодо: 1) осіб, які не досягли 16 — річного віку (див. п. 3 коментаря до ст. 29 ЦК); 2) осіб, до яких згідно із процесуальним законодавством застосовано запобіжні заходи, пов’язані з обмеженням або позбавленням волі; 3) осіб, які за вироком суду відбувають покарання у вигляді позбавлення або обмеження волі; 4) осіб, які згідно із законодавством перебувають під адміністративним наглядом; 5) осіб, які згідно із законодавством про інфекційні захворювання та психіатричну допомогу підлягають примусовій госпіталізації та лікуванню; 6) іноземців та осіб без громадянства, які не мають законних підстав для перебування на території України.
3. Стосовно іноземних громадян та осіб без громадянства встановлено, що вони можуть обирати місце проживання в Україні відповідно до порядку, встановленого Кабінетом-Міністрів (ст. 20 Закону «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні»). Кабінетом Міністрів затверджено Правила в’їзду іноземців в України, їх виїзду з України і транзитного проїзду через її територію [281].
Стаття 311. Право на недоторканність житла
1. Житло фізичної особи є недоторканним.
2. Проникнення до житла чи до іншого володіння фдзичної особи, проведення в ньому огляду чи обшуку може відбутися лише за вмотивованим рішенням суду.
3. У невідкладних випадках, пов’язаних із рятуванням життя людей та майна або з безпосереднім переслідуванням осіб, які підозрюються у вчиненні злочину, законом може бути встановлено інший порядок проникнення до житла чи до іншого володіння фізичної особи, проведення в них огляду та обшуку.
4. Фізична особа не може бути виселена або іншим чином примусово позбавлена житла, крім випадків, встановлених законом.
1. При застосуванні цієї статті слід ураховувати, що Європейський Суд з прав людини широко тлумачить поняття житла. У рішеннях Суду офіс визнається таким, що підпадає під захист, як і житло. Тому і ч. 2 ст. 311 ЦК поширюється не тільки на житло, а й на інше володіння фізичної особи.
2. Стаття, що коментується, вкрай обмежує можливість проникнення до житла осіб, що в ньому не проживають. Виключення із правила цієї статті про недоторканність житла не можуть установлюватись навіть законами, оскільки в ст. 311 ЦК відтворюється текст ст. 30 Конституції. Тому суб’єкти підприємницької діяльності, що здійснюють постачання житлових будинків та квартир водою, газом, електричною та тепловою енергією, повинні передбачати в договорах своє право перевіряти показання приладів обліку використання відповідних ресурсів та додержання правил їх використання. У таких випадках працівники відповідних підприємств згідно з укладеним договором отримують право проникнення до житла, оскільки умова договору має кваліфікуватись як згода тих, хто проживає, на проникнення до житла працівників контрагента за договором.
3. Без згоди тих, хто проживає, проникнення до житла відповідно до ст. 30 Конституції і ст. 311 ЦК можливе лише за мотивованим рішенням суду. На виключення із цього правила допускається встановлення законом іншого порядку проникнення до житла або іншого володіння у невідкладних випадках. У п. 15 ст. 11 Закону «Про міліцію» [47] надається право міліції входити безперешкодно в будь-який час доби на земельні ділянки, в жилі та інші приміщення громадян у разі переслідування злочинця або припинення злочину* що загрожує життю мешканців, а також при стихійному лихові та інших надзвичайних обставинах. Цим же пунктом міліції надається право безперешкодно входити в будь-який час у жилі приміщення осіб, які перебувають під адміністративним наглядом, з метою перевірки.
Виключно при безпосередньому припиненні злочинів, розслідування яких віднесено законодавством до компетенції Служби безпеки, при переслідуванні осіб, що підозрюються у вчиненні злочинів, співробітники Служби безпеки мають право заходити в жилі приміщення та на земельні ділянки з повідомленням прокурора протягом 24 годин (п. 7 ст. 25 Закону «Про Службу безпеки України» [60]).
Стаття 312. Право на вибір роду занять
1. Фізична особа має право на вибір та зміну роду занять.
2. Фізичній особі може бути заборонено виконувати певну роботу або обіймати певні посади у випадках і в порядку, встановлених законом.
3. Використання примусової праці забороняється.
Не вважаються примусовою працею військова або альтернативна (невійськова) служба, робота чи служба, яка виконується особою за вироком чи іншими рішеннями суду, а також робота чи служба відповідно до законів про воєнний і про надзвичайний стан.
1. За загальним правилом, фізична особа має право на вибір та зміну роду занять. Проте встановлені численні положення, що обмежують це право: 1) забороняється праця жінок на роботах, перелік яких установлюється законодавством (ст. 174 КЗпП [28]); 2) забороняється праця неповнолітніх на важких роботах, роботах зі шкідливими або небезпечними умовами праці за спеціальним переліком, а також на підземних роботах (ст. 190 КЗпП); 3) обмеження, що встановлені для вступу на державну службу та зайняття посад державних службовців (ст. 12, 23 Закону «Про державну службу» [79]); 4) вироком суду фізичній особі може бути призначене як основне покарання на строк від двох до п’яти років або як додаткове покарання на строк від одного до трьох років позбавлення права обіймати певні посади, займатися певною діяльністю (ст. 55 КК [36]); 5) при прийнятті на роботу за окремими спеціальностями та посадами встановлені численні вимоги щодо кваліфікації та стану здоров’я. Зазначені обмеження повинні застосовуватись, якщо вони визнаються необхідними в демократичному суспільстві, зокрема, для «захисту здоров’я або моралі чи з метою захисту прав і свобод інших людей» (п. 2 ст. 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод [7]). Слова в наведеній цитаті «інших людей» відносяться до всього попереднього цитованого тексту. Тому Європейський Суд з прав людини визнав право людини займатися діяльністю, яка, як вважають, фізично і морально нешкідлива для неї (Право на повагу до приватного і сімейного життя, житла і таємниці кореспонденції: Загальні підходи застосування статті 8 Конвенції про захист прав і основних свобод людини (Рим, 1950). — К.: Видавництво «Софія-А», 2004. — С. 44).
2. У ст. 312 ЦК наводиться визначення робіт, що не можуть бути кваліфіковані як примусова праця. Аналогічним чином роботи, що не належать до примусової праці, визначаються в ст. 43 Конституції [1].
Стаття 313. Право на свободу пересування
1. Фізична особа має право на свободу пересування.
2. Фізична особа, яка досягла чотирнадцяти років, має право на вільне самостійне пересування по території України і на вибір місця перебування.
Фізична особа, яка не досягла чотирнадцяти років, має право пересуватися по території України лише за згодою батьків (усиновлювачів), опікунів та в їхньому супроводі або в супроводі осіб, які уповноважені ними.
3. Фізична особа, яка є громадянином України, має право на безперешкодне повернення в Україну.
Фізична особа, яка досягла шістнадцяти років, має право на вільний самостійний виїзд за межі України.
Фізична особа, яка не досягла шістнадцяти років, має право на виїзд за межі України лише за згодою батьків (усиновлювачів), піклувальників та в їхньому супроводі або в супроводі осіб, які уповноважені ними.
4. Фізична особа може бути обмежена у здійсненні права на пересування лише у випадках, встановлених законом.
5. Фізична особа не може бути видворена з обраного нею місця перебування, доступ до якого не заборонений законом.
6. Законом можуть бути встановлені особливі правила доступу на окремі території, якщо цього потребують інтереси державної безпеки, охорони громадського порядку, життя та здоров’я людей.
1. Стаття 33 Конституції гарантує кожному, хто на законних підставах перебуває на території України, свободу пересування, вільний вибір місця проживання за винятками обмежень, встановлених законом. Свобода пересування визначається в ст. 3 Закону «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» [209] як право громадянина України, а також іноземця та особи без громадянства, які на законних підставах перебувають в Україні, вільно та безперешкодно за своїм бажанням переміщатися по території України у будь-якому напрямку, у будь-який спосіб, у будь- який час, за винятком обмежень, які встановлюються законом.
2. Свобода пересування відповідно до ст. 12 названого Закону може бути обмежена за двома критеріями: 1) території, на якій встановлюються такі обмеження; 2) осіб, щодо яких вони встановлюються.
Свободу пересування може бути обмежено: 1) на територіях військових об’єктів; 2) у зонах, які згідно із законом належать до зон з обмеженим доступом; 3) на приватних земельних ділянках; 4) на територіях, щодо яких уведено воєнний або надзвичайний стан; 5) на окремих територіях і в населених пунктах, де у разі небезпеки поширення інфекційних захворювань і отруєнь людей уведені особливі умови і режим проживання населення та господарської діяльності (частина перша ст. 12 Закону «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні»).
Свобода пересування обмежується щодо осіб: 1) до яких відповідно до процесуального законодавства застосовано запобіжні заходи, пов’язані з обмеженням або позбавленням волі; 2) які за вироком суду відбувають покарання у вигляді позбавлення або обмеження волі; 3) які згідно із законодавством перебувають під адміністративним наглядом; 4) які згідно із законодавством про інфекційні захворювання та психіатричну допомогу підлягають примусовій госпіталізації та лікуванню; 5) які є шукачами притулку або звернулися за наданням їм статусу біженця до прийняття компетентним органом рішення про надання притулку чи статусу біженця; 6) які є іноземцями або особами без громадянства та не мають законних підстав для перебування на території України; 7) яких призвано на дійсну строкову службу до Збройних Сил України та інших, утворених відповідно до законів України, військових формувань; 8) які є іноземцями та перебувають у складі військових іноземних підрозділів і мають статус військового (частина друга ст. 12 Закону «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні»).
Тут наведено не всі види обмежень свободи пересування. Законом може бути встановлено й інші обмеження.
3. Результатом реалізації права на вільне пересування є вибір місця перебування, що визначається як адміністративно-територіальна одиниця, на території якої особа проживає строком менше шести місяців на рік, або як місце проживання, яким є адміністративно-територіальна одиниця, на території якої особа проживає строком понад шість місяців на рік (ст. 3 Закону «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» [209]).
4. Хоч право на вільне самостійне пересування по території України і на вибір місця перебування визнається за особами, що досягли віку чотирнадцяти років, для осіб у віці від чотирнадцяти до п’ятнадцяти років воно буде утруднюватись неможливістю самостійного звернення із заявою про реєстрацію місця перебування чи місця проживання (частина друга ст. 6; частина друга ст. 7 Закону «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні»).
5. Місце перебування, на відміну від місця проживання, реєстрації, як правило, не підлягає. Відповідно до частини шостої ст. 6 зазначеного Закону на фізичних осіб покладається обов’язок зареєструвати місце перебування за умови, якщо вони перебувають більше одного місяця за межами адміністративно-територіальної одиниці, в якій зареєстроване їх місце проживання (формулювання «більше одного місяця» слід тлумачити як більше одного місяця підряд. В іншому випадку це формулювання втрачає ознаку формальної визначеності: 1) якщо вони мають невиконані майнові зобов’язання, накладені в адміністративному порядку або за рішенням суду; 2) якщо особа призивається на дійсну строкову військову службу і не має відстрочки; 3) якщо особа бере участь у судовому процесі в будь-якій якості.
6. Хоч право на вільне самостійне пересування визнається за особами, які досягли віку чотирнадцяти років, право на вільний виїзд за межі України визнається за особами, які досягли шістнадцяти років.
7. Див. також п. 3 коментаря до ст. 29 ЦК.
Стаття 314. Право на свободу об’єднання
1. Фізичні особи мають право на свободу об’єднання у політичні партії та громадські організації.
2. Належність чи неналежність фізичної особи до політичної партії або громадської організації не є підставою для обмеження її прав, надання їй пільг чи переваг.
1. Право на об’єднання в політичні партії та громадські організації належить не кожній фізичній особі, а має колективний зміст. Тому не тільки законами, а й статутами об’єднань громадян, можуть бути встановлені вимоги до особи, відповідність яким є умовою права бути засновником або членом об’єднання. Але і при відповідності цим вимогам фізичній особі може бути відмовлено в прийнятті до складу членів об’єднання громадян. Протилежне твердження порушувало б право осіб, що входять до складу політичної партії чи громадської організації, на свободу об’єднань.
2. У ч. 2 ст. 314 ЦК сформульовано загальне правило, що не допускає обмеження прав фізичної особи, надання їй пільг чи переваг за критерієм належності чи неналежності до об’єднання. Але це — загальне правило, переважно перед яким застосовуються правила спеціальних законів. Так, відповідно до ст. 43 КЗпП [28] звільнення працівників з роботи з ініціативи власника чи уповноваженого ним органу, здійснюється за наявності згоди виборного органу первинної профспілкової організації. Працівники, що не є членами профспілки, яка діє на підприємстві, звільняються в таких випадках без згоди зазначеного органу. Не виключається постановка питання про неконституційність ст. 43 КЗпП та ст. 39 Закону «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності» [139], які встановлюють правило про обов’язковість згоди профспілкового органу на звільнення працівників за встановлених підстав, оскільки вони надають перевагу особам за ознакою членства в профспілці.
Стаття 315. Право на мирні зібрання
1. Фізичні особи мають право вільно збиратися на мирні збори, конференції, засідання, фестивалі тощо.
2. Обмеження щодо реалізації права на мирні зібрання може встановлюватися судом відповідно до закону.
1. Стаття 315 ЦК менш детально, ніж ст. 39 Конституції регулює відносини щодо проведення мирних зборів, конференцій, засідань, фестивалів, мітингів, походів і демонстрацій. Конституційний суд при розгляді справи щодо завчасного сповіщення про мирні зібрання визнав, що організатори таких зібрань мають сповістити органи виконавчої влади чи органи місцевого самоврядування заздалегідь, а також що визначення конкретних строків є предметом законодавчого регулювання [236]. Але при цьому Конституційний Суд не вказав на можливість керуватися Указом Президії Верховної Ради Союзу РСР «Про порядок організації і проведення зборів, мітингів, вуличних походів і демонстрацій в СРСР» [402].
2. Право фізичних осіб вільно збиратися на мирні збори, конференції, засідання, фестивалі тощо реалізується ними на свій розсуд. Разом з тим п. 2 ст. 11 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод [7] допускає обмеження цього права законом, якщо такі обмеження є необхідними в демократичному суспільстві в інтересах національної або громадської безпеки, з метою запобігання заворушенням і злочинам, для захисту здоров’я або моралі чи з метою захисту прав і свобод інших людей. Ця стаття не перешкоджає запровадженню законних обмежень на здійснення цих прав особами, що входять до складу збройних сил, поліції або органів державного управління.
КНИГА ТРЕТЯ ПРАВО ВЛАСНОСТІ ТА ІНШІ РЕЧОВІ ПРАВА
РОЗДІЛ І ПРАВО ВЛАСНОСТІ
ГЛАВА 23 ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ ПРО ПРАВО ВЛАСНОСТІ
Стаття 316. Поняття права власності
1. Правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.
2. Особливим видом права власності є право довірчої власності, яке виникає внаслідок закону або договору управління майном.
(Із змін, від 19.06.2003)
1. У визначенні права власності, що наводиться у ч. 1 ст. 316 ЦК, вказується на основну рису цього права: воно здійснюється особою (власником) своєю волею в силу закону, незалежно від волі інших осіб. Але законодавець не зміг утриматися в межах викладеного визначення права власності й особливим видом права власності визнав право довірчої власності, яке до того ж може виникати не тільки безпосередньо в силу закону, а і на підставі договору. Договором право довірчої власності може обмежуватись (абзац другий ч. 1 ст. 1029 ЦК), тобто право довірчої власності дещо залежить від волі іншої особи (установника управління).
2. Право власності — основне із речових прав. Воно визнається у всьому світі. Визнається право власності й новим Цивільним кодексом України. Будь-яке речове право, що надається особі, полягає в тому, що воно визначає вид та міру можливої поведінки цієї особи щодо речей. Речове право реалізується діями управненого, які він може на свій розсуд здійснювати чи ні. Урешті-решт надання особі речового права означає і вплив правових норм, що визначають зміст цього права, на поведінку інших осіб щодо речей, які є об’єктом права власності. Ці особи несуть обов’язок не порушувати речового права власника. А в разі порушення до них можуть застосовуватись міри відповідальності та інші передбачені законом заходи. Але до порушення ці особи не індивідуалізуються, а права власника формулюються в законі як таке, що стосуються безпосередньо речі, а лише опосередковано — через річ — інших осіб. На відміну від цього, відносному цивільному суб’єктивному праву,sщо теж виникає з приводу речей, безпосередньо кореспондує юридичний обов’язок іншої сторони правовідносин. Через цей обов’язок зобов’язаного суб’єкта діяти (чи утриматися від дій) реалізується відносне суб’єктивне право (наприклад, право отримати річ у власність відповідно до договору купівлі-продажу).
3. Право власності — це одне із речових прав. Іншими речовими правами є право володіння (ст. 397 — 400 ЦК), сервітут (ст. 401 — 406 ЦК), емфітевзис (ст. 407 — 412 ЦК), суперфіцій (ст. 413 — 417 ЦК). Визнається можливість установлення й інших речових прав (ч. 2 ст. 397 ЦК). Із змісту ст. 572, 594 ЦК випливає, що елементи речового права є у правовідносинах щодо застави, утримання. Господарський кодекс [42] визнає такі речові права як право господарського відання (ст. 136), право оперативного управління (ст. 137). Речове право Національної академії наук України, галузевих академій наук позначається як безстрокове безоплатне користування (ст. 8 Закону «Про управління об’єктами державної власності [224]).
4. Поділ суб’єктивних прав на речові та відносні права щодо речей має безпосереднє практичне значення для правозастосування і не може розглядатись як проблема суто академічна. Так, ст. 638 ЦК визначає момент укладення договору та виникнення зобов’язання. Відповідно до цього суб’єктивні права наймача на річ (предмет договору найму), яким кореспондують обов’язки наймодавця, виникають з моменту укладення реального договору або з моменту передання речі, що є предметом консенсуального договору (із ст. 759 ЦК випливає, що сторони договору найму вправі на свій розсуд визначити момент виникнення у наймача абсолютного права на річ). Але ж ні ст. 759, ні ст. 638 ЦК не визначають момент виникнення у наймача речового права (права володіння), яке він вправі захищати перед третіми особами. Оскільки законодавець цього не визначає, це питання повинне вирішуватись із застосуванням за аналогією ст. 334 ЦК, що встановлює момент набуття права власності за договором. Так, в одному із місцевих господарських судів розглядалась справа за позовом наймача до третьої особи щодо припинення порушення права володіння предметом договору найму. Суддя не зміг дати правильну кваліфікацію спірним відносинам. У мотивувальній частині судового рішення він зазначив, що підписання договору найму не є укладенням договору, а лише свідчить про намір укласти його, оскільки на момент підписання договору його предмет знаходився у володінні третьої особи (попереднього наймача). Це — очевидна помилка в тлумаченні та застосуванні правових норм. Спір розглядався на підставі раніше чинного Цивільного кодексу, який визнавав договір майнового найму виключно консенсуальним. Але договором найму момент виникнення речових прав у наймача не був установлений. Отже, із застосуванням за аналогією ст. 128 раніше чинного Цивільного кодексу належало визнати, що хоч договір найму і укладено, але речові права у наймача не виникли (якщо інше не встановлено договором, право власності на річ у набувача виникає з моменту передання речі), тому наймач не мав права вимагати від третіх осіб усунення порушення тих суб’єктивних прав, що не виникли.
5. Поділ суб’єктивних прав на речові та відносні права щодо речей знайшов відображення в структурі цивільного законодавства, зокрема, в Цивільному кодексі. Положення про речові права виокремлюються в книзі третій Цивільного кодексу, а також в інших актах законодавства.
6. Положення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод [7] щодо права власності тлумачаться Європейським Судом з прав людини досить широко. Допускається захист як права власності права на будь-який економічний (майновий) актив. Разом з тим Європейський Суд досить чітко розмежовує право, що належить особі, та інтерес. Так, при порушенні майнового права юридичної особи (корпоративного утворення) порушується майновий інтерес учасників цієї особи. Проте Європейський Суд визнає, що, наприклад, акціонер, за загальним правилом, не вправі пред’являти вимоги, пов’язані зі шкодою, яка завдана юридичній особі. Це допускається тільки в окремих випадках у разі наявності перешкод для пред’явлення вимог повноважними органами юридичної особи.
7. Конструкція права довірчої власності, що визнається у ст. 316 ЦК, при її найближчому розгляді виявляється беззмістовною. Тому, коли йдеться про право довірчої власності управителя, що виникає на підставі договору управління майном, то виявляється, що виникнення такого права нічого не додає до того речового права, яке виникає на підставі договору управління майном, що не передбачає надання управителю права довірчої власності.
Стаття 317. Зміст права власності
1. Власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном.
2. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місцезнаходження майна.
1. Суб’єктивне право власності, що належить особі, включає цілий комплекс правових можливостей, що надаються власникові. Ці суб’єктивні права групуються в правомочності володіння, користування та розпоряджання.
2. Володіти — це означає мати фізичний доступ до речі. При вирішенні господарським судом справи, що стосувалася речового права на нежит лові приміщення, орендар став стверджувати, що спірні приміщення знаходились в його володінні з дня введення будови в експлуатацію. Тому орендодавець ніколи не володів спірними приміщеннями. Ці доводи суд оцінив як такі, що суперечать матеріалам справи. Передавши спірні приміщення орендарю зразу після введення будинку в експлуатацію, орендодавець (власник будинку) не втратив можливості мати фізичний доступ до спірних приміщень, зокрема, він мав право перевіряти додержання орендарем правил експлуатації та використання приміщень, а також умов договору з цього приводу. Це є елементами права володіння. Те, що орендар володіє приміщеннями, зачиняє їх на замок, не позбавляє повністю орендодавця тих правових можливостей, що надає йому право володіння майном, яке є його власністю. Право володіння захищається шляхом пред’явлення віндикаційного позову — позову про витребування майна із чужого незаконного володіння.
3. Користування річчю означає можливість використовувати властивості речі для своїх потреб чи потреб інших осіб, присвоювати плоди та доходи, що їх приносить річ. Право користування річчю захищається позовом про усунення перешкод для користування річчю, який у теорії називають негаторним.
4. Розпоряджання річчю передбачає можливість укладення щодо речі будь-яких правочинів у межах, визначених законодавством. Поряд з терміном «розпоряджання» Цивільний кодекс використовує поняття «управління майном» (ч. 3 ст. 44; ч. 3 ст. 54; ст. 1029 — 1045), в тому числі речами.
5. Визнання незалежності змісту права власності від місця проживання власника та місцезнаходження майна не виключає встановлення публічно-правових норм, що передбачають необхідність отримання іноземцями та особами без громадянства дозволу на в’їзд та проживання на території України відповідно до законодавства України. Сама по собі наявність в особи об’єктів права власності, що знаходяться на території України, не зобов’язує відповідні державні органи дати дозвіл на в’їзд в Україну та проживання на її території.
Стаття 318. Суб’єкти права власності
1. Суб’єктами права власності є Український народ та інші учасники цивільних відносин, визначені статтею 2 цього Кодексу.
2. Усі суб’єкти права власності є рівними перед законом.
1. Із ст. 318 ЦК можна .зробити висновок про те, що законодавець повністю відмовився від таких різновидів речового права як право повного господарського відання та право оперативного управління. Суб’єктами права власності визнаються не тільки фізичні особи, не тільки юридичні особи приватного права, а й юридичні особи публічного права (це випливає із ст. 329, ч. 1 ст. 318, ст. 2 ЦК). Але ж Господарський кодекс [42] за юридичними особами публічного права — суб’єктами господарювання не визнає права власності. Тому речові права суб’єктів публічного права не належать до категорії права власності.
2. Крім суб’єктів цивільного права, що називаються в ст. 2 ЦК, суб’єктом права власності визнається Український народ. За термінологією ст. 2 ЦК Український народ належить до інших суб’єктів цивільного права. Проте правові форми, в яких об’єкти права власності Українського народу залучаються до цивільного обороту, не встановлені. Таке рішення уявляється доцільним, оскільки, зокрема, в такий спосіб обмежується залучення цих об’єктів до цивільного обороту. Більше того, перелік об’єктів права власності Українського народу було б раціональним розширити, а положення про неможливість їх відчуження — чітко закріпити в законі. Це дало б змогу використати юридичну конструкцію права власності Українського народу в умовах, коли держава як суб’єкт цивільного права більш широко залучається до участі у цивільно-правових відносинах та до відповідальності за порушення обов’язків, що входять до змісту цих правовідносин.
3. Право власності міжнародних організацій у ст. 318 ЦК не визнається. Але воно у відповідних випадках має визнаватись відповідно до міжнародних договорів України.
4. Рівність усіх суб’єктів права власності перед законом зовсім не означає рівний обсяг прав усіх суб’єктів, що складають зміст права власності. Диференціація змісту права власності є неминучою. Вона встановлюється законами, а також установчими документами юридичних осіб. Але ж коли право власності у суб’єкта відповідно до закону виникло, воно захищається на підставі принципу рівності. Стосовно захисту права власності, особливості змісту якого (права) встановлюються законом та установчими документами юридичних осіб —суб’єктів права власності, диференціація є неприпустимою. Протилежне суперечило б принципу рівності всіх власників перед законом.
Проте Конституційний Суд України визнав конституційним Закон «Про введення мораторію на примусову реалізацію майна», яким установлено мораторій на примусову реалізацію майна державних підприємств [182].
Стаття 319. Здійснення права власності
1. Власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.
2. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону.
При здійсненні своїх прав та виконанні обов’язків власник зобов’язаний додержуватися моральних засад суспільства.
3. Усім власникам забезпечуються рівні умови здійснення своїх прав.
4. Власність зобов’язує.
5. Власник не може використовувати право власності на шкоду правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію та природні якості землі.
6. Держава не втручається у здійснення власником права власності.
7. Діяльність власника може бути обмежена чи припинена або власника може бути зобов’язано допустити до користування його майном інших осіб лише у випадках і в порядку, встановлених законом.
8. Особливості здійснення права власності на національні, культурні та історичні цінності встановлюються законом.
1. Зазначення у ч. 1 ст. 319 ЦК на право власника володіти, користуватися та розпоряджатися майном на свій розсуд відповідає такому ж правилу ч. 1 ст. 12 ЦК, що встановлене стосовно будь-яких цивільних прав.
2. Частина 2 ст. 319 ЦК забороняє власникові здійснювати щодо свого майна дії, що суперечать закону. Це — спеціальне правило, що конкретизує положення ч. 1 ст. 13 ЦК, яка приписує особам, котрим належать цивільні права, здійснювати їх у межах цивільного законодавства (а не тільки в межах законів) та договору. Правилом ч. 2 ст. 319 ЦК законодавець прагнув підкреслити особливе значення права власності серед інших цивільних прав. Тому він і зазначив, що будь-які обмеження права власника вчиняти дії щодо свого майна можуть установлюватися лише законом. Але ж суперечність між цими двома положеннями Цивільного кодексу не треба перебільшувати. Слід ураховувати наступне. По-перше, закон може формулювати тільки загальне обмеження права власності, на підставі якого будуть видаватись підзаконні акти, що встановлюють більш конкретні обмеження на дії власників щодо свого майна. По-друге, зазначення в ст. 13 ЦК на «цивільне» (законодавство) та відсутність такого зазначення в ст. 319 ЦК не веде до значної суперечності між цими статтями, оскільки публічно-правові положення, що встановлюють межі здійснення цивільних прав (у тому числі і права власності) належить тлумачити як такі, що мають і цивільно-правовий зміст. По-третє, законом можуть передбачатись випадки, коли права власника обмежуються договором чи одностороннім правочином. Так, у заповіті може бути зроблено заповідальний відказ, що певною мірою обмежує право власності, одержане в порядку спадкування (ст. 1237, 1238 ЦК). У ч. 2 ст. 27 Закону «Про приватизацію державного майна» [110] передбачається встановлення договорами купівлі-продажу зобов’язань покупця, які означають обмеження права власності, набутого за таким договором. Ці зобов’язання (обмеження) зберігають свою дію і для осіб, що придбають об’єкт приватизації при подальшому його відчуженні. Такі ж правила встановлює і ст. 23 Закону «Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)» [100]. Але в інших випадках (не передбачених законом) договорами право власності не може обмежуватись. Автори складних юридичних конструкцій, що нерідко використовуються в підприємницькій діяльності, інколи не враховують цю обставину.
3. Як і будь-яка особа, що має цивільне право (ч. 4 ст. 13 ЦК), власник при здійсненні свого права на річ має додержуватись моральних засад суспільства. У протилежному випадку суд може відмовити йому в захисті права власності (ч. З ст. 16 ЦК). Таке протиставлення суб’єктивного права власника моральним засадам суспільства за умов розвиненого (в будь-якому разі — достатньо деталізованого) правового регулювання та включення до Конституції України [1] принципу верховенства права не можна розцінювати як значне досягнення вітчизняної правотворчості. Але ж усе-таки помітно, що законодавець надає перевагу над суб’єктивним правом не будь-яким моральним нормам, а лише тим, які є фундаментальними, тобто відносяться до категорії засад. Відтак вони входять до змісту принципу верховенства права.
4. У ч. 5 ст. 319 ЦК відтворюється частина сьома ст. 41 Конституції. Проте сфера дії ч. 5 ст. 319 ЦК є значно ширшою, оскільки вона поширюється не тільки на громадян (фізичних осіб), а й на інших суб’єктів цивільного права. Заборона використання права власності на шкоду правам громадян є лише конкретизацією ч. 2 ст. 13 ЦК, що зобов’язує особу при здійсненні права утримуватися від дій, які могли б порушувати права інших осіб, і не виключає застосування до права власності загального правила ч. 2 ст. 13 ЦК. Необхідність у цьому виникає у зв’язку з тим, що ч. 5 ст. 319 ЦК забороняє використовувати право власності на шкоду правам лише громадян. Із ч. 2 ст. 13 ЦК випливає заборона на використання права власності також усупереч правам не тільки громадян, а й інших фізичних та юридичних осіб. Оскільки свободи громадян закріплені в законі (в першу чергу — в Конституції), використання права власності всупереч свободам громадян у підсумку означає і шкоду правам громадян.
Правило про неприпустимість використання права власності на шкоду гідності громадян треба також тлумачити в нормативних межах, що випливають із ст. 28 Конституції («кожен має право на повагу до його гідності»).
5. Заборона використовувати право власності на шкоду інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію та природні якості землі не пов’язується в ч. 5 ст. 319 ЦК з будь-якими нормативними межами. Тому при застосуванні цього правила треба бути вкрай обережним, ураховувати, що відповідно до ч. 6 ст. 13 ЦК недодержання суб’єктом цивільного права вимог додержуватись моральних засад суспільства, не шкодити правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, не погіршувати екологічну ситуацію та природних якостей землі може бути підставою для покладення на власника обов’язку припинити певні дії лише за умови, що ці дії будуть кваліфіковані як зловживання правом. Якщо ж прямо та послідовно застосовувати ч. 5 ст. 319 ЦК, то будь-якого власника земельної ділянки, що оре та волоче її, а не вирощує багаторічну траву, можна звинуватити в погіршенні природних якостей землі.
6. За загальною декларацією про невтручання держави в здійснення особою права власності (ч. 6 ст. 319 ЦК) слідує спеціальне правило, що відсилає до законів, якими можуть передбачатися випадки та порядок обмеження діяльності власника чи її припинення. З урахуванням цього нормам Цивільного кодексу відповідає Порядок обмеження, тимчасової заборони (зупинення) чи припинення діяльності підприємств, установ, організацій і об’єктів у разі порушення ними законодавства про охорону навколишнього природного середовища [247]. Правда, цей Порядок затверджено Постановою Верховної Ради. Але до прийняття Конституції України постанови Верховної Ради за юридичною силою від законів не відрізняли, тому і зараз за названою постановою слід визнати юридичну силу закону.
7. При застосуванні ч. 3 ст. 319 ЦК належить ураховувати, що вона має не тільки нормативний, а й декларативний характер. Тому невиправданими були б будь-які спроби протиставити цю норму спеціальним правилам, що встановлені законами та допускають відступлення від принципу забезпечення всім власникам рівності умов здійснення їх прав. Зокрема, це стосується можливості використання речей у підприємницькій діяльності. З цього приводу встановлюється обмеження для одних власників та можливості для інших. Зокрема, Конституційний Суд України визнав, що Закон «Про введення мораторію на примусову реалізацію майна», яким установлено мораторій на примусову реалізацію майна державних підприємств і господарських товариств, у статутних фондах яких частка держави становить не менше 25 відсотків, відповідає Конституції України [243].
8. Що стосується права власності на національні, культурні та історичні цінності, то особливості його здійснення визначаються законом. У ст. 1 Закону «Про вивезення, ввезення та повернення культурних цінностей» [140] культурні цінності визначаються як об’єкти матеріальної та духовної культури, що мають художнє, історичне, етнографічне та наукове значення, підлягають збереженню, відтворенню та охороні. Нерухомі об’єкти культурної спадщини підлягають занесенню в Державний реєстр нерухомих пам’яток України (ст. 13 Закону «Про охорону культурної спадщини» [158]. Особливості набуття права власності на об’єкти, що перебувають на державному обліку як пам’ятки історії та культури, визначені Верховною Радою [245]. Стаття 19 Закону «Про охорону археологічної спадщини» [211] встановлює обов’язки юридичних і фізичних осіб, у користуванні або власності яких перебувають археологічні об’єкти. Стаття 18
Закону «Про охорону культурної спадщини» встановлює особливості здійснення права власності на об’єкти культурної спадщини, що є пам’ятками, а ст. 352 ЦК передбачає можливість викупу пам’яток історії та культури.
9. Стаття, що коментується, відтворює положення ст. 13 Конституції [1] про те, що власність зобов’язує. Це є підставою для встановлення численних публічно-правових та приватно-правових обов’язків власників.
Стаття 320. Використання власником свого майна для здійснення підприємницької діяльності
1. Власник має право використовувати своє майно для здійснення підприємницької діяльності, крім випадків, встановлених законом.
2. Законом можуть бути встановлені умови використання власником свого майна для здійснення підприємницької діяльності.
1. Законами прямо не встановлюються випадки, коли забороняється використовувати майно для підприємницької діяльності. Навпаки, встановлюються умови, за яких власник одержує право на здійснення підприємницької діяльності, що означає і право на використання майна в процесі підприємницької діяльності (державна реєстрація як суб’єкта підприємницької діяльності, отримання ліцензії, додержання правил щодо обмеження окремих видів речей у цивільному обігу тощо).
2. Стаття 1 Додаткового протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод [8] визнає за державами право забезпечувати виконання законів, необхідних для здійснення контролю за використанням власності відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків, зборів і штрафів. Це виключає застосування тих законів України, які обмежують використання майна для здійснення підприємницької діяльності за умов, коли такі обмеження не викликані потребами захисту більш суттєвих інтересів суспільства.
Стаття 321. Непорушність права власності
1. Право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.
2. Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом.
3. Примусове відчуження об’єктів права власності може бути застосоване лише як виняток з мотивів суспільної необхідності на підставі і в порядку, встановлених законом, та за умови попереднього та повного відшкодування їх вартості, крім випадків, встановлених частиною другою статті 353 цього Кодексу.
1. Частина четверта ст. 41 Конституції визнає непорушним тільки право приватної власності, що відповідає змісту всього розділу II Конституції, який присвячений правам, свободам та обов’язкам людини та громадянина. Стаття 321 ЦК поширює принцип непорушності на право власності будь-яких інших осіб. Непорушність права власності в ч. 1 ст. 321 ЦК розкривається як неприпустимість протиправного позбавлення цього права чи обмеження в його здійсненні.
2. Непорушність права власності означає, далі, що лише у встановлених законом випадках та порядку можливе позбавлення права власності або обмеження в його здійсненні. Але сам факт установлення законом підстави для позбавлення права власності або обмеження в його здійсненні Європейський Суд з прав людини вважає недостатнім для обгрунтування втручання у право власності. Втручання у право власності, в тому числі, що ґрунтується на законі, не повинне порушувати справедливу рівновагу між вимогами інтересів суспільства і захистом основних прав особи (Рішення Європейського Суду у справі «Спорронг і Лоннрот проти Швеції», 1982 р.).
3. У ч. 3 ст. 321 ЦК відтворюється положення частини п’ятої ст. 41 Конституції та поширюються правила про неприпустимість примусового позбавлення права власності на інші (окрім приватної) види (форми) права власності. Примусове відчуження об’єктів приватної власності може бути засноване лише як виняток з мотивів суспільної необхідності відповідно до закону та за умови попереднього та повного відшкодування їх вартості. В умовах воєнного та надзвичайного стану відшкодування вартості цих об’єктів може бути наступним. Слід, однак, ураховувати, що правила про непорушність права власності є загальними в порівнянні, зокрема, з нормами ст. 346 — 354 ЦК, що встановлюють підстави припинення права власності.
Стаття 322. Тягар утримання майна
1. Власник зобов’язаний утримувати майно, що йому належить, якщо інше не встановлено договором або законом.
1. У звичайній ситуації власник може утримувати майно в будь-якому стані, навіть у такому, що призводить до втрати річчю своїх корисних якостей. Але у деяких випадках суспільна зацікавленість у належному утриманні речей, що знаходяться у приватній власності осіб, обумовлює встановлення прямих або побічних вимог до власників щодо утримання речей. Земля є власністю Українського народу. Ця власність співіснує з правом приватної власності на земельні ділянки, тому на власників земельних ділянок покладаються обов’язки зберігати корисні властивості землі, підвищувати родючість ґрунтів (п. «г» ч. 1 ст. 93 Земельного кодексу [38]), а невиконання цих обов’язків тягне примусове припинення прав на земельну ділянку (ст. 143 ЗК). Неналежне утримання пам’яток історії та культури може бути підставою викупу таких об’єктів відповідно до ст. 352 ЦК. Неналежне утримання об’єктів права власності може тягти публічно-правову відповідальність. Відмова брати участь у витратах на утримання об’єктів спільної власності може бути підставою для стягнення із суб’єктів права спільної власності витрат інших співвласників на утримання таких об’єктів.
2. Тварини є особливими об’єктами цивільних прав (ст. 180 ЦК). Тому на власників можуть покладатись обов’язки щодо поводження з тваринами. Проте навіть жорстоке поводження з тваринами є лише підставою для притягнення до адміністративної відповідальності у вигляді штрафу (ст. 89 КпАП [30]), але не є підставою припинення права власності на тварину.
Стаття 323. Ризик випадкового знищення та випадкового пошкодження майна
1. Ризик випадкового знищення та випадкового пошкодження (псування) майна несе його власник, якщо інше не встановлено договором або законом.
1. З моменту виникнення права власності й до моменту його припинення власник несе ризик випадкового знищення (пошкодження, псування) майна (правда, це не виключає встановлення договором іншого). Поняття «випадкового» в цій статті треба тлумачити так, що «випадкове» знищення (пошкодження, псування) має місце завжди, коли закон не покладає відповідальність на особу, дії якої стали причиною знищення (пошкодження, псування) майна, або коли такої особи взагалі немає. Тому за одних умов випадкове знищення (пошкодження, псування) може бути результатом дії тільки непереборної сили, а за інших умов як випадкове буде кваліфікуватись і знищення (пошкодження, псування) в результаті як дії непереборної сили, так і інших дій, що не містять ознаки вини суб’єкта (в теорії такі дії називаються як простий випадок). Як випадкове слід тлумачити знищення або пошкодження майна особою, яка не встановлена, за відсутності особи, на яку покладається відповідальність за незбереження майна.
Стаття 324. Право власності Українського народу
1. Земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об’єктами права власності Українського народу.
2. Від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, встановлених Конституцією України.
3. Кожен громадянин має право користуватися природними об’єктами права власності Українського народу відповідно до закону.
1. У ст. 324 — 327 ЦК визначаються особливості окремих видів (форм) права власності. При цьому виокремлюються право власності Українського народу, право приватної власності, право державної власності, та право комунальної власності.
2. Об’єктами права власності Українського народу визнаються всі природні ресурси, які знаходяться на території України, природні ресурси її континентального шельфу та виключної (морської) економічної зони. Зокрема, такими об’єктами визнаються земля, її надра, водні ресурси, повітря. Частина друга ст. 5 Закону «Про тваринний світ» [183] визнає об’єктами права власності Українського народу об’єкти тваринного світу, які перебувають у стані природної волі та знаходяться в межах території України.
3. Повноваження здійснювати право власності Українського народу від його імені надається органам державної влади, органам місцевого самоврядування. Ці повноваження вони мають здійснювати в межах, що встановлюються Конституцією. Це правило ч. 2 ст. 324 ЦК відтворює положення частини першої ст. 13 Конституції [1]. Але ж Конституція з цього приводу формулює тільки найбільш загальні положення. Тому реально зазначені повноваження перелічених органів визначаються відповідними законами, а в умовах, коли формування законодавчої бази відповідно до Конституції не закінчено, — також і підзаконними актами.
4. Зміст права власності Українського народу має особливості. Вони полягають, зокрема в тому, що об’єктами права власності Українського народу вправі користуватись (з додержанням відповідних законів) кожен громадянин. Крім того, особливості права власності Українського народу зумовили і особливості його захисту. За загальним правилом, право власності захищається ст. 185 — 198 Кримінального кодексу [36]. Право власності Українського народу на природні ресурси захищається ст. 236 — 254 того ж Кодексу. При цьому відповідна глава названа «Злочини проти довкілля», а не «проти власності».
5. Право власності Українського народу на землю не виключає придбання іншими суб’єктами цивільного права власності на земельні ділянки. Право власності на землю (земельні ділянки) відповідно до ст. 81 — 84 Земельного кодексу [38] можуть мати громадяни (іноземні громадяни, особи без громадянства), юридичні особи, територіальні громади і держава.
6. На сьогодні законами не встановлюються правові форми, в яких Український народ бере участь у цивільних правовідносинах. Навіть стосовно землі та інших природних ресурсів, що деякою мірою залучаються до цивільного обороту, не передбачена участь у правовідносинах Українського народу. Суб’єктом правовідносин щодо названих об’єктів виступає держава, а не Український народ.
Стаття 325. Право приватної власності
1. Суб’єктами права приватної власності є фізичні та юридичні особи.
2. Фізичні та юридичні особи можуть бути власниками будь-якого майна, за винятком окремих видів майна, які відповідно до закону не можуть їм належати.
3. Склад, кількість та вартість майна, яке може бути у власності фізичних та юридичних осіб, не є обмеженими.
Законом може бути встановлено обмеження розміру земельної ділянки, яка може бути у власності фізичної та юридичної особи.
1. Цивільний кодекс значно розширює зміст поняття права приватної власності в порівнянні з раніше прийнятими законами. Суб’єктами такого права можуть бути всі фізичні, а також юридичні особи приватного права. Слід, однак, мати на увазі, що з урахуванням положень Господарського кодексу [42] було б нелогічним визнавати право власності юридичних осіб публічного права. Стосовно суб’єктів господарювання слід також визнати такими, що підлягають застосуванню, положення Господарського кодексу, що визнають право колективної власності (ст. 93; ч. 5 ст. 111 ГК).
2. Постановою Верховної Ради «Про право власності на окремі види майна» [244] затверджений Перелік видів майна, які не можуть перебувати у власності громадян, громадських об’єднань, міжнародних організацій та юридичних осіб інших держав на території України.
Згідно з приміткою до Переліку ці види майна не можуть також перебувати у власності юридичних осіб недержавної форми власності.
3. Право громадян на придбання зброї у власність настає з досягненням:
— вісімнадцяти років — право на придбання холодної та пневматичної зброї;
— двадцяти одного року — право на придбання мисливської гладкоствольної зброї;
— двадцяти п’яти років — право на придбання нарізної мисливської зброї (п. 12.1 Інструкції про порядок виготовлення, придбання, зберігання, обліку, перевезення і використання вогнепальної, пневматичної і холодної зброї, а також боєприпасів до зброї та вибухових матеріалів [329]).
4. За загальним правилом, склад, кількість та вартість майна, що може знаходитись у власності фізичних та юридичних осіб, не обмежується. Разом з тим допускається обмеження розміру земельної ділянки, яка може бути у власності фізичної чи юридичної особи. Земельний кодекс установлює численні обмеження прав на земельні ділянки (ст. 111), установлює норми безплатного передання земельних ділянок (ст. 121), але обмежень розміру земельних ділянок, які можуть бути у власності фізичних або юридичних осіб, не встановлює.
Стаття 326. Право державної власності
1. У державній власності є майно, у тому числі грошові кошти, яке належить державі Україна.
2. Від імені та в інтересах держави Україна право власності здійснюють відповідно органи державної влади.
3. Управління майном, що є у державній власності, здійснюється державними органами, а у випадках, передбачених законом, може здійснюватися іншими суб’єктами.
(Із змін, від 21.09.2006)
1. При прийнятті Цивільного кодексу законодавець відмовився від визначення того майна, що належить до державної власності. Щодо об’єктів права державної власності законодавець лише визначає, що таким є майно, в тому числі кошти (грошові). Повноваження здійснювати від імені держави право державної власності належить органам державної влади. Ці повноваження відповідно до ст. 19 Конституції [1] повинні визначатись законом.
2. Відповідно до ч. 3 ст. 167 ЦК держава вправі створювати юридичні особи приватного права. Такими називаються підприємницькі товариства. Допускається створення державою інших юридичних осіб приватного права, що визнаються суб’єктами права приватної власності. Але чинне цивільне законодавство з цього приводу не формулює в достатній мірі детальних положень. При створенні юридичної особи приватного права держава передає у приватну власність такої особи частину свого майна. Держава при цьому втрачає право власності на це майно, а отримує корпоративні права (вони визначаються в ст. 167 ГК [42]; порядок здійснення державних корпоративних прав установлюється ст. 168 ГК) щодо створеної юридичної особи (якщо створюється акціонерне товариство, держава отримує у власність цінні папери — акції). Держава має право бути учасником юридичних осіб не тільки одноосібно, а й разом з іншими суб’єктами, що можуть бути учасниками (засновниками) юридичних осіб. У подальшому держава реалізує свої корпоративні права щодо юридичних осіб, учасником яких вона є, нарівні з іншими особами, що є учасниками юридичних осіб.
3. При створенні юридичних осіб публічного права держава закріплює за такими особами частину свого майна, яке при цьому залишається у власності держави. Закріплення за юридичною особою публічного права майна, що є власністю держави, породжує в юридичної особи одно із речових прав, що передбачені ч. 1 ст. 133 ГК, — право господарського відання або право оперативного управління. На праві господарського відання державне майно закріплюється за юридичними особами публічного права, що створені для здійснення підприємницької діяльності. На праві оперативного управління державне майно закріплюється за юридичними особами публічного права, що створюються для некомерційної господарської діяльності (ст. 137 ГК), в тому числі за казенними підприємствами. Таке ж речове право належить юридичним особам, що утримуються за рахунок бюджетів.
4. Зміст права господарського відання, що належить юридичним особам публічного права, визначається відповідно до ст. 136 ГК. Як і право власності, право господарського відання включає правомочності володіти, користуватися і розпоряджатися майном. При цьому Господарським кодексом і законом .можуть установлюватись обмеження правомочності юридичної особи публічного права розпоряджатися окремими видами майна без згоди органу, що здійснює повноваження власника. Цей орган вправі контролювати використання та збереження майна, закріпленого за юридичною особою публічного права, не втручаючись в оперативно-господарську діяльність юридичної особи (державного підприємства).
Захист права господарського відання здійснюється на підставі тих же положень закону, які встановлені для захисту права власності. При цьому спеціально передбачається можливість захисту права господарського відання перед власником, тобто перед державою та органом, що здійснює її правомочності як власника (ч. 3 ст. 136 ГК).
Це — достатньо визначене правило, що встановлює межу між речовим правом держави та речовим правом заснованих нею юридичних осіб публічного права і виключає можливість звернення стягнення на майно, що закріплене за державним підприємством як юридичною особою публічного права на праві господарського відання, за боргами держави, а також можливість відповідальності держави за зобов’язаннями юридичних осіб публічного права, за якими державне майно закріплене на праві господарського відання.
5. Зміст права оперативного управління, що належить юридичній особі публічного права, визначається відповідно до ст. 137 ГК. Це право також є речовим і включає правомочності володіти, користуватися і розпоряджатися майном, закріпленим за юридичною особою публічного права. Але межі цих правомочностей суб’єкта права оперативного управління встановлюються не тільки Господарським кодексом і законами, а й власником майна, тобто державою (уповноваженим нею органом). Обмеженість права оперативного управління в порівнянні з правом власності та правом господарського відання виявляється також у тому, що держава через уповноважені нею органи має право вилучити у суб’єкта господарювання, якому належить право оперативного управління (стосується казенних підприємств) надлишкове майно, а також майно, що не використовується або використовується не за призначенням. В інших юридичних осіб публічного права (юридичних осіб, які не є суб’єктами господарювання) майно, що закріплене за ними на праві оперативного управління, уповноважений державний орган вправі вилучати, якщо обмеження щодо цього не встановлені законодавством або установчими документами суб’єкта права оперативного управління, створеного державою.
6. Право власності Автономної Республіки Крим прямо не визнається ні в Цивільному, ні в Господарському кодексах. Обережність щодо визнання речових прав Автономної Республіки Крим виявив законодавець і при прийнятті Конституції Автономної Республіки Крим. Верховній Раді Автономної Республіки Крим надається повноваження здійснення права власності на відповідні землю і природні ресурси (ч. 2 ст. 18 Конституції Автономної Республіки Крим [126]), але ж Автономна Республіка Крим при цьому не визнається суб’єктом права власності, що відповідає ст. 84 Земельного кодексу [38], яка допускає можливість знаходження земель у державній, комунальній і приватній власності. Інше майно належить Автономній Республіці Крим (п. 10 ч. 1 ст. 18; п. 4 ч. 2 ст. 26 Конституції Автономної Республіки Крим), але ж при цьому не визначається речове право, яке Автономна Республіка Крим має на те майно, яке їй «належить». Відповідно до ст. 168 ЦК Автономна Республіка Крим діє у цивільних відносинах на рівних правах з іншими учасниками цих відносин. За нею визнається право створювати юридичні особи публічного і приватного права. Слід також ураховувати, що постановою Кабінету Міністрів «Про розмежування державного майна України між загальнодержавною власністю та власністю Республіки Крим» [275] у власність Автономної Республіки Крим було передане майно підприємств, перелічених у цій постанові.
Стаття 327. Право комунальної власності
1. У комунальній власності є майно, у тому числі грошові кошти, яке належить територіальній громаді.
2. Управління майном, що є у комунальній власності, здійснюють безпосередньо територіальна громада та утворені нею органи місцевого самоврядування.
1. Об’єктами права комунальної власності спочатку були всі види майна, яке було передане до комунальної власності відповідно до постанови Кабінету Міністрів України «Про розмежування державного майна України між загальнодержавною (республіканською) власністю і власністю адміністративно-територіальних одиниць (комунальною власністю)» [276]. У зв’язку з уведенням в дію нового Цивільного кодексу в сфері комунальної власності утворюється та ж система речових прав, яка характерна для сфери державної власності та яка висвітлена в коментарі до ст. 326 ЦК. Вона передбачає створення територіальними громадами не тільки комерційних та некомерційних підприємств, інших суб’єктів публічного права, майно яких залишається об’єктами комунальної власності, а і господарських товариств, яким комунальне майно буде передаватись у власність в обмін на корпоративні права.
2. Частина 2 ст. 327 ЦК право управління майном, що є комунальною власністю, надає територіальним громадам сіл, селищ, міст безпосередньо, а також утвореним територіальними громадами органам місцевого самоврядування.
Право власності та інші речові права за Господарським кодексом України
1. У коментарі до ст. 326 ЦК викладена схема відносин між державою та створеними нею (або за повноваженнями, наданими державою) юридичними особами. Ця ж схема поширюється і на відносини між територіальними громадами та створеними ними (або за повноваженнями, наданими ними) юридичними особами. Крім викладеного в коментарі до ст. 326 ЦК, слід ураховувати наступні положення Господарського кодексу [42].
2. Право господарського відання і право оперативного управління може належати не тільки державним та комунальним юридичним особам публічного права, а і підприємствам об’єднань громадян, релігійних організацій (ч. 5 ст. 112 ГК). При цьому право господарського відання належить комерційним підприємствам-суб’єктам підприємницької діяльності (ч. 2 ст. 136 ГК), а право оперативного управління — не- комерційним юридичним особам (ст. 137 ГК). Стаття 113 ГК установлює, що приватне підприємство діє на основі приватної власності одного або кількох громадян, іноземців, осіб без громадянства або на основі приватної власності юридичної особи. Звідси можна зробити висновок про те, що приватне підприємство не є суб’єктом права приватної власності, і також наділяється правом господарського відання або оперативного управління.
3. У ст. 93, 111 ГК використовується поняття колективної власності. Підприємством колективної власності визнається «корпоративне або унітарне підприємство, що діє на основі колективної власності засновника (засновників)». Звідси випливає, що засновниками підприємств колективної власності можуть бути суб’єкти цього виду власності. Так воно і є, оскільки підприємствами колективної власності визнаються підприємства споживчої кооперації, громадських та релігійних організацій (ч. 2 ст. 93 ГК). Щодо підприємств об’єднань громадян і релігійних організацій логічно визнається право господарського відання або оперативного управління (ч. 5 ст. 112 ГК). Але ж речове право підприємств споживчої кооперації не отримало будь-якої назви (див. ст. 111 ГК). З урахуванням ст. 112 ГК речове право підприємств споживчої кооперації логічно було б позначати термінами «право господарського відання» або «право оперативного управління» (залежно від наявності чи відсутності у юридичної особи права на здійснення підприємницької діяльності).
Виробничий кооператив також визнається підприємством колективної власності, хоч стосовно нього формулювання «діє на основі колективної власності засновника (засновників)» (ч. 1 ст. 93 ГК) є недоречним.
ГЛАВА 24 НАБУТТЯ ПРАВА ВЛАСНОСТІ
Стаття 328. Підстави набуття права власності
1. Право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів.
2. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.
1. Ця стаття стосовно підстав набуття права власності встановлює принцип «все дозволено, крім того, що заборонено» законом. Це виявилося зручним для забезпечення інтересів не тільки фізичних осіб та юридичних осіб приватного права, а і для забезпечення інтересів держави. Так, законодавець визнав недостатньо етичним установлення таких підстав набуття державою права власності як конфіскація та реквізиція. Але ж ці підстави не заборонені й навіть непрямо передбачаються положеннями, що формулюють відповідні підстави припинення права власності.
2. Закріплюється презумпція правомірності набуття права власності. Незаконність набуття права власності має бути встановлена рішенням суду. До набрання рішенням суду законної сили право власності вважається набутим правомірно. Інша форма спростування презумпції правомірності набуття права власності — це прямо випливає із закону неправомірності набуття права власності. Так, коли закон визнає недійсним (нікчемним) правочин, спрямований на набуття права власності, із цього закону прямо випливає незаконність набуття права власності. Тому вимога про витребування майна із незаконного володіння особи, що набула це майно в силу нікчемного правочину, може бути пред’явлена без пред’явлення вимоги про визнання правочину недійсним (про спростування презумпції правомірності набуття права власності). До цього моменту можливе тимчасове обмеження прав відповідача на майно в процесуальних формах, що передбачені Кримінально-процесуальним [27], Цивільним процесуальним [44] та Господарським процесуальним [31] кодексами.
Стаття 329. Набуття права власності юридичною особою публічного права
1. Юридична особа публічного права набуває право власності на майно, передане їй у власність, та на майно, набуте нею у власність на підставах, не заборонених законом.
1. Під словами «майно, яке передане... у власність» слід розуміти не тільки майно, що передане засновником при створенні юридичної особи публічного права або пізніше, а й майно, передане юридичній особі публічного права іншими суб’єктами. Але ж законодавець не зміг тут послідовно здійснити метод конкретних дозволів щодо юридичних осіб публічного права. І після першого ж конкретного дозволу набувати право власності на майно, яке юридичній особі публічного права передане, сформулював загальний дозвіл на способи набуття права власності юридичними особами публічного права, передбачивши можливість установлення законом конкретних заборон.
2. У цілому слід визнати, що ст. 329 ЦК не повинна застосовуватись як така, що суперечить спеціальним положенням законів. Щодо юридичних осіб публічного права, які мають статус суб’єктів господарювання (державні та комунальні комерційні та некомерційні підприємства) спеціальними положеннями Господарського кодексу встановлено, що вони наділяються не правом власності, а правом господарського відання або оперативного управління (ст. 136, 137). Тільки законодавець вправі виключити із Господарського кодексу спеціальні положення про право господарського відання та право оперативного управління та відкрити у такий спосіб можливість для застосування положень Цивільного кодексу про право власності юридичних осіб публічного права, які (положення) мають кваліфікуватись як загальні стосовно ст. 136, 137 ГК [42].
Стаття 330. Набуття добросовісним набувачем права власності на майно, відчужене особою, яка не мала на це права
1. Якщо майно відчужене особою, яка не мала на це права, добросовісний набувач набуває право власності на нього, якщо відповідно до статті 388 цього Кодексу майно не може бути витребуване у нього.
(Із змін, від 18.11.2003)
1. Стаття 388 ЦК установлює випадки, коли власник майна не може витребувати його у добросовісного набувача. Оскільки майно не може бути витребуване у такого набувача, ст. 330 ЦК визнає за таким набувачем право власності, хоч особа, що передала йому це майно, і не мала права вчиняти правочин щодо передання набувачеві цього майна. Момент переходу права власності до набувача визначається при цьому відповідно до ст. 334 ЦК (у момент передання речі за правочином).
2. Правила ст. 330 ЦК і ст. 10 Закону «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень» [207] свідчать про те, що вітчизняний законодавець періоду формування ринкової економіки відійшов від загальновизнаного положення римського права про неможливість передання особою іншій особі більше прав, ніж перша з осіб має, ще більше, ніж законодавець радянської доби.
Стаття 331. Набуття права власності на новостворене майно та об’єкти незавершеного будівництва
1. Право власності на нову річ, яка виготовлена (створена) особою, набувається нею, якщо інше не встановлено договором або законом.
Особа, яка виготовила (створила) річ зі своїх матеріалів на підставі договору, є власником цієї речі.
2. Право власності на новостворене нерухоме майно (житлові будинки, будівлі, споруди тощо) виникає з моменту завершення будівництва (створення майна).
Якщо договором або законом передбачено прийняття нерухомого майна до експлуатації, право власності виникає з моменту його прийняття до експлуатації.
Якщо право власності на нерухоме майно відповідно до закону підлягає державній реєстрації, право власності виникає з моменту державної реєстрації.
3. До завершення будівництва (створення майна) особа вважається власником матеріалів, обладнання тощо, які були використані в процесі цього будівництва (створення майна).
У разі необхідності особа, зазначена в абзаці першому цієї частини, може укласти договір щодо об’єкта незавершеного будівництва, право власності на який реєструється органом, що здійснює державну реєстрацію прав на нерухоме майно на підставі документів, що підтверджують право власності або користування земельною ділянкою для створення об’єкта нерухомого майна, проектно-кошторисної документації, а також документів, що містять опис об’єкта незавершеного будівництва.
4. Частину четверту виключено
(Із змін, від 15.12.2005)
1. Відповідно до заголовків ст. 331 і 322 ЦК, сфера їх дії має розмежовуватись за ознакою того, створюється нова річ чи здійснюється переробка речі. Але при тлумаченні правових норм заголовкам статей, як і будь-яким загальним положенням законів, не можна віддавати перевагу над змістом цих статей, який (зміст) у цьому контексті має кваліфікуватися як такий, що формулює спеціальні положення. Із змісту ч. 1 ст. 331 ЦК належить зробити висновок про те, що ця частина вирішує питання виникнення права власності на нову річ, виготовлену із матеріалів особи, що виготовила (створила) цю річ. Із змісту ст. 332 ЦК випливає, що вона вирішує питання права власності на річ (нову річ), створену шляхом переробки чужої речі (чужих матеріалів).
2. Особа, яка створила (виготовила) нову річ із своїх матеріалів, набуває права власності на новостворену річ. У той же час допускається встановлення законом або договором іншого (наприклад, якщо договором передбачено, що право власності на річ, що була виготовлення на замовлення іншої особи, належить цій особі).
3. Дія ч. 1 ст. 331 ЦК поширюється на створення нової речі із своїх матеріалів будь- якою особою, у тому числі і особами, які не досягли чотирнадцяти або вісімнадцяти років, оскільки створення нової речі не є правочином, а тому не потребує будь-якого обсягу дієздатності.
4. На підставі ч. 1 ст. 331 ЦК вирішується питання про право власності на річ, створену особою із своїх матеріалів на підставі договору з іншою особою. Власником такої речі є особа, що створила її. Але це правило є диспозитивним. У випадках, якщо річ виготовлена особою з матеріалу, що їй не належить, застосовується ч. 3 ст. 332 ЦК.
5. За загальним правилом абзацу першого ч. 2 ст. 331 ЦК право власності на ново- створене нерухоме майно виникає з моменту завершення будівництва. Це формулювання не є досить визначеним. Дійсно, треба з’ясувати, який же юридичний факт дає підстави стверджувати, що будівництво об’єкта є завершеним. Тому абзац перший взагалі не підлягає застосуванню. Цей висновок підтверджується абзацом другим ч. 2 ст. 331 ЦК, яка юридичним фактом, що породжує право власності на новостворене нерухоме майно у випадках, коли законом або договором передбачається прийняття нерухомого майна до експлуатації, називає прийняття об’єкта до експлуатації. Порядок прийняття в експлуатацію закінчених будівництвом об’єктів [313] не встановлює будь-яких винятків із загального правила про обов’язковість прийняття в експлуатацію закінчених будівництвом об’єктів. Прийняття закінчених будівництвом об’єктів до експлуатації здійснюється після належного оформлення акта готовності об’єкта до експлуатації та видачі замовникові зареєстрованого інспекцією державного архітектурного будівельного контролю свідоцтва про відповідність збудованого об’єкта проектній документації, вимогам державних стандартів, будівельних норм і правил (п. 4, 12, 13 Порядку).
6. Але і оформлення акта про прийняття в експлуатацію закінченого будівництвом об’єкта право власності на нерухоме майно не породжує. Відповідно до абзацу другого ч. 2 ст. 331 ЦК у випадках, коли право власності на нерухоме майно підлягає державній реєстрації, право власності на новостворене нерухоме майно виникає з моменту державної реєстрації. Закон «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень» [215] не встановлює будь-яких винятків із загального правила про державну реєстрацію права власності на нерухоме майно. Отже, право власності на новостворене нерухоме майно виникає тільки з моменту реєстрації цього права. Це — досить визначене, хоч і алогічне правило: права не існує, поки воно не буде зареєстроване, але за відсутності права не може бути здійснена його реєстрації. І все ж законодавець вважає, що «щось» реєструється. Реєстрація цього «щось» породжує право власності. Законодавець визнав за неприйнятне встановити, що реєструється «щось», тому він установив, що реєструється право, якого до реєстрації не існує.
7. Між прийняттям закінченого будівництвом об’єкта до експлуатації та державною реєстрацією права власності на новостворене нерухоме майно є ще один юридичний факт — отримання замовником (особою, яка сама створила об’єкт нерухомого майна із своїх матеріалів) свідоцтва про право власності на новостворене нерухоме майно. Це свідоцтво видається місцевими органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування (п. 6 Тимчасового положення про порядок державної реєстрації прав власності на нерухоме майно [352]).
8. До виникнення права власності на новозбудоване нерухоме майно право власності існує лише на матеріали, обладнання та інше майно, що було використане при будівництві.
Стаття, що коментується, не вирішує питання про те, хто ж є власником цих матеріалів, обладнання тощо. Оскільки інше не встановлено, власником слід вважати того, хто надав відповідне майно для здійснення будівництва, крім випадків, коли договором передбачено інше. Але слід ураховувати, що до виникнення права власності на новозбудоване нерухоме майно існує право власності не тільки на матеріали, обладнання тощо (ч. 3 ст. 331 ЦК), а й право власності на об’єкт будівництва або результат інших будівельних робіт. Суб’єктом цього права власності є замовник, якщо інше не встановлене договором (ст. 876 ЦК).
9. Відповідно до ч. 3 ст. 331 ЦК особа, що має право власності або користування земельною ділянкою для створення об’єкта нерухомого майна, за умови, що вона є власником матеріалів, обладнання тощо (ч. 3 ст. 331 ЦК) і об’єкта будівництва або інших будівельних робіт (ст. 846 ЦК), може укласти договір щодо об’єкта незавершеного будівництва. Реально маються на увазі договори про відчуження та іпотечні договори. Предметом договору про відчуження є об’єкт незавершеного будівництва, під яким згідно з абзацем третім ст. 1 Закону «Про іпотеку» [197] розуміється об’єкт будівництва, на який видано дозвіл на будівництво, понесені витрати на його спорудження та який не прийнятий в експлуатацію відповідно до законодавства. При цьому для реєстрації права власності набувача на об’єкт незавершеного будівництва, крім договору про відчуження, надаються документи, що підтверджують речове право на земельну ділянку, проектно-кошторисна документація, а також документи, що містять опис об’єкта незавершеного будівництва.
10. Стаття 331 ЦК не встановлює будь-яких правил щодо отримання публічного дозволу на відчуження об’єкта незавершеного будівництва. Це дає підстави для висновку про те, що будь-який дозвіл не є для цього необхідним. Але цей правовий припис не може застосовуватись усупереч спеціальному публічно-правовому припису частини п’ятої ст. 55 Закону «Про нотаріат» [75], відповідно до якого угоди про відчуження житлового будинку, будівництво якого не завершено, посвідчуються нотаріально за умови наявності рішення відповідного органу місцевого самоврядування або відповідної місцевої державної адміністрації. З урахуванням неповної логічної тотожності житлового будинку, будівництво якого не закінчено, та інших незавершених будівництвом об’єктів нерухомого майна, а також історичного чинника (тенденції до уніфікації правила про правочини щодо нерухомого майна), слід дійти висновку, що частина п’ята ст. 55 Закону «Про нотаріат» підлягає застосуванню за аналогією до відносин щодо відчуження об’єктів незавершеного будівництва, що не є житловими будинками, будівництво яких не закінчено.
11. Щодо передання в іпотеку об’єктів незавершеного будівництва, частина друга ст. 16 Закону «Про іпотеку» встановлює, що воно здійснюється шляхом передання в іпотеку «прав на земельну ділянку, на якій розташований об’єкт незавершеного будівництва, об’єктів незавершеного будівництва або майнових прав на них.
Стаття 332. Набуття права власності на перероблену річ
1. Переробкою є використання однієї речі (матеріалу), в результаті чого створюється нова річ.
2. Особа, яка самочинно переробила чужу річ, не набуває право власності на нову річ і зобов’язана відшкодувати власникові матеріалу його вартість.
3. Право власності на рухому річ, створену особою шляхом переробки з матеріалу, що їй не належить, набувається власником матеріалу за його бажанням, якщо інше не встановлено договором або законом.
4. Якщо вартість переробки і створеної нової речі істотно перевищує вартість матеріалу, право власності на нову річ набуває за її бажанням особа, яка здійснила таку переробку. У цьому разі особа, яка здійснила переробку, зобов’язана відшкодувати власникові матеріалу моральну шкоду.
5. Власник матеріалу, який набув право власності на виготовлену з нього річ, зобов’язаний відшкодувати вартість переробки особі, яка її здійснила, якщо інше не встановлено договором.
1. Хоч у визначенні переробки, що міститься в ч. 1 ст. 332 ЦК, і не йдеться про те, що цей термін може застосовуватись тільки до створення особою нової речі із чужих матеріалів, усе ж із змісту цієї статті випливає, що її дія поширюється на відносини щодо створення особою нових речей із чужих матеріалів.
2. Виходячи з викладеного в попередньому пункті коментаря, слід зробити висновок про те, що самочинна переробка чужої речі, а також створення із чужих матеріалів нової речі, за загальним правилом, не тягне виникнення у особи, що переробила річ або створила із чужих матеріалів нову річ, права власності на нову річ. Із правила ч. 2 ст. 332 ЦК можна зробити висновок про те, що власником нової речі стає власник речі, що була перероблена (власник матеріалів). Але в ч. 3 ст. 332 ЦК зазначається, що за загальним правилом як при створенні нової речі, так і при переробці речі власник переробленої (нової) речі набуває права власності за своїм бажанням. За відсутності такого бажання власник речі чи матеріалів, що були перероблені, вправі вимагати відшкодування майнової та моральної шкоди відповідно до ч. 3 ст. 386 ЦК незалежно від того погодилась чи не погодилась особа, що здійснила переробку, привласнити річ, створену шляхом переробки.
3. Особа, яка здійснила переробку чужих матеріалів, одержує право власності на річ, створену в результаті переробки, за умови, якщо вартість переробки і створеної нової речі істотно перевищує вартість матеріалів, що були перероблені з метою створення цієї речі. Це правило діє навіть за умови самочинної переробки матеріалів.
4. За яких умов перевищення вартістю переробки та створеної нової речі вартості матеріалів є істотним — це має вирішувати суд. Але ж належить ураховувати, що при цьому приписується співставлення, з одного боку, «вартість переробки і створеної нової речі» і, з іншого боку, — вартість матеріалів. Буквальне тлумачення взятого в лапки формулювання приводить до висновку, що близький до безглуздого, бо «вартість переробки і створеної нової речі» завжди буде істотно перевищувати вартість матеріалів. Але ж законодавець не приписує суду при визначенні істотності зазначеного перевищення слідувати математичному співвідношенню двох зазначених вартостей. Тому істотність у цьому випадку повинна визначатись з урахуванням принципів справедливості, добросовісності та розумності.
5. Якщо особа, що здійснила переробку чужих матеріалів, відповідно до ч. 4 ст. 332 ЦК, набула права власності на нову річ (створену в результаті переробки), вона зобов’язана відшкодовувати власникові матеріалів їх вартість. Крім того, на цю особу покладається обов’язок відшкодувати власникові матеріалів моральну шкоду. Це правило не можна тлумачити так, що майнова шкода при цьому не відшкодовується. Вона підлягає відшкодуванню відповідно до ч. 3 ст. 386 ЦК.
6. Правила ч. 4 та 5 ст. 332 ЦК не можна тлумачити як конкретизацію положення ч. 3 ст. 332 ЦК. Тому вони поширюються і на відносини щодо нерухомого майна.
7. Частина 4 та 5 ст. 332 ЦК поширюється на випадки створення нової речі (рухомої чи нерухомої, отриманої на виконання правочину нікчемного або такого, що визнаний судом недійсним).
Стаття 333. Привласнення загальнодоступних дарів природи
1. Особа, яка зібрала ягоди, лікарські рослини, зловила рибу або здобула іншу річ у лісі, водоймі тощо, є їхнім власником, якщо вона діяла відповідно до закону, місцевого звичаю або загального дозволу власника відповідної земельної ділянки.
1. Будь-яка особа, в тому числі і частково дієздатна, не повністю дієздатна, недієздатна або обмежено дієздатна, стає власником ягід, лікарських рослин, риби, що були здобуті (виловлені) у лісі чи водоймі, якщо такі дії не суперечать закону або місцевому звичаю. Право на збір ягід, лікарських рослин, на вилов риби може випливати із дозволу власника відповідної земельної ділянки, який може бути загальним, а не надаватися лише конкретним особам.
Стаття 334. Момент набуття права власності за договором
1. Право власності у набувача майна за договором виникає з моменту передання майна, якщо інше не встановлено договором або законом.
2. Переданням майна вважається вручення його набувачеві або перевізникові, організації зв’язку тощо для відправлення, пересилання набувачеві майна, відчуженого без зобов’язання доставки.
До передання майна прирівнюється вручення коносамента або іншого товарно-розпорядчого документа на майно.
3. Право власності на майно за договором, який підлягає нотаріальному посвідченню, виникає у набувача з моменту такого посвідчення або з моменту набрання законної сили рішенням суду про визнання договору, не посвідченого нотаріально, дійсним.
4. Якщо договір про відчуження майна підлягає державній реєстрації, право власності у набувача виникає з моменту такої реєстрації.
1. У ч. 1 ст. 334 ЦК формулюється загальне правило, згідно з яким право власності у набувача за договором виникає з моменту передання майна. Але в будь-якому випадку до укладення договору право власності виникнути не може, оскільки передання майна до укладення договору є безпідставним і не може тягти виникнення права власності.
2. Передання визначається як вручення речі набувачеві. Річ набувачеві може вручити контрагент за договором або третя особа, на яку це покладено особою, що здійснює відчуження речі. «Вручення» дійсно може означати передання речі в руки набувачеві. Проте такий спосіб вручення має місце не завжди. Врученням слід вважати передання ключа від будинку, іншої будівлі, споруди, автомобіля тощо. У суді розглядалась справа про визнання недійсним договору дарування. Чоловік подарував дружині автомобіль, який придбав до шлюбу. Договір був підписаний і посвідчений нотаріально. Але пізніше чоловік став вимагати визнання договору недійсним, оскільки, як він стверджував, сторони не мали на меті при укладенні договору досягти юридичних наслідків. Зокрема, автомобіль, стверджував позивач, він не передавав обдаровуваній. Автомобіль як стояв у гаражі до укладення договору дарування, так і продовжував там стояти після цього. На автомобілі як їздив чоловік, так і продовжував їздити (правда, після укладення договору автомобіль згідно з документами був зареєстрований в органі Державної автомобільної інспекції як такий, що належить дружині. А підставою права чоловіка на управління автомобілем стала довіреність). Але за викладених умов факт передання речі (автомобіля) суд визнав доведеним. Такі ж ситуації виникають і в інших випадках, якщо правочини щодо передання речей, які реально в руки не передаються, укладаються між членами сім’ї, зокрема, при переданні у власність за правочином квартири чи її частини.
3. Переданням речі вважається і вручення її організації зв’язку або перевізникові для доставки набувачеві. Але такі дії прирівнюються до передання речі лише за умови, що річ відчужувалась без зобов’язання доставки. Не можна кваліфікувати як відчуження речі із зобов’язанням доставки такі випадки, коли в договорі передбачається обов’язок відчужувача сплатити перевізникові вартість послуги щодо перевезення, хоча ці затрати відчужувача набувач не відшкодовував відчужувачеві.
4. До передання речей як юридичного факту, що тягне виникнення у набувача права власності, прирівнюється передання набувачеві коносамента або іншого товарно-розпорядчого документа.
5. Законом або договором момент виникнення права власності у набувача може визначатись інакше, ніж це встановлено ч. 1 ст. 334 ЦК. Належить, однак, ураховувати, що деякі цивільно-правові договори конструюються законодавцем як реальні. Тому виникнення права власності у набувача за такими договорами до передання речі є неможливим, оскільки до цього моменту договір не є чинним.
6. Перелік договорів, стосовно яких установлено обов’язкове їх нотаріальне посвідчення, наводиться в п. 2 коментаря до ст. 209 ЦК. Якщо майно передається за таким договором, то право власності у набувача виникає з моменту нотаріального посвідчення договору. На підставі ч. З ст. 6 ЦК сторони такого договору не вправі інакше визначити момент переходу права власності, оскільки наявними є обмеження, що встановлені цією частиною. Частина 3 ст. б ЦК забороняє відступати в договорах від положень актів цивільного законодавства, зокрема тоді, коли на неприпустимість відступлень від положень актів цивільного законодавства випливає із змісту законодавства. У ч. 1 ст. 334 ЦК зазначається на можливість відступити від сформульованого тут положення, а в ч. 3 — ні. Це є підставою для твердження про те, що із контексту цієї статті випливає неможливість відступити від правила ч. 3 ст. 334 ЦК, керуючись ч. 3 ст. 6 ЦК.
7. Правила ст. 334 ЦК за аналогією слід застосовувати при визначенні моменту виникнення речових прав на підставі цивільно-правових договорів про передання майна у володіння та користування, якщо при цьому не передбачається передання права власності на відповідне майно.
Стаття 335. Набуття права власності на безхазяйну річ
1. Безхазяйною є річ, яка не має власника або власник якої невідомий.
2. Безхазяйні нерухомі речі беруться на облік органом, що здійснює державну реєстрацію прав на нерухоме майно, за заявою органу місцевого самоврядування, на території якого вони розміщені. Про взяття безхазяйної нерухомої речі на облік робиться оголошення у друкованих засобах масової інформації.
Після спливу одного року з дня взяття на облік безхазяйної нерухомої речі вона за заявою органу, уповноваженого управляти майном відповідної територіальної громади, може бути передана за рішенням суду у комунальну власність.
3. Безхазяйні рухомі речі можуть набуватися у власність за набувальною давністю, крім випадків, встановлених статтями 336, 338, 341 і 343 цього Кодексу.
1. Із визначення безхазяйної речі, що дається в ч. 1 ст. 335 ЦК, випливає, що такою може визнаватись річ, коли є одна з ознак, на які вказується у визначенні — відсутність власника або відсутність відомостей про власника..
2. Стаття, що коментується, встановлює новий порядок визнання майна безхазяйним. Тому раніше встановлені з цього приводу правила зберігають чинність лише настільки, наскільки вони не суперечать цій статті. Слід ураховувати, що порядок визнання майна безхазяйним, що встановлений ч. 2 ст. 335 ЦК, стосується тільки нерухомого майна. Стосовно рухомого майна повинна застосовуватись ч. 3 ст. 335 ЦК, а також інші правові конструкції (знахідка, майно, від якого власник відмовився тощо).
3. Безхазяйні нерухомі речі беруться на облік органом, що здійснює державну реєстрацію прав на нерухоме майно. До цього органу із заявою повинен звернутися орган місцевого самоврядування, на території якого виявлене безхазяйне майно. Безхазяйне майно обліковується органом державної реєстрації прав на нерухоме майно протягом року. Після спливу одного року орган, що уповноважений управляти майном відповідної територіальної громади, звертається до суду із заявою про передання майна в комунальну власність.
Стаття 336. Набуття права власності на рухому річ, від якої власник відмовився
1. Особа, яка заволоділа рухомою річчю, від якої власник відмовився (стаття 347 цього Кодексу), набуває право власності на цю річ з моменту заволодіння нею.
1. Відмова від права власності на речі здійснюється в порядку, що встановлений ст. 347 ЦК. Заволодіння річчю, від якої власник відмовився, є підставою для набуття права власності лише на рухоме майно.
Стаття 337. Знахідка
1. Особа, яка знайшла загублену річ, зобов’язана негайно повідомити про це особу, яка її загубила, або власника речі і повернути знайдену річ цій особі.
Особа, яка знайшла загублену річ у приміщенні або транспортному засобі, зобов’язана передати її особі, яка представляє володільця цього приміщення чи транспортного засобу. Особа, якій передана знахідка, набуває прав та обов’язків особи, яка знайшла загублену річ.
2. Якщо особа, яка має право вимагати повернення загубленої речі, або місце її перебування невідомі, особа, яка знайшла загублену річ, .зобов’язана заявити про знахідку міліції або органові місцевого самоврядування.
3. Особа, яка знайшла загублену річ, має право зберігати її у себе або здати на зберігання міліції, або органові місцевого самоврядування, або передати знахідку особі, яку вони вказали.
Річ, що швидко псується, або річ, витрати на зберігання якої є непропорційно великими порівняно з її вартістю, може бути продана особою, яка її знайшла, з одержанням письмових доказів, що підтверджують суму виторгу. Сума грошей, одержана від продажу знайденої речі, підлягає поверненню особі, яка має право вимагати її повернення.
4. Особа, яка знайшла загублену річ, відповідає за і~і втрату, знищення або пошкодження в межах її вартості лише в разі свого умислу або грубої необережності.
1. На особу, що знайшла загублену річ, покладаються обов’язки повідомити про це особі, яка річ загубила, або власникові, а також повернути річ. Якщо річ знайдена в приміщенні або в транспортному засобі, річ повинна бути передана особі, що представляє володільця приміщення чи транспортного засобу. Щодо речей, які були знайдені в транспортних засобах, у приміщеннях або на території транспортних підприємств, чинними є правила Порядку та умов організації перевезення пасажирів та багажу автомобільним транспортом та підпункту 17.3 Правил перевезення пасажирів, багажу, вантажобагажу та пошти залізничним транспортом України [370].
2. Про знайдену річ слід заявити до органу міліції або органу місцевого самоврядування, якщо особа, якій належить повернути загублену річ, невідома, або невідоме місце її перебування. При цьому особа, що знайшла загублену річ, має право зберігати її у себе, або передати знахідку до міліції, органу місцевого самоврядування чи вказаній цим органом особі.
3. Особа, що знайшла річ, яка швидко псується, або річ, витрати на зберігання якої є невідповідно великими в порівнянні з її вартістю, має право продати таку річ з одержанням письмових доказів ціни, за якою вона була продана. Кошти, одержані від продажу речі, повинні бути передані тій особі, яка мала право вимагати повернення речі.
4. Установлена відповідальність за втрату або пошкодження знайденої речі особою, що знайшла її. Така відповідальність наступає за наявності умислу чи грубої необережності особи, що знайшла річ. Вона полягає у відшкодуванні шкоди, розмір якої не може перевищувати вартості знайденої речі. Відшкодування інших збитків особи, що мала право вимагати повернення загубленої речі, законодавством не передбачено. Протизаконне привласнення знахідки зазвичай тягне лише цивільно-правову відповідальність. Кримінальна відповідальність встановлена за привласнення лише такого знайденого майна, що має особливу історичну, наукову, художню або культурну цінність (ст. 193 Кримінального кодексу [36]).
Стаття 338. Набуття права власності на знахідку
1. Особа, яка знайшла загублену річ, набуває право власності на неї після спливу шести місяців з моменту заявлення про знахідку міліції або органові місцевого самоврядування, якщо:
1) не буде встановлено власника або іншу особу, яка має право вимагати повернення загубленої речі;
2) власник або інша особа, яка має право вимагати повернення загубленої речі, не заявить про свої право на річ особі, яка її знайшла, міліції або органові місцевого самоврядування.
2. Якщо особа, яка знайшла загублену річ, подасть органові місцевого самоврядування письмову заяву про відмову від набуття права власності на неї, ця річ переходить у власність територіальної громади.
3. Знайдені транспортні засоби передаються на зберігання міліції, про що робиться оголошення в друкованих засобах масової інформації.
Якщо протягом шести місяців від дня опублікування цього оголошення власник або інша особа, яка має право вимагати повернення транспортного засобу, не будуть виявлені або вони не заявлять про свої права на транспортний засіб, міліція має право продати його, а суму виторгу внести на спеціальний рахунок у банку. Якщо протягом трьох років колишній власник транспортного засобу не вимагатиме пере- дання йому суми виторгу, ця сума переходить у власність територіальної громади, на території якої було знайдено транспортний засіб.
1. Новий Цивільний кодекс відійшов від принципу «все ничіє — є державним» та встановив, що право власності на знахідку за встановлених умов набуває не держава, а особа, що знайшла річ. Особа (мається на увазі фізична), якій передана річ, що знайдена у приміщенні чи транспортному засобі, набуває прав та обов’язків особи, яка знайшла загублену річ (ч. 1 ст. 337 ЦК). Тому ця особа набуває і право власності на річ відповідно до ст. 338 ЦК. Право власності на знахідку виникає після спливу шести місяців з дня заявлення про знахідку до органу міліції чи до відповідного органу місцевого самоврядування.
2. Право власності на знахідку виникає за умов, що викладені в п. 1 та 2 ч. 1 ст. 338 ЦК.
3. При відмові особи, до якої відповідно до закону має перейти право власності на знахідку, від набуття права власності на неї ця річ переходить у власність відповідної територіальної громади.
4. Спеціальні правила встановлені на випадки, якщо знахідкою є транспортні засоби. До них належать засоби повітряного, водного, залізничного транспорту. Транспортні засоби, на які поширюються Правила дорожнього руху, визначаються п. 1.10 цих Правил [298] як пристрій, призначений для перевезення людей і/або вантажу, а також установленого на ньому спеціального обладнання чи механізмів.
Передання знайдених транспортних засобів на зберігання органу міліції є обов’язковим. Про таке передання робиться оголошення в пресі. Зі спливом шести місяців після передання транспортного засобу на зберігання органу міліції останній має право продати транспортний засіб. Це допускається, якщо не буде виявлено власника чи володільця або вони самі не заявлять про свої права на транспортний засіб. Сума виторгу має бути внесена на спеціальний рахунок в банку. Якщо упродовж трьох років з дня зарахування суми виторгу на цей рахунок власник транспортного засобу не зажадає передання йому суми виторгу, ця сума має бути перерахована на рахунок територіальної громади (переходить у її власність). Після спливу цього строку матеріальне право власника транспортного засобу на суму виторгу припиняється.
Стаття 339. Право особи, яка знайшла загублену річ, на винагороду та відшкодування витрат, пов’язаних із знахідкою
1. Особа, яка знайшла загублену річ, має право вимагати від особи, якій вона повернута, або особи, яка набула право власності на неї, відшкодування необхідних витрат, пов’язаних із знахідкою (зберігання, розшук власника, продаж речі тощо).
2. Особа, яка знайшла загублену річ, має право вимагати від її власника (володільця) винагороду за знахідку в розмірі до двадцяти відсотків вартості речі.
3. Якщо власник (володілець) публічно обіцяв винагороду за знахідку, винагорода виплачується на умовах публічної обіцянки.
4. Право на одержання винагороди не виникає, якщо особа, яка знайшла загублену річ, не заявила про знахідку або вчинила спробу приховати її.
1. Правовідносини, які виникають між особою, що знайшла річ, та особою, якій вона має бути повернута, є складними. У частині, пов’язаній з поверненням речі власникові або набуттям на неї права власності, вони не є зобов’язальними, і норми зобов’язального права застосовуються до них за аналогією. В іншій частині ці правовідносини мають характер зобов’язань, до яких за аналогією можуть бути застосовані правила про зобов’язання, що виникають унаслідок учинення дій у майнових інтересах іншої особи без її доручення.
2. У силу правовідносин, про які йшлося в попередньому пункті коментаря, особа, що знайшла річ, має право вимагати від особи, якій річ повернута, відшкодування необхідних витрат, пов’язаних зі знахідкою, в тому числі витрат на зберігання, розшук власника, продаж речі тощо.
3. Розмір винагороди, на яку має право особа, що знайшла загублену річ, обмежується двадцятьма відсотками вартості речі. Сторони можуть домовитися про розмір винагороди і без додержання цього обмеження. Якщо ж розмір винагороди визначається судом, він не може перевищувати зазначений максимальний розмір.
4. Визнається юридичне значення публічної обіцянки винагороди особі, що знайшла загублену річ. Якщо така обіцянка давалась, розмір винагороди визначається цією обіцянкою, а відносини, що при цьому виникають, регулюються нормами інституту зобов’язань, що виникають на підставі публічної обіцянки винагороди (ст. 1144 ЦК).
5. Особа, що знайшла загублену річ, не має права на одержання винагороди, якщо вона не заявила про знахідку або вчинила спробу її приховати. При визначенні наявності цих юридичних фактів слід ураховувати, що відповідно до ч. 1 ст. 337 ЦК особа, що знайшла загублену річ, зобов’язана негайно повідомити про це орган міліції чи орган місцевого самоврядування. Позбавлення права на винагороду в зазначених випадках не позбавляє особу, що знайшла загублену річ, права на відшкодування витрат, пов’язаних із знахідкою.
Стаття 340. Бездоглядна домашня тварина
1. Особа, яка затримала бездоглядну домашню тварину, зобов’язана негайно повідомити про це власника і повернути її. Якщо власник бездоглядної домашньої тварини або місце його перебування невідомі, особа, яка затримала тварину, зобов’язана протягом трьох днів заявити про це міліції або органові місцевого самоврядування, який вживає заходів щодо розшуку власника.
2. Особа, яка затримала бездоглядну домашню тварину, може на час розшуку власника залишити її у себе на утриманні та в користуванні або передати іншій особі, якщо ця особа може забезпечити утримання та догляд за твариною з додержанням ветеринарних правил, або передати її міліції або органові місцевого самоврядування.
3. Особа, у якої залишена бездоглядна домашня тварина, відповідає за її загибель або пошкодження у межах її вартості лише у разі свого умислу або грубої необережності.
1. На особу, що помітила домашню бездоглядну тварину, не покладається будь-яких обов’язків. Але якщо ця особа затримала таку тварину, вона зобов’язана негайно повідомити про це власника та повернути йому тварину. Це правило за аналогією треба застосовувати до іншої особи, що є законним володільцем тварини та тимчасово не володіє нею.
2. За відсутності відомостей про власника домашньої бездоглядної тварини або про місце його знаходження особа, що затримала тварину, зобов’язана протягом трьох днів заявити про це органу міліції або відповідному органу місцевого самоврядування.
3. На орган міліції або орган місцевого самоврядування покладається обов’язок вжити заходів щодо розшуку власника. Цей обов’язок слід кваліфікувати як такий, що має цивільно- правовий зміст, і невиконання якого може тягти цивільно-правову відповідальність.
4. На період розшуку власника особа, що затримала тварину, має право залишити її у себе. При цьому вона несе обов’язок утримувати тварину з додержанням ветеринарних правил та має право використовувати її. Допускається передання тварини іншій особі для утримання та використання. Можливе передання тварини органу міліції або органу місцевого самоврядування до вирішення питання про передання тварини на утримання іншій особі.
5. Відповідальність особи, у якої залишена домашня бездоглядна тварина, за її загибель або пошкодження є обмеженою за розміром і підставами. Ця особа несе цивільно-правову відповідальність лише у межах її вартості та лише за наявності умислу або грубої необережності.
Стаття 341. Набуття права власності на бездоглядну домашню тварину
1. Якщо протягом шести місяців з моменту заявлення про затримання бездоглядної робочої або великої рогатої худоби і протягом двох місяців — щодо інших домашніх тварин не буде виявлено їхнього власника або він не заявить про свої право на них, право власності на ці тварини переходить до особи, у якої вони були на утриманні та в користуванні.
2. У разі відмови особи, у якої бездоглядна домашня тварина була на утриманні та в користуванні, від набуття права власності на неї ця тварина переходить у власність територіальної громади, на території якої її було виявлено.
1. Право власності на домашню бездоглядну тварину переходить до особи, у якої вона була на утриманні та в користуванні, за умови, що власника не виявлено, або він не заявив про своє право на тварину впродовж шести (стосується робочої або великої рогатої худоби) або двох (стосується інших тварин) місяців.
2. Якщо зазначена особа відмовилась від набуття права власності на домашню бездоглядну тварину, остання переходить у власність відповідної територіальної громади.
Стаття 342. Відшкодування витрат на утримання бездоглядної домашньої тварини та виплата винагороди
1. У разі повернення бездоглядної домашньої тварини власникові особа, яка затримала тварину, та особа, якій вона була передана на утримання та в користування, мають право на відшкодування витрат, пов’язаних з утриманням тварини, з вирахуванням вигод, здобутих від користування нею.
2. Особа, яка затримала бездоглядну домашню тварину, має право на винагороду відповідно до статті 339 цього Кодексу.
1. Особа, у якої домашня бездоглядна тварина знаходилась на утриманні та в користуванні до її передання власникові, має право на відшкодування витрат, пов’язаних з утриманням тварини з урахуванням вигод, здобутих від користування твариною. Це правило підлягає застосуванню за аналогією у випадках, коли тварина передається у власність територіальної громади.
2. Право на винагороду відповідно до ст. 339 ЦК має лише особа, що затримала бездоглядну тварину. Таке право прямо не надається іншій особі, яка утримувала та використовувала тварину.
Стаття 343. Набуття права власності на скарб
1. Скарбом є закопані у землі чи приховані іншим способом гроші, валютні цінності, інші цінні речі, власник яких невідомий або за законом втратив на них право власності.
2. Особа, яка виявила скарб, набуває право власності на нього.
Якщо скарб був прихований у майні, що належить на праві власності іншій особі, особа, яка виявила його, та власник майна, у якому скарб був прихований, набувають у рівних частках право спільної часткової власності на нього.
3. У разі виявлення скарбу особою, яка здійснювала розкопки чи пошук цінностей без згоди на це власника майна, в якому він був прихований, право власності на скарб набуває власник цього майна.
4. У разі виявлення скарбу, що є пам’яткою історії та культури, право власності на нього набуває держава.
Особа, яка виявила такий скарб, має право на одержання від держави винагороди у розмірі до двадцяти відсотків від його вартості на момент виявлення, якщо вона негайно повідомила міліції або органові місцевого самоврядування про скарб і передала його відповідному державному органові або органові місцевого самоврядування.
Якщо пам’ятка історії та культури була виявлена у майні, що належить іншій особі, ця особа, а також особа, яка виявила скарб, мають право на винагороду у розмірі до десяти відсотків від вартості скарбу кожна.
5. Положення цієї статті не поширюються на осіб, які виявили скарб під час розкопок, пошуків, що проводилися відповідно до їхніх трудових або договірних обов’язків.
1. На відміну від раніше чинного, новий Цивільний кодекс за загальним правилом ч. 2 ст. 343 ЦК визнає факт виявлення скарбу таким, що тягне набуття права власності на скарб особою, яка виявила скарб. У той же час установлюється низка винятків із цього загального правила.
2. Якщо скарб виявлений у майні, що належить на праві власності іншій особі, ця остання та особа, що виявила скарб, набувають у рівних частках право спільної власності на скарб. Суб’єкт іншого, крім права власності, речового права, права на скарб, виявлений у майні іншою особою, не набуває.
3. Якщо розкопки чи пошук цінностей велися без згоди на це власника майна, в якому був прихований та виявлений скарб, право власності на скарб набуває власник зазначеного майна. При цьому під власником слід розуміти не тільки юридичних та фізичних осіб, а й державу, і територіальні громади. Особи, які не мають права власності на майно, зокрема на земельні ділянки, а мають лише право користування, не можуть набувати права власності на скарб або його частину.
4. Якщо скарб містить пам’ятки історії та культури, право власності на нього набуває держава незалежно від того, хто є власником майна, в якому виявлено скарб. Але особа, що виявила скарб, має право на одержання від держави винагороди в розмірі 20 відсотків вартості скарбу на момент виявлення. Але особа, що виявила скарб, не набуває права на винагороду, якщо вона не виконала свого обов’язку невідкладно повідомити про виявлення скарбу органу міліції чи відповідному органу місцевого самоврядування та передати скарб цьому органу.
5. Якщо скарб, який містить в собі пам’ятки історії та культури, виявлений у майні, що належить іншій особі, ця особа, а також особа, що виявила скарб, мають право на винагороду від держави в розмірі 10 відсотків від вартості скарбу, право власності на який набуває держава.
6. Фізична особа, що виявила скарб під час розкопок, пошуків, що проводились відповідно до трудових обов’язків, не набуває ні права власності на скарб або його частину, ні права на винагороду. Це правило поширюється і на ті випадки, коли фізична особа проводила розкопки або пошуки відповідно до укладеного цивільно-правового договору.
Стаття 344. Набувальна давність
1. Особа, яка добросовісно заволоділа чужим майном і продовжує відкрито, безперервно володіти нерухомим майном протягом десяти років або рухомим майном — протягом п’яти років, набуває право власності на це майно (набувальна давність), якщо інше не встановлено цим Кодексом.
Набуття права власності на земельну ділянку за набувальною давністю регулюється законом.
Право власності на нерухоме майно, що підлягає державній реєстрації, виникає за набувальною давністю з моменту державної реєстрації.
2. Особа, яка заявляє про давність володіння, може приєднати до часу свого володіння увесь час, протягом якого цим майном володіла особа, чиїм спадкоємцем (правонаступником) вона є.
3. Якщо особа заволоділа майном на підставі договору з його власником, який після закінчення строку договору не пред’явив вимоги про його повернення, вона набуває право власності за набувальною давністю на нерухоме майно через п’ятнадцять, а на рухоме майно — через п’ять років з часу спливу позовної давності.
Втрата не з своєї волі майна його володільцем не перериває набувальної давності у разі повернення майна протягом одного року або пред’явлення протягом цього строку позову про його витребування.
4. Право власності за набувальною давністю на нерухоме майно, транспортні засоби, цінні папери набувається за рішенням суду.
1. Набувальна давність — це новий для вітчизняного цивільного права інститут. Раніше чинне законодавство встановлювало позовну давність на витребування майна із чужого незаконного володіння (крім державного), але набувальної давності не передбачало. Таким чином, відносини між відповідними суб’єктами залишались невизначеними назавжди: власник не міг витребувати річ у зв’язку з пропуском позовної давності, а володілець речі не міг стати її власником. Інститут набувальної давності усуває такі ситуації.
2. За загальним правилом, особа набуває права власності за набувальною давністю, якщо вона добросовісно заволоділа чужим майном і відкрито та безперервно володіла цим майном протягом установленого строку. Цей строк для нерухомого майна встановлений тривалістю десять років, а для рухомого майна — п’ять років від дня заволодіння річчю. До цього строку зараховується і той строк, упродовж якого річчю володів відповідно до умов, передбачених ст. 344 ЦК, правопопередник особи, що претендує на набуття права власності за набувальною давністю.
3. Інша тривалість набувальної давності встановлена на випадок, якщо особа заволоділа майном на підставі договору з його власником, але після закінчення строку договору (строку, на який майно було передане) власник не пред’явив вимоги про повернення майна. Право власності за набувальною давністю виникає при цьому через п’ятнадцять років на нерухоме майно та через п’ять років — на рухоме майно. Цей строк відлічується з дня спливу позовної давності, протягом якої власник мав право витребувати своє майно.
4. Правило абзацу другого ч. 3 ст. 344 ЦК стосується тільки строків, зазначених в абзаці першому цієї ж частини. Поширювати його на строки, що встановлені ч. 1 ст. 344 ЦК, чи застосовувати це правило за аналогією до цих строків підстав немає.
Отже, перерви у володінні майном, що відповідають абзацу другому ч. 3 ст. 344 ЦК, не впливають на перебіг тільки строків, зазначених у ч. 3 ст. 344 ЦК. Такі перерви не впливають на перебіг строків набувальної давності, якщо втрата володіння не перевищувала одного року. Цей строк може бути і більш тривалим, якщо володілець у межах одного року з дня втрати володіння вчинив позов про витребування майна. Це правило викликає інтерес, оскільки прямо передбачає можливість захисту володіння до набуття права власності за набувальною давністю.
5. Якщо особа заволоділа річчю недобросовісно, або прикривала факт володіння, або володіла річчю упродовж зазначених строків не безперервно (за винятком абзацу другого ч. 3 ст. 344 ЦК), вона не набуває права власності.
6. За загальним правилом, право власності за набувальною давністю виникає з моменту спливу зазначених строків. Але сам по собі сплив набувальної давності не є достатньою підставою для набуття володільцем права власності за набувальною давністю на нерухоме майно, транспортні засоби та цінні папери. Для набуття права власності на такі об’єкти володілець має звернутись до суду із заявою про визнання права власності, що виникло зі спливом набувальної давності. Набрання таким рішенням законної сили є підставою для виникнення права власності на зазначені види майна, крім нерухомого майна, право власності на яке підлягає реєстрації. Право власності на нерухоме майно виникає з моменту його державної реєстрації.
7. Порядок набуття права на земельну ділянку за давністю користування встановлюється ст. 119 Земельного кодексу [38]. Тут також установлено п’ятнадцятирічний строк. Але його сплив надає лише право на звернення до органу державної влади або місцевого самоврядування з клопотанням про передання земельної ділянки у власність або надання у користування (на умовах оренди). Передання земельної ділянки у власність або користування при цьому здійснюється в порядку, установленому Земельним кодексом. При цьому слід ураховувати, що із контексту ст. 119 ЗК випливає, що громадянин набуває права на передачу йому у власність або надання у користування земельної ділянки за давністю користування. І це право може захищатись судом.
8. Урахування строку відкритого володіння, який минув до дня введення в дію нового Цивільного кодексу, при обчисленні строку набувальної давності, є можливим відповідно до п. 8 Прикінцевих та перехідних положень Цивільного кодексу. Таке врахування можливе, якщо володіння почалося за три роки до набрання чинності цим Кодексом або раніше, тобто до 1 січня 2001 р. Але до набувальної давності може бути включений строк володіння тільки з 1 січня 2001 р. Строк володіння до 1 січня 2001 р. до набувальної давності не може бути зарахований, незалежно від його тривалості.
Стаття 345. Набуття права власності у разі приватизації державного майна та майна, що є в комунальній власності
1. Фізична або юридична особа може набути право власності у разі приватизації державного майна та майна, що є в комунальній власності.
2. Приватизація здійснюється у порядку, встановленому законом.
1. Приватизація державного майна та майна, що є в комунальній власності, передбачає укладення у встановленому порядку договору купівлі-продажу. Такий договір і є підставою виникнення права власності на майно, що приватизується.
2. Відповідно до законодавства про приватизацію юридичні особи (за встановленими обмеженнями) також можуть набувати права власності на майно, що приватизується.
3. Протилежне приватизації явище — націоналізацію (чи реприватизацію) — Цивільний кодекс не передбачає. Очевидно, мається на увазі, що придбання державою права власності на об’єкти, що були у приватній власності, повинне здійснюватись на підставі правочинів, що вчиняються шляхом вільного волевиявлення сторін.
ГЛАВА 25 ПРИПИНЕННЯ ПРАВА ВЛАСНОСТІ
Стаття 346. Підстави припинення права власності
1. Право власності припиняється у разі:
1) відчуження власником свого майна;
2) відмови власника від права власності;
3) припинення права власності на майно, яке за законом не може належати цій особі;
4) знищення майна;
5) викупу пам’яток історії та культури;
6) примусового відчуження земельних ділянок приватної власності, інших об’єктів нерухомого майна, що на них розміщені, з мотивів суспільної необхідності відповідно до закону;
7) виключено
8) звернення стягнення на майно за зобов’язаннями власника;
9) реквізиції;
10) конфіскації;
11) припинення юридичної особи чи смерті власника.
2. Право власності може бути припинене в інших випадках, встановлених законом.
(Із змін, від 17.11.2009)
1. Ця стаття не містить вичерпного переліку підстав припинення права власності. Зокрема, абзац дванадцятий частини п’ятої ст. 10 Закону «Про зону надзвичайної екологічної ситуації» передбачає примусове відчуження об’єктів приватної власності з обов’язковим наступним повним відшкодуванням [160]. Ця правова конструкція не охоплюється поняттям реквізиції, як воно визначається в ст. 353 ЦК.
2. Момент припинення права власності визначається ст. 334, 347, 349, абзацом першим ч. 1 ст. 18 Закону «Про відчуження земельних ділянок, інших об’єктів нерухомого майна, що на них розміщені, які перебувають у приватній власності, для суспільних потреб чи з мотивів суспільної необхідності» та із застосуванням у відповідних випадках цих законодавчих норм за аналогією.
Стаття 347. Відмова від права власності
1. Особа може відмовитися від права власності на майно, заявивши про це або вчинивши інші дії, які свідчать про її відмову від права власності.
2. У разі відмови від права власності на майно, права на яке не підлягають державній реєстрації, право власності на нього припиняється з моменту вчинення дії, яка свідчить про таку відмову.
3. У разі відмови від права власності на майно, права на яке підлягають державній реєстрації, право власності на нього припиняється з моменту внесення за заявою власника відповідного запису до державного реєстру.
1. Відмова від права власності на майно — це нова для вітчизняного цивільного законодавства правова конструкція. Відмова є правочином, який може здійснюватись у будь-якій формі, в тому числі усній. Такий правочин має вчинятись зазвичай шляхом заяви про відмову. Така заява може бути зроблена в будь-якій формі на адресу будь-якої особи, вона може бути безадресною, якщо інше не встановлено законом. Правочин на відмову від права власності може здійснюватись конклюдентними діями (ч. 2 ст. 205 ЦК). Оскільки інша будь-яка особа може заволодіти безхазяйним рухомим майном і в такий спосіб набути права власності на таке майно (ст. 336 ЦК), особа, що заволоділа рухомим майном, повинна мати докази здійснення колишнім власником правочину на відмову від права.
2. Право власності припиняється за загальним правилом з моменту вчинення правочину на відмову від цього права (з моменту заяви про відмову чи з моменту здійснення конклюдентних дій, що виявляють волю власника на відмову від права власності). Право власності на майно, яке (право) підлягає державній реєстрації, припиняється з моменту внесення відповідного реєстраційного запису. При цьому слід відрізняти реєстрацію права власності від реєстрації об’єктів права власності — транспортних засобів (Правила державної реєстрації та обліку автомобілів, автобусів, а також самохідних машин, сконструйованих на шасі автомобілів, мотоциклів усіх типів, марок і моделей, причепів, напівпричепів та мотоколясок [314]), вогнепальної зброї (Інструкція про порядок виготовлення, придбання, зберігання, обліку, перевезення та використання вогнепальної, пневматичної та холодної зброї, а також боєприпасів до зброї та вибухових матеріалів [330]), газових пістолетів та револьверів (Положення про порядок продажу, придбання, реєстрації, обліку і застосування спеціальних засобів самооборони, заряджених речовинами сльозоточивої та дратівної дії [274]), торговельних морських суден (ст. 26 — 31 Кодексу торговельного мореплавства [34]), річкових суден (ст. 26 Статуту внутрішнього водного транспорту [403]; Порядок ведення Державного суднового реєстру та Суднової книги України [287]), повітряних суден (ст. 25 Повітряного кодексу [32]).
3. Незважаючи на всю зручність та доцільність поширення правил про момент припинення права власності на майно, право власності на яке підлягає реєстрації, на майно, яке підлягає реєстрації, було б неправильним стверджувати, що право власності на майно, яке (майно) підлягає реєстрації, припиняється з моменту внесення відповідного запису до реєстру, оскільки це не відповідало б букві ч. 3 ст. 347 ЦК.
Стаття 348. Припинення права власності особи на майно, яке не може їй належати
1. Якщо з підстав, що не були заборонені законом, особа набула право власності на майно, яке за законом, який був прийнятий пізніше, не може їй належати, це майно має бути відчужене власником протягом строку, встановленого законом.
Якщо майно не відчужене власником у встановлені, законом строки, це майно з урахуванням його характеру і призначення за рішенням суду на підставі заяви відповідного органу державної влади підлягає примусовому продажу. У разі примусового продажу майна його колишньому власникові передається сума виторгу з вирахуванням витрат, пов’язаних з відчуженням майна.
Якщо майно не було продане, воно за рішенням суду передається у власність держави. У цьому разі колишньому власникові майна виплачується сума, визначена за рішенням суду.
2. Якщо з підстав, що не були заборонені законом, особа набула право власності на майно, на набуття якого за законом, який був прийнятий пізніше, потрібен особливий дозвіл, а в його видачі цій особі було відмовлено, це майно підлягає відчуженню у порядку, встановленому частиною першою цієї статті.
1. Установлення видів майна, що не може належати відповідним особам на праві власності, слід відрізняти від деяких інших обмежень прав власника. Так, законодавство України не забороняє будь-яким особам набувати права власності на морське торговельне судно та експлуатувати його в територіальних водах України або у відкритому морі. Але право плавання під прапором України може бути надане тільки за умови, що власником судна є громадянин України або юридична особа, яка зареєстрована в Україні та учасниками якої є виключно громадяни або юридичні особи України (ст. 32 КТМ).
2. Обмеження кола майна, що може перебувати у власності суб’єктів цивільного права, не є широкими, а законодавчі акти з цього приводу не є численними. Загальним актом такого роду є Постанова Верховної Ради «Про право власності на окремі види майна» [245]. Чинними є і окремі інші обмеження. Частини 2 — 4 ст. 81 та ч. 2, 3 ст. 82 Земельного кодексу [38] обмежують можливість перебування земельних ділянок у власності іноземців та осіб без громадянства. У силу тенденцій розвитку цивільного законодавства, що обумовлені формуванням ринкової моделі економіки, застосування правил про порядок відчуження майна, яке не може належати особі на праві власності в силу пізніше прийнятого закону, буде мати поодинокий характер. Це стосується і правил про відчуження майна, яке згідно з пізніше прийнятим законом потребує спеціального дозволу, якщо такий дозвіл не надано.
3. Установлені такі правила відчуження майна, що не може належати особі в силу пізніше прийнятого закону, або майна, яке не може належати особі у зв’язку з відмовою особі в наданні дозволу на набуття майна відповідно до пізніше прийнятого закону:
1) власник зобов’язаний здійснити відчуження такого майна протягом установленого строку. Якщо цей строк не встановлено, слід зробити висновок про те, що цей строк відповідно до принципів добросовісності, справедливості та розумності має бути співрозмірним;
2) якщо власник не виконав зазначеного обов’язку, здійснюється примусовий продаж майна за рішенням суду, що приймається за заявою відповідного органу державної влади. Сума виторгу при цьому (з вирахуванням відповідних витрат) передається власникові;
3) якщо майно не продане (власником добровільно або в примусовому порядку), воно передається у власність держави за рішенням суду, а власникові виплачується сума, розмір якої визначається судом.
4. Значно частіше потреба в продажі майна виникає не у зв’язку з прийняттям нових законів, а у зв’язку з набуттям особою права власності на майно, яке не може належати даній особі, або майна, набуття права власності на яке потребує спеціального дозволу.
Відповідно до законодавства України іноземці й особи без громадянства, іноземні юридичні особи можуть набувати права власності на земельні ділянки сільськогосподарського призначення в порядку спадкування. Але при цьому ст. 82 і 83 Земельного кодексу [38] приписує здійснити відчуження таких земельних ділянок протягом одного року з дня отримання права власності (а не з дня відкриття спадщини чи іншого дня).
5. У порядку спадкування можливе набуття права власності на майно, володіння яким є можливим лише за наявності спеціального дозволу. Можливе також анулювання дозволу на зберігання зброї. У таких випадках воно підлягає відчуженню у встановлені строки. Строки відчуження встановлюються різні — п’ятнадцять днів, місяць, шість місяців (пп. 12.17; 12.18; 12.21 Інструкції про порядок виготовлення, придбання, зберігання, обліку, перевезення та використання вогнепальної, пневматичної і холодної зброї, а також боєприпасів до зброї та вибухових матеріалів [329]). Інколи вони пов’язуються з попереднім переданням майна на зберігання до органів внутрішніх справ.
6. Примусовий продаж майна, права власності на яке набула особа, що не може мати права власності на таке майно, може здійснюватись тільки за рішенням суду, яке виноситься за заявою органу внутрішніх справ. До набрання таким рішенням законної сили органи внутрішніх справ можуть вилучити відповідне майно лише для цілей його зберігання.
7. За рішенням суду майно вилучається, продається, а виручена сума за вирахуванням витрат, пов’язаних з відчуженням, передається колишньому власникові. Якщо майно залишилось не переданим у зв’язку з відсутністю покупців, воно передається у власність держави, а колишньому власникові виплачується сума, що дорівнює вартості цього майна, визначеної судом.
Стаття 349. Припинення права власності внаслідок знищення майна
1. Право власності на майно припиняється в разі його знищення.
2. У разі знищення майна, права на яке підлягають державній реєстрації, право власності на це майно припиняється з моменту внесення за заявою власника змін до державного реєстру.
1. Стаття, що коментується, демонструє надто формальний підхід до визначення моменту припинення права власності на майно у разі його знищення. Знищення означає припинення існування майна. За відсутності майна право власності на нього існувати не може. Але стосовно майна, право власності на яке підлягає реєстрації, встановлюється, що у зв’язку з його знищенням право власності на нього припиняється з моменту внесення запису до відповідного реєстру за заявою власника. Таке визначення моменту припинення права власності може мати значення для правовідносин, суміжних із цивільними.
Стаття 350. Викуп земельних ділянок, інших об’єктів нерухомого майна, що на них розміщені, приватної власності для суспільних потреб чи їх примусове відчуження з мотивів суспільної необхідності
Викуп земельних ділянок, інших об’єктів нерухомого майна, що на них розміщені, приватної власності для суспільних потреб чи їх примусове відчуження з мотивів суспільної необхідності здійснюються в порядку, встановленому законом.
(У ред. від 17.11.2009)
1. Земельні ділянки, про які йдеться у ст. 350 ЦК, визначаються у ч. 1 ст. 79 ЗК як частина земельної поверхні з установленими межами, певним місцем розташування, з визначеними щодо неї правами.
2. Під іншими об’єктами нерухомого майна у ст. 350 ЦК розуміються об’єкти, переміщення яких є неможливим без їх знецінення та зміни їх призначення (ч. 1 ст. 181 ЦК). Таке розуміння об’єктів нерухомого майна охоплює не тільки будинки, будівлі, споруди, а й багаторічні насадження, що відповідає ч. 3 ст. 351 ЦК і змісту Закону «Про відчуження земельних ділянок, інших об’єктів нерухомого майна, що на них розміщені, які перебувають у приватній власності, для суспільних потреб чи з мотивів суспільної необхідності» [229]. Але ж слід ураховувати, що відповідно до ч. 2 ст. 79 ЗК багаторічні насадження не є окремим об’єктом нерухомого майна, а право власності на земельну ділянку поширюється і на багаторічні насадження.
3. У ст. 350 ЦК чітко виокремлюються викуп земельних ділянок і об’єктів нерухомого майна для суспільних потреб та їх примусове відчуження. Ці дві правові конструкції (викуп і примусове відчуження) об’єднуються в поняття відчуження земельних ділянок, інших об’єктів нерухомого майна, що на них розташовані, для суспільних потреб або з мотивів суспільної необхідності.
4. Викуп земельних ділянок, інших об’єктів нерухомого майна для суспільних потреб визначається у ст. 1 Закону «Про відчуження земельних ділянок, інших об’єктів нерухомого майна, що на них розміщені, які перебувають у приватній власності, для суспільних потреб чи з мотивів суспільної необхідності» як «передача земельних ділянок, інших об’єктів нерухомого майна, що на них розміщені, які перебувають у власності фізичних або юридичних осіб, за їх згодою у державну чи комунальну власність для задоволення суспільних потреб шляхом укладення договору купівлі- продажу чи іншого правочину у порядку, встановленому законом».
5. Примусове відчуження земельних ділянок, інших об’єктів нерухомого майна, що на них розміщені, визначається в ст. 1 Закону «Про відчуження земельних ділянок, інших об’єктів нерухомого майна, що на них розміщені, які перебувають у приватній власності, для суспільних потреб чи з мотивів суспільної необхідності» як «перехід права власності на земельні ділянки, інші об’єкти нерухомого майна, що на них розміщені, які перебувають у власності фізичних або юридичних осіб, до держави чи територіальної громади з мотивів суспільної необхідності за рішенням суду».
6. Суспільна необхідність як підстава примусового відчуження земельних ділянок та об’єктів нерухомого майна визначається у ст. 1 названого Закону [329] досить вузько (як «обумовлена загальнодержавними інтересами або інтересами територіальної громади виключна необхідність, для забезпечення якої допускається примусове відчуження земельної ділянки, інших об’єктів нерухомого майна, що на ній розміщені, у встановленому законом порядку»). Отже, позивач має довести в суді наявність ознаки виключної необхідності. Крім того, у ст. 15 згаданого вище Закону визначаються види об’єктів, для розміщення яких може здійснюватись примусове відчуження земельних ділянок і об’єктів нерухомого майна. Ці законодавчі положення є більш жорсткими стосовно державних органів та органів місцевого самоврядування, що вимагають примусового відчуження земельних ділянок і об’єктів нерухомого майна, ніж відповідні положення ст. 1 Протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
7. При викупі земельної ділянки та розташованих на ній об’єктів укладається договір купівлі-продажу або договір міни. Такі договори підлягають нотаріальному посвідченню і державній реєстрації. Сторонами такого договору є власник земельної ділянки та розташованих на ній об’єктів (продавець) і орган державної влади, орган місцевого самоврядування (покупець).
8. При примусовому відчуженні орган, що прийняв рішення про відчуження, звертається до суду з вимогою про відчуження земельної ділянки (земельної ділянки та розташованих на ній об’єктів нерухомого майна). У відповідних випадках зазначений орган звертається з позовом про примусове відчуження земельної ділянки і знесення житлового будинку, будівель, споруд, багаторічних насаджень, розміщених на земельній ділянці, що підлягає примусовому відчуженню (ч. 3 ст. 6 Закону «Про відчуження земельних ділянок, інших об’єктів нерухомого майна, що на них розміщені, які перебувають у приватній власності, для суспільних потреб чи з мотивів суспільної необхідності»). За наявності підстав суд приймає рішення про примусове відчуження та про знесення відповідних об’єктів.
Стаття 351. Припинення права власності на нерухоме майно у зв’язку з викупом для суспільних потреб чи примусовим відчуженням з мотивів суспільної необхідності земельної ділянки, на якій воно розміщене
1. Право власності на житловий будинок, інші будівлі, споруди, багаторічні насадження може бути припинене за згодою власника у разі викупу земельної ділянки, на якій вони розміщені, для суспільних потреб чи за рішенням суду в разі її примусового відчуження з мотивів суспільної необхідності з обов’язковим попереднім і повним відшкодуванням їх вартості.
2. Особа, право власності якої підлягає припиненню, має право вимагати надання їй в межах території, на яку поширюються повноваження відповідного органу місцевого самоврядування або органу виконавчої влади, іншої земельної ділянки, вартість якої враховується при визначенні викупної ціни.
3. У разі якщо власник земельної ділянки, що підлягає примусовому відчуженню з мотивів суспільної необхідності, є власником житлового будинку, інших будівель, споруд, багаторічних насаджень, що на ній розміщені, вимога про примусове відчуження земельної ділянки з мотивів суспільної необхідності розглядається разом із вимогою про припинення права власності на такі об’єкти.
4. У разі якщо власник земельної ділянки, що підлягає примусовому відчуженню з мотивів суспільної необхідності, не є власником житлового будинку, інших будівель, споруд, багаторічних насаджень, що на ній розміщені, питання про відчуження розглядається з кожним власником окремо.
5. До набрання законної сили рішенням суду про примусове відчуження земельної ділянки з мотивів суспільної необхідності власник має право на власний розсуд розпоряджатися житловим будинком, іншими будівлями, спорудами, багаторічними насадженнями, що розміщені на такій земельній ділянці.
6. Власник земельної ділянки в разі її відчуження на користь іншої особи зобов’язаний попередити таку особу про рішення, прийняте органом виконавчої влади чи органом місцевого самоврядування про викуп земельної ділянки, інших об’єктів нерухомого майна, що на ній розміщені, для суспільних потреб, та в десятиденний строк повідомити орган, що прийняв таке рішення, про відчуження земельної ділянки на користь іншої особи. Рішення про викуп земельної ділянки для суспільних потреб зберігає свою чинність для нового власника земельної ділянки.
(У ред. від 17.11.2009)
1. Вимога обов’язкового попереднього і повного відшкодування вартості земельної ділянки і розташованих на ній об’єктів нерухомого майна відтворюється у частині п’ятій ст. 41 Конституції України, але має значно ширшу сферу дії: 1) поширюється на власників — не тільки громадян, а й юридичних осіб; 2) поширюється не тільки на примусове відчуження земельних ділянок та розташованих на них об’єктів нерухомого майна, а й на їх викуп. Разом з тим, слід ураховувати, що механізм забезпечення обов’язкового і повного відшкодування вартості земельних ділянок установлений тільки стосовно примусового відчуження зазначених об’єктів — підставою для державної реєстрації права власності держави на примусово відчужені земельні ділянки та розташоване на них нерухоме майно є, зокрема, документи, що підтверджують попередню та повну сплату колишньому власнику викупної ціни або державну реєстрацію права власності на нерухоме майно, надане замість відчуженого (ч. 4 ст. 16; абзац другий ч. 1 ст. 18 Закону «Про відчуження земельних ділянок, інших об’єктів нерухомого майна, що на них розміщені, які перебувають у приватній власності, для суспільних потреб чи з мотивів суспільної необхідності»).
2. У разі викупу земельної ділянки та розташованих на ній об’єктів нерухомого майна право власності до набувача (держави, територіальної громади) переходить відповідно до спеціального правила абзацу першого ч. 1 ст. 18 Закону «Про відчуження земельних ділянок, інших об’єктів нерухомого майна, що на них розміщені, які перебувають у приватній власності, для суспільних потреб чи з мотивів суспільної необхідності» «після укладення договору купівлі-продажу (іншого правочину, що передбачає передачу права власності) та державної реєстрації такого права». Стосовно випадків примусового відчуження момент переходу права власності не встановлений. Тому в таких випадках наведене законодавче положення про перехід права власності на земельну ділянку та розташоване на ній нерухоме майно з моменту державної реєстрації такого права підлягає застосуванню за аналогією.
3. Власник земельної ділянки, що підлягає відчуженню, має право вимагати надання йому іншої земельної ділянки. При викупі власник може відмовитись від укладення договору (купівлі-продажу, міни) у разі, якщо запропонована йому земельна ділянка його не влаштовує. При примусовому відчуженні власник не може протидіяти прийняттю судом відповідного рішення, а законодавець не дає власнику будь-яких інших гарантій, крім гарантії того, що інша земельна ділянка буде надана в межах території, на яку поширюються повноваження відповідного органу місцевого самоврядування чи органу виконавчої влади.
Тож власнику можуть і не запропонувати земельну ділянку в районі, де земельні ділянки надаються людям, що належать до категорії шановних. Певного гарантією для власника земельної ділянки може бути лише правило ч. 6 ст. 4 Закону «Про відчуження земельних ділянок, інших об’єктів нерухомого майна, що на них розміщені, які перебувають у приватній власності, для суспільних потреб чи з мотивів суспільної необхідності» [329] («примусове відчуження земельної ділянки з мотивів суспільної необхідності здійснюється за умови надання її власнику відповідно іншої рівноцінної земельної ділянки, якщо інше не погоджено з власником відчужуваної земельної ділянки»).
4. Додаткове речення «вартість якої враховується при визначенні викупної ціни» не відповідає логіці людського мислення. Але таке ж формулювання включене до ч. 1 ст. 14 Закону «Про відчуження земельних ділянок, інших об’єктів нерухомого майна, що на них розміщені, які перебувають у приватній власності, для суспільних потреб чи з-мотивів суспільної необхідності». Згідно з логічним тлумаченням можна зробити висновок про те, що на вартість наданої іншої земельної ділянки зменшується сума, що підлягає виплаті власнику як викупна ціна. Більш детально ці питання вирішуються ч. 1 ст. 14 названого Закону, де передбачається доплата або покупцем (органом, що прийняв рішення про примусове відчуження) або власником з метою досягнення еквівалентності подібно до того, як це передбачено ч. 3 ст. 715 ЦК стосовно будь-якої міни. Такі ж правила встановлені ст. 14 названого Закону у разі надання інших об’єктів нерухомого майна замість об’єктів, що відчужуються.
5. У разі, коли власник земельної ділянки, що підлягає відчуженню, не є власником об’єктів нерухомого майна, які на ній розташовані, при викупі договір укладається з власником земельної ділянки і кожним із власників об’єктів нерухомого майна. Частина 4 ст. 351 ЦК («питання про відчуження розглядається з кожним власником окремо») не перешкоджає пред’явленню органом, який прийняв рішення про примусове відчуження, одного позову до декількох відповідачів (власника земельної ділянки і власників розташованих на ній об’єктів нерухоме майна) згідно з п. 2 ч. 2 ст. 32 ЦПК, оскільки обов’язки відповідачів виникли з однієї підстави.
6. Відповідно до ч. 5 ст. 351 ЦК власник має право до відповідного моменту розпоряджатися об’єктами нерухомого майна, розташованими на земельній ділянці, що підлягає примусовому відчуженню.
7. Невиконання власником земельної ділянки обов’язку надати інформацію набувачу, який (обов’язок) покладається на нього при відчуженні частиною шостою ст. 351 ЦК, є підставою визнання відповідного договору недійсним на підставі ст. 230 ЦК. У разі відчуження об’єктів нерухомого майна, розташованих на такій земельній ділянці, такий обов’язок на власника прямо не покладається. Але це не виключає застосування і в цьому випадку ст. 230 ЦК.
Стаття 352. Викуп пам’ятки історії та культури
1. Якщо в результаті дій або бездіяльності власника пам’ятки історії та культури їй загрожує пошкодження або знищення, державний орган з питань охорони пам’яток історії та культури робить власнику пам’ятки відповідне попередження.
2. Якщо власник пам’ятки історії та культури не вживе заходів щодо її збереження, зокрема у зв’язку з неможливістю створення необхідних для цього умов, суд за позовом державного органу з питань охорони пам’яток історії та культури може постановити рішення про її викуп.
3. У разі невідкладної необхідності забезпечення умов для збереження пам’ятки історії та культури позов про її викуп може бути пред’явлено без попередження.
4. Викуплена пам’ятка історії та культури переходить у власність держави.
5. Викупна ціна пам’ятки історії та культури визначається за згодою сторін, а в разі спору — судом.
1. Чинність цієї статті поширюється тільки на пам’ятки історії та культури. До таких пам’яток належить значно менше коло об’єктів, ніж до категорії національних, культурних та історичних цінностей, про які йдеться в ч. 8 ст. 319 ЦК.
2. У ст. 352 ЦК не вказується прямо на те, що вона чинна тільки стосовно нерухомих пам’яток історії та культури. Але ж таке тлумачення терміна «пам’ятки історії та культури» має нормативні підстави. У ст. 1 Закону «Про охорону об’єктів культурної спадщини» [158] пам’ятка визначається як об’єкт культурної спадщини національного або місцевого значення, який занесено до Державного реєстру нерухомих пам’яток України. Та й із визначення об’єктів культурної спадщини, що дається там же, із класифікації об’єктів культурної спадщини, що наводиться в ст. 2 того ж Закону, випливає, що до них належать лише об’єкти нерухомого майна.
3. Дії або бездіяльність власника пам’ятки історії та культури, що дають підстави для застосування ст. 352 ЦК, можуть мати чи ні ознаки вини. Зокрема, у власника можуть бути відсутніми можливості створити умови для збереження пам’ятки історії та культури. Необхідною є тільки наявність доказів такої динаміки стану пам’ятки, яка загрожує її знищенням або пошкодженням.
4. За наявності підстав, зазначених у ч. 1 ст. 352 ЦК, державний орган, що здійснює виконавчу владу у цій сфері, робить попередження про припинення безгосподарного ставлення до цього майна. Про попередження має бути прийнято відповідний розпорядчий акт, який надсилається власникові. Це і є формою і способом попередження. Цей акт власник може оспорити в суді.
5. При невідкладній необхідності — це вкрай обмежене коло випадків — звернення до суду з позовом про викуп пам’ятки історії та культури можливе і без такого попередження. У будь-якому випадку не встановлено строку, після якого можливе звернення до суду з таким позовом. Але ж за загальним правилом (за відсутності невідкладної необхідності) звернення до суду є можливим за умови, що після попередження власник не припинив дій чи бездіяльності, що породжують загрозу незбереження пам’ятки історії та культури, зокрема, у зв’язку з відсутністю у власника можливості для створення умов для збереження пам’ятки. Якщо позивач доведе наявність обставин, про які зазначається в ст. 352 ЦК, суд має постановити рішення про викуп пам’ятки історії та культури. Якщо сторони не досягли згоди щодо викупної ціни об’єкта, вона визначається судом. Це можливе за заявою позивача в цій же справі.
6. Викуплена пам’ятка історії та культури переходить у власність держави. Договір купівлі-продажу при цьому не підписується, оскільки правовстановлюючим документом є рішення суду, що набрало законної сили.
Стаття 353. Реквізиція
1. У разі стихійного лиха, аварії, епідемії, епізоотії та за інших надзвичайних обставин, з метою суспільної необхідності майно може бути примусово відчужене у власника на підставі та в порядку, встановлених законом, за умови попереднього і повного відшкодування його вартості (реквізиція).
2. В умовах воєнного або надзвичайного стану майно може бути примусово відчужене у власника з наступним повним відшкодуванням його вартості.
3. Реквізоване майно переходить у власність держави або знищується.
4. Оцінка, за якою попередньому власникові була відшкодована вартість реквізованого майна, може бути оскаржена до суду.
5. У разі реквізиції майна його попередній власник може вимагати взамін надання йому іншого майна, якщо це можливо.
6. Якщо після припинення надзвичайної обставини реквізоване майно збереглося, особа, якій воно належало, має право вимагати його повернення, якщо це можливо.
У разі повернення майна особі у неї поновлюється право власності на це майно, одночасно вона зобов’язується повернути грошову суму або річ, яка була нею одержана у зв’язку з реквізицією, з вирахуванням розумної плати за використання цього майна.
1. У статті, що коментується, визначаються загальні правила реквізиції майна. Поняття реквізиції, що використовується в цій статті, не охоплює собою відплатного вилучення майна, що застосовується як вид адміністративного стягнення (ст. 28 КУпАП [30]).
2. Реквізиція передбачає примусовий викуп майна у власника. Реквізиція допускається у випадках стихійного лиха, аварії, епідемії, епізоотії або за наявності інших надзвичайних обставин. Підставою для реквізиції є суспільна необхідність, що викликана викладеними обставинами. За наявності такої підстави та зазначених вище обставин ст. 353 ЦК не перешкоджає виданню відповідним органом виконавчої влади розпорядження про реквізицію майна. Заборона на видання таких актів не випливає також із ст. 321 ЦК, що встановлює правила щодо непорушності права власності. Ні один орган виконавчої влади прямо не уповноважений законом (як це передбачено частиною другою ст. 19 Конституції [1]) на видання таких актів. Тому до вирішення питання про надання такого повноваження відповідним органам державної влади ці органи в межах своєї компетенції, визначеної підзаконними актами, не позбавлені права звертатись до суду з позовом про вилучення майна безпосередньо на підставі ст. 353 ЦК.
3. Хоч ст. 353 ЦК установлює підстави і порядок реквізиції майна, передбачається, що ці підстави та порядок мають встановлюватись законом. На цей час із таких законів відома тільки ст. 68 КТМ [34], яка дає капітану морського торговельного судна право за відповідних умов провести реквізицію необхідної кількості продовольства, що є в розпорядженні осіб, які перебувають на судні, і реквізицію вантажу, що перебуває на судні і який може бути використаний для харчування. Але відсутність спеціального закону за наявності підстав, передбачених ст. 353 ЦК, не може бути перешкодою для реквізиції майна. Не визначені законом питання мають вирішуватись відповідно до засад цивільного законодавства, що закріплені у ст. 3 ЦК.
4. Відшкодування вартості майна проводиться попередньо, тобто до фактичного його вилучення. Оцінка майна має здійснюватись відповідно до Закону «Про оцінку майна, майнових прав та професійну оціночну діяльність в Україні» [178] та інших актів законодавства.
5. Наступне повне відшкодування власникові реквізованого майна допускається лише в умовах воєнного або надзвичайного стану. Воєнний стан в Україні або окремих її місцевостях уводиться Президентом у разі загрози нападу, небезпеки державній незалежності України, а також у разі збройної агресії проти України (п. 20 частини першої ст. 106 Конституції, ст. 4 Закону «Про оборону України» [161]). Надзвичайний стан вводиться в Україні або окремих її місцевостях Президентом України (п. 21 частини першої ст. 106 Конституції) за наявності умов, що зазначені в ст. 4 Закону «Про правовий режим надзвичайного стану» [150].
6. Власник має право вимагати надання йому взамін реквізованого іншого майна, якщо це можливо.
7. Реквізоване майно може використовуватись відповідно до суспільної необхідності, що стала підставою для реквізиції. Воно може бути знищене, якщо реквізиція була здійснена з метою забезпечення санітарного або епідемічного благополуччя населення або у випадках, коли реквізиція була проведена з метою забезпечення безпеки суспільства.
Стаття 354. Конфіскація
1. До особи може бути застосовано позбавлення права власності на майно за рішенням суду як санкція за вчинення правопорушення (конфіскація) у випадках, встановлених законом.
Конфісковане майно переходить у власність держави безоплатно.
2. Обсяг та порядок конфіскації майна встановлюються законом.
1. Конфіскація — це примусове безоплатне вилучення майна у власника і звернення його у власність держави.
Можливість застосування конфіскації щодо суб’єктів права приватної власності передбачена ст. 41 Конституції. Конституція не виключає конфіскації майна й інших форм власності. У Конституції норми щодо цього відсутні тільки тому, що в ній взагалі немає докладних положень щодо інших форм власності, ніж приватна.
Законодавчими актами може передбачатися конфіскація майна, яке перебуває у колективній, державній, комунальній власності. Звернення у власність держави (конфіскація) державного майна — це логічно небездоганна правова конструкція. Але законодавець допускає випадки конфіскації та державного майна, закріпленого за державними підприємствами на праві господарського відання, а за установами, що фінансуються з державного бюджету, і казенними підприємствами — на праві оперативного управління.
2. Конфіскація застосовується як санкція за вчинене правопорушення. Цілою низкою статей Кримінального кодексу [36] застосування конфіскації передбачено як міра кримінального покарання. Перелік майна громадян, на яке не може бути звернено стягнення за виконавчими документами (додаток до Закону «Про виконавче провадження» [129]), поширюється і на випадки конфіскації майна фізичних осіб.
3. Кодекс про адміністративні правопорушення (ст. 29, 85, 88, 1062, 146 та інші) передбачає можливість застосування конфіскації предмета, який став знаряддям учинення або безпосереднім об’єктом правопорушення, як основної чи додаткової міри адміністративного стягнення. Установлюючи, як правило, можливість конфіскації предметів, які знаходяться у приватній власності громадян, ст. 28 КпАП допускає конфіскацію майна, що не є об’єктом права приватної власності правопорушника. Але ж можливість конфіскації майна, що не є об’єктом права власності правопорушника, повинна бути спеціально передбачена законом. Зазначення в законі про конфіскацію як санкцію, що підлягає застосуванню за певне порушення, є недостатнім для конфіскації майна особи, що не була порушником, якщо при цьому спеціально не вказується на можливість конфіскації майна, яке не є об’єктом права власності особи, що не вчиняла правопорушення. У ст. 326 Митного кодексу [40] формулюється спеціальна норма, яка допускає можливість конфіскації певних предметів, незалежно від того, чи є вони власністю особи, що вчинила правопорушення. Але реалізація наведеного положення ст. 326 МК виявляється неможливою. Справа в тому, що на цей час відсутні інші процесуальні форми прийняття судом рішення (постанови) про конфіскацію, ніж установлені Кодексом України про адміністративні правопорушення. Цей Кодекс не передбачає участі власника в розгляді справи про адміністративні правопорушення (порушення митних правил), якщо він не є правопорушником. Винесення судом постанови у справі про адміністративне правопорушення, якою передбачається конфіскація майна особи, що не була учасником процесу, суперечило б п. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод [7], унеможливлювало б участь власника у виконавчому провадженні як боржника і порушувало б названу статтю уже на стадії виконавчого провадження.
4. У випадках, передбачених Кримінальним кодексом [36] і Кодексом про адміністративні правопорушення [30], конфіскація майна застосовується за рішенням (вироком, постановою) суду. Це відповідає частині шостій ст. 41 Конституції, яка щодо об’єктів приватної власності допускає застосування конфіскації виключно за рішенням суду у випадках, обсязі та порядку, встановлених законами.
5. Відповідно до загального правила ст. 81 КПК [27] гроші, цінності та інші речі, нажиті злочинним шляхом, передаються в дохід держави, а гроші, цінності та інші речі, які є речовими доказами, конфіскуються. Це — спеціальні підстави припинення права власності, що грунтуються на ч. 2 ст. 346 ЦК. Що стосується конфіскації грошей, цінностей та інших речей, що були речовими доказами, то закон не пов’язує її з учиненням протиправних дій власником. Це може призвести до таких дій відповідних державних органів, які суперечать ст. 1 Додаткового протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод [8]. Конфіскація знарядь злочину та інших засобів, використаних при вчиненні злочину і здобутих злочинним шляхом, передбачена низкою статей Кримінального кодексу. Пленум Верховного Суду досить широко тлумачить поняття знарядь злочину. Це — мисливські рушниці, риболовні сітки, автомашини, мотоцикли, човни та інші транспортні і плавучі засоби, за допомогою яких вчиняється або полегшується вчинення злочину (п. 14 постанови «Про практику розгляду судами справ про відповідальність за порушення законодавства про охорону природи» [383]).
6. Відповідно до п. 3 ст. 322 Митного кодексу [40] конфіскація може застосовуватись як вид стягнення за порушення митних правил. Конфіскації підлягають: 1) безпосередні предмети порушення митних правил; 2) товари із спеціально виготовленими сховищами (тайниками), що використовуються для приховування безпосередніх предметів порушення митних правил від митного контролю; 3) транспортні засоби, що використовуються для переміщення безпосередніх предметів порушення митних правил через митний кордон України. Стаття 326 МК установлює, що зазначені предмети конфіскуються незалежно від того, чи є ці товари або транспортні засоби власністю особи, що вчинила правопорушення. Стосовно контрабанди дорогоцінних металів Європейський Суд з прав людини визнав за наявності навіть необережності власника можливою конфіскацію предмета контрабанди, що є власністю третьої особи (справа «Агосі проти Сполученого Королівства», 1986 р.). Але ж конфіскація майна в інших випадках порушення митних правил суперечила б практиці Європейського Суду з огляду на невідповідність ст. 326 МК абзацу другому ст. 1 Додаткового протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
7. Можливість конфіскації алкогольних напоїв та тютюнових виробів передбачена частиною четвертою ст. 9 Закону «Про акцизний збір на алкогольні напої та тютюнові вироби» [92] за постановою начальників державних податкових інспекцій та їх заступників. Це правило суперечить ч. 1 ст. 354 ЦК, яка допускає конфіскацію тільки за рішенням суду. Конфісковані можуть бути алкогольні напої та тютюнові вироби, які реалізуються торговельними підприємствами без марок акцизного збору. Таке формулювання названого Закону не дозволяє конфісковувати алкогольні напої та тютюнові вироби на підприємствах-виробниках, хоча йшлося про підготовлені до відвантажування алкогольні напої та тютюнові вироби, без марок акцизного збору (обов’язок наклеювання марок акцизного збору лежить на виробниках вітчизняних алкогольних напоїв та тютюнових виробів). Торговельні підприємства не можуть одержати від підприємств-виробників алкогольні напої або тютюнові вироби без наклеєних марок акцизного збору. Тому вони не мають права зберігати алкогольні напої та тютюнові вироби без марок акцизного збору. При визначенні алкогольних напоїв та тютюнових виробів, «які реалізуються» (частина четверта ст. 9 названого) слід виходити з того, що «реалізуються» всі алкогольні напої та тютюнові вироби, які знаходяться у торговельному залі, на складі торговельного підприємства або в іншому місці, а не тільки ті, які в даний момент передаються (відпускаються) покупцеві.
8. За наявності даних про порушення авторських прав суд вправі вилучити всі екземпляри твору або фонограми, а також обладнання і матеріали, призначені для їх виготовлення і відтворення. Така міра може застосовуватись як тимчасова з метою забезпечення позову або припинення порушення права. Остаточно питання про право власності на таке майно повинне вирішуватись при винесенні судом рішення у цивільній справі або вироку у кримінальній справі: якщо факт порушення авторського або суміжних прав не підтвердиться, раніше вилучене (арештоване) зазначене майно повертається власникові (звільняється від арешту). Якщо ж факт порушення підтвердиться, назване майно за рішенням (постановою) чи вироком суду конфіскується (частина друга ст. 43 Закону «Про авторське право і суміжні права» [176]). Із формулювання зазначеної статті випливає, що конфісковане при цьому може бути і майно (наприклад, наклад книги), що належить добросовісному набувачеві (незалежно від форми власності). Наведене правило не суперечить частині шостій ст. 41 Конституції й повинно застосовуватись. Його невідповідність ч. 1 ст. 354 ЦК, яка визнає можливість застосування конфіскації як санкції за правопорушення, не може бути підставою для заперечення юридичної сили ст. 43 Закону «Про авторське право і суміжні права», оскільки в ній сформульовано спеціальне правило, що підлягає переважному застосуванню перед загальною нормою ст. 354 ЦК.
Добросовісний набувач примірників творів, фонограм у подібних випадках вправі пред’являти відповідну вимогу до особи, у якої він їх придбав (ст. 239 ЦК). Подальша доля майна, конфіскованого на підставі ст. 43 Закону «Про авторське право і суміжні права», може бути різною. По-перше, суду дається право прийняти рішення про знищення всіх примірників твору чи фонограми, щодо яких установлено, що вони були виготовлені або поширені з порушенням виключних прав авторів і суб’єктів суміжних прав, а також кліше, матриць, оригіналів, магнітних стрічок, фотонегативів, інших предметів, за допомогою яких відтворюються екземпляри твору, фонограми, програми мовлення тощо, а також обладнання і матеріалів, які використовуються для їх відтворення. По-друге, можливе звернення у власність держави перелічених видів майна за умови, що це не буде порушувати права авторів або суб’єктів суміжних прав. По- третє, не виключається можливість (за наявності згоди авторів або суб’єктів суміжних прав) передання у власність авторів чи суб’єктів суміжних прав окремих видів названого майна, що повинне бути враховано при визначенні розміру сум, присуджених цим особам відповідно до ст. 44 Закону «Про авторське право і суміжні права».
9. Закон «Про захист від недобросовісної конкуренції» [101] передбачає можливість вилучення у суб’єктів підприємницької діяльності товарів з неправомірно використаним позначенням і копій виробів іншого господарюючого суб’єкта (ст. 25). При цьому не говориться про звернення вилучених товарів у дохід держави. Вказівка у названому законі на саму можливість виконання рішення Антимонопольного комітету України про вилучення товарів у порядку, встановленому для виконання судових рішень, на визначення Кабінетом Міністрів порядку використання вилучених товарів (ст. 25, 29, 30 названого Закону) не дає підстав для висновку про те, що у даному випадку йдеться саме про конфіскацію майна. Відносно юридичних осіб вилучення майна на підставі ст. 25 Закону «Про захист від недобросовісної конкуренції» є правомірним. Відносно фізичних осіб-суб’єктів підприємницької діяльності застосування такої міри взагалі є проблематичним. Відповідно до ст. 41 Конституції [1] таке вилучення майна підпадає під ознаки конфіскації, а тому допускається виключно за рішенням суду. З урахуванням статусу сторін такого спору він підлягає розгляду у господарському суді. Проте державні органи мають право звертатися з позовними заявами до суду тільки у випадках, передбачених законодавчими актами України (ст. 2 ГПК [31]). Чинне законодавство не надає органам Антимонопольного комітету України права звертатися до суду з позовами до фізичних осіб — суб’єктів підприємницької діяльності про вилучення майна на підставі ст. 25 Закону «Про захист від недобросовісної конкуренції» [101]. Таким чином, виникають перешкоди для реалізації правила, що допускає вилучення у фізичної особи — суб’єкта підприємницької діяльності майна у зазначених випадках, оскільки не встановлений механізм такого вилучення, що відповідав би Конституції.
ГЛАВА 26 ПРАВО СПІЛЬНОЇ ВЛАСНОСТІ
Стаття 355. Поняття і види права спільної власності
1. Майно, що є у власності двох або більше осіб (співвласників), належить їм на праві спільної власності (спільне майно).
2. Майно може належати особам на праві спільної часткової або на праві спільної сумісної власності.
3. Право спільної власності виникає з підстав, не заборонених законом.
4. Спільна власність вважається частковою, якщо договором або законом не встановлена спільна сумісна власність на майно.
1. Дві особи або декілька можуть набути право спільної власності на певну річ. При цьому вважається, що вони стають співвласниками, що майно стає спільним, що виникли суспільні відносини, які позначаються терміном «спільна власність». Будь-які особи, що визнаються суб’єктами цивільного права, можуть разом з будь-якими іншими суб’єктами створювати спільну власність. Особи, що можуть бути суб’єктами права спільної часткової власності, перелічені в ч. 2 ст. 356 ЦК. Це — фізичні та юридичні особи, держава, територіальні громади. Із застосуванням закону за аналогією Автономна Республіка Крим також може бути суб’єктом права спільної власності. Виняток становлять лише Український народ, право власності якого є за змістом публічним та виключає створення спільної власності за участю цього суб’єкта.
2. Право спільної власності може виникати на будь-якій підставі, що не заборонена законом. Такими підставами зазвичай є створення об’єктів права власності, договір тощо.
3. Цивільний кодекс розрізняє два види спільної власності — право спільної часткової власності та право спільної сумісної власності. Частина 4 ст. 355 ЦК установлює загальне правило, згідно з яким спільна власність є частковою, якщо інше не встановлене законом або договором.
Стаття 356. Право спільної часткової власності
1. Власність двох чи більше осіб із визначенням часток кожного з них у праві власності є спільною частковою власністю.
2. Суб’єктами права спільної часткової власності можуть бути фізичні особи, юридичні особи, держава, територіальні громади.
1. Право спільної часткової власності передбачає визначення часток кожного із співвласників у спільній власності.
2. Суб’єктами права спільної часткової власності можуть бути всі особи, що визнаються суб’єктами цивільного права, в тому числі і Автономна Республіка Крим. Особливий зміст права власності Українського народу (ст. 13 Конституції; ст. 324 ЦК) виключає участь Українського народу в спільній частковій власності.
3. Об’єктом права спільної часткової власності може бути будь-яке майно, що може знаходитись у власності відповідних суб’єктів, у тому числі неподільне.
Стаття 357. Визначення часток у праві спільної часткової власності
1. Частки у праві спільної часткової власності вважаються рівними, якщо інше не встановлено за домовленістю співвласників або законом.
2. Якщо розмір часток у праві спільної часткової власності не встановлений за домовленістю співвласників або законом, він визначається з урахуванням вкладу кожного з співвласників у придбання (виготовлення, спорудження) майна.
3. Співвласник має право на відповідне збільшення своєї частки у праві спільної часткової власності, якщо поліпшення спільного майна, які не можна відокремити, зроблені ним своїм коштом за згодою всіх співвласників, з додержанням встановленого порядку використання спільного майна.
4. Співвласник житлового будинку, іншої будівлі, споруди може зробити у встановленому законом порядку за свій рахунок добудову (прибудову) без згоди інших співвласників, якщо це не порушує їхніх прав. Така добудова (прибудова) є власністю співвласника, який її зробив, і не змінює розміру часток співвласників у праві спільної часткової власності.
5. Поліпшення спільного майна, які можна відокремити, є власністю того з співвласників, який їх зробив, якщо інше не встановлено домовленістю співвласників.
1. За загальним правилом, що формулюється в цій статті, частки у праві спільної часткової власності визнаються рівними. Але законом або договором може бути встановлене інше. Спеціальним правилом, що підлягає переважному застосуванню перед наведеним загальним правилом, є ч. 2 ст. 357 ЦК, яка встановлює (за умови, що інше не передбачено законом або договором), що частки в праві власності визначаються з урахуванням вкладу співвласників у придбання (виготовлення, спорудження) майна. Визначення часток відповідно до вкладу кожного із співвласників може бути здійснене судом на вимогу одного або декількох співвласників.
2. Частка одного із співвласників у праві спільної часткової власності відповідно збільшується, якщо цей співвласник за згодою інших співвласників зробив поліпшення спільного майна, що не можна відокремити від майна. Мається на увазі можливість відокремити поліпшення об’єкта спільної власності без істотної шкоди для цього майна. Власністю одного із співвласників стає добудова (прибудова), що здійснена ним у встановленому законом порядку за свій рахунок без згоди інших співвласників, якщо це не порушує їх прав. При цьому розміри часток у спільному майні не змінюються.
3. На ті поліпшення, які можна відокремити, право власності набуває той співвласник, який ці поліпшення зробив, якщо інше не встановлено домовленістю сторін.
Стаття 358. Здійснення права спільної часткової власності
1. Право спільної часткової власності здійснюється співвласниками за їхньою згодою.
2. Співвласники можуть домовитися про порядок володіння та користування майном, що є їхньою спільною частковою власністю.
3. Кожен із співвласників має право на надання йому у володіння та користування тієї частини спільного майна в натурі, яка відповідає його частці у праві спільної часткової власності. У разі неможливості цього він має право вимагати від інших співвласників, які володіють і користуються спільним майном, відповідної матеріальної компенсації.
4. Якщо договір між співвласниками про порядок володіння та користування спільним майном відповідно до їхніх часток у праві спільної часткової власності посвідчений нотаріально, він є обов’язковим і для особи, яка придбає згодом частку в праві спільної часткової власності на це майно.
1. Кожен із співвласників має право на надання йому у володіння та користування тієї частини спільного майна в натурі, яка відповідає його частці в спільній частковій власності. Якщо це неможливо, він має право вимагати від інших співвласників матеріальної компенсації.
2. Співвласники можуть домовитись про порядок володіння та користування майном, що є у спільній частковій власності. За відсутності згоди порядок володіння та користування майном визначається судом за позовом одного або декількох співвласників. Дію судового рішення з цього приводу слід поширювати на особу, яка згодом придбає частку в спільній частковій власності, оскільки закон не дає підстави вирішувати питання про порядок володіння і користування майном, що є об’єктом права спільної сумісної власності, залежно від суб’єктивних особливостей кожного із співвласників. За таких умов рішення у спорі про порядок володіння і користування спільним майном з участю нового співвласника має бути таким же, як і з участю співвласника, що згодом здійснив відчуження своєї частки.
Стаття 359. Плоди, продукція та доходи від використання майна, що є у спільній частковій власності
1. Плоди, продукція та доходи від використання майна, що є у спільній частковій власності, надходять до складу спільного майна і розподіляються між співвласниками відповідно до їхніх часток у праві спільної часткової власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.
1. Плоди, продукція та доходи від використання спільного майна надходять до складу спільного майна. Розподіляються вони відповідно до часток співвласників у праві спільної часткової власності. Домовленістю між співвласниками може бути встановлене інше.
Стаття 360. Утримання майна, що є у спільній частковій власності
1. Співвласник відповідно до своєї частки у праві спільної часткової власності зобов’язаний брати участь у витратах на управління, утримання та збереження спільного майна, у сплаті податків, зборів (обов’язкових платежів), а також нести відповідальність перед третіми особами за зобов’язаннями, пов’язаними із спільним майном.
1. Кожен з учасників спільної часткової власності відповідно до своєї частки в спільній частковій власності несе обов’язки щодо участі у витратах на управління, утримання та збереження спільного майна, у сплаті податків та обов’язкових зборів. Аналогічним чином розподіляється між ними відповідальність перед третіми особами за зобов’язаннями, пов’язаними із спільним майном.
Стаття 361. Право співвласника розпорядитися своєю часткою у праві спільної часткової власності
1. Співвласник має право самостійно розпорядитися своєю часткою у праві спільної часткової власності.
1. Як виняток із загального правила ч. 1 ст. 358 ЦК про здійснення права спільної часткової власності за згодою співвласників, ст. 361 ЦК надає кожному з учасників право самостійно розпорядитися своєю часткою у спільній частковій власності. У відповідних випадках при цьому мають дотримуватись правила ст. 362 ЦК про переважне право купівлі частки у праві спільної часткової власності.
Стаття 362. Переважне право купівлі частки у праві спільної часткової власності
1. У разі продажу частки у праві спільної часткової власності співвласник має переважне право перед іншими особами на її купівлю за ціною, оголошеною для продажу, та на інших рівних умовах, крім випадку продажу з публічних торгів.
2. Продавець частки у праві спільної часткової власності зобов’язаний письмово повідомити інших співвласників про намір продати свою частку, вказавши ціну та інші умови, на яких він її продає.
Якщо інші співвласники відмовилися від здійснення переважного права купівлі чи не здійснять цього права щодо нерухомого майна протягом одного місяця, а щодо рухомого майна — протягом десяти днів від дня отримання ними повідомлення, продавець має право продати свою частку іншій особі.
3. Якщо бажання придбати частку у праві спільної часткової власності виявили кілька співвласників, продавець має право вибору покупця.
4. У разі продажу частки у праві спільної часткової власності з порушенням переважного права купівлі співвласник може пред’явити до суду позов про переведення на нього прав та обов’язків покупця. Одночасно позивач зобов’язаний внести на депозитний рахунок суду грошову суму, яку за договором повинен сплатити покупець.
До таких вимог застосовується позовна давність в один рік.
5. Передача співвласником свого переважного права купівлі частки у праві спільної часткової власності іншій особі не допускається.
1. Переважне право співвласників на купівлю частки у праві спільної часткової власності співвласники мають тільки у випадках відчуження цієї частки за договором купівлі-продажу. Тому співвласники не мають цього права у випадках відчуження за договорами дарування, довічного утримання тощо. Але договір міни визнається у новому Цивільному кодексі різновидом купівлі-продажу. Тому відчуження частки у праві спільної часткової власності на підставі договору міни не виключає переважного права купівлі.
2. Співвласники не мають переважного права на придбання частки у спільній частковій власності, що продається з публічних торгів (з аукціону). Публічні торги (аукціони) можуть проводитись не тільки у випадках примусового продажу майна, а й на розсуд співвласника, що відчужує свою долю в спільній частковій власності.
3. Реалізація переважного права купівлі частки в спільній частковій власності суттєво ускладнюється тим, що зазвичай вважається допустимим за домовленістю між співвласником та покупцем частки об’єкта спільної часткової власності оголосити більш високу ціну продажу, що є неприйнятною для співвласників, хоч насправді ціна продажу є значно нижчою.
4. З метою забезпечення переважного права купівлі частки в спільній частковій власності на продавця цієї частки покладається обов’язок письмово повідомити співвласників про намір продати частку. У повідомленні повинні бути зазначені ціна, а також умови продажу. Особа, що продає частку в спільній частковій власності, одержує можливість продати її будь-якій особі на свій розсуд лише за наявності однієї з наступних умов: 1) усі співвласники відмовились від здійснення свого переважного права на купівлю частки; 2) ні один із співвласників не здійснив цього права протягом встановленого строку. Цей строк установлений тривалістю один місяць стосовно нерухомого майна і десять днів — стосовно рухомого майна. Він відраховується від дня отримання повідомлення про продаж частки в спільній частковій власності.
5. Продавець частки в спільній власності має право вибору покупця серед інших співвласників, якщо бажання придбати частку, що відчужується, виявили декілька співвласників.
6. Договір купівлі-продажу частки в спільній власності, що укладений на порушення переважного права співвласників, можна було б визнати недійсним на підставі ч. 1 ст. 215 і ч. 1 ст. 203 ЦК як такий, що суперечить ч. 2 ст. 362 ЦК. Але застосування при цьому загальних правил ст. 215 ЦК про недійсність правочинів, зміст яких суперечить актам цивільного законодавства, є неможливим, оскільки закон є чинним положенням з урахуванням практики його тлумачення компетентним судом (рішення Європейського Суду з прав людини у справі «Лейла Шахін проти Туреччини», а судова практика допускає захист переважного права тільки відповідно до спеціального правила ч. 4 ст. 362 ЦК.
Це правило надає співвласникам, чиє переважне право порушене, можливість звернення до суду з позовною заявою про переведення на них (на нього) прав та обов’язків покупця. Така позиція сформульована Верховним Судом у порядку тлумачення ст. 114 раніше чинного Цивільного кодексу, що за змістом у частині, яка розглядається, відповідає ст. 362 ЦК [387, с. 51]. Відповідачами за таким позовом повинні бути обидві сторони договору купівлі-продажу частки в спільній частковій власності. У випадках звернення з таким позовом декількох співвласників можливе часткове задоволення позовів кожного із них у пропорції, що враховує розмір їх часток у спільній частковій власності.
7. На позивача покладається обов’язок внести на депозитний рахунок суду одночасно з учиненням позову всі суми, які повинен сплатити покупець частки в спільній частковій власності. Але невнесення зазначених сум не є перешкодою для прийняття судом позовної заяви. Невнесення цих сум дає підставу для відмови в задоволенні позову.
8. Для звернення до суду з позовом про переведення прав та обов’язків покупця встановлено строк позовної давності тривалістю один рік (п. З ч. 2 ст. 258 ЦК).
Стаття 363. Момент переходу частки у праві спільної часткової власності до набувача за договором
1. Частка у праві спільної часткової власності переходить до набувача за договором з моменту укладення договору, якщо інше не встановлено домовленістю сторін.
2. Частка у праві спільної часткової власності за договором, який підлягає нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, переходить до набувача відповідно до статті 334 цього Кодексу.
1. Установлюючи загальне правило щодо набуття набувачем права власності на майно за договором з моменту передання речі, ч. 1 ст. 334 ЦК допускає можливість встановлення законом або договором винятків із цього правила. З урахуванням цього ч. 1 ст. 363 ЦК установлює, що частка в праві спільної часткової власності переходить до набувача з моменту укладення договору, який (момент) визначається відповідно до ст. 638 ЦК.
2. Якщо договір про відчуження частки в праві спільної часткової власності підлягає нотаріальному посвідченню, частка в праві спільної часткової власності переходить з моменту нотаріального посвідчення договору, а якщо він підлягає державній реєстрації, — з моменту державної реєстрації, тобто, і в цьому разі частка в праві переходить у момент укладення договору.
Стаття 364. Виділ частки із майна, що є у спільній частковій власності
1. Співвласник має право на виділ у натурі частки із майна, що є у спільній частковій власності.
2. Якщо виділ у натурі частки із спільного майна не допускається згідно із законом або є неможливим (частина друга статті 183 цього Кодексу), співвласник, який бажає виділу, має право на одержання від інших співвласників грошової або іншої матеріальної компенсації вартості його частки.
Компенсація співвласникові може бути надана лише за його згодою.
3. Договір про виділ у натурі частки з нерухомого спільного майна укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню.
1. Кожен із співвласників має право на виділ його частки в натурі. За наявності згоди всіх співвласників виділ частки в спільному майні в натурі здійснюється шляхом укладення договору. Такий договір укладається відповідно до загальних правил. Якщо договір укладається у зв’язку з виділом у натурі частки в нерухомому спільному майні, він підлягає нотаріальному посвідченню.
2. Виділ у натурі частки в спільному майні може бути неможливим, оскільки спільне майно є неподільною річчю, або є заборона, встановлена законом. У цьому разі співвласник, який вимагає виділу, має право на одержання грошової або іншої компенсації вартості частки. Виплата співвласникові компенсації без його згоди допускається лише у випадках, передбачених ст. 365 ЦК.
Стаття 365. Припинення права на частку у спільному майні за вимогою інших співвласників
1. Право особи на частку у спільному майні може бути припинене за рішенням суду на підставі позову інших співвласників, якщо:
1) частка є незначною і не може бути виділена в натурі;
2) річ є неподільною;
3) спільне володіння і користування майном є неможливим;
4) таке припинення не завдасть істотної шкоди інтересам співвласника та членам його сім’ї.
2. Суд постановляє рішення про припинення права особи на частку у спільному майні за умови попереднього внесення позивачем вартості цієї частки на депозитний рахунок суду.
1. У частині першій ст. 365 ЦК установлюються чотири умови, за наявності яких (всіх чотирьох) можливе припинення права на частку в спільному майні. Неможливість спільного володіння та користування при цьому слід розуміти не тільки як об’єктивну, а і як обумовлену стосунками між співвласниками, що фактично склалися.
2. Стаття 365 ЦК не виключає укладення договору з метою припинення права на частку у спільному майні. Такий договір укладається в письмовій формі. Він потребує нотаріального посвідчення, якщо припиняється право на частку в спільному нерухомому майні.
3. З метою припинення права на частку в спільному майні одного або декількох учасників інші співвласники мають учинити позов до суду. Позов відповідно до ч. 2 ст. 365 ЦК може бути задоволений лише за умови, що на момент постановлення судом рішення позивач (позивачі) вніс на депозитний рахунок суду вартість частки, про припинення права на яку заявлено позов.
Стаття 366. Звернення стягнення на частку у майні, що є у спільній частковій власності
1. Кредитор співвласника майна, що є у спільній частковій власності, у разі недостатності у нього іншого майна, на яке може бути звернене стягнення, може пред’явити позов про виділ частки із спільного майна в натурі для звернення стягнення на неї.
Якщо виділ в натурі частки із спільного майна має наслідком зміну його призначення або проти цього заперечують інші співвласники, спір вирішується судом.
2. У разі неможливості виділу в натурі частки із спільного майна або заперечення інших співвласників проти такого виділу кредитор має право вимагати продажу боржником своєї частки у праві спільної часткової власності з направленням суми виторгу на погашення боргу.
У разі відмови боржника від продажу своєї частки у праві спільної часткової власності або відмови інших співвласників від придбання частки боржника кредитор має право вимагати продажу цієї частки з публічних торгів або переведення на нього прав та обов’язків співвласника-боржника, з проведенням відповідного перерахунку.
1. Загальною умовою застосування всіх правил, що формулюються у ст. 366 ЦК (варіантів звернення стягнення на частку у спільному майні), є недостатність у боржника іншого майна, на яке може буде звернене стягнення, для задоволення вимог кредиторів. За наявності такої умови ч. 1 ст. 366 ЦК надає кредиторові право пред’явити позов про виділ частки із спільного майна для звернення стягнення на неї. Стосовно права кредитора вимагати за відповідних умов продажу частки боржника у праві спільної часткової власності прямо не зазначається на те, що воно виникає тільки за відсутності у боржника іншого майна. Однак ця умова (відсутність іншого майна) випливає із контексту ст. 366 ЦК.
2. Позов про виділ у натурі частки із спільного майна для звернення стягнення на неї може бути пред’явлено або за наявності рішення суду про стягнення з боржника- учасника спільної часткової власності певної суми, або разом з таким позовом. Суд не може задовольнити позов про виділ частки із спільного майна в натурі для звернення стягнення на неї, якщо в судовому порядку не вирішене і не ставиться питання про стягнення взагалі (без визначення майна, на яке звертається стягнення).
За наявності доказів недостатності іншого майна боржника (такими можуть бути як опис майна боржника, що проведений за ухвалою суду відповідно до клопотання позивача, так і документи виконавчого провадження), суд приймає рішення про стягнення з боржника певної суми (якщо раніше таке рішення не приймалось) і про виділ у натурі частки боржника у спільному майні та звернення стягнення на майно, що виділяється. Відсутність доказів недостатності майна виключає задоволення позову про виділ частки. Але наявність чи відсутність доказів відповідно до ч. 1 ст. 366 ЦК має не тільки процесуальне значення. Наявність доказів є також підставою виникнення цивільного (матеріального) права вимагати виділу частки. Тому можливе повторне пред’явлення позову щодо того ж предмета після появи зазначених доказів, оскільки при цьому з’являється підстава (інша, та, якої раніше не було). Надання кредиторові права звернення з позовом не виключає укладення кредитором та боржником з участю співвласників договору про виділ частки та передання її кредитору у власність на виконання його вимоги до боржника або для наступного продажу. Формулювання «може пред’явити позов», як і в усіх інших випадках слід тлумачити як таке, що надає право на позов у матеріально-правовому розумінні, тобто суб’єктивне право. Це право захищається судом, хоч би проти цього заперечував боржник. Але заперечення співвласників майна проти виділу в натурі частки боржника виключає виникнення у кредитора права вимагати в суді виділу. Проте суд з урахуванням обставин справи може винести рішення про задоволення вимоги кредитора про виділ частки і за наявності заперечень з боку співвласників боржника.
3. Частина 1 ст. 366 ЦК не виключає застосування ст. 50 Закону «Про виконавче провадження» [129], що передбачає звернення стягнення на частку боржника у спільному майні, яка (частка) визначається судом за поданням державного виконавця. Стаття 379 ЦПК [44], що встановлює порядок провадження за поданням державного виконавця, повторює формулювання ст. 50 Закону «Про виконавче провадження», навіть повторює не досить вдале формулювання цього Закону «боржник володіє майном спільно з іншими особами». Застосування ст. 379 ЦПК, ст. 50 Закону «Про виконавче провадження» буде викликати утруднення внаслідок недостатнього визначення їх формулювань, що передбачає лише визначення судом частки боржника у спільному майні. Проте вповні припустимо тлумачити цю статтю як таку, що надає державному виконавцеві повноваження не тільки звернутись до суду з поданням про визначення частки, а й звернути на підставі ухвали суду на неї стягнення, здійснивши її продаж. Ця стаття може тлумачитись і так, що вона дає державному виконавцеві повноваження звернутись за відповідних умов до суду з поданням про виділ частки в спільному майні в натурі для звернення стягнення на неї.
4. Зазначення в абзаці другому ч. 1 ст. 366 ЦК про те, що спір вирішується судом також у випадках, коли виділ у натурі частки із спільного майна має наслідком зміну його призначення, слід тлумачити з урахуванням наступного: 1) це не означає права суду вирішувати питання про зміну призначення нерухомого майна, а внаслідок цього, — земельної ділянки, на якій ця нерухомість розташована, оскільки ст. 366 ЦК у цій частині не може тлумачитись як спеціальна стосовно правил ст. 20 ЗК [38] про встановлення та зміну цільового призначення земель; 2) досягнення згоди між кредитором, з одного боку, та боржником і співвласниками — з іншого про виділ не виключається і у тому разі, коли це має наслідком зміну призначення спільного рухомого майна. Але заперечення співвласників проти виділу в такому випадку виключає задоволення вимоги про виділ; 3) якщо співвласники заперечують проти виділу в натурі частки із спільного майна, наслідком якого не є зміна у призначенні спільного майна, питання про виділ суд вирішує з урахуванням усіх обставин справи; 4) якщо співвласники заперечують проти виділу в натурі частки в спільному майні та виділ має наслідком зміну призначення спільного майна, суд ураховує цю обставину (зміну призначення спільного майна в результаті виділу) як таку, що посилює позицію співвласників.
5. У випадку неможливості виділу в натурі частки у спільному майні, а також у разі заперечення співвласників проти виділу частки, кредитор має право вимагати продажу боржником свої частки у праві спільної власності з направленням виторгу на погашення боргу. Невиконання боржником цієї вимоги дає право кредиторові звернутись до суду з позовом про звернення стягнення на частку боржника у праві спільної часткової власності. Суд захищає це право кредитора, а на стадії виконавчого провадження ця частка може бути продана іншим суб’єктам права спільної часткової власності з додержанням вимог ст. 362 ЦК, або продана з публічних торгів. Що стосується переведення на кредитора прав та обов’язків боржника-співвласника з проведенням відповідного розрахунку, то це можливе не тільки за рішенням суду, яке приймається за позовом кредитора, а і в порядку зміни способу виконання, якщо від придбання частки відмовились співвласники, і вона не буде продана з публічних торгів (частина перша ст. 121 ГПК [31]).
Стаття 367. Поділ майна, що є у спільній частковій власності
1. Майно, що є у спільній частковій власності, може бути поділене в натурі між співвласниками за домовленістю між ними.
2. У разі поділу спільного майна між співвласниками право спільної часткової власності на нього припиняється.
3. Договір про поділ нерухомого майна, що є у спільній частковій власності, укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню.
1. Цивільний кодекс передбачає або допускає різні правові форми, в яких припиняється право спільної часткової власності. Це — продаж частки одного із співвласників у праві спільної часткової власності іншому співвласникові, відчуження частки у праві спільної власності третій особі на підставі договору, виділ у натурі частки у спільному майні на підставі договору, припинення права на частку у спільному майні на вимогу одного із співвласників за рішенням суду, звернення стягнення на частку у праві спільної часткової власності. Поділ майна, що є об’єктом спільної часткової власності, в натурі між співвласниками припиняє право спільної часткової власності стосовно усіх співвласників.
2. Укладення договору про поділ майна тягне припинення права спільної часткової власності. Момент припинення права спільної власності співпадає з моментом виникнення права на частину майна, що раніше було об’єктом права спільної часткової власності, як на окремий об’єкт права власності. При визначенні цього останнього моменту слід за аналогією застосовувати правила ст. 363 ЦК.
Стаття 368. Право спільної сумісної власності
1. Спільна власність двох або більше осіб без визначення часток кожного з них у праві власності є спільною сумісною власністю.
2. Суб’єктами права спільної сумісної власності можуть бути фізичні особи, юридичні особи, а також держава, територіальні громади, якщо інше не встановлено законом.
3. Майно, набуте подружжям за час шлюбу, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором або законом.
4. Майно, набуте в результаті спільної праці та за спільні грошові кошти членів сім’ї, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором, укладеним у письмовій формі.
1. Із визначення спільної сумісної власності, що наводиться в ч. 1 ст. 368 ЦК, не слід робити висновок про те, що у всіх випадках, коли частки у спільному майні не встановлені, відповідне майно є об’єктом спільної сумісної власності. Зокрема, ч. 2 ст. 357 ЦК установлює, що можливі такі випадки, коли розмір часток не визначається ні Законом, ні договором, та повинен визначатись відповідно до вкладу кожного із співвласників у придбання (виготовлення, спорудження) майна. Частина 4 ст. 355 ЦК виходить із презумпції спільної часткової власності. Спільна сумісна власність може бути спеціально встановлена тільки законом або договором.
2. Суб’єктами права спільної сумісної власності можуть бути фізичні та юридичні особи, держава, Автономна Республіка Крим, територіальні громади.
3. Допускаючи встановлення законами обставин, за наявності яких виникає право спільної сумісної власності, ст. 368 ЦК безпосередньо встановлює два випадки, коли виникає спільна сумісна власність. Майно, набуте подружжям під час шлюбу, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено законом або договором. Статті 60 — 73 Сімейного кодексу [39] визначають підстави набуття права спільної сумісної власності подружжя, об’єкти права спільної сумісної власності, порядок здійснення такого права та поділу майна, що є об’єктом права спільної сумісної власності.
Стаття 74 Сімейного кодексу визнає право спільної сумісної власності жінки та чоловіка, які проживають однією сім’єю, але не перебувають у шлюбі між собою. Інше може бути встановлено договором між ними.
4. Визнається об’єктом спільної сумісної власності майно, набуте в результаті спільної праці членів сім’ї. Інше може бути встановлене договором, укладеним у письмовій формі. Це формулювання дає підстави для висновку про те, що порушення в цьому разі вимоги закону про письмову форму договору має наслідком можливість визнання договору недійсним судом. Тут не можуть застосовуватись загальні правила про наслідки порушення вимоги закону про письмову форму правочину (ст. 218 ЦК).
5. Чинні закони не встановлюють інших випадків, коли може виникати право спільної сумісної власності. Але договорами можуть установлюватись умови про виникнення спільної сумісної власності, якщо це не суперечить закону або суті відносин між сторонами. Так, відповідно до ст. 1134 ЦК на підставі договору простого товариства виникає спільна часткова власність. Проте сторони не позбавляються права встановити в договорі, що на його підставі виникає спільна сумісна власність.
Стаття 369. Здійснення права спільної сумісної власності
1. Співвласники майна, що є у спільній сумісній власності, володіють і користуються ним спільно, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.
2. Розпоряджання майном, що є у спільній сумісній власності, здійснюється за згодою всіх співвласників.
У разі вчинення одним із співвласників правочину щодо розпорядження спільним майном вважається, що він вчинений за згодою всіх співвласників.
Згода співвласників на вчинення правочину щодо розпорядження спільним майном, який підлягає нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, має бути висловлена письмово і нотаріально посвідчена.
3. Співвласники мають право уповноважити одного з них на вчинення правочинів щодо розпорядження спільним майном.
4. Правочин щодо розпорядження спільним майном, вчинений одним із співвласників, може бути визнаний судом недійсним за позовом іншого співвласника у разі відсутності у співвласника, який вчинив правочин, необхідних повноважень.
1. За загальним правилом, володіння та користування майном, що є об’єктом права спільної сумісної власності, здійснюється спільно. Проте співвласники не позбавлені права домовитись про роздільне володіння та користування спільним майном. Співвласники при цьому вправі домовитись і про розмір компенсації на користь одного чи декількох із них у разі надання йому меншої частини спільного майна у користування. Невиконання обов’язку, що виникає на підставі такої домовленості, може тягти стягнення відповідної грошової суми за рішенням суду.
2. Розпоряджання майном, що є у спільній сумісній власності, здійснюється за згодою всіх співвласників. Проте кожному із співвласників надається право розпоряджання спільним майном. При цьому вважається, що згода інших співвласників на вчинення правочину щодо спільного майна отримана. У абзаці другому ч. 2 ст. 369 ЦК волі одного з учасників спільної сумісної власності на здійснення правочину об’єктивно надається значення вираження волі всіма співвласниками. Було б неправильним вважати, що тут закріплюється тільки презумпція згоди всіх учасників спільної сумісної власності на вчинення правочину одним із них, яка (презумпція) може бути спростована. Лише при вчиненні одним із співвласників правочину щодо розпорядження майном, яке є об’єктом права спільної сумісної власності, який (правочин) підлягає нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, згода має бути висловлена письмово і нотаріально посвідчена. Підкреслимо, що при вчиненні правочину одним із співвласників, коли згода інших співвласників вважається отриманою, або коли така згода повинна бути надана письмово (ч. 2 ст. 369 ЦК), не йдеться про надання повноважень щодо розпоряджання спільним майном. Тому до таких відносин не застосовується ч. 4 ст. 369 ЦК, що передбачає можливість визнання за певних умов правочину недійсним.
3. Співвласники не можуть домовитись про обмеження права кожного із співвласників учиняти правочини щодо спільного майна за умови, коли згода решти співвласників вважається отриманою, оскільки це суперечило б абзацу другому ч. 2 ст. 369 ЦК. Домовитись про це відповідно до ч. 3 ст. 6 ЦК також неможливо, оскільки сторони вправі відступити від положень актів цивільного законодавства і на власний розсуд урегулювати «свої відносини». Домовленість про обмеження права кожного із співвласників учиняти правочини щодо розпорядження спільним майном зачіпає інтереси контрагентів.
Учасники спільної сумісної власності не можуть домовитись і про можливість відступлення від вимог абзацу третього ч. 2 ст. 369 ЦК, оскільки право сторін відступити від положень цивільного законодавства та врегулювати свої відносини на власний розсуд не стосується форми правочину.
4. Надання повноваження одному з учасників на вчинення правочинів щодо розпоряджання спільним майном — це окрема правова конструкція, що має предметом регулювання інші відносини, ніж правова конструкція згоди співвласників на здійснення правочинів щодо спільного майна. Учасники спільної сумісної власності повинні вчиняти правочин щодо надання повноважень розпоряджатися спільним майном у письмовій формі, за винятком випадків, передбачених п. 3 ст. 208 ЦК (коли вартість спільного майна, на розпорядження яким надаються повноваження, не перевищує двадцяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян). Надання одному з учасників спільної сумісної власності повноважень щодо розпоряджання спільним майном позбавляє інших співвласників права вчиняти правочини стосовно спільного майна.
Це вносить невизначеність у відносини, в яких один із співвласників учиняє правочин щодо спільного майна за умови, коли згода решти учасників спільної сумісної власності вважається отриманою. Реально правової визначеності можна досягти тільки тоді, коли на здійснення правочину одним з учасників спільної сумісної власності решта учасників дала письмову згоду, а в передбачених законом випадках письмова згода засвідчена нотаріально.
5. Частина 4 ст. 369 ЦК стосовно правочинів щодо розпорядження спільним майном, учинених одним з учасників спільної сумісної власності на підставі повноваження, наданого співвласниками, передбачає можливість визнання їх недійсними у разі відсутності у співвласника, який учинив правочин, необхідних повноважень.
Стаття 370. Виділ частки із майна, що є у спільній сумісній власності
1. Співвласники мають право на виділ у натурі частки із майна, що є у спільній сумісній власності.
2. У разі виділу частки із майна, що є у спільній сумісній власності, вважається, що частки кожного із співвласників у праві спільної сумісної власності є рівними, якщо інше не встановлено домовленістю між ними, законом або рішенням суду.
3. Виділ частки із майна, що є у спільній сумісній власності, здійснюється у порядку, встановленому статтею 364 цього Кодексу.
1. Співвласникам надається право на свій розсуд у будь-який час заявити вимогу про виділ частки майна, що є об’єктом спільної сумісної власності, в натурі. Але з урахуванням ч. 3 ст. 6 ЦК співвласники вправі відступити від цієї норми та домовитись про обмеження цього права упродовж певного часу. Угода про таке обмеження не може бути укладена, а якщо вона укладена, то має бути визнана судом недійсною, якщо це суперечить суті відносин між співвласниками.
2. До пред’явлення одним із співвласників вимоги про виділ частки із майна, що є спільною сумісною власністю, не може зазначатися про розмір часток у спільному майні. Але у разі заявлення вимоги про виділ виникає питання про розмір частки, на яку претендує співвласник, що вимагає виділу. За загальним правилом ч. 2 ст. 370 ЦК частки всіх співвласників на випадок пред’явлення вимоги про виділ вважаються рівними.
Винятки з цього правила можуть установлюватись законами. Але законодавець не йде шляхом прямого відступлення від принципу рівності. За більш доцільне вважається надання суду права відступати від принципу рівності при виділі (поділі) майна, що є об’єктом спільної сумісної власності. Так, ч. 2 ст. 70 Сімейного кодексу [39] надає суду право в окремих випадках відступати від засади рівності часток подружжя, враховуючи при цьому інтереси неповнолітніх дітей або інші обставини, що мають істотне значення.
3. Виділ частки із майна, що є об’єктом спільної сумісної власності, здійснюється відповідно до ст. 364 ЦК. Не виключається застосування до спільної сумісної власності за аналогією ст. 365 ЦК.
Стаття 371. Звернення стягнення на частку майна, що є у спільній сумісній власності
1. Кредитор співвласника майна, що є у спільній сумісній власності, у разі недостатності у нього іншого майна, на яке може бути звернене стягнення, може пред’явити позов про виділ частки із спільного майна в натурі для звернення стягнення на неї.
2. Виділ частки із майна, що є у спільній сумісній власності, для звернення стягнення на неї здійснюється у порядку, встановленому статтею 366 цього Кодексу.
1. Звернення стягнення за вимогами кредитора на частку співвласника у майні, що є спільною сумісною власністю, можливе лише за відсутності чи недостатності іншого майна, на яке може бути звернене стягнення. При цьому застосовуються правила ст. 366 ЦК про виділ в натурі частки в майні, що є спільною частковою власністю (див. коментар до ст. 366 ЦК).
Стаття 372. Поділ майна, що є у спільній сумісній власності
1. Майно, що є у спільній сумісній власності, може бути поділене між співвласниками за домовленістю між ними.
2. У разі поділу майна, що є у спільній сумісній власності, вважається, що частки співвласників у праві спільної сумісної власності є рівними, якщо інше не встановлено домовленістю між ними або законом.
За рішенням суду частка співвласника може бути збільшена або зменшена з урахуванням обставин, які мають істотне значення.
3. У разі поділу майна між співвласниками право спільної сумісної власності на нього припиняється.
4. Договір про поділ нерухомого майна, що є у спільній сумісній власності, укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню.
1. За домовленістю між співвласниками майно, що є об’єктом спільної сумісної власності, може бути поділене шляхом установлення часток співвласників у праві власності на спільне майно. Можливий також поділ спільного майна в натурі в будь-який час. За ініціативи одного або декількох співвласників та у разі відсутності згоди решти співвласників поділ майна можливий у судовому порядку.
2. При поділі майна чинним є правило про рівність часток усіх співвласників, якщо інше не встановлене законом, домовленістю співвласників або судом. Суду дається право з посиланням на обставини, що мають істотне значення, та із зазначенням у мотивувальній частині судового рішення про те, чому суд визнав ці обставини такими, збільшити або зменшити частку, яка присуджується кожному із співвласників. Відповідно до ч. 2 ст. 70 Сімейного кодексу [39] підставою для зменшення частки у разі поділу майна подружжя можуть бути такі обставини: один із подружжя не дбав про матеріальне становище сім’ї, приховав, знищив або пошкодив спільне майно, витрачав його на шкоду інтересам сім’ї. Суду надається право збільшити частку одного із подружжя у спільному майні, якщо з ним проживають діти, а також непрацездатні повнолітні син, дочка, якщо розмір аліментів, які вони одержують, недостатній для забезпечення їхнього фізичного, духовного розвитку та лікування.
ГЛАВА 27 ПРАВО ВЛАСНОСТІ НА ЗЕМЛЮ (ЗЕМЕЛЬНУ ДІЛЯНКУ)
Стаття 373. Земля (земельна ділянка) як об’єкт права власності
1. Земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави.
2. Право власності на землю гарантується Конституцією України.
Право власності на землю (земельну ділянку) набувається і здійснюється відповідно до закону.
3. Право власності на земельну ділянку поширюється на поверхневий (ґрунтовий) шар у межах цієї ділянки, на водні об’єкти, ліси, багаторічні насадження, які на ній знаходяться, а також на простір, що є над і під поверхнею ділянки, висотою та глибиною, які необхідні для зведення житлових, виробничих та інших будівель і споруд.
4. Власник земельної ділянки має право використовувати її на свій розсуд відповідно до її цільового призначення.
5. Власник земельної ділянки може використовувати на свій розсуд все, що знаходиться над і під поверхнею цієї ділянки, якщо інше не встановлено законом та якщо це не порушує прав інших осіб.
1. Визнаючи землю основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави, ст. 373 ЦК передбачає, що право власності на земельні ділянки (на землю) набувається та здійснюється відповідно до закону. Для порівняння зазначимо, що за загальними правилами ст. 328 ЦК право власності (на будь-який об’єкт) виникає з підстав, не заборонених законом, а право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або не встановлено судом.
2. При застосуванні положень глави 27 Цивільного кодексу «Право власності на землю (земельну ділянку)» належить ураховувати, що Земельним кодексом [38] установлюються численні спеціальні правила щодо власності на землю. Положення Цивільного кодексу, що регулюють земельні відносини, переважно є загальними, що не можуть застосовуватись усупереч правилам спеціальним.
3. У ст. 79 Земельного кодексу більш детально та чітко, ніж у ч. 3 ст. 373 ЦК, визначається земельна ділянка як об’єкт права власності. Земельна ділянка — це частина земної поверхні з установленими межами, певним місцем розташування, з визначеними щодо неї правами. Право власності на земельну ділянку поширюється в її межах на поверхневий (ґрунтовий) шар, а також на водні об’єкти, ліси і багаторічні насадження, які на ній знаходяться. Право власності на земельну ділянку розповсюджується на простір, що знаходиться над та під поверхнею ділянки на висоту і на глибину, необхідні для зведення відповідно до цільового призначення земельної ділянки житлових, виробничих та інших будівель і споруд (ч. 2 ст. 79 ЗК).
4. Як і будь-який об’єкт права власності, земельна ділянка може використовуватись її власником на свій розсуд. Але встановлюється і обмеження: власник має право використовувати земельну ділянку лише за її цільовим призначенням. Цільове призначення земель здійснюється перш за все віднесенням земель до категорій відповідно до ст. 19 ЗК. Але цим не вичерпується визначення цільового призначення земель. Так, у цій статті зазначається про землі сільськогосподарського призначення як про одну із категорій земель. Але в ч. 3 ст. 22 ЗК передбачається передання у власність земель сільськогосподарського призначення для таких більш конкретних цілей як ведення товарного сільськогосподарського виробництва, особистого селянського господарства, садівництва, городництва, сінокосіння та випасання худоби. На цільове призначення земельної ділянки вказується в рішенні про її передання у власність та в Державному акті на право власності на землю. Відступлення від належно визначеного цільового призначення земельної ділянки є правопорушенням і може тягти навіть припинення у встановленому порядку права власності на земельну ділянку (п. «а» ст. 143 ЗК).
5. Використання всього, що знаходиться під та над земельною ділянкою, — це за загальним правилом є правом власника земельної ділянки. Але ж при цьому він повинен не порушувати права інших осіб та додержуватись установлених обмежень. Зокрема, власникові надається право використовувати на земельній ділянці загально- поширені корисні копалини, торф, лісові насадження, водні об’єкти, а також інші корисні властивості землі (ч. 1 ст. 90 Земельного кодексу). Але ж установлюється, що корисні копалини власник земельної ділянки вправі добувати глибиною розробки до двох метрів, а прісні підземні води — до 20 метрів (ст. 23 Кодексу про надра [33]).
Стаття 374. Суб’єкти права власності на землю (земельну ділянку)
1. Суб’єктами права власності на землю (земельну ділянку) є фізичні особи, юридичні особи, держава, територіальні громади.
2. Іноземці, особи без громадянства можуть набувати право власності на землю (земельні ділянки) відповідно до закону.
3. Іноземні юридичні особи, іноземні держави та міжнародні організації можуть бути суб’єктами права власності на землю (земельну ділянку) у випадках, встановлених законом.
4. Права та обов’язки суб’єктів права власності на землю (земельну ділянку) встановлюються законом.
1. Як і ст. 80 Земельного кодексу [38], ст. 374 ЦК визнає суб’єктами права власності на землю (земельні ділянки) громадян України, юридичних осіб, створених на території України, територіальні громади і державу.
2. Частина 2 ст. 374 ЦК передбачає загальне право іноземців і осіб без громадянства на придбання земельної ділянки у власність, установлюючи, що воно здійснюється відповідно до закону. У ст. 81 ЗК передбачається можливість набуття іноземцями та особами без громадянства права власності на земельні ділянки несільськогосподарського призначення в межах населених пунктів. За межами населених пунктів іноземці та особи без громадянства можуть придбавати земельні ділянки у власність, якщо на них розташовані об’єкти нерухомого майна, що належать цим особам на праві приватної власності. Землі сільськогосподарського призначення, прийняті у спадщину іноземцями або особами без громадянства, повинні бути відчужені протягом одного року.
3. Іноземні юридичні особи можуть набувати право власності на земельні ділянки лише несільськогосподарського призначення у разі придбання об’єктів нерухомого майна або для спорудження об’єктів з метою використання їх у підприємницькій діяльності в Україні. За межами населених пунктів іноземні юридичні особи можуть придбавати земельні ділянки у власність у разі набуття права власності на об’єкти нерухомого майна, що розташовані на цих земельних ділянках. Визнається можливість одержання іноземними юридичними особами земельних ділянок у спадщину. Але отримані таким чином землі сільськогосподарського призначення підлягають відчуженню протягом року (ч. 2, 3 ст. 82 ЗК).
4. Власник земельної ділянки має правомочність, що належить будь-якому власникові. Разом з тим на власників земельних ділянок покладається більш широке, ніж звичайно, коло обов’язків. Вони встановлені ч. 1 ст. 91 ЗК: 1) забезпечувати використання земельних ділянок за цільовим призначенням; 2) додержуватися вимог законодавства про охорону довкілля; 3) своєчасно сплачувати земельний податок; 4) не порушувати прав власників суміжних земельних ділянок та землекористувачів; 5) підвищувати родючість ґрунтів та зберігати інші корисні властивості землі; 6) своєчасно надавати відповідним органам виконавчої влади та органам місцевого самоврядування дані про стан і використання земель та інших природних ресурсів у порядку, встановленому законом; 7) дотримуватися правил добросусідства та обмежень, пов’язаних із встановленням земельних сервітутів та охоронних зон; 8) зберігати геодезичні знаки, протиерозійні споруди, мережі зрошувальних і осушувальних систем.
5. Земельний кодекс передбачає можливість надання земельних ділянок, що перебувають у державній власності та комунальній (територіальних громад) власності, у постійне користування лише підприємствам, установам та організаціям, що належать до державної або комунальної власності (тобто державним і комунальним юридичним особам публічного права). У тимчасове користування земельні ділянки можуть надаватись будь-яким суб’єктам на підставі договору оренди.
Стаття 375. Право власника на забудову земельної ділянки
1. Власник земельної ділянки має право зводити на ній будівлі та споруди, створювати закриті водойми, здійснювати перебудову, а також дозволяти будівництво на своїй ділянці іншим особам.
2. Власник земельної ділянки набуває право власності на зведені ним будівлі, споруди та інше нерухоме майно.
3. Право власника на забудову здійснюється ним за умови додержання архітектурних, будівельних, санітарних, екологічних та інших норм і правил, а також за умови використання земельної ділянки за її цільовим призначенням.
4. Правові наслідки самочинної забудови, здійсненої власником на його земельній ділянці, встановлюються статтею 376 цього Кодексу.
1. Власник земельної ділянки вправі здійснювати забудову земельної ділянки лише з додержанням встановлених архітектурних, будівельних, санітарних, екологічних та інших норм і правил, а також вимог щодо цільового призначення земельної ділянки. Численність зазначених правил, їх установлення не тільки актами законодавства, а й державними будівельними нормами, що не підлягають реєстрації в Міністерстві юстиції, призводить до того, що склалась ситуація майже безмежного публічного втручання в діяльність власників щодо будівництва та свавілля з боку посадових осіб.
2. Власник земельної ділянки набуває право власності на зведені ним будівлі, споруди та інше нерухоме майно, — так установлено ч. 2 ст. 375 ЦК. Але це не виключає дії ч. 2 ст. 331 ЦК, відповідно до якої право власності на нерухоме майно виникає з моменту прийняття його в експлуатацію, якщо законом або договором передбачено прийняття такого майна в експлуатацію. Якщо ж нерухоме майно підлягає державній реєстрації, право власності на нього виникає з моменту державної реєстрації.
3. Набуття особою права власності на будівлю, що збудована на земельній ділянці, яка є об’єктом права власності іншої особи, можливе, якщо у забудовника є право користування чужою земельною ділянкою для забудови, що включає спеціально застережену можливість зведення будівель та споруд. У відповідних випадках таке право отримує орендар. Воно належить також юридичним особам публічного права (юридичним особам, що належать до державної чи комунальної власності — ч. 2 ст. 92 ЗК), що одержали в постійне користування земельні ділянки, що перебувають у комунальній або державній власності.
Стаття 376. Самочинне будівництво
1. Житловий будинок, будівля, споруда, інше нерухоме майно вважаються самочинним будівництвом, якщо вони збудовані або будуються на земельній ділянці, що не була відведена для цієї мети, або без належного дозволу чи належно затвердженого проекту, або з істотними порушеннями будівельних норм і правил.
2. Особа, яка здійснила або здійснює самочинне будівництво нерухомого майна, не набуває права власності на нього.
3. Право власності на самочинно збудоване нерухоме майно може бути за рішенням суду визнане за особою, яка здійснила самочинне будівництво на земельній ділянці, що не була їй відведена для цієї мети, за умови надання земельної ділянки у встановленому порядку особі під уже збудоване нерухоме майно.
4. Якщо власник (користувач) земельної ділянки заперечує проти визнання права власності на нерухоме майно за особою, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво на його земельній ділянці, або якщо це порушує права інших осіб, майно підлягає знесенню особою, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво, або за Ті рахунок.
5. На вимогу власника (користувача) земельної ділянки суд може визнати за ним право власності на нерухоме майно, яке самочинно збудоване на ній, якщо це не порушує права інших осіб.
6. Особа, яка здійснила самочинне будівництво, має право на відшкодування витрат на будівництво, якщо право власності на нерухоме майно визнано за власником (користувачем) земельної ділянки, на якій воно розміщене.
7. У разі істотного відхилення від проекту, що суперечить суспільним інтересам або порушує права інших осіб, істотного порушення будівельних норм і правил суд за позовом відповідного органу державної влади або органу місцевого самоврядування може постановити рішення, яким зобов’язати особу, яка здійснила (здійснює) будівництво, провести відповідну перебудову.
Якщо проведення такої перебудови є неможливим або особа, яка здійснила (здійснює) будівництво, відмовляється від її проведення, таке нерухоме майно за рішенням суду підлягає знесенню за рахунок особи, яка здійснила (здійснює) будівництво. Особа, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво, зобов’язана відшкодувати витрати, пов’язані з приведенням земельної ділянки до попереднього стану.
1. На відміну від раніше чинного Цивільного кодексу, що регулював відносини, які виникали лише в результаті самочинного будівництва громадянами житлового будинку, господарських і побутових будівель та споруд, а також літніх садових будиночків, новий Цивільний кодекс установлює загальні правила про наслідки самочинного будівництва, що стосуються всіх суб’єктів і всіх видів будівель.
2. Тлумачення ст. 376 ЦК істотно утрудняється і її невдалою структурою, і її термінологією. Це — одна з краще опрацьованих статей у всьому Цивільному кодексі. У ч. 1 цієї статті самочинне будівництво визначається як таке, що має одну з наступних ознак: 1) здійснюється «на земельній ділянці, що не була відведена для цієї мети». Це формулювання не погоджується з положеннями Земельного кодексу [38]. Таке погодження було б досягнуте, якби у ч. 1 ст. 376 ЦК замість цитованого формулювання було б указано на порушення вимог законодавства про цільове призначення та використання земель»; 2) здійснюється без належного дозволу; 3) здійснюється без «належно затвердженого проекту». Але в ч. 7 ст. 376 ЦК ідеться не про відсутність належне затвердженого проекту, а про «істотне відхилення від проекту, що суперечить суспільним інтересам або порушує права інших осіб»; 4) здійснюється з істотним порушенням будівельних норм і правил.
3. Якщо будівництво має одну з названих вище ознак самочинного, права власності на нього особа, яка здійснила таке будівництво, не набуває. Логічно було б зразу після цього загального правила сформулювати ще одне загальне правило про обов’язок особи, що здійснила чи здійснює самочинне будівництво, знести його, якщо рішенням суду за особою не визнано право власності на самочинно збудоване нерухоме майно. Але законодавець далі пішов шляхом формулювання фрагментарних правил.
4. Частина 3 ст. 376 ЦК поширюється на випадки, коли самочинне будівництво здійснене на ділянці, що не була відведена для цієї мети (для будівництва відповідного об’єкта), незалежно від того, хто є власником цієї земельної ділянки (особа, яка здійснила самочинне будівництво, чи інша особа). Суд може визнати право власності на самочинне будівництво тільки за умови надання земельної ділянки особі, що здійснила самочинне будівництво, у встановленому порядку. Мається на увазі безоплатне передання земельної ділянки громадянину із земель державної або комунальної власності (ст. 121 ЗК), набуття особою, що здійснила самочинне будівництво, земельної ділянки, що надана для даної цілі іншій особі, у власність, укладення договору оренди, іншого цивільно-правового договору, що дає право забудови земельної ділянки, прийняття відповідним органом виконавчої влади чи місцевого самоврядування рішення про зміну цільового призначення земельної ділянки тощо. Зміна цільового призначення здійснюється відповідно до Порядку зміни цільового призначення земель, які перебувають у власності громадян або юридичних осіб [300]. Із контексту ч. 3 і 4 ст. 376 ЦК випливає, що ч. 3 цієї статті застосовується не тільки до випадків порушення вимог законодавства щодо цільового призначення земель, а й до випадків, коли такого порушення немає, але особа здійснює будівництво на земельній ділянці, яка їй не належить.
Про співвідношення ч. 3 і ч. 5 ст. 376 ЦК див. п. 5 коментаря до цієї статті.
Із ч. 3 ст. 376 ЦК непрямо випливає і методом логічної добудови нормативного тексту виявляється правовий припис, згідно з яким відсутність належного дозволу на будівництво, хоч і є ознакою самочинного будівництва, не перешкоджає прийняттю судом рішення про визнання за особою, що здійснила самовільне будівництво, права власності на нього. Але формулювання «право власності... може бути за рішенням суду...» залишає для суду певну можливість на свій розсуд та врахування відсутності дозволу (з урахуванням принципу верховенства права).
5. Частина 4 ст. 376 ЦК поширюється на відносини, коли самочинне будівництво здійснене на земельній ділянці, право власності чи користування якою належить іншій особі, а також на відносини, коли самочинне будівництво здійснене особою на власній земельній ділянці, але при цьому були порушені права інших осіб. За наявності такої гіпотези нерухоме майно підлягає знесенню особою, що здійснила (здійснює) самочинне будівництво.
6. При тлумаченні ч. 4 і 5 ст. 376 ЦК слід ураховувати значення формулювання «права інших осіб». Воно не може розумітися як повноваження державних органів, органів влади Автономної Республіки Крим чи органів місцевого самоврядування, держави, Автономної Республіки Крим чи територіальної громади. Із ч. 1 ст. 2 ЦК випливає, що під особами слід розуміти тільки фізичних і юридичних осіб, що діють як такі, а не як державні органи, органи влади Автономної Республіки Крим, органи місцевого самоврядування, якби вони і мали статус юридичної особи.
7. Частина 5 ст. 376 ЦК поширюється на випадки здійснення особою самочинного будівництва на власній земельній ділянці. Умовою, за наявності якої суд може визнати право власності на самочинно збудоване нерухоме майно, є відсутність порушення права інших осіб. Звідси непрямо випливає і методом логічного доповнення нормативного тексту виявляється правовий припис, відповідно до якого при застосуванні ч. 5 ст. 376 ЦК не має значення та обставина, чи порушувала особа, що здійснила чи здійснює самочинне будівництво, вимоги земельного законодавства про цільове призначення земель. Але цей правовий припис не може застосовуватись усупереч положенням Земельного кодексу і ч. 3 ст. 376 ЦК. Отже, у разі самочинного будівництва, що здійснене особою на власній земельній ділянці, з порушенням вимоги про цільове призначення земель, визнання судом права власності на самочинне будівництво можливе тільки за умови відповідної зміни цільового призначення земельної ділянки. При цьому під цільовим призначенням земельної ділянки слід розуміти не тільки ті види цільового призначення, які є підставою для виокремлення категорій земель у ст. 19 ЗК, а й цільове призначення, як воно визначене в державному акті про право власності на землю.
8. Частина 6 ст. 376 ЦК — вельми своєрідне законодавче положення як об’єкт тлумачення. Справа в тому, що це положення регулює відносини щодо відшкодування витрат на самочинне будівництво у випадках, якщо право власності на самочинно збудоване нерухоме майно визнане за власником (користувачем) земельної ділянки, на якій воно розміщене. Звідси непрямо випливає і висновком від наступного правового явища (прав та обов’язків щодо відшкодування витрат на будівництво) до попереднього виявляється правовий припис, відповідно до якого за власником (користувачем) земельної ділянки може бути визнане право власності на самочинно збудований (хоч і недобудований) об’єкт нерухомого майна, що розміщений на цій земельній ділянці. Але виникає питання про співвідношення цього правового припису з правовим приписом, що прямо випливає із ч. 1 ст. 376 ЦК та покладає на особу, що здійснила (здійснює) самочинне будівництво на чужій земельній ділянці, обов’язок знести відповідний об’єкт. У принципі, правові приписи, що прямо випливають з актів законодавства, можуть застосовуватись переважно перед правовими приписами, які непрямо випливають з актів законодавства та виявляються висновком від наступного правового явища до попереднього і навпаки. Але у кінцевому рахунку не виключається і протилежне рішення. Для вирішення питання про переважне застосування одного з цих правил необхідно здійснити логічне доповнення ч. 4 ст. 376 ЦК правовим приписом такого змісту: за власником земельної ділянки, на якій іншою особою самочинно збудовано об’єкт нерухомого майна, не може бути визнано право власності на цей об’єкт. Це дозволяє нам перейти до сфери правової визначеності, оскільки правові приписи, що виявляються методом логічного доповнення нормативного тексту, не можуть застосовуватись усупереч правовим приписам, які непрямо випливають з актів законодавства та виявляються при тлумаченні висновком від наступного правового явища до попереднього (або навпаки).
Викладене вище підтверджується і контекстом ст. 376 ЦК. У цій статті (ч. 4) спочатку формулюється правило про обов’язковість знесення самочинно збудованого на чужій земельній ділянці нерухомого майна, якщо власник (користувач) земельної ділянки заперечує проти визнання права власності на таке нерухоме майно за особою, яка його самовільно збудувала (будує). Потім законодавець у ч. 6 ст. 376 ЦК непрямо, але чітко визнає, що випадки, коли замість знесення самочинно збудованого нерухомого майна воно може бути визнане власністю власника земельної ділянки. Якщо законодавець це визнає, то таке, як виняток із загального правила ч. 4 ст. 376 ЦК, може бути. Логічний зв’язок між ч. 4 і 6 ст. 376 ЦК став би ще очевиднішим, якби законодавець усупереч логіці не помістив між цими логічно пов’язаними частинами частину п’яту, яка логічно відокремлена і від ч. 4, і від ч. 6 ст. 376 ЦК.
9. Якщо при визначенні самочинного будівництва законодавець не визнав таким будівництво з істотним відхиленням від проекту, але визнав самочинним будівництво без належно затвердженого проекту, то при формулюванні конкретних правил законодавець не встановив будь-яких наслідків будівництва без належно затвердженого проекту (крім правила ч. 2 ст. 376 ЦК, відповідно до якого особа не набуває права власності на самочинно збудоване нерухоме майно), але встановив наслідки істотного відступлення від проекту. Отже, у разі будівництва особою на власній земельній ділянці нерухомого майна без належно затвердженого проекту особа не набуває права власності на це майно, але і не може бути примушена до знесення цього майна, хоч би це порушувало права інших осіб. Але правовий припис виявлений методом логічного доповнення тексту ст. 376 ЦК і не може конкурувати з правом особи, порушеним будівництвом без проекту. Це право підлягає захисту, в тому числі шляхом покладає на особу, що здійснила будівництво без проекту, обов’язок знести будівництво.
10. У разі істотного відхилення від проекту на особу, що здійснила будівництво з таким порушенням, рішенням суду може бути покладено обов’язок провести відповідну перебудову. Таке рішення суд може прийняти за позовом відповідного органу державної влади або органу місцевого самоврядування. Саме по собі істотне відхилення від проекту не є достатнім для задоволення такого позову. Необхідною умовою для цього є така ознака істотного відхилення як його суперечність суспільним інтересам або порушення прав іншим осіб. Слід, однак, ураховувати, що саме життя та здоров’я особи, що допустила при будівництві істотне відхилення від належно затвердженого проекту, та членів його сім’ї є предметом суспільного інтересу. Такий же обов’язок на особу, що збудувала нерухоме майно, покладається у разі істотного порушення будівельних норм і правил.
11. Неможливість приведення нерухомого майна у відповідність із проектом, будівельними нормами і правилами або відмова від здійснення такої перебудови є підставою для знесення нерухомого майна за рішенням суду. З позовом до суду має звернутись відповідний орган державної влади або орган місцевого самоврядування. Знесення здійснюється за рахунок особи, що здійснила будівництво. На цю особу покладається і обов’язок відшкодувати витрати, пов’язані з приведенням земельної ділянки до попереднього стану. Це правило ч. 7 ст. 376 ЦК втрачає предмет правового регулювання, якщо об’єкт збудувала особа, що є власником земельної ділянки, на якій здійснювалось будівництво. Будівельні матеріали залишаються власністю особи, що здійснила самочинне будівництво.
12. Немає жодних підстав стверджувати, що визнане судом право власності на самочинно збудоване нерухоме майно є таким, що не підлягає реєстрації відповідно до Закону «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень» [215]. Але слід ураховувати, що нерухоме майно має ознаку незавершеного будівництвом об’єкта аж до моменту прийняття його в експлуатацію (абзац четвертий ст. 1 Закону «Про іпотеку» [197]), що закінчується складанням відповідного акта та видачею інспекцією державного архітектурного-будівельного контролю свідоцтва [313, п. 4, 17]. Тому визнання судом та реєстрація права власності на самочинне будівництво не дають права на експлуатацію об’єкта. Об’єкт має бути прийнятий в експлуатацію. Крім того, визнання судом права власності на самочинно збудоване нерухоме майно та реєстрація права власності не дає власникові права на відчуження цього майна без дотримання вимог частини п’ятої ст. 55 Закону «Про нотаріат» [75] (ідеться про дозвіл відповідних органів на відчуження об’єктів незавершеного будівництва).
Стаття 377. Право на земельну ділянку у разі набуття права власності на житловий будинок, будівлю або споруду, що розміщені на ній
1. До особи, яка набула право власності на житловий будинок (крім багатоквартирного), будівлю або споруду, переходить право власності, право користування на земельну ділянку, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення в обсязі та на умовах, встановлених для попереднього землевласника (землекористувача).
2. Розмір та кадастровий номер земельної ділянки, право на яку переходить у зв’язку з переходом права власності на житловий будинок, будівлю або споруду, є істотними умовами договору, який передбачає набуття права власності на ці об’єкти (крім багатоквартирних будинків).
(У ред. від 05.11.2009)
1. Стаття 377 поширюється на відносини щодо набуття права власності на об’єкти нерухомого майна, зазначені у цій статті, незалежно від підстави набуття права власності (договори купівлі-продажу, міни, довічного утримання, ренти, спадкування тощо). Чинність цієї статті не поширюється на випадки набуття права власності на багатоквартирний будинок. Цей правовий припис має таку ж юридичну силу, як і прямо встановлені правові приписи (внаслідок наявності слова «крім»). Він є спеціальним порівняно з правовим приписом ч. 1 ст. 120 ЗК [38], що не містить такого застереження (внаслідок більш вузької гіпотези), а тому підлягає переважному застосуванню перед зазначеним положенням Земельного кодексу.
2. Відповідно до ч. 1 ст. 377 ЦК право на землю переходить без зміни цільового призначення в обсязі і на умовах, установлених для попереднього землевласника (землекористувача). Але на підставі абзацу другого ч. З ст. 6 ЦК сторони можуть домовитись про те, що земельна ділянка залишається у власності відчужувана, а набувачеві надається право користування земельною ділянкою на підставі договору оренди.
3. До набувача переходить право на всю земельну ділянку, що посвідчене державним актом, договором оренди тощо. Спеціальне правило абзацу другого ч. 6 ст. 120 ЗК [38] допускає перехід до набувача відповідно до договору про передання права власності на житловий будинок, будівлю або споруду не всієї, а лише частини земельної ділянки. Але укладення такого договору можливе після виділення цієї частини в окрему земельну ділянку та присвоєння їй окремого кадастрового номеру. Це спеціальне правило підлягає переважному застосуванню перед загальним правилом ч. 1 ст. 120 ЗК, яке допускає безумовний перехід до набувача права власності на житловий будинок, будівлю або споруду не всієї земельної ділянки, а лише її частини.
Стаття 378. Припинення права власності на земельну ділянку
1. Право власності особи на земельну ділянку може бути припинене за рішенням суду у випадках, встановлених законом.
1. Установлюючи підстави припинення права власності, ч. 2 ст. 346 ЦК передбачає можливість припинення права власності і при настанні інших юридичних фактів, що відповідно до закону тягнуть такі наслідки.
2. У статті 140 ЗК встановлюються такі додаткові підстави припинення права власності на земельну ділянку як відчуження з мотивів суспільної необхідності та для суспільних потреб, а також невідчуження земельної ділянки іноземцями або особами без громадянства впродовж року після її отримання у спадщину (ч. 4 ст. 81 Земельного кодексу). Крім того, відповідно до частини першої ст. 143 Земельного кодексу можливе примусове припинення права власності на земельну ділянку у судовому порядку в разі використання земельної ділянки не за цільовим призначенням та неусунення допущених порушень законодавства (забруднення земель радіоактивними та хімічними речовинами, відходами, стічними водами, забруднення земель бактеріально-паразитичними і карантинно-шкідливими організмами, засмічення земель забороненими рослинами, пошкодження і знищення родючого шару ґрунту, об’єктів інженерної інфраструктури, меліоративних систем, порушення встановленого режиму використання земель, що особливо охороняються, а також використання земель способами, які завдають шкоди здоров’ю населення) в терміни, встановлені вказівками спеціально уповноважених органів виконавчої влади з питань земельних ресурсів.
ГЛАВА 28 ПРАВО ВЛАСНОСТІ НА ЖИТЛО
Стаття 379. Поняття житла
1. Житлом фізичної особи є житловий будинок, квартира, інше приміщення, призначені та придатні для постійного проживання в них.
1. Ця стаття не дає загального визначення житла, а називає лише окремі види житла — житловий будинок, квартира тощо. Очевидно, мається на увазі, що законодавство в майбутньому стане розширювати зміст цього поняття.
2. Різновидом житла називається житловий будинок. Поняття житла нелогічно було-б поширювати на багатоквартирні житлові будинки,, оскільки житлом у таких випадках є квартири, що розташовані в таких будинках. Житлом визнається квартира, визначення якої дається в ст. 382 ЦК.
Іншими приміщеннями, що охоплюються поняттям житла, слід визнати призначені для постійного проживання приміщення гуртожитків.
Готелі та їх приміщення не належать до категорії житла. Вони придатні для постійного проживання, але не призначені для цього. Готельна послуга полягає в наданні номера (місця) в готелі для тимчасового проживання (абзац сьомий п. 1.3 Правил користування готелями й аналогічними засобами розміщення та надання готельних послуг [360]).
Стаття 380. Житловий будинок як об’єкт права власності
1. Житловим будинком є будівля капітального типу, споруджена з дотриманням вимог, встановлених законом, іншими нормативно-правовими актами, і призначена для постійного у ній проживання.
1. Є декілька варіантів, що відображають особливості права власності на житловий будинок як об’єкт права власності: 1) у найпростішому випадку житловий будинок у цілому є об’єктом права приватної власності однієї особи; 2) суттєво не відрізняється від цього варіант, коли житловий будинок є об’єктом права спільної сумісної власності; 3) будинок може бути об’єктом права спільної часткової власності з виділенням часток в натурі або без такого виділення, при якому (виділенні) зберігається право спільної власності на певні конструкції будинку; 4) будинок може складатись із двох, декількох або багатьох квартир. Такий будинок може знаходитись у власності однієї особи, яка одночасно є власником, принаймні однієї квартири, а решта квартир може знаходитись у власності інших осіб; 5) якщо в дво- або багатоквартирному будинку всі квартири належать на праві власності окремим особам і ні одна із цих осіб не є власником будинку, будинок взагалі не є об’єктом права власності. У такому будинку квартири належать на праві власності окремим особам. Приміщення загального користування, обладнання, конструкції тощо є об’єктом права спільної власності власників квартир. Закон «Про об’єднання співвласників багатоквартирного будинку» [181] (ст. 19) поділяє спільне майно співвласників багатоквартирного будинку на неподільне майно, що є у спільній сумісній власності співвласників багатоквартирного будинку, і загальне майно, що перебуває у спільній частковій власності цих осіб.
2. Будинок набуває статусу житлового за наявності цілої низки умов: 1) відповідно до принципу цільового використання землі, житловий будинок може бути побудований тільки на земельній ділянці, що призначена для будівництва та обслуговування житлового будинку; 2) будівництво має здійснюватись тільки відповідно до проекту, що належне погоджений та затверджений із додержанням будівельних норм і правил; 3) завершений будівництвом житловий будинок має бути прийнятий в експлуатацію державною приймальною комісією; 4) на житловий будинок видається свідоцтво про право власності, а право власності підлягає державній реєстрації. Порушення будь- якої з наведених тут вимог виключає визнання будинку житловим, тобто різновидом помешкання. Викладені загальні умови надання будинку статусу житлового передбачають виконання інших численних умов. Так, при прийнятті будинку в експлуатацію перевіряється дотримання державних будівельних норм, санітарних і протипожежних правил, інших численних обов’язкових правил.
Стаття 381. Садиба як об’єкт права власності
1. Садибою є земельна ділянка разом з розташованими на ній житловим будинком, господарсько-побутовими будівлями, наземними і підземними комунікаціями, багаторічними насадженнями.
2. У разі відчуження житлового будинку вважається, що відчужується вся садиба, якщо інше не встановлено договором або законом.
1. Ця стаття дає визначення садиби, що не давалося раніше чинним Цивільним кодексом і цивільним законодавством взагалі. Але застосування правила про садибу як об’єкт права власності значною мірою буде неможливим до тих пір, поки такий комплексний об’єкт права власності не буде визнано Земельним кодексом [38] та актами про державну реєстрацію прав на нерухоме майно. На сьогодні ст. 120 ЗК виходить із того, що житловий будинок є самостійним об’єктом права власності та цивільного обороту, а земельна ділянка, на якій житловий будинок розташований, — це інший об’єкт, що переважно підпорядковується правовому режиму, який установлюється Земельним кодексом та іншими актами земельного законодавства. Із цього ж виходить і ст. 377 ЦК, що передбачає порядок переходу права власності на земельну ділянку у разі придбання, зокрема житлового будинку.
2. Разом з тим слід визнати, що положення ч. 2 ст. 381 буде вносити необхідну ясність у правовідносини, що виникають при відчуженні житлового будинку. Вона встановлює, коли інше не передбачено законом або договором, вважається, що при відчуженні житлового будинку відчужується вся садиба.
Стаття 382. Квартира як об’єкт права власності
1. Квартирою є ізольоване помешкання в житловому будинку, призначене та придатне для постійного у ньому проживання.
2. Власникам квартири у дво- або багатоквартирному житловому будинку належать на праві спільної сумісної власності приміщення загального користування, опорні конструкції будинку, механічне, електричне, сантехнічне та інше обладнання за межами або всередині квартири, яке обслуговує більше однієї квартири, а також споруди, будівлі, які призначені для забезпечення потреб усіх власників квартир, а також власників нежитлових приміщень, які розташовані у житловому будинку.
1. Визначення квартири, що наводиться в ст. 382 ЦК, не дає можливості відрізнити її від частки житлового будинку, що виділена в натурі. Але поширювати на таку частку положення законодавства, що стосуються квартир, чи поширювати на квартиру правила, що стосуються права спільної часткової власності на житловий будинок, було б неправильним.
2. Квартирою може бути тільки ізольоване приміщення. Квартира може бути окремою, тобто, складатись з однієї чи декількох житлових кімнат, а також підсобних приміщень (коридор, кухня, комора тощо). Квартирами вважаються кожне із двох або більше ізольованих житлових приміщень, що мають спільний коридор, кухню, комору тощо, які призначені для спільного користування осіб, котрі проживають у кожному з ізольованих приміщень (в кожній квартирі). При цьому ізольованими слід вважати житлові приміщення, якщо в кожне із них є можливість зайти безпосередньо із коридору чи інших приміщень загального користування, а не через одне із таких приміщень.
3. Якщо власниками двох чи більше квартир у дво- або багатоквартирному будинку є різні особи, цим особам на праві спільної сумісної власності належать приміщення загального користування, що перелічені в ч. 2 ст. 382 ЦК. Співвласниками таких приміщень є і власники нежитлових приміщень, що розташовані в тому ж житловому будинку. Ці положення ч. 2 ст. 382 ЦК погоджуються із ст. 19 Закону «Про об’єднання співвласників багатоквартирного будинку» [181]. Але цей Закон виокремлює і майно, що належить власникам квартир у багатоквартирному житловому будинку на праві спільної часткової власності.
Стаття 383. Права власника житлового будинку, квартири
1. Власник житлового будинку, квартири має право використовувати помешкання для власного проживання, проживання членів своєї сім’ї, інших осіб і не має права використовувати його для промислового виробництва.
2. Власник квартири може на свій розсуд здійснювати ремонт і зміни у квартирі, наданій йому для використання як єдиного цілого, — за умови, що ці зміни не призведуть до порушень прав власників інших квартир у багатоквартирному житловому будинку та не порушать санітарно-технічних вимог і правил експлуатації будинку.
1. Чинність ст. 383 ЦК поширюється тільки на помешкання (житловий будинок, квартиру) і не поширюється на інші об’єкти права власності, що входять до складу садиби (ст. 381 ЦК).
2. У ч. 1 ст. 383 ЦК не розкривається всього змісту права власника житлового будинку та квартири, а лише позначаються контури цього права: з одного боку, є право використання помешкання для проживання, а з іншого — формулюється заборона використовувати житловий будинок чи квартиру для промислового виробництва. Термін «промислове виробництво», очевидно, повинен визначатись відповідно до чинної класифікації видів економічної діяльності. Це означає, що ч. 1 ст. 383 ЦК забороняє здійснювати тільки ту діяльність, яка є промисловим виробництвом відповідно до Класифікатора видів економічної діяльності. Але ж звідси не випливає правило про те, що житловий будинок (квартиру) можна використовувати для інших видів господарської діяльності, що не підпадають під визначення промислового виробництва, точно так, як і з правила про дозвіл власникові використовувати помешкання для власного проживання, для проживання членів його сім’ї та інших осіб не випливає заборона на будь-яке інше використання власником свого будинку чи квартири.
3. Для методології тлумачення правових норм ч. 1 ст. 383 ЦК представляє інтерес тому, що вона спочатку формулює дозвіл на певні способи використання житла як специфічного об’єкта права власності. Тут же законодавець формулює заборону на один із способів використання житла. Між названими двома нормами залишився певний простір, на якому не можуть застосовуватися за аналогією згадані ні дозвіл, ні заборона, оскільки вони за юридичною силою є однаковими, і у зв’язку з цим ні дозволу, ні забороні не може бути надана перевага при правозастосуванні. Тому на просторі, який не врегульований ні дозволом, ні забороною, підлягає застосуванню загальне правило ч. 1 та 2 ст. 319 ЦК, що дає власникові право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, що не суперечать закону (дозволено все, крім забороненого). Використання цього загального правила викликає необхідність одночасного застосування і заборони, що за рівнем узагальнення є однаковою з наведеним правилом. Така заборона сформульована в ч. 5 ст. 319 ЦК. Вона не допускає використання права власності на шкоду правам, свободам і гідності громадян, інтересам суспільства, погіршення екологічної ситуації та природних якостей землі при здійсненні права власності.
Дозвіл, що встановлений ч. 1 ст. 319 ЦК, є прямим. Він мінімально (лише з урахуванням принципів добросовісності, справедливості і розумності) обмежується загальними правилами ч. 5 ст. 319 ЦК та ще більш загальними правилами ст. 13 ЦК. Названими загальними правилами обмежується і дозвіл на цикористання помешкання, що наданий не прямо, а лише випливає із норм права, зокрема із ст. 179 КЗпП [28], що допускає надомну працю.
Стаття 384. Права житлово-будівельного (житлового) кооперативу та їх членів на квартиру в будинку кооперативу
1. Будинок, споруджений або придбаний житлово-будівельним (житловим) кооперативом, є його власністю.
2. Член житлово-будівельного (житлового) кооперативу має право володіння і користування, а за згодою кооперативу — і розпорядження квартирою, яку він займає в будинку кооперативу, якщо він не викупив її.
3. У разі викупу квартири член житлово-будівельного (житлового) кооперативу стає її власником.
1. Частини 1 і 2 ст. 384 ЦК не містять нового нормативного матеріалу. З того часу, як почали створюватись житлово-будівельні кооперативи, вони визнавались власниками будинків, які були ними споруджені. Права, про які йдеться в ч. 2 ст. 384 ЦК, з того ж часу визнавались за членами житлово-будівельних кооперативів.
2. Частину 3 ст. 384 ЦК слід тлумачити як таку, що встановлює не тільки умову виникнення у члена житлово-будівельного (житлового) кооперативу права власності на квартиру, а і момент виникнення права власності у члена кооперативу. Це право виникає з моменту «викупу». Відповідно до Примірного статуту житлово-будівельного кооперативу [268] член кооперативу зобов’язаний внести пайовий внесок. Повне внесення членом житлово-будівельного (житлового) кооперативу пайового внеску слід кваліфікувати як викуп квартири, що породжує право власності члена кооперативу. Ті обставини, що право власності на нерухомість підлягає реєстрації (ст. 182 ЦК), що право власності на новостворене нерухоме майно, яке підлягає державній реєстрації, виникає з моменту державної реєстрації (ч. 2 ст. 381 ЦК), що право власності на майно, договір про відчуження якого підлягає державній реєстрації, виникає з моменту державної реєстрації (ч. 4 ст. 334 ЦК), не є підставою для заперечення того, що відповідно до ч. 3 ст. 384 ЦК у момент викупу (повного внесення паю) член житлово-будівельного кооперативу набуває права власності на квартиру. Це не виключає видачі таким членам житлово-будівельного кооперативу свідоцтва про право власності на квартиру відповідно до п. 6.1 Тимчасового положення про порядок державної реєстрації прав власності на нерухоме майно [352], а також реєстрації права власності на квартиру.
Стаття 385. Об’єднання власників житлових будинків, квартир
1. Власники квартир для забезпечення експлуатації багатоквартирного житлового будинку, користування квартирами та спільним майном житлового будинку можуть створювати об’єднання власників квартир (житла).
Таке об’єднання може бути створено також власниками житлових будинків.
2. Об’єднання власників квартир, житлових будинків є юридичною особою, яка створюється та діє відповідно до статуту та закону.
1. У статті, що коментується, ідеться про власників житлових будинків, але це не стосується будинків багатоквартирних. Стосовно багатоквартирних будинків ідеться лише про власників квартир та про об’єднання власників квартир. Це відповідає системі правовідносин та термінології, що склалися до прийняття нового Цивільного кодексу та пов’язані з речовими правами власників квартир у багатоквартирному будинку. Так, у ч. 3 ст. 10 Закону «Про приватизацію державного житлового фонду» [100] використовується поняття «об’єднання індивідуальних власників квартир...», що не може бути віднесене до категорії вишуканої словесності, але ж за змістом воно є тотожнім поняттю «об’єднання власників квартир».
У Законі «Про об’єднання співвласників багатоквартирного будинку» [181] вживається інше поняття, що видно із назви цього Закону. У ст. 1 названого Закону визначається поняття об’єднання співвласників багатоквартирного будинку, в якому не вказується ні на об’єкт права власності об’єднання, ні на об’єкт права власності членів такого об’єднання. Із тексту Закону випливає однозначний висновок про те, що термін «об’єднання співвласників багатоквартирного будинку» є суто умовним. Цей термін, що визначений у спеціальному законі, слід переважно використовувати в правозастосовчій практиці (в тому числі і перед терміном «об’єднання власників квартир», що вживається в ст. 385 ЦК). Але ж було б помилковим з огляду на термін «об’єднання співвласників» застосовувати до багатоквартирного будинку правила, що стосуються спільної власності. Законодавець був далекосяжним у своєму прагненні не поширювати на багатоквартирний будинок як об’єкт права власності положення про спільну (часткову чи сумісну) власність. Разом з тим законодавець утримався від визнання власником багатоквартирного будинку об’єднання співвласників багатоквартирного будинку. І це теж виявилось глибоко продуманим кроком, бо власникові квартири було б важко погодитись із ситуацією, за якої його право власності на квартиру як частину житлового будинку поєднується з правом власності іншого суб’єкта приватного права на житловий будинок в цілому.
2. Сформульовані законодавцем щодо багатоквартирного будинку правові конструкції добре погоджуються із земельним законодавством. Неправильним було б застосовувати до багатоквартирного будинку ч. 2 ст. 89 ЗК [38], відповідно до якої «у спільній сумісній власності перебувають ділянки... співвласників житлового будинку». Вище зверталась увага на те, що термін «співвласники багатоквартирного будинку» є умовним і не означає визнання власників квартир у багатоквартирному будинку співвласниками цього будинку. Спеціальні норми, що підлягають застосуванню до земельних ділянок багатоквартирного житлового будинку, сформульовані в ст. 42 ЗК. Із неї можна зробити висновок про те, що суб’єктом права на земельну ділянку, на якій розташований багатоквартирний будинок та яка призначена для обслуговування цього будинку, є об’єднання. Розміри і конфігурація земельних ділянок, на яких розташовані багатоквартирні житлові будинки, а також належні до них будівлі, споруди та прибудинкові території, визначається на основі проектів розподілу території кварталу, мікрорайону та відповідної землевпорядної документації.
Викладене не може бути спростоване посиланням на інші положення ст. 42 ЗК, які дійсно містять низку невдалих формулювань: 1) у ній не встановлюється суб’єктивне право об’єднання на безоплатне передання йому земельної ділянки у власність, а лише визнається можливість такого передання. Цю можливість слід тлумачити як відповідне право (повноваження) органу місцевого самоврядування. Оскільки йдеться про орган, що наділений владними повноваженнями, то його повноваження може тлумачитись не тільки як право, а і як обов’язок, але обов’язок публічно-правового змісту, а не приватно-правовий обов’язок перед суб’єктом, що претендує на отримання земельної ділянки. Тому в обгрунтування права на передання земельної ділянки належить посилатись на ст. 121 ЗК, яка в таких випадках має застосовуватись за аналогією; 2) у ст. 42 ЗК один раз називається «об’єднання власників», а іншого разу вживається поняття «співвласники»; 3) передбачається можливість надання земельної ділянки не тільки у власність, а й у користування, хоч суб’єктами права постійного користування земельною ділянкою можуть бути лише юридичні особи, що належать до державної або комунальної власності, а користування земельною ділянкою на умовах оренди не погоджується з характером об’єкта права власності — житлового будинку.
3. Об’єднання власників квартир (співвласників багатоквартирного будинку) є юридичною особою. Правоздатність об’єднань співвласників багатоквартирного будинку є неширокою. Вони не мають права власності ні на будинок у цілому, ні на квартири, ні на загальне майно (ним є «частина допоміжних приміщень житлового комплексу, що можуть використовуватись згідно з їх призначенням на умовах, визначених у статуті об’єднання — кладові, гаражі, в тому числі підземні, майстерні тощо»), ні на неподільне майно (воно складається із частини допоміжних приміщень, що не віднесені до загального майна, конструктивних елементів будинку і технічного обладнання, що забезпечують функціонування будинку).
Майно об’єднання утворюється із майна, переданого йому членами об’єднання у власність, доходів та іншого майна, набутого на підставах, не заборонених законом (частина дев’ята ст. 4 Закону «Про об’єднання співвласників багатоквартирного будинку» [181]). Але ж цей Закон не передбачає передання співвласниками багатоквартирного будинку у власність об’єднання неподільного майна. Воно перебуває у спільній сумісній власності співвласників багатоквартирного будинку і відчуженню не підлягає (частина друга ст. 19 Закону). Загальне майно перебуває у спільній частковій власності співвласників багатоквартирного будинку, його відчуження не виключається, що дає підставу для висновку про те, що таке відчуження може відбуватись і шляхом передання частини або всього загального майна у власність об’єднання.
4. Цивільна правоздатність об’єднання співвласників багатоквартирного будинку полягає перш за все у можливості здійснення правочинів, пов’язаних з господарською діяльністю для забезпечення власних потреб об’єднання і потреб учасників об’єднання, шляхом укладення договорів з юридичними і фізичними особами (частина п’ята ст. 4 Закону). Про зміст цивільної правоздатності об’єднання можна зробити висновки із сформульованої в ст. 1 Закону мети об’єднання — сприяння використанню майна співвласників багатоквартирного будинку, а також управління, утримання і використання неподільного та загального майна.
Об’єднання належить до категорії неприбуткових організацій (підпункт «є» п. 7.11.1 ч. 7.11 ст. 7 Закону «Про оподаткування прибутку підприємств» у редакції від 29 листопада 2001 р. [113]).
5. Права об’єднання на житловий комплекс (відповідно до ст. 1 Закону «Про об’єднання співвласників багатоквартирного будинку» це — єдиний комплекс нерухомого майна, що утворений земельною ділянкою в установлених межах, розміщеним на ній багатоквартирним будинком або його частиною разом із спорудами та інженерними мережами) характеризуються як прийняття на баланс. Проте за договором з попереднім власником цей власник може залишатись балансоутримувачем усього житлового комплексу або його частини. Підстав вважати житловий комплекс специфічним об’єктом цивільного права немає з двох причин: 1) правовий статус земельної ділянки визначається переважно земельним законодавством; 2) багатоквартирний житловий будинок як єдиний об’єкт цивільного права законодавством також не визначений, оскільки об’єктами права власності (а у встановлених законом межах — і цивільного обороту в цілому) є квартири, загальне майно і неподільне майно, яке знаходиться у спільній частковій і сумісній власності співвласників багатоквартирного будинку.
ГЛАВА 29 ЗАХИСТ ПРАВА ВЛАСНОСТІ
Стаття 386. Засади захисту права власності.
1. Держава забезпечує рівний захист прав усіх суб’єктів права власності.
2. Власник, який має підстави передбачати можливість порушення свого права власності іншою особою, може звернутися до суду з вимогою про заборону вчинення нею дій, які можуть порушити його право, або з вимогою про вчинення певних дій для запобігання такому порушенню.
3. Власник, права якого порушені, має право на відшкодування завданої йому майнової та моральної шкоди.
1. Правило, що сформульоване в ч. 1 ст. 386 ЦК, має досить вузьку сферу дії. Воно стосується тільки відносин, на які поширюється чинність глави 29 Цивільного кодексу України «Захист права власності». За цими межами посилання на ч. 1 ст. 386 ЦК було б некоректним. Дещо ширшим є формулювання ч. 2 ст. 318 ЦК «усі суб’єкти права власності є рівними перед законом». Із неї випливає, що не виключається диференціація правового регулювання власності, але ж права та обов’язки власників, установлені законом, мають бути реалізовані повного і рівною мірою незалежно від того, хто є суб’єктом права власності. Правильність такого тлумачення рівності перед законом підтверджується частиною п’ятою ст. 36 Конституції [1], яка визнає усі об’єднання громадян, у яких відповідно до спеціальних актів різний правовий статус, рівними перед законом. Значно ширший зміст має формулювання ч. 3 ст. 319 ЦК, відповідно до якого «усім власникам забезпечуються рівні умови здійснення своїх прав». Хоч тут немає будь-якого застереження щодо можливості встановлення спеціальними положеннями законів винятків із цього загального правила, але вони є численними.
2. На доповнення до способів захисту цивільних прав, що визначаються ст. 16 ЦК, ст. 386 ЦК установлює специфічні способи захисту права власності: 1) пред’явлення вимоги про заборону вчинення дій, які можуть порушити (ще не порушили, але можуть порушити) право власності; 2) пред’явлення вимоги про покладення на відповідну особу обов’язку здійснити певні дії для запобігання такому порушенню. Це — нові для вітчизняного цивільного законодавства положення, що розширюють можливості захисту права, надають можливість захищати його ще до того, як воно було порушене.
3. Загальне положення ч. 3 ст. 386 ЦК лише на перший погляд є простим. Насправді, питання про співвідношення цього положення з іншими статтями Цивільного кодексу є досить складним, а правильна відповідь на питання про характер цього співвідношення потребує належного володіння мистецтвом (за відсутності науки) тлумачення нормативно-правових актів. При формулюванні ч. 3 ст. 386 ЦК законодавець послідував невдалим теоретичним конструкціям, які відшкодування майнової і моральної шкоди кваліфікують як захист права власності. Між тим, відшкодування моральної шкоди захищає особисті немайнові права особи, що порушені шляхом порушення права власності. А право на відшкодування майнової шкоди виникає в результаті перетворення правовідносин: якщо майно неможливо витребувати (зокрема, у зв’язку із знищенням майна право власності згідно з п. 4 ч. 1 ст. 346 ЦК припиняється), якщо право власності не можна захистити іншими способами, правовідносини власності в силу вказівки закону перетворюються в зобов’язальні, в межах яких право власності не захищається (в цивільно-правовому розумінні захисту права), а лише покладається на особу обов’язок відшкодувати власникові, який безповоротно втратив право власності на річ, майнову шкоду. Очевидно, у включенні до Цивільного кодексу положення, що сформульоване в ч. 3 ст. 386, потреби не було, оскільки відшкодування майнової та моральної шкоди могло б здійснюватись безпосередньо на підставі ст. 1166, 1167 ЦК. Але ж законодавець, сформулювавши положення ч. 3 ст. 386 ЦК, спеціальним правилом підкреслив, що застосування способів захисту права власності, про які йдеться в ст. 387 — 394 ЦК, не виключає застосування ст. 1166, 1167 ЦК.
4. Ще ширше «захист власності» в контексті Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод [7] тлумачиться Європейським Судом з прав людини. Якщо особі відповідно до національного законодавства країни належить яке-небудь право, що складає певний матеріальний актив, вона може захищати це право відповідно до правил про захист права власності. З урахуванням цього як власність захищалось, зокрема, право на підприємницьку діяльність, яку особа вимушена була припинити у зв’язку з відмовою дати дозвіл (ліцензію) на продовження цієї діяльності.
5. Відсутність у ч. 3 ст. 386 ЦК посилання на те, що майнова і моральна шкода, завдана порушенням права власності, відшкодовується відповідно до законодавства (закону), не виключає застосування при цьому положень інституту відшкодування шкоди, зокрема принципу вини. Застосуванню в цьому випадку підлягає і ст. 1192 ЦК. У цій статті спочатку формулюється загальне правило, відповідно до якого шкода, завдана майну, або відшкодовується в натурі, або відшкодовуються завдані збитки в повному обсязі. Спеціальне правило по відношенню до викладеного формулюється в абзаці другому ст. 1192 ЦК і має обмежене регулятивне значення: воно визначає лише порядок визначення розміру збитків при знищенні або пошкодженні майна. Вони визначаються відповідно до реальної вартості втраченого майна на момент розгляду справи або на момент виконання робіт, необхідних для відновлення пошкодженої речі. Це правило не виключає відшкодування інших витрат, які вимушений був здійснити власник у зв’язку з порушенням права власності, а також упущеної вигоди.
6. Хоча ч. 3 ст. 386 ЦК передбачає відшкодування майнової шкоди у разі порушення прав власника, встановлюються спеціальні правила, що передбачають відшкодування шкоди, завданої правомірними діями, в результаті яких припиняється чи обмежується право власності. Незалежно від наявності порушення права власності здійснюється відшкодування шкоди відповідно до ст. 35, 394, 1170 ЦК, п. 26 ст. 11 Закону «Про міліцію» [47], п. 6 ст. 25 Закону «Про службу безпеки України» [60].
Стаття 387. Право власника на витребування майна із чужого незаконного володіння
1. Власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним.
1. Позови про витребування майна з чужого незаконного володіння називаються віндикаційними. У ст. 387 ЦК прямо не зазначається, що віндикаційний позов може бути пред’явлений тільки на захист права власності на річ, яка визначена індивідуально. Але це випливає із змісту цієї статті. Власник, що пред’являє вимогу про повернення йому майна, яке належить йому на праві власності, повинен довести, що саме це майно є об’єктом його права власності, тобто індивідуалізувати його. Якщо ж індивідуалізувати майно неможливо, неможливе і задоволення віндикаційного позову. У разі пред’явлення вимоги про передання взамін утрачених у результаті дій правопорушника речей, що визначені родовими ознаками, інших речей такого ж роду і такої ж якості, позовні вимоги повинні формулюватись як відшкодування збитків (шкоди) способом передання речей того ж роду та тієї ж якості (ч. 4 ст. 22; ст. 1192 ЦК).
2. Віндикаційними позовами захищається правомочність володіння, що належить власникові або іншій особі, яка отримала право володіння річчю на законній підставі (у тому числі на підставі договору, який не визнано недійсним). Отже, віндикаційний позов може пред’явити власник, суб’єкт іншого речового права. Суб’єкт права господарського відання або права оперативного управління також має право пред’явити віндикаційний позов. Оскільки право власника (органу, що здійснює його повноваження) вилучати майно, що належить суб’єктам господарювання, за якими майно закріплено на праві господарського відання або оперативного управління, не визнається (ст. 136 ГК [42]) або обмежується (ст. 137 ГК), такі суб’єкти вправі звернутися з віндикаційним позовом також до власника (органу, що здійснює його повноваження), який здійснив незаконне вилучення майна у суб’єкта господарювання. На можливість захисту права господарського відання перед власником зазначається в ч. З ст. 136 ГК. Стосовно права оперативного управління, що належить суб’єктам господарювання, така можливість не закріплюється.
3. Віндикаційний позов може бути пред’явлений і особою, яка володіла річчю в силу зобов’язання. Проте, як правило, на підставі ст. 387 ЦК особа, яка володіла майном у силу зобов’язання, може пред’явити позов у зв’язку з порушенням її права володіння тільки до третіх осіб. До іншої сторони зобов’язання особа, яка володіла майном у силу зобов’язання, вправі пред’явити позов про витребування речі тільки в тому випадку, якщо сторона в зобов’язанні порушила право володіння діями, що виходять за межі зобов’язання, внаслідок чого неможливе пред’явлення позову з вимогою про примушення до виконання в натурі обов’язку, який існує в зобов’язанні.
4. Не може бути кваліфікований як віндикаційний і ґрунтуватися на ст. 387 ЦК позов про передання речі, якщо обов’язок передати її ґрунтується на договорі. Законодавство України допускає можливість уключення до договору умови про перехід права власності на річ до її передання набувачеві за договором (ч. 1 ст. 334 ЦК). Таким чином, право володіння як частина права власності у набувача виникає до настання фактичного володіння. Однак при відмові відчужувана передати набувачеві відповідно до договору індивідуально визначену річ, набувач вправі пред’явити не віндикаційний позов, а позов про відібрання речі у відчужувана і про передання її набувачеві (ст. 620 ЦК). Відповідно і розрахунки між сторонами у зв’язку з невиконанням (несвоєчасним виконанням) обов’язку передати індивідуально визначену річ відповідно до договору мають проводитись не на підставі ст. 390 ЦК, а згідно з нормами зобов’язального права.
У зв’язку з викладеним слід звернути увагу на ту обставину, що цивільне законодавство України не втілює в собі принцип привілейованого захисту речового права перед зобов’язальним або протилежний принцип. Колізія між нормами речового і зобов’язального права за законодавством України повинна вирішуватись відповідно до загальних правил правозастосування, в силу яких перевага віддається спеціальним нормам перед загальними і нормам актів, прийнятих пізніше, перед нормами раніше прийнятих актів.
5. З вимогою про передання речі може бути пов’язаний позов про визнання право- чину недійсним. Якщо правочин визнаний недійсним законом (є нікчемним), також може бути пред’явлений позов про передання (повернення, витребування) речі, що була предметом правочину. Але такий позов не належить до категорії віндикаційних, передбачених ст. 387 ЦК, оскільки він ґрунтується на відповідних спеціальних нормах Цивільного кодексу (ст. 216).
6. Відповідно до ст. 387 ЦК позов може бути пред’явлений тільки тоді, коли відповідач незаконно заволодів річчю, зокрема тоді, коли майно відповідачеві передавав не позивач, а інша особа. Якщо відповідачеві річ передана позивачем, останній може витребувати річ, пред’являючи позов або про визнання правочину недійсним, і про повернення сторін до первинного майнового стану, або про розірвання договору і про покладення на відповідача обов’язку повернути раніше передану за договором річ, або про повернення речі у зв’язку з односторонньою (передбаченою законом) відмовою від договору, або про повернення в натурі безпідставно набутого майна, або про повернення майна, переданого боржнику на строк, у зв’язку із закінченням строку договору. Пред’явлення віндикаційного позову у подібних випадках є неможливим, оскільки для захисту права повинні застосовуватися інші спеціальні норми і передбачені ними способи захисту цивільного права.
З іншого боку, якщо річ шляхом двох і більше правочинів виявилась у володінні особи, якій передав її не власник, а інша особа, власник не повинен вимагати визнання недійсними всього ланцюга правочинів, або частини правочинів, або останнього правочину, внаслідок яких річ виявилась у незаконному володінні відповідача. У силу спеціального правила ст. 387 ЦК у подібних випадках пред’являється віндикаційний позов без пред’явлення вимоги про визнання правочинів недійсними. У такому випадку підлягає застосуванню також спеціальне правило ст. 661 ЦК, відповідно до якого продавець зобов’язаний відшкодувати покупцеві понесені ним збитки, якщо в силу рішення суду річ вилучена у покупця. Пред’явлення покупцем, у якого відсуджена придбана за договором купівлі-продажу річ, позову до продавця не на підставі ст. 661 ЦК, а відповідно до ст. 216 і 658 ЦК (з посиланням на те, що річ продана не власником, а іншою особою) було б неправильним.
Викладене важливе не тільки з огляду на необхідність правильного вибору правових норм, що підлягають застосуванню, але й має істотне практичне значення, оскільки обсяг вимог, які можуть бути пред’явлені на підставі ст. 661 ЦК, є іншим, ніж це передбачено ст. 216 та ст. 387 ЦК та більшістю інших норм, що встановлюють наслідки недійсності правочину.
Законодавець узагалі стоїть на такій позиції, що до учасників згаданого ланцюга правочинів вимоги можуть бути пред’явлені тільки за наявності їх вини. Якщо продавець (учасник останнього правочину із цього ланцюга) не знав або не міг знати про наявність підстав для вилучення предмета договору купівлі-продажу у покупця за рішенням суду, він не несе перед покупцем, у якого вилучено предмет договору, будь-яких обов’язків. Тому ст. 661 ЦК як спеціальна допускає лише стягнення збитків з продавця, який знав або міг знати про наявність підстав для вилучення предмета договору, а також пред’явлення ним регресної вимоги до особи, у якої раніше він придбав річ. Тому визнання недійсними правочинів, у результаті яких річ перейшла у володіння продавця, а потім була вилучена у покупця за рішенням суду, є неможливим в силу спеціального правила ст. 661 ЦК.
7. На підставі статті, що коментується, позов не може бути пред’явлений до особи, яка не володіє річчю, що є предметом спору, хоча були докази того, що ця особа порушила правомочність власника володіти майном. Така особа може бути лише третьою особою за позовом про витребування майна з чужого незаконного володіння, пред’явленим до незаконного володільця речі. Безпосередньо до порушника права володіння власник у таких випадках може пред’явити лише позов про відшкодування шкоди за умови, що річ не збереглася в натурі, або володілець її невідомий.
Якщо відома особа, яка за наявності її вини порушила право власності, і особа, яка виявилась у підсумку володільцем речі, виникає колізія між ст. 387 і положеннями глави 82 Цивільного кодексу: власник вправі пред’явити до особи, яка незаконно володіє річчю, віндикаційний позов, а до особи, яка своїми діями порушила правомочності власника — позов про відшкодування шкоди. Оскільки ст. 387 ЦК у цьому випадку повинна розглядатися як спеціальна, що встановлює один із способів захисту права власності, слід пред’являти віндикаційний позов до незаконного володільця речі, а не позов про відшкодування шкоди до особи, яка порушила права власника. Лише у тих випадках, коли захистити право власності неможливо, вчиняється позов про відшкодування шкоди, тобто захищається право, що існує в межах зобов’язання, в яке на підставі передбачених законом юридичних фактів перетворились правовідносини власності.
8. Наявність спеціальної ст. 387 ЦК не дає власнику права вибору вимоги, яку він може пред’явити в суді, навіть у тих випадках, коли власник був позбавлений права володіння внаслідок скоєння злочину, наприклад, викрадення речі: якщо річ збереглася, можливе пред’явлення тільки віндикаційного позову, позов про відшкодування шкоди може бути пред’явлений лише в частині завдання шкоди, що пов’язана з незаконним заволодінням річчю, у вигляді додаткових витрат власника та упущеної вигоди. Питання про те, збереглася річ, чи її не можна вважати такою, що збереглася, через істотне погіршення її стану, повинно вирішуватися судом з урахуванням конкретних обставин справи. Якщо не виключається без будь-якого істотного обмеження інтересів власника (в тому числі з урахуванням зовнішнього вигляду речі) користування і розпоряджання річчю після її витребування у незаконного володільця, річ слід визнати такою, що збереглася. У цьому випадку власник повинен захищати своє право шляхом пред’явлення віндикаційного позову. Якщо ж власник доведе, що якість речі погіршилась настільки, що користування і розпорядження нею без істотного обмеження його інтересів неможливо, він вправі пред’явити позов про відшкодування шкоди, стверджуючи, що об’єкт права власності не зберігся.
Позов про відшкодування шкоди може бути пред’явлений тільки до особи, що заподіяла шкоду своїми незаконними винними діями, які порушили правомочність власника володіти річчю. До особи, якій річ була згодом передана особою, яка порушила права власника, вимога про відшкодування шкоди може бути пред’явлена тільки у випадках, коли придбання такою особою речі кваліфіковано як завідомо обіцяне придбання предметів, здобутих злочинним шляхом, тобто як співучасть у злочині.
Стаття 388. Право власника на витребування майна від добросовісного набувача
1. Якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно:
1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння;
2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння;
3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.
2. Майно не може бути витребувано від добросовісного набувача, якщо воно було продане у порядку, встановленому для виконання судових рішень.
3. Якщо майно було набуте безвідплатно в особи, яка не мала права його відчужувати, власник має право витребувати його від добросовісного набувача у всіх випадках.
1. Можливість витребування майна з чужого незаконного володіння законодавець ставить у залежність насамперед від того, є володілець майна добросовісним чи недобросовісним його набувачем. Стаття 400 ЦК дає підставу для висновку про те, що закон допускає необмежену віндикацію майна у недобросовісного набувача. Виходячи зі ст. 388 ЦК, недобросовісним є такий набувач, який знав або повинен був знати, що відчужувач, у якого він отримав майно, не має права його відчужувати. При цьому до випадків продажу речі у порядку, встановленому для виконання судових рішень, некоректно було б ставити питання про недобросовісність покупця.
2. Витребування майна від добросовісного набувача (особи, яка не знала і не повинна була знати про те, що особа, у якої річ придбана, не має права її відчужувати) можливе у всіх випадках, коли майно придбане безоплатно в особи, яка не мала права відчужувати річ.
3. Якщо ж добросовісний набувач придбав річ за плату, власник вправі витребувати таку річ тільки у випадках, якщо вона вибула з володіння поза його (або особи, якій річ була передана власником) волею, зокрема була загублена власником або іншою особою, якій річ була передана власником, або була викрадена у власника чи такої особи. Можливі й інші випадки, коли майно вибуло із володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом. При тлумаченні цього положення п. З ч. 1 ст. 388 ЦК слід звернути увагу на те, що йдеться про вибуття майна із володіння не з волі зазначених осіб. Вибуття майна із володіння власника або особи, якій власник передав майно у володіння, не з їхньої волі може мати місце, коли вчиняється правочин. До вибуття майна із володіння власника або особи, якій власник передав майно у володіння, не з їх вини належить передання його на виконання таких правочинів: 1) правочинів, що здійснюються фізичними особами за межами їх дієздатності (ст. 221 — 223, 226 ЦК), оскільки волевиявлення фізичних осіб за межами їх дієздатності таким не визнається взагалі; 2) правочини, вчинені без дозволу органу опіки та піклування (ст. 224 ЦК), оскільки дозвіл (воля) органу такого органу вважається частиною волі сторони правочину; 3) правочинів, що вчинені під впливом помилки (ст. 229 ЦК), обману (ст. 230 ЦК), насильства (ст. 231 ЦК); 4) правочинів, учинених у результаті зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною (ст. 232 ЦК); 5) правочинів, учинених від імені юридичної особи особою, що не мала повноваження діяти від імені юридичної особи.
4. Відсутня ознака вибуття майна із володіння власника чи особи, якій власник передав майно у володіння не з їх вини, в наступних випадках: 1) коли зміст правочину суперечить Цивільному кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства (ч. 1 ст. 203 ЦК); 2) порушення форми правочину, навіть якщо це тягне за собою недійсність правочину (ч. 4 ст. 203 ЦК); 3) учинення правочину батьками, усиновлювачами всупереч інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей (ч. 6 ст. 203 ЦК); 4) учинення правочину, який порушує публічний порядок (ст. 228 ЦК). Але і в цих випадках власник, що заявив вимогу про витребування майна із чужого незаконного володіння, вправі доводити, що набувач майна не є добросовісним, оскільки він міг знати про те, що особа, яка укладає договір про відчуження майна, не вправі його відчужувати.
5. В особи, яка придбала річ у зв’язку з її продажем у порядку, встановленому для виконання судових рішень, витребування речі не допускається, хоча б вона і вибула з володіння власника поза його волею. Під судовими рішеннями у ч. 2 ст. 388 ЦК розуміються не тільки рішення, як вони розуміються уст. 214 — 219 ЦПК [44], ст. 82 — 84 ГПК [33], а й постанови, вироки. Таке розуміння поняття судового рішення випливає із багатьох статей Цивільного кодексу. Стосовно сфери дії Закону «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень» [207] абзацом десятим ст. 2 цього Закону рішення суду визначається як рішення, постанова, ухвала суду, господарського суду, третейського суду, іноземного суду, арбітражу. Постановка питання про добросовісність набувача, який придбав майно в порядку, встановленому для виконання судових рішень, є некоректною. Витребування такого майна можливе тільки після визнання недійсним правочину щодо відчуження майна в порядку виконання судового рішення.
Стаття 389. Витребування грошей та цінних паперів
1. Гроші, а також цінні папери на пред’явника не можуть бути витребувані від добросовісного набувача.
1. Витребування грошей у будь-якому випадку є проблематичним, оскільки вони, як правило, не індивідуалізуються, а витребування з чужого незаконного володіння речей, визначених родовими ознаками, взагалі неможливе, юридично є некоректним.
У той же час не виключена індивідуалізація грошових купюр шляхом складення їх переліку із зазначенням вартості, серії та номера кожної купюри. У такому випадку можна було б говорити про пред’явлення позову про витребування грошових купюр із чужого незаконного володіння. Цінні папери можуть бути витребувані також тільки за умови їх індивідуалізації. Але ст. 389 ЦК допускає можливість витребування грошей та цінних паперів тільки у недобросовісного набувача (незалежно від обставин, за яких вони вибули із володіння власника). Неможливість витребування грошей та цінних паперів не виключає пред’явлення до відповідної особи вимог, що грунтуються згідно зі ст. 1166 і 1212 ЦК (за наявності відповідних підстав).
Стаття 390. Розрахунки при витребуванні майна із чужого незаконного володіння
1. Власник майна має право вимагати від особи, яка знала або могла знати, що вона володіє майном незаконно (недобросовісного набувача), передання усіх доходів від майна, які вона одержала або могла одержати за весь час володіння ним.
2. Власник майна має право вимагати від добросовісного набувача передання усіх доходів від майна, які він одержав або міг одержати з моменту, коли дізнався чи міг дізнатися про незаконність володіння ним, або з моменту, коли йому було вручено повістку до суду у справі за позовом власника про витребування майна.
3. Добросовісний або недобросовісний набувач (володілець) має право вимагати від власника майна відшкодування необхідних витрат на утримання, збереження майна, здійснених ним з часу, з якого власникові належить право на повернення майна або передання доходів.
4. Добросовісний набувач (володілець) має право залишити собі здійснені ним поліпшення майна, якщо вони можуть бути відокремлені від майна без завдання йому шкоди. Якщо поліпшення не можуть бути відокремлені від майна, добросовісний набувач (володілець) має право на відшкодування здійснених витрат у сумі, на яку збільшилася його вартість.
1. Перебування речі у незаконному володінні дає можливість незаконному володільцю одержувати доходи від неї, але в той же час може вимагати і витрат на утримання речі або її збереження. Тому при поверненні речей із незаконного володіння між незаконним володільцем речі та власником повинні бути проведені розрахунки відповідно до правил ст. 390 ЦК.
Ця стаття може застосовуватись тільки у випадках, коли підставою витребування речі є ст. 387 ЦК. З іншого боку, ст. 390 ЦК не може застосовуватись, якщо річ повертається власникові у зв’язку з недійсністю правочину, якщо передається (відсуджується) бездоглядна тварина, знахідка, якщо обов’язок передати річ покладається на підставі ст. 620, 665 ЦК, у зв’язку з припиненням права володіння і користування нею внаслідок спливу строку дії договору, а також при достроковому його розірванні у зв’язку з односторонньою відмовою від договору (зобов’язання), що ґрунтується на законі. З іншого боку, наявність спеціальних правил ст. 390 ЦК, які регулюють відносини щодо розрахунків у зв’язку з витребуванням майна із чужого незаконного володіння, виключає застосування до цих відносин ст. 1214 ЦК, що стосується відшкодування доходів від безпідставно набутого майна і витрат на його утримання. Це твердження не спростовується зазначенням у п. 2 ч. 3 ст. 1212 ЦК про те, що положення глави 83 ЦК «Набуття, збереження майна без достатньої правової підстави» застосовуються до вимог про витребування майна із чужого незаконного володіння, оскільки це зазначення не виключає дії спеціальних правил ст. 390 ЦК.
2. При витребуванні речі із чужого незаконного володіння, власник вправі вимагати від незаконного володільця речі повернення доходів або відшкодування вартості доходів, які незаконний володілець одержав або міг одержати. Час, за який повинні бути повернені або відшкодовані доходи, диференціюється залежно від того, є незаконний володілець речі добросовісним чи є недобросовісним її набувачем.
Якщо незаконний володілець є недобросовісним набувачем речі, він зобов’язаний повернути доходи, які одержав або міг одержати, або відшкодувати їх вартість за весь час володіння. Добросовісний набувач зобов’язаний повернути доходи або відшкодувати їх вартість власникові з того часу, коли він дізнався або міг дізнатися про неправомірність його володіння. Якщо цей момент установити неможливо, повертаються доходи, або відшкодовується вартість доходів, які незаконний володілець одержав або міг одержати з дня одержання повістки про явку до суду за позовом власника.
3. У свою чергу незаконний володілець як добросовісний, так і недобросовісний, вправі вимагати від власника відшкодування необхідних витрат, здійснених ним на майно з того часу, з якого власнику належать доходи від майна. Однак право вимоги про відшкодування витрат, здійснених незаконним володільцем на поліпшення майна, якщо поліпшення не можуть бути відділені без шкоди для майна, має тільки добросовісний набувач. Граничною сумою, яка може бути відшкодована як витрати незаконного володільця на поліпшення речі, є розмір збільшення вартості майна внаслідок його поліпшення. Природно, що за добросовісним набувачем визнається право залишити за собою ті поліпшення речі, які можуть бути відділені без пошкодження речі.
4. Недобросовісний набувач не має права на відшкодування витрат, зроблених ним на поліпшення речі.
5. Якщо після порушення права власника володіти річчю остання знаходилась у володінні декількох осіб, усі вони за наявності підстав, передбачених ст. 390 ЦК, повинні брати участь у розрахунках (або як боржники, або як управнені).
6. Спеціальні правила ст. 390 ЦК, у принципі, не виключають пред’явлення як до добросовісного, так і недобросовісного володільця, у якого річ вилучена за віндикаційним позовом власника, вимоги про відшкодування шкоди (глава 82 Цивільного кодексу). Цей висновок обумовлений наступним. Спеціальне правило ч. 3 ст. 386 ЦК формулює диспозицію (встановлює право власника на відшкодування майнової та моральної шкоди), що покриває все правове поле, яке виникає внаслідок порушення права власності. Але є декілька спеціальних диспозицій, які переважно діють на цьому ж правовому полі. Вони, залежно від конкретних обставин, можуть надати власникові можливості отримати у зв’язку з порушенням його права навіть більше, ніж це передбачено ч. 3 ст. 386 ЦК. Якщо ж власник відповідно до спеціальних диспозицій ст. 390 ЦК отримав менше, ніж це випливає із ч. 3 ст. 386 ЦК, частина правового поля ст. 390 ЦК не покривається. На цій частині діє ч. 3 ст. 386 ЦК. Це означає, що в межах, установлених ч. 3 ст. 386 ЦК, власник може пред’явити до порушника його права вимоги на підставі ст. 1166, 1167, 1192, 22 ЦК із заліком того, що він отримав або має право отримати на підставі ст. 390 ЦК.
Стаття 391. Захист права власності від порушень, не пов’язаних із позбавленням володіння
1. Власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном.
1. Позовами, передбаченими ч. 1 ст. 326 ЦК, та позовами про витребування майна з чужого незаконного володіння не вичерпуються всі способи захисту права власності. Власник може вимагати усунення будь-яких порушень його права, хоч би вони і не були пов’язані з порушенням права володіння.
2. Цивільне законодавство багатьох країн протягом століть передбачає можливість пред’явлення негаторного позову, тобто позову про усунення перешкод до користування майном. Негаторний позов — це досить рідкісне явище у практиці. Він пред’являється у випадках створення фактичних або юридичних перешкод до користування майном. Фактичні перешкоди до користування майном звичайно створюються особою, яка є власником об’єктів, суміжно розміщених з майном, перешкоди до користування яким створюються.
3. Негаторний позов слід відрізняти від інших, хоча і близьких до нього, способів захисту права. Так, якщо орендар (наймач) у зв’язку із закінченням строку дії договору не звільняє приміщення, які орендуються (наймаються), негаторний позов не може бути пред’явлений. Орендар (наймач) у такому випадку дійсно перешкоджає реалізації власником (орендодавцем, наймодавцем) права користування приміщенням. Але при цьому орендар (наймач) порушує свій обов’язок звільнити приміщення (передати їх наймачеві), який випливає з договору. Тому способом захисту права, що є адекватним такому порушенню, є пред’явлення вимоги про виконання зобов’язання передати річ.
4. У силу ч. 3 ст. 386 ЦК задоволення вимоги власника, що ґрунтується на ст. 391 ЦК, не виключає пред’явлення до особи, що за наявності вини порушила право власності, вимоги про відшкодування майнової та моральної шкоди відповідно до ч. 3 ст. 386, ст. 1166, 1167, 1192, 22 ЦК.
Стаття 392. Визнання права власності
1. Власник майна може пред’явити позов про визнання його права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності.
1. Право власності може захищатися пред’явленням позову про визнання цього права. Такий позов може бути пред’явлений до будь-якої особи, яка словами чи діями заявила про свої претензії на річ, яка перебуває у власності іншої особи. Позивач, пред’являючи такий позов, повинен надати докази вчинення відповідачем дій, у тому числі його висловлювань, які можуть бути розцінені як невизнання чи оспорювання права власності. За відсутності таких доказів при розгляді справи в неспеціалізованому суді загальної юрисдикції в позові буде відмовлено, оскільки право власника не потребує захисту. У господарському суді провадження у справі підлягає припиненню у зв’язку з відсутністю предмета спору (п. 11 частини першої ст. 80 ГПК [31]). Але і прийняття зазначеного вище рішення певного мірою захищає право власності, оскільки в мотивувальній частині рішення констатується наявність у позивача права власності, а у задоволенні позову відмовляється (чи провадження у справі припиняється) тільки тому, що позивач не доказав факт оспорювання права власності. Правда, мотивувальна частина судового рішення обов’язкового значення не має, але вона здатна інтелектуально вплинути на наступні судові рішення у справах з участю тих ж позивача та відповідача.
Позов про визнання — це превентивна форма захисту права. Такий позов може пред’являтися, коли право ще не порушене, але існує загроза його порушення. Оскільки позов про визнання права власності може пред’являтися за відсутності порушення права, позовної давності для заявлення такого позову не існує.
2. Указуючи в ст. 392 ЦК на випадки, коли можливе пред’явлення вимоги про визнання права власності, не виключає звернення з таким позовом в інших випадках. Оскільки право власності є приватним, сам власник має визначити межі та способи захисту свого права. З огляду на це слід зробити висновок про те, що власник має право за наявності підстав для пред’явлення віндикаційного чи негаторного позову звернутися з позовом лише про визнання права власності. Не виключається пред’явлення позову про визнання набувача недобросовісним. У свою чергу набувач за наявності підстав, зазначених у ч. 1 ст. 388 ЦК, може пред’явити вимогу про визнання його добросовісним.
3. Стаття, що коментується, допускає можливість пред’явлення позову про визнання права власності у разі втрати документа, який засвідчує право власності особи. В Україні не затверджувались нормативно-правові акти, якими б установлювався загальний порядок виготовлення та видачі дублікатів документів. Це передбачається лише окремими законами та іншими актами законодавства. Так, ст. 53 Закону «Про нотаріат» [75] установлює порядок видачі дублікатів нотаріально посвідчених документів. Видача дублікатів свідоцтв про право власності на об’єкти нерухомого майна передбачена п. 6.4 Тимчасового положення про порядок державної реєстрації прав власності на нерухоме майно [352]. Дублікати свідоцтв про право власності на судно та інших судових реєстраційних документів видаються відповідно до п. 30 Порядку ведення Державного суднового реєстру України і Суднової книги України [287]. Дублікати свідоцтв про реєстрацію транспортних засобів видаються на підставі п. 20 Правил державної реєстрації та обліку автомобілів, автобусів, а також самохідних машин, сконструйованих на шасі автомобілів, мотоциклів усіх типів, марок і моделей, причепів, напівпричепів та мотоколясок [314]. За таких умов у пред’явленні позовів про визнання права власності у випадках втрати документа, що засвідчує право власності, зазвичай необхідності немає, оскільки є можливість отримати дублікат такого документа. Така необхідність виникає лише тоді, коли втрачені документи, на підставі яких може бути видано дублікат.
Стаття 393. Визнання незаконним правового акта, що порушує право власності
1. Правовий акт органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, який не відповідає законові і порушує права власника, за позовом власника майна визнається судом незаконним та скасовується.
2. Власник майна, права якого порушені внаслідок видання правового акта органом державної влади, органом влади Автономної Республіки Крим або органом місцевого самоврядування, має право вимагати відновлення того становища, яке існувало до видання цього акта. У разі неможливості відновлення попереднього становища власник має право на відшкодування майнової та моральної шкоди.
1. Право власності може порушуватись органами державної влади, органами влади Автономної Республіки Крим або органами місцевого самоврядування шляхом видання нормативних або ненормативних (індивідуальних) актів. Власник має право вимагати визнання незаконними (нечинними) та скасування таких актів. Оскільки ст. 393 ЦК формулює спеціальне правило, на неї і слід посилатися при зверненні до суду. Посилання при цьому на ст. 21 ЦК також буде доречним, оскільки в цій статті зазначається на можливість визнання незаконним (нечинним) та скасування правових актів як індивідуальної дії, так і нормативно-правових актів.
2. Відновлення становища, що існувало до порушення права актом відповідного органу, полягає у поверненні речі, що була вилучена у власника (ст. 386 ЦК), у переданні іншого майна такого ж роду і якості, в полагодженні пошкодженої речі (ст. 1192 ЦК). Тобто тут під відновленням попереднього становища розуміється те, що в ст. 1192 ЦК називається відшкодуванням шкоди в натурі. Право на відшкодування майнової шкоди розуміється у ч. 2 ст. 393 ЦК також дещо особливо (як відшкодування збитків). На відміну від ст. 1192 ЦК, стаття, що коментується, чітко встановлює черговість способів захисту у разі порушення права власності. Спочатку власник, право якого порушене, має вимагати відновлення попереднього становища. Лише у випадках, коли це неможливо, власник може вимагати відшкодування збитків.
3. Порушення права власника правовими актами, про які йдеться у ст. 393 ЦК, далеко не завжди полягає у завданні шкоди майну власника. Тому не завжди в таких випадках застосовується ст. 1192 ЦК. Але ж у випадках, коли прийняття правового акта, який визнається незаконним і скасовується, завдає шкоди майну власника, розмір збитків, що підлягають відшкодуванню, визначається відповідно до реальної вартості втраченого майна на момент розгляду справи або виконання робіт, необхідних для відновлення пошкодженої речі (абзац другий ст. 1192 ЦК). Див. також п. 5 коментаря до ст. 386 ЦК.
4. Відновлення попереднього становища, відшкодування в натурі шкоди, завданої прийняттям правового акта, який судом визнаний незаконним (нечинним) та скасований, відповідно до ч. 2 ст. 393 ЦК не може поєднуватись з відшкодуванням моральної шкоди, оскільки остання відшкодовується «у разі неможливості відновлення попереднього становища». Звідси непрямо випливає і висновком від протилежного виявляється правовий припис, відповідно до якого в інших випадках моральна шкода не відшкодовується. Але цей правовий припис не може застосовуватись усупереч загальним правилам ст. 23, ч. 2 ст. 393 і ст. 1167 ЦК, що надають особі право на відшкодування моральної шкоди в усіх випадках, коли така шкода завдана.
5. Відповідно до ст. 1173 ЦК шкода, що завдана порушенням права власності шляхом прийняття правового акта, що був визнаний незаконним (нечинним) та скасований, відшкодовується незалежно від вини органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування.
Стаття 394. Відшкодування шкоди, завданої власникові земельної ділянки, житлового будинку, інших будівель у зв’язку із зниженням їх цінності 1
1. Власник земельної ділянки, житлового будинку, інших будівель має право на компенсацію у зв’язку із зниженням цінності цих об’єктів у результаті діяльності, що призвела до зниження рівня екологічної, шумової захищеності території, погіршення природних властивостей землі.
1. Зниження цінності нерухомого майна виявляється у зменшенні ринкової ціни земельної ділянки, житлового будинку, іншої будівлі. Ця різниця між попередньою ринковою ціною об’єкта нерухомості та ціною, що склалася, і підлягає компенсації. Таким чином, власник повинен довести факт зниження цінності зазначеного майна. Очевидно, для цього треба буде провести експертизу. Позивач може доказувати цю обставину й іншими доказами. Крім того, власник повинен буде довести, що зниження цінності об’єкта права власності стало наслідком зниження рівня екологічної, зокрема, шумової захищеності території або погіршення природних властивостей землі. Далі, власник зобов’язаний довести, що зниження рівня екологічної захищеності тощо є наслідком діяльності особи, до якої пред’явлена вимога про сплату компенсації. Це — непросто. Зате при доведенні зазначених обставин власник не зобов’язаний доказувати ні наявність вини іншої сторони, ні навіть факту порушення нею вимог законодавства.
Більш того, відповідач не може бути звільнений від обов’язку сплатити компенсацію, якщо він доведе відсутність його вини і навіть відсутність будь-яких правопорушень з його боку. Закон не пов’язує з правопорушенням, якого припустилась особа, або з її виною виникнення обов’язку сплатити компенсацію.
2. Сума, що підлягає відшкодуванню власникові земельної ділянки чи іншого нерухомого майна, не підпадає під визначення збитків, що наводиться в ст. 22 ЦК. Тому законодавець у заголовку статті використав термін «шкода», але в тексті статті зазначає на право власника на компенсацію. У такий спосіб правовідносини, на які поширюється чинність ст. 394 ЦК, були виведені за межі чинності ст. 1166 ЦК, що застосовується за умови наявності правопорушення і вини особа, що припустилася порушення. Викладене підтверджується і застосуванням при тлумаченні ст. 394 ЦК методу логічного доповнення нормативного тексту. Таким методом виявляється правовий припис, відповідно до якого правопорушення не є підставою, а вина не є умовою виникнення правовідносин, що регулюються ст. 394 ЦК. Цей правовий припис підлягає застосуванню, оскільки не суперечить будь-яким іншим законодавчим положенням, що поширюються на ці правовідносини. Розмір компенсації має дорівнювати різниці між попередньою цінністю (ринковою вартістю) об’єкта і новою цінністю, що є нижчою внаслідок зазначених причин.
РОЗДІЛ II РЕЧОВІ ПРАВА НА ЧУЖЕ МАЙНО
ГЛАВА 30 ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ ПРО РЕЧОВІ ПРАВА НА ЧУЖЕ МАЙНО
Стаття 395. Види речових прав на чуже майно
1. Речовими правами на чуже майно є:
1) право володіння;
2) право користування (сервітут);
3) право користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис);
4) право забудови земельної ділянки (суперфіцій).
2. Законом можуть бути встановлені інші речові права на чуже майно.
1, Ця стаття називає види речових прав на чуже майно та допускає можливість установлення інших речових прав на чуже майно. Але чіткого розуміння речових прав на чуже майно із цієї статті не випливає. Ситуацію невизначеності посилює розуміння емфітевзису та суперфіцію як двосторонніх правовідносин, що не дає можливості в будь-який спосіб відрізнити їх від зобов’язань.
2. Іншими речовими правами є право господарського відання (ст. 136 ГК [42]), право оперативного управління (ст. 137 ГК), право оперативного використання майна (ст. 138 ГК).
Стаття 396. Захист речових прав на чуже майно
1. Особа, яка має речове право на чуже майно, має право на захист цього права, у тому числі і від власника майна, відповідно до положень глави 29 цього Кодексу.
1. Стаття, що коментується, передбачає захист речового права на чуже майно. Із ст. 396 ЦК випливає можливість захисту права особи, що не володіє майном, але має право володіти чужим майном.
2. Зазначення в ст. 396 ЦК на можливість захисту речового права на чуже майно, в тому числі від власника, не можна тлумачити так, що суб’єкт, який одержав речове право в силу договору з власником, може пред’явити до власника вимоги, що стосуються отриманої за договором речі, лише на підставі норм про речове право. Навпаки, і при відмові власника (боржника у зобов’язанні) передати річ у тимчасове користування відповідно до договору, і при створенні власником перешкод у користуванні річчю особа, яка на підставі договору мала право отримати або отримала від власника майно, зазвичай може захищати свої права, що існують в зобов’язанні і не є речовими, у порядку, що встановлений для захисту прав, які входять до змісту зобов’язань. Речові права на чуже майно ця особа має захищати лише тоді, коли власник зобов’язання не порушував, а речове право особи на чуже майно порушив.
ГЛАВА 31 ПРАВО ВОЛОДІННЯ ЧУЖИМ МАЙНОМ
Стаття 397. Суб’єкти права володіння чужим майном
1. Володільцем чужого майна є особа, яка фактично тримає його у себе.
2. Право володіння чужим майном може належати одночасно двом або більше особам.
3. Фактичне володіння майном вважається правомірним, якщо інше не випливає із закону або не встановлено рішенням суду.
1. У ч. 1 ст. 397 ЦК наводиться визначення володільця чужого майна. Оскільки йдеться про «чуже» майно, статус володільця особа може отримати тільки за умови, що це майно має власника, і таким власником є інша, ніж володілець, особа. Якщо ж майно не є об’єктом права власності якої-небудь особи, то застосовувати правила про володіння не можна: у таких випадках, поки інше не встановлено судом, або якщо інше прямо не випливає із закону, володілець повинен вважатись власником відповідного майна, як це передбачено ч. 2 ст. 328 ЦК, і має право захищати своє володіння як таке, що своєю юридичною підставою має право власності.
2. Незважаючи на те, що певне майно є об’єктом права власності іншої особи, ч. 3 ст. 397 ЦК установлює, що діє презумпція правомірності фактичного володіння. Формулювання «правомірність фактичного володіння» за юридичним змістом нічим не відрізняється від формулювання «особа має право володіння». Якщо таке право є, то особа може бути примусово позбавлена його тільки після того, як рішенням суду буде встановлено інше. Правда, зазначається і на те, що правомірність фактичного володіння може спростовуватись безпосередньо законом. Причому, таке спростування може не тільки прямо формулюватись у законі, а і випливати із нього. Зокрема, із ст. 400 ЦК випливає, що суб’єкт, який здійснює недобросовісне володіння, не має права володіти (здійснює неправомірне володіння). Але спростування правомірності володіння безпосередньо законом не підтверджується процесуальними формами, які б дозволили примусово вилучити майно у незаконного володільця. Тому примусове припинення володіння, законність якого спростовується безпосередньо законом, можливе лише шляхом звернення власника з позовом, прийняття судом відповідного рішення та його примусового (в необхідних випадках) виконання.
3. Право володіння, яке визнається за кожним фактичним володільцем речі в силу презумпції правомірності володіння, захищається тими ж способами, що і право власності, оскільки ці способи відповідають змісту права володіння. Право володіння може захищатись і перед власником, причому такий захист може бути успішним. Так, особа, що отримала право володіння річчю на підставі договору найму (оренди) або позички, зі спливом встановленого договором строку зобов’язана повернути річ власникові. Вона може порушити цей обов’язок. Упродовж позовної давності (трьох років) власник може пред’явити до володільця позов про виконання зобов’язання повернути річ у зв’язку із закінченням строку, на який вона передавалась йому у володіння і користування. Якщо позов про повернення речі впродовж позовної давності не був пред’явлений, сплив позовної давності не припиняє права власності (воно припиняється лише за наявності підстав, установлених ст. 346 ЦК, і в інших випадках, установлених законом). Але ж позов про повернення речі із чужого володіння в зв’язку з пропуском позовної давності та за відсутності поважних причин, що могли б бути підставою його поновлення, не може бути задоволений. Більше того, якщо власник насильно чи іншим чином за відсутності волі володільця заволодіє річчю, володілець вправі вчинити позов проти власника, який повинен повернути річ володільцеві. Інша справа, коли володілець добровільно зі спливом позовної давності, але до спливу набувальної давності, виконає зобов’язання повернути предмет найму (оренди) чи позички. Тоді він не вправі вимагати повернення виконаного (ч. 1 ст. 267 ЦК).
4. Суд захищає фактичне володіння перед власником у випадках, коли особа, що називає себе власником спірного майна, не надасть достатніх доказів того, що вона є власником, хоч би володілець, із свого боку, не надав будь-яких доказів правомірності свого володіння спірним майном.
Стаття 398. Виникнення права володіння
1. Право володіння виникає на підставі договору з власником або особою, якій майно було передане власником, а також на інших підставах, встановлених законом.
1. Зазвичай право володіння виникає на підставі договору з власником. Такими договорами є договори найму (оренди), позички, управління майном, перевезення, зберігання, охорони тощо, тобто всі договори, що передбачають передання власником чи суб’єктом іншого речового права майна у володіння іншій особі на певний строк. У межах строку, встановленого договором, право володіння цієї особи захищається, в тому числі і перед власником. Сплив цього строку не визнається законом юридичним фактом, що тягне припинення права володіння. Законом не передбачено, щоб право володіння, отримане на законній підставі, припинялось спливом встановленого договором строку.
2. Але після спливу зазначеного строку право володіння особи існує паралельно з порушенням цією особою зобов’язання повернути майно власникові відповідно до умов договору. Це порушення має тривалий характер. Воно продовжується до передання майна власникові до спливу позовної давності або до виникнення у володільця права власності за набувальною давністю. Якщо власник у межах позовної давності вчинить позов про виконання володільцем в натурі зобов’язання повернути річ, цей позов буде задоволено, якщо власник надасть докази наявності обов’язку відповідача повернути майно, тобто спростує правомірність володіння, яке здійснює відповідач. Таким чином, зі спливом строку володіння і користування майном на підставі договору (коли право володіння було юридично бездоганним) і до спливу позовної давності має місце період, коли правомірність володіння може бути спростована.
3. Зі спливом позовної давності право володіння зміцнюється. Особа не є власником, але її право володіння захищається відповідно до ст. 386 ЦК, у тому числі й перед власником. Сплив набувальної давності породжує право власності. У випадках, передбачених ч. 4 ст. 344 ЦК, сплив набувальної давності є лише передумовою задоволення судом заяви власника про визнання права власності.
Так розвивається право володіння, що виникло на підставі договору, та перетворюється право володіння у право власності на підставі відповідних юридичних фактів.
4. Підставою виникнення права володіння є ч. 3 ст. 337 ЦК (стосується володіння знахідкою), ч. 2 ст. 340 ЦК (стосується затримання бездоглядної тварини). Право володіння захищається і в цих випадках, але перед власником до спливу встановлених строків та виникнення у набувача права власності воно не захищається. Право володіння може виникати в порядку спадкування та на інших підставах, встановлених законом.
5. У випадках, що були розглянуті, право володіння виникало на підставі, встановленій законом. Це — так зване титульне володіння. При безпідставному отриманні майна (наприклад, при його переданні до укладення договору, що потребує нотаріального посвідчення), особа стає лише фактичним володільцем речі, але в силу презумпції правомірності володіння (ч. З ст. 397 ЦК) вона має і може захищати своє право володіння. Розуміється, перед власником вона не може його захистити, оскільки власник надасть суду докази, що спростовують правомірність володіння.
6. Особа може заволодіти майном усупереч волі власника, в тому числі і шляхом учинення злочинних дій. У таких випадках володілець також вправі посилатись на презумпцію правомірності володіння, але у разі доведення факту недобросовісності володіння правомірність володіння спростовується безпосередньо законом (ст. 400 ЦК). Для захисту права власника від недобросовісного володільця передбачаються такі процесуально-правові конструкції як вилучення та зберігання речових доказів (ст. 78 — 81 КПК [27]), арешт майна, в тому числі з передачею на зберігання (ст. 126 КПК), прийняття запобіжних заходів (ст. 431 — 439 ГПК [31]), застосування способів забезпечення позову (ст. 152 ЦПК [44]; ст. 67 ГПК).
7. Закон не визначає моменту, з якого у відповідних випадках виникає право володіння. Тому цей момент повинен визначатись з застосуванням за аналогією правил ст. 334 ЦК.
Стаття 399. Припинення права володіння
1. Право володіння припиняється у разі:
1) відмови володільця від володіння майном;
2) витребування майна від володільця власником майна або іншою особою;
3) знищення майна.
2. Право володіння припиняється також в інших випадках, встановлених законом.
1. Законодавець вважає захист права володіння тією ж мірою важливим, як і захист права власності. Тому, як і ст. 346 ЦК щодо права власності, ст. 399 ЦК щодо права володіння передбачає можливість його припинення тільки на підставах, установлених законом. Деякі з них встановлені ч. 1 ст. 399 ЦК.
2. Визнання підставами припинення права володіння відмови володільця від володіння майном, знищення майна не означає, що тим самим закон надає ознаки правомірності відповідним діям володільця. За наявності встановлених законом умов володілець може відповідати перед власником і за незбереження майна, і за завдані в такий спосіб збитки.
Стаття 400. Обов’язок недобросовісного володільця негайно повернути майно особі, яка має на нього право власності чи інше право або яка є добросовісним володільцем
1. Недобросовісний володілець зобов’язаний негайно повернути майно особі, яка має на нього право власності або інше право відповідно до договору або закону, або яка є добросовісним володільцем цього майна. У разі невиконання недобросовісним володільцем цього обов’язку заінтересована особа має право пред’явити позов про витребування цього майна.
1. З урахуванням ч. 1 ст. 388 ЦК недобросовісним володільцем слід визнати особу, яка знала або могла знати про те, що її володіння є незаконним (не має правової підстави).
2. Надаючи власникові та (у відповідних випадках) суб’єктам права на чужу річ можливість захисту речового права шляхом витребування майна із чужого володіння, законодавець логічно покладає на недобросовісного володільця обов’язок негайно повернути річ власникові або добросовісному володільцю.
3. Надання суб’єкту речового права можливості пред’явити позов про витребування речі у разі невиконання недобросовісним володільцем обов’язку повернути річ не перешкоджає вчиненню позову за відсутності доказів пред’явлення вимоги про повернення речі.
ГЛАВА 32 ПРАВО КОРИСТУВАННЯ ЧУЖИМ МАЙНОМ
Стаття 401. Поняття користування чужим майном
1. Право користування чужим майном (сервітут) може бути встановлене щодо земельної ділянки, інших природних ресурсів (земельний сервітут) або іншого нерухомого майна для задоволення потреб інших осіб, які не можуть бути задоволені іншим способом.
2. Сервітут може належати власникові (володільцеві) сусідньої земельної ділянки, а також іншій, конкретно визначеній особі (особистий сервітут).
1. У ч. 1 ст. 401 ЦК сервітут визначається як право користування чужим майном. Проте із спеціальних правил (зокрема, із ч. 3, 7 ст. 403 ЦК) випливає, що зміст сервітуту не обмежується правом користувача та обов’язком власника (володільця), що кореспондує цьому праву. Отже, сервітут являє собою досить складні правовідносини.
2. Положення Цивільного кодексу, що присвячені сервітуту, охоплюють собою лише відносини між суб’єктом сервітуту (користувачем) та власником речі, щодо якої встановлено сервітут. У ст. 403 — 407 ЦК, а також у ст. 98 — 102 Земельного кодексу [38], зовсім не йдеться про те, що суб’єкту сервітуту належать якісь права щодо третіх осіб. Але такі права є, оскільки сервітут визнається видом речових прав на чуже майно. Мається на увазі, що абсолютному праву суб’єкта сервітуту на обмежене користування річчю кореспондує обов’язок будь-якої особи, в тому числі і власника речі, не чинити перешкод для такого користування. Відповідно до ст. 396 ЦК суб’єкту сервітуту надається можливість захищати свої права перед третіми особами тими ж способами, що встановлені для захисту права власності. Цим твердженням не заперечується та обставина, що до змісту сервітуту належать і відносні права та обов’язки власника речі та суб’єкта сервітуту на ту ж річ, що випливають із закону, договору, заповіту або рішення суду.
3. Оскільки відносини щодо сервітуту виникають перш за все між двома конкретними суб’єктами, вони могли б регулюватись нормами зобов’язального права. І сторони не позбавлені права укласти договір про умови обмеженого користування майном, уникаючи з метою запобігти ситуації правової невизначеності використання терміну «сервітут», та зазначити в договорі на те, що їх відносини регулюються нормами зобов’язального права. Такий договір може укладатись і щодо земельної ділянки, оскільки положення ст. 98 — 102 Земельного кодексу, що регулюють відносини з приводу сервітуту, є цивільно-правовими і допускають відступлення в договорах від їх положень. Але було б неприпустимим надання власником земельної ділянки іншій особі права обмеженого користування земельною ділянкою в іншій правовій формі, ніж сервітут.
4. Навіть за відсутності в договорі посилання на те, що він укладається з метою виникнення зобов’язання, навіть пряме зазначення в договорі на те, що він укладається з метою встановлення сервітуту, до нього та відносин, що виникають на його підставі, за аналогією можуть застосовуватись норми зобов’язального права, оскільки чинне законодавство містить украй обмежену кількість положень щодо сервітуту, а характер відносин між власником та користувачем (суб’єктом сервітуту) дає можливість застосовувати до них норми зобов’язального права. Зокрема, у разі встановлення сервітуту договором до відносин сторін застосовуються положення Цивільного кодексу про договори.
5. Об’єктом сервітуту може бути тільки нерухоме майно. Якщо об’єктом сервітуту є земельна ділянка або інші природні ресурси, сервітут називається земельним.
Земельний сервітут може бути наданий власникові (володільцеві) сусідньої земельної ділянки. У цьому випадку сервітут зберігає чинність при переході до іншої особи права власності на названу земельну ділянку чи права користування нею. Особистий сервітут може надаватись будь-якій особі. Особистий сервітут може бути і земельним.
6. Як сервітут не можуть бути кваліфіковані відносини щодо передання речей у користування на підставі договору найму (оренди). Стосовно земельного сервітуту із ч. 1 ст. 404 ЦК і ст. 98 ЗК [38] чітко випливає, що він полягає як раз в обмеженому користуванні майном. Відмінність житлового сервітуту від найму житла помітна менше. Вона полягає тільки в підставах виникнення. В інших випадках слід ураховувати, що відповідно до загального правила ч. 1 ст. 401 ЦК сервітут може встановлюватись для задоволення потреб, які не можуть бути задоволені іншим способом. Отже, якщо є можливість задовольнити потребу в користуванні майном у будь-якій іншій правовій формі, сервітут встановлюватись не може.
Разом із тим, у силу спеціального положення закону сервітут може встановлюватись, хоча і була можливість задовольнити потребу суб’єкта сервітуту в інший спосіб.
Зокрема, наявність у члена сім’ї власника помешкання іншої можливості задоволення своїх потреб у житлі не може бути підставою для припинення права члена сім’ї на користування цим помешканням, за винятком випадків, передбачених ч. 2 ст. 405 ЦК або бажання суб’єкта сервітуту.
7. Земельний сервітут регулюється спеціальними правилами ст. 98 — 102 Земельного кодексу. Положення Цивільного кодексу можуть поширюватись на відносини щодо земельного сервітуту лише в тих випадках, коли вони можуть бути кваліфіковані як спеціальні правила.
8. Розмежування сервітуту, що встановлений заповітом, та речового права відказоодержувача за соціально-економічним змістом є неможливим. Але юридичні особливості цих двох правових конструкцій є суттєвими:
1) нормативно-правова підстава заповідального відказу і сервітуту є різною навіть тоді, коли останній встановлюється заповітом. Заповідальний відказ установлюється на підставі ст. 1238 ЦК, а сервітут у заповіті може бути встановлений відповідно до ст. 1246 ЦК;
2) земельний сервітут є платним. Інше може бути передбачено лише законом (ч. 3 ст. 101 ЗК). Це посилання до закону не можна тлумачити як таке, що воно відсилає до ч. 3 ст. 403 ЦК: спеціальний закон не відсилає до загального, якщо тільки не йдеться про звичайне зазначення на здійснення права чи виникнення обов’язку відповідно до закону чи законодавства. Відступати від правила про платність земельного сервітуту не можна в судовому рішенні, що стало підставою сервітуту, але можна в договорі чи в заповіті. Право користування земельною ділянкою на умовах заповідального відказу є завжди безоплатним.
Стаття 402. Встановлення сервітуту
1. Сервітут може бути встановлений договором, законом, заповітом або рішенням суду.
2. Земельний сервітут може бути встановлений договором між особою, яка вимагає його встановлення, та власником (володільцем) земельної ділянки.
Договір про встановлення земельного сервітуту підлягає державній реєстрації в порядку, встановленому для державної реєстрації прав на нерухоме майно.
3. У разі недосягнення домовленості про встановлення сервітуту та про його умови спір вирішується судом за позовом особи, яка вимагає встановлення сервітуту.
1. Право обмеженого користування чужим майном може бути встановлене безпосередньо законом, а також договором, заповітом, рішенням суду. Безпосередньо законом, незалежно від договору, заповіту, рішення суду, будь-якого іншого волевиявлення власника, встановлено право членів сім’ї власника помешкання на користування цим помешканням (ст. 405 ЦК). Земельний сервітут безпосередньо законом не встановлюється. Власникові або землекористувачеві земельної ділянки надається лише право вимагати встановлення земельного сервітуту для обслуговування своєї земельної ділянки (ст. 100 ЗК; ч. 2 ст. 404 ЦК). На вимогу власника земельної ділянки або землекористувача його право на обмежене користування чужою земельною ділянкою може бути встановлене договором, що укладається з власником земельної ділянки. За відсутності згоди власника земельної ділянки особа, що вимагає встановлення сервітуту, має право звернутись до суду з вимогою про покладення на власника земельної ділянки обов’язку надати право користування майном на умовах сервітуту. Можливість установлення заповітом сервітуту на майно, зазначене в ст-. 401 ЦК, не обмежується. Воно погоджується із ст. 1246 ЦК, що надає спадкодавцеві право встановити в заповіті сервітут щодо земельної ділянки, інших природних ресурсів, а також щодо нерухомого майна. Наявність спеціального правила ст. 1246 ЦК, що передбачає встановлення сервітуту в заповіті, виключає застосування до відповідних відносин положень щодо заповідального відказу (ст. 1237 — 1239 ЦК).
2. Стаття 99 Земельного кодексу встановлює види права земельного сервітуту. Ці положення слід одночасно тлумачити як такі, що встановлюють підстави, за наявності яких можливе звернення з вимогою про встановлення сервітуту.
3. Підписання договору про надання права обмеженого користування земельною ділянкою є недостатнім для виникнення сервітуту. Земельний сервітут виникає тільки після його державної реєстрації шляхом унесення запису до бази даних державного реєстру земель (п. 4 постанови Кабінету Міністрів України «Про створення єдиної системи державної реєстрації земельних ділянок, нерухомого майна та прав на них у складі державного земельного кадастру» [306]).
4. Указуючи у ч. 3 ст. 402 ЦК на вирішення судом питання про встановлення сервітуту та про його умови має різний зміст стосовно окремих частин відповідного судового рішення. Питання про встановлення сервітуту за наявності юридичного факту, з яким закон пов’язує можливість виникнення права на встановлення сервітуту, суд зобов’язаний вирішити на користь позивача, який вимагає встановлення сервітуту. Решту питань, зокрема про умови сервітуту, суд вирішує з урахуванням всіх обставин справи.
Стаття 403. Зміст сервітуту
1. Сервітут визначає обсяг прав щодо користування особою чужим майном.
2. Сервітут може бути встановлений на певний строк або без визначення строку.
3. Особа, яка користується сервітутом, зобов’язана вносити плату за користування майном, якщо інше не встановлено договором, законом, заповітом або рішенням суду.
4. Сервітут не підлягає відчуженню.
5. Сервітут не позбавляє власника майна, щодо якого він встановлений, права володіння, користування та розпоряджання цим майном.
6. Сервітут зберігає чинність у разі переходу до інших осіб права власності на майно, щодо якого він встановлений.
7. Збитки, завдані власникові (володільцеві) земельної ділянки або іншого нерухомого майна, особою, яка користується сервітутом, підлягають відшкодуванню на загальних підставах.
1. Оскільки сервітут включає до себе, серед інших, правовідносини між власником речі та особою, що одержала право на обмежене користування нею, зміст сервітуту складають взаємні права та обов’язки сторін цих правовідносин. До змісту сервітуту належать також абсолютні права суб’єкта сервітуту, яким кореспондують пасивні обов’язки всіх осіб, в тому числі і власника об’єкта сервітуту, не порушувати права суб’єкта сервітуту.
2. Більш конкретно, ніж у ст. 403 ЦК, зміст земельного сервітуту встановлюється договором, рішенням суду, заповітом. Стаття 405 ЦК та ст. 156 Житлового кодексу [29] встановлюють правила про зміст житлового сервітуту.
3. Сторони договору При погодженні умов сервітуту відповідно до ч. 3 ст. 6 ЦК вправі відступити від положень цивільного законодавства (за встановленими винятками). Таке ж право має заповідач при складенні заповіту. Це положення земельного законодавства поширюється і на норми, що формулюються у Земельному кодексі [38] та стосуються сервітуту. Зокрема, допускається відступлення від правила ч. 3 ст. 101 ЗК, відповідно до якого винятки із правила про платний характер сервітуту встановлюються законом, відступати можна. Отже, договором, яким встановлюється земельний сервітут, також може бути передбачено, що користування річчю на підставі сервітуту є безоплатним.
4. Частину 4 ст. 403 ЦК слід тлумачити як таку, від якої не можна відступати при укладенні договору чи складенні заповіту (неприпустимість такого відступлення випливає із змісту ч. 4 ст. 403 ЦК). Стосовно земельних ділянок чинною є ч. 2 ст. 101 ЗК, яка імперативною нормою забороняє купівлю-продаж, заставу сервітуту або передання його іншій юридичній або фізичній особі на будь-якій правовій підставі. Відступлення в договорі про встановлення сервітуту чи в заповіті від положення ч. 5 ст. 403 ЦК також не відповідало б ч. 3 ст. 6 ЦК. Від положень ч. 6, 7 ст. 403 ЦК відступати можна. Проте правочин на відчуження сервітуту не є нікчемним, а визнається недійсним судом на вимогу суб’єкта, чиє право порушується таким правочином.
5. Стаття 403 ЦК передбачає відшкодування збитків суб’єктом сервітуту власникові речі. Потреба у включенні цього правила до ст. 403 ЦК могла б бути виправданою тим, що на відносини між власником речі та суб’єктом сервітуту не поширюється чинність ст. 623 ЦК, що передбачає відшкодування кредитору боржником збитків, що заподіяні порушенням зобов’язання. Але ж положення про відшкодування збитків (шкоди) тепер формулюється в ст. 22 ЦК, що прямо поширюється на відносини щодо сервітуту. Наявність у Цивільному кодексі ст. 22 є підставою для твердження про те, що і власник несе перед суб’єктом сервітуту обов’язок відшкодувати збитки, якщо вони завдані порушенням його обов’язків, що включаються до змісту сервітуту.
Якщо має місце завдання шкоди суб’єктами правовідносин щодо сервітуту в результаті порушення обов’язків, що виходять за межі сервітуту, застосовується ст. 1166 ЦК та інші положення інституту відшкодування шкоди.
Стаття 404. Право користування чужою земельною ділянкою або іншим нерухомим майном
1. Право користування чужою земельною ділянкою або іншим нерухомим майном полягає у можливості проходу, проїзду через чужу земельну ділянку, прокладання та експлуатації ліній електропередачі, зв’язку і трубопроводів, забезпечення водопостачання, меліорації тощо.
2. Особа має право вимагати від власника (володільця) сусідньої земельної ділянки, а в разі необхідності — від власника (володільця) іншої земельної ділянки надання земельного сервітуту.
3. Право користування чужим майном може бути встановлено щодо іншого нерухомого майна (будівлі, споруди тощо).
1. Більш детальний перелік видів земельного сервітуту, що виокремлюються за критерієм змісту права користування чужою земельною ділянкою, наводиться в ст. 99 Земельного кодексу. Це такі види: 1) право проходу та проїзду на велосипеді; 2) право проїзду на транспортному засобі по наявному шляху; 3) право прокладання та експлуатації ліній електропередачі, зв’язку, трубопроводів, інших лінійних комунікацій; 4) право прокладати на свою земельну ділянку водопровід із чужої природної водойми або через чужу земельну ділянку; 5) право відводу води зі своєї земельної ділянки на сусідню або через сусідню земельну ділянку; 6) право забору води з природної водойми, розташованої на сусідній земельній ділянці, та право проходу до природної водойми; 7) право поїти свою худобу із природної водойми, розташованої на сусідній земельній ділянці, та право прогону худоби до природної водойми; 8) право прогону худоби по наявному шляху; 9) право встановлення будівельних риштувань та складування будівельних матеріалів з метою ремонту будівель та споруд.
2. Положення ч. 3 ст. 404 ЦК може бути використане як для подальшого розвитку законодавства щодо права обмеженого користування будівлями, спорудами, так і для безпосереднього встановлення сервітутів договорами, заповітами, рішеннями судів.
Стаття 405. Право членів сім’ї власника житла на користування цим житлом
1. Члени сім’ї власника житла, які проживають разом з ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону.
Житлове приміщення, яке вони мають право займати, визначається його власником.
2. Член сім’ї власника житла втрачає право на користування цим житлом у разі відсутності члена сім’ї без поважних причин понад один рік, якщо інше не встановлено домовленістю між ним і власником житла або законом.
1. Законом, на який зроблено посилання в ч. 1 ст. 405 ЦК, не може бути Житловий кодекс. Застосування положень Житлового кодексу до цих відносин виключається. Це обумовлене тим, що для регулювання відносин між власником житла та членами його сім’ї законодавець використав правову конструкцію (сервітут), яка раніше до цих відносин не застосовувалась. З урахуванням цього треба визнати, що стосовно права членів сім’ї власника помешкання на користування ним чинним є правило ч. 1 ст. 405 ЦК, що передбачає визначення власником житлових приміщень, які вправі займати члени сім’ї. Положення частини другої ст. 156 ЖК, згідно з яким члени сім’ї власника жилого будинку (квартири), які проживають разом з ним у будинку (квартирі), що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником, якщо при вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням, не підлягає застосуванню до відносин, що відповідно до ст. 405 ЦК кваліфікуються як сервітут.
2. Оскільки інше не встановлено чинними законами, договором, заповітом, на підставі яких встановлено сервітут, відсутність члена сім’ї понад один рік без поважних причин є юридичним фактом, що тягне втрату членом сім’ї права користування помешканням. Застосування в цьому випадку строку, встановленого ст. 71 ЖК [29], було б неправильним.
3. Припинення сімейних відносин з власником помешкання не припиняє житлового сервітуту. Але за відсутності згоди про безоплатне користування помешканням колишній член сім’ї повинен вносити плату за користування помешканням і за комунальні послуги. Цей висновок відповідає частині четвертій ст. 156 та 162 ЖК.
Стаття 406. Припинення сервітуту
1. Сервітут припиняється у разі:
1) поєднання в одній особі особи, в інтересах якої встановлений сервітут, і власника майна, обтяженого сервітутом;
2) відмови від нього особи, в інтересах якої встановлений сервітут;
3) спливу строку, на який було встановлено сервітут;
4) припинення обставини, яка була підставою для встановлення сервітуту;
5) невикористання сервітуту протягом трьох років підряд;
6) смерті особи, на користь якої було встановлено особистий сервітут.
2. Сервітут може бути припинений за рішенням суду на вимогу власника майна за наявності обставин, які мають істотне значення.
3. Власник земельної ділянки має право вимагати припинення сервітуту, якщо він перешкоджає використанню цієї земельної ділянки за її цільовим призначенням.
4. Сервітут може бути припинений в інших випадках, встановлених законом.
1. Правила про припинення сервітуту слід тлумачити з урахуванням визначення сервітуту як права користування. Це означає, що припинення сервітуту виключає подальше законне користування об’єктом сервітуту, але при цьому не припиняються інші права та обов’язки, що виникли раніше в зв’язку з користуванням річчю на умовах сервітуту. Зокрема, припиненням сервітуту не припиняється обов’язок суб’єкта права користування погасити заборгованість користувача з плати за обмежене користування річчю.
2. Хоч до змісту сервітуту включаються абсолютні права суб’єкта сервітуту стосовно третіх осіб, все ж основний зміст сервітуту складають відносні права та обов’язки власника майна та суб’єкта сервітуту. Тому підстави припинення сервітуту в певній мірі співпадають з підставами припинення зобов’язань. Зокрема, практично співпадають з підставами припинення зобов’язань такі підстави припинення сервітуту як поєднання в одній особі особи, в інтересах якої встановлено сервітут, і власника майна, обтяженого сервітутом, смерть особи, на користь якої встановлено особистий сервітут. Відмова від сервітуту особи, в інтересах якої він встановлений, близька за змістом до припинення зобов’язання за домовленістю сторін (ст. 604 ЦК).
Спливу строку, на який було встановлено сервітут, як підставі, на якій припиняється сервітут, не відповідає будь-яка стаття глави 50 Цивільного кодексу, що присвячена припиненню зобов’язань, тільки тому, що загальні положення про зобов’язання не формулюють такої підстави припинення зобов’язань, як сплив строку, хоч така підстава і має значне поширення (передбачена положеннями щодо окремих видів зобов’язань).
3. Правило про припинення сервітуту у разі невикористання сервітуту протягом трьох років підряд є загальним у порівнянні з ч. 2 ст. 405 ЦК, яка підлягає переважному застосуванню до житлового сервітуту. При застосуванні п. 5 ч. 1 ст. 406 ЦК слід враховувати, що в договорі і заповіті можна відступати від цього правила.
4. За обставин, що мають істотне значення, сервітут може бути припинений за рішенням суду, незалежно від підстав, на яких сервітут виник. При визначенні обставин, що мають істотне значення, належить застосовувати за аналогією ч. 1 ст. 652 ЦК, що визначає істотну зміну обставин як підставу зміни або розірвання договору.
5. Посилання на можливість встановлення законом інших підстав припинення сервітуту не виключає застосування за аналогією норм зобов’язального права, що встановлюють підстави припинення зобов’язань. Так, не виключається виникнення обставин, за яких неможливе надання власником суб’єкта сервітуту можливості обмеженого користування майном. У таких випадках сервітут припиняється на підставі ст. 607 ЦК.
ГЛАВА 33 ПРАВО КОРИСТУВАННЯ ЧУЖОЮ ЗЕМЕЛЬНОЮ ДІЛЯНКОЮ ДЛЯ СІЛЬСЬКОГОСПОДАРСЬКИХ ПОТРЕБ
Стаття 407. Підстави виникнення права користування чужою земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб
1. Право користування чужою земельною ділянкою встановлюється договором між власником земельної ділянки і особою, яка виявила бажання користуватися цією земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (далі — землекористувач).
2. Право користування чужою земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис) може відчужуватися і передаватися у порядку спадкування, крім випадків, передбачених частиною третьою цієї статті.
3. Право користування земельною ділянкою державної або комунальної власності для сільськогосподарських потреб не може бути відчужено її землекористувачем іншим особам, внесено до статутного фонду, передано у заставу.
(Із змін, від 16.09.2008)
1. Прийняття нового Цивільного кодексу вкрай ускладнило застосування правових норм, що регулюють відносини щодо користування земельними ділянками. Ці відносини регулюються нормами земельного законодавства. Відповідно до ст. 792 ЦК з приводу передання земельної ділянки в найм (оренду) встановлюються цивільно-правові зобов’язання. Не виключається поширення на такі правовідносини норм Господарського кодексу [42]. Відносини щодо тимчасового користування земельними ділянками можуть регулюватися також інститутами речового права, які з часів римського права отримали назву емфітевзис і суперфіцію.
2. Розрізнити емфітевзис і зобов’язання оренди земельної ділянки для сільськогосподарських потреб за соціально-економічними ознаками неможливо. Тож вони розрізняються за суто формальною ознакою: якщо договір сторони назвали договором про надання права користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб, то до відносин сторін застосовуються положення глави 33 Цивільного кодексу («Право користування чужою земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб»). Якщо сторони визначили договір як договір оренди земельної ділянки, то до правовідносин між сторонами застосовуються положення Земельного кодексу [38], ст. 792 ЦК, ст. 148 — 153 ГК [42], Закону «Про оренду землі» [205].
3. Спеціальні правила щодо форми договору про надання права користування земельною ділянкою на умовах емфітевзису не встановлені. Тому відповідно до ст. 205 — 208 ЦК такі договори укладаються в письмовій формі. Державна реєстрація таких договорів не передбачена. Але право користування земельною ділянкою на умовах суперфіцію підлягає державній реєстрації. Таке передбачено п. «г» ч. 1 ст. 4 Закону «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень» [215].
4. Емфітевзис може відчужуватися на підставі будь-яких цивільно-правових договорів і переходити (термін «передаватися», що використовується у ч. 2 ст. 407 ЦК, є некоректним) в порядку спадкування. Із застереження «крім випадків, передбачених частиною третьою цієї статті» непрямо випливає і висновком від протилежного виявляється правовий припис, відповідно до якого інші відступи від правила, сформульованого в ч. 2 ст. 407 ЦК, не допускаються. Це не перешкоджає законодавцю (відповідно до практики, що склалася) передбачити спеціальними положеннями інше, але перешкоджає відступленню в договорі від ч. 2 ст. 407 ЦК,оскільки згідно із ч. 3 ст. 6 ЦК неприпустимість відступлень від актів цивільного законодавства може випливати (як у даному випадку) із останніх.
5. Із ч. 3 ст. 407 ЦК непрямо випливає і висновком від наступного правового явища (заборони відчуження емфітевзису землекористувачем) до попереднього виявляється правовий припис, відповідно до якого земельні ділянки державної або комунальної власності можуть передаватись у користування для сільськогосподарських потреб (на умовах емфітевзису). Це відповідає ст. 127 ЗК, яка надає органам державної влади та органам місцевого самоврядування у межах їх повноважень право здійснювати продаж прав на земельні ділянки, зокрема емфітевзису. При цьому приписується дотримуватись засад конкурентності та правил глави 21 «Продаж земельних ділянок на конкурентних засадах» Земельного кодексу.
6. Частина 3 ст. 407 ЦК не перешкоджає спадкуванню права користування земельною ділянкою державної або комунальної власності на умовах емфітевзису.
Стаття 408. Строк договору про надання права користування чужою земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб
1. Строк договору про надання права користування чужою земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб встановлюється договором і для земельних ділянок державної або комунальної власності не може перевищувати 50 років.
2. Якщо договір про надання права користування чужою земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб укладено на невизначений строк, кожна із сторін може відмовитися від договору, попередньо попередивши про це другу сторону не менш як за один рік.
(Із змін, від 16.09.2008)
1. Ні ст. 408 ЦК, ні інші акти цивільного законодавства не встановлюють будь-яких обмежень щодо строку, на який земельна ділянка може надаватись у користування на умовах емфітевзису. Застосовувати до таких правовідносин за аналогією ст. 19 Закону «Про оренду землі», що обмежує строк оренди 50 роками, підстав немає.
2. Тільки у випадках, коли на умовах емфітевзису передається земельна ділянка державної або комунальної власності, «строк договору» не може перевищувати 50 років (акцентуємо увагу на тому, що йдеться про «строк договору», а не про строк користування земельною ділянкою на умовах емфітевзису).
Стаття 409. Права та обов’язки власника земельної ділянки, наданої у користування для сільськогосподарських потреб
1. Власник земельної ділянки має право вимагати від землекористувача використання її за призначенням, встановленим у договорі.
2. Власник земельної ділянки має право на одержання плати за користування нею. Розмір плати, її форма, умови, порядок та строки її виплати встановлюються договором.
3. Власник земельної ділянки зобов’язаний не перешкоджати землекористувачеві у здійсненні його прав.
1. Частина 1 ст. 409 ЦК встановлює обов’язок землекористувача використовувати земельну ділянку за призначенням, що кореспондує відповідному праву власника земельної ділянки. Необхідність у встановленні цього правила виникла у зв’язку з тим, що структура Цивільного кодексу не дає змоги застосовувати до договорів про надання земельної ділянки на умовах емфітевзису ст. 629 ЦК, що встановлює обов’язковість договору для його сторін. Це ж слід сказати і стосовно правила ч. 3 ст. 409 ЦК.
2. Користування земельною ділянкою на умовах емфітевзису є платним. Але сторони вправі відступити від цього правила на підставі ч. 3 ст. 6 ЦК.
Стаття 410. Права та обов’язки землекористувача
1. Землекористувач має право користуватися земельною ділянкою в повному обсязі, відповідно до договору.
2. Землекористувач зобов’язаний вносити плату за користування земельною ділянкою, а також інші платежі, встановлені законом.
3. Землекористувач зобов’язаний ефективно використовувати земельну ділянку відповідно до її цільового призначення, підвищувати її родючість, застосовувати природоохоронні технології виробництва, утримуватися від дій, які можуть призвести до погіршення екологічної ситуації.
1. Стаття, що коментується, встановлює найбільш загальні права та обов’язки користувача. Більш детально вони формулюються в ст. 95 — 96 ЗК.
Стаття 411. Право землекористувача на відчуження права користування земельною ділянкою
1. Землекористувач має право на відчуження права користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб, якщо інше не встановлено законом.
2. У разі продажу права користування земельною ділянкою власник цієї земельної ділянки має переважне перед іншими особами право на його придбання, за ціною, що оголошена для продажу, та на інших рівних умовах.
3. Землекористувач зобов’язаний письмово повідомити власника земельної ділянки про продаж права користування нею. Якщо протягом одного місяця власник не надішле письмової згоди на купівлю, право користування земельною ділянкою може бути продане іншій особі.
4. У разі порушення права переважної купівлі настають наслідки, передбачені статтею 362 цього Кодексу.
5. У разі продажу землекористувачем права користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб іншій особі власник земельної ділянки має право на одержання відсотків від ціни продажу (вартості права), встановлених договором.
1. Застереження про те, що винятки із правила ч. 1 ст. 411 ЦК можуть встановлюватись законом, означає, що інше не може встановлюватись договором. Законом на цей час такі винятки не встановлювались.
2. У ч. 2 — 4 ст. 411 ЦК не тільки встановлюється переважне право власника земельної ділянки на придбання права користування нею у разі продажу цього права землекористувачем, а й встановлюється механізм реалізації цього переважного права та його захисту.
3. У ч. 5 ст. 411 ЦК не формулюється норма прямої дії. Відсотки, право на одержання яких має власник при продажу землекористувачем права користування земельною ділянкою на умовах емфітевзису, мають бути встановлені договором. Якщо договором це не встановлено, власник права на отримання відсотків не має.
Стаття 412. Припинення права користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб
1. Право користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб припиняється у разі:
1) поєднання в одній особі власника земельної ділянки та землекористувача;
2) спливу строку, на який було надано право користування;
3) викупу земельної ділянки у зв’язку із суспільною необхідністю.
2. Право користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб може бути припинене за рішенням суду в інших випадках, встановлених законом.
1. Стаття 412 ЦК не виключає застосування до відносин, які регулюються цією статтею, ст. 141 і 143 Земельного кодексу [38].
2. При застосуванні п. 2 ч. 1 ст. 412 ЦК слід враховувати, що в ньому йдеться про «сплив строку, на який було надано право користування». Цей строк — це не строк договору про надання земельної ділянки, передбачений ст. 408 ЦК. Строк договору обчислюється з дня набрання ним чинності, тобто з дня укладення (ч. 2 ст. 631 ЦК).
Укладеним цей договір слід вважати з моменту погодження всіх істотних умов у належній формі. Належною формою стосовно таких договорів є письмова форма (якщо сторони не домовились про нотаріальне посвідчення договору). Строк користування земельною ділянкою починається у будь-якому випадку після реєстрації права користування, оскільки право користування земельною ділянкою на умовах емфітевзису виникає (застосовуючи за аналогією ст. 152 ЗК) з моменту реєстрації цього права. Але це не перешкоджає висновку про те, що строк користування земельною ділянкою закінчується в той же день, у який закінчився строк договору.
ГЛАВА 34 ПРАВО КОРИСТУВАННЯ ЧУЖОЮ ЗЕМЕЛЬНОЮ ДІЛЯНКОЮ ДЛЯ ЗАБУДОВИ
Стаття 413. Підстави виникнення права користування чужою земельною ділянкою для забудови
1. Власник земельної ділянки має право надати її в користування іншій особі для будівництва промислових, побутових, соціально-культурних, житлових та інших споруд і будівель (суперфіцій). Таке право виникає на підставі договору або заповіту.
2. Право користування земельною ділянкою, наданою для забудови, може відчужуватися або передаватися землекористувачем у порядку спадкування, крім випадків, передбачених частиною третьою цієї статті.
3. Право користування земельною ділянкою державної або комунальної власності для забудови не може бути відчужено її землекористувачем іншим особам (крім випадків переходу права власності на будівлі та споруди, що розміщені на такій земельній ділянці), внесено до статутного фонду, передано у заставу.
4. Право користування чужою земельною ділянкою для забудови може бути встановлено на визначений або на невизначений строк, крім випадків, передбачених частиною п’ятою цієї статті.
5. Строк користування земельною ділянкою державної чи комунальної власності для забудови не може перевищувати 50 років.
(У ред. від 16.09.2008)
1. Суперфіцій визначається в Цивільному кодексі як різновид речового права. Із ст. 413 — 417 ЦК випливає, що до змісту суперфіцію входять правовідносини між власником земельної ділянки та суб’єктом суперфіцію та абсолютні відносини суб’єкта суперфіцію з усіма третіми особами, що несуть пасивний обов’язок не порушувати права суб’єкта суперфіцію на земельну ділянку.
2. Стаття 413 ЦК передбачає можливість виникнення права на користування земельною ділянкою на умовах суперфіцію не тільки на підставі договору, а і на підставі заповіту. Тут не мається на увазі заміна сторони у правовідносинах щодо користування земельною ділянкою в порядку спадкування, оскільки йдеться якраз про виникнення таких правовідносин. Оскільки норми спадкового права не знають правової конструкції суперфіцію, слід визнати, що право користування земельною ділянкою для забудови може бути встановлено заповітом в межах правової конструкції заповідального відказу (мається на увазі, що спадкодавець був власником земельної ділянки. Право власності на цю ділянку переходить у порядку спадкування за законом або за заповітом, а право користування на умовах суперфіцію за заповітом переходить до іншої особи).
3. Із застереження ч. 2 ст. 413 ЦК «крім випадків, передбачених частиною третьою цієї статті» непрямо випливає і висновком від протилежного виявляється правовий припис, відповідно до якого в інший спосіб право відчужувати суперфіцій не може обмежуватись. Зокрема воно не може обмежуватись договором, на підставі якого земельна ділянка надана в користування на умовах суперфіцію. Цей правовий припис відповідає ч. З ст. 6 ЦК, яка не допускає відступлень в договорах від актів законодавства, якщо неприпустимість таких відступлень випливає із актів цивільного законодавства. Отже право землекористувача відчужувати право користування земельною ділянкою на умовах суперфіцію не може обмежуватись договором.
4. Відчуження права користування на умовах суперфіцію земельною ділянкою державної або комунальної власності не допускається. Але це обмеження не перешкоджає спадкуванню такого права.
Стаття 414. Права та обов’язки власника земельної ділянки, наданої для забудови
1. Власник земельної ділянки, наданої для забудови, має право на одержання плати за користування нею.
Якщо на земельній ділянці збудовані промислові об’єкти, договором може бути передбачено право власника земельної ділянки на одержання частки від доходу землекористувача.
2. Власник земельної ділянки має право володіти, користуватися нею в обсязі, встановленому договором із землекористувачем.
Перехід права власності на земельну ділянку до іншої особи не впливає на обсяг права власника будівлі (споруди) щодо користування земельною ділянкою.
1. Відповідно до ч. 1 ст. 414 ЦК користування земельною ділянкою для забудови є платним. Плата за суперфіцій у вигляді частки доходу землекористувача може бути встановлена і у випадках, не передбачених ч. 1 ст. 414 ЦК.
2. Законодавець, у принципі, виходить з того, що передання власником земельної ділянки для забудови виключає користування та володіння земельною ділянкою з боку власника на період дії договору. Але встановлення договором таких прав власника земельної ділянки, як це передбачено ч. 2 ст. 414 ЦК, є можливим.
Стаття 415. Права та обов’язки землекористувача
1. Землекористувач має право користуватися земельною ділянкою в обсязі, встановленому договором.
2. Землекористувач має право власності на будівлі (споруди), споруджені на земельній ділянці, переданій йому для забудови.
3. Особа, до якої перейшло право власності на будівлі-(споруди), набуває право користування земельною ділянкою на тих же умовах і в тому ж обсязі, що й попередній власник будівлі (споруди).
4. Землекористувач зобов’язаний вносити плату за користування земельною ділянкою, наданою йому для забудови, а також інші платежі, встановлені законом.
5. Землекористувач зобов’язаний використовувати земельну ділянку відповідно до її цільового призначення.
1. Обсяг права землекористувача користуватися земельною ділянкою визначається договором. Але це не виключає встановлення законом положень, що визначають обсяг прав землекористувача.
2. Положення ч. 2 ст. 415 ЦК про право власності землекористувача на збудовані ним будівлі (споруди) не виключає застосування до випадків набуття ним права власності на такі об’єкти загальних правил, що визначають порядок набуття права власності на нерухоме майно (ст. 331 ЦК).
3. При переході права власності на будівлі (споруди), що побудовані землекористувачем на земельній ділянці, наданій на умовах суперфіцію, до набувача права власності на ці будівлі (споруди) переходить право користування земельною ділянкою на умовах суперфіцію. У відповідних випадках до таких відносин за аналогією застосовуються ст. 377 ЦК і ст. 120 ЗК [38].
4. Землекористувач зобов’язаний вносити плату за користування земельною ділянкою, наданою для забудови. Інші платежі землекористувач зобов’язаний вносити за умови, що такі платежі встановлені законом. Отже договором такі платежі (інші) встановлюватись не можуть.
5. Землекористувач зобов’язаний дотримуватись правила про цільове використання земель. Порушення цього правила тягне виникнення на боці власника права розірвання договору про надання земельної ділянки у користування на умовах суперфіцію. Право розірвання договору ґрунтується при цьому не на ст. 651 ЦК, а на ст. 143 ЦК. Право власника вимагати припинення права користування земельною ділянкою на умовах суперфіцію у разі порушення правила про цільове використання земель виникає і тоді, коли суперфіцій виник на підставі заповіту.
Стаття 416. Припинення права користування земельною ділянкою для забудови
1. Право користування земельною ділянкою для забудови припиняється у разі:
1) поєднання в одній особі власника земельної ділянки та землекористувача;
2) спливу строку права користування;
3) відмови землекористувача від права користування;
4) невикористання земельної ділянки для забудови протягом трьох років підряд.
2. Право користування земельною ділянкою для забудови може бути припинене за рішенням суду в інших випадках, встановлених законом.
1. Поєднання в одній особі власника земельної ділянки і землекористувача може настати у разі придбання власником земельної ділянки суперфіцію, який відчужується землекористувачем відповідно до ч. 2 ст. 413 ЦК, або у разі придбання права власності на земельну ділянку землекористувачем. У разі продажу третій особі земельної ділянки, що надана на умовах суперфіцію, право землекористувача на земельну ділянку зберігається. При продажу земельної ділянки, що надана в користування на умовах суперфіцію, землекористувач має переважне право на отримання цієї земельної ділянки у власність.
2. Строк права користування спливає в день закінчення строку договору.
3. Із п. 3 ч. 1 ст. 416 ЦК непрямо випливає і висновком від наступного правового явища (припинення права користування внаслідок відмови землекористувача) до попереднього виявляється правовий припис, відповідно до якого землекористувач вправі відмовитися від права користування, а отже, — і від договору. Таке право землекористувача передбачене п. «а» ст. 141 ЗК. При цьому законодавством у будь-який спосіб чи в будь-який частині не регулюється процедура відмови. Вона може регламентуватись договором, а за відсутності такої регламентації землекористувач на свій розсуд може відмовитись від права користування в будь-який час.
4. Тлумачення п. 4 ч. 1 ст. 416 ЦК буде утруднюватись з огляду на те, що сам термін «право користування чужою земельною ділянкою для забудови» є неточним.
Усе-таки земля на умовах суперфіцію може надаватись для різних цілей з правом забудови. При цьому забудова має здійснюватись впродовж лише певного часу на початку дії договору (в початковий період після виникнення права користування). Після закінчення забудови землекористувач надалі не зобов’язаний здійснювати забудову впродовж решти строку чинності права користування земельною ділянкою. З огляду на викладене для припинення права користування земельною ділянкою слід використовувати не п. 4 ч. 1 ст. 416 ЦК, а підстави, передбачені п. «г» ст. 141 ЗК (використання земельної ділянки способами, які суперечать екологічним вимогам), п. «ґ» ст. 141 ЗК (використання земельної ділянки не за цільовим призначенням), п. «д» ст. 141 ЗК (систематична несплата земельного податку або орендної плати). Остання із названих підстав до відносин щодо користування земельною ділянкою застосовується за аналогією.
Стаття 417. Правові наслідки припинення права користування земельною ділянкою
1. У разі припинення права користування земельною ділянкою, на якій була споруджена будівля (споруда), власник земельної ділянки та власник цієї будівлі (споруди) визначають правові наслідки такого припинення.
У разі недосягнення домовленості між ними власник земельної ділянки має право вимагати від власника будівлі (споруди) її знесення та приведення земельної ділянки до стану, в якому вона була до надання її у користування.
2. Якщо знесення будівлі (споруди), що розміщена на земельній ділянці, заборонено законом (житлові будинки, пам’ятки історії та культури тощо) або є недоцільним у зв’язку з явним перевищенням вартості будівлі (споруди) порівняно з вартістю земельної ділянки, суд може з урахуванням підстав припинення права користування земельною ділянкою постановити рішення про викуп власником будівлі (споруди) земельної ділянки, на якій вона розміщена, або про викуп власником земельної ділянки будівлі (споруди), або визначити умови користування земельною ділянкою власником будівлі (споруди) на новий строк.
1. Правові наслідки припинення права користування земельною ділянкою, на якій землекористувач побудував споруду (будівлю), визначаються за домовленістю між власником та землекористувачем. Така домовленість може бути включена до договору, на підставі якого виникло право користування земельною ділянкою для забудови.
2. За відсутності такої домовленості власник земельної ділянки вправі вимагати від власника будівлі (споруди) знесення останньої та приведення земельної ділянки до стану, в якому вона була надана в користування. Але це — лише загальне правило. Суд за наявності підстав, передбачених ч. 2 ст. 417 ЦК, вправі постановити одне із таких рішень: 1) про викуп власником будівлі (споруди) земельної ділянки, на якій вона розміщена; 2) про викуп власником земельної ділянки будівлі (споруди); 3) про визначення умов користування земельною ділянкою власником будівлі (споруди) на новий строк. Ці правила слід за аналогією застосовувати до відносин щодо припинення права користування земельною ділянкою на підставі договору оренди земельної ділянки, яким орендарю було надане право забудови.
КНИГА ЧЕТВЕРТА ПРАВО ІНТЕЛЕКТУАЛЬНОЇ ВЛАСНОСТІ
ГЛАВА 35 ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ ПРО ПРАВО ІНТЕЛЕКТУАЛЬНОЇ ВЛАСНОСТІ
Стаття 418. Поняття права інтелектуальної власності
1. Право інтелектуальної власності — це право особи на результат інтелектуальної, творчої діяльності або на інший об’єкт права інтелектуальної власності, визначений цим Кодексом та іншим законом.
2. Право інтелектуальної власності становлять особисті немайнові права інтелектуальної власності та (або) майнові права інтелектуальної власності, зміст яких щодо певних об’єктів права інтелектуальної власності визначається цим Кодексом та іншим законом.
3. Право інтелектуальної власності є непорушним. Ніхто не може бути позбавлений права інтелектуальної власності чи обмежений у його здійсненні, крім випадків, передбачених законом.
1. У новому Цивільному кодексі положення про інтелектуальну власність розміщені услід за нормами, що присвячені речовому праву, перш за все — праву власності. Такі структурні зміни треба визнати виправданими. Вони дали змогу зосередити найбільш загальні положення про інтелектуальну власність та положення щодо абсолютних правовідносин з приводу результатів творчої діяльності в Книзі четвертій Цивільного кодексу, а положення, що стосуються зобов’язань, предметом яких є створення об’єктів інтелектуальної власності та передання прав на них, — у ст. 1107 — 1114 ЦК. Останнє (розміщення у Книзі п’ятій Цивільного кодексу, присвяченій зобов’язанням, положень щодо зобов’язань з приводу створення об’єктів інтелектуальної власності та передання прав на них) призвело до поширення на такі зобов’язання загальних положень про зобов’язання.
2. Стаття, що коментується, досить широко визначає право інтелектуальної власності з метою охопити не тільки результати інтелектуальної, творчої діяльності як об’єкти інтелектуальної власності, а й інші об’єкти, зокрема комерційне (фірмове) найменування, географічне зазначення, комерційну таємницю.
3. До змісту права інтелектуальної власності, що розглядається як суб’єктивне, належать майнові та немайнові права, які визначаються Цивільним кодексом (зокрема, ст. 423 та 424) та законами. Ці права носять абсолютний характер, тобто праву інтелектуальної власності, що належить особі, протистоїть обов’язок будь-якої іншої особи не порушувати це право та правомочності, що входять до його складу. Разом з тим, при порушенні права інтелектуальної власності виникають відносні правовідносини, на які поширюються норми інституту права інтелектуальної власності, а в частині, яка не врегульована цим інститутом, — нормами інститутів відшкодування шкоди, безпідставного набуття або збереження майна тощо.
4. Підгалузь цивільного права — право інтелектуальної власності — передбачає значно більш широкі права інших осіб на об’єкт чужого права інтелектуальної власності, ніж речове право. У зв’язку з цим норми підгалузі права інтелектуальної власності регулюють відносини щодо права використання об’єктів інтелектуальної власності іншими особами без згоди особи, якій таке право належить.
5. Наявність у суб’єкта права інтелектуальної власності є підставою укладення цим суб’єктом договорів з іншими особами про використання відповідного об’єкта або про відчуження майнових прав інтелектуальної власності. При цьому виникають зобов’язання, що регулюються нормами зобов’язального права. Але і Книга четверта Цивільного кодексу, і закони, що присвячені охороні прав на окремі види об’єктів інтелектуальної власності, формулюють деякі спеціальні правила щодо договорів, які укладаються з приводу цих об’єктів, та зобов’язань, що виникають на підставі таких договорів.
6. Як і будь-яке суб’єктивне право, право інтелектуальної власності захищається від протиправних посягань. Тільки законом можуть бути встановлені підстави та порядок позбавлення чи обмеження цього права. Підзаконними актами ці питання вирішуватися не можуть.
7. Право інтелектуальної власності, що розглядається як система правових норм, повинне бути кваліфіковане як підгалузь цивільного права, що включає до себе три інститути — інститут загальної частини, інститут авторського права та суміжних прав, інститут промислової власності. Інститут авторського права та суміжних прав в свою чергу поділяється на субінститути, що містять в собі загальну частину, положення про авторські права та положення про суміжні права. Інститут промислової власності включає субінститути, яким присвячені окремі глави Цивільного кодексу від глави 39 до глави 46 (включно).
8. Законодавство України про інтелектуальну власність представлене, крім книги четвертої Цивільного кодексу «Право інтелектуальної власності», низкою спеціальних законів, що прийняті стосовно окремих інститутів та субінститутів — авторського права та суміжних прав, права на винаходи, права на корисні моделі, права на промислові зразки, права на торговельну марку (знак для товарів та послуг), права на сорти рослин, права на породи тварин, права на топографії інтегральних мікросхем, права на географічне зазначення. Лише стосовно права на комерційне найменування та права на конфіденційну інформацію (комерційну таємницю) спеціальні закони не приймались.
9. Україна є учасником низки міжнародно-правових договорів про захист права інтелектуальної власності, зокрема Бернської конвенції про охорону літературних та художніх творів [3], Всесвітньої конвенції про авторське право [9], Паризької конвенції про охорону промислової власності [2], Угоди про співробітництво в галузі охорони авторського права і суміжних прав. ЗО червня 2003 р. набули чинності для України Договір про патентне право та Інструкція до Договору про патентне право [26].
Стаття 419. Співвідношення права інтелектуальної власності та права власності
1. Право інтелектуальної власності та право власності на річ не залежать одне від одного.
2. Перехід права на об’єкт права інтелектуальної власності не означає переходу права власності на річ.
3. Перехід права власності на річ не означає переходу права на об’єкт права інтелектуальної власності.
1. Стаття 419 ЦК чітко розмежовує суб’єктивне право особи на об’єкт інтелектуальної власності і речове право на матеріальний об’єкт, в якому зафіксовано об’єкт права інтелектуальної власності. Слід ураховувати, що об’єкти інтелектуальної власності в різній мірі пов’язані з матеріальними об’єктами, в яких вони виражені. Одні із них можуть відтворюватись великим накладом, що дає можливість значній кількості осіб придбавати у власність матеріальні об’єкти, в яких виражено об’єкт права інтелектуальної власності, та використовувати їх на свій розсуд, в тому числі здійснювати подальше відчуження об’єкта, не порушуючи прав автора (але відтворення таких об’єктів є порушенням майнового права автора). Інші об’єкти інтелектуальної власності (твори образотворчого мистецтва) меншою мірою здатні до відтворення. Можна виготовити копію чи репродукцію картини, але ж цінність оригіналу і копії (репродукції) є різною. Тому набуття особою речового права на твір образотворчого мистецтва породжує труднощі для реалізації автором права інтелектуальної власності.
2. З метою забезпечення інтересів суб’єктів права інтелектуальної власності, з одного боку, та суб’єктів речового права на матеріальний об’єкт, в якому виражено об’єкт права інтелектуальної власності, — з іншого, законодавець встановлює спеціальні правила. Так, ст. 26 Закону «Про авторське право та суміжні права» [176] визнає (дещо обмежене) право автора на доступ до твору образотворчого мистецтва у разі передання права власності на матеріальний об’єкт, в якому виражено такий твір, іншій особі. Але і в таких випадках у силу речового права суб’єкт не отримує права інтелектуальної власності. Власник картини може виставити її у себе у вітальні, але тільки остільки, оскільки він не перетворив вітальню у місце публічної демонстрації творів образотворчого мистецтва, на яке є чинними авторські права (не має значення, за плату чи безоплатно здійснюється така демонстрація). Право публічної демонстрації чи публічного показу і в цьому випадку залишається виключним правом автора, яке може бути отримане тільки за згодою автора.
Стаття 420. Об’єкти права інтелектуальної власності
1. До об’єктів права інтелектуальної власності, зокрема, належать:
літературні та художні твори;
комп’ютерні програми;
компіляції даних (бази даних);
виконання;
фонограми, відеограми, передачі (програми) організацій мовлення; наукові відкриття;
винаходи, корисні моделі, промислові зразки; компонування (топографії) інтегральних мікросхем; раціоналізаторські пропозиції; сорти рослин, породи тварин;
комерційні (фірмові) найменування, торговельні марки (знаки для товарів і послуг), географічні зазначення; комерційні таємниці.
1. Перелік об’єктів інтелектуальної власності, що наводиться в ст. 420 ЦК, відповідає їх розумінню, що склалося в міжнародній правотворчій практиці (див., наприклад, ст. 2 Конвенції, що засновує Всесвітню організацію інтелектуальної власності [9]), у вітчизняному законодавстві та юридичній науці.
2. Серед об’єктів інтелектуальної власності, що названі в ст. 420 ЦК, знаходяться і раціоналізаторські пропозиції, які міжнародно-правовими актами не визнаються такими об’єктами (об’єктами промислової власності).
3. Більш детально об’єкти інтелектуальної власності та їх правовий режим визначаються у відповідних спеціальних статтях Цивільного кодексу та інших законах.
4. Для розуміння об’єктів права інтелектуальної власності важливим є зазначення в ч. 2 ст. 4 Закону «Про охорону прав на топографії інтегральних мікросхем» [119] на те, що цим Законом не охороняються права на ідеї, які можуть бути втілені в топографії інтегральних мікросхем. Ідеї не охороняються навіть тоді, коли вони виражені в об’єктах авторського права.
Стаття 421. Суб’єкти права інтелектуальної власності
1. Суб’єктами права інтелектуальної власності є: творець (творці) об’єкта права інтелектуальної власності (автор, виконавець, винахідник тощо) та інші особи, яким належать особисті немайнові та (або) майнові права інтелектуальної власності відповідно до цього Кодексу, іншого закону чи договору.
1. Стаття, що коментується, більш чітко, ніж раніше чинне законодавство, визначає осіб, що визнаються суб’єктами права інтелектуальної власності. До кола цих осіб належать перш за все фізичні особи, що створюють об’єкти інтелектуальної власності (автор, винахідник тощо). Щодо цих осіб законодавець засмтосовує поняття «творець». До суб’єктів інтелектуальної власності належать також інші фізичні та юридичні особи, які відповідно до закону мають майнові права з приводу об’єктів інтелектуальної власності. Оскільки допускається встановлення законом випадків відчуження особистих немайнових прав (ч. 4 ст. 423 ЦК), ст. 421 ЦК передбачає можливість набуття особистих немайнових прав на об’єкти інтелектуальної власності не тільки творцями таких об’єктів, а й іншими особами.
Стаття 422. Підстави виникнення (набуття) права інтелектуальної власності
1. Право інтелектуальної власності виникає (набувається) з підстав, встановлених цим Кодексом, іншим законом чи договором.
1. Ця стаття не встановлює безпосередньо підстав виникнення права інтелектуальної власності, а лише відсилає до спеціальних положень Цивільного кодексу та законів. Такі підстави можуть передбачатись також договорами, якщо окремі права, що складають права інтелектуальної власності, передаються за договором, або виникають на підставі договору про виконання роботи, результатом якої є об’єкт інтелектуальної власності. Набуття права інтелектуальної власності на підставах, не передбачених законом або договором, не допускається. Це значно звужує коло підстав набуття права інтелектуальної власності в порівнянні з підставами, які можуть породжувати цивільні права та обов’язки (такими можуть бути не тільки юридичні факти, що перелічені в ст. 11 ЦК, а й інші юридичні факти) або право власності (такими відповідно до ч. 1 ст. 328 ЦК можуть бути підстави, не заборонені законом).
2. Цивільний кодекс та інші закони встановлюють такі підстави виникнення (набуття) права інтелектуальної власності, як створення відповідного об’єкта, його реєстрація (чи реєстрація прав на нього) в Державному департаменті інтелектуальної власності Міністерства освіти і науки України (далі в межах коментаря до книги четвертої «Право інтелектуальної власності» — Державний департамент. Положення про цей Державний департамент затверджене постановою Кабінету Міністрів [297]), в іншому державному органі, його реєстрація юридичною особою (стосується раціоналізаторської пропозиції), попереднє користування, факт користування, набуття статусу добре відомої торговельної марки, договір. Припинене право інтелектуальної власності поновлюється за наявності підстав, встановлених законом.
Стаття 423. Особисті немайнові права інтелектуальної власності
1. Особистими немайновими правами інтелектуальної власності є:
1) право на визнання людини творцем (автором, виконавцем, винахідником тощо) об’єкта права інтелектуальної власності;
2) право перешкоджати будь-якому посяганню на право інтелектуальної власності, здатному завдати шкоди честі чи репутації творця об’єкта права інтелектуальної власності;
3) інші особисті немайнові права інтелектуальної власності, встановлені законом.
2. Особисті немайнові права інтелектуальної власності належать творцеві об’єкта права інтелектуальної власності. У випадках, передбачених законом, особисті немайнові права інтелектуальної власності можуть належати іншим особам.
3. Особисті немайнові права інтелектуальної власності не залежать від майнових прав інтелектуальної власності.
4. Особисті немайнові права інтелектуальної власності не можуть відчужуватися (передаватися), за винятками, встановленими законом.
1. У статті, що коментується, наводяться лише ті із особистих немайнових прав, що зазвичай належать суб’єктові права інтелектуальної власності незалежно від виду такого об’єкту. Але право на визнання творцем не є необхідним елементом змісту права інтелектуальної власності. Так, право на визнання творцем не може застосовуватись до такого об’єкта як географічне зазначення.
2. Інші немайнові права встановлюються стосовно окремих видів об’єктів інтелектуальної власності — об’єктів авторського (ст. 14 Закону «Про авторське право та суміжні права» [176]) та суміжних (ст. 38 того ж Закону) прав, відкриттів (ст. 457 ЦК) тощо.
3. Особисті немайнові права можуть належати не тільки творцеві, а й іншим суб’єктам (у випадках, встановлених законом). У випадках, встановлених законом, допускається відчуження особистих немайнових прав. Це спеціальне правило свідчить про те, що особисті немайнові права інтелектуальної власності мають дещо інший режим, ніж інші особисті немайнові права. Якщо, за загальними правилами ст. 26 і 27 ЦК, особисті немайнові права безпосередньо входять до змісту цивільної правоздатності фізичної особи, а цивільна правоздатність обмежуватись не може, особисті немайнові права інтелектуальної власності не можуть безпосередньо включатись до змісту цивільної правоздатності. Вони у випадках, передбачених законом, можуть відчужуватись.
4. Особисті немайнові права зазвичай є абсолютними, але вони можуть входити і до складу відносних правовідносин з приводу об’єктів інтелектуальної власності.
Стаття 424. Майнові права інтелектуальної власності
1. Майновими правами інтелектуальної власності є:
1) право на використання об’єкта права інтелектуальної власності;
2) виключне право дозволяти використання об’єкта права інтелектуальної власності;
3) виключне право перешкоджати неправомірному використанню об’єкта права інтелектуальної власності, в тому числі забороняти таке використання;
4) інші майнові права інтелектуальної власності, встановлені законом.
2. Законом можуть бути встановлені винятки та обмеження в майнових правах інтелектуальної власності за умови, що такі обмеження та винятки не створюють істотних перешкод для нормальної реалізації майнових прав інтелектуальної власності та здійснення законних інтересів суб’єктів цих прав.
3. Майнові права інтелектуальної власності можуть відповідно до закону бути вкладом до статутного капіталу юридичної особи, предметом договору застави та інших зобов’язань, а також використовуватися в інших цивільних відносинах.
1. Ця стаття формулює найбільш загальні положення про майнові права суб’єктів права інтелектуальної власності. Ці положення безпосередньо застосовуються тоді, коли стосовно окремих об’єктів відповідні права досить розгорнуто не сформульовані. У зв’язку з цим і передбачається можливість встановлення законами інших майнових прав, способів та порядку їх набуття, а також умов їх здійснення.
2. Передбачаючи можливість обмеження майнових прав суб’єктів інтелектуальної власності, ст. 424 ЦК допускає можливість встановлення таких обмежень лише законами.
Стаття 425. Строк чинності прав інтелектуальної власності
1. Особисті немайнові права інтелектуальної власності є чинними безстроково, якщо інше не встановлено законом.
2. Майнові права інтелектуальної власності є чинними протягом строків, встановлених цим Кодексом, іншим законом чи договором.
3. Майнові права інтелектуальної власності можуть бути припинені достроково у випадках, встановлених цим Кодексом, іншим законом чи договором.
1. До змісту права інтелектуальної власності належать особисті немайнові, а також майнові права. Права, що складають майнову частину права інтелектуальної власності, є чинними протягом встановленого Цивільним кодексом та законами строку. Особисті немайнові права охороняються безстроково. Це — загальне правило, що формулюється в ч. 1 ст. 425 ЦК і стосується особистих немайнових прав на всі об’єкти інтелектуальної власності. Зазначення на безстрокову охорону немайнових прав на певні об’єкти (наприклад, у ст. 29 Закону «Про авторське право та суміжні права» [176] — щодо немайнових прав виконавців) чи відсутність такого зазначення суттєвого значення не має, бо в будь-якому випадку особисті немайнові права інтелектуальної власності охороняються безстроково на підставі зазначеного загального правила. Проте законом можуть встановлюватись винятки із цього правила.
2. Встановлено численні правила про дострокове припинення майнових прав, що входять до складу прав інтелектуальної власності (ст. 50, 51 Закону «Про охорону прав на сорти рослин» [185]; ст. 32 Закону «Про охорону прав на винаходи та корисні моделі» [155]; ст. 24 Закону «Про охорону прав на промислові зразки» [77]; ст. 4 Закону «Про охорону прав на топографії інтегральних мікросхем» [119]; ст. 18 Закону «Про охорону прав на/знаки для товарів та послуг» [78]).
Стаття 426. Використання об’єкта права інтелектуальної власності
1. Способи використання об’єкта права інтелектуальної власності визначаються цим Кодексом та іншим законом.
2. Особа, яка має виключне право дозволяти використання об’єкта права інтелектуальної власності, може використовувати цей об’єкт на власний розсуд, з додержанням при цьому прав інших осіб.
3. Використання об’єкта права інтелектуальної власності іншою особою здійснюється з дозволу особи, яка має виключне право дозволяти використання об’єкта права інтелектуальної власності, крім випадків правомірного використання без такого дозволу, передбачених цим Кодексом та іншим законом.
4. Умови надання дозволу (видачі ліцензії) на використання об’єкта права інтелектуальної власності можуть бути визначені ліцензійним договором, який укладається з додержанням вимог цього Кодексу та іншого закону.
1. Використання об’єктів права інтелектуальної власності є одним із способів здійснення цивільних прав. Тому при використанні цих об’єктів слід додержуватись заборон, що встановлені ст. 13 ЦК (завдавати шкоди довкіллю, культурній спадщині, зловживати правом в інших формах, діяти всупереч моральним засадам суспільства), а також не порушувати обмеження, що встановлені актами цивільного законодавства.
2. Оскільки положення, що надають будь-якому суб’єкту право використовувати об’єкти інтелектуальної власності без згоди власників цих об’єктів, є непоодинокими, передбачається, що такі положення можуть формулюватись лише в законах.
Стаття 427. Передання майнових прав інтелектуальної власності
1. Майнові права інтелектуальної власності можуть бути передані відповідно до закону повністю або частково іншій особі.
2. Умови передання майнових прав інтелектуальної власності можуть бути визначені договором, який укладається відповідно до цього Кодексу та іншого закону.
1. Право розпоряджатися об’єктом інтелектуальної власності (майновим правом, що входить до складу права інтелектуальної власності) є правомочністю, що входить до складу права інтелектуальної власності, яке розуміється як абсолютне право. Здійснюється право розпоряджання у відносних правовідносинах (зобов’язаннях). Ці відносини регулюються нормами зобов’язального права. Але законодавець визнав за необхідне включити до Книги четвертої Цивільного кодексу деякі положення, що стосуються договорів, які укладаються в порядку розпоряджання об’єктами інтелектуальної власності.
2. Передання майнового права на об’єкт права інтелектуальної власності та надання іншим особам права на використання такого об’єкта є двома найбільш поширеними способами розпоряджання правом інтелектуальної власності. Крім того, допускаються і такі способи розпоряджання правом інтелектуальної власності як передання його в заставу, використання у спільній діяльності, внесення до статутного або складеного капіталу юридичних осіб. Перелік способів введення об’єктів інтелектуальної власності в комерційний обіг, що наводиться в ст. 427 ЦК, не є вичерпним. Інші способи можуть встановлюватись законом. Допускається встановлення інших способів і договором. Це означає, що законодавець дозволяє введення в комерційний обіг об’єктів інтелектуальної власності будь-яким способом, погодженим сторонами цивільно-правового договору, якщо такий спосіб не суперечить закону. Зокрема, укладення договору дарування майнових прав, що входять до складу права інтелектуальної власності, відповідає ч. 1 ст. 717 ЦК. Застава майнових прав на об’єкти інтелектуальної власності ґрунтується на ч. 1 ст. 576 ЦК, використання цих прав у спільній діяльності відповідає ст. 1130, 1132 ЦК, а внесення до статутного чи складеного капіталу господарського товариства — ч. 2 ст. 115 ЦК.
Стаття 428. Здійснення права інтелектуальної власності, яке належить кільком особам
1. Право інтелектуальної власності, яке належить кільком особам спільно, може здійснюватися за договором між ними. У разі відсутності такого договору право інтелектуальної власності, яке належить кільком особам, здійснюється спільно.
1. Критерієм для визнання співавторства є участь суб’єкта в створенні об’єкта власності інтелектуальною, творчою працею. Спеціальними законами стосовно окремих об’єктів інтелектуальної власності встановлюється, за яких умов особи не визнаються співавторами (ст. 8 Закону «Про охорону прав на винаходи та корисні моделі» [155]; ст. 6 Закону «Про охорону прав на топографії інтегральних мікросхем» [119]). Співавторами не можуть бути визнані особи, що надали творцеві (авторові, винахідникові) технічну, організаційну чи матеріальну допомогу при створенні об’єкта інтелектуальної власності або оформленні необхідних документів.
2. Співавтори або інші особи, яким спільно належить право інтелектуальної власності, можуть домовитись про порядок здійснення свого права і укласти відповідний договір. Такий договір може передбачати право укладення правочинів щодо об’єкта спільної інтелектуальної власності однією або декількома особами, яким належить це право. Якщо такий договір учасники права спільної інтелектуальної власності не уклали, вони здійснюють своє право спільно. Оскільки недосягнення учасниками права інтелектуальної власності згоди щодо здійснення цього права не можна кваліфікувати як порушення, суд не може вирішити спір між учасниками права інтелектуальної власності. Не може суд вирішити такий спір і в порядку захисту інтересу, оскільки захист інтересу не може здійснюватись всупереч інтересам інших суб’єктів. У принципі, такого ж підходу законодавець дотримується і стосовно здійснення права спільної сумісної власності (ст. 369 ЦК). Правда, стосовно об’єктів речового права, що знаходяться у спільній сумісній власності, допускається виділ частин. Але ж за неможливості виділу можлива виплата компенсації ініціатору виділу. Право інтелектуальної власності реально поділити неможливо. Тому законодавець і залишив виключно на розсуд учасників спільної інтелектуальної власності питання про порядок здійснення права на об’єкт інтелектуальної власності.
3. Викладене в цій статті правило не виключає чинності положень спеціальних законів, відповідно до яких можливе, за відсутності відповідної згоди, використання об’єкта інтелектуальної власності кожною із осіб — співвласників об’єкта інтелектуальної власності на свій розсуд, крім відчуження об’єкта або надання права на його використання.
Стаття 429. Права інтелектуальної власності на об’єкт, створений у зв’язку з виконанням трудового договору
1. Особисті немайнові права інтелектуальної власності на об’єкт, створений у зв’язку з виконанням трудового договору, належать працівникові, який створив цей об’єкт. У випадках, передбачених законом, окремі особисті немайнові права інтелектуальної власності на такий об’єкт можуть належати юридичній або фізичній особі, де або у якої працює працівник.
2. Майнові права інтелектуальної власності на об’єкт, створений у зв’язку з виконанням трудового договору, належать працівникові, який створив цей об’єкт, та юридичній або фізичній особі, де або у якої він працює, спільно, якщо інше не встановлено договором.
3. Особливості здійснення майнових прав інтелектуальної власності на об’єкт, створений у зв’язку з виконанням трудового договору, можуть бути встановлені законом.
1. У цій статті сформульовані загальні правила щодо визначення суб’єкта права інтелектуальної власності в тих випадках, коли об’єкт інтелектуальної власності створено у зв’язку з виконанням трудових обов’язків або за дорученням роботодавця.
Вони не можуть застосовуватись за наявності у відповідних законах спеціальних правил (ст. 16 Закону «Про авторське право та суміжні права» [176]; ст. 9 Закону «Про охорону прав на винаходи та корисні моделі»; ст. 8 Закону «Про охорону прав на промислові зразки» [55]; ст. 17 Закону «Про охорону прав на сорти рослин» [185]; ст. 7 Закону «Про охорону прав на топографії інтегральних мікросхем»).
2. Особисті немайнові права, за загальним правилом, належать творцеві об’єкта інтелектуальної власності. Але прямо передбачається можливість встановлення законом інших правил, відповідно до яких окремі особисті немайнові права можуть належати і роботодавцеві.
3. Якщо інше не передбачено законом або договором, майнові права на об’єкт інтелектуальної власності належать творцеві (працівникові) та роботодавцеві спільно (оскільки інше не встановлено — в рівних частках).
Стаття 430. Права інтелектуальної власності на об’єкт, створений за замовленням
1. Особисті немайнові права інтелектуальної власності на об’єкт, створений за замовленням, належать творцеві цього об’єкта.
У випадках, передбачених законом, окремі особисті немайнові права інтелектуальної власності на такий об’єкт можуть належати замовникові.
2. Майнові права інтелектуальної власності на об’єкт, створений за замовленням, належать творцеві цього об’єкта та замовникові спільно, якщо інше не встановлено договором.
1. Стаття, що коментується, формулює правила про розподіл прав на об’єкт інтелектуальної власності між замовником та творцем, якщо об’єкт інтелектуальної власності створено відповідно до договору замовлення. При цьому під договором замовлення слід розуміти договір про створення об’єкта інтелектуальної власності. Права на об’єкт інтелектуальної власності між сторонами такого договору розподіляються так само, як і між творцем (працівником) та роботодавцем. Але слід враховувати, що це не перешкоджає встановленню іншого спеціальними законами. Зокрема, в ст. 16 Закону «Про авторське право та суміжні права» використовується поняття «службові твори», що поширюється на твори, створені працівником відповідно до трудового договору (контракту) або автором відповідно до цивільно-правового договору, та встановлює розподіл прав на службові твори, що відрізняється від того розподілу, що передбачений ст. 430 ЦК.
Стаття 431. Наслідки порушення права інтелектуальної власності
1. Порушення права інтелектуальної власності, в тому числі невизнання цього права чи посягання на нього, тягне за собою відповідальність, встановлену цим Кодексом, іншим законом чи договором.
1. Визначення порушення права інтелектуальної власності, що наводиться в цій статті, відрізняється від розуміння порушення цивільного права, що дається в ч. 1 ст. 15 ЦК. У цьому останньому випадку невизнання та оспорювання визнаються поняттями, що стоять поряд з порушенням. Стаття 431 ЦК до складу поняття порушення права інтелектуальної власності включає не тільки посягання на нього, а й невизнання його.
2. З метою забезпечення захисту авторського права та суміжних прав ст. 50 Закону «Про авторське право і суміжні права» розкриває зміст окремих видів порушення цих прав. При цьому визначаються окремі види порушень, а також відносяться до порушень такі дії, які зазвичай порушеннями не визнаються.
3. Як відомо, цивільне право не знає понять приготування до правопорушення чи замаху на правопорушення. Стаття 50 Закону «Про авторське право та суміжні права» визначає як порушення авторського права та суміжних прав, що дає право на судовий захист, будь-які дії для свідомого обходу технічних засобів захисту авторського права або суміжних прав, зокрема виготовлення, розповсюдження, ввезення з метою розповсюдження і застосування засобів для такого обходу.
Цивільним правопорушенням визнається також вчинення дій, що створюють загрозу порушення авторського права або суміжних прав. Відповідно до цього вчинення навіть необережних дій, що не привели до порушення авторського права або суміжних прав, а тільки створили загрозу такого порушення, визнаються правопорушеннями.
Стаття 432. Захист права інтелектуальної власності судом
1. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого права інтелектуальної власності відповідно до статті 16 цього Кодексу.
2. Суд у випадках та в порядку, встановлених законом, може постановити рішення, зокрема, про:
1) застосування негайних заходів щодо запобігання порушенню права інтелектуальної власності та збереження відповідних доказів;
2) зупинення пропуску через митний кордон України товарів, імпорт чи експорт яких здійснюється з порушенням права інтелектуальної власності;
3) вилучення з цивільного обороту товарів, виготовлених або введених у цивільний оборот з порушенням права інтелектуальної власності, та знищення таких товарів;
4) вилучення з цивільного обороту матеріалів та знарядь, які використовувалися переважно для виготовлення товарів з порушенням права інтелектуальної власності, або вилучення та знищення таких матеріалів та знарядь;
5) застосування разового грошового стягнення замість відшкодування збитків за неправомірне використання об’єкта права інтелектуальної власності. Розмір стягнення визначається відповідно до закону з урахуванням вини особи та інших обставин, що мають істотне значення;
6) опублікування в засобах масової інформації відомостей про порушення права інтелектуальної власності та зміст судового рішення щодо такого порушення.
(Із змін, від 31.05.2007)
1. Стаття, що коментується, встановлює правила щодо захисту права інтелектуальної власності судом. Але це не виключає чинності спеціальних правил щодо захисту прав на окремі види об’єктів інтелектуальної власності. У зв’язку з загостреністю проблеми захисту права інтелектуальної власності, обумовленою значною мірою міжнародними зобов’язаннями України, у відповідні закони були включені спеціальні статті, що присвячені способам захисту прав на окремі види об’єктів інтелектуальної власності (ст. 27 Закону «Про охорону прав на промислові зразки» [77]; ст. 21 Закону «Про охорону прав на знаки для товарів і послуг» [78]; ст. 35 Закону «Про охорону прав на винаходи і корисні моделі» [155]). Ще раніше в ст. 52 Закону «Про авторське право і суміжні права» [176] були сформульовані розгорнені положення про цивільно- правові способи захисту авторських та суміжних прав.
2. Не можна заперечувати зв’язок між галузями права та законодавством. Але ж чіткий розподіл нормативного матеріалу за галузями є суттєвим для правильного правозастосування. Все ж законодавець «на користь справі» включив до ст. 432 ЦК положення, що виходять за межі цивільного права. Це стосується застосування негайних заходів щодо запобігання порушенню права інтелектуальної власності та збереження відповідних доказів. Такі заходи, звичайно, створюють умови для захисту права, але ж вони не мають цивільно-правового змісту.
Загальносоціальним способом захисту права інтелектуальної власності є опублікування в засобах масової інформації відомостей про порушення права інтелектуальної власності та змісту судового рішення щодо порушення (п. 6 ч. 2 ст. 432 ЦК).
Зупинення пропуску через митний кордон України товарів, імпорт чи експорт яких здійснюється з порушенням права інтелектуальної власності (п. 2 ч. 2 ст. 432 ЦК), також має переважно процесуальний зміст (як захід забезпечення позову). Спосіб захисту права в звичайному його розумінні — це матеріально-правова вимога, що формулюється в позовній заяві. На цю вимогу суд дає відповідь у судовому рішенні — задовольняє її повністю або частково чи відхиляє, якщо вона не ґрунтується на законі. У судовому рішенні, що вирішує спір по суті, не може зазначатись про зупинення пропуску товарів через митний контроль, оскільки це — тимчасовий захід, а спір повинен бути вирішений повністю.
3. Вилучення з цивільного обороту товарів, виготовлених або введених в цивільний оборот з порушенням права інтелектуальної власності, матеріалів та знарядь, які використовувались переважно для виготовлення товарів з порушенням права інтелектуальної власності (п. 3, 4 ч. 2 ст. 432 ЦК), може застосовуватись на захист права інтелектуальної власності на будь-які об’єкти інтелектуальної власності, якщо тільки такий спосіб є адекватним допущеному порушенню і забезпечує захист права інтелектуальної власності.
4. Правила про застосування разового грошового стягнення замість відшкодування збитків за неправомірне використання об’єкта права інтелектуальної власності не є нормою прямої дії, оскільки передбачає встановлення законом граничних або диференційованих розмірів грошового стягнення. Лише Закон «Про авторське право та суміжні права» (ч. 2 ст. 52) встановлює граничні розміри такого стягнення (компенсації).
ГЛАВА 36 ПРАВО ІНТЕЛЕКТУАЛЬНОЇ ВЛАСНОСТІ НА ЛІТЕРАТУРНИЙ, ХУДОЖНІЙ ТА ІНШИЙ ТВІР (АВТОРСЬКЕ ПРАВО)
Стаття 433. Об’єкти авторського права
1. Об’єктами авторського права є твори, а саме:
1) літературні та художні твори, зокрема: романи, поеми, статті та інші письмові твори; лекції, промови, проповіді та інші усні твори;
драматичні, музично-драматичні твори, пантоміми, хореографічні, інші сценічні твори;
музичні твори (з текстом або без тексту); аудіовізуальні твори;
твори живопису, архітектури, скульптури та графіки;
фотографічні твори;
твори ужиткового мистецтва;
ілюстрації, карти, плани, ескізи і пластичні твори, що стосуються географії, топографії, архітектури або науки;
переклади, адаптації, аранжування та інші переробки літературних або художніх творів;
збірники творів, якщо вони за добором або упорядкуванням їх складових частин є результатом інтелектуальної діяльності;
2) комп’ютерні програми;
3) компіляції даних (бази даних), якщо вони за добором або упорядкуванням їх складових частин є результатом інтелектуальної діяльності;
4) інші твори.
2. Твори є об’єктами авторського права без виконання будь-яких формальностей щодо них та незалежно від їх завершеності, призначення, цінності тощо, а також способу чи форми їх вираження.
3. Авторське право не поширюється на ідеї, процеси, методи діяльності або математичні концепції як такі.
4. Комп’ютерні програми охороняються як літературні твори.
5. Компіляції даних (бази даних) або іншого матеріалу охороняються як такі. Ця охорона не поширюється на дані або матеріал як такі та не зачіпає авторське право на дані або матеріал, що є складовими компіляції.
1. Стаття, що коментується, як і ст. 8 Закону «Про авторське право і суміжні права» [176] (далі в межах коментаря до глав 36 та 37 Цивільного кодексу — Закон) не містить вичерпного переліку об’єктів авторського права, зазначаючи на можливість існування інших об’єктів та захисту прав на них.
2. Твори, зазначені в ст. 433 ЦК та ст. 8 Закону, визнаються об’єктами авторського права незалежно від їх завершеності, призначення, жанру, змісту, обсягу, мети, а також способу та форми випуску в світ.
3. Цивільний кодекс та Закон захищають авторські права незалежно від місця першого оприлюднення твору, якщо суб’єкт авторського права є громадянином України (хоч би він постійно проживав за межами України). Аналогічно захищаються права іноземців та осіб без громадянства, що постійно проживають в Україні, тобто іммігрантів (ст. 1 Закону «Про імміграцію» [173]).
Якщо твір вперше оприлюднено в Україні або він не оприлюднений ніде, але знаходиться в об’єктивній формі на території України, авторське право на нього захищається в Україні незалежно від громадянства, місця проживання фізичної особи чи місцезнаходження юридичної особи. Також незалежно від громадянства, місця проживання або місцезнаходження захищається авторське право на твір, що вперше оприлюднений в іншій країні та протягом ЗО днів після цього оприлюднений в Україні. У решті випадків суб’єктам авторського права або суміжних прав, незалежно від їх громадянства, твори чи об’єкти суміжних прав яких вперше оприлюднені на території іншої країни або не оприлюднені, але знаходяться в об’єктивній формі на території іншої держави, правова охорона надається в Україні відповідно до міжнародних договорів, учасницею яких є Україна.
Оприлюднення (розкриття публіці) твору визначається як здійснення за згодою автора чи іншого суб’єкта авторського права дії, що вперше .робить твір доступним для публіки шляхом опублікування, публічного виконання, публічного показу, публічної демонстрації, публічного сповіщення тощо (ст. 1 Закону). При цьому із визначень публічного виконання, публічної демонстрації, публічного показу зі ст. 1 Закону випливає, що ознака публічності має місце, якщо можливість бути присутніми надається особам, які не належать до звичайного кола сім’ї чи близьких знайомих цієї сім’ї.
4. Відповідно до ст. 2 Бернської конвенції про охорону літературних та художніх творів [3] за країнами — учасницями цієї Конвенції визнається право встановити в законодавстві, що літературні або художні твори не підлягають охороні, якщо вони не закріплені в тій чи іншій матеріальній формі. З урахуванням цього ст. 3 Закону поширює його дію лише на твори, що оприлюднені або виражені письмово або в іншій матеріалізованій формі, придатній для сприйняття іншими особами.
5. Стаття 2bis Бернської конвенції про охорону літературних і художніх творів залишає на розсуд держав — учасниць вирішення питання про повне або часткове виключення із переліку об’єктів, що охороняються, політичних промов, а також промов в ході судових процесів. При цьому спеціально зазначається на виключне право авторів таких творів готувати збірки таких промов. Законодавство України не встановлює будь-яких особливостей захисту прав на цей вид об’єктів авторського права, захищає їх на загальних підставах.
6. Правова охорона, що передбачена Законом, поширюється тільки на форму вираження твору і не поширюється на будь-які ідеї, теорії, принципи, методи, процедури, процеси, системи, способи, відкриття, навіть якщо вони виражені, описані, пояснені, проілюстровані у творі (ч. 3 ст. 8 Закону). Але відкриття визнані Цивільним кодексом окремим видом об’єктів інтелектуальної власності, право на які захищається відповідно до ст. 457, 458 ЦК.
Стаття 434. Твори, які не є об’єктами авторського права
1. Не є об’єктами авторського права:
1) акти органів державної влади та органів місцевого самоврядування (закони, укази, постанови, рішення тощо), а також їх офіційні переклади;
2) державні символи України, грошові знаки, емблеми тощо, затверджені органами державної влади;
3) повідомлення про новини дня або інші факти, що мають характер звичайної прес-інформації;
4) інші твори, встановлені законом.
1. У ст. 434 ЦК перелічені результати інтелектуальної діяльності, що не визнаються об’єктами авторського права. Дещо розширює цей перелік ст. 10 Закону. Твори народної творчості не є об’єктами авторського права, якщо не йдеться про твори, створені шляхом переробки фольклору, чи про збірки таких творів, коли об’єктом авторського права є переробка або створення збірки.
2. Не тільки державні символи, емблеми, а й інші подібні знаки, що затверджені органами державної влади, не є об’єктами авторського права. Але це не означає, що вони можуть використовуватись без будь-яких обмежень. Порядок використання державних символів встановлюється законами (частина шоста ст. 20 Конституції [1]). Але до цього часу такий закон не приймався. Набула поширення практика затвердження символів, емблем, прапорів державних органів. Відсутність законів, які б визначали статус таких символів, обумовила видання підзаконних актів з цього приводу, якими обмежується використання цих символів (напр., п. 14 Положення про офіційні символи глави держави [257]; п. 6 Порядку використання емблеми і прапора Державного комітету статистики України [266]; п. 4, 5 Порядку використання емблеми і прапора Міністерства охорони здоров’я України [263]). На підставі наведених та інших подібних норм навряд чи можливе пред’явлення цивільно- правових вимог до осіб, що використовують відповідні символи, емблеми, прапори, знаки тощо. Статути державних нагород зазвичай не формулюють заборони на їх використання (див., наприклад, Статут звання Герой України [262]; Статут ордена Богдана Хмельницького [265]). Якщо зображувальне позначення може бути ідентифіковане як символ (емблема, знак, прапор) територіальної громади, підприємства, установи, організації, воно не може захищатись, хоч до прийняття акта про надання такому зображенню такого статусу авторське право на нього захищається відповідно до частини другої ст. 10 Закону.
3. Зазначення в п. «е» частини першої ст. 10 Закону на розклади руху транспортних засобів, розклади телерадіопередач, телефонні довідники та аналогічні бази даних, що не відповідають критеріям оригінальності, як на об’єкти, що не охороняються, є некоректним. Указується, що на ці об’єкти поширюється право sui-generis (своєрідне право, право особливого роду), але ж вітчизняне законодавство такого права не знає, а тому питання про надання правової охорони відповідним об’єктам повинне вирішуватись на підставі того розуміння об’єктів авторського права, що випливає із ст. 8 Закону [176].
4. Стаття 2bis Бернської конвенції про охорону літературних та художніх творів [3] надає державам —учасницям цієї Конвенції право встановити умови, за яких лекції, звернення та інші публічно виголошені твори такого роду можуть відтворюватись у пресі, передаватись в ефір, повідомлятись іншим способом, коли таке використання цих творів обґрунтовується інформаційною метою. Ці питання вирішуються загальними нормами ст. 444 ЦК та ст. 21 Закону «Про авторське право і суміжні права», що стосуються всіх об’єктів авторського права. При цьому не виключається належність таких творів до об’єктів авторського права, а встановлюються умови, за наявності яких можливе використання твору без згоди автора, яке (використання) не визнається порушенням прав останнього.
Стаття 435. Суб’єкти авторського права
1. Первинним суб’єктом авторського права є автор твору. За відсутності доказів іншого автором твору вважається фізична особа, зазначена звичайним способом як автор на оригіналі або примірнику твору (презумпція авторства).
2. Суб’єктами авторського права є також інші фізичні та юридичні особи, які набули прав на твори відповідно до договору або закону.
1. Автор називається (ч. 1 ст. 435 ЦК; ч. 1 ст. 11 Закону) первинним суб’єктом авторського права. Автор — це завжди фізична особа. Особа, що зазначена звичайним способом як автор на оригіналі або на примірнику твору, вважається автором, якщо інше не встановлено судом. Таким чином, тягар доведення того, що зазначена на оригіналі чи примірнику твору особа не є автором, покладається на позивача, що спростовує авторство особи, що зазначена як автор.
2. Суб’єктами авторського права вважаються також інші особи, які набули майнових прав на об’єкти авторського права. Це — роботодавець, особа, на замовлення якої створено об’єкт авторського права, особа, що набула авторських прав за договорами про відчуження авторського права чи надання ліцензії, особа, що набула авторського права на підставі іншого цивільно-правового договору, юридична особа, до статутного фонду чи майна якої внесено авторське право. У ч. 1 ст. 15 Закону прямо зазначається на те, що після передання майнових прав автора відповідно до ст. 31 Закону набувач цих прав стає суб’єктом авторського права.
3. Законодавство України формулює правову конструкцію службового твору. У ст. 1 Закону службовий твір визначається як «твір, створений автором у порядку виконання службових обов’язків відповідно до службового завдання чи трудового договору (контракту) між ним і роботодавцем». Із ч. 2 ст. 16 Закону випливає, що до категорії службових творів належать і такі, які створені на підставі цивільно-правових договорів. Стаття 1112 ЦК передбачає укладення цивільно-правових договорів про створення на замовлення і використання об’єктів права інтелектуальної власності. Такі договори можуть укладатись і про створення об’єктів авторського права. Авторське особисте немайнове право на службовий твір належить його авторові. Виключне майнове право на службовий твір належить роботодавцеві, якщо інше не передбачено трудовим або цивільно-правовим договором.
Стаття 436. Співавторство
1. Авторське право на твір, створений у співавторстві, належить співавторам спільно, незалежно від того, становить такий твір одне нерозривне ціле чи складається з частин, кожна з яких може мати ще й самостійне значення. Частина твору, створеного у співавторстві, визнається такою, що має самостійне значення, якщо вона може бути використана незалежно від інших частин цього твору.
2. Кожен із співавторів зберігає своє авторське право на створену ним частину твору, яка має самостійне значення.
3. Відносини між співавторами можуть бути визначені договором. У разі відсутності такого договору авторське право на твір здійснюється всіма співавторами спільно.
1. Із статті, що коментується, випливає, що співавторство може бути неподільним або таким, що підлягає поділу. Співавторство є неподільним, коли твір є нерозривним цілим. Якщо ж твір складається із частин, кожна з яких має самостійне значення та створена окремими із співавторів без участі інших, співавторство є таким, що підлягає поділу. При співавторстві, що підлягає поділу, кожен із співавторів має право використовувати створену ним частину твору на свій розсуд, якщо інше не встановлено угодою між співавторами. Об’єктом неподільного авторського права є, зокрема, інтерв’ю. Його співавторами є особа, яка дала інтерв’ю, та особа, що взяла інтерв’ю. Стосовно інтерв’ю встановлено, що його запис може бути опублікований лише за згоди особи, яка дала інтерв’ю (ч. 3 ст. 13 Закону).
2. Якщо інше не передбачено угодою між співавторами, винагорода за використання твору належить співавторам у рівних частках (ч. 4 ст. 13 Закону).
3. Від співавторства треба відрізняти розподіл прав авторів на аудіовізуальний твір, розподіл прав на збірники (інші складені твори) та на твори, що включені до збірника, розподіл прав між авторами первинних та похідних творів, розподіл прав на так звані службові твори.
4. Визначення аудіовізуального твору наводиться в ст. 2 Закону. Відповідно до ст. 14bis Бернської конвенції про охорону літературних та художніх творів країни — учасниці цієї Конвенції мають право визначити осіб — суб’єктів права на такі твори. Відповідно до ст. 17 Закону авторами аудіовізуального твору визнаються режисер-постановник, автори сценарію, текстів, діалогів, автор спеціально створеного для аудіовізуального твору музичного твору з текстом або без нього, художник-постановник, оператор-постановник. Крім того, до аудіовізуального твору як його складові частини входять твори, що відповідно до договорів передані з цією метою або створені у процесі роботи над аудіовізуальним твором. Як ці автори, так і перелічені автори аудіовізуального твору не мають права заперечувати проти виконання аудіовізуального твору, його відтворення, розповсюдження, публічного показу, публічної демонстрації і публічного сповіщення, субтитрування або дублювання його тексту. Інше може бути встановлене лише договором. Автори творів, що увійшли як складові частини до аудіовізуального твору, та автори аудіовізуальних творів мають право на справедливу винагороду за оприлюднення і кожне публічне виконання, показ, демонстрацію чи сповіщення аудіовізуального твору. Крім того, названі особи зберігають авторське право кожна на свій твір та можуть самостійно використовувати його незалежно від аудіовізуального твору в цілому, якщо інше не передбачене договором.
5. Включення творів як складових частин до збірників, антологій, енциклопедій тощо можливе лише з дозволу автора, що дається ним чи не дається на його розсуд (п. 7 ч. 3 ст. 15 Закону). За наявності такої згоди всіх авторів упорядник (автор збірника чи іншого складеного твору) отримує авторське право на здійснені ним підбір і розташування творів або інших даних, що є результатом творчої праці (упорядкування). Якщо інше не передбачено договором, автори творів, що увійшли до складеного твору, мають право надавати іншим упорядникам право на використання твору для створення складеного твору.
Виключні права на використання в цілому енциклопедій, енциклопедичних словників, періодичних збірників, збірників наукових праць, газет, журналів та інших періодичних видань належить видавцеві. Автори творів, що увійшли до таких видань, зберігають свої виключні права, якщо інше не передбачено договором.
6. Переклади творів, їх переробки, адаптації, аранжування та інші подібні зміни творів (створення похідних творів) можливі лише за наявності згоди авторів первинних творів. Автори похідних творів мають виключні права відповідно на переклад, переробку, адаптацію, аранжування та інші подібні зміни творів. Автори похідних творів не вправі перешкоджати створенню на основі тих же первинних творів похідних творів іншими особами, якщо на це є згода автора первинного твору.
Стаття 437. Виникнення авторського права
1. Авторське право виникає з моменту створення твору.
2. Особа, яка має авторське право, для сповіщення про свої права може використовувати спеціальний знак, встановлений законом.
1. Юридичним фактом, що породжує авторське право на твір, є створення останнього. Спеціально зазначається на те, що для виникнення і здійснення авторського права не вимагається реєстрації, будь-якого іншого оформлення цього права чи виконання інших формальностей. Разом з тим суб’єкт авторського права може в будь- який час протягом строку охорони авторського права зареєструвати його. Відповідно до Порядку державної реєстрації авторського права і договорів, що стосуються права автора на твір [299], державну реєстрацію здійснює Державний департамент інтелектуальної власності. Цей Порядок передбачає реєстрацію прав автора, інших суб’єктів авторського права (роботодавця), а також реєстрацію договорів, що стосуються права автора на твір. За державну реєстрацію авторського права стягується встановлений збір, розмір якого встановлюється названим Порядком. Після реєстрації авторського права суб’єкту видається свідоцтво, за що стягується державне мито.
2. Для сповіщення про свої права відповідний суб’єкт може використовувати знак охорони авторського права. Він складається із латинської літери «с», обведеної колом, імені особи, яка має авторське право, і зазначення на рік першої публікації твору. Цей знак проставляється на оригіналі і кожному примірнику твору. Для охорони авторських прав на території України відповідно до національного законодавства наявність знака охорони авторського права не має значення. Але для охорони авторського права відповідно до Всесвітньої конвенції про авторське право [9] наявність знака охорони є важливою. За наявності цього знака будь-яка із Договірних Держав, законодавство якої визнає обов’язковою умовою охорони авторського права додержання формальностей (депонування екземплярів, реєстрація, застереження про збереження авторського права, нотаріальні посвідчення, сплата зборів, виготовлення та випуск у світ примірників твору на території цієї держави) має вважати, що всі ці формальності виконані стосовно творів, що вперше випущені за межами цієї держави, і авторами яких не є громадяни цієї держави. При цьому необхідно, щоб, починаючи з першого випуску в світ цього твору, всі його примірники, випущені з дозволу володільця авторського права, мали такий знак (ст. II Всесвітньої конвенції про авторське право).
3. Незважаючи на всю категоричність положення про факт створення твору як підставу виникнення авторського права, все ж треба враховувати, що об’єкти авторського права, що не оприлюднені і не виражені письмово або в іншій матеріалізованій (об’єктивній) формі, придатній для сприйняття іншими особами, не можуть охоронятися в Україні відповідно до її національного законодавства та міжнародних договорів, в яких Україна бере участь.
Стаття 438. Особисті немайнові права автора
1. Автору твору належать особисті немайнові права, встановлені статтею 423 цього Кодексу, а також право:
1) вимагати зазначення свого імені у зв’язку з використанням твору, якщо це практично можливо;
2) забороняти зазначення свого імені у зв’язку з використанням твору;
3) обирати псевдонім у зв’язку з використанням твору;
4) на недоторканність твору.
1. Особисті немайнові права, що перелічені в ст. 438 ЦК, є невідчужуваними. Тому їх юридичне передання є неможливим, хоч би реально це було можливим. Так, можливим, якби не перешкоджав закон, було б передання ліцензіату права вимагати збереження цілісності твору, протидіяти його перекрученню, спотворенню. Але закон цього не допускає.
2. Коло випадків, коли дозволяється не зазначати ім’я автора в зв’язку з використанням твору, є вкрай обмеженим. Зокрема, це стосується публічного виконання творів під час офіційних та релігійних церемоній, а також похорону (в обсязі, виправданому характером церемонії, — п. 8 частини першої ст. 21 Закону [176]). Але автору надається право забороняти зазначення свого імені у зв’язку з використанням твору та обирати псевдонім, який має зазначатись у зв’язку з використанням твору.
Стаття 439. Забезпечення недоторканності твору
1. Автор має право протидіяти будь-якому перекрученню, спотворенню або іншій зміні твору чи будь-якому іншому посяганню на твір, що може зашкодити честі та репутації автора, а також супроводженню твору без його згоди ілюстраціями, передмовами, післямовами, коментарями тощо.
2. У разі смерті автора недоторканність твору охороняється особою, уповноваженою на це автором. За відсутності такого уповноваження недоторканність твору охороняється спадкоємцями автора, а також іншими заінтересованими особами.
1. У ст. 439 ЦК докладно визначається зміст права автора на недоторканність твору. Автору надається право протидіяти перекрученню, спотворенню, іншій зміні твору, будь-якому іншому посяганню на твір за умови, що це може зашкодити його честі та репутації. Порівняння ч. 1 ст. 439 ЦК з п. 1 ст. 6bis Бернської конвенції про охорону літературних і художніх творів [3] виявляє більш досконалу юридичну техніку
цієї міжнародної Конвенції. Частина 1 ст. 439 ЦК надає авторові право протидіяти будь-якому перекрученню, спотворенню або іншій зміні твору чи будь-якому іншому посяганню на твір, якщо це може зашкодити честі та репутації автора. У відповідних випадках автор має доводити не тільки факт перекручення чи спотворення об’єкта авторського права, а і ту обставину, що це може зашкодити честі та репутації автора. Пункт 1 ст. 6bis Бернської конвенції дає авторові право протидіяти будь-якому перекрученню чи спотворенню твору незалежно від того, може чи не може це зашкодити честі та репутації автора. Це положення Бернської конвенції [3] підлягає переважному застосуванню перед ч. 1 ст. 439 ЦК.
2. Що стосується права автора протидіяти супроводженню твору ілюстраціями, передмовами, післямовами, коментарями, то воно є безумовним.
3. Хоч право протидіяти перекрученню, спотворенню або іншій зміні твору чи посяганню на твір є одним із немайнових прав, що не відчужується, передбачається, що у разі смерті автора недоторканність твору охороняється спадкоємцями, а також іншими заінтересованими особами.
Стаття 440. Майнові права інтелектуальної власності на твір
1. Майновими правами інтелектуальної власності на твір є:
1) право на використання твору;
2) виключне право дозволяти використання твору;
3) право перешкоджати неправомірному використанню твору, в тому числі забороняти таке використання;
4) інші майнові права інтелектуальної власності, встановлені законом.
2. Майнові права на твір належать його авторові, якщо інше не встановлено договором чи законом.
1. Пункт 4 ч. 1 ст. 440 ЦК визнає майновими правами інтелектуальної власності на твір тільки такі права, що встановлені законом. Це вимусило законодавця зробити і наступний крок — детально розкрити зміст цих прав. До майнових прав інтелектуальної власності на твір віднесені не тільки право використання твору, а і право дозволяти використання твору іншими особами, право перешкоджання неправомірному використанню твору, в тому числі забороняти таке використання. Зміст поняття використання твору детально розкривається у ст. 441 ЦК та ч. 3 ст. 15 Закону [176].
2. Право використання твору, за загальним правилом, належить авторові. Він може доручити здійснення своїх майнових прав іншій фізичній або юридичній особі. Відповідно до Положення про Державне агентство України з авторських та суміжних прав це Державне агентство здійснює на підставі договорів з суб’єктами авторського права управління цими правами в Україні і за її межами. Це не виключає здійснення управління такими правами на колективній основі іншими особами. Президент України підтримав ініціативу творчих спілок щодо утворення об’єднання громадських організацій — Всеукраїнського агентства авторів для сприяння управлінню на колективній основі майновими правами авторів та інших осіб, які мають авторське право і суміжні права [261].
3. Закріплюючи презумпцію майнових прав автора на твір, ч. 2 ст. 440 ЦК допускає, що законом або договором ці права можуть надаватись іншій особі. Тому всі права, що прямо чи опосередковано встановлені ст. 440, 441 ЦК, ст. 15 Закону, можуть відчужуватись. Відповідні умови ліцензійних договорів не можуть визнаватись нікчемними на підставі п. 9 ст. 1109 ЦК («умови ліцензійних договорів, які суперечать положенням цього Кодексу, є нікчемними»).
Стаття 441. Використання твору
1. Використанням твору є його:
1) опублікування (випуск у світ);
2) відтворення будь-яким способом та у будь-якій формі;
3) переклад;
4) переробка, адаптація, аранжування та інші подібні зміни;
5) включення складовою частиною до збірників, баз даних, антологій, енциклопедій тощо;
6) публічне виконання;
7) продаж, передання в найм (оренду) тощо;
8) імпорт його примірників, примірників його перекладів, переробок тощо.
2. Використанням твору є також інші дії, встановлені законом.
1. Відповідно до ч. 2 ст. 15 Закону автору надається виключне право на використання твору в будь-якій формі і будь-яким способом. Проте законодавець визнав за необхідне детально розкрити зміст права автора на використання твору. У ч. 1 ст. 441 ЦК перелічені вісім способів використання творів. Стаття 15 Закону встановлює більш широкий перелік способів використання творів. Зокрема, зазначається на те, що виключні права авторів на використання творів архітектури, містобудування, садово-паркового мистецтва включають їх право брати участь у реалізації проектів цих творів. Але і цей перелік не є вичерпним (п. 11 ч. 3 ст. 15 Закону).
2. Звертає на себе увагу неузгодженість положень п. 7 ч. 1 ст. 441 ЦК, п. 8 і 10 ч. 3 ст. 15 Закону, з одного боку, та ст. 1107 — 1114 ЦК — з іншого. У п. 7 ч. 1 ст. 441 ЦК і п. 8 ч. 3 ст. 15 Закону йдеться про продаж (відчуження іншим способом) твору, тобто майнових прав автора на твір. Далі передбачається можливість передання майнових прав на твір за умов найму або прокату. Це положення відповідає ч. 2 ст. 760 ЦК, що визнає можливість передання в найм майнових прав. Але ж наймодавцем за договором прокату може бути тільки суб’єкт підприємницької діяльності (ч. 1 ст. 787 ЦК). Тому до першого продажу (іншого відчуження) примірників твору більш доцільним було б використання твору шляхом укладення ліцензійних договорів, надаючи користувачам право невиключної ліцензії (якщо їх два або більше) або виключної ліцензії (якщо користувач один) відповідно до ст. 1107 — 1109 ЦК.
3. Право першого продажу примірників твору логічно пов’язується з правом на відтворення твору. Воно належить авторові (стосовно службового твору — роботодавцеві) і може передаватись іншим особам повністю або у відповідній частині. Після першого продажу особи, що набули права власності на примірники творів при першому продажі, можуть передавати ці примірники у цивільний оборот не тільки шляхом наступного продажу, а і в інший спосіб, зокрема шляхом передання в найм (прокат). Лише стосовно оригіналу або примірників аудіовізуальних творів, комп’ютерних програм, баз даних, музичних творів у нотній формі, а також творів, зафіксованих у фонограмі чи відеограмі або у формі, яку зчитує комп’ютер, встановлено, що і після першого продажу вони можуть здаватись у майновий найм (комерційний прокат) або відчужуватись в інший спосіб виключно суб’єктом авторського права (особою, що має авторське право) або з його дозволу.
Стаття 442. Опублікування твору (випуск твору у світ)
1. Твір вважається опублікованим (випущеним у світ), якщо він будь-яким способом повідомлений невизначеному колу осіб, у тому числі виданий, публічно виконаний, публічно показаний, переданий по радіо чи телебаченню, відображений у загальнодоступних електронних системах інформації.
2. Твір не може бути опублікований, якщо він порушує права людини на таємницю її особистого і сімейного життя, завдає шкоди громадському порядку, здоров’ю та моральності населення.
3. Ніхто не має права опублікувати твір без згоди автора, крім випадків, встановлених цим Кодексом та іншим законом.
4. У разі смерті автора його правонаступники мають право на опублікування твору, якщо це не суперечить волі автора.
1. У Цивільному кодексі і Законі вживаються поняття опублікування твору, оприлюднення твору, випуску твору в світ, випуску твору в обіг. Поняття оприлюднення (розкриття публіці) визначається в абзаці сімнадцятому ст. 1 Закону [176]. За змістом способів надання твору ознаки доступності для публіки (шляхом опублікування, публічного виконання, публічного показу, публічної демонстрації, публічного сповіщення тощо) оприлюднення є більш широким поняттям, ніж опублікування. Але оприлюднення має і специфічну ознаку — воно вперше робить твір доступним для публіки. Поняття оприлюднення використовується в ч. 1 ст. 3 Закону для визначення об’єктів, право на які захищається авторським правом.
Опублікування в абзаці вісімнадцятому ст. 1 Закону визначається як випуск в обіг за згодою автора чи іншого суб’єкта авторського права і (або) суміжних прав виготовлених примірників твору шляхом їх продажу, здавання в майновий найм, побутового чи комерційного прокату, надання доступу до них через електронні системи інформації або передання права власності на них чи володіння ними іншими способами. У ст. 442 ЦК опублікування визначається як поняття, що включає до себе оприлюднення. Враховуючи розбіжності у визначенні понять опублікування та оприлюднення, при застосуванні положень Цивільного кодексу слід використовувати те розуміння опублікування, що міститься в ст. 442 ЦК, а при застосуванні положень Закону слід використовувати визначення, що наводяться в ст. 1 Закону.
Що стосується випуску у світ, випуску в обіг (зазвичай в Цивільному кодексі використовується поняття «оборот»), то ці Поняття не визначаються, але вважаються (і в Цивільному кодексі, і в Законі) більш широкими, ніж поняття опублікування та оприлюднення. У момент випуску твору в світ, в обіг ці поняття співпадають з оприлюдненням чи опублікуванням.
2. Частина 2 ст. 442 ЦК виключає можливість опублікування твору, що розкриває таємницю особистого і сімейного життя людини. Це підтверджується і ст. 301 ЦК. Частина 4 цієї статті, однак, допускає розголошення обставин особистого життя фізичної особи за умов, що вони містять ознаки правопорушення, що підтверджено рішенням суду. Так, якщо державний службовець веде аморальний спосіб життя, що є порушенням відповідних спеціальних правил, то опублікувати статтю про це можна тільки після того, як рішенням суду буде підтверджено факт аморальної поведінки. Це занадто суворі правила.
3. Опублікування твору без згоди автора можливе тільки у випадках, передбачених законом. Зокрема, ч. 2 ст. 17 Закону не допускає заперечення автора проти опублікування і відтворення аудіовізуального твору, якщо автор зробив внесок у створення аудіовізуального твору і передав майнові права організації, що здійснила виробництво аудіовізуального твору, або продюсеру.
Навіть після смерті автора опублікування твору можливе, якщо це не суперечить волі автора. Отже, всупереч волі автора опублікування твору можливе тільки після спливу строку дії авторського права (ст. 28 Закону), строку чинності майнових прав інтелектуальної власності на твір (ст. 446 ЦК).
Стаття 443. Використання твору за згодою автора
1. Використання твору здійснюється лише за згодою автора, крім випадків правомірного використання твору без такої згоди, встановлених цим Кодексом та іншим законом.
1. Відповідно до ч. 3 ст. 15 Закону автору належить виключне право давати дозвіл на використання твору такими способами, як відтворення твору; публічне виконання і публічне сповіщення твору; публічну демонстрацію і публічний показ твору; будь-яке повторне оприлюднення твору організацією, яка не здійснювала першого оприлюднення; переклад твору; переробку, адаптацію, аранжування та інші подібні зміни твору; включення твору складовою частиною до збірників, баз даних, антологій, енциклопедій тощо; розповсюдження оригіналів творів та їх примірників шляхом першого продажу, відчуження іншим способом або здавання у оренду (прокат) або передачу примірників твору до їх першого продажу; надання необмеженому колу осіб можливості ознайомитися з твором з будь-якого місця і у будь-який час; здавання у оренду (прокат) після першого продажу або відчуження іншим способом оригіналу або примірників аудіовізуальних творів, комп’ютерних програм, баз даних, музичних творів у нотній формі, а також творів, зафіксованих у фонограмі чи відеограмі або у іншій формі, яку зчитує комп’ютер; імпорт примірників творів з метою розповсюдження.
2. Наведений перелік не є вичерпним. Автор вправі давати дозвіл або забороняти використання твору в інший спосіб.
Стаття 444. Випадки правомірного використання твору без згоди автора
1. Твір може бути вільно, без згоди автора та інших осіб, та безоплатно використаний, будь-якою особою:
1) як цитата з правомірно опублікованого твору або як ілюстрація у виданнях, радіо- і телепередачах, фонограмах та відеограмах, призначених для навчання, за умови дотримання звичаїв, зазначення джерела запозичення та імені автора, якщо воно вказане в такому джерелі, та в обсязі, виправданому поставленою метою;
2) для відтворення у судовому та адміністративному провадженні в обсязі, виправданому цією метою;
3) в інших випадках, передбачених законом.
2. Особа, яка використовує твір, зобов’язана зазначити ім’я автора твору та джерело запозичення.
1. Використання твору без згоди автора, але з обов’язковим зазначенням імені автора та джерела запозичення у випадках, передбачених ст. 444 ЦК, ст. 21 — 25 Закону, здійснюється без виплати винагороди авторові.
2. Законом «Про авторське право та суміжні права» та ч. 1 ст. 444 ЦК встановлюються такі підстави вільного використання творів. Короткі уривки з опублікованих творів (цитати) в обсязі, що виправдовується поставленою метою, допускається використовувати, якщо це зумовлено критичним, полемічним, науковим або інформаційним характером твору. Стаття 10 Бернської конвенції про охорону літературних і художніх творів [3] приписує додержуватись при цьому добрих звичаїв (зазначення у п. 1 ч. 1 ст. 444 ЦК на «звичаї» є дещо невдалим і коригується міжнародно-правовим актом). Закон зазначає на можливість використання цитат із будь-яких опублікованих творів, в тому числі опублікованих в газетах, журналах або включених до фонограми (відеограми) або програми мовлення.
3. Літературний і художній твори в обсязі, виправданому поставленою метою, можуть використовуватись як ілюстрації у виданнях, програмах мовлення, звукозаписах та відеограмах навчального характеру (п. 2 частини першої ст. 21 Закону).
4. Статті з поточних економічних, політичних, релігійних та соціальних питань, що були опубліковані в газетах або журналах чи публічно сповіщені, можуть відтворюватись у пресі, публічно виконуватись чи публічно сповіщатись. Але автор може заборонити таке відтворення, публічне сповіщення або публічне виконання його твору.
5. Відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 444 ЦК, п. 7 частини першої ст. 21 Закону [176] вільне відтворення творів допускається для судового і адміністративного провадження в обсязі, виправданому цією метою. Мається на увазі відтворення не коментарів до законодавства, а творів, що надають можливість встановити обставини справи, провадження у якій ведеться судом чи іншим уповноваженим органом.
6. Бібліотеки та архіви, діяльність яких не спрямована прямо або опосередковано на одержання прибутку, мають право без згоди автора (іншого суб’єкта авторського права) та без виплати винагороди на репрографічне відтворення одного примірника твору за таких умов: 1) відтворюваним твором є окрема опублікована стаття, інший невеликий за обсягом твір, уривок з письмового твору (за винятком комп’ютерних програм та баз даних) з ілюстраціями чи без них; 2) відтворення здійснюється за запитами фізичних осіб; 3) є підстави вважати, що такий примірник використовуватиметься з метою освіти, навчання або приватного дослідження; 4) відтворення цього твору є поодиноким випадком (не має систематичного характеру). Шановні установи вважають дрібними пустощами порушення цих умов та використовують таке відтворення з метою одержання прибутку, виправдовуючи ці дії недостатністю бюджетного фінансування.
7. Бібліотекам та архівам, що не мають на меті отримання прибутку, надається право на відтворення примірника для збереження або заміни загубленого, пошкодженого або непридатного примірника даної чи іншої бібліотеки (архіву), якщо одержання такого примірника іншим шляхом є неможливим, а також якщо відтворення цього твору є поодиноким випадком.
8. Вільне відтворення примірників твору для навчання без згоди автора (іншого суб’єкта авторського права) допускається в наступних випадках:
1) як ілюстрації для навчання в обсягу, що відповідає цій меті, допускається відтворення уривків з опублікованих письмових або аудіовізуальних творів (ст. 23 Закону);
2) для аудиторних занять допускається репрографічне відтворення навчальними закладами опублікованих статей та інших невеликих творів, а також уривків з письмових творів з ілюстраціями або без них. При цьому мають бути наявними наступні умови: а) обсяг відтворення відповідає зазначеній меті; б) відтворення цього твору є поодиноким випадком і не має систематичного характеру (ст. 22 Закону).
9. За наявності умов, визначених ст. 24 Закону, особа, що правомірно володіє примірником комп’ютерної програми, має право на вільне копіювання, модифікацію та декомпіляцію комп’ютерних програм.
10. Попередньо оприлюднені твори можуть відтворюватись виключно в особистих цілях або для звичайного кола сім’ї без дозволу автора і без виплати винагороди. Це право не поширюється на твори архітектури у формі будівель і споруд, на комп’ютерні програми (крім зазначеного в попередньому пункті коментаря), на репрографічне відтворення книг, нотних текстів і оригінальних творів образотворчого мистецтва (за винятком зазначеного в п. 7 і 8 коментаря до ст. 444 ЦК), а також на твори, виконання яких зафіксовано у фонограмах, відеограмах та їх примірниках (ці твори можна відтворювати в особистих цілях або для звичайного кола сім’ї або близьких знайомих без дозволу автора (авторів, виконавців, виробників фонограм) відеограм, але з виплатою винагороди відповідно до ст. 42 Закону.
11. Решту випадків використання об’єктів авторського права без згоди автора передбачено п. 4 — 6, 8 — 10 частини першої ст. 21 Закону. Але допускається встановлення законом і інших випадків, коли твори можуть використовуватись без згоди суб’єктів авторського права.
Стаття 445. Право автора на плату за використання його твору
1. Автор має право на плату за використання його твору, якщо інше не встановлено цим Кодексом та іншим законом.
1. Правило ст. 445 ЦК не виключає чинності спеціальних норм, що надають особам право на вільне використання твору без виплати суб’єкту авторського права винагороди.
2. Автор (інший суб’єкт авторського права) має право вимагати виплати винагороди за будь-яке використання твору. Винятки з цього правила встановлені ст. 21 — 25 Закону (вони викладені в п. 2 — 11 коментаря до ст. 444 ЦК). Винагорода може здійснюватись у формі одноразового (паушального) платежу або відрахувань за кожний проданий примірник чи кожне використання твору (роялті), або в формі комбінації першого та другого варіантів.
3. Розмір і порядок виплати авторської винагороди за створення та використання твору встановлюється в авторському договорі або у договорах, що укладаються за дорученнями суб’єктів авторського права організаціями колективного управління авторськими правами з особами, що використовують твори. Постановою Кабінету Міністрів «Про затвердження мінімальних ставок винагород (роялті) за використання об’єктів авторського права і суміжних прав» [303] встановлені мінімальні ставки авторської винагороди за публічне виконання творів, за відтворення творів шляхом звукозапису, за здачу примірників звукозаписів та аудіовізуальних творів (відеофільмів) у прокат, та відтворення творів образотворчого мистецтва і тиражування в промисловості творів авторів декоративно-прикладного мистецтва.
Стаття 446. Строк чинності майнових прав інтелектуальної власності на твір
1. Строк чинності майнових прав інтелектуальної власності на твір спливає через сімдесят років, що відліковуються з 1 січня року, наступного за роком смерті автора чи останнього із співавторів, який пережив інших співавторів, крім випадків, передбачених законом.
1. Стаття, що коментується, встановлює строк чинності майнових прав інтелектуальної власності, що належать авторові. Ці права є чинним до того часу, доки автор живий. У разі смерті автора майнові права інтелектуальної власності на твір переходять до спадкоємців і є чинними впродовж строку, встановленого цією статтею.
2. Чинні закони України не встановлюють спеціальних правил щодо охорони прав на кінематографічні твори, як це передбачено п. 2 і 4 ст. 7 Бернської конвенції про охорону літературних і художніх творів [3]. Тому в Україні щодо таких творів застосовується строк, що наведений у попередньому пункті коментаря. Це ж стосується фотографічних творів.
3. Іншими особами, що мають авторське право протягом строків, встановлених ст. 446 ЦК, є спадкоємці автора, особи, що отримали авторське право на так звані службові твори (ст. 16 Закону), особи, що отримали авторське право на підставі договорів з зазначеними вище суб’єктами (авторами, спадкоємцями авторів, осіб, що отримали авторські права на службові твори, та їх правонаступниками).
4. Після смерті автора (останнього із співавторів) майнові авторські права є чинними протягом 70 років, що відліковуються з 1 січня року, наступного після року смерті автора (останнього із співавторів). Це — максимально тривалий строк чинності майнових авторських прав. Він поширюється і на випадки, коли авторське право отримане на підставі договору: якби строк чинності майнових авторських прав, що передаються за договором, не визначався в договорі, він не може виходити за межі 70 років після смерті автора (останнього із співавторів).
5. Для творів, що оприлюднені анонімно чи під псевдонімом, встановлено строк охорони — сімдесят років після того, як твір було оприлюднено. Але підлягає застосуванню строк, що зазначений у попередньому пункті коментаря, в наступних випадках: 1) якщо протягом семидесяти років після того, як твір було оприлюднено, автор розкриває своє ім’я; 2) якщо прийнятий псевдонім не залишає сумнівів в особистості автора (ч. З ст. 28 Закону [176]).
6. Якщо твір публікується (оприлюднюється) не водночас, а послідовно в часі томами, частинами, випусками тощо, строк дії авторського права визначається окремо для кожної опублікованої (оприлюдненої) частини твору (ч. 5 ст. 28 Закону).
7. Авторське право посмертно реабілітованих авторів діє протягом семидесяти років після реабілітації (ч. 6 ст. 28 Закону).
8. Авторське право на твір, вперше опублікований протягом 30 років після смерті автора, діє протягом 70 років від дати його правомірного опублікування (ч. 7 ст. 28 Закону).
9. Будь-яка особа, котра після закінчення строку охорони авторського права по відношенню до неоприлюдненого твору вперше його оприлюднює, користується захистом, що є рівноцінним захисту майнових прав автора. Строк охорони цих прав становить 25 років від часу, коли твір був уперше оприлюднений (ч. 8 ст. 28 Закону).
Стаття 447. Правові наслідки закінчення строку чинності майнових прав інтелектуальної власності на твір
1. Після закінчення строку чинності майнових прав інтелектуальної власності на твір він може вільно та безоплатно використовуватися будь-якою особою, за винятками, встановленими законом.
1. Зі спливом строку чинності авторського права твір стає суспільним надбанням. Це означає можливість для всіх осіб безоплатного використання твору. Але Кабінетом Міністрів можуть встановлюватись спеціальні відрахування до фондів творчих спілок за використання на території України творів, які стали суспільним надбанням (ч. 3 ст. 30 Закону). Такі відрахування поки що не встановлені. Що стосується постанови Кабінету Міністрів «Про розміри відрахувань в фонди творчих спілок України за використання творів літератури та мистецтва» [271], то вона по суті встановлює податки, не передбачені Законом «Про систему оподаткування» [109], а тому не може застосовуватись.
2. Вільне використання твору, що став суспільним надбанням, не звільняє від обов’язку зазначення авторства та забезпечення недоторканності твору. Але забезпечення недоторканності в повному обсязі, як вона визначається в ст. 439 ЦК, навряд чи є можливим, оскільки спадкоємці мають право протидіяти лише «перекрученню, спотворенню чи іншій зміні твору, а також будь-якому іншому посяганню на твір, що може завдати шкоди честі та репутації автора» (ч. 1 ст. 439 ЦК; ч. 4 ст. 14 Закону). Таким чином, стає можливим супроводження твору без будь-якої згоди ілюстраціями, передмовами, післямовами, коментарями тощо.
Стаття 448. Право автора на частку від суми продажу оригіналу твору
1. Автор має невідчужуване право на одержання грошової суми у розмірі п’яти відсотків від суми кожного продажу оригіналу художнього твору чи оригіналу рукопису літературного твору, наступного за відчуженням оригіналу, здійсненим автором. Зазначена сума сплачується продавцем оригіналу твору.
2. Право, встановлене частиною першою цієї статті, переходить до спадкоємців автора твору та спадкоємців цих спадкоємців і діє до спливу строку чинності майнових прав інтелектуальної власності на твір, установленого статтею 446 цього Кодексу.
1. Право на частку від ціни продажу художнього твору в ст. 27 Закону називається правом слідування. Сфера дії ст. 448 ЦК є значно більш широкою, ніж сфера дії ст. 27 Закону. Остання є чинною лише стосовно творів образотворчого мистецтва, а ст. 448 ЦК поширює дію права слідування і на рукописи (оригінали, а не видані певним накладом примірники) літературних творів, що відповідає п. 1 ст. 14ter Бернської конвенції про охорону літературних і художніх творів [3].
ГЛАВА 37 ПРАВО ІНТЕЛЕКТУАЛЬНОЇ ВЛАСНОСТІ НА ВИКОНАННЯ, ФОНОГРАМУ, ВІДЕОГРАМУ ТА ПРОГРАМУ (ПЕРЕДАЧУ) ОРГАНІЗАЦІЇ МОВЛЕННЯ (СУМІЖНІ ПРАВА)
Стаття 449. Об’єкти суміжних прав
1. Об’єктами суміжних прав без виконання будь-яких формальностей щодо цих об’єктів та незалежно від їх призначення, змісту, цінності тощо, а також способу чи форми їх вираження є:
а) виконання;
б) фонограми;
в) відеограми;
г) програми (передачі) організацій мовлення.
1. У цій статті наводиться вичерпний перелік об’єктів суміжних прав. Україна є учасницею низки міжнародних договорів, що стосуються захисту суміжних прав. Зокрема, Україна приєдналась до Конвенції про охорону інтересів виробників фонограм від незаконного відтворення їхніх фонограм [16], Міжнародної конвенції про охорону інтересів виконавців, виробників фонограм і організацій мовлення [12], Договору Всесвітньої організації інтелектуальної власності про виконання і фонограми [25]. Із актів національного законодавства, що спрямовані на захист суміжних прав, крім Цивільного кодексу та Закону «Про авторське Право та суміжні права», слід звернути увагу перш за все на Закон «Про розповсюдження примірників аудіовізуальних творів, фонограм, відеограм, комп’ютерних програм, баз даних» [203].
Стаття 450. Суб’єкти суміжних прав
1. Первинними суб’єктами суміжних прав є виконавець, виробник фонограми, виробник відеограми, організація мовлення. За відсутності доказів іншого виконавцем, виробником фонограми, відеограми, програми (передачі) організації мовлення вважається особа, ім’я (найменування) якої зазначено відповідно у фонограмі, відеограмі, їх примірниках чи на упаковці, а також під час передачі організації мовлення.
2. Суб’єктами суміжних прав є також інші особи, які набули таких прав відповідно до договору чи закону.
1. Виконавець як первинний суб’єкт суміжних прав — це актор, співак, музикант, танцюрист або інша особа, що виконує роль, співає, читає, декламує, виконує або будь-яким іншим способом бере участь у виконанні творів літератури чи мистецтва. Так визначається виконавець у ст. 3 Міжнародної конвенції про охорону інтересів виконавців, виробників фонограм і організацій мовлення [12]. Варто додати, в ст. 1 Закону зазначається те, що правова охорона надається виконанню творів народної творчості, циркових, естрадних, лялькових номерів тощо. Виконавцем визнається також диригент музичних і музично-драматичних творів.
2. Виробник фонограми — це особа (фізична або юридична), яка першою здійснила звуковий запис звучання виконання або інших звуків. При цьому мається на увазі, що фонограма — це будь-який виключно звуковий запис звучання виконання або інших звуків. Запис виконання не перешкоджає виконавцеві, якщо інше не передбачено раніше укладеними виконавцем договорами, домовитись про запис нового виконання того ж твору з іншим виробником аудіограми, хоч би це виконання суттєво і не відрізнялось від виконання, що було записане раніше.
3. Виробник відеограми — це юридична або фізична особа, яка першою здійснила аудіовідеозапис виконання чи будь-якої події. Аудіовідеозапис — це запис звучання та зображення.
4. Організація мовлення — це телерадіоорганізація (редакція, студія, агентство, об’єднання, асоціація, компанія, радіостанція) з урахуванням того, що мовлення (телебачення та радіомовлення) — це передача на відстань звукової та зорової інформації за допомогою електромагнітних хвиль, що поширюються передавальними пристроями і приймаються будь-якою кількістю телерадіоприймачів (ст. 1 Закону «Про телебачення та радіомовлення» [218]). Слід, однак, враховувати, що відповідно до ст. 1 Закону «Про авторське право та суміжні права» [176] до організацій мовлення як суб’єктів суміжних прав відносяться організації не тільки ефірного, а й кабельного мовлення.
5. Суб’єктами суміжних прав можуть бути правонаступники первинних суб’єктів суміжних прав, а також особи, що отримали суміжні права відповідно до договорів з первинними суб’єктами цих прав.
Стаття 451. Виникнення суміжних прав
1. Право інтелектуальної власності на виконання виникає з моменту першого його здійснення.
2. Право інтелектуальної власності на фонограму чи відеограму виникає з моменту її вироблення.
3. Право інтелектуальної власності на передачу (програму) організації мовлення виникає з моменту її першого здійснення.
4. Особа, яка має суміжне право, для сповіщення про свої права може використовувати спеціальний знак, встановлений законом.
1. Юридичним фактом, що породжує суміжні права, є виконання твору (для виконавця), виробництво фонограми, відеограми (для виробника фонограм, відеограм), оприлюднення передачі, програми (для організацій мовлення).
2. За наявності юридичного факту, з яким закон пов’язує виникнення суміжних прав, закон не вимагає виконання будь-яких формальностей для здійснення таких прав. Суб’єкт для сповіщення про свої суміжні права може зазначати на фонограмах, відеограмах і всіх їх примірниках, що розповсюджуються серед публіки на законних підставах, або їх упаковках знак охорони суміжних прав. Цей знак складається із:
1) латинської літери «Р», обведеної колом; 2) імені (назви) осіб, що мають щодо цих фонограм, відеограм суміжні права; 3) року першої публікації фонограми (відеограми).
Стаття 452. Майнові права інтелектуальної власності на об’єкт суміжних прав
1. Майновими правами інтелектуальної власності на об’єкт суміжних прав є:
1) право на використання об’єкта суміжних прав;
2) виключне право дозволяти використання об’єкта суміжних прав;
3) право перешкоджати неправомірному використанню об’єкта суміжних прав, у тому числі забороняти таке використання;
4) інші майнові права інтелектуальної власності, встановлені законом.
2. Майнові права інтелектуальної власності на об’єкт суміжних прав належать відповідно виконавцеві, виробнику фонограми, виробнику відеограми чи організації мовлення, якщо інше не встановлено договором чи законом.
1. Стаття 452 ЦК встановлює тільки майнові права інтелектуальної власності на об’єкти суміжних прав. Немайнові права, що належать суб’єктам суміжних прав, визначаються ст. 38 Закону.
2. Виконавцеві надаються такі немайнові права: 1) вимагати визнання того, що він є виконавцем; 2) вимагати, щоб його ім’я або псевдонім зазначалися чи повідомлялися у зв’язку з кожним його виступом, записом чи виконанням (якщо це можливо); 3) вимагати забезпечення належної якості запису його виконання і протидіяти будь- якому перекрученню, спотворенню чи іншій суттєвій зміні, що може завдати шкоди його честі і репутації.
3. Виробник фонограм та виробник відеограм має немайнові права зазначати своє ім’я (назву) на кожному носії запису або його упаковці поряд із зазначенням авторів, виконавців, назв творів, а також вимагати його згадування у процесі використання фонограми, відеограми.
4. Організація мовлення має право вимагати згадування своєї назви у зв’язку із записом, відтворенням, розповсюдженням своєї передачі і публічним повторним сповіщенням її іншою організацією мовлення.
5. У ст. 38 Закону не зазначається на невідчужуваність немайнових прав суб’єктів суміжних прав. Але вони є невідчужуваними в силу загального правила ч. 4 ст. 423 ЦК.
Стаття 453. Використання виконання
1. Використанням виконання є:
1) доведення виконання до відома публіки під час його здійснення;
2) записування (фіксування) виконання під час його здійснення, якщо таке записування дає можливість сприйняття, відтворення та передачі виконання за допомогою технічних засобів;
3) пряме чи опосередковане відтворення запису виконання будь-яким способом та у будь-якій формі;
4) продаж та інше відчуження оригіналу чи примірника запису виконання;
5) оренда оригіналу чи примірника запису виконання;
6) забезпечення засобами зв’язку можливості доступу будь-якої особи до записаного виконання з місця та в час, обраних нею.
2. Використанням виконання є також інші дії, встановлені законом.
1. Відповідно до п. «а» ч. 1 ст. 39 Закону виключним правом виконавців є право на публічне сповіщення своїх незафіксованих виконань (прямий ефір). У п. 1 ч. 1 ст. 453 ЦК такий спосіб використання виконання називається доведенням виконання до відома публіки під час його здійснення.
2. Правило п. 2 ч. 1 ст. 453 ЦК та п. «б» ч. 1 ст. 39 Закону про виключне право виконавця дозволяти або забороняти запис незаписаних (незафіксованих) виконань ні в якому разі не означає, що виконання, що є аналогічним раніше записаному (зафіксованому), може записуватись (фіксуватись) будь-якою особою. Запис є підготовкою до використання виконання, а будь-який суб’єкт інтелектуальної власності вправі забороняти використання (перешкоджати використанню) об’єкта права інтелектуальної власності, що йому належить.
3. Відповідно до п. «г» ч. 1 ст. 39 Закону [176] тільки виконавець може дати дозвіл на пряме або опосередковане відтворення зафіксованих виконань. Це правило доповнюється винятком, що викладений в ст. 43 Закону (див. п. 10 коментаря до ст. 453 ЦК). Зазвичай дозвіл на відтворення виконання надається виконавцем виробнику фонограми, відеограми в договорі про їх виготовлення.
4. Суміжні права на виконання можуть відчужуватись тільки виконавцем шляхом укладення договору купівлі-продажу або іншого цивільно-правового договору про передання права інтелектуальної власності. Примірники запису виконання можуть відчужуватись виконавцем або іншою особою з його дозволу. Такий продаж цього об’єкта інтелектуальної власності одержав назву першого продажу, оскільки примірники запису виконання — без обмежень — можуть відчужуватись (передаватись) повторно. Пункт 2 ст. 8 Договору Всесвітньої організації інтелектуальної власності про виконання і фонограми [25] залишає на розсуд Договірних Сторін встановлення правила про вичерпання виключного права виконавців першим продажем або іншим переданням права власності на оригінал чи примірник виконання, записаного з дозволу виконавця. Але п. 4 ч. 1 ст. 453 ЦК визнає виключним правом виконавця будь-який продаж (не тільки перший) оригіналу чи примірника запису виконання. Аналогічним чином п. 1 ст. 9 названого Договору визнає можливість встановлення національним законодавством виключного права виконавців дозволяти комерційний прокат для публіки оригіналу і примірників виконань, навіть після їх розповсюдження, здійсненого виконавцем або з його дозволу.
5. Якщо виконавець не дав згоди на комерційний прокат чи оренду виконання чи його примірників при фіксації виконання, зазначені способи використання оригіналу виконання чи його примірників (розпорядження ними) можливі за наявності дозволу виконавця.
6. Якщо при першій фіксації виконавець не дав дозволу на розповсюдження свого виконання через будь-які засоби зв’язку, що роблять виконання доступним для будь-якої особи, такий спосіб використання виконання є можливим лише з дозволу виконавця, за винятком випадків, що зазначені в ст. 43 Закону (див. п. 10 коментаря до ст. 453 ЦК).
7. З метою забезпечення прав виконавців і виробників фонограм та аудіограм ст. 3 Закону «Про розповсюдження примірників аудіовізуальних творів, фонограм, відеограм, комп’ютерних програм, баз даних» [203] дозволяє розповсюдження на території України примірників аудіовізуальних творів, фонограм, відеограм, а також їх прокат лише за умови їх маркування контрольними марками.
8. Розміри винагороди за використання фонограм і відеограм, опублікованих з комерційною метою, встановлені Кабінетом Міністрів [303].
9. При формулюванні обмежень майнових прав виконавців (вони поширюються на виробників фонограм, виробників відеограм та організацій мовлення) в ст. 42 Закону дається посилання на ст. 21 — 25 Закону, що встановлюють обмеження прав авторів. Проте із змісту ст. 42 Закону випливає, що стосовно виконавців, виробників фонограм, виробників відеограм та організацій мовлення застосовуються тільки обмеження, що встановлені ст. 23 Закону («Вільне відтворення примірників твору для навчання»). Але і вони застосовуються лише з додержанням таких умов: 1) відтворення примірника виконання здійснюється виключно з метою навчання або наукових досліджень; 2) забороняється експорт відтворених примірників; 3) виконавець (це стосується і виробників фонограм, виробників відеограм, організацій мовлення) має право на справедливу винагороду з урахуванням кількості відтворених примірників (автор при цьому права на винагороду відповідно до ст. 23 Закону не має).
10. Як обмеження прав виконавців (інших суб’єктів суміжних прав) кваліфікується надання фізичним особам права в домашніх умовах і виключно в особистих цілях відтворювати твори і виконання, зафіксовані в фонограмах, відеограмах та їх примірниках без згоди виконавців (інших суб’єктів суміжних прав), а також авторів, але з виплатою їм винагороди. При цьому встановлено наступний оригінальний спосіб формування коштів та виплати винагороди авторам, виконавцям, іншим суб’єктам суміжних прав.
Кабінет Міністрів визначив розміри відрахувань, що повинні провадитись (сплачуватись) виробниками та імпортерами обладнання і матеріальних носіїв, із застосуванням яких можна здійснити відтворення фонограми, відеограми в домашніх умовах [305]. Встановлено також Порядок здійснення відрахувань виробниками та імпортерами обладнання і матеріальних носіїв, із застосуванням яких у домашніх умовах можна здійснити відтворення творів і виконання, зафіксованих у фонограмах і (або) відеограмах [356]. Обов’язок провадити відрахування не поширюється на фізичних осіб, що ввозять таке обладнання та матеріальні носії на митну територію України виключно в особистих цілях і без комерційної мети. Зібрані кошти розподіляються між організаціями, що здійснюють колективне управління авторськими і суміжними правами та є на обліку в Державному департаменті. Імпортери перераховують відповідні кошти організаціями колективного управління при ввезенні зазначених обладнання та матеріальних носіїв, а виробники — щомісяця за результатами реалізації обладнання та матеріальних носіїв. Зібрані кошти розподіляються між авторами, виконавцями, виробниками фонограм (відеограм). Якщо угодами між організаціями колективного управління не передбачено інше, зібрані кошти розподіляються в таких пропорціях: 1) авторам — 50 відсотків; 2) виконавцям — 25 відсотків; 3) виробникам фонограм (відеограм) — 25 відсотків.
11. Якщо виконання зафіксоване в фонограмі, відеограмі, що опубліковані для використання з комерційною метою, то допускається таке пряме чи опосередковане використання фонограм, відеограм та їх примірників: 1) публічне виконання фонограми (її примірника) чи публічна демонстрація відеограми (її примірника); 2) публічне сповіщення в ефір; 3) публічне сповіщення виконання з допомогою дротових, кабельних засобів зв’язку. Збирання винагороди за такі способи використання виконання здійснюється організаціями колективного управління суміжними правами. Винагорода розподіляється в таких пропорціях: 1) виконавцям — 50 відсотків; 2) виробникам фонограм (відеограм) — 50 відсотків.
12. Формулювання ч. 2 ст. 36 Закону «виконавці здійснюють свої права за умови дотримання ними прав авторів виконуваних творів та інших суб’єктів авторського права» слід тлумачити так, що порушення цієї умови виключає здійснення виконавцем своїх власних прав. Тим більше виключається захист цих прав судом.
13. Виконавець має право передавати (відчужувати) свої майнові права на підставі договору. У ч. 2 ст. 39 Закону визначаються істотні умови таких договорів: спосіб використання виконання; розмір і порядок виплати винагороди; строк дії договору і використання виконання; територія, на яку розповсюджуються передані права.
Якщо виконання використовується відповідно до договору в аудіовізуальному творі, вважається, що виконавець передав виробнику аудіовізуального твору або продюсеру такого твору всі майнові права на виконання. Інше може передбачатись договором.
14. Стосовно комерційного прокату (майнового найму) виконань, зафіксованих у фонограмі чи відеограмі, в п. «д» ч. 1 ст. 39 Закону [176] спеціально зазначається те, що комерційний прокат без згоди виконавця не допускається навіть після розповсюдження фонограми чи відеограми, в яких зафіксоване виконання.
Стаття 454. Використання фонограми, відеограми
1. Використанням фонограми, відеограми є:
1) пряме або опосередковане відтворення будь-яким способом та у будь-якій формі відеограми, фонограми;
2) продаж та інше відчуження оригіналу чи примірника фонограми, відеограми;
3) оренда оригіналу чи примірника фонограми, відеограми;
4) забезпечення засобами зв’язку можливості доступу будь-якої особи до фонограми, відеограми з місця та в час, обраних нею.
2. Використанням фонограми, відеограми є також інші дії, встановлені законом.
1. Виробники фонограм та виробники відеограм мають такі самі права на використання об’єктів суміжних прав, що і виконавці, за винятком прав, передбачених п. 1 і 2 ч. 1 ст. 453 ЦК. Вони мають також право укладати договори щодо об’єктів своїх суміжних прав.
2. Права виробників фонограм та відеограм обмежуються тими ж способами, що і права виконавців.
3. При використанні фонограм та відеограм виробники повинні дотримуватись прав суб’єктів авторського права та виконавців. Це правило ч. 2 ст. 36 Закону означає, що виробник у будь-якому разі може захищати свої права, хоч би він і порушував авторські права або права виконавців. Але виробник несе відповідальність перед суб’єктами авторського права та виконавцями.
Стаття 455. Використання передачі (програми) організації мовлення
1. Використанням передачі (програми) організації мовлення є:
1) здійснення (трансляція, ретрансляція) передачі (програми) організації мовлення;
2) записування (фіксування) передачі (програми) організації мовлення, якщо таке записування дає можливість сприйняття, відтворення та здійснення її за допомогою технічних засобів;
3) відтворення запису передачі (програми) організації мовлення;
4) представлення передачі (програми) організації мовлення публіці у місці, де встановлено вхідну плату.
2. Використанням передачі (програми) організації мовлення є також інші дії, встановлені законом.
1. Ця стаття встановлює способи використання передач (програм) організацій мовлення, право на які надається таким організаціям. Записування (фіксування) передачі (програми) є не чим іншим, як виготовленням відеограми чи аудіограми. Тому у разі записування організація мовлення отримує права на використання аудіограми (чи відеограми), що встановлені ст. 454 ЦК для виробників аудіограм (відеограм).
Стаття 456. Строки чинності суміжних майнових прав
1. Строк чинності майнових прав інтелектуальної власності на виконання спливає через п’ятдесят років, що відліковуються з 1 січня року, наступного за роком здійснення першого запису виконання, а за відсутності такого запису — з 1 січня року, наступного за роком здійснення виконання.
2. Строк чинності майнових прав інтелектуальної власності на фонограму, відеограму спливає через п’ятдесят років, що відліковуються з 1 січня року, наступного за роком її опублікування, а за відсутності такого опублікування протягом п’ятдесяти років від дати її вироблення — з 1 січня року, наступного за роком вироблення фонограми, відеограми.
3. Строк чинності майнових прав інтелектуальної власності на передачу (програму) організації мовлення спливає через п’ятдесят років, що відліковуються з 1 січня року, наступного за роком її першого здійснення.
4. Законом в окремих випадках можуть встановлюватися інші строки чинності суміжних прав.
1. Строки чинності суміжних прав, що встановлені ст. 456 ЦК, поширюються і на спадкоємців виконавців, на спадкоємців чи правонаступників виробників фонограм, виробників Відеограм та організацій мовлення. Вони відлічуються від першого січня року, в якому мали місце факти, зазначені в ч. 1 — 3 цієї статті.
ГЛАВА 38 ПРАВО ІНТЕЛЕКТУАЛЬНОЇ ВЛАСНОСТІ НА НАУКОВЕ ВІДКРИТТЯ
Стаття 457. Поняття наукового відкриття
1. Науковим відкриттям є встановлення невідомих раніше, але об’єктивно існуючих закономірностей, властивостей та явищ матеріального світу, які вносять докорінні зміни у рівень наукового пізнання.
1. Положення про право на наукове відкриття включені до Книги четвертої Цивільного кодексу, що озаглавлена «Право інтелектуальної власності». Назва глави 38 Цивільного кодексу також містить зазначення на право інтелектуальної власності. Але зміст цих положень свідчить про те, що зміст права інтелектуальної власності на наукове відкриття є вкрай обмеженим.
Відкриття може використовуватись будь-якою особою без одержання дозволу від автора, наукової установи, в зв’язку з роботою в якій було зроблене наукове відкриття, чи іншої особи. Це відповідає і міжнародному праву, що не передбачає охорони права на відкриття як на об’єкт інтелектуальної власності. Проте слід враховувати, що Конвенція, яка засновує Всесвітню організацію інтелектуальної власності [15], в зміст поняття «інтелектуальна власність» включає і права, що відносяться до відкриттів (ст. 2). Правда, ця Конвенція не формулює положень щодо змісту права інтелектуальної власності, а лише вирішує організаційні питання діяльності Всесвітньої організації інтелектуальної власності.
2. Розуміння категорії відкриття передбачає наявність спеціальних знань. Так, в Державний реєстр відкриттів Союзу РСР були внесені такі відкриття, як відкриття явища вулканічної діяльності на Місяці, відкриття закономірності кристалізації (синтезу) алмазу із вуглецю.
Це мало що говорить юристу, що не має спеціальних знань. Тому треба враховувати, що Положення про відкриття, винаходи та раціоналізаторські пропозиції, що було чинним в Союзі РСР, не визнавало географічних, археологічних, палеонтологічних відкриттів, відкриттів родовищ корисних копалин, відкриттів у галузі суспільних наук. Неможливість визнання таких відкриттів об’єктами права інтелектуальної власності випливає також із ст. 457 ЦК.
Стаття 458. Право на наукове відкриття
1. Автор наукового відкриття має право надати науковому відкриттю своє ім’я або спеціальну назву.
2. Право на наукове відкриття засвідчується дипломом та охороняється у порядку, встановленому законом.
1. Стаття, що коментується, встановлює лише одне право автора відкриття — право присвоєння науковому відкриттю свого імені або спеціальної назви. Але це — не єдине право автора відкриття. Автор отримує також немайнове право на визнання його автором відкриття, а також інші немайнові права, що встановлені ч. 1 ст. 423 ЦК.
2. Стаття 458 ЦК передбачає засвідчення права на наукове відкриття дипломом. У 1978 р. було підписано Женевський договір про міжнародну реєстрацію наукових відкриттів. В Україні правила щодо реєстрації наукових відкриттів не встановлювались. Не встановлювався і порядок видачі дипломів, що засвідчують право на наукове відкриття. Це пов’язане перш за все з тим, що наукові відкриття робляться дуже рідко. Тому, коли в Україні в дев’яності роки двадцятого століття проводилось оновлення законодавства про інтелектуальну власність, правове регулювання відносин щодо наукових відкриттів не змінювалось.
3. Заявку на відкриття слід подати до Державного департаменту інтелектуальної власності, який і повинен провести експертизу, за наявності підстав — видати диплом.
4. Стаття 458 ЦК не закріплює прямо за авторами відкриттів права на винагороду. В Україні не є чинним Положення про відкриття, винаходи і раціоналізаторські пропозиції в частині, що встановлює право авторів відкриттів на винагороду. Зокрема, розмір винагороди, що встановлений цим Положенням, застосовуватись не може в зв’язку з тим, що в Україні не знаходяться в обігу карбованці Союзу РСР.
ГЛАВА 39 ПРАВО ІНТЕЛЕКТУАЛЬНОЇ ВЛАСНОСТІ НА ВИНАХІД, КОРИСНУ МОДЕЛЬ, ПРОМИСЛОВИЙ ЗРАЗОК
Винаходи, корисні моделі, промислові зразки, торговельні марки (знаки для товарів і послуг), комерційне найменування, географічне зазначення визнаються об’єктами промислової власності. Але Цивільний кодекс цей останній термін («промислова власність») не вживає і не формулює положень, що були спільними для названих об’єктів промислової власності. Не формулюють їх і інші акти законодавства України. Разом з тим належить враховувати, що такі загальні положення є в міжнародно-правових актах, зокрема в Паризькій конвенції про охорону промислової власності.
Праву на винахід, корисну модель та промисловий зразок присвячені закони «Про охорону прав на винаходи і корисні моделі» [155] та «Про охорону прав на промислові зразки» [77].
Стаття 459. Придатність винаходу для набуття права інтелектуальної власності на нього
1. Винахід вважається придатним для набуття права інтелектуальної власності на нього, якщо він, відповідно до закону, є новим, має винахідницький рівень і придатний для промислового використання.
2. Об’єктом винаходу може бути продукт (пристрій, речовина тощо) або процес у будь-якій сфері технології.
3. Законом можуть бути встановлені продукти та процеси, які не є придатними для набуття права інтелектуальної власності на них відповідно до цієї статті.
1. Винахід і корисна модель визначаються в ст. 1 Закону «Про охорону прав на винаходи та корисні моделі» через родове поняття результату інтелектуальної діяльності людини в будь-якій сфері технології (техніки).
2. Об’єктом винаходу може бути продукт (пристрій, речовина, штам мікроорганізму, культура клітин рослини і тварини тощо), спосіб (зокрема, процес у будь-якій сфері технології), а також застосування раніше відомого продукту чи способу за новим призначенням.
3. Не можуть отримати правову охорону як винаходи об’єкти, що не відповідають визначенню винаходу, зокрема відкриття, наукові теорії, математичні методи; методи організації та управління господарством; плани, умовні позначення, розклади, правила; методи виконання розумових операцій; комп’ютерні програми (це — об’єкт авторського права); результати художнього конструювання (це — об’єкт права на промисловий зразок); топографії інтегральних мікросхем (права на топографії інтегральних мікросхем захищаються відповідно до спеціального закону).
4. Умовами патентоздатності винаходу є новизна, винахідницький рівень і промислова придатність. Винахід визнається новим, якщо він не є частиною рівня техніки. Рівень техніки включає відомості, які стали загальнодоступними у світі до дати подання заявки до Державного департаменту або до дати пріоритету (якщо він заявлений).
Ознака новизни вважається відсутньою, якщо раніше іншою особою була подана аналогічна заявка. На визнання винаходу новим не впливає, розкриття інформації про нього винахідником чи особою, що прямо чи опосередковано отримала від винахідника таку інформацію протягом 12 місяців до дати подання заявки до Державного департаменту (до дати пріоритету, якщо його заявлено).
5. Винахідницький рівень визнається наявним, якщо для фахівця зміст винаходу не є очевидним. При цьому попередньо подані іншими особами заявки, за якими не видано патенти, не враховуються.
6. Винаходом може бути визнане тільки таке технічне рішення, яке може бути використане в промисловості або в іншій сфері діяльності.
7. Правова охорона надається винаходу, що не суперечить суспільним інтересам, принципам гуманності та моралі.
Стаття 460. Придатність корисної моделі для набуття права інтелектуальної власності на неї
1. Корисна модель вважається придатною для набуття права інтелектуальної власності на неї, якщо вона, відповідно до закону, є новою і придатною для промислового використання.
2. Об’єктом корисної моделі може бути продукт (пристрій, речовина тощо) або процес у будь-якій сфері технології.
3. Законом можуть бути встановлені продукти та процеси, які не є придатними для набуття права інтелектуальної власності на них відповідно до цієї статті.
1. До прийняття 15 грудня 1993 р. Закону «Про охорону прав на винаходи та корисні моделі» українське законодавство не знало категорії корисної моделі. Вона не використовувалась і в законодавстві Союзу РСР. Тому необхідна практика щодо цього об’єкта інтелектуальної власності в Україні не опрацьована. Більш того, законодавець досить чітко не визначився стосовно змісту поняття корисної моделі. У ст. 1 Закону «Про охорону прав на винаходи і корисні моделі» [155] (у первинній редакції) корисна модель визначалась як нове і промислово придатне конструктивне виконання пристрою. Але в подальшому визначення корисної моделі як конструктивного виконання пристрою було виключене із названого Закону. Не дається воно і в Цивільному кодексі. Проте наведене визначення корисної моделі виражає її сутність.
2. Якщо винаходом є пристрій, то корисною моделлю буде конструктивне його виконання. Якщо ж винаходом є речовина або спосіб, то вести мову про корисну модель було б недоречно.
3. Корисною моделлю відповідно до ч. 3 ст. 6 Закону «Про охорону прав на винаходи і корисні моделі» не можуть бути ті ж результати творчої діяльності, які не можуть бути об’єктом винаходу (див. п. 3, 6 коментаря до ст. 459 ЦК).
Стаття 461. Придатність промислового зразка для набуття права інтелектуальної власності на нього
1. Промисловий зразок вважається придатним для набуття права інтелектуальної власності на нього, якщо він, відповідно до закону, є новим.
2. Об’єктом промислового зразка можуть бути форма, цалюнок чи розфарбування або їх поєднання, що визначають зовнішній вигляд промислового виробу.
1. Промисловий зразок визначається як результат творчої діяльності людини у галузі художнього конструювання. Об’єктом промислового зразка може бути форма, малюнок або розфарбування, або їх поєднання, що визначають зовнішній вигляд промислового виробу та призначаються для задоволення естетичних та ергономічних потреб (ст. 1, 5 Закону «Про охорону прав на промислові зразки» [77]).
2. Промисловий зразок вважається новим, якщо сукупність його суттєвих ознак не стала загальнодоступною у світі до дати подання заявки або (якщо заявлено пріоритет) до дати пріоритету.
3. На патентоспроможність промислового зразка не впливає розкриття інформації про промисловий зразок автором або особою, яка одержала від автора прямо чи опосередковано інформацію про промисловий зразок, протягом шести місяців до дати подання заявки або до дати пріоритету (якщо заявлено пріоритет).
4. Не можуть бути визнані промисловими зразками об’єкти архітектури (крім малих архітектурних форм), промислові, гідротехнічні та інші стаціонарні споруди; друкована продукція; об’єкти нестійких форм із рідких, газоподібних, сипких та їм подібних речовин.
Стаття 462. Засвідчення набуття права інтелектуальної власності на винахід, корисну модель, промисловий зразок
1. Набуття права інтелектуальної власності на винахід, корисну модель, промисловий зразок засвідчується патентом.
2. Обсяг правової охорони визначається формулою винаходу, корисної моделі, сукупністю суттєвих ознак промислового зразка.
3. Умови та порядок видачі патенту встановлюються законом.
1. Для отримання патенту, що засвідчує право на винахід, корисну модель або промисловий зразок, подається заявка до Державного департаменту.
2. Порядок подання заявки на видачу патента на винахід або корисну модель визначається Законом «Про охорону прав на винаходи та корисні моделі». Затверджені також Правила складання та подання заявки на видачу патента України на винахід (корисну модель [342]).
3. Встановлені досить суворі вимоги щодо оформлення заявки та документів, що до неї додаються. Так, на видачу патенту на винахід (корисну модель) заявка складається українською мовою та повинна містити: 1) заявку про видачу патенту на винахід з проведенням кваліфікаційної експертизи чи деклараційного патенту на винахід (корисну модель); 2) опис винаходу (корисної моделі); 3) формулу винаходу (корисної моделі); 4) креслення (якщо на них є посилання в описі); 5) реферат. Щодо всіх цих складових заявки встановлені суворі формальні вимоги. Проте виключення із цих загальних та суворих правил є непоодинокими та суттєвими, що значно лібералізує ці правила в цілому. Незважаючи на суворі формальні вимоги, датою подання заявки до Державного департаменту вважається дата одержання ним матеріалів, що повинні містити принаймні: 1) заяву у довільній формі (українською мовою); 2) відомості про заявника та його адресу (українською мовою); 3) матеріал, що справляє враження опису винаходу (корисної моделі); 4) частину матеріалу, яку можна прийняти за формулу винаходу (корисної моделі). Ці матеріали можуть бути викладені будь-якою мовою, але для збереження дати подання заявки їх переклад українською мовою повинен надійти до Державного департаменту не пізніше двох місяців з дня подання заявки.
4. Заявник на свій розсуд має право подати до Державного департаменту заявку на видачу на винахід патенту чи деклараційного патенту (на корисну модель видається тільки деклараційний патент).
У будь-який час до одержання заявником рішення про видачу патенту (деклараційного патенту) він може перетворити заявку на видачу патенту в заявку на видачу деклараційного патенту і навпаки. Відповідно встановлені диференційовані правила про проведення експертизи заявки:
1) рішення про видачу деклараційного патенту на винахід приймається за результатами формальної експертизи заявки на відповідність її вимогам, що встановлені ст. 12 Закону «Про охорону прав на винаходи і корисні моделі»;
2) рішення про видачу патенту на винахід приймається за результатами кваліфікаційної експертизи заявки. Кваліфікаційна експертиза проводиться за клопотанням заявника, що може бути подане протягом трьох років з дня подання заявки, за умови сплати встановленого збору.
5. Заявка на видачу патенту на промисловий зразок подається відповідно до ст. 11 — 13 Закону «Про охорону прав на промислові зразки» та Правил складання та подачі заявки на видачу патенту України на промисловий зразок [347]. Цими актами також встановлюються мінімальні вимоги до попередньої заявки (ч. 1 ст. 12 названого Закону) та більш високі вимоги до заявки, що є підставою для видачі патенту (ч. 4 ст. 11 цього ж Закону).
6. Строк пріоритету попередньої заявки на промисловий зразок встановлений тривалістю шість місяців.
7. Рішення про видачу патенту на промисловий зразок приймається за результатами формальної експертизи заявки.
8. Особа має право запатентувати винахід, корисну модель, промисловий зразок в Україні, іноземній державі або подати міжнародну заявку відповідно до Договору про патентну кооперацію. Але ч. 2 ст. 37 Закону «Про охорону прав на винаходи і корисні моделі» зобов’язує відповідних суб’єктів до подання заявки на одержання документа на винахід (корисну модель) в орган іноземної держави, в тому числі міжнародної заявки, подати заявку до Державного департаменту та повідомити про намір патентування в іноземній державі.
Стаття 463. Суб’єкти права інтелектуальної власності на винахід, корисну модель, промисловий зразок
1. Суб’єктами права інтелектуальної власності на винахід, корисну модель та промисловий зразок є:
1) винахідник, автор промислового зразка;
2) інші особи, які набули прав на винахід, корисну модель та промисловий зразок за договором чи законом.
1. За загальним правилом, право на отримання патенту належить винахідникові (авторові корисної моделі, промислового зразка). Особи, які спільним трудом створили винахід, корисну модель чи промисловий зразок, мають рівні права на отримання патенту. При цьому не вважаються авторами винаходу, корисної моделі, промислового зразка фізичні особи, що не внесли особистого творчого внеску, а лише надали авторам технічну, організаційну чи матеріальну допомогу при створенні винаходу, корисної моделі або промислового зразка чи при оформленні заявки.
2. Право на отримання патенту на службовий винахід, корисну модель, промисловий зразок, за загальним правилом, має роботодавець. При цьому відповідно до ст. 9 Закону «Про охорону прав на винаходи і корисні моделі» [155] та ст. 8 Закону «Про охорону прав на промислові зразки» [77] поняття службового належить поширювати на винаходи, корисні моделі і промислові зразки, що створені при виконанні трудових обов’язків, а також (за аналогією) — обов’язків, передбачених цивільно-правовими договорами. Законодавство допускає, що трудовим чи цивільно-правовим договором буде встановлено інший порядок розподілу прав на отримання патенту та прав, що із нього випливають, між роботодавцем (замовником) та працівником (виконавцем). Для реалізації роботодавцем (замовником) зазначеного права на автора службового винаходу (корисної моделі), промислового зразка покладається обов’язок письмово повідомити роботодавця про створення об’єкта інтелектуальної власності. Протягом чотирьох місяців роботодавець повинен прийняти одне із таких рішень: 1) подати заявку на видачу патенту; 2) передати права на подання заявки та отримання патенту іншій особі; 3) прийняти рішення про збереження винаходу як конфіденційної інформації. Якщо в цей строк роботодавець не реалізував зазначене право, право на отримання патенту переходить до автора. Якщо винахід збережено як конфіденційну інформацію і протягом чотирьох років роботодавець не подав заявку на видачу патенту на винахід, право на подачу заявки переходить до автора. У цей же строк роботодавець повинен укласти з автором об’єкта інтелектуальної власності договір про виплату винагороди відповідно до економічної цінності об’єкту інтелектуальної власності або іншої вигоди, яку отримав роботодавець.
3. Суб’єктами права на винахід, корисну модель, промисловий зразок можуть бути також правонаступники осіб, що мають право на отримання патенту. Майнові права на винахід, корисну модель, промисловий зразок можуть набуватися за договором.
Стаття 464. Майнові права інтелектуальної власності на винахід, корисну модель, промисловий зразок
1. Майновими правами інтелектуальної власності на винахід, корисну модель, промисловий зразок є:
1) право на використання винаходу, корисної моделі, промислового зразка;
2) виключне право дозволяти використання винаходу, корисної моделі, промислового зразка (видавати ліцензії);
3) виключне право перешкоджати неправомірному використанню винаходу, корисної моделі, промислового зразка, в,тому числі забороняти таке використання;
4) інші майнові права інтелектуальної власності, встановлені законом.
2. Майнові права інтелектуальної власності на винахід, корисну модель, промисловий зразок належать володільцю відповідного патенту, якщо інше не встановлено договором чи законом.
1. Способами використання винаходу, корисної моделі, промислового зразка визнаються: 1) виготовлення, пропонування для продажу, застосування, ввезення, зберігання, інше введення в господарський обіг в зазначених цілях продукту, виготовленого із застосуванням запатентованого винаходу, корисної моделі, промислового зразка; 2) застосування процесу, що охороняється патентом, або пропонування його для застосування в Україні, якщо особа, яка пропонує цей спосіб, знає про те, що він охороняється патентом, або якщо це є очевидним; 3) пропонування для продажу, введення в господарський обіг, застосування, ввезення чи зберігання в зазначених цілях продукту, виготовленого безпосередньо із застосуванням процесу, що охороняється патентом.
2. Продукт визнається виготовленим із застосуванням винаходу (корисної моделі), а запатентований процес визнається застосованим, якщо при цьому використано кожну ознаку, включену до незалежного пункту формули винаходу або ознаку, що еквівалентна їй (ч. 2 ст. 28 Закону «Про охорону прав на винаходи і корисні моделі»).
3. Схожі правила, що визначають використання промислового зразка, встановлені ст. 20 Закону «Про охорону прав на промислові зразки».
4. Відповідно до ч. 2 ст. 31 Закону «Про охорону прав на винаходи і корисні моделі» не визнаються порушенням прав, що випливають з патенту, наступні способи використання винаходу (корисної моделі): 1) використання їх в конструкції чи при експлуатації транспортного засобу іноземної держави, який тимчасово чи випадково перебуває у водах, повітряному просторі чи на території України, за умови, що винахід (корисна модель) використовується виключно для потреб зазначеного засобу; 2) без комерційної мети; 3) з науковою метою або з метою проведення експерименту; 4) за надзвичайних обставин (стихійне лихо, катастрофа, епідемія тощо) з повідомленням власника та виплатою йому компенсації. Закон «Про охорону прав на промислові зразки» (ст. 22) не визнає порушенням прав, що випливають із патенту на промисловий зразок, такі ж дії стосовно промислових зразків (правило про використання об’єкта інтелектуальної власності при виготовленні ліків не може стосуватись промислового зразка).
5. Не є порушенням прав, що випливають із патенту, введення в господарський обіг продукту, виготовленого із застосуванням запатентованого винаходу (корисної моделі), якщо продукт особа придбала без порушення прав власника.
6. У ч. 4 ст. 31 Закону «Про охорону прав на винаходи і корисні моделі» сформульоване оригінальне правило, відповідно до якого використання продукту, виготовленого із застосуванням запатентованого винаходу, особою, яка придбала цей продукт і при цьому не знала і не могла знати, що продукт виготовлено з порушенням прав володільця патенту, не є порушенням прав володільця патенту. Зазвичай у цивільному законодавстві такі дії визнаються порушенням за відсутності вини. Після одержання відповідного повідомлення власника об’єкта інтелектуальної власності використання продукту повинне бути припинене, а суб’єкту інтелектуальної власності повинна бути виплачена винагорода за користування об’єктом інтелектуальної власності, що раніше мало місце.
7. Стаття 30 Закону «Про охорону прав на винаходи і корисні моделі» [155] встановлює такі правила, що обмежують права володільця патенту:
1) якщо винахід, корисна модель не використовується або недостатньо використовується в Україні протягом трьох років від дня офіційної публікації про видачу патенту або від дня, коли використання патенту було припинено, будь-яка особа, що виявляє бажання і готовність використовувати винахід (корисну модель), може звернутись до суду з заявою про надання їй дозволу на це на умовах невиключної ліцензії. До заяви про це слід надати докази відмови власника від укладення ліцензійного договору. Якщо власник об’єкта інтелектуальної власності не надасть доказів наявності поважних причин невикористання чи недостатнього використання цього об’єкта, суд виносить рішення про надання заявникові невиключної ліцензії. У рішенні суду визначається обсяг використання, строк дії дозволу, розмір і порядок виплати винагороди власнику патенту. Таке ж правило сформульоване в ст. 23 Закону «Про охорону прав на промислові зразки» [55] стосовно промислових зразків. Належить враховувати, що ст. 5 Паризької конвенції про охорону промислової власності [2] встановлює стосовно таких випадків чотирьохрічний строк від дня подання заявки на патент. Повинен застосовуватись такий строк, що спливає пізніше;
2) на власника патенту покладається обов’язок дати дозвіл на використання винаходу (корисної моделі) власнику пізніше запатентованого винаходу (корисної моделі), якщо цей останній призначений для досягнення іншої мети або має значні техніко-економічні переваги, але не може використовуватись без раніше запатентованого винаходу (корисної моделі). Подібне правило стосовно промислових зразків сформульоване в ст. 23 Закону «Про охорону прав на промислові зразки»;
3) за умов воєнного або надзвичайного стану Кабінет Міністрів, виходячи з інтересів суспільства, має право дозволити використання винаходу (корисної моделі) визначеній ним особі, на умовах невиключної ліцензії з виплатою власникові патенту компенсації;
4) якщо власник патенту на секретний винахід чи корисну модель не може досягти згоди з особою, визначеною Державним експертом, про умови надання цій особі дозволу на використання секретного винаходу (корисної моделі), Кабінет Міністрів має право дозволити цій особи використання такого об’єкта інтелектуальної власності на умовах невиключної ліцензії.
Стаття 465. Строк чинності майнових прав інтелектуальної власності на винахід, корисну модель, промисловий зразок
1. Майнові права інтелектуальної власності на винахід, корисну модель, промисловий зразок є чинними з дати, наступної за датою їх державної реєстрації, за умови підтримання чинності цих прав відповідно до закону.
2. Законом можуть бути встановлені умови тимчасової чинності майнових прав інтелектуальної власності на винахід до набрання ними чинності відповідно до частини першої цієї статті.
3. Строк чинності виключних майнових прав інтелектуальної власності на винахід спливає через двадцять років, що відліковуються від дати подання заявки на винахід в установленому законом порядку. Цей строк може бути продовжений в установленому законом порядку щодо винаходу, використання якого потребує спеціальних випробувань та офіційного дозволу.
4. Строк чинності виключних майнових прав інтелектуальної власності на корисну модель спливає через десять років від дати подання заявки на корисну модель в установленому законом порядку.
5. Строк чинності виключних майнових прав інтелектуальної власності на промисловий зразок спливає через п’ятнадцять років від дати подання заявки на промисловий зразок в установленому законом порядку.
1. Закони «Про охорону прав на винаходи і корисні моделі» (ст. 22) та «Про охорону прав на промислові зразки» (ст. 17) вживають термін «реєстрація патенту». Співставлення цих статей, з одного боку, та ч. 1 ст. 465 ЦК — з другого, дає підстави для висновку про те, що реєстрація патенту, по термінології названих двох законів, означає те ж саме, що і державна реєстрація прав, засвідчених патентом, за термінологією п. 1 ст. 465 ЦК.
2. Державна реєстрація майнових прав, засвідчених патентом (реєстрація патенту), здійснюється шляхом внесення відповідних відомостей до Державного реєстру патентів України на винаходи (відповідно до Положення про Державний реєстр патентів України на винаходи та порядок видачі патентів [344] або до Державного реєстру патентів України на корисні моделі (відповідно до Положення про Державний реєстр патентів України на корисні моделі та порядок видачі патентів [346]), або до Державного реєстру патентів України на промислові зразки (відповідно до Положення про Державний реєстр патентів України на промислові зразки та порядок видачі патентів [343]).
Записи до названих Реєстрів вносяться на підставі рішень про видачу патентів, що приймаються Державним департаментом. Дата державної реєстрації майнових прав, засвідчених патентом (дата реєстрації патенту), заноситься до патенту як дата, з якої набирають чинності права, що випливають із патенту.
3. Стосовно винаходів ст. 21 Закону «Про охорону прав на винаходи та корисні моделі» встановлює правила про тимчасову правову охорону. Тимчасова правова охорона на винахід діє від дня публікації відомостей про заявку на винахід, що здійснюється в офіційному бюлетені Державного департаменту відповідно до ч. 16 ст. 16 Закону «Про охорону прав на винаходи і корисні моделі», до дня публікації в цьому ж бюлетені відомостей про видачу патенту на винахід або повідомлення про припинення діловодства щодо заявки.
4. Майнові права, що засвідчені патентом на винахід (він видається за результатами кваліфікаційної експертизи заявки, зокрема на світову новизну відповідно до ч. 13 — 16 ст. 16 Закону «Про охорону прав на винаходи і корисні моделі») є чинними протягом 20 років від дня подання заявки до Державного департаменту. Можливість продовження строку чинності цих прав на строк, що дорівнює періоду від дати подання заявки до дати одержання дозволу відповідного компетентного органу на використання, встановлена лише стосовно лікарських засобів, засобів захисту рослин або тварин, що містять в собі винахід. У будь-якому разі цей строк не може перевищувати п’яти років (ч. 4 ст. 6 Закону «Про охорону прав на винаходи і корисні моделі»).
5. Майнові права, що випливають із деклараційного патенту, є чинними протягом 6 років з дня подання заявки до Державного департаменту. При цьому слід враховувати, що будь-яка особа має право протягом трьох років від дати подання заявки заявити клопотання про кваліфікаційну експертизу заявки (за умови сплати встановленого збору), за результатами якої деклараційний патент може бути визнаний в судовому порядку недійсним.
6. У зв’язку з введенням в дію Цивільного кодексу втратили чинність положення ч. 5 ст. 5 Закону «Про охорону прав на промислові зразки», що встановлює строк дії майнових прав на промисловий зразок, який суперечить ч. 5 ст. 465 ЦК, та можливість продовження чинності патенту на строк до 5 років.
Стаття 466. Дострокове припинення чинності майнових прав інтелектуальної власності на винахід, корисну модель, промисловий зразок
1. Чинність майнових прав інтелектуальної власності на винахід, корисну модель, промисловий зразок може бути припинено достроково за ініціативою особи, якій вони належать, якщо це не суперечить умовам договору, а також в інших випадках, передбачених законом.
1. Власник патенту (деклараційного патенту) на винахід, корисну модель, промисловий зразок має право в будь-який час відмовитись від патенту шляхом подачі заявки до Державного департаменту. Відмова набирає чинності від дати публікації про це в офіційному бюлетені (ч. 1 ст. 32 Закону «Про охорону прав на винаходи і корисні моделі» [ 1,55]; ст. 24 «Про охорону прав на промислові зразки» [77]).. Така відмова повинна кваліфікуватись як односторонній правочин, юридичні наслідки якого закон пов’язує з іншими юридичними фактами. Стосовно винаходів та корисних моделей забороняється повна або часткова відмова від патенту без попередження особи, якій надано право на використання таких об’єктів інтелектуальної власності за ліцензійним договором, зареєстрованим в Україні, а також у разі накладення арешту на майно власника патенту, якщо до складу описаного майна входять права, що засвідчені патентом. Відмова від патенту за таких умов дає право особі, права якої порушено відмовою від патенту, вимагати визнання недійсними заяви про відмову від патенту, рішення Державного департаменту про припинення дії патенту та запису про припинення дії патенту, внесеного до відповідного Реєстру.
2. Відповідно до ч. 2 ст. 32 Закону «Про охорону прав на винаходи і корисні моделі»; ч. 2 ст. 24 Закону «Про охорону прав на промислові зразки» чинність патенту припиняється у разі несплати у встановлений строк річного збору за підтримання його чинності.
Стаття 467. Правові наслідки припинення чинності виключних майнових прав інтелектуальної власності на винахід, корисну модель, промисловий зразок
1. У разі припинення чинності виключних майнових прав інтелектуальної власності на винахід, корисну модель, промисловий зразок ці об’єкти можуть вільно та безоплатно використовуватися будь-якою особою, за винятками, встановленими законом.
2. Якщо у зв’язку з достроковим припиненням чинності виключних майнових прав інтелектуальної власності на винахід, корисну модель, промисловий зразок завдано збитків особі, якій було надано дозвіл на використання цих об’єктів, такі збитки відшкодовуються особою, яка надала зазначений дозвіл, якщо інше не встановлено договором чи законом.
1. Право на використання засвідчених патентом винаходів, корисних моделей та промислових зразків після припинення майнових прав на них має будь-яка фізична або юридична особа.
2. Частина 2 ст. 467 ЦК не виключає пред’явлення вимоги про визнання недійсними відмови від патенту, рішення про припинення дії патенту та запису про це у Реєстрі.
Стаття 468. Відновлення чинності достроково припинених виключних майнових прав інтелектуальної власності на винахід, корисну модель, промисловий зразок
1. Чинність достроково припинених виключних майнових прав інтелектуальної власності на винахід, корисну модель, промисловий зразок може бути відновлено у порядку, встановленому законом, за заявою особи, якій ці права належали у момент їх припинення.
1. Відновлення чинності достроково припинених виключних майнових прав інтелектуальної власності на винаходи, корисні моделі передбачено стосовно випадків, коли їх чинність припинена у зв’язку з несплатою річного збору за підтримання чинності патенту. У таких випадках чинність майнових прав інтелектуальної власності припиняється з першого дня року, за який не сплачено збір. Але впродовж 12 місяців з цього дня можлива сплата збору, що на 50 відсотків перевищує встановлений розмір збору. За таких умов чинність патенту відновлюється (абзац четвертий ч. 2 ст. 32 Закону «Про охорону прав на винаходи і корисні моделі» [117]). Такі ж правила встановлені ч. 2 ст. 24 Закону «Про охорону прав на промислові зразки» [55], але стосовно промислових зразків встановлено строк 6 місяців, протягом якого (після припинення чинності патенту) можлива сплата збору.
Стаття 469. Визнання прав інтелектуальної власності на винахід, корисну модель, промисловий зразок недійсними
1. Права інтелектуальної власності на винахід, корисну модель, промисловий зразок визнаються недійсними з підстав та в порядку, встановлених законом.
1. Хоч в ст. 469 ЦК мова і йде про визнання недійсними прав, що засвідчуються патентом, у ст. 33 Закону «Про охорону прав на винаходи і корисні моделі» і ст. 25 Закону «Про охорону прав на промислові зразки» йдеться про визнання недійсним патенту. Логічним було б пред’явлення вимоги про визнання недійсним рішення про видачу патенту, самого патенту та його державної реєстрації, а також прав інтелектуальної власності на винахід, корисну модель чи промисловий зразок.
2. Патент може бути визнано недійсним лише у судовому порядку. Патент — це не правочин, а акт державного органу (більш точним було б стверджувати, що таким актом є рішення Державного департаменту про видачу патенту). Він може оспорюватись в адміністративному суді в межах строку, встановленого ст. 99 КАС [45].
3. Підставою для визнання патенту недійсним є наявність у формулі винаходу, корисної моделі чи промислового зразка, що наведена в патенті, ознак, яких не було в поданій заявці (наявність у сукупності суттєвих ознак промислового зразка, що зазначені в патенті, ознак, яких не було в заявці). Патент визнається недійсним судом у випадках виявленої невідповідності винаходу, корисної моделі, промислового зразка умовам патентоспроможності, що визначені ст. 7 Закону «Про охорону прав на винаходи і корисні моделі» і ст. 6 Закону «Про охорону прав на промислові зразки».
Підставою для визнання патенту недійсним є також порушення суб’єктом права інтелектуальної власності порядку патентування винаходу, корисної моделі, промислового зразка в іноземних державах (ст. 33 — 37 Закону «Про охорону прав на винаходи і корисні моделі»; ст. 25, 29 Закону «Про охорону прав на промислові зразки»).
Стаття 470. Право попереднього користувача на винахід, корисну модель, промисловий зразок
1. Будь-яка особа, яка до дати подання заявки на винахід, корисну модель, промисловий зразок або, якщо було заявлено пріоритет, до дати пріоритету заявки в інтересах своєї діяльності добросовісно використала винахід, корисну модель, промисловий зразок в Україні або здійснила значну і серйозну підготовку для такого використання, має право на безоплатне продовження такого використання або використання, яке передбачалося зазначеною підготовкою (право попереднього користувача).
2. Право попереднього користувача може передаватися або переходити до іншої особи тільки разом із підприємством чи діловою практикою або з тією частиною підприємства чи ділової практики, в яких було використано винахід, корисну модель, промисловий зразок або здійснено значну і серйозну підготовку для такого використання.
1. Стаття, що коментується, визначає зміст права попереднього користування та встановлює обмежені можливості на передання (перехід) цього права до іншої особи.
2. Введення в дію нового Цивільного кодексу не вплинуло на чинність абзацу другого ч. 1 ст. 31 Закону «Про охорону прав на винаходи і «корисні моделі» [155], що обмежує право попереднього користування тим обсягом користування, яким він був на дату подання заявки.
Такий самий висновок треба зробити і стосовно промислових зразків, оскільки ч. 1 ст. 22 Закону «Про охорону прав на промислові зразки» [77] визнає за суб’єктом права попереднього користування «право на продовження цього використання». Слова, що взяті в лапки, повинні тлумачитись як продовження використання промислового зразка в тому ж обсязі і не можуть тлумачитись так, що суб’єкт має право безмежно поширювати обсяг використання промислового зразка.
ГЛАВА 40 ПРАВО ІНТЕЛЕКТУАЛЬНОЇ ВЛАСНОСТІ НА КОМПОНУВАННЯ ІНТЕГРАЛЬНОЇ МІКРОСХЕМИ
Стаття 471. Придатність компонування інтегральної мікросхеми для набуття права інтелектуальної власності на нього
1. Компонування інтегральної мікросхеми вважається придатним для набуття права інтелектуальної власності на нього, якщо воно є оригінальним.
1. Стаття, що коментується, встановлює одну ознаку компонування інтегральних мікросхем, за наявності якої воно вважається придатним для набуття на нього права інтелектуальної власності. Такою ознакою є оригінальність компонування інтегральних мікросхем. Таке ж правило формулюється в ч. 1 ст. 5 Закону «Про охорону прав на топографії інтегральних мікросхем» [119]. Частина 2 цієї ж статті формулює презумпцію оригінальності компонування інтегральних мікросхем і встановлює, що компонування інтегральних мікросхем визнається оригінальним, якщо воно не створене шляхом прямого відтворення (копіювання) іншого компонування інтегральних мікросхем, має відмінності, що надають йому нові властивості, і не було відоме у галузі мікроелектроніки до дати подання заявки або до дати його першого використання.
2. Не перешкоджає визнанню компонування інтегральних мікросхем оригінальним наявність у ньому елементів, що були відомі в галузі мікроелектроніки на одну із зазначених в попередньому пункті коментаря дат. У таких випадках правова охорона щодо неї може бути надана, якщо сукупність елементів компонування інтегральних мікросхем в цілому відповідає зазначеним вище вимогам.
Компонування інтегральних мікросхем визнається оригінальним, хоча б автор чи інша особа, що одержала інформацію від автора, розкрили інформацію про неї, якщо від дати розкриття інформації пройшло не більше двох років. Якщо заінтересована особа доведе факт розкриття інформації, достовірність дати розкриття інформації чи першого використання, компонування інтегральних мікросхем не може бути визнане оригінальним та зареєстроване.
Стаття 472. Засвідчення набуття права інтелектуальної власності на компонування інтегральної мікросхеми
1. Набуття права інтелектуальної власності на компонування інтегральної мікросхеми засвідчується свідоцтвом.
2. Обсяг правової охорони компонування інтегральної мікросхеми визначається зображенням цього компонування на матеріальному носієві.
3. Умови та порядок видачі свідоцтва встановлюються, законом.
1. Цивільний кодекс формулює тільки найбільш загальні положення щодо охорони права на компонування (топографії) інтегральних мікросхем (ІМС). Тому після введення в дію нового Цивільного кодексу зберіг чинність Закон «Про охорону прав на топографії інтегральних мікросхем» (далі в межах коментаря до глави 40 Цивільного кодексу — Закон).
У зв’язку з введенням в дію нового Цивільного кодексу зміни до Закону не вносилися. Тому в Цивільному кодексі використовується термін «компонування» інтегральних мікросхем, а в Законі — «топографія» інтегральних мікросхем. .
2. Компонування інтегральної мікросхеми визначається в ст. 1 Закону як зафіксоване на матеріальному носії просторово-геометричне розміщення сукупності елементів мікросхем та з’єднань між ними.
3. Документом, що засвідчує право на компонування інтегральної мікросхеми, є свідоцтво, що видається Державним департаментом. Свідоцтво може бути видане за умови, що компонування інтегральних мікросхем відповідає умовам охороноздатності, що визначаються ст. 471 ЦК, ст. 5 Закону, тобто є оригінальним.
4. Якщо до Державного департаменту надійшло дві чи більше заявок на одне і те ж компонування інтегральних мікросхем від різних заявників, то право на реєстрацію компонування належить тому заявникові, заявка якого має більш ранню дату подання (див. п. 2 коментаря до ст. 475 ЦК), або, якщо заявлено більш ранню дату першого використання компонування інтегральних мікросхем, за умови, що вказана заявка не відкликана або за нею не прийнято рішення про відмову в реєстрації компонування інтегральних мікросхем (ст. 8 Закону).
5. Порядок складання та подачі заявки визначається ст. 9 Закону та Правилами складання, подачі та розгляду заявки на реєстрацію топографії інтегральної мікросхеми [349]. Заявка повинна містити матеріали, що ідентифікують інтегральну мікросхему. Якщо заявник вважає будь-який шар компонування інтегральних мікросхем або його частини такими, що містять конфіденційну інформацію, цей шар в цілому або його частину можна вилучити та включити до складу матеріалів, що ідентифікують компонування інтегральних мікросхем, в закодованій формі.
6. Експертиза заявки на реєстрацію компонування інтегральних мікросхем проводиться лише за формальними ознаками. Тому реєстрація компонування інтегральних мікросхем здійснюється під відповідальність заявника за її охороноздатність.
7. За результатами експертизи заявка може бути відхилена, якщо буде встановлено, що об’єкт не належить до таких, що охороняються. Рішення про відхилення заявки може бути оскаржене у встановленому порядку до Апеляційної ради Державного департаменту протягом двох місяців від дати його одержання заявником. Скарга повинна бути розглянута Апеляційною радою протягом двох місяців від дати її надходження, про що виноситься рішення, що підлягає затвердженню наказом керівника Державного департаменту.
8. За позитивними наслідками експертизи заявки за формальними ознаками Державний департамент приймає рішення про реєстрацію компонування інтегральних мікросхем й вносить запис про реєстрацію до Державного реєстру України топографій ІМС, про що здійснюється публікація в офіційному бюлетені. Протягом місяця після державної реєстрації компонування інтегральних мікросхем видається (висилається) свідоцтво про державну реєстрацію компонування інтегральної мікросхеми (ІМС). Якщо співавторів (заявників) декілька, видається тільки одне свідоцтво (ч. 1 ст. 14 Закону [119]).
9. Будь-яка особа в межах строку, встановленого ст. 99 КАС [45], що, за загальним правилом, має відраховуватись від дня опублікування офіційних відомостей про зареєстроване компонування інтегральних мікросхем, має право оскаржити до суду відповідне рішення Державного департаменту.
Стаття 473. Суб’єкти права інтелектуальної власності на компонування інтегральної мікросхеми
1. Суб’єктами права інтелектуальної власності на компонування інтегральної мікросхеми є:
1) автор компонування інтегральної мікросхеми;
2) інші особи, які набули прав на компонування інтегральної мікросхеми за договором чи законом.
1. Право на реєстрацію компонування інтегральних мікросхем належить авторові або його правонаступникові. Співавтори мають однакові права на реєстрацію компонування інтегральних мікросхем, але вони можуть домовитись про інше. Зокрема, не виключається домовленість про те, що право на реєстрацію та одержання свідоцтва належить одному чи декільком із співавторів. Але і при цьому не може укладатись договір про відчуження одним чи декількома авторами права авторства, оскільки право авторства є невідчужуваним особистим правом і охороняється безстроково. Що стосується свідоцтва, то із нього випливають лише майнові права.
2. Як і щодо винаходів та деяких інших об’єктів інтелектуальної власності, стосовно компонування інтегральних мікросхем встановлено, що право авторства не може належати особам, які при створенні компонування інтегральних мікросхем надавали авторові лише технічну, організаційну чи матеріальну допомогу або сприяли оформленню матеріалів для одержання правового захисту, але не внесли особистого творчого внеску у створення компонування інтегральних мікросхем.
3. Право на реєстрацію та одержання свідоцтва про право на компонування інтегральних мікросхем належить роботодавцю, якщо компонування інтегральних мікросхем створено в зв’язку з виконанням автором трудових обов’язків чи за спеціальним дорученням роботодавця. На автора за таких умов покладається обов’язок подати роботодавцю письмове повідомлення про створення охороноздатного компонування інтегральних мікросхем. Роботодавець протягом чотирьох місяців повинен або подати заявку на реєстрацію компонування інтегральних мікросхем, або прийняти рішення про збереження його як конфіденційної інформації, про що автору повідомляється письмово. В іншому випадку право на реєстрацію компонування інтегральних мікросхем переходить до автора. Якщо роботодавець скористався правом на реєстрацію компонування інтегральних мікросхем або на збереження його як конфіденційної інформації, автор отримує суб’єктивне цивільне право на винагороду. Розмір винагороди Закон прямо не визначає, але приписує виплачувати її відповідно до економічної цінності компонування інтегральних мікросхем та іншої вигоди, яку одержав чи міг одержати роботодавець чи його правонаступник. Конкретний розмір винагороди авторові визначається договором між автором та роботодавцем. Він повинен бути укладений не пізніше чотирьох місяців від дати одержання роботодавцем повідомлення, на яке зазначалося вище. Сплив цього строку не припиняє права автора на винагороду, а лише є підставою для звернення до суду з позовом про спонукання до укладення договору. У судовому порядку вирішується і спір про розмір та умови виплати винагороди.
Стаття 474. Майнові права інтелектуальної власності на компонування інтегральної мікросхеми
1. Майновими правами інтелектуальної власності на компонування інтегральної мікросхеми є:
1) право на використання компонування інтегральної мікросхеми;
2) виключне право дозволяти використання компонування інтегральної мікросхеми;
3) виключне право перешкоджати неправомірному використанню компонування інтегральної мікросхеми, в тому числі забороняти таке використання;
4) інші майнові права інтелектуальної власності, встановлені законом.
2. Майнові права інтелектуальної власності на компонування інтегральної мікросхеми належать володільцю відповідного свідоцтва, якщо інше не встановлено законом чи договором.
1. Власник зареєстрованого компонування інтегральних мікросхем має виключне право використовувати його на свій розсуд, якщо таке використання не порушує прав інших власників зареєстрованих компонувань інтегральних мікросхем. Винятки з цього правила можуть встановлюватись тільки законом. Законом відповідно до ч. 1 ст. 474 ЦК повинні встановлюватись і способи використання компонувань інтегральних мікросхем. Вони встановлені ч. 3 ст. 16 Закону. Це: 1) копіювання компонувань інтегральних мікросхем; 2) виготовлення ІМС з застосуванням даного компонування; 3) виготовлення будь-яких виробів, що містять такі ІМС; 4) ввезення таких ІМС та виробів, що їх містять, на митну територію України; 5) пропонування для продажу, продаж, зберігання в зазначених цілях та інше введення в обіг ІМС, виготовленої із застосуванням даного компонування, та будь-яких виробів, що містять такі компонування ІМС. Визначається, що ІМС є виготовленою із застосуванням зареєстрованого компонування, якщо при цьому використано всі елементи, які визначають компонування ІМС оригінальним.
2. Власник зареєстрованого компонування інтегральних мікросхем має право сповіщати про реєстрацію компонування ІМС шляхом позначення компонування, або виробів, що містять таке компонування, літерою «Т» із зазначенням дати початку строку дії виключного права на використання компонування інтегральних мікросхем (ч. 7 ст. 16 Закону) та інформації, що надає можливість ідентифікувати володільця прав на компонування інтегральних мікросхем.
3. Якщо свідоцтво належить кільком особам, використання зареєстрованого компонування інтегральних мікросхем здійснюється відповідно до договору між ними. У разі відсутності згоди кожен із власників прав на зареєстроване компонування ІМС має право використовувати її на свій розсуд, але жоден із них не має права укладати договори про видачу дозволу (ліцензії) на використання зареєстрованого компонування інтегральних мікросхем або передачу права власності на нього.
4. Володілець свідоцтва про державну реєстрацію компонування інтегральних мікросхем має право укладати договори про передання права власності на компонування ІМС та про надання дозволу на використання компонування ІМС. Такі договори відповідно до ч. 5 ст. 16 Закону вважаються дійсними за умови укладання їх у письмовій формі та наявності підписів сторін. Це відповідає ч. 1 ст. 1114 ЦК. Але слід враховувати, що спеціальним правилом ч. 2 ст. 1114 ЦК встановлено, що факт передання виключних майнових прав інтелектуальної власності підлягає державній реєстрації, якщо відповідні права є чинними після їх державної реєстрації. Це узгоджується з ч. 1 ст. 475 ЦК, відповідно до якої всі майнові права на компонування інтегральних мікросхем є чинними з дати, наступної за датою їх державної реєстрації. Але ж ми звертали увагу на те, що на цей час цивільне законодавство передбачає реєстрацію компонування інтегральних мікросхем, а не прав на них. До введення реєстрації майнових прав на компонування інтегральних мікросхем договори про передання прав на використання компонування інтегральних мікросхем слід вважати чинними з моменту досягнення сторонами згоди з усіх істотних умов у формі, якої вимагає закон (ч. 1 ст. 638 ЦК). Проте внесення до Державного реєстру України топографій інтегральних мікросхем запису про. передання майнових прав інтелектуальної власності на компонування ІМС можливе з ініціативи сторони договору про передання прав на компонування інтегральних мікросхем (ч. 5 ст. 16 Закону [119]). Порядок реєстрації договорів визначається Інструкцією про розгляд та реєстрацію договору про передачу права власності на топографії інтегральних мікросхем та ліцензійного договору на використання топографії інтегральних мікросхем.
5. Можливість правомірного використання компонування інтегральних мікросхем без дозволу володільця свідоцтва передбачено ст. 17 Закону. Крім того, виходячи із суспільних інтересів та інтересів національної безпеки, Кабінет Міністрів може дозволити використання компонування ІМС без згоди власника, але з виплатою йому відповідної компенсації.
6. Встановлюються також випадки, коли використання зареєстрованого компонування ІМС не визнається порушенням прав, що надаються володільцю свідоцтва про державну реєстрацію компонування ІМС:
1) не визнається порушенням використання зареєстрованого компонування ІМС у конструкції чи в процесі експлуатації транспортного засобу іноземної держави, який тимчасово чи випадково знаходиться у водах чи на території України, за умови, що вона використовується лише для потреб зазначеного засобу;
2) не визнається порушенням використання компонування ІМС без комерційної мети, з науковою метою або в порядку експерименту та за надзвичайних обставин (стихійне лихо, катастрофа, епідемія, епізоотія тощо).
7. Не визнається порушенням прав використання компонування ІМС, якщо при придбанні ІМС набувач не знав і не міг знати, що ця ІМС або відповідний виріб були виготовлені та введені в обіг з порушенням прав власника зареєстрованого компонування інтегральних мікросхем. Проте після одержання повідомлення про це особа зобов’язана припинити використання ІМС або виплатити компенсацію власнику компонування ІМС.
8. На власника зареєстрованого компонування інтегральних мікросхем покладається обов’язок добросовісно користуватися виключним правом, що надається реєстрацією.
Стаття 475. Строк чинності майнових прав інтелектуальної власності на компонування інтегральної мікросхеми
1. Майнові права інтелектуальної власності на компонування інтегральної мікросхеми є чинними з дати, наступної за датою їх державної реєстрації за умови підтримання чинності цих прав відповідно до закону.
2. Строк чинності виключних майнових прав інтелектуальної власності на компонування інтегральної мікросхеми спливає через десять років, що відліковуються від дати подання заявки на компонування інтегральної мікросхеми в установленому законом порядку.
1. Майнові права інтелектуальної власності на компонування інтегральних мікросхем виникають з дня їх державної реєстрації, тобто з наступної дати після їх реєстрації права інтелектуальної власності на компонування ІМС набувають чинності. Зазначення на виникнення прав з дати їх (прав) державної реєстрації на цей час не узгоджується зі ст. 12 та 16 Закону «Про захист прав на топографії інтегральних мікросхем». Стаття 12 зазначеного Закону передбачає реєстрацію топографій інтегральних мікросхем, а ст. 16 встановлює, що права «випливають із реєстрації топографії інтегральних мікросхем». Частина 2 та 3 ст. 16 цього Закону містять перелік майнових прав, які надає власникові топографії інтегральних мікросхем її реєстрація. Ці спеціальні правила і підлягають застосуванню, хоч послідовність законодавця у пов’язуванні виникнення майнових прав інтелектуальної власності з днем їх (прав) державної реєстрації виявляється в цілій низці статей Цивільного кодексу (ч. 1 ст. 465; ч. 1 ст. 475; ч. 1 ст. 488).
2. Хоч майнові права інтелектуальної власності на компонування інтегральних мікросхем виникають з дня реєстрації компонування, десятирічний строк чинності таких прав відлічується від дати подання заявки в установленому Законом порядку. При визначенні цієї дати слід керуватися ст. 10 та ч. 8 і 9 ст. 11 Закону «Про охорону прав на топографії інтегральних мікросхем». Датою подання заявки є дата отримання її Державним департаментом інтелектуальної власності, за умови відповідності заявки вимогам закону, та сплати збору за подання заявки. У разі невідповідності матеріалів заявки вимогам закону заявникові надсилається повідомлення. Якщо невідповідність усунуто протягом двох місяців з дня отримання повідомлення, датою подання заявки вважається дата отримання виправлених матеріалів закладом експертизи. В іншому випадку заявка вважається неподаною.
3. Десятирічний строк чинності прав на топографії ІМС не може продовжуватись.
Стаття 476. Дострокове припинення чинності майнових прав інтелектуальної власності на компонування інтегральної мікросхеми
1. Чинність майнових прав інтелектуальної власності на компонування інтегральної мікросхеми може бути припинено достроково за ініціативою особи, якій вони належать, якщо це не суперечить умовам договору, а також в інших випадках, передбачених законом.
1. Із статті, що коментується, випливає, що майнові права інтелектуальної власності на компонування інтегральних мікросхем можуть бути припинені достроково за ініціативою особи, якій вони належать. Це відповідає загальному правилу ч. 3 ст. 12 ЦК. Порядок відмови суб’єкта від майнових прав інтелектуальної власності на компонування інтегральних мікросхем не встановлено. З огляду на те, що майнові права інтелектуальної власності на компонування інтегральних мікросхем виникають з дня державної реєстрації, припинення цих прав повинне пов’язуватись з внесенням відповідного запису до Державного реєстру топографій інтегральних мікросхем.
2. Стаття 475 ЦК викладена недостатньо чітко. Але ж із її змісту можна зробити висновок про те, що слова «за умови підтримання чинності цих прав відповідно до закону» (ч. 1 ст. 475 ЦК) стосуються підтримання чинності цих прав впродовж десятирічного строку (ч. 2 ст. 475 ЦК). Тому невиконання вимоги про внесення платежів за підтримання чинності прав могло б вести до припинення майнових прав інтелектуальної власності на компонування інтегральних мікросхем. Але на цей час законодавство не передбачає внесення платежів за підтримання чинності майнових прав інтелектуальної власності на компонування інтегральних мікросхем.
Стаття 477. Правові наслідки спливу строку чинності виключних майнових прав інтелектуальної власності на компонування інтегральної мікросхеми
1. У разі припинення чинності виключних майнових прав інтелектуальної власності на компонування інтегральної мікросхеми воно може вільно та безоплатно використовуватися будь-якою особою, за винятками, встановленими законом.
2. Якщо у зв’язку з достроковим припиненням чинності виключних майнових прав інтелектуальної власності на компонування інтегральної мікросхеми завдано збитків особі, якій було надано дозвіл на його використання, такі збитки відшкодовуються особою, яка надала зазначений дозвіл, якщо інше не встановлено договором чи законом.
1. Зі спливом зазначеного в ст. 475 ЦК десятирічного строку будь-яка особа має право без обмеження та безоплатно використовувати компонування IMC.
2. Відмова суб’єкта права на топографії ІМС від цього права не припиняє права на використання компонування ІМС, яке було ним надане іншим особам на підставі ліцензійного договору. Але ж одержання будь-якою особою можливості використовувати компонування ІМС може спричинити ліцензіату збитки. У зв’язку з цим на власника (ліцензіара) покладається обов’язок відшкодувати збитки, що завдані ліцензіатам припиненням права.
Стаття 478. Відновлення чинності достроково припинених виключних майнових прав інтелектуальної власності на компонування інтегральної мікросхеми
1. Чинність достроково припинених виключних майнових прав інтелектуальної власності на компонування інтегральної мікросхеми може бути відновлено у порядку, встановленому законом, за заявою особи, якій ці права належали у момент їх припинення.
1. Стаття, що коментується, має на увазі перш за все припинення чинності прав, засвідчених свідоцтвом, у зв’язку з невиконанням вимог щодо підтримання чинності цих прав. Але чинне законодавство не передбачає внесення платежів за підтримання чинності прав, засвідчених свідоцтвом. Тому ст. 478 ЦК буде застосовуватись після встановлення правил про підтримання чинності майнових прав інтелектуальної власності на компонування інтегральних мікросхем.
Стаття 479. Визнання прав інтелектуальної власності на компонування інтегральної мікросхеми недійсними
1. Права інтелектуальної власності на компонування інтегральної мікросхеми визнаються недійсними з підстав та в порядку, встановлених законом.
1. Оскільки конструкція визнання недійсними прав на зареєстровану топографію ІМС є новою для цивільного права України, в практиці слід одночасно пред’являти три вимоги: 1) про визнання недійсними прав інтелектуальної власності на компонування інтегральних мікросхем (як це передбачено ст. 479 ЦК); 2) про визнання недійсною реєстрації компонування інтегральних мікросхем (як це передбачено ст. 20 Закону «Про захист прав на топографії інтегральних мікросхем» [119]); 3) про визнання недійсним свідоцтва, що засвідчує право інтелектуальної власності на компонування інтегральних мікросхем (оскільки витребувати свідоцтво у особи, на ім’я якої воно було видане, може бути неможливим, а наявність його у особи може призвести до порушення прав заінтересованих осіб).
2. Підставою для пред’явлення в суді зазначених вище вимог ст. 20 Закону «Про охорону прав на топографії інтегральних мікросхем» визнає: 1) невідповідність зареєстрованого компонування інтегральних мікросхем умовам охороноздатності; 2) подання заявки на одержання охорони прав на компонування інтегральних мікросхем в орган іноземної держави до подання заявки в Україні або без повідомлення Державного департаменту інтелектуальної власності про наміри подання заявки в іноземній державі; 3) порушення прав інших осіб внаслідок реєстрації компонування інтегральних мікросхем.
3. З метою наступного звернення до суду з позовом про визнання реєстрації недійсною будь-яка особа має право подати клопотання про проведення експертизи топографії ІМС на відповідність її умовам охороноздатності. З таким клопотанням належить звертатися до Державного департаменту, сплативши за це встановлений збір (код 12200 Розмірів зборів за дії, пов’язані з охороною прав на об’єкти інтелектуальної власності [310]).
Стаття 480. Право попереднього користувача на компонування інтегральної мікросхеми
1. Будь-яка особа, яка до дати подання заявки на компонування інтегральної мікросхеми або, якщо було заявлено пріоритет, до дати пріоритету заявки в інтересах своєї діяльності добросовісно використала компонування інтегральної мікросхеми в Україні або здійснила значну і серйозну підготовку для такого використання, має право на безоплатне продовження такого використання або використання, яке передбачалося зазначеною підготовкою (право попереднього користувача).
2. Право попереднього користувача може передаватися або переходити до іншої особи тільки разом із підприємством чи діловою практикою або з тією частиною підприємства чи ділової практики, в яких було використано компонування інтегральної мікросхеми або здійснено значну і серйозну підготовку для такого використання.
1. Ця стаття встановлює ті ж правила щодо попереднього користування, які встановлені стосовно винаходів, корисних моделей, промислових зразків, торговельних марок.
ГЛАВА 41 ПРАВО ІНТЕЛЕКТУАЛЬНОЇ ВЛАСНОСТІ НА РАЦІОНАЛІЗАТОРСЬКУ ПРОПОЗИЦІЮ
Стаття 481. Поняття та об’єкти раціоналізаторської пропозиції
1. Раціоналізаторською пропозицією є визнана юридичною особою пропозиція, яка містить технологічне (технічне) або організаційне рішення у будь-якій сфері її діяльності.
2. Об’єктом раціоналізаторської пропозиції може бути матеріальний об’єкт або процес.
1. Відносини щодо раціоналізаторських пропозицій регулюються Цивільним кодексом, Тимчасовим положенням про правову охорону об’єктів промислової власності та раціоналізаторських пропозицій в Україні [249] (в частині, що не суперечить Цивільному кодексу) (далі — Тимчасове положення), а також Положенням про свідоцтво на раціоналізаторську пропозицію та порядок його видачі [319].
2. Цивільний кодекс дещо розширює зміст поняття раціоналізаторської пропозиції. Відповідно до п. 9 названого Тимчасового положення раціоналізаторська пропозиція повинна передбачати створення або зміну конструкції виробів, технології виробництва, техніки, що застосовується, та складу матеріалу. Стаття 481 ЦК визнає раціоналізаторською пропозицією не тільки технічне або технологічне, а й організаційне рішення.
Разом з тим і в тому випадку, коли раціоналізаторська пропозиція є організаційним рішенням, її об’єктом може бути тільки матеріальний об’єкт або процес. Це означає, що пропозиції щодо вдосконалення організації управління та праці, не пов’язані з матеріальними об’єктами або процесами, не можуть бути кваліфіковані як раціоналізаторські.
3. Пропозиція має ознаку раціоналізаторської, якщо вона є новою для підприємства, якому вона подана, тобто, відповідно до джерел інформації, що є у юридичної особи, пропозиція не була відома їй в обсязі, достатньому для її практичного використання. На новизну раціоналізаторської пропозиції не впливає її використання за ініціативою власника за місцем подачі протягом не більше трьох місяців до подачі заявки (п. 9 зазначеного Тимчасового Положення [249]).
Стаття 482. Обсяг правової охорони раціоналізаторської пропозиції
1. Обсяг правової охорони раціоналізаторської пропозиції визначається її описом, а також кресленнями, якщо вони подані.
1. Автор раціоналізаторської пропозиції сам визначає в заявці, описі чи кресленнях зміст рішення, що заявляється як раціоналізаторська пропозиція. Якщо при цьому не порушуються права інших осіб, в межах, що заявлені, здійснюється охорона майнових і немайнових прав автора раціоналізаторської пропозиції, а також особи, яка отримала майнові права інтелектуальної власності на раціоналізаторську пропозицію.
Стаття 483. Суб’єкти права інтелектуальної власності на раціоналізаторську пропозицію
1. Суб’єктами права інтелектуальної власності на раціоналізаторську пропозицію є її автор та юридична особа, якій ця пропозиція подана.
1. Автор раціоналізаторської пропозиції та юридична особа, якій вона подана, називаються суб’єктами права інтелектуальної власності. Більш детально питання суб’єктів повинні вирішуватись на підставі норм, що сформульовані в главі 35 Цивільного кодексу «Загальні положення про право інтелектуальної власності», а також шляхом застосування аналогії.
2. Можливе співавторство у створенні раціоналізаторської пропозиції. Співавторами не можуть визнаватись особи, що надали авторові (авторам) тільки технічну, організаційну чи матеріальну допомогу при його створенні — так можна стверджувати, застосовуючи за аналогією ч. 4 ст. 8 Закону «Про охорону прав на винаходи і корисні моделі» [155]. У випадках створення раціоналізаторської пропозиції у зв’язку з виконанням трудових (службових) обов’язків або доручення роботодавця немайнові права належать авторові, а майнові — авторові та роботодавцеві (ст. 429 ЦК). Стосовно майнових прав сторони можуть домовитись про інше.
3. Жодна особа не несе обов’язку прийняття раціоналізаторської пропозиції. Це питання кожна особа, до якої звернувся з заявою автор раціоналізаторської пропозиції, вирішує на свій розсуд. Але прийнявши раціоналізаторську пропозицію, особа несе обов’язки, що випливають із законодавства та договору між автором раціоналізаторської пропозиції та особою, що її прийняла.
4. Якщо особа прийняла раціоналізаторську пропозицію, вона повинна зареєструвати заявку та протягом місяця прийняти рішення по суті заявки (п. 35 Тимчасового Положення). При визнанні поданого рішення раціоналізаторською пропозицією заявникові видається свідоцтво відповідно до форми, що встановлена Положенням про свідоцтво на раціоналізаторську пропозицію та порядок його видачі [319].
5. Можливість звернення до декількох осіб з раціоналізаторською пропозицією не виключається. Але договором між автором та особою, що першою прийняла раціоналізаторську пропозицію, авторові може бути заборонено передавати раціоналізаторську пропозицію іншим особам.
Стаття 484. Права суб’єктів права інтелектуальної власності на раціоналізаторську пропозицію
1. Автор раціоналізаторської пропозиції має право на добросовісне заохочення від юридичної особи, якій ця пропозиція подана.
2. Юридична особа, яка визнала пропозицію раціоналізаторською, має право на використання цієї пропозиції у будь-якому обсязі.
1. Автор раціоналізаторської пропозиції має особисті немайнові права відповідно до ст. 423 ЦК.
2. Формулювання ч. 1 ст. 484 ЦК виключає застосування п. 53 Тимчасового Положення, що визначає розмір винагороди, яка виплачується авторові раціоналізаторської пропозиції. Відповідно до ч. 1 ст. 484 ЦК заохочення, в т.ч. і винагорода, що виплачується авторові, повинне мати ознаку добросовісного. Таким чином, розмір винагороди визначається Цивільним кодексом через використання оціночного поняття. Для працівників, які внесли раціоналізаторську пропозицію, що зумовила зміну технічних норм і розцінок, передбачено збереження попередніх розцінок протягом шести місяців від дати початку його впровадження (частина перша ст. 91 КЗпП [28]).
ГЛАВА 42 ПРАВО ІНТЕЛЕКТУАЛЬНОЇ ВЛАСНОСТІ НА СОРТ РОСЛИН, ПОРОДУ ТВАРИН
Стаття 485. Види прав інтелектуальної власності на сорт рослин, породу тварин
1. Право інтелектуальної власності на сорт рослин, породу тварин становлять:
1) особисті немайнові права інтелектуальної власності на сорт рослин, породу тварин, засвідчені державною реєстрацією;
2) майнові права інтелектуальної власності на сорт рослин, породу тварин, засвідчені патентом;
3) майнове право інтелектуальної власності на поширення сорту рослин, породи тварин, засвідчене державною реєстрацією.
1. Право інтелектуальної власності на сорт рослин, породу тварин включає особисті немайнові права. Особисті немайнові права зазвичай належать автору. Тому ч. 1 ст. 37 Закону «Про охорону прав на сорти рослин» [185] встановлює, що особисте немайнове право авторства особа набуває від дати державної реєстрації сорту.
2. Державна реєстрація сорту рослин здійснюється шляхом внесення відповідного запису до Державного реєстру сортів рослин, придатних до поширення в Україні (ч. 1 ст. 33 Закону «Про охорону прав на сорти рослин» [185]). Ведення цього Державного реєстру покладено на Державну службу з охорони прав на сорти рослин (Держсортслужбу).
3. Державна реєстрація сорту рослин здійснюється на підставі рішення, яке приймається Держсортслужбою за результатами розгляду заявки на сорт рослин. Право на подання заявки на сорт рослин належить автору сорту (селекціонеру). Сорт рослин може бути створений спільно декількома селекціонерами. У такому разі всі вони мають однакові права на подання заявки.
4. У разі, коли сорт створено селекціонером у зв’язку з виконанням службових обов’язків або за дорученням роботодавця з використанням досвіду, виробничих знань, секретів виробництва, обладнання, матеріальних і фінансових засобів роботодавця, і договором між селекціонером і роботодавцем не передбачено інше, право на подання заявки належить роботодавцю. Але за наявності таких обставин право на подання заявки переходить до автора, якщо роботодавець протягом 60 днів від дати отримання від автора повідомлення про створення нового сорту рослин не подасть заявку на сорт рослин. Сплив Зазначеного строку безпосередньо не дає автору права на подання заявки. Роботодавець може використовувати сорт як конфіденційну інформацію (без державної реєстрації). Якщо він попередив про це автора, то право подання заявки переходить до автора тільки за умови, що роботодавець не буде використовувати сорт рослин протягом чотирьох років від дня отримання повідомлення автора про створення нового сорту рослин.
5. Державній реєстрації підлягає тільки сорт, що вважається охороноздатним, тобто якщо за проявом ознак, переданих певним генотипом чи певного комбінацією генотипів, він є:
— новим. Таким є сорт, матеріал якого не продавався чи будь-яким іншим способом не передавався для комерційного використання. Ця ознака не втрачається, якщо пере- дання мало місце не більше як впродовж одного року до дня, який вважається датою подання заявки (у відповідних випадках — більш тривалого часу до цього дня);
— вирізняльним. Ознака вирізняльності вважається наявною, якщо створений сорт чітко вирізняється з-поміж інших сортів, загальновідомих до дати, на яку заявка на сорт вважається поданою;
— однорідним.. Таким вважається сорт рослин, якщо з урахуванням можливостей його розмноження рослини цього сорту залишаються достатньо схожими за своїми основними ознаками, вказаними в описі сорту;
— стабільним. Таким вважається сорт, якщо його основні ознаки, указані в описі сорту, залишаються незмінними після неодноразового розмноження (ст. 11 Закону «Про охорону прав на сорти рослин»).
6. Заявка на сорт підлягає експертизі. Спочатку проводиться формальна експертиза на предмет відповідності формальних ознак заявки вимогам законодавства (ст. 26 Закону «Про захист прав на сорти рослин»). Потім за клопотанням заявника проводиться кваліфікаційна експертиза, за результатами якої приймається рішення про державну реєстрацію сорту рослин.
7. Державна реєстрація сорту рослин не є єдиним способом засвідчення немайнових прав інтелектуальної власності. Відповідно до ч. 4 ст. 37 Закону «Про охорону прав на сорти рослин» автор сорту має право на свою вимогу одержати свідоцтво про авторство на сорт рослин.
8. Немайнові права інтелектуальної власності на сорт рослин передбачаються ст. 37 Закону «Про охорону прав на сорти рослин». їх зміст в основному відповідає ст. 423 ЦК. Названий Закон не допускає виникнення немайнових прав на сорт рослин у інших осіб (крім автора) або передання таким особам особистих немайнових прав на сорт рослин. Стосовно права авторства ч. 3 ст. 37 ЦК прямо забороняє його відчуження або інше передання. Немайнові права на сорт рослин підтверджуються свідоцтвом про авторство на сорт.
9. Про майнові права на сорт рослин, породу тварин див. коментар до ст. 487 ЦК. Майнові права на сорт рослин підтверджуються патентом, який видається впродовж місячного строку після внесення в Державний реєстр прав власників сортів рослин (скорочено — Державний реєстр патентів) відповідного запису. Такий запис вважається державною реєстрацією права на сорт. Якщо заявка на сорт рослин подається автором, він може клопотати тільки про реєстрацію сорту. Це клопотання задовольняється шляхом реєстрації сорту рослин в Державному реєстрі заявок на сорт рослин та видачі свідоцтва про авторство на сорт.
10. Право на поширення сорту рослин як об’єкта інтелектуальної власності, який виражено в певному селекційному матеріалі, виникає за умови реєстрації сорту відповідно до Положення про Державний реєстр сортів рослин, придатних для поширення в Україні [304]. Стаття 18 Закону «Про насіння і садибний матеріал» [119] допускає введення в обіг насіння і садибного матеріалу після їх визнання державними органами управління та контролю в насінництві і розсадництві. Однією із форм такого визнання є внесення сорту рослин до згаданого вище Державного реєстру.
11. Закон «Про племінну справу у тваринництві» [145], Положення про Державний племінний реєстр [349] та інші акти законодавства не передбачають включення до Державного племінного реєстру відомостей про осіб, які створили нову породу тварин. Тому здійснення особистих немайнових прав інтелектуальної власності на породу тварин стане можливим за умови прийняття відповідних актів законодавства, які будуть передбачати умови та порядок внесення до відповідного реєстру відомостей про авторів селекційних досягнень у тваринництві.
Зазначення в ст. 25 Закону «Про племінну справу у тваринництві» на те, що селекційне досягнення в галузі племінного тваринництва визнається винаходом у встановленому законом порядку, не є достатнім для висновку про те, що стосовно цього об’єкта інтелектуальної власності має застосовуватись Закон «Про охорону прав на винаходи і корисні моделі» [155]. Такий висновок не відповідає ст. 485 — 487 ЦК. Він не враховує також специфіки селекційних досліджень в тваринництві як об’єктів інтелектуальної власності. З урахуванням цього у ч. З ст. 6 Закону «Про охорону прав на винаходи і корисні моделі» прямо зазначається на те, що правова охорона згідно з цим Законом не поширюється на породи тварин.
12. Майнові права інтелектуальної власності на породу тварин відповідно до п. 2 ст. 485 ЦК також підлягають посвідченню патентом. До реалізації цієї вимоги шляхом прийняття відповідних актів законодавства зберігають чинність положення Закону «Про племінну справу у тваринництві».
Об’єктами державної реєстрації є племінні тварини і племінні стада. Вона здійснюється шляхом вчинення відповідних записів до державних книг племінних тварин (стосовно племінних тварин) або Державного племінного реєстру (стосовно племінних стад). Безпосередньо реєстрацію здійснює Департамент ринків продукції тваринництва з Головною державною племінною інспекцією Міністерства аграрної політики України. Умовою державної реєстрації племінних тварин і племінних стад є відповідність їх вимогам, встановленим до племінних (генетичних) ресурсів ст. 10 Закону «Про племінну справу у тваринництві».
13. На власника племінних ресурсів покладається обов’язок отримати племінне свідоцтво (сертифікат) відповідно до Положення про племінне свідоцтво (сертифікат) [351]. Законодавство про племінне тваринництво не диференціює право інтелектуальної власності на селекційні досягнення в тваринництві і речове право на племінні (генетичні) ресурси. Відповідно не встановлюються норми, що регулюють-відносини між суб’єктами права інтелектуальної власності на селекційні досягнення в тваринництві і суб’єктами речового права на племінні (генетичні) ресурси. Але на підставі ст. 485 — 488 ЦК не виключається захист права інтелектуальної власності на селекційні досягнення в тваринництві суб’єктом такого права, в тому числі і перед власником племінних (генетичних) ресурсів, який на відповідній підставі отримав речове право на тварин, в яких містяться об’єкти права інтелектуальної власності.
14. На власників племінних (генетичних) ресурсів покладається обов’язок в установленому порядку отримати дозвіл на право використання таких ресурсів (частина друга ст. 7 Закону «Про племінну справу у тваринництві» [145]).
Стаття 486. Суб’єкти права інтелектуальної власності на сорт рослин, породу тварин
1. Суб’єктами права інтелектуальної власності на сорт рослин, породу тварин є:
1) автор сорту рослин, породи тварин;
2) інші особи, які набули майнових прав інтелектуальної власності на сорт рослин, породу тварин за договором чи законом.
1. Суб’єктом права інтелектуальної власності на сорт рослин, породу тварин завжди є автор. Обсяг його права може залежати від обставин, передбачених законом, але в будь-якому випадку право авторства може належати тільки йому, оскільки воно не відчужується. Це випливає із ч. 4 ст. 423 ЦК, що допускає відчуження особистих немайнових прав інтелектуальної власності лише у випадках, передбачених законом, і відсутністю в законах положень про можливість відчуження права авторства.
2. Стаття, що коментується, вперше прямо визнає суб’єктом права інтелектуальної власності автора породи тварин. До прийняття нового Цивільного кодексу термін «автор породи тварин» взагалі не використовувався, а особисті немайнові права на породи тварин не реєструвались. Очевидно, в недалекому майбутньому буде прийнято нормативно-правові акти, якими буде встановлено порядок державної реєстрації порід тварин як об’єктів інтелектуальної власності.
3. Право автора на сорт рослин може виникати із факту державної реєстрації сорту відповідно до Положення про Державний реєстр сортів рослин, придатних для поширення в Україні [304]. Тоді воно включає до себе тільки особисті немайнові права. Автор сорту за відповідних умов може бути зареєстрований як власник сорту і отримати патент відповідно до Положення про Державний реєстр прав власників сортів рослин та про видачу патентів України на сорти рослин. За таких умов він отримує майнові права інтелектуальної власності на сорт рослин.
4. Отримання статусу автора породи тварин, хоч і передбачене ст. 486 ЦК, але є неможливим, оскільки особисті немайнові права інтелектуальної власності на породу тварин повинні бути засвідчені державною реєстрацією (п. 1 ст. 485 ЦК), а чинне законодавство не передбачає внесення до Державного племінного реєстру відомостей про автора.
5. Інші особи, які є суб’єктами права інтелектуальної власності на сорти рослин, породи тварин, — це перш за все юридичні особи, що є стосовно авторів сортів рослин роботодавцями, які подали заявку на сорт та отримали патент. Майнових прав інтелектуальної власності на сорт рослин набувають також виробники насіння і садибного матеріалу, які уклали ліцензійні договори на використання сортів рослин з власниками сортів (частина друга ст. 15 Закону «Про насіння і садибний матеріал» [119]).
6. Майнові права інтелектуальної власності на породи тварин можуть належати підприємствам з племінної справи і фізичним особам —підприємцям, що здійснюють діяльність у цій сфері (ст. 5 Закону «Про племінну справу у тваринництві»). Положенням про відповідність суб’єктів племінної справи у тваринництві статусу селекційного центру, підприємства (об’єднання) з племінної справи у тваринництві, заводської конюшні, контрольно-випробувальної станції, контрольно-випробувальної станції з птахівництва, іподрому, трендепо, підприємства (лабораторії) генетичного контролю, підприємства (лабораторії) з трансплантації ембріонів, підприємства (лабораторії) з оцінки якості тваринницької продукції [350] встановлені вимоги до суб’єктів племінної справи. Суб’єкти племінної справи підлягають державній атестації та переатестації відповідно до Положення про присвоєння відповідних статусів суб’єктам племінної справи в тваринництві. Інші суб’єкти не можуть набувати майнових прав інтелектуальної власності на породи тварин.
Стаття 487. Майнові права інтелектуальної власності на сорт рослин, породу тварин, засвідчені патентом
1. Майновими правами інтелектуальної власності на сорт рослин, породу тварин, засвідченими патентом, є:
1) право на використання сорту рослин, породи тварин, придатних для поширення в Україні;
2) виключне право дозволяти використання сорту рослин, породи тварин;
3) виключне право перешкоджати неправомірному використанню сорту рослин, породи тварин, у тому числі забороняти таке використання;
4) інші майнові права інтелектуальної власності, встановлені законом.
2. Майнові права інтелектуальної власності на сорт рослин, породу тварин належать володільцю патенту, якщо інше не встановлено договором чи законом.
1. Як і стосовно більшості об’єктів інтелектуальної власності щодо власників сорту рослин і породи тварин встановлюється, що вони мають право на використання сорту рослин, породи тварин, які визнані придатними для поширення в Україні.
2. Використання сорту рослин полягає в: 1) виробництві або відтворенні (розмноженні) матеріалу сорту; 2) доведенні матеріалу сорту до кондиції з метою розмноження;
3) пропонування матеріалу сорту до продажу; 4) продажу або введенні іншим способом в комерційний обіг матеріалу сорту; 5) вивезенні матеріалу сорту за межі митної території України; 6) ввезенні матеріалу сорту на територію України; 7) зберіганні матеріалу сорту в цілях використання в будь-який із зазначених вище способів. Без дозволу власника сорту рослин ніхто не може зазначеними способами використовувати матеріал сорту. Право власника давати такий дозвіл є виключним. Воно поширюється також щодо сортів, які є похідними, або які нечітко відрізняються від сорту власника, або виробництво яких потребує багаторазового використання сорту власника (ч. 2, 3 Закону «Про захист прав на сорти рослин»).
3. Майнове право власника сорту може бути внеском до статутного чи складеного капіталу юридичної особи, використовуватись у спільній діяльності. Воно може бути предметом застави.
4. Очевидно, у такі ж чи інші подібні способи можуть використовуватись і майнові права інтелектуальної власності на породи тварин за умови, що вони будуть засвідчені відповідними документами.
5. Власникові сорту рослин, породи тварин належить виключне право дозволяти використання сорту рослин, породи тварин. Дозвіл (ліцензія) на використання сорту рослин видається шляхом укладення ліцензійного договору.
6. Спеціально зазначається на право власника сорту заповісти своє майнове право на сорт (ч. 2 ст. 40 Закону «Про захист прав на сорти рослин» [185]). Це не перешкоджає спадкуванню майнових прав на сорт рослин за законом в порядку, що встановлений законодавством про спадкування.
7. Стосовно майнових прав інтелектуальної власності на сорт рослин встановлена низка правил, що обмежують ці права власника сорту або надають право використання сорту за певних умов іншим особам (ст. 43 — 47 Закону «Про захист прав на сорти рослин»).
За умови воєнного чи надзвичайного стану Кабінет Міністрів може видати на строк до чотирьох років примусову ліцензію визначеній ним особі з мотивів суспільної необхідності з виплатою власникові сорту відповідної компенсації. Кабінету Міністрів навіть надається право вимагати від власника сорту надати на прийнятних фінансових умовах у розпорядження ліцензіата матеріал для розмноження сорту в обсягах, достатніх для належного здійснення прав, наданих ліцензією.
8. Правова конструкція вичерпання виключного права автора сорту рослин (ст. 45 названого Закону) стосується не сорту рослин, а матеріалу сорту, який (матеріал) власник сорту продав чи передав на іншій правовій підставі.
9. Визнається право попереднього користування сортом рослин за особою, яка до дати, яка вважається датою подання заявки, в інтересах свого господарства або ділової практики добросовісно використовувала в Україні згодом заявлений сорт або здійснила для цього ефективну і серйозну підготовку.
Виключне право власника не поширюється на дії будь-якої особи щодо матеріалів сорту, що охороняється, якщо вони здійснені як приватні та з некомерційними цілями, в експериментальних цілях, з метою створення інших сортів на основі сорту, що охороняється.
Стаття 488. Строк чинності майнових прав інтелектуальної власності на сорт рослин, породу тварин
1. Майнові права інтелектуальної власності на сорт рослин, породу тварин, засвідчені патентом, є чинними з дати, наступної за датою їх державної реєстрації, за умови підтримання чинності цих прав відповідно до закону.
2. Законом можуть бути встановлені умови тимчасової чинності майнових прав інтелектуальної власності на сорт рослин, породу тварин до набрання ними чинності відповідно до частини першої цієї статті.
3. Строк чинності виключних майнових прав інтелектуальної власності на сорт рослин, породу тварин спливає через тридцять років, а щодо дерев та винограду — через тридцять п’ять років, що відліковуються з 1 січня року, наступного за роком державної реєстрації цих прав.
4. Чинність виключних майнових прав інтелектуальної власності на сорт рослин, породу тварин може бути припинено достроково або поновлено у випадках та у порядку, встановлених законом.
5. Право на поширення сорту рослин, породи тварин є чинним з дати, наступної за датою його державної реєстрації, та діє безстроково за умови підтримання чинності цього права відповідно до закону.
6. Чинність виключних майнових прав інтелектуальної власності на сорт рослин, породу тварин може бути припинено достроково або поновлено у випадках та у порядку, встановлених законом.
1. Майнові права на сорт рослин, породу тварин мають бути засвідчені патентом. Це законодавець послідовно підкреслює в п. 2 ст. 485, ч. 1 ст. 487 і ч. 1 ст. 488 ЦК. Зазначені майнові права є чинними з дня, наступного за днем їх (тобто прав) державної реєстрації. Стосовно майнових прав на сорти рослин це узгоджується зі ст. 33 Закону «Про захист прав на сорти рослин», що передбачає державну реєстрацію сорту в Державному реєстрі сортів рослин, придатних для поширення в Україні, та державну реєстрацію прав на сорт в Державному реєстрі прав власників сортів рослин (стисло він називається Реєстром патентів). Державна реєстрація прав на сорт здійснюється на підставі рішення Держсортслужби після сплати заявником державного мита за реєстрацію права на сорт.
2. Стосовно майнових прав на породи тварин законодавство не передбачає їх реєстрації. Тому слід визнати, що вони виникають з дня реєстрації племінних тварин шляхом внесення відповідних даних про них до державних книг племінних тварин, якщо реєструються племінні тварини, що були виведені вперше.
3. Підтримання чинності майнових прав на сорти рослин передбачає сплату суб’єктом майнових прав збору (ст. 42 Закону «Про захист прав на сорти рослин»). Це правило із зазначеної статті не виключалось. Але ж Порядком порядок сплати зборів за дії, пов’язані з охороною прав на об’єкти інтелектуальної власності [310], сплата такого збору не передбачена.
4. Тимчасова правова охорона надається відповідно до ст. 32 Закону «Про захист прав на сорти рослин» від дати подання заявки. Тимчасова правова охорона поширюється на сорти тих родів і видів рослин, які відповідно до ст. 29 названого Закону підлягають державному випробуванню в Україні. Стосовно прав на породи тварин тимчасова правова охорона не передбачена.
5. Чинність майнових прав на сорти рослин, породи тварин обмежується строком 30 років, а стосовно сортів деревних та чагарникових культур і винограду — строком 35 років. Стаття 46 Закону «Про захист прав на сорти рослин» встановлює підстави дострокового припинення майнових прав власника сорту: 1) відмова власника від права на сорт і патенту шляхом подання письмового повідомлення до Держсортслужби. Якщо власник сорту не є його автором, відмова власника дає автору переважне право на одержання майнових прав і патенту протягом трьох місяців після отримання зазначеного повідомлення; 2) рішення центрального органу виконавчої влади з питань сільського господарства і продовольства у випадках, передбачених ч. З ст. 50 цього Закону.
Крім дострокового припинення майнового права на сорт рослин передбачається визнання майнового права на сорт недійсним за рішенням суду. Разом з визнанням майнового права власника сорту недійсним визнаються недійсними в тому ж обсязі державна реєстрація цього права та патент, що його засвідчує. Це правило ч. 2 ст. 52 Закону «Про захист прав на сорти рослин» виявляє позицію законодавця щодо вимог (їх три), які мають формулюватись у позовній заяві, та питань, які мають бути вирішені в судовому рішенні.
6. Варто звернути увагу на те, що внаслідок недостатньо уважного редагування ч. 4 та 6 ст. 488 ЦК виявились тотожними. Це свідчить про те, що закони пишуть і приймають не на небі, але ж хотілося, щоб законодавець був ближче у своїй досконалості до Творця.
7. Зі спливом зазначених вище строків, а у відповідних випадках — достроково, майнові права на сорт рослин, породу тварин припиняються. Частини 4 та 6 ст. 488 ЦК встановлюють, що право на поширення сорту діє безстроково. Хоч це положення і включене до статті, що присвячена майновим правам інтелектуальної власності на сорт рослин, породу тварин, воно виходить за межі цих прав. Воно може належати будь-якій особі, в тому числі і суб’єкту майнових прав інтелектуальної власності, що припинені відповідно до закону.
Право на поширення сорту рослин, породи тварин виникає на підставі його реєстрації з дня, наступного після реєстрації. Стосовно сортів рослин Порядок поширення в Україні сорту, на який не поширюється виключне право власника [304], встановлює, що право на поширення сорту надається особі, що отримала статус підтримувана сорту. Як підтримувач сорту може бути зареєстрована і особа, що раніше була власником сорту.
ГЛАВА 43 ПРАВО ІНТЕЛЕКТУАЛЬНОЇ ВЛАСНОСТІ НА КОМЕРЦІЙНЕ НАЙМЕНУВАННЯ
Стаття 489. Правова охорона комерційного найменування
1. Правова охорона надається комерційному найменуванню, якщо воно дає можливість вирізнити одну особу з-поміж інших та не вводить в оману споживачів щодо справжньої її діяльності.
2. Право інтелектуальної власності на комерційне найменування є чинним з моменту першого використання цього найменування та охороняється без обов’язкового подання заявки на нього чи його реєстрації і незалежно від того, є чи не є комерційне найменування частиною торговельної марки.
3. Відомості про комерційне найменування можуть вноситися до реєстрів, порядок ведення яких встановлюється законом.
4. Особи можуть мати однакові комерційні найменування, якщо це не вводить в оману споживачів щодо товарів, які вони виробляють та (або) реалізовують, та послуг, які ними надаються.
1. Звертає на себе увагу та обставина, що в ст. 489 ЦК вживається термін «особа» для зазначення суб’єкта права інтелектуальної власності на комерційне найменування. Лише у ст. 491 ЦК зазначається на ліквідацію юридичної особи як на підставу припинення чинності майнових прав інтелектуальної власності на комерційне найменування. Але це не може бути достатнім для твердження про те, що суб’єктом права інтелектуальної власності на комерційне найменування може бути тільки юридична особа. Стосовно багатьох прав і правовідносин (зобов’язань) зазначається на те, що вони припиняються в зв’язку з ліквідацією юридичної особи. Проте це не перешкоджає фізичним особам набувати таких прав чи вступати у відповідні правовідносини. Отже, суб’єктами права інтелектуальної власності на комерційне найменування можуть бути не тільки юридичні, а і фізичні особи. Зокрема, особа, що зареєстрована як підприємець, може мати комерційне найменування та використовувати його. Ця особа має право, але не зобов’язана використовувати на вивісках, упаковці, в рекламі своє прізвище та ім’я. Вона може відкрити, наприклад, мережу магазинів, присвоївши їм своє комерційне найменування.
2. Суб’єктом права інтелектуальної власності на комерційне найменування може бути тільки суб’єкт, що здійснює комерційну господарську діяльність, підприємництво, як воно визначається в ст. 42 ГК [42].
3. Стосовно юридичних осіб, що здійснюють комерційну діяльність, чинним є положення і ст. 90 ЦК («Найменування юридичної особи»), і ст. 489 — 491 ЦК, що регулюють відносини з приводу інтелектуальної власності на комерційне найменування.
4. Положення глави 43 Цивільного кодексу не поширюються на юридичних осіб, що не займаються підприємництвом. Але такі юридичні особи вправі захищати своє право на найменування. Частина 5 ст. 90 ЦК забороняє юридичним особам використовувати найменування іншої юридичної особи.
5. Комерційне найменування юридичної особи може співпадати з її комерційним (фірмовим) найменуванням, але не виключається використання юридичною особою комерційного найменування, що не співпадає з комерційним (фірмовим) найменуванням. Зокрема, не виключається використання юридичною особою декількох комерційних найменувань. У комерційних найменуваннях найменування (комерційне, фірмове) юридичної особи може використовуватись лише частково чи не використовуватись взагалі. Так, юридична особа, що здійснює підприємницьку діяльність, може мати найменування «Приватне підприємство «Апогей». Воно може відкрити мережу магазинів, використовуючи стосовно кожного із них комерційні найменування «Апогей — побутова техніка», «Апогей — меблі», «Апогей — транспорт» тощо. Такі ж можливості може використовувати і фізична особа — підприємець.
6. Об’єктом права інтелектуальної власності може бути тільки таке комерційне найменування, яке дає можливість вирізнити одну особу з-поміж інших. Так, якщо із наведених вище комерційних найменувань виключити слово «Апогей», то вони втрачають здатність давати можливість вирізнити особу з-поміж інших, а тому такі найменування не можуть бути об’єктами інтелектуальної власності.
7. Неприпустимо використання комерційного найменування, що вводить споживачів в оману щодо справжньої діяльності особи. Так, ст. 90 ЦК не перешкоджає тому, щоб юридична особа мала найменування «Товариство з обмеженою відповідальністю «Баварське пиво». Але ж використання такого найменування буде суперечити ч. 1 ст. 489 ЦК, якщо тільки ця особа насправді не здійснює продаж такого пива.
8. Стаття 489 ЦК передбачає охорону права юридичної особи на комерційне найменування без подання заявки та реєстрації. Це положення запозичене із ст. 8 Паризької конвенції про охорону промислової власності [2] та відповідає йому. Разом з тим ч. 3 ст. 489 ЦК встановлює можливість внесення відомостей про комерційні найменування до реєстрів, порядок ведення яких визначається законом.
9. Комерційне найменування може бути включене до торговельної марки як його частина. У такому випадку воно буде захищатись за правилами, що встановлені стосовно торговельних марок, що не буде виключати можливості самостійного захисту права на комерційне найменування.
10. Порядок ведення реєстрів комерційних найменувань має встановлюватись законом. Але на цей час такий закон не прийнято. Таким реєстром не може вважатись Єдиний державний реєстр юридичних осіб та фізичних осіб — підприємців. Тому ч. 3 ст. 489 ЦК буде застосовуватись лише після встановлення законом порядку ведення реєстрів комерційних найменувань.
11. Встановлене ч. 1 ст. 489 ЦК положення про те, що за певних умов особи можуть мати однакові комерційні найменування, свідчить про те, що правові конструкції комерційного найменування і комерційного (фірмового) найменування юридичної особи не співпадають (ч. 5 ст. 90 ЦК; ч. 8 ст. 23, абзац восьмий ч. 1 ст. 27 Закону «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб — підприємців» [192] виключають присвоєння одного і того ж найменування двом або більше юридичним особам).
Стаття 490. Майнові права інтелектуальної власності на комерційне найменування
1. Майновими правами інтелектуальної власності на комерційне найменування є:
1) право на використання комерційного найменування;
2) право перешкоджати іншим особам неправомірно використовувати комерційне найменування, в тому числі забороняти таке використання;
3) інші майнові права інтелектуальної власності, встановлені законом.
2. Майнові права інтелектуальної власності на комерційне найменування передаються іншій особі лише разом з цілісним майновим комплексом особи, якій ці права належать, або його відповідною частиною.
1. Право на комерційне найменування, очевидно, не обмежується майновими складовими. Воно передбачає надання юридичній особі і немайнових прав. Проте ст. 490 ЦК розкриває зміст тільки майнових прав на комерційне найменування.
2. Юридична особа має право використовувати комерційне найменування скрізь, де є обов’язковим чи можливим зазначення на цю юридичну особу (на вивісках, бланках документів, товарах, упаковці, в рекламі і т. ін.).
3. Юридична особа вправі перешкоджати іншим особам неправомірно використовувати комерційне найменування. Це правило формулює одно із майнових прав юридичної особи. Тому його дія обмежується випадками неправомірного використання комерційного найменування в комерційній діяльності. Чинність цього правила не можна поширити на випадки поширення інформації про юридичну особу з використанням при цьому її комерційного найменування. Ці відносини регулюються, зокрема, ст. 94 ЦК.
4. Майнове право на комерційне найменування може бути передане іншій особі тільки разом з цілісним майновим комплексом юридичної особи, якій ці права належать, або його відповідною частиною. Це правило ч. 2 ст. 490 ЦК підтверджує думку про те, що особа може мати комерційне найменування, що стосується її структурного підрозділу.
Стаття 491. Припинення чинності майнових прав інтелектуальної власності на комерційне найменування
1. Чинність майнових прав інтелектуальної власності на комерційне найменування припиняється у разі ліквідації юридичної особи та з інших підстав, встановлених законом.
1. Чинні закони прямо не встановлюють підстав припинення майнових прав інтелектуальної власності на комерційне найменування. Але опосередковано із норм Цивільного кодексу випливає, що повністю такі права припиняються при зміні комерційного найменування, яке особа використовує, при припиненні фізичною особою підприємницької діяльності. Прямо зазначається на припинення майнових прав інтелектуальної власності на комерційне найменування у зв’язку з ліквідацією юридичної особи.
ГЛАВА 44 ПРАВО ІНТЕЛЕКТУАЛЬНОЇ ВЛАСНОСТІ НА ТОРГОВЕЛЬНУ МАРКУ
Стаття 492. Торговельна марка
1. Торговельною маркою може бути будь-яке позначення або будь-яка комбінація позначень, які придатні для вирізнення товарів (послуг), що виробляються (надаються) однією особою, від товарів (послуг), що виробляються (надаються) іншими особами. Такими позначеннями можуть бути, зокрема, слова, літери, цифри, зображувальні елементи, комбінації кольорів.
1. Відносини щодо торговельної марки (знаків для товарів та послуг) регулюються, крім Цивільного кодексу, Законом «Про охорону прав на знаки для товарів і послуг» [78] (далі в межах коментаря до глави 44 Цивільного кодексу — Закон). Крім того, на відносини за участі громадян та юридичних осіб країн, які є учасниками міжнародних договорів, що є обов’язковими для України, поширюється чинність міжнародно-правових актів.
2. Відносини щодо торговельної марки регулюються ст. 6 — 9 Паризької конвенції про охорону промислової власності [2], Договором про закони про товарні знаки, Мадридською угодою про міжнародну реєстрацію знаків [4] та Протоколом до Мадридської угоди про міжнародну реєстрацію знаків від 28 червня 1989 р. [18], Ніццькою угодою про Міжнародну класифікацію товарів і послуг для реєстрації знаків [10].
Договір про закони про товарні знаки прийнято Дипломатичною конференцією 27 жовтня 1994 р. Він був ратифікований Україною Законом від 13 жовтня 1995 р. та набрав чинності, в тому числі для України, з 1 вересня 1996 р. Мадридська угода про міжнародну реєстрацію знаків прийнята 14 квітня 1891 р. Для Союзу РСР вона набула чинності з 1 липня 1976 р. Відповідно до Закону «Про правонаступництво України» та в зв’язку з результатами референдуму про проголошення державної незалежності України та денонсацією Договору про утворення Союзу РСР, Мадридська угода стала обов’язковою для України.
Протокол до Мадридської угоди про міжнародну реєстрацію знаків від 28 червня 1989 р. був ратифікований Україною Законом від 1 червня 2000 р. У той же день Верховна Рада України ратифікувала Ніццьку угоду про Міжнародну класифікацію товарів і послуг для реєстрації знаків.
Відносини з приводу торговельних марок регулюються також Правилами складання, подання та розгляду заявки на видачу свідоцтва України на знак для товарів та послуг та Положенням про Державний реєстр свідоцтв України на знаки для товарів та послуг та порядок видачі свідоцтв.
3. У раніше прийнятих нормативно-правових актах вживається термін «знак для товарів і послуг». У новому Цивільному кодексі використовується термін «торговельна марка», що є синонімом терміну «знак для товарів і послуг». У міжнародних документах використовуються терміни «товарні знаки» (знаки, що відносяться до товарів) та «знаки обслуговування» (знаки, що відносяться до послуг).
4. Торговельна марка — це позначення або комбінація позначень. Такими позначеннями можуть бути слова, у тому числі власні імена, літери, цифри, зображувальні елементи, кольори та комбінації кольорів, будь-які комбінації таких позначень. Цей перелік позначень, що можуть отримати характер торговельної марки, не є вичерпним.
Частина 1 ст. 5 Закону встановлює найбільш загальне правило, відповідно до якого правова охорона може бути надана лише знаку, який не суперечить публічному порядку, принципам гуманності і моралі. Стаття 492 ЦК допускає визнання торговельною маркою лише таких знаків, які придатні для вирізнення товарів (послуг), що виробляються (надаються) однією особою, від товарів (послуг), що виробляються (надаються) іншими особами. У зв’язку з цим не можуть бути зареєстровані як торговельні знаки такі позначення: 1) які не мають розрізняльної здатності; 2) є загальновживаними як позначення товарів або послуг певного виду; 3) вказують на вид, якість, кількість, властивості, призначення, цінність товарів або послуг, а також на місце і час виготовлення чи збуту товарів або надання послуг; 4) є оманливими або такими, що можуть ввести в оману щодо товару, послуги або особи, що виробляє товар чи надає послугу; 5) є загальновживаними символами чи термінами. Але позначення, за винятком оманливих та таких, що можуть ввести в оману, можуть бути внесені до торговельного знака як елементи, що не охороняються (ч. 2 ст. 6 Закону [78]).
5. Не можуть бути зареєстровані як торговельні знаки позначення, які є тотожними або схожими настільки, що їх можна сплутати з: 1) знаками, раніше зареєстрованими чи заявленими на реєстрацію в Україні на ім’я іншої особи для однорідних товарів і послуг; 2) знаками інших осіб, що охороняються без реєстрації на підставі міжнародних договорів, учасниками яких є Україна, або ч. 3 ст. 494 ЦК; 3) фірмовими найменуваннями, що відомі в Україні і належать іншим особам, які одержали право на них до дати подання заяви на торговельний знак для однорідних товарів і послуг; 4) найменуваннями географічного зазначення, крім випадків, коли вони включені до торговельного знаку як елементи, що не охороняються, і зареєстровані на ім’я суб’єкта, що подав заявку на реєстрацію торговельної марки, 5) сертифікаційними знаками, зареєстрованими у встановленому порядку (ч. 3 ст. 6 Закону).
6. Як торговельні знаки не можуть бути зареєстровані позначення, які зображують: 1) державні герби, прапори, емблеми; 2) офіційні назви держави; 3) емблеми, скорочені або повні найменування міжнародних міжурядових організацій; 4) офіційні, контрольні, гарантійні та пробірні клейма, печатки; 5) нагороди та інші відзнаки. За умови наявності згоди відповідного компетентного органу чи власника такі позначення можуть бути включені до торгового знака як такі, що не охороняються законодавством про торговельні знаки (ч. 1 ст. 6 Закону).
7. Не можуть бути зареєстровані як торговельні знаки відтворення: 1) промислових зразків, права на які належать іншим особам; 2) назв відомих в Україні творів науки, літератури і мистецтва, або цитат чи персонажів із них, творів мистецтва та їх фрагментів без згоди власників авторського права та їх правонаступників; 3) прізвищ, імен, псевдонімів та похідних від них, портретів і факсиміле відомих в Україні осіб без їх згоди.
Стаття 493. Суб’єкти права інтелектуальної власності на торговельну марку
1. Суб’єктами права інтелектуальної власності на торговельну марку є фізичні та юридичні особи.
2. Право інтелектуальної власності на певну торговельну марку може належати одночасно кільком фізичним та (або) юридичним особам.
1. Суб’єктами права власності на торговельну марку визначаються фізичні та юридичні особи. Фізичні особи мають право на реєстрацію торговельної марки незалежно від того, зареєстровані вони чи ні як суб’єкти підприємницької діяльності. Але отримання доходів від передання права на використання торговельної марки чи в результаті її відчуження можливе за умови реєстрації фізичної особи як суб’єкта підприємницької діяльності.
2. Юридична особа має право зареєструвати торговельну марку також поза зв’язком з виробництвом відповідних товарів чи здійсненням діяльності щодо надання відповідних послуг.
3. Передбачається можливість одержання права на певну торговельну марку декількома фізичними чи юридичними особами. У цьому разі співвласники торговельної марки мають погодити між собою порядок користування знаком. За відсутності згоди кожен із власників торговельної марки має право користуватися та розпоряджатися нею на свій розсуд. Але жоден із співвласників на має права власності на неї без згоди решти власників (п. 2 ст. 16 Закону).
Стаття 494. Засвідчення набуття права інтелектуальної власності на торговельну марку
1. Набуття права інтелектуальної власності на торговельну марку засвідчується свідоцтвом. Умови та порядок видачі свідоцтва встановлюються законом.
2. Обсяг правової охорони торговельної марки визначається наведеними у свідоцтві її зображенням та переліком товарів і послуг, якщо інше не встановлено законом.
3. Набуття права інтелектуальної власності на торговельну марку, яка має міжнародну реєстрацію або визнана в установленому законом порядку добре відомою, не вимагає засвідчення свідоцтвом.
1. Документом, що засвідчує право на торговельну марку, є свідоцтво. Для одержання свідоцтва особа подає заявку до Державного департаменту інтелектуальної власності. Вимоги до заявки та додатків до неї встановлюються ст. 7 Закону. Вона повинна складатись української мовою та містити: 1) заяву про реєстрацію торговельної марки; 2) зображення позначення, що заявляється; 3) перелік товарів і послуг, для яких заявник просить зареєструвати торгову марку. Товари і послуги повинні бути згруповані за Міжнародною класифікацію товарів і послуг для реєстрації знаків. Ця Класифікація була опублікована в 1971 р. Міжнародним бюро з охорони інтелектуальної власності. Її офіційний текст розроблено та опубліковано серед інших російською мовою. Класифікація складається із переліку класів та алфавітного переліку товарів і послуг із зазначенням класу, до яких належить кожний товар чи послуга (ст. 1 Ніццької угоди про Міжнародну класифікацію товарів і послуг для реєстрації знаків [10]).
2. Більш детальні вимоги до заявки та матеріалів, що додаються до неї, викладено в п. 2.1.1 — 2.3.9 Правил складання, подання та розгляду заявки на видачу свідоцтва України на знак для товарів та послуг [324].
3. Пріоритет стосовно торговельних марок — це право особи на реєстрацію знака та одержання свідоцтва, що виключає таке право інших осіб. У законодавстві та юридичній практиці використовується поняття конвенційного пріоритету. Воно означає пріоритет попередньої заявки не тільки в Україні, айв інших країнах Паризького Союзу (п. «F» ст. 6 quinquis; п. «С» ст. 4 Паризької конвенції про охорону промислової власності [2]). За загальним правилом, пріоритет надається тій особі, що подала заявку раніше. Датою подання заявки вважається дата її одержання Державним департаментом. Але заявка може бути подана з порушенням вимог ст. 7 Закону. За наявності таких порушень та за умови подання матеріалів, що перелічені в ч. 1 ст. 8 Закону, заявка вважається поданою в день одержання Державним департаментом зазначених матеріалів, що принаймні включають: 1) клопотання в довільній формі про реєстрацію знака, викладене українською мовою; 2) відомості про заявника та адресу, викладені українською мовою; 3) частину, що зовнішньо нагадує позначення, що може бути знайомим; 4) відомості щодо переліку товарів або послуг, для яких заявляється знак. Якщо будь-які з цих матеріалів представлені неналежними, заявникові про це повідомляється. За умови, що протягом двох місяців відповідні недоліки усунуті, заявка вважається поданою в день одержання Державним департаментом виправлених матеріалів. Якщо в зазначений строк недоліки не усунуто, заявка вважається неподаною, про що повідомляється заявникові. Оскільки заявка при цьому не відповідає вимогам ст. 7 Закону, вона отримала назву попередньої. Попередньою вважається також заявка, після подачі якої подається нова (виправлена) заявка на те ж позначення.
4. Пріоритет попередньої заявки визнається за заявником за наявності таких умов: 1) протягом шести місяців після подання попередньої заявки заявник подав заявку, що відповідає вимогам ст. 7 Закону [78] та Правил складання, подання та розгляду заявки на видачу свідоцтва України на знак для товарів і послуг [324]; 2) разом із заявою, що подана у відповідності з встановленими вимогами, але не пізніше трьох місяців після її подання, заявник подав заявку до Державного департаменту про пріоритет з посиланням на дату подання і номер попередньої заявки та копію попередньої заявки. Датою пріоритету в такому випадку буде дата подання попередньої заявки.
Якщо знак був використаний в експонаті, показаному на офіційній або офіційно визнаній міжнародній виставці, проведеній на території однієї з держав — учасниць Паризької конвенції про охорону промислової власності [2], пріоритет може бути встановлено за датою відкриття виставки. Для цього необхідно подати заявку до Державного департаменту чи відповідного органу іншої країни — учасниці Паризької конвенції не пізніше шести місяців після відкриття виставки. Крім того, не пізніше трьох місяців після подання заявки має бути подана заявка про пріоритет з доданням документу, що підтверджує показ знака на виставці.
5. Такі ж правила щодо пріоритету встановлені ст. 4 та б Паризької конвенції, якщо заявка подана в одній з держав — учасниць Паризької конвенції протягом шести місяців від дати пріоритету. Заявка на реєстрацію того ж торговельного знаку може бути подана в будь-якій іншій країні Паризького Союзу або у відповідній міжнародній організації зі збереженням права на пріоритет. Відповідно до Мадридської угоди про міжнародну реєстрацію знаків можлива реєстрація торговельних знаків у Міжнародному бюро інтелектуальної власності. З дати реєстрації в Міжнародному бюро в усіх країнах —учасницях Мадридської угоди надається така ж охорона, як і в випадку, коли торговельний знак був зареєстрований безпосередньо в кожній із цих країн.
6. Заявка, що подається до Державного департаменту для реєстрації торговельної марки, підлягає експертизі. Експертиза складається з трьох етапів: 1) встановлення дати подання заявки; 2) експертиза заявок за формальними ознаками; 3) кваліфікаційна експертиза (експертиза по суті зазначення, що заявлене на реєстрацію як торговельна марка). За результатами кваліфікаційної експертизи приймається рішення про реєстрацію торговельної марки. За умови сплати державного мита за видачу свідоцтва про право на торговельну марку здійснюється публікація про видачу свідоцтва, державна реєстрація торговельної марки шляхом внесення до Державного реєстру відповідних відомостей. Свідоцтво видається в місячний строк після державної реєстрації торговельної марки.
7. Свідоцтво на знак для товарів та послуг (так, до внесення відповідних змін цей нормативно-правовий акт називається згідно з Положенням про Державний реєстр свідоцтв України на знаки для товарів та послуг) є документом, що засвідчує право власності на торговельну марку. Проте слід мати на увазі, що в ч. 2 ст. 16, ст. 17 Закону «Про охорону прав на знаки для товарів та послуг» йдеться про свідоцтво як об’єкт права власності (вживається термін «власник свідоцтва»).
8. Якщо торговельна марка має міжнародну реєстрацію відповідно до Мадридської угоди про міжнародну реєстрацію знаків та протоколу до неї від 28 червня 1989 р., реєстрація торговельної марки [4] в Україні не вимагається. Правова охорона торговельній марці надається на підставі міжнародної реєстрації. Щодо України залишається чинним застереження, яке було зроблено Радянським Союзом при приєднанні його до Мадридської угоди про міжнародну реєстрацію знаків, відповідно до якого охорона в Україні надається тільки тим торговельним маркам, що мають міжнародну реєстрацію, при міжнародній реєстрації яких заявник просив про надання правової охорони, зокрема в Україні.
9. Без реєстрації та видачі свідоцтва правова охорона надається торговельній марці, яка є добре відомою. Але критерії наявності цієї ознаки («добре відома») законодавством не встановлені.
Стаття 495. Майнові права інтелектуальної власності на торговельну марку
1. Майновими правами інтелектуальної власності на торговельну марку є:
1) право на використання торговельної марки;
2) виключне право дозволяти використання торговельної марки;
3) виключне право перешкоджати неправомірному використанню торговельної марки, в тому числі забороняти таке використання;
4) інші майнові права інтелектуальної власності, встановлені законом.
2. Майнові права інтелектуальної власності на торговельну марку належать володільцю відповідного свідоцтва, володільцю міжнародної реєстрації, особі, торговельну марку якої визнано в установленому законом порядку добре відомою, якщо інше не встановлено договором.
1. Власник торговельної марки має суб’єктивні права та несе юридичні обов’язки, що встановлені чинним законодавством та міжнародними договорами, що є обов’язковими для України.
2. Власник торговельної марки вправі використовувати її. Використанням визначається застосування торговельної марки на товарах, при наданні послуг, для яких вона зареєстрована, на упаковці товарів, у рекламі, друкованих виданнях, на вивісках, під час показу експонатів на виставках і ярмарках, що проводяться в Україні, в проспектах, рахунках, на бланках та в іншій документації, пов’язаній із введенням зазначених товарів і послуг в господарський обіг.
3. Законодавство визначає право на реєстрацію торговельної марки за всіма особами, що не виключає здійснення реєстрації виключно з метою продажу, видачі ліцензій та з метою перешкодити використанню торговельної марки на території України. З метою запобігти зловживанню правом на торговельну марку ст. 17 Закону «Про охорону прав на знаки для товарів та послуг» покладає на власника свідоцтва обов’язок добросовісно користуватися виключним правом, що випливає із свідоцтва. Якщо знак не використовується або недостатньо використовується в Україні протягом трьох років з дати реєстрації відомостей про видачу свідоцтва або від дати, коли використання торговельної марки було припинено, будь-яка особа може звернутися до суду з позовом про припинення дії свідоцтва. Це правило ч. 4 ст. 18 Закону «Про охорону прав на знаки для товарів та послуг» визначає, в які матеріально-правові та процесуальні способи може захищатись інтерес особи, що порушується невиконанням власником свідоцтва обов’язку добросовісно користуватись виключним правом.
4. Власнику свідоцтва надається право поряд із торговельною маркою проставляти попереджувальне маркування, що вказує на її реєстрацію в Україні.
5. До введення в дію Закону від 16 червня 1999 р., яким унесено зміни до ст. 6 Закону «Про охорону прав на знаки для товарів та послуг», не виключалась реєстрація як торговельної марки таких зазначень, які добросовісно використовувались до 1 січня 1992 р. двома і більше юридичними особами для позначення однорідних товарів. Тому особи, що до 1 січня 1992 р. добросовісно користувалися зазначеннями, які були зареєстровані іншими особами як торговельні марки до 30 липня 1999 р. (дня введення в дію Закону від 16 червня 1999 р. «Про внесення змін до Закону України «Про охорону прав на знаки для товарів і послуг») мають право на подальше використання цих зазначень.
6. Майнові права на торговельну марку можуть бути передані на підставі договору про їх відчуження. Це не допускається лише тоді, коли це може стати причиною введення в оману споживачів щодо товару і послуги або щодо особи, яка виготовляє товар чи надає послугу.
7. Власник свідоцтва має право укласти договір про надання іншій особі права на використання торговельної марки.
8. Договори про передання права власності на торговельну марку та про передання права на використання торговельної марки укладаються відповідно до загальних норм зобов’язального права. Правило ч. 9 ст. 16 Закону «Про охорону прав на знаки для товарів та послуг» [78] встановлює, що договір про передання права власності на знак і ліцензійний договір вважаються дійсними, якщо вони укладені в письмовій формі і підписані сторонами. Це узгоджується з ч. 1 ст. 1114 ЦК, відповідно до якої державна реєстрація ліцензійного договору можлива на вимогу хоч би однієї із сторін договору. Але відсутність державної реєстрації не впливає на чинність прав, наданих за ліцензією або іншим договором, та інших прав на відповідний об’єкт інтелектуальної власності, зокрема на право ліцензіата на звернення до суду за захистом свого права.
Стаття 496. Строк чинності майнових прав інтелектуальної власності на торговельну марку
1. Майнові права інтелектуальної власності на торговельну марку є чинними протягом десяти років з дати, наступної за датою подання заявки на торговельну марку в установленому законом порядку, якщо інше не встановлено законом. Зазначений строк може бути продовженим щоразу на десять років у порядку, встановленому законом.
1. Строк чинності майнових прав інтелектуальної власності на торговельну марку встановлений тривалістю 10 років. Сплата державного мита або збору за підтримання чинності прав на торговельну марку протягом зазначеного строку не передбачена ні Декретом Кабінету Міністрів України «Про державне мито» [235], ні Порядком сплати зборів за дії, пов’язані з охороною прав на об’єкти інтелектуальної власності [310]. Але за продовження на кожний наступний десятирічний строк дії свідоцтва на знак для товарів і послуг передбачена сплата збору.
2. Зазначений десятирічний строк відраховується від дати подання заявки, що визначається відповідно до ст. 8 Закону (див. п. 3 коментаря до ст. 494 ЦК). Це узгоджується з ч. 1 ст. 16 Закону, відповідно до якої права, що випливають із свідоцтва, діють від дати подання заявки.
Стаття 497. Дострокове припинення чинності майнових прав інтелектуальної власності на торговельну марку
1. Чинність майнових прав інтелектуальної власності на торговельну марку припиняється в установленому законом порядку достроково у зв’язку з перетворенням торговельної марки у загальновживане позначення певного виду товарів чи послуг.
2. Чинність майнових прав інтелектуальної власності на торговельну марку може бути припинено достроково за ініціативою особи, якій вони належать, якщо це не суперечить умовам договору, а також в інших випадках, передбачених законом.
3. Якщо у зв’язку з достроковим припиненням чинності виключних майнових прав інтелектуальної власності на торговельну марку завдано збитків особі, якій було надано дозвіл на її використання, такі збитки відшкодовуються особою, яка надала зазначений дозвіл, якщо інше не встановлено договором чи законом.
1. Загальне вживання торговельної марки як позначення товарів і послуг певного виду само по собі є підставою для припинення права на торговельну марку. Це правило викликає інтерес як таке, що підставою припинення права визнає факт, що не є достатньо визначеним як за змістом, так і в часі. Крім того, воно суттєво зачіпає інтереси власника торговельної марки.
2. Відповідно до загального положення ч. 3 ст. 12 ЦК, що надає особі право відмовитися від свого майнового права, ч. 1 ст. 497 ЦК передбачає можливість відмови власника торговельної марки від прав на неї.
Стаття, що коментується, не допускає збереження права на торговельну марку, що належить особам, які одержали дозвіл на використання торговельної марки на підставі договору з власником. Припинення прав ліцензіата на торговельну марку в зв’язку з відмовою ліцензіара (власника) від прав на неї тягне обов’язок ліцензіара відшкодувати збитки, що завдані ліцензіату.
3. Підставою припинення майнових прав інтелектуальної власності на торговельну марку є сплив строку їх чинності (ст. 496 ЦК), якщо суб’єкт цих прав не сплатить збір за продовження дії свідоцтва на наступний десятирічний строк.
Стаття 498. Відновлення чинності достроково припинених виключних майнових прав інтелектуальної власності на торговельну марку
1. Чинність достроково припинених виключних майнових прав інтелектуальної власності на торговельну марку може бути відновлено у порядку, встановленому законом, за заявою особи, якій ці права належали у момент їх припинення.
1. Стаття, що коментується, поширюється на відносини, що виникають при відновленні чинності майнових прав інтелектуальної власності, які були припинені достроково. Вона не поширюється на випадки припинення цих прав у зв’язку із спливом строку 10 років, що встановлений ст. 496 ЦК. Отже, ст. 498 ЦК може застосовуватись лише у випадках відмови суб’єкта від майнових прав інтелектуальної власності. Відповідно до ст. 22 Закону ніхто інший, крім колишнього власника свідоцтва, не має права на повторну реєстрацію знака протягом трьох років після припинення дії свідоцтва. Звідси можна зробити висновок про те, що способом відновлення майнових прав інтелектуальної власності на торговельну марку є повторна її реєстрація у встановленому порядку.
2. Дія свідоцтва може бути припинена в зв’язку із спливом десятирічного строку, встановленого ст. 496 ЦК. Але уже після припинення дії свідоцтва його власник (не пізніше шести місяців) може сплатити збір за продовження дії свідоцтва в підвищеному розмірі. У цьому разі також можна вести мову про відновлення майнових прав інтелектуальної власності на торговельну марку.
Стаття 499. Визнання прав інтелектуальної власності на торговельну марку недійсними
1. Права інтелектуальної власності на торговельну марку визнаються недійсними з підстав та в порядку, встановлених законом.
1. До введення в дію нового Цивільного кодексу вітчизняне цивільне законодавство не знало правової конструкції визнання недійсними прав. Стаття 490 ЦК формулює таку конструкцію. Проте зберігає чинність ст. 19 Закону «Про охорону прав на знаки для товарів і послуг», яка формулює більш прийнятну та таку, що відповідає системі цивільного законодавства, правову конструкцію визнання недійсним свідоцтва на знак для товарів або послуг. Тому доцільним є пред’явлення вимог як про визнання недійсним свідоцтва, так і про визнання недійсними прав, засвідчених свідоцтвом.
2. Захист цивільного права шляхом визнання недійсним свідоцтва чи прав, що засвідчені свідоцтвом, здійснюється в судовому порядку.
3. Разом з визнанням недійсним свідоцтва (прав на торговельну марку) суд повинен вирішити і питання про визнання недійсними рішення про державну реєстрацію торговельної марки, та державної реєстрації.
Стаття 500. Право попереднього користувача на торговельну марку
1. Будь-яка особа, яка до дати подання заявки на торговельну марку або, якщо було заявлено пріоритет, до дати пріоритету заявки в інтересах своєї діяльності добросовісно використала торговельну марку в Україні або здійснила значну і серйозну підготовку для такого використання, має право на безоплатне продовження такого використання або використання, яке передбачалося зазначеною підготовкою (право попереднього користувача).
2. Право попереднього користувача може передаватися або переходити до іншої особи тільки разом із підприємством чи діловою практикою або з тією частиною підприємства чи ділової практики, в яких було використано торговельну марку або здійснено значну і серйозну підготовку для такого використання.
1. Стаття, що коментується, розкриває зміст права попереднього користування стосовно торговельної марки. Право попереднього користувача може передаватися до іншої особи тільки разом з підприємством або його частиною, разом з діловою практикою чи її частиною, якщо у них було використано заявлену торговельну марку або здійснено значну підготовку для такого використання. За наявності викладених умов право попереднього користування може переходити «автоматично». Але відсутність договору про передання права попереднього користування може внести невизначеність у відносини щодо попереднього користування. Тому перехід такого права треба оформляти відповідним договором, розпорядчим актом чи шляхом включення відповідних умов до договору більш широкого змісту.
ГЛАВА 45 ПРАВО ІНТЕЛЕКТУАЛЬНОЇ ВЛАСНОСТІ НА ГЕОГРАФІЧНЕ ЗАЗНАЧЕННЯ
Стаття 501. Набуття права інтелектуальної власності на географічне зазначення
1. Право інтелектуальної власності на географічне зазначення виникає з дати державної реєстрації цього права, якщо інше не встановлено законом.
2. Обсяг правової охорони географічного зазначення визначається характеристиками товару (послуги) і межами географічного місця його (її) походження, зафіксованими державною реєстрацією права інтелектуальної власності на географічне зазначення.
1. У Цивільному кодексі містяться загальні положення про право інтелектуальної власності на географічне зазначення. Більш детально суспільні відносини з приводу географічного зазначення регулюються Законом «Про охорону прав на зазначення походження товарів» [133] (далі — Закон). Закон, як і Цивільний кодекс, не охороняє права на просте зазначення походження товару. Просте зазначення походження товару визначається як будь-яке словесне чи зображувальне (графічне) позначення, що прямо чи опосередковано вказує на конкретне географічне місце походження товару (абзац шостий ст. 1; ч. 2 ст. 7 названого Закону). Відсутність у Цивільному кодексі положень про охорону права на просте зазначення місця походження товару не означає, що таке право не охороняється. Така охорона здійснюється і надалі буде здійснюватись законодавством, що покликане запобігати недобросовісній конкуренції. Частина 2 ст. 33 ГК [42]; частина перша ст. 4 Закону «Про захист від недобросовісної конкуренції» [101] визнають неправомірним використання будь-яких позначень, що використовуються одним суб’єктом, іншим суб’єктом, якщо це може призвести до змішування діяльності одного господарчого суб’єкта з діяльністю іншого. Стаття 6 Закону «Про охорону прав на зазначення походження товарів» більш конкретно зазначає на неприпустимість використання простих зазначень походження товарів, що є неправдивими (фальшивими) чи такими, що вводять в оману щодо дійсного географічного місця походження товару. Але чинні закони виключають визнання простого зазначення походження товару об’єктом права інтелектуальної власності.
2. Цивільний кодекс не розмежовує назву місця походження товару як об’єкта правової охорони та географічного зазначення походження товару. Угода про заходи щодо попередження та припинення використання неправдивих товарних знаків та географічних зазначень (підписана країнами СНД) також використовує тільки поняття географічного зазначення і не використовує поняття (географічного) місця походження товару. Тому слід визнати, що з моменту введення в дію нового Цивільного кодексу реєстрації та правовій охороні підлягає тільки географічне зазначення походження товару. Що стосується назви місця походження товару, то законодавець відмовився від використання цього терміну та правової конструкції, що йому відповідає, оскільки визначення назви місця походження товару практично повністю співпадало з визначенням географічного зазначення походження (див. абзаци одинадцятий та дванадцятий ст. 1; ч. 3 та 4 ст. 7 Закону «Про охорону прав на зазначення походження товару»).
3. У п. 4 ст. 7 Закону «Про охорону прав на зазначення походження товарів» визначаються умови, за яких географічному зазначенню походження товару може бути надана правова охорона. Це такі умови: 1) зазначення є назвою географічного місця, з якого даний товар походить; 2) зазначення вживається як назва даного товару чи як складова частина цієї назви; 3) у вказаному цією назвою місці наявні характерні умови та/або людський фактор, що надають товару певних якостей чи інших характеристик; 4) товар, що позначається цією назвою, має певні якості, репутацію чи інші характеристики, в основному зумовлені особливими природними умовами та/або людським фактором даного географічного місця.
4. Право інтелектуальної власності на географічне зазначення виникає з дати реєстрації цього права. Частина 1 ст. 14 Закону зазначає на реєстрацію «кваліфікованого зазначення походження товару та/або права на використання зареєстрованого кваліфікованого зазначення походження товару». Але в подальшому в цій статті йдеться про єдину реєстрацію як внесення до Державного реєстру назв місць походження та географічних зазначень походження товарів і прав на використання зареєстрованих кваліфікованих зазначень походження товарів. Частина цього запису, що містить відомості про географічне зазначення та відповідний товар, є реєстрацією географічного зазначення, а частина цього ж запису, що містить відомості про осіб, які отримують відповідні права внаслідок реєстрації, вважається реєстрацією прав. Отже, право інтелектуальної власності на географічне зазначення виникає із внесення запису до згаданого Державного реєстру.
Стаття 502. Суб’єкти права інтелектуальної власності на географічне зазначення
1. Суб’єктами права інтелектуальної власності на географічне зазначення є виробники товарів, асоціації споживачів, інші особи, визначені законом.
1. Суб’єктами права на географічне зазначення є виробники товарів, асоціації споживачів. Під іншими особами, визначеними законом, слід розуміти названі в ч. 1 ст. 9 Закону «Про охорону прав на зазначення походження товарів» [133] установи, що мають безпосереднє відношення до вироблення чи вивчення відповідних продуктів, виробів, технологічних процесів або географічних місць.
2. Державна реєстрація географічного зазначення здійснюється Державним департаментом інтелектуальної власності. Для державної реєстрації географічного зазначення до названого Державного департаменту подається заявка. Вона повинна стосуватись лише одного географічного зазначення та складатись відповідно до вимог, що викладені в ст. 10 Закону «Про охорону прав на зазначення походження товарів».
3. Разом з заявкою подаються: 1) документ, що підтверджує той факт, що заявник є виробником товару, для якого просить зареєструвати географічне зазначення та право на його використання; 2) висновок спеціально уповноваженого органу про те, що особливі властивості, певні якості або інші характеристики, зазначені в заявці, об’єктивно зумовлені чи пов’язані з природними умовами та/або людським фактором відповідного географічного місця; 3) висновок того ж органу щодо меж географічного місця, з яким пов’язані особливі властивості, певні якості або інші характеристики товару; 4) документ, що підтверджує сплату збору відповідно до Порядку сплати зборів за дії, пов’язані з охороною прав на об’єкти інтелектуальної власності [310].
4. Із заявкою на реєстрацію географічного зазначення мають право звертатись і іноземні суб’єкти. До заяви вони мають додати документи, що підтверджують факт одержання правової охорони географічного зазначення у відповідній державі. Стаття 10 Угоди про заходи щодо попередження та припинення використання неправдивих товарних знаків та географічних зазначень [22] передбачає заснування багатосторонніх систем реєстрації географічних зазначень і повідомлень про їх охорону державами — учасниками цієї Угоди.
5. Експертизу заявки проводить відповідний заклад. У розгляді питань, що виникають під час проведення експертизи, заявник має право брати участь безпосередньо або через представника. Під час експертизи проводиться перевірка заявки стосовно назв, унесених до Переліку видових назв товарів. Стаття 11 Закону «Про охорону прав на зазначення походження товарів» відносить до компетенції Кабінету Міністрів затвердження Положення про Перелік видових назв товарів, але Кабінет Міністрів розпорядженням передоручив це Державному Департаменту інтелектуальної власності [341]. До Переліку вносяться застосовувані в назвах товарів назви географічних місць, у яких спочатку ці товари вироблялись, але які згодом стали використовуватися як позначення (назви) певних видів товарів безвідносно до конкретних місць походження.
Якщо географічне зазначення, на яке подана заявка, міститься в Переліку видових назв товарів, в реєстрації географічного зазначення відмовляється. Якщо за результатом експертизи заявки вона відповідає встановленим вимогам, відомості про заявку публікуються в офіційному бюлетені Державного департаменту промислової власності «Промислова власність». Протягом шести місяців після публікації будь-яка особа, сплативши встановлений збір, вправі подати заперечення до Державного департаменту інтелектуальної власності.
6. За відсутності заперечень та за наявності встановлених підстав Державний департамент інтелектуальної власності приймає рішення про державну реєстрацію відповідного географічного зазначення та права на використання зареєстрованого відповідного географічного зазначення. На підставі цього рішення географічне зазначення вноситься до Реєстру, форма та порядок уведення якого визначається зазначеним Державним департаментом. Заявникові видається свідоцтво про реєстрацію права на використання географічного зазначення.
7. Державна реєстрація географічного зазначення та видача свідоцтва одному суб’єкту не виключає подачі іншими суб’єктами заявки на реєстрацію та видачі їм свідоцтва за наявності підстав, встановлених Цивільним кодексом та Законом «Про охорону прав на зазначення походження товарів».
8. Право на використання зареєстрованого географічного зазначення мають лише виробники, які в географічному місці, що зазначене в Реєстрі, виробляють товар, особливі властивості, певні якості чи інші характеристики якого відповідають тим, що внесені до Реєстру.
Стаття 503. Права інтелектуальної власності на географічне зазначення
1. Правами інтелектуальної власності на географічне зазначення є:
1) право на визнання позначення товару (послуги) географічним зазначенням;
2) право на використання географічного зазначення;
3) право перешкоджати неправомірному використанню географічного зазначення, в тому числі забороняти таке використання.
2. Права інтелектуальної власності на географічне зазначення, що належать окремим суб’єктам права інтелектуальної власності на географічне зазначення, встановлюються законом.
1. У статті, що коментується, визначається зміст права на географічне зазначення. Перелічені тут права в повному обсязі належать лише виробникам відповідних товарів. Асоціації споживачів та інші суб’єкти права на географічне зазначення, що не є виробниками, можуть мати лише права на визнання позначення товару географічним зазначенням та на вжиття заходів з метою перешкодити (заборонити) використовувати географічне зазначення особами, які не мають на це право. Асоціації споживачів та інші згадані суб’єкти не можуть мати право на використання географічного зазначення, в тому числі і в такий спосіб, як видача ліцензії на його використання, оскільки видача таких ліцензій заборонена взагалі (підпункт «а» ч. 7 ст. 17 Закону «Про охорону прав на зазначення походження товарів»).
2. Право на визнання позначення товару географічним позначенням дає можливість вимагати такого визнання від будь-якого суб’єкта. Якщо ця вимога не задовольняється, суб’єкт права на географічне зазначення може звернутись з такою вимогою до суду. За викладених умов порушується позовне провадження, оскільки визнання позначення товару географічним зазначенням за змістом є визнанням наявності відповідних прав та обов’язків. Позов про визнання позначення товару географічним зазначенням є різновидом позову про визнання права (ч. 1 ч. 2 ст. 16 ЦК).
3. У ч. 5 ст. 17 Закону «Про охорону прав на зазначення походження товарів» розкривається зміст поняття використання зареєстрованого географічного зазначення. Воно включає: 1) нанесення географічного зазначення на товар, на упаковку товару або на етикетку; 2) застосування географічного зазначення у рекламі; 3) запис на бланках, рахунках та інших документах, що супроводжують товар.
4. Суб’єкт права на географічне зазначення — власник свідоцтва має право поряд з географічним зазначенням наносити попереджувальне маркування для інформації про те, що це зазначення зареєстроване в Україні. Для попереджувального маркування географічного зазначення застосовується обведена овалом абревіатура «ГЗП». Замість цього маркування або поряд з ним може наноситись текст: «Зареєстроване в Україні географічне зазначення походження товару».
5. Власник свідоцтва має право перешкоджати (забороняти) використовувати географічне зазначення особами, які не мають на це права, зокрема може пред’явити відповідні вимоги безпосередньо до правопорушника або звернутися з позовом до суду.
6. Власник свідоцтва — суб’єкт права на географічне зазначення несе обов’язки не перешкоджати спеціально уповноваженим державним органам здійснювати контроль за наявністю в товарі особливих та інших характеристик, на підставі яких зареєстроване географічне зазначення, а також додержуватись заборони видавати ліцензію на використання географічного зазначення. Проте договір про надання дозволу (ліцензії) на використання географічного зазначення, хоч він прямо буде суперечити ч. 7 ст. 17 Закону «Про охорону прав на зазначення походження товарів» [133], не може кваліфікуватись як нікчемний правочин. Це буде правочин оспорюваний, оскільки нікчемними є лише правочини, що прямо визнаються законом такими (ч. 2 та 3 ст. 215 ЦК).
Стаття 504. Строк чинності права інтелектуальної власності на географічне зазначення
1. Право інтелектуальної власності на географічне зазначення є чинним з дати, наступної за датою державної реєстрації, і охороняється безстроково за умови збереження характеристик товару (послуги), позначених цим зазначенням.
1. Право на географічне зазначення є чинним з дати, наступної за датою державної реєстрації цього права. Вказівка в ст. 504 ЦК на набрання чинності цим правом з наступного дня не суперечить ст. 253 ЦК, а лише уточнює її формулювання стосовно даного випадку визначення початку строку.
2. Формулювання «право інтелектуальної власності... охороняється безстроково» слід тлумачити так, що йому суперечать положення ч. 4 ст. 15 Закону про те, що свідоцтво, яке посвідчує реєстрацію права на використання географічного зазначення, діє впродовж 10 років від дати подання заявки. Але спеціальне правило ч. 3 ст. 21 Закону, яка передбачає припинення права інтелектуальної власності на географічне зазначення у разі несплати збору за продовження дії свідоцтва на наступні 10 років, чинність зберігає. Відповідно зберігає чинність і п. 69 Переліку і розмірів зборів за дії, пов’язані з охороною прав на об’єкти інтелектуальної власності [310].
3. Частина 3 ст. 21 Закону встановлює наступні підстави припинення права на використання зареєстрованого географічного зазначення:
1) рішення суду про припинення права у зв’язку з втратою товаром особливих властивостей або інших характеристик, описаних у Реєстрі;
2) ліквідація юридичної особи або смерть фізичної особи, що є власником свідоцтва;
3) подання власником свідоцтва заяви до Державного департаменту інтелектуальної власності про відмову від права використання цього зазначення.
ГЛАВА 46 ПРАВО ІНТЕЛЕКТУАЛЬНОЇ ВЛАСНОСТІ НА КОМЕРЦІЙНУ ТАЄМНИЦЮ
Стаття 505. Поняття комерційної таємниці
1. Комерційною таємницею є інформація, яка є секретною в тому розумінні, що вона в цілому чи в певній формі та сукупності її складових є невідомою та не є легкодоступною для осіб, які звичайно мають справу з видом інформації, до якого вона належить, у зв’язку з цим має комерційну цінність та була предметом адекватних існуючим обставинам заходів щодо збереження її секретності, вжитих особою, яка законно контролює цю інформацію.
2. Комерційною таємницею можуть бути відомості технічного, організаційного, комерційного, виробничого та іншого характеру, за винятком тих, які відповідно до закону не можуть бути віднесені до комерційної таємниці.
1. Наголошуючи на тому, що комерційною таємницею можуть бути відомості технічного, організаційного, комерційного та виробничого характеру, ч. 2 ст. 505 ЦК не виключає визнання комерційною таємницею відомостей будь-якого іншого характеру.
2. Не є комерційною таємницею відомості, які відповідно до закону не можуть мати характер комерційної таємниці. Кабінет Міністрів України прийняв постанову «Про перелік відомостей, що не становлять комерційної таємниці» [273]. Ця постанова формально не скасована, але в зв’язку з введенням в дію нового Цивільного кодексу чинність втратила, оскільки тільки законом відомості можуть бути визнані такими, що не можуть становити комерційної таємниці.
3. На цей час не існує спеціального закону, який би визначав перелік відомостей, що становлять комерційну таємницю. Але в окремих законах є положення, що передбачають можливість вільного доступу до певної інформації. Так, ст. 17 Закону «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб — підприємців» [192] визначає відомості, які мають міститись у Єдиному державному реєстрі юридичних осіб та фізичних осіб — підприємців, а ст. 20 того ж Закону встановлює, що відомості, які містяться в зазначеному Реєстрі, є відкритими і загальнодоступними, за винятком ідентифікаційних номерів фізичних осіб — платників податків.
Законодавство про інтелектуальну власність передбачає право будь-якої особи на ознайомлення з матеріалами заявки на видачу патента (наприклад, ч. З ст. 23 Закону «Про захист прав на винаходи та корисні моделі» [155]). Будь-яка фізична або юридична особа має право у встановленому порядку отримати витяг із Державного реєстру обтяжень рухомого майна (ст. 45 Закону «Про забезпечення вимог кредиторів на реєстрацію обтяжень» [155]. Відповідно до ч. 3 ст. 78 Закону «Про акціонерні товариства» [228] публічні акціонерні товариства зобов’язані мати власну веб-сторінку в мережі Інтернет, на якій розміщується широке коло інформації. Така інформація також не може належати до комерційної таємниці.
4. У випадках, коли закон не передбачає вільного доступу до інформації, власник комерційної таємниці на свій розсуд визначає, яка інформація, котрою він володіє, є комерційною таємницею. Але при цьому слід враховувати ознаки комерційної таємниці.
5. У ч. 1 ст. 505 ЦК вказується на такі ознаки комерційної таємниці: 1) вона в цілому чи в певній формі чи сукупності складових є невідомою та не є легкодоступною для осіб, які звичайно мають справу з таким видом інформації; 2) вона має комерційну цінність; 3) вона була предметом адекватних існуючим обставинам заходів щодо збереження її секретності.
6. Стосовно ознаки комерційної цінності слід враховувати, що ст. 36 ГК [42] більш широко визначає комерційну таємницю. До неї належать відомості, пов’язані з виробництвом, технологією, управлінням, фінансовою та іншою діяльністю суб’єкта господарювання, що не є державною таємницею, розголошення яких може завдати шкоди інтересам суб’єкта господарювання.
7. Комерційна таємниця може мати перш за все технічний зміст. Така таємниця може виражатись в об’єктах права промислової власності, на які право не було належне оформлене, в зв’язку з чим воно не може захищатись законодавством, що стосується відповідних об’єктів інтелектуальної власності. У ч. 3 ст. 17 Закону «Про захист прав на сорти рослин» [185] прямо зазначається нате, що роботодавець, який отримав від працівника — автора сорта повідомлення про створення сррту рослин, може подати заявку на сорт з метою отримання майнових прав інтелектуальної власності, а може прийняти рішення про збереження відомостей про сорт як конфіденційної інформації. Таке ж правило встановлено ч. 2 ст. 7 Закону «Про охорону прав на топографії інтегральних мікросхем» [119]. Немає правових перешкод для збереження як комерційної таємниці відомостей про винаходи, корисні моделі тощо.
Як комерційна таємниця може кваліфікуватись і інформація про технічні рішення, що не відповідають вимогам, які ставляться до об’єктів інтелектуальної власності.
8. Будь-який досвід організації виробництва і праці, що має комерційну цінність, може захищатись як комерційна таємниця.
9. Визначення таємниці як комерційної не означає, що суб’єктом права інтелектуальної власності на комерційну таємницю можуть бути тільки особи, що здійснюють комерційну господарську діяльність, як вона розуміється в ст. 42 — 51 ГК [42]. Суб’єкти некомерційної господарської діяльності (ст. 52 — 54 ГК) також можуть бути суб’єктами права інтелектуальної власності на комерційну таємницю. Юридичні особи, що фінансуються із бюджетів, в тому числі і державні органи, також можуть бути суб’єктами права інтелектуальної власності на комерційну таємницю, якщо вони проводять конкурси, тендери, прилюдні торги з метою укладення договорів у межах наданих їм повноважень. Фізичні особи, що не є суб’єктами господарювання, не можуть бути суб’єктами права інтелектуальної власності на комерційну таємницю. їх право на інформацію захищається на підставі ст. 302, 306 ЦК.
10. Поняття комерційної таємниці не охоплює всієї інформації, яка ст. 60 Закону «Про банки і банківську діяльність» [163] визнає банківською таємницею. Тому ст. 61 і 62 названого Закону встановлюють спеціальні правила щодо зобов’язання банків забезпечити збереження банківської таємниці та порядку її розкриття. Необхідність захисту банківської таємниці визначається у ст. 44 ГПК [31] підставою задоволення клопотання сторін про конфіденційний розгляд справи господарським судом.
Стаття 506. Майнові права інтелектуальної власності на комерційну таємницю
1. Майновими правами інтелектуальної власності на комерційну таємницю є:
1) право на використання комерційної таємниці;
2) виключне право дозволяти використання комерційної таємниці;
3) виключне право перешкоджати неправомірному розголошенню, збиранню або використанню комерційної таємниці;
4) інші майнові права інтелектуальної власності, встановлені законом.
2. Майнові права інтелектуальної власності на комерційну таємницю належать особі, яка правомірно визначила інформацію комерційною таємницею, якщо інше не встановлено договором.
1. Частина 1 ст. 506 ЦК визначає щодо комерційної таємниці той набір майнових прав інтелектуальної власності, який встановлюється стосовно більшості об’єктів інтелектуальної власності.
Суб’єкт права інтелектуальної власності вправі в будь-який спосіб, не порушуючи прав інших осіб, використовувати комерційну таємницю. Він може передати іншій особі для використання останньою цієї інформації в її діяльності, зберігаючи чи не зберігаючи при цьому права на використання комерційної інформації у власній діяльності.
2. Із ч. 2 ст. 506 ЦК слід зробити висновок про те, що право інтелектуальної власності на комерційну таємницю виникає за умови, що власник відповідної інформації визначив її як таку, що є комерційною таємницею. Склад і обсяг відомостей, що становлять комерційну таємницю, визначаються суб’єктом господарювання відповідно до закону (ч. 1 ст. 36 ГК). Але спеціальні положення щодо цього законами не встановлювались. За таких умов зазвичай таке визначення комерційної таємниці здійснюється наказом чи рішенням виконавчого органу юридичної особи. Але немає перешкод для того, щоб визначити статус інформації як комерційної таємниці в інший спосіб; шляхом письмового повідомлення осіб, яким така інформація відома чи може стати відомою, про те, що відповідна інформація є комерційною таємницею. Таке повідомлення може бути зроблено і усно. Важливо тільки, щоб у разі спору особа, що володіє комерційною таємницею, могла надати докази того, що відповідна особа була належне поінформована про те, що певні відомості складають комерційну таємницю.
Невизначеності з цього приводу можуть бути усунені, якщо види інформації, яка складає комерційну таємницю, будуть перелічені у відповідному наказі, а особи, що мають доступ до такої інформації, своїм підписом підтвердять факт ознайомлення з наказом.
3. Особа, що порушила право інтелектуальної власності на комерційну таємницю, несе відповідальність, яка встановлена законом або договором. Зазвичай така відповідальність полягає у відшкодуванні шкоди. Якщо доступ до комерційної таємниці особа отримала на підставі договору, можливе встановлення договором неустойки за порушення права інтелектуальної власності на комерційну таємницю.
4. Суб’єктами, що несуть відповідальність перед власником комерційної таємниці, можуть бути юридичні особи, фізичні особи (якщо за них відповідно до законодавства не несе відповідальність юридична особа), в тому числі працівники юридичної чи фізичної особи — власника комерційної таємниці. Але працівники несуть відповідальність перед роботодавцем за шкоду, заподіяну розголошенням комерційної таємниці відповідно до ст. 132 КЗпП [28] (якщо працівник припустився розголошення комерційної таємниці при виконанні трудових обов’язків) або відповідно до п. 7 ст. 134 КЗпП (якщо розголошення комерційної таємниці допущене не при виконанні трудових обов’язків, хоч би комерційна таємниця і стала відома працівникові при виконанні трудових обов’язків). Не виключається повна матеріальна відповідальність працівників за шкоду, заподіяну розголошенням комерційної таємниці, на підставі п. 3 ст. 134 КЗпП, якщо дії працівника кваліфікуються як злочин, передбачений ст. 323 КК [36] (розголошення комерційної таємниці, що завдало істотної шкоди суб’єкту господарської діяльності).
Стаття 507. Охорона комерційної таємниці органами державної влади
1. Органи державної влади зобов’язані охороняти від недобросовісного комерційного використання інформацію, яка є комерційною таємницею та створення якої потребує значних зусиль і яка надана їм з метою отримання встановленого законом дозволу на діяльність, пов’язану з фармацевтичними, сільськогосподарськими, хімічними продуктами, що містять нові хімічні сполуки. Ця інформація охороняється органами державної влади також від розголошення, крім випадків, коли розголошення необхідне для забезпечення захисту населення або не вжито заходів щодо її охорони від недобросовісного комерційного використання.
2. Органи державної влади зобов’язані охороняти комерційну таємницю також в інших випадках, передбачених законом.
1. Стаття, що коментується, не може кваліфікуватись як така, що покладає на органи державної влади публічно-правовий обов’язок охороняти комерційну таємницю, хоч чинне законодавство і встановлює відповідальність за недобросовісну конкуренцію (неправомірне збирання, розголошення та використання відомостей, що є комерційною таємницею, є різновидом недобросовісної конкуренції) та покладає на Антимонопольний комітет України та його територіальні відділення розгляд справ про недобросовісну конкуренцію (ч. 6 ст. 40 ГК [42]). Цивільний кодекс не поширюється на публічно- правові відносини. Не формулює ця стаття і цивільно-правового обов’язку органів державної влади охороняти комерційну таємницю осіб поза зв’язком з отриманням інформації, що становить комерційну таємницю, від власників такої інформації.
2. У всіх випадках, коли органи державної влади у зв’язку зі здійсненням своїх повноважень чи в інший спосіб отримали інформацію, що становить комерційну таємницю, вони несуть обов’язок не розголошувати таку інформацію. Але це правило буде захищати права та інтереси власників комерційної таємниці лише за умови, що органи державної влади, які отримують від власників комерційну таємницю, документи статистичної, податкової або іншої звітності, будуть повідомлені про те, що відповідна інформація становить комерційну таємницю. Всіх посадових осіб органів державної влади, що здійснюють перевірки відповідних суб’єктів або виїмку документів, також доцільно було б попереджати під розпис про інформацію, яка визначена як комерційна таємниця.
3. У силу права на комерційну таємницю господарські суди мають задовольняти клопотання сторони про конфіденційний розгляд справи, якщо це суперечить вимогам щодо охорони комерційної таємниці, відповідно до ст. 44 ГПК [31]. Але Цивільний процесуальний кодекс [44] (ст. 10) і Кримінальний процесуальний кодекс [27] (ст. 20) не визнають необхідність охорони комерційної таємниці підставою закритого судового розгляду справ.
4. Частина 1 ст. 507 ЦК визначає види інформації, яка є комерційною таємницею, та яку органи державної влади зобов’язані охороняти від недобросовісного комерційного використання. Це положення поширюється на інформацію, створення якої потребує значних зусиль, якщо вона надана державному органу з метою отримання встановленого законом дозволу на діяльність, пов’язану з фармацевтичними, сільськогосподарськими» хімічними продуктами, продуктами, що містять хімічні сполуки. Виокремлення цих видів інформації в ч. 1 ст. 507 ЦК не можна тлумачити так, що ці види комерційної таємниці підлягають посиленому чи переважному захисту. У разі порушення державними органами вимог ч. 1 ст. 507 ЦК наступають такі ж наслідки, як і при порушенні вимог ч. 2 ст. 507 ЦК.
5. Зазначення в ч. 2 ст. 507 ЦК на те, що комерційна таємниця не охороняється державними органами, якщо її власник не вжив заходів щодо її охорони від недобросовісного комерційного використання, узгоджується з визначенням комерційної таємниці у ч. 1 ст. 505 ЦК як такої інформації, яка була предметом адекватних існуючим обставинам заходів щодо збереження її секретності.
Що стосується правила ч. 1 ст. 507 ЦК про припустимість розголошення комерційної таємниці, якщо це необхідне для забезпечення захисту населення, то воно за аналогією повинне застосовуватись також за межами диспозиції, визначеної цією частиною. Підставою для застосування аналогії в цьому випадку є ст. 3 Конституції [1], яка визнає людину, її життя та здоров’я найвищою соціальною цінністю.
Стаття 508. Строк чинності права інтелектуальної власності на комерційну таємницю
1. Строк чинності права інтелектуальної власності на комерційну таємницю обмежується строком існування сукупності ознак комерційної таємниці, встановлених частиною першою статті 505 цього Кодексу.
1. Із ст. 508 ЦК випливає, що право інтелектуальної власності на комерційну таємницю є чинним впродовж всього строку існування об’єкту цього права. Якщо ж цей об’єкт втрачає ознаки, що є необхідними для нього відповідно до ч. 1 ст. 505 ЦК, право інтелектуальної власності на комерційну таємницю припиняється.
КНИГА П’ЯТА ЗОБОВ’ЯЗАЛЬНЕ ПРАВО
РОЗДІЛ І ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ ПРО ЗОБОВ’ЯЗАННЯ
ГЛАВА 47 ПОНЯТТЯ ЗОБОВ'ЯЗАННЯ. СТОРОНИ У ЗОБОВ'ЯЗАННІ
Стаття 509. Поняття зобов’язання та підстави його виникнення
1. Зобов’язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов’язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов’язку.
2. Зобов’язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу.
3. Зобов’язання має ґрунтуватися на засадах добросовісності, розумності та справедливості.
1. Визначення поняття зобов’язання має суттєве значення. Коли у ст. 598 — 609 ЦК йдеться про припинення зобов’язання, то необхідно чітко розуміти, яке ж юридичне явище перестає існувати. Коли господарський суд вирішує питання про можливість зменшувати у виняткових випадках розмір неустойки, яка підлягає стягненню із сторони, яка порушила зобов’язання (п. З ст. 83 ГПК [31]), то межі, в яких таке зменшення допускається, визначаються межами поняття зобов’язання. Випадки, коли визначення поняття зобов’язання має безпосереднє практичне значення при правозастосуванні, не обмежуються наведеними. Вони є численними.
2. Сфера, в якій застосовується термін «зобов’язання», поступово розширюється. У науці трудового права і трудовому законодавстві термін «зобов’язання» стали вживати досить давно. Проте застосування цього терміну в сфері трудового права не викликало скільки-небудь гострих проблем. У податковому законодавстві поняття зобов’язання з’явилось недавно. Його застосування стрімко набуло значного поширення і призвело до виникнення проблем у практиці правозастосування.
За таких умов виникає потреба в класифікації зобов’язань як міжгалузевого (загальноправового) поняття на види за критерієм галузі права, норми якої поширюються на відповідні зобов’язання. У сфері цивільного права доцільно було б говорити про цивільно-правові зобов’язання. У Цивільному кодексі не зазначається на цивільно- правовий характер зобов’язань тільки тому, що про інші види зобов’язань в ньому не йдеться взагалі.
У цій книзі під терміном «зобов’язання» зазвичай будуть розумітися цивільно-правові зобов’язання, якщо на інше не зазначається в тексті прямо.
3. У ст. 509 ЦК зобов’язання визначається як правовий зв’язок між двома суб’єктами (сторонами), що має односторонню спрямованість: на одну сторону зобов’язання покладається обов’язок вчинити певну дію (певні дії) чи утриматися від її (їх) здійснення; іншій стороні зобов’язання надається право, що кореспондує обов’язку першої. Це визначення правильно розкриває сутність зобов’язання. З огляду на практичну значущість визначення поняття зобов’язання звернемо увагу на те, що ще за часів Стародавнього Риму термін «obligatio» вживався зазвичай для позначення всього права, що пов’язує кредитора з боржником, тобто права кредитора та обов’язку боржника, що кореспондує цьому праву (Муромцев С. Гражданское право Древнего Рима. — М., 1883, с. 91). Таке розуміння зобов’язання викладається в працях К.А. Флейшиць (Комментарий к ГК РСФСР. — М.: Юрид. лит., 1970, с. 235 — 236), В.А. Рахмиловича (Советское гражданское право/ Под ред. Куника Я.А. — М.: Высшая школа, 1974, с. 133), І.Б. Новицького і Л.А. Лунца (Новицкий И.Б., Лунц Л.А. Общее учение об обязательствах. — М.: Госюриздат, 1950, с. 133). Особливо чітко визначав зобов’язання як таке, що має односторонню спрямованість, М.М. Агарков. Він писав, що у випадках укладення двостороннього договору «(...продаж, підряд, майновий найм та ін.) кожна із сторін є кредитором за одним зобов’язанням і боржником за іншим, причому обидва зобов’язання взаємно обумовлюють одне одного. Обидва зобов’язання в силу цієї обумовленості складають єдині складні зобов’язальні правовідносини» (Агарков М.М. Избранные труды по гражданскому праву. Т. 1. — М.: АО «ЦентрЮрИнформ», 2002, с. 266). Таке ж розуміння зобов’язання випливає із Цивільного кодексу Франції. Так, Р. Саватьє відповідно до цивільного законодавства Франції розглядає кожне із двох зобов’язань, що грунтуються на двосторонньому договорі, юридичною підставою іншого зобов’язання (Р.Саватьє. Теория обязательств. — М.: «Прогресе», 1972. — С. 220 — 221).
Інше розуміння зобов’язання (як такого, що вміщує в собі всі права і обов’язки обох його сторін), викладене в наступних роботах: 1) Мейер Д.И. Русское гражданское право. — М.: Статут, 2000, с. 441; 2) Иоффе О.С. Обязательственное право. — М.: Юрид. лит, 1975, с. 13; Комментарий к ГК РСФСР. — М.: Юрид. лит, 1975, с. 266 (Іоффе О.С.); 3) Комментарий к Гражданскому кодексу РСФСР. — М.: Юрид. лит, 1982, с. 177 (Єгоров Н.Д.), с. 199 (Брагінський М.Й.); 4) Гражданское право/ Под ред. Толстого Ю.К., Сергеева А.А. — М.: Бек, 1994, с. 12 — 13 (Грибанов В.П.); 5) Цивільне право. Частина друга. — К.: Вентурі, 1996, с. 3 (Боброва Д.В.); 6) Гражданское право Украины. Часть I. — X.: Основа, 1996, с. 838 (Пушкин А.А., Шишка Р.Б.); 7) Зобов’язальне право. Теорія і практика. — К.: Юрінком Інтер, 1998, с. 7 (Кузнецова Н.С.); 8) Гражданский кодекс Украины (научно-практический комментарий). — X.: Одиссей, 1999, с. 228 (Ткачук А.Л.); 9) Харитонов Е.О., Саниахметова Н.А. Гражданское право. — К.: А.С.К., 2003, с. 293. Аналогічним чином визначається господарське зобов’язання (Хозяйственное право/ Под ред. Мамутова В.К. — К.: Юринком Интер, 2002, с. 561).
4. Таким чином, зобов’язання завжди є одностороннім юридичним зв’язком. Одна його сторона має виключно права, а інша — виключно несе обов’язки. Це стосовно зобов’язань, що виникають на підставі двостороннього договору, є абстракцією. Реально існують лише зобов’язальні правовідносини, в яких сторона вважається кредитором у тому, що вона має право вимагати від іншої сторони, і боржником у тому, що вона зобов’язана вчинити на користь іншої сторони. Будь-який учасник зобов’язальних правовідносин, як правило, несе принаймні обов’язок прийняти виконання та відповідальність за своєчасне та належне прийняття виконання, тому зобов’язальні відносини завжди охоплюють собою два зобов’язання, в одному із яких зобов’язаною є одна сторона цих правовідносин, а в другому — інша. Протилежна сторона в кожному із цих зобов’язань є управненою.
Зобов’язання, на відміну від взаємних зобов’язальних правовідносин, завжди є одностороннім юридичним зв’язком між правами кредитора та обов’язками боржника. Двосторонніх зобов’язань, в яких одна сторона мала б права і несла обов’язки в цьому ж зобов’язанні, не буває. Двосторонні зобов’язання — це юридичний нонсенс, що отримав загальне визнання у сучасній вітчизняній науці цивільного права.
Зобов’язальні правовідносини, навпаки, як правило, є двосторонніми, оскільки навіть у безоплатному зобов’язанні (тобто у зобов’язанні, в якому обов’язки переважно зосереджуються на одному боці, а права — на іншому) сторона, що переважно є лише управненою, несе в більшості випадків обов’язок прийняти виконання та відповідальність за належне прийняття виконання. Але природа людини і людського суспільства обумовлює еквівалентність цивільного обороту («даю, щоб ти дав» тощо), тому безоплатні зобов’язальні правовідносини зустрічаються нечасто. Загальним же правилом є поєднання в одних правовідносинах між двома сторонами двох зобов’язань. В одному з них перша сторона має права (є кредитором), а інша — несе обов’язки (є боржником). В іншому ця остання сторона має права (є кредитором), а перша — несе обов’язки (є боржником). Ці два зобов’язання є взаємообумовленими. Тому припинення одного із них веде до втрати правової підстави іншим із цих зобов’язань.
З урахуванням того, що є безоплатні договори, а є договори, що будуються за принципом «даю, щоб ти дав», можна погодитись з поділом зобов’язальних правовідносин і цивільно-правових договорів на односторонні (безоплатні) і двосторонні (такі, що грунтуються на принципі «даю, щоб ти дав»). Але ж двосторонніх зобов’язань не буває.
Викладене розуміння зобов’язання є надзвичайно важливим для підвищення рівня практики правозастосування і юридичної культури в цілому. Законодавство широко використовує поняття зобов’язання. Неправильне його розуміння веде до помилок при правозастосуванні. Ця проблема ще дужче поглиблюється в зв’язку з тим, що неправильне розуміння категорії зобов’язання увійшло до законодавства.
5. Законодавець не зміг утриматися в межах того розуміння зобов’язання, яке випливає із ст. 508 ЦК, і уже в ч. З ст. 510 ЦК викладає розуміння зобов’язання як всього комплексу прав та обов’язків його сторін.
6. Оскільки сучасна цивілістична наука базується на досягненнях юридичної науки Стародавнього Риму, доцільно було б також відмовитись від розуміння зобов’язання як будь-якого цивільно-правового обов’язку. Таке розуміння не було характерним для римських юристів. Але у середні віки воно набуло поширення. Зусиллями Гуго та Савіньї юриспруденція повернулась до римського розуміння зобов’язання, яке знову було втрачене в радянській і пострадянській цивілістиці. Таким чином, поняття зобов’язання охоплює собою весь комплекс обов’язків боржника та прав кредитора, які їм кореспондують. Разом з тим законодавець вважає за можливе відокремити певну групу обов’язків боржника та прав кредитора, що складають зміст зобов’язання, і формулює в такий спосіб правові конструкції основного і додаткового зобов’язання (ч. 1 ст. 548 ЦК). У ст. 266 ЦК йдеться про основні і додаткові вимоги (вони входять до змісту відповідно основного і додаткового зобов’язань).
7. Поняття зобов’язання поширюється не тільки на зобов’язання, про які йдеться у Книзі п’ятій Цивільного кодексу «Зобов’язальне право», а і інші відносини. У ч. 3 ст. 1212 ЦК зазначається на те, що положення про зобов’язання у зв’язку з набуттям, збереженням майна без достатньої правової підстави поширюються на правовідносини щодо повернення виконаного за недійсним правочином, витребування майна власником із чужого незаконного володіння. Це правило широкого застосування не буде мати, оскільки до згаданих правовідносин переважно застосовуються відповідні спеціальні норми. Але ж важливим є принциповий підхід, із якого випливає визнання відносин щодо повернення виконаного за недійсним правочином та щодо витребування майна із чужого незаконного володіння зобов’язаннями. Норми зобов’язального права поширюються на відносини, що виникають на підставі договору про порядок користування спільним майном (ст. 358 ЦК), договорів про надання земельних ділянок у користування на умовах емфітевзису або суперфіцію (ст. 395, 417 ЦК), заповідального відказу (ст. 1237 — 1239 ЦК), а також на численні інші правовідносини, що підпадають під визначення зобов’язання, яке наводиться у ч. 1 ст. 509 ЦК.
8. Про підстави зобов’язань див. коментар до ст. 627 ЦК.
9. Закріплення в п. 6 ст. 3 ЦК принципів справедливості, добросовісності і розумності залишало деякі сумніви щодо можливості визнання недійсними тих умов договорів чи договорів в цілому, які не відповідають цим принципам. Включення принципів добросовісності, розумності і справедливості до ч. З ст. 509 ЦК як вимог до підстав зобов’язань дає змогу стверджувати, що такі підстави можуть оспорюватись з посиланням на названі принципи.
Стаття 510. Сторони у зобов’язанні
1. Сторонами у зобов’язанні є боржник і кредитор.
2. У зобов’язанні на стороні боржника або кредитора можуть бути одна або одночасно кілька осіб.
3. Якщо кожна із сторін у зобов’язанні має одночасно і права, і обов’язки, вона вважається боржником у тому, що вона зобов’язана вчинити на користь другої сторони, і одночасно кредитором у тому, що вона має право вимагати від неї.
1. Відповідно до визначення зобов’язання, що наводиться у ст. 509 ЦК, його сторони іменуються боржником і кредитором. Боржник — це сторона, яка несе обов’язки. Кредитор — сторона, яка має права. Обов’язками боржника та правами кредитора повністю вичерпується зміст зобов’язання. Коли в Цивільному кодексі йдеться про прострочення кредитора (ст. 613 ЦК) або вину кредитора (ст. 616 ЦК), тобто управненої сторони, термін «кредитор» використовується суто умовно: йдеться про дії чи бездіяльність сторони зобов’язальних правовідносин, що унеможливили або утруднили виконання боржником зобов’язання. Оскільки термін «кредитор» у цих випадках застосовується до сторони, яка зобов’язана вчинити певні дії чи утриматися від певних дій (хоч би йшлося про прийняття виконання) зазначеним терміном позначається боржник у його класичному розумінні. Тим часом тенденція до ототожнення боржника і кредитора, що виявилась у правових конструкціях прострочення та вини кредитора, набуває поширення та визнання у найновішому законодавстві. Так, у частині першій ст. 3 Закону «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень» [207] обтяження визначається, зокрема, як «... право боржника... на рухоме майно, що виникає на підставі закону, договору, рішення суду або з інших дій фізичних або юридичних осіб, з якими закон пов’язує виникнення прав і обов’язків щодо рухомого майна». У частині другій тієї ж статті зазначається на права і обов’язки, які встановлені законом та/або договором і які виникають відповідно до обтяження у обтяжувана і боржника. Це останнє формулювання за певних умов можна витлумачити так, що тут маються на увазі права обтяжувана та обов’язки боржника. Але у попередньому цитованому формулюванні, яке є частиною визначення поняття обтяження, прямо зазначається на «права боржника», що взагалі є нонсенсом. Це і обумовило неможливість витлумачення деяких положень цього Закону.
2. У зобов’язанні завжди тільки дві сторони, не менше і не більше. Зобов’язання не можуть бути трьох- чи багатосторонніми. Такими можуть бути тільки зобов’язальні правовідносини або цивільно-правові договори. У ст. 510 ЦК проблема трьох- чи багато сторонніх зобов’язальних правовідносин чи договорів не зачіпається. Тут йдеться про випадки, коли в зобов’язанні на стороні кредитора чи боржника виступає декілька осіб. Про способи розподілу прав між декількома особами, що виступають у зобов’язанні як єдиний кредитор, та обов’язків між декількома особами, що виступають як єдиний боржник, йдеться у ст. 540 ЦК.
3. Частина 3 ст. 510 ЦК виходить із розуміння зобов’язання як зобов’язальних правовідносин між двома сторонами. У зобов’язальних правовідносинах кожна із сторін правовідносин дійсно є боржником у зобов’язанні, яке вона має виконати на користь іншої особи, і кредитором у зобов’язанні, яке інша сторона має виконати на користь першої. Але суперечить визначенню зобов’язання, що наводиться у ст. 509 ЦК, положення про те, що в одному і тому ж зобов’язанні один і той же суб’єкт одночасно є і боржником, оскільки він несе обов’язки, і кредитором, оскільки він наділений правами.
У зв’язку з наявністю суперечності між ст. 509 та ст. 510 ЦК у розумінні категорії зобов’язання при тлумаченні положень Цивільного кодексу, в яких вживається термін «зобов’язання», переважно цей термін слід розуміти так, як він визначається у спеціальній ст. 509 ЦК. Але не виключається, що у контексті того чи іншого положення Цивільного кодексу або нормативно-правового акта під зобов’язанням розуміються правовідносини, що включають два або більше зобов’язань, як вони визначаються у ст. 509 ЦК.
Стаття 511. Третя особа у зобов’язанні
1. Зобов’язання не створює обов’язку для третьої особи. У випадках, встановлених договором, зобов’язання може породжувати для третьої особи права щодо боржника та (або) кредитора.
1. Правовідносини — це центральна категорія правознавства. їй відповідає центральна правова конструкція, зміст якої складає взаємний зв’язок прав та обов’язків осіб. Говорити про право особи за відсутності обов’язку іншої особи, що кореспондує цьому праву, означає те ж саме, що і вести розмову про їжу за відсутності останньої і перспектив її здобути. У сфері зобов’язального права центральною категорією є зобов’язання як різновид правовідносин. Зміст зобов’язання складають права однієї його сторони (кредитора) і обов’язки іншої сторони (боржника), що кореспондують праву кредитора. Цей класичний зразок зв’язку прав та обов’язків використовує і вітчизняний законодавець. Разом з тим законодавець не повинен слідувати класиці юриспруденції безумовно. Мета держави — доцільно організувати майнові відносини, суперечності в системі суспільних відносин можуть бути приводом для того, щоб законодавець спеціальним законом виникнення зобов’язання визнав юридичним фактом, що породжує обов’язки третіх осіб. Але значне поширення такої правової конструкції не відповідало б звичайним умовам цивільного обороту. Тому встановлюється загальне правило, відповідно до якого зобов’язання не створює обов’язку для третьої особи. Тобто третя особа в силу зобов’язання не може прийняти на себе будь-яку частку обов’язків боржника перед кредитором в межах цього зобов’язання. Зобов’язання, як правило, не може бути і юридичним фактом, що утворює інше зобов’язання за участі третьої особи як боржника.
2. Третьою може бути особа, що не є в зобов’язанні ні кредитором, ні боржником, але здійснює дії, що впливають на зміст зобов’язання (змінюють або припиняють зобов’язання). Зокрема, особа, на яку покладено виконання зобов’язання (ст. 528 ЦК), здійснює дії на його виконання не в силу зобов’язання перед кредитором, на адресу якого здійснюється виконання, а в силу іншого зобов’язання (інших правовідносин). Виконуючи це зобов’язання, третя особа не отримує в ньому навіть права вимагати прийняття виконання.
2. Що стосується прав, то можливість їх набуття третіми особами в зв’язку з виникненням зобов’язання між двома суб’єктами прямо передбачається ст. 511 ЦК. Права, що виникають у третіх осіб у зв’язку з зобов’язанням між кредитором та боржником, можуть входити до змісту цього ж зобов’язання (бути частиною прав кредитора у цьому зобов’язанні). Таке явище має місце, коли укладається договір на користь третьої особи (див. про це коментар до ст. 636 ЦК). Правда, при укладенні договору на користь третьої особи участь у зобов’язанні сторони, що уклала договір на користь третьої особи, може взагалі виключатись.
3. В інших випадках зобов’язання породжує права третіх осіб, які (права) входять до змісту іншого зобов’язання. Зокрема, в силу ст. 448 ЦК автор за певних умов має право на одержання грошової суми в розмірі п’яти відсотків від суми (ціни) продажу оригіналу художнього твору чи оригіналу рукопису літературного твору, наступного за відчуженням оригіналу, здійсненого автором. Тут із зобов’язання купівлі-продажу виникає право третьої особи (автора) на отримання частки ціни продажу. її отримання здійснюється в межах зобов’язання, що виникає між продавцем та автором на підставі зобов’язання купівлі-продажу як юридичного факту.
4. Є, однак, низка спеціальних правил, коли зобов’язання тягне за собою виникнення обов’язків на стороні третіх осіб.
5. Як третю особу в зобов’язанні перевезення слід визначити одержувача вантажу. Частина перша ст. 163 КТМ [34] передбачає можливість зазначення в коносаменті або іншому документі, на підставі якого здійснюється перевезення вантажу, на обов’язки одержувача вантажу сплатити фрахт і плату за простій судна у порту навантаження. Коносамент складається перевізником на підставі інформації, що надається вантажовідправником, і є формою договору перевезення. Але відправник вантажу може ініціювати зазначення в коносаменті на обов’язок одержувача вантажу лише за умови, що така можливість випливає із зобов’язання, яке існує між ним та одержувачем вантажу. Зобов’язання перевезення здійснює певний вплив на це зобов’язання одержувача вантажу. Обов’язкам вантажоодержувача прийняти вантаж від перевізника відповідно до правил, встановлених транспортними кодексами, статутами та іншими нормативно-правовими актами, кореспондують права не перевізника, а вантажовідправника. Здійснення вантажовідправником платежів на користь перевізника є лише умовою реалізації права вантажоодержувача на отримання вантажу, а інші обов’язки (вивантажити вантаж, вивезти зі станції, внести платежі за затримку транспортних засобів під розвантаженням, очистити вагон чи контейнер тощо) виникають із одностороннього правочину — виявлення одержувачем вантажу згоди на його отримання. Правда, ст. 47 і 125 Статуту залізниць України [288] покладають на одержувача вантажу обов’язок прийняти вантаж, що надійшов на його..адресу, і відповідальність за виконання цього обов’язку. Але на сьогодні ці положення зазначеного підзаконного акту втратили законну підставу (вони зберегли чинність лише в сфері дії Господарського кодексу [42]. Див. про це у наступному пункті коментаря до ст. 511 ЦК). Зокрема, вони суперечать статті, що коментується. їх включення до Статуту залізниць було запозиченням не тільки ідеї, а і тексту законодавства радянської доби. Досить звернути увагу на те, що в першу чергу тут йдеться про вантаж, поставка якого передбачена планом, зокрема нарядом, щоб впевнитись у тому, яке першоджерело тут використовувалось.
Виникнення у вантажоодержувача права перед перевізником у зв’язку з зобов’язанням між вантажовідправником та перевізником цілком відповідає ст. 511 ЦК. Це право в силу пред’явлення вантажоодержувачем вимоги про видачу вантажу доповнюється іншими правами та обов’язками перевізника та вантажовідправника. Але ці права та обов’язки складають зміст відповідних зобов’язань між тими суб’єктами, які пов’язані з зобов’язанням перевезення, але виходять за його межі.
6. Спеціальне правило ч. 2 ст. 310 ГК [42] покладає на одержувача вантажу, який прибув на його адресу будь-яким транспортом, обов’язок одержати цей вантаж. Єдиний виняток із цього загального правила, коли одержувач вантажу звільняється від цього обов’язку, діє, коли в результаті пошкодження або псування вантажу виключається можливість повного або часткового використання його за первісним призначенням. Це положення поширюється на всі види транспорту. Такого не було навіть при соціалізмі. Тоді визнавалось безумовне право одержувача вантажу відмовитись від його прийняття, якщо вантаж доставлено автомобільним транспортом при внутріміському перевезенні (до внутріміських перевезень не належали перевезення на відстань більш ніж 50 км від міської смуги). Таким чином, на відміну від сказаного вище в п. 2 коментаря до ст. 511 ЦК, у сфері дії Господарського кодексу чинним є правило, відповідно до якого зобов’язання між відправником вантажу і перевізником породжує обов’язок особи, що є одержувачем вантажу, отримати відповідний вантаж. Це — спеціальне правило, що має перевагу при правозастосуванні перед загальним правилом ст. 511 ЦК.
7. Частина 3 ст. 678 ЦК, ст. 8 Закону «Про захист прав споживачів» [215] надають покупцеві (споживачеві) право пред’явити вимогу, що випливає із продажу (передання) товарів неналежної якості, не тільки до продавця, а і (за вибором покупця, споживача) — безпосередньо до виготовлювача. У таких випадках на підставі договору між продавцем та покупцем (споживачем) виникає зобов’язання між виготовлювачем продукції (товарів) та покупцем (споживачем), яке в певній частині називають гарантійним. Іншими словами, зобов’язання між продавцем (постачальником) та покупцем (споживачем) породжує зобов’язання безпосередньо між виробником товару та його покупцем (споживачем).
8. Стаття 816 ЦК формулює правило, відповідно до якого в договорі найму житла мають бути вказані особи, які проживатимуть разом з наймачем. Ці особи набувають рівних з наймачем не тільки прав, а і обов’язків. Можна було б і в цьому випадку стверджувати, що зобов’язання між двома особами (наймодавцем та наймачем) породжує обов’язки для третіх осіб. Але ч. 2 ст. 816 ЦК покладає на наймача відповідальність перед наймодавцем за порушення умов договору особами, вказаними в договорі як такі, що будуть проживати разом з наймачем. Відповідальність тут розуміється так, як і в інших статтях Цивільного кодексу, де йдеться про відповідальність однієї особи за дії інших. Так, ст. 619 ЦК передбачає субсидіарну відповідальність. Зміст цієї статті дає підставу для висновку про те, що субсидіарна відповідальність означає можливість примушення субсидіарного боржника до виконання не тільки обов’язків основного боржника, що охоплюються категорією відповідальності, а і основних обов’язків, які складають зміст зобов’язання. Такий же висновок випливає із ч. 1 ст. 124, ч. 1 ст. 133, ч. 2 ст. 140, ч. 2 ст. 152 ЦК і інших положень цивільного законодавства. Отже, особи, що вказані в договорі найму житла, хоч і названі в ч. 1 ст. 816 ЦК такими, що набувають обов’язків із факту укладення такого договору, не можуть бути примушені до виконання цих обов’язків. Примушеним до цього може бути тільки наймач. Тому зазначені особи є типовими третіми особами в зобов’язанні найму житла, яке (зобов’язання) породжує лише права цих осіб.
Стаття 512. Підстави заміни кредитора у зобов’язанні
1. Кредитор у зобов’язанні може бути замінений іншою особою внаслідок:
1) передання ним своїх прав іншій особі за правочином (відступлення права вимоги);
2) правонаступництва;
3) виконання обов’язку боржника поручителем або заставодавцем (майновим поручителем);
4) виконання обов’язку боржника третьою особою.
2. Кредитор у зобов’язанні може бути замінений також в інших випадках, встановлених законом.
3. Кредитор у зобов’язанні не може бути замінений, якщо це встановлено договором або законом.
1. Стаття 512 ЦК, на відміну від раніше чинного Цивільного кодексу, передбачає можливість заміни кредитора в зобов’язанні не тільки на підставі правочину, що передбачає відступлення права вимоги, а й внаслідок інших юридичних фактів.
2. Кредитор у зобов’язанні може бути замінений у зв’язку з правонаступництвом. Зазвичай при цьому передаються не тільки права, а і обов’язки. У науці цивільного права виокремлюється правонаступництво універсальне і сингулярне. Універсальне правонаступництво має місце у випадках смерті фізичної особи, припинення юридичної особи з правонаступництвом (ч. 1 ст. 104 ЦК) або створення юридичної особи шляхом виділу (ст. 109 ЦК). Правотворча практика знає і таке явище, як ліквідація юридичної особи з правонаступництвом.
3. У разі смерті фізичної особи — кредитора, якщо зобов’язання не є нерозривно пов’язаним з його особою, право кредитора відповідно до ст. 1218 ЦК входить до складу спадщини і спадкується в загальному порядку. Спадкоємець (спадкоємці) може реалізувати це право шляхом подання у встановлений шестимісячний строк заяви про прийняття спадщини до нотаріальної контори за місцем відкриття спадщини. Зі спливом шести місяців після відкриття спадщини спадкоємець (спадкоємці) одержує свідоцтво про право на спадщину. У разі спадкування права в зобов’язанні це право повинне бути вказане в зазначеному свідоцтві. На підставі свідоцтва пред’являється вимога до боржника про виконання зобов’язання (якщо строк виконання зобов’язання уже настав). Якщо цей строк не настав, пред’явлення вимоги до боржника є неможливим, але боржникові слід належно повідомити про правонаступництво, що відбулося (ч. 2 ст. 516 ЦК). До отримання свідоцтва про право на спадщину пред’явлення до боржника вимоги про виконання та прийняття виконання можливе в порядку охорони спадкового майна та управління спадщиною (ст. 1283 — 1284 ЦК).
Неприйняття спадкоємцями заходів до сповіщення боржника про заміну кредитора в порядку спадкування або до прийняття виконання в порядку охорони або управління спадщиною тягне наслідки, встановлені ч. 2 ст. 516 ЦК (новий кредитор несе ризик настання несприятливих для нього наслідків).
4. До складу спадщини, зокрема, належать право на вклад в банку або іншій фінансовій установі (ст. 1228 ЦК), право на одержання страхових виплат (ст. 1229 ЦК), право на відшкодування збитків, завданих спадкоємцеві у договірних зобов’язаннях (ч. 1 ст. 1230 ЦК). У всіх цих випадках здійснюється заміна кредитора у відповідних зобов’язаннях в формі універсального правонаступництва.
5. Заміна кредитора в зобов’язанні в зв’язку зі злиттям, приєднанням, поділом, перетворенням юридичних осіб, а також у зв’язку із створенням юридичної особи в порядку виділу, здійснюється в порядку, встановленому ст. 104 — 109 ЦК.
6. Відповідно до ч. 1 ст. 104, ст. 110 — 112 ЦК при ліквідації юридичної особи не може наступати правонаступництво. Але це можливе в силу спеціального закону або іншого нормативно-правового акта. Такий висновок випливає із ст. 609 ЦК, яка допускає припинення зобов’язання у зв’язку з ліквідацією юридичної особи, якщо законом або іншим нормативно-правовим актом виконання зобов’язання не покладено на іншу особу. Встановлення правонаступництва індивідуальним актом органу виконавчої влади про ліквідацію юридичної особи є неможливим. Предметом розгляду в суді була така справа. Було ліквідовано юридичну особу — представництво Фонду державного майна України в одному із міст Автономної Республіки Крим, а його правонаступником відповідно до наказу про ліквідацію став фонд комунального майна міської ради. Фонд комунального майна пред’явив до одного із покупців комунального майна вимогу про розірвання договору купівлі-продажу комунального майна, що був раніше укладений у процесі приватизації представництвом Фонду державного майна як продавцем, у зв’язку з невиконанням покупцем зобов’язання, яке випливало із такого договору. Але у задоволенні позову фонду було відмовлено, оскільки правонаступництва не було. Не було в період існування представництва Фонду державного майна і договору з фондом комунального майна про відступлення права. Такі заходи — укладення договору про відступлення права — були необхідними для заміни кредитора в зобов’язаннях, що виникли із договорів купівлі-продажу об’єктів приватизації. Недбальство посадових осіб при ліквідації представництва Фонду державного майна України призвело до звільнення покупців об’єктів приватизації від інвестиційних та інших обов’язків перед колишнім власником та органами приватизації.
7. У практиці мали місце факти ліквідації державних органів та створення «на їх базі» інших державних органів. При цьому мала місце ліквідація і таких органів, які раніше видали акти, що порушують цивільні права суб’єктів, внаслідок чого виникли зобов’язання, в силу яких ці суб’єкти отримали право вимагати визнання актів недійсними та відшкодування майнової шкоди. При вирішенні спорів за позовом до знову створених державних органів треба виходити з того, що виконавча влада є єдиною. Тому не може бути такої ситуації, що за дії державного органу, що ліквідований, не відповідає ніхто. Це дає підставу для застосування в таких випадках за аналогією правил про правонаступництво при припиненні юридичної особи в порядку злиття, приєднання, поділу чи перетворення. Викладене стосується і органів місцевого самоврядування.
8. Заміна кредитора в зобов’язанні в порядку сингулярного правонаступництва має місце на підставі заповідального відказу (ст. 1237, 1238 ЦК), а також в інших випадках, коли це передбачено законом. При цьому заміна кредитора в зобов’язанні може супроводжуватись і заміною боржника в зобов’язанні, що разом з першим зобов’язанням утворює єдині зобов’язальні правовідносини. Так, до нового власника речі, що раніше була передана в найм, переходять права наймодавця (ст. 770 ЦК). При цьому до нового власника переходять і обов’язки наймодавця. У ст. 814 ЦК це правило конкретизується стосовно зобов’язання найму житла.
9. Виконання поручителем або майновим поручителем (заставодавцем) зобов’язання, забезпеченого порукою або заставою, тягне заміну кредитора — перехід до поручителя чи майнового поручителя (заставодавця) усіх прав кредитора у цьому зобов’язанні (ч. 2 ст. 556 ЦК; частина п’ята ст. 20 Закону «Про заставу» [64]).
10. Частина 2 ст. 512 ЦК викликає інтерес як ілюстрація руху цивільного права України від соціалізму до ринкової моделі майнових відносин. Вона дозволяє заміну кредитора в інших випадках, встановлених законом, тобто використовує соціалістичний (дозвільний) метод регулювання майнових відносин. Але ж в такому дозволі немає будь-якого сенсу, оскільки в силу ч. 3 ст. 512 ЦК тільки заборона законом або договором може бути перешкодою для заміни кредитора. Відсутність встановленого законом дозволу на заміну кредитора не перешкоджає вчиненню правочину, спрямованого на таку заміну. Проте слід враховувати, що відповідно до ч. 12 ст. 17 Закону «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» [134] керуючий санацією може здійснювати уступку вимог боржника, щодо якого здійснюються заходи згідно з планом санації, шляхом продажу таких вимог на відкритих торгах.
11. Частина 3 ст. 528 ЦК надає право третій особі, що має речові права на майно боржника (право оренди, застави), виконати зобов’язання боржника, якщо це необхідно для запобігання зверненню кредиторами стягнення на майно боржника, на яке зазначено вище. На підставі цього юридичного факту здійснюється заміна кредитора у зобов’язанні, яке виконала третя особа.
12. До страховика, який виплатив страхове відшкодування за договором майнового страхування, в межах фактичних затрат переходить право вимоги, яке страхувальник або інша особа, що одержала страхове відшкодування, має до особи, відповідальної за заподіяний збиток (ст. 993 ЦК; ст. 27 Закону «Про страхування» [180]). Така ж можливість випливає також із ст. 269 КТМ [34].
13. Заміна кредитора, яка супроводжується заміною боржника у зобов’язанні, що разом з першим зобов’язанням складає єдині зобов’язальні правовідносини, можлива в порядку захисту права. Так, при порушенні переважного права купівлі частки у праві спільної часткової власності співвласникові надається право пред’явити до суду позов про переведення на нього прав та обов’язків покупця (ч. 4 ст. 362 ЦК). Наймачеві житла при порушенні його переважного права на укладення договору найму житла на новий строк надається можливість вимагати переведення на нього прав наймача (ст. 822 ЦК). Це — положення, що відповідають ч. 2 ст. 512 ЦК.
14. Відповідно до п. 1 ст. 1 ст. 512 ЦК заміна кредитора в зобов’язанні можлива на підставі правочину щодо відступлення вимоги. У вітчизняній теорії угоду про відступлення вимоги прийнято іменувати цесією (див., наприклад, Іоффе О.С. Зобов’язальне право. — М.: Юридична література, 1975, с. 79; Зобов’язальне право. — К.: Юрінком Інтер, 1998, с. 47 — 48). У принципі, це відповідає розумінню цесії в римському цивільному праві, але слід враховувати, що в ньому виокремлювалась добровільна цесія (cessio voluntaria) і цесія за законом (cessio necessaria), коли, наприклад, поручитель одержував право вимагати, щоб при сплаті ним боргу кредитор уступив йому вимогу до головного боржника (beneficium cedendarum actionum).
15. Зазначення в дужках в п. 1 ч. 1 ст. 512 ЦК на відступлення права вимоги не слід тлумачити так, що воно виключає буквальне тлумачення попереднього (до слів, що викладаються в дужках) тексту. Це означає, що передаватись право може як на тій стадії, коли воно набуло ознак права вимоги, так і до цього. При викладенні п. 1 ч. 1 ст. 512 ЦК законодавець не акцентував увагу на питанні про те, коли ж суб’єктивне право, що існує в зобов’язанні, набуває якості права вимоги, а послідкував теоретичним положенням про те, що у зобов’язальних правовідносинах правомочність кредитора набуває форми вимоги. Так, в ч. 2 ст. 626 ЦК термін «право вимоги» прямо ототожнюється з суб’єктивним правом, що виникає на підставі договору та входить до змісту зобов’язання. Це відповідає і теорії. Так, стверджується, що в зобов’язальних правовідносинах суб’єктивне право одержало назву права вимоги, а обов’язок — боргу (Цивільне право України. Книга 1. — К.: Юрінком Інтер, 2002, с. 612; див. також Іоффе О.С. Зобов’язальне право. — М.: Юридична література, 1975, с. 14).
Правда, є і такі випадки, коли законодавець змушений був досить чітко визнати, що суб’єктивне право, яке входить до змісту зобов’язання, лише на певному етапі (при настанні певних юридичних фактів, перш за все — в зв’язку із спливом встановленого строку) набуває характеру вимоги (ч. 2 ст. 1281 ЦК). У ст. 1078 ЦК визначаються два види вимог — наявна вимога (грошова вимога, строк платежу за якою настав) і майбутня вимога (право грошової вимоги, яке виникне в майбутньому). У ч. 2 ст. 191 ЦК до складу підприємства як єдиного майнового комплексу правильно віднесені права вимоги і борги (а не права та обов’язки).
16. Відповідно до ч. 2 ст. 760 ЦК майнові права можуть передаватись за договором найму. Але більш розгорнених правил про передання на умовах найму цивільних прав, що входять до змісту зобов’язань, не встановлено ні взагалі, ні стосовно окремих видів таких прав. З урахуванням цього передання прав на умовах найму створювало б ситуацію правової невизначеності.
17. Насамкінець слід враховувати, що сторони зобов’язання не позбавлені права за згодою між собою та за участі третьої особи в будь-який час домовитись про заміну кредитора в зобов’язанні, що буде тягти і заміну боржника у зобов’язанні, що разом з першим зобов’язанням складає єдині зобов’язальні правовідносини. Це неможливо лише тоді, коли є встановлена законом заборона.
18. Законом або договором можуть встановлюватись правила (умови), відповідно до яких кредитор у зобов’язанні не може бути замінений. Такі правила встановлюються ст. 515, 1219 ЦК тощо. Заміні боржника може перешкоджати встановлення законом обмежень змісту спеціальної правоздатності учасників зобов’язань. Так, банк як суб’єкт цивільного права, що наділений спеціальною правоздатністю, не може відступати свої права особі, що не має права надавати кредити під проценти.
Заборона договором на заміну кредитора в зобов’язанні, що виникає на підставі цього договору, також не є перешкодою для заміни кредитора в такому зобов’язанні за згоди боржника, оскільки перевагу при правозастосуванні слід надати згоді боржника як спеціальній юридичній дії, в порівнянні з якою встановлена договором заборона повинна кваліфікуватись як загальна. Зокрема, в силу спеціального правила ст. 1080 ЦК заборона договором відступати право грошової вимоги кредитора до боржника не є перешкодою для укладення договору про відступлення такої вимоги на користь фактора. Але таке відступлення не звільняє особу, що відступила грошову вимогу на користь фактора, від зобов’язань і відповідальності перед боржником у зв’язку з порушенням умови про заборону або обмеження відступлення права грошової вимоги.
Стаття 513. Форма правочину щодо заміни кредитора у зобов’язанні
1. Правочин щодо заміни кредитора у зобов’язанні вчиняється у такій самій формі, що і правочин, на підставі якого виникло зобов’язання, право вимоги за яким передається новому кредиторові.
2. Правочин щодо заміни кредитора у зобов’язанні, яке виникло на підставі правочину, що підлягає державній реєстрації, має бути зареєстрований в порядку, встановленому для реєстрації цього правочину, якщо інше не встановлено законом.
1. Для правильного тлумачення ст. 513 ЦК слід враховувати, що вона стосується не всіх підстав заміни кредитора в зобов’язанні, а тільки тих, що зазначені в п. 1 ч. 1 цієї статті (правочинів). Хоч виконання обов’язку боржника поручителем або заставодавцем — майновим поручителем, виконання обов’язку боржника третьою особою з урахуванням ч. 3 ст. 206 ЦК також мають кваліфікуватись як правочини, але стосовно заміни кредитора в зобов’язанні зазначені дії не є правочинами. Ці дії об’єктивно тягнуть за собою заміну кредитора в зобов’язанні, в той час як правочинами визнаються лише дії, спрямовані на досягнення цивільно-правових наслідків для осіб, які вчиняють дії (ч. 1 ст. 202 ЦК).
2. Цивільний кодекс не визначає характеру договору про відступлення права як реального або консенсуального. Це дає сторонам цього договору можливість для вибору. Вони можуть домовитись про те, що здійснять передання права у майбутньому шляхом підписання відповідного акта. Але в практиці такого майже не буває. Зазвичай в договорах зазначається на передання права, що дає змогу кваліфікувати їх як реальні. Стосовно факторингу ст. 1077 ЦК допускає укладення договору як реального або консенсуального. Це пов’язане з більш диференційованим підходом законодавця в інституті факторингу до проблеми розвитку суб’єктивного права. Якщо строк платежу настав, здійснюється відступлення наявної вимоги, як правило, шляхом укладення реального договору. Майбутня вимога також може передаватись за договором факторингу, але вона вважається переданою з дня виникнення права вимоги до боржника. Тому в таких випадках договір факторингу (договір про відступлення права вимоги) слід вважати консенсуальним.
3. Із ст. 513 ЦК випливає, що правочин щодо заміни кредитора в зобов’язанні повинен вчинятись у тій же формі, що і правочин, на підставі якого виникло це зобов’язання. Оскільки договір застави нерухомого майна потребує нотаріального посвідчення, спеціально встановлюється, що правочин про відступлення прав за іпотечним договором підлягає нотаріальному посвідченню (частина друга ст. 24 Закону «Про іпотеку» [197]). Форма правочину щодо заміни кредитора повинна відповідати формі правочину, на підставі якого зобов’язання виникло, і тоді, коли цей останній правочин був нотаріально посвідчений за ініціативою його сторін (сторони), хоч би закон такої форми і не вимагав.
4. Стаття, що коментується, має заголовок «Форма правочину...». Але йдеться не тільки власне про форму правочину (відповідно до ст. 209, 210, 639, 640 ЦК державна реєстрація правочину, в тому числі і договору, виходить за межі поняття форми правочину), а й про його державну реєстрацію. Це не може бути підставою для іншого тлумачення форми правочину та його державної реєстрації, ніж це випливає із зазначених статей Цивільного кодексу (тобто державна реєстрація і стосовно правочину щодо заміни сторони у зобов’язанні виходить за межі поняття форми правочину).
5. У разі, коли із закону випливає обов’язковість нотаріального посвідчення правочину щодо заміни кредитора, цей правочин вважається вчиненим з моменту нотаріального посвідчення. Якщо передбачена обов’язковість державної реєстрації такого правочину, він вважається вчиненим з моменту його державної реєстрації.
6. Абзац восьмий ст. 2 Закону «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень» [207] визнає майнові права різновидом рухомого майна. Відступлення права вимоги п. 7 частини першої ст. 34 названого Закону відносить до категорії обтяжень рухомого майна. Стаття 11 того ж Закону передбачає реєстрацію обтяжень в Державному реєстрі обтяжень рухомого майна. Реєстрація обтяження не впливає на дійсність правочину щодо відступлення права вимоги. Проте відсутність реєстрації цього правочину означає, що він не може поширюватись на третіх осіб, до яких належить і боржник. Тому боржник зобов’язаний виконати вимогу нового кредитора про виконання зобов’язання на його адресу лише за умови, що надані достовірні докази реєстрації відступлення вимоги.
Досягти більшої стабільності правочину щодо відступлення права вимоги без реєстрації відповідного правочину як обтяження можна шляхом укладення трьохстороннього правочину щодо відступлення вимоги за участі первісного кредитора, нового кредитора і боржника. У цьому разі правочин є дійсним відповідно до частини першої ст. 12 Закону «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень». Він є чинним і стосовно боржника, оскільки він брав участь у вчиненні трьохстороннього правочину, і боржник не належить до третіх осіб, умовою поширення правочину на яких є реєстрація обтяження. Але ж цей правочин не є чинним стосовно третіх осіб. Правочин щодо наступного відступлення раніше відступленого права є нікчемним лише за умови реєстрації попереднього відступлення (частина четверта ст. 36 Закону «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень» [207]). Цивільні права відповідно до ст. 2 цього Закону є рухомим майном. Тому у разі набуття такого майна добросовісним набувачем (таким ст. 12 названого Закону визнає будь-якого набувача за відсутності реєстрації обтяження) він набуває його без обтяження. Виходить, що права нового кредитора захищає тільки реєстрація. Правда, відступлення кредитором раніше відступленого права дає попередньому набувачеві цього права можливість стягнення з кредитора збитків (частина третя ст. 10 названого вище Закону).
Викладені правила поширюються і на факторинг, оскільки Закон «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень» підлягає переважному застосуванню перед нормами (в тому числі і спеціальними), що сформульовані в Цивільному кодексі (п. 2 розділу IX «Прикінцеві та перехідні положення згаданого Закону).
7. Відступлення права може бути здійснено шляхом передання векселя з дотриманням вимог ст. 11 — 20 Уніфікованого закону про переказні векселі та прості векселі [5]. Передання векселя не регулюється ст. 512 — 516 ЦК, а підпорядковується нормам названого Уніфікованого закону, що має чинність в Україні в силу Закону від 6 липня 1999 р. [135]. Однак можлива видача іменного векселя. Це оформляється словами «не наказу» чи іншим рівнозначним виразом, який векселедавець поміщає на векселі. За наявності такої вказівки вексель може бути переданий лише з дотриманням форми і з наслідками звичайної цесії (ст. 11 названого Уніфікованого закону), тобто згідно зі ст. 512 — 516 ЦК та Законом «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень». Передання прав, що грунтуються на інших цінних паперах, здійснюється відповідно до правил обігу іменних, ордерних цінних паперів і цінних паперів на пред’явника.
Стаття 514. Обсяг прав, що переходять до нового кредитора у зобов’язанні
1. До нового кредитора переходять права первісного кредитора у зобов’язанні в обсязі і на умовах, що існували на момент переходу цих прав, якщо інше не встановлено договором або законом.
1. Межі обсягу прав, що переходять до нового кредитора, можуть встановлюватись законом і договором, на підставі якого здійснюється перехід права. Це правило стосується заміни кредитора в зобов’язанні на будь-якій підставі, що зазначена в ч. 1 ст. 511 ЦК. Так, ч. 2 і 3 ст. 1230 ЦК обмежує можливість переходу в порядку спадкування прав на стягнення моральної шкоди, неустойки. Якщо ні законом, ні договором, на підставі якого виникло зобов’язання, не встановлено обмеження на перехід прав у такому зобов’язанні до нового кредитора, первісний і новий кредитори вправі на свій розсуд вирішити питання, які саме права первісного кредитора передаються новому кредиторові. Якщо ж договором між первісним та новим кредитором це не встановлено, до нового кредитора переходять усі права первісного кредитора на момент, що визначається ст. 514 ЦК.
2. Що стосується ст. 514 ЦК, то вона встановлює лише момент, на який визначається обсяг прав, що переходять до нового кредитора, та умови здійснення цих прав. Таким моментом є момент переходу цих прав. Момент переходу прямо законом не встановлюється. Якщо правочин визначається як дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов’язків (ч. 1 ст. 202 ЦК), то такі права та обов’язки слід вважати такими, що виникли в момент, з якого правочин визнається вчиненим. Стосовно договорів прямо встановлено момент їх укладення (ст. 640 ЦК). Отже, моментом переходу прав до нового кредитора є момент, у який згода з усіх істотних умов договору про заміну кредитора виражена в формі, яка для таких договорів є обов’язковою (ст. 513 ЦК). Якщо договір про заміну кредитора в зобов’язанні підлягає державній реєстрації, моментом переходу прав до нового кредитора є момент державної реєстрації такого договору. Однак слід враховувати, що можливе укладення консенсуального договору про відступлення права вимоги. У такому випадку перехід права здійснюється в момент настання строку виконання обов’язку, що кореспондує цьому праву, або в момент підписання акта про передання права, або в інший момент, визначений сторонами. На цей момент буде визначатись і обсяг прав, що передаються.
3. При заміні кредитора в зобов’язанні на підставі виконання обов’язку боржника (п. З і 4 ч. 1 ст. 512 ЦК) права до нового кредитора переходять у момент, коли такий юридичний факт настав (коли обов’язок боржника виконано, а виконання прийняте кредитором).
4. При правонаступництві в зв’язку зі злиттям, приєднанням, поділом, виділом чи перетворенням юридичної особи моментом переходу прав до нового кредитора є момент внесення до Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб — підприємців запису про припинення юридичної особи (при приєднанні) або запису про реєстрацію юридичної особи, що є новим кредитором (при злитті, поділі, виділі та перетворенні юридичної особи).
5. При спадкуванні права переходять до нового кредитора в момент отримання свідоцтва про право на спадщину, а якщо право, отримане в порядку спадкування, підлягає державній реєстрації, права переходять до нового кредитора в момент реєстрації.
6. Законодавець виявився байдужим до проблем правового становища нового кредитора в частині, що виходить за межі його статусу як управненого суб’єкта. Тому в статті, що коментується, та інших статтях Цивільного кодексу немає відповіді на запитання про те, чи відповідає новий кредитор за прийняття належного виконання, чи поширюється на нього неустойка, встановлена договором між первісним кредитором та боржником за відмову прийняти належне виконання. Відповідь на це запитання випливає із співставлення ч. 1 ст. 516 та ст. 520 ЦК. Із цього співставлення випливає, що без згоди іншої сторони зобов’язання можна передати тільки права, оскільки боржникові, в принципі, немає різниці, на адресу якого суб’єкта виконувати зобов’язання. Передавати обов’язки без згоди іншої сторони зобов’язання було б некоректно, оскільки для суб’єкта важливо, хто ці обов’язки буде виконувати. Отже, відповідальним перед боржником при відступленні права вимоги залишається первісний кредитор. При правонаступництві (п. 2 ч. 1 ст. 512 ЦК) логічно було покласти відповідальність за належне прийняття виконання на нового кредитора. Це ж стосується і випадків, передбачених п. 3 і 4 ч. 1 ст. 512 ЦК.
Стаття 515. Зобов’язання, в яких заміна кредитора не допускається
1. Заміна кредитора не допускається у зобов’язаннях, нерозривно пов’язаних з особою кредитора, зокрема у зобов’язаннях про відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров’я або смертю.
1. Чинність ст. 515 ЦК поширюється на заміну кредитора з будь-яких підстав, що встановлені ч. 1 ст. 512 ЦК. Якщо зобов’язання нерозривно пов’язане з особою кредитора, заміна кредитора є неможливою не тільки в силу правочину (п. 1 ч. 1 ст. 512 ЦК) чи дій, зазначених в п. 3 та 4 ч. 1 ст. 512 ЦК, а і в силу правонаступництва. У разі смерті кредитора — фізичної особи або припинення кредитора — юридичної особи в таких випадках зобов’язання припиняється, припиняються і всі права, що складають зміст цього зобов’язання (ст. 608, 609 ЦК).
2. У зобов’язаннях про відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров’я або смертю, заміна кредитора в порядку правонаступництва не допускається навіть стосовно тих платежів, які на момент смерті кредитора виявились простроченими.
3. Відповідно до ч. 1 ст. 448 ЦК автор має право на одержання грошової суми у розмірі п’яти відсотків від суми кожного продажу оригіналу художнього твору чи оригіналу рукопису літературного твору, наступного за відчуженням оригіналу, здійсненого автором. Це право не може відчужуватись за правочином, але воно переходить до спадкоємців автора та до спадкоємців цих спадкоємців в межах строку чинності майнових прав інтелектуальної власності на твір. Тут сформульована спеціальна правова конструкція, відповідно до якої зобов’язання щодо виплати відповідних сум пов’язується з особою кредитора, але допускаються обмежені випадки заміни кредитора в зобов’язанні.
4. Не може бути передане за правочином право кредитора (бенефіціара) пред’явити вимогу до гаранта, якщо інше не передбачено договором (ч. 5 ст. 563 ЦК).
5. Із закону випливає неможливість відступлення права на одержання послуг у сфері освіти з видачею диплома чи іншого документа встановленого законодавством зразка, оскільки відповідне зобов’язання має особистий характер.
Право найму житлового приміщення (квартири) в будинках, що є в державній або комунальній власності, також пов’язується з особою наймача. Договір найму укладається тільки з особами, що знаходились на квартирному обліку (ст. 31—42 Житлового кодексу [29]). За тимчасово відсутнім наймачем житлового приміщення право найму зберігається протягом певного строку (ст. 71 ЖК). Тому право найму житлового приміщення в будинках державного або комунального житлового фонду переходить тільки за умов, установлених законодавством (ст. 824 ЦК; ст. 104 — 106 ЖК).
Є низка спеціальних правил, якими обмежується відступлення права або з яких випливають обмеження на відступлення права в інших випадках. Особливо несподіваними та істотними можуть бути для осіб, що набувають уступлені вимоги, обмеження на відступлення, встановлені підпунктом «б» п. 8.6.1 частини 8.6 ст. 8 Закону «Про порядок погашення зобов’язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами» [164]. Відповідно до цього правила платник податків, активи якого перебувають у податковій заставі, вправі відступити вимогу тільки за згодою відповідного органу державної податкової служби. Порушення цього припису тягне можливість визнання судом недійсним правочину про відступлення вимоги (ч. 1 ст. 215; ч. 1 ст. 203 ЦК), оскільки зазначене положення названого Закону має цивільно-правовий зміст.
6. Стаття 380 КТМ [34] забороняє передання іншим організаціям або фізичним особам права на заявлення претензій і позовів, що грунтуються на нормах цього Кодексу. Хоча в наведеному формулюванні і зроблено ухил убік процесуальних відносин (мова йде про передання права на пред’явлення претензій і позовів), все-таки його слід тлумачити як таке, що забороняє передання права, яке складає матеріальний зміст претензії (позову). Водночас ст. 380 КТМ встановлює винятки з наведеного правила: вона допускає передання такого права вантажовідправником вантажоодержувачу і навпаки, а також передання права на пред’явлення претензії та позову (і вантажовідправником, і вантажоодержувачем) органу, до сфери управління якого вони відносяться, транспортно-експедиційній організації чи страховику.
Передбачається спеціальна форма передання права в зазначених випадках — вчинення переуступного напису на коносаменті, накладній або квитанції. Переуступний напис — це форма одностороннього правочину, що здійснюється вантажовідправником або вантажоодержувачем. Оскільки сторона, на користь якої вчиняється переуступний напис, у вчиненні цього правочину не бере участі, суб’єкт, що вчинив такий напис, не позбавляється права пред’явити претензію до перевізника за умови пред’явлення коносамента, накладної або квитанції, хоча б на них було вчинено переуступний напис.
7. Обмеження, аналогічні вищенаведеним, встановлені ст. 133 Статуту залізниць [288]. Тут також забороняється передання права на пред’явлення претензій та позовів (крім відступлення вимоги вантажовідправником вантажоодержувачу або навпаки, а також вищій організації та на користь «уповноваженої особи», яка виступає від імені вантажовідправника чи вантажоодержувача). Зазначається також, що відступлення вимоги на користь уповноваженої особи засвідчується довіреністю, оформленою згідно із законодавством. Слід, однак, враховувати, що все ж таки ст. 133 Статуту залізниць не дає підстави для висновку про те, що на користь уповноваженої особи провадиться відступлення вимоги. Зазначається, що уповноважена особа діє від імені вантажовідправника чи вантажоодержувача, що її повноваження оформляються довіреністю. Отже, виконання грошового зобов’язання на вимогу уповноваженої особи залізниця повинна здійснити на поточний рахунок вантажовідправника чи вантажоодержувача в банку.
Згідно зі ст. 133 Статуту залізниць передання права на пред’явлення претензії і позову засвідчується переуступним написом на залізничній накладній, вантажній чи багажній квитанції. Правила пред’явлення та розгляду претензій встановлюють зміст переуступного напису та порядок його засвідчення. Переуступний напис повинен мати такий зміст: «Право на пред’явлення претензії та позову передано...» (при цьому зазначається найменування особи, якій право передається). Переуступний напис повинен засвідчуватися підписами керівника і головного бухгалтера організації та засвідчуватись печаткою (§ 2 Правил пред’явлення та розгляду претензій розділу 38 Правил перевезень вантажів [340]). Оскільки передання права, яке оформляється переуступним написом, є правочином, а юридичні особи повинні вчиняти правочини за допомогою дій їх органів (ст. 29 ЦК), не цілком коректним є правило про підписання переуступного напису головним бухгалтером. Але нераціонально було б ігнорувати викладене правило і дати іншій стороні привід для оскарження (у кінцевому підсумку — неправомірного) переуступного напису.
8. При тлумаченні положень, викладених в п. 7 коментаря до ст. 515 ЦК, необхідно враховувати наступне. Ці положення діяли і реально застосовувались в період чинності Цивільного кодексу 1963 р. Стаття 197 цього Кодексу формулювала загальний дозвіл на «уступку вимоги», якщо це не суперечить закону або договору. Тобто обмеження (заборона) передання вимоги могли встановлюватись тільки законом і договором. Але ж ніхто не заперечував чинності викладених правил Статуту залізниць. Положення нового Цивільного кодексу стали з цього приводу більш категоричними. Прямо зазначається (ч. З ст. 512 ЦК) на те, що кредитор у зобов’язанні не може бути замінений, якщо це встановлено договором чи законом. Крім того, в умовах формування правової держави посилюється увага до букви закону. Результатом цього може бути висновок про те, що наведені положення Статуту залізниць, що обмежують можливість відступлення права, не повинні застосовуватись як такі, що суперечать закону.
9. Відступлення права не може вести до зміни змісту зобов’язання. Тому, коли, наприклад, договором поставки передбачена вибірка товарів покупцем, відступлення права є можливим, оскільки зміст зобов’язання не змінюється. Але ж при доставці товарів постачальником відступлення права на отримання товарів змінює місце виконання, а тому воно допускається лише за наявності згоди постачальника (боржника).
Стаття 516. Порядок заміни кредитора у зобов’язанні
1. Заміна кредитора у зобов’язанні здійснюється без згоди боржника, якщо інше не встановлено договором або законом.
2. Якщо боржник не був письмово повідомлений про заміну кредитора у зобов’язанні, новий кредитор несе ризик настання несприятливих для нього наслідків. У цьому разі виконання боржником свого обов’язку первісному кредиторові є належним виконанням.
1. За загальним правилом, заміна кредитора в зобов’язанні здійснюється без згоди (участі) боржника. Інше може бути встановлене законом. Не обмежується можливість включення до договорів умов про неприпустимість заміни кредитора без згоди боржника в зобов’язанні, що виникає на підставі цього договору.
2. Оскільки, як правило, заміна кредитора в зобов’язанні здійснюється без згоди (участі) боржника, останній вправі вважати кредитором ту особу, яка була кредитором з моменту виникнення зобов’язання, до моменту надання йому належних доказів переходу прав до нового кредитора (див. про це коментар до наступної статті). Якщо боржникові не були надані докази переходу прав до нового кредитора, він (боржник) має право виконати зобов’язання первісному кредиторові. Таке виконання буде визнаватись належним.
3. Про заміну кредитора в зобов’язанні боржник має бути повідомлений письмово. Несприятливі наслідки неповідомлення (в т. ч. ненадання належних доказів переходу права) несе новий кредитор. Це, однак, не позбавляє первісного і нового кредиторів права передбачити в договорі про заміну кредитора умову про те, що первісний кредитор зобов’язується письмово повідомити боржника про заміну кредитора і надати останньому належні докази та несе перед новим кредитором відповідальність за невиконання чи неналежне виконання цього обов’язку. Але перед боржником обов’язок повідомити та надати докази переходу права у зобов’язанні завжди несе новий кредитор. Такий висновок випливає із ч. 2 ст. 516 ЦК.
Стаття 517. Докази прав нового кредитора у зобов’язанні
1. Первісний кредитор у зобов’язанні повинен передати новому кредиторові документи, які засвідчують права, що передаються, та інформацію, яка є важливою для їх здійснення.
2. Боржник має право не виконувати свого обов’язку новому кредиторові до надання боржникові доказів переходу до нового кредитора прав у зобов’язанні.
1. Частина 1 ст. 517 ЦК поширюється на відносини між первісним та новим кредитором. На первісного кредитора покладається обов’язок передати новому кредиторові не тільки документи, що засвідчують права, які передаються (договір, на підставі якого виникло зобов’язання, документи, що підтверджують його часткове виконання, докази виникнення додаткових зобов’язань в зв’язку з неналежним виконанням основного зобов’язання тощо), а і інформацію, яка є важливою для здійснення прав, що передаються.
2. Оскільки прямі докази завжди є більш надійними, доцільно було б в договорах про передання прав передбачати обов’язок первісного кредитора повідомляти боржника про заміну кредитора в зобов’язанні. Таке повідомлення не є правочином, оскільки права до нового кредитора перейшли в момент укладення договору між первісним та новим кредитором. Але воно є дією, що породжує певні цивільно-правові наслідки. Тому воно повинне бути підписане первісним кредитором (якщо таким є юридична особа, воно має бути підписане органом юридичної особи і посвідчене печаткою). Якщо договором між первісним та новим кредитором про передання права не передбачено обов’язок первісного кредитора повідомити боржника та надати докази передання права, такий обов’язок несе новий кредитор. Він же несе обов’язок повідомити боржника та надати докази переходу права у випадках, передбачених п. 2 — 4 ч. 1 ст. 512 ЦК. Доказами переходу прав до нового кредитора можуть бути примірник договору про передання прав, що підписується спеціально для надання його боржникові, документи, що підтверджують правонаступництво, виконання обов’язку боржника тощо. Боржник, що отримав від нового кредитора повідомлення та докази переходу прав, має бути вкрай обережним та вимогливим щодо нового кредитора. У сфері підприємництва діють численні структури, що зареєстровані всупереч закону чи не зареєстровані взагалі, які спеціалізуються на підробленні документів. Якщо така структура отримала виконання, стягнути вартість отриманого чи одержати в натурі раніше виконане буде неможливо. Крім того, ст. 527 ЦК покладає на сторони зобов’язання обов’язок вимагати доказів того, що зобов’язання виконується належним боржником, а виконання приймається належним кредитором.
3. Письмове повідомлення та докази заміни кредитора слід направляти цінним листом. Не виключається надсилання їх рекомендованим і навіть простим листом. Але ж у таких випадках можуть виникнути труднощі в спростуванні доводів адресата про те, що він не отримував ні письмового повідомлення, ні доказів заміни кредитора в зобов’язанні.
Стаття 518. Заперечення боржника проти вимоги нового кредитора у зобов’язанні
1. Боржник має право висувати проти вимоги нового кредитора у зобов’язанні заперечення, які він мав проти первісного кредитора на момент одержання письмового повідомлення про заміну кредитора.
2. Якщо боржник не був письмово повідомлений про заміну кредитора у зобов’язанні, він має право висунути проти вимоги нового кредитора заперечення, які він мав проти первісного кредитора на момент пред’явлення йому вимоги новим кредитором або, якщо боржник виконав свій обов’язок до пред’явлення йому вимоги новим кредитором, — на момент його виконання.
1. Вимозі нового кредитора про виконання зобов’язання боржник може протиставити заперечення, які він мав проти первісного кредитора. Ці заперечення можуть ґрунтуватись не тільки на зобов’язаннях, що виникли внаслідок договору, який став підставою зобов’язання, права в якому перейшли до нового кредитора, а і на іншому зобов’язанні, якщо законодавство не виключає припинення зобов’язання зарахуванням. Важливо тільки, щоб право на такі заперечення виникло до отримання боржником письмового повідомлення про заміну кредитора (слід звернути увагу на те, що до уваги приймається тільки письмове повідомлення). Це правило ч. 1 ст. 518 ЦК логічно узгоджується з абзацем першим ч. 2 ст. 613 ЦК, що визначає межі права на заяву про зарахування зустрічних вимог.
2. Заперечення, які боржник міг протиставити вимозі первісного кредитора про виконання зобов’язання, визначаються на момент пред’явлення вимоги новим кредитором або на момент виконання боржником зобов’язання на користь первісного чи нового кредитора до отримання від нього вимоги, якщо боржник не був письмово повідомлений про заміну кредитора.
Стаття 519. Відповідальність первісного кредитора у зобов’язанні
1. Первісний кредитор у зобов’язанні відповідає перед новим кредитором за недійсність переданої йому вимоги, але не відповідає за невиконання боржником свого обов’язку, крім випадків, коли первісний кредитор поручився за боржника перед новим кредитором.
1. Ця стаття регулює відносини між первісним та новим кредитором, які виникають на підставі договору про передання прав і набувають форми цивільно-правового зобов’язання. Якщо за таким договором передане суб’єктивне право (вимога), що не має ознаки дійсності, особа, яка передала таке суб’єктивне право (вимогу), несе цивільно-правову відповідальність перед контрагентом за договором. Якщо ж передане суб’єктивне право (вимога) є дійсним, зазвичай немає підстав для відповідальності первісного кредитора перед новим кредитором. Зокрема, первісний кредитор не відповідає за невиконання чи неналежне виконання зобов’язання боржником.
2. Проте не виключається погодження договором між первісним та новим кредитором про передання права умови про те, що первісний кредитор виступає поручителем за виконання боржником зобов’язання на користь нового кредитора. Закон не перешкоджає укладенню первісним і новим кредиторами окремого договору поруки, відповідно до якого первісний кредитор візьме на себе обов’язки поручителя.
Стаття 520. Заміна боржника у зобов’язанні
1. Боржник у зобов’язанні може бути замінений іншою особою (переведення боргу) лише за згодою кредитора, якщо інше не передбачено законом.
(Із змін, від 24.07.2009)
1. Якщо порівняти ст. 512 і 520 ЦК, то виявляється, що стосовно заміни кредитора в зобов’язанні законодавець досить ретельно визначає підстави такої заміни, а стосовно заміни боржника не став слідувати тій схемі, яка розроблена ним стосовно заміни кредитора. Це вкрай ускладнює розуміння категорії заміни боржника і переведення боргу. У ст. 520 ЦК переведення боргу ототожнюється з заміною боржника, охоплює собою заміну боржника на всіх підставах, передбачених законом або договором. Отже, заміна боржника (переведення боргу) може здійснюватись на підставі правочину, що спеціально спрямований на здійснення такої заміни, на підставі подій чи дій, які тягнуть правонаступництво, а також на інших підставах, передбачених законом або договором.
2. Разом з тим із ст. 520 — 523 ЦК, що присвячені заміні боржника в зобов’язанні, не всі поширюються на будь-яку заміну боржника в зобов’язанні (переведення боргу). Стаття 520 ЦК не поширюється на відносини, що регулюються ст. 1231 ЦК (заміна боржника у зв’язку із смертю боржника, коли допускається спадкування обов’язку). Стаття 521 ЦК поширюється тільки на заміну боржника в зобов’язанні (переведення боргу) на підставі правочину. Такий висновок ґрунтується на аналізі ст. 513 ЦК, на яку дається посилання в ст. 521 ЦК. Статті 522 — 523 ЦК поширюються на всі види заміни боржника в зобов’язанні (переведення боргу) незалежно від їх підстав.
3. Заміна боржника в зобов’язанні (переведення боргу) — це така правова конструкція, що передбачає перехід від первісного боржника до нового боржника зобов’язання (обов’язків, що складають його зміст) і відповідальності за його виконання. Цим заміна боржника (переведення боргу) відрізняється від покладення виконання зобов’язання на третю особу (ст. 528 ЦК): при покладенні виконання зобов’язання на третю особу відповідальним перед кредитором залишається боржник. Особа, на яку покладене виконання відповідно до ст. 528 ЦК, обов’язків перед кредитором не несе і перед ним не відповідає. Вона відповідає лише перед суб’єктом, що поклав на нього виконання, відповідно до зобов’язання (інших правовідносин) між особою, яка поклала виконання на іншу особу, та цією особою.
4. Цивільний кодекс не містить визначення боргу. Найближче до нього поняття боржника в частині першій ст. 509 ЦК розуміється як особа, зобов’язана вчинити на користь кредитора певну дію або утриматися від дій. Таке визначення поняття боржника дає підставу стверджувати, що борг у законодавстві розуміється як обов’язок, який несе суб’єкт у зобов’язанні на всіх стадіях розвитку останнього, тобто з моменту виникнення зобов’язання, у період, коли строк виконання зобов’язання настав, але не минув, у період, коли строк виконання минув, до моменту припинення зобов’язання.
5. Слід враховувати, що ст. 520 — 523 ЦК не виключають чинності спеціальних правил, що встановлені законом та передбачають заміну боржника в зобов’язанні. Зокрема, підставою заміни боржника у зобов’язанні може бути правонаступництво. Так, кредитор юридичної особи, що припиняється, може вимагати від неї припинення або дострокового виконання зобов’язання (ч. 1 ст. 107 ЦК). Але ж кредитор може не слідкувати за оголошеннями про припинення юридичних осіб, не знати про припинення юридичної особи або з інших міркувань не пред’являти вимогу про дострокове виконання чи припинення зобов’язання в зв’язку з припиненням юридичної особи —боржника з правонаступництвом. Якщо в такому випадку юридична особа —боржник припиняється з правонаступництвом, має місце заміна боржника в зобов’язанні. Вона наступає незалежно від згоди кредитора. Заміна боржника в зобов’язанні в зв’язку з універсальним правонаступництвом має місце при спадкуванні (ст. 1231 ЦК) за умови пред’явлення вимоги до спадкоємців в строки, що встановлені ст. 1281 ЦК.
6. Заміна боржника в зобов’язанні відбувається у випадках сингулярного право- наступництва. У разі зміни власника речі, що передана в найм, до нового власника переходять не тільки права, а й обов’язки наймодавця (ч. 1 ст. 770 ЦК). Таке ж правило встановлено ст. 814 ЦК стосовно житла, переданого у найм.
7. Стосовно заміни боржника в зобов’язанні іншою особою (новим боржником) на підставі правочину ст. 520 ЦК забороняє робити це без згоди кредитора. Згода може бути дана окремо шляхом заяви боржника на адресу кредитора в зобов’язанні. Така заява має бути підписана кредитором (якщо кредитором є юридична особа, заява має бути підписана органом юридичної особи і засвідчена печаткою, як це передбачено ч. 2 ст. 207 ЦК). Згода кредитора не є частиною правочину щодо заміни боржника в зобов’язанні. Такий висновок випливає із ст. 520 ЦК. Проте у випадках, коли правочин підлягає нотаріальному посвідченню та державній реєстрації, доцільно було б включити згоду кредитора до змісту правочину та надати кредиторові можливість підписати правочин. Тоді правочин не буде викликати будь-яких заперечень, оскільки він став трьохстороннім, волевиявлення всіх трьох сторін підтверджені підписами і засвідчені нотаріусом. Вищий господарський суд кваліфікував як переведення боргу, що вимагає згоди кредитора (Фонду державного майна), укладення суб’єктом, що придбав об’єкт у процесі приватизації на підставі договору купівлі-продажу, договору про відчуження цього об’єкта, оскільки відчужувач за даним договором купівлі-продажу мав обов’язки перед органом приватизації за раніше укладеним в процесі приватизації договором щодо внесення інвестицій в об’єкт приватизації та його реконструкції. Оскільки договір про відчуження об’єкта, раніше придбаного в процесі приватизації, був укладений без згоди Фонду державного майна, цей договір був визнаний недійсним (Оглядовий лист Вищого арбітражного суду «Про деякі питання вирішення спорів, пов’язаних з функціонуванням ринку цінних паперів» [397]).
8. Можна поставити під сумнів доцільність правила ч. 1 ст. 752 ЦК, відповідно до якого передання набувачем обов’язків за договором довічного утримання за згодою відчужувана члену сім’ї набувача або іншій особі за їх згодою можливе лише за умов, що встановлені цієї статтею (неможливість подальшого виконання фізичною особою обов’язків набувача з підстав, що мають істотне значення). Але ж закону належить дотримуватись. Тому за відсутності зазначених умов не слід укладати правочин щодо заміни боржника (набувача), а треба розірвати раніше укладений договір довічного утримання та укласти новий договір з участю нового боржника (набувача). Відмова відчужувача від передання обов’язків набувача за договором довічного утримання може бути оскаржена до суду. Це — унікальна для вітчизняного цивільного права конструкція. Скаргу належить подавати до суду у формі позовної заяви про визнання права на передання обов’язків набувача особі, яка має бути зазначена в позовній заяві як третя особа на стороні позивача без самостійних вимог. Суд при вирішенні справи бере до уваги тривалість виконання договору та інші обставини, що мають істотне значення.
Але за загальним правилом, що випливає із цивільного законодавства, кредитор на свій розсуд вирішує питання про надання згоди на переведення боргу. Тому відмова кредитора дати таку згоду може бути оскаржена в суді, але такий позов не може бути задоволено. Відсутність згоди кредитора на переведення боргу виключає вчинення правочину щодо переведення боргу, а укладений щодо цього правочин підлягає визнанню недійсним на підставі ч. 1 ст. 215 і ч. 1 ст. 203 ЦК.
9. Оскільки заміна боржника (переведення боргу) допускається лише за наявності згоди кредитора, у ст. 520 — 523 ЦК не формулюються обмеження на заміну боржника (переведення боргу).
10. Якщо укладення угоди про переведення боргу зачіпає активи платника податків, що перебувають у податковій заставі, це допускається лише за згоди відповідного органу державної податкової служби (підпункт «б» п. 8.6.1 частини 8.6 ст. 8 Закону «Про порядок погашення зобов’язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами» [164]). За відсутності такої згоди правочин щодо переведення боргу має визнаватись недійсним на підставі ч. 1 ст. 215 і ч. 1 ст. 203 ЦК. При цьому наведене положення Закону «Про порядок погашення зобов’язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами» має кваліфікуватись як таке, що формулює одночасно і норму податкового права, і норму цивільного права.
Стаття 521. Форма правочину щодо заміни боржника у зобов’язанні
1. Форма правочину щодо заміни боржника у зобов’язанні визначається відповідно до положень статті 513 цього Кодексу.
1. Форма правочину щодо заміни боржника у зобов’язанні повинна відповідати вимогам, які встановлені ст. 513 ЦК стосовно правочинів про заміну кредитора в зобов’язанні. У відповідних випадках правочин щодо заміни боржника в зобов’язанні підлягає нотаріальному посвідченню і державній реєстрації.
Стаття 522. Заперечення нового боржника у зобов’язанні проти вимоги кредитора
1. Новий боржник у зобов’язанні має право висунути проти вимоги кредитора всі заперечення, що грунтуються на відносинах між кредитором і первісним боржником.
1. Новий боржник має право висувати проти кредитора будь-які заперечення, що грунтуються тільки на зобов’язанні, в якому відбулася заміна боржника, а не на інших зобов’язаннях. Якщо первісний боржник не скористався правом зробити заяву про зарахування зустрічних вимог до переведення боргу, новий боржник не може посилатися на наявність зобов’язання кредитора перед первісним боржником з метою заперечення свого зобов’язання перед кредитором.
Стаття 523. Правові наслідки заміни боржника у зобов’язанні, забезпеченому порукою або заставою
1. Порука або застава, встановлена іншою особою, припиняється після заміни боржника, якщо поручитель або заставодавець не погодився забезпечувати виконання зобов’язання новим боржником.
2. Застава, встановлена первісним боржником, зберігається після заміни боржника, якщо інше не встановлено договором або законом.
1. У разі заміни боржника порука і майнова порука припиняються. Поручитель або майновий поручитель можуть дати згоду забезпечувати виконання зобов’язання новим боржником. Така згода є правочином і повинна даватись в формі, в якій було укладено договір поруки чи договір застави за участі майнового поручителя.
2. Застава, встановлена первісним боржником, при заміні боржника в зобов’язанні зберігається в повному обсязі. Однак законом і договором може передбачатись, що заміна боржника в зобов’язанні тягне припинення застави, встановленої первісним боржником.
Стаття 524. Валюта зобов’язання
1. Зобов’язання має бути виражене у грошовій одиниці України — гривні.
2. Сторони можуть визначити грошовий еквівалент зобов’язання в іноземній валюті.
1. Приписуючи виражати зобов’язання в грошовій одиниці України, тобто в гривнях, ст. 524 ЦК допускає визначення грошового еквівалента зобов’язання в іноземній валюті. В останньому випадку сума, що підлягає сплаті, визначається відповідно до ч. 2 ст. 533 ЦК.
2. Однак у сфері чинності Господарського кодексу [42] загальні правила ст. 524 і 533 ЦК, що допускають можливість вираження зобов’язання в іноземній валюті та встановлюють механізм визначення суми зобов’язання у валюті України, не діють. Чинними тут є правила ч. 2 ст. 198 ГК, відповідно до яких грошові зобов’язання учасників господарських відносин повинні бути виражені в гривнях, а вираження грошових зобов’язань в іноземній валюті допускається лише у випадках, якщо суб’єкти господарювання мають право проводити розрахунки між собою відповідно до законодавства в іноземній валюті.
У тексті ст. 198 ГК як у краплі води проявились недоліки всього Господарського кодексу, пов’язані з невизначеністю термінології, яка в ньому використовується. Вживаються терміни «грошові зобов’язання, що виникають в господарських відносинах» та «грошові зобов’язання учасників господарських відносин». Ці два терміни викликають схвалення, оскільки чітко виокремлюють грошові зобов’язання як частину господарських правовідносин, що зазвичай складаються із двох зустрічних зобов’язань. Але з урахуванням ст. 1 та 2 ГК наведені два терміни мають занадто широкий зміст, оскільки охоплюють собою всі види грошових зобов’язань, в яких хоча б з однієї сторони бере участь суб’єкт господарювання. Далі в ч. 2 ст. 198 ГК йдеться про те, що грошові зобов’язання учасників господарських відносин можуть бути виражені в іноземній валюті, якщо розраховуватись в такій валюті між собою мають право не всі учасники господарських відносин (це — ширше, ніж учасники господарських зобов’язань), а лише суб’єкти господарювання (це — вужче, ніж учасники господарських зобов’язань). За наявності очевидної нелогічності в другому реченні ч. 2 ст. 198 ГК [42] слід зробити висновок, що сфера дії ч. 2 ст. 198 ГК визначається з урахуванням ст. 175 ГК, тобто ці правила стосуються господарських зобов’язань і не поширюються на відносини, що не є предметом Господарського кодексу.
Стаття 525. Недопустимість односторонньої відмови від зобов’язання
1. Одностороння відмова від зобов’язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.
1. Стаття 525 ЦК на відміну від ст. 162 раніше чинного Цивільного кодексу передбачає можливість відмови не від «виконання зобов’язання», а від «зобов’язання». Це — суттєво, оскільки відмовитись від «виконання зобов’язання» може тільки боржник, а відмовитись від «зобов’язання» може і боржник, і кредитор. Тлумачення положень законів та умов договорів про право сторони відмовитись від зобов’язання ускладнюється внаслідок того, що із деяких статей Цивільного кодексу (зокрема, із ч. 3 ст. 510) випливає, що законодавець не готовий послідовно проводити те розуміння зобов’язання, яке закладене у визначенні зобов’язання в ст. 509 ЦК, і допускає застосування позначення терміном «зобов’язання» двосторонніх зобов’язальних правовідносин, що складаються із двох зобов’язань.
2. Відмова від зобов’язання можлива повна або часткова. Вона може тягти припинення зобов’язання або його перетворення. Той чи інший варіант наслідків відмови від зобов’язання наступає в залежності від стану того зобов’язання (умовно назвемо його другим), яке разом із зобов’язанням, від якого сторона відмовляється (умовно назвемо його першим), складає єдині зобов’язальні відносини. Відмова від першого зобов’язання тягне його припинення. Якщо друге зобов’язання не було виконане на момент відмови від першого зобов’язання, друге зобов’язання при цьому втрачає правову підставу (воно передбачало зустрічне виконання у відповідь на виконання першого зобов’язання) і також припиняється.
Якщо друге зобов’язання на момент відмови від першого уже було виконане, відмова від першого зобов’язання тягне перетворення другого зобов’язання у зобов’язання щодо набуття, збереження майна без достатньої правової підстави (ст. 1212 ЦК). Покажемо це на прикладах. Перший приклад. Договором про надання послуг були передбачені обов’язок замовника сплатити їх вартість до початку їх надання і право замовника відмовитись від зобов’язання про надання послуг у разі прострочення початку їх надання. Замовник здійснив попередню оплату, як це було передбачено договором, але надання послуг було затримано, в зв’язку з чим замовник заявив про відмову від зобов’язання, оскільки таке право було надане йому договором. Відмовою припинено зобов’язання щодо надання послуг. Це означає, що припинився обов’язок надати послуги, і припинилось право замовника вимагати надання послуг. Але припинення зобов’язання стало юридичним фактом, що спричинив втрату правової підстави грошовим зобов’язанням, яке замовник виконав на користь виконавця раніше. Втрата такої підстави приводить до виникнення зобов’язання внаслідок безпідставного набуття майна (грошової суми, перерахованої замовником виконавцеві в порядку попередньої оплати послуг).
Другий приклад. Укладено договір такого ж змісту, як і в першому прикладі, але передбачена наступна оплата послуг (після підписання сторонами акта про надання послуг). Замовник відмовився від зобов’язання про надання послуг. У зв’язку з цим зазначене зобов’язання припинилось. Припинення цього зобов’язання прямо не спричинило пов’язаного з ним грошового зобов’язання, в якому замовник є боржником, а виконавець — кредитором, оскільки закон не передбачає прямо чи опосередковано такої підстави припинення зобов’язання. Але і стягнення вартості послуг з замовника є неможливим, бо це призвело б до безпідставного набуття майна (грошової суми) виконавцем.
3. Забороняючи, як загальне правило, односторонню відмову від зобов’язання, ст. 525 ЦК допускає це у випадках, передбачених законом. Частина 1 ст. 615 ЦК конкретизує це правило: вона допускає можливість відмови однієї сторони від зобов’язання частково або в повному обсязі у разі порушення зобов’язання іншою стороною, якщо це встановлено законом або договором. Але в подальшому стосовно окремих видів зобов’язань у Цивільному кодексі взагалі не вживається термін «відмова від зобов’язання», а вживаються терміни, що позначають схожі, але інші правові конструкції.
4. Термін «одностороння зміна умов зобов’язання», що вживається в ст. 525 ЦК, також не застосовується стосовно окремих видів зобов’язання. Зазвичай законодавець надає перевагу термінам «одностороння зміна умов договору», «право вимагати зміни договору». Див. про це коментар до ст. 651 — 654 ЦК.
ГЛАВА 48 ВИКОНАННЯ ЗОБОВ'ЯЗАННЯ
Стаття 526. Загальні умови виконання зобов’язання
1. Зобов’язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог — відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
1. У Цивільному кодексі, законах та інших нормативно-правових актах формулюються лише найбільш загальні положення, на підставі яких визначається, чи є виконання зобов’язання таким, що здійснене належним чином. Тому в договорах доцільно встановлювати детальні умови виконання зобов’язанню, що відповідають інтересам сторін. Практика свідчить про те, що в договори такі умови часто не включаються. З урахуванням цього ст. 526 ЦК за відсутності відповідних вимог законодавства та умов договорів приписує при виконанні зобов’язань керуватись звичаями ділового обороту та іншими вимогами, що звичайно ставляться. Так, договорами зазвичай не передбачається, що постачальник, який здійснює доставку товарів, зобов’язаний доставляти товар в робочі дні покупця та в години, коли у покупця проводяться роботи (до речі, у Німецькому цивільному уложенні таке правило є). Але вимога здійснювати доставку з додержанням цих умов повинна кваліфікуватись як така, що звичайно ставиться.
2. Звертає увагу своєрідний підхід законодавця: при виконанні зобов’язання мають додержуватись вимоги актів законодавства, договору, звичаїв ділового обороту, а також вимоги, що звичайно ставляться, незалежно від того, знав боржник чи ні про існування таких вимог. Пункт 2 ст. 9 Конвенції Організації Об’єднаних Націй про договори міжнародної купівлі-продажу товарів [17] передбачає застосування до договорів звичаїв, що мають три ознаки: 1) їх знали або повинні були знати сторони; 2) вони широко відомі в міжнародній торгівлі; 3) сторони договорів такого роду у відповідній сфері торгівлі постійно додержуються цих звичаїв.
Стаття 527. Виконання зобов’язання належними сторонами
1. Боржник зобов’язаний виконати свій обов’язок, а кредитор — прийняти виконання особисто, якщо інше не встановлено договором або законом, не випливає із суті зобов’язання чи звичаїв ділового обороту.
2. Кожна із сторін у зобов’язанні має право вимагати доказів того, що обов’язок виконується належним боржником або виконання приймається належним кредитором чи уповноваженою на це особою, і несе ризик наслідків непред’явлення такої вимоги.
1. Частина 1 ст. 527 ЦК формулює найбільш загальне правило, відповідно до якого боржник зобов’язаний особисто виконати зобов’язання, а інша сторона повинна особисто прийняти виконання. Але інше може бути встановлене не тільки законом, а і договором. Інше може випливати також із суті зобов’язання і звичаїв ділового обороту. Звертає на себе увагу та обставина, що в ч. 1 ст. 527 ЦК здійснюється спроба надати звичаям ділового обороту більш широкого значення, ніж це передбачено ст. 7 ЦК. Частина 2 ст. 7 ЦК не допускає застосування звичаю, який суперечить договору або закону. Частина 1 ст. 527 ЦК допускає, що сформульоване в ній правило діє тільки за умови, що воно не суперечить звичаям ділового обороту. Правда, слід визнати, що ч. 1 ст. 527 ЦК не має реального регулятивного значення. Це обумовлено тим, що альтернативою особистому виконанню зобов’язання є виконання обов’язків боржника іншою особою. А стосовно цього встановлені спеціальні правила в ст. 528 ЦК, яка не допускає встановлення іншого звичаями ділового обороту. Твердження про те, що ст. 528 ЦК стосується тільки боржника, тобто має більш вузьку сферу дії, ніж ст. 527 ЦК, не враховує тієї обставини, що прийняття виконання також є обов’язком боржника. Вживання в ч. 1 ст. 527 ЦК терміну «кредитор» стосовно суб’єкта, зобов’язаного особисто прийняти виконання, є суто умовним і пов’язане з недостатнім розумінням категорій зобов’язання, боржника, кредитора. Під кредитором тут розуміється сторона зобов’язання, що несе обов’язок прийняти виконання, запропоноване боржником, і відповідає за належне прийняття виконання. Кредитор, в суворому розумінні цього слова, обов’язків мати не може.
2. Визнавши дії на виконання договорів правочинами (ч. 3 ст. 206 ЦК) та не включивши до нового Цивільного кодексу положення про можливість визнання повноваження на представництво за особою з огляду на обставини, за яких вона діє (таке положення містилось в частині другій ст. 62 ЦК 1963 р.), законодавець створив дуже складну ситуацію. Вирішуватись вона буде так, як раніше вона вирішувалась на підставі ст. 62 ЦК 1963 р., оскільки не можна визнати такими, що суперечать закону, мільйони договорів, що повсякденно укладаються в сфері роздрібної торгівлі, громадського харчування, мільйони дій на виконання договорів. А на правосвідомість це впливає, бо всупереч Цивільному кодексу щоденно будуть діяти мільйони людей. З урахуванням цього практика і далі буде визнавати, що продавець (працівник магазину) має право виконувати зобов’язання щодо передання товарів, а касир та контролер банку мають право прийняти виконання грошового зобов’язання в сумі декілька мільйонів гривень. Отже, зазвичай немає ніякої необхідності вимагати, щоб дії на виконання зобов’язання юридичної особи виконували її органи. Проте не виключається посилання сторін в обгрунтування своєї позиції в суді на необхідність послідовного дотримання положень ч. 2 ст. 527 ЦК. Так, у відповідь на вимогу про сплату штрафу в розмірі двадцяти відсотків вартості неякісних (некомплектних) товарів (ч. 2 ст. 231 ГК [42]), будуть пред’являтись позови про визнання недійсними правочинів на виконання договорів з посиланням на те, що виконання було прийняте від особи (водія-експедитора), що не мала права здійснювати правочини від імені поставщика. Суду нелегко буде спростувати ці доводи сторони спору.
Думка про те, що ч. 2 ст. 527 ЦК треба буде скоригувати за допомогою принципів добросовісності, справедливості і розумності (ст. З, 509 ЦК), не позбавлена сенсу. Автори цієї книги рекомендують вдаватись до коригування конкретних положень закону принципами добросовісності, справедливості і розумності лише в крайніх випадках. Очевидно, випадок, що розглядається, є таким.
Разом з тим реальні дії сторін зобов’язань мають бути наближені до закону шляхом видачі сторонами договорів довіреностей особам, які здійснюють виконання зобов’язань та прийняття їх виконання. Частково ці питання вирішуються Інструкцією про порядок реєстрації виданих, повернутих і використаних довіреностей на одержання цінностей [321], яка, зокрема, передбачає, що при централізовано-кільцевих перевезеннях цінностей товари передаються на складі одержувача матеріально відповідальним особам, що засвідчують свій підпис на підтвердження отримання товарів печаткою (штампом), про зразок якої одержувач повідомив постачальника (п. 12 згаданої Інструкції).
Зберігають чинність Правила перевезень вантажів автомобільним транспортом в Україні [325], що встановлюють порядок прийняття вантажів до перевезення, оформлення документів на перевезення та здачі вантажів одержувачам, хоч вони і не повністю відповідають вимогам ч. 2 ст. 527 ЦК. Це ж стосується і Правил приймання вантажів до перевезення, Правил видачі вантажів та Правил оформлення перевізних документів, що діють на залізничному транспорті [340]. Ці правила досить послідовні щодо вантажовідправників та вантажоодержувачів у тому, що стосуються оформлення повноважень їх представників, що пред’являють вантажі для перевезення та приймають вантажі від перевізника. Що стосується повноважень працівників залізниці на здійснення дій від імені залізниці, то тут зазначені Правила виходять з того, що повноваження працівників залізниці випливають із обставин, в яких діють представники.
Стаття 528. Виконання обов’язку боржника іншою особою
1. Виконання обов’язку може бути покладено боржником на іншу особу, якщо з умов договору, вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства або суті зобов’язання не випливає обов’язок боржника виконати зобов’язання особисто. У цьому разі кредитор зобов’язаний прийняти виконання, запропоноване за боржника іншою особою.
2. У разі невиконання або неналежного виконання обов’язку боржника іншою особою цей обов’язок боржник повинен виконати сам.
3. Інша особа може задовольнити вимогу кредитора без згоди боржника у разі небезпеки втратити право на майно боржника (право оренди, право застави тощо) внаслідок звернення кредитором стягнення на це майно. У цьому разі до іншої особи переходять права кредитора у зобов’язанні і застосовуються положення статей 512 — 519 цього Кодексу.
1. Категорія покладення виконання на іншу особу має неоднаковий зміст у різних зобов’язаннях. Так, зміст зобов’язання купівлі-продажу полягає в обов’язку передати майно (ст. 655 ЦК). Тому особою, яка виконує зобов’язання купівлі-продажу, є та особа, що вручає майно покупцеві або здає його транспортній організації або підприємству зв’язку для відправлення чи пересилання покупцеві. Якщо на виконання договору купівлі-продажу продавець здійснює закупівлю товарів, а потім сам вручає їх покупцеві чи здає підприємству транспорту або зв’язку для відправлення чи пересилання покупцеві, продавець вважається таким, що особисто виконує зобов’язання.
Інший характер має зобов’язання підряду. Підрядник зобов’язується виконати певну роботу за завданням замовника (ст. 837 ЦК), а із ст. 853 ЦК випливає його обов’язок передати (здати) роботу замовникові. Тут до змісту зобов’язання підрядника включається виконання роботи. Тому, хоч підрядник особисто зобов’язаний передати роботу замовникові, доручення виконання роботи субпідрядникам кваліфікується як покладення виконання зобов’язання на іншу особу.
2. Покладення боржником обов’язку виконати зобов’язання на іншу особу є припустимим, якщо інше не передбачено Цивільним кодексом, іншими актами законодавства або договором. Дія ч. 1 ст. 528 ЦК, що надає боржникові право покласти виконання на іншу особу, може виключатись також суттю зобов’язання.
3. Оскільки прийняття виконання є також обов’язком боржника, то правило про можливість (за встановленими винятками) покладення боржником виконання на іншу особу поширюється і на покладення на іншу особу прийняття виконання.
4. Покладення виконання зобов’язання на іншу особу не означає заміни боржника в зобов’язанні. Сторона зобов’язана прийняти виконання, запропоноване за боржника іншою особою, але ж ця інша особа не несе перед цією стороною будь-яких обов’язків і не має перед нею будь-яких прав.
5. Частина 1 ст. 528 ЦК не виключає застосування ч. 2 ст. 527 ЦК, тому і при виконанні зобов’язання іншою особою сторона, що приймає виконання, має право вимагати пред’явлення доказів того, що зобов’язання дійсно виконується належним боржником (особою, на яку боржник дійсно поклав виконання зобов’язання), і несе ризик наслідків непред’явлення такої вимоги. Якщо такі докази не будуть надані, сторона, що приймає виконання, вправі відмовитись від прийняття виконання. У цьому разі наслідки, передбачені ст. 613 ЦК (прострочення кредитора), не наступають, бо виконання зобов’язання особою, що не надала зазначених доказів, не може бути кваліфіковане як належне.
6. Покладення виконання зобов’язання на третю особу, в тому числі і покладення обов’язку прийняти виконання, є досить поширеним явищем. У радянський період була поширена практика, коли виробник продукції виробничо-технічного призначення, а ще частіше — виробник товарів народного споживання — укладав договір на поставку майже всієї продукції чи товарів, які він виробив, з одним покупцем — організацією матеріально-технічного постачання чи оптовою торговельною базою, що знаходиться в цьому ж регіоні (місці виробництва продукції або товарів). У свою чергу організація матеріально-технічного постачання або оптова торговельна база місця виробництва продукції або товарів укладали договори з організаціями матеріально-технічного постачання або оптовими торговельними базами місць (регіонів) споживання, які, в свою чергу, укладали договори з виробничими підприємствами або роздрібними торговельними підприємствами. При цьому часто здійснювалась так звана транзитна поставка продукції або товарів від виробника до виробничого підприємства—споживача продукції чи роздрібного торговельного підприємства. У таких випадках виконання зобов’язання з поставки покладалось зрештою на виробника, а прийняття виконання — на виробниче підприємство, що є споживачем продукції, або на роздрібне торговельне підприємство. Грошові зобов’язання одержувачі продукції чи товарів також часто виконували не на адресу сторін договорів, а на адресу відправника продукції або товарів.
Не виключалось, не виключається і сьогодні покладення виконання або обов’язку прийняти виконання на третю особу у інших зобов’язаннях, що кваліфікуються як різновиди купівлі-продажу.
7. Відповідно до практики, що склалася впродовж десятків років, ст. 838 ЦК передбачає можливість покладення підрядником виконання роботи, передбаченої договором підряду, на третіх осіб (якщо інше не передбачено договором). У цьому разі підрядник у відносинах з замовником виступає як генеральний підрядник, а у відносинах з субпідрядником — як замовник. Заборона замовникові та субпідрядникам пред’являти вимоги один одному пов’язані з порушенням договорів, укладених генеральним підрядником з замовником і субпідрядниками (якщо інше не встановлено законом або договором), є проявом загального правила ч. 2 ст. 11 ЦК, відповідно до якого підставою виникнення цивільних прав та обов’язків можуть бути тільки юридичні факти, тобто факти, яким актами законодавства або в порядку, встановленому актами законодавства, надається значення юридичних. Оскільки немає будь-яких юридичних фактів, які б в зв’язку з укладенням договорів генеральним підрядником з замовниками та субпідрядниками породжували правовідносини між замовником та субпідрядниками, ці останні не можуть пред’являти один одному вимоги, що грунтуються на зазначених договорах. При цьому діє також загальне правило ст. 511 ЦК, відповідно до якого зобов’язання не створює обов’язку для третьої особи. Отже, виникнення зобов’язання між генеральним підрядником та замовником не може породжувати обов’язків для субпідрядників, а виникнення зобов’язань між генеральним підрядником та субпідрядником не може породжувати обов’язків для замовника уже в силу загальних правил ст. 11 ЦК, а конкретизація цього правила в абзаці другому ч. 2 ст. 838 ЦК є зайвою, тобто такою, що свідчить про невисокий рівень юридичної техніки, або розрахована на недостатньо кваліфікованого правозастосувача.
8. Покладення виконання зобов’язання на третю особу поширене на транспорті. Юридичною особою, що укладає договори перевезення та вступає з вантажовідправниками в зобов’язання щодо перевезення, є залізниці. Але ж перевезення в межах однієї залізниці здійснюється набагато рідше, ніж перевезення в прямому залізничному сполученні, яке визначається в ст. 1 Закону «Про залізничний транспорт» [102] як перевезення вантажів, пасажирів, багажу і вантажобагажу у межах двох і більше залізниць України. Допускається часткове покладення виконання зобов’язання з перевезення на підприємства інших видів транспорту. Таке перевезення кваліфікується як перевезення в прямому змішаному сполученні, якщо воно здійснюється за єдиним транспортним документом протягом усього шляху прямування. Для прямого змішаного сполучення відкриті усі залізничні станції, що здійснюють операції з вантажними перевезеннями, а також морські і річкові порти, що включені до переліку, затвердженого Міністерством транспорту (ст. 80 СЗУ [288]). Відповідно до міжнародних договорів України і договорів між підприємствами, на які поширюються норми міжнародного приватного права, виконання зобов’язання з перевезення може покладатись на іноземних юридичних (а у відповідних випадках — і фізичних) осіб.
9. Є безумовні підстави кваліфікувати як такі, що підпадають під дію ст. 528 ЦК, відносини, що виникають у зв’язку з безготівковими грошовими розрахунками: платник перекладає обов’язок перерахувати грошову суму на банк, з яким він уклав договір на розрахунково-касове обслуговування. Банк, що обслуговує платника, перераховує відповідну грошову суму до банку, що обслуговує одержувача платежу, на який обов’язок прийняття безготівкових платежів покладено договором, який банк уклав з клієнтом — одержувачем платежу. За відсутності кореспондентських відносин між зазначеними двома банками у виконанні платіжного доручення бере участь Національний банк України або банк, що знаходиться у кореспондентських відносинах з обома зазначеними банками. Деяку невизначеність у відносинах, що при цьому виникають, вносять спеціальні правила Закону «Про платіжні системи та переказ грошей в Україні» [171], особливо положення абзаців третього і четвертого ч. 32.2 ст. 32 цього Закону, якими передбачається відповідальність банку, що обслуговує платника, — безпосередньо перед одержувачем платежу, а банку, що обслуговує одержувача платежу, — перед платником.
10. Низка спеціальних правил встановлює виключення із ч. 1 ст. 528 ЦК, що передбачає загальне правило про можливість покладення боржником виконання зобов’язання на іншу особу. На виконавця науково-дослідних або дослідно-конструкторських та технологічних робіт покладається обов’язок особистого виконання зобов’язання. Але інше може бути встановлено договором (ст. 893 ЦК). Аналогічні правила встановлено ст. 902 ЦК стосовно договорів про надання послуг (ст. 902 ЦК). Стаття 1005 ЦК покладає обов’язок особистого виконання доручення на повіреного, допускаючи відступлення від цього правила не тільки в силу договору, а і у випадках, коли повірений вимушений до цього обставинами, — з метою охорони інтересів довірителя. Аналогічні правила встановлені ст. 1041 ЦК стосовно зобов’язань з управління майном.
11. Третя особа підкоряється вказівкам боржника виконати зобов’язання в силу тих правовідносин, в яких вона знаходиться з боржником. Це можуть бути цивільно- правові зобов’язання або інші правовідносини. Таким чином, третя особа, на яку покладається виконання зобов’язання, в межах інших правовідносин несе обов’язок виконати зобов’язання, учасником якого вона не є.
12. Частина 3 ст. 528 ЦК формулює правову конструкцію, відповідно до якої іншій особі надається право за своєю ініціативою виконати зобов’язання, в якому вона не бере участі, і стати на місце кредитора у цьому зобов’язанні. Таке право у будь-якої особи виникає за умови, що невиконання боржником зобов’язання створює небезпеку втрати цією особою права на майно боржника. Так, наприклад, особа може отримати право користування майном на підставі договору найму з умовою про припинення договору у разі відчуження речі наймодавцем. Але наймодавець має невиконані зобов’язання перед кредиторами. Майно наймодавця, що передане в межах правовідносин найму, може бути реалізоване в процесі виконавчого провадження. Щоб запобігти цьому, наймач має право виконати зобов’язання наймодавця перед кредиторами і стати в цих зобов’язаннях на місце кредитора. Зауважимо, що відсутність достатньої визначеності у питаннях про зв’язок між зобов’язальними правовідносинами та процесуальними правовідносинами і правовідносинами, що виникають на стадії виконавчого провадження, може створити труднощі в реалізації права осіб, що встановлене ч. 3 ст. 528 ЦК.
Стаття 529. Виконання зобов’язання частинами
1. Кредитор має право не приймати від боржника виконання його обов’язку частинами, якщо інше не встановлено договором, актами цивільного законодавства або не випливає із суті зобов’язання чи звичаїв ділового обороту.
1. Неважко помітити, що ст. 529 ЦК, як і низка інших правил, що входять коренями в римське цивільне право, зорієнтована на разове передання товарів, або виконання робіт, або надання послуг. Тому її застосування до розвинутих ринкових відносин, що допускають систематичні в рамках зобов’язання дії щодо передання товарів, виконання робіт, надання послуг, викликає певні труднощі.
2. Розвиток цивільного обігу привів до поширення практики виконання зобов’язань частинами, що знайшло відображення у відповідних спеціальних правилах. Пункт 35 Положення про поставки продукції виробничо-технічного призначення [405] і п. 28 Положення про поставки товарів народного споживання [406] встановлюють мінімальні норми відвантаження продукції та товарів покупцям. Ними є вагон або контейнер. Договором можуть встановлюватися інші мінімальні норми відвантаження. У межах відповідних періодів поставки постачальник вправі проводити відвантаження продукції або товарів з додержанням мінімальних норм відвантаження. Тобто із суті зобов’язання, відображеної в спеціальних правових нормах, випливає можливість виконання зобов’язання частинами. Більше того, мінімальні норми відвантаження продукції та товарів встановлені в інтересах постачальників: покупець при укладенні договору поставки щодо значної кількості продукції чи товарів за відсутності згоди постачальника не вправі вимагати відвантаження продукції або товарів партіями, менше мінімальної норми відвантаження. При вирішенні переддоговірних спорів такого змісту суди повинні відхиляти подібні вимоги покупців.
Виявлення недостачі в окремих партіях поставлених товарів порівняно з товаросупроводжуючими документами ні в якому разі не дає підстави для висновку про те, що має місце виконання зобов’язання частинами, і що покупець має право відмовитися внаслідок цього від прийняття виконання.
Договором може бути передбачена поставка продукції (товарів) окремими частинами комплекту, відвантаження окремих частин комплекту безпосередньо із заводів- виробників. Навіть у разі поставки некомплектних товарів (продукції) без згоди покупця останній не вправі відмовитися від їх прийняття, якщо вони будуть доукомплектовані у встановлений строк (ст. 270 ГК [42]).
3. Деякі види зобов’язань виконуються або взагалі безперервно протягом певного періоду (наприклад, зобов’язання з теплопостачання з метою опалення житлових і нежитлових приміщень передбачає безперервну подачу тепла протягом всього осінньо-зимового періоду), або передбачають можливість користування відповідною послугою на розсуд одержувача послуг в будь-який час (на таких умовах надаються послуги по постачанню електроенергії, води, послуги електрозв’язку, надаються об’єкти в оренду, лізинг, найм, прокат та ін.). В інших випадках при юридично безперервному характері зобов’язання боржник одержує право у встановлених зобов’язанням межах визначати час і місце виконання зобов’язання. Так, в силу зобов’язання щодо обслуговування жилого будинку і прибудинкової території боржник у певних межах сам визначає, коли він буде прибирати територію, робити поточний ремонт житлового будинку тощо.
Розподіл названих і подібних їм тривалих зобов’язань на частини здійснюється переважно для визначення періодів, за які провадиться оплата відповідних послуг, і строків оплати. Звичайно такий розподіл провадиться стосовно до податкового періоду, яким є квартал або місяць. У зв’язку з виникненням при цьому питань, що стосуються оподатковування, в Законі «Про оподаткування прибутку підприємств» [113] використовується поняття довгострокових договорів, до яких відносяться не лише договори про будівництво, про виготовлення і монтаж матеріальних цінностей, які будуть входити до складу основних фондів замовника, за умови, що договір буде тривати більше 9 місяців з дня здійснення перших витрат або одержання авансу, але і договори лізингу, деякі договори оренди в разі попередньої оплати відповідних послуг за строк, що перевищує звітний період (відповідно до ст. 16 Закону «Про оподаткування прибутку підприємств» таким є квартал).
4. Численність дій, які повинен вчинити боржник у силу деяких видів зобов’язань, диктує необхідність розподілу їх на частини в договорі з урахуванням вимог законодавства. Так, у договорах підряду на капітальне будівництво (ст. 317 — 324 ГК) передбачаються умови про строки введення в дію окремих пускових комплексів. Це покладає на підрядника обов’язок до встановленого строку закінчити роботи на відповідному пусковому комплексі і надати його для здачі-приймання. Таких пускових комплексів договором підряду може бути передбачено декілька, що й дає підстави стверджувати, що в даному випадку кредитор (замовник) зобов’язаний прийняти виконання частинами, передбаченими договором. Водночас договорами будівельного підряду (підряду на капітальне будівництво) звичайно передбачається належне оформлення етапів робіт з метою їх оплати, що означає розподіл зобов’язання щодо оплати робіт на більш дрібні частини.
5. Договорами будівельного підряду (підряду на капітальне будівництво) передбачаються графіки передання підрядникові устаткування, матеріалів і виробів, забезпечення якими покладене на замовника із зазначенням помісячних строків передання. У такий спосіб визначаються ті частини зобов’язання, що повинні бути виконані замовником протягом відповідних місяців. Це покладає на підрядника обов’язок прийняти виконання зобов’язання у відповідних частинах.
6. Транспортні засоби для перевезення вантажів залізницею подаються, а вантажі, що підлягають перевезенню, надаються до перевезення, відповідно до планів перевезень (ст. 17, 18 Статуту залізниць України [288]). При цьому перевізник, за загальним правилом, не вправі відмовитися від прийняття вантажу до перевезення з мотивів подання до перевезення меншої кількості вантажу. Вантажовідправник також не вправі відмовитися від навантаження вантажів у вагони та контейнери з тих мотивів, що вони подані в кількості, меншій встановленої планом перевезень, тобто зобов’язаний прийняти виконання в частині, запропонованій залізницею. Неможливість прямого застосування при цьому правила ст. 529 ЦК обумовлена тим, що вона не виключає встановлення підзаконними актами винятків із загального правила про недопустимість виконання зобов’язання частинами, якщо можливість виконання зобов’язання частинами випливає із суті зобов’язання.
7. Законодавство про безготівкові розрахунки виходить з того, що зобов’язання не повинне виконуватися частинами. Тому, як правило, доручення платників на списання грошових коштів з їх рахунків приймаються до виконання виключно в межах наявних коштів на цих рахунках. Лише договором між банком і клієнтом може бути передбачена можливість прийняття банком доручень при недостатності коштів на рахунку (ч. 22.9 ст. 22 Закону «Про платіжні системи та переказ грошей в Україні» [171]; п. 9 розділу І Інструкції про безготівкові розрахунки в Україні в національній валюті [358]). Крім того, частковому виконанню у випадку недостатності коштів на поточному рахунку платника підлягають розрахункові документи стягувачів (ст. 22 Закону «Про платіжні системи та переказ грошей в Україні»; ст. 19 Закону «Про порядок погашення зобов’язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами» [164]). Звичайно, боржник може оформляти розрахункові документи на частину суми грошового зобов’язання (у межах сум на поточному рахунку). Але ці дії будуть протиправними, якщо лише договором між платником і одержувачем платежу не передбачена можливість виконання грошового зобов’язання частинами.
Стаття 530. Строк (термін) виконання зобов’язання
1. Якщо у зобов’язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).
Зобов’язання, строк (термін) виконання якого визначений вказівкою на подію, яка неминуче має настати, підлягає виконанню з настанням цієї події.
2. Якщо строк (термін) виконання боржником обов’язку не встановлений або визначений моментом пред’явлення вимоги, кредитор має право вимагати його виконання у будь-який час. Боржник повинен виконати такий обов’язок у семиденний строк від дня пред’явлення вимоги, якщо обов’язок негайного виконання не випливає із договору або актів цивільного законодавства.
1. Строк не є істотною умовою всіх цивільно-правових договорів. Водночас для багатьох видів договорів строк їх виконання визнається істотною умовою. Зокрема, ст. 712 ЦК визнає строк істотною умовою договорів поставки, ст. 318 ГК — договорів підряду на капітальне будівництво. Строк визнається істотною умовою господарських договорів (ч. 3 ст. 180 ГК [42]). Існує практика нормативного визначення строку виконання зобов’язання (ст. 919 ЦК; ст. 313 ГК).
2. Можливі різні способи встановлення строку виконання зобов’язань. Найпоширенішими є такі: 1) встановлення дати, до настання якої зобов’язання має бути виконане (наприклад, роботи за цим договором повинні бути виконані і передані з оформленням акту здачі-приймання не пізніше 30 квітня 2004 р.); 2) встановлення дати, після настання якої зобов’язання повинне бути виконане; 3) встановлення дати, після настання якої зобов’язання повинне бути виконане, і дати, до настання якої зобов’язання повинне бути виконане; 4) встановлення строку з дня укладення договору (з дня настання відповідної події, з дня вчинення певної дії), протягом якого зобов’язання повинне бути виконане (наприклад, «наймодавець зобов’язується передати наймачеві об’єкт найму не пізніше семи днів після підписання даного договору»; «покупець зобов’язується оплатити поставлені товари протягом семи днів після їх доставки постачальником на склад покупця»; «підрядник зобов’язується виконати сільськогосподарські роботи протягом 10 днів після досягнення середньодобової температури повітря 10 °С»); 5) встановлення періодів, протягом яких зобов’язання повинне виконуватися частинами (поширеним є встановлення квартальних, місячних, декадних та інших періодів поставки з визначенням кількості та особливостей асортименту товарів, що поставляються у відповідні періоди); 6) зустрічаються зобов’язання, що мають тривалий характер (наприклад, договори оренди, кредитні договори). У таких випадках строк, протягом якого надається послуга, ототожнюється зі строком, на який укладено договір (строком дії договору). Так, у ст. 763 ЦК мова йде про строк договору найму.
3. Відповідно до абзацу другого ч. 1 ст. 530 ЦК строк виконання зобов’язання може бути встановлений зазначенням на подію, яка неминуче має настати (якщо обов’язок виконання виникає з настанням обставини, щодо якої невідомо, настане вона чи ні, має місце вчинення правочину під відкладальною умовою — ч. 1 ст. 212 ЦК).
4. Слід визнати допустимою практику встановлення графіків виконання зобов’язань. Господарська практика вже давно і досить широко використовує години та хвилини як одиниці часу для обчислення строків виконання зобов’язань. Так, доставка хліба, молочних та інших продуктів, що швидко псуються, у роздрібну торговельну мережу вже десятки років провадиться відповідно до графіків, у яких визначаються строки доставки не лише в годинах, але й у хвилинах. Щодо перевезень пасажирів нормативними актами з такою ж точністю встановлюються графіки руху потягів, автобусів, літаків, суден.
5. У Цивільному кодексі не встановлені загальні правила визначення моменту виконання зобов’язань. Очевидно, мається на увазі, що це питання повинне вирішуватися правовими нормами окремих інститутів зобов’язального права. Стаття 664 ЦК визначає момент виконання продавцем обов’язку передати товар. Якщо договором встановлено обов’язок продавця доставити товар, моментом виконання зобов’язання передати товар є момент вручення товару покупцеві. Якщо товар має бути переданий покупцеві у місцезнаходженні товару, зобов’язання вважається виконаним в момент надання товару в розпорядження покупця. Товар вважається наданим у розпорядження покупця, якщо він готовий до надання покупцеві у належному місці, і покупець поінформований про це. В інших випадках зобов’язання продавця передати товар вважається виконаним у момент здачі товару перевізникові або організації зв’язку для доставки покупцеві (ч. 2 ст. 664 ЦК).
6. Щодо грошових зобов’язань законодавство не встановлює спеціального правила, що відповідає на запитання про те, в який же момент грошове зобов’язання вважається виконаним. Обумовлено це насамперед превалюванням у нормативно-правових актах, які регулюють відносини з приводу розрахунків, фінансово-економічного та організаційного змісту над юридичним. Так, відповідно до ч. 30.1 ст. 30 Закону «Про платіжні системи та переказ грошей в Україні» [171] переказ грошей вважається закінченим з моменту зарахування суми переказу на рахунок отримувача або видачі грошової суми отримувачеві в готівковій формі. Однак це положення не дає нічого для вирішення питання про цивільні права, обов’язки та відповідальність осіб, які беруть участь у переказі грошей, про момент їх виникнення та припинення.
З огляду на актуальність проблеми, спробу визначити момент виконання грошового зобов’язання свого часу здійснив Вищий арбітражний суд, який роз’яснив, що моментом виконання грошового зобов’язання є день списання коштів з рахунку платника в банку. Однак згодом це роз’яснення було відкликане.
7. Слід виходити з того, що права, обов’язки і відповідальність між учасниками переказу грошей розподіляються відповідно до загальних положень зобов’язального права. І лише у випадках врегулювання відповідних відносин спеціальними правилами застосовуються ці правила, а не загальні положення зобов’язального права. Загальна схема розподілу прав, обов’язків і відповідальності ґрунтується на ст. 509, 525 — 528 ЦК. Якщо вести мову про безготівкові розрахунки в межах цивільного обігу, то і платник по грошовому зобов’язанню, і одержувач платежу укладають договори з банками на розрахункове обслуговування. Пункт 6 Інструкції про безготівкові розрахунки в Україні в національній валюті [358] встановлює, що банки здійснюють розрахунково-касове обслуговування своїх клієнтів на підставі відповідних договорів. Це відповідає ч. 5.2 ст. 5 Закону «Про платіжні системи та переказ грошей в Україні», яка передбачає укладення договорів між суб’єктами переказу грошей, ч. 22.8 ст. 22 того ж Закону («розрахунково-касове обслуговування клієнтів здійснюється банками на договірній основі») і ст. 55 Закону «Про банки і банківську діяльність» [163] («відносини банку з клієнтом регулюються... угодами (договорами) між клієнтом і банком»). У силу ч. 2 ст. 509 ЦК на підставі договору між банками і клієнтами виникають зобов’язання, що повинні виконуватися належним чином (ст. 526 ЦК), і одностороння відмова від виконання яких не допускається (ст. 525 ЦК). На підставі ст. 198 ГК [42], яка приписує організаціям провадити грошові розрахунки через банки, в силу укладеного договору платник покладає на банк, що його обслуговує, виконання зобов’язання щодо перерахування грошей одержувачеві (ст. 528 ЦК). За виконання цього зобов’язання банк несе перед клієнтом відповідальність, зокрема по відшкодуванню збитків (ст. 623 ЦК). З метою забезпечення належного виконання цього зобов’язання в договорі між банком і клієнтом передбачаються заходи забезпечення (зокрема, неустойка).
Переказ грошей між банками може здійснюватися через систему електронних платежів Національного банку за кореспондентськими рахунками банків у територіальних управліннях Національного банку, через банки-кореспонденти за кореспондентськими рахунками ЛОРО та НОСТРО. Національний банк (його територіальні управління) та банки-кореспонденти несуть передбачену договором і цивільним законодавством відповідальність перед банком платника і перед банком отримувача платежу за належне виконання зобов’язань по переказу грошей. І якщо Національний банк завжди має можливість виконати такі зобов’язання (принаймні, за рахунок емісії), то банк- кореспондент таку можливість має не завжди, і в разі невиконання ним доручення на переказ грошей він несе цивільно-правову відповідальність перед банком платника, а платник, як і раніше, відповідає перед отримувачем платежу.
З моменту зарахування грошей на кореспондентський рахунок банку отримувача платежу в НБУ чи на рахунок ЛОРО банку-отримувача платежу в банку-кореспонденті цивільно-правову відповідальність перед отримувачем платежу несе банк, що його обслуговує. Зокрема, ч. 32.2 ст. 32 Закону «Про платіжні системи та переказ грошей в Україні» передбачає сплату банком, що обслуговує отримувача платежу, пені в розмірі 0,1 відсотка суми платежу, зарахування якого на рахунок отримувача платежу прострочене, за кожний день прострочення, але не більше 10 відсотків (диспозитивно). Спеціально зазначається на те, що в цьому випадку платник не несе відповідальності перед отримувачем платежу за прострочення зарахування грошей на рахунок отримувача платежу.
Отже, оскільки платник поклав обов’язок перерахувати грошові кошти на банк, що несе перед ним відповідне зобов’язання, грошове зобов’язання слід вважати виконаним з моменту, коли відповідна сума списана з кореспондентського рахунку банку, що обслуговує платника, в Національному банку чи іншого рахунку в банку- кореспонденті.
8. Викладена, основана на загальних положеннях цивільного законодавства, система правовідносин коригується спеціальними правилами ч. 32.2 ст. 32 названого Закону. Платнику надається право на стягнення заподіяної йому шкоди з банку, що обслуговує отримувача платежу, в разі порушення встановленого строку завершення переказу. Отримувачу платежу надане право на стягнення шкоди, заподіяної йому банком платника простроченням виконання документа на переказ грошей. Цими положеннями всупереч загальному правилу про відповідальність у рамках системи зобов’язань «платник — банк платника — Національний банк (банк-кореспондент) — банк отримувача платежу — отримувач платежу — платник» пропонується застосовувати (позадоговірну) відповідальність банку платника перед отримувачем платежу і банку отримувача платежу перед платником. Звичайно, припис закону не може ігноруватися з тих причин, що він не відповідає теоретичним уявленням4 загальним нормам законів. Але й підстав для широкого визначення сфери дії наведених правил немає: вони застосовуються тільки при простроченні вчинення банками відповідних дій (абзаци третій і четвертий ч. 32.2 ст. 32 Закону «Про платіжні системи та переказ грошей в Україні»), Прострочення — це різновид неналежного виконання. Невиконання банком платника документа на переказ не може бути кваліфіковане як прострочення. Що стосується визначення розміру шкоди, що підлягає відшкодуванню, то при цьому слід враховувати одержані кредитором доходи, зокрема пеню, стягнену отримувачем платежу з платника.
Правила, близькі до змісту ст. 32 Закону «Про платіжні системи та переказ грошей в Україні», встановлені п. 16.5.1 ч. 16.5 ст. 16 Закону «Про порядок погашення зобов’язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами» [164]. Банк, що обслуговує платника податків, безпосередньо несе відповідальність перед бюджетами і державними цільовими фондами за порушення строків зарахування податків і обов’язкових зборів до бюджетів та державних цільових фондів у вигляді пені, встановленої для відповідного податку або обов’язкового збору, а також «іншу відповідальність, встановлену цим Законом за порушення порядку своєчасного і повного внесення податку, збору до бюджету та державного цільового фонду». При цьому передбачене звільнення платника податків від відповідальності за несвоєчасне та неповне зарахування платежів до бюджету, включаючи пеню та штрафні санкції. Ці винятки із загальних правил також стосуються лише випадків несвоєчасного (та ще неповного) зарахування коштів на рахунок отримувача платежу, а не випадків невиконання зобов’язання (невиконання документа на переказ грошей).
9. В окремих випадках встановлюються спеціальні правила щодо визначення моменту виконання грошового зобов’язання. Так, грошова позика вважається повернутою в момент зарахування грошової суми, що позичалася, на банківський рахунок позикодавця (ч. 3 ст. 1049 ЦК). Отже, до цього моменту обов’язок позичальника не може вважатись виконаним. Він може бути примушений до його виконання та притягнений до відповідальності за його невиконання чи неналежне виконання, хоча б єдиною причиною невиконання були неправомірні дії банку, який обслуговує позикодавця та якого вільно обрав позикодавець. Логіки в цьому правилі явно бракує, але ж правозастосувач не вправі доповнити закон логікою.
Для правильного розуміння проблеми визначення дня виконання грошового зобов’язання корисно врахувати положення ч. 9 ст. 20 Закону «Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування» [201], відповідно до якого днем сплати страхових внесків у разі безготівкових розрахунків вважається день списання установою банку або установою Державного казначейства суми платежу з банківського (спеціального реєстраційного) рахунка страхувальника незалежно від часу її зарахування на банківський рахунок Пенсійного фонду.
10. Якщо строк виконання боржником зобов’язання не визнається законом істотною умовою відповідного виду договорів, якщо жодна зі сторін не зажадала при укладенні договору погодження умови про строк, договір може бути укладений без встановлення строку виконання (це не стосується господарських договорів). Допускається також визначення строку виконання зобов’язання вказівкою на момент витребування. Якщо строк виконання зобов’язання не визначений або визначений моментом витребування, кредиторові надається право в будь-який час вимагати від боржника виконання зобов’язання.
При пред’явленні кредитором такої вимоги боржник зобов’язаний виконати зобов’язання в семиденний строк з дня пред’явлення вимоги (одержання боржником відповідної вимоги). Це встановлено ч. 2 ст. 530 ЦК, Вимога кредитора може пред’являтися в будь-якій формі. Однак у разі спору кредитор повинен буде довести, що вимогу боржнику було вручено або направлено (для цього вимогу слід направляти рекомендованим або цінним листом), що вимога виходила від органу юридичної особи, якщо кредитором є така особа (підтверджується вказівкою на посаду, прізвище, а також підписом і печаткою). Вимога кредитора може бути направлена боржнику у вигляді претензії.
На практиці застосування правила ч. 2 ст. 530 ЦК, яке встановлює строк виконання зобов’язання, строк виконання якого не визначений, нерідко невиправдано розширюється. Тим часом воно може застосовуватися лише у двох випадках: 1) до зобов’язань, що грунтуються на односторонніх договорах, строк виконання яких не визначено; 2) до зобов’язань, що грунтуються на двосторонніх договорах, в яких строк виконання не визначено, — лише щодо боржника, до якого раніше пред’явлена вимога про виконання. В інших випадках ч. 2 ст. 530 ЦК застосовуватися не повинна, оскільки строк виконання взаємних зобов’язань визначено ч. 2 ст. 538 ЦК. Водночас слід враховувати, що сторони договору вправі відійти від правила ч. 2 ст. 538 ЦК і встановити строки виконання взаємних зобов’язань відповідно до досягнутої домовленості.
11. Прострочення виконання тягне встановлену законом і договором відповідальність у вигляді відшкодування збитків, а у відповідних випадках — у вигляді відповідальності, встановленої ст. 625 ЦК. Прострочення виконання дає кредиторові право на стягнення неустойки, якщо вона встановлена законом або договором. Крім того, боржник несе відповідальність за неможливість виконання, що настала після прострочення (ч. 1 ст. 612 ЦК).
12. У разі прострочення боржником виконання зобов’язання кредитор може відмовитися від прийняття виконання, якщо виконання втратило для нього інтерес, і вимагати відшкодування збитків (ч. 2 ст. 612 ЦК). Втрата інтересу повинна розумітися як об’єктивне явище, а не таке, що викликане суб’єктивним ставленням кредитора до боржника, хоча б і обумовлене простроченням виконання боржником зобов’язання. Однак у відносинах, на які поширюється чинність Господарського кодексу [42], відмова від прийняття виконання з мотивів втрати інтересу чи з інших мотивів можлива тільки у випадках і на умовах, встановлених договором.
Повідомлення про відмову від прийняття виконання є одностороннім правочином.
Стаття 531. Дострокове виконання зобов’язання
1. Боржник має право виконати свій обов’язок достроково, якщо інше не встановлено договором, актами цивільного законодавства або не випливає із суті зобов’язання чи звичаїв ділового обороту.
1. За загальним правилом, сформульованим в ст. 531 ЦК, боржник має право достроково виконати зобов’язання, якщо інше не встановлено актами цивільного законодавства, договором, не випливає із суті зобов’язання чи звичаїв ділового обороту. Із змісту зобов’язання випливає, наприклад, недопустимість дострокового виконання наймачем обов’язку повернути річ наймодавцю до закінчення строку найму (інше встановлено ст. 790 ЦК стосовно договору прокату). Дострокове виконання наймачем цього обов’язку означало б дострокове припинення договору в результаті односторонніх дій наймача, що порушило б право наймодавця на одержання плати від наймача за користування річчю. Із суті зобов’язання зберігання з умовою про оплату послуг зберігача також випливає неприпустимість дострокового виконання поклажодавцем обов’язку забрати річ до спливу встановленого договором строку зберігання. Але спеціальним правилом ст. 953 ЦК поклажедавцю надається право забрати річ до закінчення строку зберігання.
2. Стаття 531 ЦК не застосовується стосовно зобов’язань позики. Частина 1 ст. 1049 ЦК покладає на позичальника обов’язок повернути позикодавцеві позику (грошові кошті у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками у такій самій кількості, такого ж роду та такої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк, встановлений договором. Лише стосовно позики, наданої без умови про сплату процентів за користування нею, позичальник має право дострокового повернення позики, якщо інше не встановлено договором (ч. 2 ст. 1049 ЦК).
3. Наявність загального правила, що надає боржникові право дострокового виконання зобов’язання, виключає необхідність формулювання з цього приводу спеціальних правил. Проте такі правила встановлюються. Відповідно до ст. 47 Закону «Про заставу» [64] боржник, який одночасно є заставодавцем у правовідносинах закладу, вправі достроково виконати зобов’язання, якщо заставодержатель зберігає або використовує предмет закладу неналежним чином, що тягне за собою припинення застави (п. 1 ч. 1 ст. 593 ЦК).
4. В окремих випадках кредитору надається право вимагати дострокового виконання зобов’язання. Відповідно до ч. 1 ст. 107 ЦК кредитор юридичної особи, що припиняється (незалежно від форми припинення), має право вимагати від неї дострокового виконання зобов’язання (або його припинення).
Незалежно від настання строку вимоги (цей строк настає в день закінчення строку, встановленого для виконання зобов’язання, або настання дня, в який зобов’язання має бути виконане) кредитори спадкодавця можуть вимагати виконання зобов’язання спадкоємцями (ст. 1281 ЦК).
Низка підстав, що дають кредиторові право вимагати дострокового виконання зобов’язання, встановлена ст. 592 ЦК, частиною третьою ст. 23 Закону «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень» [207].
Стаття 532. Місце виконання зобов’язання
1. Місце виконання зобов’язання встановлюється у договорі.
Якщо місце виконання зобов’язання не встановлено у договорі, виконання провадиться:
1) за зобов’язанням про передання нерухомого майна — за місцезнаходженням цього майна;
2) за зобов’язанням про передання товару (майна), що виникає на підставі договору перевезення, — за місцем здавання товару (майна) перевізникові;
3) за зобов’язанням про передання товару (майна), що виникає на підставі інших правочинів, — за місцем виготовлення або зберігання товару (майна), якщо це місце було відоме кредиторові на момент виникнення зобов’язання;
4) за грошовим зобов’язанням — за місцем проживання кредитора, а якщо кредитором є юридична особа, — за її місцезнаходженням на момент виникнення зобов’язання. Якщо кредитор на момент виконання зобов’язання змінив місце проживання (місцезнаходження) і сповістив про це боржника, зобов’язання виконується за новим місцем проживання (місцезнаходженням) кредитора з віднесенням на кредитора всіх витрат, пов’язаних із зміною місця виконання;
5) за іншим зобов’язанням — за місцем проживання (місцезнаходженням) боржника.
2. Зобов’язання може бути виконане в іншому місці, якщо це встановлено актами цивільного законодавства або випливає із суті зобов’язання чи звичаїв ділового обороту.
1. Місце виконання зобов’язання в разі, якщо воно не визначене законодавством або спеціальним договором, встановлюється ст. 532 ЦК. Умова про місце виконання зобов’язання може випливати із суті зобов’язання чи звичаїв ділового обороту, якщо це не суперечить спеціальним правилам.
2. Визначення місця виконання зобов’язання істотно впливає на розподіл обов’язків між його сторонами. Хоча місце виконання зобов’язання, за загальним правилом, законодавством не визнається істотною умовою цивільно-правового договору, все ж таки звичайно є доцільним визначення місця виконання зобов’язання в договорі. Іноді з суті зобов’язання випливає необхідність погодження в договорі умови про місце виконання зобов’язання. Так, договір купівлі-продажу може виконуватися шляхом вибірки товарів покупцем (передання товарів в розпорядження покупця на складі продавця), шляхом доставки товарів продавцем на склад покупця та шляхом відвантаження товарів продавцем покупцеві транспортом загального користування. Сторони повинні вибрати варіант доставки товарів. Якщо вони цього не зробили, діє правило п. 3 ч. 2 ст. 532 ЦК: передання товарів має бути здійснене за місцем виготовлення або зберігання товару, якщо це місце було відоме кредиторові в момент виникнення зобов’язання.
3. Зобов’язання щодо передання всіх видів нерухомого майна підлягає виконанню за місцем знаходження майна. Передання нерухомого майна — це суто символічна операція. Факт передачі нерідко оскаржується. Тому доцільно було б оформляти передання письмово шляхом складання і підписання акта про передання та приймання відповідного майна.
4. Якщо відповідно до договору на боржника покладається обов’язок передати товар чи інше майно транспортній організації або підприємству зв’язку для доставки кредитору, місцем виконання зобов’язання, виходячи з частини другої ст. 334 ЦК, повинне вважатися місце передання товару або іншого майна першому перевізникові. Передання перевізником товару (вантажу) іншому перевізникові, якщо перевезення провадиться в прямому або прямому змішаному сполученні, не впливає на визначення місця виконання зобов’язання. Пункт 2 ч. 1 ст. 532 ЦК формулює таке положення прямо, але ж воно (відповідно до його букви) стосується тільки зобов’язання про передання товару (майна), що виникає на підставі договору перевезення (очевидно, договору довгострокового перевезення, який визначається у ст. 914 ЦК, оскільки договір перевезення конкретного вантажу не може вважатись укладеним до передання цього вантажу).
5. Місце виконання грошового зобов’язання визначається в п. 4 ч. 1 ст. 532 ЦК стосовно випадків розрахунку готівкою. Таке зобов’язання виконується за місцем проживання або знаходження кредитора (сторони, яка приймає кошти), в тому числу і у випадках зміни кредитором місця проживання (знаходження). Законодавець вирішив, що таке обтяження боржника за грошовим зобов’язанням є достатнім, і на випадок зміни кредитором місця проживання або знаходження поклав усі витрати, пов’язані зі зміною місця виконання, на кредитора.
6. Якщо місце виконання зобов’язання не визначено спеціальними нормами законів, підзаконних актів, договором, воно визначається п. 5 ч. 1 ст. 532 ЦК: зобов’язання повинне бути виконане за місцем проживання або знаходження боржника.
Стаття 533. Валюта виконання грошового зобов’язання
1. Грошове зобов’язання має бути виконане у гривнях.
2. Якщо у зобов’язанні визначено грошовий еквівалент в іноземній валюті, сума, що підлягає сплаті у гривнях, визначається за офіційним курсом відповідної валюти на день платежу, якщо інший порядок її визначення не встановлений договором або законом чи іншим нормативно-правовим актом.
3. Використання іноземної валюти, а також платіжних документів в іноземній валюті при здійсненні розрахунків на території України за зобов’язаннями допускається у випадках, порядку та на умовах, встановлених законом.
1. Стаття 533 ЦК приписує виконувати грошові зобов’язання у гривнях. Таке ж правило встановлене ч. 2 ст. 198 ГК [42].
2. У разі визначення в договорі грошового еквівалента зобов’язання в іноземній валюті сума платежу, що здійснюється в валюті України, визначається за офіційним курсом валют, що встановлюється Національним банком України за результатами біржових торгів, на день платежу. Інше може бути встановлено договором відповідно до ч. 3 ст. 6 ЦК, законом або іншими нормативно-правовими актами.
3. Загальне правило ч. 1 ст. 3 Декрету «Про систему валютного регулювання і валютного контролю» [231] і ст. 35 Закону «Про Національний банк України» [132] визнають валюту України єдиним законним засобом платежу на території України. Частина перша ст. 7 названого Декрету регулює порядок розрахунків між резидентами і нерезидентами. Вона приписує, щоб розрахунки між резидентами і нерезидентами в межах торговельного обороту провадилися в іноземній валюті і лише через уповноважені банки (відповідно до п. З ст. 1 Декрету «Про систему валютного регулювання і валютного контролю» уповноваженими банками визнаються банки, що зареєстровані на території України і мають ліцензію Національного банку України на здійснення валютних операцій). Суб’єкти підприємницької діяльності часом схильні до обмежувального тлумачення поняття торговельного обороту. Тут слід враховувати, що під визначення торговельного обороту підпадає будь-яке передання товарів, виконання для контрагента за договором робіт, надання йому послуг. При виконанні резидентами функцій посередника (агента, повіреного, комісіонера) вони також зобов’язані з іноземними контрагентами розраховуватися (проводити всі грошові операції) в іноземній валюті і тільки через уповноважені банки, а з резидентами — у валюті України. У судовій практиці зустрічалися випадки, коли резиденти-посередники вважали, що їх відносини з контрагентами, в тому числі іноземними, виходять за межі торговельного обороту і не підпадають під дію приписів про валюту, що повинна використовуватися при розрахунках з нерезидентами в межах торговельного обороту. Порушення вимоги частини першої ст. 7 Декрету «Про систему валютного регулювання і валютного контролю» [231] тягне застосування штрафу в розмірі суми, використаної для здійснення розрахунків.
4. З урахуванням постанови Правління НБУ від 8 липня 1997 р. № 225 [323] і листа НБУ від 14 квітня 1998 р. № 13-110/655-2651 [326] слід зробити висновок про те, що зберігає чинність Інструктивний лист Національного банку і Кабінету Міністрів України «Про порядок розрахунків із країнами зони функціонування рубля», відповідно до якого розрахунки між резидентами України і резидентами країн СНД та Балтії (крім Естонії) можуть провадитися у валюті України. Крім того, розрахунки між резидентами і нерезидентами в межах торговельного обороту можуть здійснюватися у валюті України за умови одержання індивідуальної ліцензії НБУ.
5. Держава здійснює жорсткий контроль за своєчасністю надходження виручки резидентів в іноземній валюті на їх рахунки в уповноважених банках. Граничний термін зарахування іноземної валюти на рахунки резидентів — 90 днів з дня митного оформлення експортованої продукції (180 днів — у разі експорту фармацевтичної продукції). У разі попередньої оплати резидентом імпортованої продукції в строк 90 днів повинен надійти імпортований товар. В іншому разі застосовується пеня в розмірі 0,3 відсотки суми неодержаної виручки (митної вартості непоставлених (недопоставлених) товарів) за кожний день прострочення (ст. 1, 2, 4 Закону «Про порядок здійснення розрахунків в іноземній валюті» [85]).
6. Фізичні особи — резиденти і нерезиденти на території України при виконанні грошових зобов’язань повинні використовувати готівкову валюту України. Використання на території України готівкової іноземної валюти як засобу платежу або застави допускається у випадках, передбачених п. 6 Правил використання готівкової іноземної валюти на території України [372].
7. Національна та іноземна валюта може бути предметом зобов’язань з приводу відкриття фізичними та юридичними особами поточних і депозитних (вкладних) рахунків у банках відповідно до Інструкції про порядок відкриття та використання рахунків у національній та іноземній валюті [354], а також предметом зобов’язань купівлі-продажу. Готівкова та безготівкова іноземна валюта може придбаватися і продаватися юридичними та фізичними особами відповідно до Правил здійснення операцій на міжбанківському валютному ринку України [368]. Фізичні особи — резиденти і нерезиденти можуть також продавати і придбавати іноземну валюту з додержанням правил, встановлених Положенням про пункти обміну іноземної валюти.
Стаття 534. Черговість погашення вимог за грошовим зобов’язанням
1. У разі недостатності суми проведеного платежу для виконання грошового зобов’язання у повному обсязі ця сума погашає вимоги кредитора у такій черговості, якщо інше не встановлено договором:
1) у першу чергу відшкодовуються витрати кредитора, пов’язані з одержанням виконання;
2) у другу чергу сплачуються проценти і неустойка;
3) у третю чергу сплачується основна сума боргу.
1. У силу права власності на належні йому готівкові грошові кошти боржник вправі розпоряджатися ними на свій розсуд (ч. 1 ст. 317 ЦК). Боржник, на рахунку якого в банку є гроші, також вправі розпоряджатися ними (ч. 1 ст. 1071 ЦК). Звідси можна було б зробити висновок про те, що при здійсненні платежу (готівкою чи шляхом безготівкових розрахунків) боржник вправі на свій розсуд вибрати призначення платежу, а законодавством призначення платежу могло б встановлюватись лише в тих випадках, коли боржник при здійсненні платежу належне не передбачив його призначення. Але спеціальним правилом ст. 534 ЦК законодавець вирішив безпосередньо встановити призначення проведеного платежу, якщо його сума є недостатньою для виконання грошового зобов’язання боржника перед кредитором в повному обсязі. Спрямування платежу відповідно до ст. 534 ЦК не здійснюється лише у випадках, якщо інше встановлено договором між сторонами.
2. Пункт 1 ч. 1 ст. 534 ЦК в першу чергу передбачає відшкодування витрат кредитора, пов’язаних з одержанням виконання. Зазвичай таких витрат немає як при безготівкових розрахунках, так і при розрахунках готівкою.
3. Проценти і неустойка визначаються в ст. 534 ЦК як платежі другої черги. Те, що у ч. 2 ст. 534 проценти називаються першими, не може будь-яким чином вплинути на черговість, в якій погашаються обов’язки зі сплати процентів і неустойки за рахунок отриманого платежу.
4. Положення ст. 534 ЦК, однак, не повністю позбавляють боржника права на свій розсуд визначити призначення платежу, який він здійснив на користь кредитора. Стаття 534 ЦК, з огляду на її зміст, не може поширюватись на випадки, коли боржник має перед кредитором два чи більше зобов’язання, хоча б вони і були однорідними. Так, якщо боржник уклав два чи більше кредитних договорів з банком, то відповідно виникає два чи більше грошових зобов’язань, на погашення яких спрямовується платіж.
Банк не має права зараховувати платіж на виконання одного зобов’язання в рахунок погашення іншого зобов’язання. Він має право тільки на визначення призначення платежу в межах одного зобов’язання. Якщо ж за наявності між сторонами декількох зобов’язань боржник здійснив платіж, не встановивши його призначення, кредитор не вправі безпосередньо спрямовувати отримані кошти на цілі, визначені ним одно стороннє. Він вправі вчинити односторонній правочин: зробити заяву про зарахування зустрічних односторонніх вимог: можливої вимоги платника про повернення безпідставно отриманого іншою стороною платежу (платіж має кваліфікуватись як безпідставно отриманий, оскільки платник не встановив його призначення) і вимоги одержувача платежу про виконання одного із грошових зобов’язань. До отримання заяви про зарахування платник має право зробити на адресу одержувача заяву про призначення платежу. Якщо ж одержувач платежу не заявив про зарахування зустрічних вимог, а платник не зробив заяву про призначення платежу, одержувач платежу несе зобов’язання повернути безпідставно отримані грошові кошти, а платник несе грошові зобов’язання, що виникли перед одержувачем платежу раніше.
6. Навіть і при існуванні між сторонами одного договору, застосування ст. 534 ЦК буде ускладнюватись з тієї причини, що ця стаття спроектована на відносини, в яких боржник несе обов’язок здійснити разовий платіж. Стосовно таких відносин не виникає будь-яких запитань щодо значення, яке має термін зобов’язання, що вживається в цій статті. Але ж основна маса відносин, на які поширюється ст. 534 ЦК, — це відносини між суб’єктами господарювання.
Стосовно цих відносин взагалі трудно визначити значення терміну «грошове зобов’язання», бо зазначеному терміну, як це склалось у науці та практиці право- творчості і правозастосування, надається різне значення: 1) терміном «зобов’язання» позначається усе правовідношення, що виникло на підставі договору; 2) цим терміном може позначатись обов’язок сплатити всю грошову суму, передбачену договором; 3) цим терміном може позначатись обов’язок здійснити один черговий платіж. У контексті ст. 534 ЦК термін «грошове зобов’язання» слід тлумачити якраз у цьому останньому значенні.
Отже, ст. 534 ЦК не може поширюватись і на випадки, коли в межах одного зобов’язання у боржника є заборгованість за різні періоди, якщо платіж не погашає повністю один із видів заборгованості. Так, боржник може мати заборгованість за поставлений товар в сумі 280000 грн., що виникла рівними сумами за кожен із семи останніх місяців, заборгованість зі сплати процентів за товарний кредит в сумі 7000 грн., що виникла рівними сумами за кожен із останніх семи місяців, і заборгованість зі сплати неустойки в загальній сумі 6000 грн., що виникла в останні шість місяців. Якщо за таких умов кредитор отримав платіж в сумі 3000 грн., то він не може бути безпосередньо зарахований в погашення будь-якої заборгованості боржника, в тому числі і заборгованості зі сплати процентів і неустойки, що відповідно до ст. 534 ЦК належить до другої черги. Справа у тому, що у складі заборгованості зі сплати процентів і неустойки є заборгованість, позовна давність щодо якої почала перебіг в різні дні, не говорячи вже про різний строк позовної давності за вимогами про сплату процентів і неустойки. Визначення кредитором (одержувачем платежу) на власний розсуд, яка саме заборгованість погашається, порушувало б права платника на його грошові кошти. Але одержувач платежу має право зробити заяву про зарахування зустрічних вимог, як це передбачено ст. 601 ЦК. У цьому випадку він вправі на свій розсуд заявити про зарахування отриманої суми в рахунок сплати частини процентів і частини пені (пропорційно) визначивши і період, в який виникли обов’язки щодо сплати процентів чи пені, які підлягають припиненню у зв’язку з зарахуванням.
Якщо за наявності зазначеної у наведеному прикладі заборгованості боржник перерахує 20000 грн. без зазначення у платіжному дорученні призначення платежу, таким платежем буде погашена в першу чергу вся заборгованість зі сплати процентів і неустойки в сумі 13000 грн. Урешті одержувач платежу має право зробити заяву про зарахування отриманої грошової суми в погашення заборгованості по оплаті товарів, визначивши періоди, в яких виникла заборгованість, що погашається, на свій розсуд.
Стаття 535. Збільшення суми, що виплачується фізичній особі за грошовим зобов’язанням
1. У разі збільшення встановленого законом неоподатковуваного мінімуму доходів громадян сума, що виплачується за грошовим зобов’язанням фізичній особі (на відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров’я або смертю, за договором довічного утримання (догляду) та в інших випадках, встановлених договором або законом), пропорційно збільшується.
2. Якщо внаслідок виплати збільшеної суми сторона, яка зобов’язана провадити ці виплати, втрачає вигоди, на одержання яких вона могла розраховувати при укладенні договору, на вимогу цієї сторони договір може бути розірваний за рішенням суду.
1. Оскільки в статті, що коментується, йдеться про неоподатковуваний мінімум доходів громадян, необхідно враховувати наступне. У зв’язку з прийняттям Закону «Про податок з доходів фізичних осіб» [196] законодавець відмовився від правової конструкції неоподатковуваного мінімуму доходів громадян. Але збереглося використання в нормативно-правових актах, в тому числі і прийнятих після введення в дію названого Закону терміну «неоподатковуваний мінімум доходів громадян». Якщо в нормах законів використовується цей термін, ч. 22.5 ст. 22 названого Закону приписує застосовувати суму у розмірі 17 грн. (крім норм адміністративного і кримінального права, що ставлять кваліфікацію проступків та злочинів в залежність від неоподатковуваного мінімуму, де буде застосовуватись інша сума).
2. Стаття 535 ЦК є однією із найбільш невдалих у всьому Цивільному кодексі. У ч. 1 цієї статті указується на можливість поширення її чинності, зокрема, на зобов’язання щодо відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров’я або смертю. Але ж є спеціальні правила щодо збільшення розміру відшкодування в таких випадках. Вони викладені в ст. 1208 ЦК. За наявності спеціальних правил ст. 1208 ЦК загальне правило ст. 535 ЦК про збільшення суми, що виплачується фізичній особі на відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров’я або смертю, пропорційно збільшенню встановленого законом неоподатковуваного мінімуму доходів громадян застосовуватись не може.
3. Не може застосовуватись ч. 1 ст. 535 ЦК і до зобов’язань довічного утримання (догляду). По-перше, ст. 744, 749 ЦК не передбачають обов’язку набувача в таких зобов’язаннях виплачувати відчужувачеві грошові суми. Виплата грошових сум передбачена лише договором ренти (ст. 731 ЦК). По-друге, ст. 751 ЦК встановлює, що матеріальне забезпечення, яке щомісячно має надаватись відчужувачеві, підлягає грошовій оцінці і індексується в порядку, встановленому законом. Оскільки при цьому Закон «Про індексацію грошових доходів населення» [191] прямо не називається і оскільки цей Закон не поширюється на зобов’язання довічного утримання (догляду), логічним є висновок про те, що до прийняття спеціального закону ця індексація здійснюється відповідно до індексу інфляції.
4. Не може застосовуватись ст. 535 ЦК і до зобов’язань ренти, оскільки розмір ренти змінюється відповідно до зміни облікової ставки Національного банку України, якщо інше не встановлено договором (абзац третій ч. 2 ст. 737 ЦК). У зв’язку з наявністю спеціальних правил ст. 1061 і 1070 ЦК ст. 535 ЦК не може застосовуватись до зобов’язань банківського вкладу та банківського рахунка. Частина 3 ст. 762 ЦК передбачає можливість встановлення договором або законом умови про періодичний перегляд, зміну (індексацію) розміру плати за користування майном. Тут дається від зсилка до спеціального закону. Таким є Закон «Про оренду державного і комунального майна» [89], ст. 21 якого встановлює механізм зміни розмірів орендної плати. Але законом, до якого відсилає ст. 762 ЦК, не може бути загальна норма ч. 1 ст. 535 ЦК. Застосування ч. 1 ст. 535 ЦК до зобов’язань найму житла виключає ст. 820 ЦК, що передбачає порядок встановлення та зміни розміру плати за користування житлом.
5. Механізм збільшення сум, що виплачуються за грошовим зобов’язанням фізичній особі, який (механізм) встановлений ч. 1 ст. 535 ЦК, повинен застосовуватись в інших випадках, коли договором або законом передбачена виплата фізичній особі суми за грошовим зобов’язанням. Відстоюючи ідею послідовного буквального тлумачення положень законодавства, автори все ж не можуть ігнорувати ту обставину, що в актах цивільного законодавства є такі спеціальні положення, які суперечать численним іншим положенням законодавства, а тому повинні у відповідній частині коригуватись відповідно до загальних засад цивільного законодавства, що формулюються у ст. 3 ЦК. З урахуванням цього слід дійти висновку про те, що ч. 1 ст. 535 ЦК не слід поширювати на зобов’язання, які не передбачають періодичних (щомісячних) платежів на користь фізичної особи, а встановлюють обов’язок боржника сплатити грошову суму на користь кредитора — фізичної особи один чи декілька раз.
6. Насамкінець наведемо приклад можливого застосування ч. 1 ст. 535 ЦК. Вона може застосовуватись, наприклад, до таких зобов’язань. Суб’єкт підприємницької діяльності уклав договір з фізичною особою, відповідно до якого ця особа приймає на себе зобов’язання успішно пройти курс навчання у відомому учбовому закладі, а потім відпрацювати певний час на користь суб’єкта підприємницької діяльності. Суб’єкт підприємницької діяльності прийняв на себе зобов’язання виплачувати фізичній особі стипендію (щомісячну грошову виплату) впродовж всього строку навчання, а після його закінчення — створити належні умови праці та виплачувати заробітну плату відповідно до трудового законодавства. Зазначена щомісячна грошова виплата (стипендія) і підлягає збільшенню відповідно до ч. 1 ст. 535 ЦК. Але ж і в таких випадках застосування ст. 535 ЦК є неможливим, оскільки неоподатковуваний мінімум доходів громадян збільшуватись не буде.
Стаття 536. Проценти
1. За користування чужими грошовими коштами боржник зобов’язаний сплачувати проценти, якщо інше не встановлено договором між фізичними особами.
2. Розмір процентів за користування чужими грошовими коштами встановлюється договором, законом або іншим актом цивільного законодавства.
1. У ст. 536 ЦК використовується термін «проценти». У Господарському кодексі [42] (наприклад, у ч. З ст. 198) законодавець надає перевагу терміну «відсотки». Але це не створює істотних проблем для тлумачення і застосування ст. 536 ЦК: проценти слід розуміти так, як це випливає із змісту Цивільного кодексу. Звертатись з метою тлумачення до визначень поняття процентів у ч. 1.10 ст. 1 Закону «Про оподаткування прибутку підприємств» чи у п. 4 Положення (стандарту) бухгалтерського обліку 15 «Доходи» немає будь-якої необхідності. Слід тільки звернути увагу, що, як це випливає із Цивільного і Господарського кодексів, проценти можуть нараховуватись і сплачуватись як за правомірне, так і неправомірне користування чужими коштами (ст. 536, 625 ЦК; ст. 232 ГК).
2. Набагато важливіше з’ясувати, що розуміється під «чужими коштами» в ст. 536 ЦК. При пошуку відповіді на поставлене запитання слід враховувати, що терміни, які використовуються в актах законодавства, слід тлумачити перш за все так, як вони розуміються у відповідному акті. Тому неправильним було б шукати зміст поняття чужого майна в енциклопедичних чи тлумачних словниках. Разом з тим за основу при визначенні змісту поняття чужих коштів слід брати семантичне значення слова «чужий» — належний комусь іншому, не власний, не свій. Але подальше тлумачення цього слова повинне полягати не у зверненні до положень Цивільного кодексу про власність, а до розуміння терміну «чужі грошові кошти» у Цивільному кодексі. Цей термін вживається у ч. З ст. 692 ЦК до випадків, коли покупець прострочив оплату товарів на користь продавця. При цьому покупець буквально коштами продавця не користується: він користується товаром, який він отримав від продавця на підставі договору купівлі-продажу, але не оплатив, тобто прострочення покупцем оплати товару кваліфікується як користування чужими грошовими коштами. Таке ж розуміння користування чужими грошовими коштами підтверджується посиланням у ч. 5 ст. 694 ЦК на ст. 536 ЦК, а в ч. 3 ст. 695 ЦК — на ч. 5 ст. 694 ЦК.
Частина шоста ст. 231 ГК дає підстави для поширення терміну «користування чужими грошовими коштами» на випадки порушення (прострочення) будь-яких грошових зобов’язань. Якщо виходити із того, що за зобов’язанням особа зобов’язана вчинити певну дію (ч. 1 ст. 509 ЦК), то під грошовим зобов’язанням слід розуміти зобов’язання сплатити гроші. Отже, користування чужими грошовими коштами має місце завжди, коли боржник допускає прострочення грошового зобов’язання за договором про відплатив передання майна, виконання роботи, надання послуги, зокрема за договором позики, за кредитним договором.
Надалі зміст поняття користування чужими грошовими коштами розширюється з урахуванням того, що ч. 3 ст. 693 ЦК з посиланням на ст. 536 ЦК передбачає нарахування відсотків на суму попередньої оплати товару при простроченні передання товарів. Спеціально передбачається, що договором може бути встановлений обов’язок продавця сплачувати проценти на суму попередньої оплати від дня одержання продавцем цієї суми від покупця. Але це спеціальне правило не є несумісним із загальними положеннями ст. 1057 ЦК, що стосуються комерційного кредиту. Відповідно до ч. 2 ст. 1057 ЦК до комерційного кредиту застосовується, зокрема ст. 1048 ЦК, що, як загальне правило, передбачає сплату процентів.
Це могло б бути підставою для твердження про те, що проценти на суму попередньої оплати товарів нараховуються і за період від дня попередньої оплати товарів до дня їх фактичного передання, хоч би строк їх передання і не був порушений. Але ч. 1 ст. 1048 ЦК, що передбачає загальне правило про сплату процентів, містить застереження «якщо інше не встановлено... законом». Тому переважно перед ст. 1057 і 1048 ЦК, із яких випливає загальне правило про сплату процентів, застосовується ч. 3 ст. 693 ЦК, яка допускає нарахування процентів за період від дня попередньої оплати товарів до дня фактичного їх передання (за відсутності прострочення передання товарів) тільки у випадках, коли це передбачено договором. За межами правовідносин щодо купівлі-продажу застосовується загальне правило ст. 1048 ЦК.
Оскільки із змісту Цивільного і Господарського кодексів випливає достатньо визначене розуміння терміну «користування чужими грошовими коштами», немає будь-якого сенсу зосереджуватись над словом «користування» та з’ясовувати у зв’язку з цим тієї обставини, чи дійсно боржник використовував відповідні кошти для власних чи інших потреб замість того, щоб перерахувати (передати) їх кредитору.
Викладене дає підстави для висновку про те, що користування чужими грошовими коштами має місце: 1) при наданні товарного кредиту, тобто при відстроченні (розстроченні) оплати товарів, робіт, послуг; 2) при комерційному кредиті, тобто при попередній оплаті робіт, послуг. При цьому сплата процентів за користування чужими грошовими коштами є обов’язковою і при відсутності прострочення передання результатів робіт, послуг, і за наявності прострочення, якщо інше не передбачено законом або договором. Лише стосовно купівлі-продажу проценти на суму попередньої оплати за відсутності прострочення передання товарів не нараховуються, якщо тільки інше не передбачено договором; 3) при наданні грошових коштів на підставі договорів позики та кредитних договорів; 4) при простроченні виконання грошових зобов’язань.
3. Стаття 536 ЦК стала підставою для твердження про те, що відтепер (з дня набрання чинності Цивільним кодексом України) сплата відсотків за користування чужими грошовими коштами стала обов’язковою, якщо інше не встановлено договором між фізичними особами. Але це твердження, по-перше, не враховує спеціального правила ст. 1048 ЦК, що поширюється на відносини щодо комерційного кредиту, позики та кредиту та передбачає, що договором (будь-яким, а не тільки договором між фізичними особами, як це встановлено ч. 1 ст. 536 ЦК) та законом може допускатись, що проценти за користування чужими грошовими коштами не сплачуються.
По-друге, треба враховувати співвідношення ст. 536, 1048, 1054 ЦК, з одного боку, і положень Закону «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» [177], про що мова буде вестись у наступному пункті коментаря до цієї статті.
4. Перш за все, слід зауважити, що названий Закон поширюється тільки на правовідносини щодо надання фінансових послуг. Фінансова послуга визначається в п. 5 ч. 1 ст. 1 Закону «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» як «операції з фінансовими активами, що здійснюються в інтересах третіх осіб за власний рахунок чи за рахунок цих осіб, а у випадках, передбачених законодавством, — і за рахунок залучених від інших осіб фінансових активів, з метою отримання прибутку або збереження реальної вартості фінансових активів». Отже, за межі дії цього Закону виходять правовідносини щодо комерційного кредиту. У сфері дії названого Закону перебувають відносини щодо надання позики та кредиту. Стосовно кредиту як ст. 1054 ЦК, так і Закон «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» належно погоджені: надавати кредити можуть тільки банки та інші фінансові установи. Стосовно позики створилась ситуація правової невизначеності. Думка про те, що при вирішенні питання про право фізичних осіб, а також юридичних осіб, що не мають статусу фінансової установи, надавати грошові кошти іншим особам за договором позики з умовою про сплату процентів, перевагу перед названим Законом слід надати ст. 536 і 1048 ЦК, обґрунтовується правилом про переважне застосування пізніше прийнятого законодавчого акта. Але ця думка не враховує особливостей змісту законодавчих положень, про співвідношення між якими йдеться. Стаття 536 і 1048 ЦК, що встановлюють право позикодавця на отримання відсотків (якщо інше не передбачено законом або договором), мають цивільно-правовий зміст. Чи можна стверджувати, що із цих цивільно-правових приписів непрямо випливає і висновком від наступного правового явища (суб’єктивного цивільного права відповідних осіб) до попереднього виявляється правовий припис, відповідно до якого ст. 536 і 1048 ЦК надають публічно-правовий дозвіл фізичним особам, а також юридичним особам, що не мають статусу фінансової установи, отримувати відсотки за договорами позики грошових коштів? Такий висновок не виключається, але ж тільки тоді, коли є відсутнім відповідне публічно-правове регулювання. У даному випадку таке регулювання є наявним. Частина 1 ст. 5 Закону «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» встановлює, що «фінансові послуги надаються фінансовими установами, а також, якщо це прямо передбачено законом, фізичними особами — суб’єктами підприємницької діяльності».
Викладене не може бути спростоване посиланням на контекст ст. 5 названого Закону. Йдеться про те, що відповідно до ч. 3 ст. 5 цього Закону «надавати фінансові послуги за рахунок залучених коштів має право на підставі відповідної ліцензії лише кредитна установа». У цьому формулюванні використана частка «лише», яка не тільки надає йому категоричності, а й надає висновку від протилежного, що робиться із цього формулюванні такої ж юридичної сили, яку має прямо встановлений цим формулюванням правовий припис. У ч. 1 ст. 5 Закону «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» слова «лише» немає. Тож виходить, коли законодавець хотів надати більшої юридичної сили правовому припису, що виявляється висновком від протилежного, він використав частку «лише». А в ч. 1 ст. 5 названого Закону ця частка не вживається. Слід погодитись з думкою про те, що контекст має значення для тлумачення нормативно-правових актів. Але ж він не може спростовувати правило про переважне застосування спеціальних публічно-правових приписів перед приватно-правовими положеннями.
На додаток до викладеного слід пояснити, що фінансова установа зобов’язана отримати ліцензію тільки у випадках, передбачених ст. 34 Закону «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» (до цих випадків не належить надання власних коштів у позику, хоча б і з метою отримання прибутку). Але ж юридична особа може отримати статус фінансової установи після внесення про неї запису до відповідного державного реєстру фінансових послуг за умови її відповідності вимогам названого вище Закону.
4. Розмір процентів за користування чужими грошовими коштами може встановлюватись договором, законом або іншим актом цивільного законодавства. Але переважно перед цим загальним законодавчим положенням застосовується спеціальне правило ст. 1048 ЦК, яке прямо поширюється на зобов’язання позики, але в силу спеціальних застережень, що містяться в ст. 1054 і 1057 ЦК, застосовується до кредитних зобов’язань і комерційного кредиту. Відповідно до ч. 1 ст. 1048 ЦК розмір і порядок одержання процентів встановлюється договором. Якщо це договором не встановлено, розмір процентів визначається на рівні ставки Національного банку України.
5. Насамкінець слід враховувати досить складне співвідношення між ст. 536 та ст. 625 ЦК. Стаття 625 ЦК встановлює проценти, які є заходом відповідальності, що передбачає особливі підстави виникнення права на їх стягнення. Отже, застосування процентів відповідно до ст. 536 ЦК не виключає застосування процентів, передбачених ст. 625 ЦК. Але слід враховувати обмеження на одержання процентів, передбачених ст. 536 ЦК, про які (обмеження) йшлося вище. Для процентів, передбачених ст. 625 ЦК, таких обмежень немає.
Стаття 537. Виконання зобов’язання внесенням боргу в депозит нотаріуса
1. Боржник має право виконати свій обов’язок шляхом внесення належних з нього кредиторові грошей або цінних паперів у депозит нотаріуса в разі:
1) відсутності кредитора або уповноваженої ним особи у місці виконання зобов’язання;
2) ухилення кредитора або уповноваженої ним особи від прийняття виконання або в разі іншого прострочення з їхнього боку;
3) відсутності представника недієздатного кредитора.
2. Нотаріус повідомляє кредитора у порядку, встановленому законом, про внесення боргу у депозит.
1. Як виконання грошового зобов’язання або зобов’язання щодо передання цінних паперів кваліфікується в ст. 537 ЦК внесення грошей або цінних паперів у депозит нотаріуса. Однак це допускається не завжди, а лише у випадках, передбачених ст. 537 ЦК: 1) за відсутності кредитора або його представника у місці виконання зобов’язання; 2) при ухиленні кредитора від прийняття виконання; 3) у разі іншого прострочення кредитора; 4) за відсутності представника недієздатного кредитора. У не передбачених законодавством випадках виконання шляхом передання грошової суми або цінних паперів у депозит нотаріуса не допускається, а здійснення такого виконання є неналежним.
2. Передання грошей у депозит нотаріуса провадиться шляхом безготівкового перерахування коштів на рахунок нотаріуса в банку, переказу грошей поштою або шляхом внесення готівки. При внесенні грошей готівкою не діють обмеження на розрахунки готівкою, встановлені п. 2.3 Положення про ведення касових операцій у національній валюті в Україні [364].
3. Прийняття нотаріусом грошей або цінних паперів у депозит провадиться за місцем виконання зобов’язання (ст. 85 Закону «Про нотаріат» [75]), що визначається відповідно до ст. 532 ЦК.
4. При прийнятті грошей або цінних паперів у депозит нотаріус не перевіряє підстав виникнення зобов’язання боржника, яке останній виконує у такий спосіб. Однак при внесенні грошей або цінних паперів у депозит нотаріус зобов’язаний запропонувати боржникові письмово або усно повідомити свої прізвище, ім’я, по батькові (найменування юридичної особи), а також адресу. Боржник зобов’язаний також повідомити нотаріусу прізвище, ім’я, по батькові (найменування) та останню відому адресу кредитора, причини, з яких зобов’язання не може бути виконане безпосередньо. На боржника покладається також обов’язок зазначити підставу платежу і надати його розрахунок. Про прийняття грошей або цінних паперів у депозит нотаріус видає боржникові квитанцію. На прохання боржника напис про це може бути зроблений на договорі.
5. На нотаріуса покладається обов’язок повідомити кредиторові про те, що боржник у порядку виконання зобов’язання перед ним вніс у депозит грошову суму або цінні папери. Якщо боржник не зазначив адресу кредитора і нотаріусу його адреса невідома, нотаріус не може відмовити в прийнятті грошей або цінних паперів у депозит, але він повинен при цьому повідомити боржника про те, що той зобов’язаний повідомити кредитора про виконання. Однак цей обов’язок боржника, встановлений п. 280 Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України [361], не забезпечений будь-якими санкціями. Немає підстав і для твердження про те, що неповідомлення боржником кредитора про вчинене виконання означає, що зобов’язання не виконане.
6. Повернення грошових сум або цінних паперів боржникові, який вніс їх у депозит, допускається тільки за наявності письмової згоди кредитора, на користь якого був зроблений внесок, або за рішенням суду.
7. Кредитор за умови надання документів, що посвідчують особу (документів, що посвідчують право діяти від імені юридичної особи), вправі в будь-який час одержати грошові кошти або цінні папери, внесені на його ім’я в депозит нотаріуса. Гроші при цьому можуть бути на вимогу кредитора перераховані на його рахунок у банку.
8. Вимоги до боржника, що неналежне виконав зобов’язання шляхом внесення грошей або цінних паперів у депозит нотаріуса, можуть бути пред’явлені в суді на загальних підставах.
Стаття 538. Зустрічне виконання зобов'язання
1. Виконання свого обов’язку однією із сторін, яке відповідно до договору обумовлене виконанням другою стороною свого обов’язку, є зустрічним виконанням зобов’язання.
2. При зустрічному виконанні зобов’язання сторони повинні виконувати свої обов’язки одночасно, якщо інше не встановлено договором, актами цивільного законодавства, не випливає із суті зобов’язання або звичаїв ділового обороту.
Сторона, яка наперед знає, що вона не зможе виконати свого обов’язку, повинна своєчасно повідомити про це другу сторону.
3. У разі невиконання однією із сторін у зобов’язанні свого обов’язку або за наявності очевидних підстав вважати, що вона не виконає свого обов’язку у встановлений строк (термін) або виконає його не в повному обсязі, друга сторона має право зупинити виконання свого обов’язку, відмовитися від його виконання частково або в повному обсязі.
4. Якщо зустрічне виконання обов’язку здійснено однією із сторін, незважаючи на невиконання другою стороною свого обов’язку, друга сторона повинна виконати свій обов’язок.
1. Поняття зустрічного виконання зобов’язання є одним із проявів подальшого відходу цивільного законодавства України від того розуміння зобов’язання, що відоме з часів Стародавнього Риму. Виходячи із того, що зобов’язання є дво- чи багатосторонніми правовідносинами, до змісту яких входять зустрічні обов’язки його учасників, ст. 538 ЦК і визначає, як же ці обов’язки повинні виконуватись. Вважається, що обов’язки однієї сторони є обумовленими виконанням зустрічних обов’язків другої сторони. При цьому не мається на увазі, що в договорі дійсно повинно прямо визначатись на таку обумовленість. Якщо договором, наприклад, встановлено обов’язок підрядника виконати роботу та передати її результати замовнику, а на замовника покладаються обов’язки прийняти роботу та оплатити її (або встановлено інші взаємні обов’язки сторін), то це є обумовленістю виконання обов’язку однією стороною виконанням свого обов’язку другою стороною.
2. Зазвичай договорами передбачаються строки виконання зустрічних обов’язків обома сторонами зобов’язальних правовідносин. Якщо це не встановлено, то це не означає, що застосуванню підлягає ч. 2 ст. 530 ЦК. Якщо обов’язки в зобов’язальних правовідносинах мають взаємний (зустрічний) характер, обидві сторони мають виконувати свої обов’язки одночасно. Передбачається можливість відступу від цього правила, які можуть встановлюватись актами цивільного законодавства, договорами. Вони можуть випливати також із звичаїв ділового обороту і суті зобов’язання. Це — одне із небагатьох правил Цивільного кодексу, що допускає можливість відступати від букви положення цього Кодексу не тільки в силу спеціального акта законодавства, договору чи в силу зобов’язання, а і в силу звичаїв ділового обігу (інші правила такого роду передбачені ст. 531, ч. 2 ст. 532 ЦК).
3. При тлумаченні ст. 538 ЦК центральне значення має зазначення на «одночасність». Одночасно виконуються зустрічні обов’язки, наприклад, при купівлі-продажу з розрахунками готівкою, коли одна сторона передає (вручає) іншій стороні товар і тут же отримує кошти, що становлять ціну товару. Але слово «одночасно» в контексті цієї статті треба розуміти більш широко — як максимально можливий невеликий час між виконанням обов’язку однією стороною та виконанням зустрічного обов’язку іншою стороною. Так, при безготівкових розрахунках продавець може доставити товари на склад покупця в п’ятницю в кінці дня. Виходячи із обов’язку одночасно виконати зустрічний обов’язок щодо оплати вартості товарів, покупець повинен передати платіжне доручення до банку не пізніше першого робочого (для банку) дня після дня доставки товарів. Зазвичай це буде понеділок (якщо на понеділок не випадає день державного або релігійного свята, робота в який не проводиться). З вівторка уже має нараховуватись пеня за прострочення виконання грошового зобов’язання (якщо вона передбачена законом або договором).
4. Виконання стороною обов’язку своєчасно повідомити другу сторону про те, що вона не зможе виконати свого обов’язку, може мати значення при визначенні розміру збитків, що стягуються з боржника відповідно до ч. 2 ст. 616 ЦК.
5. Відсутність стабільності у майнових відносинах у сучасних умовах ставить сторону зобов’язальних правовідносин, що першою виконала своє зобов’язання, в становище, при якому вона не може забезпечити свої інтереси. З метою подолання такої ситуації стороні надається право зупинити виконання свого обов’язку, відмовитися від його виконання частково або в повному обсязі, якщо є очевидні підстави вважати, що інша сторона не виконає свого обов’язку у встановлений строк чи термін або виконає його не в повному обсязі. Отримання інформації про вірогідне невиконання стороною свого зобов’язання пов’язане з труднощами. Але це можливо. Очевидними підставами вважати, що сторона не виконає свого зобов’язання, можуть бути невиконання нею аналогічного зобов’язання в попередній період, інформація про невиконання аналогічного зобов’язання перед іншими контрагентами. Незаконна заява про відмову від виконання зобов’язання (договору) також є очевидною підставою вважати, що зобов’язання не буде виконане у встановлений строк і в повному обсязі. При зупиненні виконання доцільно було здійснити заходи щодо примушення боржника до виконання зобов’язання в натурі або до розірвання договору відповідно до ч. 2 ст. 651 ЦК. Оскільки зупинення виконання чи інші зазначені дії здійснюються в силу суб’єктивного права сторони зобов’язальних правовідносин, ця сторона не несе обов’язку сплатити неустойку за період зупинення виконання та відшкодувати збитки, які виникли у іншої сторони.
6. Стосовно підряду ч. 2 та 3 ст. 849 ЦК встановлюють спеціальні наслідки виявлення неможливості закінчення роботи у строк або неможливості її виконання належним чином. Тому до договору підряду загальні правила ч. 3 ст. 538 ЦК застосовуватись не можуть.
7. Правова конструкція зупинення виконання зобов’язання використовується в чинному цивільному законодавстві і в інших випадках. Однією із правових форм, в якій втілюється ця правова конструкція, є мораторій. Він визначається у ст. 1 Закону «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» [134] стосовно зобов’язань як зупинення виконання боржником грошових зобов’язань, строк виконання яких настав до введення мораторію, та зупинення заходів, спрямованих на забезпечення виконання цих зобов’язань, які (заходи) були застосовані до прийняття рішення про введення мораторію (відповідно до спеціального правила ч. 2 ст. 12 названого Закону мораторій вводиться на задоволення всіх вимог кредиторів, крім випадків, передбачених цим Законом, а не стосується тільки грошових зобов’язань). На введення мораторію господарський суд вказує в ухвалі про порушення провадження у справі про банкрутство.
8. Зобов’язання організації, що здійснює постачання електричною енергією, тимчасово зупиняється на період припинення користування електроенергією у випадках проведення планового ремонту електроустановок і електричних мереж, виникнення ситуацій, безпосередньо не пов’язаних з аварією, коли обмежується відпуск електроенергії, а також при аваріях. Про тимчасове припинення постачання енергії організація, що здійснює постачання електроенергії, повідомляє споживачам через засоби масової інформації не пізніше ніж за 10 днів. При виникненні аварійних режимів організація, що здійснює постачання електроенергії, повинна впродовж 5 днів після аварії повідомити споживачам про причини тимчасового припинення постачання електроенергії (п. 34 Правил користування електричною енергією для населення [295]). Ці норми є чинними, оскільки Кабінету Міністрів надане повноваження затверджувати правила користування електроенергією (ст. 277 ГК [42]).
8. Тимчасове припинення газопостачання здійснюється у випадках, передбачених п. 4 Правил надання населенню послуг з газопостачання.
9. Договір між членами оптового ринку електричної енергії України [322] передбачає як санкцію за неналежне виконання зобов’язань, яка застосовується до членів ринку, так і способи зупинення виконання зобов’язань як тимчасове припинення продажу такому члену електроенергії, повне відключення його від магістральної і міждержавної електромережі, часткове відключення від джерел постачання (п. 18.2 названого договору).
Стаття 539. Виконання альтернативного зобов’язання
1. Альтернативним є зобов’язання, в якому боржник зобов’язаний вчинити одну з двох або кількох дій. Боржник має право вибору предмета зобов’язання, якщо інше не встановлено договором, актами цивільного законодавства, не випливає із суті зобов’язання або звичаїв ділового обороту.
1. Альтернативні зобов’язання в роки формування ринкових відносин в Україні набули певного розвитку, особливо в зв’язку з незадовільним фінансовим станом багатьох юридичних осіб та суб’єктів підприємництва —фізичних осіб. Звичайним стало встановлення в договорах умови про те, що розрахунки за передані товари, виконані роботи чи надані послуги проводяться в грошовій формі або шляхом зустрічної поставки певних товарів. Зобов’язання може бути визнане альтернативним за умови, якщо принаймні два варіанти дій на його виконання описані в договорі з достатнім рівнем формальної визначеності. Так, якщо одним із способів дій на виконання зобов’язання в договорі назване передання індивідуально визначеної речі або речей, визначених родовими ознаками, то в договорі повинні бути описані ці ознаки, а стосовно речей, визначених родовими ознаками, необхідне також зазначення на їх кількість (однак не виключається зазначення, наприклад, на те, що рибоконсервна продукція передається в асортименті на розсуд сторони, яка її передає, за середньою ціною її продажу в місяці, що передує місяцю, в якому здійснюється передання). Якщо в договорі формально визначено лише один варіант дій боржника на виконання зобов’язання, останнє не може бути визнане альтернативним, а боржник не отримує права на вибір способу виконання.
2. Право вибору варіанта виконання зобов’язання належить боржникові. Сторони не позбавлені права встановити в договорі умову про те, що вибір варіанта виконання належить кредиторові. При цьому треба передбачити також спосіб сповіщення кредитором боржнику про вибраний варіант виконання. Якщо це не визначено, кредитор може сповістити про вибраний варіант у будь-який спосіб, забезпечивши докази сповіщення, яке повинне відповідати звичаям ділового обороту.
3. Якщо договором передбачається, що варіант виконання альтернативного зобов’язання підлягає погодженню сторонами, то до такого погодження договір вважається неукладеним. У разі непогодження цієї умови, якщо сторони не домовились про передання спору на вирішення суду, сторона, що виконала зустрічне зобов’язання, вправі вимагати повернення виконаного на підставі ст. 1212 ЦК. У сфері дії Господарського кодексу договір, що передбачає погодження варіанта виконання зобов’язання, визначеного в договорі як альтернативного, слід кваліфікувати як попередній, що дає будь-якій стороні право передати на розгляд суду спір про погодження варіанта виконання як переддоговірний (ч. 3 ст. 182 ГК).
4. Численні правила Цивільного кодексу та інших законів надають кредиторові право вибору вимог, які він може пред’явити до боржника (наприклад, ст. 678 ЦК).
Стаття 540. Виконання зобов’язання, в якому беруть участь кілька кредиторів або кілька боржників
1. Якщо у зобов’язанні беруть участь кілька кредиторів або кілька боржників, кожний із кредиторів має право вимагати виконання, а кожний із боржників повинен виконати обов’язок у рівній частці, якщо інше не встановлено договором або актами цивільного законодавства.
1. У ст. 540 ЦК законодавець в силу специфіки нормативного матеріалу, що тут викладається, змушений був повернутися до розуміння зобов’язання, що випливає із ст. 509 ЦК, і бездоганно коректно оперує тут поняттями «зобов’язання», «кредитор», «боржник». Закон допускає існування на стороні і боржника, і кредитора множинності осіб. Якщо це має місце, то зобов’язання, за загальним правилом, є частковим (інше може бути передбачено актами цивільного законодавства або договором). Часткове зобов’язання на боці кредитора означає, що кожен із кредиторів вправі вимагати від боржника (боржників) виконання тільки в своїй частці. Часткове зобов’язання на боці боржника означає, що кожен із боржників повинен виконати зобов’язання тільки в своїй частці. Виконавши зобов’язання в цій частці, боржник не може бути примушений до виконання решти зобов’язання, хоча б інші боржники не мали змоги виконати зобов’язання у своїх частках.
2. Частки, в яких зобов’язання розподіляється між декількома кредиторами чи декількома боржниками, зазвичай визначаються договором. Вони можуть визначатися і актами цивільного законодавства. Якщо ж вони не визначені ні договором, ні актами цивільного законодавства, то діє загальне правило ст. 540 ЦК, відповідно до якого частки зобов’язання між кредиторами або боржниками розподіляються порівну.
Стаття 541. Солідарне зобов’язання
1. Солідарний обов’язок або солідарна вимога виникають у випадках, встановлених договором або законом, зокрема у разі неподільності предмета зобов’язання.
1. Солідарні зобов’язання — це інший вид зобов’язань у порівнянні з зобов’язаннями частковими. Якщо при множинності осіб на стороні кредитора чи боржника зобов’язання відповідно до загального правила ст. 540 ЦК є частковим, то ст. 541 ЦК встановлює виняток із цього правила — передбачає виникнення солідарних зобов’язань. Такі зобов’язання виникають у випадках, передбачених законом або договором.
2. Суть солідарного зобов’язання полягає не в тому, що відповідні права на стороні кредитора чи обов’язки на стороні боржника не діляться взагалі. Вони діляться. І є варіанти їх поділу (в рівних або в інших частках). Але перед іншою стороною зобов’язання солідарні боржники і солідарні кредитори є єдиною стороною. Це дає право одному або декільком із солідарних кредиторів вимагати виконання зобов’язання на свій розсуд повністю або в певній частці. Якщо зобов’язання є солідарним на стороні боржника, то кредитор на свій вибір має право вимагати виконання зобов’язання від одного, декількох або всіх боржників повністю або в частці.
3. Можливості для встановлення законами або договорами положень або умов про виникнення солідарних зобов’язань не обмежуються. Підзаконними актами таке встановлюватись не може. Одна підстава виникнення солідарних зобов’язань встановлена безпосередньо ст. 541 ЦК. Такою є неподільність предмету зобов’язання. Якщо декілька власників продають або купують річ, що є неподільною, то незалежно від того, належить вона продавцям на праві спільної сумісної або часткової власності чи придбавається вона покупцями у спільну сумісну чи часткову власність, зобов’язання є солідарним на стороні продавців або покупців. Вимога про передання речі може бути пред’явлена до будь-кого із солідарних продавців. Вимога про покладення обов’язку прийняти річ може бути пред’явлена до будь- кого із солідарних покупців. Але грошове зобов’язання, що е складовою частиною зобов’язальних правовідносин з приводу купівлі-продажу неподільної речі, не є неподільним. Тому грошове зобов’язання відповідно до договору може бути і частковим, і солідарним.
4. Правила про виникнення солідарних зобов’язань встановлені наступними положеннями чинного цивільного законодавства України:
1) ч. 4 ст. 92 ЦК встановлює солідарну відповідальність членів органу юридичної особи за збитки, заподіяні юридичній особі порушенням обов’язків щодо представництва. У коментарі до цієї статті обґрунтовується думка про те, що це положення не підлягає застосуванню;
2) особи, які створюють юридичну особу, несуть солідарну відповідальність за зобов’язаннями, що виникли до її державної реєстрації (ч. 4 ст. 96 ЦК);
3) ч. 5 ст. 107 ЦК передбачає солідарну відповідальність перед кредиторами юридичної особи, що припинилася, правонаступників такої юридичної особи (якщо їх декілька, а визначити правонаступника щодо конкретних обов’язків юридичної особи, що припинилася, неможливо). Це правило вирішує питання, які до введення в дію нового Цивільного кодексу не були прямо вирішені;
4) ст. 124 ЦК покладає на учасників повного товариства солідарну відповідальність перед кредиторами повного товариства, яка розподіляється між учасниками пропорційно їх часткам у складеному капіталі товариства. Ця відповідальність учасників повного товариства є додатковою (субсидіарною), як це передбачено ч. 1 ст. 119 ЦК (вона реалізується у випадку недостатності майна товариства для розрахунків з кредиторами). Відповідно до ч. 3 ст. 133 ЦК положення про солідарну відповідальність поширюються на повних учасників командитного товариства;
5) учасники товариства з обмеженою відповідальністю, які не повністю внесли вклади в статутний капітал товариства, несуть солідарну (разом з товариством, а не субсидіарно) відповідальність за зобов’язаннями товариства в межах невнесеної частини вкладу кожного із учасників (ч. 2 ст. 140 ЦК). Таку ж відповідальність несуть акціонери, які не повністю оплатили акції (ч. 2 ст. 152 ЦК), за умови, що це передбачено статутом;
6) поручитель, якщо договором поруки не встановлено інше, несе солідарну (разом з основним боржником) відповідальність перед кредитором у зобов’язанні, яке забезпечене порукою (ч. 1 ст. 554 ЦК);
7) солідарно зобов’язаними перед кредитором є особи, які спільно дали поруку (ч. 3 ст. 554 ЦК);
8) солідарно зобов’язаними є наймачі житла, якщо їх декілька (ч. 3 ст. 816 ЦК). Але особи, які вказані в договорі найму житла як такі, що будуть проживати разом з наймачем, але не визнані договором наймачами, не можуть бути солідарно зобов’язаними за таким договором;
9) правоволоділець відповідає солідарно з користувачем за вимогами, що пред’являються до користувача як виробника продукції (товарів) правоволодільця (ст. 1123 ЦК);
10) учасники договору простого товариства солідарно відповідають за спільними зобов’язаннями, що виникли не з договору простого товариства (ч. 1 ст. 1138 ЦК);
11) учасники договору простого товариства, який (договір) пов’язаний з підприємницької діяльністю, несуть солідарну відповідальність за всіма спільними зобов’язаннями (ч. 2 ст. 1138 ЦК);
12) солідарними боржниками є інвестори в угодах про розподіл продукції, якщо вони виступають як об’єднання юридичних осіб, яке не має статусу юридичної особи (ч. 3 ст. 5 Закону «Про угоди про розподіл продукції» [138]). Очевидно, таке об’єднання вважається створеним завжди, якщо угоду про розподіл продукції на стороні інвестора укладає кілька юридичних осіб, які спільним рішенням призначили оператора для представництва перед другою стороною угоди (ч. 2 ст. 9 того ж Закону);
13) відповідно до п. 47 Уніфікованого закону про переказні векселі і прості векселі [4] всі трасанти, акцептанти, індосанти та особи, що забезпечують авалем платіж за переказним векселем, є солідарно зобов’язаними перед держателем. Це правило поширюється і на право регресу у випадку неплатежу за простим векселем (ст. 77 Уніфікованого закону).
Стаття 542. Солідарна вимога кредиторів
1. У разі солідарної вимоги кредиторів (солідарних кредиторів) кожний із кредиторів має право пред’явити боржникові вимогу у повному обсязі.
До пред’явлення вимоги одним із солідарних кредиторів боржник має право виконати свій обов’язок будь-кому із них на свій розсуд.
2. Боржник не має права висувати проти вимоги одного із солідарних кредиторів заперечення, що грунтуються на таких відносинах боржника з іншими солідарними кредиторами, в яких цей кредитор не бере участі.
3. Виконання боржником свого обов’язку одному із солідарних кредиторів у повному обсязі звільняє боржника від виконання решті солідарних кредиторів.
4. Солідарний кредитор, який одержав виконання від боржника, зобов’язаний передати належне кожному з решти солідарних кредиторів у рівній частці, якщо інше не встановлено договором між ними.
1. Солідарне зобов’язання на стороні кредитора дає право будь-якому солідарному кредитору пред’явити вимогу до боржника про виконання зобов’язання повністю або в частці. Ця вимога може стосуватись виконання основного зобов’язання або додаткового зобов’язання, в тому числі зі сплати неустойки, відшкодування збитків. Але межі солідарної відповідальності на стороні кредитора можуть бути визначені договором у такий спосіб, що право на стягнення неустойки, відшкодування збитків тощо не буде солідарним.
2. Солідарне зобов’язання на стороні кредитора врешті-решт підлягає поділу між солідарними кредиторами. Якщо інше не встановлене договором, частки солідарних кредиторів вважаються рівними. У разі отримання одним або декількома кредиторами виконання, виконане підлягає розподілу між солідарними кредиторами в рівних або інших частках, передбачених договором.
Стаття 543. Солідарний обов’язок боржників
1. У разі солідарного обов’язку боржників (солідарних боржників) кредитор має право вимагати виконання обов’язку частково або в повному обсязі як від усіх боржників разом, так і від будь-кого з них окремо.
2. Кредитор, який одержав виконання обов’язку не в повному обсязі від одного із солідарних боржників, має право вимагати недоодержане від решти солідарних боржників.
Солідарні боржники залишаються зобов’язаними доти, доки їхній обов’язок не буде виконаний у повному обсязі.
3. Солідарний боржник не має права висувати проти вимоги кредитора заперечення, що грунтуються на таких відносинах решти солідарних боржників з кредитором, у яких цей боржник не бере участі.
4. Виконання солідарного обов’язку у повному обсязі одним із боржників припиняє обов’язок решти солідарних боржників перед кредитором.
1. При солідарному зобов’язанні на стороні боржника кредитор має право пред’явити вимогу про виконання зобов’язання повністю або в частині на свій розсуд до одного з боржників, до кількох боржників або до всіх боржників. Боржники є солідарними лише перед кредитором. Між солідарними боржниками зобов’язання підлягає розподілу. Зазвичай воно розподіляється порівну. Договором або законом зобов’язання між солідарними боржниками може розподілятись в інших частках. Так, учасники повного товариства за певних умов несуть солідарну відповідальність перед кредиторами повного товариства. Між ними (учасниками повного товариства) ця відповідальність розподіляється пропорційно часткам учасників у складеному капіталі повного товариства. Є і така законодавча практика, коли право розподілу солідарного зобов’язання між боржниками надається суду. Стаття 17 Закону «Про державну підтримку засобів масової інформації та соціальний захист журналістів» [117] покладає на журналіста і засіб масової інформації солідарну відповідальність за заподіяну моральну шкоду. Водночас встановлюється, що кожен із зазначених солідарних боржників несе відповідальність з урахуванням міри його вини. Це означає, що суд зобов’язаний прийняти за позовом потерпілого рішення про відшкодування моральної шкоди у відповідній сумі з обох боржників солідарно, а для наступного розподілу відповідальності між солідарними боржниками повинен визначити розмір відповідальності кожного із солідарних боржників.
2. Національному законодавству відома і така правова конструкція, відповідно до якої виникає солідарне зобов’язання, але і при солідарному зобов’язанні за заявою потерпілого суд може визначити відповідальність боржників у частці відповідно до ступеня їхньої вини (ст. 1190 ЦК).
3. Відносини, що виникають у зв’язку з примушенням до виконання солідарного обов’язку, урегульовані недостатньо. Взаємодія матеріально-правових (цивільно-правових), процесуальних (цивільних і господарських) правовідносин, а також правовідносин, що складаються в ході виконавчого провадження, законодавством належно не визначена. Це вимагає граничної обережності при виборі кредитором варіантів вимог до співборжників. Найбільш раціональним є варіант, при якому вимога про виконання зобов’язання в цілому пред’являється в суді до всіх боржників одночасно. У такому випадку суд виносить рішення про покладення на боржників солідарного обов’язку, зокрема про стягнення грошової суми солідарно. На підставі даного судового рішення видається один виконавчий лист із зазначенням всіх солідарних боржників. Лише за заявою стягувана (стягувачів) може бути видано кілька виконавчих листів, якщо за рішенням суду позивачеві слід передати майно, що знаходиться у декількох місцях. При цьому ст. 368 ЦПК [44] приписує точно зазначати у виконавчих листах, яку частину судового рішення слід виконати за кожним виконавчим листом. У випадках, коли на виконання одного судового рішення видається декілька виконавчих листів, в кожному із них зазначаються всі солідарні боржники відповідно до рішення суду.
4. Стаття 116 ГПК [31] передбачає можливість видачі декількох наказів на виконання рішення господарського суду, якщо воно прийняте проти декількох відповідачів або якщо виконання має бути проведене в різних місцях. Приписується в кожному із наказів зазначати ту частину судового рішення, яка підлягає виконанню за даним наказом. Зазначення на частки є необхідним, оскільки треба виключити стягнення з боржників більшого, ніж передбачено рішенням суду.
5. Звернення з позовом до одного чи декількох із солідарних боржників є набагато менш доцільним для кредитора, ніж звернення з позовом до всіх солідарних боржників. Наявність рішення суду, яке набрало законної сили та яким повністю вирішена справа, що виникла із солідарного зобов’язання, за позовом до одного чи декількох із солідарних боржників, відповідно до норм Цивільного процесуального кодексу взагалі виключає можливість пред’явлення позову до інших солідарних боржників за тим самим предметом і на тій самій підставі (ч. 3 ст. 206 ЦПК). Якщо справа розглядається господарським судом, то з п. 2 частини першої ст. 80 ГПК випливає, що пред’явлення позову до солідарних боржників, до яких раніше позов не пред’являвся, є можливим. Але ж наявність рішення суду, яке набрало законної сили, про примушення одного або декількох боржників до виконання солідарного зобов’язання в повному обсязі виключає задоволення позовних вимог. Правда, не виключається зміна судом порядку виконання судового рішення.
6. Кредитор не позбавлений права у позовній заяві до солідарних боржників просити суд стягнути борг відповідно до часток, які кредитор визначає на свій розсуд. Це випливає з права кредитора на свій розсуд пред’явити вимогу до одного, кількох чи всіх солідарних боржників повністю або в частині. Але це буде найнесприятливішим варіантом для кредитора, оскільки при цьому він у разі неможливості стягнення з одного чи кількох неплатоспроможних боржників не зможе пред’явити вимогу в невиконаній частині до платоспроможних боржників, до яких спочатку у відповідній частині позов не пред’являвся, оскільки судове рішення, що набрало законної сили і не суперечить закону, не може бути скасоване чи змінене. Підстави для перегляду судового рішення за нововиявленими обставинами (ст. 361 ЦПК [44]; ст. 112 ГПК [31]) також будуть відсутні.
Розподіл позивачем часток, в яких він просить стягнути борг із кожного із солідарних боржників, не впливає на розподіл обов’язку між солідарними боржниками, що провадиться за результатами виконання боржниками зобов’язання перед кредитором згідно з законом і договором, що регулює відносини між солідарними боржниками.
Стаття 544. Право боржника, який виконав солідарний обов’язок, на зворотну вимогу
1. Боржник, який виконав солідарний обов’язок, має право на зворотну вимогу (регрес) до кожного з решти солідарних боржників у рівній частці, якщо інше не встановлено договором або законом, за вирахуванням частки, яка припадає на нього.
2. Якщо один із солідарних боржників не сплатив частку, належну солідарному боржникові, який у повному обсязі виконав солідарний обов’язок, несплачене припадає на кожного з решти солідарних боржників у рівній частці.
1. Оскільки солідарне зобов’язання на стороні боржника рештою підлягає розподілу між всіма боржниками в рівних частках або в частках, що встановлені актом цивільного законодавства або договором, за умови виконання зобов’язання одним чи декількома із солідарних боржників вони отримують право регресної вимоги в розмірі, що відповідає розподілу зобов’язання між солідарними боржниками.
2. Несплачене одним або декількома із солідарних боржників припадає на кожного із решти боржників у рівних частках.
Стаття 545. Підтвердження виконання зобов’язання
1. Прийнявши виконання зобов’язання, кредитор повинен на вимогу боржника видати йому розписку про одержання виконання частково або в повному обсязі.
2. Якщо боржник видав кредиторові борговий документ, кредитор, приймаючи виконання зобов’язання, повинен повернути його боржникові. У разі неможливості повернення боргового документа кредитор повинен вказати про це у розписці, яку він видає.
3. Наявність боргового документа у боржника підтверджує виконання ним свого обов’язку.
4. У разі відмови кредитора повернути борговий документ або видати розписку боржник має право затримати виконання зобов’язання. У цьому разі настає прострочення кредитора.
1. Цивільний кодекс, хоч і визнає дії на виконання договорів правочинами (ч. 3 ст. 206 ЦК), не встановлює загальних вимог до способів і форм підтвердження (посвідчення) виконання зобов’язань. Для порівняння слід звернути увагу на правила про форми правочинів і договорів, яким присвячена значна кількість норм Цивільного кодексу. Лише розписка та повернення боргового документа як спосіб підтвердження виконання зобов’язань стали предметом уваги Цивільного кодексу. Відповідно до ст. 545 ЦК на кредитора покладається обов’язок на вимогу боржника видати останньому розписку про одержання виконання в цілому або в частині. У разі часткового виконання зобов’язання кредитор, який прийняв виконання, зобов’язаний видати розписку про одержання часткового виконання зобов’язання.
2. Під борговим документом у ст. 545 ЦК розуміється будь-який документ, що був виданий боржником кредиторові та підтверджує зобов’язання боржника. Про один із видів боргових документів — розписку позичальника або інший документ, що підтверджує передання йому позикодавцем грошової суми або певної кількості речей, — йдеться у ст. 1047 ЦК.
Борговими документами є квитанції, що видаються на підтвердження зобов’язання надати послуги або виконати роботу. їх передання кредитором боржникові зазвичай є неможливим, оскільки вони є доказами прав кредитора, що випливають із гарантійних чи інших зобов’язань боржника, встановлених актами цивільного законодавства або договором. У таких випадках кредитор зобов’язаний видати розписку боржникові або вчинити свій підпис на примірникові квитанції (на її корінці), що залишається у боржника. Положення ст. 545 ЦК застосовуються до номерних жетонів, що видаються на підтвердження прийняття речі на зберігання до камери схову (ч. 2 ст. 972 ЦК).
Знаходження боргового документа у кредитора підтверджує наявність зобов’язання. Тому у випадках, коли такий документ був виданий боржником кредиторові, на кредитора покладається обов’язок повернути борговий документ боржникові. Якщо кредитор не має можливості повернути боржникові борговий документ (через втрату тощо), він зобов’язаний видати боржникові розписку і вказати в ній на неможливість повернення боржникові боргового документа.
3. Хоч наявність боргового документа у боржника і підтверджує виконання ним зобов’язання, кредитор не позбавлений права спростувати цю презумпцію. Для цього він повинен надати докази, які б з достовірністю підтверджували, що насправді боржник зобов’язання не виконував.
4. Невиконання кредитором обов’язку належним чином підтвердити виконання боржником зобов’язання дає право боржникові затримати виконання. У цьому випадку наступають наслідки, встановлені ст. 613 ЦК на випадок прострочення кредитора. Ці наслідки наступають і в тих випадках, коли боржник мав можливість виконати зобов’язання шляхом внесення грошей або цінних паперів в депозит нотаріуса (ст. 537 ЦК).
5. Цивільний кодекс регулює лише відносини з приводу посвідчення виконання зобов’язання між такими суб’єктами, які не зобов’язані вести облік відповідних господарських операцій. Посвідчення виконання зобов’язань за участі суб’єктів господарської діяльності, зобов’язаних вести облік господарських операцій, має істотне практичне значення з урахуванням і обсягу, і кількості таких операцій, але все ж таки воно залишилося за межами дії норм загальних положень про зобов’язання та договори Цивільного кодексу.
Інші акти цивільного законодавства також не містять загальних норм такого роду. Є, однак, численні спеціальні норми щодо цього. Зокрема, ст. 39 Уніфікованого закону про переказні векселі та прості векселі-[5] надає трасату — платнику за векселем — право вимагати, щоб на посвідчення платежу йому був вручений держателем вексель з розпискою в одержанні платежу. У разі часткового платежу трасат може вимагати, щоб відмітка про такий платіж була зроблена на векселі, що залишається у держателя, і щоб йому була видана про це розписка.
6. Законодавством у низці випадків встановлюються вимоги щодо документального посвідчення фактів неналежного виконання зобов’язань боржником або іншого порушення прав кредитора. В окремих випадках таке посвідчення здійснюється в публічно-правових формах. Так, відмова від акцепту векселя або від сплати грошової суми за векселем повинна бути засвідчена актом, що складається в публічному порядку, — протестом у неакцепті або в несплаті (ст. 44 Уніфікованого закону про переказні векселі та прості векселі [5]). Стаття 341 — 347 Кодексу торговельного мореплавства [34] передбачає складання в публічній формі морського протесту на підставі заяви капітана судна, даних суднового журналу, опитування капітана, а в разі потреби — інших свідків зі складу суднового екіпажу. Заява про морський протест подається в порту України нотаріусу, а в іноземному порту — консулу України або компетентним посадовим особам іноземної держави в порядку, встановленому законодавством цієї держави, У портах України прийняття заяв про морський протест від капітанів іноземних судів і складання актів про морський протест може здійснюватися консульськими представниками іноземних держав в Україні на умовах взаємності (ст. 347 КТМ). Це, очевидно, можливо і без відома органів влади України, але суди України не мають права приймати як докази морські протести, що не відповідають вимогам ст. 341 — 347 КТМ.
7. Є практика затвердження типових форм документів, які повинні підписуватися на підтвердження виконання зобов’язань. Так, виконання залізницею зобов’язання з передання в оренду вагонів і виконання орендарем обов’язку щодо повернення вагонів після закінчення терміну оренди засвідчується шляхом підписання сторонами акта за формою ДУ-6 (п. 2.5; 6.3 Інструкції про порядок передачі в оренду вантажних вагонів [340]).
8. В умовах, коли загальні норми Цивільного кодексу переважно не визначають порядку посвідчення виконання зобов’язань, протягом тривалого часу склалася практика, відповідно до якої як докази виконання зобов’язань приймаються документи, оформлення яких як обов’язкове встановлене нормами публічного права, присвяченими переважно порядку ведення первинного бухгалтерського і податкового обліку.
9. Виконання цивільно-правових договорів — це господарська операція, належне здійснення якої повинне фіксуватися в первинних документах бухгалтерського обліку.
10. Обов’язкова видача суб’єктами підприємницької діяльності, що здійснюють розрахунки зі споживачем у сфері торгівлі, громадського харчування та послуг за готівку, касових чеків передбачена ч. 2 ст. 3 Закону «Про застосування реєстраторів розрахункових операцій у сфері торгівлі, громадського харчування та послуг» [156] і також має насамперед публічно-правове значення. Але у відповідних випадках касовий чек може бути підтвердженням не тільки сплати покупцем (споживачем) відповідних грошових сум, але й передання купленого товару (надання послуги), оскільки приміткою до названої статті передбачено, що касовий чек повинен бути виданий разом з покупкою (наданою послугою).
11. Передання речей (матеріальних цінностей) суб’єктом, зобов’язаним вести бухгалтерський облік, оформляється накладною. Факт виконання (передання речей) належній особі при видачі їх на складі відчужувана посвідчується підписом покупця на накладній. Якщо покупцем є юридична особа, обов’язковим є подання довіреності, оформленої на бланку суворої звітності, хоча б цінності одержував керівник підприємства (іншої юридичної особи), як це передбачено Інструкцією про порядок реєстрації виданих, повернутих і використаних довіреностей на одержання цінностей [321]. Порушення встановлених законодавством вимог до форми накладної, до форми довіреності на одержання цінностей не може бути підставою для безумовного висновку про те, що відповідні цінності на виконання зобов’язання не передавалися. Сторона, що передала цінності, може доводити факт передання цінностей будь-якими письмовими доказами, засобами аудіо- та відеозапису та іншими доказами, у тому числі і показаннями свідків, особливо якщо за фактом одержання цінностей і наступної відмови визнати цю обставину порушена кримінальна справа, і показання свідків належно оформлені протоколами допитів.
12. Вручення речей одержувачеві відчужувачем на складі одержувача при централізовано-кільцевому перевезенні (доставці) товарів провадиться особі, уповноваженій одержувачем. При цьому п. 12 згаданої вище Інструкції передбачає можливість передання цінностей (товарів) без довіреності за умови, що юридична особа — одержувач повідомить відчужувану зразок печатки (штампа), якою матеріально відповідальна особа, що буде приймати цінності, буде посвідчувати свій підпис на підтвердження одержання цінностей на товаросупроводжувальних документах. Таке повідомлення юридичної особи — одержувача на адресу відчужувана товарів має бути підписане особами, уповноваженими підписувати довіреності.
13. Суворі формальні вимоги встановлені щодо посвідчення факту передання речей (вантажів) для перевезення та приймання їх від підприємств транспорту. На підтвердження прийняття вантажу до перевезення перевізник видає відправникові належно підписані коносамент (ст. 137 Кодексу торговельного мореплавства), квитанцію (ст. 23 Статуту залізниць України [288]; ст. 67 Статуту внутрішнього водного транспорту Союзу РСР [403]).
Видача вантажу вантажоодержувачеві на морському транспорті провадиться пред’явникові коносамента, одержувачеві, відправникові, наказу одержувача або відправника в залежності від виду оформленого коносамента (ст. 162 КТМ). На залізничному транспорті вантаж приписується видавати одержувачеві, зазначеному в накладній (за встановленими виключеннями), який повинен посвідчити факт одержання вантажу підписом у дорожній відомості (ст. 48 СЗ).
Одержувати вантаж від імені вантажоодержувача і розписуватися в дорожній відомості має право фізична особа, якій видана довіреність (разова або на, строк) на одержання вантажів (п. 6 Правил видачі вантажів). На внутрішньому водному транспорті вантаж видається вантажоодержувачеві, зазначеному в накладній (за встановленими виключеннями), що засвідчується підписом вантажоодержувача в дорожній відомості (ст. 95 СВВТ). Автотранспортне підприємство видає вантаж одержувачеві, зазначеному в товарно-транспортній накладній. Факт видачі посвідчується підписом і печаткою (штампом) вантажоодержувача в трьох примірниках товарно-транспортної накладної.
14. Якщо матеріальні цінності, що поставляються, підлягають перевезенню автомобільним транспортом, обов’язковим є оформлення визначених законодавством документів на вантаж, зокрема товарно-транспортної накладної (ст. 48 Закону «Про автомобільний транспорт» [222]). Форма товарно-транспортної накладної повинна відповідати типовій формі, затвердженій спільним наказом Міністерства статистики та Міністерства транспорту [320]. Відповідно до Інструкції про порядок виготовлення, зберігання, застосування єдиної первинної транспортної документації для перевезення вантажів автомобільним транспортом та обліку транспортної роботи товарно-транспортна накладна названа єдиним первинним документом, який є підставою для списання товарно-матеріальних цінностей у вантажовідправника і оприбуткування їх у вантажоодержувача, а також для складського, оперативного і бухгалтерського обліку. Призупинення дії цієї Інструкції не змінило значення товарно-транспортної накладної, оскільки воно в такий же спосіб визначено ст. 47 Статуту автомобільного транспорту [267], що зберіг свою чинність у частині, що не суперечить Закону «Про автомобільний транспорт».
15. У момент передання в порядку виконання зобов’язання партії товарів найчастіше перевірка ваги нетто або кількості переданих товарних одиниць не провадиться, а перевіряється тільки вага брутто або кількість тарних місць. У таких випадках набувачеві надається можливість надалі, у встановлені строки здійснити приймання матеріальних цінностей за вагою нетто або кількістю товарних одиниць. Порядок приймання регулюється Інструкцією про порядок приймання продукції виробничо-технічного призначення і товарів народного споживання за кількістю [407]. Названа Інструкція застосовується незалежно від того, на підставі якого договору проведене відчуження матеріальних цінностей (купівлі-продажу, поставки, контрактації сільськогосподарської продукції, міни та ін.), якщо спеціальними правилами (особливими умовами поставки, стандартами, технічними умовами, іншими актами) не встановлений інший порядок.
Порушення порядку приймання, встановленого названою Інструкцією, позбавляє акт приймання, що посвідчує факт неналежного виконання зобов’язання, доказового значення. Оскільки при цьому факт неналежного виконанню залишається недоведеним, вважається, що зобов’язання виконане належно (у цивільному і господарському процесі кожна сторона зобов’язана довести ті обставини, на які вона посилається), а одержувач позбавляється права стягнути вартість матеріальних цінностей, яких не вистачає.
16. Також згодом, після одержання від відчужувана матеріальних цінностей в певних випадках може бути виявлена невідповідність їх умовам договору і вимогам нормативно-правових актів щодо якості. Порядок приймання матеріальних цінностей за якістю регулюється Інструкцією про порядок приймання продукції виробничо-технічного призначення і товарів народного споживання за якістю [408]. Ця Інструкція з урахуванням ст. 271 ГК [42], п. 45 Положення про поставки продукції виробничо-технічного призначення [405] та п. 31 Положення про поставки товарів народного споживання [406] підлягає застосуванню, якщо продукція або товари передаються за договором поставки. У решті випадків застосовується ст. 680 ЦК. Зазначена Інструкція встановлює численні, найчастіше чисто формальні вимоги до порядку приймання та змісту актів приймання продукції та товарів за якістю. Порушення цих вимог означає, що неналежне виконання боржником зобов’язання не посвідчене відповідно до вимог законодавства, а кредитор позбавляється прав, яких він міг би набути в разі складання акта приймання продукції або товарів за якістю відповідно до встановлених вимог.
17. Спеціальні правила встановлені щодо фіксування фактів неналежного виконання зобов’язань, на які поширюється дія Правил користування електричною енергією для населення [295]. У разі порушення електропостачальником умов договору передбачене складання акта-претензії за типовою формою. А в разі неприбуття в погоджений термін представника електропостачальника або відмови його від підписання акта-претензії, акт-претензія визнається дійсним, якщо його підписали не менш ніж три споживачі, які проживають у даному будинку, або споживач і виборна особа будинкового, вуличного, квартального комітету чи іншого органу самоорганізації населення (примітка до Типового акта-претензії).
18. При виявленні факту незбереження вантажу під час перевезення (недостачі, зіпсуття, пошкодження вантажу) факт неналежного виконання посвідчується суворо відповідно до встановлених законодавством правил. Порушення цих правил позбавляє вантажоодержувача (у відповідних випадках — вантажовідправника) права вимагати відшкодування збитків, завданих неналежним виконанням зобов’язання з перевезення.
Приймання вантажів від органів морського транспорту повинне провадитися відповідно до ст. 165, 166 КТМ [34], а незбереження вантажу під час перевезення засвідчується складанням комерційного акта (п. З частини першої ст. 379, ст. 381 КТМ). Обставини, що свідчать про неналежне виконання зобов’язання залізничного перевезення (про незбереження вантажу), засвідчуються шляхом складання комерційного акта та у необхідних випадках — акта загальної форми (ст. 129 СЗ [288]; п. 2.3 Правил складання актів [340]). Неналежне виконання зобов’язання по перевезенню вантажів внутрішнім водним транспортом (незбереження вантажу під час перевезення) має бути посвідчене відповідно до ст. 101 СВВТ [403] та оформлене комерційним актом (ст. 215, 219 СВВТ). На автомобільному транспорті незбереження вантажу має бути посвідчене відмітками на всіх примірниках товарно-транспортної накладної, а при необхідності — актом (п. 15 Правил перевезень вантажів автомобільним транспортом в Україні [325]), підписаним водієм транспортного засобу і представником вантажоодержувача. При відмові від складання акта або від внесення записів у товарно-транспортну накладну про недостачу, зіпсуття або пошкодження вантажу акт складається з участю представника незаінтересованої організації (п. 15.5 Правил перевезень вантажів автомобільним транспортом в Україні). У решті випадків при прийманні вантажу від підприємств автомобільного транспорту повинні дотримуватися правила Інструкції про порядок приймання продукції виробничо-технічного призначення і товарів народного споживання за кількістю та Інструкції про порядок приймання продукції виробничо-технічного призначення і товарів народного споживання за якістю.
19. Факт виконання підрядником окремих етапів будівельних робіт посвідчується актами встановленої форми, що підписуються замовником і підрядником. Крім того, передбачене приймання закінчених будівництвом об’єктів державними приймальними комісіями (п. 3 Положення про порядок приймання в експлуатацію закінчених будівництвом об’єктів [313]). У разі відмови однієї із сторін від підписання акта передання робіт підрядником і прийняття їх замовником акт може бути підписаний без участі цієї сторони, про що зазначається в акті. Стороні, що не брала участі в підписанні акта, надається право вимагати визнання його недійсним.
Таку вимогу суд може задовольнити, якщо відмова від підписання є обґрунтованою. Це правило ч. 4 ст. 882 ЦК не виключає пред’явлення підрядником, в тому числі у суді, вимоги про примушення замовника до виконання обов’язку прийняти виконані роботи. Дефекти в роботах, виконаних за договором будівельного підряду (підряду на капітальне будівництво), виявлені протягом гарантійного строку, повинні посвідчуватися двостороннім актом замовника (експлуатуючої організації) та підрядника.
20. Відмова в акцепті переказного векселя або в платежі має бути посвідчена актом, що складається в публічному порядку (ст. 44 Уніфікованого закону про переказні векселі та прості векселі [5]). Протест у неплатежі вчиняється в нотаріальному порядку (ст. 92 Закону «Про нотаріат» [75]). Без вчинення протесту не допускається пред’явлення вимог до осіб, зобов’язаних за векселем. Встановлені гранично тверді вимоги до строків, протягом яких можливе вчинення протесту в неакцепті або в неплатежі за векселем. Протест у неакцепті повинен бути вчинений у строки, встановлені для пред’явлення векселя до акцепту. Якщо перше пред’явлення векселя до акцепту мало місце в останній день строку, протест може бути вчинений у день, коли вексель підлягає оплаті або в один із двох наступних робочих днів (п. 3 ст. 2 Закон «Про обіг векселів в Україні» [170]). Протест у неплатежі переказного векселя строком на певний день або протягом певного часу від складення чи пред’явлення векселя повинен бути вчинений в один із двох робочих днів, які йдуть за днем, у який вексель повинен бути оплачений.
21. Оформлення актів здачі-приймання за встановленою формою на посвідчення виконання зобов’язань передбачено Положенням про формування і виконання Національної програми інформатизації. Встановлено також, що датою виконання зобов’язань виконавцем за контрактом є дата затвердження замовником акта здачі-приймання (Порядок організації та виконання робіт за контрактами (договорами) — додаток 4 до Положення про формування та виконання Національної програми інформатизації [290]).
22. Законодавство не встановлює вимоги про обов’язкове посвідчення документом, що підписується сторонами договору, факту одержання послуг, які надаються постійно протягом встановленого договором часу, якщо тариф, за яким провадиться оплата послуг, не допускає диференціації розміру оплати в залежності від інтенсивності користування послугами. Так, передання наймодавцем (орендодавцем, лізингодавцем) об’єкта найму (оренди, лізингу) наймачеві (орендареві, лізингоодержувачеві) на встановлений договором строк не вимагає щомісячного чи щоквартального складання акта про надання послуги. Не вимагає складання такого акта надання комунальних послуг, якщо не використовуються відповідні прилади обліку, і сума плати за послуги в кожному розрахунковому періоді не змінюється.
Якщо ж оплата послуг провадиться з урахуванням інтенсивності користування послугою (частоти, тривалості користування послугами протягом певного періоду часу, кількості одержаної енергії, води тощо), виникає необхідність підписання сторонами договору документа, що підтверджує факт одержання послуги. Часто це неможливо або організаційно недоцільно. Зокрема, надання послуг електрозв’язку (міжміського, міжнародного, мобільного телефонного зв’язку) обліковується підприємством зв’язку за допомогою сучасної електронної техніки. Навряд чи доцільним було б за таких умов установлювати правило про необхідність щомісячного підписання підприємством зв’язку та абонентом відповідних актів. З іншого боку, явно недостатнім є пред’явлення підприємством зв’язку в разі спору в суді рахунків на оплату, що направляються абонентам. У подібних випадках повинні бути представлені підписані відповідними посадовими особами підприємства зв’язку документи первинного обліку, в яких відображаються дані про обсяг наданих послуг. Крім того, доцільно було б встановлювати в договорах, що одержувачеві послуги (абоненту) надається право оскаржити факт одержання послуг та їх обсяг протягом певного строку після одержання від того, хто надає послугу, рахунку на оплату (з додатком до нього у відповідних випадках документів, які містять конкретні дані про асортимент і кількість послуг). Варто було б також передбачати, що у випадках, якщо одержувач послуги не оскаржив факт одержання послуг протягом встановленого строку, асортимент і обсяг послуг вважаються підтвердженими тим, хто одержує послугу.
23. Документи первинного обліку, що посвідчують факти виконання зобов’язань (факти неналежного виконання зобов’язань) мають одночасно і цивільно (приватно)- правове, і публічно-правове значення. Вони повинні зберігатися підприємствами, установами, організаціями протягом трьох років, якщо інший строк не встановлений законодавством (ч. З ст. 8 Закону «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні» [137]). При виникненні суперечностей, спорів, слідчих і судових справ вони підлягають зберіганню до винесення остаточного рішення. Це передбачено ст. 315 Переліку типових документів, що утворюються в діяльності органів державної влади та місцевого самоврядування, інших підприємств, установ та організацій, із зазначенням строків зберігання документів, що створюються в діяльності органів державної влади та місцевого самоврядування, інших установ, організацій і підприємств, із зазначенням термінів зберігання документів [328].
ГЛАВА 49 ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ВИКОНАННЯ ЗОБОВ'ЯЗАННЯ
§ 1. ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ ПРО ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ВИКОНАННЯ ЗОБОВ’ЯЗАННЯ
Стаття 546. Види забезпечення виконання зобов’язання
1. Виконання зобов’язання може забезпечуватися неустойкою, порукою, гарантією, заставою, притриманням, завдатком.
2. Договором або законом можуть бути встановлені інші види забезпечення виконання зобов’язання.
1. Цивільне законодавство України не визначає поняття способів (видів, заходів) забезпечення виконання зобов’язань, не формулює розгорнених загальних правил, що стосувалися б усіх можливих способів (видів, заходів) забезпечення виконання зобов’язань. У ч. 1 ст. 546 ЦК називаються шість способів забезпечення виконання зобов’язань: неустойка, порука, гарантія, застава, притримання, завдаток. Частина 2 ст. 546 ЦК передбачає можливість встановлення інших видів забезпечення виконання зобов’язань лише договором або законом. Однак відсутність розгорнених загальних правил, що регулюють відносини з приводу забезпечення виконання зобов’язань, відсутність нормативного визначення способів забезпечення виконання зобов’язань означає, що правові конструкції, які спрямовані на забезпечення виконання зобов’язань, але виходять за межі ст. 546 ЦК, можуть встановлювати будь-які державні органи, що одержали правотворчі повноваження, в межах цих повноважень. Враховуючи це, немає підстав заперечувати чинність норм не лише законів, а й під- законних актів, якими встановлюються спеціальні правові конструкції, покликані забезпечити виконання відповідних зобов’язань тільки на тій підставі, що ст. 546 ЦК не передбачає можливості встановлення підзаконними актами способів забезпечення виконання зобов’язань. Такі правила мають чинність, оскільки ними встановлюються спеціальні правові конструкції, а не способи забезпечення виконання зобов’язань, як вони розуміються в ст. 546 ЦК.
2. Стаття 20 Закону «Про бібліотеки і бібліотечну справу» [151] надає бібліотекам право самостійно в порядку, встановленому їх статутами (положеннями), визначати при наданні користувачам бібліотеки документів (під ними розуміються насамперед книги) розмір коштів, що повинні передаватися бібліотеці як забезпечення виконання зобов’язань щодо повернення одержаних у бібліотеці документів (у випадках, передбачених правилами користування бібліотеками). Тут законодавець, діючи в межах своїх повноважень, встановив спеціальний вид забезпечення виконання цивільно-правових зобов’язань. Однак у Міністерстві культури і мистецтв викладені правила зрозуміли як встановлення окремого виду застави. У цьому зв’язку була розроблена і затверджена Інструкція про порядок застосування в бібліотеках України грошової застави за особливо цінні книги та об’єкти користування [332]. Слово «застава» вживається не тільки в заголовку цієї Інструкції. В її тексті містяться посилання на те, що вона розроблена не тільки відповідно до Закону «Про бібліотеки і бібліотечну справу» (що не викликає зауважень), але й відповідно до Закону «Про заставу» [64]. Тим часом, зміст названої Інструкції свідчить про те, що правотворчий орган не вважає за можливе керуватися Законом «Про заставу» при одержанні бібліотеками коштів на забезпечення повернення одержаних у бібліотеці документів. Висувати такі вимоги було б недоцільно, оскільки застава передбачає додержання вимог щодо форми та змісту договору, а головне — процедури звернення стягнення на заставлене майно. Тому слід зробити висновок про те, що в частині посилань на Закон «Про заставу» [64] названу Інструкцію [332] варто визнати такою, що не відповідає Закону «Про бібліотеки і бібліотечну справу» [151] і не має чинності. В іншій частині Інструкцію слід визнати такою, що встановлює механізм реалізації ст. 20 Закону «Про бібліотеки і бібліотечну справу», яка передбачає спеціальний вид забезпечення цивільно-правових зобов’язань.
Відповідно до Інструкції кожна бібліотека самостійно визначає особливо цінні книги, що видаються під забезпечення. До книг, які можуть видаватися під забезпечення, відносяться книги, що є в обмеженій кількості примірників, а також книги високої вартості. Згода на одержання книги під забезпечення має бути підтверджена підписом користувача бібліотеки — фізичної особи або юридичної особи (її органу чи іншої особи, на ім’я якої видана довіреність). На підтвердження одержання грошей бібліотека видає користувачеві квитанцію. Розмір забезпечення встановлює бібліотека. Грошове забезпечення повертається користувачеві після здачі одержаних у бібліотеці документів.
Грошове забезпечення зараховується на спеціальний рахунок бібліотеки, якщо книгу не повернули і робота з її повернення не дала результату. Можлива також заміна книги новою (такою ж чи рівноцінною) або копією. При неможливості здійснити таку заміну «провадиться кратне грошове відшкодування її реальної вартості», розмір якого визначається бібліотекою в залежності від цінності видання (п. 2.12 Інструкції), за рахунок грошового забезпечення. Викладене правило дещо відходить від ст. 23 Закону «Про бібліотеку і бібліотечну справу», відповідно до якої «відшкодовується ринкова вартість (втрачених книг. — Авт.) у розмірах, встановлених правилами користування бібліотекою» (правила затверджуються самою бібліотекою на основі типових правил).
Книга запису застав у бібліотеці — це особливий документ, вести який, звичайно ж, треба. Але застосувати до цієї книги правила, що стосуються застави, навряд чи можливо, хоча це і пропонується Інструкцією.
3. У п. 2.3 Порядку надання у тимчасове користування громадянам предметів культурно-побутового призначення та господарського вжитку [336] дуже невдало зазначається про те, що вказані предмети можуть видаватися «під заставу майна, яка не може бути вище вартості предмета прокату». Навряд чи можливо припустити, що при укладенні та виконанні договору побутового прокату в таких випадках будуть враховуватися численні вимоги до договору застави, що встановлюються Цивільним кодексом та Законом «Про заставу». Згадану заставу можна було б також вважати особливою правовою конструкцією, покликаною сприяти забезпеченню виконання зобов’язань за договором побутового прокату. Переважно як забезпечення зобов’язань за договором побутового прокату повинні передаватися готівкові кошти.
4. За межі поняття забезпечення виконання зобов’язань і його способів виходить правова конструкція, встановлена Положенням про порядок здійснення через біржовий товарний ринок контрактів зустрічних поставок сільськогосподарської продукції і продовольства та матеріально-технічних ресурсів [338]. Вона передбачає попереднє перерахування (після укладення на товарній біржі контракту) покупцем коштів у порядку оплати товарів на рахунок біржі в банку і наступне (після надання продавцем доказів передання товарів одержувачеві) перерахування коштів біржею на рахунок продавця в банку (п. 2.4 — 2.6; 3.10; 3.13; 4.8; 4.12 згаданого Положення). Не будучи одним зі способів забезпечення виконання зобов’язань, як ці способи розуміються в ст. 536 ЦК, наведена правова конструкція досить надійно виконує забезпечувальну функцію.
5. Істотне поширення на практиці одержало страхування з метою забезпечення виконання зобов’язань. Проте немає ніяких підстав поширювати на страхові зобов’язання положення про способи забезпечення виконання зобов’язань. Відносини з приводу страхування регулюються нормами окремого цивільно-правового інституту. Навіть коли ч. 3 ст. 735 ЦК передбачає можливість забезпечення виплати ренти шляхом встановлення обов’язку платника ренти застрахувати ризик невиконання ним обов’язків за договором ренти, на відносини, що при цьому виникають, положення Цивільного кодексу про забезпечення виконання зобов’язань не поширюються.
6. Меті гарантувати права кредитора в грошовому зобов’язанні слугує акредитивна форма розрахунків (оплати товарів, послуг, робіт), особливо якщо умовами договору між сторонами передбачено виставлення безвідкличного акредитиву, тобто такого, який не може бути змінений чи анульований без згоди особи, на користь якої він відкритий (ст. 1095 ЦК). Платник звертається з заявою про відкриття акредитива до банку, що обслуговує його, який відкриває акредитив, а потім дає вказівку банку-кореспонденту (це — банк одержувача грошових коштів або інший банк) виконати акредитив. За критерієм наявності коштів на акредитиві розрізняють покриті і непокриті акредитиви. При покритому акредитиві кошти платника в повній сумі акредитива бронюються на окремому рахунку в банку, що обслуговує платника, або у виконуючому банку. При непокритому акредитиві в разі тимчасової відсутності коштів на рахунку платника оплата гарантується банком, що обслуговує його, шляхом надання платнику кредиту (ч. 2 ст. 1093 ЦК). Виконуючий банк оплачує представлені одержувачем грошових сум документи, якщо вони відповідають умовам акредитива.
Про відкриття акредитива виконуючий банк повідомляє одержувача грошових коштів (авізує акредитив). Одержувач грошових коштів, маючи в розпорядженні забезпечення у вигляді акредитива, здійснює поставку товарів, надає послугу чи виконує роботу, подає в банк, що його обслуговує, документи, які передбачаються договором, та підтверджують факт передання товарів, виконання робіт або надання послуг, а банк знімає гроші з акредитива і зараховує їх на рахунок одержувача грошової суми.
7. Широке коло правил, які формулюють спеціальні правові конструкції з метою забезпечення виконання зобов’язань, передбачене актами законодавства, що регулюють порядок проведення аукціонів, прилюдних торгів, тендерів, конкурсів. Стаття 16 Закону «Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)» [100] передбачає внесення покупцями, що подали заяву на участь у конкурсі, аукціоні з продажу об’єктів приватизації, реєстраційного внеску. Ця сума зараховується покупцю об’єкта приватизації при остаточному розрахунку. Іншим учасникам вона повертається протягом 10 днів після закінчення аукціону, конкурсу.
Положенням про порядок підготовки, організації та проведення міжнародних конкурсів у сфері приватизації в Україні [317] зазначений внесок іменується «заставою серйозності», а в п. 4.2. Положення про порядок проведення в Першій фондовій торговельній системі аукціонів з продажу за грошові кошти пакетів акцій відкритих акціонерних товариств, що належать державі [334], — гарантійним внеском. Усе це — спеціальні правові конструкції, встановлені нормами законів і в передбачених ними межах — підзаконними актами і покликані стимулювати належне виконання зобов’язань. У разі відмови переможця конкурсу, аукціону від придбання відповідного об’єкта приватизації зазначений грошовий внесок йому не повертається.
Положенням про порядок підготовки та проведення відкритих торгів [327] передбачене внесення тендерної гарантії, яка вноситься претендентом як засіб забезпечення сумлінності додержання ним своїх пропозицій. Тендерна гарантія також підлягає заліку у рахунок платежів, які зобов’язаний здійснити переможець конкурсу, а іншим учасникам відкритих торгів вона повертається (п. 69, 72 Положення [327]).
Спеціальні правові конструкції, покликані стимулювати належне виконання зобов’язань, передбачені також деякими іншими нормативно-правовими актами, особливо тими, що регулюють порядок проведення аукціонів, прилюдних торгів, тендерів, конкурсів.
8. При укладенні договору включення в його зміст умови про забезпечення, пов’язане з певними труднощами. Обережний суб’єкт завжди заперечує проти встановлення щодо нього заходів забезпечення виконання майбутнього зобов’язання і надає перевагу тому, щоб поставити під загрозу навіть перспективу укладення договору. Такому суб’єкту слід запропонувати першому виконати зобов’язання. Сторона, що виконує зобов’язання другою, повинна погодитися на встановлення заходів забезпечення для неї. Жорсткість заходів забезпечення, на які ця сторона погоджується, свідчить про її серйозність як ділового партнера. Але, доводячи свою солідність як ділового партнера, слід виявляти обережність: застава єдиної квартири, яка знаходиться у власності громадянина — суб’єкта підприємницької діяльності, за відсутності коштів для придбання іншої — це жест розпачу, а не ознака солідності такої людини як суб’єкта підприємницької діяльності.
Якщо ж суб’єкт претендує на те, щоб інша сторона першою виконала зобов’язання, і при цьому відмовляється надати будь-яке забезпечення виконання ним власних обов’язків, хоч інша сторона погоджується на встановлення відстрочення виконання, укладення договору буде пов’язане з великим ризиком для сторони, що погодилась виконати зобов’язання першою.
9. Закон, за загальним правилом, лише допускає можливість встановлення договорами заходів забезпечення виконання зобов’язань. З’явилася, однак, законодавча практика, що приписує включати до договорів заходи забезпечення виконання зобов’язань як їх обов’язкові умови (треба думати, що відповідно до ст. 638 ЦК вони повинні вважатися істотними умовами). Це передбачено ст. 1 Закону «Про відповідальність суб’єктів підприємницької діяльності за несвоєчасне внесення плати за спожиті комунальні послуги та утримання прибудинкових територій» [131].
Відповідно до п. 3 ст. 20 Закону «Про страхування» [180] страховик несе майнову відповідальність за несвоєчасну виплату страхової суми (страхового відшкодування) у вигляді сплати страхувальникові неустойки (штрафу, пені), розмір якої «визначається умовами договору страхування». Зазвичай узяте в лапки формулювання в практиці розуміється як таке, що покладає обов’язок встановлювати таку неустойку (штраф, пеню).
Стаття 547. Форма правочину щодо забезпечення виконання зобов’язання
1. Правочин щодо забезпечення виконання зобов’язання вчиняється у письмовій формі.
2. Правочин щодо забезпечення виконання зобов’язання, вчинений із недодержанням письмової форми, є нікчемним.
1. Стосовно правочинів щодо забезпечення виконання зобов’язання встановлюється обов’язкова письмова форма. Цей правочин може бути включений безпосередньо до змісту договору, на підставі якого виникає зобов’язання, що забезпечується. Навіть стосовно іпотечного договору, що передбачає погодження сторонами багатьох умов, частина четверта ст. 18 Закону «Про іпотеку» [197] передбачає, що іпотечний договір і договір, що обумовлює основне зобов’язання, можуть бути оформлені у вигляді одного документа. Не виключається також підписання сторонами окремого договору, що передбачає заходи забезпечення виконання зобов’язання і буде підставою виникнення додаткового зобов’язання. Необхідність укладення окремого договору, яким встановлюється забезпечення виконання зобов’язання, що виникло на підставі іншого договору, може бути викликана, зокрема, різним складом учасників цих договорів. Зазвичай укладається окремий договір про встановлення таких заходів забезпечення виконання зобов’язання, як порука, застава, завдаток. Окремим документом оформляється гарантія. Умови про забезпечення виконання зобов’язання неустойкою зазвичай включаються в договір, на підставі якого виникає зобов’язання, що забезпечується.
2. Загальна вимога ч. 1 ст. 547 ЦК про вчинення правочину щодо встановлення забезпечення виконання зобов’язання в письмовій формі не виключає чинності спеціальних правил, відповідно до яких деякі правочини такого роду підлягають нотаріальному посвідченню.
3. Порушення вимоги про письмову форму правочинів щодо забезпечення виконання зобов’язання тягне їх недійсність (нікчемність). Судова практика виходить із того, що позови про визнання таких правочинів недійсними не повинні пред’являтись, хоч би одна із сторін і заперечувала недійсність такого правочину, оскільки недійсність правочину встановлена законом прямо. Але ж у випадку пред’явлення такого позову він має бути розглянутий та вирішений по суті.
Стаття 548. Загальні умови забезпечення виконання зобов’язання
1. Виконання зобов’язання (основного зобов’язання) забезпечується, якщо це встановлено договором або законом.
2. Недійсне зобов’язання не підлягає забезпеченню. Недійсність основного зобов’язання (вимоги) спричиняє недійсність правочину щодо його забезпечення, якщо інше не встановлено цим Кодексом.
3. Недійсність правочину щодо забезпечення виконання зобов’язання не спричиняє недійсність основного зобов’язання.
1. Забезпечення виконання зобов’язання встановлюється законом або договором. Підзаконними актами не можуть встановлюватись заходи, які Цивільним кодексом визнаються як забезпечення виконання зобов’язання. Але законодавець не позбавляється повноваження спеціальним законом допустити встановлення заходів забезпечення виконання зобов’язань підзаконними актами. Зокрема, введення в дію нового Цивільного кодексу не вплинуло на чинність ст. 13 Закону «Про транспорт» [86] і ст. 23 Закону «Про залізничний транспорт» [102], якими передбачається встановлення транспортними статутами, які, на відміну від кодексів, завжди є підзаконними актами, відповідальності за зобов’язаннями перевезення (в контексті цих статей категорія відповідальності включає до себе і такий вид забезпечення виконання зобов’язань, як неустойка).
Стаття 29 Закону «Про приватизацію державного майна» [110] передбачає встановлення Кабінетом Міністрів розміру і порядку сплати неустойки за пропуск встановленого договором строку оплати об’єктів приватизації. Встановлена відповідно до викладених правил неустойка підлягає застосуванню.
2. Однак у тих випадках, коли законодавець прямо не надав органу виконавчої влади повноваження встановлювати неустойку, вона не може встановлюватися підзаконними актами, хоча б загальне повноваження видавати нормативно-правові акти відповідний державний орган і мав. Так, ст. 26 Закону «Про Національний банк України» [132] надає Національному банку повноваження видавати нормативно-правові акти з питань, віднесених до його компетенції. Але відповідно до ч. 1 ст. 548 ЦК забезпечення може встановлюватися законом або договором. Тому встановлення неустойки актами Національного банку мало б законну підставу тільки тоді, коли законом було б прямо передбачене таке право Національного банку. Тим часом п. 3 глави 4 розділу III Положення про механізм рефінансування банків України була встановлена пеня в розмірі 0,5 відсотка простроченої заборгованості за кредитом «овернайт» за кожний день прострочення. З огляду на це також не повинні були прямо застосовуватися, наприклад, п. 4.1.2.-4.1.4 Примірного договору на здійснення реєстратором реєстрації застав нерухомого майна, крім випадків, коли неустойка, передбачена цими пунктами, включена до змісту договору і набула статусу встановленої договором, а не підзаконним нормативним актом.
3. Чинними є низка законів, якими встановлюється неустойка та її розмір. Це:
1) ч. 5 ст. 709 ЦК та абзац третій ч. 9 ст. 8 Закону «Про захист прав споживачів» [215], що встановлюють неустойку в розмірі одного процента вартості товару, яку продавець (виготовлювач) сплачує покупцеві за кожен день прострочення усунення недоліків товару і невиконання вимоги про надання в користування на період усунення недоліків аналогічного товару;
2) ч. 5 ст. 10 Закону «Про захист прав споживачів», що встановлює пеню в розмірі трьох відсотків вартості роботи (послуги) за кожен день (кожну годину, якщо тривалість виконання визначено в годинах) прострочення виконання роботи (надання послуги);
3) ч. 2 ст. 231 ГК [42] (якщо хоча б однією стороною господарського зобов’язання є суб’єкт господарювання, що належить до державного сектора економіки, або порушення пов’язане з виконанням державного контракту, або виконання зобов’язання фінансується із Державного бюджету чи за рахунок державного кредиту), яка встановлює, що за порушення умов перелічених зобов’язань щодо якості або комплектності товарів, робіт, послуг стягується штраф в розмірі двадцяти відсотків вартості неякісних чи некомплектних товарів, робіт, послуг, а за порушення строків виконання зобов’язання передбачається стягнення пені в розмірі 0,1 відсотка вартості товарів, робіт, послуг, щодо яких допущене прострочення виконання, за кожний день прострочення. При простроченні понад тридцяти днів додатково передбачена сплата штрафу в розмірі семи відсотків загальної вартості товарів, робіт, послуг;
4) ст. 1 Закону «Про відповідальність суб’єктів підприємницької діяльності за несвоєчасне внесення плати за спожиті комунальні послуги та утримання прибудинкових територій» [131] (диспозитивною нормою цієї статті встановлено пеню в розмірі одного відсотка простроченого платежу за кожний день прострочення, але не більше ста відсотків загальної суми боргу);
5) ч. 6 ст. 231 ГК, яка встановлює розмір штрафних санкцій за порушення грошових зобов’язань у відсотках, що дорівнюють обліковій ставці Національного банку. Разом з тим ч. 2 ст. 343 ГК, ст. 1, 3 Закону «Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов’язань» [107] (цей Закон поширюється на відносини, в яких обома сторонами є юридичні особи або фізичні особи — підприємці) надають сторонам право на свій розсуд встановити в договорі пеню за прострочення виконання грошового зобов’язання, але в межах подвійної облікової ставки Національного банку, що діяла у період, за який стягується пеня;
6) ст. 14 Закону «Про телекомунікації» [206], яка встановлює пеню за прострочення оплати телекомунікаційних послуг в розмірі облікової ставки Національного банку, що діяла у період, за який нараховується пеня.
4. Стаття 548 ЦК не виключає встановлення законом спеціальних правил, згідно з якими відповідним суб’єктам надається право на прийняття актів, якими встановлюється неустойка. Так, ч. 1 ст. 280 ГК надає товарній біржі право встановлювати і стягувати санкції за порушення статуту біржі та біржових правил. Це правило доповнюється частиною другою ст. 6 Закону «Про товарну біржу» [56], відповідно до якої статутом товарної біржі встановлюються майнова відповідальність членів біржі і порядок та умови застосування санкцій.
5. Зазначення в дужках в ч. 1 ст. 548 ЦК на основне зобов’язання слід тлумачити так, що тут передбачається можливість забезпечення лише зобов’язань, які кваліфікуються як основні. Про поділ зобов’язань на основні та додаткові див. п. 1 коментаря до ст. 266 ЦК. Але з урахуванням ч. 3 ст. 6 ЦК положення ч. 1 ст. 548 ЦК не можна тлумачити так, що воно забороняє встановлювати договорами або спеціальними законами забезпечення додаткових зобов’язань.
Крім того, стосовно забезпечення виконання зобов’язання поділ основного і додаткових зобов’язань слід робити з урахуванням визначення основного зобов’язання в абзаці четвертому ст. 1 Закону «Про іпотеку» [197], де після наведення неповного переліку основних зобов’язань зазначається те, що основними є і інші зобов’язання, якщо їх виконання забезпечується іпотекою. Тобто стосовно забезпечення виконання основним є будь-яке зобов’язання, виконання якого забезпечується, а додатковим є таке зобов’язання, що встановлюється з метою забезпечення виконання основного зобов’язання.
6. Недійсним є зобов’язання, що ґрунтується на недійсному правочині. Таке зобов’язання забезпеченню не підлягає. Правочин щодо забезпечення зобов’язання, що ґрунтується на нікчемному правочині, слід визнавати нікчемним. Якщо правочин, на якому ґрунтується зобов’язання, визнано недійсним судом, нікчемність правочину щодо забезпечення такого зобов’язання випливає із рішення суду. Частина 2 ст. 548 ЦК передбачає, що Цивільним кодексом можуть встановлюватись правила, відповідно до яких недійсність основного зобов’язання не спричиняє недійсності правочину щодо його забезпечення. Ця можливість реалізована в ст. 562 ЦК стосовно гарантії.
7. Допускається можливість забезпечення зобов’язань, які можуть «виникнути в майбутньому на підставі договору, що набрав чинності». Більше того, не може виключатись встановлення забезпечення (крім забезпечення у вигляді іпотеки) того зобов’язання, яке ще не виникло, оскільки ще не укладено договір чи не настав інший юридичний факт, що тягне за собою виникнення зобов’язання. Грубою помилкою є твердження, яке зустрічалось в судових рішеннях, про те, що кредитне зобов’язання, що виникло на підставі належне укладеного договору, не має ознаки дійсності до моменту перерахування чи видачі грошової суми, передбаченої кредитним договором, банком (кредитором) позичальникові.
8. Правочин, на підставі якого виникло основне зобов’язання, і правочин щодо встановлення забезпечення цього зобов’язання, можна кваліфікувати і як єдиний правочин, і як два окремих правочини. Недійсність частини такого правочину, що встановлює забезпечення, не може тягти недійсності іншої частини цього єдиного правочину. Це прямо передбачено ч. З ст. 548 ЦК. Доводи сторони договору про те, що вона б не уклала договір без умови про забезпечення, хоч би вони і відповідали обставинам справи, не можуть бути перешкодою для застосування ч. 3 ст. 548 ЦК.
§ 2. НЕУСТОЙКА
Стаття 549. Поняття неустойки
1. Неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов’язання.
2. Штрафом є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми невиконаного або неналежно виконаного зобов’язання.
3. Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов’язання за кожен день прострочення виконання.
1. Визначення неустойки наводиться в ч. 1 ст. 549 ЦК. У подальшому ця стаття визначає два різновиди неустойки — штраф та пеню. Чіткого розмежування понять неустойки та її різновидів немає ні в науці, ні в законодавстві. За таких умов зазначення на неустойку з наступною вказівкою в дужках на штраф та пеню повинне тлумачитись таким чином, що штраф та пеня є різновидами неустойки, що не вичерпують всього змісту поняття неустойки. Тому припустимо встановлювати, зокрема, в договорі таку конструкцію неустойки, яка не підпадає під визначення штрафу або пені, але відповідає визначенню неустойки, що наводиться в ч. 1 ст. 549 ЦК.
2. Частина 1 ст. 549 ЦК розширює в порівнянні з Цивільним кодексом 1963 р. зміст поняття неустойки, передбачає можливість сплати її грошима або шляхом передання майна. Доцільно передбачати в договорах вартість (ціну) майна, що підлягає переданню в порядку сплати неустойки, або порядок визначення його вартості. Але ж відсутність таких відомостей в договорі не є підставою для визнання умови договору щодо неустойки чи окремого правочину щодо неустойки недійсними. У зв’язку з введенням в дію Закону «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень» [207] слід враховувати наступне. Неустойка у вигляді обов’язку боржника передати індивідуально визначене рухоме майно може встановлюватись на розсуд сторін без обтяження або з обтяженням цього майна відповідно до Закону «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень». У випадках, коли предметом неустойки є майно, яке визначене родовими ознаками та яке не описане з таким ступенем детальності, що дозволяє ідентифікувати це майно, до відносин сторін названий Закон не застосовується.
3. Неустойка передбачає передання грошової суми чи іншого майна. Суть неустойки у вигляді обов’язку передати майно полягає в переданні права власності на це майно. Тому під категорію неустойки підпадають і ті правові конструкції, які передбачають право кредитора залишити у себе (не повернути боржникові) раніше передані останнім кредиторові грошову суму або інше майно.
4. Неустойку як юридичне та економічне явище не слід змішувати із суміжними явищами. Таке змішування веде до неправильного визначення підстави сплати неустойки та внесення інших платежів. Воно тягне помилки при вирішенні питань про оподатковування сум, що надходять у порядку сплати неустойки та здійснення інших платежів, про джерела, за рахунок яких провадиться сплата. Враховуючи це, неустойку належить відрізняти: 1) від процентів, що сплачуються відповідно до ст. 536 ЦК; 2) від підвищених процентів, що сплачуються позичальником на користь комерційного банку відповідно до договору у випадках прострочення повернення кредиту; 3) від процентів та індексації заборгованості за грошовим зобов’язанням, передбачених ст. 625 ЦК; 4) від плати перевізникові за простій морського торговельного судна протягом контрсталійного часу, тривалість якого встановлюється угодою відправника вантажу і судновласника (ст. 149 КТМ [34]); 5) від плати за послуги. Так, відповідно до ст. 119 СЗУ [287] за час затримки вагонів (контейнерів) під навантаженням, розвантаженням, затримки їх у зв’язку з митним оформленням вантажів та іншої затримки відправники вантажу, вантажоодержувачі та інші суб’єкти вносять не неустойку (штраф), а плату. Немає ніяких підстав кваліфікувати цю плату, в тому числі й у податкових правовідносинах, як неустойку. З іншого боку, пеня, що передбачена ч. 6 ст. 231 ГК [42] або передбачається договором за прострочення виконання грошового зобов’язання в межах подвійної облікової ставки НБУ (ст. 1, 3 Закону «Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов’язань» [107]), є різновидом неустойки. Критерієм для розмежування неустойки від інших платежів є текст закону чи договору, що не суперечить законодавству. Якщо закон називає відповідну правову конструкцію неустойкою (штрафом, пенею), до неї застосовуються положення законодавства про неустойку. Якщо відповідна правова конструкція законом чи договором називається платою (за послуги, роботи, товари), то до неї застосовуються положення про оплату товарів, робіт, послуг.
5. У разі втрати особою, яка одержала автомобіль напрокат, справних деталей, вузлів, агрегатів автомобілів і автошин чи заміни їх на несправні або зношені, з цієї особи стягується вартість втрачених чи замінених частин за роздрібною ціною в трикратному розмірі. Кваліфікація цієї специфічної правової конструкції як збитків або неустойки тягне застосування різних строків позовної давності. Крім того, податкове законодавство встановлює різний правовий режим для одержаних платником податку на прибуток сум неустойки (вони відповідно до п. 4.1.6 ч. 4.1 ст. 4 Закону «Про оподаткування прибутку підприємств» [113] включаються в об’єкт оподаткування на прибуток) і сум збитків, що відшкодовуються боржником, у вигляді витрат і відшкодування втрати та пошкодження майна (вони відповідно до ч. 4.2 ст. 4 того ж Закону виключаються з об’єкта оподаткування на прибуток). З урахуванням цього вартість втрачених чи замінених частин у трикратному розмірі, що стягується на користь наймодавця, повинна бути з метою податкового і бухгалтерського обліку розділена на відшкодування збитків, тобто вартість втрачених і замінених частин в однократному розмірі (це — стягнення збитків, що не оподатковуються податком на прибуток), і на неустойку, тобто двократну вартість втрачених чи замінених частин (ця сума оподатковується податком на прибуток).
6. Прагнучи до більшої гнучкості, до пошуку цивільно-правових конструкцій, які забезпечують нормальний розвиток майнових відносин, законодавець встановив неустойку за прострочення наймачем виконання обов’язку повернути річ, що була передана за договором найму, наймодавцеві в розмірі подвійної плати за користування річчю за час прострочення (ч. 2 ст. 785 ЦК). Тут законодавець прямо визначає правову природу такого платежу як неустойки. Із цього визначення і слід виходити при застосуванні до відносин, що при цьому виникають, норм і цивільного, і податкового права.
7. Цивільний кодекс 2003 р. залишає недостатньо визначеною правову природу неустойки. Впевнено можна стверджувати тільки одне: зроблено деякі кроки, які більше, ніж Цивільний кодекс 1963 р, віддаляють неустойку від відповідальності. Зокрема, в главі 18 «Відповідальність за порушення зобов’язання» Цивільного кодексу 1963 р. містилась ст. 205 «Зменшення неустойки», що було аргументом на користь визнання неустойки мірою відповідальності. У Цивільному кодексі 2003 р. такої статті у главі 51, де йдеться про відповідальність, немає. Крім того, ця глава названа «Правові наслідки порушення зобов’язання. Відповідальність за порушення зобов’язання», тому викладення в ній положень про неустойку не свідчить про те, що законодавець розглядає неустойку як різновид відповідальності. Разом з тим цілком очевидно, що численні законодавчі акти під відповідальністю (цивільно-правовою) розуміють, зокрема, зобов’язання сплатити неустойку. Таке розуміння відповідальності вкладається в зміст ст. 13 Закону «Про транспорт» [86], ст. 53 Закону «Про залізничний транспорт» [102], Закону «Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов’язань» тощо.
8. Значно більша визначеність щодо правової природи неустойки характерна для Господарського кодексу. По-перше, із ч. 1 ст. 216 ГК випливає чітке розуміння відповідальності як застосування господарських санкцій. Різновидом господарських санкцій є штрафні санкції. Штрафні санкції визначаються в ч. 1 ст. 230 ГК [42] як господарські санкції у вигляді грошової суми (неустойка, штраф, пеня), яку учасник господарських відносин зобов’язаний сплатити у разі порушення ним правил здійснення господарської діяльності, невиконання чи неналежного виконання господарського зобов’язання. Це дає підстави поширювати на неустойку всі положення Господарського кодексу щодо відповідальності.
9. Господарський кодекс не передбачає сплати неустойки шляхом передання майна, що виключає встановлення неустойки у вигляді обов’язку боржника, що порушив зобов’язання, передати майно на підставі ч. 1 ст. 549 ЦК.
10. Господарський кодекс називає неустойку, штраф і пеню різновидами штрафних санкцій, але не визначає жодного із цих різновидів. Частина 2 ст. 549 ЦК особливістю штрафу визнає те, що він обчислюється у відсотках від суми невиконаного чи неналежне виконаного зобов’язання. Можна говорити про те, що визнання такої особливості штрафу не повністю погоджується з теорією. Але вступати в дискусію з законодавцем, який уже використав своє суверенне право з приводу предмета дискусії, було б нецивілізованим. Тому в розумінні штрафу треба слідувати законодавцеві. Коли ж сторони в договорі назвали штрафом неустойку, що не відповідає ч. 2 ст. 549 ЦК, це не повинне бути підставою для висновку про те, що відповідна умова договору є недійсною. Просто в таких випадках треба говорити про встановлення неустойки, а не штрафу.
11. Пеня обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов’язання за кожен день прострочення виконання. Такого розуміння пені належить додержуватись при укладенні договорів та вирішенні спорів. Проте не може бути підставою відмови в задоволенні вимоги про сплату неустойки те, що вона встановлена за кожен день прострочення виконання іншого (а не тільки грошового) зобов’язання, що така неустойка не підпадає під визначення пені, яке наводиться в ч. 3 ст. 549 ЦК.
12. Завжди, коли обов’язок боржника сплатити грошову суму чи передати майно кредиторові в зв’язку з порушенням зобов’язання не підпадає під визначення штрафу чи пені, слід використовувати термін «неустойка».
13. Частина 4 ст. 231 ГК передбачає встановлення в договорі неустойки у відсотковому відношенні до суми невиконаної частини зобов’язання, або у певній, визначеній грошовій сумі, або у відсотковому відношенні до суми зобов’язання залежно від ступеня його виконання, або у кратному розмірі до вартості товарів, робіт, послуг, що передаються, виконуються чи надаються відповідно до договору. Треба прагнути додержуватись цих правил. Але ж на стадії розгляду спору не можуть бути визнані недійсними умови договорів про неустойку, розмір якої встановлено іншими, ніж названі, способами, якщо тільки відповідні умови мають ознаку формальної визначеності.
14. Якщо неустойка встановлена у відсотку до суми зобов’язання, сторони вільні у визначенні бази (суми), з якої обчислюється сума неустойки, хоча б ця база була визначена законом, крім випадків, коли не допускається відступлення від закону в силу ч. 3 ст. 6 ЦК. Такою базою може бути сума, що обчислюється з ціни, за якою провадяться розрахунки між сторонами, або сума, визначена на основі роздрібної ціни, яка погоджена сторонами та за якою оптовий покупець буде в подальшому здійснювати реалізацію товару або яка встановлена в порядку державного регулювання цін; сума зобов’язання з відрахуванням податку на додану вартість, акцизного збору, інших видів податків, що зменшують обсяг об’єкта оподаткування продавця або особи, яка виконує роботи, надає послуги, або без урахування таких податків. Якщо ж база для обчислення неустойки, встановленої у відсотках, у договорі не визначена, неустойку слід обчислювати по-різному в залежності від характеру порушення та змісту відносин сторін. Пеня за порушення строку виконання грошового зобов’язання повинна розраховуватись, виходячи із грошової суми, сплата якої прострочена (до цієї суми входить і податок на додану вартість та акцизний збір, що включається до ціни товару, робіт, послуг). У тих же зобов’язальних правовідносинах пеня за прострочення передання товарів, виконання робіт, надання послуг повинна визначатись із вартості товарів, робіт, послуг без врахування податку на додану вартість, якщо інше не передбачено договором. Для застосування іншої бази обчислення неустойки повинна бути спеціальна правова підстава. Роз’яснення про те, що фінансові санкції, що застосовуються на підставі ст. 23 Закону «Про захист прав споживачів» [215], обчислюються з цін, за якими господарюючий суб’єкт одержав товари від постачальників (без включення в них заставної ціни склотари), не може поширюватися на цивільно- правові відносини.
15. Підставою, яка породжує обов’язок сплатити неустойку, є порушення боржником зобов’язання, яке визначається ст. 610 ЦК.
Стаття 550. Підстави виникнення права на неустойку
1. Право на неустойку виникає незалежно від наявності у кредитора збитків, завданих невиконанням або неналежним виконанням зобов’язання.
2. Проценти на неустойку не нараховуються.
3. Кредитор не має права на неустойку в разі, якщо боржник не відповідає за порушення зобов’язання (стаття 617 цього Кодексу).
1. Частина 3 ст. 550 ЦК опосередковано формулює принцип вини як підстави виникнення права на стягнення неустойки. Цей принцип формулюється посиланням на ст. 617 ЦК, що прямо стосується відповідальності за порушення зобов’язання. До неустойки, що стягується за порушення господарських зобов’язань, застосовується ч. 2 ст. 218 ГК, яка також опосередковано формулює принцип вини, але вкладає в нього дещо інший зміст, ніж ст. 614 ЦК. Див. про це коментар до ст. 614 ЦК.
2. Право на стягнення неустойки виникає у кредитора незалежно від того, настали чи не настали внаслідок порушення боржником зобов’язання збитки на стороні кредитора. Проте відсутність чи невисокий розмір збитків може бути підставою для зменшення судом розміру неустойки, що стягується з боржника (ч. 3 ст. 551 ЦК; ст. 233 ГК).
3. Заборона нарахування процентів на неустойку означає не тільки неможливість нарахування процентів, передбачених ст. 536 або 625 ЦК, а і заборону встановлювати в договорах обов’язок боржника сплатити проценти у випадку пропуску строку сплати неустойки.
Що стосується нарахування неустойки за прострочення сплати неустойки, то це також є неможливим.
4. Неустойка, встановлена підзаконними актами за прострочення сплати неустойки без прямого доручення законодавця, застосовуватись не може. Встановивши неустойку за прострочення оплати об’єктів приватизації на підставі ст. 29 Закону «Про приватизацію державного майна» [110], Кабінет Міністрів на свій розсуд встановив пеню за прострочення сплати зазначеної неустойки. Ця пеня не повинна застосовуватись, оскільки вона встановлена всупереч ст. 178 чинного на той час ЦК 1963 р., яка передбачала можливість встановлення неустойки законом або договором (тепер це правило суперечить ч. 1 ст. 548 ЦК). Аналогічним чином підзаконними актами не встановлено і відповідно до ч. 1 ст. 548 ЦК не може бути встановлено пеню за несвоєчасне внесення штрафів, хоч таке і передбачено ст. 62 Статуту залізниць України [288].
Стаття 551. Предмет неустойки
1. Предметом неустойки може бути грошова сума, рухоме і нерухоме майно.
2. Якщо предметом неустойки є грошова сума, її розмір встановлюється договором або актом цивільного законодавства.
Розмір неустойки, встановлений законом, може бути збільшений у договорі.
Сторони можуть домовитися про зменшення розміру неустойки, встановленого актом цивільного законодавства, крім випадків, передбачених законом.
3. Розмір неустойки може бути зменшений за рішенням суду, якщо він значно перевищує розмір збитків, та за наявності інших обставин, які мають істотне значення.
1. Частина 1 ст. 551 ЦК конкретизує положення ч. 1 ст. 549 ЦК, відповідно до якої неустойка може полягати в обов’язку передати майно. Зазначається на те, що предметом неустойки може бути не тільки рухоме, а і нерухоме майно.
2. Правило ч. 2 ст. 551 ЦК, що .допускає збільшення договором розміру неустойки, встановленої законом, слід тлумачити як загальне. Воно не виключає застосування спеціальних правил законів, хоча б вони були прийняті до введення в дію нового Цивільного кодексу. Це стосується Закону «Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов’язань» [107], яким розмір пені за прострочення виконання грошових зобов’язань, що може встановлюватись договором, обмежено подвійною обліковою ставкою Національного банку на день прострочення. На чинність названого Закону стосовно господарських зобов’язань не вплинула ч. 6 ст. 231 ГК [42], відповідно до якої штрафні санкції за порушення грошових зобов’язань встановлюються у відсотках, розмір яких визначається обліковою ставкою Національного банку. Частина 6 ст. 231 ГК допускає встановлення законом або договором іншого порядку визначення розміру штрафних санкцій за порушення грошових зобов’язань. У ч. 2 ст. 343 ГК прямо зазначається те, що пеня за прострочення платежу встановлюється за згодою сторін господарських договорів, але її розмір не може перевищувати подвійної облікової ставки Національного банку України (але умови договорів, що порушують це обмеження, є не нікчемними, а оспорюваними умовами правочинів. Тому вони підлягають застосуванню за відсутності зустрічного позову про визнання недійсною у відповідній частині умови про розмір неустойки). Зберігає чинність і спеціальне правило ст. 1 Закону «Про відповідальність суб’єктів підприємницької діяльності за несвоєчасне внесення плати за спожиті комунальні послуги та утримання прибудинкових територій» [131]: загальний розмір пені не може перевищувати 100 відсотків загальної суми боргу. Цей граничний розмір неустойки не може бути збільшений договором.
3. Яким би способом не визначався в договорі розмір неустойки, він не може перевищувати той розмір, який встановлений законом як граничний (якщо він встановлений). Так, якщо Законом «Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов’язань» встановлений граничний розмір пені за прострочення платежу — не більше подвійної облікової ставки Національного банку України, яка діяла в період, за який сплачується пеня (від суми простроченого платежу, включаючи податок на додану вартість та інші податки), то угода сторін про встановлення більшого розміру пені буде оспорюваною умовою правочину у частині перевищення встановленого названим Законом граничного розміру пені. Цей граничний розмір пені не може перевищуватися (по сумі) й тоді, коли сторони в договорі за прострочення виконання грошового зобов’язання встановили не пеню, а штраф. Наприклад, договором встановлено штраф за прострочення виконання грошового зобов’язання в розмірі 5 відсотків суми простроченого платежу. Сума платежу — 5000 грн. Сума штрафу складе 250 грн. (5000 х 5 : 100). Однак при прийнятті рішення по суті суд повинен перевірити, чи не перевищується при цьому граничний розмір пені, встановлений ч. 2 ст. 343 ГК і Законом «Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов’язань». Для цього слід визначити суму пені на випадок, якщо її розмір дорівнює подвійній обліковій ставці НБУ.
Якщо сума пені, обчислена на основі граничного її розміру, встановленого ч. 2 ст. 343 ГК і Законом «Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов’язань», перевищує розмір неустойки, встановлений договором, встановлена договором неустойка стягується повністю.
Якщо ж гранична сума пені є меншою, ніж неустойка, сума неустойки, що випливає з договору, стягується у відповідній частині, якщо було заявлено зустрічний позов про визнання умови договору про неустойку недійсною в частині, в якій вона перевищує встановлений законом граничний розмір пені. Зустрічний позов підлягає задоволенню, що є підставою для задоволення основного позову лише в частині.
4. За загальним правилом, що випливає із Цивільного кодексу, період, за який нараховується пеня за прострочення виконання зобов’язання, не обмежується. Частина 6 ст. 232 ГК обмежує цей період шістьма місяцями від дня, коли зобов’язання мало бути виконано. Інше може бути встановлено спеціальним законом або договором.
5. Виключення із правила ч. 2 ст. 551 ЦК, що допускає збільшення договором розміру неустойки, встановленої законом, передбачається ч. 1 ст. 231 ГК: стосовно окремих видів господарських зобов’язань законом може бути встановлено розмір штрафних санкцій, зміна якого за погодженням сторін не допускається. У силу спеціального правила частини першої ст. 23 Закону «Про залізничний транспорт» [102] відповідальність, в тому числі у вигляді неустойки, може встановлюватись Статутом залізниць [288]. Стаття 105 СЗ встановлює, що залізниці, вантажовідправники, вантажоодержувачі, пасажири, транспортні, експедиторські і посередницькі організації несуть матеріальну відповідальність за перевезення у межах і розмірах, передбачених цим Статутом та окремими договорами. Називати матеріальною відповідальність у вигляді відшкодування збитків, завданих незбереженням вантажу при перевезеннях, та сплати неустойки — це в традиції національного транспортного законодавства. Тому наведене положення ст. 105 СЗ поширюється і на неустойку. Отже, неустойка у сфері чинності Статуту залізниць може встановлюватись цим Статутом і договорами, але не будь-якими, а лише окремими. Такими в ст. 22 та 63 СЗ визнаються договори про виконання залізницею додаткових операцій, пов’язаних з перевезенням вантажів, та договори про перевезення вантажів на особливих умовах. Іншими договорами неустойка у сфері дії Статуту залізниць не може ні збільшуватись, ні зменшуватись.
6. Встановлений актами цивільного законодавства розмір неустойки відповідно до абзацу третього ч. 2 ст. 551 ЦК договором може бути зменшений. Це неможливо лише тоді, коли законом встановлене інше. Інше може встановлюватись законом прямо і опосередковано. Прямо абзац четвертий ч. З ст. 216 ГК забороняє господарськими договорами виключати або обмежувати відповідальність виробника (продавця) продукції.
7. Частина 3 ст. 551 ЦК надає суду право зменшити розмір неустойки, яка підлягає стягненню з боржника, якщо він (розмір неустойки) значно перевищує розмір збитків, яких зазнав кредитор внаслідок порушення зобов’язання боржником. Частина 1 ст. 233 ГК приписує враховувати при цьому ступінь виконання зобов’язання боржником, майновий стан сторін, які беруть участь у зобов’язанні, інші інтереси сторін, що заслуговують на увагу. Якщо порушенням зобов’язання кредитору не завдано збитків взагалі, суд може зменшити розмір належних до сплати штрафних санкцій з урахуванням інтересів боржника. Відповідно до ч. 3 ст. 551 ГК підставою для зменшення розміру неустойки може бути і наявність інших обставин, що мають істотне значення. Так, в період чинності Цивільного кодексу 1963 р. арбітражним судом було враховане звернення боржника, в якому зазначалося на те, що стягнення пені в повному обсязі спричинить фактичне припинення його діяльності (Оглядовий лист Вищого арбітражного суду «Про практику вирішення окремих спорів, пов’язаних із забезпеченням виконання зобов’язань» [398]).
Стаття 552. Правові наслідки сплати (передання) неустойки
1. Сплата (передання) неустойки не звільняє боржника від виконання свого обов’язку в натурі.
2. Сплата (передання) неустойки не позбавляє кредитора права на відшкодування збитків, завданих невиконанням або неналежним виконанням зобов’язання.
1. Послідовно проводячи принцип реального виконання зобов’язань, законодавець зазначає на недопустимість односторонньої відмови від зобов’язання (ст. 525 ЦК), визнає, що сплата неустойки і відшкодування збитків не звільняють боржника від виконання зобов’язання в натурі (ч. 1 ст. 552; ч. 1 ст. 622 ЦК; ст. 234 ГК [42]).
2. Загальне правило ч. 2 ст. 552 ЦК не виключає спеціальних правил щодо співвідношення неустойки та збитків (можливості їх одночасного стягнення), що встановлені ст. 624 ЦК, ст. 232 ГК.
3. Законодавство не містить досить визначених положень, які б встановлювали останній день, за який стягується пеня за прострочення виконання зобов’язання, в тому числі грошового. Розмірковуючи абстрактно, таким можуть бути день пред’явлення позову про примушення до виконання зобов’язання в натурі та стягнення пені, день винесення судового рішення у такій справі, день набрання ним законної сили, день порушення виконавчого провадження, день фактичного задоволення вимоги про виконання зобов’язання в натурі. Проблема визначення цього дня є єдиною для випадків стягнення пені, процентів, у тому числі передбачених ст. 625 ЦК, сум індексації заборгованості по грошовому зобов’язанню та збитків. Вона повинна вирішуватися з урахуванням того, що чинне законодавство України не дає підстави для висновку про те, що зобов’язання (основне і додаткове) припиняються до того, як основне зобов’язання буде виконане в натурі. Отже, пеня може нараховуватися за весь період до дня припинення забезпечуваного нею зобов’язання. Таким днем є день фактичного виконання зазначеного зобов’язання, в тому числі й у випадках його примусового виконання на підставі рішення суду органом Державної виконавчої служби. Включно по цей день нараховується пеня. Це, звичайно, ускладнює відносини сторін. Після винесення рішення суду про примушення до виконання зобов’язання в натурі та стягнення пені можливе пред’явлення позову про стягнення пені за період до дня фактичного виконання забезпеченого пенею зобов’язання, що збільшує тривалість спору. Але підстав для іншого висновку закон не дає.
4. Поширена хибна думка, відповідно до якої позовна давність за вимогами про стягнення пені обчислюється з дня, коли кредитор вперше дізнався або повинен був дізнатися про порушення боржником зобов’язання. Тому іноді вважають, що, наприклад, при закінченні строку оплати поставленого товару 30 червня позовна давність за вимогою про стягнення пені починає свій перебіг з 30 червня і збігає 30 грудня (ст. 253 ЦК). Такий спосіб обчислення пені зустрічається іноді навіть у судових рішеннях. Тим часом, відповідно до ст. 253 ЦК позовна давність за позовом про стягнення пені обчислюється за кожен день, за який нараховується пеня, окремо. Така природа пені: вона нараховується за кожен день. І право на позов про стягнення пені за кожен окремий день виникає щодня на відповідну суму, а позовна давність обчислюється з цього дня, тобто з дня, коли кредитор дізнався або повинен був дізнатися про порушення права. Враховуючи це, Вищий арбітражний суд роз’яснював, що позовну давність слід обчислювати щодо кожного дня, за який нарахована пеня, окремо (п. 11 роз’яснення «Про деякі питання застосування позовної давності при вирішенні господарських спорів» [388]). Стягнувши пеню за перші шість місяців прострочення виконання грошового чи іншого зобов’язання, кредитор не позбавлений права нарахувати та стягнути пеню за наступні періоди прострочення виконання зобов’язання. У господарських зобов’язаннях це є неможливим, оскільки нарахування штрафних санкцій за прострочення виконання зобов’язання, якщо інше не встановлено законом або договором, припиняється через шість місяців від дня, коли зобов’язання мало бути виконане (ч. 6 ст. 232 ГК).
§ 3. ПОРУКА
Стаття 553. Договір поруки
1. За договором поруки поручитель поручається перед кредитором боржника за виконання ним свого обов’язку.
Поручитель відповідає перед кредитором за порушення зобов’язання боржником.
2. Порукою може забезпечуватися виконання зобов’язання частково або у повному обсязі.
3. Поручителем може бути одна особа або кілька осіб.
1. У силу поруки поручитель зобов’язується перед кредитором іншої особи відповідати за виконання зобов’язання цією особою в цілому або в частині. В Уніфікованих правилах про договірні гарантії [378] не проводиться розмежування між порукою та гарантією (ст. 1). У цій частині названі Уніфіковані правила, які одержали статус акта законодавства України відповідно до ст. 2 Закону «Про платіжні системи та переказ грошей в Україні» [171], суперечать Цивільному кодексу, а тому не можуть застосовуватися, у тому числі й у відносинах, що регулюються міжнародним приватним правом, до яких застосовується законодавство України.
2. Оскільки правовідносини щодо поруки між поручителем і кредитором іншої особи є різновидом зобов’язань, на них поширюються всі норми про зобов’язання, за винятком тих, які суперечать спеціальним нормам, викладеним у ст. 546 — 559 ЦК. Порука, передбачена в ст. 546 — 559 ЦК, з одного боку, і правова конструкція, передбачена ч. З ст. 1016 ЦК («комісіонер... поручився за виконання договору...»), — з іншого — це різні правові конструкції. Щоб виключити ототожнення названих двох правових понять, законодавець у ч. З ст. 1016 ЦК пояснює, що тут мова йде про особливу правову конструкцію, яку він позначає в дужках як делькредере. Таким чином, норми ст. 553 — 559 ЦК не можуть поширюватися на відносини, що регулюються ст. 1016 ЦК.
3. Зобов’язання щодо поруки належать до категорії додаткових. Вони покликані забезпечити належне виконання боржником основного зобов’язання. Як така, порука може забезпечувати лише дійсну вимогу. Втрата забезпечуваним порукою зобов’язанням (вимогою) ознаки дійсності або визнання недійсним зобов’язання (вимоги, правочину, на якому ґрунтується зобов’язання), яке забезпечено порукою, означає, що вимога кредитора до поручителя не може бути задоволена. Слід, однак, враховувати, що при пропуску строку позовної давності за основною вимогою, забезпеченою порукою, ця вимога не втрачає ознаки дійсності, а питання про захист права, що випливає із забезпеченого порукою зобов’язання, і про можливість пред’явлення вимоги до поручителя вирішується в залежності від того, чи визнає суд за можливе захист права при пропуску позовної давності за основною вимогою. Якщо суд визнає за можливе захистити право, вимога, що випливає з основного зобов’язання, підлягає задоволенню. Вона може бути пред’явлена до поручителя, якщо не минув встановлений строк (ч. 4 ст. 559 ЦК).
4. Порукою може забезпечуватися будь-яка цивільно-правова вимога. Законодавству не буде суперечити укладення договору поруки з метою забезпечення виконання такого зобов’язання, яке на момент укладення договору поруки ще не виникло, якщо тільки забезпечуване зобов’язання буде належно індивідуалізоване в договорі поруки.
5. Підставою зобов’язання поруки є договір, який укладають кредитор у забезпечуваному порукою зобов’язанні та поручитель. Такий висновок щодо складу учасників договору поруки випливає з визначення договору поруки, яке дається в ч. 1 ст. 553 ЦК. Боржник у забезпечуваному порукою зобов’язанні учасником договору поруки не є, він не набуває в його рамках будь-яких прав і обов’язків, а тому договір поруки не підписує. Проте давались рекомендації для більшої надійності укладати трьохсторонні договори поруки за участі банку (кредитора в забезпечуваному порукою кредитному зобов’язанні), поручителя і позичальника (боржника в забезпечуваному порукою кредитному зобов’язанні). З іншого боку, було б зовсім неправильним оформляти поруку одностороннім зобов’язанням поручителя. Хоча в п. 5 частини першої ст. 47 Закону «Про банки і банківську діяльність» [163] вказується на видачу поруки, вона не може видаватися інакше, крім як шляхом укладення договору поруки з додержанням вимог ст. 638 ЦК.
6. Слід також звернути увагу на ту обставину, що в практиці зустрічалися випадки укладення договорів поруки між боржником у забезпечуваному порукою зобов’язанні та поручителем. Такі двосторонні договори відповідно до чинного законодавства не відповідають правовій конструкції поруки.
7. Сторонами договору поруки є кредитор у забезпеченому порукою зобов’язанні (він же є кредитором у зобов’язанні поруки) і поручитель (він не є учасником забезпеченого порукою зобов’язання, а в зобов’язанні поруки є боржником). Відносини між боржником у забезпеченому порукою зобов’язанні і поручителем виходять за межі зобов’язання поруки. Вони можуть взагалі носити особистий, а не юридичний характер. Вони можуть ґрунтуватися на цивільно-правовому договорі, в тому числі й на договорі про надання платної послуги шляхом укладення договору поруки (видачі поруки). На дійсність поруки, за загальним правилом, не може впливати недійсність договору між боржником у забезпечуваному порукою зобов’язанні і поручителем, тобто договору, що є не підставою, а всього лише мотивом для поручителя укласти договір поруки. Проте договір між боржником та поручителем, що став передумовою договору поруки між поручителем та кредитором, може вплинути на волевиявлення поручителя при укладенні цього останнього договору. Воно може втратити ознаку вільного. Це може призвести до того, що договір поруки буде визнаний недійсним на підставі, наприклад, ст. 230 чи 231 ЦК.
8. Законодавство не визначає істотних умов договору поруки. Зі змісту ст. 553 ЦК можна зробити такі висновки: 1) договір поруки повинен містити положення, які дають змогу індивідуалізувати забезпечуване порукою зобов’язання. Кредитор у забезпечуваному порукою зобов’язанні повинен враховувати, що, заперечуючи проти позову, поручитель може посилатися на те, що він приймав на себе поруку, але тільки за іншим зобов’язанням. Індивідуалізація забезпечуваного порукою зобов’язання може провадитися шляхом додання до договору поруки світлокопії забезпечуваного порукою договору, яка посвідчена сторонами договору поруки та містить вказівку на те, що вона є додатком до договору поруки. Водночас така індивідуалізація не завжди можлива, особливо якщо укладається договір поруки в забезпечення виконання такого зобов’язання, яке на момент укладення договору поруки ще не виникло. Не завжди потрібна така індивідуалізація також і у випадках, коли поручитель приймає на себе відповідальність за виконання боржником кількох чи всіх зобов’язань даного боржника перед конкретним кредитором; 2) у договорі поруки повинне міститись зазначення на боржника, щодо якого дається порука. Істотною умовою договору поруки не може бути визнане визначення обсягу відповідальності поручителя. Відповідно до ч. 2 ст. 553 ЦК поручитель може прийняти на себе відповідальність за виконання зобов’язання боржником у повному обсязі або у певній частині. Але якщо ця умова договором поруки не погоджена, застосовується правило ч. 2 ст. 554 ЦК, що встановлює обсяг відповідальності поручителя, якщо він не визначений договором.
До договору поруки можуть бути включені й інші умови, які сторони вважають за необхідні. Виконання обов’язків сторін за договором поруки може забезпечуватися неустойкою, заставою. Включення таких умов до договору поруки цілком допустиме і не суперечить ч. 1 ст. 548 ЦК, в якій зазначається на можливість встановлення забезпечення основного зобов’язання (термін «основне зобов’язання» у даному випадку не означає нічого іншого, крім того, що стосовно даного зобов’язання, що кваліфікується як основне, є таке зобов’язання, що кваліфікується як додаткове).
9. У силу ст. 547 ЦК укладення договору поруки в усній формі не допускається. Порушення цієї вимоги тягне недійсність (нікчемність) договору поруки (в тому числі і в сфері чинності Господарського кодексу [42]). Сторони на свій розсуд можуть укласти договір поруки в письмовій формі і нотаріально посвідчити його, хоча б договір, виконання якого забезпечується порукою, не був посвідчений нотаріально (вкрай обережна категорія юристів — нотаріуси — звичайно не погоджуються вчиняти нотаріальне посвідчення договорів поруки, якщо тільки забезпечуваний договір за участі фізичної особи не посвідчений нотаріально).
10. Податкова порука встановлена і досить докладно урегульована ч. 8.8 ст. 8 Закону «Про порядок погашення зобов’язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами» [164]. Передбачено, що поручителями можуть бути лише банки-резиденти. Встановлено правила про форму договору податкової поруки (він підлягає нотаріальному посвідченню), про умови та обсяг відповідальності поручителя, про наслідки виконання банком податкового зобов’язання (виникає право регресу). Застосування норм цивільного права, зокрема ст. 553 — 559 ЦК, до відносин з приводу податкової поруки неможливе, в тому числі й за аналогією. На жаль, останнього часу набула поширення думка про комплексність нормативно-правових актів і правовідносин. Таке явище, як комплексність, є. Але поєднання в одному і тому ж нормативно-правовому акті положень, що формулюють норми різних галузей права, не звільняє відповідних посадових осіб при правозастосуванні дати галузеву кваліфікацію відповідних положень. Аналогічно будь-який найбільш складний комплекс правовідносин не може кваліфікуватись як комплексні правовідносини, а має бути поділений на відповідні складові, що завжди мають ознаки певних галузевих правовідносин. Не привело до виникнення комплексних правовідносин і прийняття Господарського кодексу, хоч в зв’язку з цим і з’явився новий привід вести мову про «комплексні правовідносини».
Стаття 554. Правові наслідки порушення зобов’язання, забезпеченого порукою
1. У разі порушення боржником зобов’язання, забезпеченого порукою, боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники, якщо договором поруки не встановлено додаткову (субсидіарну) відповідальність поручителя.
2. Поручитель відповідає перед кредитором у тому ж обсязі, що і боржник, включаючи сплату основного боргу, процентів, неустойки, відшкодування збитків, якщо інше не встановлено договором поруки.
3. Особи, які спільно дали поруку, відповідають перед кредитором солідарно, якщо інше не встановлено договором поруки.
1. Боржник і поручитель, якщо інше не встановлено договором поруки, несуть солідарну відповідальність перед кредитором (ст. 554 ЦК). Отже, кредитор, за загальним правилом, вправі на свій вибір пред’являти позов до боржника або до поручителя, до боржника і поручителя одночасно. Але договором може бути передбачене інше: відповідно до договору поручитель може прийняти на себе лише субсидіарну відповідальність. При цьому юридичний факт, що тягне настання субсидіарної відповідальності поручителя, може визначатися договором поруки відповідно до ч. 2 ст. 619 ЦК.
2. Варіант субсидіарної відповідальності поручителя є в більшості випадків неприйнятним для кредитора через обмеженість строків пред’явлення позовів до поручителя (ч. 4 ст. 559 ЦК). Більш вигідним варіантом для кредитора є солідарна відповідальність боржника і поручителя, оскільки вона дає кредитору право вибору варіантів.
3. Як правило, поручитель несе відповідальність за виконання боржником забезпеченого порукою зобов’язання в тому ж обсязі, що й основний боржник. Зокрема, вказується на те, що поручитель відповідає за сплату процентів, за відшкодування збитків, за сплату неустойки, якщо інше не встановлено договором поруки. До поручителя можуть бути пред’явлені й вимоги, не зазначені в ч. 2 ст. 554 ЦК. Вимога про виконання зобов’язання в натурі, крім грошового, до поручителя не може бути пред’явлена. Формулювання «поручитель відповідає в тому ж обсязі, як і боржник, зокрема, відповідає за сплату процентів, за відшкодування збитків, за сплату неустойки...» (ч. 2 ст. 554 ЦК) однозначно не виключає покладення на поручителя за відповідних умов обов’язку виконати зобов’язання (не грошове) у натурі. Але все-таки поручитель лише «відповідає». Тому із букви ч. 2 ст. 554 ЦК випливає висновок про те, що до поручителя не може бути пред’явлена вимога про виконання зобов’язання в натурі. Але договором цілком допустимо передбачити таке, особливо якщо поручитель має в розпорядженні певні матеріальні цінності. При цьому треба враховувати також, що можливості примушення боржника (а, отже, — і поручителя) до виконання зобов’язання в натурі не є безмежними навіть стосовно індивідуально визначеного майна (ст. 620 ЦК).
4. У ч. 3 ст. 554 ЦК визначається механізм відповідальності кількох поручителів, які спільно поручились: вони відповідають перед кредитором солідарно. Закон не перешкоджає укладенню кількох договорів поруки на виконання того самого зобов’язання. Однак у цьому випадку ч. 3 ст. 554 ЦК застосовуватися не може. Поручителі, які поручились шляхом укладення окремого договору кожним із них, не несуть солідарної відповідальності перед кредитором, оскільки при цьому немає підстав стверджувати, що поручителі дали поруку «спільно». У такому випадку кредитор має право пред’явити вимогу до кожного з поручителів на підставі відповідного договору, але поручитель, що виконав зобов’язання, не може висунути вимогу до іншого поручителя на предмет розподілу тягаря відповідальності перед кредитором.
Стаття 555. Права та обов’язки поручителя у разі пред’явлення до нього вимоги
1. У разі одержання вимоги кредитора поручитель зобов’язаний повідомити про це боржника, а в разі пред’явлення до нього позову — подати клопотання про залучення боржника до участі у справі.
Якщо поручитель не повідомить боржника про вимогу кредитора і сам виконає зобов’язання, боржник має право висунути проти вимоги поручителя всі заперечення, які він мав проти вимоги кредитора.
2. Поручитель має право висунути проти вимоги кредитора заперечення, які міг би висунути сам боржник, за умови, що ці заперечення не пов’язані з особою боржника. Поручитель має право висунути ці заперечення також у разі, якщо боржник відмовився від них або визнав свій борг.
1. Незалежно від виду відповідальності поручителя (солідарна чи субсидіарна), на нього покладається обов’язок у разі отримання вимоги^ кредитора повідомити про це боржника. Форма повідомлення не встановлена, але в будь-якому випадку поручитель має бути готовим надати докази того, що він повідомляв основного боржника про отримання вимоги кредитора.
2. У разі пред’явлення кредитором позову до поручителя останній зобов’язаний подати до суду клопотання про залучення боржника до участі у справі.
3. Невиконання поручителем обов’язків повідомити боржника про пред’явлення кредитором вимоги та клопотати про залучення до справи боржника надає боржникові право висунути проти вимоги поручителя, що пред’являється відповідно до ч. 2 ст. 556 ЦК, ті заперечення, які він мав проти кредитора.
4. Поручителю надається право висувати проти вимоги кредитора про виконання зобов’язання всі заперечення, які міг би висунути сам боржник. Зокрема, проти вимоги кредитора про сплату поручителем грошової суми у зв’язку з тим, що боржнику була перерахована грошова сума в порядку попередньої оплати товарів, які боржник не поставив, поручитель може заперечувати, посилаючись на те, що зобов’язання щодо поставки не припинене, тому у кредитора не виникло право вимагати повернення раніше сплаченої грошової суми.
Права заперечувати проти вимог кредитора поручитель не позбавляється і тоді, коли основний боржник відмовився від цих заперечень чи навіть визнав свій борг. Поручитель не може висувати проти кредитора тільки заперечення, пов’язані з особою боржника. Зокрема, у силу ч. 3 ст. 551 ЦК боржник вправі вимагати зменшення розміру стягуваної неустойки за наявності обставин, що мають істотне значення. Якщо ці обставини пов’язані з особою боржника, поручитель не може на них посилатися, заперечуючи проти вимоги кредитора про стягнення з поручителя неустойки у повному розмірі.
Стаття 556. Права поручителя, який виконав зобов’язання
1. Після виконання поручителем зобов’язання, забезпеченого, порукою, кредитор повинен вручити йому документи, які підтверджують цей обов’язок боржника.
2. До поручителя, який виконав зобов’язання, забезпечене порукою, переходять усі права кредитора у цьому зобов’язанні, в тому числі й ті, що забезпечували його виконання.
3. До кожного з кількох поручителів, які виконали зобов’язання, забезпечене порукою, переходять права кредитора у розмірі частини обов’язку, що виконана ним.
1. Якщо поручитель виконав забезпечене порукою зобов’язання, на кредитора в цьому зобов’язанні покладається обов’язок вручити поручителю всі документи, що підтверджують зобов’язання боржника перед кредитором. В іншому випадку поручитель позбавляється можливості реалізувати свої майнові права перед боржником, а завдані йому в зв’язку з цим збитки він отримує право стягнути з кредитора в зобов’язанні, яке було забезпечене порукою.
2. У разі повного виконання поручителем зобов’язання, забезпеченого порукою, усі права кредитора переходять до поручителя. Такий спосіб заміни кредитора в зобов’язанні передбачений п. 3 ч. 1 ст. 512 ЦК. У разі часткового виконання поручителем забезпеченого порукою зобов’язання до поручителя права кредитора переходять у відповідній частці. До поручителя переходять як ті права, що до моменту переходу набули характеру вимоги, в тому числі право на стягнення неустойки, нарахованої за період до переходу права до поручителя, так і суб’єктивні права, що випливають із актів законодавства, які поширюються на забезпечене порукою зобов’язання, та договору, на підставі якого виникло це зобов’язання. Це узгоджується із загальним підходом законодавця, який виявився також у частині другій ст. 27 Закону «Про заставу» [64], відповідно до якого відступлення права або переведення боргу не припиняють зобов’язання застави. Правда, договором поруки чи договором між поручителем і боржником порядок виконання основним боржником обов’язків перед поручителем, який виконав основне зобов’язання, може бути встановлений інший, ніж у забезпечуваному зобов’язанні. Зокрема, договором поруки може бути передбачений інший (більш пізній) строк виконання боржником грошового зобов’язання перед поручителем.
Стаття 557. Повідомлення поручителя про виконання зобов’язання боржником
1. Боржник, який виконав зобов’язання, забезпечене порукою, повинен негайно повідомити про це поручителя.
2. Поручитель, який виконав зобов’язання, забезпечене порукою, у зв’язку з не- направленням йому боржником повідомлення про виконання ним свого обов’язку, має право стягнути з кредитора безпідставно одержане або пред’явити зворотну вимогу до боржника.
1. Якщо боржник виконав забезпечене порукою зобов’язання, на нього покладається обов’язок негайно повідомити про це поручителя. Невиконання боржником цього обов’язку може привести до повторного виконання одного і того ж зобов’язання і основним боржником, і поручителем. У разі виконання зобов’язання і боржником, і поручителем (у зв’язку з ненаправленням останньому боржником повідомлення про виконання ним зобов’язання) поручителю надається право на свій розсуд реалізувати одну із двох правомочностей: 1) стягнути з кредитора безпідставно отримане (в порядку повторного виконання); 2) пред’явити вимогу про стягнення виконаного до основного боржника. Виконавши вимогу поручителя, боржник вправі стягнути з кредитора безпідставно отримане (в порядку повторного виконання).
2. Доцільно було б звернути увагу на те, що вимога поручителя до боржника названа зворотною. Але регресною вона не називається, хоч зворотна вимога зазвичай конкретизується як регресна (ч. 1 ст. 198; ч. 1 ст. 544; ч. 1 ст. 569 ЦК тощо).
Стаття 558. Оплата послуг поручителя
1. Поручитель має право на оплату послуг, наданих ним боржникові.
1. Відповідно до загального правила ст. 558 ЦК поручитель має право на оплату цієї послуги, яка вважається наданою боржникові. Це право поручителя входить до змісту правовідносин між поручителем та боржником. Зазначені правовідносини зазвичай не впливають на зобов’язання між кредитором та поручителем, що виникає на підставі договору поруки (відповідно до ч. 1 ст. 229 ЦК помилка щодо мотивів правочину не має істотного значення, крім випадків, встановлених законом). Тому при укладенні договору поруки кредитор у зобов’язанні, що має бути забезпечене порукою, не повинен перевіряти відповідність закону договору між поручителем та боржником, в силу якого поручитель прийняв на себе обов’язок укласти договір поруки. Але перевірити правоздатність поручителя при укладенні договору поруки доцільно, оскільки порука визнається різновидом фінансових послуг, які вправі надавати лише суб’єкти, зареєстровані в Державній комісії з регулювання ринків фінансових послуг (ст. 4, 7 Закону «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» [177]). Безумовне право укладати договори поруки (видавати поруку), незалежно від одержання будь-якого дозволу (ліцензії), мають лише юридичні особи, що мають статус банків (п. 5 частини другої ст. 47 Закону «Про банки і банківську діяльність» [163]). Порука визнана елементом спеціальної правоздатності кредитних спілок (ч. 1 ст. 21 Закону «Про кредитні спілки» [184]). Вони можуть виступати поручителями виконання зобов’язань інших кредитних спілок перед третіми особами.
2. Питання про право суб’єктів цивільного права виступати поручителями безоплатно повинне вирішуватись у такий спосіб. Стаття 558 ЦК не повинна тлумачитись так, що вона забороняє суб’єктам виступати поручителями безоплатно. Така можливість для осіб повинна визнаватись і в силу ч. 3 ст. 6 ЦК. Тому безоплатна порука є можливою. Але при цьому юридична особа, що виступає як поручитель, не може вийти за межі своєї правоздатності. Хоч ст. 91 ЦК і визнає загальну цивільну правоздатність юридичної особи (право мати такі ж цивільні права та обов’язки, як і фізична особа), все ж численні спеціальні закони встановлюють правила про спеціальний характер правоздатності багатьох видів юридичних осіб. Уже із положень Цивільного кодексу, що стосуються установ, слід зробити висновок про суто спеціальний характер правоздатності цих юридичних осіб (ст. 103 ЦК). На юридичних осіб публічного права у цивільних відносинах поширюються положення Цивільного кодексу, якщо інше не встановлено законами (ст. 82 ЦК). Але юридичні особи публічного права, що фінансуються із бюджетів, повинні дотримуватись принципу цільового використання бюджетних коштів (п. 8 ст. 7 Бюджетного кодексу України [37]). Тому ця категорія юридичних осіб публічного права виступати поручителями не може. Стосовно державних і комунальних унітарних підприємств прямо не встановлюються обмеження на укладення договорів поруки. Але ж всі суб’єкти господарювання реалізують «господарську компетенцію (сукупність господарських прав та обов’язків)», як це встановлено ст. 55 ГК [42]. Крім того, статут суб’єкта господарювання повинен містити відомості про мету і предмет діяльності (ч. 4 ст. 57 ГК). Можливість укладення договорів поруки може обмежуватись також шляхом визначення компетенції органів управління підприємства (ч. 4 ст. 57 ГК). Отже, шляхом визначення господарської компетенції державного або комунального підприємства, мети і предмета діяльності, компетенції органів управління юридичної особи можуть обмежуватись їх можливості виступати поручителями.
3. Будь-яких обмежень для укладення громадянами договорів поруки як поручителями без оплати таких послуг із законодавства не випливає.
Стаття 559. Припинення поруки
1. Порука припиняється з припиненням забезпеченого нею зобов’язання, а також у разі зміни зобов’язання без згоди поручителя, внаслідок чого збільшується обсяг його відповідальності.
2. Порука припиняється, якщо після настання строку виконання зобов’язання кредитор відмовився прийняти належне виконання, запропоноване боржником або поручителем.
3. Порука припиняється у разі переведення боргу на іншу особу, якщо поручитель не поручився за нового боржника.
4. Порука припиняється після закінчення строку, встановленого в договорі поруки. У разі, якщо такий строк не встановлено, порука припиняється, якщо кредитор протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов’язання не пред’явить вимоги до поручителя. Якщо строк основного зобов’язання не встановлений або встановлений моментом пред’явлення вимоги, порука припиняється, якщо кредитор не пред’явить позову до поручителя протягом одного року від дня укладення договору поруки.
1. Припинення поруки означає, що припиняє існування зобов’язання поручителя перед кредитором. Пред’явлення позову до поручителя після настання моменту припинення зобов’язання є можливим. Але задоволення такого позову можливе тільки за певних умов (в залежності від підстави припинення зобов’язання поручителя та наслідків припинення, які випливають із закону та які є різними залежно від особливостей підстав припинення зобов’язання поруки).
2. Оскільки зобов’язання щодо поруки носить додатковий характер, воно припиняється з припиненням основного зобов’язання. Це особливо важливо враховувати, коли у зв’язку з припиненням договору і зобов’язання до того, як між сторонами буде здійснено повний розрахунок, розрахунок між сторонами провадиться вже не в рамках зобов’язання, яке припиняється, а відповідно до правил про безпідставне придбання або збереження майна.
Для прикладу порівняємо, наприклад, ст. 997 ЦК і ст. 28 Закону «Про страхування» [180], з одного боку, і ст. 785 ЦК. Стаття 997 ЦК і ст. 28 Закону «Про страхування» встановлюють наслідки дострокового припинення договору страхування. Слід зробити висновок про те, що при цьому зобов’язання щодо страхування припиняється лише з моменту повного виконання обов’язків страховика перед страхувальником, оскільки ці обов’язки встановлюються цивільно-правовим інститутом страхування, що визначає зміст зобов’язання страхування.
З іншого боку, при припиненні договору найму передбачене настання лише такого наслідку, як обов’язок наймача повернути річ (ст. 785 ЦК). Обов’язок наймача Внести плату за весь період користування річчю відповідно до договору найму випливає зі ст. 785 ЦК і також виконується в рамках грошового зобов’язання наймача перед наймодавцем. Але в разі попереднього внесення цієї плати при достроковому припиненні договору найму повернення зайво сплаченої плати за користування річчю провадиться вже за межами зобов’язальних правовідносин між наймодавцем і наймачем, що грунтуються на договорі найму.
3. Обсяг відповідальності поручителя визначається договором поруки. Він може бути таким же, як і обсяг відповідальності основного боржника. Поручитель — це не буде суперечити закону — може навіть прийняти на себе поручительство за виконання основним боржником тих обов’язків, які останній буде приймати на себе у разі зміни зобов’язання у бік збільшення обсягу його обов’язків і відповідальності. Поряд з цим відповідальність поручителя може бути обмежена в будь-який спосіб. Будь-яка домовленість між кредитором та основним боржником за таких умов не може вплинути на той обсяг відповідальності поручителя, який взяв на себе поручитель відповідно до договору поруки. Тому формулювання ч. 1 ст. 559 ЦК «порука припиняється... у разі зміни зобов’язання без згоди поручителя, внаслідок чого збільшується обсяг його відповідальності» буде застосовуватись лише в тих випадках, коли поручитель прийняв на себе повну відповідальність за виконання боржником зобов’язання, а пізніше це зобов’язання боржник і кредитор змінили в бік збільшення без погодження з поручителем. Порука при цьому не зберігається і в тій частині зобов’язання, яка була забезпечена порукою до зміни зобов’язання.
4. Незалежно від причин відмови кредитора прийняти запропоноване основним боржником виконання зобов’язання, строк якого настав, така відмова тягне припинення поруки, але ж на випадок спору поручитель має надати докази того, що відмова прийняти виконання мала місце.
5. Сфера застосування ч. 3 ст. 559 ЦК визначається тим чи іншим тлумаченням переведення боргу. У п. 1 коментаря до ст. 520 ЦК наводиться тлумачення категорії переведення боргу, що випливає із цієї статті. Виходячи з цього, слід зробити висновок про те, що поруку припиняє тільки заміна боржника в порядку переведення боргу. Заміна боржника, що фактично здійснюється в порядку універсального чи сингулярного правонаступництва, але не охоплюється розумінням заміни боржника, що випливає із ст. 520 ЦК, поруку не припиняє, оскільки для цього немає правової підстави.
При застосуванні ч. 3 ст. 559 ЦК слід також враховувати правило ч. 1 ст. 523 ЦК, відповідно до якого порука припиняється після заміни боржника, якщо поручитель не погодився забезпечувати виконання зобов’язання новим боржником. Поручитель може поручитися за нового боржника шляхом укладення нового договору поруки. У такому випадку порука, що була дана за первісного боржника, припиняється, і виникає нове зобов’язання поруки. Якщо поручитель письмово виявив свою волю на збереження поруки, що була дана за первісного боржника, після заміни боржника (переведення боргу), то порука зберігається. У такому випадку чинними є умови договору поруки, яким забезпечувалось зобов’язання первісного боржника.
6. Відповідно до ч. 4 ст. 559 ЦК порука припиняється після закінчення строку (тобто спливом строку), встановленого договором поруки. Якщо до моменту припинення поруки поручитель припустився порушення, кредитор може захищати своє право, якому кореспондує відповідний обов’язок поручителя, в межах загальної позовної давності. При цьому слід враховувати, що обов’язок поручителя виникає «у разі порушення боржником зобов’язання» (ч. 1 ст. 554 ЦК). Якщо ж цей юридичний факт до моменту припинення зобов’язання не мав місця, то поручитель перед кредитором не несе будь-яких цивільних обов’язків.
7. Порука припиняється також у випадках, якщо договором поруки не встановлено строк, зі спливом якого припиняється порука, та якщо кредитор не пред’явить до поручителя вимогу протягом шести місяців з дня настання строку виконання забезпеченого порукою зобов’язання. «З дня настання строку...» — це, звичайно ж, не дуже вдале формулювання, що міститься в ч. 4 ст. 559 ЦК. За договором поставки, наприклад, постачальник може прийняти на себе обов’язок поставити товари протягом першого півріччя певного року. У такому випадку слід вважати, що строк виконання настав 1 січня. Але для пред’явлення кредитором (покупцем) до поручителя вимоги матеріально-правова підстава з’явиться лише 1 липня. Адже «поручитель відповідає перед кредитором за порушення зобов’язання боржником» (абзац другий ч. 1 ст. 553 ЦК), а до 1 липня порушення не було. Краще було б записати в законі: «з дня закінчення строку, встановленого для виконання зобов’язання».
Зазначений шестимісячний строк встановлений для пред’явлення вимоги якраз «до поручителя». Тобто в межах цього строку кредитор має пред’явити не позов до суду, а вимогу якраз до поручителя. За наявності доказів пред’явлення кредитором вимоги до поручителя впродовж шести місяців з дня виникнення у кредитора права на пред’явлення такої вимоги кредитор має право пред’явити позов до поручителя в межах загальної позовної давності, що встановлена тривалістю три роки (ст. 257 ЦК).
8. Порука припиняється також, якщо впродовж одного року з дня укладення договору поруки кредитор не пред’явить позову до поручителя. Це правило застосовується за наявності однієї із таких обставин: 1) в договорі строк виконання основного зобов’язання не зазначений; 2) договір написаний так, що з його змісту строк виконання основного зобов’язання не може бути визначений; 3) строк виконання зобов’язання визначений у договорі моментом пред’явлення кредитором вимоги про виконання.
9. Слід звернути увагу на однозначність формулювання-* «порука припиняється», яке тричі повторюється в ч. 4 ст. 559 ЦК. Проте юридичні факти, що мають відбутися в межах строків, що встановлені в кожному із трьох випадків ч. 4 ст. 559 ЦК, є різними. У межах строку, який відповідно до правила, що сформульоване в першому реченні ч. 4 ст. 559 ЦК, може встановлюватись в договорі поруки та який припиняє поруку, може настати юридичний факт, що передбачений ч. 1 ст. 554 ЦК (порушення боржником зобов’язання) та породжує зобов’язання поручителя перед кредитором. Це дає кредитору право на пред’явлення позову до поручителя в межах загальної позовної давності.
У межах строку, що встановлений положенням, яке сформульоване в другому реченні ч. 4 ст. 559 ЦК, має бути пред’явлена вимога до поручителя, про що йшлося в п. 7 коментаря до цієї статті. Своєчасне пред’явлення вимоги до поручителя дає право на пред’явлення позову до нього в межах загальної позовної давності, що обчислюється з дня порушення боржником основного зобов’язання, тобто з дня, передбаченого ч. 1 ст. 554 ЦК.
У межах строку, що встановлений нормою, яка викладена в третьому реченні ч. 4 ст. 559 ЦК, має бути пред’явлено позов до поручителя. Якраз такі строки, в межах яких має бути пред’явлено позов та непред’явлення позову, в межах яких тягне припинення права, в науці називають обмежувальними (преклюзивними). Це строки для звернення до суду з позовною заявою до поручителя, але вони не відносяться до категорії позовної давності, тому на них не поширюються норми ст. 263, 264, ч. 5 ст. 267 ЦК. Ці строки не підлягають призупиненню. Вони не перериваються. На недопустимість захисту права після спливу обмежувальних (преклюзивних) строків вказував Вищий арбітражний суд (п. 5 роз’яснення «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов’язаних з укладанням та виконанням кредитних договорів» [391]). Пропуск такого роду строку виключає можливість захисту права, хоч би цей строк було пропущено з поважних причин.
10. Правила ст. 553 — 559 ЦК не поширюються на вексельну поруку — аваль. На правовідносини за участі аваліста поширюється дія ст. 30 — 32 Уніфікованого закону про переказні векселі та прості векселі [5]. Аваль означає, що аваліст (третя особа або навіть одна з осіб, які раніше підписали вексель) прийняв на себе солідарну відповідальність перед держателем переказного векселя за здійснення платежу за векселем (ст. 47 Уніфікованого закону). Аваль — це односторонній правочин. Він оформляється написом на переказному векселі або на додатковому листі (алонжі). Аваль виражається словами «вважати за аваль» або іншою рівнозначною формулою. Аваль повинен бути підписаний особою, яка його дає. Природно, підпис повинен бути розшифрований таким чином, щоб не виникло сумнівів у тому, яка саме особа виступила як аваліст. Якщо аваль дається юридичною особою, підпис фізичної особи — органу юридичної особи повинен бути посвідчений печаткою. У силу частини третьої ст. 31 Уніфікованого закону аваль може бути оформлений лише підписом аваліста на лицьовій стороні переказного векселя (без напису «вважати за аваль» або іншого аналогічного напису). Але розшифровка підпису зі вказівкою повноваження, в силу якого аваліст вправі діяти від імені юридичної особи, і в цьому випадку є обов’язковою.
12. Авалем може забезпечуватися платіж за векселем повністю або частково. Аваль повинен даватися за одну з осіб, зобов’язаних до здійснення платежу за векселем. На це аваліст зобов’язаний вказати на переказному векселі або на додатковому листі (залежно від того, де дається аваль). Однак відсутність вказівки на цю особу не є підставою для визнання авалю недійсним: у такому випадку вважається, що він даний за векселедавця. Аваліст відповідає перед векселедержателем незалежно від дійсності забезпеченої авалем вимоги. Виключення складають лише випадки, коли зобов’язання особи, за яку дана вексельна порука, виявиться недійсним у силу дефекту форми того правочину (векселя, індосаменту, акцепту), на основі якого виникло забезпечене авалем зобов’язання. Оплата авалістом переказного векселя породжує перехід права, яке випливає з переказного векселя до аваліста. Аваліст може висунути вимогу, яка випливає з вексельного зобов’язання до особи, за яку він видав поруку, і до всіх інших осіб, зобов’язаних у силу переказного векселя перед особою, за яку аваліст видав поруку.
§ 4. ГАРАНТІЯ
Стаття 560. Поняття гарантії
1. За гарантією банк, інша фінансова установа, страхова організація (гарант) гарантує перед кредитором (бенефіціаром) виконання боржником (принципалом) свого обов’язку.
Гарант відповідає перед кредитором за порушення зобов’язання боржником.
1. У ст. 560 — 569 ЦК вперше у вітчизняному цивільному законодавстві сформульовані розгорнені положення про гарантію. Згідно зі ст. 2 Закону «Про платіжні системи та переказ грошей в Україні» [171] значення акта законодавства в Україні набули Уніфіковані правила про договірні гарантії Міжнародної торгової палати [378] (далі — Уніфіковані правила). При застосуванні норм Уніфікованих правил варто враховувати, що вони застосовуються лише остільки, оскільки не суперечать законодавству України (в тому числі й до зобов’язань у сфері міжнародного приватного права, якщо до них застосовуються акти законодавства України). У силу ст. 1 Уніфікованих правил норми, що містяться в них, мають диспозитивне значення, тобто застосовуються, якщо інше не передбачено договором.
2. Законодавство України, на відміну від Уніфікованих правил, чітко розрізняє гарантію і поруку. Тому застосовувати до гарантії правила про поруку і навпаки не слід.
3. Уніфіковані правила виділяють три види гарантії — гарантію виконання зобов’язання (в натурі), гарантію повернення (внесення) платежів і тендерну гарантію. Усі вони відповідають ст. 560 ЦК. Гарант відповідно до ст. 560 ЦК гарантує перед кредитором (бенефіціаром) виконання боржником (принципалом) свого обов’язку. Разом з тим варто враховувати, що спеціальними актами законодавства, які регулюють порядок проведення тендерів, аукціонів, торгів, встановлюються правила забезпечення зобов’язань учасників тендерів, аукціонів, торгів, що мають переваги при право- застосуванні перед положеннями Уніфікованих правил (але не перед положеннями Цивільного кодексу).
4. Стаття 560 ЦК і Уніфіковані правила називають кредитора і боржника в забезпеченому гарантією зобов’язанні відповідно бенефіціаром і принципалом. Особа, яка видала гарантію, іменується гарантом. Крім того, в Уніфікованих правилах називається ще один учасник правовідносин із приводу гарантії. Ним є «сторона, що інструктує». Поява сторони, що інструктує, обумовлена тим, що гарантом звичайно виступає банк, що знаходиться в тому ж місці, в якому знаходиться бенефіціар. Принципал може не мати можливості вступити в безпосередні відносини з гарантом. Тому принципал укладає угоду зі стороною, що інструктує (звичайно це банк, що обслуговує принципала), яка вступає в безпосередні відносини з гарантом із приводу видачі гарантії в забезпечення виконання зобов’язання принципала перед бенефіціаром.
5. У слово «гарантія» в Цивільному кодексі вкладається різний зміст. Гарантія, зокрема, може розумітися як одностороннє зобов’язання, в силу якого гарант зобов’язується перед кредитором третьої особи (бенефіціаром) сплатити на його вимогу грошову суму. Відносини між гарантом і принципалом (боржником в основному зобов’язанні), в силу яких гарант приймає на себе зобов’язання надати гарантії, що виходять за межі гарантії (гарантійного зобов’язання) та можуть ґрунтуватися на договорі про надання платної послуги, договорі про надання безвідплатної послуги, на інших відносинах, хоча б вони належно юридично не були оформлені. Мотиви, якими керувався гарант при видачі гарантії, його правовідносини з принципалом, за загальним правилом, на дійсність гарантії не впливають (ч. 1 ст. 229 ЦК).
6. Гарантія може розумітися і як правочин. Гарантія — це односторонній правочин, який «видається», а не договір, який укладається. Разом з тим оформлення гарантії договором між гарантом і бенефіціаром не може тягти недійсності гарантії, якщо зі змісту договору випливають всі умови, істотні для гарантії. Свого часу давалась рекомендація для більшої надійності забезпечення кредиту укладати трьохсторонню угоду між кредитором (банком), гарантом і позичальником, яка також не суперечить положенням Цивільного кодексу. У зразку банківської гарантії, що затверджений Національним банком стосовно кредитних договорів за його участі, рекомендується посилатися на договір про видачу гарантії, який укладено між банком-гарантом та принципалом.
7. Іноді і гарантія Кабінету Міністрів здійснюється не у вигляді односторонньої угоди, а шляхом участі в укладенні договору між сторонами забезпечуваного гарантією зобов’язання. Так, відповідно до п. 2 постанови Кабінету Міністрів «Про надання гарантій Кабінету Міністрів України і Міністерству фінансів щодо забезпечення погашення кредитів, що залучаються для фінансування закупівлі Українською аграрною біржею зернозбиральних комбайнів і тракторів» [286], передбачалось укладення чотирьохстороннього кредитного договору між Державним експортно-імпортним банком України, Кабінетом Міністрів України як гарантом, американським банком-кредитором і Експортно-імпортним банком СІЛА для фінансування закупівлі сільськогосподарської техніки в СІЛА.
8. Гарантія як односторонній правочин може бути визнана недійсною відповідно до загальних правил ст. 215 та 203 ЦК та інших правил, що встановлюють спеціальні підстави для визнання правочинів недійсними. Порушення вимоги закону про обов’язкове надання гарантії, письмової форми (ст. 547 ЦК) тягне нікчемність гарантії.
9. Відповідно до ст. 560 ЦК гарантом можуть виступати лише організації (юридичні особи). Як принципал у відносинах з приводу гарантії також можуть бути не тільки юридичні, а і фізичні особи. Гарантом можуть виступати в першу чергу банки, а також фінансові установи, про які внесений запис до відповідного державного реєстру фінансових установ (ст. 4, 7 Закону «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» [177]). Вони надають послуги щодо видані гарантії за плату. Вказівка в ст. 2 Уніфікованих правил [378] на те, що гарантом може бути страхова компанія, суперечить частині сьомій ст. 2 Закону «Про страхування» [180], яка визначає правоздатність страховика як суто спеціальну, несумісну з іншими видами підприємницької діяльності, в тому числі з видачею гарантії. Інша справа, що можливе страхування відповідних ризиків, у тому числі і на користь сторони, що в ст. 560 ЦК і в Уніфікованих правилах називається бенефіціаром. Цивільний кодекс регулює відносини, визначені в ч. 1 ст. 1 ЦК. Не виключається, що із положень Цивільного кодексу непрямо випливають публічно-правові приписи. Але ж такі правові приписи не можуть застосовуватись усупереч публічно-правовим положенням Закону «Про страхування». Ось і в даному випадку із ст. 560 ЦК випливає, що страхова організація може бути гарантом. Але переважно застосовується Закон «Про страхування».
Стаття 561. Строк дії гарантії
1. Гарантія діє протягом строку, на який вона видана.
2. Гарантія є чинною від дня її видачі, якщо в ній не встановлено інше.
3. Гарантія не може бути відкликана гарантом, якщо в ній не встановлено інше.
1. В силу ст. 2 Закону «Про платіжні системи та переказ грошей в Україні» [171] строки гарантії визначаються не тільки ст. 561 ЦК, а і (в частині, яка цією та іншими статтями Цивільного кодексу не врегульована) Уніфікованими правилами.
2. Відповідно до ч. 1 ст. 561 ЦК гарантія є чинною від дня видачі протягом строку, на який вона видана. У зразку банківської гарантії Національний банк рекомендує зазначати на те, що вона набирає чинності з часу перерахування бенефіціаром коштів згідно з кредитним договором. Ця суперечність між ч. 2 ст. 561 ЦК і згаданим зразком практичного значення не має, але відображає відсутність достатньої визначеності в законодавстві, правозастосовчій практиці і науці щодо поняття дійсності (недійсності) вимоги, яка забезпечується способами, що встановлюються ст. 546 — 597 ЦК. Стаття 4 і 8 Уніфікованих правил виходить із того, що в межах строку чинності гарантії претензія бенефіціара (кредитора) має бути отримана гарантом. При цьому встановлюється, що претензія до гаранта має бути пред’явлена в письмовій формі або передана з допомогою засобів електрозв’язку. З урахуванням диспозитивного значення Уніфікованих правил гарант має право інакше визначити останній день чинності гарантії.
3. Цивільний кодекс не встановлює будь-яких строків чинності гарантії на випадок, коли вона не встановлена в самій гарантії. Тому в таких випадках застосовуються строки, що встановлені ст. 4 Уніфікованих правил:
а) тендерна гарантія є чинною впродовж шести місяців від дати її видачі;
б) гарантія виконання є чинною впродовж шести місяців від передбаченої зобов’язанням, що забезпечується гарантією, дати поставки, завершення робіт (в тому числі дати, що встановлена шляхом пролонгації);
в) якщо гарантією покривається гарантійний (експлуатаційний) період, гарантія є чинною до спливу одного місяця після закінчення цього періоду;
г) гарантія повернення (внесення) платежів є чинною впродовж шести місяців, що відлічуються від дати поставки та виконання робіт.
Стаття 562. Незалежність гарантії від основного зобов’язання
1. Зобов’язання гаранта перед кредитором не залежить від основного зобов’язання (його припинення або недійсності), зокрема і тоді, коли в гарантії міститься посилання на основне зобов’язання.
1. Положення про незалежність гарантії від зобов’язання, що забезпечується нею (основного зобов’язання), навіть коли в гарантії містяться посилання на основне зобов’язання, слід тлумачити з урахуванням права гаранта встановлювати умови гарантії. Стаття 3 Уніфікованих правил встановлює, що гарант несе відповідальність перед бенефіціаром (кредитором) тільки відповідно до умов гарантії та законодавства. Це положення не суперечить Цивільному кодексу України, а тому повинне застосовуватись. Отже, умовами гарантії гарант може обмежити свою відповідальність, наприклад, тільки обов’язком оплатити вартість поставленого бенефіціаром принципалу товару. Тоді за інші платежі принципала на користь бенефіціара, в тому числі і пов’язані з визнанням недійсним зобов’язання, що забезпечується гарантією, або його припиненням, гарант відповідати не може. Якщо ж в гарантії таких застережень немає, то гарантія не залежить від основного зобов’язання навіть тоді, коли на нього зроблено посилання в гарантії. Це означає, що гарант є зобов’язаним за виконання приниципалом платежів, які він зобов’язаний здійснити у зв’язку з недійсністю договору і поверненням сторін до попереднього майнового становища.
2. Стосовно гарантії, що видається в забезпечення вимог Національного банку до банку-позичальника за кредитним зобов’язанням, Національний банк рекомендує зазначати в гарантії на кредитний договір, в забезпечення зобов’язань позичальника (принципала), за яким видана гарантія. Але таке зазначення є можливим, якщо до видачі гарантії сторони уклали кредитний договір з умовою про перерахування Національним банком суми кредиту після надання гарантії.
Стаття 563. Правові наслідки порушення боржником зобов’язання, забезпеченого гарантією
1. У разі порушення боржником зобов’язання, забезпеченого гарантією, гарант зобов’язаний сплатити кредиторові грошову суму відповідно до умов гарантії.
2. Вимога кредитора до гаранта про сплату грошової суми відповідно до виданої ним гарантії пред’являється у письмовій формі. До вимоги додаються документи, вказані в гарантії.
3. У вимозі до гаранта або у доданих до неї документах кредитор повинен вказати, у чому полягає порушення боржником основного зобов’язання, забезпеченого гарантією.
4. Кредитор може пред’явити вимогу до гаранта у межах строку, встановленого у гарантії, на який її видано.
5. Кредитор не може передавати іншій особі право вимоги до гаранта, якщо інше не встановлено гарантією.
1. При тлумаченні ч. 1 ст. 563 ЦК виникає питання про її співвідношення із ст. 562 ЦК: ст. 562 ЦК встановлює правило про незалежність гарантії від основного зобов’язання, а ч. 1 ст. 563 ЦК обов’язок сплатити грошову суму пов’язує з порушенням зобов’язання. Суперечність між двома положеннями Цивільного кодексу усувається, якщо зважати на те, що в кожному із них згадуються зобов’язання, які є дещо різними. У ст. 562 ЦК йдеться про основне зобов’язання. Зазвичай це зобов’язання полягає в сплаті грошової суми за поставлені товари, виконану роботу чи надані послуги. Але, якщо в гарантії немає будь-яких застережень, гарант в межах суми гарантії відповідає не тільки за виконання цього зобов’язання, а і за виконання принципалом інших обов’язків перед бенефіціаром, в тому числі пов’язаних з недійсністю або припиненням основного зобов’язання. Отже, зобов’язання, про яке йдеться в ч. 1 ст. 563 ЦК, включає основне зобов’язання, на яке зазначається в ст. 562 ЦК, але не обмежується ним. У ч. 1 ст. 563 ЦК під зобов’язанням розуміються всі обов’язки принципала перед бенефіціаром, виконання яких забезпечується гарантією відповідно до її умов.
2. Уніфіковані правила [378] не визначають прямо характер зобов’язання гаранта — є воно солідарним чи субсидіарним. Із ч. 1 ст. 563 ЦК випливає, що зобов’язання гаранта є солідарним. Воно виникає із факта порушення принципалом зобов’язання, забезпеченого гарантією. Як і будь-який солідарний боржник, гарант, однак, не несе обов’язку виконання із фактів, що передбачені договором, на підставі якого виникло забезпечене гарантією зобов’язання. Фактом, що породжує обов’язок гаранта сплатити грошову суму на користь бенефіціара (кредитора), є вимога кредитора. Уніфіковані правила називають цю вимогу претензією. Але ця претензія не охоплюється повністю поняттям претензії як способу досудового вирішення цивільно-правових спорів, що є припустимою лише в силу договору (таке визнав Конституційний Суд України в рішенні в одній із справ [242]). Претензія, передбачена Уніфікованими правилами (вимога, передбачена ч. 2 ст. 563 ЦК), має матеріально-правовий характер. Вона перетворює обов’язок гаранта перед бенефіціаром (кредитором) в борг (разом зі спливом строку для її розгляду, що встановлюється гарантією). Отже, така претензія (вимога) є правочином.
3. Вимога (претензія) бенефіціара до гаранта вчиняється в письмовій формі з дотриманням правил ст. 207 ЦК щодо форми правочину. Ця стаття допускає вчинення правочину з допомогою засобів електрозв’язку, що відповідає ст. 8 Уніфікованих правил, яка передбачає передання претензії за допомогою засобів електрозв’язку. До вимоги (претензії) повинні бути додані документи, що передбачені гарантією. Можливість їх передання за допомогою засобів електрозв’язку має бути застережена в гарантії. Стаття 8 Уніфікованих правил допускає передання документів, що додаються до претензії (вимоги), після пред’явлення претензії. Але з урахуванням ч. 1 ст. 565 ЦК ці документи, як і претензія (вимога), повинні бути подані гаранту в межах строку дії гарантії.
4. Вимога (претензія) обов’язково має містити зазначення про те, в чому полягає порушення, якого припустився боржник за зобов’язанням, забезпеченим гарантією. Відсутність такого зазначення дає підстави стверджувати, що вимога (претензія) як односторонній правочин не відповідає умовам гарантії (ч. 1 ст. 565 ЦК). Якщо після відмови гаранта задовольнити претензію, бенефіціаром буде пред’явлено позов про стягнення грошової суми відповідно до гарантії, гарант вправі пред’явити зустрічний позов про визнання претензії (вимоги) недійсною як такої, що не відповідає вимогам ч. 2 та 3 ст. 563 ЦК.
5. У ч. 4 ст. 563 ЦК йдеться про можливість «пред’явлення» вимоги до гаранта в межах строку, встановленого в гарантії. Але ж підставою для відмови в задоволенні вимоги кредитора є подання вимоги гарантові після закінчення строку гарантії. Таке формулювання ч. 1 ст. 565 ЦК є підставою для висновку про те, що в межах строку гарантії вимога (претензія) і додані до неї документи бенефіціара мають бути отримані гарантом.
6. Частина 5 ст. 563 ЦК встановлює один із випадків, коли відповідно до ст. 515 ЦК заміна кредитора в зобов’язанні не допускається (якщо інше не передбачено гарантією).
Стаття 564. Обов’язки гаранта під час розгляду вимоги кредитора
1. Після одержання вимоги кредитора гарант повинен негайно повідомити про це боржника і передати йому копії вимоги разом з доданими до неї документами.
2. Гарант повинен розглянути вимогу кредитора разом з доданими до неї документами в установлений у гарантії строк, а у разі його відсутності — в розумний строк і встановити відповідність вимоги та доданих до неї документів умовам гарантії.
1. На гаранта покладається обов’язок після одержання вимоги кредитора (бенефіціара) негайно повідомити про це боржника. Невиконання гарантом цього обов’язку не позбавляє його права на зворотну вимогу до принципала (боржника). Проте з урахуванням обставин справи не виключається відхилення вимог гаранта до принципала (якщо внаслідок неповідомлення гарантом принципала (боржника) виконання, здійснене гарантом, виявиться безпідставним). Пункт 2 ст. 8 Уніфікованих правил [378] покладає на гаранта обов’язок повідомити про отримання претензії (вимоги) також сторону, що інструктує.
2. Вимога (претензія) бенефіціара має бути розглянута в строк, передбачений в гарантії. Якщо цей строк в гарантії не встановлено, він має бути «розумним». За основу при визначенні тривалості цього «розумного» строку слід визнати семиденний строк, що встановлений ч. 2 ст. 530 ЦК. Але відповідно до обставин справи цей строк може бути скоригований (у бік збільшення).
Стаття 565. Право гаранта на відмову в задоволенні вимоги кредитора
1. Гарант має право відмовитися від задоволення вимоги кредитора, якщо вимога або додані до неї документи не відповідають умовам гарантії або якщо вони подані гарантові після закінчення строку дії гарантії.
2. Гарант повинен негайно повідомити кредитора про відмову від задоволення його вимоги.
3. Якщо гарант після пред’явлення до нього вимоги кредитора дізнався про недійсність основного зобов’язання або про його припинення, він повинен негайно повідомити про це кредитора і боржника.
Повторна вимога кредитора, одержана гарантом після такого повідомлення, підлягає задоволенню.
1. Підставами відмови гаранта виконати вимогу кредитора (бенефіціара) є: 1) невідповідність вимоги або доданих до неї документів за змістом або формою умовам гарантії; 2) пред’явлення вимоги або доданих до неї документів після закінчення строку дії гарантії; 3) невідповідність вимоги ч. 2 та 3 ст. 563 ЦК.
2. Відповідно до ст. 562 ЦК і з урахуванням умов гарантії гарант може нести відповідальність перед бенефіціаром (кредитором) і у випадках недійсності чи припинення основного зобов’язання. Але у випадку, коли бенефіціар (кредитор) пред’явив вимогу до гаранта, а гарант узнав про недійсність або припинення зобов’язання, він (гарант) зобов’язаний негайно повідомити про це бенефіціара (кредитора) і боржника. Зобов’язання за гарантією у разі недійсності або припинення основного зобов’язання підлягає виконанню у разі пред’явлення повторної вимоги.
Стаття 566. Обов’язок гаранта
1. Обов’язок гаранта перед кредитором обмежується сплатою суми, на яку видано гарантію.
У разі порушення гарантом свого обов’язку його відповідальність перед кредитором не обмежується сумою, на яку видано гарантію, якщо інше не встановлено у гарантії.
1. Граничний розмір зобов’язання гаранта перед бенефіціаром (кредитором) визначається гарантією. Але гарант може нести відповідальність перед бенефіціаром і в більшому розмірі, якщо для цього є підстави, передбачені цивільним законодавством. При цьому застосовуються загальні правила про підстави та умови відповідальності боржника. Проте в гарантії може міститись застереження про те, що навіть за наявності таких підстав і умов гарант не може відповідати перед бенефіціаром в розмірі, що перевищує зазначений в гарантії.
Стаття 567. Оплата послуг гаранта
1. Гарант має право на оплату послуг, наданих ним боржникові.
1. Правила про оплату послуг гаранта є аналогічними положенням про оплату послуг поручителя. Див. про це коментар до ст. 558 ЦК. Гарантія банка визначається як кредитна операція (ст. 49 Закону «Про банки і банківську діяльність» [163]), тому вона не може надаватись безоплатно. Надання гарантії, в тому числі і безоплатної, страховиками суперечило б ст. 2 Закону «Про страхування» [180], що визначає межі спеціальної цивільної правоздатності страховиків.
Стаття 568. Припинення гарантії
1. Зобов’язання гаранта перед кредитором припиняється у разі:
1) сплати кредиторові суми, на яку видано гарантію;
2) закінчення строку дії гарантії;
3) відмови кредитора від своїх прав за гарантією шляхом повернення її гарантові або шляхом подання гаранту письмової заяви про звільнення його від обов’язків за гарантією.
2. Гарант, якому стало відомо про припинення гарантії, повинен негайно повідомити про це боржника.
1. Гарантія як цивільно-правове зобов’язання припиняється виконанням цього зобов’язання, тобто сплатою гарантом на користь кредитора (бенефіціара) грошової суми, на яку видано гарантію. Це відповідає ст. 599 ЦК.
2. Гарантія припиняється закінченням строку її дії. Цей строк не переривається і не зупиняється. Суд не може задовольнити вимогу бенефіціара до гаранта, якщо він у встановлений гарантією строк не пред’явив вимогу до гаранта, хоч би бенефіціар пропустив цей строк з поважних причин. Якщо гарантією не встановлено інше, вимога (претензія) до гаранта вважається пред’явленою своєчасною у разі її отримання гарантом разом з необхідними документами до спливу строку, встановленого гарантією. Це правило ч. 1 ст. 565 ЦК вносить необхідну визначеність в формулювання ч. 1 ст. 568 ЦК «зобов’язання гаранта... припиняється у разі... закінчення строку гарантії». Це формулювання можна було б тлумачити так, що закінчення строку припиняє зобов’язання гаранта повністю. Але ж із ч. 1 ст. 565 ЦК випливає, що закінчення строку гарантії не тягне припинення тих обов’язків гаранта, вимога про виконання яких була пред’явлена бенефіціаром до закінчення строку гарантії (якщо ці обов’язки грунтуються на гарантії).
3. Гарантія припиняється відмовою кредитора (бенефіціара) від прав за гарантією. Така відмова здійснюється шляхом повернення гарантові гарантії або шляхом подання бенефіціаром (кредитором) заяви на адресу гаранта про звільнення останнього від обов’язків за гарантією. Це правило ч. З ст. 568 ЦК викликає інтерес тому, що воно однозначно вказує на те, що зобов’язання щодо гарантії виникає виключно на підставі одностороннього правочину, що вчиняється гарантом.
4. Встановлення ч. 1 ст. 568 ЦК підстав припинення гарантії не виключає встановлення гарантією додаткових підстав її припинення. Такий висновок зроблено на підставі наступного. Частина 2 ст. 598 ЦК передбачає можливість встановлення підстав припинення зобов’язань законом або договором. Прямо це положення не передбачає можливості встановлення гарантією підстав припинення зобов’язання щодо гарантії. Але застосування його до гарантії є можливим у силу ч. 1 ст. 563 ЦК, яка встановлює обов’язок гаранта оплатити грошову суму «відповідно до умов гарантії». Звідси випливає можливість до гарантії як одностороннього правочину, яким можуть встановлюватись умови, за яких гарант здійснює платіж, застосовувати ч. 2 ст. 598 ЦК, що передбачає можливість встановлення договором підстав припинення зобов’язання.
Стаття 569. Право гаранта на зворотну вимогу до боржника
1. Гарант має право на зворотну вимогу (регрес) до боржника в межах суми, сплаченої ним за гарантією кредиторові, якщо інше не встановлено договором між гарантом і боржником.
2. Гарант не має права на зворотну вимогу (регрес) до боржника у разі, якщо сума, сплачена гарантом кредиторові, не відповідає умовам гарантії, якщо інше не встановлено договором між гарантом і боржником.
1. Ця стаття встановлює два правила, на диспозитивний характер яких зазначається спеціально. Законодавець визнав, що загального правила ч. 3 ст. 6 ЦК про диспозитивний, як правило, характер положень актів цивільного законодавства недостатньо для вирішення питання про можливість відступлення в договорах від правил ст. 569 ЦК.
2. Неприпустимість пред’явлення гарантом вимоги до боржника у випадках, встановлених ч. 2 ст. 569 ЦК, не виключає пред’явлення гарантом до бенефіціара вимог, що грунтуються на ст. 1212 ЦК (безпідставне набуття майна).
Деякі окремі види гарантій
3. Викладені правила про гарантії повинні поширюватися на гарантії, які видає холдингова компанія «Київміськбуд» з метою забезпечення виконання зобов’язань уповноважених нею комерційних банків перед фізичними та юридичними особами, які відкрили в цих банках пенсійні вклади (абзац 8 ст. З Закону «Про проведення експерименту у житловому будівництві на базі холдингової компанії «Київміськбуд» [187] в редакції від 20 квітня 2000 р., що зберегла чинність відповідно до ч. 2 ст. 8 того ж Закону в редакції від 7 лютого 2002 р.).
4. Під дію ст. 560 — 569 ЦК підпадають гарантії, що видаються Кабінетом Міністрів на забезпечення зобов’язань юридичних осіб — резидентів щодо погашення іноземних кредитів. Вони видаються іноземним кредиторам на підставі відповідної постанови Кабінету Міністрів, прийняттю якої передує ціла низка адміністративних актів, а також на підставі укладення відповідних договорів. Оригінали гарантій спеціальною поштою надсилаються банку-агенту (українському банку, який укладає кредитні договори з іноземними кредиторами як боржник і з юридичними особами — резидентами — як кредитор) для подальшого передання іноземним кредиторам. Гарантія Кабінету Міністрів, правова конструкція якої передбачена Положенням про порядок залучення іноземних кредитів і надання гарантій Кабінету Міністрів України з метою забезпечення зобов’язань юридичних осіб — резидентів по їх погашенню, повинна кваліфікуватися як підстава зобов’язання між Україною та іноземним кредитором. Договір про гарантію слід вважати укладеним, а зобов’язання щодо гарантії — таким, що виникло, з моменту одержання іноземним кредитором гарантії як письмово оформленого правочину.
Міністерство фінансів веде реєстр державних гарантій, виданих Кабінетом Міністрів у забезпечення погашення іноземних кредитів. Але внесення гарантій до державного реєстру не має будь-якого цивільно-правового значення.
5. Видача Кабінетом Міністрів гарантії іноземним кредиторам на забезпечення погашення юридичними особами — резидентами кредитів провадиться на платній основі: зазначена юридична особа перераховує на рахунок Міністерства фінансів, з якого здійснюється обслуговування державного зовнішнього боргу, плату за видачу гарантії в розмірі до одного відсотка річних від суми гарантії. Розмір плати для кожної юридичної особи — резидента визначається Кабінетом Міністрів за поданням Валютно-кредитної ради. Строк внесення плати визначається внутрішнім кредитним договором між юридичною особою — резидентом, яка є позичальником, і банком-агентом (п. 4 постанови Кабінету Міністрів «Про впорядкування залучення і використання іноземних кредитів, повернення яких гарантується Кабінетом Міністрів України, удосконалення системи залучення іноземних фінансових ресурсів та обслуговування зовнішнього державного боргу» [284]).
6. У разі невиконання юридичною особою — резидентом зобов’язання щодо погашення іноземного кредиту, його погашення здійснюється Міністерством фінансів за рахунок коштів, призначених для обслуговування зовнішнього боргу. У межах витрат Державного бюджету на погашення іноземного кредиту юридична особа — позичальник несе відповідальність перед Державним бюджетом. Стягнення заборгованості перед бюджетом, яка виникла, провадиться органами державної податкової служби.
Однак у зв’язку з втратою сили Декретом Кабінету Міністрів «Про стягнення не внесених у строк податків і податкових платежів», що допускав безспірне списання суми заборгованості перед бюджетами, п. 2 постанови Кабінету Міністрів «Про порядок відшкодування витрат державного бюджету, що виникли внаслідок настання гарантійних випадків за іноземними кредитами, одержаними юридичними особами України під гарантії Уряду України» [280], що передбачав безспірне списання органами податкової служби суми заборгованості за кредитом, втратив силу. Це не виключає звернення стягнення органами державної податкової служби на заставлене майно на підставі договору застави між юридичною особою — позичальником і банком-агентом, оскільки відповідно до частини п’ятої ст. 20 Закону «Про заставу» [64] до третьої особи, яка задовольнила в повному обсязі вимоги заставодавця, переходить разом із правом вимоги застави, що її забезпечує.
При відшкодуванні витрат Державного бюджету на погашення іноземних кредитів, не погашених своєчасно позичальниками-резидентами, повинні додержуватися також умови угоди позичальника з Міністерством фінансів про порядок відшкодування витрат Державного бюджету, що можуть виникнути внаслідок виконання Кабінетом Міністрів України гарантійних зобов’язань (п. 49 Положення про порядок залучення іноземних кредитів і надання гарантій Кабінету Міністрів України для забезпечення зобов’язань юридичних осіб — резидентів по їх погашенню [284]).
§ 5. ЗАВДАТОК
Стаття 570. Поняття завдатку
1. Завдатком є грошова сума або рухоме майно, що видається кредиторові боржником у рахунок належних з нього за договором платежів, на підтвердження зобов’язання і на забезпечення його виконання.
2. Якщо не буде встановлено, що сума, сплачена в рахунок належних з боржника платежів, є завдатком, вона вважається авансом.
1. Завдаток — це грошова сума або рухоме майно, що передається боржником кредиторові і яка виконує три функції: 1) є доказом факту укладення договору; 2) є засобом забезпечення виконання зобов’язання обома його сторонами; 3) частково є виконанням грошового обов’язку боржника перед кредитором. Новий Цивільний кодекс, на відміну від Цивільного кодексу 1963 р., передбачає можливість передання відповідно до умови про завдаток не тільки грошових коштів, а й рухомого майна. Іноземна валюта може передаватися (перераховуватися) як завдаток тільки за умови, що стосовно до забезпечуваного завдатком зобов’язання іноземна валюта є законним засобом платежу (ч. З ст. 533 ЦК). В інших випадках передання іноземної валюти як завдатку тягне застосування адміністративної відповідальності та (чи) фінансових санкцій, передбачених законодавством про систему валютного регулювання і валютного контролю. За наявності таких обставин правочин щодо видачі завдатку повинен кваліфікуватися як заперечуваний.
2. Цивільний кодекс розширює склад сторін зобов’язань, які можуть забезпечуватись завдатком. Не встановлюються обмеження для будь-яких суб’єктів цивільного права на участь у зобов’язаннях, що забезпечуються завдатком і у зобов’язаннях щодо завдатку. Але особи, що не є учасниками зобов’язання, що забезпечується завдатком, не можуть бути учасниками зобов’язань щодо завдатку.
3. З метою усунення ситуацій правової невизначеності ч. 2 ст. 570 ЦК указує, що поки не встановлено інше, грошова сума, сплачена в рахунок належних з боржника платежів, вважається авансом.
4. Статті 570, 571 ЦК не містять вимоги про письмову форму завдатку. Але обов’язковість письмової форми завдатку випливає зі ст. 547 ЦК. Не буде суперечити законодавству включення умови про завдаток до тексту договору, виконання якого забезпечується завдатком. Письмова форма завдатку є обов’язковою, незалежно від форми того договору, на підставі якого виникло забезпечуване завдатком зобов’язання. Вона обов’язкова і достатня й тоді, коли завдатком забезпечується укладення або виконання договору, який відповідно до закону підлягає нотаріальному посвідченню. Порушення вимоги про письмову форму правочину про завдаток тягне його недійсність, нікчемність (ч. 2 ст. 547 ЦК). Тому здійснення правочину щодо завдатку не може доказуватись навіть розпискою одержувача завдатку. Правочин щодо завдатку повинен індивідуалізувати забезпечуване завдатком зобов’язання і містити вказівку на суму завдатку. В іншому випадку будуть відсутні підстави для застосування договору про завдаток до відповідного зобов’язання.
5. Вказівку на роль завдатку як підтвердження зобов’язання не слід розуміти таким чином, що наявність доказів, що з вірогідністю підтверджують передання (перерахування) завдатку, безумовно означає, що виникло забезпечуване завдатком зобов’язання. Завдаток — лише один з доказів виникнення зобов’язання. І при доведеності факту передання завдатку інші обставини, підтверджені належними доказами, можуть спростовувати факт виникнення зобов’язання.
6. Під зобов’язанням, виникнення якого підтверджується видачею завдатку, можуть розумітися як зобов’язання, передбачені главами 54 — 77 Цивільного кодексу, так і зобов’язання, що виникли на підставі попереднього договору (ст. 635 ЦК). В останньому випадку підставою застосування наслідків, встановлених ст. 570 ЦК, буде ухилення від укладення договору, передбаченого попереднім договором.
7. Хоча правова конструкція, передбачена ч. 8 і 11 ст. 19 Закону «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» [134], називається завдатком, поширювати на відносини, що регулюються названою статтею, ст. 570 ЦК не можна. Названими пунктами формулюється спеціальна правова конструкція, що не підпадає під визначення завдатку, що наводиться в ст. 570 ЦК.
8. Правочин щодо завдатку є реальним договором. Підставою для такого висновку є формулювання «видається», що міститься в ст. 570 ЦК. Консенсуальні договори передбачають формулювання «зобов’язується видати». Отже, підписання договору про видачу завдатку не дає кредиторові права вимагати перерахування суми завдатку, оскільки зобов’язання щодо завдатку виникає за наявності двох умов: 1) підписання договору про видачу завдатку; 2) перерахування (передання) суми завдатку.
Стаття 571. Правові наслідки порушення або припинення зобов’язання, забезпеченого завдатком
1. Якщо порушення зобов’язання сталося з вини боржника, завдаток залишається у кредитора.
Якщо порушення зобов’язання сталося з вини кредитора, він зобов’язаний повернути боржникові завдаток та додатково сплатити суму у розмірі завдатку або його вартості.
2. Сторона, винна у порушенні зобов’язання, має відшкодувати другій стороні збитки в сумі, на яку вони перевищують розмір (вартість) завдатку, якщо інше не встановлено договором.
3. У разі припинення зобов’язання до початку його виконання або внаслідок неможливості його виконання завдаток підлягає поверненню.
1. Невиконання забезпеченого завдатком зобов’язання стороною, яка дала завдаток (боржником), дає право стороні, що його отримала, залишити його у себе (завдаток переходить у власність кредитора). Така умова настає за наявності вини боржника.
Якщо ж порушення зобов’язання припустилася сторона, що одержала завдаток (кредитор), вона зобов’язана сплатити стороні, що дала завдаток, подвійну суму завдатку, якщо порушення допущене за наявності вини сторони, що одержала завдаток.
2. Крім того, сторона, винна в порушенні зобов’язання, зобов’язана відшкодувати іншій стороні збитки із зарахуванням суми завдатку. Це правило про співвідношення суми завдатку і збитків є диспозитивним. Сторони правочину щодо завдатку вправі встановити таке співвідношення між сумою завдатку і збитками, що відповідає конструкціям штрафної чи виняткової неустойки.
3. Стаття 571 ЦК прямо не вказує на той момент, в який виникає право сторони на залишення в неї суми завдатку або на пред’явлення вимоги про сплату подвійної суми завдатку, а також на момент виникнення права на стягнення збитків зі сторони, винної в невиконанні зобов’язання. Зі ст. 571 ЦК належить зробити висновок про те, що перший і другий моменти настають у той же час.
Зі ст. 571 ЦК випливає, що встановлені нею наслідки настають при порушенні зобов’язання. Отже, неналежне виконання також є підставою настання наслідків, зазначених у ст. 571 ЦК.
Іншими словами, ці наслідки настають за умови, що зобов’язання з вини сторони не виконане або виконане неналежно.
4. Стаття 571 ЦК вирішує тільки питання про співвідношення завдатку і відшкодування збитків, але не торкається співвідношення заходів, встановлених ст. 571 ЦК, і виконання зобов’язання в натурі. Набрання законної сили рішенням суду про присудження до виконання зобов’язання в натурі не тягне припинення зобов’язання. Виконання рішення суду провадиться в межах відносин, що регулюються Законом «Про виконавче провадження» [129] і є надбудовою над зобов’язанням. Оскільки набрання законної сили рішенням суду про присудження до виконання зобов’язання в натурі не припиняє зобов’язання, воно підлягає виконанню, хоча й у публічно-правових формах. Таким чином, набрання законної сили рішенням суду про присудження до виконання в натурі дає кредитору задоволення в рамках виконавчого провадження, що в кінцевому підсумку приводить до виконання зобов’язання. Але таке виконання не виключає порушення, яке є підставою застосування ч. 1 ст. 571 ЦК.
§ 6. ЗАСТАВА
Стаття 572. Поняття застави
1. В силу застави кредитор (заставодержатель) має право у разі невиконання боржником (заставодавцем) зобов’язання, забезпеченого заставою, одержати задоволення за рахунок заставленого майна переважно перед іншими кредиторами цього боржника, якщо інше не встановлено законом (право застави).
1. У цій статті наводиться логічно несуворе визначення застави. В основному воно повторює визначення застави, що міститься в ст. 1 Закону «Про заставу» [64]. Але визначення застави у ст. 572 ЦК удосконалене порівняно з названим Законом. Уточнюється, що заставодержатель має переважне право на задоволення своїх вимог перед іншими кредиторами цього боржника. Але це удосконалення виявилось вкрай невдалим. Заставодавцем може бути не тільки боржник, а й майновий поручитель. Визначення застави, що наводиться в ст. 572 ЦК, не охоплює собою відносин з участю майнового поручителя. Цей недолік законодавчого визначення застави стосовно рухомого майна усувається визначенням обтяження у ст. З Закону «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень» та правилами ст. 12 і 14 того ж Закону про пріоритет обтяжень. Стосовно іпотеки визначенням цього цивільно-правового явища в абзаці третьому ст. 1 Закону «Про іпотеку» [197] зазначений недолік не усувається, а тільки закріплюється. Тому правильне розуміння іпотеки відновлюється тільки спеціальним правилом абзацу п’ятого ст. 3 Закону «Про іпотеку», що встановлює пріоритет прав чи вимог на передане в іпотеку майно.
2. У зв’язку з прийняттям законів «Про іпотеку» і «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень» з’явилось більш широке стосовно застави поняття обтяження, що стосується рухомого майна. Стаття 3 Закону «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень» визначає його як право обтяжувана на рухоме майно боржника або обмеження права боржника чи обтяжувана на таке майно, що виникає на підставі закону, договору, рішення суду або з інших дій фізичних чи юридичних осіб. Обтяження рухомого майна заставою є одним із видів забезпечувального обтяження (ст. 21 Закону «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень»). Іпотека визнається способом обтяження нерухомого майна (ст. 4 Закону «Про іпотеку»).
3. Розвиток ринкових механізмів України обумовив прийняття цілої низки законів, що містять положення, які регулюють відносини з приводу застави. У зв’язку з цим, якщо інше не випливає із відповідних законів, треба виходити із таких правил про переважне застосування окремих законів: 1) положення ст. 572 — 593 ЦК підлягають переважному застосуванню перед правилами Закону «Про заставу», оскільки із двох нормативно-правових актів одного рівня (однакової юридичної сили) перевага при правозастосуванні надається акту, що прийнятий пізніше (твердження про те, що Закон «Про заставу» формулює спеціальні положення, які підлягають переважному застосуванню перед положенням Цивільного кодексу, було б некоректним, оскільки і названий Кодекс, і Закон «Про заставу», як правило, формулюють норми однакового рівня узагальнення); 2) Закон «Про іпотеку» [146] як акт спеціальний і прийнятий пізніше, а також з урахуванням п. 2 ст. 50 цього Закону («до приведення законодавства України у відповідність із цим Законом закони України та інші нормативно-правові акти діють у частині, що не суперечить цьому Закону») застосовується стосовно іпотеки переважно перед Законом «Про заставу» і ст. 572 — 593 ЦК; 3) Закон «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень» [155] в силу п. 2 розділу IX «Прикінцеві та перехідні положення» цього Закону («законодавчі та інші нормативно- правові акти, прийняті до набрання чинності цим Законом, застосовуються в частині, що не суперечить цьому Закону») підлягає стосовно застави,рухомого майна переважному застосуванню перед Законом «Про заставу» і ст. 572 — 593 ЦК; 4) положення законів «Про іпотечне кредитування, операції з консолідованим іпотечним боргом та іпотечні сертифікати» [199] і «Про фінансово-кредитні механізми і управління майном при будівництві житла та операціях з нерухомістю» підлягають переважному застосуванню перед відповідними положеннями Цивільного кодексу та Закону «Про іпотеку» в силу зазначення в цих законах на те, що до приведення раніше прийнятих законів у відповідність з названими двома законами раніше прийняті закони застосовуються лише в частині, в якій вони не суперечать цим двом законам; 5) сфера, в якій спеціальними правилами названих законів не обмежується чинність Закону «Про заставу» і ст. 572 — 593 ЦК, складається тільки із відносин, в межах яких в заставу передається нерухоме майно з умовою про передання предмета застави у володіння і/або користування заставодержателю.
4. Вказівка у визначенні застави на те, що винятки із правила про переважне право заставодержателя можуть встановлюватись законом, не має реального регулятивного значення: спеціальне положення закону завжди має перевагу при правозастосуванні перед загальним. Але ж ця вказівка має інформаційне значення, вона застережує, що такі закони можуть бути. Сьогодні відомі три таких правила: 1) переважно перед забезпеченими заставою вимогами підлягають задоволенню привілейовані морські вимоги (ст. 358 КТМ [34]); 2) відповідно до підпункту «а» п. 1 ч. 1 ст. 31 Закону «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» [134] вимоги, забезпечені заставою, належать до першої черги. Але до цієї ж черги належать численні інші вимоги. А в разі недостатності коштів, одержаних від продажу майна банкрута, для повного задоволення вимог однієї черги, вимоги задовольняються пропорційно сумі вимог, що належать кожному кредиторові однієї черги (ч. 3 ст. 31 того ж Закону). Судова практика послідовна у застосуванні підпункту «а» п. 1 ст. 31 названого Закону, хоч сформульоване в ньому правило суперечить Закону «Про іпотеку» і Закону «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень», положення яких підлягають переважному застосуванню внаслідок застережень, на які вказувалось у попередньому пункті коментаря; 3) Закон «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень» (ст. 14) щодо рухомого майна визнає всі види обтяжень, як правило, рівними, надаючи кожному із них пріоритет за критерієм моменту реєстрації обтяження в Державному реєстрі обтяжень рухомого майна, якщо інше не встановлено названим Законом. Незважаючи на визначення застави в ст. 572 ЦК і ст. 1 Закону «Про заставу» як правової конструкції, що надає заставодержателю певне переважне право, із спеціального правила частини другої ст. 12 Закону «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень» випливає, що незареєстрована застава рухомого майна не дає заставодержателю права на переважне задоволення своїх вимог за рахунок заставленого майна, хоч і не виключає дійсності договору застави та прав заставодержателя перед заставодавцем, що виникають на підставі такого договору; 4) незареєстроване право притримання має вищий пріоритет перед іншими незареєстрованими обтяженнями (частина третя ст. 14 Закону «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень»), в тому числі і перед незареєстрованою заставою, хоч би вона і виникла раніше притримання.
5. Елементи застави використовуються в зобов’язаннях, які самі по собі заставними не є. На такі відносини норми законодавства про заставу не поширюються. Так, у силу частини першої ст. 20 Закону «Про бібліотеки і бібліотечну справу» [151] бібліотекам надане право визначати при наданні користувачам бібліотеки документів розмір коштів, які повинні передаватися бібліотеці як забезпечення виконання зобов’язань щодо повернення одержаних у бібліотеці документів. У цій правовій конструкції використовуються елементи застави, але визнати її заставою і поширити на неї норми законодавства про заставу було б неправильним.
6. Указом Президента України «Про невідкладні заходи щодо стимулювання виробництва та розвитку ринку зерна» [259] встановлений механізм заставних закупок зерна у сільськогосподарських виробників у сезон збирання за заставними цінами з гарантуванням їм права наступного, продажу цього зерна за ринковими цінами (у випадку, якщо вони будуть перевищувати заставні) за умови відшкодування Державній акціонерній компанії «Хліб України» вартості зберігання зерна. Елементи застави тут полягають в тому, що сільгоспвиробник передає ДАК «Хліб України» зерно на зберігання (зі знеособленням зерна, що зберігається), а зберігай зобов’язується повернути його на вимогу поклажедавця. У забезпечення виконання цього обов’язку поклажедавцю перераховується заставна вартість зерна.
7. Застава розглядається в правовій теорії переважно як правова конструкція, що існує в речових правовідносинах. Але законодавець таку концепцію не сприйняв, хоч і уникає того, щоб називати правовідносини щодо застави зобов’язальними. У заставних правовідносинах дійсно є елементи речового права, що поєднуються з елементами зобов’язального права. Коли в законодавстві згадується поняття «застава», під ним розуміється звичайно весь комплекс правових відносин з приводу застави, а іноді — лише окремі з них.
8. Правовідносини між заставодавцем і заставодержателем мають зобов’язальний характер. У силу цього, якщо договором застави передбачений обов’язок заставодавця передати предмет застави — індивідуально визначену річ — у володіння (а в передбачених законом випадках — і в користування) заставодержателю, а він цей обов’язок не виконує, заставодержатель вправі пред’явити до заставодавця не віндикаційний позов, а позов про примушення боржника (заставодавця) до виконання зобов’язання в натурі (ст. 620 ЦК). Такий же позов пред’являється у випадках, коли заставодавець передав предмет застави у володіння заставодержателю, але згодом став порушувати право заставодержателя на володіння предметом застави. Позов про звернення стягнення на заставлене майно також випливає із зобов’язання між заставодавцем і заставодержателем, хоч і спрямований на захист речових прав заставодержателя. Однак слід враховувати, що законодавча і правозастосовча практика уникають вживання терміну «заставне зобов’язання». Не вживають цей термін в науковій, популярній і навчальній літературі.
9. Укладення договору застави (або інший юридичний факт, який передбачений ст. 574 ЦК, ст. 16 «Про заставу» [64] і який є підставою застави), тягне виникнення речових правовідносин, в силу яких: 1) заставодержатель як кредитор має (якщо інше не встановлено законом) переважне право перед іншими кредиторами заставодавця (перед усіма третіми особами) на задоволення своїх забезпечених заставою вимог за рахунок заставленого майна; 2) передання заставодавцем права власності на заставлену річ може здійснюватися лише за згодою заставодержателя (ч. 2 ст. 586 ЦК); 3) якщо заставлена річ передана у володіння (а у відповідних випадках — і користування) заставодержателя, останній має право вимагати від будь-якої особи не порушувати це його право; 4) іпотечний заставодержатель має право вимагати від будь-якої особи припинення посягання на предмет застави, що загрожує його втратою або пошкодженням. Таке правило із Закону «Про заставу» вилучене. Але воно випливає із законодавчого визначення застави і іпотеки. Заставодержатель вправі пред’явити позов до будь-якої особи, що здійснює зазначене посягання. Викладеним вичерпуються речові елементи заставних правовідносин.
10. Незважаючи на визнання в теорії застави речовим способом забезпечення виконання зобов’язань, усе-таки ніхто не заперечує можливості застосування до заставних правовідносин норм ст. 509 — 625 ЦК. Зокрема, на сторінках юридичних видань коментувалися розглянуті судами спори з приводу визнання договорів застави неукладеними (див. Вісник господарського судочинства, 2002, № 2, с. 165 — 170).
11. Виконання зобов’язання, що виникає на підставі договору застави, може забезпечуватися передбаченими законом способами забезпечення виконання зобов’язань, у тому числі неустойкою. Законодавство не перешкоджає забезпеченню заставного зобов’язання порукою або іншою заставою. Зазначення в ч. 1 ст. 548 ЦК на можливість забезпечення виконання основного зобов’язання не виключає забезпечення додаткового зобов’язання з урахуванням правила про диспозитивність норм актів цивільного законодавства. Вищий арбітражний суд свого часу роз’яснив, що в договорі застави може встановлюватися відповідальність заставодавця за збереження предмета застави (п. 6 Інформаційного листа [398}). Крім того, слід враховувати, що поняття основного зобов’язання застосовується до будь-якого зобов’язання, стосовно якого встановлене забезпечення (додаткове зобов’язання).
Частина 1 ст. 576 ЦК, ст. 49 — 52 Закону «Про заставу» передбачають заставу майнових прав. Було б нелогічним вести мову про речовий характер застави майнових прав. Але слід мати на увазі, що стосовно поняття речового права є більш широке (родове) поняття абсолютного права. Застава майнових прав якраз і має абсолютний характер.
12. Про відмінність зобов’язальних правовідносин між заставодержателем і заставодавцем, що виникають на підставі договору застави, і речових правовідносин, що виникають між заставодержателем та всіма третіми особами на підставі реєстрації застави (інших обтяжень), особливо наочно свідчать положення законів, що були прийняті останнього часу. Відповідно до частини другої ст. 12 Закону «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень» [207] взаємні права та обов’язки між заставодержателем (обтяжувачем) рухомого майна та заставодавцем (боржником) виникають на підставі відповідного правочину (договору застави) з моменту набрання чинності цим правочином. Права у відносинах з третіми особами заставодержатель (обтяжувач) набуває з моменту реєстрації застави (обтяження) рухомого майна. Такі ж правила встановлюються ч. 2 та 6 ст. З Закону «Про іпотеку» [197]. Отже, зобов’язання між заставодавцем і заставодержателем виникає на підставі договору, а речові права заставодержателя виникають на підставі реєстрації застави.
13. Заставою може бути забезпечена цивільно-правова вимога будь-якого змісту. У практиці заставою найчастіше забезпечуються зобов’язання позичальників за кредитними договорами з банками. Однак немає перешкод для укладення договору застави з метою забезпечення виконання будь-якого іншого зобов’язання (грошового або зобов’язання щодо передання майна, виконання роботи, надання послуг). У ст. 3 Закону «Про заставу» прямо зазначається на можливість забезпечення заставою зобов’язань купівлі-продажу, оренди, перевезення тощо.
14. Заставою може бути забезпечене як основне, так і додаткове зобов’язання. Зокрема, заставою може бути забезпечена порука. У такому разі порука припиняється припиненням забезпечуваного нею зобов’язання, а також закінченням строків, встановлених ч. 4 ст. 559 ЦК. Припинення поруки, забезпеченої заставою, припиняє і заставу, хоча б забезпечене порукою зобов’язання і не припинилося. На це слід звернути увагу, оскільки в практиці мають місце випадки невиправданого укладення і договору поруки (на забезпечення основного зобов’язання), і договору застави (на забезпечення зобов’язання щодо поруки), якщо заставодавцем є майновий поручитель. Такі випадки не слід змішувати із ситуаціями, коли основне зобов’язання забезпечується безпосередньо і порукою і заставою.
15. Оскільки заставою може бути забезпечена лише дійсна вимога, недійсність цієї вимоги тягне недійсність застави. Недійсність вимоги означає, що вона ґрунтується на правочині, що визнається недійсним (нікчемним) безпосередньо законом, або на правочині, що визнаний недійсним судом. До набрання чинності рішенням суду про визнання заперечуваного правочину недійсним застава, що забезпечує основану на заперечуваному правочині вимогу, зберігає чинність. Якщо заставою забезпечується вимога, що ґрунтується на нікчемному правочині, вона (застава) є нікчемною, такою, що не має юридичної сили. Формулювання ч. 2 ст. 548 ЦК «недійсність основного зобов’язання (вимоги) спричиняє недійсність правочину щодо його забезпечення...» слід тлумачити як пряме встановлення законом недійсності правочину, що вчинений на забезпечення основного зобов’язання.
16. Податкова застава є інститутом публічного права. Пункт 1 частини першої ст. 37 Закону «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень» [207] прямо визнає податкову заставу як вид публічних обтяжень. Відносини з приводу податкової застави регулюються ст. 8—10 Закону «Про порядок погашення зобов’язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами» [164]. Пунктом 19.4.4 ч. 19.4 ст. 19 цього Закону внесені доповнення до ст. 13 і 15 Закону «Про заставу» [64], відповідно до яких виключається поширення на відносини з приводу податкової застави названих статей. Таким чином, визнано, що за зазначеними виключеннями і за винятком випадків, коли це суперечить Закону «Про порядок погашення зобов’язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами» та суті податкової застави, на податкову заставу поширюється чинність Закону «Про заставу», що набув у такий спосіб значення комплексного нормативно-правового акта, який включає в себе норми публічного (податкового) і приватного (цивільного) права.
Запровадження податкової застави тягне цивільно-правові наслідки: 1) обмежується право платника податків розпоряджатися майном (активами), що знаходяться в податковій заставі. Відповідні договори платник податків вправі укладати лише за наявності згоди органу державної податкової служби; 2) укладення договорів застави майна (активів), що знаходиться в податковій заставі, не допускається. Платник податків зобов’язаний письмово повідомити наступним кредиторам про те, що його активи знаходяться в податковій заставі. У іншому випадку платник податків зобов’язаний відшкодувати збитки, що виникли на стороні наступних кредиторів у результаті невиконання ним зазначеного обов’язку. Право податкової застави не має пріоритету перед іншими обтяженнями. Відповідно до ст. 39 Закону «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень» [207] пріоритет податкової застави пов’язується з її реєстрацією в Державному реєстрі обтяжень рухомого майна.
Стаття 573. Забезпечення майбутньої вимоги
1. Заставою може бути забезпечена вимога, яка може виникнути в майбутньому.
1. У Цивільному кодексі 1963 р. стосовно кожного виду забезпечення виконання зобов’язань формулювалось окреме правило про можливість забезпечення тільки дійсної вимоги. Формулювалось воно і стосовно застави (частина друга ст. 181 ЦК 1963 р.). Положення про можливість забезпечення майбутньої вимоги було відірваним від наведеного правила про можливість забезпечення лише дійсної вимоги. Це обумовило непослідовність судової практики з цього приводу. У' цьому сенсі показовою є позиція арбітражного суду, викладена на сторінках преси. Закрите акціонерне товариство звернулося до науково-виробничого підприємства з позовом про примушення до виконання договору застави — передання заставленого майна заставодержателю. Суд відмовив у позові, посилаючись на те, що заставою забезпечувалася вимога закритого акціонерного товариства про повернення суми позики, але на день прийняття судом рішення в справі вимога про повернення суми позики не мала ознаки дійсності, оскільки сума позики на рахунок заставодавця не перераховувалася (п. 2 Оглядового листа «Про практику вирішення окремих спорів, пов’язаних із забезпеченням виконання зобов’язань» [398]). Це відповідало загальній позиції Вищого арбітражного суду:
«Якщо таке (забезпечуване заставою. — Авт.) зобов’язання ще не виникло, право застави не виникає, незважаючи на укладення договору застави і навіть передання предмета застави заставодержателю. Наприклад, за договором банківського кредиту право застави виникає після фактичного одержання суми кредиту боржником» (п. 8 роз’яснення Вищого господарського суду «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов’язаних з застосуванням Закону України «Про заставу» [396]).
2. У новому Цивільному кодексі положення про забезпечення лише дійсної вимоги (ч. 2 ст. 548 ЦК) також відірване від правила про можливість забезпечення заставою майбутньої вимоги (ст. 573 ЦК). Це могло б і надалі ускладнювати тлумачення відповідних положень законів. Запобігти цьому допомагають найновіші закони. Частина третя ст. 3 Закону «Про іпотеку» [197] передбачає можливість забезпечення іпотекою «виконання дійсного зобов’язання або задоволення вимоги, яка може виникнути в майбутньому на підставі договору, що набрав чинності». Отже, укладення іпотечного договору до набрання чинності договором, що є підставою забезпечуваного іпотекою зобов’язання, може бути підставою для оспорювання іпотечного договору, але зобов’язання, що виникло на підставі уже чинного договору, може забезпечуватись іпотекою.
Більш ліберальні правила встановлені стосовно забезпечення майбутньої вимоги частиною першою ст. 22 Закону «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень». Тут зазначається можливість забезпечення обтяженням (в тому числі заставою) рухомого майна «виконання боржником дійсної існуючої вимоги або вимоги, яка може виникнути в майбутньому», що не виключає укладення договору про встановлення забезпечення, в тому числі шляхом застави рухомого майна, до набрання чинності (до укладення) договором, на підставі якого виникає забезпечуване заставою зобов’язання.
3. Викладене потребує деякого коригування господарської практики, що склалася стосовно застави нерухомого майна. Багато кредиторів вважають за необхідне укладати договори застави до того, як буде укладено договір, що стане підставою зобов’язання, яке забезпечується заставою. Це стосується в першу чергу банків, які укладають в якості кредиторів кредитні договори з позичальниками. Укладення договорів застави до того, як виникне забезпечуване нею зобов’язання, обумовлене, зокрема, небезпечністю використання в таких випадках правової конструкції правочину під відкладальною умовою. Можна було б укладати кредитний договір з умовою про те, що зобов’язання на його підставі виникає з моменту настання відкладальної умови — укладення договору застави (ст. 212 ЦК). Але ж відкладальною умовою може бути лише така умова, стосовно якої невідомо, наступить вона чи ні. Укладення договору застави після укладення кредитного договору залежить від сторін. То можна стверджувати, що їм відомо, наступить ця обставина чи ні, а це буде виключати застосування в такому випадку ст. 212 ЦК. Доцільно було б кредитний договір і договір застави нерухомого майна на забезпечення виконання зобов’язанню позичальником укладати одночасно (це прямо передбачено частиною п’ятою ст. 18 Закону «Про іпотеку»). Інший варіант — передбачити в кредитному договорі умови про обов’язки сторін укласти договір застави нерухомого майна та зазначити, що ці умови є попереднім договором (ст. 635 ЦК). Якщо ці умови відповідають вимогам ст. 635 ЦК, можливе спонукання до укладення договору застави нерухомого майна або пред’явлення вимоги про розірвання кредитного договору на підставі ч. 2 ст. 651 ЦК. Ще один варіант передбачається частиною четвертою ст. 18 Закону «Про іпотеку» [197]: оформлення іпотечного договору та договору, що є підставою основного зобов’язання, у вигляді одного документа. Насамкінець найбільш прийнятним було б встановлення в кредитному договорі обов’язку банку передати (перерахувати) суму кредитору, наприклад, не пізніше п’яти днів після укладення договору застави. Тоді зволікання заставодавцем укладення договору застави відповідно затримувало б виникнення на боці кредитора (банку) обов’язку перерахувати суму кредиту.
Нагадаємо, що викладене в цьому пункті коментаря стосується лише застави нерухомого майна, оскільки стосовно рухомого майна ні ст. 573 ЦК, ні ст. 3 Закону «Про заставу» [64] не обмежують можливості укладення договору застави на забезпечення майбутньої вимоги.
4. Щодо вимог, які можуть виникнути в майбутньому, у частині другій ст. З Закону «Про заставу» міститься застереження про те, що в договорі застави повинна міститися умова про розмір забезпечення заставою таких вимог. Зазвичай у договорах застави повинна міститися умова про розмір забезпечуваної заставою вимоги (ч. 1 ст. 584 ЦК). Оскільки визначити розмір майбутньої вимоги може бути неможливо, законодавець спеціально передбачив, що в цьому випадку в договорі застави повинна міститися умова про розмір забезпечення. Умова про розмір забезпечення майбутньої вимоги є для такого роду договорів застави істотною, як і умова про розмір забезпечуваного зобов’язання для інших договорів застави.
6. Забезпечувана заставою майбутня вимога має бути належно індивідуалізована в договорі застави, але закону не буде суперечити визначення в договорі застави рухомого майна лише видових ознак забезпечуваної заставою майбутньої вимоги (за умови, що буде визначено розмір забезпечення). Допустимо, щоб одним договором застави забезпечувалося кілька майбутніх вимог одного чи кількох видів, зазначених у договорі застави.
Стаття 574. Підстави виникнення застави
1. Застава виникає на підставі договору, закону або рішення суду.
2. До застави, яка виникає на підставі закону, застосовуються положення цього Кодексу щодо застави, яка виникає на підставі договору, якщо інше не встановлено законом.
1. Підставою виникнення застави зазвичай є договір застави. Проте неправильним було б стверджувати, що з моменту укладення договору виникає весь комплекс заставних правовідносин — як зобов’язальних, так і речових. Див. про це коментар до ст. 585 ЦК. Договір застави підпорядковується загальному правовому режиму, встановленому для цивільно-правових договорів. Оскільки договір застави є двостороннім правочином, до нього застосовуються норми цивільного законодавства про правочини, в тому числі й правила про визнання правочинів недійсними та про нікчемні правочини.
2. Заставні правовідносини можуть виникнути також у силу закону. У частині другій ст. 4 Закону «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень» [207] обтяження (застава — це різновид обтяжень), що виникають ша підставі закону або договору, називаються публічними. Це загальне положення суперечить спеціальним правилам частини першої ст. 37 названого Закону, що називає види публічних обтяжень. Тому відносини між заставодавцем і заставодержателем з приводу застави, що виникли на підставі закону чи судового рішення в забезпечення цивільно-правових вимог, завжди є цивільно-правовими (крім правовідносин щодо податкової застави).
3. Цивільний кодекс передбачає значне розширення кола випадків, коли застава виникає безпосередньо із закону незалежно від волі сторін, які вступили в зобов’язання, що забезпечується заставою. Право застави на товар, який продано в кредит, належить продавцеві з моменту продажу товару до його (товару) оплати (ч. 6 ст. 694 ЦК). Відповідно до ст. 694 ЦК продаж товарів в кредит може здійснюватись з відстроченням або розстроченням платежу. Ця стаття не перешкоджає продажу товарів в кредит юридичним особам, що відповідає ч. 6 ст. 265 ГК [42], яка передбачає реалізацію суб’єктами господарювання негосподарюючим суб’єктам товарів на підставі договорів купівлі-продажу та застосування до відносин поставки, не врегульованих цим Кодексом, відповідних положень Цивільного кодексу про договори купівлі-продажу.
Разом з тим на договори з участю покупців — юридичних осіб не можуть поширюватись Правила торгівлі у розстрочку [289]. У силу юридичного факту — передання товару продавцем покупцеві виникає заставне зобов’язання між цими сторонами. У межах цього зобов’язання продавець (заставодержатель) отримує весь комплекс прав, встановлених законодавством щодо застави, в тому числі і право звернення стягнення на предмет застави (за наявності умов, передбачених ч. 2 ст. 590 ЦК). Але і в цьому випадку речові права щодо третіх осіб на рухоме майно, що було предметом договору купівлі-продажу і стало предметом застави, виникають на підставі реєстрації застави в Державному реєстрі обтяжень рухомого майна. За відсутності такої реєстрації суб’єкти інших обтяжень цього рухомого майна, якщо такі обтяження зареєстровані, мають переважне право на задоволення своїх вимог за рахунок заставленого майна.
У разі продажу нерухомого майна за умов, встановлених ст. 694 ЦК, зобов’язальні і речові правовідносини щодо застави виникають із факту передання майна, а реєстрація застави законом не передбачена.
4. Одержувач ренти набуває право застави на земельну ділянку чи інше нерухоме майно, передане відповідно до договору ренти (ч. 1 ст. 735 ЦК). У цьому разі з моменту передання набувачеві земельної ділянки або іншого нерухомого майна виникає весь комплекс заставних правовідносин. Така застава реєстрації не підлягає, оскільки вона не підпадає під дію законів «Про іпотеку» та «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень», що передбачає реєстрацію іпотек та обтяжень рухомого майна (в тому числі і застави).
5. Перевізник, що уклав договір морського перевезення, має право застави на вантаж, що перевозиться (ст. 164 Кодексу торговельного мореплавства [34]). У силу застави, що ґрунтується на ст. 164 КТМ, перевізник має право на переважне задоволення за рахунок заставленого майна (вантажу, що перевозиться) вимог щодо відшкодування витрат, які підлягають відшкодуванню за рахунок вантажу, щодо оплати простою судна в порту навантаження, щодо сплати фрахту та оплати простою судна в порту вивантаження (якщо це передбачено в коносаменті або іншому документі, на підставі якого перевозився вантаж). У випадках загальної аварії вантаж, що перевозиться, вважається заставленим у забезпечення обов’язку внести аварійний внесок. Правовідносини щодо застави між перевізником та вантажовідправником (фрахтувальником, вантажоодержувачем) виникають з моменту передання вантажу перевізникові. Що стосується речово-правових відносин, в силу яких перевізник набуває переважного перед іншими кредиторами вантажовідправника (фрахтувальника, вантажоодержувача) на задоволення своїх вимог за рахунок заставленого майна (вантажу), то вони можуть виникнути лише на підставі реєстрації застави вантажу. Спеціальні правила Кодексу торговельного мореплавства не передбачають реєстрації застави вантажу в Державному реєстрі обтяжень рухомого майна. До відносин з приводу застави вантажу не застосовуються положення Закону «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень» [207], що передбачають реєстрацію обтяжень, оскільки цей Закон при визначенні видів забезпечувальних обтяжень не називає заставу вантажу, що перевозиться морським транспортом. Зазначення у п. 4 частини першої ст. 21 цього Закону на те, що до забезпечувальних обтяжень належать «інші обтяження рухомого майна, які кваліфікуються як забезпечувальні», не є достатнім для висновку про те, що застава вантажу є забезпечувальним обтяженням, бо вона (застава вантажу) так не кваліфікується ні Законом, про який йдеться, ні Кодексом торговельного мореплавства [34].
Перевізник у силу частини третьої ст. 164 КТМ має право, попередньо повідомивши про це відправника або фрахтувальника та одержувача, реалізувати заставлений вантаж, а з виручених у результаті реалізації сум задовольняються вимоги перевізника (після оплати судових витрат, витрат, пов’язаних зі зберіганням і реалізацією вантажу). Слід, однак, звернути увагу на те, що перевізник у силу частини третьої ст. 164 КТМ має право продати вантаж у порядку, «передбаченому законодавством». Спеціальний порядок реалізації вантажу, що перевозиться морським торговельним судном, не встановлений. Тому реалізація вантажу має здійснюватись з додержанням правил, передбачених Правилами перевезень вантажів [340] (див. наступний пункт коментаря), чинність яких підтверджена ч. 4 ст. 310 ГК [42].
6. Статтею 51 Статуту залізниць [288] також передбачене право застави підприємств залізничного транспорту на передані їм для перевезення вантажі. Вантажі вважаються заставленими у забезпечення зобов’язання щодо внесення провізної оплати та інших платежів. Право застави діє доти, доки вантаж перебуває у віданні залізниці. У силу права застави залізниця вправі реалізувати вантаж після закінчення встановленого Правилами перевезень вантажів граничного строку зберігання, який не повинен перевищувати 30 діб. Слід, однак, враховувати, що Статут залізниць України є підзаконним актом. Тому виникнення заставного права на підставі Статуту залізниць і права на реалізацію заставленого вантажу в силу факту закінчення встановленого строку зберігання вантажу суперечило б ч. 1 ст. 574 ЦК, частині третій ст. 1 Закону «Про заставу» [64] (застава виникає в силу договору, закону або рішення суду).
Не допомагає вирішенню цього питання і перекваліфікація правовідносин, що при цьому виникають, як правовідносин щодо притримання. Правовою підставою для цього є ч. 4 ст. 916 ЦК, відповідно до якої перевізник вправі притримати переданий йому для перевезення вантаж для забезпечення внесення провізної плати та інших платежів. Справа в тому, що ст. 597 ЦК встановлює, що права кредитора, який притримує річ, реалізуються відповідно до ст. 591 ЦК, тобто предмет притримання підлягає реалізації з публічних торгів в порядку, встановленому законом. Але ж закон не встановлює порядку проведення публічних торгів за відсутності виконавчого документу. Так фактично виключається реалізація права перевізника на притримання вантажу. Нормативне вирішення цієї проблеми є тільки стосовно зобов’язань перевезення, що кваліфікуються як господарські. Частина 4 ст. 310 ГК дає перевізникові право реалізувати у встановленому законодавством порядку (мається на увазі, Правилами перевезення вантажів) вантаж, не одержаний протягом місяця після повідомлення перевізником одержувача про прибуття вантажу на його адресу.
Стаття 575. Окремі види застав
1. Іпотекою є застава нерухомого майна, що залишається у володінні заставодавця або третьої особи.
2. Закладом є застава рухомого майна, що передається у володіння заставодержателя або за його наказом — у володіння третій особі.
3. Правила про іпотеку землі та інші окремі види застав встановлюються законом.
1. Ця стаття передбачає можливість існування окремих видів застав. Стосовно окремих видів застав встановлюються спеціальні правила. Вони коментуються нижче.
ІПОТЕКА
2. Відносини щодо іпотеки регулюються Законом «Про іпотеку» [197]. У частині, яка не врегульована названим Законом, відносини щодо іпотеки регулюються Цивільним кодексом, ст. 133 Земельного кодексу [38]. Не виключається застосування до іпотеки деяких положень Закону «Про заставу» (зокрема, ст. 56 — 64). Господарський кодекс не формулює положень щодо іпотеки. Положення про іпотеку формулюються в ст. 5 — 10 та інших Закону «Про іпотечне кредитування операції з консолідованим іпотечним боргом та іпотечні сертифікати» [199], у ст. 10, 50 Закону «Про фінансово-кредитні механізми і управління майном при будівництві житла та операціях з нерухомістю». Іпотека вважається перспективним напрямком розвитку правовідносин щодо забезпечення виконання зобов’язань. Тому приймаються і будуть прийматись нормативно-правові акти, що поширюються на ці правовідносини.
3. Стаття 1 Закону «Про іпотеку» визначає нерухоме майно (нерухомість) так само, як і ч. 1 ст. 181 ЦК. Додатково лише зазначається на таку ознаку нерухомого майна, як те, що воно невід’ємно пов’язане з земельною ділянкою. Відповідно до законодавчої практики зарубіжних країн та міжнародних договорів правовий режим нерухомого майна у відносинах щодо іпотеки поширюється на повітряні та морські судна, судна внутрішнього (водного) плавання, космічні об’єкти. Таке ж правило встановлюється абзацом другим ст. 1 Закону «Про іпотеку». Це відповідає ч. 1 ст. 181 ЦК, яка допускає можливість поширення законом режиму нерухомої речі на названі об’єкти. Але відносини щодо іпотеки морського торговельного судна регулюються переважно ст. 364 — 378 КТМ.
4. Іпотека визначається в ст. 1 Закону «Про іпотеку» відповідно до визначення застави в ст. 572 ЦК. При цьому зазначається на особливість предмета іпотеки (нерухоме майно) і на те, що при іпотеці він (цей предмет) залишається у володінні та користуванні іпотекодавця. Це не виключає укладення договору застави нерухомого майна з умовою про передання його у володіння заставодержателя з правом останнього користуватися цим майном або без такого. Але на такі відносини Закон «Про іпотеку» поширюватись не може.
5. Предметом іпотеки може бути земельна ділянка, що належить іпотекодавцеві на праві власності. Як і щодо інших видів нерухомого майна, стосовно земельної ділянки встановлено, що її частина може бути предметом іпотеки після виділення її в натурі і реєстрації права власності на неї як на окремий об’єкт. Заставодержателями земельних ділянок сільськогосподарського призначення можуть бути тільки банки (ст. 133 ЗК).
6. Іпотека (обтяження нерухомого майна іпотекою) відповідно до частини першої ст. 4 Закону «Про іпотеку» підлягає державній реєстрації. Виходячи з того, що реєстрації підлягає не іпотечний договір, а іпотека, ст.-4 Закону «Про іпотеку» встановлює, що недотримання положення про державну реєстрацію іпотеки не тягне недійсності іпотечного договору. Тому іпотечний договір як правочин слід вважати вчиненим з моменту його нотаріального посвідчення. Державна реєстрація іпотечного договору не передбачена.
Реєстрація іпотеки здійснюється на підставі повідомлення іпотекодержателя.
7. Загальні вимоги до предмета іпотеки встановлюються частиною першою ст. 5 Закону «Про іпотеку» [197]:
1) предмет іпотеки має належати іпотекодавцеві на праві власності. Державні і комунальні підприємства, яким майно належить на праві господарського відання (ч. 1, 2 ст. 74; ч. 3 ст. 78 ГК [42]), мають право укладати договори іпотеки щодо цього майна з додержанням вимог ч. 2 ст. 75 і ч. 9 ст. 78 ГК (за попередньою згодою органу, до сфери управління якого вони входять, і, як правило, на конкурентних засадах). Спеціальне правило ст. 5 Закону «Про іпотеку», що розглядається, виключає укладення іпотечного договору щодо майна, яке належить на праві оперативного управління установам, що фінансуються із бюджетів, а також казенним підприємством. Цей висновок не спростовується тим фактом, що казенне підприємство відповідно до ч. 4 ст. 77 ГК має право розпоряджатись закріпленим за ним майном, що належить до основних фондів, за наявності попередньої згоди органу, до сфери управління якого воно (казенне підприємство) входить, оскільки перевага при правозастосуванні належить ст. 5 Закону «Про іпотеку»;
2) іпотекодавець має право відчужувати предмет іпотеки і на цей предмет може бути звернене стягнення. Умови відчуження нерухомого майна, що належить державним і комунальним підприємствам на праві господарського відання, визначаються ч. 2 ст. 75 і ч. 9 ст. 78 ГК. Що стосується звернення стягнення на нерухоме майно, що належить державним підприємствам на праві господарського відання, та господарським товариствам, у статутних фондах яких частка держави становить не менше 25 відсотків, на праві власності, то на такі дії встановлено мораторій (ст. 1, 2 Закону «Про введення мораторію на примусову реалізацію майна» [182]). Це виключало б укладення щодо такого майна зазначених юридичних осіб іпотечних договорів до скасування мораторію. Але переважно перед названим Законом застосовуються положення Закону «Про іпотеку», що дає можливість реалізації речового права на предмет іпотеки, що належить державному підприємству на праві господарського відання;
3) нерухоме майно має бути зареєстроване у встановленому порядку як окремий виділений в натурі об’єкт права власності. Спеціально передбачається, що частина об’єкта нерухомого майна може бути предметом іпотеки лише після виділення її в натурі і реєстрації права на неї як на окремий об’єкт (частина третя ст. 5 Закону «Про іпотеку»).
8. Якщо інше не встановлено договором, нерухоме майно передається в іпотеку разом з усіма приналежностями. У разі приєднання до предмета іпотеки після укладення іпотечного договору частини об’єкта нерухомого майна, яка не може бути виділена в натурі, іпотека поширюється і на цю частину.
9. Частина четверта ст. 6 Закону «Про іпотеку» встановлює правила про зв’язок іпотеки будівлі (споруди) з іпотекою земельної ділянки та іпотеки земельної ділянки з іпотекою будівлі (споруди). Якщо в іпотеку передається будівля (споруда), іпотека поширюється і на належну іпотекодавцю на праві власності земельну ділянку або її частину, на якій розташована відповідна будівля (споруда) і яка необхідна для використання цієї будівлі (споруди) за цільовим призначенням. Якщо ця земельна ділянка належить на праві власності іншій особі, а іпотекодавець мав лише право користування нею, після звернення стягнення на предмет іпотеки до нового власника цього предмета переходить право користування земельною ділянкою на тих же умовах, на яких земельною ділянкою користувався іпотекодавець.
У разі передання в іпотеку земельної ділянки іпотека поширюється на розташовані на ній будівлі (споруди).
10. Іпотека об’єктів незавершеного будівництва здійснюється шляхом передання в іпотеку нерухомого майна, право власності на яке у іпотекодавця виникне в майбутньому. Після завершення будівництва будівля (споруда), житловий будинок або житлова квартира залишається предметом іпотеки відповідно до іпотечного договору (частина четверта ст. 16 Закону «Про іпотеку»), тобто закон не вимагає переукладення договору після введення будівлі, споруди чи житлового будинку в експлуатацію, та оформлення права власності на відповідні об’єкти нерухомого майна.
11. Частина друга ст. 16 Закону «Про іпотеку» передбачає і інший спосіб передання в іпотеку об’єктів незавершеного будівництва. Таким є передання в іпотеку земельної ділянки, на якій виконується будівництво. Логічно було б думати, що при оцінці земельної ділянки, на якій виконується будівництво, як предмета застави, її вартість повинна визначатись з урахуванням вартості незавершеного будівництва. Якщо ж іпотекодавцем є забудовник, що фінансує будівництво споруд житлового чи нежитлового призначення з метою продажу іншим особам, то при зверненні стягнення на предмет іпотеки іпотека не поширюється на ту частину будівлі (споруди), яка виділена в натурі і була придбана будь-якою особою (покупцем) на підставі цивільно- правового договору шляхом повної сплати її вартості до моменту прийняття рішення про звернення стягнення, якщо інше не передбачено договором з покупцем відповідної частини будівлі (споруди).
12. Специфічне правило встановлюється частиною п’ятою ст. 18 Закону «Про іпотеку», відповідно до якого допускається одночасне укладення договору купівлі- продажу нерухомого майна і договору щодо передання цього майна в іпотеку, якщо іпотекою забезпечується повернення позики (кредиту), що надається для придбання цього майна.
13. Зазначення в ч. 1 ст. 584 ЦК на те, що в договорі застави визначається розмір зобов’язання, забезпеченого заставою, повторює в цій частині ст. 12 Закону «Про заставу» [64], що спричинила деякі утруднення при правозастосуванні. Частина друга ст. 7 Закону «Про іпотеку» встановлює, що у разі забезпечення заставою грошового зобов’язання його розмір має бути чітко визначений у грошовій сумі або шляхом «надання критеріїв, які дозволять встановити розмір цієї вимоги на конкретний час протягом строку дії основного зобов’язання». Слід дійти висновку про те, що саме такий зміст вкладається в зміст слів «розмір... зобов’язання, забезпеченого заставою», що вживаються в ст. 584 ЦК і ст. 12 Закону «Про заставу». Тому в іпотечному договорі необов’язково зазначати конкретну суму процентів чи пені, сплата якої забезпечується заставою. Посилання в іпотечному договорі на кредитний договір, що визначає критерії розрахунку розміру процентів та пені, є достатнім для висновку про те, що іпотечним договором належне визначено розмір забезпеченого іпотекою зобов’язання щодо сплати процентів і пені.
14. Зміст вимог, які забезпечуються іпотекою, визначається ст. 7 Закону «Про іпотеку» і відповідає ст. 589 ЦК. Додатково до ст. 589 ЦК до змісту вимог, що задовольняються за рахунок переданого в іпотеку майна, ст. 7 Закону «Про іпотеку» включає витрати заставодержателя на страхування предмета іпотеки, якщо обов’язок страхування було покладено іпотечним договором на заставодержателя.
Виходячи із розуміння основного зобов’язання як такого, яке забезпечене іпотекою, ст. 7 Закону «Про іпотеку» до складу основного зобов’язання відносить не тільки основну суму боргу, а і проценти, неустойку. До складу основного зобов’язання включається і будь-яке збільшення основної суми боргу, але тільки за умови, що це було прямо передбачено умовами договору, що є підставою зобов’язання, яке забезпечується іпотекою. Таке формулювання не дозволяє включати до змісту забезпеченого заставою зобов’язання суми індексації, що нараховуються відповідно до ст. 625 ЦК (навіть з урахуванням ч. 1 ст. 628 ЦК, яка до змісту договору включає і «умови, які є обов’язковими відповідно до актів цивільного законодавства»). Але іпотечним договором може бути передбачене забезпечення іпотекою і таких вимог заставодержателя.
15. Стаття 8 Закону «Про іпотеку» [197] допускає покладення на заставодержателя обов’язку страхування предмета іпотеки, але, як правило, такий обов’язок несе заставодавець. У зв’язку з визнанням обов’язковості страхування предмета іпотеки перелік випадків обов’язкового страхування (частина перша ст. 35 Закону «Про страхування» [180]) доповнено зазначенням на обов’язкове страхування предмета іпотеки від ризиків випадкового знищення, випадкового пошкодження або псування.
16. Закон «Про іпотеку» вводить в нормативний оборот поняття пріоритету іпотекодержателів (це — переважне право однієї особи відносно права іншої особи на те ж саме нерухоме майно), вищого пріоритету (це — пріоритет, встановлений раніше будь-якого іншого пріоритету стосовно одного й того ж нерухомого майна) і нижчого пріоритету (це — пріоритет, встановлений пізніше будь-якого іншого пріоритету стосовно одного й того ж нерухомого майна). Пріоритет іпотекодержателя на задоволення забезпечених іпотекою вимог за рахунок предмета іпотеки відносно зареєстрованих в установленому порядку прав чи вимог інших осіб виникає з моменту державної реєстрації іпотеки. Зареєстровані права та вимоги на нерухоме майно підлягають задоволенню згідно з їх пріоритетом — у черговості їх державної реєстрації.
17. Стаття 18 Закону «Про іпотеку» встановлює перелік істотних умов іпотечного договору, до якого включаються, зокрема, дані про його учасників. Відсутність хоч би однієї із умов, що визначаються істотними, є підставою для визнання судом договору недійсним. Прямо зазначається на можливість оформлення іпотечного договору і договору, на підставі якого виникає зобов’язання, що забезпечується іпотекою, одним документом, який за формою та змістом повинен відповідати вимогам до обох договорів.
18. Стаття 3 Закону «Про іпотеку» чітко розмежовує зобов’язальні та речові правовідносини з приводу іпотеки. Взаємні права і обов’язки іпотекодавця та іпотекодержателя (вони складають зміст зобов’язання щодо іпотеки) виникають з моменту нотаріального посвідчення іпотечного договору. Якщо іпотека виникає на підставі закону, ці права та обов’язки виникають в момент настання юридичного факту, з яким закон пов’язує виникнення іпотеки. Якщо іпотека виникає на підставі рішення суду, взаємні права та обов’язки іпотекодавця та іпотекодержателя виникають з дня набрання законної сили рішенням суду.
Речові права щодо іпотеки, зокрема пріоритет права іпотекодержателя на задоволення забезпечених іпотекою вимог за рахунок предмета іпотеки відносно зареєстрованих у встановленому законом порядку прав чи вимог інших осіб на передане в іпотеку нерухоме майно, виникає з моменту державної реєстрації іпотеки.
19. Незважаючи на встановлення ст. 3 Закону «Про іпотеку» спеціальних правил щодо пріоритету іпотеки з моменту її державної реєстрації, частина третя ст. 12 цього Закону визнає недійсними (нікчемними) правочини щодо передання без згоди іпотекодержателя предмета іпотеки в наступну іпотеку. Також нікчемними є правочини про передання іпотекодавцем без згоди іпотекодержателя предмета іпотеки у власність або володіння і користування на підставі договорів про відчуження предмета, про спільну діяльність, договорів лізингу, оренди, договорів про надання предмета іпотеки у користування. Отже, наступна іпотека, хоч би вона була зареєстрована, а попередня іпотека не була зареєстрована, якщо іпотекодержатель не дав на неї згоди, є нікчемною.
20. Закон «Про іпотеку» передбачає введення в цивільний обіг нового виду цінних паперів — заставних. Заставна — це борговий цінний папір, який засвідчує безумовне право його власника на отримання від боржника виконання за основним зобов’язанням, за умови, що воно підлягає виконанню в грошовій формі, а в разі невиконання основного зобов’язання — право звернути стягнення на предмет іпотеки. Заставна оформляється, якщо це передбачено іпотечним договором. Заставна може передаватись шляхом вчинення індосаменту. Державною комісією з цінних паперів та фондового ринку затверджене Положення про вимоги до стандартної (типової) форми бланка заставної.
21. При ліквідації юридичної особи — іпотекодавця іпотекодержатель отримує право на звернення стягнення на заставлене майно незалежно від настання строку виконання зобов’язання. Це відповідає загальному правилу ч. 3 ст. 590 ЦК. Такі ж права іпотекодержатель отримує у разі порушення провадження у справі про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом (частина друга ст. 33 Закону «Про іпотеку»). Це спеціальне правило підлягає переважному застосуванню перед положеннями ч. 2 ст. 12 (введення мораторію на задоволення вимог кредиторів) і ч. 1 ст. 31 Закону «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» [134] (вона відносить вимоги, забезпечені заставою, до першої черги вимог кредиторів), оскільки в зв’язку з введенням в дію Закону «Про іпотеку» законодавчі та інші нормативно-правові акти, прийняті до набрання чинності цим Законом, застосовуються у частині, що не суперечить цьому Закону (п. 2 розділу VI «Прикінцеві положення» Закону «Про іпотеку».
22. Частина 3 ст. 33 Закону «Про іпотеку» передбачає можливість застосування трьох форм звернення стягнення на предмет іпотеки: 1) шляхом звернення до суду з позовом про звернення стягнення на предмет іпотеки; 2) шляхом звернення до нотаріуса з заявою про видачу виконавчого напису; 3) шляхом укладення іпотекодавцем та іпотекодержателем договору про задоволення вимог іпотекодержателя.
23. Із ст. 35 Закону «Про іпотеку» випливає, що звернення до суду з позовом про звернення стягнення на предмет іпотеки, звернення з заявою про видачу виконавчого напису можливі тільки за умови дотримання положень частини першої ст. 35 Закону «Про іпотеку», що передбачають: 1) пред’явлення боржникові (у відповідних випадках — також майновому поручителю) письмової вимоги про усунення порушення забезпеченого іпотекою зобов’язання, в якому встановлюється не менш як тридцятиденний строк для усунення порушення та міститься попередження про звернення стягнення на предмет іпотеки у разі невиконання цієї вимоги; 2) незадоволення вимоги іпотекодержателя протягом встановленого іпотекодержателем строку, який не може бути меншим тридцяти днів. Недотримання цих правил є перешкодою для звернення стягнення на предмет іпотеки (не настали юридичні факти, що породжують матеріальне право на звернення стягнення на предмет іпотеки), але не перешкоджає зверненню з позовом до боржника про виконання забезпеченого іпотекою зобов’язання. Викладені правила не можна тлумачити так, що вони обмежують доступ до правосуддя, бо вони не позбавляють права на звернення до суду, а встановлюють юридичні факти, на підставі яких виникає не право на звернення до суду, а цивільне (матеріальне) право на звернення стягнення на предмет іпотеки. Такими юридичними фактами є пред’явлення письмової вимоги, сплив встановленого строку та неусунення боржником порушення забезпеченого іпотекою зобов’язання.
24. Сторони іпотечного договору можуть домовитись про звернення стягнення на предмет іпотеки, уклавши договір про задоволення вимог іпотекодержателя. Такий договір може бути укладений в будь-який час до набрання законної сили рішенням суду про звернення стягнення на предмет іпотеки. Такий договір підлягає нотаріальному посвідченню.
Договором про задоволення вимог заставодержателя можуть встановлюватись два способи задоволення:
1) передання іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання зобов’язання, забезпеченого іпотекою. Такий договір визнається правовою підставою реєстрації права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, що є предметом іпотеки (ст. 37 Закону «Про іпотеку» [197]);
2) надання іпотекодержателю права від свого імені продати предмет іпотеки (ст. 38 Закону «Про іпотеку»).
25. Якщо на предмет іпотеки звертається стягнення за рішенням суду чи за виконавчим написом нотаріуса, реалізація цього предмета здійснюється шляхом продажу на прилюдних торгах відповідно до Закону «Про виконавче провадження» [129] з урахуванням особливостей, встановлених Законом «Про іпотеку». Зокрема, іпотекодавцеві надається право вибору спеціалізованої організації, що буде здійснювати продаж предмета іпотеки (частина друга ст. 41 Закону «Про іпотеку»). Для оскарження результатів прилюдних торгів у суді встановлено строк тривалістю три місяці з дня проведення торгів.
26. У разі оголошення торгів такими, що не відбулися, іпотекодержателі та інші кредитори боржника мають право відповідно до пріоритету їх зареєстрованих вимог придбати предмет іпотеки за початковою ціною шляхом заліку своїх забезпечених вимог в рахунок ціни майна (ст. 49 Закону «Про іпотеку»). Якщо за результатами перших прилюдних торгів іпотекодержатель не скористався зазначеним правом, проводяться повторні публічні торги. Якщо і після повторних прилюдних торгів іпотекодержатель не скористався таким правом, іпотека припиняється. Це додаткова підстава припинення іпотеки, що не передбачена ст. 593 ЦК стосовно інших видів застави.
МОРСЬКА ІПОТЕКА
27. Морська іпотека — це окремий вид заставних правовідносин, що регламентуються спеціальними правилами ст. 364 — 378 Кодексу торговельного мореплавства [34]. Тому на відносини з приводу морської іпотеки, урегульовані цим Кодексом, не поширюються положення Цивільного кодексу, законів «Про іпотеку», «Про заставу» [64]. У той же час загальні положення інших законів можуть поширюватися на морську іпотеку, оскільки відповідні питання не урегульовані нормами Кодексу торговельного мореплавства. Викладене не спростовується тим, що ч. 1 ст. 181 ЦК допускає поширення режиму нерухомої речі на морські судна, а ст. 1 Закону «Про іпотеку» поширює правовий режим нерухомого майна у відносинах щодо іпотеки на морські судна.
Укладення договору застави судна (судна, що будується) відповідно до загальних норм Цивільного кодексу і Закону «Про заставу» не виключає поширення на заставні правовідносини норм Кодексу торговельного мореплавства, оскільки у противному разі істотно порушувалися б права третіх осіб на задоволення їх вимог, що мають статус морських, за рахунок заставленого судна. Положення такого договору, що суперечать положенням Кодексу торговельного мореплавства, підлягають визнанню недійсними.
28. Морська іпотека — це застава морського торговельного судна, в тому числі такого, що будується. Морською іпотекою може забезпечуватися будь-яке цивільно-правове зобов’язання. Воно може бути пов’язане з відносинами, що регулюються Кодексом торговельного мореплавства, а може бути і не пов’язаним з цими відносинами. Морська іпотека як вид застави визначається за об’єктом застави. Якщо в заставу передане морське торговельне судно, то незалежно від виду забезпечуваного такою заставою зобов’язання застава повинна кваліфікуватися як морська іпотека. Поняття морського торговельного судна визначається в ст. 15 КТМ. Судна внутрішнього плавання, в тому числі й ті, що мають посвідчення на право виходу в море (ст. ЗО Статуту внутрішнього водного транспорту СРСР [403]), до категорії морських не відносяться, і на них не поширюються правила Кодексу торговельного мореплавства про морську іпотеку (судна внутрішнього водного плавання можуть бути предметом іпотеки відповідно до Закону «Про іпотеку»). Предметом морської іпотеки може бути тільки судно, зареєстроване в Державному судновому реєстрі України, яке відповідно до ст. 28 КТМ посвідчується свідоцтвом про право плавання під Державним прапором України (судновим патентом) або в Судновій книзі України, що посвідчується судновим квитком.
Зі ст. 364 КТМ слід зробити висновок про те, що відповідно до чинного законодавства України предметом морської іпотеки не можуть бути морські судна, не зареєстровані в Україні належним чином чи зареєстровані за кордоном (що одержали право плавання під прапором іншої держави). Цей висновок підтверджується частиною першою ст. 366 КТМ, відповідно до якої нотаріальне посвідчення морської іпотеки провадиться тільки за місцем реєстрації судна у Державному судновому реєстрі України або в Судновій книзі України.
29. Зі ст. 364 КТМ випливає, що іпотечним заставодавцем може бути судновласник. Судновласником визнається юридична чи фізична особа, що експлуатує судно від свого імені, незалежно від того, є вона власником судна чи використовує його на інших законних підставах (ст. 20 КТМ). Було б неправильним стверджувати, що в ст. 364 КТМ сформульоване лише загальне правило, що визначає суб’єктів, які можуть бути заставодавцями, а не надає будь-якому судновласнику право укладати договори застави суден, які він експлуатує. Тому власники суден, що передають їх у фрахт, при укладенні договорів фрахтування повинні передбачати в договорах умову про заборону фрахтувальникам передавати в заставу судна, які є об’єктом договору фрахтування. Це цілком можливо, якщо проти цього не буде заперечувати фрахтувальник. Хоча ст. 364 КТМ і не містить застереження про можливість відступлення від неї при укладенні договорів, частина п’ята ст. 14 КТМ надає сторонам договорів право відступати в договорах від правил цього Кодексу, що стосуються відповідного договору, оскільки правилами Кодексу не встановлене інше.
30. Заставодержателем за договором морської іпотеки може бути будь-яка юридична чи фізична особа України або іноземної держави, якій відповідно до законодавства України судно може бути відчужено. Це означає, що обмежень на укладення договору морської іпотеки за критерієм особи заставодержателя законодавство не встановлює. Частина третя ст. 32 КТМ обмежує коло власників суден, яким може бути надане право плавання під Державним прапором України, але вона не може тлумачитися як така, що обмежує коло можливих власників морських суден. Тільки щодо ядерних суден встановлено, що вони можуть знаходитися виключно у державній власності.
31. Законодавство України, що визначає порядок оформлення договорів морської іпотеки, а також права та обов’язки сторін такого договору, діє тільки в тих випадках, коли заставодержателем є громадянин України або юридична особа, зареєстрована в Україні. Це правило є диспозитивним, тому сторони договору морської іпотеки можуть інакше визначити право, що підлягає застосуванню (частина третя ст. 365 КТМ). Угодою сторін матеріальне право України може поширюватися на відносини між заставодавцем і заставодержателем, хоча б заставодержателем був іноземний громадянин чи іноземна юридична особа.
32. Договір морської іпотеки укладається в письмовій нотаріальній формі. Нотаріальне посвідчення договору морської іпотеки здійснюється за місцем реєстрації судна в Державному судновому реєстрі або в Судновій книзі.
33. На іпотечного заставодавця покладається обов’язок ведення Книги запису іпотек. Форма і порядок ведення цієї книги повинні визначатися законодавством. Оскільки форма і порядок ведення Книги запису іпотек законодавством не встановлені, оскільки іпотека визначається як забезпечення виконання зобов’язання нерухомим майном, а на морські судна поширюється правовий режим нерухомого майна (ст. 1 Закону «Про іпотеку» [197]), слід зробити висновок про те, що іпотека морського торговельного судна підлягає державній реєстрації відповідно до ст. 4 Закону «Про іпотеку». Але на цей час реєстрація іпотеки морського торговельного судна відповідно до Закону «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» [207] не здійснюється.
34. Частина друга ст. 365 КТМ [34] містить більш широкий перелік істотних умов договору морської іпотеки. Встановлено, що в договорі морської іпотеки «вказується» суть вимоги, забезпечуваної іпотекою, розмір вимоги, строк виконання зобов’язання, оцінка та місцезнаходження судна. Крім того, повторюється правило ст. 638 ЦК і ст. 12 Закону «Про заставу» [64], відповідно до якого істотними визнаються будь-які умови, щодо яких за заявою однієї зі сторін повинно бути досягнуто згоди.
35. Якщо судно заставлене за кількома договорами морської іпотеки, вимоги наступних іпотечних заставодержателів задовольняються за рахунок заставленого судна після повного задоволення вимог попередніх заставодержателів. При визначенні попередніх і наступних заставодержателів враховується не тільки день, але й година реєстрації застави в Книзі запису іпотек. Це стимулює іпотечних заставодержателів до пред’явлення вимог до заставодавців про своєчасну реєстрацію морської іпотеки. У договорі морської іпотеки може бути передбачена неустойка за невиконання або неналежне виконання заставодавцем обов’язку зареєструвати іпотеку. На морську іпотеку поширюється частина третя ст. 12 Закону «Про іпотеку», відповідно до якої визнаються нікчемними правочини щодо передання предмета іпотеки в наступну іпотеку без згоди іпотекодержателя.
36. Стаття 368 КТМ підставою, що тягне виникнення у іпотечного заставодержателя права звернути стягнення на заставлене судно, називає настання терміну виконання зобов’язання. Формулювання «настання терміну виконання зобов’язання» слід тлумачити як настання такого моменту, коли виникає необхідність в здійсненні прав заставодержателя, тобто, зокрема, моменту, коли строк виконання зобов’язання, встановлений у вигляді певного періоду, минув. Законом або договором може бути встановлено більш пізній строк виникнення права на звернення стягнення на заставлене майно. З урахуванням того, що реалізація права іпотечного заставодержателя може стати неможливою у зв’язку з ліквідацією юридичної особи —заставодавця, з урахуванням права кредитора юридичної особи, що припиняється, вимагати дострокового виконання зобов’язання (ч. 1 ст. 107 ЦК), при ліквідації юридичної особи—заставодавця доцільно пред’явити вимогу про дострокове виконання зобов’язання, а услід за цим звернутись до суду з позовом про звернення стягнення на судно, що є предметом іпотеки. Це виключить спір, пов’язаний з припустимістю застосування до морської іпотеки частини другої ст. 20 Закону «Про заставу». З цього правила випливає, що право на звернення стягнення на заставлене майно при ліквідації юридичної особи — заставодавця виникає з дня прийняття рішення про ліквідацію.
37. Межі права іпотечного заставодержателя на звернення стягнення на заставлене майно дещо відрізняються від тих, що встановлені Законом «Про заставу». За рахунок заставленого судна задовольняються забезпечені іпотекою усі вимоги заставодержателя. Однак вимоги про стягнення неустойки задовольняються лише у випадках, якщо це передбачено договором морської іпотеки (ст. 369 КТМ).
38. Звернення стягнення на заставлене судно провадиться за рішенням суду (залежно від складу сторін і підвідомчості справ, встановленої Господарським процесуальним кодексом [31] і Цивільним процесуальним кодексом [44]). Звернення до Морської арбітражної комісії можливе за наявності угоди про це між заставодавцем і заставодержателем (п. 3 Положення про Морську арбітражну комісію при Торгово-промисловій палаті України [83]). У ст. 370 КТМ міститься застереження про те, що названі судові органи вправі розглядати справи, пов’язані зі зверненням стягнення на заставлені судна, якщо інше не передбачено чинним законодавством України. Під таким законодавством слід розуміти спеціальне законодавство, яке до цього часу відсутнє. Вважати таким ст. 20 Закону «Про заставу», що встановлює загальне правило про порядок звернення стягнення на заставлене майно або частину третю ст. 33 Закону «Про іпотеку», що стосується всіх видів іпотеки, підстав немає (ст. 20 Закону «Про заставу», частина третя ст. 33 Закону «Про іпотеку» формулюють загальні правила, стосовно яких правила ст. 370 КТМ є спеціальними та такими, що підлягають переважному застосуванню, можливість встановлення яких передбачено ст. 20 Закону «Про заставу». За таких умов зворотне відсилання в ст. 370 КТМ до ст. 20 Закону «Про заставу» могло бути визнане тільки за умови, що в ст. 370 КТМ прямо називається ст. 20 Закону «Про заставу» як така, що підлягає застосуванню). Отже, нотаріуси не вправі вчиняти виконавчі написи на договорах морської іпотеки.
Договорами морської іпотеки можуть встановлюватися інші способи звернення стягнення на заставлене судно. Зокрема, допускається погодження умови про звернення стягнення на судно шляхом його передання заставодержателем у власність або для продажу.
39. Сторони договору морської іпотеки не вправі передбачити в договорі порядок реалізації заставленого судна, на яке звернено стягнення за рішенням суду чи морської арбітражної комісії. Реалізація заставленого морського торговельного судна здійснюється відповідно до правил, що встановлені Кодексом торговельного мореплавства. У частині, не урегульованій цим Кодексом, відносини, що складаються з приводу реалізації заставленого судна, регулюються Законом «Про іпотеку». Публічно-правові відносини, що виникають при цьому, регулюються Законом «Про виконавче провадження» [129] та іншими нормативно-правовими актами.
40. Стаття 371 КТМ встановлює, що рішення суду, господарського суду, Морської арбітражної комісії про продаж арештованого судна (про звернення стягнення на заставлене судно) публікується в одній з центральних газет протягом трьох днів підряд. Публікація повинна містити такі відомості: 1) найменування суду, що виніс рішення про звернення стягнення на судно, дату його прийняття; 2) причини і підстави продажу; 3) спосіб, місце і час продажу; 4) інформацію про судно; 5) звернення до кредиторів із пропозицією заявити про свої вимоги щодо цього судна протягом 60 днів з дня публікації; 6) інші істотні обставини. Оскільки питання про зміст інформації про продаж судна урегульоване Кодексом торговельного мореплавства, відповідні положення підзаконних актів не застосовуються. Обов’язок здійснення такої публікації лежить на суді, що прийняв рішення про продаж судна.
41. Суд, що прийняв рішення про продаж судна, зобов’язаний також принаймні за 30 днів до продажу судна направити рекомендованим листом сповіщення про час і місце продажу судна з повідомленням про вручення: 1)-органу, що зареєстрував судно чи право власності на судно, що будується; 2) усім зареєстрованим власникам іпотек і морських вимог, що відшкодовуються за рахунок судна (ст. 359 КТМ).
У решті підготовка і проведення аукціону (публічних торгів) регулюється Законом «Про іпотеку» [197].
42. Продаж заставленого судна з аукціону (публічних торгів) тягне припинення всіх іпотек та інших зобов’язань, об’єктом яких є судно, за наявності двох умов: 1) на момент продажу судно (судно, що будується) знаходилося на території України; 2) при продажу дотримувалися вимоги ст. 371 і 372 КТМ [34] про публікацію інформації та направлення сповіщень, як це викладено вище.
За наявності цих умов за вимогою покупця суд, що виніс рішення про звернення стягнення на заставлене судно, видає йому сертифікат, який підтверджує, що судно, яке продане в порядку виконання судового рішення, не обмежене ніякими іпотеками, за винятком тих, відповідальність за якими за згодою іпотечних заставодержателів прийняв на себе покупець. Форма сертифікату законодавством не встановлена, тому він може мати довільні форму і зміст, але повинен відповідати ст. 373 КТМ. Природно, сертифікат повинен бути підписаний суддею (головою суду) і скріплений печаткою суду.
Сертифікат є підставою для виключення судна з Державного суднового реєстру, Суднової книги та Державного реєстру усіх зареєстрованих на це судно іпотек і морських вимог, за винятком тих, відповідальність за які взяв на себе покупець.
43. Кодекс торговельного мореплавства встановлює специфічні правила щодо розподілу виторгу від примусового продажу заставленого судна. Витрати, обумовлені арештом чи затримкою судна і наступним його продажем, включаючи витрати на утримання судна з моменту його арешту чи затримки, витрати на репатріацію екіпажу судна і на розподіл виторгу від продажу відшкодовуються з виторгу від продажу в першу чергу. Потім з виторгу від продажу заставленого судна задовольняються привілейовані морські вимоги у наступному порядку:
1) вимоги, що випливають з трудових взаємовідносин, вимоги про відшкодування шкоди, заподіяної каліцтвом, іншим ушкодженням здоров’я або смертю, і після їх повного задоволення — вимоги щодо соціального страхування, оскільки всі ці вимоги стосуються відповідного судна;
2) вимоги щодо ядерної шкоди і забруднення моря, а також знищення наслідків забруднення;
3) вимоги щодо канальних і портових зборів;
4) вимоги про винагороду за рятування і про сплату внесків, пов’язаних із загальною аварією;
5) вимоги про відшкодування шкоди від зіткнення суден або іншої аварії на морі, від пошкодження портових споруд, іншого майна, що знаходиться в порту, а також засобів навігаційного устаткування;
6) вимоги, що виникають з дій, вчинених капітаном на підставі наданих йому законом прав з метою збереження судна або продовження рейсу;
7) вимоги про відшкодування збитків щодо вантажу або багажу.
Після задоволення всіх перелічених вимог задовольняються вимоги іпотечного заставодержателя. Такий висновок випливає з частини першої ст. 358 КТМ.
44. Належить враховувати, що, хоча відповідно до частини п’ятої ст. 14 КТМ сторонам дається право відійти в договорі від правил Кодексу торговельного мореплавства, вони не можуть у договорі морської іпотеки відступити від черговості задоволення вимог за рахунок коштів, виручених від продажу заставленого судна (ст. 374, 358 КТМ). Відступ від диспозитивних норм законів взагалі допускається тільки в тій частині, у якій мова йде про права та обов’язки сторін договору. Скасувати чи змінити права та обов’язки третіх осіб (суб’єктів привілейованих морських вимог) сторони договору морської іпотеки не вправі.
45. Кодекс торговельного мореплавства (ст. 376) містить ще одне правило, що обмежує права іпотечного заставодержателя судна в порівнянні з загальними нормами Закону «Про заставу» [64]: у випадку банкрутства «зобов’язання за зареєстрованою іпотекою вважається невиконаним». Вказівка в цитованому формулюванні на зареєстровану іпотеку не має регулятивного значення. Якщо заставодавець не зареєстрував морську іпотеку, при банкрутстві настають ті ж наслідки, що й у випадках, коли іпотека зареєстрована. Друга частина цитованого формулювання — «зобов’язання... вважається невиконаним» повинна розумітися таким чином, що зобов’язання за морською іпотекою припиняється, і кредитор (заставодержатель) вправі висунути вимогу до іпотечного заставодавця про виконання забезпеченого морською іпотекою зобов’язання на загальних підставах. Зобов’язання за морською іпотекою при цьому припиняється з дня винесення господарським судом ухвали про порушення провадження в справі про банкрутство (ст. 11 Закону «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» [134]).
46. Відповідно до ст. 377 КТМ при відступленні забезпеченої іпотекою вимоги третій особі морська іпотека зберігає силу. При переведенні іпотечним заставодавцем боргу, що виник із забезпеченого заставою зобов’язання, на третю особу, морська іпотека також зберігає силу. Це правило за змістом ідентичне загальній нормі частини другої ст. 27 Закону «Про заставу».
47. Переведення боргу, що випливає із забезпеченого заставою зобов’язання, допускається тільки за згодою кредитора (він є заставодержателем), як це передбачено ст. 520 ЦК. Новий кредитор набуває права на привілеї відповідно до первісного запису про іпотеку, що був вчинений при укладенні договору морської іпотеки колишнім кредитором. Аналогічним чином переведення боргу заставодавця на нового боржника (за згодою кредитора — заставодержателя) не впливає на привілеї кредитора, що визначаються датою первісної реєстрації морської іпотеки.
48. Оскільки ст. 377 КТМ формулює спеціальні правила щодо відступлення вимоги, забезпеченої морською іпотекою, відступлення вимоги має наслідки, передбачені цією статтею, незалежно від реєстрації відступлення вимоги в Державному реєстрі обтяжень рухомого майна відповідно до ст. 14, п. 7 частини першої ст. 34, ст. 42 — 46 Закону «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень» [207].
49. Стаття 378 КТМ враховує, що права іпотечного заставодержателя можуть перейти не тільки в порядку відступлення вимоги, але й іншими способами (наприклад, у порядку спадкування, правонаступництва у зв’язку з реорганізацією). Особа, якій права перейшли на такій підставі, повинна подати заставодавцю належне засвідчену декларацію (належне посвідчення декларації полягає в нотаріальному засвідченні підпису особи, що складає декларацію відповідно до ст. 78 Закону «Про нотаріат» [75]).
ЗАСТАВА ТОВАРІВ В ОБОРОТІ ТА ПЕРЕРОБЦІ
50. Нагадаємо, що товари в обороті та переробці — це рухоме майно. А тому на заставу товарів в обороті і переробці поширюється чинність положень Закону «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень», зокрема щодо пріоритетів (ст. 14) та порядку звернення стягнення на заставлене майно (ст. 24, 32).
51. Предметом застави товарів в обороті та переробці можуть бути сировина, напівфабрикати, комплектуючі вироби, готова продукція тощо. При цьому у встановлених договором застави межах відбувається періодична заміна предмета Застави: реалізовані товари перестають бути предметом застави з моменту відчуження їх заставодавцем (з моменту переходу права власності до набувача заставлених товарів), а придбані заставодавцем товари стають предметом застави з моменту набуття заставодавцем права власності на них. З урахуванням цього в договорі застави товарів в обороті та переробці предмет застави індивідуалізується шляхом зазначення на знаходження товарів у володінні заставодавця чи зазначення на їх розташування в певному цеху (певних цехах), на певному складі (певних складах), в інших приміщеннях. Стаття 41 Закону «Про заставу» [64] (в редакції Закону від 18 листопада 2003 р.) допускає і інші способи ідентифікації сукупності рухомих речей (товарів в обороті і переробці) як предмета застави.
52. При заставі товарів в обороті та переробці за заставодавцем у повному обсязі зберігаються правомочності володіння, користування і розпорядження заставленим майном. Однак при відчуженні заставлених товарів заставодавець зобов’язаний замінити їх іншими товарами на таку ж або більшу суму. Зменшення загальної вартості замінених товарів допускається лише за наявності домовленості щодо погашення частини забезпеченого заставою зобов’язання. Це правило ст. 43 Закону «Про заставу» є занадто суворим, а головне, — воно не має механізму забезпечення. Тому в договорах застави товарів в обороті та переробці доцільно було б передбачити заходи, спрямовані на забезпечення зазначеного обов’язку заставодавця: 1) сплату ним неустойки; 2) право заставодержателя на звернення стягнення на заставлене майно в разі зменшення нижче встановленого договором обсягу товарів в обороті та переробці.
53. Застава товарів в обороті та переробці відноситься до категорії таких видів застави, в яких утруднюється контроль за додержанням заставодавцем умов договору застави. Тому в практиці опрацьовуються такі договірні конструкції, що передбачають передання товарів у власність третім особам зі сплатою за них зниженої ціни та умовою про зворотний продаж товарів за тією ж ціною, якщо забезпечуване заставою зобов’язання буде належне виконане. Зазвичай такі конструкції законодавству не суперечать, особливо в зв’язку з прямою легалізацією купівлі-продажу з правом або зобов’язанням зворотного викупу (п. 4 частини першої ст. 34 Закону «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень» [207]).
ЗАКЛАД
54. Відповідно до ст. 44 — 48 Закону «Про заставу» виокремлюється такий вид застави, як заклад. Стаття 44 Закону «Про заставу» визначає заклад як такий вид застави рухомого майна, при якому предмет застави передається у володіння заставодержателя. Чинне законодавство не передбачає при закладі майна передання його у володіння не заставодержателя, а за його вказівкою — у володіння третьої особи. Встановлення такої умови в договорі застави не буде суперечити законодавству. Але при цьому застава не може кваліфікуватися як заклад. У формі закладу в заставу можуть передаватися, зокрема, транспортні засоби. Виділяється такий різновид закладу, як тверда застава, при якій предмет застави залишається у заставодавця, але під замком і печаткою заставодержателя. Індивідуально визначена річ може бути залишена в заставодавця з накладенням знаків, що свідчать про заставу.
55. Відповідно до диспозитивних норм ст. 45 Закону «Про заставу» заставодержатель при закладі несе такі обов’язки 1) належним чином утримувати предмет закладу і вживати заходів, необхідних для забезпечення його збереження; 2) повідомляти заставодавця про виникнення загрози загибелі чи пошкодження предмета закладу; 3) регулярно надавати заставодавцю звіт про користування предметом закладу, якщо таке право заставодержателю надане договором застави; 4) страхувати предмет закладу в обсязі його вартості за рахунок та в інтересах заставодавця (слід враховувати, що відповідно до частини другої ст. 5 Закону «Про страхування» [180] забороняється здійснення обов’язкових видів страхування, що не передбачені цим Законом. Оскільки ст. 7 названого Закону, що визначає види обов’язкового страхування, не вказує на обов’язкове страхування предмета закладу, таке страхування є обов’язковим для заставодержателя, якщо це передбачено договором; 5) повернути предмет закладу заставодавцю негайно після виконання заставодавцем або третьою особою забезпеченої заставою вимоги.
Якщо заставодержатель відповідно до договору одержує право користуватися предметом закладу, одержані в результаті такого користування доходи спрямовуються на покриття витрат заставодержателя на утримання предмета закладу, а потім зараховуються в рахунок погашення процентів за зобов’язанням, забезпеченим закладом, чи в рахунок виконання цього зобов’язання. Формулювання частини першої ст. 46 Закону «Про заставу» не позбавляє сторони права встановити в договорі іншу черговість використання доходів, одержаних заставодержателем від використання предмета застави.
56. Відповідальність заставодержателя за збереження предмета застави передбачена ст. 48 Закону «Про заставу». При тлумаченні цієї статті в першу чергу слід читати її частину другу. Частину першу слід читати останньою, оскільки вона встановлює розмір відповідальності, якщо для останньої є підстави, які визначаються відповідно до частини другої-четвертої ст. 48 Закону «Про заставу». За логікою речей, заставодержатель за договором застави повинен був би, за загальним правилом, нести відповідальність за втрату, недостачу або пошкодження предмета закладу. Але частина друга ст. 48 Закону «Про заставу» передбачає відповідальність заставодержателя за втрату, недостачу чи пошкодження предмета закладу лише у випадках, передбачених законом або договором. Частина друга ст. 48 Закону «Про заставу» дуже істотно обмежує права заставодавця, оскільки в законі загальне правило, що встановлює відповідальність заставодержателя за збереження предмета застави, відсутнє, а в договір така умова може бути не включена, виходячи з уявлення про те, що не може бути права володіння чужою річчю без відповідальності за її збереження. Вищий арбітражний суд також у свій час приписав послідовно застосовувати частину другу ст. 48 Закону «Про заставу», яка виключає відповідальність заставодержателя за незбереження предмета застави, якщо вона не встановлена законом чи договором (Вісник Вищого арбітражного суду України, 2000, № 1, с. 71 (п. 13)).
Після частини другої ст. 48 Закону «Про заставу» при тлумаченні цієї статті слід читати її частину третю. При такому читанні виявляється таке правило: «Якщо спеціальним законом або договором такий обов’язок (відшкодувати заподіяні законодавцю збитки, завдані незбереженням предмета закладу. — Авт.) заставодержателя передбачено, арбітражний суд повинен виходити з презумпції вини заставодержателя...» (Вісник Вищого арбітражного суду України, 2000, № 1, с. 71 (п. 13)).
Що стосується частини четвертої ст. 48 Закону «Про заставу», то вже при першому наближенні зрозуміло, що вона встановлює виключення з правила частини третьої тієї ж статті. У силу частини третьої ст. 48 Закону «Про заставу» заставодержатель відповідає, якщо законом або договором його відповідальність за незбереження предмета застави передбачена і він не доведе відсутності своєї вини. Частина четверта ст. 48 Закону «Про заставу» звільняє ломбард або іншу організацію, для якої надання кредитів під заклад є предметом її діяльності, від відповідальності за незбереження предмета застави за умови, що він доведе, що незбереження предмета застави стало наслідком дії непереборної сили (за інше випадкове незбереження предмета застави ломбард відповідає). Однак до цього зміст частини четвертої ст. 48 Закону «Про заставу» не зводиться. Включення до неї слів (звільнення від відповідальності може мати місце) «лише за умови» (що незбереження предмета закладу стало наслідком непереборної сили) дає підставу тлумачити цю частину як таку, що встановлює виключення не тільки з частини третьої ст. 48 Закону «Про заставу» (з правила про відповідальність тільки за наявності вини), а і з частини другої тієї ж статті (із правила про те, що заставодержатель відповідає за незбереження предмета закладу лише у випадках, коли це встановлено законом або договором). Отже, ломбард відповідає за незбереження предмета закладу завжди, крім незбереження предмета закладу внаслідок дії непереборної сили. Законом, що передбачає відповідальність ломбарду, є частина четверта ст. 48 Закону «Про заставу» [64].
Відсутність прямої вказівки в ст. 48 Закону «Про заставу» на звільнення заставодержателя від відповідальності за незбереження предмета закладу, що настала в результаті дій заставодавця, не виключає звільнення заставодержателя від відповідальності за незбереження предмета закладу за наявності таких обставин. Цей висновок ґрунтується на тому, що питання вини кредитора ст. 48 Закону «Про заставу» не вирішує взагалі. Воно повинне вирішуватись на підставі ст. 614 ЦК.
Дію частини четвертої ст. 48 Закону «Про заставу» не можна беззастережно поширити на банки та інші кредитні установи. У силу прямої вказівки в цій частині її дія поширюється лише на організації, предметом діяльності яких є «надання кредитів громадянам під заклад». Право банків та інших кредитних установ надавати кредити громадянам і використовувати при цьому заклад як засіб забезпечення зобов’язань позичальників не слід розуміти так, що на них безумовно поширюється дія частини четвертої ст. 48 Закону «Про заставу». Вона поширюється тільки у випадках, коли банк надає кредит під заклад.
57. Розмір відповідальності заставодержателя за незбереження предмета закладу обмежений: він відповідає тільки в розмірі його вартості, а за пошкодження предмета закладу заставодержатель відповідає в розмірі суми, на яку понизилася вартість заставленого майна (частина перша ст. 48 Закону «Про заставу»).
58. Факт знаходження предмета застави при закладі у заставодержателя може вводити в оману стосовно можливостей задоволення заставодержателем забезпеченої заставою вимоги за рахунок предмета закладу. У той же час тут є проблеми. По- перше, на заклад повного мірою поширюються положення Закону «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень» [207], а тому незареєстрований заклад може не залишити заставодержателю будь-яких можливостей для задоволення забезпеченої закладом вимоги за рахунок предмета закладу. По-друге, звернення стягнення на предмет закладу має здійснюватись в судовому порядку або в позасудовому порядку з додержанням вимог ст. 32 названого Закону.
ЗАСТАВА МАЙНОВИХ ПРАВ
59. Статті 49 — 52 Закону «Про заставу» визначають особливості застави майнових прав. Можлива застава прав як тих, що належать заставодавцю на момент укладення договору застави в силу зобов’язань, у яких заставодавець є кредитором, так і тих, які можуть виникнути в майбутньому. Ми вже звертали увагу на ту обставину, що в цивільному законодавстві в цілому не проводиться чіткої різниці між суб’єктивним правом і правом вимоги. У даному випадку в ст. 49 Закону «Про заставу» мова йде про заставу вимог, що можуть виникнути в майбутньому. Це може створити враження, що вимога, яка є предметом застави, на момент укладення договору застави повинна існувати, принаймні у вигляді суб’єктивного права, за яким не настав строк виконання обов’язку, що кореспондує йому. Але це не так. Предметом застави може бути як суб’єктивне право, що існує в зобов’язанні, яке до моменту укладення договору застави уже виникло, так і суб’єктивне право, що буде входити до змісту того зобов’язання, яке виникне в майбутньому. Такий висновок випливає із частини третьої ст. 5 Закону «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень», яка визнає можливість обтяження (отже, і заставу) рухомого майна, що стане власністю боржника в майбутньому. Абзац восьмий ст. 2 названого Закону відносить майнові права та обов’язки до рухомих речей.
60. На майнові права, що передаються в заставу, поширюються положення Закону «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень». Тому недодержання заставодержателем правил про реєстрацію застави прав у Державному реєстрі обтяжень рухомого майна дає боржникові (заставодавцеві) право відступити заставлене майнове право. За умови, що набувач цього права є добросовісним (тобто не знав і не міг знати про те, що відчужувач права не мав права його відступати), він набуває цього права без обтяжень відповідно до ст. 10 Закону «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень», якщо на день укладення договору про відступлення права в Державному реєстрі обтяжень рухомого майна не було відомостей про обтяження цього права. Але саме відступлення вимоги визнається різновидом договірних обтяжень (п. 7 частини першої ст. 34 названого Закону). Тому в подальшому здійснення набувачем відступленого права може стати неможливим, якщо він не зареєструє обтяження (відступлення права) у згаданому Державному реєстрі.
61. При заставі майнових прав диспозитивним правилом ст. 50 Закону «Про заставу» на заставодавця покладаються такі обов’язки: 1) вчиняти всі необхідні дії для забезпечення дійсності заставленого права; 2) не здійснювати відступлення заставленого права; 3) не вчиняти дій, що тягнуть припинення заставленого права або зменшення його вартості; 4) вживати заходів, необхідних для захисту заставленого права від посягань з боку третіх осіб; 5) надавати заставодержателю відомості про зміни в заставленому праві, про його порушення з боку третіх осіб і про домагання третіх осіб на це право.
62. Заставодержатель у силу диспозитивного правила ст. 51 Закону «Про заставу» набуває таких прав: 1) при порушенні заставодавцем перелічених у попередньому пункті обов’язків вимагати в судовому порядку переведення на себе заставленого права; 2) вступати як третя особа у справи за позовами про заставлене право; 3) самостійно вживати заходів до захисту порушеного права проти посягань третіх осіб, якщо заставодавець не виконує своїх обов’язків, перелічених вище.
63. При виконанні боржником заставодавця обов’язку, що кореспондує заставленому праву, все одержане в результаті цього стає предметом застави без переукладання договору застави (частина перша ст. 52 Закону «Про заставу»), хоча б предметом застави при цьому ставало майно, застава якого передбачає нотаріальне оформлення договору. Однак заставодержателю в таких випадках слід виявляти належну обачність, оскільки на нерухоме майно, що стало в такий спосіб предметом застави, неможливо накласти заборону на відчуження. Це стане можливим лише при укладенні договору застави відповідного нерухомого майна з додержанням вимоги про нотаріальне посвідчення такого договору.
64. Звернення стягнення на майнові права, що передані в заставу, здійснюється в судовому порядку або порядку, встановленому ст. 32 Закону «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень». Звернення стягнення на майнове право, що є предметом застави, не може здійснюватись на підставі виконавчого напису нотаріуса.
65. На вимогу про звернення стягнення на майнове право, що передане в заставу, суд виносить рішення про звернення на це право та його продаж на публічних торгах (частина третя ст. 32 названого Закону).
66. Звернення стягнення в позасудовому порядку на майнове право (вимогу), що є предметом застави, можливе лише у випадках, коли це право є грошовим. Встановлено (ст. 32 Закону «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень») наступний порядок звернення стягнення на грошову суму, що є предметом застави.
На заставодержателя, що має намір звернути стягнення на майнове право, покладається обов’язок надіслати боржникові та іншим зареєстрованим обтяжувачам повідомлення, відповідно до ст. 27 названого Закону [207] зареєструвати відомості про звернення стягнення в Державному реєстрі обтяжень рухомого майна. Обтяжувачі, на користь яких зареєстроване обтяження майнових прав, протягом 30 днів з дня державної реєстрації зазначеного повідомлення вправі заявити обтяжувачеві, який ініціював звернення стягнення, про свій намір отримати задоволення своїх вимог за рахунок майнових прав. Після закінчення зазначеного 30-денного строку обтяжувач з вищим пріоритетом (таким може у відповідних випадках бути і заставодержатель, що ініціював звернення стягнення) має право надіслати боржникам, обов’язкам яких кореспондує майнове право, на яке звертається стягнення, письмове повідомлення, що повинне відповідати вимогам частини третьої ст. 32 згаданого Закону. З дня відправлення цього повідомлення заставодержателя (обтяжувана з вищим пріоритетом) майнове право вважається відступленим, права кредитора у відповідному зобов’язанні набуває заставодержатель (обтяжувач з вищим пріоритетом). Заставодержатель користується цим правом до повного задоволення його вимоги, забезпеченої заставою майнового права. Після задоволення вимоги заставодержатель у п’ятиденний строк зобов’язаний надіслати боржникові та іншими обтяжувачам, що заявили про свій намір отримати задоволення своїх вимог за рахунок майнових прав, на які звернено стягнення, звіт про отримані платежі. Надлишок підлягає перерахуванню іншим обтяжувачам відповідно до їх пріоритетів.
67. У п. 3.3 роз’яснення президії Вищого арбітражного суду «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов’язаних із застосуванням Закону України «Про заставу» [396], зазначається на те, що грошові кошти, що знаходяться на рахунках в установах банку, не можуть бути предметом застави за правилами, встановленими для застави речей. Водночас роз’яснюється, що вони можуть бути предметом застави за правилами, встановленими для застави майнових прав. Це роз’яснення виходить з того, що особа, на чиє ім’я відкритий рахунок у банку, не має права власності на грошові кошти, що зберігаються на рахунку. Ця особа має лише зобов’язальне право щодо банку. За правилами застави майнових прав застава грошових коштів, що зберігаються на рахунку в банку, можлива. Але права заставодержателя при цьому далеко не завжди можуть бути реалізовані, оскільки законодавство не передбачає можливості блокування заставлених грошових сум на рахунку в банку (для порівняння зазначимо, що стосовно іменних цінних паперів Положення про порядок ведення реєстрів власників іменних цінних паперів [368, п. 20] передбачає можливість блокування заставлених цінних паперів). Більш надійною для заставодержателя є застава права на безготівкові кошти шляхом їх перерахування на рахунок третьої особи або самого заставодержателя в банку. Частина друга ст. 33 Закону «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень» встановлює особливості реалізації права заставодержателя на гроші, що є предметом застави (іншого обтяження). Задоволення вимоги заставодержателя здійснюється шляхом переказу йому заставодавцем грошової суми, достатньої для погашення зобов’язання, забезпеченого заставою. Можливе договірне списання грошей з рахунку заставодавця на вимогу заставодержателя.
Грошові кошти як майно можуть закладатися в готівковій формі. Але при цьому слід враховувати, що готівкові грошові кошти можуть зберігатися в касі підприємства, установи, організації тільки в межах встановленого ліміту (п. 2.8 Положення про ведення касових операцій у національній валюті в Україні [364]). Заставлені готівкові грошові кошти включаються в ліміт каси тієї юридичної особи, що здійснює їх зберігання (заставодавця або заставодержателя). Для фізичних осіб обмеження такого роду не встановлені. Звернення стягнення на грошові кошти, що є предметом застави, здійснюється в такому порядку. Якщо грошові кошти заставодавця знаходяться у володінні заставодержателя, останній вправі залишити їх у себе, а надлишок повернути заставодавцеві. До здійснення цих дій, спрямованих на звернення стягнення на грошові кошти, що є предметом застави, заставодержатель зобов’язаний повідомити про свій намір здійснити такі дії боржника і інших обтяжувачів предмета застави.
ЗАСТАВА ЦІННИХ ПАПЕРІВ
68. Відносини з приводу застави цінних паперів регулюються ст. 53, 54 Закону «Про заставу» [64]. Передбачено поширення на відносини щодо застави цінних паперів на пред’явника норм ст. 40 — 42 Закону «Про заставу», присвячених заставі товарів в обороті або у переробці (ст. 55 Закону «Про заставу»). Крім того, окремі правила, що стосуються застави цінних паперів, містяться в підзаконних нормативно-правових актах (Положення про порядок ведення реєстрів власників іменних цінних паперів; п. 2.1 Положення про регулювання Національним банком України ліквідності банків України [374]).
69. Стаття 53 Закону «Про заставу» допускає заставу ордерних цінних паперів шляхом вчинення передавального запису (індосаменту) і вручення заставодержателю індосованого цінного паперу. В інших випадках застава цінних паперів оформляється договором між заставодавцем та особою, на ім’я якої були видані цінні папери.
70. Заставлені цінні папери (якщо вони випущені в паперовій формі) можуть бути передані на зберігання в депозит нотаріуса або банку.
71. Застава іменних цінних паперів, право власності на які підлягає реєстрації, передбачає дотримання Положення про порядок ведення реєстрів власників іменних цінних паперів. Після укладення договору застави оформляється розпорядження застави. Якщо разпорядження застави дається власником іменних цінних паперів, воно оформляється як передавальне розпорядження (п. 21 названого Положення). Стосовно передавального розпорядження як варіант встановлюється вимога нотаріального посвідчення підпису на ньому (п. 2.1 того ж Положення). На підставі розпорядження застави реестродержатель (реєстратор) вносить у систему реєстру запис про заставу, запис про припинення застави здійснюється за розпорядженням заставодержателя. Розпорядження застави — це типовий односторонній правочин. А ст. 78 Закону «Про нотаріат» [75] допускає нотаріальне засвідчення підпису тільки на документах, що не мають характеру правочинів. Отже, орган, що затвердив назване Положення (Державна комісія з цінних паперів та фондового ринку), не мав права встановити обов’язковість нотаріального засвідчення підпису власника іменних цінних паперів на розпорядженні застави. Не мав він права і установити обов’язковість нотаріального посвідчення розпорядження застави як правочину, оскільки відповідно до ч. 1 ст. 209 ЦК кожен випадок, коли правочин підлягає нотаріальному посвідченню, може бути встановлений лише законом. Правда, зазначене вище Положення передбачає, що посвідчення справжності підпису може здійснюватись не тільки нотаріусом, іншими особами, уповноваженими на здійснення нотаріальних дій, а й відповідальним працівником реестроутримувача.
72. Звернення стягнення на цінні папери, що є предметом застави, може здійснюватись шляхом звернення з позовом до суду. Отримання виконавчого напису нотаріуса з метою звернення стягнення на заставлені цінні папери не передбачається. Стаття 33 Закону «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень» встановлює особливості позасудового звернення стягнення на заставлені цінні папери та реалізації заставодержателем прав, що випливають із застави певних видів цінних паперів.
На заставодержателя, який звертає стягнення на боргові цінні папери (п. 2 ч. 1 ст. 195 ЦК), строк платежу за якими настав або які підлягають сплаті на вимогу, покладається обов’язок надіслати повідомлення про це боржникові, а також іншим
обтяжувачам, на користь яких зареєстроване обтяження відповідних цінних паперів. Якщо цінні папери знаходяться у правомірному володінні заставодержателя і платіж за відповідними цінними паперами повинен провадитись на вимогу держателя, заставодержатель має право пред’явити цінний папір до оплати. Отриманий заставодержателем надлишок (сума, що перевищує розмір забезпеченого заставою цінних паперів зобов’язання) підлягає поверненню боржникові.
73. Можливе позасудове звернення стягнення на пайові та похідні цінні папери (п. 1, 3 ч. 1 ст. 195 ЦК), які знаходяться у володінні заставодержателя, якщо вони мають обіг на організованому ринку цінних паперів. Після повідомлення боржника та інших обтяжувачів заставодержатель вправі продати зазначені цінні папери за ціною, не нижчою за їх ринкову ціну на організованому ринку цінних паперів на день продажу. Якщо протягом двох торгових днів цінні папери не реалізовані, заставодержатель втрачає право їх реалізації без звернення стягнення на них у судовому порядку.
74. Національний банк України здійснює рефінансування (кредитування) банків шляхом проведення тендерів лише під відповідне забезпечення зобов’язань банків щодо повернення отриманих кредитів.
При цьому предметом застави можуть бути: 1) державні облігації України (облігації внутрішньої державної позики України, облігації зовнішньої державної позики України, цільові облігації внутрішньої державної позики України); 2) державні облігації України, які перебувають у довірчій власності банку; 3) депозитні сертифікати; 4) цінні папери Державної іпотечної установи, у тому числі розміщення яких здійснено під гарантію Кабінету Міністрів України та підтверджено коштами в Державному бюджеті України; 5) іноземна валюта (долари США, евро, англійські фунти стерлінгів, швейцарські франки, японські єни); 6) іпотечні облігації (лише звичайні); 7) облігації місцевих позик; 8) облігації підприємств (крім цільових), у тому числі ті, розміщення яких здійснено під гарантію Кабінету Міністрів України; 9) векселі суб’єктів господарювання — резидентів України. Національний банк в окремих випадках може здійснювати рефінансування банків під забезпечення векселями нерезидентів; 10) векселі банків, авальовані іншим банком; 11) гарантії іншого банку-резидента (п. 3.4 Положення про регулювання Національним банком України ліквідності банків України [374]).
Положення про регулювання Національним банком України ліквідності банків України передбачає право Національного банку здійснити реалізацію цінних паперів без звернення до суду з позовом про звернення стягнення на заставлене майно. За рахунок коштів, виручених від продажу заставлених цінних паперів задовольняються усі вимоги НБУ до банку-позичальника про повернення сум заборгованості за кредитом, про сплату процентів, а також про сплату пені.
Стаття 576. Предмет застави
1. Предметом застави може бути будь-яке майно (зокрема річ, цінні папери, майнові права), що може бути відчужене заставодавцем і на яке може бути звернене стягнення.
2. Предметом застави може бути майно, яке заставодавець набуде після виникнення застави (майбутній урожай, приплід худоби тощо).
3. Права заставодержателя (право застави) на річ, яка є предметом застави, поширюються на її приналежності, якщо інше не встановлено договором. Право застави поширюється на плоди, продукцію та доходи, одержані від використання заставленого майна, у випадках, встановлених договором.
4. Предметом застави не можуть бути національні, культурні та історичні цінності, які є об’єктами права державної власності і занесені або підлягають занесенню до Державного реєстру національної культурної спадщини.
5. Предметом застави не можуть бути вимоги, які мають особистий характер, а також інші вимоги, застава яких заборонена законом.
6. Предмет застави залишається у заставодавця, якщо інше не встановлено договором або законом.
7. Застава окремих видів майна може бути заборонена або обмежена законом.
1. За загальним правилом, предметом застави може бути будь-яке майно, що може бути відчужене заставодавцем і на яке може бути звернене стягнення. Якщо укладено договір застави речі, вважаються заставленими приналежності до цієї речі (ч. 3 ст. 576 ЦК; частина четверта ст. 5 Закону «Про іпотеку» [197]; п. 1 частини першої ст. 6 Закону «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень»), але сторони вправі в договорі застави передбачити інше. Право застави відповідно до ч. З ст. 576 ЦК поширюється на плоди, продукцію та доходи, отримані від використання заставленого майна, лише у випадках, встановлених договором. Але спеціальним правилом п. 2 частини першої ст. 6 Закону «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень» стосовно рухомого майна встановлено, що обтяження, в тому числі і застава, поширюються на продукцію, плоди та доходи, які виробляються, добуваються, одержуються від використання предмета обтяження, якщо інше не передбачено законом або договором. Це правило і підлягає переважному застосуванню перед ч. 2 ст. 576 ЦК.
2. Предметом застави може бути майно, якого заставодавець набуде після виникнення права застави (майбутній урожай, приплід худоби тощо). Коли після перелічення певних предметів, явищ вживається слово «тощо», логічно зробити висновок про те, що на інші предмети чи явища відповідне висловлювання поширюється за умови, що вони можуть бути поставлені в один ряд з предметами чи явищами, що названі. Виходячи із цього, положення ч. 2 ст. 576 ЦК не можна поширити на ті об’єкти, що стануть власністю заставодавця в силу правочинів.
3. Предметом застави може бути частина будівлі, споруди, іншого нерухомого майна, якщо вона виділена в натурі, а право власності на неї зареєстроване як на окремий об’єкт нерухомості (частина третя ст. 5 Закону «Про іпотеку» [197]). Без цього частина будівлі, споруди, іншого об’єкта нерухомого майна не може бути предметом іпотеки.
4. Предметом застави можуть бути гроші (готівкові та безготівкові) та цінні папери, в тому числі такі, що посвідчують корпоративні права, якщо інше не встановлено актами законодавства. Правда, гроші на рахунках у банках можуть бути предметом застави за правилами, встановленими для застави майнових прав (п. 33 Роз’яснення Вищого арбітражного суду «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов’язаних із застосуванням Закону України «Про заставу» [396]).
5. Предметом застави можуть бути валютні цінності, в тому числі готівкова і безготівкова валюта. При цьому валюта і валютні цінності відповідно до ст. 9 Закону «Про заставу» [64] можуть знаходитися у володінні заставодавця, заставодержателя або третьої особи. Особа може передавати в заставу валютні цінності, що знаходяться в її власності. При цьому слід враховувати, що володіння майном (в тому числі й коштами) вважається правомірним, поки інше не встановлено судом, господарським судом, третейським судом (ч. З ст. 397 ЦК). Передання валютних цінностей у заставу не охоплюється поняттям валютних операцій (п. 2 частини першої ст. 1 Декрету «Про систему валютного регулювання і валютного контролю» [231]), тому на заставу валютних цінностей не поширюються обмеження, встановлені названим Декретом.
Тільки у випадку, коли переданий валютних цінностей у заставу пов’язане з ввезенням, переказом і пересиланням валютних цінностей за межі території України, діють обмеження, встановлені зазначеним Декретом [231].
6. Предметом застави можуть бути майнові права, в тому числі майнові права інтелектуальної власності авторів творів науки, літератури, мистецтва, суб’єктів суміжних прав, майнові права на об’єкти промислової власності. Предметом застави можуть бути як абсолютні, так і відносні права (права кредиторів у зобов’язаннях). При цьому на майнові права поширюється загальне правило про те, що предметом застави може бути тільки майно, яке може бути відчужене і на яке може бути звернене стягнення (ч. 1 ст. 576 ЦК).
Якщо заміна кредитора в зобов’язанні не допускається (ст. 515 ЦК), права кредитора не можуть бути предметом застави. Права, що є предметом застави, мають бути належне індивідуалізовані, зокрема зазначенням на боржника, обов’язки якого кореспондують праву, що передається в заставу. Предметом застави можуть бути права, що виникнуть у заставодавця після виникнення застави. Закон «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень» [207] (ст. 32) визначає порядок позасудового звернення стягнення на право грошової вимоги, що є предметом застави (іншого забезпечувального обтяження), та його (права) реалізації. Звідси не слід робити висновок про те, що предметом застави може бути тільки право грошової вимоги. Будь-яке право, що може бути відступлене, може бути предметом застави. Зазначений Закон допускає позасудовий порядок звернення стягнення лише на право грошової вимоги. Загальні правила щодо цього сформульовані в ст. 23 Закону «Про заставу» [64].
7. Цивільний кодекс визнає можливість укладення договорів щодо «єдиних майнових комплексів підприємств». Прямо передбачається можливість передання їх у заставу (ч. 4 ст. 191 ЦК). Але така можливість передбачалась ще до прийняття нового Цивільного кодексу. Частина четверта ст. 11 Закону «Про заставу» передбачає можливість передання в заставу цілісних майнових комплексів державних підприємств та їх структурних підрозділів за згодою і на умовах, погоджених з органом, уповноваженим управляти відповідним майном. Застава цілісного майнового комплексу структурного підрозділу підприємства передбачає складання розподільчого балансу і облік доходів, оборотних матеріальних коштів, поліпшень майна і прав, одержаних, набутих або зроблених після укладення договору застави. Оскільки підприємство як єдиний майновий комплекс є нерухомістю (ч. 3 ст. 191 ЦК), застава єдиного майнового комплексу має здійснюватись відповідно до Закону «Про іпотеку» [197]. Але на цей час названий Закон неможливо застосовувати до правовідносин щодо іпотеки підприємств як єдиних майнових комплексів.
8. Відповідно до ч. 4 ст. 576 ЦК і частини четвертої ст. 4 Закону «Про заставу» не можуть бути предметом застави національні, культурні та історичні цінності, що перебувають у державній власності, якщо вони занесені чи повинні бути занесені до Державного реєстру національної культурної спадщини.
9. Звернення стягнення на корпоративні права, що не посвідчені цінними паперами, законодавство України не передбачає. Отже, ці права не можуть бути предметом застави. Але предметом застави можуть бути майно, яке має право одержати учасник при виході з господарського товариства, як майно, що стане власністю заставодавця після укладення договору застави (частина третя ст. 5 Закону «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень»), тобто виділене відповідно до ст. 131, 140 ЦК, ст. 57 і 73 Закону «Про господарські товариства» [53], а також право учасника товариства на одержання частини прибутку господарського товариства на підставі ст. 116 ЦК.
Чинне законодавство не допускає також застави паю у виробничому чи споживчому кооперативі, паю, що належить учаснику споживчого товариства, але майно, на яке член кооперативу отримає право при виході із кооперативу, може бути предметом застави.
10. Застава земельних ділянок, що перебувають у власності громадян і юридичних осіб, допускається. Щодо земель сільськогосподарського призначення встановлено, що вони можуть бути предметом застави тільки в силу договорів, у яких заставодержателями виступають банки (ст. 133 Земельного кодексу [38]).
11. Застава абсолютних речових прав відповідно до законодавства України є неможливою, оскільки заставі підлягає відповідне майно, а не ці права. Застава абсолютних прав на об’єкти інтелектуальної власності можлива, оскільки мова йде про майнові права. Немайнові права на об’єкти інтелектуальної власності не можуть бути предметом застави, оскільки вони не відносяться до категорії майна, яке є предметом застави за визначенням.
Право на відшкодування моральної шкоди визнається немайновим, тому воно не може бути предметом застави.
12. Не можуть бути предметом застави майнові права, що мають особистий характер (право на відшкодування шкоди, заподіяної шляхом ушкодження здоров’я фізичної особи або у зв’язку із заподіянням смерті). Не буде відповідати закону застава тих прав, що не мають цивільно-правового змісту, а передбачені спеціальними галузями законодавства — трудовим (право на заробітну плату, гарантійні та компенсаційні виплати, інші матеріальні права в рамках трудових правовідносин), правом соціального страхування і забезпечення, сімейним (право на одержання аліментів) тощо.
Не можуть бути предметом застави й інші права, відчуження яких не допускається. Стаття 824 ЦК і положення Житлового кодексу [29] не передбачають, як правило, відчуження прав наймача за договором найму житла.
13. Не може бути предметом застави майно, що перебуває у власності фізичних осіб, на яке не може бути звернено стягнення за виконавчими документами. Перелік майна громадян, на яке не може бути звернено стягнення за виконавчими документами, є додатком до Закону «Про виконавче провадження» [129].
14. Заставлене майно зазвичай залишається у володінні заставодавця. Воно відповідно до закону або договору може бути передане заставодержателю (в такому випадку застава набуває правової форми закладу) або третій особі (ч. 6 ст. 576 ЦК; ст. 9 Закону «Про заставу»). Передання предмета застави заставодержателю може випливати із суті укладеного договору застави. Так, якщо в договорі застави зазначається, що він є договором закладу, а строк передання предмета застави заставодержателю не визначений, належить зробити висновок про те, що заставодавець зобов’язаний передати предмет застави заставодержателю відповідно до правила ч. 2 ст. 530 ЦК (у семиденний строк з дня пред’явлення заставодержателем вимоги). Якщо заставлене індивідуально визначене майно повинне знаходитися у володінні заставодержателя, останній вправі вимагати передання йому предмета застави на виконання договору застави (зобов’язання) на підставі ст. 620 ЦК. Пред’явлення при цьому віндикаційного позову (ст. 387 ЦК) було б некоректним, оскільки заставодавця в цьому випадку слід примусити до виконання зобов’язання, що виникло на підставі договору застави. Порушення заставодавцем згодом (після передання предмета застави заставодержателю) права заставодержателя володіти річчю, що знаходиться в закладі, також повинне кваліфікуватися як порушення заставного зобов’язання, а тому і в такому випадку заставодержатель повинен захищати право володіння на підставі норм зобов’язального права. Водночас при порушенні третіми особами права заставодержателя володіти предметом застави заставодержатель повинен захищати своє право, посилаючись на ст. 387 ЦК.
Стаття 577. Нотаріальне посвідчення договору застави та реєстрація застави
1. Якщо предметом застави є нерухоме майно, а також в інших випадках, встановлених законом, договір застави підлягає нотаріальному посвідченню.
2. Застава нерухомого майна підлягає державній реєстрації у випадках та в порядку, встановлених законом.
3. Застава рухомого майна може бути зареєстрована на підставі заяви заставодержателя або заставодавця з внесенням запису до Державного реєстру обтяжень рухомого майна.
4. Моментом реєстрації застави є дата та час внесення відповідного запису до Державного реєстру обтяжень рухомого майна.
. (Із змін, від 18.11.2003)
1. Договір застави відповідно до ч. 1 ст. 547 ЦК повинен бути укладений у письмовій формі, якщо законодавством не встановлена вимога про обов’язкове нотаріальне посвідчення договору застави. Порушення вимоги закону про укладення договорів щодо встановлення забезпечення виконання зобов’язань у простій письмовій формі тягне їх недійсність (нікчемність). Це передбачено ч. 2 ст. 547 ЦК і (стосовно застави) ст. 14 Закону «Про заставу» [64]. При укладенні договору застави в простій письмовій формі повинні дотримуватися правила ст. 638 ЦК. Спір, що виникає при укладенні договору застави в простій письмовій формі, може бути переданий на вирішення суду відповідно до загальних правил (ст. 649 ЦК; ст. 181 ГК [42]).
2. Договір застави нерухомого майна підлягає нотаріальному посвідченню. Про поняття нерухомого майна див. ч. 1 ст. 181 ЦК та коментар до цієї статті.
Нотаріальне посвідчення договорів застави нерухомого майна провадиться за місцем його знаходження (частина четверта ст. 55 Закону «Про нотаріат» [75]). Лише стосовно іпотечних договорів, що укладаються відповідно до Закону «Про іпотечне кредитування, операції з консолідованим іпотечним боргом та іпотечні сертифікати» [199], допускається нотаріальне посвідчення як за місцезнаходженням нерухомості, що є предметом іпотеки, так і за місцезнаходженням іпотекодержателя чи іпотекодавця (частина четверта ст. 5 названого Закону).
3. Підпунктом 3 п. 7 Розділу IX «Прикінцеві та перехідні положення» Закону «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень» [207] до ст. 13 Закону «Про заставу» внесені зміни, відповідно до яких не вимагається нотаріального посвідчення договорів застави транспортних засобів. Але слід враховувати, що в сфері дії Закону «Про іпотеку» [197] на повітряні та морські судна, судна внутрішнього плавання поширюється правовий режим нерухомого майна (абзац другий ст. 1 цього Закону). Отже, договори застави перелічених об’єктів підлягають нотаріальному посвідченню відповідно до частини першої ст. 18 Закону «Про іпотеку». А щодо морських торговельних суден чинною є ст. 366 КТМ [34], що також передбачає нотаріальне засвідчення договору про іпотеку судна.
4. Якщо договір застави підлягає нотаріальному посвідченню, воно здійснюється на підставі правовстановлюючих документів на предмет застави. Перелік правовстановлюючих документів, на підставі яких провадиться реєстрація прав власності на об’єкти нерухомого майна, наводиться в Додатку 1 до Тимчасового положення про порядок державної реєстрації прав власності на нерухоме майно [352]. Щодо інших об’єктів правовстановлюючими документами слід вважати документи, що підтверджують правомірність їх придбання, зокрема, — свідоцтва про право власності на морські судна (ст. 35 КТМ [34]), реєстраційні свідоцтва на повітряні судна (ст. 25 Повітряного кодексу [32]), суднові свідоцтва (ст. 27 Статуту внутрішнього водного транспорту [403]).
5. Сторони договору застави можуть домовитися про нотаріальне посвідчення договору застави і в тому випадку, якщо законодавством воно не передбачене. Договір застави в такому випадку може бути відповідно до ст. 41 Закону «Про нотаріат» посвідчений будь-яким нотаріусом незалежно від місця знаходження майна. Нотаріальне посвідчення договору застави, звичайно ж, означає, що законність договору перевіряв юрист, що має відповідну кваліфікацію. Але президія Вищого арбітражного суду свого часу роз’яснила [396], що сам по собі факт нотаріального посвідчення договору застави не виключає можливості визнання його недійсним чи неукладеним, якщо для цього є матеріально-правові підстави. Це роз’яснення відображає практику, що склалася та зберігається. Щодо неукладеного договору див. п. 3 коментаря до ст. 215 ЦК і коментар до ст. 638 ЦК.
6. Договори застави, в тому числі і іпотечні договори, державній реєстрації не підлягають. Державна реєстрація застави не є державною реєстрацією договору застави. Про державну реєстрацію іпотеки див. п. 26 коментаря до ст. 545 ЦК.
7. Реєстрація застав рухомого майна здійснюється в Державному реєстрі обтяжень рухомого майна (далі — Державний реєстр) відповідно до ст. 46 Закону «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень». Кабінет Міністрів відповідно до доручення, яке дане йому названим Законом, затвердив Порядок ведення Державного реєстру обтяжень рухомого майна [309].
7. Реєстрація застав рухомого майна не є обов’язковою. Але відсутність реєстрації означає, що застава є чинною лише у відносинах між заставодавцем та заставодержателем. Будь-яких прав на переважне задоволення своїх вимог за рахунок заставленого майна перед третіми особами-кредиторами заставодавця (боржника) заставодержатель незареєстрованої застави не отримує. Такі права він отримує тільки із факту реєстрації застави в Державному реєстрі (ст. 12 Закону «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень»), якщо інше не встановлено цим Законом.
8. Цей Закон встановлює правила про пріоритет обтяжень, в тому числі застав. Пріоритет надається зареєстрованим обтяженням (заставам) над незареєстрованими. Пріоритет зареєстрованих обтяжень визначається у черговості їх реєстрації. Стосовно кожного із цих випадків в частині першій ст. 14 Закону «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень» зроблено застереження «якщо інше не встановлено цим Законом». Це слід тлумачити таким чином, що наступна застава шляхом реєстрації легалізується, хоч би вона суперечила ч. 1 ст. 588 ЦК: наступна зареєстрована застава, яка суперечить цьому положенню Цивільного кодексу, може бути визнана судом недійсною лише за умови, що була зареєстрована попередня застава. Наступна зареєстрована застава має пріоритет над незареєстрованою попередньою заставою, хоч би наступна застава суперечила ч. 1 ст. 588 ЦК. Цей висновок ґрунтується на частині другій ст. 12 Закону «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень».
9. Правила про пріоритет незареєстрованих застав не встановлені. Але такий пріоритет випливає із ч. 3 ст. 588 ЦК, що встановлює переважне право попередніх заставодержателів перед наступними.
10. Реєстрація обтяжень рухомого майна, в тому числі і застав, здійснюється на підставі заяви обтяжувана (заставодержателя), в якій повинні бути зазначені відомості про обтяжувана (заставодержателя) і боржника (заставодавця), підставу виникнення обтяження, його зміст, опис рухомого майна, що є предметом обтяження (застави), про заборону чи обмеження права боржника відчужувати предмет обтяження. Більш детально вимоги до цих відомостей викладаються у частині першій ст. 43 Закону «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень» [207].
11. Держателем Державного реєстру є Міністерство юстиції. До його функцій належать: 1) організація ведення Державного реєстру; 2) прийняття заяв та внесення записів до Державного реєстру про виникнення, зміну, припинення обтяжень рухомого майна, а також про звернення стягнення на предмет обтяження; 3) забезпечення вільного доступу будь-яких осіб до внесених до Державного реєстру відомостей про обтяження цілодобово впродовж семи днів на тиждень; 4) надання витягів з Державного реєстру про наявність чи відсутність обтяжень рухомого майна; 5) стягнення плати за внесення записів до Державного реєстру та надання витягів із нього.
12. Держателю Державного реєстру надається право делегувати повноваження реєстраторів Державного реєстру тільки юридичним особам державної форми власності. Це виключає здійснення функцій реєстраторів приватними нотаріусами.
13. Записи до Державного реєстру вносяться держателем або реєстраторами Державного реєстру протягом робочого дня, в який подано заяву обтяжувана (заставодержателя). Моментом реєстрації обтяження (застави) є день, година та хвилина внесення відповідного запису до Державного реєстру, а моментом припинення реєстрації є день, година і хвилина реєстрації у Державному реєстрі відомостей про припинення обтяження (застави).
14. Записи в Державному реєстрі зберігаються протягом п’яти років з моменту їх внесення. Обтяжувач (заставодержатель) має право в будь-який час подати заяву про припинення обтяження або про продовження строку дії реєстрації, але не більше як на п’ятирічний строк.
На обтяжувана (заставодержателя) покладається обов’язок самостійно або на вимогу боржника (заставодавця) чи особи, права якої порушено записом про обтяження (заставу), протягом п’яти днів подати держателю або реєстратору заяву про припинення обтяження (застави). Порушення цього обов’язку тягне відповідальність обтяжувана (заставодержателя) у вигляді відшкодування збитків.
Стаття 578. Застава майна, що є у спільній власності
1. Майно, що є у спільній власності, може бути передане у заставу лише за згодою усіх співвласників.
1. Передання в заставу майна, що перебуває у спільній (сумісній або частковій) власності, можливе тільки за згодою всіх співвласників. Це правило ст. 578 ЦК і ст. 6 Закону «Про заставу» [64] є спеціальним. Воно поширюється на спільну часткову і сумісну власність і виключає застосування загального правила ст. 361 ЦК, відповідно до якого співвласник майна має право самостійно розпорядитися своєю часткою у спільній частковій власності. Правило ст. 578 ЦК і ст. 6 Закону «Про заставу» виключає також застосування положень ст. 369 ЦК щодо порядку розпоряджання майном, що є об’єктом спільної сумісної власності. Лише правило абзацу третього ч. 2 ст. 369 ЦК про письмову форму і нотаріальне посвідчення згоди співвласників на вчинення право- чину щодо розпоряджання спільним майном, який підлягає нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, слід застосовувати щодо форми згоди співвласників на здійснення правочину щодо застави спільного майна. Такий висновок погоджується з частиною другою ст. 6 Закону «Про іпотеку» [197], яка допускає передання в іпотеку майна, що є у спільній власності, лише за нотаріально посвідченою згодою всіх співвласників. Якщо ж договір застави не підлягає нотаріальному посвідченню, згода співвласників на передання в заставу майна, що є об’єктом права спільної сумісної власності, повинна оформлятись письмово, крім випадків, коли відповідно до п. 3 ст. 208 ЦК вартість об’єкта права спільної власності не перевищує двадцяти неоподатковуваних мінімумів доходів фізичних осіб. Згода на укладення договору застави одним із співвласників або уповноваженою співвласниками особою може бути надана шляхом підписання договору застави всіма співвласниками (п. 3.1 роз’яснення Президії Вищого арбітражного суду «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов’язаних із застосуванням Закону «Про заставу» [396]). Це — найбільш доцільний спосіб оформлення згоди співвласників на передання спільного майна в заставу.
Стаття 579. Заміна предмета застави
1. Предмет застави може бути замінений лише за згодою заставодержателя, якщо інше не встановлено договором або законом.
1. Заміна предмета застави може істотно зачіпати інтереси заставодержателя через різну вартість майна і неоднакову його ліквідність. Але навіть і поза зв’язком з цими обставинами заміна предмета застави допускається лише за згодою заставодержателя. Договором або законом може бути передбачено право заставодавця на заміну предмета застави без згоди заставодержателя.
2. Застава товарів в обороті або переробці за визначенням передбачає право заставодавця на заміну предмета застави в межах, встановлених договором застави.
Стаття 580. Ризик випадкового знищення або випадкового пошкодження предмета застави
1. Ризик випадкового знищення або випадкового пошкодження предмета застави несе власник заставленого майна, якщо інше не встановлено договором або законом.
2. У разі випадкового знищення або випадкового пошкодження предмета застави заставодавець на вимогу заставодержателя зобов’язаний надати рівноцінний предмет або, якщо це можливо, відновити знищений або пошкоджений предмет застави.
1. Укладення договору застави не виключає дії ст. 323 ЦК, відповідно до якої ризик випадкової загибелі або випадкового пошкодження (псування) речі несе її власник, якщо інше не встановлене законом або договором. Під випадковим знищенням (пошкодженням) в ст. 580 ЦК, ст. 8 Закону «Про заставу», як і в ст. 323 ЦК, розуміється знищення (пошкодження) речі внаслідок широкого спектра причин, що виключають вину сторін договору застави (внаслідок дії непереборної сили, інших випадкових обставин).
2. Але навіть у разі випадкового знищення або випадкового пошкодження (псування) предмета застави на заставодавця покладається обов’язок на вимогу заставодержателя надати в заставу рівноцінний предмет. Якщо це можливо, заставодержатель вправі вимагати відновити знищений або пошкоджений предмет застави. Невиконання заставодавцем зазначених обов’язків тягне виникнення на боці заставодержателя права вимагати дострокового виконання забезпеченого заставою зобов’язання (ч. 1 ст. 592 ЦК).
Стаття 581. Страхування предмета застави
1. Якщо предмет застави не підлягає обов’язковому страхуванню, він може бути застрахований за згодою сторін на погоджену суму.
У разі настання страхового випадку предметом застави стає право вимоги до страховика.
1. За загальним правилом, ст. 581 ЦК страхування предмета застави здійснюється за згодою сторін договору застави на суму, яка цими сторонами погоджена. У разі настання страхового випадку предметом застави стає право вимоги до страховика. Заставодержателю буде нелегко здійснити своє право застави на вимогу до страховика. Щоб уникнути труднощів, слід передбачати договором застави, що заставодавець зобов’язаний застрахувати предмет застави на користь заставодержателя. Якщо заставодавець здійснить заміну предмета застави у зв’язку з його знищенням чи псуванням або виконає зобов’язання, забезпечене заставою, отримання заставодержателем страхового відшкодування втрачає підставу, а тому в таких випадках заставодержатель зобов’язаний повернути отримане страхове відшкодування.
2. Предмет іпотеки підлягає обов’язковому страхуванню (п. 35 частини першої ст. 7 Закону «Про страхування» [180]; ст. 8 Закону «Про іпотеку» [197]).
Стаття 582. Оцінка предмета застави
1. Оцінка предмета застави здійснюється у випадках, встановлених договором або законом.
2. Оцінка предмета застави здійснюється заставодавцем разом із заставодержателем відповідно до звичайних цін, що склалися на момент виникнення права застави, якщо інший порядок оцінки предмета застави не встановлений договором або законом.
1. За загальним правилом, оцінка предмета застави може взагалі не проводитися. Це — справа сторін договору застави. В описі предмета застави, який (опис) є обов’язковим для договору застави (ч. 1 ст. 584 ЦК), доцільно зазначити вартість цього предмета, яка визначається за погодженням сторін. Але це не охоплюється поняттям оцінки, як воно розуміється в ст. 582 ЦК. У частині шостій ст. 5 Закону «Про іпотеку» йдеться про визначення вартості предмета іпотеки за згодою сторін або шляхом проведення оцінки відповідним суб’єктом оціночної діяльності. Але обов’язковість оцінки предмета застави може встановлюватися законом. Обов’язковість оцінки випливає з частини другої ст. 10 Закону «Про заставу» [64] щодо договорів застави, в яких заставодержателями є ломбарди.
2. Обов’язковою є оцінка державного і комунального майна, що передається в заставу (частина третя ст. 7 Закону «Про оцінку майна, майнових прав та про професійну оціночну діяльність в Україні» [178]).
3. У тих випадках, коли договір застави укладається на забезпечення повернення кредитів, наданих українським позичальникам іноземними кредиторами під гарантію Уряду України, оцінка вартості майна повинна провадитися Фондом державного майна, а вартості майнових прав і цінних паперів — Міністерством фінансів (п. 2 постанови Кабінету Міністрів «Про додаткове забезпечення гарантій або інших зобов’язань Уряду України, які надаються іноземним кредиторам щодо погашення кредитів в іноземній валюті, що залучаються українськими юридичними особами» [277]). Це правило було встановлено за часів, коли можливість встановлення обов’язкової оцінки предмета застави підзаконними актами не виключалась. Тому його слід визнати таким, що зберегло чинність і після введення в дію нового Цивільного кодексу, який передбачає можливість встановлення обов’язкової оцінки предмета застави тільки законом або договором.
Стаття 583. Сторони у договорі застави
1. Заставодавцем може бути боржник або третя особа (майновий поручитель).
2. Заставодавцем може бути власник речі або особа, якій належить майнове право, а також особа, якій власник речі або особа, якій належить майнове право, передали річ або майнове право з правом їх застави.
3. Застава права на чужу річ здійснюється за згодою власника цієї речі, якщо для відчуження цього права відповідно до договору або закону потрібна згода власника.
1. Сторонами договору застави можуть бути громадяни, юридичні особи та держава (частина перша ст. 11 Закону «Про заставу»). Автономна Республіка Крим, територіальні громади також можуть бути стороною договору застави. Відсутність вказівки в Законі «Про заставу» на можливість участі територіальних громад у договорі застави обумовлена виключно тим, що на момент прийняття Закону «Про заставу» не існувало такого суб’єкта цивільного права, як територіальна громада. Водночас при встановленні переліку сторін договору застави в ст. 11 Закону «Про заставу» законодавець називає всіх суб’єктів цивільного права, що існували на той час. Сторони договору застави мають специфічне найменування — заставодержатель (кредитор) і заставодавець (боржник).
2. Більш широким (родовим) поняттям стосовно поняття заставодержателя як видового є категорія обтяжувана, що вперше введена в нормативний оборот і широко використовується в Законі «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень» [207]. Всі положення цього Закону та інших нормативно-правових актів, що стосуються обтяжувана у правовідносинах щодо забезпечувального обтяження, поширюються і на заставодержателів рухомого майна, якщо інше не встановлено спеціальними правилами відповідного рівня.
3. За загальним правилом, суб’єкти цивільного права мають право укладати договори застави і як заставодавці, і як заставодержателі. Юридичні особи вправі укладати договори застави майна, якщо це не суперечить їх спеціальній цивільній правоздатності. В окремих випадках у законодавстві передбачаються спеціальні правила, якими забороняється юридичним особам укладати договори про заставу свого майна. Зокрема, така заборона встановлена для благодійних організацій (ст. 19 Закону «Про благодійництво та благодійні організації» [116]).
4. Заставодавцем у заставному зобов’язанні зазвичай є боржник, виконання обов’язків якого в основному зобов’язанні забезпечується заставою. Заставодавцем може бути і третя особа, яка одержала найменування майнового поручителя. Цивільне законодавство байдуже щодо того, якими мотивами керувалася третя особа при укладенні договору застави як заставодавець — майновий поручитель. Навіть визнання недійсним договору між боржником та майновим поручителем, на підставі якого майновий поручитель уклав договір застави, не є підставою для визнання договору застави недійсним, оскільки помилка в мотивах правочину не є підставою для визнання його недійсним (ч. 1 ст. 229 ЦК). Якщо майнова порука надається суб’єктом підприємницької діяльності за плату, не повинні додержуватися вимоги Закону «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» [177] до суб’єктів, що надають фінансові послуги, оскільки майнова порука не є різновидом поруки. Верховний Суд України в постанові в одній із справ зазначив, що майнова порука не є комплексним інститутом, до якого входять норми про поруку і заставу. Отже, правила про поруку (цивільно-правові і публічно-правові) на майнову поруку не поширюються.
5. Майновий поручитель не є стороною в забезпечуваному заставою зобов’язанні, не є він і поручителем у розумінні ст. 553 — 559 ЦК, тому його зобов’язання перед заставодержателем не можуть перевищувати суму, виручену від реалізації заставленого майна (п. 4 роз’яснення президії Вищого арбітражного суду «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов’язаних із застосуванням Закону України «Про заставу» [396]). Будь-яких винятків щодо цього законодавство не встановлює. Але на підставі договору майновий поручитель може взяти на себе перед заставодержателем відповідальність і в більшому розмірі. У такому випадку до договору застави повинні бути включені умови про поруку (звичайну, а не майнову), хоча більш доцільним було б укладення окремого договору поруки.
6. Вживання терміну «майнова порука» не дає підстави для висновку про те, що до заставного зобов’язання за участі майнового поручителя слід застосовувати норми, що регулюють відносини поруки (зокрема, ст. 553 — 559 ЦК). Не слід також вважати, що укладення договору застави майновим поручителем можливе тільки після того, як він підписав договір поруки. Навпаки, укладення договору поруки, а потім договору застави, яким будуть забезпечуватися зобов’язання поручителя за договором поруки, може тягти для кредитора (заставодержателя) найнесприятливіші майнові наслідки. Справа в тому, що договором застави за участі майнового поручителя безпосередньо забезпечується основне зобов’язання. Основне зобов’язання може забезпечуватися одночасно і порукою, і майновою порукою (договором застави за участі майнового поручителя). Це створює для кредитора (заставодержателя) більш широкі можливості для забезпечення його права (він може звернути стягнення на заставлене майно, а при недостатності заставленого майна для задоволення своєї вимоги заставодержатель може пред’явити до поручителя вимогу, що ґрунтується на договорі поруки). Однак можливий і такий варіант, при якому на забезпечення основного зобов’язання укладається договір поруки, а договір застави укладається в забезпечення виконання зобов’язання поруки. Такий варіант містить у собі велику небезпеку для кредитора через обмежені строки дії поруки (ст. 559 ЦК). Як правило, кредитор повинен уникати таких варіантів, коли б третя особа укладала договір поруки на виконання основного зобов’язання, потім — договір застави, яким забезпечувалася б порука.
7. Заставодавцем, як правило, є власник майна. Предметом розгляду в арбітражному суді була справа про визнання недійсним договору застави. За цим договором у заставу була передана сільськогосподарська техніка. Згадана техніка була отримана заставодавцем за договором лізингу, яким передбачено, що право власності до лізингоодержувача на предмет лізингу переходить після оплати його вартості та внесення всіх інших лізингових платежів з моменту підписання акта переходу права власності. За відсутності доказів переходу права власності на сільськогосподарську техніку суд дійшов висновку про те, що заставодавець не є власником предмета застави, а тому договір застави був визнаний недійсним. Касаційний суд залишив у силі рішення суду першої інстанції (п. 5 Оглядового листа «Про практику вирішення окремих спорів, пов’язаних із забезпеченням виконання зобов’язань» [398]).
У ст. 11 Закону «Про заставу» [64] підкреслюється, що заставодавцем може бути тільки власник, який має право відчужувати заставлене майно на підставах, передбачених законодавством. Випадки обмеження прав власників на відчуження майна непоодинокі. Вони встановлені, зокрема, ст. 11 Закону «Про заставу», ч. 8 ст. 27 Закону «Про приватизацію державного майна» [110]. Обмеження на відчуження майна, які випливають із правила про те, що набуття права власності на певні види майна провадиться з додержанням спеціального порядку, не може перешкоджати укладенню договору застави цього майна.
8. Заставодавцем може бути особа, якій власник передав майно і право застави на нього. При укладенні договору застави на підставі довіреності представник діє від імені довірителя. Отже, стороною договору застави (заставодавцем) є в такому випадку не представник, що діє на підставі довіреності, а довіритель, від імені якого діє представник. При переданні власником права застави іншій особі, ця остання набуває права від власного імені укладати договір застави майна, переданого їй власником у володіння.
9. Заставодавцями можуть бути юридичні особи, в тому числі приватні підприємства, підприємства, засновані на колективній власності, інші юридичні особи, в тому числі неприбуткові (за встановленими винятками).
Державні комерційні підприємства вправі передавати в заставу тільки те майно, яке не належить до основних фондів. Решту майна такі підприємства вправі передавати в заставу лише за попередньою згодою органу, до сфери управління якого ці підприємства входять (ч. 2 ст. 75 ГК [42]). У силу ч. 9 ст. 78 ЦК це правило поширюється на комунальні комерційні підприємства.
Казенні підприємства (навіть за наявності згоди відповідного державного органу) не мають права передавати в іпотеку будь-яке майно, що належить їм на праві оперативного управління. Це правило в силу ч. 9 ст. 78 ГК поширюється і на комунальні некомерційні підприємства. Воно поширюється і на бюджетні установи, оскільки у заставу (іпотеку) може передаватись тільки майно, що належить заставодавцю на праві власності або господарського відання.
Не виключається передання в заставу нерухомого і рухомого майна, що належить зазначеним вище юридичним особам на праві оперативного управління, безпосередньо власником — державою, Автономною Республікою Крим, територіальними громадами, якщо закон і установчі документи відповідної юридичної особи не виключають вилучення майна у юридичної особи.
10. Правочини застави майна юридичних осіб вчиняють їх органи (ст. 92 ЦК). Як правило, закон не перешкоджає тому, щоб право так званих органів управління підприємств та інших юридичних осіб (органів юридичних осіб) на укладення договорів застави обмежувалося їх статутами. Мається на увазі, що право ухвалення рішення про укладення таких договорів (і навіть їх підписання) статутом може бути залишене за засновником (власником) приватного підприємства, зборами засновників (учасників, акціонерів, членів) підприємства або іншої юридичної особи, що є корпоративним утворенням, та відповідними посадовими особами. Але обмеження статутами юридичних осіб, повноваження їх органів укладати договори застави має бути внесене до Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб — підприємців (ч. 2 ст. 17 Закону «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб — підприємців» [192]).
11. Відкриті акціонерні товариства, створені в процесі корпоратизації, відповідно до законодавства не повинні визнаватися такими, що діють на підставі державної або комунальної власності. Однак законодавець не позбавлений права встановлювати особливості здійснення їх дієздатності при укладенні договорів застави майна, що належить їм на праві власності. З урахуванням цього в частині четвертій ст. 11 Закону «Про заставу» передбачено, що такі відкриті акціонерні товариства, якщо всі їх акції перебувають у державній чи комунальній власності, здійснюють заставу майна за погодженням із засновником цього товариства. З моменту ухвалення рішення про приватизацію відкритого акціонерного товариства, створеного в процесі приватизації, і до перших зборів акціонерів застава їх майна здійснюється з дозволу відповідного органу приватизації.
Стаття 584. Зміст договору застави
1. У договорі застави визначаються суть, розмір і строк виконання зобов’язання, забезпеченого заставою, подається опис предмета застави, а також визначаються інші умови, погоджені сторонами договору.
2. Опис предмета застави у договорі застави може бути поданий у загальній формі (вказівка на вид заставленого майна тощо).
1. Договір застави, як і будь-який цивільно-правовий договір, вважається укладеним з моменту досягнення сторонами згоди з усіх істотних умов (ст. 638 ЦК). Істотними для договору застави належить вважати ті умови, що зазначені в ст. 584 ЦК і ст. 12 Закону «Про заставу» [64]. Правила цих статей у частині істотних умов договору застави не поширюються на договори іпотеки та морської іпотеки, оскільки щодо таких договорів встановлені спеціальні правила (ст. 18 Закону «Про іпотеку» [197]; ст. 365 КТМ [34]).
2. Зазначення на суть забезпечуваної заставою вимоги — це перша з істотних умов договору застави. Суть забезпечуваної заставою вимоги повинна бути описана в договорі таким чином, щоб ця вимога могла бути належно ідентифікована. На заставодержателя, що пред’являє в суді вимогу про звернення стягнення на заставлене майно, покладається обов’язок довести, що юридичний факт, який дає йому право вимагати виконання забезпеченого заставою зобов’язання, настав, що боржник порушив саме те зобов’язання, яке забезпечене заставою. Якщо забезпечене заставою зобов’язання на момент укладення договору застави існує, слід указати в договорі на це зобов’язання та його підставу. Якщо підставою забезпечуваного заставою зобов’язання є договір, доцільно вказати його номер і дату укладення. Але це лише рекомендації авторів щодо того, як відобразити суть зобов’язання, забезпечуваного заставою, у договорі. Зокрема, суть забезпечуваного зобов’язання в договорі застави не обов’язково повинна виражатися вказівкою на підставу зобов’язання і на відомості про цю підставу. Але наявність такої вказівки може мати вирішальне значення у випадку виникнення спору про те, яке саме зобов’язання забезпечене заставою. Складніше описати в договорі застави суть такого забезпечуваного заставою зобов’язання, яке виникне лише після укладення договору застави. Оскільки заставою може забезпечуватися вимога, яка може виникнути в майбутньому, у договорі не обов’язково слід вказувати на дату договору, на підставі якого виникло забезпечуване заставою зобов’язання. Не слід залишати в тексті договору застави на момент його підписання будь-які прогалини, що будуть заповнені після підписання того договору, на підставі якого виникне забезпечуване заставою зобов’язання. Все-таки закон вимагає не повної індивідуалізації забезпечуваної заставою вимоги, а лише вказівки на її суть.
Але суть таких вимог повинна бути виражена, зокрема, зазначенням на те, що заставою забезпечується виконання основного зобов’язання (наприклад, щодо повернення суми кредиту та сплати відсотків за користування ним), обов’язку сплатити пеню, відшкодувати збитки та ін. Не може бути задоволена за рахунок заставленого майна вимога, яка не застережена в договорі застави як така, що забезпечується заставою. Навіть зазначення в ч. 2 ст. 589 ЦК на те, що за рахунок предмета застави заставодержатель має право задовольнити в повному обсязі свою вимогу, включаючи проценти, неустойку, відшкодування збитків і витрат, ще не означає, що всі ці вимоги будуть задоволені за рахунок заставленого майна. Усе залежить від того, як суть забезпеченого заставою зобов’язання визначена договором. Не буде суперечити закону встановлення договором застави умови про те, що за рахунок заставленого майна задовольняються всі вимоги заставодержателя до боржника, що випливають із певного договору.
3. Істотною умовою договору застави є розмір забезпеченої заставою вимоги (ч. 1 ст. 584 ЦК; частина перша ст. 12 Закону «Про заставу»). Посилаючись на це положення Закону «Про заставу», заставодержатель пред’явив позов про визнання договору застави неукладеним, оскільки в ньому не містилися вказівки на розмір процентів за користування кредитом, сплата яких забезпечується заставою. Ця вимога була задоволена. Але Вищий господарський суд прийняті у справі рішення і постанову скасував, визнавши, що договір застави містить всі істотні умови, оскільки в договорі застави міститься посилання на кредитний договір, у якому визначений розмір процентів за користування кредитом, сплата яких забезпечується заставою (Вісник господарського судочинства, 2002, № 2, с. 166 — 168). Отже, Вищий господарський суд не вважає за необхідне визначення забезпечуваної заставою вимоги вказівкою на грошову суму, а допускає таке встановлення цього розміру, що дозволяє обчислити цей розмір на підставі фактичних обставин. У випадках, коли предметом застави є рухоме майно, слід враховувати положення частини першої ст. 22 Закону «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень» [207], відповідно до якої обтяжувач і боржник повинні досягти згоди про максимальний розмір вимоги, яка забезпечується обтяженням. Збільшення максимального розміру забезпеченої обтяженням вимоги підлягає реєстрації і має пріоритет (у частині збільшення) з моменту реєстрації.
4. Строк виконання забезпеченого заставою зобов’язання також визнається істотною умовою договору. Це необхідно враховувати, оскільки загальні правила ч. 2 ст. 530 ЦК допускають існування зобов’язань, строк виконання яких не визначений. Із ч. 4 ст. 559 ЦК також випливає можливість забезпечення порукою зобов’язання, строк якого не визначений або визначений моментом вимоги. Однак заставою не може бути забезпечене зобов’язання, строк виконання якого не визначений, оскільки строк виконання забезпечуваного заставою зобов’язання є істотною умовою договору застави. Разом з тим при розгляді конкретної справи Вищий господарський суд дійшов висновку про те, що умова про строк виконання забезпеченого заставою зобов’язання в договорі застави може бути визначена шляхом відсилання до договору, на підставі якого виникло забезпечене заставою зобов’язання (Вісник господарського судочинства, 2002, № 2, с. 166 - 168).
5. Щодо опису предмета застави в ч. 2 ст. 584 ЦК формулюється застереження про те, що він може бути поданий у загальній формі, тобто шляхом зазначення на вид заставленого майна. Але пізніше прийнятий Закон «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень» вимагає (ст. 7), щоб опис предмета обтяження, в тому числі і застави, дозволяв ідентифікувати рухоме майно як предмет обтяження. Опис окремого об’єкта повинен надаватись за індивідуальними ознаками. Якщо об’єктом обтяження (застави) є сукупність об’єктів рухомого майна, опис може надаватись за родовими ознаками (ст. 7 названого Закону). Відсутність опису предмета обтяження, неможливість ідентифікувати предмет обтяження за допомогою існуючого опису тягне недійсність (нікчемність) обтяження (застави) відповідно до частини першої ст. 7 названого Закону.
Стаття 585. Момент виникнення права застави
1. Право застави виникає з моменту укладення договору застави, а у випадках, коли договір підлягає нотаріальному посвідченню, — з моменту його нотаріального посвідчення.
2. Якщо предмет застави відповідно до договору або закону повинен перебувати у володінні заставодержателя, право застави виникає в момент передання йому предмета застави. Якщо таке передання було здійснене до укладення договору застави, право застави виникає з моменту його укладення.
1. Текст ст. 585 ЦК є недостатньо чітким унаслідок того, що в Цивільному кодексі не диференціюються в комплексі заставних правовідносин зобов’язальні та речові елементи. Це призвело до того, що положення цієї статті увійшли в суперечність з пізніше прийнятими законами, якими визнана необхідність такої диференціації. Досить складно на підставі статті, що коментується, витлумачити навіть зміст поняття права застави. Автори дійшли висновку про те, що під правом застави тут (а також у ст. 16 Закону «Про заставу» [64]) розуміється весь комплекс прав заставодержателя — як права, що входять до змісту зобов’язання між заставодавцем і заставодержателем, яке (зобов’язання) виникає на підставі договору застави, так і речові права, підставою чи, принаймні, передумовою яких є договір застави.
2. З урахуванням викладеного в попередньому пункті коментаря ч. 1 ст. 585 ЦК слід тлумачити як таку, що встановлює найбільш загальне правило. Це правило застосовується лише в тій частині, в якій воно не суперечить спеціальним положенням законів «Про іпотеку» [197] та «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень» [207]. Зокрема, воно застосовується щодо застави нерухомого майна, що передається у володіння (у відповідних випадках — і у користування) заставодержателю. Необхідно враховувати, що ч. 1 ст. 585 ЦК не конкретизує і повторює загальне положення ч. 1 ст. 638 і ст. 640 ЦК про момент укладення договору та набрання ним чинності, а встановлює момент виникнення як зобов’язальних, так і речових правовідносин з приводу застави.
3. Частина 2 ст. 585 ЦК також формулює загальне правило, яке застосовується в частині, що не суперечить законам «Про іпотеку» та «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень», зокрема, стосовно застави, на яку не поширюються ці закони (див. попередній пункт коментаря). Так, якщо договір застави передбачає передання нерухомого майна у володіння заставодержателя, а фактично таке передання не відбулося, заставодержатель не отримує права звернути стягнення на нерухоме майно, що є предметом договору, хоч би і настав юридичний факт, що дає заставодержателю право звернути стягнення (ч. 2 ст. 590 ЦК). У таких випадках заставодержатель на підставі укладеного договору застави вправі вимагати передання йому нерухомого майна у володіння. Тільки після фактичного отримання цього майна у володіння заставодавець може відповідно до ч. 2 ст. 590 ЦК звернути стягнення на нерухоме майно, що є предметом застави, бо до цього право застави не виникає.
4. Відповідно до частини першої ст. 3 Закону «Про іпотеку» договір визнається підставою іпотеки в самому широкому розумінні поняття підстави. З моменту укладення (нотаріального посвідчення) іпотечного договору виникають лише взаємні права і обов’язки іпотекодавця та іпотекодержателя. До складу цих прав входить і право заставодержателя за наявності встановлених законом умов (ч. 2 ст. 590 ЦК) звернути стягнення на предмет іпотеки. Це право не виходить за межі зобов’язання між іпотекодавцем та іпотекодержателем. Не виключається навіть конкуренція між двома чи більше іпотекодержателями, іпотеки яких не зареєстровані у встановленому порядку, за наявності якої (конкуренції) питання про переважне право звернення стягнення на предмет іпотеки має вирішуватись на підставі частини першої ст. 13 Закону «Про іпотеку», відповідно до якої попередня іпотека має вищий пріоритет перед наступною (це можливо, якщо передання нерухомого майна в наступну іпотеку було здійснено за згодою попереднього іпотекодержателя).
5. Частина перша ст. 4 Закону «Про іпотеку» передбачає, що іпотека підлягає державній реєстрації. Проте відсутність державної реєстрації ніякою мірою не впливає ні на дійсність договору застави, що належне укладений, ні на права іпотекодержателя у правовідносинах з іпотекодавцем, у тому числі і на право звернути стягнення на заставлене майно. Державна реєстрація іпотеки має тільки речово-правове значення: за датою державної реєстрації визначається пріоритет права іпотекодержателя на задоволення забезпечених іпотекою вимог за рахунок предмета іпотеки відносно незареєстрованих або зареєстрованих пізніше прав чи вимог інших осіб щодо предмета іпотеки.
6. Відповідно до частини першої ст. 12 Закону «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень» взаємні права і обов’язки між заставодавцем та заставодержателем рухомого майна виникають з моменту набрання чинності договором застави (згідно з ч. 2 ст. 631 ЦК договір набирає чинності з моменту його укладення). До таких прав заставодержателя, зокрема, належать права вимагати передання предмета застави, якщо це передбачено договором або законом, право звернення стягнення на заставлене майно.
7. Реєстрація застави рухомого майна в Державному реєстрі обтяжень рухомого майна тягне не лише речово-правові наслідки (за датою реєстрацію визначається пріоритет даної застави перед іншими обтяженнями предмета застави). Вона впливає на дійсність наступних обтяжень (ст. 10 Закону «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень»).
8. У випадках, коли рухоме майно, що є предметом застави, відповідно до договору застави підлягає переданню заставодержателю, правовідносини між заставодавцем і заставодержателем розвиваються у такий спосіб: 1) заставне зобов’язання між сторонами виникає з моменту укладення договору, що є і моментом набрання чинності договором (ч. 2 ст. 631 ЦК); 2) настання встановленого договором застави строку передання предмета застави заставодержателю перетворює відповідне суб’єктивне право заставодержателя у право вимоги; 3) до передання предмета застави заставодержателю реєстрація застави є неможливою, оскільки не виникає право застави (ч. 2 ст. 585 ЦК), тобто немає того явища, яке підлягає реєстрації (немає застави, обтяження); 4) передання предмета застави (рухомого майна) заставодержателю закінчує накопичення на боці заставодержателя всього комплексу заставних прав перед заставодавцем і відкриває можливість реєстрації застави; 5) реєстрація застави породжує пріоритет заставного права заставодержателя перед правом інших осіб на заставлене рухоме майно.
9. Значення моменту виникнення права застави є обмеженим. Виникнення права застави не впливає на дійсність вже укладеного договору застави. Тому при відмові заставодавця передати заставодержателю майно, що є предметом застави, якщо відповідно до договору застави воно повинне знаходитися у володінні заставодержателя, останній вправі вимагати передання йому цього майна (виконання зобов’язання в натурі). Така вимога підлягає задоволенню з застосуванням ч. 1 ст. 620 ЦК.
Не сповна відповідає ст. 585 ЦК і ст. 16 Закону «Про заставу» твердження, відповідно до якого при забезпеченні заставою зобов’язання щодо надання банківського кредиту право застави виникає після укладення договору застави і фактичного одержання боржником суми кредиту (п. 8 роз’яснення Вищого арбітражного суду «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов’язаних, із застосуванням Закону України «Про заставу» [396]). Навіть твердження про те, що право застави виникає з моменту укладення кредитного договору (якщо він укладається після укладення договору застави), викликає заперечення. Що стосується твердження про те, що застава виникає після фактичного одержання суми кредиту, то це прямо зачіпає інтереси кредитодавця, а при відкритті кредитної лінії на основі кредитного договору, підписаного після укладення договору застави в забезпечення повернення кредиту, змушує зробити висновок про те, що застава то виникає (при одержанні чергової суми кредиту), то припиняється (при поверненні грошової суми, одержаної в кредит), що не відповідало б змісту закону.
Стаття 586. Користування та розпоряджання предметом застави
1. Заставодавець має право користуватися предметом застави відповідно до його призначення, у тому числі здобувати з нього плоди та доходи, якщо інше не встановлено договором і якщо це випливає із суті застави.
2. Заставодавець має право відчужувати предмет застави, передавати його в користування іншій особі або іншим чином розпоряджатися ним лише за згодою заставодержателя, якщо інше не встановлено договором.
3. Заставодавець має право заповідати заставлене майно. Правочин, яким обмежується право заставодавця заповідати заставлене майно, є нікчемним.
4. Заставодержатель має право користуватися переданим йому предметом застави лише у випадках, встановлених договором. За договором на заставодержателя може бути покладений обов’язок здобувати з предмета застави плоди та доходи.
1. За загальним правилом, заставодавець має право користуватися предметом застави, в тому числі здобувати з нього плоди та доходи. Цього права він може бути позбавлений лише договором. Із суті застави також може випливати неможливість для заставодавця використовувати предмет застави.
2. Стосовно розпоряджання предметом застави на цей час створилось певне нагромадження законодавчих положень.
Чинна редакція ст. 17 Закону «Про заставу» [64] надає заставодавцеві право розпоряджання предметом застави, якщо воно не обмежене законом або договором. Лише відчуження заставодавцем заставленого майна потребує згоди заставодержателя.
Частина 2 ст. 586 пізніше прийнятого Цивільного кодексу допускає будь-яке розпоряджання предметом застави з боку заставодавця лише за умови наявності згоди заставодержателя. Інше може бути встановлене лише договором. Це правило і підлягає переважному застосуванню перед ст. 17 Закону «Про заставу». Слід зробити висновок про те, що ч. 2 ст. 586 ЦК підлягає переважному застосуванню і перед ст. 9 Закону «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень» [207]. Відповідно до п. 2 розділу IX цього Закону законодавчі та інші нормативно-правові акти, прийняті до набрання чинності цим Законом, застосовуються в частині, що не суперечить цьому Закону. Це є підставою для переважного застосування положень названого Закону перед правилами Цивільного кодексу. Але частина перша ст. 9 згаданого Закону, що, за загальним правилом, дає боржникові право відчужувати предмет обтяження, передбачає встановлення іншого не тільки договором, а і законом. Таким законом і є ч. 2 ст. 586 ЦК, яка забороняє заставодавцеві в будь-який спосіб розпоряджатися предметом застави без згоди заставодержателя, якщо інше не передбачене договором.
3. Порушення заставодавцем викладених вище меж розпоряджання заставленим майном, за загальним правилом, є підставою для визнання судом недійсними відповідних правочинів (ч. 3 ст. 215; ч. 1 ст. 203 ЦК). Такі ж наслідки тягне вчинення правочинів з приводу заставленого майна заставодержателем або третьою особою, у володінні якої знаходиться предмет застави. Але стосовно відчуження заставодавцем рухомого майна викладене є правильним лише за умови, що застава зареєстрована в Державному реєстрі обтяжень рухомого майна. Якщо ж застава не зареєстрована, особа, що придбала майно, яке є предметом застави, вважається його добросовісним набувачем. При цьому вона набуває права власності на рухоме майно без обтяження. За обтяжувачем (заставодержателем), права якого порушені діями боржника щодо відчуження предмета обтяження (застави), визнається лише право на відшкодування збитків (ст. 10 Закону «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень»).
4. Частина 3 ст. 586 ЦК визнає за заставодавцем виключне право заповідати заставлене майно. Умови договору застави або спеціальний правочин, якими обмежується це право заставодавця, є нікчемними.
5. Заставодержатель отримує фактичну можливість користування предметом застави, якщо цей предмет переданий йому у володіння. Але право користування предметом застави заставодержатель має лише за умови, якщо це встановлено договором.
6. Допускаючи покладення договором застави на заставодержателя обов’язку здобувати з предмета застави, який переданий йому у володіння, плоди і доходи, законодавець прагнув підштовхнути сторони договору застави до встановлення більш доцільного змісту правовідносин щодо застави. Але право сторін включити до договору застави таку умову випливає уже із ч. 2 ст. 6 ЦК, відповідно до якої сторони вправі врегулювати свої відносини, якщо вони не врегульовані актами цивільного законодавства. Отже, встановлення дозволу, що розглядається, є рудиментом соціалістичного дозвільного методу регулювання цивільних відносин.
Стаття 587. Обов’язки володільця предмета застави
1. Особа, яка володіє предметом застави, зобов’язана, якщо інше не встановлено договором:
1) вживати заходів, необхідних для збереження предмета застави;
2) утримувати предмет застави належним чином;
3) негайно повідомляти другу сторону договору застави про виникнення загрози знищення або пошкодження предмета застави.
2. Заставодавець, який володіє предметом застави, у разі втрати, псування, пошкодження або знищення заставленого майна з його вини зобов’язаний замінити або відновити це майно, якщо інше не встановлено договором.
3. Заставодержатель, який володіє предметом застави, у разі втрати, псування, пошкодження або знищення заставленого майна з його вини зобов’язаний відшкодувати заставодавцю завдані збитки.
1. Своєрідність зобов’язання між заставодавцем та заставодержателем, що виникає на підставі договору застави, полягає у обмеженому колі способів захисту прав заставодержателя. Зокрема, використання заставодержателем права на розірвання договору застави (припинення правовідносин) має своїм наслідком лише позбавлення забезпечення того зобов’язання, яке забезпечувалось заставою, що суперечить інтересам заставодавця. Стягнення збитків зазвичай також не захищає права заставодержателя, оскільки порушення зобов’язання, що ґрунтується на договорі застави, як правило, збитків не спричиняє. Воно тільки веде до неможливості звернення стягнення на заставлене майно, тобто збитки, які виникають у зв’язку з неможливістю здійснити звернення стягнення на заставлене майно, є малоймовірними. Якщо ж вони виникають, то їх неможливо стягнути, оскільки збитки в таких випадках ще можуть бути стягнені в результаті неплатоспроможності боржника (заставодавця). Лише при майновій поруці захист права заставодержателя на стягнення збитків, спричинених невиконанням заставодавцем зобов’язання, що ґрунтується на заставі, набуває реального значення. У зв’язку з цим забезпечення прав заставодержателя здійснюється переважно шляхом пред’явлення вимоги про дострокове виконання зобов’язання, яке забезпечується заставою, та звернення стягнення на заставлене майно відповідно до ст. 592 ЦК.
2. Оскільки заставодержатель, який володіє предметом застави, несе обов’язки, встановлені ч. 1 ст. 587 ЦК, ч. З цієї ж статті покладає на нього відповідальність за втрату, псування, пошкодження або знищення предмета застави. Ця відповідальність полягає у відшкодуванні збитків. До складу збитків при цьому включаються вартість втраченого, знищеного або зіпсованого майна або та грошова сума, на яку зменшилась вартість пошкодженого майна, а також інші збитки відповідно до ст. 22 ЦК і ст. 225 ГК [42]. Наступає ця відповідальність за наявності вини заставодержателя. Проте договором застави відповідно до ч. 1 ст. 580 ЦК на заставодержателя, якому предмет застави передано у володіння, може бути покладено ризик випадкового знищення (псування, пошкодження, втрати) заставленого майна. Не буде суперечити закону встановлення неустойки за незбереження заставодержателем предмета застави та визначення її виду (штрафна, залікова, виключна, альтернативна).
3. Частина 2 ст. 587 ЦК покладає на заставодавця, який володіє предметом застави, обов’язок замінити або відновити заставлене майно, якщо воно втрачене, зіпсоване, пошкоджене або знищене з вини заставодавця. Це правило не виключає виникнення у заставодавця такого ж обов’язку у разі випадкового знищення або випадкового пошкодження предмета застави, як це передбачено ч. 2 ст. 580 ЦК. Втрата предмета застави тягне припинення права застави (п. 2 ч. 1 ст. 593 ЦК; ст. 28 Закону «Про заставу» [64]). Але зобов’язальні правовідносини між заставодавцем і заставодержателем, у межах яких заставодавець вправі вимагати заміни предмета застави, зберігаються. Слід також звернути увагу, що законодавець чітко не розмежовує і навіть ототожнює поняття втрати (ч. 3 ст. 587 ЦК), знищення (ч. 2 ст. 580 ЦК) та загибелі (абзац третій ст. 28 Закону «Про заставу») предмета застави.
Стаття 588. Наступна застава
1. Наступна застава майна, що вже заставлене, допускається, якщо інше не встановлено попереднім договором застави або законом.
2. Наступна застава майна не припиняє право застави попереднього заставодержателя.
3. Перший заставодержатель має переважне право перед наступними заставодержателями на задоволення своїх вимог за рахунок заставленого майна. Вимоги наступних заставодержателів задовольняються в порядку черговості виникнення права застави, крім випадку, передбаченого частиною четвертою цієї статті.
4. Якщо предметом застави є рухоме майно, заставодержатель зареєстрованої застави має переважне право на задоволення вимог із заставленого майна перед заставодержателями незареєстрованих застав та застав, які зареєстровані пізніше.
5. Заставодавець незареєстрованої застави зобов’язаний надати кожному із заставодержателів інформацію про всі попередні застави майна в обсязі, встановленому статтею 584 цього Кодексу. Заставодавець зобов’язаний відшкодувати збитки, що виникли у будь-кого із заставодержателів внаслідок невиконання ним цього обов’язку.
(Із змін, від 18.11.2003)
1. Частина 1 ст. 588 ЦК формулює загальне правило, відповідно до якого допускається наступна застава майна, яке було передане в заставу раніше. Обмеження щодо цього можуть встановлюватися тільки законом і раніше укладеними договорами застави. Таке ж правило встановлене частиною першою ст. 18 Закону «Про заставу». Положення ст. 10 Закону «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень» [207], що підлягає переважному застосуванню перед ч. 1 ст. 588 ЦК і частиною першою ст. 18 Закону «Про заставу», встановлює наступне. Якщо в Державному реєстрі обтяжень рухомого майна немає відомостей про обтяження відповідного рухомого майна, наступне передання в заставу рухомого майна всупереч попередньому договору застави або закону визнається чинним. Лише за наявності в Державному реєстрі запису про реєстрацію застави договір про встановлення наступної застави, що укладений всупереч попередньому договору застави або закону, має бути визнаний недійсним на підставі ч. 1 ст. 215 і ч. 1 ст. 203 ЦК.
Наступна іпотека допускається лише за згодою попередніх іпотекодержателів, якщо інше не встановлено попереднім іпотечним договором (частина перша ст. 13 Закону «Про іпотеку» [197]). За відсутності згоди попереднього іпотекодержателя на пере- дання предмета іпотеки в наступну іпотеку наступний іпотечний договір є недійсним (нікчемним), хоча б попередня іпотека і не була зареєстрована (частина друга ст. 12 Закону «Про іпотеку»).
2. Наступні договори застави одного й того ж майна, якщо вони не визнаються законом або визнаються відповідно до закону недійсними, не впливають на заставні правовідносини, що виникли раніше. За загальним правилом, права попередніх заставодержателів на задоволення їх вимог за рахунок заставленого майна задовольняються переважно перед вимогами наступних заставодержателів, якщо попередня застава набула чинності щодо третіх осіб. Набуття заставою чинності стосовно третіх осіб прямо пов’язується з реєстрацією застави рухомого майна (частина друга ст. 12 Закону «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень»). Щодо іпотеки такого чіткого правила немає. Але ж з моменту нотаріального посвідчення іпотечного договору виникають лише взаємні обов’язки іпотекодавця та іпотекодержателя (частина друга ст. 3 Закону «Про іпотеку»). Заставодержатель за зареєстрованою іпотекою набуває переважного права на задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки перед заставодержателями незареєстрованих іпотек. Пріоритет іпотек визначається за моментом їх державної реєстрації.
3. Частина 4 ст. 588 ЦК підлягає застосуванню з урахуванням Закону «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень». Відповідно до частини першої ст. 44 цього Закону моментом реєстрації обтяжень (в тому числі і застав) є день, година і хвилина внесення відповідного запису до Державного реєстру обтяжень рухомого майна. Відповідно до цього моменту і буде визначатись пріоритет попередньої застави перед наступною. Закон «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень» [215] також передбачає визначення дати державної реєстрації речового права або його обмеження (але водночас передбачає фіксацію дати та часу (години та хвилини) надходження заяви про реєстрацію).
4. Частина 5 ст. 588 ЦК покладає на заставодавця обов’язок надавати заставодержателям інформацію про попередні застави та визначає зміст цієї інформації: вона має надаватись в обсязі істотних умов договору застави (ст. 584 ЦК). Відповідно до ст. 18 Закону «Про заставу» заставодавець зобов’язаний повідомляти про попередні застави кожного із наступних заставодержателів. Невиконання заставодавцем цього обов’язку і навіть пряме підтвердження ним, усупереч правді, у тексті договору застави тієї обставини, що майно, яке заставляється, раніше не було заставлене, не може бути підставою для визнання договору застави недійсним. Законодавець не міг допустити визнання в такому випадку договору застави недійсним, оскільки це було б в інтересах тієї сторони (заставодавця), яка прямо чи побічно прагнула ввести в оману другу сторону. Тому встановлене спеціальне правило про те, що невиконання заставодавцем обов’язку повідомити заставодержателя про попередні застави цього ж майна тягне обов’язок заставодавця відшкодувати збитки, що виникли на стороні заставодержателів за наступними договорами застави внаслідок невиконання заставодавцем цього обов’язку. Це — більш сувора санкція, ніж та, яка встановлена ст. 215 ЦК. Крім того, вона виключає визнання договору застави недійсним.
Стаття 589. Правові наслідки невиконання зобов'язання, забезпеченого заставою
1. У разі невиконання зобов’язання, забезпеченого заставою, заставодержатель набуває право звернення стягнення на предмет застави.
2. За рахунок предмета застави заставодержатель має право задовольнити в повному обсязі свою вимогу, що визначена на момент фактичного задоволення, включаючи сплату процентів, неустойки, відшкодування збитків, завданих порушенням зобов’язання, необхідних витрат на утримання заставленого майна, а також витрат, понесених у зв’язку із пред’явленням вимоги, якщо інше не встановлено договором.
1. Частина 1 ст. 589 ЦК значно більш вдало, ніж частина перша ст. 20 Закону «Про заставу» [64], визначає момент, в який у заставодержателя виникає право звернення стягнення на заставне майно. Таким моментом є момент, коли настав юридичний факт — невиконання зобов’язання, забезпеченого заставою. Слід враховувати, що при визначенні порушення зобов’язання в ст. 610 ЦК зазначається на невиконання зобов’язання і неналежне його виконання (з порушенням умов, визначених змістом зобов’язання). Але ж підставою звернення стягнення на заставлене майно називається тільки невиконання зобов’язання. У визначенні застави у ст. 572 ЦК також вказується на переважне право заставодержателя отримати задоволення за рахунок заставленого майна «у разі невиконання боржником (заставодавцем) зобов’язання». Стосовно інших видів забезпечення в ч. 1 ст. 549 (щодо неустойки), ч. 1 ст. 553 (щодо поруки), ч. 1 ст. 563 ЦК (щодо гарантії), ч. 1 ст. 571 ЦК (щодо завдатку) зазначається на застосування відповідних заходів забезпечення виконання зобов’язань у разі порушення зобов’язання, що повністю погоджується з визначенням порушення зобов’язання у ст. 610 ЦК.
У зв’язку з цим при тлумаченні ч. 1 ст. 589 ЦК належить враховувати наступне. Заставою зрештою забезпечуються тільки грошові вимоги. Якщо така вимога забезпечена заставою, то несплата грошової суми у встановлений строк і є тим невиконанням зобов’язання, яке є підставою для звернення стягнення на заставлене майно. Інша справа, що склалася судова практика, яка допускає звернення стягнення з метою забезпечення виконання і тих обов’язків, термін виконання яких не настав, оскільки такий строк взагалі не було встановлено (це стосується неустойки, збитків, строки чи терміни оплати або відшкодування яких зазвичай не встановлюються, а також деяких інших платежів, що мають бути здійснені на користь заставодержателя). Стаття 20 Закону «Про заставу» враховує викладені обставини і пов’язує момент виникнення права звернення на заставлене майно з терміном виконання зобов’язання. Але при цьому була допущена помилка. Було встановлено, що право звернення стягнення на заставлене майно виникає в момент «настання терміну виконання зобов’язання». Частина 2 ст. 590 ЦК виправляє цю помилку і встановлює, що заставодержатель набуває права звернення стягнення на заставлене майно, коли зобов’язання не буде виконане у встановлений строк (термін). Це правило пізніше прийнятого закону (Цивільного кодексу) і підлягає переважному застосуванню перед частиною першою ст. 20 Закону «Про заставу».
2. Право заставодержателя на переважне задоволення за рахунок заставленого майна в повному обсязі усіх своїх вимог стосується лише вимог, забезпечених заставою. Зовсім неправильним було б стверджувати, що відповідно до ст. 19 Закону «Про заставу» заставою можуть забезпечуватися будь-які вимоги заставодержателя, у тому числі і ті, що виходять за межі вимог, зазначених в договорі застави. У ст. 19 Закону «Про заставу» і ч. 2 ст. 589 ЦК перелічені всі можливі вимоги, що можуть випливати із забезпечуваного заставою зобов’язання або із правовідносин, які виникають при здійсненні заставодержателем права застави. Але щодо співвідношення цього переліку з договором виникає питання, пов’язане з тим, що остання із перелічуваних вимог (про відшкодування витрат, понесених у зв’язку з пред’явленням вимоги) відокремлена від попереднього переліку словами «а також». За наявності такого відокремлення додаткове речення («якщо інше не встановлено договором») слід відносити тільки до вимоги, що відокремлена словами «а також». Проте відповідно до ч. 3 ст. 6 ЦК в договорі застави сторони вправі в будь-який спосіб визначити види вимог заставодержателя до заставодавця (боржника), що підлягають задоволенню за рахунок заставленого майна. Зокрема, в договорі застави можуть передбачатися такі варіанти визначення видів вимог, забезпечених заставою: 1) заставою забезпечується виконання лише зобов’язання щодо повернення (сплати) грошової суми, щодо передання майна та ін.; 2) заставою забезпечується виконання зобов’язання щодо повернення (сплати) грошової суми, щодо передання майна, а також сплати відсотків, передбачених договором; 3) заставою забезпечується виконання не тільки основного зобов’язання, але і сплата неустойки і (чи) відшкодування збитків. Разом з тим за відсутності в договорі переліку вимог, що забезпечуються заставою (видів забезпечуваних заставою зобов’язань), належить вважати, що заставою забезпечені всі зобов’язання, які випливають із певного договору, або зобов’язання, на які міститься посилання в договорі застави (основне зобов’язання, зобов’язання щодо сплати неустойки і відшкодування збитків тощо). Викладене особливо важливо враховувати тоді, коли заставодавцем є не боржник у забезпечуваному заставою зобов’язанні, а третя особа (майновий поручитель).
При визначенні кола вимог, що підлягають задоволенню за рахунок заставленого майна, слід враховувати, що у відповідних випадках переважному застосуванню підлягають відповідні положення ст. 7 Закону «Про іпотеку» [197] і ст. 22 Закону «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень» [207]. Зокрема, частина перша ст. 7 Закону «Про іпотеку» встановлює, що за рахунок предмета іпотеки задовольняється вимога, що випливає із збільшення основної суми боргу. Під це формулювання підпадають суми індексації заборгованості за грошовим зобов’язанням (ст. 625 ЦК). При укладенні інших договорів застави слід прямо зазначати на забезпечення заставою обов’язку боржника щодо сплати суми індексації основної суми боргу. В іншому випадку задоволення вимоги про стягнення суми індексації за рахунок заставленого майна буде неможливим.
3. Під процентами, сплата яких відповідно до ст. 19 Закону «Про заставу» забезпечується заставою, розуміються проценти, що підлягають сплаті згідно зі ст. 536 ЦК, відповідно до зобов’язання позики (ст. 1048 ЦК), кредитного зобов’язання (ст. 1054 ЦК); проценти, що підлягають сплаті за товарний або комерційний кредит (ст. 693; ч. 5 ст. 694; ст. 1057 ЦК)); проценти, передбачені ст. 625 ЦК.
4. Стаття 19 Закону «Про заставу» обмежує види збитків, що можуть бути стягнені за рахунок заставленого майна. У ній прямо передбачено, що за рахунок заставленого майна стягуються збитки, заподіяні простроченням виконання. Але ч. 2 ст. 589 ЦК не містить таких обмежень. Будь-які збитки, завдані порушенням зобов’язання, що забезпечується заставою, можуть бути відшкодовані шляхом звернення стягнення на заставлене майно, якщо договором застави не встановлено інше. Це правило, що випливає із ч. 2 ст. 589 ЦК, підлягає переважному застосуванню перед ст. 19 Закону «Про заставу». Пункт 5 частини другої ст. 22 Закону «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень» також передбачає задоволення за рахунок предмета обтяження «збитків, завданих порушенням боржником забезпеченого зобов’язання або умов обтяження».
5. Спеціального аналізу потребує формулювання «на момент фактичного задоволення» («на час виконання цієї вимоги»), що міститься в ч. 2 ст. 589 ЦК, ст. 19 Закону «Про заставу» [64], ст. 7 Закону «Про іпотеку» [197], ст. 22 Закону «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень» [207]. Воно означає, що за рахунок заставленого майна повинні бути задоволені вимоги заставодержателя в повному обсязі, який (обсяг) визначається не на момент звернення стягнення на заставлене майно, а на момент фактичного задоволення. Зокрема, в силу цього положення заставодержатель має право на відшкодування за рахунок заставленого майна необхідних витрат на утримання заставленого майна, витрат на здійснення забезпеченої заставою вимоги. Під останнім видом витрат маються на увазі всі витрати, які здійснив заставодержатель у зв’язку зі зверненням стягнення на заставлене майно (судові витрати, оплата послуг нотаріуса, послуги адвоката тощо).
6. Вказівка в ч. 2 ст. 589 ЦК і ст. 19 Закону «Про заставу» на те, що обсяг вимог, що задовольняються за рахунок заставленого майна, повинен визначатися на момент фактичного задоволення, повинна розумітися таким чином, що до дня фактичного задоволення повинні нараховуватися проценти і пеня, передбачені законом або договором. До дня фактичного задоволення здійснюється індексація грошового зобов’язання, забезпеченого заставою. Аналогічним чином і при присудженні до виконання зобов’язання в натурі, за загальним правилом, з моменту набрання законної сили рішенням суду зобов’язання не припиняється, хоча право на стягнення реалізується у відповідних публічно-правових формах. Наявність цих форм не виключає, за чинним законодавством, нарахування процентів, пені і відшкодування збитків за період до дня фактичного задоволення.
7. При зверненні стягнення на заставлене майно існують основні правовідносини (ті, що забезпечуються заставою) і додаткові (забезпечуючі, заставні). Звернення стягнення на заставлене майно не тягне припинення ні забезпечуваного заставою зобов’язання, ні заставних правовідносин. Звернення стягнення на заставлене майно не впливає на основне (забезпечуване заставою) зобов’язання. Закон не перешкоджає одночасному пред’явленню позову про присудження до виконання зобов’язання в натурі і про звернення стягнення на заставлене майно. Присудження до виконання основного зобов’язання в натурі не тягне його припинення з дня набрання законної сили рішенням суду і не виключає стягнення процентів, пені і збитків до дня фактичного задоволення. Разом з тим, пред’явлення зазначених двох вимог тягне обов’язок заставодержателя нести судові витрати за кожною з них. Тому при пред’явленні позову про звернення стягнення на заставлене майно не слід одночасно пред’являти вимогу про присудження до виконання в натурі зобов’язання, забезпечуваного заставою.
8. Закон «Про виконавче провадження» [129] не визначає порядку реалізації норм ч. 2 ст. 589 ЦК і ст. 19 Закону «Про заставу», яка надає право заставодержателю задовольнити свої вимоги за. рахунок заставленого майна в повному обсязі до моменту фактичного задоволення, включаючи проценти, неустойку і збитки. Відповідно до п. 5.3.3 Інструкції про проведення виконавчих дій [336] питання про розмір додаткових вимог заставодержателя, передбачених ч. 2 ст. 589 ЦК і ст. 19 Закону «Про заставу», повинен вирішувати державний виконавець на підставі доказів, поданих заставодержателем. Тим часом із Закону «Про виконавче провадження» право державного виконавця на збільшення розміру стягнення не випливає. Про загальний підхід цього Закону до такого роду питань можна судити на підставі його ст. 33, відповідно до якої державний виконавець не вправі самостійно (без рішення суду) вирішувати навіть питання відстрочення чи розстрочення виконання, зміни способу і порядку виконання. З урахуванням цього, а також того, що ні Закон «Про виконавче провадження», ні Положення про Міністерство юстиції України не надають повноваження цьому Міністерству видавати нормативно-правові акти, що регулюють суспільні відносини, які виникають з приводу виконання зобов’язань, в тому числі в публічно-правових формах на стадії виконавчого провадження, слід зробити висновок про те, що п. 5.3.3 Інструкції про проведення виконавчих дій не повинен застосовуватися.
Звернення стягнення на заставлене майно за зобов’язаннями заставодавця, що виникли після набрання законної сили рішенням суду або видачі нотаріусом виконавчого напису, повинне здійснюватися на підставі нового рішення суду. Воно повинне прийматися за позовом заставодержателя, який відповідно до виконавчого напису чи рішення суду одержав право на задоволення за рахунок заставленого майна своїх вимог, обсяг яких був визначений нотаріусом на день видачі виконавчого напису, або судом — на день винесення рішення. Після задоволення цих вимог за рахунок заставленого майна заставодавець може пред’явити в суді вимоги в частині процентів, неустойки та збитків, що нараховані (виникли) за період до дня фактичного задоволення (тобто до дня виконання раніше одержаного виконавчого напису чи раніше винесеного рішення суду), не враховані у виконавчому написі, рішенні суду. Саме такою була позиція Вищого арбітражного суду, виражена в абзаці другому п. 8.9 Роз’яснення «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов’язаних із застосуванням Закону України «Про заставу» [396].
Викладене стосується і меж стягнення на підставі морської іпотеки відповідно до ст. 369 Кодексу торговельного мореплавства [34].
9. Принциповий підхід до проблеми «уточнення» у процесі виконавчого провадження суми, стягненої з боржника за рішенням суду, виражений у постанові Верховного Суду України «Про практику розгляду судами цивільних справ за позовами про відшкодування шкоди» [385]: «У випадку, коли на час виконання рішення про відшкодування шкоди, виправлення пошкодження за одержані за рішенням суду кошти збільшилися ціни на майно або роботи, на придбання або проведення яких воно було присуджене, потерпілий з цих підстав може висунути додаткові вимоги до особи, відповідальної за шкоду, якщо не було його вини в тому, що виконання провадилося вже після збільшення цін і тарифів». Таким чином, Верховний Суд не визнає можливим стягнення збитків, що виникли після набуття законної сили рішенням суду, на стадії виконавчого провадження без пред’явлення додаткового позову.
Стаття 590. Звернення стягнення на предмет застави
1. Звернення стягнення на предмет застави здійснюється за рішенням суду, якщо інше не встановлено договором або законом.
2. Заставодержатель набуває право звернення стягнення на предмет застави в разі, коли зобов’язання не буде виконано у встановлений строк (термін), якщо інше не встановлено договором або законом.
3. У разі ліквідації юридичної особи — заставодавця заставодержатель набуває право звернення стягнення на заставлене майно незалежно від настання строку виконання зобов’язання, забезпеченого заставою.
4. У разі часткового виконання боржником зобов’язання, забезпеченого заставою, право звернення на предмет застави зберігається в первісному обсязі.
5. Якщо предметом застави є дві або більше речей (два або більше прав), стягнення може бути звернене на всі ці речі (права) або на будь-яку з речей (прав) на вибір заставодержателя.
Якщо заставодержатель зверне стягнення на одну річ (одне право), але його вимогу не буде задоволено в повному обсязі, він зберігає право застави на інші речі (права), які є предметом застави.
1. Частина шоста ст. 19 Закону «Про заставу» [64] формулює загальне правило, відповідно до якого заставодержатель реалізує своє право на звернення стягнення на заставлене майно шляхом подачі позову до суду або шляхом одержання виконавчого напису нотаріуса. З введенням в дію нового Цивільного кодексу підлягає застосуванню правило ч. 1 ст. 589 ЦК: якщо інше не передбачено законом або договором, звернення стягнення на заставлене майно здійснюється шляхом звернення заставодержателя з позовом до суду.
Звідси непрямо випливає і методом логічного доповнення нормативного тексту виявляється правовий припис, відповідно до якого звернення стягнення на предмет застави не може здійснюватись на підставі виконавчого напису нотаріуса. Але цей правовий припис застосовуватись не може внаслідок двох причин. По-перше, у ч. 1 ст. 590 ЦК міститься застереження «якщо інше не встановлено договором або законом». По-друге, Цивільний кодекс не містить застереження про те, що в зв’язку з набранням ним чинності раніше прийняті законодавчі акти діють у частині, що не суперечить цьому Кодексу. Тому правовий припис, який непрямо випливає із ч. 1 ст. 590 ЦК та виявляється методом логічного доповнення нормативного тексту, застосовуватись не може.
2. Правовий припис, відповідно до якого звернення стягнення на заставлене рухоме майно на підставі виконавчого напису нотаріуса неможливо, непрямо випливає також із Закону «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень» [207]. Цей правовий припис також виявляється методом логічного доповнення нормативного тексту (ст. 24 названого Закону). Це законодавче положення не містить будь-якого застереження щодо можливості використання не передбачених цим Законом способів звернення стягнення на заставлене рухоме майно. Одночасно п. 2 розділу IX «Прикінцеві та перехідні положення» цього Закону містить застереження про неможливість застосування положень раніше прийнятих законодавчих актів, які суперечать цьому Закону. Тому правовий припис, який непрямо випливає із ст. 24 названого Закону, виявляється методом логічного доповнення нормативного тексту та виключає інші способи звернення стягнення на заставлене рухоме майно, крім передбачених цією статтею, підлягає застосуванню.
3. Альтернативою судовому порядку звернення стягнення на заставлене майно є подання нотаріусу заяви про видачу виконавчого напису. Можливість звернення стягнення на предмет іпотеки на підставі виконавчого напису нотаріуса передбачена частиною третьою ст. 33 Закону «Про іпотеку» [197]. Це правило не можна поширювати на випадки звернення стягнення на морське торговельне судно, оскільки стосовно такого предмета іпотеки чинними є спеціальні правила ст. 370 КТМ [34].
4. Перешкоджати зверненню стягнення на предмет застави на підставі виконавчого напису нотаріуса може і договір застави, який не передбачає звернення стягнення на заставлене майно шляхом отримання виконавчого напису нотаріуса.
5. Подача позовної заяви про звернення стягнення на заставлене майно до третейського суду можлива, якщо сторони передбачили таке в договорі застави або уклали щодо цього спеціальну угоду.
6. З метою забезпечення прав кредиторів-заставодержателів ч. 3 ст. 590 ЦК передбачає можливість звернення стягнення на заставлене майно незалежно від настання строку виконання зобов’язання, забезпеченого заставою, або порушення цього строку, у разі ліквідації юридичної особи — заставодавця. Це положення не перешкоджає застосуванню частини другої ст. 20 Закону «Про заставу», що надає заставодержателю право звернути стягнення на заставлене майно незалежно від настання строку виконання забезпеченого заставою зобов’язання при реорганізації юридичної особи (злитті, приєднанні, поділі, перетворенні).
Слід також враховувати, що як при злитті, приєднанні, поділі і перетворенні, так і при виділі, кредиторам надається право вимагати дострокового виконання зобов’язання (ч. 1 ст. 107 ЦК), а отже, і право вимагати відшкодування збитків, завданих невиконанням цієї вимоги. Невиконання цієї вимоги є підставою для звернення стягнення на заставлене майно відповідно до договору застави.
7. Закон «Про заставу» не вирішує питання про момент виникнення права звернути стягнення на заставлене майно у разі смерті боржника-заставодавця. Відповідно до ст. 1281 ЦК кредитори спадкодавця вправі пред’явити свої претензії до спадкоємців (спадкового майна) незалежно від настання строку вимоги. Тому моментом виникнення права звернення стягнення на заставлене майно у разі смерті боржника-заставодавця слід визнати день його смерті, оскільки основна (забезпечена заставою) вимога при цьому може бути пред’явлена в будь-який час протягом шести місяців із дня смерті боржника (ст. 1281 ЦК).
8. Заставодержатель на свій розсуд вибирає речі (права), на які слід звернути стягнення у зв’язку з невиконанням боржником забезпеченого заставою зобов’язання, якщо предметом застави є кілька речей (прав). Якщо заставодержатель звернув стягнення на одну із заставлених речей (одне з заставлених прав), він не позбавляється права згодом звернути стягнення на інші речі (права), що є предметом застави, якщо до цього часу забезпечене заставою зобов’язання не припинене.
9. Спеціально встановлено (ч. 6 ст. 20 Закону «Про заставу»), що звернення стягнення на заставлене майно державного підприємства (під державним тут розуміється і підприємство, в статутному фонді якого не менше 50 відсотків акцій (часток, паїв) є об’єктом права державної власності) провадиться тільки за рішенням суду. Заставодержателі можуть одержати відомості про розмір частки паїв, акцій або про кількість акцій, що перебувають у власності держави, із Єдиного державного реєстру юридичних осіб і фізичних осіб — підприємців. Належить враховувати, що ст. 20 Закону «Про заставу», яка встановлює особливості реалізації майна підприємств, майно (акції) яких знаходиться повністю або частково в державній власності, змінювалася вже після введення в дію Конституції України. Отже, поняття державної власності, що міститься в цій статті, не може бути поширене на комунальну власність.
Слід, однак, визнати, що Закон «Про іпотеку», що не допускає застосування положень раніше прийнятих законодавчих актів всупереч цьому Закону, не передбачає будь-яких особливостей звернення стягнення на майно державного підприємства. Тому суворо відповідно до букви названого Закону звернення стягнення на заставлене майно державного підприємства можливе і в позасудовій формі.
10. Стаття 590 ЦК не передбачає прямо можливості звернення стягнення на заставлене майно поза публічно-правовими формами, але ж не виключає такої можливості. Така можливість передбачається ст. 36, 37 Закону «Про іпотеку» (див. п. 24 коментаря до ст. 575 ЦК), ст. 26 — 29 Закону «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень».
11. Заставодержатель рухомого майна на власний розсуд вправі обрати один із позасудових способів звернення стягнення на предмет застави (це право не може бути обмежене договором): 1) вимагати передання йому заставодавцем рухомого майна, що є предметом застави, у власність; 2) вимагати надання йому можливості продати предмет застави шляхом укладення договору купівлі-продажу предмета застави з третьою особою або шляхом проведення публічних торгів; 3) вимагати відступлення права грошової суми, яка забезпечена заставою; 4) вимагати від заставодавця здійснення переказу грошової суми, що є предметом застави, або здійснити списання такої грошової суми з поточного рахунка заставодавця, якщо така можливість передбачена договором застави. Використання названих позасудових способів звернення стягнення на предмет забезпечувального обтяження не позбавляє заставодержателя права звернутись до суду з заявою про звернення стягнення на заставлене рухоме майно. Це випливає із частини другої ст. 24 Закону «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень» [207].
12. Якщо заставодержатель має намір здійснити у позасудовому порядку звернення стягнення на рухоме майно — предмет застави, він повинен письмово повідомити боржника та всіх обтяжувачів такого майна, обтяження яких належне зареєстровані, про порушення боржником зобов’язання, забезпеченого заставою. Одночасно заставодержатель зобов’язаний зареєструвати в Державному реєстрі обтяжень рухомого майна відомості про звернення стягнення.
13. Боржник або третя особа мають право припинити звернення стягнення на заставлене рухоме майно шляхом виконання забезпеченого заставою зобов’язання (частини зобов’язання, виконання якої було прострочено) разом з відшкодуванням заставодержателю витрат, понесених у зв’язку із зверненням стягнення. Таке виконання можливе до моменту переходу права власності на заставлене майно до заставодержателя або до продажу заставодержателем предмета застави.
14. Якщо впродовж 30 днів з моменту реєстрації в Державному реєстрі відомостей про звернення стягнення зобов’язання, забезпечене заставою, залишається невиконаним, а предмет застави знаходиться у заставодавця, останній зобов’язаний на вимогу заставодержателя негайно передати йому предмет застави у володіння. Невиконання цієї вимоги тягне застосування судової процедури звернення стягнення на заставлене рухоме майно.
15. Одержавши предмет застави у володіння, заставодержатель має право задовольнити вимогу, що забезпечена заставою, шляхом набуття права власності на предмет застави. Для цього заставодержатель зобов’язаний надіслати боржникові та іншим обтяжувачам предмета застави письмове повідомлення про намір набути право власності на предмет застави.
16. Боржник та обтяжувачі, на користь яких встановлене зареєстроване обтяження предмета застави, протягом 30 днів вправі заперечити проти переходу права власності до заставодержателя. Якщо проти набуття заставодержателем права власності на заставлене рухоме майно заперечує інший обтяжувач, заставодержатель може набути право власності лише за умови задоволення вимоги цього обтяжувана до боржника. Якщо проти набуття права власності на заставлене рухоме майно заставодержателем заперечує боржник, набуття заставодержателем права власності на заставлене майно можливе за рішенням суду.
17. Набуття заставодержателем права власності на заставлене рухоме майно в порядку звернення стягнення на нього припиняє зобов’язання, яке забезпечувалось заставою цього майна. Після цього заставодержатель не вправі пред’являти боржнику інші вимоги, що входили до змісту забезпеченого заставою зобов’язання.
18. Набуття заставодержателем права власності на заставлене рухоме майно в порядку звернення стягнення на нього в позасудовому порядку не припиняє усіх обтяжень відповідного рухомого майна з вищим пріоритетом, але припиняє обтяження цього ж майна з нижчим пріоритетом.
19. Інший варіант вирішення питання про звернення стягнення на заставлене рухоме майно за наявності заперечень з боку інших обтяжувачів або боржника — продаж предмета застави. Статті 30, 31 Закону «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень» встановлюють порядок продажу предмета застави заставодержателем та розподілу доходів від продажу цього предмета.
20. Статті 32, 33 названого вище Закону встановлюють досить складний порядок звернення стягнення на право грошової вимоги, що є предметом застави, а також на грошові кошти і цінні папери, що є предметом застави. У зв’язку з введенням в дію згаданого Закону ст. 23 Закону «Про заставу» [64], що встановлює загальні правила про реалізацію предмета застави, яким є майнові права, зберегла чинність, а частина друга цієї ж статті втратила чинність стосовно права грошової вимоги, оскільки ст. 32 Закону «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень» передбачає інший (несудовий) порядок звернення стягнення на право грошової вимоги, що є предметом застави.
Стаття 591. Реалізація предмета застави
1. Реалізація предмета застави, на який звернене стягнення, провадиться шляхом його продажу з публічних торгів, якщо інше не встановлено договором або законом. Порядок реалізації предмета застави з публічних торгів встановлюється законом.
2. Початкова ціна предмета застави для його продажу з публічних торгів визначається в порядку, встановленому договором або законом. Якщо звернення стягнення здійснюється за рішенням суду, суд у своєму рішенні може визначити початкову ціну предмета застави.
3. Якщо публічні торги оголошено такими, що не відбулися, предмет застави може бути за згодою заставодержателя та заставодавця переданий у власність заставодержателя за початковою ціною, якщо інше не встановлено договором або законом.
4. Якщо сума, одержана від реалізації предмета застави, не покриває вимоги заставодержателя, він має право отримати суму, якої не вистачає, з іншого майна боржника в порядку черговості відповідно до статті 112 цього Кодексу, якщо інше не встановлено договором або законом.
1. Стаття 591 ЦК встановлює найбільш загальні положення щодо реалізації майна, яке було предметом застави та на яке звернено стягнення за рішенням суду. Деякі більш конкретні правила щодо реалізації предмета застави встановлені ст. 21 Закону «Про заставу», ст. 25 Закону «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень». Правове регулювання відносин щодо реалізації майна, яке було предметом застави та на яке звернено стягнення, здійснюється ст. 50 — 66 Закону «Про виконавче провадження» [129].
2. Основною формою реалізації предмета застави, на яке звернено стягнення за рішенням суду, є його продаж з публічних торгів (ч. 1 ст. 591 ЦК; частина перша ст. 21 Закону «Про заставу»). Це ж правило випливає із ст. 25 Закону «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень». Винятки із правила про продаж предмета застави з публічних торгів можуть встановлюватись договором застави або законом. Частина третя ст. 25 Закону «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень» допускає визначення рішенням суду іншого порядку реалізації предмета застави, ніж з публічних торгів. Лише щодо майна державних підприємств (до таких слід віднести і комунальні підприємства, оскільки до прийняття Конституції України категорією державних підприємств охоплювалися підприємства, що перебувають у загальнодержавній власності, і державні комунальні (за термінологією, що тоді використовувалась) підприємства) та відкритих акціонерних товариств, створених у процесі корпоратизації, всі акції яких знаходяться в державній власності, ст. 21 Закону «Про заставу» встановлює тверде імперативне правило, відповідно до якого будь-який інший спосіб реалізації заставленого майна цих підприємств (крім реалізації з аукціонів) не допускається. Але в силу застереження, відповідно до якого положення раніше прийнятих законодавчих актів не застосовуються в частині, в якій вони суперечать Закону «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень», положення ст. 21 Закону «Про заставу» [64], про яке йдеться, застосуванню не підлягає.
3. Виконавчі листи, що видаються неспеціалізованими судами загальної юрисдикції на виконання рішень у справах за позовами про звернення стягнення на заставлене майно, накази господарських судів, що видаються господарськими судами на виконання рішень у таких же справах, підлягають виконанню відповідно до Закону «Про виконавче провадження» [129] (ст. З названого Закону). Але це не означає, що положення Закону «Про виконавче провадження» можуть застосовуватись всупереч Закону «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень» [207]. Це є неможливим внаслідок застереження, яке включене до цього останнього Закону та на яке тут уже неодноразово зазначалось.
4. У процесі реалізації заставленого майна виникають публічно-правові (виконавчі) правовідносини і приватно-правові відносини, пов’язані з укладенням договорів у процесі реалізації заставленого майна. Ті й інші правовідносини необхідно розмежовувати. Таке розмежування необхідне для правильного визначення правових норм, що підлягають застосуванню у відповідних випадках. У принципі, належить виходити з того, що відносини між відділом державної виконавчої служби і судом, між відділом державної виконавчої служби і стягувачем (заставодержателем), між відділом державної виконавчої служби і боржником (заставодавцем) носять публічно-правовий характер. Деякі відносини між органами державної виконавчої служби (державними виконавцями) та організацією, якій майно, що є предметом застави, передається на реалізацію, є публічно-правовими, а інші з них носять цивільно-правовий характер і навіть передбачають укладення договору. Відносини між організацією, що здійснює реалізацію майна, яке є предметом застави, у тому числі і з аукціонів (публічних торгів), і покупцями цього майна слід визнати цивільно-правовими.
5. Строки пред’явлення до виконання виконавчих документів про звернення стягнення на заставлене майно обчислюються з наступного дня після набрання законної сили рішенням суду про звернення стягнення на майно (відповідно до ст. 223 ЦПК [44] рішення неспеціалізованих судів набирають законної сили після спливу одного місяця з наступного дня після їх проголошення. Відповідно до ст. 85 ГПК [31] рішення господарських судів набирають законної сили після закінчення 10-денного строку з дня їх прийняття, а у відповідних випадках — у 10-денний строк з дня підписання належне оформленого рішення). При подачі апеляційної скарги рішення суду набирає сили після розгляду справи апеляційним судом. Передбачена можливість переривання та поновлення строку для пред’явлення виконавчих документів до виконання (ст. 22, 23 Закону «Про виконавче провадження»).
6. Державний виконавець протягом трьох днів після надходження до нього (а не до відділу державної виконавчої служби) виконавчого документа виносить постанову про порушення виконавчого провадження, а також встановлює строк для добровільного виконання, що не може перевищувати семи днів. Протягом цього строку заставодавець може виконати забезпечене заставою зобов’язання, що тягне припинення застави (ст. 28 Закону «Про заставу») і припинення звернення стягнення на заставлене майно (ст. 26 Закону «Про заставу»). Таке виконання можливе і пізніше, аж до моменту реалізації предмета застави (частина перша ст. 25 Закону «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень»).
7. За заявою заставодержателя (стягувана) державний виконавець одночасно з винесенням постанови про порушення виконавчого провадження накладає арешт на заставлене майно, на яке звернене стягнення (ст. 55 Закону «Про виконавче провадження»).
8. Рухоме майно, що підлягає реалізації з аукціонів, публічних торгів, передається державним виконавцем спеціалізованій організації для реалізації шляхом проведення аукціону (публічних торгів). Аукціони (прилюдні торги) з реалізації заставленого майна вправі проводити тільки спеціалізовані організації, що уклали на тендерній (конкурсній) основі договір з відповідною державною виконавчою службою (ст. 61 Закону «Про виконавче провадження»; п. 5.11 Інструкції про проведення виконавчих дій [335]).
Стаття 592. Дострокове виконання зобов'язання, забезпеченого заставою
1. Заставодержатель має право вимагати дострокового виконання зобов’язання, забезпеченого заставою, у разі:
1) передання заставодавцем предмета застави іншій особі без згоди заставодержателя, якщо одержання такої згоди було необхідним;
2) порушення заставодавцем правил про заміну предмета застави;
3) втрати предмета застави за обставин, за які заставодержатель не відповідає, якщо заставодавець не замінив або не відновив предмет застави.
2. Заставодержатель має право вимагати дострокового виконання зобов’язання, забезпеченого заставою, а якщо його вимога не буде задоволена, — звернути стягнення на предмет застави:
1) у разі порушення заставодавцем правил про наступну заставу;
2) у разі порушення заставодавцем правил про розпоряджання предметом застави;
3) в інших випадках, встановлених договором.
1. Частина 1 ст. 592 ЦК визначає юридичні факти, що породжують право заставодержателя вимагати від боржника дострокового виконання зобов’язання, забезпеченого заставою. Але невиконання цієї вимоги не завжди дає права заставодержателю звернути стягнення на заставлене майно. Зокрема, у разі втрати предмета застави за обставин, за які заставодержатель не відповідає, якщо заставодавець не замінив або не відновив предмет застави, звернення стягнення взагалі є неможливим, оскільки немає предмета застави.
Порушення правил про заміну предмета застави також дає заставодержателю право вимагати дострокового виконання забезпеченого заставою зобов’язання, але не дає права на звернення стягнення на заставлене майно, оскільки в цьому випадку один предмет застави вибув, а новий предмет не з’явився, а односторонні дії заставодавця щодо предмета застави не можуть змінити заставне зобов’язання. Що стосується передання заставодавцем предмета застави іншій особі без згоди заставодержателя, якщо одержання такої згоди було необхідним, то воно охоплюється формулюванням п. 2 ч. 2 ст. 592 ЦК («... порушення заставодавцем правил про розпорядження предметом застави»).
2. Відповідно до ч. 2 ст. 592 ЦК заставодавець отримує дві правомочності: 1) вимагати дострокового виконання зобов’язання; 2) у разі невиконання цієї вимоги заставодавець, якщо це можливо, одержує право звернути стягнення на предмет застави.
При зверненні стягнення в судовому порядку чи шляхом отримання виконавчого напису нотаріуса заставодержатель повинен надати докази пред’явлення до боржника вимоги про дострокове виконання зобов’язання. Якщо на день винесення судом рішення у справі про звернення стягнення на предмет застави доказів пред’явлення зазначеної вимоги немає, позов про звернення стягнення на заставлене майно не може бути задоволено, оскільки матеріальне право звернути стягнення виникає внаслідок відмови боржника виконати вимогу кредитора (заставодержателя).
3. При переданні заставодавцем предмета застави у власність іншій особі без згоди заставодержателя законодавець не визнав за можливе надати перевагу речовому праву заставодержателя перед правом набувача права власності на заставлену річ. Більше того, і в цьому випадку заставодержатель отримує лише право вимагати дострокового виконання забезпеченого заставою зобов’язання, а права звернення стягнення на заставлене майно не отримує. Частина 1 ст. 592 ЦК не виключає права заставодержателя пред’явити на підставі ч. 2 ст. 586, ч. 1 ст. 215 і ч. 1 ст. 203 ЦК позов про визнання недійсним правочину, відповідно до якого заставодавець здійснив відчуження предмета застави. Але ж суд не може винести рішення про повернення сторін до первинного майнового стану, оскільки це суперечило б ч. 2 ст. 620 ЦК.
4. Виникає питання про співвідношення цих законодавчих положень. Зазвичай фахівці вирішують такі питання, покладаючись на інтуїцію. Рідше використовують правило про переважне застосування спеціального правила (такими є положення п. 2 ч. 2 ст. 592 ЦК, оскільки воно формулює більш широку гіпотезу). Але правило про переважне застосування спеціальних норм підлягає застосуванню у разі логічної несумісності спеціальної норми і норми загальної. Такої несумісності між нормами, що розглядаються, немає. Тож і підстав для висновку про переважне застосування п. 1 ч. 1 ст. 592 ЦК немає.
За таких умов слід здійснити спробу застосувати при тлумаченні цих законодавчих положень висновок від протилежного. Використовуючи цей спосіб тлумачення ч. 1 ст. 592 ЦК, виявляємо правовий припис, відповідно до якого у випадках, передбачених п. 1 ч. 1 ст. 592 ЦК, заставодавець не має права звернення стягнення на предмет застави. Але цей правовий припис не може застосовуватись всупереч п. 2 ч. 2 ст. 592 ЦК в силу найменшої юридичної сили таких правових приписів. Але на цьому тлумачення законодавчих положень, що розглядаються, не закінчується. Останній висновок треба перевірити на предмет його відповідності контексту ст. 592 ЦК. У такий спосіб помічається наступне. У межах невеликого за обсягом нормативного тексту законодавець спочатку формулює правову норму, що має вузьку гіпотезу (п. 1 ч. 1 ст. 592 ЦК) і диспозицію (абзац перший ч. 1 ст. 592 ЦК), а потім — норму, що має більш широку гіпотезу (п. 2 ч. 2 ст. 592 ЦК) і більш широку диспозицію (абзац перший ч. 2 ст. 592 ЦК). Унаслідок невеликого обсягу цього нормативного тексту логічний зв’язок між його окремими положеннями має бути настільки сильним, що це повинне виключати висновок про неможливість застосування будь-якого із цих положень (не міг законодавець, який, за логікою речей, діє розумно і професійно, до невеликого законодавчого тексту включити положення, що не підлягають застосуванню взагалі внаслідок суперечності). Більш вірогідним є твердження про те, що законодавець мав на увазі, що застосуванню підлягають обидва законодавчі положення, про які йдеться: п. 1 ч. 1 ст. 592 ЦК — у межах гіпотези, що формулюється у цьому законодавчому положенні, п. 2 ч. 2 ст. 592 ЦК — відповідно до гіпотези, що формулюється в цьому законодавчому положенні, за винятком випадків, що підпадають під дію п. 1 ч. 2 ст. 592 ЦК.
5. Наступна застава не припиняє право застави попереднього заставодержателя (ч. 2 ст. 588 ЦК). Крім того, перший заставодержатель має переважне право перед наступними заставодержателями (щодо іпотеки і застави рухомого майна переважне право визначається за датою реєстрації застави). І все ж законодавець незалежно від будь-яких обставин в п. 1 ч. 2 ст. 592 ЦК визнає порушення заставодавцем правил про наступну заставу підставою виникнення у заставодержателя права вимагати дострокового виконання зобов’язання і звернення стягнення на заставлене майно (при невиконанні цієї вимоги). Проте звернення стягнення можливе тільки за умови, що попередня застава була зареєстрована і має пріоритет перед іншими обтяженнями заставленого майна. Слід враховувати також, що відповідно до спеціального правила ч. 3 ст. 12 Закону «Про іпотеку» [197] правочин щодо передання майна в наступну іпотеку без згоди попереднього іпотекодержателя є недійсним (нікчемним).
Стаття 593. Припинення права застави
1. Право застави припиняється у разі:
1) припинення зобов’язання, забезпеченого заставою;
2) втрати предмета застави, якщо заставодавець не замінив предмет застави;
3) реалізації предмета застави;
4) набуття заставодержателем права власності на предмет застави.
Право застави припиняється також в інших випадках, встановлених законом.
2. У разі припинення права застави на нерухоме майно до державного реєстру вносяться відповідні дані.
3. У разі припинення права застави внаслідок виконання забезпеченого заставою зобов’язання заставодержатель, у володінні якого перебувало заставлене майно, зобов’язаний негайно повернути його заставодавцеві.
1. Формулювання «припинення застави» (ст. 28 Закону «Про заставу» [64]), «припинення права застави» (ст. 593 ЦК; ст. 28 Закону «Про заставу») означають припинення речових правовідносин з приводу застави, тобто правовідносин, що охоплюються легальним визначенням поняття застави. Зобов’язальна частина правовідносин щодо застави виконанням забезпечуваного заставою зобов’язання не припиняється. Саме з урахуванням цього ч. 3 ст. 589 ЦК і ст. 45 Закону «Про заставу» покладає на заставодержателя, в якого знаходиться предмет застави, обов’язок негайно повернути предмет застави заставодавцю після виконання останнім або третьою особою забезпеченого заставою зобов’язання. Отже, зустрічні зобов’язання сторін з приводу застави припиняються виконанням забезпеченого заставою зобов’язання далеко не завжди, оскільки договором застави або законодавством можуть встановлюватися обов’язки сторін договору застави, що і за своєю суттю, і в силу законодавства не можуть припинятися з припиненням забезпечуваного заставою зобов’язання (такими, зокрема, є згаданий обов’язок заставодержателя повернути предмет застави, що знаходиться в нього, обов’язок заставодержателя подати заяву про виключення застави з Державного реєстру застав рухомого майна, що встановлений частиною третьою ст. 44 Закону «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень» [207], обов’язок заставодавця відповідно до ч. 2 ст. 580 і ч. 2 ст. 587 ЦК надати рівноцінний предмет у разі знищення або втрати предмета застави, хоч в зв’язку з цим застава (право застави) припиняється, тощо).
2. Припинення забезпеченого заставою зобов’язання припиняє і заставу як речові правовідносини. Формулювання п. 1 ч. 1 ст. 593 ЦК і ст. 28 Закону «Про заставу» не залишають сумнівів у тому, що в момент припинення забезпеченого заставою зобов’язання припиняється і застава. Це формулювання зорієнтоване в першу чергу на забезпечення заставою виконання грошових зобов’язань, факт якого засвідчується елементарно просто (повідомленням банку, що обслуговує заставодержателя, про надходження грошей на поточний рахунок). Однак заставою може забезпечуватися виконання й інших зобов’язань, багато з яких передбачають часом дуже складний порядок посвідчення виконання. Так, не виключене забезпечення заставою зобов’язання з поставки, що пов’язане з зустрічним зобов’язанням попередньої оплати товарів. У цьому випадку, якщо сторони не передбачили інше, зобов’язання вважається виконаним у день здачі товарів перевізникові (ч. 2 ст. 664 ЦК). У цей же момент припиняється і застава, що забезпечує виконання зобов’язання постачальником. Однак сторони в наведеному прикладі не позбавлені права на підставі ч. 3 ст. 6 ЦК домовитися про інше, тобто про те, що застава діє до належного оформлення актів про приймання товарів за кількістю і навіть до закінчення гарантійного строку, протягом якого можливе пред’явлення до постачальника вимог з приводу поставки недоброякісних товарів, оскільки до цього моменту допустимо встановити факт неналежного виконання і зажадати виконання належного.
3. Оскільки грошове зобов’язання може виконуватися внесенням грошової суми в депозит, застава, якою забезпечується виконання грошового зобов’язання, припиняється також внесенням відповідної грошової суми в депозит нотаріуса (ст. 29 Закону «Про заставу» [64]). Маються на увазі випадки такого способу виконання, передбачені ст. 537 ЦК. При цьому застава припиняється, якщо внесена в депозит грошова сума повністю покриває суму боргу.
4. Втрата заставленого майна відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 593 ЦК припиняє заставні правовідносини. У контексті зазначеної статті втрату належить розуміти як такі випадки, коли предмет застави зник або втратив споживчі якості у результаті дії людей, тварин або сил природи, тобто виключається економічно доцільне його відновлення. Однак втрата предмета застави сама по собі далеко не завжди припиняє зобов’язання з приводу застави. На заставодавця, з вини якого заставлене майно було втрачене, зіпсоване, пошкоджене чи загинуло, якщо договором застави не встановлено інше, покладається обов’язок замінити його чи відновити (ч. 2 ст. 587 ЦК). Навіть у разі випадкового знищення або випадкового пошкодження предмета застави заставодавець на вимогу заставодержателя зобов’язаний надати рівноцінний предмет або, якщо це можливо, відновити знищений або пошкоджений предмет застави (ч. 2 ст. 580 ЦК).
Ясно, що цей обов’язок заставодавець несе в рамках заставних зобов’язальних правовідносин. Таким чином, втрата предмета застави тягне припинення застави тільки тоді, коли заставодержатель не дав згоди на заміну предмета застави. Застава припиняється також, якщо відповідно до договору заставодавець не виконує свій обов’язок замінити заставлене майно. Але заставодержатель у такому випадку не позбавлений права вимагати заміни заставленого майна і пред’явлення в суді позову про примушення заставодавця до виконання цього обов’язку і внесення відповідних змін у договір. Задовольняючи позовні вимоги, суд може внести зміни до договору застави у зв’язку із заміною предмета застави в редакції, наданій заставодержателем, якщо в позовній заяві новий предмет застави описаний відповідно до вимог ст. 584 ЦК і ст. 12 Закону «Про заставу». Суд також може зобов’язати заставодавця або обидві сторони, якщо це необхідно, надати опис того майна, що буде заставлене в порядку заміни предмета застави, що втрачений.
5. Набуття заставодержателем права власності на заставлене майно припиняє заставу. Це правило п. 4 ч. 1 ст. 593 ЦК і ст. 28 Закону «Про заставу» стосовно зобов’язальної частини застави є лише конкретизацією щодо застави ст. 606 ЦК, що формулює загальне правило про припинення зобов’язання поєднанням боржника і кредитора в одній особі.
6. Правило п. 3 ч. 1 ст. 593 ЦК і ст. 28 Закону «Про заставу», що передбачає припинення застави у разі реалізації (примусового продажу) заставленого майна, викликає інтерес як таке, що виражає позицію законодавця з питання про момент припинення заставних правовідносин. Законодавець виходить з того, що звернення стягнення на заставлене майно не припиняє застави (тобто речових і зобов’язальних правовідносин з приводу застави). Застава припиняється тільки з моменту реалізації (примусового продажу) заставленого майна. Це правило слід за аналогією застосовувати і до випадків, коли на виконання заставного зобов’язання заставлене майно передається у власність заставодержателя: до моменту такого передання застава зберігається.
Це спеціальне правило про момент припинення застави узгоджується зі зробленим у цьому виданні загальним висновком про те, що присудження до виконання в натурі не припиняє зобов’язання, оскільки воно припиняється тільки виконанням рішення суду про присудження до виконання зобов’язання в натурі.
7. Закон допускає (за встановленими винятками) заставу майнових прав. Багато з них зі спливом часу припиняються. Припинення заставленого права, природно, припиняє речові та зобов’язальні правовідносини з приводу застави, предметом якої є ці права. Слід, однак, враховувати, що закінчення строку позовної давності, встановленого для захисту заставленого права, не припиняє ні заставленого права, ні застави, предметом якої є ці права (але воно зазвичай виключає захист суб’єктивного права).
8. Особливою підставою припинення застави є скасування її ухвалою господарського суду. Воно можливе в тих випадках, коли предмет застави входить до складу цілісного (єдиного) майнового комплексу підприємства-боржника, що підлягає продажу відповідно до плану санації (п. 1 ст. 19 Закону «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» [134]).
9. Сплив позовної давності за забезпеченою заставою вимогою не припиняє цю вимогу. Не припиняє цей сплив і застави. Але позов про звернення стягнення на заставлене майно не може бути задоволений, якщо позовна давність за вимогою, забезпеченою заставою, минула. Нотаріус також не вправі видати виконавчий напис, якщо минула позовна давність. За наявності поважних причин пропуску позовної давності кредитор (заставодержатель) повинен пред’явити позов про примушення до виконання забезпеченого заставою зобов’язання в натурі і про звернення стягнення на заставлене майно. Одночасно слід надати докази наявності поважних причин пропуску позовної давності. Якщо позовна давність пропущена з поважних причин, суд має задовольнити вимогу про примушення до виконання зобов’язання, забезпеченого заставою, і вимогу про звернення стягнення на заставлене майно.
10. Оскільки заставні правовідносини, що виникають між заставодавцем і заставодержателем на підставі договору застави, є зобов’язанням, вони (так само, як і речові правовідносини з приводу застави) припиняються відповідно до ст. 559 ЦК належним виконанням.
Наприклад, якщо договором застави за відсутності законодавчої заборони на це передбачено, що звернення стягнення на заставлене майно здійснюється шляхом односторонньої заяви про це кредитора (заставодержателя), а реалізація предмета застави здійснюється шляхом передання заставодавцем предмета застави у власність заставодержателя, немає необхідності в публічно-правових формах реалізації заставодержателем права звернути стягнення на заставлене майно. Заставодавець може добровільно належним чином виконати заставне зобов’язання — передати предмет застави заставодержателю.
Аналогічним чином підписання заставодавцем і заставодержателем договору про відступлення заставодержателю заставленого права (частина перша ст. 23 Закону «Про заставу») означає належне виконання заставодавцем заставного зобов’язання. В обох наведених випадках заставне зобов’язання припиняється виконанням, здійсненим належним чином, відповідно до ст. 599 ЦК.
11. Не виключається припинення заставного зобов’язання угодою сторін, зокрема угодою про розірвання договору застави. Спори про розірвання договорів застави підлягають розгляду в судах на загальних підставах. Заставодавець одержує право вимагати розірвання договору застави, наприклад у випадку, якщо заставодержатель, якому предмет застави переданий у володіння, неналежне здійснює його зберігання. Можливе припинення заставного зобов’язання шляхом укладення нового договору застави, зокрема при заміні предмета застави за згодою заставодержателя. Така заміна може бути оформлена не тільки шляхом внесення відповідних змін до раніше укладеного договору застави, але і шляхом укладення нового договору, тобто новації.
12. Водночас відповідно до ст. 27 Закону «Про заставу» [64] заставні правовідносини зберігають свою силу в разі переходу права власності на заставлене майно до іншої особи. Воно зберігає силу також при переході до іншої особи майнових прав, які є предметом застави. Однак у силу імперативного правила частини другої ст. 17 Закону «Про заставу» заставодавець вправі відчужувати заставлене майно тільки за згодою заставодержателя (це правило слід поширити і на заставлені майнові права). Перехід права власності на заставлене майно, перехід заставленого права не вимагає переоформлення (переукладення) договору застави. Але сторони не позбавлені права укласти з цього приводу новий договір.
13. Спеціально вказується в частині другій ст. 27 Закону «Про заставу» на те, що застава зберігає юридичну чинність у разі відступлення заставодержателем забезпеченої заставою вимоги. Це формулювання містить у собі і правило про перехід до нового кредитора прав заставодержателя. Однак, щоб уникнути спору, доцільно було б при переході забезпеченої заставою вимоги в договорі про відступлення вимоги вказувати і на те, що до нового кредитора переходять права заставодержателя. Боржник (заставодавець), а у відповідних випадках — і боржник, і заставодавець (при майновій поруці) повинні бути лише повідомлені про відступлення вимоги. Новому кредитору в такому випадку слід передати один примірник договору застави та примірник договору, зобов’язання боржника за яким забезпечені заставою.
14. До третьої особи, що задовольнила в повному обсязі вимоги заставодержателя, переходить право застави (частина п’ята ст. 20 Закону «Про заставу»). Вказівка на те, що «до третьої особи... переходить... застава у встановленому законодавством порядку», передбачає, що такий порядок буде встановлений. Але законодавством ніякого спеціального порядку не встановлено. Це не повинно бути перешкодою для застосування правила, що коментується, оскільки можна вважати, що порядок переходу права застави при цьому встановлений п. 4 ч. 1 ст. 512, ст. 514, 516 — 519 ЦК. Перехід застави відбувається на підставі одного юридичного факту — задоволення в повному обсязі вимоги заставодержателя.
15. При заміні боржника у зобов’язанні, яке забезпечене заставою, заставні правовідносини зберігають юридичну чинність (ч. 2 ст. 523 ЦК). При цьому заставодавець набуває статусу майнового поручителя. Але застава, встановлена іншою особою (майновим поручителем), при заміні боржника припиняється, якщо тільки майновий поручитель не погодився забезпечувати виконання зобов’язання новим боржником. Це правило ч. 1 ст. 523 ЦК поширюється на всі випадки заміни боржника, а не стосується тільки переведення боргу на підставі правочину.
§ 7. ПРИТРИМАННЯ
Стаття 594. Право притримання
1. Кредитор, який правомірно володіє річчю, що підлягає передачі боржникові або особі, вказаній боржником, у разі невиконання ним у строк зобов’язання щодо оплати цієї речі або відшкодування кредиторові пов’язаних з нею витрат та інших збитків має право притримати її у себе до виконання боржником зобов’язання.
2. Притриманням речі можуть забезпечуватись інші вимоги кредитора, якщо інше не встановлено договором або законом.
3. Кредитор має право притримати річ у себе також у разі, якщо права на неї, які виникли після передачі речі у володіння кредитора, набула третя особа.
4. Ризик випадкового знищення або випадкового пошкодження притриманої речі несе кредитор, якщо інше не встановлено законом.
1. Право притримання — це нова правова конструкція для вітчизняного цивільного права. З цим пов’язана недостатня визначеність терміну, яким ця правова конструкція позначається. У ст. 594 ЦК (в заголовку і ч. 2) вживається термін «притримання». Цей же термін вживається у частині третій ст. 14 Закону «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень» [207]. У заголовку ст. 856 ЦК вживається термін «притримування». Для цілей правозастосування ці терміни слід вважати тотожними. Отже, на відносини, що регулюються ст. 856 ЦК, поширюється чинність ст. 564 — 597 ЦК.
2. Правова конструкція притримання може застосовуватись у всіх випадках, коли наявними є умови, що називаються у ч. 1 ст. 594 ЦК. Вони такі: 1) кредитор правомірно володіє річчю, що підлягає переданню боржникові або особі, яку визначає боржник; 2) невиконання боржником у встановлений строк зобов’язання щодо оплати цієї речі або щодо відшкодування кредиторові пов’язаних з нею витрат чи інших збитків. У відповідних випадках строк виконання зобов’язання боржника оплатити річ визначається згідно з ч. 2 ст. 530 ЦК, яка може застосовуватись і стосовно зобов’язання про відшкодування збитків.
Спеціальне зазначення в ст. 856 ЦК на право підрядника притримати річ не виключає застосування притримання в інших випадках, що підпадають під дію ст. 594 — 597 ЦК.
3. Спеціальним законом або договором можуть встановлюватись інші вимоги (крім вимог щодо оплати речі, відшкодування збитків, пов’язаних з нею), що забезпечуються притриманням.
4. Притримання можливе стосовно як рухомого, так і нерухомого майна. Набуття третьою особою права на майно, що притримується, не припиняє права кредитора на притримання.
5. На виняток із загального правила ст. 323 ЦК, що покладає ризик випадкового знищення або пошкодження речі на власника, ч. 4 ст. 594 ЦК покладає цей ризик на кредитора, який притримує річ, незалежно від того, хто є власником речі, яку притримує кредитор.
6. Кредитор не зобов’язаний реєструвати притримання рухомого майна в Державному реєстрі обтяжень рухомого майна. Але для отримання пріоритету він може зареєструвати притримання як вид обтяження. У цьому разі кредитор отримує пріоритет з моменту реєстрації притримання в названому Державному реєстрі.
Незареєстроване притримання має вищий пріоритет перед іншими незареєстрованими обтяженнями (частина третя ст. 14 Закону «Про забезпечення вимог кредиторів та
реєстрацію обтяжень»). Це один із двох випадків, коли названий Закон надає незареєстрованому обтяженню чинності не тільки у відносинах між кредитором і боржником, а і у їх відносинах з третіми особами.
Стаття 595. Обов’язки кредитора, який притримує річ у себе
1. Кредитор, який притримує річ у себе, зобов’язаний негайно повідомити про це боржника.
2. Кредитор відповідає за втрату, псування або пошкодження речі, яку він притримує в себе, якщо втрата, псування або пошкодження сталися з його вини.
3. Кредитор не має права користуватися річчю, яку він притримує у себе.
1. На кредитора покладається обов’язок негайно повідомити боржника про те, що він притримує річ. Наслідком невиконання цього обов’язку може бути вимога боржника про відшкодування збитків, оскільки притримання речі без повідомлення про це боржника набуває ознаки правопорушення.
2. Якщо ч. 4 ст. 594 ЦК покладає на кредитора ризик випадкового знищення або випадкового пошкодження речі, логічно зробити висновок про те, що він відповідає перед боржником за незбереження речі (її втрату, псування або пошкодження), що сталося внаслідок вини боржника. Неправильним було б протиставляти положення ч. 2 ст. 595 та ч. 4 ст. 594 ЦК та робити звідси висновок про те, що кредитор, який притримує річ, в силу ч. 2 ст. 595 ЦК не несе ризик випадкового знищення або випадкового пошкодження притримуваної речі. Питання про співвідношення цих двох законодавчих положень має вирішуватись за допомогою наступного методологічного інструментарію. Методом логічного доповнення тексту ч. 2 ст. 595 ЦК виявляється правовий припис, відповідно до якого у решті випадків, тобто при випадковій втраті, псуванні або пошкодженні речі, кредитор за збереження речі не відповідає. Але цей правовий припис не може застосовуватись всупереч правовому припису, що прямо випливає із ч. 4 ст. 594 ЦК. Питання про те, чи мають значення розбіжності в термінології, що використовується в ст. 594 ЦК («... знищення або... пошкодження») і в ст. 595 ЦК («втрата, псування або пошкодження»), вирішується порівнянням подібних формулювань у Цивільному кодексі (ст. 22, 623). Таке порівняння дає підстави для висновку про те, що законодавець не притримується однакової термінології, що інколи вимагає її коригування з урахуванням принципу розумності, що закріплюється в п. 6 ст. З ЦК, але має вищу юридичну силу, оскільки він включається до змісту принципу верховенства права.
Повертаючись до проблеми співвідношення правил ст. 594 і 595 ЦК, що коментуються, зауважимо, що результат тлумачення буде таким само, якщо при інтерпретації ч. 4 ст. 594 ЦК буде використаний висновок ступеню: якщо кредитор несе ризик випадкового знищення або пошкодження притриманої речі, то тим більше він має відповідати за незбереження цієї речі внаслідок його винних дій чи бездіяльності.
Стаття 596. Розпорядження річчю, яку притримує кредитор
1. До кредитора, який притримує у себе річ боржника, не переходить право власності на неї.
2. Боржник, річ якого кредитор притримує, має право розпорядитися нею, повідомивши набувача про притримання речі і права кредитора.
1. Із факту притримання речі право власності на предмет притримання у кредитора не виникає. Але право кредитора на притримання може стосуватися і речі, яка належить йому на праві власності і яку кредитор відповідно до закону і договору має передати боржникові (ч. 1 ст. 331 ЦК).
2. Боржник, якщо він є власником речі, що притримується, зберігає право розпоряджання річчю. Але таке розпоряджання не впливає на правовідносини щодо при- тримання в інший спосіб, ніж заміна власника речі, що притримується.
Стаття 597. Задоволення вимог за рахунок речі, яку притримує кредитор
1. Вимоги кредитора, який притримує річ у себе, задовольняються з її вартості відповідно до статті 591 цього Кодексу.
1. Звернення стягнення на нерухоме майно, що притримується, здійснюється відповідно до Закону «Про іпотеку» [197]. Звернення стягнення на рухоме майно, що притримується, здійснюється відповідно до Закону «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень» [207]. Лише стосовно вантажу, що є відповідно до ст. 916 ЦК предметом притримання, ч. 4 ст. 310 ГК [42] встановлює спеціальний порядок реалізації. Зі спливом місячного строку після повідомлення перевізником одержувача про прибуття вантажу вантаж вважається невитребуваним і реалізується у встановленому законодавством порядку. Таким законодавством є Правила реалізації вантажів [340]. Спеціальний механізм реалізації предмета притримання встановлений ст. 874 ЦК стосовно договору побутового підряду.
ГЛАВА 50 ПРИПИНЕННЯ ЗОБОВ'ЯЗАННЯ
Стаття 598. Підстави припинення зобов'язання
1. Зобов'язання припиняється частково або у повному обсязі на підставах, встановлених договором або законом.
2. Припинення зобов'язання на вимогу однієї із сторін допускається лише у випадках, встановлених договором або законом.
1. Поняття зобов'язання, що ґрунтується на договорі, в законодавстві, науці, господарській і судовій практиці часто замінюється терміном «договір». Хоч базовим поняттям, що використовується в назві та змісті глави 50 Цивільного кодексу, є термін «припинення зобов'язання», стосовно окремих видів зобов'язань у Цивільному кодексі та інших актах цивільного законодавства переважно використовуються терміни «припинення» або «розірвання» договору («відмова від договору»). Абстрактно розмірковуючи, можна було б поняття «припинення договору» і «припинення зобов'язання» диференціювати, чітко розмежувати. При цьому можна було б стверджувати, що припинення договору означає лише припинення його як індивідуального регулятора відносин між особами, які його уклали, що зобов'язання одночасно з договором не припиняється, а припиняється воно відповідно до спеціальних правил, встановлених для зобов'язань. У принципі, така диференціація названих двох понять могла б набути ознаки конструктивності.
Але для цього необхідно, щоб із закону було видно, що законодавець чітко і завжди або хоч в більшості випадків розрізняє поняття «припинення договору» і «припинення зобов'язання». Але ж законодавець такої різниці сьогодні найчастіше не бачить. Більше того, включивши до змісту договору не тільки умови, погоджені його сторонами, а і «умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства» (ч. 1 ст. 628 ЦК), законодавець ще більше наблизив поняття договору до категорії зобов'язання, бо тепер зміст зобов'язання має визнаватись тотожнім змісту договору, а різниця в їх змісті полягає тільки в мірі наближення до сторін (в міру надання цьому змісту суб'єктивного характеру). Умови договору як погоджені сторонами, так і обов'язкові для сторін відповідно до актів цивільного законодавства, все-таки мають більшою мірою об'єктивний характер, а зміст зобов'язання складають суб'єктивні права однієї сторони та обов'язки іншої, які (права, обов'язки) відповідають умовам договору.
2. У той же час із цілої низки спеціальних норм випливає, що припинення договору негайно не тягне припинення зобов'язання. Покажемо це на прикладі із судової практики. Рішенням арбітражного суду за позовом банку (кредитора) був розірваний кредитний договір. Одночасно в мотивувальній частині рішення суду було зазначено, що виходячи з цього припиняється дія зобов'язань поруки та застави, якими забезпечувалося виконання зобов'язання позичальника, що виникло на підставі кредитного договору. Банк звернувся із заявою про внесення змін до мотивувальної частини судового рішення. Заява була обґрунтована тим, що розірвання кредитного договору не припиняє кредитного зобов'язання, у межах якого позичальник зобов'язаний повернути суму кредиту, сплатити проценти та пеню за порушення строків виконання зобов'язання. Виконання цього зобов'язання і забезпечується порукою і заставою. Вищий арбітражний суд, що розглядав цю справу, погодився з доводами банку, оскільки кредитне зобов'язання належить вважати припиненим з моменту виконання замовником всіх обов'язків позичальника перед банком, які складають зміст цього зобов'язання (Вісник Вищого арбітражного суду України, 2001, № 2, с. 101 — 102), а не з моменту набуття законної сили рішенням суду про розірвання договору. В інших випадках, однак, договір саме і розривається для того, щоб зобов'язання не виконувати. Тому припинення договору в одних випадках тягне одночасно припинення зобов'язання. В інших випадках припинення договору тягне припинення зобов'язання. Той або інший варіанти визначаються спеціальними правилами та особливостями змісту відповідних договору і зобов'язання.
Справа, суть якої викладена вище, викликає інтерес також з приводу визначення меж обов'язковості рішення суду. У рішенні суду обов'язковою є лише його резолютивна частина. У відповідних випадках обов'язковими визнаються положення мотивувальної частини судового рішення, якими встановлюються обставини (юридичні факти). Мотивувальна частина не є обов'язковою в тому, що не стосується встановлення фактів, а тому вона не підлягає оскарженню.
3. Чітко видно різницю між припиненням договору та припиненням зобов'язання на прикладі ст. 785 ЦК. Зазначений в цій статті обов'язок наймача у разі припинення договору негайно повернути річ наймодавцеві свідчить про те, що цей обов'язок входить до змісту зобов'язання, яке несе наймач перед наймодавцем. Але ж свій зазначений обов'язок наймач може не виконати впродовж тривалого часу. У цей час зобов'язання, що виникло на підставі договору найму, існувати буде, хоч договір і є припиненим.
4. Припинення зобов'язання означає, що припиняють існування зобов'язання боржника вчинити певні дії на користь кредитора чи утриматись від дій і зустрічне право кредитора. Виконання зобов'язання, що існувало раніше, після його припинення означає набуття кредитором майна без достатньої правової підстави та виникнення на боці суб'єкта, що був кредитором у припиненому зобов'язанні, зобов'язання, передбачене ст. 1212 ЦК. Припинення зобов'язання означає також, що з моменту припинення кредитор втрачає можливість захисту права, що входить до змісту цього зобов'язання. Така можливість у кредитора може виникнути тільки за умови, що він спростує факт припинення зобов'язання.
5. При визначенні кола підстав (юридичних фактів), що припиняють зобов'язання, слід враховувати, що такі підстави можуть встановлюватись прямо і опосередковано. Так, у багатьох випадках положення про припинення зобов'язання формулюються прямо. В інших випадках зазначається, наприклад, припинення в певний спосіб договору. Це інколи безпосередньо і повністю припиняє зобов'язання, що на ньому ґрунтується. Часом же встановлення правила про припинення договору означає припинення зобов'язання зрештою. Такий висновок випливає як із змісту відповідних положень, що стосуються окремих видів зобов'язань, так із ст. 628 ЦК, що визначає зміст договору.
6. Частина 2 ст. 598 ЦК нічого до положення ч. 1 цієї ж статті не додає. Як взагалі (ч. 1 ст. 598 ЦК), так і на вимогу однієї із сторін (ч. 2 ст. 598 ЦК), зобов'язання припиняється лише у випадках, передбачених законом і договором. Підзаконними актами підстави припинення зобов'язань встановлюватись не можуть.
Разом з тим, весь перелік підстав припинення зобов'язань уст. 599 — 609 ЦК не встановлюється. А інколи, виходячи із принципів добросовісності, справедливості та розумності, а також із положення про неприпустимість руйнування правопорядку, що випливає із частини першої ст. 8 Конституції України [1], слід визнати чинність положень підзаконних актів, якими до введення в дію нового Цивільного кодексу були встановлені підстави припинення окремих видів зобов'язань.
7. Стосовно припинення зобов'язання актуалізується проблема визначення зобов'язання. У главі 50 Цивільного кодексу «Припинення зобов'язання» переважно йдеться про припинення зобов'язання виключно як одностороннього правового зв'язку, в якому є єдиний боржник і єдиний кредитор. Інша справа, що, наприклад, при припиненні зобов'язання за домовленістю сторін (ст. 604 ЦК) останні можуть домовитись про припинення обох зобов'язань, що виникли на підставі одного договору та є обумовленими одне одним («даю, щоб ти дав» тощо). Лише стосовно припинення зобов'язання зарахуванням право ініціатора зарахування перед іншою стороною обумовлюється припиненням зустрічного зобов'язання іншої сторони перед ініціатором зарахування. Але ж і в цьому разі, як і в решті випадків, законодавець байдужий до того, якою є доля зустрічного зобов'язання, що ґрунтується на тому ж договорі, що і зобов'язання, яке припиняється (оскільки, як правило, зарахуванням припиняються вимоги, що ґрунтуються на різних договорах). Доля зустрічного зобов'язання має вирішуватись в такий спосіб. По-перше, сторони не позбавлені права вирішити її за домовленістю між собою. По-друге, якщо сторони не домовились про інше, доля зустрічного зобов'язання, що ґрунтується на тому ж договорі, що і зобов'язання, яке припиняється, вирішується залежно від того, в якій частині виконане зустрічне зобов'язання (із застосуванням у необхідних випадках положень ст. 1212 ЦК), що буде показано нижче стосовно окремих випадків припинення зобов'язань. Застосування в таких випадках зазначеної статті обґрунтовується наступним. Із визначення абсолютної більшості договорів випливає, що зобов'язання однієї сторони договору своєю підставою має зустрічне зобов'язання іншої сторони. Якщо одне із цих зобов'язань припиняється, інше втрачає підставу. І якщо це останнє виявляється виконаним на момент припинення першого зобов'язання, отримане виконання набуває ознаки безпідставного.
Стаття 599. Припинення зобов'язання виконанням
1. Зобов'язання припиняється виконанням, проведеним належним чином.
1. Найважливішим і найбільш поширеним способом припинення зобов'язань є припинення їх належним виконанням. Належним слід визнати виконання, що прийняте кредитором. Тому виконання зобов'язання частково припиняє зобов'язання у відповідній частині, якщо виконання прийняте кредитором. Це стосується і випадків, коли боржник виконав зобов'язання в частині всупереч закону або договору (ст. 529 ЦК), але кредитор таке виконання прийняв.
2. Неналежне виконання зобов'язання не припиняє. Якщо кредитор неналежне виконання прийняв як належне, дії боржника на виконання зобов'язання слід оцінити в такий спосіб: факт виконання зобов'язання мав місце, але зобов'язання (повністю або у частині) не припинено, оскільки цей факт (дія на виконання договору) не відповідає вимогам до факту (дії), який міг би припинити зобов'язання. Разом з тим, законодавство не лише обмежує строки пред'явлення вимог з приводу неналежного виконання зобов'язань, встановлюючи в низці випадків спеціальну (скорочену) позовну давність, але й передбачає інколи численні вимоги до порядку фіксування неналежного виконання, а також обмежує строки такого фіксування (див. про це коментар до ст. 545 ЦК). При пропуску позовної давності, при порушенні кредитором строків або встановленого порядку фіксування факту неналежного виконання зобов'язання кредитор позбавляється можливості реалізувати права, які випливають з факту неналежного виконання, а боржник вважається таким, що належне виконав зобов'язання (оскільки кредитор не довів у встановленому порядку інше).
3. При оцінці виконання боржником зобов'язання як юридичного факту, що призводить до припинення зобов'язання, слід враховувати, що в силу багатьох договорів і зобов'язань на боржника покладаються не тільки основні, але й додаткові обов'язки, комплекс таких обов'язків. Додаткові обов'язки не належать до категорії додаткових зобов'язань, як ці останні тлумачаться в ст. 266 ЦК. Наприклад, у низці випадків продавець несе обов'язки не тільки передати річ, але й здійснювати її ремонт і технічне обслуговування протягом встановленого законодавством або договором гарантійного строку. Такий самий обов'язок може покладатися на підрядника. Передача речі, здача-приймання виконаних робіт при цьому зобов'язання повністю не припиняють. Воно повністю припиняється лише належним виконанням протягом установленого гарантійного строку обов'язків здійснювати ремонт та технічне обслуговування речі (усунення недоліків у виконаних роботах), що у відповідних випадках (при неналежному виконанні зазначених обов'язків, передбачених законом, і навіть поза зв'язком з цим) не виключає права покупця або іншого кредитора на розірвання договору, який, здавалося б, є давно виконаним.
У законодавстві з'явилася навіть така ускладнена конструкція правовідносин, що містить у собі цивільно-правове зобов'язання дарування і права та обов'язки, що встановлюються законодавством про шлюб та сім'ю. Так, зазвичай зобов'язання дарування виконується шляхом передачі речі. Правовідносини між дарувальником і обдаровуваним на цьому припиняються. Однак при одержанні подарунка у зв'язку з майбутнім шлюбом зобов'язання з приводу дарування є лише частиною (елементом) правовідносин, що передують шлюбу і припиняються шлюбом. Тому відмова від шлюбу особи, яка одержала подарунок у зв'язку з майбутнім шлюбом, дає дарувальникові право вимагати розірвання договору дарування (який було повністю виконано) і повернення подарунка (ч. 4 ст. 31 Сімейного кодексу [28]). Законодавець визнав за неможливе використання в цьому випадку правової конструкції правочину під скасувальною умовою.
4. Спеціальні і найбільш розгорнені правила щодо наслідків неналежного виконання зобов'язань встановлені інститутом купівлі-продажу (ст. 678 ЦК). Закон «Про захист прав споживачів» [186] також встановлює наслідки неналежного виконання зобов'язань, в рамках яких юридичні і фізичні особи — суб'єкти підприємницької діяльності виконують для споживачів (громадян) роботи чи надають послуги. Установлено (ст. 678 ЦК; ст. 8 Закону «Про захист прав споживачів»), що споживач при виявленні недоліків чи фальсифікації товару протягом гарантійного або інших встановлених строків, має право на свій вибір вимагати від продавця або виготовлювача: 1) безоплатного усунення недоліків товару або відшкодування витрат на їх виправлення споживачем або третьою особою за рахунок споживача; 2) заміни неякісного (неналежного) товару на аналогічний товар належної якості; 3) відповідного зменшення купівельної ціни товару; 4) заміни товару на такий же товар іншої моделі з відповідним перерахуванням купівельної ціни; 5) розірвання договору і відшкодування збитків, яких він зазнав.
У наведених правилах звертають на себе увагу дві правові конструкції, які формулює законодавець. По-перше, законодавець допускає можливість пред'явлення вимоги до виготовлювача, тобто суб'єкта, що не є стороною зобов'язання. По-друге, одне з викладених правил передбачає можливість розірвання договору, який був уже виконаний. При виявленні згодом у межах встановленого строку факту неналежного виконання законодавець дає можливість сторонам зобов'язання та суду констатувати цей факт, визнати, що зобов'язання належно не виконане, що дає підставу сторонам для домовленості про розірвання договору, а суду — для винесення рішення про це і застосування встановлених законом наслідків.
5. Інша правова конструкція використовується законодавцем у тих випадках, коли суб'єкт підприємницької діяльності передав споживачеві товари неналежної якості. Зі ст. 16 Закону «Про захист прав споживачів» [186] слід зробити висновок про те, що в цьому випадку після закінчення гарантійного строку зобов'язання не може бути визнане виконаним неналежним чином. Але при заподіянні шкоди життю, здоров'ю або майну споживача в результаті передання йому товару неналежної якості споживач вправі вимагати відшкодування шкоди незалежно від того, перебував він раніше у договірних відносинах з виготовлювачем (виконавцем) чи ні. Правовідносини між споживачем (потерпілим) і виготовлювачем у цьому випадку слід охарактеризувати як позадоговірні. На них поширюється дія норм ст. 1209 — 1211 ЦК і Закону «Про захист прав споживачів».
6. Припинення зобов'язання виконанням, здійсненим належним чином, жодним чином не впливає на зустрічне зобов'язання, що ґрунтується на тому ж договорі, що і зобов'язання, яке припинилось (щоправда, можливі випадки, коли з моментом виконання зобов'язання, про припинення якого йдеться, пов'язується строк виконання зустрічного зобов'язання).
Проте виконання чи неналежне виконання зустрічного зобов'язання, що ґрунтується на одному і тому ж договорі, що і зобов'язання, припинене унаслідок його належного виконання, може суттєво вплинути на долю уже виконаного зобов'язання. Відповідно до ст. 651 ЦК, численних спеціальних положень закону, що надають кредиторові право на розірвання договору або на односторонні дії, що тягнуть за собою припинення зобов'язання, яке вище назване зустрічним, правовідносини між сторонами припиняються (повністю або частково) в результаті розірвання договору. У відповідній частині виконання зобов'язання, що було в такий спосіб (шляхом виконання) припинене, втрачає правову підставу, в силу чого виникає зобов'язання в зв'язку з безпідставним набуттям майна (ст. 1212 ЦК).
Стаття 600. Припинення зобов'язання переданням відступного
1. Зобов'язання припиняється за згодою сторін внаслідок передання боржником кредиторові відступного (грошей, іншого майна тощо). Розмір, строки й порядок передання відступного встановлюються сторонами.
1. Передання відступного — це нова для вітчизняного цивільного законодавства правова конструкція. Вона запозичена із Цивільного кодексу Російської Федерації 1994 р. Ця підстава припинення зобов'язання схожа з новацією (ст. 604 ЦК) в такій мірі, що інколи відрізнити їх можна тільки за формальними ознаками — залежно від того, яку назву договору дадуть сторони та яку термінологію будуть використовувати. Разом з тим, є дві ознаки правової конструкції припинення зобов'язання шляхом передання відступного, що відрізняють її від правової конструкції припинення зобов'язання шляхом заміни одного зобов'язання іншим. Це — характер відступного і момент припинення зобов'язання.
2. За критерієм предмета договору домовленість про передання кредиторові відступного обмежується можливістю передання об'єкта, стосовно якого можливою є операція з передання. Передати як відступне можна гроші, речі, інше майно (очевидно, і майнові права). Результати виконаних робіт також передаються. Тому і їх можна передати як відступне. Але послуги не передаються. Вони лише надаються (ст. 901 ЦК). Тому у випадках, коли сторони домовились про припинення зобов'язання шляхом заміни його новим зобов'язанням — надати послугу — належить укладати договір про заміну первісного зобов'язання новим (ст. 604 ЦК).
3. Зобов'язання припиняється не укладенням договору про передання відступного, а переданням останнього. До передання відступного зобов'язання між сторонами, про припинення якого шляхом передання відступного домовились сторони, існує з усіма наслідками, що звідси випливають (відповідальність боржника, обов'язок боржника сплатити неустойку тощо), якщо інше не встановлено домовленістю сторін. За відсутності іншої домовленості такі ж наслідки наступають за порушення боржником зобов'язання, що ґрунтується на домовленості про припинення зобов'язання шляхом передання відступного.
4. Домовленість про припинення зобов'язання шляхом передання відступного оформляється договором, форма якого залежить від вартості відступного, моменту його передання, суб'єктного складу зобов'язання тощо (ст. 205 — 209 ЦК). У відповідних випадках він підлягає державній реєстрації (ст. 210; ч. 2 ст. 640 ЦК).
5. Договір про передання відступного повинен відповідати вимогам, що ставляться законом до договорів, зокрема, їх істотних умов. Положення про те, що розмір, строки і порядок передання відступного «встановлюються» сторонами, слід тлумачити як обов'язок сторін погодити ці умови, якщо сторони бажають досягти наслідків, передбачених ст. 600 ЦК, тобто розмір, строк і порядок передання відступного є істотними умовами договору про припинення зобов'язання. Істотними є також інші умови, необхідні для такого роду договорів або такі, про необхідність погодження яких заявила хоча б одна сторона. Зокрема, при переданні як відступного речей вони повинні бути належне описані із зазначенням їх індивідуальних чи родових ознак.
Зазвичай передання відступного не впливає на розвиток зустрічного зобов'язання, що ґрунтується на тому ж договорі, що і зобов'язання, яке припиняється шляхом передання відступного. Але можливе невиконання чи неналежне виконання зустрічного зобов'язання, в результаті чого можуть наступати наслідки, про які йдеться в п. 6 коментаря до ст. 599 ЦК.
Стаття 601. Припинення зобов'язання зарахуванням
1. Зобов'язання припиняється зарахуванням зустрічних однорідних вимог, строк виконання яких настав, а також вимог, строк виконання яких не встановлений або визначений моментом пред'явлення вимоги.
2. Зарахування зустрічних вимог може здійснюватися за заявою однієї із сторін.
1. Зарахування — це односторонній правочин. Він вчиняється шляхом заяви однієї сторони зобов'язання. Це не виключає укладення сторонами договору про зарахування зустрічних вимог, але укладення такого договору ґрунтується на ст. 604 ЦК, а не на ст. 601 — 603 ЦК.
Стаття 601 ЦК не визначає, кому повинна бути зроблена така заява. Але виходячи з приватного характеру цивільних правовідносин було б неправильним вважати, що заява повинна чи може бути зроблена публічно. Заява повинна бути зроблена іншій стороні зобов'язання. Це — цілком необхідно, оскільки зарахуванням (одностороннім правочином) припиняються два зобов'язання між двома їх сторонами: 1) припиняється зобов'язання боржника — суб'єкта, який зробив заяву про зарахування; 2) припиняється зобов'язання боржника — суб'єкта, на адресу якого зроблена заява про зарахування.
2. Закон не висуває будь-яких спеціальних вимог до форми заяви про зарахування. Оскільки такий правочин повинен кваліфікуватися як такий, що виконується при самому його вчиненні, закон не перешкоджає вчиненню його в усній формі (ч. 1 ст. 206 ЦК). Однак заява про зарахування для осіб, зобов'язаних вести бухгалтерський та податковий облік, є документом первинного бухгалтерського обліку, тому (за встановленими винятками) юридичні особи не можуть використовувати усну форму заяви про зарахування, оскільки така форма не відповідає вимогам до документів первинного бухгалтерського обліку (ст. 9 Закону «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні» [109]). Принаймні, слід враховувати, що для цілей первинного бухгалтерського обліку може бути складений спеціальний акт. Таким чином, цивільне законодавство допускає здійснення заяви про зарахування в будь-якій формі: усній, письмовій і нотаріальній (публічній), але юридичні особи, а у відповідних випадках і фізичні особи — підприємці, зобов'язані дотримуватись встановлених публічно- правових вимог, що поширюються на порядок оформлення документів первинного бухгалтерського обліку, які підтверджують припинення зобов'язань зарахуванням. Крім того, слід враховувати, що вчинення заяви про припинення зобов'язання шляхом зарахування однорідних зустрічних вимог в усній формі може утруднити надання доказів у випадках розгляду відповідного спору у суді.
3. Заяву про зарахування як односторонній правочин слід вважати зробленою і такою, що потягла відповідні цивільно-правові наслідки, в момент усної заяви однієї зі сторін на адресу іншої сторони, в момент вручення однією стороною іншій відповідного письмового (в тому числі нотаріально посвідченого) повідомлення (заяви, повідомлення), в момент отримання від підприємства зв'язку кореспонденції, що містить письмове волевиявлення на припинення зустрічних вимог зарахуванням.
Обидва зобов'язання (борг заявника перед адресатом і борг адресата перед заявником) слід вважати припиненими в момент здійснення заяви про зарахування. Оскільки в цивільному праві строк для початку нарахування пені, процентів та суми індексації заборгованості обчислюється днями (з наступного дня), за день, в який зроблена заява про зарахування, повинна бути нарахована пеня, проценти та сума індексації (якщо зобов'язання прострочене, і є підстави для застосування зазначених санкцій).
4. Зарахування допускається щодо зустрічних вимог двох суб'єктів. Зустрічні зобов'язання, що припиняються зарахуванням, можуть ґрунтуватись на різних договорах. Зарахування взаємних вимог між великою кількістю суб'єктів можливе шляхом підписання угоди про це. Але такі відносини будуть регулюватися ст. 604 ЦК, а не статтею, що коментується.
5. Зарахуванням можуть припинятися тільки однорідні вимоги. Вони повинні бути однорідними у розумінні їх матеріального змісту. Не можна обов'язок надати послугу зарахувати в рахунок зустрічного обов'язку поставити товари. Звичайно зарахуванням припиняються грошові зобов'язання, оскільки гроші є в обігу як загальний еквівалент товарів, робіт і послуг. Але, принаймні, розмірковуючи теоретично, слід визнати, що закон не перешкоджає припиненню зарахуванням зобов'язань не грошового, а іншого матеріального змісту. Стосовно зустрічних грошових вимог слід зауважити, що не можуть бути визнані однорідними грошові вимоги, одна із яких полягає у сплаті грошової суми в національній валюті, а інша — в іноземній.
6. Однорідність вимог, що є предметом зарахування, передбачає їх юридичну однорідність. Один вид вимоги — це грошова заборгованість за поставлені товари, виконані роботи, надані послуги. Стягнена через суд заборгованість такого ж роду — це юридично не однорідна з названою вище першою вимогою. Право на стягнення заборгованості, підтверджене судовим рішенням і виконавчим листом або наказом господарського суду, або виконавчим написом нотаріуса, повинне бути реалізоване в процесуальних формах, встановлених законодавством про виконавче провадження. Якщо воно в передбачених формах і в межах встановленого строку не реалізоване, воно не припиняється, але і не може бути реалізоване, якщо тільки строк для пред'явлення виконавчого документа до стягнення не буде відновлений.
Непред'явлення виконавчого документа до стягнення не може бути замінене угодою, підписаною боржником і стягувачем. Навіть і добровільне повне або часткове перерахування грошових сум, що підлягають стягненню відповідно до виконавчого документа, не припиняє виконавчого провадження, якщо тільки про це не складений державним виконавцем акт, що підписується стягувачем і боржником (ст. 30 Закону «Про виконавче провадження» [100]). Але складення такого акта можливе лише у випадках, якщо у справі ведеться виконавче провадження, тобто воно неможливе, якщо не порушене виконавче провадження або воно зупинене чи закрите.
Аналогічним чином не може бути зроблене зарахування заборгованості за зобов'язанням іншого матеріально-правового змісту на стягнену судом заборгованість.
7. Юридично неоднорідними є цивільно-правові вимоги про оплату поставлених товарів, виконаних робіт, наданих послуг, з одного боку, і про стягнення неустойки за неналежне виконання зобов'язання, зустрічні вимоги, зміст яких складає цивільно- правова відповідальність — відшкодування шкоди, сплата відповідно до ст. 625 ЦК процентів і сум індексації заборгованості — з іншого.
8. Хоча в ст. 601 ЦК ідеться про зарахування вимоги, букві цієї статті не суперечить зарахування кількох вимог з однієї та другої сторони, оскільки при цьому відбувається зарахування кожної вимоги окремо, а також зарахування частини вимоги, оскільки із суті зобов'язання, що може припинятися зарахуванням, на наш погляд, звичайно випливає можливість виконання його частинами (ст. 529 ЦК).
9. Зарахуванням може припинятися вимога, строк якої настав або строк якої не зазначений чи визначений моментом витребування. Якщо строк вимоги не настав, можливе лише укладення угоди про погашення взаємних зобов'язань відповідно до ст. 604 ЦК. Строк вимоги слід вважати таким, що настав, в останній день своєчасного виконання відповідного юридичного обов'язку, встановлений договором або такий, що випливає із законодавства (суб'єктивне право кредитора, що існує до цього, не має ознак вимоги). Отже, заява про зарахування щодо вимог, строк яких визначений, може бути зроблена в перший чи наступні дні після початку перебігу позовної давності (ст. 261 ЦК). Правило про допустимість припинення зарахуванням лише вимоги, строк якої настав, або строк якої не зазначений чи визначений моментом витребування, є загальним, що не виключає встановлення спеціальними нормами законів інших правил. Так, ч. 3 ст. 776 ЦК надає наймачеві право у разі невиконання наймодавцем обов'язку здійснювати капітальний ремонт переданого в найм майна зробити капітальний ремонт, невиконання якого перешкоджає використанню речі відповідно до її призначення та умов договору, і стягнути з наймодавця вартість ремонту або зарахувати її в рахунок плати за користування річчю. Тут мається на увазі й та плата, яку наймодавець зобов'язаний буде заплатити в майбутньому.
Стаття 776 ЦК встановлює спеціальну правову конструкцію, на яку не поширюється дія ст. 601 — 603 ЦК. Викладене спеціальне правило підлягає переважному застосуванню перед положеннями, сформульованими в ст. 601 — 603 ЦК.
10. Було б, звичайно, доцільно чіткіше визначити межі прав державних органів на видання нормативно-правових актів, які містять норми цивільного права. Поки вони належно не визначені, ст. 19 Конституції [1] («органи державної влади та органи місцевого самоврядування... зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України») не може бути визнана достатньою для заперечення чинності Положення про порядок продажу на фондових біржах пакетів акцій відкритих акціонерних товариств [379], затвердженого Фондом державного майна України, Державною комісією з цінних паперів та фондового ринку і Антимонопольним комітетом України, оскільки Тимчасове положення про Фонд державного майна України [220] закріплює за Фондом повноваження здійснення державної політики в сфері приватизації і наділяє його правом у межах компетенції видавати нормативні документи. Таким чином, чинність має п. 6.8 Положення про порядок продажу на фондових біржах пакетів акцій відкритих акціонерних товариств, відповідно до якого при розірванні договору купівлі-продажу пакета акцій у зв'язку з простроченням сплати покупцем покупної ціни з гарантійного внеску, внесеного покупцем на рахунок фондової біржі, утримується неустойка, біржовий збір (разом з податком на додану вартість). Це така спеціальна правова конструкція, що не передбачена законом і не підпадає під визначення зарахування, що випливає зі ст. 661 ЦК, хоча викладені правила передбачають погашення зустрічних вимог сторін відповідних правовідносин.
11. На звернення суб'єкта зовнішньоекономічної діяльності Національний банк України роз'яснив, що зарахування зустрічних однорідних вимог не суперечить відповідним нормам публічного права, а тому допустиме і за зобов'язаннями у сфері зовнішньоекономічної діяльності. Таке зарахування є підставою для зняття банком з контролю експортно-імпортних операцій клієнтів за умови подання належним чином оформлених документів про припинення зобов'язань за зовнішньоекономічними договорами шляхом зарахування зустрічних однорідних вимог (лист Національного банку України «Щодо зарахування зустрічних однорідних вимог» [388]). Нормам цивільного права (якщо на відносини сторін відповідного зовнішньоекономічного цивільно-правового договору поширюється законодавство України) таке зарахування також не суперечить.
12. Правову конструкцію зарахування зустрічних однорідних вимог доцільно використовувати завжди, коли на рахунок особи в банку надходять кошти без вказівки призначення платежу або з неправильною вказівкою призначення платежу. У практиці таке зустрічається часто в зобов'язаннях про надання комунальних послуг, що надаються безперервно і характеризуються наявністю заборгованості з оплати послуг протягом тривалого часу. У принципі, такі платежі (без вказівки на їх призначення) підлягають поверненню на рахунок платника в п'ятиденний строк (ст. 6 Указу Президента «Про заходи щодо нормалізації платіжної дисципліни в народному господарстві України» [227]), а за наявності встановлених підстав — відповідно до вимог ст. 35 Закону «Про платіжні системи та переказ грошей в Україні» [128]. Однак за наявності в платника заборгованості перед особою, на рахунок якої в банку надійшли грошові кошти без вказівки призначення платежу чи з неправильною його вказівкою, одержувач платежу має право на свій розсуд вибрати заборгованість зазначеного платника і заявити про припинення саме її в порядку зарахування зустрічних однорідних вимог (вимоги платника про повернення суми, перерахованої ним без вказівки призначення платежу або з неправильною його вказівкою, і зустрічної вимоги про погашення заборгованості по оплаті товарів, робіт, послуг). Це може бути остання (найбільш недавня) за строком заборгованість платника, що утворилася, перед одержувачем платежу. Одержувач платежу буде зацікавлений у зарахуванні перерахованих коштів у рахунок заборгованості, за якою позовна давність закінчується. Якщо одержувач платежу не заявить про зарахування і не поверне кошти, отримані без вказівки призначення платежу, платник як власник коштів вправі в будь-який час визначити призначення раніше здійсненого платежу. І тоді припинене буде саме зобов'язання, вказане платником (він, звичайно ж, вкаже зобов'язання, яке виникло найпізніше, в надії на пропуск одержувачем платежу позовної давності за більш ранніми платежами).
Зарахування за правовими наслідками не відрізняється від виконання зобов'язання, здійсненого належним чином. Див. п. 6 коментаря до ст. 599 ЦК.
Стаття 602. Недопустимість зарахування зустрічних вимог
1. Не допускається зарахування зустрічних вимог:
1) про відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю;
2) про стягнення аліментів;
3) щодо довічного утримання (догляду);
4) у разі спливу позовної давності;
5) в інших випадках, встановлених договором або законом.
1. Наведений у ст. 602 ЦК перелік зобов'язань, які не можуть бути припинені зарахуванням, і умов, за яких зарахування є допустимим, не є вичерпним.
2. Зарахування розуміється законодавцем як самостійна підстава припинення зобов'язань, що відрізняється від належного виконання (ст. 598 ЦК). Тому немає жодних підстав стверджувати, що зарахування — це різновид способів виконання зобов'язань. Унаслідок цього припинення зобов'язання зарахуванням можливе і після оголошення боржника банкрутом. Цьому не перешкоджає заборона виконання зобов'язань боржника, визнаного банкрутом, що міститься в ч. 1 ст. 23 Закону «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» [108], інакше, ніж у випадках і порядку, встановлених розділом III названого Закону.
3. При застосуванні зарахування слід враховувати можливі несприятливі податкові наслідки зарахування, пов'язані з тим, що відповідно до ч. 1.19 ст. 19 Закону «Про оподаткування прибутку підприємств» [86] застосування будь-яких видів зарахування і погашення взаємної заборгованості кваліфікується як бартер (бартерний обмін), що передбачає у відповідних випадках обов'язок використання звичайної ціни (ч. 7.4 ст. 7 названого Закону; ч. 4.2 ст. 4 Закону «Про податок на додану вартість» [84]).
Стаття 603. Зарахування у разі заміни кредитора
1. У разі заміни кредитора боржник має право пред'явити проти вимоги нового кредитора свою зустрічну вимогу до первісного кредитора.
2. У разі заміни кредитора зарахування проводиться, якщо вимога виникла на підставі, що існувала на момент одержання боржником письмового повідомлення про заміну кредитора, і строк вимоги настав до його одержання або цей строк не встановлений чи визначений моментом пред'явлення вимоги.
Якщо боржник не був письмово повідомлений про заміну кредитора, зарахування проводиться, якщо вимога виникла на підставі, що існувала на момент пред'явлення боржникові вимоги новим кредитором або, якщо боржник виконав свій обов'язок до пред'явлення йому вимоги новим кредитором, — на момент його виконання.
1. При формулюванні ст. 603 ЦК законодавець надав перевагу вишуканій словесності на шкоду формальній визначеності нормативного тексту. У ч. 1 ст. 603 ЦК по суті лише повторюється положення ч. 1 ст. 518 ЦК. У цьому не було ніякої потреби. Але ж у такий спосіб законодавець сповістив, що він веде мову про право боржника на заперечення проти вимог первісного кредитора і на зарахування своєї вимоги до первісного кредитора в рахунок вимоги, що була передана первісним кредитором новому кредитору. Тому в ч. 2 ст. 603 ЦК уже не йдеться про первісного кредитора та про вимогу, яку він передав новому кредитору: тут йдеться тільки про вимогу боржника до первісного кредитора. Останнє в ст. 603 ЦК не зазначається, оскільки це має бути видно із контексту.
2. Абзац перший ч. 2 ст. 603 ЦК застосовується до випадків, коли боржник був повідомлений про заміну кредитора, і це повідомлення боржник отримав. У таких випадках боржник має право заявити про зарахування своєї вимоги до первісного кредитора в рахунок вимоги первісного кредитора до боржника, яка (вимога) була відступлена новому кредитору, за таких умов: 1) вимога боржника виникла на підставі, що існувала на момент одержання боржником письмового повідомлення про заміну кредитора. Здається, що так писати законопроекти не можна. Законодавець не повинен був зосереджуватись над проблемою існування підстави на певний момент, бо підставою далеко не завжди існує в часі. Часто вона з'являється в певний момент і в той же момент зникає разом з моментом, у який вона виникла. Тож слова «вимога виникла на підставі, що існувала...» слід читати як «вимога існувала...»; 2) строк вимоги настав до одержання боржником повідомлення про заміну кредитора або цей строк не встановлений чи визначений моментом пред'явлення вимоги.
3. Абзац другий ч. 2 ст. 603 ЦК застосовується до випадків, коли боржник не був письмово повідомлений про заміну кредитора. У таких випадках боржник має право заявити про зарахування своєї вимоги до первісного кредитора в рахунок вимоги первісного кредитора до боржника, яка (вимога) була відступлена новому кредитору за таких умов: 1) вимога боржника існувала на момент пред'явлення до нього вимоги новим кредитором; 2) вимога боржника до первісного кредитора існувала на момент виконання боржником свого обов'язку перед первісним кредитором до пред'явлення новим кредитором вимоги до боржника (якщо боржник виконав цей свій обов'язок). Але ж якщо боржник свій обов’язок виконав, то зникає можливість припинення зарахування вимоги боржника до первісного кредитора за відсутності зустрічної вимоги. Тож у цій частині предмет правового регулювання і взагалі відсутній.
Стаття 604. Припинення зобов'язання за домовленістю сторін
1. Зобов'язання припиняється за домовленістю сторін.
2. Зобов'язання припиняється за домовленістю сторін про заміну первісного зобов'язання новим зобов'язанням між тими ж сторонами (новація).
3. Новація не допускається щодо зобов'язань про відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю, про сплату аліментів та в інших випадках, встановлених законом.
4. Новація припиняє додаткові зобов'язання, пов'язані з первісним зобов'язанням, якщо інше не встановлено договором.
1. Домовленість про припинення зобов'язання зазвичай співпадає з розірванням договору за згодою сторін (ч. 1 ст. 651 ЦК). У ч. 2 ст. 653 ЦК зазначається, що у разі розірвання договору припиняються зобов'язання сторін (зобов'язання обох сторін, що ґрунтуються на даному договорі). Домовленість про припинення зобов'язання може передбачати припинення не тільки зобов'язання боржника, а і пов'язаного з ним зобов'язання, в якому кредитор за першим зобов'язанням є боржником.
2. Домовленістю сторін можуть припинятись зобов'язання, що ґрунтуються як на договорі, так і на інших підставах, якщо це не суперечить спеціальним положенням цивільного законодавства.
3. Передбачається домовленість сторін про припинення зобов'язання шляхом заміни одного зобов'язання іншим. Угода про заміну одного зобов'язання іншим іменується новацією. Новація була відома ще в Стародавньому Римі. Гай так характеризував новацію: «Виникає нове зобов'язання, причому первісне припиняється з переходом його в нове». Стверджується, що в римському праві новація використовувалася, зокрема для заміни заплутаних розрахунків ясними і короткими (Римське приватне право. Підручник /За ред. проф. І.Б. Новицького та І.С. Перетерського. — М.: Юристъ, 1996. — С. 296). Сьогодні новація також найчастіше використовується для заміни заплутаних розрахунків новими і для так званої реструктуризації заборгованості за грошовими зобов'язаннями, особливо у відносинах за участю житлових організацій та організацій, що надають комунальні послуги. Вони не можуть стягнути платежі з громадян-наймачів і власників квартир, а відповідно — не можуть розрахуватися і з особами, що надають їм послуги.
4. Домовленість сторін про припинення зобов'язання слід відрізняти від договорів про відступлення вимоги, переведення боргу та інших договорів про заміну однієї чи обох сторін в зобов'язанні. При заміні сторони і навіть при укладенні договору про повну заміну сторін у обох зобов'язаннях, що ґрунтуються на цьому договорі, зобов'язання продовжують існувати. Причому спеціально передбачено, що заміна сторін у зобов'язанні не тягне зміни позовної давності (ст. 262 ЦК).
Укладення договору про припинення зобов'язання шляхом заміни його іншим може провадитися як із заміною сторони (обох сторін) зобов'язання, так і без неї. У римському цивільному праві прямо передбачалася можливість новації із заміною особи кредитора чи боржника. Але в будь-якому разі при цьому колишнє зобов'язання припиняється, а виникає нове. Відбувається новація зобов'язання в цілому, суб'єктивних прав, вимог і обов'язків, що складають зміст зобов'язання. Природно, і позовна давність буде обчислюватися відповідно до строків виконання зобов'язання, передбачених договором про заміну одного зобов'язання іншим. Позовна давність, що не минула до дня укладення такого договору, не враховується. Позовна давність починає обчислюватися знову незалежно від складу суб'єктів зобов'язання, оскільки в цьому випадку ст. 262 ЦК, що не допускає зміни порядку обчислення та перебігу позовної давності при заміні сторін у зобов'язанні, застосовуватися не може.
5. Від новації слід відрізняти правову конструкцію поновлення договору майнового найму на новий строк (ст. 764 ЦК), продовження договору оренди (ст. 17 Закону «Про оренду державного та комунального майна» [68]), поновлення договору оренди землі (ст. 33 Закону «Про оренду землі» [165]). Ці правові конструкції покликані легалізувати дію відповідного зобов'язання після закінчення погодженого строку дії договору, якщо жодна зі сторін не заперечує проти продовження права наймача (орендаря) на користування майном.
6. Якщо зобов'язання між юридичними особами виникло на основі правового акта державного органу, обов'язкового для обох чи однієї зі сторін зобов'язання (ч. 1 ст. 648 ЦК), домовленість сторін про припинення зобов'язання або про його заміну іншим можлива тільки в тому випадку, якщо це не суперечить такому акту.
7. У практиці мало місце прагнення до невиправдано широкого тлумачення заміни одного зобов'язання іншим. Так, предметом розгляду в суді стала справа такого змісту. На початку 90-х років два підприємства уклали договір оренди на тривалий строк. Договір передбачав всі істотні умови, встановлені для цього виду договорів, законодавству він також не суперечив. У зв’язку з інфляцією виникла необхідність у зміні розміру орендної плати. Однак сторони вирішили не підписувати угоду про зміну розміру орендної плати, а підписали новий договір, складений на основі того ж стандартного бланка, що і раніше укладений договір. При заповненні цього стандартного бланка в зв'язку зі зміною розміру орендної плати сторони у вільні рядки вписали новий розмір орендної плати та встановили новий строк дії договору (до кінця поточного року). Інші вільні рядки типового бланка договору сторони заповнили, як вони були записані в раніше погодженому тексті договору. Жодної вказівки в тексті знову підписаного договору на припинення раніше укладеного договору не було. Проте арбітражний суд дійшов висновку про те, що сторони уклали угоду про заміну одного зобов'язання іншим. Наглядові інстанції з таким висновком погодилися. Водночас, сторони не виявляли свою волю на припинення спочатку укладеного між ними договору. Існування між сторонами одночасно двох договорів стосовно одного і того ж предмета, з яких застосуванню в цей період підлягав лише один (пізніше укладений договір підлягав застосуванню до кінця поточного року, а до його укладення і після закінчення цього року застосуванню підлягав спочатку укладений договір), не суперечило жодному з актів законодавства. Розширювальне тлумачення арбітражним судом волі сторін, виявленої в умовах пізніше укладеного договору, було невиправданим. Намір замінити одне зобов'язання іншим у тексті угоди про це повинен бути прямо і недвозначно виражений. Викладені висновки не є авторською новелою. Вони враховують положення римського цивільного права, що є надбанням цивілізованої юриспруденції: 1) «немає нічого нового в тому, щоб поруч існували два зобов'язання однієї і тієї ж особи про один і той же предмет», хоча «одне і те ж не може нам належати з кількох підстав», а «добра совість не терпить, щоб те саме стягувалося двічі»; 2) «тільки тоді має місце новація, коли це саме було позитивно виражене договірними сторонами». Намір новувати зобов'язання — animus novandi — визнавався необхідним для кваліфікації вчинених дій як новації.
Давньоримські юристи визнавали не тільки договірну, але й судову новацію (novatio necessaria). Гай відзначав, що при подачі позову первісне зобов'язання розв’язується, і відповідач починає бути зобов'язаним у силу літісконтестації (вступу у відповідь за позовом). Після присудження зв'язаність у силу пред'явлення позову відпадає і заміняється відповідальністю за кондемнацією. Але ж дослідники римського цивільного права відзначають і інше: «...У цих випадках (при novatio necessaria — Авт.) старе зобов'язання швидше підсилювалося, ніж скасовувалося, і додаткові права також зберігалися» (Бартошек М. Римське право: (Поняття, терміни, визначення). — М.: Юридична література, 1989. — С. 226). Цивільне право України не дає підстави для висновку про те, що звернення з позовом, чи винесення рішення в справі про присудження до виконання зобов'язання в натурі (або набрання таким рішенням сили) тягне припинення зобов'язання у зв'язку з новацією. На всіх стадіях цивільного (господарського) процесу за позовом про присудження до виконання зобов'язання в натурі зобов'язання (матеріальні цивільно-правові відносини) зберігається (від пред'явлення позову до виконання відповідно до законодавства про виконавче провадження), хоча над ним і надбудовуються відповідні публічно- правові відносини.
8. Стаття 1053 ЦК прямо передбачає заміну боргу, що виник із договорів купівлі- продажу, найму майна або з іншої підстави, позиковим зобов'язанням (новацію боргу у позикове зобов'язання).
9. Стаття 4 Закону «Про обіг векселів в Україні» [127] забороняє видавати переказні та прості векселі в інших випадках, крім як для оформлення грошової заборгованості за фактично поставлені товари, виконані роботи, надані послуги, в межах цієї заборгованості на момент видачі векселя і за умови, що проведення розрахунків із застосуванням векселів обов'язково відображається у відповідному договорі. Видача (передання) векселя при цьому припиняє грошове зобов'язання, що виникло на основі договору, і тягне виникнення грошового зобов'язання сплатити за векселем. Однак за відсутності в договорі умови про проведення розрахунків векселями така заміна одного зобов'язання іншим не допускається, а винні особи несуть відповідальність відповідно до закону (частина четверта ст. 4 названого Закону). Щоправда, умова про проведення розрахунків векселями може бути включена в договір і після його укладення (шляхом підписання відповідного доповнення), що для сторін договору звичайно є нескладним.
10. Новація припиняє право застави, поруку та гарантію. Новація припиняє також обов'язок боржника сплатити неустойку чи відшкодувати збитки за ті порушення зобов'язання, що були допущені до новації зобов'язання. Однак домовленістю сторін може бути встановлено, що обов'язок сплатити неустойку враховується в змісті нового зобов'язання.
Стаття 605. Припинення зобов'язання прощенням боргу
1. Зобов'язання припиняється внаслідок звільнення (прощення боргу) кредитором боржника від його обов'язків, якщо це не порушує прав третіх осіб щодо майна кредитора.
1. Прощення боргу — це односторонній правочин, який вчиняє кредитор. Не буде суперечити актам цивільного законодавства укладення договору про прощення боргу. Прощення боргу є правочином, що не потребує дій на його виконання. Тому він може здійснюватись в усній формі, що не звільняє кредитора — юридичну особу, що вчинила такий правочин, від обов'язку оформити документ первинного бухгалтерського обліку, в якому відображено зміст зобов'язання, що припиняється прощенням боргу, а будь-якого кредитора — від обов'язку доказувати в суді відповідні обставини.
2. Правочин, що спрямований на припинення зобов'язання прощенням боргу, слід вважати вчиненим в момент отримання боржником письмової заяви кредитора про прощення боргу, в момент усної заяви кредитора боржникові про прощення боргу або в момент підписання договору про прощення боргу.
3. Правочин, спрямований на припинення зобов'язання прощенням боргу, — це спеціальна правова конструкція. Цивільне законодавство України не дає підстав розглядати такі правочини, як різновид дарування або пожертви. Тому обмеження на укладення договорів дарування, які встановлені ч. З ст. 720 ЦК стосовно підприємницьких товариств (вони мають право укладати договори дарування між собою лише у випадках, коли це прямо встановлено їх установчими документами) не поширюються на право таких товариств вчиняти правочини, спрямовані на припинення зобов'язань прощенням боргу.
4. Стосовно державних комерційних підприємств, казенних підприємств, комунальних комерційних і некомерційних підприємств не встановлено обмежень на вчинення правочинів, спрямованих на припинення зобов'язань прощенням боргу. Але немає перешкод для встановлення установчими документами таких юридичних осіб обмежень на вчинення ними таких правочинів.
5. Прощення боргу кваліфікується як правочин, що може бути визнаний судом недійсним, якщо він порушує права третіх осіб щодо майна кредитора. Так, не може бути вчинено правочин з метою припинення зобов'язання прощенням боргу, якщо відповідне право кредитора є предметом застави. Слід очікувати, що судова практика буде йти шляхом застосування до правочинів, спрямованих на припинення зобов'язань прощенням боргу ч. 1 ст. 17 Закону «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» [108], хоч буквально тут йдеться про двосторонні правочини боржника, в результаті яких його кредиторам завдані або можуть бути завдані збитки.
6. Припинення зобов'язання прощенням боргу не впливає на розвиток зустрічного зобов'язання, що ґрунтується на тому ж договорі, на підставі якого виникло зобов'язання, припинене прощенням боргу.
Стаття 606. Припинення зобов'язання поєднанням боржника і кредитора в одній особі
1. Зобов'язання припиняється поєднанням боржника і кредитора в одній особі.
1. Збіг боржника і кредитора в одній особі відбувається у випадках реорганізації юридичних осіб шляхом приєднання однієї юридичної особи до іншої чи злиття юридичних осіб. Збіг може настати також у результаті укладення цивільно-правового договору. Так, наявність між сторонами зобов'язання найму не перешкоджає укладенню тими ж сторонами договору купівлі-продажу об'єкта майнового найму, за яким наймач придбаває у власність цей об'єкт. При переході права власності на здане в найм майно від наймодавця до іншої особи договір найму зберігає чинність для нового власника (ст. 770 ЦК). У прикладі, що розглядається, наймач став власником об'єкта найму, до нього перейшли обов'язки наймодавця. В одній особі збіглися наймодавець і наймач. Зобов'язання найму припиняється.
2. Особливо часто збіг боржника і кредитора відбувається при правонаступництві в результаті укладення договорів при приватизації об'єктів (ст. 28 Закону «Про приватизацію державного майна» [83]) та договорів оренди цілісних майнових комплексів (ст. 15 Закону «Про оренду державного та комунального майна» [68]).
3. Згодом документи, що стали підставою реорганізації юридичних осіб, можуть бути визнані недійсними, а відповідні договори можуть бути розірвані чи визнані недійсними. В усіх цих випадках на підставі названих тут юридичних фактів раніше припинене у зв'язку зі збігом кредитора і боржника в одній особі зобов'язання виникає знову в повному обсязі.
4. Правило про припинення зобов'язання поєднанням боржника і кредитора в одній особі стосується обох зустрічних зобов'язань, що ґрунтуються на одному і тому ж договорі, хоч із заголовку і тексту ст. 606 ЦК можна зробити висновок про те, що припиняється одне зобов'язання.
Стаття 607. Припинення зобов'язання неможливістю його виконання
1. Зобов'язання припиняється неможливістю його виконання у зв'язку з обставиною, за яку жодна із сторін не відповідає.
1. Ця стаття, як і інші правила, що стосуються неможливості виконання, не може поширюватися на неможливість виконання, яка існує в момент укладення договору, оскільки в такому випадку підлягають застосуванню правила про недійсність право- чину, вчиненого під впливом помилки (ст. 229 ЦК), або інші спеціальні правила про недійсність правочинів. Impossibilum nulla obligatio est — зобов'язання, предмет якого неможливий, нікчемне. Зауважимо, що відповідно до ст. 229 ЦК такий правочин не є нікчемним, а має лише ознаку оспорюваності.
2. Оскільки ст. 607 ЦК регулює відносини між кредитором і боржником, неможливість виконання як підстава припинення зобов'язання означає відсутність у даного конкретного боржника (втрату боржником) можливості виконати зобов'язання.
3. Стаття 607 ЦК застосовується тільки в випадках, коли відповідно до чинного цивільного законодавства за неможливість виконання, що настала, не відповідає жодна із сторін. Неможливість виконання може бути викликана загибеллю майна, що є предметом зобов'язання внаслідок дії непереборної сили (зокрема, загибеллю нерухомого майна, урожаю сільськогосподарських культур тощо), перешкодами для виконання зобов'язання, що виникли в результаті дії непереборної сили, й іншими обставинами, за яких при виявленні належної дбайливості боржник не в змозі виконати зобов'язання (у зв'язку з дією непереборної сили, простого випадку або діями чи бездіяльністю іншої сторони зобов'язальних правовідносин). Саме така неможливість виконання мається на увазі в тих положеннях Цивільного кодексу, де використовується поняття неможливості виконання.
4. Інколи спеціальними правилами передбачається припинення зобов'язань унаслідок неможливості виконання незалежно від вини однієї із сторін в настанні обставин, що обумовили неможливість виконання. Так, пп. 1 і 6 ч. 1 ст. 1044 ЦК передбачають припинення зобов'язання (буквально тут йдеться про припинення договору, але в контексті це означає припинення зобов'язань обох сторін) у зв'язку з загибеллю майна, переданого в управління, неможливості управителя здійснювати управління майном незалежно від наявності вини однієї із сторін зобов'язання. Загибель об'єкта оренди також тягне припинення зобов'язання (договору) оренди (ч. 2 ст. 26 Закону «Про оренду державного і комунального майна»). У разі втрати (загибелі) предмета застави за відповідних умов припиняється застава (ч. 1 ст. 593 ЦК; ст. 28 Закону «Про заставу» [50]).
5. Випадки припинення зобов'язання у зв'язку з неможливістю виконання, які не підпадають під дію ст. 607 ЦК, передбачені ст. 158 КТМ [23]. У силу цієї статті договір морського перевезення вантажу припиняється без заяви однієї зі сторін про припинення договору і без обов'язку відшкодування збитків, заподіяних припиненням зобов'язання, якщо після укладення договору і до відходу судна з місця навантаження внаслідок обставин, не залежних від сторін, настануть такі наслідки: 1) судно загине або буде захоплене силоміць; 2) судно буде визнане непридатним до плавання; 3) загине вантаж, що являє собою індивідуально визначену річ; 4) загине вантаж, що являє собою речі, визначені родовими ознаками, після здачі його для навантаження, а відправник не встигне здати інший вантаж замість загиблого. З перелічених підстав договір морського перевезення припиняється і під час рейсу. В останньому випадку при розрахунках у зв'язку з припиненням зобов'язання перевезення застосовується таке правило: перевізнику належить фрахт пропорційно фактичній дальності перевезення виходячи з кількості врятованого і зданого перевізником вантажу. Звертає на себе увагу та обставина, що спеціальні правила ст. 158 КТМ не ставлять припинення зобов'язань за обставин, зазначених у цій статті, у залежність від наявності чи відсутності вини перевізника, відправника вантажу чи третіх осіб.
6. Що стосується оголошення боржника банкрутом, то воно не може бути підведене під визначення поняття неможливості виконання, як вона розуміється в ст. 607 ЦК, оскільки щодо цього встановлені спеціальні правила (ст. 23 Закону «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» [108]).
7. Припинення зобов'язання неможливістю виконання по-різному впливає на зустрічне зобов'язання, що ґрунтується на тому ж договорі, що і зобов'язання, яке припинене неможливістю виконання, залежно від виконання чи невиконання зустрічного зобов'язання. Якщо зустрічне зобов'язання не виконане ні повністю, ні частково, воно втрачає підставу в зв'язку з припиненням неможливістю виконання пов'язаного з ним зобов'язання. Якщо зустрічне зобов'язання виконане повністю, таке виконання втрачає підставу в силу припинення неможливістю виконання пов'язаного з ним зобов'язання. Це веде до виникнення зобов'язання з приводу безпідставного набуття майна (ст. 1212 ЦК). Такі ж наслідки наступають у разі часткового виконання зустрічного зобов'язання.
8. У випадках, коли неможливість виконання настала унаслідок винних дій чи бездіяльності сторони зобов'язання, відповідна сторона несе відповідальність згідно з загальними правилами. У цьому разі припинення зобов'язання прямо законом не передбачено, але ж такі наслідки випливають із відповідних спеціальних законів. Так, відповідно до ч. 2 ст. 35 Закону «Про телекомунікації» [166] у разі анулювання чи визнання недійсною ліцензії, вилучення номерного та/або радіочастотного ресурсу внаслідок порушення оператором, провайдером телекомунікацій законодавства, такий оператор (провайдер) зобов'язаний відшкодувати абоненту витрати, пов'язані з припиненням надання телекомунікаційних послуг. Тут законодавець прямо визнає, що в таких випадках надання послуг припиняється. Отже, припиняється і зобов'язання щодо їх надання.
Стаття 608. Припинення зобов'язання смертю фізичної особи
1. Зобов'язання припиняється смертю боржника, якщо воно є нерозривно пов'язаним з його особою і у зв'язку з цим не може бути виконане іншою особою.
2. Зобов'язання припиняється смертю кредитора, якщо воно є нерозривно пов'язаним з особою кредитора.
1. Смерть фізичної особи — боржника припиняє зобов'язання лише тоді, коли воно нерозривно пов'язане з особою боржника, а тому іншою особою не може бути виконане (з урахуванням умов, встановлених договором). Коло зобов'язань, які припиняються у зв'язку із смертю кредитора, є більш обмеженим, ніж коло зобов'язань, в яких не допускається покладення виконання на іншу особу (ч. 1 ст. 528 ЦК). Зважаючи на це, законодавець встановив спеціальні правила, відповідно до яких смертю боржника припиняються окремі види зобов'язань.
2. Якщо договір дарування передбачає передання дарунка в майбутньому (у встановлений термін, зі спливом певного строку, з настанням відкладальної умови), зобов'язання дарування припиняється, якщо дарувальник помре до настання моменту передання дарунку (ч. 3 ст. 723 ЦК).
3. Смертю набувача припиняється зобов'язання довічного утримання (догляду), якщо у нього немає спадкоємців, або вони відмовилися від прийняття спадщини (вона відповідно до ч. 5 ст. 1273 ЦК має бути тільки безумовною і беззастережною). Наслідком припинення зобов'язання в такому випадку є перехід права власності на майно, раніше передане відчужувачем набувачеві, до відчужувача (ч. 2 ст. 757 ЦК).
4. Смертю наймача припиняються обидва зобов'язання, що ґрунтуються на договорі найму (ч. 1 ст. 781 ЦК), якщо інше не встановлено законом або договором. Частина перша ст. 7 Закону «Про оренду землі» [165] передбачає перехід права на оренду земельної ділянки від громадянина-орендаря до спадкоємців. Обов'язок повернути річ наймодавцеві (ст. 785 ЦК) чи не перешкоджати наймодавцеві здійснити своє право на річ несе особа, у фактичному володінні якої після смерті наймача знаходиться річ, що була предметом найму, на підставі ст. 1212 ЦК. Оскільки до складу спадщини входять усі права та обов'язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини, і не припинилися внаслідок його смерті (ст. 1218 ЦК), до спадкоємців переходять обов'язки погасити заборгованість із плати за користування річчю і право вимагати безпідставно отриманої попередньої плати за користування річчю.
5. Договір позички припиняється у разі смерті фізичної особи — користувача за договором позички (ст. 835 ЦК). Це означає припинення обох зобов'язань, що ґрунтуються на такому договорі. Витребування речі, що була предметом договору позички, спадкоємцями у особи, у фактичне володіння якої перейшла річ, здійснюється на підставі ст. 1212 ЦК.
6. Смерть повіреного-боржника у зобов'язанні доручення тягне припинення обох зобов'язань, що ґрунтуються на договорі доручення (п. 3 ч. 1 ст. 1008 ЦК). Взаємна заборгованість сторін спадкується на підставі ст. 1218 ЦК з обмеженнями, встановленими ст. 1230, 1231 ЦК.
7. Смертю фізичної особи — учасника договору простого товариства припиняються зобов'язання, що ґрунтуються на такому договорі (п. З ч. 1 ст. 1141 ЦК). До спадкоємців учасника договору переходять права та обов'язки, пов'язані з поверненням учасникам договору майна, яке вони раніше надали для цілей договору, та поділом майна і прав, які були набуті в процесі спільної діяльності (з обмеженнями, встановленими ст. 1230, 1231 ЦК).
8. Із загального правила ч. 1 ст. 608 ЦК випливає, що смертю боржника припиняються зобов'язання щодо створення на замовлення і використання об'єкта права інтелектуальної власності (ст. 1112 ЦК), зобов'язання щодо управління майном (ст. 1029 ЦК), інші зобов'язання, виконання яких вимагає кваліфікації або правового статусу, що належали боржнику.
9. Припинення зобов’язання смертю боржника приводить до утрати правової підстави зустрічним зобов'язанням, що ґрунтується на тому ж договорі, що і зобов'язання, припинене смертю боржника. Формально закон (крім окремих правил, що стосуються певного виду зобов'язань) не потребує припинення в таких випадках зустрічного зобов'язання. Але воно виконанню не підлягає. Якщо воно буде виконане, таке виконання набуває ознаки безпідставного, і виконане може бути стягнуте з особи, яка безпідставно набула майно у такий спосіб, на підставі ст. 1212 ЦК. Якщо зустрічне зобов'язання було виконане до припинення пов'язаного з ним зобов'язання смертю боржника, безпідставно отримане підлягає стягненню із спадкоємців на підставі ст. 1212 і 1218 ЦК. Ці висновки ґрунтуються на загальному принципі цивільного законодавства, що випливає із змісту численних його положень. У визначеннях більшості цивільно- правових договорів, що наводяться в Цивільному кодексі та інших законах, зазвичай зазначається на їх оплатний характер (майно передається, робота виконується, послуга надається за плату, яка полягає в переданні грошової суми або у зустрічному переданні майна, виконанні роботи, наданні послуги). Отже, матеріальною підставою зобов'язання суб'єкта є зустрічне зобов'язання контрагента. Тому припинення одного із зобов'язань, що ґрунтується на певному договорі, тягне за собою припинення зустрічного зобов'язання, що ґрунтується на тому ж договорі. Якщо ж зустрічне зобов'язання було виконане раніше, це виконання в зв'язку з припиненням першого зобов'язання, що ґрунтується на тому ж договорі, втрачає матеріальну підставу повністю або у відповідній частині, що і є підставою застосування ст. 1212 ЦК.
10. У ч. 2 ст. 608 ЦК використовується за змістом те ж формулювання, що і в ст. 515 ЦК: зобов'язання, нерозривно пов'язане з особою кредитора. Це порівняння двох статей дає підставу акцентувати увагу на тому, що зобов'язання повинне бути пов’язаним саме з особою кредитора, а не його діяльністю. І все-таки спадкоємці померлого кредитора, який мав статус суб'єкта підприємницької діяльності, не зобов’язані одержувати від постачальників устаткування і товари, на постачання яких як покупець уклав договори померлий. Вони вправі на підставі ст. 1212 ЦК зажадати повернення коштів, сплачених померлим за устаткування і товари, відмовившись від отримання останніх.
11. Спеціальними правилами законодавець розширює коло випадків, коли смертю кредитора зобов'язання припиняються.
Відповідно до ч. 3 ст. 723 ЦК смерть обдаровуваного до настання передбаченого договором моменту передання дарунка припиняє зобов'язання дарування.
Смерть відчужувача-кредитора в зобов'язанні довічного утримання (догляду) припиняє це зобов'язання (ч. 2 ст. 755 ЦК).
Смертю довірителя-кредитора в зобов'язанні доручення припиняється зобов'язання доручення (п. 3 ч. 1 ст. 1008 ЦК).
Вигодонабувач — це кредитор у зобов'язанні управління майном. Його смерть тягне припинення зобов'язань щодо управління майном, які виникли на підставі відповідного договору (п. 3 ч. 1 ст. 1044 ЦК).
12. Припинення зобов'язання смертю кредитора впливає на зустрічне зобов'язання, що ґрунтується на тому ж договорі, що і зобов'язання, яке припинене смертю кредитора, в такі способи: 1) зустрічне зобов'язання, оскільки це не передбачено спеціальними нормами законів, не припиняється, але його виконання втрачає підставу. Якщо ж виконання буде здійснене, буде мати місце безпідставне отримання майна; 2) за наявності на день смерті кредитора заборгованості у нього по зустрічному зобов'язанню перед іншою стороною, ця заборгованість спадкується на підставі ст. 1218 ЦК з обмеженнями, встановленими ст. 1230, 1231 ЦК; 3) за наявності попередньої оплати по зустрічному зобов'язанню померлого, яке в зв'язку із смертю втратило підставу, до спадкоємців переходить право вимагати від іншої сторони повернення безпідставно набутого на підставі ст. 1212 ЦК.
Стаття 609. Припинення зобов'язання ліквідацією юридичної особи
1. Зобов'язання припиняється ліквідацією юридичної особи (боржника або кредитора), крім випадків, коли законом або іншими нормативно-правовими актами виконання зобов'язання ліквідованої юридичної особи покладається на іншу юридичну особу, зокрема за зобов'язаннями про відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю.
1. Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 110 ЦК учасники юридичної особи або орган юридичної особи, уповноважений на це установчими документами, не обмежені законом в прийнятті рішення про ліквідацію юридичної особи. Рішення про ліквідацію юридичної особи може прийняти також суд відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 110 ЦК. Наявність зобов'язань у юридичної особи не є перешкодою для прийняття рішення про ліквідацію юридичної особи.
2. Ліквідація юридичної особи припиняє всі зобов'язання з участю цієї особи: як ті, де вона є кредитором, так і ті, де вона є боржником. Іноді в актах законодавства спеціально зазначається на те, що зобов'язання відповідного виду припиняються у разі ліквідації юридичної особи. Стосовно, наприклад, договору найму необхідність в формулюванні такого спеціального правила (ч. 2 ст. 781 ЦК) виникла у зв'язку з тим, що в цьому правовому інституті встановлено правонаступництво при зміні власника речі, переданої в найм (ст. 770 ЦК).
3. На виняток із наведеного загального правила правонаступництво при ліквідації юридичної особи може передбачатись будь-якими нормативно-правовими актами, що названі у ст. 4 ЦК, за умови, що вони видані в межах повноважень, які надані відповідному державному органові. Лише індивідуальними правовими актами правонаступництво при ліквідації юридичної особи встановлюватись не може (наприклад, актом про ліквідацію даної юридичної особи). Труднощі виникають при кваліфікації статутів юридичних осіб, що затверджуються державними органами, яким надане повноваження видавати нормативно-правові акти. За логікою речей, статути, затверджені такими органами, є індивідуальними актами. Однак у разі, коли вони затверджуються Президентом України, Кабінетом Міністрів, центральними органами виконавчої влади, вони вносяться до Єдиного державного реєстру нормативно-правових актів, а у відповідних випадках — підлягають реєстрації в Міністерстві юстиції. Очевидно, у судовій практиці це і буде вирішальним аргументом на користь визнання статутів юридичних осіб, що затверджуються державними органами, яким надано повноваження видавати нормативні акти цивільного права, нормативно-правовими актами.
Отже, рішенням про ліквідацію юридичної особи не може бути призначено юридичну особу — правонаступника. Але виходячи із визнання України правовою державою (ст. 1 Конституції України [1]) та принципів справедливості, добросовісності і розумності, слід визнати неприпустимою ліквідацію юридичної особи, що є органом державної влади, органом влади Автономної Республіки Крим або органом місцевого самоврядування, без призначення правонаступника у частині зобов'язань, що виникають з приводу видання правових актів, що порушують права громадян і юридичних осіб, незаконних дій або бездіяльності таких органів або їх посадових осіб. Якщо актом про ліквідацію такої юридичної особи правонаступника не призначено, він має бути визначений відповідно до повноважень, які належали юридичної особі, що ліквідована, та віднесені до компетенції правонаступника.
4. Правонаступництво при ліквідації юридичної особи передбачено ч. 2 ст. 758 ЦК: якщо у результаті ліквідації юридичної особи — набувача за договором довічного утримання (догляду) майно перейшло до засновника (учасника) цієї юридичної особи, до останнього переходять права та обов'язки набувача за таким договором.
5. Правонаступництво при ліквідації юридичної особи повинне наступати у разі, якщо ліквідується юридична особа, що є боржником у зобов'язанні відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю (ст. 1205 ЦК). Правонаступництво в цих зобов'язаннях здійснюється шляхом капіталізації коштів боржника, що ліквідується, з метою здійснення періодичних платежів на користь потерпілого (кредитора). Кабінетом Міністрів затверджено Порядок капіталізації платежів для задоволення вимог, що виникли із зобов'язань підприємства-банкрута перед громадянами внаслідок заподіяння шкоди їх життю і здоров'ю [297].
Покладення рішенням суду за позовом потерпілого на ліквідаційну комісію обов'язку здійснити капіталізацію коштів за відсутності таких коштів у юридичної особи, що ліквідується (абзац другий ч. 2 ст. 1205 ЦК), є юридично некоректним правилом, таким, що не може бути виконане. Тлумачити його як таке, що встановлює цивільно- правовий обов'язок членів ліквідаційної комісії за рахунок власного майна здійснити капіталізацію, підстав немає. Іншого майна (за відсутності майна у юридичної особи, що ліквідується), яким ліквідаційна комісія має право розпоряджатися, немає.
6. На підставі ст. 609 ЦК зобов'язання припиняються в момент ліквідації юридичної особи. Таким є момент внесення до Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб — підприємців запису про припинення юридичної особи (ч. 2 ст. 104 ЦК). Цей запис вноситься відповідно до ст. 36 Закону «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб — підприємців» [150]).
7. Права юридичної особи, щодо якої прийнято рішення про її ліквідацію, здійснюються в процедурі ліквідації. При цьому можливі такі варіанти здійснення прав кредиторів у цивільно-правових зобов'язаннях: 1) відступлення права вимоги третім особам за плату (безоплатне передання таких прав може тягти негативні наслідки у податкових правовідносинах юридичної особи, що ліквідується); 2) пред'явлення вимог до боржників. Якщо рішення про ліквідацію приймається засновниками юридичної особи, то вони можуть встановити такий строк ліквідації юридичної особи, який буде достатнім для примусового здійснення прав. Якщо ж рішення про ліквідацію приймає суд, то він і встановлює строк і порядок роботи ліквідаційної комісії (ч. 5 ст. 38 Закону «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб — підприємців»), що може утруднити примусову реалізацію майнових прав юридичної особи, що ліквідується.
8. У зв'язку з ліквідацією юридичної особи її кредитори, що отримали відомості про прийняте рішення щодо ліквідації із публікації про ліквідацію або із Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб — підприємців чи інших джерел, мають право на свій вибір вимагати припинення або дострокового виконання зобов'язання (ч. ст. 107 ЦК). Вимога про припинення зобов'язання може бути пред'явлена в суді. Але пред'явлення лише такої вимоги позбавлене сенсу, оскільки припинення юридичної особи — боржника тягне за собою припинення і зобов'язання. Сенс у такому позові з'являється, якщо він доповнюється вимогою про застосування наслідків припинення зобов'язання. Ця вимога може випливати не тільки із зобов'язання, що припиняється, а і з пов'язаного з ним зустрічного зобов'язання, якщо воно було виконане повністю або частково. Застосовувати при цьому за аналогією ст. 653 ЦК, що встановлює правові наслідки розірвання договору, було б неправильним.
9. Вимога про дострокове виконання зобов'язання має бути виконана юридичною особою, що ліквідується, за наявності такої можливості. Якщо ж при належній дбайливості, яку виявила юридична особа, що ліквідується, з метою дострокового виконання зобов'язання, воно не було виконане у зв'язку з відсутністю можливості, ця особа не може відповідати за невиконання вимоги про дострокове виконання зобов'язання.
ГЛАВА 51 ПРАВОВІ НАСЛІДКИ ПОРУШЕННЯ ЗОБОВ'ЯЗАННЯ. ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ ЗА ПОРУШЕННЯ ЗОБОВ'ЯЗАННЯ
Стаття 610. Порушення зобов'язання
1. Порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання).
1. Порушення зобов'язання зрештою завжди є правопорушенням, порушенням об'єктивного права. Порушення боржником обов'язків, що випливають із законодавства, є прямим правопорушенням. Порушення боржником умов, погоджених сторонами в договорі, є цивільним правопорушенням зрештою, оскільки ст. 629 ЦК встановлює, що договір є обов'язковим для виконання його сторонами. Непрямо порушує право і недотримання звичаїв ділового обороту або вимог, що звичайно ставляться, оскільки вони є обов'язковими в силу вказівки закону (ст. 526 ЦК).
Правопорушення — це дія чи бездіяльність, що прямо або зрештою суперечить законодавству. Вказівка при цьому на законодавство не повинно розцінюватися як невиправданий ухил в сторону позитивізму, оскільки «людський вигляд» актам законодавства надається засадами добросовісності, справедливості та розумності, що закріплюються і як загальні засади цивільного права, і як засади, на яких мають ґрунтуватись зобов'язання (п. 6 ст. 3; ч. 3 ст. 509 ЦК). Ці засади входять до змісту принципу верховенства права, а тому підлягають переважному застосуванню перед конкретними законодавчими положеннями, на підставі яких має бути прийняте рішення, що вочевидь суперечать названим засадам. Крім того, до змісту принципу верховенства права включаються й інші засади, які забезпечують правовий характер результатів тлумачення актів цивільного законодавства у випадках, коли цього не забезпечують конкретні положення таких актів.
Правопорушення як дія чи бездіяльність має одну-єдину ознаку, якою є протиправність. Проте в теорії одностайно стверджується, що правопорушенню притаманні ознаки наявності вини, заподіяння шкоди. Вказується і на те, що правопорушення тягне юридичну відповідальність. В одній з новітніх робіт найвизначніший теоретик права на пострадянському просторі С.С. Алексеєв уточнює, що така сукупність ознак притаманна правопорушенню як підставі відповідальності. Але ж правопорушення не завжди е підставою відповідальності. Тому йому не обов'язково повинні бути притаманні ознаки вини і заподіяння шкідливих наслідків. Таким чином, при першому розгляді завжди повинен фіксуватися тільки факт цивільного правопорушення. Потім визначаються його шкідливі наслідки. Якщо вони є, встановлюється наявність причинного зв'язку між цивільним правопорушенням і шкідливими наслідками, що виникли. Якщо такі обставини встановлені, можливе пред'явлення відповідної вимоги до боржника, у тому числі в суді. При розгляді справи в суді боржнику надається можливість доводити, що його вина в допущеному порушенні зобов'язання і шкідливих наслідках, які виникли, відсутня. Доведеність відсутності вини виключає, за загальним правилом, відповідальність боржника, хоча об'єктивно він припустився порушення.
2. Порушення зобов'язання виявляється в його невиконанні чи неналежному виконанні. Невиконання зобов'язання належить визначити як такі дії чи бездіяльність сторони зобов'язання, внаслідок яких зобов'язання не виконане ні повністю, ні в частині. При виконанні зобов'язання в частині, якщо це допускається в силу законодавства, договору чи вимог, що звичайно ставляться, або якщо кредитор прийняв виконання, належно посвідчив його і не пред'явив до боржника вимоги з приводу неналежного виконання, має місце часткове невиконання. Неналежне виконання може проявлятися в недотриманні боржником інших численних вимог до виконання зобов'язання, що встановлюються актами цивільного законодавства або договором.
Чинне цивільне законодавство, за загальним правилом, не передбачає чіткого розмежування понять невиконання і неналежного виконання і не надає такому розмежуванню істотного значення. Спроба чітко розмежувати поняття, що розглядаються, і наслідки невиконання зобов'язання, з одного боку, і неналежного виконання зобов'язання, — з іншого, була здійснена в проекті нового Цивільного кодексу, але вона виявилася невдалою і не була відображена в Цивільному кодексі, прийнятому Верховною Радою.
3. Факт неналежного виконання повинен бути посвідчений відповідно до встановлених законодавством вимог. Порушення цих вимог, хоча б вони і були чисто формальними, може означити, що документи, які засвідчують факт неналежного виконання, втрачають доказову силу. Спеціальними нормами на кредитора покладається обов'язок вчинити й інші дії у випадку неналежного виконання зобов'язання.
4. Загальні положення про зобов'язання не містять правила про те, що юридична особа чи фізична особа — суб'єкт підприємницької діяльності вважається такою, що порушила зобов'язання, якщо порушення допустили його працівники. Якщо юридична особа визнається суб'єктом цивільного права, якщо вона може набувати цивільних прав і приймати на себе цивільні обов'язки, якщо, за загальним правилом, будь-який боржник вправі не тільки доручити виконання робіт, що випливають з договору, третій особі, але і взагалі покласти виконання зобов'язання на третю особу (ст. 628 ЦК), він (боржник) має право наймати працівників для виконання робіт з метою виконання зобов'язання, залишаючись відповідальним перед кредитором за належне виконання зобов'язання. Тому покладення на боржника відповідальності за неналежне виконання відповідних робіт працівниками, фізичними особами, які уклали з боржником договори підряду, юридичними особами, яким були доручені відповідні обов'язки, логічно випливає з прийняття юридичною особою цивільно-правових обов'язків на підставі договору і не вимагає застосування за аналогією ст. 1172 ЦК.
5. Загальні положення про зобов'язання не використовують категорії необхідної оборони та крайньої необхідності. Тому боржник, який не виконав зобов'язання, що звичайно визначається як договірне, або виконав його неналежним чином, не може посилатися на відсутність ознаки протиправності в його поведінці, оскільки він діяв у стані необхідної оборони чи крайньої необхідності. Застосування за аналогією в таких випадках ст. 1171 ЦК, а тим більше — ст. 36 чи 39 КК [25], було б зовсім невиправданим. Крайня необхідність взагалі не виключає цивільно-правове порушення. Що стосується необхідної оборони, то вона допускає заподіяння шкоди тільки правопорушнику, а не третім особам (ст. 36 КК). Тому категорії необхідної оборони та крайньої необхідності до існуючого договірного зобов'язання не можуть застосовуватися. Якщо навіть боржник завдав збитки кредитору в стані необхідної оборони, такі дії виходять за межі існуючого між ними зобов'язання. Частина п'ята ст. 55 Конституції [1] («кожний має право будь-якими не забороненими законом способами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань») також не може бути підставою для звільнення громадян від відповідальності за невиконання чи неналежне виконання зобов'язання, оскільки вона надає право на захист не забороненими законом способами, а одностороння відмова від виконання зобов'язання, як правило, заборонена (ст. 525 ЦК).
6. Правильне встановлення цивільно-правового обов'язку, який порушений, дозволяє у відповідних випадках кваліфікувати охоронні правовідносини, що виникли із факту порушення. Якщо порушений обов'язок, що входить до змісту існуючого між сторонами зобов'язання, то й охоронні правовідносини не виходять за межі цього зобов'язання. До них застосовуються норми про відповідальність, що встановлені відповідним інститутом цивільного права, а також ст. 610 — 625 ЦК. Якщо ж за наявності між сторонами зобов'язання одна з його сторін вчинила порушення, що виходить за межі зобов'язання, виникають охоронні правовідносини, що регулюються нормами глави 82 ЦК «Відшкодування шкоди». Покажемо це на прикладах.
Відповідно до ст. 841 ЦК на підрядника покладається обов'язок вжити всіх заходів до забезпечення збереження ввіреного йому замовником майна. Цей обов'язок перед замовником підрядник несе й у тому випадку, коли він залучив до виконання роботи субпідрядників. Якщо, наприклад, субпідрядник припустився порушення правил пожежної безпеки, у результаті якого майно, передане замовником підряднику для виконання передбаченої договором роботи, згоріло (було знищене), то наступають такі правові наслідки. Якби на підрядника зазначений обов'язок не покладався ні законодавством, ні договором, замовник за викладених обставин повинен був би пред'явити претензію і позов безпосередньо до субпідрядника на підставі ст. 1166 ЦК. За наявності вказівки в ст. 841 ЦК на обов'язок підрядника вжити усіх заходів до забезпечення збереження ввіреного йому замовником майна, застосування ст. 1166 ЦК є неможливим. Це — істотно, оскільки один відповідач може бути здатним нести цивільно-правову відповідальність у вигляді відшкодування збитків, а другий — ні (через відсутність майна).
7. В інших випадках за наявності між сторонами зобов'язання одна з його сторін може вчинити порушення, що виходить за його межі і тому підпадає під дію норм інституту зобов'язань, що виникають унаслідок заподіяння шкоди. Так, відносини щодо відшкодування шкоди, заподіяної пошкодженням майна відправника вантажу (не вантажу, а іншого майна) внаслідок порушення водієм правил дорожнього руху, виходять за межі зобов'язання щодо автомобільного перевезення (зобов'язання щодо організації перевезень; зобов'язання, що випливає з плану перевезень) і регулюються правовими нормами інституту зобов'язань, що виникають унаслідок заподіяння шкоди.
8. Є випадки, коли розмежування охоронних правовідносин у межах існуючого зобов'язання і зобов'язань, що виникають унаслідок заподіяння шкоди, викликає більш істотну складність. Так, в обґрунтування позовних вимог про відшкодування шкоди, які пред'явив замовник книжкової продукції до друкарні, було вказано на ту обставину, що підрядник складаючи розрахунок потреби в папері, який повинен був поставити замовник, умисно значно завищив потребу в папері, а згодом привласнив зайву кількість паперу, подавши звіт, відповідно до якого весь папір був нібито витрачений на виконання замовлення. У цьому випадку підрядник вчинив умисні дії, спрямовані на присвоєння декількох тонн паперу (склав неправильний розрахунок, вніс завідомо неправдиві відомості в звіт про витрату паперу, наданого замовником, привласнив папір). Ці дії виходять за межі підрядного зобов'язання. Тому друкарня повинна нести відповідальність за вчинені правопорушення на підставі ст. 1166 ЦК. Було б неправильним застосовувати до відносин, що виникли, ст. 840 ЦК, відповідно до якої на підрядника покладається обов'язок повернути залишок матеріалів, наданих замовником. Застосування цього правила не дає можливості кваліфікувати дії підрядника як правопорушення та стягнути з нього не тільки вартість паперу, але й іншу заподіяну цим порушенням шкоду. Неправильна кваліфікація правовідносин і юридичних фактів і взагалі є недопустимою, хоча б вона і не впливала на зміст і обсяг прав, обов'язків і відповідальності суб'єктів.
9. У силу спеціальної норми ст. 16 Закону «Про захист прав споживачів» [186] у разі продажу товару неналежної якості наступне заподіяння шкоди цим товаром тягне виникнення зобов'язання, на яке поширюється дія глави 82 Цивільного кодексу. Законодавець виходить з того, що при цьому шкідливі наслідки настають унаслідок порушення, що виходить за межі зобов'язання купівлі-продажу. Разом з тим інші вимоги, право на які виникає у покупця в зв'язку з продажем товарів неналежної якості, покупець вправі пред'явити в межах зобов'язання купівлі-продажу. При цьому в межах досить тривалих строків (ст. 680 ЦК) покупцю надається можливість виявити недоліки в проданому товарі, довести, що виконання, спочатку прийняте ним як належне, є неналежним, і висунути вимоги, що випливають з факту неналежного виконання зобов'язання купівлі-продажу.
10. Закон «Про електроенергетику» [89] та підзаконні акти, що регулюють відносини з приводу постачання електроенергією, не розмежовують протиправних дій споживачів, що кваліфікуються як порушення зобов'язання про постачання електроенергії (користування електроенергією), і як порушення, що є підставою зобов'язань, які виникають із заподіяння шкоди. Тим часом, таке розмежування доцільно було б проводити. Пункт 42 Правил користування електричною енергією для населення [291], п. 11 Типового договору на користування електричною енергією, п. 4.6 Правил користування електричною енергією [442] покладають на споживача електроенергії надзвичайно широке коло обов'язків. Будь-яке порушення споживачем, який перебуває в цивільно-правовому зобов'язанні з енергопостачальною організацією, правил користування електроенергією, в тому числі розкрадання електроенергії, відповідно до названих нормативно-правових актів слід кваліфікувати як порушення цього зобов'язання. І лише розкрадання електроенергії особою, яка не перебуває в зобов'язанні з енергопостачальною організацією, тягне виникнення зобов'язання із заподіяння шкоди.
11. Цивільному праву України відома правова конструкція відшкодування збитків за відсутності правопорушення. Стаття 32 Закону «Про оренду землі» [165] надає орендарям право на розірвання договору за певних умов. Якщо причиною цього не є порушення орендодавцем зобов'язання, на орендаря покладається обов'язок відшкодувати орендодавцю упущену вигоду в розмірі суми орендної плати за 6 місяців (у відповідних випадках — за 12 місяців) з моменту укладення договору. Міліції надане право безперешкодно використовувати транспортні засоби, що належать юридичним і фізичним особам (за встановленими винятками), для передбачених законом цілей, але при цьому громадянам повинні бути відшкодовані збитки (ч. 26 ст. 11 Закону «Про міліцію» [37]). Подібне право надане Службі безпеки, але з обов'язком (у разі використання права) відшкодувати збитки юридичним і фізичним особам — власникам транспортних засобів (ч. 6 ст. 25 Закону «Про Службу безпеки України» [48]).
Стаття 611. Правові наслідки порушення зобов'язання
1. У разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема:
1) припинення зобов'язання внаслідок односторонньої відмови від зобов'язання, якщо це встановлено договором або законом, або розірвання договору;
2) зміна умов зобов'язання;
3) сплата неустойки;
4) відшкодування збитків та моральної шкоди.
1. Законодавець прагне уникнути відповіді на питання про зміст поняття відповідальності за порушення зобов'язання. Тому у назві глави 51 ЦК він вказує і на правові наслідки порушення зобов'язання, і на відповідальність за порушення зобов'язання. У ст. 611 ЦК використовується поняття «правові наслідки порушення зобов'язання». Таким чином, залишається без відповіді питання про те, які ж із цих наслідків належать до категорії відповідальності. Господарський кодекс визначає відповідальність як застосування господарських санкцій, до яких належать відшкодування збитків, штрафні санкції, оперативно-господарські санкції (ст. 216, 217). Із ст. 554 ЦК випливає розуміння відповідальності як обов'язків боржника. Нарешті, щодо визначення майна, на яке може бути звернене стягнення на підставі виконавчого документа, також вживається формулювання «особа відповідає» (наприклад, ч. 2 ст. 96 ЦК).
2. У випадках, передбачених договором або законом, порушення боржником зобов'язання дає кредиторові право на односторонню відмову від зобов'язання. У цьому формулюванні зачіпається складний комплекс проблем, що детально аналізується в коментарі до ст. 615 і 651 ЦК.
3. Наслідком порушення зобов'язання може бути зміна умов останнього. Саме так належить тлумачити п. 2 ст. 611 ЦК. Але ж наведене формулювання охоплює лише частину випадків зміни зобов'язання: коли порушення боржником зобов'язання тягне за собою зміну цього ж зобов'язання. Значно частіше зустрічаються такі ситуації, коли порушення боржником зобов'язання безпосередньо чи опосередковано тягне за собою зміну іншого (зустрічного) зобов'язання, що ґрунтується на тому ж договорі. Зміна умов зобов'язання може здійснюватись шляхом внесення змін до договору. Див. про це коментар до ст. 651, 652 ЦК. Можлива і безпосередня зміна зобов'язання внаслідок порушення цього зобов'язання чи пов'язаного з ним зобов'язання, яке входить до змісту одних і тих же зобов'язальних правовідносин.
Прострочення кредитора є не що інше, як порушення боржником зобов'язання, що впливає на інше зобов'язання, яке є частиною тих же зобов'язальних правовідносин. У силу ч. 2 ст. 613 ЦК прострочення боржником виконання зобов'язання породжує за відповідних умов право на відстрочення виконання на користь цього боржника в іншому зобов'язанні, що входить до складу одних і тих же зобов'язальних правовідносин, на час прострочення виконання в першому зобов'язанні. Подібне правило встановлене ч. 8 ст. 538 ЦК.
Якщо покупець як боржник порушив своє зобов'язання — не оплатив раніше передану йому партію товару, продавцеві як боржникові у зобов'язанні, що складає єдині зобов'язальні правовідносини з першим зобов'язанням, надається право зупинити передання нової партії товару, передбаченої договором (ч. 5 ст. 692 ЦК). У цьому випадку порушення покупцем зобов'язання породжує зміни в іншому зобов'язанні, в якому боржником є продавець.
4. Із п. 4 ст. 611 ЦК непрямо випливає і висновком від протилежного виявляється правовий припис, відповідно до якого відшкодування моральної шкоди не може бути наслідком порушення зобов'язання у випадках, не передбачених договором або законом. Оскільки посилання на закон у такого роду формулюваннях не можна тлумачити як посилання на загальні правила (такими є п. 9 ч. 2 ст. 16 і ч. 1 ст. 23 ЦК), у судовій практиці зроблено висновок про те, що кредитор у разі порушення зобов'язання боржником має право на відшкодування моральної шкоди лише у випадках, передбачених спеціальними законодавчими положеннями. При цьому правильно розуміється, що ст. 1167 ЦК не може застосовуватись у разі, коли моральна шкода є наслідком порушення зобов'язання. Що стосується спеціальних законодавчих положень, які встановлюють обов'язок боржника, що порушив зобов'язання, відшкодувати моральну шкоду, завдану таким порушенням, то вони є рідкісним явищем. Так, підрозділ 1 «Договірні зобов'язання» розділу III «Окремі види зобов’язань» Книги п’ятої «Зобов’язальне право» Цивільного кодексу формулює лише одне правило про відшкодування моральної шкоди (у ч. З ст. 700 ЦК).
Але відсутність в окремих інститутах зобов’язального права спеціальних норм, які б передбачали обов’язок відшкодування моральної шкоди, завданої порушенням зобов’язання, не перешкоджає відшкодуванню такої шкоди. Справа в тому, що із п. 4 ст. 611 ЦК непрямо випливає і висновком від протилежного виявляється правовий припис, відповідно до якого у випадках, не передбачених договором або спеціальним законом, моральна шкода, завдана порушенням зобов’язання, не відшкодовується. Але цей правовий припис не може застосовуватись усупереч загальному правилу ч. 1 ст. 23 ЦК, яка не формулює будь-яких винятків із загального правила про право особи, якій завдано моральної шкоди, на відшкодування цієї шкоди. Отже, за наявності моральної шкоди на боці кредитора боржник, який порушив зобов’язання і в такий спосіб завдав моральної шкоди, зобов’язаний відшкодувати таку шкоду, якщо при цьому дії чи бездіяльність боржника мають ознаку вини. Судова практика з часом має бути змінена, приведена у відповідність до закону, якщо тільки сам законодавець не відмовиться від загального правила, що передбачає відшкодування моральної шкоди, в тому числі тієї, що завдана порушенням зобов’язання.
Встановлюючи загальне правило про відшкодування моральної шкоди, законодавець переводить правовідносини у сферу правової невизначеності, принаймні сьогодні, коли судова практика не опрацювала більш-менш чітких критеріїв для визначення розміру моральної шкоди. Правова невизначеність суперечить принципу верховенства права. Але коли моральна шкода завдається людині, то в таких випадках створення ситуації правової невизначеності виправдовується положенням ст. 3 Конституції України, що визнає людину вищою соціальною цінністю, яке також входить до змісту принципу верховенства права, але має пріоритет перед іншими засадами, що складають зміст принципу верховенства права. Якщо ж моральна шкода завдається юридичній особі, то надання права на її відшкодування створює ситуацію правової невизначеності, яка не виправдовується іншими, вищими соціальними цінностями.
5. Стосовно збитків із ст. 611 ЦК також випливає, що вони відшкодовуються, якщо це встановлено законом або договором. Поряд з цим ст. 623 ЦК формулює загальне правило, що покладає на боржника, який порушив зобов’язання, обов’язок відшкодувати збитки, що завдані кредиторові таким порушенням. Це правило поширюється на всі правовідносини, що кваліфікуються як зобов’язання, а тому збитки, завдані порушенням зобов’язання, підлягають відшкодуванню завжди, якщо обмеження щодо цього не встановлені спеціальними правилами.
Стаття 612. Прострочення боржника
1. Боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов’язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом.
2. Боржник, який прострочив виконання зобов’язання, відповідає перед кредитором за завдані простроченням збитки і за неможливість виконання, що випадково настала після прострочення.
3. Якщо внаслідок прострочення боржника виконання зобов’язання втратило інтерес для кредитора, він може відмовитися від прийняття виконання і вимагати відшкодування збитків.
4. Прострочення боржника не настає, якщо зобов’язання не може бути виконане внаслідок прострочення кредитора.
1. Порушення зобов’язання боржником можуть за своїм змістом бути різними. Законодавець визнав за необхідне спеціальну статтю Цивільного кодексу присвятити одному із видів таких порушень — простроченню виконання. Аналогічні правила формулюються в ст. 220 ГК [31]. Зазначається нате, що прострочення боржника має місце, коли він у строк, встановлений договором чи законом, не приступив до виконання зобов’язання або не виконав його у строк. Прострочення боржника буде мати місце і тоді, коли договором або законом встановлено строки виконання певних частин зобов’язання, а ці частини у встановлений строк не були виконані.
2. Як і завжди при порушенні зобов’язання, при простроченні боржник несе відповідальність у вигляді відшкодування збитків, завданих кредитору простроченням. Якщо в період, коли мало місце прострочення, випадково настала неможливість виконання, боржник відповідає за неможливість виконання, тобто він відповідає за невиконання зобов’язання, хоч виконання і стало неможливим.
3. Боржник відповідає за неможливість виконання, що настала випадково. У Цивільному кодексі не витримана єдність в розумінні поняття випадку. Коли в ст. 323 ЦК йдеться про випадкове пошкодження (псування) майна, тут, безумовно, маються на увазі наслідки дій чи подій, за які ніхто не відповідає (як наслідки дії непереборної сили, так і наслідки інших, так званих простих випадків). У ст. 617 ЦК в поняття випадку вкладається більш вузький зміст (тут це поняття не охоплює собою непереборну силу). При тлумаченні випадкового настання неможливості виконання, про яке йдеться у ч. 2 ст. 612 ЦК, доцільно було б враховувати розуміння випадку, викладене в ст. 617 ЦК.
Змістовно це розуміння ближче до ст. 612 ЦК, оскільки воно викладається в одній і тій же главі Цивільного кодексу, тобто стосується того ж предмета, якому присвячена ч.2 ст. 612 ЦК (відповідальність боржника). Якщо ж неможливість виконання настала внаслідок дії непереборної сили, ч. 2 ст. 612 ЦК застосуванню не підлягає. Отже, за неможливість виконання, що настала після прострочення виконання, якого припустився боржник за наявності його вини, боржник не відповідає, якщо неможливість виконання спричинена дією непереборної сили, яка (дія) почалася після прострочення боржника.
4. Оскільки зобов’язання повинні виконуватися належним чином (ст. 526 ЦК), за кредитором слід визнати право на відмову від прийняття неналежного виконання. Прострочення виконання — це різновид неналежного виконання. Проте воно не визнається безумовною підставою виникнення права кредитора відмовитися від прийняття виконання. Відмова від прийняття простроченого виконання можлива лише в тих випадках, коли внаслідок прострочення боржника виконання втратило інтерес для кредитора (ст. ч. 3 ст. 612 ЦК). Втрата інтересу при цьому повинна розумітися як категорія об’єктивна. Покупець, наприклад, об’єктивно втрачає інтерес до прийняття прострочених поставкою будівельних матеріалів, якщо до моменту поставки він закінчив виконання відповідних будівельних чи ремонтних робіт. Покупець об’єктивно втрачає інтерес до одержання сезонних товарів, якщо сезон закінчився. Якщо ж об’єктивно кредитор інтерес до виконання зобов’язання не втратив, а він бажає припинити зобов’язання, для цього йому треба шукати іншу правову підставу.
5. Відмова від прийняття простроченого виконання здійснюється шляхом усної заяви кредитора на адресу боржника (у разі спору при цьому необхідно буде надати докази, у тому числі і допустимі в господарському суді) або направлення письмової заяви (повідомлення) боржнику та означає, що зобов’язання у відповідній частині припиняється. Однак за період від початку прострочення виконання до відмови кредитора боржник зобов’язаний сплатити кредитору неустойку (пеню), якщо вона передбачена законом чи договором. Що стосується збитків, то кредитор вправі стягнути збитки, викликані як простроченням виконання, так і відмовою від прийняття виконання (припиненням зобов’язання в частині чи повністю). Боржник не вправі заперечувати проти вимоги про стягнення збитків, посилаючись на те, що вони не настали б або їх розмір був би меншим, якби кредитор не відмовився від зобов’язання. Інша справа, що виникнення збитків у кредитора у зв’язку з його відмовою від прийняття виконання звичайно свідчить про те, що кредитор не втратив інтерес до виконання, а тому взагалі була відсутня підстава для відмови від прийняття виконання. Припинення зобов’язання у відповідній частині в силу відмови кредитора від прийняття простроченого виконання тягне і припинення зустрічного зобов’язання сторони, яка відмовилася від прийняття виконання, у відповідній частині. Якщо ж це останнє зобов’язання було виконане раніше, наступають наслідки, передбачені ст. 1212 ЦК.
6. Посилання в ст. 271 ГК на Положення про поставки продукції виробничо-технічного призначення та Положення про поставки товарів народного споживання як на нормативно-правові акти, що затверджуються Кабінетом Міністрів України та регулюють відповідні відносини, дає підстави для висновку про те, що зберігають чинність встановлені відповідно до закону правила п. 31 Положення про поставки продукції виробничо-технічного призначення [489] і п. 25 Положення про поставки товарів народного споживання [490], відповідно до яких покупець за договором поставки має право відмовитись від прийняття продукції, товарів, поставка яких прострочена. Таке право покупця виникає із факту прострочення і не ставиться в залежність від втрати покупцем інтересу до виконання. Зобов’язання з поставки припиняється у відповідній частині в момент одержання постачальником повідомлення від покупця про відмову від прийняття продукції або товарів, поставка яких прострочена.
7. Наслідки, передбачені ч. 2 та 3 ст. 612 ЦК, не наступають, якщо неможливість виконання зобов’язання є наслідком прострочення кредитора. Вважається, що в таких випадках взагалі немає прострочення боржника. Сфера, в якій інтереси боржника захищаються ч. 4 ст. 612 ЦК, є вкрай обмеженою. Тільки тоді, коли за таких умов у боржника об’єктивно відсутня можливість виконати зобов’язання і коли ця відсутність спричинена простроченням кредитора, застосовується ч. 4 ст. 612 ЦК. Ширші можливості кредитору для захисту своїх інтересів надає ч. 3 ст. 538 ЦК.
Стаття 613. Прострочення кредитора
1. Кредитор вважається таким, що прострочив, якщо він відмовився прийняти належне виконання, запропоноване боржником, або не вчинив дій, що встановлені договором, актами цивільного законодавства чи випливають із суті зобов’язання або звичаїв ділового обороту, до вчинення яких боржник не міг виконати свого обов’язку.
Кредитор також вважається таким, що прострочив, у випадках, встановлених частиною четвертою статті 545 цього Кодексу.
2. Якщо кредитор не вчинив дії, до вчинення яких боржник не міг виконати свій обов’язок, виконання зобов’язання може бути відстрочене на час прострочення кредитора.
3. Боржник не має права на відшкодування збитків, завданих простроченням кредитора, якщо кредитор доведе, що прострочення не є наслідком його вини або осіб, на яких за законом чи дорученням кредитора було покладено прийняття виконання.
4. Боржник за грошовим зобов’язанням не сплачує проценти за час прострочення кредитора.
1. Розуміння поняття прострочення кредитора вкрай ускладнюється відсутністю в Цивільному кодексі достатньої визначеності категорій зобов’язання, боржника і кредитора. Під простроченням кредитора в ст. 613 ЦК мається на увазі прострочення тієї сторони, яка протистоїть боржникові у зобов’язальних правовідносинах і яка своїми діями чи бездіяльністю зробила неможливим своєчасне виконання зобов’язання боржником. Тобто в ст. 613 ЦК термін «кредитор» використовується умовно, в розумінні сторони зобов’язальних правовідносин, яка несе певні обов’язки і має певні права.
2. Кредитор вважається таким, що прострочив, якщо він відмовився прийняти належне виконання. При цьому належним є таке виконання, яке відповідає ст. 526 ЦК з урахуванням ч. 3 ст. 612 ЦК, тобто прострочення кредитора наступає і тоді, коли він відмовився прийняти прострочене виконання, за умови, що у нього не виникло право на відмову від прийняття виконання.
3. Прострочення кредитора має місце і тоді, коли сторона зобов’язання не вчинила дій, передбачених договором, актами цивільного законодавства, або дій, які випливають із суті зобов’язання або звичаїв ділового обороту, до вчинення яких боржник не міг виконати зобов’язання.
Дії сторони зобов’язання, що протистоїть боржнику, можуть взагалі виключити кваліфікацію поведінки боржника як порушення зобов’язання. Так, договором підряду може бути встановлено, що повна оплата виконаних робіт провадиться не пізніше семи днів після складання акта про здачу-приймання виконаних робіт. Якщо підрядник відповідно до договору роботу не виконав і не подав її до здачі-приймання, термін виконання замовником обов’язку оплатити виконані роботи не настав. У цьому разі замовник (боржник) несе обов’язок оплатити виконану роботу, але цей обов’язок не набув характеру боргу, а кореспондуюче цьому обов’язку право другої сторони не набуло характеру вимоги. У зв’язку з відсутністю порушення зобов’язання з боку замовника (платника) питання про його відповідальність перед другою стороною не може ставитися взагалі.
Дії сторони зобов’язання, що протистоїть боржникові, можуть не перешкоджати кваліфікації поведінки боржника як порушення зобов’язання, але виключають вину боржника. Договором поставки може бути передбачений обов’язок постачальника здійснювати рівномірну помісячну поставку товарів. Одночасно договором може бути встановлено, що постачальник зобов’язаний робити відвантаження товарів покупцям відповідно до рознарядки, яку покупець зобов’язаний висилати постачальнику не пізніше ніж за 15 днів до початку кожного місяця. Ненадіслання покупцем рознарядки перешкоджає виконанню постачальником обов’язку поставити (провести відвантаження) товару. Не тільки виявивши належну дбайливість, але навіть і вживши всіх залежних від нього заходів, постачальник не може належне виконати зобов’язання поставляти товари рівномірно щомісячно, оскільки це можливо лише за умови одержання рознарядки на відвантаження товарів. У наведеному прикладі вина постачальника в порушенні строків чи термінів поставки виключається. Але порушення ним зобов’язання в наявності: договором передбачений його обов’язок проводити поставку рівномірно щомісячно, який він належно не виконав. Застосуванню в цьому випадку підлягає ст. 613 ЦК.
4. У силу спеціального зазначення в абзаці другому ч. 1 ст. 613 та в ч. 4 ст. 545 ЦК наслідки прострочення кредитора, встановлені ч. 2 — 4 ст. 613 ЦК, настають також у випадках, коли кредитор не виконує обов’язку повернути борговий документ або видати розписку, в зв’язку з чим боржник одержує право затримати виконання.
5. Якщо зобов’язання боржника має грошовий характер, боржник звільняється від обов’язку сплатити відсотки за весь час прострочення боржника, незалежно від способу прострочення.
6. За всіма видами зобов’язань боржнику надається право відстрочення виконання на час прострочення кредитора. Після припинення прострочення кредитора боржник втрачає право на відстрочення виконання, а тому в подальшому несе відповідальність за належне виконання зобов’язання на загальних підставах.
7. Аналіз ч. 3 ст. 613 ЦК дає підстави для висновку про те, що тут законодавець допустив прогалину: він не сформулював загального обов’язку кредитора відшкодувати боржникові збитки, завдані простроченням з його (кредитора) вини, а зазначив лише на випадки, коли боржник не має права на відшкодування збитків, завданих простроченням кредитора.
Але при більш глибокому аналізі виявляється, що прогалини немає. Справа в тому, що термін «кредитор» в ст. 613 ЦК використовується умовно як сторона, що у зобов’язальних правовідносинах протистоїть особі, яка є боржником. Насправді кредитор, що припустився прострочення, — це боржник, на якого поширюються положення ст. 623 і 22 ЦК, що покладають на боржника обов’язок відшкодування збитків. Тому кредитор, про якого йдеться у ст. 613 ЦК, зобов’язаний відшкодувати збитки, що завдані іншій стороні зобов’язальних відносин, на загальних підставах. Він і звільняється правилами ч. 3 ст. 613 ЦК від обов’язку відшкодувати збитки. Тому зазначення в ч. 3 ст. 613 ЦК на звільнення кредитора від обов’язку відшкодувати збитки, що завдані боржникові, якщо кредитор доведе, що прострочення не є наслідком його вини або вини осіб, яких за законом чи дорученням кредитора було покладено прийняття виконання, є лише конкретизацією загальних положень ст. 614 та 618 ЦК.
У ч. 2 ст. 221 ГК [31] міститься пряма вказівка на право боржника на відшкодування збитків, завданих йому простроченням кредитора.
Стаття 614. Вина як підстава відповідальності за порушення зобов’язання
1. Особа, яка порушила зобов’язання, несе відповідальність за наявності її вини (умислу або необережності), якщо інше не встановлено договором або законом.
Особа є невинуватою, якщо вона доведе, що вжила всіх залежних від неї заходів щодо належного виконання зобов’язання.
2. Відсутність своєї вини доводить особа, яка порушила зобов'язання.
3. Правочин, яким скасовується чи обмежується відповідальність за умисне порушення зобов’язання, є нікчемним.
1. Проблема вини в цивільному праві набула істотної гостроти та складності. Основною причиною такої ситуації стало значне ускладнення нормативного матеріалу, багатократне використання такого техніко-юридичного прийому, коли спочатку формулюється позитивне правило, а потім — протилежне (негативне). Ні в правозастосовчій практиці, ні в теорії це явище, що набуло поширення, не досліджувалось.
У ч. 1 ст. 614 ЦК формулюється правило, згідно з яким боржник несе відповідальність за порушення зобов’язання за наявності його вини, а в ст. 617 ЦК встановлюються умови, за яких боржник відповідальності не несе. Подібні два правила (з урахуванням специфіки відповідних відносин) формулюються в ст. 218 ГК [31], ст. 942 і 950 ЦК, ч. 1 та 2 ст. 924 ЦК тощо.
2. Терміни, які використовуються в законодавчих актах у випадках, коли мова прямо чи опосередковано йде про вину, є різноманітними, а відповідні поняття та правові конструкції, як правило, не визначаються ні в законодавстві, ні в роз’ясненнях вищих судових інстанцій, ні в науці. Спеціалістам у галузі правознавства може бути корисним ознайомитись з переліком понять та правових конструкцій, які використовуються в актах цивільного законодавства з цього приводу. Ось вони:
— вина в формі умислу або необережності (ст. 614, 616 та інші ЦК). Це — загальновизнане формулювання, що охоплює собою всі форми вини;
— намір або груба необережність страхувальника (ст. 256 КТМ [23]). Тут намір означає те ж, що і прямий умисел. Груба необережність має тлумачитись близько до самовпевненості. Але ж було б неправильним твердження про те, що ці два поняття повністю співпадають;
— вина або недбалість (ст. 306 КТМ). Термін «недбалість» вживається тут не зовсім коректно. Вина охоплює собою як умисел, так і необережність у формі самовпевненості або недбалості;
— комісіонер був необачним (ч. 3 ст. 1016 ЦК). Можна стверджувати, що необачність — це те ж явище, що і необережність;
— умисно або через грубу необережність (частина друга ст. 263 КТМ). Це формулювання не виходить за межі загальновизнаного змісту цих понять;
— намір потерпілого (частина друга ст. 316 КТМ). Намір — це прямий умисел;
— намір або самовпевненість з усвідомленням можливості заподіяння шкоди (ст. 350 КТМ). Самовпевненість завжди передбачає усвідомлення можливості. Законодавець акцентував увагу на усвідомленні. Висновком ступеню це положення слід поширити і на випадки, коли має місце непрямий умисел;
— дії або упущення перевізника, здійснені з наміром завдати втрату, нестачу або пошкодження (частина друга ст. 181 КТМ). Це формулювання означає обов’язкову наявність наміру. Тому упущення перевізника без прямого умислу не охоплюються цим формулюванням, а це правило при упущеннях не повинне застосовуватись;
— самовпевненість з усвідомленням можливості заподіяння шкоди (частина друга ст. 181, частина шоста ст. 194 КТМ);
— недбалість (ч. 4 ст. 1187 ЦК);
— недбальство (ч. 2 ст. 229 ЦК). Питання про відмінність недбалості від недбальства належить до сфері інтересів спеціалістів у галузі вишуканої словесності;
— розподіл відповідальності відповідно до ступеня вини (ст. 300 КТМ). Ступінь вини як критерій розміру відповідальності визначає суд;
— порушення сталося внаслідок випадку або непереборної сили (ст. 617 ЦК).
Тут поняття випадку і непереборної сили вживаються як суміжні, як і в наступному формулюванні;
— зіткнення сталося випадково або внаслідок непереборної сили (частина перша ст. 298 КТМ);
— випадкове настання неможливості виконання (ч. 2 ст. 612 ЦК). У п. 3 коментаря до ст. 612 ЦК обґрунтовується думка про те, що під «випадковим» тут розуміється настання неможливості виконання унаслідок дії простого випадку;
— випадкове знищення або пошкодження (псування) майна (ст. 323, 742, 743 ЦК). Тут «випадкове» слід тлумачити як таке знищення (пошкодження, псування), що настало внаслідок непереборної сили або простого випадку;
— наслідки настали не з вини осіб, зокрема, у разі припинення (обмеження) перевезення вантажу у певних напрямках, встановленого у випадках і порядку, передбачених транспортними кодексами або статутами (ч. 2 ст. 921 ЦК);
— порушення сталося внаслідок дії непереборної сили (ч. 2 ст. 218 ГК);
— порушення сталося внаслідок непереборної сили або через такі властивості речі, про які зберігач, приймаючи її на зберігання, не знав і не міг знати (ч. 2 ст. 950 ЦК). Наявність властивостей речі, про які тут йдеться, свідчить про вину поклажодавця або про свідоме допущення ним ризику, що виключає вину зберігача. Тут не йдеться про інші обставини, що свідчать про вину кредитора (зберігача), тільки тому, що такі обставини є невірогідними (про інші можливі порушення з боку зберігача йдеться у ч. 3 ст. 950 ЦК);
— збитки виникли внаслідок непереборної сили, винних дій установника управління або вигодонабувача (ч. 1 ст. 1043 ЦК). Тут чітко визначаються підстави звільнення управителя від відповідальності. До таких підстав закон не відніс простий випадок;
— порушення зобов’язання внаслідок умислу або грубої необережності кредитора (ч. 2, 3 ст. 950 ЦК). У силу цього правила відповідальність зберігача виключають вина кредитора (поклажодавця), непереборна сила, простий випадок. Зберігач не відповідає також за наявності його вини, що не кваліфікується як груба;
— порушення зобов’язання з вини кредитора (ч. 1 ст. 616 ЦК). Вина кредитора може існувати разом з виною боржника, а може мати місце за відсутності вини боржника. У першому випадку розмір відповідальності боржника зменшується. В іншому — боржник звільняється від відповідальності;
— кредитор умисно або з необережності сприяв збільшенню розміру збитків (ч. 2 ст. 616 ЦК). Тут йдеться про вину (винні дії), що знаходяться в причинному зв’язку із збільшенням розміру збитків;
— кредитор умисно або з необережності не вжив заходів до зменшення розміру збитків (ч. 2 ст. 616 ЦК);
— обов’язок поклажодавця відшкодувати збитки, завдані властивостями речі, якщо зберігач не знав і не міг знати про ці властивості (ст. 952 ЦК). Тут встановлена відповідальність поклажодавцю за завдані зберігачеві збитки у всіх випадках незалежно від його вини. Лише та обставина, що зберігач знав або міг знати про особливі властивості речі, звільняє поклажодавця від обов’язку відшкодувати збитки, що виникли внаслідок особливих властивостей речі;
— звільнення оператора ядерного судна від відповідальності за шкоду, що виникла внаслідок воєнних дій, ворожих дій або народних заворушень, непереборних сил природи (ст. 316 КТМ). Це формулювання відходить від загальновизнаної термінології. Вживається термін «непереборні сили природи» замість терміна «непереборна сила». За таких умов воєнні дії, ворожі дії і народні заворушення, що, безумовно, охоплюються поняттям непереборної сили, поставлені поряд з поняттям непереборних сил природи;
— неморехідний стан судна викликаний недоліками, які не могли бути виявлені при прояві перевізником належної дбайливості, тобто прихованими недоліками (частина друга ст. 143, частина друга ст. 223 КТМ [23]). Якщо боржник проявляв належну дбайливість, він не може вважатись винним, тому наведене формулювання не виходить за межі принципу вини;
— вжити всіх залежних від особи заходів щодо належного виконання зобов’язання (ч. 1 ст. 614 ЦК);
— вжити усіх необхідних заходів щодо збереження схоронності речі (ч. 1 ст. 973 ЦК);
— вжити усіх заходів щодо збереження майна (ст. 841 ЦК). Останні три положення буквально дещо відрізняються, але за змістом вони встановлюють правило, відповідно до якого тільки непереборна сила звільняє боржника від відповідальності;
— вжити усіх заходів, встановлених договором, законом, іншими актами цивільного законодавства, для забезпечення схоронності речі (ч. 1 ст. 942 ЦК). Тут формулювання «вжити всіх заходів» у сукупності з подальшим текстом означає зовсім інше правило, ніж те, що сформульоване в попередніх трьох положеннях. Відповідно до ч. 1 ст. 942 ЦК боржник повинен вжити усіх заходів, які встановлені договором, законом або актами законодавства. Це звільняє боржника від обов’язку вживати інших заходів;
— піклуватися про річ, як про свою власну (ч. 2 ст. 942 ЦК). Цивільне законодавство України не знає категорії дбайливого господаря, яка б могла бути критерієм наявності вини. Тому обов’язок зберігача піклуватися про річ, як про свою власну, має вважатись виконаним, якщо цей конкретний зберігай, хоч і недостатньо дбав про збереження речі, але ж його дбайливість про збереження речі була не меншою, ніж дбайливість про збереження власного майна. Якщо майно зберігача внаслідок його недбалості згоріло разом з майном поклажодавця, то за знищення пожежею предмета зберігання зберігай відповідати не повинен, бо він про збереження цього предмета дбав так же погано, як і про збереження власного майна, тобто вимоги ч. 2 ст. 942 ЦК він виконав;
— обставини, яким перевізник не міг запобігти, та усунення яких від нього не залежало (ч. 1 ст. 924 ЦК). Це правило передбачає той же рівень відповідальності перевізника, що й відповідальність за принципом вини, оскільки йдеться про обставини, усунення яких «не залежало» від перевізника. Оскільки йдеться про «залежність» в системі правових відносин, доцільно зробити висновок про те, що ця «залежність» має не об’єктивний, а правовий характер, тобто що на перевізника був покладений обов’язок усунення відповідних обставин;
— незалежні від сторін обставини (ч. 6 ст. 879 ЦК);
— причини, які не залежать від перевізника (ст. 23 Закону «Про залізничний транспорт» [77]). Як і попереднє, це формулювання має тлумачитись таким чином, що тут йдеться про обставини (причини), які об’єктивно не залежать від перевізника і усунення яких не є його обов’язком;
— вжито всі необхідні заходи для запобігання заподіянню шкоди, або вжиття таких заходів було неможливим (частина перша ст. 91, частина перша ст. 92, 94 Повітряного кодексу [21]). Можна стверджувати, що в наведеному тут формулюванні закріплюється принцип вини.
3. Краще усвідомити зміст вини та пов’язаних з нею правових понять і конструкцій допомагає ст. 176 КТМ, в якій наводиться невичерпний перелік обставин, за наявності яких вважається, що вина перевізника відсутня. Такими обставинами є:
— дія непереборної сили;
— виникнення небезпеки і випадковостей на морі та інших судноплавних водах.
Цим формулюванням охоплюються випадки, що не підпадають під визначення непереборної сили;
— пожежа, що виникла не з вини перевізника. Перевізник відповідає за наслідки пожежі, що сталася внаслідок вини його працівників, але не відповідає за наслідки пожежі, що виникла внаслідок вини пасажирів або інших осіб;
— рятування людей, суден, вантажів. Ці обставини мають кваліфікуватись як крайня необхідність. Можливе застосування за аналогією ст. 1171 ЦК, якщо це не суперечить ст. 176 КТМ;
— дії або розпорядження властей (затримання, арешт, карантин тощо). Ці обставини охоплюються поняттям непереборної сили;
— воєнні дії, терористичні акти, народні заворушення. Як і в попередньому пункті, тут формулюється правило про звільнення від відповідальності за наявності обставин, що виключають вину і не виходять за межі категорії непереборної сили;
— приховані недоліки вантажу, його властивості або природні втрати, що не перевищують, однак, встановлених норм. Ці обставини частково підпадають під поняття простого випадку, а в іншій частині — під поняття непереборної сили;
— непомітні за зовнішнім виглядом недоліки тари та упаковки вантажу (в цьому випадку є підстави говорити про вину вантажовідправника) чи збивання лісу в плоту (ця обставина охоплюється поняттям випадку, якщо не встановлено вину вантажовідправника або перевізника);
— недостатність чи неясність маркування вантажу. Зазвичай в таких випадках має місце вина вантажовідправника;
— страйки або інші обставини, що спричинили зупинку або обмеження роботи повністю чи частково. Страйк як надзвичайна або невідворотна за таких умов подія підпадає під визначення непереборної сили (п. 1 ч. 1 ст. 263 ЦК), але ж тільки в тих випадках, коли цей страйк відбувається не у перевізника, який має подбати про нормальні колективні трудові правовідносини. Але ст. 176 КТМ звільняє перевізника від відповідальності і у цих випадках, коли у виникненні страйку повинен перевізник;
— дії щодо запобігання забрудненню навколишнього природного середовища.
4. Таким чином, законодавець дає достатній нормативний матеріал для правильного вирішення питань вини як підстави відповідальності. Разом з тим, суперечності в змісті нормативного матеріалу є суттєвими і значно ускладнюють тлумачення і застосування відповідних правових норм. Викликає заперечення і розмаїття термінів, що ставить деякі формулювання за межі того, що доступно пересічному володільцю диплома, яким підтверджується кваліфікація правознавця.
5. Вина визнається у вітчизняному законодавстві (за встановленими винятками) умовою відповідальності за порушення (невиконання або неналежне виконання) цивільно-правових зобов’язань. Винятки з цього правила можуть бути встановлені тільки законом і договором (абзац перший ч. 1 ст. 614 ЦК). Підзаконними актами відповідальність боржника за відсутності його вини встановлюватися не може.
Можливість встановлення договором відповідальності за відсутності вини може бути використана для вирішення дуже важливих комерційних питань. Так, право засновника (засновників) підприємства ліквідувати створену ним (ними) юридичну особу не може бути піддане сумніву. Ліквідація юридичної особи, за загальним правилом, тягне припинення зобов’язань. Це може дуже істотно зачіпати інтереси контрагентів підприємства, що ліквідовується, за господарськими договорами, особливо такими, що укладені на тривалий строк. Щоб уникнути таких ситуацій і з метою відшкодування збитків, що виникли, договорами можуть встановлюватися: 1) обов’язок сторін у період дії договору не приймати рішень, які спричинили б припинення укладеного сторонами договору (це буде поширюватися і на рішення про ліквідацію підприємства); 2) неустойка за порушення цього обов’язку; 3) відповідальність у вигляді відшкодування збитків, що виникли в результаті припинення зобов’язання у зв’язку, наприклад, з ліквідацією підприємства. Однак застосування такої умови буде викликати сумніви, оскільки вона сама по собі не виключає застосування ст. 614 ЦК, що допускає відповідальність особи, яка порушила зобов’язання, лише за наявності вини (якщо інше не встановлене законом або договором). Тому умови договору про покладення на сторону відповідальності у вигляді відшкодування збитків і сплати неустойки за дострокове припинення зобов’язання в зв’язку з ліквідацією цієї сторони — юридичної особи завжди слід доповнювати положенням про те, що ця відповідальність застосовується незалежно від вини. Така умова договору буде відповідати абзацу першому ч. 1 ст. 614 ЦК.
6. Відхід у законодавстві та юридичній теорії від соціалістичних догм, прагнення врахувати цивілістичний досвід інших країн, а також досвід міжнародно-правового регулювання майнових відносин, призвели до того, що в науково-практичній літературі став піддаватися сумніву принцип вини як умова відповідальності за зобов’язаннями. Замість нього стали говорити про критерій передбачуваності (непередбачуваності) результатів порушення договору (див., наприклад, Віденська конвенція про договори міжнародної купівлі-продажу. Коментар. — М.: Юридична література, 1994 — С. 75). Паралельно з цим категорію передбачуваності запропоновано використовувати для оцінки наявності чи відсутності причинного зв’язку (див. Брагінський М.И., Вітрянський В.В. Договірне право. Загальні положення. — М.: Статут, 1997 — С. 580). У зв’язку з цим хотілося б застерегти від необґрунтованого заперечення позитивного вітчизняного досвіду правотворчості та правозастосування дореволюційного (мається на увазі — до 1917 р.) і радянського періодів і відповідної йому правової теорії. Вина, як і раніше, цілком обґрунтовано визнається цивільним законодавством однією з умов відповідальності. Відмова від принципу вини була б кроком назад і в практиці правотворчості та правозастосування, і в теорії.
Що стосується передбачуваності результатів порушення зобов’язання, то ця категорія лише частково відображає суб’єктивну сторону правопорушення і є найплідні- шою, коли вона використовується при правозастосуванні не шляхом змішування її з причинністю, що характеризує об’єктивну сторону правопорушення, і не у відриві від принципу вини, а в його контексті.
7. Категорія вини використовується для оцінки суто суб’єктивної сторони дій (бездіяльності) сторін цивільно-правового договору (зобов’язання). Надання термінам «вина», «умисел», «необережність», що зустрічається в текстах законів, об’єктивного значення (наприклад, «... прострочення є наслідком... вини...» — ч. 3 ст. 613 ЦК) є проявом прагнення спростити текст закону (треба було написати: «... прострочення є наслідком дій, що мають ознаку вини...»), а не свідчить про розуміння вини як об’єктивної категорії.
У ст. 614 ЦК не міститься визначення вини, а лише вказується на дві її форми (умисел і необережність), які також не розкриваються. Іноді в цивільному законодавстві використовується поняття грубої необережності (наприклад, ч. 2 ст. 1193 ЦК). У Кодексі торговельного мореплавства [23] використовується поняття самовпевненості з усвідомленням можливості заподіяння збитків (наприклад, ст. 181). Це словосполучення покликане дещо прояснити, як законодавець розуміє категорію самовпевненості. Водночас положення законодавства не завжди вносять необхідну ясність у зміст категорії вини і понять, що розкривають її види. Так, у ст. 193 КТМ мова йде про «вину або недбалість» пасажира. Було б помилковим робити звідси такий висновок, що вітчизняне цивільне законодавство виводить недбалість за межі поняття вини.
В умовах, що склалися, коли цивільне законодавство не визначає ознак вини та окремих її видів, при застосуванні норм цивільного права слід враховувати визначення вини, умислу і необережності, які даються в Кримінальному кодексі [25] (саме враховувати, а не керуватися ними безпосередньо, оскільки для безпосереднього застосування в сфері цивільного права ці визначення непридатні).
Стаття 23 Кримінального кодексу визначає вину як психічне ставлення особи до вчинюваної дії чи бездіяльності та їх наслідків, виражене (ставлення) у формі умислу або необережності. Це — цілком прийнятне для цивільного законодавства визначення і його застосування цілком може бути прийняте як вихідне для формулювання того визначення вини, яке придатне в сфері цивільного права.
8. Прямий умисел розкривається в ст. 24 КК як усвідомлення особою суспільно небезпечного характеру діяння, передбачення суспільно небезпечних наслідків і бажання їх настання. Непрямий умисел відрізняється від прямого тим, що особа не бажала настання суспільно небезпечних наслідків, але свідомо припускала їх настання. Формулювання на цьому правовому підґрунті поняття умислу, придатного для використання в сфері цивільного права, викликає складнощі в зв’язку з необхідністю знайти категорію, яка у цій сфері замінить поняття суспільної небезпеки. Було б помилкою вважати, що умисел і взагалі вина як умова цивільно-правової відповідальності передбачають усвідомлення протиправності поведінки. Незнання закону (підзаконного акта, умов договору) не може бути підставою для звільнення від цивільно-правової відповідальності так само, як незнання закону не звільняє від кримінальної відповідальності.
9. Відповідно до ст. 25 КК злочин визнається вчиненим з необережності, якщо особа, яка його вчинила, передбачала можливість настання суспільно небезпечних наслідків своєї дії чи бездіяльності, але легковажно розраховувала на їх відвернення або не передбачала можливості настання таких наслідків, хоча повинна була і могла їх передбачати. Це визначення потребує більш істотного, ніж визначення умислу, уточнення для його використання в сфері цивільного права. Справа в тому, що воно орієнтоване переважно на такі склади необережних злочинів, які містять у собі матеріальні наслідки. Тому воно в сфері цивільного права може застосовуватись тільки до відповідальності у вигляді відшкодування збитків. У цивільному законодавстві України стягнення неустойки також передбачає наявність вини. У той же час неустойка стягується незалежно від заподіяння порушенням шкідливих наслідків. Отже, є підстави стверджувати, що в цивільному праві визнається існування формальних складів правопорушень, що дають змогу застосовувати відповідні примусові заходи, в тому числі і за необережні правопорушення, за відсутності шкідливих наслідків (викладене враховує ту обставину, що хоча Цивільний кодекс і не визнає неустойку видом відповідальності, але низка законодавчих положень прямо чи побічно визнає неустойку мірою відповідальності). Таким чином, поняття необережності в сфері цивільного права не може зводитися і до усвідомлення можливості настання шкідливих наслідків.
10. Спроба розкрити зміст поняття вини в цивільному праві через поняття відсутності вини здійснена в абзаці другому ч. 1 ст. 614 ЦК. Встановлюється, що «особа є невинуватою, якщо вона доведе, що вжила всіх залежних від неї заходів для належного виконання зобов’язання». Тут суто матеріально-правова норма, що визначає умови, за яких вважається, що в діях особи відсутня вина, викладається разом з переважно процесуальним правилом про розподіл обов’язків доведення наявності чи відсутності між кредитором (позивачем) та боржником (відповідачем). Проте це не є перешкодою для належного розуміння основного правила, що формулюється в ч. 1 ст. 614 ЦК: боржник є винуватим, якщо він не вжив всіх належних від нього заходів для належного виконання зобов’язання.
11. У Господарському кодексі [31] було визнано неможливим стосовно сторін господарських зобов’язань, які переважно є юридичними особами, використовувати поняття вини. Але без використання терміна «вина» у ч. 2 ст. 218 ЦК сформульовано за змістом те ж правило, що і в ч. 1 ст. 614 ГК: учасник господарських відносин відповідає за невиконання або неналежне виконання господарського зобов’язання, якщо не доведе, що ним вжито усіх належних від нього заходів для недопущення господарського порушення. Таким чином, основне правило про вину як підставу відповідальності за змістом є спільним для Цивільного і Господарського кодексів. Але ж при уточненні цього правила шляхом формулювання положень про умови, за наявності яких боржник, який порушив зобов’язання, звільняється від відповідальності (негативного правила), виявились розбіжності між цими двома кодексами.
Відповідно до ст. 617 ЦК підставою звільнення від відповідальності є порушення зобов’язання внаслідок випадку або непереборної сили. Частина 2 ст. 218 ГК підставою звільнення від відповідальності визнає тільки непереборну силу. Ця розбіжність має суттєве практичне значення. Саме вона і зазначає відмінність у критеріях майнової відповідальності за Цивільним кодексом, з одного боку, та Господарським кодексом — з іншого. Справа в тому, що світова практика правового регулювання виходить із того, що суб’єкти підприємницької діяльності (суб’єкти господарювання — відповідно до термінології Господарського кодексу України) повинні нести більш високу відповідальність за порушення зобов’язань, ніж інші суб’єкти. Тому встановлення однакового суб’єктивного критерію відповідальності для осіб, що вступають у зобов’язання при здійсненні підприємницької діяльності, та інших осіб (якщо особа не доведе, що вжила всіх залежних від неї заходів щодо належного виконання зобов’язання чи недопущення господарського правопорушення) було нелогічним.
Посилання у ч. 2 ст. 218 ГК на непереборну силу як підставу звільнення боржника від відповідальності за невиконання чи неналежне виконання господарського зобов’язання досить логічно поєднується з правилом тієї ж статті про відповідальність учасника господарських відносин, якщо він не доведе, що вжив всіх залежних від нього заходів для недопущення господарського правопорушення. Зауваження викликають тільки дві обставини: 1) на суб’єкта господарювання покладається дещо вища відповідальність у разі порушення господарського зобов’язання. Отже, така відповідальність не поширюється на ті зобов’язання, в яких суб’єкту господарювання протистоїть фізична особа, яке не є підприємцем, оскільки такі зобов’язання не є господарськими (ч. 3 ст. 175 ЦК); 2) у ч. 2 ст. 218 ГК не враховується вина кредитора як підстава звільнення боржника від відповідальності за порушення господарського зобов’язання. Що стосується правил абзацу другого ч. 1 ст. 614 ЦК і абзацу першого ч. 1 ст. 617 ЦК, то тут також помітна логічна неузгодженість: ч. 1 ст. 614 ЦК встановлює ширшу сферу відповідальності боржника, оскільки обов’язок боржника вжити всіх залежних від нього заходів означає, зокрема, обов’язок виключити випадкове порушення зобов’язання. Цей недолік загального положення, що формулюється у ч. 1 ст. 614 ЦК, усувається спеціальним правилом ч. 1 ст. 617 ЦК, відповідно до якого боржник, якщо інше не передбачено законом або договором, звільняється від відповідальності за порушення зобов’язання не тільки у випадках, коли воно стало наслідком дії непереборної сили, а й тоді, коли це сталося внаслідок випадку. Це спеціальне правило ч. 1 ст. 617 ЦК і підлягає переважному застосуванню перед ч. 1 ст. 614 ЦК.
12. У силу ч. 1 ст. 614 ЦК і аналогічного їй правила ч. 2 ст. 218 ГК боржник не може нести відповідальність за порушення зобов’язання у разі неможливості виконання зобов’язання внаслідок дій чи бездіяльності кредитора. Те, що ні Цивільний, ні Господарський кодекси прямо не визнають такі обставини як підстави звільнення від відповідальності, не може бути перешкодою для звільнення боржника від відповідальності, оскільки правовою підставою для цього є загальні положення ч. 1 ст. 614 ЦК та ч. 2 ст. 218 ГК.
13. Вище ми звернули увагу на те, що вина в цивільному праві і її форми повинні розумітися шляхом пристосування відповідних визначень, даних у Кримінальному кодексі [25], до специфіки предмета і норм цивільного права. Для цього необхідно підібрати ту правову конструкцію, яку слід поставити на місце поняття суспільної небезпеки, що використовується при визначенні умислу і необережності в Кримінальному кодексі.
Розглянемо питання про те, чи не можна в зазначених цілях на місце суспільної небезпеки поставити правову конструкцію вжиття боржником усіх залежних від нього заходів для належного виконання зобов’язання. Тоді б можна було стверджувати, що вина в цивільному праві характеризується такими ознаками: 1) розуміння (нерозуміння) боржником того, що він не вживає всіх залежних від нього заходів для належного виконання зобов’язання; 2) передбачення (непередбачення) можливості настання шкідливих наслідків; 3) бажання (небажання) досягнення шкідливих наслідків.
Для визначення вини в цивільному праві на місце категорії суспільної небезпеки не може бути поставлена правова конструкція вжиття боржником усіх залежних від нього заходів для належного виконання зобов’язання. Покажемо це на прикладі. Громадянин передав на зберігання сусідові коштовні речі. Був укладений у письмовій формі договір, яким не передбачалася плата за послугу, але встановлювався обов’язок сусіда по закінченні терміну зберігання повернути речі. Сусід був пенсіонером, але виходив з будинку з побутових потреб, що тривало іноді дві і більше години, про що добре було відомо громадянину, який передав сусіду коштовні речі на зберігання. Одного разу, коли громадянин, який виконував обов’язки зберігача, залишив будинок, зловмисники зламали двері та викрали гроші і деяке майно господаря, а також коштовні речі, що знаходилися на зберіганні. Для вирішення спору про відшкодування вартості викрадених коштовних речей у зв’язку з невиконанням зберігачем обов’язку повернути коштовні речі в цілості слід керуватися ч. 2 ст. 942 ЦК. Ця стаття, оскільки зберігай здійснював зберігання безкоштовно, приписує зберігачеві дбати про передане на зберігання майно як про своє власне. Якби на зберігача в наведеному прикладі покладався обов’язок вжити всіх заходів до схоронності переданого на зберігання майна, на нього, безумовно, слід було б покласти відповідальність за незбереження переданого на зберігання майна через те, що від нього залежало вжити таких заходів, як заміна звичайних дверей на броньовані, обладнання металевих ґрат на вікнах, підключення квартири до охоронної сигналізації чи навіть виставлення цілодобового поста. Якщо зловмисники застосували силу, яка для постового (охоронця) виявилася непереборною, на зберігача можна буде покласти відповідальність за те, що він не вжив такого залежного від нього заходу, як укладення договору про виставлення поста з трьох охоронців. Якщо їх було троє, зберігачеві можна дорікати тим, що їх не було десять тощо. Таким чином, сам по собі критерій вжиття всіх залежних від боржника заходів є неприйнятним для визначення вини в сфері цивільного права і може застосовуватись лише тоді, коли на боржника покладається відповідальність за негативні наслідки, що настали внаслідок простого випадку.
14. Разом з тим, критерій належної дбайливості чи турботливості (відповідно до ст. 401 нового Цивільного кодексу Російської Федерації — той ступінь дбайливості та обачності, яка вимагалася від боржника за характером зобов’язання і умовами обороту) для цих цілей цілком підходить. У наведеному вище прикладі з урахуванням безоплатності збереження зберігай, виявляючи належну дбайливість (турботливість), не повинен був ні підключати квартиру до охоронної сигналізації, ні ставити броньовані двері, ні виставляти пост охорони. Він повинен був дбати (турбуватись) про речі, які зберігав, як про свої. За незбереження речей внаслідок інших обставин при належній своїй дбайливості (турботливості) зберігай відповідати не повинен через відсутність вини.
Для розуміння категорії належної дбайливості (турботливості) дуже важливого значення набуває висновок, що випливає зі ст. 143 КТМ [23] про те, що наявність прихованих дефектів морського торговельного судна не виключає належної дбайливості (турботливості) морського перевізника, а за відповідних умов дії (бездіяльність) перевізника (судновласника) повинні кваліфікуватися як такі, що не мають ознаки вини.
15. З урахуванням викладеного умисел у цивільному праві означає, що боржник розумів, що в його діях (бездіяльності) відсутня дбайливість (турботливість), яка вимагається від нього змістом зобов’язання, передбачав можливість настання негативних майнових наслідків і бажав або свідомо допускав настання таких наслідків. Наявність бажання досягти негативних майнових наслідків дає підставу кваліфікувати умисел як прямий. Свідоме допущення настання таких наслідків означає, що умисел є непрямим.
16. Необережність у цивільному праві слід тлумачити як розуміння неналежної дбайливості (турботливості) (при легковажному розрахунку на відвернення шкідливих наслідків такої поведінки) або нерозуміння неналежного рівня дбайливості (турботливості) (і можливості настання негативних майнових наслідків), хоча особа могла і повинна була це розуміти і передбачати.
17. Маючи на увазі положення ст. 181 (частин другої і третьої), 194 (частини шостої), 350 КТМ, слід визнати, що в цивільному законодавстві України сформульоване поняття самовпевненості, яке означає таку форму необережності, за якої особа розуміла, що в її діях не міститься необхідного рівня дбайливості (турботливості), але вона легковажно розраховувала відвернути негативні майнові наслідки своєї поведінки.
Недбалість має місце тоді, коли особа не усвідомлювала, що в її діях бракує належного рівня дбайливості (турботливості), і не передбачала негативних майнових наслідків своєї поведінки, хоча відповідно до обставин повинна була і могла розуміти, що в її діях відсутній належний рівень дбайливості (турботливості), і передбачати можливість настання шкідливих майнових наслідків своєї поведінки.
18. Належить також враховувати, що разом з поняттями необережності, самовпевненості, недбалості цивільне законодавство використовує поняття грубої необережності. Воно використовується в Цивільному кодексі (наприклад, ч. 2 ст. 1193), в інших законах (наприклад, у ст. 256 КТМ). Під грубою необережністю зазвичай необхідно розуміти самовпевненість, оскільки будь-яких інших, більш визначених критеріїв грубої необережності законодавство не встановлює. Однак завжди розуміти самовпевненість як грубу необережність не можна. Законодавець свідомо відійшов від формально досить суворо визначених понять самовпевненості та недбалості, став вживати оціночне поняття грубої необережності, щоб дати суду можливість при вирішенні спорів в більшій мірі кваліфікувати поведінку боржника з урахуванням всіх обставин справи.
19. Загального правила, що передбачало б диференціацію відповідальності боржника за критерієм форми вини, цивільне законодавство України не встановлює. У той же час встановлено окремі правила, що передбачають врахування форми вини не лише при визначенні розміру відповідальності, але і при вирішенні питання про можливість притягнення боржника до відповідальності. Так, по закінченні встановленого строку зберігання, зберігач відповідає за втрату, нестачу або пошкодження майна, що зберігається, лише за наявності в його діях умислу або грубої необережності (частина друга ст. 418 ЦК).
20. Викладене дає підстави для висновку про те, що вина боржника є наявною за таких умов: 1) боржник розумів, що він не проявляє тієї дбайливості (турботливості) про виконання зобов’язання, яку він зобов’язаний був проявляти відповідно до законодавства, договору, звичаїв ділового обороту та конкретних обставин; 2) боржник передбачав, або міг передбачати, або повинен був передбачати можливість настання шкідливих наслідків (збитків) на боці кредитора; 3) боржник бажав, допускав або не бажав і не допускав можливості настання таких наслідків. У разі, коли відповідальність наступає незалежно від наслідків порушення, наявність вини визначається за першим із названих критеріїв.
21. Формулювання ч. 1 ст. 614 ЦК «особа, яка не виконала зобов’язання... несе відповідальність за наявності вини...» передбачає врахування вини боржника, що мала місце не тільки при виконанні договору, але і при його укладенні. Так, боржник — фізична особа може подати докази того, що він проявив максимально можливу дбайливість при виконанні договору, однак той обсяг роботи, яку він зобов’язаний був особисто виконати відповідно до договору, був для нього просто непосильним з урахуванням його віку і стану здоров’я. За таких умов кредитор вправі вимагати відшкодування збитків, завданих невиконанням договору, оскільки боржник допустив необережність (самовпевненість) на стадії укладення договору, легковажно думаючи, що він зможе виконати договір, і не враховуючи зниження рівня працездатності, обумовлене віком і станом здоров’я.
22. Оскільки вина характеризує психічне ставлення суб’єкта до своїх дій або бездіяльності, безпосередньо це поняття може застосовуватися лише до фізичних осіб. Щодо юридичних осіб слід вважати, що в їх діях ознака вини є тоді, коли ознаки вини є в діях їх працівників (при виконанні трудових обов’язків). Було б абсолютно неправильним вважати юридичну особу винуватою тільки тоді, коли ознаки вини є в діях посадових осіб, які виконують функції органів юридичної особи. Це невиправдано обмежувало б відповідальність юридичних осіб. Юридична особа повинна нести цивільно-правову відповідальність за дії всіх своїх працівників з тієї причини, що дії працівників знаходяться у сфері її контролю. Кредитора, за загальним правилом, не цікавить система виробничих зв’язків боржника. Інтереси кредитора (замовника) не можуть безпосередньо залежати від того, кому боржник доручив виконання замовлення та яким є рівень трудової дисципліни на підприємстві, що є боржником. Разом з тим, і конструкція вини трудового колективу суперечила б століттями виробленому розумінню категорії суб’єктів у цивільному праві.
23. Викладене вище розуміння вини в цивільному праві дозволяє зробити висновок про те, що боржника слід вважати винуватим, коли він не виявив належної (відповідної змісту зобов’язання та умовам його виконання) дбайливості (турботливості) щодо предмета зобов’язання перед кредитором, коли таку дбайливість (турботливість) не виявили його працівники, коли таку дбайливість не виявили треті особи, що перебувають у правовідносинах з боржником, унаслідок чого боржник не зміг належне виконати зобов’язання. В останньому випадку боржник також відповідає за свою вину, а не за чужу. Судова практика десятки років твердо стояла на тій позиції, що вина третіх осіб перед боржником свідчить про вину самого боржника перед кредитором.
Тепер таке правило включене до ч. 1 ст. 617 ЦК і ч. 2 ст. 218 ГК [31]. Укладаючи договір, сторони приймають на себе обов’язки і відповідальність за їх виконання. Кредитор при цьому не повинен цікавитися виробничими, кадровими, організаційними та іншими можливостями боржника. Якщо боржник не виявив належної дбайливості щодо кадрового, організаційного, матеріального, виробничого й іншого забезпечення виконання зобов’язання, він є винуватим і повинен нести відповідальність, зрозуміло, за відсутності підстав, які виключають вину.
24. Частина 1 ст. 614 ЦК формулює презумпцію вини боржника. Частина 3 ст. 613 ЦК конкретизує це правило стосовно до прострочення кредитора. Аналогічне правило випливає із ч. 2 ст. 218 ГК. Правила, що суперечать принципу презумпції вини боржника, не можуть встановлюватись підзаконними актами. Але вони можуть встановлюватись законами. Так, повітряний перевізник несе відповідальність за збереження речей, що є у пасажира, якщо буде доведена вина перевізника у втраті або пошкодженні цих речей (частина друга ст. 91 Повітряного кодексу [21]). Морська транспортна організація несе відповідальність за нестачу вантажу, що прибув у порт призначення у супроводі провідника вантажовідправника чи вантажоодержувача, якщо буде доведена її вина (п. 3 ст. 178 Кодексу торгового мореплавства [23]).
25. За роки радянського права склалася правотворча практика, яка допускала встановлення транспортними статутами, що затверджувались підзаконними актами, презумпції відсутності вини боржника (перевізника) і покладала на кредитора обов’язок доведення вини боржника. Ця практика була позбавлена правової підстави в Україні. Стаття 13 Закону «Про транспорт» [65] допускає можливість звільнення перевізника від відповідальності за збереження вантажу лише за умови, що він доведе відсутність своєї вини. Але переважному застосуванню перед цими правилами підлягає норма ч. 2 ст. 314 ГК як акта, що прийнятий пізніше. Ця норма допускає встановлення транспортними кодексами і статутами випадків, коли обов’язок доведення вини перевізника у втраті, нестачі або пошкодженні вантажу покладається на вантажоодержувача або вантажовідправника.
26. У силу ч. 3 ст. 6 ЦК сторони цивільно-правового договору вправі домовитись про звільнення сторони, що порушила зобов’язання, від відповідальності повністю або в будь-якій частці за наявності вини боржника. Але стосовно випадків умисного порушення зобов’язання в договорі не може передбачатись умова про скасування або обмеження відповідальності сторони, яка припустилась такого порушення. Якщо така умова до договору включена, вона визнається нікчемною. Решта умов договору і договір в цілому в зв’язку з цим не можуть бути визнані недійсними.
Стаття 615. Одностороння відмова від зобов’язання
1. У разі порушення зобов’язання однією стороною друга сторона має право частково або в повному обсязі відмовитися від зобов’язання, якщо це встановлено договором або законом.
2. Одностороння відмова від зобов’язання не звільняє винну сторону від відповідальності за порушення зобов’язання.
3. Внаслідок односторонньої відмови від зобов’язання частково або у повному обсязі відповідно змінюються умови зобов’язання або воно припиняється.
1. Стаття 615 ЦК більш детально розкриває загальне положення п. 1 ст. 611 ЦК, відповідно до якого у разі порушення зобов’язання воно може бути припинене внаслідок односторонньої відмови, якщо це встановлено договором або законом. Центральною проблемою при тлумаченні п. 1 ст. 611 і ст. 615 ЦК є проблема визначення поняття зобов’язання. У коментарі до ст. 509 і 510 ЦК йшлося про відсутність у Цивільному кодексі, інших актах цивільного законодавства і правозастосовчій практиці єдиного розуміння категорії зобов’язання.
За таких умов перевагу при застосуванні норм Цивільного кодексу й інших актів цивільного законодавства слід надати спеціальному з цього приводу правилу, яким є визначення зобов’язання, що наводиться у ст. 509 ЦК. З огляду на це, хоч в п. 1 ст. 611 і ст. 615 ЦК законодавець уникає використання категорій «кредитор» та «боржник», ці статті слід тлумачити так, що вони мають на увазі порушення боржником зобов’язання як зв’язку між правами кредитора та обов’язками боржника та надають кредиторові право відмовитися від цього зобов’язання, внаслідок чого припиняється це зобов’язання. Доля зустрічного зобов’язання при цьому ст. 615 ЦК не вирішується.
2. Частина 1 ст. 611 і ст. 615 ЦК єдині в тому, що розширюють порівняно з Цивільним кодексом 1963 р. способи встановлення права на односторонню відмову від зобов’язання: підстави для цього тепер можуть встановлюватись не тільки законом, а і договором. Це відповідає загальній тенденції до підвищення ролі цивільно- правового договору, яка знайшла відображення в Цивільному кодексі 2003 р. Відповідно до п. 1 ст. 611 ЦК кредиторові дається право на односторонню відмову від зобов’язання. Повторюючи це правило, ч. 1 ст. 615 ЦК передбачає можливість відмови від зобов’язання частково або в повному обсязі.
3. Відмова від договору полягає у здійсненні кредитором односторонніх дій в установленому законом порядку, які тягнуть за собою припинення зобов’язання. У випадках реалізації права на односторонню відмову від зобов’язання діями кредитора припиняються не всі зобов’язальні правовідносини, що виникли на підставі договору чи на іншій підставі, а припиняється тільки зобов’язання, зміст якого складають права кредитора, який відмовляється від зобов’язання, та обов’язки боржника. У результаті цього інша частина зобов’язальних правовідносин (зустрічне зобов’язання) втрачає підставу, а тому також припиняється. Якщо в цій частині уже здійснене виконання, воно втрачає підставу, що тягне виникнення зобов’язання у зв’язку з набуттям майна без достатньої правової підстави.
4. При застосуванні ч. 1 ст. 615 ЦК слід враховувати, що в цьому законодавчому положенні не формулюється норма прямої дії. Тому відмова від зобов’язання (часткова або в повному обсязі) можлива тільки у випадках, якщо це встановлено договором або законом.
5. Господарський кодекс формулює спеціальні правила, що застосовуються до господарських зобов’язань. У ст. 236 ГК викладено розгорнені правові положення, що стосуються односторонніх дій сторони зобов’язання, які вона може здійснити у відповідь на порушення господарського зобов’язання іншою стороною. Такі дії називаються оперативно-господарськими санкціями і визначаються як «заходи оперативного впливу на правопорушника з метою припинення або попередження повторення порушень зобов’язання, що використовуються самими сторонами зобов’язання в односторонньому порядку».
6. Частина 3 ст. 235 ГК визначає, що оперативно-господарські санкції застосовуються незалежно від вини суб’єкта, який порушив зобов’язання. У Цивільному кодексі прямої відповіді на це запитання немає. Оскільки право на односторонню відмову від зобов’язання Цивільний кодекс не визнає мірою відповідальності, можна зробити висновок про те, що Цивільний кодекс також не ставить виникнення у кредитора такого права в залежність від вини боржника.
7. Відповідно до ст. 235 і 236 ГК допускається застосування лише таких оперативно- господарських санкцій, які передбачені договором. Але переважному застосуванню перед цими правилами підлягають положення Цивільного кодексу, що передбачають можливість односторонньої відмови від зобов’язання чи інших подібних дій, хоч це і не було передбачено в договорі,
8. У разі порушення господарського зобов’язання однією стороною друга сторона вправі шляхом здійснення односторонніх дій відмовитись від виконання свого зобов’язання (п. 1 ч. 1 ст. 236 ГК [31]). Ця правова конструкція формально протилежна тій, що сформульована в п. 1 ст. 611 і ч. 1 ст. 615 ЦК. Пункт 1 ст. 611 ЦК передбачає відмову кредитора від зобов’язання як зв’язку між правами кредитора та обов’язками боржника, що призводить до утрати правової підстави іншим зобов’язанням, що разом з першим складає двосторонні зобов’язальні правовідносини між двома суб’єктами, що тягне за собою проведення розрахунків між сторонами на підставі ст. 1212 ЦК. Пункт 1 ч. 1 ст. 236 ГК передбачає відмову сторони від виконання свого зобов’язання перед іншою стороною в зв’язку з тим, що інша сторона порушила своє зобов’язання перед першою стороною. У зв’язку з цим втрачає підставу виконання останнього зобов’язання, а якщо воно було виконане раніше повністю або частково, розрахунки між сторонами мають проводитись на підставі ст. 1212 ЦК.
9. Як різновид відмови від виконання зобов’язання в п. 1 ч. 1 ст. 236 ЦК називається «відмова від оплати за зобов’язанням, яке виконане неналежним чином або достроково виконане боржником без згоди другої сторони». Тут зобов’язання розглядається як єдине, таке, що включає комплекс прав та обов’язків однієї сторони і зустрічних обов’язків та прав другої сторони, що не відповідає класичному розумінню зобов’язання як зв’язку прав кредитора та обов’язків боржника. Але в таких випадках відмова від оплати має лише інформаційний характер, оскільки неналежне, в тому числі і дострокове виконання, не породжує обов’язку здійснити оплату. Договором може передбачатись право платника на відмову від попередньої оплати в зв’язку з неналежним виконанням частини зобов’язання.
10. Відстрочення відвантаження продукції чи виконання робіт внаслідок прострочення виставлення акредитиву платником — це право на односторонню зміну умов договору, зміну строку виконання стороною власного зобов’язання в зв’язку з допущеним іншою стороною порушенням власного зобов’язання. Такий захід може застосовуватись, якщо він передбачений договором.
11. Припинення видачі банківських позичок — ще один різновид односторонньої відмови сторони від виконання свого зобов’язання у відповідь на порушення іншою стороною свого зобов’язання, що ґрунтується на тому ж договорі (абзац третій п. 1 ч. 1 ст. 236 ГК). Украй некоректне вживання терміна «позичка» не позбавляє це формулювання юридичного значення. Із контексту випливає, що тут йдеться про припинення перерахування банком (іншим кредитором) грошових сум або видачі готівки, як це передбачено кредитним договором (договором позики). Разом з тим слід нагадати, що тут не сформульована норма прямої дії, а лише передбачається встановлення договором такого виду оперативно-господарських санкцій. Тому некоректне вживання терміна «позичка» в ст. 236 ГК суттєво на правозастосування вплинути не може.
12. Пункт 2 ч. 1 ст. 236 ГК передбачає можливість відмови управненої сторони зобов’язання від прийняття подальшого виконання. Частина 3 ст. 612 ЦК передбачає право кредитора на відмову від прийняття виконання, якщо внаслідок прострочення боржника виконання зобов’язання втратило інтерес для кредитора. Але це правило до господарських зобов’язань підлягає застосуванню з урахуванням ч. 2 ст. 235 ГК, яка допускає застосування лише тих оперативно-господарських санкцій, які передбачені договором. Переважному застосуванню перед згаданими положеннями Господарського кодексу підлягають спеціальні правила Цивільного кодексу, що передбачають можливість відмови кредитора від прийняття виконання, зокрема, відмову покупця від прийняття товару, який продавець передав в асортименті, що не відповідає умовам договору (ст. 672 ЦК). Ця стаття не тільки встановлює право на відмову від прийняття виконання, а й передбачає механізм розрахунків між сторонами, якщо товар, від якого покупець відмовився, уже оплачений. Це виключає необхідність застосування ст. 1212 ЦК до відносин щодо розрахунків у таких випадках.
13. Повернення в односторонньому порядку виконаного стороною за зобов’язанням можливе тільки стосовно грошових коштів. Списання з рахунку іншої сторони в безакцептному порядку допускається ст. 26 Закону «Про платіжні системи та переказ грошей в Україні» [128], якщо це передбачено договором (це відповідає загальному правилу ч. 2 ст. 235 ГК, відповідно до якого оперативно-господарські санкції застосовуються, якщо це передбачено договором).
14. У силу п. 3 ч. 1 ст. 236 ГК можливе погодження в договорах умови про те, що сторона має право в односторонньому порядку на майбутнє встановити додаткові гарантії належного виконання зобов’язання іншою стороною. Зокрема зазначається на можливість встановлення таких гарантій, як зміна порядку оплати продукції, робіт, послуг, що зазвичай полягає в переведенні платника на попередню оплату продукції, робіт, послуг або в оплаті після перевірки їх якості.
15. Частина 2 ст. 236 ГК прямо передбачає можливість встановлення договором інших видів оперативно-господарських санкцій, що відповідає загальному підходу Цивільного кодексу до таких питань (мається на увазі принцип диспозитивності).
16. З огляду на те, що до останнього часу достатньої визначеності щодо порядку односторонньої відмови від зобов’язання, від виконання зобов’язання тощо, односторонньої зміни зобов’язання не було, позитивно слід оцінити правило ч. 1 ст. 237 ГК про застосування оперативно-господарських санкцій в позасудовому порядку та без попереднього пред’явлення претензії. Прямо це правило стосується тільки господарських зобов’язань. Але воно відповідає сутності відмови від зобов’язання. Тому у такий спосіб вона має здійснюватись завжди. Разом з тим, слід враховувати, що численні норми цивільного права встановлюють спеціальний механізм припинення зобов’язань у разі відмови від них (зокрема, встановлюється обов’язок завчасного попередження про односторонню відмову).
17. Одностороння відмова сторони від зобов’язання не звільняє винну сторону від відповідальності за порушення свого зобов’язання. Це прямо передбачається ч. 2 ст. 615 ЦК і випливає із ч. 3 ст. 237 ГК. При цьому дуже гостро постає проблема визначення тих збитків, які знаходяться у причинному зв’язку з порушенням, якого припустився боржник. Безумовно, відшкодуванню підлягають ті збитки, що спричинені порушенням, якого припустився боржник. Ті ж збитки, які виникли внаслідок односторонньої відмови кредитора від зобов’язання, також підлягають відшкодуванню. Але відшкодуванню боржником підлягають збитки, які виникли внаслідок односторонньої відмови від зобов’язання, тільки за умови, що така відмова мала ознаки справедливості, добросовісності і розумності.
18. Доцільно враховувати, що термінологія законодавця, пов’язана з наданням стороні права односторонніми діями припинити, перетворити або змінити зобов’язання або зобов’язальні правовідносини в цілому, не вичерпується поняттями «одностороння відмова від зобов’язання», «одностороння відмова від виконання зобов’язання». У подальшому, в коментарі до ст. 651 ЦК здійснюється спроба дати аналіз окремих правових конструкцій такого роду, передбачених законами, а у випадках, коли це ними допускається, — підзаконними актами.
Стаття 616. Правові наслідки порушення зобов’язання з вини кредитора
1. Якщо порушення зобов’язання сталося з вини кредитора, суд відповідно зменшує розмір збитків та неустойки, які стягуються з боржника.
2. Суд має право зменшити розмір збитків та неустойки, які стягуються з боржника, якщо кредитор умисно або з необережності сприяв збільшенню розміру збитків, завданих порушенням зобов’язання, або не вжив заходів щодо їх зменшення.
1. Новий Цивільний кодекс, на відміну від раніше чинного, не встановлює окремих правил щодо вини кредитора, з одного боку, та змішаної вини (коли порушення зобов’язання стало наслідком дій чи бездіяльності обох учасників зобов’язання), — з іншого. Відсутність спеціальних положень щодо вини кредитора, за наявності якої боржник звільняється від відповідальності, не виключає звільнення боржника від відповідальності у випадках, коли невиконання чи неналежне виконання зобов’язання причинно пов’язане з виною кредитора. Правовою підставою звільнення боржника від відповідальності в такому випадку є абзац другий ч. 1 ст. 614 ЦК («особа є невинуватою, якщо вона доведе, що вжила всіх належних від неї заходів щодо належного виконання зобов’язання»).
2. За наявності підстави для відповідальності боржника (ст. 614, 617 ЦК) і за умови, що порушення зобов’язання перебуває в причинному зв’язку з винними діями (чи винною бездіяльністю) кредитора, розмір збитків та неустойки, що підлягають стягненню з боржника, відповідно зменшується. Формулювання «суд... зменшує» належить тлумачити як обов’язок суду, невиконання якого є підставою для скасування або зміни рішення суду. Разом з тим, слід визнати, що ч. 1 ст. 616 ЦК формулює і матеріально-правову норму.
3. Частина 2 ст. 616 ЦК надає суду право зменшити розмір збитків та неустойки за певних умов. Порівняння ч. 2 ст. 616 ЦК з ч. 1 цієї ж статті, яка приписує суду зменшити розмір збитків, дає підстави для висновку, про. те, що в ч. 2 ст. 616 ЦК мова йде саме про право суду. Але орган правосуддя як суб’єкт публічного права не може розпоряджатись своїми правами на свій розсуд. Ці права суд зобов’язаний використати за наявності встановлених законом підстав та з урахуванням обставин справи. Зазначене право здійснюється судом за .наявності таких підстав: 1) кредитор умисно або з необережності сприяв збільшенню розміру збитків, завданих порушенням зобов’язання; 2) кредитор не вжив заходів щодо їх зменшення. Раз у суду таке право є, ч. 2 ст. 616 ЦК слід тлумачити як таку, що формулює матеріально-правову норму вживати заходів щодо зменшення збитків та не здійснювати дій, які б призвели до збільшення розміру збитків.
Стаття 617. Підстави звільнення від відповідальності за порушення зобов’язання
1. Особа, яка порушила зобов’язання, звільняється від відповідальності за порушення зобов’язання, якщо вона доведе, що це порушення сталося внаслідок випадку або непереборної сили.
Не вважається випадком, зокрема, недодержання своїх обов’язків контрагентом боржника, відсутність на ринку товарів, потрібних для виконання зобов’язання, відсутність у боржника необхідних коштів.
1. Правило ст. 617 ЦК про підстави звільнення від відповідальності особи, яка порушила зобов’язання, слід тлумачити з урахуванням ч. 1 ст. 614 ЦК, що формулює загальний принцип відповідальності за наявності вини. Із цього принципу випливає, що у випадках, коли порушення зобов’язання сталося внаслідок випадку або непереборної сили, боржник відповідальності не несе. У ч. 1 ст. 617 ЦК це правило сформульоване прямо. Разом з тим, ч. 1 ст. 617 ЦК не охоплює собою всіх випадків, коли боржник звільняється від відповідальності. Із ч. 1 ст. 614 ЦК слід зробити висновок про те, що на боржника не може бути покладено відповідальність за невиконання чи неналежне виконання свого зобов’язання, що сталося також внаслідок дій чи бездіяльності кредитора (в тому числі і таких, що не містять ознаки вини), які потягли за собою неможливість виконання боржником зобов’язання, зокрема внаслідок особливих якостей матеріалів чи засобів, наданих (переданих) кредитором.
2. До категорії випадкового належить, зокрема, порушення зобов’язання, спричинене зловмисними діями злочинців, якщо боржник при цьому виявив належну дбайливість про виконання зобов’язання. У силу спеціального правила ч. 2 ст. 40 Закону «Про телекомунікації» [166] оператори, провайдери телекомунікацій не несуть майнової відповідальності перед споживачами телекомунікаційних послуг, якщо порушення зобов’язання сталося внаслідок викрадення чи пошкодження зловмисниками лінійних та станційних споруд. Це правило звільняє названих суб’єктів від відповідальності не тільки за наявності випадку (коли викрадення чи пошкодження зазначеного майна сталося за умов, коли оператор чи провайдер комунікацій виявили належну дбайливість про збереження майна), а і тоді, коли викрадення чи пошкодження майна пов’язане з неналежною дбайливістю оператора, провайдера про збереження майна. Несподіване погіршення стану здоров’я фізичної особи, яка здійснює дії на виконання зобов’язання (власного чи в силу правовідносин з боржником), також має кваліфікуватись як випадок (простий), що звільняє боржника від відповідальності.
3. До категорії випадку не належать, а отже, не виключають вини боржника, виконання своїх обов’язків контрагентами боржника, відсутність на ринку товарів, потрібних для виконання зобов’язання, відсутність у боржника необхідних коштів. Частина 2 ст. 218 ГК [31] не допускає віднесення до категорії непереборної сили порушення зобов’язань контрагентами боржника. Однак робити звідси висновок про те, що боржник завжди несе відповідальність у разі невиконання чи неналежного виконання зобов’язання, якщо воно сталося внаслідок невиконання зобов’язань контрагентами боржника, було б неправильним. Контрагенти боржника можуть порушити зобов’язання перед боржником за наявності їх вини. Тоді дійсно боржник не може бути звільнений від відповідальності перед кредитором. Але ж контрагенти боржника можуть порушити зобов’язання перед боржником за відсутності їх вини. У такому разі і боржник повинен бути звільнений від відповідальності перед кредитором, якщо були відсутні альтернативні джерела отримання товарів чи послуг, тобто, якщо відсутня його вина. Так, якщо внаслідок стихійного лиха загинув урожай винограду, постачальник винограду звільняється від відповідальності перед виноробним заводом за непостачання винограду, оскільки відсутня його вина (невиконання зобов’язання стало наслідком стихійного лиха, тобто, непереборної сили). Виноробний завод також має бути звільнений від відповідальності за непостачання вина, якщо не було можливості здійснити закупку винограду у інших виробників, і так далі в усьому ланцюжку договірних зобов’язань. Підставою звільнення від відповідальності в такому випадку є відсутність вини, невиконання зобов’язання унаслідок дії непереборної сили. Правда, наявність причинного зв’язку в кожній ланці ланцюжку порушень зобов’язань при цьому заперечується пануючими в юридичній науці і практиці правозастосування уявленнями про причинний зв’язок. Але це лише підкреслює необхідність визнання концепції необхідної умови як такої теорії причинного зв’язку, яка заслуговує на загальне визнання.
4. Цивільний і Господарський кодекси та інші закони встановлюють правила про звільнення від відповідальності боржника, якщо невиконання або неналежне виконання зобов’язання стало наслідком дії обставин непереборної сили. Стаття 617 ЦК доповнює підстави звільнення боржника від відповідальності зазначенням на випадок.
5. Цивільний кодекс не дає розгорненого визначення непереборної сили. Лише в п. 1 ч. 1 ст. 263 ЦК непереборна сила визначена як надзвичайна або невідворотна за даних умов подія. Очевидно, це визначення може використовуватися і за межами правила про зупинення позовної давності, стосовно якого воно дане. Визначення непереборної сили, що наводиться у п. 1 ч. 1 ст. 263 ЦК, у радикальний спосіб відрізняється від того її визначення, яке містилося у ст. 78 Цивільного кодексу 1963 р. Раніше чинний Цивільний кодекс визнавав, що непереборній силі притаманні дві ознаки — надзвичайності і невідворотності. Новий Цивільний кодекс виходить із того, що непереборна сила має місце за наявності хоч би однієї із названих ознак. Це значно розширює коло соціально-правових явищ, що підпадають під визначення непереборної сили. У такий спосіб непереборна сила охоплює собою і простий випадок.
Частина 2 ст. 218 ГК [31] визначає непереборну силу як таку, що одночасно має ознаки надзвичайності і невідворотності.
6. Визначення непереборної сили встановлює умови, за яких законодавець вважає відсутньою вину боржника, тобто таке визначення конкретизує умови, за яких боржник несе або не несе відповідальність за порушення зобов’язання. Тому визначення підзаконними актами поняття непереборної сили суперечило б п. 22 частини першої ст. 92 Конституції України [1] («виключно законами України визначаються... засади цивільно-правової відповідальності...») і ч. 1 ст. 614 ЦК. З огляду на викладене не можуть застосовуватись визначення непереборної сили (форс-мажорних обставин) в загальних положеннях Правил користування електричною енергією [442]. Поширене застосування в практиці укладення договорів терміна «форс-мажорні обставини», в принципі, є зрозумілим, але одночасно є і вкрай неприйнятним і недоречним вживанням іноземних слів.
7. Новим для національної системи законодавства є правило, сформульоване в ч. 4 ст. 219 ГК [32], згідно з яким сторони зобов’язання можуть передбачити певні обставини, які є підставою для звільнення від господарської відповідальності у випадку порушення зобов’язання внаслідок дії цих обставин. Єдиною вимогою до цих обставин є їх надзвичайний характер. Включення до Господарського кодексу цього положення викликане визначенням непереборної сили в ст. 218 ГК як такої, що одночасно має дві ознаки (надзвичайності та невідворотності). За межами дії Господарського кодексу в погодженні сторонами договорів таких умов необхідності немає, оскільки надзвичайний характер обставин є достатнім для їх кваліфікації відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 263 ЦК як непереборної сили. Проте включення до договору відповідних умов може вносити у взаємовідносини його сторін певну визначеність і відповідає принципу диспозитивності (ч. 3 ст. 6 ЦК).
8. Ознака невідворотності, на яку посилається у визначенні непереборної сили в п. 1 ч. 1 ст. 263 ЦК, не дозволяє віднести до непереборної сили широкий клас явищ. Таке природне явище, як несприятливі метеорологічні умови, якщо воно виявилося причиною прострочення в доставці пасажира, багажу або вантажу, звільняє авіаційного перевізника від відповідальності, у силу спеціального правила ст. 94 Повітряного кодексу [21]. Це відповідає п. 1 ч. 1 ст. 263 ЦК, оскільки таким обставинам притаманна ознака невідворотності. Таким чином, у ст. 94 Повітряного кодексу не формулюється виняток із загального правила про відповідальність за наявності вини (ст. 614 ЦК), а лише уточнюється це правило для зручності при правозастосуванні.
Ознака невідворотності має бути визнана властивою діям державних органів, органів влади Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування, що виявилися причиною порушення зобов’язання. Тому дії державних органів і посадових осіб, як правило, підпадають під визначення непереборної сили. Проте широкий спектр таких дій не виключає вину боржника. По-перше, це — правомірні примусові дії, що здійснені в зв’язку з порушенням особою, яка є боржником у зобов’язанні, своїх публічних обов’язків. По-друге, це — неправомірні дії державних органів, органів влади Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування. Способом захисту від таких дій не може бути звільнення особи від відповідальності у зобов’язанні, де вона є боржником, оскільки внаслідок таких дій особа отримує право вимагати визнання відповідних актів, дій чи бездіяльності протиправними та відшкодування збитків і моральної шкоди (пп. 8, 9, 10 ст. 16; ст. 21, 22, 23; ч. 4 ст. 386 ЦК; абзаци третій, сьомий ч. 2 ст. 20 ГК).
9. Ознака невідворотності відноситься до події в цілому, тобто містить у собі невідворотність не тільки самого явища, але і його наслідків. У метеорології можна говорити про параметри стихійного лиха, як такого, у юриспруденції стихійне лихо розуміється як природне явище, поєднане з його матеріальними та іншими соціальними наслідками. Тому сама по собі неможливість відвернення природного явища ще не означає, що боржник буде звільнений від відповідальності за порушення зобов’язання, хоча б він і не виявив належної турботи про запобігання руйнівних наслідків цього явища, які згодом привели до порушення зобов’язання. Викладене знаходиться цілком у межах буквального тлумачення легального визначення непереборної сили і не може бути кваліфіковане як обмежувальне тлумачення правових норм, що не має підстави в правовій системі України.
10. Ознака невідворотності непереборної сили повинна також тлумачитися з урахуванням предмета зобов’язального права — суспільних відносин, що регулюються цією підгалуззю права. Якщо норми зобов’язального права регулюють майнові відносини між боржниками і кредиторами, то й ознака невідворотності відноситься до можливостей сторін цих відносин, а не до всіх суб’єктів взагалі, не до суспільства, держави чи усього світового співтовариства. Ці останні суб’єкти за певних умов, можливо, могли б відвернути не лише руйнівні наслідки непереборної сили, але саму її дію. Але зобов’язальне право регулює майнові відносини двох чи кількох суб’єктів, тому ознака невідворотності непереборної сили відноситься до можливостей боржника (боржників), якщо тільки він не вводив кредитора в оману стосовно своїх можливостей. Наприклад, боржник уклав договір про відчуження врожаю пшениці, який вже майже дозрів, але врожай був знищений градом. Можливо; держава і має організаційні та матеріальні засоби, здатні відвернути град. Але у сільськогосподарського підприємства, врожай якого загинув внаслідок граду, засобів запобігання граду не було. Отже, для нього град має ознаку невідворотності, тобто є непереборною силою.
11. Невідворотність як ознака непереборної сили відсутня, якщо причиною невідворотності стали винні дії самого боржника, його працівників або контрагентів за договорами. Якщо юридична особа уклала договір на проведення гідротехнічних робіт, але ці роботи були виконані недоброякісно, що не дозволило запобігти затопленню земельної ділянки в результаті повені і призвело до невиконання зобов’язання з поставки сільськогосподарської продукції, постачальник не може бути звільнений від відповідальності за невиконання зобов’язання з поставки. У постачальника дійсно були відсутні можливості запобігти настанню шкідливих наслідків. Однак такі можливості були в його контрагента (підрядника), який неналежно виконав свої обов’язки перед замовником і тому повинен нести відповідальність перед замовником, який у відносинах, у яких він є постачальником, у свою чергу, відповідає перед покупцем сільськогосподарської продукції. У подібних випадках через відсутність загального правила про зниження розміру відповідальності боржника, якщо зобов’язання не було виконане або було неналежно виконане в результаті двох причин — стихійних сил і винних дій боржника, розмір неустойки, що стягується за порушення зобов’язання, підлягає зменшенню на підставі ч. 3 ст. 551 ЦК. Розмір збитків, що підлягають стягненню, не може бути знижений, оскільки це можливо тільки за наявності змішаної вини (ч. 1 ст. 616 ЦК) і у випадках, передбачених ч. 2 ст. 616 ЦК.
12. При розгляді конкретної справи Верховний Суд дійшов висновку про те, що невиконання боржником зобов’язання через неплатоспроможність банку, у якому зберігалися кошти відповідача, не звільняє боржника від відповідальності, оскільки неплатоспроможність банку не є обставиною, що виключає вину боржника (Вісник Верховного Суду України, 2002, № 3 (31), с. 18 — 19).
Стаття 618. Відповідальність боржника за дії інших осіб
1. Боржник відповідає за порушення зобов’язання іншими особами, на яких було покладено його виконання (стаття 528 цього Кодексу), якщо договором або законом не встановлено відповідальність безпосереднього виконавця.
1. Із ст. 528 ЦК випливає, що особа, на яку боржник поклав виконання зобов’язання, не стає учасником цього зобов’язання, не набуває в ньому прав і не приймає в цьому зобов’язанні не себе будь-яких обов’язків. Тому у разі покладення боржником виконання зобов’язання на іншу особу, відповідальним перед кредитором залишається боржник.
2. Винятки із правила ст. 618 ЦК можуть встановлюватись законом або договором. При цьому слід мати на увазі, що інша особа в силу спеціального закону може нести відповідальність перед кінцевим споживачем не тільки в разі, коли на неї було покладено виконання зобов’язання, в якому кредитором є кінцевий споживач. Так, відповідно до ч. 7 ст. 269 ГК [31] штраф за порушення умов зобов’язання щодо якості (комплектності) товарів у розмірі двадцяти відсотків вартості неякісних (некомплектних) товарів може бути стягнутий безпосередньо з виготовлювача, хоч на нього не покладався обов’язок відвантажувати товари безпосередньо кінцевому споживачеві. Подібні правила стосовно роздрібної торгівлі встановлені ст. 708, 709 ЦК.
Стаття 619. Субсидіарна відповідальність
1. Договором або законом може бути передбачена поряд із відповідальністю боржника додаткова (субсидіарна) відповідальність іншої особи.
2. До пред’явлення вимоги особі, яка несе субсидіарну відповідальність, кредитор повинен пред’явити вимогу до основного боржника.
Якщо основний боржник відмовився задовольнити вимогу кредитора або кредитор не одержав від нього в розумний строк відповіді на пред’явлену вимогу, кредитор може пред’явити вимогу в повному обсязі до особи, яка несе субсидіарну відповідальність.
3. Кредитор не може вимагати задоволення своєї вимоги від особи, яка несе субсидіарну відповідальність, якщо ця вимога може бути задоволена шляхом зарахування зустрічної вимоги до основного боржника.
4. Особа, яка несе субсидіарну відповідальність, повинна до задоволення вимоги, пред’явленої їй кредитором, повідомити про це основного боржника, а у разі пред’явлення позову, — подати клопотання про залучення основного боржника до участі у справі.
У разі недотримання цих вимог особою, яка несе субсидіарну відповідальність, основний боржник має право висунути проти регресної вимоги особи, яка несе субсидіарну відповідальність, заперечення, які він мав проти кредитора.
1. Субсидіарна відповідальність є досить поширеною. Низка правил, про які йдеться у коментарі до ст. 96 ЦК у першому томі цього видання, передбачає субсидіарну відповідальність засновників (учасників) за борги юридичної особи. Субсидіарна відповідальність поручителя може бути встановлена договором поруки (ч. 1 ст. 554 ЦК). Управитель за договором управління майном несе субсидіарну відповідальність за боргами, що виникли у зв’язку із здійсненням ним управління, якщо вартість майна, переданого в управління, є недостатньою для задоволення вимог кредиторів (ч. 2 ст. 1043 ЦК). Правоволоділець за зобов’язанням комерційної концесії несе субсидіарну відповідальність за вимогами, що пред’являються до користувача у зв’язку з невідповідністю якості товарів (робіт, послуг), проданих (виконаних, наданих) користувачем (ч. 1 ст. 1123 ЦК). Частина 2 ст. 1179 ЦК встановлює спеціальні правила про субсидіарну відповідальність батьків (піклувальників) за шкоду, заподіяну неповнолітньою особою. Відповідно до загального правила ч. 1 ст. 619 ЦК субсидіарна відповідальність встановлюється законом або договором.
2. Стаття, що коментується, вперше у вітчизняному законодавстві встановлює порядок пред’явлення вимоги до особи, яка несе субсидіарну відповідальність за зобов’язанням. Цей порядок застосовується у всіх випадках, коли особа несе субсидіарну відповідальність за боргами іншої особи, якщо спеціальними правилами не встановлено інше (наприклад, ст. 1043 ЦК).
3. Особа, яка несе субсидіарну відповідальність, не зобов’язана задовольняти вимогу кредитора, якщо кредитор попередньо не звертався з вимогою до основного боржника. Ця особа може відхилити вимогу кредитора тільки тому, що кредитор не надав доказів попереднього пред’явлення вимоги до основного боржника. Пред’являючи вимогу до цієї особи, кредитор зобов’язаний надати докази пред’явлення вимоги до основного боржника.
4. Кредитор отримує право на пред’явлення вимоги до особи, яка несе субсидіарну відповідальність, якщо основний боржник відмовився задовольнити вимогу кредитора, або якщо кредитор не отримав відповіді основного боржника на вимогу впродовж розумного строку. Вимога до особи, яка несе субсидіарну відповідальність, може бути пред’явлена в межах позовної давності, що відраховується з дня, коли кредитор довідався або міг довідатися про порушення свого права (ч. 1 ст. 261 ЦК). Після винесення судом рішення про задоволення вимоги кредитора до основного боржника вимога до особи, що несе субсидіарну відповідальність, не може бути пред’явлена. У разі повернення справи на новий розгляд до місцевого суду вимога до такої особи може бути пред’явлена до винесення судом рішення.
5. Частина 3 ст. 619 ЦК містить в собі недоліки логічного характеру, які виключають її застосування. Не мало б підстав виправляти ці недоліки на стадії тлумачення і застосування цього законодавчого положення, стверджувати, що законодавець мав на увазі дещо інше, та застосовувати положення, що тут аналізується, з урахуванням висновку про справжню волю законодавця (замість слів «до основного боржника» належало зазначити «основного боржника до кредитора»).
6. На особу, яка несе субсидіарну відповідальність, покладається обов’язок до задоволення вимог кредитора повідомити про це основного боржника, а у разі пред’явлення позову — подати клопотання про залучення основного боржника до участі у справі.
В іншому випадку основному боржникові надається право висунути проти регресної вимоги особи, яка несе субсидіарну відповідальність та задовольнила вимогу кредитора, заперечення, які він мав проти кредитора.
Стаття 620. Правові наслідки невиконання обов’язку передати річ, визначену індивідуальними ознаками
1. У разі невиконання боржником обов’язку передати кредиторові у власність або у користування річ, визначену індивідуальними ознаками, кредитор має право витребувати цю річ у боржника та вимагати її передання відповідно до умов зобов’язання.
2. Кредитор втрачає право на витребування у боржника речі, визначеної індивідуальними ознаками, у разі, якщо ця річ вже передана третій особі у власність або в користування.
Якщо річ, визначену індивідуальними ознаками, ще не передано, переважне право на її одержання має той з кредиторів, зобов’язання на користь якого виникло раніше, а коли це неможливо визначити, — кредитор, який першим пред’явив позов.
1. Зміст Цивільного кодексу, зокрема, ст. 526, ч. 1 ст. 622 ЦК, дає підстави для висновку про те, що в цьому Кодексі проводиться принцип реального виконання зобов’язання. Частина 1 ст. 620 ЦК конкретизує цей принцип стосовно зобов’язання передати кредиторові у власність або користування індивідуально визначену річ. Якщо боржник не виконує таке зобов’язання, кредитор має право пред’явити позов про примушення боржника до виконання зобов’язання в натурі, тобто до передання речі, що є предметом зобов’язання, відповідно до умов договору.
2. Правило ч. 1 ст. 620 ЦК застосовується за аналогією і до випадків, коли обов’язок передати річ кредиторові боржник має виконати у зв’язку з припиненням договору, на підставі якого індивідуально визначену річ було передано боржникові у користування і володіння на строк, якщо нормами відповідного правового інституту або договором такий обов’язок сторони, що отримали річ на зазначених умовах, не встановлено спеціально.
3. У випадках, на які поширюється чинність ст. 620 ЦК, пред’явлення віндикаційного позову (ст. 388 ЦК) було б неправильним.
4. Встановлення ч. 1 ст. 620 ЦК правила про можливість примушення боржника до виконання в натурі обов’язку передати кредиторові індивідуально визначену річ не може бути підставою для висновку про те, що боржник не може бути примушений до виконання в натурі обов’язку передати речі, визначені родовими ознаками. Це є можливим на підставі ст. 525, 526 ЦК.
5. Частина 2 ст. 620 ЦК погоджується з деякими іншими положеннями новітнього цивільного законодавства України (маються на увазі ст. 330 ЦК і ст. 10 Закону «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень» [167]), що порушують порядок, який склався впродовж тривалого часу в правотворчості і правозастосуванні та який виходив із того, що укладення особою договору, який порушує умови раніше укладеного цією ж особою договору, та права, що відповідають цим умовам, є порушенням актів цивільного законодавства (зокрема, ст. 629 ЦК, що визнає умови договорів обов’язковими для виконання), а тому є підставою для визнання недійсними договорів, що унеможливлюють виконання раніше укладеного договору, відповідно до ч. 1 ст. 215 і ч. 1 ст. 203 ЦК. Спеціальні правила ч. 2 ст. 620 ЦК за певних умов виключають визнання таких договорів недійсними і встановлюють переваги для набувачів індивідуально визначеного майна за такими критеріями: 1) якщо стосовно речі укладено декілька договорів, перевага надається тому із набувачів, якому річ уже передана у власність або у користування; 2) лише у випадках, якщо річ не передана ні одному із набувачів, перевагу на отримання речі має той із набувачів, договір на користь якого укладено раніше; 3) якщо неможливо визначити, на користь якого із набувачів зобов’язання виникло раніше, право на отримання речі має той із них, який першим пред’явив позов.
6. Застосування ч. 2 ст. 620 ЦК до нерухомого майна є зазвичай неможливим, оскільки нотаріальне посвідчення договору можливе за умови подання документів, що підтверджують право власності та довідки-характеристики бюро технічної інвентаризації (пп. 61—63 Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України [434]). Проте не виключається, що деструктивні елементи, закладені в ч. 2 ст. 620 ЦК, будуть використані в певних випадках (наприклад, власник може заявити про втрату правовстановлюючих документів, отримати їх дублікат, а пізніше на підставі нібито втраченого документа здійснить спробу повторного відчуження нерухомого майна (що стосується довідки-характеристики, то вона може бути отримана повторно, якщо набувач нерухомого майна не встиг зареєструвати право на нього в бюро технічної інвентаризації)). Це спонукає набувачів нерухомого майна бути вкрай обережними при укладенні відповідних договорів.
7. Посиленню невизначеності в цивільному обороті сприяє і Закон «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень». Цим Законом введена правова конструкція обтяження. У принципі, в цьому не було жодної необхідності, бо до цього будь-який правочин, що порушує цивільні права будь-якої особи, підлягав визнанню недійсним як такий, що суперечить актам цивільного законодавства. В інших випадках встановлювались правила про збереження права користування майном чи іншого речового права у разі переходу права власності на нього. У такий спосіб забезпечувалась стабільність у цивільно-правових відносинах. З введенням в дію названого Закону забезпечувальні права на рухоме майно (застава, притримання, обов’язок передати майно у вигляді неустойки), інші договірні обтяження рухомого майна (передання майна повіреному або комісіонеру, передання майна в найм, управління; передання майна за договором купівлі-продажу з правом або зобов’язанням зворотного викупу; передання майна за договором купівлі-продажу із збереженням до настання відповідних обставин права власності за продавцем; зобов’язання передати майно обтяжувачеві за умови настання певної події у майбутньому; відступлення права вимоги тощо) набувають чинності для третіх осіб лише за умови реєстрації таких обтяжень в Державному реєстрі обтяжень рухомого майна. Можна було б зробити висновок про можливість оспорювання право- чинів, що порушують права особи на відповідне майно, які (права) виникли раніше, оскільки раніше укладений правочин не є чинним для третіх осіб, але є чинним для його сторін. Але ж частина перша ст. 10 Закону «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень» встановлює, що «у разі відчуження рухомого майна боржником, який не мав права його відчужувати, особа, що придбала це майно за відплатним договором, вважається його добросовісним набувачем згідно зі статтею 388 Цивільного кодексу України за умови відсутності в Державному реєстрі обтяжень рухомого майна відомостей про обтяження цього рухомого майна. Добросовісний набувач набуває право власності на таке рухоме майно без обтяжень». Подібне правило встановлене частиною другою цієї ж статті стосовно передання рухомого майна боржником в забезпечення його зобов’язань: «У разі передачі рухомого майна в забезпечення боржником, який не мав на це права, таке забезпечення є чинним, якщо в Державному реєстрі немає відомостей про попереднє обтяження відповідного рухомого майна».
Єдине, що законодавець залишає за кредитором, який не зареєстрував обтяження, полягає в наданні йому права вимагати відшкодування збитків, завданих порушенням його незареєстрованого в Державному реєстрі права (частина третя тієї ж статті Закону).
8. Внесення деякої нестабільності в цивільний оборот статтею 620 ЦК значно обмежується ч. 5 ст. 226 ГК [31], яка визнає за управненою стороною право вимагати відібрання у зобов’язаної сторони індивідуально визначеної речі (речей), зобов’язання щодо передання якої ця сторона порушила, або вимагати відшкодування збитків. Але і стосовно господарських зобов’язань є чинними положення Закону «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень» [167], що не допускають поширення обтяжень рухомого майна на третіх осіб, якщо такі обтяження не зареєстровані у Державному реєстрі. Тому ч. 5 ст. 226 ГК [31] застосовується тільки в частині, в якій вона не суперечить названому Закону.
Стаття 621. Виконання зобов’язання за рахунок боржника
1. У разі невиконання боржником для кредитора певної роботи чи ненадання йому послуги кредитор має право виконати цю роботу власними силами або доручити її виконання чи надання послуги третій особі і вимагати від боржника відшкодування збитків, якщо інше не встановлено договором, актами цивільного законодавства або не випливає із суті зобов’язання.
1. Законодавець виходить із того, що принцип реального виконання зобов’язань може доводитись до примушення боржника до виконання певної роботи чи надання певної послуги, хоч це прямо і не передбачено. Це погоджується зі ст. 76 Закону «Про виконавче провадження» [100], яка передбачає застосування штрафних санкцій до боржника, який не виконав вимогу державного виконавця вчинити певні дії. Але після невиконання повторної вимоги державного виконавця про вчинення певних дій у встановлений строк передбачається не примушення боржника до виконання цих дій, а організація виконання судового рішення покладається на державного виконавця відповідно до повноважень, наданих йому законом, а з боржника стягується двократний розмір витрат на проведення виконавчих дій. Проте зазначена стаття стосується виконання судових рішень у немайнових справах, до яких справи про примушення до виконання роботи чи надання послуг не належать.
2. Враховуючи викладене ст. 621 ЦК встановлює, що у разі невиконання боржником для кредитора певної роботи чи ненадання йому послуги кредитор має право виконати цю роботу власними силами або доручити виконання роботи чи надання послуги третій особі та вимагати відшкодування збитків. Інше може бути встановлено актами цивільного законодавства, договором або випливати із суті зобов’язання.
Стаття 622. Відповідальність і виконання зобов’язання в натурі
1. Боржник, який сплатив неустойку і відшкодував збитки, завдані порушенням зобов’язання, не звільняється від обов’язку виконати зобов’язання в натурі, якщо інше не встановлено договором або законом.
2. У разі відмови кредитора від прийняття виконання, яке внаслідок прострочення втратило для нього інтерес (стаття 612 цього Кодексу), або передання відступного (стаття 600 цього Кодексу) боржник звільняється від обов’язку виконати зобов’язання в натурі.
3. У разі відмови кредитора від договору (стаття 615 цього Кодексу) боржник звільняється від обов’язку виконати зобов’язання в натурі.
1. Одним із проявів принципу реального виконання зобов’язання є правило ч. 1 ст. 622 ЦК, відповідно до якого сплата неустойки і відшкодування шкоди не звільняє боржника від виконання зобов’язання в натурі.
2. Відповідно до змісту ч. 2 і 3 ст. 622 ЦК можна зробити висновок про те, що вони встановлюють виключення із загального правила ч. 1 ст. 622 ЦК. Проте це не так. Справа в тому, що насправді боржник звільняється від виконання зобов’язання в натурі у випадках, передбачених ч. 2 і 3 ст. 622 ЦК, оскільки зобов’язання припиняється (тобто, звільнення від виконання зобов’язання немає). Відповідно до логіки ст. 612 ЦК відмова кредитора від прийняття простроченого виконання припиняє зобов’язання. Передання відступного також припиняє зобов’язання (ст. 600 ЦК).
Що стосується посилання в ч. 3 ст. 622 ЦК на ст. 615 ЦК, то воно є не зовсім коректним. У ч. З ст. 622 ЦК йдеться про відмову від договору, а в ст. 615 ЦК — про відмову від зобов’язання. Про відмову від договору йдеться у ч. З ст. 651 ЦК, де вона визнається способом (видом) розірвання договору. Розірвання договору відповідно до ч. 2 ст. 653 ЦК припиняє зобов’язання. Зобов’язання, яке припинене, не виконується. У такому розумінні можна говорити про звільнення боржника від виконання зобов’язання у разі відмови від договору.
Стаття 623. Відшкодування збитків, завданих порушенням зобов’язання
1. Боржник, який порушив зобов’язання, має відшкодувати кредиторові завдані цим збитки.
2. Розмір збитків, завданих порушенням зобов’язання, доказується кредитором.
3. Збитки визначаються з урахуванням ринкових цін, що існували на день добровільного задоволення боржником вимоги кредитора у місці, де зобов’язання має бути виконане, а якщо вимога не була задоволена добровільно, — у день пред’явлення позову, якщо інше не встановлено договором або законом. Суд може задовольнити вимогу про відшкодування збитків, беручи до уваги ринкові ціни, що існували на день ухвалення рішення.
4. При визначенні неодержаних доходів (упущеної вигоди) враховуються заходи, вжиті кредитором щодо їх одержання.
1. Частина 1 ст. 623 ЦК покладає на боржника, який порушив зобов’язання, обов’язок відшкодувати збитки, що стали наслідком зазначеного порушення. Отже, це правило передбачає стягнення з боржника всіх збитків. Разом з тим, законодавець не позбавлений права визначити саме поняття збитків ширше чи вужче. Це зроблено ним у ст. 22 ЦК. Визначення поняття збитків наводиться також у ч. 2 ст. 224 ГК, а в ст. 225 ГК визначається склад збитків.
2. Поняття збитків належить відмежовувати від суміжних понять та правових конструкцій, що їм відповідають. Зокрема, це стосується судових витрат. їх склад визначається ст. 79 ЦПК [33], а частина п’ята ст. 84 ГПК [20] приписує в резолютивної частині судового рішення вказувати на розподіл «господарських витрат» між сторонами. Часто сторони не вимагають вирішення судом питання про розподіл судових витрат, не оскаржують судові рішення, якими, на їх думку, неправильно розподілені судові витрати, а пізніше заявляють вимоги про відшкодування шкоди (збитків), що полягає у здійснених судових витратах. Такі позови задовольнятись не можуть, оскільки для вирішення питання про розподіл судових витрат встановлені спеціальні правові форми. Це виключає застосування до відповідних відносин положень про відшкодування шкоди (збитків). Разом з тим, само по собі зазначення в позовній заяві чи в клопотанні позивача у судовому процесі на відшкодування шкоди (збитків), що виникли у зв’язку з судовим процесом, а не про стягнення з відповідача судових витрат не звільняє суд від обов’язку вирішити питання про розподіл судових витрат відповідно до законодавства та з урахуванням відповідних вимог позивача. У сфері дії Господарського процесуального кодексу розмежування збитків і судових витрат виявилось особливо актуальним унаслідок того, що до судових витрат ст. 44 цього Кодексу відносить тільки оплату послуг адвоката. Отже, витрата на правову допомогу іншого фахівця (який не є адвокатом) до складу судових витрат не включаються. Такі витрати підлягають стягненню як збитки.
3. Стаття 22 ЦК поділяє збитки на дві частини (види): 1) реальні збитки; 2) упущена вигода. Але в законодавстві не вдалося витримати єдність термінології, яка в ньому використовується. Так, використовується термін «прямий збиток» (частина сімнадцята ст. 9 Закону «Про страхування» [139]), який з урахуванням ч. 1 ст. 988 ЦК є тотожнім поняттю реальних збитків. Це поняття прямих збитків є базовим, що повинне застосовуватись і в інших галузях права, якщо тільки спеціальними галузевими нормативно-правовими актами воно не визначається інакше. Зокрема, так треба розуміти зміст поняття прямих збитків, що вживається в підпункті «а» п. 4.2.10 ч. 4.2 ст. 4 Закону «Про податок з доходів фізичних осіб» [154], п. 4.2.3 ч. 4.2 ст. 4 Закону «Про оподаткування прибутку підприємств» [86].
Уже після прийняття нового Цивільного кодексу в Законі «Про телекомунікації» [166] (ч. З ст. 40) з’явився термін «фактичні збитки». Близький до цього термін «фактична шкода» використовується у ч. 2 ст. 924 ЦК, що відповідає термінології ст. 13 Закону «Про транспорт» [65] та ст. 23, 24 Закону «Про залізничний транспорт» [77]. Таке ж розуміння фактичної шкоди викладається в ст. 114 Статуту залізниць [278], в якій межі відповідальності перевізника визначені приблизно так, як і в ст. 68 Закону «Про автомобільний транспорт» [190]. Нарешті, ч. 3 ст. 314 ГК [31] також визначає межі відповідальності перевізника за незбереження вантажу приблизно так же, як і ст. 114 Статуту залізниць. У такий спосіб вирішується питання про зміст поняття «фактична шкода» та про межі відповідальності перевізника за незбереження вантажу. Це — логічно. Навряд чи виправдано було б в такий же спосіб обмежувати відповідальність операторів телекомунікацій. Але ж Закон «Про телекомунікації» не містить іншого визначення «фактичні збитки». І було б неправильним з метою надання ч. 3 ст. 40 Закону «Про телекомунікації» більшої логічності і соціально-економічної доцільності тлумачити цей термін інакше, ніж закони про транспорт розуміють термін «фактична шкода».
4. Стаття 60 ЦПК [33] і ст. 33 ГПК [20] покладають на кожну зі сторін, що беруть участь у справі, обов’язок доказування тих обставин, на які вона посилається, як на підставу своїх вимог і заперечень. Звідси випливає обов’язок суб’єкта, що вимагає відшкодування збитків, доказати наявність і розмір збитків. Стосовно збитків ч. 2 ст. 623 ЦК також покладає на кредитора обов’язок доказування розміру збитків, завданих йому порушенням зобов’язання. Правова система України, звичайно, знаходиться під впливом закордонного та міжнародного досвіду. Проте було б зовсім невиправданим хоча б частково відходити від принципу покладення на кредитора тягаря доказування наявності та величини збитків і допускати можливість визначення величини збитків на розсуд суду, якщо вона не може бути встановлена з розумним ступенем вірогідності, як це передбачено п. З ст. 7.4.3 Принципів міжнародних комерційних договорів УНІДРУА.
5. Розрахунок суми збитків викликає істотні утруднення. На це постійно звертається увага, в тому числі в науковій і навіть навчальній літературі. У цьому зв’язку у свій час у СРСР була розроблена Тимчасова методика визначення розміру шкоди (збитків), заподіяної порушенням господарських договорів [495]. Вона була схвалена Державною комісією Ради Міністрів СРСР з економічної реформи 21 грудня 1990 р. Органи Державного арбітражу СРСР оцінювали названу Тимчасову методику як нормативно- правовий акт. Однак в Україні за нею де-факто визнається тільки науково-методичне значення, та й у такому роді вона звичайно навіть не згадується в науковій і навчальній літературі. Правозастосовча практика також не звертається до цього документа. Розробники проекту Господарського кодексу були добре поінформовані про згаданий досвід радянської доби і включили до цього проекту положення про те, що Кабінет Міністрів може затверджувати методики визначення розміру відшкодування збитків у сфері господарювання. Воно відображене у ч. 6 ст. 225 ГК. Стаття 15 Закону «Про захист прав покупців сільськогосподарських машин» [155] також передбачає затвердження Кабінетом Міністрів Методики обчислення вартості машино-дня та збитків від простою машин. Це доручення Кабінетом Міністрів виконане [330].
6. Ще однією спробою спростити розрахунок збитків у процесі правозастосування було встановлення можливості визначення в договорі твердого розміру збитків, що підлягають стягненню за невиконання чи неналежне виконання зобов’язань з поставки (п. 74 Положення про поставки продукції виробничо-технічного призначення [490]; п. 65 Положення про поставки товарів народного споживання [489]). Однак на практиці встановлення договорами твердого розміру збитків, заподіяних невиконанням чи неналежним виконанням зобов’язань з поставки, істотного поширення не набуло. Проте в Господарському кодексі (ч. 5 ст. 225) передбачається погодження сторонами заздалегідь (очевидно, в договорі) розміру збитків, що підлягають стягненню з боржника у випадках порушення зобов’язання у твердій сумі або у вигляді відсоткових ставок залежно від обсягу невиконання зобов’язання чи строків порушення зобов’язання сторонами. Щоб уникнути створення ситуації правової невизначеності, автори не рекомендують узагалі використовувати таку правову конструкцію. Значно доцільним було б установити в договорі відповідні розміри неустойки, належно поєднуючи їх з обов’язком боржника відшкодовувати збитки, заподіяні невиконанням договірних зобов ’язань.
7. Відповідно до частини четвертої ст. 27 Закону «Про електроенергетику» [89] за правопорушення в електроенергетиці може застосовуватись, зокрема, цивільно- правова відповідальність. Частина одинадцята цієї ж статті встановлює, що методика розрахунку шкоди, завданої електропостачальнику внаслідок викрадення електроенергії, встановлюється Кабінетом Міністрів. Це суперечить ч. 2 ст. 623 ЦК, яка покладає на кредитора обов’язок доказування розміру збитків. Але правило частини одинадцятої ст. 27 Закону «Про електроенергетику» підлягає переважному застосуванню з огляду на два критерії: 1) воно є спеціальним, оскільки стосується значно більш вузького кола суспільних відносин; 2) воно встановлене пізніше, ніж було прийнято Цивільний кодекс України (Законом від 31 травня 2005 р. [183]).
Однак Кабінет Міністрів затвердив не Методику розрахунку розміру шкоди, завданої електропостачальнику внаслідок викрадення електроенергії, а Порядок визначення розміру і відшкодування збитків, завданих електропостачальнику внаслідок викрадення електроенергії [337]. Звичайно, було б краще, якби Кабінет Міністрів більш чітко виконував вимоги Закону, відповідно до якого належало затвердити саме Методику, а не Порядок. Але ж справа не в назві нормативно-правового акта, затвердженого Кабінетом Міністрів. Справа в тому, що затверджуючи Порядок, у якому визначаються загальні правила, Кабінет Міністрів делегував повноваження затвердити Методику Національній комісії регулювання електроенергетики. Це не відповідає не тільки частині одинадцятій ст. 27 Закону «Про електроенергетику», а й частині другій ст. 19 Конституції [1], яка покладає на державні органи (НКРЕ є державним органом відповідно до п. 1 Положення про Національну комісію регулювання електроенергетики України [231]) діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, встановлені Конституцією і законами України. І все ж НКРЕ затвердило Методику визначення обсягу та вартості електричної енергії, необлікованої внаслідок порушення споживачами правил користування електричною енергією [445]. Судова практика вважає за можливе застосування цієї Методики, що слід визнати припустимим з огляду на те, що її незастосування породжувало б ситуації правової невизначеності, що суперечило б принципу верховенства права, закріпленому в частині першій ст. 8 Конституції.
8. Обчислення розміру збитків, заподіяних навколишньому природному середовищу, також провадиться на підставі належно затверджених правил розрахунку, в основу яких покладені фіксовані встановлені нормативно розміри відшкодування збитків (такси). Відповідні правила підзаконних актів ґрунтуються на спеціальній нормі частини третьої ст. 68 Закону «Про охорону навколишнього природного середовища» [41], що передбачає визначення законодавством порядку і розміру відшкодування шкоди, заподіяної внаслідок порушення законодавства про охорону навколишнього природного середовища. У силу викладеного щодо цього прийнято низку підзаконних актів, якими встановлений порядок розрахунку збитків. Тут порядок визначення розміру збитків у заздалегідь установлених розмірах ґрунтується на законі і його правомірність не може бути поставлена під сумнів введенням правила про покладення на кредитора обов’язку доказувати розмір збитків.
9. У складі збитків виокремлюють три їх частини, які можуть вважатись також їх (збитків) видами: 1) вартість втраченого (знищеного, зіпсованого, пошкодженого) майна; 2) витрати, які здійснив кредитор; 3) упущена вигода. Слід визнати, що в законодавстві відсутнє достатньо чітке визначення цих видів збитків та їх співвідношення між собою. Проте на підставі логічного тлумачення ст. 623 і 22 ЦК, ст. 224 і 225 ГК [31] можна стверджувати, що Цивільний і Господарський кодекси не допускають, як правило, отримання кредитором прибутку в результаті відшкодування збитків, а передбачають лише поновлення майнового стану кредитора шляхом відшкодування збитків. Це означає, що у разі відшкодування боржником, що порушив зобов’язання, збитків, завданих кредиторові, у вигляді вартості, на яку знизилась вартість втраченого (знищеного, зіпсованого) майна чи грошової суми, що дорівнює вартості пошкодженого майна, боржник не зобов’язаний відшкодовувати кредиторові витрати останнього на придбання нової речі. В іншому випадку (якщо з боржника будуть стягнені і вартість втраченого (знищеного, зіпсованого) майна чи грошова сума, на яку вартість пошкодженого майна зменшилась, і витрати на придбання нової чи полагодження пошкодженої речі) кредитор отримав би дохід.
Зокрема, стягнення з боржника-наймодавця упущеної вигоди (неотриманого прибутку) у зв’язку з неусуненням наймодавцем перешкод в користуванні майном, що передане за договором найму, виключає стягнення з наймодавця витрат наймача зі сплати найманої плати за період, коли такі перешкоди існували, з урахуванням наступного. При розрахунку упущеної вигоди враховується можливий дохід (валовий), від якого віднімаються витрати, що зазвичай є необхідними для отримання доходу, але реально не здійснені (тобто, грошові суми, які кредитор зберіг). Якщо кредитор у прикладі, що розглядається, витрати з плати за користування майном не зберіг (вніс відповідну плату), при визначенні упущеної вигоди ці витрати не зменшують можливий валовий дохід, що відповідно збільшує упущену вигоду, що підлягає стягненню з боржника. Якщо ж додатково до упущеної вигоди, розрахованої у такий спосіб, з наймодавця будуть стягнені витрати з плати за користування майном за період, коли наймач не мав можливості користування предметом найму, наймач отримає додатковий дохід (отримає кошти без додаткової підстави).
Інша ситуація виникає при пред’явленні кредитором вимоги про стягнення упущеної вигоди в зв’язку з простоєм виробництва внаслідок порушення боржником зобов’язання та витрат кредитора на оплату часу простою працівників. При розрахунку упущеної вигоди вірогідний доход зменшується на грошову суму, яку зберіг кредитор в зв’язку з простоєм виробництва. До цієї суми входять і витрати на заробітну плату, які кредитор не здійснював. Оплата часу простою працівників є додатковими витратами, які вимушений був здійснити кредитор з вини боржника. Вони підлягають стягненню з боржника у складі витрат. Утім, можливий інший варіант: при визначенні розміру витрат, які кредитор не здійснив (зберіг) у зв’язку з простоєм виробництва, розмір нездійснених витрат на заробітну плату зменшується на суму оплати часу простою. За таких умов стягнення з боржника витрат кредитора на оплату часу простою працівників дало б кредитору дохід, якого він не мав би за умови нормального розвитку його діяльності і відносин з боржником.
ЗБИТКИ У ВИГЛЯДІ ВТРАТИ, ЗНИЩЕННЯ, ПОШКОДЖЕННЯ РЕЧЕЙ
10. У складі збитків ч. 2 ст. 22 ЦК виділяє перш за все «втрати, яких особа зазнала у зв’язку зі знищенням або пошкодженні речі». Під такими втратами не слід розуміти витрати на придбання нової чи полагодження пошкодженої речі, оскільки цей вид збитків у ч. 2 ст. 22 ЦК виокремлюється в подальшому. В абзаці другому ч. 1 ст. 225 ГК цей вид (частина збитків) більш чітко визначається як «вартість втраченого, пошкодженого або знищеного майна, визначена відповідно до вимог законодавства».
11. Наведені цитати із Цивільного і Господарського кодексів свідчать про недостатню чіткість відповідних формулювань. їх суворо буквальне тлумачення є можливим, але результати такого тлумачення не можуть застосовуватись усупереч засадам справедливості та розумності, що закріплені в п. 6 ст. З ЦК, але мають вищу юридичну силу внаслідок їх включення до змісту принципу верховенства права. Так, відповідно до ч. 2 ст. 22 ЦК до збитків належать тільки втрати, яких особа зазнала у зв’язку із знищенням або пошкодженням речі. Під це визначення не підпадають, наприклад, втрати, яких зазнала особа у зв’язку з тим, що боржник, який прийняв на себе зобов’язання здійснювати охорону майна кредитора порушив це зобов’язання, внаслідок чого майно було викрадене. Інші випадки втрати майна, коли немає доказів його знищення (знищувати означає припиняти існування чогось (Новий тлумачний словник української мови у чотирьох томах. Т. 1. — К.: Аконіт, 2001 — С. 166) також не підпадають під визначення збитків, що наводиться в ч. 2 ст. 22 ЦК.
Формулювання «вартість... пошкодженого... майна...» (абзац другий ч. 1 ст. 225 ГК) також у разі буквального тлумачення виходить за межі розумного, оскільки, за логікою речей, до збитків має відноситись не вартість пошкодженого майна, а грошова сума, на яку зменшилась вартість майна унаслідок його пошкодження в результаті порушення боржником свого зобов’язання.
За таких умов при тлумаченні ч. 2 ст. 22 ЦК, ч. 2 ст. 224 і ч. 1 ст. 225 ГК їх букву належить скоригувати відповідно до вимог справедливості і розумності (п. 6 ст. 3 ЦК) та визнавати такими, що належать до збитків, втрати у зв’язку не тільки із знищенням (припиненням існування) майна, а і у зв’язку з будь-яким вибуттям майна із володіння кредитора або настанням умов, за яких використання майна стало неможливим, а його полагодження — економічно недоцільним. З урахуванням тих же принципів вартість пошкодженого майна (ч. 1 ст. 225 ГК) слід тлумачити як грошову суму, на яку зменшилась вартість такого майна.
12. За основу при визначенні розміру збитків, завданих втратою, знищенням або пошкодженням майна ч. 3 ст. 623 ЦК приписує брати ринкові ціни, що існували на день добровільного задоволення боржником вимоги кредитора у місці, де зобов’язання мало бути виконане. У разі вирішення судом справи про відшкодування збитків, до уваги належить приймати ціни, що існували на день пред’явлення позову, якщо інше не встановлено законом або договором. Такі ж правила встановлені ч. 3 та 4 ст. 225 ГК.
13. Положення, що дає суду право визначення розміру збитків на підставі ринкових цін, що існували на день пред’явлення позову, стосується тільки випадків, коли законодавством не встановлені спеціальні правила. Так, відповідно до ст. 179 КТМ [23] перевізник у випадках втрати або недостачі вантажу відшкодовує збитки в розмірі дійсної вартості втраченого вантажу або вантажу, якого не вистачає, а у випадках пошкодження чи псування вантажу — у сумі, на яку знизилася вартість вантажу. При цьому дійсна вартість вантажу визначається за цінами порту призначення на той час, коли туди прийшло або повинне було прийти судно. При неможливості визначити ці ціни дійсна вартість визначається за цінами порту відправлення і часу відправлення вантажу. Передбачається також враховувати витрати на перевезення як такі, що знижують або (у відповідних випадках) як такі, що збільшують дійсну вартість вантажу (ст. 180 КТМ [23]).
14. Стаття 182 КТМ встановлює порядок визначення розміру збитків, що підлягають відшкодуванню в зв’язку з втратою або пошкодженням контейнера чи іншого пристрою. При їх втраті збитки відшкодовуються в розмірі дійсної вартості з урахуванням фактичного зносу на момент втрати. Дійсна вартість при цьому повинна визначатися за цінами на нові контейнери чи інші пристрої в місці перебування власника. Потім повинен враховуватися фактичний знос. Фактичний знос не може вважатися рівним нарахованій сумі амортизаційних відрахувань, а повинен враховувати фактичний стан речі.
15. При пошкодженні контейнера чи пристрою збитки відшкодовуються в розмірі дійсної вартості його ремонту в порту призначення (ст. 182 КТМ). Це правило за аналогією може використовуватися й в інших випадках заподіяння збитків шляхом пошкодження речей. Лише місцем, за яким визначається вартість ремонту в цих випадках, буде не порт, а місце перебування пошкодженого майна. Застосування аналогії в цьому випадку буде безумовним, оскільки законодавство не встановлює загальних правил визначення розміру збитків при пошкодженні речей.
16. У силу загального правила правозастосування, відповідно до якого перевага при правозастосуванні надається спеціальному закону, навіть якщо він і був прийнятий раніше, слід визнати, що ч. 3 ст. 623 ЦК не виключає чинності частини першої ст. 23 Закону «Про залізничний транспорт» [77], відповідно до якої перевізник несе відповідальність за збереження вантажу, багажу, вантажо-багажу в межах, встановлених Статутом залізниць [278]. Це дає підстави для визнання чинності ст. 114 Статуту залізниць, яка встановлює порядок визначення розміру «фактичних збитків», заподіяних незбереженістю вантажу при залізничному перевезенні. При цьому дається загальний припис про те, що перевізник зобов’язаний відшкодувати дійсну вартість втраченого вантажу чи вантажу, якого не вистачає, або суму, на яку знизилася вартість вантажу. Крім того, встановлюється, що дійсна вартість визначається на підставі документів відправлення, що підтверджують кількість і вартість відправленого вантажу. Вартість вантажів, які належать громадянам, якщо вона не була оголошена при відправленні, визначається за цінами, що діють у тому місці та на той час, де і коли здійснюється відшкодування збитків. Якщо вантаж був зданий до перевезення з оголошеною вартістю, залізниця зобов’язана відшкодувати збитки у розмірі оголошеної вартості, а якщо залізниця доведе, що оголошена вартість перевищує дійсну, відшкодовується дійсна вартість вантажу (сума, на яку вартість вантажу знизилася). Це правило слід враховувати тим, хто практикує відправлення вантажів (багажу) з оголошеною вартістю, яка є значно нижчою дійсної (ринкової). Набагато вигідніше вартість вантажу не оголошувати взагалі.
17. Порядок визначення розміру збитків від розкрадання, нестачі, знищення (псування) матеріальних цінностей [261] належить оцінити як такий, що не застосовується до відносин, що регулюються цивільним законодавством, оскільки суперечить ст. 22 ЦК.
Зауважимо також, що чинне законодавство не встановлює ні термінів перерахування підприємствами, установами, організаціями коштів, що передбачені названим Порядком, до Державного бюджету, ні санкцій за невиконання обов’язку стягувати із заподіювачів збитки із застосуванням коефіцієнтів та перераховувати до Державного бюджету відповідні грошові суми, ні порядку стягнення з підприємств, установ, організацій цих сум, якщо вони добровільно не стягнені і не перераховані до Державного бюджету. Закон «Про порядок погашення зобов’язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами» [123] визначає порядок погашення юридичними та фізичними особами зобов’язань з податків і зборів (обов’язкових платежів) (преамбула цього Закону). А під податками і зборами (обов’язковими платежами) розуміються внески до бюджетів і державних цільових фондів, визначені законами про оподатковування (частина перша ст. 2 Закону «Про систему оподатковування» [82]).
18. Державна податкова інспекція України посилається на Порядок визначення розміру збитків від розкрадання, нестачі, знищення (псування) матеріальних цінностей як на нормативний акт, який слід використовувати при проведенні перевірок. Разом з тим, Державна податкова інспекція України, розуміючи неможливість стягнення з підприємств, установ, організацій сум, передбачених Порядком та бажаючи використати відповідні випадки для поповнення бюджету, роз’яснює, що стягувані платниками податків збитки, завдані незбереженістю майна, є об’єктом оподаткування податком на додану вартість. У такий спосіб може бути забезпечене хоча б часткове надходження коштів до бюджету, оскільки стягнути з платника податків усі суми, передбачені названим Порядком, неможливо. Це роз’яснення Державної податкової адміністрації є надзвичайно важливим для того, щоб побачити весь спектр негативних явищ у практиці правозастосування, викликаних відсутністю закону, який встановлює правила тлумачення правових норм, і відповідних наукових рекомендацій. Рекомендуючи визнавати стягувані збитки об’єктом оподаткування податком на додану вартість, Державна податкова адміністрація застосовує такий метод тлумачення правових норм, який слід назвати «економізмом у юриспруденції». Він полягає в тому, що правозастосовчий орган відходить від букви закону, прагне пізнати економічну суть відповідного явища. Пізнавши її (цю суть), він на місце букви закону ставить економічну суть явища, виражену у відповідних положеннях законодавства, і робить висновок про те, як це положення слід застосовувати для вирішення конкретного питання.
У випадку, що розглядається, Державна податкова адміністрація бачить, що при розкраданні, нестачі, псуванні та пошкодженні цінностей і наступному відшкодуванні завданих цим збитків має місце те ж економічне явище, що і при продажу цінностей: вони вибувають із власності платника податків, а замість них він одержує грошову суму — відшкодування збитків, яке є дуже близьким чи навіть рівним за сумою ціні відповідного майна. Оскільки базою оподаткування податком на додану вартість є договірна вартість, визначена за вільними чи регульованими цінами, що відшкодовується у вигляді збитків, вартість товарів визнається такою, що має той же правовий режим, що і сума, яка належить платникові податків в результаті реалізації товарів.
19. Водночас усі особи, які не є платниками податку на додану вартість, у тому числі і фізичні особи, які не мають статусу суб’єктів підприємницької діяльності, мають право на стягнення збитків, завданих знищенням, втратою, пошкодженням, псуванням матеріальних цінностей, за ціною, що включає в себе податок на додану вартість і акцизний збір, тобто за ціною, за якою вони придбавали відповідні цінності, за якою вони могли їх продати, і за якою вони мають можливість придбати такі цінності замість втрачених.
20. Законодавець по-різному підходить до оподаткування доходів, отриманих у вигляді відшкодування збитків, завданих втратою майна. Відповідно до ст. 351 ЦК підлягають відшкодуванню збитки, завдані припиненням права власності на нерухоме майно в зв’язку з вилученням земельної ділянки, на якій таке майно розташоване. У таких випадках, як і в інших, коли держава примусово вилучає майно платника податку на прибуток підприємств, суми відшкодування не оподатковуються податком на прибуток (п. 4.2.2 ч. 4.2 ст. 4 Закону «Про оподаткування прибутку підприємств» [86]). Неоподатковуються цим податком грошові суми, що отримані в порядку відшкодування «прямих витрат та збитків» за умови, що при отриманні відповідних цінностей платник податку на прибуток не відносив плату за них на валові витрати (п. 4.2.3 ч. 4.2 ст. 4 того ж Закону). У решті випадків грошові суми, отримані як відшкодування збитків, оподатковуються. Зокрема, оподатковуються упущена вигода, відшкодування вартості майна, затрати на придбання якого були віднесені до валових витрат.
Незважаючи на різні режими оподаткування грошових сум, отриманих платником податку на прибуток підприємств, розмір збитків, що відшкодовується, від цього режиму не залежить. І це є логічним. Відшкодування прямих збитків відновлює порушений майновий стан кредитора. Оподаткування такого відшкодування привело б до того, що відшкодування збитків не повною мірою відновило б майновий стан кредитора. Оподаткування збитків, що є упущеною вигодою, є логічним, оскільки у разі, коли боржник не припустився порушення, отримана вигода була б включена до об’єкту оподаткування. Застереження про звільнення від оподаткування тільки збитків, що відшкодовують таке порушення майнових прав, витрати з придбання яких не включались у валові витрати, також забезпечує відновлення порушеного майнового стану і виключає отримання кредитором (в результаті притягнення ним боржника до відповідальності) майна, що перевищує завдані збитки.
21. Відповідно до п. 4.2.10 ч. 4.2 ст. 4 Закону «Про податок з доходів фізичних осіб» [154] по-різному оподатковуються доходи у вигляді відшкодування збитків, завданих фізичним особам. У цьому пункті закладена достатня логіка: відшкодування прямих збитків не включається до об’єкту оподаткування. Грошові суми, отримані у вигляді упущеної вигоди, оподатковуються. Суми відшкодування шкоди, спричиненої актами, що визнані неконституційними (частина третя ст. 152 Конституції [1]), або незаконними діями органів дізнання, попереднього слідства, прокуратури та суду, не оподатковуються. У цьому останньому випадку законодавець визнав за можливе, щоб кредитор (потерпілий) отримав у результаті відшкодування дещо більше, ніж втратив у результаті порушення його права: якби фізична особа отримала заробітну плату, вона б сплатила податок з доходу. Та ж заробітна плата, що стягується у вигляді відшкодування шкоди, оподаткуванню не підлягає.
22. Суду надається право задовольнити вимогу про відшкодування збитків, беручи до уваги ринкові ціни, що існували на день ухвалення рішення. Не слід, однак, думати, що це право суд реалізує на свій розсуд. Суд — це орган влади, і реалізація ним своїх прав одночасно є його обов’язком. Тому оскільки більш конкретно умови застосування при визначенні розміру збитків ринкових цін, що існують на день ухвалення рішення, не встановлені, суд зобов’язаний при цьому керуватись принципами добросовісності, справедливості і розумності (п. 6 ст. 3 ЦК). В іншому випадку не виключається скасування судового рішення в апеляційному чи касаційному порядку.
23. Право на відшкодування збитків у вигляді вартості втраченого (знищеного, зіпсованого) майна чи грошової суми, на яку зменшилась вартість пошкодженого майна, має власник чи суб’єкт права господарського відання або оперативного управління.
Особа, яка володіє річчю не на підставі права власності (права господарського відання, права оперативного управління), а на іншій правовій підставі, також може пред’явити до третьої особи вимогу про відшкодування збитків, завданих знищенням або пошкодженням речі (іншим незбереженням речі чи зниженням її цінності). Але вона не може висунути вимогу про відшкодування вартості втраченого, пошкодженого або знищеного майна. Вона може висунути вимогу про відшкодування витрат, зроблених у зв’язку з виправленням речі, придбанням нової речі замість знищеної (втраченої), чи витрат, які вона зробила у зв’язку з відшкодуванням власникові збитків, заподіяних знищенням, пошкодженням речі, іншою її незбереженістю або іншим зниженням її цінності. Такий висновок заснований на тому, що знищенням або пошкодженням речі, якою особа володіє в силу договору з власником, майнова сфера цієї особи безпосередньо не применшується. Те, що неможливість використання такої речі не дозволяє особі здійснювати відповідну діяльність і одержувати прибуток, лише надає право на стягнення відповідних витрат і неодержаного прибутку.
24. Частина 4 ст. 22 ЦК передбачає можливість відшкодування збитків не тільки в грошовій формі, а і в інший спосіб, зокрема, шляхом передання речі того ж роду та тієї ж якості, полагодження пошкодженої речі тощо. Це особливо стосується випадків, коли збитки полягають у втраті, знищенні, псуванні або пошкодженні майна.
ВИТРАТИ КРЕДИТОРА ЯК СКЛАДОВА ЧАСТИНА ЗБИТКІВ
25. Як складова частина збитків у ст. 22 ЦК називаються витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права. Проте в сфері дії Господарського кодексу [31] застосовується правило, відповідно до якого відшкодуванню підлягають витрати, зроблені управленою стороною (ч. 2 ст. 224 ГК), чи витрати, понесені стороною (абзац третій ч. 1 ст. 225 ГК). За наявності цих спеціальних положень до господарських зобов’язань слід застосовувати ст. 224 і 225 ГК. Це означає, що збитки у вигляді витрат кредитора в разі порушення господарських зобов’язань відшкодовуються за умови, що вони уже зроблені (понесені), а у разі порушення інших цивільно-правових зобов’язань можливе відшкодування витрат не тільки уже зроблених, а і тих, що мають бути зроблені.
26. Відповідно до ст. 224, 225 ГК у сфері дії цього Кодексу відшкодуванню підлягають збитки, завдані кредитору порушенням господарського зобов’язання. Це стосується і такого виду збитків, як витрати кредитора. Стаття 22 ЦК стосовно витрат кредитора, які підлягають стягненню з боржника, що порушив зобов’язання, встановлює ще одну вимогу: відшкодуванню підлягають «витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права». Є підстави вважати, що поняття «відновлення порушеного права» треба тлумачити, виходячи із широкого розуміння категорії захисту права в Цивільному кодексі. Так, у ст. 16, 386 ЦК ідеться про такі вимоги, що можуть бути пред’явлені управненою стороною, які (вимоги) не можуть привести до поновлення права. Зокрема, відшкодування майнової і немайнової шкоди не може захистити право власності на індивідуально визначену річ, якщо остання знищена. Знищення індивідуально визначеної речі назавжди припиняє право власності на неї, яке (право власності) уже не може бути ні захищене, ні поновлене. Звідси слід зробити висновок про те, що під захистом (поновленням) права у Цивільному кодексі розуміється поновлення майнового стану управненого суб’єкта, що погіршився внаслідок порушення зобов’язання боржником.
При викладеному тлумаченні поняття відновлення порушеного права усуваються розбіжності між п. 1 ч. 2 ст. 22 ЦК і ч. 3 ст. 922 ЦК. Частина 3 ст. 922 ЦК покладає на перевізника обов’язок відшкодувати пасажирові завдані збитки, якщо поїздка пасажира з пункту пересадки не відбулася внаслідок запізнення транспортного засобу, який доставив його в цей пункт. Якщо поняття відновлення порушеного права тлумачити суворо буквально, то ми не виявимо таких збитків, які понесені пасажиром у зв’язку з наведеним порушенням, бо поновити право на своєчасне прибуття до пункту пересадки неможливо. Таке право відійшло у минуле разом з часом. Якщо ж це поняття тлумачити більш широко, як це випливає із ст. 16 і 386 ЦК, то управнена сторона отримує можливість відшкодувати за рахунок перевізника витрати на проживання в готелі до настання моменту відправлення наступного поїзда чи літака, на придбання нового квитка на право проїзду тощо.
27. Витрати, зроблені кредитором і які підлягають стягненню у вигляді збитків з боржника, що не виконав чи неналежно виконав зобов’язання, можуть виступати в різних економіко-правових формах. Зокрема, стягненню з боржника, що порушив зобов’язання, підлягає неустойка, яку особа, що є кредитором у цьому зобов’язанні, сплатила своєму контрагенту за іншим зобов’язанням у зв’язку з невиконанням чи неналежним виконанням цього останнього (іншого) зобов’язання, якщо його невиконання чи неналежне виконання виявилося наслідком порушення, допущеного боржником у першому зобов’язанні. Так, машинобудівний завод прострочив поставку устаткування на кондитерську фабрику і сплатив внаслідок цього значну суму неустойки за прострочення поставки. Після сплати неустойки машинобудівний завод пред’явив до заводу спеціального устаткування позов про стягнення збитків у вигляді витрат зі сплати неустойки на користь кондитерської фабрики. У позовній заяві вказувалося, що машинобудівний завод мав всі можливості для своєчасної поставки устаткування на кондитерську фабрику, однак провести поставку завод не зміг через прострочення одержання від заводу спеціального устаткування комплектуючих виробів. Оскільки всі ці обставини були належно доказані, господарський суд стягнув із заводу спеціального устаткування на користь машинобудівного заводу збитки, які поніс машинобудівний завод у зв’язку зі сплатою неустойки кондитерській фабриці. У практиці зустрічаються випадки, коли схильні до винахідливості підприємці сплачували на користь родинних за складом засновників підприємств великі суми неустойки, заздалегідь поставлені в причинний зв’язок з допущеним боржником незначним порушенням, а потім стягували проведені витрати з боржника. Захищатися проти вимог про стягнення збитків, заподіяних сплатою неустойки у зв’язку з допущеним боржником порушенням, дуже важко або майже неможливо. Це належить враховувати і при укладенні договорів, і при їх виконанні.
28. До витрат, що підлягають стягненню з боржника, який припустився порушення зобов’язання, належать збитки, які особа, що є кредитором у цьому зобов’язанні, відшкодувала своєму контрагенту за іншим зобов’язанням в зв’язку з невиконанням чи неналежним виконанням цього (іншого) зобов’язання, якщо невиконання чи неналежне виконання виявилося наслідком порушення, допущеного боржником у першому зобов’язанні. Акціонерне товариство надало в найм приватному підприємству нежитлові приміщення. Через деякий час акціонерне товариство заявило про одностороннє розірвання договору і стало перешкоджати приватному підприємству в користуванні приміщеннями. Оскільки нежитлові приміщення були отримані наймачем для конторських цілей і в них були встановлені телефони, що забезпечували зв’язок з постачальниками і покупцями, оскільки наймач відповідно до договорів надавав контрагентам послуги з постачання сировиною, матеріалами, комплектуючими виробами та запасними частинами, неможливість користування приміщеннями спричинила практично повне призупинення діяльності наймача — приватного підприємства, невиконання ним зобов’язань за договорами. Сплативши грошові суми в порядку відшкодування збитків за порушення своїх зобов’язань, приватне підприємство пред’явило позов до наймодавця — акціонерного товариства про стягнення збитків. Позов був задоволений.
29. До складу витрат, що підлягають стягненню з боржника, який припустився порушення зобов’язання, входять витрати зі сплати фінансових санкцій і пені з вини боржника. Так, боржник, не будучи платником податку на додану вартість, з метою не упустити можливість укладення вигідного договору або з інших причин може оформити в зв’язку з продажем товарів, виконанням робіт чи наданням послуг податкову накладну і передати її покупцю (послугоодержувачу). Цей останній може на підставі податкової накладної скористатися податковим кредитом. Згодом орган державної податкової служби може встановити необґрунтованість одержання податкового кредиту на підставі податкової накладної, виданої суб’єктом, що не має на це права, і застосувати фінансові санкції до одержувача (послугоодержувача). Сплативши суми фінансових санкцій, покупець може стягнути суму здійснених витрат з контрагента за договором.
30. Стягненню з боржника-порушника цивільно-правового договору підлягають витрати кредитора на придбання майна, втраченого з вини боржника, і витрати на відновлення речі, пошкодженої з вини боржника. Ці збитки спочатку виступають як втрата та пошкодження майна. Але кредитор вправі придбати замість втраченої речі іншу річ такого ж роду і якості або відновити пошкоджену річ за свій рахунок і стягнути з відповідача не вартість утраченого майна, не суму, на яку з вини боржника знизилася вартість пошкодженого майна, а витрати на придбання чи на відновлення майна. Якщо в зв’язку з оплатою придбаної речі чи оплатою робіт з відновлення пошкодженої речі кредитор перерахував постачальникові (виконавцеві), крім ціни товару, податок на додану вартість, застосовуються такі правила. Якщо кредитор є платником податку на додану вартість, зроблені витрати (чи витрати, які він повинен зробити) відшкодовуються, за загальним правилом, у вигляді збитків без податку на додану вартість, оскільки на суму сплаченого податку він одержує право на податковий кредит. Лише в тих випадках, коли потерпілий придбаває товари (роботи, послуги), які не використовуються ним у власній господарській діяльності (вартість яких не відноситься до складу валових витрат виробництва чи обігу) і які не відносяться до основних фондів, що підлягають амортизації (п. 7.4.1 ч. 7.4 ст. 7 Закону «Про податок на додану вартість» [84]), до складу витрат, що відшкодовуються несправним боржником, включаються і витрати зі сплати податку на додану вартість. Ці витрати також включаються до складу витрат, що стягуються з боржника, у тих випадках, коли продавець не є платником податку на додану вартість і в зв’язку зі сплатою покупної ціни кредитор не одержує права на податковий кредит. Зроблені кредитором витрати визначаються за цінами, що включають податок на додаткову вартість, і тоді, коли кредитор не є платником податку на додану вартість і тому не одержує права на податковий кредит при придбанні товарів (робіт, послуг), вартість яких відноситься до складу валових витрат виробництва чи обігу. Такі ж правила застосовуються в інших випадках, коли стягувані збитки виразилися у витратах на придбання товарів, послуг, робіт, необхідність у яких виникла в зв’язку з порушенням зобов’язання боржником. Слід, однак, враховувати, що Державна податкова адміністрація дає роз’яснення, що всі збитки повинні стягуватися із застосуванням податку на додану вартість. Такі ж вимоги формулюються в Порядку визначення розміру збитків від розкрадання, нестачі, знищення (псування) матеріальних цінностей [261].
32. До складу витрат, що зроблені кредитором і підлягають стягненню з несправного боржника, включаються витрати з усунення дефектів у купленому товарі. Стаття 234 ЦК надає покупцю на вибір цілу низку правомочностей у разі продажу товарів неналежної якості. Одна з них — право усунути дефекти купленої речі, виправити її та вимагати від продавця відшкодування витрат з виправлення речі.
33. Стягненню з боржника у вигляді збитків підлягають витрати послугоодержувача з усунення технічних дефектів у майні послугодавця, які (дефекти) спричиняють неналежну якість послуг чи повне припинення їх надання. Слід, однак, враховувати, що це не завжди можливо навіть тоді, коли прямо передбачено законодавством.
34. До категорії збитків, що підлягають стягненню з контрагента за договором, який порушив його умови, відносяться витрати покупця, викликані поставкою (переданням за іншим договором про відчуження майна) продукції (товарів) неналежної якості. До категорії таких витрат відносяться: витрати, пов’язані з оплатою експертизи (перевірки якості) одержаних товарів неналежної якості; витрати, пов’язані з виготовленням тари, якщо це необхідно для повернення недоброякісної продукції (товарів) постачальникові; витрати з навантаження товарів, що повертаються постачальникові; витрати, пов’язані з доставкою недоброякісної продукції (товарів) від споживача до магазина, від магазина (підприємства) до залізничної станції; витрати в порядку оплати залізничного тарифу (щодо оплати транспортування продукції, що повертається). Залізничний тариф (вартість доставки продукції (товарів) від постачальника (продавця) до покупця, якщо він включається в ціну продукції (товарів)) не може бути стягнений з постачальника (продавця), якщо продукція (товари) виявилася недоброякісною і підлягає поверненню. Однак сторони договору вправі на свій розсуд розподілити витрати з транспортування. Якщо такі витрати несе покупець понад ціну за продукцію (товари), вони підлягають стягненню з постачальника (продавця) у випадках повернення недоброякісної продукції (товарів) поряд з витратами, пов’язаними із зворотною доставкою недоброякісного товару на склад постачальника. Що стосується вартості раніше оплаченої недоброякісної продукції (товарів), що повертається постачальникові (продавцю), то вона стягується покупцем на підставі ст. 1212 ЦК (підстава, за якою постачальник (продавець) одержав грошові кошти за поставлені недоброякісні товари, що були йому повернуті, згодом відпала), якщо відповідно до законодавства і договору недоброякісна продукція (товар) не підлягає заміні на доброякісну.
35. Стягненню з боржника, що порушив зобов’язання, підлягають витрати, зроблені у зв’язку з ужиттям кредитором заходів до зменшення збитків, викликаних порушенням боржником зобов’язання. Ці витрати можуть полягати в придбанні дорожчих матеріалів, у додаткових транспортних витратах (наприклад, при терміновій доставці літаком), у додаткових витратах на оплату праці у зв’язку з необхідністю запобігання простою виробництва чи у зв’язку з так званим форсуванням виробництва. Цивільний кодекс прямо не формулює обов’язку кредитора (точніше — сторони, що протистоїть боржнику в зобов’язанні) вживати заходів щодо зменшення розміру збитків. Водночас у ч. 2 ст. 616 ЦК сформульоване таке правило: «Суд має право зменшити розмір збитків та неустойки, що стягується з боржника, якщо кредитор умисно або з необережності сприяв збільшенню розміру збитків, завданих порушенням зобов’язання, або не вжив заходів щодо їх зменшення». Це правило викликає інтерес з погляду меж відступлення від букви закону при тлумаченні і наступному застосуванні правових норм. Абстрактно розмірковуючи, можна стверджувати таке: 1) у ч. 2 ст. 616 ЦК сформульована норма не цивільного, а публічного права, що надає суду повноваження за відповідних умов зменшити розмір відповідальності боржника; 2) оскільки матеріально-правова норма, що зобов’язує кредитора вжити заходів щодо зменшення розміру збитків не встановлена, ч. 2 ст. 616 ЦК застосовуватися надалі не повинна (до прийняття закону, яким буде встановлено такий обов’язок кредитора). Однак таке тлумачення і застосування ч. 2 ст. 616 ЦК суперечило б волі законодавця, яка досить чітко виражена в цьому положенні. Тому судова практика виходить з того, що, хоча прямо обов’язок кредитора вживати заходів до зменшення розміру збитків у Цивільному кодексі України не сформульований, він випливає з ч. 2 ст. 616 ЦК. А санкцією за невиконання цього обов’язку є можливе зменшення розміру збитків, що стягуються з боржника, право на яке (зменшення) надане суду.
Господарський кодекс [31] виявляє з цього приводу більш суворий підхід до кредиторів. Відповідно до ч. З ст. 226 ГК сторона господарського зобов’язання позбавляється права на відшкодування збитків у разі, якщо вона була своєчасно попереджена другою стороною про можливе невиконання нею зобов’язання і могла запобігти виникненню збитків своїми діями, але не зробила цього. Більш логічним було б передбачити зменшення розміру збитків, але ж недоліки закону на стадії правозастосування не виправляються.
36. Як завдані порушенням зобов’язання збитки з боржника можуть бути стягнені витрати, що полягають у сплаті відсотків за кредит, що надається кредитору банком або іншою кредитною установою. Вони можуть стягуватися, наприклад, у випадках невиконання (прострочення виконання) боржником грошового зобов’язання, за необхідності оплати за рахунок кредитних коштів товарів, робіт, послуг, які закупаються, закупівля яких спричинена невиконанням (неналежним виконанням) боржником зобов’язання.
37. До складу збитків, що підлягають стягненню з боржника, включаються витрати, пов’язані із зберіганням товарів, що були прийняті на відповідальне зберігання (а не в рахунок виконання зобов’язання з поставки) у зв’язку з достроковою поставкою товарів, поставкою з порушенням номенклатури (асортименту), поставкою браку. При цьому слід виходити з того, що витрати кредитора не обов’язково повинні провадитися в грошах. До таких витрат слід відносити амортизаційні відрахування на відновлення основних засобів, що використовуються для відповідального зберігання. До складу збитків, завданих поставкою товарів, прийнятих на відповідальне зберігання, не можна автоматично включати плату, яку одержувач (покупець) міг би одержати від наймачів за використання відповідних приміщень. Це можливо тільки в тому разі, якщо ним були здійснені приготування, необхідні для одержання такого виду доходів, якщо одержання таких доходів було реальним, а їх одержанню перешкодив тільки постачальник. Це твердження ґрунтується на ч. 4 ст. 623 ЦК, яка приписує при визначенні неодержаних доходів (упущеної вигоди) враховувати заходи, вжиті кредитором щодо їх одержання. Природно, у таких випадках до складу збитків, що підлягають стягненню, не можуть включатися амортизаційні відрахування (вони враховуються в складі плати за користування приміщеннями).
38. До зроблених кредитором витрат, що підлягають стягненню з боржника, належать витрати у вигляді збільшення питомої ваги постійних витрат у собівартості продукції. Зменшення обсягу виробництва в зв’язку з порушенням боржником зобов’язання неминуче тягне збільшення постійних витрат у собівартості продукції. Перелік і склад змінних і постійних загальновиробничих витрат установлюється підприємствами (п. 16 Положення (стандарту) бухгалтерського обліку 16 «Витрати» [402]). Однак назване Положення не залишає повністю це питання на розсуд підприємств і дає визначення змінних і постійних виробничих витрат. До змінних загальновиробничих витрат відносяться витрати на обслуговування виробництва в цехах, на дільницях і на управління ним, що змінюються прямо (або майже прямо) пропорційно до зміни обсягу діяльності. До постійних загальновиробничих витрат відносяться витрати на обслуговування виробництва та управління ним, що залишаються незмінними (або майже незмінними) при зміні обсягу діяльності. Необхідно враховувати, що розподіл витрат на види, який провадиться на підприємстві, не може бути визнаний обов’язковим для суду, що розглядає цивільну справу. Відступлення від такого розподілу є цілком допустимим, якщо тільки він здійснюється з метою стягнення з боржника тих витрат, які поніс кредитор з вини боржника, або недопущення необґрунтованого стягнення з боржника у вигляді збитків тих витрат, які кредитор не зробив. З боржника може бути стягнена і та частина адміністративних витрат (п. 18 названого вище Положення [402]), що відповідає збільшенню їх частки у витратах на одиницю продукції в зв’язку зі зменшенням обсягу виробництва з вини боржника.
НЕОДЕРЖАНІ ДОХОДИ ЯК СКЛАДОВА ЧАСТИНА ЗБИТКІВ
39. Поняття не одержаних кредитором доходів як складової частини збитків викликає істотні труднощі для правозастосування. Безумовно, при цьому необхідно чітко дотримуватися букви закону. Але слід враховувати, що правильне правозастосування в подібних випадках передбачає не наявність гнучкості, яка привела б до відходу від букви закону, а врахування при застосуванні однієї й тієї ж категорії неодержаних доходів до фізичних осіб (які займаються й які не займається підприємницькою діяльністю) і різних видів юридичних осіб специфіки не одержаних ними доходів.
40. Стягнення неодержаного доходу слугує меті відновлення майнової сфери кредитора, порушеної боржником. Тому його стягнення є можливим, якщо неодержаний дохід не був врахований при відшкодуванні вартості втрати майна. Так, при знищенні речі, яка здатна приносити дохід, кредитор втрачає можливість одержання в майбутньому відповідного доходу. Проте ж при визначенні вартості втраченої речі за ринковими цінами її здатність приносити дохід врахована. Тому неодержаний дохід у таких випадках не може бути стягнений. З урахуванням цього формулювання ч. 5 ст. 50 ЦК — «до викупної ціни включаються ринкова вартість земельної ділянки і нерухомого майна, що на ній розміщене, та збитки, завдані власникові у зв’язку з викупом земельної ділянки (у тому числі упущена вигода), у повному обсязі», не означає нічого іншого, крім необхідності забезпечення відповідності «викупної ціни» майна його ринковій вартості, що враховує потенційну прибутковість цього майна.
41. Поняття доходів (доходу) протягом декількох десятиріч у нашій країні використовується в економіці та законодавстві в різному розумінні (як валовий дохід, тобто виторг від реалізації й інші доходи; як валовий дохід за винятком матеріальних витрат; як прибуток). У чинному цивільному законодавстві це поняття не розкривається, принаймні, в такому вигляді, який придатний для тлумачення поняття неодержаних доходів як виду збитків. Не допомагає тлумаченню поняття неодержаних доходів (упущеної вигоди) й звернення до тлумачних і енциклопедичних словників, де в кращому разі можна знайти вказівку на те, що дохід — це прибуток. Таким чином, звернення до тлумачних словників повертає нас до поняття доходів, на невизначеність якого увага вже вище зверталася.
Лише ч. 1 ст. 225 ГК [31] наближає категорію упущеної вигоди до досить визначеного в законодавстві поняття прибутку. Упущена вигода (в ч. 1 ст. 225 ГК використовується термін «втрачена вигода», що є за змістом тотожнім поняттю упущеної вигоди) розглядається тут як «неодержаний прибуток, на який сторона, яка зазнала збитків, мала право розраховувати у разі належного виконання зобов’язання другою стороною». Це відповідає розумінню поняття неодержаних доходів (упущеної вигоди), як воно склалося в судовій практиці протягом десятиріч, а зрештою було виражено в Тимчасовій методиці визначення розміру шкоди (збитків), завданої порушенням господарських договорів [495].
42. До категорії не одержаних громадянами доходів, які можуть бути стягнені у вигляді збитків, належить, зокрема, винагорода, що виплачується авторам творів — об’єктів авторського і суміжних прав, авторам (власникам) винаходів, корисних моделей, промислових зразків, топографій інтегральних мікросхем і інших об’єктів інтелектуальної власності. У вигляді збитків у цьому випадку може бути стягнений неодержаний доход за вирахуванням витрат, безпосередньо пов’язаних з одержанням доходів (витрат, які особа понесла б для отримання доходу).
43. Приймаючи рішення про стягнення не одержаних кредитором — фізичною особою доходів (упущеної вигоди), суд не має права зменшувати розмір збитків, що стягуються з боржника, на суму податку з доходів фізичних осіб. Цей податок сплачує податковий агент, яким відповідно до п. 1.15 ст. 1; п. 17.2 ст. 17 Закону «Про податок з доходів фізичних осіб» [154] є юридична особа, зобов’язана утримувати податок (боржник, який добровільно відшкодовує збитки, або орган державної виконавчої служби, що виплачує кредиторові грошові суми). Отже, на користь фізичної особи стягується неотриманий дохід без відрахування податку на доходи фізичних осіб, а відрахування податку на доходи фізичних осіб проводиться при здійсненні виплати або (у випадках, передбачених п. «в» ч. 17.2 ст. 17 названого Закону) фізичною особою — кредитором.
44. Вимога про відшкодування неодержаного доходу може бути пред’явлена будь-якою юридичною особою: не тільки суб’єктами підприємницької діяльності, статутною метою діяльності яких є одержання прибутку, але і неприбутковими організаціями. Така вимога може бути пред’явлена бюджетними установами, спеціальна правоздатність яких дозволяє одержання доходу у вигляді плати за послуги (у п. 7.11.2 ч. 7.11 ст. 7 Закону «Про оподаткування прибутку підприємств» [86] використовується термін «державні послуги»), виконувані роботи або відчуження майна.
45. При визначенні неодержаного доходу (як складової частини збитків) суб’єктів підприємницької діяльності (в тому числі товарної та фондової біржі та обслуговуючих сільськогосподарських кооперативів та інших юридичних осіб, що не мають мети одержання прибутку) не можна повністю ігнорувати законодавство про оподаткування прибутку і про бухгалтерський облік. Однак вони повинні переважно використовуватися як методичний матеріал для того, щоб зрозуміти суть відповідних видів неодержаних доходів і не зроблених у цьому зв’язку витрат. Такий висновок обумовлений тим, що законодавство про оподаткування прибутку підприємств і про бухгалтерський облік має свої специфічні цілі. Внаслідок цього законодавство про оподатковування допускає, наприклад, виключення з валового доходу певних видів доходів, які не можуть виключатися зі складу неодержаних доходів, що підлягають стягненню з боржника, який не виконав чи неналежно виконав зобов’язання. З іншого боку, до складу валових витрат, що зменшують обсяг оподатковуваного прибутку, законодавство про оподаткування прибутку включає такі витрати, які не можуть бути виключені при визначенні величини неодержаних доходів як складової частини збитків. Що стосується законодавства про бухгалтерський облік, то воно в низці випадків надає підприємствам право вибору, що є несумісним з метою обчислення неодержаних доходів, які стягуються у складі збитків, яка (мета) полягає у відновленні майнової сфери кредитора і виключенні можливості збагачення за рахунок стягуваних з боржника коштів.
46. Вихідним при визначенні неодержаного доходу юридичних осіб — суб’єктів підприємницької діяльності є поняття доходів. Вони визначаються як збільшення економічних вигод у вигляді надходження активів або зменшення зобов’язань, які приводять до збільшення власного капіталу, крім збільшення капіталу за рахунок внесків власників (п. 4 Положення (стандарту) бухгалтерського обліку 3 «Звіт про фінансові результати» [382]). Таке визначення доходів цілком придатне на першому етапі для обчислення неодержаного доходу як складової частини збитків. Пояснення вимагає лише застереження щодо збільшення капіталу за рахунок внесків власників. За загальним правилом, внески власників у капітал підприємства означають, що зобов’язання власників, які виникли, перед підприємством належно виконані. Друга сторона — підприємство, у капітал якого зроблений внесок, набуває внаслідок такого внеску не тільки активи, але і відповідні зобов’язання перед власниками. Тому виручка, не одержана від продажу акцій з вини боржника, що прийняв на себе зобов’язання продати всі випущені акції за ціною, не нижче номінальної, але не виконав це зобов’язання, не може бути стягнена з боржника (оскільки не тільки не отримано гроші, сума яких еквівалентна номінальній вартості непроданих акцій, а і не прийняті емітентом зобов’язання перед набувачами акцій) Але емісійний доход — сума перевищення можливого виторгу від реалізації акцій над сумою номінальної вартості акцій — може бути стягнений з боржника, який за наявності вини не виконав зобов’язання, як неодержаний доход.
47. Найчастіше на практиці пред’являються вимоги про стягнення упущеної вигоди у формі доходів, не одержаних кредитором від реалізації готової продукції, товарів, робіт і послуг внаслідок порушення зобов’язання боржником. Позови такого змісту пред’являються в зв’язку з тим, що порушення, яких припускаються боржники в зобов’язаннях, приводять до зменшення випуску і реалізації кредиторами готової продукції, а іноді і до повного припинення на певний період комерційної діяльності кредиторів.
48. Для класифікації неодержаних доходів, що можуть бути стягнені в складі збитків, доцільно використовувати класифікацію доходів, що дається в Положенні (стандарті) бухгалтерського обліку 3 «Звіт про фінансові результати» і в Інструкції про застосування Плану рахунків бухгалтерського обліку активів, капіталу, зобов’язань і господарських операцій підприємств і організацій [399].
49. Як неодержані можуть бути стягнені такі доходи, які одержав би кредитор при належному виконанні обов’язків боржником від реалізації готової продукції, робіт і послуг; інші операційні доходи (від реалізації іноземної валюти, інших оборотних активів, у тому числі виробничих запасів, малоцінних і швидкозношуваних предметів, від оренди, від операційної курсової різниці, доходи у вигляді штрафів, пені, неустойки; доходи від операцій з тарою тощо); доходи від участі у капіталі, в тому числі доходи від спільної діяльності; інші фінансові доходи, у тому числі дивіденди і відсотки; а також інші доходи (від реалізації фінансових інвестицій, необоротних активів, майнових комплексів, від безкоштовно отриманих активів). Не виключено пред’явлення до боржника і вимоги про відшкодування неодержаних надзвичайних доходів.
50. Водночас окремі види доходів, які виокремлюються в Положенні (стандарті) бухгалтерського обліку 3 «Звіт про фінансові результати» та Інструкції про застосування Плану рахунків бухгалтерського обліку активів, капіталу, зобов’язань і господарських операцій підприємств і організацій, не можуть стягуватися з боржників. Так, відповідно до названої Інструкції доходом від інвестицій в асоційовані дочірні та спільні підприємства визнається саме по собі збільшення частки інвестора в чистих активах об’єкта інвестування, зокрема, внаслідок одержання такими підприємствами прибутку.
Цивільне законодавство не допускає стягнення з боржника таких доходів, що не були одержані кредитором і не могли бути ним одержані. Оскільки в наведеному випадку підприємство не повинне було реально одержати будь-які доходи, воно не може висунути вимогу про відшкодування збитків. Така вимога могла бути пред’явлена тільки у випадку, якщо з вини боржника відповідна частка прибутку не була перерахована на рахунок кредитора або ж не була виплачена йому готівкою. Але така частка одержала назву дивідендів (пп. 1.8 і 1.9 ст. 1 Закону «Про оподаткування прибутку підприємств» [86]), які відносяться до категорії інших фінансових доходів.
Крім того, при застосуванні нового законодавства про бухгалтерський облік з метою визначення розміру неодержаних доходів, які підлягають стягненню з боржника, слід враховувати, що це законодавство повинне застосовуватися дуже обережно. Зокрема, у ньому вказується на доходи від спільних підприємств, то у подальшому тексті названої вище Інструкції йдеться про доходи від спільної діяльності, хоча — це різні види доходів.
51. Неодержані доходи частіше бувають пов’язаними не з повним, а лише з частковим призупиненням діяльності підприємства. У таких випадках розрахунок суми неодержаних доходів провадиться виходячи з того, які операції не були здійснені (скільки і якої продукції не було реалізовано; які інші операції не були здійснені). Якщо, незважаючи на порушення зобов’язання боржником і зменшення в цьому зв’язку обсягів випуску певного виду продукції, кредитор зберігає колишні загальні обсяги реалізації, він не може бути позбавлений права на стягнення доходу, не одержаного внаслідок порушення, допущеного боржником, оскільки, як правило, у суб’єктів підприємницької діяльності є можливість організації дво-, тризмінної роботи, інтенсифікації використання обладнання і виробничих площ іншими способами, інтенсифікації використання робочої сили чи додаткового її набору. Не виключене, однак, подання доказів того, що у кредитора такі можливості були відсутні. Тоді і відповідна частина неодержаних доходів стягуватися не може.
52. При визначенні величини неодержаних доходів, що підлягають стягненню з боржника, який порушив зобов’язання, з не одержаного кредитором валового доходу (виручки від реалізації чи іншої операції) належить відняти всі ті витрати, які реально не зробив кредитор, але які він зробив би з метою одержання того доходу, який реально не був одержаний з вини боржника. Необхідність зменшення суми неодержаних доходів, що підлягає стягненню з боржника в складі збитків, означає, насамперед наступне: якщо річ виявилася з вини боржника непроданою, її вартість повністю не може бути стягнена з боржника у вигляді збитків. Так, відповідно до ч. 4 ст. 692 ЦК при відмові покупця прийняти куплену річ або заплатити за неї встановлену ціну продавець вправі відмовитися від договору. При цьому він набуває права вимагати відшкодування збитків на підставі ст. 623 ЦК. Однак під збитками тут ніяк не можна розуміти встановлену договором ціну речі. Оскільки річ залишилася в продавця, збитки на його стороні у вигляді не одержаної від покупця ціни речі не виникли. Продавець у цьому випадку може стягнути з покупця тільки різницю між ціною придбання речі і встановленою договором купівлі-продажу ціною: зберігши право власності на річ, продавець зберіг і можливість одержання доходу, рівного ціні речі, однак такий доход у майбутньому продавець — суб’єкт підприємницької діяльності міг би одержати за рахунок продажу іншої такої ж речі. У минулому ж періоді він не одержав доход унаслідок невиконання зобов’язання покупцем. Цей неодержаний доход (різниця в цінах придбання і продажу) і підлягає стягненню з боржника.
53. При визначенні суми витрат, які не зробив кредитор, але які він повинен був зробити з метою одержання доходу, норми Закону «Про оподаткування прибутку підприємств» можуть використовуватися за аналогією, а також як методичний матеріал. Цей Закон формулює яскраво виражені засоби стимулювання. Тому він відкрито відходить у низці випадків від логіки речей (наприклад, відносить на валові витрати платника податку на прибуток суму коштів, перерахованих відповідним неприбутковим організаціям у встановлених межах; суму коштів, внесених у відповідних випадках у страхові резерви і тощо). За таких умов багато норм названого Закону не можуть мати значення правового регулятора при визначенні величини неодержаного доходу, що підлягає стягненню з боржника, з вини якого доход не був отриманий.
54. Стягуваний з несправного боржника у вигляді збитків не одержаний кредитором дохід, хоча б він являв собою виторг, не одержаний від реалізації продукції (товарів), не є об’єктом оподаткування податком на додану вартість і акцизним збором (ст. 3 Закону «Про податок на додану вартість» [84], ст. З Декрету «Про акцизний збір» [205]). Отже, в разі стягнення з боржника неодержаного доходу у зв’язку з тим, що з його вини кредитором не були здійснені операції, що підлягають обкладенню податком на додану вартість і акцизним збором, не одержаний від таких операцій валовий доход (виручка) повинен бути зменшений на суму податку на додану вартість і акцизного збору, які мали бути нараховані у зв’язку з операціями з реалізації продукції, робіт, послуг, що не були здійснені з вини боржника.
55. Державна податкова адміністрація України в подібних випадках інакше тлумачить положення про об’єкт оподаткування податком на додану вартість. З листа Державної податкової адміністрації «Про податок на додану вартість» випливає, що при стягненні збитків, завданих боржником кредитору, який з вини боржника не продав товари (послуги, роботи) і не одержав внаслідок цього доход, виникає об’єкт оподаткування податком на додану вартість. Логіка Державної податкової адміністрації України, що виражена у згаданому листі, полягає в наступному: оскільки об’єктом оподаткування податком на додану вартість є операції з продажу, а відшкодування боржником кредитору неодержаних доходів дає змогу суб’єкту одержати ті ж доходи, що і при продажу, відшкодування слід прирівняти до продажу. До такого висновку можна було прийти або поширювально пояснюючи ст. З Закону «Про податок на додану вартість», або застосовуючи її за аналогією. Тим часом, поширювальне тлумачення будь-якого положення законодавства є протизаконним, а застосування за аналогією до відносин щодо відшкодування неодержаного прибутку ст. З Закону «Про податок на додану вартість» було б неприпустимим, оскільки закон застосовується за аналогією тільки у випадках, якщо відповідні відносини не урегульовані. У цьому випадку об’єкт оподаткування податком на додану вартість чітко визначений. Продаж товарів (робіт, послуг) як об’єкт оподаткування податком на додану вартість визначається в ст. 1 Закону «Про податок на додану вартість». Підводити під продаж товарів відшкодування боржником не одержаних кредитором з вини боржника доходів, що стягуються у вигляді збитків, означало б ігнорувати букву закону.
56. При спрощеній системі оподатковування юридичних осіб — суб’єктів малого підприємництва об’єктом оподатковування є виручка від реалізації. Виручкою від реалізації продукції (товарів, робіт, послуг) вважається сума, фактично отримана суб’єктом підприємницької діяльності на поточний рахунок в банку або у касу платника податку за здійснення операцій з продажу продукції (товарів, робіт, послуг), а також різниця між сумою, отриманою від реалізації основних фондів, та їх залишковою вартістю на момент продажу (ст. 1 Указу Президента «Про спрощену систему оподатковування, обліку та звітності суб’єктів малого підприємництва» [235]). Не одержаний кредитором дохід, який стягується кредитором з боржника, не входить до складу названого об’єкта оподатковування при спрощеній системі оподатковування. Це означає, що при стягненні з боржника збитків у вигляді неодержаного прибутку без відрахування податку, що підлягає до сплати, позивач одержує додаткову майнову вигоду, рівну сумі єдиного податку, яка була б сплачена, якби кредитор одержав виручку від реалізації, а не стягував неодержаний прибуток. Але правових підстав зменшувати суму стягуваного з боржника неодержаного доходу на суму єдиного податку з урахуванням того, що у вигляді неодержаного прибутку кредитор зможе одержати доходу більше, ніж він одержав би при належному виконанні зобов’язання боржником, немає.
57. При визначенні величини неодержаних доходів валові доходи (виторг) слід зменшити на суму витрат, які кредитор не поніс з метою одержання доходів. Для цього використовується перелік і склад статей калькулювання виробничої собівартості продукції (робіт, послуг), що встановлюється підприємством (п. 11 Положення (стандарту) бухгалтерського обліку 16 «Витрати» [402]). Водночас у п. 12 — 14 названого Положення в загальному вигляді визначається склад прямих витрат, а склад загальновиробничих витрат розкривається докладно в п. 15 цього Положення.
58. До складу прямих матеріальних витрат включається вартість сировини та основних матеріалів, що утворюють основу виробленої продукції, покупних напівфабрикатів і комплектуючих виробів, допоміжних та інших матеріалів, які можуть бути безпосередньо віднесені до цього об’єкта витрат. При цьому враховується ціна придбання сировини, матеріалів, напівфабрикатів, комплектуючих виробів, допоміжних і інших матеріалів без податку на додану вартість, якщо у зв’язку з їх придбанням (оплатою) суб’єкт одержав право на податковий кредит. Це збільшує суму неотриманого доходу, що підлягає стягненню. Якщо ж у цьому зв’язку суб’єкт права на податковий кредит не одержав (оскільки операції з реалізації таких товарів не є об’єктами оподаткування податком на додану вартість або звільнені від обкладання цим податком; оскільки набувач не є платником податку на додану вартість; оскільки відчужувач не є платником податку на додану вартість), належний до сплати в складі ціни напівфабрикатів, комплектуючих виробів, матеріалів податок на додану вартість враховується при визначенні обсягу неодержаного прибутку (відповідно це зменшує суму стягуваного з боржника неодержаного доходу). Вартість цих видів цінностей власного виготовлення враховується за собівартістю з додаванням відповідної частини адміністративних витрат.
59. До складу прямих витрат на оплату праці включається заробітна плата та інші виплати працівникам, що зайняті виробництвом продукції, виконанням робіт або наданням послуг, які можуть бути віднесені до конкретного об’єкта витрат. Природно, ідеться про ту заробітну плату, що повинна бути нарахована, якби відповідні роботи були виконані, послуги були надані, а товари були вироблені та реалізовані, але цього не відбулося з вини боржника, що порушив зобов’язання, тому заробітна плата не була нарахована і виплачена (виявилася «зекономленою»). Водночас зменшення обсягів реалізації продукції з вини боржника може привести не тільки до зменшення витрат на оплату праці, але і до виплат працівникам частини заробітної плати за час простою. Такі виплати стягуються з боржника не як неотриманий доход, а як витрати, зроблені кредитором, у розмірі, встановленому колективним договором (він може бути значно вище мінімального розміру оплати часу простою, встановленого ст. 113 КЗпП [17]).
60. Названим вище Положенням визначається, що до складу інших прямих витрат включаються всі інші здійснені витрати, які можуть бути безпосередньо віднесені до конкретного об’єкта витрат, зокрема, відрахування на соціальні заходи, плата за оренду, амортизація. При цьому під відрахуваннями на соціальні заходи слід розуміти не тільки збори на усі види загальнообов’язкового державного соціального страхування, але і витрати підприємства на інші соціальні заходи, якщо вони звичайно провадилися (не має значення, можна чи не можна відносити їх на валові витрати відповідно до Закону «Про оподаткування прибутку підприємств» [86]).
У складі не-понесених кредитором витрат, на суму яких підлягають зменшенню стягувані з боржника неодержані доходи, повинні враховуватися економія кредитора на зносі основних фондів. Однак при цьому повинен враховуватися не знос основних засобів, що підлягає нарахуванню відповідно до пп. 26 і 27 Положення (стандарту) бухгалтерського обліку 7 «Основні засоби» [403] і прийнятих на підприємстві актів, а реально отримана кредитором економія. Звичайно вона дорівнює нулю, оскільки призупинення використання основних фондів не призупиняє їх морального зносу. Та й фізичний знос основних засобів при цьому не припиняється. Але є випадки, коли встановлюються норми часу експлуатації машин, після закінчення якого ці машини чи їх частини не можуть експлуатуватися (стосується, зокрема, літаків, їх агрегатів і вузлів).
61. Якщо встановлений зв’язок загальновиробничих витрат з конкретним об’єктом витрат, то при визначенні неодержаних доходів їх суму слід зменшити на суму відповідних («зекономлених») загальновиробничих витрат, хоча б вони і не були відповідно до п. 16 Положення (стандарту) бухгалтерського обліку 16 «Витрати» [402] віднесені на підприємстві до перемінних. Що стосується постійних загальновиробничих витрат, то вони у відповідній частці не можуть відноситися до витрат, що зменшують величину неодержаних доходів, що підлягають стягненню з боржника, оскільки такі витрати і називаються постійними в зв’язку з тим, що вони не залежать або майже не залежать від обсягів виробництва.
62. При обчисленні величини не одержаних кредитором доходів передбачуваний доход не зменшується на суму податку на прибуток, оскільки стягнені з боржників збитки у вигляді упущеної вигоди включаються до складу об’єкта оподаткування податком на прибуток (відповідно до п. 4.1.6 ч. 4.1 ст. 4 Закону «Про оподаткування прибутку підприємств» [86] оподаткуванню на прибуток підлягають «доходи з інших джерел та від позареалізаційних операцій», хоча б вони і не були названі в цьому пункті конкретно, оскільки не міститься вичерпного переліку таких видів доходів). Що стосується п. 4.2.3 ч. 4.2 названої статті, то він передбачає виключення зі складу валового доходу тільки коштів або вартості майна, отриманих «як компенсацію прямих витрат або збитків». Неодержані доходи, які стягуються як збитки, не можна визнати прямими збитками, а тому кредитор після їх відшкодування у вигляді збитків зобов’язаний врахувати їх у складі об’єкта оподаткування податком на прибуток.
63. Щодо громадян — суб’єктів підприємницької діяльності діють загальні правила визначення розміру неодержаних доходів, які підлягають стягненню з боржника, що порушив зобов’язання.
Статус громадянина як підприємця не виключає його загального статусу як громадянина. Тому не виключене пред’явлення громадянином одночасно двох видів вимог про відшкодування у вигляді збитків неодержаних доходів від підприємницької діяльності та неодержаних доходів у вигляді заробітної плати, доходів від відчуження майна і майнових прав, якщо тільки і ті й інші доходи не були отримані з вини боржника.
64. У фізичних осіб, які є підприємцями, неодержаним доходом, що може бути стягнений у складі збитків, є чистий дохід, тобто різниця між неодержаним (але таким, який міг бути отриманий при відсутності порушення з боку боржника) валовим доходом (сумою виручки в грошовій чи натуральній формі) та тими витратами, що безпосередньо пов’язані з одержанням доходу і які громадянин повинен був зробити в зв’язку з одержанням доходу. Оскільки визначення «безпосереднього» зв’язку витрат з одержанням доходу викликає труднощі, у ст. 13 Декрету «Про прибутковий податок з громадян» [204] зазначається, що до складу таких витрат відносяться такі, які включаються до складу валових витрат виробництва (обігу) або підлягають амортизації згідно з Законом «Про оподаткування прибутку підприємств». Слід мати на увазі, що названа стаття, як і весь розділ IV Декрету Кабінету Міністрів України «Про прибутковий податок з громадян», зберегла чинність до набрання чинності спеціальним законом з питань оподаткування фізичних осіб — суб’єктів підприємницької діяльності (ч. 22.10 ст. 22 Закону «Про податок з доходів фізичних осіб» [154]).
65. Визначення суми витрат, які повинен був понести громадянин-підприємець у зв’язку з одержанням доходу, що не був отриманий у зв’язку з невиконанням або неналежним виконанням зобов’язання боржником, викликає значні труднощі. Тому у всіх випадках, коли з достовірністю не встановлене інше, сума витрат повинна визначатися за встановленими нормами. Такі норми встановлені в законодавчому порядку (додаток 6 до Інструкції про оподаткування доходів фізичних осіб від зайняття підприємницькою діяльністю [348]). Вони застосовуються для визначення величини оподатковуваного доходу громадянина-підприємця за відсутності документально підтверджених витрат таких громадян, безпосередньо пов’язаних з одержанням доходів, але можуть застосовуватися і з метою визначення величини доходів, які не одержані громадянином-підприємцем і які підлягають стягненню у вигляді збитків.
66. Громадянин-підприємець може бути платником податку на додану вартість. У цьому випадку при визначенні суми неодержаних доходів, що стягуються у складі збитків, у складі доходів не слід враховувати податок на додану вартість, що сплачується на користь такого громадянина споживачами-платниками податку на додану вартість у складі ціни товарів, вартості робіт, послуг, що реалізуються даним громадянином, оскільки на суму, одержану від боржників у вигляді податку на додану вартість у кредитора виникає податкове зобов’язання. До складу витрат, на суму яких зменшується неодержаний доход, що підлягає стягненню у вигляді збитків, не включається податок на додану вартість, що підлягав сплаті даним громадянином у складі ціни товарів, вартості робіт, послуг, що придбаваються ним для цілей підприємницької діяльності, якби зобов’язання було належно виконане боржником, оскільки на суму сплаченого податку на додану вартість у суб’єкта підприємницької діяльності — платника податку на додану вартість виникало б право на податковий кредит. Якщо ж право на податковий кредит не виникає, податок на додану вартість враховується в складі незроблених витрат і відповідно зменшує величину неодержаного доходу.
67. Якщо громадянин-підприємець не є платником податку на додану вартість, то при формуванні ціни на товари, послуги, роботи, що реалізуються, в неї не включається податок на додану вартість. Відповідно, не постає і питання про зменшення суми стягуваних з боржника неодержаних доходів на суму податку на додану вартість, яку слід було б сплатити в зв’язку з реалізацією товарів. Що стосується податку на додану вартість, який фізична особа — підприємець сплатила б при придбанні товарів, що використовуються у підприємницької діяльності, з метою отримання доходів, то податок на додану вартість, сплачений громадянином-підприємцем, враховується в сумі витрат, на яку зменшується виручка від реалізації для визначення величини неодержаного доходу, що стягується у складі збитків, оскільки він відноситься на валові витрати суб’єкта підприємницької діяльності.
68. Суми, які стягуються у вигляді не одержаного в результаті реалізації підакцизних товарів доходу, не можуть обкладатися акцизним збором (ст. З Декрету «Про акцизний збір» [205]). Тому при визначенні доходу, не одержаного від реалізації таких товарів, треба виходити зі сформованої ринкової ціни товарів, але неодержаний передбачуваний доход слід обчислювати шляхом зменшення суми можливого виторгу не тільки відповідних витрат, не зроблених кредитором, а і на суму акцизного збору. У іншому разі при стягненні неодержаного прибутку мало б місце безпідставне придбання кредитором майна на суму, рівну сумі акцизного збору, що суперечило б ст. 623 ЦК, яка дає кредитору право тільки на відшкодування збитків.
69. Пункт 2 ч. 2 ст. 22 ЦК допускає можливість стягнення з боржника тих не одержаних кредитором доходів, які він реально міг одержати, якби зобов’язання було належно виконане боржником. Це формулювання означає, що можуть бути стягнені не будь-які передбачувані доходи, а ті доходи, які кредитор міг реально одержати при відсутності порушення. Отже, з боржника не можуть бути стягнені не одержані кредитором доходи за відсутності доказів того, що кредитор готовий був до вчинення дій, спрямованих на одержання прибутку, мав для цього всі майнові, кадрові та організаційні можливості, але з вини боржника ці дії не були доведені до логічного завершення, або ці дії повністю були вчинені, але не принесли очікуваних доходів з вини боржника.
Так, не можуть бути стягнені неодержані доходи, спричинені тим, що кредитор з вини боржника не зміг випустити та реалізувати продукцію, якщо такий вид діяльності хоча і передбачений установчими документами кредитора, але кредитор раніше цю продукцію не випускав і доказів приготування до її випуску не надав. Водночас зменшення обсягу випуску і реалізації кредитором продукції, яку він постійно виробляє і реалізує, не вимагає доказів приготування до одержання доходів, крім даних про те, що до порушення, допущеного боржником, обсяги виробництва і реалізації цієї продукції були більшими, ніж після допущеного боржником порушення. У відповідних випадках необхідно також надання доказів наявності необхідного матеріально-технічного забезпечення виробництва або можливості такого забезпечення. Було б неправильним вимагати від кредитора, що пред’явив позов про стягнення збитків у вигляді неотриманих доходів, доказів наявності всіх видів сировини, матеріалів, напівфабрикатів, комплектуючих виробів тощо. За часів планової радянської економіки такі вимоги часто пред’являлись, бо абсолютна більшість видів матеріальних ресурсів розподілялась у плановому порядку. В умовах хоч і недостатньо сучасної ринкової економіки зазвичай є можливість придбати будь-які матеріальні ресурси, якщо це відкриває можливість отримати прибуток.
70. Частина 4 ст. 623 ЦК приписує «при визначенні неодержаних доходів (упущеної вигоди)» враховувати заходи, вжиті кредитором з метою їх одержання. Застосування цього правила залежить від того, як буде тлумачитись поняття визначення. Теоретично розмірковуючи, це поняття може розумітися як визначення наявності або відсутності збитків у вигляді упущеної вигоди або як визначення розміру упущеної вигоди. Із ч. 3 ст. 623 ЦК однозначно випливає, що тут під визначенням розуміється визначення розміру збитків. Логічно думати, що і в ч. 4 ст. 623 ЦК терміну «визначення» надається такий же зміст. Це означає, що критерієм для вирішення питання про наявність збитків у вигляді упущеної вигоди залишається той, який випливає із ст. 22 ЦК, — можливість реального отримання за звичайних обставин доходів (упущеної вигоди). Вжиті кредитором заходи з метою отримання доходів є критерієм визначення розміру збитків у вигляді упущеної вигоди. При здійсненні кредитором всіх заходів для досягнення зазначеної мети стягненню підлягає вся належне підтверджена упущена вигода. Якщо в основному такі заходи проведені, але здійснення всіх заходів для отримання доходів кредитором у суді не доведено, розмір упущеної вигоди, що стягується з боржника, підлягає зменшенню відповідно до розміру затрат кредитора на здійснення заходів, проведення яких не доведено. Якщо нездійснені заходи за критерієм затрат рівнозначні здійсненим, стягненню підлягає половина належне розрахованої упущеної вигоди. Таке тлумачення ч. 4 ст. 623 ЦК відповідає букві закону і враховує принцип справедливості. При такому тлумаченні ч. 4 ст. 623 ЦК узгоджується з п. 2 ст. 7.4.3 Принципів міжнародних комерційних договорів УНІДРУА, відповідно до якого компенсації підлягає втрата сприятливої можливості пропорційно вірогідності її виникнення.
ПРИЧИННИЙ ЗВ’ЯЗОК
71. Відповідно до ст. 623 і 22 ЦК, ч. 1 ст. 224 ГК [32] відшкодуванню підлягають завдані збитки, тобто збитки, причиною яких є порушення зобов’язання, якого припустився боржник. Отже, між цим порушенням та збитками має бути причинний зв’язок. За його наявності збитки підлягають відшкодуванню. За відсутності такого зв’язку збитки не відшкодовуються. При вирішенні питання про наявність чи відсутність причинного зв’язку слід враховувати, що необхідно виявляти зв’язок саме між порушенням зобов’язання та шкідливими наслідками (збитками), а не між діями (бездіяльністю) боржника взагалі та збитками. Свого часу предметом розгляду у суді була справа про стягнення з банку збитків, завданих заготівельній конторі розтратою грошей працівником контори. Підставою для вимоги до банку були формальні порушення, яких припустився касир банку. Ці порушення не виключали права працівника заготконтори отримати гроші. Тому суд дійшов висновку, що немає причинного зв’язку між допущеним касиром порушенням та розтратою (див. Новицкий И.Б., Лунц Л.А. Общее учение об обязательствах. М.: Госюриздат, 1950 — С. 302). Причинний зв’язок можна було визнати наявним лише за умови, що касир не мав права видати гроші. У цьому випадку збитки на боці заготконтори знаходились у причинному зв’язку з діями касира, але вони не були наслідком тієї частини дій касира, які складали порушення ним встановлених правил оформлення документів для видання грошей із каси.
72. Насамперед слід звернути увагу на виняткову гостроту, практичну значимість і актуальність проблеми причинного зв’язку. Лише багаторічний досвід вітчизняної юридичної науки, що характеризується ухилом у філософську та іншу абстрактну проблематику, міг стати підставою для тверджень про те, що проблема причинного зв’язку переважно не має практичних аспектів. Навпаки, проблема причинного зв’язку набуває виняткової гостроти для правозастосування і чекає свого задовільного вирішення в правотворчості та практиці правозастосування.
73. Проблема причинного зв’язку традиційно розглядається при дослідженні юридичної відповідальності, в тому числі цивільно-правової. Тим часом, величезна кількість правових конструкцій, що формулюються в актах цивільного права, передбачає врахування причинного зв’язку і виражає його шляхом використання різних термінів.
Зокрема, доречно говорити про причинний зв’язок обставин непереборної сили зі збитками, що настали, про причинний зв’язок порушень страхувальником своїх обов’язків з виникненням на стороні страховика права відмовити у виплаті страхової суми чи страхового відшкодування. Саме недостатня увага до проблеми причинного зв’язку призвела до того, що в ст. 26 Закону «Про страхування» [139] підстави для відмови у виплаті страхової суми чи страхового відшкодування переважно встановлюються у вигляді формальних допущених страхувальником порушень, не пов’язаних з будь-якими наслідками. Так, самі по собі подання страхувальником завідомо неправдивих відомостей про об’єкт страхування, несвоєчасне повідомлення про настання страхового випадку, які не вплинули в будь-який спосіб на зміст страхових правовідносин, не повинні були визнаватися підставами відмови у виплаті страхового відшкодування. Соціально-економічно та морально це не має будь-якого виправдання.
У процесі правозастосування ці недоліки ст. 26 Закону «Про страхування» виправити можливо, але краще було б, якби це зробив законодавець.
74. Викладене стосується і причинного зв’язку як елемента підстави відповідальності за порушення зобов’язань. Складність визначення наявності чи відсутності причинного зв’язку як юридичного факту, необхідного для стягнення збитків, обумовлена виключно недостатньою увагою законодавця до пов’язаних з цим питань. Керуючись коротким формулюванням, що міститься в ст. 623 ЦК («боржник, який порушив зобов’язання, має відшкодувати кредиторові завдані цим збитки»), правозастосовчий орган повинен у кожному конкретному випадку зробити висновок про наявність чи відсутність причинного зв’язку між допущеним боржником порушенням зобов’язання та збитками, що виникли на стороні кредитора, і про можливість (за критерієм наявності причинного зв’язку) покладення на боржника обов’язку відшкодувати збитки. При вирішенні цивільних справ судді змушені найскладнішу філософську категорію причинності безпосередньо застосовувати до конкретних суспільних відносин. Як би у нас високо не цінували рівень підготовки фахівців-юристів (автори не схильні до високої оцінки взагалі), все-таки важко не погодитися з твердженням про те, що в цьому випадку на суддів покладається надто важке завдання. Крім того, не можна не враховувати і відсутність єдиного розуміння причинності у філософії та соціології. Зміни в ідеологічних і політичних орієнтирах також не могли не відбитися на розумінні причинності. Але робиться вигляд, що нічого не відбулося. Практикуючі юристи не мають часу осмислювати фундаментальні теоретичні основи. А вчені перебувають у стані очікування політичних директив.
75. Проблема причинного зв’язку в аспекті юридичної відповідальності була предметом пильної уваги радянської юридичної науки. На розуміння причинності в радянській юридичній науці вирішальний вплив справляла марксистсько-ленінська теорія, відступлення від якої у цьому питанні виключало вихід дослідника зі своїми науковими ідеями на широку наукову громадськість. Публікація результатів досліджень, що розходяться з офіційною філософією, виключалася дією механізмів соціального контролю. За таких умов в основі всіх, нерідко дуже глибоких досліджень причинності в юридичної науці лежало її визначення як об’єктивного зв’язку двох явищ, у силу якої одне явище необхідно викликає інше явище, тому будь-який раз, коли виникає перше явище — причина, виникає і друге — наслідок.
76. Концепція необхідного і випадкового причинного зв’язку була розроблена в радянській юридичній науці під впливом офіційної філософії. У своєму філософському аспекті ця концепція повинна бути визнана плідною щодо суспільних явищ, до яких у сфері юриспруденції належать правопорушення та їх наслідки, за умови, що ці явища розглядаються як масові. Але для вирішення питання про відповідальність особи за шкідливі наслідки конкретного правопорушення ця концепція зовсім непридатна. О.С. Іоффе піддав її у свій час дуже різкій і переконливій критиці. Особливо неприйнятною О.С. Іоффе вважав визнання причинності в цивільному праві закономірною. Проте й у новітніх фундаментальних теоретичних виданнях, на яких на пострадянському просторі виростає нове покоління юристів, зазначається, що причиновний зв’язок між протиправним діянням і заподіяною шкодою «повинен бути не випадковим, а цілком закономірним...» (Общая теория государства и права. Академический курс в 2-х томах. Том 2. Теория права. — М.: Зерцало, 1998 — С. 583). Концепція необхідного та випадкового причинного зв’язку підтримується в новітній українській навчальній літературі (див. Цивільне право: Загальна частина. Посібник для студентів юридичних вузів та факультетів. — К.: Вентурі, 1995 — С. 186; Цивільне право України. Підручник для вузів системи МВС України. Частина 1. — X.: Основа, 1996 — С. 424 — 425). Проте мотивування судового рішення про відмову в позові про відшкодування збитків посиланням на випадковий характер зв’язку збитків, що виникли на стороні кредитора, з допущеним боржником порушенням зобов’язання було б зовсім неправильним, несправедливим і таким, що суперечить закону. Так, наприклад, сон найнятої для охорони об’єкта особи з необхідністю (закономірно) не тягне втрати власником об’єкта, що охороняється, майна, яке було викрадене з цього об’єкта зловмисниками. Така втрата знаходиться у випадковому зв’язку зі сном охоронця, але незважаючи на випадковий характер причинного зв’язку, порушник (юридична особа, яка надає послуги з охорони об’єктів та працівником якої є фізична особа — охоронець) буде нести цивільно-правову відповідальність за заподіяні неналежною охороною збитки. Статті 22, 623, інші статті Цивільного кодексу, інші акти цивільного законодавства не дають будь-яких підстав для того, щоб відмовляти у стягненні збитків, що не є закономірним наслідком порушення боржником зобов’язання, а знаходяться з ним у випадковому причинному зв’язку.
77. Концепція типового заподіяння (теорія адекватного заподіяння) також характеризується прагненням із усієї сукупності умов, що визначили настання юридично значущого наслідку, виділити ту причину, яка завжди викликає аналогічні наслідки. Але вона не має підстави в чинному законодавстві України. Відповідно до ст. 623 ЦК відшкодуванню підлягають «завдані» збитки. Звідси не випливає висновок про те, що у разі типового заподіяння боржник повинен відшкодувати збитки, а якщо заподіяння не має ознаки типового, боржник повинен бути звільнений від обов’язку відшкодувати збитки. Для можливого втілення в законодавстві України, у тому числі і регулюючому підстави відповідальності за заподіяні збитки, у майбутньому ця концепція також не може бути визнана придатною, насамперед через відсутність достатньої наукової розробки, а також у зв’язку з відсутністю соціально-морального обґрунтування. Та немає і перспектив того, що в доступній для огляду перспективі будуть розроблені придатні для практичного застосування критерії розмежування типових і нетипових наслідків тих чи інших причин.
78. Концепція умови, що виділяється, як і дві попередні концепції, звертає увагу на недопустимість визнання всіх умов, що призвели до настання шкідливого результату, рівноцінними. Дійсно, серед чинників, що призвели до такого результату є такі, які породили цей результат, а є і такі, котрі пасивно створювали умови для його настання. Тому в юриспруденції говорять про причини й умови того чи іншого явища. Сама ідея виявити головний і другорядні фактори не позбавлена сенсу. Вона, якщо законодавець визнає це за доцільне, може бути використана для диференціації розміру збитків, що підлягають відшкодуванню. Але для вирішення практичних питань наявності підстави цивільно-правової відповідальності ця концепція не може застосовуватися з тих же міркувань, що і дві викладені попередні концепції.
79. Концепція можливості та дійсності виокремлює абстрактну можливість настання шкідливого результату, яку породжує причина, конкретну можливість і дійсність результату. Створення абстрактної можливості настання шкідливого результату, стверджував О.С. Іоффе — автор цієї концепції, виключає юридичну відповідальність. Створення ж конкретної можливості, а тим більше — перетворення можливості в дійсність результату може бути підставою відповідальності. Залишити на ніч відкритою кватирку в службовому кабінеті, розташованому на першому поверсі, всупереч наказу не допускати цього, означає створити лише абстрактну можливість пожежі, дійсність якої викликана кинутим у кватирку недопалком. Стверджувати протилежне: залишення кватирки відкритою тягне об’єктивно подію, що повторюється — пожежу — було б нелогічним. Але висновок про неможливість притягти до відповідальності порушника наказу закривати вікна і кватирки є соціально-морально неприйнятним і не має в законодавстві України правової підстави. Тим більше, що не виключається навмисний характер таких дій (залишення кватирки відкритою). Цивільний кодекс РРФСР, який був чинним на час підготовки О.С. Іоффе наукових праць, зміст яких тут викладається, також не давав підстав для висновків, які він зробив. Незважаючи на всю тонкість логічного аналізу, здійсненого О.С. Іоффе, не можна не визнати, що він за допомогою причинного зв’язку спробував вирішити ті проблеми, які вирішуються застосуванням зовсім інших інструментів. І не випадково правотворча і правозастосовча практика цю концепцію (одну з логічно найбільш тонких і красивих витонченістю думки) не сприйняла. Немає в неї таких перспектив і в майбутньому.
80. Теорія передбачуваності наслідків спирається на висловлювання відомого російського вченого-юриста Г.Ф. Шершеневича, який відзначав, що «наслідки незаконної дії, за які той, хто діяв, відповідає, не можуть йти далі того, що можна було передбачити в момент вчинення дії на підставі загальножиттєвого досвіду середньої розумної людини» (цит. за: Брагинский М.И., Витрянский В.В. Договорное право: Общие положения. — М.: Статут, 1997 — С. 581). Однак у цьому разі докір автора на адресу радянської правової науки, що визнавала причинний зв’язок суто об’єктивним та ігнорувала суб’єктивний аспект причинного зв’язку, є несправедливим. Передбачуваність результатів та інші суб’єктивні ознаки протиправної дії чи бездіяльності повного мірою охоплюються проблематикою вини і, ширше, — суб’єктивної сторони правопорушення.
81. Найбільше визнання в теорії та практиці правозастосування отримала концепція прямого та опосередкованого причинного зв’язку, яка не допускає юридичної відповідальності за наявності опосередкованого причинного зв’язку. Прямий (безпосередній) причинний зв’язок, пише професор Н.Д. Єгоров, має місце тоді, коли у сплетенні подій, які послідовно розвиваються, між протиправною поведінкою особи та збитками не існує яких-небудь обставин, що мають значення для цивільно- правової відповідальності. Якщо ж між ними знаходяться обставини, яким закон надає значення у вирішенні питання про відповідальність (протиправна поведінка інших осіб, непереборна сила тощо), має місце непрямий (опосередкований) причинний зв’язок (Гражданское право. Учебник. Часть I / Под ред. А.П. Сергеева, Ю.К. Толстого. — М.: Теис, 1996 — С. 540). Непрямий причинний зв'язок показується автором на такому прикладі. Постачальник зобов'язаний був поставити сталь марок «Пріма» та «А». Однак це зобов'язання він належно виконав лише в частині сталі марки «А». Замість сталі марки «Пріма» він поставив сталь марки «Б». Покупець не перевірив марку одержаної сталі, використав її при виготовленні сплаву, який виявився недоброякісним. Через те, що між причиною і наслідком знаходяться юридично значущі дії покупця, який без перевірки пустив у переплавляння поставлені йому види сталі, робиться висновок про непрямий характер причинного зв'язку і неможливість відповідальності за завдані збитки. Це — досить тонке зауваження. Але чинне законодавство України не дає підстави для висновку про те, що в подібних випадках постачальник відповідальності не несе. Не дає такої підстави і новий Цивільний кодекс Російської Федерації. На давав його і Цивільний кодекс РСФСР, який діяв раніше. Прихильники теорії прямого і опосередкованого причинного зв'язку не заперечують того, що опосередкований (непрямий, побічний) причинний зв'язок — усього лише різновид причинного зв'язку. Він підпадає під загальне визначення поняття причинного зв'язку, що непрямо виражається в ст. 623 ЦК словом «завдані» (збитки). Але якщо закон надає право кредиторові стягнути з боржника «завдані» збитки (всі), то чи мають моральне право вчені-юристи давати рекомендації про те, що відповідно до ст. 623 ЦК допустимо стягувати тільки прямі збитки і недопустимо стягувати збитки опосередковані (непрямі, побічні). Та й пропозиція щодо удосконалення законодавства — встановити правило про те, що боржник, який неналежно виконав зобов'язання, звільняється від відповідальності за шкідливі наслідки, що настали, які не відвернув кредитор, хоча за обставин справи міг і повинен був запобігти, — є неприйнятним. Виходячи з цього, будь-який боржник-зловмисник повинен бути звільнений від цивільно-правової відповідальності за завдані збитки, оскільки між діями боржника та збитками, що виникли на боці кредитора, знаходяться власні дії кредитора, який не здійснював належного контролю за виконанням зобов'язання. Добре, що в наведеному прикладі постачальник поставив сталь іншої марки. Але він же міг поставити снаряди і зробити це навмисно, знаючи про халатне ставлення працівників покупця до виконання обов'язків, що випливають з технології виробництва, і бажаючи заподіяти конкуренту шкоду. Невже й у цьому випадку через опосередкований характер причинного зв'язку постачальник не повинен нести відповідальності за шкоду, заподіяну вибухом снарядів і знищенням матеріальних цінностей? Чи наявність умислу в діях постачальника змінює характер причинного зв'язку?
З іншого боку, прихильники концепції прямого і опосередкованого причинного зв'язку, щоб не прийти в пряме протиріччя із законом, змушені визнати наявність прямого причинного зв'язку між неналежним вихованням дитини і шкодою, що виникла в результаті дій неповнолітнього у віці до 15 років, оскільки діям таких осіб не надається цивільно-правового значення через їх недієздатність. Але якщо такий причинний зв'язок визнають прямим, то таким можна визнати юридичний зв'язок і в багатьох інших випадках.
Таким чином, концепція прямого і непрямого причинного зв'язку є неприйнятною і для застосування чинного цивільного законодавства, зокрема, ст. 623 ЦК, і для використання в процесі подальшого удосконалення цивільного законодавства. Проте вона сприймається й українськими вченими (див. Зобов'язальне право теорія і практика. Навчальний посібник. — К.: Юрінком Інтер, 1998 — С. 115).
82. Судова практика єдина в тому, що умовою цивільно-правової відповідальності є наявність прямого причинного зв'язку між допущеним боржником порушенням і наслідками, що настали, (п. 2 постанови Пленуму Верховного Суду «Про практику розгляду судами цивільних справ за позовами про відшкодування шкоди» [465]; п. 2 роз'яснення Вищого арбітражного суду «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'заних з відшкодуванням збитків, завданих невиконанням або неналежним виконанням зобов'язань за договором поставки» [473]; п. 2 роз'яснення Вищого арбітражного суду «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з відшкодуванням шкоди» [475]). Але це не виключає можливості деякого коригування судової практики з метою наближення її до букви ст. 22 та 623 ЦК.
83. Стаття 31 Статуту залізниць України [278] покладає обов'язок перевірки придатності рухомого складу для перевезення вантажу в комерційному відношенні, як правило, на вантажовідправника, за винятком випадків, коли залізниця здійснює завантаження вагонів (у цьому разі обов'язок перевірки придатності вагонів у комерційному відношенні покладається на залізницю). Подібне правило раніше містилося й у Статуті залізниць Союзу РСР. Десятирічями склалася така практика, відповідно до якої в силу викладеного правила за втрату, нестачу, псування, пошкодження вантажу, що сталися через несправність рухомого складу або внаслідок непридатності його в комерційному відношенні, відповідальність стали покладати на вантажовідправника. Лише при несправності рухомого складу, що носила прихований характер, або виникла після завантаження і здачі вагона (контейнера) перевізникові, відповідальність покладали на перевізника. Така практика у свій час знайшла відображення в Інструктивних вказівках Державного арбітражу при Раді Міністрів СРСР «Про практику вирішення спорів, що виникають з перевозок вантажів залізницею» від 29 березня 1968 р., а згодом підтверджена в роз'ясненні Вищого арбітражного суду України «Про деякі питання практики вирішення спорів, що виникають з перевозок вантажів залізницею» [485].
Практика, що склалася, і наведені роз'яснення (інструктивні вказівки) ґрунтуються на концепції прямого причинного зв'язку і не мають достатньої правової підстави. Відповідно до ст. 31 СЗ [278] залізниця зобов'язана подавати під завантаження справні, придатні для перевезення відповідного вантажу, очищені від залишків вантажу, сміття, реквізиту, а у необхідних випадках — продезінфіковані вагони та контейнери. Отже, при поданні під завантаження вагонів і контейнерів, непридатних для перевезення вантажу у комерційному відношенні, залізниця вчиняє порушення зобов'язання. У разі втрати, нестачі, псування або пошкодження вантажу внаслідок непридатності вагонів і контейнерів для перевезення вантажу в комерційному відношенні немає жодних підстав заперечувати причинний зв'язок зазначеного порушення з такими наслідками. Та обставина, що надалі вантажовідправник вчиняє порушення обов'язку перевірити придатність вагона чи контейнера, що ставить шкідливі наслідки, які настали, у причинний зв'язок з порушенням зобов'язання ще одним суб'єктом, аж ніяк не виключає факту порушення залізницею зобов'язання і причинного зв'язку між цими діями (бездіяльністю) і втратою, нестачею, псуванням чи пошкодженням вантажу. Таким чином, за наявності вини в діях залізниці, яка порушила обов'язок подавати вагони і контейнери придатними для перевезення зазначеного вантажу в комерційному відношенні, і в діях вантажовідправника, що неналежно виконав свій обов'язок перевірити придатність рухомого складу в комерційному відношенні, відповідальність перед вантажоодержувачем за незбереженість вантажу повинні нести і залізниця, і вантажовідправник. Це означає, що назріла потреба в коригуванні судової практики, яка склалася десятиричями.
84. Формулюванню частини першої ст. 623 ЦК (з якого випливає обов'язок боржника відшкодувати «завдані» збитки) найбільше відповідає теорія причинного зв'язку, яка в науці одержала назву концепції рівноцінних умов (conditio sine qua non). Відповідно до цієї концепції будь-яка обставина може бути визнана причиною певного результату, якщо вона була необхідною для виникнення цього результату. Інакше кажучи, якщо виключення цієї обставини із загального ланцюгу причинно-наслідкових зв'язків виключає настання такого результату, вона (обставина) повинна визнаватися причиною, обставиною, що знаходиться в причинному зв'язку з цим результатом. Якщо виключення цієї обставини із загального ланцюгу причинно-наслідкових зв'язків не виключає настання результату, ця обставина не може бути визнана причиною такого результату.
Висловлювалася думка про те, що дотримуючись концепції рівноцінних умов, ланцюг причинності можна тягти до нескінченності. Уже понад сто років учені повторюють, що теорія рівноцінних умов дає підстави для висновків, які занадто суворі в кримінальному праві і явно несправедливі в цивільному праві, оскільки, йдучи в цьому напрямку, можна визнати батьків злодія, які народили та виховали дитину, яка зі збігом часу стала злодієм, відповідальними за вчинену ним крадіжку. Таким чином, начебто б доводиться абсурдність теорії рівноцінних умов. Тим часом, цей аргумент лише підтверджує логічність теорії рівноцінних умов: якщо законодавець установив відповідальність за народження і виховання крадія, тобто кваліфікував ці дії як протиправні, якщо є вина батьків у вчиненні злочину їх сином чи дочкою, теорія причинного зв'язку повинна не перешкоджати реалізації волі законодавця. І теорія причинного зв'язку — це не той засіб, за допомогою якого слід обмежувати або виключати сваволю законодавця, бо деспотичний законодавець може взагалі виключити і вину і причинний зв'язок зі складу елементів підстави цивільно-правової (ширше — юридичної) відповідальності. Зауважимо, що законодавець дійсно поклав на батьків цивільно-правову відповідальність за народження крадія, якщо цей крадій на момент вчинення крадіжки мав вік до 15 років. Батьки можуть бути звільнені від відповідальності, але тільки з мотиву відсутності вини. Таким чином, законодавець виходить з того, що порушення з боку батьків і причинний зв'язок між цим порушенням та заподіянням шкоди неповнолітнім у віці до 15 років мають місце завжди.
Так, теорія рівноцінних умов розширює можливості для притягнення правопорушників до відповідальності. Так, вона дозволяє визнати однією з причин виникнення збитків народження фізичної особи, що причинила збитки. Але це не може бути визнано перешкодою для практичного застосування теорії рівноцінних умов, тому що ця теорія, як жодна інша, відповідає ст. 22 і 623 ЦК. Орган правозастосування не може відмовитися від цієї теорії причинного зв'язку, оскільки законодавець утілив її в тексті закону. Правозастосувач не може визнавати тільки прямий причинний зв'язок, поки законодавець визнає підставою цивільно-правової відповідальності будь-який причинний зв'язок. Оскільки причинний зв'язок — лише один з юридичних фактів (одна з умов), що входять у юридичний склад — підставу цивільно-правової відповідальності у вигляді відшкодування збитків, досить широке його розуміння ще не означає, що це призведе до необґрунтованого притягнення суб'єктів до цивільно-правової відповідальності. Є інші юридичні факти, що складають підставу цивільно-правової відповідальності у вигляді відшкодування збитків. З їх допомогою і буде виключатися невиправдане притягнення до відповідальності. Ці інші фактори (правопорушення, наявність збитків, вина), незважаючи на всі їх складності все-таки більш докладно розкриваються в законодавстві, а тому є більш зручними як критерії для вирішення питання про притягнення особи до відповідальності чи звільнення від неї.
85. Автори цієї книги вбачають елементи низького рівня культури правосуддя в таких явищах, коли в судових постановах не проводиться досить чітких відмінностей між правопорушенням, збитками, причинним зв'язком і виною як елементами юридичного складу, що породжує обов'язок боржника відшкодувати збитки. Дотримуючись окремих теоретичних концепцій, працівники правозастосовчих органів у відповідних актах застосування права, наприклад, іноді аргументують висновок про відсутність причинного зв'язку тим, що суб'єкт не передбачав наслідків порушення. Тим часом, питання про передбачення може мати значення для висновку про наявність або відсутність вини, а до причинного зв'язку відношення не має взагалі. Кожний з елементів складу правопорушення — підстави виникнення обов'язку відшкодувати збитки є самостійним і може існувати за відсутності інших. Порушення зобов'язання може мати місце за відсутності збитків, причинного зв'язку і вини. Такий висновок випливає, зокрема, зі ст. 614 ЦК (зауважимо, що в теорії права панує уявлення про те, що неправомірна дія є правопорушенням за наявності вини, а за її відсутності неправомірна дія не може кваліфікуватися як правопорушення). Збитки можуть бути за відсутності правопорушення і вини. Лише причинний зв'язок не може існувати інакше як за наявності збитків. Але і наявність збитків може вказувати на зв'язок збитків не з правопорушенням, а з правомірною поведінкою. На жаль, і в теорії раз у раз періодично об'єктивну категорію причинного зв'язку підмінюють суб'єктивним елементом передбачуваності настання шкідливого результату, хоча передбачуваність охоплюється категорією вини.
86. Наведемо приклади застосування теорії рівноцінних умов при вирішенні цивільно-правових спорів. Відповідно до ст. 58 Закону «Про автомобільний транспорт» [190] і 57 Статуту автомобільного транспорту [239] на водія покладається обов'язок перевірки надійності закріплення, накриття та ув'язування вантажу для його безпечного перевезення. Цей обов'язок водія носить не тільки адміністративно- правовий, але і трудо-правовий характер. З останнього слід зробити висновок про те, що цивільно-правовий обов'язок і відповідальність за його неналежне виконання несе автотранспортне підприємство, працівником якого є водій. Та ж стаття Статуту автомобільного транспорту [239] покладає, як правило, на вантажовідправника обов'язок завантаження, закріплення, накриття та ув'язування вантажу. Природно, що вантажовідправник повинен виконати цей обов'язок належно.
Якщо вантажовідправник закріпив вантаж всупереч вимогам безпеки руху і забезпечення збереженості рухомого складу, можливе настання збитків. Відповідно до теорії рівноцінних умов такі збитки, якщо вони виникли, знаходяться в причинному зв'язку з діями і вантажовідправника (якщо виключити факт неналежного закріплення вантажу збитки не настали б) і перевізника (якщо виключити факт неналежної перевірки водієм правильності закріплення та укладення вантажу, збитки не виникли б). Отже, збитки знаходяться в причинному зв'язку з порушеннями зобов'язання, допущеними вантажовідправником і перевізником. Розподіл відповідальності за заподіяні збитки може бути проведений угодою сторін або за рішенням суду з урахуванням конкретних обставин справи.
87. Технічні умови розміщення та закріплення вантажів на відкритому-рухомому складі покладають на залізницю обов'язок перевірки правильності розміщення і закріплення вантажів, що перевозяться у такий спосіб. Після такої перевірки у вагонному листі залізницею робиться позначення «вантаж розміщений та закріплений правильно». Відповідно до концепції прямого причинного зв'язку вантажовідправник повинен бути звільнений від відповідальності за незбереження вантажу внаслідок неправильного розміщення та закріплення вантажу, оскільки між його діями та незбереженістю вантажу знаходяться юридично значимі дії перевізника. Проте Вищий арбітражний суд свого часу визнав, що відповідальним за незбереження вантажу у таких випадках є вантажовідправник. Можливість покладення відповідальності на залізницю Вищий арбітражний суд визнавав тільки за певних умов (п. 3.8 роз'яснення президії Вищого арбітражного суду України «Про деякі питання практики вирішення спорів, що виникають з перевезень вантажів залізницею» [485]). У цьому випадку Вищий арбітражний суд керувався не теорією прямого причинного зв'язку, а концепцією рівноцінних умов.
88. Відповідно до договору приватне підприємство побудувало на території відкритого акціонерного товариства цех і здійснювало виробничу діяльність з використанням власного майна і майна, орендованого в акціонерного товариства. Акціонерне товариство надавало контрагенту за договором також інші послуги, зокрема, забезпечувало охорону об'єкта, здійснювало пропускний режим та ін. Скориставшись наявними фактичними можливостями та у зв'язку із загостренням особистих відносин між керівниками двох підприємств, акціонерне товариство з 15 листопада 2002 року заборонило приватному підприємству вивіз готової продукції зі своєї території з метою її реалізації і припинило пропуск працівників приватного підприємства до місць їх роботи. Маючи певний запас продукції і не маючи можливості її реалізації, приватне підприємство змушене було призупинити виробництво продукції на зазначеній дільниці. 23 грудня 2002 року приватне підприємство було перевірено територіальним органом санепідемслужби (це — один з численних прикладів, коли державні контролюючі та правоохоронні органи виконують приватні замовлення. При об’єктивному підході посадова особа, яка прийняла рішення про перевірку, повинна була скасувати це рішення, бо діяльність приватного підприємства вже була припинена внаслідок протиправних дій з боку акціонерного товариства. Державний контролюючий орган не повинен був ставити себе в причетність до цивільно-правового спору, що виник, видавати постанову про призупинення виробництва і створювати правові передумови для виправдання протиправних дій акціонерного товариства). За результатами перевірки приватному підприємству було запропоновано усунути порушення санітарних норм, а надалі до їх усунення було видано припис виробництво в цеху призупинити, хоча виробництво раніше вже було призупинене з інших причин. Порушення санітарних норм були усунуті тільки до 18 липня 2003 року. Однак і після цього продовжувалося перешкоджання діяльності приватного підприємства з реалізації продукції. Лише 20 серпня 2003 року на виконання рішення господарського суду акціонерне товариство усунуло перешкоди до вивозу з його території продукції, виробленої приватним підприємством. При розгляді позову приватного підприємства до акціонерного товариства про відшкодування збитків, завданих перешкоджанням здійсненню реалізації (вивозу) продукції приватним підприємством, відповідач просив суд врахувати, що причиною простою виробничої ділянки в період з 23 грудня 2002 року по 18 липня 2003 року були не протиправні дії відповідача, а заборона експлуатації ділянки органом санепідемслужби у зв'язку з порушенням позивачем санітарних норм.
Теорія рівноцінних умов стосовно до цього спору дозволяє стверджувати таке. Якщо виключити дії відповідача, що перешкоджали діяльності позивача по реалізації продукції, то позивач за викладених обставин, безумовно міг би здійснювати діяльність по виробництву і реалізації продукції в період до 23 грудня 2002 року (дати припису про припинення виробничої діяльності) і після 18 липня 2003 року (дата усунення порушення санітарних норм приватним підприємством). Якщо виключити протиправні дії відповідача в період з 23 грудня 2002 року до 18 липня 2003 року, то позивач не мав можливості в цей період здійснювати діяльність по виробництву і реалізації продукції, тому що цьому перешкоджала постанова санепідемслужби. Однак за відсутності перешкод з боку відповідача до здійснення позивачем діяльності на території відповідача, позивач усунув би порушення санітарних норм протягом 20 днів, що підтверджувалося матеріалами справи. Ці порушення позивач не усунув у такий термін тільки тому, що паралельно діяла ще одна — непереборна для нього причина призупинення виробництва — дії відповідача. За викладених умов у період з 15 листопада 2002 року приватне підприємство лише 20 днів не мало можливості здійснювати виробничу діяльність через призупинення виробництва за постановою органу санепідемслужби. Але приватне підприємство мало запас готової продукції більш ніж на один місяць реалізації. Таким чином, за відсутності протиправних дій з боку відповідача приватне підприємство призупинило б виробництво лише на 20 днів, у цей період воно мало можливість здійснювати реалізацію продукції за рахунок запасів на складі готової продукції. Оскільки виробничі потужності приватного підприємства дозволяли здійснювати виробництво в обсягах, що значно перевищували можливості реалізації, збитки у вигляді неодержаних доходів за період з 15 листопада 2002 року по 20 серпня 2003 року правильно були кваліфіковані господарським судом як такі, що знаходяться в причинному зв'язку з правопорушенням, допущеним акціонерним товариством.
Якщо із ланцюгу причинно-наслідкових зв'язків виключити постанову компетентного органу про призупинення виробничої діяльності приватного підприємства, шкідливі наслідки все одно настали б. Отже, ця постанова не є причиною неодержання приватним підприємством доходу від реалізації продукції. Навпаки, якщо виключити з ланцюга причинно-наслідкових зв'язків протиправні дії акціонерного товариства, зазначений шкідливий результат не настав би. Отже, протиправні дії акціонерного товариства знаходяться в причинному зв'язку зі шкідливими наслідками, що настали.
89. Немає необхідності заперечувати наявність причинного зв'язку між правопорушенням і збитками, що виникли, і в такому випадку. Покупець прийняв у рахунок договору партію достроково поставленої продукції. У зв'язку з відсутністю належних умов для зберігання великої кількості продукції і зберіганням її під відкритим небом частина її зіпсувалася. Покупець зажадав від постачальника відшкодувати збитки, що виникли в результаті псування продукції. Відповідач проти позову заперечував, вважаючи, що збитки, які виникли на стороні позивача, не знаходяться в причинному зв'язку з порушенням, допущеним відповідачем. У цьому випадку збитки знаходяться в причинному зв’язку з діями обох сторін. Якщо виключити правопорушення постачальника — дострокове постачання продукції без згоди покупця, збитки на стороні покупця не могли б виникнути, оскільки для збереження продукції, що поставляється в кількості, яка відповідає договору, у покупця були складські приміщення. Якщо виключити дії покупця (прийняття поставленої продукції за відсутності умов для зберігання), збитки також не могли виникнути, оскільки одержана продукція була б повернута постачальникові.
90. Розглянемо ще один приклад, що підтверджує конструктивність і плодотворність теорії рівноцінних умов. Громадянин В. утримував собаку породи кавказька вівчарка у дворі. Двір був обгороджений, а ворота і хвіртка були закриті на замок; тому була можливість собаку не прив'язувати. Уночі невідома особа зламала замок, у результаті чого хвіртка відкрилася. Собака вийшов на вулицю і вранці напав на перехожого і сильно покусав його. Це спричинило тривалого лікування і заподіяло потерпілому значні збитки. Оскільки зловмисник, який зламав замок і відкрив хвіртку, не був установлений, потерпілий пред'явив позов до власника собаки про відшкодування збитків. Відповідач проти позову заперечував, посилаючись на відсутність причинного зв'язку між його діями та збитками, які виникли на стороні потерпілого. Однак утримання собаки без прив'язі виявилося необхідною умовою виникнення збитків. Якщо виключити ця умову (якби собака утримувався на прив'язі), настання шкідливих наслідків виключалося б. Таким чином, і тут відповідь на питання про наявність причинного зв'язку дана на основі теорії рівноцінних умов. Власник собаки у наведеному прикладі допустив порушення Правил тримання собак, котів і хижих тварин у населених пунктах Української СРСР [347], які приписують утримувати сторожових собак на прив'язі, спускати їх із прив'язі тільки в закритих дворах, що виключають можливість втечі. За наявності порушення цього правила (утримання сторожової собаки не на прив'язі в умовах, які не виключали його втечі), за викладених обставин суперечив би ст. 623 ЦК висновок про відсутність причинного зв'язку між шкідливими результатами, що настали, та зазначеним порушенням. Зміна ст. 623 ЦК таким чином, щоб вона дозволяла за таких обставин звільнити власника собаки від відповідальності була б морально невиправданою.
91. Частина друга ст. 5 Закону «Про металобрухт» [101] покладає на суб'єктів підприємницької діяльності, які здійснюють операції з металобрухтом, обов'язок забезпечення контролю за вибуховою, пожежною, екологічною і радіаційної безпекою. У пресі повідомлялось про те, коли військова частина реалізувала металобрухт, який після цього був декілька раз перепроданий суб'єктами підприємницької діяльності. І військова частина, і кожний із цих суб'єктів не забезпечили належний контроль за вибухонебезпечністю металобрухту. При переробці його на металургійному комбінаті стався вибух, що спричинив тяжкі наслідки, в тому числі і майнові. Якщо керуватися теорією прямого (безпосереднього) причинного зв'язку,, то в будь-якому випадку від цивільно-правової відповідальності належить звільнити і військову частину, і суб'єктів підприємницької діяльності, які здійснювали продаж (перепродаж) металобрухту, оскільки останнім у ланцюгу був металургійний комбінат. Це не тільки було б морально невиправданим, а й суперечило б букві ст. 623 ЦК. Навпаки, теорія рівноцінних умов дає підставу для висновку про наявність причинного зв'язку між порушеннями, яких припустилися всі продавці (а не тільки останній), та збитками, які виникли.
92. Теорія рівноцінних умов дає чітку відповідь на питання про наявність причинного зв'язку і в такому випадку. Були порушені будівельні норми, в результаті чого будівля виявилась спроможною витримати землетрус силою тільки 4 бали при встановленому нормативі 5 балів. Стався землетрус силою 8 балів, що привело до повного руйнування будівлі. Якщо виключити порушення, якого припустився підрядник за договором будівельного підряду, ці наслідки настали б. Отже, порушення будівельних норм мало місце, мала місце вина підрядника, у виникненні збитків, але підрядник не зобов'язаний їх відшкодовувати, оскільки немає причинного зв’язку між порушенням та збитками. Якщо ж стався землетрус силою 4 балів, в результаті якого будівля була зруйнована, причинний зв'язок є, оскільки за відсутності порушення підрядником будівельних норм збитки не настали б.
Стаття 624. Збитки і неустойка
1. Якщо за порушення зобов'язання встановлено неустойку, то вона підлягає стягненню у повному розмірі, незалежно від відшкодування збитків.
2. Договором може бути встановлено обов'язок відшкодувати збитки лише в тій частині, в якій вони не покриті неустойкою.
3. Договором може бути встановлено стягнення неустойки без права на відшкодування збитків або можливість за вибором кредитора стягнення неустойки чи відшкодування збитків.
1. Частина 1 ст. 550 ЦК встановлює загальне правило про те, що кредитор має право на стягнення неустойки у всіх випадках порушення боржником зобов'язання, незалежно від того, виникли чи ні в зв'язку з цим порушенням збитки на стороні кредитора. Проте ч. 3 ст. 551 ЦК передбачає можливість зменшення за рішенням суду розміру неустойки, що стягується з боржника за порушення зобов'язання, якщо розмір неустойки значно перевищує розмір збитків. За наявності збитків на стороні кредитора питання про співвідношення прав кредитора на стягнення неустойки і збитків вирішується відповідними правилами по-різному.
2. Новий Цивільний кодекс встановлює більш жорсткі правила стосовно боржників, що припустилися порушень зобов'язань, ніж Цивільний кодекс 1963 р., який, як правило, передбачав застосування залікової неустойки. Частина 1 ст. 624 ЦК 2003 р. передбачає застосування, як правило, штрафної неустойки. Штрафна неустойка підлягає стягненню в повному розмірі, незалежно від відшкодування збитків.
3. Частина 1 ст. 624 ЦК встановлює загальне правило про співвідношення прав кредитора на стягнення збитків та неустойки. Можливість встановлення договором іншого співвідношення випливає із ч. З ст. 6 ЦК. Проте спеціальними правилами ч. 2 та 3 ст. 624 ЦК підкреслюється право сторін відступати в договорах від ч. 1 ст. 624 ЦК. Разом з тим, ст. 624 ЦК не зазначає можливості встановлення іншого співвідношення прав кредитора на стягнення збитків і неустойки законом та іншими актами законодавства. Це не може бути підставою для заперечення чинності окремих законів, які прийняті до чи після введення в дію нового Цивільного кодексу та які формулюють інші правила про співвідношення прав кредитора на стягнення неустойки і збитків.
4. Зокрема, ч. 1 ст. 232 ГК [31] передбачає застосування, як правило, залікової неустойки (відшкодування збитків в частині, не покритій штрафними санкціями). Частина 1 ст. 322 ГК [31] встановлює залікову неустойку стосовно зобов'язань підряду на капітальне будівництво. Ці спеціальні правила підлягають переважному застосуванню відповідно до господарських зобов'язань і зобов'язань підряду на капітальне будівництво.
5. Зберегли чинність і положення тих спеціальних законів, що передбачають чи допускають встановлення співвідношення прав кредитора на стягнення збитків і неустойки підзаконними актами. Так, відповідно до ст. 13 Закону «Про транспорт» [65] підприємства транспорту несуть відповідальність за невиконання або неналежне виконання зобов'язання щодо перевезення пасажирів, багажу, щодо подання транспорту відповідно до кодексів (статутів) окремих видів транспорту та інших законодавчих актів. У ст. 23 Закону «Про залізничний транспорт» [77] прямо зазначається, що Статутом залізниць [278] визначається відповідальність перевізника за своєчасне і в повному обсязі подання вагонів і контейнерів для виконання плану перевезень, за збереження вантажу, багажу і вантажобагажу та дотримання строків їх доставки, а також відповідальність вантажовідправників за використання поданих транспортних засобів. Оскільки під відповідальністю тут розуміється як відшкодування збитків, так і сплата неустойки, слід визнати, що Статутом залізниць України, затвердженим Кабінетом Міністрів України, встановлюються правила про співвідношення прав кредитора на стягнення збитків і неустойки, що зберегли чинність після введення в дію нового Цивільного кодексу. Стаття 105 Статуту залізниць встановлює, що залізниці, вантажовідправники, вантажоодержувачі, транспортні, експедиторські та посередницькі організації та особи, які виступають від імені вантажовідправників і вантажоодержувачів, несуть матеріальну (майнову) відповідальність у межах і розмірах, передбачених цим Статутом та окремими договорами. Під окремими договорами тут розуміються договори про виконання залізницею додаткових операцій, пов'язаних з перевезенням вантажів (ст. 22 Статуту залізниць) і договори про перевезення вантажів на особливих умовах (ст. 63 названого Статуту).
7. З урахуванням викладеного в попередньому пункті коментаря слід зробити наступні висновки щодо співвідношення прав кредиторів на стягнення з залізниці збитків та неустойки:
1) незбереження вантажу при перевезенні тягне обов'язок перевізника відшкодувати вартість вантажу. Неустойка за незбереження вантажу договором встановлюватись не може. Лише неустойка за прострочення доставки вантажів і порожніх вагонів, що належать підприємствам, встановлена ст. 116 Статуту залізниць України, може стягуватись поряд із збитками, завданими незбереженням вантажу, хоч би причиною незбереження вантажу була несвоєчасна його доставка;
2) виключною (такою, що виключає стягнення збитків) є неустойка за незабезпечення подання вагонів для виконання плану перевезень, за невикористання вантажовідправником поданих транспортних засобів та за інші порушення, передбачені ст. 106 Статут залізниць України;
3) штрафна неустойка встановлена Статутом залізниць за наступні порушення: а) за пред'явлення вантажу, що заборонений до перевезення, та інші порушення, передбачені ст. 118 СЗ; б) за неправильне зазначення в накладній маси, кількості місць вантажу та інших відомостей, зазначених у ст. 122 СЗ;
4) залікова та альтернативна неустойка в сфері дії Статут залізниць України не застосовується.
7. Якщо договором встановлено розмір збитків, що підлягають стягненню, у твердій сумі або у вигляді відсоткових ставок залежно від обсягу невиконання зобов'язання чи строків його порушення (ч. 5 ст. 225 ЦК), це не впливає на вид неустойки (штрафна, залікова, виключна чи альтернативна), встановлений договором або законом (а у відповідних випадках — підзаконним актом).
Стаття 625. Відповідальність за порушення грошового зобов'язання
1. Боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов'язання.
2. Боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.
1. Частина 1 ст. 625 ЦК встановлює виняток із загального правила ст. 614 ЦК, що закріплює принцип вини як підставу відповідальності боржника. За невиконання грошового зобов'язання боржник відповідає, навіть якщо його виконання стало неможливим не тільки в результаті його винних дій чи бездіяльності, а і внаслідок дії непереборної сили або простого випадку. Відповідальність боржника означає можливість як стягнення за рахунок майна боржника суми невиконаного грошового зобов'язання, так і стягнення сум, право на яке виникає у кредитора на підставі ч. 2 ст. 625 ЦК. У свою чергу, встановлюються винятки з ч. 1 ст. 625 ЦК. Так, частина друга ст. 58 Закону «Про банки і банківську діяльність» [122] звільняє банк від відповідальності за невиконання або несвоєчасне виконання зобов'язань у разі оголошення мораторію на задоволення вимог кредиторів, зупинення операцій на рахунках банку уповноваженими органами державної влади. Пункт 4 ст. 91 цього ж Закону передбачає припинення нарахування неустойки та інших економічних санкцій за всіма видами заборгованості банку з дня прийняття рішення про відкликання ліцензії та призначення ліквідатора банку. Як виняток із ч. 1 ст. 625 ЦК слід кваліфікувати і припинення нарахування неустойки та інших економічних санкцій за всіма видами заборгованості суб'єкта підприємницької діяльності, що визнаний банкрутом (ч. 1 ст. 23 Закону «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» [108]).
2. Частина 2 ст. 625 ЦК встановлює відповідальність за прострочення виконання грошового зобов'язання. Строки виконання додаткових зобов'язань (щодо сплати неустойки, відшкодування збитків), а часто — також і основних зобов'язань не встановлюються. Це виключає прострочення таких зобов'язань, а отже, — і застосування ст. 625 ЦК. Крім того, слід враховувати, що проценти на неустойку не нараховуються (ч. 2 ст. 550 ЦК).
3. Індекс інфляції враховується при простроченні виконання грошового зобов'язання у всіх випадках. Але в силу ч. 3 ст. 6 ЦК сторони договору вправі домовитись про те, що прострочене грошове зобов'язання має виконуватись без урахування індексу інфляції.
4. Можна стверджувати, що законодавець поступив некоректно, виключивши в усіх випадках застосування до боржника заходу відповідальності у вигляді процентів відповідно до ч. 2 ст. 625 ЦК, якщо договором встановлено інший розмір процентів (оскільки проценти не завжди є заходом відповідальності). Проте встановлення законом або договором обов'язку сплачувати проценти за користування чужими коштами (за договором позики, кредитним договором, договором про передання товарів, результатів робіт чи послуг з умовами про попередню оплату або про товарний кредит) не виключає сплати процентів відповідно до ч. 2 ст. 625 ЦК. Отже, застосування розміру процентів, встановлених ч. 2 ст. 625 ЦК, виключається тільки тоді, коли договором встановлений інший розмір процентів як відповідальності за прострочення грошового зобов'язання (а не як плати за користування чужими грошовими коштами).
5. Стягнення з боржника, що порушив грошове зобов'язання, сум індексації грошового боргу та процентів не перешкоджає стягненню неустойки (пені) за прострочення виконання грошового зобов'язання.
6. Пеня за порушення строків виконання грошового зобов'язання може встановлюватись договором. Якщо пеня договором не встановлена, у сфері дії Господарського кодексу [31] застосовується пеня в розмірі облікової ставки Національного банку (ч. 6 ст. 231 ГК). Формулювання, що наводиться в цій статті («штрафні санкції за порушення грошових зобов'язань встановлюються у відсотках, розмір яких визначається обліковою ставкою Національного банку...»), рівною мірою може кваліфікуватись і як таке, що передбачає механізм визначення розміру штрафних санкцій (виходячи із облікової ставки), і як таке, що безпосередньо встановлює розмір цих санкцій (пені). За таких умов наведене формулювання слід тлумачити, виходячи із останніх слів ч. 6 ст. 231 ГК («якщо інший розмір відсотків не передбачено законом або договором»). Із цих слів видно, що в попередньому тексті йдеться як раз про «розмір» відсотків (штрафних санкцій, пені), а не про механізм їх встановлення.
РОЗДІЛ II ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ ПРО ДОГОВІР
ГЛАВА 52 ПОНЯТТЯ ТА УМОВИ ДОГОВОРУ
Стаття 626. Поняття та види договору
1. Договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
2. Договір є одностороннім, якщо одна сторона бере на себе обов'язок перед другою стороною вчинити певні дії або утриматися від них, а друга сторона наділяється лише правом вимоги, без виникнення зустрічного обов'язку щодо першої сторони.
3. Договір є двостороннім, якщо правами та обов'язками наділені обидві сторони договору.
4. До договорів, що укладаються більш як двома сторонами (багатосторонні договори), застосовуються загальні положення про договір, якщо це не суперечить багатосторонньому характеру цих договорів.
5. Договір є відплатним, якщо інше не встановлено договором, законом або не випливає із суті договору.
1. У ч. 1 ст. 626 ЦК наводиться визначення договору. Договір — це різновид правочину. Як правочин договір спрямовується на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. На підставі договору виникають, змінюються або припиняються права та обов'язки його сторін. У передбачених законом випадках факт укладення договору може породжувати права особи, яка не є стороною договору (ст. 636 ЦК). Законодавець не може бути позбавлений права встановити, що укладення договору тягне за собою виникнення обов'язку у особи, що не е стороною договору. Так, укладення договору перевезення є одним із юридичних фактів, що породжує обов'язок одержувача прийняти вантаж (ч. 2 ст. 310 ГК).
2. Поняття домовленості звичайно вважається більш широким, ніж поняття «договір». У будь-якому разі і в законодавстві, і в науковій та навчальній літературі поняття цивільно-правового договору визначається шляхом вказівки на домовленість як на більш широку категорію (родове поняття) та на ті особливості, що властиві договору як поняттю видовому. Звичайно термін «домовленість» використовується для поліпшення стилю (вираз «договір про внесення змін у договір» не можна віднести до числа стилістично вдалих). Таке розуміння співвідношення понять «договір» та «домовленість» було характерне ще для римського цивільного права. Так, у Дігестах містилася вказівка на те, що термін «домовленість» є до такого ступеня загальним, що «...немає ніякого договору..., який не містив би в собі домовленості» (тут домовленість розуміється як сутність будь-якого договору).
3. В актах цивільного законодавства поряд з поняттям договору використовується термін «контракт» (ст. 1 Закону «Про зовнішньоекономічну діяльність» [40]; ст. 1 Закону «Про державне замовлення для задоволення пріоритетних державних потреб» [71] тощо). У термін «контракт» звичайно вкладається вужчий зміст, ніж у поняття «договір». По-перше, поняття договору в національному законодавстві, у практиці правозастосування та науці стали використовувати для позначення не тільки домовленості — підстави зобов’язання, але й самого зобов'язання. Поняттю контракта настільки широкий зміст не надається. Воно ніколи не використовується для позначення того правового зв'язку (зобов'язання), в якому перебувають суб'єкти цивільного права в силу досягнутої між ними домовленості. По-друге, поняття контракту прийнято поширювати лише на договори, яким надається письмова форма.
4. Зовнішньоекономічний договір (контракт) визначається в ст. 1 Закону «Про зовнішньоекономічну діяльність» [40] як матеріально оформлена угода двох чи більше суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності та їх іноземних контрагентів, спрямована на встановлення, зміну чи припинення їх взаємних прав і обов'язків у зовнішньоекономічній діяльності. Вказівка у визначенні на ознаку матеріальної оформленості зовнішньоекономічного договору відображає принципову позицію вітчизняного законодавця стосовно зовнішньоекономічних договорів (договорів у сфері міжнародного приватного права). Так, при ратифікації Конвенції Організації Об'єднаних Націй про договори міжнародної купівлі-продажу [11] Україна зробила застереження про те, що будь-яке положення цієї Конвенції, яке допускає, щоб договір купівлі-продажу, його зміна чи припинення угодою сторін, або оферта, акцепт чи будь-яке інше виявлення наміру відбувалися не в письмовій формі, не підлягає застосуванню, якщо тільки хоча б одна із сторін має своє комерційне підприємство на території України (Указ Президії Верховної Ради УРСР «Про приєднання Української Радянської Соціалістичної Республіки до Конвенції ООН про договори міжнародної купівлі- продажу товарів»).
5. Закон «Про страхування» (ст. 16) [139] визначає договір страхування як письмову угоду між страхувальником і страховиком, відповідно до якої страховик і страхувальник приймають на себе певні зобов'язання. Тут ознака письмового оформлення також визнається іманентно властивою договору. У той же час підхід законодавця до цієї ознаки договору страхування є менш суворим, ніж у попередньому випадку. Щодо договору страхування законодавець не вважає обов'язковим письмове виявлення волі обома сторонами в одному і тому ж документі, а допускає оформлення договору страхування шляхом подання страхувальником страховику письмової заяви і видачі страхового свідоцтва, поліса, сертифіката, які і визнаються формою договору страхування (частина друга ст. 18 Закону «Про страхування»).
6. Насамперед договір є підставою зобов'язання. Цим визначається юридичне та соціально-економічне значення договору. Цивільно-правовими зобов'язаннями опосередковуються господарські зв'язки між суб'єктами, а також економічні відносини споживчого характеру. Правотворча практика стоїть на позиції необхідності послідовного здійснення інтересів суб'єктів цивільного обігу через систему існуючих зобов'язань. Покажемо це на прикладі. Залізниця вимагає від власників під'їзних колій внесення плати за користування вагонами з моменту передання їм вагонів і до фактичного їх повернення залізниці, в тому числі і тоді, коли вагони на під'їзні колії подаються для третіх осіб. Власники під'їзних колій заперечують проти цього, оскільки плату за користування вагонами, у принципі, повинні вносити на користь залізниці ті особи, які вагони фактично використовують. Однак Кабінет Міністрів у відповідь на звернення власників під'їзних колій висловив таку думку, що залізниця знаходиться в зобов'язальних відносинах із власниками під'їзних колій і в межах цих зобов'язань вона вправі вимагати внесення плати за користування вагонами, в тому числі й тоді, коли вагони подаються для третіх осіб (відправників вантажу, вантажоодержувачів). У свою чергу, власники під'їзних колій будують свої відносини із зазначеними третіми особами на основі договорів без участі залізниці і вправі вимагати від них внесення плати за користування вагонами в межах зобов'язань, які складаються між ними та третіми особами (Вісник господарського судочинства, 2001, № 4, с. 115 — 117).
7. Поняття цивільного права (об'єктивного, позитивного) не охоплює собою змісту договорів. Норми позитивного права мають загальний характер, спрямовані на регулювання відносин за участю заздалегідь не визначеного кола осіб. Вони формулюються в нормативно-правових актах. Договори, на відміну від нормативно-правових актів, є актами індивідуальними. Дія договорів поширюється, як правило, тільки на їх учасників. Але договори мають і правостворююче значення. Договір є обов'язковим для виконання сторонами (ст. 629 ЦК). Із договорів виникають зобов'язання (ч. 2 ст. 509; п. 2 ч. 2 ст. 11 ЦК), які повинні виконуватися, зокрема, відповідно до умов договору (ст. 526 ЦК), а одностороння зміна умов зобов'язання, за загальним правилом, не допускається (ст. 525 ЦК). Таким чином, не будучи частиною права (об'єктивного, позитивного), договір породжує суб'єктивні права й обов'язки його учасників. Він істотно доповнює нормативний регулятор, визначає ті особливості прав і обов'язків сторін, які відображають їх інтереси; але не можуть чи не завжди можуть бути враховані правовими нормами як регулятором суспільних відносин, який носить загальний характер. Права та обов'язки, що випливають із умов договору, захищаються і забезпечуються так само, як і ті, що випливають з нормативно-правових актів. Невиконання обов'язків, передбачених умовами договорів, тягне застосування тих же заходів забезпечення, тих же мір відповідальності, тих же способів захисту права, що і невиконання обов'язків, передбачених законами та іншими нормативно-правовими актами.
8. Найближчі юридичні наслідки договору як домовленості виражаються у виникненні відносних правовідносин між його учасниками. Такі правовідносини одержали назву зобов'язань. Оскільки поняття зобов'язань стали використовувати в актах трудового законодавства (наприклад, у ст. 10 КЗпП [17]), в актах податкового законодавства (наприклад, у Законі «Про порядок погашення зобов'язань платників податків перед бюджетами і державними цільовими фондами» [123]), доречно називати зобов'язання, що виникають на основі цивільно-правових договорів, цивільно-правовими. У межах зобов'язань, що виникають на підставі цивільно-правових договорів, і в результаті їх виконання учасники договорів можуть набувати також речових прав, зокрема, права власності, права господарського відання, права оперативного управління. Звичайно право власності (інше речове право) у набувача за договором виникає з моменту передання йому речі на виконання договору (ст. 334 ЦК). Таким чином, передання речі як юридичний факт стає необхідним для виникнення речового права. Однак передання речі відповідно до договору є лише одним з юридичних фактів, що породжують право власності чи інше речове право. Це право виникає на основі сукупності юридичних фактів (юридичного складу), до якого, крім передання речі, включається і договір. Визнання договору недійсним позбавляє цей юридичний склад достатньої повноти. Це означає, що речове право не виникло, а сторони договору підлягають поверненню до первісного майнового стану.
9. Хоча, за загальним правилом, договір породжує лише зобов'язання, в результаті виконання якого можуть виникати у відповідних випадках речові права, договір дарування виявляється таким, що безпосередньо передує виникненню права власності чи іншого речового права. Відповідно до ст. 717 ЦК договір дарування може бути укладений як реальний, за яким права і обов'язки виникають лише з моменту передання речі обдаровувованому. Отже, до передання речі (подарунка) договір дарування вважається неукладеним (таким, що не має місця як правочин, як юридичний факт), тому зобов'язання між сторонами до передання речі (подарунка) не виникає. Після передання речі за умови дотримання вимоги закону про форму такого роду правочину (ст. 719 ЦК) зобов'язання за договором дарування зазвичай вже не може існувати, оскільки договір дарування виконаний. Тому в науці реальний договір дарування називають речовим договором, тобто договором, що породжує не зобов'язання між дарувальником і обдаровуваним, а речове право у обдаровуваного (і припиняє право власності дарувальника на предмет договору).
Щоправда, ст. 717 ЦК допускає укладення договору дарування як консенсуального, тобто такого, що породжує зобов'язання, а речове право у обдаровуваного на дарунок виникає з моменту передання дарунку. Слід, однак, мати на увазі, що Цивільний кодекс 2003 р. розширив коло договорів про передання майна, які можуть укладатись як реальні. Тож і коло так званих речових договорів розширилось.
10. У свій час зверталася увага на те, що ототожнення понять договору і зобов'язання не може не привести до різних непорозумінь і ускладнень теоретичного і практичного порядку. Ці труднощі виявляються насамперед у тих випадках, коли в законодавстві вказується на припинення договору, чи використовуються видові щодо поняття припинення договору поняття: розірвання договору, відмова від договору, відмова від виконання договору тощо. Цілком логічним було б твердження про те, що припинення договору (його розірвання, відмова від договору тощо) припиняє дію договору як індивідуального регулятора відносин сторін договору (це виключало б, зокрема, застосування передбаченої договором неустойки за неналежне виконання зобов'язання, якщо неналежне виконання окремих обов'язків, які виникли з договору, мало місце після припинення договору). Однак чинне цивільне законодавство України не дає підстави для настільки тонкого розмежування понять договору і зобов'язання. Воно допускає вживання поняття договору в розумінні зобов'язання (правовідносин, що виникають на основі договору). Така традиція вітчизняного законодавства ґрунтується на уявленнях, які склалися в науці щодо цього. Провідні радянські цивілісти вважали за можливе говорити та писати «договір», маючи при цьому на увазі зобов'язання, хоча більш широку щодо договору категорію юридичного факту визнавалося зовсім неможливим ототожнювати з більш широкою щодо зобов'язання категорією правовідносин. Такий же зміст вкладається в поняття договору сучасними українськими та російськими вченими, що працюють у сфері цивільного права.
11. В окремих випадках засновані на договорі відносини тісно переплітаються з корпоративними відносинами. Незважаючи на їх тісне переплетіння, законодавство досить чітко їх розрізняє. Так, у корпоративному порядку (відповідною більшістю) вирішується питання про внесення змін до статуту товариства з обмеженою відповідальністю (п. 2 ч. 4 ст. 145 ЦК; п. «б» частини п'ятої ст. 41 Закону «Про господарські товариства» [42]). Але щодо засновницького договору товариства, якщо цей договір є установчим документом, таке не передбачено, оскільки він підпорядковується цивільно-правовому режиму, який не допускає зміни договору за відсутності згоди хоча б одного з його учасників.
Хоч члени оптового ринку електроенергії не створюють юридичної особи, у рамках якої здійснюється їх взаємодія, елементи корпоративності в їх спільній діяльності є. Вони чітко виявляються в передбаченій договором між членами оптового ринку електричної енергії України [364] можливості прийняття рішень, у тому числі і про зміну зазначеного договору, встановленою більшістю голосів. Оцінка названого договору як цивільно-правового не вичерпує усього його змісту. Зі ст. 15 Закону «Про електроенергетику» [89] не випливає, що цей договір цілком підпорядковується цивільно- правовому режиму. Він містить і спеціальні елементи, що можуть бути кваліфіковані як корпоративні. З урахуванням викладеного, а також з урахуванням погодження умов договору відповідно до частини четвертої ст. 15 Закону «Про електроенергетику» з Національною комісією регулювання електроенергетики, Антимонопольним комітетом, умови договору, що розглядається, які (умови) суперечать положенням Цивільного кодексу та інших законів, не повинні визнаватися такими, що не мають юридичної чинності. Зокрема, це стосується звільнення сторони договору від обов'язків члена ринку електроенергії (п. 4.3.1), внесення змін до договору та припинення його дії відносно сторін, що відмовилися підписати зміни до договору чи договір, до якого внесені зміни (пп. 15.1 і 18.2.6). Разом з тим, умови договору, що суперечать спеціальним положенням законів, не можуть бути визнані такими, що мають юридичну чинність. Це стосується, зокрема, права ради оптового ринку електричної енергії «заблокувати всі банківські рахунки не виконуючого обов'язки члена ринку» (п. 18.2.2).
У тій частині, в якій особливості регулювання відносин між членами оптового ринку електроенергії не встановлені договором, на ці відносини поширюються загальні положення Цивільного та Господарського [31] кодексів. Це стосується, зокрема, позовної давності за вимогами про стягнення штрафів.
12. Підвищення соціальної та економічної ролі договору, звичайно ж, у першу чергу обумовлено тенденцією до розвитку свободи та самовизначення індивіда. Однак підвищення ролі та поширення сфери дії договору обумовлено також його зручністю як правової конструкції, що дає змогу врахувати специфіку та інтереси осіб, які його укладають. Це призвело до того, що договір став використовуватися в сфері дії галузей, які одержали назву комплексних, а також у сфері публічного права.
13. У трудовому праві використовується поняття трудового (ст. 21 КЗпП [17]), колективного (ст. 10 КЗпП) договору, договору про повну матеріальну відповідальність (1351, 1352 КЗпП). До відносин, що виникли на основі трудового договору цивільне законодавство не застосовується (частина четверта ст. 2 ЦК). Трудове законодавство також не передбачає субсидіарного застосування норм цивільного права до відносин, що виникли на підставі трудового договору, хоча повністю виключити цього не можна. Наприклад, колективним договором на власника може бути покладений обов'язок забезпечити умови для збереження одягу та особистих речей працівників. Невиконання цього обов'язку буде тягти субсидіарне застосування до відносин між працівниками і власником норм, сформульованих у главі 66 Цивільного кодексу «Зберігання».
Підставою для цього є ст. 9 ЦК, яка передбачає можливість застосування положень цього Кодексу до трудових відносин у тій частині, у якій вони не урегульовані актами законодавства про працю.
14. Виходячи з визначення трудового договору, даного в частині першій ст. 21 КЗпП, трудовими визнаються такі договори, в силу яких виконується робота, визначена родовими ознаками з підпорядкуванням виконавця робіт (працівника) внутрішньому трудовому розпорядку. Із законодавства випливає, що цивільно-правові договори можуть укладатися тоді, коли передбачається виконання роботи, визначеної індивідуально. Однак розмежування робіт, визначених родовими ознаками та визначених індивідуально, виявляється складним через недостатню чіткість критерію. Так, підприємство укладало з фізичними особами цивільно-правові договори на виконання зварювальних, слюсарних, малярських та інших робіт, індивідуалізуючи їх вказівкою на те, що ці роботи пов'язані з ремонтом конкретного риболовецького судна. Після закінчення ремонту одного судна укладалися нові договори на виконання таких же робіт, але вже на іншому судні. Такими договорами, звичайно, становище працівників погіршується порівняно із законодавством про працю, але застосувати ст. 9 Кодексу законів про працю [17], яка забороняє погіршувати становище працівників порівняно з законодавством про працю, у подібних випадках навряд чи можливо: по-перше, виконавець робіт не набув статусу працівника; по-друге, забороняється погіршувати становище працівників договорами про працю, а в наведеному прикладі укладались цивільно-правові договори про виконання роботи, яку сторони індивідуалізували. Не можна не бачити, що такі висновки можуть втілитися на практиці (принаймні, у сфері «малого бізнесу») у визнання цивільно-правової природи ледве не всіх договорів про виконання робіт. Виправити таке положення можна тільки шляхом внесення змін до трудового законодавства, граничного обмеження чи навіть заборони актами трудового законодавства можливості укладення цивільно-правових договорів про виконання робіт фізичними особами, що не є суб’єктами підприємницької діяльності.
15. Поняття договору протягом тривалого часу використовується в міжнародному праві щодо погоджених державами нормативно-правових актів, які регулюють відносини між державами, міжнародними організаціями, відносини між державами з однієї сторони, та юридичними і фізичними особами — з іншої, відносини між юридичними і фізичними особами різних країн. Умови міжнародних договорів залежно від їх змісту формулюють норми публічного чи норми приватного права. У зв'язку з цим міжнародні договори в правовій теорії іменують нормативними, тобто такими, що містять правові норми (вони встановлюють права та обов'язки не конкретних суб'єктів, а не- визначеного їх кола, хоча міжнародними договорами встановлюються і зобов'язання конкретних суб'єктів — держав — їх учасників).
16. Категорія договору стала використовуватися у сфері публічного права. Зі ст. 14 Закону «Про порядок погашення зобов'язань платників податків перед бюджетами і державними цільовими фондами» [123] випливає, що відстрочення і розстрочення податкових зобов'язань надається на підставі договорів, що укладаються контролюючими органами та платниками податків. Набула поширення практика передання повноважень щодо управління державними корпоративними правами Фондом державного майна органам виконавчої влади на основі договорів (п. 1 Положення про представника органу, уповноваженого управляти відповідними державними корпоративними правами в органах управління господарських товариств [299]). Норми цивільного права до таких відносин можуть застосовуватися тільки за аналогією.
Категорія адміністративного договору легалізується пунктом 14 ч. 1 ст. З КАС [34].
17. Сімейне законодавство оперує поняттями шлюбного договору (ст. 92 — 103 Сімейного кодексу [28]), договору між батьками про сплату аліментів на дитину (ст. 189 того ж Кодексу). До цих договорів субсидіарно можуть застосовуватися норми Цивільного кодексу, якщо це не суперечить суті сімейних відносин (ст. 8 Сімейного кодексу). Субсидіарному застосуванню норм Цивільного кодексу до відносин, що виникають на підставі шлюбного договору і договору про сплату аліментів, не перешкоджає вказівка в частині четвертій ст. 2 ЦК на те, що сімейні відносини регулюються сімейним правом. Разом з тим, слід визнати, що договори, пов'язані із здійсненням права спільної сумісної власності подружжя, є цивільно-правовими. До них прямо застосовуються норми цивільного права, якщо тільки вони не суперечать спеціальним правилам Сімейного кодексу.
18. Земельний кодекс [27], передбачаючи регулювання земельних відносин нормативно-правовими актами в галузі земельних відносин (ст. 4), все-таки передбачає укладення цивільно-правових угод (договорів) з приводу земельних ділянок (ст. 127 — 133 Земельного кодексу). Оскільки відповідні договори в Земельному кодексі прямо називаються цивільно-правовими, до них застосовуються норми цивільного права.
19. Спеціальний правовий режим мають договори про використання водних об'єктів на умовах оренди. Встановлено, що відносини з приводу оренди водних об'єктів регулюються Водним кодексом (ст. 51 Водного кодексу [24]). Лісовим законодавством регулюються відносини з приводу оренди земельних ділянок лісового фонду (ст. 10 Лісового кодексу [35]). Останнім часом прийняті нормативно-правові акти, що передбачають укладення договорів з приводу використання надр. До договорів про використання названих видів природних ресурсів за аналогією (субсидіарно) підлягають застосуванню норми цивільного права. Що стосується договорів про придбання земельних ділянок, то до них норми цивільного права застосовуються прямо (а не за аналогією), оскільки такі договори в заголовку глави 20 Земельного кодексу називаються цивільно-правовими. Стаття 2 Закону «Про оренду землі» [165] передбачає регулювання відносин із приводу оренди землі Цивільним кодексом та іншими актами законодавства.
20. Нормативно-правовими актами Національного банку України передбачено досить широке застосування договорів з метою регулювання відносин між Національним банком і банками. Специфіка цих договорів обумовлена характером відносин між названими суб'єктами. Частково ці відносини складають предмет цивільного права. В іншій частині вони регулюються публічним правом. Таке поєднання привело до того, що в тексті затвердженого постановою Правління Національного банку Договору на розрахунково-касове обслуговування з відкриттям кореспондентського рахунку [429] передбачене встановлення цивільно-правових способів забезпечення (неустойки) за такі допущені банком порушення, які носять публічний характер і виходять за межі цивільно-правового зобов'язання між НБУ і банком (несвоєчасна обробка документів в електронному вигляді, які надійшли із системи електронних платежів, несвоєчасне чи недостовірне відображення в балансі проведених операцій, неналежне оформлення готівки, розсортування зношених і придатних банкнот).
21. Визначення односторонніх і двосторонніх договорів в ч. 2 та 3 ст. 626 ЦК запозичене із підручників цивільного права радянської доби, які були більше орієнтовані на абстрактне теоретизування. Якщо до підготовки тексту законопроекта ставитись конструктивно, то треба давати визначення тільки тих понять, які в подальшому в цьому тексті вживаються. Поняття односторонніх і двосторонніх договорів вживаються тільки при їх визначенні у зазначеній статті.
22. Багатосторонні договори виділяються в ч. 4 ст. 626 ЦК за іншим критерієм класифікації (таким є кількість сторін, що приймають участь в укладенні договору), ніж односторонні і двосторонні договори (вони виділяються за критерієм способу розподілу прав та обов'язків між двома сторонами).
23. Презумпція відплатного характеру договору, встановлена ч. 5 ст. 626 ЦК, набуває ознаки доцільності з огляду на лібералізацію підходу Цивільного кодексу до істотних умов договору, що виявилося, зокрема, в допущенні того, що у договорі ціна може бути не встановлена (ч. 4 ст. 632 ЦК).
Стаття 627. Свобода договору
1. Відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
1. Свобода договору визнається однією із основних засад цивільного законодавства України (п. 3 ст. 3 ЦК). Стаття 627 ЦК розкриває зміст засади свободи договору шляхом зазначення на те, що суб'єкти цивільного права є вільними: 1) при вирішенні питання про укладення договору; 2) при виборі контрагентів; 3) при погодженні умов договорів.
2. Юридичне закріплення засади свободи договору, однак, не є беззастережним. Свобода договору визнається, але за умови, що при здійсненні волевиявлення на укладення договорів, на вибір контрагентів і на визначення змісту відповідні суб'єкти не можуть діяти всупереч положенням Цивільного кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості (слід, однак, враховувати, що ч. 3 ст. 6 ЦК надає актам цивільного законодавства, як правило, диспозитивного значення).
3. Зазначення на необхідність при укладенні договорів, виборі контрагентів та визначенні умов договору враховувати вимоги актів цивільного законодавства погоджується з ч. 1 ст. 215 та ч. 1 ст. 203 ЦК, відповідно до яких підставою недійсності правочину є суперечність їх актам цивільного законодавства. У коментарі до ст. 203 ЦК у цьому виданні зазначається на те, що судова практика, очевидно, піде шляхом визнання всіх публічно-правових вимог та обмежень на здійснення діяльності, на здійснення цивільних прав, на вчинення та виконання правочинів такими, що мають не тільки публічно-правовий, а і цивільно-правовий зміст. Отже, відповідні акти будуть у відповідній частині визнаватись актами цивільного законодавства. Такими можуть бути визнані також нормативно-правові акти, на підставі яких було видано індивідуальні акти, або які приписують додержуватись індивідуальних юридичних актів при укладенні договорів.
4. Дотримання при укладенні договорів, виборі контрагентів та визначенні умов договорів вимог справедливості та розумності є конкретизацією основних засад цивільного законодавства, що закріплені в п. 6 ст. 3 ЦК, та таких же засад, що закріплені в ч. 3 ст. 509 ЦК стосовно зобов'язального права. Вимоги розумності та справедливості, хоч і поставлені на останнє місце в ст. 627 ЦК, але вони мають вищу юридичну силу, оскільки входять до змісту принципу верховенства права, що закріплений у частині першій ст. 8 Конституції [1]. Що стосується звичаїв ділового обороту, то їх юридичне значення встановлено ч. 2 ст. 7 ЦК: вони є чинними, оскільки не суперечать актам цивільного законодавства або договору (який був раніше укладений сторонами, тобто стосовно статті, що коментується, це буде попередній договір).
5. Посилання на необхідність врахування вимог актів цивільного законодавства при вирішенні питання про укладення договору, при виборі контрагентів та визначенні змісту договору є підставою для прийняття актів, в тому числі і підзаконних (якщо таке повноваження надане відповідному державному органові), якими обмежується свобода договору, в тому числі і шляхом прямого припису суб'єктам укладати договори, включати в них певні умови, або заборони, відмовляти в укладенні договору у відповідь на пропозицію укласти договір. Стосовно господарських договорів це посилання конкретизується ч. 3 ст. 179 ГК [31], яка визнає обов'язковим укладення господарських договорів на підставі державного замовлення, якщо воно є обов'язковим для суб'єкта господарювання, а також в інших передбачених законом випадках, коли існує пряма вказівка щодо обов'язковості укладення договорів для певних категорій суб'єктів господарювання чи органів державної влади або органів місцевого самоврядування. Відповідно до цього законодавством прямо передбачається чи побічно допускається спонукання суб'єктів до укладення договорів на вимогу іншого (управненого) суб'єкта.
6. Низка правил, що допускають спонукання до укладення договору, встановлена в порядку конкретизації положень ст. 633 ЦК, що стосуються публічних договорів. Див. про це коментар до названої статті.
7. Частина 2 ст. 13 Закону «Про захист економічної конкуренції» [124] визнає зловживанням монопольним положенням часткову чи повну відмову від придбання чи реалізації товару за відсутності альтернативних джерел їх реалізації чи придбання. Змістовно такі дії можуть бути відмовою від укладення договорів з відповідними суб’єктами. Визнання їх названим Законом зловживанням монопольним положенням означає, що подібні дії є порушеннями не тільки публічно-правових норм, а й цивільних прав інших суб'єктів, що дає їм можливість захисту порушеного права шляхом пред'явлення позову про примушення відповідної особи — монополіста до укладення договору. Його обов'язок укласти договір випливає безпосередньо із закону. Порушення цієї вимоги тягне обов'язок відшкодування збитків у подвійному розмірі (ст. 55 Закону «Про захист економічної конкуренції»).
8. Утримання приватизованих квартир здійснюється за рахунок їх власників (п. 1 ст. 10 Закону «Про приватизацію державного житлового фонду» [49]). Тому у випадках, коли власники приватизованих квартир не створили об'єднання співвласників багатоквартирного будинку (Закон «Про об'єднання співвласників багатоквартирного будинку» [140]), кожний з них зобов'язаний укладати з власником будинку (балансоутримувачем) договір про участь у витратах на утримання (обслуговування і ремонт) будинку і прибудинкової території (п. 2 Порядку участі в організації і фінансуванні приватизованих житлових будинків їх колишніх власників [242]). При ухиленні власників квартир від укладення таких договорів вони можуть бути примушені до цього. Ці правила повинні за аналогією застосовуватися і до власників нежилих приміщень, оскільки із Закону «Про відповідальність суб'єктів підприємницької діяльності за несвоєчасне внесення плати за спожиті комунальні послуги і утримання прибудинкових територій» [102] випливають відповідні обов'язки і відповідальність власників нежитлових приміщень. У свою чергу і ці організації (власники будинків), хоча би вони і не належали до категорії комунальних (за термінологією, яка використовується в Законі «Про приватизацію державного житлового фонду»), у силу обов'язку здійснювати обслуговування і ремонт приватизованого житла (ч. 4 ст. 10 названого Закону) чи в силу публічного характеру таких договорів можуть бути примушені до укладення відповідних договорів із власниками квартир.
9. Можливе примушення до укладення договору оренди державного і комунального майна. У ч. 8 ст. 9 Закону «Про оренду державного та комунального майна» [68] прямо зазначається, що у разі відмови від укладення договору оренди, а також у разі неодержання відповіді у встановлений термін (цей термін установлений ч. 4 ст. 9 названого Закону) заінтересовані особи мають право звернутися до суду за захистом своїх інтересів. При цьому Вищий арбітражний суд виходив з того, що ч. 4 ст. 9 Закону «Про оренду державного та комунального майна» встановлює вичерпний перелік підстав, наявність яких дає право на відмову в переданні в оренду об'єктів державної чи комунальної власності, тому відмова в укладенні договору чи неодержання відповіді у встановлений термін дають особі, право якої в такий спосіб порушено, підставу для пред'явлення позову про примушення потенційного орендодавця до укладення договору оренди.
10. Необхідність укладення договору може випливати із сутності відповідних відносин. Так, майно, що не ввійшло до статутного фонду господарського товариства в процесі приватизації, але раніше належало приватизованому підприємству, може бути передане на баланс господарському товариству, створеному в процесі приватизації (балансодержателю). Якщо воно передається в оренду третій особі, орендодавцем є Фонд державного майна чи його територіальний орган. Третя особа — орендар зобов'язана, крім договору оренди, укласти договір з балансодержателем про відшкодування останньому витрат на утримання орендованого нерухомого майна і про умови надання комунальних послуг (п. 2.2.5 Положення про управління державним майном, що не ввійшло до статутних фондів господарських товариств у процесі приватизації, але знаходиться на їх балансі [387]).
11. Статут юридичної особи не може визнаватися актом, що регулює майнові відносини цієї особи з іншими суб'єктами цивільного обороту. Тому на основі статуту юридичної особи вона не може бути визнана зобов'язаною укладати цивільно-правові договори. Однак орган місцевого самоврядування як засновник вправі зобов'язати засновувані ним комунальні підприємства, які здійснюють житлово-комунальне обслуговування фізичних і юридичних осіб, укладати з іншими підприємствами та іншими особами відповідні договори.
12. Можливість примушення до укладення договору в низці випадків випливає із законодавства про інтелектуальну власність.
Частина 3 ст. 47 Закону «Про авторське право та суміжні права» [133] зобов'язує осіб, які здійснюють використання творів, надавати авторам, іншим особам, що мають авторські права, їх представникам або організаціям, які управляють майновими правами авторів на колективній основі, відповідні відомості і виплачувати винагороду «в передбачений термін і в обумовленому розмірі». Погодження терміну і розміру передбачає укладення договору, до чого відповідні особи можуть бути примушені. Викладене стосується і суб'єктів суміжних прав.
Якщо особа, яка зареєструвала право на сорт рослин не використовує його в Україні протягом перших трьох років, починаючи з дати державної реєстрації сорту або дати припинення його використання, з ч. 4 ст. 43 Закону «Про охорону прав на сорти рослин» [144] випливає, що право вимагати укладення ліцензійного договору на використання сорту рослин має будь-яка фізична і юридична особа. При відмові власника патенту укласти договір така особа вправі звернутися до суду із заявою про надання їй примусової невиключної ліцензії. Така заява повинна бути оформлена як позовна заява про примушення до укладення договору про надання невиключної ліцензії.
У силу обов'язку власника патенту дати, дозвіл (видати ліцензію) на використання винаходу (корисної моделі) власнику пізніше виданого патенту за відповідних обставин останній може пред'явити до першого вимогу про видачу зазначеного дозволу (ст. 30 Закону «Про охорону прав на винаходи і корисні моделі» [118]). Оскільки при цьому необхідно визначення умов використання винаходу (корисної моделі), можливе примушення до укладення договору про умови використання винаходу (корисної моделі).
13. Якщо власник патенту на винахід (корисну модель) подав для офіційної публікації заяву про надання будь-якій особі дозволу на використання запатентованого винаходу (корисної моделі), особа, яка виявила бажання скористатися зазначеним дозволом, зобов'язана укласти з власником патенту договір про платежі (ч. 9 ст. 28 Закону «Про охорону прав на винаходи і корисні моделі»). Оскільки право на використання винаходу (корисної моделі) у цьому випадку не ставиться в залежність від укладення договору, власник патенту вправі вимагати укладення договору про платежі і примушення особи, яка скористалася дозволом на використання винаходу (корисної моделі), до укладення договору про платежі.
Правила, подібні наведеним, містяться також у ч. 7 ст. 20 Закону «Про охорону прав на промислові зразки» [59] і в ч. 2 ст. 18 Закону «Про охорону прав на топографії інтегральних мікросхем» [90].
14. Частина 2 ст. 2 Закону «Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)» [75] дає покупцю об'єкта приватизації за наявності заборони на приватизацію будівлі (споруди, приміщення), у якому розташований цей об'єкт, право на оренду будівлі (споруди, приміщення), на термін не менше десяти років. Це дає покупцю право вимагати примушення відповідного суб'єкта до укладення договору оренди.
15. Є практика і обмеження чи позбавлення права на укладення договорів. Так, здійснення особою дій, що не заохочуються, зобов'язує замовника, який здійснює закупівлю товарів, робіт, послуг за державні кошти, за погодженням з відповідним державним органом відхилити тендерну пропозицію такої особи. У випадку закупівлі послуг чи робіт, здійснюваних на території України, іноземному виконавцю може бути відмовлено в укладенні договору, якщо він не погоджується з вимогою про виконання робіт (послуг), що закуповуються, з використанням вітчизняних сировини, матеріалів і робочої сили.
17. Цивільному законодавству України відома і така правова конструкція, яка передбачає надання суб'єкту за наявності певних умов переважного права на укладення договору. Частина 3 ст. 27 Закону «Про приватизацію державного майна» [83] надає власникам приватизованих об'єктів пріоритетне право на довгострокову оренду (не менше 10 років) займаних земельних ділянок з наступним їх викупом відповідно до законодавства. З цієї ж статті випливає переважне право на укладення договору купівлі-продажу земельної ділянки. Це право може захищатися шляхом пред'явлення в суді вимоги про примушення до укладення договору.
18. Створене членами трудового колективу господарське товариство має переважне перед іншими фізичними і юридичними особами право на укладення договору оренди майна того підприємства, структурного підрозділу, де створене це товариство (ч. 4 ст. 8 Закону «Про оренду державного і комунального майна» [68]). Із ч. 3 ст. 9 цього ж Закону випливає переважне право бюджетних організацій на оренду нежилих приміщень, які перебувають у власності Автономної Республіки Крим або у комунальній власності. Низці інших установ та організацій переважне право на укладення договорів оренди державного і комунального майна надає ст. 7 Закону «Про Державний бюджет України на 2009 рік» [200]. Переважне право на укладення договору оренди державного і комунального майна на новий термін має орендар, який належно виконував свої обов'язки за договором (ст. 17 Закону «Про оренду державного і комунального майна»). Але таке право орендар має «за інших рівних умов». Якщо проводиться конкурс на право укладення договору оренди, рівності умов, як правило, немає. Отже, у подібних випадках суб'єкт, якому раніше передавалося майно в оренду, переважного права на укладення договору оренди перед переможцем конкурсу не має. Правило частини шостої ст. 73 Закону «Про Державний бюджет України на 2009 рік», яким орендареві, що раніше належним чином виконував свої обов'язки за договором оренди та бере участь у конкурсі на отримання права оренди державного або комунального майна, передбачалось надання преференційної поправки, зберігало чинність недовго: 19 лютого 2009 р. до ст. 17 Закону «Про оренду державного і комунального майна» було внесено зміни [201], відповідно до яких орендар за зазначених вище обставин має переважне право «за інших рівних умов». Це формулювання пізніше прийнятого закону виключає застосування раніше прийнятого закону, що передбачав надання орендареві преференційної поправки.
19. Міністерство фінансів має право переважної купівлі для поповнення Державного фонду коштовних металів і коштовних каменів, афінованих коштовних металів у стандартному вигляді, добутих з надр чи рекуперованих коштовних каменів у розсортованому вигляді при продажі їх суб'єктами видобування та виробництва. Таке ж право належить Національному банку, що придбаває коштовні метали для поповнення золотого запасу України.
20. Переважне право на укладення цивільно-правового договору не може тлумачитися як суб'єктивне право на укладення договору, тому воно реалізується тільки у випадках, якщо протилежна сторона укладає відповідний договір. Так, орендар за відповідних умов має переважне право на укладення договору оренди на новий термін. Однак орендодавець на новий термін дане майно взагалі може не здавати, вирішивши самостійно використовувати його. У такому випадку переважне право орендаря не може бути реалізовано.
21. Спеціальними нормативно-правовими актами обмежується свобода розсуду сторін при визначенні умов договорів з метою забезпечення можливості державного регулювання економічних відносин (наприклад, ст. 2 Закону «Про державне замовлення для задоволення пріоритетних державних потреб» [71]), захисту економічної конкуренції (ст. 13 Закону «Про захист економічної конкуренції» [124]).
22. Із ст. 627 ЦК, ч. 1 ст. 187 ГК [31] випливає обов'язковість для однієї чи обох сторін цивільно-правових договорів індивідуальних актів органів виконавчої влади, що ґрунтуються на законі. Зокрема, зміст договору, що укладається на підставі державного замовлення, повинен відповідати цьому замовленню. Частина друга ст. 6 Закону «Про місцеві державні адміністрації» [99] встановлює, що розпорядження голів місцевих державних адміністрацій, прийняті в межах компетенції, є обов'язковими для виконання на відповідній території всіма підприємствами, установами, організаціями, посадовими особами і громадянами. Відповідно до п. 6 Загального положення про міністерство, інший центральний орган державної виконавчої влади України [229] обов'язковими є рішення міністерств, інших центральних органів виконавчої влади у випадках, передбачених законодавством. Обов'язковість актів органів місцевого самоврядування встановлена ст. 144 Конституції [1] і ст. 73 Закону «Про місцеве самоврядування в Україні» [85].
23. Договір не може суперечити індивідуальному акту органу виконавчої влади, обов'язковому не тільки для обох, але і для однієї зі сторін договору. Це правило означає, що акт державного органу, обов'язковий для однієї зі сторін договору, непрямо впливає і на другу сторону, підпорядковує собі її поведінку. Однак таке підпорядкування носить непрямий характер, і категорією правового регулювання не охоплюється. Не бажаючи підпорядковуватися акту державного органу, обов'язковому лише для однієї сторони, інша сторона може відмовитися від укладення договору. Але погодившись на укладення договору, ця сторона повинна погодитися і на те, що зміст акта органу виконавчої влади, обов'язкового для однієї сторони, буде відображено в договорі і стане обов'язковим для обох сторін договору.
24. Якщо відповідний акт органу виконавчої влади чи місцевого самоврядування є обов'язковим для однієї чи обох сторін договору, то невідповідність договору зазначеному акту є підставою для визнання недійсним договору повністю або у відповідній частині. Такий висновок ґрунтується на ст. 627, ч. 1 ст. 215 і ч. 1 ст. 203 ЦК і ст. 183 ГК. Хоча в цих статтях мова йде про неприпустимість суперечності правочину актам цивільного законодавства, невідповідність договору індивідуальному акту державного органу означає в кінцевому підсумку невідповідність договору ст. 627 ЦК, із якої випливає обов'язковість для сторін договору індивідуальних актів державних органів та органів місцевого самоврядування.
При розгляді позову про визнання недійсним правочину, що суперечить індивідуальному акту державного органу чи органу місцевого самоврядування, господарський суд не застосовує акти цих органів, якщо вони не відповідають законодавству України (ст. 4 ГПК [20]). Це надає право господарському суду задовольнити позов про визнання недійсним договору, що не відповідає індивідуальному акту державного чи іншого органу, який (акт), у свою чергу, не відповідає законодавству України, без визнання адміністративним судом нечинним та скасування зазначеного акта. Подібне правило передбачене і ч. 4 ст. 8 ЦПК [33]: у разі невідповідності правового акта закону України або міжнародному договору суд застосовує акт законодавству, який має вищу юридичну силу.
25. Кабінет Міністрів затверджує основні показники державного оборонного замовлення, що є підставою для укладення відповідних державних контрактів (ч. 1 ст. 6 Закону «Про державне оборонне замовлення» [98]). У випадках, якщо виконавець державного оборонного замовлення не визначений на конкурентній основі, державне замовлення розміщується органом, уповноваженим Кабінетом Міністрів на відповідних підприємствах (ст. З того ж Закону). Таке державне замовлення є індивідуальним актом державного органу, обов'язковим для обох сторін майбутнього контракту.
26. Для суб'єктів, перелічених у ч. 2 ст. 8 і в ч. 2 ст. 11 Закону «Про державний матеріальний резерв» [81], державне замовлення на поставку продукції в державний резерв і на відповідальне зберігання матеріальних цінностей державного резерву є обов'язковим. Учасником таких договорів на стороні державного замовника може бути сам державний орган, що розміщує державне замовлення (абзац п'ятий ч. 4 ст. 8 Закону «Про державний матеріальний резерв»). У такому разі державне замовлення як індивідуальний акт державного органу, обов'язковий для виконавця, належить вважати обов'язковим для однієї зі сторін договору. Але центральний орган виконавчої влади, що здійснює управління державним матеріальним резервом, вправі доручити укладення державних контрактів на поставку матеріальних цінностей у державний резерв підприємствам, що входять у сферу його управління. Тоді державне замовлення набуває характеру обов'язкового для обох сторін державного контракту на поставку продукції в державний резерв та її зберігання.
27. Кабінет Міністрів визначає центральні органи виконавчої влади, які доводять до державних замовників обсяги поставок продукції для державних потреб (ст. 2 Закону «Про державне замовлення для задоволення пріоритетних державних потреб»). Державні замовники самостійно розміщають замовлення на поставки продукції для державних потреб, у тому числі й у випадках, коли вони розміщуються в примусовому порядку (п. 6 Порядку формування і розміщення державних замовлень на поставки продукції для державних потреб і контролю за їх виконанням [264]), як це передбачено ч. 8 ст. 2 названого Закону. У силу державного замовлення виконавці несуть передбачений цим Законом обов'язок укладення державного контракту на поставку продукції для державних потреб, тому вони можуть бути примушені до укладення державного контракту і несуть відповідальність за необґрунтовану відмову від укладення державного контракту. Державне замовлення при цьому є індивідуальним актом державного органу, обов'язковим для однієї сторони договору (друга сторона договору (покупець, замовник) одночасно є другою стороною державного контракту).
28. Договори підряду на капітальне будівництво, якщо будівництво здійснюється з залученням бюджетних коштів чи коштів підприємств, що перебувають у державній власності, суворо підпорядковуються обов'язковим актам органів виконавчої влади. У п. 5 Порядку затвердження титулів будівництв (об'єктів), будівництво яких здійснюється з залученням бюджетних коштів чи коштів підприємств державної власності [274], прямо вказується на те, що показники титулів будівництв (об'єктів) є плановими як для замовника, так і для підрядчика. «Є плановими» слід розуміти як «є обов'язковими», оскільки будь-який план затверджується компетентним державним органом і є обов'язковим як індивідуальний акт державного органу. Титули будівництв затверджуються органами виконавчої влади (від Кабінету Міністрів до місцевих державних адміністрацій), а у відповідних випадках керівниками державних підприємств за погодженням із державним органом, до сфери управління якого підприємство належить.
Перелік найважливіших будівництв виробничого призначення і природоохоронних об'єктів, будівництво яких здійснюється за рахунок державних централізованих капітальних вкладень, включається в Державну програму економічного і соціального розвитку України. У цю програму включаються також показники обсягів державних централізованих капітальних вкладень по замовниках у галузевому розрізі, плани фінансування й інші планові завдання (див. Положення про фінансування і державне кредитування капітального будівництва, що здійснюється на території України [363]; Положення про державне кредитування будівництв і об'єктів виробничого призначення [356]).
Договори підряду на капітальне будівництво, якщо будівництво здійснюється за рахунок державних централізованих капітальних вкладень, державних кредитів, коштів державних підприємств, повинні відповідати названим актам державних органів. Крім того, договір підряду повинен відповідати проекту, а проект, у свою чергу, повинен бути посвідчений підписом і особистою печаткою архітектора, який має кваліфікаційний сертифікат. Проект повинен бути затверджений замовником після одержання рішення органу містобудування та архітектури про узгодження проекту (ст. 7 Закону «Про архітектурну діяльність» [104]).
29. Акти державних органів є підставами кредитних договорів, якщо кредитування здійснюється за рахунок бюджетних та інших державних коштів.
Договори про надання кредитів за рахунок державного бюджету укладаються між фінансуючими банками та позичальниками. Фінансуючі банки одержують кошти на підставі договорів з міністерствами, у сфері управління яких знаходяться позичальники. Міністерства, у свою чергу, укладають кредитні договори з Міністерством фінансів (Головним управлінням Державного казначейства). Договір між позичальником і фінансуючим банком повинен відповідати договору між фінансуючим банком і міністерством (п. 1,2 Положення про державне кредитування будівництв і об'єктів виробничого призначення).
30. Укладенню банком-агентом індивідуального кредитного договору з іноземним кредитором під гарантію Кабінету Міністрів передує одержання банком-агентом оригіналу зазначеної гарантії (п. 37 Положення про порядок залучення іноземних кредитів і надання гарантій Кабінету Міністрів для забезпечення зобов'язань юридичних осіб — резидентів щодо їх погашення [259]). Підставою для видачі гарантії є постанова Кабінетів Міністрів (п. 35 того ж Положення). Оскільки всі попередні акти, з урахуванням яких була видана постанова Кабінету Міністрів, приймалися органами, що входять до складу Кабінету Міністрів, чи підпорядкованими йому органами, або носять рекомендаційний характер, юридичне значення як передумови гарантії і кредитного договору належить визнати тільки за постановою Кабінету Міністрів про видачу гарантії.
31. Надання державного довгострокового пільгового кредиту індивідуальним забудовникам здійснюється в силу кредитного зобов'язання, що виникає на підставі договору між забудовником і уповноваженим банком (п. 10 Положення про порядок надання державного довгострокового пільгового кредиту індивідуальним забудовникам [351]). У свою чергу, договори з уповноваженими банками, в силу яких останні одержують бюджетні кошти для подальшого їх надання індивідуальним забудовникам як кредитів, укладають органи, уповноважені відповідними місцевими державними адміністраціями. До цього названі органи приймають рішення про надання кредитів індивідуальним забудовникам.
Передумовою укладення кредитного договору між індивідуальним забудовником житла на селі і відповідним фондом підтримки індивідуального житлового будівництва на селі є рішення про надання кредиту, що приймається виконавчим органом фонду (п. 12 Правил надання довгострокових кредитів індивідуальним забудовникам житла на селі [283]).
32. Передумовою укладення договору про надання кредиту для одержання освіти у вищих навчальних закладах є: 1) наказ Міністерства освіти і науки про розподіл кількості одержувачів кредитів по центральних органах виконавчої влади, у підпорядкуванні яких є вищі навчальні заклади, і акредитованим вищим навчальним закладам інших форм власності; 2) затверджене керівником вищого навчального закладу рішення приймальної комісії щодо кожного одержувача кредиту про зарахування до вищого навчального закладу з оплатою навчання за рахунок коштів кредиту (пп. 5, 8 Порядку надання молодим громадянам пільгових довгострокових кредитів для одержання освіти у вищих навчальних закладах за різними формами навчання незалежно від форм власності [320]).
33. Адміністративним актом-передумовою цивільно-правових договорів є переліки підприємств, зобов'язаних надавати учням, слухачам робочі місця чи учбово-виробничі ділянки для проходження виробничого навчання або виробничої практики. Такі переліки формуються професійно-технічними навчальними закладами з урахуванням пропозицій підприємств-замовників підготовки кваліфікованих робітників, роботодавців, місцевих органів виконавчої влади і затверджуються Радою Міністрів Автономної Республіки Крим, обласними, Київською і Севастопольською міськими державними адміністраціями. їх обов'язковість для підприємств усіх форм власності випливає зі ст. 29 Закону «Про професійно-технічну освіту» [93]. Підприємства, зазначені в таких переліках, і відповідні професійно-технічні навчальні заклади зобов'язані укласти договори про надання робочих місць чи учбово-виробничих ділянок для проходження учнями, слухачами виробничого навчання або виробничої практики, як це передбачено Порядком надання робочих місць для проходження учнями, слухачами професійно- технічних навчальних закладів виробничого навчання і виробничої практики [289].
34. Укладення договору про відчуження державним комерційним підприємством засобів виробництва, які належать йому на праві господарського відання і які є власністю держави, здійснюється з дотриманням, як правило, конкурентних засад, що саме по собі передбачає наявність відповідних передумов для укладення договору. Крім того, таке відчуження, як і передання основних фондів в заставу, здача в оренду цілісних майнових комплексів структурних підрозділів, може здійснюватись лише за попередньою згодою органу, до сфери управління якого входить державне підприємство (ч. 2 ст. 75 ГК [31]). Згода такого органу потрібна також для відчуження або іншого будь-якого розпоряджання державним казенним підприємством майном, що належить до основних фондів та закріплене за ним на праві оперативного управління (ч. 4 ст. 77 ГК). Такі ж передумови в силу ч. 9 ст. 78 ГК необхідні для укладення договорів щодо розпорядження майном, що належить комунальним комерційним підприємствам на праві господарського відання, а некомерційним підприємствам — на праві оперативного управління.
35. Договори про відчуження комунального майна, про придбання в комунальну власність раніше приватизованого майна можуть укладатися тільки на підставі рішень про це, які приймаються виключно на пленарних засіданнях сільських, селищних, міських рад (пункт 30 ч. 1 ст. 25 Закону «Про місцеве самоврядування в Україні» [85]).
36. Загальне положення про міністерство, інший центральний орган державної влади [229] не встановлює правила про те, що управлінська діяльність здійснюється шляхом видання розпорядчих документів, тобто підписання наказів чи розпоряджень. Немає подібного правила й у законах «Про місцеві державні адміністрації» [99] і «Про місцеве самоврядування в Україні» [85]. Примірна інструкція з діловодства в міністерствах, інших центральних органах виконавчої влади, Раді Міністрів Автономної Республіки Крим, місцевих органах виконавчої влади [275] встановлює, що управлінська діяльність установ здійснюється шляхом видання розпорядчих документів. Хоча цей нормативний акт і названий Примірною інструкцією, з постанови, якою вона затверджена, випливає, що дотримання цієї Примірної інструкції є обов'язковим. Погодження у вигляді відповідної відмітки і підпису на документі, який погоджується, передбачено лише у випадках, коли юридичне значення погодження не виходить за межі даного органу.
Таким чином, припис державного органу про укладення договору, припис, який визначає зміст цивільно-правових договорів, погодження чи надання згоди на укладення договору, коли це передбачено законодавством, передбачає видання розпорядчого акта. Проте ця вимога дотримується далеко не завжди. Так, п. 3.1 Порядку погодження органами приватизації умов договорів застави майна підприємства [416] встановлює, що рішення щодо погодження умов договору застави майна підприємства приймається шляхом погодження договору застави відповідними посадовими особами після підготовки структурними підрозділами Фонду державного майна чи його регіонального відділення відповідних документів, у тому числі після подання позитивних висновків відділом з питань фінансово-економічного аналізу управління з питань державної корпоративної власності. Передбачається також повідомлення підприємства про відмову в погодженні договору застави, а не видання і направлення розпорядчого акта.
37. Передумовою цивільно-правового договору може бути інший договір. При цьому якщо право одного із суб'єктів договору на його укладення, засноване на іншому договорі, останній (договір-передумова) істотно впливає на договір, що укладається на його підставі. Так, у випадках і межах, передбачених законом, земельна ділянка, що орендована для несільськогосподарського використання, або її частина може передаватися в суборенду. Укладення договору суборенди передбачає згоду орендодавця.
Умови договору суборенди не можуть виходити за межі договору оренди (ст. 8 Закону «Про оренду землі» [165]).
38. Договір оптового ринку електричної енергії [364] укладається суб'єктами підприємницької діяльності, пов'язаної з диспетчерським (оперативно-технологічним) управлінням об'єднаною енергетичною системою України, виробництвом електроенергії на електростанціях, передачею електроенергії магістральними і міждержавними електричними мережами, постачанням електроенергії місцевими (локальними) електричними мережами. Такий договір підлягає погодженню з центральними органами виконавчої влади, що здійснюють управління в електроенергетиці, Національною комісією регулювання електроенергетики України, Антимонопольним комітетом України (ст. 15 Закону «Про електроенергетику» [89]). Закон не встановлює правила про те, що таке погодження повинне бути обов'язково попереднім. Тому воно може бути і наступним. Але до одержання всіх зазначених погоджень договір не може вважатися укладеним, а відповідно, зобов'язання — таким, що виникло, оскільки не сформувався юридичний склад-підстава такого зобов’язання.
39. У випадках, коли закон прямо чи побічно покладає на сторону обов'язок укладення договору, можливе спонукання до укладення угод за рішенням суду. Механізм спонукання у випадках, коли спір з цього приводу підлягає вирішенню в господарському суді, встановлений п. 3 ст. 83 ГПК [20]: в рішенні суду про спонукання до укладення договору зазначаються умови, на яких сторони зобов'язані укласти договір, з посиланням на поданий позивачем проект договору.
Стаття 628. Зміст договору
1. Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства.
2. Сторони мають право укласти договір, в якому містяться елементи різних договорів (змішаний договір). До відносин сторін у змішаному договорі застосовуються у відповідних частинах положення актів цивільного законодавства про договори, елементи яких містяться у змішаному договорі, якщо інше не встановлено договором або не випливає із суті змішаного договору.
1. Стаття, що коментується, поняття змісту договору розуміє вкрай широко. Сюди включаються перш за все умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними. Зазвичай, це — всі умови (пункти), що включені до тексту документа, який називається договором та який сторони підписали. У такому розумінні умови договору (договір) є індивідуальним регулятором відносин між його сторонами.
Укладення договору є юридичним фактом, унаслідок якого на відносини між його сторонами поширюється також дія нормативного регулятора (відповідних норм цивільного права). Стосовно цих норм (положень актів цивільного законодавства) в ч. 1 ст. 628 ЦК дуже невдало використовується формулювання «умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства». Оскільки немає жодних інших умов (крім умов договору, що включені сторонами до його тексту, та положень актів цивільного законодавства), які поширювались би на відносини, що виникають на підставі договору, слід визнати, що цитоване положення ч. 1 ст. 628 ЦК означає «норми цивільного права». Це — не загальновизнане в науці тлумачення поняття умов договору, але ж воно набуло нормативно-правового значення.
2. Викладене широке розуміння змісту договору логічно узгоджується з іншими положеннями Цивільного кодексу. Коли підставою зміни або розірвання договору ч. 2 ст. 651 ЦК називає порушення договору, то це означає, що такою підставою є як порушення умов, викладених в тексті договору, так і порушення тих положень актів цивільного законодавства, які в силу укладення договору стали поширюватись на відносини між сторонами договору. Так же широко розуміються умови договору в ч. 2 ст. 284 ГК [32], відповідно до якої «умови договору оренди зберігають свою силу на весь строк дії договору, а також у разі, якщо після його укладення законодавством встановлено правила, що погіршують становище орендаря». Разом із ч. 1 ст. 628 ЦК це правило набуває чітко визначеного змісту, що було вкрай необхідним у зв'язку із специфікою правової конструкції, яку тут використовує законодавець і яка полягає в наданні протягом певного часу та стосовно певного зобов'язання чинності положенням нормативно-правових актів, що в цілому втратили чинність. Для порівняння зауважимо, що подібне цитованому положення ч. З ст. 10 Закону «Про оренду державного і комунального майна» [68] («умови договору оренди є чинними у випадках, коли після його укладення... законодавством встановлено правило, які погіршують становище орендаря») до останнього часу з трудом піддавалося тлумаченню.
3. Прямо передбачається можливість укладення змішаних договорів, тобто договорів, що породжують не два зустрічних зобов'язання сторін, а два чи декілька зобов'язань з кожної зі сторін, що підпорядковується різним інститутам (чи іншим групам норм) цивільного права. Таким є договір найму-продажу, передбачений ст. 705 ЦК. Експедитор може виконувати обов'язки перевізника (ч. 2 ст. 929 ЦК), а зобов'язання щодо організації перевезень і експедирування також можуть ґрунтуватись на одному договорі. Договори про відчуження речей можуть породжувати зобов'язання з передання речей і їх зберігання. Прямо передбачається оформлення у вигляді одного документа іпотечного договору і договору, що обумовлює основне зобов'язання (ч. 3 ст. 18 Закону «Про іпотеку» [156]).
Стаття 629. Обов'язковість договору
1. Договір є обов'язковим для виконання сторонами.
1. Стаття, що коментується, усуває будь-які сумніви щодо юридичного значення умов договору: вони є юридично обов'язковими, а цивільні права, що ґрунтуються на умовах договору, підлягають захисту в тій же мірі і в той же спосіб, що і права, які прямо передбачені актами цивільного законодавства або випливають із них.
2. Оскільки ст. 204 ЦК закріплює презумпцію правомірності правочину і ця презумпція поширюється на договір в цілому та його окремі умови, умови договору підлягають застосуванню, поки ці умови або договір в цілому не визнані недійсними судом. Лише у випадках, коли договір в цілому або окремі його умови визнані недійсними (нікчемними) безпосередньо законом, договір в цілому чи окремі його умови застосуванню не підлягають. Проте зберігає чинність п. 1 ст. 83 ГПК [20], відповідно до якої навіть за відсутності відповідних вимог з боку учасників процесу суд має право визнати недійсним повністю або в частині договір, пов'язаний з предметом спору, якщо договір суперечить акту законодавства. Цивільний процесуальний кодекс [33] такого правила не передбачає.
Стаття 630. Типові умови договору
1. Договором може бути встановлено, що його окремі умови визначаються відповідно до типових умов договорів певного виду, оприлюднених у встановленому порядку.
2. Якщо у договорі не міститься посилання на типові умови, такі типові умови можуть застосовуватись як звичай ділового обороту, якщо вони відповідають вимогам статті 7 цього Кодексу.
1. У ч. 1 ст. 630 ЦК йдеться про типові умови договорів, оприлюднених у встановленому порядку. Але жодного порядку оприлюднення типових умов в Україні не встановлено. В актах законодавства, які було прийнято до введення в дію нового Цивільного кодексу, типові умови договорів розуміються по-різному. Стаття 7 Закону «Про державне регулювання виробництва і реалізації цукру» [107] передбачає затвердження Кабінетом Міністрів України або уповноваженим ним органом «типових умов господарських договорів», які є обов'язковими для застосування у відносинах між цукровими заводами, бурякосіючими господарствами та іншими суб'єктами цукробурякового комплексу усіх форм власності. Типові умови контракту на користування надрами наводяться у додатку до Положення про порядок організації та проведення конкурсів (тендерів) на укладення контрактів на користування надрами [279]. Державною комісією з цінних паперів і фондового ринку затверджено Положення про вимоги до договору про надання послуг з оцінки вартості нерухомого майна інституту спільного інвестуванні [417]. Ці вимоги також можна кваліфікувати як типові умови договорів такого роду.
2. Змісту ст. 630 ЦК в більшій мірі відповідають Типові платіжні умови зовнішньоекономічних договорів (контрактів), затверджені Кабінетом Міністрів [257] відповідно до Указу Президента України «Про заходи щодо впорядкування розрахунків за договорами, що укладають суб'єкти підприємницької діяльності України» [225].
3. Не виключено, що в ч. 1 ст. 630 ЦК під типовими умовами договорів маються на увазі публікації Міжнародної торгової палати і можливі подібні публікації Торгово-промислової палати України. Але ч. 4 ст. 265 ГК [31], наприклад, надає положенням Міжнародних правил щодо тлумачення термінів «Інкотермс» [465] більш суттєвого значення: умови договорів поставки повинні викладатися сторонами відповідно до цих Правил (оскільки ч. З ст. 6 ЦК щодо диспозитивності норм цивільного права поширюється і на положення Господарського кодексу, відступати від зазначених правил все-таки можна). Що стосується Уніфікованих правил та звичаїв для документарних акредитивів [462], Уніфікованих правил з інкасо [464] та Уніфікованих правил по договірних гарантіях [463] Міжнародної торгової палати, та інших правил Міжнародної торгової палати з питань переказу грошей, то їх положенням надається обов'язкова юридична сила в силу ст. 2 Закону «Про платіжні системи та переказ грошей в Україні» [128] (від цих положень також допускаються відступлення відповідно до ч. 3 ст. 6 ЦК).
4. Типові умови, що не набули юридично обов'язкового значення в силу актів законодавства, можуть застосовуватися як звичаї ділового обороту, якщо вони відповідають вимогам ст. 7 ЦК.
5. Господарський кодекс також не враховує правила про оприлюднення в установленому порядку типових умов договорів (вимог до договорів), про які йшлося в п. 1 коментаря до ст. 630 ЦК. Але він виявився ближчим до життя, оскільки в ньому стосовно сфери його дії вирішується питання про юридичну силу типових та примірних договорів, які не вирішувалися протягом десятків років, хоч кількість належне зареєстрованих як акти законодавства типових та примірних договорів сягнула за сто.
6. Визнаючи право відповідних суб'єктів укладати господарські договори на основі вільного виявлення і на свій розсуд погоджувати умови договорів, дотримуючись законодавства, ч. 4 ст. 179 ГК встановлює правила про юридичне значення типових та примірних договорів. Передбачається, що типові договори затверджуються Кабінетом Міністрів, а у випадках, передбачених законом, іншим органом державної влади. Сторони не вправі відступати від змісту типових договорів, але мають право конкретизувати його умови. Це — один із випадків, коли законодавець прямо заборонив при укладенні договорів відступати від положень актів цивільного законодавства, тобто встановив виняток із загального правила абзацу другого ч. 3 ст. 6 ЦК про диспозитивний характер положень актів цивільного законодавства стосовно господарських договорів. Зазначення, що інші, крім Кабінету Міністрів, органи державної влади вправі затверджувати типові договори лише у випадках, передбачених законом, базується на ст. 19 Конституції України [1], яка зобов'язує органи державної влади діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Але послідовне проведення в життя цього конституційного положення за умови відсутності законів, які визначали б повноваження міністерств та інших центральних органів виконавчої влади, привело б до руйнування правопорядку. Тому уявляється доцільним виходити з такого. Типові договори, затверджені до 1 січня 2004 року (дня введення в дію Господарського кодексу), слід визнавати такими, що мають юридичну силу, за умови, що відповідний державний орган отримав повноваження затвердити типовий договір на підставі не тільки закону, а і Указу Президента України чи постанови Кабінету Міністрів. Оскільки ч. 4 ст. 179 ЦК спеціально стосовно типових договорів підтверджує повноваження органів державної влади затверджувати такі нормативно-правові акти лише за умови, що таке повноваження надане законом, типові договори, затверджені міністерством або іншими органами державної влади після 1 січня 2004 року, повинні визнаватись обов'язковими, якщо відповідне міністерство (інший центральний орган виконавчої влади) мали повноваження на їх затвердження, встановлене законом.
7. Стосовно примірних договорів ч. 4 ст. 179 ЦК визнає їх такими, які рекомендуються «органом управління суб'єктам господарювання для використання при укладенні договорів», коли сторони мають право за взаємною згодою змінювати окремі (лише окремі) умови, передбачені примірним договором, або доповнювати його зміст. Очевидно, ці ж правила слід поширювати і на належне затверджені зразкові договори та договори, що затверджені як нормативно-правові акти, але не мають будь-якого визначення.
У тій сфері дії Цивільного кодексу, на яку не поширюється чинність Господарського кодексу, юридичну силу типових та примірних договорів слід визначати з урахуванням права сторін договору відступати від актів цивільного законодавства та обмежень цього права, встановлених ч. 3 ст. 6 ЦК.
8. Автори визнають за доцільне стосовно типових, примірних, зразкових договорів та договорів без назви, що затверджені та належне зареєстровані як нормативно-правові акти, застосовувати термін «нормативні договори». Поняття нормативних договорів застосовується в науці міжнародного публічного та приватного права. Його можна застосовувати в трудовому праві щодо колективних договорів та угод. Набула поширення практика укладення Фондом державного майна України угод, які підпадають під визначення поняття нормативних договорів, з відповідними органами виконавчої влади щодо передання останнім функцій щодо управління державними корпоративними правами. Для цивільного права також не є новим затвердження державними органами нормативних договорів.
Сучасна правотворча практика пішла шляхом затвердження державними органами типових, примірних, взірцевих, зразкових договорів, зразків договорів, нормативних договорів без будь-яких визначень.
ХАРАКТЕРИСТИКА ОКРЕМИХ НОРМАТИВНИХ ДОГОВОРІВ
9. Типові концесійні договори. Стаття 9 Закону «Про концесії» [110] надає Кабінету Міністрів повноваження затверджувати типові концесійні договори «для здійснення певних видів концесійної діяльності». У принципі, слід визнати, що в силу ст. 116 і 117 Конституції [ 1 ] Кабінет Міністрів не потребує надання йому спеціального повноваження на затвердження типових договорів. Він має право робити це в будь-якому випадку, якщо тільки при цьому не порушуються Конституція, Цивільний кодекс, інші закони, відповідні міжнародно-правові акти та укази Президента України. Тому не викликає будь-якого сумніву юридична сила типових договорів, що затверджувались Кабінетом Міністрів до 1 січня 2004 року і будуть затверджуватись після цього.
Кабінет Міністрів затвердив до цього часу лише два типових концесійних договори. Типовий концесійний договір [296], що може застосовуватися до всіх видів концесійної діяльності і не встановлює специфіки окремих видів концесійних зобов'язань, затверджено 12 квітня 2000 року. Примітка до цього Типового концесійного договору жорстко обмежує можливості відходу від умов, що містяться в ньому. По-перше, допускається встановлення в договорі способів забезпечення виконання зобов'язань сторін, не передбачених Типовим концесійним договором. Називаються застава і гарантія, тобто правочини, що передбачають, як правило, оформлення окремого документа. Але до концесійного договору може бути включена умова про те, що відповідна сторона надасть заставу або забезпечить надання застави чи гарантії, на підставі чого буде укладено договір застави або видана гарантія. По-друге, зазначається можливість включення до концесійного договору за згодою сторін інших умов і положень, передбачених законодавством. Ця вказівка повинна застосовуватися в частині, що не суперечить закону. Частина 2 ст. 10 Закону «Про концесії» передбачає, що за згодою сторін у концесійному договорі можуть бути передбачені, крім умов, визначених у цій статті як істотні, й інші умови, в тому числі й передбачені спеціальними законами про концесійну діяльність в окремих сферах господарювання. Отже, зазначений Закон прямо передбачає можливість включення сторонами до концесійного договору будь-яких умов. Природно, вони не повинні суперечити імперативним нормам законодавства, в тому числі й Типовому концесійному договору, але встановлювати будь- які додаткові до Типового концесійного договору умови та положення, хоча б вони і не були передбачені законодавством, у концесійному договорі цілком допустимо. Зокрема, цілком допустимо розгорнути умову п. 34 Типового концесійного договору про неустойку в низку умов, які встановлюють неустойку за неналежне виконання окремих обов'язків сторін. В іншому відступи від Типового концесійного договору є недопустимими, оскільки межі прав сторін на відступ від його змісту чітко визначені в примітці до названого Типового договору.
Умови Типового концесійного договору, що не суперечать законам, слід визнати нормами права прямої дії, але вони не підлягають застосуванню, якщо до конкретного концесійного договору включені умови, що суперечать Типовому концесійному договору. Умови будь-якого договору, що суперечать імперативним нормам актів цивільного законодавства, є оспорюваними частинами правочину, що підлягають застосуванню аж до того моменту, поки вони не будуть визнані недійсними судом.
Типовий концесійний договір на будівництво та експлуатацію автомобільної дороги [302] близький за змістом до вище прокоментованого Типового концесійного договору. Він містить також ідентичну примітку (що дає сторонам право включати за їх згодою до концесійного договору інші умови та положення, що не суперечать законодавству). Типовий концесійний договір на будівництво та експлуатацію автомобільної дороги містить додаток — Угоду про комплексну забудову території об'єкта концесії та об'єктів придорожньої інфраструктури. Така угода повинна підписуватися сторонами окремо від концесійного договору на будівництво та експлуатацію автомобільної дороги. При підписанні такої угоди Угоді, що є додатком до Типового концесійного договору, повинне надаватися таке ж юридичне значення, як і Типовому договору. Правда, Угода в основному містить у собі такі положення, що не можуть застосовуватися безпосередньо, а передбачають погодження сторонами необхідних умов.
10. Типові договори в сфері комунальних послуг. Типовий договір про надання послуг з централізованого опалення, постачання холодної та гарячої води і водовідведення затверджений Кабінетом Міністрів як додаток до Правил надання послуг з централізованого опалення, постачання холодної та гарячої води і водовідведення [333]. Із п. 8 названих Правил (договір «оформляється на основі типового договору про надання послуг з централізованого опалення, постачання холодної та гарячої води і водовідведення») слід зробити висновок про те, що положення Типового договору про надання послуг з централізованого опалення, постачання холодної та гарячої води і водовідведення носять юридично обов'язковий імперативний характер, відступи від них є неприпустимими. Про наслідки таких неприпустимих відступів див. попередній пункт коментаря. Але доповнювати Типовий договір не передбаченими ним умовами сторони вправі.
Типовий договір про користування електроенергією затверджений постановою Кабінету Міністрів [291] і поширюється на відносини за участю громадян. Умови Типового договору, що передбачають погодження сторонами відповідних показників, повинні кваліфікуватися як істотні. Умови Типового договору, що не передбачають погодження сторонами конкретних показників, є імперативними нормами цивільного права. Але це не виключає застосування умов конкретного договору, що суперечать Типовому договору до визнання таких умов недійсними судом. Крім того, відступлення в конкретних договорах від Типового договору допускаються на підставі ч. 3 ст. 6 ЦК Такому висновку не суперечить п. 3 Правил користування електричною енергією для населення [291], яким електропостачальнику пропонується договір про користування електроенергією розробляти відповідно до Типового договору.
Кабінет Міністрів доручив Державній акціонерній компанії «Нафтогаз України» розробити Типову угоду на встановлення населенню побутових лічильників газу вітчизняного виробництва на умовах розстрочення платежу (п. З постанови «Про встановлення населенню побутових лічильників газу вітчизняного виробництва на умовах розстрочки платежу» [286]). Зазначена Типова угода затверджена наказом НАК «Нафтогаз України» [393]. її умови, що не вимагають погодження сторонами, мають характер правових норм, а тому підлягають застосуванню. Ті положення Типової угоди, що передбачають погодження сторонами конкретних показників, слід визнати істотними умовами такого роду договорів, оскільки вони побічно визнаються такими підзаконним актом, виданим відповідно до повноваження, наданим Кабінетом Міністрів названій акціонерній компанії. Встановлення в конкретному договорі додаткових умов, не передбачених у Типовій угоді, можливе. Для цього в Типовій угоді відводиться спеціальний пункт «6.3», який можуть заповнити сторони. Відступати від умов цієї Типової угоди можна на підставі ч. 3 ст. 6 ЦК.
Типовий договір на утримання житлових будинків і прибудинкових територій затверджений як окремий нормативно-правовий акт разом з Типовим порядком конкурсного відбору підприємств для утримання житлових будинків і прибудинкових територій [377]. При їх затвердженні Державний комітет будівництва, архітектури та житлової політики послався на розпорядження Кабінету Міністрів від 30 липня 1998 р. № 628. Однак це розпорядження не передбачає затвердження зазначених типових договорів.
Проте з чинного на час затвердження Типового договору Положення про Державний комітет будівництва, архітектури та житлової політики України слід зробити висновок про те, що в Державного комітету були (хоч і юридично небездоганні) повноваження затвердити названі типові договори. За таких умов названий Типовий договір повинен бути визнаним таким, що має силу акта законодавства. Цей Типовий договір передбачає узгодження сторонами вкрай обмеженого кола умов (двох — вартості робіт і строку дії договору). Інші пункти Типового договору формулюють норми цивільного права, відступлення від яких допускається відповідно до ч. 3 ст. 6 ЦК.
11. Порядок організації та виконання робіт за контрактами (договорами) — додаток 4 до Положення про формування і виконання Національної програми інформатизації, що затверджений постановою Кабінету Міністрів України [282], приписує контракт (договір) на розробку і передачу продукції та додатки до нього складати відповідно до форм, наведених в додатках до названого Порядку. Це дає підставу для висновку про те, що додаток 1 до Порядку — Контракт на створення (передачу) продукції має силу нормативно-правового акта, який містить норми цивільного права. Включення до контракту, що укладається, додаткових умов є можливим. Обов'язковим є також підписання сторонами додатків, передбачених нормативним Контрактом. У той же час прямої вказівки на обов'язковість Додаткової угоди до Контракту (договору) у Положенні про формування і виконання Національної програми інформатизації та додатку до нього не міститься. Можливо, така вказівка не зроблена навмисно, оскільки Додаткова угода до Контракту (договору) не містить умов, які мають самостійне регулятивне значення (без включення їх до конкретного договору з доповненнями змістовною інформацією).
Договір купівлі-продажу в розстрочку повинен укладатися за формою відповідно до додатка 2 до Правил торгівлі в розстрочку [280]. Так передбачено п. 5 названих Правил. Тому, хоча Договір купівлі-продажу товарів в розстрочку, що додається до цих Правил, і не названий типовим, він повинен бути визнаний нормативно-правовим актом, що містить обов'язкові положення, відступлення від яких, однак, є припустимими відповідно до ч. 3 ст. 6 ЦК. Щоправда, за змістом він затверджений як одностороннє зобов'язання покупця. Але навряд чи є підстави заперечити факт наявності в Кабінету Міністрів повноваження затверджувати подібні нормативно-правові акти. Вказівка в постанові Кабінету Міністрів «Про затвердження Правил торгівлі в розстрочку» на те, що вона видана відповідно до ст. 1 Закону «Про оподаткування прибутку підприємств» [86] не слід розуміти таким чином, що названі Правила і Договір, що додається до них, не мають цивільно-правового змісту. Стаття 1 зазначеного Закону лише підтверджує повноваження Кабінету Міністрів затвердити Правила торгівлі в розстрочку, а взагалі воно випливає з п. 1 ст. 116 і ст. 117 Конституції України [1].
Типовий договір (контракт) на реалізацію інвестиційного проекту на території пріоритетного розвитку в спеціальній (вільній) економічній зоні [319] затверджений Кабінетом Міністрів. Цей Типовий договір надає сторонам широкі можливості для погодження окремих умов. Враховуючи це, він взагалі може бути визнаний нормативним договором, який найбільше відповідає потребам сторін договорів. Він передбачає встановлення в договорі, що укладається, обсягу і характеру інвестиційних зобов'язань інвестора, визначення переліку імпортованих інвестором устаткування, виробів і матеріалів, узгодження санкцій за неналежне виконання зобов'язань і низки інших умов. Усі ці умови, оскільки відповідно до Типового договору вони повинні бути погоджені сторонами, є істотними для договорів цього виду. Умови Типового договору, що не потребують погодження сторін (в яких не міститься відповідних пропусків), мають силу правових норм. Відступлення від норм цього Типового договору, оскільки він підпадає під дію абзацу четвертого ст. 179 ГК [31], не допускаються. Але умови договору, що суперечать змісту Типового договору, є не нікчемними, а оспорюваними умовами правочину.
12. Стаття 7 Закону «Про Національну депозитарну систему та особливості електронного обігу цінних паперів в Україні» [91] передбачає затвердження Державною комісією з цінних паперів та фондового ринку Типового депозитарного договору, Типового договору на відкриття рахунку в цінних паперах і Типового договору на обслуговування емісії цінних паперів. Такі типові договори затверджені в належному порядку. їх умови, що не вимагають конкретизації, мають силу норм права, підлягають застосуванню. Умови типових договорів, що містять пропуски, які підлягають заповненню сторонами, належить тлумачити як істотні для відповідних видів договорів. Ці типові договори можуть доповнюватися погодженими сторонами умовами, в тому числі і шляхом конкретизації умов типових договорів. Від ступлення від положень цих типових договорів, оскільки вони підпадають під дію абзацу четвертого ст. 179 ГК, не допускаються. Але ці умови конкретних договорів, що не відповідають названим типовим договорам, є оспорюваними, а не нікчемними, а тому підлягають застосуванню до визнання їх недійсними судом.
Типовий договір про грошові розрахунки по операціях з цінними паперами [392] затверджений постановою Національного банку і рішенням Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку, як це передбачено ст. 8 Закону «Про Національну депозитарну систему та особливості електронного обігу цінних паперів в Україні». Юридичне значення умов цього Типового договору [395] не відрізняється від того, що мають умови типових договорів, які аналізувалися вище.
Міністерством фінансів затверджений Типовий договір про розрахунки при операціях з цінними паперами [397]. Він повинен використовуватися при укладенні договорів між Міністерством фінансів і суб'єктами господарювання, що продають державні цінні папери. З Положення про порядок проведення операцій зменшення зовнішніх державних боргових зобов'язань з використанням казначейських векселів слід зробити висновок про те, що названий Типовий договір містить імперативні норми цивільного права, відступлення від яких не допускається в силу абзацу четвертого ст. 179 ГК [31]. Типовий договір містить також пропуски, в які повинні вписуватися погоджені сторонами умови індивідуального характеру.
13. Відповідно до п. 21 Порядку проведення конкурсу по визначенню уповноваженої особи на виконання функцій управління державними корпоративними правами Фонду державного майна [300] надано повноваження затвердити Типову форму договору доручення на виконання функцій управління державними корпоративними правами. Типовий договір доручення на здійснення уповноваженою особою функцій управління державними корпоративними правами затверджений наказом Фонду державного майна [405]. Текст Типового договору містить в окремих пунктах пропуски, в які повинні вписуватися умови, погоджені сторонами конкретного договору. Погодження таких умов є обов'язковим. Інші положення Типового договору, формулювання яких не передбачають погодження між сторонами, є нормами права і підлягають застосуванню до відносин сторін. Відступлення від них у тексті конкретного договору допускаються відповідно до ч. 3 ст. 6 ЦК. Сторони можуть доповнювати конкретний договір умовами, що не передбачені Типовим договором, але не суперечать законодавству, в тому числі і цьому Типовому договорі. Для таких доповнень у Типовому договорі передбачений спеціальний пункт «9.8».
Відповідно до п. 8 Положення про представника органу, уповноваженого управляти відповідними державними корпоративними правами в органах управління господарських товариств [299] Фонду державного майна надане повноваження за погодженням з Міністерством економіки на затвердження типової форми договору доручення на виконання функцій управління акціями, що належать державі. Фондом державного майна затверджений Типовий договір доручення на виконання функцій управління пакетом акцій, що належать державі [433]. Цей Типовий договір має всі ознаки нормативно- правового акта. Очевидно, за сторонами належить визнати право включити до конкретного договору умови, не передбачені Типовим договором, а також конкретизувати певні умови. Якщо окремі умови, що містяться в Типовому договорі, не включені до конкретного договору, вони діють як правові норми. Від ступ лення від тексту цього Типового договору є припустимими відповідно до ч. З ст. 6 ЦК.
Таку ж чинність має Типова форма генеральної угоди про передачу повноважень на здійснення функцій управління державними корпоративними правами органам виконавчої влади [404]. Вона затверджена Фондом державного майна відповідно до повноваження, наданого йому п. 1 Положення про представника органу, уповноваженого управляти відповідними державними корпоративними правами в органах управління господарських товариств.
Типовий договір оренди цілісного майнового комплексу державного підприємства (структурного підрозділу підприємства) і Типовий договір оренди індивідуально визначеного майна (нерухомого чи іншого), що знаходиться в державній власності [400] затверджені Фондом державного майна України в межах його компетенції. Частина 2 ст. 10 Закону «Про оренду державного і комунального майна» [68] чітко визначає юридичну силу типових договорів оренди відповідного майна. У частині істотних умов, що визначаються ч. 1 ст. 10 того ж Закону, договори, які укладаються, мають відповідати типовим. Це погоджується з наказом про затвердження зазначених типових договорів Фонд державного майна приписує підпорядкованим йому організаціям при підготовці договорів оренди брати за основу ці типові договори.
Одночасно із затвердженням названих вище типових договорів оренди Фонд державного майна затвердив Зразковий договір про відшкодування витрат балансодержателя на утримання орендованого нерухомого майна та надання комунальних послуг орендарю [410]. Цей нормативний договір, на відміну від типових договорів оренди, названий Зразковим. Розбіжності в назвах обумовлені тим, що укладення договорів на підставі типових договорів перебуває у сфері повноважень Фонду як органу влади. Укладення договорів на підставі названого Зразкового договору виходить за межі цієї сфери.
Генеральна угода про співробітництво з виконання консалтингових (консультаційних, аудиторських, юридичних і оцінних) послуг не може бути визнана такою, що має силу нормативно-правового акта. По-перше, вона прямо визнається зразком. По-друге, вона є додатком до Положення про порядок організації та проведення конкурсів на право виконання консалтингових (консультаційних, аудиторських, юридичних і оцінних) послуг [390], що не надає Генеральній угоді юридично обов'язкового характеру. По-третє, на момент видання названого Положення Національне агентство України з управління державними корпоративними правами не мало повноваження затверджувати такі нормативні акти (див. Положення про Національне агентство України з управління державними корпоративними правами [233]).
14. Нормативні договори у сфері приватизації та реприватизації. Пункт 2.9 Порядку проведення пільгового продажу акцій відкритих акціонерних товариств [406] приписує органам приватизації укладати договори-доручення (про укладення договорів купівлі- продажу акцій по номінальній вартості особам, які мають на це право) відповідно до Договору-доручення, що є додатком до названого Порядку. Це слід тлумачити як обов'язкове розпорядження Фонду державного майна підпорядкованим органам. Але воно не надає положенням зазначеного Договору-доручення характеру імперативних норм цивільного права. Відступлення від положень названого Договору-доручення в силу ч. 3 ст. 6 ЦК є припустимими. Сторони не позбавлені права доповнити договір, що укладається, умовами, яких немає в нормативному Договорі-дорученні.
Типовий договір купівлі-продажу пакета акцій відкритого акціонерного товариства на некомерційному конкурсі під інвестиційні зобов'язання [362] затверджений Фондом державного майна відповідно до його повноваження на організацію і проведення приватизації та видання в межах своєї компетенції нормативних документів (п. 4.6 Тимчасового положення про Фонд державного майна України [220]). Тому слід визнати, що названий Типовий договір містить норми цивільного права, обов'язкові для обох сторін відповідних договорів. Відступлення від них є можливими на підставі ч. 3 ст. 6 ЦК тільки у випадках, коли договір, що укладається, не кваліфікується як господарський і не підпадає під дію абзацу четвертого ч. 4 ст. 179 ГК. До тексту договору, що укладається, можуть включатися також додаткові умови, не передбачені Типовим договором. У положеннях Типового договору містяться пропуски, що передбачають погодження сторонами відповідних конкретних показників і зобов'язань.
Іноді нормативні договори, що затверджуються відповідними державними органами, носять малозмістовний характер, однак і в таких випадках вони не позбавлені повністю юридичного значення. Так, Договір про організацію продажу майна, що перебуває у державній власності (додаток до Положення про умови укладення (переукладення) договору про організацію продажу майна, що перебуває у державній власності [454]), містить всього п'ять пунктів. Однак пропонується укладати конкретні угоди такого роду «за встановленою формою» (п. 5 Положення). Оскільки Положення затверджене Фондом державного майна в межах його компетенції, зазначене розпорядження повинне виконуватися. Водночас розпорядження укладати угоди «за встановленою формою» не повинне розумітися як заборона на відступлення при укладенні такого роду угод від нормативного Договору. Конкретна угода може також доповнюватися умовами, які не містяться в нормативному Договору.
Низка нормативних договорів затверджена Фондом державного майна України як додатки до Положення про порядок приватизації майна радгоспів та інших державних сільськогосподарських підприємств [409]. Це — Зразковий договір купівлі-продажу державного майна з розстрочкою платежів, Зразковий договір безоплатної передачі майна (акцій), Зразковий договір купівлі-продажу акцій з розстрочкою платежів. Ці договори не мають обов'язкового характеру в силу вказівки на те, що вони є зразковими. Однак необхідно враховувати, що Фонд державного майна може вимагати від підпорядкованих органів приватизації дотримання умов перелічених Зразкових договорів при укладенні конкретних договорів. Якщо така вимога до органів приватизації пред'являється без її оформлення у вигляді нормативно-правового акта або шляхом оформлення нормативно-правовим актом, який має внутрішньовідомче значення і тому не зареєстрованим у Міністерстві юстиції, його недодержання тягне лише адміністративно-правові наслідки, які не виходять за межі системи, яку очолює Фонд державного майна. Отже, недодержання таких вимог не буде тягти визнання відповідних договорів недійсними. Положення перелічених Зразкових договорів можуть застосовуватися при тлумаченні умов укладених договорів і при вирішенні переддоговірних спорів.
Договір про передачу в державну власність суб'єктом недержавної форми власності частки (паїв, акцій) свого статутного фонду при одержанні ним бюджетних капітальних вкладень і Додаткова угода до договору про передачу в державну власність суб'єктом недержавної форми власності частки (паїв, акцій) його статутного фонду при одержанні ним бюджетних капітальних вкладень є додатками до Тимчасового положення про порядок передачі в державну власність частки (паїв, акцій) статутного фонду суб'єктів недержавної форми власності в разі одержання ними відповідних обсягів бюджетних капітальних вкладень [384]. Тимчасове положення не приписує при укладенні відповідних договорів і додаткових угод суворо додержуватись названих Договору і Додаткової угоди. Водночас немає і будь-якої вказівки на необов'язковий характер положень, що містяться в них. Тому зазначеним Договору та Угоді слід було надавати такого ж юридичного значення, як і Тимчасовому положенню, додатком до якого вони є: Договір і Додаткова угода є нормативно-правовими актами. Сторони при укладенні договорів вправі відступати від них. Вони вправі також включати до договорів умови, не передбачені нормативними Договором і Додатковою угодою. Не включені сторонами до укладеного ними договору положення нормативного Договору і Додаткової угоди застосовуються як правові норми.
15. Нормативні договори у сфері земельних відносин. Указом Президента України «Про невідкладні заходи щодо прискорення реформування аграрного сектора економіки» на Кабінет Міністрів та інші органи виконавчої влади покладене здійснення організаційних заходів щодо запровадження обов'язкового укладення договорів оренди земельної частки (паю). Тому Кабінет Міністрів мав право затвердити типовий договір оренди земельної частки (паю), що має силу акта цивільного права. Однак Кабінет Міністрів не став це робити, а дав доручення затвердити Типовий договір Державному комітету із земельних ресурсів, не оформивши це доручення постановою чи розпорядженням, які Кабінет Міністрів вправі видавати відповідно до ст. 117 Конституції. Положення про Державний комітет України із земельних ресурсів (що раніше діяло і було затверджене Указом Президента 14 серпня 2000 р.) не надають йому прямо чи побічно права затверджувати типові договори. Тому слід прийти до висновку про те, що Типовий договір оренди земельної частки (паю) не є актом цивільного права. Сторони вправі відступати від умов цього Типового договору, включати до договору, що укладається, умови, не передбачені Типовим договором, не включати умови, що містяться в Типовому договорі.
16. Нормативні договори у сфері підготовки кадрів і працевлаштування. Цивільно- правовий зміст має Типова угода про підготовку спеціалістів з вищою освітою [369]. Її умови, які сформульовані повністю і не потребують конкретизації, можуть змінюватися сторонами відповідно до ч. 3 ст. 6 ЦК. Якщо положення Типової угоди не включені до тексту конкретного договору, відповідні умови підлягають застосуванню до відносин сторін. Сторони мають також право конкретизувати і доповнювати положення Типової угоди. Умова про відшкодування до державного бюджету вартості навчання у встановленому порядку в разі відмови приступити до роботи за призначенням суперечить ст. 53 Конституції [1] та чинності не має.
Належить визнати таку ж чинність і за Типовою угодою про підготовку спеціалістів з вищою освітою, затвердженою наказом Міністерства охорони здоров'я, оскільки повноваження цього Міністерства на його затвердження встановлено Кабінетом Міністрів (п. 1 постанови «Про Порядок працевлаштування випускників вищих навчальних закладів, підготовка яких здійснювалася за державним замовленням» [268]).
У такий же спосіб слід охарактеризувати й Типову угоду на підготовку аспіранта (докторанта) за рахунок державного замовлення, затверджену постановою Кабінету Міністрів.
Типовий договір про надання робочих місць або учбово-виробничих дільниць для проходження учнями, слухачами професійних технічних навчальних закладів виробничого навчання і виробничої практики [289] затверджений Кабінетом Міністрів і має всі ознаки нормативно-правового акта. Відповідно до Типового договору сторони повинні погоджувати конкретні показники й умови, що стосуються надання робочих місць за певними спеціальностями, а також можуть погоджувати питання про оплату проїзду учнів відповідним підприємством. Ці умови повинні визнаватися істотними для договорів цього виду. Типовий договір передбачає заповнення відповідних реквізитів. В іншій частині Типовий договір містить правові норми, що підлягають застосуванню. Додаткові умови до конкретних договорів можуть включатися. Для цього в ньому виділені спеціальний пункт «1.10». Відступлення від положень цього Типового договору допускаються відповідно до ч. З ст. 6 ЦК.
Зразковий договір центру зайнятості з навчальним закладом, підприємством, установою, організацією на професійне навчання незайнятого населення, незважаючи на назву «Зразковий», набуває обов'язкового значення у зв'язку з вказівкою в п. 2.1 Інструкції про порядок укладення договорів з навчальними закладами, підприємствами і громадянами, що звертаються до державної служби зайнятості, про підготовку, перепідготовку і підвищення кваліфікації [392] на те, що договори про професійне навчання між центром зайнятості і навчальними закладами «укладаються за формою, що додається». Відступлення від цього Зразкового договору допускаються на підставі ч. 3 ст. 6 ЦК. Варто також враховувати, що цей Зразковий договір містить окремі умови, які не зовсім відповідають законам, а тому застосовуватися не можуть. Так, п. 3.2 Зразкового договору передбачає відшкодування ініціатором розірвання договору в повному обсязі витрат за договором у разі розірвання договору з ініціативи однієї зі сторін. Застосування цього правила можливе лише в тому випадку, якщо договір розривається за вимогою однієї зі сторін не у зв'язку з його порушенням, допущеним іншою стороною. Не ґрунтується на законі вказівка на можливість анулювання такого договору.
Інструкція про порядок укладення договорів з навчальними закладами, підприємствами і громадянами, що звертаються до державної служби зайнятості, про підготовку, перепідготовку і підвищення кваліфікації [392] не містить вказівки на обов'язковість умов Зразкового договору районного (міського) центра зайнятості з підприємством, організацією, установою на працевлаштування громадян, які пройшли професійне навчання за направленнями державної служби зайнятості. Тому названий Зразковий договір не має обов'язкового значення, але він може враховуватись при вирішенні переддоговірних спорів.
17. Типовий договір на обслуговування комерційним банком довірчого товариства [346] затверджений спільним наказом Фонду державного майна і Національного банку відповідно до повноваження, наданого йому частиною п'ятою ст. 2 Декрету Кабінету Міністрів «Про довірчі товариства» [208]. Він має силу нормативно-правового акта. Його положення, що не потребують додаткового погодження сторонами, є правовими нормами. Положення Типового договору, які передбачають погодження сторонами відповідних умов, повинні тлумачитися як істотні умови договорів цього виду. Сторони не вправі відступати від тексту цього Типового договору, оскільки він повинен кваліфікуватись як господарський, на який поширюється чинність абзацу четвертого ч. 4 ст. 179 ГК [31].
Як додатки до Інструкції про міжбанківський переказ коштів в Україні в національній валюті [446] Національним банком затверджені зразки таких договорів: 1) Договір про кореспондентський рахунок у Національному банку Україні; 2) Договір про розрахунково-інформаційне обслуговування в системі електронних платежів Національного банку України та надання послуг системою електронної пошти Національного банку України; 3) Договір про використання криптографічних засобів захисту інформації в системі електронних платежів Національного банку України; 4) Договір про надання послуг системою електронної пошти Національного банку України. Ці договори також затверджені в межах повноважень Національного банку, встановлених ст. 7 і 56 Закону «Про Національний банк України» [103]. Тому юридичне значення цих договорів повинне бути визнано таким, яке їм надає Національний банк. Зі змісту Інструкції про міжбанківський переказ грошей в Україні, зі змісту перелічених нормативних договорів, особливо з приміток до них, випливає: 1) перелічені договори є нормативно-правовими актами; 2) відступлення в конкретних договорах від норм, сформульованих у договорах, затверджених Національним банком, допустимі. На це прямо зазначається в примітках до перелічених нормативних договорів.
При затвердженні зазначеної Інструкції Правління НБУ вкотре продемонструвало своє прагнення до здійснення регулювання відповідних відносин без врахування вимог законодавчих актів. Стаття 179 ГК передбачає затвердження типових і примірних договорів. Правління НБУ «винайшло» третій вид нормативних договорів.
18. Нормативні договори про поставку нафтопродуктів. Пункт 15 Порядку поставок сільськогосподарським товаровиробникам нафтопродуктів, що закуповуються за рахунок коштів, виділених для централізованої закупівлі, з подальшою реалізацією їх сільськогосподарським товаровиробникам, які уклали договори на продаж зерна за державним замовленням [374], приписує укладати такі договори за формою відповідно до додатка до названого Порядку — Договору поставок нафтопродуктів в рахунок авансування державного замовлення і розрахунків за них шляхом поставок сільськогосподарської продукції в державні ресурси. Оскільки до компетенції Міністерства агропромислового комплексу відноситься організація продовольчого ринку і названий Порядок затверджено цим Міністерством і Міністерством економіки, слід дійти висновку про те, що згаданий Договір носить характер нормативно-правового акта, положення якого є обов'язковими. При укладенні конкретних договорів допускається відступлення від названого Договору. Положення цього Договору можуть також доповнюватися.
19. Ціла низка зразків договорів затверджена як додатки до Порядку і умов організації перевезень пасажирів і багажу автомобільним транспортом [371]:
1) Договір про спільну діяльність, пов'язану з міжнародним регулярним перевезенням пасажирів (укладається між українськими та іноземними перевізниками). Він прямо названий зразком, тому обов'язкового юридичного значення цей Договір не має. Але за наявності в конкретному договорі умови про те, що відносини сторін регулюються законодавством України, Договір може використовуватися при тлумаченні умов конкретних договорів. При підготовці та укладенні договорів такого роду варто враховувати, що текст Договору не зовсім відповідає публічно-правовим вимогам до договорів про спільну діяльність (п. 7.7.7 ч. 7.7 ст. 7 Закону «Про оподаткування прибутку підприємств» [86]; Порядок складання звіту про результати спільної діяльності на території України без створення юридичної особи [435]), цивільно-правовим вимогам до такого роду договорів. Не враховує цей Договір і необхідність включення до договорів за участю іноземних юридичних осіб і громадян умови про право, що підлягає застосуванню, та арбітражне застереження, що може істотно ускладнити вирішення спорів;
2) Договір про міжнародні нерегулярні та маятникові автомобільні перевезення пасажирів, що є рекомендацією для автотранспортних підприємств і замовників, які укладають такі договори, має таке ж юридичне значення, як і Договір про спільну діяльність, що розглядався вище;
3) Договір про спільну діяльність, пов'язану з обслуговуванням пасажирів автомобільним транспортом (укладається між автотранспортним підприємством, що здійснює перевезення пасажирів, і суб'єктом підприємницької діяльності, що виконує функції автостанції) також служить лише зразком. Крім того, цей Договір також не відповідає публічно-правовим вимогам до договорів про спільну діяльність. Однак він легко приводиться у відповідність до законодавства, якщо йому дати назву «Договір про надання послуг, пов'язаних з перевезенням пасажирів автомобільним транспортом». У конкретних договорах такого роду повинні бути більш докладно описані умови, що стосуються представництва, яке здійснює автостанція перед пасажирами від імені автотранспортного підприємства;
4) Зразковий договір оренди приміщень підприємствами, що надають послуги населенню і пасажирам (укладається між автостанцією (орендодавцем) та іншими підприємствами — зв'язку, торгівлі, громадського харчування тощо) має той же статус, що й вищеназвані нормативні договори.
Крім того, окремими актами щодо перевезення затверджені наступні зразки договорів: 1) Довгостроковий договір перевезення організованих груп дітей; 2) Договір разового перевезення організованих груп дітей у формі замовлення; 3) Довгостроковий договір про перевезення туристів; 4) Договір разового перевезення туристів.
Стаття 631. Строк договору
1. Строком договору є час, протягом якого сторони можуть здійснити свої права і виконати свої обов'язки відповідно до договору.
2. Договір набирає чинності з моменту його укладення.
3. Сторони можуть встановити, що умови договору застосовуються до відносин між ними, які виникли до його укладення.
4. Закінчення строку договору не звільняє сторони від відповідальності за його порушення, яке мало місце під час дії договору.
1. Частина 1 ст. 631 ЦК визначає поняття строку договору, але це визначення недостатньо враховує долю прав та обов'язків сторін багатьох видів цивільно-правових зобов'язань в зв'язку із спливом строку договору. Застосування правової конструкції строку стосовно певної категорії договорів відповідає їх характеру і є доцільним. В інших випадках використання цієї правової конструкції вносить невизначеність у правовідносини, що виникають на підставі договору.
Нижче аналізуються ті положення Цивільного кодексу та інших законів, якими передбачається, допускається або виключається встановлення строків договорів відповідно до характеру відповідних договорів.
2. Потреба у встановленні строків договорів існує стосовно довгострокових договорів перевезень (ст. 914 ЦК) і договорів транспортного експедирування (ст. 929 ЦК). Сплив строків цих договорів припиняє зобов'язання перевізника щодо надання транспортних засобів, а також зустрічне зобов'язання вантажовідправника надавати вантаж до перевезення, зобов'язання експедитора надавати послуги клієнту. Інші права та обов'язки сторін, що виникли до спливу строку договору, у зв'язку з припиненням довгострокових договорів перевезення і договорів експедирування не припиняються. На це доцільно було б прямо зазначати в договорах. Тоді наслідки спливу строків, що випливають із ч. 1 ст. 631 ЦК, не будуть застосовуватись в силу ч. 3 ст. 6 ЦК.
3. Стосовно консенсуальних договорів зберігання (ч. 2 ст. 936 ЦК) встановлення їх строків є логічним. Зі спливом строків таких договорів припиняється обов'язок зберігача приймати речі на зберігання. Решта прав та обов'язків сторін, що виникла до спливу строку договору, не припиняється, на що доцільно було б зазначати в договорах. Разом з тим, належить враховувати, що положення Цивільного кодексу про зберігання не використовують правову конструкцію строку договору, а оперують лише поняттям строку зберігання (ст. 938 ЦК). Проте стосовно консенсуальних договорів зберігання встановлення їх строків мало б сенс, а правовою підставою цього є ст. 631 ЦК.
4. Строк визнається істотною умовою договору страхування (ст. 982 ЦК). Стосовно цього виду договорів встановлюється також момент, з якого вони набирають чинності — з моменту внесення страхувальником першого страхового платежу (ст. 983 ЦК; ст. 18 Закону «Про страхування» [139]). З цього моменту і відлічується строк договору, встановлений в ньому. Сплив строку договору страхування означає, що з цього моменту настання страхового випадку не породжує обов'язку страховика виплатити страхове відшкодування чи страхову суму. Проте слід враховувати, що і момент набрання чинності договором страхування, і момент спливу строку чинності договору визначити далеко не завжди можливо, оскільки чинне цивільне законодавство не містить необхідного нормативного матеріалу. Тому з метою досягнення більшої визначеності у відносинах сторін в договорах страхування доцільно було б встановлювати, що вони набувають чинності з нуля годин наступного дня після списання відповідної грошової суми з рахунку банка, що знаходиться у сфері відповідальності страхувальника (див. пп. 6 — 8 коментаря до ст. 530 ЦК).
5. Слід визнати конструктивне значення строків договорів доручення (ст. 1001 ЦК) та договорів комісії (ст. 1012 ЦК). Стосовно договору управління майном строк не тільки визнається істотною умовою (його включено до визначення цього виду договору в ст. 1029 ЦК), а і передбачається, що він вважається укладеним на п'ять років, якщо сторони не визначили його строку. Цей строк відлічується від дня пере- дання майна в управління, оскільки договір управління майном визнається реальним (ст. 1029 ЦК).
Сплив строків названих договорів означає відповідно припинення повноважень повіреного, припинення комісійного доручення комісіонера, припинення повноваження управителя, а також прав та обов'язків сторін, безпосередньо пов'язаних з дорученням, яке виконував поручитель, комісіонер, з повноваженнями управителя майном. Решта прав та обов'язків, що виникли раніше, залишаються при цьому чинними, що випливає, зокрема, із ст. 1009 ЦК (стосовно доручення), ст. 1044 ЦК (стосовно управління майном).
6. Строк не визнається істотною умовою не тільки договору позики, а і кредитного договору, що є різновидом договору позики (ст. 1046, 1054 ЦК). Це — доцільне рішення законодавця. Тому більш розумно було б встановлювати в договорах не строки таких договорів, а строки повернення предмета позики, грошової суми, строки виплати процентів, строки, протягом яких проценти виплачуються в підвищеному розмірі при простроченні повернення предмета позики.
7. Замість недостатньо визначеної категорії строку договору банківського вкладу, ст. 1060 ЦК використовує чітко визначені поняття видачі вкладу на першу вимогу і повернення вкладу зі спливом встановленого строку.
8. Стосовно договорів банківського рахунку ст. 1066 — 1076 ЦК не встановлюються будь-які правила про їх строк. Це відповідає характеру таких договорів.
9. Положення Цивільного кодексу про факторинг (ст. 1077 — 1086 ЦК) не передбачають встановлення строку договорів факторингу. Реальною є потреба у встановленні строків виконання зобов'язань, що виникають на підставі таких договорів.
10. Встановлення строку ліцензійного договору (ст. 1110 ЦК) відповідає характеру цього Договору. Сплив цього строку припиняє право ліцензіата на користування об'єктом права інтелектуальної власності, але не може припинити інші права сторін, що виникли в період дії договору, в тому числі і додаткові (право на стягнення неустойки, збитків).
11. Строк не є істотною умовою договору комерційної концесії. Але він встановлюватись може. Сплив цього строку припиняє право користувача на користування комплексом належних правоволодільцеві прав. Але інші права, що виникли в період дії договору, зі спливом строку договору не припиняються.
12. Договір простого товариства, як випливає із ст. 1142 ЦК, може бути укладений безстроково, а також з визначенням строку. Встановлення строку договору відповідає характеру такого договору. Сплив строку договору простого товариства тягне наслідки, передбачені ст. 1139, 1140, ч. 2 ст. 1141 ЦК.
13. Нижче йдеться про види договорів, стосовно яких замість правової конструкції строку договору доцільно використовувати правові конструкції, що більш близькі до характеру відповідних договорів.
Стосовно відчуження майна взагалі немає сенсу визначати строк його дії. Достатньо встановити строк виконання сторонами зустрічних зобов'язань. їх прострочення дає іншій стороні право на відмову від договору (ст. 665, 692, 695 ЦК). Але у разі періодичного передання окремих партій товарів продавцем покупцеві (при укладенні договору поставки) строк необхідно встановлювати, в необхідних випадках передбачивши можливість поповнення недопоставки протягом певного строку після закінчення строку договору.
14. Стосовно договору ренти встановлення його строку (при строковій ренті; безстрокову ренту взагалі нерозумно було б встановлювати, оскільки немає нормативного матеріалу для визначення терміну закінчення строку її виплати, а передбачати її безкінечний перехід в порядку спадкування було б нереальним) також є недоцільним. Оскільки рента виплачується після закінчення кожного календарного кварталу, слід встановити перший та останній квартали виплати ренти.
15. Строк договору довічного утримання випливає із суті договору (він визначається подією, яка неминуче має настати), а тому встановлюватись не повинен.
16. Частина 1 ст. 759 ЦК визнає можливість укладення договору найму не тільки як реального, а і як консенсуального. Тому застосування правил про строк договору найму (ст. 763 ЦК) не буде викликати утруднень тільки при укладенні такого договору як реального. Якщо ж договір найму визначений сторонами як консенсуальний, то його строк, який відлічується від моменту укладення (ч. 2 ст. 631 ЦК) може не співпадати із строком, впродовж якого наймач відповідно до договору мав право та можливість користуватись річчю, оскільки навіть без порушення наймодавцем обов'язку передати предмет договору наймачеві, можливе визначення терміну передання, що не співпадає з терміном укладення договору. За таких умов доцільно відповідно до визначення договору найму (ст. 759 ЦК) в договорах встановлювати умову про строк, на який річ передається у користування наймодавцеві, а не про строк договору найму взагалі.
17. Стосовно позички строк договору (у заголовку ст. 831 ЦК) ототожнюється із строком користування річчю (в тексті зазначеної статті). У визначенні договору позички (ст. 827 ЦК) передбачається передання речі «для користування протягом встановленого строку». Цей строк (а не строк договору) і належить передбачати в договорах.
18. Положення Цивільного кодексу про підряд не передбачають встановлення строку його дії. Встановлюється лише право замовника на відмову від договору у разі порушення встановленого договором строку виконання робіт або у разі, коли закінчення роботи у строк стає явно неможливим (ст. 849 ЦК).
19. Положення про строк договору про надання послуг (ст. 905 ЦК) також не розрізняють строку договору, строку (періоду), протягом якого повинні надаватись послуги. Цілком припустимо встановити в договорі строк (період), протягом якого (безперервно чи з перервами) повинні надаватись послуги.
20. До договорів перевезення в тому розумінні, як вони визначаються в ст. 909 ЦК, застосування правової конструкції строку договору взагалі викликає сумніви, оскільки наслідки порушення строку доставки вантажу, пасажира або багажу встановлюються спеціальними правилами (ст. 919 ЦК), а в решті правова конструкція строку договору не має сенсу.
21. Визначення умов, за яких правочин вважається вчиненим (ч. 1 ст. 210 ЦК/ договір вважається укладеним (ч. 1 ст. 638 ЦК), та моменту, з якого він вважається укладеним (ст. 640 ЦК), було б достатнім для належного врегулювання відповідних відносин. Але законодавець визнав за необхідне стосовно всіх видів договорів визначити момент, з якого договір набирає чинності. Цей момент відповідно до ч. 2 ст. 631 ЦК співпадає з моментом укладення договору. Набрання договором чинності, якщо спеціальним законом не встановлено інше, не означає нічого іншого, крім того, що він є укладеним (ч. 1 ст. 640 ЦК) і обов'язковим для виконання (ст. 629 ЦК). Проте набуває поширення застосування правової конструкції набрання чинності і стосовно правочинів (див., наприклад, частину другу ст. 13 Закону «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень» [167]). Договір страхування відповідно до ст. 638 — 640, 979 — 982 ЦК слід вважати укладеним з моменту, визначеного ч. 1 ст. 640 ЦК, але він набирає чинності з моменту внесення страхувальником першого страхового платежу (якщо інше не встановлено договором). З цього моменту починається період, впродовж якого настання страхового випадку породжує обов'язок страховика сплатити страхове відшкодування (страхову суму).
22. Визнається право сторін встановити, що умови договору застосовуються до відносин сторін, що виникли до моменту укладення договору.
23. Закінчення строку договору не звільняє сторони від відповідальності за його порушення під час дії договору. Очевидно, поняттям відповідальності тут (у ч. 4 ст. 631 ЦК) охоплюється і обов’язок сплатити неустойку. У силу низки спеціальних правил закінчення строку договору не припиняє багатьох інших прав та обов'язків сторін договору. У решті випадків доцільно було б в договорах відповідно до ч. 3 ст. 6 Цивільного кодексу передбачати, які права та обов'язки припиняються, а які — не припиняються в зв'язку зі спливом строку договору, щоб уникнути застосування правила ч. 1 ст. 631 ЦК про можливість здійснення сторонами прав та обов'язків тільки в межах строку дії договору. Там, де строк договору не визнається істотною умовою, доцільно було б взагалі не встановлювати строк договору, а встановлювати строки виконання відповідних обов'язків, що входять до змісту зобов'язань, які виникли на основі договору.
24. Господарський кодекс [31] визнає істотною умовою будь-якого господарського договору строк його дії. Слід зробити висновок про те, що з урахуванням недостатньої опрацьованості понять, пов'язаних із строками, в науці цивільного права, припустимо ототожнювати поняття строку договору (ст. 631 ЦК) і поняття строку дії договору (ч. З ст. 180 ГК). Цей висновок відповідає визначенню строку дії господарського договору, як часу, впродовж якого існують господарські зобов'язання сторін, що виникли на підставі цього договору (ч. 7 ст. 180 ГК).
25. Визнання строку дії господарських договорів істотною умовою господарських договорів буде ускладнювати господарську практику, особливо з урахуванням ч. 8 ст. 181 ГК («у разі якщо сторони не досягли згоди з усіх істотних умов господарського договору, такий договір вважається неукладеним (таким, що не відбувся)»). Пом'якшити цей занадто жорсткий підхід законодавця до істотних умов господарських договорів в частині строку їх дії можна, послідовно проводячи в практику розуміння здійснення фактичних дій на виконання договору за умови фактичного визнання іншою стороною відповідності цих дій договору як підтвердження того, що сторони договір уклали. Крім того, в господарських договорах, що передбачають строк їх дії, слід визначати наслідки спливу цього строку, встановлювати, які права та обов'язки у зв'язку зі спливом строку дії договору припиняються, а які — ні.
26. Викладені положення Цивільного кодексу про строк договору та Господарського кодексу про строк дії договору кардинально змінюють підхід законодавця до цих правових явищ. У зв'язку з цим втрачають чинність деякі роз'яснення з цього приводу. Так, Вищий арбітражний суд роз'яснював, що виконання договору підряду в натурі законодавством строком дії договору не обмежується (Інформаційний лист «Про деякі питання практики застосування чинного законодавства при вирішенні господарських спорів» [473]). Тому закінчення строку дії договору не звільняє підрядника від виконання зобов'язання в натурі. Закінчення погодженого сторонами терміну дії договору не може бути також підставою для припинення нарахування пені за несвоєчасне виконання грошового зобов'язання, що випливає з договору, термін дії якого закінчився (п. 2.6 Інформаційного листа Вищого арбітражного суду «Про деякі питання, порушені у доповідних записках про роботу арбітражних судів у 2000 році» [484]). Тепер слід визнати, що виконання договору підряду в натурі обмежується строком дії договору. А закінчення дії договору виключає нарахування пені за прострочення виконання договору. Проте відповідно до ч. 3 ст. 6 ЦК сторони цивільно-правового, в тому числі і господарського, договору вправі домовитись про інше. Крім того, закінчення строку дії договору і припинення зобов'язання у відповідній частині не звільняє боржника від цивільної відповідальності.
Стаття 632. Ціна
1. Ціна в договорі встановлюється за домовленістю сторін.
У випадках, встановлених законом, застосовуються ціни (тарифи, ставки тощо), які встановлюються або регулюються уповноваженими органами державної влади або органами місцевого самоврядування.
2. Зміна ціни після укладення договору допускається лише у випадках і на умовах, встановлених договором або законом.
3. Зміна ціни в договорі після його виконання не допускається.
4. Якщо ціна у договорі не встановлена і не може бути визначена виходячи з його умов, вона визначається виходячи із звичайних цін, що склалися на аналогічні товари, роботи або послуги на момент укладення договору.
1. Ціна (тариф) визначається в ч. 4 ст. 189 ГК [31] як форма грошового визначення вартості продукції (робіт, послуг), яку реалізують суб'єкти господарювання. Це визначення слід застосовувати також і до тих майнових відносин, в яких відчуження речей, надання послуг чи виконання робіт здійснює суб'єкт, який в даних правовідносинах не має статусу суб'єкта господарювання. Проте, належить враховувати, що є два розуміння ціни: 1) те, що відповідає наведеному визначенню. Воно використовується, зокрема, і в ст. 632 ЦК; 2) розуміння ціни як ціни договору. У такому розумінні термін «ціна» вживається в ч. 3 ст. 180 ГК.
2. Цивільний кодекс досить ліберальний до визначення ціни в договорі. Передбачається (ч. 1 ст. 632 ЦК), що ціна в договорі встановлюється за домовленістю сторін. Але ж допускається, що ціна в договорі може бути не встановлена і навіть не може бути визначена, виходячи із його умов. Тоді ч. 4 ст. 632 ЦК приписує визначати ціну виходячи із звичайних цін, що склалися на аналогічні товари, роботи або послуги на момент укладення договору. Такий підхід у Цивільному кодексі здійснюється і стосовно окремих видів зобов'язань (наприклад, ст. 691, 762, 843 ЦК).
3. Набагато більш жорсткий підхід до умов господарських договорів про ціну здійснюється в Господарському кодексі. Ціна визнається істотною умовою господарського договору (ч. 2 ст. 189 ГК). Тут під ціною відповідно до контексту ст. 189 ГК розуміється ціна товарів (робіт, послуг). У ч. 3 ст. 180 ГК ціна також визнається істотною умовою договору. Але ж на увазі тут мається ціна договору. Ці розбіжності в розумінні ціни як істотної умови договору повинні враховуватись при правозастосуванні: якщо в договорі визначено його предмет та встановлено загальний розмір плати за товари, роботи, послуги, то цей розмір плати і є ціною договору. Відсутність у договорі зазначення ціни одиниці товару, робіт, послуг, не може бути підставою для висновку про те, що сторони не погодили ціну, якщо вони погодили асортимент і кількість товару та загальну ціну договору.
Ця жорсткість Господарського кодексу в підході до ціни доповнюється зазначенням на те, що при недосягненні сторонами згоди з усіх істотних умов господарського договору він вважається неукладеними, таким, що не відбувся (ч. 8 ст. 181 ГК).
4. Положення ч. 1 ст. 632 ЦК про те, що сторони договору встановлюють ціну за згодою між собою, відповідає правилу ст. 190 ГК, відповідно до якого вільні ціни визначаються на всі види продукції, робіт, послуг за винятком тих, на які встановлено державні ціни (відповідно до ч. 4 ст. 191 ГК обов'язковими є також комунальні ціни, якщо їх встановлення на продукцію та послуги, що виробляються (надаються) комунальними підприємствами, передбачене законом).
5. Державні (комунальні) ціни можуть бути фіксованими або регульованими. Державне регулювання цін здійснюється шляхом встановлення граничних рівнів цін, граничних рівнів торговельних надбавок і постачальницьких винагород, граничних нормативів рентабельності або шляхом запровадження обов'язкового декларування зміни цін (ч. 5 ст. 191 ГК).
6. Державні фіксовані ціни встановлюються: 1) на імпортні товари, що придбані за рахунок коштів Державного бюджету України; 2) на продукцію (послуги) суб'єктів господарювання-природних монополістів (переліки видів продукції цих суб'єктів затверджуються Кабінетом Міністрів — див. Положення про державне регулювання цін (тарифів) на продукцію виробничо-технічного призначення, товари народного споживання, роботи і послуги монопольних утворень [255]; 3) на ресурси, що справляють визначальний вплив на загальний рівень і динаміку цін; 4) на продукцію та послуги, що мають суттєве соціальне значення для населення. У цій же сфері може здійснюватись державне регулювання цін (ч. 1 — 3 ст. 191 ГК).
7. На органи виконавчої влади та місцевого самоврядування покладається обов'язок надавати суб'єктам підприємництва, що реалізують товари, роботи, послуги за фіксованими цінами, дотацію, якщо застосування таких цін унеможливлює одержання прибутку. Реалізація цього права суб'єктів підприємництва буде суттєво ускладнюватись, оскільки в ч. 6 ст. 191 ГК зазначається, що дотація надається відповідно до закону. Такого закону поки що немає.
8. Частина 4 ст. 189 ГК приписує при здійсненні експортних та імпортних операцій у розрахунках з іноземними контрагентами застосовувати контрактні (зовнішньоекономічні) ціни, що формуються відповідно до цін і умов світового ринку та індикативних цін.
9. Після укладення договору зміна ціни допускається тільки у випадках, передбачених договором або законом. Слід враховувати, що відповідно до ст. 10 Закону
«Про ціни і ціноутворення» [36] зміна рівня державних фіксованих та регульованих цін здійснюється в строки, що встановлені органами, які мають повноваження на регулювання цін. Якщо до відповідних договорів не внесені зміни у зв'язку із зміною рівня державних (комунальних) фіксованих цін або регульованих цін, застосовуються (з дня, встановленого відповідним нормативно-правовим актом) відповідні фіксовані або регульовані ціни.
10. Загальне правило ч. 3 ст. 631 ЦК допускає згоду сторін договору на поширення договору на відносини, що виникли та існували до його укладення. Це правило поширюється і на домовленість про зміну договору. Але спеціальним положенням ч. 3 ст. 632 ЦК забороняється домовленість сторін про зміну ціни після виконання договору. Слід думати, що це положення поширюється і на часткове виконання договору.
Стаття 633. Публічний договір
1. Публічним є договір, в якому одна сторона — підприємець взяла на себе обов'язок здійснювати продаж товарів, виконання робіт або надання послуг кожному, хто до неї звернеться (роздрібна торгівля, перевезення транспортом загального користування, послуги зв'язку, медичне, готельне, банківське обслуговування тощо).
2. Умови публічного договору встановлюються однаковими для всіх споживачів, крім тих, кому за законом надані відповідні пільги.
3. Підприємець не має права надавати переваги одному споживачеві перед іншим щодо укладення публічного договору, якщо інше не встановлено законом.
4. Підприємець не має права відмовитися від укладення публічного договору за наявності у нього можливостей надання споживачеві відповідних товарів (робіт, послуг).
У разі необґрунтованої відмови підприємця від укладення публічного договору він має відшкодувати збитки, завдані споживачеві такою відмовою.
5. Актами цивільного законодавства можуть бути встановлені правила, обов'язкові для сторін при укладенні і виконанні публічного договору.
6. Умови публічного договору, які суперечать частині другій цієї статті та правилам, обов'язковим для сторін при укладенні і виконанні публічного договору, є нікчемними.
1. Стаття, що коментується, не дає вичерпного переліку публічних договорів. Договори, що укладаються при здійсненні не тільки видів обслуговування, зазначених у цій статті, а й іншої діяльності, можуть бути визнані публічними. Законодавство дає підстави для висновку про те, що є три критерії, за допомогою яких визначаються публічні договори. Ці критерії розглядаються нижче в п. 2 — 4 коментаря до ст. 633 ЦК.
2. Стороною, що надає послуги, виконує роботи або передає товари за публічним договором, є підприємець, який взяв на себе обов'язок здійснювати продаж товарів, виконання робіт або надання послуг кожному, хто до нього звертається. Частина 6 ст. 179 ГК [31] покладає на суб'єктів господарювання, які забезпечують споживачів (такими в контексті Господарського кодексу є не тільки фізичні, а і юридичні особи) електроенергією, зв'язком, послугами залізничного та інших видів транспорту, обов'язок укладати договори з усіма споживачами їхньої продукції. При визначенні кола осіб, на яких покладається такий обов'язок, слід враховувати, що ст. 86 ЦК допускає здійснення підприємницької діяльності непідприємницькими товариствами за певних умов, а ч. 3 ст. 45 ГК поширює положення цього Кодексу на громадян і юридичних осіб, для яких підприємницька діяльність не є основною, в частині діяльності, яка за своїм характером є підприємницькою.
Вказівку на те, що відповідно до публічного договору підприємець взяв на себе обов'язок здійснювати продаж товарів, виконання робіт, надання послуг кожному, хто до нього звернувся, не слід розуміти так, що підприємець справді має прямо виявити таку волю. Достатньо, щоб він почав відповідну підприємницьку діяльність. Із факту здійснення такої діяльності на підставі закону виникає обов'язок продавати товари, виконувати роботи, надавати послуги будь-якому споживачеві.
3. Іншим критерієм публічного договору є укладення його в сферах, що визначені в ч. 1 ст. 633 ЦК. Зазначення «тощо» слід тлумачити як інші види діяльності, що можуть бути поставлені в один ряд з тими видами діяльності, що названі прямо.
4. Публічними є також договори, стосовно яких спеціально або побічно зазначається на такий їх характер. Це — договори прокату (ч. 3 ст. 787 ЦК), побутового підряду (ч. 2 ст. 865 ЦК), перевезення (ч. 2 ст. 915 ЦК), зберігання (ч. 3 ст. 986 ЦК), складського зберігання (ч. 2 ст. 957 ЦК), зберігання автотранспортних засобів (ч. 1 ст. 977 ЦК), банківського вкладу (ч. 2 ст. 1058 ЦК). Побічно визнаються публічними всі договори, що підпадають під дію Закону «Про захист прав споживачів» [155]. Частина 1 ст. 17 цього Закону визнає за всіма споживачами однаковою мірою право «на задоволення їх потреб у сфері торговельного і інших видів обслуговування». При цьому не допускається встановлення яких-небудь переваг, прямих чи непрямих обмежень прав споживачів. Споживачеві надається також право на «вільний вибір товарів і послуг», а на продавця (суб'єкта підприємницької діяльності, що виконує роботи чи надає послуги) покладається обов’язок усілякого сприяння споживачеві у вільному виборі товарів і послуг (предмета договору). Це означає, що споживач безпосередньо в силу закону (без умови про настання якого-небудь юридичного факту, крім факту ухилення від укладення договору) вправі вимагати примушення відповідного суб'єкта підприємницької діяльності до укладення цивільно-правового договору, якщо цей суб'єкт неправомірно ухиляється від його укладення. Зі змісту названого Закону випливає, що його дія поширюється на всі відносини по виконанню робіт, наданню послуг, продажу товарів громадянам (фізичним особам) для їх власних побутових потреб. Отже, громадянин-споживач має право звернутися до суб'єкта підприємницької діяльності, який відповідно до установчих документів і фактично надає послуги, виконує роботи чи продає товари для громадян, із пропозицією про укладення договору. Таке звернення повинне бути кваліфіковане як односторонній правочин, оскільки відповідно до закону воно тягне виникнення прав особи, яка звернулася з пропозицією, та обов'язку суб'єкта підприємницької діяльності укласти договір. Відмова цього суб'єкта від укладення договору дає споживачеві право вимагати примушення його до укладення договору, незалежно від того, чи містить законодавство, що регулює діяльність таких суб'єктів, спеціальні норми, які зобов'язують їх укладати договори з усіма громадянами-споживачами, чи ні. Оскільки звернення споживача з пропозицією укласти договір породжує обов'язок іншої сторони вчинити відповідні зустрічні дії, тобто породжує зобов'язання між сторонами, порушення цього зобов'язання тягне обов'язок відшкодувати збитки, заподіяні такою відмовою (ст. 22, 623 ЦК). Зазначення у ч. 3 ст. 202 ЦК на те, що односторонній правочин може створювати обов'язки лише для особи, яка його вчинила, не може бути підставою для заперечення твердження про те, що із факту звернення споживача виникає обов'язок відповідного підприємця укласти договір, оскільки виникнення такого обов'язку передбачено спеціальним законом.
5. Низка положень законів конкретизує положення про публічний характер деяких договорів та обов'язок підприємців укладати відповідні договори.
Морський порт забезпечує обслуговування суден у порядку черговості їх приходу в порт (ст. 76 Кодексу торговельного мореплавства [23]). У кінцевому підсумку з цього положення випливає право судновласників та їх агентів вимагати від порту укладення відповідного договору. На морську транспортну організацію загального користування покладається обов'язок прийняти будь-який запропонований до перевезення вантаж, якщо на судні є вільні приміщення, придатні для перевезення, і вантаж може бути перевезений без шкоди для раніше прийнятих до перевезення вантажів. Морська транспортна організація не вправі надавати перевагу одному відправникові вантажу перед іншим стосовно приймання вантажів і умов перевезення (ст. 129 КТМ). У принципі, ці норми надають право відправникам вантажу вимагати укладення договорів перевезення. Захист права шляхом пред'явлення вимоги про примушення до укладення договору в цьому випадку є проблематичним, оскільки судова процедура, як правило, буде більш тривалою, ніж час стоянки судна під навантаженням. Однак є й інші способи захисту права на укладення договору, крім пред'явлення в суді вимоги про примушення до укладення договору. Зокрема, можливе пред'явлення вимоги про відшкодування збитків, заподіяних необґрунтованою відмовою від укладення договору.
6. Стаття 22 Закону «Про залізничний транспорт» [77] забороняє перевізникам відмовляти відправникам вантажу в перевезенні. Оскільки перевезення організується на договірних засадах (ст. 8 Закону «Про залізничний транспорт»; ст. 17 Статуту залізниць України [278]), відправник вантажу вправі вимагати укладення договору про організацію перевезень відповідно до форми договору, встановленої Правилами перевезень вантажів [415].
Із ст. 71 і 73 СЗ випливає обов'язок відповідних суб'єктів укладати договори на експлуатацію залізничних під'їзних колій, договори на подання і прибирання вагонів. Оскільки умови роботи перевалочних пунктів визначаються договорами, які укладаються між підприємствами залізничного транспорту і портом (ст. 92 СЗ), кожен з названих суб'єктів може бути примушений до укладення договору, у тому числі і за рішенням суду.
7. Вищий арбітражний суд звертав увагу на те, що відповідно до ст. 24 Закону «Про електроенергетику» [89] енергопостачальники, що здійснюють постачання електричної енергії на закріпленій території, не мають права відмовити споживачеві, розташованому на цій території, в укладенні договору на постачання електричної енергії. У випадку відмови енергопостачальника за таких обставин від укладення договору на постачання електричною енергією він може бути примушений до укладення такого договору (лист Вищого арбітражного суду «Про Закон України «Про електроенергетику» [479]).
8. Умови публічних договорів повинні встановлюватись однаковими для всіх споживачів. Пільги можуть встановлюватись тільки законами. Такими законами є пп. 15, 19, 24, 25, 28, 29 частини першої ст. 20 Закону «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи» [38], ст. 39 Закону «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні» [39], ст. 14 Закону «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» [45], ст. 12 — 16 Закону «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» [58], ст. 7, 9 Закону «Про основні заходи соціального захисту ветеранів праці та інших громадян похилого віку в Україні» [61], ст. 6 Закону «Про статус ветеранів військової служби та їх соціальний захист» [95], ст. 10, 13 Закону «Про донорство крові та її компонентів» [76], які встановлюють пільги або передбачають їх встановлення міністерствами, місцевими державними адміністраціями, органами місцевого самоврядування, підприємствами.
9. При застосуванні ч. 2 ст. 633 ЦК слід враховувати, що порушення вимоги про однаковість умов публічного договору в бік погіршення прав сторони, якій передається товар, для якої виконується робота або надається послуга, досить дієво захищається частиною 6 ст. 633 ЦК. У випадках, коли підприємець надає послуги, виконує роботу, передає товар на більш вигідних для споживача умовах, механізм забезпечення принципу однаковості, встановлений ч. 6 ст. 633 ЦК не спрацьовує. Тому ч. 2 ст. 787 ЦК визнає нікчемними тільки такі умови договору прокату, які погіршують становище наймача (споживача) порівняно з тим, що встановлено типовими умовами договору.
Відсутність реального механізму забезпечення принципу однаковості у випадках покращення положення споживача обумовлена соціально-економічною необґрунтованістю заборони покращувати положення споживача на розсуд підприємця. Така заборона є доцільною лише тоді, коли порушується конституційний принцип рівності (ст. 24 Конституції України), відповідно до якого забороняються привілеї та обмеження, що мають дискримінаційний характер. Якщо ж надання пільги певній категорії споживачів чи окремому споживачеві не є проявом дискримінації, воно є можливим. Лише стосовно пов'язаних осіб, що визначаються в ч. 1.2.6 ст. 1 Закону «Про оподаткування прибутку підприємств» [68], дохід, отриманий платником податків від продажу товарів (робіт, послуг) пов'язаним особам, визначається виходячи із договірних цін, але не менше звичайних цін на такі товари (роботи, послуги). Отже, надання пільги навіть пов'язаним особам не тягне будь-якої відповідальності суб'єкта господарювання, а лише передбачає застосування несприятливих для нього наслідків у податкових правовідносинах.
Стаття 634. Договір приєднання
1. Договором приєднання є договір, умови якого встановлені однією із сторін у формулярах або інших стандартних формах, який може бути укладений лише шляхом приєднання другої сторони до запропонованого договору в цілому. Друга сторона не може запропонувати свої умови договору.
2. Договір приєднання може бути змінений або розірваний на вимогу сторони, яка приєдналася, якщо вона позбавляється прав, які звичайно мала, а також якщо договір виключає чи обмежує відповідальність другої сторони за порушення зобов'язання або містить інші умови, явно обтяжливі для сторони, яка приєдналася. Сторона, яка приєдналася, має довести, що вона, виходячи зі своїх інтересів, не прийняла б цих умов за наявності у неї можливості брати участь у визначенні умов договору.
3. Якщо вимога про зміну або розірвання договору пред'явлена стороною, яка приєдналася до нього у зв'язку зі здійсненням нею підприємницької діяльності, сторона, що надала договір для приєднання, може відмовити у задоволенні цих вимог, якщо доведе, що сторона, яка приєдналася, знала або могла знати, на яких умовах вона приєдналася до договору.
1. Господарська практика, що склалась до прийняття Цивільного кодексу 2003 р., не знала договорів приєднання, які відповідали б всім ознакам, що наводяться у визначенні договору приєднання. Натомість, широко використовувались типові, при- мірні та інші нормативні договори. Слід очікувати, що практика скористається тими можливостями, які надає суб'єктам цивільного права ст. 634 ЦК. Укладення договорів приєднання передбачено також абзацом п'ятим ч. 4 ст. 179 ГК [32]. Неможливість погодження сторонами будь-яких умов договору приєднання у цій статті підкреслюється зазначенням на те, що інша сторона договору здійснює «вступ в договір», запропонований до приєднання. Проте, є одна умова договору приєднання, що формулюється стороною, яка приєднується. Це — асортимент товарів, робіт, послуг, які будуть надані відповідно до такого договору.
2. Сфера можливого використання правової конструкції договору приєднання є досить широкою. Застосування цієї правової конструкції є неможливим тільки тоді, коли зміст відносин сторін, що виникають на підставі договору, є складним. Так, численність умов, які повинні погодити підрядник і замовник за договором будівельного підряду, виключає укладення такого договору шляхом приєднання. В інших випадках це є можливим, якщо сторона, яка запропонувала договір про приєднання, розробила формуляри або інші стандартні форми та зробила запрошення до приєднання. Різновидом таких стандартних форм є типові умови договору прокату, встановлення яких передбачено ч. 2 ст. 787 ЦК услід за визнанням договору прокату договором приєднання.
3. Як договори приєднання можуть укладатись публічні договори. Але немає перешкод для використання правової конструкції договору приєднання в інших випадках, якщо цьому не перешкоджає значне коло умов, що підлягають погодженню сторонами.
4. Частина 1 ст. 634 ЦК досить суворо підходить до визначення договору приєднання: приєднання до запропонованого договору можливе тільки в цілому. Лише у випадках, коли сторона запропонувала декілька договорів для приєднання, інша сторона має право вибрати певний договір, до якого вона приєднується в цілому.
5. Оскільки для приєднання може бути запропоновано тільки договір, що містить всі істотні умови, зручно було 6 визнати пропозицію приєднатись до договору, що адресується невизначеному колу осіб, офертою. Але відповідно до ч. 2 ст. 641 ЦК на характер пропозиції приєднуватися до договору як оферти має бути спеціально вказано.
6. Запропоновані умови договору приєднання не повинні суперечити закону. Але визнання окремих умов договору приєднання недійсними за рішенням суду навряд чи є можливим. Для приєднання було запропоновано договір в цілому. Тому суд не зможе не прийняти до уваги доводи про те, що без умов, про недійсність яких йдеться, договір не було б запропоновано взагалі, і він підлягає визнанню недійсним в цілому. У зв'язку з цим ч. 2 ст. 634 ЦК встановлює підстави, за наявності яких договір не визнається недійсним в цілому або в частині, а підлягає зміні або розірванню на вимогу сторони, яка приєдналася. Такими є: 1) позбавлення сторони, що приєдналася, прав, які звичайно в таких зобов'язаннях надаються; 2) договір виключає або обмежує відповідальність сторони, що запропонувала договір для приєднання; 3) договір містить інші умови, що є явно обтяжливими для сторони, яка приєдналася.
7. Вимога сторони, яка приєдналася, про зміну або розірвання договору може бути задоволена, якщо ця сторона доведе, що, виходячи із своїх інтересів, вона не прийняла б умов договору, якби у неї була можливість брати участь у визначенні умов договору.
8. Право сторони, яка приєдналася, вимагати зміни або розірвання договору обмежується, якщо ця сторона є підприємцем: ця вимога не підлягає задоволенню, якщо сторона, яка запропонувала договір для приєднання, доведе, що інша сторона знала або могла знати, на яких умовах вона приєдналася до договору.
9. Наведене у попередньому пункті коментаря положення поширюється і на зобов'язання між суб'єктами господарювання, між суб'єктами господарювання та споживачами — юридичними і фізичними особами. Разом з тим, до господарських зобов'язань застосовуються спеціальні положення ч. 2 ст. 207 ГК [31]. Вони визнають нікчемними наступні умови господарських зобов'язань: 1) які виключають або обмежують відповідальність виробника продукції, виконавця робіт (послуг) або взагалі не покладають на зобов'язану сторону певних обов'язків; 2) допускають односторонню відмову від зобов'язання з боку виконавця або односторонню зміну виконавцем його умов; 3) вимагають від одержувача товару (послуги) сплати непропорційно великого розміру санкцій в разі відмови його від договору і не встановлюють аналогічної санкції для виконавця.
Стаття 635. Попередній договір
1. Попереднім є договір, сторони якого зобов'язуються протягом певного строку (у певний термін) укласти договір в майбутньому (основний договір) на умовах, встановлених попереднім договором.
Законом може бути встановлено обмеження щодо строку (терміну), в який має бути укладений основний договір на підставі попереднього договору.
Істотні умови основного договору, що не встановлені попереднім договором, погоджуються у порядку, встановленому сторонами у попередньому договорі, якщо такий порядок не встановлений актами цивільного законодавства.
Попередній договір укладається у формі, встановленій для основного договору, а якщо форма основного договору не встановлена, — у письмовій формі.
2. Сторона, яка необґрунтовано ухиляється від укладення договору, передбаченого попереднім договором, повинна відшкодувати другій стороні збитки, завдані простроченням, якщо інше не встановлено попереднім договором або актами цивільного законодавства.
3. Зобов'язання, встановлене попереднім договором, припиняється, якщо основний договір не укладений протягом строку (у термін), встановленого попереднім договором, або якщо жодна із сторін не направить другій стороні пропозицію про його укладення.
4. Договір про наміри (протокол про наміри тощо), якщо в ньому немає волевиявлення сторін щодо надання йому сили попереднього договору, не вважається попереднім договором.
1. Укладення попередніх договорів передбачається ст. 635 ЦК, а в сфері, на яку поширюється чинність Господарського кодексу, — ст. 182 ГК. До прийняття нового Цивільного і Господарського кодексів правова конструкція попереднього договору прямо законодавством не визнавалась, але і не заборонялась.
2. Попередній договір у ст. 634 ЦК і ст. 182 ГК визначається майже однаково. Лише стосовно строку укладення основного договору на виконання попереднього договору виявились розбіжності між Цивільним та Господарським кодексами. Цивільний кодекс залишає на розсуд сторін строк, протягом якого (після укладення попереднього договору) має бути укладений основний договір, але допускає встановлення законом обмеження щодо строку (терміну), в який має бути укладений основний договір на підставі попереднього договору. Господарський кодекс (ч. 1 ст. 182) встановлює, що основний договір має бути укладений не пізніше одного року з моменту укладення попереднього договору. Цей строк може змінюватись за домовленістю сторін, але тільки в бік його скорочення.
3. Основний договір має бути укладений на умовах, встановлених попереднім договором. При цьому абзац третій ч. 1 ст. 635 ЦК допускає, щоб не всі істотні умови основного договору були погоджені в попередньому договорі. Обов'язковим є лише встановлення в попередньому договорі порядку погодження істотних умов основного договору, якщо такий порядок не встановлений актами цивільного законодавства.
4. Інші правила встановлені ч. 2 ст. 182 ГК: попередній договір повинен містити всі істотні умови основного договору, зокрема зазначається на обов'язковість визначення в попередньому договорі предмета основного договору.
5. Попередній договір укладається в формі, що встановлена для основного договору. Із абзацу четвертого ч. 1 ст. 635 ЦК слід зробити висновок про те, що попередній договір не може бути укладений в усній формі. Але порушення вимоги про форму попереднього договору тягне його недійсність (нікчемність) тільки відповідно до загальних правил. У решті випадків наступають наслідки, передбачені ст. 218 ЦК.
Державна реєстрація попередніх договорів не передбачена.
6. Цивільний кодекс не встановлює будь-яких особливостей укладення попередніх договорів. Це означає, що попередні договори мають укладатись відповідно до загальних правил укладення цивільно-правових договорів. Стосовно попередніх господарських договорів встановлено, що до їх укладення не застосовуються загальний порядок укладення господарських договорів (ч. 2 ст. 182 ГК). Відносини щодо укладання попередніх договорів у сфері дії Господарського кодексу регулюються Цивільним кодексом (ч. 5 ст. 182 ГК). Приписується при цьому враховувати особливості, передбачені Господарським кодексом. Тут маються на увазі не особливості укладення господарських договорів, а особливості, що стосуються попередніх договорів, тобто встановлені ст. 182 ГК.
7. Встановлюється (ч. 3 ст. 535 ЦК; ч. 4 ст. 182 ГК), що зобов'язання укласти основний договір, яке виникло на підставі попереднього договору, припиняється, якщо до спливу строку, встановленого законом або попереднім договором для укладення основного договору, жодна із сторін не надішле проект основного договору іншій стороні.
8. Примушення до виконання зобов'язання, що ґрунтується на попередньому договорі (укласти договір), є можливим, хоч прямо на це зазначається тільки стосовно господарських договорів (ч. 3 ст. 182 ГК). Цей висновок зроблено з використанням наступного методологічного інструментарію. Із ч. 2 ст. 635 ЦК висновком від протилежного виявляється правовий припис, який непрямо випливає із цього законодавчого положення та відповідно до якого інші правові наслідки при ухиленні від укладення основного договору на підставі попереднього договору не настають. Але цей правовий припис не може застосовуватись усупереч загальним правилам ст. 525, 526 ЦК, що не допускають односторонньої відмови від виконання зобов'язання (в даному випадку, — зобов'язання укласти основний договір).
9. На зобов'язання, що виникають на підставі попереднього договору, поширюються загальні положення про зобов'язання, встановлені Цивільним та Господарським кодексами. Порушення сторонами своїх зобов'язань, що ґрунтуються на попередньому договорі, може тягти наслідки, передбачені законом або договором. Зокрема, сторона, яка необґрунтовано ухиляється від укладення основного договору на підставі попереднього договору, повинна відшкодувати другій стороні збитки, завдані простроченням укладення основного договору. Питання про можливість стягнення із сторони, яка необґрунтовано ухиляється від укладення основного договору, інших збитків (крім збитків, завданих простроченням) вирішується із застосуванням того ж методологічного інструментарію, який вище уже був застосований у попередньому пункті коментаря. Висновком від протилежного із ч. 2 ст. 635 ЦК виявляється правовий припис, відповідно до якого інші збитки не відшкодовуються. Але цей правовий припис не може застосовуватись усупереч загальним правилам ст. 22 і 623 ЦК. Отже, сторона, яка безпідставно ухиляється від укладення основного договору, зобов'язана відшкодувати всі збитки, завдані таким порушенням. Актами цивільного законодавства і договорами може бути встановлено інше, тобто можуть бути передбачені і звільнення від обов'язку відшкодувати збитки, і більш жорсткі підстави відповідальності та більш високий її розмір. Це стосується і сфери дії Господарського кодексу [31], оскільки положення ч. 2 ст. 635 ЦК не суперечать Господарському кодексу.
Стаття 636. Договір на користь третьої особи
1. Договором на користь третьої особи є договір, в якому боржник зобов'язаний виконати свій обов'язок на користь третьої особи, яка встановлена або не встановлена у договорі.
2. Виконання договору на користь третьої особи може вимагати як особа, яка уклала договір, так і третя особа, на користь якої передбачено виконання, якщо інше не встановлено договором або законом чи не випливає із суті договору.
3. З моменту вираження третьою особою наміру скористатися своїм правом сторони не можуть розірвати або змінити договір без згоди третьої особи, якщо інше не встановлено договором або законом.
4. Якщо третя особа відмовилася від права, наданого їй на підставі договору, сторона, яка уклала договір на користь третьої особи, може сама скористатися цим правом, якщо інше не випливає із суті договору.
1. Правова конструкція договору на користь третьої особи передбачає широку сферу її застосування. Пряме чи опосередковане зазначення в законі можливості укладення певних видів договорів як договорів на користь третьої особи (ст. 725, 746, 985, 1063 ЦК) не є підставою для висновку про те, що інші договори не можуть укладатись на користь третьої особи.
2. Стаття 636 ЦК поширюється на відносини, передбачені ст. 1029 ЦК, відповідно до якої договір управління майном може бути укладений на користь визначеної установником управління особи (вигодонабувача). У цій та інших статтях, що входять до інституту управління майном, законодавець уникає використання терміну «договір на користь третьої особи». Але саме по собі зазначення на вигодонабувача в ст. 1029, 1034, 1044 ЦК є достатнім для кваліфікації правової конструкції, передбаченої ст. 1029 ЦК, як договору на користь третьої особи.
3. Правова конструкція договору на користь третьої особи є близькою до правової конструкції покладення обов'язку прийняти виконання на іншу особу. їх розмежування слід проводити виключно за критерієм змісту договору: у договорі на користь третьої особи має бути прямо чи опосередковано зазначено на такий його характер. Таке зазначення і буде підставою виникнення у третьої особи прав, що передбачені ст. 636 ЦК, та відповідних обов'язків у сторін договору. Якщо ж в договорі не встановлено, що він укладається на користь третьої особи, і таке із його змісту не випливає, але в ньому визначається особа, на адресу якої має бути здійснено виконання зобов'язання, що випливає із цього договору, такий договір не може бути кваліфікований як договір на користь третьої особи. У таких випадках слід зробити висновок про те, що договором передбачено, що прийняття виконання сторона договору зобов'язалась покласти на третю особу, яка, однак, не отримала прав, передбачених ч. 2 ст. 636 ЦК.
4. Третя особа, на користь якої укладається договір, може бути визначена договором страхування. Ця особа отримує право на одержання страхової виплати (ч. 2 ст. 985 ЦК). Така ж правова конструкція передбачена частинами третьою і четвертою ст. 3 Закону «Про страхування» [139]. Заголовок ст. 985 ЦК («Укладення договору страхування на користь третьої особи») і зазначення в цій статті і ст. 3 Закону «Про страхування» на те, що особа, призначена для одержання страхової виплати, є вигодонабувачем, підтверджують, що в цьому випадку теж йдеться про договір на користь третьої особи, що підпадає під особливий правовий режим. Спеціальне правило ч. 2 ст. 985 ЦК надає право страхувальникові замінювати особу, призначену для одержання страхової виплати (вигодонабувача), до настання страхового випадку.
Поряд з правовою конструкцією призначення в договорі страхування особи для одержання страхової виплати (вигодонабувача), у ч. 1 ст. 985 ЦК формулюється правова конструкція договору страхування на користь третьої особи, яка не передбачає поширення на неї ч. 2 ст. 985 ЦК, а підкоряється загальному режиму договорів на користь третьої особи (ст. 636 ЦК) за відсутності спеціальних правил про договір страхування на користь третьої особи, які мають встановлюватися законом відповідно до ч. 3 ст. 985 ЦК.
5. Частина 1 ст. 636 ЦК допускає, щоб в договорі на користь третьої особи ця особа не була визначена. Це — спеціальне правило, яке не може ставитись під сумнів тільки тому, що воно допускає визнання договору укладеним за відсутності в ньому зазначення на третю особу, яке (зазначення) слід визнати істотною умовою такого роду договорів. Але здійснення третьою особою прав, що випливають із договору, укладеного на її користь, можливе лише за умови, що кредитор визначить третю особу в такий спосіб, який не буде викликати у боржника сумніву в тому, що ця особа і є саме тією, на користь якої укладено договір.
Лише ч. 3 ст. 1063 ЦК формулює спеціальне правило про те, що визначення імені фізичної особи або найменування юридичної особи, на користь якої зроблено вклад (укладено договір банківського вкладу на користь третьої особи) є істотною умовою банківського вкладу.
6. Третя особа, на користь якої укладено договір, у відповідній частині набуває прав кредитора у зобов'язанні, що виникло на підставі такого договору. Зокрема, вона набуває права вимагати виконання. Таке ж право зберігає і сторона договору на користь третьої особи. Інше (і щодо третьої особи, і щодо сторони договору) може бути встановлено законом або договором або випливати із його суті. У силу абзацу другого ч. 2 ст. 725 ЦК третя особа, яка набула певних прав відповідно до договору дарування, яким на обдаровуваного покладено обов'язок вчинити певну дію на користь третьої особи або утриматися від її вчинення, може пред'явити вимоги до обдаровуваного тільки у разі смерті дарувальника, оголошення його померлим, визнання безвісно відсутнім чи недієздатним. За відсутності таких обставин право вимагати від обдаровуваного виконання обов'язку на користь третьої особи має лише дарувальник. У випадках порушення обдаровуваним обов'язку на користь третьої особи право вимагати розірвання договору, повернення дарунка чи відшкодування його вартості належить лише дарувальникові. Але у разі його смерті або настання інших обставин, що зазначені вище, третя особа вправі пред'явити до обдаровуваного вимогу про відшкодування збитків відповідно до ст. 623 і 22 ЦК.
7. У тій частині, в якій третя особа набула права вимагати виконання зобов'язання, що виникло на підставі договору, укладеного на її користь, ця особа набула і права вимагати від боржника відшкодування збитків і моральної шкоди відповідно до закону, якщо інше не встановлено договором. Що стосується прав, які випливають із встановлення забезпечення виконання зобов'язання, яке ґрунтується на договорі на користь третьої особи, то третя особа може їх набути лише за умови, що це передбачено договором або спеціальним законом.
8. Сторони договору на користь третьої особи мають право на свій розсуд розірвати або змінити цей договір, хоч би третя особа і була поінформована про укладення договору. Але виявлення третьою особою наміру скористатися своїми правами, що випливають із договору, позбавляє сторони договору права без згоди третьої особи розірвати або змінити договір. У разі спору необхідним є надання доказів того, що третя особа виявляла намір скористатися своїми правами. Договором або законом може бути встановлене інше.
9. Відмова третьої особи скористатися правами, що випливають із договору, укладеного на її користь, дає право стороні (кредитору у зобов'язанні, що виникло із договору на користь третьої особи) скористатися цим правом, хоч би раніше третя особа і заявляла про намір скористатися своїм правом. Інше може бути встановлене законом. Договором таке теж може бути встановлено прямо, а може і випливати із його суті.
Стаття 637. Тлумачення умов договору
1. Тлумачення умов договору здійснюється відповідно до статті 213 цього Кодексу.
2. У разі тлумачення умов договору можуть враховуватися також типові умови (типові договори), навіть якщо в договорі немає посилання на ці умови.
1. Оскільки договір є різновидом правочину, умови договору приписується тлумачити відповідно до правил тлумачення правочинів (ст. 213 ЦК).
2. Передбачається можливість врахування при тлумаченні умов договору типових умов договорів (навіть якщо в договорі відсутнє посилання на такі умови), а також типових договорів у цілому. Було б неправильним із змісту суто спеціального правила ч. 2 ст. 637 ЦК робити висновок про те, що типові договори не мають більше жодного юридичного значення, крім того, що вони повинні враховуватись при тлумаченні умов конкретних договорів. По-перше, типові договори є обов'язковими для сторін господарських договорів (абзац четвертий ч. 4 ст. 179 ГК [31]). По-друге, типові договори, що затверджені державними органами в межах їхніх повноважень, повинні визнаватись обов'язковими для всіх сторін інших (таких, що не є господарськими) цивільно-правових договорів (це не виключає відступлень від умов типових договорів на підставі ч. 3 ст. 6 ЦК). По-третє, в ч. 2 ст. 637 ЦК не згадуються примірні, зразкові та інші (без визначення виду) нормативні договори. Вони саме і можуть враховуватись, коли текст договору не дає змоги виявити зміст відповідних прав та обов'язків сторін.
3. Нарешті, слід також мати на увазі, що ст. 637 ЦК стосується тлумачення умов (пунктів) договорів, визначених на розсуд сторін і погоджених ними. Порівняння ст. 637 і 213 ЦК не дає підстав для висновку про те, що ст. 637 ЦК поширюється на тлумачення тих умов, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства та які відповідно до ч. 1 ст. 628 ЦК включаються законодавцем до змісту договору.
ГЛАВА 53 УКЛАДЕННЯ, ЗМІНА І РОЗІРВАННЯ ДОГОВОРУ
Стаття 638. Укладення договору
1. Договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору.
Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.
2. Договір укладається шляхом пропозиції однієї сторони укласти договір (оферти) і прийняття пропозиції (акцепту) другою стороною.
1. Договір вважається укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов. Це положення ч. 1 ст. 638 ЦК запозичене із Цивільного кодексу 1963 р. Проте немає жодних підстав стверджувати, що новий Цивільний кодекс тільки відтворює положення раніше чинного Цивільного кодексу щодо істотних умов договорів. Навпаки, підхід законодавця до істотних умов цивільно-правових договорів змінився майже кардинально. Досить звернутись, наприклад, до ч. 2 ст. 749 ЦК, щоб впевнитись в цьому. Стосовно договорів довічного утримання ця стаття допускає, щоб обов'язки набувача не були конкретно визначені. У таких випадках обов'язки набувача мають визначатись відповідно до засад справедливості та розумності. Тобто відсутність у договорі умов про обов'язки набувача (такі умови слід визнати істотними для договорів даного виду) не є перешкодою для визнання договору укладеним, а прогалина, що виникла у зв'язку з цим, заповнюється застосуванням аналогії права. Подібні приклади зустрічаються і в інших положеннях Цивільного кодексу.
2. Істотною умовою будь-якого договору є умова про його предмет (абзац другий ч. 1 ст. 638 ЦК). Умова про предмет визнається істотною також ч. 3 ст. 180 ГК. Частина 4 цієї статті встановлює, що умови про предмет у Господарському договорі повинні визначати найменування (номенклатуру, асортимент) та кількість продукції (робіт, послуг), а також вимоги до їх якості. Вимоги щодо якості предмета договору приписується визначати відповідно до обов'язкових для сторін нормативних документів у галузі стандартизації та сертифікації, зазначених у ст. 15 ГК. Лише у разі їх відсутності вимоги щодо якості можуть встановлюватись у договірному порядку. Водночас склалася широка нормативна база, яка містить обов'язкові вимоги до продукції, робіт та послуг. Вони формулюються в державних стандартах України, що затверджуються Державним комітетом з питань технічного регулювання та споживчої політики, у будівельних нормах і правилах, у міждержавних стандартах, передбачених Угодою про проведення погодженої політики у сфері стандартизації, метрології і сертифікації, у галузевих стандартах, у стандартах науково-технічних та інженерних товариств і спілок, у стандартах підприємств і технічних умовах (ст. 4 — 7 Декрету «Про стандартизацію і сертифікацію» [209]).
Слід враховувати, що Цивільний і Господарський [31] кодекси, інші закони не встановлюють обов’язковості посилання в договорах на номери стандартів та інших нормативно-технічних актів. Встановлюється лише, щоб вимоги до предмета договору відповідали нормативно-технічним актам. Відсутність же посилання на ці акти не означає, що сторони не погодили одну із істотних умов договору. Більше того, ч. 2 ст. 673 ЦК допускає відсутність у договорі купівлі-продажу умов щодо якості товару. У таких випадках продавець повинен передати покупцеві товар, придатний для мети, з якою товар такого роду звичайно використовується.
3. Номенклатура чи асортимент продукції (робіт, послуг) визнаються істотними умовами господарського договору (ч. 4 ст. 180 ГК). Але у сфері, де Господарський кодекс не діє, встановлюються досить ліберальні правила. На продавця покладається обов'язок передати покупцеві товар в асортименті, погодженому сторонами (ч. 1 ст. 671 ЦК). Але у випадках, коли асортимент товару не встановлений, або не був визначений в порядку, встановленому договором, продавцеві надається право передати товар в асортименті, виходячи із потреб покупця, які були відомі продавцеві на момент укладення договору. Альтернативне право, яке при цьому надається продавцеві, полягає у відмові від договору. Тобто договір вважається укладеним, незважаючи на непогодження асортименту, але його можна розірвати шляхом вчинення продавцем одностороннього правочину. Такі наслідки невстановлення в договорах номенклатури чи асортименту товарів, робіт, послуг належить застосовувати і стосовно господарських договорів.
4. Ліберальна позиція законодавця у Цивільному кодексі виявлена також стосовно кількості продукції (робіт, послуг). Відповідно до ст. 669 ЦК вона може бути встановлена у договорі купівлі-продажу в одиницях виміру, що застосовуються до такого товару. Але допускається встановлення кількості товару в грошовому еквіваленті. Допускається встановлення в договорі купівлі-продажу лише порядку визначення кількості товару, яка повинна бути передана покупцеві.
5. Як істотну умову господарського договору ч. 3 ст. 180 ГК називає ціну. Цивільний кодекс по-іншому підходить до ціни. Частина 4 ст. 632 ЦК допускає, що у договорі ціна може бути не встановлена. Допускається навіть і таке, коли із умов договору ціна не може бути визначена взагалі. Тоді вона визначається виходячи із звичайних цін, що склалися на аналогічні товари, роботи або послуги на день укладення договору. І це правило законодавець проводить послідовно. Так, ст. 691 ЦК встановлює, як визначається ціна, якщо вона не погоджена в договорі купівлі-продажу. Частина 1 ст. 762 ЦК допускає, що в договорі найму не буде встановлено розмір плати за користування майном. У таких випадках він повинен визначатись з урахуванням споживчої якості речі та інших обставин, які мають істотне значення.
6. Частина 3 ст. 180 ГК істотною умовою договору визначає також строк його дії. Це положення буде суттєво і негативно впливати на господарську практику. Справа в тому, що зазвичай в господарських договорах визначається строк виконання .зобов'язання або строк, впродовж якого його сторони мають певні права та обов'язки. Якщо такі строки встановлені, немає потреби у встановленні строку дії договору. Але ж тепер строк набув значення істотної умови господарському договору. Проте із Цивільного кодексу випливає неприпустимість жорсткого формального підходу при визнанні неукладеним договору, в якому не визначено строк його дії.
7. Практика визначення законами істотних умов договорів одержала значне поширення. Істотні умови перелічуються в ст. 10 Закону «Про оренду державного і комунального майна» [68], ст. 6 Закону «Про фінансовий лізинг» [170], ст. 10 Закону «Про концесії» [110], ст. 8 Закону «Про угоди про розподіл продукції» [111], ст. 55 Закону «Про інститути спільного інвестування (пайові і корпоративні інвестиційні фонди)» [126], ст. 52, 61 Закону «Про автомобільний транспорт» [190] та в деяких інших законах. Спостерігається тенденція до визнання істотними все ширшого кола умов договорів. З'явилися закони, в яких щодо окремих видів договорів істотними називаються шістнадцять (ст. 10 Закону «Про концесії»), тридцять чи навіть сорок (ст. 8 і 9 Закону «Про угоди про розподіл продукції») умов.
8. Друга група істотних умов договорів — це такі умови, що необхідні для договорів даного виду. Ця група включає два різновиди істотних умов. Одні з них необхідні для договорів даного виду в силу закону, хоча закон прямо і не називає їх істотними. Інші є необхідними, виходячи із суті договору і правовідносин (зобов'язань), що виникають на підставі договору. Статті 136, 205 і 217 КТМ [23] установлюють «реквізити» рейсового чартеру, договорів щодо фрахтування та лізингу суден. При цьому вказується, що відповідні «реквізити» (умови) «повинні бути» зазначені в рейсовому чартері чи іншому договорі. Зі ст. 134 КТМ випливає, що коносамент є формою договору морського перевезення вантажу. «Реквізити» коносамента визначаються в ст. 138 КТМ. Стаття 16 Закону «Про страхування» [139] перелічує умови, які «повинен містити» договір страхування. Договори про перехід права власності на земельні ділянки повинні містити відомості (умови), зазначені в ч. 2 ст. 132 Земельного кодексу [27].
9. Законодавець вільний у вирішенні питання про істотні умови договорів. Тому він може визнати істотними й такі умови, що дуже далекі від змісту відповідних зобов'язань. Так, до договорів купівлі-продажу об'єктів приватизації повинні включатися (тобто для даного виду договорів є істотними) передбачені бізнес-планом або планом приватизації об'єкта зобов'язання або зобов'язання сторін, які були визначені умовами аукціону, конкурсу або викупу відносно, зокрема, технічного переоснащення виробництва, впровадження прогресивних технологій, збереження і раціонального використання робочих місць, додержання вимог антимонопольного законодавства, виконання встановлених мобілізаційних завдань тощо. Щоправда, строк дії цих зобов'язань (крім тих, що стосуються мобілізаційних завдань) не повинен перевищувати п'яти років (ст. 27 Закону «Про приватизацію державного майна» [83]). «Обов'язковою умовою» (щодо розглянутої тут проблематики цей строк слід тлумачити як «істотну умову») договорів про надання комунальних послуг є «забезпечення виконання зобов'язань відповідно до чинного законодавства України» (ст. 1 Закону «Про відповідальність суб'єктів підприємницької діяльності за несвоєчасне внесення плати за спожиті комунальні послуги та утримання прибудинкових територій» [102]). Оскільки названим Законом диспозитивно передбачена неустойка за несвоєчасні розрахунки за комунальні послуги у вигляді пені в розмірі одного відсотка простроченої суми платежу за кожний день прострочення, саме такий спосіб забезпечення слід включати до договорів, щоб уникнути постановки питання про відсутність у договорі однієї із істотних умов.
10. Частина 1 ст. 638 ЦК передбачає визначення істотних умов договорів лише законами. Очевидно, немає підстав заперечувати правомірність встановлення істотних умов підзаконними актами, коли законодавець прямо приписав відповідному державному органу затвердити відповідний акт. Так, приписується підзаконними актами затвердити Положення про поставки продукції виробничо-технічного призначення та поставки виробів народного споживання, а також Особливі умови поставки окремих видів товарів (ст. 271 ГК), передбачається прийняття Загальних умов договорів підряду (ст. 317 ГК), транспортних статутів (ст. 306 ГК). Звідси випливає і можливість встановлення підзаконними актами істотних умов відповідних договорів. Однак поза зв'язком з конкретним дорученням законодавця багато органів виконавчої влади та інші спеціальні органи широко практикували встановлення в прийнятих ними актах переліків істотних умов окремих видів договорів (див., наприклад, п. 8 Порядку надання робочих місць для проходження учнями, слухачами професійно-технічних навчальних закладів виробничого навчання і виробничої практики [289]; п. 2 розділу 8 Положення про порядок приватизації майна радгоспів та інших державних сільськогосподарських підприємств, а також заснованих на їх базі орендних підприємств [409]; п. 3.5 Правил перевезень вантажів автомобільним транспортом в Україні [368]; п. 21 Положення про порядок організації та проведення міжнародних конкурсів (тендерів) на укладення контрактів на користування надрами [279]; п. 10.3 Правил перевезень пошти повітряними суднами; п. 4, п. 11 Порядку укладення договорів страхування морських суден, що знаходяться в державній власності і передаються судновласниками у фрахт, оренду, лізинг [386]; Положення про операції банків з векселями [422]; Положення про порядок здійснення банками України вкладних (депозитних) операцій з юридичними і фізичними особами [430] тощо).
11. Нарешті, істотними визнаються і такі умови договорів, щодо яких за заявою хоча б однієї зі сторін має бути досягнуто згоди. Наявність у ст. 638 ЦК цього правила надало сенс практиці включення до договорів положення про те, що з моменту підписання договору втрачає будь-яке значення листування, що мало місце, укладені раніше попередні договори і підписані угоди (протоколи) про наміри тощо.
У договорах нерідко зазначається на додатки до нього. Як і основний текст договору, додатки повинні бути підписані сторонами. Але це не означає, що відсутність підписів сторін на додатках до договору обов'язково тягне за собою визнання договору неукладеним. Так, посилання в договорі будівельного підряду на належне затверджений проект є підставою для твердження про те, що всі істотні умови, відображені в проекті, погоджені, оскільки є наявним проект, який можна ідентифікувати як такий, що відноситься до даного договору. Посилання ж в договорі на те, що платежі замовник має здійснювати відповідно до графіка фінансування будівництва, не дає можливості ідентифікувати цей акт, якщо він не підписаний обома сторонами. Тому таке посилання за відсутності підписаного сторонами графіку свідчить про те, що сторони заявили про необхідність погодження такого графіку як істотної умови договору, але не погодили цю умову.
Оскільки щодо включених до підписаного договору умов можна стверджувати, що стосовно кожної з них хоча б одна зі сторін заявила про необхідність її погодження, слід зробити висновок про те, що в підписаному договорі всі умови є істотними. Це дає змогу стороні договору стверджувати, що без включення до договору кожної з умов, що у ньому містяться, договір не міг бути укладений. Це веде до граничного обмеження сфери застосування ст. 217 ЦК, яка допускає можливість визнання недійсною частини правочину. Недійсною з урахуванням викладеного може бути визнана лише та частина правочину, яка визнається недійсною (нікчемною) безпосередньо законом, оскільки закон не може не діяти через те, що про його зміст не знають учасники правочину, і на місце умови договору, яка є нікчемною в силу закону, стає відповідне положення закону.
12. Труднощі в застосуванні ст. 638 ЦК переважно будуть пов'язані з недостатньою ясністю її співвідношення зі ст. 218 ЦК. Практика рясніє прикладами, коли підписаний сторонами текст договору не містить всіх істотних умов. Проте сторони його в цілому чи частинами виконують. Згодом між сторонами виникає спір, в ході якого одна з них вимагає визнання договору неукладеним. Господарські суди вимоги про визнання договорів за таких умов неукладеними не задовольняли і припиняли провадження у справах, зазначаючи в мотивувальній частині судового рішення на те, що договір сторонами не був укладений, а предмет спору — відсутній. Основна помилка, яка при цьому робиться, полягає в тому, що ст. 153 Цивільного кодексу 1963 р. (їй відповідає ст. 640 Цивільного кодексу 2003 р.) застосовувалась без урахування ст. 46 Цивільного кодексу 1693 р. (їй відповідає ст. 218 Цивільного кодексу 2003 р.). Частина 1 ст. 640 ЦК вирішує питання тільки про момент, з якого договір повинен вважатися укладеним. Питання про форму, в якій має бути досягнута згода сторонами договору, вирішується ст. 205 — 208 і 639 ЦК. Зі ст. 218 ЦК випливає, що законодавець допускає вчинення правочинів, щодо яких встановлена письмова форма, без додержання цієї форми. Але в цьому випадку повинні бути надані письмові та інші допустимі докази вчинений правочину. Отже, за відсутності в тексті договору істотних умов сторони вправі доводити факт їх погодження письмовими доказами. Довести це цілком реально тоді, коли договір хоча б частково виконано, а також у деяких інших випадках.
Судова практика, переважно визнаючи договір, що не містить всіх істотних умов, недостатнім для виникнення зобов'язання (це прямо випливає, наприклад, з п. 5 роз'яснення Вищого арбітражного суду «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з укладенням договорів поставки продукції (товарів) у 1993 році» [470]), все-таки і до введення в дію нового Цивільного кодексу не характеризувалась послідовністю в цьому питанні. Так, арбітражний суд при розгляді конкретної справи відмовив у позові про визнання зобов'язання таким, що не виникло, хоча договір щодо фрахтування судна не містив відомостей про технічні та експлуатаційні дані судна (його вантажопідйомність, вантажомісткість, швидкість тощо), як того вимагає ст. 205 КТМ [23]. Арбітражний суд послався при цьому на те, що судно відповідно до договору передається разом з усією документацією, яку повинне мати судно (ст. 35 КТМ), а в цій документації містяться вичерпні відомості, які характеризують технічні дані судна. В іншому випадку арбітражний суд визнав неспроможними доводи сторони про те, що зобов'язання оренди не виникло у зв'язку з відсутністю в договорі умов, які стосуються поновлення орендованого майна (ця умова є істотною відповідно до ст. 10 Закону «Про оренду державного і комунального майна» [68]), оскільки на відносини з приводу оренди поширюється дія положень законодавства, які вичерпно регулюють відносини з приводу поновлення орендованого нерухомого майна.
13. Відсутність у тексті договору істотної умови (однієї чи кількох) тягне недійсність відповідного договору. Таке правило встановлене ч. 2 ст. 15 Закону «Про оренду землі» [165]. Відсутність в іпотечному договорі однієї із істотних умов, передбачених ст. 18 Закону «Про іпотеку» [156], також визнається підставою недійсності іпотечного договору. Недійсність (нікчемність) обтяження (правочину щодо встановлення обтяження) у разі відсутності опису предмета обтяження, а також якщо існуючий опис не дозволяє ідентифікувати предмет обтяження, встановлена частиною першою ст. 7 Закону «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень» [166]. Звідси слід зробити загальний висновок про те, що законодавець розуміє непогодження сторонами однієї чи декількох істотних умов як невідповідність договору вимогам цивільного законодавства, що є підставою для визнання таких договорів недійсними на підставі ч. 1 ст. 203 і ч. 1 ст. 215 ЦК.
14. Разом з тим, слід враховувати, що зміст багатьох статей цього Кодексу (ст. 632, 669, 671, 673, 762 ЦК) дає підстави для висновку не тільки про те, що факт погодження істотних умов договору за відсутності в його тексті окремих із цих умов, може доводитись відповідно до ст. 218 ЦК, а й про те, що часткове або повне виконання стороною договору за умови прийняття виконання другою стороною, є достатнім доказом його укладення. Це не спростовується стосовно господарських договорів ч. 8 ст. 181 ГК [31]. Вона лише визнає договір неукладеним (таким, що не відбувся) у випадках, коли сторони не досягли згоди з усіх істотних умов господарського договору. У випадках, що розглядаються, згода сторонами з усіх істотних умов договору є досягнутою. Є лише порушення вимоги закону про форму правочину, яке тягне наслідки, встановлені ст. 218 ЦК (обмеження кола допустимих доказів).
15. Визнання договору недійсним у зв'язку з відсутністю погодження однієї чи декількох його істотних умов у випадках, коли договір частково уже був виконаний, тягне настання наслідків, передбачених ст. 216 ЦК.
16. Відповідно до ч. 2 ст. 638 ЦК договір укладається шляхом виявлення суб'єктом на адресу іншого суб'єкта волі на укладення договору (оферти) та зустрічного виявлення іншим суб'єктом волі на укладення договору (акцепта).
Укладення договору в найелементарнішому випадку являє собою один, але складний юридичний факт. Складний — оскільки укладення договору обов'язково передбачає волевиявлення, принаймні, двох сторін. Інша справа, яким чином відповідно до закону може бути виражена воля. Але вона повинна бути виражена обома сторонами. Укладення договору не пов'язане з іншими юридичними фактами (крім волевиявлення сторін) у тих випадках, коли сторони (чи їх повноважні представники) особисто зустрічаються з метою укласти договір і при зустрічі повністю завершують процедуру укладення договору. Виявлення при цьому лише однією зі сторін волі на укладення договору, якщо спеціальними правилами не встановлено інше, не має будь-якого самостійного цивільно-правового значення (не є юридичним фактом). Якщо ж воля належно виявлена двома (усіма) сторонами, має місце складний юридичний факт, який породжує відповідні зобов'язання і надає погодженому у формі, що вимагається законом, тексту договору значення індивідуального юридичного регулятора відносин між учасниками договору.
17. Процес укладення договору ускладнюється, якщо договір відповідно до закону чи за згодою сторін підлягає нотаріальному посвідченню. При цьому волевиявлення сторін для укладення договору недостатньо. Виявлена в письмовій формі сторонами воля на укладення договору як один складний юридичний факт повинна бути доповнена посвідченням договору нотаріусом (у публічній формі). Підставою зобов'язання між сторонами при цьому буде юридичний склад, що включає у себе зустрічне вираження волі двома (усіма) учасниками договору як один складний юридичний факт, а також нотаріальне посвідчення договору.
18. Проте частіше у процесі укладення договору виокремлюються юридичні факти, кожен із яких тягне встановлені цивільно-правові наслідки. До категорії таких юридичних фактів відноситься насамперед оферта. Оферта — це пропозиція укласти договір. Вона зазвичай полягає в тому, що одна сторона надсилає на адресу іншої проект договору. Будь-яка сторона майбутнього договору вправі скласти та надіслати на адресу іншої сторони проект договору. Лише стосовно договору про іпотечний кредит та іпотечного договору установлено, що їх умови розробляє кредитодавець (частина друга ст. 2 Закону «Про іпотечне кредитування, операції з консолідованим іпотечним боргом та іпотечні сертифікати» [158]). Чинний Цивільний кодекс виходить із того, що оферта має адресуватись конкретній особі. Але допускається і публічна оферта. Так, реклама, якою б докладною вона не була, не може відповідно до чинного законодавства вважатися публічною офертою. Але не забороняється, щоб у рекламі або іншій пропозиції, адресованій невизначеному колу осіб, зазначалось, що в такий спосіб рекламодавець чи інша особа звертається до невизначеного кола осіб з офертою.
19. Оферта, а також зустрічні дії іншої сторони, спрямовані на прийняття пропозиції укласти договір (акцепт), мають суворо визначене юридичне значення. Тому вони не повинні ототожнюватися з попереднім листуванням сторін, у тому числі і з протоколами про наміри, що підписуються сторонами. Іноді спеціальними нормами попереднє листування і надання необхідних документів передбачені як обов'язкові.
Стаття 639. Форма договору
1. Договір може бути укладений у будь-якій формі, якщо вимоги щодо форми договору не встановлені законом.
2. Якщо сторони домовилися укласти договір у певній формі, він вважається укладеним з моменту надання йому цієї форми, навіть якщо законом ця форма для даного виду договорів не вимагалася.
3. Якщо сторони домовились укласти у письмовій формі договір, щодо якого законом не встановлена письмова форма, такий договір є укладеним з моменту його підписання сторонами.
4. Якщо сторони домовилися про нотаріальне посвідчення договору, щодо якого законом не вимагається нотаріальне посвідчення, такий договір є укладеним з моменту його нотаріального посвідчення. Договір про закупівлю, який укладається відповідно до Закону України «Про закупівлю товарів, робіт і послуг за державні кошти», на вимогу замовника підлягає обов'язковому нотаріальному посвідченню та вважається укладеним з моменту його нотаріального посвідчення.
(Із змін, від 16.06.2005)
1. Стаття, що коментується, відповідно до заголовку повинна встановлювати вимоги до форми договорів. Але щодо форми договорів у цій статті встановлюється лише положення про право сторін на її вибір за умови, що вимоги стосовно форми не встановлені законом. Це означає, що форма договорів повинна відповідати ст. 205 — 208 ЦК та спеціальним положенням законів. Не порушуючи вимог законів, що є мінімальними, сторони вправі вибирати форму договору. Вибір форми договору полягає в досягненні сторонами домовленості про письмову форму чи письмову форму з нотаріальним посвідченням договору, якщо закон допускає укладення договору в усній формі, про письмову форму з нотаріальним посвідченням договору, якщо закон вимагає надання договору письмової форми.
2. Відповідно до ч. 1 ст. 207 ЦК договір може укладатись у письмовій формі шляхом підписання сторонами одного документа, декількох документів, шляхом обміну листами, телеграмами, обміну повідомленнями за допомогою телетайпного, електронного та іншого зв'язку. Частина 1 ст. 181 ГК [31] називає спрощеним спосіб укладення господарських договорів шляхом обміну листами, факсограмами, телеграмами, телефонограмами тощо, а також шляхом підтвердження прийняття до виконання замовлення, якщо законом не встановлені спеціальні вимоги до форми та порядку укладення певних видів договорів. Зокрема, організаційно-господарські договори в спрощений спосіб укладатись не можуть (ст. 186 ГК). Державний контракт укладається шляхом підписання сторонами єдиного документа (ч. 3 ст. 183 ГК).
3. Із ч. 1 ст. 638 ЦК випливає, що договір слід вважати укладеним з моменту, коли сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов. Частини 2 — 4 ст. 639 ЦК конкретизують це положення стосовно випадків, коли сторони домовились укласти договір в формі, яка законом для цього виду договорів не вимагалася (сторони домовились про письмову форму договору, якщо закон допускає усну; сторони домовились про нотаріальне посвідчення договору, хоч законом воно не передбачене). У таких випадках договір вважається укладеним з моменту надання договору форми, про яку сторони домовились (з моменту письмового оформлення, підписання договору та скріплення підписів печаткою; з моменту нотаріального посвідчення договору).
Стаття 640. Момент укладення договору
1. Договір є укладеним з моменту одержання особою, яка направила пропозицію укласти договір, відповіді про прийняття цієї пропозиції.
2. Якщо відповідно до акта цивільного законодавства для укладення договору необхідні також передання майна або вчинення іншої дії, договір є укладеним з моменту передання відповідного майна або вчинення певної дії.
3. Договір, який підлягає нотаріальному посвідченню або державній реєстрації, є укладеним з моменту його нотаріального посвідчення або державної реєстрації, а в разі необхідності і нотаріального посвідчення, і державної реєстрації — з моменту державної реєстрації.
1. Стаття, що коментується, встановлює момент укладення договору стосовно тих випадків, коли вирішення цього питання вимагає певної конкретизації відповідних правових положень.
2. Якщо момент направлення пропозиції про укладення договору і отримання відповіді на цю пропозицію розділені у часі, договір вважається укладеним з моменту одержання стороною, що запропонувала укласти договір, відповіді про прийняття цієї пропозиції. Це погоджується з положенням про допустимість відкликання згоди на укладення договору (ч. 3 ст. 642 ЦК) та про місце укладення договору (ст. 647 ЦК).
3. Зі змісту ч. 1 ст. 638 ЦК можна зробити висновок про те, що всі цивільно-правові договори є консенсуальними, тобто вважаються укладеними з моменту досягнення в формі, що вимагається законом, згоди з усіх істотних умов. Зазначена стаття, однак, не виключає встановлення спеціальними положеннями законів конструкції реальних договорів, тобто договорів, що вважаються укладеними з моменту передання речі (за умови належного здійснення консенсуальної частини договору, тобто вираження волі на встановлення, зміну та припинення прав і обов'язків у формі, що вимагається законом). Загальне правило з цього приводу встановлюється ч. 2 ст. 640 ЦК, яка легалізує правову конструкцію реального договору.
4. Формулювання Цивільного кодексу та інших законів, що пов'язують момент укладення окремих видів договорів з моментом передання речі або вчинення іншої дії, схожі з формулюваннями законів, які не встановлюють щодо цього будь-яких винятків із загального правила ст. 638 ЦК. Але вони не тотожні. Так, якщо стосовно, наприклад, договору поставки (який визнається укладеним з моменту досягнення сторонами згоди з усіх істотних умов у формі, що вимагається законом) щодо цього не встановлюються будь-які особливості, то в його визначенні вказується на те, що постачальник «зобов'язується передати» товар. У визначеннях реальних договорів, що передбачають для їх укладення передання речі, зазначається «передає».
5. Беручи до уваги викладене, з моменту передання речі вважаються або відповідно до домовленості сторін можуть вважатись укладеними такі договори: 1) купівлі-продажу (через формулювання — продавець «передає...», що міститься у ст. 655 ЦК поряд з формулюванням «зобов’язується передати»); 2) дарування (через формулювання — дарувальник «передає... майно» — ч. 1 ст. 717 ЦК) у відповідних випадках; 3) договір зберігання (через формулювання «одна сторона (зберігач) зобов'язується зберігати річ, яка передана» — ч. 1 ст. 936 ЦК. Аналогічним є формулювання ч. 1 ст. 957 ЦК стосовно договору складського зберігання); 4) договір ренти (через формулювання «одна сторона (одержувач ренти) передає...» — ч. 1 ст. 731 ЦК); 5) договір довічного утримання, догляду (через формулювання «одна сторона (відчужувач) передає...» — ст. 744 ЦК); 6) договір управління майном (через формулювання «одна сторона (установник управління) передає...» — ст. 1029 ЦК); 7) договір позики (через формулювання «одна сторона (позикодавець) передає...» — ст. 1046 ЦК); 8) договір банківського вкладу (через формулювання «одна сторона (банк), що прийняла...» — ч. 1 ст. 1058 ЦК); 9) договір факторингу (через формулювання «одна сторона (фактор) передає...» — ч. 1 ст. 1077 ЦК) у відповідних випадках. Цивільний кодекс допускає можливість визнання сторонами на свій розсуд деяких видів договорів як реальних або консенсуальних. Це стосується договорів купівлі-продажу, дарування, зберігання, факторингу.
6. Ознаки реального договору є в договорі перевезення, оскільки він визначається таким, за яким перевізник зобов'язується доставити «довірений» йому відправником вантаж (частина перша ст. 909 ЦК). Сформулювати конструкцію договору перевезення як реального законодавцю вдалося завдяки тому, що він розділив відносини між транспортною організацією (особою, що надає послуги з перевезення) і відправником вантажу на дві частин: 1) перша з них одержала найменування зобов'язань, що виникають на підставі довгострокових договорів перевезень. До змісту цих зобов'язань включаються зобов'язання перевізника подати транспортні засоби під навантаження й зобов'язання відправника вантажу надати вантаж для перевезення; 2) друга частина складає власне зобов'язання з перевезення, що виникає з того моменту, як вантаж «довірено» перевізнику.
7. У розділі II «Загальні положення про договір» Книги п'ятої Цивільного кодексу поняття набрання чинності вживається тільки в ч. 2 ст. 631. Спеціальні закони за загальним правилом також не використовують це поняття. Водночас стали з'являтися винятки з цього правила. Стаття 983 ЦК і частина третя ст. 18 Закону «Про страхування» [139] встановлюють, що договір страхування набирає чинності з моменту внесення першого страхового платежу (це правило є диспозитивним). Очевидно, мається на увазі, що договір страхування є укладеним з моменту його підписання, а страхове зобов'язання страховика перед страхувальником виникає із зазначеного моменту набрання договором чинності. Визначення початку дії зобов'язання страхування вказівкою на момент унесення першого страхового платежу має тлумачитись з урахуванням правила визначення початку перебігу строків, установленого ст. 253 ЦК. Строк дії договору страхування повинен установлюватись у днях, місяцях або роках. Застосування для цього інших одиниць часу неможливе, оскільки це не передбачено законом і не випливає із суті зобов'язання страхування. Якщо строк обчислюється лише в зазначених одиницях, він підлягає обчисленню «з дня, наступного після того дня, з якого починається строк», тобто з нуля годин доби, яка наступає після того дня, в який страхувальник уніс перший страховий платіж. З цього моменту настання страхового випадку тягне виникнення обов'язку страховика виплатити страхове відшкодування (страхову суму).
8. Договір автомобільного перевезення пасажира вважається укладеним з моменту придбання пасажиром квитка на право проїзду (тобто укладення договору неможливо, поки не внесена плата за проїзд) і лише в окремих випадках він визнається укладеним з моменту посадки в автобус (ч. 2 ст. 42 Закону «Про автомобільний транспорт» [190]). Установлено також, що договір перевезення пасажира на таксі набирає чинності з моменту посадки пасажира і діє до моменту висадки у пункті призначення.
Розмежування в законі понять укладення договору і набрання ним чинності стало наслідком того, що в науці й законодавстві не приділяється уваги проблемі ґенези зобов'язання та прав і обов'язків сторін, що складають його зміст Але деякі зі стадій розвитку зобов'язання не можна не помітити. Одну з них невдало виділили вказівкою на момент набрання чинності договором автомобільного перевезення.
9. Якщо договір у силу закону або за згодою сторін підлягає нотаріальному посвідченню, він вважається укладеним з моменту його нотаріального посвідчення. Договір, який підлягає державній реєстрації, вважається укладеним з моменту його державної реєстрації. Здавалося б, це — подібні правила, а ця подібність повинна враховуватись і в наслідках невиконання відповідних законодавчих вимог. Але законодавець вирішив інакше: порушення законодавчої вимоги про нотаріальне посвідчення договору має наслідком його нікчемність (недійсність). А порушення вимоги про державну реєстрацію договору означає, що він є неукладеним. Суперечність між цими законодавчими положеннями усувається, якщо неукладений договір розуміти як різновид договору недійсного.
10. Реєстрацію договорів слід відрізняти від реєстрації окремих видів майна, від реєстрації права власності на окремі види об'єктів права власності. Дивно, але змішування згаданих тут понять стає звичним навіть у законодавчих актах. Так, у Земельному кодексі (ст. 125, ч. 5 ст. 126) і Законі «Про оренду землі» [165] (ст. 18, 20) ідеться і про реєстрацію права на земельну ділянку, і про реєстрацію договору «відповідно до закону», хоч такого закону, який би визначав порядок реєстрації договорів оренди землі, ніколи не існувало. Зважаючи на те, що у зв'язку із запровадженням державної реєстрації прав на нерухоме майно, в тому числі на землю, припинилась практика реєстрації договорів оренди землі відповідно до затвердженого постановою Кабінету Міністрів Порядку державної реєстрації договорів оренди землі [285], такого закону не буде ніколи. Між тим, потреба у специфічному врегулюванні відносин щодо
реєстрації речових прав на землю існує. Держкомзем затвердив Тимчасовий порядок ведення державного реєстру земель [424]. Але Держкомпідприємництво повідомило про зупинення дії цього Порядку [451]. У свою чергу, суд призупинив дію акта Держкомпідприємництва, невиконання вимог якого стало підставою зупинення дії названого Порядку. Відповідно до ч. 2 ст. 1299 ЦК «право власності на нерухоме майно виникає у спадкоємця з моменту державної реєстрації цього майна». Але ж таке майно не реєструється, а реєстрації підлягають права на нього (обмеження цих прав).
11. Ураховуючи викладене, слід звернути увагу на низку правил, що передбачають державну реєстрацію окремих видів майна:
1) у Державному регістрі джерел іонізуючого випромінювання реєструються джерела іонізуючого випромінювання (Положення про Державний регістр джерел іонізуючого випромінювання і порядок оплати послуг з їх реєстрації [273]);
2) державній реєстрації підлягають автомобілі, автобуси та інші подібні транспортні засоби (Порядок державної реєстрації (перереєстрації), зняття з обліку автомобілів, автобусів, а також самохідних машин, сконструйованих на шасі автомобілів, мотоциклів усіх типів, марок і моделей, причепів, напівпричепів та мотоколясок, інших прирівняних до них транспортних засобів [346]);
3) придбана громадянами вогнепальна гладкоствольна, нарізна, комбінована мисливська зброя, пневматична і холодна зброя підлягає реєстрації в органах внутрішніх справ (п. 12.4 Інструкції про порядок виготовлення, придбання, зберігання, обліку, перевезення та використання вогнепальної, пневматичної і холодної зброї, пристроїв вітчизняного виробництва для відстрілу патронів, споряджених гумовими чи аналогічними за своїми властивостями метальними снарядами несмертельної дії, та зазначених патронів, а також боєприпасів до зброї та вибухових матеріалів [376]);
4) реєстрації шляхом унесення до Державного реєстру підлягають повітряні судна (ст. 25 Повітряного кодексу [21]);
5) морські торговельні судна підлягають реєстрації у Державному судновому реєстрі України; судна, що не підлягають реєстрації у зазначеному Реєстрі, реєструються у Судновій книзі України (ст. 26 КТМ [23]).
12. Державна реєстрація прав на нерухоме майно — це зовсім інше правове явище. Державна реєстрація прав на нерухомість передбачена ст. 182 ЦК і здійснюється відповідно до правил, установлених Законом «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень» [177]. Реєстрації підлягають іпотека (ст. 4 Закону «Про іпотеку» [156]) і обтяження рухомого майна (ст. 11 — 13 Закону «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень» [167]).
13. Ще одне правове явище — це реєстрація договорів (правочинів). Зазвичай договори підлягають державній реєстрації відповідно до Тимчасового порядку державної реєстрації правочинів. Це стосується:
а) договорів купівлі-продажу земельної ділянки, єдиного майнового комплексу, житлового будинку (квартири), іншого нерухомого майна (ст. 657 ЦК);
б) договорів про передання майна під виплату ренти (ст. 732 ЦК);
в) договорів довічного утримання (догляду), за якими набувачеві у власність передається нерухоме майно (ст. 745 ЦК);
г) договорів найму будівлі або іншої капітальної споруди (їх окремої частини), укладений на строк не менше одного року (ст. 794 ЦК);
д) договорів управління нерухомим майном (ст. 1131 ЦК).
14. Договори про перехід права власності на земельні ділянки вважаються укладеними з дня їх нотаріального посвідчення (ч. З ст. 132 Земельного кодексу [28]). Державна реєстрація такого роду договорів не передбачена.
15. Щодо договорів оренди землі передбачена їх реєстрація (ч. 2 ст. 126 Земельного кодексу). Закон «Про оренду землі» називає реєстрацію договорів оренди землі державною (ст. 20) і поширює її обов'язковість на договори суборенди землі (частина п'ята ст. 8). Договір оренди землі набуває чинності після його державної реєстрації (ч. 2 ст. 125 ЗК; ст. 18 Закону «Про оренду землі»). Державна реєстрація договорів оренди є також офіційним визнанням і підтвердженням державою факту виникнення права оренди земельних ділянок (п. 2 Порядку державної реєстрації договорів оренди землі). Слід, однак, визнати, що з моменту введення державної реєстрації прав на нерухоме майно, в тому числі на земельні ділянки, та їх обмежень реєстрація договорів оренди землі припинилась. Тож виходить, що взагалі не настає момент, з якого такі договори набирають чинності. Вирішення цієї колізії можливе з урахуванням того, що закон є чинним положенням з урахуванням практики його тлумачення компетентним судом. Засада рівного поводження, що входить до змісту принципу верховенства права, обумовлює припустимість поширення наведеного ratio decidendi і на адміністративну практику: якщо десятки тисяч договорів оренди не реєструються, а тому відповідно до закону і не набирають чинності, то цю практику не слід ігнорувати. А тому не може бути визнаним таким, що не набрав чинності окремий договір оренди землі, і не може бути задоволений позов про повернення безпідставно отриманої земельної ділянки тільки тому, що договір оренди не був зареєстрований.
16. Частина 2 ст. 1118 ЦК передбачає державну реєстрацію договорів комерційної концесії органом, який здійснив державну реєстрацію правоволодільця. Якщо правоволоділець зареєстрований в іноземній державі, державна реєстрація договору комерційної концесії здійснюється органом, який здійснив державну реєстрацію користувача. Юридичне значення державної реєстрації договорів комерційної концесії визначається на підставі ч. 4 ст. 1118 ЦК: сторони комерційної концесії у відносинах з третіми особами вправі посилатись на такий договір тільки з моменту його державної реєстрації. Отже, належить зробити висновок про те, що момент укладення договору комерційної концесії визначається за загальним правилом ч. 1 ст. 638 ЦК, однак для третіх осіб він набуває юридичного значення з моменту державної реєстрації.
17. У випадках, коли в концесію передаються об'єкти права державної власності, концесійні договори підлягають реєстрації у Фонді державного майна (ст. 14 Закону «Про концесії» [110]; Положення про реєстр концесійних договорів [293]). Ця реєстрація не тягне будь-яких цивільно-правових наслідків.
18. Закони про охорону прав на окремі об'єкти інтелектуальної власності відмовились від правової конструкції, відповідно до якої договори про розпорядження правами інтелектуальної власності підлягали реєстрації, а чинності стосовно третіх осіб набували після офіційної публікації про реєстрацію таких договорів. Лише ст. 40 Закону «Про охорону прав на сорти рослин» [144] визнає ліцензійні договори та договори про передання виключного права власника сорту дійсними, якщо вони укладені в письмовій формі та підписані сторонами, але стосовно третіх осіб такі договори визнаються дійсними з дати публікації відомостей про це в офіційному виданні, яка здійснюється на підставі занесення відповідних відомостей до Реєстру патентів. Слід вважати, що це правило зберегло чинність і після введення в дію нового Цивільного кодексу. Його реалізація здійснюється відповідно до Інструкції про реєстрацію договору про передачу права на сорт і договору про передачу права на використання сорту.
Стосовно інших об'єктів інтелектуальної власності ч. 1 ст. 1114 ЦК формулює загальне правило про те, що як ліцензійні договори (ст. 1109 ЦК), так і договори про передання виключних прав інтелектуальної власності (ст. 1113 ЦК), обов'язковій реєстрації не підлягають, але можуть реєструватись «на вимогу ліцензіара або ліцензіата» (так, у тексті, хоча сторони договору про передання прав, яке розуміється в ст. 1113 ЦК як відчуження, так не називаються). Спеціально підкреслюється, що ліцензіат вправі захищати свої права, отримані за договором, у суді.
Разом з тим, стосовно всіх прав інтелектуальної власності, що є чинними після їх державної реєстрації (а це всі права промислової власності, крім прав на наукове відкриття, на раціоналізаторську пропозицію, прав на комерційне найменування, права на комерційну таємницю) ч. 2 ст. 1114 ЦК установлює, що «факт» їх передання (відповідно до ст. 1113 ЦК передання слід тлумачити як відчуження) підлягає державній реєстрації. Державна реєстрація «факту» передання виключних майнових прав інтелектуальної власності не може тлумачитись як державна реєстрація відповідних договорів. Відповідно до цього договори про передання майнових прав інтелектуальної власності, на які поширюється ч. 2 ст. 1114 ЦК, слід вважати укладеними з моменту, що визначається відповідно до ч. 1 ст. 638 ЦК.
19. Закон «Про угоди про розподіл продукції» [111] передбачає реєстрацію проектів таких угод (ч. 1 ст. 11), а також реєстрацію укладених угод (ст. 15). Реєстрація здійснюється Міжвідомчою комісією, що створюється Кабінетом Міністрів (ч. 1 ст. 5 названого Закону) і діє відповідно до Положення про Міжвідомчу комісію з організації укладення та виконання угод про розподіл продукції. Реєстрація угоди про розподіл продукції не впливає на її чинність. Але пропонується, щоб Міжвідомча комісія перевіряла повноваження сторін на підписання угоди, а потім проводила реєстрацію (п. 11 Порядку реєстрації проектів угоди про розподіл продукції та державної реєстрації угоди про розподіл продукції [304]). За результатами перевірки повноважень сторін не виключається постановка питання про недійсність відповідної угоди.
20. Указом Президента України «Про врегулювання порядку одержання резидентами кредитів, позик в іноземній валюті від нерезидентів та застосування штрафних санкцій за порушення валютного законодавства» [234] встановлено, що договори, які передбачають виконання резидентами боргових зобов'язань перед нерезидентами за отриманими у них кредитами і позиками, підлягають реєстрації у Національному банку України. Така реєстрація не має цивільно-правового значення. Одержання кредитів, позик від нерезидентів без реєстрації договорів тягне застосування фінансових санкцій з подальшою обов'язковою реєстрацією зазначених договорів.
21. Стаття 24 Закону «Про режим іноземного інвестування» [73] передбачається реєстрацію договорів резидентів з іноземними інвесторами про спільну інвестиційну діяльність (виробничу кооперацію, спільне виробництво тощо). Така реєстрація здійснюється відповідно до Положення про порядок державної реєстрації договорів (контрактів) про спільну інвестиційну діяльність за участю іноземного інвестора [270]. Вона не має цивільно-правового значення, але дає іноземному інвестору пільги зі сплати мита при ввезенні з метою інвестування відповідного майна.
22. Договори, укладені на товарних біржах, повинні подаватися на реєстрацію і реєструватися не пізніше наступного дня після їх укладення. Вони вважаються укладеними лише з моменту їх реєстрації на біржі (ст. 13 Закону «Про товарну біржу» [44]). До реєстрації договір вважається неукладеним, а зобов'язання на підставі неукладеного договору не виникає, хоч ця реєстрація і не підпадає під дію ч. З ст. 640 ЦК.
23. Договори про переробку винограду, плодів та ягід на виноматеріали на давальницьких умовах підлягають реєстрації в органах Мінагропрому (якщо виконавцем (підрядником) є підприємство, що входить до.системи цього Міністерства), в Укоопспілці (якщо виконавцем є підприємство цієї системи), в органі, уповноваженому Радою Міністрів Автономної Республіки Крим, в обласних, Київській і Севастопольській державних адміністраціях (якщо виконавцями є інші підприємства). Це передбачено п. 4 Порядку переробки винограду, плодів та ягід на виноматеріали на давальницьких умовах [277]. Ця реєстрація також не має цивільно-правового значення.
24. Реєстрації в Інспекціях заготівель і якості сільськогосподарської продукції підлягають державні контракти на закупівлю сільськогосподарської продукції до центральних і регіональних фондів (лист Головної державної податкової інспекції та Міністерства сільського господарства і продовольства від 20 вересня 1996 р.). Ця реєстрація має внутрішньовідомчий характер і не має будь-яких цивільно-правових наслідків.
Стаття 641. Пропозиція укласти договір
1. Пропозицію укласти договір (оферту) може зробити кожна із сторін майбутнього договору.
Пропозиція укласти договір має містити істотні умови договору і виражати намір особи, яка її зробила, вважати себе зобов'язаною у разі її прийняття.
2. Реклама або інші пропозиції, адресовані невизначеному колу осіб, є запрошенням робити пропозиції укласти договір, якщо інше не вказано у рекламі або інших пропозиціях.
3. Пропозиція укласти договір може бути відкликана до моменту або в момент її одержання адресатом. Пропозиція укласти договір, одержана адресатом, не може бути відкликана протягом строку для відповіді, якщо інше не вказане у пропозиції або не випливає з її суті чи обставин, за яких вона була зроблена.
1. У ч. 1 ст. 641 ЦК формулюється загальне правило, відповідно до якого пропозицію укласти договір (оферту) може зробити кожна із сторін майбутнього договору. Таке ж правило сформульоване в ч. 2 ст. 181 ГК [31]. Лише стосовно договору про іпотечний кредит та іпотечного договору спеціальним правилом установлено, що умови договору розробляє кредитодавець (ч. 2 ст. 2 Закону «Про іпотечне кредитування, операції з консолідованим іпотечним боргом й іпотечні сертифікати» [158]).
2. Пропозиція укласти договір має містити всі істотні умови договору і виражати намір особи, яка її зробила, вважати себе зобов'язаною у разі її прийняття. Намір оферента вважати себе зв'язаним договором у разі прийняття пропозиції акцептантом не обов'язково має виражатися прямо. Він може випливати зі змісту проекту договору, належним чином підписаного оферентом і у відповідних випадках скріпленого печаткою, зі змісту супровідного листа. Та й сам по собі підписаний і скріплений печаткою оферента проект договору цілком припустимо тлумачити як оферту, якщо тільки зі змісту проекту договору і супровідного листа, до якого додано проект договору, не випливає інше.
3. Оферта повинна бути оформлена відповідно до вимог ст. 207 ЦК, що стосуються форми договору (у частині, що стосується оферента). Якщо для підписання надсилається проект договору, він додається до супровідного листа, наявність якого, однак, не є юридично обов'язковою (супровідний лист — елемент ділової етики). Проект договору, який надсилається як оферта, повинен бути підписаний оферентом (у відповідних випадках — скріплений печаткою). Лист — пропозиція укласти договір — може бути визнаний офертою, якщо він підписаний фізичною особою, від якої виходить пропозиція, чи особою, що має статус органу юридичної особи. В останньому випадку необхідне прикладення печатки. Печатка при цьому є доказом дійсності підпису особи, що має діяти як орган юридичної особи. У судовій практиці зустрічаються випадки, коли оспорюється дійсність підпису. За відсутності печатки і за наявності висновку експертизи про те, що підпис не належить органу юридичної особи (фізичній особі — стороні договору), договір має визнаватись недійсним, оскільки відсутнє вираження волі (ст. 202 ЦК) або воля виражена неналежною особою (ст. 92 ЦК). Але і за наявності печатки, якщо буде доведено, що підпис не належить органу юридичної особи, договір є недійсним, тому що від імені юридичної особи договори вправі укладати лише його органи або інші особи на підставі довіреності (ст. 92, 244 ЦК). Звичайно, сторона, яка одержала договір з підписом, що належить відповідно до вказівки в договорі органу юридичної особи, і печаткою, буде доводити, що несправедливо за таких умов визнавати договір недійсним, що вона (ця сторона) не мала можливості перевірити дійсність підпису. Однак вітчизняне законодавство не передбачає вирішення цивільно-правових спорів безпосередньо на підставі принципу справедливості. А на підставі закону не може вважатися дійсним договір, хоча б і скріплений печаткою, якщо він підписаний суб'єктом, який не має статусу органу юридичної особи. З цього приводу автори рекомендують перевіряти правоздатність контрагента за договором і наявність у фізичної особи, яка діє від імені юридичної особи, повноваження його органу. Крім того, слід ураховувати, що суб'єкт не позбавлений права вимагати відшкодування збитків, заподіяних діями сторони, яка умисно або через необережність увела в оману суб'єкта, що сприйняв наявність печатки як підтвердження дійсності підпису на договорі або на його проекті посадової особи, яка має статус органу юридичної особи.
4. Склалась господарська практика, за якої ігнорується проблема ідентифікації сторін договору. Лише банки виявляють з цього приводу належну турботу, оскільки відповідні вимоги ставляться нормативно-правовими актами Національного банку України. У частині третій ст. 2 Закону «Про іпотечне кредитування, операції з консолідованим іпотечним боргом та іпотечні сертифікати» [158] також прямо закріплюється право кредитодавця запроваджувати додаткові процедури щодо встановлення платоспроможності та ідентифікації боржника. В інших випадках існує думка, що особа, яка бажає укласти договір з іншою особою, взагалі не зобов'язана ідентифікувати контрагента за майбутнім договором. Судовими рішеннями ця позиція інколи підтримується. І навіть вважається можливим звільнити юридичну особу від несприятливих податкових наслідків виконання договорів, в яких іншою стороною виступають невідомі фізичні особи, які прикриваються підробленими установчими та іншими документами неіснуючої юридичної особи, оскільки юридична особа «не може нести відповідальність за відсутності вини». З уведенням у дію Закону «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб — підприємців» [150] державу слід вважати такою, що в основному виконала свій обов’язок створити умови для перевірки контрагентів за договорами. Решта турботи щодо ідентифікації суб'єктів цивільного права лягає на учасників цивільного обороту.
5. Необхідність ідентифікації особи, що надіслала на адресу іншої сторони проект договору, вкрай обмежує можливість ініціювання фізичною особою укладення договору в такий спосіб. Правда, можливе надіслання пропозиції укласти договір телеграмою із засвідченням справжності підпису оператором підприємства зв'язку.
6. Стосовно господарських договорів установлено, що у випадках, коли проект договору викладено як єдиний документ, він надається іншій стороні в двох примірниках. Проект договору повинен містити всі умови, що є істотними для відповідного виду договорів, інші умови, необхідні для забезпечення інтересів сторін. Умови договорів повинні викладатися таким чином, щоб виключити можливість їх неоднозначного тлумачення. Цьому сприяє не тільки відпрацьованість формулювань, але і структура договору. Дуже невдалим є виокремлення в тексті договорів таких їх частин, які мають заголовок, наприклад, «Права та обов'язки сторін». Набагато доцільніше відокремити частини, присвячені обов'язкам однієї сторони, обов'язкам другої сторони, правам кожної зі сторін. Повторень, обумовлених, наприклад, тим, що обов'язкам однієї сторони завжди кореспондують права другої, доцільно уникати, але не на шкоду точності змісту договору. У договорах раціональнішим було б насамперед визначення обов'язків сторін. Права, що кореспондують їм, найчастіше перелічувати немає рації. Однак в окремих випадках зміст договору зручніше виразити вказівкою на права. Так, у договорах підряду вказується на право замовника контролювати виконання робіт, а не на обов'язок підрядника не перешкоджати здійсненню замовником такого контролю.
7. Структура договору може бути побудована шляхом виокремлення його-частин за суто юридичними критеріями (предмет договору, обов'язки однієї сторони, права цієї ж сторони, обов'язки другої сторони, права цієї ж сторони, відповідальність сторін, дія договору, інші умови). Допускається побудова структури договору за змістовним критерієм. У такому випадку в договорі, наприклад, поставки будуть виокремлюватися такі розділи: предмет договору, якість товарів, що підлягають поставці, кількість товарів і строки поставки, порядок доставки (відвантаження), ціна і порядок розрахунків, порядок приймання товарів тощо. У господарській практиці не прийнято вказувати в договорах словами дату їх підписання (надіслання другій стороні), розмір грошових сум, що підлягають сплаті за договором. Таку практику слід було б змінити на протилежну.
8. Судова практика поки що ліберальна щодо випадків, коли договір підписується лише на останньому аркуші. Як докази такі договори звичайно в судах приймаються. Проте все частіше стали зустрічатися випадки, коли зміст попередніх (непідписаних) аркушів договору оспорюється однією зі сторін. Ураховуючи це, рекомендується або підписувати всі аркуші договору (в кінці тексту, викладеного на кожному аркуші), або прошивати аркуші таким чином, щоб виключалася їх підміна.
9. У ч. 2 ст. 641 ЦК уперше в національному законодавстві чітко вирішується питання про значення реклами в процесі укладення договору. Зазвичай вона значення оферти не має. Однак рекламодавець не позбавлений права вказати в рекламі або інших пропозиціях, що реклама або пропозиції мають силу оферти.
10. Оферта може бути відкликана тільки до моменту або в момент одержання її адресатом. Після цього оферта може бути відкликана тільки за наявності згоди акцептанта. Отже, своєчасно не відкликана оферта тягне певні цивільно-правові наслідки. Тому її значення не може зводитись до частини складного юридичного факту (договору), що породжує зобов'язання. Оферта має значення і самостійного юридичного факту, і як такий вона має бути визнана одностороннім правочином.
Стаття 642. Прийняття пропозиції
1. Відповідь особи, якій адресована пропозиція укласти договір, про її прийняття (акцепт) повинна бути повною і безумовною.
2. Якщо особа, яка одержала пропозицію укласти договір, у межах строку для відповіді вчинила дію відповідно до вказаних у пропозиції умов договору (відвантажила товари, надала послуги, виконала роботи, сплатила відповідну суму грошей тощо), яка засвідчує її бажання укласти договір, ця дія є прийняттям пропозиції, якщо інше не вказане в пропозиції укласти договір або не встановлено законом.
3. Особа, яка прийняла пропозицію, може відкликати свою відповідь про її прийняття, повідомивши про це особу, яка зробила пропозицію укласти договір, до моменту або в момент одержання нею відповіді про прийняття пропозиції.
1. Акцепт як юридичний факт має подвійну правову природу. Він є самостійним юридичним фактом (одностороннім правочином), що тягне за собою певні цивільно-правові наслідки. Крім того, акцепт є виявом волі на укладення договору — частиною складного юридичного факту — договору, який є підставою відповідних зобов'язань.
2. Згода на пропозицію укласти договір має бути повного (приймаються всі умови оферти) і беззастережною. Прийняття пропозиції з виключенням із неї певних умов або із застереженням щодо певних умов кваліфікується як відмова від пропозиції та нова пропозиція (ст. 646 ЦК).
3. Яким би чином не була оформлена оферта (проект договору в двох примірниках, лист, телеграма, телефонограма тощо), акцепт може бути здійснено в межах строку для відповіді конклюдентними діями — учиненням дій на виконання договору на запропонованих умовах (відвантаженням товару, наданням послуги, виконанням роботи, сплатою грошової суми). При здійсненні таких дій треба дуже уважно перевіряти оферту на предмет наявності в ній усіх істотних умов. Якщо оферта не містить усіх істотних умов, виконання договору у відповідь на оферту може бути визнане безпідставним і тягти спір з приводу визнання договору недійсним та повернення виконання.
4. Акцепт може бути відкликаний відповідно до правил, що є аналогічними правилами відкликання оферти: це допускається до одержання або в момент одержання акцепту стороною, яка зробила пропозицію укласти договір.
Стаття 643. Укладення договору за пропозицією, в якій вказаний строк для відповіді
1. Якщо у пропозиції укласти договір вказаний строк для відповіді, договір є укладеним, коли особа, яка зробила пропозицію, одержала відповідь про прийняття пропозиції протягом цього строку.
1. Стаття, що коментується, підлягає застосуванню у випадках, коли в оферті визначений строк для відповіді на пропозицію укласти договір.
2. Якщо в оферті визначено строк для відповіді, оферта вважається прийнятою, якщо особа, що запропонувала укласти договір відповідно до ст. 641 ЦК, одержала відповідь про прийняття пропозиції протягом строку, встановленого в оферті (до цього строку включається час поштового обігу). Однак у випадках, коли в оферті чітко встановлено строк для надіслання акцептантом відповіді оференту (без урахування часу поштового обігу), неправильно було б ігнорувати волю оферента і обчислювати строк не відповідно з офертою, а згідно із ст. 643 ЦК.
3. До господарських договорів ст. 643 ЦК не застосовується.
Стаття 644. Укладення договору за пропозицією, в якій не вказаний строк для відповіді
1. Якщо пропозицію укласти договір зроблено усно і в ній не вказаний строк для відповіді, договір є укладеним, коли особа, якій було зроблено пропозицію, негайно заявила про її прийняття.
2. Якщо пропозицію укласти договір, в якій не вказаний строк для відповіді, зроблено у письмовій формі, договір є укладеним, коли особа, яка зробила пропозицію, одержала відповідь протягом строку, встановленого актом цивільного законодавства, а якщо цей строк не встановлений, — протягом нормально необхідного для цього часу.
1. Стаття 644 ЦК застосовується до наступних випадків: 1) коли пропозицію укласти договір зроблено усно і при цьому не визначено строк для відповіді; 2) коли пропозицію укласти договір зроблено письмово і при цьому не встановлено строк для відповіді; 3) коли пропозицію укласти договір зроблено в письмовій формі, а строк для відповіді встановлений законодавством.
2. Якщо в пропозиції укласти договір, зробленій усно, визначено строк для відповіді, застосовуються ст. 643 і 645 ЦК. Якщо в такій пропозиції строк для відповіді не встановлений, заява про прийняття пропозиції повинна бути зроблена негайно. В іншому випадку пропозиція вважається не прийнятою.
3. Якщо в пропозиції укласти договір, зробленій у письмовій формі, строк для відповіді не визначений, пропозиція вважається прийнятою, якщо відповідь про прийняття пропозиції одержана оферентом протягом нормально необхідного для цього часу. Оскільки ідеться про одержання відповіді, слід ураховувати, що контрольні строки пересилання поштових відправлень установлені Нормативами і нормативними строками пересилання поштових відправлень та поштових переказів [456].
4. Якщо законодавством установлено строк для одержання відповіді на письмову пропозицію укласти договір, протягом цього строку повинна бути отримана оферентом відповідь про прийняття його пропозиції. Це правило не зовсім погоджується із спеціальним правилом ч. 3 ст. 181 ГК [31], яка підлягає переважному застосуванню до відносин, що виникають у процесі укладення господарських договорів.
Частина третя ст. 181 ГК установлює для акцепту двадцятиденний строк. Цей строк установлено для надіслання відповіді на оферту, тобто, він не включає часу поштового обігу. У цей же час має бути направлений оференту протокол ррзбіжностей, якщо проект договору (оферту) акцептант прийняв із протоколом розбіжностей. Пропуск цього строку тягне наслідки, передбачені ч. 1 ст. 645 ЦК. У випадках, коли договір ґрунтується на державному замовленні, або укладення договору для акцептанта є обов'язковим, або акцептант в установленому порядку визнаний монополістом на певному ринку товарів, робіт, послуг, пропуск зазначеного двадцятиденного строку дає право оференту звернутись до господарського суду з позовом про спонукання до укладення договору.
Стаття 645. Відповідь про прийняття пропозиції, яка одержана із запізненням
1. Якщо відповідь про прийняття пропозиції укласти договір одержано із запізненням, особа, яка зробила пропозицію, звільняється від відповідних зобов'язань.
2. Якщо відповідь про прийняття пропозиції укласти договір було відправлено своєчасно, але одержано із запізненням, особа, яка зробила пропозицію укласти договір, звільняється від відповідних зобов'язань, якщо вона негайно повідомила особу, якій було направлено пропозицію, про одержання відповіді із запізненням.
Відповідь, одержана із запізненням, є новою пропозицією.
3. За згодою особи, яка зробила пропозицію, договір може вважатись укладеним незалежно від того, що відповідь про прийняття пропозиції укласти договір було відправлено та (або) одержано із запізненням.
1. Стаття, що коментується, застосовується до відносин з приводу укладення договорів, якщо строк для відповіді на пропозицію укласти договір установлено і не встановлено офертою. Лише абзац перший ч. 2 ст. 645 ЦК не застосовується до відносин, що регулюються ч. 3 ст. 181 ГК [31], яка встановлює двадцятиденний строк для надіслання акцептантом оференту примірника підписаного договору.
2. Маючи на увазі положення абзацу другого ч. 1 ст. 641 ЦК (оферта повинна виражати намір оферента вважати себе зобов'язаним), ч. 1 ст. 645 ЦК установлює, що одержання оферентом відповіді на пропозицію укласти договір із запізненням звільняє оферента від відповідного обов'язку. Відповідь, яка одержана із запізненням, вважається новою пропозицією (офертою), на яку поширюється чинність ст. 641 ЦК (мається на увазі, що відповідь повинна прийматись до уваги разом із первісною пропозицією, оскільки сама по собі відповідь зазвичай усіх істотних умов договору не містить).
3. Відповідь на пропозицію укласти договір може бути надіслана своєчасно (з урахуванням часу поштового обігу оферент повинен одержати її в межах строку для відповіді, встановленого офертою), але одержана із запізненням. У цьому випадку оферент звільняється від відповідних зобов'язань, якщо він негайно повідомив акцептанта про одержання відповіді із запізненням. Якщо таке повідомлення негайно не буде надіслане акцептанту, договір вважається укладеним.
4. При запізненні відповіді сторони можуть домовитись про те, що договір вважається укладеним. Але на випадок спору доцільно було б мати докази того, що така домовленість була досягнута.
Стаття 646. Відповідь про згоду укласти договір на інших умовах
1. Відповідь про згоду укласти договір на інших, ніж було запропоновано, умовах є відмовою від одержаної пропозиції і водночас новою пропозицією особі, яка зробила попередню пропозицію.
1. Стосовно відповіді про згоду укласти договір на інших умовах застосовуються всі правила щодо пропозиції укласти договір (щодо юридичного значення, строку для відповіді, права відкликання тощо). При отриманні відповіді про згоду укласти договір на інших умовах застосовується також ч. 2 ст. 642 ЦК.
2. Лише стосовно господарських договорів, які засновані на державному замовленні, або укладення яких є обов'язковим для сторін на підставі закону, або господарських договорів, в яких сторона-виконавець визнана в установленому порядку монополістом на певному ринку товарів, робіт, послуг, непередання розбіжностей у двадцятиденний строк на вирішення суду тягне визнання пропозицій іншої сторони (неврегульованих розбіжностей) прийнятими (ч. 7 ст. 181 ГК). Суди в таких випадках не повинні брати до уваги докази про те, що зазначений строк було пропущено у зв'язку з тим, що іншій стороні було направлено протокол погодження розбіжностей.
Стаття 647. Місце укладення договору
1. Договір є укладеним у місці проживання фізичної особи або за місцезнаходженням юридичної особи, яка зробила пропозицію укласти договір, якщо інше не встановлено договором.
1. Правило ст. 647 ЦК є диспозитивним. Тому сторони вправі на свій розсуд визначити місце укладення договору. Суттєве значення місце укладення договору має тільки для договорів у сфері міжнародного приватного права, де таке місце (країна) може бути критерієм визначення законодавства, що підлягає застосуванню до правовідносин, що виникли на підставі, такого договору. Відповідно до ч. 3 та 5 ст. 382 ГК форма зовнішньоекономічного договору та права і обов'язки сторін такого договору визначаються правом місця його укладення. Слід, однак, ураховувати, що ст. 32, 33, 34 Закону «Про. міжнародне приватне право» [184] встановлюють з цього приводу дещо інші правила.
2. Договір вважається укладеним у місці проживання фізичної особи або за місцезнаходженням юридичної особи, що зробила пропозицію укласти договір. У відповідних випадках сторона, що зробила пропозицію укласти договір, визначається з урахуванням того, що згода укласти договір на інших умовах, ніж було запропоновано, є відмовою від одержаної пропозиції та водночас новою пропозицією (ст. 646 ЦК).
Стаття 648. Договір та правові акти органів державної влади, органів влади Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування
1. Зміст договору, укладеного на підставі правового акта органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим, органу місцевого самоврядування, обов'язкового для сторін (сторони) договору, має відповідати цьому акту.
2. Особливості укладення договору на підставі правового акта органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим, органу місцевого самоврядування встановлюються актами цивільного законодавства.
1. Якщо договір укладається на підставі правового акта органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим, органу місцевого самоврядування, його (договору) зміст має відповідати зазначеному акта. Це правило є чинним і тоді, коли такий акт є обов'язковим для обох сторін договору, і тоді, коли він є обов'язковим для однієї сторони.
2. Особливості укладення договору на підставі обов'язкового акта відповідних органів полягають у можливості спонукання сторони, яка ухиляється від укладення договору, до його укладення. При виникненні розбіжностей при укладенні договору на підставі обов'язкового акта можливе передання переддоговірного спору на вирішення суду (ч. 1 ст. 649 ЦК; ч. 7 ст. 181, ст. 187 ГК).
Стаття 649. Вирішення переддоговірних спорів
1. Розбіжності, що виникли між сторонами при укладенні договору на підставі правового акта органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим, органу місцевого самоврядування та в інших випадках, встановлених законом, вирішуються судом.
2. Розбіжності, що виникли між сторонами при укладенні договору не на підставі правового акта органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим, органу місцевого самоврядування, можуть бути вирішені судом у випадках, встановлених за домовленістю сторін або законом.
1. Відповідно до ч. 1 ст. 649 ЦК судом вирішуються переддоговірні спори, якщо договір укладається на підставі обов'язкового для сторін (сторони) акта державного органу, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування. В інших випадках переддоговірні спори вирішуються судом, якщо це передбачено законом або домовленістю сторін. Відповідно до ч. 1 ст. 187 ГК [31] судом вирішуються спори, що виникають при укладенні господарських договорів, якщо їх укладення є обов'язковим для обох або однієї сторони договору, зокрема, якщо виконавець за договором в установленому законом порядку визнаний монополістом на певному ринку товарів, робіт, послуг (ч. 7 ст. 181 ГК).
2. Можливості встановлення домовленістю сторін умови про вирішення судом переддоговірного спору не обмежуються. Така домовленість може бути включена до змісту попереднього договору. Вона може бути досягнута на будь-якій стадії укладення договору.
3. Механізм вирішення розбіжностей, що виникають при укладенні договорів, та передання переддоговірних спорів на вирішення суду встановлений ст. 181 ГК стосовно господарських договорів. Цивільний кодекс такого не встановлює. Оскільки розбіжності, які виникають при укладенні договорів, необхідно в певний спосіб зафіксувати, доцільно було б і при укладенні договорів, на які не поширюється чинність Господарського кодексу, використовувати відповідні положення Господарського кодексу (як досвід визначення доцільного порядку дій).
4. Відповідно до ч. 4 ст. 181 ГК за наявності заперечень щодо окремих умов договору сторона, яка одержала проект договору, складає протокол розбіжностей. Про його складання робиться застереження в тексті проекту договору. Проект договору підписується стороною, яка його одержала, і надсилається іншій стороні разом з двома підписаними нею примірниками протоколу розбіжностей. Строк для надіслання підписаного договору з двома примірниками протоколу розбіжностей — двадцять днів. Порушення цього строку дає право стороні, яка надіслала проект договору, вимагати спонукання іншої сторони до укладення договору, якщо на цю сторону покладається обов'язок укласти договір. В інших випадках порушення зазначеного строку означає, що підписаний проект договору разом з двома примірниками протоколу розбіжностей є новою пропозицією укласти договір (офертою).
5. На сторону, яка одержала протокол розбіжностей, ч. 5 ст. 181 ГК покладає обов'язки в двадцятиденний строк розглянути протокол розбіжностей, вжити заходів до врегулювання розбіжностей з іншою стороною та включити до договору всі прийняті пропозиції. Вжиття заходів до врегулювання розбіжностей зазвичай оформляється шляхом підписання протоколу розбіжностей із застереженням «з протоколом погодження розбіжностей» та надіслання стороні, що склала протокол розбіжностей, одного примірника підписаного протоколу розбіжностей та двох примірників підписаного протоколу погодження розбіжностей. Якщо у двадцятиденний строк після одержання протоколу розбіжностей ці розбіжності не вдалося врегулювати, спір у цей же строк передається на вирішення суду у двох випадках: 1) якщо укладення договору є обов'язковим для сторін у силу закону; 2) якщо є згода обох сторін на передання спору на вирішення суду. У решті випадків сплив зазначеного двадцятиденного строку означає, що договір не укладено, а сторони мають право в будь-який час продовжити погодження умов договору або почати укладати його знову.
6. У разі прострочення передання на вирішення суду переддоговірного спору, що виник при укладенні договору, якщо його укладення в силу закону є обов'язковим, пропозиції, викладені в протоколі розбіжностей, вважаються прийнятими (ч. 7 ст. 181 ГК).
Стаття 650. Укладення договорів на біржах, аукціонах, конкурсах
1. Особливості укладення договорів на біржах, аукціонах, конкурсах тощо встановлюються відповідними актами цивільного законодавства.
1. Стаття, що коментується, не регулює порядку укладення договорів на біржі, аукціонах, конкурсах тощо, а лише передбачає встановлення такого порядку актами цивільного законодавства (а не тільки законами). Інші положення Цивільного кодексу також не встановлюють такого порядку (особливостей). Стаття 185 ГК передбачає укладення господарських договорів на біржах, оптових ярмарках, публічних торгах відповідно до загальних правил укладання договорів на підставі вільного волевиявлення з урахуванням нормативно-правових актів, якими регулюється діяльність відповідних бірж, ярмарків та публічних торгів. Стосовно укладення договорів на ярмарках слід відзначити, що договори в таких випадках укладаються відповідно до загальних правил. Нормативно-правові акти радянської доби, які встановлювали особливості укладення договорів та вирішення спорів, що виникають при укладенні договорів на ярмарках, втратили чинність. На цей час склався значний нормативний масив, присвячений укладенню договорів на біржах, аукціонах, у порядку проведення конкурсів тощо.
2. Порядок укладення договорів на товарних біржах («здійснення та реєстрації біржових операцій») визначається правилами біржової торгівлі, що затверджуються загальними зборами членів товарної біржі або уповноваженими зборами органом товарної біржі (ст. 17 Закону «Про товарну біржу» [44]). Лише щодо сільськогосподарської продукції спільним наказом декількох міністерств затверджені Типові правила біржової торгівлі сільськогосподарською продукцією [359]. Ці Типові правила затверджені відповідно до доручення, даного відповідним міністерствам Кабінетом Міністрів у п. 3 Постанови «Про прискорення організації біржового сільськогосподарського ринку» [260].
Право укладення договорів на біржах (зі сторони продавця і покупця) мають тільки члени біржі (частина п'ята ст. 15 Закону «Про товарну біржу»), якими є засновники, а також прийняті до складу членів біржі юридичні та фізичні особи. Члени біржі (фізичні та юридичні особи) не позбавлені права безпосередньо брати участь у біржовій торгівлі. Але звичайно вони призначають для цього фізичних осіб, які реєструються на біржі відповідно до її статуту й одержують статус брокерів. Законодавство не вимагає будь-якого додаткового оформлення відносин між членом біржі та брокером (дорученням, договором), що, однак, не виключає укладення ними цивільно-правового договору з метою врегулювання відносин, що виникають між ними. Відносини між членом біржі та брокером можуть ґрунтуватися також на трудовому договорі.
Брокери можуть здійснювати біржові операції від імені членів біржі для власних потреб членів біржі, яких вони представляють, або з метою наступного перепродажу товарів. Однак звичайно брокери від імені членів біржі укладають договори на брокерське обслуговування з третіми особами. Відповідно до таких договорів на членів біржі, від імені яких діють брокери, покладається обов'язок за замовленням клієнта від свого імені продати чи купити товар.
На товарних біржах здійснюються операції з реальними товарами (спотові та форвардні угоди). За спотовими угодами провадиться строкове (протягом строку від одного до тридцяти днів) передання прав і обов'язків та їх реалізація (виконання). За форвардними контрактами передання прав і обов’язків та їх реалізація (виконання) провадяться протягом строку від 30 до 360 днів. Операції з опціонними сертифікатами здійснюються на фондових біржах.
Воля брокерів на укладення біржової угоди виявляється під час біржових торгів, які веде маклер. Маклер повідомляє пропозицію продавця. Брокер-продавець піднімає свій реєстраційний номер, що підтверджує його наявність у залі та волю на укладення угоди. Брокер-покупець підняттям свого реєстраційного номера виявляє волю на придбання запропонованого товару (при укладенні спотової чи форвардної угоди) або контракту (при укладенні ф'ючерсної чи опціонної угоди). Якщо покупців виявиться більше, ніж один, проводиться конкурсний торг на підвищення ціни. Брокер-покупець, що запропонував найбільшу ціну, вважається переможцем торгів і одержує право на укладення договору.
Брокери, які уклали угоду, підписують тікет, в якому зазначаються дані товарів, позиція бюлетеня продажу і покупки, кількість, ціна товару, реєстраційні номери брокерів, і здають його реєстратору.
На підставі результатів біржових торгів підписується біржовий договір. Форма і зміст біржових договорів затверджуються біржею. Відповідно до цих форми та змісту складається біржовий договір, який підписують від імені членів біржі біржові брокери, які діють в інтересах третіх осіб, та уповноважена особа біржі. Біржовий договір складається в трьох примірниках (по одному для кожної з двох сторін і один — для біржі). Реєстрацією договору в журналі реєстрації договорів закінчується процедура укладення договорів (до цієї реєстрації біржовий договір не вважається укладеним — частина п'ята ст. 15 Закону «Про товарну біржу» [44]).
Можливість примушення до укладення біржового договору законодавством не передбачена навіть у тому разі, якщо угода під час біржових торгів була укладена. Однак правилами біржової торгівлі може бути передбачено, що таке примушення можливе за рішенням біржового арбітражу. Можливості для визнання недійсними біржових угод є набагато ширшими. Будь-яке порушення встановленого порядку проведення біржових торгів або оформлення біржового контракту є підставою для визнання біржової угоди недійсною. Зокрема, такою підставою є порушення правила частини першої ст. 15 Закону «Про товарну біржу», відповідно до якого біржові операції дозволяється здійснювати лише членам біржі.
Біржова угода може бути визнана недійсною лише господарським судом. Біржовий арбітраж такі спори розглядати не може. Але спори про розірвання біржових договорів біржовий арбітраж розглядати вправі.
3. Відповідно до ч. 2 ст. 24 Закону «Про цінні папери та фондовий ринок» [189] порядок укладення угод на фондових біржах визначається правилами фондової біржі, затвердженими біржовою радою та зареєстрованими Державною комісією з цінних паперів та фондового ринку. Водночас щодо продажу на фондових біржах об'єктів приватизації (пакетів акцій відкритих акціонерних товариств, що належать державі, створених у процесі приватизації та корпоратизації) затверджені спеціальні нормативно-правові акти.
Закон «Про цінні папери та фондовий ринок» не забороняє брати участь у біржових торгах особам, які не є членами фондової біржі. Вітчизняна практика добре знайома з укладенням на фондовій біржі договорів купівлі-продажу пакетів акцій відкритих акціонерних товариств, які (пакети акцій) належать державі. Положення про порядок продажу на фондових біржах пакетів акцій відкритих акціонерних товариств [379], надає суб'єктам досить широкі можливості для участі в біржових торгах. Продавцем пакетів акцій відповідно до цього Положення є Фонд державного майна, який видає своєму представникові довіреність на право проведення операцій з цінними паперами на біржі та укладення біржових договорів від імені Фонду.
Покупцями пакетів акцій можуть бути не лише зареєстровані на біржі брокерські контори, не лише торговці цінними паперами, які не є брокерськими конторами даної біржі, але й фінансові посередники, інші юридичні та фізичні особи, що відповідно до законодавства можуть бути покупцями об'єктів приватизації.
Предметом договорів, укладених на фондовій біржі, є пакети акцій, належно підготовлені до продажу і зазначені в заявці Фонду, що подається на фондову біржу.
Переможцем біржових торгів визнається покупець, який запропонував найвищу ціну. Договір з переможцем підписується у день торгів продавцем і покупцем, а також реєструється реєструючою палатою біржі. Установлено, що прострочення покупцем установленого терміну підписання договорів тягне визнання недійсними результатів торгів за відповідним пакетом акцій. Таке визнання, як випливає з п. 6.8 Положення, оформляється наказом Фонду. Результатом торгів є лише правочин, отже, недійсним у цьому разі визнається саме правочин, учинений на біржових торгах. Але правотворчі органи, що затвердили Положення, вирішили, що краще говорити про недійсність результатів торгів, щоб уникнути застосування правил про недійсність правочинів до відповідних відносин. Але закон повинен застосовуватись незалежно від того, як кваліфіковані підзаконним актом відносини, які ним регулюються.
Що стосується визнання недійсними результатів торгів і розірвання вже підписаного договору купівлі-продажу пакета акцій у зв'язку з порушенням покупцем строків оплати пакета акцій, то відповідно до ч. 5 ст. 27 Закону «Про приватизацію державного майна» [83], п. 6.16 Положення це можливо у зв'язку з порушенням покупцем строку оплати пакета акцій у судовому порядку.
Покупець-переможець торгів має також право вимагати примушення продавця до укладення договору, якщо продавець усупереч результатам біржових торгів відмовиться від його укладення. Проте покупець за результатами біржових торгів не може бути примушений до укладення договору, оскільки п. 6.8 Положення встановлює спеціальні наслідки порушення покупцем строків укладення договору: покупець сплачує неустойку і біржовий збір (з податком на додану вартість).
Аналогічний порядок, що відрізняється тільки організаційними особливостями діяльності організатора аукціонів, установлено Положенням про порядок проведення в Першій фондовій торговельній системі аукціонів з продажу за грошові кошти пакетів акцій відкритих акціонерних товариств, що належать державі [389].
4. Проведення аукціонів, відкритих торгів — це право будь-якого суб'єкта цивільного права, що має право на вибір контрагентів за договорами. Проте загальні правила щодо цього не затверджувалися. Замість цього прийнята велика кількість спеціальних нормативно-правових актів, що регулюють відносини, які складаються в процесі проведення аукціонів, відкритих торгів, тендерів. Ці відносини переважно є цивільно-правовими. їх супроводжують іноді публічно-правові відносини організатора або замовника аукціону, відкритих торгів, тендерів з його вищестоящою організацією, з органами державної виконавчої служби, але ці останні відносини досить виразно відмежовуються від цивільно-правових.
Відкриті грошові регіональні аукціони проводяться відповідно до Положення про порядок продажу пакетів акцій відкритих акціонерних товариств за кошти на відкритих грошових регіональних аукціонах [412]. Організаторами таких аукціонів можуть бути безпосередньо Фонд державного майна, його регіональні відділення або юридичні особи, що уклали договір з Фондом відповідно до Положення про умови укладення (переукладення) договору про організацію продажу майна, що перебуває у державній власності [454]. Продавцем пакетів акцій є відповідний орган приватизації, від імені якого виступає голова аукціонної комісії на підставі довіреності. Учасниками аукціону можуть бути будь-які юридичні та фізичні особи, що мають право бути покупцями об'єктів приватизації (ст. 8 Закону «Про приватизацію державного майна» [83]), які подали у встановлений строк заяви на участь в аукціоні і внесли гарантійний внесок (10 відсотків вартості пакета) та реєстраційний внесок (його розмір установлюється організатором аукціону і не може перевищувати одного неоподатковуваного мінімуму доходів громадян).
Покупцем відповідного пакета акцій (лота) визнається учасник аукціону, що запропонував найбільшу ціну. Результати аукціону варто кваліфікувати як укладення угоди — укладення попереднього договору, на підставі якого виникло зобов'язання, в силу якого його учасники прийняли на себе обов'язок учинити дії, необхідні для укладення договору купівлі-продажу пакета акцій, що належить державі. Таке зобов'язання виникає в момент оголошення організатором аукціону переможця. У принципі, після оголошення переможця в силу зобов'язання, що виникає, орган приватизації та переможець аукціону могли б бути визнані зобов'язаними підписати договір. Але правотворчі органи, що затвердили Положення про порядок продажу пакетів акцій відкритих акціонерних товариств за кошти на відкритих грошових регіональних аукціонах [412], установили, що до укладення договору повинні відбутися ще два юридичних факти: 1) затвердження аукціонною комісією результатів аукціону (рішення приймається більшістю голосів присутніх членів аукціонної комісії за умови, що в її роботі бере участь не менше двох третин її складу. Це передбачено пп. 2.2 і 2.3 названого Положення); 2) затвердження протоколу аукціонної комісії наказом відповідного органу приватизації (п. 2.4 Положення). Це істотно ускладнює реалізацію прав переможця аукціону. В обох випадках вимога про здійснення відповідних дій може бути пред'явлена в суді шляхом подання позову про покладення обов'язку на орган приватизації (аукціонна комісія не є юридичною особою, тому позов варто пред'являти до органу, який її створив). З інформаційного листа Вищого арбітражного суду випливає [478], що можливе пред'явлення позову про спонукання органу приватизації до затвердження протоколу конкурсної комісії та укладення договору купівлі-продажу об'єкта приватизації. Очевидно, такий же позов може бути пред'явлений і при відмові аукціонної комісії затвердити результати аукціону.
Договір купівлі-продажу відповідно до названого Положення підписують переможець аукціону (покупець) і голова аукціонної комісії, що діє від імені продавця на підставі довіреності (п. 2.1 Положення). Він підлягає нотаріальному посвідченню (п. 4 ст. 27 Закону «Про приватизацію державного майна»; п. 5.1 Положення) і породжує відповідне зобов'язання. Вимога про укладення договору купівлі-продажу пакета акцій «в день аукціону» з об'єктивних причин може бути виконана не завжди, оскільки після оголошення переможця аукціону результати аукціону повинна затвердити аукціонна комісія, а протокол аукціонної комісії повинен затвердити орган приватизації. У будь-якому випадку, підписання договору в наступні дні не може бути підставою для визнання його недійсним.
У судовій практиці чітко розмежовуються угоди, укладені на аукціоні (конкурсі), і договори, укладені на підставі таких угод. Так, покупець пакета акцій, придбаного ним у процесі приватизації, звернувся до господарського суду з позовом про визнання договору купівлі-продажу недійсним. Фонд державного майна (відповідач) проти позову заперечував, оскільки позов подано через п’ять місяців з дня проведення конкурсу, в той час як звернення з позовом про визнання недійсними угод, укладених на конкурсі, можливо в межах місячного строку (ст. 20 Закону «Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)» [75]). Вищий арбітражний суд у постанові указав на те, що такий місячний строк поширюється на угоди, укладені на конкурсах, але не поширюється на договори купівлі-продажу, укладені на підставі згаданих угод (Оглядовий лист «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з функціонуванням ринку цінних паперів» [482]).
Положення не допускає примушення покупця до виконання обов'язку оплатити пакет акцій відповідно до договору. Відповідно до п. 5.3 Положення у разі відмови покупця внести вартість придбаних акцій ці акції пропонуються до продажу повторно. Правда, зразком договору, що є додатком до Положення, рекомендується встановлювати в договорах неустойку за невиконання обов'язку оплатити пакет акцій. Це не суперечить висновку про неможливість примушення покупця до виконання в натурі обов'язку оплатити пакет акцій.
Відкриті торги за процедурою гарантованого розміщення акцій проводяться відповідно до Положення про порядок підготовки та проведення відкритих торгів [375] (пп. 55 — 65). Гарантоване розміщення акцій стосується тільки відносин між уповноваженою особою і Фондом державного майна: якщо від учасників торгів не надійшло пропозицій заплатити за пакет акцій більше, ніж мінімальна ціна, передбачена договором між Фондом державного майна та уповноваженою особою про надання послуг з гарантованого розміщення акцій, уповноважена особа зобов'язується заплатити ціну, передбачену в договорі (придбати відповідний пакет акцій)
Відкриті торги за процедурою гарантованого розміщення акцій передбачають подання претендентами підтверджуючих документів (їх перелік визначається п. 24 Положення та умовами торгів, установленими уповноваженою особою), за якими перевіряється наявність права на участь у торгах, і фінансових пропозицій — зазначення ціни, за якою претендент згоден придбати пакет акцій.
Участь Фонду у відкритих торгах за процедурою гарантованого розміщення акцій обмежується укладенням договору про надання послуг з уповноваженою особою; виданням наказу про визнання претендентів, які подали належно оформлені підтверджуючі документи, учасниками відкритих торгів, виданням наказу про визнання одного з учасників переможцем торгів і підписанням договору купівлі-продажу пакета акцій з переможцем. Договір купівлі-продажу підлягає нотаріальному посвідченню. Право власності на пакет акцій переходить до покупця з моменту нотаріального посвідчення договору купівлі-продажу.
Торги вважаються такими, що почалися, з дня публікації офіційного оголошення про них. Днем закінчення торгів є дата підписання договору з переможцем торгів. Відповідно до п. 62 Положення про порядок підготовки та проведення відкритих торгів подані учасником торгів пропозиції вважаються його зобов'язаннями, що мають юридичну силу протягом усього періоду, зазначеного в правилах торгів. Це означає можливість примушення переможця торгів до підписання договору купівлі-продажу або застосування до переможця торгів санкції, що встановлена п. 66 Положення та полягає в неповерненні йому раніше внесеної тендерної гарантії. Фонд також може бути змушений до видання наказу про визнання одного з учасників торгів переможцем і підписання договору купівлі-продажу пакета акцій.
5. Порядок проведення спеціалізованих аукціонів за грошові кошти через Державну акціонерну компанію «Національна мережа аукціонних центрів» [408] називає інформаційне повідомлення про аукціон офертою, а заяву майбутнього учасника аукціону із зазначенням грошової суми, на яку він бажає придбати акції відповідного відкритого акціонерного товариства, — акцептом (п. 3.4). Можна було б поставити під сумнів кваліфікацію зазначених дій як оферти і акцепту через невизначеність предмета договору — невідомої кількості акцій, щодо яких укладено договір (виражені оферта та акцепт), і ціни. Але учасники аукціону позбавлені можливості відкликати раніше подані ними заяви на участь в аукціоні і вимагати повернення грошових сум, що перераховуються учасниками аукціону не пізніше останнього дня прийому заяв на участь, тобто сторони з моменту акцепту дійсно виявляються пов'язаними зобов'язанням. Після виникнення цього зобов'язання регіональні аукціонні центри, Державна акціонерна компанія «Національна мережа аукціонних центрів» проводять обробку заяв, у результаті якої визначається, зокрема, аукціонна ціна акцій, заяви, що підлягають визнанню такими, що перемогли на аукціоні. ДАК «НМАЦ» готує зведений протокол про підсумки аукціону, що затверджується наказом Фонду. З моменту затвердження в заявників виникає право на акції.
Оскільки вся робота з обробки заяв і виявлення ціни акцій, яка сформувалася, проводиться без участі заявників, вони позбавлені можливості захищати свої права в процесі проведення цієї роботи. Тому єдиним способом захисту прав покупців, якщо вони порушуються на всіх етапах проведення аукціону, є вимога про визнання результатів аукціону недійсними (п. 9.1 Порядку [408]). Рішення про визнання недійсними результатів аукціону може прийняти й аукціонна комісія (п. 9.1 Порядку). Порушення порядку проведення аукціону означає, що правочини, здійснені на аукціоні, не відповідають вимогам закону і можуть бути визнані недійсними за рішенням суду.
6. Відповідно до Порядку продажу на аукціонах майна, що перейшло у власність держави [381], оголошення ліцитатором про продаж майна та аукціонного номера переможця не тягне виникнення зобов'язання купівлі-продажу, в тому числі й зобов'язання укласти такий договір. Але цей юридичний факт разом з підписанням протоколу аукціону ліцитатором і переможцем аукціону, із затвердженням протоколу головою аукціонної комісії в день проведення аукціону породжує зобов'язання, в силу якого організатор аукціону зобов'язується передати майно переможцю аукціону після його оплати. Організатор аукціону може бути примушений до передання майна переможцю аукціону на підставі ст. 620 ЦК. Переможець аукціону обов'язку оплатити майно не несе. За результатами аукціону він набуває тільки права здійснити оплату. Пропуск установленого для оплати строку припиняє зобов'язання між організатором аукціону та його переможцем, яке виникло за результатами конкурсу. У п. 32 Порядку щодо цього вживається не цілком коректне формулювання «результат аукціону за даним лотом анулюється».
7. Переможець аукціону з продажу нафти, газового конденсату, скрапленого газу і вугілля визначається безпосередньо після закінчення торгів за відповідним лотом та оголошується ведучим (п. 24 Положення про організацію та проведення аукціонів з продажу нафти, газового конденсату, скрапленого газу та вугілля [294]). Однак це Положення не дає підстави для висновку про те, що переможець аукціону (покупець) за результатами торгів за відповідним лотом набув права вимагати укладення договору. Першим етапом укладення аукціонних угод відповідно до п. 27 названого Положення є підписання аукціонного свідоцтва. У разі відмови уповноваженої особи продавця чи покупця-переможця аукціону підписати аукціонне свідоцтво, результати аукціону за відповідними лотами анулюються (п. 31 Положення). Отже, у покупця (переможця аукціону) не виникає права вимагати примушення продавця до підписання аукціонного свідоцтва.
Пункт 30 Положення покладає на продавця і покупця обов'язок підписати договір купівлі-продажу на підставі аукціонного свідоцтва в триденний строк. Однак до виконання цього обов'язку продавець не може бути примушений: при порушенні зазначеного строку підписання договору купівлі-продажу результати торгів за відповідними лотами також анулюються (п. 31 Положення).
Покупець також не може бути за результатами аукціону примушений до підписання аукціонного свідоцтва або договору купівлі-продажу. Але для нього встановлені штрафні санкції: . 1) при неявці уповноваженої особи покупця на аукціон без поважних причин покупцю повертається лише 50 відсотків попереднього внеску (розмір попереднього внеску встановлено від 3 до 5 відсотків початкової вартості заявлених до придбання обсягів продукції); 2) при анулюванні результатів аукціону з вини покупця (у зв'язку з його відмовою підписати аукціонне свідоцтво чи договір) попередній внесок покупцю не повертається, а перераховується продавцю. Такі ж наслідки настають при порушенні покупцем строків оплати продукції, установлених договором купівлі-продажу.
8. Відсутність єдиного нормативного врегулювання відносин щодо проведення аукціонів заставляє встановлювати правила, що стосуються тільки вузького кола відносин. Зокрема, Закон «Про іпотеку» [156] установлює правила проведення публічних торгів з продажу нерухомого майна, яке є предметом іпотеки та на яке звернено стягнення за рішенням суду або за виконавчим написом нотаріуса.
Організація продажу предмета іпотеки здійснюється спеціалізованою організацією, яку вибирає іпотекодержатель або яка залучається органом державної виконавчої влади на конкурсній основі. Переможцем прилюдних торгів визнається покупець, який запропонував найвищу ціну. Він зобов'язаний перерахувати кошти за придбане на прилюдних торгах майно впродовж десяти робочих днів після підписання протоколу про результати проведення прилюдних торгів. Але Закон «Про іпотеку» не передбачає примушення покупця до виконання обов'язку оплатити придбане на прилюдних торгах майно та прийняти це майно. Натомість, передбачається застосування до переможця прилюдних торгів спеціальних заходів забезпечення виконання зобов'язання. Допуск покупців до участі в прилюдних торгах здійснюється тільки за умови внесення гарантійного внеску. Цей гарантійний внесок і слугує засобом забезпечення виконання зобов'язання переможцем прилюдних торгів: у разі несплати коштів за придбане на прилюдних торгах' майно у встановлений строк гарантійний внесок переможцю прилюдних торгів не повертається. Переможцем прилюдних торгів оголошується наступний учасник торгів, що запропонував найвищу ціну. За відсутності такого торги оголошуються такими, що не відбулися.
9. Проведення прилюдних торгів передбачається Законом «Про виконавче провадження» [100] з метою реалізації арештованого державними виконавцями майна. При цьому слід ураховувати, що Закон «Про іпотеку» і Закон «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень» [167] підлягають переважному застосуванню до відносин щодо звернення стягнення на предмет іпотеки, на предмет забезпечувального чи іншого договірного обтяження. Відповідно до частини першої ст. 40 Закону «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень» звернення стягнення на предмет публічного обтяження здійснюється в порядку, встановленому законом.
Таким і є Закон «Про виконавче провадження». Згідно із ст. 61, 66 цього Закону органи державної виконавчої служби залучають на тендерній основі спеціалізовані організації. Частина п'ята ст. 66 Закону «Про виконавче провадження» надає Міністерству юстиції повноваження визначати порядок проведення прилюдних торгів з продажу арештованого державними виконавцями нерухомого майна боржників. Міністерство юстиції затвердило Тимчасове положення про порядок проведення прилюдних торгів з реалізації арештованого нерухомого майна [396]. Цим же Міністерством затверджено Порядок реалізації арештованого майна [391], яке встановлює порядок проведення аукціонів з продажу арештованого майна (крім нерухомого).
10. Відповідно до ст. 16 Закону «Про приватизацію державного майна» [83] продаж об'єктів приватизації за конкурсом здійснюється у порядку, що затверджується Фондом державного майна, Антимонопольним комітетом та Державною комісією з цінних паперів та фондового ринку. Закон «Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)» [75] безпосередньо регулює порядок проведення конкурсів (ст. 16, 18, 20, 21) і не передбачає видання спеціальних нормативно-правових актів щодо цього.
Поновлення в примусовому порядку прав суб'єктів, порушених на стадії прийняття документів для участі в конкурсі та проведення конкурсу, навряд чи є реальним. Зокрема, члени конкурсної комісії, що відмовилися підписати протокол засідання комісії, не можуть бути примушені до підписання. А це перешкоджає затвердженню результатів конкурсу органом приватизації. Поновлення порушених прав реально можливе лише шляхом подання позову про визнання недійсними угод, укладених на конкурсі. У разі задоволення такого позову відповідний суб'єкт одержує можливість узяти участь у конкурсі, що повинен проводитися в порядку повторного продажу об'єкта приватизації. Підставами визнання недійсними угод, укладених на конкурсі, є ті ж юридичні факти, які дають підстави для визнання недійсними угод, укладених на аукціонах з продажу об'єктів малої приватизації (ст. 20 Закону «Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)» [75]).
Належно затверджений протокол конкурсної комісії про визначення переможця конкурсу на право проведення експертної оцінки та дооцінки об'єктів приватизації є підставою для укладення договору на проведення експертної оцінки між Фондом державного майна (його регіональним відділенням) і переможцем конкурсу (п. 21 Положення про конкурсний відбір експертів [366]).
Підставою укладення органом приватизації договору із зберігачем на відкриття рахунку в цінних паперах є результати конкурсу (затверджений Фондом державного майна протокол засідання конкурсної комісії). Оскільки претендент має право відкликати свою заяву про участь у конкурсі до закінчення терміну прийняття заяв (п. 4.5 Положення про проведення конкурсу з відбору зберігача Фондом державного майна України [385]), слід дійти висновку про те, що затверджений протокол конкурсної комісії породжує обов'язок і органу приватизації та переможця аукціону укласти договір.
11. Проведення конкурсу передбачене Законом «Про угоди про розподіл продукції» [111]. За результатами конкурсу з його переможцем повинна бути укладена угода про розподіл продукції. Визначено і критерії, які повинні враховуватися при визначенні переможця конкурсу (ст. 7 названого Закону). Результати такого конкурсу породжують суб'єктивне право переможця конкурсу, що підлягає судовому захисту.
12. Проведення конкурсів у сфері архітектури та містобудування передбачено ст. 6 Закону «Про архітектурну діяльність» [104] і регулюється Порядком проведення архітектурних та містобудівних конкурсів [292]. За результатами конкурсів присуджуються премії, а переможці конкурсів, якщо інше не передбачено умовами конкурсу, одержують переважне право на розробку проектної документації та на його реалізацію (на укладення відповідних договорів).
13. Закон «Про концесії» [110] установлює основні засади проведення концесійного конкурсу і прямо не передбачає права концесієдавця відхилити результати конкурсу. Проте немає підстав ставити під сумнів це право концесієдавця, оскільки воно передбачене п. 37 Положення про проведення концесійного конкурсу та укладення концесійних договорів на об'єкти права державної та комунальної власності, які надаються у концесію [295], яке затверджене Кабінетом Міністрів в силу прямого доручення, що дається в ст. 7 Закону «Про концесії». Покладення на концесієдавця обов'язку дати обґрунтовану відповідь (п. 37 названого Положення) не можна розглядати як обмеження зазначеного права концесієдавця. Тому захист прав претендентів у випадках порушення критеріїв визначення переможця конкурсу, відмови від оформлення чи неналежного оформлення протоколу засідання конкурсної комісії, відмови концесієдавця затвердити результати конкурсу теоретично можливий, але практично результати такого захисту зводяться до нуля через наявність у концесієдавця права відхилити результати конкурсу.
Протокол засідання конкурсної комісії та акт затвердження результатів конкурсу концесієдавцем породжує зобов'язання, в силу якого концесієдавець зобов'язаний укласти з переможцем конкурсу концесійний договір, а переможець конкурсу вправі вимагати укладення договору. Ураховуючи це, переможець конкурсу вправі подати в суд позов про примушення концесієдавця до укладення концесійного договору. Концесієдавець такого права не має, оскільки з п. 42 Положення випливає право переможця конкурсу відмовитися від підписання договору.
Переддоговірний спір, що стосується змісту концесійного договору може бути переданий на вирішення суду лише за згодою сторін, оскільки істотні умови цього договору визначаються конкурсною документацією та пропозиціями переможця конкурсу, а зміни та доповнення до проекту договору сторони вправі вносити тільки за взаємною згодою. Такий висновок слід зробити з абзацу другого п. 36 Порядку. Але переможець конкурсу вправі звернутись до суду з позовом про спонукання концесієдавця до укладення договору.
Аналогічні правила встановлені Порядком проведення концесійного конкурсу на будівництво та експлуатацію автомобільних доріг [303].
14. Порядок проведення конкурсу на право укладення договору оренди державного майна [391] не містить прямої вказівки на обов'язковість для орендодавця результатів конкурсу. Однак право переможця конкурсу на укладення договору оренди випливає з ч. 7 ст. 9 Закону «Про оренду державного та комунального майна» [68]: «За наявності заяв про оренду цілісного майнового комплексу підприємства, його структурного підрозділу... або заяв про оренду нерухомого майна... від двох або більше фізичних чи юридичних осіб орендар визначається орендодавцем на конкурсних засадах». Та й із назви нормативного акта — «Порядок проведення конкурсу на право укладення...» також слід зробити висновок про те, що за результатами конкурсу переможець набуває права на укладення договору.
Конкурсна комісія зобов'язана визначити переможця конкурсу відповідно до умов конкурсу. Якщо ця вимога не виконана, результати конкурсу можуть бути визнані недійсними. Хоча п. 21 Положення передбачає затвердження протоколу про результати конкурсу орендодавцем, і, таким чином, підставою укладення договору оренди слід визнати затверджений протокол, орендодавець може бути за позовом переможця конкурсу примушений до укладення договору оренди й у випадках, коли протокол належно не затверджений. Орендодавець при цьому не позбавлений права подати зустрічний позов про визнання результатів конкурсу недійсними (за наявності правової підстави).
Підприємства-орендодавці не позбавлені права на проведення конкурсу на право укладення договору оренди і в інших випадках. Якщо за допомогою конкурсу виявляється особа, що має переважне право на оренду, індивідуально визначеного майна інших форм власності, в тому числі й комунальної, норми Порядку проведення конкурсу на право укладення договору оренди державного майна можуть застосовуватися за аналогією, якщо інше не встановлено індивідуальним чи нормативним актом власника. Це особливо актуально у зв'язку з тим, що правило ч. 7 ст. 9 Закону «Про оренду державного і комунального майна» про обов'язковість проведення конкурсу за наявності заяв від двох чи більше осіб, поширюється і на об'єкти комунальної власності, а Порядок проведення конкурсу на право укладення договору оренди державного майна на об'єкти комунальної власності прямо не поширюється.
Проведення конкурсу за наявності кількох заявок на оренду тієї самої земельної ділянки передбачене ч. 6 ст. 16 Закону «Про оренду землі» [165]. У цьому випадку також не виключається застосування за аналогією норм названого вище Порядку, якщо інше не встановлено умовами конкурсу, оскільки до цього часу не затверджено порядок проведення конкурсів та аукціонів та набуття права оренди земельних ділянок на конкурентних засадах (затвердження такого порядку передбачено ч. 7 ст. 16 Закону «Про оренду землі» [165]).
15. Положенням про проведення конкурсу щодо відбору уповноважених банків для акумулювання коштів та цільового кредитування приватизованих підприємств [367] передбачені такі юридичні факти — передумови відповідних договорів:
1) визначення переможця конкурсу. Воно здійснюється конкурсною комісією відповідно до встановленої процедури. Із п. 21 названого Положення слід зробити висновок про те, що комісія може визнати переможцем лише того претендента, конкурсна пропозиція якого найбільш повно відповідає умовам і критеріям конкурсу. Це надає право претенденту, чиє право порушене відступленням від установлених умов і критеріїв конкурсу, вимагати шляхом подання позову до Фонду державного майна, який створив конкурсну комісію, про визнання недійсним протоколу конкурсної комісії та про визнання переможцем конкурсу позивача;
2) затвердження протоколу конкурсної комісії наказом Фонду державного майна. Фонд може бути примушений до затвердження протоколу конкурсної комісії. Затверджений протокол є підставою зобов'язання, в силу якого переможець конкурсу вправі вимагати укладення договору, а Фонд державного майна несе обов'язок укласти договір. До виконання цього обов'язку Фонд державного майна може бути примушений судом;
3) щоб уникнути примушення до затвердження протоколу конкурсної комісії та до укладення договору Фонд державного майна має право скасувати рішення конкурсної комісії. Особи, чиї права порушені в результаті такого скасування, не можуть вимагати визнання недійсним наказу Фонду державного майна про скасування результатів конкурсу, оскільки відсутні матеріально-правові підстави для задоволення такої вимоги: Фонд державного майна має право скасувати результати конкурсу не тільки тоді, коли є порушення вимог Положення, але й тоді, коли Фонд «вважає, що сталося порушення встановлених ним вимог або цього Положення» (п. 26 Положення). Це дає Фонду широкі можливості для скасування результатів конкурсу на свій розсуд.
16. Відкриті торги за процедурою тендерів з продажу пакетів акцій відкритих акціонерних товариств, що належать державі, проводяться відповідно до Положення про порядок підготовки та проведення відкритих торгів [375]. Відкриті торги за процедурою тендерів проводяться виключно центральним апаратом Фонду, якому послуги з підготовки та проведення відкритих торгів надає уповноважена особа.
Публікація оголошення про торги не може бути кваліфікована як пропозиція укласти договір, що тягне в разі його прийняття виникнення зобов'язання купівлі-продажу акцій. Але зобов'язання з обмеженим змістом у результаті публікації оголошення та подання претендентом заяви на участь у торгах виникає. У силу такого зобов'язання претендент вносить тендерну гарантію. Претендент може відкликати свою пропозицію тільки до настання граничного строку, встановленого уповноваженою особою. Відкликання пропозиції можливе і пізніше, але з втратою права на повернення тендерної гарантії.
Переможця торгів визначає комісія з їх проведення, що утворюється Фондом державного майна. Протокол комісії подається Фонду на затвердження. Положення не перешкоджає захисту прав претендентів на всіх стадіях торгів: вони можуть вимагати визнання торгів недійсними у зв'язку з недотриманням установлених критеріїв визначенням претендентам бальної оцінки; вони можуть вимагати видання Фондом наказу про затвердження протоколу про визначення переможця торгів або визнання цього наказу разом з усіма результатами торгів недійсним. За результатами торгів лише визначається переможець, з яким ведуться переговори на предмет погодження змісту договору купівлі-продажу. Обов'язку підписати договір саме з переможцем торгів Фонд державного майна не несе. Більш того, при недосягненні Фондом і переможцем згоди щодо умов договору або при ненаданні у встановлений строк банківської гарантії Фонду дається право почати переговори з претендентом, який за результатами бальної оцінки зайняв друге місце. Таким чином, результати торгів породжують лише обов'язок Фонду провести переговори з переможцем і право останнього, яке кореспондує зазначеному обов'язку. Тільки належно укладений договір (нотаріально оформлений) є підставою зобов'язання купівлі-продажу пакетів акцій.
17. Тендери на користування надрами, будівництво та експлуатацію підземних споруд, не пов'язаних з видобуванням корисних копалин (споруд для підземного зберігання нафти, газу та інших речовин і матеріалів та ін.) проводяться відповідно до Положення про порядок організації та проведення міжнародних конкурсів (тендерів) на укладання контрактів на користування надрами [279]. Рішення про проведення тендерів приймає Кабінет Міністрів. Організатором міжнародних тендерів є Державний комітет по геології та використанню надр, який створює тендерний комітет.
Положення містить численні правила, порушення яких може бути підставою для подання до суду вимоги про визнання результатів тендерів недійсними: 1) тендерна документація повинна бути затверджена тендерним комітетом; 2) повинна бути здійснена державна реєстрація тендера; 3) публікація оголошення про тендер у встановлений строк і встановленого змісту (при відкритих тендерах. Якщо тендери закриті, запрошення розсилається можливим учасникам не пізніше ніж за 90 днів до початку тендерів); 4) до складу тендерної документації включається проект контракту, що повинен відповідати встановленим вимогам; 5) заявка на участь у тендері повинна містити встановлену інформацію, а до неї повинні додаватися документи та матеріали; 6) заявка повинна подаватися у встановленому порядку; 7) правила, що стосуються порядку прийняття рішення про переможця тендера.
Переможець тендера визначається тендерним комітетом за пропозицією робочої групи, що розглядала тендерні пропозиції. Пункт 41 Положення приписує вважати переможцем того претендента, який має кращі показники. Переможець тендера готує, остаточно погоджує із зацікавленими міністерствами, іншими центральними та місцевими органами влади контракт, а потім підписує його разом із замовником тендера. Права переможця тендера, що виникають при цьому, захищаються в судовому порядку.
Аж до підписання контракту переможець тендера не може бути примушений до вчинення будь-яких дій, у тому числі й до укладення контракту. З моменту укладення контракту переможець тендера, як й інша сторона контракту, не може відмовитися від виконання відповідного зобов'язання.
Стаття 651. Підстави для зміни або розірвання договору
1. Зміна або розірвання договору допускається лише за згодою сторін, якщо інше не встановлено договором або законом.
2. Договір може бути змінено або розірвано за рішенням суду на вимогу однієї із сторін у разі істотного порушення договору другою стороною та в інших випадках, встановлених договором або законом.
Істотним є таке порушення стороною договору, коли внаслідок завданої цим шкоди друга сторона значною мірою позбавляється того, на що вона розраховувала при укладенні договору.
3. У разі односторонньої відмови від договору у повному обсязі або частково, якщо право на таку відмову встановлено договором або законом, договір є відповідно розірваним або зміненим.
1. У ст. 651 ЦК визначаються основні способи зміни або розірвання договору. Ними є зміна і розірвання договорів за згодою сторін, а також інші способи, передбачені законом або договором. Частина 2 ст. 651 ЦК установлює характер порушень договору однією стороною, що дають іншій стороні цього ж договору можливість захищати своє цивільне право в суді у такий спосіб як пред’явлення позову про розірвання договору. Частина 3 ст. 651 ЦК непрямо передбачає спеціальний спосіб зміни або розірвання договору (шляхом учинення однією із сторін договору одностороннього правочину), який застосовується у випадках, установлених законом або договором. У результаті односторонньої відмови від договору в повному обсязі або частково, тобто в результаті вчинення однією із сторін одностороннього правочину, наступають цивільно-правові наслідки для обох сторін договору. Серед таких наслідків може бути і настання обов’язків для іншої сторони договору. Суперечність цього висновку ч. 3 ст. 202 ЦК («односторонній правочин може створювати обов’язки лише для особи, яка його вчинила») не може поставити під сумнів його правильність, оскільки він ґрунтується на спеціальних нормах законів, зокрема на ч. 3 ст. 651 ЦК. Таке широке розуміння поняття розірвання договору належить ураховувати при правозастосуванні. Так, правила ст. 741 ЦК про розрахунки між сторонами у разі розірвання договору ренти застосовуються і при розірванні договору ренти за згодою сторін або за рішенням суду (ст. 740 ЦК), і при відмові платника ренти від договору (ст. 739 ЦК), яка (відмова) не називається в цьому випадку прямо як спосіб розірвання договору.
2. Є низка випадків, коли законодавець вживає як найбільш широке поняття припинення договору, стосовно якого розірвання договору має розумітись як видове поняття (ст. 729, 755, 781, 785, 823, 835, 1008, 1027, 1044, 1126, 1141 ЦК). Висновок про те, що поняття припинення договору за змістом є тотожним розірванню договору був би неправильним, оскільки означав би застосування до всіх випадків дострокового припинення договору правил, які встановлені тільки стосовно розірвання договорів, що суперечило б змісту закону.
3. Зокрема, спеціальними нормами встановлюються правила про припинення договору у разі смерті однієї із його сторін. Підставою припинення договору доручення є визнання довірителя або повіреного недієздатним, обмежено дієздатним або безвісно відсутнім (п. 2 ч. 2 ст. 1008 ЦК). За наявності таких підстав припиняється також договір управління майном (п. 5 ч. 1 ст. 1044 ЦК). Підставою припинення договору управління майном визнається банкрутство фізичної особи — установника управління (п. 8 ч. 1 ст. 1044 ЦК). Визнання правоволодільця або користувача неплатоспроможним (банкрутом) називається в п. 2 ч. 3 ст. 1126 ЦК підставою припинення договору комерційної концесії. Підставою припинення договору комерційної концесії є припинення права правоволодільця на торговельну марку чи інше позначення, передбачене в такому договорі (п. 1 ч. 3 ст. 1126 ЦК).
Стаття 1141 ЦК стосовно договору простого товариства формулюються підстави його припинення. Серед них є такі, що зустрічаються в інших інститутах зобов’язального права (визнання учасника недієздатним, безвісно відсутнім, обмеження його дієздатності, оголошення його банкрутом, смерть учасника — фізичної особи або ліквідація учасника-юридичної особи), а є такі, що мають суто спеціальний характер. Вони передбачені п. 4 та 7 ч. 1 ст. 1141 ЦК (припинення участі одного з учасників у договорі, якщо домовленістю між учасниками не передбачено збереження договору щодо інших учасників; досягнення мети товариства або настання обставин, за яких досягнення мети товариства стало неможливим).
Третя особа в зобов’язанні має вкрай обмежені правові можливості впливати на зміст договору і динаміку зобов’язання, яке на цьому договору ґрунтуються, навіть у тих випадках, коли вона є третьою особою, на користь якої укладено договір (ст. 636 ЦК). Тим більший інтерес викликає правило, відповідно до якого відмова вигодонабувача за договором управління майном від одержання вигоди за таким договором тягне за собою припинення договору управління майном (п. 4 ч. 1 ст. 1044 ЦК).
4. Про зміну або розірвання договору сторони вправі домовитись в будь-який час на свій розсуд. Сторони позбавляються такого права лише в окремих випадках. Так, укладення господарського договору на виконання державного замовлення виключає право сторін на його розірвання або таку його зміну, яка приводить до невідповідності договору державному замовленню, оскільки визнання за сторонами такого договору права на свій розсуд домовитись про його зміну або розірвання суперечило б ч. 4 ст. 183 ГК [31], відповідно до якої виконавець державного замовлення звільняється від обов’язку укладення державного контракту на умовах, визначених державним замовником, лише у разі визнання державного замовлення у судовому порядку недійсним. Частина п’ята ст. 2 Закону «Про іпотечне кредитування, операції з консолідованим іпотечним боргом та іпотечні сертифікати» [158] забороняє вносити зміни до умов договорів про іпотечний кредит, включений до консолідованого іпотечного боргу.
5. Підставою зміни або розірвання договору за рішенням суду на вимогу однієї із сторін договору є істотне порушення договору другою стороною. Оцінка порушення договору як істотного здійснюється судом відповідно до критерію, що встановлений абзацом другим ч. 2 ст. 651 ЦК. Оціночне поняття істотності порушення договору законодавець розкриває тут за допомогою іншого оціночного поняття — «значної міри» позбавлення сторони того, на що вона розраховувала при укладенні договору. Але це (друге) оціночне поняття значно наближає нас до правильного розуміння істотності порушення і відповідно звужує сферу угляду суду. Слід мати на увазі, що істотність порушення визначається виключно за об’єктивними обставинами, що склались у сторони, яка вимагає розірвання договору. Вина сторони, що припустилася порушення договору, не має будь-якого значення і для оцінки порушення як-істотного, і взагалі для виникнення права вимагати розірвання договору на підставі ч. 2 ст. 651 ЦК.
6. Інші підстави зміни або розірвання договору (крім істотного його порушення) можуть встановлюватись законом або договором. Це посилання на закон у ч. 2 ст. 651 ЦК, як і в інших подібних випадках, не можна тлумачити як відсилання до загальних правил, що формулюються в п. 6 та 7 ч. 2 ст. 16 ЦК та передбачають можливість зміни або припинення правовідносин у порядку захисту особою свого цивільного права або інтересу та не пов’язують таку можливість з істотністю порушення. Тому, якщо інше не передбачено спеціальним законом або договором, порушення договору, що не є істотним, не може бути визнане підставою для пред’явлення в суді вимоги про зміну або розірвання договору, хоч такий висновок і можна зробити із п. 6. та 7 ч. 2 ст. 16 ЦК.
З іншого боку, спеціальні правила, що встановлюють підстави для розірвання договору, не виключають застосування правила ч. 2 ст. 651 ЦК, відповідно до якого істотне порушення договору є підставою для пред’явлення вимоги про його розірвання. Так, підстави розірвання окремих видів договорів установлюються ст. 726, 727, ч. 3 ст. 730, 739, 740, 755 ЦК, п. 4 ч. 2 ст. 768 ЦК. Вони не виключають застосування ч. 2 ст. 651 ЦК. Цей висновок зроблено методом логічного доповнення тексту перелічених тут статей. За допомогою такого доповнення виявляються правові приписи, відповідно до яких в інших випадках, ніж передбачені переліченими статтями, сторони не мають права на розірвання договору. Але цей правовий припис не може застосовуватись усупереч загальному правилу ч. 2 ст. 651 ЦК. Застосований тут метод тлумачення законодавчих положень відображає логіку співвідношення загальних положень (загальної частини) нормативно-правових актів та їх спеціальних положень (особливої частини). Загальні положення, образно кажучи, для того і «виносяться за дужки», щоб вони застосовувались до всіх тих правовідносин, які регулюються нормативними положеннями, що залишились «у дужках».
Спеціальні правила про розірвання цивільно-правових договорів у судовому порядку у зв’язку з порушенням договору
7. На цей час склався значний нормативний масив, що встановлює право сторони договору вимагати розірвання договору та захищати це право в судовому порядку. Нижче (пп. 7—20 коментаря до ст. 651 ЦК) розглядаються підстави розірвання договору з мотивів порушення його іншою стороною. Ці підстави виключають право сторони договору на його розірвання у випадках іншого істотного порушення договору (тобто на підставі ч. 2 ст. 651 ЦК).
Низку підстав, що породжують право дарувальника вимагати розірвання договору дарування, встановлено ст. 727 ЦК. Такими є: 1) вчинення обдаровуваним умисного злочину проти життя, здоров’я, власності дарувальника, його батьків, дружини (чоловіка) або дітей;’ 2) створення обдаровуваним загрози безповоротної втрати дарунка, що має для дарувальника велику немайнову цінність; 3) недбале ставлення обдаровуваного до речі, що становить історичну, наукову, культурну цінність, якщо це може призвести до знищення або істотного пошкодження згаданої речі.
Вимога про розірвання договору на підставі ст. 727 ЦК може бути пред’явлена за умови збереження дарунка, а у випадках, установлених ст. 726 ЦК (при порушенні обдаровуваним обов’язку на користь третьої особи, покладеного на нього договором дарування), — і у разі незбереження дарунка. Виникає питання про те, як же може бути розірваний договір, якщо він (зобов’язання, що виникло на його підставі) уже виконаний (виконане). Але у питанні, сформульованому у такий спосіб, неправильно кваліфікуються обставини, за наявності яких можливе розірвання договору. Справа в тому, що виконання договору і зобов’язання дарування не вичерпується переданням дарувальником речі обдаровуваному. Такий договір і зобов’язання, що на ньому ґрунтується, є чинними, поки діють обов’язки обдаровуваного (заборони, встановлені для обдаровуваного), які прямо формулюються в ст. 725 ЦК або випливають із ст. 727 ЦК і невиконання (недодержання) яких є підставою для пред’явлення вимоги про розірвання договору.
8. Договір пожертви передбачає передання речей, зокрема, грошей для використання з певною метою (ч. 1 ст. 729 ЦК). Тому такий договір і зобов’язання, що ґрунтується на ньому, не припиняються до того моменту, поки предмет пожертви використовується чи повинен використовуватися для певної мети. Якщо використання предмета пожертви припинене (у зв’язку зі споживанням, закінченням використання, знищенням предмета пожертви), позов про розірвання договору не може бути задоволений, якщо раніше і мало місце порушення умови договору про певну мету використання пожертви, оскільки розірвання договору є можливим, якщо пожертва «використовується» (а не використовувалась) не за призначенням.
9. Договір безстрокової ренти розривається на вимогу одержувача ренти в таких випадках: 1) при простроченні виплати ренти більше, ніж на рік; 2) при порушенні платником ренти свого зобов’язання щодо забезпечення виплати ренти; 3) якщо платник ренти визнаний неплатоспроможним або виникли інші підстави, які явно свідчать про неможливість виконання ним договору (ст. 740 ЦК).
10. Відчужувач або третя особа, на користь якої укладено договір довічного утримання, вправі вимагати розірвання такого договору у разі невиконання чи неналежного виконання набувачем зобов’язання (тобто, будь-якого його порушення). Спеціально при цьому зазначається, що право відчужувана вимагати розірвання договору не ставиться в залежність від наявності вини набувача (ст. 755 ЦК).
11. Наймодавець за договором найму житла вправі вимагати розірвання договору найму житла у випадках, якщо наймодавець припустився таких порушень: 1) невнесення плати за житло за шість місяців, а при короткостроковому наймі — за два місяці; 2) руйнування або псування житла наймачем або особами, за яких він відповідає; 3) використання житла не за призначенням; 4) порушення прав та інтересів сусідів (ст. 825 ЦК).
12. Позичкодавець вправі вимагати розірвання договору, якщо користувач припустився наступних порушень: 1) користування річчю не відповідно до її призначення і умовами договору; 2) передання речі у користування іншій особі; 3) недбале поводження з річчю, що може призвести до її знищення або пошкодження (ст. 834 ЦК). Користувач за договором позички має право вимагати розірвання договору, якщо позичкодавець не виконує обов’язку передати річ у користування (ст. 830 ЦК).
13. Якщо грошова сума на банківському рахунку в банку залишається меншою ніж мінімальний розмір залишку грошей на рахунку, встановлений договором або банківськими правилами (даного банку), і ця сума не буде відновлена протягом установленого місячного строку, такі дії (бездіяльність) клієнта належить кваліфікувати як порушення договору, яке дає право банку вимагати розірвання договору. Право банку вимагати розірвання договору виникає також «в інших випадках, установлених законом або договором». Це положення п. 3 ч. 2 ст. 1075 ЦК не слід тлумачити як таке, що відсилає до ч. 2 ст. 651 ЦК, а тим більше — до п. 7 ч. 2 ст. 16 ЦК.
14. Відповідно до ч. 2 ст. 1042 ЦК, якщо договір простого товариства укладено на визначений строк або під скасувальною умовою, якою є досягнення певної мети, кожний з учасників за наявності поважної причини має право вимагати розірвання договору (в частині, що стосується цього учасника).
15. Порушення продавцем обов’язку попередити покупця про всі права третіх осіб на товар, що продається, дає покупцеві право вимагати розірвання договору, якщо покупець не знав і не міг знати про права третіх осіб на товар (ст. 659 ЦК).
16. Порушення обдаровуваним обов’язку на користь третьої особи, встановленого відповідно до ст. 725 ЦК, дає право дарувальникові вимагати розірвання договору (ст. 726 ЦК).
17. Відповідно до ч. 2 ст. 852 ЦК замовник за договором підряду має право розірвання договору за наявності в роботі істотних відступлень від умов договору підряду або інших істотних недоліків.
18. Замовник за договором побутового підряду має право вимагати розірвання договору, якщо внаслідок неповноти або недостовірності інформації, отриманої від підрядника, був укладений договір на виконання робіт, які не мають тих властивостей, які мав на увазі замовник (ч. 3 ст. 869 ЦК).
19. Положення про право замовника за договором підряду вимагати розірвання договору та захищати це право в судовому порядку за наявності у роботі істотних відступів від умов договору або інших істотних недоліків сформульоване в ч. 2 ст. 852 ЦК на випадок порушення підрядником умов про якість роботи. Воно не виключає права сторін договору підряду на розірвання договору підряду в інших випадках, що охоплюються ч. 2 ст. 651 ЦК.
20. Порушення установником управління обов’язку попередити управителя про те, що майно, яке передається в управління, є предметом застави, є підставою виникнення на стороні управителя права вимагати розірвання договору управління майном (ч. 2 ст. 1039 ЦК). Таке право в управителя виникає лише тоді, коли управитель не знав і не міг знати про заставу майна, що передається в управління. Інші підстави припинення, в тому числі й розірвання, договору управління майном установлюються ст. 1044 ЦК.
Зміна договору на вимогу однієї із сторін в судовому порядку
21. У низці випадків порушення договору однією стороною породжує право іншої сторони вимагати розірвання договору. Відповідні законодавчі положення аналізуються в пп. 21 — 23 коментаря до ст. 651 ЦК.
Невиконання продавцем обов’язку попередити покупця про всі права третіх осіб на товар, що продається, надає покупцеві право вимагати зниження ціни, якщо він не знав і не міг знати про права третіх осіб на товар (ст. 659 ЦК).
Право вимагати пропорційного зменшення ціни виникає у покупця у разі передання йому некомплектного товару або у разі порушення продавцем обов’язку передати комплект товару (ст. 684 ЦК). У разі передання продавцем покупцеві товару неналежної якості покупець має право вимагати пропорційного зменшення ціни, незалежно від можливості використання товарів за призначенням (п. 1 ч. 1 ст. 678 ЦК). Право вимагати «відповідного» зменшення ціни передбачено при такого роду порушеннях стосовно договору роздрібної купівлі-продажу (п. 3 ч. 1 ст. 708 ЦК).
Ці правила не виключають дії стосовно договорів купівлі-продажу положення ч. 2 ст. 651 ЦК, яке надає стороні договору право вимагати зміни договору в зв’язку з істотним його порушенням іншою стороною.
22. Наймач за договором найму має право вимагати зменшення розміру плати за користування річчю, якщо наймодавець при укладенні договору не повідомив про всі права третіх осіб на річ, що передається у найм (ч. 2 ст. 769 ЦК). Це — санкція за конкретний вид порушення, що не виключає застосування до договору найму положень ст. 651 ЦК про підстави, що дають право сторонам договору вимагати зміни договору.
23. Замовник за договором підряду має право вимагати, зокрема, зменшення плати за роботу, якщо підрядник відступив від умов договору, що погіршило роботу, або допустив інші недоліки в роботі (ч. 1 ст. 852 ЦК). Таке ж правило встановлене ст. 858 ЦК як санкція за неналежну якість роботи, виконаної за договором підряду. Отже, ст. 852 і 858 ЦК лише стосовно конкретних видів порушень зобов’язання підряду передбачають право замовника вимагати зміни договору. Це означає, що така вимога може бути пред’явлена і за наявності підстав, установлених ст. 651 ЦК.
24. Користувач за договором комерційної концесії має право вимагати відповідного зменшення належної правоволодільцеві плати у разі продовження чинності договору про використання торговельної марки чи іншого позначення правоволодільця (ст. 1128 ЦК). Це правило не пов’язує право вимагати зміни договору з порушенням, якого припустилася сторона договору і не виключає пред’явлення вимоги про зміну такого договору на підставі ст. 651 ЦК.
Пред’явлення вимоги про розірвання договору на розсуд сторони
25. Зустрічаються і такі законодавчі положення, якими сторони договору на свій розсуд уповноважуються вимагати розірвання договору. Зокрема, особі, яка стала власником речі, переданої у користування на підставі договору позички, який укладено без визначення строку, надається право на свій розсуд вимагати розірвання договору (ч. 3 ст. 834 ЦК). Установлюється лише обов’язок особи, що набула статусу позичкодавця, заздалегідь (у строк, що відповідає меті позички) повідомити користувача про розірвання договору. Надання права вимагати розірвання договору зазвичай означає, що на вимогу сторони, якій таке право надане, сторони можуть домовитись про розірвання договору. У разі недосягнення домовленості управнена сторона вправі звернутись до суду з позовом про розірвання договору. У даному випадку незрозумілим є призначення судової процедури. Якщо сторона на свій розсуд має право вимагати розірвання договору, то суд не може відмовити у захисті права. Сумніви щодо змісту ч. 3 ст. 834 ЦК, виникають у зв’язку з покладенням на особу, що придбала річ, яка є предметом позички, у власність (новий позичкодавець), обов’язку заздалегідь повідомити користувача про розірвання договору. Якщо справа вирішується судом, то суд і має визначити день розірвання договору з урахуванням інтересів користувача. Але викладене не є підставою для того, щоб відступати від букви закону та тлумачити ч. 3 ст. 834 ЦК так, що вона передбачає право особи, що придбала у власність предмет позички (нового власника), розірвати договір позички шляхом учинення одностороннього правочину (шляхом відмови від договору).
Детальне правове регулювання у ст. 834 ЦК відносин з приводу розірвання договору позички не виключає пред’явлення вимоги про розірвання договору позички з підстав, не передбачених цією статтею, але передбачених ст. 651 ЦК.
26. Із п. 2 ч. 1 ст. 755 ЦК також випливає, що набувач за договором довічного утримання вправі в будь-який час на свій розсуд вимагати від відчужувана розірвання договору, а при відмові у задоволенні цієї вимоги може захищати своє право на розірвання договору у суді.
Розірвання цивільно-правових договорів шляхом відмови однієї із сторін від договору на захист порушеного права
27. Численні правила Цивільного кодексу та інших законів конкретизують положення ч. 3 ст. 651 ЦК, відповідно до якої договір може бути розірваний або змінений шляхом односторонньої відмови від договору в повному обсязі або частково. Загального правила про підстави односторонньої відмови від договору не встановлено. Вважати такою підставою ч. 2 ст. 651 ЦК не можна, бо це суперечило б букві закону. Проте в Цивільному кодексі та інших законах стосовно окремих видів договорів установлюються численні положення, що передбачають підстави односторонньої відмови від договору. Зазвичай у Цивільному кодексі та інших законах указується на право відмовитись від договору повністю або частково. Рідше прямо вказується на те, що відмова є односторонньою. Про характер обставин, які можуть породжувати право сторони на відмову від договору повністю або частково, в ч. 3 ст. 651 ЦК не йдеться. Це означає, що законом або договором можуть установлюватись будь-які підстави, що тягнуть виникнення права на односторонню відмову від договору повністю або частково (порушення, якого припустився контрагент за договором, інші обставини). У пп. 28 — 36 коментаря до ст. 651 ЦК аналізуються положення законів, якими стороні надається право на односторонню відмову від договору в зв’язку з порушенням, якого припустилась інша сторона.
28. Відповідно до ч. 1 ст. 665 ЦК покупець має право відмовитись від договору купівлі-продажу у разі відмови продавця передати проданий товар. Таке ж право виникає у покупця у разі, коли продавець не передав покупцеві приналежності товару або документи, що стосуються товару (ч. 2 ст. 666 ЦК).
У свою чергу продавець має право відмовитись від договору купівлі-продажу, якщо покупець відмовився прийняти та оплатити товар (ч. 4 ст. 692 ЦК).
29. Покупець за договором купівлі-продажу має право відмовитись від договору у разі істотного порушення вимог щодо якості товару. При цьому розкривається зміст поняття істотності стосовно такого порушення (п. 1 ч. 1 ст. 678 ЦК). Такі ж наслідки можуть наступати у випадках порушення вимог про тару та (або) упаковку (ст. 686 ЦК).
30. Продавець за договором купівлі-продажу з умовою про розстрочення платежу має право відмовитися від договору і вимагати повернення проданого товару, якщо покупець не здійснив у встановлений договором строк чергового платежу за товар (ч. 2 ст. 695 ЦК). У ч. 4 ст. 694 і ч. 2 ст. 697 ЦК стосовно таких же правовідносин не йдеться про право відмови від договору, а зазначається тільки на право продавця вимагати повернення товару. Слід дійти висновку про те, що в ст. 694, 695 і 697 ЦК установлено однаковий механізм розірвання договору, який полягає в пред’явленні вимоги про повернення проданого товару незалежно від використання продавцем права заявити про односторонню відмову від договору. Тобто односторонній правочин на відмову від договору може бути вчинений як заява про відмову від договору або як вимога про повернення товару. При цьому слід ураховувати, що відмова від договору і вимога про повернення товару є пов’язаними як попереднє і наступне правові явища. Тому із вимоги про повернення товару непрямо випливає і висновком від наступного до попереднього правового явища виявляється воля на розірвання договору шляхом відмови від нього.
31. Підрядник за договором підряду має право розірвати договір шляхом заяви про відмову від нього, якщо замовник, незважаючи на своєчасне попередження з боку підрядника, у відповідний строк не замінив недоброякісний або непридатний матеріал, не змінив указівок про спосіб виконання робіт або не усунув інших обставин, що загрожують якості або придатності результату робіт (ч. 1 ст. 848 ЦК). Подібне правило передбачене також ч. 3 ст. 879 ЦК стосовно договору будівельного підряду.
32. Із ч. 2 ст. 922 ЦК випливає, що у разі затримки відправлення транспортного засобу пасажир управі розірвати договір перевезення шляхом відмови «від перевезення», тобто від договору. Про це він має в будь-який спосіб заявити іншій стороні, оскільки до поїздки його ніхто примушувати не буде, а суть відносин, що при цьому виникає, полягає в поверненні грошової суми, яку сплатив пасажир при придбанні квитка (при укладенні договору перевезення).
33. У разі прострочення страхувальником страхового платежу страховику надається право розірвання договору страхування шляхом відмови від нього. Установлено такий механізм відмови страховика від договору. Страховик пред’являє страхувальникові, який припустився порушення, письмову вимогу про усунення порушення (сплату страхового платежу). Якщо протягом десяти днів після отримання письмової вимоги страховика страхувальник не усунув порушення, якого він припустився, страховик отримує право розірвати договір шляхом заяви про відмову від договору. Договір слід вважати припиненим з дня отримання страхувальником заяви страховика про відмову від договору (застосовується за аналогією ч. 2 ст. 782 ЦК, оскільки відсутні спеціальні правила щодо визначення моменту, з якого такий правочин слід вважати вчиненим, моменту, з якого наступають юридичні наслідки вчинення такого правочину).
34. Будь-яке порушення умов ліцензійного договору дає право ліцензіату або ліцензіару відмовитись від договору. Спеціально зазначається про право ліцензіара відмовитися від ліцензійного договору у разі порушення ліцензіатом установленого договором терміну початку використання об’єкта права інтелектуальної власності (ч. 2 ст. 1110 ЦК).
35. Договір морського агентування, укладений на невизначений строк, кожна із сторін має право розірвати «за наявності серйозних причин, які підтверджують його невиконання, сповістивши другу сторону про це не пізніше ніж за три місяці з часу, коли їй стало відомо про такі причини» (частина друга ст. 119 Кодексу торговельного мореплавства [23]).
Словами «сповістивши...» і далі визначається порядок розірвання договору, тобто договір може бути розірвано шляхом односторонньої заяви (сповіщення) відповідної сторони. Передання спору про розірвання договору на вирішення суду в таких випадках не виключається, але до суду більш доцільно було б звертатися з вимогою про визнання зобов’язання припиненим (а договору — розірваним) після виконання вимог ст. 119 КТМ, а не з позовом про розірвання договору, оскільки стороні дається право розірвання договору шляхом учинення одностороннього правочину. Суд, установивши наявність підстав, передбачених ст. 119 КТМ, і додержання позивачем порядку розірвання договору, встановленого цією статтею, має винести рішення про задоволення позову про визнання зобов’язання припиненим, якщо буде встановлено, що інша сторона оспорює або не визнає припинення зобов’язання. За відсутності підстав для розірвання договору, при недодержанні ініціатором розірвання договору порядку, встановленого ст. 119 КТМ, а також у разі не доведення позивачем факту невизнання або оспорювання припинення договору у позові має бути відмовлено.
36. Стаття 171 КТМ надає перевізникові право розірвати договір, якщо вартість навантаженого вантажу не покриває фрахту та інших витрат перевізника, а відправник вантажу не вніс повністю фрахт перед відходом судна і не надав додаткового забезпечення. Зміст статті дає підставу для однозначного висновку про те, що в даному випадку мається на увазі розірвання договору шляхом учинення перевізником одностороннього правочину — направлення заяви про розірвання договору відправнику вантажу.
37. Статті 237 і 238 КТМ установлюють підстави розірвання договору міжпортового буксирування. Під розірванням при цьому мається на увазі вчинення одним з учасників договору одностороннього правочину — направлення заяви про розірвання договору. Якщо за наявності підстав для розірвання договору морського буксирування, встановлених ст. 237 і 238 КТМ, зроблена одностороння заява про розірвання договору, у суді може розглядатися лише позов про визнання зобов’язання припиненим, якщо є докази невизнання чи оспорювання припинення договору.
38. Частина восьма ст. 20 Закону «Про туризм» [171] дає туристові право на свій розсуд відмовитися від виконання договору до початку подорожі за умови оплати туроператору або турагенту фактично понесених ним витрат за послуги, надані до цього повідомлення. Перевищення ціни туристичного продукту більше, ніж на п’ять відсотків первісної ціни дає туристу право відмовитися від виконання договору, що тягне обов’язок туроператора (турагента) повернути всі раніше сплачені туристом кошти (частина одинадцята зазначеної статті).
39. Відповідно до п. 8 ч. 1 ст. 38 Закону «Про телекомунікації» [166] оператори телекомунікацій мають право на припинення надання телекомунікаційних послуг споживачам, які порушують правила надання і отримання телекомунікаційних послуг. Перелік обов’язків споживачів є доволі широким. Він визначається ст. 33 названого Закону, п. 32 Правил надання та отримання телекомунікаційних послуг [335]. Право припинити надання телекомунікаційних послуг слід тлумачити і як право на розірвання договорів (якщо є право припинити надання послуг, то висновком від наступного правового явища до попереднього виявляється правовий припис, відповідно до якого є і право на розірвання договору). Разом з тим, треба враховувати, що відключення кінцевого обладнання споживача, якщо воно використовується споживачем для вчинення протиправних дій або дій, що загрожують інтересам державної безпеки, здійснюється за рішенням суду (п. 9 ч. 1 ст. 38 названого Закону). Правила надання та отримання телекомунікаційних послуг поєднують право оператора в односторонньому порядку припинити надання послуг при простроченні внесення споживачем плати за послуги з правом оператора на розірвання договору в односторонньому порядку за умови, що це передбачено договором (п. 114). Але таке розмежування припинення надання послуг і розірвання договору не відповідає ст. 38 Закону «Про телекомунікації» [166].
40. Законодавець використовує і таку правову конструкцію, як об’єктивне надання діям чи бездіяльності сторони значення відмови від договору. Так, у випадках, коли покупець не з’явився або не вчинив необхідних дій для прийняття товару у встановлений строк, вважається, що покупець відмовився від договору (ч. 2 ст. 701 ЦК).
41. Відмова від договору може бути пов’язана з неповним погодженням сторонами істотних його умов. Так, якщо із суті зобов’язання випливає, що товар підлягає переданню покупцеві в асортименті, але асортимент не встановлений у договорі або не визначений у порядку, встановленому договором, покупець, серед інших варіантів, отримує право відмовитись від договору (ч. 2 ст. 671 ЦК).
Розірвання договору шляхом вчинення одностороннього правочину на розсуд сторін договору
42. Поширеними є правила, що надають стороні договору право на свій розсуд відмовитись від договору. Відповідно до загального правила ч. 3 ст. 651 ЦК таке право може передбачатись законом або договором.
Покупець за договором роздрібної купівлі-продажу до передання йому товару продавцем має право відмовитись від договору за умови відшкодування продавцеві витрат, пов’язаних із вчиненням дій на виконання договору (ч. З ст. 702 ЦК).
43. Дарувальник, який передав річ підприємству транспорту, зв’язку або іншій особі для вручення її обдаровуваному, має право відмовитись від договору дарування до вручення речі обдаровуваному (ч. 2 ст. 722 ЦК). Обдаровуваний має право у будь-який час до прийняття дарунка на підставі договору дарування з обов’язком дарувальника передати дарунок у майбутньому відмовитися від нього (ч. 2 ст. 724 ЦК). Платникові безстрокової ренти надається право відмовитись від договору ренти. Договором можуть установлюватись умови здійснення платником ренти відмови від договору ренти, але в договорі не може встановлюватись умова, відповідно до якої платник безстрокової ренти позбавляється права на відмову від договору (ст. 739 ЦК). Якщо така умова встановлена, вона є нікчемною.
44. Кожна із сторін договору найму, укладеного на невизначений строк, може відмовитись від договору в будь-який час з додержанням порядку, встановленого ст. 763 ЦК або договором.
45. Наймач за договором прокату вправі в будь-який час «відмовитись від договору прокату і повернути річ наймодавцеві...» (ч. 1 ст. 790 ЦК).
46. Користувач за договором позички має право повернути річ, передану йому в користування, в будь-який час до спливу строку договору (ч. 1 ст. 834 ЦК). Повернення речі при цьому, як і в попередньому випадку, слід кваліфікувати як односторонній правочин на розірвання договору, здійснений конклюдентними діями (ч. 2 ст. 205 ЦК). Можливість учинення правочину в такий спосіб прямо передбачена ч. 1 ст. 834 ЦК. Якщо річ, що була передана позичкодавцеві за договором позички, потребує особливого догляду або зберігання, розірвання договору шляхом зазначених конклюдентних дій не допускається. У такому випадку користувач може розірвати договір шляхом повідомлення про відмову від договору в формі, що відповідає вимогам ст. 205 — 208 і ст. 654 ЦК.
47. Наймачеві житла надається право за згодою інших осіб, які постійно проживають разом з ним, у будь-який час відмовитись від договору найму, попередивши про це наймодавця за три місяці (ч. 1 ст. 825 ЦК).
48. Замовник за договором підряду на свій розсуд вправі в будь-який час до закінчення роботи відмовитись від договору підряду, відшкодувавши підрядникові збитки, завдані розірванням договору (ч. 4 ст. 849 ЦК). Подібне положення сформульоване також стосовно договору побутового підряду (ч. 2 ст. 867 ЦК). При цьому ніяких обмежень на стягнення збитків не встановлюється. Тому відшкодуванню підлягають всі збитки, передбачені ст. 22 ЦК, у тому числі й не отриманий підрядником дохід, який він мав отримати при виконанні договору повністю (за умови, якщо були відсутніми альтернативні роботи, що могли дати дохід).
49. Сторони договору транспортного експедирування вправі на свій розсуд відмовитись від договору транспортного експедирування в будь-який час. Відмова здійснюється шляхом попередження другої сторони. У попередженні визначається «розумний строк», зі спливом якого після попередження договір вважається розірваним (припиненим). Таке випливає із ст. 935 ЦК.
50. Із ст. 953 ЦК випливає право поклажодавця в будь-який час пред’явити вимогу про повернення речі, яка передана на зберігання, хоч би передбачений договором зберігання строк і не закінчився. Пред’явлення такої вимоги слід кваліфікувати як учинення правочину на дострокове розірвання договору шляхом здійснення конклюдентних дій (ч. 2 ст. 205 ЦК).
51. Частина 1, 2 ст. 1008 ЦК надають сторонам договору доручення право в будь- який час розірвати договір в односторонньому порядку. Умови договорів доручення про відмову сторін від цього права визнаються ч. 2 ст. 1008 ЦК нікчемними. Установлено також механізм розірвання договору доручення шляхом відмови від нього однієї із сторін. Сторона направляє іншій стороні повідомлення про відмову від договору, в якому визначає строк, зі спливом якого дія договору буде припинена. Цей строк не може бути меншим, ніж один місяць. Зі спливом цього строку договір вважається припиненим (розірваним). Відмова від договору доручення юридичної особи, яка є комерційним представником, у зв’язку з прийняттям рішення та початком процедури ліквідації, здійснюється без попереднього повідомлення.
52. Комітент має право розірвати договір комісії шляхом відмови від нього на свій розсуд у будь-який час. Комісіонер має таке право, якщо строк дії договору не встановлений. Кожна із сторін повинна заявити про відмову від договору, визначивши строк, зі спливом якого припиняється договір. Цей строк не може бути меншим, ніж один місяць. Якщо в повідомленні про відмову від договору строк припинення договору не визначений, договір припиняється через один місяць після отримання стороною повідомлення про відмову від іншої сторони. Таке випливає із ст. 1025, 1026 ЦК.
53. Установник управління має право розірвати договір управління майном шляхом відмови від нього за наявності причини (п. 7 ч. 1 ст. 1044 ЦК). Але про характер цієї причини в законі не говориться нічого. Звідси треба зробити висновок про те, що установник управління зобов’язаний у повідомленні про відмову від договору зробити посилання на причину. Вона може будь-якою, в тому числі суто суб’єктивною, але вона має відповідати принципам добросовісності, справедливості та розумності. Відмова установника управління припиняє дію договору управління майном у строк, визначений у повідомленні про відмову. Цей строк не може бути меншим трьох місяців, якщо інше не встановлено договором.
54. Договір банківського вкладу як з умовою про видачу вкладу на першу вимогу, так і з умовою про повернення вкладу зі спливом установленого договором строку, може бути розірваний вкладником на свій розсуд у будь-який час. Це випливає із ч. 1 ст. 1060 ЦК, що надає право вкладникові вимагати видачі або повернення вкладу на свій розсуд. Пред’явлення такої вимоги стосовно договору банківського вкладу є правочином, що вчиняється шляхом здійснення конклюдентних дій та спрямований на розірвання договору (відмову від нього). Можливість учинення цього правочину шляхом здійснення конклюдентних дій випливає із ч. 1 ст. 1060 ЦК.
55. Договір банківського рахунку розривається за заявою клієнта, тобто шляхом учинення одностороннього правочину в будь-який час (ч. 1 ст. 1075 ЦК).
56. Кожна із сторін договору комерційної концесії вправі на свій розсуд у будь-який час заявити про відмову від договору (розірвання договору шляхом учинення одностороннього правочину). Приписується при цьому повідомити другу сторону про відмову від договору не менш як за шість місяців, якщо більш тривалий строк не встановлений договором (ч. 1 ст. 1126 ЦК). Повідомлення (заява) про відмову від договору як односторонній правочин підлягає державній реєстрації (ч. 2 ст. 1126 ЦК).
57. Учасник безстрокового договору простого товариства вправі в будь-який час зробити заяву про відмову від подальшої участі у договорі. Договір стосовно цього учасника припиняється в день, указаний в такій заяві, але він не може бути меншим трьох місяців (ч. 1 ст. 1142 ЦК). Поряд з цим безстроковий договір простого товариства може припинятись з інших підстав, передбачених ст. 1141 ЦК, але він не може припинятись на підставі ст. 651, 652 ЦК у зв’язку з наявністю спеціальних правил ст. 1141 ЦК.
ЗМІНА ДОГОВОРУ ШЛЯХОМ УЧИНЕННЯ ОДНОСТОРОННЬОГО ПРАВОЧИНУ
58. Замовник за договором будівельного підряду незалежно від будь-яких обставин на свій розсуд вправі вносити зміни до проектно-кошторисної документації до початку робіт або під час їх виконання. Це означає відповідну зміну змісту договору підряду. Установлені такі обмеження цього права замовника: 1) додаткові роботи, викликані такими змінами, за вартістю не повинні перевищувати десяти відсотків визначеної у кошторисі ціни; 2) при цьому не повинен змінюватись характер робіт, визначених договором (ч. 1 ст. 878 ЦК).
59. Замовник має право на свій розсуд уносити і такі зміни до проектно-кошторисної документації, які передбачають підвищення вартості робіт більш як на десять відсотків. Але в таких випадках підрядникові надається можливість вибору: 1) він може погодитись з односторонньою зміною змісту договору замовником; 2) він може відмовитись від договору (ч. 2 ст. 878 ЦК).
60. Не пов’язується з будь-якими обставинами право банку змінити розмір процентів, які виплачуються на вклади на вимогу, якщо інше не передбачено договором (ч. 2 ст. 1061 ЦК).
61. За наявності умов, установлених частиною десятою ст. 20 Закону «Про туризм» [171], туроператору (турагенту) надається право в односторонньому порядку змінити ціну туристичного продукту в межах п’яти процентів його первісної вартості, якщо це передбачено договором про надання туристичних послуг. Якщо туроператор (турагент) у такий спосіб змінив ціну, турист має право відмовитись від договору.
62. Правоволоділець за договором комерційної концесії не позбавляється права в будь-який час змінити торговельну марку чи інше позначення, що є предметом такого договору. Але така зміна дає користувачеві право вимагати розірвання договору (ст. 1128 ЦК).
Стаття 652. Зміна або розірвання договору у зв’язку з істотною зміною обставин
1. У разі істотної зміни обставин, якими сторони керувалися при укладенні договору, договір може бути змінений або розірваний за згодою сторін, якщо інше не встановлено договором або не випливає із суті зобов’язання.
Зміна обставин є істотною, якщо вони змінилися настільки, що, якби сторони могли це передбачити, вони не уклали б договір або уклали б його на інших умовах.
2. Якщо сторони не досягли згоди щодо приведення договору у відповідність з обставинами, які істотно змінились, або щодо його розірвання, договір може бути розірваний, а з підстав, встановлених частиною четвертою цієї статті, — змінений за рішенням суду на вимогу заінтересованої сторони за наявності одночасно таких умов:
1) в момент укладення договору сторони виходили з того, що така зміна обставин не настане;
2) зміна обставин зумовлена причинами, які заінтересована сторона не могла усунути після їх виникнення при всій турботливості та обачності, які від неї вимагалися;
3) виконання договору порушило б співвідношення майнових інтересів сторін і позбавило б заінтересовану сторону того, на що вона розраховувала при укладенні договору;
4) із суті договору або звичаїв ділового обороту не випливає, що ризик зміни обставин несе заінтересована сторона.
3. У разі розірвання договору внаслідок істотної зміни обставин суд, на вимогу будь-якої із сторін, визначає наслідки розірвання договору виходячи з необхідності справедливого розподілу між сторонами витрат, понесених ними у зв’язку з виконанням цього договору.
4. Зміна договору у зв’язку з істотною зміною обставин допускається за рішенням суду у виняткових випадках, коли розірвання договору суперечить суспільним інтересам або потягне для сторін шкоду, яка значно перевищує затрати, необхідні для виконання договору на умовах, змінених судом.
1. У статті 652 ЦК формулюються розгорнені правила, спрямовані на захист інтересів сторін договору у разі істотної зміни обставин. Законодавець у цьому випадку визнав, що зміст прав та обов’язків, які виникли у сторін на підставі договору, доцільно змінити з метою зберегти той баланс інтересів сторін, якого було досягнуто при укладенні договору і який виявився порушеним у зв’язку із істотною зміною обставин.
2. Підставою зміни або розірвання договору може бути істотна зміна обставин, якими сторони керувалися при укладенні договору. Визначення істотності зміни обставин наводиться в абзаці другому ч. 1 ст. 652 ЦК. Але і за наявності істотної зміни обставин договір не може бути змінений або розірваний, якщо договором передбачено, що він не може бути змінений або розірваний за таких підстав. Обмеження на зміну або розірвання договору в зв’язку з істотною зміною обставин може випливати із суті зобов’язання.
3. Частина 2 ст. 652 ЦК установлює, що у разі недосягнення між сторонами договору згоди щодо його розірвання, відповідний договір може бути розірваний за рішенням суду. Це можливе за наявності одночасно всіх умов, що встановлені пп. 1 — 4 ч. 2 ст. 652 ЦК.
Сторона, яка вимагає розірвання або зміни договору, повинна довести, що в момент укладення договору сторони виходили з того, що така зміна не настане. Ця ж сторона повинна доказати, що її вина в неусуненні причин, які призвели до зміни обставин, відсутня. У п. 2 ч. 2 ст. 652 ЦК побічно, але дуже вдало розкрито зміст поняття вини як непроявлення всієї турботливості та обачності, які вимагались від сторони. Варто звернути увагу на те, що про турботливість та обачність сторони йдеться тільки стосовно усунення причин після їх виникнення. Непроявленню стороною турботливості та обачності стосовно запобігання настанню цих причин правове значення не надається.
4. При вирішенні питання про розподіл між сторонами витрат, які уже здійснені на виконання договору, щодо якого вирішується спір про його розірвання, суд повинен виходити з необхідності їх справедливого розподілу. Це правило слід застосовувати за аналогією і до правовідносин, що виникають при розірванні договору в зв’язку з істотною зміною обставин на підставі спеціальних норм, якщо вони не встановлюють наслідків розірвання договору.
5. Ще більш обмежені можливості встановлюються для зміни договору за рішенням суду в зв’язку з істотною зміною обставин. Законодавець виходить із того, що захист інтересів сторін договору у випадках істотної зміни обставин у достатній мірі здійснюється шляхом надання права вимагати розірвання договору. Тому зміна договору за рішенням суду в зв’язку з істотною зміною обставин допускається лише в двох випадках: 1) якщо розірвання договору суперечить суспільним інтересам; 2) якщо розірвання договору потягне для сторін шкоду, яка значно перевищує затрати, необхідні для виконання договору на умовах, змінених судом.
6. Правила ст. 652 ЦК про зміну або розірвання договору у зв’язку з істотною зміною обставин застосовуються поряд із спеціальними правилами подібного змісту. Відповідно до ч. 1 ст. 724 ЦК дарувальник має право відмовитися від передання дарунка у майбутньому, якщо після укладення договору його майновий стан істотно погіршився. Це правило стосується розірвання договору дарування тільки шляхом односторонньої відмови від договору.
7. У разі виникнення у відчужувана за договором довічного утримання (догляду) потреби у видах матеріального забезпечення та догляду, не передбачених договором, відчужувач може звернутись до суду з вимогою про покладення на набувача обов’язку надати такі види утримання чи догляду. Суд має вирішувати справу відповідно до засад справедливості та розумності (ч. 2 ст. 749 ЦК). Це правило має частковий характер і не може виключати застосування загальних правил ст. 642 ЦК про зміну або розірвання договору у зв’язку з істотною зміною обставин.
8. Не виключає застосування ст. 652 ЦК ч. 4 ст. 844 ЦК, яка застосовується у випадках, коли виникла необхідність проведення додаткових робіт і у зв’язку з цим — істотного перевищення погодженого сторонами приблизного кошторису. Якщо підрядник попередив замовника про виникнення зазначених обставин, а замовник не погодився на перевищення кошторису, підрядник має право розірвати договір шляхом повідомлення про відмову від договору підряду в формі, що відповідає ст. 205 — 208 і 654 ЦК. При розірванні договору на підставі ч. 4 ст. 844 ЦК не треба додержуватись вимог, установлених ч. 2 ст. 652 ЦК. Такі ж правила встановлено ст. 848 ЦК на випадок невиконання замовником вимог підрядника щодо заміни недоброякісного або непридатного матеріалу, зміни вказівок про спосіб виконання робіт, усунення інших обставин, що загрожують якості або придатності результату роботи. Відповідно до абзацу другого ч. 5 ст. 844 ЦК підрядник має право вимагати розірвання договору у судовому порядку у випадках, коли виникла необхідність у збільшенні кошторису, а замовник відмовився від збільшення кошторису. При цьому закон не передбачає захисту права підрядника вимагати збільшення кошторису шляхом зміни договору, а допускає лише примусове розірвання договору.
Стаття 653. Правові наслідки зміни або розірвання договору
1. У разі зміни договору зобов’язання сторін змінюються відповідно до змінених умов щодо предмета, місця, строків виконання тощо.
2. У разі розірвання договору зобов’язання сторін припиняються.
3. У разі зміни або розірвання договору зобов’язання змінюється або припиняється з моменту досягнення домовленості про зміну або розірвання договору, якщо інше не встановлено договором чи не обумовлено характером його зміни. Якщо договір змінюється або розривається у судовому порядку, зобов’язання змінюється
або припиняється з моменту набрання рішенням суду про зміну або розірвання договору законної сили.
4. Сторони не мають права вимагати повернення того, що було виконане ними за зобов’язанням до моменту зміни або розірвання договору, якщо інше не встановлено договором або законом.
5. Якщо договір змінений або розірваний у зв’язку з істотним порушенням договору однією із сторін, друга сторона може вимагати відшкодування збитків, завданих зміною або розірванням договору.
1. Із ч. 1 та 2 ст. 653 ЦК випливає, що законодавець чітко розрізняє поняття зміни та розірвання договору, з одного боку, та поняття зміни та припинення зобов’язання — з іншого. Зміна договору тягне за собою зміну змісту зобов’язань, які на цьому договорі ґрунтуються. Розірвання договору тягне припинення зобов’язань, що виникли на його підставі. Але це — найбільш загальні положення про зв’язок правових конструкцій, що розглядаються, та понять, що їм відповідають. Більш конкретні наслідки зміни або розірвання договорів визначаються спеціальними правилами стосовно окремих видів зобов’язань. При цьому, як правило, різниця між зміною та припиненням (розірванням) договору, з одного боку, і зміною та припиненням зобов’язання, — з іншого, ігнорується.
2. При застосуванні ст. 653 ЦК слід ураховувати, що її зміст має неоднорідний характер: 1) ч. 1 та 2 стосуються всіх підстав і способів зміни та розірвання договорів, передбачених ст. 651 і 652 ЦК, а також спеціальними правилами; 2) ч. 3 стосується визначення моменту зміни або припинення зобов’язання лише у разі зміни та розірвання договорів за згодою сторін або в судовому порядку (ч. 1, 2 ст. 651 ЦК); 3) ч. 4 застосовується лише у випадках зміни або розірвання договору відповідно до ст. 651 ЦК та інших спеціальних положень законів, що передбачають зміну або розірвання договору не в зв’язку з істотною зміною обставин, якщо такими спеціальними положеннями законів не встановлені особливості наслідків зміни або розірвання договорів (наслідки розірвання договору з підстав, передбачених ч. 1 ст. 652 ЦК або спеціальними правилами про зміну або розірвання договору в зв’язку з істотною зміною обставин, визначаються відповідно до ч. 3 ст. 652 ЦК); 4) ч. 5 ст. 653 ЦК застосовується тільки у випадках, передбачених ч. 2 ст. 651 ЦК (якщо підставою зміни або розірвання договору було істотне порушення договору однією із його сторін), а також у випадках, коли договір змінюється або розривається на підставі спеціальних положень закону в зв’язку з порушенням договору однією із сторін.
3. Стаття 653 ЦК не визначає момент зміни або розірвання договору, а встановлює лише долю зобов’язання у зв’язку із зміною або розірванням договору. Момент розірвання або зміни договору визначається ч. 5 ст. 188 ГК [31], якщо це питання вирішується судом. У такому випадку договір вважається розірваним або зміненим з дня набрання чинності рішенням суду. Інше може бути встановлене рішенням суду (цей висновок зроблено шляхом логічного тлумачення вкрай невдалого формулювання ч. 5 ст. 188 ГК). Формулювання «якщо іншого строку набрання чинності не встановлено за рішенням суду» логічно не погоджується з попереднім текстом ч. 5 ст. 188 ГК, де йдеться про день зміни або розірвання договору, а не про день (строк) набрання чинності рішенням суду. Крім того, строк набрання законної сили рішенням суду встановлюється ст. 85 ГК, яка не допускає, щоб цей строк визначав суд. Викладені правила Господарського кодексу можна за аналогією застосовувати і до зміни чи розірвання інших договорів. При зміні або розірванні договорів шляхом укладення сторонами відповідної угоди, момент зміни або розірвання договору співпадає з моментом укладення такої угоди, що визначається відповідно до загальних правил ст. 638, 640 ЦК.
4. Викладені вище правила, що встановлюють момент, з якого договір вважається зміненим або розірваним, не поширюються на випадки зміни або розірвання договору шляхом учинення стороною договору одностороннього правочину, тобто шляхом відмови від договору. Загальні правила щодо порядку вчинення односторонніх правочинів, зокрема, щодо моменту, з якого такі правочини вважаються здійсненими, не встановлені. Оскільки відмова від договору — це односторонній правочин, який породжує, змінює чи припиняє права та обов’язки обох сторін договору, його слід вважати вчиненим в момент отримання стороною повідомлення про відмову, яке можна належне ідентифікувати як таке, що виходить від сторони договору. Тому сторона, що відмовляється від договору, має потурбуватись про забезпечення себе доказами на випадок виникнення необхідності доводити факт відмови. При прийнятті судових рішень, якщо 'виникає потреба у визначенні моменту припинення договору унаслідок відмови від нього однієї із сторін, за відсутності спеціальних положень законодавства правильним було б застосовувати за аналогією ч. 2 ст. 782 ЦК, яка моментом розірвання договору найму у разі відмови від нього наймодавця називає момент одержання наймачем повідомлення наймодавця про відмову від договору. Подібне правило встановлене ч. 3 ст. 7 Закону «Про фінансовий лізинг» [170] («відмова від договору лізингу є вчиненою з моменту, коли інша сторона довідалася або могла довідатися про таку відмову»).
Разом з тим, стосовно окремих видів договорів установлюється спеціальний порядок їх зміни або розірвання шляхом учинення одностороннього правочину.
5. Стосовно договору ренти встановлюється, що він припиняється після спливу трьох місяців від дня отримання одержувачем ренти письмової відмови платника безстрокової ренти від договору за умови повного розрахунку між сторонами (ч. 3 ст. 739 ЦК). Якщо до спливу зазначеного строку повний розрахунок між сторонами не було проведено, договір зі спливом трьох місяців від дня одержання письмової відмови не припиняється. У подальшому за таких умов припинення договору можливе лише шляхом заявлення нової відмови від договору.
6. Способом відмови від договору найму, укладеного на невизначений строк, є письмове попередження наймодавцем або наймачем іншої сторони. Договір у таких випадках припиняється через місяць після попередження, а у разі найму нерухомого майна — через три місяці після попередження. Це правило ч. 2 ст. 763 ЦК не поширюється на договори оренди землі, стосовно яких ст. 32 Закону «Про оренду землі» [165] встановлює спеціальні правила про порядок припинення договору оренди землі.
7. Відповідно до ч. 1 ст. 790 ЦК право наймача відмовитися від договору прокату доповнюється правом повернути річ наймодавцеві в будь-який час. Це просте формулювання могло б викликати значні труднощі при його застосуванні, оскільки при відмові від договору, тобто при його достроковому припиненні на наймача логічним було б покласти обов’язок повернути річ (а не надавати йому таке право). Право наймача повернути річ наймодавцеві при відмові від договору не виражає зміст правовідносин, що при цьому виникають. І тільки ч. 2 ст. 790 ЦК уносить деяку ясність у відносини сторін, якщо наймач від договору прокату відмовився, але річ не повернув: це є можливим, але наймач несе обов’язок уносити плату за весь період «фактичного користування річчю». Слова, що взяті в лапки, очевидно, будуть тлумачитись як період знаходження речі у наймача, якщо відсутні підстави звільнення наймача від обов’язку вносити плату.
8. У частині 3 ст. 653 ЦК формулюється загальне правило про момент зміни або припинення зобов’язання в зв’язку із зміною або розірванням договору. Ці моменти відповідно до тексту закону збігаються: зобов’язання припиняється в момент досягнення домовленості про зміну або припинення договору (очевидно, у формі, яка вимагається законом) або в момент набрання законної сили рішенням суду за позовом про зміну або розірвання договору. Домовленістю сторін може бути встановлене інше. Інше може бути обумовлене і характером зміни договору. Ці два винятки не виключають установлення іншого і законом. Це — дуже суттєво, бо ч. 3 ст. 653 ЦК не вирішує питання про те, що ж саме розуміється під словами «зобов’язання змінюється або припиняється». Якщо зобов’язання розуміти так, як це випливає із ст. 509 ЦК (як односторонній правовий зв’язок — одна сторона несе обов’язки, а інша має права), то, очевидно, відповідно до ч. 3 ст. 653 (ЦК припиняється (змінюється) не одне зобов’язання, а припиняються два пов’язаних між собою зустрічних зобов’язання, що ґрунтуються на одному і тому ж договорі. Але ж цим не дається вичерпна відповідь на поставлене вище питання. Тому наслідки зміни або розірвання договору слід проаналізувати стосовно окремих видів договорів і зобов’язань.
9. У разі зміни або розірвання договору, за загальним правилом ч. 4 ст. 653 ЦК, сторони не мають права вимагати повернення того, що було виконане ними за зобов’язанням до моменту зміни або розірвання договору. Інше може бути встановлено лише договором або законом. Наведене загальне правило є занадто жорстким стосовно обох сторін договору, а не тільки стосовно сторони, яка припустилася істотного порушення договору. Воно є особливо жорстким на фоні правила ч. 3 ст. 652 ЦК, яке поширюється на випадки зміни або розірвання договору внаслідок істотної зміни обставин та передбачає необхідність справедливого розподілу між сторонами витрат, понесених ними у зв’язку з виконанням договору. З огляду на це суттєвого значення набувають правила спеціальних законів, умови договорів про наслідки зміни або розірвання договорів, а також положення ч. 5 ст. 653 ЦК, що покладає на сторону, яка припустилась істотного порушення договору, обов’язок відшкодувати збитки, завдані зміною або розірванням договору. Кваліфікувати майно чи гроші, які передані за договором до його зміни або розірвання та передання яких втратило підставу, як збитки можливо, але ж відшкодування збитків є мірою відповідальності, що застосовується за наявності вини (ст. 614 ЦК; ст. 216 — 218 ГК [31]), а набуття чи збереження майна, що у зв’язку з розірванням договору втратило підставу, часто не пов’язане з виною. Логічне доповнення ч. 5 ст. 563 ЦК правовим приписом, відповідно до якого стягнення збитків на підставі цього законодавчого положення не залежить від вини, є можливим. Але ж такий правовий припис не може застосовуватись усупереч ч. 1 ст. 614 ЦК, що закріплює правило про вину як умову відповідальності. Навіть застереження про те, що принцип вини не застосовується, якщо інше встановлено законом (ч. 1 ст. 614 ЦК), не є підставою для застосування згаданого правового припису, оскільки у ч. 5 ст. 653 ЦК нічого не встановлено як раз тому, що є загальне правило ч. 1 ст. 614 ЦК про вину.
10. Було б добре, якби сторони при укладенні договорів користувались передбаченою ч. 4 ст. 653 ЦК можливістю та включали до договорів умови про наслідки розірвання договору. Але ж вони користуються цією можливістю рідко. Спеціальні положення законів також рідко вирішують питання, про яке йдеться. Що стосується п. 3 ч. 3 ст. 1212 ЦК, яким передбачається застосування цієї статті до відносин до повернення виконаного однієї із сторін у зобов’язанні, то треба враховувати наступне. Легко помітна логічна несумісність між ч. 4 ст. 653 ЦК і п. 3 ч. 3 ст. 1212 ЦК: одне із цих законодавчих положень не допускає повернення того, що було виконане (при цьому не робиться будь-якого застереження про те, що таке не допускається у межах зобов’язальних правовідносин, отже, це не допускається і в інших правовідносинах), а інше — допускає. Тому суперечність між цими двома законодавчими положеннями має вирішуватись за правилом про переважне застосування спеціальних правових приписів перед загальними. Цілком зрозуміло, що в ч. 4 ст. 653 ЦК формулюється спеціальне правило, що регулює відносини, які виникають унаслідок розірвання договору. Пункт 3 ч. 3 ст. 1212 ЦК формулює загальне правило, яке стосується повернення виконаного у зобов’язанні, якщо виконання було безпідставним або втратило підставу згодом. Тому ч. 4 ст. 653 ЦК підлягає застосуванню. І доцільно було б нагадати, що вона застосовується до всіх випадків розірвання договору, в тому числі і до випадків односторонньої відмови від нього.
За викладених умов при застосуванні ч. 4 ст. 653 ЦК у відповідних випадках слід ураховувати засади добросовісності, справедливості та розумності, що закріплені в п. 6 ст. 3 ЦК, але входять до змісту принципу верховенства права, а тому можуть застосовуватись (за наявності достатніх підстав) переважно перед конкретними законодавчими положеннями. Зважаючи на це в подальшому аналізуються окремі види правовідносин, на які поширюється чинність ч. 4 ст. 653 ЦК і до яких не виключається можливість застосування засад добросовісності, справедливості та розумності.
11. У разі зниження ціни на вимогу покупця в зв’язку з тим, що продавець не виконав свого обов’язку попередити покупця про всі права третіх осіб на товар, що продається (ст. 659 ЦК), сторони не мають права вимагати того, що було виконане до моменту зміни договору (ч. 4 ст. 653 ЦК). Оскільки порушення, якого припустився продавець за відповідних умов може бути кваліфіковане як істотне, різниця між раніше сплаченою покупцем ціною і зниженою ціною може бути стягнена з продавця у вигляді збитків на підставі ч. 5 ст. 653 ЦК. Якщо з урахуванням конкретних обставин порушення, якого припустився продавець, відповідно до абзацу другого ч. 2 ст. 651 ЦК не може бути кваліфіковане як істотне, різницю в цінах належить стягувати з посиланням на ст. 1212 ЦК та засади добросовісності, справедливості й розумності (п. 6 ст. З ЦК), що входять до змісту принципу верховенства права, а тому мають вищу юридичну силу.
Аналогічним чином слід учинити і при вирішенні спору про повернення покупної ціни у разі розірвання договору на вимогу покупця з підстав, зазначених у ст. 659 ЦК, якщо покупна ціна була сплачена до моменту розірвання договору.
12. У разі відмови продавця передати проданий товар (ч. 1 ст. 685 ЦК) порушення, якого припустився продавець, завжди буде істотним (ч. 2 ст. 651 ЦК). Тому сплачена покупцем ціна товару могла б бути стягнена з продавця у вигляді збитків, завданих розірванням договору. Але стосовно таких випадків установлене спеціальне правило, відповідно до якого покупцю надається право у разі розірвання договору шляхом відмови від нього вимагати повернення суми попередньої оплати (ч. 2 ст. 693 ЦК). Це ж правило застосовується у випадках прострочення передання товару продавцем покупцеві та відмови в зв’язку з цим покупця від договору.
13. У випадках розірвання договору шляхом відмови покупця від нього у зв’язку з тим, що продавець не передав покупцеві приналежності товару або документи, що стосуються товару (ч. 2 ст. 666 ЦК), ціна, що була сплачена покупцем за товар, підлягає стягненню з продавця як збитки на підставі ч. 5 ст. 653 ЦК (якщо порушення, якого припустився продавець, кваліфікується як істотне (ч. 2 ст. 651 ЦК) або п. 6 ст. 3 і ст. 1212 ЦК (якщо порушення не підпадає під визначення істотного). Товар при цьому підлягає поверненню продавцеві на підставі п. 6 ст. 3 і п. 3 ч. 2 ст. 1212 ЦК.
14. При відмові продавця від договору на підставі ч. 2 ст. 671 ЦК (асортимент товару, що підлягає переданню за договором купівлі-продажу, не встановлений або не був визначений у порядку, встановленому договором, коли із суті договору випливає, що товар має бути переданий в асортименті) попередньо сплачена покупцем грошова сума, що складає вартість товару підлягає стягненню з продавця як збитки на підставі ч. 5 ст. 653 і п. 6 ст. 3 ЦК. Товар повертається продавцеві на підставі ст. 1212 і п. 6 ст. З ЦК
15. При пропорційному зменшенні покупної ціни (п. 1 ч. 1 ст. 678 ЦК) у зв’язку з неналежною якістю товару покупець має право вимагати відшкодування збитків у розмірі грошової суми, що складає різницю між раніше сплаченою ціною та зменшеною ціною (ч. 5 ст. 653 ЦК). У разі відмови покупця від договору у зв’язку з переданням йому покупцем товару неналежної якості п. 1 ч. 2 ст. 678 ЦК установлюється спеціальне правило, яким покупцеві надається право вимагати повернення сплаченої за товар грошової суми. Таке ж правило встановлене стосовно відмови покупця від договору купівлі-продажу у зв’язку з переданням йому некомплектного товару (п. 2 ч. 2 ст. 684 ЦК).
16. Безпідставна відмова покупця від прийняття товару, безпідставне зволікання з прийняттям товару дає право продавцю відмовитися від договору купівлі-продажу (ч. 4 ст. 690 ЦК). Якщо при цьому покупець здійснив попередню оплату товару, за ним на підставі п. 6 ст. 3 і ст. 1212 ЦК слід визнати право на стягнення як безпідставно отриманої продавцем грошової суми, що була сплачена за товар, що не виключає стягнення продавцем з покупця збитків, завданих безпідставною відмовою від прийняття товару, на підставі ст. 22, 623 ЦК.
17. У разі відмови продавця від договору купівлі-продажу у зв’язку з відмовою покупця оплатити товар (ч. 4 ст. 692 ЦК), цей товар може виявитись переданим покупцеві на момент розірвання (припинення) договору. За таких умов за продавцем слід визнати право на підставі п. 6 ст. 3 та 1212 ЦК вимагати повернення товару як безпідставно набутого. Якщо товар не зберігся, з покупця належить стягнути його вартість.
Право продавця вимагати повернення товару, проданого в кредит, у випадку прострочення чергових платежів (оплати) визнається ч. 4 ст. 694 ЦК і ч. 2 ст. 695 ЦК. Але при цьому в названих статтях не вирішується доля грошових сум, які передав (перерахував) покупець продавцеві в порядку часткової оплати товару, проданого в кредит. її слід вирішувати на підставі п. 6 ст. 3 і 1212 ЦК, тобто, раніше внесені суми часткової оплати підлягають стягненню з продавця як безпідставно набуте майно. Такий же висновок належить зробити стосовно випадків прострочення оплати товару, переданого за договором купівлі-продажу з умовою про перехід права власності на товар після повної оплати чи настання інших обставин (ч. 2 ст. 697 ЦК). Продавець, однак, на підставі п. 6 ст. 3 і п. 3 ч. 3 ст. 1212 ЦК має право вимагати зменшення сум, які підлягають стягненню з нього, з урахуванням зносу товарів, які були продані в кредит та використовувались покупцем.
18. Порушення продавцем права покупця на інформацію про товар дає право покупцеві за договором роздрібної купівлі-продажу відмовитись від договору та вимагати повернення сплаченої за товар грошової суми, відшкодування збитків і майнової шкоди (ч. З ст. 700 ЦК). Але порушення, якого припустився продавець, не позбавляє його права на підставі п. 6 ст. 3 і ст. 1212 ЦК вимагати повернення товару, який було передано за договором покупцеві, як безпідставно набутого.
19. Реалізація покупцем свого права на відмову від договору роздрібної купівлі- продажу на свій розсуд до передання йому товару (ч. 3 ст. 702 ЦК) не позбавляє його права вимагати повернення грошової суми, раніше сплаченої за товар, на підставі п. 6 ст. 3 і 1212 ЦК як безпідставно набутої продавцем.
20. Спеціальні правила щодо розрахунків між сторонами договору ренти при його розірванні, встановлені ст. 741 ЦК, виключають застосування до відносин між сторонами загальних правил ч. 4 і 5 ст. 653 ЦК. Але ч. 2 і 3 ст. 741 ЦК повинні бути дещо скориговані на підставі п. 6 ст. 3 ЦК. Якщо відповідно до договору рента одержувач ренти передав платникові ренти майно безоплатно, за одержувачем ренти слід визнати право вимагати від платника ренти не тільки виплати річної суми ренти, а і повернення переданого майна (встановлене ч. 2 ст. 741 ЦК правило ущемлює інтереси одержувача ренти, який передав майно значної вартості безоплатно, але не має права вимагати його повернення у разі розірвання договору).
Частина третя ст. 741 ЦК ущемлює інтереси платника ренти, який один раз уже оплатив майно, передане за договором ренти, і у зв’язку з розірванням договору несе обов’язок ще раз оплатити це майно поряд з обов’язком сплатити річну суму ренти. Тому при застосуванні ч. 3 ст. 741 ЦК на підставі п. 6 ст. 3 ЦК слід відмовитись від застосування положення про обов’язок платника ренти сплатити вартість майна, переданого відповідно до такого договору, у разі його розірвання.
21. Зважені правила про наслідки розірвання договору довічного утримання встановлені ст. 756 ЦК. Якщо договір розірвано у зв’язку з невиконанням або неналежним виконанням набувачем своїх обов’язків, набувач зобов’язаний повернути у власність відчужувана набуте за договором довічного утримання майно. Витрати, зроблені набувачем відповідно до договору, поверненню не підлягають.
У разі розірвання договору довічного утримання у зв’язку з неможливістю його подальшого виконання набувачем з підстав, що мають істотне значення, суд може залишити за набувачем право власності на частину майна, отриманого ним за договором, з урахуванням тривалості часу, протягом якого він належно, виконував свої обов’язки. Із цього правила ч. 2 ст. 756 ЦК слід зробити висновок про те, що в решті випадків розірвання договору довічного утримання на вимогу набувача відчужувач має право вимагати повернення йому майна, переданого набувачеві за договором довічного утримання.
22. При припиненні договору найму ст. 785 ЦК покладає на наймача обов’язок негайно повернути річ, що була предметом договору найму, наймодавцеві та встановлює санкцію за порушення цього обов’язку. Але ж питання про право наймача вимагати повернення грошової суми, сплаченої в порядку попередньої оплати користування річчю за період після припинення договору до спливу строку користування річчю, за який була внесена плата, в ст. 785 ЦК не йдеться. Ця грошова сума підлягає стягненню з наймача на підставі п. 6 ст. 3 і 1212 ЦК. У випадках, передбачених ст. 785 ЦК, а також ст. 766 ЦК (коли наймодавець не передає наймачеві майно), 768 ЦК (коли наймодавець передав наймачеві річ з гарантією якості, але були виявлені недоліки речі), 769 ЦК (при зміні або розірвання договору у зв’язку з неповідомленням наймодавцем наймача про права третіх осіб на річ), ч. 3 ст. 776 ЦК (коли наймодавець не виконує обов’язку щодо капітального ремонту предмета найму), застосовуються правила цих статей, що надають наймачеві право на стягнення збитків. Попередня оплата за користування річчю, внесена наймачем за період після розірвання договору, стягується у вигляді збитків. У решті випадків розірвання договору попередня оплата підлягає стягненню на підставі п. 6 ст. 3 і 1212 ЦК як безпідставно набуте наймодавцем майно. Це ж стосується і договору прокату, законодавство про який не обмежує в будь-який спосіб право наймача відмовитись від договору (ч. 1 ст. 790 ЦК).
23. Спеціальні правила ст. 834, 836 ЦК покладають на користувача за договором позички обов’язок повернути річ, передану йому у користування, у разі розірвання договору, а позичкодавцеві надають право вимагати примусового повернення речі. Ці спеціальні правила виключають застосування до позички ч. 4 та 5 ст. 653 ЦК.
24. Інститутом підряду встановлено низку правил, відповідно до яких у зв’язку з розірванням договору підряду сторона отримує право на відшкодування збитків. У межах правової конструкції відшкодування збитків досягається еквівалентність у взаємовідносинах сторін в наступних випадках:
1) при відмові підрядника від договору в зв’язку з невиконанням замовником вимоги підрядника про заміну недоброякісного або непридатного матеріалу, про зміну вказівок про спосіб виконання роботи або про усунення інших обставин, що загрожують якості або придатності результату роботи (ст. 848 ЦК). У цьому разі право на стягнення збитків належить підрядникові на підставі цієї ж статті;
2) при відмові замовника від договору в зв’язку з тим, що стало очевидним, що робота не буде виконаним належним чином, а підрядник не виконав вимогу про усунення недоліків у встановлений строк (ч. 3 ст. 849 ЦК). У цьому разі право на стягнення збитків має замовник на підставі цієї ж статті;
3) при розірванні договору підряду на вимогу замовника за згодою сторін або за рішенням суду у разі наявності у роботі істотних відступів від умов договору підряду або інших істотних недоліків (ч. 2 ст. 852 ЦК). Це положення передбачає право замовника на відшкодування збитків;
4) при розірванні договору побутового підряду на вимогу замовника, за згодою сторін або за рішенням суду, якщо внаслідок неповноти або недостовірності інформації, отриманої від підрядника, був укладений договір на виконання робіт, які не мають тих властивостей, які мав на увазі замовник (ч. 3 ст. 869 ЦК). Ця стаття право на стягнення збитків надає замовникові.
Викладені правила не виключають застосування п. 6 ст. 3 і 1212 ЦК, якщо замовник до розірвання договору здійснив попередню оплату робіт (при відмові від договору відповідно до ст. 848 ЦК) або якщо до розірвання договору підрядник виконав частину роботи і ця робота не була оплачена.
25. В інших випадках норми інституту підряду встановлюють спеціальні правила про розрахунки в зв’язку з розірванням договору підряду:
1) у разі виявлення необхідності перевищення приблизного кошторису та відмови замовника в цьому зв’язку від договору підрядникові надається право вимагати від замовника оплати виконаної частини роботи (ч. 4 ст. 844 ЦК). Якщо в порядку попередньої оплати замовник оплатив більшу частину роботи, він управі вимагати повернення попередньої оплати тієї частини роботи, яку не було виконано;
2) при відмові замовника на свій розсуд від договору підряду, замовник зобов’язаний виплатити підрядникові плату за виконану частину роботи і відшкодувати збитки, завдані розірванням договору (ч. 4 ст. 849 ЦК). У цих випадках також не виключається пред’явлення замовником вимоги про повернення грошової суми, сплаченої в порядку попередньої оплати роботи, яка не була виконана;
3) у разі неможливості використання матеріалу (деталей, конструкцій) або устаткування, наданих замовником, без погіршення якості виконуваних робіт та відмовою підрядника в цьому зв’язку від договору замовник зобов’язаний оплатити роботи пропорційно виконаній частині, а також відшкодувати збитки, не покриті цією сумою (ч. 4 ст. 879 ЦК). При цьому не виключаються розрахунки між сторонами на підставі ст. 1212 ЦК, якщо замовник здійснив попередню оплату в сумі, що перевищує розмір платежів, які має здійснити замовник на користь підрядника у зв’язку з розірванням договору.
26. У решті випадків порядок розрахунків між сторонами договору підряду в зв’язку з його розірванням інститутом підряду не встановлюється. Тому в таких випадках повинна бути досягнута еквівалентність у відносинах між замовником та підрядником на підставі п. 6 ст. 3 та 1212 ЦК за рахунок:
1) стягнення з підрядника попередньо сплаченої замовником за договором підряду вартості робіт, що перевищує вартість робіт, виконаних до розірвання договору (ч. 4 ст. 844 ЦК);
2) стягнення із замовника на користь підрядника вартості виконаних робіт, а з підрядника на користь замовника — різниці між сумою попередньої оплати робіт та вартістю фактично виконаних робіт у разі розірвання договору за згодою сторін або за рішенням суду, якщо замовник не погодився на збільшення твердого кошторису в зв’язку з різким зростанням після укладення договору вартості матеріалу, устаткування, які мають надаватись підрядником, а також вартості послуг, що надаються підрядникові третіми особами (ч. 5 ст. 844 ЦК).
27. Посилання в абзаці другому ст. 907 ЦК на закон як підставу розірвання договору про надання послуг мається на увазі, зокрема, ч. 4 та 5 ст. 653 ЦК. Але у випадках, коли ч. 4 і 5 ст. 653 ЦК не забезпечують еквівалентність у відносинах сторін з урахуванням викладеного вище можливе коригування прав та обов’язків сторін за допомогою п. 6 ст. 3 ЦК та шляхом застосування за аналогією ст. 1212 ЦК.
28. Стосовно відмови пасажира від перевезення з причини затримки відправлення транспортного засобу встановлене спеціальне правило, відповідно до якого перевізник зобов’язаний повернути пасажирові провізну плату (ч. 2 ст. 922 ЦК).
29. Правило ст. 935 ЦК, відповідно до якого сторона, яка заявила про відмову від договору транспортного експедирування, зобов’язана відшкодувати іншій стороні збитки, заподіяні розірванням договору, не застосовується до випадків істотного порушення договору однією із сторін. У випадку розірвання договору шляхом відмови сторони від нього в зв’язку з істотним порушенням договору іншою стороною застосовується ч. 4 ст. 653 ЦК: сторона, що заявила про відмову, має право на стягнення завданих їй розірванням договору збитків, а сторона, яка припустилася порушення, такого права не має (ст. 935 ЦК у цьому випадку не застосовується). У разі порушення стороною договору транспортного експедирування, яке (порушення) не може бути кваліфіковане як істотне, і відмовою в зв’язку з цим іншої сторони від договору, збитки, завдані розірванням договору відшкодовуються стороною, яка відмовилась від договору. Такі ж наслідки наступають у випадках, коли відмова сторони від договору заявлена з причин, не пов’язаних з порушенням договору іншою стороною. У відповідних випадках не виключається задоволення вимоги про повернення попередньої оплати послуг експедитора, які фактично не були надані до розірвання договору, або про оплату послуг експедитора, що надані до розірвання договору, якщо ці вимоги не були враховані при визначенні розміру та стягненні збитків відповідно до ч. 5 ст. 653 або ст. 935 ЦК.
30. При поверненні речі поклажодавцеві на його вимогу до закінчення строку зберігання (ст. 953 ЦК), поклажодавець не повинен позбавлятись права на стягнення із зберігача суми попередньої оплати за період після розірвання договору до спливу погодженого строку зберігання. Якщо інше не передбачено договором, така сума підлягає стягненню із зберігача на підставі п. 6 ст. 3 і ст. 1212 ЦК.
31. Стаття 997 ЦК і ст. 28 Закону «Про страхування» [139] встановлюють умови розрахунків між сторонами договору страхування в разі його розірвання шляхом учинення одностороннього правочину однієї зі сторін. Якщо договір розірваний шляхом відмови від нього страхувальника, не обумовленої допущеним страховиком порушенням, страховик повертає страхові платежі, внесені за період від дня дострокового припинення договору до дня закінчення строку договору, за відрахуванням витрат страховика на ведення справи, виходячи зі страхового тарифу, і фактичних виплат страхових сум або страхового відшкодування за даним договором. Якщо договір страхування розірвано шляхом відмови від нього страхувальника у зв’язку з допущеним страховиком порушенням, страхові платежі повертаються страхувальнику повністю (без зазначених вище відрахувань). Страхові платежі повертаються страхувальнику повністю також при розірванні договору страхування шляхом відмови від нього страховика, не обумовленої порушенням зобов’язання страхувальником. Якщо ж договір страхування розірвано шляхом відмови від нього страховика у зв’язку з допущеним страхувальником порушенням зобов’язання, страхові платежі повертаються за період від дня припинення договору страхування до дня закінчення строку дії договору страхування за відрахуванням нормативних витрат на ведення справи, визначених з розрахунку страхового тарифу, фактичних виплат страхових сум або страхового відшкодування за даним договором страхування. У разі дострокового припинення договору страхування життя страхувальнику повертається викупна сума, що визначається на Підставі актуарних розрахунків.
32. Наявність спеціальних правил ст. 1009 ЦК виключає застосування до договору доручення ч. 4 та 5 ст. 653 ЦК. Будь-яке припинення договору доручення тягне обов’язок довірителя відшкодувати повіреному витрати, пов’язані з виконанням доручення, а якщо послуги повіреного підлягають оплаті — обов’язок довірителя оплатити послуги повіреного пропорційно виконаній ним роботі (до моменту, коли повірений довідався або міг довідатися про припинення договору доручення).
Обов’язок довірителя відшкодувати збитки, завдані розірванням договору обмежується випадками відмови довірителя від договору, в якому повірений діяв як комерційний представник. Частина 5 ст. 653 ЦК до таких відносин не застосовується.
Обов’язок повіреного відшкодувати збитки, завдані довірителю відмовою від договору, обмежується випадками, коли повірений відмовився від договору за таких умов, коли довіритель був позбавлений можливості забезпечити свої інтереси в інший спосіб, а також випадками, коли повірений діяв як комерційний представник. Частина 5 ст. 653 ЦК до таких відносин не застосовується.
33. Стаття 1025, 1026 ЦК виключають застосування до договору комісії ч. 4, 5 ст. 653 ЦК тільки у випадках відмови однієї із сторін від договору не у зв’язку з істотним порушенням договору іншою стороною. Якщо ж у зв’язку з істотним порушенням договору він був розірваний за рішенням суду або шляхом відмови сторони, застосовуються ч. 4 і 5 ст. 653 ЦК з урахуванням викладеного в п. 10 коментаря до ст. 653 ЦК.
Слід також ураховувати, що спеціальні правила ст. 1025 і 1026 ЦК мають суто частковий зміст, тому вони також не виключають застосування п. 6 ст. 3 і 1212 ЦК для досягнення еквівалентності у відносинах сторін. Зокрема, кошти, отримані комісіонером від комітента для виконання комісійного доручення і не витрачені на день розірвання договору, підлягають поверненню комісіонерові.
У разі відмови комітента від договору комісії ч. 3 ст. 1025 ЦК покладає на нього обов’язок розпорядитися своїм майном, що знаходиться у комісіонера. Якщо таке розпорядження не буде здійснене, комісіонер має право передати це майно на зберігання за рахунок комітента або «продати майно за найвигіднішою для комітента ціною». Узяті в лапки слова свідчать про те, що законодавець не допускає залишення виручених від продажу майна грошових коштів у комісіонера: вони підлягають переданню комітентові або перерахуванню на його рахунок в банку. Такі ж наслідки наступають, якщо від договору комісії відмовився комісіонер, а комітент в п’ятнадцятиденний строк не розпорядився своїм майном, що знаходиться у комісіонера.
34. При розірванні договору управління майном спеціальне правило ч. 3 ст. 1044 ЦК (управитель зобов’язаний повернути майно — предмет договору — установнику управління) застосовується поряд з ч. 4 та 5 ст. 653 ЦК з урахуванням викладеного в п. 10 коментаря до ст. 653 ЦК.
35. У разі розірвання договору банківського рахунку шляхом відмови від нього клієнта або за рішенням суду на вимогу банку ч. 4 і 5 ст. 653 ЦК не підлягають застосуванню. Залишок коштів відповідно до ч. 3 ст. 3 і 1075 ЦК видається клієнтові або за його вказівкою перераховується на інший рахунок.
36. При припиненні договору простого товариства настають такі майнові наслідки: 1) майно, яке було передане у спільне володіння та (або) користування учасників, повертається учасникам, які його надали; 2) майно, яке визначене індивідуальними ознаками і яке було внесене у спільну власність, повертається за умови дотримання інтересів інших учасників і кредиторів; 3) поділ спільного майна учасників договору здійснюється відповідно до Цивільного кодексу і договору (тобто пропорційно вартості вкладів кожного з учасників у спільне майно); 4) за невиконаними спільними зобов’язаннями щодо третіх осіб учасники договору простого товариства несуть солідарну відповідальність з моменту припинення договору (ч. 2 ст. 1141 ЦК). Отже, стосовно простого товариства встановлені майнові наслідки припинення договору, які поширюються і на випадки його розірвання.
Стаття 654. Форма зміни або розірвання договору
1. Зміна або розірвання договору вчиняється в такій самій формі, що й договір, що змінюється або розривається, якщо інше не встановлено договором або законом чи не випливає із звичаїв ділового обороту.
1. Для тлумачення ст. 654 ЦК необхідно з’ясувати, який зміст вкладається законодавцем у поняття форми (договору, зміни або розірвання договору). Із загальних правил ст. 205 — 210, 639 — 640 ЦК випливає, що державна реєстрація договорів виходить за межі поняття форми договору. Державна реєстрація договорів виводиться за межі поняття форми договору також у ст. 794 ЦК, ст. 14, 20 Закону «Про оренду землі» [165]. За таких умов включення положень про реєстрацію договорів до змісту ст. 657, 745, 1031, 1118 ЦК, які згідно з їх заголовками визначають форму відповідних договорів, не може бути достатньою підставою для висновку про те, що терміном «форма» (договорів, зміни або розірвання договорів) охоплюється їх реєстрація. При цьому слід також ураховувати, що при тлумаченні законодавчих актів текст статті завжди має перевагу перед її заголовком. Тому наявність слів «форма договору» в заголовку статті не виключає включення до цієї статті нормативного матеріалу, що виходить за межі поняття форми договору.
Отже, ст. 654 ЦК не може бути підставою для висновку про те, що у випадках, коли законом передбачена реєстрація певного виду договорів, обов’язковою є і реєстрація їх зміни або розірвання. Немає й інших законодавчих положень, які б давали підстави для такого висновку.
2. Що стосується нотаріального посвідчення, то воно охоплюється поняттям форми договору з урахуванням наступного. Статті 205 — 209, 218 — 219 ЦК виводять нотаріальне посвідчення за межі форми правочину (на відміну від Цивільного кодексу Української РСР 1963 р., у ст. 42 якого виокремлювались два види письмової форми правочинів (угод) — проста і нотаріальна). Але в подальшому законодавець послідовно у статтях Цивільного кодексу, що згідно з їх заголовками присвячені формам договорів (правочинів), включає положення про нотаріальне посвідчення договорів (ст. 639, 657, 719, 745, 793, 799, 1031, 1118, 1247). Про можливість нотаріального посвідчення договорів оренди землі йдеться у ст. 14 Закону «Про оренду землі», що має заголовок «Форма договору оренди землі». Це дає підстави для висновку про те, що всупереч загальним положенням ст. 205 — 209, 218 — 219 ЦК законодавець послідовно проводить таке розуміння форми договору, яке включає до змісту цього поняття нотаріальне посвідчення договору. Отже, ст. 654 ЦК вирішує, зокрема, питання про нотаріальне посвідчення зміни або розірвання договорів.
3. Зміст ст. 654 ЦК не вичерпується встановленням загального правила про форму правочину на зміну або розірвання договору. Передбачається, що із цього правила винятки можуть установлюватись не тільки законом, а й договором; такі винятки можуть випливати також із звичаїв ділового обороту. Договором установлення форми правочину на розірвання договору, в принципі, є можливим в силу ч. 2 ст. 205 ЦК, яка дає учасникам правочину право вибрати форму правочину, якщо вона не передбачена законом. Але ж право вибору сторонами форми правочину, передбачене ст. 205 і 654 ЦК, не виключає дії ст. 218 і 219 ЦК, що встановлюють наслідки недодержання вимог до форми правочину, що встановлені законом. Що стосується звичаїв ділового обороту, то ними форма правочину відповідно до ст. 205 ЦК установлюватись не може. Хоч ст. 654 ЦК формулює спеціальне правило, відповідно до якого звичаї ділового обороту можуть установлювати вимоги до форми правочину на розірвання чи зміну договору, відступлення від яких (вимог) є неприпустимим, але воно (це спеціальне правило) може застосовуватись лише в тій частині, в якій закон або договір не встановлюють вимог до форми правочину, а лише дозволяють використання усної форми. Тобто, якщо відповідно до закону та договору зміна або розірвання договору можуть учинятись в усній формі, то із звичаїв ділового обороту може випливати інше.
4. Висновок про припустимість відступлення в силу договору чи звичаїв ділового обороту від форми правочину на зміну або розірвання договору тільки в бік ускладнення форми (від усної до письмової, від письмової до нотаріальної) певною мірою знайшов відображення в п. 48 Інструкції про порядок учинення нотаріальних дій нотаріусами України [434]. Ця Інструкція була затверджена уже після введення в дію Цивільного кодексу 2003 р. Але ж вона не тільки визнає обов’язковим нотаріальне посвідчення договорів про зміну або розірвання нотаріально посвідчених договорів, а і встановлює, що нотаріальне посвідчення договорів про зміну або розірвання таких договорів має здійснювати та ж нотаріальна контора (той же нотаріус), яка посвідчувала цей договір.
5. Що стосується нотаріального посвідчення односторонніх правочинів, спрямованих на зміну або розірвання договорів, що раніше були нотаріально посвідчені, то про такі нотаріальні дії в Інструкції взагалі не йдеться. З огляду на викладене, важко буде знайти нотаріуса, який би погодився нотаріально посвідчити односторонній правочин, спрямований на зміну або розірвання договору, що був посвідчений нотаріально. Але така нотаріальна дія (посвідчення одностороннього правочину на зміну або розірвання договору, якщо укладення такого роду договорів у нотаріальній формі передбачено законом або договором) ґрунтується на ст. 654 ЦК. Достатньо грамотний нотаріус, перевіривши наявність матеріально-правової підстави для вчинення одностороннього правочину на зміну або розірвання такого договору, посвідчить такий правочин відповідно до загальних правил про посвідчення правочинів.
6. Спеціальні положення законів допускають широку диференціацію правового регулювання при встановленні способів волевиявлення та форми правочинів на розірвання або зміну договорів. Так, ч. 4 ст. 694 і ч. 2 ст. 697 ЦК надають продавцеві право вимагати від покупця повернення товару, оплату якого покупець затримав. Пред’явлення такої вимоги слід кваліфікувати як учинення правочину конклюдентними діями, яким (правочином) договір купівлі-продажу розривається в силу спеціальних положень закону. Такій вимозі позивача (продавця), заявленій у суді, відповідач (покупець) може протиставити не тільки прохання до суду відмовити в позові, а і зустрічний позов про визнання недійсним учиненого продавцем одностороннього правочину на розірвання договору, якщо при його вчиненні було порушено вимоги цивільного законодавства (ч. 1 ст. 215; ч. 1 ст. 203 ЦК).
В іншому випадку при подібних обставинах продавцеві надається право відмовитися від договору і вимагати повернення проданого товару (ч. 2 ст. 695 ЦК). Тут заявлення відмови з додержанням правил щодо форми правочинів узагалі (ст. 205 — 208 ЦК) і форми правочинів на розірвання договорів (ст. 654 ЦК) є обов’язковим, а вимога про повернення проданого товару не може бути задоволена, якщо не була заявлена в належній формі відмова від договору.
7. Частина третя ст. 763 ЦК приписує правочин на відмову від договору найму вчиняти в письмовій формі. Цей припис прямо поширюється і на найм нерухомого майна, якщо не підлягають застосуванню ст. 793 і 794 ЦК, які передбачають за відповідних умов нотаріальне посвідчення договорів найму будівлі (іншої капітальної споруди) чи її частини.
8. Цивільний кодекс не формулює правил, які б регламентували порядок зміни або розірвання договорів за згодою сторін та порядок вирішення розбіжностей, що при цьому виникають. Мається на увазі, що при цьому підлягають застосуванню загальні правила ст. 641 — 649 ЦК про порядок укладення договорів. Порядок зміни або розірвання господарських договорів регулюється ст. 188 ГК [31]. Сторона, яка вважає за необхідне змінити або розірвати господарський договір, повинна надіслати пропозиції про це іншій стороні за договором. Інша сторона у двадцятиденний строк після одержання пропозиції повідомляє другу сторону про результати їх розгляду. У разі недосягнення сторонами згоди щодо зміни (розірвання) договору або у разі неодержання відповіді у зазначений двадцятиденний строк з урахуванням часу поштового обігу (додатково до двадцяти днів), заінтересована сторона має право передати спір на вирішення суду. Зауважимо, що право заінтересованої сторони передати спір на вирішення суду прямо закріплене тільки стосовно всіх відносин, на які поширюється чинність Господарського кодексу. В інших випадках чинними є численні спеціальні правила, що прямо або побічно передбачають можливість передання на вирішення суду спорів, що виникають при зміні та розірванні договорів. Вони сформульовані в ст. 651, 652 ЦК, у нормах, що присвячені окремим видам цивільно- правових зобов’язань (див. коментар до ст. 651, 652 ЦК). За відсутності спеціальних правил спір про зміну або розірвання договорів може бути переданий на вирішення суду на підставі п. 6 або 7 ч. 2 ст. 16 ЦК. Але задоволення позовних вимог є можливим лише за наявності матеріально-правових підстав, передбачених законом або договором.
РОЗДІЛ III ОКРЕМІ ВИДИ ЗОБОВ’ЯЗАНЬ
ПІДРОЗДІЛ 1 ДОГОВІРНІ ЗОБОВ’ЯЗАННЯ
ГЛАВА 54 КУПІВЛЯ-ПРОДАЖ
§ 1. ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ ПРО КУПІВЛЮ-ПРОДАЖ
Стаття 655. Договір купівлі-продажу
1. За договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов’язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов’язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму.
1. Договір купівлі-продажу опосередковує передання майна (товару) однією особою у власність іншої особи. Стосовно державних і комунальних підприємств та установ зберігаються правові конструкції права господарського відання та права оперативного управління. У силу ст. 73 — 78 ГК договори купівлі-продажу можуть укладатись між суб’єктами названих прав, хоча й без зміни при цьому власника, а також з участю цих та інших суб’єктів зі зміною при цьому власника.
2. Зазначення у ст. 655 ЦК про те, що відповідно до договору купівлі-продажу покупець несе обов’язок сплатити за товар певну грошову суму, не виключає визнання різновидами договору купівлі-продажу в силу спеціальних норм договорів міни (бартеру) та поширення на цей вид договорів положень Цивільного кодексу щодо купівлі-продажу (ст. 716 ЦК).
3. Поряд із загальними положеннями про купівлю-продаж (ст. 655 — 697 ЦК) у Цивільному кодексі формулюються норми щодо окремих видів договору купівлі- продажу — роздрібної купівлі-продажу (ст. 698 — 711 ЦК), поставки (ст. 712 ЦК), контрактації сільськогосподарської продукції (ст. 713 ЦК), постачання енергетичними та іншими ресурсами через приєднану мережу (ст. 714 ЦК), міни (ст. 715, 716 ЦК). Ці різновиди договорів не виключають укладення договорів купівлі-продажу, що не належать до будь-якого із цих різновидів і не підпорядковуються правовому режиму роздрібної купівлі-продажу, поставки, контрактації, постачання ресурсами через приєднану мережу та міни (тобто таких договорів купівлі-продажу, на які поширюються тільки загальні положення про купівлю продаж). Зокрема, ч. 6 ст. 265 ЦК установлює, що реалізація суб’єктами господарювання товарів негосподарюючим суб’єктам здійснюється за правилами про купівлю-продаж. Якщо такі договори не підпадають під жоден із названих різновидів купівлі-продажу, на них поширюються тільки загальні положення ст. 655 — 697 ЦК про купівлю-продаж.
4. У ст. 263 ГК [31] формулюється поняття господарсько-торговельної діяльності, яке не впливає на визначення договору купівлі-продажу та сферу дії груп правових норм, що стосуються договору купівлі-продажу та його різновидів. Широке розуміння господарсько-торговельної діяльності, що викладається у ст. 263 ГК, не може бути підставою для поширення ст. 655 — 697 ЦК на відносини, що не кваліфікуються Цивільним кодексом як купівля-продаж, хоч би вони відповідно до Господарського кодексу охоплювались поняттям господарсько-торговельної діяльності (на боці продавця).
5. Статтею 655 ЦК допускається укладення договору купівлі-продажу як консенсуального або як реального. Консенсуальний договір купівлі-продажу передбачає передання майна (товару) не в момент укладення договору, а пізніше. Такий договір породжує два зобов’язання: 1) зобов’язання продавця щодо передання предмета договору у власність покупця та здійснення деяких інших пов’язаних з цим дій на користь покупця; 2) зустрічне зобов’язання покупця, що включає, зазвичай, грошові та деякі інші його обов’язки.
При укладенні реального договору купівлі-продажу він вважається укладеним з моменту передання майна (товару) продавцем покупцеві. У цьому випадку укладення договору не породжує обов’язку продавця передати майно, оскільки на момент, коли договір вважається укладеним, а зобов’язання — таким, що виникло, майно уже передане. Однак неправильним було б і твердження про те, що реальний договір купівлі-продажу породжує лише грошове зобов’язання покупця. Укладення реального договору купівлі- продажу породжує і на стороні продавця зобов’язання, в силу якого можливе заявлення покупцем до продавця претензій, зокрема щодо усунення недоліків товару в розумний строк (п. 2 ч. 1 ст. 678 ЦК), упродовж гарантійного строку (ст. 680 ЦК) тощо.
Стаття 656. Предмет договору купівлі-продажу
1. Предметом договору купівлі-продажу може бути товар, який є у продавця на момент укладення договору або буде створений (придбаний, набутий) продавцем у майбутньому.
2. Предметом договору купівлі-продажу можуть бути майнові права. До договору купівлі-продажу майнових прав застосовуються загальні положення про купівлю- продаж, якщо інше не випливає із змісту або характеру цих прав.
3. Предметом договору купівлі-продажу може бути право вимоги, якщо вимога не має особистого характеру. До договору купівлі-продажу права вимоги застосовуються положення про відступлення права вимоги, якщо інше не встановлено договором або законом.
4. До договору купівлі-продажу на біржах, конкурсах, аукціонах (публічних торгах), договору купівлі-продажу валютних цінностей і цінних паперів застосовуються загальні положення про купівлю-продаж, якщо інше не встановлено законом про ці види договорів купівлі-продажу або не випливає з їхньої суті.
5. Особливості договору купівлі-продажу окремих видів майна можуть встановлюватися законом.
1. Майном, передання якого здійснюється на підставі договорів купівлі-продажу, можуть бути речі, які в ст. 179 ЦК визначаються гранично широко як предмети матеріального світу, щодо яких можуть виникати цивільні права та обов’язки, а також майнові права та обов’язки. Предмети, які можуть передаватись за договорами купівлі- продажу, повинні бути такими, які можуть знаходитись під контролем людини.
Речі, що не можуть контролюватись людьми в мірі, достатній для їх передання однією особою іншій, не можуть бути предметом договору купівлі-продажу. Так, атмосферне повітря підпадає під визначення речі (ст. 179 ЦК) і визнається об’єктом права власності Українського народу (ст. 324 ЦК). Але як таке, то повітря не може бути предметом договору купівлі-продажу (крім випадків, коли воно знаходиться в стані, який допускає можливість передання його однією особою у власність іншої особи).
2. Інформація визнається видом нематеріальних благ (ст. 200 ЦК) поряд з особистими немайновими благами, що є об’єктами особистих немайнових прав фізичної особи. Проте інформація, на відміну від особистих немайнових благ, визнається об’єктом права власності, а також об’єктом товарних відносин (ст. 38,39 Закону «Про інформацію» [51]), тобто інформація є товаром і може бути предметом договору купівлі-продажу відповідно до ч. 1 ст. 656 ЦК.
3. Частина 1 ст. 656 ЦК повністю усуває сумніви стосовно можливості укладення договору купівлі-продажу майна, яке не є об’єктом права власності продавця на момент укладення договору. Це є можливим. Неможливо лише укласти договір купівлі-продажу нерухомого майна, яке не створене та не є об’єктом права власності продавця на момент укладення договору, оскільки для цього необхідно пред’явлення документів, що підтверджують право власності (частина перша ст. 55 Закону «Про нотаріат» [57]), а право власності на новостворене нерухоме майно виникає з моменту завершення будівництва (створення майна), а якщо це право підлягає державній реєстрації, — з моменту його державної реєстрації. Але і тут законодавець відійшов від свого загального жорсткого підходу і дозволив, у разі необхідності, укласти договір, у тому числі й договір купівлі-продажу, щодо об’єкта незавершеного будівництва (абзац другий ч. 3 ст. 331 ЦК).
4. Право власності не може бути предметом договору купівлі-продажу, оскільки укладення і виконання договору купівлі-продажу речі відповідно до закону означає не тільки передання майна, а і перехід права власності в момент, що визначається ст. 334 ЦК.
5. Питання про співвідношення ч. 2 та ч. 3 ст. 656 ЦК вирішується у такий спосіб. Частина 3 ст. 656 ЦК застосовується до «права вимоги». Із п. 1 ч. 1 ст. 512 ЦК можна зробити висновок про те, що в Цивільному кодексі під правом вимоги розуміється суб’єктивне право в зобов’язанні. Це відповідає не дуже вдалому теоретичному положенню, яке було сформульоване О.С. Іоффе та відтворюється в сучасній літературі. Із ч. 2 ст. 1281 ЦК випливає, що вимога чи право вимоги відрізняється від суб’єктивного права. Крім того, слід ураховувати, що в ст. 1078 ЦК використовуються поняття наявної вимоги та майбутньої вимоги. У будь-якому разі зрозуміло, що ч. 3 ст. 656 ЦК застосовується до суб’єктивних прав, що існують у зобов’язаннях. Частина 2 ст. 656 ЦК підлягає застосуванню до інших майнових прав. Оскільки всі відносні правовідносини підпадають під визначення зобов’язання, що наводиться у ст. 509 ЦК, відчужуватись на підставі договорів купівлі-продажу відповідно до ч. 2 ст. 656 ЦК можуть тільки абсолютні майнові права інтелектуальної власності.
6. Стосовно більшості об’єктів права інтелектуальної власності йдеться про передання права власності (ч. 6 ст. 28 Закону «Про охорону прав на винаходи і корисні моделі» [118], ч. 4 ст. 20 Закону «Про охорону прав на промислові зразки» [59]; ч. 7 ст. 16 Закону «Про охорону прав на знаки для товарів і послуг» [60]; ч. 3 ст. 16 Закону «Про охорону прав на топографії інтегральних мікросхем» [90]), яке може здійснюватись, зокрема за договорами купівлі-продажу цих прав. Щодо авторського та суміжних прав ідеться про передання майнових прав (ч. 1 ст. 31; ч. 2 ст. 40 Закону «Про авторське право та суміжні права» [133]), яке (передання) може здійснюватись шляхом укладення та виконання договору купівлі-продажу. Визначаючи види договорів, на підставі яких здійснюється розпоряджання майновими правами інтелектуальної власності, ч. 1 ст. 1107 ЦК допускає можливість укладення не тільки перелічених у ній, а й інших договорів. Пункт 7 ч. 1 ст. 441 ЦК прямо передбачає можливість продажу твору, що можна ототожнювати з продажем майнових прав на нього, оскільки немайнові права не можуть відчужуватись (ч. 4 ст. 423 ЦК).
7. Частина 3 ст. 656 ЦК узгоджується із ст. 515 ЦК, яка забороняє заміну кредитора у «зобов’язаннях, нерозривно пов’язаних з особою кредитора». Проте законодавець не витримав єдності термінології, допускаючи укладення договору купівлі-продажу лише стосовно вимоги, що «не має особистого характеру». Стаття 512 ЦК допускає відступлення права вимоги не тільки за договором купівлі-продажу, а і шляхом учинення інших правочинів. Тому ст. 512 — 519 ЦК мають більш широку сферу дії, ніж ч. З ст. 656 ЦК та інші положення інституту купівлі-продажу, що регулюють відносини з приводу купівлі-продажу права вимоги. У ч. 3 ст. 656 ЦК спеціально зазначається на право сторін договору купівлі-продажу майнових прав відступати в договорі від положень ст. 512 — 519 ЦК. Це не виключає права сторін такого договору відступати від ст. 655 — 697 ЦК, якщо цьому не перешкоджає абзац другий ч. 3 ст. 6 ЦК.
Загальні положення про купівлю-продаж не застосовуються до зобов’язань факторингу. Якщо це не виключається нормами інституту факторингу (ст. 1077 — 1086 ЦК), з урахуванням ч. 3 ст. 6 ЦК сторони договору факторингу можуть передбачити поширення окремих положень про купівлю-продаж на зобов’язання факторингу.
8. У ч. 4 і 5 ст. 656 ЦК ідеться про договори купівлі-продажу. Проте ці положення поширюються не тільки на відносини, що виникають у процесі укладення договорів, у тому числі визначення їх змісту, а й на відносини, що виникають на підставі договорів купівлі-продажу. Отже, законами відповідно до ч. 5 ст. 656 ЦК можуть установлюватись особливості правовідносин щодо купівлі-продажу окремих видів майна.
Це не викликало б сумніву і в тому випадку, якби ч. 5 узагалі не була включена до ст. 656 ЦК. Більш важливо враховувати, що такі особливості можуть встановлюватись і підзаконними актами, якщо це передбачено спеціальним законом. Так, відповідно до ст. 271 ГК [31] Кабінет Міністрів України відповідно до вимог цього Кодексу та інших законів затверджує Положення про поставки продукції виробничо-технічного призначення та поставки виробів народного споживання, а також особливі умови поставки окремих видів товарів. Стаття 6 Декрету «Про систему валютного регулювання і валютного контролю» [207] надає Національному банку України повноваження визначати порядок та умови торгівлі іноземною валютою на міжбанківському валютному ринку.
9. Передбачається можливість установлення законом особливостей правовідносин купівлі-продажу, що виникають на підставі договорів, що укладаються на біржах, конкурсах, аукціонах (публічних торгах). На підставі спеціальних положень законів особливості укладення договорів на біржах, конкурсах, аукціонах та змісту правовідносин, що виникають на їх підставах, можуть установлюватись також підзаконними актами. При цьому, як і при встановленні особливостей купівлі-продажу окремих видів майна, загальні положення про купівлю-продаж у силу договору можуть не застосовуватись до таких відносин, крім випадків, коли із закону чи суті відносин між сторонами не випливає неприпустимість відступлень від закону.
Стаття 657. Форма окремих видів договорів купівлі-продажу
1. Договір купівлі-продажу земельної ділянки, єдиного майнового комплексу, житлового будинку (квартири) або іншого нерухомого майна укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню та державній реєстрації.
1. Із статті, що коментується, можна зробити висновок про те, що державна реєстрація договорів купівлі-продажу охоплюється поняттям форми договору. Проте це не є підставою для загального висновку такого змісту. Зміст положень Цивільного кодексу дає підстави стверджувати, що державна реєстрація договору виходить за межі поняття форми договору.
2. Договір купівлі-продажу будь-якого нерухомого майна (таке майно визначається в ч. 1 ст. 181 ЦК) підлягає нотаріальному посвідченню та державній реєстрації. Частина 3 ст. 191 ЦК поширює правовий режим нерухомості на підприємство як єдиний майновий комплекс. Отже, договір купівлі-продажу підприємства як єдиного майнового комплексу підлягає нотаріальному посвідченню та державній реєстрації. Єдиний майновий комплекс структурного підрозділу чи частини підприємства не визнається прямо законом видом нерухомого майна. Але у всіх випадках, коли до складу єдиного майнового комплексу структурного підрозділу чи частини підприємства, що відчужується за договором купівлі-продажу, входить нерухоме майно, договір підлягає нотаріальному посвідченню і державній реєстрації.
3. Частина 1 ст. 181 ЦК передбачає тільки можливість поширення законом режиму нерухомих речей на повітряні та морські судна, судна внутрішнього плавання, космічні об’єкти, а також на інші речі, права на які підлягають реєстрації. Тому за відсутності спеціального закону, який би передбачав нотаріальне посвідчення та державну реєстрацію договорів купівлі-продажу таких об’єктів, нотаріальне посвідчення не є обов’язковим, а державна реєстрація договорів купівлі-продажу таких об’єктів не здійснюється. Це не виключає реєстрації повітряних суден відповідно до ст. 25 Повітряного кодексу [21], а морських торговельних суден — відповідно до ст. 26 Кодексу торговельного мореплавства [23].
4. Стаття 657 ЦК не є перешкодою для нотаріального посвідчення будь-якого договору купівлі-продажу, якщо сторони договору домовились про це.
5. Відсутність зазначення у ст. 657 ЦК на можливість установлення законом і інших випадків, коли договори купівлі-продажу підлягають нотаріальному посвідченню, не виключає дії спеціальних правил, які встановлені законами, в тому числі прийнятими до введення в дію нового Цивільного кодексу, та які передбачають нотаріальне посвідчення договорів купівлі-продажу. З урахуванням цього зберігає чинність положення ч. 2 ст. 27 Закону «Про приватизацію державного майна» [83], яка передбачає нотаріальне посвідчення договорів про подальше відчуження об’єктів приватизації, нехай таким об’єктом був пакет акцій, тобто, майно, що не належить до категорії нерухомого.
6. Відповідно до ст. 657 ЦК державній реєстрації підлягають договори купівлі-продажу нерухомого майна.
7. Від державної реєстрації, що передбачена ст. 657 ЦК та відповідає ст. 210 ЦК, слід відрізняти реєстрацію договорів купівлі-продажу об’єктів приватизації відповідною місцевою радою, що передбачено ч. 7 ст. 23 Закону «Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)» [75]. Уведення в дію нового Цивільного кодексу не спричинило втрати чинності ч. 7 ст. 23 названого Закону. Отже, договори купівлі-продажу об’єктів малої приватизації, що належать до категорії нерухомого майна, підлягають державній реєстрації відповідно до ст. 657 ЦК і 210 ЦК, Тимчасового порядку державної реєстрації правочинів [327], а також реєстрації у відповідній місцевій раді. Проте остання реєстрація прямого цивільно-правового значення не має, а може впливати лише на фактичну реалізацію покупцем своїх прав, яких він набув за договором.
Стаття 658. Право продажу товару
1. Право продажу товару, крім випадків примусового продажу та інших випадків, встановлених законом, належить власникові товару. Якщо продавець товару не є його власником, покупець набуває право власності лише у випадку, якщо власник не має права вимагати його повернення.
1. За загальним правилом, право укладання договорів купівлі-продажу належить власникові майна. Це не перешкоджає тому, щоб від імені власника майна діяв представник (ст. 237 ЦК). Винятком із цього правила є надання права продажу майна на підставі виконавчих документів, яке здійснюється відповідно до Закону «Про виконавче провадження» [100], ст. 364 — 370 КТМ [23], законів «Про іпотеку» [156], «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень» [167].
2. При прийнятті законів «Про приватизацію державного майна» [85] та «Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)» [57] законодавець схилився до досить невизначеної правової конструкції, відповідно до якої державні органи приватизації в межах своєї компетенції здійснюють повноваження власника державного майна у процесі приватизації та продають майно, що перебуває у державній власності, у процесі його приватизації (ч. 3 ст. 7 Закону «Про приватизацію державного майна»).
Продавцями об’єктів малої приватизації, що є у державній та комунальній власності, є Фонд державного майна, його регіональні відділення та представництва та органи приватизації, створені місцевими радами, а також органи управління майном Автономної Республіки Крим (ч. 1 ст. 4 Закону «Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)»). Так передбачувалось виключити участь держави та територіальних громад у правовідносинах щодо купівлі-продажу об’єктів приватизації. Але ж канадський суд на певному етапі судового процесу визнав за можливе звернути стягнення за зобов’язаннями Фонду державного майна України, що ґрунтуються на договорі купівлі-продажу майна в процесі приватизації, на майно, що належить державному підприємству. Виставивши як продавця в договорах щодо приватизації державного майна державну установу, що фінансується із бюджету, законодавець ставив собі на меті виключити покладення договорами про купівлю-продаж об’єктів приватизації майнових обов’язків на власників майна, що приватизується, — державу і територіальні громади. Натомість було створено ірраціональну ситуацію, за якої державний орган мав відповідати за зобов’язаннями про продаж комунального майна (в умовах розмежування державної та комунальної власності), а у разі ліквідації відповідного державного органу приватизації (а такими відповідно до ст. 3 Закону «Про приватизацію державного майна» є не тільки Фонд державного майна України, а і його регіональні відділення) припинялись довгострокові зобов’язання покупців, які вони брали на себе за договорами купівлі-продажу об’єктів приватизації. Слід зробити загальне зауваження про те, що створення ірраціональних ситуацій стало основним способом організації (чи дезорганізації) суспільства в нашій країні.
3. Укладення договору купівлі-продажу як продавцем особою, що не є власником, у випадках, коли цій особі право продажу законом не надане, не завжди тягне недійсність договору та повернення сторін до попереднього майнового стану. Неможливість такого повернення наступає тоді, коли набувач майна за договором здійснив подальше відчуження раніше набутого майна особі, у якої майно відповідно до ст. 330, 388, 620 ЦК та частини першої ст. 7 Закону «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень» не може бути витребуване.
Стаття 659. Обов’язок продавця попередити покупця про права третіх осіб на товар
1. Продавець зобов’язаний попередити покупця про всі права третіх осіб на товар, що продається (права наймача, право застави, право довічного користування тощо). У разі невиконання цієї вимоги покупець має право вимагати зниження ціни або розірвання договору купівлі-продажу, якщо він не знав і не міг знати про права третіх осіб на товар.
1. Права третіх осіб на товар, що є предметом купівлі-продажу, можуть випливати з договору або закону і носити не тільки цивільно-правовий, а і публічно-правовий характер. Зокрема, під дію ст. 659 ЦК підпадають податкова застава, застава, передбачена ст. 1541 Кримінально-процесуального кодексу [16], інші публічні обтяження. Слід вважати, що треті особи мають права на предмет купівлі-продажу, якщо стосовно цього предмета встановлені обтяження, передбачені ст. 34, 37 Закону «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень» та ст. 4 Закону «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень» [177]. Для застосування ст. 659 ЦК не має значення наявність чи відсутність реєстрації обтяження товару, що є предметом купівлі-продажу.
2. За умови, що покупець не знав і не міг знати про право третіх осіб на предмет договору купівлі-продажу, йому надається право вимагати на свій вибір або зміни договору шляхом зниження ціни, або розірвання договору. Вимога може бути пред’явлена безпосередньо до продавця, маючи на увазі можливість досягнення домовленості про зміну або розірвання договору. На свій розсуд незалежно від пред’явлення вимоги про зміну або розірвання договору безпосередньо до продавця покупець має право заявити до суду позов про зміну або розірвання договору. Якщо раніше покупець здійснив оплату предмета договору купівлі-продажу за встановленою ціною, він вправі одночасно з вимогою про зміну договору пред’явити вимогу про стягнення збитків на підставі ч. 5 ст. 653 ЦК, до яких будуть належати різниця в цінах, а при пред’явленні вимоги про розірвання договору — раніше сплачена за товар сума. При пред’явленні вимоги про розірвання договору продавець має право пред’явити зустрічну вимогу про покладення на покупця обов’язку повернути предмет договору.
Стаття 660. Обов’язки покупця і продавця у разі пред’явлення третьою особою позову про витребування товару
1. Якщо третя особа на підставах, що виникли до продажу товару, пред’явить до покупця позов про витребування товару, покупець повинен повідомити про це продавця та подати клопотання про залучення його до участі у справі. Продавець повинен вступити у справу на боці покупця.
2. Якщо покупець не повідомив продавця про пред’явлення третьою особою позову про витребування товару та не подав клопотання про залучення продавця до участі у справі, продавець не відповідає перед покупцем, якщо продавець доведе, що, взявши участь у справі, він міг би відвернути відібрання проданого товару у покупця.
3. Якщо продавець був залучений до участі у справі, але ухилився від участі в її розгляді, він не має права доводити неправильність ведення справи покупцем.
1. За умови пред’явлення до покупця третьою особою на підставах, що виникли до продажу товару (тобто до переходу права власності на товар від продавця до покупця), позову про витребування товару виникають такі обов’язки покупця: 1) повідомити продавця про пред’явлення позову; 2) подати до суду клопотання про залучення продавця до участі у справі. Отримання продавцем зазначеного повідомлення тягне виникнення у нього обов’язку вступити у справу на боці покупця.
2. Невиконання покупцем зазначених двох обов’язків, за загальним правилом, що випливає із ч. 2 ст. 660 ЦК, не звільняє продавця від відповідальності перед покупцем у разі відібрання товару у покупця за рішенням суду. Продавець у разі відібрання товару у покупця звільняється від відповідальності лише за умови, якщо він доведе, що, взявши участь у справі, він міг би відвернути відібрання проданого товару у покупця.
3. При ухиленні продавця, залученого до участі у справі, від участі у її розгляді, він не може бути звільнений від відповідальності за відібрання проданого товару у покупця і позбавляється права посилатись на неправильність ведення справи покупцем.
4. Витребування товару, переданого продавцем покупцеві, третьою особою на підставах, що виникли до продажу товару цьому покупцеві, стало значно менш вірогідним в силу ч. 2 ст. 620 ЦК, ст. 10 Закону «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень» [167] (якщо обтяження, в якому третя особа є обтяжувачем, не було зареєстроване).
Стаття 661. Відповідальність продавця у разі від судження товару у покупця
1. У разі вилучення за рішенням суду товару у покупця на користь третьої особи на підставах, що виникли до продажу товару, продавець має відшкодувати покупцеві завдані йому збитки, якщо покупець не знав або не міг знати про наявність цих підстав.
2. Правочин щодо звільнення продавця від відповідальності або щодо її обмеження у разі витребування товару у покупця третьою особою є нікчемним.
1. Відповідальність продавця перед покупцем у разі вилучення проданого товару у покупця за рішенням суду полягає у відшкодуванні збитків. Правочин щодо звільнення продавця від такої відповідальності (повністю або частково) є нікчемним. Уключення в договір купівлі-продажу умови про відшкодування збитків у більшому розміру є припустимим відповідно до абзацу першого ч. 3 ст. 22 ЦК. Установлена ч. 1 ст. 661 ЦК відповідальність може доповнюватись обов’язком продавця сплатити неустойку у разі вилучення проданого товару у продавця за рішенням суду.
2. Підставою виникнення обов’язку продавця відшкодувати покупцеві збитки є наступна сукупність юридичних фактів: 1) поява підстав вилучення речі, що є предметом договору, до продажу товару, тобто до укладення договору купівлі-продажу; 2) вилучення предмета договору у покупця за рішенням суду, в тому числі і добровільне передання цього предмета на виконання рішення суду; 3) покупець не знав і не міг знати про наявність зазначених підстав. Альтернатива, передбачена ч. 1 ст. 661 ЦК («не знав або не міг знати») є нелогічною, бо не може такого бути, щоб покупець знав, але не міг знати. Логіці відповідало б формулювання «крім випадків, коли покупець знав або міг знати про наявність цих підстав». Отже, за допомогою логічного тлумачення слід зробити висновок про те, що умовою покладення на продавця обов’язку відшкодувати збитки є те, що покупець про наявність підстав для вилучення товару у покупця знав або міг знати. Якщо ж він не знав і не міг знати, покупець отримує право на відшкодування збитків.
3. У ст. 661 ЦК не вказується вина продавця як умова виникнення його обов’язку відшкодувати збитки. Методом логічного доповнення нормативного тексту (ч. 1 ст. 661 ЦК) виявляється правовий припис, відповідно до якого вина не є умовою покладення на продавця обов’язку відшкодувати збитки. Але цей правовий припис не може застосовуватись усупереч загальному правилу ст. 614 ЦК, відповідно до якої особа, яка порушила зобов’язання, несе відповідальність за наявності її вини.
Стаття 662. Обов’язок продавця передати товар покупцеві
1. Продавець зобов’язаний передати покупцеві товар, визначений договором купівлі-продажу.
2. Продавець повинен одночасно з товаром передати покупцеві його приналежності та документи (технічний паспорт, сертифікат якості тощо), що стосуються товару та підлягають переданню разом із товаром відповідно до договору або актів цивільного законодавства.
1. Основний зміст зобов’язання купівлі-продажу полягає в обов’язку продавця передати покупцеві товар. Передання товару (майна) визначається у ч. 2 ст. 334 ЦК. Разом із річчю (товаром) продавець зобов’язаний передати приналежності цієї речі (ст. 186 ЦК), а також документи, що підлягають переданню разом із річчю відповідно до договору або актів цивільного законодавства. Слід звернути увагу на чітке відокремлення в ч. 2 ст. 662 ЦК документів від приналежностей речі.
Стаття 663. Строк виконання обов’язку передати товар
1. Продавець зобов’язаний передати товар покупцеві у строк, встановлений договором купівлі-продажу, а якщо зміст договору не дає змоги визначити цей строк, — відповідно до положень статті 530 цього Кодексу.
1. Строк передання товару продавцем покупцеві встановлюється договором. Якщо договором цей строк не встановлено, ст. 663 ЦК приписує визначати строк передання товару відповідно до правил ст. 530 ЦК (покупець вправі вимагати передання товару в будь-який час, а продавець зобов’язаний виконати вимогу покупця в семиденний строк від дня пред’явлення вимоги, якщо із договору або актів законодавства не випливає обов’язок негайного виконання). Пряме посилання у ст. 663 ЦК на ст. 530 ЦК виключає визначення строку виконання продавцем обов’язку передати товар відповідно до ст. 538 ЦК. Ця стаття приписує взаємні зобов’язання (такими є зобов’язання передати товар і зобов’язання сплатити покупну ціну) виконувати одночасно.
2. Не виключається встановлення в договорі купівлі-продажу з умовою про передання рухомого майна, що є індивідуально визначеним або визначається родовими ознаками, але ідентифікується, в майбутньому умови про те, що у покупця з моменту укладення договору виникають права обтяжувана. Таке обтяження підпадає під формулювання п. 8 частини першої ст. 34 Закону «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень» «інші обтяження рухомого майна, що кваліфікуються як договірні». Якщо така умова до договору включена, а обтяження належне зареєстроване, покупець має переважне право на витребування цього майна, хоч би воно і було передане покупцем іншій особі на підставі договору (ст. 620 ЦК у таких випадках не може перешкоджати покупцеві витребувати рухоме майно у продавця).
Стаття 664. Момент виконання обов’язку продавця передати товар
1. Обов’язок продавця передати товар покупцеві вважається виконаним у момент:
1) вручення товару покупцеві, якщо договором встановлений обов’язок продавця доставити товар;
2) надання товару в розпорядження покупця, якщо товар має бути переданий покупцеві за місцезнаходженням товару.
Договором купівлі-продажу може бути встановлений інший момент виконання продавцем обов’язку передати товар.
Товар вважається наданим у розпорядження покупця, якщо у строк, встановлений договором, він готовий до передання покупцеві у належному місці і покупець поінформований про це. Готовий до передання товар повинен бути відповідним чином ідентифікований для цілей цього договору, зокрема шляхом маркування.
2. Якщо з договору купівлі-продажу не випливає обов’язок продавця доставити товар або передати товар у його місцезнаходженні, обов’язок продавця передати товар покупцеві вважається виконаним у момент здачі товару перевізникові або організації Зв’язку для доставки покупцеві.
1. Пункт 1 ч. 1 ст. 664 ЦК визначається момент виконання продавцем обов’язку передати товар у спосіб, який відповідає визначенню у ст. 334 ЦК моменту набуття права власності за договором. Разом з тим п. 2 ч. 1 ст. 664 ЦК установлює момент виконання продавцем обов’язку передати товар покупцеві, який (момент) не є моментом переходу до покупця права власності і ризику випадкової загибелі товару. Якщо товар має бути переданим за місцезнаходженням товару, то моментом виконання обов’язку передати товар покупцеві може бути визнаний момент передання товару в розпорядження покупця. При цьому визначається порядок надання товару в розпорядження покупця: 1) товар має бути підготовленим для передання покупцеві в належному відповідно до умов договору місці; 2) товар має бути ідентифікований для цілей договору, зокрема, шляхом маркування; 3) продавець має поінформувати покупця про надання товару в розпорядження останнього.
2. У ст. 664 ЦК не передбачається моменту виконання продавцем обов’язку передати товар у випадках, коли покупцеві передається коносамент або інший товарно-розпорядчий документ. Тому в таких випадках момент виконання продавцем обов’язку передати товар покупцеві слід визначати відповідно до правила ч. 2 ст. 334 ЦК: цей обов’язок вважається виконаним не в момент здачі товару перевізникові, а в момент вручення покупцеві коносаменту.
3. У випадках зберігання товару, що є предметом договору купівлі-продажу, на товарному складі надання товару в розпорядження покупця може здійснюватись шляхом передання простого складського та заставного свідоцтва (ст. 966 ЦК).
Стаття 665. Правові наслідки відмови продавця передати товар
1. У разі відмови продавця передати проданий товар покупець має право відмовитися від договору купівлі-продажу.
2. Якщо продавець відмовився передати річ, визначену індивідуальними ознаками, покупець має право пред’явити продавцеві вимоги відповідно до статті 620 цього Кодексу.
1. Стаття, що коментується, встановлює наслідки відмови продавця передати товар. Поширювати дію цієї статті на випадки прострочення передання продавцем товару та виникнення у цьому разі у покупця думки про те, що продавець відмовився передати товар, підстав немає. Відмова продавця передати товар, безумовно, має місце тоді, коли він зробив заяву про це в будь-який формі (на випадок спору покупець має надати докази того, що така заява була зроблена). Якщо встановлено строк договору (ч. 1 ст. 631 ЦК), про відмову продавця передати товар може свідчити неможливість передання ним покупцеві товару в межах зазначеного строку. У решті випадків твердження про відмову продавця передати товар, нехай строк передання товару і був ‘порушений, було б безпідставним.
2. Відмова продавця передати товар покупцеві у зв’язку з простроченням сплати покупцем ціни товару (якщо договором відповідно до ст. 693 ЦК передбачена попередня оплата) своєю правовою підставою має ч. 3 ст. 538 ЦК, яка в таких випадках передбачає не відмову від договору, а зупинення виконання стороною (продавцем) свого зобов’язання.
3. Відмова продавця передати товар покупцеві дає право покупцеві відмовитись від договору купівлі-продажу. Відмова покупця від договору купівлі-продажу має кваліфікуватись як односторонній правочин, на який поширюються положення ст. 202 — 236 ЦК, що присвячені правочинам. Форма такого правочину має відповідати вимогам ст. 654 ЦК (він має вчинятись у тій же формі, в якій було вчинено договір купівлі-продажу). Цей правочин є вчиненим з моменту отримання продавцем відповідного повідомлення (заяви про відмову) від покупця (цей висновок зроблено із застосуванням за аналогією ч. 2 ст. 782 ЦК). З цього ж моменту договір вважається розірваним, а зобов’язання — припиненим. Виконання продавцем обов’язку передати товар до моменту розірвання договору позбавляє покупця права на відмову від договору, хоч би він уже надіслав відповідне повідомлення продавцеві (якщо продавець до моменту передання товару не отримав це повідомлення).
Відмова покупця від договору на підставі ст. 665 ЦК не позбавляє покупця права вимагати від продавця відшкодування збитків. Підстав для зменшення розміру збитків судом відповідно до ч. 2 ст. 616 ЦК у таких випадках не буде.
4. Покупець у разі відмови продавця передати товар може не відмовлятись від договору купівлі-продажу, а пред’явити вимогу про передання йому товару. Але така можливість прямо передбачена тільки тоді, коли договором передбачено передання речі, визначеної індивідуальними ознаками (ч. 1 ст. 620 ЦК). До цих випадків належить віднести і такі, коли для цілей виконання договору речі, визначені родовими ознаками, індивідуалізуються. Пред’явлення до продавця вимоги про передання речей, визначених родовими ознаками, прямо передбачене лише стосовно господарських договорів (ч. 5 ст. 226 ЦК). У решті випадків пред’явлення до продавця вимоги про передання речей, визначених родовими ознаками, прямо не передбачається, але і не виключається. Така вимога ґрунтується на загальному положенні ст. 526 ЦК, відповідно до якої зобов’язання повинні виконуватись належним чином. Правовий припис, який непрямо випливає із ч. 1 ст. 620 ЦК і ст. 665 ЦК, виявляється висновком від протилежного та відповідно до якого покупець не має права на витребування у продавця товару — предмета договору купівлі-продажу, що визначений родовими ознаками, не може застосовуватись усупереч загальному правилу ст. 526 ЦК. Але за відсутності у продавця речей, визначених родовими ознаками, покладення судовим рішенням на продавця обов’язку придбати відповідні речі та передати їх покупцеві, є юридично хоч і можливим, але для покупця — недоцільним, оскільки доцільніше стягнути з продавця відповідні грошові суми, за які покупець сам зможе придбати відповідні товари. Це мають ураховувати покупці при визначенні змісту своїх вимог.
5. Можливе пред’явлення вимоги про відшкодування збитків в натурі шляхом передання речі того ж роду та тієї ж якості, як це передбачено ч. 4 ст. 22 ЦК, але ж для цього необхідна наявність та доведеність збитків. Як збитки може бути кваліфікована сплачена раніше покупцем ціна товару.
Стаття 666. Правові наслідки невиконання продавцем обов’язку передати приналежності товару та документи, що стосуються товару
1. Якщо продавець не передає покупцеві приналежності товару та документи, що стосуються товару та підлягають переданню разом з товаром відповідно до договору купівлі-продажу або актів цивільного законодавства, покупець має право встановити розумний строк для їх передання.
2. Якщо приналежності товару або документи, що стосуються товару, не передані продавцем у встановлений строк, покупець має право відмовитися від договору купівлі-продажу та повернути товар продавцеві.
1. Непередання продавцем покупцеві приналежностей товару та відповідних документів також породжує право покупця на розірвання договору купівлі-продажу шляхом односторонньої відмови від договору. Але при цьому встановлюється дещо ускладнений механізм. Спочатку покупець, як передбачається ч. 1 ст. 666 ЦК, має право встановити продавцеві розумний строк для передання приналежностей та документів. Це — право покупця. Але тільки його реалізація надає покупцеві право на відмову від договору купівлі-продажу, якщо продавець у встановлений покупцем строк не передав приналежності та документи.
Про механізм відмови покупця від договору купівлі-продажу див. п. З коментаря до ст. 665 ЦК.
2. Наслідком відмови покупця від договору купівлі-продажу ч. 2 ст. 666 ЦК називає право покупця повернути товар продавцеві. Це право одночасно є і обов’язком покупця, якщо він прагне реалізувати своє право на відшкодування збитків, передбачене ч. 4 ст. 653 ЦК. Під поняття збитків при цьому підпадає сплачена покупцем ціна товару (це не виключає пред’явлення вимоги про відшкодування інших збитків). Якщо покупець за викладених обставин товар покупцеві не повернув, на його боці не виникають збитки у вигляді витрат на оплату товару.
Стаття 667. Обов’язок продавця зберігати проданий товар
1. Якщо право власності переходить до покупця раніше від передання товару, продавець зобов’язаний до передання зберігати товар, не допускаючи його погіршення. Необхідні для цього витрати покупець зобов’язаний відшкодувати продавцеві, якщо інше не встановлено договором.
1. Стаття, що коментується, виходить із того, що товар, який відчужується за договором купівлі-продажу, вважається переданим покупцеві лише тоді, коли він вручений покупцеві і вибув із сфери, яка контролюється продавцем. Якщо ж товар із цієї сфери не вибув, товар відповідно до ст. 667 ЦК не вважається переданим. Якщо товар не переданий, то і відносини щодо зберігання не виникають. Але договором купівлі-продажу може бути передбачений перехід права власності на товар у момент укладення договору чи в інший момент до передання товару покупцеві. Якщо товар став об’єктом права власності покупця, продавець втратив правову підставу для володіння цим товаром. Подальше володіння цим товаром продавець здійснює як зберігай, на якого ст. 667 ЦК покладає обов’язок не допускати погіршення товару. Таке зберігання в силу ст. 954 ЦК підпадає під дію положень глави 66 Цивільного кодексу «Зберігання».
Стаття 668. Перехід ризику випадкового знищення або випадкового пошкодження товару
1. Ризик випадкового знищення або випадкового пошкодження товару переходить до покупця з моменту передання йому товару, якщо інше не встановлено договором або законом.
2. Ризик випадкового знищення або випадкового пошкодження товару, проданого під час його транспортування, переходить до покупця з моменту укладення договору купівлі-продажу, якщо інше не встановлено договором або звичаями ділового обороту.
3. Умова договору купівлі-продажу про те, що ризик випадкового знищення або випадкового пошкодження товару переходить до покупця з моменту здачі товару першому перевізникові, на вимогу покупця може бути визнана судом недійсною, якщо в момент укладення договору продавець знав або міг знати, що товар втрачено або пошкоджено, але не повідомив про це покупця.
1. Частина 1 ст. 668 ЦК лише конкретизує правила ст. 323 і 334 ЦК, відповідно до яких здійснюється розподіл ризику випадкового знищення або випадкового пошкодження майна. При тлумаченні терміна «передання», що вживається у ст. 668 ЦК, слід використовувати визначення передання, що наводиться у ч. 2 ст. 334 ЦК, у тому числі й положення про те, що до передання майна прирівнюється вручення коносамента або іншого товарно-розпорядчого документа на майно. Разом з тим надання товару в розпорядження покупця (ч. 1 ст. 664 ЦК) не може кваліфікуватись як передання товару покупцеві, яке тягне перехід ризику випадкового знищення або випадкового пошкодження товару.
2. Під випадковим знищенням (пошкодженням) товару у ст. 668 ЦК розуміється знищення, пошкодження, псування товару в результаті дії непереборної сили або простого випадку. Втрата товару у кількості, що знаходиться в межах природних втрат, має кваліфікуватись як втрата внаслідок непереборної сили, оскільки при цьому має місце юридично визнана ознака невідворотності (за даних умов) дії сил, що призводять до втрат товару у межах природних втрат.
3. Частина 2 ст. 668 ЦК установлює спеціальне правило про момент переходу ризику випадкового знищення або випадкового пошкодження товару, проданого під час транспортування. Це правило виключає застосування загального положення, що формулюється у ст. 323 та 334 ЦК. Отже, передання коносамента тягне перехід права власності на вантаж, але ризик випадкового знищення або випадкового пошкодження вантажу (товару) переходить у момент укладення договору, якщо інше не передбачено договором або законом. Під законом тут розуміється закон спеціальний. Тлумачити посилання в цьому випадку на закон так, що тут мається на увазі ст. 323 ЦК, було б методологічно неприйнятним (подібні застереження ніколи не мають на увазі загальне положення закону).
У контексті ч. 2 ст. 668 ЦК товар слід вважати «проданим» у момент укладення договору.
4. Частина 3 ст. 668 ЦК установлює спеціальну підставу для визнання недійсною умови договору купівлі-продажу (частини правочину) про те, що ризик випадкового знищення або випадкового пошкодження товару переходить до покупця з моменту здачі товару першому перевізникові. Визнання недійсною такої умови можливе на вимогу покупця у разі, якщо в момент укладення договору продавець знав або міг знати, що товар, зданий раніше першому перевізникові, втрачено або пошкоджено, але не повідомив про це покупця. Правило ч. 3 ст. 668 ЦК виключає застосування ст. 230 ЦК, яка передбачає можливість визнання недійсним правочину, вчиненого під впливом обману.
Стаття 669. Кількість товару
1. Кількість товару, що продається, встановлюється у договорі купівлі-продажу у відповідних одиницях виміру або грошовому вираженні.
2. Умова щодо кількості товару може бути погоджена шляхом встановлення у договорі купівлі-продажу порядку визначення цієї кількості.
1. Кількість товару, що підлягає переданню за договором купівлі-продажу, слід визнати умовою, що необхідна для договорів даного виду. Тому ця умова є істотною (ч. 1 ст. 638 ЦК). Але законодавець не пред’являє суворих формальних вимог до визначення кількості товару в договорі купівлі-продажу, а допускає визначення кількості товару не тільки у відповідних одиницях виміру, а й у грошовому вираженні.
2. Відповідно до ч. 2 ст. 669 ЦК кількість товару в договорі купівлі-продажу може бути погоджена шляхом установлення в договорі порядку її визначення. Зокрема, це означає можливість встановлення в договорі умови про те, що кількість товару за окремими позиціями асортименту (номенклатури), погодженими в договорі, визначається заявками покупця, що передаються продавцеві у встановленому договором купівлі-продажу порядку.
Стаття 670. Правові наслідки порушення умови договору щодо кількості товару
1. Якщо продавець передав покупцеві меншу кількість товару, ніж це встановлено договором купівлі-продажу, покупець має право вимагати передання кількості товару, якої не вистачає, або відмовитися від переданого товару та його оплати, а якщо він оплачений, — вимагати повернення сплаченої за нього грошової суми.
2. Якщо продавець передав покупцеві більшу кількість товару, ніж це встановлено договором купівлі-продажу, покупець зобов’язаний повідомити про це продавця. Якщо в розумний строк після одержання такого повідомлення продавець не розпорядиться товаром, покупець має право прийняти весь товар, якщо інше не встановлено договором.
3. Якщо покупець прийняв більшу кількість товару, ніж це встановлено договором купівлі-продажу, він зобов’язаний оплатити додатково прийнятий товар за ціною, встановленою для товару, прийнятого відповідно до договору, якщо інша ціна не встановлена за домовленістю сторін.
1. Порушення продавцем умови договору щодо кількості товару може бути декількох видів: 1) воно може полягати в одноразовому переданні покупцеві товару в кількості, що не відповідає товаросупроводжувальним документам (це останнє порушення називають нестачею); 2) таке порушення може полягати в одноразовому переданні товару в кількості, що відповідає товаросупроводжувальним документам, але є меншою, ніж передбачена договором (таке порушення стосовно поставки називають недопоставкою); 3) порушення умови про кількість товару, яку продавець зобов’язаний передати покупцеві окремими партіями протягом певного періоду (таке порушення може мати місце поряд з нестачею товару в окремих партіях).
Чинність ч. 1 ст. 670 ЦК поширюється на всі види порушень умов договору купівлі-продажу щодо кількості товару, про які (порушення) йшлося вище.
2. При отриманні зайвої кількості товару покупець зобов’язаний повідомити продавця, який зобов’язаний у розумний строк розпорядитися зайвим товаром. Відповідно до ст. 22, 623 ЦК продавець у таких випадках зобов’язується також відшкодувати покупцеві збитки, завдані переданням зайвої кількості товарів. Якщо продавець не розпорядився зайвим товаром у розумний строк, покупець вправі (але не зобов’язаний) прийняти такі товари і оплатити їх відповідно до умов договору.
3. При порушенні умов договору щодо кількості в бік її зменшення покупцеві дається на вибір залежно від обставин дві правомочності. Перша із них — вимагати передання кількості товару, якої не вистачає. Це — спеціальне правило, яке прямо передбачає пред’явлення вимоги про передання речей, визначених родовими ознаками. Загальні правила ст. 620 і 665 ЦК не передбачають пред’явлення вимоги про передання речей, визначених родовими ознаками. Інша правомочність, яка виникає у покупця у зв’язку з переданням продавцем покупцеві меншої кількості товарів, — відмовитися від усього переданого товару та його оплати. Якщо оплата товару уже здійснена, покупець вправі вимагати повернення сплаченої суми. Це — спеціальне правило, що підлягає переважному застосуванню перед ч. 4 ст. 653 ЦК, яка не допускає можливості повернення виконаного до моменту зміни або розірвання договору.
4. Покупець вправі відмовитись від прийняття тих товарів, які передаються йому понад кількість, передбачену договором.
Це зазвичай неможливо, якщо товар доставляється на склад покупця автомобільним транспортом загального користування або на залізничну станцію чи в порт призначення. У таких випадках покупець отримує всю кількість товарів, яка доставлена транспортом, але має право впродовж розумного строку повідомити продавця про прийняття зайвої кількості товарів на відповідальне зберігання. За таких умов покупець несе обов’язок оплатити ту кількість товарів, яка відповідає умовам договору. Рештою товарів продавець зобов’язаний розпорядитись на свій розсуд. Продавець також зобов’язується відшкодувати покупцеві збитки, завдані доставкою транспортом покупцеві зайвої кількості товарів.
5. У разі прийняття покупцем у власність зайвої кількості товарів безпосередньо від продавця чи від підприємства транспорту (невикористання покупцем права на відмову від прийняття зайвої кількості товару) покупець зобов’язаний оплатити ці товари.
Стаття 671. Асортимент товару
1. Якщо за договором купівлі-продажу переданню підлягає товар у певному співвідношенні за видами, моделями, розмірами, кольорами або іншими ознаками (асортимент), продавець зобов’язаний передати покупцеві товар в асортименті, погодженому сторонами.
2. Якщо договором купівлі-продажу асортимент товару не встановлений або асортимент не був визначений у порядку, встановленому договором, але із суті зобов’язання випливає, що товар підлягає переданню покупцеві в асортименті, продавець має право передати покупцеві товар в асортименті виходячи з потреб покупця, які були відомі продавцеві на момент укладення договору, або відмовитися від договору.
1. Відповідно до ст. 526 ЦК зобов’язання має виконуватись належним чином, зокрема, відповідно до умов договору. Тому у відповідних випадках у договорі купівлі- продажу має визначатись асортимент товарів, які підлягають переданню покупцеві. Наслідки порушення продавцем умов договору купівлі-продажу щодо асортименту товарів установлені ст. 672 ЦК.
2. Частина 2 ст. 671 ЦК має важливе значення для розуміння підходу законодавця до значення істотних умов договору. Відповідно до ч. 1 ст. 531 ЦК асортимент товару у відповідних випадках безумовно має визнаватись істотною умовою договору купівлі- продажу. Проте невстановлення договором купівлі-продажу асортименту товарів або невизначення його в порядку, встановленому договором, відповідно до ч. 2 ст. 671 ЦК не означає, що договір не укладено. Договір у таких випадках є укладеним, але продавцеві надається право за таких умов відмовитися від договору купівлі-продажу, тобто розірвати його шляхом вчинення одностороннього правочину. Відмова від договору тягне обов’язок продавця повернути покупцеві грошову суму, отриману в порядку оплати товарів. Продавець не має права відмовитись від виконання цього обов’язку, посилаючись на ч. 4 ст. 653 ЦК. У таких випадках застосуванню підлягає п. 3 ч. 3 ст. 1212 і п. 6 ст. З ЦК, оскільки застосування ч. 4 ст. 653 ЦК грубо порушувало б пропорційність у відносинах між продавцем і покупцем, а отже, — не відповідало б принципу верховенства права. Якщо продавцеві були відомі потреби покупця, продавець вправі не відмовлятись від договору, а поставити товари відповідно до потреб покупця на момент укладення договору.
Стаття 672. Правові наслідки порушення умови договору щодо асортименту товару
1. Якщо продавець передав товар в асортименті, що не відповідає умовам договору купівлі-продажу, покупець має право відмовитися від його прийняття та оплати, а якщо він вже оплачений, — вимагати повернення сплаченої за нього грошової суми.
2. Якщо продавець передав покупцеві частину товару, асортимент якого відповідає умовам договору купівлі-продажу, і частину товару з порушенням асортименту, покупець має право на свій вибір:
1) прийняти частину товару, що відповідає умовам договору, і відмовитися від решти товару;
2) відмовитися від усього товару;
3) вимагати заміни частини товару, що не відповідає асортименту, товаром в асортименті, який встановлено договором;
4) прийняти весь товар.
3. У разі відмови від товару, асортимент якого не відповідає умовам договору купівлі-продажу, або пред’явлення вимоги про заміну цього товару покупець має право відмовитися від оплати цього товару, а якщо він вже оплачений, — вимагати повернення сплаченої за нього грошової суми.
4. Товар, асортимент якого не відповідає умовам договору купівлі-продажу, є прийнятим, якщо покупець у розумний строк після його одержання не повідомив продавця про свою відмову від нього.
5. Якщо покупець не відмовився від товару, асортимент якого не відповідає умовам договору купівлі-продажу, він зобов’язаний оплатити його за ціною, погодженою з продавцем.
Якщо продавець не вжив необхідних заходів щодо погодження ціни в розумний строк, покупець оплачує товар за ціною, яка на момент укладення договору купівлі-продажу застосовувалася щодо аналогічного товару.
1. Частина 1 ст. 672 ЦК регулює відносини, що виникають при переданні продавцем покупцеві товарів в асортименті, що є іншим, ніж погоджений договором купівлі-продажу. Така ситуація зазвичай виникає при доставці товарів на склад покупця автомобільним транспортом загального користування або при доставці товарів на залізничну станцію чи в порт. Але вона може виникнути і при отриманні покупцем товарів на складі продавця або при доставці товарів продавцем на склад покупця. Саме по собі прийняття покупцем товарів в таких випадках не може тлумачитись як досягнення згоди про внесення змін до договору в частині асортименту товарів навіть тоді, коли товар отримувала особа, що є органом юридичної особи — покупця.
При переданні продавцем покупцеві товарів в асортименті, що не відповідає умовам договору, покупець вправі відмовитися від прийняття товарів. При цьому відмова від прийняття товарів, про яку йдеться у ч. 4 ст. 672 ЦК, має тлумачитись з урахуванням ч. 4 цієї ж статті: одержання товарів безпосередньо від продавця чи від підприємства транспорту ще не є прийняттям товарів у рахунок договору купівлі-продажу. Товари, асортимент яких не відповідає умовам договору, вважається прийнятим покупцем лише за умови, що він у розумний строк після його одержання не повідомив про свою відмову від них (про прийняття товарів на відповідальне зберігання).
2. Із ст. 672 ЦК не випливає обов’язок покупця відмовитись від прийняття товарів, що передані покупцем в асортименті, який не відповідає умовам договору. Тому покупець такі товари може прийняти і оплатити, а також має право вимагати додаткового передання товарів в асортименті, що відповідає умовам договору.
3. При відмові покупця від товарів, що не відповідають умовам договору купівлі-продажу щодо асортименту, покупець вправі вимагати повернення грошової суми, надміру сплаченої продавцеві. При пред’явленні такої вимоги посилатись слід на ч. 1 або ч. 3 ст. 672 ЦК. Посилання в таких випадках на ст. 1212 ЦК було б недоречним, а застосування загального правила ч. 4 ст. 653 ЦК є неможливим за наявності спеціальних правил ч. 1, 3 ст. 672 ЦК.
4. Частина 2 ст. 672 ЦК надає на вибір покупцеві цілу низку правомочностей, що виникають при переданні йому продавцем товарів, які частково не відповідають умовам договору про асортимент товарів. Ці правомочності виникають на боці покупця у випадках порушення умови про асортимент товарів при разовому переданні товарів або при переданні партії товарів з таким порушенням. Не може застосовуватись ч. 2 ст. 672 ЦК у випадках, коли договір купівлі-продажу не передбачав дотримання асортименту товарів у кожній партії товарів, але за результатами всього строку дії договору або обумовленого договором періоду виявилось порушення погодженого сторонами асортименту. У таких випадках ч. 2 ст. 672 ЦК застосовується лише до останніх партій переданих товарів, якими (партіями) порушувались умови договору щодо асортименту.
З урахуванням викладеного, правомочність покупця відмовитися від усього товару або прийняти весь товар слід тлумачити як право відмовитися від одноразово переданого товару або від партії переданого товару.
Покупець на свій вибір має вибрати варіант, передбачений п. 1 ч. 2 ст. 672 ЦК: частину товарів, що відповідає умовам договору щодо асортименту, — прийняти, а від приймання частини товарів, що не відповідають умовам договору, — відмовитись. Що стосується п. 3 ч. 2 ст. 672 ЦК, то вона не стільки формулює окрему правомочність, що надається покупцеві при порушенні продавцем умови договору купівлі-продажу щодо асортименту, скільки розкриває більш загальний підхід законодавця до наслідків передання продавцем товарів з порушенням умов договору купівлі-продажу щодо асортименту товарів. Відповідно до цього підходу покупцеві належить право вибору: або вимагати виконання зобов’язання в натурі (замінити товари, що не відповідають погодженому в договорі асортименту, товарами, що відповідають умовам договору купівлі-продажу щодо асортименту), або відмовитись від товарів, що не відповідають умовам договору щодо асортименту, з припиненням зобов’язання продавця передати відповідну кількість товарів, хоч би і в асортименті, що відповідає умовам договору-
Стаття 673. Якість товару
1. Продавець повинен передати покупцеві товар, якість якого відповідає умовам договору купівлі-продажу.
2. У разі відсутності в договорі купівлі-продажу умов щодо якості товару продавець зобов’язаний передати покупцеві товар, придатний для мети, з якою товар такого роду звичайно використовується.
Якщо продавець при укладенні договору купівлі-продажу був повідомлений покупцем про конкретну мету придбання товару, продавець повинен передати покупцеві товар, придатний для використання відповідно до цієї мети.
3. У разі продажу товару за зразком та (або) за описом продавець повинен передати покупцеві товар, який відповідає зразку та (або) опису.
4. Якщо законом встановлено вимоги щодо якості товару, продавець зобов’язаний передати покупцеві товар, який відповідає цим вимогам.
Продавець і покупець можуть домовитися про передання товару підвищеної якості порівняно з вимогами, встановленими законом.
1. Сторони договору купівлі-продажу вправі на свій розсуд погодити умови, що стосуються якості товару. Зазвичай такі умови не погоджуються, оскільки за договорами купівлі-продажу передаються товари, які не були в користуванні та якість яких повинна відповідати стандартам або технічним умовам, що затверджені у встановленому порядку і підлягають застосуванню для перевірки належної якості товарів. Державні стандарти формулюють обов’язкові й рекомендовані вимоги. За відсутності державних стандартів затверджуються галузеві стандарти. Міжнародні галузеві та національні стандарти інших країн застосовуються в Україні відповідно до міжнародних договорів. Можливе використання стандартів науково-технічних та інженерних товариств.
Передбачена можливість установлення вимог до якості товарів технічними умовами та стандартами підприємств.
2. Договором купівлі-продажу або іншою домовленістю сторін, наявність якої має бути за необхідності доведена, може бути встановлена конкретна мета придбання товару. У такому випадку товар має бути придатним для використання відповідно до зазначеної мети. В інших випадках за відсутності в договорі умов щодо якості товар повинен бути придатним для мети, з якою товар такого роду звичайно використовується.
Стаття 674. Підтвердження відповідності товару вимогам законодавства
1. Відповідність товару вимогам законодавства підтверджується способом та в порядку, встановленими законом та іншими нормативно-правовими актами.
1. На цей час склався обширний нормативний масив, який покликаний забезпечити відповідність якості товару вимогам законодавства та технічним правилам. Відповідні положення Декрету Кабінету Міністрів «Про стандартизацію і сертифікацію» [209], законів «Про стандартизацію» [131], «Про підтвердження відповідності» [129], «Про метрологію та метрологічну діяльність» [173] встановлюють публічно-правові вимоги. Деякі з них одночасно формулюють норми цивільного права.
2. Відповідно до ст. 5 Закону «Про якість та безпеку харчових продуктів» [185] будь-який харчовий продукт (крім виготовленого для особистого споживання), продовольча сировина і супутні товари не можуть бути передані на реалізацію без документального підтвердження їх якості та безпеки. Передбачається документальне підтвердження якості та безпеки харчових продуктів, продовольчої сировини і супутніх матеріалів, зокрема наступними документами: 1) сертифікатом відповідності чи свідоцтвом про визнання відповідності; 2) гігієнічним сертифікатом (видається на кожну партію плодово-овочевої, плодово-ягідної та баштанної сировини та харчових продуктів тваринного походження); 3) ветеринарною довідкою, свідоцтвом, сертифікатом (видається на кожну партію продовольчої сировини та харчових продуктів тваринного походження); 4) сертифікатом якості та карантинним дозволом (видаються на зерно та продукти його переробки).
Стаття 675. Гарантії якості товару
1. Товар, який продавець передає або зобов’язаний передати покупцеві, має відповідати вимогам щодо його якості в момент його передання покупцеві, якщо інший момент визначення відповідності товару цим вимогам не встановлено договором купівлі-продажу.
2. Договором або законом може бути встановлений строк, протягом якого продавець гарантує якість товару (гарантійний строк).
3. Гарантія якості товару поширюється на всі комплектуючі вироби, якщо інше не встановлено договором.
1. Зазначення у ч. 2 ст. 675 ЦК, що гарантійний строк може бути встановлений законом або договором, не слід тлумачити так, що воно суперечить абзацу першому ч. 1 ст. 7 Закону «Про захист прав споживачів» [186], відповідно до якого гарантійні строки встановлюються також законодавством та нормативними документами. Під останніми маються, зокрема на увазі стандарти і технічні умови. Через розмаїття видів товарів установлення гарантійних строків безпосередньо законами є неможливим.
2. Із ст. 675 і 676 ЦК слід зробити висновок про те, що під гарантійним строком у цьому Кодексі розуміється строк експлуатації. Це відповідає п. 5 ст. 1 Закону «Про захист прав споживачів», з якого випливає, що гарантійний строк — це строк застосування (використання) товару, який зобов’язаний забезпечити виробник (продавець). Поряд з цим строком у ст. 677 ЦК використовується термін «строк придатності товару».
Стаття 676. Обчислення гарантійного строку
1. Гарантійний строк починається з моменту передання товару покупцеві, якщо інше не встановлено договором купівлі-продажу.
2. Гарантійний строк, встановлений договором купівлі-продажу, продовжується на час, протягом якого покупець не міг використовувати товар у зв’язку з обставинами, що залежать від продавця, до усунення їх продавцем.
Гарантійний строк продовжується на час, протягом якого товар не міг використовуватися у зв’язку з виявленими в ньому недоліками, за умови повідомлення про це продавця в порядку, встановленому статтею 688 цього Кодексу.
3. Гарантійний строк на комплектуючий виріб дорівнює гарантійному строку на основний виріб і починає спливати одночасно з ним.
4. У разі заміни товару (комплектуючого виробу) неналежної якості на товар (комплектуючий виріб), що відповідає умовам договору купівлі-продажу, гарантійний строк на нього починає спливати з моменту заміни.
1. Гарантійний строк обчислюється з 24 годин дня, в який товар був переданий покупцеві.
2. Загальне правило абзацу першого ч. 2 ст. 676 ЦК не виключає дії спеціального правила абзацу другого ч. 2 ст. 676 ЦК, яка допускає продовження гарантійного строку у разі виявлення недоліків у проданому товару тільки за умови повідомлення продавця про це у встановленому порядку.
3. Перебіг гарантійного строку на комплектуючий виріб починається в той же день, що і перебіг гарантійного строку на основний виріб. Але у разі заміни комплектуючого виробу гарантійний строк на нього обчислюється з дня заміни, а тривалість його дорівнює гарантійному строку на основний виріб.
Стаття 677. Строк придатності товару
1. Законом або іншими нормативно-правовими актами може бути встановлений строк, зі спливом якого товар вважається непридатним для використання за призначенням (строк придатності).
2. Строк придатності товару визначається періодом часу, який обчислюється з дня його виготовлення і протягом якого товар є придатним для використання, або терміном (датою), до настання якого товар є придатним для використання.
3. Продавець зобов’язаний передати покупцеві товар, на який встановлено строк придатності, з таким розрахунком, щоб він міг бути використаний за призначенням до спливу цього строку.
1. Відповідно до ч. 3 ст. 7 Закону «Про захист прав споживачів» [186] строки придатності встановлюються для продукції, споживчі властивості якої з часом можуть погіршуватись і становити небезпеку для життя, здоров’я або майна споживачів і навколишнього природного середовища. Строк придатності відповідно до ч. 3 ст. 7 названого Закону вважається видом гарантійного строку. Це законодавче положення слід тлумачити так, що воно вимагає встановлення строку придатності на всі товари, що підпадають під передбачені ним ознаки. Якщо строк придатності на товари всупереч вимогам ч. 3 ст. 7 Закону «Про захист прав споживачів» не встановлено, шкода, завдана внаслідок недоліків товарів, відшкодовується відповідно до ч. 2 ст. 1211 ЦК.
2. Оскільки строки придатності визнаються видом гарантійних строків, переважно перед положенням ч. 1 ст. 677 ЦК, яка передбачає встановлення строків придатності законом або іншими нормативно-правовими актами, застосовується ч. 1 ст. 7 Закону «Про захист прав споживачів», яка передбачає встановлення гарантійних строків не тільки нормативно-правовими актами, а й нормативними документами, до яких належать стандарти і технічні умови. При тлумаченні положення ч. 1 ст. 677 ЦК слід використовувати наступний методологічний інструментарій. Із цього положення непрямо випливає і висновком від протилежного виявляється правовий припис, відповідно до якого іншими, крім нормативно-правових, актами строки придатності встановлюватись не можуть. Але цей правовий припис не може застосовуватись усупереч загальному правилу ч. 3 ст. 7 Закону «Про захист прав споживачів». Крім того, ч. 2 розділу V «Прикінцеві положення» Закону «Про захист прав споживачів» не допускає застосування раніше прийнятих актів, які суперечать цьому Закону (це поширюється і на Цивільний кодекс).
Стаття 678. Правові наслідки передання товару неналежної якості
1. Покупець, якому переданий товар неналежної якості, має право, незалежно від можливості використання товару за призначенням, вимагати від продавця за своїм вибором:
1) пропорційного зменшення ціни;
2) безоплатного усунення недоліків товару в розумний строк;
3) відшкодування витрат на усунення недоліків товару.
2. У разі істотного порушення вимог щодо якості товару (виявлення недоліків, які не можна усунути, недоліків, усунення яких пов’язане з непропорційними витратами або затратами часу, недоліків, які виявилися неодноразово чи з’явилися знову після їх усунення) покупець має право за своїм вибором:
1) відмовитися від договору і вимагати повернення сплаченої за товар грошової суми;
2) вимагати заміни товару.
3. Якщо продавець товару неналежної якості не є його виготовлювачем, вимоги щодо заміни, безоплатного усунення недоліків товару і відшкодування збитків можуть бути пред’явлені до продавця або виготовлювача товару.
4. Положення цієї статті застосовуються, якщо інше не встановлено цим Кодексом або іншим законом.
1. Ця стаття встановлює загальні правила про наслідки продажу товарів неналежної якості. Переважно перед цими правилами до відповідних правовідносин застосовуються положення ст. 708 ЦК і ст. 8 Закону «Про захист прав споживачів», що встановлюють для покупців за договором роздрібної купівлі-продажу (споживачів) більш сприятливі правила.
2. Відповідно до загального правила ч. 1 ст. 678 ЦК покупець у разі передання йому товару неналежної якості має право на свій розсуд вимагати або зміни договору шляхом пропорційного зменшення ціни, або безоплатного усунення недоліків товарів, або відшкодування витрат на усунення недоліків товару. Можливість зміни договору при цьому обумовлена тією обставиною, що зобов’язання продавця, яке ґрунтується на договорі купівлі-продажу, не припиняється переданням продавцем покупцеві товару, оскільки воно включає до себе гарантійні обов’язки продавця. Поки діє зобов’язання, чинним є і договір купівлі-продажу, в який відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 678 ЦК можуть вноситись зміни.
3. Відповідно до спеціального правила ч. 2 ст. 678 ЦК при істотному порушенні продавцем вимог щодо якості проданих товарів покупцеві на вибір надаються дві правомочності: 1) розірвати договір шляхом односторонньої відмови від нього. При цьому покупцеві надається право вимагати повернення сплаченої за товар грошової суми. Покупець при цьому зобов’язаний повернути продавцеві недоброякісний товар. Застосування у таких випадках ч. 4 ст. 653 ЦК, яка не допускає повернення виконаного до моменту розірвання договору, суперечило б спеціальному правилу п. 1 ч. 2 ст. 678 ЦК; 2) вимагати заміни товару, тобто повторного належного виконання зобов’язання з поверненням покупцем продавцеві отриманого в порядку первинного виконання, яке виявилось неналежним.
Істотними визнаються такі порушення: 1) передання товару з недоліками, які не можна усунути, або з недоліками, усунення яких пов’язане з непропорційними витратами або затратами часу; 2) передання товару, в якому пізніше недоліки були виявлені неодноразово (два або більше разів) або знову з’явилися після їх усунення (один чи декілька разів недоліки товару були усунені і з’явилися знову).
Стаття 679. Недоліки товару, за які відповідає продавець
1. Продавець відповідає за недоліки товару, якщо покупець доведе, що вони виникли до передання товару покупцеві або з причин, які існували до цього моменту.
2. Якщо продавцем надані гарантії щодо якості товару, продавець відповідає за його недоліки, якщо він не доведе, що вони виникли після його передання покупцеві внаслідок порушення покупцем правил користування чи зберігання товару, дій третіх осіб, випадку або непереборної сили.
1. Стаття, що коментується, встановлює розподіл обов’язків щодо доказування причин виникнення недоліків товарів. Одночасно тут вирішується і питання про вину як підставу відповідальності продавця.
2. На покупця покладається обов’язок доведення того, що недоліки товару виникли до передання останнього покупцеві або внаслідок причин, що існували до цього моменту. Це — загальне правило. Спеціальним є правило ч. 2 ст. 679 ЦК, яке застосовується у випадках, коли продавець надав гарантії якості товару (якщо на товар установлено гарантійний строк). У цьому разі на продавця покладається обов’язок доведення того, що недоліки виникли після передання товару покупцеві внаслідок порушення покупцем правил користування товаром або правил його зберігання, чи внаслідок дій третіх осіб, чи внаслідок дії випадку або непереборної сили. Отже, обов’язки щодо доказування часу та причин виникнення недоліків товарів розподіляються між продавцем і покупцем залежно від того, чи були надані продавцем гарантії щодо якості товару.
Стаття 680. Строки виявлення недоліків і пред’явлення вимоги у зв’язку з недоліками проданого товару
1. Покупець має право пред’явити вимогу у зв’язку з недоліками товару за умови, що недоліки виявлені в строки, встановлені цією статтею, якщо інше не встановлено договором або законом.
2. Якщо на товар не встановлений гарантійний строк або строк придатності, вимога у зв’язку з його недоліками може бути пред’явлена покупцем за умови, що недоліки були виявлені протягом розумного строку, але в межах двох років, а щодо нерухомого майна — в межах трьох років від дня передання товару покупцеві, якщо договором або законом не встановлений більший строк.
Якщо встановити день передання нерухомого майна неможливо або якщо покупець володів нерухомим майном до укладення договору, зазначені строки обчислюються від дня укладення договору.
Строк для виявлення недоліків товару, що перевозився або був відправлений поштою, обчислюється від дня одержання товару в місці призначення.
3. Якщо на товар встановлено гарантійний строк, покупець має право пред’явити вимогу у зв’язку з недоліками товару, які були виявлені протягом цього строку.
Якщо на комплектуючий виріб встановлено гарантійний строк меншої тривалості, ніж на основний виріб, покупець має право пред’явити вимогу у зв’язку з недоліками комплектуючого виробу, якщо ці недоліки були виявлені протягом гарантійного строку на основний виріб.
Якщо на комплектуючий виріб встановлено гарантійний строк більшої тривалості, ніж гарантійний строк на основний виріб, покупець має право пред’явити вимогу у зв’язку з недоліками товару, якщо недоліки у комплектуючому виробі виявлені протягом гарантійного строку на нього, незалежно від спливу гарантійного строку на основний виріб.
4. Покупець має право пред’явити вимогу у зв’язку з недоліками товару, на який встановлений строк придатності, якщо вони виявлені протягом строку придатності товару.
5. Якщо недоліки товару виявлені покупцем після спливу гарантійного строку або строку придатності, продавець несе відповідальність, якщо покупець доведе, що недоліки товару виникли до передання йому товару або з причин, які існували до цього моменту.
1. Частиною 2 ст. 680 ЦК встановлюється досить жорстке стосовно продавця правило щодо строків виявлення покупцем недоліків у проданому товарі, на який не встановлено гарантійний строк. Строк виявлення покупцем недоліків у проданому товарі має бути розумним, що передбачає врахування особливостей товару. Крім того, цей строк не обов’язково обмежується двома роками, а щодо нерухомого майна — трьома роками від дня передання товару покупцеві (договором або спеціальним законом може бути встановлено більш тривалий строк). Жорсткість цього правила стосовно продавця пом’якшується правилом ч. 1 ст. 679 ЦК, яка обов’язок доведення того, що недоліки товару виникли до його передання покупцеві або з причин, які існували до цього моменту, покладає на покупця.
2. Частина 2 ст. 680 ЦК застосовується разом із ч. 1 ст. 679 ЦК, яка допускає відповідальність продавця за недоліки товару, якщо ці недоліки виникли до передання товару покупцеві або з причин, які існували до цього моменту, і покладає обов’язок доказування цих обставин на покупця.
3. Можна з достатньою впевненістю прогнозувати, що трирічний строк, передбачений ч. 2 ст. 680 ЦК, буде застосовуватись і у сфері дії Закону «Про захист прав споживачів» [186]. Але ж цей Закон трирічного строку не передбачає, а встановлює (ч. 5 ст. 7) лише загальний дворічний строк. З урахуванням застереження, що формулюється в п. 2 розділу V «Прикінцеві положення» названого Закону («до приведення у відповідність з цим Законом інші нормативно-правові акти застосовуються в частині, що не суперечить цьому Закону»), трирічний строк, передбачений ч. 2 ст. 680 ЦК, застосуванню у сфері дії цього Закону не підлягає.
4. Якщо на товар установлений гарантійний строк або строк придатності, вимоги до продавця можуть бути пред’явлені, якщо недоліки товару виявлені протягом цих строків.
5. У межах строків, установлених ч. 2 ст. 680 ЦК, гарантійного строку чи строку придатності товару мають бути виявлені недоліки проданих товарів. Якщо покупець пред’явив позов після спливу цих строків, він має довести, що недоліки товару були виявлені до їх спливу.
6. Сплив гарантійного строку або строку придатності не виключає відповідальності продавця (не позбавляє покупця прав, наданих йому ст. 678 ЦК), якщо покупець доведе, що недоліки товару виникли до передання йому товару або з причин, що існували до цього моменту. Тобто сплив зазначених строків тягне лише перерозподіл обов’язків доказування, установлених ч. 2 ст. 679 ЦК.
Стаття 681. Позовна давність, що застосовується до вимог у зв’язку з недоліками проданого товару
1. До вимог у зв’язку з недоліками проданого товару застосовується позовна давність в один рік, яка обчислюється від дня виявлення недоліків у межах строків, встановлених статтею 680 цього Кодексу, а якщо на товар встановлено гарантійний строк (строк придатності), — від дня виявлення недоліків у межах гарантійного строку (строку придатності).
1. Позовна давність, установлена ст. 681 ЦК, відповідає п. 4 ч. 2 ст. 258 ЦК. Вона обчислюється від дня виявлення недоліків у межах гарантійного строку, строку придатності або строку, встановленого ч. 2 ст. 680 ЦК. Це правило є лише конкретизацією загального правила ч. 1 ст. 261 ЦК, відповідно до якого перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права. Відсутність такої конкретизації стосовно випадків, передбачених ч. 5 ст. 680 ЦК, не виключає прямого застосування загального правила ч. 1 ст. 261 ЦК.
Стаття 682. Комплектність товару
1. Продавець зобов’язаний передати покупцеві товар, що відповідає умові договору купівлі-продажу щодо комплектності.
2. Якщо договором купівлі-продажу не встановлено умов щодо комплектності товару, продавець зобов’язаний передати покупцеві товар, комплектність якого визначається звичаями ділового обороту або іншими вимогами, що звичайно ставляться.
1. Статті 682 і 683 ЦК характеризуються тим, що вони відходять від фундаментальної цивілістичної термінології, що визначається в ст. 186 — 188 ЦК. Виходячи із цієї термінології обов’язок продавця передати товар відповідно до умов договору купівлі- продажу щодо комплектності слід тлумачити як обов’язок передати товар з усіма його складовими частинами та приналежностями. Комплектність зазвичай визначається стандартами, технічними умовами. Сторони мають право відступати від вимог до комплектності, встановлених стандартами або технічними умовами.
Стаття 683. Комплект товару
1. Якщо договором купівлі-продажу встановлений обов’язок продавця передати покупцеві певний набір товару у комплекті (комплект товару), зобов’язання є виконаним з моменту передання продавцем усього товару, включеного до комплекту.
2. Продавець зобов’язаний передати весь товар, який входить до комплекту, одночасно, якщо інше не встановлено договором або не випливає із суті зобов’язання.
1. Поняття комплекту товару має базуватись на визначенні складних речей у ст. 188 ЦК. Але поняття комплекту товару є більш широким, тобто, сторони не обмежені у визначенні комплекту товару на свій розсуд.
Стаття 684. Правові наслідки передання некомплектного товару
1. У разі передання некомплектного товару покупець має право вимагати від продавця за своїм вибором:
1) пропорційного зменшення ціни;
2) доукомплектування товару в розумний строк.
2. Якщо продавець у розумний строк не доукомплектував товар, покупець має право за своїм вибором:
1) вимагати заміни некомплектного товару на комплектний;
2) відмовитися від договору і вимагати повернення сплаченої грошової суми.
3. Наслідки, передбачені частинами першою та другою цієї статті, застосовуються також у разі порушення продавцем обов’язку передати покупцеві комплект товару (стаття 683 цього Кодексу), якщо інше не встановлено договором або не випливає із суті зобов’язання.
1. Правила ст. 684 ЦК застосовуються у випадках порушення продавцем умов договору купівлі-продажу щодо комплектності товару або комплекту товару. Такі порушення тягнуть виникнення на боці покупця двох правомочностей, із яких він може використати одну: 1) пред’явити вимогу про належне виконання зобов’язання (про доукомплектування товару) у розумний строк; 2) пред’явити вимогу про зміну договору (про пропорційне зменшення ціни). Невиконання продавцем у розумний строк цих вимог тягне виникнення на боці покупця нових прав: 1) покупець може пред’явити вимогу про заміну некомплектного товару на комплектний; 2) покупець має право розірвати договір шляхом односторонньої відмови від нього та вимагати повернення сплаченої грошової суми. Це спеціальне правило підлягає переважному застосуванню перед положенням ч. 4 ст. 653 ЦК. Некомплектний товар при цьому він зобов’язаний повернути продавцеві. Цей висновок хоч і суперечить ч. 4 ст. 653 ЦК, але ґрунтується на засадах справедливості і розумності (п. 3 ст. 6 ЦК).
Стаття 685. Тара та упаковка за договором купівлі-продажу
1. Продавець зобов’язаний передати покупцеві товар у тарі та (або) в упаковці, якщо інше не встановлено договором купівлі-продажу або не випливає із суті зобов’язання.
Обов’язок передання товару у тарі та (або) в упаковці не поширюється на товари, які за своїм характером не потребують застосування тари та (або) упакування.
2. Товар повинен бути переданий у тарі та (або) упакований звичайним для нього способом в упаковку, а за їх відсутності — способом, який забезпечує схоронність товару цього роду за звичайних умов зберігання і транспортування, якщо договором купівлі-продажу не встановлено вимог щодо тари та (або) упаковки.
3. Продавець, який здійснює підприємницьку діяльність, зобов’язаний передати покупцеві товар у тарі та (або) в упаковці, які відповідають вимогам, встановленим актами цивільного законодавства.
1. За загальним правилом, на продавця покладається обов’язок передати товар у тарі та (або) упаковці. Вимоги до тари і упаковки встановлюються стандартами і технічними умовами. Із ч. 3 ст. 685 ЦК випливає, що вони можуть встановлюватись актами цивільного законодавства. Винятки із цього загального правила можуть установлюватись договором. Вони можуть випливати із суті зобов’язання або характеру товару. Це — один із випадків, коли суті зобов’язання надається нормативно-правове значення.
Стаття 686. Правові наслідки передання товару з порушенням вимоги про тару та (або) упаковку
1. Якщо продавець передав покупцеві товар без тари та (або) упаковки чи в неналежних тарі та (або) упаковці, покупець має право вимагати від продавця передання товару у належних тарі та (або) упаковці або заміни неналежних тари та (або) упаковки, якщо інше не випливає із суті зобов’язання чи характеру товару, або пред’явити до нього інші вимоги, що випливають із передання товару неналежної якості (стаття 678 цього Кодексу).
1. Порушення умов договору купівлі-продажу щодо тари і упаковки веде до виникнення на стороні покупця прав, передбачених ст. 686 і ч. 2 ст. 678 ЦК. Покупець реалізує ці права на свій вибір.
Стаття 687. Перевірка додержання продавцем умов договору купівлі-продажу
1. Перевірка додержання продавцем умов договору купівлі-продажу щодо кількості, асортименту, якості, комплектності, тари та (або) упаковки товару та інших умов здійснюється у випадках та в порядку, встановлених договором або актами цивільного законодавства.
Якщо нормативно-правовими актами з питань стандартизації встановлено вимоги щодо порядку перевірки кількості, асортименту, якості, комплектності, тари та (або) упаковки товару, порядок перевірки, визначений договором, має відповідати цим вимогам.
2. Якщо порядок перевірки додержання продавцем умов договору купівлі-продажу не встановлений відповідно до частини першої цієї статті, перевірка здійснюється відповідно до звичаїв ділового обороту або вимог, що звичайно ставляться в таких випадках.
3. Обов’язок перевіряти кількість, асортимент, якість, комплектність, тару та (або) упаковку товару (випробовування, аналіз, огляд тощо) може бути покладений на продавця відповідно до договору купівлі-продажу, актів цивільного законодавства та нормативно-правових актів з питань стандартизації. У цьому разі продавець повинен на вимогу покупця надати йому докази проведення такої перевірки.
4. Перевірка додержання умов договору купівлі-продажу щодо предмета договору продавцем і покупцем має здійснюватися на одних і тих самих умовах.
1. За загальним правилом, що випливає із ч. 1 ст. 687 ЦК та підтверджується ст. 680 ЦК, покупець не зобов’язаний проводити перевірку додержання продавцем умов договору щодо якості, комплектності, тари, упаковки тощо, а у разі неналежної якості товару застосовуються строки виявлення їх недоліків, установлені ст. 680 ЦК. Така перевірка проводиться тільки у випадках, передбачених договором або актами цивільного законодавства. Цими ж актами визначається порядок перевірки. Технічні питання перевірки якості товарів вирішуються державними та іншими стандартами, технічними умовами, договорами Нижче викладається порядок перевірки якості, комплектності товару, тари та упаковки на предмет їх відповідності вимогам законодавства, договору, державним та іншим стандартам, технічним умовам, зразкам, описам тощо.
Приймання товарів за якістю та комплектністю
2. Відповідно до ч. 1 ст. 687 ЦК покупець має здійснювати перевірку додержання продавцем умов договору купівлі-продажу щодо якості, комплектності, тари, упаковки відповідно до договору та актів цивільного законодавства. Таким актом на цей час є Інструкція про порядок приймання продукції виробничо-технічного призначення та товарів народного споживання за якістю [492] (далі — Інструкція). Випадки, коли перевірка якості та комплектності продукції виробничо-технічного призначення та товарів народного споживання (далі — товарів) проводиться відповідно до цієї Інструкції є наступними:
1) відповідно до ч. 1 ст. 269 ГК [31] строки і порядок установлення покупцем недоліків поставлених йому товарів, які не могли бути виявлені при звичайному їх отриманні, визначаються відповідно до цього Кодексу. Стаття 271 ГК надає Кабінету Міністрів України повноваження затверджувати Положення про поставки продукції виробничо-технічного призначення та поставки виробів народного споживання. Це дає підставу для висновку, що в Україні зберегли чинність (до затвердження нових актів Кабінетом Міністрів) Положення про поставки продукції виробничо-технічного призначення [489] та Положення про поставки товарів народного споживання [490], які свого часу були затверджені Радою Міністрів Союзу РСР. Пункт 45 Положення про поставки продукції виробничо-технічного призначення та п. 38 Положення про поставки товарів народного споживання встановлюють, що порядок і строки приймання продукції виробничо-технічного призначення і товарів народного споживання за якістю визначається Державним арбітражем СРСР. Отже, в Україні є чинною Інструкція про порядок приймання продукції виробничо-технічного призначення і товарів народного споживання за якістю, що була затверджена Державним арбітражем при Раді Міністрів Союзу РСР. Додержання правил цієї Інструкції є обов’язковим, якщо купівля-продаж товарів здійснюється на підставі договору поставки;
2) відповідно до ч. 2 ст. 713 ЦК до договору контрактації застосовуються положення про договір поставки, якщо інше не встановлено договором або законом. Це дає підстави для висновку про те, що Інструкція застосовується до відносин, коли купівля-продаж товарів здійснюється на підставі договору контрактації сільськогосподарської продукції;
3) у відповідних випадках у силу ст. 716 ЦК Інструкція підлягає застосуванню, коли купівля-продаж товарів здійснюється на підставі договорів міни (бартеру);
4) Інструкція може застосовуватись до інших договорів купівлі-продажу, якщо така умова включена до тексту договору.
У решті випадків підстав для застосування Інструкції немає, а недоліки проданих товарів можуть бути виявлені відповідно до ст. 680 ЦК.
3. Пункт 1 Інструкції допускає можливість установлення договором особливостей приймання відповідних видів товарів, тобто сторони вправі в договорі встановити інші строки та порядок приймання, ніж ті, що передбачені Інструкцією. Порядок перевірки якості та комплектності товару, тари та упаковки відповідно до абзацу другого ч. 1 ст. 687 ЦК може встановлюватись нормативно-правовими актами з питань стандартизації, під якими тут розуміються стандарти і технічні умови. Відступати від таких актів забороняється. Проте за відсутності позову про визнання недійсними умов договору купівлі-продажу, що передбачають інший порядок приймання товарів за якістю, ніж установлений нормативно-правовими актами з питань стандартизації, відповідні умови договорів підлягають застосуванню. Слід ураховувати, що господарський суд, приймаючи рішення, має право визнати недійсним повністю або в певній частині пов’язаний з предметом спору договір, який суперечить законодавству. Оскільки нормативно-правові акти з питань стандартизації є обов’язковими в силу закону, невідповідність умов договору купівлі-продажу про порядок приймання товарів дає господарському суду право визнати такі умови недійсними.
4. При вивозі товарів покупцем із складу продавця, при отриманні покупцем товарів, доставлених продавцем, на своєму складі здійснюється перевірка якості, яка у ч. 1 ст. 269 ГК названа звичайною, тобто така перевірка, яка є можливою в умовах, коли підраховується кількість товарних одиниць або тарних місць, або визначається вага нетто чи брутто. Повна перевірка якості та комплектності товару має здійснюватись пізніше.
5. Приймання товарів (вантажів) від підприємств транспорту (перевізників) здійснюється згідно з правилами, чинними на відповідних видах транспорту, і не виключає наступної перевірки якості товарів та комплектності за правилами, встановленими Інструкцією, Особливими умовами поставки та договором купівлі-продажу.
6. Покупці — торговельні підприємства, які перепродають (перевідправляють) товари своїм споживачам (покупцям) у первинній упаковці виготовлювача, не зобов’язані здійснювати приймання товарів за якістю, крім випадків, коли такий їх обов’язок передбачений договором або спеціальними правилами. Для продавців дуже важливо домагатись включення до договору купівлі-продажу умов про те, що покупці, які здійснюють подальше відчуження товару, зобов’язані здійснювати перевірку якості товарів відповідно до Інструкції та Особливих умов поставки та інших актів законодавства. Це буде виключати пред’явлення до продавців вимог третіми особами, які отримали товари в порядку їх подальшого відчуження.
Зазначені покупці зобов’язані здійснювати перевірку якості отриманих товарів також у випадках, коли товари отримані у пошкодженій, відкритій або немаркованій тарі, у випадках отримання товарів у тарі з пошкодженими пломбами виготовлювача, наявності ознак псування товару.
7. Установлені наступні граничні строки приймання товарів за якістю та комплектністю:
1) при отриманні товарів від продавця, що знаходиться в іншому місті — 20 днів після видачі товару органом транспорту, або доставки його на склад покупця, або вивезення товару покупцем із складу продавця;
2) при отриманні товарів від продавця, що знаходиться в тому ж місті, — протягом 10 днів після доставки його на склад покупця чи отримання товару на складі продавця;
3) при отриманні швидкопсувних товарів — 24 години після доставки товару на склад покупця чи отримання його на складі продавця. Цей строк є граничним. Стосовно окремих видів швидкопсувних товарів конкретні строки приймання повинні встановлюватись договорами з урахуванням строків придатності товарів;
4) приймання за якістю та комплектністю товарів, на які встановлено гарантійні строки, здійснюється при розкритті тари (розпакуванні) в межах гарантійних строків;
5) акт про приховані недоліки товару має бути складений упродовж 5 днів після виявлення недоліків, але не пізніше чотирьох місяців з дня доставки товару на склад одержувача, який виявив приховані недоліки. Це стосується і випадків, коли приховані недоліки виявлені в процесі обробки товару, яка послідовно здійснюється двома або кількома підприємствами. Прихованими є такі недоліки, які не могли бути виявлені при звичайній для даного виду товарів перевірці та були виявлені в процесі обробки, підготовки до монтажу, у процесі монтажу, випробування або зберігання;
6) роздрібним торговельним організаціям надається право незалежно від приймання товарів відповідно до загального порядку складати акти про виробничі недоліки товарів, якщо такі недоліки були виявлені при підготовці товарів до роздрібного продажу або при роздрібному продажу, протягом чотирьох місяців після отримання товарів.
Упродовж зазначених строків приймання товарів за якістю та комплектністю має бути закінчене. Мається на увазі, що приймання товарів охоплює і всі дії щодо оформлення акта приймання, крім затвердження акта приймання керівником підприємства — одержувача (покупця).
8. Приймання товарів за якістю здійснюється спеціалістами (компетентними особами). Приймання здійснюється відповідно до стандартів, технічних умов, Особливих умов поставки, інших обов’язкових для сторін правил за супровідними документами, що засвідчують якість і комплектність товарів (технічний паспорт, сертифікат, свідоцтво про якість тощо). Відсутність товаросупроводжувальних документів не перешкоджає здійсненню приймання.
9. Вибіркова (часткова) перевірка якості товарів з поширенням результатів перевірки на всю партію товарів є можливою. Але це є припустимим лише у випадках, передбачених стандартами, технічними умовами, Особливими умовами поставки, іншими обов’язковими правилами або договором купівлі-продажу.
10. У разі виявлення недоліків при перевірці компетентними особами покупця якості або некомплектності товарів, приймання товарів припиняється, складається акт, у якому зазначається кількість оглянутих товарів та характер виявлених недоліків (п. 16 Інструкції [492]). Одночасно покупець має забезпечити зберігання товарів в умовах, які викликають погіршення їх якості та змішування їх з однорідними товарами до прибуття представника продавця (постачальника)
11. На отримувача товару у випадках виявлення недоліків товару покладається обов’язок викликати для участі у прийманні представника виготовлювача (відправника), що знаходиться в тому ж місті. Представник продавця, що знаходиться в іншому місті, викликається, якщо це передбачено договором, Особливими умовами поставки або іншими обов’язковими правилами. Вимоги до виклику, що надсилається виготовлювачеві (відправникові), встановлюються п. 17 Інструкції. Автори рекомендують викликати представника постачальника (відправника) завжди (хоч би це і було необов’язковим). Це буде спростовувати докази іншої сторони про те, що отримувач пропустив установлені строки приймання товарів та вніс до акта відомості про строк приймання, які не відповідають дійсності.
12. Виклик передається телеграфом (телефонограмою) не пізніше 24 годин після виявлення невідповідності якості чи комплектності товару встановленим вимогам. Якщо недоліки виявлені у швидкопсувних товарах, виклик передається негайно після виявлення недоліків.
13. Установлені наступні строки, впродовж яких виготовлювач (відправник) зобов’язаний забезпечити явку представника і впродовж якого одержувач не має права здійснювати подальше приймання товарів за якістю:
1) представник виготовлювача, який знаходиться в іншому місті, ніж одержувач, зобов’язаний з’явитись не пізніше трьох днів після отримання виклику, не враховуючи часу, необхідного для проїзду. Триденний строк слід відраховувати від нуля годин наступного після отримання телеграми (телефонограми) дня. Потім треба додати години, необхідні для проїзду;
2) виготовлювач, який знаходиться в тому ж місті, що і одержувач, має забезпечити явку представника не пізніше наступного дня, а якщо здійснюється приймання швидкопсувних товарів, — не пізніше 4 годин після отримання виклику (якщо у виклику не зазначено інший строк явки).
Виготовлювач (відправник), що знаходиться в іншому місті, ніж одержувач товару, зобов’язаний не пізніше наступного дня повідомити одержувача телеграмою чи телефонограмою про те, чи буде направлений представник для участі у прийманні товарів. Якщо таке повідомлення в цей строк не передане, а також у разі спливу строків, установлених для явки представника виготовлювача (відправника), одержувач має право здійснити приймання товарів за якістю та комплектністю без участі зазначеного представника.
14. Представник, який направляється виготовлювачем (відправником) для участі у прийманні товарів, повинен мати посвідчення (а не довіреність) на право участі у визначенні якості та комплектності відповідних товарів. Посвідчення має бути підписане керівником підприємства-виготовлювача (відправника) та скріплене печаткою. Виготовлювач (відправник) має право уповноважити на участь у прийманні товарів інше підприємство, що знаходиться у місті приймання товарів. Посвідчення представникові, що направляється цим підприємством, підписує керівник цього підприємства.
15. Якщо представник виготовлювача (відправника) для участі у прийманні товарів не з’явився або відповідно до чинних правил не викликався, приймання товарів за якістю та комплектністю має здійснюватись з участю експерта торгово-промислової палати або інспекції якості. На цей час діють Інспекції якості сільськогосподарської продукції, які входять до складу місцевих державних адміністрацій та на які покладається обов’язок визначення якості та формування ресурсів сільськогосподарської продукції [411], і Українська помологічно-ампелографічна інспекція, яка проводить експертну оцінку якості насіння та садивного матеріалу на вимогу споживачів (п. 7.3 Положення про Українську державну помологічно-ампелографічну інспекцію [455].
Лише за відсутності в місці знаходження одержувача торгово-промислової палати (її відділень, експертів) або інспекції якості до приймання товарів залучається на розсуд одержувача компетентний представник: 1) або іншого підприємства (він призначається керівником підприємства, що підтверджується посвідченням, яке підписується керівником цього підприємства та скріплюється печаткою); 2) або громадськості підприємства-отримувача. Представника громадськості призначає керівник (заступник керівника) підприємства-отримувача із складу працівників підприємства, список яких затверджується виборним органом первинної профспілкової організації на строк повноважень цього органу. Як представники громадськості для участі у прийманні товарів не можуть призначатись матеріально-відповідальні, підпорядковані їм особи, а також особи, які здійснюють облік, зберігання, приймання, відпуск матеріальних цінностей, зокрема, керівники підприємств та їх заступники, працівники відділів технічного контролю, бухгалтери, товарознавці, працівники юридичної служби.
16. Вимоги до посвідчення, яке видається представникові іншого підприємства за підписом керівника цього підприємства, встановлені п. 23 Інструкції. У ньому обов’язково має міститись зазначення на партію товарів, у прийманні якої має право брати участь представник. Лише на вихідні дні посвідчення може бути оформлене в попередній робочий день без зазначення на партію товарів. Додатково до цих вимог установлюється, що посвідчення, яке видається представникові громадськості підприємства-одержувача, має містити зазначення на дату і номер рішення виборного органу первинної профспілкової організації, яким цей представник отримав право бути призначеним для участі в прийманні.
17. Особи, які призначаються для участі у прийманні товарів за якістю іншим підприємством, а також представники громадськості, мають бути ознайомлені із стандартами, технічними умовами, умовами договорів та актами законодавства, що визначають порядок приймання товарів за якістю. Вони не вправі отримувати винагороду за участь у прийманні. Це не перешкоджає збереженню за ними середньої заробітної плати за основним місцем роботи на період їх участі у прийманні товарів.
18. Якщо стандартами, технічними умовами або іншими обов’язковими правилами передбачено відбір зразків (проб), здійснюється відбір зразків (проб), про що складається акт відповідно до п. 27 Інструкції [492]. Із відібраних зразків один залишається в одержувача, а інший передається виготовлювачеві (відправникові).
19. За результатами перевірки якості товарів складається акт, до якого п. 29 Інструкції встановлено численні формальні вимоги. Акт підписується особами, які здійснювали приймання товарів. Особа, яка брала участь у прийманні товарів, може підписати акт з викладенням своєї думки, в тому числі непогодження із занесеними до акта відомостями. Акт підлягає затвердженню керівником підприємства-одержувача не пізніше трьох днів після його складання.
20. Якщо для перевірки якості залучається експерт торгово-промислової палати або представник відповідної інспекції, вважається, що саме вони проводять перевірку якості (експертизу) товарів з участю відповідних працівників підприємства-одержувача (покупця). Ці особи складають висновки, які підписуються також працівниками підприємства-одержувача (покупця), що брали участь у перевірці якості. Експерти торгово-промислових палат та представники відповідних інспекцій залучаються до перевірки якості товарів також у випадках, коли при прийманні товарів за якістю з участю представника виготовлювача (відправника) виникли розбіжності в оцінці наявності та характеру недоліків товарів (п. 30 Інструкції).
21. Виготовлювачеві (відправникові) і отримувачеві (покупцеві) надається право за наявності підстав оскаржити висновок інспекції з якості до вищестоящої організації, яка може призначити повторну експертизу. Це стосується тільки випадків, коли якість товарів перевірялась інспекцією. У решті випадків повторна перевірка якості товарів може проводитись відповідно до ухвали суду або постанови органів досудового слідства. Повторна перевірка якості забракованих покупцем товарів може здійснюватись виготовлювачем (відправником) лише у випадках, коли це передбачено Особливими умовами поставки, договором або іншими обов’язковими для сторін правилами.
22. Порядок приймання нафти і нафтопродуктів за якістю [458] в основному відтворює положення Інструкції. Разом з тим установлюються такі особливості: 1) Порядок поширюється на всіх суб’єктів підприємницької діяльності незалежно від виду договору, на підставі якого здійснюється передання нафти або нафтопродуктів однією особою у власність іншої; 2) виклик представника виготовлювача (відправника) є обов’язковим, в тому числі й тоді, коли він знаходиться в іншому, ніж одержувач, місті; 3) у разі неявки представника виготовлювача (відправника) передбачається залучення до участі у прийманні лише компетентного представника громадськості підприємства-одержувача (покупця). Проте залучення представника іншого підприємства або експерта торгово-промислової палати не виключається, якщо на підприємстві немає профспілкової організації; 4) у всіх випадках для визначення якості нафти або нафтопродуктів проводиться відбір проби відповідно до вимог ГОСТ 2517. Відібрані проби опечатуються або пломбуються з доданням етикетки, яку підписують особи, які брали участь у відборі; 5) з відібраних проб одна залишається у отримувача, а друга направляється в акредитовану Держстандартом України випробувальну лабораторію для проведення випробування на відповідність товару вимогам нормативної документації; 5) акт приймання затверджується не пізніше наступного дня після його складання, а у випадках, коли приймання проводилось у вихідний або святковий день, — у наступний за вихідними або святковими днями робочий день.
ПРИЙМАННЯ ТОВАРІВ ЗА КІЛЬКІСТЮ.
23. Приймання товарів за кількістю передбачає перевірку відповідності кількості товарів, яка поступила від продавця (відправника), товаросупроводжувальним документам за кожною асортиментною позицією. Тому перевірка кількості товарів передбачає одночасно і перевірку асортименту товарів. Відповідно до ч. 1 ст. 687 ЦК перевірка додержання продавцем умов договору купівлі-продажу щодо кількості та асортименту здійснюється у випадках і у порядку, встановленому договором та актами цивільного законодавства. Це — те ж формулювання, яке стосується приймання товарів за якістю. Тому про випадки, коли приймання товарів за кількістю є обов’язковим для покупця, див. п. 2 коментаря до ст. 687 ЦК.
24. Основним нормативно-правовим актом, що регулює приймання товарів за кількістю, є Інструкція про порядок приймання продукції виробничо-технічного призначення і товарів народного споживання за кількістю [491] (далі — Інструкція), яка була затверджена постановою Державного арбітражу при Раді Міністрів Союзу РСР 15 червня 1966 р. та зберегла чинність в Україні. Положення Інструкції є обов’язковими, якщо інше не встановлено Особливими умовами поставки, стандартами, технічними умовами, іншими обов’язковими для сторін правилами або договором.
25. У момент отримання товару покупцем на складі продавця (при вивезенні товарів покупцем із складу продавця), на своєму складі (при доставці товару транспортом продавця), в момент розкриття опломбованого транспортного засобу загального користування, яким доставлено товар, зазвичай проводиться перевірка ваги брутто, кількості тарних місць (якщо товар доставлений у закритій тарі). При прийманні товарів безпосередньо від представника продавця, якщо при цьому виявляється невідповідність кількості або асортименту товарів товаросупроводжувальній документації, сторони мають вирішувати всі питання за взаємним погодженням. До врегулювання розбіжностей покупець має право не приймати товари і не засвідчувати їх приймання шляхом підписання відповідних документів (накладної тощо). Лише стосовно випадків доставки продавцем товарів на склад покупця останньому надається право, крім перевірки ваги брутто і кількості тарних місць, вимагати розкриття тари і перевірки ваги нетто та кількості товарних одиниць у кожному місці. Якщо це право покупець не реалізував, він не позбавляється можливості здійснити приймання товарів за кількістю (за вагою нетто або кількістю товарних одиниць) у момент розкриття тарних місць у межах граничних строків, встановлених Інструкцією, іншими обов’язковими правилами або договором.
26. При виявленні невідповідності кількості або асортименту товарів під час розкриття опломбованого транспортного засобу та його розвантаження приймання має здійснюватись відповідно до Інструкції. Оскільки дотриматись усіх положень Інструкції щодо припинення приймання, виклику представника постачальника тощо при цьому неможливо у зв’язку з неможливістю затримання на декілька днів транспортного засобу, яким доставлені товари за пломбами продавця, приймання товарів за кількістю в таких випадках слід із самого початку проводити з участю представника іншого підприємства або представника громадськості підприємства-отримувача (покупця) товарів. Цієї рекомендації доцільно було б дотримуватись також у випадках, коли при розвантаженні транспортного засобу загального користування виявляється пошкодження закритих тарних місць, що не виключає надіслання телеграмою (телефонограмою) повідомлення про виявлену недостачу та виклику представника постачальника (відправника).
27. Приймання товарів за кількістю та асортиментом від перевізника здійснюється відповідно до правил, чинних стосовно відповідних видів транспорту. При цьому перевізник має передати вантажоотримувачеві (покупцеві) товари, як правило, так, як він їх отримував від продавця (вантажовідправника) (у транспортному засобі за пломбами продавця, який у відносинах перевезення є відправником; за вагою брутто; за кількістю закритих тарних місць; за вагою нетто; за кількістю товарних одиниць).
28. Приймання товарів за кількістю впродовж строків, установлених Інструкцією [491], є обов’язковим у випадках, зазначених у п. 2 та 24 коментаря до ст. 687 ЦК. Лише оптові торговельні організації, які перевідправляють товар у первинній упаковці виготовлювача, мають право не розкривати закриті тарні місця та не перевіряти кількість товарів усередині тари, якщо інше не передбачено обов’язковими правилами або договором. Проте доречною була б рекомендація продавцям договорами купівлі- продажу передбачати обов’язок покупців, які здійснюють подальше перевідправлення товарів, проводити приймання товарів усередині тарних місць за кількістю товарних одиниць або за вагою нетто.
29. Установлено наступні строки приймання товарів за кількістю, які надійшли в закритій тарі. За вагою нетто та кількістю товарних одиниць такі товари приймаються в момент розкриття тари, але не пізніше 10 днів після отримання товарів. Швидкопсувні товари приймаються впродовж 24 годин після їх отримання, якщо інші строки не встановлено договором, обов’язковими для сторін правилами або не випливають із особливостей товару.
30. Приймання продукції спочатку здійснюється уповноваженими керівником або заступником керівника підприємства-покупця матеріально-відповідальними особами. Таких осіб має бути принаймні дві. В іншому випадку не буде можливості виконати вимогу п. 16 Інструкції, відповідно до якого при виявленні недостачі має бути складено акт за підписами осіб, які здійснювали приймання. У випадках, коли відсутня можливість після виявлення недостачі припинити приймання та викликати представника продавця (відправника) для приймання товарів, доцільно із самого початку залучити представника іншого підприємства або представника громадськості підприємства- покупця.
31. При прийманні товарів за кількістю перевіряється відповідність їх кількості товаросупроводжувальним документам. Але відсутність цих документів не є перешкодою для здійснення приймання. У таких випадках складається акт про фактичну наявність товарів. Якщо до покупця одночасно надійшли товари в декількох транспортних засобах та якщо ці товари оплачуються за єдиним розрахунковим документом, одночасному прийманню підлягають товари, що надійшли у всіх транспортних засобах.
32. Кількість товарів перевіряється в тих же одиницях виміру, в яких вона визначена у товаросупроводжувальних документах. Спеціально зазначається у п. 13 Інструкції на те, що у разі зазначення у товаросупроводжувальних документах ваги і кількості місць покупець зобов’язаний перевірити і вагу, і кількість місць.
33. Якщо переважування товарів без тари є неможливим, вага нетто визначається шляхом визначення ваги брутто в момент отримання продукції та ваги тари після її звільнення від товарів. Акт про вагу тари має бути складений не пізніше 10 днів після її звільнення від товарів. Вага тари з-під вологих товарів визначається негайно після вивільнення тари. В акті про результати перевірки ваги тари вказується також вага нетто товарів, визначена шляхом віднімання ваги тари від ваги товару брутто.
34. Вибіркова (часткова) перевірка кількості товарів з поширенням результатів перевірки на всю партію допускається лише у випадках, які передбачені стандартами, технічними умовами, Особливими умовами поставки, іншими обов’язковими правилами або договором.
35. При виявленні особами, які відповідно до наданих їм керівником підприємства- покупця чи його заступником повноважень здійснювати перевірку кількості товарів, недостачі приймання товарів за кількістю має бути призупинене. Мають також бути здійснені заходи щодо недопущення змішування товарів, що приймаються, з іншими однорідними товарами. Належить також скласти акт у довільній формі. Усі тарні місця, як розкриті, так і нерозкриті, товари, що знаходились у розкритих тарних місцях, мають бути пред’явлені для продовження приймання з участю компетентних представників.
36. Одночасно з призупиненням приймання товарів за кількістю в зв’язку з виявленою недостачею необхідно телеграмою (телефонограмою) викликати для участі у подальшому прийманні представника продавця (відправника), що знаходиться у тому ж місті, що і покупець (одержувач). Представник продавця (відправника), що знаходиться у іншому, ніж покупець (одержувач), місті, викликається лише у випадках, передбачених договором, Особливими умовами поставки або іншими обов’язковими правилами. Проте викликати представника було б доцільним і в цьому випадку, оскільки це свідчило б про добросовісність покупця. Продавець (відправник), що знаходиться в тому ж, що і покупець, місті, зобов’язаний забезпечити явку свого представника не пізніше наступного дня після отримання виклику, а у разі приймання швидкопсувних товарів — не пізніше 4 годин після отримання виклику.
37. Продавець (відправник), що знаходиться в іншому, ніж покупець (одержувач) місті, зобов’язаний не пізніше наступного дня повідомити покупця про явку представника телеграмою або телефонограмою. Неотримання покупцем такого повідомлення у зазначений строк дає право покупцю здійснити приймання товарів за кількістю без участі представника продавця (відправника). Продавець, що знаходиться в іншому, ніж покупець, місті, зобов’язаний забезпечити явку свого представника не пізніше трьох днів після отримання виклику, не враховуючи часу, необхідного для проїзду.
Представник продавця (відправника) повинен мати посвідчення, що підтверджує наявність у нього повноваження брати участь у прийманні товарів.
Продавець (відправник) має право уповноважити на участь у прийманні товарів інше підприємство, яке знаходиться у тому ж місті, що і покупець. Таке підприємство призначає представника, якому видається посвідчення за підписом керівника чи заступника керівника цього підприємства.
38. Вимоги до повідомлення про виклик представника продавця встановлюються п. 17а Інструкції.
39. У разі неявки представника продавця (відправника) покупець зобов’язаний залучити до участі у прийманні компетентного представника іншого підприємства, призначеного керівником цього підприємства або його заступником, чи представника громадськості. Представник громадськості підприємства-покупця призначається керівником чи заступником керівника цього підприємства із числа працівників цього підприємства, список яких затверджується виборним органом первинної профспілкової організації підприємства на строк його повноважень, визначений статутом відповідної профспілки.
40. Як представники громадськості для участі у прийманні товарів за кількістю не можуть призначатись матеріально-відповідальні та підпорядковані їм працівники особи, трудові обов’язки яких полягають у здійсненні обліку, зберіганні, прийманні, відпуску матеріальних цінностей. Зокрема, в п. 20 Інструкції [491] зазначається на неприпустимість призначення представниками громадськості керівників підприємств, їх заступників, працівників відділів технічного контролю, бухгалтерів, товарознавців, працівників юридичної служби претензіоністів. Одна і та ж особа може брати участь у прийманні товарів за кількістю як представник громадськості не частіше, ніж два рази в місяць.
41. Представник, що призначається для участі у прийманні товарів за кількістю, має бути компетентний у питаннях визначення кількості продукції. Якщо здійснюється тільки підрахунок кількості товарних одиниць товару, то компетентною має бути визнана будь-яка особа, що уміє рахувати. В інших випадках визначення кількості товарів потребує спеціальних професійних знань або досвіду відповідної трудової діяльності. Такі знання чи досвід, наприклад, необхідні для визначення кількості деревини (круглого лісу чи пиломатеріалів).
Як представники, так і інші особи, що здійснюють приймання товарів за кількістю, мають бути ознайомлені з Інструкцією.
Представник іншого підприємства та представник громадськості не вправі отримувати винагороду за участь у прийманні товарів, що не виключає їхнього права на збереження середньої заробітної плати за основним місцем роботи за час участі у прийманні товарів.
42. У разі виявлення за результатами приймання товарів за кількістю їх недостачі складається акт, вимоги до якого встановлені п. 25 Інструкції. Акт підписується всіма особами, що брали участь у прийманні товарів. За необхідності ці особи можуть викласти в акті свою особливу думку стосовно наявності та розміру недостачі, її причин, додержання порядку приймання тощо. В акті перед підписами осіб, що брали участь у прийманні товарів, зазначається, що вони попереджені про відповідальність за підписання акта, який містить відомості, що не відповідають дійсності.
Керівник підприємства-покупця затверджує акт приймання не пізніше наступного після складення акта або першого робочого після цього дня, якщо приймання товарів та складання акта здійснювались у вихідній або святковий день.
43. Відповідно до ст. 30 Закону «Про метрологію та метрологічну діяльність» [173] державний метрологічний нагляд за кількістю фасованого товару в упаковці здійснює центральний орган виконавчої влади у сфері метрології. Порядок здійснення такого нагляду та оформлення його результатів установлюється нормативно-правовими актами зазначеного органу (на сьогодні це Державний комітет з питань технічного регулювання та споживчої політики [238]. Здійснення такого нагляду не виключає перевірки кількості фасованих товарів в упаковці відповідно до Інструкції. Участь представника органу у сфері метрології у прийманні фасованих товарів є неможливою, поки це не передбачено законом. Немає ніяких підстав стверджувати, що в Україні зберігають чинність інструктивні вказівки Державного арбітражу Союзу РСР «Про розгляд спорів, пов’язаних з недостачами продукції і товарів при поставках» від 31 грудня 1982 р. № 1-1-6 [493], відповідно до яких перевірка фактичної ваги товарів, відвантажених у стандартній упаковці, має здійснюватись виключно з участю представника продавця, органу стандартизації, відповідної державної інспекції або експерта бюро товарних експертиз.
44. Стосовно приймання за кількістю нафти і нафтопродуктів повинні враховуватись Норми природних втрат нафтопродуктів при прийманні, зберіганні, відпуску і транспортуванні, затверджені постановою Державного Комітету СРСР з матеріально- технічного постачання від 26 березня 1986 р. № 40 [494].
45. У випадках, коли порядок перевірки кількості товарів Інструкцією та іншими нормативними актами і договором не встановлений, така перевірка проводиться відповідно до звичаїв ділового обороту або вимог, що звичайно ставляться в таких випадках.
Стаття 688. Повідомлення продавця про порушення умов договору купівлі-продажу
1. Покупець зобов’язаний повідомити продавця про порушення умов договору купівлі-продажу щодо кількості, асортименту, якості, комплектності, тари та (або) упаковки товару у строк, встановлений договором або актами цивільного законодавства, а якщо такий строк не встановлений, — в розумний строк після того, як порушення могло бути виявлене відповідно до характеру і призначення товару.
У разі невиконання покупцем цього обов’язку продавець має право частково або в повному обсязі відмовитися від задоволення відповідних вимог покупця, якщо продавець доведе, що невиконання покупцем обов’язку повідомити продавця про порушення умов договору купівлі-продажу спричинило неможливість задоволення його вимог або спричинить для продавця витрати, що перевищують його витрати у разі своєчасного повідомлення про порушення умов договору.
2. Якщо продавець знав або міг знати про те, що переданий покупцеві товар не відповідає умовам договору купівлі-продажу, він не має права посилатися на те, що не одержав від покупця повідомлення про порушення умов договору, та на наслідки невиконання покупцем цього обов’язку, встановлені частиною першою цієї статті.
1. Обов’язок покупця у встановлений строк, а якщо він не встановлений, — у розумний строк, повідомити продавця про виявлені порушення продавцем умов договору щодо кількості, асортименту, якості, комплектності, тари, упаковки виникає в двох випадках: 1) якщо покупець не зобов’язаний проводити перевірку додержання продавцем цих умов; 2) якщо покупець несе обов’язок здійснювати таку перевірку, але не зобов’язаний у разі виявлення недостачі чи недоліків якості, комплектності товару, тари чи упаковки викликати представника продавця для участі у прийманні.
2. Наслідки порушення покупцем обов’язку, про який ішлося у попередньому пункті коментаря, не є жорсткими. Таке порушення, допущене покупцем, дає право продавцеві відмовитись від задоволення відповідних вимог покупця лише за наявності однієї з наступних умов: 1) порушення покупцем зазначеного обов’язку спричинило неможливість задоволення його вимог; 2) якщо в результаті такого порушення на стороні продавця виникає необхідність при задоволенні вимоги покупця здійснити певні витрати, які перевищують його витрати, котрі він здійснив би у разі належного повідомлення покупцем продавця про виявлене порушення умов договору. Отже, випадки, коли продавець може відмовитись від задоволення вимог покупця, що випливають із порушення продавцем умов договору щодо кількості, асортименту, якості, комплектності, тари, упаковки, будуть поодинокими з огляду на малу вірогідність виникнення обставин, що дають продавцеві право на зазначену відмову. Але і за наявності таких обставин продавець не може відмовитись від виконання вимоги покупця, якщо продавець знав або міг знати про те, що переданий товар не відповідає умовам договору. Формулювання «продавець знав» слід тлумачити так, що про це знала фізична особа — продавець або фізична особа, що має повноваження органу юридичної особи — продавця. Формулювання «продавець... міг знати» також стосується названих осіб, але ж вони можуть знати завжди, коли про це знали відповідні працівники юридичної особи — продавця.
Стаття 689. Обов’язок покупця прийняти товар
1. Покупець зобов’язаний прийняти товар, крім випадків, коли він має право вимагати заміни товару або має право відмовитися від договору купівлі-продажу.
2. Покупець зобов’язаний вчинити дії, які відповідно до вимог, що звичайно ставляться, необхідні з його боку для забезпечення передання та одержання товару, якщо інше не встановлено договором або актами цивільного законодавства.
1. На підставі договору купівлі-продажу виникають два зобов’язання. Одне із них — це зобов’язання покупця, що включає цілу низку обов’язків, зокрема, обов’язок прийняти товар від продавця відповідно до умов договору. Підстави для відмови покупця від прийняття товару випливають із ст. 529, 531, ч. 3 ст. 612, ст. 670, 672, 678, 684, 686 ЦК.
2. Дії, які зобов’язаний здійснити покупець для забезпечення передання та одержання товару, зазвичай визначаються договором. Це — надіслання продавцеві вивантажувальної рознарядки, отримання товарів на складі продавця тощо. До вимог, що звичайно ставляться до покупця, належить здійснення розвантаження товару, доставленого продавцем на склад покупця.
Стаття 690. Зберігання товару, не прийнятого покупцем
1. Якщо покупець (одержувач) відмовився від прийняття товару, переданого продавцем, він зобов’язаний забезпечити схоронність цього товару, негайно повідомивши про це продавця.
2. Продавець зобов’язаний забрати (вивезти) товар, не прийнятий покупцем (одержувачем), або розпорядитися ним в розумний строк.
Якщо продавець у цей строк не розпорядиться товаром, покупець має право реалізувати товар або повернути його продавцеві.
3. Витрати покупця у зв’язку із зберіганням товару, його реалізацією або поверненням продавцеві підлягають відшкодуванню продавцем. При цьому суми, одержані від реалізації товару, передаються продавцеві за вирахуванням сум, що належать покупцеві.
4. Якщо покупець без достатніх підстав зволікає з прийняттям товару або відмовився його прийняти, продавець має право вимагати від нього прийняти та оплатити товар або має право відмовитися від договору купівлі-продажу.
1. Стаття 690 ЦК підлягає застосуванню в тих випадках, коли товар уже надійшов на склад покупця, але покупець має право відмовитись від прийняття товару в рахунок виконання умов договору купівлі-продажу у зв’язку з тим, що передання товару продавцем покупцеві було здійснено з такими порушеннями умов договору, які дали право покупцеві на відмову від прийняття товару. Крім того, ця стаття підлягає застосуванню у випадках, коли покупець зобов’язаний був прийняти вантаж (товар), відвантажений продавцем транспортом загального користування (зокрема, ч. 2 ст. 310 ГК [31] формулює досить жорстке правило, яке унеможливлює відмову одержувача вантажу (покупця) від прийняття вантажу (товару), що прибув на його адресу). За наявності підстав для відмови від прийняття товару покупець зобов’язаний повідомити негайно після виявлення таких підстав у порядку, встановленому актами цивільного законодавства або договором, зокрема: 1) про те, що у вагоні, контейнері за пломбами продавця надійшов товар, який повністю або частково не відповідає умовам договору щодо асортименту, покупець узнає при розвантаженні транспортного засобу. Негайно після встановлення факту невідповідності покупець зобов’язаний повідомити продавця телеграмою, телефонограмою чи за допомогою інших засобів зв’язку про цей факт; 2) невідповідність товарів умовам договору щодо кількості, асортименту, якості, комплектності може бути виявлена за результатами приймання товарів за кількістю і якістю при розкритті тари. Негайно після складання акта приймання товарів про виявлені недоліки слід сповістити продавця, хоч би раніше він і викликався для участі у прийманні товарів. Одночасно з повідомленням про виявлене неналежне виконання продавцем обов’язку щодо передання товарів покупець повинен заявити про відмову від прийняття товару та про залишення його на відповідальне зберігання.
2. Право повернути продавцеві товари, що не відповідають умовам договору купівлі-продажу, виникає у покупця не одразу після виявлення невідповідності, а тільки після того, як продавець у розумний строк не забрав (не вивіз) товари або в інший спосіб не розпорядився ними. На свій вибір покупець має право замість повернення товарів покупцеві після спливу розумного строку реалізувати їх.
3. На продавця покладається обов’язок відшкодувати покупцеві витрати, пов’язані із зберіганням, реалізацією та поверненням товарів. У разі реалізації товарів покупцем суми, отримані від реалізації, передаються продавцеві за вирахуванням зазначених витрат покупця. Частина 3 ст. 690 ЦК, що передбачає відшкодування продавцем покупцеві здійснених останнім витрат, не виключає стягнення з продавця інших збитків, завданих переданням покупцеві товарів, від прийняття яких покупець мав право відмовитись і фактично відмовився.
4. Безпідставне зволікання покупця з прийняттям товарів або відмова від їх прийняття всупереч договору купівлі-продажу і актам цивільного законодавства є юридичним фактом, що породжує наступні правомочності, одну з яких продавець вправі реалізувати на свій розсуд: 1) або вимагати прийняття і оплати товару; 2) або відмовитися від договору (розірвати договір шляхом учинення одностороннього правочину). При цьому продавець зобов’язаний повернути кошти, отримані за товар, а покупець зобов’язується повернути товар продавцеві.
Стаття 691. Ціна товару
1. Покупець зобов’язаний оплатити товар за ціною, встановленою у договорі купівлі-продажу, або, якщо вона не встановлена у договорі і не може бути визначена виходячи з його умов, — за ціною, що визначається відповідно до статті 632 цього Кодексу, а також вчинити за свій рахунок дії, які відповідно до договору, актів цивільного законодавства або вимог, що звичайно ставляться, необхідні для здійснення платежу.
2. Якщо ціну встановлено залежно від ваги товару, вона визначається за вагою нетто, якщо інше не встановлено договором купівлі-продажу.
3. Якщо договором купівлі-продажу встановлено, що ціна товару підлягає зміні залежно від показників, що зумовлюють ціну товару (собівартість, затрати тощо), але при цьому не визначено способу її перегляду, ціна визначається виходячи із співвідношення цих показників на момент укладення договору і на момент передання товару.
Якщо продавець прострочив виконання обов’язку щодо передання товару, ціна визначається виходячи із співвідношення цих показників на момент укладення договору і на день передання товару, встановлений у договорі, а якщо такий день не встановлений договором, — на день, визначений відповідно до статті 530 цього Кодексу.
Положення цієї частини про визначення ціни товару застосовуються, якщо інше не встановлено актами цивільного законодавства або не випливає із суті зобов’язання.
1. Ціна є істотною умовою договору купівлі-продажу, оскільки вона визначає обсяг обов’язку покупця щодо оплати товарів, а тому є необхідною для договорів такого роду. Проте новий Цивільний кодекс здійснює доволі нежорсткий підхід до сторін договорів у випадках, коли в договорі ціна належне не погоджена.
2. Покупець зобов’язаний оплатити товари за ціною, встановленою в договорі купівлі-продажу. Якщо ця ціна не відповідає актам законодавства, що прийняті в порядку державного регулювання цін, умова про ціну є оспорюваною частиною правочину, яка підлягає визнанню недійсною на вимогу однієї із сторін договору, а при вирішенні спору господарським судом визнається недійсною судом незалежно від наявності такої позовної вимоги на підставі п. 1 ст. 83 ГПК [20]. Слід, однак, ураховувати, що державні фіксовані та граничні ціни встановлюються переважно на товари (роботи, послуги), що передаються (виконуються, надаються) на підставі публічних договорів. Умови ж публічних договорів, що суперечать обов’язковим для сторін правилам (це поширюється і на державні фіксовані та граничні ціни), є нікчемними (ч. б ст. 633 ЦК). При визначенні невідповідності ціни актам цивільного законодавства слід ураховувати, що зазвичай із положень законодавства про державне регулювання цін (виняток складає ч. 5 ст. 180 ГК [31], що передбачає доплату за продукцію (товари, роботи) вищої якості) випливає неприпустимість установлення договорами лише більш високих цін. Державне регулювання цін не виключає домовленості сторін про встановлення більш низьких цін, ніж установлені в порядку їх державного регулювання.
3. Допускається, щоб ціна в договорі купівлі-продажу не була встановлена прямо. Тоді вона має бути визначена виходячи з умов договору. Посилання у ст. 631 ЦК на ст. 632 ЦК означає, що у разі неможливості визначення ціни виходячи з умов договору, вона визначається виходячи із звичайних цін, що склалися на момент; укладення договору. Оскільки в цивільному законодавстві немає визначення звичайної ціни, за необхідності слід використовувати визначення, що наводиться у ч. 1.20 ст. 1 Закону «Про оподаткування прибутку підприємств» [86]. Відповідно до цього визначення звичайною має визнаватись ціна, що відповідає рівню справедливих ринкових цін. Частина 1.20 ст. 1 названого Закону формулює розгорнені правила щодо порядку визначення звичайної ціни.
4. Із ч. 3 ст. 691 ЦК випливає, що ціна може бути поставлена в залежність від показників, що зумовлюють її. Такими показниками можуть бути собівартість, затрати тощо. Ці показники мають визначатись відповідно до стандартів бухгалтерського обліку. Якщо спосіб перегляду цін, установлених шляхом посилання на згадані показники, договором не передбачено, ціна визначається виходячи із співвідношення цих показників на момент укладення договору і на момент передання товару.
Стаття 692. Оплата товару
1. Покупець зобов’язаний оплатити товар після його прийняття або прийняття товаророзпорядчих документів на нього, якщо договором або актами цивільного законодавства не встановлений інший строк оплати товару.
2. Покупець зобов’язаний сплатити продавцеві повну ціну переданого товару. Договором купівлі-продажу може бути передбачено розстрочення платежу.
3. У разі прострочення оплати товару продавець має право вимагати оплати товару та сплати процентів за користування чужими грошовими коштами.
4. Якщо покупець відмовився прийняти та оплатити товар, продавець має право за своїм вибором вимагати оплати товару або відмовитися від договору купівлі- продажу.
5. Якщо продавець зобов’язаний передати покупцеві крім неоплаченого також інший товар, він має право зупинити передання цього товару до повної оплати всього раніше переданого товару, якщо інше не встановлено договором або актами цивільного законодавства.
1. Частина 1 ст. 692 ЦК установлює правило про строк оплати товарів покупцем, яке (правило) є загальним щодо відносин купівлі-продажу та спеціальним стосовно ст. 630 і 638 ЦК. Отже, за загальним правилом, обов’язок покупця оплатити товари виникає після їх прийняття або прийняття товаророзпорядчих документів на товари. Це правило діє, якщо спеціальними правилами або договором купівлі-продажу не встановлено інший строк оплати. «Після» тут означає не будь-коли після прийняття товару або товаророзпорядчих документів, а передбачає врахування ст. 638 ЦК, тобто, покупець, зокрема зобов’язаний оплатити товари зразу після їх отримання з урахуванням умов розрахунків через банк (якщо розрахунки здійснюються в безготівковій формі).
2. Частина 3 ст. 692 ЦК викликає інтерес як така, що визначає розуміння законодавцем поняття «користування чужими коштами». Прострочення покупцем оплати товарів розуміється як користування чужими грошовими коштами, хоч буквально при цьому чужих коштів у покупця немає. Є лише прострочене грошове зобов’язання на стороні покупця. Це треба враховувати при тлумаченні ст. 536 ЦК, що регулює відносини з приводу сплати процентів за користування чужими коштами. Оскільки в ч. З ст. 692 ЦК установлюються проценти, що не є санкцією за прострочення виконання грошового зобов’язання (а є платою за послугу, якою користується покупець), вони не можуть застосовуватись паралельно із застосуванням процентів, установлених ст. 625 ЦК. Розмір процентів у ч. 3 ст. 692 ЦК не визначається. Не визначається він і в ст. 536 ЦК. За таких умов розмір процентів, що застосовуються на підставі ч. 3 ст. 692 ЦК, слід визначати із застосуванням за аналогією ст. 1057, 1054 і 1048 ЦК, тобто, розмір процентів визначається на рівні облікової ставки Національного банку України.
3. У гіпотезі правової норми, що формулюється у ч. 4 ст. 692 ЦК, указується на дві обставини — на відмову від прийняття товарів і відмову від оплати товарів. Та й інша відмова у випадку спору має бути належно доведена. Саме по собі прострочення, хоча і тривале, не може кваліфікуватись як відмова. Прострочення може бути витлумачене у такий спосіб, якщо покупець не відповідає на звернення з вимогою про оплату товарів або є інші докази дійсного ухилення від прийняття та оплати товару. Підтвердження покупцем заборгованості, яка існує хоч і тривалий час, є недостатньою для кваліфікації його дій (бездіяльності) як відмови від оплати. Право вимагати оплати товарів виникає у продавця не тільки при відмові від оплати, а і при простроченні оплати. Підставою для пред’явлення вимоги про оплату в цьому випадку є ст. 526 ЦК, відповідно до якої зобов’язання має виконуватись належним чином.
4. Частина 5 ст. 692 ЦК конкретизує стосовно прострочення оплати товарів за договором купівлі-продажу загальне правило ч. 3 ст. 538 ЦК, відповідно до якого невиконання стороною свого зобов’язання є підставою для зупинення виконання зустрічного зобов’язання іншою стороною.
Стаття 693. Попередня оплата товару
1. Якщо договором встановлений обов’язок покупця частково або повністю оплатити товар до його передання продавцем (попередня оплата), покупець повинен здійснити оплату в строк, встановлений договором купівлі-продажу, а якщо такий строк не встановлений договором, — у строк, визначений відповідно до статті 530 цього Кодексу.
У разі невиконання покупцем обов’язку щодо попередньої оплати товару застосовуються положення статті 538 цього Кодексу.
2. Якщо продавець, який одержав суму попередньої оплати товару, не передав товар у встановлений строк, покупець має право вимагати передання оплаченого товару або повернення суми попередньої оплати.
3. На суму попередньої оплати нараховуються проценти відповідно до статті 536 цього Кодексу від дня, коли товар мав бути переданий, до дня фактичного передання товару покупцеві або повернення йому суми попередньої оплати. Договором може бути встановлений обов’язок продавця сплачувати проценти на суму попередньої оплати від дня одержання цієї суми від покупця.
1. Відповідно до ч. 1 ст. 693 ЦК обов’язок покупця здійснити частково або повністю попередню оплату товару може бути встановлено договором. Законом такий обов’язок покупця також може бути встановлений. Зокрема, попередня оплата об’єктів незавершеного будівництва, які відчужуються за договором купівлі-продажу, що укладається в процесі приватизації, передбачена ст. 12 Закону «Про особливості приватизації об’єктів незавершеного будівництва» [121]. Положення підзаконних актів, які прийняті після введення в дію Цивільного кодексу 2003 р. та які встановлюють обов’язок покупця здійснювати попередню оплату товарів, застосуванню не підлягають. Раніше встановлені правила такого роду з уведенням в дію нового Цивільного кодексу чинності не втратили. Це стосується, зокрема, Інструкції про порядок приймання, транспортування, зберігання, відпуску та обліку нафти і нафтопродуктів на підприємствах і в організаціях України [458], що передбачає попередню оплату нафтопродуктів, якщо інше не передбачено договором.
2. Якщо договором передбачена умова про попередню оплату товарів, але не встановлено її строк, строк оплати має визначатись відповідно до ст. 530 ЦК. Невиконання покупцем обов’язку здійснити попередню оплату дає продавцеві право здійснити виконання обов’язку щодо передання товарів відповідно до ч. 3 ст. 538 ЦК.
3. Порушення продавцем строку передання покупцеві попередньо оплачених товарів породжує на боці покупця дві правомочності, одну з яких покупець може використати на свій розсуд: 1) пред’явити вимогу про передання оплаченого товару; 2) вимагати повернення суми попередньої оплати. Реалізація другої з названих правомочностей означає, що він конклюдентними діями відмовився від прийняття виконання. Відмову від прийняття виконання в такий спосіб у цьому випадку слід вважати такою, що ґрунтується на спеціальному положенні ч. 2 ст. 693 ЦК і є правомірною. Підстав для застосування ч. 3 ст. 612 ЦК, яка допускає відмову від прийняття простроченого виконання тільки у разі втрати виконанням інтересу для кредитора, у таких випадках немає.
4. Частина 3 ст. 693 ЦК передбачає нарахування процентів на суму попередньої оплати за період затримки фактичного передання товарів продавцем покупцеві (від дня, з якого почалось прострочення передання товару до дня фактичного його передання або до дня повернення покупцеві суми попередньої оплати). Установлення дозволу передбачити в договорі обов’язок продавця сплачувати проценти за період, що відраховується від дня одержання продавцем суми попередньої оплати, не виключає іншої домовленості сторін договору купівлі-продажу. Слід також ураховувати, що за відсутності домовленості про обов’язок продавця сплачувати проценти за період від дня одержання відповідної суми від покупця, проценти не можуть сплачуватись за період від дня одержання сум до дня, коли товар мав бути переданий, на підставі ст. 1057, 1054, 1048 ЦК, оскільки надання комерційного кредиту має передбачатись договором (ч. 1 ст. 1057 ЦЮ.
5. Частина 3 ст. 693 ЦК не впливає в будь-який спосіб на податкові правовідносини, в яких проценти, що нараховуються та сплачуються продавцем на суму попередньої оплати, включаються у валовий дохід покупця, але не включаються до складу валових витрат продавця. Таке випливає із ч. 1.10 ст. 1 Закону «Про оподаткування прибутку підприємств» [86], яка не визнає процентами платежі, що нараховуються відповідно до ч. 3 ст. 692 ЦК за договорами купівлі-продажу на суму попередньої оплати товарів.
6. Розмір процентів, що нараховуються на суму попередньої оплати товарів, визначається договором. Обмеження, встановлені ч. 6 ст. 231 та ч. 2 ст. 343 ГК [31], Законом «Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов’язань» [80] у цьому випадку не діють, оскільки вони встановлені стосовно пені, а проценти, передбачені ч. 3 ст. 692 ЦК, до категорії пені не належать.
Стаття 694. Продаж товару в кредит
1. Договором купівлі-продажу може бути передбачений продаж товару в кредит з відстроченням або з розстроченням платежу.
2. Товар продається в кредит за цінами, що діють на день продажу. Зміна ціни на товар, проданий в кредит, не є підставою для проведення перерахунку, якщо інше не встановлено договором або законом.
3. У разі невиконання продавцем обов’язку щодо передання товару, проданого в кредит, застосовуються положення статті 665 цього Кодексу.
4. Якщо покупець прострочив оплату товару, проданого в кредит, продавець має право вимагати повернення неоплаченого товару.
5. Якщо покупець прострочив оплату товару, на прострочену суму нараховуються проценти відповідно до статті 536 цього Кодексу від дня, коли товар мав бути оплачений, до дня його фактичної оплати.
Договором купівлі-продажу може бути передбачений обов’язок покупця сплачувати проценти на суму, що відповідає ціні товару, проданого в кредит, починаючи від дня передання товару продавцем.
6. З моменту передання товару, проданого в кредит, і до його оплати продавцю належить право застави на цей товар.
1. Застосування ст. 694 ЦК дещо утруднюється логічно недостатньо обґрунтованим відбором правових норм, які в цій статті формулюються. Спочатку в цій статті (ч. 1) вирішується питання про саму можливість продажу товарів у кредит та зазначається на дві форми товарного кредиту — відстрочення і розстрочення оплати.
2. Умова про відстрочення або розстрочення платежу за договором купівлі-продажу може бути передбачена договором незалежно від складу суб’єктів такого договору та виду договору купівлі-продажу. Обмеження на встановлення умови про відстрочення або розстрочення платежу можуть установлюватись тільки законом. Відстрочення — це встановлення більш пізнього строку оплати товарів, ніж це передбачено ч. 1 ст. 692 ЦК. Розстрочення — це встановлення обов’язку покупця оплатити товари частинами в більш пізні строки, ніж це передбачено ч. 1 ст. 692 ЦК.
3. Чинність ч. 2 — 6 ст. 694 ЦК поширюється на продаж товарів у кредит як з відстроченням, так і розстроченням оплати. Зазначення в ч. 3 ст. 695 ЦК про те, що до договору про продаж товарів у кредит з умовою про розстрочення платежу застосовуються ч. 3, 5, 6 ст. 694 ЦК, не виключає застосування до відносин щодо продажу товарів у кредит з умовою про розстрочення оплати ч. 1, 2 ст. 694 ЦК. Лише в застосуванні ч. 4 ст. 694 ЦК у таких випадках потреби немає, оскільки близьке за змістом до ч. 4 ст. 694 ЦК правило сформульоване спеціально в ч. 2 ст. 695 ЦК стосовно продажу товарів з умовою про розстрочення оплати.
4. Стаття 665 ЦК установлює наслідки невиконання продавцем обов’язку передати товар. Ця стаття поширюється і на відносини щодо продажу товарів у кредит. Але у законодавця були сумніви стосовно того, зрозуміють його судді чи ні, і в ч. 3 ст. 694 ЦК законодавець підтверджує можливість застосування ст. 665 ЦК до відносин, що регулюються ст. 694 ЦК.
5. Загальне правило про наслідок прострочення виконання покупцем обов’язку оплатити товар установлюється ч. 3 ст. 692 ЦК. При продажу товарів у кредит ці наслідки є більш жорсткими по відношенню до покупця: продавець у таких випадках має право вимагати повернення неоплаченого товару, що не виключає пред’явлення замість цієї вимоги вимог, передбачених ч. 3 ст. 692 ЦК з урахуванням ч. 5 ст. 694 ЦК.
6. Частина 5 ст. 694 ЦК установлює обов’язок покупця сплачувати проценти тільки при простроченні оплати (порушення встановлених договором строків внесення платежів). Що стосується плати за користування товарним (комерційним) кредитом, який продавець надає покупцеві про продажу товарів у кредит, то ч. 5 ст. 694 ЦК передбачає можливість її встановлення договором. При цьому відсутнє зазначення, що така плата може встановлюватись «лише» договором. За відсутності такого зазначення сплата процентів за користування комерційним кредитом є неможливою, оскільки таке відповідно до ч. 1 ст. 1057 ЦК можливе тільки на підставі договору.
7. Застава товарів, проданих з умовою про відстрочення або розстрочення їх оплати, підлягає реєстрації відповідно до законів «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень» [167], «Про іпотеку» [156], «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень» [177]. Застава товарів не перешкоджає їх використанню за призначенням, що у відповідних випадках позбавляє заставу реального змісту із-за значного зменшення ринкової ціни більшості товарів унаслідок їх використання. Оскільки реалізація предмета застави передбачає досить складну процедуру, слід мати на увазі можливість пред’явлення продавцем вимоги про повернення речі, проданої з умовою про відстрочення або розстрочення оплати, як це передбачено ч. 4 ст. 694; ч. 2 ст. 695 ЦК. Застава товару, проданого в кредит, виникає в силу закону та факту укладення договору купівлі-продажу з такою умовою. Укладення при цьому договору застави та його нотаріальне посвідчення, що практикується багатьма продавцями, юридичного значення не має, але психологічно на покупця, необізнаного в юриспруденції, впливає, тобто виконує виховну функцію.
8. Чинність ст. 694 ЦК поширюється на договір роздрібної купівлі-продажу товарів, якщо це не суперечить ст. 706 ЦК та іншим спеціальним положенням законів.
Стаття 695. Особливості оплати товару з розстроченням платежу
1. Договором про продаж товару в кредит може бути передбачено оплату товару з розстроченням платежу.
Істотними умовами договору про продаж товару в кредит з умовою про розстрочення платежу є ціна товару, порядок, строки і розміри платежів.
2. Якщо покупець не здійснив у встановлений договором строк чергового платежу за проданий з розстроченням платежу і переданий йому товар, продавець має право відмовитися від договору і вимагати повернення проданого товару.
3. До договору про продаж товару в кредит з умовою про розстрочення платежу застосовуються положення частин третьої, п’ятої та шостої статті 694 цього Кодексу.
1. На відносини, що виникають на підставі договору купівлі-продажу товару в кредит з умовою про розстрочення оплати, поширюється дія не тільки ст. 695, а і ст. 694 ЦК. Лише ч. 4 ст. 694 ЦК не поширюється на правовідносини з приводу купівлі-продажу товару з умовою про розстрочення оплати, оскільки ч. 2 ст. 695 ЦК установлює більш конкретне, ніж ч. 4 ст. 694 ЦК, і досить жорстке правило про те, що прострочення покупцем будь-якого чергового платежу дає продавцю право розірвати договір купівлі-продажу шляхом односторонньої заяви про відмову від договору і одночасно (або в розумний строк пізніше) пред’явити вимогу про повернення переданого товару. Інші правила про права та обов’язки сторін у разі розірвання продавцем договору в таких випадках ст. 695 ЦК або інші положення Цивільного кодексу не встановлюють. Це могло б бути підставою для твердження про те, що ніякі інші права та обов’язки, крім передбачених ч. 2 ст. 695 ЦК, у таких випадках не виникають, оскільки таке встановлено ч. 4 ст. 653 ЦК. Але ч. 4 цієї статті настільки суттєво відходить від принципів добросовісності, справедливості та розумності (п. 6 ст. 3 ЦК), що в таких випадках було б доцільним, зважаючи на принцип верховенства права, закріплений у частині першій ст. 8 Конституції України [1], відійти від букви ч. 4 ст. 653 ЦК та вирішити питання про права та обов’язки сторін договору купівлі-продажу безпосередньо на підставі ч. 1 ст. 8 Конституції України та п. 6 ст. 3 ЦК в наступний спосіб. Витребуваний продавцем у покупця товар продавець має право реалізувати за справедливою ринковою ціною, а грошові суми, отримані від покупця в порядку оплати товару, продавець зобов’язаний повернути покупцеві за вирахуванням різниці між ціною, за якою товар було продано покупцеві, та справедливою ринковою ціною товару, за якою її реалізував продавець після витребування товару у покупця, та витрат продавця у зв’язку з реалізацією товару.
Стаття 696. Страхування товару
1. Договором може бути встановлений обов’язок продавця або покупця страхувати товар.
2. Якщо сторона, яка зобов’язана страхувати товар, не застрахувала його, друга сторона має право застрахувати товар і вимагати відшкодування витрат на страхування або відмовитися від договору.
1. Страхування проданого товару доцільне тоді, коли договір купівлі-продажу укладено, але право власності до покупця не перейшло, або коли договір укладено, право власності на товар до покупця перейшло, але річ не передана покупцеві. Питання страхування проданої речі сторони договору купівлі-продажу мають вирішувати за взаємною домовленістю. Невиконання стороною обов’язку застрахувати товар дає іншій стороні право здійснити страхування товару за рахунок своїх коштів та стягнути з іншої сторони витрати на страхування. Це, в принципі, відповідає загальному правилу ст. 621 ЦК.
2. Невиконання стороною обов’язку застрахувати товар дає іншій стороні також право на розірвання договору купівлі-продажу шляхом односторонньої відмови від договору. З урахуванням ч. 4 ст. 653 ЦК наслідки відмови сторони від договору не є визначеними, але при визначенні цих наслідків слід ураховувати засади добросовісності, справедливості та розумності, які входять до змісту принципу верховенства права, а тому мають найвищу юридичну силу. Мається на увазі, що зазначені засади вимагають збереження пропорційності у правовідносинах між сторонами.
Стаття 697. Збереження права власності за продавцем
1. Договором може бути встановлено, що право власності на переданий покупцеві товар зберігається за продавцем до оплати товару або настання інших обставин. У цьому разі покупець не має права до переходу до нього права власності розпоряджатися товаром, якщо інше не встановлено договором, законом або не випливає із призначення та властивостей товару.
2. Якщо покупець прострочив оплату товару, продавець має право вимагати від нього повернення товару.
Продавець має право вимагати від покупця повернення товару також у разі ненастанна обставин, за яких право власності на товар мало перейти до покупця.
1. Право сторін договору купівлі-продажу визначити момент переходу до покупця права власності на переданий йому відповідно до договору товар інакше, ніж це встановлено ст. 334 ЦК, не підлягає сумніву. Але законодавець визнав за необхідне у ч. 1 ст. 697 ЦК конкретизувати загальне правило ст. 334 ЦК. Виникнення права власності у покупця за договором купівлі-продажу може пов’язуватись з оплатою товару або настанням іншої обставини, яка може бути відкладальною (у разі її відповідності ст. 212 ЦК) або не бути такою.
2. Відсутність у покупця права власності на товар, отриманий відповідно до договору купівлі-продажу, позбавляє його правомочності розпоряджатися товаром. Це відповідає загальному правилу ч. 1 ст. 317 ЦК, згідно з якою право розпоряджання річчю належить власникові. Але договором покупцеві, що не отримав права власності на товар, як і будь-якій особі, що не є власником речі, може бути надане право розпоряджання товаром. Таке право може випливати із призначення та властивостей товару.
3. Прострочення оплати товару відповідно до ч. 2 ст. 697 ЦК дає право продавцеві вимагати повернення товару. Тут повторюється більш загальне правило ч. 4 ст. 694 ЦК. При цьому не зазначається на право продавця відмовитись від договору, як це зроблено у ч. 2 ст. 695 ЦК. Ці розбіжності між ст. 694 і 697 ЦК, з одного боку, і ст. 695 — з іншого, виявляють невисокий рівень юридичної техніки, яку, проте, не можна «підвищувати» на стадії правозастосування. Отже, ч. 2 ст. 697 ЦК має тлумачитись так, що продавець не зобов’язаний попередньо заявляти про відмову від договору, а за наявності факту прострочення оплати може пред’явити вимогу про повернення товару. Із цього законодавчого положення непрямо випливає і висновком від наступного правового явища до попереднього випливає право продавця на відмову від договору. Але законодавець не вимагає здійснення продавцем інших дій на відмову від договору, крім пред’явлення вимоги про повернення товару.
4. Ненастання обставин, за яких ст. 697 ЦК пов’язує виникнення у покупця права власності на раніше переданий йому товар, є підставою для пред’явлення продавцем вимоги про повернення товару. Якщо строк настання таких обставин договором не встановлений, зазначене право виникає на стороні продавця за умови, що обставини не настали впродовж строку, що має визначатись відповідно до принципів добросовісності, справедливості і розумності (п. 6 ст. 3 ЦК).
5. При визначенні наслідків повернення товару слід ураховувати викладене в п. 2 коментаря до ст. 696 ЦК.
§ 2. РОЗДРІБНА КУПІВЛЯ-ПРОДАЖ
Стаття 698. Договір роздрібної купівлі-продажу
1. За договором роздрібної купівлі-продажу продавець, який здійснює підприємницьку діяльність з продажу товару, зобов’язується передати покупцеві товар, що звичайно призначається для особистого, домашнього або іншого використання, не пов’язаного з підприємницькою діяльністю, а покупець зобов’язується прийняти товар і оплатити його.
2. Договір роздрібної купівлі-продажу є публічним.
3. До відносин за договором роздрібної купівлі-продажу з участю покупця-фізичної особи, не врегульованих цим Кодексом, застосовується законодавство про захист прав споживачів.
4. Умови договору, що обмежують права покупця-фізичної особи порівняно з правами, встановленими цим Кодексом та законодавством про захист прав споживачів, є нікчемними.
5. Покупець має право на відшкодування збитків, завданих йому продавцем внаслідок використання ним переваг свого становища у виробничій або торговельній діяльності.
1. Договір роздрібної купівлі-продажу укладається з участю продавця — юридичної або фізичної особи, що є суб’єктом підприємницької діяльності. Отже, не може бути кваліфікований як договір роздрібної купівлі-продажу такий договір, в якому продавець не є особою, що не є суб’єктом підприємницької діяльності. Покупцем у договорі роздрібної купівлі-продажу може бути фізична або юридична особа. Предметом договору купівлі-продажу може бути товар, що звичайно призначається для особистого, домашнього або іншого використання. Треба враховувати, що у ст. 698 ЦК не дається визначення роздрібної торгівлі. Тому при визначенні договору роздрібної купівлі-продажу слід ураховувати, що роздрібна торгівля — це продаж товарів для некомерційного використання (ст. 1 Закону «Про державне регулювання виробництва і обігу спирту етилового, коньячного і плодового, алкогольних напоїв та тютюнових виробів» [72], ст. Закону 4 «Про державне регулювання виробництва і реалізації цукру» [107]). Таке розуміння роздрібної торгівлі підтверджується також визначенням у названих законах оптової торгівлі, як придбання товарів для наступної їх реалізації іншим суб’єктам підприємницької діяльності.
2. Визначення договору купівлі-продажу як публічного означає, що особа, яка здійснює діяльність з роздрібної торгівлі, зобов’язана укласти договір з будь-якою особою, яка звернулася з відповідною пропозицією, а умови договорів мають бути однаковими для всіх покупців (ст. 633 ЦК).
3. Частина 3 ст. 698 ЦК розмежовує сферу дії ст. 698 — 711 ЦК, що регулюють відносини щодо роздрібної купівлі-продажу, з одного боку, і Закону «Про захист прав споживачів» [186] — з іншого. Зазначений Закон застосовується до цих відносин лише тоді, коли вони не врегульовані ст. 698 — 711 ЦК. Що стосується ст. 655 — 697 ЦК, то перед ними переважно застосовуються положення названого Закону. Але слід ураховувати, що відповідно до п. 2 розділу V «Прикінцеві положення» Закону «Про захист прав споживачів» до приведення у відповідність з цим Законом інші нормативно-правові акти (в тому числі й Цивільний кодекс) застосовуються в частині, що не суперечить цьому Закону. Отже, питання про співвідношення положень Цивільного кодексу і Закону «Про захист прав споживачів» має вирішуватись у спосіб протилежний тому, про який зазначається у ч. 3 ст. 698 ЦК.
Закон «Про захист прав споживачів» не підлягає застосуванню до відносин з приводу роздрібної купівлі-продажу, якщо покупцем є юридична особа (незалежно від мети придбання товарів). Він не може застосовуватись і тоді, коли покупцем є фізична особа, що має статус підприємця та здійснює купівлю товарів не для «власних потреб» (формулювання п. 22 ст. 1 Закону «Про захист прав споживачів»), а для комерційних цілей, оскільки в такому разі договір не може бути кваліфікований як договір роздрібної купівлі-продажу.
4. Частина 4 ст. 698 ЦК формулює правило, що покликане захищати інтереси покупців-фізичних осіб у відносинах роздрібної купівлі-продажу. Це правило не підлягає застосуванню, якщо покупцем є юридична особа або фізична особа — підприємець, що придбаває товари для подальшого їх комерційного використання. Частина 4 ст. 698 ЦК надає всім правовим нормам, які формулюються в Цивільному кодексі та актах цивільного законодавства про захист прав споживачів та які встановлюють права покупця, що є споживачем (відповідно до п. 22 ст. 1 Закону «Про захист прав споживачів» [186] споживач — це фізична особа, яка придбаває товари для особистих потреб), одностороннє диспозитивне значення: відступати від таких норм можна тільки в бік покращення становища покупця. Умови договорів роздрібної купівлі-продажу, що погіршують становище покупця в порівнянні з актами законодавства, є нікчемними.
Частина 4 ст. 698 ЦК не перешкоджає застосуванню ст. 18 Закону «Про захист прав споживачів», відповідно до якої несправедливі умови договорів із споживачами підлягають визнанню недійсними (судом), як і ця остання стаття не перешкоджає застосуванню ч. 4 ст. 698 ЦК.
5. Частина 5 ст. 698 ЦК застосовується тоді, коли є докази використання продавцем своїх переваг, що об’єктивно виникають унаслідок його становища, і ролі в зобов’язанні, що виникає на підставі договору роздрібної купівлі-продажу. Обов’язок відшкодування збитків продавець несе у разі відмови укласти договір, неналежного виконання зобов’язання, застосування умов договору, що погіршують становище покупця в порівнянні з Цивільним кодексом і актами цивільного законодавства про захист прав споживачів, визнання договору купівлі-продажу недійсним та поверненні сторін до попереднього майнового стану.
Стаття 699. Публічна пропозиція укласти договір купівлі-продажу
1. Пропозиція товару в рекламі, каталогах, а також інших описах товару, звернених до невизначеного кола осіб, є публічною пропозицією укласти договір, якщо вона містить усі істотні умови договору.
2. Виставлення товару, демонстрація його зразків або надання відомостей про товар (описів, каталогів, фотознімків тощо) у місцях його продажу є публічною пропозицією укласти договір незалежно від того чи вказана ціна та інші істотні умови договору купівлі-продажу, крім випадків, коли продавець явно визначив, що відповідний товар не призначений для продажу.
1. Відповідно до ч. 2 ст. 641 ЦК реклама або інші пропозиції, адресовані невизначеному колу осіб, не визнаються офертою, якщо інше не вказано в рекламі та пропозиціях. Це правило не може застосовуватись до відносин щодо договору роздрібної купівлі-продажу, оскільки в цьому випадку чинним є протилежне спеціальне положення, що формулюється у ст. 699 ЦК: якщо пропозиція укласти договір, що зроблена в рекламі, каталогах, а також інших описах товарів, звернених до невизначеного кола осіб, містить усі істотні умови договору, така пропозиція є офертою. Прийняття цієї пропозиції (оферти) відповідно до положень ч. 1 і 3 ст. 642 ЦК означає, що договір купівлі-продажу є укладеним, а його невиконання тягне встановлену законом цивільно- правову відповідальність.
2. Ще більш суттєвого значення надає ч. 2 ст. 699 ЦК виставленню товару, демонстрації його зразків, наданню відомостей про товар (описів, каталогів, фотознімків тощо) у місцях його продажу. Такі дії визнаються публічною пропозицією укласти договір (офертою) незалежно від наявності зазначення на ціну та інші істотні умови договору. Тільки в тих випадках, коли продавець явно визначив, що відповідний товар не призначений для продажу, згадані дії продавця не можуть кваліфікуватись як оферта. Зокрема, припустимо розмістити позначення про те, що виставлений товар є інвентарем, що використовується в діяльності продавця та не підлягає продажу.
Стаття 700. Надання покупцеві інформації про товар
1. Продавець зобов’язаний надати покупцеві необхідну і достовірну інформацію про товар, що пропонується до продажу. Інформація має відповідати вимогам закону та правилам роздрібної торгівлі щодо її змісту і способів надання.
2. Покупець має право до укладання договору купівлі-продажу оглянути товар, вимагати проведення в його присутності перевірки властивостей товару або демонстрації користування товаром, якщо це не виключено характером товару і не суперечить правилам роздрібної торгівлі.
3. Якщо покупцеві не надано можливості негайно одержати повну і достовірну інформацію про товар у місці його продажу, він має право вимагати відшкодування збитків, завданих необґрунтованим ухиленням від укладення договору, а якщо договір укладено, — в розумний строк відмовитися від договору, вимагати повернення сплаченої за товар грошової суми і відшкодування збитків, а також моральної шкоди.
4. Продавець, який не надав покупцеві можливості одержати повну і достовірну інформацію про товар, несе відповідальність за недоліки товару, які виникли після передання його покупцеві, якщо покупець доведе, що вони виникли у зв’язку з відсутністю у нього такої інформації.
1. Частина 1 і 2 ст. 700 ЦК установлюють найбільш загальні вимоги щодо інформації про товар, яку зобов’язаний надати продавець покупцеві при укладенні договору роздрібної купівлі-продажу. Ці вимоги поширюються на всі договори роздрібної купівлі- продажу. У випадках, коли покупцем є фізична особа — споживач, переважному застосуванню в частині, не врегульованій ст. 700 ЦК, підлягають положення ст. 15 Закону «Про захист прав споживачів». Ще більш розгорнені правила, що стосуються надання інформації всім покупцям, що укладають договори купівлі-продажу товарів, формулюються в Правилах роздрібної торгівлі непродовольчими товарами [453], п. 13 Правил роздрібної торгівлі продовольчими товарами [425], ст. 11 Закону «Про державне регулювання виробництва, обігу спирта етилового, коньячного і плодового, алкогольних напоїв і тютюнових виробів» [72], п. 14,15 Правил роздрібної торгівлі алкогольними напоями, п. 13 Правил торгівлі тютюновими виробами [419], ст. 12 Закону «Про лікарські засоби» [74], в Законі «Про рекламу» [163].
2. Порушення продавцем обов’язків щодо надання покупцеві необхідної та достовірної інформації тягне такі наслідки: 1) пред’явлення покупцем вимоги про відшкодування збитків, які виникли на боці покупця в зв’язку з неукладанням договору роздрібної купівлі-продажу внаслідок ненадання повної і достовірної інформації про товар у місці його продажу; 2) відмову покупця у розумний строк від договору і пред’явлення вимоги про повернення сплаченої за товар грошової суми, відшкодування збитків і моральної шкоди; 3) відповідальність продавця (у вигляді відшкодування збитків і моральної шкоди) у разі виникнення недоліків товару після передання його покупцеві унаслідок відсутності у покупця повної та достовірної інформації. У цьому останньому випадку на покупця покладається обов’язок доведення причинного зв’язку між відсутністю у нього зазначеної інформації та виникненням недоліків товарів.
Стаття 701. Договір з умовою про прийняття покупцем товару у встановлений строк
1. Сторони можуть укласти договір купівлі-продажу з умовою про прийняття покупцем товару у строк, встановлений договором, і протягом цього строку товар не може бути проданий продавцем іншому покупцеві.
2. Якщо покупець не з’явився або не вчинив інших необхідних дій для прийняття товару у встановлений строк, вважається, що покупець відмовився від договору, якщо інше не встановлено договором.
3. Додаткові витрати продавця на забезпечення передання товару покупцеві у встановлений строк включаються в ціну товару, якщо інше не встановлено договором або актами цивільного законодавства.
1. Частина 1 ст. 701 ЦК не допускає будь-яких обмежень на погодження сторонами договору купівлі-продажу товару умови про прийняття покупцем товару в майбутньому. Відносини, що при цьому виникають, не кваліфікуються у ст. 701 ЦК (на відміну від ст. 667 ЦК) як такі, що включають до себе елементи зберігання. Проте ч. 3 ст. 701 ЦК покладає на покупця обов’язок оплатити в таких випадках товари за ціною, що включає пов’язані з цим витрати продавця.
2. У зв’язку з уведенням у дію нового Цивільного кодексу слід визнати такими, що втратили чинність положення п. 22 Правил продажу непродовольчих товарів [274], відповідно до яких вибрані покупцем товари можуть зберігатися в торговельному підприємстві впродовж тільки двох годин з відміткою часу наступної оплати на товарному чеку, а залишення великогабаритних товарів кваліфікується як зберігання і обмежується строком, що триває одну добу.
3. Формулювання ч. 2 ст. 701 ЦК (неявка покупця або невчинення ним дій, необхідних для прийняття товару у встановлений строк вважається відмовою від договору) об’єктивно надає бездіяльності покупця юридичного значення: незалежно від справжньої волі покупця його бездіяльність кваліфікується як відмова від договору роздрібної купівлі-продажу, який при цьому вважається розірваним. Але сторони можуть домовитись про те, що нездійснення покупцем дій, про які йшлося, не може кваліфікуватись як відмова від договору.
Стаття 702. Продаж товару за зразками
1. Сторони можуть укласти договір купівлі-продажу товару на підставі ознайомлення покупця із зразком товару (за описом, каталогом тощо).
2. Договір купівлі-продажу товару за зразком є виконаним з моменту доставки товару у місце, встановлене договором, а якщо місце передання товару не встановлене договором, — з моменту доставки товару за місцем проживання фізичної особи — покупця або місцезнаходженням юридичної особи — покупця, якщо інше не встановлено договором або законом.
3. Покупець до передання товару має право відмовитися від договору за умови відшкодування продавцеві витрат, пов’язаних із вчиненням дій щодо виконання договору.
1. Стаття 702 ЦК регулює відносини, що виникають при роздрібній купівлі-продажу товарів за зразками. Вона викликає інтерес наданням покупцеві права відмовитися на свій розсуд від прийняття належного виконання зобов’язання. Незважаючи на те, що закон визнає такі дії правомірними, на покупця в таких випадках покладається обов’язок відшкодувати продавцеві витрати, які здійснив продавець у зв’язку з учиненням дій на виконання договору.
2. Наслідки відмови від договору мають визначатись відповідно до засад добросовісності, справедливості та розумності, які входять до змісту принципу верховенства права, що має вищу юридичну силу, оскільки застосування при цьому ч. 4 ст. 653 ЦК явно порушує вимоги цих засад (ідеться про право покупця на повернення сплаченої ним ціни товару).
3. У разі відсутності правового врегулювання відносин щодо продажу товару за зразками актами законодавства і договором, застосуванню підлягають засади справедливості, добросовісності та розумності, а також Рекомендації щодо продажу товарів за зразками [407] в частині, в якій вони не суперечать названим засадам.
Стаття 703. Продаж товарів з використанням автоматів
1. Якщо продаж товару здійснюється з використанням автоматів, володілець автоматів зобов’язаний довести до покупців інформацію про продавця товару шляхом розміщення на автоматі або надання покупцям іншим чином відомостей про найменування продавця, його місцезнаходження, режим роботи, а також про дії, які необхідно вчинити покупцеві для одержання товару.
2. Договір роздрібної купівлі-продажу з використанням автоматів є укладеним з моменту вчинення покупцем дій, необхідних для одержання товару.
3. Якщо покупцеві не надається оплачений товар, продавець повинен на вимогу покупця негайно надати покупцеві товар або повернути сплачену ним грошову суму.
4. Якщо автомат використовується для розміну грошей, придбання платіжних засобів або обміну валюти, застосовуються положення про роздрібну купівлю-продаж, якщо інше не випливає із суті зобов’язання.
1. Зазвичай з використанням автоматів здійснюється продаж недорогих товарів. Тому законодавець не вимагає від продавця, щоб він забезпечував прийняття претензій від покупців упродовж усього часу здійснення продажу товарів з використанням автоматів. Вимагається лише, щоб продавець повідомив про його місцезнаходження та режим роботи. Разом з тим, ч. 3 ст. 703 ЦК покладає на продавця обов’язок негайно надати покупцеві товар або повернути сплачену ним грошову суму, якщо покупцеві не видається оплачений товар. Реалізація цього обов’язку не забезпечена юридичними засобами. Але у разі невиконання продавцем цього обов’язку покупець не позбавляється права пред’явити до продавця відповідні вимоги не негайно, а в час, коли відповідні працівники продавця перебувають на робочих місцях.
2. Розмін грошей, придбання платіжних засобів та обмін валюти можуть кваліфікуватись як купівля-продаж. Тому до таких відносин у випадках використання автоматів застосовується ст. 703 ЦК. Але ч. 3 ст. 703 ЦК не може застосовуватись усупереч публічно-правовим нормам. Відповідно до ст. 6 Декрету «Про систему валютного регулювання і валютного контролю» [207] купівля і продаж іноземної валюти перебувають у сфері валютного регулювання, яке здійснюється Національним банком України (ст. 7 Закону «Про Національний банк України» [103]. Інструкція про порядок організації та здійснення валютно-обмінних операцій на території України не допускає обміну валюти через автомати.
Стаття 704. Договір з умовою про доставку товару покупцеві
1. Якщо договір роздрібної купівлі-продажу укладено з умовою про доставку товару покупцеві, продавець зобов’язаний у встановлений договором строк доставити товар за місцем, указаним покупцем, а якщо місце передання товару покупцем не вказане, — за місцем проживання фізичної особи — покупця або місцезнаходженням юридичної особи — покупця.
2. Договір роздрібної купівлі-продажу з умовою про доставку товару покупцеві є виконаним з моменту вручення товару покупцеві, а у разі його відсутності — особі, яка пред’явила квитанцію або інший документ, що засвідчує укладення договору або оформлення доставки товару, якщо інше не встановлено договором, актами цивільного законодавства або не випливає із суті зобов’язання.
3. Якщо договором не встановлений строк доставки товару для вручення його покупцеві, товар має бути доставлений у розумний строк після одержання вимоги покупця.
1. Відносини щодо купівлі-продажу з умовою про доставку товару покупцеві регулюються Правилами продажу товарів на замовлення та поза торговельними або офісними приміщеннями [452].
2. На відміну від ст. 702 ЦК, яка дає право покупцеві на відмову від договору роздрібної купівлі-продажу до прийняття товару, ст. 704 ЦК такого права покупцеві не надає. Це не виключає встановлення договором умови про право покупця відмовитись від доставленого товару. Крім того, слід ураховувати, що доставка товарів передбачена і ст. 702 ЦК. Тому ст. 704 ЦК застосовується до відносин, у яких здійснюється доставка товару покупцеві, але продаж товару не було здійснено за зразками.
Стаття 705. Договір найму-продажу
1. За договором найму-продажу до переходу до покупця права власності на переданий йому продавцем товар покупець є наймачем (орендарем) цього товару.
2. Покупець стає власником товару, переданого йому за договором найму-продажу, з моменту оплати товару, якщо інше не встановлено договором.
1. Договір найму-продажу відповідно до ст. 705 ЦК включає до себе договір купівлі- продажу. Згідно з термінологією ч. 2 ст. 628 ЦК такий договір є змішаним (поєднує елементи різних договорів).
Немає перешкод для укладення договору найму-продажу і тоді, коли договір купівлі-продажу не є договором роздрібної купівлі-продажу. Стаття 705 ЦК не містить достатнього нормативного матеріалу для врегулювання відносин найму-продажу. Відповідні умови слід включати в текст договору найму-продажу.
Стаття 706. Ціна та оплата товару
1. Покупець зобов’язаний оплатити товар за ціною, оголошеною продавцем у момент укладення договору, якщо інше не встановлено законом або не випливає із суті зобов’язання.
2. Якщо договором встановлено попередню оплату товару (стаття 693 цього Кодексу), прострочення покупцем оплати товару є відмовою покупця від договору, якщо інше не встановлено договором.
3. До договору роздрібної купівлі-продажу товару в кредит, у тому числі з розстроченням платежу, не застосовуються положення абзацу першого частини п’ятої статті 694 цього Кодексу.
4. Покупець має право повністю оплатити товар у будь-який час у межах встановленого договором періоду розстрочення його оплати.
1. Покупець зобов’язаний оплатити товари, що придбаваються ним на підставі договору купівлі-продажу, за ціною, оголошеною в момент укладення договору. Проте інше може випливати із суті зобов’язання (маються на увазі зобов’язання, що виникають на підставі договору купівлі-продажу).
2. Простроченню здійснення покупцем попередньої оплати товару (строк оплати визначається при цьому на підставі ч. 1 ст. 693 і ст. 530 ЦК) ч. 2 ст. 706 ЦК об’єктивно надає значення відмови від договору. Надання покупцем доказів відсутності його вини в простроченні виконання обов’язку щодо попередньої оплати не може вплинути на висновок про те, що прострочення призвело до припинення договору і зобов’язань, що виникли на їх підставі.
3. Відносини щодо роздрібної купівлі-продажу товарів у кредит, в тому числі і з умовою про розстрочення оплати, набули суттєвої складності внаслідок складної побудови правових норм, що поширюються на ці правовідносини. Вони сформульовані в ст. 694 ЦК, яка стосується всіх правовідносин щодо купівлі-продажу товарів у кредит, в ст. 695 ЦК, яка стосується одного виду правовідносин щодо купівлі-продажу товарів у кредит — правовідносин щодо продажу товарів з умовою про розстрочення оплати, і в ст. 706 ЦК, чинність якої поширюється на всі правовідносини, що виникають на підставі договору роздрібної купівлі-продажу товарів у кредит (як із відстроченням, так і з розстроченням оплати).
4. До правовідносин, що виникають на підставі договору роздрібної купівлі-продажу товарів у кредит, застосовуються:
1) ч. 1 ст. 694 ЦК, яка передбачає продаж товарів як з умовою про відстрочення, так і з умовою про розстрочення оплати;
2) ч. З ст. 694 ЦК, яка відповідно до ст. 665 ЦК дає покупцеві право на розірвання договору купівлі-продажу у разі відмови продавця передати товар;
3) стосовно договору роздрібної купівлі-продажу товару з умовою про відстрочення оплати чинною є ч. 4 ст. 695 ЦК, що дає продавцеві право вимагати повернення проданого, але не оплаченого товару;
4) стосовно роздрібної купівлі-продажу з умовою про розстрочення оплати таке ж правило встановлене ч. 2 ст. 695 ЦК;
5) ч. 6 ст. 694 ЦК, відповідно до якої продавець за договором купівлі-продажу товару в кредит має право застави на товар з моменту передання товару до його оплати;
6) абзац другий ч. 5 ст. 694 ЦК, відповідно до якого договором може бути передбачено обов’язок покупця сплачувати проценти на суму, що відповідає ціні товару, проданого в кредит, починаючи від дня передання товару продавцем. Це правило є близьким за змістом до п. 9 Правил торгівлі в розстрочку [280], відповідно до якого при продажу товарів у розстрочку з покупців на користь суб’єктів підприємницької діяльності від наданого кредиту стягуються проценти, розмір яких установлює продавець, але не вище процентних ставок за кредити банка, який обслуговує продавця. Але не можна ігнорувати і різницю між наведеними правилами Цивільного кодексу та підзаконного акта. Цивільний кодекс допускає можливість установлення відповідної умови в договорі, в тому числі в договорі купівлі-продажу, а підзаконний акт установлює норму прямої дії. У частині, в якій існує зазначена суперечність, підзаконний акт застосовуватись не може: право погоджувати умову про проценти, в тому числі про їх розмір, належить сторонам договору купівлі-продажу товару в кредит;
7) якщо договором роздрібної купівлі-продажу встановлено розмір процентів за користування кредитом, на підставі ст. 1057, 1054 і 1048 ЦК застосовуються проценти на рівні облікової ставки Національного банку України.
5. Не застосовуються до договорів купівлі-продажу товарів у кредит: 1) ч. 2 ст. 694 ЦК, оскільки питання про ціну вирішується спеціальним правилом ч. 1 ст. 706 ЦК; 2) правило абзацу першого ч. 5 ст. 694 ЦК — у силу прямого зазначення на це в ч. 3 ст. 706 ЦК. Але слід мати на увазі, що тут ідеться про проценти, що нараховуються за прострочення оплати товарів (внесення чергових платежів). Неприпустимість застосування процентів, установлених на випадок прострочення оплати товарів, проданих у кредит (прострочення внесення чергових платежів), не виключає сплати покупцем за договором роздрібної купівлі-продажу товарів процентів за користування кредитом на підставі договору.
6. Пункт 17 Правил торгівлі в розстрочку встановлює розмір пені за прострочення сплати чергових платежів, які включають до себе не тільки частину ціни товару, а і проценти за користування кредитом. Із цивільного законодавства можна зробити висновок про те, що в ньому достатньо чіткої межі між процентами та пенею не проводиться. У зв’язку з цим доцільно виходити із термінології, яка використовується в актах цивільного законодавства. Якщо у п. 17 названих Правил [280] вживається термін «пеня», то до цього положення і слід застосовувати норми, що сформульовані в Цивільному кодексі стосовно пені. Пеня — це неустойка (вид забезпечення виконання зобов’язань). А забезпечення може встановлюватись тільки законом або договором (ч. 1 ст. 548 ЦК). Допускається встановлення підзаконним актом заходів забезпечення виконання зобов’язань, якщо це прямо передбачено спеціальним законом. Правила торгівлі в розстрочку затверджені Кабінетом Міністрів на виконання Закону «Про оподаткування прибутку підприємств» [86], з якого не випливає повноваження Кабінету Міністрів установлювати заходи забезпечення виконання зобов’язань. Отже, п. 17 Правил торгівлі в розстрочку застосуванню не підлягає, але погодження в договорі роздрібної купівлі-продажу товарів у кредит умови про сплату пені за прострочення оплати товару, проданого з відстроченням оплати, або сплати чергових платежів за товар, проданий з розстроченням оплати, є можливим. Це не суперечить ч. 3 ст. 706 ЦК.
7. Пункт 19 Правил торгівлі в розстрочку також підлягає застосуванню в частині, в якій цей пункт не суперечить Цивільному кодексу. Продавець має право вимагати стягнення з покупця суми заборгованості на підставі ст. 526 ГК [31], але він не вправі вимагати стягнення цих сум, якщо строк сплати їх не настав. Тому прострочена заборгованість може бути стягнена, хоча б прострочено було внесення не трьох, як передбачено п. 19 Правил торгівлі в розстрочку, а хоч би одного платежу, а майбутні платежі не можуть бути стягнені примусово. Інша справа, що у разі прострочення оплати товару, проданого в кредит за договором роздрібної купівлі-продажу, продавець на підставі ч. 4 ст. 694 ЦК вправі вимагати повернення неоплаченого товару.
8. Покупець має право в будь-який час повністю оплатити товар у межах встановленого договором періоду розстрочення.
Стаття 707. Обмін товару
1. Покупець має право протягом чотирнадцяти днів з моменту передання йому непродовольчого товару неналежної якості, якщо триваліший строк не оголошений продавцем, обміняти його у місці купівлі або інших місцях, оголошених продавцем, на аналогічний товар інших розміру, форми, габариту, фасону, комплектації тощо. У разі виявлення різниці в ціні покупець проводить необхідний перерахунок з продавцем.
Якщо у продавця немає необхідного для обміну товару, покупець має право повернути придбаний товар продавцеві та одержати сплачену за нього грошову суму.
Вимога покупця про обмін або повернення товару підлягає задоволенню, якщо товар не був у споживанні, збережено його товарний вид, споживчі властивості та за наявності доказів придбання товару у цього продавця.
2. Перелік товарів, які не підлягають обміну або поверненню на підставах, передбачених цією статтею, встановлюється нормативно-правовими актами.
1. Абзац перший ч. 1 ст. 707 ЦК представляє інтерес як положення закону, яке при тлумаченні має бути скориговане з огляду на явну суперечність у його змісті. Спочатку тут ідеться про обмін недоброякісних товарів, але в подальшому передбачається обмін такого товару не на аналогічний товар, що було б логічним, а на товар іншого розміру, форми, габариту, фасону, комплектації тощо. Ця суперечність дає підстави для висновку про те, що ст. 707 ЦК у цілому присвячена обміну доброякісних товарів. Такий висновок підтверджується і тим, що ст. 707 ЦК близька за змістом до ст. 9 Закону «Про захист прав споживачів» [186], яка встановлює право покупця на обмін товару належної якості.
Отже, відповідно до ст. 707 ЦК і ст. 9 названого вище Закону покупець має право на обмін товару, переданого на підставі договору роздрібної купівлі-продажу, якщо товар не підійшов покупцеві за формою, габаритом, фасоном, кольором, розміром, комплектацією, або якщо товар з інших причин не може бути використаний покупцем за призначенням. Це право покупець може реалізувати впродовж чотирнадцяти днів після передання товару покупцеві. Тут також треба звернути увагу на рівень юридичної техніки. У ч. 1 ст. 707 ЦК міститься формулювання «протягом чотирнадцяти днів з моменту передання». У ст. 9 Закону «Про захист прав споживачів» зазначається на «14 днів, не рахуючи дня купівлі». Застереження «не рахуючи дня купівлі» є зайвим, оскільки загальне правило про визначення початку перебігу строків установлює, що перебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події (ст. 263 ЦК). Що стосується відрахування чотирнадцятиденного строку «з моменту» передання товару, то воно є неприйнятним, оскільки суперечить визначенню моменту початку і закінчення строку, що наводиться у ст. 253, 254 ЦК.
2. Умовами задоволення вимоги покупця про обмін доброякісного товару, є такі: 1) товар не був у споживанні; 2) збережено його товарний вид та споживчі властивості; 3) наявність доказів придбання товарів у даного продавця. Остання умова конкретизується зазначенням у ст. 9 Закону «Про захист прав споживачів» на наявність розрахункового документа, який було видано покупцеві разом з товаром. Названа стаття передбачає також наявність у відповідних випадках пломб, ярликів. При застосуванні цих правил слід ураховувати, що спрощена система оподаткування не вимагає видачі покупцям розрахункових документів. Це утруднює реалізацію покупцями прав, про які йдеться.
3. Постановою Кабінету Міністрів затверджено Перелік товарів неналежної якості, які не підлягають обміну (поверненню) [249] (Додаток 3 до постанови від 19 березня 1994 р. № 172).
4. Якщо здійснити обмін товару на аналогічний продавець не має можливості, він зобов’язаний обміняти його на інші товари з асортименту, що є в наявності, з відповідним перерахунком вартості. За погодженням сторін обмін товару може бути здійснений при першій наступній появі аналогічного товару у продавця. За відсутності у продавця товару для здійснення обміну в день звернення покупця з такою вимогою покупець вправі вимагати прийняття товару і повернення сплаченої за товар грошової суми. Це означає, що вимога про повернення зазначеної суми визнається законом конклюдентними діями, що свідчать про одностороннє розірвання договору купівлі- продажу покупцем.
Стаття 708. Права покупця у разі продажу йому товару неналежної якості
1. У разі виявлення покупцем протягом гарантійного або інших строків, встановлених обов’язковими для сторін правилами чи договором, недоліків, не застережених продавцем, або фальсифікації товару покупець має право за своїм вибором:
1) вимагати від продавця або виготовлювача безоплатного усунення недоліків товару або відшкодування витрат, здійснених покупцем чи третьою особою, на їх виправлення;
2) вимагати від продавця або виготовлювача заміни товару на аналогічний товар належної якості або на такий самий товар іншої моделі з відповідним перерахунком у разі різниці в ціні;
3) вимагати від продавця або виготовлювача відповідного зменшення ціни;
4) відмовитися від договору і вимагати повернення сплаченої за товар грошової суми.
2. Покупець, який придбав непродовольчі товари, що вже були в користуванні і реалізовані через роздрібні комісійні торговельні підприємства, про що він був поінформований продавцем, має право пред’явити вимоги, передбачені частиною першою цієї статті, якщо придбані товари містили істотні недоліки, не застережені продавцем.
1. Вимоги, що передбачені ст. 708 ЦК, покупець вправі пред’явити до продавця, якщо неналежна якість товару виявлена впродовж гарантійного або інших строків, установлених обов’язковими для сторін правилами або договором. Строками, які названі тут іншими, є ті, що встановлені ст. 680 ЦК. Загальне правило — застосовуються «розумні строки», а граничними є строки — два роки — для рухомого майна і три роки для нерухомого. Див., також п. З коментаря до ст. 680 ЦК. Договором або законом може бути встановлений більш тривалий строк.
2. Строк для пред’явлення вимог до продавця у зв’язку з продажем недоброякісних сезонних товарів відраховується від дня початку сезону. Перелік сезонних товарів затверджено постановою Кабінету Міністрів.
3. Вимоги, передбачені ст. 708 ЦК, покупець може пред’явити за своїм вибором. На відміну від ст. 678 ЦК, що диференціює наслідки продажу неякісних товарів залежно від істотності чи неістотності виявлених недоліків, ст. 708 ЦК такої диференціації не передбачає. Важливо тільки, щоб недоліки не були застережені продавцем при продажу товару. Правила ч. 1 ст. 708 ЦК на момент прийняття Цивільного кодексу погоджувались з чинною на той час редакцією ст. 14 Закону «Про захист прав споживачів». Але Законом від 1 грудня 2005 р. Закону «Про захист прав споживачів» [186] був викладений у новій редакції. Стаття 8 названого Закону в редакції від 1 грудня 2005 р. надає покупцеві право на розірвання договору та повернення сплаченої за товар грошової суми не у всіх випадках виявлення недоліків у товарах упродовж гарантійних строків, а тільки тоді, коли мають місце фальсифікація товару або істотні недоліки товарів, які виникли з вини продавця (виготовлювача). При цьому істотний недолік визначається у п. 12 ст. 1 Закону «Про захист прав споживачів» як «недолік, який робить неможливим чи недопустимим використання товару відповідно до його цільового призначення, виник з вини виробника (продавця, виконавця), після його усунення проявляється знову з незалежних від споживача причин і при цьому наділений хоча б однією з нижченаведених ознак: а) він взагалі не може бути усунутий; б) його усунення потребує понад чотирнадцять календарних днів; в) він робить товар суттєво іншим, ніж передбачено договором». У силу застереження в п. 2 розділу V «Прикінцеві положення» Закону «Про захист прав споживачів» («до приведення у відповідність із цим Законом інші нормативно-правові акти застосовуються в частині, що не суперечить цьому Закону») переважному застосуванню підлягає ст. 8 Закону «Про захист прав споживачів». Істотні недоліки мають визначатись відповідно до не ч. 1 ст. 8 Закону «Про захист прав споживачів» (а не ч. 2 ст. 678 ЦК).
4. Стосовно товарів, які вже були у користуванні та продані через роздрібні комісій ні торговельні підприємства, покупець має право пред’явити вимоги, які випливають із продажу товарів неналежної якості, за умови, що виявлені недоліки є істотними, а покупець не був поінформований продавцем про їх наявність.
5. Вимоги, що випливають із передання продавцем покупцеві недоброякісних товарів, на розсуд покупця можуть бути пред’явлені до продавця або до виготовлювача товару. Ці вимоги, як це передбачено ч. 3 ст. 8 Закону «Про захист прав споживачів», можуть бути пред’явлені до підприємств, які спеціально створені для таких цілей торговельними підприємствами або підприємствами-товаровиробниками або які уклали відповідні договори з торговельними підприємствами або підприємствами-товаровиробниками.
6. Закон «Про захист прав споживачів» установлює низку правил, що стосуються порядку реалізації покупцем своїх правомочностей, що випливають із передання на виконання договору купівлі-продажу товару неналежної якості: 1) на продавців і виробників покладається обов’язок при продажу товарів інформувати покупців про підприємства, на які покладається обов’язок задовольняти вимоги покупців, що випливають із передання товарів неналежної якості (ч. 4 ст. 8); 2) заміна недоброякісного товару на доброякісний має здійснюватись негайно. За наявності необхідності перевірки якості строк заміни подовжується до 14 днів, а за відсутності такого товару у продавця — до двох місяців (ч. 6 ст. 8); 3) строк усунення недоліків установлений тривалістю 14 днів (диспозитивно) (ч. 8 ст. 8); 4) на письмову вимогу покупця йому на час усунення недоліків проданого товару має бути наданий для користування з доставкою аналогічний товар (ч. 9 ст. 8); 5) порушення прав споживача, що випливають із передання йому продавцем товару неналежної якості, тягне обов’язок продавця відшкодувати збитки впродовж одного місяця після пред’явлення такої вимоги (ч. 12 ст. 8). Це — унікальне правило, оскільки строки, впродовж яких боржник, котрий порушив зобов’язання, зобов’язаний відшкодувати завдані таким порушенням збитки, зазвичай не встановлюються.
7. Частина 10 ст. 8 Закону «Про захист прав споживачів» надає право споживачеві пред’явити вимогу про безоплатне усунення недоліків у товарі, що виникли з вини виробника не тільки впродовж гарантійного строку, а і протягом установленого строку служби товару. Якщо строк служби не встановлено, обов’язок безоплатного усунення недоліків продавець несе протягом десяти років з дня передання товару покупцеві. Якщо обов’язок усунути недоліки продавець не виконав упродовж 14 днів або іншого погодженого строку, покупець отримує права, що встановлені на випадок виявлення недоліків у проданих товарах протягом гарантійного строку.
Стаття 709. Порядок і строки задоволення вимог покупця про заміну товару або усунення недоліків
1. Продавець або виготовлювач (чи уповноважені ними представники) зобов’язані прийняти товар неналежної якості від покупця і задовольнити його вимоги про заміну товару або усунення недоліків. Доставка товару продавцеві та його повернення покупцеві здійснюються продавцем або виготовлювачем, а в разі невиконання ними цього обов’язку або відсутності продавця чи виготовлювача в місцезнаходженні покупця повернення товару може бути здійснене покупцем за їхній рахунок.
2. Вимога покупця про заміну товару підлягає негайному задоволенню, а в разі необхідності перевірки якості товару — протягом чотирнадцяти днів або, за домовленістю сторін, в інший строк.
У разі відсутності необхідного товару вимога покупця про заміну товару підлягає задоволенню у двомісячний строк з моменту подання відповідної заяви.
Якщо задовольнити вимогу покупця про заміну товару у встановлені строки неможливо, покупець на свій вибір має право пред’явити продавцеві або виготовлювачу інші вимоги відповідно до статті 708 цього Кодексу.
3. Вимога покупця про безоплатне усунення недоліків товару підлягає задоволенню продавцем або виготовлювачем протягом чотирнадцяти днів або, за домовленістю сторін, в інший строк. На вимогу покупця на час ремонту йому має бути наданий у користування аналогічний товар, незалежно від моделі, з доставкою.
4. У разі усунення недоліків товару шляхом заміни комплектуючого виробу або складової частини товару, на які встановлено гарантійні строки, гарантійний строк на новий комплектуючий виріб або складову частину обчислюється від дня видачі покупцеві товару після усунення недоліків.
5. За кожний день прострочення продавцем або виготовлювачем усунення недоліків товару і невиконання вимоги про надання в користування аналогічного товару на час усунення недоліків продавець сплачує покупцеві неустойку в розмірі одного відсотка вартості товару.
1. Якщо покупцеві було продано недоброякісний товар, його доставка продавцеві (виготовлювачеві) для заміни або усунення недоліків здійснюється продавцем (виготовлювачем) або за його рахунок (у разі невиконання продавцем (виготовлювачем) цього обов’язку або відсутності продавця чи виготовлювача в місці знаходження покупця). До відносин з участю споживачів, як вони визначаються у п. 22 ст. 1 Закону «Про захист прав споживачів» [186], переважно застосовується ч. 5 ст. 8 названого Закону, яка покладає на продавця обов’язок здійснити доставку недоброякісних товарів або відшкодувати витрати покупця з доставки лише стосовно великогабаритних товарів і товарів вагою більше п’яти кілограмів.
2. На продавця покладається обов’язок на час ремонту товару, проданого з недоліками, надати в користування аналогічний товар (тієї ж або іншої моделі). Цей обов’язок поширюється на всі випадки усунення недоліків у товарах, незалежно від виду товару. У сфері дії Закону «Про захист прав споживачів» продавець несе зазначений обов’язок лише у випадках, коли він несе обов’язок створити обмінний фонд товарів за переліком, установленим Кабінетом Міністрів [249].
3. Порушення продавцем (виготовлювачем) строків усунення недоліків у товарах або ненадання на вимогу покупця на період усунення недоліків у користування аналогічного товару тягне обов’язок продавця (виготовлювача) сплатити неустойку в розмірі одного процента вартості товару за кожний день прострочення. Зазначені порушення — підстави виникнення обов’язку сплатити неустойку передбачені ч. 5 ст. 709 ЦК і є аналогічними тим порушенням, що передбачені ч. 9 ст. 8 Закону «Про захист прав споживачів». Аналогічною є і санкція, передбачена цими двома законодавчими актами.
Стаття 710. Відшкодування різниці в ціні у разі заміни товару, зменшення ціни і повернення товару неналежної якості
1. У разі заміни товару з недоліками на товар належної якості продавець не має права вимагати відшкодування різниці між ціною товару, встановленою договором купівлі-продажу, і ціною товару, яка існує на момент заміни товару або постановлення судом рішення про заміну товару.
2. У разі заміни товару неналежної якості на аналогічний, але інший за розміром, фасоном, сортом тощо товар належної якості відшкодуванню підлягає різниця між ціною заміненого товару і ціною товару належної якості, що діють на момент заміни товару або постановлення судом рішення про заміну товару.
3. У разі пред’явлення вимоги про відповідне зменшення ціни товару для розрахунку береться ціна товару на момент пред’явлення вимоги про зменшення ціни, а якщо вимогу покупця добровільно не задоволено продавцем, — на момент постановлення судом рішення про відповідне зменшення ціни товару.
4. У разі відмови покупця від договору та повернення продавцю товару неналежної якості покупець має право вимагати відшкодування різниці між ціною товару, встановленою договором, і ціною відповідного товару на момент добровільного задоволення його вимоги, а якщо вимогу добровільно не задоволено продавцем, — на момент постановления судом рішення.
5. Якщо на час виконання рішення суду про відшкодування різниці в ціні у разі заміни товару, зменшення ціни або повернення товару неналежної якості підвищилися ціни на цей товар, покупець із цих підстав може заявити додаткові вимоги до продавця.
1. Частина 1 ст. 710 ЦК установлює, що покупець не має права на відшкодування різниці в цінах (при зменшенні ціни) у випадках заміни товару з недоліками на товар належної якості. Підкреслимо, що це законодавче положення, як випливає із його контексту (у цьому положенні йдеться про ціну товару, тобто товару, що був придбаний покупцем) застосовується у випадках, коли товар неналежної якості й товар, який надається покупцю в порядку заміни, є аналогічними настільки, що між ними не існує різниці в ціні. Якщо ж на вимогу покупця здійснюється заміна товару з недоліками на доброякісний товар, що є іншим за розміром, фасоном, сортом тощо, а тому і має іншу ціну, здійснюється відповідний перерахунок. Отже, цей перерахунок стосується різниці в цінах товару з недоліками і товару, який надається покупцеві на заміну недоброякісного. Перерахунок здійснюється за цінами, що діють на момент заміни товару або на момент постановлення судом рішення про заміну товару.
2. У сфері дії Закону «Про захист прав споживачів» переважному застосуванню підлягає абзац перший ч. 7 ст. 8 названого Закону, який не передбачає відшкодування покупцеві різниці в цінах у разі заміни товару з недоліками на товар аналогічної марки (моделі, артикулу, модифікації) та зміни ціни в період від придбання товару до його заміни. Якщо ж здійснюється заміна товару на товар іншої марки (моделі, артикулу, модифікації), тобто на товар, що має іншу ціну, що передбачає необхідність здійснення нового розрахунку між сторонами, то такий розрахунок здійснюється по-різному залежно від того, відбулось підвищення чи зниження ціни: 1) якщо ціна підвищилась, то різниця в цінах визначається на день обміну; 2) якщо ціна знизилась, то різниця в цінах визначається за цінами, що існували на день купівлі (абзац другий ч. 7 ст. 8 Закону «Про захист прав споживачів»). Звідси логічно випливає правило про сприяння покупцеві. У таких випадках при заміні товару з недоліками на аналогічний товар, що має ту ж ціну, також не передбачається будь-яке відшкодування різниці в ціні, що виникла внаслідок її зміни в період від дня придбання товару неналежної якості до дня його заміни, на користь будь-якої із сторін договору купівлі-продажу.
3. Якщо пред’явлено вимогу про зменшення ціни недоброякісного товару, то для розрахунку береться ціна товару на момент пред’явлення вимоги про зменшення ціни або на день постановлення судом відповідного рішення (у разі розгляду спору судом). Закон «Про захист прав споживачів» спеціального правила з цього приводу не встановлює. Тож і до відносин з участю споживачів застосовується викладене вище правило ч. 3 ст. 710 ЦК. Це загальне правило виключає застосування до відносин з участю споживачів за аналогією правила про максимальне сприяння споживачеві, що випливає із абзацу другого ч. 7 ст. 8 названого Закону.
4. У разі відмови покупця від договору і повернення недоброякісного товару продавцеві, покупцеві повертається сплачена за товар грошова сума (п. 4 ч. 1 ст. 708 ЦК; п. 1 абзацу другого ч. 1 ст. 8 Закону «Про захист прав споживачів»). Крім того, відповідно до ч. 4 ст. 710 ЦК покупець має право на відшкодування різниці в ціні (у разі її підвищення). Продавець у разі зменшення ціни права на відшкодування різниці в ціні не має. Такі ж правила, але за допомогою інших формулювань, установлені абзацом третім ч. 7 ст. 8 Закону «Про захист прав споживачів».
5. За період від дня постановлення судом рішення про заміну товару (ч. 1, 2 ст. 710 ЦК), про зменшення ціни (ч. 3 ст. 710 ЦК), про повернення сплаченої за товар суми (ч. 4 ст. 710 ЦК) до дня виконання судового рішення ціна на товар може підвищитись або знизитись. Зниження ціни на відповідні правовідносини не впливає. У разі підвищення ціни покупець має право пред’явити до продавця додаткові вимоги. Такі вимоги можуть бути пред’явлені безпосередньо до продавця або шляхом звернення з позовом до суду. Звертає на себе логічна непослідовність цього правила: його застосування до відносин, передбачених ч. 3, 4 ст. 710 ЦК є логічним, оскільки ці законодавчі положення передбачають урахування динаміки цін. Частина 1, 2 ст. 710 ЦК не передбачають урахування динаміки цін. Але і до правовідносин, передбачених ч. 1, 2 ст. 710 ЦК, застосовується правило ч. 5 ст. 710 ЦК, яке надає покупцеві право пред’явити до продавця додаткові вимоги у разі, якщо за період від постановлення судом рішення до його виконання відбулось підвищення цін.
Стаття 711. Відповідальність за шкоду, завдану товаром неналежної якості
1. Шкода, завдана майну покупця, та шкода, завдана каліцтвом, іншим ушкодженням здоров’я або смертю у зв’язку з придбанням товару неналежної якості, відшкодовується продавцем або виготовлювачем товару відповідно до положень глави 82 цього Кодексу.
1. Закон «Про захист прав споживачів» [186] уперше передбачив відповідальність продавця (виготовлювача), що випливає із передання покупцеві товарів неналежної якості, на підставі норм інституту зобов’язань, що виникають унаслідок заподіяння шкоди. Аналогічне правило сформульоване в ст. 711 ЦК. Розгорнені правила з цього приводу сформульовані в ст. 1209 — 1211 ЦК.
§ 3. ПОСТАВКА
Стаття 712. Договір поставки
1. За договором поставки продавець (постачальник), який здійснює підприємницьку діяльність, зобов’язується передати у встановлений строк (строки) товар у власність покупця для використання його у підприємницькій діяльності або в інших цілях, не пов’язаних з особистим, сімейним, домашнім або іншим подібним використанням, а покупець зобов’язується прийняти товар і сплатити за нього певну грошову суму.
2. До договору поставки застосовуються загальні положення про купівлю-продаж, якщо інше не встановлено договором, законом або не випливає з характеру відносин сторін.
3. Законом можуть бути передбачені особливості регулювання укладення та виконання договорів поставки, у тому числі договору поставки товару для державних потреб.
1. На цей час існує значний за обсягом нормативний масив, який регулює відносини щодо поставки товарів. Практично важливо визначити, коли цей нормативний масив діє. Для вирішення цього питання перш за все треба враховувати, що Цивільний кодекс, допускаючи укладення з метою передання товарів у власність окремих видів договорів купівлі-продажу (договорів роздрібної купівлі-продажу, поставки, контрактації, постачання ресурсами через приєднану мережу, міни), не виключає укладення договорів купівлі-продажу, на які не поширюється дія положень про будь- які з окремих названих видів договорів купівлі-продажу. Тому договір поставки слід відрізняти не тільки від інших різновидів договору купівлі-продажу, а й від договорів купівлі-продажу, що не належать ні до одного із названих видів.
2. Частина 3 ст. 6 ЦК надає сторонам можливості в договорі відступати від положень цивільного законодавства. Стосовно питання, про яке тут ідеться, це означає, що сторони, зокрема, не порушуючи імперативних норм цивільного законодавства, вправі вибрати правовий режим, якому певний договір підпорядковується. Зокрема, вони вправі назвати договір договором поставки або договором купівлі-продажу, що тягне поширення на їх правовідносини в певній частині різного нормативного масиву. Якщо ж сторони ніякого вибору не зробили, застосуванню підлягають ч. 3, 6 ст. 265 ГК [31]. Якщо сторонами договору про передання товарів у власність покупцеві є суб’єкти господарювання, він є договором поставки (крім випадків, коли товар придбавається для особистого, домашнього або іншого використання, не пов’язаного з підприємницькою діяльністю). Якщо продавцем є суб’єкт підприємницької діяльності, а покупцем — не- господарюючий суб’єкт, договір кваліфікується як договір купівлі-продажу (договір купівлі-продажу, що підпорядковується тільки загальним положенням ст. 655 — 697 ЦК про купівлю-продаж, або договір роздрібної купівлі-продажу, якщо він підпадає під ознаки ч. 1 ст. 698 ЦК).
3. З іншого боку, сторони позбавлені права укласти договір поставки в наступних випадках: 1) якщо покупець, хоч би він і був фізичною особою — підприємцем, придбаває товари для особистого, домашнього, сімейного або іншого подібного використання (в цьому випадку застосовується законодавство про роздрібну купівлю-продаж, як би сторони не назвали договір); 2) якщо на підставі договору здійснюється постачання енергетичними або іншими ресурсами через приєднану мережу.
4. Отже, у всіх випадках, коли при правозастосуванні виявляється, що сторони при виборі виду договору, який вони укладають, не вийшли за межі імперативних норм цивільного права, застосовується законодавство про той договір, який сторони вибрали. Але сторона договору вправі звернутись з позовом про визнання такого договору недійсним у частині, в якій він суперечить імперативним нормам.
5. Якщо сторони назвали укладений договір договором купівлі-продажу, не визначивши його вид, слід ураховувати наступне: 1) такий договір кваліфікується як договір роздрібної купівлі-продажу у випадках, коли продавцем є суб’єкт підприємницької діяльності, а покупцем — фізична особа, що придбаває товари для особистого, домашнього, сімейного або іншого подібного використання; 2) такий договір є договором поставки, якщо його сторони є суб’єктами підприємницької діяльності, а товар придбавається для використання в підприємницькій діяльності; 3) такий договір є договором контрактації сільськогосподарської продукції, якщо його сторонами є суб’єкти підприємницької діяльності, а відповідно до нього сільськогосподарську продукцію відчужує її виробник; 4) такий договір є договором постачання ресурсами через приєднану мережу, якщо відповідно до нього покупець отримує відповідні ресурси; 5) такий договір є договором міни, якщо відповідно до нього кожна із сторін зобов’язується передати товар в обмін на інший товар або в обмін на роботи (послуги); 6) відносини, що виникли на підставі такого договору, регулюються ст. 655 — 697 ЦК і на них не поширюються спеціальні правила про будь-який із видів договорів купівлі-продажу, про які йдеться у ст. 698 — 716 ЦК, якщо відсутні підстави для кваліфікації укладеного договору як такого, що підпадає під визначення одного із видів договору купівлі-продажу.
6. Відповідно до ч. 3 ст. 265 ГК сторонами договору поставки можуть бути суб’єкти господарювання, зазначені в п. 1, 2 ч. 2 ст. 55 ГК, тобто суб’єкти господарювання- юридичні особи і фізичні особи — підприємці. Це правило не виключає укладення договорів поставки у випадках, коли продавцем є суб’єкт підприємницької діяльності- юридична або фізична особа, а покупцем — юридична особа, що не є суб’єктом підприємницької діяльності. Цьому не перешкоджає навіть пряме зазначення в ч. 6 ст. 265 ГК на те, що реалізація суб’єктами господарювання товарів негосподарюючим суб’єктам здійснюється за правилами про договори купівлі-продажу, оскільки ч. 3 ст. 6 ЦК допускає можливість відступлення в договорах від актів цивільного законодавства за відсутності встановлених нею обмежень.
7. Не підлягає сумніву поширення на правовідносини щодо поставки загальних положень про купівлю-продаж (ст. 655 — 697 ЦК). Інше може бути встановлено договором або законом, якщо відповідні обмеження не випливають із характеру відносин сторін. Передбачається також можливість установлення законом особливостей укладання та виконання договорів поставки (ч. 3 ст. 712 ЦК). Але тут не дається пряма відповідь на питання про те, яким же нормам слід надавати перевагу при правозастосуванні за наявності колізії між загальними положеннями про купівлю-продаж (ст. 655 — 697 ЦК), та положенням підзаконних актів, що мають визнаватись чинними відповідно до ст. 271 ГК [31], яка передбачає затвердження Кабінетом Міністрів Положення про поставки продукції виробничо-технічного призначення та поставки виробів народного споживання, а також Особливих умов поставки окремих видів товарів.
Очевидно, ці акти будуть застосовуватись переважно перед загальними положеннями про купівлю-продаж (ст. 655 — 697 ЦК). Але Положення про поставки продукції виробничо-технічного призначення [489] і Положення про поставки товарів народного споживання [490], що були затверджені постановою Ради Міністрів СРСР від 30 серпня 1998 р., не можуть застосовуватись переважно перед загальними положеннями про купівлю-продаж, оскільки акти законодавства Союзу РСР зберегли чинність в Україні лише за двох умов: 1) відповідні відносини не врегульовані законодавством України; 2) акти законодавства СРСР не суперечать Конституції і законам України.
8. До відносин щодо поставки застосовуються Інструкція про порядок приймання продукції виробничо-технічного призначення і товарів народного споживання за кількістю [491] та Інструкція про порядок приймання продукції виробничо-технічного призначення і товарів народного споживання за якістю [492]. Що стосується Особливих умов поставки, що затверджувались у радянський період, то вони втратили чинність відповідно до постанови Державного арбітражу СРСР від 3 листопада 1988 р. № 7. Публікації в Україні особливих умов поставки в окремих виданнях не спростовують факту утрати чинності Особливими умовами поставки. Особливі умови поставки, про які йдеться у ст. 271 ГК, на цей час Кабінетом Міністрів не затверджувались.
У відповідних випадках до правовідносин з приводу поставки застосовуються закони «Про державне замовлення для задоволення пріоритетних державних потреб [71 ], «Про державне оборонне замовлення» [98], «Про державний матеріальний резерв» [81].
9. Частина 4 ст. 265 ГК вимагає, щоб умови договорів поставки викладались сторонами відповідно до Міжнародних правил інтерпретації комерційних термінів [465]. Такий припис (застосовувати зазначені Міжнародні правила) раніше був наданий Указом Президента України «Про застосування Міжнародних правил інтерпретації комерційних термінів». Але невиконання цих приписів не є підставою для визнання відповідних договорів або їх окремих умов недійсними. Більше того, використання цих термінів за відсутності їх достатнього розуміння може загрожувати майновим інтересам суб’єктів цивільного права. Тому сторони не позбавлені права вирішити питання про розподіл обов’язків щодо навантаження, перевантаження та розвантаження товарів, оплати перевезення товарів, страхування, внесення інших платежів, про розподіл ризиків на власний розсуд як із застосуванням термінів, що розкриваються у зазначених Міжнародних правилах, так і без їх застосування.
10. Цивільний кодекс не використовує поділ майна на продукцію виробничо-технічного призначення і вироби (товари) народного споживання. Законодавству радянських часів такий поділ був відомий, що знайшло відображення, зокрема, в Положенні про поставки продукції виробничо-технічного призначення і Положенні про поставки товарів народного споживання. У Господарському кодексі, коли йдеться про поставку, використовується термін «товари». Але ст. 271 ГК передбачає затвердження Кабінетом Міністрів Положення про поставки продукції виробничо-технічного призначення та поставки виробів народного споживання. Отже, зберігається поділ товарів, що є предметом поставки, на зазначені дві групи. У зв’язку з цим виникає потреба у визначенні сфери чинності законодавства про поставки продукції виробничо-технічного призначення і законодавства про поставки виробів (товарів) народного споживання.
Положення про поставки продукції виробничо-технічного призначення і Положення про поставки товарів народного споживання виходять із переважного застосування другого із названих Положень. Це означає застосування Положення про поставки товарів до відносин з приводу поставки продукції за ринковим (цей термін за радянських часів означав поставку з метою подальшого продажу населенню) призначенням і до поставки товарів за неринковим призначенням (для виробничих потреб). Так, пиломатеріали, цемент належать до категорії продукції виробничо-технічного призначення. Якщо їх закуповує роздрібне торговельне підприємство для подальшого продажу населенню, слід застосовувати Положення про поставки товарів народного споживання. Це ж Положення буде застосовуватись при поставці товарів народного споживання (наприклад, цукру, тканин) для промислової переробки (на кондитерську фабрику, на швейну фабрику).
11. Положення про поставки, що були прийняті в Союзі РСР, у частині встановлення ними планових передумов договорів поставки, чинність втратили. Але повністю від ідеї прийняття органами виконавчої влади індивідуальних актів, що є передумовами договорів поставки, законодавець не відмовився. Вибір виконавців державного замовлення на товари зазвичай здійснюється на конкурентній основі. Але незалежно від проведення конкурсів (тендерів) державне замовлення є обов’язковим для державних підприємств і установ, організацій, акціонерних товариств, у статутному фонді яких контрольний пакет акцій належить державі, орендних підприємств, заснованих на державній власності, а також для суб’єктів господарської діяльності всіх форм власності — монополістів на відповідному ринку продукції, якщо виконання державного замовлення не спричиняє збитків зазначеним виконавцям державного замовлення (ч. 8 ст. 2 Закону «Про державне замовлення для задоволення пріоритетних державних потреб»; ст. З Закону «Про державне оборонне замовлення»; ч. 2 ст. 8 Закону «Про державний матеріальний резерв»). Необґрунтована відмова виконавця державного замовлення від укладення державного контракту, коли обов’язковість його укладення встановлена Законом «Про поставки продукції для державних потреб» або Законом «Про державне оборонне замовлення» та коли є наявними технічні можливості виконання державного замовлення, породжує обов’язок виконавця сплатити штраф на користь державного замовника у розмірі вартості державного контракту.
12. На підставі державного замовлення договори поставки укладаються між визначеними відповідно до закону суб’єктами господарювання (виконавцями державного замовлення) і державними замовниками (ч. 1 ст. 183 ГК). Статус державного замовника, яким надається право делегувати частину своїх повноважень підприємствам, що визначаються на умовах, установлених Кабінетом Міністрів, закріплюється ст. 183 ГК та Законом «Про державне замовлення для задоволення пріоритетних державних потреб». З одного боку, зазначається, що державне замовлення видають особи, «уповноважені від імені держави укладати договори (державні контракти)», що державний контракт укладається «замовником від імені держави», тобто стороною договору, що є контрагентом виконавця державного замовлення, визнається держава. З іншого боку, «держава в особі Кабінету Міністрів України» виступає лише гарантом за зобов’язаннями державних замовників», (ч. 2 ст. 183 ГК [31]). Подібне правило встановлює також ч. 1 ст. 2 названого вище Закону. За таких умов слід зробити висновок про те, що стороною (покупцем) договору поставки (державного контракту на поставку продукції для державних потреб) є замовники, зокрема, Державний комітет України з державного матеріального резерву, а держава виконує лише функції гаранта на стороні замовника. Це підтверджується тим, що в ч. 4 ст. 4 названого Закону йдеться про права саме державних замовників як сторони договору (державного контракту), в ч. 5 — про їх відповідальність, а в ч. 6 тієї ж статті — про спори між державним замовником і державним виконавцем.
13. Правовий статус держави як гаранта в зобов’язаннях поставки, що ґрунтуються на державному замовленні, є недостатньо визначеним. У зв’язку з цим треба враховувати наступне. Формулювання «держава в особі Кабінету Міністрів» (ч. 2 сті 183 ГК) означає, що Кабінет Міністрів уповноважений діяти від імені держави як гаранта виконання зобов’язань державними замовниками. Сам Кабінет Міністрів відповідно до Конституції України [1] і чинних законів не має цивільної правоздатності. На відносини щодо такої гарантії прямо не поширюються ст. 560 — 569 ЦК, оскільки ці статті стосуються гарантії, яка видається (ч. 2 ст. 561 ЦК). Гарантія держави за виконання державними замовниками державних контрактів не видається, а виникає на підставі закону та факту укладення державного контракту. Але за аналогією окремі положення ст. 560 — 559 ЦК можуть застосовуватись і до відносин з приводу гарантії держави.
14. Договором поставки товарів, що закуповуються за державні кошти, передують процедури визначення постачальника, передбачені Тимчасовим положенням про закупівлю товарів, робіт і послуг за державні кошти. Це Тимчасове положення було затверджене Кабінетом Міністрів на підставі повноваження, наданого йому Законом «Про визнання таким, що втратив чинність, Закону «Про закупівлю товарів, робіт і послуг за державні кошти» [196].
15. Правила Положень Про поставки [489; 490] у частині, що стосується укладення та припинення дії договорів поставки, застосуванню не підлягають, оскільки вони ввійшли в суперечність із законодавством України. Зокрема, втратили чинність правила, якими покупцям надається право на збереження та розширення тривалих господарських зв’язків з постачальниками. Втратили чинність правила, відповідно до яких покупцеві надається право на односторонню відмову від договору, зокрема норма про право покупця на свій розсуд відмовитись від передбачених договором товарів за умови повного відшкодування постачальникові збитків, що завдані йому такою відмовою (п. 24 Положення про поставки продукції виробничо-технічного призначення; п. 19 Положення про поставки товарів народного споживання). Відповідні питання вирішуються ст. 651 — 654 ЦК, загальними положеннями про купівлю-продаж, що включені до змісту Цивільного кодексу, ст. 179 — 188 ГК.
Спеціально стосовно поставки ст. 267 ГК установлює, що договір поставки може бути укладений на один рік або інший строк, погоджений сторонами. Можливе укладення договорів поставки на строк більше одного року. Такі договори називаються довгостроковими. Якщо в договорі строк його дії не визначається, він вважається укладеним на один рік (астрономічний, тобто такий, який починається з нуля годин наступного після укладення договору дня або з дня, погодженого сторонами, і закінчується через 365 (366) днів). Цей висновок ґрунтується на ст. 252 — 254 ЦК, із яких випливає загальне розуміння року як астрономічного, а не календарного.
16. Зберегли чинність п. 26 Положення про поставки продукції виробничо-технічного призначення і п. 21 Положення про поставки товарів народного споживання, відповідно до яких виготовлювач зобов’язаний упродовж 10 років після зняття з виробництва окремих видів товарів і приймати до виконання замовлення покупців на поставку запасних частин до цих товарів.
17. Практичне значення має правило абзацу третього п. 28 Положення про поставки продукції виробничо-технічного призначення, відповідно до якого договором може бути передбачена поставка продукції на вимогу покупця. У таких випадках поставка здійснюється на підставі замовлень покупця. Це правило дає позитивну відповідь на питання про те, чи є укладеними договори, в яких установлена умова про те, що кількість та асортимент товарів, що підлягають поставці, визначається замовленнями покупця, що подаються в межах погодженого в договорі асортименту.
18. Пункт 29 Положення про поставки продукції виробничо-технічного призначення і п. 24 Положення про поставки товарів народного споживання дають право постачальникові у разі ненадання покупцем відвантажувальної рознарядки або прострочення її надання вимагати оплати підготовлених до відвантаження товарів за умови представлення гарантії наявності товарів. Право продавця перенести в таких випадках строк поставки на більш пізній період погоджується з ч. 2 ст. 613 ЦК, з якої випливає аналогічне право продавця.
19. Положення ч. 2 ст. 267 ГК про те, що строки поставки встановлюються сторонами в договорі з урахуванням необхідності ритмічного і безперебійного постачання товарів споживачам, може бути використане при вирішенні переддоговірних спорів. Якщо договором передбачено поставку товарів окремими партіями, поставка продукції виробничо-технічного призначення має здійснюватись поквартально, а товарів народного споживання — щомісячно, якщо сторони не погодили інші періоди поставки (ч. 4 ст. 267 ГК).
20. Пункт 31 Положення про поставки продукції виробничо-технічного призначення і п. 25 Положення про поставки товарів народного споживання встановлюють порядок поповнення товарів, що не були поставлені в одному із періодів поставки. Поповнення здійснюється в межах строку дії договору в асортименті, встановленому для того періоду, в якому допущена недопоставка, якщо інше не передбачено договором.
Суттєвими є правила, які сформульовані в тих же пунктах та які надають покупцеві право, повідомивши постачальника, відмовитись від прийняття товарів, поставка яких прострочена. При цьому чітко встановлюється, що товари, відвантажені до отримання згаданого повідомлення, покупець зобов’язаний прийняти і оплатити. Ці правила не суперечать ч. 3 ст. 612 ЦК, яка за загальним правилом дає кредитору право відмовитись від прийняття простроченого виконання, якщо внаслідок прострочення виконання втратило інтерес для кредитора, а лише доповнюють правило ч. 3 ст. 612 ЦК.
21. Пункти 33 і 35 Положення про поставки продукції виробничо-технічного призначення та п. 26 і 28 Положення про поставки товарів народного споживання, що встановлюють порядок доставки товарів та вирішують питання мінімальних норм від вантаження, можуть мати регулятивне значення, якщо інше не передбачено договором, а також при вирішенні переддоговірних спорів.
22. Частина 2 ст. 268 ГК приписує зазначати в договорах поставки номери та індекси стандартів, технічних умов або іншої документації про якість товарів, якщо вказану документацію не опубліковано у загальнодоступних виданнях. Копії такої документації повинні додаватись постачальником до примірника договору покупця на його вимогу. Таку копію постачальник може виготовити самостійно. Частина 5 ст. 15 Закону «Про стандартизацію» [131] забороняє відтворювати, тиражувати і розповсюджувати будь-які стандарти, кодекси усталеної практики, технічні умови або їх частини без дозволу їх власника чи уповноваженої ним особи як офіційні видання. Але виготовлення копій таких документів для передання покупцям відповідно до ч. 2 ст. 268 ГК [31] не суперечить ст. 15 Закону «Про стандартизацію».
Невиконання вимоги про зазначення в договорах поставки на номери і індекси технічної документації не впливає на дійсність договору поставки або визнання його укладеним.
23. Частина 5 ст. 268 ГК надає покупцеві право відмовитися від прийняття і оплати товарів (вимагати повернення сплаченої суми, якщо товари уже оплачені) у разі поставки товарів більш низької якості, ніж вимагається стандартами, технічними умовами чи зразком (еталоном). Відмова від прийняття при цьому не може тлумачитись лише як відмова від прийняття товару представником покупця на складі продавця або прийняття його на складі покупця від представника продавця. Право прийняття рішення про прийняття товару в рахунок виконання постачальником зобов’язання поставки покупець має і за результатами приймання товарів за якістю в межах Строків, установлених Інструкцією про порядок приймання продукції виробничо-технічного призначення і товарів народного споживання за якістю [491]. Викладена думка підтверджується ч. 8 ст. 268 ГК, яка встановлює порядок повернення постачальникові товарів, що не відповідають за якістю стандартам, технічним умовам, зразкам (еталонам) або умовам договору. Це означає, що в зобов’язаннях поставки покупцеві надаються більш широкі права на випадок поставки товарів, що не відповідають стандартам, технічним умовам або зразкам (еталонам), ніж це передбачено загальними правилами про купівлю-продаж. Такі ж правила передбачені п. 41 Положення про поставки продукції виробничо-технічного призначення [489] і п. 34 Положення про поставки товарів народного споживання [490].
24. Право покупця вимагати усунення недоліків у поставлених товарах у місці знаходження товарів або усунути їх своїми засобами за рахунок постачальника, передбачене ч. 6 ст. 268 ГК, не виключає права покупця на відмову від прийняття недоброякісних товарів, яке (право) передбачене ч. 5 ст. 268 ГК, а лише дає покупцеві можливість вибору. Це ж стосується і випадків, коли здійснена поставка товарів, що відповідають стандартам, технічним умовам, але не відповідають сорту, передбаченому договором (є товарами більш низького сорту).
25. Стосовно поставки чітко і незаперечливо вирішені питання щодо гарантій якості. Частина 2 ст. 675 ЦК виявилась відірваною від життя, коли зазначає на те, що гарантійні строки встановлюються законом або договором. Реальність така, що гарантійні строки часто встановлюються стандартами і технічними умовами, що знайшло відображення в п. 40 Положення про поставки продукції виробничо-технічного призначення і п. 33 Положення про поставки товарів народного споживання. Частина 2 ст. 269 ГК також виходить із того, що гарантійні строки встановлюються стандартами і технічними умовами і допускає погодження в договорі більш тривалих гарантійних строків, ніж установлені зазначеними актами строки.
26. Відповідно до загального правила ч. 1 ст. 676 ЦК, що поширюється на всі договори купівлі-продажу, гарантійний строк починається з дня передання товару покупцеві. У ч. 3 ст. 269 ГК такий же день початку перебігу гарантійного строку встановлено стосовно продажу товару через роздрібну торгівлю. В інших випадках спеціальне правило ч. 3 ст. 269 ГК приписує обчислювати гарантійні строки з моменту введення виробу в експлуатацію, але не пізніше одного року з дня одержання виробу покупцем.
27. Значно більш ліберальні стосовно продавців правила встановлені на випадок поставки некомплектних товарів. Установлюючи правило, що зобов’язує боржників належне виконувати зобов’язання (ст. 526 ЦК), Цивільний кодекс не формулює загального правила, яке б давало право кредитору відмовитись від прийняття неналежного виконання. Твердження про те, що таке право кредитора випливає із ст. 526 ЦК, не відповідало б букві закону. Не формулюється таке правило і в інституті купівлі-продажу. Немає його і в законодавстві, що регулює відносини щодо поставки. Тому відповідно до ч. 3 ст. 270 ГК некомплектний товар покупець зобов’язаний прийняти в рахунок договору, але до укомплектування товару покупець має право відмовитись від договору (якщо товар уже оплачений, покупець вправі вимагати повернення сплачених сум). І тільки в тому випадку, коли постачальник упродовж двадцятиденного строку після одержання вимоги покупця не доукомплектовує товар або не замінить його комплектним, покупець отримує право відмовитися від товару.
28. Правила Положень про поставки про ціни і порядок розрахунків не підлягають застосуванню, оскільки відповідні відносини врегульовані ст. 632, 691 — 695 ЦК, ст. 189 — 192 ГК, Законом «Про ціни і ціноутворення» [36], Інструкцією про безготівкові розрахунки в Україні в національній валюті [432].
29. Майнова відповідальність в Положеннях про поставки розуміється як покладення на боржника обов’язку відшкодувати збитки, завдані невиконанням або неналежним виконанням зобов’язань, а також як обов’язок сплатити неустойку. Питання відшкодування збитків достатньо детально врегульовані ст. 22, 623, 624 ЦК, ст. 224 — 239 ГК, що виключає застосування відповідних правил Положень про поставки. Що стосується неустойки, то, як і інші види забезпечення виконання зобов’язань, вона може встановлюватись законом або договором. Підзаконні акти СРСР (такими є Положення про поставки продукції виробничо-технічного призначення і Положення про поставки товарів народного споживання) не можуть застосовуватись в Україні в частині, в якій вони встановлюють неустойку за невиконання або неналежне виконання зобов’язань, що ґрунтуються на договорі поставки.
30. У разі поставки товарів неналежної якості покупець (одержувач) має право стягнути з виготовлювача (постачальника) штраф у розмірі, передбаченому ст. 231 ГК (20 процентів вартості недоброякісних товарів). Це правило відповідно до п. 7 ст. 269 ГК слід застосовувати до тих договорів поставки, сторонами яких (і постачальником, і покупцем) є суб’єкти підприємницької діяльності, як це передбачено ст. 265 ГК (якщо інше не передбачено договором). Стосовно порушення умов договору поставки щодо комплектності ст. 270 ГК не містить посилання на ст. 231 ГК, тому штраф в розмірі двадцяти процентів вартості некомплектних товарів може застосовуватись лише за наявності однієї із наступних умов: 1) хоча б одна сторона зобов’язання поставки належить до державного сектору економіки (ч. 2 ст. 22 ГК); 2) порушення пов’язане з виконанням державного контракту; 3) виконання зобов’язання фінансується за рахунок Державного бюджету України або за рахунок державного кредиту. У решті випадків штраф за поставку некомплектних товарів сплачується в розмірі, передбаченому договором.
31. Шестимісячну позовну давність, встановлену ч. 8 ст. 269 ГК стосовно вимог, що випливають із поставки товарів неналежної якості, належить застосовувати до зобов’язань поставки, що за суб’єктним складом відповідають вимогам ч. 3 ст. 265 ГК. Це спеціальне правило, що встановлює тривалість позовної давності, не є єдиним у Господарському кодексі. Немає підстав для заперечення чинності тривалості позовної давності, що встановлена ст. 322, 324 ЦК.
§ 4. КОНТРАКТАЦІЯ СІЛЬСЬКОГОСПОДАРСЬКОЇ ПРОДУКЦІЇ
Стаття 713. Договір контрактації сільськогосподарської продукції
1. За договором контрактації сільськогосподарської продукції виробник сільськогосподарської продукції зобов’язується виробити визначену договором сільськогосподарську продукцію і передати її у власність заготівельникові (контрактанту) або визначеному ним одержувачеві, а заготівельник зобов’язується прийняти цю продукцію та оплатити її за встановленими цінами відповідно до умов договору.
2. До договору контрактації застосовуються загальні положення про купівлю-продаж та положення про договір поставки, якщо інше не встановлено договором або законом.
3. Законом можуть бути передбачені особливості укладення та виконання договорів контрактації сільськогосподарської продукції.
1. Визначення договору контрактації сільськогосподарської продукції в ст. 713 ЦК є значно ширшим, ніж визначення цього ж договору, яке наводиться у ст. 272 ГК [31]. Відповідно до ст. 272 ГК договори контрактації сільськогосподарської продукції укладаються тільки при здійсненні державної закупівлі сільськогосподарської продукції на підставі державного замовлення. Це — лише частина всього обсягу закупівель сільськогосподарської продукції. За наявності зазначеної суперечності слід виходити з того, що договори контрактації сільськогосподарської продукції можуть укладатись завжди, коли це відповідає визначенню договору контрактації, яке наводиться у ст. 713 ЦК. Положення Господарського кодексу про державну закупівлю сільськогосподарської продукції підлягають застосуванню лише у випадках, коли договір контрактації відповідає більш вузькому визначенню договору контрактації, що наводиться у ст. 272 ГК.
2. Відчуження сільськогосподарської продукції за договором контрактації здійснюють виробники сільськогосподарської продукції. Це — основний критерій відмежування договору контрактації від суміжних цивільно-правових договорів.
3. У ч. 1 ст. 713 ЦК здійснена спроба наблизити договір контрактації до договору підряду. Хоч договір контрактації є різновидом договорів купівлі-продажу, тобто договору про передання майна у власність за плату, у ч. 1 ст. 713 ЦК зазначається на те, що відповідно до договору контрактації виробник зобов’язується не тільки передати у власність контрактанта сільськогосподарську продукцію, а і виробити її. Це може впливати на зміст договорів контрактації та зобов’язань, що виникають на їх підставі, і відкриває можливість для встановлення нормативно-правовими актами та договорами обов’язків контрактантів, що можуть стосуватись сприяння виробникові у виробництві сільськогосподарської продукції.
4. Нормативний масив, чинність якого поширюється на правовідносини щодо контрактації сільськогосподарської продукції, є досить значним за обсягом. Він представлений загальними положеннями про купівлю-продаж (ст. 655 — 697 ЦК), положеннями
Цивільного і Господарського кодексів, інших законів, що стосуються поставки. Частина 3 ст. 713 ЦК допускає встановлення особливостей укладення та виконання договорів контрактації сільськогосподарської продукції законом, але такий закон на цей час не приймався. Частина 5 ст. 273 ГК передбачає встановлення особливостей виконання договорів контрактації Положенням про контрактацію сільськогосподарської продукції, що має затверджуватись Кабінетом Міністрів. Таке положення на цей час також не прийняте. Не затверджувались і Типові договори контрактації сільськогосподарської продукції, як це передбачено ч. 3 ст. 272 ЦК.
Приймання сільськогосподарської продукції за кількістю та якістю здійснюється відповідно до Інструкції про порядок приймання продукції виробничо-технічного постачання і товарів народного споживання за кількістю [492] і Інструкції про порядок приймання продукції виробничо-технічного призначення і товарів народного споживання за якістю [491].
5. На правовідносини щодо контрактації сільськогосподарської продукції на підставі державного замовлення поширюється чинність ст. 272 — 274 ГК.
Із ст. 273 ГК випливає, що в договорі контрактації можуть не визначатись кількість і строки здачі сільськогосподарської продукції. Відповідно до ч. 2 ст. 273 ЦК на контрактанта покладається обов’язок прийняти від виробника всю пред’явлену продукцію на умовах, передбачених у договорі. Лише нестандартну продукцію, яка швидко псується і є придатною для використання у свіжому або переробленому вигляді, та стандартну продукцію, яка швидко псується та здається понад обсяги, передбачені договором, контрактант «приймає» (тобто зобов’язаний прийняти) за цінами і на умовах, що погоджені сторонами. Це — суто соціалістичні положення, застосування яких буде вкрай обмежене. По-перше, зазначені положення можуть застосовуватись до договорів контрактації сільськогосподарської продукції, що укладаються не на підставі державного замовлення, лише за згодою сторін договору, яка (згода) є мало вірогідною. По-друге, при закупівлі сільськогосподарської продукції для державних потреб ч. 2 ст. 273 ГК буде приходити у суперечність із законами про державний бюджет, якими будуть визначатись обсяги бюджетних коштів на державну закупівлю сільськогосподарської продукції. Отже, виробники сільськогосподарської продукції зазвичай не зможуть реалізувати закріплене у ч. 1 ст. 273 ГК право на свій розсуд визначати кількість продукції, що пропонується контрактантові. Ця кількість має визначатись у договорі, а відповідно до ч. 2 ст. 669 ЦК умова щодо кількості товару може бути погоджена шляхом установлення в договорі порядку визначення цієї кількості.
Неможливою буде і реалізація виробником права одностороннє визначати строки здачі сільськогосподарської продукції. При вирішенні переддоговірних спорів з цього приводу слід виходити із того, що ці строки мають бути встановлені. Інша справа, що вони не повинні бути занадто жорсткими.
6. Частина 3 ст. 2/3 ГК приписує визначати в договорах контрактації обсяги сільськогосподарської продукції, яку контрактант має приймати безпосередньо у виробника, та продукції, яка доставляється виробником торговельним підприємствам. Крім того, в частині, в якій договором не встановлено обов’язок контрактанта приймати сільськогосподарську продукцію безпосередньо у виробника, продукція має прийматись контрактантом на визначених договором приймальних пунктах, розташованих у межах адміністративного району за місцезнаходженням виробника.
7. Із ч. 5 ст. 273 ГК можна зробити висновок про те, що контрактанти несуть обов’язок забезпечувати виробників тарою та необхідними матеріалами для пакування продукції. Це слід ураховувати при вирішенні переддоговірних спорів. Договором контрактації повинні бути встановлені умови щодо кількості тари та матеріалів, строку та порядку забезпечення ними.
8. Частина 1 ст. 274 ГК передбачає застосування встановленої договором контрактації неустойки за нездачу сільськогосподарської продукції в установлені строки лише у випадках, якщо інший розмір неустойки не встановлений законом. Це означає заборону відступати від встановленого законом розміру неустойки (на цей час така неустойка не встановлена). Наведене правило відповідає ч. 1 ст. 231 ГК, яка забороняє зміну за погодженням сторін розміру штрафних санкцій, що встановлені законом стосовно окремих видів зобов’язань. Маючи на увазі ту обставину, що положення Господарського кодексу про контрактацію сільськогосподарської продукції поширюються тільки на державну закупівлю такої продукції, слід без обмежень застосовувати правило про неприпустимість змінювати договором установлену законом неустойку за порушення виробником обов’язку здати контрактантові продукцію в установлений строк. Але ж умова договору контрактації, якою встановлено інший розмір неустойки, ніж передбачений законом, є не нікчемною, а лише оспорюваною умовою правочину. І незастосування встановленої договором умови про розмір неустойки за відсутності позову про визнання такої умови недійсною можливе тільки в разі реалізації господарським судом свого повноваження визнавати договори недійсними на підставі п. 1 ст. 83 ГПК [20]. Неустойка, про яку йдеться у ч. 1 ст. 274 ЦК, є заліковою. Від нездачі продукції як порушення, передбаченого ч. 1 ст. 274 ЦК, слід відрізняти невиконання виробником обов’язків своєчасно підготувати до здавання-приймання продукції та попереджати контрактанта про непідготовленість до цього. За таке порушення ч. 3 ст. 274 ГК [31] передбачає лише відшкодування виробником контрактанту збитків. Ці збитки зазвичай полягають у відшкодуванні транспортних витрат у зв’язку з порожнім пробігом автотранспорту.
9. Відповідно до ч. 2 ст. 274 ГК контрактант сплачує неустойку у розмірі п’яти відсотків вартості продукції, яку він не прийняв безпосередньо у виробника чи в іншому місці в порядку і строки, погоджені сторонами. Цей розмір неустойки також не може змінюватись за погодженням сторін договору контрактації. Неустойка, про яку йдеться, є штрафною.
§ 5. ПОСТАЧАННЯ ЕНЕРГЕТИЧНИМИ ТА ІНШИМИ РЕСУРСАМИ ЧЕРЕЗ ПРИЄДНАНУ МЕРЕЖУ
Стаття 714. Договір постачання енергетичними та іншими ресурсами через приєднану мережу
1. За договором постачання енергетичними та іншими ресурсами через приєднану мережу одна сторона (постачальник) зобов’язується надавати другій стороні (споживачеві, абонентові) енергетичні та інші ресурси, передбачені договором, а споживач (абонент) зобов’язується оплачувати вартість прийнятих ресурсів та дотримуватись передбаченого договором режиму її використання, а також забезпечити безпечну експлуатацію енергетичного та іншого обладнання.
2. До договору постачання енергетичними та іншими ресурсами через приєднану мережу застосовуються загальні положення про купівлю-продаж, положення про договір поставки, якщо інше не встановлено законом або не випливає із суті відносин сторін.
3. Законом можуть бути передбачені особливості укладення та виконання договору постачання енергетичними та іншими ресурсами.
1. Стаття, що коментується, вперше в національному цивільному законодавстві визнає договори постачання енергетичними та іншими ресурсами через приєднану мережу різновидом договору купівлі-продажу. Це тягне за собою поширення на договори постачання через приєднану мережу ст. 655 — 697 ЦК (якщо інше не встановлено законом або не випливає із суті відносин сторін). До правовідносин з приводу постачання ресурсами через приєднану мережу застосовуються також положення законодавства про договір поставки, оскільки це передбачено ч. 2 ст. 714 ЦК.
2. Частина 3 ст. 714 ЦК допускає встановлення законом особливостей укладання та виконання договорів постачання енергетичними та іншими ресурсами. Ця орієнтація законодавця на встановлення зазначених особливостей законом є занадто жорсткою. Стосовно постачання енергетичними ресурсами ця жорсткість пом’якшується ч. 1 ст. 277 ГК, яка передбачає встановлення Кабінетом Міністрів правил користування енергією відповідного виду. У решті випадків (при постачанні водою, газом через приєднану мережу) також немає підстав для висновку про те, що в силу ч. 3 ст. 714 ЦК не можуть застосовуватись підзаконні акти, які регулюють відносини щодо постачання ресурсами через приєднану мережу, та які прийняті до введення в дію Цивільного кодексу 2003 р. Таке твердження означало б руйнування правопорядку у цій сфері, а тому не відповідало б ч. 1 ст. 8 Конституції [1], яка верховенство права поставила вище юридичної сили законів, які є проявом позитивного права. З урахуванням цього затвердження підзаконними актами правил користування водою, газом навіть після введення в дію нового Цивільного кодексу не може бути підставою для твердження про те, що такі акти не мають юридичної сили. Це стосується, зокрема Правил надання послуг з централізованого опалення, постачання холодної та гарячої води і водовідведення, що затверджені постановою Кабінету Міністрів від 21 липня 2005 р. № 630 [333].
Далі наводиться коментар до законодавства про постачання окремими видами ресурсів через приєднану мережу.
ПОСТАЧАННЯ ЕЛЕКТРОЕНЕРГІЄЮ ФІЗИЧНИХ ОСІБ
3. Відносини з приводу постачання фізичних осіб електроенергією, регулюються ст. 714 ЦК, ст. 24 — 27 Закону «Про електроенергетику» [89], Правилами користування електричною енергією для населення [291] (далі — Правила). Ці Правила слід визнати такими, що мають юридичну силу не тільки з урахуванням викладеного в п. 2 коментаря до ст. 714 ЦК, а й у зв’язку з тим, що право Кабінету Міністрів затвердити такі Правила передбачене спеціальним законом — частиною четвертою ст. 26 Закону «Про електроенергетику». Положення, що поширюються на відносини з приводу постачання фізичних осіб електроенергією, містяться в Законі «Про житлово-комунальні послуги [174]».
4. Постачання фізичних осіб електроенергією здійснюється на підставі договору про користування електричною енергією. Проект договору розроблюється енергопостачальником згідно з Типовим договором про користування електроенергією, який є додатком до Правил. Щодо кожного об’єкта, який належить споживачеві, укладається окремий договір. У багатоквартирному будинку енергопостачальник укладає договори з кожним наймачем (власником квартири). При укладенні договору сторони вправі відступати від умов Типового договору. Приписується укладати договір на три роки. Якщо за місяць до спливу строку договору жодна із сторін не заявила про припинення його дії у зв’язку із спливом строку договору або про необхідність його зміни, договір про користування електроенергією подовжується на один рік. Споживання електричної енергії без укладення з енергопостачальником договору про користування електричною енергією кваліфікується як самовільне підключення (абзац дев’ятий п. 2 Правил). Це — занадто жорстке правило. Його жорсткість пом’якшується з урахуванням наступного. Підключення електроенергії за заявою наймача (власника) квартири або іншого об’єкта має кваліфікуватись як укладення договору, хоч і з порушенням вимоги закону про його письмову форму (ст. 208, 218 ЦК). Якщо ж особа придбала квартиру, житловий будинок чи інший об’єкт і не звернулась із заявою про підключення до електромережі (про укладення договору), але не користувалась електроенергією, її дії не можуть кваліфікуватись як самовільне підключення і тягти відповідальність цієї особи, оскільки відсутній юридичний факт — правопорушення, яке могло б бути підставою відповідальності. Але ж споживання електроенергії особою, яка придбала об’єкт і не звернулась до енергопостачальника із заявою про підключення до електромережі та укладення договору, є правопорушенням. Питання про відповідальність споживача в таких випадках має вирішуватись з урахуванням вини енергопостачальника, який не здійснив відключення об’єкта від електромережі до укладення договору (появи правової підстави для підключення об’єкта до електромережі).
5. За заявою споживача підключення об’єкта до електромережі здійснюється протягом трьох (семи — у сільській місцевості) днів. У цей же строк має бути підписаний договір.
6. Прилади обліку електричної енергії мають бути придбані, установлені і підключені енергопостачальником, а їх вартість та вартість послуг оплачується забудовником (власником об’єкта, на який здійснюється постачання електроенергії). Споживач несе відповідальність за збереження приладів обліку та пломб на них, якщо прилади встановлені в квартирах або на інших об’єктах споживача. Відповідальність за збереження поквартирних приладів обліку, встановлених на сходових клітках, та пломб на них несе власник будинку або організація, у віданні якої перебуває будинок. Споживач відшкодовує вартість перевірки, ремонту або встановлення нового приладу обліку у разі пошкодження, втрати або неправильної роботи приладу обліку з його вини. В інших випадках перевірка, ремонт або заміна пошкодженого або втраченого приладу обліку здійснюються за рахунок енергопостачальника або організації, відповідальної за його збереження (п. 17 Правил [291]). Правила не встановлюють порядку розподілу пов’язаних з цим обов’язків між енергопостачальником та організацією, відповідальною за збереження приладу обліку. Виходячи із того, що зазначена організація є відповідальною, можна дійти висновку про те, що ця організація звільняється від відповідальності за незбереження приладів обліку, якщо доведе, що вона не допускала порушення своїх обов’язків, яке привело до пошкодження, втрати або неправильної роботи приладу обліку, або якщо вона доведе відсутність своєї вини. Відповідні витрати у таких випадках мають бути покладені на енергопостачальника.
7. Енергопостачальник вправі перевіряти справність приладів обліку, знімати показання приладів та проводити обстеження електроустановок споживача на предмет виявлення споживання електричної енергії поза приладами обліку (п. 37 Правил). Оскільки в більшості випадків вимога про обов’язкове укладення договору про користування електричною енергією не виконується, умовами договорів викладене правило не підкріплюється, а реалізація відповідного права енергопостачальника приходить у суперечність з правом фізичної особи на недоторканність житла. Стаття 30 Конституції України [1] допускає проникнення до житла чи іншого володіння особи лише за вмотивованим рішенням суду або у невідкладних випадках в порядку, встановленому законом. Ця суперечність усунена Законом «Про житлово-комунальні послуги» [174] лише частково: без отримання згоди споживача проникнення до житла може бути здійснене у невідкладних випадках, пов’язаних з рятуванням життя людей та майна за умови присутності при проникненні до житла і до повного завершення робіт представників виконавця (енергопостачальника), балансоутримувача, органів внутрішніх справ, споживача із числа будь-кого із власників суміжних приміщень (ч. 1 — 6 ст. 17 названого Закону). Що стосується обов’язку споживача допускати представників виконавця для зняття контрольних показників засобів обліку тощо, то в таких випадках споживач зобов’язаний забезпечити доступ до засобів обліку лише відповідно до договору. При цьому умови доступу в квартиру, будинок, інше приміщення визнаються істотними умовами договорів на надання житлово-комунальних послуг (п. 11 ч. 1 ст. 26 названого Закону).
8. Правила встановлюють підстави тимчасового припинення постачання електроенергією та підстави відключення споживача від мережі електропостачання, яке (відключення) одночасно означає розірвання договору енергопостачальником. Підстави тимчасового припинення виконання зобов’язань Цивільним кодексом взагалі не встановлюються. Законом «Про електроенергетику» [89] це передбачається і встановлюється порядок визначення підстав тимчасового припинення користування електроенергією (Правилами користування електроенергією), що слід визнати правомірним (з урахуванням викладеного в п. 2 коментаря до ст. 714 ЦК). Установлення п. 35 Правил підстав «відключення споживача», тобто одностороннього розірвання договору енергопостачальником, суперечить ч. 1 ст. 651 ЦК, відповідно до якої розірвання договору допускається за згодою сторін, а також у випадках, якщо це передбачено договором або законом. Наявність такої суперечності не перешкоджає застосуванню п. 35 Правил з урахуванням викладеного в п. 2 коментаря до ст. 714 ЦК, а також з урахуванням того, що право Кабінету Міністрів затвердити Правила користування електричною енергією для населення прямо встановлене ст. 26 Закону «Про електроенергетику». Тому енергопостачальник вправі «відключити споживача», тобто одностороннє розірвати договір з підстав, зазначених у п. 35 Правил (розкрадання електричної енергії; навмисне пошкодження приладу обліку; неоплата встановлення нового приладу обліку, якщо обов’язок оплати лежить на споживачеві; неоплата спожитої електроенергії на тридцятий день після отримання споживачем попередження енергопостачальника; невиконання припису Державної інспекції з енергетичного нагляду щодо режиму споживання електроенергії; зниження показників якості електроенергії з вини споживача).
9. Споживачеві надається право в будь-який час на свій розсуд розірвати договір шляхом односторонньої відмови від нього. Для цього він повинен не пізніше, ніж за сім днів до припинення користування електроенергією (до припинення договору і відповідного зобов’язання) у квартирі або на іншому об’єкті письмово повідомити енергопостачальника про розірвання договору. Невиконання споживачем цієї вимоги означає, що споживач зобов’язаний оплачувати електроенергію відповідно до показань приладів обліку та нести відповідальність за порушення правил користування електроенергією на об’єкті, що був підключений до мережі електропостачання, на підставі договору до дня припинення дії останнього.
10. Пункт 44 Правил покладає на енергопостачальника відповідальність за тимчасове припинення енергопостачання з його вини в розмірі п’ятикратної вартості недовідпущеної споживачеві електроенергії. Така ж відповідальність енергопостачальника, як і п. 44 Правил, установлена ч. 6 ст. 24 Закону «Про електроенергетику». Цю відповідальність слід кваліфікувати як обов’язок сплатити неустойку у зазначеному розмірі. Ця неустойка, встановлена частиною шостою ст. 24 Закону «Про електроенергетику», не виключає застосування загального правила ч. 1 ст. 624 ЦК, відповідно до якої неустойка стягується незалежно від відшкодування шкоди.
Відпуск енергопостачальником електроенергії, параметри якої знаходяться поза межами показників, визначених у договорі, тягне відповідальність енергопостачальника в розмірі двадцяти п’яти відсотків вартості такої електроенергії (ч. 7 ст. 24 Закону «Про електроенергетику»). Це — теж штрафна неустойка. Вона не виключає обов’язку енергопостачальника відшкодувати збитки, завдані споживачеві таким порушенням, на підставі загальних правил ст. 22, 623, 624 ЦК.
11. Відповідно до ч. 1 ст. 611 ЦК правові наслідки порушення зобов’язання встановлюються договором і законом. Але спеціальним правилом ч. 4 ст. 26 Закону «Про електроенергетику» передбачається, що споживач енергії несе відповідальність за порушення умов договору і правил користування електроенергією згідно із законодавством. Тут же зазначається про те, що правила користування електроенергією для населення встановлюються Кабінетом Міністрів. Отже, положення про відповідальність споживачів, установлені Правилами користування електроенергією для населення, є чинними. Відповідно до п. 53 Правил розмір збитків, завданих енергопостачальникові порушенням правил користування електроенергією, розраховується за добовою величиною розрахункового споживання електроенергії та за кількістю днів з дня останнього контрольного зняття представником енергопостачальника показань чи технічної перевірки приладу обліку до моменту усунення порушення за тарифами, які діяли на період, за який розраховується розмір збитків. Правила [291] передбачають, що Національна комісія регулювання електроенергетики України (далі — НКРЕ) має повноваження затвердити Методику визначення обсягу та вартості електричної енергії, необлікованої внаслідок порушення споживачами правил користування електричною енергією [445].
Пункт 42 Правил покладає на споживача відповідальність за прострочення терміну внесення платежів за спожиту електроенергію. Законодавством така відповідальність не встановлена. Договором вона встановлюватись може. Але при цьому слід ураховувати наступне. До усунення Кабінетом Міністрів заборгованості держави із заробітної плати, пенсій, стипендій, інших грошових виплат і прийняття Верховною Радою відповідного рішення тимчасово заборонено нарахувати та стягувати з громадян пеню за несвоєчасне внесення плати за житлово-комунальні послуги (Закон «Про тимчасову заборону стягнення з громадян України пені за несвоєчасне внесення плати за житлово-комунальні послуги»). Відступлення від цього Закону в договорах суперечило б ч. 3 ст. 6 ЦК, оскільки із змісту названого Закону випливає обов’язковість його для сторін (із змісту цього Закону випливає імперативний характер його положень).
ПОСТАЧАННЯ ЕЛЕКТРОЕНЕРГІЄЮ ЮРИДИЧНИХ ОСІБ
12. На правовідносини між енергопостачальниками та юридичними особами поширюється чинність ст. 714 ЦК, ст. 275 — 277 ГК [31], Правил користування електричною енергією (далі — Правила) [442]. Ці Правила затверджені НКРЕ відповідно до повноваження, що надане їй абзацом сьомим ч. 1 ст. 12 Закону «Про електроенергетику» [89], і в силу цього спеціального положення Закону названі Правила мають чинність, яка не спростовується зазначенням у ч. 1 ст. 277 ГК на те, що правила користування енергією затверджуються Кабінетом Міністрів, оскільки відповідно до абзацу сьомого частини першої ст. 12 Закону «Про електроенергетику» розроблення і затвердження правил користування електричною енергією є одним із основних завдань НКРЕ. Чинними є також Порядок постачання електричної енергії споживачам [288] і Порядок обмеження електроспоживання споживачів до рівня екологічної броні електропостачання або повного припинення їм електропостачання [325].
13. У зв’язку з постачанням електроенергії юридичним особам та фізичним особам- підприємцям можуть укладатись договори декількох видів, що обумовлене розвитком ринку електроенергії та складністю відносин, що виникають при постачанні електроенергією. Основним договором, на підставі якого здійснюється постачання електроенергії, є договір постачання електричної енергії. Цей договір укладається між споживачем та постачальником електроенергії на підставі Типового договору про постачання електричної енергії, що є додатком до Правил.
При укладенні договору сторони не вправі відступати від положень Типового договору, оскільки ч. 4 ст. 179 ГК забороняє відступати від змісту типових договорів. Постачання електроенергією згідно з таким договором здійснюється з оплатою за регульованим тарифом. Постачальники електроенергії за регульованим тарифом (тобто постачальники, які здійснюють постачання за допомогою власних електроустановок) на закріпленій за ними території не мають права відмовити споживачеві або субспоживачеві в укладенні договору про постачання електричної енергії, якщо споживач виконує вимоги нормативно-правових актів щодо постачання електроенергії (п. 1.9 Правил).
14. Договір про купівлю-продаж електричної енергії укладається в тих випадках, коли постачання електроенергією здійснюється за допомогою електроустановок не постачальника, а іншої електропередавальної організації. На підставі такого договору постачання електроенергією здійснюється з умовою про оплату за цінами, погодженими сторонами (за нерегульованим тарифом). За наявності згоди постачальника споживач вправі укласти договір про купівлю-продаж електроенергії з будь-яким постачальником за умови відсутності заборгованості перед постачальником за регульованим тарифом. Договір про купівлю-продаж укладається на весь обсяг споживання електроенергії, що необхідний споживачеві, і на строк, який кратний розрахунковому періоду. На період дії договору про купівлю-продаж електроенергії призупиняється дія договору про постачання електроенергії за регульованим тарифом. Договір про постачання електроенергії призупиняється на підставі письмового повідомлення, що надсилається постачальнику електроенергії споживачем, яке має бути отримане постачальником не пізніше, ніж за п’ять днів до початку дії договору про купівлю-продаж електроенергії. Для поновлення дії договору про постачання електроенергії споживач має звернутися до постачальника електроенергії за регульованим тарифом не пізніше п’яти днів до закінчення дії договору про купівлю-продаж електроенергії. Варто звернути увагу на оригінальність правової конструкції, яка розглядалась, та відповідно до якої споживач має право вимагати призупинення дії договору постачання електроенергії у зв’язку з укладенням ним договору про купівлю-продаж електроенергії (як правило, — з іншим постачальником електроенергії), а також відновлення дії договору про постачання електроенергії у зв’язку з припиненням дії договору купівлі-продажу електроенергії (п. 5.9 Правил).
15. Відповідно до ч. 7 ст. 276 ГК оплата енергії, що відпускається, здійснюється, як правило, у формі попередньої оплати. Попередня оплата визначається в п. 1.2 Правил як стовідсоткова оплата обсягу очікуваного споживання електричної енергії, заявленого на наступний розрахунковий період, яка (оплата) здійснюється до початку розрахункового періоду. Інші варіанти оплати можуть установлюватись за погодженням сторін договору про постачання електричної енергії. Споживачі практично позбавлені можливості домагатися іншої форми оплати, ніж попередня. Правда, при масовому отриманні електропостачальником підписаних договорів з протоколами розбіжностей електропостачальник може не справитись із задачею оформлення позовних заяв про вирішення переддоговірних спорів, а тому споживачі, що складають протоколи розбіжностей з наміром уникнути попередньої оплати електроенергії, мають певний шанс досягти своєї мети.
16. Оплата енергії, що відпускається відповідно до договорів про постачання електричної енергії, здійснюється за регульованими тарифами. Регульовані тарифи затверджуються в порядку, встановленому законодавством. Тарифи на електроенергію, що відпускається населенню і населеним пунктам, затверджені постановою Кабінету Міністрів «Про тарифи на електроенергію, що відпускається населенню і населеним пунктам» [461]. За наявності окремого обліку споживання електричної енергії за періодами часу регульовані тарифи диференціюються (більш високий тариф застосовується в години максимального навантаження енергосистеми, а більш низький тариф — у години мінімального навантаження).
17. Оплата електроенергії, кількість якої перевищує договірні величини споживання електроенергії (різниця між договірною величиною електроенергії та обсягом фактично спожитої електроенергії) здійснюється у двократному розмірі регульованого тарифу. У такому ж розмірі оплачується електроенергія, що спожита шляхом найбільшого перевищення потужності, зафіксованого впродовж розрахункового періоду договірної величини потужності (ч. 5 ст. 26 Закону «Про електроенергетику» [89]).
18. Порушення дисципліни платежів є підставою для обмеження електроспоживання споживачів до рівня екологічної броні електропостачання, а за відсутності такої броні — до повного припинення електропостачання. Енергопостачальники, електропередавальні організації або Держенергонагляд не пізніше, ніж за три робочі дні до дати обмеження або припинення електропостачання, надсилають споживачам письмове попередження, в якому зазначаються підстава, дата і час, з якого буде запроваджено обмеження або буде припинене електропостачання [288]. Обмеження не запроваджується і електропостачання не припиняється, якщо споживач ліквідує заборгованість за зобов’язанням щодо оплати спожитої енергії до здійснення таких заходів.
19. Відповідно до п. 7.5 Правил [442] електропостачальник має також право припинити повністю або частково електропостачання у таких випадках: 1) відсутність у споживача персоналу для обслуговування електроустановок; 2) зниження з вини споживача показників якості електроенергії до величин, які порушують нормальне функціонування електроустановок електропередавальної організації або інших споживачів.
20. Електропостачальник несе відповідальність перед споживачами — юридичними особами-підприємцями, як і перед споживачами — фізичними особами, відповідно до ч. 6 і 7 ст. 24 Закону «Про електроенергетику» (див. п. 9 коментаря до ст. 714 ЦК).
21. Кабінетом Міністрів України затверджено Порядок визначення розміру відшкодування шкоди, завданої електропостачальнику внаслідок викладення електричної енергії [337]. У постанові про затвердження названого Порядку міститься посилання на ст. 27 Закону «Про електроенергетику», яка надає таке повноваження Кабінету Міністрів. Але Кабінет Міністрів частину цього повноваження передоручив НКРЕ, яка і затвердила Методику визначення обсягу та вартості електричної енергії, не облікованої внаслідок порушення споживачами Правил користування електричною енергією [445].
ПОСТАЧАННЯ ФІЗИЧНИМ І ЮРИДИЧНИМ ОСОБАМ ВОДИ І ТЕПЛОВОЇ ЕНЕРГІЇ. ПОСЛУГИ З ВОДОВІДВЕДЕННЯ
22. Відносини щодо постачання фізичним особам води та теплової енергії регулюється ст. 714 ЦК. До відносин з приводу постачання води (холодної, питної) застосовується Закон «Про питну воду та питне водопостачання» [143]. Цей Закон (ч. З ст. 19) надає центральному органові виконавчої влади з питань житлово-комунального господарства встановлювати порядок надання споживачам послуг з питного водопостачання. Але на сьогодні такий порядок не затверджувався. Натомість затверджені Правила надання послуг з централізованого опалення, постачання холодної та гарячої води і водовідведення [333] (далі — Правила). Було б неправильним стверджувати, що Кабінет Міністрів не мав повноважень на затвердження Правил. Повноваження на затвердження Кабінетом Міністрів названих Правил підтверджено ст. 19 названого Закону. Крім того, Кабінет Міністрів затвердив згадані Правила з урахуванням Конституції України [1], яка наділяє Кабінет Міністрів повноваженнями здійснювати внутрішню і зовнішню політику. Це є аргументом на користь визнання чинності названих Правил. Нарешті, чинність цих Правил випливає також із викладеного в п. 2 коментаря до ст. 714 ЦК.
23. Стаття 714 ЦК, з одного боку, і частина третя ст. 19 Закону «Про питну воду та питне водопостачання», Правила, — з іншого, по-різному кваліфікують правовідносини щодо постачання води і теплової енергії. Стаття 714 ЦК визнає договір постачання ресурсами через приєднану мережу видом договору купівлі-продажу. В інших названих актах ідеться про надання послуг такого характеру. Перевагу при юридичній кваліфікації відносин щодо постачання води та теплової енергії слід надати ст. 714 ЦК, оскільки із змісту цього Кодексу видно, що як раз в ньому встановлюється система цивільно-правових зобов’язань. Отже, договір постачання водою та тепловою енергією є різновидом договору купівлі-продажу. Лише у тих випадках, коли відносини щодо постачання води та теплової енергії доповнюються відносинами щодо виконання певних робіт, до цих останніх відносин можуть застосовуватись ст. 837 — 874 ЦК, що формулюють загальні положення про підряд та побутовий підряд якщо це не суперечить суті таких відносин. Застосування положень про послуги (ст. 901 — 907 ЦК) до правовідносин, про які тут ідеться, виключається (крім послуг щодо водовідведення).
24. Постачання гарячою і холодною водою, а також тепловою енергією здійснюється на підставі договорів, що укладаються відповідно до Типового договору про надання населенню послуг з централізованого опалення, постачання холодної та гарячої води і водовідведення, який є додатком до Правил (далі — Типовий договір). До договору, що укладається з «виконавцем послуг», сторони можуть вносити додаткові порівняно з Типовим договором пункти. Відповідно до ч. 3 ст. 6 ЦК слід визнати, що сторони договору, який укладається, вправі відступити від положень Типового договору, не виходячи при цьому за межі, встановлені цією частиною.
25. Стаття 627 ЦК визнає, що сторони вільні в укладанні договору, але з урахуванням, зокрема, актів цивільного законодавства. З урахуванням цього на виконавця покладається обов’язок підготувати та укласти із споживачем договір на надання житлово-комунальних послуг (п. 3 ч. 2 ст. 21 Закону «Про житлово-комунальні послуги» [173]). Пункт 1 ч. 3 ст. 20 того ж Закону покладає обов’язок укласти такий договір на споживача. Разом з тим п. 24 Правил надає споживачеві право відмовлятися від отримання послуг з централізованого опалення та постачання гарячої води. Але при цьому повинні виконуватись вимоги Порядку відключення окремих приміщень житлових будинків від мереж централізованого опалення та постачання гарячої води при відмові споживача від централізованого теплопостачання [443]. Наказом Мінжилкомунгоспу України до цього Порядку були внесені зміни, зокрема, із його назви вилучено слово «приміщень».
26. Відповідно до п. 3 Правил надання послуг з централізованого опалення, постачання холодної та гарячої води і водовідведення постачання має здійснюватись безперервно. Перерви у постачанні допускаються для проведення ремонтних і профілактичних робіт, які проводяться за погодженням з місцевими державними адміністраціями або органами місцевого самоврядування, а також при ліквідації наслідків дії непереборної сили або аварій. Постачання теплової енергії для систем опалення призупиняється також в міжопалювальний період.
27. Положення п. 17 Правил, що покладає на споживача обов’язок допускати у квартиру (приватний будинок) та інші зайняті ним приміщення працівників постачальника або підприємств водо-, теплопостачання та водовідведення за наявності у них відповідного посвідчення підлягає застосуванню в частині, що не суперечить ст. 30 Конституції: такий обов’язок споживач несе тільки за умови, що він передбачений договором. На це зазначається в п. 2 ч. 1 ст. 20 Закону «Про житлово-комунальні послуги» [174]. Лише за необхідності ліквідації аварії обов’язок споживача забезпечити доступ до мережі, арматури, засобів обліку, розподільчих систем випливає безпосередньо із ст. 30 Конституції України.
28. Для обліку кількості спожитої гарячої та холодної води встановлюються побудникові та квартирні засоби обліку (лічильники). Якщо встановлені тільки побудникові засоби обліку, холодна і гаряча вода оплачується наймачами (власниками) квартир відповідно до показань засобів обліку. Від цього показника відраховуються ті витрати гарячої та холодної води, які припадають на самого постачальника, юридичних осіб — орендарів нежитлових приміщень, а різниця розподіляється серед споживачів — власників або наймачів квартир пропорційно кількості мешканців у квартирі (для цього визначається кількість води, яка припадає на одного мешканця, а ця кількість перемножується на кількість мешканців у кожній квартирі).
Якщо в частині квартир установлені засоби обліку споживання холодної та гарячої води, оплата води здійснюється відповідно до показників цих засобів. Частина спожитої холодної та гарячої води, що розподіляється між власниками та наймачами квартир, в яких не встановлено засоби обліку, визначається шляхом відрахування від показників будинкового засобу обліку кількості холодної і гарячої води, що припадає на постачальника та юридичних осіб — орендарів нежитлових приміщень, та показників кількості спожитої води в квартирах, де встановлені квартирні засоби обліку.
29. Теплова енергія, що поставляється для опалення житлових будинків, оплачується відповідно до показників квартирних тепло лічильників. За відсутності квартирних теплолічильників та наявності будинкових тепло лічильників, вартість спожитої теплової енергії оплачується власниками (наймачами) квартир відповідно до показань будинкового тепло лічильника пропорційно до опалюваної площі квартири. За наявності квартирних теплолічильників у частині квартир розподіл спожитої теплової енергії здійснюється із застосуванням за аналогією правил про розподіл спожитої холодної та гарячої води, про які (правила) йшлося у попередньому пункті коментаря.
Кількість теплової енергії на опалення місць загального користування окремо не визначається, а входить до загальної кількості теплової енергії, виставленої до оплати за опалення за умов, що в багатоквартирному будинку відсутні суб’єкти господарювання, помешкання з індивідуальним опаленням, усі житлові квартири не обладнані приладами обліку витрат теплової енергії на опалення. У решті випадків застосовується Методика розрахунку кількості тепла, спожитого на опалення місць загального користування багатоквартирних будинків, та визначення плати за їх опалення [341].
30. Розрахунковим періодом для оплати холодної та гарячої води та теплової енергії є календарний місяць. Якщо договором не встановлено інших строків оплати, вона має здійснюватись не пізніше 20 числа наступного за розрахунковим місяця. Відповідно до п. 40 Правил [333] пропуск споживачем встановленого строку оплати спожитої холодної та гарячої води та теплової енергії тягне сплату пені, встановленої законом або договором. Законом неустойка на цей час не встановлена. Про пеню за прострочення оплати спожитої холодної та гарячої води, теплової енергії див. п. 10 коментаря до ст. 714 ЦК.
ПОСТАЧАННЯ ГАЗУ ФІЗИЧНИМ ОСОБАМ
31. Кабінет Міністрів затвердив Правила надання населенню послуг з газопостачання [326] (далі — Правила). Слід визнати чинність цього нормативно-правового акта з урахуванням викладеного у п. 2 коментаря до ст. 714 ЦК.
32. Постачання газу фізичним особам здійснюється на підставі договору. Такі договори споживачі укладають з виконавцями — газопостачальником або газотранспортною організацією. Газопостачальна організація здійснює постачання газу на підставі договору про надання послуг з газопостачання. Газотранспортна організація здійснює транспортування газу від газопостачальної організації до споживачів і надає останнім послуги з технічного обслуговування та ремонту газопроводів і внутрішньобудинкових систем газопостачання. Одна юридична особа може одночасно здійснювати постачання і транспортування природного газу. Газопостачальним організаціям, що здійснюють газопостачання на відповідній території, забороняється відмовляти споживачам, об’єкти яких розташовані на цій території, в укладенні договору. На споживача також покладається обов’язок укласти договір (якщо він бажає мати правовий статус споживача). Правила послідовно притримуються необхідності договірного оформлення відносин щодо газопостачання. Приписується відключати газові прилади і пристрої споживача після закінчення строку або дострокового припинення договору.
Договір про надання послуг з газопостачання укладається відповідно до Типового договору, затвердженого Кабінетом Міністрів України [339]. Сторони мають право відступати від цього Типового договору на підставі ч. З ст. 6 ЦК.
33. На виконавця покладається обов’язок здійснювати постачання газу відповідно до Правил безпеки систем газопостачання [361], що затверджені Держнаглядохоронпраці. Правила надання населенню послуг з газопостачання не передбачають прямо права виконавця на розірвання договору із споживачем в односторонньому порядку. Проте встановлюється низка випадків, коли виконавець має право припинити газопостачання. Припинення газопостачання, що передбачене п. 6 Правил, по-різному впливає на договір про надання послуг з газопостачання: 1) якщо це здійснюється за заявою споживача, який не має надалі наміру отримувати газ від виконавця, припинення газопостачання є конклюдентною дією, що виявляє волю виконавця на акцепт пропозиції споживача розірвати договір; 2) якщо припинення газопостачання здійснюється за ініціативою виконавця, припинення газопостачання не тягне припинення договору. Договір при цьому зберігає чинність, але виконання виконавцем зобов’язання, що ґрунтується на цьому договорі, призупиняється. Призупинення може тривати такий період, упродовж якого строк дії договору закінчиться. Тоді поновлення газопостачання після усунення причин припинення газопостачання можливе лише за умови укладення нового договору.
34. Підставами припинення газопостачання ст. 6 Правил визнає: 1) проведення планово-профілактичного обслуговування або капітального ремонту систем газопостачання; 2) ліквідація наслідків аварій, спричинених надзвичайними ситуаціями технологічного, природного або екологічного характеру, та проведення ремонтно-відновних робіт; 3) порушення строків оплати спожитого газу; 4) порушення споживачем правил безпеки систем газопостачання, що створило загрозу виникнення аварійної ситуації; 5) подання споживачем заяви про припинення газопостачання. Після усунення причин припинення газопостачання воно відновлюється впродовж двох робочих днів у містах і п’яти календарних днів у сільській місцевості.
35. Відповідно до абзацу восьмого п. 28 Правил споживач має право розірвати договір і вимагати відшкодування збитків у разі порушення його прав. Порядок відшкодування збитків, завданих споживачеві природного газу, внаслідок порушення газопостачальною або газотранспортною організацією Правил надання населенню послуг з газопостачання затверджений НКРЕ.
36. Кількість спожитого газу визначається за показниками квартирних лічильників газу. У комунальній квартирі кількість спожитого газу за показаннями лічильника розподіляється за критерієм кількості мешканців. За цим же критерієм проводиться розподіл спожитого газу у разі встановлення єдиного лічильника газу на будинок або групу будинків (п. 5 Тимчасового положення про порядок проведення розрахунків за надання населенню послуг з газопостачання в умовах використання лічильників природного газу (будинкових або на групу будинків) [309]. За відсутності лічильників газу (квартирних, будинкових, на групу будинків) кількість спожитого газу визначається відповідно до норм споживання, встановлених постановою Кабінету Міністрів «Про затвердження норм споживання природного газу населенням у разі відсутності газових лічильників» [265].
37. Розрахунковим періодом для визначення розміру оплати послуг з газопостачання є календарний місяць. Граничний термін оплати газу, спожитого впродовж розрахункового періоду — 10 число наступного місяця. Якщо впродовж наступних п’яти днів виконавець не отримав повідомлення про оплату, він надсилає споживачеві письмове попередження про припинення газопостачання. Неоплата спожитого газу протягом 10 днів після отримання споживачем письмового попередження дає право виконавцеві припинити газопостачання. Забороняється відключати споживача від газопостачання в останній робочий день перед вихідними або святковими днями.
38. Про обов’язок споживача безперешкодно допускати в свої житлові та подібні приміщення, де розташовані газові прилади і пристрої, лічильники газу, представників виконавця (п. 29 Правил [326]) див. п. 7 коментаря до ст. 714 ЦК. Про сплату неустойки за прострочення оплати спожитого газу див. п. 10 коментаря до ст. 714 ЦК.
39. У п. 31 Правил міститься посилання на Порядок відшкодування збитків, завданих газопостачальній або газотранспортній організації внаслідок порушення споживачем природного газу Правил надання населенню послуг з газопостачання. Такий порядок затверджено НКРЕ [423]. Але він не може бути визнаний таким, що має юридичну силу, з огляду на те, що Порядок передбачає розрахункове визначення розміру збитків. А це суперечить ст. 22, 623 ЦК, відповідно до яких кредитор зобов’язаний доказати розмір збитків. Ще одна обставина, яка виключає застосування названого Порядку, — це опублікування його в Інформаційному бюлетені НКРЕ, а не в загальнодоступному офіційному виданні. Нормативно-правові акти НКРЕ на день затвердження названого Порядку не реєструвались у Міністерстві юстиції, а тому і не публікувались в офіційних виданнях. Стаття 57 Конституції [1] визнає нечинними нормативно-правові акти, які визначають права і обов’язки громадян і не доведені до відома населення у встановленому законом порядку. Та обставина, що Указ Президента України «Про порядок офіційного оприлюднення нормативно-правових актів та набрання ними чинності» [230] не визначає порядку офіційного оприлюднення нормативно-правових актів, які не підлягають державній реєстрації в Міністерстві юстиції, не може бути підставою для твердження про те, що вони можуть публікуватись у такий спосіб, який державний орган, що видає такі акти, встановлює на свій розсуд. Якщо державний орган домагається звільнення нормативно-правових актів, що приймаються ним, від державної реєстрації, логічним було б виявити піклування і про визначення порядку опублікування таких актів. Урешті-решт, судова практика є достатньо ліберальною, коли на дев’ятому році після прийняття Конституції визнає припустимим визначення не законом, як того вимагає ст. 57 Конституції, а підзаконним актом порядку доведення нормативно-правових актів до відома населення, визнає за можливе встановлення повноважень державних органів не законом, як того вимагає ст. 19 Конституції, а підзаконними актами, визнає чинність підзаконних актів, які видані з питань, що мають бути урегульовані законом. Доводити цей лібералізм до того, щоб усупереч ст. 57 Конституції визнавати чинність не доведених до відома населення нормативно-правових актів, що визначають права та обов’язки громадян, було б неправильним.
§ 6. МІНА
Стаття 715. Договір міни
1. За договором міни (бартеру) кожна із сторін зобов’язується передати другій стороні у власність один товар в обмін на інший товар.
2. Кожна із сторін договору міни є продавцем того товару, який він передає в обмін, і покупцем товару, який він одержує взамін.
3. Договором може бути встановлена доплата за товар більшої вартості, що обмінюється на товар меншої вартості.
4. Право власності на обмінювані товари переходить до сторін одночасно після виконання зобов’язань щодо передання майна обома сторонами, якщо інше не встановлено договором або законом.
5. Договором може бути встановлений обмін майна на роботи (послуги).
6. Законом можуть бути передбачені особливості укладення та виконання договору міни.
1. На підставі договору міни виникають принаймні два зобов’язання: 1) зобов’язання однієї сторони передати товар іншій стороні у власність у правовій формі купівлі- продажу, роздрібної купівлі-продажу, поставки, постачання ресурсами через приєднану мережу; 2) зобов’язання іншої сторони здійснити такі ж дії на користь першої сторони в одній із правових форм, визначених вище. Отже, на підставі договору міни одна сторона може здійснювати поставку товарів іншій стороні, а інша може постачати ресурсами першу сторону через приєднану мережу, якщо це не суперечить положенням чинного законодавства, від яких не допускається відступати у відповідних договорах (так, п. 6.3 Правил користування електричною енергією [442] приписує оплату вартості електроенергії постачальнику електричної енергії за регульованим тарифом здійснювати виключно грошовими коштами в уповноваженому банку на поточний рахунок постачальника із спеціальним режимом використання).
2. Допускається, щоб договором міни зобов’язання однієї сторони передати товар у правовій формі зобов’язання купівлі-продажу або в правовій формі різновидів цього зобов’язання обумовлювалось зустрічним зобов’язанням виконати роботи або надати послуги. Стаття 715 ЦК не виключає укладення договорів, якими передбачається виконання роботи чи надання послуги в обмін на виконання іншої роботи або в обмін на надання іншої послуги. Термін «міна» може застосовуватись тільки стосовно договору. Стосовно зобов’язання вживання цього терміна є недоречним. Зобов’язання міни існувати не може, оскільки на підставі договору міни виникає два зобов’язання, одне із яких полягає в переданні товарів у власність, а інше може бути таким же за юридичним змістом, а може бути зобов’язанням щодо надання послуг (виконання робіт).
3. Стаття 715 ЦК передбачає, що на підставі договору міни в певній частині може виникати грошове зобов’язання. Грошове зобов’язання може встановлюватись договором міни, якщо на підставі такого договору здійснюється обмін товару різної вартості. У таких випадках договором може передбачатись зобов’язання однієї сторони здійснити доплату на користь іншої сторони.
4. Як виняток із загальних правил ст. 334 ЦК щодо моменту набуття права власності за договором ч. 4 ст. 715 ЦК установлює, що право власності на обмінювані товари виникає одночасно в момент виконання зобов’язання щодо передання товарів стороною, яка передає товар останньою (зазначаючи мовою податкового законодавства, — момент виникнення права власності визначається за другою подією, за моментом здійснення балансуючої операції). Передбачається можливість установлення законом або договором іншого моменту виникнення права власності на товар, що передається на підставі договору міни. Але ж це відсилання до закону не може тлумачитись як відсилання до загальних правил, установлених ст. 334 ЦК. Частина 4 ст. 715 ЦК установлює спеціальне правило, яке застосовується переважно перед нормами ст. 334 ЦК, а відсилання у ч. 4 ст. 715 ЦК є відсиланням до можливого закону, який буде кваліфікуватись як спеціальний стосовно ч. 4 ст. 715 ЦК.
Стаття 716. Правове регулювання міни
1. До договору міни застосовуються загальні положення про купівлю-продаж, положення про договір поставки, договір контрактації або інші договори, елементи яких містяться в договорі міни, якщо це не суперечить суті зобов’язання.
1. Оскільки договір міни може мати комплексний характер (на його підставі можуть виникати зустрічні не тільки однорідні зобов’язання, на які поширюються одні й ті ж групи правових норм, а і неоднорідні зобов’язання, одне із яких може бути іншим різновидом купівлі-продажу або навіть іншим зобов’язанням взагалі), до цих двох зустрічних зобов’язань у відповідних випадках можуть застосовуватись положення про різні види зобов’язань.
ГЛАВА 55 ДАРУВАННЯ
Стаття 717. Договір дарування
1. За договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов’язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність.
2. Договір, що встановлює обов’язок обдаровуваного вчинити на користь дарувальника будь-яку дію майнового або немайнового характеру, не є договором дарування.
1. На відміну від раніше чинного Цивільного кодексу, що визнавав договір дарування виключно реальним, новий Цивільний кодекс надає сторонам можливість на свій розсуд укласти договір дарування як реальний або консенсуальний.
2. Реальний договір дарування вважається укладеним у момент передання речі (дарунка). До цього він не є укладеним. Після передання речі сторони зазвичай ніяких обов’язків, які виникли на підставі договору, не несуть. Тому в теорії договори дарування стали називати речовими, тобто такими, в межах яких передається річ і право власності на неї, але на підставі яких не виникає зобов’язання. Проте розвиток законодавства привів до формулювання таких правових норм, які передбачають виникнення на підставі договору дарування, в тому числі реального, певних обов’язків на стороні дарувальника (ст. 721 ЦК). Ці обов’язки входять до змісту зобов’язання дарування. Статті 725, 726 ЦК свідчать про те, що на підставі договору дарування певне зобов’язання може виникати і на боці обдаровуваного.
3. Консенсуальний договір дарування — це нова правова конструкція для цивільного законодавства України. Такі договори вважаються укладеними з моменту їх підписання, а у передбачених законом випадках, — з моменту їх нотаріального посвідчення.
4. Хоч Цивільний кодекс і не виключає виникнення на боці обдаровуваного певних обов’язків, вони в будь-якому разі не можуть полягати в обов’язку обдаровуваного вчинити на користь дарувальника певну дію майнового чи немайнового характеру.
Стаття 718. Предмет договору дарування
1. Дарунком можуть бути рухомі речі, в тому числі гроші та цінні папери, а також нерухомі речі.
2. Дарунком можуть бути майнові права, якими дарувальник володіє або які можуть виникнути у нього в майбутньому.
1. Дарунком може бути будь-яке майно, як воно визначається в ст. 190 ЦК. За договором дарування можуть передаватись майнові права, крім тих випадків, коли закон забороняє заміну кредитора у зобов’язанні (ст. 515 ЦК). Майнові права інтелектуальної власності передаватись на підставі дарування можуть. Хоч інформація і віднесена до категорії нематеріальних благ (ст. 200 ЦК), усе ж вона є об’єктом права власності й об’єктом товарних відносин (ст. 38, 39 Закону, «Про інформацію» [51]). Тому інформація може бути передана на підставі договору дарування як дарунок.
Стаття 719. Форма договору дарування
1. Договір дарування предметів особистого користування та побутового призначення може бути укладений усно.
2. Договір дарування нерухомої речі укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню.
3. Договір дарування майнового права та договір дарування з обов’язком передати дарунок у майбутньому укладається у письмовій формі. У разі недодержання письмової форми цей договір є нікчемним.
4. Договір дарування рухомих речей, які мають особливу цінність, укладається у письмовій формі. Передання такої речі за усним договором є правомірним, якщо суд не встановить, що обдаровуваний заволодів нею незаконно.
5. Договір дарування валютних цінностей на суму, яка перевищує п’ятдесятикратний розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню.
1. Обов’язкова письмова форма з нотаріальним посвідченням установлена для договорів дарування нерухомих речей. Невиконання цієї вимоги означає, що договір дарування є нікчемним (ч. 1 ст. 219 ЦК). Проте можливе визнання дійсним договору дарування, який не посвідчено нотаріально відповідно до ч. 2 ст. 219 ЦК.
2. Обов’язкова письмова форма встановлена для консенсуальних договорів дарування (тих, що укладаються з умовою про передання дарунку в майбутньому) та договорів про дарування майнового права. Це правило не застосовується до договорів дарування нерухомих речей, оскільки такі договори, як реальні, так і консенсуальні, підлягають нотаріальному посвідченню. Недодержання вимоги закону про письмову форму консенсуальних договорів дарування і договорів дарування майнового права тягне їх нікчемність (недійсність).
3. Частина 4 ст. 719 ЦК передбачає укладення в письмовій формі договорів (як реальних, так і консенсуальних) дарування, відповідно до яких дарунком є рухомі речі, які мають особливу цінність. Порушення цієї вимоги не є підставою для визнання договору недійсним, а тягне лише наслідки, передбачені ст. 218 ЦК. З урахуванням цього передання речей за усним договором дарування ч. 4 ст. 719 ЦК визнає правомірним, крім випадків, коли обдаровуваний заволодів нею незаконно. «...Заволодів... незаконно» в контексті ч. 4 ст. 719 ЦК означає «незаконно отримав». Незаконне отримання має місце, зокрема, тоді, коли дарувальник не передавав добровільно обдаровуваному особливо цінну річ, а обдаровуваний в інший спосіб незаконно заволодів такою річчю.
4. Дарування грошової суми в іноземній валюті підпадає під визначення валютної операції в ст. 1 Декрету «Про систему валютного регулювання і валютного контролю» [207]. Частина 5 ст. 719 ЦК не можна тлумачити так, що вона легалізує розрахунки між резидентами на території України в іноземній валюті. Відповідно до ч. 2 ст. 533 ЦК грошове зобов’язання має бути виконаним у гривнях, а використання при здійсненні розрахунків за зобов’язаннями на території України іноземної валюти допускається лише законом. Таке ж правило передбачене ч. 2 ст. 198 ГК [31]. Валютні цінності визначені у ст. 1 Декрету Кабінету Міністрів «Про систему валютного регулювання і валютного контролю» гранично широко. До них належать не тільки іноземна валюта у вигляді грошових знаків та на рахунках в банках та кредитно-фінансових установ за межами України, не тільки банківські метали, а і валюта України. Немає будь-яких підстав стверджувати, що в ст. 719 ЦК поняття валютних цінностей має тлумачитись інакше, ніж воно визначається у ст. 1 названого Декрету. Отже, укладенню в письмовій формі і нотаріальному посвідченню підлягають договори дарування всіх видів валютних цінностей на суму, яка перевищує п’ятидесятикратний розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, тобто 850 гривень, але дарування іноземної валюти є правомірним тільки у тих випадках, коли договір дарування укладається між резидентами, з однієї сторони, і нерезидентом, — з іншої, або коли одна із сторін отримала дозвіл Національного банку України.
5. Стосовно договорів дарування нерухомих речей не встановлено правило про їх державну реєстрацію. Тому момент укладення такого договору не може приурочуватись до моменту його державної реєстрації. Реєстрація права власності на нерухоме майно, отримане на підставі договору дарування, не впливає на визначення моменту виникнення в обдаровуваного права власності на нерухоме майно.
Стаття 720. Сторони у договорі дарування
1. Сторонами у договорі дарування можуть бути фізичні особи, юридичні особи, держава Україна, Автономна Республіка Крим, територіальна громада.
2. Батьки (усиновлювачі), опікуни не мають права дарувати майно дітей, підопічних.
3. Підприємницькі товариства можуть укладати договір дарування між собою, якщо право здійснювати дарування прямо встановлено установчим документом дарувальника. Це положення не поширюється на право юридичної особи укладати договір пожертви.
4. Договір дарування від імені дарувальника може укласти його представник. Доручення на укладення договору дарування, в якому не встановлено імені обдаровуваного, є нікчемним.
1. Сторонами договору дарування, тобто і дарувальниками і обдаровуваними, можуть бути всі суб’єкти цивільного права (учасники цивільних відносин). Лише Український народ, що в певних випадках також визнається учасником цивільних відносин (ст. 324 ЦК), не визнається суб’єктом, що може укладати договори дарування як дарувальник або обдаровуваний.
2. Частина 2 і ч. 3 ст. 720 ЦК установлюють обмеження на укладення договорів дарування. Батьки (усиновлювачі), опікуни не мають права укладати договори дарування стосовно майна дітей. Цим виключається, щоб майно, яке є об’єктом права власності дітей, було предметом договору дарування. Порушення цього обмеження є підставою для визнання судом договору дарування недійсним. Твердження про нікчемність таких договорів, оскільки ними прямо порушується встановлена законом заборона, ґрунтується на неправильному тлумаченні положення про те, що нікчемним є правочин, недійсність якого встановлена прямо (ст. 204; ч. З ст. 215 ЦК). Пряме встановлення законом недійсності правочину передбачає наявність у законі формулювань «правочин є недійсним» або «правочин є нікчемним». Усі інші формулювання не можуть тлумачитись як пряме визнання правочину недійсним законом. Це ж правило застосовується до випадків дарування опікунами майна, що є власністю підопічних — малолітніх осіб і осіб, визнаних у встановленому порядку недієздатними.
Частина 3 ст. 720 ЦК дозволяє підприємницьким товариствам укладати договори дарування свого майна іншим підприємницьким товариствам лише за умови, що таке право підприємницького товариства прямо встановлено установчими документами дарувальника. Це обмеження не виключає права укладати договір пожертви. Слід звернути також увагу і на те, що підприємницькі товариства не позбавлені права укладати як дарувальники договори дарування, в яких обдаровуваними будуть не інші підприємницькі товариства, а фізичні особи, юридичні особи публічного права, держава, Автономна Республіка Крим, територіальні громади, непідприємницькі товариства, установи, юридичні особи, створені в інших організаційно-правових формах, установлених законом (ч. 2 ст. 83 ЦК). Якщо засновники підприємницького товариства позбавлені права обмежити право такого товариства на передання у власність названим вище суб’єктам цивільного права свого майна на підставі договорів дарування, свої майнові інтереси засновники можуть захищати шляхом обмеження права органів підприємницького товариства укладати договори дарування від імені товариства як дарувальника. Право укладати такі договори слід надавати установчими документами зборам засновників, засновникам, одноособовому засновникові. В аналогічний спосіб можуть обмежуватись можливості дарування свого майна непідприємницькими товариствами, установами, юридичними особами приватного права, створеними в інших організаційно-правових формах (ч. 1 ст. 83 ЦК).
3. Юридичні особи публічного права можуть бути позбавлені права на відчуження свого (належного йому, закріпленого за ним) майна шляхом укладення договорів дарування законом. Так, державне комерційне підприємство позбавлене права безоплатно передавати належне йому майно іншим юридичним особам або громадянам, крім випадків, передбачених законом (ч. 5 ст. 75 ГК). Це ж правило поширюється на комунальні комерційні підприємства (ч. 9 ст. 78 ЦК). Із Господарського кодексу (ст. 136, 137) випливає, що речове право казенного підприємства (право оперативного управління) не може бути ширшим, ніж право господарського відання (речове право державного комерційного підприємства). Тому ч. 5 ст. 75 ГК має за аналогією застосовуватись і до казенних підприємств. Засновник юридичної особи публічного права не позбавлений можливості установчим документом обмежити право органів такої юридичної особи здійснювати дієздатність цієї особи в будь-який спосіб, у тому числі шляхом встановлення заборони на укладення договорів про передання юридичною особою свого майна у власність іншої особи на підставі договору дарування.
4. Частина 4 ст. 720 ЦК обмежує права представника, що діє на підставі доручення (тут використовується термін «доручення», який охоплює собою довіреність і договір, на підставі якого здійснюється представництво). Представник має право укласти договір дарування від імені дарувальника — особи, від імені якої діє представник на підставі доручення, лише за умови, що у дорученні зазначено ім’я обдаровуваного. За відсутності такого зазначення доручення є нікчемним. Договір дарування, укладений представником на підставі такого доручення, не є нікчемним. Але він може бути визнаний недійсним судом.
Стаття 721. Обов’язки дарувальника
1. Якщо дарувальникові відомо про недоліки речі, що є дарунком, або її особливі властивості, які можуть бути небезпечними для життя, здоров’я, майна обдаровуваного або інших осіб, він зобов’язаний повідомити про них обдаровуваного.
2. Дарувальник, якому було відомо про недоліки або особливі властивості подарованої речі і який не повідомив про них обдаровуваного, зобов’язаний відшкодувати шкоду, завдану майну, та шкоду, завдану каліцтвом, іншим ушкодженням здоров’я або смертю в результаті володіння чи користування дарунком.
1. Відповідно до ст. 721 ЦК у разі, коли дарувальникові відомо про недоліки речі, яка є дарунком, або про особливі властивості речі, які (недоліки або особливі властивості) можуть бути небезпечними для життя, здоров’я, майна обдаровуваного або інших осіб, на нього покладається обов’язок повідомити обдаровуваного про ці недоліки або особливі властивості. Якщо дарувальник не виконав цей свій обов’язок, на нього покладається обов’язок відшкодувати шкоду, завдану каліцтвом, іншим ушкодженням здоров’я або смертю, що настали внаслідок володіння або користування дарунком. Використання тут терміна «шкода» означає, що відшкодування має здійснюватись відповідно до норм, що сформульовані у главі 82 «Відшкодування шкоди» Цивільного кодексу.
Стаття 722. Прийняття дарунка
1. Право власності обдаровуваного на дарунок виникає з моменту його прийняття.
2. Дарувальник, який передав річ підприємству, організації транспорту, зв’язку або іншій особі для вручення її обдаровуваному, має право відмовитися від договору дарування до вручення речі обдаровуваному.
3. Якщо дарунок направлено обдаровуваному без його попередньої згоди, дарунок є прийнятим, якщо обдаровуваний негайно не заявить про відмову від його прийняття.
4. Прийняття обдаровуваним документів, які посвідчують право власності на річ, інших документів, які посвідчують належність дарувальникові предмета договору, або символів речі (ключів, макетів тощо) є прийняттям дарунка.
1. Правило ч. 1 ст. 722 ЦК є спеціальним, у тому числі і стосовно ч. 3 ст. 334 ЦК. Це означає, що у разі дарування нерухомого майна, щодо якого передбачене нотаріальне посвідчення договору дарування, право власності у обдаровуваного виникає не з моменту нотаріального посвідчення договору, а з моменту прийняття обдаровуваним дарунка. Лише у випадках передання дарунка до нотаріального посвідчення договору дарування, тобто до укладення договору право власності на річ виникає у обдаровуваного з моменту нотаріального посвідчення договору дарування, оскільки до цього передання речі не мало правової підстави.
2. Частина 2 ст. 722 ЦК стосується тільки реальних договорів дарування. Якщо сторони уклали договір дарування з умовою про передання дарунка в майбутньому, дарувальник не має права відмовитися від договору дарування відповідно до ч. 2 ст. 722 ЦК. Такі відносини регулюються ст. 724 ЦК. Реалізація дарувальником права на відмову від договору дарування до вручення речі, переданої дарувальником підприємству транспорту або зв’язку або іншій особі для доставки обдаровуваному, здійснюється шляхом повідомлення обдаровуваного, яке може бути передане в будь- який спосіб, що надає змогу надати докази надіслання такого повідомлення. Якщо обдаровуваний отримав повідомлення до отримання дарунка, договір вважається розірваним. Отримання посилки, бандеролі, вантажобагажу після цього має кваліфікуватись як безпідставне. Безпідставне їх отримання означає, що вони мають бути повернуті відправникові.
3. Обдаровуваний не несе обов’язку прийняти дарунок навіть тоді, коли укладено договір дарування з умовою про передання дарунка в майбутньому. У зв’язку з цим важливо встановити момент, з якого дарунок вважається прийнятим. Дарунок не може вважатись прийнятим, якщо обдаровуваний негайно заявить про відмову від його прийняття. «Негайно» — це означає негайно після того, як обдаровуваному стало ясно, якщо він отримав річ на підставі договору дарування. Підприємства зв’язку, транспорту зазвичай видають посилки, вантажобагаж без перевірки майна всередині належне упакованих посилки, вантажобагажу чи належне опломбованого контейнера. Тому обдаровуваний може заявити про відмову від прийняття дарунка лише після розкриття посилки, вантажобагажу чи контейнера безпосередньо дарувальникові, а не підприємству зв’язку чи транспорту.
4. Частина 4 ст. 722 ЦК може застосовуватись за аналогією для визначення моменту передання речі на підставі інших договорів, оскільки термін «уручення речі» в ст. 334 ЦК належно не розкривається.
Стаття 723. Договір дарування з обов’язком передати дарунок у майбутньому
1. Договором дарування може бути встановлений обов’язок дарувальника передати дарунок обдаровуваному в майбутньому через певний строк (у певний термін) або у разі настання відкладальної обставини.
2. У разі настання строку (терміну) або відкладальної обставини, встановлених договором дарування з обов’язком передати дарунок у майбутньому, обдаровуваний має право вимагати від дарувальника передання дарунка або відшкодування його вартості.
3. Якщо до настання строку (терміну) або відкладальної обставини, встановленої договором дарування з обов’язком передати дарунок у майбутньому, дарувальник або обдаровуваний помре, договір дарування припиняється.
1. Частина 1 ст. 723 ЦК містить дві правові конструкції. Першою із них є договір дарування, що передбачає обов’язок дарувальника передати дарунок обдаровуваному в майбутньому з визначенням строку, зі спливом якого дарувальник має виконати свій обов’язок, або терміну, з настанням якого обов’язок дарувальника передати майно перетворюється в борг, а суб’єктивне право, що кореспондує цьому обов’язку, — у право вимоги. Сторони можуть установити в договорі дарування строк виконання дарувальником обов’язку передати дарунок у майбутньому посиланням на подію, яка неминуче має настати (ч. 1 ст. 530 ЦК).
Інша правова конструкція, що передбачена ч. 1 ст. 723 ЦК, — це договір дарування під відкладальною умовою. Із закону не випливає заборона на укладення договорів дарування з умовою про передання дарунка в майбутньому під скасувальною умовою.
2. Обдаровуваний має право вимагати передання йому дарунка відповідно до умов договору дарування, якщо настав строк виконання дарувальником обов’язку передати майно. У відповідних випадках право вимоги виникає за умови настання відкладальної обставини, що може поєднуватись і зі спливом встановленого договором строку.
3. Смерть дарувальника за договором дарування з умовою про передання дарунка у майбутньому припиняє дію договору дарування і зобов’язання, що виникло на його підставі, у випадках, коли дарувальник помер до настання строку, терміну чи відкладальної умови, передбачених договором. Якщо ж дарувальник помер після настання цих строку, терміну, обставини, то обов’язок передати дарунок переходить до спадкоємців померлого (дарувальника).
Стаття 724. Одностороння відмова від договору дарування з обов’язком передати дарунок у майбутньому
1. Дарувальник має право відмовитися від передання дарунка у майбутньому, якщо після укладення договору його майновий стан істотно погіршився.
2. Обдаровуваний має право у будь-який час до прийняття дарунка на підставі договору дарування з обов’язком передати дарунок у майбутньому відмовитися від нього.
1. У ст. 724 ЦК використовується правова конструкція, передбачена ч. З ст. 651 ЦК: сторонам надається право розірвати договір дарування, укладений з умовою про передання дарунка в майбутньому, шляхом вчинення одностороннього правочину. Дарувальникові, якщо після укладення договору дарування його майновий стан істотно погіршився, надається право відмовитись від передання дарунка. Відмова від передання, що свідчить про відмову виконати зобов’язання (повідомлення обдаровуваного, відмова виконати вимогу обдаровуваного про передання дарунка), має кваліфікуватись як конклюдентні дії (односторонній правочин), спрямовані на розірвання договору. Тому дарувальник не повинен спеціально повідомляти обдаровуваного про розірвання договору та дотримуватись вимог ст. 654 ЦК, що стосується форми правочину, спрямованого на розірвання договору.
2. Наявність істотного погіршення майнового стану дарувальника має встановлюватись судом з урахуванням всіх обставин, що свідчать про майновий стан дарувальника на день укладення договору дарування, про зменшення його доходів та про збільшення витрат, які він має зробити.
3. Із тексту ч. 2 ст. 724 ЦК важко зробити висновок про те, від чого ж має право відмовитись обдаровуваний — від дарунка чи від договору. Слід зробити висновок про те, що обдаровуваному надається право відмовитись від договору. Усунення невизначеності у тексті ч. 2 ст. 724 ЦК досягається шляхом звернення до заголовку цієї статті, де йдеться про відмову від договору. Викладене не означає, що при вирішенні спору суд повинен діяти суто формально та кваліфікувати відмову від договору як законну, а відмову від прийняття дарунка — незаконною. Разом з тим при вчиненні обдаровуваним правочину, спрямованого на відмову від договору дарування на підставі ч. 2 ст. 724 ЦК, він має дотримуватись вимог ст. 654 ЦК щодо форми розірвання договору.
Стаття 725. Обов’язок обдаровуваного на користь третьої особи
1. Договором дарування може бути встановлений обов’язок обдаровуваного вчинити певну дію майнового характеру на користь третьої особи або утриматися від її вчинення (передати грошову суму чи інше майно у власність, виплачувати грошову ренту, надати право довічного користування дарунком чи його частиною, не пред’являти вимог до третьої особи про виселення тощо).
2. Дарувальник має право вимагати від обдаровуваного виконання покладеного на нього обов’язку на користь третьої особи.
У разі смерті дарувальника, оголошення його померлим, визнання безвісно відсутнім чи недієздатним виконання обов’язку на користь третьої особи має право вимагати від обдаровуваного особа, на користь якої встановлений цей обов’язок.
1. Статус третьої особи, на користь якої обдаровуваний зобов’язаний вчинити певну дію майнового характеру або утриматися від її вчинення, відповідає статусу третьої особи в зобов’язанні (ст. 511 ЦК). Ця особа дійсно не має в рамках зобов’язання ні прав, ні обов’язків. Проте, фактично із зобов’язання вона отримує певні майнові блага. Лише в разі смерті дарувальника, оголошення його померлим, визнання безвісно відсутнім чи недієздатним третя особа набуває статусу сторони в зобов’язанні і в силу цього отримує право вимагати від обдаровуваного вчинення на її користь певних дій майнового характеру або утримання від дій.
2. Стаття 725 ЦК виходить із того, що правовідносини, які виникають на підставі договору дарування, не можуть бути зведені до одного зобов’язання дарувальника перед обдаровуваним, яке вичерпується переданням дарунка обдаровуваному. У силу договору дарування на стороні обдаровуваного також виникає зобов’язання, про зміст якого йдеться, зокрема, у цій статті. Це зобов’язання включає до себе право дарувальника як кредитора вимагати від обдаровуваного вчинення певних дій на користь третьої особи або утримання від дій.
Стаття 726. Правові наслідки порушення обдаровуваним обов’язку на користь третьої особи
1. У разі порушення обдаровуваним обов’язку на користь третьої особи дарувальник має право вимагати розірвання договору і повернення дарунка, а якщо таке повернення неможливе, — відшкодування його вартості.
1. Стаття, що коментується, як і ст. 725 ЦК, виходить із складного характеру правовідносин, що виникають на підставі договору дарування. Якщо договором дарування встановлено обов’язок обдаровуваного на користь третьої особи, порушення цього обов’язку дає право дарувальникові вимагати розірвання договору і повернення дарунка. Право вимагати розірвання договору дарувальник зберігає і тоді, коли повернення дарунка є неможливим. Таке може бути, коли дарунок виявляється на момент розгляду вимоги про розірвання договору спожитим, або коли дарунком були гроші (інші речі, визначені родовими ознаками), або коли дарунок був відчужений обдаровуваним (в останньому випадку майно, що було предметом договору дарування, не може бути витребуване у набувача).
2. Дарувальник вправі вимагати розірвання договору дарування на підставі ст. 726 ЦК незалежно від істотності порушення обдаровуваним свого обов’язку на користь третьої особи, якщо факт порушення цього обов’язку належно встановлено.
3. Вимогу про розірвання договору дарувальник вправі пред’явити безпосередньо до обдаровуваного. Відповіддю на цю вимогу може бути згода обдаровуваного на розірвання договору. У такому разі сторони укладають угоду про розірвання договору, форма якої повинна відповідати вимогам ст. 654 ЦК. Після цього обдаровуваний зобов’язаний повернути річ дарувальникові. За відсутності згоди обдаровуваного на розірвання договору дарування дарувальник вправі звернутись до суду з вимогою про розірвання договору. Дарувальник може звернутись з позовом до суду також і тоді, коли він не звертався безпосередньо до обдаровуваного з вимогою про розірвання договору. У позовній заяві доцільно було б сформулювати дві вимоги — про розірвання договору та повернення дарунка (відшкодування його вартості). Проте дарувальник сам управі визначати обсяг вимог, які він формулює у позовній заяві, і пред’явити тільки вимогу про розірвання договору. При цьому він зберігає право звернення в майбутньому (в межах позовної давності) до суду з позовом про покладення на обдаровуваного обов’язку повернути річ (відшкодувати її вартість), якщо після набуття законної сили першим рішенням суду обдаровуваний добровільно не повернув річ або не відшкодував її вартість.
Рішення суду є достатньою підставою для поновлення права власності дарувальника на річ, що була предметом договору дарування, в усіх випадках, в тому числі і тоді, коли договір дарування був посвідчений нотаріально і міг бути розірваний сторонами з додержанням вимог до форми правочину на розірвання договору, встановлених ст. 654 ЦК.
Стаття 727. Розірвання договору дарування на вимогу дарувальника
1. Дарувальник має право вимагати розірвання договору дарування нерухомих речей чи іншого особливо цінного майна, якщо обдаровуваний умисно вчинив злочин проти життя, здоров’я, власності дарувальника, його батьків, дружини (чоловіка) або дітей.
Якщо обдаровуваний вчинив умисне вбивство дарувальника, спадкоємці дарувальника мають право вимагати розірвання договору дарування.
2. Дарувальник має право вимагати розірвання договору дарування, якщо обдаровуваний створює загрозу безповоротної втрати дарунка, що має для дарувальника велику немайнову цінність.
3. Дарувальник має право вимагати розірвання договору дарування, якщо внаслідок недбалого ставлення обдаровуваного до речі, що становить історичну, наукову, культурну цінність, ця річ може бути знищена або істотно пошкоджена.
4. Дарувальник має право вимагати розірвання договору дарування, якщо на момент пред’явлення вимоги дарунок є збереженим.
5. У разі розірвання договору дарування обдаровуваний зобов’язаний повернути дарунок у натурі.
1. Стаття 727 ЦК присвячена визначенню підстав розірвання договору дарування на вимогу дарувальника. Стаття 727 ЦК не може виключати дії спеціального стосовно цієї статті правила ст. 726 ЦК.
2. Пред’явлення вимоги про розірвання договору на підставі ст. 727 ЦК можливо, якщо на момент пред’явлення вимоги дарунок є збереженим. Це правило ч. 4 ст. 727 ЦК поширюється на всі випадки, коли дарувальникові надається право вимагати розірвання договору дарування, які (випадки) передбачені ч. 1 — 3 ст. 727 ЦК. Логічним із соціальної позиції було б не поширювати ч. 4 ст. 727 ЦК на випадки, передбачені ч. 1 ст. 727 ЦК, але ч. 4 ст. 727 ЦК сформульована досить чітко, що виключає відхід від її змісту.
3. Учинення обдаровуваним дій, передбачених ч. 1 ст. 727 ЦК, дає право дарувальникові вимагати розірвання договору дарування нерухомих речей і іншого особливо цінного майна. Ця вимога на розсуд дарувальника може бути пред’явлена безпосередньо до обдаровуваного або в суд без попереднього пред’явлення вимоги до обдаровуваного. Така вимога може бути пред’явлена за умови збереження дарунка на момент її пред’явлення (до обдаровуваного або до суду). У необхідних випадках позивач (дарувальник) має надати докази того, що в певний момент він звертався з вимогою до обдаровуваного і на цей момент дарунок був збереженим.
Закон не передбачає, щоб на момент пред’явлення вимоги дарунок зберігся як об’єкт права власності обдаровуваного. Має значення, щоб він зберігся фізично. Але слід мати на увазі, що ст. 727 ЦК не дає дарувальникові права на розірвання договору шляхом учинення одностороннього правочину, а лише допускає розірвання договору за рішенням суду на вимогу дарувальника. Тому договір про відчуження обдаровуваним предмета договору дарування до набрання законної сили рішенням суду або до прийняття заходів щодо забезпечення позову, якими обмежується право обдаровуваного на відчуження дарунка, зазвичай не може бути визнаний недійсним.
4. При задоволенні позову про розірвання договору дарування, пред’явленого на підставі ч. 1 ст. 727 ЦК, на обдаровуваного покладається обов’язок повернути дарунок в натурі.
5. Право пред’явлення до обдаровуваного вимоги про розірвання договору дарування та повернення дарунка переходить до спадкоємців дарувальника не завжди, коли обдаровуваний учинив дії, передбачені абзацом першим ч. 1 ст. 727 ЦК, а тільки тоді, коли дарувальник учинив умисне вбивство, тобто коли судом встановлено скоєння обдаровуваним злочину, передбаченого ст. 115, 116, 118 Кримінального кодексу [25]. Якщо ж судом таке не встановлено, спадкоємці не отримують права, передбаченого абзацом другим ч. 1 ст. 727 ЦК, хоч би обдаровуваний і вчинив дії, передбачені абзацом першим ч. 1 цієї статті.
6. Якщо дарунок зберігся, дарувальник має право пред’явити до обдаровуваного вимогу про розірвання договору та повернення дарунка за наявності підстав, передбачених ч. 2 та 3 ст. 727 ЦК. У разі, якщо обдаровуваний здійснив відчуження дарунка, вимога про відшкодування вартості дарунка не може бути задоволена, оскільки витребування речі у набувача, на користь якого дарувальник здійснив відчуження дарунка, зазвичай є неможливим. Вимога про відшкодування вартості дарунка також не може бути задоволена, оскільки немає підстав для застосування за аналогією відповідного правила ст. 726 ЦК.
Стаття 728. Позовна давність, що застосовується до вимог про розірвання договору дарування
1. До вимог про розірвання договору дарування застосовується позовна давність в один рік.
1. Позовна давність за вимогами про розірвання договору дарування встановлена тривалістю один рік. Перебіг позовної давності починається з дня, коли позивач довідався або міг довідатися про порушення, передбачені ст. 726, 727 ЦК, яких припустився обдаровуваний (ч. 1 ст. 261 ЦК). Було б неправильним відраховувати цю позовну давність від дня укладення договору дарування.
Стаття 729. Пожертва
1. Пожертвою є дарування нерухомих та рухомих речей, зокрема грошей та цінних паперів, особам, встановленим частиною першою статті 720 цього Кодексу, для досягнення ними певної, наперед обумовленої мети.
2. Договір про пожертву є укладеним з моменту прийняття пожертви.
3. До договору про пожертву застосовуються положення про договір дарування, якщо інше не встановлено законом.
1. Відповідно до ч. 1 ст. 729 ЦК пожертва є даруванням, а договір пожертви — різновидом договору дарування. Тому ч. 3 ст. 729 ЦК приписує до пожертви застосовувати положення про договір дарування. Ці положення не застосовуються до пожертви тоді, коли інше встановлено спеціальним законом. Одне із таких правил встановлене ч. 2 ст. 729 ЦК: договір про пожертву є укладеним з моменту прийняття пожертви, тобто, цей договір є виключно реальним і не може укладатись з умовою про передання предмета пожертви у майбутньому. Якщо укладено договір пожертви з умовою про передання предмета пожертви у майбутньому, це є підставою для визнання судом договору недійсним.
2. Особливістю договору пожертви є визначення в ньому мети, для досягнення якої обдаровуваним передається річ за таким договором. Мета при цьому має розумітися як визначення характеру цільового використання предмета пожертви.
3. Договір пожертви є правовою формою, в якій має здійснюватись передання майна благодійним організаціям. Частина 3 ст. 22 Закону «Про благодійництво та благодійні організації» [87] передбачає можливість передання благодійним організаціям майна, коштів та цінностей з визначенням їх цільового призначення. Але Закон «Про благодійництво та благодійні організації» допускає передання благодійним організаціям майна, в тому числі грошових коштів, без визначення цільового призначення цього майна. У такому випадку має укладатись договір дарування.
4. На правовідносини щодо пожертви поширюються обмеження, що встановлені ч. 3 ст. 720 ЦК і стосуються укладення підприємницьким товариством договору дарування на користь іншого підприємницького товариства, оскільки пожертва визнається в ч. 1 ст. 729 ЦК даруванням (його видом). Щодо можливих інших обмежень на передання юридичним особам майна в правовій формі пожертви див. п. 2, 3 коментаря до ст. 720 ЦК.
Стаття 730. Права пожертвувана
1. Пожертвувач має право здійснювати контроль за використанням пожертви відповідно до мети, встановленої договором про пожертву.
2. Якщо використання пожертви за призначенням виявилося неможливим, використання її за іншим призначенням можливе лише за згодою пожертвувана, а в разі його смерті чи ліквідації юридичної особи — за рішенням суду.
3. Пожертвувач або його правонаступники мають право вимагати розірвання договору про пожертву, якщо пожертва використовується не за призначенням.
1. Пожертвувач вправі здійснювати контроль за використанням пожертви. Відповідно до ч. 3 ст. 22 Закону «Про благодійництво і благодійні організації» на такі організації покладається обов’язок подавати благодійникові звіт про використання пожертви.
2. Право пожертвувана або його правонаступників вимагати розірвання договору про пожертву виникає, «якщо пожертва використовується не за призначенням». Це формулювання не виключає пред’явлення пожертвувачем вимоги про розірвання договору на підставі положень Цивільного кодексу про дарування. Позивач, що пред’явив в суді таку вимогу, повинен довести факт використання речі не за призначенням на момент пред’явлення вимоги. Якщо ж нецільове використання мало місце в минулому, в тому числі, якщо воно полягало у розпоряджанні предметом пожертви, то немає підстав стверджувати, що пожертва «використовується» не за призначенням.
ГЛАВА 56 РЕНТА
Стаття 731. Договір ренти
1. За договором ренти одна сторона (одержувач ренти) передає другій стороні (платникові ренти) у власність майно, а платник ренти взамін цього зобов’язується періодично виплачувати одержувачеві ренту у формі певної грошової суми або в іншій формі.
2. Договором ренти може бути встановлений обов’язок виплачувати ренту безстроково (безстрокова рента) або протягом певного строку.
1. Договір ренти є реальним. Одержувач ренти передає майно у власність платникові ренти в процесі укладення договору. До передання майна договір не може вважатись укладеним. Протилежне твердження про те, що відповідно до ч. 3 ст. 640 ЦК договір ренти, згідно з яким передається нерухоме майно, є укладеним з моменту його державної реєстрації, означало б можливість укладання договору ренти як консенсуального, а це суперечило б змісту ст. 731 ЦК. Тому в договорі ренти, згідно з яким у власність платника ренти передається нерухоме майно, має зазначатись на те, що це майно передане платникові ренти до нотаріального посвідчення договору ренти.
2. Оскільки договір ренти є реальним, на його підставі виникає зобов’язання, в якому платник ренти несе обов’язок виплачувати одержувачеві ренту в грошовій сумі або в іншій формі. У цьому зобов’язанні зазначеному обов’язку платника ренти кореспондує відповідне право одержувача ренти. Відповідно до ст. 734 ЦК на платника ренти, крім основного обов’язку (виплачувати ренту) може бути покладено обов’язок оплатити майно, передане йому у власність одержувачем ренти. Але це зобов’язання може бути не єдиним, оскільки правовідносини, що виникають на підставі договору ренти, є більш складними. У відповідних випадках на них можуть поширюватись норми інститутів купівлі-продажу або дарування (ст. 734 ЦК).
Стаття 732. Форма договору ренти
1. Договір ренти укладається у письмовій формі.
2. Договір ренти підлягає нотаріальному посвідченню, а договір про передачу нерухомого майна під виплату ренти підлягає також державній реєстрації.
1. Договір ренти укладається у письмовій формі. Так записано в ч. 1 ст. 732 ЦК. Але в ч. 2 цієї ж статті зазначене правило конкретизується і приписується договори ренти посвідчувати нотаріально.
У випадках, коли одержувач ренти згідно з договором ренти передає нерухоме майно, договір підлягає нотаріальному посвідченню і державній реєстрації. До державної реєстрації такий правочин взагалі не є вчиненим. Таке випливає із ч. 1 ст. 210 ЦК.
2. Стаття 334 ГК [31] пов’язує виникнення права власності у набувача за будь-яким договором, що посвідчується нотаріально та підлягає державній реєстрації, з таким посвідченням та реєстрацією. Отже, у разі передання за договором ренти нерухомого майна, який (договір) відповідно до ч. 2 ст. 732 ЦК підлягає нотаріальному посвідченню і державній реєстрації, право власності до платника ренти переходить з моменту державної реєстрації договору ренти (за умови, що майно платникові ренти було передане раніше).
Стаття 733. Сторони у договорі ренти
1. Сторонами у договорі ренти можуть бути фізичні або юридичні особи.
1. Стаття, що коментується, не встановлює обмежень на укладення договорів з будь-якої сторони фізичними і юридичними особами. З урахуванням ст. 2, 167 — 169 ЦК такі договори можуть укладати також держава, Автономна Республіка Крим і територіальні громади.
Стаття 734. Передання майна під виплату ренти
1. Договором ренти може бути встановлено, що одержувач ренти передає майно у власність платника ренти за плату або безоплатно.
2. Якщо договором ренти встановлено, що одержувач ренти передає майно у власність платника ренти за плату, до відносин сторін щодо передання майна застосовуються загальні положення про купівлю-продаж, а якщо майно передається безоплатно, — положення про договір дарування, якщо це не суперечить суті договору ренти.
1. Майно на підставі договору ренти може бути передане як за плату, так і безоплатно. У першому випадку на правовідносини сторін поширюються норми інституту купівлі-продажу, у другому — дарування, якщо застосування цих норм не суперечить суті договору ренти. Очевидно, застосування цих норм буде неможливим і тоді, коли вони суперечать спеціальним правилам ст. 731 — 743 ЦК.
Стаття 735. Забезпечення виплати ренти
1. У разі передання під виплату ренти земельної ділянки або іншого нерухомого майна одержувач ренти набуває право застави на це майно.
2. Платник ренти має право відчужувати майно, передане йому під виплату ренти, лише за згодою одержувача ренти.
У разі відчуження нерухомого майна іншій особі до неї переходять обов’язки платника ренти.
3. Виплата ренти може бути забезпечена шляхом встановлення обов’язку платника ренти застрахувати ризик невиконання ним своїх обов’язків за договором ренти.
1. З дня державної реєстрації договору ренти, відповідно до якого одержувач ренти передає нерухоме майно, договір ренти вважається укладеним. З цього ж дня у сторін договору виникають права та обов’язки як у сторін заставного зобов’язання. Такий висновок випливає із ч. 2 ст. 3 Закону «Про іпотеку» [156], яка поширюється і на заставу, про яку йдеться у ч. 1 ст. 735 ЦК. Укладення договору застави (іпотеки) в таких випадках не вимагається. Але з дня державної реєстрації договору ренти виникають тільки взаємні права та обов’язки сторін договору ренти. Одержувач ренти як іпотекодержатель отримує переважне право перед іншими кредиторами платника ренти на задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки (цей же предмет є предметом договору ренти) тільки за умови державної реєстрації іпотеки та відповідно до пріоритету (ст. З Закону «Про іпотеку»).
2. Платник ренти може відчужувати річ, отриману згідно з договором ренти, лише зі згоди одержувача ренти. Обов’язки платника ренти до набувача цієї речі переходять тільки у випадках, коли за договором ренти передане нерухоме майно. Застава (іпотека) при цьому зберігає чинність відповідно до ст. 23 Закону «Про іпотеку».
3. Заборона відчужувати майно, передане під виплату ренти, інакше, ніж за наявності згоди одержувача ренти, є підставою для визнання правочинів, що вчиняються з метою відчуження такого майна, недійсними на підставі ч. 1 ст. 215 і ч. 1 ст. 203 ЦК. Проте у разі подальшого відчуження набувачем отриманого за договором ренти майна зазвичай буде виключатись витребування цього майна у наступного набувача, оскільки останній є добросовісним (ст. 388 ЦК). Це утруднює захист одержувачем ренти своїх інтересів. Лише у випадках передання за договором ренти нерухомого майна інтереси одержувача ренти захищаються правилом про те, що при цьому до набувача переходять обов’язки платника ренти.
4. Страхування ризику невиконання платником ренти свого обов’язку за договором ренти не впливає на заставні правовідносини, що виникають на підставі ч. 1 ст. 735 ЦК.
Стаття 736. Відповідальність за прострочення виплати ренти
1. За прострочення виплати ренти платник ренти сплачує одержувачеві ренти проценти.
1. Прострочення виплати ренти породжує обов’язок платника ренти сплатити проценти за час прострочення. Якщо розмір процентів договором не встановлений, проценти підлягають сплаті в розмірі трьох процентів річних від простроченої суми (ст. 625 ЦК). Сплата процентів, встановлених ст. 625 ЦК або договором, не виключає встановлення в договорі пені за прострочення виплати ренти. Сплата процентів і пені не виключає індексації заборгованості з виплати ренти, як це передбачено ч. 2 ст. 625 ЦК.
Стаття 737. Форма і розмір ренти
1. Рента може виплачуватися у грошовій формі або шляхом передання речей, виконання робіт або надання послуг. Форма виплати ренти встановлюється договором ренти.
2. Розмір ренти встановлюється договором.
Якщо одержувач ренти передав у власність платника ренти грошову суму, розмір ренти встановлюється у розмірі облікової ставки Національного банку України, якщо більший розмір не встановлений договором ренти.
Розмір ренти змінюється відповідно до зміни розміру облікової ставки Національного банку України, якщо інше не встановлено договором.
1. Форма виплати ренти встановлюється договором (у грошовій формі, шляхом передання у власність одержувача ренти речей, шляхом виконання робіт, надання послуг). Закон із цього приводу ніяких обмежень не встановлює, тому сторони форми виплати ренти визначають на свій розсуд. Договором встановлюється і розмір ренти. Розмір ренти доцільно визначати у грошовій сумі завжди, хоч би форма ренти і не була грошовою. Якщо рента виплачується у формі передання одержувачу ренти речей, виконання робіт, надання послуг, у договорі необхідно визначити ціну цих речей, робіт, послуг або спосіб її визначення.
2. Розмір ренти, встановлений договором, змінюється відповідно (пропорційно) до зміни розміру облікової ставки Національного банку України. Цей спосіб зміни розміру ренти застосовується завжди, незалежно від форми виплати ренти. Інший спосіб зміни розміру ренти може бути погоджений сторонами в договорі. Логічним було б передбачати в договорах індексацію розміру ренти відповідно до індексу інфляції. Застосування ст. 535 ЦК для зміни розміру ренти, що виплачується на користь фізичної особи, не мало б підстав.
3. Частина 2 ст. 737 ЦК прямо передбачає передання у власність платника ренти грошової суми. Розмір ренти при цьому встановлюється в розмірі облікової ставки Національного банку України. Проте, договором може бути встановлений більш високий розмір ренти. Розуміння ренти як універсальної правової конструкції, яка надає можливість надавати грошові кошти під виплату процентів у вигляді ренти та отримувати проценти, пов’язане із значним ризиком, оскільки спеціальні публічно- правові положення Закону «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» [135] допускають можливість надання фінансових послуг лише фінансовими установами, а фінансовими послугами визнаються операції з фінансовими актами, що здійснюються з метою отримання прибутку. Отже, передавати під виплату ренти грошові суми можуть тільки суб’єкти, що мають статус фінансової установи.
Стаття 738. Строк виплати ренти
1. Рента виплачується після закінчення кожного календарного кварталу, якщо інше не встановлено договором ренти.
1. Строк виплати ренти визначається договором. Якщо це не встановлено, рента підлягає виплаті «після закінчення кожного календарного кварталу». Оскільки більш точно цей строк не визначено, із застосуванням за аналогією ч. 2 ст. 530 ЦК слід визнати, що рента повинна виплачуватись не пізніше семи днів після закінчення кожного календарного кварталу.
Стаття 739. Право платника безстрокової ренти на відмову від договору ренти
1. Платник безстрокової ренти має право відмовитися від договору ренти.
Умова договору, відповідно до якої платник безстрокової ренти не може відмовитися від договору ренти, є нікчемною.
2. Договором ренти можуть бути встановлені умови здійснення платником безстрокової ренти відмови від договору ренти.
3. Договір ренти припиняється після спливу , трьох місяців від дня одержання одержувачем ренти письмової відмови платника безстрокової ренти від договору за умови повного розрахунку між ними.
1. Платник безстрокової ренти має право на свій розсуд розірвати договір ренти шляхом відмови від нього. Договором можуть бути встановлені тільки умови здійснення платником ренти відмови від договору. Але ці умови не можуть блокувати саме право платника ренти на відмову від договору. Разом з тим, в договорі ренти допускаються відступлення від правила ч. 3 ст. 739 ЦК, що встановлює трьохмісячний строк, зі спливом якого після отримання одержувачем ренти письмової відмови платника безстрокової ренти припиняється договір (за умови повного розрахунку між сторонами).
2. З огляду на численні правила Цивільного кодексу, що дають сторонам договорів право на відмову від них та не визначають момент (день), з якого договір вважається розірваним (припиненим), звертає на себе увагу ч. 3 ст. 739 ЦК, яка чітко визначає день припинення договору (якщо інший термін припинення договору не встановлений сторонами договору).
Стаття 740. Право одержувача безстрокової ренти на розірвання договору ренти
1. Одержувач безстрокової ренти має право вимагати розірвання договору ренти у разі, якщо:
1) платник безстрокової ренти прострочив її виплату більш як на один рік;
2) платник безстрокової ренти порушив свої зобов’язання щодо забезпечення виплати ренти;
3) платник безстрокової ренти визнаний неплатоспроможним або виникли інші обставини, які явно свідчать про неможливість виплати ним ренти у розмірі і в строки, що встановлені договором.
2. Одержувач безстрокової ренти має право вимагати розірвання договору ренти також в інших випадках, встановлених договором ренти.
1. Підстави, які породжують право одержувача безстрокової ренти вимагати розірвання договору, встановлені ст. 740 ЦК і можуть передбачатись договором. Застосування ч. 2 ст. 651 ЦК, що дає стороні право вимагати розірвання договору у разі істотного його порушення другою стороною, до договору безстрокової ренти також не виключається. Крім того, ч. 2 ст. 651 ЦК підлягає застосуванню до договору ренти, що передбачає виплату ренти впродовж певного строку.
2. Вимога про розірвання договору пред’являється платникові ренти. У разі його відмови від укладення угоди про розірвання договору одержувач ренти може вимагати розірвання договору шляхом звернення з позовом до суду. Звернення до суду можливе і без попереднього пред’явлення вимоги про розірвання договору безпосередньо до платника ренти.
3. На вимогу одержувача ренти за договором про виплату ренти впродовж певного строку договір ренти може бути розірваний на підставі загальних правил ст. 651 — 652 ЦК.
Стаття 741. Розрахунки між сторонами у разі розірвання договору ренти
1. Якщо договором ренти не встановлені правові наслідки розірвання договору ренти, розрахунки провадяться залежно від того, чи майно було передано у власність платника ренти за плату чи безоплатно.
2. Якщо майно було передано у власність платника ренти безоплатно, у разі розірвання договору ренти одержувач ренти має право вимагати. від платника ренти виплати річної суми ренти.
3. Якщо майно було передано у власність платника ренти за плату, одержувач ренти має право вимагати від платника ренти виплати річної суми ренти та вартості переданого майна.
1. Стаття, що коментується, встановлює правило про розрахунки між сторонами у разі розірвання договору ренти. Якщо ж договір ренти припиняється у зв’язку із спливом строку договору (строку, впродовж якого діє обов’язок платника виплачувати ренту), розрахунки між сторонами мають проводитись тільки в частині заборгованості платника ренти, що виникла в період дії договору. У разі припинення договору ренти у зв’язку із спливом строку його дії річ, передана одержувачем ренти під виплату ренти, залишається у власності платника ренти. Важливо мати на увазі, що зі смертю одержувача ренти зобов’язання, що виникло на підставі договору ренти, не припиняється, оскільки зобов’язання щодо виплати ренти полягає у виплаті ренти і не може кваліфікуватись як нерозривно пов’язане з особою кредитора (ч. 2 ст. 608 ЦК).
2. Правила ст. 741 ЦК з урахуванням ч. 3 ст. 6 ЦК мають диспозитивне значення. Сторонам договору ренти треба вкрай серйозно поставитись до встановлення в договорі умов, які б врегулювали їх відносини інакше, ніж ст. 741 ЦК, оскільки соціально- економічна обґрунтованість положень цієї статті викликає сумніви. Якщо ж сторони не скористались можливістю визначити взаємні права та обов’язки на випадок розірвання договору на свій розсуд, у суду буде можливість відійти від букви ст. 741 ЦК з посиланням на принцип верховенства права (засади справедливості, зокрема пропорційності).
3. Відповідно до ст. 741 ЦК права і обов’язки сторін, що виникають у зв’язку з розірванням договору безстрокової ренти, не залежать від того, хто був ініціатором розірвання договору. Отже, наслідки, передбачені ч. 2 і 3 ст. 741 ЦК, виникають і при відмові платника безстрокової ренти від договору, і при розірванні договору безстрокової ренти на вимогу одержувача ренти. Критерієм для визначення наслідків розірвання договору є платність чи безоплатність передання одержувачем ренти майна під виплату ренти. Строковий чи безстроковий характер ренти не впливає на розрахунки між сторонами у разі розірвання договору.
4. При безоплатному переданні майна розірвання договору безстрокової ренти тягне такі наслідки: 1) майно залишається у власності платника ренти; 2) одержувач ренти має право вимагати від платника ренти виплати річної суми ренти. Ці правила стимулюють платника безстрокової ренти до використання свого права на розірвання договору на свій розсуд шляхом відмови від нього, як це передбачено ст. 739 ЦК. Для того, щоб ці невигідні для одержувача ренти обставини не настали, він повинен домагатись включення до договору ренти умов про розрахунки у разі розірвання договору, які б були більш сприятливими для нього та виключали застосування ч. 2 ст. 741 ЦК.
5. У разі передання майна у власність платника ренти за плату це майно при розірванні договору залишається у власності платника ренти, але на нього покладаються обов’язки виплатити річну суму ренти і вартість переданого майна. Це правило стимулює платника ренти до належного виконання своїх обов’язків з метою запобігти розірвання договору на вимогу одержувача ренти (ст. 740 ЦК). Не можна не помітити занадто жорсткий підхід законодавця до платника ренти в цьому випадку: платник ренти за плату отримав майно під виплату ренти, протягом певного часу виплачував ренту, а при розірванні договору (в тому числі і за своєю ініціативою не в зв’язку з будь-яким порушенням, якого він припустився) він зобов’язується ще раз сплатити вартість майна. Щоб уникнути застосування до нього цих жорстких правил, платник ренти має на стадії укладення договору домагатись включення до його змісту умов, які інакше регулювали б відносини щодо розрахунків у зв’язку з розірванням договору безстрокової ренти та виключали б застосування ч. 3 ст. 741 ЦК.
Стаття 742. Ризик випадкового знищення або випадкового пошкодження майна, переданого під виплату безстрокової ренти
1. Ризик випадкового знищення або випадкового пошкодження майна, переданого безоплатно під виплату безстрокової ренти, несе платник ренти.
2. У разі випадкового знищення або випадкового пошкодження майна, переданого за плату під виплату безстрокової ренти, платник має право вимагати відповідно припинення зобов’язання щодо виплати ренти або зміни умов її виплати.
1.Частина 1 ст. 742 ЦК конкретизує стосовно безстрокової ренти загальне правило ст. 323 ЦК про розподіл ризику випадкового знищення або випадкового пошкодження майна, переданого під виплату ренти. Оскільки відповідно до договору ренти платник ренти отримує майно у власність, він і несе зазначений ризик. Випадкове знищення такого майна не припиняє зобов’язання щодо виплати ренти, а випадкове пошкодження цього майна не дає платникові ренти права вимагати зміни договору, зокрема зміни розміру ренти пропорційно зміні вартості майна, переданого під виплату безстрокової ренти, в результаті його ушкодження.
2. У ч. 2 ст. 742 ЦК частково враховуються інтереси платника ренти. У разі випадкового знищення майна, переданого за плату під виплату безстрокової ренти, платник ренти має право вимагати припинення зобов’язання. Укладення угоди про припинення зобов’язання або набрання законної сили рішенням суду про припинення зобов’язання означає, що договір ренти припинив дію.
3. Випадкове пошкодження майна, переданого за плату під виплату безстрокової ренти, дає платникові ренти право вимагати зміни умов виплати ренти. До умов виплати ренти належить перш за все умова про її розмір. Логічним було б у зв’язку із випадковим пошкодженням майна, переданого під виплату ренти, зменшити розмір ренти пропорційно зменшенню вартості майна в результаті дії обставин, що кваліфікуються як непереборна сила або як простий випадок.
Стаття 743. Ризик випадкового знищення або випадкового пошкодження майна, переданого під виплату ренти на певний строк
1. У разі випадкового знищення або випадкового пошкодження майна, переданого під виплату ренти на певний строк, платник ренти не звільняється від обов’язку виплачувати її до закінчення строку виплати ренти на умовах, встановлених договором ренти.
1. Щодо відносин з приводу виплати ренти впродовж певного строку не встановлюється правило про розподіл ризику випадкового знищення або випадкового пошкодження майна, переданого під виплату ренти. Тому тут підлягає застосуванню загальне правило ст. 323 ЦК, відповідно до якого цей ризик несе платник ренти (власник майна). Випадкове знищення або випадкове пошкодження майна, переданого під виплату ренти впродовж певного строку, не впливає на обов’язок платника виплачувати ренту. Якщо строк виплати ренти є тривалим, платнику ренти доцільно було б домагатись включення до договору (при його укладенні) умови про припинення або зменшення розміру ренти у разі випадкового знищення або пошкодження майна, переданого під виплату ренти за плату.
ГЛАВА 57 ДОВІЧНЕ УТРИМАННЯ (ДОГЛЯД)
Стаття 744. Поняття договору довічного утримання (догляду)
1. За договором довічного утримання (догляду) одна сторона (відчужувач) передає другій стороні (набувачеві) у власність житловий будинок, квартиру або їх частину, інше нерухоме майно або рухоме майно, яке має значну цінність, взамін чого набувач зобов’язується забезпечувати відчужувача утриманням та (або) доглядом довічно.
1. Договір довічного утримання (догляду) конструюється законодавцем як реальний. За цим договором відчужувач не може прийняти на себе обов’язок передати набувачеві у власність майно, а «передає» його у процесі укладення договору. Тому в тексті договору довічного утримання (догляду) слід вказувати на те, що житловий будинок, квартира, їх частина, інше нерухоме майно або рухоме майно, що має значну цінність, передані набувачеві до підписання договору. Логічним було б твердження про те, що сторони на свій розсуд мають вирішувати питання про співрозмірність цінності такого майна, з одного боку, та змісту і обсягу зустрічних послуг. Але законодавець визнав за необхідне встановити, що за договором довічного утримання (догляду) може передаватись майно, що має значну цінність. Відступлення від цього правила з посиланням на ч. 3 ст. 6 ЦК було б неправильним. Частина 3 ст. 6 ЦК дає право сторонам врегулювати свої відносини на власний розсуд, але в даному випадку йдеться про можливість вступити у відносини. Закон установив, що вступити у відносини з приводу передання майна за договором довічного утримання (догляду) можливо за умови значної цінності майна, що передається набувачеві. Порушення цієї вимоги є підставою для визнання договору недійсним на підставі ч. 1 ст. 215 і ч. 1 ст. 203 ЦК.
2. Частка у спільному майні, що належить співвласникам на праві спільної часткової власності, може відчужуватись на підставі договору довічного утримання (догляду). Учасник спільної сумісної власності може здійснити відчуження цього свого права за умов, встановлених ч. 2 ст. 747 ЦК.
3. На підставі договору довічного утримання (догляду) виникає одне зобов’язання: зобов’язання набувача забезпечити відчужувача утриманням та (або) доглядом. Зустрічне передання відчужувачем майна здійснюється на стадії укладення договору, а не в межах зобов’язання, що виникає на підставі договору.
Стаття 745. Форма договору довічного утримання (догляду)
1. Договір довічного утримання (догляду) укладається у письмовій формі та підлягає нотаріальному посвідченню.
2. Договір довічного утримання (догляду), за яким передається набувачеві у власність нерухоме майно, підлягає державній реєстрації.
1. Договір довічного утримання укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню незалежно від того, нерухоме чи рухоме майно передається відчужувачем набувачеві. У разі передання рухомого майна договір вважається укладеним з моменту його нотаріального посвідчення за умови, що до цього відчужувач передав майно набувачеві. У разі передання відчужувачем нерухомого майна договір вважається укладеним з моменту його державної реєстрації (ч. 3 ст. 640 ЦК), а після нотаріального посвідчення він укладеним ще не визнається.
Стаття 746. Сторони в договорі довічного утримання (догляду)
1. Відчужувачем у договорі довічного утримання (догляду) може бути фізична особа незалежно від її віку та стану здоров’я.
2. Набувачем у договорі довічного утримання (догляду) може бути повнолітня дієздатна фізична особа або юридична особа.
3. Якщо набувачами є кілька фізичних осіб, вони стають співвласниками майна, переданого їм за договором довічного утримання (догляду), на праві спільної сумісної власності.
Якщо набувачами є кілька фізичних осіб, їх обов’язок перед відчужувачем є солідарним.
4. Договір довічного утримання (догляду) може бути укладений відчужувачем на користь третьої особи.
1. Відчужувачем за договором довічного утримання (догляду) може бути тільки фізична особа. Можливість виступати у ролі відчужувача не залежить від віку та стану здоров’я фізичної особи.
2. Набувачем у договорі довічного утримання (догляду) може бути тільки повнолітня дієздатна особа або юридична особа. Неповнолітня особа, якій повна цивільна дієздатність надана відповідно до ст. 35 ЦК, не може бути набувачем у договорі довічного утримання.
3. Допускається, щоб на стороні набувача виступали декілька фізичних осіб. У цьому разі майно за договором довічного утримання (догляду) вони набувають на праві спільної сумісної власності, а їх зобов’язання перед відчужувачем є солідарним. Вказання у ч. 3 ст. 746 ЦК на можливість укладення договору довічного утримання (догляду) декількома фізичними особами як набувачами не слід тлумачити як заборону укладення такого договору як набувачами декількома юридичними особами. Підставою для такого висновку є ст. 91 ЦК, яка визнає за юридичними особами можливість мати такі ж права та обов’язки, які може мати фізична особа. Можна визнати, що законодавець має повноваження спеціальною нормою закону обмежити правоздатність всіх юридичних осіб чи юридичних осіб окремого виду. Але ж виводити обмеження для юридичних осіб укладати спільно з іншими юридичними особами договір довічного утримання (догляду) на стороні набувача із правила про характер права власності фізичних осіб, які спільно уклали такий договір, було б неправильним. Для визначення характеру права власності, яке виникає у декількох осіб, що спільно з участю юридичної особи уклали договір довічного утримання (догляду), ч. 3 ст. 746 ЦК слід застосовувати за аналогією. У такий же спосіб визначається і характер зобов’язання набувачів — юридичних осіб, що спільно, в тому числі з участю фізичних осіб — набувачів, уклали договір довічного утримання (догляду): воно є солідарним.
4. Інститут довічного утримання поповнює кількість договорів, які можуть бути укладені на користь третьої особи. Третя особа, на користь якої укладено договір довічного утримання (догляду), може не тільки скористатися своїм правом на одержання утримання та (або) догляду, а і вимагати виконання договору від набувача, а також захищати своє право у суді. Права вимагати виконання зобов’язання, що ґрунтується на договорі довічного утримання (догляду) на користь третьої особи, не позбавляється і відчужувач, але скористатися правами третьої особи відчужувач може лише за умови, що третя особа відмовилася від права, наданого їй на підставі договору. У разі укладення договору довічного утримання (догляду) на користь третьої особи застосовуються й інші правила ст. 636 ЦК, що формулює загальні положення про договір на користь третьої особи.
Стаття 747. Особливості укладення договору довічного утримання (догляду) щодо майна, що є у спільній сумісній власності
1. Майно, що належить співвласникам на праві спільної сумісної власності, зокрема майно, що належить подружжю, може бути відчужене ними на підставі договору довічного утримання (догляду).
У разі смерті одного із співвласників майна, що було відчужене ними на підставі договору довічного утримання (догляду), обсяг зобов’язання набувача відповідно зменшується.
2. Якщо відчужувачем є один із співвласників майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, договір довічного утримання (догляду) може бути укладений після визначення частки цього співвласника у спільному майні або визначення між співвласниками порядку користування цим майном.
1. Відповідно до ч. 1 ст. 747 ЦК подружжя як єдина сторона — відчужувач може здійснити відчуження майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, на підставі договору довічного утримання (догляду). У зобов’язанні, що виникає на підставі такого договору, вони виступають як кредитори. Таке зобов’язання на стороні кредитора є частковим, якщо інше не передбачено договором (ст. 541 ЦК). З огляду на характер цього зобов’язання на стороні кредитора як часткового положення про «відповідне» зменшення обсягу зобов’язання набувача у разі смерті одного із подружжя слід тлумачити як зменшення обсягу цього зобов’язання на ту частку, яка випадає на користь того із подружжя, що помер.
2. Частина 2 ст. 747 ЦК виявляє позицію законодавця щодо можливості відчуження за договором довічного утримання (догляду) права співвласника майна, що знаходиться у спільній сумісній власності. Це — можливо, але тільки за наявності однієї із наступних умов: 1) здійснено визначення частки співвласника, який має намір укласти такий договір, у спільному майні; 2) визначено порядок користування майном, що знаходиться у спільній сумісній власності.
Стаття 748. Момент виникнення у набувача права власності на майно, передане за договором довічного утримання (догляду)
1. Набувач стає власником майна, переданого йому за договором довічного утримання (догляду), відповідно до статті 334 цього Кодексу.
1. Оскільки договір довічного утримання (догляду), відповідно до якого відчужується рухоме майно, підлягає обов’язковому нотаріальному посвідченню (ч. 1 ст. 745 ЦК), право власності на таке майно до набувача переходить у момент даного посвідчення (ч. 3 ст. 334 ЦК) за умови, що майно передане набувачеві раніше.
2. У разі відчуження нерухомого майна договір довічного утримання (догляду) підлягає нотаріальному посвідченню і державній реєстрації (ст. 745 ЦК), а тому право власності на таке майно до набувача переходить з моменту державної реєстрації даного договору (ч. 4 ст. 334 ЦК) за умови, що майно передане набувачеві раніше.
Стаття 749. Обов’язки набувача за договором довічного утримання (догляду)
1. У договорі довічного утримання (догляду) можуть бути визначені всі види матеріального забезпечення, а також усі види догляду (опікування), якими набувач має забезпечувати відчужувача.
2. Якщо обов’язки набувача не були конкретно визначені або у разі виникнення потреби забезпечити відчужувача іншими видами матеріального забезпечення та догляду спір має вирішуватися відповідно до засад справедливості та розумності.
3. Набувач зобов’язаний у разі смерті відчужувача поховати його, навіть якщо це не було передбачено договором довічного утримання (догляду).
Якщо частина майна відчужувача перейшла до його спадкоємців, витрати на його поховання мають бути справедливо розподілені між ними та набувачем.
1. Частина 1 ст. 749 ЦК приписує визначати в договорі довічного утримання всі види матеріального забезпечення і всі види догляду (опікування), якими набувач має забезпечувати відчужувача. Закон не перешкоджає тому, щоб набувач надавав забезпечення набувачеві в грошовій формі, в тому числі виключно.
2. Частина 2 ст. 749 ЦК виявляє не тільки лібералізацію підходу законодавця до істотних умов договору (умови про види забезпечення і догляду є істотними для такого роду договорів у силу ч. 1 ст. 749 ЦК), а і прагнення законодавця до збереження правовідносин, що виникли на підставі договору довічного утримання (догляду). Тому в разі невизначення в договорі обов’язків набувача договір не може вважатись неукладеним, а спір про обов’язки набувача має вирішуватись відповідно до засад справедливості і розумності.
3. Відповідно до ч. 2 ст. 749 ЦК у разі виникнення у відчужувача потреби у видах забезпечення та догляду, які не передбачені договором, відчужувач має право вимагати надання таких видів забезпечення та догляду, тобто вимагати зміни договору. У разі відмови набувача у задоволенні такої вимоги спір вирішується судом на підставі принципів справедливості і розумності.
4. На набувача покладається обов’язок здійснити поховання відчужувана, хоч би це і не було передбачено умовами договору довічного утримання (догляду). Обов’язок нести витрати на поховання має бути справедливо розподілений між набувачем та спадкоємцями, до яких перейшла частина майна відчужувана.
Стаття 750. Обов’язок набувача забезпечити відчужувана житлом
1. Набувач може бути зобов’язаний забезпечити відчужувана або третю особу житлом у будинку (квартирі), який йому переданий за договором довічного утримання (догляду).
У цьому разі в договорі має бути конкретно визначена та частина помешкання, в якій відчужувач має право проживати.
1. На набувача за договором довічного утримання (догляду) покладається обов’язок забезпечити відчужувана (третю особу, на користь якої укладено такий договір) житлом у випадках, коли набувачеві відчужувачем передано житловий будинок або квартиру. Житло відчужувачеві має бути надане в будинку (квартирі), який відчужувач передав набувачеві. У договорі приписується конкретно визначати ту частину помешкання, в якій відчужувач має право проживати.
Стаття 751. Грошова оцінка матеріального забезпечення відчужувача
1. Матеріальне забезпечення, яке щомісячно має надаватися відчужувану, підлягає грошовій оцінці. Така оцінка підлягає індексації у порядку, встановленому законом.
1. Стаття, що коментується, присвячена виключно грошовій оцінці матеріального забезпечення, яке набувач має щомісячно надавати відчужувачеві, та індексації такої оцінки. Індексація оцінки має здійснюватись в порядку, встановленому законом. Спеціального закону з цього приводу немає. Та сама оцінка і індексація позбавлені будь-якого сенсу, якщо мова не йде про подальшу зміну обсягу обов’язків набувача перед відчужувачем. Що стосується такої зміни, то зазвичай у ній потреби немає, оскільки набувач надає забезпечення в натурі. Але закон не виключає домовленості між відчужувачем і набувачем про надання матеріального забезпечення в грошовій формі. Тоді дійсно настає питання про індексацію обсягу зобов’язання набувача за договором довічного утримання (догляду). Стаття 535 ЦК передбачає збільшення суми, що виплачується фізичній особі за грошовим зобов’язанням, і прямо вказує на те, що її чинність поширюється на договори довічного утримання (догляду). Але критерій для визначення розміру збільшення сум, що виплачуються, у ст. 535 ЦК вибрано вкрай невдало. Таким критерієм тут називається неоподатковуваний мінімум доходів громадян. Від використання неоподатковуваного мінімуму доходів громадян законодавець відмовився і приписав використовувати суму 17 грн. у всіх випадках (за винятками, що не стосуються предмета, про який тут ідеться), коли в законі здійснюється посилання на неоподатковуваний мінімум доходів громадян (ч. 22.5 ст. 22 Закону «Про податок з доходів фізичних осіб» [154]). Використання як критерію збільшення грошових виплат на користь відчужувача податкової соціальної пільги, що визначається у ст. 6 названого Закону, не мало б достатніх підстав. Більш прийнятним було б застосування за аналогією до відносин, що тут розглядаються, правила ч. 2 ст. 625 ЦК, яке передбачає індексацію заборгованості за грошовим зобов’язанням. Застосування за аналогією до таких відносин положень Закону «Про індексацію грошових доходів населення» [149] було б недоречним, оскільки цей Закон поширюється на відносини іншої галузевої належності.
Стаття 752. Заміна набувача за договором довічного утримання (догляду)
1. У разі неможливості подальшого виконання фізичною особою обов’язків набувача за договором довічного утримання (догляду) з підстав, що мають істотне значення, обов’язки набувача можуть бути передані за згодою відчужувана члену сім’ї набувача або іншій особі за їхньою згодою.
2. Відмова відчужувана у наданні згоди на передання обов’язків набувача за договором довічного утримання (догляду) іншій особі може бути оскаржена до суду. У цьому разі суд бере до уваги тривалість виконання договору та інші обставини, які мають істотне значення.
1. Підставою для заміни боржника в зобов’язанні довічного утримання (догляду) (для передання обов’язків набувача іншій особі) ч. 1 ст. 752 ЦК називає неможливість подальшого виконання фізичною особою обов’язків набувача з підстав, що мають істотне значення для вирішення питання про заміну боржника. Тому буде достатньо, якщо суд установить наявність такого факту як неможливість виконання набувачем обов’язків за договором довічного утримання (догляду), а причини такої неможливості зазвичай не є суттєвими.
2. Передання обов’язків набувача за згодою відчужувача члену сім’ї набувача або іншій особі (за їхньою згодою) не викликає проблем, оскільки є згода двох суб’єктів, а третій (набувач), за логікою речей, не повинен заперечувати проти його звільнення від обов’язків. Передбачається оскарження до суду відмови відчужувача дати згоду на передання обов’язків набувача. Приписується при вирішенні судом спору прийняти до уваги тривалість виконання набувачем своїх обов’язків та інші обставини, що мають істотне значення. Звернення до відчужувача з пропозицією про передання обов’язків набувача, а до суду — з позовом того ж змісту зазвичай має на меті запобігти пред’явленню відчужувачем позову про розірвання договору та повернення йому майна, переданого за договором довічного утримання (догляду).
Якщо між набувачем, відчужувачем та третьою особою досягнуто згоди про передання обов’язків набувача третій особі або суд виносить щодо цього рішення за позовом (скаргою) набувача та (або) третьої особи, питання про долю майна, переданого набувачеві відчужувачем, вирішується за домовленістю між набувачем та третьою особою з урахуванням обмеження права набувача розпоряджатися цим майном.
3. Відмова суду у задоволенні позову про передання обов’язків набувача члену його сім’ї або іншій особі означає, що буде задоволений позов відчужувача про розірвання договору та про повернення раніше переданого ним майна, якщо тільки набувач не подолає обставини, що унеможливлюють виконання ним обов’язків перед відчужувачем.
Стаття 753. Заміна майна, яке було передане набувачеві за договором довічного утримання (догляду)
1. Набувач та відчужувач можуть домовитися про заміну речі, яка була передана за договором довічного утримання (догляду), на іншу річ.
У цьому разі обсяг обов’язків набувача може бути за домовленістю сторін змінений або залишений незмінним.
1. Уже із загального положення про свободу договору (ст. 627 ЦК) випливає право сторін за договором довічного утримання (догляду) домовитись про заміну речі, яка була передана набувачеві, а також зміну в зв’язку з цим або залишенням незмінним обсягу обов’язків набувача перед відчужувачем. Але законодавець вирішив зайвий раз підтвердити це право сторін договору, у зв’язку з чим у ст. 753 ЦК викладені відповідні положення.
Стаття 754. Забезпечення виконання договору довічного утримання (догляду)
1. Набувач не має права до смерті відчужувана продавати, дарувати, міняти майно, передане за договором довічного утримання (догляду), укладати щодо нього договір застави, передавати його у власність іншій особі на підставі іншого правочину.
2. На майно, передане набувачу за договором довічного утримання (догляду), не може бути звернене стягнення протягом життя відчужувана.
3. Втрата (знищення), пошкодження майна, яке було передане набувачеві, не є підставою для припинення чи зменшення обсягу його обов’язків перед відчужувачем.
1. Сторони договору довічного утримання (догляду) вправі на свій розсуд встановити будь-які види забезпечення виконання набувачем зобов’язання, що виникає на підставі такого договору. Не виключається страхування ризику невиконання набувачем свого зобов’язання. Разом з тим законодавець, маючи на увазі значущість для відчужувача зобов’язання, про яке йдеться, встановив спеціальні правила, покликані додатково забезпечити права та інтереси відчужувача.
2. Серед правочинів, які набувачеві забороняється здійснювати стосовно отриманого за договором довічного утримання (догляду), не називається заповіт. Отже, набувач має право заповідати це майно. Але прийняття цього майна як спадщини породжує на стороні спадкоємця обов’язки, про які йдеться у ч. 1 ст. 757 ЦК.
3. У ч. 2 ст. 754 ЦК формулюється правило, що має не тільки приватно-правовий, а і публічно-правовий зміст. Воно забороняє звернення стягнення на майно, передане відчужувачем у власність набувача, протягом життя відчужувача. Звернення стягнення є неможливим за зобов’язаннями як набувача, так і відчужувача (оскільки він не є власником майна).
4. Незалежно від наявності чи відсутності вини набувача у втраті (знищенні), пошкодженні майна, яке було передане за договором довічного утримання (догляду), втрата, знищення і пошкодження цього майна не впливають на обов’язки набувача перед відчужувачем та їх обсяг.
Стаття 755. Припинення договору довічного утримання (догляду)
1. Договір довічного утримання (догляду) може бути розірваний за рішенням суду:
1) на вимогу відчужувача або третьої особи, на користь якої він був укладений, у разі невиконання або неналежного виконання набувачем своїх обов’язків, незалежно від його вини;
2) на вимогу набувача.
2. Договір довічного утримання (догляду) припиняється зі смертю відчужувача.
1. Із ч. 1 ст. 755 ЦК належить зробити висновок про те, що вона не виключає пред’явлення кожною із сторін договору довічного утримання (догляду) позову про розірвання цього договору на підставі ст. 651 — 652 ЦК. Додатково до підстав, установлених ст. 651 — 652 ЦК, договір довічного утримання (догляду) підлягає розірванню на вимогу відчужувана, якщо він надасть достатні докази невиконання чи неналежного виконання набувачем своїх обов’язків. При цьому прямо і чітко вирішене питання про значення вини для вирішення спору про розірвання договору: договір підлягає розірванню незалежно від вини набувача у невиконанні чи неналежному виконанні зобов’язання.
2. Пункт 2 ч. 1 ст. 755 ЦК передбачає можливість розірвання договору довічного утримання (догляду) на вимогу набувача. Набувачеві надається тільки право звернутись до суду з позовом про розірвання договору, а не право вчинити односторонній правочин, спрямований на розірвання договору. Звідси слід зробити висновок про те, що суд вирішує справу про розірвання договору довічного утримання (догляду) за позовом набувача з урахуванням всіх обставин справи, тобто позов не обов’язково має бути задоволений.
3. Договір довічного утримання (догляду) вважається таким, що нерозривно пов’язаний з особою кредитора (відчужувана), а тому смерть кредитора тягне припинення зобов’язання на підставі ч. 2 ст. 608 ЦК. Частина 2 ст. 755 ЦК вказує на припинення договору, що відповідно до термінології, яка використовується у цьому Кодексі, означає одночасно і припинення зобов’язання.
Стаття 756. Правові наслідки розірвання договору довічного утримання (догляду)
1. У разі розірвання договору довічного утримання (догляду) у зв’язку з невиконанням або неналежним виконанням набувачем обов’язків за договором, відчужувач набуває право власності на майно, яке було ним передане, і має право вимагати його повернення.
У цьому разі витрати, зроблені набувачем на утримання та (або) догляд відчужувана, не підлягають поверненню.
2. У разі розірвання договору у зв’язку з неможливістю його подальшого виконання набувачем з підстав, що мають істотне значення, суд може залишити за набувачем право власності на частину майна, з урахуванням тривалості часу, протягом якого він належно виконував свої обов’язки за договором.
1. Розірвання договору довічного утримання (догляду) за позовом відчужувана у зв’язку з невиконанням або неналежним виконанням набувачем обов’язків за договором тягне набуття відчужувачем права власності на майно. Але ст. 756 ЦК не вирішує питання про момент виникнення права власності на майно у відчужувана у разі розірвання договору. Це питання має вирішуватись із застосуванням за аналогією ч. 3 ст. 334 ЦК. Мається на увазі, що договір довічного утримання завжди підлягає нотаріальному посвідченню, а тому нотаріальному посвідченню підлягає і угода про його розірвання. Тому у разі передання за договором довічного утримання рухомого майна, що має значну цінність, відчужувач при розірванні договору за рішенням суду набуває право власності на це майно з моменту набрання законної сили рішенням суду про розірвання договору на підставі ч. 1 ст. 756 ЦК. З цього ж моменту відчужувач набуває право власності на нерухоме майно, що є предметом договору довічного утримання. Відчужувач має право вимагати повернення майна. При цьому пред’являється позов про примушення набувача до виконання в натурі обов’язку повернути майно відповідно до ч. 1 ст. 756 ЦК, а не позов про витребування майна із чужого незаконного володіння (ст. 388 ЦК).
2. Якщо причиною невиконання набувачем свого зобов’язання перед відчужувачем стала неможливість його подальшого виконання, суд може залишити у власності набувачем частину майна. Про цьому приписується врахувати тривалість належного виконання набувачем своїх обов’язків за договором. Не передбачається врахування вини набувача у виникненні обставин, за яких виконання ним зобов’язань перед відчужувачем стало неможливим, при вирішенні питання про можливість залишити за набувачем право власності на частину майна.
3. Форма угоди про розірвання договору довічного утримання (догляду) визначається відповідно до ст. 654 ЦК, тобто така угода підлягає нотаріальному посвідченню. У разі розірвання договору за рішенням суду таке рішення, що набрало законної сили, є правовстановлюючим документом, який є підставою для реєстрації права власності відчужувана на нерухоме майно, яке раніше було передане ним у власність набувача за договором довічного утримання (догляду).
4. Відшкодування набувачеві витрат, які були зроблені ним на виконання договору довічного утримання (догляду), у зв’язку з припиненням договору довічного утримання (догляду) законом не передбачено. Прямо на це вказується в абзаці другому ч. 1 ст. 756 ЦК стосовно випадків, коли договір розривається не в зв’язку з неможливістю виконання своїх обов’язків. Але відшкодування цих витрат не може здійснюватись і в інших випадках. Можливість прийняття судом рішення про залишення за набувачем права власності на частину майна (ч. 2 ст. 756 ЦК) лише із соціально-економічного погляду може тлумачитись як відшкодування витрат, а юридично таким не є.
Стаття 757. Правові наслідки смерті набувача
1. Обов’язки набувача за договором довічного утримання (догляду) переходять до тих спадкоємців, до яких перейшло право власності на майно, що було передане відчужувачем.
Якщо спадкоємець за заповітом відмовився від прийняття майна, що було передане відчужувачем, право власності на це майно може перейти до спадкоємця за законом.
2. Якщо у набувача немає спадкоємців або вони відмовилися від прийняття майна, переданого відчужувачем, відчужувач набуває право власності на це майно. У цьому разі договір довічного утримання (догляду) припиняється.
1. У разі смерті набувача його обов’язки переходять до тих спадкоємців, до яких перейшло право власності на майно, що було передане відповідно до договору довічного утримання (догляду). Це стосується спадкоємців, що успадковують таке майно і за заповітом, і за законом. Перехід обов’язків у цьому випадку має кваліфікуватись як заміна боржника у зобов’язанні. Але до цих відносин застосовуються не всі правила ст. 520 — 523 ЦК, які регулюють відносини щодо заміни боржника у зобов’язанні (переведення боргу). Не застосовуються ст. 520, 521 ЦК. Але ст. 522, 523 ЦК підлягають застосуванню до відносин щодо переходу обов’язків набувача до спадкоємців. Якщо спадкоємців декілька, зобов’язання щодо надання утримання (догляду), оскільки відповідно до ст. 541 ЦК не встановлено інше, є частковим. Як конкретно будуть розподілені обов’язки спадкоємців, вони мають вирішити за домовленістю між собою. Не виключається вирішення спору, який може при цьому виникнути між спадкоємцями, судом. Але відчужувач зберігає право вимагати розірвання договору в зв’язку з невиконанням чи неналежним виконанням спадкоємцями обов’язків, передбачених договором довічного утримання (догляду), в тому числі в період до спливу шестимісячного строку (до отримання спадкоємцями свідоцтва про право на спадщину).
2. За відсутності спадкоємців у набувача або у разі їх відмови від прийняття спадщини відчужувач набуває право власності на майно, яке було передане за договором довічного утримання. Відмова спадкоємців набувача від прийняття майна, переданого відчужувачем, про яку (відмову) йдеться у ч. 1 ст. 757 ЦК, можлива тільки у формі відмови від прийняття спадщини в цілому, оскільки відмова від прийняття спадщини має бути безумовною і беззастережною (ч. 2 ст. 1268; ч. 5 ст. 1273 ЦК). Момент набуття права власності при цьому не визначається в ст. 757 ЦК, не може він бути визначений через застосування за аналогією ст. 334 ЦК. За таких умов слід застосувати в порядку аналогії права засади добросовісності, справедливості та розумності (п. 6 ст. 3 ЦК) і зробити висновок про те, що право власності у відчужувана на рухоме майно, що має значну цінність, виникає зі спливом строку на прийняття спадщини. Для визначення моменту виникнення у відчужувана права власності на нерухоме майно слід за аналогією застосувати ч. 2 ст. 1299 ЦК (право власності виникає з моменту реєстрації цього права).
3. Якщо майно, яке передане відповідно до договору довічного утримання (догляду), є нерухомим, у відчужувана, до якого перейшло право власності, немає будь-якого документа, який міг би бути підставою реєстрації права власності та який передбачений ст. 19 Закону «Про державну реєстрацію прав на нерухоме майно та їх обмежень» [177]. У зв’язку з цим виникає питання про те, що ж може бути підставою для реєстрації права власності відчужувана на нерухоме майно, яке (право) виникло на підставі ч. 2 ст. 757 ЦК. Це питання має вирішуватись з урахуванням двох обставин; 1) слід визнати пріоритет субстантивного (матеріального) права перед процедурним. В державі, що підпорядкована принципу верховенства права, не може такого бути, щоб право, яке виникло на підставі закону та яке підлягає державній реєстрації, не було зареєстроване, оскільки закон, що встановлює порядок реєстрації, допускає реєстрацію права на підставі таких документів, які у випадках, що розглядаються, є відсутніми; 2) треба відмовитись від такого тлумачення частини другої ст. 19 Конституції України [1] («органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України»), що доводить це конституційне положення до абсурду.
Ідеться про те, що це положення тлумачиться буквально й у відриві від контексту. Контекст цієї статті вимагає тлумачення її частини другої у такий спосіб, що вона застосовується тоді, коли йдеться про повноваження державного органу, органу місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб, що протистоять інтересам людини і громадянина. На жаль, з’явилась така практика тлумачення частини другої ст. 19 Конституції, в тому числі і високими судовими інстанціями, відповідно до якої названі органи та особи не вправі діяти в інтересах людини і громадянина, якщо Конституцією або законом їм не надані відповідні повноваження, не встановлені межі або спосіб здійснення відповідних повноважень. Тлумачення цього конституційного положення як заборони відповідним органам і особам діяти в інтересах людини і громадянина є суто бюрократичним. Отже, відсутність у ст. 19 Закону «Про державну реєстрацію прав на нерухоме майно та їх обмежень» [177] зазначення на документи, які може надати відчужувач у випадках, передбачених ч. 2 ст. 757 ЦК, не виключає державної реєстрації права власності відчужувана на нерухоме майно на підставі договору довічного утримання (догляду) та документу, що підтверджує факт смерті набувача.
Думка про те, що у випадках, про які йдеться, слід звернутись з позовом про визнання права, є неприйнятною з огляду на наступне. По-перше, немає особи, на яку реально можна було б вказати як на таку, яка право оспорює або не визнає. По-друге, суд є органом правосуддя, а не засобом, за допомогою якого можна отримати документ, що відповідає суто формальним вимогам законодавства.
Відмова у державній реєстрації зазначеного права може бути оскаржена в адміністративному суді.
Стаття 758. Правові наслідки припинення юридичної особи — набувача
1. У разі припинення юридичної особи — набувача з визначенням правонаступників до них переходять права та обов’язки за договором довічного утримання (догляду).
2. У разі ліквідації юридичної особи — набувача право власності на майно, передане за договором довічного утримання (догляду), переходить до відчужувана.
Якщо в результаті ліквідації юридичної особи — набувача майно, що було передане їй за договором довічного утримання (догляду), перейшло до її засновника (учасника), до нього переходять права та обов’язки набувача за договором довічного утримання (догляду).
1. Заміна боржника у зобов’язанні довічного утримання (догляду) відбувається також при припиненні юридичної особи з визначенням правонаступників. До такої заміни не застосовуються правила ст. 520, 521 ЦК, але застосовуються правила ст. 522, 523 ЦК.
2. Ліквідація юридичної особи тягне перехід права власності на майно, яке було передане за договором довічного утримання (догляду), до відчужувана. Це правило передбачає лише перехід права власності і не визначає момент переходу права власності. Цей момент визначений із застосуванням засад добросовісності, справедливості та розумності (п. 6 ст. 3 ЦК). Таким є момент виключення юридичної особи із Єдиного державного реєстру юридичних осіб і фізичних осіб — підприємців. Про державну реєстрацію права власності відчужувана на нерухоме майно, що раніше було передане набувачеві, див. п. 3 коментаря до ст. 757 ЦК.
3. Положення абзацу другого ч. 2 ст. 758 ЦК не має предмета правового регулювання і не підлягає застосуванню, оскільки засновники (учасники) юридичної особи — набувача не можуть отримати право власності на майно, що є предметом договору довічного утримання, інакше ніж через укладення договору з відчужувачем. Цим договором і будуть визначатись обов’язки набувача.
ГЛАВА 58 НАЙМ (ОРЕНДА)
§ 1. ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ ПРО НАЙМ (ОРЕНДУ)
Стаття 759. Договір найму
1. За договором найму (оренди) наймодавець передає або зобов’язується передати наймачеві майно у користування за плату на певний строк.
2. Законом можуть бути передбачені особливості укладення та виконання договору найму (оренди).
1. У Цивільному кодексі виокремлюються дві глави, що присвячені найму (оренді) — глава 58, що формулює загальні положення про найм (оренду), що поширюються на прокат, найм земельної ділянки, найм будівлі або іншої капітальної споруди, найм (оренду) транспортного засобу та лізинг, а також положення, що стосуються окремих названих видів найму (оренди), і глава 59, яка присвячена найму (оренді) житла. Ці дві глави є суміжними, кожна із них має свій предмет правового регулювання. Застосування норм, що сформульовані в одній із названих глав, до відносин, що регулюються положеннями іншої глави, можливе у виключних випадках і лише за аналогією.
2. Загальні положення про найм (оренду) застосовуються до прокату, найму земельної ділянки, найму будівлі або іншої капітальної споруди, найму (оренди) транспортного засобу і лізингу, якщо вони не суперечать спеціальним правилам про названі окремі види оренди. Можливе укладення договору найму (оренди), що не підпадає під дію спеціальних правил про окремі види найму (оренди), а підпорядковується тільки загальним положенням про найм (оренду).
3. Із змісту ст. 759 — 809 ЦК слід зробити висновок про те, що терміни «найм» і «оренда» вживаються в Цивільному кодексі як синоніми.
4. Оренда державного і комунального майна регулюється Законом «Про оренду державного і комунального майна». До цього виду оренди в частині, що не суперечить названому закону, можуть застосовуватись загальні положення про найм (оренду), а у разі оренди відповідних видів майна — також положення про найм будівлі або іншої капітальної споруди (ст. 793 — 797 ЦК), найм (оренду) транспортного засобу (ст. 798 - 805 ЦК).
5. На розсуд сторін договір найму (оренди) може бути укладений як реальний або консенсуальний.
Стаття 760. Предмет договору найму
1. Предметом договору найму може бути річ, яка визначена індивідуальними ознаками і яка зберігає свій первісний вигляд при неодноразовому використанні (неспоживна річ).
Законом можуть бути встановлені види майна, що не можуть бути предметом договору найму.
2. Предметом договору найму можуть бути майнові права.
3. Особливості найму окремих видів майна встановлюються цим Кодексом та іншим законом.
1. У ч. 1 ст. 760 ЦК установлюється, які речі можуть бути предметом найму. Це речі неспоживні (ч. 2 ст. 185 ЦК), що визначені індивідуальними ознаками (ч. 1 ст. 184 ЦК). Проте ч. 2 ст. 760 ЦК допускає, щоб предметом найму були майнові права. Права, що входять до змісту зобов’язання, не можуть бути предметом найму. Права інтелектуальної\власності можуть передаватись на умовах найму. Пункт 8 ч. 3 ст. 15 Закону «Про авторське право та суміжні права» [133] надає авторові чи іншій особі, яка має авторське право, право здавання в майновий найм творів (не оригіналу або примірника твору, а саме твору). Це може бути кваліфіковане як укладення договору найму з приводу майнових прав інтелектуальної власності.
Стаття 761. Право передання майна у найм
1. Право передання майна у найм має власник речі або особа, якій належать майнові права.
2. Наймодавцем може бути також особа, уповноважена на укладення договору найму.
1. Право передання в найм речей і майнових прав належить власникам відповідних речей і суб’єктам відповідних прав. Зазначені особи можуть надати право іншим особам від свого імені укладати договори найму. Зокрема, право від свого імені передати майно в найм належить особі, що здійснює управління майном. Але при цьому на управителя покладається обов’язок повідомляти осіб, з якими він вчиняє правочин, про те, що він є управителем, а не власником майна (ч. 2 ст. 1038 ЦК). Особами, які уповноважені власником на укладення договорів оренди державного або комунального майна, є органи, що названі у ст. 5 Закону «Про оренду державного і комунального майна» [68].
2. Фізична особа може передавати майно в найм (оренду), не реєструючись як підприємець. У разі реєстрації фізичної особи як підприємця вона може укладати договори найму як наймодавець у межах свого статусу як підприємця або поза цими межами. Це може тягти різні наслідки у податкових правовідносинах. Саме ці наслідки можуть бути мотивом вибору того чи іншого варіанту укладення договору найму (оренди) фізичною особою, що є підприємцем.
Стаття 762. Плата за користування майном
1. За користування майном з наймача справляється плата, розмір якої встановлюється договором найму.
Якщо розмір плати не встановлений договором, він визначається з урахуванням споживчої якості речі та інших обставин, які мають істотне значення.
2. Плата за користування майном може вноситися за вибором сторін у грошовій або натуральній формі. Форма плати за користування майном встановлюється договором найму.
3. Договором або законом може бути встановлено періодичний перегляд, зміну (індексацію) розміру плати за користування майном.
4. Наймач має право вимагати зменшення плати, якщо через обставини, за які він не відповідає, можливість користування майном істотно зменшилася.
5. Плата за користування майном вноситься щомісячно, якщо інше не встановлено договором.
6. Наймач звільняється від плати за весь час, протягом якого майно не могло бути використане ним через обставини, за які він не відповідає.
1. На підставі договору найму зазвичай виникає два зобов’язання: 1) відповідно до першого із них наймодавець як боржник несе обов’язок надати майно в користування наймачеві та інші обов’язки, передбачені актами цивільного законодавства та договором. У цьому зобов’язанні наймач як кредитор має права, що кореспондують обов’язкам наймодавця; 2) відповідно до другого зобов’язання наймач як боржник несе обов’язки вносити плату за користування (в цій частині воно є грошовим), а також низку інших обов’язків, що встановлені актами цивільного законодавства і договором найму. Цим обов’язкам наймача кореспондують права наймодавця як кредитора.
2. Розмір плати за користування майном, яке передане за договором найму, встановлюється договором. Частина 1 ст. 762 ЦК підтверджує ліберальний підхід законодавця до істотних умов договору. Оскільки за договором найму майно передається в користування за плату (ч. 1 ст. 759 ЦК), розмір плати за користування майном є необхідним для договорів даного виду. Проте допускається, щоб розмір плати за користування майном в договорі не був установлений. Тоді він визначається з урахуванням споживчої якості предмета найму та обставин, які мають істотне значення.
3. Договором визначається форма плати за користування майном. Вона може бути грошовою. У такому випадку зобов’язання наймача виконується відповідно до ст. 1087 — 1106 ЦК. Допускається внесення плати за користування майном у натуральній формі, тобто шляхом передання наймачем наймодавцеві товарів, виконання робіт, надання послуг. У таких випадках до відносин сторін щодо передання товарів, виконання робіт, надання послуг застосовується законодавство про купівлю-продаж, підряд, послуги.
4. Відповідно до ч. 3 ст. 762 ЦК сторони вправі встановити порядок зміни плати за користування майном (індексації розміру плати відповідно до індексу інфляції), який (порядок) не потребує додаткових домовленостей сторін. Разом з тим сторони вправі установити умови, за яких сторонам надається право вимагати зміни розміру плати за користування майном. У таких випадках можливе звернення до суду з позовом про внесення змін до договору найму.
Частина 3 ст. 762 ЦК не визначає механізму періодичної зміни плати за користування майном. Тому треба враховувати більш визначене правило ст. 525 ЦК, відповідно до якого одностороння зміна зобов’язання не допускається, якщо інше не встановлено законом або договором.
5. Частина 4 ст. 762 ЦК дає наймачеві право вимагати внесення зміни до договору найму, якщо можливість використання майна істотно зменшилась через обставини, за які наймач не відповідає. Це право наймача захищається судом.
6. Відповідно до ч. 6 ст. 762 ЦК ризик невикористання наймачем майна внаслідок дії непереборної сили або простого випадку несе наймодавець. Тому наймач звільняється від обов’язку вносити обумовлену договором плату за весь час, впродовж якого майно не могло бути використане внаслідок дії названих причин. Наймач не несе обов’язку вносити плату за користування майном також у період, коли він не мав змоги використовувати майно внаслідок обставин, за які він не відповідає, в тому числі дій чи бездіяльності наймодавця (незалежно від наявності в них ознаки вини).
Стаття 763. Строк договору найму
1. Договір найму укладається на. строк, встановлений договором.
2. Якщо строк найму не встановлений, договір найму вважається укладеним на невизначений строк.
Кожна із сторін договору найму, укладеного на невизначений строк, може відмовитися від договору в будь-який час, письмово попередивши про це другу сторону за один місяць, а у разі найму нерухомого майна — за три місяці. Договором або законом може бути встановлений інший строк для попередження про відмову від договору найму, укладеного на невизначений строк.
3. Законом можуть бути встановлені максимальні (граничні) строки договору найму окремих видів майна.
Якщо до спливу встановленого законом максимального строку найму жодна із сторін не відмовилася від дбговору, укладеного на невизначений строк, він припиняється зі спливом максимального строку договору.
Договір найму, строк якого перевищує встановлений законом максимальний строк, вважається укладеним на строк, що відповідає максимальному строку.
1. У статті, що коментується, не розрізняються «строк договору найму» і «строк найму». Це може призвести до невизначеності щодо прав та обов’язків сторін. Справа в тому, що сторони часто бувають зацікавлені в тому, щоб укласти договір найму заздалегідь, особливо якщо наймачеві потрібен значний час для приготування до використання майна. Якщо в такому випадку в договорі вказати на дату його укладення та встановити умову про те, що договір укладається на строк, наприклад, три роки, логічним буде зробити висновок про те, що через три роки, відлічуючи від дня укладення договору, закінчується строк дії договору, а отже, і строк користування майном з боку наймача. Якщо при укладенні договору найму заздалегідь зазначити в договорі дату його укладення та встановити строк найму тривалістю три роки, трудно буде зробити висновок про те, з якого дня починає перебіг цей трирічний строк — з дня укладення договору чи з дня передання майна в користування наймачеві. Тому при укладенні договору найму доцільно було б установлювати умову про те, що відповідно до договору майно передається у користування наймачеві на строк, наприклад, три роки, який починає перебіг з дня передання речі наймачеві, який (день) підтверджується актом передання-приймання майна. На стадії вирішення спору між наймачем і наймодавцем умова про строк дії договору повинна тлумачитись так, що цей строк відлічується від дня укладення договору, а умова про строк найму — так, що цей строк відлічується від дати передання майна наймачеві.
2. Можливе укладення договору найму на невизначений строк. Його розірвання відповідно до ст. 782 — 784 ЦК не виключається. Додатковою підставою і способом розірвання такого договору є одностороння відмова від нього однієї із його сторін у будь- який час на свій розсуд. Установлюється тільки обов’язок сторони, яка заявляє про відмову від договору, попередити про це другу сторону за один місяць, а у разі найму нерухомого майна — за три місяці. Таке попередження слід розуміти як саму відмову. Односторонній правочин, який спрямовується на розірвання договору та здійснюється шляхом відмови від договору (повідомлення про відмову), слід вважати вчиненим з моменту отримання іншою стороною повідомлення про відмову, а наслідки цього правочину (припинення договору) наступають зі спливом відповідно одного або трьох місяців. Сторона, що надіслала іншій стороні повідомлення про відмову від договору, може відкликати свою відмову лише до отримання повідомлення іншою стороною.
3. Відповідно до ч. 3 ст. 763 ЦК законом можуть встановлюватись максимальні строки найму окремих видів майна. Такі строки є імперативними, відступати від них з посиланням на ч. 3 ст. 6 ЦК не можна. Якщо таке відступлення допущене, умова договору про строк в частині, що перевищує зазначений максимальний строк, не визнається законом нікчемною (недійсною). Не може вона бути визнаною недійсною і судом на підставі ч. 1 ст. 215 і ч. 1 ст. 203 ЦК, оскільки в цьому випадку законодавець використовує спеціальну правову конструкцію: при встановленні строку договору найму, який перевищує передбачений законом максимальний строк, договір вважається укладеним на строк, що відповідає максимальному строку. На цей час максимальний строк найму (оренди) встановлений тільки стосовно оренди земельних ділянок (ч. З ст. 93 Земельного кодексу [27]; ч. 1 ст. 19 Закону «Про оренду землі» [165]).
Стаття 764. Правові наслідки продовження користування майном після закінчення строку договору найму
1. Якщо наймач продовжує користуватися майном після закінчення строку договору найму, то, за відсутності заперечень наймодавця протягом одного місяця, договір вважається поновленим на строк, який був раніше встановлений договором.
1. Користування майном з боку наймодавця після закінчення строку договору найму (під цим строком слід розуміти той строк, зі спливом якого наймач зобов’язаний негайно, тобто на наступний день, повернути майно наймодавцеві) за відсутності заперечень наймодавця впродовж встановленого строку тягне поновлення договору найму на строк, на який договір було укладено раніше.
2. Поновлення договору найму в ст. 764 ЦК не пов’язується з волевиявленням сторін. Якою не була б воля наймача, який продовжує користування майном після спливу встановленого договором строку використання майна на умовах найму, таке використання є одним із юридичних фактів, що тягне поновлення договору найму на новий строк. Якими б не були причини, в силу яких наймодавець впродовж місяця після спливу строку договору не заявив наймачеві про те, що він заперечує проти подальшого використання майна наймачем, така бездіяльність наймодавця об’єктивно є юридичним фактом, який разом з продовженням використання майна наймачем після спливу строку використання майна на умовах найму тягне поновлення договору найму на новий строк. Отже, у таких випадках правочин, спрямований на поновлення договору найму, не вчиняється. З мовчанням як юридичним поступком об’єктивно пов’язується настання цивільно-правових наслідків. Ця об’єктивність мовчання, про яке йдеться у ст. 764 ЦК, відрізняє його від мовчання, яке передбачене ч. 3 ст. 205 ЦК і яке є способом волевиявлення на вчинення правочину.
3. За відсутності правочину, на підставі якого договір поновлюється на новий строк, не здійснюється нотаріальне посвідчення поновлення договору та його державна реєстрація, хоч би таке і було передбачено для відповідного виду договору найму.
Стаття 765. Передання майна наймачеві
1. Наймодавець зобов’язаний передати наймачеві майно у користування негайно або у строк, встановлений договором найму.
1. Строк чи термін передання наймодавцем наймачеві предмета договору найму може встановлюватись договором. Якщо це договором не встановлено, на наймодавця покладається обов’язок передати майно наймачеві негайно. Невиконання наймодавцем цього обов’язку тягне наслідки, передбачені ст. 766 ЦК.
2. Закон не визначає моменту, з якого наймач отримує можливість пред’являти до третіх осіб вимоги про припинення дій, що порушують його право володіти та користуватися майном, про витребування майна із незаконного володіння третіх осіб, тобто не визначає момент виникнення у наймача речового права. Цей момент має визначатись із застосуванням за аналогією ст. 334 ЦК.
Стаття 766. Правові наслідки непередання майна наймачеві
1. Якщо наймодавець не передає наймачеві майно, наймач має право за своїм вибором:
1) вимагати від наймодавця передання майна і відшкодування збитків, завданих затримкою;
2) відмовитися від договору найму і вимагати відшкодування завданих йому збитків.
1. У разі невиконання наймодавцем обов’язку передати наймачеві майно, наймачеві на вибір надаються дві групи прав, на які вказується у п. 1 та 2 ст. 766 ЦК. Примушення наймодавця до виконання в натурі зобов’язання передати рухоме майно наймачеві Законом «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень» [177] дещо поставлене під сумнів. Справа у тому, що передання рухомого майна власником у строкове володіння та користування іншій особі, в тому числі згідно з договором найму, визнається договірним обтяженням рухомого майна, яке підлягає реєстрації в Державному реєстрі обтяжень рухомого майна. Тому у разі реєстрації обтяження такого роду переважне право на отримання рухомого майна у користування на підставі договору найму має той із наймачів, який зареєстрував своє обтяження раніше, хоч би інший наймач раніше уклав договір, уже отримав відповідне рухоме майно і фактично володів ним.
2. Право наймача вимагати примушення наймодавця до виконання в натурі зобов’язання, передбачене ст. 766 ЦК, не може бути реалізоване (стосовно як рухомого, так і нерухомого майна) також у випадках, коли щодо одного і того ж майна укладено декілька договорів, якщо наймач не має переваг відповідно до ст. 620 ЦК.
3. При пред’явленні наймачем вимоги про примушення до виконання наймодавцем в натурі зобов’язання передати майно наймачеві на наймодавця покладається обов’язок відшкодувати наймачеві збитки, в тому числі й упущену вигоду за період затримки передання майна. При відмові від договору, право на яку (відмову) наймач отримує незалежно від втрати інтересу, наймодавець зобов’язаний відшкодувати збитки, в тому числі і упущену вигоду за весь обумовлений договором строк найму. При визначенні розміру упущеної вигоди при цьому враховуються ті витрати, які мав здійснити наймач з метою отримання доходів, і можливий дохід, який отримав би наймач за звичайних умов його діяльності.
4. Відмовитися від договору наймач має право за умови, якщо наймодавець не передає майно на момент відмови. Якщо ж затримка у переданні майна мала місце, але пізніше наймодавець запропонував наймачеві прийняти майно, наймач позбавляється права на відмову від договору.
Стаття 767. Якість речі, переданої у найм
1. Наймодавець зобов’язаний передати наймачеві річ у комплекті і у стані, що відповідають умовам договору найму та її призначенню.
2. Наймодавець зобов’язаний попередити наймача про особливі властивості та недоліки речі, які йому відомі і які можуть бути небезпечними для життя, здоров’я, майна наймача або інших осіб або призвести до пошкодження самої речі під час користування нею.
3. Наймач зобов’язаний у присутності наймодавця перевірити справність речі. Якщо наймач у момент передання речі в його володіння не переконається у її справності, річ вважається такою, що передана йому в належному стані.
1. На наймодавця покладається обов’язок попередити наймача не тільки про недоліки речі, що передається відповідно до договору найму, а і про її особливі властивості, які відомі наймодавцеві і які можуть бути небезпечними або призвести до пошкодження речі під час користування нею.
2. Немає будь-яких підстав для висновку про те, що «справність речі» в контексті ст. 767 ЦК може означати щось інше, ніж відповідність якості (стану) і комплектності речі умовам договору найму та призначенню речі. Отже, обов’язок наймача перевірити справність речі в момент передання речі в присутності наймодавця означає обов’язок перевірити відповідність якості і комплектності речі умовам договору і призначенню речі.
3. Відповідно до ч. 3 ст. 767 ЦК не допускається застосування до найму Інструкції про порядок приймання продукції виробничо-технічного призначення і товарів народного споживання за якістю [492]: справність речі наймач зобов’язаний перевірити на момент передання йому речі і в присутності наймодавця (особи, яка уповноважена наймодавцем на передання речі). Якщо у момент приймання-передання наймач не заявив про недоліки! речі, вважається, що річ передана наймачеві у належному стані.
Стаття 768. Гарантія якості речі, переданої у найм
1. Наймодавець може гарантувати якість речі протягом всього строку найму.
2. Якщо у речі, яка була передана наймачеві з гарантією якості, виявляться недоліки, що перешкоджають її використанню відповідно до договору, наймач має право за своїм вибором вимагати:
1) заміни речі, якщо це можливо;
2) відповідного зменшення розміру плати за користування річчю;
3) безоплатного усунення недоліків речі або відшкодування витрат на їх усунення;
4) розірвання договору і відшкодування збитків, які були йому завдані.
1. Закон не покладає на наймодавця обов’язку гарантувати якість речі, що передана за договором найму, впродовж усього або частини строку найму. Але договором на наймодавця такий обов’язок може бути покладено. У такому разі при виявленні недоліків, що перешкоджають використанню речі відповідно до договору чи звичайного її призначення, наймач має право пред’явити одну із вимог, передбачених ч. 2 ст. 768 ЦК. Це такі вимоги: 1) про заміну речі, тобто про здійснення наймодавцем повторного належного виконання зобов’язання; 2) про внесення зміни до договору — зменшення розміру плати за користування річчю; 3) про усунення недоліків речі або відшкодування наймачеві збитків, які полягають у витратах на усунення недоліків; 4) про розірвання договору і відшкодування збитків. При відмові наймодавця від укладення угоди про розірвання договору найму в формі, що відповідає ст. 654 ЦК, наймач вправі звернутись до суду з позовом про розірвання договору (за наявності підстав — і про відшкодування збитків). Право звернутись до суду з таким позовом наймач має і тоді, коли він безпосередньо до наймодавця не звертався з вимогою про розірвання договору та відшкодування збитків. Але це є лише припущенням, яке наймач вправі спростувати.
Стаття 769. Права третіх осіб на річ, передану у найм
1. Передання речі у найм не припиняє та не змінює прав на неї третіх осіб, зокрема права застави.
2. При укладенні договору найму наймодавець зобов’язаний повідомити наймача про всі права третіх осіб на річ, що передається у найм. Якщо наймодавець не повідомив наймача про всі права третіх осіб на річ, що передається у найм, наймач має право вимагати зменшення розміру плати за користування річчю або розірвання договору та відшкодування збитків.
1. При застосуванні ч. 1 ст. 769 ЦК слід ураховувати наступне. Застосування до рухомого майна ч. 1 ст. 769 ЦК буде дещо обмеженим. Якщо права третіх осіб на рухоме майно, що є предметом договору найму, кваліфікуються як обтяження, таке обтяження підлягає реєстрації. Відсутність реєстрації означає, що таке обтяження зберігає чинність у відносинах між боржником та обтяжувачем, проте воно не є чинним у відносинах з третіми особами (частина третя ст. 12 Закону «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень» [167]). Отже, за відсутності реєстрації застави рухомого майна чи іншого його обтяження на день укладення нового (другого) договору найму цього ж майна, укладення цього договору не припиняє застави чи іншого обтяження цього майна, але це майно не може бути вилучене у наймача на вимогу управненої особи, в тому числі заставодержателя. Отже, заставодержатель або інша управнена особа зможе реалізувати свої права на таке рухоме майно тільки після закінчення строку найму. Протилежне твердження про те, що ч. 1 ст. 769 ЦК підлягає застосуванню всупереч ст. 12 названого Закону не враховувало б п. 2 розділу IX «Прикінцеві положення» названого Закону, який визнає можливість застосування законодавчих та інших нормативно-правових актів, прийнятих до набрання чинності цим Законом, лише в частині, що не суперечить цьому Закону.
За наявності реєстрації застави чи іншого обтяження, що існувало до укладення договору найму, а також за наявності реєстрації найму як обтяження, пріоритет прав на рухоме майно визначається за моментом реєстрації обтяження. При цьому зареєстроване обтяження має пріоритет перед незареєстрованим.
2. Частина 2 ст. 769 ЦК надає наймачеві право вимагати, в тому числі шляхом пред’явлення позову в суді, зміни договору найму в частині плати за користування майном або розірвання договору. Вимога про відшкодування збитків може бути пред’явлена разом як з вимогою про внесення змін до договору, так із вимогою про розірвання договору.
Стаття 770. Правонаступництво у разі зміни власника речі, переданої у найм
1. У разі зміни власника речі, переданої у найм, до нового власника переходять права та обов’язки наймодавця.
2. Сторони можуть встановити у договорі найму, що у разі відчуження наймодавцем речі договір найму припиняється.
1. Якщо інше не передбачено договором найму, зміна власника майна не впливає на договір найму. Останній зберігає чинність і є обов’язковим для наймодавця. Проте передання рухомого майна у строкове володіння і користування, у тому числі згідно з договором найму, є обтяженням (п. 2 ч. 1 ст. 34 Закону «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень»). Тому в разі відсутності реєстрації такого обтяження, як право володіння та користування майном на умовах найму, новий власник може укласти договір найму тієї ж речі з новим наймачем, який може отримати пріоритет, якщо зареєструє своє обтяження раніше.
Стаття 771. Страхування речі, переданої у найм
1. Передання у найм речі, що була застрахована наймодавцем, не припиняє чинності договору страхування.
2. Договором або законом може бути встановлений обов’язок наймача укласти договір страхування речі, що передана у найм.
1. Передання речі, що була застрахована, в найм не припиняє чинності договору страхування цієї речі. Проте договором страхування може бути передбачене інше. Не викликає сумніву можливість встановлення договором або законом обов’язку наймача укласти договір страхування речі, що передана в найм. Договором цей обов’язок може бути покладено на наймодавця. Законом на цей час прямо обов’язок наймача укласти договір страхування майна, що є предметом найму, не встановлено. Лише субінститутом оренди державного і комунального майна (ст. 10 Закону «Про оренду державного і комунального майна» [68]) непрямо встановлюється обов’язок орендаря застрахувати взяте в оренду майно. Його встановлено шляхом визнання умови договору оренди про страхування орендарем взятого в оренду майна істотною. Статтю 10 названого Закону не можна вважати такою, що суперечить ст. 5 Закону «Про страхування» [139], оскільки ст. 10 Закону «Про оренду державного і комунального майна» не встановлює обов’язкового виду страхування, а лише визначає істотні умови договору оренди (норма про обов’язкове страхування є публічно-правовою, а правило про істотні умови договору оренди є цивільно-правовими).
Стаття 772. Ризик випадкового знищення або випадкового пошкодження речі
1. Наймач, який затримав повернення речі наймодавцеві, несе ризик її випадкового знищення або випадкового пошкодження.
1. Ризик випадкового знищення або випадкового пошкодження предмета найму розподіляється між наймодавцем та наймачем відповідно до загального правила ст. 323 ЦК. Але в період затримки наймачем повернення речі наймодавцеві у зв’язку із закінченням строку найму або достроковим припиненням зобов’язання найму цей ризик покладається ст. 772 ЦК на наймача. Відповідно до загального правила ч. 3 ст. 6 ЦК сторони вправі відступати і від цього правила та розподілити ризик випадкового знищення або випадкового пошкодження майна на свій розсуд.
Стаття 773. Користування річчю, переданою у найм
1. Наймач зобов’язаний користуватися річчю відповідно до її призначення та умов договору.
2. Якщо наймач користується річчю, переданою йому у найм, не за її призначенням або з порушенням умов договору найму, наймодавець має право вимагати розірвання договору та відшкодування збитків.
3. Наймач має право змінювати стан речі, переданої йому у найм, лише за згодою наймодавця.
1. Обов’язку наймача користуватися річчю відповідно до її призначення та умов договору кореспондує лише право наймодавця вимагати виконання цього обов’язку, а не право здійснювати контроль за використанням речі наймачем. Тому умови про порядок здійснення наймодавцем контролю за використанням речі наймачем слід включати до договору найму.
2. У ч. 2 ст. 773 ЦК формулюється спеціальне стосовно ч. 2 ст. 651 ЦК правило про підставу виникнення у наймодавця права вимагати розірвання договору. Це означає, що за наявності доказів використання речі наймачем не за її призначенням або з порушенням умов договору наймодавець вправі вимагати розірвання договору незалежно від істотності порушення, якого припустився наймодавець. При цьому наймодавець вправі вимагати відшкодування збитків, у тому числі й упущеної вигоди. При визначенні розміру упущеної вигоди має враховуватись й можливість передання речі в найм іншій особі або прийняття наймодавцем інших можливих заходів з метою отримання доходу за рахунок використання цієї речі.
3. Частина 3 ст. 773 ЦК дозволяє наймачеві змінювати стан речі, отриманої ним на умовах найму, лише за згодою наймодавця. Проте наслідки поліпшення речі наймачем без згоди наймодавця не завжди є несприятливими для наймача (див., наприклад, ч. 2 ст. 778 ЦК).
Стаття 774. Піднайм
1. Передання наймачем речі у користування іншій особі (піднайм) можливе лише за згодою наймодавця, якщо інше не встановлено договором або законом.
2. Строк договору піднайму не може перевищувати строку договору найму.
3. До договору піднайму застосовуються положення про договір найму.
1. Частина 3 ст. 774 ЦК поширює дію положень актів цивільного законодавства про найм на відносини щодо піднайму. Отже, піднайм — це різновид найму. Наймач не може передати піднаймачеві більше прав, ніж має він сам. Тому строк договору піднайму не може перевищувати строку договору найму.
2. За загальним правилом, наймач має право передати майно в піднайм лише за наявності згоди наймодавця. Інше може бути встановлене договором і законом. Зокрема, ст. 22 Закону «Про оренду державного і комунального майна» [68] встановлює інше положення, що стосується можливості передання майна орендарем в суборенду: якщо інше не передбачено договором оренди, орендар має право передавати в суборенду нерухоме та інше окреме індивідуально визначене майно (крім цілісних майнових комплексів).
Стаття 775. Право власності на плоди, продукцію, доходи, одержані від користування річчю, переданою у найм
1. Наймачеві належить право власності на плоди, продукцію, доходи, одержані ним у результаті користування річчю, переданою у найм.
1. Правило ст. 775 ЦК не виключає домовленості сторін про розподіл права власності на плоди, продукцію і доходи, отримані наймачем в результаті користування річчю, переданою в найм.
Стаття 776. Ремонт речі, переданої у найм
1. Поточний ремонт речі, переданої у найм, провадиться наймачем за його рахунок, якщо інше не встановлено договором або законом.
2. Капітальний ремонт речі, переданої у найм, провадиться наймодавцем за його рахунок, якщо інше не встановлено договором або законом.
Капітальний ремонт провадиться у строк, встановлений договором. Якщо строк не встановлений договором або ремонт викликаний невідкладною потребою, капітальний ремонт має бути проведений у розумний строк.
3. Якщо наймодавець не провів капітального ремонту речі, що перешкоджає її використанню відповідно до призначення та умов договору, наймач має право:
1) відремонтувати річ, зарахувавши вартість ремонту в рахунок плати за користування річчю, або вимагати відшкодування вартості ремонту;
2) вимагати розірвання договору та відшкодування збитків.
1. При застосуванні ст. 776 ЦК найбільш складною проблемою є розмежування робіт, що належать до поточного ремонту, з одного боку, і до капітального — з іншого. Єдиного визначення поточного ремонту і капітального ремонту, яке можна було б використовувати стосовно всіх видів майна, яке передається в найм, не існує. У відповідних випадках слід використовувати ті нормативні їх визначення, які є більш близькими до предмету даного договору найму та є більш чітким. Так, стосовно дорожніх транспортних засобів автомобільного транспорту до капітального ремонту віднесені роботи, пов’язані з заміною кузова для автобусів та легкових автомобілів, рами — для вантажних автомобілів або з одночасною заміною не менше трьох базових агрегатів. До поточного ремонту дорожньо-транспортних засобів віднесені роботи, пов’язані з одночасною заміною не більш двох базових агрегатів (п. 3.13; 3.16 Положення про технічне обслуговування і ремонт дорожньо-транспортних засобів автомобільного транспорту [373]). У додатку до цього Положення наводиться перелік базових агрегатів дорожньо-транспортних засобів.
2. Стосовно об’єктів міського благоустрою виокремлюються три види ремонту (капітальний, середній і дрібний) та визначаються види робіт, що здійснюються при проведенні кожного виду ремонтів (пп. 1.4 — 1.7 Порядку проведення ремонту та утримання об’єктів благоустрою населених пунктів [428]). Оскільки тут визначено капітальний ремонт, то до поточного ремонту таких об’єктів належить ремонт, при якому виконуються роботи, що віднесені названим Порядком до середнього і дрібного ремонту.
3. Сторони повинні передбачити в договорі строк, в який має бути проведений капітальний ремонт. Але відсутність такої умови в договорі не означає, що договір є неукладеним у зв’язку з відсутністю в ньому однієї із істотних умов. За відсутності такої умови капітальний ремонт має бути проведений у розумний строк.
4. Невиконання наймодавцем обов’язку здійснювати капітальний ремонт речі, переданої в найм, дає наймачеві на вибір такі права: 1) вимагати розірвання договору і відшкодування збитків, завданих припиненням права користування майном на умовах найму; 2) відремонтувати річ і вимагати відшкодування вартості ремонту; 3) відремонтувати річ, зарахувавши вартість ремонту в рахунок плати за користування майном, в тому числі і майбутніх платежів (обмеження, встановлені ч. 1 ст. 601 ЦК, у цьому випадку не діють).
Стаття 777. Переважні права наймача
1. Наймач, який належно виконує свої обов’язки за договором найму, після спливу строку договору має переважне право перед іншими особами на укладення договору найму на новий строк.
Наймач, який має намір скористатися переважним правом на укладення договору найму на новий строк, зобов’язаний повідомити про це наймодавця до спливу строку договору найму у строк, встановлений договором, а якщо він не встановлений договором, — в розумний строк.
Умови договору найму на новий строк встановлюються за домовленістю сторін. У разі недосягнення домовленості щодо плати та інших умов договору переважне право наймача на укладення договору припиняється.
2. Наймач, який належно виконує свої обов’язки за договором найму, у разі продажу речі, переданої у найм, має переважне право перед іншими особами на її придбання.
1. Права наймача, що встановлені ст. 777 ЦК, є переважними, тобто наймач має перевагу на укладення відповідних договорів перед іншими претендентами, але не має права вимагати від власника укладення відповідного договору, якщо наймодавець не виявляє наміру надалі укладати договір найму (оренди) цього майна взагалі. Стаття 777 ЦК встановлює переважне право наймача, який належно виконує свої обов’язки за договором, на укладення договору найму на новий строк і на придбання речі, яка є предметом договору найму, у власність (у разі продажу предмета найму наймодавцем).
2. Установлюються такі умови реалізації переважного права наймача на укладення договору найму на новий строк: 1) наймач у строк, встановлений договором, а якщо така умова договором не встановлена, — в розумний строк має повідомити наймодавця про намір скористатися переважним правом; 2) сторони мають погодити умови договору найму, що укладається на новий строк (цей строк може бути таким, як і строк договору, дія якого закінчилась, а може бути іншим). Якщо сторони не змогли досягти домовленості щодо умов договору, переважне право наймача припиняється. За згодою сторін не виключається передання на вирішення суду спору щодо умов договору.
Порушене переважне право наймача на укладення договору оренди або купівлі-продажу захищається із застосуванням за аналогією ч. 4 ст. 362 ЦК, що встановлює такий спосіб захисту переважного права, як переведення на особу, переважне право якої порушене, прав та обов’язків покупця (орендаря). Узагалі-то аналогія закону не може застосовуватись усупереч загальним правилам (у даному випадку такими є правила ч. 1 ст. 203 і ч. 1 ст. 215 ЦК). Але в даному випадку аналогія закону підлягає застосуванню, оскільки за її допомогою забезпечується право особи на ефективний засіб правового захисту, передбачене ст. 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
3. Переважне право наймача, що встановлене ч. 1 та 2 ст. 777 ЦК, діє тільки при інших рівних умовах. Наймодавець не може бути позбавлений права на проведення конкурсу на укладення договору найму чи аукціону з продажу майна. У ньому може прийняти участь і наймач, але переможець конкурсу чи аукціону має визначатись виключно відповідно до умов конкурсу. Лише за рівних умов, запропонованих наймачем та іншою особою, перевага на укладення договору має бути надана наймачеві, який до цього користувався майном на умовах найму.
4. Стосовно державного і комунального майна встановлюється обов’язок орендодавця (власника орендованого майна) письмово повідомити орендаря про намір використовувати майно для власних потреб не пізніше ніж за три місяці до закінчення строку дії договору (ч. 3 ст. 17 Закону «Про оренду державного і комунального майна» в редакції від 19 лютого 2009 р. [201]). Якщо такого повідомлення не було, орендар отримує переважне право на укладення договору оренди на новий строк, а орендодавець позбавляється права зробити заяву про припинення договору протягом одного місяця після закінчення строку дії договору, але має право в той же строк заявити про зміну умов договору, яка підлягає погодженню між сторонами.
Унесення змін до ст. 17 Закону «Про оренду державного і комунального майна» [68] Законом від 19 лютого 2009 р. не привело до втрати чинності ст. 73 Закону «Про Державний бюджет України на 2009 рік» [200]. Отже, впродовж 2009 р. орендарі, які належним чином виконували свої обов’язки за договором оренди, мають право на застосування при визначенні переможця конкурсу на право укладення договору оренди на застосування преференційної поправки, розмір якої встановлюється Кабінетом Міністрів, але не може бути меншим 0,8. Інший розмір преференційної поправки, встановлений Кабінетом Міністрів, — 0,9 [342].
Стаття 778. Поліпшення наймачем речі, переданої у найм
1. Наймач може поліпшити річ, яка є предметом договору найму, лише за згодою наймодавця.
2. Якщо поліпшення можуть бути відокремлені від речі без її пошкодження, наймач має право на їх вилучення.
3. Якщо поліпшення речі зроблено за згодою наймодавця, наймач має право на відшкодування вартості необхідних витрат або на зарахування їх вартості в рахунок плати за користування річчю.
4. Якщо в результаті поліпшення, зробленого за згодою наймодавця, створена нова річ, наймач стає її співвласником. Частка наймача у праві власності відповідає вартості його витрат на поліпшення речі, якщо інше не встановлено договором або законом.
5. Якщо наймач без згоди наймодавця зробив поліпшення, які не можна відокремити без шкоди для речі, він не має права на відшкодування їх вартості.
1. Частина 1 ст. 778 ЦК конкретизує правило ч. 3 ст. 773 ЦК, що забороняє наймачеві змінювати стан речі, яка є предметом договору, стосовно поліпшення речі. Наймач без згоди наймодавця не може не тільки погіршувати стан речі, а і поліпшувати його. Проте ті поліпшення, які можуть бути відокремлені від речі без її пошкодження, наймач має право вилучити, як у період дії договору, так і після закінчення строку договору перед поверненням речі, що є предметом договору найму, наймодавцеві. Лише ті поліпшення, які зроблені без згоди наймодавця і які не можна відокремити від речі без шкоди для останньої, передаються наймодавцеві після закінчення строку користування майном на умовах найму разом з річчю, а витрати наймача на такі поліпшення відшкодуванню не підлягають.
2. У разі, коли наймач здійснив поліпшення речі за згодою наймодавця, наймач має право на відшкодування тих витрат, які були необхідними для поліпшення речі (необхідні витрати — це ті, які відповідають ринковим цінам, що склалися на відповідні товари і роботи на момент їх придбання чи виконання). Можливе зарахування зроблених наймачем на поліпшення речі витрат у рахунок плати за користування майном.
3. Якщо в результаті поліпшення, зробленого за згодою наймодавця, створена нова річ, наймач стає її співвласником. Частки сторін у праві власності мають визначатись відповідно до ринкової вартості речі, із якої створена нова річ, і витрат наймача на поліпшення речі. Визначення вартості речі, із якої створена нова річ, на підставі даних бухгалтерського обліку, ущемлювало б інтереси наймодавця, особливо за умови, що він не здійснював індексацію вартості свого майна, що належить до основних фондів впродовж тривалого часу.
Стаття 779. Наслідки погіршення речі, переданої у найм
1. Наймач зобов’язаний усунути погіршення речі, які сталися з його вини.
2. У разі неможливості відновлення речі наймодавець має право вимагати відшкодування завданих йому збитків.
3. Наймач не відповідає за погіршення речі, якщо це сталося внаслідок нормального її зношення або упущень наймодавця.
1. Погіршення речі, що сталися внаслідок нормального її зношення, не можуть кваліфікуватись як порушення наймачем будь-яких обов’язків. Наймач відповідає за погіршення речі згідно із загальним правилом ч. 1 ст. 614 ЦК за наявності його вини. Це загальне правило повторюється в ч. 1 ст. 779 ЦК. Що стосується правила ч. 3 ст. 779 ЦК про те, що наймач не відповідає за погіршення речі, якщо це сталося внаслідок упущень наймодавця, то воно виражає загальний недолік Цивільного кодексу, у якому підстави відповідальності і підстави звільнення від відповідальності викладаються на невисокому техніко-юридичному рівні. Дійсно, якщо формулюється правило про відповідальність боржника за наявності його вини, то немає необхідності тут же формулювати правило про звільнення боржника від відповідальності за наслідки, спричинені дією непереборної сили, простого випадку або діями кредитора.
Формулювання поряд цих двох правил може бути доречним, може слугувати роз’ясненню одного положення закону іншим положенням. Якщо ж поряд з правилом про відповідальність боржника за наявності вини вказується на звільнення його від відповідальності за наслідки, що виникли в результаті дій кредитора, виникає питання про те, чи звільняється боржник від відповідальності у разі, коли наслідки виникли внаслідок дії непереборної сили чи простого випадку. На це питання слід дати позитивну відповідь, яка випливає із такого правила тлумачення нормативно-правових актів: за наявності загального правила, що формулюється прямо (це принцип вини, що сформульований у ч. 1 ст. 614 і ч. 1 ст. 779 ЦК), не можна застосовувати правило, що випливає як протилежне із положення, яке формулює спеціальне правило. Спеціальне правило формулюється у ч. 3 ст. 779 ЦК (наймач не відповідає за упущення наймодавця). Із цього спеціального правила випливає протилежне, і наймач відповідає за всі погіршення речі, які не є результатом дій наймодавця. Але це правило не можна застосовувати, бо є правило про відповідальність за принципом вини, яке хоч і є загальним, але сформульоване в законі прямо, а не виводиться із іншого правила.
2. Із ч. 3 ст. 779 ЦК, в якій йдеться про випадки, коли наймач «не відповідає» за погіршення речі, можна зробити висновок про те, що у ч. 1 та 2 цієї статті йдеться про те, коли та як наймач «відповідає». Ця відповідальність встановлена у двох формах: 1) покладення обов’язку усунути погіршення речі; 2) відшкодування збитків. Остання форма відповідальності застосовується «у разі неможливості відновлення речі». Виникає питання про те, чи існує відповідальність у вигляді відшкодування збитків за межами гіпотези, що наведена. Негативна відповідь на це питання виходила б із того, що у разі формулювання першої диспозиції, яка діє в межах даної гіпотези, за межами цієї гіпотези діє протилежна диспозиція. Такий підхід є прийнятним, але тільки тоді, коли відповідні відносини не врегульовані загальною нормою. Відносини з приводу відшкодування збитків врегульовані загальними правилами ст. 22, 623 ЦК. Отже, на наймача покладається відповідальність за збитки, що завдані будь- яким погіршенням речі, якщо таке погіршення стало наслідком порушення наймачем зобов’язання за наявності вини наймача. Внаслідок цього вимогу про відшкодування збитків наймодавець може пред’явити не тільки при неможливості відновлення речі, а і за наявності такої можливості, зокрема, якщо наймач ухиляється від обов’язку усунути недоліки речі, в зв’язку з чим наймодавець усуває ці недоліки власними силами чи силами сторонньої особи, з якою він уклав договір підряду.
Стаття 780. Відповідальність за шкоду, що завдана у зв’язку з користуванням річчю, переданою у найм
1. Шкода, завдана третім особам у зв’язку з користуванням річчю, переданою у найм, відшкодовується наймачем на загальних підставах.
2. Шкода, завдана у зв’язку з користуванням річчю, відшкодовується наймодавцем, якщо буде встановлено, що це сталося внаслідок особливих властивостей або недоліків речі, про наявність яких наймач не був попереджений наймодавцем і про які він не знав і не міг знати.
Умова договору найму про звільнення наймодавця від відповідальності за шкоду, завдану внаслідок особливих властивостей чи недоліків речі, про наявність яких наймач не був попереджений наймодавцем і про які він не знав і не міг знати, є нікчемною.
1. Стаття, що коментується, переважно регулює відносини щодо відшкодування шкоди, які (відносини) є предметом регулювання інституту відшкодування шкоди. Але законодавець вправі розміщувати нормативний матеріал на свій розсуд і не зобов’язаний слідувати академічним положенням про систему права і законодавства. Більше того, при правозастосуванні визначення норм права як загальних та спеціальних для визначення тих із них, що підлягають переважному застосуванню, не може здійснюватись виключно залежно від місця в системі законодавчого акту, де законодавець помістив ту чи іншу норму.
2. З урахуванням викладеного в попередньому пункті перевагу при правозастосуванні слід надати абзацу першому ч. 2 ст. 780 ЦК. При використанні наймачем предмета найму і завданні шкоди третій особі відповідно до ст. 1172 ЦК відповідати перед третьою особою повинен наймач. Але спеціальним правилом ч. 2 ст. 780 ЦК встановлено, що шкода, завдана в зв’язку з користуванням річчю, відшкодовується потерпілому безпосередньо наймодавцем, якщо буде встановлено, що це сталося внаслідок особливих властивостей або недоліків речі, про наявність яких наймач не був попереджений наймодавцем і про які він не знав і не міг знати.
3. Правило ч. 1 ст. 780 ЦК погоджується з ч. 2 ст. 1187 ЦК, відповідно до якої шкода, завдана джерелом підвищеної небезпеки, відшкодовується не обов’язково власником, а і особою, що володіє об’єктом, використання, зберігання або утримання якого створює підвищену небезпеку, на відповідній правовій підставі.
Стаття 781. Припинення договору найму
1. Договір найму припиняється у разі смерті фізичної особи — наймача, якщо інше не встановлено договором або законом.
2. Договір найму припиняється у разі ліквідації юридичної особи, яка була наймачем або наймодавцем.
1. У разі смерті фізичної особи — наймача договір припиняється. Це означає, що законодавець визнав зобов’язання, що виникають на підставі договору найму, такими, що не мають достатньої визначеності стосовно їх нерозривної пов’язаності з фізичною особою — наймачем (ст. 608 ЦК), і сформулював спеціальне правило. У разі смерті наймача договір найму припиняється незалежно від того, укладав його наймач як підприємець чи поза зв’язком з таким його статусом.
2. У разі смерті фізичної особи — наймодавця договір найму не припиняється, якщо інше не встановлено договором. Такий висновок випливає із загального правила ст. 1218 ЦК, відповідно до якого до складу спадщини входять усі права та обов’язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і «не припинилися внаслідок його смерті». Взяті в лапки слова означають, що не переходять в порядку спадщини тільки права та обов’язки, стосовно яких спеціально передбачено їх припинення на випадок смерті суб’єкта, який має відповідні права або несе обов’язки. Стосовно прав та обов’язків наймодавця таке не встановлено. Отже, вони переходять в порядку спадкування, як це передбачено загальним правилом ст. 1218 ЦК.
3. Оскільки ліквідація юридичної особи не передбачає правонаступництва (ч. 4 ст. 112 ЦК), ліквідація юридичної особи, що є наймодавцем або наймачем, припиняє договір найму і зобов’язання, які виникли на його підставі, що відповідає ст. 609 ЦК. Права та обов’язки, що виникли до ліквідації юридичної особи, реалізуються, виконуються в ліквідаційній процедурі (ст. 111, 112 ЦК).
Стаття 782. Право наймодавця відмовитися від договору найму
1. Наймодавець має право відмовитися від договору найму і вимагати повернення речі, якщо наймач не вносить плату за користування річчю протягом трьох місяців підряд.
2. У разі відмови наймодавця від договору найму договір є розірваним з моменту одержання наймачем повідомлення наймодавця про відмову від договору.
1. Підстави розірвання договору найму встановлюються ст. 783 і 784 ЦК. Ці статті передбачають розірвання договору за погодженням сторін, а у разі недосягнення згоди — за рішенням суду. У ст. 782 ЦК також йдеться про розірвання договору, але в інший спосіб — шляхом вчинення наймодавцем одностороннього правочину — відмови від договору. Слід також звернути увагу на те, що в ст. 781 ЦК використовується найбільш широке (родове стосовно поняття розірвання договору) поняття припинення договору. Право на відмову від договору наймодавець отримує за умови, що наймач впродовж трьох місяців підряд користування річчю відповідно до договору здійснював, а плату за весь цей період не вносив. Неправильним було б розуміти ч. 1 ст. 782 ЦК так, що підставою для відмови наймодавця від договору є невнесення плати впродовж трьох місяців підряд, оскільки це може бути хоч би частково обумовлене внесенням попередньої оплати. Підставою відмови наймодавця від договору є неоплата користування річчю впродовж трьох місяців підряд.
Указання у ч. 1 ст. 782 ЦК на право вимагати повернення речі не виключає дії правил ст. 785 ЦК.
2. У Цивільному кодексі стосовно багатьох видів договорів використовується правова конструкція відмови від договору. Але тільки в окремих випадках визначається момент, з якого договір вважається розірваним (припиненим) у зв’язку з відмовою від нього. Зокрема, цей момент чітко визначений у ч. 2 ст. 782 ЦК: договір найму у разі відмови наймодавця від нього припиняється з моменту одержання наймачем повідомлення наймодавця про відмову від договору.
Стаття 783. Розірвання договору найму на вимогу наймодавця
1. Наймодавець має право вимагати розірвання договору найму, якщо:
1) наймач користується річчю всупереч договору або призначенню речі;
2) наймач без дозволу наймодавця передав річ у користування іншій особі;
3) наймач своєю недбалою поведінкою створює загрозу пошкодження речі;
4) наймач не приступив до проведення капітального ремонту речі, якщо обов’язок проведення капітального ремонту був покладений на наймача.
1. Наявність спеціальних правил, що формулюють підстави виникнення у сторін права вимагати розірвання договору найму, не виключає застосування до цих відносин загального правила ч. 2 ст. 651 ЦК. Вимога про розірвання договору пред’являється до наймача у вигляді пропозиції укласти угоду про розірвання договору або в суд у вигляді позовної заяви про розірвання договору. При розірванні договору найму у зв’язку з тим, що наймач не приступив до проведення покладеного на нього законом або договором обов’язку здійснювати капітальний ремонт, слід враховувати наступне: 1) такий позов може бути задоволений лише за наявності доказів того, що на день винесення судом рішення у справі наймач не приступив до проведення ремонту (від «не приступив» слід відрізняти «не здійснив»); 2) капітальний ремонт має визначатись згідно із відповідними спеціальними правилами (див. п. 1, 2 коментаря до ст. 776 ЦК).
Стаття 784. Розірвання договору найму на вимогу наймача
1. Наймач має право вимагати розірвання договору найму, якщо:
1) наймодавець передав у користування річ, якість якої не відповідає умовам договору та призначенню речі;
2) наймодавець не виконує свого обов’язку щодо проведення капітального ремонту речі.
1. Відповідно до ч. 3 ст. 767 ЦК у наймача не може опинитись річ неналежної якості. Якщо ж так сталося, то вважається, що річ передана наймачеві в належному стані (належних якості і комплектності). Але це повністю не виключає пред’явлення вимог до наймодавця, який уже передав річ відповідно до договору найму, оскільки наймач не позбавлений права спростовувати припущення, яке формулюється в ч. 3 ст. 767 ЦК. Крім того, у випадках, коли наймодавець гарантував якість речі протягом усього або частини строку договору (ст. 768 ЦК), наймач отримує право вимагати розірвання договору на підставі п. 1 ст. 784 ЦК.
Стаття 785. Обов’язки наймача у разі припинення договору найму
1. У разі припинення договору найму наймач зобов’язаний негайно повернути наймодавцеві річ у стані, в якому вона була одержана, з урахуванням нормального зносу, або у стані, який було обумовлено в договорі.
2. Якщо наймач не виконує обов’язку щодо повернення речі, наймодавець має право вимагати від наймача сплати неустойки у розмірі подвійної плати за користування річчю за час прострочення.
1. При тлумаченні ст. 785 ЦК слід враховувати недостатню опрацьованість у законодавстві і науці термінології, яка використовується для позначення відповідних цивільно-правових явищ. З одного боку, із ст. 1044 ЦК чітко видно, що законодавець використовує поняття припинення договору як родове, що охоплює собою всі випадки припинення дії договору і як юридичного факту, і як індивідуального регулятора відносин між його сторонами. Правда, законодавча практика опрацювала ще одне поняття, що позначається як утрата договором чинності (п. 1 розділу VIII «Прикінцеві положення» Закону «Про житлово-комунальні послуги» [174]). Слід, однак, зробити висновок про те, що це поняття охоплює собою ті ж правові явища, що і термін «припинення договору». Аналогічним чином і введення в нормативний обіг поняття набрання договором чинності (ч. 2 ст. 631 ЦК) нічим не доповнює поняття укладення договору, а лише акцентує увагу на тому, що договір діє (є чинним) з моменту укладення (до укладення договір діяти не може, не є чинним). Разом з тим, є і законодавча практика вживання поняття припинення договору як видового поряд з терміном «розірвання договору» і навіть поряд з терміном «відмова від договору». Так, у ст. 1025 — 1026 ЦК йдеться про відмову від договору комісії, поряд з цим у ст. 1027 ЦК йдеться про припинення договору комісії. Стосовно договору найму поняття припинення договору також використовується як видове (ст. 781 ЦК) поряд з такими ж видовими поняттями, як відмова від договору (ст. 782 ЦК) і розірвання договору (ст. 783, 784 ЦК). Але ж у ст. 785, 786 ЦК використовується тільки термін «припинення договору». Тож виникає питання про те, поширюється дія цих статей тільки на відносини, передбачені ст. 781 ЦК, чи ст. 785 , 786 ЦК можна застосовувати і до відносин, що регулюються ст. 782 — 784 ЦК. Другий із наведених двох варіантів відповіді більшою мірою відповідає змісту як згаданих статей, так і інших положень Цивільного кодексу. На користь такої відповіді свідчать такі аргументи: 1) відсутність у законодавстві і науковій літературі чіткої системи понять, що стосуються проблеми, про яку йдеться. Якщо припинення договору (втрату ним чинності) розуміти як родове поняття, то воно буде охоплювати собою видове поняття розірвання договору і припинення договору в інший спосіб. Для позначення цього виду припинення договору спеціальний термін ні в законодавстві, ні в науковій літературі не опрацьовано. Тому і використовується термін «припинення договору» без слів «в інший спосіб». Створюється враження, що законодавець використовує поняття «припинення договору» як видове. Насправді, тут мається на увазі не власне «припинення договору», а «припинення договору в інший спосіб», тобто власне «припинення договору» залишається поняттям родовим; 2) якщо використання поняття «припинення договору» як видового пояснюється викладеним вище, то використання цього поняття як родового у ст. 1044 ЦК відображає логічні зв’язки цього поняття з видовими поняттями, тобто не потребує будь-якого коригування; 3) нарешті, визнання припинення договору видовим поняттям поряд з розірванням договору веде до висновку про вкрай вузьку сферу дії ст. 785, 786 ЦК і вимагає застосування аналогії закону, яке було б у цих випадках суто штучним.
Викладене дає підстави для висновку про те, що ст. 785 ЦК застосовується до відносин, передбачених не тільки ст. 781 ЦК, а й статтями 782, 783, 784 ЦК.
2. Обов’язок наймача повернути річ негайно має тлумачитись як на наступний день після спливу останнього дня строку, впродовж якого відповідно до договору наймач мав право користуватись річчю, яку передав йому наймач.
3. При визначенні стану, в якому річ має бути повернена наймачем наймодавцеві, слід враховувати, що закон не встановлює обов’язку наймача перед поверненням речі здійснити її технічне обслуговування або поточний ремонт. Такий обов’язок може бути встановлений договором.
4. Визначення коштів, які має сплатити наймач наймодавцеві у разі невиконання обов’язку повернути річ, як неустойки означає, що відповідні кошти мають кваліфікуватись саме так не тільки в цивільних, а і у податкових правовідносинах. Визнавати такі платежі платою за користування річчю було б неправильним. Протилежна позиція, проте, отримала потужну підтримку визнанням принципу превалювання сутності над формою одним із основних принципів бухгалтерського обліку і фінансової звітності. Цей принцип розкривається як облік господарських операцій відповідно до їх сутності, а не тільки виходячи із їх юридичної форми (абзац восьмий ст. 4 Закону «Про бухгалтерський облік і фінансову звітність в Україні» [109]). Було б повністю неприйнятним поширювати чинність цього принципу за межі бухгалтерського обліку і фінансової звітності.
Стаття 786. Позовна давність, що застосовується до вимог, які випливають із договору найму
1. До вимог про відшкодування збитків у зв’язку з пошкодженням речі, яка була передана у користування наймачеві, а також до вимог про відшкодування витрат на поліпшення речі застосовується позовна давність в один рік.
2. Перебіг позовної давності щодо вимог наймодавця починається з моменту повернення речі наймачем, а щодо вимог наймача — з моменту припинення договору найму.
1. Із ч. 1 ст. 779 ЦК випливає, що наймодавець вправі вимагати від наймача усунення погіршення речі, які сталися з вини наймача. Ця вимога може бути пред’явлена впродовж загальної позовної давності тривалістю 3 роки (ст. 257 ЦК). А ось вимогу про відшкодування збитків у зв’язку з пошкодженням речі, яка була передана наймачеві, наймодавець може пред’явити в суді впродовж позовної давності в один рік. Якщо право вимагати відшкодування збитків виникло не у зв’язку з пошкодженням речі, а на іншій правовій підставі, застосовується загальна позовна давність.
2. Позовна давність тривалістю один рік застосовується до вимог наймача про відшкодування витрат на поліпшення речі (предмета договору найму).
3. Частина 2 ст. 786 ЦК встановлює, що перебіг позовної давності щодо вимог наймодавця починається з моменту (дня) повернення наймачем речі. Врахування тексту заголовку ст. 786 ЦК схиляє до думки про те, що це правило про початок перебігу позовної давності застосовується до всіх вимог, які випливають із договору найму. І це повністю відповідає букві цього законодавчого тексту. Але буквальне його тлумачення призводить до таких безглуздих висновків, як неможливість звернення наймодавця в суд з вимогами до наймача, що випливають із ст. 731 ЦК (у разі невиконання наймачем обов’язку застрахувати предмет найму), ст. 773 ЦК (у разі користування річчю не відповідно до її призначення або з порушенням умов договору), ст. 773 ЦК (у разі невиконання наймачем обов’язку здійснювати ремонт речі), ст. 779 ЦК (у разі невиконання наймачем обов’язку усунути погіршення речі), ст. 783 ЦК (вимога про розірвання договору), ст. 785 ЦК (у разі неповернення речі наймачем після припинення договору до моменту повернення речі наймачем) і навіть із ст. 762 ЦК (у разі невнесення сплати за користування майном). Аналогічно і наймач до моменту припинення договору не має права пред’явити до наймодавця в суді вимоги про передання майна (ст. 765 ЦК), про виконання наймодавцем обов’язків, що випливає із гарантії (ст. 768 ЦК), про зменшення плати за користування річчю (ч. 2, 3 ст. 776 ЦК). Тому при тлумаченні ч. 2 ст. 786 ЦК слід враховувати засади добросовісності, справедливості та розумності, які закріплені в п. 6 ст. З ЦК та які входять до змісту принципу верховенства права, а тому мають вищу юридичну силу. Врахування цих засад має підстави для висновку про те, що ч. 2 ст. 786 ЦК слід застосовувати тільки до відносин, передбачених частиною першою цієї ж статті.
§ 2. ПРОКАТ
Стаття 787. Договір прокату
1. За договором прокату наймодавець, який здійснює підприємницьку діяльність з передання речей у найм, передає або зобов’язується передати рухому річ наймачеві у користування за плату на певний строк.
2. Договір прокату є договором приєднання. Наймодавець може встановлювати типові умови договору прокату. Типові умови договору прокату не можуть порушувати прав наймачів, встановлених законом.
Умови договору прокату, які погіршують становище наймача порівняно з тим, що встановлено типовими умовами договору, є нікчемними.
3. Договір прокату є публічним договором.
1. Положення Цивільного кодексу, що регулюють відносини з приводу прокату, не визначають, якими ж нормативно-правовими актами мають регулюватись ці відносини. Не додають ясності і положення ч. 2 ст. 759 ЦК («законом можуть бути передбачені особливості укладення та виконання договору найму (оренди)») та ч. 3 ст. 760 ЦК («особливості найму окремих видів майна встановлюються цим Кодексом та іншим законом»). Стосовно фізичних осіб, які укладають договори прокату для власних побутових потреб, слід визнати можливість регулювання відносин щодо прокату актами Кабінету Міністрів, якому надане повноваження затверджувати правила побутового обслуговування (ст. 20 Закону «Про захист прав споживачів» [186]). Що стосується Порядку надання у тимчасове користування громадянам предметів культурно-побутового призначення та господарського вжитку [401], то з введенням в дію нового Цивільного кодексу вони не підлягають застосуванню. Це підтверджується вказуванням у ч. 2 ст. 787 ЦК на те, що типові умови договору прокату не можуть суперечити закону (і тільки). Натомість наймодавцеві надане право встановлювати типові умови договору прокату. Оскільки ч. 2 ст. 787 ЦК визнає договір прокату договором приєднання, наймодавця слід визнати зобов’язаним розробляти типові умови договору прокату, що виконують роль формулярів або інших стандартних форм (за термінологією ч. 1 ст. 634 ЦК).
У відповідній частині на відносини щодо прокату поширюється чинність Правил роздрібної торгівлі, прокату примірників аудіовізуальних товарів, фонограм, відеограм, комп’ютерних програм, баз даних [276].
2. Із ч. 2 ст. 787 ЦК можна зробити висновок про те, що типові умови договорів прокату, що встановлюються наймодавцями, є нормативними актами, які не можуть порушувати прав наймачів, встановлених законом. При правозастосуванні типові умови як нормативні акти повинні оцінюватись на предмет їх відповідності закону. За наявності невідповідності вони не повинні застосовуватись. Умови конкретного договору прокату, які погіршують становище наймача порівняно з тим, що встановлено типовими умовами договору, є нікчемними частинами правочину (ст. 217 ЦК).
Стаття 788. Предмет договору прокату
1. Предметом договору прокату є рухома річ, яка використовується для задоволення побутових невиробничих потреб.
2. Предмет договору прокату може використовуватися для виробничих потреб, якщо це встановлено договором.
1. Предметом прокату може бути рухома річ, яка звичайно використовується для задоволення побутових невиробничих потреб. При визначені прокату в ч. 1 ст. 788 ЦК не зазначається на те, що предметом прокату може бути «лише (тільки)» рухома річ. Проте за визначенням договору прокату, що наводиться у ст. 787 ЦК, нерухомі речі предметом договору прокату бути не можуть. Це правило відповідає уявленню про прокат, що склалось. Можна стверджувати, що, наприклад, гараж використовується для побутових потреб, але говорити про надання гаражів на умовах прокату не прийнято.
Стаття 789. Плата за прокат речі
1. Плата за прокат речі встановлюється за тарифами наймодавця.
1. Оскільки договір прокату є договором про приєднання (ч. 2 ст. 787 ЦК), наймодавець встановлює всі істотні умови договору прокату, в тому числі і тариф.
Стаття 790. Право наймача на відмову від договору прокату
1. Наймач має право відмовитися від договору прокату і повернути річ наймодавцеві у будь-який час.
2. Плата за прокат речі, що сплачена наймачем за весь строк договору, зменшується відповідно до тривалості фактичного користування річчю.
1. Незалежно від змісту типових умов договору прокату, встановлених наймодавцем, і умов конкретного договору, наймач вправі в будь-який час на власний розсуд розірвати договір прокату шляхом односторонньої відмови від нього. Відмова здійснюється у тій формі, в якій укладено договір прокату (ст. 654 ЦК).
2. Плата за прокат речі, хоч би вона була внесена наймачем попередньо, визначається відповідно до тривалості фактичного користування річчю. «Відповідно» — це не обов’язково пропорційно, оскільки наймодавець не позбавлений права встановити тарифи, диференційовані за критерієм тривалості користування річчю на підставі договору прокату.
Стаття 791. Особливості договору прокату
1. Наймач не має права на укладення договору піднайму.
2. Наймач не має переважного права на купівлю речі у разі її продажу наймодавцем.
3. Капітальний і поточний ремонт речі здійснює наймодавець за свій рахунок, якщо він не доведе, що пошкодження речі сталося з вини наймача.
1. Хоч стаття, що коментується, і має заголовок «Особливості договору прокату», все ж ч. 1 цієї статті іншими словами повторює ч. 1 ст. 774 ЦК, яка допускає піднайм лише за згодою наймодавця, якщо інше не встановлено договором або законом. Частина 1 ст. 791 ЦК забороняє піднайм, але ж за наявності згоди наймодавця передання предмету договору прокату в піднайм слід визнати припустимим. У договорі прокату припустимо відступити і від правила ч. 2 ст. 791 ЦК, яка виключає переважне право наймача на купівлю речі в разі її продажу наймодавцем, що передбачене загальним правилом ч. 2 ст. 777 ЦК. Що стосується ч. 3 ст. 791 ЦК, то відступати від неї, покладаючи на наймача обов’язок здійснювати ремонт, хоча б поточний, не можна, оскільки це суперечило б ч. 2 ст. 787 ЦК.
§ 3. НАЙМ (ОРЕНДА) ЗЕМЕЛЬНОЇ ДІЛЯНКИ
Стаття 792. Договір найму земельної ділянки
1. За договором найму (оренди) земельної ділянки наймодавець зобов’язується передати наймачеві земельну ділянку на встановлений договором строк у володіння та користування за плату.
Земельна ділянка може передаватись у найм разом з насадженнями, будівлями, спорудами, водоймами, які знаходяться на ній, або без них.
2. Відносини щодо найму (оренди) земельної ділянки регулюються законом.
1. У статті, що коментується, наводиться визначення договору найму (оренди) земельної ділянки, із якого випливає, що цей договір може бути тільки консенсуальним. Це відповідає визначенню договору оренди землі у ст. 13 Закону «Про оренду землі» [165], а також ч. 2 ст. 125 ЗК [27], яка виникнення права оренди пов’язує з державною реєстрацією договору.
2. У ч. 2 ст. 792 ЦК зазначається на те, що відносини щодо найму (оренди) земельної ділянки регулюються законом. Таким є Закон «Про оренду землі». Не виключається поширення на відносини щодо оренди земельних ділянок ст. 93, 118, 123 (в силу відповідного зазначення у ст. 124 Земельного кодексу), а також ст. 151 Земельного кодексу. На відносини щодо оренди землі поширюється чинність підзаконних актів, прийнятих органами виконавчої влади відповідно до наданих їм повноважень. Відповідно до ч. 2 ст. 2 Закону «Про оренду землі» відносини, пов’язані з орендою земельних ділянок, на яких розташовані цілісні майнові комплекси підприємств, установ і організацій державної або комунальної власності, а також заснованих на майні, що належить Автономній Республіці Крим, та їх структурних підрозділів, регулюються з урахуванням Закону «Про оренду державного і комунального майна» [68]. Застосування до відносин з приводу найму (оренди) земельних ділянок Загальних положень Цивільного кодексу (книга перша), загальних положень про найм (ст. 759 — 786 ЦК) є можливим, але переважно перед цими положеннями застосовуються відповідні спеціальні норми.
3. Як і ч. 1 ст. 792 ЦК, ст. З Закону «Про оренду землі» [165] передбачає можливість передання земельної ділянки в оренду разом з насадженнями, будівлями, спорудами, водоймами, які знаходяться на ній, або без них.
4. Орендодавці земельних ділянок визначаються у ст. 4 Закону «Про оренду землі». Ними можуть бути: 1) власники земельних ділянок — фізичні та юридичні особи (уповноважені ними особи); 2) сільські, селищні, міські ради — стосовно земельних ділянок, що перебувають у комунальній власності; 3) районні та обласні ради, Верховна Рада Автономної Республіки Крим — стосовно земель, що перебувають у спільній власності територіальних громад; 4) в межах повноважень, визначених законом, орендодавцями земельних ділянок, що перебувають у державній власності, можуть бути місцеві державні адміністрації, Рада Міністрів Автономної Республіки Крим, Кабінет Міністрів України. Це не зовсім коректно, оскільки ні Рада Міністрів Автономної Республіки Крим, ні Кабінет Міністрів України не мають статусу юридичних осіб, а тому вони не можуть бути учасниками цивільних відносин. Але в умовах невисокого рівня юридичної техніки не виключається кваліфікація відповідних договорів як укладених від імені держави чи Автономної Республіки Крим, цивільна правоздатність яких визнається ст. 167, 168 ЦК.
5. Орендарями земельних ділянок можуть бути фізичні і юридичні особи, в тому числі іноземці, особи без громадянства, іноземні юридичні особи, міжнародні організації та об’єднання, місцеві державні адміністрації, Рада Міністрів Автономної Республіки Крим, Кабінет Міністрів України, сільські, селищні, міські ради, Верховна Рада Автономної Республіки Крим. Визнається право іноземних держав бути орендарями земельних ділянок в Україні.
6. Фізичні та юридичні особи — власники земельних ділянок мають право передавати в оренду земельні ділянки, що перебувають у їх власності, на власний розсуд відповідно до принципу свободи договору (ст. 627 ЦК). Що стосується земельних ділянок, що перебувають у власності держави або територіальних громад, то тут діють численні правила, вимоги яких мають бути виконані до укладення договору. Відповідно до цих правил укладенню договору оренди передують правовідносини, про які йдеться в наступному.
7. Особа, яка бажає отримати земельну ділянку із складу земель державної або комунальної власності, звертається з відповідною заявою до органу виконавчої влади, уповноваженого на укладання договору, або органу місцевого самоврядування (якщо земельна ділянка перебуває у комунальній власності). Розмежування земель права державної та права комунальної власності ще не завершено. Відповідно до підпункту «в» п. 4 розділу IX «Прикінцеві положення» Земельного кодексу [27] мають бути розроблені та прийняті нормативно-правові акти про розмежування земель державної і комунальної власності. Засади такого розмежування встановлені ч. 2 ст. 84 Земельного кодексу [27] («у державній власності перебувають усі землі України, крім земель комунальної і приватної власності») і ч. 2 ст. 83 цього Кодексу («у комунальній власності перебувають усі землі в межах населених пунктів, крім земель приватної та державної власності, а також земельні ділянки за їх межами, на яких розташовані об’єкти комунальної власності»). Більш детально відповідні відносини регулюються Законом «Про розмежування земель державної та комунальної власності» [172].
8. Правовідносини, що передують укладенню договорів оренди земельних ділянок, суттєво розрізняються залежно від таких обставин: 1) наявність потреби в розробленні проекту земельної ділянки; 2) наявність необхідності вилучення земельної ділянки.
9. Правовідносини, що передують укладенню договору оренди земельної ділянки державної та комунальної власності, ускладнюються також вимогою провести конкурс або аукціон щодо набуття права оренди земельної ділянки. Конкурс або аукціон має проводитись завжди, коли надійшло дві або більше заяв на оренду однієї і тієї ж самої земельної ділянки, що перебуває в державній або комунальній власності (частина шоста ст. 16 Закону «Про оренду землі»). Відповідно до ст. 127 Земельного кодексу (в редакції від 28 грудня 2007 р.) право оренди земельних ділянок державної та комунальної власності підлягає продажу в порядку, встановленому главою 21 Земельного кодексу для продажу земельних ділянок. Відповідно до ст. 134 ЗК застосування конкурентних засад продажу права оренди земельних ділянок державної і комунальної власності є обов’язковим. Статті 135 — 138 ЗК визначають порядок продажу права оренди.
10. Договір оренди земельної ділянки укладається в письмовій формі і може бути посвідчений нотаріально на вимогу однієї із сторін (ч. 1 ст. 14 Закону «Про оренду землі»). Типова форма договору оренди землі відповідно до ч. 2 ст. 14 Закону «Про оренду землі» затверджується Кабінетом Міністрів. Типовий договір оренди землі, затверджений постановою Кабінету Міністрів [285], є досить нежорстким і залишає на розсуд сторін встановлення окремих умов договору оренди.
11. Договір оренди земельних ділянок підлягає державній реєстрації. Державна реєстрація договорів оренди здійснюється в порядку, встановленому законом (ст. 20 Закону «Про оренду землі»). Але такого закону на цей час не існує. Зберігає чинність Порядок державної реєстрації договорів оренди землі. Порядок державної реєстрації договорів оренди землі, що був затверджений постановою Кабінету Міністрів [285], формально не скасований. У зв’язку з цією постановою Держкомзем затвердив Тимчасовий порядок ведення державного реєстру земель [424] та роз’яснив, що цей Тимчасовий порядок підлягає переважному застосуванню перед Порядком, що був раніше затверджений Кабінетом Міністрів [450]. Але Держкомпідприємництва повідомив [451], що дія Тимчасового порядку зупинена відповідно до ст. 28 Закону «Про засади державної регуляторної політики у сфері господарської діяльності» [164]. Тому договори оренди землі на цей час реєструються відповідно до Закону «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень» [177] (тобто договори взагалі не реєструються, а реєструється право на земельну ділянку, що виникло на підставі договору оренди землі). Слід також враховувати, що чітке розмежування державної реєстрації договору (ст. 210 ЦК), реєстрації права (ч. 2 ст. 331 ЦК) у Цивільному кодексі в системі Держкомзему не сприйняте. Тому тут знають і державну реєстрацію земель, і державну реєстрацію державних актів про право на землю, і державну реєстрацію договорів (оренди), і державну реєстрацію права. Насправді є тільки державна реєстрація прав на землю, яка позначається різними названими термінами.
12. Зміна умов договору оренди землі здійснюється за взаємною згодою сторін (ст. 30 Закону «Про оренду землі»). Вимога про зміну умов договору може бути пред’явлена в суді. Підставою для її задоволення можуть бути також обставини, встановлені ч. 1 ст. 651, 652 ЦК.
13. У ст. 7 Закону «Про оренду землі» використовується термін «перехід права на оренду земельної ділянки». Абзацом п’ятим ч. 1 ст. 31 Закону «Про оренду землі» встановлюється така підстава припинення договору оренди землі, як смерть фізичної особи — орендаря, засудження його до позбавлення волі та відмова осіб, передбачених у ст. 7 цього Закону [165] від «виконання договору оренди земельної ділянки». Отже, в ст. 7 названого Закону під словами «право на оренду» розуміється набуття особами, зазначеними в цій статті, прав та обов'язків сторони раніше укладеного договору, оренди за наявності двох юридичних фактів: 1) смерть фізичної особи — орендаря або набрання законної сили вироком суду, яким орендарю призначено покарання у вигляді позбавлення волі, або обмеження дієздатності орендаря (за аналогією це правило слід застосувати до випадків визнання орендаря недієздатним або безвісно відсутнім); 2) виявлення особами, зазначеними у цій статті, «бажання стати орендарями» (ч. 1 ст. 7 цього Закону), згоди виконувати укладений договір оренди (така термінологія використовується в абзаці п’ятому ч. 1 ст. 31 Закону). Перехід «права на оренду» підпорядковується у відповідній частині нормам, присвяченим заміні кредитора в зобов’язанні (ст. 514 — 518 ЦК), а в іншій частині — правилом про заміну боржника у зобов’язанні (ст. 522, 523 ЦК).
14. Суборенда земельних ділянок допускається у випадках, якщо це передбачено договором оренди або за наявності письмової згоди орендодавця. Це відповідає загальному правилу ч. 1 ст. 774 ЦК про піднайм. Особливим є правило,ст. 8 Закону «Про оренду землі», відповідно до якого неотримання впродовж одного, місяця письмового повідомлення орендодавця про згоду чи заперечення стосовно суборенди дає орендареві право на укладення договору суборенди. Договір суборенди укладається в письмовій формі. Його нотаріальне посвідчення здійснюється за згодою сторін. Державна реєстрація договору суборенди є обов’язковою відповідно до ч. 5 ст. 8 Закону «Про оренду землі». Але слід враховувати викладене в п. 11 коментаря до цієї статті.
15. Строк дії договору оренди не може перевищувати п’ятдесяти років. Щодо поновлення договору на новий строк та переважного права орендаря (наймача) на укладення договору оренди на новий строк ст. 33 Закону «Про оренду землі» встановлює такий же порядок, як і ст. 764 ЦК стосовно найму будь-якого майна.
16. Сторонам договору оренди землі надається право на розірвання договору у разі порушення іншою стороною обов’язків, передбачених договором і ст. 23, 24 Закону «Про оренду землі», у разі випадкового пошкодження об’єкта оренди, яке істотне перешкоджає використанню земельної ділянки, а також у випадках, передбачених законом. Остання підстава розірвання договору означає можливість застосування ч. 2 ст. 651 ЦК, що встановлює загальні підстави розірвання цивільно-правових договорів.
Що стосується ст. 23, 24 Закону «Про оренду землі», то вони встановлюють не тільки цивільно-правові, а і публічно-правові обов’язки орендаря і орендодавця. Отже, порушення публічно-правових вимог стороною договору визнане ст. 32 Закону «Про оренду землі» підставою розірвання договору.
17. На орендаря покладається обов’язок вносити орендну плату. її розмір визначається договором з застосуванням індексу інфляції. Закон не встановлює мінімального розміру орендної плати за земельні ділянки, що перебувають у державній або комунальній власності після того, як 19 вересня 1996 р. було прийнято в новій редакції Закон «Про плату за землю».
Натомість ч. 4 ст. 21 Закону «Про оренду землі» встановлює максимальний розмір орендної плати за земельні ділянки, що перебувають у державній або комунальній власності, який (розмір орендної плати) не може перевищувати 10 відсотків нормативної грошової оцінки. Це обмеження не діє у разі визначення орендаря на конкурентних засадах. Плата за суборенду земельних ділянок державної або комунальної власності не може перевищувати розміру орендної плати, передбаченого договором оренди (з урахуванням індексації).
18. Сторони договору оренди на свій розсуд визначають форму орендної плати (грошова, натуральна, відробіткова, надання послуг орендодавцю). Якщо ж об’єктом оренди є земельна ділянка, що перебуває у державній або комунальній власності, орендна плата сплачується виключно у грошовій формі (ст. 22 Закону «Про оренду землі»).
19. Звертає на себе увагу ст. 27 Закону «Про оренду землі», яка розкриває зміст речових прав, які надаються орендарям земельних ділянок, та встановлює способи їх захисту. Це є істотним, оскільки ні в науці, ні в судовій практиці немає розуміння речових прав, які належать наймачу (орендарю), зберігачу, перевізнику тощо.
§ 4. НАЙМ БУДІВЛІ АБО ІНШОЇ КАПІТАЛЬНОЇ СПОРУДИ
Стаття 793. Форма договору найму будівлі або іншої капітальної споруди
1. Договір найму будівлі або іншої капітальної споруди (їх окремої частини) укладається у письмовій формі.
2. Договір найму будівлі або іншої капітальної споруди (їх окремої частини) строком на три роки і більше підлягає нотаріальному посвідченню.
(Із змін, від 20.12.2006)
1. На правовідносини щодо найму будівлі або іншої капітальної споруди (їх окремої частини) поширюється чинність загальних положень про найм (ст. 759 — 786 ЦК). Якщо предмет договору перебуває у державній або комунальній власності, до цих правовідносин застосовується Закон «Про оренду державного і комунального майна» [68]. Положення актів цивільного законодавства про найм будівлі або іншої капітальної споруди (їх частини) не поширюються на тимчасові споруди, а також споруди, не пов’язані фундаментом з землею.
2. Для договорів найму будівлі або іншої капітальної споруди встановлена обов’язкова письмова форма. Проте її порушення не є підставою недійсності договору, а лише тягне наслідки, передбачені ст. 218 ЦК. Якщо строк договору найму встановлений тривалістю три роки або більше, договір підлягає обов’язковому нотаріальному посвідченню. Порушення цієї вимоги виключає державну реєстрацію цього договору, а до державної реєстрації правочин, що підлягає державній реєстрації, не вважається вчиненим (ст. 210 ЦК). Правило про нотаріальне посвідчення і державну реєстрацію зазначених договорів поширюється і на випадки найму об’єктів державної або комунальної власності.
Стаття 794. Державна реєстрація договору найму будівлі або іншої капітальної споруди
1. Договір найму будівлі або іншої капітальної споруди (їх окремої частини), укладений на строк не менше ніж на три роки, підлягає державній реєстрації.
(Із змін, від 20.12.2006)
1. Договір найму будівлі або іншої капітальної споруди (їх окремої частини), що укладається на строк не менше ніж три роки, підлягає державній реєстрації відповідно до Тимчасового порядку державної реєстрації правочинів [324]. Відповідно до підпункту «д» п. 2 ч. 1 Закону «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень» [177] право користування будівлею або іншою спорудою строком більше ніж три роки, що виникло на підставі договору найму, підлягає реєстрації в порядку, встановленому цим Законом.
Стаття 795. Передання будівлі або іншої капітальної споруди у найм
1. Передання наймачеві будівлі або іншої капітальної споруди (їх окремої частини) оформляється відповідним документом (актом), який підписується сторонами договору. З цього моменту починається обчислення строку договору найму, якщо інше не встановлено договором.
2. Повернення наймачем предмета договору найму оформляється відповідним документом (актом), який підписується сторонами договору. З цього моменту договір найму припиняється.
1. Стаття, що коментується, встановлює правило, яке за аналогією підлягає застосуванню до всіх договорів найму (оренди), якщо тільки інше не передбачено законом або договором. Справа в тому, що Цивільний кодекс та інші акти цивільного законодавства широко використовують терміни «строк договору найму», «строк найму», не визначаючи порядку обчислення цього строку. Частина 1 ст. 795 ЦК приписує починати обчислення строку договору найму з моменту оформлення відповідним документом (актом) передання наймачеві будівлі або іншої капітальної споруди (їх окремої частини). Такий документ має бути підписаний сторонами. Оскільки такий документ (акт) оформляє передання речі, тобто дії на виконання договору, він визнається правочином (ч. 3 ст. 206 ЦК). Отже, передання будівлі, іншої капітальної споруди (їх окремої частини) та підписання документа (акта), що підтверджує передання, мають здійснювати органи юридичних осіб — наймодавця та наймача або уповноважені ними особи, яким у встановленому порядку видана довіреність. З додержанням цих же вимог має здійснюватись повернення наймачем предмета договору найму будівлі, іншої капітальної споруди, їх частини.
Стаття 796. Надання наймачеві права користування земельною ділянкою
1. Одночасно з правом найму будівлі або іншої капітальної споруди (їх окремої частини) наймачеві надається право користування земельною ділянкою, на якій вони знаходяться, а також право користування земельною ділянкою, яка прилягає до будівлі або споруди, у розмірі, необхідному для досягнення мети найму.
2. У договорі найму сторони можуть визначити розмір земельної ділянки, яка передається наймачеві. Якщо розмір земельної ділянки у договорі не визначений, наймачеві надається право користування усією земельною ділянкою, якою володів наймодавець.
3. Якщо наймодавець не є власником земельної ділянки, вважається, що власник земельної ділянки погоджується на надання наймачеві права користування земельною ділянкою, якщо інше не встановлено договором наймодавця з власником земельної ділянки.
1. Право користування земельною ділянкою, на якій розташована будівля, інша капітальна споруда (їх частина) та яка необхідна для досягнення мети найму, виникає на стороні наймача разом з виникненням права найму, тобто права тимчасового володіння та користування будівлею, іншою капітальною спорудою (їх частиною). Проте нормативний порядок визначення розміру земельної ділянки, необхідної для досягнення мети найму, не встановлюється. Натомість ч. 2 ст. 796 ЦК встановлює, що наймач набуває права користування земельною ділянкою того розміру, який визначається договором. Якщо ж розмір договором не встановлено, наймач набуває права користування всією земельною ділянкою, яка належить наймодавцеві.
2. Правовідносини, в яких наймач будівлі, іншої капітальної споруди чи їх частини, набув у відповідних межах права користування земельною ділянкою, у випадках, коли наймодавець не є власником земельної ділянки, на якій цей об’єкт розташований, не можна кваліфікувати як суборенду та застосовувати положення законодавства про суборенду.
3. Хоч у ст. 796 ЦК йдеться про надання наймачеві права користування земельною ділянкою, він не стає суб’єктом земельних правовідносин. Це його право не підлягає державній реєстрації. Наймач з приводу користування земельною ділянкою знаходиться у правовідносинах виключно з наймодавцем, а його права та обов’язки, що стосуються користування земельною ділянкою, входять до складу його цивільних правовідносин з наймодавцем, що виникли на підставі договору.
4. Наймодавець може не бути власником земельної ділянки, на якій розташована будівля або інша капітальна споруда, що передається в найм, або їх частина. Це не перешкоджає ні переданню в найм таких об’єктів, ні виникненню на стороні наймача права користування земельною ділянкою, якщо тільки договором між власником земельної ділянки та особою, що передає названі об’єкти в найм, не передбачене інше.
Стаття 797. Плата за користування
1. Плата, яка справляється з наймача будівлі або іншої капітальної споруди (їх окремої частини), складається з плати за користування нею і плати за користування земельною ділянкою.
1. Оскільки права та обов’язки наймача будівлі, іншої капітальної споруди (їх окремої частини) не виходять за межі зобов’язань, що виникли на підставі договору найму, на наймача не можуть бути покладені обов’язки щодо сплати земельного податку. Тому плата, яка справляється за користування будівлею або іншою капітальною спорудою (їх окремою частиною), складається з плати за користування цим об’єктом та плати за користування земельною ділянкою. Це погоджується з ч. 2 ст. 5 Закону «Про плату за землю», яка визнає суб’єктом плати за землю власника земельної ділянки і землекористувача (мається на увазі того, який набув права користування земельною ділянкою відповідно до актів земельного законодавства, а не в силу оренди будівлі, іншої споруди чи їх частини). Для визначення розміру плати за користування земельною ділянкою за аналогією застосовують положення, що стосуються плати за суборенду земельних ділянок. Отже, розмір плати за використання земельної ділянки визначається за погодженням сторін договору найму. Лише у випадках, коли земельна ділянка, на якій розташований об’єкт, що є предметом договору найму, перебуває у державній або комунальній власності, плата за користування земельною ділянкою не може перевищувати розміру орендної плати за відповідну земельну ділянку.
§ 5. НАЙМ (ОРЕНДА) ТРАНСПОРТНОГО ЗАСОБУ
Стаття 798. Предмет договору найму
1. Предметом договору найму транспортного засобу можуть бути повітряні, морські, річкові судна, а також наземні самохідні транспортні засоби тощо.
2. Договором найму транспортного засобу може бути встановлено, що він передається у найм з екіпажем, який його обслуговує.
3. Сторони можуть домовитися про надання наймодавцем наймачеві комплексу послуг для забезпечення нормального використання транспортного засобу.
1. У ст. 798 — 805 ЦК формулюються загальні правила, що поширюються на правовідносини з приводу найму транспортних засобів. Переважно перед цими правилами застосовуються спеціальні положення законів, що стосуються, зокрема, оренди (фрахтування) морських торговельних суден (ст. 203 — 214 КТМ [23]). Можлива колізія між спеціальними положеннями законів, що стосуються найму окремих видів транспортних засобів, та іншими спеціальними законами. Вона має вирішуватись згідно зі змістом відповідних законів. Так, у судовій практиці виникло питання про те, положення якого законодавчого акту підлягають застосуванню до фрахтування морських суден, що перебувають у державній власності, — Кодексу торговельного мореплавства чи Закону «Про оренду державного і комунального майна» [68]. Відповідь на це питання дає ст. 4 КТМ, відповідно до якої до цивільних, адміністративних та господарських правовідносин, що виникають із торговельного мореплавства і не врегульовані цим Кодексом, застосовуються відповідні правила цивільного, адміністративного, господарського та іншого законодавства. Звідси випливає висновок про те, що відносини щодо фрахтування судна, яке перебуває у державній або комунальній власності, не регулюються згаданим Законом, оскільки вони врегульовані Кодексом торговельного мореплавства. Це підтверджується загальним правилом ст. 1 КТМ, відповідно до якого цей Кодекс регулює відносини, що виникають із торговельного мореплавства. Разом з тим, слід враховувати, що названий Закон регулює відносини щодо визначення особи, якій надається право укладати договори про передання в оренду державного або комунального майна, та порядку здійснення дієздатності цією особою (зокрема, отримання згоди відповідних органів). Ці відносини Кодексом торговельного мореплавства не регулюються, що тягне необхідність застосування відповідних положень Закону «Про оренду державного і комунального майна».
2. Цивільний кодекс не встановлює вимог до стану транспортного засобу, який передається в найм. Мається на увазі, що сторони на свій розсуд можуть домовитись про передання транспортного засобу наймачеві, зокрема, в такому стані, що викликає необхідність ремонту. Це, звичайно, потребує включення до змісту договору найму додаткових умов (щодо характеру ремонту, його тривалості, розміру витрат наймача на ремонт, особливостей визначення строку користування майном на підставі договору тощо). Стаття 207 КТМ зобов’язує судновласника передати судно фрахтувальникові в стані, придатному для використання його з метою, передбаченою договором фрахтування судна на час. Але ж положення цього Кодексу, якщо не встановлено інше, мають диспозитивне значення.
3. Частина 3 ст. 798 ЦК передбачає можливість встановлення договором умови про те, що транспортний засіб передається у найм з екіпажем, який його обслуговує. Звідси випливає, що, за загальним правилом, транспортні засоби передаються у найм без екіпажу, що підтверджується загальними правилами Цивільного кодексу про найм, які виходять із того, що правовідносини щодо найму не передбачають обов’язку наймодавця забезпечити майно, яке передане за договором найму, працівниками, які б забезпечували використання цього майна.
4. Оскільки сторони мають право укласти договір, який містить елементи різних договорів (ч. 2 ст. 628 ЦК), стосовно договору найму транспортного засобу це означає можливість включення до договору таких умов, як надання наймодавцем місця для стоянки транспортного засобу на його території, здійснення наймодавцем охорони транспортного засобу в неробочий час, здійснення технічного обслуговування транспортного засобу наймодавцем за плату тощо. Це не впливає на розподіл обов’язків щодо капітального і поточного ремонту, який (розподіл) встановлюється із ст. 776 ЦК. Якщо сторони домовились про інший розподіл цих обов’язків, то вони вправі включити відповідні умови до договору найму транспортного засобу.
Стаття 799. Форма договору найму транспортного засобу
1. Договір найму транспортного засобу укладається у письмовій формі.
2. Договір найму транспортного засобу за участю фізичної особи підлягає нотаріальному посвідченню.
1. За загальним правилом, договір найму транспортного засобу має укладатись в письмовій формі. Лише у випадках, коли наймодавцем або наймачем є фізична особа, договір найму транспортного засобу підлягає нотаріальному посвідченню. Фізична особа — підприємець може укладати договори оренди транспортних засобів в якості наймодавця і наймача. Якщо укладення такого договору здійснюється в межах підприємницької діяльності такої особи за умови зазначення на це в договорі, до такого договору можна застосовувати правила про форму договору найму між юридичними особами (за умови, що інша сторона договору також є підприємцем або юридичною особою). Підставою для такого твердження є ст. 51 ЦК, яка приписує до підприємницької діяльності фізичних осіб застосовувати нормативно-правові акти, що регулюють підприємницьку діяльність юридичних осіб, якщо інше не встановлено законом або не випливає із суті відносин.
2. Вимога про нотаріальне посвідчення найму транспортного засобу з участю хоча б з однієї сторони фізичної особи не поширюється на випадки, коли предметом договору найму є морське торговельне судно, оскільки такий договір укладається в письмовій формі, як це передбачено ч. 1 ст. 204 КТМ. Інша справа, що мало вірогідне укладення договору фрахтування судна з участю фізичної особи, що не є підприємцем.
3. Встановлення правила про нотаріальне посвідчення договорів найму транспортних засобів з участю фізичних осіб надало змогу припинити практику видачі довіреностей на право управління транспортними засобами, оскільки в таких випадках відсутнє представництво, що передбачає видачу довіреності. Разом з тим передання автомобіля шляхом видачі довіреності надавало змогу повіреному діяти від імені власника автомобіля, зокрема, у відносинах з органами і посадовими особами відповідних органів державної влади. Довіреності на здійснення таких дій можуть видаватись і пір ля введення в дію нового Цивільного кодексу. Не виключається також видача довіреностей на здійснення правочинів стосовно транспортних засобів.
4. Положення ч. 2 ст. 799 ЦК є спеціальним, а тому воно підлягає переважному застосуванню перед загальними правилами про форми правочинів, що стосуються, зокрема, прокату. Це дає підстави для висновку про те, що договір прокату автомобілів підлягає нотаріальному посвідченню. Але такий висновок суперечить засаді розумності (п. 6 ст. З ЦК), що входить до змісту принципу верховенства права. Дійсно, автомобіль на умовах прокату може бути переданий на 2 — 3 години. Нотаріальне посвідчення такого договору потребує такого ж часу, а плата за нотаріальне посвідчення може перевищити розмір плати за користування автомобілем.
Стаття 800. Діяльність наймача транспортного засобу
1. Наймач самостійно здійснює використання транспортного засобу у своїй діяльності і має право без згоди наймодавця укладати від свого імені договори перевезення, а також інші договори відповідно до призначення транспортного засобу.
1. Межі права наймача на використання транспортного засобу мають встановлюватись договором. Лише в тих випадках, коли такі умови до змісту договору не включені, права наймодавця щодо використання транспортного засобу визначаються відповідно до ст. 800 ЦК. Стосовно фрахтування (оренди) морського торговельного судна район плавання судна, переданого у фрахт, визнається істотною умовою (обов’язковим реквізитом) договору фрахтування (ст. 205 КТМ [23]).
Стаття 801. Витрати, пов’язані з використанням транспортного засобу
1. Наймач зобов’язаний підтримувати транспортний засіб у належному технічному стані.
2. Витрати, пов’язані з використанням транспортного засобу, в тому числі зі сплатою податків та інших платежів, несе наймач.
1. Беззастережне правило, яке сформульоване в ч. 1 ст. 801 та яке покладає на наймача обов’язок підтримувати транспортний засіб у належному технічному стані, не є підставою для висновку про те, що тут встановлене спеціальне правило, що підлягає переважному застосуванню перед положеннями ст. 776 ЦК, яка встановлює загальні правила щодо розподілу обов’язків щодо ремонту об’єкта найму. Отже, якщо договором найму транспортного засобу не встановлено інше, обов’язок здійснювати капітальний ремонт транспортного засобу покладається на наймодавця, а обов’язок наймача підтримувати транспортний засіб у належному технічному стані має тлумачитись як обов’язок здійснювати технічне обслуговування і поточний ремонт цього засобу.
2. Частина 2 ст. 801 ЦК не може вплинути на порядок сплати податку з власників транспортних засобів, який (порядок) встановлений податковим законодавством. Закон «Про податок з власників транспортних засобів та інших самохідних машин і механізмів» [194] чітко не визначає платників цього податку. Але із назви цього Закону та частини п’ятої ст. 7 цього ж Закону слід розбити висновок про те, що платниками такого податку є саме власники транспортних засобів. Отже, якщо інше не передбачено договором, на наймача покладається обов’язок відшкодувати наймодавцеві (власникові транспортного засобу) витрати зі сплати податку, про який йдеться.
Стаття 802. Страхування транспортного засобу
1. Страхування транспортного засобу здійснюється наймодавцем.
2. Порядок страхування відповідальності наймача за шкоду, яка може бути завдана іншій особі у зв’язку з використанням транспортного засобу, встановлюється законом.
1. Частину 1 ст. 802 ЦК не можна тлумачити так, що вона встановлює обов’язкове страхування транспортного засобу, який переданий наймачеві за договором найму, а тому суперечить ст. 5 Закону «Про страхування» [139] і не може застосовуватись. Стаття 5 Закону «Про страхування» визнає страхування публічно обов’язковим. Частина 1 ст. 802 ЦК встановлює обов’язок наймодавця перед наймачем здійснювати страхування транспортного засобу. Умови страхування (страхові ризики тощо) мають встановлюватись договором найму транспортного засобу.
Стаття 803. Правові наслідки пошкодження транспортного засобу
1. Наймач зобов’язаний відшкодувати збитки, завдані у зв’язку із втратою або пошкодженням транспортного засобу, якщо він не доведе, що це сталося не з його вини.
1. Наймач несе обов’язок щодо відшкодування наймодавцеві збитків, що завдані в зв’язку із втратою або пошкодженням транспортного засобу за наявності його вини, що відповідає загальному правилу ч. 1 ст. 614 ЦК. При цьому встановлюється презумпція вини наймача, який вправі цю презумпцію спростувати. Це відповідає загальному правилу ч. 2 ст. 614 ЦК.
Стаття 804. Правові наслідки завдання шкоди іншій особі у зв’язку з використанням транспортного засобу
1. Наймач зобов’язаний відшкодувати шкоду, завдану іншій особі у зв’язку з використанням транспортного засобу, відповідно до глави 82 цього Кодексу.
1. Оскільки наймач володіє транспортним засобом на правовій підставі, якою є договір найму, а транспортний засіб є джерелом підвищеної небезпеки (ст. 1187 ЦК), наймач безпосередньо відповідає перед третіми особами за шкоду, заподіяну в зв’язку з використанням транспортного засобу. Наймодавець не може нести перед третіми особами відповідальність за заподіяну їм шкоду. Умови договорів про перерозподіл в порівнянні з законом між сторонами відповідальності за шкоду, заподіяну в зв’язку з використанням транспортного засобу, що є предметом найму, є дійсними лише за умови, що вони не зачіпають прав третіх осіб (потерпілих). Зокрема, наймодавець може компенсувати повністю або частково витрати наймача на відшкодування шкоди, якщо це передбачено договором. Проте вони не мають права включити до договору умову про безпосередню відповідальність наймодавця перед наймачем. Така умова не є нікчемною. Вона є оспорюваною і може бути визнана недійсною лише судом. Але і без того, щоб ця умова була визнана судом недійсною, вона не може поширюватись на відносини з участю третьої особи (потерпілого), бо договір є обов’язковим для виконання лише сторонами (ст. 629 ЦК), а відшкодування шкоди, завданої джерелом підвищеної небезпеки, здійснюється особою, яка володіє транспортним засобом, в даному випадку — наймачем на підставі ст. 1187 ЦК.
Стаття 805. Особливості найму транспортного засобу з екіпажем, який його обслуговує
1. Управління та технічна експлуатація транспортного засобу, переданого у найм з екіпажем, провадяться його екіпажем. Екіпаж не припиняє трудових відносин з наймодавцем. Витрати на утримання екіпажу несе наймодавець.
2. Екіпаж транспортного засобу зобов’язаний відмовитися від виконання розпоряджень наймача, якщо вони суперечать умовам договору найму, умовам використання транспортного засобу, а також якщо вони можуть бути небезпечними для екіпажу, транспортного засобу, прав інших осіб.
3. Законом можуть встановлюватися також інші особливості договору найму транспортного засобу з екіпажем.
1. Сторони договору найму транспортного засобу вправі на свій розсуд домовитись про оренду транспортного засобу з екіпажем або без нього. До речі, така ж проблема може виникнути при переданні на умовах найму іншого майна (наприклад, будівельного крану, промислового устаткування тощо). Достатнього погодження між нормами цивільного, з одного боку, та трудового права — з іншого, не існує. Тому відповідні питання мають бути вирішені в договорі найму.
2. Наймач не позбавлений права прийняти рішення про звільнення екіпажу транспортного засобу на підставі п. 1 ч. 1 ст. 40 КЗпП [17] і з додержанням вимог, встановлених законодавством про працю, та передати транспортний засіб в найм без екіпажу. За домовленістю з наймачем та за наявності згоди членів екіпажу можливе звільнення з роботи членів екіпажу транспортного засобу в порядку переведення на роботу до іншого роботодавця, яким є наймач (п. 5 ч. 1 ст. 36 КЗпП). При цьому трудове законодавство не передбачає правових форм, в яких могло б бути здійснене гарантоване поворотне прийняття членів екіпажу на роботу до наймодавця у зв’язку з закінченням строку договору найму та поверненням транспортного засобу наймодавцеві. Але переважне право на укладення трудового договору у разі поворотного прийняття на роботу вони не мають, бо ст. 421 КЗпП [17] передбачає таке право тільки стосовно випадків звільнення на підставі п. 1 ст. 40 КЗпП.
3. Чинне трудове і цивільне законодавство не перешкоджає укладенню сторонами договору, відповідно до якого транспортний засіб передається в найм з екіпажем, члени якого зберігають трудові правовідносини з наймодавцем, але окремі члени екіпажу приймаються на роботу наймачем. Так, наймач може вимагати, щоб відповідно до договору капітан морського торговельного судна або весь його командний состав були працівниками наймача.
4. Якщо транспортний засіб передається в найм з екіпажем, члени екіпажу, за загальним правилом, зберігають трудові відносини із наймодавцем. Положення, відповідно до якого витрати щодо утримання екіпажу несе наймодавець, є диспозитивним. За умови, що це знайде відображення у розмірі фрахту, ці витрати може взяти на себе наймач. Обов’язки щодо безпосереднього здійснення членами екіпажу виплат заробітної плати, гарантійних виплат, виплат в порядку відшкодування витрат на відрядження може взяти на себе наймач, хоч би обов’язок нести витрати на утримання екіпажу ніс наймодавець, з умовою про наступне врахування виплат, здійснених наймачем, при розрахунках між сторонами договору найму.
5. У ч. 2 ст. 805 ЦК сформульоване положення, що містить норми трудового та публічного права. При цьому термін «екіпаж» треба розуміти як фізичні особи, що входять до складу екіпажу. Склад екіпажу стосовно морського торговельного судна визначається у ст. 49 КТМ [23].
§ 6. Лізинг
Стаття 806. Договір лізингу
1. За договором лізингу одна сторона (лізингодавець) передає або зобов’язується передати другій стороні (лізингоодержувачеві) у користування майно, що належить лізингодавцю на праві власності і було набуте ним без попередньої домовленості із лізингоодержувачем (прямий лізинг), або майно, спеціально придбане лізингодав- цем у продавця (постачальника) відповідно до встановлених лізингоодержувачем специфікацій та умов (непрямий лізинг), на певний строк і за встановлену плату (лізингові платежі).
2. До договору лізингу застосовуються загальні положення про найм (оренду) з урахуванням особливостей, встановлених цим параграфом та законом.
До відносин, пов’язаних з лізингом, застосовуються загальні положення про купівлю-продаж та положення про договір поставки, якщо інше не встановлено законом.
3. Особливості окремих видів і форм лізингу встановлюються законом.
1. Нормативний масив, який склався на цей час та який поширюється на правовідносини, що виникають на підставі договору лізингу та пов’язаних з ним договорів, включає до себе ст. 759 — 786, 806 — 809 ЦК, Закон «Про фінансовий лізинг» [170] та деякі інші нормативно-правові акти.
2. У ч. 1 ст. 806 ЦК і ч. 5 ст. 1 Закону «Про фінансовий лізинг» наводяться різні визначення лізингу. Ця різниця обумовлюється перш за все тим, що у Цивільному кодексі визначаються одразу два види лізингу (прямий і непрямий). У Законі «Про фінансовий лізинг» наводиться визначення фінансового лізингу. Аналіз цих визначень дає підстави для висновку про те, що є два види лізингу.
Перший із них — прямий, що визначений у ч. 1 ст. 806 ЦК. За договором прямого лізингу одна сторона (лізингодавець) передає або зобов’язується передати іншій стороні (лізингоодержувачеві) у користування майно, що належить лізингодавцю на праві власності і було набуте ним без попередньої домовленості з лізингоодержувачем. Договір прямого лізингу на розсуд сторін може бути укладений як консенсуальний або реальний. На правовідносини, що виникають на підстави договору прямого лізингу, дія Закону «Про фінансовий лізинг» не поширюється.
Другий вид лізингу — непрямий. За договором непрямого лізингу лізингодавець зобов’язується передати лізингоодержувачеві у користування майно, спеціально придбане у продавця (третьої особи) відповідно до встановлених лізингоодержувачем специфікацій та умов. Цей вид лізингу у Законі «Про фінансовий лізинг» називається фінансовим. З метою запобігти виникненню ситуації правової невизначеності доцільно було б взагалі не використовувати термін «непрямий лізинг» при укладенні договорів такого роду. Якщо ж договір сторони назвали договором непрямого лізингу, то до відповідних відносин переважно слід застосовувати Закон «Про фінансовий лізинг». Це обумовлюється не тільки більш пізнім прийняттям Закону «Про фінансовий лізинг», а і зазначенням в ч. 1 ст. 19 Закону «Про фінансовий лізинг» на те, що закони, прийняті до набрання чинності цим Законом (це поширюється і на Цивільний кодекс), діють лише у частині, що не суперечить цьому Закону. Це стосується і строку договору фінансового лізингу.
3. Застосування до цивільно-правових відносин положень про лізинг, що включені до ст. 1 Закону «Про оподаткування прибутку підприємств» [86], не допускається. Що стосується визначення поворотного лізингу (оренди), що визначається у п. 1.18.3 ч. 1.18 ст. 1 названого Закону, то використання такої правової конструкції є можливим. До відносин, що виникають у разі придбання лізингодавцем у власність у лізингоодержувача речі з метою наступного передання її лізингоодержувачеві на умовах лізингу, слід застосовувати положення про фінансовий лізинг.
4. У межах правової конструкції лізингу можуть укладатись: 1) тільки договори лізингу (прямого); 2) договір лізингу (фінансового) і договір купівлі-продажу (поставки) предмета лізингу між лізингодавцем і продавцем (постачальником); 3) договір лізингу (фінансового), договір купівлі-продажу (поставки) між продавцем (постачальником) та лізингодавцем (покупцем) і договір про ремонт і технічне обслуговування предмета лізингу між продавцем (постачальником) і лізингоодержувачем; 4) кожний із названих трьох варіантів правової конструкції лізингу може доповнюватись договором купівлі-продажу, який може включатись як складова частина до змісту договору лізингу, а може укладатись окремо між лізингодавцем та лізингоотримувачем (договором про перехід права власності на предмет договору лізингу до лізингоодержувача).
5. Ні Цивільний кодекс, ні Закон «Про фінансовий лізинг» не встановлюють правил про перехід права власності на предмет договору лізингу до лізингоодержувача. Цим по суті нівелюється різниця між лізингом та орендою: прямий лізинг майже повністю співпадає з орендою, а непрямий лізинг майже повністю співпадає з орендою, поєднаною з зобов’язанням лізингодавця придбати предмет відповідно до специфікацій і умов, встановлених лізингоодержувачем. Закон «Про фінансовий лізинг» передбачає можливість укладення лізингодавцем і лізингоодержувачем договору купівлі-продажу, за яким право власності на предмет лізингу переходить від лізингодавця до лізингоодержувача. З урахуванням положення ч. 2 ст. 628 ЦК про можливість укладення змішаних договорів оренда і купівля-продаж також можуть поєднуватись в одному договорі. За таких умов від сторін договору залежить вибір виду договору, що укладається. Вони можуть укласти договір оренди, ускладнивши його зобов’язаннями, що зазвичай виникають на підставі договору лізингу, а можуть укласти договір лізингу, що за економічним змістом не виходить за межі оренди. Але при цьому сторони мають чітко визначити вид договору, що буде передумовлювати нормативний масив, який буде поширюватись на зобов’язання, що виникають на підставі такого договору.
6. Стаття 5 Закону «Про фінансовий лізинг» [170] легалізує сублізинг як вид піднайму і передбачає обов’язковість письмової згоди лізингодавця на передання предмета лізингу у сублізинг.
7. Відповідно до ст. 9 Закону «Про фінансовий лізинг» лізингоодержувач отримує речові права на предмет лізингу і може захищати їх так же, як і власник. Проте права власності на предмет лізингу лізингоодержувач може набути лише за умови включення до договору лізингу умов про купівлю-продаж предмета лізингу або укладення окремого договору купівлі-продажу, а також сплати лізингоодержувачем ціни предмета лізингу у складі лізингових платежів. Право власності до лізингоодержувача при цьому переходить в момент повної сплати ціни предмета лізингу (ч. 2 ст. 8 Закону «Про фінансовий лізинг»). Сторони вправі в договорі інакше визначити цей момент. На виняток із загального правила ст. 323 ЦК ризик випадкового знищення або випадкового пошкодження предмета фінансового лізингу лізингоодержувач несе не тільки після набуття ним права власності на предмет лізингу, а і до цього з моменту передання йому цього предмета.
8. Сторонам договору фінансового лізингу надається право вимагати розірвання договору відповідно до ч. 2 ст. 651 і ст. 652 ЦК та умов договору. Право на дострокове розірвання договору лізингу шляхом вчинення одностороннього правочину стороною договору передбачене також ст. 7 Закону. Встановлюється момент, в який такий односторонній правочин визнається вчиненим (з моменту, коли інша сторона довідалася або могла довідатися про таку відмову). Право на відмову від договору лізингоодержувач отримує у разі прострочення передання йому предмета лізингу більше 30 днів. За умови прострочення внесення лізингових платежів більше 30 днів лізингодавець отримує право розірвання договору шляхом відмови від нього. Відмова від договору породжує право лізингодавця вимагати повернення предмета лізингу в безспірному порядку на підставі виконавчого напису нотаріуса (якщо лізингоодержувач не виконує свій обов’язок повернути річ у зв’язку з припиненням договору). Це — єдине положення у всьому цивільному законодавстві України, яке встановлює такий, що відповідає сутності відносин між сторонами цивільно-правового договору, порядок реалізації прав сторони у разі розірвання договору шляхом односторонньої відмови від нього. У всіх інших випадках відносини, що виникають у зв’язку з односторонньою відмовою від договору, врегульовані недостатньо визначено.
9. Статті 215 — 221 КТМ [23] встановлюють низку особливостей правовідносин щодо передання в користування на умовах лізингу морського торговельного судна: 1) судно передається лізингоодержувачеві без екіпажу; 2) після закінчення строку договору право власності на судно переходить до лізингоодержувача за умови повного внесення всіх лізингових платежів; 3) зміст договору лізингу і наявність договору можуть доводитись виключно письмовими доказами; 4) претензії з приводу несправності судна можуть бути пред’явлені до лізингодавця впродовж одного року після передання судна лізингоодержувачеві; 5) більш широкі можливості для відмови лізингоодержувача від договору; 6) більш обмежені можливості для відмови від договору лізингодавця.
10. Цивільний кодекс не встановлює строк договору лізингу. Відповідно до ч. 2 ст. 1 Закону «Про фінансовий лізинг» цей строк не може бути меншим одного року.
Стаття 807. Предмет договору лізингу
1. Предметом договору лізингу може бути неспоживна річ, визначена індивідуальними ознаками, віднесена відповідно до законодавства до основних фондів.
2. Не можуть бути предметом договору лізингу земельні ділянки та інші природні об’єкти, а також інші речі, встановлені законом.
1. Предметом лізингу може бути неспоживна (ч. 2 ст. 185 ЦК) річ, яка визначена індивідуальними ознаками (ч. 1 ст. 184 ЦК) та віднесена відповідно до законодавства до основних фондів, які визначаються відповідно до п. 8.2.1 ч. 8.2 ст. 8 Закону «Про оподаткування прибутку підприємств» [86]. Відповідно до цього пункту основні фонди — це матеріальні цінності, що призначаються платником податку для використання у власній господарській діяльності протягом періоду, який перевищує 365 днів з дати введення в експлуатацію цих матеріальних цінностей, та вартість яких перевищує 1000 гривень і поступово зменшується у зв’язку з фізичним або моральним зносом. Речі, що мають меншу вартість, належать до малоцінних необоротних матеріальних активів і не можуть бути предметом договору лізингу. Відповідно до ч. 2 ст. 3 Закону «Про фінансовий лізинг» не можуть бути предметом лізингу земельні ділянки та інші природні об’єкти, єдині майнові комплекси підприємств та їх відокремлених структурних підрозділів. Виникає питання про те, чи можна із ч. 2 Закону, який не вказує на неприпустимість передання на умовах лізингу єдиних майнових комплексів невідокремлених структурних підрозділів, робити висновок про те, що це можливо. Відповідь на це питання має бути такою. Якщо в нормативно-правовому акті формулюється позитивне правило (в даному випадку про те, які речі можуть бути предметом фінансового лізингу), а далі — негативне (які речі не можуть бути предметом лізингу), то перевагу при правозастосуванні має негативне правило, оскільки воно має ознаки спеціального та сформульоване прямо. Те ж правило, що випливає із негативного спеціального правила (воно може бути сформульоване в такий спосіб: раз не допускається передання на умовах лізингу єдиних майнових комплексів відокремлених підрозділів підприємств, то на таких умовах можна передавати єдині майнові комплекси невідокремлених підрозділів), застосовується лише за відсутності будь-якого загального правила, що поширюється на такі відносини. У даному випадку таке загальне правило є: воно сформульоване в ч. 1 ст. 3 Закону «Про фінансовий лізинг» і передбачає можливість передання у користування на умовах лізингу лише основних фондів. Отже, єдині майнові комплекси невідокремлених структурних підрозділів підприємств також не можуть бути предметом лізингу.
2. До природних об’єктів, які не можуть бути об’єктом лізингу, належать води, надра, ліси та насадження, в тому числі багаторічні. Відповідно до ч. 2 ст. 79 Земельного кодексу [27] право власності на земельну ділянку поширюється в її межах на поверхневий (ґрунтовий) шар, а також на водні об’єкти, ліси і багаторічні насадження, які на ній знаходяться. Це не виключає визнання насаджень окремим об’єктом права власності, які підпадають під визначення нерухомого майна (ч. 1 ст. 181 ЦК). Проте насадження, в тому числі багаторічні, не можуть бути предметом договору лізингу.
3. Передбачається реєстрація предмета фінансового лізингу у випадках і порядку, встановлених законом (ст. 12 Закону «Про фінансовий лізинг»). На цей час закон не передбачає ні випадків, ні порядку реєстрації предмета лізингу.
Стаття 808. Відповідальність продавця (постачальника) предмета договору лізингу
1. Якщо відповідно до договору непрямого лізингу вибір продавця (постачальника) предмета договору лізингу був здійснений лізингоодержувачем, продавець (постачальник) несе відповідальність перед лізингоодержувачем за порушення зобов’язання щодо якості, комплектності, справності предмета договору лізингу, його доставки, заміни, безоплатного усунення недоліків, монтажу та запуску в експлуатацію тощо. Якщо вибір продавця (постачальника) предмета договору лізингу був здійснений лізингодавцем, продавець (постачальник) та лізингодавець несуть перед лізингоодержувачем солідарну відповідальність за зобов’язанням щодо продажу (поставки) предмета договору лізингу.
2. Ремонт і технічне обслуговування предмета договору лізингу здійснюються продавцем (постачальником) на підставі договору між лізингоодержувачем та продавцем (постачальником).
1. За наявності доказів вибору лізингоодержувачем продавця (постачальника) предмета лізингу, лізингоодержувач має пред’явити безпосередньо до продавця (постачальника) вимоги щодо якості, комплектності, справності предмета лізингу, його доставки, заміни, безоплатного усунення недоліків, монтажу, запуску в експлуатацію тощо. До лізингодавця в таких випадках вимоги не можуть бути пред’явлені.
2. Продавець (постачальник) і лізингодавець несуть солідарну відповідальність за вимогами лізингодавця, на які зазначалось в попередньому пункті коментаря, якщо вибір продавця (постачальника) здійснив лізингодавець.
Стаття 809. Ризик випадкового знищення або випадкового пошкодження предмета договору лізингу
1. Ризик випадкового знищення або випадкового пошкодження предмета договору лізингу несе лізингоодержувач, якщо інше не встановлено договором або законом.
2. Якщо лізингодавець або продавець (постачальник) прострочили передання предмета договору лізингу лізингоодержувачу або лізингоодержувач прострочив повернення предмета договору лізингу лізингодавцю, ризик випадкового знищення або випадкового пошкодження несе сторона, яка прострочила.
1. Ризик випадкового знищення або випадкового пошкодження предмета договору несе лізингоодержувач, якщо інше не встановлено договором або законом. Це правило стосовно фінансового лізингу уточнюється п. 3 ст. 13 Закону «Про фінансовий лізинг» [170]: цей ризик переходить до лізингоодержувача з моменту передання йому у володіння предмета лізингу.
2. Прострочення передання предмета лізингу у володіння лізингоодержувача продавцем (постачальником) або лізингодавцем на момент переходу ризику випадкового знищення або випадкового пошкодження предмета лізингу не впливає, бо цей ризик, за загальним правилом, переходить до лізингоодержувача з моменту передання (своєчасного чи з простроченням — це не має значення) йому у володіння предмета лізингу. Якщо ж лізингоодержувач прострочив повернення предмета лізингу лізингодавцю, то це теж не впливає на розподіл ризику випадкового знищення або випадкового пошкодження предмета лізингу, бо цей ризик переходить в момент повернення цього предмета лізингоодержувачем лізингодавцю незалежно від того, зроблено це своєчасно чи з порушенням встановленого договором строку.
ГЛАВА 59 НАЙМ (ОРЕНДА) ЖИТЛА
Стаття 810. Договір найму житла
1. За договором найму (оренди) житла одна сторона — власник житла (наймодавець) передає або зобов’язується передати другій стороні (наймачеві) житло для проживання у ньому на певний строк за плату.
2. Підстави, умови, порядок укладення та припинення договору найму житла, що є об’єктом права державної або комунальної власності, встановлюються законом.
3. До договору найму житла, крім найму житла, що є об’єктом права державної або комунальної власності, застосовуються положення цього Кодексу, якщо інше не встановлено законом.
1. Визначення договору найму житла, що наводиться у ст. 810 ЦК, було б підставою для поширення чинності ст. 810 — 826 ЦК на відносини щодо найму житла, незалежно від того, хто є власником даного житла. Але ч. 2 ст. 810 ЦК передбачає встановлення законом підстав, умов, порядку укладення та припинення договору найму житла, що є об’єктом права державної або комунальної власності. Це правило не є достатнім для висновку про те, що дія Цивільного кодексу не поширюється на договори найму житла, що перебуває у державній або комунальній власності. Підставу для даного висновку дає ч. 3 ст. 810 ЦК. Отже, до відносин з приводу найму житла, що перебуває у державній і комунальній власності, не застосовуються ні положення ст. 810 — 826 ЦК, ні загальні положення зобов’язального права, ні правила Книги першої Цивільного кодексу «Загальні положення», крім випадків, коли відповідні відносини не врегульовані законом (спеціальним).
2. Частина 3 ст. 810 ЦК передбачає застосування до відносин щодо найму житла, яке не є об’єктом права державної або комунальної власності, положень цього Кодексу за умови, якщо інше не передбачено законом. Це означає, що переважно перед Цивільним кодексом підлягають застосуванню положення, що сформульовані у главі 6 Житлового кодексу [18] «Користування житловими приміщеннями в будинках (квартирах) приватного житлового фонду» (ст. 150 — 174), а також у розділі першому Житлового кодексу «Загальні положення» (ст. 1 — 12). Інші положення, що сформульовані в законах та стосуються найму житла, яке є не об’єктом державної або комунальної власності, також підлягають переважному застосуванню у порівнянні з нормами, які включені до змісту Цивільного кодексу.
3. Що стосується відносин, які виникають у зв’язку з наймом житла, що перебуває у державній або комунальній власності, то вони регулюються Житловим кодексом та іншими актами житлового законодавства (ст. 3 ЖК).
4. Правові норми, які регулюють відносини щодо найму житла, утворюють окремий інститут цивільного права. Незважаючи на схожість найменувань інституту найму (оренди) та інституту найму (оренди) житла, на схожість названих відповідних глав Цивільного кодексу, немає ніяких підстав стверджувати, що договір найму (оренди) житла є різновидом договору найму (оренди). Тому до договору найму житла не можуть застосовуватись норми, сформульовані стосовно найму (оренди) у ст. 759 — 786 ЦК. Є підставні Для висновку про те, що із змісту ст. 810 — 826 ЦК випливає неприпустимість передання в найм житла на підставі договору найму, що підпорядковується ст. 759 — 786 ЦК. Відповідні правочини є оспорюваними. Вони можуть бути визнані недійсними судом на вимогу однієї із сторін.
Але застосування до відносин з приводу найму житла окремих положень глави 58 Цивільного кодексу «Найм (оренда)» за аналогією є можливим. Зокрема, це стосується дня (моменту), з якого починається обчислення строку договору найму, та дня (моменту), з якого договір вважається припиненим, як це встановлено ст. 795 ЦК стосовно найму будівлі або іншої капітальної споруди.
5. Договори найму житла, на які поширюється чинність Цивільного кодексу, можуть укладатись на розсуд сторін як консенсуальні або реальні.
Стаття 8101. Оренда житла з викупом
1. Оренда житла з викупом є особливим видом найму (оренди) житла.
2. За договором оренди житла з викупом одна сторона підприємство-орендодавець передає другій стороні — фізичній особі (особі-орендарю) житло за плату на довготривалий (до 30 років) строк, після закінчення якого або достроково, за умови повної сплати орендних платежів, житло переходить у власність орендаря.
3. Підприємство-орендодавець набуває право власності на попередньо обране особою-орендарем житло з метою подальшої передачі такого житла у довгострокову оренду з викупом такій особі та здійснює розпорядження таким житлом до його повного викупу.
4. Укладення та припинення договору оренди житла з викупом здійснюються на умовах та у порядку, визначених законом.
5. Істотні умови договору оренди житла з викупом визначаються законом.
6. До договору оренди житла з викупом застосовуються положення статей 811, 813 — 820, 823, частини другої статті 825, статей 826, 12321 цього Кодексу з урахуванням особливостей, встановлених законом.
7. Договір оренди житла з викупом є документом, що свідчить про перехід права власності на нерухоме майно від підприємства-орендодавця до особи-орендаря з відкладальними обставинами, визначеними законом.
(Доп. Законом від 25.12.2008)
1. Оренда житла з викупом є видом найму (оренди) житла, але особливим. Ця особливість полягає у поєднанні у правовідносинах щодо найму (оренди) житла елементів оренди і купівлі-продажу з умовою про розстрочення платежу. Тому правовий припис ч. 6 ст. 8101 ЦК, що встановлює перелік законодавчих положень, що застосовуються до правовідносин щодо оренди житла з викупом, виключає застосування до цих правовідносин решти положень Цивільного кодексу про найм (оренду) житла. Особливий характер договору найму житла з викупом обумовлює ту обставину, що чинність ст. 810 ЦК, яка формулює визначення договору найма житла та інші найбільш загальні положення, на правовідносини щодо найму житла з викупом не поширюється.
2. За договором оренди житла з викупом наймач (орендар) користується житлом впродовж строку дії договору, а при припиненні дії договору за умов повної сплати орендних платежів (у тому числі при достроковому припиненні договору у зв’язку з повного сплатою орендних платежів) житло переходить у власність орендаря.
3. Відповідно до ч. 3 ст. 8101 ЦК житло — предмет договору — обирає орендар. Орендодавець придбаває це житло у власність і передає орендарю в користування на умовах оренди. До повного внесення орендних платежів орендарем орендодавець залишається власником житла. Орендодавець здійснює розпоряджання житлом до його повного викупу. Але можливість реалізації цього права є вкрай обмеженою, оскільки таке розпоряджання не може порушувати права орендаря. Навіть переобладнання житла відповідно до ч. 3 ст. 819 ЦК орендодавець не може здійснити без згоди наймача. Частина 3 ст. 8101 ЦК не виключає укладення договору оренди з викупом такого житла, яке перебувало у власності орендодавця до укладення договору.
4. Істотні умови договору оренди житла з викупом мають визначатись законом. Але на цей час спеціальні законодавчі положення такого роду не встановлені. Із ч. 2, 3 ст. 8101 ЦК випливає, що істотними умовами такого договору є предмет договору, строк оренди, розмір орендних платежів. Частина 5 ст. 810і ЦК не виключає застосування до договору найму житла визначення істотних умов договору, що наводиться у ч. 1 ст. 638 ЦК.
5. Зазначення в ч. 4 ст. 8101 ЦК про те, що укладення договору оренди житла з викупом здійснюється в порядку, визначеному законом, має конструктивний характер з огляду на ускладнену процедуру укладення такого договору, обумовлену наданням орендарю права обрати житло — предмет договору та наступним набуттям орендодавцем права власності на житло. Але ж на цей час законодавче врегулювання цих відносин не здійснюється. Тому відносини щодо укладення договору оренди житла з викупом сторони повинні врегулювати попереднім договором. Умови, на яких укладається договір оренди житла з викупом та на які вказується у ч. 4 ст. 8101 ЦК, є нічим іншим, ніж істотними умовами такого договору.
6. Договір оренди житла з викупом є (у частині викупу і переходу права власності на житло до орендаря) правочином, що тягне цивільно-правові наслідки за умови настання певної обставини (внесення орендарем всієї обумовленої договором суми орендних платежів). Тому для державної реєстрації права власності орендаря на житло орендар має надати не тільки договір, а й докази внесення ним усієї суми орендних платежів.
7. Більш детально відносини щодо оренди житла з викупом регулюються Порядком оренди житла з викупом [343], затвердженим постановою Кабінету Міністрів на підставі повноваження, наданого ч. 3 ст. 5 Закону «Про запобігання впливу світової фінансової кризи на розвиток будівельної галузі та житлового будівництва» [199].
Стаття 811. Форма договору найму житла
1. Договір найму житла укладається у письмовій формі.
2. Договір оренди житла з викупом підлягає обов’язковому нотаріальному посвідченню.
3. Договір оренди житла з викупом підлягає обов’язковій державній реєстрації у порядку, визначеному законом.
(Із змін, від 25.12.2008)
1. Договір найму житла має укладатись у письмовій формі, порушення якої не тягне недійсності договору, а тільки передбачає застосування наслідків, передбачених ст. 218 ЦК. Сторони можуть домовитись про укладення договору найму житла в письмовій формі та про його нотаріальне посвідчення.
2. Законодавець словами «обов’язкове нотаріальне посвідчення» і «обов’язкова державна реєстрація» підкреслює категоричний характер відповідних вимог до договору оренди житла з викупом. Але ця категоричність не виключає застосування до такого роду договорів ч. 2 ст. 220 ЦК, яка за відповідних умов допускає визнання судом дійсним договору, який не був нотаріально посвідчений.
Стаття 812. Предмет договору найму житла
1. Предметом договору найму житла можуть бути помешкання, зокрема квартира або її частина, житловий будинок або його частина.
2. Помешкання має бути придатним для постійного проживання у ньому.
3. Наймач житла у багатоквартирному житловому будинку має право користування майном, що обслуговує будинок.
1. Предметом договору найму житла може бути помешкання, що придатне для постійного проживання в ньому. Зокрема, зазначається на те, що предметом такого договору може бути квартира або її частина, житловий будинок або його частина. Помешкання, що є предметом договору найму житла, повинне бути призначене для постійного проживання в ньому (ст. 379 ЦК). Отже, предметом договору найму житла може бути приміщення в житловому будинку чи частина такого будинку, що має статус гуртожитку, але не може бути приміщення в готелі, оскільки приміщення готелів призначаються для тимчасового проживання.
2. Якщо предметом договору найму житла є квартира чи частина квартири у багатоквартирному будинку, із договору найму житла випливає право наймача користуватися майном, що обслуговує будинок (наприклад, ліфтом). Плата за користування таким майном зазвичай включається в плату за користування житлом.
Стаття 813. Сторони у договорі найму житла
1, Сторонами у договорі найму житла можуть бути фізичні та юридичні особи.
2. Якщо наймачем є юридична особа, вона може використовувати житло лише для проживання у ньому фізичних осіб.
1. Сторонами в договорі найму житла можуть бути фізичні та юридичні особи. Це формулювання ч. 1 ст. 813 ЦК відображає реальність, яка фактично виключає безпосередню участь у таких правовідносинах держави, Автономної Республіки Крим та територіальних громад. Але із цього за правилами тлумачення нормативно-правових актів не можна зробити висновок про юридичну неможливість участі в таких правовідносинах названих суб’єктів. За відсутності слова «лише» («тільки») у тексті ч. 1 ст. 813 ЦК при вирішенні цього питання слід керуватися загальними правилами ч. 1 ст. 167, ч. 1 ст. 168, ч. 1 ст. 169 ЦК, відповідно до яких держава, Автономна Республіка Крим та територіальні громади діють у цивільних відносинах на рівних правах з іншими учасниками цих відносин.
2. Із ч. 2 ст. 813 ЦК прямо випливає («прямо» — із-за наявності слова «лише»), що за умови, коли наймачем є юридична особа, житло, яке є предметом договору найму, не може використовуватись для інших цілей, крім як для проживання в ньому фізичних осіб. Це — більш визначена заборона нецільового використання житла, ніж та, яка випливає із ч. 1 ст. 383 ЦК, яка прямо формулює заборону на використання житла тільки для промислового виробництва.
3. Фізичні особи можуть бути наймодавцями в договорах найму житла, незалежно від того, зареєстровані вони як підприємці чи ні. Якщо фізична особа зареєстрована як підприємець, вона може передавати житло в найм та отримувати відповідні доходи як в межах свого статусу як підприємця, так і поза межами такого статусу на свій вибір.
Стаття 814. Правонаступництво у разі зміни власника житла, переданого у найм
1. У разі зміни власника житла, переданого у найм, до нового власника переходять права та обов’язки наймодавця.
1. Стаття, що коментується, встановлює правонаступництво в правовідносинах щодо найму житла на випадок зміни власника житла. Аналогічне правило стосовно інших видів найму сформульоване у ст. 770 ЦК, але тут передбачена можливість встановлення в договорі умови про припинення договору найму у разі відчуження наймодавцем речі, що є предметом договору найму. Стосовно найму житла таке не передбачене. Але це не є перешкодою для включення до змісту договору найму житла умови про припинення такого договору у разі зміни власника житла. Підставою для цього є ч. 3 ст. 6 ЦК. Юристи, які схиляються до асоціативного тлумачення нормативно-правових актів, будуть стверджувати, що неможливість відступати від положення ст. 814 ЦК випливає із порівняння цієї статті зі ст. 770 ЦК. Але із порівняння положень актів законодавства ніколи і нічого не випливає. Порівняння використовується при тлумаченні актів, але тільки як засіб для правильного розуміння букви відповідного акту.
Стаття 815. Обов’язки наймача житла
1. Наймач зобов’язаний використовувати житло лише для проживання у ньому, забезпечувати збереження житла та підтримувати його в належному стані.
2. Наймач не має права провадити перевлаштування та реконструкцію житла без згоди наймодавця.
3. Наймач зобов’язаний своєчасно вносити плату за житло. Наймач зобов’язаний самостійно вносити плату за комунальні послуги, якщо інше не встановлено договором найму.
1. У ст. 815 ЦК формулюються обов’язки наймача, що складають зміст зобов’язання наймача перед наймодавцем. Це зобов’язання частково є грошовим (ч. 3 ст. 815 ЦК), а частково стосується житла, що є предметом договору.
2. Із правила ч. 1 ст. 815 ЦК прямо випливає заборона на використання житла, що є предметом договору найму, в інших цілях, ніж для проживання. У ч. 2 ст. 813 ЦК таке ж правило сформульоване стосовно випадків, коли наймачами є юридичні особи.
3. Обов’язок наймача забезпечувати збереження житла та підтримання його в належному стані, який (обов’язок) сформульовано у ч. 1 ст. 815 ЦК, не стосується ремонту житла, переданого в найм. Права та обов’язки сторін щодо ремонту встановлюються в ст. 819 ЦК.
4. Наймач не має права здійснювати перевлаштування та реконструкцію житла. Перевлаштування та реконструкція мають розумітись так же, як в ст. 100 Житлового кодексу розуміються переобладнання та перепланування житлового приміщення.
5. Частина 3 ст. 815 ЦК встановлює своєрідне правило, із якого випливає, що із факту початку користування наймача житлом виникає правонаступництво на час дії договору найму житла у грошових зобов’язаннях, що виникли на підставі договорів, які наймодавець уклав з організаціями, що здійснюють постачання ресурсами через приєднану мережу та надають комунальні послуги. Отже, передання в найм квартири або її частини, житлового будинку або його частини не припиняє договорів, які власник уклав з організаціями, що здійснюють постачання ресурсами та надання послуг. Але у відповідних грошових зобов’язаннях на період дії договору найму житла відбувається заміна сторони (боржника). Це позбавляє можливості стягнення плати за спожиті ресурси та надані послуги з власника житла (наймодавця), якщо тільки він доведе, що житло він передав у користування іншій особі за плату. Будучи зобов’язаним оплачувати спожиті ресурси та отримані послуги, наймач у таких випадках не отримує ніяких прав щодо організацій, які здійснюють постачання та надають послуги. Такі права (зокрема, вимагати надання послуг та здійснювати постачання відповідно до умов договору) може здійснювати тільки наймодавець. Проте закон не забороняє, щоб наймачі укладали договори з особами, які здійснюють постачання ресурсами через приєднану мережу, набували відповідних прав перед цими особами та приймали на себе обов’язки.
Стаття 816. Наймач та особи, які постійно проживають разом з ним
1. У договорі найму житла мають бути вказані особи, які проживатимуть разом із наймачем. Ці особи набувають рівних з наймачем прав та обов’язків щодо користування житлом.
2. Наймач несе відповідальність перед наймодавцем за порушення умов договору особами, які проживають разом з ним.
3. Якщо наймачами житла є кілька осіб, їхні обов’язки за договором найму житла є солідарними.
4. Порядок користування житлом наймачем та особами, які постійно проживають разом з ним, визначається за домовленістю між ними, а у разі спору — встановлюється за рішенням суду.
1. Зазвичай наймач укладає договір найму з метою забезпечення житлом не тільки себе особисто, а і членів своєї сім’ї. Якщо всі члени сім’ї є дієздатними, закон не перешкоджає тому, щоб всі вони чи декілька осіб із них уклали один договір найму і разом прийняли на себе обов’язки та отримали права відповідно до договору найму. У такому разі їх зобов’язання перед наймодавцем є солідарним, що не виключає домовленості сторін договору найму про частковий характер таких обов’язків.
2. Але в практиці частіше договори найму житла укладаються одним наймачем. У таких випадках приписується вказувати в договорі осіб, які будуть проживати разом з наймачем. Ці особи набувають на підставі такого договору рівних з наймачем прав та обов’язків щодо користування житлом. Зазначені права та обов’язки названих осіб є правами та обов’язками безпосередньо перед наймодавцем. Права зазначених осіб та відповідні права наймодавця перед особами, що проживають з разом з наймачем, можуть захищатись у суді в загальному порядку.
3. В інший спосіб вирішується питання про відповідальність. Якщо вимоги, що пред’являються до осіб, які проживають разом з наймачем, охоплюються поняттям відповідальності, така вимога має бути пред’явлена безпосередньо до наймача. Крім того, відповідальність наймача перед наймодавцем за порушення умов договору особами, що проживають разом з наймачем, слід тлумачити як можливість пред’явлення наймодавцем вимоги про виконання зобов’язання, яке не виконується чи неналежно виконується зазначеними особами, безпосередньо до наймача.
4. Наймач та особи, які проживають разом з ним, повинні самі домовитись між собою (без участі наймодавця) про порядок користування житлом, яке є предметом договору найму. Якщо вони не досягли відповідної згоди, спір розглядається судом. У такій справі наймодавець може брати участь як третя особа без самостійних вимог.
Стаття 817. Право наймача та осіб, які постійно проживають разом з ним, на вселення інших осіб у житло
1. Наймач та особи, які постійно проживають разом з ним, мають право за їхньою взаємною згодою та за згодою наймодавця вселити у житло інших осіб для постійного проживання у ньому.
2. Особи, які вселилися у житло відповідно до частини першої цієї статті, набувають рівних з іншими особами прав користування житлом, якщо інше не було передбачено при їх вселенні.
1. Відповідно до ч. 1 ст. 816 ЦК особи, що проживають разом з наймачем, отримують рівних з наймачем прав та обов’язків щодо користування житлом. Ці права та обов’язки входять до змісту відповідного зобов’язання. А зобов’язання не може бути змінене одностороннє (ст. 525 ЦК). Сторона зобов’язання, про яке йдеться, — наймодавець не вправі домовитись з наймачем про зміну зобов’язань з участю осіб, що проживають разом з наймачем, — про вселення інших осіб у житло без згоди цих осіб. Без згоди наймодавця вселення інших осіб у житло також є неможливим в силу ч. 1 ст. 817 ЦК, оскільки це означало б зміну договору найму житла без згоди однієї із його сторін. Тут ч. 1 ст. 817 ЦК погоджується із ч. 1 ст. 652 ЦК. Отже, ст. 817 ЦК лише конкретизує загальні положення про договори стосовно договору найму житла.
Стаття 818. Тимчасові мешканці
1. Наймач та особи, які постійно проживають разом з ним, за їхньою взаємною згодою та з попереднім повідомленням наймодавця можуть дозволити тимчасове проживання у помешканні іншої особи (осіб) без стягнення плати за користування житлом (тимчасових мешканців).
2. Тимчасові мешканці не мають самостійного права користування житлом.
3. Тимчасові мешканці повинні звільнити житло після спливу погодженого з ними строку проживання або не пізніше семи днів від дня пред’явлення до них наймачем або наймодавцем вимоги про звільнення помешкання.
1. Хоч поняття тимчасових мешканців не є новим для вітчизняного законодавства, все ж строк, впродовж якого особа може мати такий статус, ніколи не визначався в нормативному порядку. Тому слід зробити висновок про те, що тимчасові мешканці не можуть визначатись за критерієм строку проживання. Критерієм для визнання особи тимчасовим мешканцем є проживання особи у помешканні іншої особи, що є наймачем житла або набула рівних з наймачем прав, без стягнення плати за користування житлом. Проте наймач і наймодавець не позбавлені права пред’явити вимогу про виселення тимчасового мешканця з огляду на тривалість строку проживання, яка несумісна з поняттям тимчасового мешканця. Але визнання за наймодавцем такого права не має істотного значення, оскільки незалежно від будь-якої підстави наймодавець може пред’явити до тимчасових мешканців вимогу про звільнення помешкання відповідно до ч. 3 ст. 818 ЦК.
2. Надання можливості тимчасового проживання є можливим лише за взаємною згодою наймача та осіб, які проживають разом з ним. Згоди наймодавця на це закон не вимагає. Але встановлюється обов’язок наймача попередньо (до вселення тимчасових мешканців) повідомити наймодавця про вселення. Порушення наймачем цього обов’язку не може бути визнане підставою для виселення тимчасових мешканців. Проте слід враховувати положення ч. 3 ст. 818 ЦК, про що йшлося в попередньому пункті коментаря.
3. Право тимчасових мешканців на користування житлом не визнається самостійним. Це означає, що воно лише випливає із права наймача (наймачів). Тому тимчасові мешканці своє право на користування житлом можуть захищати в межах існуючого зобов’язання лише в тих випадках, коли воно порушується наймачем. Якщо ж їх право порушується наймодавцем чи третіми особами, захист права тимчасових мешканців має здійснюватись відповідно до ст. 396 ЦК і глави 29 цього Кодексу, що є малоймовірним з урахуванням права наймодавця, передбаченого ч. 3 ст. 818 ЦК.
4. Частина 3 ст. 818 ЦК встановлює два юридичні факти (склади), настання яких породжує обов’язки тимчасових мешканців звільнити житло: 1) сплив погодженого строку проживання; 2) сплив семи днів після пред’явлення наймачем або наймодавцем до тимчасових мешканців вимоги про звільнення помешкання. Однак договором між наймачем та тимчасовими мешканцями, який погоджений з особами, які проживають разом з наймачем, зазначені підстави можуть бути обмежені або доповнені.
Стаття 819. Ремонт житла, переданого у найм
1. Поточний ремонт житла, переданого у найм, зобов’язаний здійснювати наймач, якщо інше не встановлено договором.
2. Капітальний ремонт житла, переданого у найм, зобов’язаний здійснювати наймодавець, якщо інше не встановлено договором.
3. Переобладнання житлового будинку, в якому знаходиться житло, передане у найм, якщо таке переобладнання істотно змінить умови користування житлом, не допускається без згоди наймача.
1. Диспозитивними нормами ч. 1 та 2 ст. 819 ЦК обов’язок поточного ремонту житла, переданого в найм, покладається на наймача, а капітального — на наймодавця. Включення до ч. 1 та 2 ст. 819 ЦК застережень про диспозитивний характер сформульованих в них правил підтверджує думку про те, що критерії припустимості відступлень від положень актів цивільного законодавства, які (критерії) формулюються в ч. 3 ст. 6 ЦК, самим законодавцем визначаються недостатньо визначеними. Тому в ч. 1 і 2 ст. 819 ЦК з метою усунути будь-яку невизначеність спеціально сформульовані ці застереження.
2. Переобладнання житлового будинку, в якому знаходиться передане в найм житло, може змінити умови користування житлом. Погодження з наймачем переобладнання відповідно до ч. 3 ст. 819 ЦК потребує тоді, коли в результаті переобладнання істотно змінюються умови користування житлом, що є предметом договору найму. Із цього правила випливає, що у разі, коли в результаті переобладнання умови користування житлом змінюються неістотно, переобладнання допускається без згоди наймача. Але припустимість застосування цього правила можна встановити тільки порівнянням цього правила з більш загальним, що підлягає застосуванню до відносин, про які йдеться. З одного боку, інтереси наймача захищаються загальним правилом ст. 525 ЦК, яке забороняє односторонню зміну зобов’язання, якщо інше не встановлено законом або договором. Тому ці питання можуть бути належне вирішені в договорі, що виключить такі переобладнання наймодавцем (власником житлового будинку, в якому знаходиться предмет договору найму житла), які змінюють умови користування житлом, хоча б і неістотно. Якщо ж у договорі з цього приводу ніякі умови не встановлені, слід враховувати загальне правило ч. 1 ст. 319 ЦК, відповідно до якого власник володіє, користується і розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Це правило підтверджує висновок, який випливає із ч. 3 ст. 819 ЦК та який визнає за наймодавцем право на переобладнання житлового будинку, в якому знаходиться житло — предмет договору найму, без згоди наймача, якщо таке переобладнання істотно не змінює умов користування згаданим житлом.
Стаття 820. Плата за користування житлом
1. Розмір плати за користування житлом встановлюється у договорі найму житла.
Якщо законом встановлений максимальний розмір плати за користування житлом, плата, встановлена у договорі, не може перевищувати цього розміру.
2. Одностороння зміна розміру плати за користування житлом не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.
3. Наймач вносить плату за користування житлом у строк, встановлений договором найму житла.
Якщо строк внесення плати за користування житлом не встановлений договором, наймач вносить її щомісяця.
4. Орендні платежі за договором оренди житла з викупом періодичні платежі, які особа-орендар сплачує підприємству-орендодавцю відповідно до умов договору оренди житла з викупом протягом усього строку дії договору. Орендні платежі включають платежі на викуп обраного особою-орендарем житла, винагороду (дохід) орендодавця. Особа-орендар також зобов’язана компенсувати підприємству- орендодавцю витрати, визначені законом.
(Із змін, від 25.12.2008)
1. На підставі договору найму житла виникає, зокрема, грошове зобов’язання, зміст якого частково визначається в ст. 820 ЦК. Визначається, що у разі встановлення законом максимального розміру плати за користування житлом таке положення закону буде імперативним, відступлення від якого в бік підвищення ціни на підставі ч. 3 ст. 6 ЦК будуть неприпустимими. На цей час відсутні будь-які законодавчі положення, які б в будь-який спосіб обмежували права сторін договору, на який поширюється чинність ст. 810 — 826 ЦК, на свій розсуд вирішувати питання про розмір плати за користування житлом. При погодженні розміру плати за користування житлом слід враховувати, що в силу ч. 3 ст. 815 ЦК, якщо інше не встановлено догрвором найму житла, обов’язок вносити плату за спожиті ресурси та отримані послуги несе наймач. При застосуванні абзацу другого ч. 1 ст. 820 ЦК слід враховувати, що договір найму житла належить до категорії публічних. Тому, хоч із абзацу другого ч. 1 ст. 820 ЦК випливає, що договори, які суперечать цьому абзацу, у відповідній частині є оспорюваними, відповідно до ч. 6 ст. 833 ЦК вони в цій частині є нікчемними. Якщо будуть встановлені максимальні розміри плати за користування житлом, то підстав для визнання нечинними договорів найму житла, що перевищують ці розміри, не буде. Це буде лише підставою для пред’явлення наймачем вимоги про зменшення розміру плати. Це право захищається судом. Розмір плати у таких випадках зменшується з дня набрання чинності рішенням суду.
2. У ч. 2 ст. 820 ЦК стосовно умови про розмір плати за користування житлом повторюється загальне правило ст. 529 ЦК, яке допускає односторонню зміну цієї умови лише в тих випадках, коли це передбачено договором або законом. У разі зміни максимального розміру плати, встановленого законом, раніше встановлений розмір плати застосовується до внесення змін до договору (незалежно від того, в бік збільшення чи в бік зменшення змінено законом максимальний розмір плати).
3. Частину 3 ст. 820 ЦК слід тлумачити так, що вона диспозитивною нормою встановлює періодичність внесення наймачем плати за користування майном (визнає розрахунковим періодом строк тривалістю один календарний місяць), а також граничний строк внесення плати (не пізніше наступного місяця після спливу розрахункового періоду — календарного місяця, за який вноситься плата).
4. Орендні платежі, що сплачуються орендарем за договором оренди житла з викупом, сплачуються орендарем періодично впродовж строку дії договору. їх розмір визначається договором. У ч. 2 ст. 820 ЦК ці платежі поділяються на два види: 1) платежі на викуп житла, що є предметом договору; 2) винагорода (дохід) орендодавця. Цей поділ є не зовсім коректним. «Платежі на викуп» не можуть не включати до себе дохід орендодавця. Відсутність належного законодавчого визначення складу орендних платежів вимушує сторони таких договорів максимально ретельно опрацьовувати умови договорів про оренді платежі. Логічно було б ці платежі поділити на викупну ціну житла, що викупається, і плату за користування житлом. Доцільно також було б передбачати в договорах умови розрахунків на випадок дострокового їх розірвання. Базовим варіантом має бути повернення орендодавцем платежів, що вносились орендарем в порядку сплати викупної ціни, і збереження за орендодавцем плати за користування житлом за період фактичного користування. Щодо деталей розрахунків, в тому числі розподілу плати за нотаріальне посвідчення, державну реєстрацію, за страхування житла, сторони також повинні домовитись, оскільки витрати, які орендар зобов’язаний компенсувати орендодавцеві і які повинні бути визначені законом, на цей час у законодавчому порядку не визначені.
Слід мати на увазі, що п. 11 Порядку оренди житла з викупом [343] формулюються не зовсім коректні положення про те, що у разі розірвання договору за рішенням суду повернення коштів здійснюється відповідно до рішення суду, а при його розірванні за згодою сторін повернення коштів здійснюється відповідно до умов договору. Умови договору відповідно до ст. 629 ЦК є обов’язковими для сторін договору, а тому вони підлягають застосуванню судом.
Стаття 821. Строк договору найму житла
1. Договір найму житла укладається на строк, встановлений договором. Якщо у договорі строк не встановлений, договір вважається укладеним на п’ять років.
2. До договору найму житла, укладеного на строк до одного року (короткостроковий найм), не застосовуються положення частини першої статті 816, положення статті 818 та статей 822 — 824 цього Кодексу.
1. Сторони договору найма житла вправі на свій розсуд визначити строк дії договору найму житла. Якщо ж сторони строк не встановили, вважається, що договір найму укладено на п’ять років.
2. Встановлюється, що на відносини щодо короткострокового найму житла не поширюється низка положень, що сформульовані у Цивільному кодексі та стосуються найму житла. З урахуванням цього виключається визначення в короткостроковому договорі найму осіб, які проживають разом з наймачем та набувають рівних з ним прав та обов’язків щодо користування житлом. Проте сторони договору вправі домовитись не тільки про проживання разом з наймачем інших осіб, а і про надання цим особам прав, передбачених ч. 1 ст. 816 ЦК.
Частина 1 ст. 818 ЦК також не може застосовуватись до договору короткострокового найму житла. Але це не виключає домовленості наймодавця з наймачем про надання тимчасовим мешканцям дозволу на тимчасове проживання у помешканні, яке є предметом договору найму житла. Не застосовуються до договору короткострокового найму житла також правила про переважні права наймача (ст. 822 ЦК), про піднайм житла (ст. 823 ЦК) та про заміну наймача (ст. 824 ЦК).
Стаття 822. Переважні права наймача житла
1. У разі спливу строку договору найму житла наймач має переважне право на укладення договору найму житла на новий строк.
Не пізніше ніж за три місяці до спливу строку договору найму житла наймодавець може запропонувати наймачеві укласти договір на таких самих або інших умовах чи попередити наймача про відмову від укладення договору на новий строк. Якщо наймодавець не попередив наймача, а наймач не звільнив помешкання, договір вважається укладеним на таких самих умовах і на такий самий строк.
Якщо наймодавець відмовився від укладення договору на новий строк, але протягом одного року уклав договір найму житла з іншою особою, наймач має право вимагати переведення на нього прав наймача та (або) відшкодування збитків, завданих відмовою укласти з ним договір на новий строк.
2. У разі продажу житла, яке було предметом договору найму, наймач має переважне перед іншими особами право на його придбання.
1. Не пізніше ніж за три місяці до спливу строку договору найму житла наймодавець має право запропонувати укласти новий договір найму житла на тих самих або на інших умовах. Він вправі також в зазначений строк попередити наймача про свою відмову від укладення договору найму житла на новий строк. Але така відмова можлива тільки за умови, що наймодавець вирішив використовувати житло, яке було предметом договору найму, для власних потреб чи для потреб інших осіб у формі, яка не кваліфікується як найм. Якщо ж наймодавець і надалі має намір використовувати це житло шляхом передання його в найм, наймач має переважне перед іншими особами право укладення на новий строк договору найму житла, яке було предметом договору, строк якого закінчився.
2. Абзац третій ч. 1 ст. 822 ЦК встановлює механізм захисту переважного права наймача на укладення договору найму житла на новий строк: у разі укладення наймодавцем договору найму житла всупереч переважному праву наймача за попереднім договором найму цей наймач може вимагати переведення на нього прав та обов’язків наймача за договором, який наймодавець уклав з іншим наймачем. Було б неправильним стверджувати, що відповідно до букви абзацу третього ч. 1 ст. 822 ЦК на цього наймача можуть бути переведені тільки права, а не обов’язки. Обов’язки також переводяться на цього наймача.
3. Відповідно до ч. 2 ст. 822 ЦК наймач має переважне право на придбання житла, яке є предметом договору найму, у разі продажу житла наймодавцем (власником). Оскільки механізм реалізації наймачем свого переважного права не встановлений, до відносин, що при цьому виникають, слід застосовувати за аналогією правила ст. 362 ЦК.
4. Переважні права наймача, встановлені ст. 822 ЦК, не пов’язуються з належним виконанням ним своїх обов’язків за договором, строк якого минув. Важливо тільки, щоб договір не був розірваним до спливу строку його чинності.
5. Якщо наймодавець не пізніше ніж за три місяці до спливу строку договору найму житла не запропонував укласти договір найму на тих чи на інших умовах і не попередив наймача про відмову від укладення договору на новий строк, договір вважається укладеним на новий строк такої ж тривалості, як і договір, строк якого сплив. Такі наслідки наступають за умови, що наймач зі спливом строку договору найму не звільнив помешкання (продовжує користуватись ним). Стосовно найму іншого майна загальні положення про найм (ст. 764 ЦК) називають подібну правову конструкцію поновленням договору.
Стаття 823. Договір піднайму житла
1. За договором піднайму житла наймач за згодою наймодавця передає на певний строк частину або все найняте ним помешкання у користування піднаймачеві. Піднаймач не набуває самостійного права користування житлом.
2. Договір піднайму житла є оплатним. Розмір плати за користування житлом встановлюється договором піднайму.
3. Строк договору піднайму не може перевищувати строку договору найму житла.
4. У разі дострокового припинення договору найму житла одночасно з ним припиняється договір піднайму.
5. До договору піднайму не застосовується положення про переважне право на укладення договору на новий строк.
1. Договір піднайму житла визначається у ч. 1 ст. 823 ЦК так же, як має бути визначений будь-який інший договір піднайму. Але ж зазначається на те, що піднаймач не набуває самостійного права користування житлом. Це має означати, що піднаймач свої права у відповідному зобов’язанні може захищати лише перед наймачем, який перед ним (піднаймачем) виступає як наймодавець. Перед власником житла (наймодавцем за договором найму), перед третіми особами піднаймач не може захищати свої права, що випливають із договору піднайму житла. Якщо ці особи порушили права піднаймача, їх захист має здійснити наймач, що виступає перед піднаймачем як наймодавець. Але ж слід мати на увазі, що піднаймач у силу договору піднайму отримує права не тільки у відповідному зобов’язанні, а й абсолютне (речове) право. Це право піднаймач вправі захищати перед будь-якою особою, в тому числі і перед власником житла.
2. Строк договору піднайму житла не може перевищувати строку найму (наймач за договором найму не може передати піднаймачеві більше прав, ніж він отримав за договором найму). Встановлено також, що договір піднайму житла припиняється одночасно з припиненням договору найму житла.
Стаття 824. Заміна наймача у договорі найму житла
1. На вимогу наймача та інших осіб, які постійно проживають разом з ним, та за згодою наймодавця наймач у договорі найму житла може бути замінений однією з повнолітніх осіб, яка постійно проживає разом з наймачем.
2. У разі смерті наймача або вибуття його з житла наймачами можуть стати усі інші повнолітні особи, які постійно проживали з колишнім наймачем, або, за погодженням з наймодавцем, одна або кілька із цих осіб. У цьому разі договір найму житла залишається чинним на попередніх умовах.
1. Заміна наймача в договорі найму житла означає одночасну заміну не тільки кредитора, а і боржника у відповідному зобов’язанні. Тому заміна наймача допускається за наявності згоди наймодавця. Це відповідає загальному правилу ст. 520 ЦК. Крім того, заміна наймача на одну із повнолітніх осіб, яка проживає разом з ним, потребує згоди повнолітніх осіб, які постійно проживають з наймачем.
2. Правонаступництво у зобов’язаннях, що виникають на підставі договору найму житла, наступає не тільки у разі смерті наймача, а й у разі вибуття його із житла, незалежно від причин.
Правонаступництво у цих зобов’язаннях виникає на підставі юридичного факту, яким є виявлений всіма особами, які проживали разом з наймачем та є повнолітніми, волі стати наймачами. Якщо всі ці особи виявили волю стати наймачами, договір найму житла продовжує діяти, але він перетворюється у договір з множинністю осіб на стороні наймача, а зобов’язання, що ґрунтуються на цьому договорі, набувають ознаки часткових. За наявності згоди наймодавця наймачами можуть стати одна або декілька осіб із тих, які проживали разом з наймачем, який помер або вибув.
Стаття 825. Розірвання договору найму житла
1. Наймач житла має право за згодою інших осіб, які постійно проживають разом з ним, у будь-який час відмовитися від договору найму, письмово попередивши про це наймодавця за три місяці.
Якщо наймач звільнив помешкання без попередження, наймодавець має право вимагати від нього плату за користування житлом за три місяці, якщо наймодавець доведе, що він не міг укласти договір найму житла на таких самих умовах з іншою особою.
Наймач має право відмовитися від договору найму житла, якщо житло стало непридатним для постійного проживання у ньому.
Дострокове розірвання договору оренди житла з викупом до моменту набуття орендодавцем права на житло здійснюється у порядку, визначеному законом. Договір оренди житла з викупом може бути розірвано у випадках, визначених законом.
2. Договір найму житла може бути розірваний за рішенням суду на вимогу наймодавця у разі:
1) невнесення наймачем плати за житло за шість місяців, якщо договором не встановлений більш тривалий строк, а при короткостроковому наймі — понад два рази;
2) руйнування або псування житла наймачем або іншими особами, за дії яких він відповідає.
За рішенням суду наймачеві може бути наданий строк не більше одного року для відновлення житла.
Якщо протягом строку, визначеного судом, наймач не усуне допущених порушень, суд за повторним позовом наймодавця постановляє рішення про розірвання договору найму житла. На прохання наймача суд може відстрочити виконання рішення не більше ніж на один рік.
3. Договір найму частини будинку, квартири, кімнати (частини кімнати) може бути розірваний на вимогу наймодавця у разі необхідності використання житла для проживання самого наймодавця та членів його сім’ї.
Наймодавець повинен попередити наймача про розірвання договору не пізніше ніж за два місяці.
4. Якщо наймач житла або інші особи, за дії яких він відповідає, використовують житло не за призначенням або систематично порушують права та інтереси сусідів, наймодавець може попередити наймача про необхідність усунення цих порушень.
Якщо наймач або інші особи, за дії яких він відповідає, після попередження продовжують використовувати житло не за призначенням або порушувати права та інтереси сусідів, наймодавець має право вимагати розірвання договору найму житла.
(Із змін, від 25.12.2008)
1. Наявність спеціальних правил ст. 825 ЦК про розірвання договору найму житла не виключає застосування до договору найму житла загальних правил ст. 651 ЦК.
2. Наймачеві надається необмежене право на розірвання договору шляхом вчинення одностороннього правочину. Цей правочин вчиняється шляхом відмови від договору. Заява наймача про відмову від договору має бути вручена наймодавцеві за три місяці до дня припинення договору. У такій заяві доцільно було б зазначати дату припинення договору, якщо наймач передає заяву про відмову особисто або через уповноважену особу. Якщо ж така заява надсилається поштою, дату припинення договору слід визначати вказівкою на дату отримання заяви наймодавцем та на сплив трьохмісячного строку після цієї дати.
3. Наймач може розірвати договір найму житла шляхом вчинення конклюдентних дій — звільнення помешкання без попередження. У цьому разі дія договору також припиняється. Але зазначені дії наймача є порушенням обов’язку попередити наймодавця (передати чи надіслати йому заяву про розірвання договору). Це порушення тягне санкцію: якщо наймодавець доведе, що він не міг укласти договір найму житла на таких самих умовах з іншою особою, він вправі вимагати від наймача плату за користування житлом за три місяці. Така санкція враховує право наймача розірвати договір в будь-який час з попередженням наймодавця за три місяці, а тому виключає стягнення збитків у вигляді неотриманої плати за користування житлом (упущеної вигоди) за більш тривалий період. Разом з тим абзац другий ч. 1 ст. 825 ЦК не виключає відповідальності наймача, який звільнив житло без попередження наймодавця, за інші збитки, причинені наймодавцеві, наприклад, у зв’язку з незбереженням житла чи іншого майна наймача унаслідок того, що після звільнення житла наймачем воно залишилось без належного догляду.
4. Якщо житло стало непридатним для проживання, наймачеві надається право відмовитись від договору в будь-який час без попередження. Але заява про відмову від договору найму має бути зроблена і в таких випадках. В іншому разі не буде того юридичного факту, який відповідно до абзацу третього ч. 1 ст. 825 ЦК припиняє дію договору найму житла. В інших випадках відмова наймача від договору найма житла без попередження наймодавця суперечила б не тільки ч. 1 ст. 825 ЦК, а і ст. 525 ЦК, що допускає односторонню відмову від зобов’язання тільки у разі, якщо право на таку відмову встановлено договором або законом.
5. Включення абзацу четвертого до ч. 1 ст. 825 ЦК Законом від 25 грудня 2008 р. [199] не стільки дозволило врегулювати відповідні відносини, скільки продемонструвало проблеми вітчизняної правотворчості, нездатної забезпечити логічну узгодженість законодавчих положень. В абзаці четвертому ч. 1 ст. 825 ЦК формулюється спеціальне правило, що підлягає застосуванню, хоч із ч. б ст. 8101 ЦК і випливає, що ч. 1 ст. 825 ЦК у цілому до правовідносин щодо оренди житла з викупом не застосовується.
Логічно було б в абзаці четвертому ч. 1 ст. 825 ЦК спочатку зазначити про випадки, коли договір оренди житла з викупом може бути розірвано, а потім визначити порядок його розірвання. Законодавець зробив це навпаки, що не впливає на юридичну силу цих законодавчих положень.
Систематичне тлумачення абзацу четвертого ч. 1 ст. 825 ЦК, врахування його системних зв’язків відповідно до ст. 8101 ЦК дає підстави для висновку про те, що слово «орендодавцем» в абзаці четвертому ч. 1 ст. 825 ЦК вжито помилково. Його за результатами тлумачення слід замінити словом «орендарем» чи, за прийнятою в ст. 8101 ЦК термінологією, — словом «особою-орендарем».
Спеціальний випадок дострокового розірвання договору оренди з викупом на цей час передбачений ст. 12321 ЦК. Ця ж стаття встановлює спеціальний порядок розірвання такого роду договорів. У решті випадків підстави і порядок розірвання договорів оренди житла з викупом визначаються загальними правилами ст. 651, 652 ЦК, а також ч. 2 ст. 825 ЦК. Виключно гострою/Є проблема наслідків розірвання договору оренди житла з викупом. Застосування до цих відносин ст. 653 ЦК може привести до грубого порушення засад добросовісності, справедливості та розумності, що входять до змісту принципу верховенства права та до необхідності прямого застосування цих засад усупереч ст. 653 ЦК. Але цей спосіб правозастосування дуже погано осмислений і опрацьований у судовій практиці. Тому наслідки дострокового розірвання договору оренди житла з викупом доцільно було б ретельно опрацьовувати при укладенні таких договорів.
6. За умов, установлених ч. 4 ст. 825 ЦК, розірвання договору найму житла на вимогу наймодавця можливе на підставі домовленості між сторонами або за рішенням суду. Юридичними фактами, що породжують право наймодавця вимагати розірвання договору найма житла, є: 1) використання наймачем житла не за призначенням або систематичне порушення наймачем «прав та інтересів сусідів» (це спонукає наймодавця доводити, що порушені були не тільки інтереси, а і права сусідів, та зробити посилання на нормативно-правовий акт, який відповідні права закріплює; 2) попередження наймодавцем наймача про необхідність усунення цих порушень; 3) продовження наймачем або особами, за яких він відповідає (ч. 2 ст. 816 ЦК), порушень, на які зазначалося вище, після попередження. Якщо мало місце продовження таких порушень після попередження, підстава пред’явлення вимоги про розірвання договору з’явилася. Припинення порушень після появи підстави для пред’явлення наймодавцем вимоги про розірвання договору не позбавляє наймодавця права на пред’явлення такої вимоги.
7. За домовленістю сторін або за рішенням суду на вимогу наймодавця здійснюється розірвання договору за наявності підстав, встановлених ч. 2 ст. 825 ЦК. Такими підставами є: 1) невнесення наймачем плати за житло за шість місяців, а при короткостроковому наймі — «понад два рази» (взяті в лапки слова означають — «за три місяці»). Договором найму ці строки можуть бути встановлені більш тривалими; 2) руйнування або псування житла наймачем або іншими особами, за дії яких він відповідає (як руйнування чи псування не може кваліфікуватись невиконання покладеного на наймача законом або договором обов’язку здійснювати поточний або капітальний ремонт житла, що є предметом договору найму).
Невнесення плати за вказані періоди є підставою для задоволення судом вимоги про розірвання договору, хоча б на момент звернення наймодавця до суду чи винесення судом рішення у справі заборгованість з плати за користування житлом була погашена.
Що стосується вимоги про розірвання договору найму житла у зв’язку з руйнуванням або псуванням житла, то доведеність у суді цих обставин не є достатньою для задоволення вимоги наймодавця про розірвання договору. Суд може надати строк, який не може перевищувати одного року, впродовж якого наймач має відновити житло, а в позові про розірвання договору — відмовити. Таке рішення суд може прийняти не виключно на свій розсуд, а з посиланням на обставини, які мають бути враховані з урахуванням принципів добросовісності, справедливості та розумності (п. 6 ст. 3 ЦК).
Неусунення наймачем допущених порушень, тобто нездійснення ним обов’язку відновити житло у встановлений судом строк, є підставою для звернення наймодавця з новим позовом про розірвання договору. На цей раз за умови доведення того факту, що наймач житло не відновив, суд не може відмовити в задоволенні вимоги наймодавця. Вимога про виселення в зв’язку з розірванням договору також має бути задоволена. Виконання рішення суду в цій частині може бути відстрочене не більш ніж на рік. У цій частині суд приймає рішення також не на свій розсуд, а з урахуванням обставин справи, на які має бути зазначено в мотивувальній частині рішення суду.
8. Відповідно до ч. З ст. 825 ЦК договір найму житла, яким є частина будинку, квартири, кімнати, може бути розірваний на вимогу наймодавця за домовленістю сторін. За відсутності згоди наймача, а також у випадках, коли наймодавець не звертався до наймача з пропозицію розірвати договір, наймодавець має право вимагати розірвання договору в судовому порядку. Підставою для пред’явлення такої вимоги у ч. 3 ст. 825 ЦК називається необхідність використання житла для проживання самого наймодавця або членів його сім’ї. Необхідність тут треба тлумачити як наявність потреби, яка обґрунтована відповідними обставинами.
На наймодавця покладається обов’язок попередити наймача «про розірвання договору не пізніше ніж за два місяці». Взяті в лапки слова не слід тлумачити так, що наймодавець вправі розірвати договір в односторонньому порядку. Порядок розірвання визначається в абзаці першому ч. 3 ст. 825 ЦК («договір може бути розірваний на вимогу наймодавця...»). Це формулювання не може тлумачитись як право на розірвання договору шляхом вчинення одностороннього правочину навіть з урахуванням того, що на наймодавця покладається дещо незвичайний для судового порядку розірвання договорів обов’язок попередити наймача про розірвання договору не пізніше ніж за два місяці. Обов’язок попередження не слід тлумачити як обмеження на доступ до суду, бо попередження у встановлений строк є юридичним фактом, що породжує матеріальне право наймодавця на розірвання договору, а не умовою, що є необхідною для звернення до суду за захистом права. Якщо в суді буде встановлено, що наймодавець не попереджав наймача, позов про розірвання договору не може бути задоволений. При обчисленні зазначеного двомісячного строку слід враховувати, що він обчислюється від дня, коли наймач отримав відповідне попередження про наступне «розірвання договору», тобто до дня прийняття судом рішення у справі за позовом про розірвання договору. Якщо на день винесення рішення цей строк не минув, позов про розірвання договору не може бути задоволений.
Стаття 826. Правові наслідки розірвання договору найму житла
1. У разі розірвання договору найму житла наймач та інші особи, які проживали у помешканні, підлягають виселенню з житла на підставі рішення суду, без надання їм іншого житла.
1. Стаття 825 ЦК дає можливість наймачеві пред’явити в суді тільки вимогу про розірвання договору. Якщо рішенням суду ця вимога задовольняється, таке рішення є підставою для виселення наймача та осіб, які проживають разом з ним. Проте з метою усунення ситуації правової невизначеності законодавець у ст. 826 ЦК встановив спеціальне правило про виселення наймача та інших осіб у разі розірвання договору. Доцільно було б в позовних заявах формулювати дві вимоги — про розірвання договору найму житла і про виселення наймача та осіб, які проживають разом з ним. У рішенні суду також має зазначатись на задоволення цих обох позовних вимог.
ГЛАВА 60 ПОЗИЧКА
Стаття 827. Договір позички
1. За договором позички одна сторона (позичкодавець) безоплатно передає або зобов’язується передати другій стороні (користувачеві) річ для користування протягом встановленого строку.
2. Користування річчю вважається безоплатним, якщо сторони прямо домовилися про це або якщо це випливає із суті відносин між ними.
3. До договору позички застосовуються положення глави 58 цього Кодексу.
1. Як і деякі) інші цивільно-правові договори, договір позички сторони на свій розсуд можуть укласти як консенсуальний або реальний.
2. Уже саме зазначення на те, що укладається договір позички, на те, що річ відповідно до даного договору передається на умовах позички, було б достатнім для висновку про те, що річ відповідно до такого договору передається у користування безоплатно. Такий висновок відповідав би визначенню договору позички у ч. 1 ст. 827 ЦК. Але такий висновок був би передчасним. Відповідно до ч. 2 ст. 827 ЦК користувач не несе обов’язку вносити плату за користування річчю лише двох випадках: 1) якщо сторони домовились про це; 2) якщо це випливає із суті відносин між ними. У решті випадків договір позички вважається оплатним. Таке правило непрямо випливає із ч. 2 ст. 827 ЦК та виявляється при тлумаченні висновком від протилежного. При з’ясуванні співвідношення між цим правилом та положенням ч. 1 ст. 827 ЦК слід враховувати, що ч. 1 та ч. 2 ст. 827 ЦК не пов’язані контекстом. Відсутність цієї пов’язаності (внаслідок допущеної суперечності між цими частинами) виключає застосування правила, яке непрямо випливає із ч. 2 ст. 827 ЦК та виявляється висновком від протилежного, всупереч правилу, яке прямо випливає із ч. 1 ст. 827 ЦК та виключає оплатність користування річчю на підставі договору позички.
3. Без будь-яких застережень ч. 3 ст. 827 ЦК приписує застосовувати до позички положення глави 58 Цивільного кодексу «Найм (оренда)». Але це не є підставою для застосування норм, сформульованих у цій главі, до позички у всіх випадках. По-перше, положення глави 58 Цивільного кодексу можуть застосовуватись до позички, якщо інше не передбачено ст. 827 — 836 ЦК, які встановлюють спеціальні правила щодо позички. По-друге, користування річчю за договором позички є безоплатним, а тому на відносини щодо позички не поширюється чинність ст. 762 ЦК та інших правил, що стосуються плати за користування майном, переданим на підставі договору найму. По-третє, не можуть застосовуватись до позички положення про лізинг, хоч вони і включені до складу глави 58 Цивільного кодексу.
З іншого боку, у разі передання за договором позички будівлі або іншої капітальної споруди (їх окремої частини), транспортного засобу до відносин сторін застосовуються не тільки загальні положення про найм, а і положення відповідно про найм будівлі або іншої капітальної споруди (їх окремої частини) чи про найм транспортного засобу, якщо це не суперечить спеціальним правилам про позичку.
Стаття 828. Форма договору позички
1. Договір позички речі побутового призначення між фізичними особами може укладатися усно.
2. Договір позички між юридичними особами, а також між юридичною та фізичною особою укладається у письмовій формі.
3. Договір позички будівлі, іншої капітальної споруди (їх окремої частини) укладається у формі, яка визначена відповідно до статті 793 цього Кодексу.
4. Договір позички транспортного засобу, в якому хоча б однією стороною є фізична особа, укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню.
1. Незалежно від вартості речі, незалежно від платного чи безоплатного характеру договору позички, фізичні особи можуть домовитись про укладення договору позички в усній формі. Лише у випадках, коли із ч. З та 4 ст. 828, 793 ЦК випливає обов’язковість письмової форми договору чи обов’язковість його нотаріального посвідчення, договір позички між фізичними особами не може укладатись в усній формі, а порушення цих правил тягне наслідки, які встановлені ст. 218, 220 ЦК. З участю хоча б з однієї сторони юридичної особи договір позички укладається у письмовій формі, що не виключає обов’язковості у відповідних випадках нотаріального посвідчення та державної реєстрації договорів позички.
2. Форма договору позички будівлі або іншої капітальної споруди (їх окремої частини) не залежить від складу сторін договору і завжди має бути письмовою. Якщо за таким договором річ передається у користування на строк три роки або більше, він підлягає нотаріальному посвідченню і державній реєстрації.
3. Із ч. 3 ст. 827 і ч. 1 ст. 799 ЦК випливає обов’язковість письмової форми договору позички транспортного засобу, незалежно від складу сторін договору. Якщо ж хоч однією із сторін договору позички транспортного засобу є фізична особа, договір підлягає нотаріальному посвідченню.
Стаття 829. Позичкодавець
1. Позичкодавцем може бути фізична або юридична особа.
Особа, яка здійснює управління майном, може бути позичкодавцем за згодою власника.
2. Юридична особа, яка здійснює підприємницьку діяльність, не може передавати речі у безоплатне користування особі, яка є її засновником, учасником, керівником, членом її органу управління або контролю.
1. Абзац перший п. 1 ст. 829 ЦК визнає за юридичними і фізичними особами право бути позичкодавцями у договорі позички. Реально у інших суб’єктів цивільного права не існує потреби в укладенні таких договорів. Але для розуміння принципів тлумачення нормативно-правових актів доцільно було б враховувати, що із абзацу першого ч. 1 ст. 829 ЦК можна було зробити висновок про заборону державі, Автономній Республіці Крим та територіальним громадам укладати такі договори за умови, що це питання не вирішується на підставі інших, хоч і більш загальних норм. Але такі норми є. У силу ч. 1 ст. 167, ч. 1 ст. 168, ч. 1 ст. 169 ЦК держава, Автономна Республіка Крим і територіальні громади діють у цивільних відносинах на рівних правах з іншими учасниками цих відносин, тому із ч. 1 ст. 829 ЦК не можна робити висновок про неможливість участі цих суб’єктів у відносинах позички як позичкодавців або користувачів.
2. Під особою, яка здійснює управління майном (ч. 1 ст. 829 ЦК), слід розуміти управителя майна (ст. 1029 ЦК). Поширювати правило абзацу другого ч. 1 ст. 829 ЦК на суб’єктів права господарського відання або оперативного управління (ч. 2 ст. 74; ч. 3 ст. 76, ст. 136, 137 ГК [31]) було б неправильним. Але це не виключає обмеження законом або установчими документами прав суб’єктів господарського відання або оперативного управління на передання майна в користування на підставі договору позички.
3. У ч. 2 ст. 829 ЦК сформульоване правило соціалістичного змісту. Право держави — встановити наслідки безоплатного передання юридичною особою — суб’єктом підприємницької діяльності у користування засновникові, керівникові, члену органу управління або контролю цієї юридичної особи. Але ж цього законодавцеві виявилось замало, тому встановили заборону на вчинення таких правочинів. Якщо ж такий правочин все-таки вчинено, він є оспорюваним, а не нікчемним. Право державних податкових інспекцій звертатись до суду з позовами до юридичних осіб і громадян про визнання правочинів недійсними (п. 11 ст. 10 Закону «Про державну податкову службу в Україні» [63]) слід тлумачити і як право звертатись з позовами про визнання недійсними правочинів, що порушують вимогу ч. 2 ст. 829 ЦК. Але ж наслідки недійсності правочину чи, за термінологією Господарського кодексу, зобов’язань визначаються Цивільним і Господарським кодексами (ст. 216 та іншими ЦК і ст. 208 ГК).
За таких умов твердження про те, що із п. 11 ст. 10 Закону «Про державну податкову службу в Україні» випливає можливість стягнення в дохід держави коштів, отриманих за будь-яким недійсним правочином, в тому числі і за правочинами, передбаченими ч. 2 ст. 829 ЦК, було б неправильним.
Стаття 830. Правові наслідки невиконання обов’язку передати річ у користування
1. Якщо позичкодавець не виконує обов’язку передати річ у користування, друга сторона має право вимагати розірвання договору позички та відшкодування завданих збитків.
1. Стаття, що коментується, надає користувачеві права вимагати розірвання договору позички та відшкодування збитків у разі невиконання позичкодавцем обов’язку передати річ у користування. Чи можна із цього правила зробити висновок про неможливість захисту користувачем свого права, порушеного невиконанням позичкодавцем обов’язку передати річ у користування, в інший спосіб, зокрема шляхом примушення позичкодавця до виконання обов’язку в натурі? Не можна, оскільки це правило, яке непрямо випливає із ст. 830 ЦК, не може переважно застосовуватись перед загальним правилом ч. 1 ст. 620 ЦК, відповідно до якого користувач має право вимагати передання йому речі, визначеної індивідуальними ознаками. Це підтверджується і п. 1 ст. 766 ЦК, відповідно до якої наймач має право вимагати передання йому майна, якщо наймодавець не виконує цього свого обов’язку. Пункт 1 ст. 766 ЦК поширюється на правовідносини щодо позики в силу ч. 3 ст. 827 ЦК.
2. Слова «має право вимагати розірвання договору» належить тлумачити так, що на таку вимогу договір може бути розірваний шляхом укладення сторонами відповідної угоди або рішенням суду за позовом користувача.
Стаття 831. Строк договору позички
1. Якщо сторони не встановили строку користування річчю, він визначається відповідно до мети користування нею.
1. Стаття, що коментується, допускає можливість визначення строку договору позички на підставі мети користування річчю, яка передбачена договором або випливає із нього. Так, зернозбиральний комбайн може бути наданий у користування на умовах позички без визначення строку. Логічно визнати, що він був переданий у користування на період до завершення збору урожаю зернових культур.
2. До відносин, що ґрунтуються на договорі позички, застосовуються ч. 1 та 2 ст. 763 ЦК.
Стаття 832. Право позичкодавця на відчуження речі
1. Позичкодавець має право на відчуження речі, яка передана ним у користування. До набувача речі переходять права та обов’язки позичкодавця.
2. Користувач не має переважного права перед іншими особами на купівлю речі, переданої йому у користування.
1. Передання власником речі у користування на умовах позички не позбавляє його права на відчуження цієї речі в будь-якій правовій формі. Але договір позички зберігає чинність і після переходу права власності на річ, що є предметом договору позички, до іншої особи (набувача).
Стаття 833. Обов’язки користувача
1. Користувач несе звичайні витрати щодо підтримання належного стану речі, переданої йому в користування.
2. Користувач зобов’язаний:
1) користуватися річчю за її призначенням або відповідно до мети, визначеної у договорі;
2) користуватися річчю особисто, якщо інше не встановлено договором;
3) повернути річ після закінчення строку договору в такому самому стані, в якому вона була на момент її передання.
1. Обов’язок користувача нести звичайні витрати щодо підтримання належного стану речі, переданої йому в користування, слід тлумачити з урахуванням ст. 776 ЦК, із якої з урахуванням ч. 3 ст. 827 ЦК випливає обов’язок користувача здійснювати поточний ремонт речі.
2. Обов’язок користувача повернути річ в такому самому стані, в якому вона була на момент передання, може у відповідних випадках означати обов’язок здійснити поточний ремонт. Але це положення не може тлумачитись так, що користувач має відповідати за погіршення стану речі, викликане звичайним її зносом.
Стаття 834. Розірвання договору позички
1. Користувач має право повернути річ, передану йому у користування, в будь-який час до спливу строку договору. Якщо річ потребує особливого догляду або зберігання, користувач зобов’язаний повідомити позичкодавця про відмову від договору (позички) не пізніш як за сім днів до повернення речі.
2. Позичкодавець має право вимагати розірвання договору і повернення речі у разі, якщо:
1) у зв’язку з непередбаченими обставинами річ стала потрібною йому самому;
2) користування річчю не відповідає її призначенню та умовам договору;
3) річ самочинно передана у користування іншій особі;
4) в результаті недбалого поводження з річчю вона може бути знищена або пошкоджена.
3. Особа, яка стала власником речі, переданої у користування, має право вимагати розірвання договору, який укладено без визначення строку. Про розірвання договору користувач має бути повідомлений заздалегідь, у строк, що відповідає меті позички.
1. У статті, що коментується, встановлюються спеціальні правила про підстави розірвання договору позички, які не виключають застосування до договору позички ст. 651 ЦК.
2. Користувач має право в будь-який час до спливу договору повернути річ позичкодавцеві. Такі дії користувача слід кваліфікувати як конклюдентні дії, якими він виявляє волю на розірвання договору. Договір при цьому вважається розірваним з моменту повернення речі.
3. Якщо річ потребує особливого догляду або зберігання, користувач має повідомити користувача про наступну відмову від договору не пізніше як за сім днів до повернення речі. Повідомлення, на яке вказано, є умовою, за наявності якої наступне повернення речі кваліфікується як правомірні дії, які тягнуть розірвання договору.
4. Позичкодавцеві право на розірвання договору шляхом вчинення одностороннього правочину не надається. Але він вправі за наявності підстав, встановлених ч. 2 ст. 834 ЦК, вимагати розірвання договору шляхом звернення з позовом до суду. За наявності згоди позичальника розірвання договору на вимогу позичкодавця може бути здійснене шляхом укладення відповідної угоди.
5. Для розірвання договору позички на підставі п. 1 ч. 2 ст. 834 ЦК позичкодавець має довести у суді наявність двох обставин: 1) виникнення у нього самого потреби у використанні речі, яка є предметом договору; 2) обставини, в силу яких у позичкодавця виникла потреба у використанні речі, не були передбачуваними при укладанні договору.
6. Пункти 2 — 4 ч. 2 ст. 834 ЦК встановлюють види порушень договору позичальником, що породжують право позичкодавця вимагати розірвання договору. Аналіз формулювань п. 2 — 4 ч. 2 ст. 834 ЦК дає підставу для висновку, що в зв’язку з порушенням договору позичальником його розірвання можливе за наявності вини позичальника.
7. Відчуження речі, що є предметом договору позички, тягне перехід до набувача прав та обов’язків позичкодавця (ч. 1 ст. 832 ЦК). Але у випадках, коли договір позички укладено без визначення строку, особа, яка набула права власності на річ, має право вимагати розірвання договору позички. При цьому наявність можливості визначати строк договору на підставі мети позички має означати, що строк договору в таких випадках є визначеним. Вимога про розірвання договору пред’являється в суді, але за наявності згоди позичальника договір позички може бути розірваний шляхом укладення сторонами відповідної угоди. При визначенні виконання новим власником (позичкодавцем) обов’язку заздалегідь повідомити позичальника про наступне розірвання договору слід враховувати таке: 1) зазначене повідомлення є обов’язковим, відсутність якого означає, що у позичкодавця не виникло матеріальне право вимагати розірвання договору; 2) позичкодавця слід вважати таким, що виконав обов’язок повідомити позичальника заздалегідь з урахуванням строку, який минув до дня винесення судом рішення у справі за вимогою про розірвання договору.
Стаття 835. Припинення договору позички
1. Договір позички припиняється у разі смерті фізичної особи або ліквідації юридичної особи, якій річ було передано в користування, якщо інше не встановлено договором.
1. Із ст. 755, 1044, 1141 ЦК випливає, що припинення договору в цьому Кодексі розуміється вкрай широко. Тому доля договору позички у разі смерті фізичної особи — користувача чи ліквідації юридичної особи — користувача також визначається як «припинення договору». Що стосується зобов’язання, яке виникло на підставі цього договору та яке своїм змістом має обов’язки користувача перед позичкодавцем та права позичкодавця, що кореспондують цим обов’язкам, то воно припиняється не зазначеними юридичними фактами (смерть фізичної особи — позичальника або ліквідація юридичної особи), а належним виконанням відповідних обов’язків (повернути річ у належному стані тощо). Цей обов’язок у разі смерті позичальника виконується спадкоємцями, а при ліквідації юридичної особи — в процедурі ліквідації (ст. 111 ЦК).
Стаття 836. Правові наслідки неповернення речі після закінчення строку користування нею
1. Якщо після припинення договору користувач не повертає річ, позичкодавець має право вимагати її примусового повернення, а також відшкодування завданих збитків.
1. Порушення позичальником обов’язку повернути річ у зв’язку з закінченням строку користування річчю є правопорушенням, яке тягне звичайні для таких випадків наслідки: 1) пред’явлення позичкодавцем вимоги про повернення речі; 2) стягнення збитків, що завдані позичкодавцеві порушенням зобов’язання. Стаття 836 ЦК не виключає застосування неустойки, передбаченої ст. 785 ЦК, оскільки згідно з ч. 3 ст. 827 ЦК до договору позички застосовуються положення глави 58 Цивільного кодексу.
ГЛАВА 61 ПІДРЯД
§ 1. ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ ПРО ПІДРЯД
Стаття 837. Договір підряду
1. За договором підряду одна сторона (підрядник) зобов’язується на свій ризик виконати певну роботу за завданням другої сторони (замовника), а замовник зобов’язується прийняти та оплатити виконану роботу.
2. Договір підряду може укладатися на виготовлення, обробку, переробку, ремонт речі або на виконання іншої роботи з переданням її результату замовникові.
3. Для виконання окремих видів робіт, встановлених законом, підрядник (субпідрядник) зобов’язаний одержати спеціальний дозвіл.
4. До окремих видів договорів підряду, встановлених параграфами 2—4 цієї глави, положення цього параграфа застосовуються, якщо інше не встановлено положеннями цього Кодексу про ці види договорів.
1. Із визначення договору підряду, що наводиться у ч. і ст. 837 ЦК, випливає, що відповідно до такого роду договорів може виконуватись будь-яка робота. На відміну від раніше чинного Цивільного кодексу, який містив зазначення на виконання роботи за договором підряду з певних матеріалів, ст. 837 ЦК не пов’язує сутність договору підряду з переробкою будь-яких матеріалів. У ч. 2 ст. 837 ЦК зазначається на те, що на підставі договору підряду здійснюються виготовлення, обробка, ремонт речі. Але тут же зазначається на те, що на підставі договору підряду може виконуватись й інша робота, не обов’язково така, що може бути поставлена поряд з виготовленням, обробкою, переробкою, ремонтом речі. За відсутності достатньої визначеності слід враховувати, що різновидами підряду визначається побутовий підряд (ст. 865 — 874 ЦК), будівельний підряд (ст. 875 — 886 ЦК), підряд на проектні та пошукові роботи (ст. 887 — 891 ЦК). Але різновидом підряду не визнається виконання науково-дослідних або дослідно-конструкторських та технологічних робіт. На відносини щодо виконання таких робіт не поширюється чинність положень Цивільного кодексу про підряд, в тому числі і загальних положень про підряд (ст. 837 — 864 ЦК). Ці відносини регулюються ст. 892 — 900 ЦК та іншими спеціальними актами законодавства.
2. Спеціальний дозвіл, про який йдеться у ч. 3 ст. 837 ЦК, є ліцензією. При тлумаченні цього правила слід враховувати ч. 3 ст. 91 ЦК, яка одержання спеціального дозволу (ліцензії) на здійснення окремих видів діяльності розглядає в контексті правоздатності юридичної особи. На цей час встановлений широкий перелік робіт, виконання яких на підставі договору підряду потребує отримання ліцензії (ст. 9 Закону «Про ліцензування певних видів господарської діяльності» [119]).
Стаття 838. Генеральний підрядник і субпідрядник
1. Підрядник має право, якщо інше не встановлено договором, залучити до виконання роботи інших осіб (субпідрядників), залишаючись відповідальним перед замовником за результат їхньої роботи. У цьому разі підрядник виступає перед замовником як генеральний підрядник, а перед субпідрядником — як замовник.
2. Генеральний підрядник відповідає перед субпідрядником за невиконання або неналежне виконання замовником своїх обов’язків за договором підряду, а перед замовником — за порушення субпідрядником свого обов’язку.
Замовник і субпідрядник не мають права пред’являти один одному вимоги, пов’язані з порушенням договорів, укладених кожним з них з генеральним підрядником, якщо інше не встановлено договором або законом.
1. У ст. 838 ЦК встановлюється особлива правова конструкція, що не може кваліфікуватись як проста конкретизація ст. 528 ЦК (покладення виконання зобов’язання на третю особу). Стаття 528 ЦК покладає на кредитора обов’язок прийняти виконання, запропоноване третьою особою. Із ст. 838 ЦК випливає, що, залучивши до виконання робіт субпідрядників, генеральний підрядник виступає перед субпідрядником як замовник. Отже, субпідрядник виконує зобов’язання перед генеральним підрядником, а останній зобов’язаний прийняти виконання, запропоноване субпідрядником. Так виключаються прямі правовідносини між субпідрядниками та замовником.
2. Лише законом або договором може бути передбачена можливість безпосереднього пред’явлення замовникам і субпідрядником один одному претензій з приводу порушення їхніх обов’язків, встановлених договором з генеральним підрядником.
Стаття 839. Виконання роботи з матеріалу підрядника та його засобами
1. Підрядник зобов’язаний виконати роботу, визначену договором підряду, із свого матеріалу і своїми засобами, якщо інше не встановлено договором.
2. Підрядник відповідає за неналежну якість наданих ним матеріалу і устаткування, а також за надання матеріалу або устаткування, обтяженого правами третіх осіб.
1. За загальним правилом, що формулюється у ст. 839 ЦК, підрядник виконує роботу із своїх матеріалів і своїми засобами. За таких умов логічним є покладення на підрядника відповідальності за неналежне виконання роботи, викликане неналежною якістю матеріалів або устаткування. Підрядник несе відповідальність за невиконання чи неналежне виконання зобов’язання перед замовником, якщо це викликане використанням матеріалу або устаткування, обтяжених правами третіх осіб.
Стаття 840. Виконання роботи з матеріалу замовника
1. Якщо робота виконується частково або в повному обсязі з матеріалу замовника, підрядник відповідає за неправильне використання цього матеріалу. Підрядник зобов’язаний надати замовникові звіт про використання матеріалу та повернути його залишок.
2. Якщо робота виконується з матеріалу замовника, у договорі підряду мають бути встановлені норми витрат матеріалу, строки повернення його залишку та основних відходів, а також відповідальність підрядника за невиконання або неналежне виконання своїх обов’язків.
3. Підрядник відповідає за невиконання або неналежне виконання роботи, спричинене недоліками матеріалу, наданого замовником, якщо не доведе, що ці недоліки не могли бути ним виявлені при належному прийманні матеріалу.
1. Стаття, що коментується, допускає надання замовником матеріалів для виконання роботи підрядником. У таких випадках підрядник також відповідає за недоліки роботи, викликані неналежною якістю матеріалів. Підрядник звільняється від такої відповідальності лише за умови, якщо він доведе, що неналежна якість матеріалу не могла бути виявлена ним, хоч він належне здійснював його приймання. За яких умов приймання матеріалу підрядником є належним — це має визначитись договором підряду. Якщо договором це не встановлено, підрядник зобов’язаний здійснювати ту дбайливість, яка є за таких умов звичайною.
2. У разі надання матеріалів для виконання роботи замовником у договорі підряду встановлюються норми витрат матеріалу, строк повернення залишку та основних відходів. Можливе встановлення умови про покладення на підрядника обов’язку надати замовникові належне затверджений ним розрахунок кількості матеріалів, необхідних для виконання роботи. Цей розрахунок може використовуватись для визначення в договорі необхідної кількості матеріалу. Разом із звітом підрядника згаданий розрахунок міг би бути використаний для перевірки належного виконання підрядником обов’язку правильного використання матеріалу, наданого замовником. Порушення цього обов’язку тягне відповідальність підрядника у вигляді відшкодування збитків та іншу відповідальність, передбачену договором згідно з ч. 2 ст. 840 ЦК.
Стаття 841. Обов’язок підрядника зберігати надане йому майно
1. Підрядник зобов’язаний вживати усіх заходів щодо збереження майна, переданого йому замовником, та відповідає за втрату або пошкодження цього майна.
1. Зобов’язання підрядника перед замовником включає до себе, зокрема, обов’язок підрядника вживати всіх заходів щодо збереження майна, переданого йому замовником. До такого майна належать не тільки матеріали, надані замовником відповідно до договору, а й, наприклад, річ, що передана замовником підрядникові з метою її ремонту чи реконструкції. Але визначення того, чи була передана така річ підрядникові, може спричинити труднощі, якщо відповідні документи належно не оформлені, а відповідні умови в договорі відсутні. Так, на час ремонту морського судна члени екіпажу судна на чолі з капітаном зазвичай виконують свої обов’язки на судні. Але це не може бути підставою для твердження про те, що судно в т'акому випадку підрядникові взагалі не передавалось. Аналогічно реконструкція і капітальний ремонт будівлі чи споруди може здійснюватись з переданням їх підрядникові або без такого передання.
2. Якщо матеріали, необхідні для виконання роботи, та/або інше майно, які (матеріали та/або інше майно) передані замовником підрядникові, останній відповідає за їх втрату або пошкодження. Покладення на підрядника обов’язку вживати всіх заходів для збереження майна означає, що він звільняється від відповідальності за незбереження майна тільки тоді, коли незбереження майна стало наслідком дії непереборної сили або дій (бездіяльності) замовника (вини кредитора). За випадкову втрату або пошкодження майна, переданого замовником підряднику (за наявності так званого простого випадку), відповідальність несе підрядник.
Стаття 842. Ризик випадкового знищення або випадкового пошкодження матеріалу
1. Ризик випадкового знищення або випадкового пошкодження (псування) матеріалу до настання строку здачі підрядником визначеної договором підряду роботи несе сторона, яка надала матеріал, а після настання цього строку — сторона, яка пропустила строк, якщо інше не встановлено договором або законом.
1. Матеріал, наданий сторонами для виконання роботи відповідно до договору підряду (хоч він і був підрядником перероблений), не втрачає такого свого статусу до моменту передання-прийняття результатів робіт. Ризик випадкового знищення або пошкодження матеріалу розподіляється між сторонами договору підряду відповідно до ст. 842 ЦК, яка лише конкретизує стосовно цих відносин загальне правило ст. 323 ЦК, відповідно до якого ризик випадкового знищення та випадкового пошкодження майна несе власник.
2. Підрядник додатково несе ризик випадкового знищення або випадкового пошкодження роботи, що випливає із визначення договору підряду в ч. 1 ст. 837 ЦК. Проте в ст. 842 ЦК не йдеться про ризик випадкового знищення або випадкового пошкодження результату роботи. Отже, наслідком пропуску строку здачі підрядником роботи відповідно до ст. 842 ЦК є перерозподіл лише ризику випадкового знищення або випадкового пошкодження матеріалів, а не роботи, виконаної підрядником. Ризик випадкового знищення або випадкового пошкодження результатів роботи після того, як замовник прострочив прийняття визначеної договором підряду роботи, покладається на замовника на підставі ст. 855 ЦК.
Стаття 843. Ціна роботи
1. У договорі підряду визначається ціна роботи або способи її визначенню.
2. Якщо у договорі підряду не встановлено ціну роботи або способи її визначення, ціна встановлюється за рішенням суду на основі цін, що звичайно застосовуються за аналогічні роботи з урахуванням необхідних витрат, визначених сторонами.
3. Ціна роботи у договорі підряду включає відшкодування витрат підрядника та плату за виконану ним роботу.
1. Ціна роботи має визначатись істотною умовою договору підряду за ознакою необхідності умови про ціну Для оплатних договорів. Із ч. 1 ст. 843 ЦК випливає обов’язковість визначення в договорі підряду ціни роботи або способів її визначення. Це дає підставу для висновку про те, що у разі відсутності в договорі підряду умови, якою встановлюється ціна роботи або порядок її визначення, договір не може вважатись укладеним. Разом з тим сторони за відсутності в договорі підряду умови про ціну можуть не заперечувати того факту, що на підставі такого договору виникли правовідносини. На підставі такого договору може бути виконана передбачена ним робота чи її частина. За таких обставин виникає необхідність визначити ціну в процесі розгляду спору між сторонами судом. Частина 2 ст. 843 ЦК приписує, щоб суд у таких випадках визначав ціну на основі цін, що звичайно застосовуються до аналогічних робіт з урахуванням необхідних витрат, визначених сторонами.
2. При визначенні ціни судом використовується її склад, який встановлюється ч. 3 ст. 843 ЦК і який включає відшкодування витрат підрядника і плату за виконану ним роботу.
Стаття 844. Кошторис
1. Ціна у договорі підряду може бути визначена у кошторисі.
Якщо робота виконується відповідно до кошторису, складеного підрядником, кошторис набирає чинності та стає частиною договору підряду з моменту підтвердження його замовником.
2. Кошторис на виконання робіт може бути приблизним або твердим. Кошторис є твердим, якщо інше не встановлено договором.
3. Зміни до твердого кошторису можуть вноситися лише за погодженням сторін.
У разі перевищення твердого кошторису усі пов’язані з цим витрати несе підрядник, якщо інше не встановлено законом.
4. Якщо виникла необхідність проведення додаткових робіт і у зв’язку з цим істотного перевищення визначеного приблизного кошторису, підрядник зобов’язаний своєчасно попередити про це замовника. Замовник, який не погодився на перевищення кошторису, має право відмовитися від договору підряду. У цьому разі підрядник може вимагати від замовника оплати виконаної частини роботи.
Підрядник, який своєчасно не попередив замовника про необхідність перевищення приблизного кошторису, зобов’язаний виконати договір підряду за ціною, встановленою договором.
5. Підрядник не має права вимагати збільшення твердого кошторису, а замовник — його зменшення в разі, якщо на момент укладення договору підряду не можна було передбачити повний обсяг роботи або необхідні для цього витрати.
У разі істотного зростання після укладення договору вартості матеріалу, устаткування, які мали бути надані підрядником, а також вартості послуг, що надавалися йому іншими особами, підрядник має право вимагати збільшення кошторису. У разі відмови замовника від збільшення кошторису підрядник має право вимагати розірвання договору.
1. Кошторис не є обов’язковою формою погодження ціни, але використання його є можливим відповідно до ст. 844 ЦК. Кошторис може бути твердим і приблизним. Якщо договором вид кошторису не визначено, він є твердим.
2. Кошторис може бути включений до тексту договору, а може бути оформлений як додаток до договору, що підписується сторонами. Допускається, щоб кошторис склав підрядник та передав (надіслав) його замовникові. У такому випадку він має бути підписаний особою, що має повноваження вчиняти правочини від імені підрядника. Якщо на момент отримання замовником кошторису від підрядника договір підряду уже підписано, кошторис стає частиною договору підряду з моменту підтвердження його замовником. Це підтвердження має кваліфікуватись як правочин. З урахуванням вимог ст. 206 і 208 ЦК підтвердження кошторису замовником має здійснюватись в письмовій формі.
3. Зміни до твердого кошторису можуть вноситись лише за погодженням сторін. Відповідно до цього підрядник несе ризик перевищення твердого кошторису і пов’язані з цим додаткові витрати. Що стосується економії, яка виявляється у разі, коли фактичні витрати підрядника не досягають розміру, передбаченого кошторисом, то ці питання вирішуються ст. 845 ЦК незалежно від виду кошторису.
4. Приблизний кошторис допускає можливість збільшення або зменшення ціни роботи в зв’язку з необхідністю проведення додаткових робіт, передбачених кошторисом. Зазвичай підрядник не несе обов’язку заздалегідь повідомляти замовника про необхідність відступлення від кошторису, а коригування приблизного кошторису здійснюється при прийманні виконаних робіт. Але про необхідність істотного перевищення приблизного кошторису в зв’язку з потребою у проведенні додаткових робіт підрядник зобов’язаний своєчасно, тобто до початку таких робіт, попередити замовника. Замовник, який не погодився з істотним перевищенням приблизного кошторису, має право на розірвання договору підряду шляхом односторонньої відмови від нього — передання (надіслання) підрядникові заяви про відмову. У разі відмови від договору замовник несе обов’язок оплатити виконану частину роботи.
5. Абзац другий ч. 4 ст. 844 ЦК, що зобов’язує підрядника, який своєчасно не попередив замовника про необхідність перевищення приблизного кошторису, виконати роботу за ціною, встановленою договором, поширюється тільки на випадки істотного перевищення кошторису.
6. Частина 5 ст. 844 ЦК дає сторонам договору право вимагати відповідного зменшення або збільшення твердого кошторису, якщо на момент укладення договору не можна було передбачити повний обсяг роботи або необхідні для цього витрати.
7. Підрядник отримує право вимагати збільшення кошторису (як твердого, так і приблизного) у разі, якщо після укладення договору істотно зросла вартість матеріалу, устаткування, які мали бути надані підрядником, а також вартість послуг, що надаються йому іншими особами. Але цьому праву підрядника не кореспондує відповідний обов’язок замовника. Замовник має право відмовити підрядникові у задоволенні його вимоги. У разі такої відмови підрядник вправі вимагати розірвання договору. Це право реалізується шляхом звернення з позовом до суду, а за наявності згоди замовника можливе укладення угоди про розірвання договору.
Стаття 845. Ощадливість підрядника
1. Підрядник має право на ощадливе ведення робіт за умови забезпечення належної їх якості.
2. Якщо фактичні витрати підрядника виявилися меншими від тих, які передбачалися при визначенні ціни (кошторису), підрядник має право на оплату роботи за ціною, встановленою договором підряду, якщо замовник не доведе, що отримане підрядником заощадження зумовило погіршення якості роботи.
3. Сторони можуть домовитися про розподіл між ними заощадження, отриманого підрядником.
1. За умови забезпечення належної якості робіт підрядник має право на ощадливе ведення робіт та на оплату їх за ціною, встановленою договором, якщо внаслідок ощадливості підрядника його витрати виявилися меншими, ніж передбачено договором.
2. Положення ч. 3 ст. 845 ЦК про право сторін договору підряду домовитись про інший розподіл економії, що передбачена ч. 2 ст. 845 ЦК та виникла внаслідок ощадливості підрядника, свідчить про те, що і для самого законодавця формулювання в ч. 3 ст. 6 ЦК загального принципу диспозитивності виявилось формально недостатньо визначеним.
Стаття 846. Строки виконання роботи
1. Строки виконання роботи або її окремих етапів встановлюються у договорі підряду.
2. Якщо у договорі підряду не встановлені строки виконання роботи, підрядник зобов’язаний виконати роботу, а замовник має право вимагати її виконання у розумні строки, відповідно до суті зобов’язання, характеру та обсягів роботи та звичаїв ділового обороту.
1. Із статті, що коментується, випливає, що умова про строк є для договорів підряду істотною. Це дає сторонам можливість доводити, що за відсутності такої умови договір не може вважатись укладеним. За відсутності заперечень сторін проти чинності договору підряду, в якому не визначено строки виконання робіт або окремих їх частин, підрядник зобов’язаний виконати роботу в розумні строки, які визначаються за критеріями суті зобов’язання, характеру та обсягів роботи, а також з урахуванням звичаїв ділового обороту.
Стаття 847. Обставини, про які підрядник зобов’язаний попередити замовника
1. Підрядник зобов’язаний своєчасно попередити замовника:
1) про недоброякісність або непридатність матеріалу, одержаного від замовника;
2) про те, що додержання вказівок замовника загрожує якості або придатності результату роботи;
3) про наявність інших обставин, що не залежать від підрядника, які загрожують якості або придатності результату роботи.
1. Стаття, що коментується, визначає обставини, про які підрядник зобов’язаний попередити замовника. Закон не встановлює вимог щодо форми такого попередження. Але в будь-якому випадку підрядник повинен бути готовим доказати, що він попереджав про обставини, на які зазначається у ст. 847 ЦК. Визнання в цій статті попередження обов’язком підрядника має певне значення для тлумачення ст. 848 ЦК, яка надає підрядникові певних прав за умови своєчасного попередження замовника.
Стаття 848. Правові наслідки невиконання замовником вимог підрядника
1. Якщо замовник, незважаючи на своєчасне попередження з боку підрядника, у відповідний строк не замінить недоброякісний або непридатний матеріал, не змінить вказівок про спосіб виконання роботи або не усуне інших обставин, що загрожують якості або придатності результату роботи, підрядник має право відмовитися від договору підряду та право на відшкодування збитків.
2. Якщо використання недоброякісного або непридатного матеріалу чи додержання вказівок замовника загрожує життю та здоров’ю людей чи призводить до порушення екологічних, санітарних правил, правил безпеки людей та інших вимог, підрядник зобов’язаний відмовитися від договору підряду, маючи право на відшкодування збитків.
1. Якщо замовник отримав попередження про обставини, зазначені у ст. 847 ЦК, він зобов’язаний усунути ці обставини, якщо вони загрожують якості або придатності результату роботи. У разі невиконання замовником цього обов’язку підрядник отримує право на розірвання договору шляхом вчинення одностороннього правочину — передання (надіслання) замовникові заяви про відмову від договору. Але обов’язку відмовитися від договору за таких обставин підрядник, за загальним правилом, не несе. Тому за неналежну якість роботи, викликану неусуненням замовником обставин, про які підрядник попередив замовника, підрядник не відповідає. А замовник має прийняти таку роботу, якщо тільки він не доведе, що неналежна якість роботи є наслідком дій чи бездіяльності підрядника, а не замовника. Цей висновок потверджується ст. 855 ЦК.
2. На відміну від викладеного у попередньому пункті коментаря підрядник несе обов’язок відмовитися від договору підряду у випадках, коли використання недоброякісного або непридатного матеріалу чи додержання вказівок замовника загрожує життю та здоров’ю людей чи призводить до порушення екологічних, санітарних правил, правил безпеки людей та інших вимог. Під іншими вимогами тут розуміються інші публічні вимоги, що ставляться до виконавців відповідних робіт. Зазначений обов’язок має не тільки публічно-правовий, а і цивільно-правовий зміст. Тому його невиконання тягне цивільно-правові наслідки для підрядника, в тому числі і перед замовником. Проте в силу ст. 855 ЦК підрядник не позбавляється права на плату за виконану роботу і в таких випадках.
Стаття 849. Права замовника під час виконання роботи
1. Замовник має право у будь-який час перевірити хід і якість роботи, не втручаючись у діяльність підрядника.
2. Якщо підрядник своєчасно не розпочав роботу або виконує її настільки повільно, що закінчення її у строк стає явно неможливим, замовник має право відмовитися від договору підряду та вимагати відшкодування збитків.
3. Якщо під час виконання роботи стане очевидним, що вона не буде виконана належним чином, замовник має право призначити підрядникові строк для усунення недоліків, а в разі невиконання підрядником цієї вимоги — відмовитися від договору підряду та вимагати відшкодування збитків або доручити виправлення роботи іншій особі за рахунок підрядника.
4. Замовник має право у будь-який час до закінчення роботи відмовитися від договору підряду, виплативши підрядникові плату за виконану частину роботи та відшкодувавши йому збитки, завдані розірванням договору.
1. У статті, що коментується, розміщується неоднорідний за змістом нормативний матеріал. З одного боку, тут йдеться про право замовника перевіряти хід і якість роботи, яку виконує підрядник. З іншого боку, тут встановлюються підстави виникнення права замовника на розірвання договору, в тому числі і підстави, не пов’язані з порушенням підрядником зобов’язання, що виникло на підставі договору підряду.
2. Частина 4 ст. 849 ЦК надає замовникові право в будь-який час на свій розсуд відмовитись від договору підряду. При цьому на замовника покладається обов’язок оплатити ту частину роботи, яка була виконана на день розірвання договору, а також відшкодувати збитки, завдані розірванням договору. Ці збитки не обов’язково будуть включати всю суму не отриманих підрядником доходів, оскільки, за загальним правилом, підрядник має змогу отримати інше замовлення, тобто при визначенні розміру не одержаних підрядником доходів мають враховуватись ті доходи, які підрядник отримав або міг отримати в результаті виконання іншого замовлення.
3. Замовник отримує право на розірвання договору шляхом відмови від нього також у випадках, коли підрядник припустився одного із таких порушень: 1) підрядник своєчасно не розпочав роботу; 2) підрядник виконує роботу настільки повільно, що своєчасне ЇЇ закінчення стає явно неможливим. При цьому замовник має право пред’явити також вимогу про відшкодування збитків. Такі ж права виникають у замовника за наявності такої сукупності юридичних фактів: 1) виявлення недоліків в роботі, які вочевидь свідчать про те, що робота не буде виконана належним чином; 2) призначення замовником підрядникові строку для усунення цих недоліків; 3) невиконання підрядником вимоги про усунення недоліків.
Стаття 850. Сприяння замовника
1. Замовник зобов’язаний сприяти підрядникові у виконанні роботи у випадках, в обсязі та в порядку, встановлених договором підряду.
У разі невиконання замовником цього обов’язку підрядник має право вимагати відшкодування завданих збитків, включаючи додаткові витрати, викликані простоєм, перенесенням строків виконання роботи, або підвищення ціни роботи.
2. Якщо виконання роботи за договором підряду стало неможливим внаслідок дій або недогляду замовника, підрядник має право на сплату йому встановленої ціни з урахуванням плати за виконану частину роботи, за вирахуванням сум, які підрядник одержав або міг одержати у зв’язку з невиконанням замовником договору.
1. У ч. 1 ст. 850 ЦК конкретизується загальне положення ст. 629 ЦК про те, що умови договорів є обов’язковими для виконання сторонами, та ст. 611 ЦК про те, що порушення зобов’язання породжує обов’язок боржника відшкодувати збитки, завдані кредитору таким порушенням. Інтерес може викликати хіба що зазначення на складову частину збитків, яка полягає в додаткових витратах, викликаних простоєм, перенесенням строків виконання роботи або підвищенням ціни роботи.
2. Відповідно до ч. 2 ст. 850 ЦК підрядник має право на сплату йому встановленої ціни роботи, хоч би робота не була виконана повністю, якщо її виконання стало неможливим внаслідок «дій або недогляду» замовника. Тлумачення взятих у лапки слів має бути таким. Зазначення на дії (будь-які) не може означати можливості покладення на замовника обов’язку, що кореспондує цьому праву, за відсутності вини замовника (ст. 614 ЦК). Зазначення на недогляд означає, що підставою такої відповідальності замовника може бути як умисна, так і необережна його вина (якщо недогляд, то тим більше намір).
3. У ч. 2 ст. 850 ЦК встановлюється розмір відповідальності замовника у разі, якщо виконання роботи за договором підряду стало неможливим «внаслідок дій або недогляду замовника». За базу при визначенні цього розміру слід брати ціну роботи, як вона визначається в ст. 843 ЦК. Із суми, що складає ціну роботи, відраховується оплата за виконану роботу, що уже отримана підрядником, а також суми, які підрядник одержав або міг одержати, звільнившись від обов’язку виконувати роботу за договором підряду внаслідок неможливості подальшого виконання роботи з вини замовника.
Стаття 851. Невиконання замовником обов’язків за договором підряду
1. Підрядник має право не розпочинати роботу, а розпочату роботу зупинити, якщо замовник не надав матеріалу, устаткування або річ, що підлягає переробці, і цим створив неможливість виконання договору підрядником.
1. Стаття, що коментується, формулює досить просте правило. Викликає інтерес та обставина, що як неможливість виконання договору підрядником у цій статті розуміється непередання замовником підрядникові не тільки речі, що підлягає переробці відповідно до договору, а і устаткування і навіть матеріалу, хоч матеріал за умов ринкової економіки зазвичай придбати можливо. Це спеціальне правило не слід використовувати для тлумачення ст. 607 ЦК, оскільки в цій статті йдеться про неможливість виконання зобов’язання, яка настала внаслідок такої обставини, за яку не відповідає жодна із сторін.
Стаття 852. Права замовника у разі порушення підрядником договору підряду
1. Якщо підрядник відступив від умов договору підряду, що погіршило роботу, або допустив інші недоліки в роботі, замовник має право за своїм вибором вимагати безоплатного виправлення цих недоліків у розумний строк або виправити їх за свій рахунок з правом на відшкодування своїх витрат на виправлення недоліків чи відповідного зменшення плати за роботу, якщо інше не встановлено договором.
2. За наявності у роботі істотних відступів від умов договору підряду або інших істотних недоліків замовник має право вимагати розірвання договору та відшкодування збитків.
1. Якщо підрядник допустив недоліки, в роботі, в тому числі відступив від умов договору підряду, що погіршило роботу, наступають наслідки, передбачені договором. Якщо договором такі наслідки не встановлені, замовник має право реалізувати одну із правомочностей, які надаються йому ч. 1 ст. 852 ЦК, на свій вибір.
2. Якщо недоліки роботи або відступи від умов договору підряду є істотними, замовник має право вимагати розірвання договору та відшкодування збитків. Під збитками тут розуміється, зокрема, раніше внесена замовником плата за виконану частину роботи. Право на розірвання договору реалізується шляхом пред’явлення позову в суді, а за наявності згоди підрядника — шляхом укладення угоди про розірвання договору.
Стаття 853. Обов’язок замовника прийняти роботу, виконану підрядником
1. Замовник зобов’язаний прийняти роботу, виконану підрядником відповідно до договору підряду, оглянути її і в разі виявлення допущених у роботі відступів від умов договору або інших недоліків негайно заявити про них підрядникові.
Якщо замовник не зробить такої заяви, він втрачає право у подальшому посилатися на ці відступи від умов договору або недоліки у виконаній роботі.
2. Замовник, який прийняв роботу без перевірки, позбавляється права посилатися на недоліки роботи, які могли бути встановлені при звичайному способі її прийняття (явні недоліки).
3. Якщо після прийняття роботи замовник виявив відступи від умов договору підряду або інші недоліки, які не могли бути встановлені при звичайному способі її прийняття (приховані недоліки), у тому числі такі, що були умисно приховані підрядником, він зобов’язаний негайно повідомити про це підрядника.
4. У разі виникнення між замовником і підрядником спору з приводу недоліків виконаної роботи або їх причин на вимогу будь-кого з них має бути призначена експертиза. Витрати на проведення експертизи несе підрядник, крім випадків, коли експертизою встановлена відсутність порушень договору підряду або причинного зв’язку між діями підрядника та виявленими недоліками. У цих випадках витрати на проведення експертизи несе сторона, яка вимагала її призначення, а якщо експертизу призначено за погодженням сторін, — обидві сторони порівну.
5. Якщо замовник протягом одного місяця ухиляється від прийняття виконаної роботи, підрядник має право після дворазового попередження продати результат роботи, а суму виторгу, з вирахуванням усіх належних підрядникові платежів, внести в депозит нотаріуса на ім’я замовника, якщо інше не встановлено договором.
6. Якщо ухилення замовника від прийняття виконаної роботи спричинило зміну строку здачі роботи, вважається, що право власності на виготовлену (перероблену) річ перейшло до замовника у момент, коли мало відбутися її передання.
1. При прийнятті роботи замовник зобов’язаний оглянути роботу. У разі виявлення недоліків в роботі або відступлень від договору замовник зобов’язаний негайно повідомити про них підрядникові. При виявленні таких відступів або недоліків у подальшому права та обов’язки сторін диференціюються залежно від того, явними чи прихованими є недоліки роботи.
Якщо недоліки є явними, відсутність заяви замовника про недоліки в момент прийняття роботи веде до втрати замовником права посилатися в подальшому на відступи підрядника від договору чи інші недоліки роботи. Якщо ж у подальшому в роботі будуть виявлені приховані недоліки (тобто недоліки, які не могли бути виявлені при звичайному прийнятті роботи), замовник зобов'язаний негайно повідомити про це підрядника. Мається на увазі можливість застосування до підрядника заходів, передбачених на випадок неналежної якості роботи. Строк, впродовж якого замовник має право виявити та заявити підрядникові про приховані недоліки в роботі, Цивільним кодексом не встановлені. Таким може бути гарантійний строк (ст. 859 ЦК) або строк, що випливає із ст. 857 ЦК.
2. Розподіл витрат на проведення експертизи якості роботи, виконаної підрядником, здійснюється у такий спосіб: 1) за загальним правилом, ці витрати покладаються на підрядника; 2) у разі, якщо за результатами експертизи встановлена відсутність порушення підрядником умов договору або причинного зв’язку між діями підрядника та виявленими недоліками, витрати на проведення експертизи несе сторона, яка вимагала її призначення. Якщо експертизу призначено за погодженням сторін, витрати на її проведення розподіляються між замовником та підрядником порівну.
3. Правило ч. 6 ст. 853 ЦК про момент переходу до замовника права власності на виготовлену (перероблену) річ має на меті перекладення на замовника, що ухиляється від прийняття виконаної роботи, ризику випадкового знищення або випадкового пошкодження речі (виконаної роботи). Застосовується ч. 6 ст. 853 ЦК тільки у випадках, коли має місце ухилення замовника від прийняття виконаної роботи. Ухилення — це умисне неприйняття роботи чи зволікання з її прийняттям.
4. Ухилення замовника від прийняття роботи впродовж одного місяця є юридичним фактом, який разом з дворазовим попередженням підрядником замовника про можливість продажу результату роботи (ці попередження можуть бути зроблені як до, так і після спливу зазначеного місячного строку) дає підрядникові право продати результат роботи. Виторг від продажу розподіляється в такий спосіб: 1) частина виторгу спрямовується на погашення зобов’язання замовника щодо сплати підрядникові ціни роботи; 2) решта виторгу вноситься в депозит нотаріуса на ім’я замовника. Виникнення у підрядника цього права не ставиться в залежність від того, хто із сторін договору надав матеріали для виконання роботи.
Стаття 854. Порядок оплати роботи
1. Якщо договором підряду не передбачена попередня оплата виконаної роботи або окремих її етапів, замовник зобов’язаний сплатити підрядникові обумовлену ціну після остаточної здачі роботи за умови, що роботу виконано належним чином і в погоджений строк або, за згодою замовника, — достроково.
2. Підрядник має право вимагати виплати йому авансу лише у випадку та в розмірі, встановлених договором.
1. При тлумаченні ст. 854 ЦК слід враховувати, що в Цивільному кодексі не формулюються визначення авансу та попередньої оплати, які (визначення) слугували б критеріями для розмежування сфери дії ч. 1 та 2 цієї статті. В Юридичній енциклопедії аванс визначається як грошова сума або інша майнова цінність, яка передається у рахунок майбутніх платежів. Це визначення також не дає змоги відрізнити аванс від попередньої оплати. Ці два поняття як різні поставлені поряд не тільки в ст. 854, а і в ст. 1057 ЦК. Нормативною основою для розмежування авансу і попередньої оплати може бути ч. 2 ст. 873 ЦК, в якій розрізняються оплата замовлення при укладенні договору «в повному обсязі» (тобто попередня оплата) або «шляхом видачі авансу» (тобто шляхом здійснення попередньої оплати не в повному обсязі, а частково).
2. Із ч. 1 та 2 ст. 654 ЦК слід зробити висновок про те, що аванс і попередня оплата можуть застосовуватись лише у випадках, встановлених договором. Це не перешкоджає встановленню положення про попередню оплату роботи, виконаної підрядником, законом. Договором і законом може бути передбачена оплата етапів робіт. Попри всі ці можливості отримання підрядником оплати до здачі-прийняття виконаної підрядником роботи, загальне правило, сформульоване в ч. 1 ст. 854 ЦК, покладає на замовника обов’язок сплатити підрядникові вартість роботи після остаточної здачі роботи. Цей обов’язок виникає на стороні замовника за умови, що роботу виконано належним чином і в погоджений строк або достроково, якщо на це була згода замовника. Проте виконання підрядником роботи пізніше погодженого строку не може бути підставою для звільнення замовника від обов’язку сплатити вартість роботи після її остаточної здачі. При достроковому виконанні та достроковій здачі роботи замовник не несе обов’язку сплати ціни роботи тут же після здачі роботи. Але зі спливом передбаченого договором строку замовник зобов’язаний сплатити цю ціну.
Стаття 855. Розрахунки між сторонами у разі випадкового знищення предмета договору підряду або неможливості закінчення роботи
1. Якщо предмет договору підряду до здачі його замовникові був випадково знищений або закінчення роботи стало неможливим без вини сторін, підрядник не має права вимагати плати за роботу.
Підрядник має право на плату, якщо знищення предмета договору підряду або неможливість закінчення роботи сталися через недоліки матеріалу, переданого замовником, чи внаслідок його вказівок про спосіб виконання роботи або якщо таке знищення чи неможливість закінчення роботи сталися після пропущення замовником строку прийняття виконаної роботи.
1. Оскільки за договором підряду підрядник виконує роботу на свій ризик (ч. 1 ст. 837 ЦК), випадкове знищення (випадкове пошкодження) роботи, неможливість її закінчення без вини сторін позбавляє підрядника права на плату роботи. Це законодавче положення і слід враховувати при тлумаченні абзацу першого ст. 855 ЦК, в якому використовується невдале формулювання «не має права вимагати плати за роботу». Із цього формулювання випливає, що підрядник не зобов’язаний повертати замовникові суму попередньої оплати або авансу. Але із загального правила ч. 1 ст. 837 ЦК випливає, що підрядник такий обов’язок несе.
2. З іншого боку, знищення предмету договору підряду або неможливість закінчення роботи, які стали наслідком недоліків матеріалів, наданих замовником або його вказівок про спосіб виконання роботи, не позбавляє підрядника права на оплату за виконану роботу. Це логічно не узгоджується з положеннями ст. 848 ЦК. Але спростувати прямо закріплене в ст. 855 ЦК право підрядника на плату посиланням на невиконання підрядником обов’язків попередити замовника про обставини, на які зазначається у ст. 847 і 848 ЦК, неможливо. Неможливе врахування вини підрядника в таких випадках і на підставі ст. 616 ЦК, оскільки вона застосовується у разі стягнення збитків та неустойки. Навіть у випадках, коли підрядник не виконав свого обов’язку відмовитися від договору, який (обов’язок) закріплений в ч. 2 ст. 848 ЦК, немає підстав для позбавлення його права на плату, передбаченого ст. 855 ЦК, або для зменшення розміру цієї плати. Викладене не є перешкодою для відповідальності підрядника перед замовником за порушення вимог ст. 847, 848 ЦК.
3. Підрядник має право на плату також у разі, коли замовник пропустив строк прийняття виконаної роботи і в період прострочення предмет договору був випадково знищений (внаслідок дії непереборної сили чи простого випадку).
Стаття 856. Право підрядника на притримування
1. Якщо замовник не сплатив встановленої ціни роботи або іншої суми, належної підрядникові у зв’язку з виконанням договору підряду, підрядник має право притримати результат роботи, а також устаткування, залишок невикористаного матеріалу та інше майно замовника, що є у підрядника.
1. Доцільно було б в процесуальних та інших правових документах використовувати термін «притримання» (а не «притримування»). Він використовується в ст. 594, 596 ЦК, ст. 14, 21 Закону «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень» [167]. За правом притримання рухомої речі, яке підлягає реєстрації підрядником як обтяжувачем, визнається вищий пріоритет перед іншими незареєстрованими обтяженнями, хоч би це обтяження і не було зареєстроване (ч. 3 ст. 14 названого Закону).
2. Свої права на рухому річ, що притримується, підрядник реалізує в порядку, що визначається названим Законом: 1) до початку процедури звернення стягнення підрядник (обтяжувач) зобов’язаний зареєструвати в Державному реєстрі обтяжень рухомого майна відомості про звернення стягнення на предмет обтяження; 2) підрядник на свій розсуд вибирає судовий або позасудовий спосіб звернення стягнення на рухому річ, що є предметом притримання; 3) звернення стягнення на предмет притримання в судовому порядку передбачає подальшу реалізацію цього предмета шляхом його продажу в порядку, встановленому для виконання судових рішень, та виплату підрядникові грошової суми, що складається із сум вимог підрядника до замовника, які визначаються ст. 22 згаданого Закону; 4) якщо підрядник вирішив звернути стягнення на результат роботи, що притримується, в позасудовому порядку, він має право вибрати один із таких способів звернення стягнення: а) набуття права власності на предмет договору підряду; б) продаж цього предмета підрядником (обтяжувачем). Як при набутті права власності на предмет договору купівлі-продажу, що отримується, так і при його продажу, підрядник має додержуватись правил, встановлених Законом «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень».
3. Право притримання нерухомої речі, що є предметом договору підряду, підрядник реалізує в порядку, встановленому ст. 591 ЦК.
Стаття 857. Якість роботи
1. Робота, виконана підрядником, має відповідати умовам договору підряду, а в разі їх відсутності або неповноти — вимогам, що звичайно ставляться до роботи відповідного характеру.
2. Виконана робота має відповідати якості, визначеній у договорі підряду, або вимогам, що звичайно ставляться, на момент передання її замовникові.
3. Результат роботи в межах розумного строку має бути придатним для використання відповідно до договору підряду або для звичайного використання роботи такого характеру.
1. Якість роботи, яка виконана за договором підряду, має відповідати встановленим вимогам на момент передання його замовникові. При цьому відповідно до ч. 2 ст. 853 ЦК замовник після прийняття роботи не вправі пред’явити до підрядника будь-які вимоги з приводу явних недоліків роботи, якщо він прийняв роботу без перевірки або не заявив підрядникові негайно про явні недоліки роботи.
2. Якщо в межах розумного строку, впродовж якого результат роботи має бути придатним для використання відповідно до договору підряду чи для звичайного використання роботи такого характеру, будуть виявлені недоліки роботи, які не могли бути виявлені при звичайному її прийманні, підрядник має відповідати за ці недоліки.
З іншого боку, підрядник не може відповідати за ті недоліки речі, які є наслідком тривалого або інтенсивного її використання або дій замовника (особи, що використовує річ), які не містять ознаки належної дбайливості про річ, в які втілені результати роботи, виконаної підрядником.
Стаття 858. Відповідальність підрядника за неналежну якість роботи
1. Якщо робота виконана підрядником з відступами від умов договору підряду, які погіршили роботу, або з іншими недоліками, які роблять її непридатною для використання відповідно до договору або для звичайного використання роботи такого характеру, замовник має право, якщо інше не встановлено договором або законом, за своїм вибором вимагати від підрядника:
1) безоплатного усунення недоліків у роботі в розумний строк;
2) пропорційного зменшення ціни роботи;
3) відшкодування своїх витрат на усунення недоліків, якщо право замовника усувати їх встановлено договором.
2. Підрядник має право замість усунення недоліків роботи, за які він відповідає, безоплатно виконати роботу заново з відшкодуванням замовникові збитків, завданих простроченням виконання. У цьому разі замовник зобов’язаний повернути раніше передану йому роботу підрядникові, якщо за характером роботи таке повернення можливе.
3. Якщо відступи у роботі від умов договору підряду або інші недоліки у роботі є істотними та такими, що не можуть бути усунені, або не були усунені у встановлений замовником розумний Строк, замовник має право відмовитися від договору та вимагати відшкодування збитків.
4. Умова договору підряду про звільнення підрядника від відповідальності за певні недоліки роботи не звільняє його від відповідальності за недоліки, які виникли внаслідок умисних дій або бездіяльності підрядника.
5. Підрядник, який надав матеріал для виконання роботи, відповідає за його якість відповідно до положень про відповідальність продавця за товари неналежної якості.
1. Стаття, що коментується, формулює правові норми, які встановлюють відповідальність підрядника за неналежну якість роботи і за неналежну якість матеріалів, які надав підрядник для виконання роботи. Згідно з ч. 5 ст. 858 ЦК у разі неналежної якості матеріалів, наданих підрядником, він несе відповідальність відповідно до ст. 678 ЦК. При цьому можуть застосовуватись і інші положення Цивільного кодексу, що стосуються відповідальності продавця за неналежну якість товару.
2. На стороні замовника виникають права, передбачені п. 1 — 3 ч. 1 ст. 858 ЦК, за наявності таких обставин: 1) або підрядник виконав роботу з відступами від умов договору підряду, що в будь-який спосіб погіршили роботу; 2) або підрядником допущені інші недоліки, які роблять її непридатною для використання відповідно до договору чи для звичайного використання роботи такого характеру. Як видно, відповідальність підрядника при відступах його від договору наступає при будь-якому погіршенні роботи. За інші недоліки підрядник відповідає за умов, непридатності роботи для використання. Це змушує замовників наполягати при укладенні договору на включенні до його змісту умов, що найбільш широко формулюють вимоги до якості роботи. Тоді будь-які недоліки роботи будуть кваліфікуватись як відступи від договору і тягти відповідальність підрядника.
3. Незалежно від згоди замовника підрядникові надається право замість усунення недоліків роботи, за які він відповідає, заново безплатно виконати роботу з відшкодуванням замовникові збитків, що завдані простроченням виконання. У такому випадку на замовника покладається обов’язок повернути підрядникові раніше прийняту від нього роботу (якщо це можливо).
4. У разі істотності відступів від умов договору або інших недоліків в роботі, неможливості їх усунення або неусунення їх підрядником у встановлений замовником строк, замовник має право на розірвання договору шляхом відмови від нього та на відшкодування збитків. До складу збитків при цьому включаються ті витрати, які здійснив замовник в порядку внесення авансу, попередньої оплати роботи або оплати ціни роботи після її остаточного прийняття, вартість переданих підрядникові матеріалів, необхідних для виконання роботи. Збитки, що підлягають відшкодуванню замовникові, мають бути зменшені на суму вартості недоброякісної роботи та вартості використаних матеріалів, наданих підрядником, якщо замовник, посилаючись на ч. 3 ст. 653 ЦК, відмовляється повернути підрядникові раніше прийняту роботу.
5. До договору підряду можуть бути включені умови про звільнення підрядника від відповідальності за певні недоліки роботи. Такі умови будуть мати ознаки дійсності. Але умови про звільнення підрядника від відповідальності за недоліки, які стали наслідком умисних його дій або умисної його бездіяльності, будуть суперечити закону (ч. 4 ст. 858 ЦК). Такі умови, проте, не є нікчемними (недійсними) частинами правочину в силу відсутності прямого зазначення на це в законі. Вони є лише оспорюваними умовами правочину, які можуть бути визнані недійсними судом. Однак законодавець встановлює суто спеціальне правило щодо юридичного значення таких умов і на відміну від умов оспорюваного правочину (окремих оспорюваних умов правочину), які підлягають застосуванню до набрання законної сили рішенням суду про визнання правочину чи окремих його умов недійсними, умови, про які йдеться, не можуть застосовуватись, хоч би вони і не були визнані судом недійсними. Таку ж правову конструкцію законодавець використовує у спадковому праві (ч. 3 ст. 1235; ч. 1 ст. 1241 ЦК).
Стаття 859. Гарантія якості роботи
1. Якщо договором або законом передбачено надання підрядником замовникові гарантії якості роботи, підрядник зобов’язаний передати замовникові результат роботи, який має відповідати вимогам статті 857 цього Кодексу протягом усього гарантійного строку.
2. Гарантія якості роботи поширюється на все, що становить результат роботи, якщо інше не встановлено договором підряду.
1. Якщо інше не встановлено договором підряду, ст. 859 ЦК не виключає застосування ст. 853 ЦК, тобто, за загальними правилами, гарантії якості роботи не поширюються на явні недоліки роботи, про які замовник не заявив при прийнятті роботи. Цей висновок зроблено за допомогою такого методологічного інструментарію. У ч. 1 ст, 859 ЦК нічого не говориться про явні недоліки в роботі, виконаній підрядником. Тому методом логічного доповнення тексту ч. 1 ст. 859 ЦК виявляється правовий припис, відповідно до якого гарантія якості роботи поширюється і на недоліки, що мають явний характер. Але правові приписи, що виявляються у такий спосіб, не можуть застосовуватись усупереч загальним правилам. Таким у даному випадку є правило ч. 2 ст. 853 ЦК, відповідно до якого замовник втрачає право посилатися в подальшому на недоліки роботи, які могли бути встановлені при звичайному способі її прийняття. Отже, гарантійні зобов’язання підрядника не поширюються на явні недоліки в роботі, які могли бути виявлені при звичайному способі її прийняття.
2. Відсутність гарантії якості роботи не означає, що взагалі не встановлено будь- якого граничного строку, впродовж якого замовник може виявити недоброякісне виконання роботи підрядником та пред’явити вимоги до підрядника, виконавши свій обов’язок негайно повідомити підрядника про відступи від умов договору підряду та інші недоліки роботи, що мають прихований характер (ч. 3 ст. 853 ЦК). У межах розумного строку результат роботи завжди має бути придатним для використання (ч. 3 ст. 857 ЦК). Цей «розумний строк» слугує певного заміною гарантійному строку. Отже, гарантійний строк чітко визначає строк, впродовж якого можливе виявлення недоліків в роботі, і усуває невизначеність, яка виникає в тих випадках, коли гарантійний строк не встановлено, і замість нього використовується зазначений «розумний» строк.
Стаття 860. Порядок обчислення гарантійного строку
1. Перебіг гарантійного строку починається з моменту, коли виконана робота була прийнята або мала бути прийнята замовником, якщо інше не встановлено договором підряду.
2. До обчислення гарантійного строку за договором підряду застосовуються положення статті 676 цього Кодексу, якщо інше не встановлено договором або законом.
1. У статті, що коментується, викладаються елементарні положення. Слід звернути увагу тільки на диспозитивні застереження, що формулюються в обох частинах цієї статті. Вони надають певної змоги оцінити якість нормативного матеріалу, включеного до Цивільного кодексу. Потреби у формулюванні диспозитивних застережень у ч. 1 та 2 ст. 860 ЦК не було взагалі, бо право відступати від положень цієї статті випливає із абзацу другого ч. 3 ст. 6 ЦК. Не було необхідності і в застереження про можливість встановлення законом іншого порядку обчислення гарантійного строку. Практика вітчизняної законотворчості довела, що законодавець не потребує будь-якого дозволу на встановлення новим законом інших законодавчих норм, ніж ті, що були встановлені раніше.
Стаття 861. Обов’язок підрядника передати інформацію замовникові
1. Підрядник зобов’язаний передати замовникові разом з результатом роботи інформацію щодо експлуатації або іншого використання предмета договору підряду, якщо це передбачено договором або якщо без такої інформації використання результату роботи для цілей, визначених договором, є неможливим.
1. Обов’язок підрядника передати замовникові інформацію щодо експлуатації або іншого використання предмету підряду має обмежений характер. За загальним правилом, підрядник несе такий обов’язок лише тоді, коли без такої інформації використання результату роботи для цілей, визначених договором, є неможливим. У решті випадків підрядник несе такий обов’язок, якщо це передбачено договором або спеціальним законом (таким є Закон «Про захист прав споживачів» [186]).
Стаття 862. Конфіденційність одержаної сторонами інформації
1. Якщо сторона у договорі підряду внаслідок виконання договору одержала від другої сторони інформацію про нові рішення і технічні знання, у тому числі й такі, що не захищаються законом, а також відомості, що можуть розглядатися як комерційна таємниця, вона не має права повідомляти їх іншим особам без згоди другої сторони.
1. Визначення комерційної таємниці, що наводиться у ч. 2 ст. 505 ЦК, охоплює будь- які відомості, крім тих, які згідно з законом не можуть бути віднесені до комерційної таємниці. Тому захист прав сторін договору підряду на конфіденційну інформацію здійснюється не тільки відповідно до ст. 862 ЦК, а і на підставі загальних положень про право інтелектуальної власності (ст. 418 — 432 ЦК) і положень про право інтелектуальної власності на комерційну таємницю.
Стаття 863. Позовна давність, що застосовується до вимог щодо неналежної якості роботи
1. До вимог щодо неналежної якості роботи, виконаної за договором підряду, застосовується позовна давність в один рік, а щодо будівель і споруд — три роки від дня прийняття роботи замовником.
1. У статті, що коментується, вкрай невдало визначено день, з якого починається перебіг позовної давності за позовами, що випливають із неналежної якості роботи, виконаної за договором підряду. По суті у всіх випадках, коли розумний строк, впродовж якого результат робіт має бути придатним для використання (ч. 3 ст. 857 ЦК), перевищує один або три роки, замовник позбавляється можливості пред’явити позов до замовника. Будь-яких можливостей відступити від спеціального порядку визначення дня початку перебігу строку давності за такими позовами та застосовувати загальні правила ст. 261 ЦК немає. Немає і можливості встановити в договорі інший порядок визначення цього дня, оскільки заборона змінювати за домовленістю сторін порядок обчислення позовної давності встановлена ч. 2 ст. 260 ЦК, поширюється на всі правила, що встановлюють цей порядок (вони встановлені ст. 253 — 255, 261 — 265 ЦК і окремими спеціальними нормами). Застосування ж порядку обчислення позовної давності, що встановлений ст. 863 ЦК, іноді взагалі може позбавити права замовника на захист. На стадії правозастосовування виправити цю ситуацію неможливо. Задовільного результату можна досягти тільки за рахунок включення до договору підряду умови про встановлення більш тривалої позовної давності за вимогами, що випливають із неналежної якості роботи, виконаної за договором підряду.
2. Стосовно тривалості строку позовної давності за вимогами про неналежну якість будівель і споруд, то трирічний строк, встановлений ст. 863 ЦК, застосовується лише до випадків, коли замовниками за договором будівельного підряду є фізичні особи, що не є підприємцями. Якщо ж замовниками є юридичні особи (в тому числі і такі, що не є суб’єктами господарювання) або фізичні особи — підприємці, застосовується позовна давність та порядок її обчислення, встановлені ч. 3 ст. 322 ГК [31]. Щодо недоліків некапітальних конструкцій встановлюється позовна давність тривалістю один рік, а у випадках, коли недоліки не могли бути виявлені за звичайного способу прийняття робіт, — два роки. Щодо недоліків капітальних конструкцій, позовна давність встановлюється тривалістю три роки, а у разі якщо вони не могли бути виявлені за звичайного способу прийняття робіт — десять років. Якщо протиправні дії підрядника привели до руйнувань чи аварій, позовна давність щодо вимог про відшкодування збитків встановлена тривалістю тридцять років.
Позовна давність, встановлена ч. 3 ст. 322 ГК [31], починає перебіг з дня прийняття роботи замовником. Але ч. 4 ст. 322 ГК приписує відраховувати позовну давність від дня виявлення недоліків, якщо законом або договором передбачено надання гарантії. Надання гарантії стосовно будівельного підряду передбачено ч. 1 ст. 884 ЦК. Див. про це п. 1 коментаря до ст. 884 ЦК.
Стаття 864. Початок перебігу позовної давності в окремих випадках
1. Якщо договором підряду або законом встановлений гарантійний строк і заява з приводу недоліків роботи зроблена у межах гарантійного строку, перебіг позовної давності починається від дня заявлення про недоліки.
2. Якщо відповідно до договору підряду роботу було прийнято замовником частинами, перебіг позовної давності починається від дня прийняття роботи в цілому.
1. Стаття, що коментується, враховує ту обставину, що при встановленні тривалого гарантійного строку застосування правила визначення дня початку перебігу позовної давності, встановленого ст. 863 ЦК, позбавляє замовника права на захист. Тому ч. 1 ст. 864 ЦК передбачає, що позовна давність за вимогами, пов’язаними з неналежною якістю роботи, якщо встановлено гарантійний строк, починає перебіг з дня заявлення про недоліки, якщо така заява зроблена у межах гарантійного строку. Належить також враховувати, що заява з приводу недоліків роботи, виявлених в межах гарантійного строку, відповідно до ч. 3 ст. 853 ЦК має бути зроблена негайно. Звертає на себе увагу відсутність у законодавця єдиного підходу до визначення дня початку перебігу позовної давності у подібних правовідносинах. Загальне правило ч. 1 ст. 261 ЦК пов’язує початок перебігу позовної давності з таким юридичним фактом, як отримання особою інформації про порушення її права. Це загальне правило конкретизується стосовно купівлі-продажу вказанням на початок перебігу позовної давності з дня виявлення недоліків в товарі (ст. 681 ЦК). Доказування дня виявлення недоліків пов’язано з труднощами. Тому в ч. 1 ст. 864 ЦК днем початку перебігу позовної давності визнається день заявлення замовником підрядникові про недоліки.
2. Частина 2 ст. 864 ЦК змістовно пов’язана не з ч. 1 ст. 864 ЦК, що стосується обчислення позовної давності у випадках встановлення гарантійного строку, а з ст. 863 ЦК. Вона передбачає, що позовна давність за вимогами, що випливають із неналежної якості роботи за договором підряду, у випадках, коли роботу було прийнято частинами, а гарантійний строк не встановлено, починається від дня прийняття роботи в цілому.
§ 2. ПОБУТОВИЙ ПІДРЯД
Стаття 865. Договір побутового підряду
1. За договором побутового підряду підрядник, який здійснює підприємницьку діяльність, зобов’язується виконати за завданням фізичної особи (замовника) певну роботу, призначену для задоволення побутових та інших особистих потреб, а замовник зобов’язується прийняти та оплатити виконану роботу.
2. Договір побутового підряду є публічним договором.
3. До відносин за договором побутового підряду, не врегульованих цим Кодексом, застосовується законодавство про захист прав споживачів.
1. Договір побутового підряду визначається в такий спосіб, що замовником у ньому може бути лише фізична особа, яка замовляє виконання певної роботи, призначеної для задоволення побутових та інших особистих потреб. Тому сфери дії ст. 865 — 874 ЦК і Закону «Про захист прав споживачів» [186] збігаються.
Стаття 866. Форма договору побутового підряду
1. Договір побутового підряду вважається укладеним у належній формі, якщо підрядник видав замовникові квитанцію або інший документ, що підтверджує укладення договору.
Відсутність у замовника цього документа не позбавляє його права залучати свідків для підтвердження факту укладення договору або його умов.
1. Загальні правила щодо письмової форми правочину (ст. 207 ЦК) передбачають, що правочин підписується його сторонами. Як виняток із цього правила форма договору побутового підряду вважається до держаною, якщо підрядник видав замовникові квитанцію або інший документ, що підтверджує укладення договору. Таким іншим документом відповідно до п. 7 ст. 1 Закону «Про захист прав споживачів» можуть бути також товарний або касовий чек, квиток, талон тощо. Але навіть відсутність і такого документа не позбавляє замовника права залучати свідків для підтвердження факту укладення договору або його змісту.
Стаття 867. Гарантії прав замовника
1. Підрядник не має права нав’язувати замовникові включення до договору побутового підряду додаткових оплатних робіт або послуг. У разі порушення цієї вимоги замовник має право відмовитися від оплати відповідних робіт або послуг.
2. Замовник має право у будь-який час до здачі йому роботи відмовитися від договору побутового підряду, сплативши підрядникові частину встановленої ціни роботи пропорційно роботі, фактично виконаній до повідомлення про відмову від договору, та відшкодувавши йому витрати, здійснені до цього моменту з метою виконання договору, якщо вони не входять до частини ціни роботи, яка підлягає сплаті. Умови договору, що позбавляють замовника цього права, є нікчемними.
1. Договір побутового підряду визначається як публічний (ч. 2 ст. 865 ЦК). Але він не обов’язково є договором приєднання, хоч і може бути таким. В останньому випадку підрядник може запропонувати для приєднання договір, в якому умови встановлені у вигляді формуляра або іншої стандартної форми. Але і в таких випадках неприпустимим є нав’язування замовникові додаткових робіт або послуг. Проте як додаткові не можуть кваліфікуватись роботи або послуги, що складають єдине ціле з основною роботою, що виконується за договором підряду. Із ч. 1 ст. 864 ЦК не випливає право замовника на відмову від частини запропонованих робіт або послуг, якщо підрядник пропонує договір для приєднання. У решті випадків це є можливим.
2. Замовник має право в будь-який час до здачі йому роботи на свій розсуд розірвати договір, заявивши про відмову від договору. При цьому на замовника покладаються обов’язки: 1) сплатити частину ціни роботи, що пропорційна роботі, фактично виконаній підрядником до отримання повідомлення замовника про відмову від договору; 2) відшкодувати підрядникові витрати, здійснені до цього моменту з метою виконання договору, якщо вони не входять в ціну роботи, яка підлягає сплаті. При цьому не встановлюється будь-яких правил, що давали б замовникові право вимагати повернення попередньої оплати, якщо вона здійснена. Відповідно ж до загального положення ч. З ст. 653 ЦК замовник не має права вимагати повернення суми, сплаченої в порядку попередньої оплати (з урахуванням платежів, які має здійснити замовник на користь підрядника у зв’язку з розірванням договору за ініціативою замовника). Оскільки ч. 3 ст. 653 ЦК прямо суперечить принципу справедливості, уявляється припустимим відступити від букви ч. 3 ст. 653 ЦК та визнати за замовником право на повернення грошової суми, сплаченої в порядку попередньої оплати роботи за договором підряду, у разі відмови замовника від договору (з урахуванням сум, які має сплатити замовник на користь підрядника).
Стаття 868. Надання замовникові інформації про роботу
1. Підрядник зобов’язаний до укладення договору побутового підряду надати замовникові необхідну та достовірну інформацію про запропоновані роботи, їх види та особливості, про ціну та форму оплати роботи, а також повідомити замовникові на його прохання інші відомості, що стосуються договору. Підрядник зобов’язаний назвати замовникові конкретну особу, яка буде виконувати роботу, якщо за характером роботи це має значення.
1. Більш розгорнені положення про інформацію, яка має бути надана замовникові за договором побутового підряду, встановлені ст. 15 Закону «Про захист прав споживачів» [186]. Інші правила щодо змісту інформації, яку підрядник має надати замовникові, формулюються у ч. 2 та 3 ст. 869 ЦК. Див. коментар до цієї статті.
2. Унікальним є правило ст. 868 ЦК, відповідно до якого підрядник має назвати замовникові конкретну особу (фізичну), яка буде виконувати роботу (якщо це має значення з урахуванням характеру роботи). Ця правова конструкція не може розглядатись як різновид заміни боржника в зобов’язанні (ст. 520 ЦК) або покладення виконання обов’язку на іншу особу (ст. 528 ЦК).
Стаття 869. Публічна пропозиція роботи
1. До реклами та інших пропозицій щодо роботи, яка виконується за договором побутового підряду, застосовуються положення статті 641 цього Кодексу.
2. При здачі робіт замовникові підрядник зобов’язаний повідомити його про вимоги, яких необхідно додержувати для ефективного та безпечного використання виготовленої або переробленої речі або іншої виконаної роботи, а також про можливі для замовника або інших осіб наслідки недодержання відповідних вимог.
3. Замовник має право вимагати розірвання договору побутового підряду та відшкодування збитків, якщо внаслідок неповноти або недостовірності інформації, отриманої від підрядника, був укладений договір на виконання робіт, які не мають тих властивостей, які мав на увазі замовник.
1. Стаття 641 ЦК поширюється на всі види договорів, крім тих, для яких публічна пропозиція суперечить їх сутності. Тому ч. 1 ст. 869 ЦК передбачає застосування ст. 641 ЦК до реклами та інших пропозицій виконання роботи за договорами побутового підряду.
2. У ч. 2 та 3 ст. 869 ЦК викладаються подальші правила щодо обов’язку надати інформацію, формулювання яких розпочато в ст. 868 ЦК. Це не зовсім відповідає заголовку ст. 869 ЦК, але не перешкоджає застосуванню відповідних правил.
3. Замовникові надається можливість довести, що роботи, які виконані за договором підряду, не мають тих властивостей, які мав на увазі замовник, внаслідок неповноти або недостовірності інформації, отриманої від підрядника. Якщо замовник це доведе, він отримує право вимагати розірвання договору та відшкодування збитків. Розірвання договору здійснюється в судовому порядку, а за наявності згоди підрядника — шляхом укладення сторонами відповідної угоди. За умови, що замовник доведе наявність обставин, про які йшлося вище, відсутність необхідних властивостей роботи може бути виявлена не тільки в момент прийняття роботи (ч. 1,2 ст. 853 ЦК), а і впродовж певного строку після цього, який має бути розумним (ч. 3 ст. 857 ЦК). Збитки, право на відшкодування яких має замовник, включають плату, яку вніс замовник за виконану роботу, вартість матеріалів, наданих замовником, а також інші збитки, як вони визначаються у ст. 22 ЦК. Якщо робота, що виконана за договором підряду, на момент розірвання договору знаходиться у замовника, і замовник не вимагає покладення на підрядника обов’язку зворотного прийняття роботи від замовника, розмір збитків, які підлягають стягненню з підрядника, зменшується на суму вартості роботи.
Стаття 870. Виконання роботи за договором побутового підряду з матеріалу підрядника
1. За договором побутового підряду підрядник виконує роботу зі свого матеріалу, а за бажанням замовника — з його матеріалу.
2. Якщо робота виконується з матеріалу підрядника, вартість матеріалу оплачується замовником частково або в повному обсязі, за погодженням сторін, з остаточним розрахунком при одержанні замовником виконаної підрядником роботи. У випадках, передбачених договором, матеріал може бути наданий підрядником у кредит (із розстроченням платежу). Подальша зміна ціни наданого в кредит матеріалу не призводить до перерахунку, якщо інше не встановлено договором.
1. Сторони договору побутового підряду мають домовитись про те, яка із сторін надає матеріали для виконання роботи. Частина 2 ст. 870 ЦК визначає порядок розрахунків за матеріали, надані підрядником: 1) надання підрядником матеріалів у кредит (із розстроченням платежу, як зазначається у ст. 870 ЦК. Але немає правових перешкод для домовленості сторін про відстрочення платежу) можливе, якщо це передбачено договором.' При цьому в договорі мають визначатись і строки оплати; 2) із викладеного правила випливає, що замовник має здійснити оплату матеріалів, що надаються підрядником, у повному обсязі до початку виконання роботи підрядником в строк, що конкретизується в договорі; 3) можлива домовленість про часткову оплату вартості матеріалів до початку виконання робіт з остаточним розрахунком при одержанні замовником виконаної підрядником роботи.
2. Як і ст. 694 ЦК стосовно договору купівлі-продажу, ст. 870 ЦК стосовно договору підряду встановлює, що подальша зміна ціни матеріалу, наданого на умовах кредиту, не тягне будь-яких перерозрахунків між сторонами. Відповідно до ч. 3 ст. 6 ЦК договором може бути передбачено інше. Щоб усунути будь-які сумніви з цього приводу, ст. 870 ЦК прямо зазначає на можливість таких відступів.
Стаття 871. Виконання роботи за договором побутового підряду з матеріалу замовника
1. Якщо робота виконується з матеріалу замовника, у квитанції або іншому документі, що видається підрядником при укладенні договору побутового підряду, вказуються точне найменування матеріалу, його кількість і оцінка, здійснена за погодженням сторін.
1. На підрядника покладається обов’язок точно вказати у квитанції або іншому документі, що видається замовникові при укладенні договору, найменування, кількість і оцінку матеріалу, наданого замовником. Відсутність таких відомостей у квитанції не означає, що не погоджена істотна умова договору, або що договір не укладено, і не позбавляє сторони будь-якими доказами, що допускаються в цивільному процесі, доводити факт передання чи непередання матеріалів, їх кількість та вартість.
Стаття 872. Права замовника у разі істотного порушення підрядником договору побутового підряду
1. Якщо підрядником були допущені істотні відступи від умов договору побутового підряду або інші істотні недоліки в роботі, виконаній із матеріалу замовника, він має право вимагати за своїм вибором:
1) виготовлення іншої речі з однорідного матеріалу такої самої якості;
2) розірвання договору та відшкодування збитків.
2. У разі виявлення інших відступів від умов договору або інших недоліків у роботі замовник має право за своїм вибором вимагати безоплатного усунення цих недоліків у розумний строк або відшкодування його витрат на усунення недоліків чи відповідного зменшення плати.
3. Вимога про безоплатне усунення недоліків роботи, виконаної за договором побутового підряду, які можуть становити небезпеку для життя або здоров’я замовника та інших осіб, може бути пред’явлена замовником або його правонаступником протягом десяти років з моменту прийняття роботи, якщо у встановленому законом порядку не передбачені більш тривалі строки (строки служби). Така вимога може бути пред’явлена незалежно від того, коли виявлено ці недоліки, у тому числі й при виявленні їх після закінчення гарантійного строку.
У разі невиконання підрядником цієї вимоги замовник має право протягом цього ж строку вимагати повернення частини ціни, сплаченої за роботу, або відшкодування його витрат на усунення недоліків.
1. Звертає на себе увагу неузгодженість термінології і формулювань ст. 858 і ст. 872 ЦК, що встановлюють наслідки неналежного виконання підрядником роботи за договором підряду. У ст. 858 ЦК ці наслідки називаються відповідальністю підрядника, а в ст. 872 ЦК вони формулюються як права замовника. Зазначення в ст. 872 ЦК на права замовника не є безпідставним, бо відповідальність означає покладення на суб’єкта певних обов’язків, яким кореспондують права іншого учасника цих правовідносин. Але ж зазначення на відповідальність є більш точним, оскільки відповідальність означає покладення обов’язків за наявності вини. У ст. 858 ЦК йдеться про відступи від умов договору, які погіршили роботу, та про інші недоліки, які тягнуть непридатність роботи. Ці відступи та недоліки є підставою відповідальності підрядника. У ч. 1 ст. 872 ЦК відступи від договору та інші недоліки визнаються юридичними фактами, що породжують відповідні права замовника, за умови, що ці відступи або недоліки є істотними. Істотність при цьому має визначатись з урахуванням конкретних обставин, а не відповідно до ч. 2 ст. 651 ЦК. Не виключається врахування при кваліфікації недоліків як істотних визначення істотного недоліку товару в п. 12 ст. 1 Закону «Про захист прав споживачів» [186]. Наявність відступів чи недоліків, які не кваліфікуються як істотні, тягне наслідки, передбачені ч. 2 ст. 872 ЦК. Спеціальні наслідки встановлені на випадок, коли недоліки роботи можуть становити небезпеку для життя або здоров’я замовника та інших осіб.
2. Якщо відступи від договору або недоліки в роботі є істотними, замовник має право пред’явити підрядникові вимогу про виготовлення іншої речі із однорідного матеріалу такої самої якості або про розірвання договору (у судовому порядку) та відшкодування збитків. Ці правила прямо застосовуються до випадків виконання роботи із матеріалів замовника. До випадків виконання роботи із матеріалів підрядника ці правила належить застосовувати за аналогією.
3. У разі виявлення інших відступів від умов договору або інших недоліків в роботі («інших» — це означає таких, що не мають ознаки істотності), замовник вправі вимагати усунення недоліків підрядником у розумний строк або відшкодування витрат на усунення недоліків, або відповідного зменшення плати. Ці ж правила слід застосовувати за аналогією до випадків виконання роботи із матеріалів підрядника.
4. Якщо недоліки в роботі, виконаній за договором побутового підряду, можуть загрожувати життю або здоров’ю замовника та інших осіб, замовник вправі пред’явити до підрядника вимогу про безоплатне усунення недоліків впродовж десяти років з моменту прийняття роботи, якщо договором не встановлені більш тривалі строки. Ці строки можуть бути визначені в договорі як строки служби результату роботи або як строки, впродовж яких підрядник несе відповідальність за недоліки, які можуть становити небезпеку для життя та здоров’я замовника або інших осіб. Із ч. 3 ст. 872 ЦК випливає, що в таких випадках не підлягає застосуванню правило ст. 863 ЦК про початок перебігу позовної давності від дня прийняття замовником роботи.
Стаття 873. Розмір плати за договором побутового підряду
1. Вартість робіт, виконаних за договором побутового підряду, визначається за погодженням сторін, якщо інше не передбачено у встановленому порядку прейскурантами (цінниками), тарифами тощо.
2. Робота оплачується замовником після її остаточного передання підрядником. За згодою замовника робота може бути ним оплачена при укладенні договору побутового підряду шляхом видачі авансу або у повному обсязі.
1. Зазвичай плата за роботу, виконану на підставі договору підряду, встановлюється за погодженням сторін. Але не виключається державне регулювання тарифів (цін) на такі роботи відповідно до ст. 9 Закону «Про ціни та ціноутворення» [36]. Та обставина, що у названому Законі прямо не вказується на державне регулювання тарифів (цін) на роботи, не виключає їх державного регулювання. Цей Закон поширюється на всі об’єкти цивільного обороту (товари, роботи, послуги). На роботи в ньому не вказується тільки тому, що поняття «роботи» в цьому Законі охоплюється категорією послуг.
2. Матеріали, надані підрядником, замовник зобов’язаний оплатити, як правило, до початку робіт (ч. 2 ст. 870 ЦК). Робота ж оплачується після її остаточного передання замовникові. Проте сторони можуть домовитись про видачу замовникам авансу або про попередню оплату роботи в повному обсязі.
Стаття 874. Правові наслідки нез’явлення замовника за одержанням роботи
1. У разі нез’явлення замовника за одержанням виконаної роботи або іншого ухилення замовника від її прийняття підрядник має право, письмово попередивши замовника, зі спливом двох місяців від дня такого попередження продати предмет договору побутового підряду за розумну ціну, а суму виторгу, з вирахуванням усіх належних підрядникові платежів, внести у депозит нотаріуса на ім’я замовника.
2. Підрядник має право у випадках, визначених частиною першою цієї статті, замість продажу предмета договору побутового підряду притримати його або вимагати відшкодування.
1. Стаття, що коментується, викликає інтерес, оскільки із неї випливає, що право підрядника продати результат роботи, виконаної за договором підряду, і право при- тримання законодавець розглядає як дві різні правові конструкції. Ускладнений порядок реалізації предмета притримання (ст. 597, 591 ЦК; ст. 24 — 31 Закону «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень» [167]) буде стимулювати підрядників за договорами побутового підряду використовувати можливості, що випливають із ч. 1 ст. 874 ЦК.
§ 3. БУДІВЕЛЬНИЙ ПІДРЯД
Стаття 875. Договір будівельного підряду
1. За договором будівельного підряду підрядник зобов’язується збудувати і здати у встановлений строк об’єкт або виконати інші будівельні роботи відповідно до проектно-кошторисної документації, а замовник зобов’язується надати підрядникові будівельний майданчик (фронт робіт), передати затверджену проектно-кошторисну документацію, якщо цей обов’язок не покладається на підрядника, прийняти об’єкт або закінчені будівельні роботи та оплатити їх.
2. Договір будівельного підряду укладається на проведення нового будівництва, капітального ремонту, реконструкції (технічного переоснащення) підприємств, будівель (зокрема, житлових будинків), споруд, виконання монтажних, пусконалагоджувальних та інших робіт, нерозривно пов’язаних з місцезнаходженням об’єкта.
3. До договору будівельного підряду застосовуються положення цього Кодексу, якщо інше не встановлено законом.
1. У визначенні договору будівельного підряду в ч. 1 ст. 875 ЦК не міститься посилання на те, що підрядник за договором будівельного підряду виконує роботу «на свій ризик». Тож виникає питання про те, чи поширюється на будівельний підряд положення ч. 1 ст. 837 ЦК, відповідно до якого підрядник виконує роботу «на свій ризик». Це питання має вирішуватись у такий спосіб. Методом логічного доповнення ч. 1 ст. 875 ЦК виявляється правовий припис, відповідно до якого підрядник виконує роботу не на-свій ризик. Але цей правовий припис не може застосовуватись усупереч загальному правилу ч. 1 ст. 837 ЦК. Отже, підрядник за договором будівельного підряду виконує роботу «на свій ризик».
2. Визначення сфери дії положень Цивільного кодексу щодо будівельного підряду значною мірою залежить від змісту понять будівництва (нового) та спорудження, будівлі та споруди. Із формулювання «будівля або інша капітальна споруда», що використовується не тільки в ст. 793 — 797 ЦК, а і в заголовку параграфа четвертого глави 58 Цивільного кодексу, можна зробити висновок про те, що будівля завжди є капітальною, тобто належить до категорії нерухомого майна, як воно визначається у ст. 181 ЦК. Що стосується розмежування понять будівлі (будівництва), з одного боку, та споруди (спорудження), — з іншого, то в Тлумачному словнику (с. 343) слово «будувати» інтерпретується як «споруджувати, зводити будь-яку будівлю», а слово «споруджувати» — як «будувати, зводити що-небудь», тобто поняття, що розглядаються, в українській мові, мають розумітися як тотожні. Викладене дає підстави для висновку про те, що норми про будівельний підряд поширюються на капітальне будівництво об’єктів, що належать до нерухомості.
3. Крім того, норми про будівельний підряд поширюються на відносини щодо капітального ремонту, реконструкції (технічного переобладнання) підприємств, будівель (зокрема, житлових будинків), споруд, виконання монтажних, пусконалагоджувальних та інших робіт, нерозривно пов’язаних з місцезнаходженням об’єктів. Віднесення пусконалагоджувальних і навіть інших робіт, нерозривно пов’язаних з місцезнаходженням об’єкта, до таких, стосовно яких можуть укладатись договори будівельного підряду, надає терміну «будівельний підряд» дещо умовного значення і зменшує визначеність тієї сфери, де застосовуються положення ст. 875 — 886 ЦК. Тому у випадках, коли укладаються договори про виконання робіт, пов’язаних з місцезнаходженням об’єкта, доцільно включати до їх змісту умови про законодавство, яке буде поширюватись на зобов’язання, що виникли на підставі такого договору. За принципом диспозитивності (ч. З ст. 6 ЦК), це є можливим навіть тоді, коли договір укладається стосовно будівництва у прямому розумінні цього слова. У випадках, коли сторони договору, що підпадає під визначення договору будівельного підряду, встановлюють умову про непоширення на їх відносини ст. 875 — 886 ЦК, до цих відносин підлягають застосуванню лише ті із положень цих статей, які є імперативними (не допускають відступлень в договорах від їх змісту). Зокрема, такими є положення, що встановлюють способи захисту права (ч. 4, 6 ст. 882 ЦК).
Реконструкція визначається як переобладнання діючих цехів та об’єктів основного, підсобного та обслуговуючого призначення без розширення існуючих будівель і споруд основного призначення, яке (переобладнання) здійснюється з метою вдосконалення виробництва та підвищення його техніко-економічного рівня, збільшення виробничих потужностей, зміни номенклатури продукції та поліпшення її якості (абзац десятий п. 2 Порядку державного фінансування капітального будівництва [307]).
4. Викладене, що стосується предмета договору будівельного підряду, в основному узгоджується з визначенням в Господарському кодексі [31] договору підряду на капітальне будівництво як такого, що укладається на будівництво, розширення, реконструкцію та перепрофілювання об’єктів з покладенням повністю або частково на підрядника виконання робіт з проектування, поставки обладнання, пусконалагоджувальних та інших робіт, а також на виконання окремих комплексів будівельних, монтажних, спеціальних, проектно-конструкторських та інших робіт, пов’язаних з будівництвом об’єктів. Це не виключає укладення окремих договорів на будівельні поставки (вони регулюються субінститутом поставки) та договорів на виконання проектних та пошукових робіт, які регламентуються ст. 887 — 891 ЦК з переважним застосуванням у відповідних випадках ст. 324 ГК. Зазначені правила поширюються на будівельну поставку, на виконання проектних та пошукових робіт також і тоді, коли їх виконання передбачається договором будівельного підряду (договором підряду на капітальне будівництво). Слід також зауважити, що терміни «договір будівельного підряду» і «договір підряду на капітальне будівництво», як це випливає із ст. 875 — 886 ЦК і ст. 317 — 324 ГК, є однаковими за змістом. З метою поширення чинності Загальних умов укладення та виконання договорів підряду в капітальному будівництві [334] на договори будівельного підряду і договори підряду на капітальне будівництво в цьому нормативно-правовому акті вживається термін «договори підряду в капітальному будівництві». Разом з тим, в Загальних умовах вживаються терміни, які можуть дати підставу для поширення їх дії тільки на відносини, що кваліфікуються як господарські. Зокрема, йдеться про «господарські санкції» (п. 110 Загальних умов).
5. Положення Цивільного кодексу (не тільки ст. 875 — 886, а і Загальні положення, що викладаються в Книзі першій Цивільного кодексу, загальні положення про зобов’язання і договори) застосовуються до будівельного підряду, якщо інше не передбачено законом, тобто всі правила, що встановлені законами (законодавчими актами), при правозастосуванні мають, перевагу перед нормами, сформульованими в Цивільному кодексі (ч. 3 ст. 375 ЦК). Це погоджується з ч. 2 ст. 317 ГК, відповідно до якої загальні умови договорів підряду, в тому числі договорів підряду на капітальне будівництво, визначаються відповідно до положень Цивільного кодексу про договір підряду, якщо інше не передбачено Господарським кодексом [31]. Але Господарський кодекс не може застосовуватись до договорів будівельного підряду, замовниками в яких є фізичні особи, що не є підприємцями.
6. Законодавство, що регулює відносини щодо будівельного підряду (підряду на капітальне будівництво), на цей час включає відповідні положення Цивільного та Господарського кодексів. Правила про договори підряду на капітальне будівництво, що були свого часу затверджені Радою Міністрів СРСР, в Україні не застосовуються, оскільки відповідні відносини врегульовані Загальними умовами укладення та виконання договорів підряду в капітальному будівництві [334]. Ці Загальні умови «є обов’язковими для врахування під час укладення та виконання договорів підряду в капітальному будівництві незалежно від джерел фінансування робіт, а також форми власності замовника та підрядника (субпідрядників)» (п. 2 Загальних умов). «Є обов’язковими для врахування» — це нове для вітчизняного законодавства формулювання, яким позначається юридична обов’язковість (чинність) акта. Положення про взаємовідносини організацій — генеральних підрядників з субпідрядними організаціями, що затверджене Науково-технічною радою Державного комітету України у справах містобудування і архітектури, не набуло чинності як нормативно-правовий акт. Воно може застосовуватись лише як методичний матеріал. Численні інші нормативно-правові акти регулюють окремі аспекти відносин щодо будівельного підряду. Обов’язковими для сторін договорів будівельного підряду є вимоги відповідних стандартів та державних будівельних норм.
7. Істотні умови договору будівельного підряду визначаються в ч. 1 ст. 875 ЦК лише в найбільш загальному вигляді. Більш розгорнений перелік істотних умов наводиться в ч. 5 ст. 318 ГК стосовно договору підряду на капітальне будівництво. Цей перелік не зовсім коректно доповнюється п. 5 Загальних умов укладення та виконання договорів підряду в капітальному будівництві (оскільки істотними умовами договорів відповідно до ч. 1 ст. 638 ЦК і ч. 2 ст. 180 ГК можуть бути ті, що визнаються такими законом, а не підзаконним актом). Окремо (п. 17 Загальних умов) зазначається про те, що невід’ємною частиною договору підряду є календарний графік виконання робіт.
8. Порядок укладення договорів підряду в капітальному будівництві визначається в п. 10 Загальних умов відповідно до положень ст. 181 ГК.
9. У п. 117 Загальних умов повторюється положення ч. 1 ст. 651 ЦК і ч. 1 ст. 188 ГК, згідно з якими внесення змін в договір допускається тільки за згодою сторін, якщо інше не встановлено договором або законом. Проте п. 20 Загальних умов допускає прийняття замовником «рішення про уповільнення темпів виконання робіт... їх зупинення або прискорення з внесенням відповідних змін у договір...». Слід дійти висновку про те, що зазначене рішення замовник може прийняти за умови згоди підрядника на внесення змін до договору.
Стаття 876. Право власності на об’єкт будівництва
1. Власником об’єкта будівництва або результату інших будівельних робіт є замовник, якщо інше не передбачено договором.
(Із змін, від 15.12.2005)
1. Стаття 876 ЦК на цей час діє в редакції Закону від 15 грудня 2005 р. [187]. Ця редакція значно більшою мірою відповідає характеру суспільних відносин, які нею регулюються, ніж первісна редакція цієї статті, яка власником об’єкта будівництва або результату інших будівельних робіт визнавала підрядника.
2. При застосуванні ст. 876 ЦК слід враховувати, що за загальним правилом ст. 839 ЦК підрядник має виконувати роботу із свого матеріалу. Немає ніякого юридичного факту, який би тягнув за собою перехід права власності на такі матеріали від підрядника до замовника. Тому підрядник залишається власником таких матеріалів аж до моменту передання та прийняття робіт, в тому числі етапів робіт (ч. 3 ст. 882 ЦК). На підрядника покладається обов’язок зберігати майно, передане йому замовником (ст. 841 ЦК). Це дає підстави для висновку про те, що матеріали, надані замовником для виконання роботи, в тому числі для будівництва, залишаються у власності замовника. Оскільки ризик випадкового знищення або випадкового пошкодження (псування) майна, за загальним правилом ст. 323 ЦК, несе власник, ст. 842 ЦК покладає ризик випадкового знищення або пошкодження (псування) матеріалу на сторону, яка надала матеріали для виконання роботи. Переробка матеріалів підрядником змінює їх характер, але не змінює власника. І все ж ризик випадкового знищення або випадкового пошкодження результату роботи, хоч він і є невіддільним від матеріалу, несе підрядник, що випливає із формулювання «...сторона (підрядник) зобов’язується за свій ризик виконати певну роботу...» (ч. 1 ст. 837 ЦК), яке поширюється і на будівельний підряд. Але в разі прострочення здачі підрядником визначеної договором роботи ризик випадкового знищення матеріалу несе сторона, яка припустилася прострочення (ст. 842 ЦК). При визначенні договору будівельного підряду у ч. 1 ст. 875 ЦК не було вказано на виконання підрядником роботи на свій ризик. Але цей ризик підрядник за договором будівельного підряду несе згідно з ч. 5 ст. 879 ЦК. Отже, і в правовідносинах щодо будівельного підряду ризик випадкового знищення результату роботи несе підрядник. Викладене дає підстави для висновку про те, що питання, які стосуються права власності на матеріали, надані для будівництва об’єкта, та ризику їх знищення або пошкодження, ризику знищення або пошкодження результатів робіт, задовільно вирішуються.
3. Але виникає питання про можливість залучення до цивільного обігу об’єктів незавершеного будівництва як таких. Первинна редакція ст. 331 і 876 ЦК виходила із того, що можливість залучення об’єктів незавершеного будівництва до цивільного обігу має бути гранично обмежена. Тому допускалось визнання права власності на недобудоване нерухоме майно тільки за умови, що частка робіт, яка не виконана на об’єкті, є незначною, а власником незавершеного будівництва визнавався підрядник, який фактично не мав будь-якої можливості залучати об’єкт будівництва до цивільного обігу. Але поступово законодавець пішов шляхом більш широкого залучення об’єктів незавершеного будівництва до цивільного обігу: 1) частиною першою ст. 5 Закону «Про іпотеку» [156] було передбачено передання в іпотеку незавершеного будівництва; 2) невдовзі після цього об’єкти незавершеного будівництва були визнані предметом іпотеки Законом «Про іпотечне кредитування, операції з консолідованим іпотечним боргом та іпотечні сертифікати» [158] (ст. 5); 3) того ж дня було прийнято Закон «Про фінансово-кредитні механізми і управління майном при будівництві житла та операціях з нерухомістю» [157], в якому предметом іпотеки визнавались тільки права на нерухомість, а не об’єкти незавершеного будівництва (частина перша ст. 10). Але цей недолік було усунено Законом від 15 грудня 2005 р., яким до частини першої ст. 10 Закону «Про фінансово-кредитні механізми і управління майном при будівництві житла та операціях з нерухомістю» були внесені зміни, відповідно до яких предметом іпотеки стали визнаватись об’єкти незавершеного будівництва; 4) 25 грудня 2008 р. до ст. 16 Закону «Про іпотеку» було внесено зміни, відповідно до яких підтверджувалась можливість передання в іпотеку об’єктів незавершеного будівництва як таких; 5) 15 грудня 2005 р. були внесені зміни до ст. 331 ЦК, відповідно до яких дозволялось укладати договори щодо об’єктів незавершеного будівництва; 6) в той же день у новій редакції була викладена ст. 876 ЦК: власником незавершеного будівництва був визнаний замовник, що розширило реальні можливості для залучення таких об’єктів до цивільного обігу.
Стаття 877. Проектно-кошторисна документація
1. Підрядник зобов’язаний здійснювати будівництво та пов’язані з ним будівельні роботи відповідно до проектної документації, що визначає обсяг і зміст робіт та інші вимоги, які ставляться до робіт та до кошторису, що визначає ціну робіт.
Підрядник зобов’язаний виконати усі роботи, визначені у проектній документації та в кошторисі (проектно-кошторисній документації), якщо інше не встановлено договором будівельного підряду.
2. Договором будівельного підряду мають бути визначені склад і зміст проектно-кошторисної документації, а також має бути визначено, яка із сторін і в який строк зобов’язана надати відповідну документацію.
3. Підрядник, який виявив у ході будівництва не враховані проектною документацією роботи і необхідність у зв’язку з цим проведення додаткових робіт і збільшення кошторису, зобов’язаний повідомити про це замовника.
У разі неодержання від замовника в розумний строк відповіді на своє повідомлення підрядник зобов’язаний зупинити відповідні роботи з віднесенням збитків, завданих цим зупиненням, на замовника. Замовник звільняється від відшкодування цих збитків, якщо доведе, що у проведенні додаткових робіт немає необхідності.
4. Якщо підрядник не виконав обов’язку, встановленого частиною третьою цієї статті, він позбавляється права вимагати від замовника плату за виконані додаткові роботи і права на відшкодування завданих цим збитків, якщо не доведе, що його негайні дії були необхідними в інтересах замовника, зокрема у зв’язку з тим, що зупинення роботи могло призвести до знищення або пошкодження об’єкта будівництва.
1. Відповідно до ч. 1 ст. 875 ЦК і ч. 3 ст. 318 ГК [31] на замовника покладається обов’язок передати підрядникові затверджену проектно-кошторисну документацію. Проект затверджується замовником за наявності рішення органу містобудування та архітектури про погодження проекту (ч. 5 ст. 7 Закону «Про архітектурну діяльність» [104]). Наявність наказу або рішення про затвердження проектно-кошторисної документації на чергу будівництва (пусковий комплекс або об’єкт будівництва) є підставою для здійснення видатків на капітальне будівництво, що фінансується за рахунок державного бюджету (п. 8 Порядку державного фінансування капітального будівництва [307]). Відсутність на встановлену дату затвердженої проектно-кошторисної документації виключає складання на об’єкт, будівництво якого здійснюється за рахунок державного бюджету, титулу, без якого будівництво за державні кошти є неможливим (п. 6 Порядку затвердження титулів будов (об’єктів), будівництво яких здійснюється із залученням бюджетних коштів або коштів підприємств державної власності [274]).
2. Частина 2 ст. 887 ЦК приписує визначати в договорі будівельного підряду, яка із сторін і в який строк має надати відповідну проектно-кошторисну документацію. Проте загальне правило, що зобов’язує замовника надати таку документацію, закріплене в ч. 1 ст. 875 ЦК і ч. 3 ст. 318 ГК, що звільняє сторони від обов’язку визначити цю умову в договорі, якщо тільки вони не домовились відступити від положень ч. 1 ст. 875 ЦК та ч. 3 ст. 318 ГК.
3. Проектно-кошторисна документація в деталях визначає перелік робіт, які має виконати підрядник, та їх ціну. Тому вона має розглядатись як своєрідний додаток до договору будівельного підряду. Виходячи із цього, ч. 2 ст. 877 ЦК приписує визначати в договорі склад проектно-кошторисної документації. Що стосується визначення в договорі її змісту, то сенсу в цьому немає, але ж ще менш сенсу було б в ігноруванні букви закону. Тому в договорі доцільно було б коротко визначити зміст проектно-кошторисної документації. Проте відсутність такого визначення не повинна кваліфікуватись як відсутність домовленості з однієї із істотних умов договору будівельного підряду.
Якщо замовник, зобов’язаний надати підрядникові проектно-кошторисну документацію, своєчасно не виконав цей свій обов’язок, наступає прострочення кредитора, оскільки до цього підрядник не може приступити до виконання свого зобов’язання. Наслідки такого прострочення встановлені ч. 2, 3 ст. 613 ЦК.
4. Відповідно до ч. 2 ст. 321 ГК може складатись твердий і приблизний кошторис. Це відповідає загальному правилу ч. 2 ст. 844 ЦК. Якщо вид кошторису не визначений сторонами, він вважається твердим, а зміни до нього можуть вноситись лише за погодженням сторін. У ч. 4 ст. 321 ГК стосовно капітального будівництва відтворюється положення абзацу другого ч. 5 ст. 844 ЦК. У силу цього у разі істотного зростання після укладення договору вартості матеріалів та устаткування, які були надані підрядником, а також послуг, що надаються йому третіми особами, підрядник має право вимагати збільшення встановленої вартості робіт. Відмова замовника задовольнити цю вимогу підрядника породжує право підрядника вимагати розірвання договору в судовому порядку. За наявності згоди замовника можливе укладення угоди про розірвання договору.
5. Виявлення підрядником у ході будівництва необхідності виконання не врахованих проектною документацією додаткових робіт породжує його обов’язок повідомити про це замовника. У разі неодержання від замовника в розумний строк відповіді на своє повідомлення підрядник зобов’язаний зупинити відповідні роботи та отримує право на стягнення з замовника збитків, що завдані зупиненням виконання робіт. Замовник звільняється від обов’язку відшкодування збитків за умови, якщо він доведе, що проведення додаткових робіт не є необхідним, а тому зупинення виконання робіт за договором було безпідставним.
6. Невиконання підрядником обов’язків повідомити замовника про необхідність проведення додаткових робіт, які не передбачені проектно-кошторисною документацією, та призупинити виконання робіт позбавляє підрядника права вимагати оплати виконаних додаткових робіт або відшкодування збитків, крім випадків, коли негайне виконання додаткових робіт було необхідним в інтересах замовника.
Стаття 878. Внесення змін до проектно-кошторисної документації
1. Замовник має право вносити зміни до проектно-кошторисної документації до початку робіт або під час їх виконання за умови, що додаткові роботи, викликані такими змінами, за вартістю не перевищують десяти відсотків визначеної у кошторисі ціни і не змінюють характеру робіт, визначених договором.
2. Внесення до проектно-кошторисної документації змін, що потребують додаткових робіт, вартість яких перевищує десять відсотків визначеної у кошторисі ціни, допускається лише за згодою підрядника. У цьому разі підрядник має право відмовитися від договору та вимагати відшкодування збитків.
1. Оскільки проектно-кошторисна документація визначає склад та вартість робіт, які підлягають виконанню за договором будівельного підряду, внесення змін до цієї документації означає відповідну зміну умов договору. Проте замовникові надається право в односторонньому порядку вносити зміни до проектно-кошторисної документації, якщо додаткові роботи, викликані такими змінами, за вартістю не перевищують десяти відсотків визначеної в договорі (в кошторисі) ціни і не змінюють характеру роботи. Внесення замовником до проектно-кошторисної документації змін, що викликають необхідність виконання додаткових робіт, вартість яких перевищує погоджену вартість робіт більше ніж на десять відсотків, можливе тільки за наявності згоди підрядника. За відсутності згоди підрядника внесення замовником таких змін до проектно-кошторисної документації дає підрядникові право на розірвання договору будівельного підряду шляхом односторонньої відмови від нього та вимагати відшкодування збитків. Відповідно до ч. 3 ст. 653 ЦК у таких випадках замовник не вправі вимагати повернення суми авансу чи попередньої оплати (з зарахуванням сум, які належать підрядникові). Така вимога не може бути пред’явлена і в порядку відшкодування замовником завданих збитків, оскільки підставою відшкодування збитків є порушення зобов’язання, якого підрядник не допускав. Це грубо суперечить принципу справедливості (п. 6 ст. З ЦК), а тому на підставі цього принципу не виключається стягнення з підрядника сум авансу чи попередньої оплати.
Стаття 879. Забезпечення будівництва та оплата робіт
1. Матеріально-технічне забезпечення будівництва покладається на підрядника, якщо інше не встановлено договором будівельного підряду.
Договором на замовника може бути покладений обов’язок сприяти підрядникові у забезпеченні будівництва водопостачанням, електроенергією тощо, а також у наданні інших послуг.
2. Підрядник, який зобов’язаний здійснювати матеріально-технічне забезпечення будівництва, несе ризик неможливості використання наданого ним матеріалу (деталей, конструкцій) або устаткування без погіршення якості робіт.
3. У разі неможливості використання матеріалу (деталей, конструкцій) або устаткування, наданого замовником, без погіршення якості виконуваних робіт підрядник має право відмовитися від договору та вимагати від замовника сплати ціни робіт пропорційно їх виконаній частині, а також відшкодування збитків, не покритих цією сумою.
4. Оплата робіт провадиться після прийняття замовником збудованого об’єкта (виконаних робіт), якщо інший порядок розрахунків не встановлений за погодженням сторін.
5. У разі руйнування або пошкодження об’єкта будівництва внаслідок непереборної сили до спливу встановленого договором будівельного підряду строку здачі об’єкта, а також у разі неможливості завершити будівництво (будівельні роботи) з інших причин, що не залежать від замовника, підрядник не має права вимагати від замовника плату за роботу або оплату витрат, якщо інше не встановлено договором.
6. У разі необхідності консервації будівництва з незалежних від сторін обставин замовник зобов’язаний оплатити підрядникові виконані до консервації роботи та відшкодувати йому витрати, пов’язані з консервацією.
1. Відповідно до загального правила ч. 1 ст. 879 ЦК матеріально-технічне забезпечення будівництва покладається на підрядника. Передбачається можливість покладання договором на замовника обов’язку сприяти підрядникові в забезпеченні будівництва водопостачанням, електроенергією тощо, а також у наданні інших послуг. Це не виключає домовленості сторін про покладення на замовника обов’язку здійснювати постачання будівництва певними матеріалами, деталями, конструкціями. У зв’язку з цим ч. 3 ст. 879 ЦК встановлює наслідки неможливості використання матеріалу, деталей, конструкцій, наданих замовником.
2. На цей час не встановлені детальні правила щодо забезпечення якості матеріалів, деталей та конструкцій, що використовуються при будівництві, перевірки їх якості тощо. Це спонукає сторони визначати в договорах будівельного підряду обов’язки підрядників використовувати для виконання робіт матеріально-технічні ресурси, забезпечені відповідними паспортами або сертифікатами, проводити вибіркові перевірки технічних характеристик матеріалів та конструкцій, передавати замовникові документи, що підтверджують якість матеріалів, деталей та конструкцій. У договори можуть включатись також умови про залучення підрядником замовника для перевірки якості та випробувань матеріалів, конструкцій, деталей, що використовуються при виконанні робіт.
3. Частина 3 ст. 879 ЦК викликає інтерес тим, що вона дає один із небагатьох прикладів, коли методом логічного аналізу можливе деяке коригування тексту закону. Якщо буквально тлумачити формулювання «устаткування, наданого замовником», то останні два слова слід віднести тільки до слова «устаткування», що передує цим словам. До слів «матеріалу (деталей, конструкцій)» слова «наданого замовником» віднести не можна. Це позбавляє будь-якого сенсу включення до ч. 3 ст. 879 ЦК слів «матеріалу (деталей, конструкцій)». За таких умов логічним було б зробити висновок про те, що диспозиція норми, що сформульована в ч. 3 ст. 879 ЦК, застосовується завжди, коли неможливе використання матеріалу (деталей, конструкцій) або устаткування, наданих замовником, без погіршення якості виконуваних робіт. Така неможливість дає підрядникові право розірвати договір шляхом відмови від нього та вимагати сплати ціни робіт пропорційно їх виконаній частині, а також відшкодування збитків, «не покритих цією сумою». Взяті в лапки слова виявляють ставлення законодавця до категорії збитків взагалі: кредитор, який отримав право на відшкодування збитків, не повинен у разі відшкодування збитків одержати більше, ніж він одержав би при належному виконанні зобов’язання боржником. У рахунок виконання вимог підрядника, передбачених ч. 3 ст. 879 ЦК, має бути зарахована сума авансу або попередньої оплати робіт, здійсненої замовником.
4. За загальними правилами ч. 4 ст. 879 ЦК і ч. 5 ст. 321 ГК [31], що відповідають ч. 1 ст. 854 ЦК, на замовника покладається обов’язок сплатити підрядникові обумовлену договором ціну роботи після остаточної здачі об’єкта будівництва. Це не перешкоджає погодженню сторонами іншого порядку розрахунків.
5. Ціна роботи, що виконується відповідно до договору будівельного підряду, визначається договором. Державне регулювання таких цін не передбачається. Проте Державний комітет будівництва, архітектури та житлової політики знайшов спосіб впливу на відносини, що стосуються ціни будівельних робіт. Маючи повноваження затвердження державних будівельних норм і правил, Державний комітет будівництва затвердив як державні будівельні норми України Правила визначення вартості будівництва (ДБН Д.1.1-1-2000) [411] із залученням бюджетних коштів або коштів підприємств, установ і організацій державної власності. Обов’язковий характер цих Правил підтверджується п. 21 Загальних умов укладення та виконання договорів підряду в капітальному будівництві [334]. Крім того, слід враховувати, що п. 2 постанови Кабінету Міністрів «Про встановлення повноважень органів виконавчої влади та виконавчих органів міських рад щодо регулювання цін» [269] передбачено, що «Міністерство будівництва, архітектури та житлово-комунального господарства формує кошторисну нормативну базу та визначає порядок її застосування в будівництві». Так позначається назване Міністерство в чинній редакції згаданої постанови. На цей час воно має назву Міністерства регіонального розвитку та будівництва України.
6. Зазвичай консервація будівництва здійснюється з обставин, які залежать від замовника. Відсутність фінансових ресурсів, що унеможливлює оплату замовником робіт, зміна кон’юнктури ринку, що позбавляє завершення будівництва об’єкта економічної доцільності — це обставини, що залежать від замовника. Виявлені обставини геологічного характеру, що виключають завершення будівництва та введення об’єкта в експлуатацію, рішення компетентних органів про заборону подальшого будівництва мають кваліфікуватись як такі, що не залежать від сторін, якщо ці обставини не були спричинені допущеними однією із сторін порушеннями. Якщо необхідність консервації викликана обставинами, які не залежать від сторін, на замовника покладається обов’язок оплатити виконані підрядником до консервації роботи, а також відшкодувати підрядникові «витрати, пов’язані з консервацією». Тим більше на замовника покладається такий обов’язок у випадках, коли обставини, які обумовили необхідність консервації, залежать від нього.
Взяті в лапки слова означають інше, ніж оплатити роботи щодо консервації, оскільки оплата робіт передбачає отримання підрядником прибутку, а відшкодування витрат, пов’язаних з консервацією, отримання підрядником прибутку не передбачає.
Виникнення обставин, що породжують необхідність консервації будівництва з незалежних від сторін обставин, не потребує розірвання договору. У цьому випадку зобов’язання підрядника припиняється настанням таких обставин на підставі ст. 607 ЦК (неможливість виконання). Обов’язок підрядника здійснити консервацію, що випливає із ч. 6 ст. 879 ЦК, виходить за межі зазначеного зобов’язання.
7. Про розрахунки між сторонами у разі руйнування або пошкодження об’єкта будівництва див. коментар до ст. 880 ЦК.
Стаття 880. Ризик випадкового знищення або випадкового пошкодження об’єкта
1. Віднесення ризику випадкового знищення або випадкового пошкодження об’єкта будівництва на замовника або підрядника до його прийняття замовником встановлюється відповідно до вимог закону, крім випадків, коли це сталося внаслідок обставин, що залежали від замовника.
(Із змін, від 15.12.2005)
1. У ст. 880 ЦК не формулюється норма прямої дії. Тут приписується ризик випадкового знищення або випадкового пошкодження об’єкта будівництва розподіляти між замовником та підрядником відповідно до вимог закону. Ця стаття стосується розподілу ризику до прийняття об’єкта замовником, але ж і після цього розподіл ризику здійснюється відповідно до закону.
2. Виняток із правила, що формулюється в ст. 880 ЦК, також позбавлений реального регулятивного значення: якщо знищення або пошкодження об’єкта будівництва сталося внаслідок обставин, що залежали від замовника, немає підстав говорити про випадкове знищення або випадкове пошкодження.
3. Що стосується розподілу ризику, про який йдеться, то він розподіляється відповідно до: 1) ст. 842 ЦК, яка покладає ризик випадкового знищення або випадкового пошкодження матеріалів, що використовуються для виконання роботи за договором підряду, на сторону, яка такі матеріали надала; 2) ч. 5 ст. 879 ЦК, яка ризик руйнування або пошкодження об’єкта будівництва (у частині вартості робіт) внаслідок непереборної сили до спливу встановленого договором строку здачі об’єкта, а також у разі неможливості завершення будівництва з інших причин, що не залежать від замовника, покладає на підрядника; 3) ст. 842 ЦК, яка ризик випадкового знищення або випадкового пошкодження матеріалу після настання строку здачі роботи покладає на сторону, яка прострочила; 4) ч. 3 ст. 882 ЦК, яка покладає на замовника, який попередньо прийняв окремі етапи робіт, ризик їх знищення або пошкодження не з вини підрядника, в тому числі й у випадках, коли договором будівельного підряду передбачено виконання робіт на ризик підрядника. Звідси висновком ступеню виявляється правовий припис, відповідно до якого після здачі об’єкта підрядником замовникові всі ризики несе замовник (якщо здача етапів робіт тягне за собою перехід ризику до замовника, то тим більше такий наслідок тягне здача роботи в цілому).
Стаття 881. Страхування об’єкта будівництва
1. Страхування об’єкта будівництва або комплексу робіт здійснюється підрядником або замовником відповідно до законодавства.
Сторона, на яку покладається обов’язок щодо страхування, має надати другій стороні в порядку, встановленому договором, докази укладення нею договору страхування, включаючи відомості про страхувальника, розмір страхової суми та застраховані ризики.
2. Недоліки робіт або використовуваного для робіт матеріалу, допущені з вини підрядника (або субпідрядника), мають бути усунені підрядником за його рахунок.
3. Замовник має право з метою здійснення контролю та нагляду за будівництвом і прийняття від свого імені відповідних рішень укласти договір про надання такого виду послуг із спеціалізованою організацією або спеціалістом. У цьому разі в договорі будівельного підряду визначаються функції та повноваження такого спеціаліста.
(Із змін, від 15.12.2005)
1. Частина 1 ст. 881 ЦК має тлумачитись з урахуванням ст. 5 Закону «Про страхування» [139], яка допускає запровадження тільки тих видів обов’язкового страхування, які передбачені цим Законом, та формулює публічно-правову заборону здійснення обов’язкових видів страхування, не передбачених цим Законом. Отже, публічно-правової обов’язковості страхування об’єктів будівництва не існує, а до змісту правовідносин щодо будівельного підряду включається обов’язок підрядника або замовника страхувати об’єкт будівництва, якщо це передбачено договором. Застраховані ризики також мають визначатись договором. Такими можуть бути не тільки ризики, обумовлені дією непереборної сили або іншого випадку, а і ризики, за які відповідають підрядник або замовник.
2. Суттєвим є визначення предмета страхування. Ним може бути об’єкт будівництва в цілому, включаючи матеріали та устаткування, що знаходяться на будівельному майданчику та підлягають використанню (матеріали) чи монтажу (устаткування). Предметом страхування можуть бути матеріали та устаткування, передані замовником підрядникові відповідно до договору, матеріали та устаткування, завезені на будівельний майданчик підрядником, а також робота, яку виконав підрядник та яка включає до себе матеріалізовану працю.
3. Враховуючи значення якості робіт та відсутність достатнього нормативного регулювання з цих питань, в договорах будівельного підряду належить визначати обов’язки підрядника щодо перевірки якості робіт, попереднього приймання прихованих робіт. Зокрема, доцільно встановлювати в договорах обов’язок підрядника повідомляти замовникові про наявність обставин для здійснення перевірки якості робіт, особливо прихованих, а також право замовника вимагати проведення додаткових випробувань матеріалів, деталей та конструкцій, якості прихованих робіт. В договорах має визначатись також порядок розподілу між сторонами витрат на проведення таких випробувань.
4. Частина 3 ст. 881 ЦК виходить із того, що замовник має право здійснювати контроль і нагляд за будівництвом. Об’єкти контролю і нагляду з боку замовника визначаються договором.
5. Для здійснення контролю та нагляду замовник має призначити своїх представників. їх повноваження повинні бути визначені за домовленістю сторін. Якщо замовник для здійснення контролю та нагляду залучає спеціалізовану організацію, повноваження і функції спеціаліста такої організації мають бути визначені договором будівельного підряду.
6. Недоліки робіт або використовуваного для робіт матеріалу, які виявлені замовником при здійсненні контролю та нагляду, підрядник зобов’язаний усунути за свій рахунок, якщо ці недоліки стали наслідком винних дій або бездіяльності підрядника. При визначенні недоліків як таких, що стали наслідком винних дій чи бездіяльності підрядника, слід враховувати, що підрядник за договором будівельного підряду несе обов’язки попередити замовника про обставини, передбачені ст. 847 ЦК, а також обов’язок, передбачений ч. 2 ст. 848 ЦК. Із правила про усунення підрядником за його рахунок недоліків робіт або використовуваних матеріалів, якщо ці недоліки допущені з вини підрядника, пересічний юрист зробить висновок про те, що підрядник не несе цих обов’язків за відсутності його вини. Але таке правило лише випливає із встановленого прямо спеціального правила ч. 2 ст. 881 ЦК. Правило, що випливає із спеціального правила, може застосовуватись за відсутності загального правила. Загальне правило з цього приводу є. Це положення ч. 1 ст. 837 ЦК про виконання підрядником роботи за свій ризик. Отже, за відсутності вини замовника підрядник завжди несе обов’язок, встановлений ч. 2 ст. 881 ЦК (в тому числі і за відсутності його вини).
Стаття 882. Передання та прийняття робіт
1. Замовник, який одержав повідомлення підрядника про готовність до передання робіт, виконаних за договором будівельного підряду, або, якщо це передбачено договором, — етапу робіт, зобов’язаний негайно розпочати їх прийняття.
2. Замовник організовує та здійснює прийняття робіт за свій рахунок, якщо інше не встановлено договором. У прийнятті робіт мають брати участь представники органів державної влади та органів місцевого самоврядування у випадках, встановлених законом або іншими нормативно-правовими актами.
3. Замовник, який попередньо прийняв окремі етапи робіт, несе ризик їх знищення або пошкодження не з вини підрядника, у тому числі й у випадках, коли договором будівельного підряду передбачено виконання робіт на ризик підрядника.
4. Передання робіт підрядником і прийняття їх замовником оформляється актом, підписаним обома сторонами. У разі відмови однієї із сторін від підписання акта про це вказується в акті і він підписується другою стороною.
Акт, підписаний однією стороною, може бути визнаний судом недійсним лише у разі, якщо мотиви відмови другої сторони від підписання акта визнані судом обґрунтованими.
5. Прийняття робіт може здійснюватися після попереднього випробування, якщо це передбачено договором будівельного підряду або випливає з характеру робіт. У цьому випадку прийняття робіт може здійснюватися лише у разі позитивного результату попереднього випробування.
6. Замовник має право відмовитися від прийняття робіт у разі виявлення недоліків, які виключають можливість використання об’єкта для вказаної в договорі мети та не можуть бути усунені підрядником, замовником або третьою особою.
1. Стаття 882 ЦК викладена невдало. У ній не враховуються вимоги Порядку прийняття в експлуатацію закінчених будівництвом об’єктів [344] (нормативно-правового акта, що формулює переважно норми публічного права). Крім того, невдалим є включення до цієї статті, що формулює суто процедурні норми, положення про ризик знищення або пошкодження етапів робіт (ч. 3).
2. Чинність ст. 882 ЦК, якщо таке передбачено договором, поширюється на відносини щодо прийняття етапів робіт. Це дає підстави для висновку про те, що ця стаття взагалі не регулює публічні відносини щодо прийняття в експлуатацію закінчених будівництвом об’єктів (не виходить за межі цивільного права). Отже, відносини, що регулюються ст. 882 ЦК, і відносини, що регулюються Порядком прийняття в експлуатацію закінчених будівництвом об’єктів, — це різні відносини.
3. Чинні закони або інші нормативно-правові акти не передбачають механізму участі представників органів державної влади, органів місцевого самоврядування у прийнятті робіт замовником від підряднику. Тому ч. 2 ст. 882 ЦК, що передбачає таку участь, якщо це встановлено законом або іншим нормативно-правовим актом, на цей час предмета правового регулювання не має.
4. Передання робіт підрядником і прийняття їх замовником оформляються актом. Типова форма № КБ-2в «Акт приймання виконаних підрядних робіт», що була затверджена Держкомстатом, скасована. Але на практиці вона використовувалась і у випадках, коли це не було обов’язковим. Тому слід думати, що вона і надалі буде застосовуватись, оскільки до неї звикли, і вона виявилась досить зручною. У будь- якому випадку відносини щодо здачі робіт підрядником і прийняття їх замовником були і залишаються суто приватними. Інша справа, що над цими відносинами надбудовуються публічні відносини, що пов’язані з наявністю публічного інтересу і обумовлюють необхідність прийняття об’єктів в експлуатацію.
5. У всіх випадках, коли у Цивільному кодексі йдеться про «здачу об’єкта» (ч. 5 ст. 879 ЦК), про «прийняття замовником» об’єкта будівництва (ч. 1 ст. 880 ЦК), мається на увазі передання та прийняття робіт підрядником замовникові, передбачені ст. 882 ЦК.
6. Замовник може відмовитись від підписання акта про передання та прийняття робіт. У принципі таке право має і підрядник, але відмова підрядника від підписання такого акту є маловірогідною. У таких випадках акт може підписати лише одна сторона. Його слід надіслати (передати) іншій стороні, яка має право звернутись до суду з позовом про визнання такого акту недійсним. Підставою визнання акта недійсним у ч. 4 ст. 882 ЦК називається обґрунтованість відмови від підписання акта. За яких умов відмова підписати акт (тобто відмова від прийняття роботи) є обґрунтованою, — це визначається ч. 6 ст. 882 ЦК. Такими умовами є: 1) неможливість використання об’єкта для вказаної в договорі мети; 2) неможливість усунення виявлених недоліків підрядником, замовником або третьою особою. Звідси непрямо випливає і висновком від протилежного виявляється правовий припис, відповідно до якого у решті випадків замовник не може відмовитись від прийняття робіт і підписання акта про передання та прийняття робіт. Це вкрай невдале законодавче положення. Але цей недолік значною мірою усувається ст. 883 ЦК, яка підставою відповідальності підрядника визнає будь- яке неналежне виконання підрядником своїх обов’язків за договором. Не виключається застосування до підрядника, який неналежно виконав роботу за договором будівельного підряду, ст. 858 ЦК, а також правил Порядку прийняття в експлуатацію закінчених будівництвом об’єктів, що передбачають усунення виявлених недоліків.
7. Крім акта приймання виконаних робіт, ст. 301 Закону «Про планування і забудову територій» [117] передбачає оформлення акта готовності об’єкта до експлуатації, що підписується генпроектувальною та генпідрядною організаціями, субпідрядниками, замовником і страховою компанією (у разі, якщо об’єкт будівництва був застрахований) і підлягає погодженню з виконавчим органом відповідної місцевої ради або з місцевою державною адміністрацією та органами, до повноважень яких належить участь у прийнятті закінчених будівництвом об’єктів в експлуатацію. Після такого погодження замовник подає до інспекції державного архітектурно- будівельного нагляду заяву про видачу свідоцтва про відповідність збудованого об’єкта проектній документації, вимогам державних стандартів і будівельних норм. Після цього інспекція державного архітектурно-будівельного нагляду оформлює зазначене свідоцтво (його зразок є додатком до Порядку прийняття в експлуатацію закінчених будівництвом об’єктів [344]), реєструє його та видає замовникові. День видачі зареєстрованого свідоцтва є днем прийняття об’єкта в експлуатацію. З цього дня відповідний об’єкт втрачає статус об’єкта незавершеного будівництва. Отже, видача свідоцтва є завершальною стадією прийняття об’єкта в експлуатацію (а не його підставою).
Стаття 883. Відповідальність підрядника
1. Підрядник відповідає за недоліки збудованого об’єкта, за прострочення пере- дання його замовникові та за інші порушення договору (за не досягнення проектної потужності, інших запроектованих показників тощо), якщо не доведе, що ці порушення сталися не з його вини.
2. За невиконання або неналежне виконання обов’язків за договором будівельного підряду підрядник сплачує неустойку, встановлену договором або законом, та відшкодовує збитки в повному обсязі.
3. Суми неустойки (пені), сплачені підрядником за порушення строків виконання окремих робіт, повертаються підрядникові у разі закінчення всіх робіт до встановленого договором граничного терміну.
1. Незважаючи на те, що підрядник за договором будівельного підряду виконує роботу на свій ризик (ч. 1 ст. 837 ЦК), відповідальність за недоліки збудованого об’єкта, за прострочення передання його замовникові та за інші порушення договору підрядник несе відповідно до загального принципу вини (ст. 614 ЦК), що конкретизується у ч. 1 ст. 883 ЦК стосовно цього виду договорів. Тут же конкретизується і презумпція вини стосовно відповідальності підрядника.
2. Відповідно до загального правила ч. 2 ст. 883 ЦК підрядник зобов’язується відшкодувати замовникові збитки (ст. 22 ЦК), а також сплатити неустойку, встановлену законом або договором (незалежно від відшкодування збитків). Але переважному застосуванню перед цим правилом ч. 2 ст. 883 ЦК до договорів підряду на капітальне будівництво відповідно до ч. З ст. 875 ЦК підлягає положення ч. 1 ст. 322 ГК [31], згідно з яким винна сторона зобов’язана сплатити штрафні санкції, а також відшкодувати збитки в сумі, не покритій штрафними санкціями. При цьому в ч. 1 ст. 322 ЦК зроблено застереження «якщо інше не встановлено законом». Виникає необхідність встановити, до якого саме закону посилає це застереження. Вище було зазначено на те, що в силу ч. З ст. 875 ЦК положення Господарського кодексу про підряд на капітальне будівництво слід визнати спеціальними, а отже, такими, що підлягають переважному застосуванню до цих відносин. Застереження «якщо інше не встановлено законом» ніколи не слід тлумачити як таке, що відсилає до загального закону. Це означає, що таке застереження, що міститься у ч. 2 ст. 322 ГК, відсилає до спеціального закону, який на цей час відсутній, а не до загального правила ч. 2 ст. 883 ЦК. Стосовно неустойки (пені), сплаченої підрядником за порушення строків виконання окремих робіт, встановлюється оригінальна правова конструкція, відповідно до якої раніше сплачена підрядником неустойка має бути повернута замовником, якщо всі роботи підрядник закінчив до встановленого договором граничного строку.
3. Правило п. 112 Загальних умов укладення та виконання договорів в капітальному будівництві [334] про відшкодування моральної шкоди за порушення зобов’язань, на які поширюється дія цього нормативно-правового акту, не підлягає застосуванню, оскільки відповідно до ст. 611 ЦК і ч. 1 ст. 225 ГК відшкодування моральної шкоди може передбачатись законом і договором. Встановлення такого обов’язку підзаконними нормативно-правовими актами не передбачається. І все ж стягнення моральної шкоди, завданої порушенням договору будівельного підряду, є можливим на підставі загальних правил ст. 883 ЦК.
Стаття 884. Гарантії якості у договорі будівельного підряду
1. Підрядник гарантує досягнення об’єктом будівництва визначених у проектно-кошторисній документації показників і можливість експлуатації об’єкта відповідно до договору протягом гарантійного строку, якщо інше не встановлено договором будівельного підряду. Гарантійний строк становить десять років від дня прийняття об’єкта замовником, якщо більший гарантійний строк не встановлений договором або законом.
2. Підрядник відповідає за дефекти, виявлені у межах гарантійного строку, якщо він не доведе, що вони сталися внаслідок: природного зносу об’єкта або його частин; неправильної його експлуатації або неправильності інструкцій щодо його експлуатації, розроблених самим замовником або залученими ним іншими особами; неналежного ремонту об’єкта, який здійснено самим замовником або залученими ним третіми особами.
3. Гарантійний строк продовжується на час, протягом якого об’єкт не міг експлуатуватися внаслідок недоліків, за які відповідає підрядник.
4. У разі виявлення протягом гарантійного строку недоліків замовник повинен заявити про них підрядникові в розумний строк після їх виявлення.
5. Договором будівельного підряду може бути встановлено право замовника сплатити передбачену договором частину ціни робіт, визначеної у кошторисі, після закінчення гарантійного строку.
1. Формулювання ч. 1 ст. 884 ЦК дає підстави для висновку про те, що гарантії підрядника: стосуються тільки двох ознак роботи, виконаної підрядником: 1) досягнення об’єктом будівництва передбачених у проектно-кошторисній документації показників; 2) можливість експлуатації об’єкта відповідно до договору впродовж гарантійного строку. У решті гарантія може бути передбачена договором, але законом не встановлюється. Отже, у разі, коли об’єкт досяг показників, визначених у проектно-кошторисній документації, і є можливість експлуатації об’єкта відповідно до договору, замовник не вправі пред’являти вимоги до підрядника. Але він може пред’явити такі вимоги, якщо виявлені недоліки створюють загрозу можливості експлуатації об’єкта відповідно до договору або перешкоджають досягненню відповідних показників.
2. Гарантійний строк встановлений, тривалістю десять років від дня прийняття об’єкта замовником, якщо більш тривалий строк не встановлений договором будівельного підряду. Не може кваліфікуватись як гарантійні строки позовна давність, встановлена ч. 3 ст. 322 ГК.
Стаття 885. Усунення недоліків за рахунок замовника
1. Договором будівельного підряду може бути передбачений обов’язок підрядника усувати на вимогу замовника та за його рахунок недоліки, за які підрядник не відповідає.
Підрядник має право відмовитися від виконання цього обов’язку, якщо усунення недоліків не пов’язане безпосередньо з предметом договору або не може бути здійснене підрядником з незалежних від нього причин.
1. Стаття, що коментується, вирішує питання, які належать до повноважень сторін. Сторони вправі відступити від положень цієї статті. Тому підрядник вправі відмовитись від виконання обов’язку усунути недоліки, які не пов’язані безпосередньо з предметом договору та за які він не відповідає, якщо інше не передбачено договором. Стаття 885 ЦК включена до Цивільного кодексу із-за відсутності впевненості в тому, що відповідні особи здатні належно розуміти загальні положення про зобов’язання, включені до цього ж Кодексу.
Стаття 886. Відповідальність замовника
1. У разі невиконання або неналежного виконання замовником обов’язків за договором будівельного підряду він сплачує підрядникові неустойку, встановлену договором або законом, та відшкодовує збитки у повному обсязі, якщо не доведе, що порушення договору сталося не з його вини.
1. Стаття 886 ЦК при першому наближенні може бути витлумачена в такий спосіб, що в ній лише повторюються загальні положення про зобов’язання стосовно договору будівельного підряду. І це дійсно так, оскільки йдеться про обов’язки замовника за договором будівельного підряду, які не є грошовими. Але ж основне коло обов’язків, які покладаються на замовника в зв’язку з укладенням договору підряду, є грошовими. Тому беззаперечним є лише обов’язок замовника сплатити на користь підрядника неустойку. А уже визначення підстави виникнення цього обов’язку та обов’язку замовника відшкодувати збитки потребує додаткової аргументації. Відповідно до ч. 1 ст. 625 ЦК боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання грошового зобов’язання, тобто він несе відповідальність і за відсутності вини. Стаття 886 ЦК має кваліфікуватись як така, що формулює спеціальне правило, яке підлягає переважному застосуванню перед ч. 1 ст. 625 ЦК. Отже, за відсутності вини замовника у простроченні виконання чи невиконання ним грошового зобов’язання, що ґрунтується на договорі підряду, замовник відповідальності не несе.
2. Обов’язок замовника відшкодувати завдані підрядникові збитки, завдані невиконанням чи неналежним виконанням замовником грошових, а також інших обов’язків, лише повторює стосовно будівельного підряду загальні правила ст. 623 і 624 ЦК. До господарських відносин щодо капітального будівництва переважно застосовується спеціальне правило ч. 1 ст. 322 ГК [31], яке також визнає вину умовою відповідальності сторін договору підряду на капітальне будівництво, але встановлює залікову неустойку.
3. Стаття 886 ЦК не виключає застосування до замовника, що порушив грошове зобов’язання, відповідальності, передбаченої ч. 2 ст. 625 ЦК.
§ 4. ПІДРЯД НА ПРОЕКТНІ ТА ПОШУКОВІ РОБОТИ
Стаття 887. Договір підряду на проведення проектних та пошукових робіт
1. За договором підряду на проведення проектних та пошукових робіт підрядник зобов’язується розробити за завданням замовника проектну або іншу технічну документацію та (або) виконати пошукові роботи, а замовник зобов’язується прийняти та оплатити їх.
2. До договору підряду на проведення проектних і пошукових робіт застосовуються положення цього Кодексу, якщо інше не встановлено законом.
1. Статті 887 — 891 ЦК встановлюють спеціальні правила, які поширюються на зобов’язання, що виникають на підставі договору підряду на проведення проектних та пошукових робіт. На ці зобов’язання поширюється також чинність загальних положень про підряд (ст. 837 — 864 ЦК) у частині, в якій вони не суперечать спеціальним правилам ст. 887 — 891 ЦК.
2. На підставі договору підряду на проведення проектних і пошукових робіт на стороні підрядника виникає зобов’язання розробити за завданням замовника проектну або іншу технічну документацію та (або) виконати пошукові роботи. Проектна документація може стосуватись будь-якого технічного (інженерного) об’єкта (будівлі, споруди, транспортних засобів, машин, механізмів тощо). Якщо предметом підряду є проект будівлі чи споруди, поряд з проектною документацією розробляється кошторис. Кошторис може розроблятись і в інших випадках, а вся документація при цьому отримує назву проектно-кошторисної. Виконання пошукових робіт здійснюється на земельній ділянці, на якій передбачається будівництво, а результати пошукових робіт враховуються при розробці проектно-кошторисної документації.
Не виключається виконання пошукових робіт, розробка проекту та розробка кошторису різними підрядниками.
3. На стороні замовника на підставі договору на проведення проектних та пошукових робіт виникає зобов’язання, що включає до себе обов’язки прийняти результати роботи, а також деякі інші обов’язки (зокрема, обов’язок передати підрядникові завдання на проектування або затвердити завдання на проектування, розроблене підрядником). Частина зобов’язання замовника перед підрядником є грошовою. Вона полягає в обов’язку оплатити виконані роботи.
4. Частина 2 ст. 887 ЦК встановлює правило, відповідно до якого положення, встановлені Цивільним кодексом (це стосується і загальних положень про підряд (ст. 837 — 864 ЦК), і положення про підряд на проектні та пошукові роботи (ст. 887 — 891 ЦК)) не застосовуються до відносин, що тут розглядаються, якщо законом встановлено інше. Зокрема, до договорів підряду на проведення проектних та пошукових робіт, які (договори) підпадають під визначення господарських (ст. 179 ГК), переважно застосовуються положення ст. 324 ГК.
Стаття 888. Вихідні дані для проведення проектних та пошукових робіт
1. За договором підряду на проведення проектних та пошукових робіт замовник зобов’язаний передати підрядникові завдання на проектування, а також інші вихідні дані, необхідні для складання проектно-кошторисної документації. Завдання на проектування може бути підготовлене за дорученням замовника підрядником. У цьому разі завдання стає обов’язковим для сторін з моменту його затвердження замовником.
2. Підрядник зобов’язаний додержувати вимог, що містяться у завданні та інших вихідних даних для проектування та виконання пошукових робіт, і має право відступити від них лише за згодою замовника.
1. Обов’язок замовника передати підрядникові завдання на проектування, а також інші вихідні дані, необхідні для складання проектно-кошторисної документації, визнається в ч. 1 ст. 888 ЦК таким, що виникає на підставі договору. Проте таке завдання може бути видане і в процесі укладення договору чи до цього. У тому і іншому випадках завдання на проектування та інші вихідні дані визначають зміст зобов’язання, але в межах, встановлених договором. Отже, без завдання на проектування та інших вихідних даних істотні умови такого договору не можуть вважатись погодженими, а видача такого завдання є одностороннім правочином, на підставі якого поповнюються істотні умови договору, які раніше не були погоджені. Тому за формою завдання на проектування та інші вихідні дані мають відповідати вимогам ст. 207 ЦК (зокрема, вони мають бути підписані замовником, а у разі підготовки завдання на проектування підрядником за дорученням замовника останній має затвердити завдання на проектування, тобто оформити своє волевиявлення в такий спосіб).
2. При застосуванні ст. 888 ЦК слід враховувати, що відповідно до ч. 1 ст. 5 Закону «Про архітектурну діяльність» [104] до вихідних даних належать: 1) архітектурно- планувальне завдання; 2) завдання на проектування; 3) технічні умови щодо інженерного забезпечення об’єкта архітектури. Архітектурно-планувальне завдання надається органами містобудування та архітектури на вимогу замовника. Технічні умови щодо інженерного забезпечення об’єкта архітектури надаються відповідними підприємствами на вимогу замовника. Право на отримання вихідних даних на проектування, здійснення проектно-пошукових робіт виникає на підставі дозволу на будівництво, що надається виконавчими органами місцевих рад та Київською і Севастопольською міськими державними адміністраціями (ст. 24 Закону «Про планування і забудову територій» [117]).
3. На підрядника покладається обов’язок додержуватись вимог, що містяться в завданні на проектування та інших вихідних даних. Відступати від завдання на проектування та інших вихідних даних підрядник може тільки за наявності згоди замовника. Проте підрядник не позбавлений права оспорювати завдання на проектування, якщо воно суперечить договору.
Стаття 889. Обов’язки замовника
1. Замовник зобов’язаний, якщо інше не встановлено договором підряду на проведення проектних та пошукових робіт:
1) сплатити підрядникові встановлену ціну після завершення усіх робіт чи сплатити її частинами після завершення окремих етапів робіт або в іншому порядку, встановленому договором або законом;
2) використовувати проектно-кошторисну документацію, одержану від підрядника, лише для цілей, встановлених договором, не передавати проектно-кошторисну документацію іншим особам і не розголошувати дані, що містяться у ній, без згоди підрядника;
3) надавати послуги підрядникові у виконанні проектних та пошукових робіт в обсязі та на умовах, встановлених договором;
4) брати участь разом з підрядником у погодженні готової проектно-кошторисної документації з уповноваженими органами державної влади та органами місцевого самоврядування;
5) відшкодувати підрядникові додаткові витрати, пов’язані із зміною вихідних даних для проведення проектних та пошукових робіт внаслідок обставин, що не залежать від підрядника;
6) залучити підрядника до участі у справі за позовом, пред’явленим до замовника іншою особою у зв’язку з недоліками складеної проектної документації або виконаних пошукових робіт.
1. Диспозитивними нормами ст. 889 ЦК за договором підряду на виконання проектних і пошукових робіт на замовника покладається низка обов’язків, що разом складають зміст зобов’язання замовника перед підрядником. Перш за все замовник несе обов’язки, що об’єднуються в грошове його зобов’язання перед підрядником (оплатити ціну роботи, дотримуватися встановлених строків платежів).
2. Проектно-кошторисна документація має визнаватись об’єктом авторського права, оскільки підпадає під визначення одного із таких об’єктів у абзаці десятому п. 1 ст. 433 ЦК. Цей висновок підтверджується низкою статей Закону «Про архітектурну діяльність» [104], зокрема ст. 29, яка визнає об’єктами авторського права архітектурні рішення об’єктів архітектури чи містобудування (об’єктів архітектури) на всіх стадіях їх проектування і будівництва. Оскільки це так, авторські права підрядника за договором на проведення проектних і пошукових робіт захищаються відповідно до Закону «Про авторське право та суміжні права» [133]. У п. 2 ч. 1 ст. 889 ЦК з огляду на недостатню врегульованість законодавством про інтелектуальну власність правового режиму об’єктів авторського права, створених юридичною особою (її працівниками при виконанні трудових обов’язків) на замовлення іншої особи, встановлюються межі використання замовником проектно-кошторисної документації. Вона може використовуватись лише для цілей, встановлених договором. Замовник не може передавати проектно-кошторисну документацію іншим особам. Разом з тим, слід враховувати, що договір про створення на замовлення об’єкта права інтелектуальної власності може укладатись тільки у випадках, коли зобов’язання створити такий об’єкт приймає на себе творець — письменник, художник тощо (ч. 1 ст. 1112 ЦК), тобто фізична особа.
3. Пункт 2 ст. 889 ЦК виходить також із того, що, крім випадків, коли інше встановлено договором, проектно-кошторисна документація є комерційною таємницею, а тому вона підлягає захисту відповідно до ст. 505 — 508 ЦК. Зокрема, прямо вказується на обов’язок замовника не розголошувати дані, що містяться в проектно-кошторисної документації без згоди підрядника.
4. Відповідно до п. 3 ст. 889 ЦК зобов’язання замовника перед підрядником, що виникає на підставі договору підряду на проведення проектних і пошукових робіт, може включати до себе обов’язки замовника надавати певні послуги підрядникові.
5. На замовника покладається обов’язок брати участь разом з підрядником у погодженні готової проектно-кошторисної документації з уповноваженими органами державної влади та органами місцевого самоврядування. Необхідність такого погодження випливає із положення частини першої ст. 18 Закону «Про основи містобудування» [52], відповідно до якої при проектуванні об’єктів житлово-цивільного і виробничого призначення має реалізовуватись містобудівна документація.
6. У п. 5 ст. 889 ЦК формулюється обов’язок замовника відшкодувати підрядникові додаткові витрати, пов’язані із зміною вихідних даних на проведення проектних і пошукових робіт внаслідок обставин, що не залежать від підрядника. Це положення має тлумачитись так, що із нього випливає також право замовника на внесення змін до вихідних даних (якщо інше не передбачено договором).
7. На замовника покладається обов’язок залучити підрядника до участі у справі за позовом, пред’явленим до замовника іншою особою у зв’язку з недоліками складеної проектної документації або виконаних пошукових робіт. Наслідки невиконання замовником цього обов’язку та ухилення підрядника від участі в розгляді справи визначаються із застосуванням за аналогією правил ч. 2 та 3 ст. 660 ЦК.
Стаття 890. Обов’язки підрядника
1. Підрядник зобов’язаний:
1) виконувати роботи відповідно до вихідних даних для проведення проектування та згідно з договором;
2) погоджувати готову проектно-кошторисну документацію із замовником, а в разі необхідності — також з уповноваженими органами державної влади та органами місцевого самоврядування;
3) передати замовникові готову проектно-кошторисну документацію та результати пошукових робіт;
4) не передавати без згоди замовника проектно-кошторисну документацію іншим особам;
5) гарантувати замовникові відсутність у інших осіб права перешкодити або обмежити виконання робіт на основі підготовленої за договором проектно-кошторисної документації.
1. Ця стаття визначає зміст зобов’язання підрядника перед замовником, яке (зобов’язання) ґрунтується на договорі підряду на проведення проектних і пошукових робіт. Зокрема, до цього зобов’язання входять обов’язки не передавати проектно-кошторисну документацію, що є предметом договору, іншим особам та гарантувати відсутність перешкод та обмежень на використання проектно-кошторисної документації.
2. Якщо порівняти ст. 890 ЦК із ст. 889 цього ж Кодексу, помічається, що в абзаці першому ст. 889 ЦК формулюється диспозитивне застереження (зазначення на право сторін договору відступити від положень цієї статті). У ст. 890 ЦК такого застереження немає. Ця різниця в змісті двох статей, що співпоставляються, обумовлена невисоким рівнем законодавчої техніки. Тлумачити відсутність у ст. 890 ЦК диспозитивного застереження так, що сторони взагалі не вправі відступити в договорі від змісту цієї статті, було б неправильно. Але із суті відносин між сторонами випливає, що, наприклад, виключення договором обов’язку підрядника передати замовникові готову проектно-кошторисну документацію та результати пошукових робіт не може допускатись, бо в такому випадку договір позбавляється свого предмету.
Стаття 891. Відповідальність підрядника за недоліки документації та робіт
1. Підрядник відповідає за недоліки проектно-кошторисної документації та пошукових робіт, включаючи недоліки, виявлені згодом у ході будівництва, а також у процесі експлуатації об’єкта, створеного на основі виконаної проектно-кошторисної документації і результатів пошукових робіт.
2. У разі виявлення недоліків у проектно-кошторисній документації або в пошукових роботах підрядник на вимогу замовника зобов’язаний безоплатно переробити проектно-кошторисну документацію або здійснити необхідні додаткові пошукові роботи, а також відшкодувати завдані збитки, якщо інше не встановлено договором або законом.
1. Стаття 891 ЦК спочатку формулює загальне положення про те, що підрядник відповідає перед замовником за недоліки проектно-кошторисної документації. Це не виключає відповідальності підрядника за інші порушення зобов’язання, яке він прийняв на себе на підставі договору підряду на проведення проектних та пошукових робіт.
2. Надалі в ч. 1 ст. 891 ЦК визначається період, впродовж якого можуть бути виявлені недоліки, які є підставою відповідальності підрядника. Ці недоліки можуть бути виявлені при здачі-прийманні проектно-кошторисної документації та результатів пошукових робіт, а також згодом у ході будівництва та в процесі експлуатації об’єкта, створеного на основі цієї проектно-кошторисної документації та результатів пошукових робіт. Отже, тут взагалі не встановлюється будь-яке обмеження строку, впродовж якого можуть бути виявлені недоліки, за які відповідає підрядник. Але такий строк є. Він встановлений ст. 863 ЦК як позовна давність тривалістю один рік, впродовж якої, рахуючи з дня прийняття роботи замовником, має бути пред’явлений позов до підрядника. Якщо договором встановлено гарантійний строк, позовна давність тривалістю один рік обчислюється з дня заявлення замовником підрядникові про недоліки (якщо ця заява зроблена в межах гарантійного строку) (ст. 864 ЦК).
3. Якщо зобов’язання щодо проведення проектних і пошукових робіт кваліфікується як господарське, застосовується ч. 5 ст. 324 ГК [31], яка стосовно позовів замовників до підрядника про відшкодування збитків, спричинених недоліками проекту, встановлює позовну давність тривалістю десять років. Ця давність обчислюється з дня прийняття не проектно-кошторисної документації, а побудованого відповідно до неї об’єкта. Якщо збитки замовникові завдано протиправними діями (тут поняттям дій охоплюється і бездіяльність), які призвели до руйнування, аварій або обрушень на об’єкті, побудованому відповідно до проекту, розробленому підрядником, застосовується позовна давність тривалістю тридцять років, що обчислюється з дня прийняття побудованого об’єкта.
4. Відповідальність підрядника за недоліки проектно-кошторисної документації та результатів пошукових робіт полягає в покладенні на нього таких обов’язків: 1) безоплатно переробити у відповідній частині проектно-кошторисну документацію або виконати додаткові пошукові роботи; 2) відшкодувати збитки, завдані замовникові недоліками проектно-кошторисної документації або результатів пошукових робіт. Законом і договором можуть встановлюватись інші види відповідальності підрядника. Можливе і обмеження відповідальності підрядника, якщо при цьому не будуть порушуватися вимоги ч. 3 ст. 614 ЦК та ст. 231 ГК.
ГЛАВА 62 ВИКОНАННЯ НАУКОВО-ДОСЛІДНИХ АБО ДОСЛІДНО-КОНСТРУКТОРСЬКИХ ТА ТЕХНОЛОГІЧНИХ РОБІТ
Стаття 892. Договір на виконання науково-дослідних або дослідно-конструкторських та технологічних робіт
1. За договором на виконання науково-дослідних або дослідно-конструкторських та технологічних робіт підрядник (виконавець) зобов’язується провести за завданням замовника наукові дослідження, розробити зразок нового виробу та конструкторську документацію на нього, нову технологію тощо, а замовник зобов’язується прийняти виконану роботу та оплатити її.
Договір може охоплювати весь цикл проведення наукових досліджень, розроблення та, виготовлення зразків або його окремі етапи.
1. Предметом договору, про який йдеться в ст. 892 ЦК, можуть бути науково-дослідні або дослідно-конструкторські та технологічні роботи. Предметом договору на виконання науково-дослідних робіт зазвичай є об’єкт авторського права (твір наукової літератури), що не виключає створення в результаті таких робіт об’єктів промислової власності, зокрема сортів рослин, порід тварин. Предметом дослідно-конструкторських та технологічних робіт також може бути тільки об’єкт авторського права. Але такими договорами може передбачатись також створення об’єктів промислової власності — винаходів, корисних моделей, промислових зразків, компонувань (топографій) інтегральних мікросхем, раціоналізаторських пропозицій. Законом не визначається правовий режим об’єктів промислової власності, створених на замовлення відповідно до договору на виконання науково-дослідних або дослідно-конструкторських та технологічних робіт.
Визначається тільки правовий режим об’єктів інтелектуальної власності, створених під час виконання трудових обов’язків (ст. 429 ЦК; ст. 16 Закону «Про авторське право і суміжні права» [133]; ст. 9 Закону «Про охорону прав на винаходи і корисні моделі» [118]; ст. 8 Закону «Про охорону прав на промислові зразки» [59]; ст. 7 Закону «Про охорону прав на топографії інтегральних мікросхем» [90]). Тому в договорі на виконання науково-дослідних або дослідно-конструкторських та технологічних робіт слід визначати правовий режим об’єктів інтелектуальної власності, створених в процесі виконання таких договорів.
2. Виконавцем за договором на виконання науково-дослідних або дослідно-конструкторських та технологічних робіт може бути не тільки юридична особа, а і фізична особа. Фізична особа може укласти договір на виконання науково-дослідних або дослідно-конструкторських та технологічних робіт як така або як підприємець (за умови належної реєстрації). Якщо виконавцем робіт такого роду є фізична особа, можливо укладення змішаного договору, до змісту якого будуть входити елементи договору на виконання науково-дослідних або дослідно-конструкторських та технологічних робіт і договору про створення за замовленням і використання об’єкта права інтелектуальної власності (ст. 1112 ЦК).
3. Сторони на свій розсуд визначають предмет договору на виконання науково- дослідних робіт. Таким може бути весь цикл наукових досліджень, розроблення та виготовлення зразків або окремі етапи робіт.
4. Виконання науково-дослідних, дослідно-конструкторських та технологічних робіт є окремим інститутом зобов’язального права. На відносини щодо виконання таких робіт не поширюється чинність норм інституту підряду. Сторона, яка несе зобов’язання виконати такі роботи, називається не підрядником, а виконавцем.
Стаття 893. Виконання робіт
1. Виконавець зобов’язаний провести наукові дослідження особисто, якщо інше не встановлено договором на виконання науково-дослідних або дослідно-конструкторських та технологічних робіт.
Виконавець має право залучати до виконання науково-дослідних робіт інших осіб лише за згодою замовника.
Виконавець має право залучати інших осіб (субвиконавців) до виконання дослідно-конструкторських та технологічних робіт, якщо інше не встановлено договором.
1. Відповідно до загального правила ч. 1 ст. 528 ЦК боржник позбавляється права покласти виконання зобов’язання на іншу особу лише у випадках, коли із умов договору, актів законодавства або суті зобов’язання не випливає його обов’язок виконати зобов’язання особисто. На виняток із цього правила науково- дослідні роботи виконавець має виконати особисто. Лише за наявності згоди замовника виконавець може залучати до виконання науково-дослідних робіт інших осіб. Сторони можуть погодити одну особу чи коло осіб, яких виконавець має право залучати до виконання науково-дослідних робіт, що є предметом даного договору.
2. Якщо договором передбачено виконання дослідно-конструкторських та технологічних робіт, виконавець вправі залучати інших осіб до виконання таких робіт, якщо інше не встановлено договором. Це правило абзацу третього ст. 893 ЦК не виключає дії обмежень, встановлених ч. 1 ст. 528 ЦК. Отже виконавець не може залучати інших осіб до виконання передбачених договором дослідно-конструкторських та технологічних робіт, якщо неприпустимість цього випливає із актів цивільного законодавства.
Стаття 894. Передання, прийняття та оплата робіт
1. Виконавець зобов’язаний передати, а замовник прийняти та оплатити повністю завершені науково-дослідні або дослідно-конструкторські та технологічні роботи. Договором можуть бути передбачені прийняття та оплата окремих етапів робіт або інший спосіб оплати.
2. Плата за виконання науково-дослідних або дослідно-конструкторських робіт та технологічних робіт, встановлена договором, може бути зменшена замовником залежно від фактично одержаних результатів порівняно з результатами, передбаченими договором, якщо це не залежало від замовника, а можливість такого зменшення та його межі були передбачені домовленістю сторін.
1. Частина 1 ст. 894 ЦК спочатку встановлює загальне правило про те, що на виконання договору мають бути передані завершені науково-дослідні або дослідно-конструкторські та технологічні роботи. Це відповідає більш загальному правилу ст. 529 ЦК. Надалі в ч. 1 ст. 894 ЦК передбачається можливість встановлення в договорі умови про передання окремих етапів робіт, якщо це передбачено договором. Це правило не виключає дії положення ст. 529 ЦК, відповідно до якого дозвіл на виконання зобов’язання частинами може також встановлюватись актами цивільного законодавства і випливати із суті зобов’язання або звичаїв ділового обороту.
Стосовно оплати науково-дослідних, дослідно-конструкторських та технологічних робіт діють такі правила. За загальним правилом, замовник має оплатити повністю завершені роботи. Але договором, актами законодавства може встановлюватись обов’язок замовника оплачувати завершені етапи робіт. Це може також випливати із суті зобов’язання або звичаїв ділового обороту. Ці правила не виключають виплати замовником виконавцеві авансу або попередньої оплати робіт замовником, якщо це передбачено договором.
2. Відповідно до ч. 2 ст. 894 ЦК замовник має право зменшити розмір плати за виконання науково-дослідних або дослідно-конструкторських та технологічних робіт залежно від фактично одержаних результатів порівняно з результатами, передбаченими договором. Але таке право замовник отримує тільки тоді, коли воно передбачене домовленістю сторін та коли договором встановлені межі такого зменшення. Умовою виникнення права замовника на зменшення плати є також незалежність від замовника тієї обставини, що фактично одержані результати не відповідають результатам, передбаченим договором.
Стаття 895. Конфіденційність відомостей про договір
1. Виконавець і замовник зобов’язані забезпечити конфіденційність відомостей щодо предмета договору на виконання науково-дослідних або дослідно-конструкторських та технологічних робіт, ходу його виконання та одержаних результатів, якщо інше не встановлено договором. Обсяг відомостей, що належать до конфіденційних, встановлюється договором.
1. Із диспозитивного положення, що сформульоване в першому реченні цієї статті, випливає, що всі відомості щодо предмета договору на виконання науково-дослідних або дослідно-конструкторських та технологічних робіт, ходу виконання договору є конфіденційними. Але в цій статті в другому реченні формулюється спеціальне правило, відповідно до якого обсяг відомостей, що належать до конфіденційних, встановлюється договором. Якщо цей обсяг не визначений договором, конфіденційними слід вважати всі відомості, про які йдеться у положенні, що сформульоване в ст. 895 ЦК. При визначенні конфіденційних відомостей сторони вправі розширити або звузити їх коло в порівнянні із ст. 895 ЦК.
Стаття 896. Права сторін на результати робіт
1. Замовник за договором на виконання науково-дослідних або дослідно-конструкторських та технологічних робіт має право використовувати передані йому результати робіт у межах і на умовах, встановлених договором.
2. Виконавець має право використати одержаний ним результат робіт також для себе, якщо інше не встановлено договором.
Договором може бути передбачено право виконавця передавати результати робіт іншим особам.
1. Виконавець є суб’єктом авторського права на літературний науковий твір, створений за договором на проведення науково-дослідних робіт та на літературний твір, ілюстрації, плани, ескізи, створені відповідно до договору на виконання дослідно-конструкторських та технологічних робіт. Він також має право на комерційну таємницю, якою, зокрема, можуть бути створені при виконанні договору винаходи, корисні моделі і промислові зразки, право на які у виконавця виникає після належного його засвідчення. Тому замовник вправі використовувати результати робіт, виконаних за договором, лише в межах і на умовах, встановлених договором.
2. Право виконавця на використання результатів науково-дослідних або дослідно-конструкторських та технологічних робіт, виконаних відповідно до договору, також обмежується. За виконавцем визнається право використати одержаний ним результат робіт для себе. Це право виконавця може бути обмежене договором. Права передавати результати робіт для використання іншим особам виконавець не має. Проте воно може передбачатись договором.
Стаття 897. Обов’язки виконавця
1. Виконавець за договором на виконання науково-дослідних або дослідно-конструкторських та технологічних робіт зобов’язаний:
1) виконати роботи відповідно до погодженої із замовником програми (техніко-економічних показників) або тематики і передати замовникові результат у строк, встановлений договором;
2) додержувати вимог, пов’язаних з охороною прав інтелектуальної власності;
3) утримуватися від публікації без згоди замовника науково-технічних результатів, одержаних при виконанні робіт;
4) вживати заходів для захисту одержаних при виконанні робіт результатів, що підлягають правовій охороні, та інформувати про це замовника;
5) своїми силами та за свій рахунок усувати допущені з його вини недоліки у технічній документації, які можуть спричинити відступи від техніко-економічних показників, передбачених у технічному завданні замовника або в договорі;
6) негайно інформувати замовника про виявлену неможливість одержати очікувані результати або недоцільність продовжувати роботу.
1. Серед комплексу обов’язків виконавця за договором на виконання науково- дослідних або дослідно-конструкторських та технологічних робіт звертає на себе увагу обов’язок додержуватись вимог, пов’язаних з охороною прав інтелектуальної власності. Оскільки зазначається на те, що цей обов’язок виконавець несе за договором, то згаданий обов’язок виконавець несе перед замовником. Виникнення такого обов’язку є можливим, якщо договором передбачено, що майнові права інтелектуальної власності на результати робіт належать повністю або у відповідній частині замовникові. Таке може передбачатись договором. Якщо ж договором виникнення у замовника прав інтелектуальної власності на результати робіт не передбачено, обов’язок виконавця не порушувати прав інтелектуальної власності діє в тих межах, в яких ст. 895, 896 ЦК визнають за замовником певні права інтелектуальної власності на результати робіт.
2. Публікація науково-технічних результатів, одержаних при виконанні робіт, є способом використання об’єкта права інтелектуальної власності. Пункт 3 ст. 897 ЦК позбавляє виконавця права на публікацію науково-технічних результатів. Проте інше може бути встановлене договором. Що стосується інших результатів робіт (результатів, які не належать до категорії науково-технічних), то виконавець має право їх публікації, якщо при цьому не порушуються умови договору та вимоги ст. 895, 896 ЦК.
3. Правовій охороні підлягають об’єкти авторського права, конфіденційна інформація, що є результатом робіт, а також об’єкти промислової власності, права на які належне засвідчені. Виконавець зобов’язаний вживати заходів для захисту одержаних результатів робіт, якщо це зачіпає права або інтереси замовника.
4. На виконавця покладається обов’язок усувати допущені з його вини недоліки в технічній документації, які можуть спричинити відступи від техніко-економічних показників, передбачених у технічному завданні замовника або в договорі. Сторони вправі встановити строк, впродовж якого можливе або виявлення недоліків в технічній документації, або пред’явлення до виконавця відповідних претензій. Якщо такі строки не встановлені, підлягають застосуванню загальні правила, відповідно до яких позов до особи, яка порушила право, може бути пред’явлений в межах позовної давності тривалістю три роки (ст. 257 ЦК), а перебіг цього строку починається від дня, коли особа (в даному випадку — замовник) довідалась або могла довідатись про порушення її прав (ст. 261 ЦК).
Стаття 898. Обов’язки замовника
1. Замовник за договором на виконання науково-дослідних або дослідно-конструкторських та технологічних робіт зобов’язаний:
1) видати виконавцеві технічне завдання та погодити з ним програму (техніко-економічні показники) або тематику робіт;
2) передати виконавцеві необхідну для виконання робіт інформацію;
3) прийняти виконані роботи та оплатити їх.
1. Визнається, що за договором на виконання науково-дослідних або дослідно-конструкторських та технологічних робіт замовник несе обов’язок видати виконавцеві технічне завдання. Таке завдання може бути видане до укладення договору. У таких випадках в договорі доцільно зробити посилання на технічне завдання. Якщо ж технічне завдання видається після укладення договору на виконання науково- дослідних або дослідно-конструкторських та технологічних робіт, це завдання має відповідати змісту укладеного договору та конкретизувати його. Можливе і підписання технічного завдання сторонами при укладенні договору як його невід’ємної частини. Оскільки на замовника покладається обов’язок погодити з виконавцем програму (техніко-економічні показники) робіт та їх тематику, такі програма і тематика мають також визнаватись невід’ємною частиною договору (його істотними умовами).
2. Зобов’язання замовника перед виконавцем включає до себе також обов’язки надати інформацію, необхідну для виконавця робіт, передбачених договором, прийняти роботи та оплачувати їх.
Стаття 899. Наслідки неможливості досягнення результату
1. Якщо у ході науково-дослідних робіт виявляється неможливість досягнення результату внаслідок обставин, що не залежать від виконавця, замовник зобов’язаний оплатити роботи, проведені до виявлення неможливості отримати передбачені договором результати, але не вище відповідної частини ціни робіт, визначеної договором.
2. Якщо у ході виконання дослідно-конструкторських та технологічних робіт виявляється неможливість досягнення результату внаслідок обставин, що виникли не з вини виконавця, замовник зобов’язаний відшкодувати витрати виконавця.
1. Ця стаття виявляється дуже складною для тлумачення в зв’язку з відсутністю достатньої визначеності понять «обставини, що не залежать від виконавця» та «обставини, що виникли не з вини виконавця». Звертає на себе увагу диференціація наслідків неможливості досягнення результату залежно від наявності перших та других обставин. Наслідки, встановлені ч. 2 ст. 899 ЦК (коли неможливість досягнення результату виникла внаслідок обставин, що виникли не з вини виконавця), є більш жорсткими для виконавця (відшкодування витрат виконавця не передбачає отримання виконавцем будь-якого прибутку). Відповідно до ч. 1 ст. 899 ЦК виконавець має право на оплату частини ціни роботи (частина ціни, за логікою речей, включає до себе і прибуток виконавця). Разом з тим встановлюється, що ця частина визначається договором і що вона не може бути вищою відповідної частини робіт.
2. При застосуванні ч. 1 ст. 899 ЦК слід враховувати, що обставинами, які не залежать від виконавця, є обставини, які відповідно до законодавства і договору виконавець не зобов’язаний усувати, тобто виконавець взагалі не несе відповідного обов’язку. Але зазвичай такі обставини не встановлюються ні законом, ні договором, а із покладення на виконавця обов’язку передати результати робіт випливає обов’язок виконавця усувати будь-які обставини, що перешкоджають досягненню результату.
3. Умови, коли підлягає застосуванню ч. 2 ст. 899 ЦК, є більш визначеними. Неможливість досягнення результату внаслідок обставин, що виникли не з вини виконавця, має місце, коли ці обставини виникли внаслідок: 1) непереборної сили; 2) простого випадку. До категорії простого випадку належить неможливість досягнення результату, внаслідок існуючого світового рівня науки; 3) винних дій чи бездіяльності замовника.
Стаття 900. Відповідальність виконавця за порушення договору
1. Виконавець відповідає перед замовником за порушення договору на виконання науково-дослідних або дослідно-конструкторських та технологічних робіт, якщо не доведе, що порушення договору сталося не з його вини.
2. Виконавець зобов’язаний відшкодувати замовнику реальні збитки у межах ціни робіт, в яких виявлено недоліки, якщо договором встановлено, що вони підлягають відшкодуванню в межах загальної ціни робіт за договором.
Упущена вигода підлягає відшкодуванню у випадках, встановлених законом.
1. Встановлена ст. 900 ЦК відповідальність виконавця не виключає встановлення договором інших видів відповідальності виконавця.
2. У ч. 1 ст. 900 ЦК конкретизуються загальні правила ч. 1 ст. 614 і ст. 617 ЦК щодо відповідальності за наявності вини та обов’язку боржника доводити відсутність своєї вини.
3. Положення, що сформульоване в головному реченні абзацу першого ч. 2 ст. 900 ЦК та передбачає відшкодування виконавцем реальних збитків, завданих замовникові, в межах ціни робіт, в яких виявлено недоліки, підлягає застосуванню. Відступати від правила про відшкодування тільки реальних збитків можна, оскільки це відповідає ч. 3 ст. 6 ЦК. Відступати від правила про граничний розмір збитків, що підлягають відшкодуванню (в межах ціни робіт, в яких виявлено недоліки), також можна. Положення абзацу другого ч. 2 ст. 900 ЦК не можна тлумачити так, що воно відсилає до загальних положень ст. 22 і 623 ЦК: спеціальний закон не може відсилати до загального, а може відсилати тільки до більш спеціального. Що стосується додаткового речення абзацу першого ч. 2 ст. 900 ЦК («якщо договором встановлено, що вони підлягають відшкодуванню в межах загальної ціни робіт за договором»), то в ньому не формулюється логічно закінчена думка. Слід зробити висновок, що у цитованому додатковому реченні пропущена частка «не» перед словом «встановлено». Але «вставити» цю частку до тексту абзацу першого ч. 2 ст. 900 ЦК на стадії його тлумачення не можна. Отже, положення, сформульоване в додатковому реченні, що цитувалось, застосуванню не підлягає.
ГЛАВА 63 ПОСЛУГИ. ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ
Стаття 901. Договір про надання послуг
1. За договором про надання послуг одна сторона (виконавець) зобов’язується за завданням другої сторони (замовника) надати послугу, яка споживається в процесі вчинення певної дії або здійснення певної діяльності, а замовник зобов’язується оплатити виконавцеві зазначену послугу, якщо інше не встановлено договором.
2. Положення цієї глави можуть застосовуватися до всіх договорів про надання послуг, якщо це не суперечить суті зобов’язання.
1. При застосуванні ст. 901 — 907 ЦК слід враховувати, що як договори про надання послуг не можуть кваліфікуватись будь-які договори, яким у Книзі п’ятій Цивільного кодексу «Зобов’язальне право» присвячені окремі глави чи параграфи, в тому числі договори перевезення, транспортного експедирування, зберігання і навіть договори охорони, зокрема особистої. Підставою для такого висновку є структура Книги п’ятої Цивільного кодексу, в якій глава 63 «Послуги. Загальні положення» виокремлюється не як загальна частина стосовно глав, які присвячені перевезенню, транспортному експедируванню, зберіганню тощо, а як глава поряд з главами, що присвячені окремим договорам, які теоретично могли бути об’єднані в клас договорів про надання послуг.
2. При визначенні договору про надання послуг виявляється загальний невисокий рівень законодавчої техніки. «За договором про надання послуг... виконавець зобов’язується... надати послугу, яка споживається в процесі...». Це формулювання враховує, що є інші послуги, які «не споживаються в процесі». Це підтверджується актами Держспоживстандарту, який, здається, взяв на себе безхазяйні функції щодо стандартизації нормативної термінології. Визначення послуг в Класифікаторі продукції та послуг, затвердженому наказом Держспоживстандарту [442], та найменування окремих видів послуг далекі від досконалості. У Класифікаторі видів економічної діяльності ця дуже мало визначена стандартизація термінології була продовжена, в тому числі і шляхом позначення терміном «послуги» такої діяльності, яка далеко виходить за межі звичайного розуміння цього терміну.
3. Свій вклад в усунення будь-якої визначеності поняття послуг внесло Міністерство економіки, яке затвердило Галузевий класифікатор «Класифікатор послуг і продукції у сфері побутового обслуговування» [370]. Тут виготовлення ювелірних виробів, виконання робіт з ремонту виробів позначаються як види послуг, хоч відповідно до Цивільного кодексу такі відносини мають кваліфікуватись як підряд.
4. У законодавчих актах поняття послуг завжди розумілось широко. Після прийняття нового Цивільного кодексу логічно було очікувати, що в таких актах послуги будуть визначатись чи розумітись з урахуванням ст. 901 ЦК. Але так не відбулося. У ст. 1 Закону «Про міський електричний транспорт» [175] перевезення пасажирів і багажу позначається як транспортні послуги. У ст. 1 Закону «Про транспортно-експедиторську діяльність» [178] вживається термін «транспортно-експедиторські послуги». У Законі «Про Загальнодержавну програму «Питна вода України» на 2005 — 2020 роки» [181] вживається термін «послуги питного водопостачання», хоч ст. 714 ЦК постачання ресурсами, в тому числі і питною водою, визнає видом купівлі-продажу.
5. Викладене дає підстави для висновку про те, що положення ст. 901 — 907 ЦК підлягають застосуванню до відносин, предметом яких є послуги, як вони визначаються в ч. 1 ст. 901 ЦК. Зокрема, ці положення застосовуються до відносин щодо надання послуг телефонного зв’язку, кабельного телебачення, водовідведення та інших послуг.
Стаття 902. Виконання договору про надання послуг
1. Виконавець повинен надати послугу особисто.
2. У випадках, встановлених договором, виконавець має право покласти виконання договору про надання послуг на іншу особу, залишаючись відповідальним в повному обсязі перед замовником за порушення договору.
1. Виконавець зобов’язаний надавати послуги особисто. Але договором може бути передбачене право виконавця покласти виконання договору на іншу особу. Це суттєво обмежує можливості покладення виконання зобов’язання на іншу особу, які (можливості) випливають із ст. 528 ЦК.
Стаття 903. Плата за договором про надання послуг
1. Якщо договором передбачено надання послуг за плату, замовник зобов’язаний оплатити надану йому послугу в розмірі, у строки та в порядку, що встановлені договором.
2. У разі неможливості виконати договір про надання послуг, що виникла не з вини виконавця, замовник зобов’язаний виплатити виконавцеві розумну плату. Якщо неможливість виконати договір виникла з вини замовника, він зобов’язаний виплатити виконавцеві плату в повному обсязі, якщо інше не встановлено договором або законом.
1. Зобов’язання замовника перед виконавцем включає до себе перш за все обов’язок оплатити надані послуги. Розмір, строки та порядок оплати мають встановлюватись договором.
2. Спеціальні правила про розрахунки між сторонами встановлюються на випадок неможливості виконання договору про надання послуг. Якщо неможливість стала наслідком винних дій чи бездіяльності замовника, він зобов’язаний сплатити на користь виконавця повну ціну послуги, якщо інше не передбачено договором або законом. В інших випадках відсутності вини виконавця у настанні неможливості виконання зобов’язання виконавець має право на отримання розумної плати. У разі неможливості виконання договору, що настала з вини виконавця, останній не має права на оплату послуги. Якщо замовник здійснив попередню оплату, в таких випадках вона підлягає поверненню.
Стаття 904. Відшкодування виконавцеві фактичних витрат за договором про безоплатне надання послуг
1. За договором про безоплатне надання послуг замовник зобов’язаний відшкодувати виконавцеві усі фактичні витрати, необхідні для виконання договору.
2. Положення частини першої цієї статті застосовуються також у випадках, коли неможливість виконати договір про безоплатне надання послуг виникла з вини замовника або внаслідок непереборної сили.
1. Якщо договором передбачено безоплатне надання послуг, замовник відповідно до ч. 1 ст. 904 ЦК несе обов’язок відшкодувати виконавцеві всі витрати, які були необхідні для виконання договору. У ч. 1 ст. 604 ЦК викладається незвичне розуміння безоплатного надання послуг. Але це не може бути підставою для заперечення чинності цього правила. Тому у разі, коли сторони домовляються про те, що замовник не здійснює на користь виконавця ніяких платежів, на це слід прямо вказати в договорі.
2. Відповідно до ч. 2 ст. 904 ЦК замовник несе обов’язок відшкодувати виконавцеві необхідні витрати і тоді, коли внаслідок непереборної сили або винних дій чи бездіяльності замовника виконання договору про безоплатне надання послуг стало неможливим.
Стаття 905. Строк договору про надання послуг
1. Строк договору про надання послуг встановлюється за домовленістю сторін, якщо інше не встановлено законом або іншими нормативно-правовими актами.
1. Оскільки послуга споживається в процесі її надання (це випливає із ч. 1 ст. 901 ЦК), строк договору про надання послуг набуває ознаки істотної умови договору. Сторонам надається право встановлювати за домовленістю строк договору про надання послуг. Якщо строк відповідного виду договорів про надання послуг встановлюється законом або іншим нормативно-правовим актом, сторони в силу ст. 905 ЦК можуть встановити строк договору на свій розсуд, якщо тільки відсутні обмеження, встановлені ч. 3 ст. 6 ЦК.
Стаття 906. Відповідальність виконавця за порушення договору про надання послуг
1. Збитки, завдані замовнику невиконанням або неналежним виконанням договору про надання послуг за плату, підлягають відшкодуванню виконавцем, у разі наявності його вини, у повному обсязі, якщо інше не встановлено договором. Виконавець, який порушив договір про надання послуг за плату при здійсненні ним підприємницької діяльності, відповідає за це порушення, якщо не доведе, що належне виконання виявилося неможливим внаслідок непереборної сили, якщо інше не встановлено договором або законом.
2. Збитки, завдані невиконанням або неналежним виконанням договору про безоплатне надання послуг, підлягають відшкодуванню виконавцем у розмірі, що не перевищує двох неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, якщо інший розмір відповідальності виконавця не встановлений договором.
1. Виконавець несе перед замовником обов’язок відшкодування збитків, завданих неналежним виконанням договору про надання послуг за плату, за наявності його вини. Це конкретизує загальне правило ч. 1 ст. 614 ЦК стосовно договору про надання послуг. Отже, за відсутності вини (якщо збитки виникли в результаті дії непереборної сили, простого випадку чи дій замовника) виконавець відповідальності не несе.
2. Виконавець, що надає послуги за плату в порядку здійснення підприємницької діяльності, звільняється від відповідальності перед замовником, якщо доведе, що належне виконання договору виявилось неможливим внаслідок непереборної сили. Отже, неналежне виконання внаслідок простого випадку не звільняє такого виконавця від обов’язку відшкодувати збитки. За логікою речей, вина замовника за відсутності вини виконавця також має бути підставою для звільнення виконавця від відповідальності. Але нормативна підстава для цього відсутня. У таких випадках відповідно до ст. 616 ЦК можливе тільки зменшення розміру збитків, що стягуються з боржника, або (у разі явного порушення застосування ч. 1 ст. 906 ЦК принципу справедливості) застосування засад добросовісності, справедливості та розумності (п. 6 ст. 3 ЦК).
3. За договором про безоплатне надання послуг (ст. 904 ЦК) розмір збитків, які виконавець відшкодовує замовникові, обмежується двома неоподатковуваними мінімумами доходів громадян, тобто сумою 34 грн.
Стаття 907. Розірвання договору про надання послуг
1. Договір про надання послуг може бути розірваний, у тому числі шляхом односторонньої відмови від договору, в порядку та на підставах, встановлених цим Кодексом, іншим законом або за домовленістю сторін.
Порядок і наслідки розірвання договору про надання послуг визначаються домовленістю сторін або законом.
1. У коментарі до ст. 905 ЦК зазначалося на те, що посилання в ній на закон або інший нормативно-правовий акт не може тлумачитись як посилання на загальні норми. Навпаки, посилання на Кодекс і закон в ст. 907 ЦК слід тлумачити як посилання на загальні правила, зокрема ст. 651 — 653 ЦК. Так же слід тлумачити посилання до закону в абзаці другому ст. 907 ЦК.
ГЛАВА 64 ПЕРЕВЕЗЕННЯ
Стаття 908. Загальні положення про перевезення
1. Перевезення вантажу, пасажирів, багажу, пошти здійснюється за договором перевезення.
2. Загальні умови перевезення визначаються цим Кодексом, іншими законами, транспортними кодексами (статутами), іншими нормативно-правовими актами та правилами, що видаються відповідно до них.
Умови перевезення вантажу, пасажирів і багажу окремими видами транспорту, а також відповідальність сторін щодо цих перевезень встановлюються договором, якщо інше не встановлено цим Кодексом, іншими законами, транспортними кодексами (статутами), іншими нормативно-правовими актами та правилами, що видаються відповідно до них.
1. У законах та інших нормативно-правових актах зустрічаються численні зазначення на те, що здійснення перевезення є наданням послуг (ст. 6 Закону «Про транспорт» [65], частина п’ята ст. 22 Закону «Про залізничний транспорт» [77]; абзац тринадцятий ст. 1 Закону «Про автомобільний транспорт» [190]; ст. 35 Закону «Про ліцензування певних видів господарської діяльності» [119]). Але це не є підставою для висновку про те, що на відносини щодо перевезення слід поширювати загальні положення Цивільного кодексу про послуги (ст. 901 — 907 ЦК). Таке застосування можливе лише за аналогією.
2. Стаття, що коментується, визнає чинність не тільки законів, транспортних кодексів та статутів, а й інших нормативно-правових актів та правил, що визначають загальні умови перевезення та умови перевезення окремими видами транспорту. При застосуванні правових норм, які регулюють відносини щодо перевезення, слід враховувати субординацію нормативно-правових актів: норми, сформульовані в актах вищої юридичної сили, застосовуються переважно перед нормами, що містяться в актах меншої юридичної сили. Так слід тлумачити слова «що видаються відповідно до них», які (слова) включені до змісту абзаців першого та другого ч. 2 ст. 908 ЦК. Більш детально витлумачити наведені слова неможливо, бо текст цих абзаців не дає змоги визначати, які ж саме акти мають відповідати яким саме актам.
3. Ще один висновок, який випливає із вимоги відповідності, стосується встановлення підзаконними актами спеціальних правил, які відступали б від положень актів вищої юридичної сили. Очевидно, це є неможливим, а відповідні положення актів меншої юридичної сили застосуванню не підлягають. Але ж спеціальним законом може допускатись встановлення підзаконним актам таких спеціальних правил, що відступають від положень актів (перш за все — законів) вищої юридичної сили. Так, частиною першою ст. 13 Закону «Про транспорт» передбачається, що статутами окремих видів транспорту (вони є підзаконними актами) встановлюється відповідальність підприємств транспорту. Звідси випливає можливість відступлень у транспортних статутах від загальних правил про відповідальність, встановлених законом, у тому числі і Цивільним кодексом.
4. Указання у абзацах першому та другому ч. 2 ст. 908 ЦК на правила поряд з зазначенням на нормативно-правові акти не означає, що правила не належать до нормативно-правових актів. Воно лише свідчить про рівень юридичної техніки, який не може не враховуватись при тлумаченні положень як Цивільного кодексу, так і інших актів цивільного законодавства.
5. Роль договору перевезення як регулятора відносин між відповідними особами у вітчизняному законодавстві радянських часів була другорядною. За загальним правилом, норми, що регулювали відносини щодо перевезень, мали імперативний характер. Виняток із цього правила становило законодавство про морські перевезення. Стаття 908 ЦК вирішує ці питання в традиційний спосіб. Із абзацу першого ч. 2 ст. 908 ЦК можна зробити висновок про те, що на закони та інші нормативно-правові акти, які встановлюють загальні умови перевезення, не поширюється загальне правило ч. 3 ст. 6 ЦК про диспозитивність норм цивільного права.
Цей висновок підтверджується тим, що у ч. 2 ст. 908 ЦК встановлюються види актів, якими регулюються відносини щодо перевезення: загальні умови перевезення регулюються нормативно-правовими актами, а умови перевезення окремими видами транспорту — також і договорами, «якщо інше не встановлено» актами законодавства. Істотною є відповідь на запитання про те, стосуються взяті в лапки слова неможливості встановлення в договорі інших умов, ніж передбачені законодавством, чи можливості регулювання відповідних питань у випадках, коли законодавство не встановлює заборони на таке договірне регулювання. За відсутності достатньої визначеності слід визнати наступне: 1) права, обов’язки і відповідальність вантажовідправників, вантажоодержувачів, перевізників не можуть встановлюватись у договорах всупереч актам цивільного законодавства; 2) у частині, в якій відносини щодо перевезення не врегульовані актами цивільного законодавства, сторони можуть встановити відповідні умови за відсутності встановленої на це заборони в актах законодавства. Отже, відступлення від положень нормативно-правових актів, що встановлюють загальні умови перевезення, а також умови перевезення окремими видами транспорту, у договорах перевезення є неприпустимими, а відповідні умови таких договорів є оспорюваними.
6. На цей час склався складний та великий за обсягом нормативний масив, що регулює відносини щодо перевезення. Частина цього нормативного масиву присвячена перевезенню всіма видами транспорту. Центральне місце в цьому нормативному масиві належить Закону «Про транспорт». Цей Закон є комплексним нормативно- правовим актом, що формулює норми декількох галузей права (цивільного, адміністративного, земельного, трудового тощо). Для правильного застосування положень цього Закону важливо враховувати, що в них часто одночасно (одним і тим же текстом) формулюються норми двох галузей права. Що стосується правил про ліцензії на здійснення транспортної діяльності (ст. 8), про обов’язки та права підприємств транспорту (ст. 12) тощо, то вони мають як публічно-правовий, так і цивільно-правовий зміст.
Загальні положення про перевезення встановлюються окремими законами та підзаконними актами. Зокрема, відповідно до ч. 3 ст. 91 ЦК Законом «Про ліцензування певних видів господарської діяльності» [119] передбачено ліцензування перевезення пасажирів, багажу та вантажів повітряним, річним, морським, залізничним та автомобільним, в тому числі на таксі, транспортом (п. 31 — 35 ст. 9). Тому перевізником за договором перевезення може бути лише суб’єкт Підприємницької діяльності, що отримав відповідну ліцензію.
7. Перевезення пасажирів, багажу та вантажів морським транспортом регулюється Кодексом торговельного мореплавства (КТМ) [23]. Його особливість полягає в тому, що він надає нормам, що сформульовані в ньому, диспозитивного значення, якщо тільки заборона на відступлення від положень цього Кодексу не сформульована в ньому прямо. Законодавство, яке підлягає застосуванню до відносин з участю з однієї сторони юридичної або фізичної особи, яка заснована, має основне місце діяльності або постійного перебування (проживання) в Україні, а з іншої — іноземної юридичної або фізичної особи, визначається договором (зазначається в пасажирському квитку). Якщо це не визначено в договорі (пасажирському квитку), відносини регулюються законодавством тієї держави, де заснований, має основне місце діяльності або постійного перебування перевізник (ст. 14 КТМ). Відносини щодо морських перевезень регулюються міжнародними договорами, в яких бере участь Україна, а також окремими актами законодавства України (Збірник тарифів на комплекс робіт, пов’язаних з обробленням вантажів у портах України [431]; Положення про порядок підготовки та надання інформації про вантаж для його безпечного морського перевезення [377]).
8. Перевезення внутрішніми водними шляхами здійснюється, якщо такі шляхи віднесені до категорії судноплавних [266]. Основним нормативно-правовим актом, що регулює відносини щодо перевезення внутрішніми водними шляхами, є Статут внутрішнього водного транспорту Союзу РСР (СВВТ) [487]. Він зберігає чинність в Україні в частині, яка не врегульована законодавством України, за умови, що його положення не суперечать Конституції [1] і законам України.
9. Перевезення залізничним транспортом регулюються Законом «Про залізничний транспорт» [77], Статутом залізниць України (СЗУ) [278], а також численними нормативно-правовими актами, затвердженими Міністерством транспорту. Серед них слід мати на увазі перш за все Правила перевезень вантажів [415], Порядок обслуговування громадян залізничним транспортом [271]. Відповідно до постанови Кабінету Міністрів «Про ціноутворення в умовах реформування економіки» Міністерство транспорту має повноваження на затвердження тарифів на перевезення вантажів, пасажирів та багажу залізничним транспортом [254].
10. Перевезення пасажирів, багажу та вантажів автомобільним транспортом регулюється Законом «Про автомобільний транспорт» [190], а також підзаконними актами. Значне коло відносин щодо автомобільних перевезень регулюється Правилами перевезень вантажів автомобільним транспортом в Україні [368].
Повітряний кодекс (ст. 59 — 67) [21] містить лише найбільш загальні положення про перевезення.
11. Відносини щодо перевезень міським електротранспортом регулюються Законом «Про міський електричний транспорт» [175].
Стаття 909. Договір перевезення вантажу
1. За договором перевезення вантажу одна сторона (перевізник) зобов’язується доставити довірений їй другою стороною (відправником) вантаж до пункту призначення та видати його особі, яка має право на одержання вантажу (одержувачеві), а відправник зобов’язується сплатити за перевезення вантажу встановлену плату.
2. Договір перевезення вантажу укладається у письмовій формі.
3. Укладення договору перевезення вантажу підтверджується складенням транспортної накладної (коносамента або іншого документа, встановленого транспортними кодексами (статутами).
4. Законом можуть бути передбачені особливості укладення та виконання договору перевезення вантажу.
1. Законодавство про всі види транспорту визначає договір перевезення вантажу як такий, який укладається на перевезення певного вантажу та формою якого є накладна, коносамент тощо. Такий договір вважається укладеним з моменту передання вантажу вантажовідправником перевізникові. Поряд з цим передбачається укладення довгострокових договорів. Стаття 914 ЦК уникає того, щоб називати довгострокові договори договорами перевезення. У частині третій ст. 128 КТМ стосовно морських перевезень довгострокові договори іменуються договорами про організацію морських перевезень.
2. Перевізниками за договорами перевезення вантажу можуть бути юридичні особи та фізичні особи — підприємці, що отримали у встановленому порядку ліцензію на здійснення перевезень вантажів. Більш детальні визначення осіб, які мають право бути перевізниками, наводиться в актах законодавства, що стосується окремих видів транспорту.
3. Перевізником у договорі перевезення вантажу морським транспортом є власник судна або його фрахтувальник, що здійснює перевезення від свого імені. Законодавство України не перешкоджає тому, щоб право власності на морське торговельне судно на території України набула будь-яка юридична особа, в тому числі і зареєстрована в іншій країні, або фізична особа, в тому числі іноземний громадянин чи особа без громадянства. Така особа має право здійснювати морські перевезення відповідно до загальних правил. Але статус українського судна, тобто судна, на яке поширюється юрисдикція України, морське торговельне судно може мати лише за умов, що здійснена державна реєстрація судна в Україні та що судно отримало право плавання під Державним прапором України. Таке право може бути надане тільки судну, яке є у державній власності або перебуває у власності фізичної особи — громадянина України або юридичної особи, що зареєстрована в Україні та заснована виключно українськими власниками. Судно також отримує за відповідних умов право плавання під Державним прапором України, якщо воно зафрахтовано названими особами на умовах бербоут-чартеру (без екіпажу).
4. Перевізниками за договорами перевезення вантажів внутрішніми водними шляхами є особи, що здійснюють експлуатацію власних або орендованих річкових суден.
5. Стороною у договорах перевезення вантажів залізничним транспортом слід визнати залізниці. Вони приймають замовлення відправників на перевезення (п. 18 СЗУ), приймають на себе обов’язок доставити в пункт призначення ввірений їм вантаж (ст. 22 СЗУ), до них пред’являються претензії, що виникають з перевезення вантажів (п. 1 Правил заявлення і розгляду претензій [415]). Залізниця — це статутне територіально-галузеве об’єднання, до складу якого входять підприємства, установи і організації залізничного транспорту і яке здійснює перевезення (ст. 1 Закону «Про залізничний транспорт» [77]).
До сфери управління Державної адміністрації залізничного транспорту «Укрзалізниця» належить шість залізниць — Донецька, Львівська, Одеська, Південна, Південно-Західна та Придніпровська (п. 1 Положення про Державну адміністрацію залізничного транспорту України [263]). Проте кожна окрема залізниця зазвичай не виконує безпосередньо всі обов’язки перевізника, що випливають із договору, оскільки переважно вантажі перевозяться в прямому залізничному сполученні, в якому приймають участь дві або декілька залізниць. І все ж перед вантажовідправниками і вантажоодержувачами відповідальність несе одна залізниця. Це — залізниця призначення.
6. Перевізниками вантажів автомобільним транспортом є суб’єкти підприємницької діяльності, які мають ліцензії та здійснюють перевезення (ст. 48 Закону «Про автомобільний транспорт» [190]).
7. Повітряним перевізником визнається будь-яка юридична чи фізична особа, яка має права експлуатанта авіаційної техніки та виконує повітряні перевезення (частина перша ст. 59 Повітряного кодексу України [21]).
8. Іншою стороною договору перевезення вантажу є вантажовідправник. Ним може бути юридична або фізична особа. Не виключається, щоб вантажовідправник був і вантажоодержувачем. Але зазвичай вантажоодержувачем є інша особа. Статус вантажоодержувача визначається по-різному. Якщо він є суб’єктом підприємницький діяльності або юридичною особою, договір перевезення, укладений вантажовідправником і перевізником, породжує зобов’язання між перевізником та вантажоодержувачем, в якому обидві сторони мають права та несуть обов’язки (зокрема, ч. 2 ст. 310 ГК [31] покладає на одержувача обов’язок прийняти вантаж, який прибув на його адресу).
Дещо іншим є статус вантажоодержувача, який не є ні суб’єктом підприємницької діяльності, ні юридичною особою. Укладення договору перевезення вантажоодержувачем та перевізником безпосередньо не породжує зобов’язання між перевізником та вантажоодержувачем, але є передумовою його виникнення. Безпосередньо таке зобов’язання породжується виявленням вантажоодержувачем волі на отримання вантажу. Це стосується і тих випадків, коли в законі вказується на обов’язки одержувача вантажу перед перевізником (наприклад, ст. 135 КТМ [23]).
9. Договір перевезення належить до тієї категорії договорів, стосовно яких законодавець уникає прямого визначення форми і зазначає способи укладення договору. У даному випадку ч. 2 ст. 909 ЦК вимагає укладення договору перевезення в письмовій формі. Але підписання сторонами документа, який би мав назву «договір», не передбачається, хоч і не виключається. Натомість встановлюється, що укладення договору перевезення вантажу підтверджується складенням транспортної накладної (коносамента або іншого документа, встановленого транспортними кодексами або статутами).
10. Відповідно до ст. 134 КТМ наявність і зміст договору перевезення вантажу підтверджуються коносаментом або іншими письмовими доказами, перш за все — документом, що виданий перевізником вантажовідправникові на підтвердження отримання вантажу для перевезення. Коносамент складається на підставі підписаного відправником документа, що містить відомості, які визнаються реквізитами коносамента (ст. 138 ЦК). Це — відомості про відправника, одержувача, про вантаж тощо. За бажанням відправника йому може бути видано кілька примірників коносамента тотожного змісту з зазначенням в кожному із них кількості складених примірників коносамента.
Коносамент є не тільки підтвердженням укладення договору перевезення, а і товарно-розпорядчим документом. Тому відповідно до абзацу другого ч. 2 ст. 334 ЦК вручення коносамента (як і іншого товарно-розпорядчого документа на майно) прирівнюється до передання майна. Коносамент може бути іменним, ордерним і на пред’явника (ст. 140 КТМ).
11. Укладення договору перевезення вантажу внутрішніми водними шляхами підтверджується накладною, яка підписується вантажовідправником, представляється ним перевізникові, супроводжує вантаж та вручається одержувачеві разом з вантажем, а також квитанцією, яку перевізник видає вантажовідправникові на підтвердження отримання вантажу для перевезення (п. 67 СВВТ [487]).
12. Укладення договору залізничного перевезення вантажу підтверджується накладною. Накладна надається відправником станції навантаження на кожне відправлення вантажу. Накладна супроводжує вантаж і видається вантажоодержувачеві разом з вантажем. На посвідчення прийняття вантажу до перевезення станція видає відправникові квитанцію. Форма накладної та квитанції затверджується Міністерством транспорту (ст. 23 СЗУ [278]).
13. Спроба надати документам, що складаються та видаються на підтвердження укладення договору автомобільного перевезення, значення документів суворої звітності виявилась безуспішною. Стаття 48 Закону «Про автомобільний транспорт» визнає
товарно-транспортну накладну документом, який повинні мати автомобільний перевізник, водій автотранспортного засобу.
14. Укладення договору перевезення вантажів повітряним транспортом підтверджується авіаційною вантажною накладною, що складається у трьох примірниках, які визнаються оригіналами, та копіями (від шести до одинадцяти).
15. Указання у ч. 4 ст. 909 ЦК на те, що законом можуть бути передбачені особливості укладення та виконання договору перевезення вантажу, не має ознаки такого рівня визначеності, який був би підставою для твердження про те, що такі особливості не можуть встановлюватись підзаконними актами, як це передбачено абзацом другим ч. 2 ст. 908 ЦК. Тому немає підстав заперечувати чинність, наприклад, ст. 63 СЗУ, відповідно до якої перевезення вантажів на особливих умовах здійснюється за окремими договорами, які можуть передбачати додаткову відповідальність за виконання зобов’язань щодо перевезення вантажів.
Стаття 910. Договір перевезення пасажира та багажу
1. За договором перевезення пасажира одна сторона (перевізник) зобов’язується перевезти другу сторону (пасажира) до пункту призначення, а в разі здавання багажу — також доставити багаж до пункту призначення та видати його особі, яка має право на одержання багажу, а пасажир зобов’язується сплатити встановлену плату за проїзд, а у разі здавання багажу — також за його провезення.
2. Укладення договору перевезення пасажира та багажу підтверджується видачею відповідно квитка та багажної квитанції, форми яких встановлюються відповідно до транспортних кодексів (статутів).
1. Відповідно до ст. 187 КТМ доказом укладення договору морського перевезення пасажира і сплати вартості проїзду є виданий перевізником квиток. Договір морського перевезення пасажира включає і умову про доставку перевізником каютного багажу. При здачі багажу пасажир сплачує вартість його перевезення, що засвідчується багажною квитанцією. Договір морського круїзу (ст. 195 — 202 КТМ) не кваліфікується як різновид договору морського перевезення пасажира, а вважається інститутом, що існує поряд з інститутом морського перевезення пасажирів.
2. Перевезення пасажирів і багажу внутрішніми водними шляхами регулюються ст. 104 - 125 СВВТ [487].
3. Розгорнені правила, які регулюють відносини щодо перевезення пасажирів, багажу і вантажобагажу залізничним транспортом, встановлені ст. 100 — 104 СЗУ [278], Порядком обслуговування громадян залізничним транспортом [271], Правилами перевезень пасажирів, багажу, вантажобагажу та пошти залізничним транспортом України [448].
4. Укладення договорів перевезення пасажира автомобільним транспортом має свою специфіку. Як випливає із ст. 36 і 42 Закону «Про автомобільний транспорт» [190], такі договори укладаються автовокзалами, автостанціями від імені перевізника. Договір укладається в письмовій формі, якою є пасажирський квиток. Встановлюється, що договір вважається укладеним з моменту придбання пасажиром квитка на право проїзду. У випадках, коли пасажир користується правом пільгового проїзду, договір перевезення вважається укладеним з моменту посадки в автобус. Стосовно таксі встановлюється, що з моменту посадки пасажира договір перевезення набуває чинності (ст. 42 Закону «Про автомобільний транспорт»). Всі ці особливості визначення моменту укладення договору перевезення та набуття ним чинності не мають істотного практичного значення, а лише підкреслюють неконструктивність ідеї використання поряд з правовою конструкцією укладення цивільно-правового договору правової конструкції набуття (набрання) ним чинності (ч. 2 ст. 631 ЦК).
5. Перевезення міським електричним транспортом також здійснюється на договірних засадах (ст. 4 Закону «Про міський електричний транспорт» [175]). Відносини щодо перевезення регулюються Правилами користування трамваєм і тролейбусом в містах України [447].
Стаття 911. Права пасажира
1. Пасажир має право:
1) одержати місце у транспортному засобі згідно з придбаним квитком;
2) провозити з собою безоплатно одну дитину віком до шести років без права зайняття нею окремого місця;
3) купувати для дітей віком від шести до чотирнадцяти років дитячі квитки за пільговою ціною;
4) перевозити з собою безоплатно ручну поклажу у межах норм, встановлених транспортними кодексами (статутами);
5) зробити не більше однієї зупинки в дорозі з подовженням строку чинності проїзних документів (квитка) не більше ніж на десять діб, а в разі хвороби — на весь час хвороби;
6) відмовитися від поїздки, повернути квиток і одержати назад повну або часткову вартість квитка — залежно від строку здавання квитка згідно з правилами, встановленими транспортними кодексами (статутами);
7) отримувати повну та своєчасну інформацію про час та місце відправлення транспортного засобу за вказаним у транспортному документі (квитку) маршрутом.
2. Пасажир може мати також інші права, встановлені цим Кодексом, іншими законами, транспортними кодексами (статутами), іншими нормативно-правовими актами та правилами, що видаються відповідно до них.
1. Умови реалізації прав пасажира, що встановлені ст. 911 ЦК, визначаються відповідними транспортними кодексами і статутами, а також іншими актами цивільного законодавства.
Стаття 912. Договір чартеру (фрахтування)
1. За договором чартеру (фрахтування) одна сторона (фрахтівник) зобов’язується надати другій стороні (фрахтувальникові) за плату всю або частину місткості в одному чи кількох транспортних засобах на один або кілька рейсів для перевезення вантажу, пасажирів, багажу, пошти або з іншою метою, якщо це не суперечить закону та іншим нормативно-правовим актам.
2. Порядок укладення договору чартеру (фрахтування), а також форма цього договору встановлюються транспортними кодексами (статутами).
1. Укладення договору чартеру прямо передбачено ст. 134, 136 КТМ [23] та ст. 61 Повітряного кодексу [21]. Договір чартеру надає фрахтувальникові право на отримання всієї або частини місткості в одному чи кількох транспортних засобах на один або кілька рейсів для перевезення вантажу, пасажирів, багажу, пошти або з іншою метою. Договір рейсового чартеру слід відрізняти від договору фрахтування морського торговельного судна з екіпажем на певний час (тайм-чартер), а не на рейс або кілька рейсів, хоч в обох випадках законодавець використовує одне і те ж найменування сторін (фрахтівник і фрахтувальник) і одне і те ж найменування договору (договір фрахтування). На інших видах транспорту укладення договору чартеру (фрахтування) законодавством не передбачено, але і не заборонено.
Стаття 913. Перевезення у прямому змішаному сполученні
1. Перевезення вантажу, пасажирів, багажу, пошти може здійснюватися кількома видами транспорту за єдиним транспортним документом (пряме змішане сполучення).
2. Відносини організацій, підприємств транспорту, що здійснюють перевезення у прямому змішаному сполученні, визначаються за домовленістю між ними.
1. Перевезенням у прямому змішаному сполученні вважається перевезення кількома видами транспорту за єдиним транспортним документом. У такий спосіб пряме змішане сполучення визначається не тільки у ч. 1 ст. 913 ЦК, а і в ст. 6 Закону «Про залізничний транспорт» [77].
2. Стаття 913 ЦК не встановлює будь-яких особливостей правовідносин між перевізниками та вантажовідправниками, вантажоодержувачами, пасажирами при прямому змішаному сполученні (крім того, що таке перевезення здійснюються за єдиним транспортним документом). Тому на ці правовідносини поширюються загальні правила про перевезення тим видом транспорту, до якого належать транспортні засоби перевізника (якщо перевізник є підприємством залізничного транспорту, то його відносини з вантажовідправником і вантажоодержувачем регулюються законодавством про залізничні перевезення, а якщо приймання вантажу для перевезення та видача його вантажовідправникові здійснюються судновласником морського торговельного судна, відносини регулюються законодавством про морські перевезення тощо). Законодавство, що підлягає застосуванню при цьому, визначається відповідно до ст. 908 ЦК. Ця ж стаття визначає межі договірного регулювання таких відносин.
3. Відносини між організаціями та підприємствами, що здійснюють перевезення у прямому змішаному сполученні, регулюються з урахуванням ч. 2 ст. 913 ЦК. Але ця частина не може тлумачитись так, що вона виключає нормативне регулювання відносин організацій, підприємств транспорту, що здійснюють перевезення у прямому змішаному сполученні. Частина 2 ст. 8 Закону «Про залізничний транспорт» встановлює, що умови та порядок організації перевезень, у тому числі в прямому змішаному сполученні за участі залізниць та інших видів транспорту, визначаються Статутом залізниць, а також Правилами перевезень [415]. Це положення є спеціальним стосовно відносин між організаціями та підприємствами різних видів транспорту, що беруть участь у перевезеннях в прямому змішаному сполученні, якщо однією із таких організацій є організація залізничного транспорту. Застосуванню підлягає також ст. 39 Закону «Про транспорт» [65], відповідно до якої відносини підприємств різних видів транспорту під час перевезень пасажирів і вантажів визначаються кодексами (статутами) окремих видів транспорту, а також укладеними на їх підставі договорами (вузловими угодами). Укладення вузлових угод має здійснюватись в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів.
4. Для змішаного сполучення відкриті усі залізничні станції, що здійснюють операції з вантажними перевезеннями. Морські і річкові порти, що відкриті для прямого змішаного сполучення, встановлюються Міністерством транспорту. Порти вважаються відкритими для прямого змішаного сполучення з моменту телеграфного повідомлення про це (ст. 80 СЗУ [278]). Залізничні колії у морських і річкових портах належать портам. Порти здійснюють утримання і ремонт ваг. Перевалочні роботи здійснюються портами, якщо інше не передбачено правилами. На цей час затверджені тільки Правила перевезення вантажів у прямому змішаному залізнично-водному сполученні, що не поширюються на морські порти та морські торговельні судна.
Стаття 914. Довгостроковий договір
1. Перевізник і власник (володілець) вантажу в разі необхідності здійснення систематичних перевезень можуть укласти довгостроковий договір.
2. За довгостроковим договором перевізник зобов’язується у встановлені строки приймати, а власник (володілець) вантажу — передавати для перевезення вантаж у встановленому обсязі. У довгостроковому договорі перевезення вантажу встановлюються обсяг, строки та інші умови надання транспортних засобів і передання вантажу для перевезення, порядок розрахунків, а також інші умови перевезення.
1. Відповідно до ст. 909, 910 ЦК договори перевезення укладаються на конкретне перевезення, що оформляється накладною (коносаментом або іншим подібним документом) або квитком (багажною квитанцією). Законодавець уникає того, щоб називати довгострокові договори договорами перевезення. У ст. 128 КТМ [23] довгострокові договори називаються договорами про організацію перевезень. Стаття 18 СЗУ також передбачає укладення поточних або довгострокових договорів про організацію перевезення вантажів. Оскільки поточні договори своїм предметом мають організацію перевезень вантажів, відповідно до ст. 914 ЦК вони також підпадають під поняття довгострокових договорів, як воно визначається у цій статті. Стаття 60 СВВТ [487] передбачає укладення навігаційних договорів на перевезення вантажів, які також встановлюють умови організації перевезень і не виключають укладення договорів на перевезення конкретних вантажів, що оформляється накладною (ст. 67 СВВТ).
2. Довгостроковими договорами регулюються відносини, що передують укладенню договорів перевезення. Це відносини щодо надання перевізниками транспортних засобів та прийняття вантажів до перевезення, щодо надання вантажів до перевезення. Проте ч. 2 ст. 914 ЦК допускає розширення змісту довгострокових договорів за рахунок включення до їх змісту умов щодо порядку розрахунків та інших умов перевезення, тобто за рахунок умов, що складають зміст договорів перевезення (тих, що визначаються у ст. 909 і 910 ЦК).
Стаття 915. Перевезення транспортом загального користування
1. Перевезення, що здійснюється юридичною особою, вважається перевезенням транспортом загального користування, якщо із закону, інших нормативно-правових актів або ліцензії, виданої цій організації, випливає, що вона має здійснювати перевезення вантажу, пасажирів, багажу, пошти за зверненням будь-якої особи.
2. Договір перевезення транспортом загального користування є публічним договором.
1. Використання транспортних засобів для здійснення перевезень за договорами завжди потребує отримання ліцензії, як це передбачено п. 31 — 35 Закону «Про ліцензування певних видів господарської діяльності» [119]. Ліцензійні умови здійснення господарської діяльності з надання послуг щодо перевезення пасажирів і вантажів окремими видами транспорту затверджені тільки стосовно автомобільного транспорту.
2. Визнання договору перевезення публічним означає обов’язки перевізника здійснювати перевезення на замовлення будь-якої особи, яка до нього звернеться (ч. 1 ст. 633 ЦК). Про це ж йдеться у ч. 1 ст. 915 ЦК.
Стаття 916. Провізна плата
1. За перевезення вантажу, пасажирів, багажу, пошти стягується провізна плата у розмірі, що визначається за домовленістю сторін, якщо інше не встановлено законом або іншими нормативно-правовими актами. Якщо розмір провізної плати не визначений, стягується розумна плата.
2. Плата за перевезення вантажу, пасажирів, багажу, пошти, що здійснюється транспортом загального користування, визначається за домовленістю сторін, якщо вона не встановлена тарифами, затвердженими у встановленому порядку.
Пільгові умови перевезення вантажу, пасажирів, багажу, пошти транспортом загального користування можуть встановлюватися організацією, підприємством транспорту за їх рахунок або за рахунок відповідного бюджету у випадках, встановлених законом та іншими нормативно-правовими актами.
3. Робота та послуги, що виконуються на вимогу власника (володільця) вантажу і не передбачені тарифами, оплачуються додатково за домовленістю сторін.
4. Перевізник має право притримати переданий йому для перевезення вантаж для забезпечення внесення провізної плати та інших платежів, якщо інше не встановлено законом, іншими нормативно-правовими актами або не випливає із суті зобов’язання.
1. Частини 1 і 2 ст. 916 ЦК виходять із того, що перевезення на підставі договору за плату може здійснюватись як транспортом загального користування, так і відомчим транспортом. Тому в ч. 1 ст. 916 ЦК формулюється загальне правило про порядок встановлення розміру плати за перевезення, а в ч. 2 цієї ж статті — правило про розмір плати за перевезення вантажу, пасажирів, багажу і пошти транспортом загального користування. Проте ніяких особливостей встановлення розміру плати за перевезення транспортом загального користування ч. 2 ст. 916 ЦК не встановлює, і розмір плати визначається тарифами, затвердженими у встановленому порядку. А домовленість сторін щодо розміру плати можлива лише у випадках, коли вона не встановлена нормативно-правовими актами.
2. Постановою Кабінету Міністрів «Про ціноутворення в умовах реформування економіки» [254] Міністерству транспорту надані широкі повноваження на регулювання за згодою Міністерства економіки тарифів на перевезення вантажів і пасажирів різними видами транспорту.
3. Відповідно до ч. 2 ст. 633 ЦК умови публічного договору мають встановлюватись однаковими для всіх споживачів, а пільги для окремих категорій споживачів можуть встановлюватись лише законом. Відповідно до спеціального правила абзацу друґого ч. 2 ст. 916 ЦК пільгові умови перевезення вантажу, пасажирів, багажу, пошти транспортом загального користування можуть встановлюватись організацією (підприємством) за свій рахунок у випадках, встановлених нормативно-правовими актами. За рахунок відповідного бюджету пільгові умови перевезення встановлюються також у випадках, передбачених законом або іншими нормативно-правовими актами. Отже, відповідно до букви ч. 2 ст. 916 ЦК перевізники вправі здійснювати перевезення на пільгових умовах за власний рахунок та за рахунок бюджету тільки у випадках, передбачених законом або іншими нормативно-правовими актами. Але не встановлено будь-яких негативних наслідків для перевізників, якщо вони встановлюють за власний рахунок пільгові умови перевезення. Це стосується і податкових правовідносин. Несприятливі наслідки безпідставного встановлення в договорі пільгових умов перевезення можливі лише для органу юридичної особи — перевізника, який (орган) уклав такий договір. Засновники юридичної особи можуть негативно оцінити такі дії органу юридичної особи.
4. Частина 1 ст. 916 ЦК допускає, щоб договором або нормативно-правовими актами розмір провізної плати не був визначений. У такому разі за перевезення стягується розумна плата. Це не виключає пред’явлення в суді та задоволення вимоги про визнання неукладеним договору перевезення. Але ж якщо договір повністю або частково виконано, то законодавець визнав за неможливе визнання договору неукладеним і приписав здійснювати розрахунки, виходячи із того, що плата має бути розумною.
5. Із загального правила ч. 4 ст. 916 ЦК, що надає право перевізникові на при- тримання вантажу, переданого йому для перевезення в забезпечення вимоги перевізника про внесення провізної плати, є винятки. У силу ч. 10 ст. 10 Закону «Про залізничний транспорт» [77] підприємства залізничного транспорту загального користування мають право застави на майно (передане їм для перевезення вантажів) для забезпечення гарантії належної провізної оплати та інших платежів за перевезення в порядку, що визначає Кабінет Міністрів. Кабінет Міністрів реалізував це повноваження, встановивши в ст. 51 СЗУ [278], що реалізація вантажу здійснюється після закінчення передбаченого Правилами реалізації вантажів [415] граничного терміну його зберігання, який не може перевищувати 30 діб. Але ж відповідно до п. 2 розділу IX «Прикінцеві та перехідні положення» Закону «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень» [167] законодавчі та інші нормативно-правові акти, прийняті до набрання чинності цим Законом, застосовуються в частині, що не суперечить цьому Закону. Це не може тлумачитись інакше ніж так, що не можуть застосовуватись положення спеціальних законів (в даному випадку це — ч. 10 ст. 10 Закону «Про залізничний транспорт») та підзаконних актів (ст. 51 СЗУ, Правила реалізації вантажів), які суперечать названому Закону. Тому реалізація вантажу, який є предметом договору перевезення залізничним транспортом, має здійснюватись відповідно до ст. 24 — 32 Закону «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень».
6. За договором морського перевезення перевізник також має право застави на вантаж, що перевозиться. Це передбачено спеціальним правилом ст. 164 КТМ [23]. У силу застави перевізник має право реалізувати вантаж в порядку, встановленому законодавством. Цей порядок встановлено ст. 24 — 32 Закону «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень».
7. При перевезенні вантажів іншими видами транспорту (крім залізничного та морського) перевізник має право притримання, яке включає до себе право звернення стягнення на майно, що притримується, в порядку, встановленому ст. 24 — 32 названого Закону.
Стаття 917. Надання транспортних засобів і пред’явлення вантажу до перевезення
1. Перевізник зобов’язаний надати транспортні засоби під завантаження у строк, встановлений договором.
Відправник вантажу має право відмовитися від наданого транспортного засобу, якщо він є непридатним для перевезення цього вантажу.
2. Відправник повинен пред’явити у встановлений строк вантаж, який підлягає перевезенню, в належній тарі та (або) упаковці; вантаж має бути також замаркований відповідно до встановлених вимог.
3. Перевізник має право відмовитися від прийняття вантажу, що поданий у тарі та (або) упаковці, які не відповідають встановленим вимогам, а також у разі відсутності або неналежного маркування вантажу.
1. При застосуванні положень глави 64 «Перевезення» Цивільного кодексу слід враховувати, що в ній не виокремлюються правила про договори перевезення, з одного боку, та про довгострокові договори (про організацію перевезень). У даному випадку услід за положеннями про провізну плату, що викладені у ст. 916 ЦК, формулюються правила, що поширюються на зобов’язання щодо організації перевезень.
2. Зобов’язання перевізника надати транспортні засоби під завантаження ґрунтуються на довгостроковому договорі (про організацію перевезень). Навіть при перевезеннях залізничним транспортом, де здійснюється планування перевезень, що ґрунтується на замовленнях вантажовідправників, основою планування визнаються договори про організацію перевезень (довгострокові і поточні) (ст. 18 СЗУ).
3. Відповідно до абзацу другого ч. 1 ст. 917 ЦК відправникові надається право відмовитися від наданого транспортного засобу, якщо він є непридатним для перевезення даного вантажу. Із цього правила випливає обов’язок перевізника надати транспортні засоби, придатні для перевезення такого вантажу. Поряд з поняттям «придатність транспортного засобу для перевезення вантажу» в законодавстві України про залізничні перевезення використовується поняття «придатність рухомого складу для перевезення вантажу в комерційному відношенні». Впродовж десятиріч склалося розуміння придатності рухомого складу (транспортного засобу) в комерційному відношенні, яке (розуміння) є занадто вузьким. Таке розуміння відображено в роз’ясненні Вищого господарського суду [485]. Так, роз’яснюється, що вагон (контейнер) може бути цілком справним, але таким, що не забезпечить збереження якості певного вантажу, наприклад має стійкий запах, що впливає на завантажені до нього продовольчі товари. Саме у такому випадку йдеться про непридатність вагону (контейнера) у комерційному відношенні. Тим часом із ст. 31 СЗУ випливає, що два поняття, які розглядаються, позначають не два явища, які стоять поряд, а два явища, що частково співпадають, а частково — ні. У наведеному прикладі наявність запаху є різновидом непридатності транспортного засобу в комерційному відношенні і не може кваліфікуватись як технічна його несправність. З іншого боку, несправність системи гальмування вагону є технічною несправністю, яка не може бути кваліфікована як несправність у комерційному відношенні. Пошкодження транспортного засобу, яке створює можливість проникнення в нього води внаслідок дощу чи таяння снігу, означає, що транспортний засіб є технічно несправним і несправним у комерційному відношенні. Викладене тлумачення виходить із того, що передання вантажу для перевезення є певною комерційною операцією. Вантажовідправник як власник вантажу має уявлення про звичайні умови, необхідні для збереження вантажу. У цих межах він і перевіряє справність транспортних засобів («у комерційному відношенні»). У решті вантажовідправник не може бути зобов’язаний володіти відповідними знаннями та перевіряти справність транспортних засобів, поданих для перевезення вантажу, хоча б така несправність і загрожувала збереженню вантажу.
4. Викладене розуміння придатності транспортного засобу у комерційному відношенні підтверджується Правилами перевезення вантажів автомобільним транспортом в Україні [368]. Пункт 8.4 названих Правил покладає на вантажовідправника обов’язок перевірити придатність рухомого складу і контейнерів для перевезення вантажів у комерційному відношенні та услід за цим покладає на вантажовідправника (за термінологією Правил — на замовника) обов’язок відмовитись від завантаження рухомого складу чи контейнера, якщо виявлено пошкодження, яке може вплинути на збереження вантажу при перевезенні. Тут пошкодження розглядаються як такі, що тягнуть непридатність транспортного засобу до перевезення.
5. Законодавство про інші види перевезення не передбачає розмежування понять технічної справності транспортних засобів та їх справності у комерційному відношенні, але покладає на перевізника обов’язок подавати транспортні засоби під на
вантаження в стані, придатному для перевезення вантажу (ч. 1 ст. 143 КТМ [23]; ст. 80 СВВТ [487]).
6. При формулюванні обов’язків вантажовідправника стосовно стану вантажу, який пред’являється для перевезення, законодавець визнав за необхідне прямо встановити обов’язки вантажовідправника пред’явити вантаж в належній тарі та (або) упаковці, а також замаркований відповідно до встановлених вимог. Прямо закріплюється і право перевізника відмовитись від прийняття вантажу, що пред’явлений у тарі та (або) упаковці, які не відповідають встановленим вимогам. Таке ж право визнається за перевізником у разі відсутності або неналежного маркування вантажу.
Стаття 918. Завантаження та вивантаження вантажу
1. Завантаження (вивантаження) вантажу здійснюється організацією, підприємством Транспорту або відправником (одержувачем) у порядку, встановленому договором, із додержанням правил, встановлених транспортними кодексами (статутами), іншими нормативно-правовими актами та правилами, що видаються відповідно до них.
2. Завантаження (вивантаження) вантажу, що здійснюється відправником (одержувачем) вантажу, має провадитися у строки, встановлені договором, якщо такі строки не встановлені транспортними кодексами (статутами), іншими нормативно- правовими актами та правилами, що видаються відповідно до них.
1. Стаття, що коментується, не розподіляє обов’язків вантажовідправників (вантажоодержувачів) та перевізників щодо завантаження та вивантаження вантажу, а лише передбачає порядок встановлення такого розподілу. Цей порядок відповідає загальному порядку встановлення умов перевезення, що закріплюється у ч. 2 ст. 908 ЦК: розподіл обов’язків щодо завантаження та розвантаження вантажу здійснюється договором, але при цьому сторони мають додержуватись правил, встановлених транспортними кодексами (статутами), іншими нормативно-правовими актами, а також правилами, що видаються відповідно до них.
2. Із ст. 76 КТМ випливає, що, за загальним правилом, завантаження і розвантаження морських суден здійснює морський порт. Пункт 3 тієї ж статті передбачає можливість здійснення морським портом перевезень вантажів (звичайно, це можливо, якщо порт має власні або зафрахтовані морські торговельні судна). У таких випадках завантаження і розвантаження вантажу здійснює перевізник (порт). В інших випадках завантаження і розвантаження вантажу також, як правило, здійснює порт на замовлення відповідної сторони. При цьому порт не є учасником правовідносин щодо перевезення.
3. Порядок розподілу обов’язків щодо завантаження та вивантаження вантажів, які перевозяться річковими суднами, встановлюється ст. 83 — 84 СВВТ. Перевізники здійснюють завантаження і розвантаження вантажів на причалах загального користування, що знаходяться у їх віданні. На вантажовідправників та вантажоодержувачів покладається обов’язок здійснювати завантаження та вивантаження вантажу на причалах незагального користування, на пристанських дільницях загального користування, що є у віданні місцевих рад, а також в деяких інших випадках.
4. За загальним правилом ст. ЗО СЗУ [278], завантаження вантажів у вагони (контейнери), а також вивантаження з них здійснюються відправниками та одержувачами. Але передбачається можливість укладення залізницями договорів, відповідно до яких вони приймають на себе обов’язки здійснювати вантажні роботи. Для транспортного обслуговування (перш за все мається на увазі здійснення вантажних робіт) відправників та одержувачів у містах загального користування можуть утворюватись підприємства механізованих вантажних робіт, а на підземних коліях — об’єднання підприємств залізничного транспорту. Такі підприємства або об’єднання можуть створюватись у складі залізниць.
5. Відповідно до п. 8.6 Правил перевезення вантажів автомобільним транспортом завантаження вантажів, їх закріплення, укриття і зав’язування здійснюються вантажовідправниками, а зняття кріплень і покриттів, розвантаження вантажів — вантажоодержувачем. На водія покладається лише обов’язок перевірити відповідність закріплення та укладення вантажу на рухомому складі вимогам безпеки руху і забезпечення збереження рухомого складу (частина друга ст. 49 Закону «Про автомобільний транспорт» [190]; п. 8.6 Правил перевезення вантажів автомобільним транспортом). Це правило слід тлумачити в такий спосіб, що воно встановлює відповідний цивільно- правовий обов’язок перевізника.
Обов’язки відкриття і закриття люків автоцистерн, включення (виключення) насосів, здійснення маніпуляцій зі шлангом, який встановлений на автомобілі, покладаються на водія (перевізника).
Обов’язок здійснювати навантаження та розвантаження вантажу перевізник може взяти на себе тільки на підставі відповідного договору. Зокрема, договором може передбачатись, що при завантаженні вантажу водій приймає вантаж з борта (біля дверей фургону) та розміщує його в кузові автомобіля, а при вивантаженні — подає його на борт автомобіля (до дверей фургону).
6. Встановлення строків завантаження та вивантаження вантажів здійснюється в договорах. Але у випадках, коли такі строки встановлені транспортними кодексами (статутами), іншими нормативно-правовими актами, а також правилами, що видаються відповідно до них, слід керуватися цими строками.
Строк навантаження та вивантаження вантажів, що перевозяться морськими торговельними суднами, називається стадійним часом. Він встановлюється за домовленістю сторін, а за відсутності такої домовленості — нормами, прийнятими в порту навантаження (ст. 148 КТМ). Додатковий (контрсталійний) час може бути встановлений за домовленістю сторін. У цьому разі на користь перевізника вноситься плата за простій судна (демередж). Домовленістю може передбачатись винагорода, яку сплачує перевізник за дострокове навантаження (вивантаження) вантажу (диспач).
Строки перевищення навантаження та вивантаження вантажів на залізничному транспорті, встановлених в нормативному порядку, передбачає внесення вантажовідправником та вантажоодержувачем плати за користування вагоном (контейнером).
На внутрішньому водному і автомобільному транспорті строк завантаження і вивантаження вантажів встановлюється договорами.
Стаття 919. Строк доставки вантажу, пасажира, багажу, пошти
1. Перевізник зобов’язаний доставити вантаж, пасажира, багаж, пошту до пункту призначення у строк, встановлений договором, якщо інший строк не встановлений транспортними кодексами (статутами), іншими нормативно-правовими актами та правилами, що видаються відповідно до них, а в разі відсутності таких строків — у розумний строк.
2. Вантаж, не виданий одержувачеві на його вимогу протягом тридцяти днів після спливу строку його доставки, якщо більш тривалий строк не встановлений договором, транспортними кодексами (статутами), вважається втраченим.
Одержувач вантажу повинен прийняти вантаж, що прибув після спливу зазначених вище строків, і повернути суму, виплачену йому перевізником за втрату вантажу, якщо інше не встановлено договором, транспортними кодексами (статутами).
1. Строк доставки вантажу, пасажира, багажу, пошти підлягає встановленню в договорі лише у випадках, коли строк доставки вантажу в нормативному порядку не визначений. У таких випадках строк слід визнати істотною умовою договору перевезення. Проте відсутність у договорі такої умови не означає, що договір є неукладеним. Якщо за відсутності домовленості про строк вантаж був прийнятий для перевезення, перевізник несе обов’язок доставити вантаж у пункт призначення в розумний строк. У ст. 160 КТМ [23] стосовно таких випадків вживається термін «звичайно прийняті терміни».
2. Розгорнені правила щодо обчислення строків доставки вантажів встановлені лише стосовно перевезення залізничним транспортом (див. Правила обчислення термінів доставки вантажів [415]). Терміни доставки пасажирів встановлюються розкладами руху транспортних засобів.
3. На перевізника покладається обов’язок видати вантаж особі, якій надане право на його одержання (ч. 1 ст. 909 ЦК; ч. 1 ст. 307 ГК [31]). Несвоєчасне виконання перевізником цього обов’язку кваліфікується як прострочення доставки вантажу, що тягне відповідальність перевізника. Якщо вантаж на вимогу одержувача не виданий йому впродовж тридцяти днів після спливу строку його доставки, він вважається втраченим. Інший строк може бути встановлений договором, транспортними кодексами або статутами. Стосовно перевезень залізничним транспортом ст. 117 СЗУ [278] повторює зазначене правило про місячний строк, сплив якого дає підстави вважати, що вантаж втрачено.
4. У разі втрати вантажу перевізник несе відповідальність перед одержувачем відповідно до ст. 924 ЦК та інших положень цивільного законодавства. Але у випадках, коли вантаж прибув після сплати перевізником одержувачеві грошових сум в порядку відповідальності за втрату вантажу, одержувач зобов’язаний прийняти вантаж та повернути отриману від перевізника суму. Інше може бути встановлене транспортними кодексами та статутами, але на цей час такі інші правила не встановлені.
Стаття 920. Відповідальність за зобов’язаннями, що випливають із договору перевезення
1. У разі порушення зобов’язань, що випливають із договору перевезення, сторони несуть відповідальність, встановлену за домовленістю сторін, якщо інше не встановлено цим Кодексом, іншими законами, транспортними кодексами (статутами).
1. Застереження «якщо інше не встановлено цим Кодексом, іншими законами, транспортними кодексами (статутами)» слід тлумачити так, що домовленість сторін договору перевезення про відповідальність є можливою у випадках, коли транспортні кодекси (статути) не забороняють такої домовленості або коли із них така заборона не випливає. Наведене застереження прямо погоджується тільки з положеннями Кодексу торговельного мореплавства, якими встановлюється відповідальність та від яких ч. 3 ст. 14 КТМ дозволяє відступати. У силу ч. 3 ст. 6 ЦК положення Повітряного кодексу [21], що встановлюють відповідальність перевізника, можуть бути інтерпретовані в такий спосіб, що вони не виключають домовленості сторін договору перевезення про іншу, ніж встановлена ст. 92 — 95 Повітряного кодексу, відповідальність перевізника. У решті випадків встановлення договором перевезення підстав та меж відповідальності сторін, як правило, виключається.
2. Стаття 23 Закону «Про залізничний транспорт» [77] передбачає встановлення відповідальності за виконання зобов’язань як за договорами перевезення, так і за довгостроковими договорами Статутом залізниць України. У свою чергу, ст. 105 СЗУ встановлює, що матеріальна відповідальність залізниць, вантажовідправників, вантажоодержувачів, пасажирів, транспортних, експедиторських та посередницьких організацій, осіб, що виступають від імені вантажовідправника і вантажоодержувача, встановлюється цим статутом та окремими договорами. При цьому «окремими» визнаються тільки договори про перевезення вантажів на особливих умовах, що допускають додаткову відповідальність за виконання зобов’язань щодо перевезень (ст. 63 СЗУ), та договори про виконання залізницею додаткових операцій, пов’язаних з перевезеннями вантажів (ст. 22 СЗУ).
Стаття 921. Відповідальність перевізника за ненадання транспортного засобу і відповідальність відправника за невикористання наданого транспортного засобу
1. Перевізник за ненадання транспортного засобу для перевезення вантажу, а відправник за ненадання вантажу або невикористання наданого транспортного засобу з інших причин несуть відповідальність, встановлену договором, якщо інше не встановлено транспортними кодексами (статутами).
2. Перевізник і відправник вантажу звільняються від відповідальності, якщо ненадання транспортного засобу або невикористання наданого транспортного засобу сталося не з їхньої вини, зокрема у разі припинення (обмеження) перевезення вантажу у певних напрямках, встановленого у випадках і порядку, передбачених транспортними кодексами (статутами).
1. Відповідальність за ненадання транспортного засобу для перевезення вантажу, за ненадання вантажу або невикористання транспортного засобу з інших причин може встановлюватись договором про організацію морських перевезень та спеціальним договором (ч. 4 ст. 307 ГК).
2. На залізничному транспорті відповідальність за порушення, про які йдеться у ч. 1 ст. 921 ЦК, встановлена ст. 106 — 108 СЗУ на підставі ч. 1 ст. 23 Закону «Про залізничний транспорт». Ця відповідальність встановлена у вигляді штрафу, що встановлюється в процентах від ставки добової плати за користування вагонами. При цьому встановлюється додатковий штраф за незабезпечення завантаження маршруту. Залізниця і відправник несуть відповідальність за невиконання зобов’язань щодо надпланових і позапланових перевезень вантажів за заявами відправника, прийнятими залізницею. Залізниця несе відповідальність не тільки за невиконання плану перевезень, а і за невиконання зобов’язання щодо недовантаження і невиконання плану перевезень попереднього місяця. Вантажовідправник несе відповідальність за невиконання плану перевезень на залізницях призначення.
3. Положення про підстави звільнення від відповідальності, встановлене ч. 2 ст. 921 ЦК, відповідає загальному принципу відповідальності за наявності вини (ст. 614, 617 ЦК). Із ч. 2 ст. 921 ЦК випливає, що законодавець вважає, що вина особи відсутня у разі припинення (обмеження) перевезення вантажу у певних напрямках, встановленого у випадках і порядку, передбачених транспортними кодексами (статутами), тобто визнає такі обставини різновидом непереборної сили. Підстави та порядок встановлення заборони приймання вантажу до перевезення у визначених напрямках передбачені ч. 1 ст. 130 КТМ [23], ст. 29 СЗУ [278].
4. Загальне правило ч. 2 ст. 921 ЦК не підлягає застосуванню за наявності спеціальних правил, передбачених законом. Частина перша ст. 23 Закону «Про залізничний транспорт» [77] встановлює, що сторони довгострокових договорів перевезень відповідають за неповне або несвоєчасне подання вагонів і контейнерів та за невикористання наданих транспортних, засобів відповідно до Статуту залізниць. Статті 107 і 108 СЗУ, що встановлюють підстави звільнення від відповідальності, дещо конкретизують принцип вини, а інколи виходять за межі принципу вини, але підлягають застосуванню, оскільки своє правове підґрунтя мають у ст. 23 Закону «Про залізничний транспорт».
Стаття 922. Відповідальність перевізника за затримку відправлення пасажира та порушення строку доставлення пасажира до пункту призначення
1. За затримку у відправленні транспортного засобу, що перевозить пасажира, або запізнення у прибутті такого транспортного засобу до пункту призначення перевізник сплачує пасажирові штраф у розмірі, встановленому за домовленістю сторін, транспортними кодексами (статутами), якщо перевізник не доведе, що ці порушення сталися внаслідок непереборної сили, усунення несправності транспортного засобу, яка загрожувала життю або здоров’ю пасажирів, або інших обставин, що не залежали від перевізника.
2. У разі відмови пасажира від перевезення з причини затримки відправлення транспортного засобу перевізник зобов’язаний повернути пасажиру провізну плату.
3. Якщо поїздка пасажира з пункту пересадки не відбулася внаслідок запізнення транспортного засобу, який доставив його у цей пункт, перевізник зобов’язаний відшкодувати пасажирові завдані збитки.
1. На цей час транспортними кодексами і статутами не встановлено штраф за затримку у відправленні транспортного засобу, що перевозить пасажира, та за запізнення у прибутті такого транспортного засобу до пункту призначення. Встановлення договором такої відповідальності на цей час не практикується. Зазначення в ч. 1 ст. 922 ЦК встановлення такої відповідальності за домовленістю сторін не враховує ту обставину, що договір перевезення пасажира зазвичай є договором приєднання, стандартні форми якого розробляє перевізник, а пасажирові надається тільки можливість приєднатися до договору, умови якого розробив та запропонував для приєднання перевізник.
2. Зазначення в ч. 1 ст. 922 ЦК обставин, що звільняють перевізника від відповідальності за порушення, про які йдеться у цій статті, виявляє відсутність належного розуміння цієї проблеми. Звільнення перевізника від відповідальності у разі неналежного виконання зобов’язання унаслідок дії непереборної сили відповідає ст. 614 і 617 ЦК. Інші обставини, що не залежали від перевізника, мають охоплюватись поняттям випадку, деякі пояснення щодо змісту якого даються у ст. 617 ЦК. Що стосується усунення несправності транспортного засобу, то воно відповідно до спеціального правила ч. 1 ст. 922 ЦК звільняє перевізника від відповідальності за порушення, про які йдеться, незалежно від наявності вини перевізника у виникненні несправності, якщо тільки ця несправність створювала загрозу життю або здоров’ю пасажирів. Це правило встановлене для того, щоб перевізник не прагнув використовувати несправні транспортні засоби з метою уникнути відповідальності за затримку відправлення транспортного засобу та порушення строку доставлення пасажирів до пункту призначення.
Відповідно до ст. 94 Повітряного кодексу [21] перевізник звільняється від відповідальності за прострочення доставки пасажира, якщо прострочення сталося унаслідок несприятливих метеорологічних умов. Несприятливим метеорологічним умовам не притаманна ознака надзвичайності, але ознаку невідворотності вони мають. Цього достатньо для висновку про те, що несприятливі метеорологічні умови є різновидом непереборної сили, яка виключає відповідальність перевізника за порушення строку доставлення пасажира до пункту призначення.
3. Затримка відправлення транспортного засобу дає право пасажиру відмовитися від перевезення (такі дії мають кваліфікуватися як конклюдентні дії, що свідчать про виявлення волі на розірвання договору перевезення) і вимагати повернення провізної плати. Відповідно до п. 14 Порядку обслуговування громадян залізничним транспортом [271] у таких випадках пасажирові повністю повертаються кошти, сплачені ним під час придбання проїзного документа, в тому числі за послуги, пов’язані з резервуванням місць. Затримання відправлення в рейс автобуса та відмова в зв’язку з цим пасажира від перевезення також є підставою виникнення обов’язку перевізника повернути пасажирові вартість проїзду, включаючи збір за попередній продаж квитків та автостанційний (автовокзальний) збір (п. 117 Правил надання послуг пасажирського автомобільного транспорту [316]). Це передбачає виплату на користь пасажирів дещо більших грошових сум, ніж сума провізної плати.
4. У разі, коли внаслідок запізнення транспортного засобу в пункт призначення, який для пасажира є пунктом пересадки, пересадка не відбулася, на перевізника покладається обов’язок відшкодувати пасажирові збитки. Ці збитки зазвичай полягають у витратах пасажира на придбання нового квитка (вони відшкодовуються за вирахуванням суми, яка була повернена пасажирові у зв’язку з поверненням квитка, поїздка відповідно до якого не відбулася), на оплату вартості проживання у готелі в період очікування нового рейсу тощо.
Частина 3 ст. 922 ЦК не передбачає відшкодування пасажирові моральної шкоди. Але це не виключає відшкодування моральної (немайнової) шкоди на підставі загального правила ст. 23 ЦК.
5. У випадках незбереження багажу (вантажобагажу) перевізник несе відповідальність перед пасажиром (іншою фізичною особою), за правилами про відповідальність за незбереження вантажу. При цьому пасажир (інша фізична особа) має також право на відшкодування моральної шкоди на підставі ч. 1 ст. 23 ЦК.
Стаття 922 ЦК, інші положення цього Кодексу не передбачають відповідальності перевізника перед пасажиром в інших випадках. Така відповідальність може бути встановлена договором, якщо інше не встановлено транспортними кодексами (статутами). Зокрема, із ст. 105 СЗУ випливає неможливість встановлення договором відповідальності залізниці перед пасажиром. Закони «Про транспорт» [65], «Про автомобільний транспорт» [190] не виключають встановлення договором відповідальності автомобільного перевізника перед пасажиром. Але, як правило, це є неможливим, оскільки договір перевезення має ознаки договору приєднання, в якому одна сторона пропонує договір для приєднання, а інша — не пропонує свої умови, а лише приймає рішення про те, приєднатися до запропонованого договору чи ні.
Стаття 923. Відповідальність перевізника за прострочення доставки вантажу
1. У разі прострочення доставки вантажу перевізник зобов’язаний відшкодувати другій стороні збитки, завдані порушенням строку перевезення, якщо інші форми відповідальності не встановлені договором, транспортними кодексами (статутами).
1. У разі прострочення доставки вантажу перевізник несе перед одержувачем відповідальність, що передбачена ст. 623 ЦК і полягає у відшкодуванні збитків. Оскільки стосовно зобов’язань щодо перевезення встановлені численні особливості, у ст. 923 ЦК законодавець підтверджує, що ця відповідальність застосовується до перевізника, що припустився прострочення доставки вантажу не завжди, а лише тоді, коли «інші форми відповідальності не встановлені договором, транспортними кодексами (статутами)». При цьому, якщо відповідальність встановлена кодексами (статутами), які не допускають відступлень від них в договорах, такі відступлення є неможливими.
2. Транспортними кодексами (статутами) питання про відповідальність перевізника за прострочення доставки вантажу вирішується способами, про які йдеться нижче.
Повітряний кодекс [21] вирішує лише питання про підстави звільнення перевізника від відповідальності за прострочення доставки вантажу. Із ст. 94 цього Кодексу випливає, що такою підставою є лише непереборна сила, поняттям якої (п. 1 ч. 1 ст. 263 ЦК) охоплюються і несприятливі метеорологічні умови. Що стосується форми відповідальності, то вона може встановлюватись договором. Якщо ж договором вона не встановлена, перевізник несе відповідальність, передбачену ст. 923 ЦК, — відшкодовує збитки, як вони визначені у ст. 22 ЦК.
Кодекс торговельного мореплавства не встановлює правил щодо відповідальності за прострочення доставки вантажів. Тому морська транспортна організація несе таку відповідальність відповідно до умов договору перевезення, а якщо вона договором не встановлена, перевізник відшкодовує збитки на підставі ст. 923, 623 і 22 ЦК.
3. Законодавством про автомобільні перевезення вантажів відповідальність за прострочення доставки вантажу не встановлена.
4. Стаття 116 СЗУ [278] встановлює штрафи за несвоєчасну доставку вантажів, розмір яких диференціюється (від 10 до 30 відсотків провізної плати) залежно від кількості діб прострочення. За відсутності вини перевізник звільняється від обов’язку сплатити цей штраф.
Стаття 924. Відповідальність перевізника за втрату, нестачу, псування або пошкодження вантажу, багажу, пошти
1. Перевізник відповідає за збереження вантажу, багажу, пошти з моменту прийняття їх до перевезення та до видачі одержувачеві, якщо не доведе, що втрата, нестача, псування або пошкодження вантажу, багажу, пошти сталися внаслідок обставин, яким перевізник не міг запобігти та усунення яких від нього не залежало.
2. Перевізник відповідає за втрату, нестачу, псування або пошкодження прийнятих до перевезення вантажу, багажу, пошти у розмірі фактичної шкоди, якщо не доведе, що це сталося не з його вини.
1. На перевізникові лежить обов’язок забезпечити збереження вантажу при перевезенні. Невиконання цього обов’язку тягне відповідальність перевізника, який звільняється від відповідальності тільки у випадках, коли незбереження вантажу стало наслідком обставин, що характеризуються одночасно двома ознаками: 1) усунення цих обставин не залежало від перевізника. Це формулювання слід тлумачити в такий спосіб, що перевізник звільняється від відповідальності за незбереження вантажу, якщо відповідно до законодавства та договору перевезення він не несе обов’язку усунення зазначених обставин; 2) перевізник не міг запобігти цим обставинам. Звідси слід зробити висновок про те, що перевізник звільняється від відповідальності за незбереження вантажу у випадках, коли причиною його незбереження була непереборна сила. Втрата, нестача, псування або пошкодження вантажу внаслідок випадку, що не підлягає під визначення непереборної сили, відповідно до ч. 1 ст. 924 ЦК не звільняють перевізника від відповідальності за незбереження вантажу. Але уже у ч. 2 ст. 924 ЦК підстава звільнення перевізника від відповідальності сформульована інакше. Такою підставою тут названа відсутність вини. Оскільки між формулюваннями підстав звільнення перевізника від відповідальності, що наводяться у ч. 1 та 2 ст. 924 ЦК, е деяка різниця, треба вирішити питання про те, яке ж формулювання підлягає переважному застосуванню. Таким слід визнати формулювання ч. 1 ст. 924 ЦК, оскільки воно спеціально присвячене підставі звільнення перевізника від відповідальності. У ч. 2 ст. 924 ЦК підстава звільнення перевізника від відповідальності сформульована побічно при визначенні меж відповідальності перевізника. Тому це формулювання не може застосовуватись як таке, що суперечить спеціальному правилу ч. 1 ст. 924 ЦК.
Положення ч. 3 ст. 13 Закону «Про транспорт» [65] повертає нас до принципу вини. Але це положення раніше прийнятого закону не може застосовуватись усупереч ч. 1 ст. 924 ЦК як положення пізніше прийнятого законодавчого акта. Принцип вини перевізника як умова його відповідальності за незбереження вантажу закріплюється у ст. 176 КТМ [23]. У цій статті наводиться широкий перелік обставин, які свідчать, зокрема, про відсутність вини перевізника.
2. Згідно з ч. 3 ст. 23 Закону «Про залізничний транспорт» [23] перевізник звільняється від відповідальності за незбереження вантажу лише у випадках незбереження вантажу внаслідок обставин, що не залежать від нього, тобто внаслідок дії непереборної сили.
3. Викладені спеціальні правила в частині, в якій вони суперечать ст. 323 ЦК, що покладає на власника ризик випадкового знищення та випадкового пошкодження (псування) майна, підлягають переважному застосуванню перед цією статтею.
4. Стаття 924 ЦК, всі згадані вище закони покладають на перевізника обов’язок доводити наявність обставин, що звільняють його від відповідальності за незбереження вантажу. Проте із цього загального правила є і винятки. Стосовно господарських зобов’язань перевезення ч. 2 ст. 314 ГК [31] встановлює, що в транспортних кодексах і статутах можуть бути передбачені випадки, коли доведення вини перевізника у втраті, нестачі або пошкодженні вантажу покладається на одержувача або відправника. Цьому правилу відповідає п. 3 ст. 178 КТМ, відповідно до якого перевізник звільняється від відповідальності за нестачу вантажу; що прибув у порт призначення у супроводі провідника відправника або одержувача, якщо тільки останні не доведуть, що нестача вантажу сталася з вини перевізника. А у випадках прибуття у справних судових приміщеннях, ліхтерах, контейнерах із справними пломбами відправника або у цілій і справній тарі без слідів розпакування в дорозі перевізник безумовно звільняється від відповідальності за незбереження вантажу при перевезенні (ч. 1, 2 ст. 178 КТМ).
5. При визначенні розміру відповідальності перевізника законодавець у ч. 2 ст. 924 ЦК, ст. 13 Закону «Про транспорт», ст. 23 Закону «Про залізничний транспорт» вкрай необачно використовує термін «фактична шкода» та відходить при цьому від термінології, що використовується при визначенні збитків у ч. 2 ст. 22 ЦК (див. про це п. 3 коментаря до ст. 623 ЦК). Оскільки визначення фактичної шкоди в законах не наводиться, її слід розуміти так, як спеціальні закони визначають межі відповідальності перевізника за незбереження вантажу. Із ст. 314 ГК, ст. 179 КТМ випливає, що під «фактичною шкодою», яка завдана незбереженням вантажу при перевезенні та яка підлягає відшкодуванню, слід розуміти вартість (дійсну вартість) вантажу, який втрачено або якого не вистачає, а також суму, на яку зменшилась вартість пошкодження вантажу. Лише в силу спеціального правила п. 2 ст. 93 Повітряного кодексу за втрату, пошкодження або нестачу вантажу, прийнятого без оголошеної цінності, перевізник відповідає в розмірі вартості, що не перевищує межі, встановленої відповідним органом державної виконавчої влади за погодженням з Міністерством фінансів з урахуванням меж, встановлених міжнародними угодами про відповідальність при повітряних перевезеннях, учасником яких є Україна.
6. Вартість вантажу, що підлягає відшкодуванню перевізником, визначається на підставі спеціальних правил, які встановлені стосовно окремих видів транспорту.
7. На залізничному транспорті вартість вантажу згідно з частиною першою ст. 23 Закону «Про залізничний транспорт» [77] має визначатись відповідно до Статуту залізниць [278]. За втрату вантажу, який здано до перевезення з оголошеною вартістю, залізниця несе відповідальність у розмірі оголошеної вартості. Залізниці надається право доводити, що дійсна вартість вантажу є меншою, ніж оголошена. Якщо це буде доведено, залізниця буде нести відповідальність у межах дійсної вартості вантажу. Одержувачеві (відправникові) не надається право доводити, що дійсна вартість вантажу є меншою, ніж оголошена. Якщо вартість вантажу не оголошена, вона визначається на підставі загальної суми рахунку або іншого документа відправника, який підтверджує кількість і вартість відправленого вантажу (ст. 115 СЗУ). Поряд із відшкодуванням збитків у разі втрати вантажу залізниця відшкодовує стягнуту за цей вантаж провізну плату, якщо вона не включається у вартість вантажу (ст. 114 СЗУ).
8. При морському перевезенні дійсна вартість втраченого вантажу або вантажу, якого не вистачає, визначається за цінами порту призначення на той час, коли туди прийшло або повинно було прийти судно, а при неможливості визначати ці ціни — за цінами порту відправлення і часом відправлення вантажу, збільшеними на суму витрат, пов’язаних з перевезеннями. При цьому встановлюються межі відповідальності перевізника, якщо вартість вантажу не була вказана в коносаменті. В таких випадках гранична сума відшкодування вартості вантажу не може перевищувати 666,67 розрахункових одиниць (такою є спеціальна одиниця запозичення Міжнародного валютного фонду) за пошкоджене місце чи одиницю вантажу, якої не вистачає, або 2,0 розрахункових одиниць за один кілограм маси брутто пошкодженого, зіпсованого вантажу або вантажу, якого не вистачає (залежно від того, яка сума більша) (ст. 181 КТМ [23]).
9. При застосуванні ч. 2 ст. 924 ЦК, що визначає розмір відповідальності перевізника за незбереження вантажу при перевезенні, слід враховувати співвідношення цієї статті з ч. З ст. 22 ЦК, що визначає склад збитків, що підлягають відшкодуванню особою, яка відповідальна за їх завдання. Зазвичай вважається, що в ч. 2 ст. 924 ЦК формулюється спеціальне правило, яке підлягає переважному застосуванню перед положенням ч. 2 ст. 22 ЦК. Але такою думкою невиправдано розширюється сфера дії правила про переважне застосування спеціального правила. Це правило застосовується у разі логічної несумісності двох правових приписів. У даному випадку такої несумісності немає: ч. 2 ст. 924 ЦК встановлює правило про відшкодування «фактичної шкоди», а ч. 2 ст. 22 ЦК встановлює, що відшкодовується не тільки «фактична шкода», а й інші збитки. Але це не означає, що перевізник відшкодовує інші збитки, завдані незбереженням вантажу, бо в ч. 3 ст. 22 міститься застереження про те, що збитки відшкодовуються в повному обсязі, якщо законом не передбачено відшкодування їх у меншому або більшому розмірі.
10. Пункт 7 ч. 1 ст. 7 Закону «Про страхування» [139] визнає обов’язковим авіаційне страхування цивільної авіації. Стаття 103 Повітряного кодексу [21] більш конкретно зобов’язує повітряного перевізника страхувати свою відповідальність щодо відшкодування збитків, заподіяних, зокрема, багажу, пошті, вантажу, прийнятим до перевезення.
Відповідно до п. 13 Порядку і правил проведення обов’язкового авіаційного страхування цивільної авіації [311] мінімальна сума, на яку повітряний перевізник зобов’язаний страхувати свою відповідальність за незбереження багажу, пошти, вантажу, становить: 1) на випадок втрати або шкоди, заподіяної багажу, пошті, вантажу, — суму, еквівалентну 20 доларам США за кожен кілограм ваги; 2) на випадок утрати речей (поклажі), що знаходиться у пасажира, — суму, еквівалентну 400 доларам США.
Отримання пасажиром, власником вантажу страхового відшкодування не звільняє повітряного перевізника від відповідальності за незбереження багажу, пошти, вантажу, речей (поклажі), що знаходяться у пасажира, але відповідно зменшує суму, яка має бути відшкодована пасажиру чи власнику вантажу безпосередньо повітряним перевізником.
11. У разі страхування вантажу, багажу, пошти, яке здійснюється вантажовідправником, страхування пасажира, та отримання у зв’язку з цим страхового відшкодування, розмір відповідальності перевізника за незбереження вантажу, багажу, пошти, встановлений ст. 924 ЦК та спеціальними правилами, не зменшується. Залежно від умов страхування право на пред’явлення вимоги про відшкодування збитків розподіляється між страхувальником (особою, на користь якої укладено договір страхування) і страховиком.
Стаття 925. Пред’явлення претензій і позовів, що випливають із договору перевезення
1. До пред’явлення перевізникові позову, що випливає із договору перевезення вантажу, пошти, можливим є пред’явлення йому претензії у порядку, встановленому законом, транспортними кодексами (статутами).
2. Позов до перевізника може бути пред’явлений відправником вантажу або його одержувачем у разі повної або часткової відмови перевізника задовольнити претензію або неодержання від перевізника відповіді у місячний строк.
3. До вимог, що випливають із договору перевезення вантажу, пошти, застосовується позовна давність в один рік з моменту, що визначається відповідно до транспортних кодексів (статутів).
(Із змін, від 23.06.2005)
1. Рішенням Конституційного Суду України від 9 липня 2002 р. у справі № 15- рп 2002 [213] були визнані неконституційними положення актів законодавства, що встановлюють обов’язковий претензійний порядок вирішення спорів. Статті 925 ЦК і ст. 315 ГК [31] суперечили цьому рішенню. Тому 23 червня 2005 р. до цих статей були внесені зміни, якими дещо узгоджено зміст цих статей із згаданим рішенням Конституційного Суду. Але в цілому ст. 925 ЦК і ст. 315 ГК залишились суперечливими і недостатньо визначеними.
2. Обов’язку пред’являти претензію до перевізника у вантажовідправників і вантажоодержувачів не існує. їм лише надається право на пред’явлення претензії. Якщо це право не реалізоване, вантажовідправник чи вантажоодержувач не позбавляються можливості звернення з позовом до суду.
3. Правила ст. 925 ЦК і ст. 315 ГК застосовуються до відносин, що ґрунтуються на договорі перевезення. До відносин, що виникають на підставі довгострокових договорів (ст. 914 ЦК; ч. 4 ст. 307 ГК), ці правила підлягають застосуванню за аналогією.
4. Статті 925 ЦК і ст. 315 ГК не підлягають застосуванню до відносин щодо перевезення морським транспортом в силу наявності спеціальних правил ст. 383 — 393 КТМ (див. п. 14 коментаря до ст. 261 ЦК в першому томі цього видання).
5. Оскільки пред’явлення претензії не є обов’язковим, Цивільний кодекс не встановлює строків для її пред’явлення, маючи на увазі, що претензія має бути пред’явлена в межах позовної давності. Треба бути дуже обережним у разі прийняття рішення про пред’явлення претензії, тому що після пред’явлення претензії вступають в дію правила про строки для відповіді на претензію. Цей строк ч. 2 ст. 925 ЦК встановлюється тривалістю один місяць. Оскільки заявник сам добровільно вибрав для себе варіант, що передбачає пред’явлення претензії, впродовж цього строку він не має права пред’явити позов.
6. Позовна давність встановлюється тривалістю в один рік з моменту, що визначається відповідно до транспортних кодексів (статутів). Кодекс торговельного мореплавства [23] спеціальними правилами встановлює тривалість позовної давності і порядок її обчислення (див. п. 14 коментаря до ст. 261 ЦК в першому томі цього видання).
Повітряний кодекс [21] зазначений момент не встановлює. Статут залізниць України [278] і Статут внутрішнього водного транспорту СРСР [487] визначають момент, з якого починається перебіг позовної давності. Відповідні правила підлягають застосуванню з урахуванням наступного. Ці статути передбачають обчислення позовної давності з дня отримання відповіді на претензію або з дня спливу строку для відповіді на претензію. Але ж пред’явлення претензії не є обов’язковим. За таких умов слід зробити висновок про те, що названі статути застосовуються до випадків, коли претензія пред’являлась. Якщо ж претензія не пред’являлась, то позовна давність обчислюється відповідно до загального правила ч. 1 ст. 261 ЦК. Зокрема, відповідно до ст. 136 і 134 СЗУ позовна давність має обчислюватись:
а) з дня видачі вантажу, багажу або вантажобагажу — для вимог про відшкодування за псування, пошкодження або нестачу вантажу, багажу та вантажобагажу;
б) через 30 діб з дня закінчення терміну доставки — для вимог про відшкодування за втрату вантажу;
в) через 2 місяці з дня прийому вантажу до перевезення — для вимог про відшкодування за втрату вантажу, що виникли з приводу перевезень у прямому змішаному сполученні;
г) через 10 діб після закінчення терміну доставки багажу чи вантажобагажу — для вимог про відшкодування за втрату багажу чи вантажобагажу;
д) від дня видачі вантажу, багажу або вантажобагажу — для вимог з приводу прострочення доставки вантажу, багажу або вантажобагажу;
е) після закінчення п’ятиденного терміну, встановленого для оплати штрафу, — для вимог про стягнення штрафу за невиконання плану перевезень;
є) з дня встановлення обставин — в усіх інших випадках.
7. Тривалість позовної давності за позовами до перевізника і за позовами перевізника до вантажовідправника (вантажоодержувача), що випливають із договору перевезення, становить один рік. Ця позовна давність застосовується і до випадків, коли претензія пред’являлась (тоді позовна давність обчислюється з дня отримання відповіді на претензію або з наступного дня після спливу місячного строку, встановленого для відповіді на претензію), і до випадків, коли претензія не пред’являлась (тоді позовна давність обчислюється відповідно до загального правила ч. 1 ст. 261 ЦК).
8. Якщо на відносини щодо перевезення поширюється чинність Господарського кодексу [31], то позовна давність встановлена тривалістю 6 місяців (ч. 4 ст. 315 ГК), яка обчислюється з урахуванням викладеного у п. 5, 7 коментаря.
9. Стаття 136 СЗУ, яка встановлює позовну давність тривалістю шість місяців, застосуванню не підлягає, оскільки спеціальна позовна давність може встановлюватись законом (ч. 1 ст. 258 ЦК), а не підзаконними актами. З тих же причин не підлягає застосуванню і ст. 137 СЗУ, якою позовна давність до вимог залізниць до вантажовідправників і вантажоодержувачів встановлена тривалістю шість місяців. Але до вимог вантажовідправників і вантажоодержувачів до залізниць, які випливають із господарського договору перевезення, застосовується позовна давність тривалістю шість місяців, встановлена ч. 5 ст. 315 ГК.
Стаття 926. Позови щодо перевезення у закордонному сполученні
1. Позовна давність, порядок пред’явлення позовів у спорах, пов’язаних з перевезеннями у закордонному сполученні, встановлюються міжнародними договорами України, транспортними кодексами (статутами).
1. Стаття 926 ЦК не формулює норм прямої дії, а відсилає до міжнародних договорів України, транспортних статутів і кодексів.
2. Міжнародні договори України є частиною національного законодавства України (частина перша ст. 9 Конституції України [1]). Тому у разі, коли відповідно до законодавства чи договору перевезення до правовідносин сторін застосовується законодавство України, застосуванню підлягають відповідні міжнародні договори України, хоч би країна, до якої належить один із учасників договору перевезення, і не була учасником відповідного міжнародного договору (в останньому випадку міжнародний договір не може застосовуватись переважно перед національним законодавством).
3. Колізія між міжнародними договорами, які набрали чинності в установленому порядку, та відповідними актами законодавства України вирішується на користь міжнародних договорів (ч. 2 ст. 19 Закону «Про міжнародні договори України» [176]).
4. Положення про позовну давність формулюються в низці міжнародно-правових договорів, учасниками яких є Україна. Конвенція для уніфікації деяких правил, що стосуються міжнародних повітряних перевезень від 29 жовтня 1929 р. (ст. 29) [2], встановлює позовну давність тривалістю два роки, що відлічуються з моменту прибуття пасажира, багажу, вантажу за призначенням, або з дня, коли повітряне судно мало прибути, або з дня зупинення перевезення. Наслідком пропуску цього строку є втрата права на позов. У решті випадків порядок обчислення строку визначається законом суду, в якому вчинено позов. Позивачеві надається право вибору суду в межах території однієї із Високих Договірних Сторін або за місцем знаходження перевізника. Позов до перевізника не може бути пред’явлений, якщо попередньо до нього не було пред’явлено претензію негайно при виявленні шкоди або в межах граничних строків, встановлених ст. 26 Конвенції.
5. Стаття 55 Конвенції про міжнародні залізничні перевезення (КОТІФ) [12] встановлює для позовів, що випливають із перевезення, позовну давність тривалістю один рік. У разі заподіяння збитків внаслідок дії або бездіяльності з наміром їх заподіяння або через недбалість з усвідомленням, що такі збитки чи шкода можуть бути заподіяні (самовпевненість), застосовується позовна давність тривалістю два роки. До позовів, що пов’язані з відповідальністю залізниці за заподіяння смерті або ушкодження здоров’я пасажирів, встановлена позовна давність тривалістю три роки від першого дня після нещасного випадку (для пасажира), а для інших осіб — три роки від першого дня після смерті пасажира, але не більше п’яти років від першого наступного дня після нещасного випадку.
6. Конвенція про договір міжнародного автомобільного перевезення пасажирів і багажу (ст. 22) [10] встановлює позовну давність тривалістю один рік, а у разі смерті або ушкодження здоров’я пасажира — тривалістю три роки.
Стаття 927. Страхування вантажів, пасажирів і багажу
1. Страхування вантажів, пасажирів і багажу проводиться відповідно до закону.
1. Страхування вантажів та багажу (вантажобагажу) є добровільним (п. 9 ч. 4 ст. 6 Закону «Про страхування» [139]) і здійснюється відповідно до цього Закону. Обов’язкове страхування відповідальності повітряного перевізника, зокрема за шкоду, заподіяну багажу, пошті, вантажу (п. 8 — 15 Порядку і правил проведення обов’язкового авіаційного страхування цивільної авіації [314]), певною мірою забезпечує інтереси власників вантажу та пасажирів. При перевезенні вантажів морським транспортом їх страхування здійснюється відповідно до ст. 239 — 276 КТМ [23].
2. Відповідно до п. 6 ч. 1 ст. 7 Закону «Про страхування» обов’язковим є «особисте страхування від нещасних випадків на транспорті». Це формулювання дає змогу поширити обов’язкове страхування не тільки на пасажирів, а і на інші категорії фізичних осіб, діяльність яких пов’язана з перевезеннями. З урахуванням змісту ст. 927 ЦК тут коментуються тільки положення, що стосуються обов’язкового страхування пасажирів. Формулювання п. 6 ч. 1 ст. 7 Закону «Про страхування» дає підстави для висновку про те, що обов’язковим є страхування всіх пасажирів, незалежно від виду транспорту та умов перевезення. Але Положення про обов’язкове особисте страхування від нещасних випадків на транспорті [267] не передбачає обов’язкового страхування пасажирів внутрішнього міського сполучення транспорту.
3. Договори обов’язкового особистого страхування пасажирів від нещасного випадку на транспорті укладаються при придбанні квитка, що дає право на поїздку. Страхувальниками при цьому є пасажири. Від імені страховика при укладенні договору виступає відповідна транспортна організація, що має агентський договір із страховиком.
4. Страховий платіж здійснюється пасажиром (страхувальником) при придбанні квитка. Він складає два проценти вартості проїзду, а на маршрутах приміського сполучення, — до п’яти процентів. У міжнародному сполученні розмір страхового платежу, що складає два проценти, міг би зашкодити іміджу України, тому в таких випадках цей розмір визнано максимальним. А про конкретний розмір страхового платежу мають домовитись страховик і транспортна організація. Пасажиру видається страховий поліс. Замість цього допускається на зворотному боці квитка зазначати умови страхування (розмір страхового платежу і страхової суми). Крім того, тут має зазначатись вид обов’язкового страхування, найменування, адреса і телефон страховика (п. З названого Положення). Очевидно, вважається припустимим не зазначати навіть прізвище пасажира.
5. Пасажири, які мають право на безоплатний проїзд відповідно до чинного законодавства, підлягають обов’язковому особистому страхуванню без сплати страхового платежу і без отримання ними страхового полісу. Відносини щодо страхування при цьому виникають в силу акта цивільного законодавства (ним є назване вище Положення) і юридичного факту, яким є знаходження на вокзалі та оголошення посадки на транспортний засіб.
6. Розмір страхової суми для кожного застрахованого складає 3000 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян (51000 грн.). Страховими випадками визнаються смерть, інвалідність або тимчасова втрата працездатності внаслідок нещасного випадку на транспорті. У випадку смерті застрахованого виплачується 100 відсотків страхової суми, при інвалідності — 90, 75, 50 відсотків страхової суми (залежно від групи інвалідності). При тимчасовій втраті працездатності виплачується 0,2 відсотка страхової суми за кожний день непрацездатності, але не більше 50 відсотків страхової суми.
7. Викладені правила не поширюються на пасажирів повітряних суден у зв’язку з тим, що в цій сфері застосовуються спеціальні правові норми. Відповідно до п. 7 ч. 1 ст. 7 Закону «Про страхування» обов’язковим є «авіаційне страхування цивільної авіації». Стаття 103 Повітряного кодексу [21] покладає на повітряного перевізника зобов’язання страхувати «свою відповідальність щодо відшкодування збитків, заподіяних пасажирам». Наведені формулювання як Закону «Про страхування», так і Повітряного кодексу не є достатньо визначеними. Прийнята в цивільному законодавстві термінологія не дає можливості поширити цитоване положення Повітряного кодексу на випадок завдання шкоди у зв’язку із ушкодженням здоров’я або смертю пасажира. Але Порядок і правила проведення обов’язкового авіаційного страхування цивільної авіації передбачають обов’язкове страхування відповідальності повітряного перевізника за шкоду, заподіяну пасажирам, зокрема внаслідок ушкодження здоров’я пасажира, а також за шкоду, що виникла внаслідок його смерті. Розмір страхової суми встановлюється договором обов’язкового страхування і має становити не менш як: 1) під час виконання польотів в межах України — суму, еквівалентну 20000 доларів США; 2) під час виконання міжнародних польотів — суму, що передбачена міжнародними угодами або законодавством країни, на території якої здійснюються пасажирські перевезення, відповідно до уніфікованих умов об’єднання лондонських страховиків або інших умов, що застосовуються в міжнародній практиці (п. 13 названих Порядку і правил).
8. При перевезенні пасажирів морським торговельним судном обов’язкове їх страхування здійснюється відповідно до законодавства України (ст. 191 Кодексу торговельного мореплавства). Ніяких особливостей обов’язкового страхування пасажирів на морському транспорті законодавство України не встановлює. Застосовуються загальні правила Положення про обов’язкове особисте страхування від нещасних випадків на транспорті.
Стаття 928. Відповідальність перевізника за шкоду, завдану каліцтвом, іншим ушкодженням здоров’я або смертю пасажира
1. Відповідальність перевізника за шкоду, завдану каліцтвом, іншим ушкодженням здоров’я або смертю пасажира, визначається відповідно до глави 82 цього Кодексу, якщо договором або законом не встановлена відповідальність перевізника без вини.
1. До введення в дію нового Цивільного кодексу загального правила про відповідальність перевізника за шкоду, завдану каліцтвом, іншим ушкодженням здоров’я або смертю пасажира, в цивільному законодавстві не було. Це не виключало застосування до відносин між перевізником та пасажиром з приводу відшкодування останньому шкоди, завданої ушкодженням здоров’я чи смертю внаслідок дій чи бездіяльності перевізника, ст. 455 ЦК 1963 р. Але ж Повітряний кодекс (ст. 103) виключав застосування цієї статті у разі ушкодження здоров’я або смерті пасажира повітряного судна. Стаття 928 ЦК поширюється на відносини щодо перевезення будь-яким видом транспорту, в тому числі і повітряним. Ця відповідальність регулюється правовими нормами, сформульованими в главі 82 Цивільного кодексу. Застереження «якщо договором або законом не встановлена відповідальність без вини» є недостатньо коректним, але воно і не є перешкодою для тлумачення та застосування відповідних положень законодавства. Це застереження не виключає як дії ст. 1187 ЦК, що встановлює особливості відшкодування шкоди, завданої джерелом підвищеної небезпеки, до яких (джерел) належать і транспортні засоби, за допомогою яких здійснюється перевезення пасажирів, так і дії інших спеціальних правил щодо відповідальності перевізника за ушкодження здоров’я або смерть пасажира.
2. Обов’язкове страхування пасажирів від нещасних випадків на транспорті зазвичай не впливає на відповідальність перевізника за ушкодження здоров’я пасажира або його смерть, які є наслідком дій чи бездіяльності перевізника і не зменшує її обсяг, оскільки не перевізник здійснює страхування своєї відповідальності на випадок ушкодження здоров’я чи смерті пасажирів, а пасажири як страхувальники укладають договори страхування від нещасних випадків на транспорті. Обов’язкове страхування відповідальності перевізника за ушкодження здоров’я чи смерть пасажира встановлене лише Порядком і правилами проведення обов’язкового авіаційного страхування цивільної авіації [314] на виконання п. 7 ч. 1 ст. 7 Закону «Про страхування» [139] та ст. 103 Повітряного кодексу [21]. У зв’язку з виплатою страхових сум відповідно зменшується розмір відповідальності авіаційного перевізника. Це передбачено ст. 1194 ЦК.
ГЛАВА 65 ТРАНСПОРТНЕ ЕКСПЕДИРУВАННЯ
Стаття 929. Договір транспортного експедирування
1. За договором транспортного експедирування одна сторона (експедитор) зобов’язується за плату і за рахунок другої сторони (клієнта) виконати або організувати виконання визначених договором послуг, пов’язаних з перевезенням вантажу.
Договором транспортного експедирування може бути встановлено обов’язок експедитора організувати перевезення вантажу транспортом і за маршрутом, вибраним експедитором або клієнтом, зобов’язання експедитора укласти від свого імені або від імені клієнта договір перевезення вантажу, забезпечити відправку і одержання вантажу, а також інші зобов’язання, пов’язані з перевезенням.
Договором транспортного експедирування може бути передбачено надання додаткових послуг, необхідних для доставки вантажу (перевірка кількості та стану вантажу, його завантаження та вивантаження, сплата мита, зборів і витрат, покладених на клієнта, зберігання вантажу до його одержання у пункті призначення, одержання необхідних для експорту та імпорту документів, виконання митних формальностей тощо).
2. Положення цієї глави поширюються також на випадки, коли обов’язки експедитора виконуються перевізником.
3. Умови договору транспортного експедирування визначаються за домовленістю сторін, якщо інше на встановлено законом, іншими нормативно-правовими актами.
1. Сторони договору експедиції позначаються в ч. 1 ст. 929 ЦК як експедитор і клієнт. Предметом цього договору є надання послуг, пов’язаних з перевезенням. Експедитор не може здійснювати перевезення. Він може тільки організувати перевезення. Навпаки, перевізник може надавати послуги щодо транспортного експедирування. Отже, якщо сторона здійснює перевезення, то вона одночасно може надавати і послуги з транспортного експедирування. При цьому до відносин щодо перевезення будуть застосовуватись положення законодавства про перевезення, а до відносин щодо експедирування — ст. 929 — 935 ЦК.
2. Експедитор зазвичай є підприємством автомобільного транспорту. Він може здійснювати отримання вантажів, які прибувають на залізничні станції, у порти, аеропорти, та доставляти їх на склад клієнта (контейнери, дрібні відправки). Вантажіна залізничній станції експедитор отримує за довіреністю клієнта. Аналогічним чином експедитор може отримувати вантажі на складі клієнта, доставляти їх на залізничну станцію, в порт, до аеропорту та здавати їх до перевезення. У таких випадках експедитор забезпечує відправку і отримання вантажу, укладає договори перевезення від імені клієнта або від свого імені.
3. Передбачається можливість надання експедитором додаткових послуг, передбачених абзацом третім ст. 929 ЦК. Цей перелік значно доповнюється ст. 8 Закону «Про транспортно-експедиторську діяльність» [178]. Що стосується перевірки кількості і стану вантажу, то обов’язок здійснювати ці дії покладається на нього завжди, коли він від імені клієнта (вантажоотримувача) отримує вантаж на залізничній станції. При цьому він повинен вимагати у відповідних випадках видачі вантажу з перевіркою та складення комерційного акта відповідно до чинних на транспорті правил.
4. Частина 3 ст. 929 ЦК надає сторонам договору експедиції право визначати умови договору за домовленістю. Це означає, зокрема, і право сторін відступати від положень законів, інших актів цивільного законодавства, якщо ці положення відповідно до ч. 3 ст. 6 ЦК допускають такі відступлення.
Стаття 930. Форма договору транспортного експедирування
1. Договір транспортного експедирування укладається у письмовій формі.
2. Клієнт повинен видати експедиторові довіреність, якщо вона є необхідною для виконання його обов’язків.
1. Незалежно від будь-яких обставин договір транспортного експедирування укладається в письмовій формі. Оскільки цей договір передбачає надання клієнтом експедиторові права здійснювати юридичні дії від імені клієнта стосовно третіх осіб, передбачається, що в таких випадках клієнт повинен видати експедиторові довіреність.
Стаття 931. Плата за договором транспортного експедирування
1. Розмір плати експедиторові встановлюється договором транспортного експедирування, якщо інше не встановлено законом. Якщо розмір плати не встановлений, клієнт повинен виплатити експедитору розумну плату.
1. Розмір плати за транспортне експедирування державою не регулюється. Відсутність погодженого сторонами розміру плати за транспортне експедирування не тягне визнання договору неукладеним (недійсним), хоча б виконання договору і не почалось, а передбачає сплату клієнтом експедитору відповідно до ст. 931 ЦК розумної плати. Це стосується і договорів експедирування, які є господарськими. Такому висновку не перешкоджає правило ч. 3 ст. 180 ГК [31], відповідно до якого умова про ціну є істотною умовою господарського договору і має бути погоджена в будь-якому разі. Проте у разі, коли до початку виконання договору одна із сторін вимагає визнання його неукладеним (таким, що не відбувся), такий позов має бути задоволений і у разі, коли йдеться про господарський договір.
Стаття 932. Виконання договору транспортного експедирування
1. Експедитор має право залучити до виконання своїх обов’язків інших осіб.
2. У разі залучення експедитором до виконання своїх обов’язків за договором транспортного експедирування інших осіб експедитор відповідає перед клієнтом за порушення договору.
1. Частину 1 ст. 932 ЦК не слід тлумачити так, що договором транспортного експедирування експедитору не може бути заборонено залучати до виконання своїх обов’язків третіх осіб. Така заборона можлива на підставі ч. З ст. 6 ЦК. У ч. 2 ст. 932 ЦК чітко формулюється правило про відповідальність експедитора, який поклав виконання його зобов’язання перед клієнтом на третю особу, за порушення договору, в тому числі і таке, що настало внаслідок дій третьої особи. Із загального правила ч. 1 ст. 528 ЦК це правило лише випливає.
Стаття 933. Документи та інша інформація, що надаються експедиторові
1. Клієнт зобов’язаний надати експедиторові документи та іншу інформацію про властивості вантажу, умови його перевезення, а також інформацію, необхідну для виконання експедитором обов’язків, встановлених договором.
2. Експедитор повинен повідомити клієнта про виявлені недоліки одержаної інформації, а в разі її неповноти — вимагати у клієнта необхідну додаткову інформацію.
3. У разі ненадання клієнтом документів та необхідної інформації експедитор має право відкласти виконання своїх обов’язків за договором транспортного експедирування до надання документів та інформації в повному обсязі.
4. Клієнт відповідає за збитки, завдані експедиторові у зв’язку з порушенням обов’язку щодо надання документів та інформації, визначених частиною першою цієї статті.
1. На клієнта покладається обов’язок надати експедиторові документи та інформацію про властивості товару, умови його перевезення, а також інформацію, необхідну для виконання обов’язків, встановлених договором. Невиконання цього обов’язку тягне обов’язок клієнта відшкодувати збитки, завдані таким порушенням експедитору.
2. На експедитора покладається обов’язок повідомити клієнта про виявлені недоліки отриманої інформації. Йому також надається право вимагати надання додаткової інформації у разі неповноти наданої інформації. Про відповідальність експедитора за неналежне виконання чи невиконання зазначеного обов’язку у ст. 933 ЦК не йдеться. Але така відповідальність на підставі загальних норм про відповідальність, сформульованих у главі 51 ЦК, не виключається. Така відповідальність прямо передбачається ст. 934 ЦК.
3. Частина 3 ст. 937 ЦК надає експедиторові більш широкі можливості для відстрочення виконання зобов’язання в зв’язку з простроченням з боку клієнта, ніж передбачені загальним правилом ч. 2 ст. 613 ЦК. Відповідно до цього загального правила боржник має право на відстрочення виконання зобов’язання на час прострочення кредитора, якщо до вчинення відповідних дій кредитора боржник не міг виконати свого обов’язку. Відповідно до ч. 3 ст. 937 ЦК експедитор має право відкласти виконання своїх обов’язків за договором до надання документів, навіть якщо виконання експедитором його обов’язків за договором і було можливим без відповідних документів.
Стаття 934. Відповідальність експедитора за договором транспортного експедирування
1. За порушення обов’язків за договором транспортного експедирування експедитор відповідає перед клієнтом відповідно до глави 51 цього Кодексу.
1. Експедитор несе відповідальність перед клієнтом відповідно до глави 51 Цивільного кодексу. Перевізник, який надає послуги з експедирування, відповідає перед вантажоодержувачем (вантажовідправником) за порушення зобов’язання перевезення відповідно до законодавства, яке поширюється на такі зобов’язання. Клієнт несе перед експедитором відповідальність згідно із загальними правилами та договором транспортного експедирування.
Стаття 935. Відмова від договору транспортного експедирування
1. Клієнт або експедитор має право відмовитися від договору транспортного експедирування, попередивши про це другу сторону в розумний строк. Сторона, яка заявила про таку відмову, зобов’язана відшкодувати другій стороні збитки, завдані їй у зв’язку із розірванням договору.
1. Кожній із сторін договору транспортного експедирування надається право на свій розсуд відмовитись від договору. При цьому сторона зобов’язана попередити іншу сторону про відмову від договору в розумний строк. Ще один обов’язок сторони, яка відмовилась від договору транспортного експедирування, полягає у відшкодуванні іншій стороні збитків, завданих розірванням договору (шляхом відмови від нього).
2. Стаття 935 ЦК не виключає застосування до договорів транспортного експедирування загальних правил ст. 651 — 654 ЦК.
ГЛАВА 66 ЗБЕРІГАННЯ
§ 1. ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ ПРО ЗБЕРІГАННЯ
Стаття 936. Договір зберігання
1. За договором зберігання одна сторона (зберігай) зобов’язується зберігати річ, яка передана їй другою стороною (поклажодавцем), і повернути її поклажодавцеві у схоронності.
2. Договором зберігання, в якому зберігачем є особа, що здійснює зберігання на засадах підприємницької діяльності (професійний зберігач), може бути встановлений обов’язок зберігача зберігати річ, яка буде передана зберігачеві в майбутньому.
3. Договір зберігання є публічним, якщо зберігання речей здійснюється суб’єктом підприємницької діяльності на складах (у камерах, приміщеннях) загального користування.
1. Відповідно до ч. 1 ст. 936 ЦК договір зберігання є реальним і зберігач зобов’язується зберігати річ, яку поклажодавець передав під час укладення договору. Проте відповідно до ч. 2 ст. 936 ЦК зберігачі — суб’єкти підприємницької діяльності (професійні зберігачі) можуть укладати консенсуальні договори зберігання. У таких випадках річ передається на зберігання не під час укладення договору, а на його виконання.
2. У разі, коли суб’єкт підприємницької діяльності надає за плату послуги щодо зберігання на складах (у камерах, приміщеннях), вважається, що склад є складом загального' користування. Договори зберігання в таких випадках вважаються публічними (ст. 633 ЦК).
Стаття 937. Форма договору зберігання
1. Договір зберігання укладається у письмовій формі у випадках, встановлених статтею 208 цього Кодексу.
Договір зберігання, за яким зберігач зобов’язується прийняти річ на зберігання в майбутньому, має бути укладений у письмовій формі, незалежно від вартості речі, яка буде передана на зберігання.
Письмова форма договору вважається дотриманою, якщо прийняття речі на зберігання посвідчене розпискою, квитанцією або іншим документом, підписаним зберігачем.
2. Прийняття речі на зберігання при пожежі, повені, раптовому захворюванні або за інших надзвичайних обставин може підтверджуватися свідченням свідків.
3. Прийняття речі на зберігання може підтверджуватися видачею поклажодавцеві номерного жетона, іншого знака, що посвідчує прийняття речі на зберігання, якщо це встановлено законом, іншими актами цивільного законодавства або є звичним для цього виду зберігання.
1. Відповідно до ч. 1 ст. 937 ЦК до договорів зберігання застосовуються загальні правила ст. 208 ЦК про правочини, що здійснюються в письмовій формі. Щодо консенсуальних договорів зберігання письмова форма вважається обов’язковою. Порушення вимог ст. 208 і абзацу другого ч. 1 ст. 937 ЦК щодо письмової форми договору зберігання не тягне недійсності договору, а лише обмежує види доказів, які є припустимими в суді відповідно до ст. 218 ЦК. Як виняток із ч. 1 ст. 207 і ст. 639 ЦК вимога про письмову форму договору зберігання вважається дотриманою, якщо зберігач видав поклажодавцеві підписані ним розписку, квитанцію або інший документ.
2. Обмеження припустимих доказів, встановлені ст. 218 ЦК, не діють, якщо договір зберігання укладено в усній формі при пожежі, раптовому захворюванні або за інших надзвичайних обставин.
3. Видача поклажодавцеві жетона, іншого знака, що підтверджує прийняття речі на зберігання, не є формою договору. Але видача жетона, іншого знака на підтвердження укладення договору зберігання є можливою, якщо це є звичайним для даного виду зберігання або якщо це передбачено законом або іншим актом цивільного законодавства, прийнятим відповідним державним органом в межах його повноважень.
Стаття 938. Строк зберігання
1. Зберігач зобов’язаний зберігати річ протягом строку, встановленого у договорі зберігання.
2. Якщо строк зберігання у договорі зберігання не встановлений і не може бути визначений виходячи з його умов, зберігач зобов’язаний зберігати річ до пред’явлення поклажодавцем вимоги про її повернення.
3. Якщо строк зберігання речі визначений моментом пред’явлення поклажодавцем вимоги про її повернення, зберігач має право зі спливом звичайного за цих обставин строку зберігання вимагати від поклажодавця забрати цю річ в розумний строк.
1. Відповідно до ст. 938 ЦК у договорі зберігання строк зберігання може бути встановлений, а може і не встановлюватися. Встановлення строку договору зберігання (ст. 631 ЦК) не є обов’язковим. Проте в господарському договорі зберігання встановлення строку є обов'язковим відповідно до ч. 3 ст. 180 ГК [31]. Відсутність в такому договорі умови про строк є підставою для визнання договору неукладеним (таким, що не відбувся). Якщо ж сторони господарського договору зберігання почали виконувати договір, він не може бути визнаний неукладеним.
2. За відсутності в договорі умови про строк зберігання на зберігача покладається обов’язок зберігати річ до пред’явлення поклажодавцем вимоги про її повернення.
3. Частина 3 ст. 938 ЦК застосовується тільки у випадках,, коли строк зберігання визначений в договорі зберігання моментом пред’явлення вимоги про повернення речі. Поширювати чинність правила ч. З цієї статті на випадки, коли строк зберігання договором не встановлений і не може бути визначений виходячи із його умов, не можна, оскільки в таких випадках застосуванню підлягає ч. 2 ст. 938 ЦК.
Стаття 939. Правові наслідки відмови поклажодавця від передання речі на зберігання
1. Зберігач, який зобов’язався прийняти в майбутньому річ на зберігання, не має права вимагати її передання на зберігання.
2. Поклажодавець, який не передав річ на зберігання, зобов’язаний відшкодувати зберігачеві збитки, завдані йому у зв’язку з тим, що зберігання не відбулося, якщо він в розумний строк не попередив зберігача про відмову від договору зберігання.
1. За консенсуальним договором зберігання зберігач не вправі вимагати виконання зобов’язання в натурі (передання речі на зберігання), хоча б такий обов’язок поклажодавця і був передбачений договором. Більше того, із ч. 2 ст. 939 ЦК випливає, що поклажодавець за консенсуальним договором зберігання має право на свій розсуд відмовитись від договору. На поклажодавця при цьому лише покладається обов’язок в розумний строк повідомити зберігача про відмову від договору (одностороннє розірвання договору). Таке повідомлення, зроблене з дотриманням розумного строку, є достатнім для розірвання договору, якщо в повідомленні визначено виражається воля на розірвання договору шляхом вчинення одностороннього правочину.
2. Порушення поклажодавцем обов’язку в розумний строк попередити про розірвання договору шляхом односторонньої відмови від нього тягне обов’язок відшкодувати завдані цим збитки. Збитки при цьому зазвичай полягають у неотриманні доходу. Неотриманий дохід має визначатись за період, що дорівнює розумному строку. Це прямо не встановлюється в ч. 2 ст. 939 ЦК, але за відсутності визначення такого строку в будь-який спосіб треба обмежувати його тривалість. За таких умов із ч. 2 ст. 939 ЦК слід зробити висновок про те, що вона захищає право зберігача на отримання прибутку, на який він міг розраховувати, лише впродовж розумного строку після прийняття поклажодавцем рішення про припинення правовідносин щодо зберігання. Надалі законодавець відмовився захищати зазначене право зберігача. Тому розумний строк слід за аналогією застосовувати і при визначенні розміру збитків, завданих зберігачеві відмовою поклажодавця від договору без дотримання обов’язку попередити зберігача.
Стаття 940. Обов’язок прийняти річ на зберігання
1. Професійний зберігач, який зберігає речі на складах (у камерах, приміщеннях) загального користування, не має права відмовитися від укладення договору зберігання за наявності у нього такої можливості.
2. Зберігач звільняється від обов’язку прийняти річ на зберігання, якщо у зв’язку з обставинами, які мають істотне значення, він не може забезпечити її схоронності.
Якщо річ мала бути передана на зберігання в майбутньому, зберігач звільняється від обов’язку прийняти річ на зберігання, якщо у зв’язку з обставинами, які мають істотне значення, він не може забезпечити її схоронності.
1. Обов’язок професійного зберігача укласти договір зберігання з будь-якою особою за наявності можливості прийняти річ на зберігання випливає із ч. 3 ст. 936 і ст. 633 ЦК. У ч. 1 ст. 940 ЦК цей обов’язок сформульовано прямо. Зберігач звільняється від даного обов’язку, якщо він не може забезпечити схоронності речі. Здавалося б, цієї умови сповна достатньо, щоб звільнити зберігача від обов’язку прийняти річ на зберігання (укласти договір зберігання). Але в абзаці першому ч. 2 ст. 940 ЦК зазначається на те, що відсутність можливості забезпечити схоронність речі має знаходитись у зв’язку (причинному) з обставинами, які мають істотне значення. Мається, очевидно, на увазі, що неможливість забезпечення схоронності речей може бути викликана обставинами, які можуть бути усунені впродовж нетривалого часу і усунення яких не потребує значних затрат коштів. При цьому не має значення наявність вини зберігача у виникненні істотних обставин, які унеможливлюють схоронність речей. Це логічно, оскільки будь-який публічний договір передбачає обов’язок підприємця укладати договори за наявності можливості (ч. 4 ст. 633 ЦК) і при цьому не ставиться відсутність такої можливості в залежність від причин певного роду.
2. Менш логічним є правило абзацу другого ч. 2 ст. 640 ЦК, яка з тих же підстав, про які йшлося вище, звільняє зберігача від обов’язку прийняти річ на зберігання відповідно до консенсуального договору зберігання. Груба необережність і навіть умисел боржника, які унеможливили забезпечення схоронності речі, також звільняють зберігача від обов’язку прийняти річ на зберігання, як і непереборна сила, що спричинила неможливість забезпечення схоронності речі. Звільнення від обов’язку, безумовно, означає і звільнення від відповідальності. Законодавець виходив із необхідності забезпечення збереження речей, а тому звільнив зберігача від відповідальності, хоча б зберігай своїми винними діями створив обставини, що призвели до неможливості забезпечення схоронності речі.
Стаття 941. Зберігання речей, визначених родовими ознаками
1. За згодою поклажодавця зберігач має право змішати речі одного роду та однієї якості, які передані на зберігання.
1. Відповідно до ст. 941 ЦК знеособлення речей, прийнятих зберігачем на зберігання, можливе за наявності згоди поклажодавця. При цьому встановлюється, що зберігач має право змішати речі одного роду та однієї якості. Таке зберігання отримало в науці назву іррегулярного. Воно застосовується стосовно паливо-мастильних матеріалів, зерна тощо. Таке зберігання є доцільним, оскільки значно знижує витрати зберігача на зберігання, що веде до зниження плати за зберігання.
Стаття 942. Обов’язок зберігача щодо забезпечення схоронності речі
1. Зберігач зобов’язаний вживати усіх заходів, встановлених договором, законом, іншими актами цивільного законодавства, для забезпечення схоронності речі.
2. Якщо зберігання здійснюється безоплатно, зберігач зобов’язаний піклуватися про річ, як про свою власну.
1. Відповідно до ч. 1 ст. 936 ЦК зберігач зобов’язується зберігати річ, яка передана поклажодавцем. Такий же обов’язок покладається на зберігача за консенсуальним договором зберігання. Частина 1 ст. 942 ЦК мала конкретизувати межі зобов’язання зберігача зберігати річ. Але законодавець такої конкретизації не дає, а лише відсилає до закону, інших актів цивільного законодавства та договору, якими мають визначатись заходи, яких, зберігач має вживати для забезпечення схоронності речі. Законом, іншими нормативно-правовими актами зобов’язання зберігача зазвичай не конкретизуються. Тому поклажодавці мають подбати про визначення в договорах умов про заходи, яких зобов’язаний вжити зберігач з метою забезпечення схоронності речі. За відсутності в законах та інших актах цивільного законодавства конкретизації обов’язків зберігача, за відсутності в договорі зберігання відповідних умов застосуванню підлягає загальне правило про відповідальність за принципом вини (ч. 1 ст. 614 ЦК) та положення абзацу другого цієї ж частини, відповідно до якого особа є невинуватою, якщо вона доведе, що «вжила всіх залежних від неї заходів щодо належного виконання зобов’язання». Це положення, в свою чергу, також є недостатньо визначеним, оскільки «залежні від особи заходи» мають визначатись відповідно до законодавства та договору, які зазвичай нічого подібного не визначають. Лише деякої невизначеності можна уникнути за рахунок порівняння ч. 1 ст. 942 ЦК з ч. 2 цієї ж статті. Див. про це п. 3 коментаря до цієї статті.
2. Межі обов’язків зберігача, який здійснює зберігання безоплатно, визначаються як обов’язки піклуватися про річ, як про свою власну. Встановлення таких меж обов’язків зберігача також не дає необхідної визначеності. І все ж це більш визначене формулювання, ніж те, що наводиться в ч. 1 ст. 942 ЦК («вживати усіх заходів, встановлених...» за умови, що зазвичай нічого не встановлено) і в абзаці другому ч. 1 ст. 614 ЦК («вживати всіх заходів», коли ці заходи взагалі не визначаються). Критерій, використаний в ч. 2 ст. 942 ЦК для визначення меж обов’язків зберігача, повертає нас до римських витоків вітчизняного цивільного права. У римському цивільному праві критерієм для визначення вини зазвичай визнавалась така турбота про виконання зобов’язання, яку зазвичай виявляв «дбайливий господар» щодо свого власного майна. І лише при тривалих стосунках між сторонами визнавалось припустимим використовувати критерій такого рівня турботи про виконання зобов’язання, який (рівень турботи) боржник виявляв стосовно власних майнових інтересів.
Для правильного застосування ч. 2 ст. 942 ЦК необхідно встановити, наскільки турботливим є зберігай стосовно власних майнових інтересів, та застосувати цей критерій для визначення того, чи піклувався зберігай про річ, як про свою власну.
3. Оскільки ч. 2 ст. 942 ЦК більш чітко визначає межі обов’язків зберігача піклуватися про схоронність речі, переданої на зберігання, вона може бути використана при тлумаченні ч. 1 цієї ж статті. Зберігач, який безоплатно здійснює зберігання, за принципом справедливості (п. 6 ст. 3 ЦК) не може нести більш широке коло обов’язків піклуватися про схоронність речі, переданої на зберігання, ніж зберігач, що здійснює зберігання за плату. Тому зберігач, який здійснює зберігання за плату, в будь-якому випадку несе обов’язок піклуватися про річ, прийняту на зберігання, як про свою власну. Крім того, такий зберігач має вживати і інших заходів, передбачених договором, законом, іншими актами цивільного законодавства.
Стаття 943. Виконання договору зберігання
1. Зберігач зобов’язаний виконувати свої обов’язки за договором зберігання особисто.
2. Зберігач має право передати річ на зберігання іншій особі у разі, якщо він вимушений це зробити в інтересах поклажодавця і не має можливості отримати його згоду.
Про передання речі на зберігання іншій особі зберігач зобов’язаний своєчасно повідомити поклажодавця.
3. У разі передання зберігачем речі на зберігання іншій особі умови договору зберігання є чинними і первісний зберігач відповідає за дії особи, якій він передав річ на зберігання.
1. Частина 1 ст. 943 ЦК стосовно зберігання конкретизує загальне положення ч. 1 ст. 527 ЦК, яке покладає на боржника обов’язок особистого виконання зобов’язання. Виключення із цього правила встановлене в ч. 2 ст. 943 ЦК: зберігач має право передати річ на зберігання іншій особі за наявності двох умов: 1) зберігач змушений це зробити в інтересах поклажодавця; 2) відсутність «можливості отримати згоду» поклажодавця. Взяте в лапки формулювання не охоплює собою відмову поклажодавця дати згоду на передання речі на зберігання іншій особі. Порушення наведених обмежень права зберігача передати річ на зберігання іншій особі тягне обов’язок зберігача відшкодувати поклажодавцеві завдані збитки.
2. Цивільний кодекс не формулює загального положення про відповідальність боржника перед кредитором за дії на виконання зобов’язання, які вчинила третя особа, на яку боржник поклав виконання зобов’язання. У принципі, це є само собою зрозумілим, оскільки в результаті покладення боржником виконання зобов’язання на третю особу зобов’язання не припиняється, а боржник не перестає бути таким. Для усунення будь-якої невизначеності з цього приводу законодавець у ч. 3 ст. 943 ЦК спеціально встановлює, що при переданні зберігачем за договором речі на зберігання іншій особі умови договору зберігання залишаються чинними, а зберігач залишається відповідальним за збереження речі перед поклажодавцем.
Стаття 944. Користування річчю, переданою на зберігання
1. Зберігач не має права без згоди поклажодавця користуватися річчю, переданою йому на зберігання, а також передавати її у користування іншій особі.
1. Із факту володіння річчю, переданої йому на зберігання, зберігач не може отримати будь-які інші речові права, якщо вони не були надані зберігачеві поклажодавцем договором. Тому зберігач не має права користуватися річчю, переданої йому для зберігання.
Стаття 945. Зміна умов зберігання
1. Зберігач зобов’язаний негайно повідомити поклажодавця про необхідність зміни умов зберігання речі і отримати його відповідь.
У разі небезпеки втрати, нестачі або пошкодження речі зберігач зобов’язаний змінити спосіб, місце та інші умови її зберігання, не чекаючи відповіді поклажодавця.
2. Якщо річ пошкоджена або виникли реальна загроза її пошкодження чи інші обставини, що не дають змоги забезпечити її схоронність, а вжиття заходів з боку поклажодавця очікувати неможливо, зберігач має право продати річ або її частину.
Якщо зазначені обставини виникли з причин, за які зберігач не відповідає, він має право відшкодувати свої витрати з суми виторгу, одержаної від продажу речі. Наявність зазначених обставин доводиться зберігачем.
1. Якщо договором зберігання встановлені умови зберігання, їх зміна є зміною умов договору, а тому вона допускається лише відповідно до ст. 651, 652 ЦК. Зберігач при необхідності зміни умов зберігання має повідомити поклажодавця. Правило ч. 1 ст. 945 ЦК про обов’язок зберігача отримати відповідь від поклажодавця буквальному тлумаченню не підлягає, бо отримати те, чого особі не передають, остання не в змозі. Це формулювання треба тлумачити так, що до отримання відповіді про згоду поклажодавця на зміну умов зберігання зберігач не вправі одностороннє змінити ці умови. Лише у разі небезпеки втрати, нестачі або пошкодження речі зберігач несе обов’язок перед поклажодавцем змінити спосіб, місце та інші умови зберігання, не чекаючи відповіді поклажодавця.
2. Право продати річ або її частину, частину речей, прийнятих на зберігання, виникає за наступних умов: 1) річ пошкоджена або виникла загроза її пошкодження чи виникли інші обставини, що не дають змоги забезпечити схоронність речі, незалежно від причин (в тому числі і винних дій чи бездіяльності зберігача) виникнення цих обставин; 2) очікувати вжиття необхідних заходів з боку поклажодавця неможливо.
3. За зазначених умов зберігай відповідає перед поклажодавцем за завдані збитки з урахуванням ст. 614, 617 ЦК, в тому числі і презумпції вини, а також ст. 942 ЦК. За відсутності підстав для відповідальності зберігай має право у разі продажу речі відшкодувати свої витрати із суми виторгу, одержаного від продажу речі.
Стаття 946. Плата за зберігання
1. Плата за зберігання та строки її внесення встановлюються договором зберігання.
2. Якщо зберігання припинилося достроково через обставини, за які зберігай не відповідає, він має право на пропорційну частину плати.
3. Якщо поклажодавець після закінчення строку договору зберігання не забрав річ, він зобов’язаний внести плату за весь фактичний час її зберігання.
4. Установчим документом юридичної особи або договором може бути передбачено безоплатне зберігання речі.
1. Плата за зберігання має вноситись зберігачем за весь період зберігання, в тому числі і за час фактичного зберігання після спливу встановленого договором строку зберігання, якщо після спливу строку зберігання поклажодавець не забрав річ. Тут слова «строк договору» (ч. З ст. 946 ЦК) витлумачено як строк зберігання з урахуванням принципу розумності: правило, що коментується, стосується і консенсуальних договорів зберігання, строк яких не закінчується закінченням строку зберігання окремих речей, що приймаються на зберігання на підставі таких договорів.
Стаття 947. Відшкодування витрат на зберігання
1. Витрати зберігача на зберігання речі можуть бути включені до плати за зберігання.
2. Витрати, які сторони не могли передбачити при укладенні договору зберігання (надзвичайні витрати), відшкодовуються понад плату, яка належить зберігачеві.
3. При безоплатному зберіганні поклажодавець зобов’язаний відшкодувати зберігачеві здійснені ним витрати на зберігання речі, якщо інше не встановлено договором або законом.
1. Ця стаття потребує ретельного логічного тлумачення. Частини 2 та 3 цієї статті встановлюють умови, за яких зберігач має право на відшкодування здійснених ним витрат на зберігання речі. Із цих правил випливає, що за межами гіпотез ч. 2 і ч. 3 ст. 947 ЦК (якщо витрати на зберігання можна було передбачити договором і якщо зберігання здійснюється за плату) зберігач не має права на відшкодування витрат, здійснених на зберігання речі. Разом з тим ч. 1 ст. 947 ЦК з урахуванням ч. 3 ст. 6 ЦК допускає, щоб сторони договору зберігання встановили умову про відшкодування поклажодавцем витрат зберігача на зберігання понад плату за зберігання. Прямо ч. 1 ст. 947 ЦК встановлюється, що сторони договору зберігання вправі включити витрати зберігача на зберігання до плати за зберігання.
2. Положення ч. 3 ст. 946 ЦК допускає можливість встановлення установчим документом юридичної особи або договором умови про безоплатне зберігання речей. Автори не рекомендують встановлювати таке ні першим (установчим документом), ні іншим (договором) способом. Навіть у тих випадках, коли зберігання здійснюється разом з іншою господарською діяльністю, яка в цілому є прибутковою, не треба вказувати в договорі на безоплатність зберігання. У таких випадках доцільно встановлювати ціну за товар, послугу, роботу і зазначати, що плата за зберігання включена в таку ціну. Якщо ж встановлено (установчим документом чи договором), що зберігання здійснюється безоплатно, на стороні зберігача виникає обов’язок включити до бази оподаткування податком на додану вартість послуги щодо зберігання за ціною, що не може бути меншою звичайної (ч. 4.2 ст. 4 Закону «Про податок на додану вартість» [84]), а на стороні поклажодавця виникає обов’язок включити вартість цієї послуги до валового доходу (абзац другий п. 4.1.6 ч. 4.1 ст. 4 Закону «Про оподаткування прибутку підприємств» [86]), що відповідно збільшує обсяг прибутку, що підлягає оподаткуванню.
Стаття 948. Обов’язок поклажодавця забрати річ після закінчення строку зберігання
1. Поклажодавець зобов’язаний забрати річ від зберігача після закінчення строку зберігання.
1. Відповідно до ч. 2 ст. 938 ЦК строк зберігання може бути встановлений або не встановлений. Якщо строк зберігання визначений моментом пред’явлення вимоги про повернення речі, то строк зберігання відповідно до ст. 938 ЦК слід вважати встановленим тривалістю звичайного за даних обставин строку зберігання. Зі спливом цього строку зберігай вправі вимагати від поклажодавця, щоб той забрав річ впродовж розумного строку. Якщо ж строк зберігання встановлений, після його закінчення зберігай праві вимагати від поклажодавця, щоб той забрав річ. Якщо поклажодавець не виконав свого обов’язку забрати річ після закінчення строку зберігання, наступають наслідки, передбачені ч. 3 ст. 950 ЦК.
Стаття 949. Обов’язок зберігача повернути річ
1. Зберігач зобов’язаний повернути поклажодавцеві річ, яка була передана на зберігання, або відповідну кількість речей такого самого роду та такої самої якості.
2. Річ має бути повернена поклажодавцю в такому стані, в якому вона була прийнята на зберігання, з урахуванням зміни її природних властивостей.
Зберігач зобов’язаний передати плоди та доходи, які були ним одержані від речі.
3. Тотожність речі, яка була прийнята на зберігання, і речі, яка була повернута поклажодавцеві, може підтверджуватися свідченням свідків.
1. Обов’язок зберігача повернути поклажодавцеві річ, яка була передана на зберігання, випливає із суті зобов’язання зберігання. У ч. 1 ст. 949 ЦК цей обов’язок зберігача закріплюється прямо. Якщо договором зберігання було передбачене право зберігача на знеособлення речей, прийнятих на зберігання (ст. 941 ЦК), зберігач зобов’язаний повернути поклажодавцеві відповідну кількість речей того ж самого роду та такої самої якості.
2. Із спеціального правила ч. 3 ст. 949 ЦК, як і з будь-якого спеціального правила, не може випливати протилежне правило, яке б застосовувалось за межами гіпотези ч. 3 ст. 949 ЦК. Тому свідченнями свідків може підтверджуватись не тільки тотожність речі, яка була прийнята на зберігання, і речі, яка була повернута поклажодавцеві,
а і будь-які інші обставини, що встановлюються судом при розгляді відповідного спору, якщо тільки не встановлені спеціальні обмеження видів доказів, які можуть бути припустимими.
Стаття 950. Відповідальність зберігача за втрату (нестачу) або пошкодження речі
1. За втрату (нестачу) або пошкодження речі, прийнятої на зберігання, зберігай відповідає на загальних підставах.
2. Професійний зберігай відповідає за втрату (нестачу) або пошкодження речі, якщо не доведе, що це сталося внаслідок непереборної сили, або через такі властивості речі, про які зберігай, приймаючи її на зберігання, не знав і не міг знати, або внаслідок умислу чи грубої необережності поклажодавця.
3. Зберігай відповідає за втрату (нестачу) або пошкодження речі після закінчення строку зберігання лише за наявності його умислу або грубої необережності.
1. Відповідальність зберігача за втрату (нестачу) або пошкодження речі, прийнятої на зберігання, на загальних підставах означає, що він відповідає згідно зі ст. 614, 617 ЦК з урахуванням меж його обов’язків, що встановлені ст. 942 ЦК.
2. Частина 2 ст. 950 ЦК значною мірою конкретизує межі відповідальності професійного зберігача, що випливають із ч. 1 ст. 942 ЦК. Професійний зберігай звільняється від відповідальності за втрату (нестачу) або пошкодження речі, якщо не доведе наявність однієї із наступних обставин: 1) ці наслідки викликані непереборною силою; 2) причиною цих наслідків є такі властивості речі, прийнятої на зберігання, про які (властивості) зберігай не знав і не міг знати; 3) причиною цих наслідків стали умисел чи груба необережність поклажодавця. Отже, за незбереження речі внаслідок так званого простого випадку зберігай відповідає. Слід тільки враховувати, що коло таких випадків значно звужується у зв’язку з більш широким визначенням непереборної сили у ст. 263 ЦК 2003 р. в порівнянні із ст. 78 ЦК 1963 р.
3. Після закінчення строку зберігання зберігач відповідає за незбереження речі тільки за наявності в його діях умислу або грубої необережності. Орієнтиром для визначення грубої необережності є самовпевненість, але з урахуванням конкретних обставин справ суд може визнати наявність грубої необережності і в інших випадках.
Стаття 951. Відшкодування збитків, завданих поклажодавцеві
1. Збитки, завдані поклажодавцеві втратою (нестачею) або пошкодженням речі, відшкодовуються зберігачем:
1) у разі втрати (нестачі) речі — у розмірі її вартості;
2) у разі пошкодження речі — у розмірі суми, на яку знизилася її вартість.
2. Якщо внаслідок пошкодження речі її якість змінилася настільки, що вона не може бути використана за первісним призначенням, поклажодавець має право відмовитися від цієї речі і вимагати від зберігача відшкодування її вартості.
1. Частина 1 ст. 951 ЦК формулює спеціальне правило щодо меж відповідальності зберігача за незбереження речі, прийнятої на зберігання. Загальним правилом щодо ч. 1 ст. 951 ЦК є положення ст. 22 ЦК. Виникає питання про те, чи ч. 1 ст. 951 ЦК лише наголошує на стягненні зазначених у ній збитків і не виключає стягнення інших видів збитків (витрат поклажодавця і неотриманого ним доходу), чи вона виключає стягнення тих видів збитків, на які тут не вказується. Інтуїція підказує, що стягнення інших видів збитків має виключатись. Проте інтуїцію у цій справі пора замінити на науку. Виходячи із наукових положень, сформульованих авторами, слід так витлумачити ч. 1 ст. 951 ЦК: 1) ч. 1 ст. 951 ЦК виключала б стягнення інших видів збитків, якби в ній зазначалось на те, що зберігач відшкодовує «лише» («тільки») вартість втраченої речі чи (при пошкодженні речі) суму, на яку її вартість зменшилась. У ч. 1 ст. 951 ЦК слів «лише» або «тільки» немає, внаслідок чого не виключається стягнення тих видів збитків, на які в ній не зазначається; 2) ч. 1 ст. 951 ЦК виключала б стягнення інших видів збитків, якби загальне правило про склад збитків не передбачало встановлення іншого складу збитків, які підлягають відшкодуванню боржником, який порушив зобов’язання. Відповідно до ч. 3 ст. 22 ЦК положення цієї статті про склад збитків застосовуються як норми прямої дії, якщо інше не передбачено договором або законом. Інше встановлюється ч. 1 ст. 951 ЦК, яка виключає застосування загального правила ч. 2 ст. 22 ЦК про склад збитків. Отже, правило про межі відповідальності зберігача, встановлене ч. 1 ст. 951 ЦК, підлягає переважному застосуванню перед ч. 2 ст. 22 ЦК.
2. При відшкодуванні зберігачем суми, на яку зменшилась вартість речі, яка була передана на зберігання та була пошкоджена, поклажодавцеві надається право відмовитись від речі та вимагати відшкодування її вартості, якщо внаслідок ушкодження якість речі змінилась настільки, що вона не може бути використана за первісним призначенням.
Стаття 952. Відшкодування збитків, завданих зберігачеві
1. Поклажодавець зобов’язаний відшкодувати зберігачеві збитки, завдані властивостями речі, переданої на зберігання, якщо зберігач, приймаючи її на зберігання, не знав і не міг знати про ці властивості.
1. Покладення на поклажодавця обов’язку відшкодувати зберігачеві збитки, завдані властивостями речі, переданої на зберігання, не виключає дії загального правила ч. 1 ст. 623 ЦК, відповідно до якого на боржника, який порушив зобов’язання, покладається обов’язок відшкодувати завдані цим збитки. Отже, у разі інших порушень поклажодавцем зобов’язання, що ґрунтується на договорі зберігання, він також несе обов’язок відшкодувати збитки. Зокрема, поклажодавець за зобов’язанням, що ґрунтується на господарському договорі, несе обов’язок відшкодування збитків на підставі ст. 229 ГК [31], яка передбачає відшкодування збитків у разі порушення грошових зобов’язань (прострочення внесення плати за зберігання).
2. Таким же є співвідношення між спеціальним правилом ст. 952 ЦК, яке встановлює умови відповідальності поклажодавця за збитки, завдані властивостями речі, переданої на зберігання, та загальним правилом ч. 1 ст. 614 ЦК. Згідно з останнім правилом особа, яка порушила зобов’язання, несе відповідальність перед кредитором за наявності її вини, якщо інше не встановлено договором або законом. Інше випливає із ст. 952 ЦК: поклажодавець звільняється від відповідальності за збитки, завдані властивостями речі, переданої на зберігання, у випадках, коли зберігач не знав і не міг знати про ці властивості. У решті випадків поклажодавець звільняється від обов’язку відшкодування таких збитків відповідно до загального правила ч. 1 ст. 614 ЦК, що визнає умовою відповідальності вину боржника.
Стаття 953. Повернення речі на вимогу поклажодавця
1. Зберігач зобов’язаний на першу вимогу поклажодавця повернути річ, навіть якщо строк її зберігання не закінчився.
1. Із ст. 953 ЦК прямо випливає право поклажодавця в будь-який час забрати річ, передану на зберігання. Зберігай на вимогу поклажодавця зобов’язаний повернути річ, хоча б строк зберігання і не закінчився. У разі, якщо поклажодавець достроково забрав річ, яка раніше була передана на зберігання, зберігач має право на пропорційну частину плати за зберігання. Відповідальність у вигляді відшкодування збитків (неотриманого доходу у вигляді плати за зберігання за період зберігання, що залишився) поклажодавець, який забрав річ до спливу строку зберігання, не несе, оскільки відповідальність наступає у разі порушення зобов’язання, а поклажодавець, який достроково забрав річ, лише реалізував своє право, а не порушував зобов’язання. Цивільне законодавство встановлює правила про відшкодування збитків за відсутності порушення. Але ж такого положення стосовно випадків, які розглядаються, не передбачено.
Стаття 954. Зберігання за законом
1. Положення цієї глави застосовуються до зберігання, яке здійснюється на підставі закону, якщо інше не встановлено законом.
1. На підставі закону зберігання здійснюється тоді, коли сторони в будь-якій формі не виражали волю на встановлення правовідносин щодо зберігання, але такі правовідносини виникли на підставі інших юридичних фактів, передбачених законом. Відповідно до ст. 667 ЦК у разі укладення договору купівлі-продажу з умовою про перехід права власності до покупця раніше від передання йому товару з моменту переходу права власності виникає зобов’язання зберігання, в якому зберігачем є продавець, а поклажодавцем — покупець. Відповідно до ст. 954 ЦК положення ст. 936 — 955 ЦК застосовуються до таких зобов’язань, якщо інше не встановлено законом. Стаття 667 ЦК передбачає відшкодування покупцем продавцеві витрат, які були необхідні для зберігання, якщо інше не встановлено договором. Отже, застосовується (якщо інше не встановлено договором) правило ст. 667 ЦК, що передбачає відшкодування витрат зберігача (продавця) на зберігання та не передбачає внесення плати за зберігання.
Стаття 955. Застосування загальних положень про зберігання до окремих його видів
1. Положення параграфу 1 цієї глави застосовуються до окремих видів зберігання, якщо інше не встановлено положеннями цього Кодексу про окремі види зберігання або законом.
1. Стаття 955 ЦК лише на перший погляд не має будь-якого регулятивного значення. Перший погляд дає підставу для висновку про те, що і без цієї статті зрозуміло, що встановлені Цивільним кодексом спеціальні правила щодо окремих видів зберігання, а також встановлені спеціальними положеннями законів правила підлягають переважному застосуванню. Насправді ст. 955 ЦК має істотне регулятивне значення. У силу цієї статті переважному перед ст. 936 — 954 ЦК застосуванню підлягають як прямо встановлені Цивільним кодексом правила про окремі види зберігання чи прямо встановлені спеціальними законами правила, так і правила, які випливають (в тому числі і непрямо) із правил, встановлених Цивільним кодексом щодо окремих видів зберігання або законом.
§ 2. ЗБЕРІГАННЯ НА ТОВАРНОМУ СКЛАДІ
Стаття 956. Поняття товарного складу
1. Товарним складом є організація, яка зберігає товар та надає послуги, пов’язані зі зберіганням, на засадах підприємницької діяльності.
2. Товарний склад є складом загального користування, якщо відповідно до закону, інших нормативно-правових актів або дозволу (ліцензії) він зобов’язаний приймати на зберігання товари від будь-якої особи.
1. Частина положень ст. 956 — 966 ЦК поширюється на всі правовідносини щодо зберігання, яке здійснюється на будь-якому товарному складі, а інша частина — тільки на правовідносини щодо зберігання, яке здійснюється на сертифікованому товарному складі. На товарному складі можуть зберігатися будь-які товари, стосовно яких зберігання є можливим (неможливим є зберігання, наприклад, електроенергії). Для сертифікованих товарних складів перелік товарів, які не можуть на них зберігатися, встановлений преамбулою Закону «Про сертифіковані товарні склади та прості і подвійні складські свідоцтва» [180].
2. Товарний склад визначається в ч. 1 ст. 956 ЦК як організація (юридична особа), яка зберігає товар та надає послуги, пов’язані із зберіганням на засадах підприємницької діяльності. Таке ж визначення товарного складу наводиться у абзаці третьому ст. 1 Закону «Про сертифіковані товарні склади та прості і подвійні складські свідоцтва» (далі — Закон). Сертифікований товарний склад визначається в цій же статті як товарний склад, який отримав сертифікат на відповідність надання послуг із зберігання, що дає право видавати прості і подвійні складські свідоцтва на окремі групи товарів. У сертифікаті про відповідність надання послуг із зберігання визначаються групи товарів, на які склад має право видавати складські свідоцтва.
3. Підтвердження відповідності здійснюють акредитовані в установленому законодавством порядку органи із сертифікації будь-якої форми власності (частина перша ст. 12 Закону «Про підтвердження відповідності» [129]). Акредитація таких органів здійснюється відповідно до Закону «Про акредитацію органів з оцінки відповідності» [130]. Порядок здійснення процедури призначення органів з оцінки відповідності продукції, процесів і послуг вимогам технічних регламентів затверджено постановою Кабінету Міністрів [338]. Національним органом України з сертифікації визнається Державний комітет України з питань технічного регулювання та споживчої політики (ст. 14 Декрету Кабінету Міністрів України «Про стандартизацію і сертифікацію» [209]). На цей час названий Державний комітет затвердив низку нормативно-правових актів щодо сертифікації окремих видів товарів, послуг. Такий акт стосовно послуг із зберігання на цей час не затверджувався.
4. Зазначення на ліцензію в ч. 2 ст. 956 ЦК не означає, що послуги товарних складів підлягають ліцензуванню. Закон «Про ліцензування певних видів господарської діяльності» [119] не передбачає ліцензування такого роду послуг.
5. Обов’язок товарного складу приймати на зберігання товари від будь-якої особи (за наявності можливості) випливає із ч. 2 ст. 956 ЦК, яка визнає договір складського зберігання, укладений товарним складом (він завжди визнається складом загального користування), публічним, та ст. 633 ЦК. На обов’язок зернового складу приймати зерно на зберігання від будь-якої особи прямо зазначається в ст. 25 Закону «Про зерно та ринок зерна в Україні» [147].
Стаття 957. Договір складського зберігання
1. За договором складського зберігання товарний склад зобов’язується за плату зберігати товар, переданий йому поклажодавцем, і повернути цей товар у схоронності.
2. Договір складського зберігання, укладений складом загального користування, є публічним договором.
3. Договір складського зберігання укладається у письмовій формі. Письмова форма договору складського зберігання вважається дотриманою, якщо прийняття товару на товарний склад посвідчене складським документом.
1. Частина 1 ст. 957 ЦК, визначаючи договір складського зберігання, нічим не доповнює загальне визначення договору зберігання, яке наводиться в ст. 936 ЦК. Але ж ст. 936 ЦК у ч. 2 передбачає можливість укладення договору зберігання як консенсуального. Стаття 957 ЦК такої можливості не передбачає. Проте неправильним було б твердження про те, що ця стаття виключає укладення договору складського зберігання як консенсуального. Немає підстав і для твердження про те, що із ч. 1 ст. 957 ЦК чи суті відносин щодо складського зберігання випливає неможливість відступлень від визначення договору складського зберігання як реального. Договір складського зберігання зерна також визначається в частині другій ст. 26 Закону «Про зерно та ринок зерна в Україні» [147] як реальний («за договором складського зберігання зерна зерновий склад зобов’язується за плату зберігати зерно, що передане йому суб’єктом ринку зерна»). Але із ст. 29 цього Закону не тільки випливає можливість укладення договору складського зберігання зерна як консенсуального, а і прямо передбачається обов’язок власника зерна, який не передав його на зберігання у визначений договором строк, відшкодувати зерновому складу завдані збитки.
2. Встановлюється вимога про укладення договору складського зберігання в письмовій формі. Проте така вимога вважається виконаною, якщо прийняття товару на товарний склад посвідчене складським документом, до якого належать документи, зазначені в ч. 1 ст. 961 ЦК. Це — дещо більш жорсткі вимоги до форми договору зберігання на товарному складі, ніж встановлені загальним правилом абзацу третього ч. 1 ст. 937 ЦК.
3. Умови складського зберігання товару на сертифікованому складі загального користування визначаються відповідно до регламенту сертифікованого складу (частина третя ст. 10 Закону).
4. На сертифіковані склади покладається обов’язок ведення реєстру складських свідоцтв (частина перша ст. 7 Закону). Лише ведення реєстру складських свідоцтв на зерно покладено на Мінагрополітики (п. З Порядку ведення реєстру складських документів на зерно та зерна, прийнятого на зберігання [332]).
Стаття 958. Зберігання речей, визначених родовими ознаками, з правом розпоряджання ними
1. Якщо товарний склад має право розпоряджатися речами, визначеними родовими ознаками, до відносин сторін застосовуються положення про договір позики, а час та місце повернення товарів визначаються загальними положеннями про зберігання.
1. У разі, коли за договором зберігання на товарному складі здійснюється зберігання речей, визначених родовими ознаками, та коли зберігачеві надане право розпоряджатися цими речами, до правовідносин сторін застосовуються: 1) перш за все спеціальні правила про зберігання, встановлені ст. 956 — 966 ЦК і Законом «Про сертифіковані товарні склади та прості і подвійні складські свідоцтва»; 2) далі переважно застосовуються загальні положення ст. 936 — 955 ЦК про зберігання, які стосуються часу та місця повернення товарів; 3) далі переважно застосовуються положення про договір позики. Застосування положень про позику до такого виду зберігання передбачено частиною п’ятою ст. 26 Закону «Про зерно та ринок зерна в Україні»; 4) у частині, не врегульованій зазначеними вище положеннями, застосовуються загальні положення про зобов’язання і договори (ст. 509 — 654 ЦК), а також загальні положення цивільного законодавства, сформульовані в Книзі першій Цивільного кодексу.
2. Застосування положень про позику до відносин зберігання, як це передбачено ст. 958 ЦК, не передбачає сплату відсотків, оскільки таке виключається п. 2 ч. 2 ст. 1048 ЦК. Проте сторони можуть домовитись про інше.
Стаття 959. Огляд товару
1. Товарний склад зобов’язаний за свій рахунок оглянути товар при прийнятті його на зберігання для визначення його кількості та зовнішнього, стану.
2. Товарний склад зобов’язаний надавати поклажодавцеві можливість оглянути товар або його зразки протягом усього часу зберігання, а якщо предметом зберігання є речі, визначені родовими ознаками, — взяти проби та вжити заходів, необхідних для забезпечення його схоронності.
3. Товарний склад або поклажодавець при поверненні товару має право вимагати його огляду та перевірки якості. Витрати, пов’язані з оглядом речей, несе сторона, яка вимагала огляду та перевірки.
Якщо при поверненні товару він не був спільно оглянутий або перевірений товарним складом та поклажодавцем, поклажодавець має заявити про нестачу або пошкодження товару у письмовій формі одночасно з його одержанням, а щодо нестачі та пошкодження, які не могли бути виявлені при звичайному способі прийняття товару, — протягом трьох днів після його одержання. У разі відсутності заяви поклажодавця вважається, що товарний склад повернув товар відповідно до умов договору.
1. Якщо інше не передбачено договором зберігання на товарному складі, витрати товарного складу на огляд товарів, що приймаються на зберігання, включаються до складу плати за зберігання. Це стосується і витрат зберігача на аналіз якості товару, якщо обов’язок здійснення такого аналізу передбачений законом (наприклад, частина третя ст. 24 Закону «Про зерно та ринок зерна в Україні» [147]) або договором.
2. Право огляду товару, переданого для зберігання на товарному складі, надається поклажодавцеві впродовж всього строку зберігання. Стосовно зберігання речей, визначених родовими ознаками, поклажодавцеві надається право взяти проби. Товарний склад зобов’язаний надати поклажодавцеві можливості вжити заходів, необхідних для забезпечення схоронності товарів.
3. Витрати, пов’язані з оглядом товарів при їх поверненні із зберігання, несе сторона, яка вимагали огляду та перевірки. Зазвичай такою стороною є поклажодавець, оскільки у товарного складу немає інтересу вимагати таких огляду та перевірки. Сторони вправі в договорі відступити від цього правила. Якщо сторони таких відступлень не зробили, поклажодавець має право вимагати від товарного складу відшкодування у вигляді збитків витрат на проведення огляду та перевірки товарів, якщо за результатами огляду та перевірки встановлено порушення товарним складом зобов’язання щодо зберігання.
4. Сторони договору зберігання на товарному складі мають право встановити порядок огляду та перевірки товару, який видається з товарного складу після закінчення строку зберігання. Якщо цей порядок договором не встановлений, застосуванню за аналогією підлягають правила Інструкції про порядок приймання продукції виробничо-технічного призначення і товарів народного споживання за кількістю [491] та Інструкції про порядок приймання продукції виробничо-технічного призначення і товарів народного споживання за якістю [492]. Лише строки, встановлені цими Інструкціями, не можуть застосовуватись, якщо вони перевищують три дні після одержання товару.
Стаття 960. Зміна умов зберігання та стан товару
1. Якщо для забезпечення схоронності товару потрібна негайна зміна умов його зберігання, товарний склад зобов’язаний самостійно вжити відповідних невідкладних заходів та повідомити про них поклажодавця.
2. У разі виявлення пошкоджень товару склад зобов’язаний негайно скласти акт і того ж дня повідомити про це поклажодавця.
1. Якщо договором зберігання на товарному складі встановлені умови зберігання, зміна цих умов є зміною договору, що допускається у випадках та порядку, встановлених ст. 651 — 652 ЦК. Лише у разі необхідності забезпечення схоронності товару (незалежно від причини, яка створила загрозу схоронності товару) на товарний склад покладається обов’язок вжити невідкладних заходів, хоча б при цьому змінювались умови зберігання товарів, визначені договором. На товарний склад покладається при цьому обов’язок повідомити поклажодавця про вжиті невідкладні заходи.
2. Акт, про який йдеться у ч. 2 ст. 960 ЦК, може бути складений товарним складом за підписами своїх працівників. Проте у випадках, коли є можливість перекласти відповідальність за незбереження товару на поклажодавця, доцільно було б залучати до участі в прийманні представника незаінтересованої організації.
Стаття 961. Складські документи
1. Товарний склад на підтвердження прийняття товару видає один із таких складських документів:
складську квитанцію;
просте складське свідоцтво;
подвійне складське свідоцтво.
2. Товар, прийнятий на зберігання за простим або подвійним складським свідоцтвом, може бути предметом застави протягом строку зберігання товару на підставі застави цього свідоцтва.
1. Складською квитанцією підтверджується прийняття товару на зберігання товарним складом. Сертифіковані товарні склади на підтвердження укладення договору зберігання видають просте складське свідоцтво або подвійне складське свідоцтво.
2. Відповідно до ч. 2 ст. 961 ЦК предметом застави може бути товар, прийнятий на зберігання за простим або подвійним складським свідоцтвом, на підставі застави цього свідоцтва. Автори цього видання дійшли висновку, що ч. 2 ст. 961 ЦК застосуванню не підлягає, оскільки вона суперечить спеціальним правилам Закону «Про сертифіковані товарні склади та прості і подвійні складські свідоцтва» [180]. Слід також враховувати, що відповідно до ст. 29 цього Закону закони (це поширюється і на Цивільний кодекс) до приведення їх у відповідність з цим Законом діють у частині, в якій вони не суперечать цьому Закону. Відповідно до частини першої ст. 3 Закону просте складське свідоцтво видається на пред’явника. Це ж встановлюється ч. 2 ст. 965 ЦК.
Володілець простого складського свідоцтва може передати його (а не товар!) в заставу (частина друга ст. 21 Закону). При цьому поклажодавець зобов’язаний передати просте складське свідоцтво у володіння заставодержателя. Формулювання частини першої ст. 53 Закону «Про заставу» [50] («якщо законом чи договором не передбачено інше, застава векселя чи іншого цінного папера, який може бути переданий шляхом вчинення передавального напису (індосаменту), здійснюється шляхом індосаменту і вручення заставодержателю індосованого цінного папера») не виключає укладення договору застави простого складського свідоцтва в формі, яка передбачена ст. 13 Закону «Про заставу» (письмова форма). Хоч просте складське свідоцтво і видається на пред’явника (частина перша ст. 3 Закону), передання прав, встановлених простим складським свідоцтвом, здійснюється шляхом передачі його іншому держателю за передавальним написом (частина перша ст. 21 Закону). Отже, передавальний напис на простому складському свідоцтві є необхідним. Тим більше він є необхідним, що перед видачею товару в обмін на складське свідоцтво сертифікований товарний склад зобов’язаний перевірити наявність прав на володіння свідоцтвом та отримання товару (частина друга ст. 18 Закону). Договором застави може бути передбачено, що звернення стягнення на просте складське свідоцтво як предмет застави здійснюється шляхом залишення свідоцтва у заставодержателя, що дає йому право як володільцю свідоцтва отримати товар на складі в обмін на свідоцтво, як це встановлено ст. 18 Закону [180]. Якщо ж таке договором застави не передбачено, звернення стягнення на просте складське свідоцтво має здійснюватись в судовому порядку, як це передбачено ч. 1 ст. 590 ЦК, а в подальшому видача товару із сертифікованого товарного складу має здійснюватись у загальному порядку (ст. 18 Закону).
3. Передання в заставу товару, який зберігається на сертифікованому товарному складі на підставі простого складського свідоцтва є неможливим. За наявності такого наміру поклажодавець має в порядку, встановленому частиною третьою ст. 21 Закону, здійснити погашення простого складського свідоцтва. Замість нього видається подвійне складське свідоцтво. У подальшому здійснюється застава товару, який зберігається на підставі подвійного складського свідоцтва.
4. Якщо товар зберігається на сертифікованому товарному складі на підставі подвійного складського свідоцтва, здійснюється застава товару (а не свідоцтва) в порядку, встановленому ст. 14 Закону. У цьому разі укладення договору застави в формі, що відповідає ст. 13 Закону «Про заставу» [50], є обов’язковим. Договір застави при цьому вважається укладеним з моменту, встановленого ст. 638, 640 ЦК. Застава виникає також з цього моменту, але тільки за умови, що заставна частина подвійного складського свідоцтва (заставне свідоцтво) відокремлена і передана заставодавцем заставодержателю (частина третя ст. 14 Закону).
5. Із ст. 17 Закону випливає, що звернення стягнення на товар, який зберігається на підставі подвійного складського свідоцтва та який є предметом застави, здійснюється лише в судовому порядку.
Стаття 962. Подвійне складське свідоцтво
1. Подвійне складське свідоцтво складається з двох частин — складського свідоцтва та заставного свідоцтва (варанта), які можуть бути відокремлені одне від одного.
2. У кожній з двох частин подвійного складського свідоцтва мають бути однаково зазначені:
1) найменування та місцезнаходження товарного складу, що прийняв товар на зберігання;
2) номер свідоцтва за реєстром товарного складу;
3) найменування юридичної особи або ім’я фізичної особи, від якої прийнято товар на зберігання, її місцезнаходження або місце проживання;
4) найменування і кількість прийнятого на зберігання товару — число одиниць та (або) товарних місць та (або) міра (вага, об’єм) товару;
5) строк, на який прийнято товар на зберігання, або вказівка на те, що товар прийнято на зберігання до запитання;
6) розмір плати за зберігання або тарифи, на підставі яких вона обчислюється, та порядок її сплати;
7) дата видачі свідоцтва.
Кожна з двох частин подвійного складського свідоцтва повинна також містити ідентичні підписи і уповноваженої особи та печатки товарного складу.
3. Документ, що не відповідає вимогам цієї статті, не є подвійним складським свідоцтвом.
1. Подвійне складське свідоцтво складається із двох частин. Перша із них — це складське свідоцтво, а друга — заставне свідоцтво, яке в ст. 962 ЦК іменується варантом. Останній термін в Законі не вживається.
2. Відомості, які відповідно до ч. 2 ст. 962 ЦК мають бути зазначені в подвійному складському свідоцтві, слід визнати істотними умовами договору зберігання. За їх відсутності договір складського зберігання не може вважатись укладеним, а документ, що не відповідає вимогам ч. 2 ст. 962 ЦК, не визнається подвійним складським свідоцтвом. Ці правила застосовуються і тоді, коли в подвійному складському свідоцтві відсутні відомості, які не можуть бути визнані умовами договору, а є лише обов’язковими реквізитами подвійного складського свідоцтва (місцезнаходження сторін, дата видачі свідоцтва, його номер за реєстром товарного складу).
3. Відповідно до ст. 5 Закону бланки складських свідоцтв є бланками суворого обліку. Форма, порядок виготовлення і використання бланків складських свідоцтв встановлюються законодавством.
4. Відповідно до ч. 2 ст. 962 ЦК кожна із двох частин подвійного складського свідоцтва повинна мати ідентичні підписи уповноваженої особи та печатку товарного складу. Під уповноваженою особою тут розуміється не обов’язково орган юридичної особи (сертифікованого товарного складу), а будь-яка особа, уповноважена органом юридичної особи. Наявність такого повноваження доцільно було б ретельно перевіряти, оскільки в Цивільному кодексі 2003 р. не міститься положення про те, що право на представництво може випливати із обставин, за яких діє представник.
Стаття 963. Права володільця складського та заставного свідоцтва
1. Володілець складського та заставного свідоцтва має право розпоряджатися товаром, що зберігається на товарному складі.
2. Володілець лише складського свідоцтва має право розпоряджатися товаром, але цей товар не може бути взятий зі складу до погашення кредиту, виданого за заставним свідоцтвом.
3. Володілець лише заставного свідоцтва має право застави на товар на суму відповідно до суми кредиту та процентів за користування ним. У разі застави товару відмітка про це робиться на складському свідоцтві.
1. Як і будь-який поклажодавець, поклажодавець, який передав товар для зберігання на товарному складі на підставі подвійного складського свідоцтва, має право розпоряджатись своїм товаром, в тому числі поклажодавець має право в будь-який момент забрати свій товар зі складу. Плата за зберігання при цьому вноситься за період фактичного зберігання, якщо інше не передбачено договором. Право розпоряджатися товаром, переданим на зберігання на підставі подвійного складського свідоцтва, визнається за володільцем свідоцтва.
2. Якщо у зв’язку з заставою товару, що зберігається на підставі подвійного складського свідоцтва, та передачею заставного свідоцтва заставодержателю у поклажодавця залишилось лише складське свідоцтво, ч. 2 ст. 963 ЦК визнає за ним право розпоряджання товаром. Але забрати товар зі складу поклажодавець за таких умов права не має.
3. Право заставодержателя (володільця заставного свідоцтва) на заставлений товар обмежується сумою кредиту та відсотків за користування ним. Проте сторони договору застави вправі встановити, що за рахунок заставленого товару задовольняються і інші вимоги заставодержателя, передбачені ч. 2 ст. 589 ЦК (всі або деякі із них).
Стаття 964. Передання складського та заставного свідоцтва
1. Складське та заставне свідоцтва можуть передаватися разом або окремо за передавальними написами.
1. Відповідно до ч. 3 ст. 29 Закону «Про сертифіковані товарні склади та прості і подвійні складські свідоцтва» [180] закони та інші нормативно-правові акти до приведення їх у відповідність з цим Законом застосовуються у частині, що не суперечить цьому Закону. Названий Закон не передбачає передання за передавальним написом складського і заставного свідоцтва разом. Але положення ст. 964 ЦК, що передбачає таке передання, не слід тлумачити так, що воно суперечить ч. 3 ст. 29 названого Закону, тому воно підлягає застосуванню.
Стаття 965. Просте складське свідоцтво
1. Просте складське свідоцтво видається на пред’явника.
2. Просте складське свідоцтво має містити відомості, встановлені пунктами 1,2, 4, 7 та абзацом дев’ятим частини другої статті 962 цього Кодексу, а також вказівку на те, що воно видане на пред’явника.
3. Документ, що не відповідає вимогам цієї статті, не є простим складським свідоцтвом.
1. Просте складське свідоцтво має відповідати формі, що встановлена законодавством (частина друга ст. 5 Закону «Про сертифіковані товарні склади та прості і подвійні складські свідоцтва»). На цей час така форма не затверджена. Якщо просте складське свідоцтво оформлене з порушенням вимог, встановлених ч. 2 ст. 965 ЦК, такий документ не є простим складським свідоцтвом, а договір зберігання, що відповідає вимогам зберігання на сертифікованому товарному складі в таких випадках, не може вважатись укладеним. Проте в таких випадках немає підстав заперечувати укладення договору зберігання, на який не поширюються правила про зберігання на сертифікованому товарному складі.
2. Просте складське свідоцтво не називається цінним папером ні в Цивільному кодексі, ні в Законі. Але в ст. 1 Закону складські свідоцтва визначаються як товаророзпорядчі складські документи, що засвідчують право власності. Складські свідоцтва підпадають під визначення цінних паперів (ч. 1 ст. З Закону «Про цінні папери та фондовий ринок» [189]) і належать до категорії товаророзпорядчих цінних паперів (п. 6 ч. 5 ст. З названого Закону). Просте складське свідоцтво видається на пред’явника. У ньому не передбачено зазначення на найменування особи, від якої прийнято товар на зберігання, її місцезнаходження або місце проживання. Тому до простих складських свідоцтв мало б застосовуватись правило ч. 1 — 2 ст. 4 Закону «Про цінні папери та фондовий ринок», відповідно до якого цінні папери на пред’явника обертаються вільно. Передання шляхом повного індосаменту передбачено цим Законом тільки стосовно іменних цінних паперів. Проте не можна заперечувати право законодавця встановлювати будь-які спеціальні правила. З урахуванням цього підлягають застосуванню спеціальні правила Закону, відповідно до яких хоч просте складське свідоцтво і видається на пред’явника (ч. 1 ст. 965 ЦК; частина перша ст. 3 Закону), передання прав, встановлених простим складським свідоцтвом, здійснюється шляхом його передання іншому держателю за зробленим на простому складському свідоцтві передавальним написом (частина перша ст. 21 Закону). Відповідно до ст. 25 Закону передавальний напис обов’язково має містити повне найменування юридичних осіб чи прізвища, імена та по батькові володільця простого складського свідоцтва та особи, якій просте складське свідоцтво передається. Порушення цієї вимоги тягне недійсність передавального напису. Можливе і подальше передання простого складського свідоцтва шляхом вчинення передавальних написів. Стосовно передавальних написів, які вчиняються фізичними особами, встановлене обов’язкове їх нотаріальне посвідчення. Вчинення передавального напису слід кваліфікувати як вчинення правочину, щодо якого законом встановлене обов’язкове нотаріальне посвідчення.
Стаття 966. Видача товару за подвійним складським свідоцтвом
1. Товарний склад видає товари володільцеві складського та заставного свідоцтва (подвійного складського свідоцтва) лише в обмін на обидва свідоцтва разом.
2. Володільцеві складського свідоцтва, який не має заставного свідоцтва, але сплатив суму боргу за ним, склад видає товар лише в обмін на складське свідоцтво та за умови надання разом з ним квитанції про сплату всієї суми боргу за заставним свідоцтвом.
Товарний склад, що видав товар володільцеві складського свідоцтва, який не має заставного свідоцтва та не сплатив суму боргу за ним, відповідає перед володільцем заставного свідоцтва за платіж усієї суми, забезпеченої за ним.
3. Володілець складського та заставного свідоцтва має право вимагати видачі товару частинами. При цьому в обмін на первісні свідоцтва йому видаються нові свідоцтва на товар, що залишився на складі.
1. Якщо товар на товарному складі зберігається на підставі подвійного складського свідоцтва, товар може бути виданий із складу лише в обмін на обидва свідоцтва (складське і заставне) разом. Якщо поклажодавець — володілець складського і заставного свідоцтв вимагає видачі товару частинами, — це можливе. Але при цьому первісні свідоцтва він має повернути, а взамін їх йому видаються нові складські свідоцтва на товар, що залишився на складі.
2. В обмін на складське свідоцтво (за відсутності у поклажодавця заставного свідоцтва) товар може бути виданий лише за умови надання поклажодавцем складського свідоцтва та квитанції про виплату всієї суми боргу за заставним свідоцтвом. Відомості про суму боргу, забезпеченого заставою товару, що зберігається на підставі подвійного складського свідоцтва, товарний склад отримує від заставодержателя, на якого покладається обов’язок письмово проінформувати склад про прийняття товару в заставу впродовж трьох робочих днів після виникнення застави (частина п’ята ст. 14 Закону). У разі порушення сертифікованим товарним складом викладених умов видачі товару за складським свідоцтвом за відсутності заставного свідоцтва, товарний склад відповідає перед заставодержателем за платіж усієї суми, забезпеченої товаром, який зберігається на підставі подвійного складського свідоцтва.
3. Сторони договору застави товару, прийнятого на зберігання за подвійним складським свідоцтвом, не вправі передбачити в договорі, що звернення стягнення на товар в порядку задоволення вимог заставодержателя до заставодавця (поклажодавця) може бути здійснене шляхом видачі товару товарним складом заставодержателю, оскільки відповідно до частини першої ст. 17 Закону товар, на який звернено стягнення та який зберігається на підставі подвійного складського свідоцтва, може бути виданий з товарного складу за рішенням суду або відповідно до Закону «Про виконавче провадження» [100].
§ 3. СПЕЦІАЛЬНІ ВИДИ ЗБЕРІГАННЯ
Стаття 967. Зберігання речі у ломбарді
1. Договір зберігання речі, прийнятої ломбардом від фізичної особи, оформляється видачею іменної квитанції.
2. Ціна речі визначається за домовленістю сторін.
3. Ломбард зобов’язаний страхувати на користь поклажодавця за свій рахунок речі, прийняті на зберігання, виходячи з повної суми їх оцінки.
1. Ломбарди надають позику під заставу рухомого майна. Так зазвичай визначаються ломбарди (див., наприклад, Юридична енциклопедія. Т. 3. — К.: Українська енциклопедія, 2001, с. 521). Таке розуміння ломбарду свого часу знайшло відображення в Цивільному кодексі 1963 р. (ст. 378), в Законі «Про заставу» [50] (частина четверта ст. 48).
Уже після прийняття нового Цивільного кодексу Кабінет Міністрів в п. 2 Порядку проведення внутрішнього фінансового моніторингу суб’єктами господарювання, що проводять господарську діяльність з організації та утримання казино, інших гральних закладів, і ломбардами [324] визначив ломбард як фінансову установу, виключним видом діяльності якої є надання на власний ризик фінансових кредитів фізичним особам готівкою чи у безготівковій формі за рахунок власних або залучених коштів, крім депозитів, під заставу майна чи майнових прав на визначений строк і під відсоток, а також надання супутніх ломбардних послуг. Подібне визначення ломбарду наводиться в п. 1.2 Положення про порядок надання фінансових послуг ломбардами [441].
2. Надання коштів у позику, в тому числі і на умовах фінансового кредиту, визнається фінансовою послугою (п. 6 ч. 1 ст. 4 Закону «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» [135]). У п. 1 ч. 1 ст. 1 названого Закону ломбарди прямо визнаються фінансовими установами. Як і будь-які. фінансові послуги, ломбардні послуги можуть надавати тільки фінансові установи. Отже, діяльність ломбарду може здійснюватись тільки після внесення запису про нього до відповідного державного реєстру фінансових установ (ч. 1 ст. 7 того ж Закону).
Поряд з наданням позики ломбарди здійснюють зберігання речей.
3. Відповідно до ч. 1 ст. 967 ЦК має укладатись договір зберігання речей, прийнятих ломбардом від фізичної особи. Але такий договір не обов’язково має укладатисьокремо. Можливе укладення змішаного договору (ч. 2 ст. 628 ЦК), на підставі якого будуть виникати зобов’язання позики і зобов’язання щодо зберігання. Послуги щодо зберігання ломбард може надавати і без надання позики.
4. Закон не перешкоджає тому, щоб в одному договорі містились умови не тільки щодо позики та зберігання, а і умови про заставу речі, прийнятої на зберігання, та умови про порядок звернення стягнення на заставлену річ (річ, прийняту на зберігання) у разі неповернення суми позики та несплати відсотків.
5. У ч. 1 ст. 967 ЦК зазначається на те, що ломбард приймає річ від фізичної особи. Це відповідає частині четвертій ст. 48 Закону «Про заставу» і п. 2 Порядку проведення внутрішнього фінансового моніторингу суб’єктами господарювання, що проводять господарську діяльність з організації та утримання казино, інших гральних закладів, і ломбардами. Договір зберігання оформляється видачею поклажодавцеві іменної квитанції.
6. Визначення ціни речі, яка передана на зберігання в ломбард, є істотною умовою договору зберігання речі в ломбарді. Це важливо у зв’язку з можливою реалізацією ломбардом речі відповідно до умов договору з метою погашення зобов’язання поклажодавця щодо погашення позики, яка надана йому ломбардом.
7. Частина 3 ст. 967 ЦК викликає інтерес її співвідношенням із ст. 5 та 7 Закону «Про страхування» [139], які не передбачають обов’язкового страхування речей, переданих до ломбарду на зберігання. Частина 3 ст. 967 ЦК формулює суто приватноправову норму. На відміну від цієї статті в ст. 5 та 7 Закону «Про страхування» формулюються як норми цивільного права, так і норми публічного права. Тому здається, що ч. 3 ст. 967 ЦК не може тлумачитись в такий спосіб, що вона суперечить спеціальним правилам ст. 5, 7 Закону «Про страхування» і не може застосовуватись.
Стаття 968. Продаж речі, яку поклажодавець не забрав з ломбарду
1. Річ, яку поклажодавець не забрав із ломбарду після спливу трьох місяців від дня закінчення строку договору зберігання, може бути продана ломбардом у порядку, встановленому законом.
2. Із суми виторгу, одержаної від продажу речі, вираховуються плата за зберігання та інші платежі, які належить зробити ломбардові. Залишок суми виторгу повертається поклажодавцеві.
1. Відповідно до ч. 1 ст. 968 ЦК річ, передана в ломбард на зберігання, підлягає продажу, якщо впродовж трьох місяців від дня закінчення строку зберігання поклажодавець не забрав річ із ломбарду. Це правило не перешкоджає встановленню в договорі зберігання умови про можливість продажу ломбардом речі, що передана йому на зберігання, з метою погашення заборгованості поклажодавця перед ломбардом за зобов’язанням позики.
Стаття 969. Зберігання цінностей у банку
1. Банк може прийняти на зберігання документи, цінні папери, дорогоцінні метали, каміння, інші коштовності та цінності.
2. Банк може бути уповноважений поклажодавцем на вчинення правочинів з цінними паперами, прийнятими на зберігання.
3. Укладення договору зберігання цінностей у банку засвідчується видачею банком поклажодавцеві іменного документа, пред’явлення якого є підставою для повернення цінностей поклажодавцеві.
1. Відповідно до п. 5, 6 частини четвертої ст. 47 Закону «Про банки і банківську діяльність» [122] банки можуть здійснювати довірче управління цінними паперами та депозитарну діяльність. З цим погоджуються положення ч. 1 та 2 ст. 969 ЦК, відповідно до яких банк може прийняти на зберігання цінні папери, а поклажодавець може уповноважити банк на вчинення правочинів з цінними паперами, прийнятими на зберігання.
2. Відповідно до п. 8 частини другої ст. 47 того ж Закону банки можуть надавати послуги з відповідального зберігання. З цим погоджується надання ч. 1 ст. 969 ЦК права банкам приймати на зберігання документи, дорогоцінні метали, каміння, інші коштовності та цінності.
Стаття 970. Договір про надання індивідуального банківського сейфа, що охороняється банком
1. Банк може передати поклажодавцеві індивідуальний банківський сейф (його частину або спеціальне приміщення) для зберігання у ньому цінностей та роботи з ними.
2. Банк видає поклажодавцеві ключ від сейфа, картку, що ідентифікує поклажодавця, інший знак або документ, що посвідчує право його пред’явника на доступ до сейфа та одержання з нього цінностей.
3. Банк приймає від поклажодавця цінності, контролює їх поміщення у сейф та одержання їх із сейфа.
1. Банкам надається право надавати в оренду сейфи для зберігання цінностей і документів (п. 8 частини другої ст. 47 Закону «Про банки і банківську діяльність»). Частина 1 ст. 970 ЦК доповнює це положення вказанням на можливість передання поклажодавцеві частини сейфа або спеціального приміщення для зберігання в ньому цінностей та роботи з ними. Із ч. 1 ст. 970 ЦК випливає, що такі дії здійснюються на підставі договору зберігання, тобто договору, який підпорядковується правовому режиму ст. 970 і ст. 936 — 955 ЦК. Застосовувати до таких правовідносин законодавство про найм (оренду) підстав немає. Такою підставою не може бути зазначення на оренду в п. 8 частини другої ст. 47 названого вище Закону [122]. Про правову природу цього договору як договору зберігання свідчить зазначення в ч. З ст. 970 ЦК на те, що банк приймає від поклажодавця цінності, контролює їх поміщення у сейф та одержання із сейфа.
Стаття 971. Договір про надання індивідуального банківського сейфа, що не охороняється банком
1. До договору про надання особі банківського сейфа без відповідальності банку за вміст сейфа застосовуються положення цього Кодексу про майновий найм (оренду).
1. Стаття 971 ЦК, на відміну від ст. 970 ЦК, регулює відносини щодо надання індивідуального банківського сейфу без відповідальності банку за вміст сейфу. Це означає, що банк відповідає лише за схоронність сейфу, якщо він залишається в приміщеннях чи на території банку. Із заголовку ст. 971 ЦК випливає, що банк взагалі не зобов’язується охороняти сейф. За наявності суперечності між змістом та заголовком ст. 971 ЦК у відповідних договорах слід чітко визначати межі відповідальності банку. У принципі, не виключається надання банком в користування сейфу іншій особі з умовою про те, що ця особа сама буде забезпечувати охорону сейфа. Але ж у включенні до глави Цивільного кодексу, що присвячена зберіганню, положень про надання сейфа в користування з умовою про звільнення банку від відповідальності за забезпечення схоронності сейфу не було ніякої необхідності.
Стаття 972. Зберігання речей у камерах схову організацій, підприємств транспорту
1. Камери схову загального користування, що перебувають у віданні організацій, підприємств транспорту, зобов’язані приймати на зберігання речі пасажирів та інших осіб незалежно від наявності у них проїзних документів.
2. На підтвердження прийняття речі на зберігання до камери схову (крім автоматичних камер) поклажодавцеві видається квитанція або номерний жетон.
3. Збитки, завдані поклажодавцеві внаслідок втрати, нестачі або пошкодження речі, зданої до камери схову, відшкодовуються протягом доби з моменту пред’явлення вимоги про їх відшкодування у розмірі суми оцінки речі, здійсненої при переданні її на зберігання.
4. Строк, протягом якого камера схову зобов’язана зберігати річ, встановлюється правилами, що видаються відповідно до транспортних кодексів (статутів), або за домовленістю сторін. Якщо сторона не забрала річ у встановлені строки, камера схову зобов’язана зберігати її протягом трьох місяців. Зі спливом цього строку річ може бути продана у порядку, встановленому законом.
5. У разі втрати квитанції або номерного жетона річ, здана до камери схову, видається поклажодавцеві після надання доказів належності йому цієї речі.
6. До договору про зберігання речі в автоматичних камерах схову застосовуються положення цього Кодексу про майновий найм (оренду).
1. Якщо у віданні підприємств транспорту є камери схову загального користування, то відповідні юридичні особи несуть обов’язок приймати на зберігання речі пасажирів, а також інших осіб (незалежно від наявності у них проїзних документів). Правові норми про зберігання речей в камерах схову підприємств транспорту формулюються в п. 130, 131 Правил надання послуг пасажирського автомобільного транспорту [315] і п. 3.2 Правил перевезень пасажирів, багажу, вантажобагажу та пошти залізничним транспортом України [448]. Пункт 3.2 останніх Правил передбачає затвердження Міністерством транспорту Правил користування камерами схову [361].
2. У разі незбереження речі, зданої до камери схову, транспортне підприємство відшкодовує поклажодавцеві збитки в розмірі суми оцінки речі, яка (оцінка) здійснена під час передання речі на зберігання. Але на цей час не затверджувались правила про порядок оцінки речей, що здаються в камери схову транспортних підприємств. Тому слід визнати, що відшкодування збитків у разі незбереження речі здійснюється відповідно до загальних правил ст. 951 ЦК.
3. Вважається, що зберігання речей в автоматичних камерах схову поклажодавець здійснює самостійно (поза зобов’язальними відносинами). У межах зобов’язальних правовідносин підприємство транспорту лише надає в користування відділення в автоматичних камерах схову. Тому до таких відносин застосовуються правила щодо найму (оренди), а підприємство транспорту відповідає перед поклажодавцем лише за справність відповідних пристроїв.
Стаття 973. Зберігання речей у гардеробі організації
1. Якщо річ здана у гардероб організації, зберігачем є ця організація.
Зберігай речі, зданої до гардеробу, незалежно від того, чи здійснюється зберігання за плату чи безоплатно, зобов’язаний вжити усіх необхідних заходів щодо забезпечення схоронності речі.
2. Положення цієї статті застосовуються у разі зберігання верхнього одягу, головних уборів у місцях, спеціально відведених для цього, в закладах охорони здоров’я та інших закладах.
1. Гардероби організацій можуть надавати послуги щодо зберігання як за плату, так і безоплатно. У тому і іншому випадках відповідна організація визнається зберігачем і несе обов’язки щодо зберігання, які відповідають ч. 1 ст. 942 і ст. 950 ЦК.
Стаття 974. Зберігання речей пасажира під час його перевезення
1. Перевізник зобов’язаний забезпечити схоронність валізи (сумки), особистих речей пасажира (крім дорогоцінностей та грошей), які пасажир перевозить у відведеному місці.
1. Валізи, сумки, особисті речі пасажир може перевозити безпосередньо при собі, а може перевозити їх у відведеному місці. Такими місцями слід вважати як окремі пристрої, відокремлені, наприклад, від салону автобуса, так і місця, відведені в купе вагону. Введення в дію Цивільного кодексу України не вплинуло на чинність п. 3.1.2 Правил перевезень пасажирів, багажу, вантажобагажу та пошти залізничним транспортом України. Якщо ст. 974 ЦК прямо покладає обов’язок забезпечити схоронність речей пасажира (крім дорогоцінностей і грошей), які пасажир перевозить у відведеному місці, то названий пункт Правил встановлює, що «провідники вагонів не звільняються від відповідальності вживати усіх залежних від них заходів для забезпечення схоронності поклажі пасажирів». Звідси випливає і відповідна норма цивільного права.
2. З введенням в дію нового Цивільного кодексу України зберігає чинність частина друга ст. 91 Повітряного кодексу України [21], відповідно до якої перевізник несе відповідальність за збереження речей, що є у пасажира, якщо буде доведено, що втрата або пошкодження цих речей сталися з вини перевізника. Зберегли також чинність положення ст. 193 КТМ [23], зокрема частина третя цієї статті, яка покладає на перевізника відповідальність за втрату або пошкодження каютного багажу, якщо пасажир доведе, що втрата або пошкодження сталося внаслідок наміру або необережності перевізника.
Стаття 975. Зберігання речей у готелі
1. Готель відповідає за схоронність речей, внесених до готелю особою, яка проживає у ньому. Річ вважається такою, що внесена до готелю, якщо вона передана працівникам готелю або знаходиться у відведеному для особи приміщенні.
2. Готель відповідає за втрату грошей, інших цінностей (цінних паперів, коштовностей) лише за умови, що вони буди окремо передані готелю на зберігання.
3. У разі втрати чи пошкодження речі особа зобов’язана негайно повідомити про це готель.
Якщо до закінчення строку проживання особа не пред’явила свої вимоги до готелю, вважається, що її речі не були втрачені чи пошкоджені.
4. Положення цієї статті застосовуються до зберігання речей фізичних осіб у гуртожитках, мотелях, будинках відпочинку, пансіонатах, санаторіях та інших організаціях, у приміщеннях яких особа тимчасово проживає.
1. Відповідно до заголовку ст. 975 ЦК вона поширюється на відносини щодо зберігання речей в готелях. Але ч. 4 цієї статті поширює її чинність на зберігання речей фізичних осіб в гуртожитках, мотелях, будинках відпочинку, пансіонатах, санаторіях та інших організаціях, у приміщеннях яких особа тимчасово проживає.
2. За загальним правилом за схоронність речей, що внесені до готелю особою, яка в ньому проживає, відповідає готель (юридична особа) як зберігач. Внесеними до готелю вважаються як речі, передані працівникам готелю, так і речі, що знаходяться у відведеному для особи приміщенні. За схоронність цінностей, на які зазначається в ч. 2 ст. 975 ЦК (цінних паперів, коштовностей), готель відповідає лише за умови, що вони були окремо передані готелю на зберігання.
3. Ці жорсткі правила щодо відповідальності готелю дещо пом’якшуються процесуальними нормами (ст. 60 ЦПК [33]), із яких випливає обов’язок особи, яка проживає в готелі, доказувати факт внесення речей до готелю та їх незбереження.
4. Разом з тим, ч. 3 ст. 974 ЦК встановлює певні обмеження для покладення на готель відповідальності за збереження речей. По-перше, на особу покладається обов’язок негайно повідомити готель про втрату або пошкодження речі. Порушення особою цього обов’язку не звільняє готель від відповідальності. По-друге, пред’явлення особою до готелю вимоги після закінчення строку проживання (після того, як особа звільнила надане їй приміщення і покинула готель) виключає відповідальність готелю. Це — вкрай жорсткий обмежувальний строк. Але при доведенні вини готелю в незбереженні майна особи (при спростуванні припущення, що встановлюється абзацом другим ч. 3 ст. 975 ЦК) стягнення збитків з готелю є можливим, хоча б до закінчення строку проживання особа і не пред’явила відповідну вимогу до готелю.
Стаття 976. Зберігання речей, що є предметом спору
1. Дві або більше осіб, між якими виник спір про право на річ, можуть передати цю річ третій особі, яка бере на себе обов’язок після вирішення спору повернути річ особі, визначеній за рішенням суду або за погодженням усіх осіб, між якими є спір.
2. Річ, яка є предметом спору, може бути передана на зберігання за рішенням суду.
Зберігачем у цьому разі може бути особа, призначена судом, або особа, визначена за домовленістю сторін, між якими є спір. Річ передається на зберігання іншій особі за її згодою, якщо інше не встановлено законом. Зберігач має право на плату за рахунок сторін, між якими є спір.
1. Передання речі, щодо якої виник спір про право, на зберігання третій особі можливе за рішенням сторін, які спорять, або за рішенням суду (тут, як і в численних інших випадках в Цивільному кодексі, термін «рішення суду» охоплює собою не тільки власне «рішення», а і ухвали та постанови судів). Третя особа визначається за згодою між сторонами, які спорять, або судом. На відносини щодо зберігання в таких випадках поширюються загальні правила про зберігання, зокрема зберігач має право на отримання плати за зберігання за рахунок сторін, які спорять.
Стаття 977. Зберігання автотранспортних засобів
1. Якщо зберігання автотранспортних засобів здійснюється суб’єктом підприємницької діяльності, такий договір є публічним.
2. За договором зберігання транспортного.засобу в боксах та гаражах, на спеціальних стоянках зберігач зобов’язується не допускати проникнення в них сторонніх осіб і видати транспортний засіб за першою вимогою поклажодавця.
Договір зберігання транспортного засобу поширюється також на відносини між гаражно-будівельним чи гаражним кооперативом та їх членами, якщо інше не встановлено законом або статутом кооперативу.
Прийняття автотранспортного засобу на зберігання посвідчується квитанцією (номером, жетоном).
1. Якщо зберігання автотранспортних засобів здійснює суб’єкт підприємницької діяльності за плату, договір зберігання вважається публічним. На правовідносини, що виникають на підставі таких договорів, поширюється чинність Правил зберігання транспортних засобів на автостоянках.
2. Зберігай автотранспортних засобів відповідно до ч. 1 ст. 936 ЦК зобов’язаний зберігати такі засоби та повернути їх поклажодавцеві у схоронності. Додатково встановлюється, що у разі зберігання автотранспортних засобів у боксах, гаражах, на спеціальних стоянках зберігай зобов’язується не допускати в них сторонніх осіб.
3. Укладення договору зберігання та прийняття автотранспортного засобу на зберігання посвідчується квитанцією або жетоном. Немає підстав заперечувати доказову силу касового чека, який може видаватися поклажодавцеві замість квитанції відповідно до п. 15 Правил зберігання транспортних засобів на автостоянках:
Стаття 978. Договір охорони
1. За договором охорони охоронець, який є суб’єктом підприємницької діяльності, зобов’язується забезпечити недоторканність особи чи майна, які охороняються. Володілець такого майна або особа, яку охороняють, зобов’язані виконувати передбачені договором правила особистої та майнової безпеки і щомісячно сплачувати охоронцю встановлену плату.
1. Стаття 978 ЦК опосередковано визнає договір охорони майна або особи спеціальним видом зберігання, оскільки параграф, до якого включена ця стаття, має заголовок «Спеціальні види зберігання». Як і до відносин щодо інших спеціальних видів зберігання, до відносин щодо охорони майна (об’єктів) або особи застосовуються загальні правила про зберігання, що формулюються в ст. 936 — 954 ЦК. На це прямо зазначається в ст. 955 ЦК.
2. Права та обов’язки сторін за договором охорони визначаються договором. Якщо інше не встановлено договором, володілець майна, що охороняється, або особа, охорона якої здійснюється, зобов’язані щомісячно сплачувати охоронцю встановлену плату. Договором на особу, якій надаються послуги щодо охорони, може бути покладено обов’язок виконувати передбачені договором правила особистої та майнової безпеки.
ГЛАВА 67 СТРАХУВАННЯ
Стаття 979. Договір страхування
1. За договором страхування одна сторона (страховик) зобов’язується у разі настання певної події (страхового випадку) виплатити другій стороні (страхувальникові) або іншій особі, визначеній у договорі, грошову суму (страхову виплату), а страхувальник зобов’язується сплачувати страхові платежі та виконувати інші умови договору.
1. Договір страхування визначається в ст. 979 ЦК як консенсуальний. На підставі договору на стороні страхувальника виникає обов’язок сплачувати страхові платежі та виконувати інші умови договору. Стосовно страховика договір страхування є типовим правочином, вчиненим під умовою. Основний обов’язок страховика — виплатити страхувальникові або іншій особі, визначеній у договорі, грошову суму (страхову виплату) виникає у випадку настання події (страхового випадку), стосовно якої невідомо, настане вона чи ні (відкладальна обставина — ч. 1 ст. 212 ЦК). Правда, закону не буде суперечити визнання договором страхування страховим випадком також події, стосовно якої відомо, що вона настане.
2. Крім положень ст. 979 — 999 ЦК до відносин щодо страхування застосовується Закон «Про страхування» [139], який зберіг чинність після введення в дію Цивільного кодексу. Цей Закон є комплексним нормативно-правовим актом, в якому формулюються норми не тільки цивільного, а і публічного права. Чинність Закону «Про страхування» не поширюється на відносини щодо соціального страхування (загальнообов’язкового державного пенсійного страхування, страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань, страхування у зв’язку з тимчасовою втратою працездатності та витратами, пов’язаними з народженням і похованням, страхування на випадок безробіття, а також державного обов’язкового особистого страхування окремих категорій осіб). До відносин з приводу недержавного пенсійного страхування цей Закон застосовується (ст. З Закону «Про недержавне пенсійне забезпечення» [160]). До відносин з приводу морського страхування переважно застосовуються положення Кодексу торговельного мореплавства (ст. 239 — 376) [23].
Стаття 980. Предмет договору страхування
1. Предметом договору страхування можуть бути майнові інтереси, які не суперечать закону і пов’язані з:
1) життям, здоров’ям, працездатністю та пенсійним забезпеченням (особисте страхування);
2) володінням, користуванням і розпоряджанням майном (майнове страхування);
3) відшкодуванням шкоди, завданої страхувальником (страхування відповідальності).
1. Предмет договору страхування у ст. 980 ЦК визначається так само, як об’єкти страхування визначаються у ст. 4 Закону «Про страхування». Слід враховувати, що майнове страхування, як воно визначене в п. 2 ст. 980 ЦК і абзаці третьому ст. 4 Закону «Про страхування», не виходить за межі права власності. Але спеціальними правилами ст. 6, 7 Закону «Про страхування» передбачається страхування і майнових ризиків, що виникають у зобов’язальних правовідносинах (страхування кредитів, фінансових ризиків, медичних витрат тощо).
Стаття 981. Форма договору страхування
1. Договір страхування укладається в письмовій формі.
Договір страхування може укладатись шляхом видачі страховиком страхувальникові страхового свідоцтва (поліса, сертифіката).
2. У разі недодержання письмової форми договору страхування такий договір є нікчемним.
1. Для договору страхування встановлена обов’язкова письмова форма. Її порушення тягне нікчемність договору. Проте підписання обома сторонами договору страхування не є обов’язковим, оскільки допускається укладення договору шляхом видачі страховиком страхувальникові страхового свідоцтва, поліса, сертифіката. Такі документи у ч. 2 ст. 18 Закону «Про страхування» прямо називаються формою договору страхування.
2. З уведенням в дію Цивільного кодексу зберегли чинність положення частини четвертої ст. 18 Закону «Про страхування», відповідно до яких договір страхування життя може бути укладений шляхом обміну листами, документами, підписаними сторонами, які їх надсилають. Це правило не виключає укладення в такий спосіб інших договорів страхування, оскільки із частини четвертої ст. 18 Закону «Про страхування» така заборона не випливає.
3. Відповідно до частини першої ст. 18 Закону «Про страхування» страхувальник може виявити свою волю на укладення договору страхування як шляхом подання заяви за формою, встановленою страховиком, так і в інший спосіб. Страховикові надається право при укладенні договору запросити у страхувальника баланс або довідку про фінансовий стан, підтверджену аудитором, та інші документи, необхідні для оцінки страхового ризику.
Стаття 982. Істотні умови договору страхування
1. Істотними умовами договору страхування є предмет договору страхування, страховий випадок, розмір грошової суми, в межах якої страховик зобов’язаний провести виплату у разі настання страхового випадку (страхова сума), розмір страхового платежу і строки його сплати, строк договору та інші умови, визначені актами цивільного законодавства.
1. Перелік істотних умов договору страхування, наведений у ст. 982 ЦК, є значно меншим, ніж той, який наводиться в частині четвертій ст. 16 Закону «Про страхування» (тут істотні умови позначаються як умови, які повинен містити договір страхування). Стаття 982 ЦК не виключає дії частини четвертої ст. 16 Закону «Про страхування». Проте у разі початку виконання своїх зобов’язань сторонами договору страхування він не може бути визнаний неукладеним (таким, що не відбувся внаслідок того, що в договорі відсутні певні умови, що визнаються істотними). Це стосується і договорів страхування, які кваліфікуються як господарські.
Стаття 983. Момент набрання чинності договором страхування
1. Договір страхування набирає чинності з моменту внесення страхувальником першого страхового платежу, якщо інше не встановлено договором.
1. Відповідно до ст. 983 ЦК не змінюється загальне правило про момент, з якого договір страхування вважається укладеним, яке (правило про момент) стосовно всіх видів договорів визначається ч. 1 ст. 640 ЦК. Але ст. 983 ЦК встановлює спеціальне правило про момент, з якого договір страхування набирає чинності, яке (спеціальне правило) виключає дію загального правила ч. 2 ст. 631 ЦК, відповідно до якого договір набирає чинності з моменту його укладення. Згідно зі ст. 983 ЦК договір страхування набирає чинності з моменту внесення страхувальником першого страхового платежу. Таке ж правило встановлене частиною третьою ст. 18 Закону «Про страхування» [139]. Це не дає підстав стверджувати, що договір страхування є реальним, але цьому договору частково надається такий характер. У силу цього укладення договору не є достатнім для виникнення зобов’язання страхування. Страхувальник не може бути примушений до сплати першого страхового платежу, оскільки до цієї сплати договір не набрав чинності, а зобов’язання щодо сплати не виникло.
2. Стосовно власне страхового зобов’язання страховика договір страхування в більшості випадків є типовим правочином, який здійснюється під відкладальною умовою: зобов’язання страховика здійснити страхову виплату виникає при настанні обставини, щодо якої в момент укладення договору не було відомо, настане така обставина чи ні (страхового випадку). Разом з тим поширюється укладення і таких договорів страхування, якими передбачається здійснення страхових виплат у разі настання обставин, щодо яких при укладенні договору було відомо, що вони неодмінно настануть.
Стаття 984. Сторони у договорі страхування
1. Страховиком є юридична особа, яка спеціально створена для здійснення страхової діяльності та одержала у встановленому порядку ліцензію на здійснення страхової діяльності.
Вимоги, яким повинні відповідати страховики, порядок ліцензування їх діяльності та здійснення державного нагляду за страховою діяльністю встановлюються законом.
2. Страхувальником може бути фізична або юридична особа.
1. Укладати договір страхування як страховики мають право юридичні особи, численні вимоги до яких встановлені ст. 2 Закону «Про страхування» та іншими положеннями цього Закону та інших законів. Визнається право бути страховиками лише за фінансовими установами, які створені в організаційно-правових формах акціонерних, повних, командитних товариств або товариств з додатковою відповідальністю. Учасників страховика повинно бути не менше трьох. В окремих випадках, встановлених законодавством, страховиками визнаються державні організації.
2. Встановлені спеціальні вимоги до розміру статутного (складеного) капіталу (фонду) страховиків. Мінімальний розмір статутного (складеного) капіталу (фонду) страховика складає 1 млн євро за валютним обмінним курсом. Для страховиків, які займаються страхуванням життя, мінімальний розмір статутного (складеного) капіталу (фонду) встановлений в розмірі 1,5 млн евро (частина друга ст. ЗО Закону «Про страхування»). Статутний капітал (фонд) страховика при його (капіталу, фонду) створенні або збільшенні повинен бути сплачений в грошовій формі. Як виняток із цього правила дозволяється формування до 25 відсотків загального розміру статутного (складеного) капіталу (фонду) за рахунок цінних паперів, що випускаються державою (за номінальною вартістю). Обмежується участь страховиків в статутному (складеному) капіталі інших страховиків.
3. Жорстко обмежується правоздатність страховиків. Ці спеціальні правила ст. 2 Закону «Про страхування» зберегли чинність і після введення в дію нового Цивільного кодексу, ст. 91 якого визнає за юридичними особами загальну правоздатність, яка може обмежуватись тільки судом та здійснення якої в певних випадках передбачає отримання ліцензії.
Страховикам надається право здійснювати лише страхування, перестрахування та фінансову діяльність, пов’язану з формування і розміщенням страхових резервів та їх управлінням. Крім того, дозволяється здійснення страхування і перестрахування у вигляді надання послуг для інших страховиків, надання послуг, безпосередньо пов’язаних з цими видами діяльності. Нарешті страховики, як і будь-яка юридична особа, вправі здійснювати будь-які правочини, спрямовані на господарське забезпечення їх діяльності. Страховики, які здійснюють страхування життя, можуть також надавати кредити.
Юридична особа не може отримати статус страховика у разі, якщо вона з моменту створення хоча б впродовж нетривалого часу займалась іншими, ніж страхування, видами діяльності.
4. Порядок ліцензування діяльності страховиків відповідно до ч. 1 ст. 984 ЦК має встановлюватись законом. На страховиків поширюється чинність Закону «Про ліцензування певних видів господарської діяльності» [119]. З введенням в дію нового Цивільного кодексу зберегли чинність Ліцензійні умови провадження страхової діяльності, затверджені розпорядженням Державної комісії з регулювання ринків фінансових послуг [427]. Ліцензії видаються на кожний вид страхування. Мається на увазі, що види добровільного страхування визначаються ст. б Закону «Про страхування», а види обов’язкового страхування — ст. 7 того ж Закону.
Державний нагляд за страховою діяльністю здійснюється Державною комісією з регулювання ринків фінансових послуг. Положення про цю Державну комісію затверджене Указом Президента України.
Стаття 985. Укладення договору страхування на користь третьої особи
1. Страхувальник має право укласти із страховиком договір на користь третьої особи, якій страховик зобов’язаний здійснити страхову виплату у разі досягнення нею певного віку або настання іншого страхового випадку.
2. Страхувальник має право при укладенні договору страхування призначити фізичну або юридичну особу для одержання страхової виплати (вигодонабувача), а також замінювати її до настання страхового випадку, якщо інше не встановлено договором страхування.
3. Особливості укладення договору страхування на користь третьої особи встановлюються законом.
1. Спеціальні правила ст. 985 ЦК і ст. 3 Закону «Про страхування» не виключають повністю застосування до договорів страхування положень ст. 636 ЦК про договори на користь третьої особи.
2. Крім інших страхових випадків, у ч. 1 ст. 985 ЦК йдеться про такий страховий випадок, як досягнення третьою особою, на користь якої укладено договір страхування, певного віку. Це дає підстави для висновку про те, що чинність ч. 1 ст. 985 ЦК поширюється на договори особистого страхування, в яких застрахованими є треті особи, а не страхувальник. На такі договори поширюється також чинність частини другої ст. 3 Закону «Про страхування», відповідно до якої страхувальники можуть укладати із страховиками договори про страхування третіх осіб лише за їх згодою, крім випадків, передбачених чинним законодавством. Таким договором страхування може бути передбачено, що третя (застрахована) особа набуває прав та обов’язків страхувальника.
3. Частина 2 ст. 985 ЦК поширюється на всі договори страхування. У ст. З Закону «Про страхування» [139] з цього приводу окремо сформульовані два правила, одне із яких стосується особистого страхування, а інше — майнового страхування і страхування відповідальності. Зазначення у частині третій ст. З Закону «Про страхування» на вигодонабувачів, яким можуть бути завдані збитки в результаті настання страхового випадку, не виключає можливості призначення договором майнового страхування вигодонабувачем такої особи, якій в результаті страхового випадку збитків не завдано.
Стаття 986. Співстрахування
1. За згодою страхувальника предмет договору страхування може бути застрахований за одним договором страхування кількома страховиками (співстрахування) з визначенням прав та обов’язків кожного із страховиків.
2. За погодженням між співстраховиками і страхувальником один із співстраховиків може представляти всіх інших співстраховиків у відносинах із страхувальником, залишаючись відповідальним перед ним у розмірах своєї частки.
1. Співстрахування — це укладення одного договору страхування, в якому на стороні страховика виступає декілька осіб. На підставі такого договору виникає зобов’язання, яке на стороні страховиків є частковим: кожен із співстраховиків на підставі такого договору отримує права та обов’язки у відповідній частці. Кожен із них несе відповідальність перед страхувальником у своїй частці.
2. Надання одному із співстраховиків за погодженням між ними та страхувальником права представляти всіх інших страховиків у відносинах із страхувальником не впливає на розподіл прав, обов’язків та відповідальності між співстраховиками.
Стаття 987. Договір перестрахування
1. За договором перестрахування страховик, який уклав договір страхування, страхує в іншого страховика (перестраховика) ризик виконання частини своїх обов’язків перед страхувальником.
2. Страховик, який уклав договір перестрахування, залишається відповідальним перед страхувальником у повному обсязі відповідно до договору страхування.
1. За договором перестрахування страховик, виступаючи у відносинах із перестраховиком як страхувальник, страхує ризик виконання частини своїх обов’язків перед страхувальником за договором страхування. Укладення страховиком договору перестрахування не впливає на права, обов’язки та відповідальність страховика перед страхувальником за договором страхування. Але неможливість виконання страховиком свого зобов’язання перед страхувальником за договором страхування є страховим випадком, який породжує обов’язок перестраховика здійснити на користь страховика за договором страхування (страхувальника за договором перестрахування) страхову виплату. Перестраховик у правовідносини із страхувальником за договором страхування безпосередньо не вступає.
Стаття 988. Обов’язки страховика
1. Страховик зобов’язаний:
1) ознайомити страхувальника з умовами та правилами страхування;
2) протягом двох робочих днів, як тільки стане відомо про настання страхового випадку, вжити заходів щодо оформлення всіх необхідних документів для своєчасного здійснення страхової виплати страхувальникові;
3) у разі настання страхового випадку здійснити страхову виплату у строк, встановлений договором.
Страхова виплата за договором особистого страхування здійснюється незалежно від сум, що виплачуються за державним соціальним страхуванням, соціальним забезпеченням, а також відшкодування шкоди.
Страхова виплата за договором майнового страхування і страхування відповідальності (страхове відшкодування) не може перевищувати розміру реальних збитків. Інші збитки вважаються застрахованими, якщо це встановлено договором.
Страхова виплата за договором майнового страхування здійснюється страховиком у межах страхової суми, яка встановлюється у межах вартості майна на момент укладення договору;
4) відшкодувати витрати, понесені страхувальником у разі настання страхового випадку з метою запобігання або зменшення збитків, якщо це встановлено договором;
5) за заявою страхувальника, у разі здійснення страховиком заходів, що зменшили страховий ризик, або у разі збільшення вартості майна, переукласти з ним договір страхування;
6) не розголошувати відомостей про страхувальника та його майнове становище, крім випадків, встановлених законом.
2. Договором страхування можуть бути встановлені також інші обов’язки страховика.
1. Стаття 988 ЦК встановлює обов’язки страховика. Обов’язки страховика можуть встановлюватись також договором страхування.
2. Правила страхування розробляються страховиками стосовно кожного виду страхування, який виокремлюється в ст. 6 Закону «Про страхування». Вимоги до змісту правил страхування встановлюються ст. 17 Закону «Про страхування». Правила страхування представляються в Державну комісію з регулювання ринків фінансових послуг для реєстрації. На страховика покладається обов’язок «ознайомити» страхувальника з умовами та правилами страхування. «Ознайомити» — це не означає надати примірник правил страхувальникові. Але цим не обмежуються права страхувальника на інформацію, оскільки перелік відомостей, який має бути включений до договору страхування (іншого документа, яким оформляється укладення договору страхування), є досить широким (ст. 16 Закону «Про страхування»).
3. Строк, впродовж якого страховик зобов’язаний вжити заходів щодо оформлення всіх необхідних документів для своєчасного здійснення страхової виплати, встановлений тривалістю два робочих дні з дня, коли страховику стало відомо про настання страхового випадку. Але строк здійснення страхової виплати законом не встановлюється. Він має встановлюватись договором. Лише стосовно виплати страхового відшкодування в порядку страхування цивільної відповідальності власників наземних транспортних засобів встановлено, що воно має' бути здійснено впродовж одного місяця з дня отримання страховиком відповідних документів (ч. 37.1 ст. 37 Закону «Про обов’язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів» [179]).
4. Відносини щодо цивільно-правового страхування не зачіпають відносин щодо загальнообов’язкового державного соціального страхування, щодо соціального страхування (до нього слід віднести, зокрема, державне особисте страхування, яке Законом «Про страхування» виведене за межі цивільно-правового страхування), а також відносин щодо відшкодування шкоди. Право на страхову виплату за обов’язковим цивільно-правовим страхуванням не виключає права на страхову виплату за добровільним страхуванням, якщо тільки при цьому не порушується вимога частини п’ятнадцятої ст. 9 Закону «Про страхування» [139] («при страхуванні майна страхова сума встановлюється в межах вартості майна за цінами і тарифами, що діють на момент укладення договору, якщо інше не передбачено договором страхування»).
5. Страхове відшкодування (цей термін застосовується стосовно страхової виплати за договором майнового страхування і страхування відповідальності) не може перевищувати реальних збитків, як вони визначаються в ст. 22 ЦК. Термін «прямий збиток» (частина сімнадцята ст. 9 Закону «Про страхування») слід розуміти як «реальні збитки», а термін «непрямі збитки» — як упущену вигоду (ст. 22 ЦК). У ч. 1 ст. 988 ЦК непрямим збиткам (упущеній вигоді) відповідає термін «інші збитки». Але слід враховувати, що Закон «Про страхування» не виключає страхування ризику неотримання доходів. Це вимагає відповідного коригування змісту термінів «прямі збитки», «непрямі збитки».
6. Страхова сума визначається в частині першій ст. 9 Закону «Про страхування» як грошова сума, в межах якої страховик відповідно до умов договору зобов’язаний здійснити виплату при настанні страхового випадку.
7. Обов’язок відшкодування страхувальникові витрат, понесених при настанні страхового випадку з метою запобігання або зменшення розміру збитків, що виникли внаслідок страхового випадку, страховик несе тільки за умови, що це передбачено договором страхування.
8. У випадках, передбачених п. 5 ч. 1 ст. 988 ЦК, на страховика покладається обов’язок переукласти договір страхування. Порівняння п. 5 ч. 1 ст. 988 ЦК і п. 5 частини першої ст. 20 Закону «Про страхування» дає підстави для висновку, що в п. 5 ч. 1 ст. 988 ЦК замість слова «страхувальником» помилково вживається слово «страховиком». За наявності цієї помилки слід застосовувати у відповідних випадках п. 5 частини першої ст. 20 Закону «Про страхування», що не містить такої помилки.
Стаття 989. Обов’язки страхувальника
1. Страхувальник зобов’язаний:
1) своєчасно вносити страхові платежі (внески, премії) у розмірі, встановленому договором;
2) при укладенні договору страхування надати страховикові інформацію про всі відомі йому обставини, що мають істотне значення для оцінки страхового ризику, і надалі інформувати його про будь-які зміни страхового ризику;
3) при укладенні договору страхування повідомити страховика про інші договори страхування, укладені щодо об’єкта, який страхується.
Якщо страхувальник не повідомив страховика про те, що об’єкт уже застрахований, новий договір страхування є нікчемним;
4) вживати заходів щодо запобігання збиткам, завданим настанням страхового випадку, та їх зменшення;
5) повідомити страховика про настання страхового випадку у строк, встановлений договором.
2. Договором страхування можуть бути встановлені також інші обов’язки страхувальника.
1. Перелік обов’язків страхувальника, що встановлені ст. 989 ЦК і ст. 21 Закону «Про страхування», не є вичерпним. Договором страхування можуть встановлюватись і інші обов’язки страхувальника.
2. Страхувальник несе обов’язок при укладенні договору страхування надати страховикові інформацію про всі відомі йому обставини, що мають істотне значення для оцінки страхового ризику. Наслідком порушення страхувальником цього обов’язку може бути визнання договору страхування недійсним на підставі ст. 229 ЦК. Що стосується порушення страхувальником обов’язку інформувати страховика про будь-які зміни страхового ризику, то закон не передбачає настання для страхувальника будь- яких негативних наслідків внаслідок порушення ним цього обов’язку. Такі наслідки можуть бути встановлені тільки договором.
3. Неповідомлення страхувальником страховика про укладені раніше договори страхування щодо цього ж об’єкта страхування тягне нікчемність договору страхування, при укладенні якого страхувальник припустився такого порушення.
Стаття 990. Умови та порядок здійснення страхової виплати
1. Страховик здійснює страхову виплату відповідно до умов договору на підставі заяви страхувальника (його правонаступника) або іншої особи, визначеної договором, і страхового акта (аварійного сертифіката).
2. Страховий акт (аварійний сертифікат) складається страховиком або уповноваженою ним особою у формі, що встановлюється страховиком.
1. Підставою здійснення страхової виплати ст. 990 ЦК визнає заяву страхувальника, його правонаступника чи іншої особи, визначеної договором страхування, а також страховий акт (аварійний сертифікат). Цей документ складається страховиком або залученим ним аварійним комісаром. Право залучити аварійного комісара для розслідування страхового випадку має і страхувальник. При цьому страховик не може відмовити аварійному комісару, залученому страхувальником, в проведенні розслідування, і повинен ознайомити страхового комісара з усіма обставинами страхового випадку і надати йому всі необхідні документи і матеріали.
2. Більш широкий перелік документів, необхідних для здійснення страхової виплати, встановлено ст. 35 Закону «Про обов’язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів» [179].
Стаття 991. Відмова від здійснення страхової виплати
1. Страховик має право відмовитися від здійснення страхової виплати у разі:
1) навмисних дій страхувальника або особи, на користь якої укладено договір страхування, якщо вони були спрямовані на настання страхового випадку, крім дій, пов’язаних із виконанням ними громадянського чи службового обов’язку, вчинених у стані необхідної оборони (без перевищення її меж), або щодо захисту майна, життя, здоров’я, честі, гідності та ділової репутації;
2) вчинення страхувальником або особою, на користь якої укладено договір страхування, умисного злочину, що призвів до страхового випадку;
3) подання страхувальником завідомо неправдивих відомостей про об’єкт страхування або про факт настання страхового випадку;
4) одержання страхувальником повного відшкодування збитків за договором майнового страхування від особи, яка їх завдала;
5) несвоєчасного повідомлення страхувальником без поважних на те причин про настання страхового випадку або створення страховикові перешкод у визначенні обставин, характеру та розміру збитків;
6) наявності інших підстав, встановлених законом.
2. Договором страхування можуть бути передбачені також інші підстави для відмови здійснити страхову виплату, якщо це не суперечить закону.
3. Рішення страховика про відмову здійснити страхову виплату повідомляється страхувальникові у письмовій формі з обґрунтуванням причин відмови.
1. Стаття 991 ЦК встановлює досить широкий перелік підстав, які дають право страховикові на односторонню відмову від виконання зобов’язання щодо здійснення страхової виплати. Такою підставою в п. 1 ч. 1 ст. 991 ЦК називається здійснення страхувальником або особою, на користь якої укладено договір страхування, дій, спрямованих на настання страхового випадку. При цьому не має значення, настав страховий випадок унаслідок цих дій чи інших обставин. Встановлюються умови, за яких страховик не може відмовити у здійсненні страхової виплати, хоча б страхувальник (інша названа особа) і здійснив дії, спрямовані на настання страхового випадку.
2. Страховик вправі відмовити у здійсненні страхової виплати, якщо умисний злочин, вчинений страхувальником або особою, на користь якої укладено договір страхування, «призвів до страхового випадку». Взяте в лапки формулювання слід розуміти як наявність причинного зв’язку (не тільки прямого чи безпосереднього) між діями, які кваліфікуються як злочин, та страховим випадком.
3. Відповідно до п. 3 ч. 1 ст. 991 ЦК надання страхувальником завідомо неправдивих відомостей про об’єкт страхування або про факт настання страхового випадку позбавляє страхувальника права на отримання страхової виплати, хоча б ці дії страхувальника і не вплинули на нормальний хід подій.
4. Одержання страхувальником повного відшкодування збитків від особи, яка їх завдала, позбавляє страховика прав, передбачених ст. 993 ЦК. Тому в таких випадках страховикові надається право відмовити страхувальникові у здійсненні страхових виплат. Слова «збитків за договором майнового страхування» (п. 4 ч. 1 ст. 991 ЦК), «збитків за майновим страхуванням» (п. 4 частини першої ст. 26 Закону «Про страхування» [139]) слід розуміти так, що йдеться про збитки, які відповідно до договору страхування підлягали відшкодуванню в межах страхових правовідносин.
5. Буква закону має поважатись, хоча б вона і була суворою, якою є п. 5 ч. 1 ст. 991 ЦК. Незалежно від наслідків, які спричинили дії страхувальника, зазначені в цьому пункті, здійснення цих дій дає страховикові право відмовити у здійсненні страхової виплати.
Стаття 992. Відповідальність страховика
1. У разі несплати страховиком страхувальникові або іншій особі страхової виплати страховик зобов’язаний сплатити неустойку в розмірі, встановленому договором або законом.
1. Стаття 992 ЦК має заголовок «Відповідальність страховика». Але немає підстав стверджувати, що відповідальність страховика обмежується тим видом відповідальності, про який йдеться у цій статті. Страховик несе відповідальність, передбачену ст. 625 ЦК, ст. 229 ГК [31] (якщо договір є господарським), ст. 623 ЦК. Страховик несе відповідальність перед страхувальником у вигляді Відшкодування моральної шкоди на підставі загального правила ч. 1 ст. 23 ЦК. Разом з тим необхідно враховувати, що строк здійснення страхової виплати, як правило, законодавством не встановлюється, а має встановлюватись договором (п. 3 ч. 1 ст. 988 ЦК; п. 3 частини першої ст. 20 Закону «Про страхування»). Тому за відсутності у договорі такої умови строк виконання страховиком обов’язку здійснити страхову виплату слід вважати невизначеним, а строк виконання при цьому має визначатись відповідно до ч. 2 ст. 530 ЦК.
2. Відповідно до ст. 992 ЦК страховик зобов’язаний сплатити неустойку «у разі несплати... страхової виплати...». Пункт 3 частини першої ст. 20 Закону «Про страхування» також встановлює, що страховик має сплатити неустойку (штраф, пеню), встановлену договором, за несвоєчасне здійснення страхової виплати.
Із цих законодавчих положень випливає і методом логічного доповнення нормативного тексту виявляється правовий припис, відповідно до якого розмір неустойки, в тому числі пені, в таких випадках не обмежується. Але цей правовий припис не може застосовуватись до правовідносин, на які поширюється чинність ч. 2 ст. 343 ГК і Закону «Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов’язань» [80].
3. Безпосередньо законом розмір пені за прострочення виплати страхового відшкодування встановлений стосовно страховиків, які прострочили виплату за договором про страхування цивільної відповідальності власників наземних транспортних засобів. Цей розмір складає подвійну облікову ставку Національного банку (ч. 37.2 ст. 37 Закону «Про обов’язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів» [179]).
Стаття 993. Перехід до страховика прав страхувальника щодо особи, відповідальної за завдані збитки
1. До страховика, який виплатив страхове відшкодування за договором майнового страхування, у межах фактичних витрат переходить право вимоги, яке страхувальник або інша особа, що одержала страхове відшкодування, має до особи, відповідальної за завдані збитки.
1. Стаття 993 ЦК формулює загальне правило, відповідно до якого до страховика в межах його фактичних витрат переходить право вимоги, яке виникло у страхувальника (особи, на користь якої здійснено страхову виплату) у зв’язку з випадком, який відповідно до договору страхування є страховим.
2. Викладене правило не поширюється на страхування відповідальності. Тому Порядок і правила проведення обов’язкового авіаційного страхування цивільної авіації [314] взагалі не передбачають пред’явлення страховиком, який виплатив страхове відшкодування за договором страхування відповідальності повітряного перевізника, вимоги до особи, відповідальної за настання страхового випадку. Спеціальні правила ст. 38 Закону «Про обов’язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів» встановлюють випадки, коли страховикові, який виплатив страхове відшкодування відповідно до цього Закону, надається право пред’явлення регресного позову до страхувальника або водія забезпеченого транспортного засобу; до особи, що відповідає за стан дороги, якщо шкода в результаті дорожньо-транспортної пригоди заподіяна з вини цієї особи; до особи, що заподіяла шкоди навмисно. Зазначена стаття встановлює також підстави для пред’явлення регресних позовів Моторним (транспортним) страховим бюро України, якщо воно сплатило страхове відшкодування.
3. Перехід до страховика права на пред’явлення вимоги до винної особи слід відрізняти від суброгації. Суброгацією відповідно до ст. 269 КТМ [23] є перехід права на застраховане майно (у разі страхування на повну вартість) або права на частку застрахованого майна пропорційно по відношенню страхової суми до страхової вартості (у разі страхування на неповну вартість).
Стаття 994, Зміна страхувальника — фізичної особи у договорі страхування
1. У разі смерті страхувальника, який уклав договір майнового страхування, його права та обов’язки переходять до осіб, які одержали це майно у спадщину.
В інших випадках права та обов’язки страхувальника можуть перейти до третіх осіб лише за згодою страховика, якщо інше не встановлено договором страхування.
2. У разі смерті страхувальника, який уклав договір особистого страхування на користь третьої особи, його права та обов’язки можуть перейти до цієї особи або до осіб, на яких відповідно до закону покладено обов’язки щодо охорони прав та інтересів застрахованої особи.
1. Зміна власника застрахованого майна у зв’язку із спадкуванням тягне за собою правонаступництво на стороні страхувальника (перехід прав та обов’язків за договором майнового страхування до особи, яка отримала застраховане майно у спадщину) незалежно від волі страховика. В інших випадках зміна власника застрахованого майна може тягти за собою перехід прав та обов’язків страхувальника до набувача майна лише за наявності згоди страховика. Така згода може бути дана заздалегідь шляхом включення до договору страхування відповідної умови.
2. У разі смерті страхувальника, який уклав договір особистого страхування на користь третьої особи, до цієї особи переходять права та обов’язки страхувальника, якщо страховим випадком договором страхування визнається смерть страхувальника. При цьому права та обов’язки за договором страхування до складу спадщини не включаються.
Стаття 995. Наслідки припинення юридичної особи — страхувальника
1. Якщо юридична особа — страхувальник припиняється і встановлюються її правонаступники, права та обов’язки страхувальника переходять до правонаступників.
1. Цивільне законодавство не встановлює будь-яких обмежень на перехід прав та обов’язків страхувальника — юридичної особи, яка припиняється з правонаступництвом. Проте договором страхування може бути встановлено, що договір страхування в таких випадках припиняється.
Стаття 996. Наслідки визнання страхувальника — фізичної особи недієздатною або обмеження її цивільної дієздатності
1. Права та обов’язки страхувальника — фізичної особи, яка визнана судом недієздатною, здійснюються її опікуном з моменту визнання особи недієздатною.
Договір страхування відповідальності фізичної особи, яка визнана судом недієздатною, припиняється з моменту визнання особи недієздатною.
2. Страхувальник — фізична особа, цивільна дієздатність якої обмежена судом, здійснює свої права та обов’язки страхувальника лише за згодою піклувальника.
1. Як і інші права та обов’язки недієздатної особи, її права та обов’язки, що ґрунтуються на договорі страхування майна, здійснюються опікуном. Це стосується і випадків, коли особа визнана недієздатною в період дії договору страхування майна. Якщо ж особа є страхувальником у договорі страхування її відповідальності, і в період дії договору страхування ця особа визнана недієздатною, договір страхування припиняється з моменту визнання такої особи недієздатною. Припинення договору страхування у випадку, передбаченому абзацом другим ч. 1 ст. 996 ЦК, тягне такі наслідки: 1) якщо страховий випадок настав до моменту визнання особи недієздатною (ст. 40 ЦК), виникає обов’язок страховика виплатити страхове відшкодування, а виконується цей обов’язок у загальному порядку; 2) якщо страховий випадок настав після моменту визнання особи недієздатною, обов’язок виплатити страхове відшкодування на стороні страховика не виникає; 3) до моменту визнання фізичної особи недієздатною вона несе обов’язок сплати страхових платежів, після цього моменту зазначений обов’язок припиняється. Тому страхові платежі за період до настання зазначеного моменту можуть бути стягнені із страхувальника, а достроково внесені страхові платежі, що припадають на період після визнання особи недієздатною, мають бути повернені страхувальникові.
Припинення договору страхування відповідальності фізичної особи, що визнана недієздатною, не виключає укладення опікуном договору страхування відповідальності за шкоду, завдану недієздатною особою, що знаходиться під опікою.
2. Обмеження дієздатності фізичної особи — страхувальника не спричиняє припинення договору страхування, але страхувальник у таких випадках здійснює права та обов’язки, що виникли на підставі договору страхування, лише за згодою піклувальника. Це спеціальне правило відповідає змісту загального правила ч. 3 ст. 37 ЦК.
Стаття 997. Припинення договору страхування
1. Договір страхування припиняється у випадках, встановлених договором та законом.
2. Якщо страхувальник прострочив внесення страхового платежу і не сплатив його протягом десяти робочих днів після пред’явлення страховиком письмової вимоги про сплату страхового платежу, страховик може відмовитися від договору страхування, якщо інше не встановлено договором.
Страхувальник або страховик може відмовитися від договору страхування в інших випадках, встановлених договором.
3. Страхувальник або страховик зобов’язаний повідомити другу сторону про свій намір відмовитися від договору страхування не пізніш як за тридцять днів до припинення договору, якщо інше не встановлено договором.
Страховик не має права відмовитися від договору особистого страхування без згоди на це страхувальника, який не допускає порушення договору, якщо інше не встановлено договором або законом.
4. Якщо страхувальник відмовився від договору страхування (крім договору страхування життя), страховик повертає йому страхові платежі за період, що залишився до закінчення строку договору, з вирахуванням нормативних витрат на ведення справи, визначених при розрахунку страхового тарифу, та фактично здійснених страховиком страхових виплат.
Якщо відмова страхувальника від договору обумовлена порушенням умов договору страховиком, страховик повертає страхувальникові сплачені ним страхові платежі повністю.
5. Якщо страховик відмовився від договору страхування (крім договору страхування життя), страховик повертає страхувальникові сплачені ним страхові платежі повністю.
Якщо відмова страховика від договору обумовлена невиконанням страхувальником умов договору страхування, страховик повертає страхувальникові страхові платежі за період, що залишився до закінчення строку договору, з вирахуванням нормативних витрат на ведення справи, визначених при розрахунку страхового тарифу, та фактично здійснених страхових виплат.
Наслідки відмови від договору страхування життя встановлюються законом.
6. Якщо страхувальник або страховик відмовився від договору страхування, договір припиняється.
1. Припинення договору страхування (за термінологією ст. 28 Закону «Про страхування» [139] — «припинення дії договору страхування») — це родове поняття, яке охоплює розірвання договору за волею однієї або обох сторін договору і припинення договору з інших підстав. Такі інші підстави передбачені пунктами 1 (закінчення строку дії договору), 2 (виконання страховиком зобов’язань перед страхувальником у повному обсязі), 4 (ліквідація страхувальника — юридичної особи або смерть страхувальника — фізичної особи, крім встановлених випадків), 5 (ліквідація страховика).
2. На стороні страховика право на дострокове розірвання договору в односторонньому порядку виникає внаслідок таких юридичних фактів, що мають настати послідовно: 1) прострочення страхувальником внесення чергового страхового платежу; 2) пред’явлення страховиком письмової вимоги до страхувальника про сплату простроченого страхового платежу; 3) несплата простроченого платежу впродовж десяти робочих днів після пред’явлення страховиком зазначеної вище вимоги (вимога має вважатись пред’явленою в день, в який страхувальник про неї узнав, тобто в день її отримання страхувальником). Виникнення на стороні страховика права на розірвання договору не звільняє його від обов’язку дотримання порядку відмови від договору (розірвання договору в односторонньому порядку), встановленого абзацом першим ч. 3 ст. 997 ЦК: страховик зобов’язаний повідомити страхувальника про відмову від договору не пізніше як за тридцять днів до дати припинення договору, яку страховик визначив у такому повідомленні.
3. Крім того, право на розірвання договору страхування шляхом односторонньої відмови від нього виникає у страховика і страхувальника за наявності підстав, встановлених договором. При цьому сторона, що відмовляється від договору, має дотримуватись порядку відмови від договору, встановленого абзацом першим ч. 3 ст. 997 ЦК.
4. Абзац другий ч. 3 ст. 997 ЦК лише конкретизує правило ст. 629 ЦК, яким договір визнається обов’язковим для виконання сторонами. При цьому лише підкреслюється в ч. 3 ст. 997 ЦК, що договором та законом може бути передбачено інше. Було б помилковим таке тлумачення абзацу другого ч. 3 ст. 997 ЦК, що ним забороняється відмова страховика від договору особистого страхування без згоди страхувальника, «який не допускає порушення договору», але визнається право страховика на відмову від такого договору в будь-якому випадку, якщо страхувальник припустився порушення договору.
5. Стаття 997 ЦК є одним із небагатьох положень актів цивільного законодавства, яке встановлює наслідки розірвання договору страхування шляхом відмови від нього однієї із сторін.
Наслідки відмови страхувальника від договору страхування залежать від того, відмова страхувальника пов’язана чи не пов’язана з порушенням страховиком умов договору страхування: 1) за наявності такого порушення страховик зобов’язаний повернути страхувальникові всі сплачені страхувальником страхові платежі (за весь період від дня набрання чинності договором страхування — ст. 983 ЦК). Мається на увазі, що право страхувальника на відмову від договору передбачене законом або договором страхування; 2) за відсутності порушення з боку страховика, якщо страхувальник мав право на відмову від договору відповідно до його умов і закону, страховик зобов’язаний повернути страхові платежі за період, що залишився до закінчення строку договору, з вирахуванням нормативних витрат на ведення справи та фактично здійснених страховиком страхових виплат.
6. Якщо страховик з підстав, передбачених договором страхування, відмовився від договору страхування за відсутності порушення з боку страхувальника, на страховика покладається обов’язок повернути страхувальникові всі сплачені страхувальником страхові платежі, починаючи з першого. Якщо ж страховик відмовився від договору у зв’язку з порушенням страхувальником договору з підстав, встановлених ч. 2 ст. 997 ЦК або договором, страховик повертає страхувальникові страхові платежі за період, що залишився до закінчення договору страхування, з вирахуванням нормативних витрат на ведення справ та фактично здійснених на користь страхувальника страхових виплат.
7. Наслідки відмови від договору страхування життя встановлюються частинами шостою-дев’ятою ст. 28 Закону «Про страхування» [139]. Як і при припиненні договору страхування життя іншими способами, при розірванні договору шляхом відмови від нього однієї із сторін страхувальникові повертається викупна сума. Вона визначається як сума, яка виплачується страховиком у разі дострокового припинення дії договору страхування життя залежно від періоду, протягом якого діяв договір страхування життя, згідно з Методикою, яка проходить експертизу в Державній комісії з регулювання ринків фінансових послуг. Ця методика розробляється актуарієм і є невід’ємною частиною правил страхування життя.
Стаття 998. Недійсність договору страхування
1. Договір страхування є нікчемним або визнається недійсним у випадках, встановлених цим Кодексом.
Договір страхування також визнається судом недійсним, якщо:
1) його укладено після настання страхового випадку;
2) об’єктом договору страхування є майно, яке підлягає конфіскації.
2. Наслідки недійсності договору страхування визначаються відповідно до положень про недійсність правочинів, встановлених цим Кодексом.
1. Договір страхування є нікчемним або визнається недійсним судом з підстав, встановлених положеннями Цивільного кодексу щодо правочинів. Крім того, підлягають визнанню недійсними судом договори страхування, укладені після настання страхового випадку, передбаченого цим договором (незалежно від того, чи знали сторони про настання страхового випадку), а також ті договори страхування, об’єктом яких є майно, що підлягає конфіскації (незалежно від часу виникнення підстави для конфіскації). Зазначення в частині третій ст. 29 Закону «Про страхування» на те, що договір страхування визнається недійсним в судовому порядку, не виключає нікчемності таких договорів, якщо вона встановлена Цивільним кодексом.
2. Застосування до договорів страхування загальних наслідків недійсності правочинів, встановлених Цивільним кодексом, означає повернення страховиком страхувальникові отриманих страхових платежів. Страхувальник не зобов’язаний повертати страховикові вартість отриманої послуги, оскільки договір визнано недійсним і він ніякої послуги не отримував. Страхова виплата, здійснена страховиком на користь страхувальника, в разі недійсності договору страхування підлягає поверненню. Зазначення в ч. 2 ст. 998 ЦК на застосування наслідків недійсності правочинів, встановлених Цивільним кодексом, не виключає застосування ст. 208 ГК [31], якщо договір страхування кваліфікується як господарський.
Стаття 999. Обов’язкове страхування
1. Законом може бути встановлений обов’язок фізичної або юридичної особи бути страхувальником життя, здоров’я, майна або відповідальності перед іншими особами за свій рахунок чи за рахунок заінтересованої особи (обов’язкове страхування).
2. До відносин, що випливають із обов’язкового страхування, застосовуються положення цього Кодексу, якщо інше не встановлено актами цивільного законодавства.
1. Розмежування добровільного і обов’язкового страхування пов’язане із значними труднощами. Зміст поняття обов’язкового страхування не розкривається ні в Цивільному кодексі, ні в Законі «Про страхування» [139]. Визначити обов’язкове страхування через поняття добровільного страхування також неможливо, оскільки добровільне страхування визначається як таке, яке здійснюється на підставі договору між страхувальником і страховиком (частина перша ст. 6 Закону «Про страхування»), а обов’язкове страхування також не виключає укладення договору. Інші ознаки обов’язкового страхування в Законі також не наводяться.
2. Із ст. 7 Закону «Про страхування», інших положень Цивільного кодексу та інших законів, що покладають на осіб обов’язок здійснити страхування, слід зробити висновок про те, що в ст. 5, 7 названого Закону під обов’язковим страхуванням розуміється таке страхування, яке є обов’язковим для страхувальників в публічно- правових відносинах, а порушення цього обов’язку тягне відповідні публічно-правові санкції, зокрема анулювання ліцензії відповідно до ст. 21 Закону «Про ліцензування певних видів господарської діяльності» [119]. Отже, заборона здійснення обов’язкових видів страхування, яка встановлена частиною другою ст. 5 Закону «Про страхування», не виключає чинності положень актів цивільного законодавства, які прямо чи опосередковано покладають на учасників цивільних правовідносин обов’язок одного із учасників цих відносин перед іншим страхувати предмет цих правовідносин, хоч обов’язковість страхування щодо таких випадків Законом «Про страхування» не встановлена. Йдеться про такі положення: 1) ч. 1 ст. 696 ЦК, відповідно до якої договорами може бути встановлений обов’язок покупця або продавця страхувати товар; 2) ч. 2 ст. 771 ЦК, відповідно до якої договором або законом може бути встановлений обов’язок наймача укласти договір страхування речі, що передана у найм; 3) ч. 2 ст. 13 Закону «Про фінансовий лізинг» [170], відповідно до якої законом або договором може бути передбачена обов’язковість страхування предмета лізингу або ризиків, пов’язаних з виконанням договору лізингу; 4) ч. 1 ст. 10 Закону «Про оренду державного і комунального майна» [68], відповідно до якого істотною умовою договору оренди є страхування орендарем взятого ним в оренду майна; 5) ч. 1 ст. 802 ЦК, формулювання якої «страхування транспортного засобу здійснюється наймодавцем» слід тлумачити як обов’язок наймодавця укласти відповідний договір страхування із страховиком; 6) ч. 3 ст. 967 ЦК, яка покладає на ломбард обов’язок страхувати на користь поклажодавця за свій рахунок речі, прийняті на зберігання, виходячи з повної суми їх оцінки; 7) ч. 1 ст. 881 ЦК, яка покладає на підрядника обов’язок укласти договір страхування об’єкта будівництва або комплексу робіт, якщо інше не встановлено договором будівельного підряду; 8) частини другої ст. 54 Закону «Про зерно та ринок зерна в Україні» [147], відповідно до якої зернові склади зобов’язані застрахувати заставне зерно, що прийняте на зберігання, від ризиків випадкової загибелі або ушкодження протягом п’яти днів з моменту його прийняття на зберігання за рахунок поклажодавця.
3. За межі обов’язкового цивільно-правового страхування виходить загальнообов’язкове державне соціальне страхування, яке здійснюється на підставі законів «Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування у зв’язку з тимчасовою втратою працездатності та витратами, зумовленими похованням» [125], «Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності» [112], «Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття» [114], «Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування» [161]. На ці відносини чинність актів цивільного законодавства не поширюється. Відповідно до Основ законодавства України про загальнообов’язкове державне соціальне страхування [92] має бути введене загальнообов’язкове державне медичне страхування як вид соціального страхування. На цей час відповідний закон не прийнято.
4. Законом «Про страхування» в редакції від 4 жовтня 2001 р. за межі обов’язкового цивільно-правового страхування виведене державне обов’язкове особисте страхування за рахунок коштів Державного бюджету наступних категорій осіб: 1) працівників прокуратури (їх страхування здійснюється відповідно до Порядку та умов державного обов’язкового особистого страхування працівників прокуратури [240]); 2) військовослужбовців і військовозобов’язаних, призваних на збори (їх страхування здійснюється відповідно до Умов державного обов’язкового особистого страхування військовослужбовців і військовозобов’язаних, призваних на збори, і порядок виплати їм та членам їх сімей страхових сум [241]); 3) посадових осіб інспекцій державного архітектурно-будівельного контролю (їх страхування здійснюється відповідно до Порядку та умов обов’язкового державного соціального страхування посадових осіб державного архітектурно-будівельного контролю [256]); 4) працівників державної лісової охорони (їх страхування здійснюється відповідно до Порядку та умов обов’язкового державного страхування працівників державної лісової охорони [258]); 5) посадових осіб органів Державної податкової служби (їх страхування здійснюється згідно з Порядком та умовами державного особистого страхування посадових осіб Державної податкової служби [250]); 6) службових осіб державних органів у справах захисту прав споживачів (їх страхування здійснюється відповідно до Порядку та умов державного обов’язкового страхування службових осіб державних органів у справах захисту прав споживачів [241]); 7) посадових осіб Державного комітету України по стандартизації, метрології та сертифікації і його територіальних органів (їх страхування здійснюється відповідно до Порядку та умов обов’язкового державного страхування посадових осіб Державного комітету України по стандартизації, метрології та сертифікації і його територіальних органів [262]); 8) медичних і фармацевтичних працівників установ і організацій, що фінансуються із Державного бюджету (їх страхування здійснюється відповідно до постанови Кабінету Міністрів «Про затвердження Порядку та умов обов’язкового страхування медичних працівників та інших осіб на випадок інфікування вірусом імунодефіциту людини під час виконання ними професійних обов’язків, а також на випадок настання у зв’язку з цим інвалідності або смерті від захворювань, зумовлених розвитком ВІЛ-інфекції, і переліку категорій медичних працівників та інших осіб, які підлягають обов’язковому страхуванню на випадок інфікування вірусом імунодефіциту людини під час виконання ними професійних обов’язків, а також на випадок настання у зв’язку з цим інвалідності або смерті від захворювань, зумовлених розвитком ВІЛ-інфекції» [284]); 9) службових осіб державної контрольно-ревізійної служби (їх страхування здійснюється на підставі Порядку і умов державного особистого страхування службових осіб державної контрольно-ревізійної служби в Україні [243]); 10) народних депутатів (їх страхування здійснюється згідно з Умовами обов’язкового державного страхування життя і здоров’я народних депутатів України та порядком виплати їм і членам їхніх сімей страхових сум [246]); 11) суддів (їх страхування здійснюється відповідно до Порядку і умов державного обов’язкового страхування життя і здоров’я суддів [247]); 12) державних виконавців (їх страхування здійснюється відповідно до Порядку і умов обов’язкового державного страхування державних виконавців [281]). Державне обов’язкове особисте страхування працівників митних органів взагалі скасоване. Замість цього Кабінет Міністрів затвердив Порядок здійснення компенсації шкоди, заподіяної працівникам митних органів, спеціалізованих митних установ та організацій під час виконання або пов’язаної з виконанням ними службових обов’язків [328].
5. Чинність актів цивільного законодавства поширюється на обов’язкове особисте страхування, яке здійснюється не за рахунок Державного бюджету, а за рахунок інших джерел, зокрема, на: 1) медичних і фармацевтичних працівників (на випадок інфікування вірусом імунодефіциту людини при виконанні ними службових обов’язків або захворювання на інфекційні хвороби, яке (захворювання) пов’язане з виконанням професійних обов’язків в умовах підвищеного ризику зараження збудниками інфекційних хвороб (ч. 2, 19 ст. 7 Закону «Про страхування» [139]); 2) особисте страхування працівників відомчої та сільської пожежної охорони і членів добровільних пожежних дружин (п. З частини першої ст. 7 Закону «Про страхування»). Працівники Державної пожежної охорони підлягають обов’язковому державному особистому страхуванню відповідно до правил про страхування осіб рядового, начальницького і вільнонайманого складу органів і підрозділів внутрішніх справ (п. 32 Положення про Державну пожежну охорону); 3) страхування спортсменів вищих категорій (п. 4 частини першої ст. 7 Закону «Про страхування»); 4) страхування життя і здоров’я працівників ветеринарної медицини (п. 5 частини першої ст. 7 Закону «Про страхування»).
6. Пункт 1 частини першої ст. 7 Закону «Про страхування» відносить до обов’язкових видів страхування медичне страхування. Безумовно, тут не мається на увазі загальнообов’язкове державне медичне страхування, передбачене Основами законодавства України про загальнообов’язкове державне соціальне страхування. У цілому поняття медичного страхування є невизначеним. Тому п. 1 частини першої ст. 7 Закону «Про страхування» слід визнати таким, що не формулює норми прямої дії, а медичне страхування є обов’язковим, якщо воно встановлюється законодавством. Зокрема, Порядок надання медичної допомоги іноземним громадянам, які тимчасово перебувають на території України, встановлює обов’язкову наявність у іноземних громадян на момент отримання в’їзної візи або перетинання державного кордону України страхового поліса, виданого Державною страховою компанією України.
7. Пункт 2 частини першої ст. 7 Закону «Про страхування» визнає обов’язковим особисте страхування медичних і фармацевтичних працівників (крім тих, які працюють в установах і організаціях, що фінансуються з Державного бюджету) на випадок інфікування вірусом імунодефіциту людини при виконанні ними службових обов’язків. Більш конкретні правила з цього приводу встановлені ст. 25 Закону «Про запобігання захворюванню на СНІД та соціальний захист населення» [94]. Права, встановлені для даної категорії застрахованих цією статтею, поширюються і на медичних і фармацевтичних працівників, які працюють в установах і організаціях, що фінансуються з Державного бюджету. Але на такі відносини не поширюються норми цивільного права. На виконання цих законів Кабінетом Міністрів прийнято постанову «Про затвердження Порядку та умов обов’язкового страхування медичних працівників та інших осіб на випадок інфікування вірусом імунодефіциту людини під час виконання ними професійних обов’язків, а також на випадок настання у зв’язку з цим інвалідності або смерті від захворювань, зумовлених розвитком ВІЛ-інфекції, і переліку категорій медичних працівників та інших осіб, які підлягають обов’язковому страхуванню на випадок інфікування вірусом імунодефіциту людини під час виконання ними професійних обов’язків, а також на випадок настання у зв’язку з цим інвалідності або смерті від захворювань, зумовлених розвитком ВІЛ-інфекції» [284].
8. Пункт 3 частини першої ст. 7 Закону «Про страхування» визнає обов’язковим особисте страхування працівників відомчої та сільської пожежної охорони і членів добровільних пожежних дружин (команд). Страхувальником цієї категорії осіб визнаються юридичні особи, які утримують підрозділи відомчої або місцевої пожежної охорони або створюють добровільні пожежні дружини (команди). У відповідних випадках страхувальником може бути виконком місцевої ради, а страхові платежі сплачуються за рахунок бюджету. Страховиком у правовідносинах щодо цього виду обов’язкового страхування є акціонерне товариство «Українська пожежно-страхова компанія» або інша страхова компанія, що отримала відповідну ліцензію (п. 2 Положення про порядок і умови обов’язкового особистого страхування працівників відомчої та місцевої пожежної охорони і членів добровільних пожежних дружин (команд).
9. Обов’язкове страхування життя і здоров’я спеціалістів ветеринарної медицини передбачене п. 5 частини першої ст. 7 Закону «Про страхування». Відповідно до ст. 7 Закону «Про ветеринарну медицину» [193] джерелом сплати страхових платежів в будь-якому разі не можуть бути бюджетні кошти. Застрахованими за цим видом обов’язкового страхування є лікарі, фельдшери, техніки ветеринарної медицини, які здійснюють діагностичні, профілактичні, оздоровчі, лікувальні роботи у тваринництві, ветеринарно-санітарну експертизу тваринницької продукції та надають інші послуги власникам тварин (п. 2 Умов обов’язкового страхування життя і здоров’я спеціалістів ветеринарної медицини [248]).
10. Обов’язковість особистого страхування від нещасних випадків на транспорті встановлена п. 6 частини першої ст. 7 Закону «Про страхування». Пункт 1 Положення про обов’язкове особисте страхування від нещасних випадків на транспорті [267] встановлює, що страхуванню підлягають пасажири залізничного, морського, внутрішнього водного, автомобільного і електротранспорту (крім внутріміського) під час поїздки або перебування на вокзалі, в порту, на станції, пристані. Див. про це п. 2 коментаря до ст. 927 ЦК. Крім того, страхуванню підлягають працівники, що зайняті на перевезеннях — водії, машиністи, помічники машиністів, начальники поїздів, поїзні електромонтери, кондуктори, працівники вагонів-ресторанів, механіки (начальники) рефрижераторних секцій, працівники бригад медичної допомоги. Обов’язкове страхування не поширюється на пасажирів морського і внутрішнього водного транспорту на прогулочних лініях.
11. Відповідно до п. 7 частини першої ст. 7 Закону «Про страхування» встановлене обов’язкове авіаційне страхування цивільної авіації. Пункт 1 Порядку і правил проведення обов’язкового страхування цивільної авіації [314] відносить до такого страхування страхування відповідальності повітряного перевізника за шкоду, заподіяну пасажирам, багажу, пошті, вантажу; страхування відповідальності експлуатанта повітряного судна за шкоду, заподіяну третім особам; страхування членів екіпажу повітряного судна та іншого авіаційного персоналу; страхування повітряних суден; страхування працівників замовника авіаційних робіт, осіб, пов’язаних з забезпеченням технологічного процесу під час виконання авіаційних робіт.
12. Обов’язкове страхування цивільної відповідальності власників транспортних засобів передбачене п. 9 частини першої ст. 7 Закону «Про страхування» та здійснюється відповідно до Закону «Про обов’язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів» [179]. Ліміт відповідальності страховика обмежується 51000 грн. за одного потерпілого (у разі заподіяння шкоди життю та здоров’ю потерпілих) і 25500 грн. на одного потерпілого (у разі заподіяння шкоди майну потерпілого. Якщо розмір майнової шкоди перевищує п’ятикратний ліміт відповідальності страховика, розмір відшкодування кожному потерпілому пропорційно зменшується).
13. Відповідно до п. 10 ст. 7 Закону «Про страхування» обов’язковим є страхування засобів водного транспорту. Але більш розгорнені правила про цей обов’язковий вид страхування не затверджувались.
14. Відповідно до п. 11 частини першої ст. 7 Закону «Про страхування» здійснюється обов’язкове страхування врожаю сільськогосподарських культур і багаторічних насаджень державними сільськогосподарськими підприємствами, врожаю зернових культур і цукрових буряків сільськогосподарськими підприємствами всіх форм власності. Кабінет Міністрів затвердив Порядок і правила проведення обов’язкового страхування врожаю сільськогосподарських культур і багаторічних насаджень державними сільськогосподарськими підприємствами, врожаю зернових культур і цукрових буряків сільськогосподарськими підприємствами всіх форм власності [312].
15. Відповідно до п. 12 частини першої ст. 7 Закону «Про страхування» [139] обов’язковим є страхування цивільної відповідальності оператора ядерної установки за шкоду, яка може бути заподіяна внаслідок ядерного інциденту. Таке страхування здійснюється згідно з Законом «Про цивільну відповідальність за ядерну шкоду та її фінансове забезпечення» [142]. На виконання цього Закону Кабінет Міністрів затвердив Порядок і правила проведення обов’язкового страхування цивільної відповідальності за ядерну шкоду, Особливі умови ліцензування діяльності з обов’язкового страхування цивільної відповідальності за ядерну шкоду та Положення про ядерний страховий пул [321].
16. Обов’язковим є страхування працівників (крім тих, які працюють в установах, що фінансуються з Державного бюджету України), які беруть участь у наданні психіатричної допомоги, в тому числі здійснюють догляд за особами, які страждають на психічні розлади (п. 13 ст. 7 Закону «Про страхування).
17. Обов’язковому страхуванню підлягає цивільна відповідальність суб’єктів господарювання за шкоду, яку може бути заподіяно пожежами та аваріями на об’єктах підвищеної небезпеки, включаючи пожежовибухонебезпечні об’єкти та об’єкти, господарська діяльність на яких може призвести до аварій екологічного та санітарно-епідемичного характеру (п. 14 ст. 7 Закону «Про страхування»). Постановою Кабінету Міністрів затверджені Порядок і правила такого страхування [315].
18. Відповідно до п. 15 ст. 7 Закону «Про страхування» встановлене обов’язкове страхування цивільної відповідальності інвестора, в тому числі за шкоду, заподіяну довкіллю, здоров’ю людей, за угодою про розподіл продукції, якщо інше не передбачене такою угодою. Більш розгорнені нормативні положення з цього приводу не затверджувались .
19. Передбачене обов’язкове страхування майнових ризиків за угодою про розподіл продукції у випадках, передбачених Законом «Про угоди про розподіл продукції» [111] (п. 16 ст. 7 Закону «Про страхування»). Нормативні акти, якими встановлювались би правила такого страхування, не затверджувались.
20. Обов’язкове страхування фінансової відповідальності, життя і здоров’я тимчасового адміністратора та ліквідатора фінансової установи передбачене п. 17 ст. 7 Закону «Про страхування». Але на цей час відсутні більш розгорнені правила щодо цього виду страхування.
21. Обов’язковому страхуванню підлягають майнові ризики при промисловій розробці родовищ нафти і газу у випадках, передбачених Законом «Про нафту і газ» [136] (п. 18 ст. 7 Закону «Про страхування»).
22. Обов’язкове страхування медичних та інших працівників державних і комунальних закладів охорони здоров’я та державних наукових установ (крім тих, які працюють в установах і організаціях, що фінансуються з Державного бюджету України) на випадок захворювання на інфекційні хвороби, пов’язаного з виконанням ними професійних обов’язків в умовах підвищеного ризику зараження збудниками інфекційних хвороб передбачене п. 19 ст. 7 Закону «Про страхування». Нормативні акти, якими встановлювались би правила такого страхування, не затверджувались.
23. Відповідно до п. 20 частини першої ст. 7 Закону «Про страхування» Кабінетом Міністрів затверджено Порядок і правила проведення обов’язкового страхування відповідальності експортера та особи, яка відповідає за утилізацію (видалення) небезпечних відходів, щодо відшкодування шкоди, яку може бути завдано здоров’ю людини, власності та навколишньому природному середовищу під час транскордонного перевезення та утилізації (видалення) небезпечних відходів [313].
24. Пункти 22 — 25 частини першої ст. 7 Закону «Про страхування» передбачене обов’язкове страхування об’єктів космічної діяльності (наземна інфраструктура), перелік яких затверджується Кабінетом Міністрів України за поданням Національного космічного агентства України, цивільної відповідальності суб’єктів космічної діяльності, об’єктів космічної діяльності (космічна інфраструктура), які є власністю України, щодо ризиків, пов’язаних з підготовкою до запуску космічної техніки на космодромі, запуском та експлуатацією її у космічному просторі, а також відповідальності щодо ризиків, пов’язаних з підготовкою до запуску космічної техніки на космодромі, запуском та експлуатацією її у космічному просторі. Більш розгорнені правила про ці види обов’язкового страхування на цей час відсутні.
25. Обов’язкове страхування відповідальності суб’єктів перевезення небезпечних вантажів на випадок настання негативних наслідків при перевезенні небезпечних вантажів запроваджено п. 26 частини першої ст. 7 Закону «Про страхування». Правила здійснення такого виду страхування затверджені постановою Кабінету Міністрів [310].
26. Обов’язковому страхування підлягає професійна відповідальність осіб, діяльність яких може заподіяти шкоду третім особам (п. 27 частини першої ст. 7 Закону «Про страхування». Перелік видів такої діяльності має бути визначений Кабінетом Міністрів України.
27. На виконання п. 28 частини першої ст. 7 Закону «Про страхування» про обов’язкове страхування відповідальності власників собак Кабінетом Міністрів затверджено Порядок і правила проведення обов’язкового страхування відповідальності власників собак за шкоду, яка може бути заподіяна третім особам [311].
28. Відповідно до п. 29 частини першої ст. 7 Закону «Про страхування» Кабінетом Міністрів затверджено Порядок і умови проведення обов’язкового страхування цивільної відповідальності громадян України, що мають у власності чи іншому законному володінні зброю, за шкоду, яка може бути заподіяна третім особам або майну внаслідок володіння, зберігання чи використання цієї зброї [308].
29. Згідно п. 30 частини першої ст. 7 Закону «Про страхування» здійснюється обов’язкове страхування тварин на випадок загибелі, знищення, вимушеного забою, від хвороб, стихійних лих та нещасних випадків згідно з переліком тварин, затвердженим Кабінетом Міністрів. Кабінетом Міністрів прийнято Порядок і правила проведення обов’язкового страхування тварин на випадок загибелі, знищення, вимушеного забою, від хвороб, стихійних лих та нещасних випадків [318]. Додатком до цього нормативно- правового акта є Перелік тварин, які підлягають обов’язковому страхуванню.
30. Відповідно до п. 31 частини першої ст. 7 Закону «Про страхування» обов’язковому страхуванню підлягає відповідальність суб’єктів туристичної діяльності за шкоду, заподіяну життю чи здоров’ю туриста або його майну. Підкреслимо, що тут йдеться про страхування цивільної відповідальності, яку суб’єкт туристичної діяльності несе перед туристом на підставі ст. 32, 33 Закону «Про туризм» [171] та положень Цивільного кодексу. У ст. 16 Закону «Про туризм» йдеться про обов’язкове страхування туристів (медичне та від нещасного випадку), яке має здійснювати суб’єкт туристичної діяльності шляхом укладення договорів із страховиками. Ця стаття виходить за межі того розуміння обов’язкового страхування, яке випливає із ст. 5 та 7 Закону «Про страхування». Межі відповідальності суб’єктів туристичної діяльності за шкоду, заподіяну життю чи здоров’ю туриста або його майну, яка (відповідальність) підлягає обов’язковому страхуванню, законодавством не встановлені.
31. Пункт 32 частини першої ст. 7 Закону «Про страхування» передбачає обов’язкове страхування відповідальності морського судновласника. Більш розгорнені правила про ці види обов’язкового страхування на цей час відсутні.
32. Відповідно до п. 33 частини першої ст. 7 Закону «Про страхування» [139] здійснюється обов’язкове страхування ліній електропередач та перетворюючого обладнання передавачів електроенергії від пошкодження внаслідок впливу стихійних лих або техногенних катастроф та від протиправних дій третіх осіб.
33. Відповідно до п. 34 частини першої ст. 7 Закону «Про страхування» обов’язковому страхуванню підлягає відповідальність виробників (постачальників) продукції тваринного походження, ветеринарних препаратів, субстанцій за шкоду, заподіяну третім особам.
Нормативно-правові акти щодо цього виду обов’язкового страхування не приймались.
34. Законом «Про іпотеку» [156] частина перша ст. 7 Закону «Про страхування» була доповнена п. 35, відповідно до якого обов’язковому страхуванню від ризиків випадкового знищення, випадкового пошкодження або псування підлягає предмет іпотеки. Відповідно до ст. 8 Закону «Про іпотеку» страхування предмета іпотеки здійснюється іпотекодавцем, якщо інше не передбачено договором.
35. Відповідно до п. 38 — 39 частини першої ст. 7 Закону «Про страхування» здійснюється обов’язкове страхування будівельно-монтажних робіт забудовником відповідно до Закону «Про фінансово-кредитні механізми і управління майном при будівництві житла та операціях з нерухомістю» [157], а також обов’язкове страхування майнових ризиків за договором про участь у фонді фінансування будівництва відповідно до Закону «Про фінансово-кредитні механізми і управління майном при будівництві житла та операціях з нерухомістю». Нормативно-правові акти щодо цього виду обов’язкового страхування не приймались.
36. Відповідно до п. 40 частини першої ст. 7 Закону «Про страхування» обов’язковому страхуванню підлягає майно, яке передане в концесію. Обов’язок укладення договору страхування із страховиком несе концесіонер. Страхування здійснюється на користь того учасника концесійного договору, який несе ризик випадкової загибелі або пошкодження об’єкта концесії (цей ризик несе концесіодавець, якщо інше не встановлено концесійним договором) (ст. 22 Закону «Про концесії [110]). Концесіонер при укладенні договору страхування із страховиком повинен виконати умови, встановлені концесійним договором стосовно страхової суми.
37. Згідно з п. 41 частини першої ст. 7 Закону «Про страхування» здійснюється обов’язкове страхування цивільної відповідальності суб’єктів господарювання за шкоду, яку може бути заподіяно довкіллю або здоров’ю людей під час зберігання та застосування пестицидів і агрохімікатів. Більш розгорнені правила про ці види обов’язкового страхування на цей час відсутні.
38. Пункт 42 частини першої ст. 7 Закону «Про страхування» передбачає здійснення обов’язкового страхування цивільної відповідальності суб’єкта господарювання за шкоду, яку може бути заподіяно третім особам унаслідок проведення вибухових робіт. Нормативно-правові акти щодо цього виду обов’язкового страхування не приймались.
ГЛАВА 68 ДОРУЧЕННЯ
Стаття 1000. Договір доручення
1. За договором доручення одна сторона (повірений) зобов’язується вчинити від імені та за рахунок другої сторони (довірителя) певні юридичні дії. Правочин, вчинений повіреним, створює, змінює, припиняє цивільні права та обов’язки довірителя.
2. Договором доручення може бути встановлено виключне право повіреного на вчинення від імені та за рахунок довірителя всіх або частини юридичних дій, передбачених договором. У договорі можуть бути встановлені строк дії такого доручення та (або) територія, у межах якої є чинним виключне право повіреного.
1. Предмет договору доручення — це певні юридичні дії, які повірений зобов’язується вчинити від імені і за рахунок довірителя. Поняття юридичних дій є більш широким, ніж правочин. Тому наведене визначення предмета договору доручення дає можливість повіреному на підставі договору доручення вчиняти юридичні дії від імені довірителя в державних органах (наприклад, на підставі такого договору повірений може діяти від імені довірителя у відповідних державних органах при технічному огляді автомобіля). Однак в подальшому тексті ч. 1 ст. 1000 ЦК йдеться уже про правочин, вчинений повіреним, який (правочин) створює, змінює, припиняє цивільні права та обов’язки довірителя. Можна було б стверджувати, що цей текст не виключає здійснення в силу договору доручення інших юридичних дій. І таке тлумачення було б правильним. Але ж визначення предмета договору доручення в ч. 1 ст. 1000 ЦК повністю погоджується з визначенням представництва в ч. 1 ст. 237 ЦК, відповідно до якого в правовідносинах щодо представництва представник зобов’язаний або має право «вчиняти правочин» від імені сторони, яку він представляє.
Незважаючи на однаковий підхід ч. 1 ст. 237 і ч. 1 ст. 1000 ЦК до визначення предмета представництва і договору доручення, який (підхід) обмежує предмет відповідних правовідносин, спеціальні положення законодавчих актів побічно допускають встановлення обов’язку повіреного здійснювати не тільки правочини, а і інші дії, допускають оформлення довіреністю таких повноважень представника. Йдеться про визнання можливості участі в цивільному процесі як представників сторін і третіх осіб інших осіб, допущених судом, який розглядає справу, до представництва в даній справі (п. б ст. 112 ЦПК [33]). Повноваження цих («інших») осіб підтверджуються, зокрема, довіреністю (п. 5 частини першої ст. 113 ЦПК). Ще більш широкі можливості для представництва в суді передбачає ст. 28 ГПК [20]. Передбачено представництво від імені потерпілого, цивільного позивача і цивільного відповідача у кримінальному процесі (ст. 52 КПК [16]). У всіх названих випадках підставою представництва може бути договір доручення, а на відносини сторін поширюється чинність ст. 1000 — 1010 ЦК.
2. Поряд з юридичними діями повірений може прийняти на себе обов’язок здійснювати фактичні дії. Останні можуть бути такими, що не можуть відокремлюватись від юридичних дій, а можуть бути і такими, що відокремлюються. Так, якщо представник в силу договору доручення та на підставі довіреності має отримати певну річ у третьої особи та передати її довірителю, то фактичні дії щодо отримання речі, огляду її стану, зберігання впродовж певного часу, передання її довірителю не можна відділити від юридичних дій щодо отримання речі у третьої особи. В іншому випадку можна буде стверджувати, що повірений може отримати річ та викинути її. Відносини між довірителем і повіреним у таких випадках не виходять за межі зобов’язання доручення.
Поряд з названими вище діями на повіреного може бути покладено обов’язок здійснити перевезення отриманої у третьої особи речі. Зобов’язання щодо перевезення виходить за межі зобов’язання доручення. І якщо на повіреного покладається обов’язок здійснити перевезення, договір слід вважати змішаним (ч. 2 ст. 628 ЦК), що породжує два зобов’язання, на кожне із яких поширюються різні правові норми. Змішаним буде і договір, відповідно до якого повірений візьме на себе не тільки обов’язок здійснити купівлю-продаж квартири для довірителя, а і до того вивчити кон’юнктуру ринку та підібрати найбільш фінансово прийнятний варіант купівлі. Від договору доручення в частині здійснення юридичних дій довіритель чи повірений можуть відмовитись в будь-який час або з дотриманням встановленого строку (ч. 2, 3 ст. 1008 ЦК). Від виконання решти зобов’язання, яке виникло на основі договору доручення, хоч би він і мав назву тільки договору доручення, повірений вправі відмовитися за умови додержання відповідних спеціальних правил про розірвання договору про надання послуг (ст. 907).
3. Частина 2 ст. 1000 ЦК допускає встановлення виключного права повіреного на вчинення від імені довірителя всіх або частини юридичних дій, передбачених договором. Можуть також встановлюватись строк такого доручення та територія, в межах якої діє виключне право повіреного. Це дає повіреному певні гарантії на право діяти від імені довірителя. Але ж і в таких випадках не виключається право довірителя в будь-який час відмовитись від договору (ч. 2 ст. 1008 ЦК). Отже, відповідні зобов’язання довірителя можуть бути припинені в будь-який час.
Стаття 1001. Строк договору доручення
1. Договором доручення може бути визначений строк, протягом якого повірений має право діяти від імені довірителя.
1. Строк, впродовж якого повірений відповідно до договору доручення має право діяти від імені довірителя, є лише граничним строком, сплив якого припиняє це право. Довіритель, не дивлячись на встановлення такого строку, не втрачає права відмовитись від договору в будь-який час (ч. 2 ст. 1008 ЦК).
Стаття 1002. Право повіреного на плату
1. Повірений має право на плату за виконання свого обов’язку за договором доручення, якщо інше не встановлено договором або законом.
2. Якщо в договорі доручення не визначено розміру плати повіреному або порядок її виплати, вона виплачується після виконання доручення відповідно до звичайних цін на такі послуги.
1. Частина 1 ст. 1002 ЦК конкретизує стосовно доручення положення ч. 5 ст. 626 ЦК про відплатність будь-якого договору, якщо інше не встановлено договором або законом.
2. У ч. 2 ст. 1002 ЦК послідовно проводиться ліберальний підхід законодавця до істотних умов договору. З одного боку, договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов (ч. 1 ст. 638 ЦК). Розмір оплати за від- платним договором слід віднести до істотних умов договору. Але у разі відсутності в договорі умови про розмір оплати цей розмір визначається відповідно до звичайних цін на такі послуги.
Обов’язок довірителя здійснити платіж «після виконання доручення» не можна тлумачити так, що взагалі не встановлено граничний строк оплати. Частина 2 ст. 1002 ЦК слід тлумачити з урахуванням ст. 538 ЦК, відповідно до якої зустрічні зобов’язання мають виконуватись одночасно. Це означає, що після виконання доручення оплата має бути здійснена впродовж нормального технічно можливого строку.
Стаття 1003. Зміст доручення
1. У договорі доручення або у виданій на підставі договору довіреності мають бути чітко визначені юридичні дії, які належить вчинити повіреному. Дії, які належить вчинити повіреному, мають бути правомірними, конкретними та здійсненними.
1. Правомірність, конкретність та здійсненність дій, які належить вчинити повіреному на підставі договору доручення, — це вимоги закону до змісту такого роду договорів. їх невиконання є підставою для визнання договору недійсним судом на підставі ст. 215 і ч. 1 ст. 203 ЦК.
Стаття 1004. Виконання доручення
1. Повірений зобов’язаний вчиняти дії відповідно до змісту даного йому доручення. Повірений може відступити від змісту доручення, якщо цього вимагають інтереси довірителя і повірений не міг попередньо запитати довірителя або не одержав у розумний строк відповіді на свій запит. У цьому разі повірений повинен повідомити довірителя про допущені відступи від змісту доручення як тільки це стане можливим.
2. Повіреному, який діє як комерційний представник (стаття 243 цього Кодексу), довірителем може бути надано право відступати в інтересах довірителя від змісту доручення без попереднього запиту про це. Комерційний представник повинен в розумний строк повідомити довірителя про допущені відступи від його доручення, якщо інше не встановлено договором.
1. Частина 1 ст. 1004 ЦК поширюється на всі зобов’язання доручення. Частина 2 цієї ж статті формулює спеціальні правила, які поширюються на зобов’язання доручення, в яких повірений є комерційним представником.
2. Загальне правило про належне виконання зобов’язання (ст. 526 ЦК) конкретизується стосовно зобов’язання доручення як обов’язок повіреного вчиняти дії відповідно до змісту даного йому доручення, тобто відповідно до змісту договору. Відступи від змісту доручення без згоди довірителя повірений може допустити, якщо: 1) цього вимагають інтереси довірителя; 2) повірений не міг попередньо запитати довірителя або в розумний строк не отримав відповіді на запит. На повіреного покладається також обов’язок повідомити довірителя про допущені відступи «як тільки це стане можливим». Ці правила не виключають домовленості сторін про інші обставини, за яких повірений отримує право відступити від змісту доручення, та про межі можливих відступів. Частина 1 ст. 1004 ЦК поширюється і на комерційне представництво.
3. Стосовно комерційного представництва в ч. 2 ст. 1004 ЦК спеціально зазначається на можливість надання договором комерційному представникові права відступати від змісту доручення без попереднього запиту дозволу довірителя. У разі, коли такі відступи допущені, повірений має повідомити про такі відступи довірителя «в розумний строк».
Стаття 1005. Особисте виконання договору доручення
1. Повірений повинен виконати дане йому доручення особисто.
Повірений має право передати виконання доручення іншій особі (замісникові), якщо це передбачено договором або якщо повірений був вимушений до цього обставинами, з метою охорони інтересів довірителя. Повірений, який передав виконання доручення замісникові, повинен негайно повідомити про це довірителя. У цьому разі повірений відповідає лише за вибір замісника.
2. Довіритель має право у будь-який час відхилити замісника, якого обрав повірений.
3. Якщо замісник повіреного був указаний у договорі доручення, повірений не відповідає за вибір замісника та за вчинені ним дії.
4. Якщо договором доручення не передбачена можливість вчинення дій замісником повіреного або така можливість передбачена, але замісник у договорі не вказаний, повірений відповідає за вибір замісника.
1. Частина 1 ст. 528 ЦК формулює загальне правило, відповідно до якого боржник може покласти виконання зобов’язання на третю особу. Як виняток із цього правила ч. 1 ст. 1005 ЦК покладає на повіреного обов’язок особисто виконати дане йому доручення. Передати виконання доручення іншій особі повірений може у двох випадках: 1) якщо це передбачено договором; 2) якщо повірений вимушений був до цього обставинами і передання виконання доручення мало на меті охорону інтересів довірителя. Якщо повірений негайно повідомив довірителя про передання виконання доручення замісникові у зв’язку з наявністю зазначених обставин, він (повірений) звільняється від відповідальності за виконання зобов’язання перед довірителем, але відповідає за вибір замісника (якщо той виявиться нездатним виконати доручення або недобросовісно поставиться до виконання доручення). Повірений не відповідає за вибір замісника лише у випадках, коли замісник визначений договором.
Стаття 1006. Обов’язки повіреного
1. Повірений зобов’язаний:
1) повідомляти довірителеві на його вимогу всі відомості про хід виконання його доручення;
2) після виконання доручення або в разі припинення договору доручення до його виконання негайно повернути довірителеві довіреність, строк якої не закінчився, і надати звіт про виконання доручення та виправдні документи, якщо це вимагається за умовами договору та характером доручення;
3) негайно передати довірителеві все одержане у зв’язку з виконанням доручення.
1. Граматичне тлумачення п. 2 ст. 1006 ЦК дає підстави для висновку про те, що слова «якщо це вимагається за умовами договору та характером доручення» відносяться до обох обов’язків повіреного: 1) негайно повернути довіреність довірителю; 2) надати звіт про виконання доручення та виправдні документи.
2. Що стосується обов’язку повіреного, передбаченого п. З ст. 1006 ЦК, то він має виконуватись у розумний строк після одержання майна чи документів від третьої особи.
3. Обов’язок, передбачений п. 1 ст. 1006 ЦК, має виконуватись відповідно до договору із урахуванням засади розумності.
Стаття 1007. Обов’язки довірителя
1. Довіритель зобов’язаний видати повіреному довіреність на вчинення юридичних дій, передбачених договором доручення.
2. Довіритель зобов’язаний, якщо інше не встановлено договором:
1) забезпечити повіреного засобами, необхідними для виконання доручення;
2) відшкодувати повіреному витрати, пов’язані з виконанням доручення.
3. Довіритель зобов’язаний негайно прийняти від повіреного все одержане ним у зв’язку з виконанням доручення.
4. Довіритель зобов’язаний виплатити повіреному плату, якщо вона йому належить.
1. Зазначення в ч. 1 ст. 1007 ЦК на обов’язок довірителя видати повіреному довіреність не виключає дії спеціального правила ч. З ст. 243 ЦК, відповідно до якого повноваження комерційного представника можуть бути підтверджені письмовим договором між ним та особою, яку він представляє.
2. Якщо довіритель не забезпечив повіреного засобами, необхідними для виконання доручення, наступає прострочення кредитора (ч. 1 ст. 613 ЦК), в зв’язку з чим може бути відстрочене виконання повіреним його зобов’язання перед довірителем.
Стаття 1008. Припинення договору доручення
1. Договір доручення припиняється на загальних підставах припинення договору, а також у разі:
1) відмови довірителя або повіреного від договору;
2) визнання довірителя або повіреного недієздатним, обмеження його цивільної дієздатності або визнання безвісно відсутнім;
3) смерті довірителя або повіреного.
2. Довіритель або повірений мають право відмовитися від договору доручення у будь-який час. Відмова від права на відмову від договору доручення є нікчемною.
3. Якщо повірений діє як підприємець, сторона, яка відмовляється від договору, має повідомити другу сторону про відмову від договору не пізніш як за один місяць до його припинення, якщо триваліший строк не встановлений договором.
У разі припинення юридичної особи, яка є комерційним представником, довіритель має право відмовитися від договору доручення без попереднього повідомлення про це повіреному.
1. Стаття 1008 ЦК має заголовок «Припинення договору доручення», що дало змогу включити до неї положення про припинення договору з підстав, які не залежать від волі сторін, а також положення про його припинення шляхом здійснення однією із сторін договору одностороннього правочину, спрямованого на припинення (розірвання) договору. Крім того, договір доручення може бути припинений (розірваний) відповідно до ст. 651, 652 ЦК.
2. Не дивлячись на можливе визначення в договорі доручення його строку (ст. 1001 ЦК), не дивлячись на визнання строку істотною умовою будь-якого господарського договору (ч. З ст. 180 ГК [31]), не дивлячись на можливість встановлення в договорі доручення виключного права повіреного на вчинення юридичних дій від імені довірителя (ч. 2 ст. 1000 ЦК), кожна із сторін договору доручення вправі в будь-який час розірвати договір, в тому числі і господарський, шляхом односторонньої відмови від нього. Відмова від договору може бути здійснена в будь-який час. Відмова будь- якої сторони від цього права, вчинена одностороннє чи включена до договору доручення, є нікчемною.
3. На випадок, коли повірений діє як підприємець, встановлені спеціальні правила про порядок відмови від договору. За таких умов сторона, яка відмовляється від договору, має повідомити іншу сторону не пізніш як за один місяць до його припинення, якщо більш тривалий строк не встановлений договором. Лише при припиненні (без правонаступництва чи з правонаступництвом) юридичної особи, яка є комерційним представником, довірителю надається право відмовитись від договору доручення без попереднього повідомлення про це повіреному. Мається на увазі, що відмова від договору доручення може бути заявлена зразу ж після початку роботи ліквідаційної комісії.
4. Оскільки договір доручення часто укладається як змішаний договір, до змісту якого включаються права та обов’язки сторін, що встановлюються іншими інститутами цивільного права, слід мати на увазі, що в таких випадках відмова від договору доручення не припиняє дії зобов’язань, які виникли внаслідок укладення договору доручення (змішаного) та на які поширюється чинність норм інших інститутів цивільного права.
Стаття 1009. Наслідки припинення договору доручення
1. Якщо договір доручення припинений до того, як доручення було повністю виконане повіреним, довіритель повинен відшкодувати повіреному витрати, пов’язані з виконанням доручення, а якщо повіреному належить плата — також виплатити йому плату пропорційно виконаній ним роботі. Це положення не застосовується до
виконання повіреним доручення після того, як він довідався або міг довідатися про припинення договору доручення.
2. Відмова довірителя від договору доручення не є підставою для відшкодування збитків, завданих повіреному припиненням договору, крім випадку припинення договору, за яким повірений діяв як комерційний представник.
3. Відмова повіреного від договору доручення не є підставою для відшкодування збитків, завданих довірителеві припиненням договору, крім випадку відмови повіреного від договору за таких умов, коли довіритель позбавлений можливості інакше забезпечити свої інтереси, а також відмови від договору, за яким повірений діяв як комерційний представник.
1. Стаття 1009 ЦК є однією із небагатьох статей, які визначають наслідки припинення договору і дають сторонам змогу в зв’язку з цим здійснити свої інтереси в межах тих зобов’язань, які виникли на підставі даного договору.
2. Якщо договір доручення припинений до того, як доручення було виконане повністю, зобов’язання доручення припиняється, а повірений не несе більше обов’язку виконувати доручення. Зустрічне зобов’язання довірителя, що включає до себе обов’язки відшкодувати витрати повіреного, пов’язані з виконанням доручення та виплатити плату, якщо вона йому належить, припиняються тільки належним виконанням (ст. 599 ЦК) або на інших підставах, передбачених законом. Але обсяг цих обов’язків довірителя обмежується моментом припинення договору: довіритель не несе обов’язку оплачувати виконання доручення в частині, в якій воно було здійснене після того, як повірений довідався чи міг довідатися про припинення договору доручення. Не несе довіритель і обов’язку відшкодування витрат повіреного, здійснених з метою виконання доручення після зазначеного моменту. Відповідні вимоги до довірителя повірений може пред’явити в межах позовної давності, що обчислюється відповідно до загальних правил.
3. Відповідно до ч. 2 ст. 1009 ЦК відмова довірителя від договору доручення не є підставою для відшкодування збитків. Це — зрозуміло і без спеціального правила, бо підставою відшкодування збитків є порушення зобов’язання (ч. 1 ст. 623 ЦК), а реалізація встановленого законом права на відмову від договору не може бути кваліфікована як порушення зобов’язання. І все ж пряме зазначення в ч. 2 ст. 1009 ЦК на виняток із правила про неприпустимість стягнення з довірителя збитків, завданих повіреному відмовою від договору, дає підстави для висновку про те, що повірений, який діяв як комерційний представник, має право на відшкодування збитків, завданих відмовою довірителя від договору, хоч би довіритель і не порушував порядку відмови від договору, встановленого ч. 3 ст. 1008 ЦК.
4. Стосовно повіреного в ч. 3 ст. 1009 ЦК також зазначається на те, що його відмова від договору не тягне обов’язку повіреного відшкодувати довірителю завдані цим збитки. Але із ч. 3 ст. 1009 ЦК випливає, що, не дивлячись на те, що відмова повіреного від договору є правомірною в силу п. 1 ч. 1 ст. 1008 ЦК, повірений несе обов’язок відшкодувати завдані довірителю відмовою від договору збитки в двох випадках: 1) коли довіритель був позбавлений можливості в інший спосіб забезпечити свої інтереси; 2) коли повірений діяв як комерційний представник.
Стаття 1010. Обов’язки спадкоємця повіреного та ліквідатора юридичної особи — повіреного
1. У разі смерті повіреного його спадкоємці повинні повідомити довірителя про припинення договору доручення та вжити заходів, необхідних для охорони майна довірителя, зокрема зберегти його речі, документи та передати їх довірителеві.
2. У разі ліквідації юридичної особи — повіреного ліквідатор повинен повідомити довірителя про припинення договору доручення та вжити заходів, необхідних для охорони майна довірителя, зберегти його речі, документи та передати довірителеві.
1. Зобов’язання повіреного перед довірителем є нерозривно пов’язаним з особою повіреного. Тому обов’язки, що складають зміст цього зобов’язання, у зв’язку із смертю повіреного припиняються. Решта майнових прав та обов’язків, які виникли на підставі договору доручення, але виходять за межі зобов’язання доручення, смертю повіреного не припиняються, а спадкуються. Очевидно, до таких обов’язків належать і обов’язки охороняти майно довірителя, зберігати його речі, документи. Але ч. 1 ст. 1010 ЦК зазначає на ці обов’язки як на такі, які спадкоємці несуть в силу закону, а не отримують в порядку спадкування. Також в силу спеціального зазначення в законі спадкоємці несуть обов’язки повідомити довірителя про припинення договору (про смерть повіреного) та передати довірителю речі і документи, які йому належать. До випадків припинення договору доручення у зв’язку із смертю повіреного слід застосовувати правила ч. 1 ст. 1009 ЦК про наслідки припинення договору доручення.
2. Ліквідаційна комісія юридичної особи після відмови від договору доручення відповідно до абзацу другого ч. 3 ст. 1008 ЦК повинна вжити заходів, необхідних для охорони майна довірителя, збереження його речей і документів і передати їх довірителеві. У повідомленні довірителю про припинення договору в зв’язку з ліквідацією повіреного — юридичної особи сенсу немає, оскільки доцільно не очікувати моменту, коли договір доручення буде припинений в зв’язку з виключенням юридичної особи — повіреного із Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб — підприємців, а зробити заяву про відмову від договору доручення зразу ж після початку роботи ліквідаційної комісії.
ГЛАВА 69 КОМІСІЯ
Стаття 1011. Договір комісії
1. За договором комісії одна сторона (комісіонер) зобов’язується за дорученням другої сторони (комітента) за плату вчинити один або кілька правочинів від свого імені, але за рахунок комітента.
1. Комісіонер, на відміну від повіреного, вчиняє правочини за дорученням комітента від свого імені, а не від імені комітента.
Стаття 1012. Умови договору комісії
1. Договір комісії може бути укладений на визначений строк або без визначення строку, з визначенням або без визначення території його виконання, з умовою чи без умови щодо асортименту товарів, які є предметом комісії.
2. Комітент може бути зобов’язаний утримуватися від укладення договору комісії з іншими особами.
3. Істотними умовами договору комісії, за якими комісіонер зобов’язується продати або купити майно, є умови про це майно та його ціну.
1. Частина 1 ст. 1012 ЦК доволі нежорстко підходить до визначення в договорі комісії його умов. Допускається, щоб в договорі комісії не був визначений асортимент товарів, які є предметом комісії. Це стосується і договорів комісії, що кваліфікуються як господарські. Проте ч. 3 ст. 1012 ЦК визнає істотними умовами договору комісії, за яким комісіонер має купити або продати майно, умови про це майно та його ціну.
Стаття 1013. Комісійна плата
1. Комітент повинен виплатити комісіонерові плату в розмірі та порядку, встановлених у договорі комісії.
2. Якщо комісіонер поручився за виконання правочину третьою особою, він має право на додаткову плату.
3. Якщо договором комісії розмір плати не визначений, вона виплачується після виконання договору комісії виходячи із звичайних цін за такі послуги.
4. Якщо договір комісії не був виконаний з причин, які залежали від комітента, комісіонер має право на комісійну плату на загальних підставах.
5. У разі розірвання або односторонньої відмови від договору комісії комісіонер має право на плату за фактично вчинені дії.
1. Комісіонер має право на отримання плати за виконання доручення комітента. Розмір цієї плати встановлюється договором. Якщо комісіонер поручився за виконання зобов’язання третьою особою, з якою комісіонер уклав договір на виконання договору комісії, він має право на додаткову плату. Оскільки договір комісії визнається оплатним, умова про розмір плати, яка має бути здійснена на користь комісіонера, має визнаватись істотною умовою договору комісії. Але в силу ч. 3 ст. 1013 ЦК допускається, щоб в договорі комісії розмір плати за виконання комісійного доручення не встановлювався. Тоді розмір плати має визначатись за звичайними цінами.
2. Невиконання комісіонером зобов’язання, що ґрунтується на договорі комісії, з причин, які залежали від комітента, не позбавляє комісіонера права на плату, яка встановлена договором за виконання комісійного доручення. У разі розірвання договору (незалежно від підстав) комісіонер має право на отримання плати за фактично вчинені дії.
Стаття 1014. Виконання договору комісії
1. Комісіонер зобов’язаний вчиняти правочини на умовах, найбільш вигідних для комітента, і відповідно до його вказівок. Якщо у договорі комісії таких вказівок немає, комісіонер зобов’язаний вчиняти правочини відповідно до звичаїв ділового обороту або вимог, що звичайно ставляться.
2. Якщо комісіонер вчинив правочин на умовах більш вигідних, ніж ті, що були визначені комітентом, додатково одержана вигода належить комітентові.
1. На комісіонера покладається обов’язок вчиняти правочини, передбачені договором комісії, на умовах, найбільш вигідних для комітента, і відповідно до вказівок останнього. За невиконання цього обов’язку комісіонер може нести відповідальність. З іншого боку, додаткова вигода, одержана комісіонером, який вчинив правочин на більш вигідних умовах, ніж визначені комітентом, належить останньому. Інше може бути передбачено договором на підставі ч. 6 ст. З ЦК.
Стаття 1015. Субкомісія
1. За згодою комітента комісіонер має право укласти договір субкомісії з третьою особою (субкомісіонером), залишаючись відповідальним за дії субкомісіонера перед комітентом.
За договором субкомісії комісіонер набуває щодо субкомісіонера права та обов’язки комітента.
2. У виняткових випадках, якщо цього вимагають інтереси комітента, комісіонер має право укласти договір субкомісії без згоди комітента.
3. Комітент не має права без згоди комісіонера вступати у відносини з субкомісіонером.
1. Допускається укладення договору субкомісії, в якому комісіонер отримує права та обов’язки комітента, а субкомісіонер — права та обов’язки комісіонера. Укладення такого договору можливе тільки за наявності згоди комітента, яка може бути дана, зокрема, шляхом включення відповідної умови до договору комісії. Без згоди комітента укладення договору субкомісії можливе у виняткових випадках, якщо цього вимагають інтереси комітента. У разі укладення договору субкомісії відповідальним перед комітентом залишається комісіонер. Це відповідає загальному правилу, яке випливає із ч. 1 ст. 528 ЦК, що не передбачає звільнення боржника від відповідальності перед кредитором у разі покладення ним виконання зобов’язання на третю особу. Оскільки на підставі договору комісії вчиняються правочини, укладення договору субкомісії є єдиним способом покладення комісіонером виконання зобов’язання на третю особу.
Стаття 1016. Виконання договору, укладеного комісіонером з третьою особою
1. Комітент зобов’язаний забезпечити комісіонера усім необхідним для виконання обов’язку перед третьою особою.
2. За договором, укладеним з третьою особою, комісіонер набуває права навіть тоді, коли комітент був названий у договорі або прийняв від третьої особи виконання договору.
3. Комісіонер не відповідає перед комітентом за невиконання третьою особою договору, укладеного з нею за рахунок комітента, крім випадків, коли комісіонер був необачним при виборі цієї особи або поручився за виконання договору (делькредере).
4. У разі порушення третьою особою договору, укладеного з нею комісіонером, комісіонер зобов’язаний негайно повідомити про це комітента, зібрати та забезпечити необхідні докази. Комітент має право вимагати від комісіонера відступлення права вимоги до цієї особи.
1. На комітента покладається обов’язок забезпечити комісіонера усім необхідним для виконання обов’язку перед третьою особою. Тут мається на увазі, зокрема, забезпечення комісіонера коштами для закупівлі товарів відповідно до договору комісії. Але договором може бути передбачене і звільнення комітента від цього обов’язку з наступним відшкодуванням комітентом витрат, понесених комісіонером.
2. Зазначення в договорі комісії на комітента і навіть прийняття комітентом виконання безпосередньо від третьої особи не є підставою для висновку про те, що комітент набув прав безпосередньо перед третьою особою на підставі договору між комісіонером та третьою особою.
3. На виконання договору комісії комісіонер укладає відповідні договори з третіми особами. Отже, комісіонер є контрагентом третіх осіб в таких договорах. Логічно було б у такій ситуації покласти на комісіонера всю відповідальність перед комітентом за неналежне виконання зобов’язань третіми особами, маючи на увазі подальше пред’явлення комісіонером вимог до третіх осіб, які неналежне виконали договори, укладені ними з комісіонером. Але ч. 3 ст. 1016 ЦК обмежує відповідальність комісіонера перед комітентом за неналежне виконання третіми особами договорів, які уклав комісіонер з третіми особами на виконання договору комісії, двома випадками: 1) коли комісіонер був необачним при виборі третьої особи («був необачним» означає наявність вини хоча б у формі недбалості); 2) коли комісіонер за додаткову плату (ч. 2 ст. 1013 ЦК) поручився за виконання договору. У решті випадків неналежне виконання зобов’язання третьою особою, що уклала договір з комісіонером, породжує право комітента вимагати від комісіонера відступлення права вимоги до цієї особи. Після укладення договору про відступлення права вимоги комітент отримує право пред’явлення вимоги до третьої особи.
Такими є традиції мертвих поколінь, які, як жах, тяжіють над розумом живих та які перейшли до нового Цивільного кодексу України. Щоб полегшити участь комітента в такій ситуації, ч. 4 ст. 1016 ЦК покладає на комісіонера обов’язок негайно повідомити комітента про порушення договору третьою особою, зібрати та забезпечити необхідні докази.
Стаття 1017. Відступ від вказівок комітента
1. Комісіонер має право відступити від вказівок комітента, якщо цього вимагають інтереси комітента і комісіонер не міг попередньо запитати комітента або не одержав у розумний строк відповіді на свій запит. У цьому разі комісіонер повинен повідомити комітента про допущені відступи від його вказівок як тільки це стане можливим.
2. Комісіонерові, який є підприємцем, може бути надано право відступати від вказівок комітента без попереднього запиту про це, але з обов’язковим повідомленням комітента про допущені відступи.
3. Комісіонер, який продав майно за нижчою ціною, повинен заплатити різницю комітентові, якщо комісіонер не доведе, що він не мав можливості продати майно за погодженою ціною, а його продаж за нижчою ціною попередив більші збитки.
Якщо для відступу від вказівок комітента потрібний був попередній запит, комісіонер має також довести, що він не міг попередньо запитати комітента або одержати в розумний строк відповіді на свій запит.
4. Якщо комісіонер купив майно за вищою ціною, ніж була погоджена, комітент має право не прийняти його, заявивши про це комісіонерові в розумний строк після отримання від нього повідомлення про цю купівлю.
Якщо комітент не надішле комісіонерові повідомлення про відмову від купленого для нього майна, воно вважається прийнятим комітентом.
5. Якщо комісіонер при купівлі майна заплатив різницю у ціні, комітент не має права відмовитися від прийняття виконання договору.
1. Із ч. 1 ст. 1017 ЦК не випливає заборони на встановлення договором підстав та умов відступу комісіонера від вказівок комітента. Умовами договору можна заборонити комісіонеру відступити від вказівок комітента навіть за наявності умов, встановлених ч. 1 ст. 1017 ЦК. Чинність цієї частини поширюється і на відносини, в яких комісіонер є підприємцем.
2. Із логічного зв’язку між абзацами першим та другим ч. 4 ст. 1017 ЦК (із контексту цієї частини) випливає, що майно вважається прийнятим комітентом у разі, якщо повідомлення про відмову від товару комітент не надіслав комісіонеру в розумний строк.
Стаття 1018. Право власності комітента
1. Майно, придбане комісіонером за рахунок комітента, є власністю комітента.
1. Майно, яке придбав комісіонер на доручення і за рахунок комітента, є власністю комітента. Сторони договору комісії можуть домовитись про інше. Якщо такої домовленості немає, право власності на це майно комітент отримує в момент передання майна комісіонеру особою, яка це майно відчужує. Майно, передане комітентом комісіонеру на комісію, також залишається у власності комітента до моменту його передання покупцеві, якщо інше не передбачено договором між комісіонером та покупцем.
Стаття 1019. Право комісіонера на притримання речі
1. Комісіонер має право для забезпечення своїх вимог за договором комісії притримати річ, яка має бути передана комітентові.
2. У разі оголошення комітента банкрутом комісіонер вважається заставодержателем притриманої ним речі.
1. На забезпечення вимог комісіонера до комітента комісіонерові надається право притримання речі, яка була придбана відповідно до договору комісії та підлягає переданню комітентові. Оголошення комітента банкрутом (ст. 22 Закону «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» [108]) є юридичним фактом, в результаті настання якого право притримання комісіонера перетворюється в право застави. Це надає комісіонеру право на включення його вимоги до першої черги вимог, які задовольняються за рахунок майна боржника (комітента) відповідно до ст. 31 названого Закону. Такою є практика, що сформована судами, хоч і Закон «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень» [167], і Закон «Про іпотеку» [156], прийняті пізніше Закону «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» [108], містять застереження про їх переважне застосування перед раніше прийнятими законами, а тому повинні застосовуватись переважно перед ст. 31 Закону «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом», яка заперечує речове право заставодержателя і передбачає перетворення його в зобов’язальне право першої черги стосовно банкрута.
Стаття 1020. Право комісіонера на відрахування з грошових коштів, що належать комітентові
1. Комісіонер має право відраховувати належні йому за договором суми з усіх грошових коштів, що надійшли до нього для комітента, якщо інші кредитори комітента не мають переважного перед ним права на задоволення своїх вимог із грошових коштів, що належать комітентові.
1. Грошові кошти, які надійшли комісіонерові у зв’язку з виконанням договору комісії, називаються у ст. 1020 ЦК такими, що належать комітентові. Проте немає підстав для твердження про те, що комітентові належать будь-які речові права на ці кошти. Вимоги комітента до комісіонера стосовно сплати коштів мають виключно зобов’язальний характер. Тому комісіонер розпоряджається цими коштами на свій розсуд.
Зокрема, прямо визнається право комісіонера відрахувати належні йому за договором суми із цих коштів. Після цих відрахувань комісіонер має здійснювати відповідні перерахування комітентові. Але інше використання таких коштів не може тягти відповідальності комісіонера, бо він може відповідати тільки за порушення строків перерахування коштів, а не за використання їх за нецільовим призначенням. Тому і застереження про право комісіонера на відрахування за умови, «якщо інші кредитори комітента не мають переважного перед ним права на задоволення своїх вимог із грошових сум, що належать комітентові», не має реального значення.
Стаття 1021. Обов’язок комісіонера зберігати майно комітента
1. Комісіонер відповідає перед комітентом за втрату, недостачу або пошкодження майна комітента.
2. Якщо при прийнятті комісіонером майна, що надійшло від комітента, або майна, що надійшло для комітента, будуть виявлені недостача або пошкодження, а також у разі завдання шкоди майну комітента комісіонер повинен негайно повідомити про це комітента і вжити заходів щодо охорони його прав та інтересів.
3. Комісіонер, який не застрахував майно комітента, відповідає за втрату, недостачу, пошкодження майна комітента, якщо він був зобов’язаний застрахувати майно за рахунок комітента відповідно до договору або звичаїв ділового обороту.
1. Комісіонер, як це випливає із заголовку ст. 1021 ЦК та ч. 1 цієї статті, яка покладає на комісіонера відповідальність перед комітентом за втрату, недостачу або пошкодження майна комітента, зобов’язаний здійснювати зберігання майна комітента. На відносини щодо зберігання поширюється чинність ст. 936 — 955 ЦК.
2. Частина 3 ст. 1021 ЦК лише конкретизує загальне правило про відповідальність комісіонера за збереження майна комітента стосовно випадків, коли комісіонер зобов’язаний був застрахувати це майно, але не застрахував його. Але із цього правила не можна робити висновок про те, що в решті випадків комісіонер такої відповідальності не несе, оскільки в решті випадків діє загальне правило ч. 1 ст. 1021 ЦК.
Стаття 1022. Звіт комісіонера
1. Після вчинення правочину за дорученням комітента комісіонер повинен надати комітентові звіт і передати йому все одержане за договором комісії.
2. Комітент, який має заперечення щодо звіту комісіонера, повинен повідомити його про це протягом тридцяти днів від дня отримання звіту. Якщо такі заперечення не надійдуть, звіт вважається прийнятим.
1. Надання комісіонером звіту комітенту є юридичним фактом, від дня настання якого обчислюється тридцятиденний строк для повідомлення комітентом комісіонера про свої заперечення щодо звіту. Цей тридцятиденний строк є обмежувальним (преклюзивним, присіяним). Навіть неправомірне зазначення в звіті на більші суми, які комісіонер утримав на свою користь за рахунок коштів, що надійшли до нього в процесі виконання договору комісії, та на менші суми, які належать комітентові, не дає право комітентові на пред’явлення вимог до комісіонера, якщо впродовж зазначеного строку він не повідомив комісіонера про свої заперечення щодо звіту.
Стаття 1023. Прийняття комітентом виконання за договором комісії
1. Комітент зобов’язаний:
1) прийняти від комісіонера все належно виконане за договором комісії;
2) оглянути майно, придбане для нього комісіонером, і негайно повідомити комісіонера про виявлені у цьому майні недоліки.
1. Обов’язок прийняти виконання — це звичайний обов’язок боржника в зобов’язанні, невиконання чи неналежне виконання якого тягне відповідальність. Це стосується і комітента, який зобов’язаний прийняти від комісіонера все належне виконане за договором комісії.
2. Пункт 2 ст. 1023 ЦК покладає на комітента досить жорсткий обов’язок негайно повідомити комісіонера про виявлені у майні, яке передав комісіонер, недоліки. Ця жорсткість значно пом’якшується тим, що комітент зобов’язаний повідомити негайно після виявлення недоліків, а не негайно після отримання майна. Тому можна стверджувати, що комітент має здійснити внутрітарну перевірку кількості та якості товарів, що надійшли в первинній упаковці виготовлювача, впродовж строків, встановлених відповідними інструкціями. І все ж було б краще, якби умова про це була включена до договору комісії.
Стаття 1024. Право комісіонера на відшкодування витрат, зроблених ним у зв’язку з виконанням договору комісії
1. Комісіонер має право на відшкодування витрат, зроблених ним у зв’язку з виконанням своїх обов’язків за договором комісії, зокрема у випадку, якщо він або субкомісіонер вжив усіх заходів щодо вчинення правочину, але не міг його вчинити за обставин, які від нього не залежали.
1. Із ст. 1024 ЦК слід зробити висновок про те, що в ній формулюється загальне правило, відповідно до якого комісіонер має право на відшкодування витрат, зроблених ним у зв’язку з виконанням обов’язків за договором комісії. Це відшкодування має здійснюватись на користь комісіонера понад комісійну плату (ст. 1013 ЦК). Сторони, однак, можуть домовитись про те, що відшкодування витрат комісіонера не здійснюється.
2. Зазвичай виконання комісіонером обов’язків завершується вчиненням відповідних правочинів. Якщо ж комісіонер свої обов’язки за договором виконав, але передбачений договором правочин (передбачені договором правочини) не був вчинений (не були вчинені) внаслідок обставин, які не залежали від комісіонера, останній має право на відшкодування витрат, зроблених у зв’язку з виконанням своїх обов’язків за договором комісії. Що стосується права на комісійну плату, то юридичний факт, що обумовлює його виникнення в ч. 4 ст. 1013 ЦК, визначається інакше, ніж юридичний факт, що породжує право на відшкодування витрат, в ст. 1024 ЦК.
Стаття 1025. Право комітента на відмову від договору комісії
1. Комітент має право відмовитися від договору комісії.
2. Якщо договір комісії укладено без визначення строку, комітент повинен повідомити комісіонера про відмову від договору не пізніше ніж за тридцять днів.
3. У разі відмови комітента від договору комісії він повинен у строк, встановлений договором, а якщо такий строк не встановлений, — негайно розпорядитися своїм майном, яке є у комісіонера. У разі невиконання комітентом цього обов’язку комісіонер має право передати це майно на зберігання за рахунок комітента або продати майно за найвигіднішою для комітента ціною.
4. У разі відмови комітента від договору комісії комісіонер має право на відшкодування витрат, зроблених ним у зв’язку з виконанням договору.
1. Зобов’язання, що виникають на підставі договору комісії, мають виконуватись належним чином (ст. 526 ЦК). Але комітенту надається право на свій розсуд у будь- який час відмовитись від договору комісії. Лише у випадках, коли в договорі комісії не визначено його строк, на комітента покладається обов’язок повідомити комісіонера про відмову від договору не пізніше ніж за тридцять днів. Відмова від договору здійснюється шляхом передання комісіонерові чи надіслання йому поштою заяви про відмову від договору. Якщо відповідно до закону необхідне передчасне повідомлення комітентом комісіонера про відмову від договору, в такому повідомленні слід зробити і заяву про відмову від договору, зазначивши на дату, з якої договір припиняється (розривається).
2. Припинення договору означає, що припиняється зобов’язання комісіонера вчинити один чи декілька правочинів від свого імені в інтересах комітента. Припиняється і зустрічне зобов’язання комітента здійснювати комісійну плату та відшкодовувати витрати комісіонера, здійснені ним у зв’язку з виконанням обов’язків за договором комісії. Але припинення договору не тягне припинення деяких обов’язків сторін, які мають бути виконані після припинення договору комісії.
3. У разі відмови комітента від договору комісіонер має право на відшкодування витрат, зроблених ним у зв’язку з виконанням договору до дня припинення договору. Якщо відмова комітента від договору обумовлена обставинами, які залежали від комітента, комісіонер зберігає право на отримання комісійної плати відповідно до умов договору (якщо інше не передбачено договором, комісійна плата в таких випадках має бути виплачена повністю). Якщо ж підставою відмови комітента від договору стали обставини, які від комітента не залежали (в тому числі винні дії чи бездіяльність комісіонера), комісіонер має право на плату за фактично вчинені дії.
4. Відмова комітента від договору породжує його обов’язок розпорядитися майном, яке є у комісіонера. Невиконання комітентом цього обов’язку (незалежно від його вини) тягне наслідки, передбачені ч. 3 ст. 1025 ЦК.
Стаття 1026. Право комісіонера на відмову від договору комісії
1. Комісіонер має право відмовитися від договору комісії лише тоді, коли строк не встановлений договором. Комісіонер повинен повідомити комітента про відмову від договору не пізніше ніж за тридцять днів.
Комісіонер, який відмовився від договору комісії, повинен вжити заходів, необхідних для збереження майна комітента.
2. У разі відмови комісіонера від договору комісії комітент повинен розпорядитися своїм майном, яке є у комісіонера, протягом п’ятнадцяти днів від дня отримання повідомлення про відмову комісіонера від договору. У разі невиконання комітентом цього обов’язку комісіонер має право передати це майно на зберігання за рахунок комітента або продати майно за найвигіднішою для комітента ціною.
1. За загальним правилом, яке прямо випливає із ч. 1 ст. 1026 і ст. 651 ЦК, комісіонер не має права на односторонню відмову від договору. Але у випадках, коли строк договору комісії не визначений, таке право комісіонерові надається. Про відмову від договору комісіонер зобов’язаний повідомити комітента не пізніше ніж за тридцять днів. Таке повідомлення комісіонера є одностороннім правочином, який є вчиненим в момент його отримання комітентом. Повідомлення має містити в собі чітку заяву про відмову від договору та зазначення на день, з якого договір буде припинений (не раніше ніж через місяць після отримання повідомлення комітентом).
2. При відмові комісіонера від договору він не має права на відшкодування витрат, пов’язаних з виконанням обов’язків за договором комісії, крім випадків, коли комісіонер або субкомісіонер вжив усіх заходів щодо вчинення правочину відповідно до договору комісії, але не міг його вчинити за обставин, які від нього не залежали (ст. 1024 ЦК).
3. Право на комісійну плату у разі відмови комісіонера від договору він має за фактично вчинені дії.
4. Комітент зобов’язаний розпорядитися своїм майном, яке знаходиться у комісіонера впродовж п’ятнадцяти днів після отримання повідомлення комісіонера про відмову від договору, тобто ще до припинення договору (оскільки договір припиняється не раніше ніж через тридцять днів після отримання комітентом повідомлення комісіонера про відмову від договору). Наслідки порушення комітентом цього обов’язку встановлені ч. 2 ст. 1026 ЦК.
Стаття 1027. Наслідки смерті фізичної особи або припинення юридичної особи — комісіонера
1. У разі смерті фізичної особи або ліквідації юридичної особи — комісіонера договір комісії припиняється.
2. Якщо юридична особа — комісіонер припиняється і встановлюються її правонаступники, права та обов’язки комісіонера переходять до правонаступників, якщо протягом строку, встановленого для заявлення кредиторами своїх вимог, комітент не повідомить про відмову від договору.
1. Смерть фізичної особи — комісіонера припиняє договір комісії. Це — деяка конкретизація загального правила ч. 1 ст. 608 ЦК стосовно зобов’язання комісії. Але зі смертю фізичної особи — комісіонера припиняється лише зобов’язання комісіонера вчинити правочин від свого імені в інтересах комітента (те зобов’язання, яке комісіонер як боржник зобов’язаний виконати особисто). Решта прав та обов’язків комісіонера зберігається і переходить в порядку спадкування (йдеться про права і обов’язки щодо комісійної плати, відшкодування витрат комісіонера, пов’язаних з виконанням обов’язків за договором комісії, повернення комітенту не витрачених коштів, наданих на виконання комісійного доручення, перерахування коштів, отриманих комісіонером та належних комітенту, передання комітенту майна, що є його власністю).
2. Ліквідація юридичної особи також припиняє договір комісії з наслідками, про які йшлося в попередньому пункті коментаря. Права і обов’язки комісіонера — юридичної особи реалізуються в процедурі ліквідації.
3. Відповідно до загального правила ч. 1 ст. 107 ЦК кредитор юридичної особи, яка припиняється з правонаступництвом, має право вимагати припинення або дострокового виконання зобов’язання. Цих прав не позбавлений і комітент у разі припинення комісіонера з правонаступництвом. Крім того, комітенту в таких випадках надається право відмови від договору. Якщо комітент не заявив про відмову від договору і не вимагає від комісіонера, який припиняється з правонаступництвом, припинення договору або дострокового його виконання, права і обов’язки комісіонера переходять до правонаступників.
Стаття 1028. Особливості окремих видів комісії
1. Законом можуть бути встановлені особливості договору комісії щодо окремих видів майна.
1. Законами не встановлюються розгорнені правові норми, які б передбачали особливості договору комісії щодо окремих видів майна. Зустрічаються лише окремі положення такого змісту. Зокрема, ст. 16, 17 Закону «Про цінні папери та фондовий ринок» [189] допускає здійснення брокерської діяльності з торгівлі цінними паперами як.'виключного виду діяльності, право на яку мають тільки особи, передбачені цим Законом.
2. Уведення в дію нового Цивільного кодексу не спричинило втрати чинності підзаконними актами, що встановлюють особливості договорів комісії щодо окремих видів майна. Зберегли чинність Правила комісійної торгівлі непродовольчими товарами [354]. Пункти 3.1 — 3.12 Правил роздрібної торгівлі транспортними засобами і номерними агрегатами [420] встановлюють особливості договорів комісії, за якими комісіонери здійснюють правочини щодо продажу цього виду майна.
ГЛАВА 70 УПРАВЛІННЯ МАЙНОМ
Стаття 1029. Договір управління майном
1. За договором управління майном одна сторона (установник управління) передає другій стороні (управителеві) на певний строк майно в управління, а друга сторона зобов’язується за плату здійснювати від свого імені управління цим майном в інтересах установника управління або вказаної ним особи (вигодонабувача).
2. Договір управління майном може засвідчувати виникнення в управителя права довірчої власності на отримане в управління майно.
Законом чи договором управління майном можуть бути передбачені обмеження права довірчої власності управителя.
(Із змін, від 19.06.2003)
1. Відносини щодо управління майном на цей час набули значного поширення. Відповідного розвитку набуло і законодавство, яке такі відносини регулює. Договори управління майном укладаються в сфері діяльності довірчих товариств (в частині першій ст. 4 Декрету Кабінету Міністрів «Про довірчі товариства» [208] прямо зазначається на здійснення такими товариствами управління голосуючими акціями. Деякі інші послуги, які надають такі товариства, також підпадають від поняття управління майном).
2. Низка нормативно-правових актів регулює відносини щодо управління державними корпоративними правами (Положення про представника органу, уповноваженого управляти відповідними державними корпоративними правами в органах управління господарських товариств [299]; Порядок проведення конкурсу з визначення уповноваженої особи на виконання функцій з управління державними корпоративними правами); Порядок звітності представників органів, уповноважених управляти відповідними державними корпоративними правами в органах управління господарських товариств; Положення про конкурсну комісію з відбору уповноважених осіб на виконання функцій управління державними корпоративними правами [404]; Типовий договір доручення на виконання функцій управління пакетом акцій, що належить державі [433]). З уведенням в дію нового Цивільного кодексу всі названі нормативно- правові акти зберегли чинність.
Але на відповідні відносини не поширюється чинність положень глави 70 Цивільного кодексу «Управління майном». Було б неправильним твердження про те, що названі акти не повинні застосовуватись, оскільки вони суперечать ст. 1029 — 1045 ЦК. Із глави 70 Цивільного кодексу не випливає заборона на використання повноважним державним органом (мається на увазі Кабінет Міністрів, який прийняв відповідні нормативно-правові акти або на підставі доручення якого вони прийняті), інших правових форм для врегулювання таких же за соціально-економічним змістом суспільних відносин, які регулюються цивільно-правовим інститутом управління майном.
Тим більше, чинність ст. 1029 — 1045 ЦК не може поширюватись на відносини щодо укладання та виконання договорів відповідно до Типової Генеральної угоди про передачу повноважень на здійснення функцій управління державними корпоративними правами органам виконавчої влади [405], оскільки цей договір взагалі не є цивільно-правовим.
Не поширюється чинність цих статей і на відносини щодо передачі Фондом державного майна в управління центральних і місцевих органів виконавчої влади державного майна відповідно до Положення про управління державним майном, яке не увійшло до статутних фондів господарських товариств у процесі приватизації, але перебуває на їх балансі [387], оскільки ці відносини не мають цивільно-правового змісту.
3. Під дію ст. 1029 — 1045 ЦК підпадають відносини між компанією з управління активами інституту спільного інвестування та корпоративним інвестиційним фондом, між такою компанією та інвестором—учасником пайового інвестиційного фонду. У першому випадку укладається договір про управління активами корпоративного інвестиційного фонду (частина третя ст. 11 Закону «Про інститути спільного інвестування (пайові та корпоративні інвестиційні фонди)» [126], у другому випадку правовідносини щодо управління активами виникають на підставі придбання інвестором (учасником пайового інвестиційного фонду) сертифікату цього фонду. Положення цього Закону підлягають переважному застосуванню до таких відносин.
4. Статті 1029 — 1045 ЦК у частині, в якій вони не суперечать Закону «Про недержавне пенсійне забезпечення» [160], застосовуються до відносин щодо управління активами недержавного пенсійного фонду, що виникають на підставі відповідного договору (ст. 34 — 36 названого Закону).
5. Управління майном (коштами) здійснює управитель фонду фінансування будівництва (ФФБ) на підставі договору з довірителями ФФБ (ст. 13, 14 Закону «Про фінансово-кредитні механізми і управління майном при будівництві житла та операціях з нерухомістю» [157]), а також управитель фонду операцій з нерухомістю. В останньому випадку укладається договір про придбання сертифікатів ФОН (ст. 28 цього Закону).
6. Відносини щодо управління майном виникають також в інших випадках. Зокрема, ст. 1029 — 1045 ЦК застосовуються до відносин щодо управління спадщиною (ст. 1285 ЦК).
7. Відносини щодо управління неподільним майном багатоквартирного будинку, що перебуває у спільній сумісній власності співвласників багатоквартирного будинку, і загальним майном, що перебуває у спільній частковій власності (ст. 19 Закону «Про об’єднання співвласників багатоквартирного будинку» [140]), виникають при створенні таких об’єднань.
8. Відповідно до ст. 1029 ЦК передання майна в управління здійснюється на строк. Це погоджується з положеннями спеціальних законів, які прямо чи опосередковано визнають, що договори про управління майном мають укладатись на строк.
9. Право управителя на майно, яке передається йому на підставі договору управління майном, отримало назву права довірчої власності. Оскільки ця власність все-таки є довірчою (не справжньою), то передбачається обмеження права довірчої власності управителя законом і договором. Стаття 8 Закону «Про фінансово-кредитні механізми і управління майном при будівництві житла та операціях з нерухомістю» передбачає обмеження права довірчої власності управителя правилами фонду фінансування будівництва чи фонду операцій з нерухомістю. Такі обмеження можуть стосуватись юридичних дій, на які зазначається в згаданій статті.
10. Особливої уваги як предмет тлумачення потребує абзац перший ч. 2 ст. 1029 ЦК. Невизначеність формулювання цього абзацу пов’язана з тим, що воно лише допускає засвідчення договором управління майном виникнення в управителя права довірчої власності, а не передбачає прямо, що договір управління майном є підставою виникнення права довірчої власності і засвідчує це право. Це відповідає ч. 5 ст. 1033 ЦК, яка умовою виникнення в управителя права довірчої власності (набуття ним статусу довірчого власника) визнає встановлення в договорі такої умови. Але ж це не може бути підставою для висновку про те, що управитель уже в силу самого договору управління майном набуває не тільки зобов’язальних, а й речових прав, що прямо встановлені або випливають із ст. 1029 — 1044 ЦК, а також права на захист речових прав, передбаченого ст. 396 ЦК. Тож виникає питання про те, яких додаткових правомочностей набуває управитель у разі зазначення в договорі управління майном відповідно до ч. 5 ст. 1033 ЦК на виникнення в управителя права довірчої власності. Відповідь на це запитання є вельми простою: ніяких. Це підтверджує висновок, який зроблений у коментарі до ст. 316 ЦК та відповідно до якого у запровадженні в цивільне законодавство України правової конструкції довірчої власності жодної потреби не було. Поява в цивільному законодавстві України категорії довірчої власності викликана відсутністю розуміння, в тому числі в науці, тієї обставини, що речове право виникає у будь-якої особи, якій майно передане у володіння на підставі договору (найму, зберігання, перевезення, комісії тощо).
Стаття 1030. Предмет договору управління майном
1. Предметом договору управління майном можуть бути підприємство як єдиний майновий комплекс, нерухома річ, цінні папери, майнові права та інше майно.
2. Не можуть бути предметом договору управління майном грошові кошти, крім випадків, коли право здійснювати управління грошовими коштами прямо встановлено законом.
3. Майно, передане в управління, має бути відокремлене від іншого майна установника управління та від майна управителя.
Майно, передане в управління, має обліковуватися в управителя на окремому балансі, і щодо нього ведеться окремий облік.
Розрахунки, пов’язані з управлінням майном, здійснюються на окремому банківському рахунку.
4. Майно, набуте управителем у результаті управління майном, включається до складу отриманого в управління майна.
(Із змін, від 19.06.2003)
1. Частина 1 ст. 1030 ЦК не обмежує можливість передання в управління будь-якого майна. Зазначається, зокрема, на те, що предметом договору управління майном може бути підприємство як єдиний майновий комплекс. Частина 2 цієї статті не виключає передання в довірче управління грошових коштів, але допускає це тільки у випадках, Передбачених законом.
2. Відповідно до абзацу дев’ятого п. 1.8 Інструкції про порядок відкриття, використання і закриття рахунків у національній та іноземних валютах [429], гроші передаються на зберігання в банк з відкриттям вкладного (депозитного) рахунка «в управління». На це важливо звернути увагу в зв’язку з поширенням останнього часу такого явища, яке автори цього видання називають «економізмом в юриспруденції». Дійсно, за економічним змістом відносини щодо передання грошових коштів в банк для зарахування на депозитний рахунок можна визнати тотожними відносинам щодо управління майном. Але ж формально-юридично правовідносини щодо розміщення коштів фізичних і юридичних осіб на вкладних (депозитних) рахунках і щодо управління майном — це різні субінститути окремих видів зобов’язань як інституту, що належить до підгалузі зобов’язального права.
3. Частина 3 ст. 1030 ЦК з метою забезпечення інтересів установників управління приписує управителям відокремити майно, отримане в управління, обліковувати його на окремому балансі, а розрахунки, пов’язані з управлінням майном, здійснювати через окремий банківський рахунок. Виникнення в управителя права довірчої власності не припиняє права власності установника управління. Тому за боргами управителя не може бути звернене стягнення на майно, яке було отримане ним в управління. З тих же причин стосовно активів фондів фінансування будівництва і фондів операцій з нерухомістю прямо встановлено, що управителі не можуть відповідати за своїми боргами активами цих фондів (частина друга ст. 7 Закону «Про фінансово-кредитні механізми і управління майном при будівництві житла та операціях з нерухомістю» [157]).
4. 19 червня 2003 р. ст. 1030 ЦК була доповнена ч. 4, яка передбачає включення до складу отриманого в управління майна того майна, яке було набуте управителем в результаті управління майном.
Стаття 1031. Форма договору управління майном
1. Договір управління майном укладається в письмовій формі.
2. Договір управління нерухомим майном підлягає нотаріальному посвідченню і державній реєстрації.
1. Договір управління майном укладається в письмовій формі. Якщо предметом договору управління є нерухоме майно, договір підлягає нотаріальному посвідченню в порядку, встановленому Законом «Про нотаріат» [57] і Інструкцією про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України [434], та державній реєстрації, яка здійснюється відповідно до Тимчасового порядку державної реєстрації правочинів [327].
2. Право довірчої власності, що виникає на підставі договору управління майном, називається в ч. 2 ст. 316 ЦК «особливим видом права власності». Якщо це — вид права власності, хоч би особливий, на нього поширюється п. 1 ч. 1 ст. 4 Закону «Про державну реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обмежень», відповідно до якого обов’язковій державній реєстрації підлягає «право власності на нерухоме майно».
Отже, у разі передання в управління нерухомого майна право довірчої власності управителя на це майно підлягає державній реєстрації. Що стосується документа, на підставі якого здійснюється реєстрація, то договір управління майном підпадає під формулювання абзацу тринадцятого ст. 19 Закону «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень» [177] «інші визначені законом документи щодо речових прав на нерухоме майно».
Стаття 1032. Установник управління
1. Установником управління є власник майна.
2. Якщо власником майна є фізична особа, місце перебування якої невідоме або її визнано безвісно відсутньою, установником управління є орган опіки та піклування.
3. Якщо власником майна є малолітня особа або фізична особа, яка визнана недієздатною, установником управління може бути опікун або орган опіки та піклування.
4. Якщо власником майна є неповнолітня особа, установником управління є ця особа за дозволом батьків (усиновлювачів) або піклувальника.
5. Якщо власником майна є особа, цивільна дієздатність якої обмежена, установником управління є її піклувальник.
6. У разі переходу права власності на майно, що є предметом договору управління, від установника управління до іншої особи договір управління не припиняється, крім випадків, коли право власності на майно переходить внаслідок звернення на нього стягнення.
1. Зазвичай установником управління майном є його власник. Як виняток із цього загального правила встановлюється, що у відповідних випадках установником управління можуть бути опікун, піклувальник, орган опіки та піклування. Це не зовсім коректне законодавче рішення. Воно дає підстави для висновку про те, що вигоди від майна, що передане в управління, належать відповідно до ст. 1034 ЦК опікуну, органу опіки та піклування. Це істотно і повністю невиправдано обмежує інтереси малолітніх, осіб, визнаних у встановленому порядку безвісно відсутніми, недієздатними, обмежено дієздатними. Тому при тлумаченні ст. 1032 і 1034 ЦК слід враховувати принцип верховенства права (засади добросовісності, справедливості та розумності) та вважати, що установником управління є відповідна особа, від імені якої діє опікун (орган опіки та піклування).
Стаття 1033. Управитель
1. Управителем може бути суб’єкт підприємницької діяльності.
2. Управителем не може бути орган державної влади, орган влади Автономної Республіки Крим або орган місцевого самоврядування, якщо інше не встановлено законом.
3. Вигодонабувач не може бути управителем.
4. Управитель діє без довіреності.
5. Управитель, якщо це визначено договором про управління майном, є довірчим власником цього майна, яким він володіє, користується і розпоряджається відповідно до закону та договору управління майном. Договір про управління майном не тягне за собою переходу права власності до управителя на майно, передане в управління.
(Із змін, від 19.06.2003, 15.12.2005)
1. Управителем може бути тільки суб’єкт підприємницької діяльності. У ч. 2 ст. 1033 ЦК спеціально зазначається на неможливість здійснення функцій управителя органами державної влади, органами влади Автономної Республіки Крим, органами місцевого самоврядування.
2. Якщо відповідно до договору здійснюється управління фінансовими активами, управителем може бути тільки фінансова установа, запис про яку внесено до відповідного державного реєстру фінансових установ (ч. 1 ст. 4; ч. 1 ст. 7 Закону «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» [135]).
3. Ліцензуванню підлягає така діяльність щодо управління майном, яка кваліфікується як надання фінансових послуг (частина друга ст. 2 Закону «Про ліцензування певних видів господарської діяльності» [119]; п. 1 ч. 1 ст. 4 Закону «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг»). Ліцензії на право здійснення управління активами недержавних пенсійних фондів (ст. 34 Закону «Про недержавне пенсійне забезпечення» [160]), інститутів спільного інвестування (ст. 32 Закону «Про інститути спільного інвестування (пайові та корпоративні інвестиційні фонди)» [126]) видаються Державною комісією з цінних паперів та фондового ринку. Ліцензії на право здійснення управління активами фондів фінансування будівництва та фондів операцій з нерухомістю видаються Державною комісією з регулювання ринків фінансових послуг (п. З ч. 1 ст. 28 Закону «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг»).
4. Відповідно до ч. 1 ст. 1029 ЦК управитель здійснює управління майном від свого імені. За таких умов зазначення на те, що управитель діє без довіреності, було зайвим. Але включення до текстів законів положень, що не виконують регулятивної функції, стало звичним. Природна ж делікатність українців не дає їм можливості говорити про нагальну потребу в реформуванні законодавчої діяльності.
5. Укладення договору управління майном не тягне за собою перехід права власності на майно від установника управління до управителя. Тому, якщо інше не встановлено договором, ризик випадкового знищення або пошкодження майна несе власник — установник управління на підставі загального правила ст. 323 ЦК.
Стаття 1034. Особа, яка набуває вигоди від майна, що передане в управління
1. Вигоди від майна, що передане в управління, належать установникові управління.
2. Установник управління може вказати в договорі особу, яка має право набувати вигоди від майна, переданого в управління (вигодонабувача).
1. Вигоди від майна, що передане в управління, належать установникові управління. Договір управління майном може бути укладений на користь третьої особи, яка отримала назву вигодонабувача. До відносин щодо управління майном за участі вигодонабувача застосовується ст. 636 ЦК.
Стаття 1035. Істотні умови договору управління майном
1. Істотними умовами договору управління майном є:
1) перелік майна, що передається в управління;
2) розмір і форма плати за управління майном.
1. Недосягнення в формі, що вимагається законом (ст. 1037 ЦК), згоди з усіх істотних умов договору управління майном є підставою для визнання договору неукладеним (недійсним). Але після того, як сторони почали виконання своїх зобов’язань, що ґрунтуються на такому договорі, слід визнати право сторін доказувати факт усного погодження відповідних умов будь-якими доказами (за умови, що договір оформлений відповідно до ст. 1031 ЦК, але одна чи декілька із істотних умов не були погоджені).
Стаття 1036. Строк договору управління майном
1. Строк управління майном встановлюється у договорі управління майном.
Якщо сторони не визначили строку договору управління майном, він вважається укладеним на п’ять років.
2. У разі відсутності заяви однієї із сторін про припинення або зміну договору управління майном після закінчення його строку договір вважається продовженим на такий самий строк і на таких самих умовах.
1. Сторони договору управління на свій розсуд визначають строк, впродовж якого управитель несе зобов’язання управляти майном, а установник управління — сплачувати винагороду. Якщо сторони строк договору управління майном не визначили, слід вважати, що він укладений на п’ять років. У ч. 1 ст. 1036 ЦК, як і в Цивільному кодексі в цілому, виявляється відсутність розуміння того, що строк договору (про нього йдеться в абзаці другому ч. 1 ст. 1036 ЦК) і строк управління (про нього йдеться в абзаці першому цієї ж частини) — це різні правові явища. Цим створюється невизначеність у відносинах сторін. Тому в договорах необхідно чітко визначати або строк договору (він буде обчислюватись з дня його укладення), або строк управління майном (він буде визначатись з дня передання майна в управління, на що слід прямо зазначити в договорі). Після цього слід визначити день припинення договору у зв’язку із спливом його строку чи день припинення зобов’язання щодо управління майном у зв’язку із спливом строку управління майном. Далі доцільно було б в договорі сформулювати умову, що за змістом відповідає ч. 2 ст. 1036 ЦК, та визначити день припинення договору чи зобов’язання щодо управління майном після спливу нового строку.
2. Відповідно до ч. 2 ст. 1036 ЦК договір вважається продовженим за відсутності заяви однієї із сторін про припинення або зміну договору. Юридичним фактом, що продовжує правовідносини на новий строк, є відсутність волевиявлення хоча б однієї із сторін на припинення або зміну договору. Тому в таких випадках продовження дії договору не підлягає нотаріальному посвідченню та державній реєстрації (за відсутності правочину, який би підлягав нотаріальному посвідченню). Продовження дії договору не може бути оспорене з підстав, з яких правочин визнається недійсним. Бездіяльність сторін в цьому випадку не є способом волевиявлення, а лише об’єктивно тягне юридичні наслідки незалежно від волі сторін. Якщо ж сторони укладають угоду про зміну або продовження дії договору управління нерухомим майном, такий правочин підлягає нотаріальному посвідченню і державній реєстрації (ст. 654 ЦК).
3. Частина 2 ст. 1036 ЦК не встановлює строку, впродовж якого після закінчення строку договору управління майном може бути зроблена заява про припинення або зміну договору. У зв’язку з цим за аналогією слід застосовувати правило ст. 764 ЦК, яке встановлює місячний строк, відсутність впродовж якого заперечень наймодавця поновлює договір найму на новий строк.
Стаття 1037. Права та обов’язки управителя
1. Управитель управляє майном відповідно до умов договору. Управитель може відчужувати майно, передане в управління, укладати щодо нього договір застави лише за згодою установника управління.
2. Управитель має право вимагати усунення будь-яких порушень його прав на майно, передане в управління, відповідно до статті 396 цього Кодексу.
1. Межі права довірчої власності управителя на майно, отримане ним в управління, визначаються законом і договором (ч. 5 ст. 1033 ЦК). Право передавати це майно в заставу чи відчужувати його управитель може отримати на підставі договору управління майном чи одностороннього правочину установника управління — його згоди на здійснення з цим майном таких правочинів.
2. У ч. 2 ст. 1037 ЦК не зазначається на те, перед ким же управитель може захищати своє право на майно на підставі ст. 396 ЦК. Слід враховувати, що управитель і установник управління перебувають в зобов’язальних правовідносинах. Тому у разі порушення установником управління прав управителя на майно, які (права) входять до змісту зобов’язальних правовідносин, управитель має право захищати свої права відповідно до норм зобов’язального, а не речового права. На підставі ст. 396 ЦК управитель буде захищати свої права перед третіми особами, а також перед установником управління в тих випадках, коли він здійснив порушення прав управителя такими діями, які не можуть кваліфікуватись як порушення зобов’язання, що існує між сторонами. Слід звернути увагу на те, що ч.. 2 ст. 1037 ЦК не ставить право управителя на захист від порушень у залежність від того, чи надане йому договором відповідно до ч. 5 ст. 1033 ЦК право довірчої власності.
Стаття 1038. Здійснення управління майном
1. Управитель управляє майном особисто, крім випадків, встановлених статтею 1041 цього Кодексу.
2. Управитель, вчиняючи фактичні та юридичні дії, пов’язані з управлінням майном, зобов’язаний повідомляти осіб, з якими він вчиняє правочини, про те, що він є управителем, а не власником майна.
3. У правочинах щодо майна, переданого в управління, які вчиняються у письмовій формі, вказується про те, що вони вчинені управителем. У разі відсутності такої вказівки управитель зобов’язується перед третіми особами особисто.
1. Відповідно до загального правила ст. 528 ЦК боржник може покласти виконання зобов’язання на третю особу. Щодо зобов’язання управління майном це забороняється, крім випадків, установлених ст. 1041 ЦК.
2. Управитель діє без довіреності (ч. 4 ст. 1033 ЦК). Він вчиняє правочини, пов’язані з управлінням майном, в межах закону і договору від свого імені. Але ч. 2 ст. 1038 ЦК покладає на управителя обов’язок при вчиненні юридичних і фактичних дій, пов’язаних з управлінням майном, повідомляти осіб, стосовно яких він вчиняє правочин, про те, що він діє як управитель, а не як власник майна. У нормі, що сформульована в ч. 2 ст. 1038 ЦК, виявилась суперечність: гіпотеза (якщо управитель вчиняє фактичні і юридичні дії) є ширшою, ніж диспозиція (управитель зобов’язаний повідомляти осіб, з якими він вчиняє правочин). Цю суперечність, як і завжди в подібних випадках, слід вирішувати на користь диспозиції.
3. Лише стосовно правочинів, які вчиняються в письмовій формі, встановлена санкція для управителя за порушення вимоги повідомляти про те, що він діє як управитель: за такими правочинами він зобов’язується особисто. Внаслідок цього за такими зобов’язаннями він відповідає не субсидіарно (ч. 2 ст. 1043 ЦК), а безпосередньо.
Стаття 1039. Передання в управління майна, що є предметом договору застави
1. Майно, що є предметом договору застави, може бути передане в управління.
2. Установник управління зобов’язаний попередити управителя про те, що майно, яке передається в управління, є предметом договору застави.
Якщо установник управління не попередив управителя і сам управитель не знав і не міг знати про те, що майно, яке передане в управління, є предметом договору застави, управитель має право вимагати розірвання договору та виплати належної йому за договором плати відповідно до строку управління цим майном.
1. У ч. 1 ст. 1039 ЦК встановлюється дозвіл на передання в управління майна, яке обтяжене заставою. Але при цьому не виключається дія ч. 2 ст. 586 ЦК, відповідно до якої заставодавець може розпоряджатися предметом застави лише за згодою заставодержателя, якщо інше не встановлено договором застави. Установник управління зобов’язаний попередити управителя про обтяження майна, що передане в управління, заставою. Встановлена вельми сувора санкція за порушення установником управління цього обов’язку: таке порушення дає управителю право вимагати (за відсутності згоди установника управління — в судовому порядку) розірвання договору та виплати належної за договором плати «відповідно до строку управління цим майном». Взяте в лапки формулювання рівною мірою може тлумачитись і так, що тут йдеться про строк, впродовж якого до розірвання договору фактично здійснювалось управління майном, і так, що тут мається на увазі строк управління, передбачений договором. За відсутності визначеності за принципом добросовісності, справедливості і розумності слід схилитися до першого варіанту.
Стаття 1040. Звернення стягнення на майно, передане в управління, за вимогою кредитора установника управління
1. Звернення стягнення на майно, передане в управління, за вимогою кредитора установника управління не допускається, крім випадку визнання установника управління банкрутом або звернення стягнення за вимогою заставодержателя на майно, що є предметом договору застави. У разі визнання установника управління банкрутом договір управління цим майном припиняється і воно включається до ліквідаційної маси.
1. Договір управління майном виявляється єдиною правовою формою для недобросовісного власника, який захоче «сховати» своє майно від домагань кредиторів. Звернення стягнення на майно, передане в управління, за загальним правилом, не допускається. Із цього правила є два винятки: 1) визнання установника управління банкрутом тягне припинення договору управління майном (нагадаємо, що відповідно до ч. 1 ст. 25 Закону «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» [108] визнання боржника банкрутом лише дає ліквідатору право на розірвання договорів шляхом вчинення односторонніх правочинів — заяв про відмову від виконання договорів банкрута); 2) звернення стягнення на майно на вимогу заставодержателя. В інших випадках звернення стягнення на майно, передане в управління, є неможливим. Майно слід вважати переданим в управління з моменту фактичного його передання (вручення майна управителю) або з моменту перерахування грошових коштів, або з іншого моменту, встановленого договором. Визнати недійсним договір управління майном з посиланням на мету уникнути звернення стягнення на це майно практично є неможливим, якщо тільки цей правочин хоч би частково було виконано (в іншому випадку не виключається визнання його фіктивним відповідно до ст. 234 ЦК).
Стаття 1041. Передання права управління майном іншій особі
1. Управитель може доручити іншій особі (замісникові) вчинити від його імені дії, необхідні для управління майном, якщо це передбачено договором управління майном або цього вимагають інтереси установника управління або вигодонабувача у разі неможливості отримати в розумний строк відповідні вказівки установника управління. Управитель відповідає за дії обраного ним замісника, як за свої власні.
1. Як виняток із правила ч. 1 ст. 1038 ЦК, яка передбачає виконання зобов’язання управителем особисто, ст. 1041 ЦК встановлює випадок, коли управитель вправі покласти виконання свого зобов’язання на третю особу. Звертає на себе увагу більш жорстка відповідальність управителя в порівнянні з відповідальністю повіреного. Повірений відповідає у випадках передання виконання доручення іншій особі тільки за вибір замісника (ч. 4 ст. 1005 ЦК). Управитель відповідає за дії замісника як за свої власні.
Стаття 1042. Право управителя на плату
1. Управитель має право на плату, встановлену договором, а також на відшкодування необхідних витрат, зроблених ним у зв’язку з управлінням майном.
2. Управитель майном, якщо це передбачено законом або укладеним відповідно до нього договором, має право відраховувати належні йому відповідно до частини першої цієї статті грошові суми безпосередньо з доходів від використання майна, переданого в управління.
(Із змін, від 18.12.2008)
1. У ч. 1 ст. 1042 ЦК формулюються норми прямої дії, відповідно до яких управитель має право на встановлену договором плату за управління майном та на відшкодування необхідних витрат, зроблених ним у зв’язку з управлінням майном. Договором може бути встановлено, що передбачена ним плата за управління майном включає до себе і відшкодування необхідних витрат. За відсутності такої умови в договорі та умови про відшкодування необхідних витрат, відшкодування необхідних витрат здійснюється безпосередньо на підставі ч. 1 ст. 1042 ЦК.
2. Відповідно до ч. 4 ст. 1030 ЦК майно, набуте в результаті управління майном, включається до складу отриманого в управління майна. Стосовно цього майна (набутого) управитель здійснює лише право довірчої власності, зокрема розпоряджається ним відповідно до ч. 5 ст. 1033 ЦК. При цьому безпосередньо статтею 1042 ЦК управителю не надається право відраховувати належні йому кошти безпосередньо з доходів від використання майна, переданого в управління, а встановлюється, що таке право управителя може передбачатись законом або договором (ч. 2 ст. 1042 ЦК).
Стаття 1043. Відповідальність управителя
1. Управитель, який не виявив при управлінні майном належної турботливості про інтереси установника управління або вигодонабувача, зобов’язаний відшкодувати установникові управління завдані збитки, а вигодонабувачеві — упущену вигоду.
Управитель відповідає за завдані збитки, якщо не доведе, що вони виникли внаслідок непереборної сили, винних дій установника управління або вигодонабувача.
2. Управитель несе субсидіарну відповідальність за боргами, що виникли у зв’язку із здійсненням ним управління, якщо вартості майна, переданого в управління, недостатньо для задоволення вимог кредиторів.
3. Субсидіарна відповідальність управителя, встановлена частиною другою цієї статті, настає також у разі вчинення правочинів з перевищенням наданих йому повноважень або встановлених обмежень, за умови, що треті особи, які беруть участь у правочині, доведуть, що вони не знали і не могли знати про перевищення управителем повноважень або встановлених обмежень. У цьому разі установник управління може вимагати від управителя відшкодування завданих ним збитків.
1. Частина 1 ст. 1043 ЦК встановлює юридичні факти, які складають підставу відповідальності управителя перед установником управління або вигодонабувачем. При цьому в формулюванні «не виявив... належної турботливості про інтереси установника управління або вигодонабувача» вміщується як узагальнююча умова визнання дій чи бездіяльності управителя протиправними, так і умова визнання цих дій чи бездіяльності винними. Отже, управитель вважається таким, що порушив зобов’язання щодо управління майном, якщо він не виявив належної турботи про інтереси установника управління або вигодонабувача. Що стосується визначення вини, то в абзаці першому ч. 1 ст. 1043 ЦК (тут критерієм вини визнається належна турботливість) воно відрізняється від абзацу другого ч. 1 ст. 614 ЦК (тут критерієм вини визнається вжиття боржником всіх залежних від нього заходів щодо належного виконання зобов’язання).
Складається враження, що підстави відповідальності є більш широкими відповідно до загального правила абзацу другого ч. 1 ст. 614 ЦК, ніж відповідно до спеціального правила абзацу другого ч. 1 ст. 1043 ЦК. Але порівняння абзацу першого ст. 617 ЦК і абзацу другого ст. 1043 ЦК дає підстави для протилежного висновку: підстави відповідальності управителя є більш широкими, ніж загальні підстави, що встановлені ст. 614 і 617 ЦК. Управитель відповідає за збитки, завдані випадково, в той час як загальне правило ст. 617 ЦК виключає відповідальність за збитки, що настали випадково.
2. Перед установником управління управитель несе відповідальність у вигляді відшкодуванню завданих збитків, а вигодонабувачеві управитель відшкодовує тільки упущену вигоду (теоретично можливі витрати вигодонабувача управитель відшкодовувати не зобов’язаний).
3. У зобов’язаннях, що виникли в процесі управління майном, управитель відповідає майном, яке належить йому на праві довірчої власності. Якщо вартості майна, переданого в управління, недостатньо для задоволення вимог кредиторів, управитель відповідає за названими зобов’язаннями своїм власним майном. Це — субсидіарна відповідальність, але механізм її виникнення є іншим, ніж той, що встановлений загальними правилами ст. 619 ЦК.
4. Ще одна підстава субсидіарної відповідальності управителя — це вчинення управителем правочинів з перевищенням повноважень або встановлених обмежень. Така відповідальність управителя настає за умови, що кредитори доведуть, що не знали і не могли знати про перевищення управителем повноважень або встановлених обмежень. Але у кредиторів управителя немає будь-якого інтересу доводити, що управитель вийшов за межі наданих йому повноважень або порушив встановлені обмеження. Інтереси кредиторів забезпечуються ч. 2 ст. 1043 ЦК, а частина третя цієї статті нічого не додає до тих можливостей захисту ними своїх інтересів, які їм надає ч. 2 ст. 1043 ЦК. Крім того, ч. 3 ст. 1043 ЦК не встановлює, який же юридичний факт є підставою субсидіарної відповідальності управителя. Оскільки ця відповідальність є субсидіарною, то такий юридичний факт має бути. Оскільки він не передбачений, то положення, що формулюється в першому реченні ч. 3 ст. 1043 ЦК, слід визнати таким, що не має предмета правового регулювання.
5. У другому реченні ч. 3 ст. 1043 ЦК формулюється правило, яким встановлюється ще одна підстава (додатково до підстави, передбаченої ч. 1 ст. 1043 ЦК) відповідальності управителя перед установником управління у вигляді відшкодування збитків; Ця підстава нічого не додає до загального правила ч. 1 ст. 623 ЦК, відповідно до якої боржник, який порушив зобов’язання, відшкодовує завдані порушенням збитки, та правил ч. 1 ст. 1043 ЦК, що конкретизують умови виникнення в управителя обов’язку відшкодувати збитки.
Стаття 1044. Припинення договору управління майном
1. Договір управління майном припиняється у разі:
1) загибелі майна, переданого в управління;
2) припинення договору за заявою однієї із сторін у зв’язку із закінченням його строку;
3) смерті фізичної особи — вигодонабувача або ліквідації юридичної особи — вигодонабувача, якщо інше не встановлено договором;
4) відмови вигодонабувача від одержання вигоди за договором;
5) визнання управителя недієздатним, безвісно відсутнім, обмеження його цивільної дієздатності або смерті;
6) відмови управителя або установника управління від договору управління майном у зв’язку з неможливістю управителя здійснювати управління майном;
7) відмови установника управління від договору з іншої, ніж указана в пункті 6 цієї частини, причини за умови виплати управителеві плати, передбаченої договором;
8) визнання фізичної особи — установника управління банкрутом;
9) повного завершення виконання сторонами договору управління майном;
10) дострокового припинення управління майном, якщо це передбачено цим договором, або за рішенням суду.
2. У разі відмови однієї сторони від договору управління майном вона повинна повідомити другу сторону про це за три місяці до припинення договору, якщо договором не встановлений інший строк.
3. У разі припинення договору управління майном майно, що було передане в управління, або майно, набуте від такого управління, передається установникові управління у порядку, визначеному договором.
(Із змін, від 19.06.2003, 18.12.2008)
1. Загибель майна, переданого в управління, тягне припинення договору управління майном. Одночасно припиняються і зобов’язання щодо здійснення управління. Але у разі часткового збереження майна воно підлягає поверненню відповідно до ч. 3 ст. 1044 ЦК в межах зобов’язання управителя майна перед установником управління. При припиненні договору з цієї підстави управитель зберігає право на належні йому платежі (ст. 1042 ЦК). Можлива відповідальність сторін договору в разі загибелі майна внаслідок їх винних дій чи бездіяльності.
2. Якщо одна із сторін зробила заяву про припинення чи зміну договору управління майном у зв’язку із спливом його строку (ч. 2 ст. 1036 ЦК), договір припиняється в зв’язку із закінченням його строку. Управитель має право на отримання платежів за весь період управління майном, якщо вони не були отримані раніше, і зобов’язаний в межах зобов’язання щодо управління майном повернути майно, отримане на підставі договору (ч. 3 ст. 1044 ЦК).
3. Смерть, визнання фізичної особи — управителя недієздатною, безвісно відсутньою, обмеження її цивільної дієздатності припиняє договір управління майном. У зв’язку з цим припиняються і зобов’язання, що виникли на підставі цього договору. Але обов’язок управителя повернути майно, що було предметом договору, спад кується або виконується опікуном, піклувальником. Спадкується право управителя на плату, яка не була ним отримана, і право на відшкодування необхідних витрат.
4. Відповідно до ч. 4 ст. 636 ЦК відмова третьої особи від права, наданого їй на підставі договору, дає право стороні, яка уклала договір на користь третьої особи, скористатися цим правом. Відповідно до п. 4 ч. 1 ст. 1044 ЦК відмова вигодонабувача від одержання вигоди за договором тягне припинення договору управління майном. При цьому управитель має право на плату (ст. 1042 ЦК) до дня припинення договору, а установник управління — право на повернення йому майна (разом з майном, набутим в процесі управління майном за відрахуванням виплат, раніше здійснених на користь вигодонабувача). Такі ж наслідки тягне смерть фізичної особи — вигодонабувача або ліквідація юридичної особи — вигодонабувача.
5. Кожна із сторін договору управління майном вправі розірвати договір шляхом заяви про односторонню відмову від нього у зв’язку з неможливістю управителя здійснювати управління майном. Ця неможливість може бути обумовлена, наприклад, відмовою у видачі ліцензії на новий строк. При відмові повинні дотримуватись вимоги ч. 2 ст. 1044 ЦК.
6. Із п. 6 ст. 1044 ЦК непрямо випливає і висновком від наступного правового явища (припинення договору внаслідок відмови від договору установника управління за відповідних умов) до попереднього виявляється правовий припис, відповідно До якого установникові управління надається право не на свій розсуд, а за наявності будь-якої причини, в тому числі і такої, що залежить виключно від нього, розірвати договір за умови виплати управителю плати, передбаченої договором (за весь період, що залишився до спливу строку договору). Розірвання договору здійснюється шляхом здійснення одностороннього правочину — надіслання управителю заяви (повідомлення) про відмову від договору. У заяві (повідомленні) доцільно зазначити на день припинення договору, який настає через три місяця після отримання управителем заяви (повідомлення) про відмову установника управління від договору.
7. Про припинення договору управління майном у зв’язку з визнанням фізичної особи — установника управління банкрутом див. коментар до ст. 1040 ЦК.
8. Недоліки загальних правил ст. 653 ЦК про наслідки розірвання договору обумовили необхідність встановлення в ч. З ст. 1044 ЦК спеціального правила про те, що при припиненні договору управління майном управитель зобов’язаний передати установникові управління майно, що передане в управління, і майно, набуте від такого управління, якщо інше не встановлено договором.
Стаття 1045. Особливості управління цінними паперами
1. Особливості управління цінними паперами встановлюються законом.
1. На цей час чинними є декілька законів, що встановлюють особливості управління цінними паперами. Цінні папери входять до складу активів інститутів спільного інвестування, управління якими здійснює компанія з управління активами (ст. 29 — 37 Закону «Про інститути спільного інвестування (пайові та корпоративні інвестиційні фонди)» [126]). Правова конструкція управління активами, до складу яких входять цінні папери, використовується в законах «Про фінансово-кредитні механізми і управління майном при будівництві житла та операціях з нерухомістю» [157], «Про іпотечне кредитування, операції з консолідованим іпотечним боргом та іпотечні сертифікати» [157], «Про недержавне пенсійне забезпечення» [160], «Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування» [161].
ГЛАВА 71 ПОЗИКА. КРЕДИТ. БАНКІВСЬКИЙ ВКЛАД
§ 1. ПОЗИКА
Стаття 1046. Договір позики
1. За договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов’язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості.
Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.
1. Глава 71 Цивільного кодексу включає три окремі параграфи, що не мають будь- якої загальної частини. Але відповідно до ч. 2 ст. 1054 ЦК положення параграфа першого цієї глави застосовуються до відносин, що виникають на підставі кредитного договору, якщо інше не встановлено положеннями ст. 1054 — 1057 ЦК і не випливає із суті кредитного договору.
2. Стаття 1046 ЦК визначає договір позики як реальний. Він не може вважатись укладеним, поки не відбулося передання позикодавцем позичальникові грошей або речей, визначених родовими ознаками, які передбачені договором позики.
3. За договором позики не можуть бути передані речі, визначені індивідуальними ознаками. Якщо речі індивідуалізовані, укладення договору позики є можливим, якщо передбачається повернення позичальником речей того ж роду. Це означає, що перевагу при визначенні характеру речей, що передаються на підставі договору позики, слід надати не об’єктивній індивідуалізації речей, а тому, як сторони визначили їх характер (як індивідуально визначених чи як визначених родовими ознаками).
4. Позичальник за договором позики не несе обов’язку повернути позичальникові ті ж речі, які він отримав на підставі договору від позикодавця. Тому позичальник з моменту, що визначається відповідно до ст. 334 ЦК, набуває права власності на гроші чи інші речі, передані за договором позики. Разом з тим положення про договір позики застосовуються і тоді, коли гроші на умовах позики перераховуються з рахунка позикодавця на рахунок позичальника в банку.
Стаття 1047. Форма договору позики
1. Договір позики укладається у письмовій формі, якщо його сума не менш як у десять разів перевищує встановлений законом розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, а у випадках, коли позикодавцем є юридична особа, — незалежно від суми.
2. На підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей.
1. Договір позики на суму, яка не менш як в десять разів перевищує встановлений законом розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, повинен укладатись в письмовій формі. На доповнення до цього правила письмова форма є обов’язковою, якщо позикодавцем є юридична особа, хоча б сума договору і була меншою, ніж зазначена вище. На цей час під встановленим законом неоподатковуваним мінімумом доходів громадян розуміється 17 гривень (ч. 22.5 ст. 22 Закону «Про податок з доходів фізичних осіб» [154]).
2. Порушення вимоги закону про просту письмову форму договору позики не тягне недійсності договору, а тільки тягне застосування наслідків такого порушення, встановлених ст. 218 ЦК. Тому ч. 2 ст. 1047 ЦК допускає пред’явлення на підтвердження укладення договору позики та його умов розписки позичальника або іншого документа, який підтверджує передання позикодавцем позичальникові грошової суми або відповідної кількості речей, визначених родовими ознаками. Це не виключає надання інших доказів, передбачених абзацом другим ч. 1 ст. 218 ЦК.
Стаття 1048. Проценти за договором позики
1. Позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором. Якщо договором не встановлений розмір процентів, їх розмір визначається на рівні облікової ставки Національного банку України.
У разі відсутності іншої домовленості сторін проценти виплачуються щомісяця до дня повернення позики.
2. Договір позики вважається безпроцентним, якщо:
1) він укладений між фізичними особами на суму, яка не перевищує п’ятдесятикратного розміру неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, і не пов’язаний із здійсненням підприємницької діяльності хоча б однією із сторін;
2) позичальникові передані речі, визначені родовими ознаками.
1. Чинність ч. 1 ст. 1048 ЦК поширюється тільки на відносини щодо грошової позики. Про це свідчить використання тут слів «сума позики». Під «сумою позики» відповідно до ст. 1046 ЦК розуміється грошова сума. Стосовно вартості речей, переданих за договором позики, і суми позики як видових понять використовується родове поняття суми договору позики (ч. 1 ст. 1047 ЦК). Це не виключає застосування за аналогією правил про розмір процентів та порядок їх сплати, встановлених ч. 1 ст. 1048 ЦК, до відносин щодо надання на умовах позики речей, визначених родовими ознаками. Відповідно до загального правила ч. 1 ст. 1048 ЦК позикодавець має право на отримання процентів. Це відповідає більш загальному правилу ст. 536 ЦК. Але стосовно позики, предметом якої є гроші, як і стосовно іншої позики, встановлені більш широкі можливості встановлення винятків. Якщо ст. 536 ЦК допускає звільнення особи, яка користується чужими коштами, від обов’язку сплачувати проценти лише договором між фізичними особами, то ч. 1 ст. 1048 ЦК допускає звільнення позичальника від обов’язку сплачувати проценти будь-яким договором позики, незалежно від того, хто є його учасником — юридичні, фізичні особи чи інші суб’єкти (ст. 2 ЦК).
2. Із ч. 1 ст. 1048 ЦК випливають загальні правила, відповідно до яких розмір процентів за договором позики встановлюється на рівні облікової ставки Національного банку (яка діяла на день, за який нараховуються проценти), а виплачуються проценти щомісяця. Встановлюється також, що проценти «виплачуються» до дня повернення позики. Раз «виплачуються», то і нараховуються (не тільки за повні місяці, а і за кожен день). Але договором позики може бути встановлений інший розмір процентів і інший порядок їх виплати.
3. Як виняток із загального правила ч. 1 ст. 1048 ЦК, що визнає обов’язковою сплату позичальником відсотків, договори позики, на які зазначається в ч. 2 цієї статті, вважаються безпроцентними, якщо інше не встановлено договором.
4. Положення ст. 1048 ЦК не виключають дії спеціальних правил Закону «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» [135], відповідно до яких надання коштів (грошових) у позику є фінансовою послугою (п. 6 ст. 4), фінансова послуга надається з метою отримання прибутку, різновидом якого є проценти (п. 5 ч. 1 ст. 1). Фінансові послуги надаються фінансовими установами, а також фізичними особами — суб’єктами підприємницької діяльності, якщо це прямо передбачено законом. Отже, в інших випадках надання грошових коштів на умовах позики зі сплатою процентів не допускається. Зокрема, одна юридична особа, що не має статусу фінансової установи, не може надати грошові кошти іншій юридичній особі за умов позики зі сплатою відсотків.
Стаття 1049. Обов’язок позичальника повернути позику
1. Позичальник зобов’язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором.
Якщо договором не встановлений строк повернення позики або цей строк визначений моментом пред’явлення вимоги, позика має бути повернена позичальником протягом тридцяти днів від дня пред’явлення позикодавцем вимоги про це, якщо інше не встановлено договором.
2. Позика, надана за договором безпроцентної позики, може бути повернена позичальником достроково, якщо інше не встановлено договором.
3. Позика вважається повернутою в момент передання позикодавцеві речей, визначених родовими ознаками, або зарахування грошової суми, що позичалася, на його банківський рахунок.
1. Зазначення в абзаці першому ч. 1 ст. 1049 ЦК на обов’язок позичальника повернути грошові кошти у такій самій сумі, що була передана йому позикодавцем, не може тлумачитись так, що це виключає сплату відсотків, оскільки ст. 1049 ЦК регулює лише відносини щодо повернення позичальником позики, і не стосується сплати відсотків.
2. Якщо договором позики не встановлений строк повернення позики або цей день, визначений моментом пред’явлення вимоги, застосовується не загальне правило ч. 2 ст. 530 ЦК, а спеціальне правило, яке покладає на позичальника в таких випадках обов’язок повернути позику впродовж тридцяти днів від дня пред’явлення вимоги (договором може бути встановлено інший строк).
3. Частина 2 ст. 1049 ЦК виходить із того, що дострокове повернення позики позичальником на його власний розсуд є неможливим, оскільки порушувало б право позикодавця на отримання процентів. Якщо ж позика є безпроцентною, то позичальник має право достроково повернути позику (якщо інше не встановлено договором).
4. Щодо речей, визначених родовими ознаками, в ч. 3 ст. 1049 ЦК логічно визначається момент повернення позики. Таким є момент передання позикодавцеві речей, визначених родовими ознаками. Що стосується повернення грошових коштів шляхом безготівкового їх перерахування, то тут встановлене суто спеціальне правило, яке є не сповна логічним і яке тому неправильно було б застосовувати для визначення моменту виконання грошового зобов’язання в інших випадках. Справа в тому, що зарахування коштів на банківський рахунок позикодавця може бути не здійснене взагалі чи здійснене з простроченням з вини банку, який був вибраний позикодавцем та який його обслуговує. Покладення відповідальності за ці порушення на позичальника є недостатньо логічним, але стосовно договору позики грошових коштів має застосовуватись якраз це правило.
Стаття 1050. Наслідки порушення договору позичальником
1. Якщо позичальник своєчасно не повернув суму позики, він зобов’язаний сплатити грошову суму відповідно до статті 625 цього Кодексу. Якщо позичальник своєчасно не повернув речі, визначені родовими ознаками, він зобов’язаний сплатити неустойку відповідно до статей 549 — 552 цього Кодексу, яка нараховується від дня, коли речі мали бути повернуті, до дня їх фактичного повернення позикодавцеві, незалежно від сплати процентів, належних йому відповідно до статті 1048 цього Кодексу.
2. Якщо договором встановлений обов’язок позичальника повернути позику частинами (з розстроченням), то в разі прострочення повернення чергової частини позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилася, та сплати процентів, належних йому відповідно до статті 1048 цього Кодексу.
1. Правило, сформульоване в першому реченні ч. 1 ст. 1050 ЦК, стосується лише грошової позики, оскільки тут зазначається на «суму позики». Воно конкретизує обов’язки позичальника шляхом прямого зазначення на застосування ст. 625 ЦК. Але робити звідси висновок про неможливість застосування до позичальника, який прострочив виконання зобов’язання щодо повернення суми позики, інших мір відповідальності, або про звільнення його в зв’язку з застосуванням ст. 625 ЦК від інших обов’язків, підстав немає. По-перше, в ч. 2 ст. 625 ЦК встановлені проценти за прострочення виконання грошового зобов’язання. Тому і інший розмір процентів, про який йдеться у цій статті, має бути встановлений договором за прострочення виконання грошового зобов’язання.
Отже, зазначення в ч. 1 ст. 1050 ЦК на ст. 625 ЦК не виключає застосування ч. 1 ст. 1048 ЦК. Тобто закону не суперечить стягнення з позичальника, який прострочив повернення суми позики, процентів, передбачених як ч. 2 ст. 625 ЦК, так і ч. 1 ст. 1048 ЦК. По-друге, із правила, сформульованого в першому реченні ч. 1 ст. 1050 ЦК, не випливає заборона на стягнення з позичальника, який прострочив повернення суми позики, пені, встановленої договором. По-третє, сплата відсотків відповідно до ст. 625 і ст. 1048 ЦК та пені не звільняє позичальника від обов’язку відшкодувати збитки відповідно до загального правила ст. 623 ЦК чи спеціального правила ст. 229 ГК [31].
2. Правило, сформульоване в ч. 1 ст. 1050 ЦК, покладає на позичальника, який прострочив повернення речей, визначених родовими ознаками, обов’язок сплатити неустойку та проценти, якщо вони передбачені договором, як це допускається ч. 2 ст. 1048 ЦК. Це правило не виключає застосування загальних правил, що покладають на боржника обов’язок відшкодування збитків, завданих порушенням зобов’язання (ст. 623 ЦК; ст. 225 ГК [31]).
3. Частина 2 ст. 1050 ЦК не виключає пред’явлення позикодавцем до позичальника вимог про сплату грошових сум відповідно до ст. 625 ЦК, про сплату неустойки, в тому числі пені, та про відшкодування збитків (ст. 623 ЦК; ст. 225 ГК).
Стаття 1051. Оспорювання договору позики
1. Позичальник має право оспорити договір позики на тій підставі, що грошові кошти або речі насправді не були одержані ним від позикодавця або були одержані у меншій кількості, ніж встановлено договором.
Якщо договір позики має бути укладений у письмовій формі, рішення суду не може ґрунтуватися на свідченнях свідків для підтвердження того, що гроші або речі насправді не були одержані позичальником від позикодавця або були одержані у меншій кількості, ніж встановлено договором. Це положення не застосовується до випадків, коли договір був укладений під впливом обману, насильства, зловмисної домовленості представника позичальника з позикодавцем або під впливом тяжкої обставини.
1. Оскільки договір позики є реальним, оспорювання факту одержання позичальником грошових коштів або речей є оспорюванням самого договору. Незалежно від дотримання сторонами договору позики вимоги закону про його письмову форму, за наявності такої вимоги рішення суду не може ґрунтуватись на свідченнях свідків на підтвердження того, що гроші або речі не були одержані позичальником від позикодавця або були одержані в меншій кількості, ніж це передбачено договором. Це — значно більш жорсткі обмеження видів доказів, ніж ті, які встановлені ст. 218 ЦК.
2. Обмеження щодо видів допустимих доказів, встановлені ст. 1051 ЦК, не застосовуються, якщо договір позики було укладено під впливом обману, насильства, зловмисної домовленості представника позичальника з позикодавцем або під впливом тяжкої обставини.
Стаття 1052. Забезпечення виконання зобов’язання позичальником
1. У разі невиконання позичальником обов’язків, встановлених договором позики, щодо забезпечення повернення позики, а також у разі втрати забезпечення виконання зобов’язання або погіршення його умов за обставин, за які позикодавець не несе відповідальності, позикодавець має право вимагати від позичальника дострокового повернення позики та сплати процентів, належних йому відповідно до статті 1048 цього Кодексу, якщо інше не встановлено договором.
1. Позичальник звільняється від обов’язків, передбачених ст. 1052 ЦК (повернути позику та сплатити проценти на вимогу позикодавця у зв’язку з розірванням договору), тільки тоді, коли невиконання ним обов’язків щодо забезпечення (забезпечення в розумінні ст. 546 ЦК) повернення позики, в тому числі втрати забезпечення або погіршення його умов, стало наслідком обставин, за які відповідає позикодавець. Про інші обов’язки позичальника у ст. 1052 ЦК не йдеться. Але це не виключає застосування до позичальника заходів відповідальності, передбачених законом або договором.
Стаття 1053. Новація боргу у позикове зобов’язання
1. За домовленістю сторін борг, що виник із договорів купівлі-продажу, найму майна або з іншої підстави, може бути замінений позиковим зобов’язанням.
2. Заміна боргу позиковим зобов’язанням провадиться з додержанням вимог про новацію і здійснюється у формі, встановленій для договору позики (стаття 1047 цього Кодексу).
1. Позиковим зобов’язанням може бути замінений будь-який борг. Частіше це є доцільним, коли борг є грошовим. Але і в такому випадку необхідно виявляти крайню обережність, оскільки у цивільно-правових відносинах виникають об’єкти оподаткування різними видами податків, у цій же сфері виникають інші численні юридичні факти, що породжують, змінюють та припиняють податкові права та обов’язки. Не буде ніяких проблем, якщо позиковим зобов’язанням замінити зобов’язання щодо оплати товарів, робіт, послуг. Можна найти відповіді і на питання, пов’язані з заміною позиковим зобов’язанням обов’язку сплатити пеню чи відшкодувати збитки. У глухий кут попадає така ситуація у разі заміни одним позиковим зобов’язанням різних за своєю правовою природою обов’язків боржника (оплатити товари, роботи, послуги, сплатити неустойку, відшкодувати збитки тощо) та наступного лише часткового виконання зобов’язання, що виникло внаслідок новації. З метою запобігання ситуаціям правової невизначеності доцільно було б здійснювати новацію в позикове зобов’язання лише боргу з оплати товарів, робіт, послуг.
§ 2. КРЕДИТ
Стаття 1054. Кредитний договір
1. За кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов’язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов’язується повернути кредит та сплатити проценти.
2. До відносин за кредитним договором застосовуються положення параграфа 1 цієї глави, якщо інше не встановлено цим параграфом і не випливає із суті кредитного договору.
1. Із визначення кредитного договору в ч. 1 ст. 1054 ЦК випливає, що кредитним є договір позики, предметом якого є виключно грошові кошти, а позикодавцем (кредитодавцем) в якому є фінансова установа. Фінансова установа визначається в п. 1 ч. 1 ст. 1 Закону «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» [135] як юридична особа, яка відповідно, до закону надає одну чи декілька фінансових послуг та яка внесена до відповідного реєстру у порядку, встановленому законом. До фінансових установ належать банки, кредитні спілки, ломбарди, лізингові компанії, довірчі товариства, страхові компанії, установи накопичувального пенсійного забезпечення, інвестиційні фонди і компанії та інші юридичні особи, виключним видом діяльності яких є надання фінансових послуг.
2. Фінансові послуги визначаються як операції з фінансовими активами, що здійснюються в інтересах третіх осіб за власний рахунок чи за рахунок цих осіб, а у випадках, передбачених законодавством, — і за рахунок залучених від інших осіб фінансових активів, з метою отримання прибутку або збереження реальної вартості фінансового активу (п. 5 ч. 1 ст. 1 названого вище Закону). Перелік послуг, що належать до категорії фінансових, наводиться в ст. 4 цього Закону. Надання коштів у позику, в тому числі і на умовах фінансового кредиту, є одним із видів фінансових послуг. Термін «фінансовий кредит», що вживається в ст. 4 Закону «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг»[135], означає дещо інше, ніж кредит в розумінні ч. 1 ст. 1054 ЦК, оскільки фінансові кредити відповідно до названого Закону надаються тільки кредитними установами, тобто установами, які відповідно до закону мають право за рахунок залучених коштів надавати фінансові кредити на власний ризик. До кредитних установ належать банки, кредитні спілки. Ломбарди до кредитних установ не належать, але вони мають статус фінансових установ і право надавати грошові кошти на підставі кредитного договору за умовами про сплату процентів.
3. Право надавати кредити виникає за умови належної реєстрації фінансової установи в порядку, встановленому законом. Державна реєстрація банків здійснюється відповідно до ст. 17 Закону «Про банки і банківську діяльність» [122]. Інші юридичні особи набувають статусу фінансової установи після внесення про них запису до відповідного державного реєстру фінансових установ (ч. 1 ст. 7 Закону «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг»). Крім того, надання кредитів можливе тільки за наявності банківської (частина перша ст. 47 Закону «Про банки і банківську діяльність») або іншої відповідної ліцензії (частина третя ст. 5 Закону «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг»). На відносини щодо ліцензування банківської діяльності і діяльності щодо надання фінансових послуг чинність Закону «Про ліцензування певних видів господарської діяльності» [90] не поширюється (ст. 2 цього Закону).
4. У ч. 1 ст. 345 ГК [31] кредитні операції визначаються шляхом посилання на Закон «Про банки і банківську діяльність». Відповідно до ст. 49 цього Закону кредитні операції визначаються широко. До них належать не тільки розміщення залучених коштів від свого імені, на власних умовах і на власний ризик, а і організація купівлі і продажу цінних паперів за дорученням клієнтів, здійснення операцій на ринку цінних паперів від свого імені (включаючи андеррайтинг), надання гарантій і поручительств та інших зобов’язань, які передбачають їх виконання у грошовій формі, придбання права вимоги на виконання зобов’язань у грошовій формі за поставлені товари чи надані послуги (факторинг), лізинг.
Але положення Цивільного кодексу щодо кредитування не можуть поширюватись на відносини, які визнаються Законом «Про банки і банківську діяльність» кредитними операціями, крім операцій щодо розміщення залучених коштів, тобто операцій щодо надання кредитів.
5. Щодо кредитної діяльності банків Національним банком України відповідно до його компетенції (п. 4 частини першої ст. 7 Закону «Про Національний банк України» [103]) встановлюються численні публічно-правові вимоги. Порушення цих вимог тягне відповідні права та обов’язки у публічно-правових відносинах між банком та
Національним банком, але не може вплинути на дійсність кредитних договорів, які укладаються банками з позичальниками.
6. Відповідно до визначення кредитного договору у ч. 1 ст. 1054 ЦК, він, на відміну від договору позики, є консенсуальним.
Стаття 1055. Форма кредитного договору
1. Кредитний договір укладається у письмовій формі.
2. Кредитний договір, укладений з недодержанням письмової форми, є нікчемним.
1. Стаття 1055 ЦК встановлює категоричну вимогу про письмову форму кредитного договору та визнає нікчемними договори, якими ця вимога порушується.
2. Відповідно до ч. 2 ст. 346 ГК встановлюються такі правила, що регулюють відносини на стадії укладення кредитного договору: 1) для прийняття банком рішення про укладення кредитного договору (про надання кредиту) позичальник має звернутись до банку з клопотанням (заявою), в якому зазначається характер кредитного договору, мета використання кредиту, сума кредиту (в абзаці другому ч. 1 ст. 346 ГК некоректно зазначається «сума позички». Позичка — це зовсім інший інститут цивільного права, що регулюється ст. 827 — 836 ЦК). До клопотання додається техніко-економічне обґрунтування кредитного заходу та розрахунок економічного ефекту від його реалізації;
2) банку надається право попередньо (до підписання кредитного договору) вивчити стан господарської діяльності позичальника, його платоспроможність та спрогнозувати ризик непогашення кредиту.
3. Частина 3 ст. 346 ГК, в принципі, визнає право сторін кредитного договору визначити за домовленістю розмір процентів за користування кредитом, але забороняє надавати безвідсоткові кредити (крім випадків, коли таке право банку надається спеціальним законом). Крім того, встановлюється, що передбачений кредитним договором розмір процентів за користування кредитом не може бути нижчим, ніж процентна ставка, яку виплачує сам банк, і процентна ставка, що виплачується ним за депозитами (ч. 3 ст. 346 ГК).
Стаття 1056. Відмова від надання або одержання кредиту
1. Кредитодавець має право відмовитися від надання позичальникові передбаченого договором кредиту частково або в повному обсязі у разі порушення процедури визнання позичальника банкрутом або за наявності інших обставин, які явно свідчать про те, що наданий позичальникові кредит своєчасно не буде повернений.
2. Позичальник має право відмовитися від одержання кредиту частково або в повному обсязі, повідомивши про це кредитодавця до встановленого договором строку його надання, якщо інше не встановлено договором або законом.
3. У разі порушення позичальником встановленого кредитним договором обов’язку цільового використання кредиту кредитодавець має право також відмовитися від подальшого кредитування позичальника за договором.
1. Відповідно до ст. 525 ЦК одностороння відмова від зобов’язання не допускається, але договором або законом може бути встановлене інше. Таке «інше» встановлюється ч. 1 ст. 1056 ЦК, відповідно до якої, незважаючи на укладення кредитного договору та виникнення на його підставі відповідних зобов’язань, кредитодавець може відмовитися від надання позичальникові передбаченого договором кредиту за наявності однієї із таких підстав: 1) порушення процедури визнання позичальника банкрутом (така процедура має вважатись порушеною в день винесення ухвали про порушення провадження у справі про банкрутство відповідно до ст. 11 Закону «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» [108]); 2) наявність інших обставин, які явно свідчать про те, що наданий позичальникові кредит своєчасно не буде повернутий. Такими можуть бути визнані тільки виключні обставини, бо до укладення договору банк вивчав господарську діяльність позичальника та його платоспроможність.
2. Позичальник, незважаючи на укладений кредитний договір та зобов’язання, що виникли на його підставі, вправі на свій розсуд відмовитись від одержання кредиту частково або в повному обсязі до настання встановленого договором строку надання кредиту. Відмова здійснюється шляхом повідомлення кредитодавця про це до настання зазначеного строку. Інше може бути встановлено спеціальним законом або договором.
3. Відповідно до ч. 1 ст. 348 ГК [31] банк має право здійснювати контроль за виконанням умов кредитного договору, зокрема за цільовим використанням кредиту. У разі порушення позичальником «встановленого договором» обов’язку цільового використання кредиту кредитодавець має право зупинити подальшу видачу кредиту, якщо це передбачено кредитним договором.
4. Закон не дає позичальникові права на дострокове повернення суми кредиту. Тому дострокове повернення суми кредиту не звільняє позичальника від обов’язку сплачувати проценти за весь період користування кредитом, як цей період визначений договором. Проте договором може бути передбачено, що позичальник вправі в будь-який час повернути суму кредиту і що з дня повернення кредиту нарахування процентів припиняється.
Стаття 10561. Проценти за кредитним договором
1. Розмір процентів та порядок їх сплати за договором визначаються в договорі залежно від кредитного ризику, наданого забезпечення, попиту і пропозицій, які склалися на кредитному ринку, строку користування кредитом, розміру облікової ставки та інших факторів.
2. Встановлений договором розмір процентів не може бути збільшений банком в односторонньому порядку.
3. Умова договору щодо права банку змінювати розмір процентів в односторонньому порядку є нікчемною.
(Доповнено ст. 10561 Законом від 12.12.2008)
1. Розмір процентів за кредитним договором визначається цим договором. Зазначення на критерії, що впливають на розмір процентів, не має реального регулятивного значення, особливо з урахуванням можливості врахування інших критеріїв.
2. Банкам заборонено в односторонньому порядку змінювати встановлений договором розмір процентів. Умова договору, якою банку надається право змінювати розмір процентів, є нікчемною.
Стаття 1057. Комерційний кредит
1. Договором, виконання якого пов’язане з переданням у власність другій стороні грошових коштів або речей, які визначаються родовими ознаками, може передбачатися надання кредиту як авансу, попередньої оплати, відстрочення або розстрочення оплати товарів, робіт або послуг (комерційний кредит), якщо інше не встановлено законом.
2. До комерційного кредиту застосовуються положення статей 1054 — 1056 цього Кодексу, якщо інше не встановлено положеннями про договір, з якого виникло відповідне зобов’язання, і не суперечить суті такого зобов’язання.
1. Стаття 1057 ЦК повністю легалізує комерційний кредит як частину правовідносин щодо передання товарів, виконання робіт або надання послуг. Якщо зобов’язанню передати товари, виконати роботу, надати послугу кореспондує зустрічне зобов’язання сплатити грошову суму або передати речі, визначені родовими ознаками, договором можуть встановлюватись умови про надання комерційного кредиту. Комерційний кредит може надаватись у формі: 1) авансу або попередньої оплати. У цьому випадку комерційний кредит надається стороною, яка грошовими коштами або переданням речей, визначених родовими ознаками, сплачує поставку товарів, виконання роботи чи надання послуги; 2) відстрочення або розстрочення оплати товарів, робіт, послуг. У цьому разі комерційний кредит надає сторона, яка передала товари, виконала роботи, надала послуги та відповідно до умов договору погодилась з тим, що оплата товарів, робіт, послуг буде здійснена в майбутньому одноразово (відстрочення оплати) або частинами (розстрочення оплати).
2. Комерційний кредит надається з умовою про сплату процентів. Сплата процентів є обов’язковою, хоча б це не було передбачено договором, оскільки обов’язок особи, яка користується комерційним кредитом, випливає із ст. 1057, 1054 ЦК, а їх розмір і порядок сплати визначаються ст. 1048 ЦК. Проте договором або спеціальним законом може бути встановлено, що проценти за користування комерційним кредитом не сплачуються або сплачуються в розмірі, що є іншим, ніж встановлений ст. 1048 ЦК. Так, відповідно до ч. 3 ст. 693 ЦК на суму попередньої оплати нараховуються проценти від дня, коли товар мав бути переданий, до дня фактичного передання товару покупцеві або повернення йому суми оплати. Лише договором може бути встановлений обов’язок продавця сплачувати проценти на суму попередньої оплати від дня одержання цієї оплати.
§ 3. БАНКІВСЬКИЙ ВКЛАД
Стаття 1058. Договір банківського вкладу
1. За договором банківського вкладу (депозиту) одна сторона (банк), що прийняла від другої сторони (вкладника) або для неї грошову суму (вклад), що надійшла, зобов’язується виплачувати вкладникові таку суму та проценти на неї або дохід в іншій формі на умовах та в порядку, встановлених договором.
2. Договір банківського вкладу, в якому вкладником є фізична особа, є публічним договором (стаття 633 цього Кодексу).
3. До відносин банку та вкладника за рахунком, на який внесений вклад, застосовуються положення про договір банківського рахунка (глава 72 цього Кодексу), якщо інше не встановлено цією главою або не випливає із суті договору банківського вкладу.
1. Договір банківського вкладу (депозиту) передбачає передання вкладником або для нього грошової суми банку та виплату (повернення) такої ж суми банком і сплату ним вкладникові процентів (доходу в іншій формі) на умовах, встановлених договором. Внесення вкладником грошової суми до банку оформляється вкладним (депозитним) рахунком (абзац дев’ятий п. 1.8 Інструкції про порядок відкриття, використання і закриття рахунків в національній та іноземних валютах [423]). Це наближає договір банківського вкладу до договору банківського рахунка і обумовлює поширення на договір банківського вкладу положень Цивільного кодексу (ст. 1066 — 1076), якщо інше не встановлено спеціальними правилами ст. 1058 — 1066 ЦК або не випливає із суті договору банківського вкладу.
2. Визначення договору банківського вкладу як публічного (у разі, якщо вкладником є фізична особа) виключає можливість відступлень в договорі від умов про розмір процентів та від інших умов, які встановлені банком, оскільки умови публічного договору встановлюються однаковими для всіх споживачів (ч. 2 ст. 639 ЦК).
Стаття 1059. Форма договору банківського вкладу
1. Договір банківського вкладу укладається у письмовій формі.
Письмова форма договору банківського вкладу вважається додержаною, якщо внесення грошової суми підтверджено договором банківського вкладу з видачею ощадної книжки або сертифіката чи іншого документа, що відповідає вимогам, встановленим законом, іншими нормативно-правовими актами у сфері банківської діяльності (банківськими правилами) та звичаями ділового обороту.
2. У разі недодержання письмової форми договору банківського вкладу цей договір є нікчемним.
1. Стаття 1059 ЦК поєднує в собі жорсткий характер санкції за порушення вимоги закону про письмову форму договору банківського вкладу (нікчемність договору) та невизначеність змісту цієї вимоги. Вважається, що письмова форма договору є додержаною, якщо внесення грошової суми підтверджено договором банківського вкладу з видачею ощадної книжки або сертифіката чи іншого документа, що відповідає певним вимогам. Отже, письмова форма договору є обов’язковою, а «з видачею» — це вже встановлюється на доповнення до письмового договору. Ці доповнення відповідно до букви ст. 1059 ЦК не можуть замінити письмовий договір. З іншого боку, їх відсутність не може бути підставою для висновку про те, що порушена вимога закону про письмову форму договору. За наявності письмового договору банківського вкладу внесення вкладу може бути підтверджене прибутковим касовим ордером. Тому п. 10.2 Інструкції про порядок відкриття, використання і закриття рахунків у національній та іноземних валютах [429] встановлюється, що на підтвердження укладення договору банківського вкладу і внесення на рахунок коштів банк видає ощадну книжку або «інший документ, що її замінює і який видається згідно з внутрішніми положеннями банку», а не тільки згідно з нормативно-правовими актами в сфері банківської діяльності.
Стаття 1060. Види банківських вкладів
1. Договір банківського вкладу укладається на умовах видачі вкладу на першу вимогу (вклад на вимогу) або на умовах повернення вкладу зі спливом встановленого договором строку (строковий вклад).
Договором може бути передбачено внесення грошової суми на інших умовах її повернення.
2. За договором банківського вкладу незалежно від його виду банк зобов’язаний видати вклад або його частину на першу вимогу вкладника, крім вкладів, зроблених юридичними особами на інших умовах повернення, які встановлені договором.
Умова договору про відмову від права на одержання вкладу на першу вимогу є нікчемною.
3. Якщо відповідно до договору банківського вкладу вклад повертається вкладникові на його вимогу до спливу строку або до настання інших обставин, визначених договором, проценти за цим вкладом виплачуються у розмірі процентів за вкладами на вимогу, якщо договором не встановлений більш високий процент.
4. Якщо вкладник не вимагає повернення суми строкового вкладу зі спливом строку, встановленого договором банківського вкладу, або повернення суми вкладу, внесеного на інших умовах повернення, після настання визначених договором обставин договір вважається продовженим на умовах вкладу на вимогу, якщо інше не встановлено договором.
1. Договір банківського вкладу може укладатись на умовах: 1) строкового вкладу; 2) видачі вкладу на першу вимогу; 3) на інших умовах (ч. З ст. 1061 ЦК передбачає вклади на умовах їх повернення у разі настання визначених договором обставин). У всіх цих випадках відкривається вкладний (депозитний) рахунок (абзац дев’ятий п. 1.8 Інструкції про порядок відкриття, використання і закриття рахунків у національній та іноземних валютах). Відкриття вкладного (депозитного) рахунка не означає можливості здійснення банком розрахункового обслуговування вкладника через цей рахунок. За вкладним (депозитним) рахунком здійснюються тільки операції щодо прийняття вкладу та його зарахування на рахунок та видачі грошових коштів вкладникові. За наявності потреби в розрахунковому обслуговуванні особа має укласти з банком договір банківського рахунка (ст. 1066 ЦК).
2. Як при банківському вкладі на вимогу, так і при строковому банківському вкладі на банк покладається обов’язок видати вклад або його частину на першу вимогу вкладника. Лише стосовно юридичних осіб можуть бути встановлені інші умови повернення вкладу. Стосовно фізичних осіб інші умови повернення вкладу також можуть бути встановлені, але вони не можуть полягати у відмові вкладника від права на одержання вкладу на першу вимогу. Така умова договорів банківського вкладу є нікчемною.
3. Дострокове повернення вкладу на вимогу вкладника тягне зменшення розміру процентів за строковим вкладом до рівня процентів за вкладами на вимогу. Перерахунок розміру процентів здійснюється і в тих випадках, коли проценти за строковим вкладом виплачувались раніше. Таке зменшення розміру процентів здійснюється незалежно від того, скільки часу залишилось до закінчення строку вкладу. Поширена практика стягнення з вкладника, якому достроково повертається сума вкладу, плати за перерахування суми готівки в розмірі одного процента суми вкладу, є законною лише у випадку, якщо це передбачено договором. Оспорювати такі умови договорів підстав немає, оскільки договір банківського вкладу визнається договором приєднання (ст. 634 ЦК). У решті випадків банк має довести, що така плата за перерахунок суми готівки відповідає його затратам на виконання цієї операції.
4. Розмір процентів, який встановлено банком для строкових вкладів, не застосовується в тих випадках, коли зі спливом строку, на який зроблено вклад, вкладник не вимагає повернення вкладу (за період від спливу зазначеного строку до дня фактичного повернення вкладу), оскільки при цьому договір банківського вкладу вважається продовженим на умовах вкладу на вимогу.
Стаття 1061. Проценти на банківський вклад
1. Банк виплачує вкладникові проценти на суму вкладу в розмірі, встановленому договором банківського вкладу.
Якщо договором не встановлений розмір процентів, банк зобов’язаний виплачувати проценти у розмірі облікової ставки Національного банку України.
2. Банк має право змінити розмір процентів, які виплачуються на вклади на вимогу, якщо інше не встановлено договором.
У разі зменшення банком розміру процентів на вклади на вимогу новий розмір процентів застосовується до вкладів, внесених до повідомлення вкладників про зменшення процентів, зі спливом одного місяця з моменту відповідного повідомлення, якщо інше не встановлено договором.
3. Встановлений договором розмір процентів на строковий вклад або на вклад, внесений на умовах його повернення у разі настання визначених договором обставин, не може бути односторонньо зменшений банком, якщо інше не встановлено законом.
4. Умова договору щодо права банку змінювати розмір процентів на строковий вклад в односторонньому порядку є нікчемною.
5. Проценти на банківський вклад нараховуються від дня, наступного за днем надходження вкладу у банк, до дня, який передує його поверненню вкладникові або списанню з рахунка вкладника з інших підстав.
6. Проценти на банківський вклад виплачуються вкладникові на його вимогу зі спливом кожного кварталу окремо від суми вкладу, а невитребувані у цей строк проценти збільшують суму вкладу, на яку нараховуються проценти, якщо інше не встановлено договором банківського вкладу.
У разі повернення вкладу виплачуються усі нараховані до цього моменту проценти.
(Із змін, від 12.12.2008)
1. Проценти на суму вкладу виплачуються в розмірі, встановленому договором (у разі, якщо вкладником є фізична особа, договір відповідно до ч. 2 ст. 1058 ЦК є публічним, що виключає диференціацію розміру процентів за договорами з окремими вкладниками). Допускається, що договором банківського вкладу проценти можуть бути не встановлені. У таких випадках проценти виплачуються в розмірі облікової ставки Національного банку України.
2. Якщо вклад внесений в банк за умови його повернення на вимогу, банку надається право на односторонню зміну договору в частині розміру процентів. При зміні розміру процентів в бік їх зменшення банк має дотримуватись правил ч. 2 ст. 1061 ЦК, якщо інше не передбачено договором.
Договір вважається зміненим (тобто новий розмір процентів підлягає застосуванню) зі спливом одного місяця з моменту повідомлення вкладників про зменшення розміру процентів. У ч. 2 ст. 1061 ЦК зазначається на обов’язок банку повідомити «вкладників». Це слово вживається у множині в зв’язку з публічним характером цих договорів, якщо в них беруть участь фізичні особи, а не тому, що повідомлення про зменшення розміру процентів може бути публічним (оголошення в друкованих засобах масової інформації, розміщення оголошень у приміщеннях банку). Банк зобов’язаний не тільки повідомити про зменшення розміру процентів персонально кожного вкладника, а і надати докази цього (у разі спору). На суму коштів, внесених вкладником за раніше укладеним договором банківського вкладу після прийняття банком рішення про зменшення розміру процентів, проценти у зменшеному розмірі нараховуються з першого дня внесення цих коштів (за умови, що вкладнику було повідомлено про зменшення розміру процентів до або під час внесення коштів).
3. 12 грудня 2008 р. ст. 1061 ЦК була доповнена частиною четвертою, відповідно до якої умова договору щодо права банку змінювати розмір процентів на строковий вклад в односторонньому порядку є нікчемною. Стосовно вкладів, внесених на умовах їх повернення у разі настання визначених договором обставин, слід враховувати наступне. Частина 3 ст. 1061 ЦК виключає віднесення таких вкладів до строкових. Тому на такі вклади чинність ч. 4 ст. 1061 ЦК не поширюється. Це означає, що до таких видів вкладів застосовується ч. 1 ст. 1061 ЦК, що визначає розмір процентів на банківські вклади (вони встановлюються договором, а за відсутності в договорі такої умови проценти виплачуються в розмірі облікової ставки НБУ). Отже, цей розмір процентів банк одностороннє змінювати не вправі. Але умова договору, якою банку надається право одностороннє змінювати розмір процентів, не буде не тільки нікчемною, а й оспорюваною умовою правочину, бо така умова є правомірною відповідно до ч. 3 ст. 6 ЦК.
4. У ч. 5 ст. 1061 ЦК проводиться принцип, відповідно до якого при обчисленні строку, за який вкладник має право на отримання процентів, враховуються тільки цілі дні. Неповні дні (день внесення вкладу і день повернення вкладу) в цей період не включаються.
5. За загальним правилом ч. 6 ст. 1061 ЦК на вимогу вкладника проценти виплачуються щоквартально від суми вкладу. Невитребувані проценти збільшують суму вкладу (в тому числі і строкового). На невитребувані проценти нараховуються проценти, якщо інше не передбачено договором банківського вкладу. Ці правила підлягають прямому застосуванню, оскільки п. 9.7 і 10.11 Інструкції про порядок відкриття, використання і закриття рахунків у національній та іноземних валютах [429] передбачають три способи використання процентів, нарахованих на строкові вклади (перерахування на поточний рахунок, зарахування на поповнення депозиту, виплата фізичним особам готівкою), але не встановлює, який же спосіб підлягає переважному застосуванню.
Стаття 1062. Внесення грошових коштів на рахунок вкладника іншою особою
1. На рахунок за банківським вкладом зараховуються грошові кошти, які надійшли до банку на ім’я вкладника від іншої особи, якщо договором банківського вкладу не передбачено інше. При цьому вважається, що вкладник погодився на одержання грошових коштів від іншої особи, надавши їй необхідні дані про рахунок за вкладом.
2. Кошти, помилково зараховані на рахунок вкладника, підлягають поверненню відповідно до статті 388 цього Кодексу.
1. На рахунок, відкритий особі в банку в зв’язку з укладенням договору банківського вкладу, в тому числі і строкового, зараховуються грошові кошти, які надійшли до банку на ім’я вкладника від іншої особи, якщо договором банківського вкладу не передбачено інше. Це правило повторюється в п. 10.13 Інструкції про порядок відкриття, використання і закриття рахунків у національній та іноземних валютах тільки стосовно фізичних осіб. Стосовно юридичних осіб ч. 1 ст. 1062 ЦК застосовується прямо, якщо інше не передбачено договором.
2. Частина 2 ст. 1062 ЦК передбачає застосування до коштів, помилково зарахованих на рахунок вкладника в банку, ст. 388 ЦК, тобто правил про віндикаційний позов. Це суперечить прийнятим теоретичним уявленням, відповідно до яких у таких випадках підлягають застосуванню правила інституту набуття, збереження майна без достатньої правової підстави. Але ж це не може бути перешкодою для застосування спеціального правила ч. 2 ст. 1062 ЦК, що передбачає необхідність застосування і ст. 388 ЦК.
Стаття 1063. Договір банківського вкладу на користь третьої особи
1. Фізична або юридична особа може, укласти договір банківського вкладу (зробити вклад) на користь третьої особи. Ця особа набуває права вкладника з моменту пред’явлення нею до банку першої вимоги, що випливає з прав вкладника, або вираження нею іншим способом наміру скористатися такими правами.
До набуття особою, на користь якої зроблений банківський вклад, прав вкладника ці права належать особі, яка зробила вклад.
Визначення імені фізичної особи (стаття 28 цього Кодексу) або найменування юридичної особи (стаття 90 цього Кодексу), на користь якої зроблений вклад, є істотною умовою договору банківського вкладу.
2. Якщо особа, на користь якої зроблено вклад, відмовилася від нього, особа, яка уклала договір банківського вкладу на користь третьої особи, має право вимагати повернення вкладу або перевести його на своє ім’я.
1. Фізичним і юридичним особам надається право зробити вклад на користь третьої особи — фізичної або юридичної (укласти договір банківського вкладу на користь третьої особи). Такою третьою особою може бути, зокрема, неповнолітня або малолітня особа.
2. Стаття 1063 ЦК чітко визначає момент, до якого права вкладника за договором банківського вкладу на користь третьої особи належить особі, яка зробила вклад, і з якого (моменту) права вкладника набуває особа, на користь якої зроблено вклад. Це виключає застосування до договору банківського вкладу загальних правил ст. 636 ЦК.
Стаття 1064. Ощадна книжка
1. Укладення договору банківського вкладу з фізичною особою і внесення грошових коштів на її рахунок за вкладом підтверджуються ощадною книжкою.
В ощадній книжці вказуються найменування і місцезнаходження банку (його філії), номер рахунка за вкладом, а також усі грошові суми, зараховані на рахунок та списані з рахунка, а також залишок грошових коштів на рахунку на момент пред’явлення ощадної книжки у банк.
2. Відомості про вклад, вказані в ощадній книжці, є підставою для розрахунків за вкладом між банком і вкладником.
3. Видача банківського вкладу, виплата процентів за ним і виконання розпоряджень вкладника про перерахування грошових коштів з рахунка за вкладом іншим особам здійснюються банком у разі пред’явлення ощадної книжки.
Якщо ощадну книжку втрачено або приведено у непридатний для пред’явлення стан, банк за заявою вкладника видає йому нову ощадну книжку.
1. Із ч. 1 ст. 1064 ЦК не можна робити такий висновок, що вона забороняє в інший спосіб підтверджувати укладення договору банківського вкладу з фізичною особою. Укладення такого договору може підтверджуватись як ощадною книжкою, так і іншими способами, передбаченими ч. 1 ст. 1059 ЦК. Пункт 10 Інструкції про порядок відкриття, використання і закриття рахунків у національній та іноземних валютах [429] передбачає підтвердження укладення договору банківського вкладу і внесення грошових коштів на вкладний (депозитний) рахунок ощадною книжкою або іншим документом, що її замінює і видається згідно з внутрішніми положеннями банку.
2. Якщо укладення договору банківського вкладу підтверджується ощадною книжкою, остання має надаватись вкладником при видачі банківського вкладу, при виплаті процентів і при перерахуванні коштів з рахунка за вкладом відповідно до законодавства і договору.
Стаття 1065. Ощадний (депозитний) сертифікат
1. Ощадний (депозитний) сертифікат підтверджує суму вкладу, внесеного у банк, і права вкладника (володільця сертифіката) на одержання зі спливом встановленого
строку суми вкладу та процентів, встановлених сертифікатом, у банку, який його видав.
2. У разі дострокового пред’явлення ощадного (депозитного) сертифіката до оплати банком виплачується сума вкладу та проценти, які виплачуються за вкладами на вимогу, якщо умовами сертифіката не встановлений інший розмір процентів.
1. Відповідно до ст. 3 і 13 Закону «Про цінні папери та фондовий ринок» [189] ощадні сертифікати є видом цінних паперів. Як ст. 1065 ЦК, так і ст. 13 Закону «Про цінні папери та фондовий ринок» допускають пред’явлення вкладником вимоги про дострокову виплату суми вкладу і процентів за строковим сертифікатом. Але проценти в цьому випадку виплачуються в розмірі, встановленому банком для вкладів на вимогу, якщо умовами сертифікату не передбачено інший розмір процентів.
ГЛАВА 72 БАНКІВСЬКИЙ РАХУНОК
Стаття 1066. Договір банківського рахунка
1. За договором банківського рахунка банк зобов’язується приймати і зараховувати на рахунок, відкритий клієнтові (володільцеві рахунка), грошові кошти, що йому надходять, виконувати розпорядження клієнта про перерахування і видачу відповідних сум з рахунка та проведення інших операцій за рахунком.
2. Банк має право використовувати грошові кошти на рахунку клієнта, гарантуючи його право безперешкодно розпоряджатися цими коштами.
3. Банк не має права визначати та контролювати напрями використання грошових коштів клієнта та встановлювати інші, не передбачені договором або законом, обмеження його права розпоряджатися грошовими коштами на власний розсуд.
4. Положення цієї глави застосовуються до інших фінансових установ при укладенні ними договору банківського рахунка відповідно до наданої ліцензії, а також застосовуються до кореспондентських рахунків та інших рахунків банків, якщо інше не встановлено законом.
1. Договір банківського рахунка, як і договір банківського вкладу, передбачає відкриття клієнтові в банку рахунка. При договорі банківського вкладу, який може бути укладений на строк, який, зокрема, може бути визначений настанням певної обставини, так і без визначення цього строку (договір з умовою про видачу вкладу на вимогу), можливе здійснення зарахування коштів на вкладний (депозитний) рахунок. Можливе і перерахування коштів з такого рахунка. Але такі операції є лише винятками із правила. Правило ж полягає в тому, що на вкладному (депозитному) рахунку в банку кошти зберігаються. Навпаки, укладення договору банківського рахунка передбачає здійснення через цей рахунок розрахункових операцій. При цьому здійснюється також і зберігання залишку коштів клієнта (володільця рахунка) на рахунку. Рахунки, що відкриваються клієнтами в банках для здійснення розрахунків в Інструкції про порядок відкриття, використання і закриття рахунків у національній та іноземних валютах, називаються поточними. На підставі договорів банківського рахунка, крім розрахункового обслуговування клієнтів, банк здійснює їх касове обслуговування (приймає від клієнта готівкові грошові кошти для зарахування їх на поточний рахунок та видає готівку в межах суми, що обліковується на банківському рахунку).
2. Договори банківського рахунка можуть укладати з банками юридичні особи, в тому числі з метою розрахункового та касового обслуговування їх філій та інших відокремлених підрозділів, фізичні особи, в тому числі нерезиденти, іноземні представництва, а також установи міжнародних організацій. Банки також можуть відкривати рахунки в інших банках, в тому числі в Національному банку України. Рахунки, які відкривають банки в інших банках, в тому числі в Національному банку, отримали назву кореспондентських. Положення про відкриття та функціонування в уповноважених банках України рахунків банків-кореспондентів в іноземній валюті та в гривнях [372] затверджене постановою Національного банку України. Укладення банками договорів з Національним банком України про кореспондентський рахунок здійснюється згідно з правилами розділу II Інструкції про міжбанківський переказ грошей в Україні в національній валюті [446].
3. Клієнт (володілець рахунка, в тому числі кореспондентського) має право безперешкодно розпоряджатися грошовими коштами, які зберігаються (обліковуються) на рахунку клієнта. Залишок цих коштів на рахунку знеособлюється і використовується банком на свій розсуд. Оскільки банки при цьому використовують знеособлені грошові кошти клієнтів, що є національним надбанням, Національному банку України надається право державного регулювання діяльності банків шляхом адміністративного та індикативного регулювання, в тому числі шляхом встановлення обов’язкових економічних нормативів (ст. 66 Закону «Про банки і банківську діяльність» [122]).
4. Положення про те, що банк не має права визначати та контролювати напрямки використання грошових коштів клієнта та встановлювати інші, не передбачені договором або законом, обмеження його права розпоряджатися грошовими коштами на власний розсуд, визнається таким, що має безпосереднє регулятивне значення. У листі Національного банку України від 13.04.2005 [440] в зв’язку з цим висловлюється думка, що фінансова санкція у вигляді штрафу за використання отриманих в установах банків грошових коштів не за цільовим призначенням, встановлена абзацом сьомим ст. 1 Указу Президента України «Про застосування фінансових санкцій за порушення норм з регулювання обігу готівки» [228], застосовуватись не повинна.
Стаття 1067. Укладення договору банківського рахунка
1. Договір банківського рахунка укладається для відкриття клієнтові або визначеній ним особі рахунка у банку на умовах, погоджених сторонами.
2. Банк зобов’язаний укласти договір банківського рахунка з клієнтом, який звернувся з пропозицією відкрити рахунок на оголошених банком умовах, що відповідають закону та банківським правилам.
Банк не має права відмовити у відкритті рахунка, вчинення відповідних операцій за яким передбачено законом, установчими документами банку та наданою йому ліцензією, крім випадків, коли банк не має можливості прийняти на банківське обслуговування або якщо така відмова допускається законом або банківськими правилами.
У разі необґрунтованого ухилення банку від укладення договору банківського рахунка клієнт має право на захист відповідно до цього Кодексу.
1. Із ч. 2 ст. 1067 ЦК випливає, що договір банківського рахунка є публічним: банк не може безпідставно відмовити в укладенні такого договору, а умови, на яких банки повинні укладати договори з клієнтами, оголошуються банком і мають відповідати закону і банківським правилам (нормативно-правовим актам у сфері банківської діяльності). Із публічного характеру договору банківського рахунка випливає можливість спонукання банку до укладення договору банківського рахунка з клієнтом.
2. Проблема ідентифікації сторони, з якою особа укладає цивільно-правовий договір, є важливою при укладенні будь-якого договору. Відповідно до п. 2.1 Інструкції про порядок відкриття, використання і закриття рахунків у національній та іноземних валютах [429] банкам забороняється відкривати та вести анонімні (номерні) рахунки і на них покладається обов’язок ідентифікувати клієнта відповідно до встановлених правил. Це не виключає укладення договору банківського рахунка на користь третьої особи.
Стаття 1068. Операції за рахунком, що виконуються банком
1. Банк зобов’язаний вчиняти для клієнта операції, які передбачені для рахунків даного виду законом, банківськими правилами та звичаями ділового обороту, якщо інше не встановлено договором банківського рахунка.
2. Банк зобов’язаний зарахувати грошові кошти, що надійшли на рахунок клієнта, в день надходження до банку відповідного розрахункового документа, якщо інший строк не встановлений договором банківського рахунка або законом.
3. Банк зобов’язаний за розпорядженням клієнта видати або перерахувати з його рахунка грошові кошти в день надходження до банку відповідного розрахункового документа, якщо інший строк не передбачений договором банківського рахунка або законом.
4. Клієнт зобов’язаний сплатити плату за виконання банком операцій за рахунком клієнта, якщо це встановлено договором.
1. На підставі договору банківського рахунка банк вчиняє для клієнта операції, які передбачені для рахунків даного виду законом, банківськими правилами та звичаями ділового обороту, якщо інше не встановлено договором банківського рахунка (а не будь-які операції, передбачені договором, чи ті, вчинення яких вимагає клієнт).
Відповідно до п. 2.3 Інструкції про безготівкові розрахунки в національній валюті України [432] «відповідальність за правильність заповнення реквізитів розрахункового документа, в тому числі номерів рахунків і назв банків, суми податку на додану вартість і кодів бюджетної класифікації, несе особа, яка оформила цей документ і подала його до обслуговуючого банку». Це правило формулює диспозицію норми цивільного права (якщо йдеться про розрахунковий документ, який оформлений від імені юридичної особи, то цьому правилу слід надати також господарсько-правового змісту). Проте на банк при виконанні на вимогу клієнта переказу грошей також покладається низка обов’язків, які б виключали здійснення безпідставного переказу грошей. Це такі обов’язки: 1) прийняти паперові розрахункові документи, які надаються клієнтом особисто, якщо інше не передбачено договором (ч. 22.5 ст. 22 Закону «Про платіжні системи та переказ грошей в Україні» [128]); 2) перевірити відповідність номера платника і його коду та приймати розрахунковий документ тільки в разі їх збігу, а також перевірити повноту, цілісність та достовірність розрахункового документа в порядку, встановленому Національним банком. Обсяг перевірки розрахункового документа, яку здійснюють банки, визначається п. 2.4 і 2.5 названої вище Інструкції. Невиконання банком вимог щодо перевірки розрахункових документів тягне відповідальність банка «за шкоду, заподіяну платникові» (ч. 22.6 ст. 22 Закону «Про платіжні системи та переказ грошей в Україні»). З’явились судові рішення, в тому числі і такі, що пройшли перевірку у вищих судових інстанціях, якими з банків повністю стягуються суми переказаних грошей у зв’язку з невиконанням банками вимоги про перевірку розрахункових документів та про їх повернення (у разі виявлення невідповідності розрахункових документів встановленим вимогам).
Обов’язок перевірки розрахункового документа в частині номера рахунка та коду (номера) отримувача лежить також на банкові одержувача. При виявленні невідповідності банк одержувача має право затримати на строк до двох робочих днів зарахування коштів на рахунок одержувача. В іншому випадку банк, що обслуговує одержувача, несе відповідальність за шкоду, заподіяну суб’єктам переказу (абзац другий ч. 22.6 ст. 26 названого Закону).
2. На банк, який уклав з клієнтом договір банківського рахунка, покладається обов’язок здійснювати перерахування коштів з рахунка клієнта в день надходження розрахункового документа, якщо інше не передбачено договором або законом. За порушення строків перерахування коштів банк сплачує платникові пеню в розмірі 0,1 процента суми простроченого платежу за кожний день прострочення, але не більше 10 процентів суми переказу. Розмір пені договором може бути встановлений інший, але граничний розмір відповідальності банку (10 процентів) договором змінюватись не може.
3. На банк, який уклав з клієнтом договір банківського рахунка, покладається обов’язок зараховувати грошові кошти, що надійшли на рахунок клієнта, в день надходження до банку відповідного розрахункового документа (якщо інше не встановлено законом або договором). Законом «Про платіжні системи та переказ грошей в Україні» [128]) якраз і передбачено інше. Відповідно до ч. 30.2 ст. 30 цього Закону банк, що обслуговує одержувача, зобов’язаний зарахувати суму переказу на рахунок одержувача в операційний день, дата якого збігається з датою валютування. Дата валютування — це зазначена платником у розрахунковому документі або в документі на переказ готівки дата, починаючи з якої гроші, переказані платником одержувачу, переходять у власність одержувача. До настання дати валютування сума переказу обліковується в банку, що обслуговує одержувача (абзац тринадцятий п. 1.4 Інструкції про безготівкові розрахунки в Україні в національній валюті [432]). Разом з тим «дата валютування» є таким реквізитом розрахункового документа, відсутність якого не є підставою для повернення розрахункового документа банком без виконання (п. 2.5 Інструкції про безготівкові розрахунки в Україні в національній валюті). Тому у разі незазначення у розрахунковому документі дати валютування банк зобов’язаний зараховувати кошти на рахунок клієнта в день надходження розрахункового документа, як це передбачено ч. 2 ст. 1068 ЦК. Порушення банком одержувача строку завершення переказу грошей (зарахування суми переказу на рахунок одержувача) тягне обов’язок банку сплатити на користь отримувача пеню в розмірі 0,1 процента суми переказу за кожний день прострочення, але не більше 10 процентів суми переказу. Зазначений розмір пені договором може бути змінений. Але граничний розмір відповідальності банку не може бути змінений.
4. Відповідно до абзацу другого ч. 32.2 ст. 32 Закону «Про платіжні системи та переказ грошей в Україні» у разі затримки банком, що обслуговує одержувача, зарахування коштів на рахунок одержувача, платник відповідальності за прострочення зарахування коштів не несе. Це спеціальне правило є само собою зрозумілим з урахуванням структури зобов’язальних правовідносин, що виникають при переказі грошей. Воно мало сенс за умови, якщо вважати грошове зобов’язання боржника (платника) перед кредитором (одержувачем платежу) виконаним в день зарахування коштів на рахунок кредитора (одержувача платежу), як це передбачено стосовно позики ч. 2 ст. 1049 ЦК. Але підстав для висновку про існування такого правила щодо всіх грошових зобов’язань немає.
5. З урахуванням наведеного змісту ч. 32.2 ст. 32 Закону «Про платіжні системи та переказ грошей в Україні» прострочення банком зарахування коштів на рахунок одержувача не може завдати шкоди платникові. Тому навряд чи буде застосовуватись правило абзацу третього названої частини, відповідно до якого платник має право на відшкодування збитків, завданих йому банком одержувача шляхом прострочення зарахування коштів на рахунок одержувача.
6. Що стосується абзацу четвертого ч. 32.2 ст. 32 згаданого Закону, то вона формулює спеціальне правило, яке підлягає застосуванню, хоч воно і не є достатньо логічним. Відповідно до цього правила одержувач платежу має право на відшкодування банком, що обслуговує платника, шкоди, заподіяної одержувачу платежу внаслідок порушення цим банком строків виконання документа на переказ. Отже, обов’язок відшкодувати шкоду, завдану простроченням строку виконання документа на переказ грошей, банк платника несе безпосередньо перед одержувачем платежу. А пеню за це ж порушення банк платника сплачує на користь платника. Зрозуміло, що за таких умов одержувач платежу не може пред’явити вимогу про відшкодування збитків до платника, що не виключає стягнення кредитором у грошовому зобов’язанні (одержувачем платежу) пені з боржника у цьому зобов’язанні (платника) за прострочення виконання грошового зобов’язання (ч. 2 ст. 343 ГК [31]; ст. 1, 3 Закону «Про відповідальність на несвоєчасне виконання грошових зобов’язань» [80]).
Стаття 1069. Кредитування рахунка
1. Якщо відповідно до договору банківського рахунка банк здійснює платежі з рахунка клієнта, незважаючи на відсутність на ньому грошових коштів (кредитування рахунка), банк вважається таким, що надав клієнтові кредит на відповідну суму від дня здійснення цього платежу.
2. Права та обов’язки сторін, пов’язані з кредитуванням рахунка, визначаються положеннями про позику та кредит (параграфи 1 і 2 глави 71 цього Кодексу), якщо інше не встановлено договором або законом.
1. Відповідно до ч. 22.9 ст. 22 Закону «Про платіжні систему та переказ грошей в Україні» банки виконують розрахункові документи виключно в межах залишку грошей на рахунках платників, крім випадків надання платникові кредиту банком, що його обслуговує. У зв’язку з цим ст. 1069 ЦК допускає кредитування рахунка, яке не виключає обов’язків сторін виконувати вимоги, в тому числі і публічно-правові, які встановлені щодо порядку укладення кредитних договорів. Зазначення в ч. 2 ст. 1069 ЦК на можливість встановлення договором іншого не стосується публічно-правових правил, що мають виконуватись банком при укладенні кредитних договорів.
Стаття 1070. Проценти за користування коштами, що знаходяться на рахунку
1. За користування грошовими коштами, що знаходяться на рахунку клієнта, банк сплачує проценти, сума яких зараховується на рахунок, якщо інше не встановлено договором банківського рахунка або законом.
Сума процентів зараховується на рахунок клієнта у строки, встановлені договором, а якщо такі строки не встановлені договором, — зі спливом кожного кварталу.
2. Проценти, передбачені частиною першою цієї статті, сплачуються банком у розмірі, встановленому договором, а якщо відповідні умови не встановлені договором, — у розмірі, що звичайно сплачується банком за вкладом на вимогу.
1. Деякий режим сприяння клієнтам банків помітний при порівнянні ч. 4 ст. 1068 і ч. 1 ст. 1070 ЦК. За загальним правилом ч. 4 ст. 1068 ЦК клієнт не несе обов’язку оплачувати виконання банком операцій за рахунками клієнта. Проте інше може бути встановлене договором. Відповідно до ч. 1 ст. 1070 ЦК банк зобов’язаний нараховувати та зараховувати на рахунок клієнта проценти за користування коштами, що знаходяться на рахунку клієнта. Проте договором може бути встановлене інше.
2. Незважаючи на те, що із ч. 2 ст. 1067 ЦК випливає висновок про публічний характер договору банківського рахунка, ч. 2 ст. 1070 ЦК допускає, щоб розмір процентів встановлювався в кожному договорі банківського рахунка за домовленістю сторін. І лише у випадках, коли договором розмір процентів не встановлено, проценти мають виплачуватись в розмірі, в якому банк звичайно сплачує проценти за вкладами на вимогу.
Стаття 1071. Підстави списання грошових коштів з рахунка
1. Банк може списати грошові кошти з рахунка клієнта на підставі його розпорядження.
2. Грошові кошти можуть бути списані з рахунка клієнта без його розпорядження на підставі рішення суду, а також у випадках, встановлених договором між банком і клієнтом.
1. Зазвичай списання грошей з рахунка клієнта банк здійснює на підставі розпорядження клієнта. Стаття 26 Закону «Про платіжні системи та переказ грошей в Україні» [128] передбачає можливість так званого договірного списання коштів з рахунка клієнта. По-перше, право договірного списання може бути надане договором банківського рахунка банку, який обслуговує клієнта. Якщо договором така умова передбачена, банк здійснює списання коштів з рахунка клієнта у разі виникнення у клієнта грошового зобов’язання перед банком, строк виконання якого настав. По-друге, клієнт може надати право на договірне списання будь-якому кредитору за грошовим зобов’язанням. За наявності такого договору платник (боржник) має дати банку, який його обслуговує, доручення на здійснення договірного списання. Таким дорученням визнається передбачене договором між сторонами грошового зобов’язання розпорядження на списання грошей. Розпорядженням визначаються реквізити договору між платником та отримувачем, обставини, за яких банк має право здійснити договірне списання, найменування особи отримувача платежу, реквізити рахунка платника, з якого має здійснюватись договірне списання, перелік документів, що мають бути пред’явлені отримувачем в банк платника. Для здійснення договірного списання отримувач подає до банку, що обслуговує платника, платіжну вимогу встановленої форми безпосередньо або через банк, що обслуговує одержувача.
2. Списання коштів з рахунка клієнта в банку може здійснюватись також на підставі рішення суду (ч. 2 ст. 1071 ЦК). Але списання коштів здійснюється на підставі постанови державного виконавця, а не безпосередньо на підставі рішення суду.
Стаття 1072. Черговість списання грошових коштів з рахунка
1. Банк виконує розрахункові документи відповідно до черговості їх надходження та виключно в межах залишку грошових коштів на рахунку клієнта, якщо інше не встановлено договором між банком і клієнтом.
2. У разі одночасного надходження до банку кількох розрахункових документів, на підставі яких здійснюється списання грошових коштів, банк списує кошти з рахунку клієнта у такій черговості:
1) у першу чергу списуються грошові кошти на підставі рішення суду для задоволення вимог про відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров’я або смертю, а також вимог про стягнення аліментів;
2) у другу чергу списуються грошові кошти на підставі рішення суду для розрахунків щодо виплати вихідної допомоги та оплати праці особам, які працюють за трудовим договором (контрактом), а також виплати за авторським договором;
3) у третю чергу списуються грошові кошти на підставі інших рішень суду;
4) у четверту чергу списуються грошові кошти за розрахунковими документами, що передбачають платежі до бюджету;
5) у п’яту чергу списуються грошові кошти за іншими розрахунковими документами в порядку їх послідовного надходження.
3. У разі відсутності (недостатності) грошових коштів на рахунку клієнта банк не веде обліку розрахункових документів, якщо інше не встановлено договором між банком і клієнтом.
1. Відповідно до ч. 22.10 ст. 22 Закону «Про платіжні системи та переказ грошей в Україні» незалежно від особи ініціатора переказу грошей, банки України не ведуть облік розрахункових документів у разі відсутності (недостатності) грошей на рахунках платників, якщо інше не передбачено договором між банком та його клієнтом (платником). Тому черговість списання грошових коштів з рахунка, встановлена ч. 2 ст. 1072 ЦК, має додержуватись тільки у разі одночасного надходження до банку кількох розрахункових документів.
Одночасність має визначатись відповідно до встановленого порядку фіксації моменту надходження розрахункових документів до банку.
Стаття 1073. Правові наслідки неналежного виконання банком операцій за рахунком клієнта
1. У разі несвоєчасного зарахування на рахунок грошових коштів, що надійшли клієнтові, їх безпідставного списання банком з рахунка клієнта або порушення банком розпорядження клієнта про перерахування грошових коштів з його рахунка банк повинен негайно після виявлення порушення зарахувати відповідну суму на рахунок клієнта або належного отримувача, сплатити проценти та відшкодувати завдані збитки, якщо інше не встановлено законом.
1. Стаття 1073 ЦК передбачає наслідки декількох видів порушень, які може допустити банк при обслуговуванні клієнта на підставі договору банківського рахунка. Таким порушенням перш за все називається несвоєчасне зарахування на рахунок грошових коштів, що надійшли клієнтові. Це порушення тягне обов’язок банку сплатити одержувачеві проценти за весь період прострочення (їх розмір не встановлений, але слід дійти висновку, що він має визначатись відповідно до ст. 1070 ЦК), а також відшкодувати збитки (без вирахування процентів, про які йшлося вище). Ця відповідальність не виключає сплати банком пені на користь одержувача платежу. Про це див. п. З коментаря до ст. 1068 ЦК.
2. Безпідставне списання банком грошових коштів з рахунка клієнта тягне за собою відповідальність банку в вигляді сплати процентів і відшкодування завданих збитків. Такі ж наслідки тягне і порушення банком розпорядження клієнта про перерахування коштів з його рахунка. Мається на увазі, що помилкове перерахування банком коштів на рахунок іншого, ніж зазначений клієнтом в розрахунковому документі, одержувача тягне обов’язок банку перерахувати грошову суму відповідно до розрахункового документа. А безпідставно перераховану грошову суму банк має витребувати у особи, на рахунок якої кошти були зараховані.
Стаття 1074. Обмеження права розпоряджання рахунком
1. Обмеження прав клієнта щодо розпоряджання грошовими коштами, що знаходяться на його рахунку, не допускається, крім випадків обмеження права розпоряджання рахунком за рішенням суду у випадках, встановлених законом.
1. Стаття 1074 ЦК не виключає дії частини першої ст. 59 Закону «Про банки і банківську діяльність» [122], відповідно до якої арешт на кошти юридичних і фізичних осіб, які (кошти) знаходяться в банку, може бути накладений виключно за санкціонованою прокурором постановою слідчого, за постановою державного виконавця у випадках, передбачених законом, або за рішенням суду. У цих же випадках можливе накладення арешту на кошти банку, що зберігаються на кореспондентських рахунках в інших банках або в Національному банку України.
Стаття 1075. Розірвання договору банківського рахунка
1. Договір банківського рахунка розривається за заявою клієнта у будь-який час.
2. Банк має право вимагати розірвання договору банківського рахунка:
1) якщо сума грошових коштів, що зберігаються на рахунку клієнта, залишилася меншою від мінімального розміру, передбаченого банківськими правилами або договором, якщо така сума не буде відновлена протягом місяця від дня попередження банком про це;
2) у разі відсутності операцій за цим рахунком протягом року, якщо інше не встановлено договором;
3) в інших випадках, встановлених договором або законом.
3. Залишок грошових коштів на рахунку видається клієнтові або за його вказівкою перераховується на інший рахунок в строки і в порядку, встановлені банківськими правилами.
4. Банк може відмовитися від договору банківського рахунка та закрити рахунок клієнта у разі відсутності операцій за рахунком клієнта протягом трьох років підряд та відсутності залишку грошових коштів на цьому рахунку.
1. Клієнту надається право на свій розсуд в будь-який час розірвати договір банківського рахунка. Для цього клієнт повинен подати до банку заяву за встановленою формою (додатки 12, 13 Інструкції про порядок відкриття, використання і закриття рахунків у національній та іноземних валютах [432]). Якщо на рахунку клієнта немає коштів, рахунок вважається закритим в день отримання цієї заяви. За наявності коштів на рахунку банк після отримання заяви клієнта здійснює завершальні операції за рахунком (виконання платіжних вимог на примусове стягнення коштів, виплати коштів готівкою, перерахування коштів на інший рахунок на підставі платіжного доручення клієнта тощо). У цьому разі рахунок вважається закритим, а договір банківського рахунка — розірваним у наступний день після проведення останньої операції за рахунком.
2. Банку надається право на розірвання договору шляхом односторонньої відмови від нього за наявності одночасно двох умов: 1) відсутність операцій за рахунком впродовж трьох років підряд; 2) відсутність залишку грошових коштів на рахунку. При цьому на наступний день після отримання клієнтом повідомлення банку про відмову від договору банк має право закрити рахунок.
3. У випадках, передбачених п. 1, 2 ч. 1 ст. 1075 ЦК, а також договором та законом, банку надається право вимагати розірвання договору. Пропозиція такого змісту можембути надіслана безпосередньо клієнту. У такому випадку за наявності згоди клієнта сторони можуть підписати угоду про розірвання договору банківського рахунка. За відсутності згоди клієнта вимога про розірвання договору має бути пред’явлена в суді.
Стаття 1076. Банківська таємниця
1. Банк гарантує таємницю банківського рахунка, операцій за рахунком і відомостей про клієнта.
Відомості про операції та рахунки можуть бути надані тільки самим клієнтам або їхнім представникам. Іншим особам, у тому числі органам державної влади, їхнім посадовим і службовим особам, такі відомості можуть бути надані виключно у випадках та в порядку, встановлених законом про банки і банківську діяльність.
2. У разі розголошення банком відомостей, що становлять банківську таємницю, клієнт має право вимагати від банку відшкодування завданих збитків та моральної шкоди.
1. Обов’язок банку гарантувати таємницю банківського рахунка, операцій за рахунком і відомостей про клієнта конкретизується в ст. 61 Закону «Про банки і банківську діяльність» [122]. У зв’язку з цим встановлюється, що банки зобов’язані: 1) обмежувати коло осіб, які мають доступ до інформації, яка становить банківську таємницю; 2) організувати спеціальне діловодство з документами, що містять банківську таємницю; 3) застосовувати технічні засоби для забезпечення несанкціонованого доступу до електронних та інших носіїв інформації; 4) застосовувати застереження щодо збереження банківської таємниці та відповідальності за її розголошення у договорах з клієнтами (однак невиконання цієї вимоги не є підставою для визнання договору недійсним).
При прийнятті на роботу на посади службовців банку відповідні особи підписують зобов’язання щодо збереження банківської таємниці.
2. Розголошення банком відомостей про банківський рахунок, операції за ним, а також відомостей про клієнта є підставою для відповідальності банку у вигляді відшкодування шкоди, а також моральної шкоди. Якщо виток інформації, що складає банківську таємницю, став наслідком винних дій органів, які уповноважені здійснювати банківський нагляд, збитки відшкодовуються цими органами (частина четверта ст. 61 Закону «Про банки і банківську діяльність»). Банківський нагляд розуміється як такий, що здійснюється Національним банком України (ст. 66, 67 названого Закону). Ці положення не виключають відповідальності інших державних органів, які мають право на отримання інформації, що належить до банківської таємниці, за її розголошення. Правовою підставою їх відповідальності є ст. 1166, 1167, 1174, 1176 ЦК.
3. Стаття 62 Закону «Про банки і банківську діяльність» встановлює широке коло випадків, коли допускається розкриття банківської таємниці, та широке коло осіб, що мають право на отримання інформації, що складає банківську таємницю. Право на отримання такої інформації має перш за все її власник. Відповідно до законодавства банк зобов’язаний надавати відомості про операції, що мають сумнівний характер, спеціальним підрозділам боротьби з організованою злочинністю. Банки надають цим підрозділам також інші повідомлення у випадках, передбачених законом.
4. Обмеження стосовно отримання інформації, що містить банківську таємницю, не поширюються на службовців Національного банку та уповноважених ними осіб, які в межах своїх повноважень здійснюють функції банківського нагляду або валютного контролю.
5. Інформація щодо юридичних і фізичних осіб, яка містить банківську таємницю, розкривається банком на письмову вимогу суду або за рішенням суду, на письмову вимогу органів прокуратури, Служби безпеки, Міністерства внутрішніх справ (стосовно операцій за рахунками конкретної юридичної або фізичної особи — суб’єкта підприємницької діяльності за конкретний проміжок часу), на письмову вимогу органів Державної податкової адміністрації з питань оподаткування або валютного контролю (стосовно операцій за рахунками конкретної юридичної або фізичної особи — суб’єкта підприємницької діяльності за конкретний проміжок часу). Вимога відповідного державного органу на отримання інформації, що містить банківську таємницю, повинна бути викладена на бланку державного органу встановленої форми, бути надана за підписом керівника державного органу (його заступника), скріпленим гербовою печаткою, містити посилання на передбачені законом підстави для отримання інформації.
6. Довідки, що містять відомості про банківські рахунки фізичної особи у разі її смерті, надаються особам, зазначеним власником рахунка заповідальному розпорядженні клієнта, державним нотаріальним конторам, приватним нотаріусам, іноземним консульським установам у справах спадщини.
ГЛАВА 73 ФАКТОРИНГ
Стаття 1077. Поняття договору факторингу
1. За договором факторингу (фінансування під відступлення права грошової вимоги) одна сторона (фактор) передає або зобов’язується передати грошові кошти в розпорядження другої сторони (клієнта) за плату, а клієнт відступає або зобов’язується відступити факторові своє право грошової вимоги до третьої особи (боржника).
Клієнт може відступити факторові свою грошову вимогу до боржника з метою забезпечення виконання зобов’язання клієнта перед фактором.
2. Зобов’язання фактора за договором факторингу може передбачати надання клієнтові послуг, пов’язаних із грошовою вимогою, право якої він відступає.
1. Договір факторингу визначається як такий, що передбачає оплату клієнтом послуги, яку йому надає фактор. Послуга, яку надає фактор, підпадає під визначення фінансової послуги (п. 5 ч. 1 ст. 1 Закону «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» [135]). Встановлення Цивільним кодексом положень щодо факторингу не виключає укладення договорів про відступлення грошової вимоги відповідно до загальних правил ст. 512 — 518 ЦК, якщо при цьому не встановлюється умова про оплату послуги (зустрічне надання особою, на користь якої здійснюється відступлення грошової вимоги, грошової суми, товарів, послуг, виконання робіт на суму, еквівалентну сумі відступлення грошової вимоги, при цьому не може вважатись оплатою). До відносин щодо відступлення грошової вимоги без мети отримання прибутку ст. 1077 — 1086 ЦК застосовуватись не можуть (це не виключає застосування положень про факторинг до відносин щодо відступлення вимоги, якщо в договорі про відступлення вимоги міститься умова про оплату відповідної послуги).
2. Договір факторингу має визнаватись судом недійсним повністю, якщо він передбачає отримання фактором плати за надану послугу, а фактор не отримав статусу фінансової установи або не має відповідної ліцензії, як це передбачено ст. 5,7 Закону «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг». Разом з тим саме по собі визначення укладеного договору сторонами як договору факторингу за відсутності умови, яка б давала підстави для висновку про вчинення цього договору з метою отримання фактором прибутку, не є достатньою підставою для визнання договору недійсним у зв’язку з тим, що фактор не має статусу фінансової установи чи відповідної ліцензії, оскільки в такому випадку укладено договір відступлення грошової вимоги, який можуть укладати будь-які суб’єкти.
3. Договір факторингу може укладатись з метою забезпечення виконання зобов’язання клієнта перед фактором. У таких випадках договір факторингу припиняється з моменту належного виконання клієнтом забезпеченого договором факторингу зобов’язання (п. 1 ч. 1 ст. 593 ЦК). З метою забезпечення виконання зобов’язання може укладатись і договір про відступлення вимоги. Якщо ж забезпечене відступленням права грошової вимоги зобов’язання боржник (клієнт) не виконав, фактор (кредитор у цьому зобов’язанні) може пред’явити грошову вимогу до боржника за відступленим правом вимоги без обов’язку дотримання будь-якої процедури звернення стягнення на предмет зобов’язання.
Стаття 1078. Предмет договору факторингу
1. Предметом договору факторингу може бути право грошової вимоги, строк платежу за якою настав (наявна вимога), а також право вимоги, яке виникне в майбутньому (майбутня вимога).
2. Майбутня вимога вважається переданою фактору з дня виникнення права вимоги до боржника. Якщо передання права грошової вимоги обумовлене певною подією, воно вважається переданим з моменту настання цієї події.
У цих випадках додаткове оформлення відступлення права грошової вимоги не вимагається.
1. Відповідно до ч. 1 ст. 1077 ЦК договір факторингу може укладатись як реальний або консенсуальний. Якщо предметом договору факторингу є право грошової вимоги, строк якої настав (наявна вимога), договір факторингу може бути укладений і як реальний, і як консенсуальний. При укладенні реального договору факторингу право грошової вимоги переходить від клієнта до фактора в момент укладення договору. При укладенні консенсуального договору факторингу, предметом якого є наявна грошова вимога, передбачається складання сторонами в обумовлений в договорі строк акта передання-приймання права грошової вимоги.
2. Якщо предметом договору факторингу є майбутня вимога, можливе укладення тільки консенсуального договору. Але при виникненні права вимоги (перетворення майбутньої вимоги в наявну) право грошової вимоги за таким договором переходить без підписання сторонами іншого (крім договору) документа.
3. За консенсуальним договором факторингу перехід права грошової вимоги від клієнта до фактора може здійснюватись з настанням певної події. Але ж до настання цієї події вимога повинна виконуватись.
4. При визначенні моменту (дня) виникнення вимоги слід враховувати, що цивільне право особи набуває ознаки вимоги в день закінчення строку виконання обов’язку, який кореспондує цьому праву (наступного дня виконання обов’язку уже буде простроченим).
Стаття 1079. Сторони у договорі факторингу
1. Сторонами у договорі факторингу є фактор і клієнт.
2. Клієнтом у договорі факторингу може бути фізична або юридична особа, яка є суб’єктом підприємницької діяльності.
3. Фактором може бути банк або фінансова установа, а також фізична особа — суб’єкт підприємницької діяльності, яка відповідно до закону має право здійснювати факторингові операції.
1. Незважаючи на те, що ст. 91 ЦК визнає за всіма юридичними особами приватного права загальну цивільну правоздатність, ч. 2 ст. 1079 ЦК називає як можливих клієнтів у договорах факторингу фізичних осіб та юридичних осіб — суб’єктів підприємницької діяльності. Але при цьому законодавець уникає наголошення на тому, що клієнтом в таких договорах можуть бути «тільки» названі тут особи. Тому безпідставним було б твердження про те, що із ч. 2 ст. 1079 ЦК випливає заборона для інших юридичних осіб приватного права укладати договори факторингу в якості клієнтів. Більше того, в силу ст. 167, 168 — 169 ЦК клієнтами за договорами факторингу можуть бути держава (Україна), Автономна Республіка Крим, територіальні громади. Юридичні особи публічного права можуть також виступати як клієнти в договорах факторингу, якщо це передбачено чи допускається правовими актами, що визначають їх спеціальну правоздатність.
2. Що стосується фактора, то ним можуть бути банки, юридичні особи, що мають статус фінансової установи та отримали відповідну ліцензію (ст. 5, 7 Закону «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» [135]). Відповідно до цього Закону та ч. 3 ст. 1079 ЦК фізична особа, яка є суб’єктом підприємницької діяльності та отримала відповідну ліцензію, також може здійснювати факторингові операції. Цей висновок випливає із п. 7 ч. 1 ст. 1, ч. 1 ст. 5, ч. 2 ст. 35 названого Закону.
Стаття 1080. Недійсність заборони відступлення права грошової вимоги
1. Договір факторингу є дійсним незалежно від наявності домовленості між клієнтом та боржником про заборону відступлення права грошової вимоги або його обмеження.
У цьому разі клієнт не звільняється від зобов’язань або відповідальності перед боржником у зв’язку із порушенням клієнтом умови про заборону або обмеження відступлення права грошової вимоги.
1. Ця стаття містить оригінальні правила, відповідно до яких умова договору, якою забороняється або обмежується відступлення права грошової вимоги, має чинність, її порушення тягне відповідальність кредитора, який відступив право грошової вимоги, перед боржником. Але ж дійсним визнається і договір факторингу, укладений всупереч договірній забороні чи договірному обмеженню відступлення грошової вимоги. Положення ст. 1080 ЦК є одним із проявів тенденції до легалізації наслідків цивільного правопорушення.
Стаття 1081. Відповідальність клієнта перед фактором
1. Клієнт відповідає перед фактором за дійсність грошової вимоги, право якої відступається, якщо інше не встановлено договором факторингу.
2. Грошова вимога, право якої відступається, є дійсною, якщо клієнт має право відступити право грошової вимоги і в момент відступлення цієї вимоги йому не були відомі обставини, внаслідок яких боржник має право не виконувати вимогу.
3. Клієнт не відповідає за невиконання або неналежне виконання боржником грошової вимоги, право якої відступається і яка пред’явлена до виконання фактором, якщо інше не встановлено договором факторингу.
1. Відповідальність клієнта за дійсність вимоги, яку він відступає, є логічною. Але ч. 1 ст. 1081 ЦК допускає можливість встановлення договором умови про звільнення клієнта від відповідальності за дійсність грошової вимоги.
2. Визнання дійсною грошової вимоги, право якої відступається, якщо в момент відступлення клієнт не знав про обставини, внаслідок яких боржник має право не виконувати вимогу, не означає, що це в який-небудь спосіб впливає на право боржника не виконувати вимогу, яке він отримав на законній підставі. Якщо боржник має право не виконувати вимогу кредитора, то після відступлення цієї вимоги боржник не зобов’язаний виконувати її на користь фактора.
Стаття 1082. Виконання боржником грошової вимоги факторові
1. Боржник зобов’язаний здійснити платіж факторові за умови, що він одержав від клієнта або фактора письмове повідомлення про відступлення права грошової вимоги факторові і в цьому повідомленні визначена грошова вимога, яка підлягає виконанню, а також названий фактор, якому має бути здійснений платіж.
2. Боржник має право вимагати від фактора надання йому в розумний строк доказів того, що відступлення права грошової вимоги факторові справді мало місце. Якщо фактор не виконає цього обов’язку, боржник має право здійснити платіж клієнтові на виконання свого обов’язку перед ним.
3. Виконання боржником грошової вимоги факторові відповідно до цієї статті звільняє боржника від його обов’язку перед клієнтом.
1. У принципі, правила про виконання грошової вимоги на користь фактора відповідають правилам ст. 516 — 517 ЦК про виконання зобов’язання особі, на користь якої відступлено право вимоги. Проте в ст. 1082 ЦК конкретизується, що повідомлення про відступлення права грошової вимоги може надіслати боржникові і кредитор (клієнт) і фактор. Конкретизується також зміст такого повідомлення.
Стаття 1083. Наступне відступлення права грошової вимоги
1. Наступне відступлення фактором права грошової вимоги третій особі не допускається, якщо інше не встановлено договором факторингу.
2. Якщо договором факторингу допускається наступне відступлення права грошової вимоги, воно здійснюється відповідно до положень цієї глави.
1. Стаття 1083 ЦК допускає наступне відступлення фактором права грошової вимоги третій особі, якщо це не заборонено договором. Якщо фактор здійснив відступлення права грошової вимоги третій особі всупереч договору факторингу, договір між фактором і третьою особою може бути визнаний судом недійсним.
Стаття 1084. Права фактора
1. Якщо відповідно до умов договору факторингу фінансування клієнта здійснюється шляхом купівлі у нього фактором права грошової вимоги, фактор набуває права на всі суми, які він одержить від боржника на виконання вимоги, а клієнт не відповідає перед фактором, якщо одержані ним суми є меншими від суми, сплаченої фактором клієнтові.
2. Якщо відступлення права грошової вимоги факторові здійснюється з метою забезпечення виконання зобов’язання клієнта перед фактором, фактор зобов’язаний надати клієнтові звіт і передати суму, що перевищує суму боргу клієнта, який забезпечений відступленням права грошової вимоги, якщо інше не встановлено договором факторингу.
Якщо сума, одержана фактором від боржника, виявилася меншою від суми боргу клієнта перед фактором, який забезпечений відступленням права вимоги, клієнт зобов’язаний сплатити факторові залишок боргу.
1. Договором факторингу може бути передбачено, що фактор оплачує право вимоги, яке йому передає клієнт. У цьому випадку (незалежно від часу виконання фактором свого обов’язку сплатити клієнтові грошову суму) обов’язок фактора не залежить від того, які грошові суми отримає фактор від боржника за відступленою грошовою вимогою.
2. Іншими є правила, коли фактор реалізує отримане за договором факторингу право грошової вимоги в порядку забезпечення зобов’язання клієнта перед фактором. У такому разі сума, отримана фактором від боржника в порядку виконання ним грошової вимоги, зараховується в рахунок виконання зобов’язання клієнта перед фактором, яке (зобов’язання) забезпечене договором факторингу. Надлишок фактор зобов’язаний повернути клієнтові, а непогашена сума зобов’язання клієнта перед фактором може бути стягнена фактором з клієнта.
Стаття 1085. Зустрічні вимоги боржника
1. Якщо фактор пред’явив боржнику вимогу здійснити платіж, боржник має право пред’явити до заліку свої грошові вимоги, що ґрунтуються на договорі боржника з клієнтом, які виникли у боржника до моменту, коли він одержав повідомлення про відступлення права грошової вимоги факторові.
2. Боржник не може пред’явити факторові вимоги до клієнта у зв’язку з порушенням ним умови про заборону або обмеження відступлення права грошової вимоги.
1. Боржникові, до якого фактором пред’явлена грошова вимога, що ґрунтується на договорі факторингу, надається право пред’явити до заліку грошові вимоги, які ґрунтуються на договорі боржника з клієнтом, за умови, що ці грошові вимоги виникли до одержання боржником повідомлення про відступлення права грошової вимоги факторові. Це положення ч. 1 ст. 1085 ЦК відповідає ч. 2 ст. 603 і ч. 2 ст. 518 ЦК.
2. Боржник не може пред’явити факторові вимоги до клієнта у зв’язку з порушенням клієнтом умови договору з боржником про заборону або обмеження відступлення права грошової вимоги.
Але відповідно до абзацу другого ст. 1080 ЦК боржник може пред’явити вимоги, що випливають із порушення клієнтом (кредитором) умови договору з боржником про заборону чи обмеження відступлення грошової вимоги, безпосередньо до клієнта (кредитора).
Стаття 1086. Захист прав боржника
1. У разі порушення клієнтом своїх обов’язків за договором, укладеним з боржником, боржник не має права вимагати від фактора повернення сум, уже сплачених йому за відступленою грошовою вимогою, якщо боржник має право одержати ці суми безпосередньо від клієнта.
2. Боржник, який має право одержати безпосередньо від клієнта суми, сплачені факторові за відступленою грошовою вимогою, має право вимагати повернення цих сум фактором, якщо фактор не виконав свого зобов’язання передати клієнтові грошові кошти, пов’язані з відступленням права грошової вимоги, або передав клієнтові грошові кошти, знаючи про порушення клієнтом зобов’язання перед боржником, пов’язаного з відступленням права грошової вимоги.
1. Частина 1 ст. 1086 ЦК формулює загальне правило, відповідно до якого боржник, який виконав відступлену грошову вимогу на користь фактора, не може вимагати від фактора повернення цих сум, посилаючись на порушення клієнтом зобов’язання перед ним (боржником), оскільки за порушення свого зобов’язання перед боржником клієнт має відповідати безпосередньо перед боржником.
2. Як виняток із загального правила ч. 1 ст. 1086 ЦК у ч. 2 цієї ж статті формулюється спеціальне правило, відповідно до якого і за наявності у боржника права на одержання безпосередньо від клієнта суми, сплаченої факторові за відступленою грошовою вимогою, боржник має право вимагати повернення цієї суми від фактора за наявності однієї із таких умов:
1) фактор не виконав свого зобов’язання передати клієнтові грошові кошти, пов’язані з відступленням грошової вимоги;
2) фактор передав клієнтові гроші, знаючи про порушення клієнтом зобов’язання перед боржником, пов’язаного з від ступленим правом вимоги.
ГЛАВА 74 РОЗРАХУНКИ
§ 1. ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ ПРО РОЗРАХУНКИ
Стаття 1087. Форми розрахунків
1. Розрахунки за участю фізичних осіб, не пов’язані із здійсненням ними підприємницької діяльності, можуть провадитися у готівковій або в безготівковій формі за допомогою розрахункових документів у електронному або паперовому вигляді.
2. Розрахунки між юридичними особами, а також розрахунки за участю фізичних осіб, пов’язані із здійсненням ними підприємницької діяльності, провадяться в безготівковій формі. Розрахунки між цими особами можуть провадитися також готівкою, якщо інше не встановлено законом.
1. Для фізичних осіб, які здійснюють грошові розрахунки не в зв’язку з їх діяльністю як підприємців, не встановлюється будь-яких обмежень щодо форми розрахунків незалежно від того, хто є іншим учасником розрахунків (фізична або юридична особа). Вони можуть здійснюватись у готівковій або безготівковій формі за допомогою розрахункових документів у електронному або паперовому вигляді. На юридичних осіб — суб’єктів підприємницької діяльності, які здійснюють розрахунки в готівковій або безготівковій формах (із застосуванням платіжних карток, платіжних чеків, жетонів тощо) при продажу товарів (наданні послуг) у сфері торгівлі, громадського харчування і послуг, покладається обов’язок застосовувати реєстратори розрахункових операцій (ст. 11 Закону «Про застосування реєстраторів розрахункових операцій у сфері торгівлі, громадського харчування і послуг» [120]).
Відповідно до ст. 9 цього Закону Кабінет Міністрів затвердив Перелік окремих форм і умов здійснення діяльності в сфері торгівлі, громадського харчування і послуг, яким дозволено проводити розрахункові операції без застосування реєстраторів розрахункових операцій з використанням розрахункових книжок і книг обліку розрахункових операцій [ЗОЇ]. Крім того, ст. 9 названого Закону встановлює випадки, коли реєстратори розрахункових операцій і розрахункові книжки не застосовуються.
2. У безготівковій формі, як правило, здійснюються розрахунки між юридичними особами, між юридичними особами та фізичними особами — підприємцями, між фізичними особами — підприємцями. Дозволяється здійснення розрахунків готівкою між підприємцями (юридичними і фізичними особами). Гранична сума готівкових розрахунків одного підприємця з іншим протягом одного дня за одним або кількома платіжними документами встановлюється Національним банком України (п. 2.3 Положення про ведення касових операцій в національній валюті України [437]. Постановою Правління Національного банку України ця сума обмежена 10000 грн.). При цьому до розрахунків готівкою прирівнюються і розрахунки через каси банків, які надають послуги щодо переказу грошей, а також через підприємства поштового зв’язку (лист Національного банку України від 01.03.2005 [439]).
3. Положення про ведення касових операцій у національній валюті України (п. 5.2 — 5.4) значно лібералізує порядок визначення ліміту залишку готівки в касі підприємства. Цей ліміт тепер затверджується внутрішнім наказом підприємства в межах граничної суми, що визначається відповідно до п. 5.2 названого Положення. У зв’язку з цим Національний банк дійшов висновку, що фінансові санкції за перевищення ліміту каси застосовуватись не повинні (лист від 01.03.05 [439]). Є серйозні сумніви в тому, що ця думка відповідає законодавству.
4. Відповідно до ст. 241 ГК [31] штраф як адміністративно-господарська санкція може застосовуватись до суб’єктів господарювання. Перелік порушень, за які з суб’єктів господарювання стягуються штрафи, розмір і порядок їх стягнення визначаються законами, що регулюють відносини, в яких допущено правопорушення. Але в зв’язку з введенням в дію Господарського кодексу не було встановлено, що акти законодавства, які суперечать цьому Кодексу, втрачають чинність. Тому зберіг чинність Указ Президента України «Про застосування штрафних санкцій за порушення норм з регулювання обігу готівки» [228], яким встановлені фінансові санкції у вигляді штрафу за порушення встановлених лімітів залишку готівки в касах (двократний розмір понадлімітної готівки за кожний день), за неоприбуткування в касах готівки (п’ятикратний розмір неоприбуткованої суми), перевищення встановлених строків використання виданої під звіт готівки, а також за видачу готівкових коштів під звіт без повного звітування щодо раніше виданих коштів (25 відсотків виданих під звіт сум), за проведення готівкових розрахунків без подання одержувачем розрахункових документів (у розмірі сплачених коштів).
Стаття 1088. Види безготівкових розрахунків
1. При здійсненні безготівкових розрахунків допускаються розрахунки із застосуванням платіжних доручень, акредитивів, розрахункових чеків (чеків), розрахунки за інкасо, а також інші розрахунки, передбачені законом, банківськими правилами та звичаями ділового обороту.
2. Сторони у договорі мають право обрати будь-який вид безготівкових розрахунків на свій розсуд.
3. Безготівкові розрахунки провадяться через банки, інші фінансові установи (далі — банки), в яких відкрито відповідні рахунки, якщо інше не випливає із закону та не обумовлено видом безготівкових розрахунків.
4. Порядок здійснення безготівкових розрахунків регулюється цим Кодексом, законом та банківськими правилами.
1. Безготівкові розрахунки здійснюються через банки, рідко — через інші фінансові установи. Розрахунки за допомогою платіжних карток не визнаються видом безготівкових розрахунків.
§ 2. РОЗРАХУНКИ ІЗ ЗАСТОСУВАННЯМ ПЛАТІЖНИХ ДОРУЧЕНЬ
Стаття 1089. Загальні положення про розрахунки із застосуванням платіжних доручень
1. За платіжним дорученням банк зобов’язується за дорученням платника за рахунок грошових коштів, що розміщені на його рахунку у цьому банку, переказати певну грошову суму на рахунок визначеної платником особи (одержувача) у цьому чи в іншому банку у строк, встановлений законом або банківськими правилами, якщо інший строк не передбачений договором або звичаями ділового обороту.
2. Положення цього параграфа застосовуються також до відносин, пов’язаних із перерахуванням грошових коштів через банк особою, яка не має рахунка у цьому банку, якщо інше не встановлено законом, банківськими правилами або не випливає із суті відносин.
1. Основний вид безготівкових розрахунків — це розрахунки із застосуванням платіжних доручень. При розрахунках готівкою ініціювання переказу грошей здійснює платник — володілець поточного рахунка в банку. Банки виконують платіжні доручення в межах залишку коштів на рахунку платника (ч. 22.9 ст. 22 Закону «Про платіжні системи та переказ грошей в Україні» [128]).
Стаття 1090. Умови виконання банком платіжного доручення
1. Зміст і форма платіжного доручення та розрахункових документів, що подаються разом з ним, мають відповідати вимогам, встановленим законом і банківськими правилами.
2. Банк не має права робити виправлення у платіжному дорученні клієнта, якщо інше не встановлено законом або банківськими правилами.
3. Платіжне доручення платника приймається банком до виконання за умови, що сума платіжного доручення не перевищує суми грошових коштів на рахунку платника, якщо інше не встановлено договором між платником і банком.
1. Форма платіжного доручення встановлена додатком 2 до Інструкції про безготівкові розрахунки в національній валюті в Україні [432].
Стаття 1091. Виконання платіжного доручення
1. Банк, що прийняв платіжне доручення платника, повинен перерахувати відповідну грошову суму банкові одержувача для її зарахування на рахунок особи, визначеної у платіжному дорученні.
2. Банк має право залучити інший банк (виконуючий банк) для виконання переказу грошових коштів на рахунок, визначений у дорученні клієнта.
3. Банк повинен негайно інформувати платника на його вимогу про виконання платіжного доручення. Порядок оформлення та вимоги до змісту повідомлення про виконання банком платіжного доручення встановлюються законом, банківськими правилами або договором між банком і платником.
1. Банки зазвичай залучають інші банки для виконання переказу коштів відповідно до платіжного доручення клієнта. Такими є Національний банк України (його регіональні управління) або банки-кореспонденти, через які здійснюється зарахування грошей на кореспондентські рахунки банків та подальше перерахування коштів на поточні рахунки одержувачів.
Стаття 1092. Відповідальність за невиконання або неналежне виконання платіжного доручення
1. У разі невиконання або неналежного виконання платіжного доручення клієнта банк несе відповідальність відповідно до цього Кодексу та закону.
2. У разі невиконання або неналежного виконання платіжного доручення у зв’язку з порушенням правил розрахункових операцій виконуючим банком відповідальність може бути покладена судом на цей банк.
3. Якщо порушення банком правил розрахункових операцій спричинило помилковий переказ банком грошових коштів, банк несе відповідальність відповідно до цього Кодексу та закону.
1. Ні ст. 1092 ЦК, ні Закон «Про платіжні системи та переказ грошей в Україні» не встановлюють логічно послідовної системи відповідальності суб’єктів, що беруть участь у ланцюжку правовідносин щодо переказу грошей на підставі платіжних доручень. Це стосується і ч. 2 ст. 1092 ЦК, яка допускає можливість покладення безпосередньо на виконуючий банк (таким є банк, на рахунок одержувача платежу в якому мають бути зараховані переказані кошти) відповідальності за порушення правил розрахункових операцій. Див. про це коментар до ст. 1068 ЦК.
§ 3. РОЗРАХУНКИ ЗА АКРЕДИТИВОМ
Стаття 1093. Акредитив
1. У разі розрахунків за акредитивом банк (банк-емітент) за дорученням клієнта (платника) — заявника акредитива і відповідно до його вказівок або від свого імені зобов’язується провести платіж на умовах, визначених акредитивом, або доручає іншому (виконуючому) банку здійснити цей платіж на користь одержувача грошових коштів або визначеної ним особи — бенефіціара.
2. У разі відкриття покритого акредитива при його відкритті бронюються грошові кошти платника на окремому рахунку в банку-емітенті або виконуючому банку.
У разі відкриття непокритого акредитива банк-емітент гарантує оплату за акредитивом при тимчасовій відсутності коштів на рахунку платника за рахунок банківського кредиту.
1. Порядок здійснення розрахунків за акредитивами встановлюється п. 8 Інструкції про безготівкові розрахунки в Україні в національній валюті [432]. Згідно з п. 8.1 цієї Інструкції розрахунки за акредитивами здійснюються відповідно до Уніфікованих правил та звичаїв для документарних акредитивів [462], якщо це не суперечить законодавству України та якщо це передбачено договором. Слід мати на увазі, що згадані Уніфіковані правила визнані такими, що належать до законодавства України про платіжні системі та переказ грошей в Україні (ст. 2 Закону «Про платіжні системи та переказ грошей в Україні» [128]). Тому Уніфіковані правила підлягають застосуванню незалежно від того, передбачено це договором чи ні.
2. Умови та порядок проведення розрахунків за акредитивами визначаються в договорах між одержувачем платежу та заявником акредитиву, яким є платник. Акредитив — це договір, окремий від договору купівлі-продажу або іншого контракту, хоч би в акредитиві і містилось посилання на них.
3. У правовідносинах щодо розрахунків за акредитивами беруть участь платник (заявник акредитиву), банк-емітент (зазвичай це банк, що обслуговує платника), виконуючий банк (зазвичай це банк, який обслуговує отримувача платежу), отримувач платежу. У цих правовідносинах може брати участь бенефіціар — особа, яка визначена одержувачем платежу і на користь якої здійснюється платіж.
4. Передбачається відкриття покритого або непокритого акредитива. Покритий акредитив передбачає бронювання коштів платника на рахунку в банку-емітенті або виконуючому банку. При непокритому акредитиві банк-емітент гарантує оплату за акредитивом, хоч би у платника тимчасово і були відсутні кошти на банківському рахунку (в такому випадку оплата здійснюється на умовах надання платникові кредиту).
Стаття 1094. Відкличний акредитив
1. Відкличний акредитив може бути змінений або анульований банком-емітентом у будь-який час без попереднього повідомлення одержувача грошових коштів. Відкликання акредитива не створює зобов’язань банку-емітента перед одержувачем грошових коштів.
2. Виконуючий банк повинен здійснити платіж або інші операції за відкличним акредитивом, якщо до моменту їх здійснення ним не одержано повідомлення про зміну умов або анулювання акредитива.
1. Платник і одержувач платежу мають чітко домовитись щодо того, є акредитив відкличним чи безвідкличним. За відсутності такого зазначення в договорі про акредитив акредитив вважається відкличним.
2. Відкликання акредитиву або зміна його умов здійснюється платником через банк-емітент. Пункт 8.6 Інструкції про безготівкові розрахунки в національній валюті в Україні забороняє виконуючому банку приймати розпорядження безпосередньо від платника (заявника акредитиву).
Стаття 1095. Безвідкличний акредитив
1. Безвідкличний акредитив може бути анульований або його умови можуть бути змінені лише за згодою на це одержувача грошових коштів.
2. На прохання банку-емітента виконуючий банк може підтвердити безвідкличний акредитив шляхом прийняття додатково до зобов’язання банку-емітента зобов’язання провести платіж відповідно до умов акредитива.
Безвідкличний акредитив, підтверджений виконуючим банком, не може бути змінений або анульований без згоди виконуючого банку.
1. Безвідкличний акредитив може бути анульований або змінений тільки за наявності згоди одержувача коштів (бенефіціара). На зміну або анулювання безвідкличного акредитиву потрібна також згода виконуючого банку, якщо він підтвердив безвідкличний акредитив.
Стаття 1096. Виконання акредитива
1. Для виконання акредитива одержувач грошових коштів подає до виконуючого банку документи, які передбачені умовами акредитива, що підтверджують виконання всіх умов акредитива.
У разі порушення хоча б однієї з цих умов виконання акредитива не провадиться.
2. Якщо виконуючий банк відмовляє у прийнятті документів, які за зовнішніми ознаками не відповідають умовам акредитива, він повинен негайно повідомити про це одержувача грошових коштів і банк-емітент із визначенням причин відмови.
3. Якщо банк-емітент, одержавши прийняті виконуючим банком документи, вважає, що вони не відповідають за зовнішніми ознаками умовам акредитива, він має право відмовитися від їх прийняття і вимагати від виконуючого банку суму, сплачену одержувачеві грошових коштів з порушенням умов акредитива.
1. При визначенні акредитиву ст. 1093 ЦК виходить із того, що в особі одного банку можуть збігатись функції банка-емітента і виконуючого банку. Стаття 1096 ЦК виходить із того, що банк-емітент і виконуючий банк є різними юридичними особами.
2. Виконуючий банк виконує акредитив за умови, якщо бенефіціар подає документи, передбачені умовами акредитиву. Банк перевіряє всі передбачені акредитивом документи з розумною ретельністю на предмет їх відповідності строкам та умовам акредитиву. Порушення будь-якої умови акредитиву виключає його виконання.
3. Виконуючий банк відповідає за безпідставне здійснення платежу перед банком- емітентом, якщо платіж він здійснив з порушенням умов акредитиву. Ця відповідальність полягає в обов’язку виконуючого банку повернути банку-емітенту грошові кошти, сплачені з порушенням умов акредитиву. Буквально відповідно до ч. 3 ст. 1096 ЦК відповідальність виконуючого банку настає, якщо банк-емітент, одержавши документи, на підставі яких виконуючий банк здійснив платіж, «вважає, що вони не відповідають за зовнішніми ознаками умовам акредитиву». Взяте в лапки формулювання слід тлумачити з урахуванням принципу розумності: підставою відповідальності виконуючого банку перед банком-емітентом є об’єктивна невідповідність зазначених документів за зовнішніми ознаками умовам акредитиву, а не сама по собі думка банка-емітента про те, що така невідповідність має місце.
Стаття 1097. Відповідальність банку, що виконує акредитив
1. У разі необґрунтованої відмови у виплаті або неправильної виплати грошових коштів за акредитивом внаслідок порушення виконуючим банком умов акредитива виконуючий банк несе відповідальність перед банком-емітентом.
У разі порушення виконуючим банком умов покритого акредитива або підтвердженого ним безвідкличного акредитива відповідальність перед платником може бути за рішенням суду покладена на виконуючий банк.
1. Правило ч. 1 ст. 1097 ЦК конкретизує загальне правило про договірну відповідальність: за порушення, якого припустився виконуючий банк, він несе відповідальність перед банком-емітентом — юридичною особою, з якою він знаходиться в зобов’язальних правовідносинах. У свою чергу банк-емітент буде нести відповідальність перед платником. І все ж суду надається право покласти на виконуючий банк відповідальність безпосередньо перед платником. Це можливо тільки за умови, що платник пред’явив позов безпосередньо до виконуючого банку. Якщо ж платник пред’явив позов до банку-емітенту, суд не може відмовити в позові з тих міркувань, що позов має бути пред’явлений безпосередньо до виконуючого банку.
Стаття 1098. Закриття акредитива
1. Акредитив закривається у разі:
1) спливу строку дії акредитива;
2) відмови одержувача грошових коштів від використання акредитива до спливу строку його дії, якщо це передбачено умовами акредитива;
3) повного або часткового відкликання акредитива платником, якщо таке відкликання передбачене умовами акредитива.
Про закриття акредитива виконуючий банк повідомляє банк-емітент.
2. Виконуючий банк одночасно із закриттям акредитива негайно повертає банку- емітентові невикористану суму покритого акредитива. Банк-емітент повинен зарахувати повернені суми на рахунок платника.
1. Закриття акредитиву означає припинення відповідних правовідносин. Повністю вони припиняються з моменту, коли виконуючий банк після закриття акредитиву повертає банку-емітенту невикористану суму покритого акредитиву, а банк-емітент зараховує повернені суми на рахунок платника.
§ 4. РОЗРАХУНКИ ЗА ІНКАСОВИМИ ДОРУЧЕННЯМИ
Стаття 1099. Загальні положення про розрахунки за інкасовими дорученнями
1. У разі розрахунків за інкасовими дорученнями (за інкасо) банк (банк-емітент) за дорученням клієнта здійснює за рахунок клієнта дії щодо одержання від платника платежу та (або) акцепту платежу.
2. Банк-емітент, який одержав інкасове доручення, має право залучати для його виконання інший банк (виконуючий банк).
Випадки застосування та порядок здійснення розрахунків за інкасовими дорученнями встановлюються законом, банківськими правилами та звичаями ділового обороту.
1. Зміст ст. 1099 — 1101 ЦК виявляється недостатньо визначеним через відсутність узгодженості з Законом «Про платіжні системи та переказ грошей в Україні» [128] та Інструкцією про безготівкові розрахунки в національній валюті в Україні [432]. Названий Закон передбачає використання таких розрахункових документів, за допомогою яких здійснюється ініціювання переказу грошей як платіжна-вимога доручення і платіжна вимога. Платіжна вимога оформляється у випадках примусового та договірного списання коштів (п. 5.5, 6.4 Інструкції про безготівкові розрахунки в національній валюті в Україні), тобто не передбачає її акцептування платником. Платіжна вимога-доручення передбачає її акцептування платником. У ст. 1099 — 1101 ЦК йдеться про акцепт інкасового доручення. Звідси можна зробити висновок про те, що ст. 1099 — 1101 ЦК підлягають застосуванню до розрахунків за інкасовими дорученнями, яким, за термінологією названих Закону і Інструкції, відповідає термін «платіжна вимога-доручення».
Форма платіжної вимоги-доручення встановлена додатком 5 до Інструкції про безготівкові розрахунки в національній валюті в Україні. Форма документа, що має назву інкасового доручення, не затверджувалась.
2. Стаття 1099 ЦК передбачає, що при розрахунках за інкасовими дорученнями (платіжними вимогами-дорученнями) банк, що обслуговує одержувача платежу (за термінологією цієї статті — банк-емітент), здійснює за рахунок клієнта дії щодо одержання платежу від платника. Відповідно до ч. 22.3 ст. 22 Закону «Про платіжні системи та переказ грошей в Україні» платіжна вимога-доручення (інкасове доручення) подається отримувачем грошей безпосередньо до платника. Разом з тим допускається, щоб доставка платіжної вимоги-доручення до платника здійснювалась банком, що обслуговує отримувача, через банк, який обслуговує платника, а також за допомогою засобів зв’язку.
3. Відповідно до п. 4 Інструкції про безготівкові розрахунки в національній валюті в Україні платіжні вимоги-доручення можуть застосовуватись в розрахунках усіма учасниками безготівкових розрахунків.
Стаття 1100. Виконання інкасового доручення
1. У разі відсутності будь-якого документа або невідповідності документів за зовнішніми ознаками інкасовому дорученню виконуючий банк повинен негайно повідомити про це клієнта. У разі неусунення зазначених недоліків банк повертає документи без виконання.
2. Документи подаються платникові у тій формі, в якій вони одержані, за винятком банківських відміток і написів, необхідних для оформлення інкасової операції.
3. Документи, що підлягають оплаті при їх поданні, виконуючий банк зобов’язаний подати до платежу негайно з отриманням інкасового доручення.
Якщо документи підлягають оплаті в інший строк, виконуючий банк повинен для одержання акцепту платника подати документи для акцепту негайно з отриманням інкасового доручення, а вимогу платежу має здійснити не пізніше ніж у день настання строку платежу, визначеного у документі.
4. Часткові платежі можуть бути прийняті у випадках, якщо це встановлено банківськими правилами, або за наявності в інкасовому дорученні спеціального дозволу.
5. Одержані (інкасовані) суми негайно передаються виконуючим банком у розпорядження банку-емітента, який повинен зарахувати ці суми на рахунок клієнта. Виконуючий банк має право відрахувати з інкасованих сум належні йому плату та відшкодування витрат та (або) видатків.
1. Стаття 1100 ЦК виходить із того, що банк, який обслуговує одержувача платежу (клієнта), має здійснити дії щодо отримання від платника платежу та (або) акцепту інкасового доручення (платіжної вимоги-доручення). Банк, який обслуговує одержувача платежу, у ст. 1099 — 1101 ЦК іменується банком-емітентом. Банк, що обслуговує платника, іменується виконуючим банком. Закон «Про платіжні системи та переказ грошей в Україні» [128] і Інструкція про безготівкові розрахунки в національній валюті в Україні [432] не передбачають надання разом з платіжною вимогою-дорученням будь-яких документів. Проте це може передбачатись в договорі між платником та одержувачем платежу.
2. Частина 3 ст. 1100 ЦК допускає негайну оплату інкасового доручення. Відповідно до п. 4.3 Інструкції про безготівкові розрахунки в національній валюті в Україні згода платника на оплату платіжної вимоги-доручення є обов’язковою. Вона дається шляхом заповнення нижньої частини цього платіжного документа.
Стаття 1101. Повідомлення про проведені операції
1. Якщо платіж та (або) акцепт не були отримані, виконуючий банк повинен негайно повідомити банк-емітент про причини неплатежу або відмови від акцепту. Банк-емітент повинен негайно повідомити про це клієнта, запитавши у нього вказівки щодо подальших дій.
У разі неотримання вказівок щодо подальших дій у строк, встановлений банківськими правилами, а якщо він не встановлений, — в розумний строк виконуючий банк має право повернути документи банку-емітентові.
1. Інформація про відмову від акцепту або про нездійснення платежу надсилається в межах правовідносин, в яких перебувають учасники розрахунків за інкасовим дорученням.
§ 5. РОЗРАХУНКИ ІЗ ЗАСТОСУВАННЯМ РОЗРАХУНКОВИХ ЧЕКІВ
Стаття 1102. Загальні положення про розрахунки із застосуванням розрахункових чеків
1. Розрахунковим чеком (чеком) є документ, що містить нічим не обумовлене письмове розпорядження власника рахунку (чекодавця) банку переказати вказану у чеку грошову суму одержувачеві (чекодержателю).
2. Платником за чеком може бути лише банк, в якому чекодавець має грошові кошти на рахунку, якими він може розпоряджатися.
3. Відкликання чека до спливу строку для його подання не допускається.
4. Видача чека не погашає грошового зобов’язання, на виконання якого він виданий.
5. Порядок та умови використання чеків встановлюються цим Кодексом, законом та банківськими правилами.
6. Чек має містити всі реквізити, передбачені банківськими правилами. Чек, в якому відсутній будь-який із реквізитів або до якого внесені виправлення, є недійсним.
7. Форма чека та порядок його заповнення встановлюються законом і банківськими правилами.
1. Розрахунковий чек є одним із видів розрахункових документів, передбачених ч. 22.1 ст. 22 Закону «Про платіжні системи та переказ грошей в Україні». Відповідно до договору банківського рахунка банк зобов’язується виконувати розпорядження клієнта про перерахування відповідних сум з рахунка (ч. 1 ст. 1066 ЦК). Розрахунковий чек і є одним із видів розпорядження власника рахунку (чекодавця) банку переказати вказану в чеку грошову суму одержувачеві (чекодержателю). Інших способів використання чеків при здійсненні розрахунків не передбачено.
2. Видача розрахункового чека — це односторонній правочин. Вимоги до форми цього правочину є вельми суворими. Форма розрахункового чека встановлена додатком 5 до Інструкції про безготівкові розрахунки в національній валюті в Україні. Якщо не заповнений хоча б один із реквізитів розрахункового чека, а також за наявності в ньому виправлень, чек вважається недійсним.
3. Розрахунковий чек слід відрізняти від грошового чека, за яким із банків видаються готівкові грошові кошти відповідно до Положення про ведення касових операцій у національній валюті в Україні [437].
4. Платником за чеком відповідно до ч. 2 ст. 1102 ЦК може бути лише банк. Проте банк при цьому лише виконує розпорядження власника рахунка на переказ грошей з його рахунка. За відсутності коштів на рахунку чекодавця в банку платіж на підставі чека не здійснюється (це можливе лише за наявності домовленості між банком та чекодавцем про кредитування рахунка, як це передбачено ст. 1069 ЦК).
5. Видача чека не припиняє грошове зобов’язання чекодавця перед чекодержателем. Воно буде вважатись безумовно виконаним тільки після зарахування відповідних грошових сум на рахунок чекодержателя. Це твердження не спростовується правилом п. 7.11 Інструкції про безготівкові розрахунки в національній валюті в Україні, відповідно до якого «чекодавець виписує чек... під час здійснення платежу». Проте відкликання чека до спливу строку його виконання не допускається.
Стаття 1103. Оплата чека
1. Чек оплачується за рахунок грошових коштів чекодавця.
Порядок та умови бронювання грошових коштів на рахунку для розрахунків із застосуванням чеків встановлюються банківськими правилами.
2. Чек підлягає оплаті платником за чеком за умови подання його до оплати у строк, встановлений банківськими правилами.
3. Платник за чеком повинен пересвідчитися усіма можливими способами у справжності чека, а також у тому, що пред’явник чека є уповноваженою особою.
4. Збитки, завдані у зв’язку з оплатою підробленого, викраденого або втраченого чека, покладаються на платника за чеком або чекодавця — залежно від того, з чиєї вини вони були завдані.
1. Для забезпечення здійснення платежу за чеком чекодавець бронює кошти на окремому аналітичному рахунку відповідно до п. 7.3 Інструкції про безготівкові розрахунки в національній валюті в Україні. Розрахунковий чек із чекової книжки пред’являється до оплати в банк чекодержателя протягом 10 днів після його виписки.
2. Загальна невизначеність у цивільному законодавстві України щодо меж, в яких боржник має дбати про виконання зобов’язання, спричинила покладення на банк, який визнається платником за чеком, обов’язку пересвідчитися «усіма можливими способами» у справжності чека, а також у тому, що пред’явник чека є уповноваженою особою. Незважаючи на граничну жорсткість формулювання, взятого в лапки, все ж зазначені обов’язки банку не виходять за межі, встановлені відповідними нормативно- правовими актами та звичаями ділового обороту.
3. У ч. 4 ст. 1103 ЦК буквально йдеться про збитки, але одночасно ця частина застосовується для визначення ризиків, які несуть чекодавець та банк (платник за чеком). Чекодавець виписує чек і передає його за отримані товари. Передання чека (чекової книжки) власником будь-якій іншій особі, а також підписання незаповнених бланків чека і проставлення на них відбитка печатки забороняється (п. 7.9 Інструкції про безготівкові розрахунки в національній валюті в Україні [432]). Тому в разі втрати власником підписаного та скріпленого печаткою чека відповідний ризик несе чекодавець, хоч це і не виключає відповідальності банка, який порушив вимоги ч. 3 ст. 1103 ЦК. Відсутність в Цивільному кодексі правила про змішану вину не виключає розподілу ризику і відповідальності між власником чека та банком.
Стаття 1104. Інкасування чека
1. Подання чека до банку чекодержателя на інкасо для одержання платежу вважається поданням чека до платежу.
Оплата чека провадиться у порядку, встановленому статтею 1100 цього Кодексу.
2. Зарахування коштів за інкасованим чеком на рахунок чекодержателя провадиться після одержання платежу від платника, якщо інше не передбачено договором між чекодержателем і банком.
1. Інкасуванням чека є його передання в банк, який обслуговує чекодавця. Банк при прийнятті чека на інкасо повинен додержуватись вимог ст. 1100 ЦК. Банк, що обслуговує чекодержателя, передає чек для оплати в банк, який обслуговує чекодавця. На рахунок чекодержателя грошові кошти зараховуються тільки після того, як вони будуть отримані банком, що обслуговує чекодержателя, від банку, що обслуговує чекодавця.
Стаття 1105. Повідомлення про несплату чека
1. Чекодержатель повинен повідомити чекодавця про неплатіж протягом двох робочих днів, наступних за днем вчинення протесту або рівнозначного акта.
2. Особа, що не надіслала повідомлення у зазначений строк, не втрачає своїх прав. Вона відшкодовує збитки, які можуть статися внаслідок неповідомлення про несплату чека. Розмір відшкодовуваних збитків не може перевищувати суми чека.
1. На чекодержателя покладається обов’язок повідомити чекодавця про неплатіж. Але строк для такого повідомлення відраховується від наступного дня після вчинення протесту або рівнозначного акта. Порядок вчинення протесту в неплатежі за чеком або рівнозначного акта законодавством не встановлено. Тому застосування ст. 1105 ЦК є малоймовірним, можливо, в перспективі будуть прийняті нормативно-правові акти, якими буде забезпечена реалізація положень ст. 1105 ЦК.
Стаття 1106. Наслідки несплати чека
1. У разі відмови платника в оплаті чека чекодержатель має право пред’явити позов до суду. Чекодержатель має право вимагати крім оплати суми чека відшкодування своїх витрат на одержання оплати, а також процентів.
2. До вимог чекодержателя про оплату чека застосовується позовна давність в один рік.
1. Якщо банк, що обслуговує чекодавця, відмовився оплатити розрахунковий чек, чекодержатель може захищати своє право в суді. Для таких позовів встановлена позовна давність тривалістю один рік, перебіг якої починається відповідно до загального правила ч. 1 ст. 261 ЦК. Відповідачем за таким позовом може бути як чекодавець, так і банк, який його обслуговує (в залежності від того, хто із них припустився порушення).
ГЛАВА 75 РОЗПОРЯДЖАННЯ МАЙНОВИМИ ПРАВАМИ ІНТЕЛЕКТУАЛЬНОЇ ВЛАСНОСТІ
Стаття 1107. Види договорів щодо розпоряджання майновими правами інтелектуальної власності
1. Розпоряджання майновими правами інтелектуальної власності здійснюється на підставі таких договорів:
1) ліцензія на використання об’єкта права інтелектуальної власності;
2) ліцензійний договір;
3) договір про створення за замовленням і використання об’єкта права інтелектуальної власності;
4) договір про передання виключних майнових прав інтелектуальної власності;
5) інший договір щодо розпоряджання майновими правами інтелектуальної власності.
2. Договір щодо розпоряджання майновими правами інтелектуальної власності укладається у письмовій формі.
У разі недодержання письмової форми договору щодо розпоряджання майновими правами інтелектуальної власності такий договір є нікчемним.
Законом можуть бути встановлені випадки, в яких договір щодо розпоряджання майновими правами інтелектуальної власності може укладатись усно.
1. Чотири види договорів, які названі в п. 1 — 4 ч. 1 ст. 1107 ЦК, змістовно практично вичерпують собою всі види можливого розпоряджання майновими правами інтелектуальної власності. Однак не виключається встановлення законом або договором інших правових форм. Однією із таких правових форм є договір комерційної концесії (ст. 1115 — 1129 ЦК). Оскільки договір про створення за замовленням і використання об’єкта права інтелектуальної власності визнається видом договорів, на підставі яких здійснюється розпоряджання правами інтелектуальної власності, до таких договорів за відповідних умов можуть бути віднесені договори підряду на проведення проектних і пошукових робіт (ст. 887 — 891 ЦК), а також договори на виконання науково-дослідних або дослідно-конструкторських та технологічних робіт (ст. 892 — 900 ЦК).
2. Письмова форма договору щодо розпоряджання майновими правами інтелектуальної власності є обов’язковою, а її порушення тягне нікчемність договору. Відповідно до ч. 1 ст. 33 Закону «Про авторське право і суміжні права» [133] в усній формі може укладатись договір про використання (опублікування) твору в періодичних виданнях (газетах, журналах тощо).
3. Положення ч. 2 ст. 1107 ЦК про письмову форму договору щодо розпоряджання майновими правами інтелектуальної власності застосовуються до ліцензії на використання об’єкта права інтелектуальної власності. Видача ліцензії є одностороннім правочином. Але ліцензія на використання об’єкта права інтелектуальної власності в ч. 1 ст. 1107 ЦК визнається одним із видів договорів на використання об’єктів права інтелектуальної власності. Тому до неї також застосовується ч. 2 ст. 1107 ЦК.
Стаття 1108. Ліцензія на використання об’єкта права інтелектуальної власності
1. Особа, яка має виключне право дозволяти використання об’єкта права інтелектуальної власності (ліцензіар), може надати іншій особі (ліцензіату) письмове повноваження, яке надає їй право на використання цього об’єкта в певній обмеженій сфері (ліцензія на використання об’єкта права інтелектуальної власності).
2. Ліцензія на використання об’єкта права інтелектуальної власності може бути оформлена як окремий документ або бути складовою частиною ліцензійного договору.
3. Ліцензія на використання об’єкта права інтелектуальної власності може бути виключною, одиничною, невиключною, а також іншого виду, що не суперечить закону.
Виключна ліцензія видається лише одному ліцензіату і виключає можливість використання ліцензіаром об’єкта права інтелектуальної власності у сфері, що обмежена цією ліцензією, та видачі ним іншим особам ліцензій на використання цього об’єкта у зазначеній сфері.
Одинична ліцензія видається лише одному ліцензіату і виключає можливість видачі ліцензіаром іншим особам ліцензій на використання об’єкта права інтелектуальної власності у сфері, що обмежена цією ліцензією, але не виключає можливості використання ліцензіаром цього об’єкта у зазначеній сфері.
Невиключна ліцензія не виключає можливості використання ліцензіаром об’єкта права інтелектуальної власності у сфері, що обмежена цією ліцензією, та видачі ним іншим особам ліцензій на використання цього об’єкта у зазначеній сфері.
4. За згодою ліцензіара, наданою у письмовій формі, ліцензіат може видати письмове повноваження на використання об’єкта права інтелектуальної власності іншій особі (субліцензію).
1. Відповідно до ч. 1 ст. 1108 ЦК ліцензія надає право використання об’єкта інтелектуальної власності «в певній обмеженій сфері». Мається на увазі, що право на використання такого об’єкта без будь-яких обмежень на певний строк передбачає укладення договору про передання виключних майнових прав інтелектуальної власності (ст. 1113 ЦК).
2. Право використання об’єкта права інтелектуальної власності на підставі ліцензії зазвичай підлягає оплаті. Це обумовлює необхідність погодження ліцензіаром і ліцензіатом питань, що стосуються розміру та порядку внесення плати за користування об’єктом права інтелектуальної власності. Тому ч. 2 ст. 1108 ЦК і передбачає, що ліцензія може бути оформлена як окремий документ, а може бути складовою частиною ліцензійного договору. Не виключається видача ліцензії як здійснення одностороннього правочину і одночасне укладення договору про умови здійснення плати за використання об’єкта інтелектуальної власності.
3. Видача ліцензіатом субліцензії допускається лише за наявності письмової згоди ліцензіара. Така згода може бути включена до ліцензії. Субліцензія, видана за відсутності письмової згоди ліцензіара, є оспорюваним правочином.
Стаття 1109. Ліцензійний договір
1. За ліцензійним договором одна сторона (ліцензіар) надає другій стороні (ліцензіату) дозвіл на використання об’єкта права інтелектуальної власності (ліцензію) на умовах, визначених за взаємною згодою сторін з урахуванням вимог цього Кодексу та іншого закону.
2. У випадках, передбачених ліцензійним договором, може бути укладений субліцензійний договір, за яким ліцензіат надає іншій особі (субліцензіату) субліцензію на використання об’єкта права інтелектуальної власності. У цьому разі відповідальність перед ліцензіаром за дії субліцензіата несе ліцензіат, якщо інше не встановлено ліцензійним договором.
3. У ліцензійному договорі визначаються вид ліцензії, сфера використання об’єкта права інтелектуальної власності (конкретні права, що надаються за договором, способи використання зазначеного об’єкта, територія та строк, на які надаються права, тощо), розмір, порядок і строки виплати плати за використання об’єкта права інтелектуальної власності, а також інші умови, які сторони вважають за доцільне включити у договір.
4. Вважається, що за ліцензійним договором надається невиключна ліцензія, якщо інше не встановлено ліцензійним договором.
5. Предметом ліцензійного договору не можуть бути права на використання об’єкта права інтелектуальної власності, які на момент укладення договору не були чинними.
6. Права на використання об’єкта права інтелектуальної власності та способи його використання, які не визначені у ліцензійному договорі, вважаються такими, що не надані ліцензіату.
7. У разі відсутності в ліцензійному договорі умови про територію, на яку поширюються надані права на використання об’єкта права інтелектуальної власності, дія ліцензії поширюється на територію України.
8. Якщо в ліцензійному договорі про видання або інше відтворення твору винагорода визначається у вигляді фіксованої грошової суми, то в договорі має бути встановлений максимальний тираж твору.
9. Умови ліцензійного договору, які суперечать положенням цього Кодексу, є нікчемними.
1. Дозвіл на використання об’єкта права інтелектуальної власності, що надається ліцензійним договором, також називається ліцензією. У ч. З ст. 1109 ЦК визначаються істотні умови ліцензійного договору. Проте він не може бути визнаний неукладеним із-за відсутності однієї чи декількох істотних умов, якщо сторони почали його виконання. Такий висновок випливає із змісту ст. 1108 ЦК, яка вимагає встановлення в ліцензійному договору території, на яку поширюються права на використання об’єкта інтелектуальної власності, але допускає, щоб ця територія не була визначена. Встановлюється (ч. 6 ст. 1109 ЦК) ще один спосіб поповнення змісту договору: права на використання об’єкта інтелектуальної власності та способи його використання, які не визначаються в договорі, вважаються такими, що не надані ліцензіату.
2. Положення ч. 3 ст. 1108 ЦК про види ліцензії (виключна, одинична, невиключна) поширюються і на відносини, що виникають на підставі ліцензійного договору. При цьому ч. 4 ст. 1109 ЦК встановлює презумпцію невиключної ліцензії (якщо ліцензійним договором не передбачено інше, ліцензія вважається невиключною).
3. Предметом ліцензійного договору не можуть бути права на використання об’єкта інтелектуальної власності, які на момент укладення договору не були чинними. Стосовно різних об’єктів інтелектуальної власності по-різному визначається момент виникнення права на них (момент; коли ці права набувають чинності). Відповідно до ч. 1 ст. 437 ЦК авторське право виникає з моменту створення твору. Право інтелектуальної власності на виконання виникає з моменту першого його здійснення, на фонограму чи відеограму — з моменту їх виготовлення, на передачу (програму) організації мовлення — з моменту її першого здійснення (ст. 451 ЦК). Майнові права інтелектуальної власності на винахід, корисну модель, промисловий зразок, компонування інтегральної мікросхеми, сорт рослин, породу тварин, географічне зазначення є чинними з дати, наступної за датою їх державної реєстрації (ч. 1 ст. 465; ч. 1 ст. 475; ч. 1 ст. 488; ст. 504 ЦК). Майнові права інтелектуальної власності на торговельну марку є чинними з дати, наступної за датою подання заявки на торговельну марку (ст. 496 ЦК).
Порушення вимоги про можливість укладення ліцензійного договору тільки за умови чинності відповідних прав на момент укладення договору, як і інші відступлення в ліцензійному договорі від вимог ст. 1109 ЦК, тягнуть нікчемність ліцензійного договору. Нікчемність правочину є наслідком, зокрема, встановлення плати за видання або відтворення твору у вигляді фіксованої суми за відсутності в договорі умови про максимальний тираж твору. У таких випадках у силу нікчемності договору використання твору втрачає підстави, і ліцензіат не вправі розповсюджувати твір, хоча б тираж і був повністю виготовлений. Розумні сторони мають досягти домовленості щодо максимального тиражу, що відкриє можливість для використання виготовленого тиражу.
4. При застосуванні ч. 9 ст. 1109 ЦК слід враховувати, що нікчемними є будь-які умови ліцензійного договору, що суперечать положенням Цивільного кодексу (а не тільки ті, що погіршують становище творця об’єкта прав інтелектуальної власності, як це передбачено ч. 2 ст. 1111 та ч. 3 ст. 1113 ЦК).
Це не виключає застосування до ліцензійних договорів ч. 2 ст. 1111 ЦК, яка визнає нікчемними умови ліцензійних договорів, які погіршують становище творця об’єкта прав інтелектуальної власності в порівнянні з законами або типовим договором. Стосовно умов ліцензійних договорів, які не погіршують становище творця, підставою їх нікчемності визнається суперечність тільки Цивільному кодексу, а не іншим законам. З іншого боку, суперечність Цивільному кодексу означає суперечність не тільки ст. 1109 ЦК, що присвячена ліцензійним договорам, а і іншим положенням Цивільного кодексу.
Стаття 1110. Строк ліцензійного договору
1. Ліцензійний договір укладається на строк, встановлений договором, який повинен спливати не пізніше спливу строку чинності виключного майнового права на визначений у договорі об’єкт права інтелектуальної власності.
2. Ліцензіар може відмовитися від ліцензійного договору у разі порушення ліцензіатом встановленого договором терміну початку використання об’єкта права інтелектуальної власності. Ліцензіар або ліцензіат можуть відмовитися від ліцензійного договору у разі порушення другою стороною інших умов договору.
3. У разі відсутності у ліцензійному договорі умови про строк договору він вважається укладеним на строк, що залишився до спливу строку чинності виключного майнового права на визначений у договорі об’єкт права інтелектуальної власності, але не більше ніж на п’ять років. Якщо за шість місяців до спливу зазначеного п’ятирічного строку жодна із сторін не повідомить письмово другу сторону про відмову від договору, договір вважається продовженим на невизначений час. У цьому випадку кожна із сторін може в будь-який час відмовитися від договору, письмово повідомивши про це другу сторону за шість місяців до розірвання договору, якщо більший строк для повідомлення не встановлений за домовленістю сторін.
1. Строк ліцензійного договору не може виходити за межі строку чинності права, яке є предметом договору. За відсутності в договорі умови про строк ліцензійного договору договір вважається укладеним на строк, що залишився до спливу строку чинності майнового права на відповідний об’єкт інтелектуальної власності, але не більше ніж на п’ять років. Договір вважається продовженим на невизначений час, якщо за шість місяців (не менше) до спливу зазначеного п’ятирічного строку жодна із сторін письмово не повідомить іншу сторону про відмову від договору. Кожна із сторін ліцензійного договору, продовженого на невизначений термін, має право на свій розсуд відмовитись від договору, письмово попередивши іншу сторону про розірвання договору за шість місяців (якщо більш тривалий строк не встановлений договором).
2. Будь-яке порушення ліцензійного договору однією із його сторін дає право іншій стороні розірвати ліцензійний договір шляхом вчинення одностороннього правочину — заяви про відмову від договору. Зокрема, ліцензіар може відмовитися від ліцензійного договору у разі порушення ліцензіатом встановленого терміну початку використання об’єкта інтелектуальної власності. Якщо ж ліцензійний договір продовжений на невизначений час відповідно до ч. 3 ст. 1110 ЦК, то кожна із його сторін на свій розсуд вправі відмовитись від договору, повідомивши про це іншу сторону за шість місяців до розірвання договору.
Стаття 1111. Типовий ліцензійний договір
1. Уповноважені відомства або творчі спілки можуть затверджувати типові ліцензійні договори.
2. Ліцензійний договір може містити умови, не передбачені типовим ліцензійним договором. Умови ліцензійного договору, укладеного з творцем об’єкта права інтелектуальної власності, що погіршують його становище порівняно з становищем, передбаченим законом або типовим договором, є нікчемними і замінюються умовами, встановленими типовим договором або законом.
1. Частина 4 ст. 33 Закону «Про авторське право і суміжні права» [133] надає відповідним відомствам і творчим спілкам право розробляти примірні авторські договори (зразки авторських договорів). У ст. 1111 ЦК йдеться про типові ліцензійні договори. їх юридичне значення визначається в ч. 2 ст. 1111 ЦК. При укладенні конкретного ліцензійного договору сторони мають брати за основу типовий ліцензійний договір. їм надається право встановлювати в договорі умови, які не передбачені типовим ліцензійним договором. Допускається також, щоб сторони відступили не тільки від типового ліцензійного договору, а і від закону в бік покращення становища творця об’єкта права інтелектуальної власності (а не будь-якого ліцензіара). У разі відступлення в ліцензійному договорі від закону або типового ліцензійного договору в бік погіршення становища творця об’єкта інтелектуальної власності відповідні умови є нікчемними, а відносини сторін у відповідній частині регулюються законом або типовим ліцензійним договором.
2. Правова конструкція, яку законодавець використовує в ч. 2 ст. 1111 ЦК, може бути позначена як одностороння диспозитивність. Ця правова конструкція використовується також в ч. 2 ст. 787 ЦК (стосовно прокату). На цей час типові ліцензійні договори, про які йдеться в ст. 1111 ЦК, не затверджувались.
Стаття 1112. Договір про створення за замовленням і використання об’єкта права інтелектуальної власності
1. За договором про створення за замовленням і використання об’єкта права інтелектуальної власності одна сторона (творець — письменник, художник тощо) зобов’язується створити об’єкт права інтелектуальної власності відповідно до вимог другої сторони (замовника) та в установлений строк.
2. Договір про створення за замовленням і використання об’єкта права інтелектуальної власності повинен визначати способи та умови використання цього об’єкта замовником.
3. Оригінал твору образотворчого мистецтва, створеного за замовленням, переходить у власність замовника. При цьому майнові права інтелектуальної власності на цей твір залишаються за його автором, якщо інше не встановлено договором.
4. Умови договору про створення за замовленням і використання об’єкта права інтелектуальної власності, що обмежують право творця цього об’єкта на створення інших об’єктів, є нікчемними.
1. У ч. 1 ст. 1112 ЦК спочатку чітко зазначається на те, що тут йдеться про договір щодо створення за замовленням і щодо використання об’єкта права інтелектуальної власності. Оскільки є перелік цих об’єктів (хоч і не вичерпний) (ст. 420 ЦК), зрозуміло, про що тут йдеться. Але далі тут в дужках зазначається на те, що творцем об’єкта права інтелектуальної власності визнається письменник, художник тощо. Зазвичай у таких випадках слід робити висновок про те, що інші особи, об’єкти, явища можуть бути віднесені до такого переліку, якщо вони можуть бути поставлені поряд з названими. З письменником, художником поряд можуть бути поставлені творці інших об’єктів авторського права. Творці об’єктів промислової власності до цього ряду не належать. Проте у даному випадку перевагу при тлумаченні положення законодавчого акта належить надати прямому зазначенню на можливість укладення договору про створення об’єкта (будь-якого) права інтелектуальної власності, а не тільки об’єкта авторського права. Отже, такі договори можуть укладатись щодо створення будь-якого об’єкта інтелектуальної власності. Інша справа, що стосовно більшості об’єктів промислової власності можливе укладення з творцем договору на виконання науково-дослідних або дослідно-конструкторських та технологічних робіт. Розмежування між цими двома договорами з урахуванням принципу диспозитивності переважно залежить від сторін договору (вони мають право визначити договір так чи інакше або прямо зазначити на статті Цивільного кодексу, які підлягають застосуванню до відносин, що виникають на підставі даного договору). Якщо договором ці питання чітко не вирішені, цей договір слід кваліфікувати як змішаний (ч. 2 ст. 628 ЦК). У частині, в якій договір передбачає проведення науково-дослідних або дослідно-конструкторських та технологічних робіт, він має визнаватись договором, що підпадає під ст. 892 — 900 ЦК. У частині, в якій договір прямо передбачає обов’язок виконавця (творця) створити об’єкт права інтелектуальної власності, має укладатись договір про створення на замовлення і використання об’єкта права інтелектуальної власності, хоч би відповідно до договору виконувалась робота, яка за змістом є науково-дослідною, дослідно-конструкторською або технологічною.
2. Вимога включати в договори про створення за замовленням і використання об’єкта права інтелектуальної власності умови про способи та умови використання цього об’єкта замовником є актуальною з огляду на те, що Цивільний кодекс (ст. 429) та спеціальні закони (ст. 9 Закону «Про охорону прав на винаходи і корисні моделі» [118]; ст. 8 Закону «Про охорону прав на промислові зразки» [59]; ст. 7 Закону «Про охорону прав на топографії інтегральних мікросхем» [90]) вирішують тільки питання, які стосуються створення об’єкта права інтелектуальної власності при виконанні трудових обов’язків.
Стаття 1113. Договір про передання виключних майнових прав інтелектуальної власності
1. За договором про передання виключних майнових прав інтелектуальної власності одна сторона (особа, що має виключні майнові права) передає другій стороні частково або у повному складі ці права відповідно до закону та на визначених договором умовах.
2. Укладення договору про передання виключних майнових прав інтелектуальної власності не впливає на ліцензійні договори, які були укладені раніше.
3. Умови договору про передання виключних майнових прав інтелектуальної власності, що погіршують становище творця відповідного об’єкта або його спадкоємців порівняно з становищем, передбаченим цим Кодексом та іншим законом, а також обмежують право творця на створення інших об’єктів, є нікчемними.
1. Договір про передання виключних майнових прав інтелектуальної власності — це договір про їх відчуження. Проте можливе укладення і договору про передання цих прав на певний строк, оскільки навіть виключна ліцензія не передбачає передання права на використання об’єкта права інтелектуальної власності без обмежень. Суть договору про передання виключних майнових прав інтелектуальної власності якраз і полягає в необмеженому праві набувача цих прав на їх використання.
2. Частина 2 ст. 1113 ЦК передбачає сингулярне правонаступництво в частині прав та обов’язків, які виникли на підставі ліцензійного договору, при переданні майнових прав інтелектуальної власності. Питання про те, чи можна ч. 2 ст. 1113 ЦК застосовувати за аналогією до прав та обов’язків, що виникли на підставі ліцензії на використання об’єкта інтелектуальної власності, має вирішуватись в наступний спосіб. У принципі, законодавець свою волю в букві ч. 2 ст. 1113 ЦК висловив чітко. Але слід враховувати, що різниця між ліцензією та ліцензійним договором як підставами правовідносин щодо розпоряджання майновими правами інтелектуальної власності є суто формальною, а деякою мірою законодавцем взагалі ігнорується (ліцензія, хоч і має визначатись відповідно до ст. 1108 ЦК як односторонній правочин, все ж віднесена в ч. 1 ст. 1107 ЦК до категорії договорів). Тому ч. 2 ст. 1113 ЦК за аналогією слід застосовувати і до правовідносин, що виникають на підставі ліцензії.
3. Стосовно договорів про передання виключних прав інтелектуальної власності, як і стосовно ліцензійних договорів, законодавець формулює принцип односторонньої диспозитивності: сторони договору вправі відступати від букви закону лише в бік покращення становища творця об’єкта права інтелектуальної власності. Умови договорів, якими погіршується становище творця порівняно з Цивільним кодексом і законом, є нікчемними.
Стаття 1114. Державна реєстрація договорів щодо розпоряджання майновими правами інтелектуальної власності
1. Ліцензія на використання об’єкта права інтелектуальної власності та договори, визначені статтями 1109, 1112 та 1113 цього Кодексу, не підлягають обов’язковій державній реєстрації.
їх державна реєстрація здійснюється на вимогу ліцензіара або ліцензіата у порядку, встановленому законом.
Відсутність державної реєстрації не впливає на чинність прав, наданих за ліцензією або іншим договором, та інших прав на відповідний об’єкт права інтелектуальної власності, зокрема на право ліцензіата на звернення до суду за захистом свого права.
2. Факт передання виключних майнових прав інтелектуальної власності, які відповідно до цього Кодексу або іншого закону є чинними після їх державної реєстрації, підлягає державній реєстрації.
1. Загальні стосовно реєстрації договорів щодо розпоряджання майновими правами інтелектуальної власності правила сформульовані в ч. 1 ст. 1114 ЦК. Ліцензії на використання об’єктів інтелектуальної власності та договори, визначені статтями 1109, 1112, 1113 ЦК, не підлягають державній реєстрації, але така реєстрація є можливою на вимогу однієї із сторін договору. Спеціально підкреслюється, що відсутність державної реєстрації не позбавляє ліцензіата можливості захищати своє право (яке виникає на підставі договору чи ліцензії).
2. Але стосовно виключних майнових прав інтелектуальної власності, які відповідно до Цивільного кодексу чи іншого закону є чинними після їх державної реєстрації, встановлено інше правило. Державній реєстрації підлягає «факт передання» таких прав. Нагадаємо, що чинне законодавство передбачає державну реєстрацію правочинів (ст. 210 ЦК), договорів (ч. 3 ст. 640 ЦК), прав на нерухомість (ст. 182 ЦК) і навіть майна (ч. 2 ст. 1299 ЦК). Стаття 1114 ЦК вводить в нормативний обіг поняття державної реєстрації «фактів передання» деяких майнових прав інтелектуальної власності. Правда, в заголовку ст. 1114 ЦК йдеться про державну реєстрацію договорів. Але ж у цьому виданні уже формулювалось положення про переважне застосування правил, сформульованих в тексті статті, перед правилом, що випливає із її заголовку.
Отже, державна реєстрація договорів про передання виключних майнових прав інтелектуальної власності, як така реєстрація розуміється в ст. 210 ЦК і ч. З ст. 640 ЦК, не здійснюється.
3. Чинність ч. 2 ст. 1114 ЦК поширюється на договори про передання виключних майнових прав інтелектуальної власності на винаходи, корисні моделі, промислові зразки, компонування інтегральних мікросхем, сорти рослин, породи тварин, географічне позначення, оскільки ці права є чинними з дати, наступної за датою їх державної реєстрації (ч. 1 ст. 465; ч. 1 ст. 475; ч. 1 ст. 488; ст. 504 ЦК).
ГЛАВА 76 КОМЕРЦІЙНА КОНЦЕСІЯ
Стаття 1115. Договір комерційної концесії
1. За договором комерційної концесії одна сторона (правоволоділець) зобов’язується надати другій стороні (користувачеві) за плату право користування відповідно до її вимог комплексом належних цій стороні прав з метою виготовлення та (або) продажу певного виду товару та (або) надання послуг.
Відносини, пов’язані з наданням права користування комплексом прав, регулюються цим Кодексом та іншим законом.
1. У ст. 1115 ЦК наводиться визначення договору комерційної концесії, в якому містяться вказівки на назви сторін (такими є правоволоділець та користувач), а також в загальному вигляді зазначається предмет договору (таким є комплекс прав, що належать правоволодільцеві) і його мета — виготовлення та (або) продаж певного виду товару та (або) надання послуг. Слід мати на увазі, що, незважаючи на наявність у Цивільному кодексі спеціальної глави (63), що присвячена послугам, все ж у Цивільному кодексі це поняття залишається недостатньо визначеним. Тому в ст. 1115 ЦК вказано на товари і послуги, які користувач вправі виробляти (надавати) з використанням комплексу прав, наданих правоволодільцем, а в ст. 1120 — 1123 ЦК йдеться уже не тільки про товари та послуги, а й про роботи. Отже, користувач вправі використовувати права, надані йому за договором комерційної концесії, як при виготовленні товарів, наданні послуг, так і при виконанні робіт в межах, визначених договором. Мається на увазі, що ця мета без договору з правоволодільцем користувачем не може бути досягнута, бо правоволодільцеві належать певні права, без отримання яких виготовлення та продаж певного товару та (або) виконання робіт, надання послуг юридично є неможливим.
2. Інститут комерційної концесії є окремим інститутом підгалузі зобов’язального права. Він не може визнаватись частиною інституту концесії, який регулюється Законом «Про концесії» [ПО]. Концесія — це надання особі права на створення (будівництво) та (або) управління (експлуатацією) об’єкта у сфері комунального господарства, транспортної інфраструктури, зв’язку тощо (ст. 1, 3 названого Закону). Комерційна концесія близька до економіко-правового явища, яке в розвинених економіках назвали франчайзингом (дозвіл великої та відомої компанії на виробництво товарів, виконання робіт та надання послуг під торговельною маркою цієї компанії). Із ст. 1121 ЦК також випливає, що за договором комерційної концесії надається право використання перш за все торговельної марки.
3. В абзаці другому ст. 1115 ЦК формулюється спеціальне правило про види актів, якими регулюються відносини щодо комерційної концесії. Загальні ж правила стосовно цього спеціального правила формулюються в ст. 4 ЦК. Оскільки в абзаці другому ст. 1115 ЦК не зазначається на те, що відносини щодо комерційної концесії регулюються «лише» Цивільним кодексом і законом, із цього абзацу не випливає заборона застосовувати до правовідносин щодо комерційної концесії інші нормативно- правові акти.
Отже, абзац другий ст. 1115 ЦК не виключає дії ст. 4 ЦК, а тому до правовідносин щодо комерційної концесії можуть застосовуватись будь-які акти цивільного законодавства, на які зазначається у ст. 4 ЦК, за умови, що відповідні державні органи мали повноваження на їх затвердження.
Стаття 1116. Предмет договору комерційної концесії
1. Предметом договору комерційної концесії є право на використання об’єктів права інтелектуальної власності (торговельних марок, промислових зразків, винаходів, творів, комерційних таємниць тощо), комерційного досвіду та ділової репутації.
2. Договором комерційної концесії може бути передбачено використання предмета договору із зазначенням або без зазначення території використання щодо певної сфери цивільного обороту.
1. У ч. 1 ст. 1116 ЦК наводиться більш розгорнена характеристика предмета договору комерційної концесії. Ним є «право на використання об’єктів права інтелектуальної власності (торговельних марок, промислових зразків, винаходів, творів, комерційних таємниць тощо), комерційного досвіду та ділової репутації». Стосовно «права» слід уточнити, що відповідно до ст. 1115 ЦК за договором комерційної концесії надається право користування «комплексом... прав». Це повністю не виключає надання права користування окремим правом. Але ж окреме право на винахід, корисну модель тощо може надаватись за ліцензійним договором.
2. Для розуміння сутності договору комерційної концесії важливо враховувати, що із комплексу належних правоволодільцеві прав, які надаються користувачеві, на перше місце поставлене право на торговельну марку.
3. Прямо зазначається на можливість встановлення в договорі «території використання щодо певної сфери цивільного обігу». Взяте в лапки формулювання з трудом піддається тлумаченню. Але все ж таки можна зрозуміти, що в договорі визначається територія та види правочинів, які можуть вчинятись на цій території та предметом яких є товари (послуги), при виготовленні (наданні) яких використані права, передбачені договором комерційної концесії.
Стаття 1117. Сторони в договорі комерційної концесії
1. Сторонами в договорі комерційної концесії можуть бути фізична та юридична особи, які є суб’єктами підприємницької діяльності.
1. Із ст. 1117 ЦК не можна робити висновок про те, що вона обмежує коло суб’єктів, які можуть укладати договори комерційної концесії. Таке обмеження випливало б із ст. 1117 ЦК, якби в ній зазначалось на те, що «тільки» названі тут особи можуть бути сторонами договору комерційної концесії.
Але слова «тільки» (чи «лише») в ст. 1117 ЦК немає. Отже, інші суб’єкти цивільного права також можуть бути сторонами договору комерційної концесії. Інша справа, що фізичні особи, що не є підприємцями, не можуть фактично виконувати роль сторони договору комерційної концесії, а юридичні особи, що не є суб’єктами підприємницької діяльності, не можуть укладати такі договори в силу законодавства або установчих документів.
Стаття 1118. Форма договору комерційної концесії та його державна реєстрація
1. Договір комерційної концесії укладається у письмовій формі. У разі недодержання письмової форми договору концесії такий договір є нікчемним.
2. Договір комерційної концесії підлягає державній реєстрації органом, який здійснив державну реєстрацію правоволодільця.
3. Якщо правоволоділець зареєстрований в іноземній державі, реєстрація договору комерційної концесії здійснюється органом, який здійснив державну реєстрацію користувача.
4. У відносинах з третіми особами сторони договору комерційної концесії мають право посилатися на договір комерційної концесії лише з моменту його державної реєстрації.
1. Письмова форма для договорів комерційної концесії є обов’язковою. Порушення цієї вимоги тягне нікчемність договору. Договори комерційної концесії підлягають державній реєстрації органом, який здійснив державну реєстрацію правоволодільця. Оскільки за сучасних умов правоволодільцями, що укладають договори з українськими користувачами, переважно є іноземні юридичні особи, встановлюється, що в таких випадках договори комерційної концесії підлягають державній реєстрації органом, який здійснив державну реєстрацію користувача.
2. На договори комерційної концесії не поширюється загальне правило ч. 1 ст. 210 ЦК про -те, що правочини, які підлягають державній реєстрації, вважаються вчиненими з моменту їх державної реєстрації. Державна реєстрація договорів комерційної концесії — це зовсім інша правова конструкція, що передбачена ст. 210 ЦК. Із зазначення на право сторін договору комерційної концесії посилатися у відносинах з третіми особами на цей договір лише з моменту його державної реєстрації, слід зробити такий висновок, що до державної реєстрації цей договір є дійсним (укладеним) стосовно відносин його сторін. У відносинах між собою сторони договору комерційної концесії можуть посилатись на цей договір до його державної реєстрації.
3. Порядок державної реєстрації договору комерційної концесії на цей час не встановлено. Немає будь-яких підстав поширювати на договори комерційної концесії чинність Тимчасового порядку державної реєстрації правочинів [327], оскільки цим актом встановлюється порядок реєстрації правочинів державним підприємством «Інформаційний центр» Міністерства юстиції України, а державну реєстрацію договорів комерційної концесії здійснюють органи, визначені в ч. 2, 3 ст. 1118 ЦК.
Стаття 1119. Договір комерційної субконцесії
1. У випадках, передбачених договором комерційної концесії, користувач може укласти договір комерційної субконцесії, за яким він надає іншій особі (субкористувачу) право користування наданим йому правоволодільцем комплексом прав або частиною комплексу прав на умовах, погоджених із правоволодільцем або визначених договором комерційної концесії.
2. До договору комерційної субконцесії застосовуються положення про договір комерційної концесії, встановлені цим Кодексом або іншим законом, якщо інше не випливає з особливостей субконцесії.
3. Користувач та субкористувач відповідають перед правоволодільцем за завдану йому шкоду солідарно.
4. Визнання недійсним договору комерційної концесії має наслідком недійсність договору комерційної субконцесії.
1. Хоч у ч. 1 ст. 1115 ЦК і зазначається те, що за договором комерційної концесії право користування комплексом прав користувачеві надається «відповідно до вимог» Цивільного кодексу, все ж межі прав користувача на використання предмета договору комерційної концесії визначаються цим договором. Вихід за ці межі є правопорушенням, яке тягне відповідальність користувача. У таких випадках можливе також розірвання договору, якщо є підстави, передбачені ст. 651 ЦК. Тому укладення користувачем договору комерційної субконцесії можливе тільки за наявності згоди правоволодільця та на умовах, погоджених з правоволодільцем. Такі згода та погодження можуть бути передбачені договором комерційної концесії або надані окремо. Згода і погодження є односторонніми правочинами, які відповідно до ст. 208 ЦК мають вчинятись в письмовій формі.
2. Визнання договору комерційної концесії недійсним веде до втрати користувачем права на укладення договору комерційної субконцесії, хоча б такий договір було укладено до визнання договору комерційної концесії недійсним, за наявності згоди правоволодільця та за умов, погоджених з правоволодільцем.
3. Використання в ч. 3 ст. 1119 ЦК терміну «шкода» (а не терміну «збитки») викликане якраз можливістю покладення обов’язку відшкодування шкоди на користувача за договором комерційної субконцесії, тобто на особу, яка в зобов’язальних правовідносинах з правоволодільцем не перебуває. Частина 3 ст. 1119 ЦК не визначає, яка ж шкода підлягає відшкодуванню користувачем і субкористувачем солідарно. Такою є шкода, заподіяна укладенням, зміною та виконанням договору комерційної субконцесії. Якщо користувач не в зв’язку з цим порушив права правоволодільця, що випливають із договору комерційної концесії, він відшкодовує збитки, завдані правоволодільцеві, особисто. Субкористувач також особисто відповідає за шкоду, якої він завдав правоволодільцю, якщо ця шкода не пов’язана з укладенням, зміною та виконанням договору комерційної субконцесії.
Стаття 1120. Обов’язки правоволодільця
1. Правоволоділець зобов’язаний передати користувачеві технічну та комерційну документацію і надати іншу інформацію, необхідну для здійснення прав, наданих йому за договором комерційної концесії, а також проінформувати користувача та його працівників з питань, пов’язаних із здійсненням цих прав.
2. Правоволоділець зобов’язаний, якщо інше не встановлено договором комерційної концесії:
1) забезпечити державну реєстрацію договору;
2) надавати користувачеві постійне технічне та консультативне сприяння, включаючи сприяння у навчанні та підвищенні кваліфікації працівників;
3) контролювати якість товарів (робіт, послуг), що виробляються (виконуються, надаються) користувачем на підставі договору комерційної концесії.
1. Права та обов’язки сторін договору комерційної концесії визначаються договором. До змісту договору комерційної концесії відповідно до ст. 1120 ЦК з урахуванням ст. 628 ЦК включаються обов’язки сторін, передбачені ст. 1120, 1121 ЦК, а також права, що прямо випливають із цих статей та кореспондують встановленим ними обов’язкам.
2. Із контексту ст. 1120 ЦК випливає, що правила ч. 1 цієї статті мають імперативний характер: обов’язки правоволодільця у цій статті поділені на дві групи, стосовно однієї із яких зазначається на можливість відступлення в договорі комерційної концесії від її вимог (ч. 2 ст. 1120 ЦК). Отже, від положень цієї статті, що встановлюють обов’язки іншої групи (ч. 1 ст. 1120 ЦК), відступати в договорі не можна.
3. Правоволоділець несе обов’язок надати користувачеві технічну та комерційну документацію, необхідну для користування комплексом прав, передбачених договором комерційної концесії, а також надати необхідну інформацію.
4. Обов’язок правоволодільця контролювати якість товарів (робіт, послуг), що виробляються, є цивільно-правовим. Проте встановлення договором умови про звільнення правоволодільця від цього обов’язку не є підставою для звільнення його від відповідальності згідно із ст. 1123 ЦК.
Стаття 1121. Обов’язки користувача
1. З урахуванням характеру та особливостей діяльності, що здійснюється користувачем за договором комерційної концесії, користувач зобов’язаний:
1) використовувати торговельну марку та інші позначення правоволодільця визначеним у договорі способом;
2) забезпечити відповідність якості товарів (робіт, послуг), що виробляються (виконуються, надаються) відповідно до договору комерційної концесії, якості аналогічних товарів (робіт, послуг), що виробляються (виконуються, надаються) правоволодільцем;
3) дотримуватися інструкцій та вказівок правоволодільця, спрямованих на забезпечення відповідності характеру, способів та умов використання комплексу наданих прав використанню цих прав правоволодільцем;
4) надавати покупцям (замовникам) додаткові послуги, на які вони могли б розраховувати, купуючи (замовляючи) товари (роботи, послуги) безпосередньо у правоволодільця;
5) інформувати покупців (замовників) найбільш очевидним для них способом про використання ним торговельної марки та інших позначень правоволодільця за договором комерційної концесії;
6) не розголошувати секрети виробництва правоволодільця, іншу одержану від нього конфіденційну інформацію.
1. Обов’язок користувача використовувати торговельну марку та інші позначення правоволодільця визначеним договором способом слід поширити (за аналогією) і на інші права на об’єкти інтелектуальної власності, на комерційний досвід і ділову репутацію, надані відповідно до договору комерційної концесії. Підставою для застосування аналогії в цьому випадку єст. 1115 і 1116 ЦК, що визначають предмет комерційної концесії, та ст. 629 ЦК, яка визнає договір обов’язковим для виконання сторонами.
2. Пункт 2 ч. 1 ст. 1121 ЦК, згідно з яким на користувача покладається обов’язок забезпечення відповідної якості товарів, робіт, послуг, є підставою для наступного пред’явлення правоволодільцем вимог до користувача у разі, якщо правоволоділець з вини користувача був притягнений до відповідальності згідно зі ст. 1123 ЦК.
Стаття 1122. Особливі умови договору комерційної концесії
1. В договорі комерційної концесії можуть бути передбачені особливі умови, зокрема:
1) обов’язок правоволодільця не надавати іншим особам аналогічні комплекси прав для їх використання на закріпленій за користувачем території або утримуватися від власної аналогічної діяльності на цій території;
2) обов’язок користувача не конкурувати з правоволодільцем на території, на яку поширюється чинність договору, щодо підприємницької діяльності, яку здійснює користувач з використанням наданих правоволодільцем прав;
3) обов’язок користувача не одержувати аналогічні права від конкурентів (потенційних конкурентів) правоволодільця;
4) обов’язок користувача погоджувати з правоволодільцем місце розташування приміщень для продажу товарів (виконання робіт, надання послуг), передбачених договором, а також їх внутрішнє і зовнішнє оформлення.
2. Умова договору, відповідно до якої правоволоділець має право визначати ціну товару (робіт, послуг), передбаченого договором, або встановлювати верхню чи нижню межу цієї ціни, є нікчемною.
3. Умова договору, відповідно до якої користувач має право продавати товари (виконувати роботи, надавати послуги) виключно певній категорії покупців (замовників) або виключно покупцям (замовникам), які мають місцезнаходження (місце проживання) на території, визначеній у договорі.
1. Необхідність у встановленні спеціальних правил щодо можливості включення до договору комерційної концесії умов, перелічених у п. 1 — 4 ч. 1 ст. 1122 ЦК, обумовлена тим, що відповідно до п. 4 ст. З ЦК визнається як одна із загальних засад цивільного законодавства свобода підприємницької діяльності. Крім того, встановлено, що забороняються антиконкурентні дії, зокрема, розподіл ринків за територіальним принципом, обсягом реалізації товарів за колом продавців, покупців чи іншими ознаками (ч. 2 ст. 16 Закону «Про захист економічної конкуренції» [124]). Спеціальні правила ч. 1 ст. 1122 ЦК обмежують свободу підприємницької діяльності правоволодільця і користувача, дозволяють дії, які за інших умов визначаються як антиконкурентні. Відповідно до договору правоволоділець може нести обов’язок не надавати іншим особам аналогічні комплекси прав для їх використання на закріпленій договором за користувачем території або утримуватися від власної аналогічної діяльності на цій території. Користувач згідно з договором також може узяти на себе обов’язок подібного роду (не конкурувати з правоволодільцем на відповідній території в частині підприємницької діяльності, яка пов’язана з використанням комплексу прав, наданих правоволодільцем; не одержувати аналогічні права від конкурентів правоволодільця, в тому числі потенційних; погоджувати з правоволодільцем місце продажу товарів, виконання робіт, надання послуг, а також їх внутрішнє і зовнішнє оформлення).
2. Разом з тим у договорі комерційної концесії не можуть встановлюватись умови, відповідно до яких правоволоділець отримав би права встановлювати ціну на товари, роботи, послуги, які користувач виробляє, виконує, надає з використанням комплексу прав, наданих правоволодільцем, або верхню чи нижню межу цієї ціни.
3. Внаслідок неуважного редагування положення ч. 3 ст. 1122 ЦК виявилось незакінченим. Можна здогадатись, що малось на увазі визнати умови договорів комерційної концесії, про які (умови) йдеться в ч. 3 ст. 1122 ЦК, нікчемними. Але ж тлумачити законодавчий акт шляхом догадок було б неприпустимим. Тому слід зробити висновок про те, що умови договорів комерційної концесії, на які зазначається в ч. 3 ст. 1122 ЦК, суперечать п. 5 ч. 2 ст. 6 Закону «Про захист економічної конкуренції», який визнає антиконкурентними узгоджені дії, які стосуються усунення з ринку або обмеження доступу на ринок покупців і продавців. Стосовно фізичних осіб такі умови порушували б вимогу ст. 17 Закону «Про захист прав споживачів» [186], яка однаковою мірою визнає за всіма громадянами право на задоволення їх потреб у сфері торговельного та інших видів обслуговування. Тому такі умови договорів підлягають визнанню недійсними судом, як це передбачено загальним правилом ч. 3 ст. 215 ЦК.
Стаття 1123. Відповідальність правоволодільця за вимогами, що пред’являються до користувача
1. Правоволоділець несе субсидіарну відповідальність за вимогами, що пред’являються до користувача у зв’язку з невідповідністю якості товарів (робіт, послуг), проданих (виконаних, наданих) користувачем.
За вимогами, що пред’являються до користувача як виробника продукції (товарів) правоволодільця, правоволоділець відповідає солідарно з користувачем.
1. Користувач як суб’єкт підприємницької діяльності несе відповідальність перед покупцями, замовниками, клієнтами за якість товарів, які він продав, робіт, які він виконав, послуг, які він надав з використанням комплексу прав, наданих йому правоволодільцем. Але правоволоділець також може відповідати за такі порушення, допущені користувачем. Відповідальність правоволодільця є субсидіарною. Субсидіарна відповідальність користувача реалізується в порядку, встановленому ст. 619 ЦК.
2. Правило абзацу першого ст. 1123 ЦК є загальним. В абзаці другому цієї ж статті формулюється спеціальне правило, відповідно до якого правоволоділець несе солідарну відповідальність разом з користувачем. Така відповідальність правоволодільця настає у випадках, коли до користувача пред’являються не пов’язані з якістю товарів (робіт, послуг) вимоги як до виробника продукції (товарів), виробленої із застосуванням комплексу прав, наданих користувачеві правоволодільцем. Правило абзацу другого ст. 1223 ЦК не може застосовуватись до випадків, коли правоволоділець виконує роботи, надає послуги чи здійснює продаж товарів, виробником яких він не є, з використанням комплексу прав, наданих правоволодільцем користувачеві.
Стаття 1124. Право користувача на укладення договору комерційної концесії на новий строк
1. Користувач, який належним чином виконував свої обов’язки, має право на укладення договору комерційної концесії на новий строк на тих же умовах.
2. Законом можуть бути встановлені умови, за яких правоволоділець може відмовитися від укладення договору концесії на новий строк.
1. Законодавець досить жорстко підходить до правоволодільця, який уклав договір комерційної концесії на певний строк. Можливості дострокового розірвання такого договору комерційної концесії обмежені випадками, передбаченими ст. 651, 652 ЦК та договором. Зі спливом строку договору комерційної концесії користувач, якщо він належним чином виконував свої обов’язки, має право на укладення договору комерційної концесії на новий строк на тих же умовах. Це диктує правоволодільцям уникати укладення договорів комерційної концесії на певний строк. Це можливо навіть у сфері дії Господарського кодексу [31], оскільки хоч загальне правило ч. 3 ст. 180 ГК і визнає строк дії договору істотною його умовою, ч. 1 ст. 366 ГК допускає укладення договору комерційної концесії без визначення строку, на який користувачеві надається можливість користуватися комплексом прав. Якщо ж договір комерційної концесії укладений на невизначений строк, можливості для його припинення є широкими (ч. 1 ст. 1126 ЦК).
2. З урахуванням жорсткості ч. 1 ст. 1124 ЦК правоволоділець має наполягати на включенні до договору комерційної концесії, що укладається на певний строк, умови, якою йому надається право відмовитись від укладення договору на новий строк.
Стаття 1125. Зміна договору комерційної концесії
1. Договір комерційної концесії може бути змінений відповідно до положень глави 53 цього Кодексу.
У відносинах з третіми особами сторони у договорі комерційної концесії мають право посилатися на зміну договору лише з моменту державної реєстрації цієї зміни відповідно до статті 1118 цього Кодексу, якщо не доведуть, що третя особа знала або могла знати про зміну договору раніше.
1. При застосуванні ст. 1125 ЦК слід враховувати наступне: 1) на цей час порядок реєстрації договорів комерційної концесії і порядок ведення відповідного реєстру не затверджений; 2) до затвердження відповідних нормативно-правових актів зміни, які вносяться до договорів комерційної концесії, слід визнавати чинними з моменту підписання сторонами відповідної угоди; 3) після введення в дію нормативно-правових актів щодо порядку державної реєстрації договорів комерційної концесії та ведення відповідного реєстру зміни до договорів комерційної концесії треба буде вважати чинними для сторін договору з моменту внесення змін до договору, а для третіх осіб — з моменту їх державної реєстрації.
Стаття 1126. Припинення договору комерційної концесії
1. Кожна із сторін у договорі комерційної концесії, строк якого не встановлений, має право у будь-який час відмовитися від договору, повідомивши про це другу сторону не менш як за шість місяців, якщо більш тривалий строк не встановлений договором.
2. Розірвання договору комерційної концесії підлягає державній реєстрації відповідно до статті 1118 цього Кодексу.
3. Договір комерційної концесії припиняється у разі:
1) припинення права правоволодільця на торговельну марку чи інше позначення, визначене в договорі, без його заміни аналогічним правом;
2) оголошення правоволодільця або користувача неплатоспроможним (банкрутом).
1. Вкрай обмеженими для правоволодільця є можливості припинити правовідносини, що ґрунтуються на договорі комерційної концесії, укладеному на певний строк, навіть після спливу цього строку. Але законодавець вельми ліберальний стосовно припинення такого договору, укладеного без визначення строку. Кожна із сторін договору комерційної концесії на свій розсуд і незалежно від будь-яких обставин в будь-який час вправі відмовитись від такого договору, укладеного на невизначений строк. Встановлено лише, що сторона, яка заявляє про відмову, має зробити таку заяву не раніше ніж за шість місяців, якщо більш тривалий строк не встановлений договором. У заяві про наступне припинення договору доцільно зазначати на конкретну дату, з якої договір має вважатись розірваним (припиненим) з додержанням мінімального строку для повідомлення про припинення договору.
2. Після введення в дію нормативно-правових актів, які будуть регулювати порядок реєстрації договорів комерційної концесії та порядок ведення відповідного реєстру, договір комерційної концесії буде вважатись розірваним у відносинах між сторонами договору з моменту спливу строку, встановленого ч. 1 ст. 1126, а у відносинах з третіми особами — з дня державної реєстрації «розірвання договору» (реєстрації правочину, яким договір комерційної концесії розірвано). Така реєстрація у разі відмови від договору має здійснюватись тільки після настання терміну, визначеного в заяві сторони про відмову від договору, але не раніше спливу шести місяців після отримання стороною заяви іншої сторони про відмову від договору.
3. Договір комерційної концесії припиняється також у разі припинення права правоволодільця на торговельну марку чи інше позначення, визначене в договорі, без його заміни аналогічним правом. Отже, незалежно від того, що, крім права на торговельну марку чи інше позначення, до предмета договору комерційної концесії належать інші права, договір комерційної концесії припиняється в результаті припинення права правоволодільця тільки на торговельну марку або інше позначення, що є предметом договору комерційної концесії. Припинення інших прав, що є предметом договору комерційної концесії, не є достатньою юридичної підставою для припинення договору комерційної концесії. Воно тягне наслідки, передбачені ст. 1129 ЦК.
4. Відповідно до загального правила ч. 1 ст. 25 Закону «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» [108] визнання боржника банкрутом безпосередньо не тягне припинення договорів, а лише породжує повноваження ліквідатора заявляти про відмову від виконання договору. Пункт 2 ч. 3 ст. 1126 ЦК визнає оголошення правоволодільця або користувача неплатоспроможним (банкрутом) безпосередньою правовою підставою припинення договору комерційної концесії.
Стаття 1127. Збереження чинності договору комерційної концесії у разі зміни сторін
1. Перехід виключного права на об’єкт права інтелектуальної власності, визначений у договорі комерційної концесії, від правоволодільця до іншої особи не є підставою для зміни або розірвання договору комерційної концесії.
2. У разі смерті правоволодільця його права та обов’язки за договором комерційної концесії переходять до спадкоємця за умови, що він зареєстрований або протягом шести місяців від дня відкриття спадщини зареєструється як суб’єкт підприємницької діяльності або передасть свої права і обов’язки особі, яка має право займатися підприємницькою діяльністю.
Здійснення прав і виконання обов’язків особи, яка померла, до переходу їх відповідно до цієї частини до спадкоємця чи іншої особи здійснюється особою, яка управляє спадщиною і призначається відповідно до статті 1285 цього Кодексу.
1. При переході будь-якого із виключних прав, що входять до складу предмета договору комерційної концесії, від правоволодільця до іншої особи наступає сінгулярне правонаступництво. Набувач відповідних виключних прав у відповідній частині чи повністю стає правоволодільцем в договорі комерційної концесії, а користувач зберігає всі права та обов’язки, якими тепер уже кореспондують обов’язки та права нового правоволодільця.
2. Оскільки сторонами договору комерційної концесії можуть бути тільки суб’єкти підприємницької діяльності, права та обов’язки правоволодільця — фізичної особи у разі її смерті переходять до спадкоємця, якщо до спливу шести місяців після відкриття спадщини він зареєструється як підприємець або передасть права та обов’язки за договором комерційної концесії третій особі, яка вправі займатись підприємницькою діяльністю. У решті випадків у зв’язку із смертю правоволодільця договір комерційної концесії припиняється, що не виключає спадкування тих прав та обов’язків, які виникли до дня припинення договору.
3. Оскільки припинення договору комерційної концесії у разі смерті фізичної особи — правоволодільця передбачає наявність цілої низки юридичних фактів, сама смерть такої особи не припиняє договір комерційної концесії. Тому до настання правонаступництва права праволодільця в договорі комерційної концесії здійснюються, а обов’язки — виконуються особою, яка управляє спадщиною.
Стаття 1128. Наслідки зміни торговельної марки чи іншого позначення правоволодільця
1. У разі зміни торговельної марки чи іншого позначення правоволодільця, права на використання яких входять до комплексу прав, наданих користувачеві за договором комерційної концесії, цей договір зберігає чинність щодо нового позначення правоволодільця, якщо користувач не вимагає розірвання договору і відшкодування збитків.
У разі продовження чинності договору користувач має право вимагати відповідного зменшення належної правоволодільцеві плати.
1. Зміна торговельної марки чи іншого позначення правоволодільця безпосередньо не тягне за собою припинення договору комерційної концесії, а лише веде до зміни цього договору: його предметом стає нова торговельна марка чи нове інше позначення правоволодільця. Проте у разі зміни торговельної марки чи іншого позначення правоволодільця, які є предметом договору комерційної концесії, користувачеві надається право вимагати розірвання договору та відшкодування збитків. Це право користувач реалізує за домовленістю з правоволодільцем або шляхом звернення з позовом до суду.
2. У разі зміни торговельної марки чи іншого позначення правоволодільця та продовження дії договору комерційної концесії користувач вправі вимагати зміни договору — відповідного зменшення належної правоволодільцеві плати. Але позивач має довести, якою мірою плата підлягає зменшенню та внаслідок яких обставин.
Стаття 1129. Наслідки припинення права, користування яким надано за договором комерційної концесії
1. Якщо в період дії договору комерційної концесії припинилося право, користування яким надано за цим договором, дія договору не припиняється, крім тих його положень, що стосуються права, яке припинилося, а користувач має право вимагати відповідного зменшення належної правоволодільцеві плати, якщо інше не встановлено договором.
У разі припинення права правоволодільця на торговельну марку чи інше позначення настають наслідки, передбачені частиною третьою статті 1126 чи статтею 1128 цього Кодексу.
1. Відповідно до п. 1 ч. З ст. 1126 ЦК договір комерційної концесії припиняється у разі припинення права правоволодільця на торговельну марку чи інше позначення, визначене в договорі, без його заміни аналогічним правом. Припинення інших прав, що входять до комплексу прав, наданих користувачеві за договором комерційної концесії, не тягне припинення договору. Припиняється дія тільки тих положень договору, які стосуються права, що припинилося. У зв’язку з цим користувач отримує також право вимагати відповідного зменшення плати, належної правоволодільцеві.
ГЛАВА 77 СПІЛЬНА ДІЯЛЬНІСТЬ
§ 1. ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ ПРО СПІЛЬНУ ДІЯЛЬНІСТЬ
Стаття 1130. Договір про спільну діяльність
1. За договором про спільну діяльність сторони (учасники) зобов’язуються спільно діяти без створення юридичної особи для досягнення певної мети, що не суперечить законові.
2. Спільна діяльність може здійснюватися на основі об’єднання вкладів учасників (просте товариство) або без об’єднання вкладів учасників.
1. Частина 1 ст. 1130 ЦК не обмежує права будь-яких учасників цивільних відносин (ст. 2 ЦК) на укладення договорів про спільну діяльність. Встановлюється тільки одне обмеження: мета договору про спільну діяльність не може суперечити закону. Це — лише конкретизація загального правила ч. 1 ст. 13 ЦК, відповідно до якого особа має здійснювати цивільні права (таким в даному випадку є право на укладення договору про спільну діяльність) в межах, наданих актами цивільного законодавства.
2. Договір про спільну діяльність передбачає спільні дії без створення юридичної особи.
3. Передбачається можливість укладення договорів про спільну діяльність двох видів: 1) з об’єднанням вкладів. Такий договір про спільну діяльність отримав назву простого товариства.
Відносини, що виникають на підставі договору простого товариства, регулюються ст. 1132 — 1143 ЦК; 2) без об’єднання вкладів. Відносини, що ґрунтуються на такому договорі, регулюються тільки ст. 1130, 1131 ЦК та загальними положеннями зобов’язального права та цивільного законодавства в цілому.
Стаття 1131. Форма та умови договору про спільну діяльність
1. Договір про спільну діяльність укладається у письмовій формі.
2. Умови договору про спільну діяльність, у тому числі координація спільних дій учасників або ведення їхніх спільних справ, правовий статус виділеного для спільної діяльності майна, покриття витрат та збитків учасників, їх участь у результатах спільних дій та інші умови визначаються за домовленістю сторін, якщо інше не встановлено законом про окремі види спільної діяльності.
1. Незалежно від наявності обставин, які зазначені в ст. 206 ЦК та які дають право на вчинення правочину в усній формі, ч. 1 ст. 1131 ЦК приписує договори про спільну діяльність завжди укладати в письмовій формі.
2. У ч. 2 ст. 1131 ЦК недостатньо визначеним є зміст застереження «якщо інше не встановлено законом про окремі види спільної діяльності». Слід зробити висновок про те, що цитоване застереження стосується права сторін встановлювати умови договору та відступати при цьому від положень законів про окремі види спільної діяльності. Вони не вправі робити такі відступлення тільки за умови, що такі закони містять обмеження, що відповідають ч. З ст. 6 ЦК.
§ 2. ПРОСТЕ ТОВАРИСТВО
Стаття 1132. Договір простого товариства
1. За договором простого товариства сторони (учасники) беруть зобов’язання об’єднати свої вклади та спільно діяти з метою одержання прибутку або досягнення іншої мети.
1. Договір простого товариства — це такий вид договору про спільну діяльність, відповідно до якого сторони об’єднують свої вклади та спільно діють з метою одержання прибутку або досягнення іншої мети. Укладення договору простого товариства не передбачає створення юридичної особи.
Стаття 1133. Вклади учасників
1. Вкладом учасника вважається все те, що він вносить у спільну діяльність (спільне майно), в тому числі грошові кошти, інше майно, професійні та інші знання, навички та вміння, а також ділова репутація та ділові зв’язки.
2. Вклади учасників вважаються рівними за вартістю, якщо інше не випливає із договору простого товариства або фактичних обставин. Грошова оцінка вкладу учасника провадиться за погодженням між учасниками.
1. Частина 1 ст. 1133 ЦК широко визначає види об’єктів, які можуть бути вкладом учасника в спільну діяльність. Вкладом учасників та засновників простого товариства можуть бути будинки, споруди, обладнання та інші матеріальні цінності, цінні папери, права користування землею, водою та іншими природними ресурсами, будинками, спорудами, інші майнові права, включаючи майнові права на об’єкти інтелектуальної власності, грошові кошти. Крім цих об’єктів, вкладами у спільну діяльність можуть бути професійні та інші знання, навички та вміння, ділова репутація і навіть ділові зв’язки, тобто явища, які не охоплюються поняттям майна (ст. 190 ЦК).
2. За погодженням між учасниками здійснюється грошова оцінка вкладів залежно від їх значення для спільної діяльності (хоч би вклади і не охоплювались поняттям майна). Якщо така оцінка не проведена, вклади учасників вважаються рівними. Але інше може випливати не тільки із договору простого товариства, а і із фактичних обставин.
Стаття 1134. Спільне майно учасників
1. Внесене учасниками майно, яким вони володіли на праві власності, а також вироблена у результаті спільної діяльності продукція та одержані від такої діяльності плоди і доходи є спільною частковою власністю учасників, якщо інше не встановлено договором простого товариства або законом.
Внесене учасниками майно, яким вони володіли на підставах інших, ніж право власності, використовується в інтересах усіх учасників і є їхнім спільним майном.
2. Ведення бухгалтерського обліку спільного майна учасників може бути доручено ними одному з учасників.
3. Користування спільним майном учасників здійснюється за їх спільною згодою, а в разі недосягнення згоди — у порядку, що встановлюється за рішенням суду.
4. Обов’язки учасників щодо утримання спільного майна та порядок відшкодування витрат, пов’язаних із виконанням цих обов’язків, встановлюються договором простого товариства.
1. Якщо учасник договору простого товариства здійснив вклад у спільну діяльність речами, він втрачає право власності на ці речі, оскільки вони переходять у спільну часткову власність учасників. Іншими словами, передання речей як вклад у спільну діяльність є їх відчуженням. Тому отримати після закінчення спільної діяльності речі, які учасник передав як вклад у спільну діяльність, можливо далеко не завжди (див. абзац третій ч. 2 ст. 1141 ЦК). Кваліфікація передання речей в правовій формі вкладу в спільну діяльність як відчуження має суттєве практичне значення, оскільки право державних і комунальних підприємств відчужувати деякі види майна обмежується (ч. 2 ст. 75; ч. 3 ст. 77; ч. 3 ст. 78 ГК [31]).
2. Але в абзаці першому ч. 1 ст. 1134 ЦК спеціально зазначається на диспозитивний характер викладених в ньому правил. Отже, учасники договору простого товариства можуть домовитись про те, що певні речі передаються у спільну діяльність в користування (у ч. 2 ст. 1141 ЦК передбачається повернення учасникам у зв’язку з припиненням договору речей, які учасники передали у спільне володіння та (або) користування).
3. Підстави припинення права власності встановлені ч. 1 ст. 346 ЦК. Частина 2 цієї ж статті передбачає можливість припинення права власності і в інших випадках, встановлених законом. Немає будь-яких підстав стверджувати, що абзац другий ч. 1 ст. 1134 ЦК встановлює підстави припинення права власності. Тому всупереч букві цього абзацу вкладом у спільну діяльність є не майно, яким учасник володіє на іншій підставі, ніж право власності, а відповідне право (якщо відповідно до закону це допускається, або з додержанням порядку, встановленого законом). Це право і належить до активів спільної діяльності.
Незважаючи на поширення сфери цивільного обороту майнових прав (відповідно до ст. 656 ЦК майнові права можуть бути предметом договору купівлі-продажу; відповідно до ч. 2 ст. 760 ЦК майнові права можуть бути предметом договору найму), все ж термін «спільне майно» не може поширюватись на майнові права, оскільки поняття спільного майна є категорією інституту речового права (див., наприклад, ст. 365 ЦК).
4. Сторони вправі домовитись про те, кому із учасників договору простого товариства доручається ведення бухгалтерського обліку. Це правило ч. 2 ст. 1134 ЦК є виключно цивільно-правовим. Воно не зобов’язує учасника простого товариства дотримуватись вимог п. 4 Порядку ведення податкового обліку результатів спільної діяльності на території України без створення юридичної особи [435], відповідно до якого, якщо договір про спільну діяльність укладено між платником (платниками) податку на прибуток підприємств та особою (особами), що не є платником (платниками) такого податку, то уповноваженим платником, у частині ведення податкового обліку, може бути виключно особа, що є платником податку.
Стаття 1135. Ведення спільних справ учасників
1. Під час ведення спільних справ кожний учасник має право діяти від імені всіх учасників, якщо договором простого товариства не встановлено, що ведення справ здійснюється окремими учасниками або спільно всіма учасниками договору простого товариства.
У разі спільного ведення справ для вчинення кожного правочину потрібна згода всіх учасників.
2. У відносинах із третіми особами повноваження учасника вчиняти правочини від імені всіх учасників посвідчується довіреністю, виданою йому іншими учасниками, або договором простого товариства.
3. У відносинах із третіми особами учасники не можуть посилатися на обмеження прав учасника, який вчинив правочин, щодо ведення спільних справ учасників, крім випадків, коли вони доведуть, що на момент вчинення правочину третя особа знала або могла знати про наявність таких обмежень.
4. Учасник, який вчинив від імені всіх учасників правочин, щодо якого його право на ведення спільних справ учасників було обмежене, або вчинив в інтересах усіх учасників правочин від свого імені, може вимагати відшкодування здійснених ним за свій рахунок витрат, якщо вчинення цього правочину було необхідним в інтересах усіх учасників. Учасники, яким внаслідок таких правочинів було завдано збитків, мають право вимагати їх відшкодування.
5. Рішення щодо спільних справ учасників приймаються учасниками за спільною згодою, якщо інше не встановлено договором простого товариства.
1. За загальним правилом, право діяти від імені всіх учасників договору простого товариства має кожний учасник. Передбачається, що договором може встановлюватись, що ведення справ простого товариства здійснюється лише окремими учасниками або спільно всіма учасниками простого товариства. У цьому останньому випадку вчинення кожного правочину потребує згоди всіх учасників, і ця згода відповідно до ст. 208 ЦК має бути письмовою.
2. Частина 2 ст. 1135 ЦК доповнює перелік документів, які можуть підтверджувати повноваження особи діяти від імені інших осіб, договором простого товариства (відповідно до ст. 243, 244 ЦК такими документами можуть бути довіреність і договір доручення).
3. З метою забезпечення інтересів третіх осіб встановлюється, що учасники не можуть заперечувати чинність правочину, вчиненого одним із учасників договору простого товариства, у зв’язку з обмеженням прав учасника щодо ведення спільних справ. Таке заперечення можливе, якщо учасники доведуть, що на момент вчинення правочину третя особа знала або могла знати про наявність таких обмежень. Це, однак, не виключає необхідності посвідчення повноважень учасника, як це передбачено ч. 2 ст. 1135 ЦК. За відсутності належних повноважень учасник не може вважатись таким, що діяв від імені простого товариства.
4. Відповідно до диспозиції норми, що сформульована в ч. 4 ст. 1135 ЦК, учасникові простого товариства надається право вимагати відшкодування витрат за наявності наступних умов:
1) учасник вчинив від імені всіх учасників правочин, якого він не мав права вчиняти відповідно до встановленого простим товариством порядку ведення спільних справ учасників;
2) вчинення цього правочину було необхідним в інтересах всіх учасників.
Таке ж право виникає в учасника, коли він вчинив правочин від свого імені, але в інтересах всіх учасників простого товариства за наявності необхідності вчинення такого правочину в інтересах всіх учасників. Якщо в результаті таких правочинів учасникам завдано збитків, останні відшкодовуються на загальних підставах (ст. 22, 623 ЦК).
Стаття 1136. Право учасника на інформацію
1. Кожний учасник договору простого товариства має право ознайомлюватися з усіма документами щодо ведення спільних справ учасників. Відмова від цього права або його обмеження, в тому числі за погодженням учасників, є нікчемною.
1. Всі документи щодо ведення спільних справ учасників простого товариства мають бути доступними для кожного із учасників. Будь-які угоди щодо обмеження права на таку інформацію або односторонні правочини, спрямовані на відмову від цього права, є нікчемними.
Стаття 1137. Спільні витрати та збитки учасників
1. Порядок відшкодування витрат і збитків, пов’язаних із спільною діяльністю учасників, визначається за домовленістю між ними. У разі відсутності такої домовленості кожний учасник несе витрати та збитки пропорційно вартості його вкладу у спільне майно.
Умова, за якою учасник повністю звільняється від участі у відшкодуванні спільних витрат або збитків, є нікчемною.
1. Відповідно до загального правила, сформульованого в ст. 1137 ЦК, витрати і збитки учасники простого товариства несуть пропорційно їх вкладам у спільну діяльність. За домовленістю між учасниками може бути встановлене інше, але умова, за якою учасник товариства повністю звільняється від участі у відшкодуванні спільних витрат або збитків, є нікчемною.
Стаття 1138. Відповідальність учасників за спільними зобов’язаннями
1. Якщо договір простого товариства не пов’язаний із здійсненням його учасниками підприємницької діяльності, кожний учасник відповідає за спільними договірними зобов’язаннями усім своїм майном пропорційно вартості його вкладу у спільне майно. За спільними зобов’язаннями, що виникли не з договору, учасники відповідають солідарно.
2. Якщо договір простого товариства пов’язаний із здійсненням його учасниками підприємницької діяльності, учасники відповідають солідарно за всіма спільними зобов’язаннями незалежно від підстав їх виникнення.
1. За спільними зобов’язаннями, що виникли в процесі спільної діяльності, кожний учасник відповідає пропорційно його вкладу у спільне майно, тобто такі зобов’язання на стороні учасників простого товариства є частковими. Зазначення на те, що учасники за такими зобов’язаннями відповідають всім своїм майном, не може кваліфікуватись як спеціальне правило в порівнянні з положеннями ст. 54 Закону «Про виконавче провадження» [100], яка забороняє звернення стягнення на деякі види майна: норми галузевого закону підлягають переважному застосуванню перед нормами, які сформульовані в законодавчому акті, що має регулювати певні відносини, але які (норми) виходять за межі предмета цього акта. Інше стосується лише тих законодавчих актів, які не мають визначеної галузевої природи (наприклад, Господарський кодекс [31]).
2. У другому реченні ч. 1 ст. 1138 ЦК сформульоване правило, що виходить за межі інституту спільної діяльності і регулює відносини щодо відшкодування шкоди. До таких зобов’язань застосовуються загальні правила ст. 1190 ЦК. Тому відповідальність в таких випадках є солідарною, а між учасниками вона розподіляється не пропорційно, а в рівних частках. Суду надане повноваження визначити відповідальність учасників в таких зобов’язаннях у частках відповідно до ступеня вини кожного із них (ч. 2 ст. 1190 ЦК).
3. Відповідно до ч. 2 ст. 1138 ЦК (якщо договір простого товариства пов’язаний із здійсненням його учасниками підприємницької діяльності) учасники відповідають солідарно за всіма спільними зобов’язаннями незалежно від підстав їх виникнення. Проте в цих випадках також можуть виникати як договірні, так і недоговірні зобов’язання. Стосовно останніх мають застосовуватись правила інституту відшкодування шкоди.
Стаття 1139. Розподіл прибутку
1. Прибуток, одержаний учасниками договору простого товариства в результаті їх спільної діяльності, розподіляється пропорційно вартості вкладів учасників у спільне майно, якщо інше не встановлено договором простого товариства або іншою домовленістю учасників.
Умова про позбавлення або відмову учасника від права на частину прибутку є нікчемною.
1. Як і витрати та збитки, прибуток, одержаний учасниками договору простого товариства в результаті їх спільної діяльності, розподіляється пропорційно вартості вкладів учасників у спільне майно. Сторони можуть відступити від цього правила. Але вони не можуть домовитись про позбавлення одного чи декількох із учасників права на частину прибутку. Така домовленість (умова) договору є нікчемною.
Стаття 1140. Виділ частки учасника на вимогу його кредитора
1. Кредитор учасника договору простого товариства має право пред’явити вимогу про виділ частки учасника у спільному майні відповідно до положень цього Кодексу.
1. Відповідно до ст. 366 ЦК кредитор учасника договору простого товариства може пред’явити позов про виділ частки цього учасника із спільного майна в натурі для звернення стягнення на неї у разі недостатності у учасника іншого майна, на яке може бути звернене стягнення. Але це не виключає застосування частини восьмої ст. 50 Закону «Про виконавче провадження», відповідно до якої державний виконавець звертає стягнення на частку майна, яким «боржник володіє разом з іншими особами», яка (частка) визначається судом за поданням державного виконавця.
Стаття 1141. Припинення договору простого товариства
1. Договір простого товариства припиняється у разі:
1) визнання учасника недієздатним, безвісно відсутнім, обмеження його цивільної дієздатності, якщо домовленістю між учасниками не передбачено збереження договору щодо інших учасників;
2) оголошення учасника банкрутом, якщо домовленістю між учасниками не передбачено збереження договору щодо інших учасників;
3) смерті фізичної особи — учасника або ліквідації юридичної особи — учасника договору простого товариства, якщо домовленістю між учасниками не передбачено збереження договору щодо інших учасників або заміщення учасника, який помер (ліквідованої юридичної особи), його спадкоємцями (правонаступниками);
4) відмови учасника від подальшої участі у договорі простого товариства або розірвання договору на вимогу одного з учасників, якщо домовленістю між учасниками не передбачено збереження договору щодо інших учасників;
5) спливу строку договору простого товариства;
6) виділу частки учасника на вимогу його кредитора, якщо домовленістю між учасниками не передбачено збереження договору щодо інших учасників;
7) досягнення мети товариства або настання обставин, коли досягнення мети товариства стало неможливим.
2. У разі припинення договору простого товариства речі, передані у спільне володіння та (або) користування учасників, повертаються учасникам, які їх надали, без винагороди, якщо інше не передбачено домовленістю сторін.
Поділ майна, що є у спільній власності учасників, і спільних прав вимоги, які виникли у них, здійснюється в порядку, встановленому цим Кодексом.
Учасник, який вніс у спільну власність річ, визначену індивідуальними ознаками, має право у разі припинення договору простого товариства вимагати в судовому порядку повернення йому цієї речі за умови додержання інтересів інших учасників і кредиторів.
3. З моменту припинення договору простого товариства його учасники несуть солідарну відповідальність за невиконаними спільними зобов’язаннями щодо третіх осіб.
1. Стаття 1141 ЦК встановлює правила про припинення договору простого товариства внаслідок його розірвання, а також з інших підстав. Встановлюються також наслідки припинення договору простого товариства.
2. Згідно із спеціальним правилом п. 1 ч. 1 ст. 1141 ЦК договір простого товариства припиняється у разі визнання одного із його учасників — фізичної особи недієздатною, безвісно відсутньою, а також у разі обмеження її дієздатності. Але договором може бути передбачено, що в таких випадках він припиняється тільки стосовно названого учасника. Домовленість про продовження дії договору простого товариства може бути досягнута рештою учасників і після того, як один із учасників буде визнаний недієздатним, безвісно відсутнім або дієздатність його була обмежена.
3. Саме по собі оголошення одного із учасників банкрутом є достатнім для припинення договору простого товариства, якщо решта учасників не домовились про продовження дії договору. Нагадаємо, що відповідно до загального правила ч. 1 ст. 25 Закону «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» [108] визнання боржника банкрутом лише дає право ліквідатору заявляти про відмову від виконання договорів.
4. Смерть фізичної особи, що є одним із учасників договору простого товариства, тягне припинення договору, якщо інші учасники не домовились про інше, в тому числі про заміщення учасника, який помер, спадкоємцями (за наявності їх згоди).
5. Договір простого товариства припиняється внаслідок розірвання договору одним із учасників або на його вимогу, якщо решта учасників не домовилась про інше. Розірвання договору простого товариства здійснюється відповідно до ст. 1142 ЦК.
6. Договір простого товариства припиняється внаслідок спливу строку його дії, встановленого договором.
7. Виділ частки учасника у спільному майні учасників договору простого товариства тягне припинення договору. Але інші учасники можуть домовитись про збереження договору щодо них.
8. Досягнення мети товариства є скасувальною умовою, яка припиняє права та обов’язки учасників, які виникли на підставі договору простого товариства.
9. Неможливість досягнення мети товариства припиняє договір простого товариства. Ця підстава припинення договорів такого роду є близькою до правової конструкції припинення зобов’язання неможливістю його виконання (ст. 607 ЦК).
10. Частини 2 і 3 ст. 1141 ЦК встановлюють наслідки припинення договору простого товариства. Слід мати на увазі, що термін «припинення договору простого товариства», як і будь-якого іншого договору, є суто умовним. Юридичні факти, перелічені в ст. 1141 ЦК, дійсно припиняють договір, але тільки спільно з іншими юридичними фактами. Тому настання юридичних фактів, названих у ст. 1141 ЦК, не виключає застосування умов договору простого товариства до відносин щодо розрахунків між учасниками та розподілу (повернення) майна. Договір у таких випадках як регулятор відносин між учасниками діє аж до моменту виконання учасниками всіх обов’язків та реалізації прав, передбачених договором. Більше того, він діє аж до моменту виконання обов’язків і реалізації прав, встановлених актами цивільного законодавства, оскільки до змісту цивільно-правового договору входять і ці права та обов’язки (ч. 1 ст. 628 ЦК). Отже, договір простого товариства припиняється одночасно з припиненням зобов’язань, які на ньому ґрунтуються, шляхом їх належного виконання. У межах зобов’язань, які виникли на підставі договору простого товариства і які продовжують існувати після настання юридичних фактів, перелічених в ч. 1 ст. 1141 ЦК, здійснюються розрахунки, розподіл спільного майна, в тому числі і результатів спільної діяльності, а також повернення майна, якщо це передбачено договором прямо чи випливає із нього.
11. У зв’язку з припиненням договору простого товариства учасникам повертаються речі, які були передані як вклад у спільне майно не у спільну часткову власність учасників, а у спільне володіння і користування. Винагорода за користування при цьому не виплачується, оскільки вона отримується у вигляді частки в результатах спільної діяльності.
12. Речі, передані у спільну часткову власність учасників простого товариства, за загальним правилом, не повертаються учасникам, які передали їх як вклад у спільне майно. Але на вимогу учасника, який зробив вклад у спільне майно шляхом передання індивідуально визначеної речі, ця річ має бути повернута за умови додержання інтересів інших учасників та кредиторів за зобов’язаннями, в яких учасники є частковими боржниками. Це право учасника захищається в судовому порядку.
13. Перетворення правовідносин (перетворення часткових зобов’язань з участю учасників договору простого товариства як боржників у солідарні) відбувається з моменту припинення договору простого товариства. Див. про це п. 10 коментаря до ст. 1141 ЦК.
Стаття 1142. Відмова учасника від подальшої участі в договорі простого товариства та розірвання договору
1. Учасник може зробити заяву про відмову від подальшої участі у безстроковому договорі простого товариства не пізніш як за три місяці до виходу з договору.
Умова про обмеження права на відмову від безстрокового договору простого товариства є нікчемною.
2. Учасник договору простого товариства, укладеного на визначений строк, або договору, у якому досягнення мети визначено як скасувальна умова, має право вимагати розірвання договору у відносинах з іншими учасниками через поважну причину з відшкодуванням іншим учасникам реальних збитків, завданих розірванням договору.
1. Проект Цивільного кодексу писали не німці, тому помітна відсутність єдиного розуміння понять, що в ньому вживаються. Відповідно до ст. 651 ЦК розірвання договору є родовим поняттям, стосовно якого відмова від договору є поняттям видовим. У ст. 1142 ЦК ці два поняття розуміються як однопорядкові.
2. Заява про відмову від подальшої участі у безстроковому договорі простого товариства є одностороннім правочином. Він має бути вчинений шляхом передання чи надіслання поштою, що повинне підтверджуватись доказами, заяви про відмову від договору. Днем вчинення цього правочину є день отримання останнім із учасників такої заяви. У заяві має бути визначений день припинення участі в договорі простого товариства, але не раніше спливу трьох місяців з дня отримання заяви останнім із учасників.
3. Нікчемною є лише умова договору простого товариства про обмеження права на відмову від договору простого товариства. Умови про більш сприятливі умови відмови від такого договору є дійсними з урахуванням принципу диспозитивності (ч. 3 ст. 6 ЦК).
4. Право, про яке йдеться у ч. 2 ст. 1142 ЦК, реалізується шляхом укладення угоди про розірвання договору (за наявності згоди інших учасників договору) або шляхом звернення з відповідним позовом до суду.
Стаття 1143. Відповідальність учасника, щодо якого договір простого товариства припинений
1. Якщо договір простого товариства не був припинений за заявою учасника про відмову від подальшої у ньому участі або у разі розірвання договору на вимогу одного з учасників, учасник, участь якого в договорі припинилася, відповідає перед третіми особами за спільними зобов’язаннями, які виникли в період його участі в договорі простого товариства як учасника договору.
1. Стаття 1143 ЦК застосовується, якщо в зв’язку з припиненням договору простого товариства стосовно одного чи декількох із учасників, дія договору стосовно інших учасників не припинилась. У таких випадках учасник, який припинив свою участь у договорі простого товариства, відповідає перед третіми особами за спільними зобов’язаннями учасників, які (зобов’язання) виникли до припинення участі цього учасника у спільній діяльності, відповідно до закону (ст. 1138 ЦК).
ПІДРОЗДІЛ 2 НЕДОГОВІРНІ ЗОБОВ’ЯЗАННЯ
ГЛАВА 78 ПУБЛІЧНА ОБІЦЯНКА ВИНАГОРОДИ
§ 1. ПУБЛІЧНА ОБІЦЯНКА ВИНАГОРОДИ БЕЗ ОГОЛОШЕННЯ КОНКУРСУ
Стаття 1144. Право на публічну обіцянку винагороди без оголошення конкурсу
1. Особа має право публічно пообіцяти винагороду (нагороду) за передання їй відповідного результату (передання інформації, знайдення речі, знайдення фізичної особи тощо).
2. Обіцянка винагороди є публічною, якщо вона сповіщена у засобах масової інформації або іншим чином невизначеному колу осіб.
3. У сповіщенні публічної обіцянки винагороди мають бути визначені завдання, строк та місце його виконання, форма та розмір винагороди.
1. Публічна обіцянка винагороди може надаватись за передання будь-якого результату, що не суперечить закону. Зазначення в ч. 1 ст. 1144 ЦК на те, що таким результатом є передання інформації, знайдення речі, знайдення людини тощо, не може тлумачитись так, що результат, за який особа обіцяє винагороду, може бути поставлений поряд з результатами, які названі в ч. 1 ст. 1144 ЦК.
2. Публічна обіцянка винагороди є одностороннім правочином. Вона сповіщається в засобах масової інформації або іншим чином невизначеному колу осіб. Публічна обіцянка породжує зобов’язання щодо виплати винагороди. Але публічна обіцянка як юридичний факт безпосередньо не породжує обов’язок здійснити виплату. Такий обов’язок на стороні особи, яка публічно обіцяла винагороду, виникає у разі передання цій особі особою, яка претендує на винагороду, відповідного результату.
3. Частина 3 ст. 1144 ЦК встановлює вимоги до змісту сповіщення публічної обіцянки винагороди. Невідповідність сповіщення цим вимогам (відсутність у ньому відповідних умов) є підставою для висновку про те, що цей правочин не вчинено.
4. Проблема ідентифікації сторін цивільно-правового договору та осіб, які вчиняють односторонні правочини, є актуальною для всіх інститутів цивільного права. Але в актах цивільного законодавства відповідні питання достатньо детально визначені тільки стосовно відкриття рахунків у банках в українській або іноземних валютах (п. 2.1 — 2.7 Інструкції про порядок відкриття, використання і закриття рахунків в національній та іноземних валютах [429]). Слід мати на увазі, що практика, яка склалась, не передбачає ідентифікації осіб, які дають оголошення в засобах масової інформації. Тому особа, яка публічно сповістила про обіцянку винагороди, за певних умов може заперечувати, що таке сповіщення виходило від неї. Якщо ця особа не буде ідентифікована, відповідне зобов’язання не може вважатись таким, що виникло. За таких умов, особа, від імені якої сповіщена публічна обіцянка винагороди, не несе будь-яких обов’язків перед особами, які виконали завдання, за яке була обіцяна винагорода. Видавець засобу масової інформації, в якому було опубліковане сповіщення про обіцянку винагороди, зазвичай також не може нести відповідальність перед особами, які виконали завдання та понесли у зв’язку з цим витрати, оскільки склалась практика, яка передбачає попередження про те, що видавець не відповідає за зміст оголошень, які публікуються, та за ідентифікацію осіб, від імені яких ці оголошення даються. З іншого боку, солідний видавець має потурбуватись про ідентифікацію осіб, що замовляють публікацію оголошень. Можливо, було б доцільно окремо публікувати оголошення, замовники яких ідентифіковані, і оголошення, замовники яких не ідентифіковані.
Стаття 1145. Зміст завдання
1. У разі публічної обіцянки винагороди завдання, яке належить виконати, може стосуватися разової дії або необмеженої кількості дій одного виду, які можуть вчинятися різними особами.
1. Стаття 1145 ЦК стосується тільки одного аспекту змісту завдання, за яке має бути виплачена винагорода — кількості дій, які мають бути виконані. Це може бути одна дія або необмежена кількість дій одного виду. В останньому випадку вони можуть вчинятись різними особами, кожна із яких вправі отримати винагороду.
Стаття 1146. Строк (термін) виконання завдання
1. У разі публічної обіцянки винагороди для виконання завдання може бути встановлений строк (термін). Якщо строк (термін) виконання завдання не встановлений, воно вважається чинним протягом розумного часу відповідно до змісту завдання.
1. Стосовно строку чи терміну виконання завдання законодавець виявляє належну ліберальність. Строки чи термін можуть бути встановлені, а можуть бути не встановлені. В останньому випадку публічна обіцянка винагороди вважається чинною впродовж розумного строку, який визначається виходячи із змісту завдання.
Стаття 1147. Зміна умов публічної обіцянки винагороди
1. Особа, яка публічно обіцяла винагороду, має право змінити завдання та умови надання винагороди.
2. Особа, яка приступила до виконання завдання, має право вимагати відшкодування збитків, завданих їй у зв’язку із зміною завдання.
3. Якщо у зв’язку зі зміною умов надання винагороди виконання завдання втратило інтерес для особи, яка приступила до його виконання до зміни умов, ця особа має право на відшкодування понесених нею витрат.
1. На підставі публічної обіцянки винагороди виникає одностороннє зобов’язання щодо виплати винагороди, боржником в якому є особа, що публічно сповістила про обіцянку винагороди. Кредитором у цьому зобов’язанні є будь-яка особа, яка на свій розсуд (без обов’язку) може прийняти рішення про виконання завдання, за яке дана обіцянка. Це зобов’язання в своєму розвиткові проходить декілька етапів (початок виконання кредитором завдання, здійснення окремих дій на виконання завдання, передання відповідного результату тощо).
2. Зміна завдання або умов надання винагороди впливає на зобов’язання, що розвивається. Слід звернути увагу на те, що зміна завдання і зміна умов надання винагороди визнаються у ч. 1 ст. 1147 ЦК різними явищами. Наслідки зміни завдання встановлені ч. 2 ст. 1147 ЦК. Наслідки зміни умов надання винагороди встановлені ч. 3 цієї статті. За особою, яка сповістила про публічну обіцянку винагороди, визнається право змінити завдання, що є предметом публічної обіцянки винагороди. Але на особу, яка сповістила про публічну обіцянку винагороди., покладається обов’язок відшкодувати збитки, завдані зміною завдання, якщо особа приступила до виконання завдання. До збитків за відповідних обставин може бути віднесена і частина неотриманої винагороди, що пропорційна виконаній частині завдання.
3. За особою, яка сповістила про публічну обіцянку винагороди, визнається право змінити умови виплати винагороди. Умови виплати винагороди не можуть стосуватися змісту завдання, оскільки зміні змісту завдання присвячені спеціальні правила. У разі зміни умов надання винагороди особа, яка приступила до виконання завдання, має право на відшкодування витрат (тобто відшкодовуються не всі збитки, а тільки витрати). Умовою відшкодування витрат особі, яка приступила до виконання завдання, є доведення нею тієї обставини, що у зв’язку зі зміною умов надання винагороди виконання втратило інтерес для особи, яка приступила до виконання. Застосовувати це положення буде вкрай важко внаслідок того, що виконання завдання за логікою речей не має самостійного інтересу для особи, яка його виконує, бо її інтерес полягає в отриманні винагороди. Очевидно, втрата інтересу має місце у випадках значного зменшення розміру винагороди або значного ускладнення умов її отримання.
Стаття 1148. Правові наслідки виконання завдання
1. У разі виконання завдання і передання його результату особа, яка публічно обіцяла винагороду (нагороду), зобов’язана виплатити її.
2. Якщо завдання стосується разової дії, винагорода виплачується особі, яка виконала завдання першою.
Якщо таке завдання було виконано кількома особами одночасно, винагорода розподіляється між ними порівну.
1. Юридичним фактом, що породжує зобов’язання особи, яка публічно обіцяла винагороду, є виконання завдання і передання його результату зазначеній особі.
2. Право на винагороду виникає у особи, яка виконала завдання, що полягає у здійсненні разової дії, першою. Якщо декілька осіб виконали таке завдання одночасно, обіцяна винагорода розподіляється між ними порівну.
Стаття 1149. Припинення зобов’язання у зв’язку з публічною обіцянкою винагороди
1. Зобов’язання у зв’язку з публічною обіцянкою винагороди припиняється у разі:
1) закінчення строку для передання результату;
2) передання результату особою, яка першою виконала завдання.
2. Особа, яка публічно обіцяла винагороду, має право публічно оголосити про припинення завдання.
У цьому разі особа, яка понесла реальні витрати на підготовку до виконання завдання, має право на їх відшкодування.
1. У цьому виданні вже зверталась увага на те, що в Цивільному кодексі не здійснюється достатньо чітке розмежування між поняттями договору та зобов’язання. Відсутнє в цьому Кодексі і достатньо чітке розуміння поняття зобов’язання. Тому в главах Цивільного кодексу, присвячених окремим видам зобов’язань, переважно йдеться про договори, в тому числі про їх припинення. Стосовно публічної обіцянки винагороди говорити про припинення договору недоречно. Тому йдеться про припинення зобов’язання.
2. Зобов’язання, боржником в якому є особа, що сповістила про публічну обіцянку винагороди, а кредиторами є невизначене коло осіб, які за певних умов можуть отримати право на виплату обіцяної винагороди, припиняється спливом строку виконання завдання (передання результату). Тобто, якщо в строк, встановлений ст. 1146 ЦК, результат не переданий, зобов’язання щодо виплати винагороди припиняється. Зобов’язання, підставою якого є публічна обіцянка винагороди, припиняється також виплатою винагороди, тобто належним його виконанням (ст. 599 ЦК).
3. Зобов’язання, яке виникло на підставі публічної обіцянки винагороди, може бути в будь-який час припинене одностороннім правочином особи, яка публічно обіцяла винагороду. Цей правочин має бути вчинений шляхом публічного оголошення про припинення завдання, за виконання якого була обіцяна винагорода. Унаслідок припинення завдання особа, яка понесла «реальні витрати» на підготовку до виконання завдання, має право на їх відшкодування. Оскільки якість нормативного матеріалу може мати значення для тлумачення не тільки викладеного правила, а й актів цивільного законодавства взагалі, звернемо увагу на таке: 1) поняття «реальних витрат» не означає нічого іншого, крім витрат, як вони розуміються в п. 1 ч. 2 ст. 22 ЦК. Це поняття («реальних витрат») в інших випадках у Цивільному кодексі не застосовується; 2) недостатньо логічним було встановлювати менш жорсткі наслідки припинення завдання особою, яка сповістила про публічну обіцянку винагороди (абзац другий ч. 2 ст. 1149 ЦК), та більш жорсткі наслідки для цієї особи, які настають унаслідок зміни завдання (ч. 2 ст. 1147 ЦК). Підкреслимо, що за браком логіки закон не може не застосовуватись.
§ 2. ПУБЛІЧНА ОБІЦЯНКА НАГОРОДИ ЗА РЕЗУЛЬТАТАМИ КОНКУРСУ
Стаття 1150. Право на оголошення конкурсу
1. Конкурс (змагання) має право оголосити фізична або юридична особа (засновник конкурсу).
2. Конкурс оголошується публічно через засоби масової інформації. Оголошення про конкурс може бути зроблено іншим чином.
3. Засновник конкурсу має право запросити до участі в ньому персональних учасників (закритий конкурс).
1. Застосовуючи за аналогією ч. 1 ст. 1150 ЦК в силу ст. 167, 168, 169 ЦК, слід визнати право не тільки фізичних та юридичних осіб, а й держави, Автономної Республіки Крим, територіальних громад оголошувати конкурси (бути засновниками конкурсів). Про ідентифікацію особи, яка оголосила конкурс, див. п. 4 коментаря до ст. 1144 ЦК.
2. Якщо видавець засобу масової інформації не гарантував ідентифікацію особи, яка оголосила конкурс, про її ідентифікацію мають подбати особи, які вирішили взяти участь у конкурсі.
3. Із ч. 3 ст. 1150 ЦК випливає, що конкурс може бути закритий (з персональним визначенням осіб, які запрошуються) і відкритий (без персонального визначення учасників). Відкритий конкурс не виключає визначення категорій осіб, які запрошуються до участі в конкурсі, та обмеження допуску до участі в конкурсі інших осіб.
Стаття 1151. Умови конкурсу
1. Засновник конкурсу повідомляє про його умови одночасно з оголошенням про конкурс або персонально кожному, хто виявив бажання брати участь у ньому.
2. Предметом конкурсу може бути результат інтелектуальної, творчої діяльності, вчинення певної дії, виконання роботи тощо.
3. За результатами конкурсу видається нагорода (премія). Кількість призових місць, вид нагороди (сума премії) за кожне призове місце тощо визначаються в умовах конкурсу.
Умовами конкурсу може бути обумовлено надання переможцеві лише морального заохочення.
4. Умовами конкурсу має бути передбачено строк подання творів на конкурс чи виконання певної дії.
5. Предмет конкурсу, нагорода (премія), яка має бути виплачена переможцеві, є істотними умовами оголошення конкурсу.
1. Оголошення про конкурс безпосередньо породжує відповідне одностороннє зобов’язання особи, яка його оголосила, якщо оголошення містить повідомлення про умови конкурсу. На стороні кредитора в цьому зобов’язанні може брати участь будь- яка особа, що виявила бажання, незалежно від повідомлення про участь особі, яка оголосила конкурс, про бажання взяти участь у конкурсі.
В іншому випадку умови конкурсу можуть повідомлятись кожному, хто виявив бажання брати участь у ньому. У такому випадку зобов’язання виникають з моменту персонального повідомлення про умови конкурсу. Кількість таких зобов’язань відповідає кількості учасників, оскільки при цьому обидві сторони зобов’язання персоніфікуються. Але і в такому випадку зобов’язання не втрачає одностороннього характеру: особа, яка оголосила конкурс, є боржником, який не має будь-яких прав стосовно учасників конкурсу.
2. Із ч. 2 ст. 1151 ЦК слід зробити висновок про те, що предметом конкурсу може бути будь-який результат, що не суперечить закону. Обов’язковим тільки є сам результат. Тобто конкурс на заміщення вакантної посади не підпадає під дію ст. 1151 ЦК. Конкурс на право укладення цивільно-правового договору також не підпадає під дію ст. 1150 — 1157 ЦК. Винагорода (премія), яку особа, що оголосила конкурс, має виплатити переможцю (переможцям) конкурсу, не є обов’язковою. Прямо передбачається, що переможцю конкурсу може бути надане лише моральне заохочення.
3. Предмет конкурсу є істотною умовою оголошення конкурсу як одностороннього правочину. Зазначення в ч. 5 ст. 1151 ЦК на нагороду (премію) як істотну умову положення конкурсу є некоректним, оскільки ч. 2 цієї статті допускає, щоб винагорода (премія) не встановлювалась. Строк подання творів на конкурс чи виконання певної дії, що є предметом конкурсу, також є істотною умовою оголошення про конкурс.
Стаття 1152. Зміна умов конкурсу
1. Засновник конкурсу має право змінити його умови до початку конкурсу. Зміна умов конкурсу після його початку не допускається. Про зміну умов конкурсу має бути оголошено в тому ж порядку, в якому було оголошено конкурс.
2. Якщо у зв’язку зі зміною умов конкурсу участь у ньому для особи втратила
інтерес або стала неможливою, ця особа має право на відшкодування засновником витрат, які були понесені нею для підготовки до участі в конкурсі.
1. Зміна умов конкурсу допускається до його початку. День чи момент початку конкурсу в Цивільному кодексі не визначається. Цей день чи момент має визначатись в оголошенні про проведення конкурсу. Якщо цей день чи момент не визначений, конкурс слід вважати таким, що почався з нуля годин наступного після оголошення дня. У такому випадку зміна умов конкурсу є неможливою, оскільки дата оголошення про проведення конкурсу і дата початку конкурсу співпадають. До початку конкурсу зміна його умов здійснюється в тому самому порядку, в якому було оголошено конкурс.
2. У разі зміни умов конкурсу засновник конкурсу зобов’язаний відшкодувати витрати (збитки у вигляді витрат), які понесла особа у зв’язку з підготовкою до участі в конкурсі. Такі правові наслідки настають, якщо у зв’язку із зміною умов конкурсу участь у ньому для особи втратила інтерес або стала неможливою. Звернемо увагу, що диференційований підхід Цивільного кодексу, який передбачає стосовно подібних правовідносин відшкодування збитків (ч. 2 ст. 1147), витрат (ч. 3 ст. 1147; ч. 2 ст. 1152; ст. 1153), реальних витрат (ч. 2 ст. 1149), обумовлений переважно не потребами суспільних відносин, які регулюються, а недостатньою опрацьованістю тексту Цивільного кодексу.
Стаття 1153. Відмова від проведення конкурсу
1. Засновник конкурсу має право відмовитися від його проведення, якщо проведення конкурсу стало неможливим за обставин, які від нього не залежать.
У разі відмови засновника від проведення конкурсу з інших підстав учасник конкурсу має право на відшкодування витрат, які були ним понесені для підготовки до участі у конкурсі.
1. Стаття 1153 ЦК надає засновнику конкурсу право відмовитися від його проведення, якщо проведення конкурсу стало неможливим з незалежних від нього обставин. Це оригінальне правило, яке доцільно проаналізувати з метою підвищення майстерності тлумачення актів цивільного законодавства. Неможливість проведення конкурсу з незалежних від засновника обставин може тлумачитись як відсутність вини засновника. За відсутності вини засновник конкурсу не може нести відповідальність перед кредитором (ч. 1 ст. 614 ЦК). Але законодавець вирішив більшою мірою забезпечити інтереси засновника конкурсу і встановив, що за відсутності вини (із-за обставин, які не залежать від засновника) відмова засновника від проведення конкурсу є правомірною. Чинне цивільне законодавство формулює численні правила про обов’язок відшкодувати збитки за відсутності правопорушення, але це допускається тільки на підставі спеціальних правил.
2. За відсутності обставин, зазначених в абзаці першому ст. 1153 ЦК, відмова від проведення конкурсу буде неправомірною. Відповідне правопорушення має визнаватись винним, якщо відсутні обставини, що виключать вину. Логічно в таких умовах покласти на засновника конкурсу відповідальність у вигляді обов’язку відшкодувати витрати особі, які понесені для підготовки до участі у конкурсі, тобто витрати, що знаходяться у причинному зв’язку з порушенням, якого припустився засновник конкурсу.
Стаття 1154. Переможець конкурсу
1. Переможцем конкурсу є особа, яка досягла найкращого результату.
2. Переможець конкурсу визначається в порядку, встановленому засновником
конкурсу. Результати конкурсу оголошуються в тому ж порядку, в якому його було оголошено.
3. Результати конкурсу можуть бути оскаржені заінтересованою особою до суду.
1. Умови конкурсу визначає його засновник. Але оголошені умови конкурсу є обов’язковими і для засновника. Неправильне визначення переможця конкурсу в результаті порушення умов конкурсу порушує права відповідних учасників конкурсу. Ці права підлягають захисту судом.
2. Стаття 1154 ЦК виходить із того, що переможцем конкурсу може бути одна особа. Проте умовами конкурсу може бути передбачене визнання всіх осіб, яким присуджені призи, переможцями конкурсу (ст. 1155 ЦК) або частина із цих осіб. Засновник конкурсу може присудити призи більшій кількості осіб, ніж це визначено умовами конкурсу. Це право має також конкурсна комісія, журі (за згодою засновника конкурсу).
Стаття 1155. Особливості оцінювання результатів інтелектуальної, творчої діяльності, які подані на конкурс
1. За наслідками оцінювання результатів інтелектуальної, творчої діяльності, які подані на конкурс, засновник конкурсу (конкурсна комісія, журі) може прийняти рішення про:
1) присудження усіх призових місць та нагород (премій), які були визначені умовами конкурсу;
2) присудження окремих призових місць, якщо їх було встановлено декілька, та нагород (премій);
3) відмову у присудженні призових місць, якщо жодна із робіт, поданих на конкурс, не відповідає його вимогам;
4) присудження заохочувального призу та (або) нагороди (премії).
1. Стаття 1155 ЦК стосується тільки результатів інтелектуальної, творчої діяльності, які подані на конкурс. Варіанти рішень, які можуть бути прийняті за наслідками оцінювання результатів інтелектуальної, творчої діяльності, що подані на конкурс, не вичерпуються тими, що названі в ст. 1155 ЦК. Але ці варіанти в будь-якому випадку мають відповідати умовам конкурсу. В іншому випадку до засновника конкурсу може бути пред’явлена, в тому числі в суді, вимога про виконання зобов’язання в натурі.
Стаття 1156. Права переможця конкурсу
1. Переможець конкурсу має право вимагати від його засновника виконання свого зобов’язання у строки, встановлені умовами конкурсу.
2. Якщо предметом конкурсу був результат інтелектуальної, творчої діяльності, засновник конкурсу має право подальшого їх використання лише за згодою переможця конкурсу.
3. Засновник конкурсу має переважне право перед іншими особами на укладення з переможцем конкурсу договору про використання предмета конкурсу.
1. Цивільний кодекс не вирішує питання про право учасника конкурсу, який подав твір чи інші результати своєї діяльності на конкурс, відмовитись від подальшої участі в конкурсі. Зазвичай це є неможливим, оскільки з моменту подання твору на конкурс між учасником та засновником конкурсу виникає зобов’язання, відмовитись від якого не мають права ні боржник, ні кредитор (ст. 525 ЦК). Відмова учасника, який подав твір на конкурс, від участі в конкурсі можлива, якщо таке передбачено умовами конкурсу. Крім того, слід враховувати, що з моменту подання твору на конкурс одностороннє зобов’язання засновника конкурсу перед учасником конкурсу, який подав свій твір на конкурс, доповнюється зустрічним зобов’язанням цього учасника конкурсу.
До зобов’язання учасника конкурсу, який став переможцем за результатами конкурсу, додаються його обов’язки утримуватися від дій, спрямованих на використання результату інтелектуальної, творчої діяльності, без згоди засновника конкурсу. Звертає на себе увагу чіткий вибір законодавцем засобів юридичної техніки при формулюванні ч. 2 ст. 1156 ЦК. Включивши до змісту цієї частини слово «лише», законодавець чітко визначив, що із цього правила прямо випливає заборона на використання переможцем конкурсу предмета конкурсу без згоди засновника конкурсу.
2. В інших учасників конкурсу (тих, які не стали його переможцями) також виникає зобов’язання перед засновником конкурсу: вони зобов’язані на вимогу засновника конкурсу укласти з ним договір про використання предмета конкурсу переважно перед іншими особами. Переважне право засновника конкурсу реалізується за інших рівних умов. Тобто переважне право засновника не може бути реалізоване, якщо учасник конкурсу домовився про укладення договору на використання предмета конкурсу на певних умовах, повідомив засновника конкурсу про умови, на яких може бути укладено договір, але засновник настоює на укладенні договору на менш вигідних для учасника конкурсу умовах.
Стаття 1157. Повернення учаснику конкурсу речі, поданої на конкурс
1. Подання учасником конкурсу речі на конкурс не припиняє його право власності на цю річ.
Умова конкурсу, за якою засновник конкурсу не повертає його учаснику річ, подану на конкурс, є нікчемною.
2. Засновник конкурсу може залишити у себе річ, подану на конкурс, лише за згодою учасника конкурсу. Якщо учасник конкурсу протягом місяця від дня оголошення його результатів не пред’явив вимогу про повернення йому речі, поданої на конкурс, вважається, що засновник конкурсу має право подальшого володіння нею.
Учасник конкурсу має право у будь-який час пред’явити вимогу про повернення йому речі, поданої на конкурс.
3. Якщо річ, подана на конкурс, не була подарована засновникові конкурсу або куплена ним, він може набути право власності на неї відповідно до статті 344 цього Кодексу (набувальна давність).
1. Подання речі на конкурс не може вести до передання засновнику конкурсу права власності на цю річ. Якщо умовами конкурсу передбачено перехід до засновника конкурсу права власності на річ, яка подана на конкурс, така умова є нікчемною. Нікчемною є і будь-яка інша умова про те, що річ, подана на конкурс, залишається у засновника конкурсу на будь-якій іншій підставі.
Лише за наявності згоди учасника, який подав річ на конкурс, засновник конкурсу може залишити річ у своєму володінні. Тут (в ч. 2 ст. 1157 ЦК) законодавець невдало зазначив на «лише», оскільки у випадках, коли учасник конкурсу не забирає річ, подану на конкурс, нерозумно було б робити висновок про те, що засновник конкурсу не має права володіти річчю, хоч би з метою її збереження. Отже, засновник конкурсу має право залишити річ у своєму володінні не тільки за наявності згоди учасника конкурсу, який подав цю річ на конкурс, а й у випадках, коли учасник не забрав свою річ. В останньому випадку засновник конкурсу має вважатися зобов’язаним зберігати річ. Через місяць після оголошення результатів конкурсу у засновника конкурсу виникає речове право — право володіння. Він і до цього мав таке право, але тоді воно мало інший характер. Виникнення у засновника конкурсу права володіння не позбавляє учасника конкурсу права власності на річ, подану на конкурс.
Він може витребувати її з володіння засновника конкурсу без обмеження позовною давністю, оскільки, володіючи річчю, засновник конкурсу не порушував право власності, а здійснював своє власне право, передбачене ч. 2 ст. 1157 ЦК. Лише при відмові засновника конкурсу виконати вимогу учасника конкурсу про повернення речі право власності учасника порушується. З дня, коли засновник конкурсу відмовився виконати цю вимогу, починається перебіг позовної давності. У цьому разі строк для захисту права власності учасника конкурсу обмежується позовною давністю.
2. Якщо річ залишилась у засновника конкурсу, він може набути право власності зі спливом набувальної давності.
ГЛАВА 79 ВЧИНЕННЯ ДІЙ В МАЙНОВИХ ІНТЕРЕСАХ ІНШОЇ ОСОБИ БЕЗ ЇЇ ДОРУЧЕННЯ
Стаття 1158. Право на вчинення дій в майнових інтересах іншої особи без її доручення
1. Якщо майновим інтересам іншої особи загрожує небезпека настання невигідних для неї майнових наслідків, особа має право без доручення вчинити дії, спрямовані на їх попередження, усунення або зменшення.
2. Особа, яка вчинила дії в майнових інтересах іншої особи без її доручення, зобов’язана при першій нагоді повідомити її про свої дії. Якщо ці дії будуть схвалені іншою особою, надалі до відносин сторін застосовуються положення про відповідний договір.
3. Якщо особа, яка розпочала дії в майнових інтересах іншої особи без її доручення, не має можливості повідомити про свої дії цю особу, вона зобов’язана вжити усіх залежних від неї заходів щодо попередження, усунення або зменшення невигідних майнових наслідків для іншої особи. Особа, яка вчиняє дії в майнових інтересах іншої особи без її доручення, зобов’язана взяти на себе всі обов’язки, пов’язані із вчиненням цих дій, зокрема обов’язки щодо вчинених правочинів.
1. Вчинення дій, про які йдеться у ст. 1158 — 1160 ЦК, є правом особи. Але реалізація цього права веде до виникнення на стороні цієї особи відповідного зобов’язання. Воно включає до свого змісту обов’язок при першій нагоді повідомити особі, в інтересах якої здійснюються дії без доручення, про здійснення цих дій. «При першій нагоді», з урахуванням принципу розумності, слід тлумачити як «негайно при появі можливості».
2. Схвалення особою, в майнових інтересах якої були здійснені дії, цих дій, дає підстави застосування до відносин сторін положень про відповідний договір.
3. За відсутності можливості повідомити особу, в майнових інтересах якої були вчинені дії, про ці дії, особа, що розпочала такі дії, зобов’язана вжити подальших залежних від неї заходів з метою попередження, усунення або зменшення невигідних майнових наслідків для іншої особи. Зокрема особа, що розпочала дії в майнових інтересах іншої особи, зобов’язана від свого імені вчинити необхідні правочини.
Стаття 1159. Надання звіту про вчинення дій в майнових інтересах іншої особи без її доручення
1. Особа, яка вчинила дії в інтересах іншої особи без її доручення, зобов’язана негайно після закінчення цих дій надати особі, в майнових інтересах якої були вчинені дії, звіт про ці дії і передати їй усе, що при цьому було одержано.
1. На особу, яка без доручення вчинила дії в майнових інтересах іншої особи, покладається обов’язок негайно після закінчення цих дій надати звіт про ці дії та передати усе, що при цьому було одержано, особі, в інтересах якої були вчинені дії.
Стаття 1160. Відшкодування витрат, понесених особою у зв’язку із вчиненням нею дій в майнових інтересах іншої особи без її доручення
1. Особа, яка вчинила дії в майнових інтересах іншої особи без її доручення, має право вимагати від цієї особи відшкодування фактично зроблених витрат, якщо вони були виправдані обставинами, за яких були вчинені дії.
2. Якщо особа, яка вчинила дії в майнових інтересах іншої особи без її доручення, при першій нагоді не повідомила цю особу про свої дії, вона не має права вимагати відшкодування зроблених витрат.
1. Із факту вчинення особою дій в майнових інтересах іншої особи без доручення на стороні особи, в інтересах якої були вчинені дії, виникає зобов’язання відшкодування особі, яка вчинила дії, фактично зроблені цією особою витрати в тих межах, в яких вони були виправдані обставинами, за яких були вчинені дії. Це зобов’язання не виникає, якщо особа не виконала обов’язок, передбачений ч. 2 ст. 1158 ЦК, — при першій нагоді не повідомила про вчинені дії.
ГЛАВА 80 РЯТУВАННЯ ЗДОРОВ’Я ТА ЖИТТЯ ФІЗИЧНОЇ ОСОБИ, МАЙНА ФІЗИЧНОЇ АБО ЮРИДИЧНОЇ ОСОБИ
Стаття 1161. Зобов’язання, що виникають внаслідок рятування здоров’я та життя фізичної особи
1. Шкода, завдана особі, яка без відповідних повноважень рятувала здоров’я та життя фізичної особи від реальної загрози для неї, відшкодовується державою у повному обсязі.
1. Зобов’язання щодо відшкодування майнової шкоди відповідно до ст. 1161 ЦК прийняла на себе держава. Таке зобов’язання на стороні держави виникає за наявності встановлених цією статтею таких умов: 1) завдання фізичній особі майнової шкоди; 2) ця особа без відповідних повноважень рятувала здоров’я та життя іншої фізичної особи; 3) реальність загрози життю та здоров’ю цієї іншої особи, від якої (загрози) було здійснене рятування.
2. Стаття 1161 ЦК не підлягає застосуванню, якщо особа, що здійснювала рятування, була уповноважена на здійснення відповідних дій. Повноваження, про які тут ідеться, можуть встановлюватись трудовим договором, цивільно-правовим договором, актами цивільного, трудового законодавства, актами публічного законодавства. Тому міліціонер не може бути кредитором у зобов’язаннях, на які поширюється чинність ст. 1161, 1162 ЦК, якщо йому завдано майнової шкоди у зв’язку з виконанням службових обов’язків або у зв’язку з виконанням ним обов’язку вжити заходів щодо рятування людей, як це передбачено частиною другою ст. 10 Закону «Про міліцію» [37]. Не можуть бути кредиторами у цих зобов’язаннях і медичні чи фармацевтичні працівники, яким завдано майнової шкоди внаслідок виконання трудових обов’язків або обов’язку надавати першу невідкладну медичну допомогу громадянам у разі нещасного випадку та в інших екстремальних ситуаціях (п. «б» частини першої ст. 78 Основ законодавства України про охорону здоров’я [53]).
3. Надалі виникає питання про причинний зв’язок між діями, спрямованими на рятування здоров’я та життя фізичної особи від реальної загрози, та майновою шкодою. У ст. 1161 ЦК на цю умову відшкодування майнової шкоди не вказується. І все ж відповідно до засад розумності (п. 6 ст. З ЦК) слід зробити висновок про те, що на підставі ст. 1161 ЦК майнова шкода відшкодовується державою у разі наявності причинного зв’язку між діями, спрямованими на рятування, та шкодою. За відсутності причинного зв’язку між рятуванням та шкодою, зобов’язання на підставі ст. 1161 ЦК виникнути не може. Інша справа, що причинний зв’язок у цьому випадку (як і в інших) не можна розуміти як безпосередній (прямий). Особа може рятувати життя та здоров’я людини під час нападу на неї зловмисників. Пізніше цій особі може бути безпосередньо завдано шкоди цими самими зловмисниками. Якщо в їх діях стосовно особи, яка рятувала потерпілого, складу злочину немає, і якщо ці особи не встановлені, підстав для застосування ст. 1177 ЦК немає, а підстави для застосування ст. 1161 ЦК є. Між майновою шкодою та діями особи, яка рятувала життя та здоров’я людини, безпосереднього (прямого) причинного зв’язку в такому випадку немає. Але причинний зв’язок, опосередкований діями зловмисників, є. Він і є одним із юридичних фактів, який тягне за собою виникнення зобов’язання, про яке йдеться. Отже, причинний зв’язок між рятуванням та майновою шкодою має місце при завданні такої шкоди не тільки під час рятування життя і здоров’я, а й пізніше.
4. Держава відшкодовує майнову шкоду відповідно до ст. 1161 ЦК тільки у випадках, коли відшкодування шкоди не може бути здійснене на підставі правових норм інституту відшкодування шкоди.
5. На підставі ст. 1161 ЦК відшкодовується шкода, завдана особі, тобто майнова шкода, завдана шляхом ушкодження здоров’я або смертю, майнова шкода, завдана майну особи, моральна шкода.
Стаття 1162. Зобов’язання, що виникають у зв’язку з рятуванням майна іншої особи
1. Шкода, завдана каліцтвом, іншим ушкодженням здоров’я або смертю фізичної особи, яка без відповідних повноважень рятувала від реальної загрози майно іншої особи, яке має істотну цінність, відшкодовується державою в повному обсязі.
2. Шкода, завдана майну особи, яка без відповідних повноважень рятувала від реальної загрози майно іншої особи, яке має істотну цінність, відшкодовується власником (володільцем) цього майна з урахуванням його матеріального становища.
Шкода відшкодовується з урахуванням майнового становища власника (володільця) майна, якому завдана шкода.
Розмір відшкодування шкоди не може перевищувати вартості майна, яке рятувалося.
1. Держава відшкодовує в повному обсязі майнову шкоду, завдану каліцтвом, іншим ушкодженням здоров’я або смертю фізичної особи за таких умов: 1) потерпіла особа здійснювала рятування майна іншої особи без відповідних повноважень; 2) майно мало істотну цінність; 3) загроза була реальною; 4) є причинний зв’язок, у тому числі опосередкований (непрямий) між діями щодо рятування та шкодою.
2. Майнова шкода, завдана майну особи, яка без відповідних повноважень здійснювала рятування майна іншої особи, яке має істотну цінність, від реальної загрози, підлягає відшкодуванню власником цього майна. При цьому не зазначається про те, що шкода відшкодовується повністю. Проте такий висновок випливає уже із формулювання «шкода... відшкодовується». З урахуванням матеріального становища особи, майно якої рятувалось, розмір відшкодування може бути зменшений. Крім того, розмір відшкодування не може перевищувати вартість майна, яке рятувалось.
ГЛАВА 81 СТВОРЕННЯ ЗАГРОЗИ ЖИТТЮ, ЗДОРОВ’Ю, МАЙНУ ФІЗИЧНОЇ ОСОБИ АБО МАЙНУ ЮРИДИЧНОЇ ОСОБИ
Стаття 1163. Усунення загрози життю, здоров’ю, майну фізичної особи або майну юридичної особи
1. Фізична особа, життю, здоров’ю або майну якої загрожує небезпека, а також юридична особа, майну якої загрожує небезпека, мають право вимагати її усунення від того, хто її створює.
1. Зобов’язання, що виникають у результаті створення загрози життю, здоров’ю, майну фізичної особи або майну юридичної особи, є новим інститутом у системі вітчизняного цивільного права. При застосуванні норм цього інституту слід враховувати його системні зв’язки з іншими інститутами цивільного права.
Стаття 1163 ЦК виходить із того, що зобов’язання між управненою особою та правопорушником виникає уже із факту створення загрози.
2. У разі створення загрози життю та здоров’ю фізична особа вправі вимагати усунення небезпеки, створеної внаслідок підприємницької або іншої діяльності, відповідно до ст. 282 ЦК. При цьому відповідно до ст. 275 ЦК фізична особа вправі захищати право на життя і здоров’я способами, встановленими главою 3 Цивільного кодексу, а також іншими способами, відповідно до характеру порушення. Стаття 1163 ЦК не виключає інших, ніж передбачені цією статтею, способів захисту права на життя і здоров’я, порушеного створенням загрози цьому праву.
3. Стосовно права власності ст. 386 ЦК встановлює дещо обмежені можливості захисту у випадках, коли ще не порушені правомочності власника володіти, користуватися та розпоряджатися майном, але є підстави передбачати можливість порушення цих правомочностей. У таких випадках власник може звернутись до суду з вимогою про заборону вчинення дій, які можуть порушити його право або з вимогою про вчинення певних дій для запобігання такому порушенню. Це за змістом відповідає вимозі усунення небезпеки, можливість пред’явлення якої передбачена ст. 1163 ЦК.
Стаття 1164. Наслідки неусунення загрози життю, здоров’ю, майну фізичної особи або майну юридичної особи
1. У разі неусунення загрози життю, здоров’ю, майну фізичної особи або майну юридичної особи заінтересована особа має право вимагати:
1) вжиття невідкладних заходів щодо усунення загрози;
2) відшкодування завданої шкоди;
3) заборони діяльності, яка створює загрозу.
1. Відповідно до ст. 1163 ЦК зобов’язання виникає із факту створення загрози життю, здоров’ю, майну фізичної особи або майну юридичної особи. Згідно зі ст. 1164 ЦК на стороні порушника, який створив загрозу життю, здоров’ю, майну фізичної особи або майну юридичної особи, відповідне зобов’язання виникає «у разі неусунення загрози...». Це не може тлумачитись як обмеження права на судовий захист, передбаченого ст. 124 Конституції [1] і п. 5 ст. 3 ЦК. У даному випадку законодавець визнав за відповідними суб’єктами певні права тільки за умови неусунення загрози, яка створена. Разом з тим слід враховувати, що способи захисту права, встановлені п. 1 і 3 ст. 1164 ЦК (вжиття невідкладних заходів щодо усунення загрози і заборона діяльності, яка створює загрозу), охоплюються вимогою усунення небезпеки, яка може бути пред’явлена уже в разі створення загрози.
2. Що стосується права на відшкодування шкоди, то виникнення його із факту невиконання вимоги про усунення небезпеки на підставі п. 2 ст. 1164 ЦК не виключає виникнення такого права на підставі ст. 275 ЦК (у разі створення небезпеки для життя чи здоров’я фізичної особи) або ст. 1166 ЦК (у разі створення загрози майну фізичної чи юридичної особи). Наприклад, власник, майну якого створена небезпека в результаті дій чи бездіяльності іншої особи, може не вимагати усунення цієї небезпеки від особи, яка її створила, а усунути небезпеку своїми силами і засобами чи доручити їх усунення третій особі. У цьому випадку власник вправі пред’явити вимогу про відшкодування шкоди на підставі ст. 1166 ЦК. Отже, суд не може відмовити у задоволенні вимоги про відшкодування моральної чи майнової шкоди (за її наявності), якщо факт створення загрози життю, здоров’ю, майну фізичної особи чи майну юридичної особи в суді доведений, але позивачем не надані докази пред’явлення до боржника вимоги про усунення відповідної небезпеки.
Стаття 1165. Відшкодування шкоди, завданої внаслідок неусунення загрози життю, здоров’ю, майну фізичної особи або майну юридичної особи
1. Шкода, завдана внаслідок неусунення загрози життю, здоров’ю, майну фізичної особи або майну юридичної особи, відшкодовується відповідно до цього Кодексу.
1. Ця стаття не формулює норм прямої дії. Вона відсилає до відповідних положень Цивільного кодексу. При цьому мається на увазі застосування положень не тільки ст. 1166 — 1208 ЦК, а й інших положень цього Кодексу.
ГЛАВА 82 ВІДШКОДУВАННЯ ШКОДИ
§ 1. ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ ПРО ВІДШКОДУВАННЯ ШКОДИ
1. До набрання чинності Цивільним кодексом 2003 р. чітко розмежовувались поняття збитків і шкоди (майнової шкоди): перше із них використовувалось при позначенні одного із видів відповідальності за порушення зобов’язань, а друге — абсолютних прав (на речі, на об’єкти інтелектуальної власності, на майнові праві, на нематеріальні блага). При цьому термін «збитки» використовувався також для позначення одного із способів відшкодування майнової шкоди — відшкодування її шляхом відшкодування збитків. При прийнятті Цивільного кодексу 2003 р. законодавець не без підстав дійшов висновку про те, що категорія шкоди може використовуватись і стосовно порушення зобов’язань. Зокрема, малось на увазі, що закон не повинен перешкоджати відшкодуванню в натурі шкоди, завданої через невиконання чи неналежне виконання зобов’язання. Тому як загальне поняття, що позначає один із наслідків порушення зобов’язань і порушення абсолютних прав, у ст. 22 ЦК використовується поняття шкоди. А відшкодування збитків тепер вважається одним із способів відшкодування шкоди, завданої порушенням як зобов’язання, так і абсолютних прав.
2. Використання терміна «шкода» («майнова шкода») як загального, що позначає наслідки порушення як зобов’язань, так і абсолютних прав, обумовлене також деякою вульгаризацією термінології. Так, збитки можуть бути завдані через пошкодження майна особи. Цю термінологію вирішили спростити. У такий спосіб з’явилося поняття шкоди, завданої майну (ч. 4 ст. 22; ч. 2 ст. 1021 ЦК). Сказати «збитки, завдані майну» було б неприйнятним, бо збитки є категорією, взятою із суспільних відносин, а поняття шкоди може стосуватись і суспільних відносин, і предмета, з приводу якого ці відносини виникли та існують.
3. Ідею визнання категорії шкоди загальною, що стосується порушення і зобов’язань, і абсолютних прав, законодавець послідовно провести не зміг. У ст. 623 ЦК, що поширюється виключно на випадки порушення зобов’язань, йдеться про відшкодування збитків, а шкода не згадується взагалі. Зазвичай ст. 623 ЦК інтерпретують так, що вона формулює спеціальні правила, які виключають застосування до випадків порушення зобов’язань загальних правил ст. 22 ЦК про відшкодування шкоди.
Абстрактно розмірковуючи, можна стверджувати, що відповідні правила ст. 623 і ст. 22 ЦК співвідносяться як спеціальні і загальні, оскільки правила ст. 623 ЦК за змістом і гіпотези, і диспозиції є вужчими, ніж відповідні правила ст. 22 ЦК. Але якщо така кваліфікація названих правил (як загального і спеціального) робиться для наступного висновку про переважне застосування правил ст. 623 ЦК як спеціальних, то це буде помилкою. Відповідні правила ст. 22 і ст. 623 ЦК не є несумісними. Тому ст. 623 ЦК не виключає застосування відповідних правил ст. 22 ЦК. У статтях, що присвячені окремим видам зобов’язань, у відповідних випадках також використовується термін «збитки», що не виключає відшкодування в натурі шкоди, завданої порушенням зобов’язань, тобто застосування ст. 22 ЦК. І все ж законодавець і після того, як стосовно наслідків порушення зобов’язань став уживати термін «збитки», виявився непослідовним і став використовувати термін «шкода» стосовно порушення окремих видів зобов’язань. Тут не йдеться про випадки, коли законодавець спеціальними правилами про окремі види договорів відсилає до положень глави 82 ЦК (ст. 711, 721, 928 ЦК). Про відповідальність перевізника за шкоду («фактичну») йдеться у ч. 2 ст. 924 ЦК. Для норм інституту перевезення термін «шкода» є звичним (ст. 13 Закону «Про транспорт» [65]; ст. 23 Закону «Про залізничний транспорт» [77]. Новим є використання терміна «шкода» в інституті комісії (ст. 1021 ЦК).
4. У зв’язку з викладеним застосуванням терміна «шкода» стосовно порушення зобов’язань дещо утруднюється визначення сфери дії положень глави 82 Цивільного кодексу. За терміном «шкода» визначити сферу дії норм, що формулюються в главі 82 Цивільного кодексу, неможливо. Тож треба використовувати інший критерій. На нього вже непрямо зазначалося у коментарі до цієї статті: таким критерієм є поділ цивільних правовідносин і прав на абсолютні і відносні. Якщо через порушення відносних прав завдається шкода управненій особі, то застосовуються положення, що стосуються окремих видів зобов’язань, а також загальні положення про правові наслідки порушення зобов’язань, що формулюються в главі 51 Цивільного кодексу. Якщо ж шкода завдається через порушення абсолютних прав, то застосовуються законодавчі положення глави 82 Цивільного кодексу.
Залишається тільки розмежувати відносні та абсолютні правовідносини.
5. Викладене у попередньому пункті стосується і тих випадків, коли між певними особами існують зобов’язальні правовідносини і в результаті порушення зобов’язання настають наслідки, які законодавець визнав за необхідне підпорядкувати інституту відшкодування шкоди. Ідеться про шкоду, завдану товаром неналежної якості, переданим особі у власність на підставі договору купівлі-продажу (ст. 711 ЦК), про шкоду, завдану товарами, роботами, послугами неналежної якості (ст. 16 Закону «Про захист прав споживачів»), про шкоду, завдану товарами, які були передані за договором дарування та які мають особливі властивості, про які дарувальник не повідомив обдаровуваного, або недоліки (ч. 2 ст. 721 ЦК), про шкоду, завдану каліцтвом, іншим ушкодженням здоров’я або смертю пасажира (ст. 928 ЦК). У цих випадках порушенням зобов’язання порушуються не тільки зобов’язальні (відносні) права, а й абсолютні права. Проте, за загальним правилом, порушення абсолютних прав через порушення зобов’язання вважається таким, що не виходить за межі даного зобов’язання і може тягти застосування положень глави 82 Цивільного кодексу лише в порядку аналогії закону. Зокрема ці положення не підлягають застосуванню у разі порушення права власності через порушення зобов’язальних правовідносин щодо найму (оренди), підряду, перевезення, комісії, управління майном тощо. Слід також враховувати, що порушення абсолютних прав може виходити за межі існуючого між сторонами зобов’язання. У таких випадках існуюче зобов’язання не перешкоджає виникненню зобов’язання відшкодування шкоди.
6. До відносин відшкодування шкоди, завданої каліцтвом або іншим ушкодженням здоров’я працівника чи смертю працівника в результаті нещасного випадку на виробництві або професійного захворювання, положення глави 82 Цивільного кодексу не застосовуються. Такі відносини регулюються Законом «Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності» [112] та ст. 2371 КЗпП [17].
7. Термін «шкода» використовується в главі 82 Цивільного кодексу як родове поняття, що охоплює собою два види шкоди — майнову і моральну (моральна шкода визначається в п. 9 ч. 2 ст. 16 ЦК також як немайнова). Лише логічне тлумачення (врахування контексту) дає підставу для висновку, що під шкодою у певних випадках розуміється або тільки майнова шкода (як у ч. 2, 3, 4 ст. 1166 ЦК) або тільки моральна шкода (як у п. 1, 2 ч. 2 ст. 1167 ЦК).
8. Зобов’язання відшкодування шкоди часто позначають як відповідальність. Це знайшло відображення і в заголовках ст. 1166, 1167 ЦК, в яких ідеться не про підстави виникнення зобов’язань відшкодування майнової і моральної шкоди, а про підстави відповідальності за завдану майнову і моральну шкоду. Можна було б стверджувати, що цивільно-правова відповідальність за майнову і моральну шкоду, завдану через порушення абсолютних прав, реалізується в зобов’язаннях відшкодування шкоди. Але слід враховувати, що законодавець ухилився від визначення поняття цивільно- правової відповідальності навіть у главі 51 Цивільного кодексу, що присвячена, зокрема, відповідальності. У назві цієї глави («Правові наслідки порушення зобов’язання. Відповідальність за порушення зобов’язання») йдеться і про наслідки порушення зобов’язання, і про відповідальність, що не дає будь-якої можливості для відмежування цивільно-правової відповідальності від інших наслідків порушення зобов’язання. За таких умов поняття цивільно-правової відповідальності значною мірою втрачає нормативне значення, принаймні для цілей тлумачення і застосування положень глави 82 Цивільного кодексу.
Разом з тим поняття цивільно-правової (цивільної) відповідальності зберігає певне нормативне значення. Так, у Законі «Про цивільну відповідальність за ядерну шкоду та її фінансове забезпечення» [142] йдеться про обмеження цивільної відповідальності за ядерну шкоду. Ці обмеження є загальними, тому вони стосуються і майнової, і моральної шкоди, а моральна шкода не може стягуватись понад граничні розмірі відповідальності за ядерну шкоду. Це стосується і інших випадків, коли законодавчими актами встановлюються обмеження цивільної відповідальності особи за завдану шкоду.
Стаття 1166. Загальні підстави відповідальності за завдану майнову шкоду
1. Майнова шкода, завдана неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю особистим немайновим правам фізичної або юридичної особи, а також шкода, завдана майну фізичної або юридичної особи, відшкодовується в повному обсязі особою, яка її завдала.
2. Особа, яка завдала шкоди, звільняється від її відшкодування, якщо вона доведе, що шкоди завдано не з її вини.
3. Шкода, завдана каліцтвом, іншим ушкодженням здоров’я або смертю фізичної особи внаслідок непереборної сили, відшкодовується у випадках, встановлених законом.
4. Шкода, завдана правомірними діями, відшкодовується у випадках, встановлених цим Кодексом та іншим законом.
1. Хоч ст. 1166 ЦК і має заголовок «Загальні підстави відповідальності за завдану майнову шкоду», все ж основний зміст частини першої цієї статті складає логічно несуворе визначення поняття зобов’язання відшкодування шкоди (цивільно-правової відповідальності за завдану майнову шкоду). Це визначення за формою схоже з логічно несуворими визначеннями окремих видів договорів у підрозділі 1 «Договірні зобов’язання» розділу III «Окремі види зобов’язань» Книги п’ятої «Зобов’язальне право» Цивільного кодексу. Основний зміст цього визначення складають слова «майнова шкода... відшкодовується в повному обсязі особою, яка її завдала». При тлумаченні цього законодавчого положення через його логічне перетворення виявляється правовий припис, який прямо випливає із нього та відповідно до якого особа, що завдала майнової шкоди іншій особі, зобов’язана цю шкоду відшкодувати.
2. Сторони зобов’язання відшкодування шкоди відповідно до термінології ст. 509 ЦК, в якій наводиться визначення поняття зобов’язання, можна визначити як боржника і кредитора, хоч у главі 82 Цивільного кодексу законодавець і уникає того, щоб використовувати ці терміни. Боржником у таких зобов’язаннях є особа, яка зобов’язана відшкодувати шкоду. Зазвичай боржником є особа, яка завдала шкоди. Але в численних випадках обов’язок відшкодувати шкоду спеціальними правилами покладається на іншу особу. Ці спеціальні правила підлягають переважному застосуванню перед загальним правилом ч. 1 ст. 1166 ЦК, що покладає обов’язок відшкодувати шкоду на особу, яка її завдала. Тож і боржником може бути або особа, що завдала шкоди, або особа, на яку покладено обов’язок відшкодувати шкоду, або обидві ці особи. Стосовно кредитора у зобов’язаннях відшкодування шкоди використовується термін «потерпілий» (наприклад, у ст. 1193, 1195 ЦК).
3. Відповідно до ч. 1 ст. 1166 ЦК можуть бути: кредитором — юридична або фізична особа, а боржником — «особа», що завдала шкоди. При тлумаченні поняття «особа» слід враховувати, що у Цивільному кодексі під особами розуміються фізичні і юридичні особи (ч. 1 ст. 2 ЦК). Звідси висновком від протилежного виявляється правовий припис, відповідно до якого сторонами зобов’язань відшкодування шкоди не можуть бути держава, Автономна Республіка Крим і територіальні громади. Цей правовий припис частково спростовується спеціальними положеннями Цивільного кодексу, якими обов’язок відшкодувати шкоду покладається на державу (ст. 1173 — 1176). У решті слід зробити висновок про те, що правовідносини, які виникають унаслідок заподіяння шкоди державою, Автономною Республікою Крим чи територіальною громадою або державі, Автономній Республіці Крим чи територіальній громаді, у частині мети зобов’язань відшкодування шкоди логічно є тотожними. Це підтверджується також положеннями ст. 167 — 169 ЦК, відповідно до яких держава, Автономна Республіка Крим і територіальні громади діють у цивільних відносинах на рівних правах з іншими учасниками цих відносин. Тому відповідні положення глави 82 Цивільного кодексу застосовуються до відносин з участю держави, Автономної Республіки Крим і територіальних громад усупереч правовому припису, який непрямо випливає із ч. 1 ст. 1166 ЦК, виявляються при тлумаченні висновком від протилежного та який не допускає участі у правовідносинах, на які поширюється чинність положень глави 82 Цивільного кодексу, держави, Автономної Республіки Крим та територіальних громад.
Зазначення в ч. 1 ст. 1166 ЦК про те, що майнова шкода відшкодовується «особою, яка її завдала», не може бути витлумачене у такий спосіб, що це виключає дію спеціальних правил, які покладають обов’язок відшкодування шкоди, завданої однією особою, на іншу особу. Такі правила повинні визначатись спеціальними правилами і підлягати переважному застосуванню, коли б вони встановлювали обов’язок відшкодування не тільки майнової, як ч. 1 ст. 1166 ЦК, а одночасно і моральної шкоди.
4. Лінгвістичне тлумачення ч. 1 ст. 1166 ЦК приводить до висновку про те, що текст цього законодавчого положення поділяється на дві частини сполучником «а також». Тому слова «неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю» можна віднести тільки до слів «особистим немайновим правам фізичної або юридичної особи» і не можна відносити до слів «шкода, завдана майну фізичної або юридичної особи». Цей висновок підтверджується і тією обставиною, що формулювання ч. 1 ст. 1166 ЦК до слів «а також» і після цих слів до слова «відшкодовується» є повністю самостійними (внаслідок використання на початку кожного із цих формулювань слів «шкода відшкодовується» і відсутності слів, які б вживались в одному із цих формулювань, а стосувались — обох). Слово «майнова», з якого починається ч. 1 ст. 1166 ЦК, не можна віднести до слів «шкода, завдана майну фізичної або юридичної особи». А висновок про те, що під «шкодою, завданою майну фізичної або юридичної особи» розуміється майнова шкода, слід зробити шляхом врахування заголовку ст. 1166 ЦК, де йдеться про майнову шкоду, та логічного тлумачення цього законодавчого положення: майну не можна завдати іншої шкоди, крім майнової.
Отже, слова «неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю» не можна віднести до слів «шкода, завдана майну фізичної або юридичної особи». За таких умов виникає запитання про те, чи завжди неправомірність рішень, дій або бездіяльності, якими завдана шкода, є умовою виникнення зобов’язань відшкодування шкоди? Стосовно майнової шкоди, завданої «особистим немайновим права фізичної або юридичної особи», поставлене запитання вирішується в ч. 1 ст. 1166 ЦК: ця шкода відшкодовується за умови, що вона завдана рішеннями, діями чи бездіяльністю, що мають ознаку неправомірності. Стосовно майнової шкоди, завданої «майну», на поставлене запитання слід дати таку відповідь.
У науковій літературі підставою виникнення зобов’язань відшкодування шкоди визнають так званий генеральний делікт: завдання шкоди саме по собі є деліктом, якщо тільки спеціальними правилами за учасниками цивільних правовідносин не визнається право на завдання шкоди за певних умов. З правовою конструкцією генерального делікту слід погодитись. Разом з тим є потреба в уточненні нормативної підстави генерального (загального) делікту. Відповідно до ч. 1 ст. 12 ЦК особа здійснює свої цивільні права вільно, на власний розсуд.
Право особи, закріплене в ч. 1 ст. 12 ЦК, конкретизується в законодавчих актах. У Конституції України [1], Цивільному кодексі, інших законах встановлюються особисті немайнові права фізичної особи. Із цих конституційних і законодавчих положень непрямо випливає і висновком від протилежного виявляється правовий припис, відповідно до якого будь-яка особа зобов’язана не порушувати особисті немайнові права інших осіб. Із положення ч. 1 ст. 319 ЦК, що надає власникові право на власний розсуд володіти, користуватися і розпоряджатися своїм майном, в аналогічний спосіб випливає обов’язок будь-якої особи не завдавати шкоди зазначеним правам власника. Загальна заборона завдавати шкоди правам інтелектуальної власності випливає із ч. 3 ст. 418 ЦК, відповідно до якої право інтелектуальної власності є непорушним. Слід однак враховувати, що в ч. 1 ст. 1166 ЦК не йдеться про шкоду, завдану праву інтелектуальної власності. Це обумовлене тим, що шкода, завдана майновим правам інтелектуальної власності, охоплюється формулюванням «шкода, завдана майну фізичної або юридичної особи», а завданням майнової шкоди особистим немайновим правам інтелектуальної власності охоплюється формулюванням «майнова шкода, завдана особистим немайновим правам». Завдання шкоди цивільним правам, таким чином, завжди є правопорушенням (крім встановлених винятків), оскільки порушує абсолютні права особи. Таке завдання шкоди і є тим генеральним (загальним) деліктом, який згадувався вище.
5. Із правила про обов’язок особи, що завдала майнової шкоди, відшкодувати її за умови неправомірності рішення, дії чи бездіяльності цієї особи, непрямо випливає і висновком від протилежного виявляється правовий припис, відповідно до якого шкода, завдана правомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, не відшкодовується. Виникає, однак, запитання про те, коли ж вони можуть бути визнані правомірними, якщо є загальна заборона порушувати цивільні права осіб. Заборона порушувати цивільні права осіб як загальне правило не може застосовуватись всупереч спеціальним законодавчим правилам, які дають дозвіл на завдання шкоди. Дозвіл на завдання майнової шкоди випливає із ст. 19 і 1169 ЦК, що визнають за особою право на самозахист та звільняють від обов’язку відшкодувати шкоду, завдану при здійсненні права на самозахист. Із ст. 1170 ЦК випливає право Верховної Ради на прийняття закону, що припиняє право власності на майно (воно може бути здійснене з дотриманням вимог частини п’ятої ст. 41 Конституції). Є і інші правила, що допускають здійснення дій, які урешті-решт завдають майнової шкоди особам. Ідеться, зокрема, про право відповідних органів і посадових осіб безперешкодно використовувати транспорті засоби, що належать юридичним і фізичним особам (п. 26 ст. 11 Закону «Про міліцію» [37]; п. 6 ст. 25 Закону «Про Службу безпеки України» [48]), про обмеження діяльності, в тому числі підприємницької особи як реакція на допущене нею порушення або і за відсутності порушення тощо.
6. Формулювання «шкода, завдана майну...» може бути задовільно інтерпретоване, якщо врахувати визначення майна, що наводиться в ст. 190 ЦК («Майном як особливим об’єктом вважаються окрема річ, сукупність речей, а також майнові права та обов’язки»). Важче піддається інтерпретації термін «майнова шкода, завдана... особистим немайновим правам...». На перший погляд це формулювання взагалі є нонсенсом, бо «особисті немайнові права... не мають економічного змісту» (ч. 2 ст. 269 ЦК). Це перше враження, очевидно, є правильним. І все ж суб’єкт, що здійснює тлумачення акта законодавства, повинен максимальною мірою прагнути зрозуміти думку правотворчого органу. Для цього слід порівняти ч. 1 ст. 1166 ЦК зі ст. 1162 ЦК. В обох цих законодавчих положеннях ідеться про «шкоду, завдану майну...». Поряд з цим у ст. 1162 ЦК йдеться про «шкоду, завдану каліцтвом, іншим ушкодженням здоров’я або смертю фізичної особи», а в ч. 1 ст. 1166 ЦК — про «майнову шкоду, завдану... особистим немайновим правам фізичної або юридичної особи». Ці два формулювання значною мірою співпадають. Тому наведене формулювання ч. 1 ст. 1166 ЦК може бути інтерпретоване, зокрема, як майнова шкода, завдана порушенням таких особистих немайнових прав, як право на життя, право на здоров’я, що випливають із ст. 3 Конституції України. Доцільно було б також врахувати, що в ч. 2 ст. 721 ЦК також йдеться про «шкоду, завдану майну» і «шкоду, завдану каліцтвом, іншим ушкодженням здоров’я або смертю». Разом з тим помітно, що із двох наведених вище формулювань формулювання ч. 1 ст. 1166 ЦК за змістом є значно ширшим, бо воно стосується порушення будь-яких особистих немайнових прав (а не тільки права на життя та здоров’я) і не тільки фізичної, а й юридичної особи. Але практичне значення формулювання «майнова шкода, завдана... особистим немайновим правам фізичної або юридичної особи» не слід переоцінювати, бо тут йдеться про майнову шкоду, тобто шкоду, завдану майну через порушення особистих немайнових прав. Урешті слід визнати, що формулюванням «шкода, завдана майну фізичної або юридичної особи» охоплюється і те явище, яке визначається в ч. 1 ст. 1166 ЦК як «майнова шкода, завдана... особистим немайновим правам...».
7. Поняття шкоди в главі 82 Цивільного кодексу не визначається. Не визначається воно і в інших положеннях цивільного законодавства. В Юридичній енциклопедії майнова шкода визначається як «зменшення чи знищення майнового суб’єктивного права, охоронюваного законом інтересу чи майнового блага, що спричиняє втрати у потерпілого». У судовій практиці вважається за можливе при визначенні наявності та обсягу шкоди, що завдана особі та підлягає відшкодуванню, керуватись визначенням збитків, що наводиться у ч. 2 ст. 22 ЦК (якщо шкода не відшкодовується в натурі).
8. До зобов’язань відшкодування шкоди застосовуються положення ч. 3 ст. 22 ЦК, відповідно до яких законом може бути передбачене відшкодування шкоди у меншому або більшому розмірі. Таке передбачається спеціальними правилами, які підлягають переважному застосуванню перед загальними правилами ст. 22 ЦК, хоча застереження, про яке йдеться та яке формулюється в ч. 3 ст. 22 ЦК, і не було включене до цієї статті. Утім, застереження такого змісту стали для вітчизняного цивільного права звичними. Вони можуть набути реального юридичного значення стосовно пізніше прийнятих законодавчих актів за умови, що законодавець визнає себе пов’язаним положеннями частини другої ст. 6 і частини другої ст. 19 Конституції України, що приписують державним органам, у тому числі і єдиному органу законодавчої влади, підпорядковувати свою діяльність Конституції і законам. На цей час прийняття законів, що суперечать раніше прийнятим законам, без внесення змін до останніх стало повсякденним явищем, що позбавляє будь-якого сенсу включення до законів положень про можливість встановлення спеціальними законами певних особливих правил.
Обмеження розміру шкоду, що підлягає відшкодуванню, встановлені ст. 6 Закону «Про цивільну відповідальність за ядерну шкоду та її фінансове забезпечення» [142] (обмежується загальний розмір відповідальності оператора за ядерну шкоду за кожний ядерний інцидент, розмір відшкодування за кожного померлого, розмір відповідальності перед кожним потерпілим за шкоду, заподіяну ушкодженням здоров’я і розмір відповідальності перед кожним потерпілим за завдану майнову шкоду). Ці правила не виключають застосування спеціальних правил ст. 318 КТМ [23], якими встановлюється граничний розмір відповідальності оператора ядерного судна за ядерну шкоду, заподіяну внаслідок одного ядерного інциденту з даним судном.
Граничні розміри шкоди, що підлягає відшкодуванню судновласником, встановлені ст. 352 КТМ [23].
9. Про причинний зв’язок між рішеннями, діями, бездіяльністю особи, що завдала шкоди, та шкодою, див. коментар до ст. 623 ЦК.
10. У ч. 2 ст. 1166 ЦК у своєрідний спосіб формулюється така підстава (за термінологією заголовку ст. 1166 ЦК) чи умова відповідальності за завдану майнову шкоду (виникнення зобов’язання відшкодування шкоди) як вина. Установлюється, що особа звільняється від обов’язку відшкодувати шкоду, якщо доведе, що шкоди завдано не з її вини. Звідси непрямо випливає і висновком від протилежного виявляється правовий припис, відповідно до якого особа несе обов’язок відшкодувати майнову шкоду, якщо не доведе відсутність своєї вини. Ці негативні наслідки дають підставу для висновку про те, що доведення відсутності вини є цивільно-процесуальним обов’язком особи, яка завдала шкоди. Із цієї процесуальної норми висновком від наступного правового явища до попереднього виявляється цивільно-правовий припис, згідно з яким особа, що завдала шкоди, несе обов’язок її відшкодування за умови наявності її вини. Це загальне правило, що не виключає встановлення спеціальних правил про виникнення зобов’язань відшкодування шкоди незалежно від вини. Цим загальним правилом охоплюється і завдання шкоди внаслідок дії непереборної сили, в тому числі і завдання шкоди каліцтвом або іншим ушкодженням здоров’я або смертю. І все ж законодавець передбачив можливість встановлення законом випадків, коли шкода, завдана каліцтвом, іншим ушкодженням здоров’я або смертю внаслідок непереборної сили, підлягає відшкодуванню.
11. При застосуванні ст. 1166 ЦК та інших положень чинного цивільного законодавства України слід враховувати положення ст. 56 Конституції [1] («Кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень»), а також ту обставину, що всі правові приписи Конституції України, незалежно від того, встановлені вони прямо чи непрямо, незалежно від того, випливають вони із положень Конституції прямо чи непрямо, і незалежно від виду логічної операції, за допомогою якої ці правові приписи виявляються при тлумаченні, мають вищу юридичну силу порівняно із законами. Зокрема, із наведеного конституційного положення непрямо випливає і методом логічного доповнення його тексту виявляється правовий припис, відповідно до якого шкода у випадках, передбачених ст. 56 Конституції, відшкодовується незалежно від вини. Цей правовий припис підлягає переважному застосуванню перед законодавчими положеннями, які умовою виникнення зобов’язань відшкодування шкоди, у яких держава, Автономна Республіка Крим чи орган місцевого самоврядування несе обов’язок відшкодування шкоди, визнають вину органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим, органу місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб.
Стаття 1167. Підстави відповідальності за завдану моральну шкоду
1. Моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини, крім випадків, встановлених частиною другою цієї статті.
2. Моральна шкода відшкодовується незалежно від вини органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим, органу місцевого самоврядування, фізичної або юридичної особи, яка її завдала:
1) якщо шкоди завдано каліцтвом, іншим ушкодженням здоров’я або смертю фізичної особи внаслідок дії джерела підвищеної небезпеки;
2) якщо шкоди завдано фізичній особі внаслідок її незаконного засудження, незаконного притягнення до кримінальної відповідальності, незаконного застосування як запобіжного заходу тримання під вартою або підписки про невиїзд, незаконного затримання, незаконного накладення адміністративного стягнення у вигляді арешту або виправних робіт;
3) в інших випадках, встановлених законом.
1. Моральна шкода, про яку йдеться у ст. 1167 ЦК, має визначатись відповідно до ч. 2 ст. 23 ЦК. Обов’язок доведення її наявності покладається на особу, що вимагає її відшкодування. Це випливає із ч. 1 ст. 60 ЦПК [33]. Слід також враховувати, що відповідно до ч. 4 ст. 60 ЦПК доказування не може ґрунтуватись на припущеннях. Разом з тим слід враховувати, що доказом завдання моральної шкоди є уже сам факт та особливості каліцтва, іншого ушкодженням здоров’я, факт знищення або пошкодження майна тощо.
2. У ч. 1 ст. 1167 ЦК зазначається на неправомірність рішення, дій або бездіяльності, якими завдано моральної шкоди, як підставу виникнення зобов’язань відшкодування моральної шкоди. Але слід враховувати, що в силу визнання за особою абсолютних майнових і немайнових прав будь-яке їх порушення є протиправним. Тому підставою виникнення зобов’язань відшкодування моральної шкоди не обов’язково має бути порушення конкретних правових приписів. Тут також підлягає застосуванню правова конструкція генерального (загального) делікту, про яку мова уже йшла вище.
3. Будь-яких особливостей причинного зв’язку між порушенням абсолютних прав, якого припустилася особа, що завдала моральної шкоди, та цією шкодою цивільне законодавство України не встановлює. Тому причинний зв’язок як одна із умов виникнення зобов’язань відшкодування моральної шкоди має встановлюватись у загальному порядку, про що йдеться у коментарі до ст. 623 ЦК.
4. Зазначення в ч. 1 ст. 1167 ЦК про те, що моральна шкода відшкодовується особою, яка її завдала, слід тлумачити з урахуванням абзацу другого п. 3 коментаря до попередньої статті.
5. На відміну від ч. 2 ст. 1166 ЦК, яка принцип вини закріплює непрямо (він непрямо випливає із цивільно-процесуального припису, що формулюється в цьому законодавчому положенні), ч. 1 ст. 1167 ЦК прямо зазначає на наявність вини як умову виникнення зобов’язання відшкодування моральної шкоди. Що стосується розподілу обов’язку доказування вини, то це питання цивільним законодавством не вирішується. Підстав для вирішення цього питання через застосування за аналогією відповідних правил ч. 1 ст. 614, ст. 617 або ч. 1 ст. 1166 ЦК немає, бо це питання є цивільно- процесуальним і вирішуватись воно має відповідно до загального правила ч. 1 ст. 60 ЦПК («Кожна сторона зобов’язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених статтею 61 цього Кодексу»), якщо з цього приводу не встановлено спеціального правила.
6. Частина друга ст. 1167 ЦК встановлює випадки, коли вина не визнається умовою виникнення зобов’язань відшкодування моральної шкоди та передбачає встановлення законом інших подібних випадків.
Якщо шкоди завдано каліцтвом, іншим ушкодженням здоров’я або смертю внаслідок дії джерела підвищеної небезпеки, вина не є умовою виникнення зобов’язання відшкодування моральної шкоди. Це досить чітке законодавче положення, але незрозумілим є його співвідношення з ч. З ст. 1187 ЦК, яка звільняє особу, що здійснює діяльність, яка є джерелом підвищеної небезпеки, від обов’язку відшкодувати шкоду (майнову і моральну) тільки у випадках, коли шкоди завдано внаслідок непереборної сили або умислу потерпілого. Значення різниці у змісті цих законодавчих положень не слід перебільшувати. Оскільки у п. 1 ч. 1 ст. 263 ЦК зміст поняття непереборної сили значно розширено (див. коментар до цієї статті), випадку як реального цивільно-правового явища не стало. Тож не стало і реальної різниці у змісті п. 1 ч. 2 ст. 1167 і ч. 5 ст. 1187 ЦК у частині підстави виникнення зобов’язання щодо відшкодування моральної шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров’я або смертю внаслідок дії джерела підвищеної небезпеки. І все ж це не виключає необхідності показати співвідношення п. 1 ч. 2 ст. 1167 ЦК і ч. 5 ст. 1187 ЦК. Ці два законодавчі положення не є несумісними. Тому питання про співвідношення між ними не може вирішуватись за правилом про переважне застосування спеціального закону. Частина 5 ст. 1187 ЦК встановлює, що непереборна сила і умисел потерпілого звільняють особу, діяльність якої створює підвищену небезпеку, від обов’язку відшкодувати шкоду, завдану такою діяльністю. Те саме встановлює і п. 1 ч. 2 ст. 1167 ЦК, доповнюючи підстави, за яких не виникає обов’язок відшкодувати моральну шкоду, завдану джерелом підвищеної небезпеки, іншими випадками відсутності вини особи, діяльність якої створює підвищену небезпеку. Це можна пояснити іншими словами у такий спосіб. Із ч. 5 ст. 1187 ЦК як спеціального правила, що не є несумісним з положенням п. 1 ч. 2 ст. 1167 ЦК, непрямо випливає і висновком від протилежного виявляється правовий припис, згідно з яким у решті випадків особа, діяльність якої створює підвищену небезпеку, відповідає за завдану шкоду, в тому числі моральну. Але це правило не може застосовуватись усупереч правилу, яке формулюється в п. 1 ч. 2 ст. 1176 ЦК і яке в частині моральної шкоди є загальним. Це треба враховувати, якщо до Цивільного кодексу будуть внесені зміни, і поняття випадку, на яке прямо зазначається в ст. 614 ЦК, знову набуде цивільно-правового значення.
7. Питання відшкодування шкоди (як майнової, так і моральної), завданої фізичній особі органами дізнання, попереднього (досудового) слідства, прокуратури і суду внаслідок «її незаконного засудження, незаконного притягнення до кримінальної відповідальності, незаконного застосування як запобіжного заходу тримання під вартою або підписки про невиїзд, незаконного затримання, незаконного накладення адміністративного стягнення у вигляді арешту або виправних робіт» вирішується ст. 1176 ЦК. За таких умов будь-якої потреби у включенні положення п. 2 ч. 2 ст. 1167 ЦК до Цивільного кодексу не було. Це законодавче положення не є несумісним з положеннями ст. 1176 ЦК чи ст. 1173 — 1175 ЦК. Воно не виключає застосування цих статей. Тим більше це не виключається, що п. 3 ч. 2 ст. 1167 ЦК передбачає встановлення законом інших випадків, коли моральна шкода відшкодовується за відсутності вини особи, яка цієї шкоди завдала.
Стаття 1168. Відшкодування моральної шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров’я або смертю фізичної особи
1. Моральна шкода, завдана каліцтвом або іншим ушкодженням здоров’я, може бути відшкодована одноразово або шляхом здійснення щомісячних платежів.
2. Моральна шкода, завдана смертю фізичної особи, відшкодовується її чоловікові (дружині), батькам (усиновлювачам), дітям (усиновленим), а також особам, які проживали з нею однією сім’єю.
1. Структура статті, що коментується, є недостатньо логічною. Тут спочатку йдеться про порядок відшкодування моральної шкоди, завданої каліцтвом або іншим ушкодженням здоров’я. Як виняток із загального правила ч. 5 ст. 23 ЦК, яка передбачає відшкодування моральної шкоди одноразово (якщо інше не передбачено договором або законом), ч. 1 ст. 1168 ЦК встановлює, що моральна шкода, завдана каліцтвом, іншим ушкодженням здоров’я, може відшкодовуватись не тільки одноразово, а й щомісячно.
Приймаючи рішення про порядок відшкодування моральної шкоди, суд має керуватись засадами добросовісності, справедливості та розумності (п. 6 ст. 3 ЦК), що входять до змісту принципу верховенства права.
2. У другій частині ст. 1168 ЦК вирішується питання про те, які особи є стороною в зобов’язанні відшкодування моральної шкоди (кредиторами) у випадках, коли моральна шкода завдана смертю потерпілого. Право на відшкодування моральної шкоди в таких випадках мають чоловік (дружина), батьки (усиновлювачі), діти (усиновлені) померлого, а також особи, які проживали з фізичною особою, що померла, однією сім’єю. При цьому законодавством не встановлюються ні черговість реалізації права на відшкодування моральної шкоди, ні порядок визначення розміру відшкодування на всіх осіб, що мають на це право, або часток кожної із цих осіб. За таких умов слід дійти висновку про те, що кожна із осіб, що перелічені в ч. 2 ст. 1168 ЦК, має право на відшкодування моральної шкоди незалежно від реалізації права на відшкодування моральної шкоди іншими особами, що підпадають під дію цього законодавчого положення. Визначення розміру моральної шкоди, що підлягає відшкодуванню на користь кожної із цих осіб, буде непростою задачею суду, який при цьому зобов’язаний керуватися принципами добросовісності, справедливості та розумності (п. 6 ст. 3 ЦК).
3. Із ч. 2 ст. 1168 ЦК непрямо випливає і висновком від протилежного виявляється правовий припис, відповідно до якого особи, що не названі в цій частині, права на відшкодування моральної шкоди, завданої смертю фізичної особи, не мають. Але ж там правові приписи не можуть застосовуватись усупереч загальному правилу ч. 1 ст. 23 ЦК, яка визнає за будь-якою особою право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав. Тому особи, що не згадуються в ч. 2 ст. 1168 ЦК, можуть вимагати відшкодування моральної шкоди, завданої смертю потерпілого. Але їм буде важко довести як порушення їх прав, так і наявність моральної шкоди на їх боці.
Стаття 1169. Відшкодування шкоди, завданої особою у разі здійснення нею права на самозахист
1. Шкода, завдана особою при здійсненні нею права на самозахист від протиправних посягань, у тому числі у стані необхідної оборони, якщо при цьому не були перевищені її межі, не відшкодовується.
2. Якщо у разі здійснення особою права на самозахист вона завдала шкоди іншій особі, ця шкода має бути відшкодована особою, яка її завдала. Якщо такої шкоди завдано способами самозахисту, які не заборонені законом та не суперечать моральним засадам суспільства, вона відшкодовується особою, яка вчинила протиправну дію.
1. Чинність ст. 1169 ЦК поширюється на зобов’язання відшкодування і майнової, і моральної шкоди.
2. Завдання шкоди при здійсненні права на самозахист є правомірним, якщо при цьому управнена особа не виходить за межі самозахисту, встановлені ст. 19 ЦК. Тому ст. 1169 ЦК є лише певною конкретизацією положення ч. 4 ст. 1166 ЦК (щоправда, чинність ст. 1169 ЦК виходить за межі ч. 4 ст. 1166 ЦК, оскільки поширюється і на зобов’язання відшкодування моральної шкоди).
3. Слова «якщо при цьому не були перевищені її межі» відносяться до слів «у стані необхідної оборони» і не відносяться до слів «шкода, завдана особою при здійсненні нею права на самозахист від протиправних посягань». Але і для здійснення права на самозахист від протиправних посягань за відсутності обставин необхідної оборони існують межі. Ці межі встановлені ст. 19 ЦК.
4. У ч. 2 ст. 1169 ЦК викладені два речення, що пов’язані контекстом. Тому обидва ці речення слід тлумачити у їх логічному зв’язку. Це означає, що шкода, завдана іншій особі при здійсненні права на самозахист, відшкодовується особою, яка вчинила протиправну дію, від якої здійснювався самозахист. І тільки у випадках, коли шкоди при здійсненні самозахисту завдано способами самозахисту, які заборонені законом та суперечать моральним засадам суспільства (тобто за умови, що особа при здійсненні самозахисту вийшла за межі ст. 19 ЦК), особа, що здійснювала самозахист, несе обов’язок відшкодування шкоди. Пред’явлення в таких випадках регресного позову особою, що здійснювала право на самозахист з порушенням вимог ч. 2 ст. 1169 та ст. 19 ЦК, до особи, від протиправних дій якої здійснювався самозахист, є можливим. Для цього є такі підстави, як протиправність цих дій, шкода на боці особи, що здійснювала самозахист. Є і причинний зв’язок між протиправними діями та цією шкодою, якщо тільки невиправдано і всупереч закону не звужувати зміст поняття причинного зв’язку. За наявності вини особи, що здійснювала протиправні дії, які стали підставою для самозахисту, будуть всі необхідні підстави для задоволення регресного позову.
Стаття 1170. Відшкодування шкоди, завданої прийняттям закону про припинення права власності на певне майно
1. У разі прийняття закону, що припиняє право власності на певне майно, шкода, завдана власникові такого майна, відшкодовується державою у повному обсязі.
1. Ця стаття стосується тих випадків, коли особа відповідно до закону має право власності на майно, але воно (право власності) підлягає припиненню в силу закону, який набув чинності в період знаходження майна у власності особи. Закон, що припиняє право власності, може передбачати націоналізацію певних видів майна чи конкретних майнових комплексів, заборону на перебування певних видів майна у окремих видів суб’єктів цивільного права.
2. Підставою відшкодування шкоди відповідно до ст. 1170 ЦК є виключно прийняття закону, що припиняє право власності. Оскільки про правопорушення в таких випадках вести мову недоречно, не може ставитись і питання про вину як умову виникнення зобов’язання щодо відшкодування шкоди.
3. Суб’єктом, що є боржником у зобов’язанні щодо відшкодування шкоди на підставі ст. 1170 ЦК, є держава. Позов про відшкодування шкоди слід пред’являти до держави як до суб’єкта цивільного права та Державного казначейства, яке здійснює повноваження щодо управління коштами Державного бюджету.
Стаття 1171. Відшкодування шкоди, завданої у стані крайньої необхідності
1. Шкода, завдана особі у зв’язку із вчиненням дій, спрямованих на усунення небезпеки, що загрожувала цивільним правам чи інтересам іншої фізичної або юридичної особи, якщо цю небезпеку за даних умов не можна було усунути іншими засобами (крайня необхідність), відшкодовується особою, яка її завдала.
Особа, яка відшкодувала шкоду, має право пред’явити зворотну вимогу до особи, в інтересах якої вона діяла.
2. Враховуючи обставини, за яких було завдано шкоди у стані крайньої необхідності, суд може покласти обов’язок її відшкодування на особу, в інтересах якої діяла особа, яка завдала шкоди, або зобов’язати кожного з них відшкодувати шкоду в певній частці або звільнити їх від відшкодування шкоди частково або в повному обсязі.
1. Цивільне законодавство не визнає права особи на завдання шкоди іншій особі у стані крайньої необхідності. Це дає підстави для висновку про те, що стан крайньої необхідності не виключає протиправності дій, якими особа, що перебуває у такому стані, завдає шкоди іншій особі. Не виключає крайня необхідність і вини особи, що діяла в стані крайньої необхідності. Тому ч. 1 ст. 1171 ЦК і покладає на особу, яка діяла в стані крайньої необхідності, обов’язок відшкодувати шкоду, завдану іншій особі. Тобто тут повторюються загальні правила ст. 1166, 1167 ЦК, що покладають на особу обов’язок відшкодувати шкоду (майнову і моральну), завдану іншій особі.
2. Особі, що діяла в стані крайньої необхідності, надається право пред’явити зворотну вимогу до особи, в інтересах якої здійснені дії в стані крайньої необхідності. При вирішенні спору, що є предметом регресного позову, слід враховувати неповноту визначення крайньої необхідності в ч. 1 ст. 1171 ЦК. Тому зворотна вимога, про яку йдеться у другому абзаці ч. 1 ст. 1171 ЦК, з урахуванням визначення крайньої необхідності в ч. 3 ст. 39 КК [25], може бути задоволена лише в частині, в якій завдана шкода не перевищує відвернену. У частині такого перевищення завдана шкода не підпадає під дію ст. 1171 ЦК і може бути відшкодована лише на загальних підставах.
3. Частина друга ст. 1171 ЦК підлягає застосуванню з урахуванням принципів добросовісності, справедливості та розумності (п. 6 ст. 3 ЦК). Тому розподіл обов’язку відшкодувати третій особі шкоду, завдану в стані крайньої необхідності, є мало вірогідним. Такий розподіл є можливим, коли розмір завданої шкоди перевищує розмір відверненої шкоди. Але ж вище зазначалося на те, що в частині такого перевищення завдана шкода не може бути кваліфікована як така, що завдана в стані крайньої необхідності. В інших випадках такий розподіл не відповідав би засадам справедливості, добросовісності та розумності.
4. Варіант повного або часткового звільнення особи, що діяла в стані крайньої необхідності, та особи, в інтересах якої були здійснені дії в такому стані, від обов’язку відшкодувати шкоду також є маловірогідним з огляду на засади добросовісності, справедливості та розумності, якщо тільки не йдеться про врахування матеріального становища особи, що завдала шкоди.
Стаття 1172. Відшкодування юридичною або фізичною особою шкоди, завданої їхнім працівником чи іншою особою
1. Юридична або фізична особа відшкодовує шкоду, завдану їхнім працівником під час виконання ним своїх трудових (службових) обов’язків.
2. Замовник відшкодовує шкоду, завдану іншій особі підрядником, якщо він діяв за завданням замовника.
3. Підприємницькі товариства, кооперативи відшкодовують шкоду, завдану їхнім учасником (членом) під час здійснення ним підприємницької або іншої діяльності від імені товариства чи кооперативу.
1. Роботодавці — юридичні та фізичні особи є боржниками у зобов’язаннях щодо відшкодування шкоди, завданої їх працівниками під час «виконання ними трудових обов’язків». Критерієм для розмежування випадків, коли відповідальність за дії працівника несе роботодавець, від випадків, коли така відповідальність покладається безпосередньо на працівника, є виконання працівником трудових обов’язків у момент правопорушення. Подальше уточнення цього критерію може бути здійснене з урахуванням абзацу сімнадцятого Переліку обставин, за яких настає страховий випадок державного соціального страхування громадян від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання [331]. Відповідно до цього абзацу за межі трудових відносин, в яких життя і здоров’я працівника підлягає обов’язковому державному страхуванню, виходять випадки ушкодження здоров’я або смерті при виясненні потерпілим особистих стосунків. Отже, за шкоду, заподіяну одним працівником іншому при виясненні ними особистих стосунків, відповідальність несе працівник — фізична особа, що заподіяла шкоду, хоча б при цьому обидва працівники не припиняли виконання трудових обов’язків. Ознака вияснення особистих стосунків підлягає використанню і стосовно випадків завдання шкоди іншій фізичній особі, що не знаходиться у трудових правовідносинах з тим самим роботодавцем. Слід враховувати, що ні ст. 8 ЦК, ні ст. 8 ЦПК [33] не допускають застосування до цивільних правовідносин підзаконних актів іншої галузевої належності: ст. 8 ЦК — тому, що не допускає застосування до цивільних відносин актів іншої галузевої належності, а ст. 8 ЦПК — тому, що не допускає застосування за аналогією підзаконних актів. Тому тлумачення формулювання «під час виконання... трудових... обов’язків» має здійснюватись з урахуванням засад добросовісності, справедливості та розумності. Розумно було б при тлумаченні наведеного формулювання врахувати згаданий вище Перелік.
Роботодавець несе відповідальність у вигляді відшкодування шкоди також у випадках, коли порушення, якого припустився працівник та яке завдало потерпілому майнової та моральної шкоди шляхом ушкодження здоров’я, не виходить за межі дисциплінарного проступку або, хоча і виходить за ці межі і кваліфікується як злочин або адміністративний проступок, але підпадає під дію статей Кримінального кодексу [25] чи Кодексу про адміністративні правопорушення [19], які встановлюють відповідальність за порушення, які одночасно є порушеннями трудових обов’язків. До таких злочинів та адміністративних проступків належать ті, які передбачені розділами X (злочини проти безпеки виробництва), XI (злочини проти безпеки руху та експлуатації транспорту) Кримінального кодексу, деякі із адміністративних проступків, що передбачені главами 5 (правопорушення в галузі життя і здоров’я населення), 8 (правопорушення в промисловості, будівництві), 9 (правопорушення в сільському господарстві, порушення ветеринарно-санітарних правил), 10 (правопорушення на транспорті, в галузі шляхового господарства і зв’язку) тощо. Якщо працівник, не перериваючи виконання трудових обов’язків, здійснює дії, які виходять за межі його трудових обов’язків, та які завдають шкоди іншій особі, завдану шкоду слід кваліфікувати як таку, що завдана під час виконання трудових обов’язків. Якщо ж працівник припинив виконання трудових обов’язків, хоча б на нетривалий час, та здійснив дії, що виходять за межі його трудової функції, шкода, яка завдана такими діями, має кваліфікуватись як така, що завдана не під час виконання трудових обов’язків.
2. Можна вести дискусію на тему про доцільність законодавчого рішення, викладеного в ч. 2 ст. 1172 ЦК, але це не може вплинути на тлумачення та застосування цього рішення. Отже, в усіх випадках, коли підрядник, здійснюючи дії за завданням замовника, завдав шкоди третій особі, обов’язок відшкодувати шкоду несе замовник. Разом з тим підрядник має вважатись таким, що діяв за завданням замовника, лише при безпосередньому виконанні ним роботи, передбаченої договором підряду. Якщо для прикладу взяти підрядника за договором будівельного підряду, то робота, яку він виконує, передбачається проектом, а не кошторисом, в якому враховуються всі витрати підрядника, зокрема на закупівлю та транспортування матеріалів, необхідних для виконання роботи. Звичайно, замовник на підставі загальних правил ст. 1166 ЦК має право пред’явити до підрядника вимогу про відшкодування йому шкоди, що виникла в результаті відшкодування ним (замовником) третій особі тієї шкоди, якої безпосередньо завдав цій особі підрядник.
3. Буквально ч. 2 ст. 1172 ЦК не допускає пред’явлення особою, якій шкоди завдав підрядник, що діяв за завданням замовника, вимоги про відшкодування шкоди безпосередньо до підрядника. Але виключати таку можливість не слід, зокрема у випадках неплатоспроможності замовника.
4. Частина 3 ст. 1172 ЦК поширюється на випадки завдання шкоди учасниками повних товариств або повними учасниками командитних товариств чи учасниками довірчих товариств третім особам при здійсненні ними підприємницької діяльності від імені зазначених видів товариств. Що стосується членів кооперативів, то вони як такі від імені кооперативу діяти не вправі, а шкода, якої вони заподіяли третім особам при виконанні ними трудових обов’язків, підлягає відшкодуванню на підставі ч. 1 ст. 1172 ЦК.
Стаття 1173. Відшкодування шкоди, завданої органом державної влади, органом влади Автономної Республіки Крим або органом місцевого самоврядування
1. Шкода, завдана фізичній або юридичній особі незаконними рішеннями, дією чи бездіяльністю органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування при здійсненні ними своїх повноважень, відшкодовується державою, Автономною Республікою Крим або органом місцевого самоврядування незалежно від вини цих органів.
1. Із контексту ст. 1173 ЦК та з урахуванням визнання права власності держави у ст. 326 ЦК, права власності Автономної Республіки Крим у п. 3 ч. 1 ст. 138 Конституції Автономної Республіки Крим, визнання держави та Автономної Республіки Крим учасниками цивільних відносин (ч. 2 ст. 2 ЦК), які діють на рівних правах з іншими учасниками цивільних відносин (ч. 1 ст. 167; ч. 1 ст. 168 ЦК), випливає, що за шкоду, яка завдана фізичній або юридичній особі незаконними рішеннями, дією чи бездіяльністю органів державної влади, відповідальність несе держава, а за шкоду, завдану органами влади Автономної Республіки Крим, відповідальність несе Автономна Республіка Крим. Відшкодування шкоди в порядку відповідальності держави за шкоду, заподіяну державними органами, здійснюється за рахунок Державного бюджету.
Відшкодування шкоди в порядку відповідальності за шкоду, заподіяну органами влади Автономної Республіки Крим, здійснюється за рахунок коштів бюджету Автономної Республіки Крим.
2. Стосовно відшкодування шкоди, завданої незаконним рішенням, дією або бездіяльністю органу місцевого самоврядування, встановлюється, що вона відшкодовується цим органом. Це інша правова конструкція, ніж та, що сформульована законодавцем стосовно відповідальності за шкоду, заподіяну органом державної влади чи органом влади Автономної Республіки Крим. Але є підстави стверджувати, що закон і в цьому випадку, покладаючи відповідальність безпосередньо на орган місцевого самоврядування, кінець кінцем не виключає відповідальності власника відповідних бюджетних коштів (коштів місцевого бюджету) — територіальної громади за незаконні рішення, дії чи бездіяльність органу місцевого самоврядування. Питання про покладення на орган місцевого самоврядування обов’язку відшкодувати шкоду, завдану органом місцевого самоврядування, має вирішуватись з урахуванням такого. У принципі, суб’єктами, що мають бути поставлені поряд з державою та Автономною Республікою Крим як суб’єкти, що відповідають за шкоду, завдану їх органами, є територіальні громади. Необхідність у визначенні якраз органів місцевого самоврядування як осіб, що відповідають за шкоду, завдану цими органами, зумовлена тим, що до органів місцевого самоврядування належать районні та обласні ради (абзац сьомий ст. 1 Закону «Про місцеве самоврядування в Україні» [85]), за зобов’язаннями яких територіальні громади відповідати не можуть. Питання про відповідальність цих органів має вирішуватись з урахуванням того, що на рівні областей і районів за рахунок джерел, установлених Бюджетним кодексом та законами про Державний бюджет України на відповідний рік, також формуються бюджети.
Але ж виникає запитання про те, у який спосіб перейти від органу місцевого самоврядування, що має відповідати за завдану ним шкоду не тільки відповідно до ст. 1173 ЦК, а й згідно із ст. 56 Конституції України [1], до територіальної громади, що має відшкодувати шкоду за рахунок місцевого бюджету, або до районного чи обласного бюджетів, що згідно із ст. 60 Закону «Про місцеве самоврядування в Україні» здійснюють повноваження щодо володіння, користування і розпоряджання відповідними об’єктами права комунальної власності, до яких згідно із частиною першою названої статті належать і доходи місцевих бюджетів. Цей перехід має здійснюватись шляхом застосування закону за аналогією. Підставою для цього є та обставина, що, встановлюючи обов’язок органів місцевого самоврядування відшкодовувати шкоду, ні ст. 56 Конституції, ні ст. 1173 ЦК не вирішують питання про те, як же має бути відшкодована шкода у випадках, коли орган місцевого самоврядування не має коштів, достатніх для відшкодування. А такі випадки виникають нерідко, оскільки органи місцевого самоврядування є юридичними особами, що фінансуються із відповідних бюджетів. Тому слід дійти висновку про те, що до відносин щодо відшкодування шкоди, завданої органами місцевого самоврядування у разі відсутності у останніх коштів, слід застосовувати за аналогією положення ст. 1173 ЦК, які покладають обов’язок відшкодування шкоди на тих учасників цивільних відносин (державу і Автономну Республіку Крим), що є власниками відповідних бюджетних коштів.
Отже, за відсутності в органів місцевого самоврядування коштів, достатніх для відшкодування шкоди, обов’язок відшкодування шкоди слід покласти на власників відповідних бюджетних коштів та органи, що здійснюють розпоряджання ними. Тому в позовних заявах та рішеннях судів доцільно було б зазначати на стягнення коштів в порядку відшкодування шкоди з органів місцевого самоврядування, а субсидіарно — з відповідних (сільського, селищного, міського, районного, обласного) бюджетів.
3. Зазначення в ст. 1173 ЦК про відшкодування шкоди незалежно від вини відповідних органів є лише конкретизацією правового припису, який непрямо випливає із ст. 56 Конституції України та виявляється при тлумаченні методом логічного доповнення нормативного тексту. Тому слід враховувати, що правило про відшкодування шкоди, завданої органами державної влади, органами влади Автономної Республіки Крим, органами місцевого самоврядування, незалежно від вини має юридичну силу конституційного положення.
Стаття 1174. Відшкодування шкоди, завданої посадовою або службовою особою органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування
1. Шкода, завдана фізичній або юридичній особі незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю посадової або службової особи органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування при здійсненні нею своїх повноважень, відшкодовується державою, Автономною Республікою Крим або органом місцевого самоврядування незалежно від вини цієї особи.
1. У ст. 1174 ЦК формулюється той самий принцип відповідальності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим, органу місцевого самоуправління за шкоду, заподіяну посадовими або службовими особами цих органів при здійсненні ними (цими особами) своїх повноважень, який (принцип) у ч. 1 ст. 1172 ЦК сформульований стосовно роботодавців, які відповідають за шкоду, завдану їх працівниками при виконанні трудових обов’язків. Але відповідальними за шкоду тут визначаються держава й Автономна Республіка Крим, а не державний орган чи орган влади Автономної Республіки Крим, що є стороною трудового договору, укладеного з посадовою чи службовою особою. Лише органи місцевого самоврядування називаються відповідальними за шкоду, заподіяну їх посадовими та службовими особами. Мається на увазі, що за шкоду, заподіяну посадовими та службовими особами сільських, селищних, міських рад, сільськими, селищними, міськими головами, відповідальність урешті несе територіальна громада. А за шкоду, завдану посадовими і службовими особами районних та обласних рад, відповідають ради, а за недостатності коштів має бути пред’явлений позов про стягнення відповідної грошової суми із районного чи обласного бюджету.
2. На відміну від ч. 1 ст. 1172 ЦК, відповідно до якої обов’язок юридичної особи відшкодувати шкоду, завдану її працівниками під час виконання ними трудових обов’язків, виникає за наявності вини працівника, яка має вважатись при цьому виною юридичної особи, ст. 1174 ЦК встановлює відповідальність органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим, органу місцевого самоврядування незалежно від вини посадової чи службової особи, яка при здійсненні своїх повноважень завдала шкоди юридичній або фізичній особі незаконним рішенням, дією чи бездіяльністю.
3. Оскільки ст. 1174 ЦК поширюється на зобов’язання щодо відшкодування шкоди, в яких боржником є орган державної влади, в цій статті також вказується на те, що таке зобов’язання виникає незалежно від вини посадової чи службової особи, яка при здійсненні своїх повноважень завдала фізичній або юридичній особі шкоди незаконним рішенням, дією або бездіяльністю.
Стаття 1175. Відшкодування шкоди, завданої органом державної влади, органом влади Автономної Республіки Крим або органом місцевого самоврядування у сфері нормотворчої діяльності
1. Шкода, завдана фізичній або юридичній особі в результаті прийняття органом державної влади, органом влади Автономної Республіки Крим або органом місцевого самоврядування нормативно-правового акта, що був визнаний незаконним і скасований, відшкодовується державою, Автономною Республікою Крим або органом місцевого самоврядування незалежно від вини посадових і службових осіб цих органів.
1. Щодо відшкодування шкоди, заподіяної фізичній або юридичній особі в результаті прийняття органом державної влади, органом влади Автономної Республіки Крим або органом місцевого самоврядування нормативно-правового акта, що був визнаний незаконним і скасований, застосовується та сама правова конструкція, що й стосовно відшкодування шкоди цими органами, якщо вона заподіяна іншим способом, ніж той, про який йдеться уст. 1175 ЦК. Відповідальність несуть ті самі суб’єкти незалежно від їх вини чи вини їх посадових або службових осіб.
2. Стаття, що коментується, підлягає застосуванню тільки у випадках, коли нормативно-правовий акт органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування визнається незаконним та скасовується, як це передбачено ч. 2 ст. 23 ЦК. У випадках коли закони чи інші правові акти або їх окремі положення визнаються Конституційним Судом України неконституційними та у зв’язку з цим втрачають чинність (частина друга ст. 152 Конституції України [1]), ст. 1175 ЦК застосовуватись не може. У таких випадках на підставі ч. 3 ст. 152 Конституції матеріальна і моральна шкода, завдана юридичним або фізичним особам застосуванням актів, що визнані неконституційними, відшкодовується державою. Конституційний Суд приймає рішення щодо конституційності законів та інших правових актів Верховної Ради України, актів Президента України, актів Кабінету Міністрів та правових актів Верховної Ради Автономної Республіки Крим (п. 1 ст. 13 Закону «Про Конституційний Суд України» [78]). У зв’язку з підсудністю таких справ Конституційному Суду суди загальної юрисдикції не можуть розглядати спори щодо відповідності названих актів Конституції України (п. 1 ст. 2, ст. 17 КАС [34]), але вони можуть розглядати справи про визнання незаконними і скасування на підставі ч. 2 ст. 21 ЦК указів Президента України, якщо вони суперечать закону, постанов чи розпоряджень Кабінету Міністрів, якщо вони суперечать закону чи указу Президента, правових актів Верховної Ради Автономної Республіки Крим, якщо вони суперечать закону або виходять за межі повноважень і суперечать указам Президента України або постановам чи розпорядженням Кабінету Міністрів.
3. Виокремлення адміністративної юрисдикції, віднесення до підсудності адміністративних судів справ щодо визнання незаконними (нечинними) та скасування нормативних актів, прийнятих органами державної влади, органами влади Автономної Республіки Крим, органами місцевого самоврядування, виключає відшкодування шкоди, завданої такими органами у сфері нормотворчої діяльності, за відсутності рішення адміністративного суду про визнання відповідного нормативно-правового акта незаконним (нечинним) та про його скасування.
Стаття 1176. Відшкодування шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органу дізнання, попереднього (досудового) слідства, прокуратури або суду
1. Шкода, завдана фізичній особі внаслідок її незаконного засудження, незаконного притягнення до кримінальної відповідальності, незаконного застосування як запобіжного заходу тримання під вартою або підписки про невиїзд, незаконного затримання, незаконного накладення адміністративного стягнення у вигляді арешту чи виправних робіт, відшкодовується державою у повному обсязі незалежно від вини посадових і службових осіб органу дізнання, попереднього (досудового) слідства, прокуратури або суду.
2. Право на відшкодування шкоди, завданої фізичній особі незаконними діями органів дізнання, досудового слідства, прокуратури або суду, виникає у випадках, передбачених законом.
3. Якщо кримінальну справу закрито на підставі закону про амністію або акта про помилування, право на відшкодування шкоди не виникає.
4. Фізична особа, яка у процесі дізнання, попереднього (досудового) слідства або судового розгляду шляхом самообмови перешкоджала з’ясуванню істини і цим сприяла незаконному засудженню, незаконному притягненню до кримінальної відповідальності, незаконному застосуванню як запобіжного заходу тримання під вартою або підписки про невиїзд, незаконному затриманню, незаконному накладенню адміністративного стягнення у вигляді арешту чи виправних робіт, не має права на відшкодування шкоди.
5. Шкода, завдана фізичній або юридичній особі внаслідок постановлення судом незаконного рішення в цивільній справі, відшкодовується державою в повному обсязі в разі встановлення в діях судді (суддів), які вплинули на постановлення незаконного рішення, складу злочину за обвинувальним вироком суду, що набрав законної сили.
6. Шкода, завдана фізичній або юридичній особі внаслідок іншої незаконної дії або бездіяльності чи незаконного рішення органу дізнання, попереднього (досудового) слідства, прокуратури або суду, відшкодовується на загальних підставах.
7. Порядок відшкодування шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органу дізнання, попереднього (досудового) слідства, прокуратури або суду, встановлюється законом.
(Із змін, від 01.12.2005)
1. Тлумачення і застосування ст. 1176 ЦК є однією із найскладніших проблем реалізації положень Цивільного кодексу. При прийнятті Цивільного кодексу та при внесенні змін до ст. 1176 ЦК (Законом від 1 грудня 2005 р.) законодавець не виявив належної уваги до ст. 56 Конституції. Якби така увага була виявлена, то можна було б зрозуміти, що будь-які особливості відповідальності за шкоду, заподіяну органами дізнання досудового слідства, прокуратури і суду, що обмежують право на відшкодування шкоди, будуть суперечити ст. 56 Конституції, а будь-які особливості порядку відшкодування частково будуть суперечити Конституції, а в решті — позбавлені будь-якої доцільності.
2. Проблема співвідношення між ст. 1176 ЦК і Законом «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів дізнання, досудового слідства, прокуратури і суду» [66] (далі в межах коментаря до ст. 1176 ЦК — «Закон») має вирішуватись з урахуванням такого. Із контексту ст. 1176 ЦК випливає, що законодавець чітко розмежовує підстави і обсяг відповідальності за завдану шкоду (вони встановлюються ч. 1 — 6 ст. 1176 ЦК), з одного боку, і порядок відшкодування шкоди, — з іншого. Тому із ч. 6 ст. 1176 ЦК, що передбачає встановлення законом (таким на цей час є Закон «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів дізнання, досудового слідства, прокуратури і суду») порядку відшкодування шкоди, непрямо випливає і висновком від протилежного виявляється правовий припис, відповідно до якого законом не можуть вирішуватись питання, які відповідно до контексту ст. 1176 ЦК не охоплюються поняттям порядку відшкодування шкоди. Звичайно, це не заважає чинності пізніше прийнятих законів, які будуть суперечити ст. 1176 ЦК, у тому числі і її частині сьомій, але раніше прийняті закони не можуть застосовуватись, якщо вони є несумісними із ст. 1176 ЦК, у тому числі і з правовим приписом, який непрямо випливає із ч. 7 ст. 1176 ЦК та виявляється висновком від протилежного та на який зазначалося вище.
Викладене дає підставу для висновку про те, що як такі, що не суперечать ст. 1176 ЦК, підлягають застосуванню положення ст. 3, 4 Закону, що конкретизують види майнової шкоди, які підлягають відшкодуванню, та передбачають відшкодування моральної шкоди. Разом з тим не підлягає застосуванню правовий припис, який непрямо випливає із п. 2 ст. 3 Закону, виявляється висновком від протилежного і відповідно до якого відшкодуванню не підлягають неотримані доходи, крім прибутку від частки у статутному фонді господарського товариства. Застосовується правило ч. 1 ст. 1176 ЦК, відповідно до якого шкода відшкодовується в повному обсязі, в тому числі і неотримані доходи. Не підлягає застосуванню і правовий припис, який непрямо випливає із частини четвертої ст. 4 Закону, виявляється висновком від протилежного і відповідно до якого не відшкодовується сума, на яку майно, вилучене у потерпілого, обезцінилось за період від його вилучення до повернення потерпілому (крім зниження його вартості внаслідок пошкодження).
3. Особливості, що встановлені ст. 1176 ЦК, стосуються шкоди, завданої діями, що перелічені у ч. 1 та ч. 5 цієї статті. У решті випадків шкода, заподіяна незаконними діями або бездіяльністю чи незаконними рішеннями органу дізнання, попереднього (досудового) слідства, прокуратури або суду, відшкодовується на загальних підставах. Формулювання «на загальних підставах» використовується не тільки у ч. 6 ст. 1176 ЦК, а і в ч. 1 ст. 1180 ЦК, ст. 1185 ЦК, абзаці другому ч. 1 ст. 1186 ЦК. Але не можна стверджувати, що у ч. 6 ст. 1176 ЦК це формулювання вживається у тому самому розумінні, що й в інших перелічених статтях. Коли законодавець відсилає до загальних норм, то слід мати на увазі, що загальні норми бувають двох видів: 1) загальні, які стосовно будь-яких інших норм, що регулюють ті самі відносини, не можуть бути визнані спеціальними (загальні норми, стосовно яких немає норм більш загальних); 2) загальні норми у відношенні до спеціальних, які (загальні норми), у свою чергу, є спеціальними стосовно більш загальних норм. Стосовно ч. 1 ст. 1180 ЦК, ст. 1185, абзацу другого ч. 1 ст. 1186 ЦК загальними нормами є ті, що формулюються в ст. 1166, 1167 ЦК. Тут проблеми пошуку загальних норм не виникає, оскільки є очевидним, які норми мають на увазі, коли законодавець відсилає до загальних норм. Стосовно норм, що формулюються в ст. 1176 ЦК, загальними є норми, що формулюються в ст. 1173, 1174 ЦК. Стосовно цих останніх, які розглядаються як спеціальні, загальними є норми, що формулюються в ст. 1166 і 1167 ЦК. Логічним був би висновок про те, що, вказуючи на загальні підстави відшкодування шкоди в ч. 6 ст. 1176 ЦК, законодавець відсилає до загальних щодо цього законодавчого положення норм, що формулюються в ст. 1173, 1174 ЦК, а не тих норм, що є загальними щодо названих.
Отже, формулювання ч. 6 ст. 1176 ЦК означає, що відповідальність несе держава за наявності підстав, установлених ст. 1166 ЦК, з урахуванням ст. 1173, 1174 ЦК, тобто незалежно від вини названих у цій частині органів чи посадових або службових осіб. Оскільки відповідно до ч. 6 ст. 1176 ЦК шкода відшкодовується на загальних підставах, в таких випадках не застосовується порядок відшкодування шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органу дізнання, попереднього (до- судового) слідства, прокуратури або суду, який (порядок) відповідно до ч. 7 ст. 1176 ЦК має встановлюватись законом.
4. Відповідальність на загальних підставах відповідно до ч. 6 ст. 1176 ЦК настає, зокрема, у випадках, передбачених ст. 1 Закону [66]. Це такі дії: 1) незаконне проведення в ході розслідування чи судового розгляду кримінальної справи обшуку, виїмки, незаконне накладення арешту на майно, незаконне відсторонення від роботи (посади), незаконне проведення інших процесуальних дій, що обмежують права фізичних осіб; 2) незаконна конфіскація майна (крім випадків застосування кримінального покарання), незаконне накладення штрафу (крім випадків застосування кримінального покарання);
3) незаконне проведення оперативно-розшукових заходів, передбачених законами «Про оперативно-розшукову діяльність» [47], «Про організаційно-правові основи боротьби з організованою злочинністю» [54] та іншими актами законодавства.
5. Відповідно до ч. 2 ст. 1176 ЦК зобов’язання щодо відшкодування шкоди виникає у разі: 1) постановлення судом виправдувального вироку; 2) скасування незаконного вироку суду; 3) закриття кримінальної справи органом попереднього (досудового) слідства; 4) закриття провадження у справі про адміністративне правопорушення. Але самі по собі ці обставини не є достатніми для виникнення зобов’язання щодо відшкодування шкоди. Якщо не було незаконних дій чи рішень органів, зазначених у заголовку і тексті ст. 1176 ЦК, названі обставини не породжують зобов’язання щодо відшкодування шкоди. Так, п. 1 — 4 частини першої ст. 7 Кримінально-процесуального кодексу [16] передбачають можливість закриття провадження у справі у зв’язку з дійовим каяттям, примиренням обвинуваченого з потерпілим, застосуванням до неповнолітнього примусових заходів виховного характеру, передачею особи на поруки колективу підприємства, установи чи організації. Закриття провадження в кримінальній справі з таких підстав зазвичай означає, що притягнення до кримінальної відповідальності чи застосування запобіжних заходів було законне, а тому воно (закриття провадження) не тягне виникнення зобов’язання щодо відшкодування шкоди.
6. Із положення ч. З ст. 1176 ЦК про те, що право на відшкодування шкоди не виникає у разі закриття кримінальної справи на підставі закону про амністію або акта про помилування, не може бути підставою для спростування коментаря, викладеного в попередньому пункті, про те, що таке право не виникає також у разі закриття провадження у кримінальної справі з підстав, передбачених у п. 1 — 4 частини першої ст. 7 КПК.
7. Якщо особа перешкоджала з’ясуванню істини шляхом самообмови і цим сприяла прийняттю рішень чи здійсненню дій, які є підставою для відшкодування шкоди та передбачені ч. 1 ст. 1176 ЦК, ця особа не отримує права на відшкодування шкоди. При цьому термін «самообмова» має тлумачитись як дача показань чи інші дії, що здійснені свідомо з метою перешкодити встановленню істини. Якщо ж особа здійснила самообмову не власного волею, а під погрозою чи в результаті насильства, такі дії не можуть кваліфікуватись як самообмова.
8. Частина 5 ст. 1176 ЦК вкрай обмежує можливість відшкодування шкоди, завданої фізичній або юридичній особі постановленням судом незаконного рішення у цивільній справі. Така шкода відшкодовується державою в повному обсязі, але тільки тоді, коли в діях судді (суддів), які вплинули на постановлення незаконного рішення, встановлено склад злочину. Це має бути встановлено обвинувальним вироком суду, що набрав законної сили. Слід, однак, враховувати, що ст. 1176 ЦК суперечить ст. 56 Конституції [1], а тому не може застосовуватись. Отже, у випадках, коли особі завдано шкоди (майнової та/або моральної) постановленням незаконного рішення у цивільній справі, шкода підлягає відшкодуванню, хоча б у діях судді (суддів) і не було встановлено склад злочину. Але скасування незаконного рішення слід визнати обов’язковою умовою відшкодування шкоди, бо законність рішення не може встановлюватись в інших процесуальних формах, ніж ті, що передбачені процесуальним законодавством. Лише рішення Європейського Суду з прав людини, яким визнається, що держава (Україна) порушила права людини через прийняття судового рішення, що суперечить Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, є достатнім для висновку про те, що відповідне судове рішення є незаконним, а держава зобов’язана відшкодувати шкоду (майнову і моральну), завдану таким рішенням.
9. Із ч. 7 ст. 1176 ЦК випливає, що законом має бути встановлений порядок відшкодування шкоди, завданої незаконними рішеннями, дією чи бездіяльністю органу дізнання, попереднього (досудового) слідства, прокуратури або суду. Цей порядок має поширюватись на всі види зобов’язань, що виникають внаслідок заподіяння шкоди цими органами: 1) на зобов’язання, що виникають незалежно від вини такого органу, його посадових і службових осіб (ч. 1 — 2 ст. 1176 ЦК); 2) на зобов’язання, що виникають внаслідок дій судді (суду), які вплинули на постановлення незаконного рішення суду у цивільній справі, якщо в діях судді (суддів) встановлено склад злочину за обвинувальним вироком, що набрав законної сили (ч. 5 ст. 1176 ЦК); 3) на зобов’язання, що виникають на загальних підставах (ч. 6 ст. 1176 ЦК). В останньому випадку законом, про який ідеться, не повинні встановлюватись особливості, що стосуються підстав відшкодування шкоди, оскільки ці підстави визначені у ч. 6 ст. 1176 ЦК як загальні.
10. Викладене в попередньому пункті коментаря означає, що в частині визначення порядку відшкодування зберігає чинність Закон «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів дізнання, попереднього слідства, прокуратури і суду» [66]. Але в частині, в якій цей Закон суперечить Конституції України, він не може визнаватись чинним. По-перше, припис звертатись із заявою чи клопотанням про визначення розміру відшкодування до органу дізнання, попереднього слідства, прокуратури, в результаті дій яких (у результаті дій посадових осіб яких) завдана шкода, обмежує доступ до правосуддя, суперечить п. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод [5]. Тому цей припис є нечинним. По-друге, звернення до цих органів з ініціативи потерпілого є можливим, але ж постанова, яка має бути винесена у місячний термін після такого звернення, не визнається Законом «Про виконавче провадження» [100] виконавчим документом, що підлягає виконанню державною виконавчою службою. По-третє, передбачається можливість оспорення в суді зазначеної постанови або безпосереднього звернення до суду, якщо шкода завдана незаконним вироком суду. Але ж і суд постановляє при цьому лише ухвалу про визначення розміру шкоди, а не про стягнення її за рахунок коштів Державного бюджету України чи за рахунок підприємств, установ, організацій, яким майно потерпілого було передане безоплатно. Така ухвала не може бути підставою для стягнення коштів з Державного бюджету чи юридичних осіб.
У зв’язку з цим слід зробити висновок про те, що відшкодування шкоди (майнової і моральної), завданої органами дізнання, попереднього слідства, прокуратури і суду, здійснюється шляхом звернення фізичної особи з позовом. Відповідачем за таким позовом мають визнаватись держава Україна і Державне казначейство України, а третьою особою — орган, діями якого (діями працівників якого) особі завдано шкоди.
11. Позови про відшкодування шкоди, заподіяної фізичній особі незаконним засудженням, незаконним притягненням до кримінальної відповідальності, незаконним
застосуванням взяття під варту як запобіжного заходу, незаконним накладенням адміністративного стягнення у вигляді арешту чи виправних робіт можуть пред’являтися позивачем за місцем його проживання або за місцем знаходження відповідача (ч. 4 ст. 110 ЦПК [33]). Сторони у таких спорах звільняються від сплати державного мита (п. 6 ст. 4 Декрету «Про державне мито» [206]).
12. Суперечить ст. 56 Конституції [1] і не може застосовуватись положення частини четвертої ст. 4 Закону, відповідно до якого у разі неможливості повернення в натурі потерпілому вилученого у нього майна, його вартість відшкодовується за рахунок тих підприємств, установ, організацій, яким це майно було передане. Конституція визнає, що відшкодування здійснюється державою. Положення частини четвертої ст. 4 Закону, що визнає переважним способом відшкодування шкоди повернення вилученого майна, формулює спеціальне правило, що зберегло чинність після набрання чинності Цивільним кодексом з урахуванням ч. 7 ст. 1176 ЦК.
13. Виконання рішення суду про стягнення майнової і моральної шкоди здійснюється органами Державної виконавчої служби в порядку, який уперше було встановлено ст. 47 Закону «Про Державний бюджет на 2004 рік» [168]. Постанова про відкриття виконавчого провадження надсилається Державному казначейству України. У постанові встановлюється строк для добровільного виконання рішення суду, який не може перевищувати семи днів (ст. 24 Закону «Про виконавче провадження»). У межах цього строку Державне казначейство України списує суму відшкодування з єдиного казначейського рахунка Державного бюджету України. Якщо сума, що списується, виходить за межі бюджетних призначень, подаються відповідні пропозиції щодо виділення коштів із резервного фонду Державного бюджету або про внесення змін до закону про Державний бюджет України. Ці правила, в основному, відтворюються в ст. 29 Закону «Про Державний бюджет України на 2009 рік» [198]. Отже, на цей час створено механізм, що забезпечує реальне відшкодування державою шкоди, заподіяної фізичній особі незаконними діями органів дізнання, попереднього слідства, прокуратури і суду.
14. До позовів про відшкодування шкоди відповідно до ст. 1176 ЦК застосовується загальний строк позовної давності.
15. Положення про застосування Закону України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів дізнання, попереднього слідства, прокуратури і суду» [358] було прийняте Міністерством юстиції, Генеральною прокуратурою, Міністерством фінансів за погодженням з Верховним Судом, Міністерством внутрішніх справ і Службою безпеки відповідно до повноваження, наданого названим органам постановою Верховною Ради «Про введення в дію Закону «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів дізнання, попереднього слідства, прокуратури і суду» [222]. Тому немає підстав заперечувати чинність згаданого Положення. Разом з тим воно не може бути визнане чинним у частині, в якій воно суперечить Цивільному кодексу.
16. Будь-які обмеження права фізичних осіб на відшкодування шкоди, завданої незаконними діями органів дізнання, попереднього слідства, прокуратури і суду, які (обмеження) встановлені підзаконними актами, є нечинними. Це стосується, зокрема, п. З Положення про застосування Закону України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів дізнання, попереднього слідства, прокуратури і суду». Цим пунктом встановлено, що право на відшкодування шкоди фізичній особі, яка була засуджена судом, виникає у випадках повної його реабілітації. Якщо мали місце незаконні дії чи рішення, що зазначені у ч. 6 ст. 1176 ЦК і якщо ними завдано шкоди фізичній особі, ця шкода підлягає відшкодуванню, хоча повної реабілітації особи і не відбулося.
Стаття 1177. Відшкодування майнової шкоди фізичній особі, яка потерпіла від злочину
1. Майнова шкода, завдана майну фізичної особи внаслідок злочину, відшкодовується державою, якщо не встановлено особу, яка вчинила злочин, або якщо вона є неплатоспроможною.
2. Умови та порядок відшкодування майнової шкоди, завданої майну фізичної особи, яка потерпіла від злочину, встановлюються законом.
1. Стаття, що коментується, переважно не формулює норм прямої дії, які б регулювали відносини щодо відшкодування майнової шкоди, завданої фізичній особі внаслідок злочину. Установлено лише, що держава відшкодовує майнову шкоду, завдану майну фізичної особи злочином, якщо не встановлено особу, яка вчинила злочин, або якщо така особа встановлена, але вона є неплатоспроможною. Інші умови та порядок відшкодування майнової шкоди, завданої майну фізичної особи внаслідок злочину, мають визначатись законом. Зазначення при цьому про встановлення законом не тільки порядку, а й умов відшкодування шкоди виключає пряме застосування ст. 1177 ЦК до прийняття відповідного закону.
2. Порівняння ст. 1177 ЦК зі ст. 1207 ЦК дає підстави для висновку про те, що ст. 1177 ЦК застосовується тільки при завданні майнової шкоди майновим правам. При завданні майнової шкоди шляхом каліцтва, іншого ушкодження здоров’я або внаслідок смерті особи, що потерпіла від злочину, застосовується ст. 1207 ЦК.
3. Особа, яка вчинила злочин, вважається не встановленою, коли слідчим винесено постанову про зупинення досудового слідства у кримінальній справі на підставі п. З частини першої ст. 206 Кримінально-процесуального кодексу України [16]. Особа, яка вчинила злочин, вважається неплатоспроможною, якщо при прийнятті заходів забезпечення цивільного позову або при виконанні вироку у частині майнового стягнення виявляється, що у цієї особи відсутнє майно, на яке може бути звернено стягнення, або якщо цього майна недостатньо для відшкодування шкоди в порядку виконання вироку суду.
4. Хоч ст. 1177 ЦК і не передбачає можливості пред’явлення державою, за рахунок якої фізичній особі відшкодована шкода, завдана злочином, регресного позову до особи, що вчинила злочин та завдала шкоди в такий спосіб, пред’явлення такого позову є можливим відповідно до загальних правил про відшкодування шкоди.
5. Стаття 1177 ЦК не виключає пред’явлення потерпілим від злочину вимоги до особи, що вчинила злочин та завдала майнової шкоди своїми злочинними діями, про відшкодування майнової шкоди. Але така вимога не може бути задоволена судом, якщо відшкодування шкоди здійснено державою.
Стаття 1178. Відшкодування шкоди, завданої малолітньою особою
1. Шкода, завдана малолітньою особою (яка не досягла чотирнадцяти років), відшкодовується її батьками (усиновлювачами) або опікуном чи іншою фізичною особою, яка на правових підставах здійснює виховання малолітньої особи, — якщо вони не доведуть, що шкода не є наслідком несумлінного здійснення або ухилення ними від здійснення виховання та нагляду за малолітньою особою.
2. Якщо малолітня особа завдала шкоди під час перебування під наглядом навчального закладу, закладу охорони здоров’я чи іншого закладу, що зобов’язаний здійснювати нагляд за нею, а також під наглядом особи, яка здійснює нагляд за малолітньою особою на підставі договору, ці заклади та особа зобов’язані відшкодувати шкоду, якщо вони не доведуть, що шкоди було завдано не з їхньої вини.
3. Якщо малолітня особа перебувала в закладі, який за законом здійснює щодо неї функції опікуна, цей заклад зобов’язаний відшкодувати шкоду, завдану нею, якщо не доведе, що шкоди було завдано не з його вини.
4. Якщо малолітня особа завдала шкоди як з вини батьків (усиновлювачів) або опікуна, так і з вини закладів або особи, що зобов’язані здійснювати нагляд за нею, батьки (усиновлювачі), опікун, такі заклади та особа зобов’язані відшкодувати шкоду у частці, яка визначена за домовленістю між ними або за рішенням суду.
5. Обов’язок осіб, визначених частиною першою цієї статті, відшкодувати шкоду, завдану малолітньою особою, не припиняється у разі досягнення нею повноліття. Після досягнення повноліття особа може бути зобов’язана судом частково або в повному обсязі відшкодувати шкоду, завдану нею у віці до чотирнадцяти років життю або здоров’ю потерпілого, якщо вона має достатні для цього кошти, а особи, які визначені частиною першою цієї статті, є неплатоспроможними або померли.
1. Шкода, завдана малолітньою особою (такою відповідно до ч. 1 ст. 31 ЦК є особа, яка не досягла чотирнадцяти років), відшкодовується батьками (усиновлювачами), опікуном, іншою особою, яка на правових підставах здійснює виховання малолітньої особи. До таких осіб, зокрема, належить патронажний вихователь (ст. 252 СК [28]).
2. Особа, яка відповідає за шкоду, завдану малолітньою особою, звільняється від такої відповідальності, якщо доведе, що завдана шкода не перебуває у причинному зв’язку з її діями чи бездіяльністю, що кваліфікуються як несумлінне здійснення виховання та нагляду або як ухилення її від здійснення виховання та нагляду. При цьому для звільнення від відповідальності особа має довести відсутність несумлінного ставлення як до виховання, так і до нагляду (ухилення від здійснення виховання чи нагляду).
У ч. 1 слово «ними» («вони» в орудному відмінку) вжито помилково. Логічне тлумачення цього законодавчого положення дає підставу для висновку про те, що це слово повинне бути замінене на слово «їх» («вони» у родовому відмінку), а текст цієї частини слід доповнити словом «ними», яке слід поставити після слова «здійснені» і перед словом «або». Такі операції з нормативним текстом у процесі його тлумачення слід визнати припустимими з урахуванням загального невисокого техніко-юридичного рівня актів національного законодавства, в тому числі законів.
3. Частина 1 ст. 1178 ЦК перерозподіляє обов’язок доказування у справах про відшкодування відповідальними особами шкоди, завданої малолітніми дітьми. За загальним правилом кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень (ч. 1 ст. 60 ЦПК [33]). У зв’язку з цим на позивачів у справах про відшкодування шкоди зазвичай покладається обов’язок довести факт правопорушення, якого припустилася особа, яка завдала шкоди, наявність шкоди та причинного зв’язку між правопорушенням та шкодою. У силу презумпції вини особи, що завдала шкоди, обов’язок доведення відсутності вини несе ця особа. На виняток із цього загального правила ч. 1 ст. 1178 ЦК покладає на особу, відповідальну за шкоду, завдану малолітнім, обов’язок доводити відсутність не тільки її вини, а і причинного зв’язку між її діями (бездіяльністю) та шкодою, яка причинена малолітньою особою.
4. Ухилення від здійснення виховання та нагляду має тлумачитись як умисні дії чи бездіяльність. Несумлінне ставлення — це один із варіантів необережної вини. Це набагато менш жорсткий щодо відповідальної особи варіант вини, ніж той, який випливає із ч. 1 ст. 614 ЦК, відповідно до якої особа є невинуватою лише тоді, коли вона доведе, що вжила всіх залежних від неї заходів щодо належного виконання зобов’язання. Сумлінне — це чесне, старанне, ретельне виконання своїх обов’язків.
Але ж сумлінне виконання обов’язків щодо виховання має поєднуватись з виконанням обов’язків щодо матеріального забезпечення (утримання) дітей та інших осіб, що передбачає трудову діяльність, яка теж вимагає сумлінного ставлення до виконання трудових обов’язків. За таких умов недостатня участь у вихованні дітей, викликана необхідністю належного виконання трудових обов’язків, роботою за сумісництвом з метою матеріального забезпечення сім’ї, не може кваліфікуватись як несумлінне ставлення до виховання малолітніх осіб або до нагляду за ними.
5. Закони, що стосуються закладів освіти та окремих їх видів, положення про окремі види навчальних закладів, нормативно-правові акти про охорону здоров’я не формулюють положень про обов’язок навчальних закладів або закладів охорони здоров’я здійснювати нагляд за малолітніми, що перебувають у таких закладах. Лише в Законі «Про дошкільну освіту» [134] та Положенні про дошкільний навчальний заклад [317] зазначається на здійснення дошкільними навчальними закладами «догляду» за дітьми, який (догляд), очевидно, включає до себе і нагляд. Формулюються також положення про обов’язок навчальних закладів забезпечувати безпечні та нешкідливі умови перебування в навчальному закладі, із яких (положень) випливає обов’язок навчального закладу здійснювати нагляд за малолітніми, який би виключав завдання шкоди іншим малолітнім. Проте із загальних положень, що формулюють обов’язки навчальних закладів та педагогічних працівників здійснювати виховну функцію, можна зробити висновок, що вони несуть обов’язок здійснювати нагляд за малолітніми, які знаходяться в навчальних закладах. Обов’язок здійснювати нагляд за малолітньою особою може встановлюватись також договором. Ідеться про цивільно-правовий договір, бо якщо батьки уклали трудовий договір (про найм особи на роботу та покладення на неї обов’язку здійснювати, зокрема, нагляд за малолітньою особою), то працівник несе відповідальність за заподіяну шкоду відповідно до норм трудового права.
6. Частина 3 ст. 1178 ЦК застосовується у випадках, коли функції опікуна стосовно малолітньої особи відповідно до ст. 66 ЦК виконує навчальний заклад, заклад охорони здоров’я або заклад соціального захисту населення.
7. Батьки і заклади (особи), про які йдеться у ч. 2 і 3 ст. 1178 ЦК, несуть обов’язок відшкодувати шкоду в частках, що визначені за домовленістю між ними або рішенням суду, якщо малолітня особа завдала шкоди як внаслідок винних дій чи бездіяльності батьків, так і внаслідок вини цих закладів. У силу букви ч. 4 ст. 1178 ЦК це правило поширюється на усиновлювачів і опікуна. Частина 4 ст. 1178 ЦК може бути поширена на іншу фізичну особу, яка на правових підставах здійснює виховання малолітньої особи (ч. 1 ст. 1178 ЦК). Застосування ч. 4 ст. 1178 ЦК за аналогією до таких осіб обґрунтовується тим, що ч. 4 ст. 1178 ЦК встановлює лише порядок розподілу обов’язку відшкодувати шкоду між батьками (усиновлювачами), опікунами, з одного боку, та закладами і особами, зазначеними у ч. 2 ст. 1178 ЦК, — з іншого. Що стосується обов’язку відшкодувати шкоду, то він установлений ч. 1 та 2 цієї статті, а ч. 1 ст. 1178 ЦК передбачає обов’язок відшкодувати шкоду, завдану малолітньою особою, не тільки батьків (усиновлювачів), опікунів, а й фізичних осіб, які на правових підставах здійснюють виховання малолітніх осіб.
8. Якщо до досягнення особою, яка у малолітньому віці завдала шкоди іншій особі, повноліття шкода не буде повністю відшкодована або якщо шкода відшкодовується на користь потерпілого у вигляді періодичних платежів, після досягнення малолітньою особою повноліття обов’язок осіб, вказаних у ч. 1 — 3 ст. 1178 ЦК, відшкодувати шкоду не припиняється. Як виняток із цього загального правила після досягнення повноліття особою, яка, будучи малолітньою, завдала шкоди іншій особи, суд може покласти на особу, що досягла повноліття, обов’язок відшкодувати шкоду частково або в повному обсязі. Таке рішення суд може постановити за наявності одночасно таких умов: 1) особа завдала шкоди, будучи малолітньою, життю або здоров’ю потерпілого; 2) особа, що завдала шкоди в малолітньому віці та досягла повноліття, має достатні кошти для відшкодування шкоди; 3) відповідальні за шкоду батьки, усиновлювачі, опікуни, інші особи (ч. 1 ст. 1178 ЦК) є неплатоспроможними або померли.
Частиною п’ятою ст. 1178 ЦК встановлюється виняток із загального правила ч. 2 ст. 31 ЦК, відповідно до якого «малолітня особа не несе відповідальності за завдану шкоду». Отже, ч. 5 ст. 1178 ЦК визнає малолітніх осіб частково деліктоздатними.
Стаття 1179. Відшкодування шкоди, завданої неповнолітньою особою
1. Неповнолітня особа (у віці від чотирнадцяти до вісімнадцяти років) відповідає за завдану нею шкоду самостійно на загальних підставах.
2. У разі відсутності у неповнолітньої особи майна, достатнього для відшкодування завданої нею шкоди, ця шкода відшкодовується в частці, якої не вистачає, або в повному обсязі її батьками (усиновлювачами) або піклувальником, якщо вони не доведуть, що шкоди було завдано не з їхньої вини. Якщо неповнолітня особа перебувала у закладі, який за законом здійснює щодо неї функції піклувальника, цей заклад зобов’язаний відшкодувати шкоду в частці, якої не вистачає, або в повному обсязі, якщо він не доведе, що шкоди було завдано не з його вини.
3. Обов’язок батьків (усиновлювачів), піклувальника, закладу, який за законом здійснює щодо неповнолітньої особи функції піклувальника, відшкодувати шкоду припиняється після досягнення особою, яка завдала шкоди, повноліття або коли вона до досягнення повноліття стане власником майна, достатнього для відшкодування шкоди.
1. Неповнолітня особа відповідає за завдану шкоду самостійно на загальних підставах, тобто за наявності вини. При цьому також діє презумпція вини, яку неповнолітня особа має право спростувати.
2. Частина 2 ст. 1179 ЦК покладає субсидіарну відповідальність за шкоду, заподіяну неповнолітнім, на батьків (усиновлювачів), піклувальника. Умовами покладання на цих осіб субсидіарної відповідальності є: 1) відсутність у неповнолітньої особи майна, достатнього для відшкодування шкоди; 2) субсидіарно відповідальна особа не довела відсутності своєї вини. Частина 2 ст. 1179 ЦК не передбачає можливості покладення субсидіарної відповідальності на іншу фізичну особу, яка на правових підставах здійснює виховання неповнолітньої особи. Немає будь-яких підстав поширювати ч. 2 ст. 1179 ЦК на таких осіб за аналогією. Обсяг відповідальності субсидіарно зобов’язаної особи — частково або в повному обсязі.
3. Субсидіарна відповідальність за шкоду, заподіяну неповнолітньою особою, покладається на заклад, який здійснює щодо неї функції піклувальника. Незалежно від змісту спеціальних нормативно-правових актів, що можуть покладати на навчальні та інші заклади обов’язок здійснювати нагляд за неповнолітніми, ст. 1179 ЦК не допускає можливості покладення на такі заклади обов’язку відшкодування шкоди, завданої неповнолітніми під час, коли вони знаходились під наглядом такого закладу, крім випадків, коли такий заклад виконує функції піклувальника.
4. Обов’язок субсидіарно відповідальних осіб припиняється після досягнення особою, що завдала шкоди, повноліття. Цей обов’язок може бути припинений і раніше, якщо неповнолітня особа, що завдала шкоди, стане власником майна, достатнього для відшкодування шкоди.
Стаття 1180. Відшкодування шкоди, завданої неповнолітньою особою після набуття нею повної цивільної дієздатності
1. Шкода, завдана неповнолітньою особою після набуття нею повної цивільної дієздатності, відшкодовується цією особою самостійно на загальних підставах.
2. У разі відсутності у неповнолітньої особи, яка набула повної цивільної дієздатності, майна, достатнього для відшкодування завданої нею шкоди, ця шкода відшкодовується в частці, якої не вистачає, або в повному обсязі її батьками (усиновлювачами) або піклувальником, якщо вони дали згоду на набуття нею повної цивільної дієздатності і не доведуть, що шкоди було завдано не з їхньої вини. Обов’язок цих осіб відшкодувати шкоду припиняється з досягненням особою, яка завдала шкоди, повноліття.
1. У ст. 35 ЦК вживаються два терміни — надання і набуття (повної цивільної дієздатності). Теоретично розмірковуючи, можна було б стверджувати, що це два різних поняття. Дійсно у ч. 1 та 2 ст. 35 ЦК йдеться про надання фізичній особі, яка досягла шістнадцяти років, повної дієздатності за рішенням органу опіки та піклування або за рішенням суду. У абзаці другому ч. 3 ст. 35 ЦК йдеться про набуття особою, що досягла шістнадцяти років, повної цивільної дієздатності внаслідок її реєстрації як підприємця за наявності письмової згоди батьків (усиновлювача), піклувальника або органу опіки та піклування. Проте із абзацу першого ч. 3, із ч. 4, 5 ст. 35 ЦК випливає, що категорія надання повної цивільної дієздатності охоплює собою і її набуття. Але ж тут зроблено лише висновки із ст. 35 ЦК. Визначення набуття в ній не дається. А це дає змогу тлумачити це поняття з урахуванням інших положень Цивільного кодексу. Зокрема, в ст. 328 — 345 ЦК термін «набуття» вживається в широкому розумінні. Воно поширюється і на виникнення права власності за рішенням суду (ч. 4 ст. 344 ЦК). Викладене дає підстави стверджувати, що ст. 1180 ЦК поширюється на всі способи набуття особою; що досягла шістнадцяти років, повної дієздатності, в тому числі і на випадки надання особі повної цивільної дієздатності за рішенням органу опіки та піклування чи суду.
2. За загальним правилом після набуття повної цивільної дієздатності особа самостійно несе на загальних підставах відповідальність за шкоду, завдану після моменту набуття. Шкода, завдана такою особою у віці до чотирнадцяти років та після досягнення цього віку до набуття повної дієздатності, відшкодовується відповідно до ст. 1178, 1179 ЦК.
3. Але ч. 2 ст. 1180 ЦК не виключає повністю субсидіарної відповідальності батьків (усиновлювачів), піклувальника за шкоду, завдану неповнолітньою особою, яка набула повної дієздатності. Така відповідальність є можливою за наявності одночасно таких умов: 1) відсутність у неповнолітньої особи, яка набула повної цивільної дієздатності, майна, достатнього для відшкодування завданої нею шкоди; 2) субсидіарно відповідальна особа свого часу дала згоду на набуття повної цивільної дієздатності неповнолітньою особою; 3) субсидіарно відповідальна особа не довела відсутності своєї вини.
Стаття 1181. Відшкодування шкоди, завданої кількома малолітніми особами
1. Шкода, завдана спільними діями кількох малолітніх осіб, відшкодовується їхніми батьками (усиновлювачами), опікунами в частці, яка визначається за домовленістю між ними або за рішенням суду.
2. Якщо в момент завдання шкоди кількома малолітніми особами одна з них перебувала в закладі, який за законом здійснює щодо неї функції опікуна, цей заклад відшкодовує завдану шкоду у частці, яка визначається за рішенням суду.
1. Базові правила щодо відшкодування шкоди, завданої малолітніми, встановлені ст. 1178 ЦК. Стаття 1181 ЦК встановлює лише особливості відшкодування шкоди, якщо вона завдана кількома малолітніми особами. У таких випадках відповідальність іншої фізичної особи, яка на правових підставах здійснює виховання малолітньої особи, не передбачена. Але на таких осіб ч. 1 ст. 1181 ЦК слід поширювати за аналогією, оскільки ст. 1181 ЦК не виключає застосування ч. 1 ст. 1178 ЦК. Отже, у разі завдання шкоди кількома малолітніми особами відповідальними є батьки (усиновлювачі), опікуни, а також інша особа, яка на правових підставах здійснює виховання малолітньої особи. їх відповідальність є частковою (загальне правило ст. 1190 ЦК про солідарну відповідальність при спільному завданні шкоди кількома особами до цих відносин не застосовується). Частка, що підлягає відшкодуванню кожною із відповідальних осіб, визначається за домовленістю між ними або судом.
2. Якщо за одного із малолітніх, які спільними діями завдали шкоди, відповідає заклад, що здійснює стосовно цієї особи функції опікуна, цей заклад зобов’язаний відшкодувати шкоду у частці, що визначається за рішенням суду. При цьому не передбачено визначення цієї частки за домовленістю сторін, очевидно, з тієї причини, що таким закладом зазвичай є юридична особа публічного права, що фінансується із бюджету. Але ж треба відповісти на запитання про те, у який же спосіб із ст. 1181 ЦК випливає обов’язковість для сторін положення ч. 2 цієї статті, відповідно до якого розподіл обов’язку відшкодувати шкоду не може бути здійснений за домовленістю між батьками (усиновлювачами), опікуном, з одного боку, та відповідних закладів — з іншого. Обов’язковість ч. 2 ст. 1181 ЦК випливає із контексту цієї статті. Частини перша та друга пов’язані контекстом. Тому зазначення в ч. 1 ст. 1181 ЦК про можливість розподілу відповідальності за завдану шкоду і відсутність такого зазначення в ч. 2 цієї статті означає, що із контексту ст. 1181 ЦК випливає заборона на розподіл відповідальності за домовленістю відповідних суб’єктів.
3. Стаття 1181 ЦК не встановлює порядку визначення частки шкоди, яка відшкодовується закладами, зазначеними у ч. 3 ст. 1178 ЦК, у випадках заподіяння шкоди декількома малолітніми особами. Але це не може бути перешкодою для відповідальності цих закладів. Частина 4 ст. 1178 ЦК застосовується до цих закладів як загальна норма, дія якої не виключається і стосовно відносин, про які йдеться у ст. 1181 ЦК.
Стаття 1182. Відшкодування шкоди, завданої кількома неповнолітніми особами
1. Шкода, завдана спільними діями кількох неповнолітніх осіб, відшкодовується ними у частці, яка визначається за домовленістю між ними або за рішенням суду.
2. Якщо в момент завдання шкоди кількома неповнолітніми особами одна з них перебувала в закладі, який за законом здійснює щодо неї функції піклувальника, цей заклад відшкодовує завдану шкоду у частці, яка визначається за рішенням суду.
1. Стаття, що коментується, встановлює порядок розподілу відповідальності за шкоду, заподіяну кількома неповнолітніми особами. Мається при цьому на увазі, що ст. 1182 ЦК встановлює особливості реалізації відповідальності неповнолітніх, передбаченої ст. 1179 ЦК, якщо шкода завдана кількома неповнолітніми особами. Отже, ст. 1182 ЦК не виключає застосування ст. 1179 ЦК. Зобов’язання щодо відшкодування шкоди, завданої спільними діями кількох неповнолітніх осіб, є частковим (загальне правило ст. 1190 ЦК про солідарну відповідальність за шкоду, заподіяну кількома особами до цих відносин не застосовується). Частки, які підлягають відшкодуванню кожним із неповнолітніх, визначаються за домовленістю між ними, а за відсутність такої домовленості — визначаються судом.
2. При застосуванні ч. 2 ст. 1182 ЦК слід враховувати, що вона не встановлює відповідальність закладу, який за законом здійснює щодо неповнолітньої особи функції піклувальника, за шкоду, завдану такою особою, а лише передбачає порядок визначення частки шкоди, яку відшкодовує такий заклад, стосовно випадків, коли шкода завдана кількома неповнолітніми особами. Тому було б неправильним із ч. 2 ст. 1182 ЦК робити висновок про те, що вона прямо встановлює відповідальність такого закладу. У разі застосування порядку визначення частки, встановленого ч. 2 ст. 1182 ЦК, підставою відповідальності є ч. 2 ст. 1179 ЦК, яка визнає обов’язок закладу, що здійснює стосовно неповнолітньої особи функції піклувальника, відшкодувати шкоду, завдану такою особою, субсидіарним.
Стаття 1183. Відшкодування шкоди батьками, позбавленими батьківських прав
1. Батьки зобов’язані відшкодувати шкоду, завдану дитиною, щодо якої вони були позбавлені батьківських прав, протягом трьох років після позбавлення їх батьківських прав, якщо вони не доведуть, що ця шкода не є наслідком невиконання ними своїх батьківських обов’язків.
1. Батьки, позбавлені батьківських прав, звільняються від обов’язків щодо виховання дитини (п. 1 ч. 1 ст. 166 Сімейного кодексу [28]). Це мало б звільняти таких батьків і від відповідальності за шкоду, заподіяну їх малолітніми чи неповнолітніми дітьми. Але законодавець виходить із того, що, за загальним правилом, шкода, заподіяна малолітніми або неповнолітніми особами впродовж трьох років після позбавлення батьків батьківських прав, перебуває у причинному зв’язку з попереднім несумлінним здійсненням батьками виховання дітей чи ухиленням їх від виховання. Тому батьки, позбавлені батьківських прав, несуть відповідальність за шкоду, завдану їх малолітніми або неповнолітніми дітьми, якщо не доведуть, що завдана шкода не перебуває у причинному зв’язку з невиконанням ними батьківських обов’язків.
2. Стаття 1183 ЦК виходить із розуміння причинного зв’язку як такого, що має вельми широкий зміст, і є підставою для твердження про те, що визначати наявність чи відсутність причинного зв’язку слід на підставі концепції необхідної умови (condition sine qua non). Отже, причинний зв’язок між невиконанням батьками батьківських обов’язків та шкодою, заподіяною малолітньою чи неповнолітньою особою цих батьків, слід вважати наявним завжди, коли виключення невиконання чи неналежного виконання батьківських обов’язків із загального ланцюга причинно-наслідкових зв’язків виключає настання шкоди. Якщо ж таке виключення не виключає настання шкоди, слід зробити висновок про відсутність причинного зв’язку. Стаття, що коментується, свідчить про невідповідність закону судової практики та тих наукових концепцій, які обмежено тлумачать категорію причинного зв’язку.
3. Слід також звернути увагу на те, що ст. 1183 ЦК перерозподіляє обов’язок доказування на користь потерпілого (позивача) в такий самий спосіб, про який ідеться у п. 3 коментаря до ст. 1178 ЦК.
Стаття 1184. Відшкодування шкоди, завданої недієздатною фізичною особою
1. Шкода, завдана недієздатною фізичною особою, відшкодовується опікуном або закладом, який зобов’язаний здійснювати нагляд за нею, якщо він не доведе, що шкода була завдана не з його вини. Обов’язок цих осіб відшкодувати шкоду, Завдану недієздатною фізичною особою, не припиняється в разі поновлення її цивільної дієздатності.
2. Якщо опікун недієздатної особи, яка завдала шкоди, помер або у нього відсутнє майно, достатнє для відшкодування шкоди, а сама недієздатна особа має таке майно, суд може постановити рішення про відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров’я або смертю потерпілого, частково або в повному обсязі за рахунок майна цієї недієздатної особи.
1. Шкода, завдана недієздатною фізичною особою, відшкодовується опікуном. Якщо недієздатна особа перебувала у закладі, який зобов’язаний був здійснювати догляд за такою особою, обов’язок відшкодування шкоди несе цей заклад. Будь-які відхилення від цих правил не допускаються.
2. Поновлення цивільної дієздатності особи не припиняє обов’язку опікуна або відповідного закладу відшкодувати шкоду, завдану недієздатною фізичною особою. Разом з тим допускається постановлення судом за позовом потерпілого чи осіб, на яких покладено обов’язок відшкодування шкоди, рішення про відшкодування частково або в повному обсязі шкоди особою, яка завдала її в період, коли вона була недієздатною та дієздатність якої поновлена, за наявності одночасно таких умов: 1) опікун особи, яка завдала шкоду в період недієздатності, помер або у нього відсутнє майно, достатнє для відшкодування шкоди; 2) особа, яка завдала шкоди в період недієздатності та дієздатність якої поновлена, має таке майно; 3) шкода завдана каліцтвом або іншим ушкодженням здоров’я.
Стаття 1185. Відшкодування шкоди, завданої фізичною особою, цивільна дієздатність якої обмежена
1. Шкода, завдана фізичною особою, цивільна дієздатність якої обмежена, відшкодовується нею на загальних підставах.
1. Цивільне законодавство не встановлює будь-яких особливостей відшкодування шкоди, завданої особами, цивільна дієздатність яких обмежена. Тому вони несуть обов’язок відшкодувати завдану ними шкоду на загальних підставах. Це прямо підтверджується ст. 1185 ЦК.
Стаття 1186. Відшкодування шкоди, завданої фізичною особою, яка не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними
1. Шкода, завдана фізичною особою, яка в момент її завдання не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними, не відшкодовується. З урахуванням матеріального становища потерпілого та особи, яка завдала шкоди, суд може постановити рішення про відшкодування нею цієї шкоди частково або в повному обсязі.
Якщо фізична особа, яка завдала шкоди, сама довела себе до стану, в якому вона не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними в результаті вживання нею спиртних напоїв, наркотичних засобів, токсичних речовин тощо, шкода, завдана нею, відшкодовується на загальних підставах.
2. Якщо шкоди було завдано особою, яка не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними у зв’язку з психічним розладом або недоумством, суд може постановити рішення про відшкодування цієї шкоди її чоловіком (дружиною), батьками, повнолітніми дітьми, якщо вони проживали разом з цією особою, знали про її психічний розлад або недоумство, але не вжили заходів щодо запобігання шкоді.
1. У ст. 1186 ЦК йдеться про відшкодування шкоди, завданої фізичною особою, яка не була визнана у встановленому судом порядку (ст. 39 ЦК; ст. 236 — 241 ЦПК [21]) недієздатною, але в момент заподіяння шкоди не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла ними керувати. У таких випадках шкода, за загальним правилом, не відшкодовується.
2. Проте суд може постановити рішення про відшкодування шкоди особою, яка не визнана недієздатною, але в момент завдання шкоди не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла ними керувати. Таке рішення суду має бути обґрунтоване посиланнями на матеріальне становище потерпілого та особи, яка завдала шкоди.
3. На загальних підставах відшкодовується шкода фізичною особою, яка сама довела себе до стану, в якому вона не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла ними керувати, та завдала шкоди іншій особі в такому стані. «На загальних підставах» — це означає лише наявність ознак вини в діях, які призвели до втрати здатності усвідомлювати значення своїх дій та (або) керувати ними, а не в діях, що завдали шкоди.
4. Частина 2 ст. 1186 ЦК передбачає можливість покладення обов’язку відшкодувати шкоду, завдану фізичною особою в момент, коли вона не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними, на чоловіка (дружину), батьків, повнолітніх дітей такої особи за умови, що нездатність фізичної особи усвідомлювати значення своїх дій та (або) керувати ними обумовлена психічним розладом або недоумством.
Стаття 1187. Відшкодування шкоди, завданої джерелом підвищеної небезпеки
1. Джерелом підвищеної небезпеки є діяльність, пов’язана з використанням, зберіганням або утриманням транспортних засобів, механізмів та обладнання, використанням, зберіганням хімічних, радіоактивних, вибухо- і вогненебезпечних та інших речовин, утриманням диких звірів, службових собак та собак бійцівських порід тощо, що створює підвищену небезпеку для особи, яка цю діяльність здійснює, та інших осіб.
2. Шкода, завдана джерелом підвищеної небезпеки, відшкодовується особою, яка на відповідній правовій підставі (право власності, інше речове право, договір підряду, оренди тощо) володіє транспортним засобом, механізмом, іншим об’єктом, використання, зберігання або утримання якого створює підвищену небезпеку.
3. Особа, яка неправомірно заволоділа транспортним засобом, механізмом, іншим об’єктом, завдала шкоди діяльністю щодо його використання, зберігання або утримання, зобов’язана відшкодувати її на загальних підставах.
4. Якщо неправомірному заволодінню іншою особою транспортним засобом, механізмом, іншим об’єктом сприяла недбалість її власника (володільця), шкода, завдана діяльністю щодо його використання, зберігання або утримання, відшкодовується ними спільно, у частці, яка визначається за рішенням суду з урахуванням обставин, що мають істотне значення.
5. Особа, яка здійснює діяльність, що є джерелом підвищеної небезпеки, відповідає за завдану шкоду, якщо вона не доведе, що шкоди було завдано внаслідок непереборної сили або умислу потерпілого.
1. Порівняно з раніше чинним Цивільним кодексом ч. 1 ст. 1187 ЦК значно розширює зміст поняття джерела підвищеної небезпеки. Таким джерелом тепер визнається діяльність, пов’язана з: 1) використанням, зберіганням або утриманням транспортних засобів (будь-яких), механізмів, обладнання; 2) використанням, зберіганням хімічних, радіоактивних, вибухо- і вогненебезпечних та інших речовин (під іншими тут мають розумітися речовини, що можуть бути поставлені поряд з тими речовинами, які названі прямо); 3) утриманням хижих звірів, службових собак та собак бійцівських порід; 4) нарешті у ч. 1 ст. 1187 ЦК зазначається «тощо». Це означає, що джерелом підвищеної небезпеки слід визнати й іншу діяльність, що може бути поставлена поряд з названими видами діяльності. Так, створення та використання відповідно до закону водоймища, яке за певних умов може нанести шкоди не тільки окремим, а й багатьом особам (наприклад, внаслідок руйнування гідротехнічних споруд), не може бути поставлене поряд з переліченими у ч. 1 ст. 1184 ЦК видами діяльності, а тому не може визнаватися джерелом підвищеної небезпеки. Не може бути визнане таким джерелом і утримання великої рогатої худоби. Утримання ліній електропередач, навпаки, може бути поставлене поряд з видами діяльності, що називаються у ч. 1 ст. 1187 ЦК, а тому має бути віднесене до джерел підвищеної небезпеки.
2. Особою, відповідальною за шкоду, завдану джерелом підвищеної небезпеки, є особа, яка володіє таким джерелом на відповідній правовій підставі. Тут у ч. 2 ст. 1187 ЦК під джерелом підвищеної небезпеки вже розуміється не діяльність, як у ч. 1 цієї статті, а об’єкт. Правовою підставою володіння, яке є критерієм визначення особи, відповідальної за шкоду, заподіяну джерелом підвищеної небезпеки, може бути будь-яка правова підстава, що передбачена чи допускається актами цивільного законодавства. Це будь-яке речове право — право власності, право господарського відання, право оперативного управління, право володіння як таке, що виникло з підстав, що передбачені законом (договір найму, підряду, перевезення, комісії, управління майном тощо), так і таке, що виникло з інших підстав, але захищається законом відповідно до ст. 397 — 400 ЦК. Наявність довіреності, із якої випливає право управління транспортним засобом, також є достатньою для висновку про те, що володільцем цього джерела підвищеної небезпеки є особа, на ім’я якої видана довіреність, незалежно від того, який договір став підставою видачі довіреності (договір найму, позички тощо). Проте видача довіреності особі, яка прийнята на роботу за трудовим договором з умовою про виконання обов’язків водія транспортного засобу, не означає, що володільцем транспортного засобу став найманий працівник, а не роботодавець-власник чи наймач цього засобу перестав бути його володільцем.
3. Виконання особою — володільцем транспортного засобу робіт на замовлення іншої особи, в тому числі і на безоплатній основі, не впливає на дію загального правила, відповідно до якого за шкоду, заподіяну джерелом підвищеної небезпеки, відповідає володілець цього джерела, якщо тільки у зв’язку з виконанням робіт транспортний засіб не передавався замовником, наприклад, за договором найму транспортного засобу з екіпажем чи без нього.
4. Зазначення у ч. 3 ст. 1187 ЦК на те, що особа, яка неправомірно заволоділа транспортним засобом, механізмом, іншим об’єктом і завдала шкоди діяльністю щодо його використання, зберігання чи утримання, зобов’язана відшкодувати цю шкоду на загальних підставах, означає, що така особа несе відповідальність за завдану шкоду, як і особа, яка володіє джерелом підвищеної небезпеки на правовій підставі. Тлумачення ч. 3 ст. 1187 ЦК у такий спосіб, що особа, яка незаконно заволоділа джерелом підвищеної небезпеки, відповідає за завдану шкоду на загальних підставах, установлених ст. 1166 ЦК без урахування спеціального положення ч. 5 ст. 1187 ЦК, було б неправильним, оскільки порушує логічну низку загальних і спеціальних правил: ст. 1166, 1167 ЦК (формулюють загальні правила про підстави виникнення зобов’язань відшкодування шкоди) — ч. 5 ст. 1187 ЦК (формулює спеціальне стосовно ст. 1166, 1167 ЦК правило, яке є загальним стосовно ч. 3 ст. 1187 ЦК) — ч. 3 ст. 1187 ЦК (формулює спеціальне стосовно ч. 5 ст. 1187 ЦК правило).
5. Особа, яка неправомірно заволоділа транспортним засобом чи іншим джерелом підвищеної небезпеки, може нести обов’язок відшкодувати шкоду, завдану використанням, зберіганням чи утриманням такого об’єкта, спільно з особою, яка володіє таким об’єктом на правовій підставі. Ці особи несуть обов’язок відшкодувати шкоду спільно, якщо неправомірному заволодінню об’єктом підвищеної небезпеки сприяла недбалість власника (законного володільця) такого об’єкта. У таких випадках за особою — законним володільцем джерела підвищеної небезпеки слід визнати право на регресну вимогу до особи, яка незаконно заволоділа таким джерелом.
6. Відповідальність особи, що неправомірно заволоділа транспортним засобом, і власника (законного володільця) такого об’єкта є частковою. Ці частки визначаються за рішенням суду з урахуванням обставин, що мають істотне значення. Це правило ч. 4 ст. 1187 ЦК не перешкоджає домовленості осіб, які відповідно до цієї частини несуть обов’язок відшкодувати шкоду спільно, про визначення часток, в яких вони будуть відшкодувати шкоду. Але така домовленість не може мати обов’язкового значення для потерпілого, який зберігає право звернутись до суду з позовом про відшкодування шкоди до осіб, які зобов’язані відшкодувати її спільно, та про визначення часток, в яких кожна із осіб, що відповідає за завдану шкоду, має її відшкодувати.
7. Обов’язок відшкодувати шкоду відповідно до ч. 3 ст. 1187 ЦК особи несуть незалежно від вини особи, що неправомірно заволоділа транспортним засобом. Проте завдання шкоди внаслідок дії непереборної сили звільняє осіб, відповідальних за шкоду, від обов’язку її відшкодування. Слід при цьому враховувати, що п. 1 ч. 1 ст. 263 ЦК значно розширює коло явищ, які охоплюються поняттям непереборної сили порівняно з раніше чинним Цивільним кодексом. Непереборною силою визнаються будь-які обставини, що мають ознаки надзвичайності чи невідворотності, а не обидві ознаки одночасно, як це було передбачено ст. 78 ЦК 1963 р. Розширення змісту поняття непереборної сили відповідно звузило сферу відповідальності особи, яка завдала шкоди джерелом підвищеної небезпеки.
8. Умисел потерпілого також звільняє особу, відповідальну за шкоду, заподіяну джерелом підвищеної небезпеки, від обов’язку відшкодування шкоди. У ч. 5 ст. 1187 ЦК мається на увазі умисел потерпілого на завдання шкоди. Якщо ж особа умисно, наприклад, порушила правила дорожнього руху і свідомо не допускала завдання їй шкоди джерелом підвищеної небезпеки, підстав для звільнення особи, відповідальної за шкоду, від обов’язку відшкодувати шкоду немає, оскільки за таких обставин немає умислу (прямого чи непрямого) на завдання шкоди.
9. Цивільний кодекс не допускає звільнення особи, відповідальної за шкоду, завдану джерелом підвищеної небезпеки, від обов’язку відшкодувати шкоду у зв’язку зі необережністю (в тому числі й грубою) потерпілого. Допускається лише зменшення розміру відшкодування на підставі ст. 1193 ЦК. Покладення на потерпілого обов’язку відшкодувати шкоду, завдану джерелу підвищеної небезпеки, якщо ця шкода виникла внаслідок умислу потерпілого, законом спеціально не передбачено. Разом з тим умисел потерпілого на завдання шкоди собі чи джерелу підвищеної небезпеки породжує обов’язок потерпілого відшкодувати шкоду, завдану джерелом підвищеної небезпеки третім особам чи джерелу підвищеної небезпеки безпосередньо.
Стаття 1188. Відшкодування шкоди, завданої внаслідок взаємодії кількох джерел підвищеної небезпеки
1. Шкода, завдана внаслідок взаємодії кількох джерел підвищеної небезпеки, відшкодовується на загальних підставах, а саме:
1) шкода, завдана одній особі з вини іншої особи, відшкодовується винною особою;
2) за наявності вини лише особи, якій завдано шкоди, вона їй не відшкодовується;
3) за наявності вини всіх осіб, діяльністю яких було завдано шкоди, розмір відшкодування визначається у відповідній частці залежно від обставин, що мають істотне значення.
2. Якщо внаслідок взаємодії джерел підвищеної небезпеки було завдано шкоди іншим особам, особи, які спільно завдали шкоди, зобов’язані її відшкодувати незалежно від їхньої вини.
1. Стаття 1188 ЦК конкретизує загальні правила про відшкодування шкоди стосовно випадків завдання шкоди в результаті взаємодії кількох джерел підвищеної небезпеки. У відносинах між володільцями джерел підвищеної небезпеки застосовується принцип вини. У відносинах між володільцями кількох джерел підвищеної небезпеки, якими було завдано шкоди, з однієї сторони, та третіми особами, яким володільці джерел підвищеної небезпеки спільно завдали шкоди, діє принцип відповідальності незалежно від вини. Навіть завдання шкоди внаслідок дії непереборної сили не звільняє осіб, які спільно завдали шкоди, від відповідальності.
Стаття 1189. Відшкодування ядерної шкоди
1. Особливості відшкодування ядерної шкоди встановлюються законом.
1. Ядерна шкода визначається як втрата життя, будь-які ушкодження, завдані здоров’ю людини, або будь-яка втрата майна, або шкода, або будь-яка інша втрата чи шкода, що є результатом небезпечних властивостей ядерного матеріалу на ядерній установці або ядерного матеріалу, який надходить з ядерної установки чи надсилається до неї, крім шкоди, заподіяної самій установці або транспортному засобу, яким здійснюється перевезення ядерного матеріалу (ст. 1 Закону «Про використання ядерної енергії та радіаційну безпеку» [67]). При цьому до категорії ядерної належить і шкода, спричинена спільно з ядерним інцидентом подіями іншого характеру, якщо вона не може бути обґрунтовано відокремлена від ядерної (ст. 74 цього Закону).
2. Відповідно до ст. 72 зазначеного Закону жодна особа, крім оператора ядерної установки, не несе відповідальності за ядерну шкоду, якщо інше не встановлено законом. Відповідальність оператора за ядерну шкоду визначається як абсолютна, тобто настає незалежно від його вини. Стаття 73 зазначеного Закону встановлює, що оператор звільняється від відповідальності за ядерну шкоду лише у випадках, коли така шкода є безпосереднім наслідком стихійного лиха виняткового характеру, збройного конфлікту, воєнних дій, громадянської війни або повстання.
3. Відповідальність оператора за ядерну шкоду обмежується сумою, еквівалентною 150 мільйонам спеціальних одиниць запозичення (СДР) — розрахунковою одиницею, встановленою Міжнародним валютним фондом для використання при здійсненні операцій з участю цього Фонду (ч. 1 ст. 6 Закону «Про цивільну відповідальність за ядерну шкоду та її фінансове забезпечення» [142]). Граничний обсяг відповідальності встановлений також стосовно: 1) кожного випадку заподіяння смерті (2000 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, встановлених на день винесення судового рішення чи укладення договору про відшкодування ядерної шкоди); 2) кожного потерпілого, здоров’ю якого заподіяно шкоду (5000 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, але не більше розміру фактично заподіяної шкоди); 3) кожної особи, якій заподіяно ядерну шкоду (5000 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, але не більше розміру фактично заподіяної шкоди). У зв’язку з тим, що податкове законодавство більше не використовує категорію неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, в усіх випадках, коли в законодавстві використовується цей термін, застосовується сума 17 гри., крім випадків використання цього поняття в Кримінальному кодексі [25] та Кодексі про адміністративні правопорушення [19] (ч. 22.5 ст. 25 Закону «Про податок з доходів фізичних осіб» [154]).
Спеціально зазначається про те, що судові витрати не враховуються у складі збитків і підлягають виплаті додатково до суми відшкодування.
4. Ядерна шкода відшкодовується виключно у формі грошової компенсації (ч. 2 ст. 4 Закону «Про цивільну відповідальність за ядерну шкоду та її фінансове забезпечення»).
5. На оператора покладається обов’язок мати фінансове забезпечення для покриття його відповідальності за ядерну шкоду в межах 150 млн СДР. Якщо виконавчий документ про відшкодування ядерної шкоди було повернуто стягувачеві у зв’язку з відсутністю майна у боржника, кошти для відшкодування ядерної шкоди надає держава відповідно до порядку, встановленого ст. 10 названого Закону. Це один із небагатьох випадків, коли не тільки декларується відповідальність держави, а й установлюється механізм такої відповідальності.
Стаття 1190. Відшкодування шкоди, завданої спільно кількома особами
1. Особи, спільними діями або бездіяльністю яких було завдано шкоди, несуть солідарну відповідальність перед потерпілим.
2. За заявою потерпілого суд може визначити відповідальність осіб, які спільно завдали шкоди, у частці відповідно до ступеня їхньої вини.
1. Цивільне законодавство не визначає поняття завдання шкоди спільними діями або бездіяльністю. Очевидно, до спільних належать такі дії або бездіяльність, без яких настання шкідливих наслідків було б неможливо або можливо, але розмір цих наслідків був би меншим. Тобто до спільних належать ті дії або бездіяльність, що перебувають у причинному зв’язку з шкодою за концепцією conditio sine qua non. Отже, до спільних належать дії всіх співучасників завдання шкоди, як вони визначаються в ст. 26 — 27 КК.
2. За загальним правилом ч. 1 ст. 1190 ЦК при заподіянні шкоди спільними діями або бездіяльністю кількох осіб виникає солідарне зобов’язання щодо відшкодування шкоди. Це загальне правило не застосовується до випадків, коли спеціальними правилами встановлюється часткова відповідальність за заподіяну шкоду (ч. 4 ст. 1178; ч. 1 ст. 1181; ч. 1 ст. 1182; п. 3 ч. 1 ст. 1188 ЦК).
3. Частина 2 ст. 1190 ЦК може бути витлумачена у два способи: 1) як надання суду права перетворити за заявою потерпілого солідарне зобов’язання в часткове; 2) як збереження зобов’язання боржників перед потерпілим свого характеру як солідарного з наступним розподілом цього зобов’язання між боржниками не в рівних частках, як це передбачається загальним правилом ст. 544 ЦК, а в частках, що визначаються судом. Перший варіант є більш близьким до букви ч. 2 ст. 1190 ЦК і більшою мірою відповідає природі приватного права, хоч майновим інтересам потерпілого перетворення солідарного зобов’язання в часткове і не відповідає. Другий варіант був би дещо більш далеким від змісту ч. 2 ст. 1190 ЦК. Крім того, він означав би нічим не виправдане втручання потерпілого у правовідносини між боржниками.
Стаття 1191. Право зворотної вимоги до винної особи
1. Особа, яка відшкодувала шкоду, завдану іншою особою, має право зворотної вимоги (регресу) до винної особи у розмірі виплаченого відшкодування, якщо інший розмір не встановлений законом.
2. Держава, Автономна Республіка Крим, територіальні громади, юридичні особи мають право зворотної вимоги до фізичної особи, винної у вчиненні злочину, у розмірі коштів, витрачених на лікування особи, яка потерпіла від цього злочину.
3. Держава, відшкодувавши шкоду, завдану посадовою, службовою особою органу дізнання, попереднього (досудового) слідства, прокуратури або суду, має право зворотної вимоги до цієї особи тільки у разі встановлення в її діях складу злочину за обвинувальним вироком суду щодо неї, який набрав законної сили.
4. Батьки (усиновлювачі), опікун або піклувальник, а також заклад або особа, що зобов’язані здійснювати нагляд за малолітньою або неповнолітньою особою, які відшкодували шкоду, завдану малолітньою або неповнолітньою особою чи фізичною особою, яка визнана недієздатною, не мають права зворотної вимоги до цієї особи.
1. При тлумаченні ст. 1191 ЦК слід враховувати, що вона належить до категорії тих, які викладені сумбурно (логічно непослідовно): у частині першій формулюється загальне правило про право зворотної вимоги, а в частинах третій та четвертій ідеться про обмеження та позбавлення права зворотної вимоги. Але частиною другою логічна послідовність викладення нормативного матеріалу переривається положенням про розмір права зворотної вимоги. При цьому вказується і на осіб, яким надається право зворотної вимоги про відшкодування витрат на лікування фізичної особи, що потерпіла від злочину. У включенні до ст. 1191 ЦК положень частини другої не було будь-якої необхідності, бо всі відповідні питання задовільно вирішуються в ст. 1207 ЦК.
Із контексту сумбурних (логічно непослідовних) статей не можна робити висновки про випливання правових приписів. Тому із ч. 2 ст. 1191 ЦК не можна робити висновок про те, що в решті випадків держава, Автономна Республіка Крим, юридичні особи не мають права зворотної вимоги. Названі учасники цивільних відносин, як і фізичні особи, завжди мають право зворотної вимоги, якщо тільки цьому не перешкоджають спеціальні правила.
2. Право зворотної вимоги має роботодавець (за термінологією чинного Кодексу законів про працю — власник або уповноважений ним орган) до працівника, якщо працівник при виконанні трудових обов’язків завдав шкоди третій особі, яка (шкода) була відшкодована роботодавцем.
Держава, що відшкодувала шкоду, завдану її органами, посадовими чи службовими особами, має право на відшкодування шкоди за рахунок винних посадових чи службових осіб (працівників) відповідно до законодавства про працю. Це і мається на увазі, коли стосовно посадових осіб у частини третій ст. 49 Закону «Про місцеві державні адміністрації» [99] зазначається про те, що держава має право зворотної вимоги до посадових осіб у розмірах і порядку, визначених законодавством. Законодавство про працю (ст. 130 — 138 КЗпП [17]) застосовується також до випадків відшкодування Автономною Республікою Крим або органом місцевого самоврядування шкоди, заподіяної їх посадовими або службовими особами.
Зазначення в частині третій ст. 5 Закону «Про державну податкову службу в Україні» [63] про те, що «працівники органів державної податкової служби несуть матеріальну відповідальність за шкоду, завдану незаконними діями або бездіяльністю в межах, встановлених законом», не може тлумачитись як відповідальність цих осіб безпосередньо перед потерпілим, бо безпосередньо перед ними відповідає держава (частина третя ст. 13 Закону «Про державну податкову службу в Україні»). Аналогічне формулювання в частині тринадцятій ст. 5 Закону «Про міліцію» [37] також не може тлумачитись як безпосередня відповідальність працівників міліції, оскільки за завдану ними шкоду відповідає держава (частина третя ст. 25 Закону «Про міліцію»).
3. Розмір зворотної вимоги роботодавців до працівників визначається законодавством про працю. При цьому працівник несе, як правило, обмежену матеріальну відповідальність відповідно до ст. 132 КЗпП (в межах середнього місячного заробітку за кожен випадок завдання шкоди). Лише в випадках, передбачених ст. 134 КЗпП, розмір зворотної вимоги може досягати розміру повної матеріальної відповідальності. Але в будь-якому випадку зворотна вимога до працівника не може включати вимогу про відшкодування неотриманих доходів: по-перше, сутність зворотної вимоги, яку пред’являє роботодавець, що відшкодував шкоду, завдану працівником при виконанні трудових обов’язків, виключає включення до неї не отриманого роботодавцем прибутку; по-друге, ст. 130 КЗпП виключає стягнення роботодавцем з працівника неотриманих доходів.
4. Зворотна вимога може бути пред’явлена володільцем джерела підвищеної небезпеки, який відшкодував шкоду, завдану таким джерелом, коли ним управляла інша особа, що отримала таке право від володільця, але при цьому не набула статусу володільця джерела підвищеної небезпеки. Не виключається і пред’явлення зворотної вимоги володільцем джерела підвищеної небезпеки до особи, яка неправомірно заволоділа транспортним засобом, в частині, в якій суд поклав відшкодування шкоди на володільця джерела підвищеної небезпеки відповідно до ч. 4 ст. 1187 ЦК.
5. Право зворотної вимоги має замовник, який відповідно до ч. 2 ст. 1172 ЦК відшкодував шкоду, завдану підрядником, що діяв за завданням замовника.
6. Держава має право зворотної вимоги до осіб, які завдали майнової шкоди через вчинення злочину (ст. 1177 ЦК) чи завдали майнової та (або) моральної шкоди каліцтвом, іншим ушкодженням здоров’я або смертю (ст. 1207 ЦК), якщо така шкода була відшкодована державою.
7. Із контексту ст. 1191 ЦК випливає, що як зворотні кваліфікуються вимоги держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, юридичної особи, що здійснювала лікування потерпілого від злочину, до особи, яка скоїла злочин, про відшкодування витрат на лікування потерпілого від цього злочину. Відшкодування здійснюється на користь зазначеної юридичної особи — закладу охорони здоров’я (ч. 1 ст. 1206 ЦК), а у випадках, коли лікування здійснювалось у закладі, що є у власності держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, відшкодування здійснюється на користь відповідного бюджету. Якщо лікування потерпілого здійснювалось за рахунок його власних коштів, право на відшкодування шкоди у вигляді цих витрат за рахунок особи, яка скоїла злочин, має безпосередньо потерпілий, а не заклад охорони здоров’я, в якому здійснювалось лікування.
8. Відповідно до ст. 993 ЦК страховик, який виплатив страхове відшкодування за договором майнового страхування, отримує в межах фактичних витрат право вимоги, яке страхувальник або інша особа, яка отримала страхове відшкодування, має до особи, відповідальної за збитки. Таке право не надається Фонду соціального страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання.
Стаття 1192. Способи відшкодування шкоди, завданої майну потерпілого
1. З урахуванням обставин справи суд за вибором потерпілого може зобов’язати особу, яка завдала шкоди майну, відшкодувати її в натурі (передати річ того ж роду і такої ж якості, полагодити пошкоджену річ тощо) або відшкодувати завдані збитки у повному обсязі.
Розмір збитків, що підлягають відшкодуванню потерпілому, визначається відповідно до реальної вартості втраченого майна на момент розгляду справи або виконання робіт, необхідних для відновлення пошкодженої речі.
1. Стаття 1192 ЦК передбачає два способи відшкодування шкоди, завданої майну потерпілого. Перший із них — це відшкодування шкоди в натурі (передання речі того ж роду і такої ж якості, полагодження пошкодженої речі тощо). Другий спосіб відшкодування шкоди — відшкодування завданих збитків у повному обсязі.
2. Суд при вирішенні цивільно-правового спору визначає спосіб відшкодування шкоди за вибором потерпілого. Щоправда, при цьому мають враховуватись і обставини справи. Але ці обставини не мають першочергового значення. Вони можуть враховуватись у тих випадках, коли вибраний потерпілим спосіб відшкодування шкоди є явно недоцільним.
3. Враження про те, що між положенням абзацу першого ст. 1192 ЦК, що передбачає відшкодування шкоди в повному обсязі, та абзацом другим цієї статті, що передбачає визначення розміру збитків відповідно до реальної вартості втраченого майна, існує суперечність, що має вирішуватись на користь правила абзацу другого ст. 1192 ЦК, складається лише при першому прочитанні цієї статті. Поглиблення в її зміст дає підстави стверджувати, що в абзаці першому формулюється матеріально-правовий припис, що передбачає відшкодування шкоди в повному обсязі, а в абзаці другому формулюється процедурне правило, що встановлює певний фрагмент порядку визначення розміру збитків, які підлягають відшкодуванню (якщо шкода полягає у втраті майна і суд вибрав такий спосіб відшкодування шкоди, як відшкодування збитків, то розмір збитків слід визначати відповідно до реальної вартості втраченого майна на момент розгляду справи або виконання робіт). Отже, абзац другий ст. 1192 ЦК не перешкоджає відшкодуванню збитків у повному обсязі, тобто в обсязі, що визначається ч. 2 ст. 22 ЦК.
4. На відносини щодо відшкодування шкоди поширюється чинність ст. 623 ЦК. Але переважному застосуванню при визначенні розміру збитків, які підлягають стягненню в порядку відшкодування шкоди, підлягає ст. 1192 ЦК. Це означає, зокрема, що можливе визначення розміру збитків за цінами на момент виконання робіт, необхідних для відновлення пошкодженої речі, хоча б такі роботи виконувались після набрання законної сили рішенням суду про стягнення в порядку відшкодування шкоди грошової суми, яка складає вартість робіт. У таких випадках потерпілий після виконання робіт вправі звернутись до суду з позовом про стягнення різниці між сумою, яка була сплачена за виконання робіт, та присудженою раніше судом сумою. Проте такий позов не може бути задоволений, якщо потерпілий безпідставно зволікав з виконанням робіт, і в період зволікання підвищились ціни на матеріали і роботи.
5. У разі відшкодування шкоди потерпілий не повинен отримати будь-які доходи, відшкодовується тільки втрачене. Понад втрачене потерпілий не повинен отримати нічого. Тому ушкоджена і не придатна для застосування річ, вартість якої стягується з боржника в порядку відшкодування шкоди, має бути передана потерпілим боржникові, якщо вона має хоч би щонайменшу цінність. Разом з тим ціна нових вузлів, деталей, комплектуючих частин, які необхідні для полагодження пошкодженої речі, при визначенні розміру збитків має відшкодовуватись без врахування того, що вони ставляться замість тих, які частково були зношені та стали непридатними внаслідок правопорушення, якого припустився боржник.
Стаття 1193. Урахування вини потерпілого і матеріального становища фізичної особи, яка завдала шкоди
1. Шкода, завдана потерпілому внаслідок його умислу, не відшкодовується.
2. Якщо груба необережність потерпілого сприяла виникненню або збільшенню шкоди, то залежно від ступеня вини потерпілого (а в разі вини особи, яка завдала шкоди, — також залежно від ступеня її вини) розмір відшкодування зменшується, якщо інше не встановлено законом.
3. Вина потерпілого не враховується у разі відшкодування додаткових витрат, передбачених частиною першою статті 1195 цього Кодексу, у разі відшкодування шкоди, завданої смертю годувальника та у разі відшкодування витрат на поховання.
4. Суд може зменшити розмір відшкодування шкоди, завданої фізичною особою, залежно від її матеріального становища, крім випадків, коли шкоди завдано вчиненням злочину.
1. Частини 1 і 2 ст. 1193 ЦК вирішують питання, які в заголовку цієї статті позначені як урахування вини потерпілого. На виняток із правил ч. 1 і 2 ст. 1193 ЦК в ч. З цієї статті визначається, в яких випадках вина потерпілого не враховується. Отже, чинність ч. 3 ст. 1193 ЦК поширюється не тільки на випадки грубої необережності потерпілого, а й на випадки, коли шкода потерпілому завдана внаслідок його умислу, якщо одночасно шкода перебуває в причинному зв’язку з винними діями іншої особи. Це означає, що умисел потерпілого не враховується у разі, коли у зв’язку із завданням шкоди винними діями правопорушника здійснюються відшкодування, передбачені ч. 3 ст. 1193 ЦК.
2. Частина 2 ст. 1193 ЦК застосовується у випадках, коли шкода стала наслідком дій чи бездіяльності потерпілого, яким притаманна ознака грубої необережності. Зокрема, ч. 2 ст. 1193 ЦК застосовується при завданні шкоди джерелом підвищеної небезпеки (ст. 1187 ЦК). При визначенні розміру зменшення відшкодування враховується ступінь вини потерпілого, який припустився грубої необережності. Якщо особа, яка завдала шкоди, також є винною у завданні шкоди, враховується ступінь вини цієї особи. Формулювання ст. 454 ЦК 1963 р., що за змістом відповідає ч. 2 ст. 1193 ЦК 2003 р., тлумачилось так, що поняття грубої необережності не охоплює собою просту необачність, а виявляється, зокрема, в нетверезому стані, нехтуванні правилами безпеки руху тощо.
3. Не враховується вина потерпілого, в тому числі й умисел, при відшкодуванні додаткових витрат (ці витрати чітко визначаються в ч. 1 ст. 1195 ЦК), шкоди, завданої смертю годувальника (ст. 1200 ЦК), та у разі відшкодування витрат на поховання (ст. 1201 ЦК).
Стаття 1194. Відшкодування шкоди особою, яка застрахувала свою цивільну відповідальність
1. Особа, яка застрахувала свою цивільну відповідальність, у разі недостатності страхової виплати (страхового відшкодування) для повного відшкодування завданої нею шкоди зобов’язана сплатити потерпілому різницю між фактичним розміром шкоди і страховою виплатою (страховим відшкодуванням).
1. Особа, яка застрахувала свою цивільну відповідальність, не звільняється повністю від відповідальності перед потерпілим. Якщо страхова виплата є недостатньою для повного відшкодування шкоди, різниця між фактичним розміром шкоди і страховою виплатою відшкодовується особою, яка завдала шкоду. Законодавством про обов’язкове страхування відповідальності зазвичай встановлюється граничний розмір страхової виплати (страхового відшкодування).
§ 2. ВІДШКОДУВАННЯ ШКОДИ, ЗАВДАНОЇ КАЛІЦТВОМ,
ІНШИМ УШКОДЖЕННЯМ ЗДОРОВ’Я АБО СМЕРТЮ
Стаття 1195. Відшкодування шкоди, завданої каліцтвом або іншим ушкодженням здоров’я
1. Фізична або юридична особа, яка завдала шкоди каліцтвом або іншим ушкодженням здоров’я фізичній особі, зобов’язана відшкодувати потерпілому заробіток (дохід), втрачений ним внаслідок втрати чи зменшення професійної або загальної працездатності, а також відшкодувати додаткові витрати, викликані необхідністю посиленого харчування, санаторно-курортного лікування, придбання ліків, протезування, стороннього догляду тощо.
2. У разі каліцтва або іншого ушкодження здоров’я фізичної особи, яка в момент завдання шкоди не працювала, розмір відшкодування визначається виходячи з розміру мінімальної заробітної плати.
3. Шкода, завдана фізичній особі каліцтвом або іншим ушкодженням здоров’я, відшкодовується без урахування пенсії, призначеної у зв’язку з втратою здоров’я, або пенсії, яку вона одержувала до цього, а також інших доходів.
4. Договором або законом може бути збільшений обсяг і розмір відшкодування шкоди, завданої потерпілому каліцтвом або іншим ушкодженням здоров’я.
1. У ст. 1195 — 1208 ЦК йдеться про відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров’я або смертю. Зміст цих статей свідчить про те, що вони встановлюють правила щодо відшкодування тільки майнової шкоди. Відшкодування моральної шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров’я або смертю фізичної особи, здійснюється відповідно до ст. 1168 і п. 1 ч. 2 ст. 1167 ЦК.
2. Чинність ст. 1195 — 1208 ЦК не поширюється на відносини щодо відшкодування шкоди, завданої внаслідок нещасного випадку на виробництві або професійного захворювання (зазначені нещасні випадки визначаються відповідно до Переліку обставин, за яких настає страховий випадок державного страхування громадян від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання [331]. Цей Перелік є додатком до Порядку розслідування та ведення обліку нещасних випадків, професійних захворювань і аварій на виробництві), оскільки такі відносини регулюються Законом «Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності» [112].
3. Підставою відшкодування майнової шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров’я, є втрата чи зменшення «професійної або загальної працездатності». Про те, коли та як враховується втрата професійної та загальної працездатності, див. коментар до ст. 1197 ЦК.
4. У ч. 1 ст. 1195 ЦК визначаються, зокрема, підстави виникнення зобов’язання відшкодування шкоди (такими є наявність шкоди, дії (бездіяльність) осіб, причинний зв’язок між цими діями (бездіяльністю) та шкодою). Не зазначається тут про ознаку протиправності дій, якими завдана шкода, але ушкодження здоров’я фізичної особи завжди є протиправним (охоплюється поняттям генерального делікту). Не зазначається в ч. 1 ст. 1195 ЦК і про вину як підставу зобов’язань відшкодування шкоди, заподіяної каліцтвом, іншим ушкодженням здоров’я або смертю. Це дає підставу для логічного доповнення тексту ч. 1 ст. 1195 ЦК і виявлення у такий спосіб правового припису, відповідно до якого вина не є підставою таких зобов’язань. Але правові приписи, які виявляються методом логічного доповнення нормативного тексту, не можуть застосовуватись усупереч загальним правилам. Таким стосовно правового припису, про який ідеться, є ч. 2 ст. 1166 і ч. 1 ст. 1167 ЦК, які визнають вину підставою відшкодування відповідно майнової і моральної шкоди.
5. При визначенні додаткових витрат потерпілого, що підлягають відшкодуванню, можуть застосовуватись за аналогією положення ст. 21 названого Закону, але при цьому слід враховувати, що додаткові витрати мають бути такими, що можуть бути поставлені поряд з тими, які перелічені у ч. 1 ст. 1195 ЦК. Зокрема, немає підстав стверджувати, що поряд з витратами, про які зазначається в ч. 1 ст. 1195 ЦК, можуть бути поставлені витрати на придбання транспортного засобу, потреба в якому виникла у потерпілого у зв’язку з каліцтвом. Тому правильним буде твердження про те, що із ч. 1 ст. 1195 ЦК непрямо випливає і методом логічного доповнення нормативного тексту виявляється правовий припис, відповідно до якого витрати на придбання транспортного засобу відшкодуванню не підлягають. Але переважному застосуванню перед цим правовим приписом підлягає правовий припис, який непрямо випливає із ч. 2 ст. 1202 ЦК, який виявляється при тлумаченні висновком від наступного правового явища (права на стягнення наперед додаткових витрат на придбання спеціального транспортного засобу) до попереднього і відповідно до якого потерпілий має право на відшкодування витрат на придбання транспортного засобу. Таке право виникає у разі встановлення висновком МСЕК, прийнятим судом, або висновком судово-медичної експертизи наявності потреби потерпілого у спеціальному транспортному засобі. При вирішенні питання про стягнення коштів на придбання спеціального транспортного засобу суд повинен враховувати вимоги Порядку забезпечення інвалідів автомобілями [340].
6. Зазначення у ч. 2 ст. 1195 ЦК про те, що статус потерпілого як такого, що не працював, визначається на момент завдання шкоди, слід тлумачити так, що це питання вирішується залежно від того, перебуває працівник на момент завдання шкоди у трудових правовідносинах чи ні. При цьому слід враховувати, що днем звільнення з роботи є останній день роботи (п. 2.26 Інструкції про порядок ведення трудових книжок [349]). Частина 1 ст. 4 Закону «Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування у зв’язку з тимчасовою втратою працездатності і витратами, обумовленими похованням» [125] також включає день звільнення в період роботи. Отже, каліцтво або інше ушкодження здоров’я в день звільнення після закінчення останнього робочого дня (до 24 годин) слід кваліфікувати як таке, що завдане в момент, коли потерпілий працював.
7. Якщо на момент завдання шкоди (ушкодження здоров’я) потерпілий не працював, розмір відшкодування встановлюється виходячи із розміру мінімальної заробітної плати. При застосуванні ч. 2 ст. 1195 ЦК слід враховувати, що застосуванню цієї статті не перешкоджає абзац третій ч. 3 ст. 1197 ЦК. Співвідношення між цими законодавчими положеннями не може вирішуватись за допомогою ірраціональних засобів, зокрема — врахування духу цивільного законодавства чи Цивільного кодексу. Навіть посилання на ст. 3 Конституції [1] не мало б достатніх логічних підстав. Є суто техніко-юридичні засоби, які повинен використати суб’єкт тлумачення при з’ясуванні співвідношення законодавчих положень, про які йдеться. Справа в тому, що із ч. 2 ст. 1195 ЦК прямо випливає, яка база має використовуватись для обчислення розміру відшкодування у разі, якщо потерпілий на момент ушкодження здоров’я (завдання шкоди) не працював, тобто встановлює спеціальне правило про базу для визначення розміру відшкодування в таких випадках. Правові приписи, які прямо випливають із актів законодавства, мають таку саму юридичну силу, як і правові приписи, що встановлюються прямо. Таке стверджує новітня методологія тлумачення актів законодавства.
Абзац третій ч. 3 ст. 1197 ЦК визначає порядок обчислення середньомісячного заробітку у випадках, коли потерпілий на момент завдання йому шкоди не працював. Із цього законодавчого положення лише непрямо випливає та висновком від наступного правового явища (порядку визначення бази для обчислення розміру відшкодування) до попереднього (що має бути такою базою) виявляється правовий припис, відповідно до якого базою для обчислення розміру відшкодування має бути середній місячний заробіток до звільнення або звичайний розмір заробітку працівника відповідної кваліфікації. Такі правові приписи відповідно до методології тлумачення нормативно- правових актів не можуть застосовуватись усупереч правовим приписам, що прямо випливають із актів законодавства тієї самої юридичної сили. Отже, суперечність між ч. 2 ст. 1195 ЦК і абзацом третім ч. 3 ст. 1197 ЦК має вирішуватись на користь першого із названих законодавчих положень. Немає достатніх підстав для відступлення від зробленого висновку з посиланням на принцип верховенства права чи будь-яке інше конституційне положення.
У випадках, передбачених абзацом третім ч. 3 ст. 1197 ЦК, потреби у визначенні середньомісячного заробітку взагалі немає, оскільки ч. 2 ст. 1195 ЦК приписує в таких випадках визначати розмір відшкодування виходячи із розміру мінімальної заробітної плати. Отже, правило абзацу третього ч. 3 ст. 1197 ЦК і взагалі не має предмета регулювання.
8. Розмір відшкодування, визначений потерпілому виходячи із його заробітку чи розміру мінімальної заробітної плати (у випадках, передбачених ч. 2 ст. 1195 ЦК) та відсотка втрати професійної працездатності, не зменшується на суму пенсії, призначеної працівникові у зв’язку з каліцтвом чи іншим ушкодженням здоров’я, чи на суму інших доходів, яку отримує потерпілий. Частина 1 ст. 34 Закону «Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності» [112] в таких випадках не допускає, щоб щомісячна страхова виплата на користь потерпілого разом з пенсією перевищувала середньомісячний заробіток, який потерпілий мав до ушкодження здоров’я. Але це обмеження не поширюється на відносини, що регулюються ст. 1195 ЦК.
9. Розмір відшкодування, визначений на підставі середньомісячного заробітку потерпілого (у випадках, установлених ч. 2 ст. 1195 ЦК, — мінімальної заробітної плати) і ступеня втрати професійної працездатності, може бути (в перспективі) збільшений законом. Він може бути збільшений і договором.
Тим самим ч. 4 ст. 1195 ЦК підтверджує, що правила ст. 1195 ЦК щодо визначення розміру відшкодування є диспозитивними, і сторони зобов’язання, на яке поширюється ст. 1195 ЦК, можуть домовлятись про інше, але тільки в бік підвищення розміру відшкодування. Домовленість про зменшення розміру відшкодування має кваліфікуватись як оспорюваний правочин, який підлягає визнанню недійсним за рішенням суду.
Стаття 1196. Відшкодування шкоди, завданої фізичній особі під час виконання нею договірних зобов’язань
1. Шкода, завдана каліцтвом, іншим ушкодженням здоров’я або смертю фізичної особи під час виконання нею договірних зобов’язань (договір перевезення тощо), підлягає відшкодуванню на підставах, встановлених статтями 1166 та 1187 цього Кодексу.
1. Із ст. 1196 ЦК випливає, що вона дещо уточнює (стосовно окремих випадків) сферу застосування ст. 1195 — 1208 ЦК. Установлюється, що ці статті поширюються на випадки завдання шкоди каліцтвом, іншим ушкодженням здоров’я або смертю фізичної особи під час виконання нею «договірних зобов’язань», тобто цивільно-правових зобов’язань, що ґрунтуються на договорах.
При цьому зазначається про те, що підстави відповідальності контрагента за договором за шкоду, заподіяну фізичній особі каліцтвом, іншим ушкодженням здоров’я, а також за шкоду, заподіяну смертю фізичної особи під час виконання нею договірних зобов’язань, мають визначатись відповідно до ст. 1166 ЦК, а у разі заподіяння шкоди джерелом підвищеної небезпеки — з урахуванням особливостей, встановлених ст. 1187 ЦК.
2. Фізична особа, про яку йдеться у ст. 1196 ЦК та яка є потерпілою, може мати чи не мати статусу суб’єкта підприємницької діяльності. Це не впливає на можливість застосування ст. 1196 ЦК, якщо тільки обставини, за яких завдана шкода, відповідають гіпотезі правової норми, сформульованої в цій статті.
3. Види договорів та зобов’язань, на які поширюється ст. 1196 ЦК, можуть бути будь-якими, але завжди цивільно-правовими. Зазвичай, це так звані договори особистого підряду.
4. Визнаючи за фізичними особами, що виконують роботи за цивільно-правовими договорами, право на відшкодування шкоди, завданої контрагентом за договором шляхом ушкодження здоров’я, законодавець усе ж не відмовляється від досить жорсткого підходу до таких осіб. Якщо такій особі завдане каліцтво або інше ушкодження здоров’я в період, коли вони виконували роботу за цивільно-правовим договором, розмір відшкодування має визначатись виходячи із розміру мінімальної заробітної плати, в той час як для осіб, які працюють за трудовим договором, розмір відшкодування визначається із заробітку, який не може бути меншим п’ятикратного розміру мінімальної заробітної плати (абзац другий ч. 1 ст. 1197 ЦК).
5. Слід також враховувати, що ст. 1195 — 1208 ЦК підлягають застосуванню і до випадків завдання каліцтва, іншого ушкодження здоров’я або смерті, якщо це стало наслідком дій контрагента фізичної особи (потерпілого) при виконанні ним (контрагентом) договірних зобов’язань на користь цієї фізичної особи (потерпілого). Зокрема, ст. 928 ЦК встановлює, що перевізник відповідає за шкоду, завдану каліцтвом, іншим ушкодженням здоров’я або смертю пасажира, на підставі положень глави 82 Цивільного кодексу. Застосовується в таких випадках і ст. 1187 ЦК, що допускає за певних умов відповідальність за відсутності вини.
Стаття 1197. Визначення заробітку (доходу), втраченого внаслідок каліцтва або іншого ушкодження здоров’я фізичної особи, яка працювала за трудовим договором
1. Розмір втраченого фізичною особою внаслідок каліцтва або іншого ушкодження здоров’я заробітку (доходу), що підлягає відшкодуванню, визначається у відсотках від середнього місячного заробітку (доходу), який потерпілий мав до каліцтва або іншого ушкодження здоров’я, з урахуванням ступеня втрати потерпілим професійної працездатності, а за її відсутності — загальної працездатності.
Середньомісячний заробіток (дохід) обчислюється за бажанням потерпілого за дванадцять або за три останні календарні місяці роботи, що передували ушкодженню здоров’я або втраті працездатності внаслідок каліцтва або іншого ушкодження здоров’я. Якщо середньомісячний заробіток (дохід) потерпілого є меншим від п’ятикратного розміру мінімальної заробітної плати, розмір втраченого заробітку (доходу) обчислюється виходячи з п’ятикратного розміру мінімальної заробітної плати.
2. Для визначення розміру відшкодування у разі професійного захворювання може братися до уваги за бажанням потерпілого середньомісячний заробіток (дохід) за дванадцять або за три останні календарні місяці перед припиненням роботи, що було викликано каліцтвом або іншим ушкодженням здоров’я.
3. До втраченого заробітку (доходу) включаються всі види оплати праці за трудовим договором за місцем основної роботи і за сумісництвом, з яких сплачується податок на доходи громадян, у сумах, нарахованих до вирахування податку.
До втраченого заробітку (доходу) не включаються одноразові виплати, компенсація за невикористану відпустку, вихідна допомога, допомога по вагітності та пологах тощо.
Якщо потерпілий на момент завдання йому шкоди не працював, його середньомісячний заробіток (дохід) обчислюється, за його бажанням, виходячи з його заробітку до звільнення або звичайного розміру заробітної плати працівника його кваліфікації у цій місцевості.
4. Якщо заробіток (дохід) потерпілого до його каліцтва чи іншого ушкодження здоров’я змінився, що поліпшило його матеріальне становище (підвищення заробітної плати за посадою, переведення на вищеоплачувану роботу, прийняття на роботу після закінчення освіти), при визначенні середньомісячного заробітку (доходу) враховується лише заробіток (дохід), який він одержав або мав одержати після відповідної зміни.
1. При тлумаченні ст. 1197 ЦК слід враховувати, що вона встановлює лише фрагментарні правила визначення заробітку (доходу), втраченого внаслідок каліцтва або іншого ушкодження здоров’я фізичної особи, яка працювала за трудовим договором. При виборі способу заповнення прогалин, що утворилися, не можна відхилятися від вимог, що формулюються в ст. 8 ЦК.
Відповідно до цієї статті до цивільних правовідносин за аналогією можуть застосовуватись акти цивільного законодавства. Звідси непрямо випливає і висновком від протилежного виявляється правовий припис, відповідно до якого нормативно- правові акти іншої галузевої належності до цивільних правовідносин застосовуватись не можуть. Але цей правовий припис не може застосовуватись всупереч більш загальному стосовно предмета, про який йдеться, правилу ст. 4 ЦПК [33], що не встановлює галузевих обмежень на застосування закону за аналогією, але обмежує коло актів, які можуть застосовуватись за аналогією, тільки законами. Отже, до цивільних правовідносин, на які поширюється ст. 1197 ЦК, може застосовуватись за аналогією Закон «Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності» [112], але не може застосовуватись Порядок обчислення середньої заробітної плати (доходу) для розрахунку виплат за загальнообов’язковим державним соціальним страхуванням [306].
Виникає ситуація правової невизначеності, а разом з нею і думка з метою подолання цієї ситуації застосувати за аналогією до відносин, про які йдеться, положення названого Порядку з посиланням на засаду правової визначеності, що входить до змісту принципу верховенства права та має ту саму вищу юридичну силу, що й цей принцип. Але ця думка суперечить ч. 2 ст. 8 ЦК, відповідно до якої у разі неможливості застосувати за аналогією акти цивільного законодавства слід використовувати аналогію права. Отже, численні прогалини в правовому регулюванні відносин, на які поширюється чинність ст. 1197 ЦК, слід заповнювати застосуванням за аналогією Закону «Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності» (з урахуванням змісту цього Закону таке є маловірогідним) та застосуванням аналогії права.
2. За буквою ст. 1197 ЦК ця стаття визначає порядок розрахунку середньої заробітної плати для визначення розміру відшкодування шкоди, завданої каліцтвом або іншим ушкодженням здоров’я. Але за аналогією цю статтю слід застосовувати також до відносин щодо визначення розміру відшкодування шкоди, завданої внаслідок смерті потерпілого. Це один із випадків, коли наявна прогалина є очевидною, а потреба в застосуванні закону за аналогією — безспірною.
3. Базою для розрахунку розміру втраченого фізичною особою внаслідок каліцтва або іншого ушкодження здоров’я заробітку є середній місячний заробіток, який потерпілий мав до каліцтва або іншого ушкодження здоров’я. Для визначення розміру втраченого заробітку середній місячний заробіток слід помножити на встановлений медико-соціальною експертною комісією відсоток втрати професійної працездатності, а цей добуток — розділити на 100.
4. Формулювання абзацу першого ч. 1 ст. 1197 ЦК «а за її відсутності — загальної працездатності» слід тлумачити з урахуванням такого. Займенник «її», абстрактно розмірковуючи, може замінювати як іменник «втрати», так і іменник «працездатності». При цьому останній іменник може означати як професійну працездатність, якої не було в особи взагалі, так і професійну працездатність, яка була, але яку особа внаслідок каліцтва або іншого ушкодження здоров’я втратила. Усі ці три варіанти тлумачення займенника «її» слід здійснити в контексті ч. 1 ст. 1197 ЦК, щоб зробити висновок про зміст відповідного правового припису.
Якщо під словом «її» розуміти «професійну працездатність», втрачену внаслідок каліцтва або іншого ушкодження здоров’я, то відповідний правовий припис набуває ознаки такого, що явно суперечить принципу верховенства права (засаді справедливості), бо при стовідсотковій втраті працездатності особа мала б отримати право на відшкодування шкоди в розмірі середнього місячного заробітку, а їй приписується відшкодовувати шкоду відповідно до ступеня втрати загальної працездатності.
Якщо під словом «її» розуміти «професійну працездатність», якої не було взагалі, то відповідне правило взагалі втрачає предмет правового регулювання, оскільки «професійна працездатність — це здатність даного працівника до роботи за своєю професією (фахом) і кваліфікацією чи за іншою адекватною їй професією (фахом)» (п. 3 Додатка до Правил проведення комісійних судово-медичних експертиз в бюро судово-медичної експертизи [352]). Професія визначається як «здатність виконувати подібні роботи, які вимагають від особи певної кваліфікації» (Вступна частина Класифікатора професій [444]). Але ж зазначення на кваліфікацію не слід переоцінювати: певні кваліфікаційні вимоги Довідник кваліфікаційних характеристик професій працівників ставить до всіх працівників, в тому числі до вантажника, двірника, прибиральника (п. 8, 20, 118 п. 2 розділу 2 Випуску 1 названого Довідника [438]). Отже, осіб, які працювали за трудовим договором і отримували заробітну плату та які не мали б професії та професійної працездатності, не існує. Тому варіант тлумачення слова «її», який розглядається, позбавляє правовий припис, що тут аналізується, предмета правового регулювання.
Якщо під словом «її» розуміти «втрату працездатності» (у таких випадках наявною є втрата загальної працездатності і відсутньою — втрата професійної працездатності), то правовий припис, який тут аналізується, також втрачає предмет правового регулювання, бо таких випадків не буває: потреба навіть у деяких змінах умов праці, що призводить до зниження заробітку, або виконання роботи з більшою напругою, є підставою для встановлення до 25 відсотків втрати професійної працездатності (п. 10.5 Додатку до Правил проведення комісійних судово-медичних експертиз в бюро судово-медичної експертизи [352]).
Викладене дає підстави для висновку про те, що при вирішенні питання про розмір відшкодування шкоди, завданої каліцтвом або іншим ушкодженням здоров’я, враховується тільки втрата професійної працездатності. Якщо вона втрачена повністю, розмір відшкодування дорівнює ста відсоткам середнього місячного заробітку потерпілого, а втрата загальної працездатності не враховується і в цьому випадку.
5. На момент розгляду судом справи про відшкодування шкоди часто уже є наявним висновок МСЕК про ступінь втрати потерпілим професійної працездатності. Цей висновок і може бути використаний судом для визначення розміру шкоди, яка завдана каліцтвом або іншим ушкодженням здоров’я та яка підлягає відшкодуванню. Але за клопотанням сторін або за власною ініціативою суд може призначити судово-медичну експертизу. Вона проводиться декількома експертами [п. 2.4.3 Інструкції про проведення судово-медичної експертизи [353]], які при визначенні ступеня втрати професійної працездатності повинні керуватись вимогами Правил проведення комісійних судово-медичних експертиз в бюро судово-медичної експертизи. Застосування при цьому Порядку організації та проведення медико-соціальної експертизи втрати працездатності [345] та Порядку встановлення медико-соціальними експертними комісіями ступеня втрати професійної працездатності у відсотках працівникам, яким заподіяно ушкодження здоров’я, пов’язане з виконанням трудових обов’язків [357], не допускається.
6. Період, за який враховується заробіток потерпілого для обчислення середнього заробітку, встановлюється як останні дванадцять або три останні календарні місяці, що передували ушкодженню здоров’я або втраті працездатності внаслідок каліцтва або іншого ушкодження здоров’я. Право вибору періоду, за який обчислюється середній заробіток (дванадцять чи три місяці), належить потерпілому. Календарні місяці слід розуміти як повні календарні місяці (з 1 числа поточного місяця до 1 числа наступного місяця). Дванадцять чи три календарних місяці, що приймаються до уваги при визначенні розміру середнього місячного заробітку, мають безпосередньо передувати календарному місяцю, в якому особа припинила роботу у зв’язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров’я. Ці календарні місяці (дванадцять або три) мають братися підряд. Слова «місяці перед припиненням роботи» (ч. 2 ст. 1197 ЦК) слід тлумачити як місяці, що передували місяцю, в якому особа зазнала каліцтва або іншого ушкодження здоров’я (а не місяцю, в якому потерпілий був звільнений з роботи за власним бажанням чи у зв’язку з виявленою невідповідністю обійманій посаді чи виконуваній роботі за станом здоров’я).
7. Більш детально питання визначення розрахункового періоду для обчислення розміру середньої місячної заробітної плати мають вирішуватись з урахуванням засад справедливості, добросовісності та розумності, що входять до змісту принципу верховенства права (в порядку аналогії права). З урахуванням цього із розрахункового періоду підлягають виключенню повні календарні місяці, впродовж яких (повністю) потерпіла особа перебувала у відпустці в зв’язку з вагітністю та пологами (оскільки допомога у зв’язку з вагітністю та пологами відповідно до абзацу другого ч. 3 ст. 1197 ЦК не враховується при обчисленні середньої місячної заробітної плати, врахування місяців, за які така допомога виплачувалась несправедливо б зменшило розмір середнього місячного заробітку, що є базою для визначення розміру відшкодування шкоди, завданої каліцтвом або іншим ушкодженням здоров’я), або не працювала з інших поважних причин (догляд за дитиною, що не досягла віку трьох (у відповідних випадках — шести) років, відпустка без збереження заробітної плати, надана відповідно до законодавства про працю).
Не підлягають врахуванню і ті календарні місяці, впродовж яких особа, що перебувала у трудових правовідносинах, частково не працювала з інших поважних причин (крім випадків, коли за особою зберігалася середня заробітна плата відповідно до законодавства або особа отримувала допомогу згідно із законодавством про державне соціальне страхування). Зокрема, не враховуються місяці, в які працівники, прийняті на сезонні роботи, не працювали у зв’язку із сезонними перервами в роботі.
8. У зв’язку з виключенням із розрахункового періоду окремих календарних місяців не передбачається заміна цих місяців календарними місяцями, що передували розрахунковому періоду, а середня заробітна плата визначається за меншу кількість календарних місяців (а не за дванадцять чи три). Якщо потерпіла особа не пропрацювала в розрахунковому періоді жодного повного календарного місяця, середня заробітна плата повинна визначатись за фактично відпрацьовані дні (включаючи дні, коли особа не працювала, але за нею зберігалось місце роботи і середня заробітна плата або виплачувалась допомога згідно із законодавством про загальнообов’язкове державне соціальне страхування, а також дні вимушеного прогулу у разі наступного поновлення особи на роботі). Середньоденний заробіток при цьому слід помножити на кількість робочих днів за графіком виходу даного працівника на роботу у відповідному місяці.
9. Положення ч. 2 ст. 1197 ЦК про особливості визначення розміру відшкодування у разі професійного захворювання не може застосовуватись, оскільки захворювання може бути кваліфіковане як професійне тільки у разі, коли потерпілий є стороною трудових правовідносин. А відшкодування шкоди, яка виникла в результаті професійного захворювання, здійснюється на підставі Закону «Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності» [112].
10. Частина 3 ст. 1197 ЦК визначає види виплат, що здійснюються роботодавцями на користь працівників, які (виплати) враховуються при обчисленні середнього місячного заробітку з метою подальшого визначення розміру відшкодування шкоди, заподіяної каліцтвом, іншим ушкодженням здоров’я. До таких виплат належать усі види оплати праці за трудовим договором за місцем основної роботи і за сумісництвом, з яких сплачується податок на доходи фізичних осіб. До таких виплат не можуть відноситись виплати за цивільно-правовими договорами (незалежно від того, зареєстрований потерпілий як підприємець чи ні).
11. У силу спеціального зазначення у абзаці другому ч. 3 ст. 1197 ЦК при обчисленні середнього заробітку для визначення розміру відшкодування шкоди, завданої каліцтвом або іншим ушкодженням здоров’я, не враховуються одноразові виплати, компенсація за невикористану відпустку і вихідна допомога, хоча усі ці виплати є об’єктом оподаткування податком на доходи фізичних осіб. При цьому одноразові виплати слід розуміти як такі, що не передбачені системою оплати праці. Отже, до них (одноразових виплат) не належать премії квартальні, піврічні, а також винагорода за підсумками роботи підприємства за рік. Ці виплати слід враховувати у відповідні місяці розрахункового періоду у відповідній частці (одній дванадцятій, одній шостій, одній третій).
12. У випадку завдання каліцтва або ушкодження здоров’я особи в перший день роботи середня заробітна плата розраховується виходячи з місячної тарифної ставки (тарифної ставки, розмір якої розраховано за місяць).
13. Усі види оплати праці, допомога по тимчасовій непрацездатності при обчисленні середньої заробітної плати з метою визначення розміру відшкодування враховуються в сумах, нарахованих до відрахування податку на доходи фізичних осіб (а також до відрахування сум зборів на загальнообов’язкові державне соціальне страхування).
14. Абзац третій ч. 3 ст. 1197 ЦК встановлює два варіанти обчислення розміру середньої місячної заробітної плати для випадків, коли потерпілий на момент ушкодження здоров’я (завдання шкоди) не працював. Але ці правила не можуть застосовуватись, оскільки ч. 2 ст. 1195 ЦК приписує розмір відшкодування шкоди, завданої ушкодженням здоров’я особи, яка на момент ушкодження не працювала, визначати виходячи із розміру мінімальної заробітної плати.
15. Середня місячна заробітна плата потерпілого визначається за дванадцять або за три місяці до каліцтва, або іншого ушкодження здоров’я (абзац другий ч. 1 ст. 1197 ЦК). Але у разі зміни у бік підвищення розміру заробітку потерпілого у зв’язку з підвищенням заробітної плати за посадою, переведенням на вищеоплачувану роботу, прийняттям на роботу після закінчення освіти в період, за який розраховується середня місячна заробітна плата, при обчисленні середньої місячної заробітної плати, враховується лише заробіток після відповідної зміни. При цьому період, за який розраховується середня заробітна плата, може бути меншим, ніж дванадцять чи три місяці. У таких випадках, які і тоді, коли потерпілий пропрацював менш як дванадцять (чи три) місяців, враховується календарні місяці, хоч їх кількість буде меншою дванадцяти (трьох). Лише коли тривалість періоду після зміни розміру заробітку чи загальна тривалість роботи будуть меншими, ніж один календарний місяць, середня місячна заробітна плата має обчислюватись виходячи із заробітку за фактично відпрацьований час (ч. 4 ст. 1197 ЦК).
Стаття 1198. Визначення доходу, втраченого внаслідок каліцтва або іншого ушкодження здоров’я фізичної особи — підприємця
1. Розмір доходу фізичної особи — підприємця, втраченого фізичною особою внаслідок каліцтва або іншого ушкодження здоров’я, що підлягає відшкодуванню, визначається з її річного доходу, одержаного в попередньому господарському році, поділеного на дванадцять. Якщо ця особа отримувала дохід менш як дванадцять місяців, розмір її втраченого доходу визначається шляхом визначення сукупної суми доходу за відповідну кількість місяців.
2. Розмір доходу від підприємницької діяльності, втраченого фізичною особою — підприємцем внаслідок каліцтва або іншого ушкодження здоров’я, визначається на підставі даних органу державної податкової служби.
3. Розмір доходу, втраченого фізичною особою — підприємцем внаслідок каліцтва або іншого ушкодження здоров’я, обчислюється виходячи з розміру доходу, який потерпілий мав до каліцтва або іншого ушкодження здоров’я, у сумах, нарахованих до вирахування податків.
4. Розмір доходу, втраченого фізичною особою, яка самостійно забезпечує себе роботою (адвокатом, особою, зайнятою творчою діяльністю, та іншими), визначається у порядку, встановленому частинами першою — третьою цієї статті.
1. Цивільний кодекс не допускає врахування доходу, отриманого за цивільно- правовим договором, при обчисленні середньої заробітної плати особи, яка працювала, з метою визначення розміру відшкодування шкоди, заподіяної внаслідок ушкодження здоров’я. Якщо ж обчислюється розмір доходу фізичної особи, що є підприємцем, для визначення розміру відшкодування такої шкоди, то не передбачається врахування заробітної плати (викладене стосується випадків, коли фізична особа одночасно або в окремі періоди в межах встановленого строку мала доходи і від підприємницької діяльності, і у вигляді заробітної плати).
2. Загальним правилом є обчислення доходу фізичної особи — підприємця з метою визначення розміру відшкодування шкоди, завданої ушкодженням здоров’я, виходячи із річного доходу в попередньому «господарському» (цей термін не можна тлумачити інакше, ніж календарний) році. Оскільки для визначення розміру відшкодування шкоди необхідно обчислити середній місячний дохід, річний дохід ділиться на дванадцять місяців. Якщо фізична особа отримувала дохід від підприємницької діяльності впродовж строку, який не складає календарного року, середній місячний дохід визначається виходячи із останніх дванадцяти місяців або за іншу (меншу) кількість місяців, якщо фізична особа отримувала дохід від підприємницької діяльності протягом меншої кількості місяців. Якщо тривалість періоду, протягом якого особа отримувала дохід від підприємницької діяльності, не складає одного календарного місяця, розмір відшкодування шкоди має визначатись як для особи, яка на момент ушкодження здоров’я не працювала, тобто виходячи із розміру мінімальної заробітної плати.
3. Частина 2 ст. 1198 ЦК приписує розмір відшкодування визначати виходячи із даних про дохід потерпілого, що надаються органом державної податкової служби. Податкове законодавство не виключає надання уточнених декларацій про доходи, які не можуть не враховуватись при наданні органом державної податкової служби відомостей про доходи фізичної особи — підприємця. При наданні відомостей про дохід фізичної особи — підприємця орган державної податкової служби враховує дохід, який отримала ця особа на поточний рахунок в банку або в касу з вирахуванням витрат, які здійснені у зв’язку із здійсненням підприємницької діяльності, тобто той дохід, який є об’єктом оподаткування податком на доходи фізичних осіб.
4. Для визначення розміру відшкодування до уваги приймається дохід у сумах, нарахованих до відрахування податків.
5. До осіб, які самостійно забезпечують себе роботою, належать адвокати, нотаріуси, особи, що зайняті творчою діяльністю. До таких осіб не належать фізичні особи, що виконують роботи за цивільно-правовими договорами.
Стаття 1199. Відшкодування шкоди, завданої каліцтвом або іншим ушкодженням здоров’я малолітньої або неповнолітньої особи
1. У разі каліцтва або іншого ушкодження здоров’я малолітньої особи фізична або юридична особа, яка завдала цієї шкоди, зобов’язана відшкодувати витрати на її лікування, протезування, постійний догляд, посилене харчування тощо.
Після досягнення потерпілим чотирнадцяти років (учнем — вісімнадцяти років) юридична або фізична особа, яка завдала шкоди, зобов’язана відшкодувати потерпілому також шкоду, пов’язану із втратою або зменшенням його працездатності, виходячи з розміру встановленої законом мінімальної заробітної плати.
2. Якщо на момент ушкодження здоров’я неповнолітня особа мала заробіток, шкода має бути відшкодована їй виходячи з розміру її заробітку, але не нижче встановленого законом розміру мінімальної заробітної плати.
3. Після початку трудової діяльності відповідно до одержаної кваліфікації потерпілий має право вимагати збільшення розміру відшкодування шкоди, пов’язаної із зменшенням його професійної працездатності внаслідок каліцтва або іншого ушкодження здоров’я, виходячи з розміру заробітної плати працівників його кваліфікації, але не нижче встановленого законом розміру мінімальної заробітної плати.
4. Якщо потерпілий не має професійної кваліфікації і після досягнення повноліття продовжує залишатися непрацездатним внаслідок каліцтва або іншого ушкодження здоров’я, завданого йому до повноліття, він має право вимагати відшкодування шкоди в обсязі не нижче встановленого законом розміру мінімальної заробітної плати.
1. У разі ушкодження здоров’я малолітньої особи, тобто особи, яка не досягла чотирнадцяти років, відшкодовуються тільки витрати, які в ч. 1 ст. 1195 ЦК кваліфікуються як додаткові (витрати на лікування, протезування, постійний догляд, посилене харчування тощо). Заробіток, який втратив потерпілий у результаті ушкодження здоров’я, відшкодовується, починаючи з дня, наступного після досягнення потерпілим чотирнадцяти років. Якщо потерпілий має статус учня (поняття учня не може поширюватись на студентів вищих закладів освіти, але поширюється на учнів не тільки загальноосвітніх шкіл, а і професійних закладів освіти), відшкодування втраченого заробітку здійснюється з дня, наступного після дня втрати статусу учня (за умови досягнення віку чотирнадцяти років) або після дня досягнення віку вісімнадцяти років.
2. Розмір відшкодування втраченого заробітку внаслідок ушкодження здоров’я малолітньої або неповнолітньої особи, яка не є учнем, визначається виходячи із мінімальної заробітної плати на день ушкодження здоров’я. Якщо неповнолітня особа на момент ушкодження здоров’я працювала, розмір відшкодування визначається виходячи із її заробітку на загальних підставах. При цьому сума середньої заробітної плати, виходячи із якої визначається розмір відшкодування, не може бути меншою мінімальної заробітної плати.
3. Після початку трудової діяльності особою, яка на момент ушкодження здоров’я була малолітньою або неповнолітньою, ця особа має право вимагати збільшення розміру відшкодування шкоди у зв’язку з ушкодженням здоров’я, виходячи із розміру заробітної плати працівників його кваліфікації (цей розмір не може бути нижче встановленого законом розміру мінімальної заробітної плати).
4. Потерпілий, який після досягнення повноліття продовжує залишатись непрацездатним внаслідок ушкодження здоров’я і не має професійної кваліфікації, має право вимагати відшкодування шкоди в розмірі, який не може бути меншим розміру мінімальної заробітної плати.
Стаття 1200. Відшкодування шкоди, завданої смертю потерпілого
1. У разі смерті потерпілого право на відшкодування шкоди мають непрацездатні особи, які були на його утриманні або мали на день його смерті право на одержання від нього утримання, а також дитина потерпілого, народжена після його смерті.
Шкода відшкодовується:
1) дитині — до досягнення нею вісімнадцяти років (учню, студенту — до закінчення навчання, але не більш як до досягнення ним двадцяти трьох років);
2) чоловікові, дружині, батькам (усиновлювачам), які досягли пенсійного віку, встановленого законом, — довічно;
3) інвалідам — на строк їх інвалідності;
4) одному з батьків (усиновлювачів) або другому з подружжя чи іншому членові сім’ї незалежно від віку і працездатності, якщо вони не працюють і здійснюють догляд за: дітьми, братами, сестрами, внуками померлого, — до досягнення ними чотирнадцяти років;
5) іншим непрацездатним особам, які були на утриманні потерпілого, — протягом п’яти років після його смерті.
2. Особам, визначеним у пунктах 1 — 5 частини першої цієї статті, шкода відшкодовується у розмірі середньомісячного заробітку (доходу) потерпілого з вирахуванням частки, яка припадала на нього самого та працездатних осіб, які перебували на його утриманні, але не мають права на відшкодування шкоди. До складу доходів потерпілого також включаються пенсія, суми, що належали йому за договором довічного утримання (догляду), та інші аналогічні виплати, які він одержував.
3. Особам, які втратили годувальника, шкода відшкодовується в повному обсязі без урахування пенсії, призначеної їм внаслідок втрати годувальника, та інших доходів.
4. Розмір відшкодування, обчислений для кожного з осіб, які мають право на відшкодування шкоди, завданої смертю годувальника, не підлягає подальшому перерахункові, крім таких випадків: народження дитини, зачатої за життя і народженої після смерті годувальника; призначення (припинення) виплати відшкодування особам, що здійснюють догляд за дітьми, братами, сестрами, внуками померлого. Розмір відшкодування може бути збільшений законом.
1. Стаття 1200 ЦК є надзвичайно складною для тлумачення. Важко визначити співвідношення між абзацом першим ч. 1 ст. 1200 ЦК, з одного боку, та рештою тексту цієї частини і ч. 2 ст. 1200 ЦК — з іншого. Подібну структуру має ст. 33 Закону «Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності» [112]. Але в цьому законодавчому положенні абзац другий починається словами «такими особами є», що повністю усуває суперечність між частиною першою ст. 33 Закону «Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності» та наступним нормативним текстом.
При тлумаченні ч. 1 ст. 1200 ЦК слід враховувати, що матеріальна норма, що визначає коло осіб, які мають право на відшкодування шкоди, яка завдана смертю годувальника, формулюється в абзаці першому ч. 1 ст. 1200 ЦК. Стосовно цієї норми правові приписи, що формулюються в п. 1 — 5 ч. 1 ст. 1200 ЦК, є процедурними. Вони визначають строки, впродовж яких особам, що мають право на відшкодування, таке відшкодування здійснюється. Це твердження не спростовується навіть зазначенням у ч. 2 ст. 1200 ЦК про те, що у відповідному розмірі шкода відшкодовується «особам, визначеним у пунктах 1 — 5...» (а не в абзаці першому ч. 1 ст. 1200 ЦК).
Отже, до осіб, що мають право на відшкодування шкоди, завданої смертю годувальника, слід віднести: 1) непрацездатних осіб, які були на утриманні (хоча б вони і не мали права на одержання утримання); 2) непрацездатних осіб, які мали на день смерті потерпілого право на одержання від нього утримання (хоча б фактично вони його і не отримували); 3) дитину потерпілого, народжену після його смерті.
2. Непрацездатні особи, які були на утриманні потерпілого (хоч і не мали права на одержання утримання), мають право на відшкодування шкоди незалежно від наявності родинних зв’язків з потерпілим. Не встановлюються також будь-які вимоги щодо строку перебування на утриманні потерпілого. Навіть слова «на день смерті» не можна віднести до слів «які були на його утриманні». За таких умов ознака перебування особи на утриманні потерпілого має визначатись із застосуванням аналогії права з урахуванням засад добросовісності, справедливості та розумності. Непрацездатна особа, що претендує на відшкодування шкоди, завданої смертю потерпілого, має надати належні докази того, що вона дійсно перебувала на утриманні. Перебування на утриманні означає, що за рахунок коштів померлого особа отримувала більшу частину засобів для існування. Якщо ж ця частина є меншою, то особа не може вважатись такою, що перебувала на утриманні померлого, оскільки за таких умов вона одержувала не утримання, а допомогу. Одержання ж особою від потерпілого допомоги, хоча воно й мало систематичний характер, не дає права на відшкодування шкоди.
Перебування на утриманні означає також систематичне (а не епізодичне) одержання особою засобів до існування за рахунок коштів померлого. При оцінці одержання утримання як систематичного слід враховувати як період фактичного перебування на утриманні до смерті потерпілого, так і характер відносин між потерпілим та особою, що вимагає відшкодування шкоди. Ці відносини можуть свідчити про наміри потерпілого надавати утримання в майбутньому, а можуть свідчити про відсутність таких намірів. Якщо, наприклад, потерпілий надав особі житло в будинку, в якому він сам проживає, то це може бути доказом того, що потерпілий мав намір надавати особі утримання в майбутньому.
3. Непрацездатні особи, що мали на день смерті потерпілого право на одержання від нього утримання, мають право на відшкодування шкоди незалежно від того, одержували вони фактично це утримання чи ні. Коло осіб, що мають право на одержання утримання, має визначатись відповідно до сімейного законодавства. Визначати це коло на підставі п. 1 — 5 ч. 1 ст. 1200 ЦК було б неправильним. Справа в тому, що в цих пунктах на родинні зв’язки зазначається тільки двічі: у п. 2 йдеться про чоловіка, дружину, батьків (усиновлювачів) і в п. 4 вказується на батьків (усиновлювачів) та на одного із подружжя поряд з іншими членами сім’ї. Зазначення на інвалідів у п. 3 ч. 1 ст. 1200 ЦК передбачає визначення їх кола за критеріями, що встановлені абзацом першим ч. 1 ст. 1200 ЦК, зокрема за ознакою наявності у них права на одержання утримання від потерпілого на день його смерті. А питання про наявність цього права можна вирішити тільки на підставі сімейного законодавства. Те саме слід сказати і про «дитину», про яку зазначається в п. 1 ч. 1 ст. 1200 ЦК. Інтерпретувати це слово так, що під словом «дитина» тут маються на увазі тільки діти потерпілого, означало б відійти від букви закону. Тож під «дитиною» слід розуміти будь-яку дитину, що підпадає під ознаки, на які вказується в абзаці першому ч. 1 ст. 1200 ЦК, а не тільки дітей померлого.
4. Потребує також відповіді запитання про те, чи випливають із п. 1 — 5 ч. 1 ст. 1200 ЦК правовий припис, відповідно до якого зазначені тут особи мають право на відшкодування шкоди, та правовий припис, відповідно до якого інші особи, ніж зазначені в п. 1 — 5 ч. 1 ст. 1200 ЦК, права на відшкодування шкоди не мають.
Отже, із п. 1 — 5 ч. 1 ст. 1200 ЦК, непрямо випливає і висновком від наступного правового явища (тривалості строку, впродовж якого відповідні особи мають право на відшкодування шкоди) до попереднього виявляється правовий припис, відповідно до якого зазначені особи мають право на відшкодування шкоди. Цей правовий припис суперечить прямо встановленому в абзаці першому ч. 1 ст. 1200 ЦК правовому припису, що визначає коло осіб, які мають право на відшкодування шкоди у разі смерті годувальника, а тому може застосовуватись.
Із правового припису, який непрямо випливає із п. 1 — 5 ч. 1 ст. 1200 ЦК та який виявляється висновком від наступного правового явища до попереднього, виявляється правовий припис, відповідно до якого інші особи, ніж зазначені в п.1— 5 ч. 1 ст. 1200 ЦК, права на відшкодування шкоди у разі смерті потерпілого не мають. Але цей правовий припис не може застосовуватись усупереч загальному правовому припису, що прямо закріплюється в абзаці першому ч. 1 ст. 1200 ЦК.
5. Право на одержання утримання відповідно до ст. 75 СК [28] має дружина, чоловік за умови непрацездатності та наявності потреби в матеріальній допомозі. Непрацездатним вважається той із подружжя, який досяг пенсійного віку або є інвалідом I, II чи III групи (ч. 3 ст. 75 СК). Один із подружжя вважається таким, що потребує матеріальної допомоги, якщо його заробітна плата, пенсія, доходи від використання майна, інші доходи не забезпечують йому прожиткового мінімуму, встановленого законом (ч. 4 ст. 75 СК). Права на утримання не має той із подружжя, хто негідно поводився у шлюбних відносинах, а також той, хто став непрацездатним у зв’язку із вчиненням ним умисного злочину, якщо це встановлено судом (ч. 5 ст. 75 ЦК).
Стаття 76 СК визначає умови, за яких кожен із подружжя зберігає право на утримання після розірвання шлюбу. Сімейний кодекс встановлює також інші правила про право на утримання (ст. 84, 86, 88), про припинення та позбавлення права на утримання (ст. 82 — 85), Про право на утримання жінки та чоловіка, які не перебувають у шлюбі між собою (ст. 91). За наявності такого права кожен із подружжя (чи особи, що не перебувають у шлюбі) мають право на відшкодування шкоди, завданої смертю іншого із подружжя.
6. Діти до досягнення повноліття мають право на одержання утримання від батьків (усиновлювачів). Таке прямо випливає із ст. 180 і 232 СК. Це не перешкоджає застосуванню правила п. 1 ч. 1 ст. 1200 ЦК про те, що у разі відшкодування шкоди на користь дитини таке відшкодування за умови, що дитина навчається (є учнем, студентом), здійснюється до досягнення дитиною двадцяти трьох років. Але відшкодування шкоди до досягнення двадцяти трьох років здійснюється тільки тоді, коли особа, на користь якої здійснюється відшкодування, на день смерті потерпілого має право на одержання від нього утримання, тобто не досягла віку вісімнадцяти років. Якщо ж особа, стосовно якої вирішується питання про відшкодування на її користь шкоди, на день смерті потерпілого досягла повноліття, то відповідно до абзацу першого ч. 1 ст. 1200 ЦК вона не мала на цей день права на одержання утримання, а отже, у неї не виникає і право на відшкодування шкоди, хоча б ця особа не досягла віку двадцяти трьох років і навчалася (була учнем чи студентом). Проте не виключається, що з урахуванням усіх обставин справи суд у такому випадку дійде висновку про те, що до таких відносин з урахуванням принципу верховенства права, зокрема засади рівності (ст. 8 Конституції України [1]), слід застосувати за аналогією ч. 1 ст. 1200 ЦК (всупереч правовому припису, який непрямо випливає із ч. 1 ст. 1200 ЦК, виявляється при тлумаченні висновком від протилежного та відповідно до якого особа, що є учнем, студентом, не має права на відшкодування шкоди у разі смерті годувальника, що настала в період, коли ця особа досягла віку вісімнадцяти років і не досягла віку двадцяти трьох років).
При застосуванні п. 1 ч. 1 ст. 1200 ЦК слід враховувати правила ст. 188 і 190 СК про звільнення батьків від обов’язку утримувати дитину та про припинення права на аліменти на дитину у зв’язку з набуттям права власності на нерухоме майно.
Під «учнем», «студентом» слід розуміти особу, яка має такий статус, хоча ця особа й навчалась за іншою формою, ніж денна, та одночасно працювала. Немає будь-яких підстав стверджувати, що тут маються на увазі тільки учні, студенти денної форми навчання. Коли законодавець хотів обмежити коло учнів, студентів, що мають право на отримання щомісячних страхових виплат, він у ст. 33 Закону «Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності» встановив, що таке право мають учні, студенти денної форми навчання.
7. Батьки мають право на одержання утримання від повнолітніх дочки, сина відповідно до ст. 202 СК. Відповідно за умови, що вони є непрацездатними (досягли пенсійного віку чи були інвалідами) на день смерті годувальника. Відповідно вони мають і право на відшкодування шкоди. Вони не мають такого права, якщо на день смерті потерпілого набрало законної сили рішення суду про звільнення дочки, сина від обов’язку утримувати матір, батька, як це передбачено ст. 204 СК [28].
8. Статті 265 — 271 СК встановлюють умови, за яких обов’язок утримувати внуків покладається на бабу, діда, обов’язок утримувати бабу, діда покладається на внуків, обов’язок утримання покладається на братів, сестер, обов’язок утримувати падчерку, пасинка покладається на мачуху, вітчима, обов’язок утримувати мачуху, вітчима покладається на падчерку, пасинка, обов’язок осіб, у сім’ї яких виховувалася дитина, утримувати дитину, обов’язок особи, яка до досягнення повноліття проживала однією сім’єю з родичами або іншими особами, утримувати непрацездатних родичів та інших осіб. За наявності права на одержання утримання названі особи мають право на відшкодування шкоди, завданої смертю особи, яка зобов’язана була утримувати інших осіб.
9. Зазначення в п. 3 ч. 1 ст. 1200 ЦК на інвалідів підтверджує думку про те, що п. 1 — 5 цієї частини підлягають застосуванню тільки разом з абзацом першим ч. 1 ст. 1200 ЦК: не будь-які інваліди мають право на відшкодування шкоди, а тільки ті, які були на утриманні потерпілого або мали на день його смерті право на одержання від потерпілого утримання.
10. При застосуванні п. 4 ч. 1 ст. 1200 ЦК слід мати на увазі, що статус осіб як членів сім’ї визначається на підставі ст. 3 СК.
11. Із пп. 1 — 5 ч. 1 ст. 1200 ЦК прямо випливають правові приписи, якими встановлюються строки, впродовж яких відповідні особи мають право на відшкодування шкоди. Але строки, впродовж яких відшкодовується шкода на користь цілої низки осіб, передбачених ст. 265 — 271 СК, не встановлені. Звідси не можна робити висновок про те, що ці особи взагалі не мають права на відшкодування шкоди. Це означає лише, що строки, впродовж яких має здійснюватись відшкодування, слід визначати через застосування закону за аналогією. Отже, особи, що досягли пенсійного віку та на день смерті потерпілого мали право на одержання від нього утримання, мають право на відшкодування шкоди довічно. До дітей (осіб, що не досягли повноліття) і інвалідів п. 1, 3 ч. 1 ст. 1200 ЦК застосовуються прямо.
12. Частина друга ст. 1200 ЦК встановлює порядок визначення розміру відшкодування особам, вказаним у п. 1 — 5 ч. 1 цієї статті. Особам, на яких не вказується в п. 1 — 5 ч. 1 ст. 1200 ЦК, розмір відшкодування визначається із застосуванням ч. 2 ст. 1200 ЦК за аналогією. Можна було б стверджувати, що цим особам розмір відшкодування має визначатись із застосуванням принципу верховенства права. Але таке твердження не відповідало б принципу рівності, бо тоді частина осіб, про яких зазначається в ст. 265 — 271 СК (діти, інваліди), отримувала б відшкодування в розмірі, що визначається ч. 2 ст. 1200 ЦК, а інша частина (особи, що досягли пенсійного віку) отримувала б відшкодування в розмірі, що визначається за принципом верховенства права.
Оскільки підстав для відступлення від букви ч. 2 ст. 1200 ЦК немає, слід визнати, що з набранням чинності Цивільним кодексом України порядок розрахунку розміру відшкодування різко змінився: всі особи, що мають право на відшкодування шкоди, завданої смертю потерпілого (годувальника), мають право на відшкодування в однаковому розмірі. Це стосується і осіб, на яких потерпілий сплачував аліменти за рішенням суду, і тих, що не одержували від померлого утримання, але мали право на його одержання, в тому числі на підставі ст. 265 — 271 СК.
13. З урахуванням викладеного у попередньому пункті коментаря слід зробити висновок про те, що порядок визначення розміру відшкодування з набранням чинності Цивільним кодексом 2003 року різко змінився і спростився. Середній місячний заробіток (дохід) потерпілого ділиться на кількість осіб, які фактично утримувались за рахунок заробітку (доходу) потерпілого. У такий спосіб визначається частка середньої місячної заробітної плати, що припадала на самого потерпілого і осіб, що перебували на утриманні потерпілого, але не мали права на одержання від нього утримання. На частку, що припадала на самого потерпілого та осіб, що перебували на його утриманні за відсутності права на його одержання, розмір середньої місячної заробітної плати потерпілого зменшується. Решта заробітку ділиться на кількість осіб, що мають право на відшкодування шкоди, завданої смертю потерпілого (годувальника). У такий спосіб визначається розмір відшкодування шкоди на кожну із осіб, що має право на таке відшкодування.
14. У зв’язку з відсутністю правових норм, які детально врегулювали б порядок визначення розміру відшкодування шкоди, завданої смертю потерпілого (годувальника), на кожну із осіб, яка має право на відшкодування, а також у зв’язку з недостатньою соціальною обґрунтованістю положень ст. 1200 ЦК не виключається, що суд з урахуванням конкретних обставин та на підставі принципу верховенства права дійде висновку про необхідність деякого відступлення від положень цієї статті.
15. Середня місячна заробітна плата потерпілого (годувальника) має визначатись із застосуванням за аналогією правил ст. 1197 ЦК, що поширюється на відносини щодо відшкодування шкоди, завданої каліцтвом або іншим ушкодженням здоров’я. Визначена у такий спосіб середня місячна заробітна плата підлягає збільшенню на суму щомісячної пенсії, що її отримував потерпілий, суми, які потерпілий отримував у розрахунку на місяць за договором довічного утримання (догляду), на суми інших «аналогічних» виплат. При цьому «аналогічними» слід вважати інші систематичні виплати (доходи), оскільки в контексті ч. 2 ст. 1200 ЦК названі тут пенсії і доходи за договором довічного утримання мають одну спільну ознаку — систематичність. Це дає підстави для врахування при визначенні середнього місячного доходу потерпілого (годувальника) доходу від підприємницької діяльності, якщо потерпілий одночасно працював за трудовим договором (отримував заробітну плату) і здійснював підприємницьку діяльність. Доходи від виконання робіт та надання послуг за цивільно-правовими договорами зазвичай не підпадають під формулювання «аналогічні», що вживається в ч. 2 ст. 1200 ЦК. Але сьогоднішні масштаби виконання робіт та надання послуг фізичними особами на підставі цивільно-правових договорів є настільки великими, що відповідні доходи можуть бути визнані систематичними, а отже, аналогічними тим, що названі в ч. 2 ст. 1200 ЦК. У подібних випадках такі доходи повинні враховуватись при обчисленні середнього місячного заробітку потерпілого (годувальника).
16. Розмір відшкодування, визначений у порядку, що описаний вище, не підлягає зменшенню на суму будь-яких доходів, які отримує особа, на користь якої здійснюється відшкодування шкоди, завданої смертю потерпілого (годувальника). Із зазначення в ч. 3 ст. 1200 ЦК про те, що шкода відшкодовується в повному обсязі без врахування пенсії, призначеної внаслідок втрати годувальника (слід звернути увагу на те, що в контексті ч. 3 ст. 1200 ЦК під такою слід розуміти пенсію, що призначена у зв’язку з втратою того годувальника, смерть котрого стала підставою відшкодування шкоди), непрямо випливає і висновком від протилежного виявляється правовий припис, відповідно до якого інші пенсії підлягають врахуванню. Але цей правовий припис не підлягає застосуванню, оскільки він суперечить правовому припису, який прямо випливає із ч. 3 ст. 1200 ЦК і не передбачає врахування інших доходів особи, на користь якої здійснюється відшкодування шкоди, завданої смертю потерпілого (годувальника).
17. Після призначення відшкодування (за договором чи за рішенням суду) кількість осіб, що мають право на відшкодування шкоди, завданої смертю потерпілого (годувальника), може зменшитись (унаслідок смерті осіб, на користь яких здійснюється відшкодування, унаслідок відновлення працездатності інвалідів, на користь яких здійснювалось відшкодування). Але розмір відшкодування на користь кожної із осіб, що продовжують отримувати виплати в порядку відшкодування шкоди, завданої смертю потерпілого (годувальника), у таких та інших випадках не змінюється (не збільшується). Разом з тим розмір відшкодування, визначений на кожну із осіб, підлягає зміні в таких випадках: 1) у разі народження дитини, зачатої за життя потерпілого (годувальника), розмір відшкодування на кожну із осіб відповідно зменшується; 2) у разі призначення виплати відшкодування особі, що здійснює догляд за дітьми, братами, сестрами, внуками померлого, розмір відшкодування на кожну із осіб відповідно зменшується; 3) у разі припинення відшкодування на користь таких осіб розмір відшкодування на решту осіб, на користь яких здійснюється виплата відшкодування, відповідно збільшується.
18. Зміна розміру відшкодування, визначеного договором (договорами), здійснюється через внесення змін до такого договору (договорів). У разі відмови боржника чи особи, на користь якої здійснюється виплата відшкодування, від внесення змін до договору, спір вирішується судом. При цьому слід враховувати, що сторона, яка заперечує проти зміни договору, не може посилатись на відсутність підстав для зміни договору, передбачених ч. 2 ст. 652 ЦК: ч. 4 ст. 1200 ЦК встановлює спеціальні правила про підстави зміни договору — зміни (збільшення чи зменшення) розміру відшкодування. Це правило підлягає переважному застосуванню перед загальним правилом ч. 2 ст. 625 ЦК.
Якщо розмір відшкодування на кожну особу встановлений рішенням суду, це рішення підлягає скасуванню у провадженні за нововиявленими обставинами, а справа вирішується через розгляд справи відповідно до Цивільного процесуального кодексу України та прийняття нового рішення.
19. Зазначення в абзаці другому ч. 4 ст. 1200 ЦК про те, що розмір відшкодування може бути збільшений законом, могло б мати реальне регулятивне значення за умови, що законодавець визнав для себе обов’язковими положення частини другої ст. 6 і частини другої ст. 19 Конституції, що приписують всім державним органам, у тому числі і єдиному органу законодавчої влади, підпорядковуватись закону. Але Верховна Рада визнає за припустиме видавати закони, що суперечать раніше прийнятим законам, а судова практика одночасно визнає, що за наявності суперечності між законами, прийнятими в різний час, перевагу слід надавати законам, прийнятим пізніше. За таких умов абзац другий ч. 4 ст. 1200 ЦК може отримати реальне значення лише в майбутньому, коли Верховна Рада почне дотримуватись згаданих вище конституційних вимог.
Стаття 1201. Відшкодування витрат на поховання
1. Особа, яка завдала шкоди смертю потерпілого, зобов’язана відшкодувати особі, яка зробила необхідні витрати на поховання та на спорудження надгробного пам’ятника, ці витрати.
Допомога на поховання, одержана фізичною особою, яка зробила ці витрати, до суми відшкодування шкоди не зараховується.
1. Особа, відповідальна за смерть потерпілого, зобов’язана відшкодувати витрати на поховання та на спорудження пам’ятника. Ці витрати мають відшкодуватись у тій мірі, в якій вони є необхідними, тобто звичайними для людей, що проживають у цій місцевості. Слід вважати, що звичайними, а тому необхідними, є витрати як на саме поховання, так і на справляння релігійних обрядів, на придбання харчових продуктів та алкогольних напоїв для поминального обіду, на встановлення пам’ятника середньої для даної місцевості ціни.
2. Відшкодування витрат на поховання не зменшується на суму допомоги на поховання, отриманої за рахунок коштів соціального страхування, роботодавця або за рахунок інших джерел.
3. Суб’єктом, на користь якого відшкодовуються витрати на поховання, є особа, яка такі витрати зробила.
Стаття 1202. Порядок відшкодування шкоди
1. Відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров’я або смертю потерпілого, здійснюється щомісячними платежами.
За наявності обставин, які мають істотне значення, та з урахуванням матеріального становища фізичної особи, яка завдала шкоди, сума відшкодування може бути виплачена одноразово, але не більш як за три роки наперед.
2. Стягнення додаткових витрат, передбачених частиною першою статті 1195 цього Кодексу, може бути здійснене наперед у межах строків, встановлених на основі висновку відповідної лікарської експертизи, а також у разі необхідності попередньої оплати послуг і майна (придбання путівки, оплата проїзду, оплата спеціальних транспортних засобів тощо).
1. Відшкодування шкоди, завданої внаслідок каліцтва, іншого ушкодження здоров’я або смерті годувальника, здійснюється щомісячно. Допускається стягнення (виплата) щомісячних платежів наперед, але не більш як за три роки. Це можливо за наявності на боці особи, на користь якої здійснюється відшкодування, обставин, що мають істотне значення. Якщо боржником у зобов’язанні щодо відшкодування шкоди є фізична особа, при прийнятті судом такого рішення має враховуватись матеріальне становище боржника.
2. Відшкодування витрат, передбачених ч. 1 ст. 1195 і ч. 1 ст. 1199 ЦК, здійснюється одноразово у міру виникнення потреби в таких витратах. Якщо вони знаходяться у причинному зв’язку з діями (бездіяльністю) потерпілого, що стали підставою відшкодування, суми відшкодування названих витрат можуть бути виплачені (стягнені) наперед у таких випадках: 1) на основі висновку відповідної лікарської експертизи в межах встановлених нею строків, впродовж яких буде існувати необхідність у відповідних видах додаткових витрат; 2) у разі необхідності попередньої оплати послуг і майна.
3. Строки відшкодування моральної шкоди, завданої каліцтвом або іншим ушкодженням здоров’я, встановлюються ч. 1 ст. 1168 ЦК.
Стаття 1203. Збільшення розміру відшкодування шкоди на вимогу потерпілого у разі зміни стану його працездатності
1. Потерпілий має право на збільшення розміру відшкодування шкоди, якщо його працездатність знизилася порівняно з тією, яка була у нього на момент вирішення питання про відшкодування шкоди.
1. Як зазначалося в коментарі до ст. 1197 ЦК, розмір відшкодування шкоди, завданої каліцтвом або іншим ушкодженням здоров’я, визначається з урахуванням процента втрати професійної працездатності. У подальшому працездатність потерпілого може знизитись. Відповідно до ст. 1203 ЦК у таких випадках потерпілий має право на відповідне збільшення розміру відшкодування. При цьому у ст. 1203 ЦК не зазначається про причинний зв’язок зниження працездатності потерпілого з ушкодженням здоров’я, яке було підставою зобов’язання відшкодування шкоди. Це дає підстави для логічного доповнення тексту ст. 1203 ЦК, за допомогою якого виявляється правовий припис, відповідно до якого наявність зазначеного зв’язку не є необхідною для виникнення у потерпілого права на підвищення розміру відшкодування. Але цей правовий припис не може застосовуватись усупереч загальному правилу ч. 1 ст. 1195 ЦК, яка визнає умовою виникнення зобов’язання відшкодування шкоди при каліцтві або іншому ушкодженні здоров’я наявність причинного зв’язку між правопорушенням та шкодою. Тому і ст. 1203 ЦК підлягає застосуванню тільки у випадках, коли зниження працездатності є наслідком ушкодження здоров’я, що було підставою відшкодування шкоди.
2. У разі зниження працездатності особи, на користь якої здійснюється відшкодування шкоди, завданої каліцтвом або іншим ушкодженням здоров’я, з інших причин, ніж це каліцтво або інше ушкодження здоров’я, шкоду відшкодовує особа, винна у зниженні працездатності. Якщо це сталося внаслідок причин, за які ніхто не відповідає (загальне захворювання, каліцтво або інше ушкодження здоров’я внаслідок необережності потерпілого тощо), зниження працездатності не дає права ні на відшкодування втрачених доходів, ні на збільшення розміру відшкодування, що уже здійснюється.
3. Увагу слід звернути і на формулювання «особа має право». З дня встановлення експертизою зниження працездатності (збільшення процента втрати професійної працездатності) потерпілий отримує право на збільшення розміру відшкодування. Якщо боржник такого збільшення не здійснив, потерпілий може захищати своє право на збільшення розміру відшкодування від дня встановлення експертизою зниження працездатності.
Стаття 1204. Зменшення розміру відшкодування шкоди на вимогу особи, яка завдала шкоди
1. Особа, на яку покладено обов’язок відшкодувати шкоду, завдану каліцтвом або іншим ушкодженням здоров’я потерпілого, має право вимагати зменшення розміру відшкодування шкоди, якщо працездатність потерпілого зросла порівняно з тією, яка була в нього на момент вирішення питання про відшкодування шкоди.
1. Поновлення працездатності потерпілого є підставою припинення зобов’язання щодо відшкодування шкоди потерпілому внаслідок каліцтва або іншого ушкодження здоров’я. Якщо працездатність не поновлена повністю, а ступінь втрати професійної працездатності зменшилася, розмір відшкодування підлягає зменшенню на вимогу особи (фізичної або юридичної), яка здійснює відшкодування шкоди. До набрання сили рішенням суду, яким зменшено розмір відшкодування, відшкодування має виплачуватись у розмірі, що був визначений раніше. У цьому полягає різниця між формулюваннями «потерпілий має право на збільшення розміру відшкодування...» (ст. 1203 ЦК) і «особа... має право вимагати зменшення розміру відшкодування» (ст. 1204 ЦК).
Стаття 1205. Відшкодування шкоди у разі припинення юридичної особи, зобов’язаної відшкодувати шкоду
1. У разі припинення юридичної особи, зобов’язаної відшкодувати шкоду, завдану каліцтвом, іншим ушкодженням здоров’я або смертю, і встановлення її правонаступників виплата щомісячних платежів покладається на її правонаступників.
У цьому разі вимоги про збільшення розміру відшкодування шкоди пред’являються до ЇЇ правонаступників.
2. У разі ліквідації юридичної особи платежі, належні потерпілому або особам, визначеним статтею 1200 цього Кодексу, мають бути капіталізовані для виплати їх потерпілому або цим особам у порядку, встановленому законом або іншим нормативно-правовим актом.
У разі відсутності в юридичної особи, що ліквідується, коштів для капіталізації платежів, які підлягають сплаті, обов’язок щодо їх капіталізації покладається на ліквідаційну комісію на підставі рішення суду за позовом потерпілого.
1. Частина 1 ст. 1205 ЦК встановлює спеціальне правило, яким передбачає правонаступництво на стороні боржника у зобов’язаннях щодо відшкодування шкоди, заподіяної каліцтвом, іншим ушкодженням здоров’я або смертю, у разі припинення боржника — юридичної особи з правонаступництвом. У таких випадках потерпілий не може пред’явити вимогу про дострокове припинення зобов’язання, як це передбачено ч. 1 ст. 107 ЦК.
2. У разі ліквідації юридичної особи має здійснюватись капіталізація платежів для їх виплати потерпілому або особам, передбаченим ст. 1200 ЦК, в майбутньому в строки та порядку, що встановлені законодавством. Капіталізація здійснюється відповідно до Порядку капіталізації платежів для задоволення вимог, що виникли із зобов’язань підприємства-банкрута перед громадянами внаслідок заподіяння шкоди їх життю і здоров’ю [297].
3. Капіталізація має здійснюватись у такий спосіб, щоб була забезпечена виплата всіх сум відшкодування потерпілому або іншим особам, передбаченим ст. 1200 ЦК, в межах строку, встановленого законом, або впродовж всього життя потерпілого або інших зазначених осіб. При цьому тривалість життя визначається відповідно до середньої тривалості життя для чоловіків і жінок в Україні (п. З Порядку капіталізації платежів для задоволення вимог, що виникли із зобов’язань підприємства-банкрута перед громадянами внаслідок заподіяння шкоди їх життю і здоров’ю).
4. Абзац другий ч. 2 ст. 1205 ЦК слід визнати таким, що не має предмета правового регулювання, а тому не підлягає застосуванню. Цивільне праві) не знає такого суб’єкта, як ліквідаційна комісія. Відповідно до ч. 2 ст. 105 ЦК для здійснення дій, спрямованих на припинення юридичної особи, створюється ліквідаційна комісія, комісія з припинення юридичної особи тощо. Зазначається про можливість призначення ліквідатора. Комісія чи ліквідатор здійснюють повноваження щодо управління справами юридичної особи, що припиняється (ч. 3 ст. 105 ЦК). Отже, ні ліквідаційна комісія, ні ліквідатор не можуть бути визнані тими суб’єктами, на яких може бути покладено обов’язок капіталізації платежів за рахунок свого майна у разі відсутності майна юридичної особи, що ліквідується.
5. З наведених у попередньому пункті коментаря міркувань є неможливим пред’явлення потерпілим позову до ліквідаційної комісії.
Стаття 1206. Відшкодування витрат на лікування особи, яка потерпіла від злочину
1. Особа, яка вчинила злочин, зобов’язана відшкодувати витрати закладові охорони здоров’я на лікування потерпілого від цього злочину, крім випадку завдання шкоди при перевищенні меж необхідної оборони або у стані сильного душевного хвилювання, що виникло раптово внаслідок насильства або тяжкої образи з боку потерпілого.
2. Якщо злочин вчинено малолітньою або неповнолітньою особою, витрати на лікування потерпілого відшкодовуються особами, визначеними статтями 1178 і 1179 цього Кодексу.
3. Якщо лікування проводилося закладом охорони здоров’я, що є у державній власності, у власності Автономної Республіки Крим або територіальної громади, кошти на відшкодування витрат на лікування зараховуються до відповідного бюджету.
1. На особу, яка вчинила злочин, покладається обов’язок відшкодування витрат закладу охорони здоров’я на лікування потерпілого від цього злочину. У разі відшкодування цих витрат закладу охорони здоров’я безпосередньо потерпілим останній має право пред’явити вимогу про відшкодування йому здійснених витрат на підставі ч. 1 ст. 1195 ЦК, яка допускає стягнення з особи, яка завдала шкоди каліцтвом, іншим ушкодженням здоров’я або смертю, не тільки передбачених цією частиною видів шкоди, а й тих, які нею не передбачені.
2. Заклади охорони здоров’я, що є у власності держави, Автономної Республіки Крим або територіальної громади, мають статус юридичних осіб публічного права. Витрати, які здійснені такими закладами на лікування потерпілого від злочину, відшкодовуються на користь відповідного бюджету.
3. Особа, яка завдала шкоди каліцтвом, іншим ушкодженням здоров’я або смертю внаслідок злочину, звільняється від обов’язку відшкодування витрат на лікування потерпілого, якщо шкоди завдано при перевищенні меж необхідної оборони або у стані сильного душевного хвилювання, що виникло раптово внаслідок насильства або тяжкої образи з боку потерпілого (ч. 3 — 5 ст. 36 КК [25]).
Стаття 1207. Обов’язок держави відшкодувати шкоду, завдану каліцтвом, іншим ушкодженням здоров’я або смертю внаслідок злочину
1. Шкода, завдана каліцтвом, іншим ушкодженням здоров’я або смертю внаслідок злочину, відшкодовується потерпілому або особам, визначеним статтею 1200 цього Кодексу, державою, якщо не встановлено особу, яка вчинила злочин, або якщо вона є неплатоспроможною.
2. Умови та порядок відшкодування державою шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров’я або смертю, встановлюються законом.
1. Стаття, що коментується, встановлює лише найбільш загальні умови відшкодування державою шкоди, заподіяної каліцтвом, іншим ушкодженням здоров’я або смертю. Такими умовами є: 1) заподіяння шкоди внаслідок злочину. Дії особи, яка завдала шкоди, як злочин мають кваліфікуватись процесуальним документом, що приймається відповідно до Кримінального процесуального кодексу [16]. Це не обов’язково має бути вирок. Таким документом може бути і постанова слідчого; 2) невстановлення особи, яка вчинила злочин або неплатоспроможність цієї особи. Неплатоспроможність може бути встановлена як у процесі розгляду позову про відшкодування шкоди, заявленого до особи, що вчинила злочин (в тому числі в кримінальному процесі), так і пізніше. Особа має вважатись неплатоспроможною за відсутності у неї майна та доходів, достатніх для відшкодування грошових сум, що підлягають сплаті одноразово, та періодичних платежів, без виникнення заборгованості.
2. Стаття 1207 ЦК не формулює норм прямої дії, які б визначали умови та порядок відшкодування державою шкоди, заподіяної каліцтвом, іншим ушкодженням здоров’я або смертю внаслідок злочину. Ці умови та порядок мають визначатись спеціальним законом. До прийняття такого закону відшкодування державою шкоди відповідно до ст. 1207 ЦК на підставі загальних правил не може здійснюватись, а вимога про відшкодування має пред’являтись безпосередньо до особи, яка завдала шкоди, чи осіб, зазначених у ст. 1179 ЦК.
3. Стаття 1207 ЦК не встановлює правила про відшкодування на користь держави коштів, виплачених державою потерпілому на підставі ст. 1207 ЦК. Але таке відшкодування є можливим відповідно до загальних правил про відшкодування шкоди. Такий обов’язок особи, що завдала шкоди каліцтвом, іншим ушкодженням здоров’я або смертю внаслідок злочину, очевидно, буде прямо передбачений законом, яким будуть встановлені умови та підстави відшкодування державою шкоди відповідно до ст. 1207 ЦК.
4. Термін «шкода» в главі 82 «Відшкодування шкоди» Цивільного кодексу вживається в різному розумінні, У заголовку глави 82 Цивільного кодексу і параграфа першого цієї глави під терміном «шкода» розуміється шкода і майнова, і моральна. У такому самому розумінні цей термін вживається в ст. 1169 — 1179 ЦК. У ст. 1195 — 1208 ЦК під терміном «шкода» переважно розуміється майнова шкода, оскільки відносини щодо відшкодування моральної шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров’я або смертю потерпілого, врегульовані ст. 1167 — 1168 ЦК. Що стосується ст. 1207 ЦК, то вона не може тлумачитись так, що із неї випливає обов’язок держави відшкодовувати моральну шкоду, оскільки моральна шкода відповідно до ч. 1 ст. 1168 ЦК відшкодовується особою, яка її завдала, крім випадків, встановлених ч. 2 цієї статті.
Стаття 1208. Збільшення розміру відшкодування шкоди у зв’язку з підвищенням вартості життя і збільшенням розміру мінімальної заробітної плати
1. За заявою потерпілого у разі підвищення вартості життя розмір відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров’я або смертю, підлягає індексації на підставі рішення суду.
2. За заявою потерпілого у разі збільшення розміру мінімальної заробітної плати розмір відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров’я або смертю, підлягає відповідному збільшенню на підставі рішення суду.
1. Стаття, що коментується, встановлює дві підстави збільшення розміру відшкодування шкоди. Такими є підвищення вартості життя та збільшення розміру мінімальної заробітної плати. Збільшення розміру відшкодування за кожною із названих підстав здійснюється не автоматично, а лише в силу рішення суду.
2. Було б неправильним ст. 1208 ЦК тлумачити в такий спосіб, що можливе паралельне застосування обох підстав збільшення розміру відшкодування шкоди, передбачених цією статтею. Відповідно до частини другої ст. 10 Закону «Про оплату праці» [69] розмір мінімальної заробітної плати переглядається залежно від зростання індексу цін на споживчі товари і тарифів на послуги. Отже, підвищення вартості життя враховується при встановленні мінімальної заробітної плати. Тому збільшення розміру відшкодування шкоди у разі підвищення вартості життя враховується при перегляді мінімальної заробітної плати і збільшенні у зв’язку з цим розміру відшкодування шкоди за рішенням суду.
Лише в період між черговими рішеннями про перегляд мінімальної заробітної плати можлива індексація розміру відшкодування шкоди у зв’язку з підвищенням вартості життя. Але у разі збільшення мінімальної заробітної плати розмір відшкодування відповідно до ч. 2 ст. 1208 ЦК збільшується не пропорційно, а «відповідно». Тому у разі індексації розміру відшкодування наступне збільшення мінімальної заробітної плати є підставою збільшення розміру відшкодування з урахуванням індексації розміру відшкодування в період між рішеннями про перегляд мінімальної заробітної плати. Лише у випадках, коли перегляд розміру мінімальної заробітної плати відстає від темпів підвищення вартості життя, на підставі рішення суду проводиться індексація розміру відшкодування з таким розрахунком, щоб з урахуванням збільшення розміру відшкодування у зв’язку з підвищенням мінімальної заробітної плати розмір відшкодування відповідав темпам підвищення вартості життя.
3. Закон «Про індексацію грошових доходів населення» [149] та Порядок проведення індексації грошових доходів населення не поширюються на відносини щодо відшкодування шкоди. Правило про «відшкодування шкоди, заподіяної працівникові каліцтвом або іншим ушкодженням здоров’я, а також суми, що виплачується особам, які мають право на відшкодування шкоди у разі втрати годувальника» (абзац шостий частини першої ст. 2 названого Закону; абзац восьмий п. 2 названого Порядку) не може поширюватись на відносини, які не є трудовими, оскільки тут прямо зазначається про те, що за цими правилами індексація здійснюється, якщо шкода заподіяна працівникові, тобто особі, яка є у трудових правовідносинах з особою, що завдала шкоди.
§ 3. ВІДШКОДУВАННЯ ШКОДИ, ЗАВДАНОЇ ВНАСЛІДОК НЕДОЛІКІВ ТОВАРІВ, РОБІТ (ПОСЛУГ)
Стаття 1209. Підстави відшкодування шкоди, завданої внаслідок недоліків товарів, робіт (послуг)
1. Продавець, виготовлювач товару, виконавець робіт (послуг) зобов’язаний відшкодувати шкоду, завдану фізичній або юридичній особі внаслідок конструктивних, технологічних, рецептурних та інших недоліків товарів, робіт (послуг), а також недостовірної або недостатньої інформації про них.
Відшкодування шкоди не залежить від їхньої вини, а також від того, чи перебував потерпілий з ними у договірних відносинах.
2. Продавець, виготовлювач товару, виконавець робіт (послуг) звільняються від відшкодування шкоди, якщо вони доведуть, що шкода виникла внаслідок непереборної сили або порушення потерпілим правил користування або зберігання товару (результатів робіт, послуг).
1. Наслідки продажу товарів неналежної якості визначаються ст. 678, 679, 708 ЦК. Ці наслідки полягають, зокрема, і у відшкодуванні збитків, під якими в ч. 3 ст. 678 ЦК розуміють витрати на усунення недоліків товару. Такий самий підхід здійснюється в п. 1 ч. 1 ст. 708 ЦК стосовно договору роздрібної купівлі-продажу. Це не виключає стягнення в межах зобов’язання купівлі-продажу і інших збитків, завданих покупцеві недоліками товару, на підставі ст. 923 ЦК. Але шкода, завдана покупцеві недоліками товару, а також майнова шкода, завдана з цієї самої причини каліцтвом, іншим ушкодженням здоров’я або смертю покупця, відшкодовується уже не в межах зобов’язання купівлі-продажу, а в правовідносинах щодо відшкодування шкоди, на які поширюється чинність положень глави 82 Цивільного кодексу. Стосовно недоліків товарів, проданих відповідно до договору роздрібної купівлі-продажу, на це прямо зазначається в ст. 711 ЦК. Стосовно інших видів договору купівлі-продажу ст. 1209 ЦК підлягає застосуванню як така, що встановлює спеціальні правила порівняно із ст. 678, 679 ЦК.
2. Перелік недоліків, що передбачають застосування ст. 1209 — 1211 ЦК, є суперечливим. З одного боку, тут називаються досить визначені і близькі види недоліків. З іншого — підставою застосування цих статей визнаються інші недоліки. При цьому не зазначається на те, йдеться про будь-які недоліки чи тільки про недоліки, що є подібними названим. Розумним було б схилитися до того, що ці статті застосовуються при завданні шкоди недоліками, названими в ст. 1209 ЦК, та подібними недоліками.
3. Оскільки в ст. 1209 ЦК йдеться про відшкодування «шкоди», під якою за загальним правилом в главі 82 Цивільного кодексу розуміється і майнова, і моральна шкода, ця стаття має бути визнана підставою відшкодування не тільки майнової, а й моральної шкоди.
4. Чинність ст. 1209 — 1211 ЦК поширюється на завдання шкоди недоліками робіт і послуг, які можуть бути кваліфіковані як конструктивні, технологічні, рецептурні та подібні до них недоліки, а також на випадки завдання шкоди майну особи, завдання майнової шкоди шляхом каліцтва, іншого ушкодження здоров’я або смерті, завдання моральної шкоди внаслідок недостовірної або недостатньої інформації про товари, роботи, послуги, яку мав надати боржник.
Лише у разі ненадання повної і достовірної інформації про товар, що проданий за договором роздрібної купівлі-продажу, покупець несе відповідальність на підставі ч. 4 ст. 700 і ст. 623, 22 ЦК, а у відповідних випадках — на підставі ст. 18 Закону «Про захист прав споживачів» [186].
5. Боржник зобов’язаний відшкодувати завдану ним шкоду відповідно до ст. 1209 — 1211 ЦК за наявності його вини, а також у разі виникнення шкоди внаслідок випадку, яким, зокрема, є рівень наукових і технічних знань боржника. Лише непереборна сила та порушення потерпілим правил користування або зберігання товарів (результатів робіт, послуг) звільняє боржника від обов’язку відшкодувати шкоду.
6. У разі завдання шкоди майну споживача, що є фізичною особою, а також при завданні шкоди життю або здоров’ю фізичної особи — споживача переважному застосуванню підлягає ст. 17 Закону «Про захист прав споживачів» (якщо є підстави для застосування цієї статті, які (підстави) встановлені цією статтею). Ця стаття передбачає обов’язок відшкодування шкоди внаслідок не тільки недоліків, вказаних у ч. 1 ст. 1209 ЦК, а й виробничих недоліків, тобто недоліків, які допущені при виготовленні товарів, виконанні робіт, наданні послуг.
Стаття 1210. Особи, зобов’язані відшкодовувати шкоду, завдану внаслідок недоліків товарів, робіт (послуг)
1. Шкода, завдана внаслідок недоліків товарів, підлягає відшкодуванню, за вибором потерпілого, продавцем або виготовлювачем товару.
2. Шкода, завдана внаслідок недоліків робіт (послуг), підлягає відшкодуванню їх виконавцем.
3. Шкода, завдана внаслідок ненадання повної чи достовірної інформації щодо властивостей і правил користування товаром, підлягає відшкодуванню відповідно до частини першої цієї статті.
1. Заподіяння потерпілому шкоди за обставин, що передбачені ст. 1209 ЦК, породжує зобов’язання щодо її відшкодування. Кредитором у цьому зобов’язанні є потерпілий. Боржниками є продавець товару і його виробник. Законодавець не називає це зобов’язання солідарним, а лише надає потерпілому право на свій вибір вимагати відшкодування шкоди від продавця або виготовлювача. Якщо вимога пред’явлена до продавця, останній повинен клопотати перед судом про залучення до участі у справі як третьої особи виготовлювача. Того вибору, який надається кредиторові ч. 1 ст. 543 ЦК, потерпілий у зобов’язаннях, передбачених ст. 1209 ЦК, не має. Ці самі правила застосовуються у разі ненадання повної чи достовірної інформації щодо властивостей і правил користування товарами. У разі відшкодування шкоди продавцем він має право зворотної вимоги до виготовлювача.
Стаття 1211. Строки відшкодування шкоди, завданої внаслідок недоліків товарів, робіт (послуг)
1. Шкода, завдана внаслідок недоліків товарів, робіт (послуг), підлягає відшкодуванню, якщо її завдано протягом встановлених строків придатності товару, роботи (послуги), а якщо вони не встановлені — протягом десяти років від дня виготовлення товару, виконання роботи (надання послуги).
2. Шкода, завдана внаслідок недоліків товарів, робіт (послуг), підлягає відшкодуванню також якщо:
1) на порушення вимог закону не встановлено строку придатності товару, роботи (послуги);
2) особу не було попереджено про необхідні дії після спливу строку придатності і про можливі наслідки в разі невиконання цих дій.
1. У заголовку ст. 1211 ЦК зазначається те, що вона передбачає строк відшкодування шкоди, завданої внаслідок недоліків товарів, робіт (послуг). Але із змісту цій статті випливає, що строки, впродовж яких здійснюється відшкодування шкоди, завданої внаслідок недоліків товарів, не встановлюються. Тому відшкодування шкоди на підставі ст. 1209 — 1211 ЦК здійснюється одноразово або шляхом виплати періодичних платежів протягом строків, коли зберігається підстава відшкодування шкоди, передбачена законом.
Стаття 1211 ЦК визначає тривалість періоду від дня виготовлення товару, виконання роботи (надання послуги) до дня заподіяння шкоди. Упродовж цього періоду завдання шкоди породжує зобов’язання щодо її відшкодування. Цей період дорівнює строку придатності товару, а якщо такий строк не встановлено — десяти рокам.
2. Строки придатності в ст. 1211 ЦК розуміються широко. Зокрема, цим поняттям охоплюється і строк служби. Див. коментар до ст. 677 ЦК.
Оскільки строк служби товарів (результатів робіт, послуг) зазвичай не передбачається, ч. 1 ст. 1211 ЦК встановлює десятирічний строк від дня виготовлення товару, виконання роботи, надання послуги, завдання шкоди впродовж якого (строку) породжує зобов’язання щодо відшкодування шкоди. Це відповідає ч. 2 ст. 17 Закону «Про захист прав споживачів» [186].
3. Якщо відповідно до закону виготовлювач (виконавець) зобов’язаний був встановити строк придатності товару (результату робіт, послуг), але не виконав цього обов’язку, потерпілий має право на відшкодування шкоди, завданої недоліками товарів (результатів робіт, послуг) незалежно від тривалості строку, який сплинув після виготовлення товару (виконання роботи, надання послуги).
Такі самі наслідки настають, якщо потерпілого не було свого часу попереджено про необхідні дії після спливу строку придатності і про можливі наслідки у разі невиконання цих дій.
Уже після введення в дію нового Цивільного кодексу суд розглянув таку справу. Громадянин придбав у роздрібній торговельній мережі холодильник, яким він користувався впродовж майже 30 років. На тридцятому році експлуатації у трубопроводі виникла щілина, через яку став витікати фреон. Це призвело до короткого замикання і виникнення пожежі. Потерпілий звернувся до суду з позовом про відшкодування шкоди, завданої його майну. У задоволенні цього позову було відмовлено, оскільки виготовлювач не ніс обов’язку встановити строк служби холодильника. Тому він не ніс і обов’язку попередити споживача про можливі негативні наслідки експлуатації холодильника після спливу десятирічного строку, встановленого ст. 17 Закону «Про захист прав споживачів».
ГЛАВА 83 НАБУТТЯ, ЗБЕРЕЖЕННЯ МАЙНА БЕЗ ДОСТАТНЬОЇ ПРАВОВОЇ ПІДСТАВИ
Стаття 1212. Загальні положення про зобов’язання у зв’язку з набуттям, збереженням майна без достатньої правової підстави
1. Особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов’язана повернути потерпілому це майно. Особа зобов’язана повернути майно і тоді, коли підстава, на якій воно було набуте, згодом відпала.
2. Положення цієї глави застосовуються незалежно від того, чи безпідставне набуття або збереження майна було результатом поведінки набувача майна, потерпілого, інших осіб чи наслідком події.
3. Положення цієї глави застосовуються також до вимог про:
1) повернення виконаного за недійсним правочином;
2) витребування майна власником із чужого незаконного володіння;
3) повернення виконаного однією із сторін у зобов’язанні;
4) відшкодування шкоди особою, яка незаконно набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи.
1. Стаття 1212 ЦК вкрай широко визначає підстави виникнення зобов’язань у зв’язку з набуттям, збереженням майна без додаткової правової підстави. Такими можуть бути дії-набувача майна, потерпілого, інших осіб. Підставою таких зобов’язань можуть бути події. Але це не означає, що в усіх випадках безпідставного отримання чи збереження майна внаслідок зазначених дії (подій) виникають зобов’язання, передбачені ст. 1212 ЦК. Предметом регулювання інституту безпідставного отримання чи збереження майна є відносини, які виникають у зв’язку з безпідставним отриманням чи збереженням майна і які не врегульовані спеціальними інститутами цивільного права.
2. Відносини щодо повернення власникові або передання іншій особі знахідки, бездоглядної домашньої тварини, відшкодування витрат, пов’язаних з такими обставинами, регулюються спеціальними правилами ст. 337 — 342 ЦК, що виключає застосування до цих відносин ст. 1212 — 1215 ЦК.
3. Зазначення у п. 1 ч. 3 ст. 1212 ЦК про те, що ст. 1212 — 1215 ЦК застосовуються до вимог про повернення виконаного за недійсним правочином, не означає, що таку вимогу слід пред’являти з посиланням на ці статті. При витребуванні майна у особи, якій воно було передане на виконання правочину, що є нікчемним або визнаний судом недійсним, слід посилатись на ст. 216 ЦК та інші спеціальні положення законів. Але було б неправильним і твердження про те, що норми інституту набуття, збереження майна без достатньої правової підстави взагалі не можуть застосовуватись до правовідносин щодо повернення виконаного за недійсним правочином. Покладаючи на сторони обов’язок повернути отримане на виконання недійсного правочину, ст. 216 ЦК не встановлює строку виконання цього обов’язку. За таких умов немає підстав вести мову про наслідки порушення строку. Проте оскільки положення глави 83 Цивільного кодексу застосовуються до повернення виконаного за недійсним правочином, із ст. 1214 ЦК випливає, що особа, яка набула майно на підставі недійсного правочину, зобов’язана повернути це майно, як тільки вона дізналась чи могла дізнатись про те, що її володіння не має правової підстави. Якщо ж особа цей обов’язок не виконала, із зазначеного моменту обчислюється строк, за який відшкодовуються отримані від майна доходи. Стаття 1212 ЦК, як зазвичай вважається, підлягає застосуванню також до відносин щодо повернення переданого на виконання правочину, який не було вчинено, чи договору, який не було укладено (за термінологією ч. 8 ст. 181 ГК [31] — договору, який не відбувся). Вважається, що на ці відносини прямо поширюється чинність положень глави 83 Цивільного кодексу, що виключає застосування до них за аналогією ст. 216 ЦК. Але в перспективі слід розраховувати на зміну як теоретичного підходу, так і судової практики до правовідносин, про які йдеться. Справа в тому, що визначення невчиненого правочину або неукладеного договору законодавець не дає. Із законодавства (ст. 210, 640 ЦК; ч. 8 ст. 181 ГК) лише випливає, що до настання відповідних юридичних фактів правочин не може визнаватись вчиненим, а договір — укладеним. Питання про співвідношення понять неукладеного договору і недійсного договору чинне цивільне законодавство спеціально не вирішує. Але його певне розуміння із законодавства випливає. І ігнорувати це розуміння не можна. Воно полягає в такому. Відповідно до частини другої ст. 15 Закону «Про оренду землі» [165] відсутність у договорі хоча б однієї із істотних умов є підставою для визнання його недійсним. У первинній редакції частини другої ст. 18 Закону «Про іпотеку» [156] у разі відсутності в іпотечному договорі хоча б однієї із істотних умов такий договір визнавався неукладеним. Але 15 грудня 2005 р. ця частина була викладена в новій редакції: відсутність в іпотечному договорі хоча б однієї із істотних умов була визнана підставою для визнання іпотечного договору недійсним за рішенням суду. Звідси слід зробити такі висновки: 1) із абзацу першого ч. 1 ст. 638 ЦК непрямо випливає, що до досягнення сторонами згоди з усіх істотних умов у належній формі договір не може вважатись укладеним. Додатково за наявності відповідних вимог закону договір не може вважатись укладеним до його нотаріального посвідчення або державної реєстрації (ч. З ст. 640 ЦК); 2) непогодження сторонами хоча б однієї із істотних умов є підставою визнання договору недійсним за рішенням суду; 3) неукладений договір є різновидом оспорюваного договору (правочину); 4) у разі, коли договір є неукладеним і з цієї причини суд визнає його недійсним, настають наслідки, передбачені ст. 216 ЦК. Отже, до таких відносин ст. 1212 ЦК не застосовується.
4. Положення про поширення чинності інституту безпідставного набуття або збереження майна на вимоги про витребування майна власником із чужого незаконного володіння (п. 2 ч. 3 ст. 1212 ЦК) не може застосовуватись як таке, що суперечить спеціальним правилам (ст. 388 — 390 ЦК). Стаття 390 ЦК досить детально регулює відносини щодо розрахунків при поверненні майна із чужого незаконного володіння до моменту фактичного повернення майна, у зв’язку з чим відпадає необхідність у застосуванні до цих відносин у будь-якій частині ст. 1214 ЦК.
5. Стаття 1212 ЦК не може бути підставою вимог про відшкодування різниці в цінах між моментом виконання недійсного правочину та моментом припинення виконаного. Тут маються на увазі такі випадки. На початку 2001 р. сторони уклали та виконали договір купівлі-продажу квартири. У 2004 р. цей договір був визнаний судом недійсним, у зв’язку з чим на кожну зі сторін судовим рішенням було обов’язок повернути іншій стороні отримане на виконання цього договору. Продавцеві квартири покупець повернув суму коштів, сплачену за квартиру, а покупець повернув продавцеві квартиру. Але за період 2001 — 2004 рр. ціни на квартири збільшились майже втричі. Покупець вимагав стягнення на його користь різниці в цінах, але суд відмовив у задоволенні цієї вимоги за відсутності правової підстави.
6. Таким, що не може застосовуватись, слід визнати п. 4 ч. 3 ст. 1212 ЦК. Відповідно до цього пункту має здійснюватись відшкодування шкоди, заподіяної за умов, що визначені цим пунктом. Але ж відповідні положення інституту відшкодування шкоди досить детально регулюють відносини щодо підстав та змісту зобов’язань, на які поширюється чинність цього інституту. Якщо є відповідні підстави, виникають зобов’язання щодо відшкодування шкоди, на які поширюється інститут відшкодування шкоди. Якщо таких підстав немає, але є обставини, передбачені ч. 1 ст. 1212 ЦК, застосовуються положення глави 83 Цивільного кодексу. І лише у тих випадках, коли при визначенні розміру відшкодування шкоди на підставі ст. 1192 ЦК не були враховані платежі, що передбачені ст. 1214 ЦК, до відносин щодо відшкодування шкоди може застосуватись ст. 1214 ЦК.
7. Правило п. 3 ч. 3 ст. 1212 ЦК є найбільш складним для правозастосування. Необхідність у поверненні виконаного однією із сторін договору виникає у разі дострокового припинення договору (до його повного виконання). Якщо одна сторона своє зобов’язання до цього належно виконала, таке виконання втрачає правову підставу. У випадках коли положеннями законодавства про окремі види зобов’язань передбачено обов’язок повернути отримане на виконання зобов’язання у зв’язку з достроковим припиненням зустрічного зобов’язання, повернення отриманого регулюється нормами інституту, що поширюються на відповідні зобов’язальні правовідносини. Якщо відповідний правовий інститут не містить таких норм, повернення виконаного здійснюється відповідно до норм інституту набуття або збереження майна без достатньої правової підстави. Застосуванню цих норм при зміні або розірванні договору не перешкоджає ч. 4 ст. 553 ЦК. У цій частині визначається, що сторона договору не має права вимагати повернення того, що було виконане сторонами за зобов’язаннями до моменту зміни або розірвання договору, якщо інше не встановлено договором або законом. Дійсно, право вимагати повернення виконаного надається не стороні договору, а суб’єкту, який уже втратив статус сторони договору. Аналогічно й обов’язок повернення несе не сторона договору, а суб’єкт, який мав такий статус у минулому.
8. Крім викладеного, норми інституту набуття або збереження майна без достатньої правової підстави підлягають застосуванню в таких випадках:
1) у разі отримання юридичною особою вантажу, що помилково доставлений на його адресу, маючи на увазі, що ч. 2 ст. 310 ГК покладає на одержувача обов’язок прийняти вантаж, який прибув на його адресу, незалежно від того, був цей вантаж замовлений чи ні;
2) у разі отримання безготівкових коштів на поточний рахунок особи в банку за відсутності правової підстави для перерахування коштів або без зазначення в платіжному дорученні про таку підставу. За наявності такої підстави застосування норм інституту набуття або збереження майна без достатньої правової підстави є можливим у таких випадках. Якщо кредитор за наявності за боржником дебіторської заборгованості перед ним отримав на поточний рахунок у банку безготівкові кошти, вони спрямовуються на цілі, що зазначаються у платіжному дорученні платника та повідомляються банком одержувачеві платежу, з урахуванням правил ст. 534 ЦК. У межах цієї статті одержувач платежу може відобразити отриманий платіж у документах бухгалтерського обліку як такий, що погашає дебіторську заборгованість боржника. Але у випадку, коли боржник має заборгованість перед кредитором за декількома зобов’язаннями, і платіж відповідно до розпорядження платника призначений для погашення заборгованості за одним із цих зобов’язань, надлишок отримує режим безпідставно набутого майна.
Він підлягає поверненню платнику. Але одержувач платежу вправі зробити заяву про залік зустрічних однорідних (грошових) вимог;
3) у разі виявлення надлишку товарів при їх прийманні за кількістю виникає зобов’язання щодо повернення як безпідставно отриманого цього надлишку;
4) при виявленні недостачі товарів правовий режим безпідставно отриманого майна має грошова сума, що була сплачена за товар, якого не вистачає;
5) при виконанні зобов’язання на користь первісного кредитора, якщо воно підлягало виконанню на користь нового кредитора (у разі заміни сторони в зобов’язанні);
6) при виконанні зобов’язання поручителем, яке вже було виконане основним боржником, чи навпаки;
7) при неможливості стягнення боргу, підтвердженого векселем, унаслідок порушення строку пред’явлення його до оплати або порядку звернення із заявою про здійснення протесту в неплатежі (крім випадків пропуску позовної давності, встановленої ст. 30 Уніфікованого закону про переказний вексель і простий вексель [3]).
Стаття 1213. Повернення в натурі безпідставно набутого майна
1. Набувач зобов’язаний повернути потерпілому безпідставно набуте майно в натурі.
2. У разі неможливості повернути в натурі потерпілому безпідставно набуте майно відшкодовується його вартість, яка визначається на момент розгляду судом справи про повернення майна.
1. За загальним правилом, набуте або збережене без достатньої правової підстави майно підлягає поверненню в натурі. Лише при неможливості повернення майна в натурі відшкодовується його вартість. Ця вартість визначається за цінами на момент «розгляду судом справи» (таким моментом слід вважати день прийняття судом рішення) про повернення майна.
Стаття 1214. Відшкодування доходів від безпідставно набутого майна і витрат на його утримання
1. Особа, яка набула майно або зберегла його у себе без достатньої правової підстави, зобов’язана відшкодувати всі доходи, які вона одержала або могла одержати від цього майна з часу, коли ця особа дізналася або могла дізнатися про володіння цим майном без достатньої правової підстави. З цього часу вона відповідає також за допущене нею погіршення майна.
Особа, яка набула майно або зберегла його у себе без достатньої правової підстави, має право вимагати відшкодування зроблених нею необхідних витрат на майно від часу, з якого вона зобов’язана повернути доходи.
2. У разі безпідставного одержання чи збереження грошей нараховуються проценти за користування ними (стаття 536 цього Кодексу).
1. Зміст зобов’язань щодо набуття або збереження майна без достатньої правової підстави не обмежується обов’язком боржника повернути безпідставно набуте чи збережене майно. Особа, яка безпідставно набула або зберегла майно, зобов’язана також відшкодувати іншій стороні всі доходи, які названа особа одержала чи могла одержати від цього майна за період від дня, коли ця особа дізналася чи могла дізнатися про володіння майном без достатньої правової підстави, до дня фактичного повернення майна.
2. Ще один обов’язок, який несе особа, яка набула майно без достатньої правової підстави перед кредитором, — це обов’язок відшкодувати грошову суму, що складає різницю у вартості майна, якщо вона зменшилася в результаті дій чи бездіяльності цієї особи за період від дня, коли особа дізналась або повинна була дізнатись про безпідставність набуття майна. Із ч. 1 ст. 1214 ЦК можна зробити висновок про юридичний склад, який породжує зазначений обов’язок особи, яка безпідставно набула майно. До цього юридичного складу входять: 1) погіршення майна; 2) дії або бездіяльність особи, яка набула майно; 3) причинний зв’язок між цими діями чи бездіяльністю та погіршення майна; 4) коли ідеться про те, що особа відповідає, до цього складу має входити вина названої особи (ст. 614 ЦК). Тут законодавець виходить із того, що особа, яка набула майно без достатньої правової підстави, має турбуватись про це майно як про своє власне. При цьому виключається покладення на особу, що набула майно без достатньої правової підстави, обов’язку відшкодувати грошову суму, на яку зменшилась вартість цього майна, якщо таке погіршення сталося до того, як зазначена особа дізналась про безпідставність набуття майна.
3. На стороні суб’єкта, що має право вимагати повернення майна від особи, яка набула чи зберегла його без достатньої правової підстави, також виникає зобов’язання перед цією особою. Його зміст полягає у відшкодуванні особі, яка безпідставно набула чи зберегла майно, необхідних витрат на майно, які зроблені цією особою від часу, коли вона дізналась чи могла дізнатись про безпідставність набуття або збереження майна.
4. Пряме посилання у ч. 2 ст. 1214 ЦК на ст. 536 ЦК означає, що в силу ч. 2 ст. 1057, ч. 2 ст. 1054 ЦК розмір процентів при цьому має визначатись відповідно до ч. 1 ст. 1048 ЦК (а не ч. 2 ст. 625 ЦК). Отже, розмір процентів визначається на рівні ставки Національного банку України на день, за який нараховуються проценти.
Стаття 1215. Безпідставно набуте майно, що не підлягає поверненню
1. Не підлягає поверненню безпідставно набуті:
1) заробітна плата і платежі, що прирівнюються до неї, пенсії, допомоги, стипендії, відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров’я або смертю, аліменти та інші грошові суми, надані фізичній особі як засіб до існування, якщо їх виплата проведена фізичною або юридичною особою добровільно, за відсутності рахункової помилки з її боку і недобросовісності з боку набувача;
2) інше майно, якщо це встановлено законом.
1. Суспільні відносини, що регулюються цивільним законодавством, визначаються ч. 1 ст. 1 та ч. 1 ст. 9 ЦК. Але заборона вимагати повернення безпідставно набутих коштів, що встановлена ст. 1215 ЦК, має значно більш широку сферу дії.
2. Стаття 127 КЗпП [17] регулює тільки відносини між роботодавцем (власником або уповноваженим ним органом) та працівниками з приводу відрахувань із заробітної плати. Тому зазначення у цій статті про право роботодавця видати в межах певного строку наказ (розпорядження) про відрахування із заробітної плати не зачіпає решти правовідносин, які виникають унаслідок безпідставної виплати заробітної плати та на які поширюється чинність ст. 1215 ЦК. Заробітна плата, що виплачена добровільно й отримана безпідставно, не підлягає поверненню, крім випадків, коли вона була виплачена в результаті лічильної помилки роботодавця або недобросовісності з боку набувача.
3. Викладене в попередньому пункті правило поширюється на платежі, про які йдеться далі:
1) платежі, що прирівнюються до заробітної плати. До таких платежів належить віднести всі платежі, що здійснюються роботодавцями на користь працівників та зазначені у ст. 2 Закону «Про оплату праці» [69] (всі види оплати праці, гарантійні і компенсаційні виплати);
2) пенсії. У ч. 1 ст. 1215 ЦК прямо зазначається на те, що ця стаття поширюється на безпідставно виплачені пенсії. Але ж переважно перед цим правилом застосовується частина перша ст. 103 Закону «Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування» [161], відповідно до якої стягненню на підставі рішення органу соціального забезпечення підлягають суми пенсій, надміру виплачені пенсіонерові внаслідок зловживань з його боку. При цьому термін «зловживання» визначається досить широко, зокрема, як подання документів з явно неправильними відомостями, неподання відомостей про зміни у складі сім’ї. Отже, безпідставно виплачена сума пенсії у зв’язку з лічильною помилкою не стягується;
3) допомоги. Ідеться про всі види допомоги, що виплачуються в порядку загальнообов’язкового державного соціального страхування, а також інші види допомоги (в тому числі і ті, що виплачуються роботодавцем за заявами працівників). Закони «Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності» [112] і «Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування у зв’язку з тимчасовою втратою працездатності та витратами, зумовленими похованням» [125] не встановлюють будь-яких правил щодо повернення безпідставно отриманих страхових виплат. Тому до цих відносин прямо застосовується ст. 1215 ЦК. Частина 3 ст. 36 Закону «Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття» [114] встановлює спеціальні правила про повернення безпідставно отриманих допомоги по безробіттю та інших виплат, передбачених цим Законом, що виключає застосування до таких відносин ст. 1215 ЦК. Частина 3 ст. 36 цього Закону покладає на застрахованого обов’язок повернути суми виплаченого забезпечення і вартість наданих послуг, якщо вони були виплачені внаслідок умисного невиконання застрахованим своїх обов’язків (щодо надання відомостей про обставини, які впливають на право отримання забезпечення та відповідних соціальних послуг). Такий самий обов’язок покладається на застрахованого у разі «зловживання ними» (обов’язками). Це є один із випадків, коли в законі допущена очевидна помилка. Зловживати обов’язками не можна, бо зловживання взагалі можливе лише у сфері, де особі надаються певні можливості, в тому числі і правові. З огляду на припустимість врахування при тлумаченні актів законодавства якості нормативного матеріалу, наведене положення ч. З ст. 36 Закону «Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття» має тлумачитись так: підставою повернення застрахованим отриманих сум допомоги або вартості отриманих соціальних послуг є зловживання з боку застрахованого, унаслідок якого виплата забезпечення чи надання соціальних послуг здійснювались без достатньої правової підстави.
У разі припинення застрахованим професійної підготовки, перепідготовки чи підвищення кваліфікації за направленням державної служби зайнятості без поважних правил або відмови працювати за одержаною професією (спеціальністю) на нього покладається обов’язок відшкодування суми витрат на професіональну підготовку, перепідготовку або підвищення кваліфікації (абзац другий ч. 3 ст. 36 Закону «Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття»);
4) стипендії. Чинне законодавство про стипендії не встановлює будь-яких спеціальних правил щодо повернення безпідставно отриманої стипендії. Тому до таких відносин прямо застосовується ст. 1215 ЦК;
5) відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров’я або смертю. Інститут відшкодування шкоди не регулює відносини щодо повернення надміру отриманих сум відшкодування. Такі відносини регулюються інститутом набуття, збереження майна без правової підстави. Але за відсутності обставин, на які зазначається у ст. 1215 ЦК (рахункової помилки чи недобросовісності з боку набувача), повернення сум відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров’я або смертю, не здійснюється;
6) аліменти. Сімейний кодекс [28] не встановлює будь-яких правил щодо повернення безпідставно отриманих аліментів. Такі відносини регулюються ст. 1215 ЦК. Чинність цієї статті поширюється також на відносини щодо повернення інших грошових сум, виплачених фізичній особі як засіб до існування.
КНИГА ШОСТА СПАДКОВЕ ПРАВО
ГЛАВА 84 ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ ПРО СПАДКУВАННЯ
Стаття 1216. Поняття спадкування
1. Спадкуванням є перехід прав та обов’язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців).
1. У зв’язку зі смертю фізичної особи значна частина її прав та обов’язків припиняється. Припиняються права і обов’язки публічного характеру, що не мають майнового змісту, припиняються майнові права та обов’язки, що мають майновий зміст, але нерозривно пов’язані з особою померлого. Але переважна більшість майнових прав та обов’язків у зв’язку зі смертю фізичної особи не припиняються, а переходять в порядку правонаступництва (спадкування).
2. Момент переходу прав та обов’язків в порядку спадкування законом визначається як час відкриття спадщини. З цього моменту права та обов’язки спадкодавця належать спадкоємцеві (ч. 5 ст. 1268 ЦК). Це стосується і спадкування дітьми спадкоємця, які були зачаті за життя спадкодавця і народжені після його смерті. Справа в тому, що суб’єктивне право ніколи не існує без суб’єкта. Смерть управненої особи позбавляє її цивільної правоздатності (ч. 4 ст. 25 ЦК). Після смерті цієї особи її права та обов’язки, що переходять в порядку спадкування, певний час залишаються в стані, коли їх суб’єкт є невизначеним. Визначення цього суб’єкта в порядку, який встановлено законодавством, означає, що він набув відповідних прав та прийняв на себе відповідні обов’язки з моменту смерті спадкодавця, оскільки цивільна правоздатність останнього припинилась як раз в цей момент (ч. 4 ст. 25 ЦК), а суб’єктивні цивільні права та обов’язки не можуть залишатись без суб’єкта.
3. Із ст. 1216 ЦК випливають найбільш загальні визначення понять спадкування, спадщини, спадкодавця, спадкоємця. Спадкування — це система правовідносин, в межах яких здійснюється перехід, у тому числі належне оформлення прав та обов’язків. Цей перехід може здійснюватись в найпростіших правових формах. Так, відповідно до ч. 3 ст. 1268 ЦК спадкоємець, який постійно проживав разом із спадкодавцем на час відкриття спадщини, вважається таким, що прийняв спадщину, якщо протягом строку, встановленого ст. 1270 ЦК, він не заявив про відмову від спадщини. Тут бездіяльність особи, яка проживала разом із спадкодавцем (незалежно від волі цієї особи), визнається юридичним фактом, що тягне перехід спадщини до цієї особи. В інших випадках у процесі переходу спадщини до спадкоємця виникають складні правовідносини з участю спадкоємців, нотаріуса, суду, державної виконавчої служби.
Спадщина — це сукупність прав та обов’язків, що переходять у порядку спадкування.
Спадкодавець — це особа, яка померла та від якої до спадкоємців переходять її права та обов’язки.
Спадкоємці — це особи, до яких у порядку спадкування переходять права та обов’язки спадкодавця.
Стаття 1217. Види спадкування
1. Спадкування здійснюється за заповітом або за законом.
1. Відповідно до ст. 1217 ЦК спадкування здійснюється за заповітом або за законом. Згідно з ч. 3 ст. 1277 ЦК відумерла спадщина також «переходить» (у власність територіальної громади за місцем відкриття спадщини). Проте такий перехід прав та обов’язків, що складають спадщину, не є спадкуванням, оскільки територіальні громади можуть бути спадкоємцями тільки за заповітом (ч. 2 ст. 1222 ЦК) і не можуть бути спадкоємцями за законом. Тому до відносин з приводу переходу відумерлого майна до територіальних громад положення книги шостої Цивільного кодексу «Спадкове право» можуть застосовуватись лише за аналогією (крім ч. 3 ст. 1277 ЦК, яка застосовується до правовідносин щодо відумерлого майна прямо).
Стаття 1218. Склад спадщини
1. До складу спадщини входять усі права та обов’язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті.
1. Звертає на себе увагу та обставина, що в ст. 1218 ЦК, як і в ст. 1216 ЦК, не зазначається на перехід у порядку спадкування цивільних прав та обов’язків. Зазначення в п. 4 ст. 1219 ЦК про право на аліменти, пенсію, допомогу або інші виплати, встановлені законом, які не входять до складу спадщини, свідчить про те, що взагалі законодавець визнає такими, що входять до складу спадщини, усі права та обов’язки, які на момент відкриття спадщини належали спадкодавцеві і не припинилися внаслідок його смерті, незалежно від їх галузевої належності.
Цей висновок підтверджується абзацом четвертим ч. 12.3 ст. 12 Закону «Про порядок погашення зобов’язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами» [123], із якого випливає, що податкові зобов’язання і податковий борг спадкуються. Спадкуються і вимоги спадкодавця до бюджетів та державних цільових фондів, що виникли внаслідок безпідставної або надмірної сплати чи безпідставного або надмірного стягнення податків та обов’язкових зборів. Відповідно до п. З частини першої ст. 37 Закону «Про виконавче провадження» [100] у разі смерті або оголошення померлим стягувана або боржника-сторони виконавчого провадження виконавче провадження підлягає закінченню тільки у випадках, якщо виконання обов’язків чи вимог у виконавчому провадженні не допускає правонаступництва. У решті випадків правонаступництво, в тому числі і в порядку спадкування, допускається.
2. Критерії, за допомогою яких здійснюється розмежування прав та обов’язків, що спадкуються, від тих прав та обов’язків (будь-якої галузевої належності), що не спадкуються, встановлені ст. 608 ЦК: обов’язки спадкуються, якщо вони можуть бути виконані іншою особою; права спадкуються, якщо вони не є нерозривно пов’язаними з особою управненого. До прав та обов’язків, що не є цивільними, ст. 608 ЦК має застосовуватись за аналогією.
3. Питання про співвідношення ст. 1218 ЦК, з одного боку, і ст. 1219, 1225 — 1231 ЦК, що встановлюють особливості спадкування окремих видів майна, — з іншого боку, будуть розглядатися в коментарях до цих статей.
Стаття 1219. Права та обов’язки особи, які не входять до складу спадщини
1. Не входять до складу спадщини права та обов’язки, що нерозривно пов’язані з особою спадкодавця, зокрема:
1) особисті немайнові права;
2) право на участь у товариствах та право членства в об’єднаннях громадян, якщо інше не встановлено законом або їх установчими документами;
3) право на відшкодування шкоди, завданої каліцтвом або іншим ушкодженням здоров’я;
4) права на аліменти, пенсію, допомогу або інші виплати, встановлені законом;
5) права та обов’язки особи як кредитора або боржника, передбачені статтею 608 цього Кодексу.
1. Стаття 1218 ЦК встановлює загальне правило про належність до спадщини всіх прав та обов’язків, які на момент відкриття спадщини належали спадкодавцеві і не припинились внаслідок смерті. Стаття 1219 ЦК містить перелік тих прав та обов’язків, які вважаються нерозривно пов’язаними з особою спадкодавця, а тому не можуть входити до складу спадщини.
2. Особисті немайнові права визнаються тісно пов’язаними з фізичною особою (ч. 3 ст. 269 ЦК). Тому вони не входять до складу спадщини. Відповідно до ч. 4 ст. 269 ЦК особистими немайновими правами особа володіє довічно. Це положення стосується особистих немайнових прав, які визнаються цивільними. Що стосується п. 1 ст. 1218 ЦК, то його чинність поширюється на всі особисті немайнові права (в тому числі і такі, що мають публічно-правовий зміст). Виключення особистих немайнових прав зі складу спадщини викликало необхідність у встановленні спеціальних правил, наприклад, про використання імені померлого в певних випадках лише за згодою близьких родичів (ч. 2 ст. 296 ЦК). Якщо ж спеціальні правила не встановлені, спадкоємці не отримують права на захист немайнових прав спадкодавця. Звичайно, ставити питання про спадкування особистих немайнових прав було б некоректним. Але ж захист честі та гідності померлого членами сім’ї та близькими родичами померлого зачіпає інтереси останніх. Тому ці особи можуть пред’явити позов на захист своїх інтересів, як це передбачено ч. 1 ст. 16 ЦК (але вступити в судовий процес, який було відкрито за позовом померлого про захист особистих немайнових прав, зазначені особи не зможуть у зв’язку з відсутністю правонаступництва). Слід також звернути увагу, що захист інтересів членів сім’ї померлого можливий також з посиланням на п. 1 ст. 8 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, яким визнається право особи на повагу до її сімейного життя. Це положення за своїм змістом є більш широким, ніж правила ст. 291 ЦК про право на сім’ю.
3. Відповідно до загального правила п. 2 ст. 1219 ЦК до складу спадщини не входить право на участь у товариствах та право членства в об’єднаннях громадян. Доцільно звернути увагу на те, що в п. 2 ст. 1219 ЦК законодавець не дотримується класифікації юридичних осіб, яка дана ним у ст. 83 ЦК та відповідно до якої об’єднання громадян є лише одним із видів непідприємницьких товариств. Прямо передбачається можливість установлення іншого (можливості спадкування такого права) не тільки законом, а й установчими документами. Навіть із цим застереженням п. 2 ст. 1219 ЦК є занадто жорстким. Стосовно господарських товариств, створених однією особою (ч. 2 ст. 114 ЦК), це положення означає неможливість їх подальшого існування і необхідність їх припинення. Це завдає шкоди економіці країни. Проте до внесення змін до Цивільного кодексу п. 2 ст. 1219 ЦК не може не застосовуватись до таких товариств, як і до всіх інших. Частина 5 ст. 147 ЦК розширила можливості спадкування частки в статутному капіталі товариств з обмеженою відповідальністю. Якщо ст. 55 Закону «Про господарські товариства» [42] давала спадкоємцям переважне право на вступ до товариства, то відповідно до ч. 5 ст. 147 ЦК спадкується право на частку в статутному капіталі, а отже, і право на участь у товаристві. Лише статутом товариства з обмеженою відповідальністю може бути передбачено, що перехід частки в статутному капіталі до спадкоємців допускається за згодою інших учасників товариства. Право на участь в акціонерних товариствах спадкується, оскільки спадкується право власності на акції.
Підстав для застосування п. 2 ст. 1219 ЦК до прав засновників приватних підприємств, які можуть створюватись відповідно до ст. 113 ГК [31], немає.
4. Варто звернути увагу на ту обставину, що в загальному положенні, яке сформульоване в абзаці першому ст. 1219 ЦК, зазначається про виключення із складу спадщини не тільки прав, а й обов’язків, які нерозривно пов’язані з особою спадкодавця. Але коли перелічуються окремі права, що не входять до складу спадщини, то в п. 1 — 4 цієї статті зазначаються лише права. Лише в п. 5 ст. 1219 ЦК йдеться не тільки про права, а й про обов’язки, що не входять до складу спадщини.
Стаття 1220. Відкриття спадщини
1. Спадщина відкривається внаслідок смерті особи або оголошення її померлою.
2. Часом відкриття спадщини є день смерті особи або день, з якого вона оголошується померлою (частина третя статті 46 цього Кодексу).
3. Якщо протягом однієї доби померли особи, які могли б спадкувати одна після одної, спадщина відкривається одночасно і окремо щодо кожної з них.
4. Якщо кілька осіб, які могли б спадкувати одна після одної, померли під час спільної для них небезпеки (стихійного лиха, аварії, катастрофи тощо), припускається, що вони померли одночасно. У цьому випадку спадщина відкривається одночасно і окремо щодо кожної з цих осіб.
1. Юридичним фактом, який тягне відкриття спадщини, є смерть особи або оголошення її померлою. Часом відкриття спадщини є день смерті. Проте в ст. 1218 ЦК йдеться про «момент відкриття спадщини». Таким моментом є момент спливу дня (доби), в який людина померла. Якщо людина оголошується померлою, то днем відкриття спадщини є день набрання законної сили рішенням суду про це. Суд може оголосити особу померлою від дня вірогідної її смерті, якщо вона зникла безвісти за обставин, що загрожували їй смертю або дають підстави припустити її загибель від певного нещасного випадку або у зв’язку з воєнними діями (ч. 3 ст. 46 ЦК).
2. Визначення в ст. 1220 ЦК часу відкриття спадщини як дня «смерті» (а не як «момента смерті», як у ч. 4 ст. 25 ЦК) передумовлює неможливість спадкування між особами, що померли в один день, одна за одною (за наявності права на спадкування). Тому ч. 3 ст. 1220 ЦК встановлює, що у разі смерті впродовж однієї доби осіб, які могли б спадкувати одна після одної, спадщина відкривається одночасно й окремо щодо кожної із цих осіб. При цьому зазначення в ч. 3 ст. 1220 ЦК про «добу» треба тлумачити в такий спосіб, щоб це не виключало дії ч. 2 ст. 1220 ЦК. Це буде можливим за умови, що термін «доба» буде тлумачитись як день (з нуля годин до двадцять четвертої години), а не як астрономічні двадцять чотири години, що відраховуються з будь-якого моменту. З тих самих міркувань і термін «одночасно» (ч. 4 ст. 1220 ЦК) має тлумачитись як «в один день». Викладене погоджується з визначенням спадкоємців у ст. 1222 ЦК: такими можуть бути перш за все фізичні особи, які є живими на час відкриття спадщини.
3. Правило ч. 4 ст. 1220 ЦК про те, що особи вважаються такими, що померли одночасно, якщо вони померли під час спільної для них небезпеки, є лише припущенням. Зацікавлені особи вправі спростувати це припущення, надавши необхідні докази того, що одна із осіб померла одного дня, а інша — наступного чи пізніше.
4. Якщо ж особи, які б могли спадкувати одна після одної, померли в різні дні (один наприкінці одного дня, а інший — на початку наступного), хоча б з інтервалом в одну годину чи менше, особа, яка померла другою, є спадкоємцем, який не встиг прийняти спадщину (ст. 1276 ЦК). Наведемо приклад. У результаті автомобільної аварії один із подружжя помер відразу. Інший із них помер наступного дня. Один із подружжя, який помер відразу, не має спадкоємців першої черги, крім іншого із подружжя. Спадкоємці другої черги, які мали право спадкувати після одного із подружжя, який помер відразу, не можуть у цьому випадку спадкувати, оскільки все майно цієї особи спадкує інший із подружжя. Оскільки він не встиг прийняти спадщину, майно одного із подружжя, який помер першим, і майно іншого із подружжя спадкують спадкоємці останнього.
Стаття 1221. Місце відкриття спадщини
1. Місцем відкриття спадщини є останнє місце проживання спадкодавця.
2. Якщо місце проживання спадкодавця невідоме, місцем відкриття спадщини є місцезнаходження нерухомого майна або основної його частини, а за відсутності нерухомого майна — місцезнаходження основної частини рухомого майна.
1. Для цілей спадкування суттєвого значення не має місце проживання фізичної особи — спадкодавця, як воно визначається в ст. 29 ЦК (житловий будинок, квартира, інше приміщення). Значення має місце проживання, як воно визначене в ст. З Закону «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» [168] (адміністративно-територіальна одиниця, на території якої особа проживає строком понад шість місяців на рік). Місце відкриття спадщини має значення для визначення нотаріуса, який видає свідоцтво про право на спадщину (ст. 66 Закону «Про нотаріат» [57]), який вживає заходів до охорони спадкового майна (ст. 60 Закону «Про нотаріат»; ст. 1283 ЦК), для визначення органу місцевого самоврядування, який має право звернутись до суду із заявою про визнання спадщини відумерлою (ст. 1277 ЦК) тощо.
2. У разі відсутності відомостей про місце проживання спадкодавця, місцем відкриття спадщини визнається місце знаходження нерухомого майна, яке належало спадкодавцеві на праві власності, або основної його частини. Основна частина нерухомого майна має визначатись відповідно до її оцінки органом, який здійснює державну реєстрацію прав на нерухоме майно. Підстав для врахування ринкової вартості нерухомого майна в даному випадку немає, оскільки тут ідеться про суто формальні цілі визначення основної частини майна — визначення нотаріуса, який має здійснювати відповідні нотаріальні дії, визначення органу, що має звертатись до суду із заявою про визнання спадщини відумерлою тощо. Викладене стосується і рухомого майна.
3. Відповідно до п. 187 Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України [434] місцем відкриття спадщини у разі смерті військовослужбовців строкової служби, а також осіб, які навчалися поза місцем свого постійного проживання, визнається те місце, де вони постійно проживали до призову на військову службу або до вступу на навчання. Це саме правило слід застосовувати за аналогією до осіб, які померли в період відбування покарання у вигляді позбавлення волі.
Україна є учасником Конвенції про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних і кримінальних справах, укладеної країнами Співдружності Незалежних Держав [13]. Відповідно до ст. 45 цієї Конвенції у випадках смерті спадкодавця, в тому числі громадянина України, застосовується законодавство про спадкування країни, на території якої спадкодавець мав останнє місце проживання. Лише спадкування нерухомого майна здійснюється відповідно до законодавства тієї країни, на території якої таке майно знаходиться. Подібні правила встановлені ст. 70 Закону «Про міжнародне приватне право» [184].
Стаття 1222. Спадкоємці
1. Спадкоємцями за заповітом і за законом можуть бути фізичні особи, які є живими на час відкриття спадщини, а також особи, які були зачаті за життя спадкодавця і народжені живими після відкриття спадщини.
2. Спадкоємцями за заповітом можуть бути юридичні особи та інші учасники цивільних відносин (стаття 2 цього Кодексу).
1. У ст. 1222 ЦК визначаються особи, що мають спадкову правоздатність. На відміну від цієї статті, ст. 1223 ЦК встановлює юридичні факти, за яких виникає суб’єктивне право на спадкування у конкретної особи.
2. У ч. 1 ст. 1222 ЦК визнається право двох категорій фізичних осіб бути спадкоємцями за заповітом і за законом. Такими є фізичні особи, в тому числі і особи без громадянства, які є живими на час відкриття спадщини (ч. 2 ст. 1220 ЦК), а також особи, зачаті за життя спадкодавця і народжені живими після відкриття спадщини. Останні — це не обов’язково діти спадкодавця.
3. Інші особи, крім зазначених у ч. 1 ст. 1222 ЦК, можуть бути спадкоємцями лише за заповітом. Такими є будь-які юридичні особи (приватного і публічного права), в тому числі іноземні, держава Україна, Автономна Республіка Крим, територіальні громади. Не виключається спадкування за заповітом іноземними державами, іншими організаціями, які є суб’єктами цивільного права інших країн та визнаються такими в Україні на засадах взаємності, міжнародними організаціями, цивільна правосуб’єктність яких визнається відповідно до законів та міжнародних договорів України.
Стаття 1223. Право на спадкування
1. Право на спадкування мають особи, визначені у заповіті.
2. У разі відсутності заповіту, визнання його недійсним, неприйняття спадщини або відмови від її прийняття спадкоємцями за заповітом, а також у разі неохоплення заповітом усієї спадщини право на спадкування за законом одержують особи, визначені у статтях 1261 — 1265 цього Кодексу.
3. Право на спадкування виникає у день відкриття спадщини.
1. Стаття 1223 ЦК визначає перший етап у розвитку права на спадкування — етап його виникнення на стороні спадкоємців. Про факт смерті спадкодавця тут не зазначається, оскільки про цей юридичний факт йдеться у попередніх статтях. Тому тут зазначається про заповіт як юридичний факт, що породжує право на спадкування. Далі зазначається про юридичні факти, необхідні для виникнення права на спадкування за відсутності заповіту.
2. Установлюється день виникнення права на спадкування. Цей день співпадає з часом відкриття спадщини, яким є день смерті фізичної особи — спадкодавця.
3. Особи, у яких виникає право на спадкування за законом, визначаються у ст. 1223 шляхом посилання на ст. 1261 — 1265 ЦК.
Стаття 1224. Усунення від права на спадкування
1. Не мають права на спадкування особи, які умисно позбавили життя спадкодавця чи будь-кого з можливих спадкоємців або вчинили замах на їхнє життя.
Положення абзацу першого цієї частини не застосовується до особи, яка вчинила такий замах, якщо спадкодавець, знаючи про це, все ж призначив її своїм спадкоємцем за заповітом.
2. Не мають права на спадкування особи, які умисно перешкоджали спадкодавцеві скласти заповіт, внести до нього зміни або скасувати заповіт і цим сприяли виникненню права на спадкування у них самих чи в інших осіб або сприяли збільшенню їхньої частки у спадщині.
3. Не мають права на спадкування за законом батьки після дитини, щодо якої вони були позбавлені батьківських прав і їхні права не були поновлені на час відкриття спадщини.
Не мають права на спадкування за законом батьки (усиновлювачі) та повнолітні діти (усиновлені), а також інші особи, які ухилялися від виконання обов’язку щодо утримання спадкодавця, якщо ця обставина встановлена судом.
4. Не мають права на спадкування за законом одна після одної особи, шлюб між якими є недійсним або визнаний таким за рішенням суду.
Якщо шлюб визнаний недійсним після смерті одного з подружжя, то за другим із подружжя, який його пережив і не знав та не міг знати про перешкоди до реєстрації шлюбу, суд може визнати право на спадкування частки того з подружжя, хто помер, у майні, яке було набуте ними за час цього шлюбу.
5. За рішенням суду особа може бути усунена від права на спадкування за законом, якщо буде встановлено, що вона ухилялася від надання допомоги спадкодавцеві, який через похилий вік, тяжку хворобу або каліцтво був у безпорадному стані.
6. Положення цієї статті поширюються на всіх спадкоємців, у тому числі й на тих, хто має право на обов’язкову частку у спадщині, а також на осіб, на користь яких зроблено заповідальний відказ.
1. Стаття 1224 ЦК встановлює юридичні факти, за яких можливі спадкоємці усуваються від права на спадкування, тобто позбавляються такого права. Усуваються від права спадкування за законом і за заповітом особи, які умисно позбавили життя спадкодавця або будь-якого із можливих спадкоємців. Формулювання «умисне позбавлення життя», безумовно, охоплює собою злочини, які передбачені ст. 115 КК [25] (умисне вбивство), ст. 116 КК (умисне вбивство, вчинене в стані сильного душевного хвилювання), ст. 117 КК (умисне вбивство матір’ю своєї новонародженої дитини), ст. 118 КК (умисне вбивство при перевищенні меж необхідної оборони) тощо. Співвиконання злочинів, передбачених ст. 115 — 118 КК, також охоплюється формулюванням «умисне позбавлення життя». Не охоплюється цим формулюванням умисне тяжке тілесне ушкодження, яке спричинило смерть потерпілого (ч. 2 ст. 121 КК). Тяжкість злочину може психологічно вплинути на суддів і спонукати кваліфікувати як «умисне позбавлення життя» співучасть в умисному вбивстві в ролі організатора, підбурювача або пособника, хоча буквально організатор, підбурювач і пособник не позбавляють потерпілого життя.
2. Не мають права спадкування й особи, які вчинили замах на життя спадкодавця чи будь-кого із можливих спадкоємців. Оскільки поширювальне тлумачення актів цивільного законодавства було б протизаконним, замах тут треба розуміти буквально, як він визначається в ст. 15 КК [25]: замахом на злочин є вчинення особою з прямим умислом діяння (дій чи бездіяльності), безпосередньо спрямованого на вчинення злочину, передбаченого відповідною статтею Особливої частини цього Кодексу, якщо при цьому злочин не було доведено особою до кінця з причин, що не залежали від її волі. Поширювати чинність ч. 1 ст. 1224 ЦК на випадки, коли особа здійснила лише готування до злочину (ст. 14 КК), підстав немає. Немає підстав і для застосування за аналогією ч. 1 ст. 1224 ЦК до випадків, коли особа вчинила лише готування до злочину.
3. Слова «будь-кого із можливих спадкоємців» слід розуміти як осіб, що можуть бути спадкоємцями будь-якої черги, оскільки не виключається відмова від прийняття спадщини або неприйняття спадщини спадкоємцями попередньої черги, що може привести до отримання статусу спадкоємця родичами до шостого ступеня споріднення включно.
4. Абзац другий ч. 1 ст. 1224 ЦК застосовується до осіб, які вчинили замах на життя спадкодавця, або на життя будь-кого із можливих спадкоємців. До осіб, які позбавили життя будь-кого із спадкоємців, положення цього абзацу не може застосовуватись. Проте спадкодавець, який знав про вчинення особою дій, передбачених абзацом першим ч. 1 ст. 1224 ЦК, не позбавлений права скласти заповіт на користь такої особи. Якщо спадкодавець це зробив, знаючи про вчинення такою особою дій, зазначених в абзаці першому ч. 1 ст. 1224 ЦК, заповіт не може бути визнаний недійсним.
5. Усуваються від права спадкування і за законом, і за заповітом (у тому числі і від прав, що випливають із заповідального відказу) особи, які вчинили такі дії: 1) умисно перешкоджали спадкодавцеві скласти заповіт; 2) умисно перешкоджали спадкодавцеві внести зміни до заповіту; 3) умисно перешкоджали спадкодавцеві скасувати заповіт. Але ці дії не самі по собі тягнуть усунення особи від права на спадкування, а лише за умови, що вони (зазначені дії) знаходяться в причинному зв’язку з виникненням права на спадкування у такої особи, або у іншої особи чи із збільшенням їхньої частки у спадщини. Причинний зв’язок між умисними діями особи та зазначеними наслідками визначається у ч. 2 ст. 1224 ЦК словом «сприяв», тобто дії особи, яка усувається від права на спадкування, можуть бути лише однією із декількох причин, що потягли наслідки, про які уже зазначалося.
6. Частина 3 ст. 1224 ЦК передбачає усунення від права спадкування за законом батьків, які позбавлені батьківських прав. Підстави позбавлення батьківських прав установлені ст. 164 Сімейного кодексу [28]. Позбавлення батьківських прав здійснюється за рішенням суду. Проте ст. 169 СК передбачає можливість поновлення батьківських прав. У разі поновлення батьківських прав до часу відкриття спадщини батьки мають право на спадкування за законом після своєї дитини. Спадкування за заповітом батьками, які позбавлені батьківських прав, після своєї дитини здійснюється на загальних підставах (без обмежень).
7. Відповідно до абзацу другого ч. 3 ст. 1224 ЦК позбавляються права на спадкування за законом особи, які відповідно до закону несли обов’язки щодо утримання спадкодавця, але ухилялися від їх виконання. Із таких осіб у ч. З ст. 1224 ЦК прямо зазначені тільки батьки (усиновлювачі) та повнолітні діти (в тому числі усиновлені). Інші особи, які несуть обов’язки щодо утримання членів сім’ї та родичів та можуть бути спадкоємцями, визначаються в ст. 265, 266, 267 СК. Такими є баба, дід (щодо внуків), внуки, правнуки (щодо баби, діда, прабаби, прадіда), брати, сестри.
8. Факт ухилення від виконання обов’язку щодо утримання спадкодавця лише тоді є підставою для усунення особи від права на спадкування, якщо цей факт установлений судом. Факти ухилення від сплати аліментів на утримання дітей, ухилення від сплати коштів на утримання непрацездатних батьків можуть бути встановлені обвинувальним вироком суду, винесеним на підставі ст. 164, 165 КК. Але це не єдиний спосіб установлення такого факту судом. Він може бути встановлений судом відповідно до ч. 2 ст. 256 ЦПК. Ухилення від виконання обов’язків щодо утримання членів сім’ї та родичів не може бути перешкодою для спадкування за заповітом.
9. Якщо особи перебувають в шлюбі, який відповідно до ст. 39 СК є недійсним, вони не можуть спадкувати одна після одної за законом. Не можуть спадкувати одна після одної за законом і особи, що перебували у шлюбі, який визнано недійсним за рішенням суду. При цьому рішення суду може набрати законної сили як до відкриття спадщини, так і після цього, в тому числі і після прийняття спадщини. Відповідно до ст. 40 СК суд повинен винести рішення про визнання шлюбу недійсним (за наявності обставин, передбачених цією статтею). За наявності обставин, передбачених ст. 41 СК, суд може визнати шлюб недійсним. Формулювання «суд може» не слід тлумачити так, що суд приймає рішення на свій розсуд. Такі формулювання стосовно суду означають обов’язок суду прийняти рішення з урахуванням обставин, які визначені законом через оціночні поняття (такими в ст. 41 СК є міра порушення шлюбом прав та інтересів особи, тривалість спільного проживання, характер взаємин подружжя, інші обставини, що мають істотне значення).
10. Якщо шлюб визнаний недійсним за рішенням суду, останній може визнати право одного із подружжя на спадкування лише того майна іншого подружжя, яке було нажите подружжям за час шлюбу, який визнано недійсним. Таке право за одним із подружжя, який пережив іншого, може бути визнане судом за умови, що можливий спадкоємець (один із подружжя, який пережив іншого) до реєстрації шлюбу не знав і не міг знати про існування перешкод для шлюбу.
11. Згідно з ч. 5 ст. 1224 ЦК від права на спадкування за законом може бути усунена особа, яка ухилялася від надання допомоги спадкодавцеві, хоча б ця особа і не несла відповідно до закону обов’язку утримувати спадкодавця (особи, які такий обов’язок несуть, усуваються від спадкування за наявності відповідних умов згідно з абзацом другим ч. 3 ст. 1224 ЦК). Усунення від права на спадкування за законом відповідно до ч. 5 ст. 1224 ЦК здійснюється за рішенням суду за умови, що спадкодавець перебував у безпорадному стані через похилий вік, тяжку хворобу або каліцтво.
12. Частина 6 ст. 1224 ЦК поширює всі положення цієї статті на спадкоємців, які мають право на обов’язкову частку у спадщину. Це положення означає, що на осіб, які мають обов’язкову частку у спадщині, поширюється чинність ч. 1 — 5 ст. 1224 ЦК. Що стосується правила про поширення ч. 6 ст. 1224 ЦК на осіб, на користь яких зроблено заповідальний відказ, то воно не може поширюватись на відносини, що регулюються ч. 3 — 5 ст. 1224 ЦК, оскільки в межах цих відносин здійснюється спадкування за законом, а правова конструкція заповідального відказу застосовується до відносин, в межах яких здійснюється спадкування за заповітом.
Стаття 1225. Спадкування права на земельну ділянку
1. Право власності на земельну ділянку переходить до спадкоємців на загальних підставах, із збереженням її цільового призначення.
2. До спадкоємців житлового будинку, інших будівель та споруд переходить право власності або право користування земельною ділянкою, на якій вони розміщені.
3. До спадкоємців житлового будинку, інших будівель та споруд переходить право власності або право користування земельною ділянкою, яка необхідна для їх обслуговування, якщо інший її розмір не визначений заповітом.
1. У ст. 1225 — 1231 ЦК законодавець повертається до врегулювання питань щодо окремих прав та обов’язків, що входять до складу спадщини, тобто повертається до матеріалу, початок викладення якого міститься вст. 1218 — 1219 ЦК.
2. Частиною 1 ст. 1225 ЦК підтверджується можливість спадкування земельної ділянки на загальних підставах. Спеціально підкреслюється, що на спадкоємців поширюється положення про можливість використання земель за цільовим призначенням, як це випливає із ст. 19 — 21 Земельного кодексу [27].
3. Якщо до спадкоємців переходить право власності на житловий будинок, іншу будівлю чи споруду, до них переходить і право на земельну ділянку, яке належало спадкодавцеві (звісно, йдеться про земельну ділянку, на якій розміщені названі нерухомі речі). Таким правом можуть бути право власності, право оренди, суперфіцій. Але спадкоємець, який в порядку спадкування набув права власності на житловий будинок, іншу будівлю чи споруду, відповідно до обмежень, установлених Земельним кодексом, у відповідних випадках не може бути суб’єктом права власності на земельну ділянку, яке належало спадкодавцеві. У таких випадках ч. 5 ст. 120 ЗК встановлює, що при переході права власності на будівлю або споруду до громадян або юридичних осіб, які не можуть мати у власності земельні ділянки, до них переходить право користування земельною ділянкою, на якій розташована будівля чи споруда. Але це право виникає за умови укладення договору оренди, крім випадків, коли спадкоємцем є юридична особа, яка може бути суб’єктом права постійного користування землею (ст. 92 ЦК).
4. Розмір земельної ділянки, що переходить до спадкоємців, які спадкують право власності на нерухоме майно, розташоване на цій ділянці, визначається в ч. 3 ст. 1224 ЦК як такий, що необхідний для обслуговування цього нерухомого майна. При встановленні такого розміру слід керуватися державними будівельними нормами. Решта земельної ділянки спадкується на загальних підставах, зокрема, за заповітом вона може спадкуватись тією самою особою, до якої перейшло право на нерухоме майно.
Стаття 1226. Спадкування частки у праві спільної сумісної власності
1. Частка у праві спільної сумісної власності спадкується на загальних підставах.
2. Суб’єкт права спільної сумісної власності має право заповідати свою частку у праві спільної сумісної власності до її визначення та виділу в натурі.
1. За відсутності встановлених законом особливостей частка у праві спільної сумісної власності підлягає спадкуванню на загальних підставах. Щоб усунути будь-які сумніви в цьому, законодавець у ч. 1 ст. 1226 ЦК формулює спеціальне правило про це. Оскільки при цьому виникає колізія між ч. 1 ст. 1226 ЦК та ч. 2 ст. 369 ЦК, відповідно до якої розпоряджання майном, що є у спільній сумісній власності, здійснюється за згодою всіх співвласників (складення заповіту щодо об’єкта права спільної сумісної власності має кваліфікуватись як один із способів розпоряджання майном, що є у спільній сумісній власності), ч. 2 ст. 1226 ЦК визнає за суб’єктом права спільної сумісної власності право заповідати свою частку у праві спільної сумісної власності до (і без) її визначення та виділу в натурі.
Стаття 1227. Право на одержання сум заробітної плати, пенсії, стипендії, аліментів, інших соціальних виплат, які належали спадкодавцеві
1. Суми заробітної плати, пенсії, стипендії, аліментів, допомог у зв’язку з тимчасовою непрацездатністю, відшкодувань у зв’язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров’я, інших соціальних виплат, які належали спадкодавцеві, але не були ним одержані за життя, передаються членам його сім’ї, а у разі їх відсутності — входять до складу спадщини.
1. Смертю фізичної особи припиняється її право на отримання заробітної плати (оскільки припиняється трудова діяльність особи, що винагороджується заробітною платою), пенсії (оскільки пенсія нерозривно пов’язана з особою, якій вона призначена, і право на пенсію не може переходити до іншої особи на будь-якій підставі), аліментів, допомог у зв’язку з тимчасовою непрацездатністю та в зв’язку з іншими обставинами, передбаченими Законом «Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування у зв’язку з тимчасовою втратою працездатності і витратами, зумовленими похованням» [125] (вони також нерозривно пов’язані з особою спадкодавця), інших соціальних виплат (на підставі законів «Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності» [112], «Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття» [114]), відшкодувань у зв’язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров’я (на останнє прямо зазначається в п. 3 ст. 1219 ЦК). Але смертю фізичної особи не припиняється право на отримання тих грошових сум (у вигляді заробітної плати, пенсії, стипендії, аліментів, допомог, відшкодувань), які «належали спадкодавцеві».
2. Ці грошові суми відповідно до загального правила ст. 1227 ЦК до складу спадщини не включаються, а підлягають виплаті особам, зазначеним у цій статті або в інших (спеціальних) законах. Лише за відсутності таких осіб згадані суми включаються до складу спадщини.
3. При застосуванні ст. 1227 ЦК слід враховувати, що переважному застосуванню перед цією статтею підлягають правові норми, що сформульовані в спеціальних законах, хоча б вони і були прийняті до прийняття чи введення в дію Цивільного кодексу. Ці правові норми є непоодинокими. Лише Кодекс законів про працю не визначає долю належної працівникові заробітної плати та інших виплат, які належали працівникові, але не були виплачені у зв’язку зі смертю працівника. Тому у разі смерті працівника не отримана ним заробітна плата, яка належала працівникові, повинна виплачуватись відповідно до ст. 1227 ЦК. При цьому належними працівникові сумами заробітної плати слід вважати ті, право на які випливає із документів обліку затрат праці (відрядних нарядів, табелів обліку робочого часу) та відповідних нормативних актів, в тому числі і локальних, зокрема тих, що встановлюють право працівників на премії.
4. Заробітна плата при цьому має розумітись так, як вона визначається ст. 2 Закону «Про оплату праці» [69], тобто це поняття охоплює собою всі види виплат, які здійснюються роботодавцем на користь працівників, зокрема компенсаційні виплати, виплати, які в науці визначаються як гарантійні.
5. Стаття 52 Закону «Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування» [161] встановлює порядок виплати недоотриманої пенсії, що належала пенсіонерові, який помер. Із цієї статті та інших статей цього Закону випливає, що пенсією, яка «належала пенсіонерові і залишилася недоотриманою», може бути тільки та пенсія, рішення про призначення (перерахунок) якої було прийняте органом Пенсійного фонду до дня смерті особи (пенсіонера, спадкодавця). Якщо таке рішення прийняте, належною пенсіонерові визнається пенсія з дня, встановленого ст. 45 Закону «Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування», по останнє число (включно) місяця, в якому пенсіонер помер.
Право на отримання належної пенсіонерові пенсії надається особам, які мають право на пенсію у зв’язку з втратою годувальника (пенсіонера). Ці особи зазначені в ч. 2 ст. 36 Закону «Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування». Нарівні з цими особами право отримання належної пенсіонерові і недоотриманої у зв’язку з його смертю пенсії мають батьки, чоловік (дружина), а також члени сім’ї, які проживали разом з пенсіонером на день його смерті. Ці особи мають право на отримання належної пенсіонерові (спадкодавцеві) пенсії незалежно від інших обставин (непрацездатності, знаходження на утриманні померлого).
У разі звернення з вимогою про виплату належної померлому пенсії кількох осіб належна кожній із них сума визначається шляхом ділення належної до виплати пенсії на кількість осіб, що звернулися з такою вимогою.
Звернення з вимогою про виплату пенсії, яка належала померлому пенсіонерові, має надійти до органу Пенсійного фонду не пізніше 12 місяців після смерті пенсіонера.
За відсутності такого звернення впродовж зазначеного строку належна до виплати пенсія включається до складу спадщини відповідно до ст. 1227 ЦК і спадкується на законних підставах.
Такі самі правила встановлені ст. 91 Закону «Про пенсійне забезпечення» [43]. Лише строк тривалістю 6 місяців, встановлений цією статтею, не може застосовуватись, оскільки пізніше прийнятий Закон «Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування» встановлює більш тривалий (дванадцятимісячний) строк.
6. Стаття 37 Закону «Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття» [114] визначає коло осіб, яким виплачується матеріальне забезпечення відповідно до цього Закону, якщо воно не було отримане безробітним, який помер, так само, як і Закон «Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування». Матеріальне забезпечення виплачується за умови, що звернення до відповідного центру зайнятості надійшло не пізніше шести місяців з дня смерті безробітного.
Належними безробітному слід вважати всі види матеріального забезпечення, передбачені цим Законом, якщо до дня смерті безробітного було прийняте рішення про призначення відповідного виду матеріального забезпечення.
7. Стосовно матеріального забезпечення, яке було призначене, але не було отримане у зв’язку зі смертю застрахованої особи, ч. 5 ст. 52 Закону «Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування у зв’язку з тимчасовою втратою працездатності і витратами, обумовленими похованням» [125] передбачає виплату цього забезпечення членам сім’ї, які проживали разом з померлим, або спадкоємцям. Оскільки тут не визначена черговість, застосуванню підлягає ст. 1227 ЦК: відповідні суми мають бути виплачені членам сім’ї. За їх відсутності ці суми включаються до складу спадщини. Останнє правило застосовується за аналогією до випадків, коли члени сім’ї не звертались із заявою про виплату матеріального забезпечення.
Відповідно до ч. 5 ст. 52 Закону «Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування у зв’язку з тимчасовою втратою працездатності і витратами, обумовленими народженням і похованням» виплата матеріального забезпечення здійснюється за умови, що воно було призначене до дня смерті застрахованої особи. Рішення про призначення матеріального забезпечення, передбаченого цим Законом, приймає комісія (уповноважений) з соціального страхування (ч. 3 ст. 50 названого Закону) в порядку, встановленому Положенням про комісію (уповноваженого) підприємства, установи, організації із загальнообов’язкового державного соціального страхування у зв’язку з тимчасовою втратою працездатності та витратами, зумовленими похованням [457].
Підстав для виплати матеріального забезпечення, яке передбачене цим Законом та яке не було призначене, немає.
8. Закон «Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, що спричинили втрату працездатності» [112] (частина одинадцята ст. 40), вирішує тільки питання про виплату страхових виплат, які належали застрахованому, але не були своєчасно виплачені з вини Фонду соціального страхування від нещасних випадків. У решті випадків виплата має здійснюватись відповідно до ст. 1227 ЦК. При цьому належними застрахованому суми слід розуміти як такі, що встановлені відповідним органом Фонду соціального страхування від нещасних випадків.
9. Статтю 1227 ЦК не слід тлумачити так, що відповідно до неї у зв’язку зі смертю управненої особи припиняється право цієї особи на виплати, на які померлий мав право, але воно не було належно оформлене чи оспорювалось. Ці права входять до складу спадщини відповідно до правил ст. 1218 ЦК і спадкуються в загальному порядку.
Стаття 1228. Спадкування права на вклад у банку (фінансовій установі)
1. Вкладник має право розпорядитися правом на вклад у банку (фінансовій установі) на випадок своєї смерті, склавши заповіт або зробивши відповідне розпорядження банку (фінансовій установі).
2. Право на вклад входить до складу спадщини незалежно від способу розпорядження ним.
3. Заповіт, складений після того, як було зроблене розпорядження банку (фінансовій установі), повністю або частково скасовує його, якщо у заповіті змінено особу, до якої має перейти право на вклад, або якщо заповіт стосується усього майна спадкодавця.
1. Вклад у банку чи іншій фінансовій установі входить до складу спадщини. Це, зокрема, означає, що вклад враховується при визначенні обов’язкової частки у спадщині. Разом з тим стосовно вкладів у банках встановлені дві форми розпоряджання ними на випадок смерті: 1) шляхом складання заповіту; 2) шляхом видачі відповідного розпорядження банку (фінансовій установі). Частина 2 ст. 1228 ЦК встановлює, що право на вклад входить до складу спадщини незалежно від першого чи другого способу розпорядження ним. Це дає підстави для висновку про те, що у разі спадкування вкладу відповідно до розпорядження спадкодавця застосовуються загальні правила про спадкування вкладу за заповітом.
2. Прирівнявши правові наслідки розпорядження спадкодавця банку (фінансовій установі) до правових наслідків заповіту, законодавець логічно передбачив, що заповіт, складений після того, як було зроблене розпорядження банку (фінансовій установі), повністю або частково скасовує таке розпорядження, якщо в заповіті змінюється особа, до якої має перейти право на вклад, або якщо заповіт стосується усього майна спадкодавця. Якщо ж розпорядження банку (фінансовій установі) спадкодавець дав після складення заповіту, заповіт до вкладу застосовуватись не може.
Стаття 1229. Спадкування права на одержання страхових виплат (страхового відшкодування)
1. Страхові виплати (страхове відшкодування) спадкуються на загальних підставах.
2. Якщо страхувальник у договорі особистого страхування призначив особу, до якої має перейти право на одержання страхової виплати у разі його смерті, це право не входить до складу спадщини.
1. Право на отримання страхових виплат (страхового відшкодування) також спадкується на загальних підставах. Але у разі зазначення в договорі особистого страхування особи, до якої має перейти право на одержання страхової виплати у разі смерті страхувальника, це право до складу спадщини не входить. При застосуванні ст. 1229 ЦК слід враховувати, що термін «особисте страхування» застосовується в ст. 4 Закону «Про страхування» [139] до страхування інтересів, пов’язаних з життям, здоров’ям, працездатністю та додатковою пенсією.
До страхових виплат, що здійснюються в межах обов’язкового особистого страхування, на яке поширюється чинність ст. 7 Закону «Про страхування», ст. 1229 ЦК застосовуватись не може.
Пенсійні кошти, накопичені за час перебування фізичної особи в недержавному пенсійному фонді, спадкуються згідно з цивільним законодавством України і виплачуються в порядку, встановленому ст. 66 Закону «Про недержавне пенсійне забезпечення» [160].
Стаття 1230. Спадкування права на відшкодування збитків, моральної шкоди та сплату неустойки
1. До спадкоємця переходить право на відшкодування збитків, завданих спадкодавцеві у договірних зобов’язаннях.
2. До спадкоємця переходить право на стягнення неустойки (штрафу, пені) у зв’язку з невиконанням боржником спадкодавця своїх договірних обов’язків, яка була присуджена судом спадкодавцеві за його життя.
3. До спадкоємця переходить право на відшкодування моральної шкоди, яке було присуджено судом спадкодавцеві за його життя.
1. Мистецтво правозастосування, яке ґрунтується на інтуїції, дає підстави науковцям і юристам-практикам, в тому числі суддям, для висновку про те, що із видів прав, про які зазначається в ч. 1 — 3 ст. 1230 ЦК, спадкуються тільки ті права, які мають ознаки, на які вказується в цих частинах. За таких умов учасники авторського колективу не дійшли згоди стосовно правильного тлумачення ст. 1230 ЦК. Тому в подальшому висловлюється позиція керівника авторського колективу і відповідального редактора.
2. Твердження про те, що ст. 1218 і 1230 ЦК співвідносяться між собою як загальне та спеціальне положення, є правильним. Але ніхто і ніколи не звертав увагу на таке. Загальне правило, сформульоване в законі прямо, і правило, що непрямо випливає із нього та виявляється висновком від протилежного, мають однакову юридичну силу (підкреслимо, за умови, що більш загального правила немає). Спеціальне правило, що прямо встановлене законом, переважно застосовується перед загальним правилом. Правило, що непрямо випливає із спеціального закону та виявляється висновком від протилежного, переважно застосовуватись не може (крім випадків, коли правило випливає із спеціального положення закону прямо — прямо із формулювання права випливає обов’язок і навпаки; право випливає із закону прямо за наявності зазначення на те, що особа має «тільки («лише») прямо зазначені в ньому права, або що диспозиція цієї норми діє «тільки («лише») в межах гіпотези, що сформульована прямо).
3. Відповідно до ч. 1 ст. 1230 ЦК до спадкоємця має переходити право на відшкодування збитків, завданих спадкодавцеві у договірних зобов’язаннях. Цим спеціальним положенням підтверджується загальне правило ст. 1218 ЦК про склад спадщини стосовно збитків, завданих у договірних зобов’язаннях. Із цього спеціального положення також непрямо випливає і висновком від протилежного виявляється правовий припис, відповідно до якого право на стягнення інших збитків (шкоди) до складу спадщини не включається. Але такі правові приписи не можуть застосовуватись усупереч загальному правилу ст. 1218 ЦК, відповідно до якого до складу спадщини входять усі права та обов’язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті. Немає будь-якого законодавчого положення, яке б передбачало припинення права на відшкодування шкоди, завданої поза договірними відносинами, у зв’язку із смертю потерпілого. Отже, таке право відповідно до ст. 1218 ЦК входить до складу спадщини. Аргументами проти цієї думки є твердження про те, що законодавець не встановлював би такого правила, яке закріплене в ч. 1 ст. 1230 ЦК, якби він не мав на увазі обмежити можливість спадкування збитків лише тими збитками, які завдані в договірних зобов’язаннях. Можливо, це так і є, але ж сформульований вище принцип тлумачення нормативно-правових актів, згідно з яким правило, що випливає непрямо із спеціального положення акта законодавства і виявляється при тлумаченні висновком від протилежного, не може застосовуватись всупереч загальному правилу, має методологічний характер. Якщо від нього відступити при тлумаченні ст. 1230 ЦК, то немає перешкод для того, щоб відступати від нього в інших випадках, в тому числі і в тих, коли інтуїція підказує не застосовувати правило, що прямо випливає із спеціального положення закону та виявляється при тлумаченні висновком від протилежного. Конкретно стосовно ч. 1 ст. 1230 ЦК слід також зауважити, що законодавець, якби він мав на меті виключити можливість спадкування права на стягнення збитків, завданих поза договірними зобов’язаннями, зазначив би, що спадкується право на стягнення «лише» («тільки») тих збитків, які завдані в договірних зобов’язаннях. Цього слова («лише» чи «тільки») немає в ч. 1, 2, 3 ст. 1230 ЦК. Посилання на відсутність цього слова внаслідок недоліків законодавчої техніки урівноважується твердженням про те, що недоліком законодавчої техніки є саме включення тексту, сформульованого в ст. 1230 ЦК, до цього Кодексу. До викладеного слід додати, що в ст. 1230 ЦК взагалі не висловлюється думка про неможливість спадкування права на відшкодування в натурі шкоди, завданої спадкодавцеві.
4. З урахуванням викладеного в попередньому пункті, слід визнати, що до спадкоємця переходить право на відшкодування шкоди (збитків), яке виникло у спадкодавця до відкриття спадщини (крім права не періодичні платежі, що виплачуються в порядку відшкодування втраченого заробітку (доходу), та на платежі, призначені особисто для потерпілого (спадкодавця), — відшкодування витрат на лікування, догляд тощо, оскільки такі права припиняються (ч. 2 ст. 608 ЦК) і не входять до складу спадщини.
5. З урахуванням викладеного в попередніх пунктах коментаря, слід зробити висновок про те, що ч. 2 ст. 1230 ЦК не є перешкодою для спадкування права на стягнення неустойки у зв’язку з невиконанням боржником спадкодавця своїх договірних зобов’язань, як присудженої судом спадкодавцю за його життя, так і не присудженої судом до відкриття спадщини.
6. З тих самих міркувань до спадкоємця переходить право на відшкодування моральної шкоди, яке було присуджено спадкодавцеві за його життя, а також право на відшкодування моральної шкоди, яке виникло до відкриття спадщини, хоча воно і не було присуджено судом до відкриття спадщини.
Стаття 1231. Спадкування обов’язку відшкодувати майнову шкоду (збитки) та моральну шкоду, яка була завдана спадкодавцем
1. До спадкоємця переходить обов’язок відшкодувати майнову шкоду (збитки), яка була завдана спадкодавцем.
2. До спадкоємця переходить обов’язок відшкодування моральної шкоди, завданої спадкодавцем, яке було присуджено судом зі спадкодавця за його життя.
3. До спадкоємця переходить обов’язок сплатити неустойку (штраф, пеню), яка була присуджена судом кредиторові із спадкодавця за життя спадкодавця.
4. Майнова та моральна шкода, яка була завдана спадкодавцем, відшкодовується спадкоємцями у межах вартості рухомого чи нерухомого майна, яке було одержане ними у спадщину.
5. За позовом спадкоємця суд може зменшити розмір неустойки (штрафу, пені), розмір відшкодування майнової шкоди (збитків) та моральної шкоди, якщо вони є непомірно великими порівняно з вартістю рухомого чи нерухомого майна, яке було одержане ним у спадщину.
1. Висновок про включення до складу спадщини обов’язку відшкодувати будь-яку майнову шкоду, заподіяну спадкодавцем, прямо випливає із ст. 1218 ЦК. Частина 1 ст. 1231 ЦК нічого до цього не додає і нічого не віднімає. Отже, потреби у включенні ч. 1 ст. 1231 ЦК до тексту цього Кодексу не було. Проте законодавець пішов шляхом наближення прийомів викладення нормативного матеріалу до прийомів викладення лекцій, в яких лектор, щоб пояснити свою думку, після викладення певного положення наводить приклади, порівнює певне явище з суміжними тощо.
2. Відповідно до ч. 2 ст. 1231 ЦК до складу спадщини входить обов’язок відшкодування моральної шкоди, завданої спадкодавцеві, яке (відшкодування) було присуджене судом зі спадкодавця за життя спадкодавця. Це правило не є перешкодою для переходу в порядку спадкування на підставі ст. 1218 ЦК обов’язку відшкодування моральної шкоди, якщо до відкриття спадщини відшкодування моральної шкоди не було присуджено.
3. Зазначення в ч. 3 ст. 1231 ЦК про перехід до спадкоємця обов’язку сплатити неустойку, присуджену судом за життя спадкодавця, не виключає спадкування обов’язку сплатити неустойку, який виник до відкриття спадщини, якщо до відкриття спадщини неустойка не була присуджена судом.
4. Підстави зменшення розміру неустойки, яка стягується з боржника, за рішенням суду встановлюються ч. 3 ст. 551 ЦК. Підстави зменшення судом розміру збитків та неустойки встановлюються ч. 2 ст. 616 ЦК. На доповнення до цього ч. 5 ст. 1231 ЦК допускає можливість пред’явлення спадкоємцями позову про зменшення розміру неустойки, майнової шкоди (збитків) та моральної шкоди, хоч би до відкриття спадщини стягнення неустойки, майнової шкоди (збитків) та моральної шкоди уже було присуджено судом. Підставою для зменшення є непомірно великий розмір неустойки, майнової шкоди (збитків), моральної шкоди порівняно з вартістю рухомого чи нерухомого майна, яке було одержане спадкоємцем у спадщину.
Порівняння ч. 5 ст. 1231 ЦК з ч. 4 цієї статті та ч. 1 ст. 1282 ЦК (систематичне тлумачення) дає підстави для висновку про те, що в ч. 5 ст. 1231 ЦК не йдеться про випадки, коли обсяг обов’язків, що перейшли до спадкоємця, перевищує вартість отриманого ним у спадщину майна. Частина 5 ст. 1231 ЦК застосовується тоді, коли повне виконання спадкоємцем обов’язків щодо сплати неустойки, відшкодування майнової шкоди (збитків), відшкодування моральної шкоди веде до втрати більшої частини майна, отриманого в спадщину. Для реалізації прав, що випливають із ч. 5 ст. 1231 ЦК, спадкоємці мають звернутись з позовом до суду. Пред’явлення позову на захист матеріального права, що встановлене ч. 5 ст. 1231 ЦК, не перешкоджає та обставина, що питання про спірні права та обов’язки раніше було предметом судового рішення, що набрало законної сили: законодавець не позбавлений повноваження встановити, що особа має захищати в суді шляхом звернення з позовом право, яке суперечить раніше прийнятому судовому рішенню, що набрало законної сили.
Стаття 1232. Обов’язок спадкоємців відшкодувати витрати на утримання, догляд, лікування та поховання спадкодавця
1. Спадкоємці зобов’язані відшкодувати розумні витрати, які були зроблені одним із них або іншою особою на утримання, догляд, лікування та поховання спадкодавця.
2. Витрати на утримання, догляд, лікування спадкодавця можуть бути стягнені не більш як за три роки до його смерті.
1. Під розумними витратами, які були зроблені одним із спадкоємців або іншою особою на утримання, догляд, лікування та поховання спадкодавця, слід розуміти необхідні витрати та близькі до необхідних.
2. Обов’язок спадкоємців відшкодувати розумні витрати виходить за межі правовідносин щодо спадкування. Із факту їх здійснення та факту смерті спадкодавця виникає право одного із спадкоємців або іншої особи на відшкодування таких витрат за рахунок інших спадкоємців. Це право захищається в межах загальної позовної давності, встановленої ст. 257 ЦК (трьох років), яка починає перебіг з дня смерті спадкодавця. Строк, установлений ч. 2 ст. 1232 ЦК, не є позовною давністю. Це строк, який використовується для визначення розміру збитків, що можуть бути стягнені із спадкоємців.
Стаття 12321. Спадкування прав та обов’язків за договором оренди житла з викупом
1. До спадкоємців переходять усі права та обов’язки за договором оренди житла з викупом, які мав спадкодавець.
2. Відмова спадкоємців від договору оренди житла з викупом здійснюється у порядку, встановленому статтею 1273 цього Кодексу.
3. Дострокове припинення договору оренди житла з викупом за ініціативою спадкоємців здійснюється у порядку, визначеному законом.
(Доповнено ст. 12321 Законом від 25.12.2008.)
1. Положення ч. 1 ст. 12321 ЦК нічого не додає до загальних правил ст. 1218 і 1219 ЦК: права та обов’язки за договором оренди житла з викупом спадкуються на загальних підставах.
2. Частина 2 ст. 12321 ЦК лише іншими словами повторює загальне правило про безумовний і беззастережний характер відмови від прийняття спадщини: права та обов’язки за договором оренди житла з викупом або спадкуються разом з рештою спадщини, або спадкоємець (спадкоємці) відмовляється від прийняття спадщини в цілому (в тому числі і від прав та обов’язків за договором оренди житла з викупом).
3. Установлення особливої правової форми відмови спадкоємців від договору оренди житла з викупом, передбаченої ч. 2 ст. 12321 ЦК, не виключає застосування до відносин між спадкоємцями, з одного боку, та орендодавцем — з іншого, загальних правил про розірвання договорів (ст. 651 — 653 ЦК), правил про розірвання договорів оренди житла, передбачених ч. 2 ст. 825 ЦК.
ГЛАВА 85 СПАДКУВАННЯ ЗА ЗАПОВІТОМ
Стаття 1233. Поняття заповіту
1. Заповітом є особисте розпорядження фізичної особи на випадок своєї смерті.
1. У ст. 1233 ЦК наводиться визначення заповіту. Поняттям заповіту не охоплюється розпорядження, яке може дати банку (фінансовій установі) вкладник на випадок свої смерті. Але до цього розпорядження можуть застосовуватись за аналогією деякі положення Цивільного кодексу щодо заповіту. До умови договору особистого страхування, відповідно до якої страхувальник призначає особу, до якої має перейти право на одержання страхової виплати у разі його смерті, положення Цивільного кодексу про заповіт застосовуватись не можуть.
Стаття 1234. Право на заповіт
1. Право на заповіт має фізична особа з повною цивільною дієздатністю.
2. Право на заповіт здійснюється особисто. Вчинення заповіту через представника не допускається.
1. Право на заповіт має фізична особа з повною цивільною дієздатністю. Отже, таке право мають особи, які досягли вісімнадцяти років (повноліття), особи, які не досягли повноліття, але вступили в шлюб, який належне зареєстрований (ч. 1, 2 ст. 34 ЦК). Право на заповіт мають також особи, які досягли шістнадцяти років, працюють за трудовим договором або записані батьком або матір’ю дитини, якщо їм надана повна цивільна дієздатність у порядку, встановленому ч. 2 ст. 35 ЦК. Таке право мають і особи, які досягли шістнадцяти років, які зареєстровані як підприємці і які набули повної цивільної дієздатності відповідно до ч. 3 ст. 35 ЦК. З іншого боку, не мають права на заповіт особи, визнані недієздатними (ст. 39 — 42 ЦК), і особи, цивільна дієздатність яких обмежена за рішенням суду.
2. Оскільки заповіт підлягає посвідченню нотаріусом (ч. 3 ст. 1247 ЦК), практично виключається порушення вимоги ч. 2 ст. 1234 ЦК про здійснення права на заповіт особисто. Але навіть пряме зазначення в ч. 2 ст. 1234 ЦК про заборону вчинення заповіту через представника не є підставою для визнання цього правочину нікчемним, оскільки ч. 2 ст. 1234 ЦК не встановлює прямо правила про нікчемність заповіту, вчиненого з порушенням ст. 1234 ЦК. Підставою недійсності (нікчемності) заповіту, вчиненого через представника, є ч. 1 ст. 1257 ЦК.
Стаття 1235. Право заповідача на призначення спадкоємців
1. Заповідач може призначити своїми спадкоємцями одну або кілька фізичних осіб, незалежно від наявності у нього з цими особами сімейних, родинних відносин, а також інших учасників цивільних відносин.
2. Заповідач може без зазначення причин позбавити права на спадкування будь-яку особу з числа спадкоємців за законом. У цьому разі ця особа не може одержати право на спадкування.
3. Заповідач не може позбавити права на спадкування осіб, які мають право на обов’язкову частку у спадщині. Чинність заповіту щодо осіб, які мають право на обов’язкову частку у спадщині, встановлюється на час відкриття спадщини.
4. У разі смерті особи, яка була позбавлена права на спадкування, до смерті заповідача, позбавлення її права на спадкування втрачає чинність. Діти (внуки) цієї особи мають право на спадкування на загальних підставах.
1. Заповідач є вільним у визначенні спадкоємців та їх кількості. Ними можуть бути будь-які учасники цивільних відносин (ст. 1222, ст. 2 ЦК). Те, що зазвичай заповіт складається на користь членів сім’ї, близьких родичів, не перешкоджає складанню заповітів на користь будь-яких суб’єктів цивільного права. Заповіт, як і будь-який правочин, не може суперечити моральним засадам суспільства (ч. 1 ст. 203 ЦК). Але на випадок ігнорування заповідачем інтересів осіб, які є відповідно до закону спадкоємцями за законом та які потребують соціального захисту, встановлюється право на обов’язкову долю у спадщини (ст. 1241 ЦК). Тому визнання заповіту недійсним з мотивів його суперечності моральним засадам суспільства можливе тільки в крайніх випадках.
2. Право заповідача позбавити осіб із числа спадкоємців за законом права на спадкування формулюється в ч. 2 ст. 1235 ЦК більш категорично, ніж право заповідача призначити спадкоємців. Право позбавити права на спадкування може стосуватись будь-якої особи із числа спадкоємців за законом і реалізація цього права не потребує зазначення причин.
3. Заповідач може скласти заповіт з порушенням права відповідних осіб на обов’язкову частку у спадщині. У цьому випадку заповіт у відповідній частині не є нікчемним. Він у цій частині є лише оспорюваним. Але відсутність рішення суду про визнання такого правочину недійсним не перешкоджає реалізації ч. 1 ст. 1241 ЦК, яка надає особам, які мають на це право, можливість спадкувати обов’язкову частку у спадщині незалежно від заповіту. Це оригінальна правова конструкція. Є правочин. Закон його не визнає нікчемним. Суд не визнав його недійсним. Але права та обов’язки, що випливають із цього правочину, реалізуються лише в частині, в якій вони не суперечать праву відповідних осіб на обов’язкову частку у спадщині.
4. Позбавлення осіб, які мають право на обов’язкову частку у спадщині, права на спадкування в межах обов’язкової частки не допускається. Такий заповіт підлягає визнанню недійсним судом повністю або у відповідній частині. При вирішенні питання про недійсність заповіту, яким особи, що мають право на обов’язкову частку у спадщині, позбавлені права на спадкування, слід враховувати обставини, які існували на час відкриття спадщини: особа може належати до категорії осіб, що мають право на обов’язкову частку у спадщині, на день складення заповіту, але до дня відкриття спадщини вона може втратити такий статус чи навпаки.
5. Позбавлення права на спадкування стосується лише особи, на яку вказано в заповіті. Воно не позбавляє права на спадкування осіб, які спадкують за правом представлення (ст. 1266 ЦК). Проте заповідач може зазначити в заповіті на позбавлення права на спадкування і цих осіб.
Стаття 1236. Право заповідача на визначення обсягу спадщини, що має спадкуватися за заповітом
1. Заповідач має право охопити заповітом права та обов’язки, які йому належать на момент складення заповіту, а також ті права та обов’язки, які можуть йому належати у майбутньому.
2. Заповідач має право скласти заповіт щодо усієї спадщини або її частини.
3. Якщо заповідач розподілив між спадкоємцями у заповіті лише свої права, до спадкоємців, яких він призначив, переходить та частина його обов’язків, що є пропорційною до одержаних ними прав.
4. Чинність заповіту щодо складу спадщини встановлюється на момент відкриття спадщини.
1. Заповідач вільний у розпорядженні своїм майном на випадок смерті. У заповіті він може розпорядитися як своїм майном, яке належить йому на момент складання заповіту, так і майном, право на яке у заповідача може виникнути в майбутньому (до часу відкриття спадщини). Заповіт може стосуватися всього майна, яке йому належить, або його частини. Він може стосуватись прав та обов’язків або тільки прав. В останньому випадку обов’язки до спадкоємців переходять у частках, які є пропорційними до одержаних ними прав.
Якщо інше не випливає із змісту заповіту, він стосується всього складу спадщини на момент її відкриття.
Стаття 1237. Право заповідача на заповідальний відказ
1. Заповідач має право зробити у заповіті заповідальний відказ.
2. Відказоодержувачами можуть бути особи, які входять, а також ті, які не входять до числа спадкоємців за законом.
1. Заповідальний відказ може бути зроблений заповідачем на користь будь-якої особи, яка може бути спадкоємцем (ст. 1222, ст. 2 ЦК).
2. Відказоодержувач, який не є спадкоємцем за заповітом або за законом, вправі відмовитись від заповідального відказу. Відказоодержувач, який є спадкоємцем, вправі відмовитись від заповідального відказу тільки шляхом відмови від прийняття спадщини без умов і застережень.
3. Обов’язки за заповідальним відказом можуть бути покладені на одного із спадкоємців за заповітом, на декількох або всіх спадкоємців за заповітом, до яких у порядку спадкування переходить майно, що є предметом заповідального відказу. Такі обов’язки не можуть бути покладені на спадкоємців за законом.
Стаття 1238. Предмет заповідального відказу
1. Предметом заповідального відказу може бути передання відказоодержувачеві у власність або за іншим речовим правом майнового права або речі, що входить або не входить до складу спадщини.
2. На спадкоємця, до якого переходить житловий будинок, квартира або інше рухоме або нерухоме майно, заповідач має право покласти обов’язок надати іншій особі право користування ними. Право користування житловим будинком, квартирою або іншим рухомим або нерухомим майном зберігає чинність у разі наступної зміни їх власника.
Право користування житловим будинком, квартирою або іншим рухомим або нерухомим майном, одержане за заповідальним відказом, є таким, що не відчужується, не передається та не переходить до спадкоємців відказоодержувача.
Право користування житловим будинком, квартирою або іншою будівлею, надане відказоодержувачеві, не є підставою для проживання у них членів його сім’ї, якщо у заповіті не зазначено інше.
3. Спадкоємець, на якого заповідачем покладено заповідальний відказ, зобов’язаний виконати його лише у межах реальної вартості майна, яке перейшло до нього, з вирахуванням частки боргів спадкодавця, що припадають на це майно.
4. Відказоодержувач має право вимоги до спадкоємця з часу відкриття спадщини.
1. У визначенні предмета заповідального відказу, що наводиться в ч. 1 ст. 1238 ЦК, слід звернути увагу на декілька нюансів: 1) цим предметом може бути передання у власність речі або майнового права. Майнове право за визначенням не може належати на праві власності чи за іншим речовим правом, як це випливає із ч. 1 ст. 1238 ЦК. Але ця недбалість, що виявилася у формулюванні ч. 1 ст. 1238 ЦК, не може бути підставою для висновку про те, що предметом заповідального відказу може бути тільки річ і що таким не може бути майнове право; 2) правова форма заповідального відказу відповідно до ч. 1 ст. 1238 ЦК може бути використана для передання речі у власність відказоодержувача. Проте для цього більш доцільно використовувати набагато простішу правову форму прямого призначення особи спадкоємцем та встановлення в заповіті речі, яка має бути успадкована цією особою відповідно до заповіту; 3) предмет заповідального відказу може входити і не входити до складу спадщини. Це означає, що заповідач певною мірою розпоряджається майном спадкоємця, яке не входить до складу спадщини. Але це не може оцінюватись як порушення цивільних прав спадкоємців, оскільки спадкоємець може відмовитись від прийняття спадщини (ч. 1 ст. 1268 ЦК) і в такий спосіб захистити ті свої майнові права, які стали предметом заповідального відказу. Отже, заповідальним відказом відказоодержувачеві може бути надане будь-яке майнове право, в тому числі і таке, яке ніколи заповідачеві не належало; 4) предметом заповідального відказу може бути рухоме майно, а також будинок, квартира, інше нерухоме майно. Формулювання «інше... нерухоме майно» повинне тлумачитись як будь-яке нерухоме майно взагалі.
2. Межі прав відказоодержувача за заповідальним відказом визначаються заповітом (заповідальним відказом). Підстав поширювати правила про сервітут на зобов’язання, що виникають на підставі заповідального відказу, немає.
Це твердження не спростовується посиланням у ч. 3 ст. 403 ЦК на заповіт. Зокрема, якщо на підставі заповідального відказу надається право користування житловим будинком, то не може застосовуватись правило ч. 3 ст. 405 ЦК, відповідно до якого суб’єкт сервітуту втрачає право користування житлом у разі його відсутності без поважних причин понад один рік. Разом з тим заповітом може бути встановлено сервітут, в тому числі і стосовно того майна, яке може бути предметом заповідального відказу. За таких умов відмінність заповідального відказу від сервітуту у відповідних випадках є суто формальною: якщо в заповіті зазначається на заповідальний відказ, застосовується ст. 1238 ЦК, якщо на сервітут застосовуються ст. 1246, 401 — 406 ЦК.
3. Частина 2 ст. 1238 ЦК формулює положення, які стосуються заповідального відказу, за яким відказоодержувачеві надається право користуватися житловим будинком, квартирою, іншим нерухомим або рухомим майном, тобто будь-яким майном, стосовно якого можна вести мову про користування ним. Установлюється, що зміна власника цього майна не припиняє права відказоодержувача на використання цього майна. Відказоодержувач не може відчужувати право користування майном, отримане за заповідальним відказом, або передавати його в будь-який інший спосіб. Це право не може спад куватись.
Лише стосовно житлового будинку, квартири чи іншої будівлі встановлюється заборона на користування ними з боку членів сім’ї — на проживання цих осіб у будинку, квартирі, іншій будівлі. Проте заповітом може бути встановлено інше.
4. Якщо спадкоємець, незважаючи на обтяження спадщини заповідальним відказом, прийняв спадщину, його обов’язок виконати заповідальний відказ діє лише в межах реальної вартості майна, яке перейшло до нього в порядку спадкування. При визначенні реальної вартості отриманого майна із вартості цього майна вираховується сума боргів спадкодавця, які припадають на майно, успадковане спадкоємцем, на якого покладено виконання заповідального відказу.
5. Право вимоги до спадкоємця виникає у відказоодержувача з часу відкриття спадщини. Якщо така вимога пред’явлена, але спадкоємець її не виконав, відказоодержувач отримує право на відшкодування збитків відповідно до норм зобов’язального права.
Стаття 1239. Втрата чинності заповідальним відказом
1. Заповідальний відказ втрачає чинність у разі смерті відказоодержувача, що сталася до відкриття спадщини.
1. Оскільки заповідальний відказ має особистий характер, він втрачає чинність у разі смерті відказоодержувача, що настала до відкриття спадщини.
Стаття 1240. Право заповідача на покладення на спадкоємця інших обов’язків
1. Заповідач може зобов’язати спадкоємця до вчинення певних дій немайнового характеру, зокрема щодо розпорядження особистими паперами, визначення місця і форми здійснення ритуалу поховання.
2. Заповідач може зобов’язати спадкоємця до вчинення певних дій, спрямованих на досягнення суспільно корисної мети.
1. За межі заповідального відказу виходить покладення на спадкоємця обов’язків, про які йдеться у ст. 1240 ЦК. Відповідно до ч. 1 цієї статті заповітом на спадкоємця може бути покладено обов’язок вчинити певні дії немайнового характеру.
2. Заповітом на спадкоємця може бути покладено обов’язок вчинити певні дії, спрямовані на досягнення суспільно корисної мети. У такому випадку суб’єкт, на користь якого мають бути здійснені спадкоємцем дії, не визначається.
3. Контроль за виконанням спадкоємцем обов’язків, передбачених ст. 1240 ЦК, здійснює виконавець заповіту (ч. 2 ст. 1290 ЦК).
Стаття 1241. Право на обов’язкову частку у спадщині
1. Малолітні, неповнолітні, повнолітні непрацездатні діти спадкодавця, непрацездатна вдова (вдівець) та непрацездатні батьки спадкують, незалежно від змісту заповіту, половину частки, яка належала б кожному з них у разі спадкування за законом (обов’язкова частка).
Розмір обов’язкової частки у спадщині може бути зменшений судом з урахуванням відносин між цими спадкоємцями та спадкодавцем, а також інших обставин, які мають істотне значення.
2. До обов’язкової частки у спадщині зараховується вартість речей звичайної домашньої обстановки та вжитку, вартість заповідального відказу, встановленого на користь особи, яка має право на обов’язкову частку, а також вартість інших речей та майнових прав, які перейшли до неї як до спадкоємця.
3. Будь-які обмеження та обтяження, встановлені у заповіті для спадкоємця, який має право на обов’язкову частку у спадщині, дійсні лише щодо тієї частини спадщини, яка перевищує його обов’язкову частку.
(Із змін, від 03.11.2004)
1. Частина 1 ст. 1241 ЦК встановлює перелік осіб, які мають право на обов’язкову частку у спадщині. До них належать: 1) малолітні — особи, які не досягли чотирнадцяти років (ч. 1 ст. 31 ЦК); 2) неповнолітні — особи у віці від чотирнадцяти до вісімнадцяти років (ч. 1 ст. 32 ЦК); 3) повнолітні непрацездатні особи — діти спадкодавця, непрацездатна вдова (вдівець), батьки померлого. Право на обов’язкову частку у спадщині не залежить від наявності в особи доходів та майна.
2. Правильне застосування ст. 1241 ЦК передбачає визначення кола осіб, які належать до категорії повнолітніх непрацездатних осіб. Непрацездатними є особи, які на день відкриття спадщини досягли пенсійного віку (55 років — для жінок і 60 років — для чоловіків) або на цей самий день визнавались інвалідами (незалежно від групи інвалідності).
3. Для встановлення обов’язкової частки у спадщині визначається частка, яка б належала особі, що має право на обов’язкову частку у спадщині, у разі спадкування за законом. Половина цієї частки і складає обов’язкову частку у спадщині. Суд може зменшити розмір обов’язкової частки у спадщині з урахуванням відносин (недоброзичливих) між спадкоємцем та спадкодавцем, а також інших обставин, які мають істотне значення. Такими може бути, зокрема, наявність у спадкоємця досить значних за розміром постійних доходів, значний обсяг спадщини.
4. До обов’язкової частки у спадщині зараховується вартість речей звичайної домашньої обстановки і вжитку, які спадкуються в порядку, визначеному ст. 1279 ЦК, вартість заповідального відказу на користь особи, що має право на обов’язкову частку у спадщині. Вартість інших речей та майнових прав зараховується до обов’язкової частки у спадщині лише за умови, що вони перейшли до цієї особи як до спадкоємця. Тому до обов’язкової частки зараховується сума вкладу в банку чи іншій фінансовій установі, успадкована відповідно до розпорядження даного спадкодавця (ст. 1228 ЦК), але не зараховуються страхова виплата, на яку мав право спадкодавець та яка перейшла у зв’язку зі смертю останнього до особи, яку спадкодавець зазначив у договорі особистого страхування (ч. 2 ст. 1229 ЦК), виплати, здійснені відповідно до ст. 1227 ЦК, якщо вони не ввійшли до складу спадщини.
5. Слід звернути увагу на своєрідність формулювання «незалежно від змісту заповіту». Законодавець не зазначає на нікчемність (недійсність) умов заповіту, що порушують право на обов’язкову частку у спадщині. Отже, порушення заповітом права відповідних осіб на обов’язкову частку у спадщині є лише підставою для визнання заповіту у відповідній частині недійсним. Але і за відсутності рішення суду про визнання заповіту у відповідній частині недійсним особи, які мають право на обов’язкову частку у спадщині, спадкують свою обов’язкову частку незалежно від змісту заповіту. Тобто за наявності заповіту, який порушує право на обов’язкову частку у спадщині та відсутності рішення суду про визнання заповіту у відповідній частині недійсним, захисту підлягає не право спадкування, що випливає із заповіту, а право на спадкування обов’язкової частки у спадщині, встановлене ст. 1241 ЦК.
6. Коли в ч. 1 ст. 1241 ЦК визначається обов’язкова частка у спадщині, то мається на увазі, що вона має бути чистою часткою, тобто не обтяженою боргами. Інша справа, що при визначенні розміру спадщини з метою встановлення розміру обов’язкової частки розмір спадщини також має бути зменшений на грошову суму, в яку оцінюються обов’язки, що входять до складу спадщини. Тому відповідно до ч. 3 ст. 1241 ЦК будь-які обмеження та обтяження, встановлені в заповіті для спадкоємця, який має право на обов’язкову частку у спадщині, «дійсні лише щодо тієї частини спадщини, яка перевищує його обов’язкову частку». Це не означає нікчемності таких обмежень та обтяжень, бо нікчемність правочину має бути встановлена в законі прямо, а із взятого в лапки формулювання недійсність умов правочину лише випливає. Але ж слід враховувати і ч. 1 ст. 1241 ЦК, відповідно до якої обов’язкова частка у спадщині спадкується «незалежно від змісту заповіту».
Стаття 1242. Заповіт з умовою
1. Заповідач може обумовити виникнення права на спадкування у особи, яка призначена у заповіті, наявністю певної умови, як пов’язаної, так і не пов’язаної з її поведінкою (наявність інших спадкоємців, проживання у певному місці, народження дитини, здобуття освіти тощо).
Умова, визначена у заповіті, має існувати на час відкриття спадщини.
2. Умова, визначена у заповіті, є нікчемною, якщо вона суперечить закону або моральним засадам суспільства.
3. Особа, призначена у заповіті, не має права вимагати визнання умови недійсною на тій підставі, що вона не знала про неї, або якщо настання умови від неї не залежало.
1. Як і будь-який правочин, заповіт може бути вчинено під умовою. Така умова може бути будь-якою мірою пов’язаною або не пов’язаною з поведінкою спадкоємця. Така умова лише не може суперечити закону і моральним засадам суспільства. За наявності такої суперечності умова визнається нікчемною, а особа, яка мала спадкувати за наявності умови, спадкує відповідно до заповіту без врахування умови, що є нікчемною. Умова, під яку заповідач поставив право спадкоємця на спадкування, має існувати на час відкриття спадщини. Настання цієї умови пізніше, хоча б і в межах строку на прийняття спадщини, не дає права на спадкування за заповітом з умовою. Отже, народження дитини, здобуття освіти після відкриття спадщини не може бути умовою, в залежність від якої ставиться право на спадкування за заповітом, але ці ж обставини, якщо вони настали до відкриття спадщини, можуть обумовлювати право на спадкування за заповітом.
Стаття 1243. Заповіт подружжя
1. Подружжя має право скласти спільний заповіт щодо майна, яке належить йому на праві спільної сумісної власності.
2. У разі складення спільного заповіту частка у праві спільної сумісної власності після смерті одного з подружжя переходить до другого з подружжя, який його пережив. У разі смерті останнього право на спадкування мають особи, визначені подружжям у заповіті.
3. За життя дружини та чоловіка кожен з них має право відмовитися від спільного заповіту. Така відмова підлягає нотаріальному посвідченню.
4. У разі смерті одного з подружжя нотаріус накладає заборону відчуження майна, зазначеного у заповіті подружжя.
1. Спільний заповіт подружжя може стосуватись лише майна, що належить подружжю на праві спільної сумісної власності. Спільний заповіт є правовою формою, що покликана захистити інтереси того із подружжя, який пережив іншого, бо виключає спадкування частки спільного майна, яка належала померлому, іншими особами, в тому числі і тими, що мають право на обов’язкову частку у спадщині. Це — суттєво, оскільки за наявності, наприклад, однокімнатної квартири як єдиного житла у подружжя, спадкування після смерті одного із подружжя ставило б того із подружжя, який пережив іншого, у дуже скрутне становище (залежно від порядності інших спадкоємців).
2. За наявності спільного заповіту подружжя у разі смерті одного із подружжя його частка у спільній сумісній власності (не визначена і не виділена) переходить до іншого із подружжя. Але при цьому нотаріус накладає заборону відчуження майна, зазначеного в заповіті подружжя.
3. Подружжя вправі змінити або скасувати спільний заповіт відповідно до загальних правил ст. 57 Закону «Про нотаріат» [57]. Кожний із подружжя за життя їх обох вправі відмовитися від спільного заповіту. Така відмова підлягає нотаріальному посвідченню і скасовує спільний заповіт подружжя.
4. У разі смерті останнього із подружжя майно, визначене в заповіті, спадкується відповідно до спільного заповіту подружжя. Решта майна спадкується на загальних підставах (за заповітом або за законом).
Стаття 1244. Підпризначення спадкоємця
1. Заповідач має право призначити іншого спадкоємця на випадок, якщо спадкоємець, зазначений у заповіті, помре до відкриття спадщини, не прийме її або відмовиться від її прийняття чи буде усунений від права на спадкування, а також у разі відсутності умов, визначених у заповіті (стаття 1242 цього Кодексу).
2. Підпризначеним спадкоємцем може бути будь-яка особа, визначена у статті 1222 цього Кодексу.
1. Заповідач має право призначити іншого спадкоємця, якщо зазначений у заповіті спадкоємець не спадкує. Причиною цього можуть бути: 1) смерть спадкоємця, призначеного в заповіті, до відкриття спадщини; 2) неприйняття спадщини таким спадкоємцем (ч. 1 ст. 1272 ЦК); 3) відмова спадкоємця, зазначеного в заповіті, від прийняття спадщини (ст. 1273 ЦК); 4) усунення такого спадкоємця від права на спадкування (ст. 1224 ЦК); 5) відсутність умов, зазначених у заповіті (ст. 1242 ЦК).
Стаття 1245. Спадкування частини спадщини, що не охоплена заповітом
1. Частина спадщини, що не охоплена заповітом, спадкується спадкоємцями за законом на загальних підставах. До числа цих спадкоємців входять також спадкоємці за законом, яким інша частина спадщини була передана за заповітом.
1. Не охоплена заповітом частина спадщини спадкується на загальних підставах, у тому числі й спадкоємцями, які іншу частину спадщини спадкують за заповітом. Спадкування за заповітом не впливає на розмір частки спадщини, яку вони поряд з іншими спадкоємцями спадкують за законом.
Стаття 1246. Встановлення сервітуту у заповіті
1. Спадкодавець має право встановити у заповіті сервітут щодо земельної ділянки, інших природних ресурсів або іншого нерухомого майна для задоволення потреб інших осіб.
1. Як зазначалося в п. 1 коментаря до ст. 1238 ЦК стосовно земельної ділянки і природних ресурсів не може бути встановлено заповідальний відказ. Тому стосовно цих об’єктів заповідачем може бути встановлено сервітут. Що стосується іншого нерухомого майна (квартири, житлового будинку, іншої будівлі чи споруди), то воно може бути предметом і заповідального відказу, і сервітуту. Це суттєво, оскільки правовий режим заповідального відказу і сервітуту є різним. Які відносини виникли на підставі заповіту — відносини із заповідального відказу чи відносини з сервітуту, що визначається за суто формальною ознакою — залежно від того, яке із цих понять вживається в заповіті.
Стаття 1247. Загальні вимоги до форми заповіту
1. Заповіт складається у письмовій формі, із зазначенням місця та часу його складення.
2. Заповіт має бути особисто підписаний заповідачем.
Якщо особа не може особисто підписати заповіт, він підписується відповідно до частини четвертої статті 207 цього Кодексу.
3. Заповіт має бути посвідчений нотаріусом або іншими посадовими, службовими особами, визначеними у статтях 1251 — 1252 цього Кодексу.
1. Заповіт вчиняється в письмовій формі. Він має бути підписаний особисто заповідачем. У випадках коли особа не може особисто підписати заповіт, він може бути підписаний іншою особою з додержанням вимог, встановлених ч. 4 ст. 207 ЦК.
2. Заповіт підлягає посвідченню нотаріусом або іншою посадовою особою із числа осіб, зазначених у ст. 1251, 1252 ЦК. При цьому діють обмеження, встановлені ст. 9 Закону «Про нотаріат» (стосовно кола осіб, заповіти яких або щодо яких може посвідчувати нотаріус чи інша посадова особа, уповноважена на вчинення нотаріальних Дій).
3. Відповідно до ч. 1 ст. 1247 ЦК у заповіті зазначається місце (місто, селище, село) та час його складання. Для правильного визначення наслідків порушення цієї вимоги треба встановити, відноситься зазначення місця та часу вчинення правочину до змісту правочину чи до його форми. Оскільки правочин визначається як дія особи, спрямована на досягнення певних цивільно-правових наслідків (ч. 1 ст. 202 ЦК), зазначення в заповіті на місце і час його вчинення не може тлумачитись як частина змісту правочину. Те розуміння форми правочину, яке випливає із ст. 205 — 209 ЦК, не дає підстав для віднесення зазначення на місце та час вчинення правочину до форми заповіту. Отже, порушення вимоги про обов’язковість зазначення в заповіті місця та часу вчинення правочину не може тягти наслідки, встановлені на випадок суперечності змісту правочину актам цивільного законодавства або на випадок порушення вимог закону до форми правочину.
4. Поряд з розумінням місця вчинення заповіту, яке викладене в попередньому пункті коментаря, в ст. 41 Закону «Про нотаріат» [57] використовується поняття місця вчинення нотаріальних дій. Тут місце вчинення нотаріальних дій розуміється перш за все як можливість вибору нотаріуса, який посвідчує правочин. Заповіт може посвідчити будь-який нотаріус незалежно від місця проживання заповідача чи від місця знаходження майна, якого заповіт стосується. Ще одне розуміння місця вчинення заповіту — це приміщення, де він посвідчується.
Як і інші нотаріальні дії, посвідчення заповіту вчиняється в приміщенні, яке є робочим місцем приватного нотаріуса, у державному нотаріальному архіві. Якщо посвідчення заповіту нотаріусом здійснюється поза зазначеним приміщенням за наявності підстав для цього (частина друга ст. 41 Закону «Про нотаріат»), повинно дотримуватись правило про те, що нотаріус може здійснювати нотаріальні дії тільки в межах нотаріального округу. У цьому випадку у посвідчувальному написі та в реєстрі зазначається на місце посвідчення заповіту (вдома, за місцезнаходженням юридичної особи тощо) (п. 11 Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України [434]).
Стаття 1248. Посвідчення заповіту нотаріусом
1. Нотаріус посвідчує заповіт, який написаний заповідачем власноручно або за допомогою загальноприйнятих технічних засобів.
2. Нотаріус може на прохання особи записати заповіт з її слів власноручно або за допомогою загальноприйнятих технічних засобів.
У цьому разі заповіт має бути вголос прочитаний заповідачем і підписаний ним.
Якщо заповідач через фізичні вади не може сам прочитати заповіт, посвідчення заповіту має відбуватися при свідках (стаття 1253 цього Кодексу).
1. Стаття 1248 ЦК формулює деякі правила, що стосуються порядку посвідчення заповіту нотаріусом. Заповіт може бути власноручно написаний заповідачем. Нотаріусу також надається право на прохання особи записати заповіт з її слів власноручно. Не передбачається можливості написання заповіту будь-якою іншою особою. Допускається, щоб заповіт був надрукований за допомогою загальноприйнятих технічних засобів заповідачем або нотаріусом. Частина друга ст. 45 Закону «Про нотаріат» приписує лише, щоб документи, які посвідчуються нотаріусами, підписувались відповідними особами у присутності нотаріуса. Але допускається, щоб документ, який підлягає нотаріальному посвідченню, був підписаний у відсутності нотаріуса, якщо особа підтвердить, що документ підписаний нею.
2. Якщо заповіт написано власноручно нотаріусом зі слів заповідача або надруковано нотаріусом, він має бути вголос прочитаний заповідачем і підписаний ним. Якщо заповідач внаслідок фізичних вад не може сам прочитати заповіт, посвідчення заповіту має відбуватись при свідках (ст. 1253 ЦК).
Стаття 1249. Посвідчення нотаріусом секретних заповітів
1. Секретним є заповіт, який посвідчується нотаріусом без ознайомлення з його змістом.
2. Особа, яка склала секретний заповіт, подає його в заклеєному конверті нотаріусові. На конверті має бути підпис заповідача.
Нотаріус ставить на конверті свій посвідчувальний напис, скріплює печаткою і в присутності заповідача поміщає його в інший конверт та опечатує.
1. Секретний заповіт — це нове явище в цивільному праві України. У принципі, потреби у встановленні правової конструкції секретного заповіту не було, оскільки є правила про таємницю заповіту (ст. 1255 ЦК), про додержання таємниці вчинюваних нотаріальних дій (ст. 8 Закону «Про нотаріат»). Але законодавець врахував реальний стан справ стосовно дотримання вимог закону у сучасному українському суспільстві і на додаток до положень про таємницю заповітів передбачив правову конструкцію секретного заповіту.
2. Секретним є такий заповіт, який посвідчується нотаріусом без ознайомлення з його змістом. Для забезпечення секретності заповіту заповідач подає його нотаріусу для посвідчення в заклеєному конверті. На конверті має міститись підпис заповідача. Наявність підпису заповідача на конверті є підставою для визнання заповіту дійсним, при тому, що його текст і не був підписаний заповідачем. Відсутність у тексті секретного заповіту зазначення місця і дати його складення (ч. 1 ст. 1247 ЦК) не може бути достатньою підставою для визнання заповіту недійсним. Нарешті, зміст секретного заповіту має визначатись відповідно до ст. 1256 ЦК.
3. Посвідчення секретного заповіту здійснюється нотаріусом шляхом проставлення на конверті посвідчувального напису, який скріплюється печаткою. Після цього нотаріус у присутності заповідача поміщає конверт із секретним заповітом в інший конверт та опечатує його.
4. Секретний заповіт може бути посвідчений тільки нотаріусом. Неможливість посвідчення секретного заповіту посадовою, службовою особою органу місцевого самоврядування прямо випливає із ст. 1251 ЦК. Консульські установи вправі посвідчувати заповіти (ст. 38 Закону «Про нотаріат»). Це право консульських установ не включає права посвідчувати заповіти секретні. Стосовно посадових, службових осіб, які зазначені в ст. 1252 ЦК, обмеження щодо посвідчення секретних заповітів встановлені ст. 40 Закону «Про нотаріат».
Стаття 1250. Оголошення нотаріусом секретного заповіту
1. Одержавши інформацію про відкриття спадщини, нотаріус призначає день оголошення змісту заповіту. Про день оголошення заповіту він повідомляє членів сім’ї та родичів спадкодавця, якщо їхнє місце проживання йому відоме, або робить про це повідомлення в друкованих засобах масової інформації.
2. У присутності заінтересованих осіб та двох свідків нотаріус відкриває конверт, у якому зберігався заповіт, та оголошує його зміст.
3. Про оголошення заповіту складається протокол, який підписують нотаріус та свідки. У протоколі записується весь зміст заповіту.
1. Стаття 1250 ЦК встановлює порядок оголошення змісту секретного заповіту. День оголошення нотаріус визначає після одержання інформації про відкриття спадщини. Якщо нотаріусу відоме місце проживання членів сім’ї та родичів спадкодавця, він повідомляє їм про день оголошення заповіту. В іншому випадку повідомлення про цей день робиться в засобах масової інформації.
2. Секретний заповіт оголошується в присутності заінтересованих осіб, яких нотаріус повідомляв про день оголошення. Відсутність будь-якого із цих осіб не перешкоджає оголошенню заповіту. Але відсутність усіх заінтересованих осіб виключає оголошення секретного заповіту. Очевидно, в таких випадках треба призначити нову дату оголошення секретного заповіту та повторно сповістити про день оголошення заповіту.
3. На оголошенні секретного заповіту мають бути присутні два свідки. Такими не можуть бути заінтересовані особи. Про оголошення секретного заповіту складається протокол, в якому записується весь зміст заповіту. Протокол підписується нотаріусом та свідками.
Стаття 1251. Посвідчення заповіту посадовою, службовою особою органу місцевого самоврядування
1. Якщо у населеному пункті немає нотаріуса, заповіт, крім секретного, може бути посвідчений уповноваженою на це посадовою, службовою особою відповідного органу місцевого самоврядування.
1. Посадові та службові особи, яким надається право посвідчувати заповіти, визначаються рішенням виконавчого комітету відповідної ради (п. 2.1 Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій посадовими особами виконавчих комітетів сільських, селищних, міських рад народних депутатів України [248]). Таке повноваження може бути надане лише особам, які обіймають посаду у виконкомі відповідної ради. Ці посадові особи вправі посвідчувати заповіти незалежно від місця проживання заповідача і від місця знаходження його майна, в тому числі нерухомого.
2. Посвідчення заповіту посадовою, службовою особою місцевої ради визнається нотаріальною дією, а заповіт, посвідчений такою особою, є видом нотаріально посвідченого заповіту.
Стаття 1252. Посвідчення заповіту іншою посадовою, службовою особою
1. Заповіт особи, яка перебуває на лікуванні у лікарні, госпіталі, іншому стаціонарному закладі охорони здоров’я, а також особи, яка проживає в будинку для осіб похилого віку та інвалідів, може бути посвідчений головним лікарем, його заступником з медичної частини або черговим лікарем цієї лікарні, госпіталю, іншого стаціонарного закладу охорони здоров’я, а також начальником госпіталю, директором або головним лікарем будинку для осіб похилого віку та інвалідів.
2. Заповіт особи, яка перебуває під час плавання на морському, річковому судні, що ходить під прапором України, може бути посвідчений капітаном цього судна.
3. Заповіт особи, яка перебуває у пошуковій або іншій експедиції, може бути посвідчений начальником цієї експедиції.
4. Заповіт військовослужбовця, а в пунктах дислокації військових частин, з’єднань, установ, військово-навчальних закладів, де немає нотаріуса чи органу, що вчиняє нотаріальні дії, а також заповіт робітника, службовця, члена їхніх сімей і члена сім’ї військовослужбовця може бути посвідчений командиром (начальником) цих частини, з’єднання, установи або закладу.
5. Заповіт особи, яка тримається в установі виконання покарань, може бути посвідчений начальником такої установи.
6. Заповіт особи, яка тримається у слідчому ізоляторі, може бути посвідчений начальником слідчого ізолятора.
7. Заповіти осіб, зазначених у частинах першій — шостій цієї статті, посвідчуються при свідках.
8. До заповітів, посвідчених посадовими, службовими особами, застосовуються положення статті 1247 цього Кодексу.
9. Заповіти, посвідчені посадовими, службовими особами, визначеними у частинах першій — шостій цієї статті, прирівнюються до заповітів, посвідчених нотаріусами.
(Із змін від 14.04.2009)
1. Заповіти, посвідчені посадовими, службовими особами, зазначеними в ст. 1252 ЦК, не вважаються посвідченими нотаріально. Заповіти, посвідчені такими особами, лише прирівнюються до нотаріально посвідчених (ст. 40 Закону «Про нотаріат» [57]; ч. 9 ст. 1252 ЦК). Кабінетом Міністрів затверджений Порядок посвідчення заповітів і доручень, прирівнюваних до нотаріально посвідчених [252]. Посадові особи, зазначені в ст. 1252 ЦК, зобов’язані один примірник заповітів, які ними посвідчуються, негайно передати у державний нотаріальний архів або нотаріусу за місцем постійного проживання заповідача. Капітани морських суден зобов’язані передати один примірник заповіту начальникові порту України, а в іноземному порту — консулові України.
2. Посадові, службові особи, зазначені в ст. 1252 ЦК, посвідчують заповіти при свідках. Порушення цієї вимоги є підставою для визнання заповіту недійсним за рішенням суду.
Стаття 1253. Посвідчення заповіту при свідках
1. На бажання заповідача його заповіт може бути посвідчений при свідках.
2. У випадках, встановлених абзацом третім частини другої статті 1248 і статтею 1252 цього Кодексу, присутність не менш як двох свідків при посвідченні заповіту є обов’язковою.
3. Свідками можуть бути лише особи з повною цивільною дієздатністю.
4. Свідками не можуть бути:
1) нотаріус або інша посадова, службова особа, яка посвідчує заповіт;
2) спадкоємці за заповітом;
3) члени сім’ї та близькі родичі спадкоємців за заповітом;
4) особи, які не можуть прочитати або підписати заповіт.
5. Свідки, при яких посвідчено заповіт, зачитують його вголос та ставлять свої підписи на ньому.
6. У текст заповіту заносяться відомості про особу свідків.
1. Текст ст. 1253 ЦК дає підстави для висновку про те, що при свідках не може посвідчуватись секретний заповіт: положення цієї статті неможливо пристосувати до порядку посвідчення секретного заповіту. Відповідно до ст. 1248, 1252, 1253 ЦК посвідчення заповіту при свідках може бути обов’язковим відповідно до закону (ст. 1248, 1252 ЦК), а може здійснюватись на вимогу заповідача (ч. 1 ст. 1253 ЦК).
Стаття 1254. Право заповідача на скасування та зміну заповіту
1. Заповідач має право у будь-який час скасувати заповіт.
2. Заповідач має право у будь-який час скласти новий заповіт. Заповіт, який було складено пізніше, скасовує попередній заповіт повністю або у тій частині, в якій він йому суперечить.
3. Кожний новий заповіт скасовує попередній і не відновлює заповіту, який заповідач склав перед ним.
4. Якщо новий заповіт, складений заповідачем, був визнаний недійсним, чинність попереднього заповіту не відновлюється, крім випадків, встановлених статтями 225 і 231 цього Кодексу.
5. Заповідач має право у будь-який час внести до заповіту зміни.
6. Скасування заповіту, внесення до нього змін провадяться заповідачем особисто.
7. Скасування заповіту, внесення до нього змін провадяться у порядку, встановленому цим Кодексом для посвідчення заповіту.
1. Заповідач необмежений управі скасувати заповіт, внести до нього зміни, в тому числі і шляхом складання нового заповіту. Загальні положення про право- чини (ст. 202 — 214 ЦК) не формулюють загальних правил про скасування чи зміну правочинів узагалі та односторонніх правочинів зокрема. Підстав вважати скасування заповіту різновидом відмови від правочину та поширювати чинність ст. 214 ЦК на скасування заповіту немає. Отже, скасування заповіту та його зміна є спеціальними правовими конструкціями. Родовим поняттям щодо понять скасування та зміни заповіту є тільки поняття правочину, оскільки скасування правочину також є правочином.
2. Скасування заповіту, його зміна, в тому числі і шляхом складання нового заповіту, вчиняються в порядку, встановленому для заповітів. Проте слід враховувати, що відповідно до абзацу третього п. 168 Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України [434] нотаріально посвідчується справжність підпису на заяві про скасування або зміну заповіту. Тим часом, відповідно до частини першої ст. 78 Закону «Про нотаріат» [57] справжність підпису на документах може засвідчуватись, якщо документ не має характеру угоди (тобто правочину). За наявності цієї суперечності слід керуватись законом, а не підзаконним актом. Цей висновок має практичне значення для діяльності нотаріуса. У цьому випадку він має посвідчувати правочин, спрямований на зміну або скасування заповіту, а не відповідний підпис, і додержуватись правил про посвідчення правочинів, а не правил про посвідчення підписів.
3. На скасування та зміну заповіту поширюється загальне правило ст. 41 Закону «Про нотаріат», відповідно до якого нотаріальні дії за винятками, встановленими цією статтею, можуть здійснюватись будь-яким нотаріусом (а не тільки тим, який посвідчував заповіт, який скасовується чи змінюється).
4. Кожний новий заповіт скасовує попередній заповіт і не відновлює той заповіт, який було складено і посвідчено до заповіту, який тут названо попереднім. Визнання заповіту недійсним також не відновлює чинності попереднього заповіту, за винятком випадків, коли недійсним визнано заповіт у зв’язку з тим, що заповідач як дієздатна особа в момент вчинення правочину не усвідомлював значення своїх дій та (або) не міг керувати ними (ст. 225 ЦК), та коли заповіт вчинено під впливом насильства (ст. 231 ЦК).
Стаття 1255. Таємниця заповіту
1. Нотаріус, інша посадова, службова особа, яка посвідчує заповіт, свідки, а також фізична особа, яка підписує заповіт замість заповідача, не мають права до відкриття спадщини розголошувати відомості щодо факту складення заповіту, його змісту, скасування або зміни заповіту.
1. Заборона нотаріусу, іншим посадовим, службовим особам, які посвідчують заповіт, свідкам, фізичній особі, яка підписує заповіт замість заповідача (частина четверта ст. 207, ст. 1247 ЦК), розголошувати відомості щодо складення заповіту та його змісту, щодо скасування та зміни заповіту не доповнюється адекватними мірами відповідальності. Тому законодавець вводить нову для вітчизняного цивільного права правову конструкцію секретного заповіту.
Стаття 1256. Тлумачення заповіту
1. Тлумачення заповіту може бути здійснене після відкриття спадщини самими спадкоємцями.
2. У разі спору між спадкоємцями тлумачення заповіту здійснюється судом відповідно до статті 213 цього Кодексу.
1. За наявності згоди між спадкоємцями вони вправі здійснити тлумачення заповіту. При цьому спадкоємці мають дотримуватись правил тлумачення правочинів, установлених ст. 213 ЦК. При порушенні цих правил, а також у всіх випадках, коли під видом тлумачення до заповіту внесено зміни, будь-який спадкоємець вправі оспорити в суді тлумачення заповіту, хоча б воно було здійснено за згодою всіх спадкоємців.
2. У разі недосягнення між спадкоємцями згоди стосовно тлумачення заповіту будь-який із спадкоємців, один або декілька із них вправі звернутися до суду з позовною заявою про тлумачення заповіту.
Стаття 1257. Недійсність заповіту
1. Заповіт, складений особою, яка не мала на це права, а також заповіт, складений з порушенням вимог щодо його форми та посвідчення, є нікчемним.
2. За позовом заінтересованої особи суд визнає заповіт недійсним, якщо буде встановлено, що волевиявлення заповідача не було вільним і не відповідало його волі.
3. Недійсність окремого розпорядження, що міститься у заповіті, не має наслідком недійсності іншої його частини.
4. У разі недійсності заповіту спадкоємець, який за цим заповітом був позбавлений права на спадкування, одержує право на спадкування за законом на загальних підставах.
1. Заповіт є правочином. Тому до нього застосовуються загальні положення про правочини (ст. 202 — 214 ЦК) та положення про недійсність правочинів (ст. 215 — 236 ЦК). Разом з тим у ст. 1257 ЦК формулюються спеціальні правила щодо підстав нікчемності заповіту, щодо підстав оспорюваності заповіту, щодо можливості визнання недійсним лише частини заповіту та долю решти умов заповіту і щодо наслідків недійсності заповіту. Положення всіх чотирьох частин ст. 1257 ЦК формулюють спеціальні правила порівняно з правилами ст. 215 — 236 ЦК. Тому із ст. 1257 ЦК не можна виводити та застосовувати такі правила: 1) про те, що не є нікчемними заповіти, які складені особою, яка мала на це право, та які складені з додержанням вимог до їх форми та порядку посвідчення. Це питання має вирішуватись відповідно до загальних положень про недійсність правочинів; 2) про те, що заповіт не може кваліфікуватись як оспорюваний та визнаватись судом недійсним, крім випадків, коли волевиявлення заповідача не було вільним і не відповідало його волі. Зокрема, суд може визнати недійсним правочин, який за змістом суперечить актам цивільного законодавства (ч. 1 ст. 203 ЦК). Такі правила виводити із ч. 1 та 2 ст. 1257 ЦК та застосовувати не можна, оскільки застосуванню в цих випадках підлягають положення ст. 215 — 236 ЦК про недійсність правочинів.
2. Слід звернути увагу на положення ч. 1 ст. 1257 ЦК про те, що підставою нікчемності заповіту є порушення вимоги про його посвідчення (нотаріального чи такого, що прирівнюється до нотаріального), які (вимоги) включають вимоги до порядку посвідчення (зокрема, вимоги про його посвідчення при свідках, як це передбачено ч. 2 ст. 1253 ЦК).
3. Частина 4 ст. 1257 ЦК встановлює такий наслідок недійсності заповіту, як отримання спадкоємцями за законом права на спадкування на загальних підставах. Із цього спеціального правила не можна виводити правила про те, що ч. 4 ст. 1257 ЦК виключає застосування ч. 4 ст. 1254 ЦК (про те, що визнання заповіту недійсним на підставі ст. 225 і 231 ЦК відновлює чинність попереднього заповіту), ст. 216 ЦК про наслідки недійсності правочину.
4. Позов про визнання заповіту недійсним на підставі ст. 225 ЦК та інших статей цього Кодексу може бути пред’явлений упродовж загальної позовної давності (ст. 257 ЦК), яка обчислюється з дня, коли особа дізналась про складення заповіту, який порушує її право, а на підставі ст. 231 ЦК — упродовж п’яти років (ч. 3 ст. 258 ЦК). В останньому випадку позовна давність починає перебіг з дня припинення насильства (ч. 2 ст. 261 ЦК). До вимог про застосування наслідків нікчемного заповіту (ч. 1 ст. 1257 ЦК) застосовується позовна давність у десять років (ч. 1 ст. 258 ЦК).
5. Судова практика опрацювала таку правову позицію, відповідно до якої спеціальні правила ст. 1257 ЦК виключають застосування загального правила ч. 2 ст. 219 ЦК. Ця правова позиція не враховує, що загальні правила для того і формулюються, щоб їх застосовували до всіх відповідних правовідносин. Вони не можуть застосовуватись тільки у разі логічної несумісності із спеціальними правилами. У даному випадку такої несумісності немає. Тому ч. 2 ст. 218 ЦК може застосовуватись до заповітів.
ГЛАВА 86 СПАДКУВАННЯ ЗА ЗАКОНОМ
Стаття 1258. Черговість спадкування за законом
1. Спадкоємці за законом одержують право на спадкування почергово.
2. Кожна наступна черга спадкоємців за законом одержує право на спадкування у разі відсутності спадкоємців попередньої черги, усунення їх від права на спадкування, неприйняття ними спадщини або відмови від її прийняття, крім випадків, установлених статтею 1259 цього Кодексу.
1. Спадкування за законом здійснюється за відсутності заповіту, а також за наявності заповіту, якщо останній не охоплює всієї спадщини. Цивільний кодекс послідовно проводить принцип почергового отримання права на спадкування. Винятки із цього принципу встановлені ст. 1259 ЦК.
Стаття 1259. Зміна черговості одержання права на спадкування
1. Черговість одержання спадкоємцями за законом права на спадкування може бути змінена нотаріально посвідченим договором заінтересованих спадкоємців, укладеним після відкриття спадщини. Цей договір не може порушити прав спадкоємця, який не бере у ньому участі, а також спадкоємця, який має право на обов’язкову частку у спадщині.
2. Фізична особа, яка є спадкоємцем за законом наступних черг, може за рішенням суду одержати право на спадкування разом із спадкоємцями тієї черги, яка має право на спадкування, за умови, що вона протягом тривалого часу опікувалася, матеріально забезпечувала, надавала іншу допомогу спадкодавцеві, який через похилий вік, тяжку хворобу або каліцтво був у безпорадному стані.
1. Спадкоємці за законом мають право укласти договір про зміну черговості одержання спадкоємцями права на спадкування. Такий договір може бути укладений після відкриття спадщини. Порушення цієї вимоги є підставою для визнання договору недійсним судом. Такою підставою може бути також порушення договором про зміну черговості отримання права на спадкування спадкоємця, який не брав участі в цьому договорі. Порушення таким договором прав особи, що має право на обов’язкову частку у спадщині, є самостійною підставою для визнання такого договору недійсним, хоча б цей спадкоємець і брав участь в укладенні такого договору.
2. Особа, яка є спадкоємцем за законом наступних черг та яка впродовж тривалого часу опікувалася, матеріально забезпечувала, надавала іншу допомогу спадкодавцеві, який через похилий вік, тяжку хворобу або каліцтво був у безпорадному стані, може звернутись до суду з позовною заявою про визнання її права на спадкування разом із спадкоємцями тієї черги, яка має право на спадкування.
Стаття 1260. Спадкування усиновленими та усиновлювачами
1. У разі спадкування за законом усиновлений та його нащадки, з одного боку, та усиновлювач і його родичі — з другого, прирівнюються до родичів за походженням.
2. Усиновлений та його нащадки не спадкують за законом після смерті батьків усиновленого, інших його родичів за походженням по висхідній лінії.
Батьки усиновленого та інші його родичі за походженням по висхідній лінії не спадкують за законом після смерті усиновленого та його нащадків.
3. Якщо за рішенням суду про усиновлення збережений правовий зв’язок між усиновленим та його бабою, дідом, братом та сестрою за походженням, то у разі смерті його баби, діда за походженням усиновлений має право на спадкування за правом представлення, а у разі смерті його брата, сестри за походженням — має право на спадкування як спадкоємець другої черги.
У разі смерті усиновленого його баба, дід, брат, сестра за походженням, з якими був збережений правовий зв’язок, спадкують на загальних підставах.
1. Усиновлення породжує між усиновлювачем та усиновленою особою правовий зв’язок, передбачений законом стосовно правовідносин між батьками та дітьми (ст. 207 СК [28]). З моменту здійснення усиновлення припиняються особисті і майнові права та обов’язки між батьками (за походженням) та особою, що усиновлена, а також між нею та іншими її родичами за походженням (ч. 1 ст. 232 СК). Тому усиновлені та їх нащадки не можуть спадкувати за батьками та іншими родичами за походженням. У свою чергу, батьки та інші родичі за походженням не можуть спадкувати після смерті усиновленого та його нащадків. Разом з тим ст. 232 СК передбачає можливість збереження прав та обов’язків між усиновленою особою та її батьками та іншими родичами за походженням у таких випадках:
1) при усиновленні дитини однією особою за рішенням суду можуть бути збережені правовідносини між усиновленою особою та одним із батьків (матір’ю, якщо усиновлювачем є чоловік; батьком, якщо усиновлювачем є жінка) (абзац другий ч. 1 ст. 232 СК);
2) баба, дід з боку того із батьків усиновленого, який (один із батьків) помер або визнаний недієздатним, рідні брати і сестри (за походженням) дитини, що усиновлена, мають право подати до суду заяву про збереження між ними та дитиною, що усиновлена, правового зв’язку, якщо після смерті одного із батьків дитини або визнання його недієздатним другий із батьків дитини вступив у повторний шлюб і його дружина, чоловік у повторному шлюбі бажають усиновити дитину (абзац перший ч. 2 ст. 232 СК [28]).
З урахуванням збереження правових зв’язків усиновленого з бабою, дідом, рідними братами і сестрами (за походженням) ч. 3 ст. 1260 ЦК передбачає можливість спадкування між родичами за походженням, які зберегли правовий зв’язок (усиновлені спадкують після баби та діда за правом представлення, спадкують за рідними братами і сестрами за походженням як спадкоємці другої черги; баба, дід, рідні брати і сестри за походженням спадкують після усиновленого як після внука, рідного брата (сестри)).
Збереження правового зв’язку між батьком, матір’ю (за походженням) усиновленого та усиновленим відповідно до абзацу другого ч. 1 ст. 232 СК є підставою для спадкування усиновленим після матері, батька (за походженням) та спадкування батьком, матір’ю (за походженням) після усиновленого та іншими родичами за походженням.
Стаття 1261. Перша черга спадкоємців за законом
1. У першу чергу право на спадкування за законом мають діти спадкодавця, у тому числі зачаті за життя спадкодавця та народжені після його смерті, той з подружжя, який його пережив, та батьки.
1. До спадкоємців першої черги належать: 1) діти спадкодавця, в тому числі усиновлені, незалежно від віку. Спадкоємцями першої черги є також діти спадкодавця, зачаті за життя спадкодавця та народжені після його смерті; 2) той із подружжя, який пережив спадкодавця. При цьому факт перебування у шлюбі визначається на день відкриття спадщини. Відповідно до ст. 114 СК у разі розірвання шлюбу державним органом реєстрації актів цивільного стану шлюб припиняється у день винесення цим органом відповідної постанови. У разі розірвання шлюбу судом шлюб припиняється у день набрання чинності рішенням суду про розірвання шлюбу. У разі визнання шлюбу недійсним він є недійсним з моменту його державної реєстрації (ст. 44 СК). Тому спадкування одним із подружжя, який пережив іншого, неможливе у разі визнання шлюбу недійсним; 3) батьки померлого, в тому числі усиновлювачі.
Стаття 1262. Друга черга спадкоємців за законом
1. У другу чергу право на спадкування за законом мають рідні брати та сестри спадкодавця, його баба та дід як з боку батька, так і з боку матері.
1. До другої черги спадкоємців за законом належать баба і дід як з боку батька, так і з боку матері, а також рідні брати і сестри. Відповідно до ч. 1 ст. 259 СК рідними є як повнорідні, так і неповнорідні брати і сестри. Повнорідні брати і сестри мають спільних батьків. У неповнорідних братів і сестер спільним є тільки один із батьків.
Стаття 1263. Третя черга спадкоємців за законом
1. У третю чергу право на спадкування за законом мають рідні дядько та тітка спадкодавця.
1. Рідні дядько і тітка спадкодавця мають право на спадкування в третю чергу. Рідними дядьком і тіткою вважаються повнорідні і неповнорідні брати і сестри батька та матері спадкодавця.
Стаття 1264. Четверта черга спадкоємців за законом
1. У четверту чергу право на спадкування за законом мають особи, які проживали зі спадкодавцем однією сім’єю не менш як п’ять років до часу відкриття спадщини.
1. Особи, які проживали зі спадкодавцем однією сім’єю не менш як п’ять років до часу відкриття спадщини, є спадкоємцями четвертої черги. При цьому не має значення факт утримання спадкодавцем осіб, які спадкують у четверту чергу, чи навпаки.
2. Сім’ю відповідно до ч. 2 ст. 3 СК складають особи, які спільно проживають, пов’язані спільним побутом, мають взаємні права та обов’язки. Ці права та обов’язки не обов’язково мають бути обов’язками щодо взаємного утримання. Вони можуть бути цивільно-правовими, наприклад, пов’язаними із придбанням, у тому числі створенням спільною працею об’єктів спільної сумісної власності.
Стаття 1265. П’ята черга спадкоємців за законом
1. У п’яту чергу право на спадкування за законом мають інші родичі спадкодавця до шостого ступеня споріднення включно, причому родичі ближчого ступеня споріднення усувають від права спадкування родичів подальшого ступеня споріднення.
Ступінь споріднення визначається за числом народжень, що віддаляють родича від спадкодавця. Народження самого спадкодавця не входить до цього числа.
2. У п’яту чергу право на спадкування за законом одержують утриманці спадкодавця, які не були членами його сім’ї.
Утриманцем вважається неповнолітня або непрацездатна особа, яка не була членом сім’ї спадкодавця, але не менш як п’ять років одержувала від нього матеріальну допомогу, що була для неї єдиним або основним джерелом засобів до існування.
1. Цивільний кодекс 2003 р. значно розширив коло спадкоємців за законом, визнав такими родичів спадкодавця до шостого ступеня споріднення включно, причому родичі ближнього ступеня споріднення усувають від права спадкування родичів подальшого ступеня споріднення. Спробуємо прорахувати ступінь споріднення на прикладах. При цьому слід мати на увазі, що визначати ступінь споріднення між спадкодавцем та спадкоємцями першої —третьої черги немає ніякого сенсу, і це є навіть некоректним. Визначати ступінь споріднення слід тільки стосовно спадкоємців п’ятої черги. Як це слід робити, покажемо на такій схемі:
У шостому ступені споріднення з померлим (14) перебуває особа, позначена числом 12 (при визначенні ступеня споріднення не враховується народження померлого, але враховуються народження осіб, позначених числами 10, 6, 3, 4, 8, 12). Особа, позначена числом 16, перебуває з померлим у сьомому ступені споріднення (при визначенні ступеня споріднення не враховується народження померлого (14), але враховується народження осіб, позначених числами 10, 6, 3, 4, 8, 12, 16). Дочка (10) перебуває з сином (16) у випадку спадкування у шостому ступені споріднення.
2. Утриманці спадкодавця, які не були членами його сім’ї, спадкують за законом поряд із спадкоємцями п’ятої черги, які спадкують, а за відсутності родичів п’ятого ступеня споріднення — спадкують усю спадщину. Утриманці визначаються як неповнолітні або непрацездатні особи, які не були членами сім’ї спадкодавця (а тому не належать до четвертої черги спадкоємців за законом), але не менш як п’ять років одержували від нього матеріальну допомогу, що була для них єдиним або основним джерелом засобів до існування. Непрацездатними особами відповідно до цієї статті слід визнавати осіб, які впродовж зазначених п’яти років і на день відкриття спадщини були інвалідами або мали право на пенсію за віком. Не належать до категорії непрацездатних особи, що мають право на пенсію за віком на пільгових умовах або на пенсію, яка не визначається законом як пенсія за віком.
Основне джерело засобів до існування слід розуміти як таке, доходи з якого перевищують половину засобів до існування, які отримував утриманець за життя спадкодавця впродовж не менш як п’яти років до смерті спадкодавця.
Стаття 1266. Спадкування за правом представлення
1. Внуки, правнуки спадкодавця спадкують ту частку спадщини, яка належала б за законом їхнім матері, батькові, бабі, дідові, якби вони були живими на час відкриття спадщини.
2. Прабаба, прадід спадкують ту частку спадщини, яка б належала за законом їхнім дітям (бабі, дідові спадкодавця), якби вони були живими на час відкриття спадщини.
3. Племінники спадкодавця спадкують ту частку спадщини, яка належала б за законом їхнім матері, батькові (сестрі, братові спадкодавця), якби вони були живими на час відкриття спадщини.
4. Двоюрідні брати та сестри спадкодавця спадкують ту частку спадщини, яка належала б за законом їхнім матері, батькові (тітці, дядькові спадкодавця), якби вони були живими на час відкриття спадщини.
5. Якщо спадкування за правом представлення здійснюється кількома особами, частка їхнього померлого родича ділиться між ними порівну.
6. При спадкуванні по прямій низхідній лінії право представлення діє без обмеження ступеня споріднення.
1. Цивільний кодекс 2003 р. розширив не тільки коло спадкоємців до родичів шостого ступеня споріднення, а й коло осіб, що мають право на спадкування за правом представлення. Частина 1 ст. 1266 ЦК визнає право на спадкування за правом представлення за внуками і правнуками спадкодавця. Але цими родичами не обмежується коло осіб, які можуть спадкувати за правом представлення. Відповідно до ч. 6 ст. 1266 ЦК право представлення по прямій низхідній лінії здійснюється без обмеження ступеня споріднення. Отже діти, внуки і правнуки правнуків спадкодавця також можуть спадкувати за правом представлення за наявності умов для спадкування за правом представлення.
2. Баба і дід спадкодавця належать до другої черги спадкоємців за законом. За ними право на спадкування за правом представлення у разі смерті батька (матері) спадкодавця не визнається. Але прабаба і прадід спадкодавця можуть спадкувати за правом представлення ту частку спадщини, яка належала б за законом їхнім дітям (бабі і дідові спадкодавця), якби вони були живими на час смерті спадкодавця. У такий спосіб законодавець надає прабабі і прадіду можливість спадкувати разом із спадкоємцями другої черги. Але їх частка у спадщині відповідно зменшується, оскільки вони спадкують частку, що належала б за законом їхнім дітям (бабі і дідові спадкодавця).
3. Племінники спадкодавця не належать до будь-якої черги спадкоємців за законом. Але вони спадкують за правом представлення своїх матері, батька (сестри, брата спадкодавця), які за умови, якби вони були живими на час відкриття спадщини, були б спадкоємцями другої черги.
4. Тітка і дядько спадкодавця належать до третьої черги спадкоємців за законом. Якщо вони на день смерті спадкодавця не є живими, їх діти (двоюрідні брати і сестри спадкодавця) спадкують разом із спадкоємцями третьої черги за правом представлення.
Стаття 1267. Розмір частки у спадщині спадкоємців за законом
1. Частки у спадщині кожного із спадкоємців за законом є рівними.
2. Спадкоємці за усною угодою між собою, якщо це стосується рухомого майна, можуть змінити розмір частки у спадщині когось із них.
3. Спадкоємці за письмовою угодою між собою, посвідченою нотаріусом, якщо це стосується нерухомого майна або транспортних засобів, можуть змінити розмір частки у спадщині когось із них.
1. Частки всіх спадкоємців за законом у спадщині (її частині, що спадкуються за законом) є рівними. Ці частки усною угодою між відповідними спадкоємцями можуть змінюватись. Лише у випадках, коли це стосується нерухомого майна або транспортних засобів, зазначена угода має оформлятись письмово і посвідчуватись нотаріально. Така угода може укладатись у межах строку для прийняття спадщини. Після цього зміна часток у праві на майно, що входило до складу спадщини, можливе на підставі відповідних цивільно-правових угод.
ГЛАВА 87 ЗДІЙСНЕННЯ ПРАВА НА СПАДКУВАННЯ
Стаття 1268. Прийняття спадщини
1. Спадкоємець за заповітом чи за законом має право прийняти спадщину або не прийняти її.
2. Не допускається прийняття спадщини з умовою чи із застереженням.
3. Спадкоємець, який постійно проживав разом із спадкодавцем на час відкриття спадщини, вважається таким, що прийняв спадщину, якщо протягом строку, встановленого статтею 1270 цього Кодексу, він не заявив про відмову від неї.
4. Малолітня, неповнолітня, недієздатна особа, а також особа, цивільна дієздатність якої обмежена, вважаються такими, що прийняли спадщину, крім випадків, установлених частинами другою — четвертою статті 1273 цього Кодексу.
5. Незалежно від часу прийняття спадщини вона належить спадкоємцеві з часу відкриття спадщини.
1. Наявність права на спадщину не пов’язується з будь-якими обов’язками спадкоємця. Тому спадкоємець як за заповітом, так і за законом на свій розсуд може прийняти або не прийняти спадщину. Прийняття спадщини має бути безумовним і беззастережним.
2. Спадкоємець, який постійно проживав разом із спадкодавцем на час відкриття спадщини, для прийняття спадщини не повинен вчиняти будь-який правочин. Його бездіяльність (якщо він не заявив про відмову від спадщини впродовж строків, установлених ст. 1270 ЦК) є юридичним фактом, що свідчить про прийняття ним спадщини. Вважаються такими, що прийняли спадщину, малолітні, неповнолітні і недієздатні особи, що є спадкоємцями за законом або за заповітом, крім випадків, коли зроблена заява про відмову від спадкування в порядку, встановленому ч. 2 — 4 ст. 1273 ЦК.
3. Частина 5 ст. 1268 ЦК є підставою для висновку про те, що права та обов’язки, що складають спадщину, переходять до спадкоємців з часу відкриття спадщини. Права та обов’язки, які існували до цього, переходять у порядку спадкування. Права та обов’язки, що виникли після цього в порядку розвитку прав та обов’язків, що складають спадщину, після відкриття спадщини, є правами й обов’язками спадкоємців, які прийняли спадщину.
Стаття 1269. Подання заяви про прийняття спадщини
1. Спадкоємець, який бажає прийняти спадщину, але на час відкриття спадщини не проживав постійно із спадкодавцем, має подати до нотаріальної контори заяву про прийняття спадщини.
2. Заява про прийняття спадщини подається спадкоємцем особисто.
3. Особа, яка досягла чотирнадцяти років, має право подати заяву про прийняття спадщини без згоди своїх батьків або піклувальника.
4. Заяву про прийняття спадщини від імені малолітньої, недієздатної особи подають її батьки (усиновлювачі), опікун.
5. Особа, яка подала заяву про прийняття спадщини, може відкликати її протягом строку, встановленого для прийняття спадщини.
1. Спадкоємці, які не проживали постійно разом із спадкодавцем на час відкриття спадщини, для здійснення права на спадкування мають подати заяву про прийняття спадщини до нотаріуса за місцем відкриття спадщини впродовж строків, установлених ст. 1270 ЦК. Упродовж цього самого строку заява про прийняття спадщини може бути відкликана.
2. Заява про прийняття спадщини подається особисто. Це стосується і осіб, які досягли чотирнадцяти років, які мають право подати таку заяву без згоди батьків чи піклувальника. Від імені малолітніх осіб, які є спадкоємцями, заяву про прийняття спадщини подають батьки, усиновлювачі, опікун.
Стаття 1270. Строки для прийняття спадщини
1. Для прийняття спадщини встановлюється строк у шість місяців, який починається з часу відкриття спадщини.
2. Якщо виникнення у особи права на спадкування залежить від неприйняття спадщини або відмови від її прийняття іншими спадкоємцями, строк для прийняття нею спадщини встановлюється у три місяці з моменту неприйняття іншими спадкоємцями спадщини або відмови від її прийняття.
Якщо строк, що залишився, менший як три місяці, він продовжується до трьох місяців.
1. Строк для прийняття спадщини встановлений тривалістю шість місяців. Він обчислюється з дня відкриття спадщини. Якщо право на спадкування у особи виникає в результаті неприйняття спадщини або відмови від неї, строк для прийняття спадщини починає перебіг з дня відмови від спадщини чи неприйняття спадщини. При цьому день відмови визначається за днем подання до нотаріальної контори за місцем відкриття спадщини заяви про відмову від спадщини. Днем неприйняття спадщини є останній день строку для прийняття спадщини (для подання до нотаріальної контори заяви про прийняття спадщини). У разі виникнення права на спадкування внаслідок неприйняття спадщини або відмови від неї інших спадкоємців, строк для прийняття спадщини встановлений тривалістю три місяці. У цьому разі строк для прийняття спадщини може закінчуватися як задовго до спливу зазначеного шестимісячного строку (якщо відмову від спадщини заявлено впродовж короткого проміжку часу після відкриття спадщини), так і значно пізніше (якщо відмову від спадщини заявлено наприкінці шестимісячного строку або якщо право на спадкування виникло в результаті неприйняття спадщини впродовж шестимісячного строку).
Стаття 1271. Прийняття заповідального відказу
1. Якщо протягом шести місяців з часу відкриття спадщини відказоодержувач не відмовився від заповідального відказу, вважається, що він його прийняв.
1. Щодо заповідального відказу передбачений тільки пасивний спосіб прийняття спадщини: якщо відказоодержувач упродовж шести місяців з дня відкриття спадщини не відмовився від заповідального відказу, він вважається таким, що прийняв заповідальний відказ.
Стаття 1272. Наслідки пропущення строку для прийняття спадщини
1. Якщо спадкоємець протягом строку, встановленого статтею 1270 цього Кодексу, не подав заяву про прийняття спадщини, він вважається таким, що не прийняв її.
2. За письмовою згодою спадкоємців, які прийняли спадщину, спадкоємець, який пропустив строк для прийняття спадщини, може подати заяву про прийняття спадщини до нотаріальної контори за місцем відкриття спадщини.
3. За позовом спадкоємця, який пропустив строк для прийняття спадщини з поважної причини, суд може визначити йому додатковий строк, достатній для подання ним заяви про прийняття спадщини.
1. Строки, встановлені ст. 1270 ЦК для прийняття спадщини, належать до категорії обмежувальних (преклюзивних, присіяних). їх сплив припиняє право на прийняття спадщини. Проте спадкоємець, який пропустив строк для прийняття спадщини, за наявності письмової згоди спадкоємців, які прийняли спадщину, вправі подати до нотаріальної контори (нотаріуса) за місцем відкриття спадщини заяву про прийняття спадщини і після спливу строку для прийняття спадщини (ст. 1270 ЦК).
2. Спадкоємець, який пропустив строк для прийняття спадщини, може звернутись до суду з позовом про визначення йому додаткового строку для прийняття спадщини, достатнього для подання такої заяви. Такий позов підлягає задоволенню, якщо позивач надасть докази наявності поважних причин пропуску строку для прийняття спадщини. Поважними при цьому слід визнавати такі причини, які з огляду на моральні норми суспільства виправдовують поведінку спадкоємця, який пропустив строк для прийняття спадщини. Один спадкоємець звернувся з позовом про визначення додаткового строку для прийняття спадщини через два роки після відкриття спадщини. Спадкоємець (син померлого) як на поважну причину пропуску строку для прийняття спадщини посилався на відсутність відомостей про смерть батька. Суд відмовив у позові, оскільки моральні норми суспільства не виправдовують поведінку сина, який упродовж більше двох років не цікавився здоров’ям та умовами життя батька, а коли батько помер, відсутність відомостей про смерть батька просив визнати поважною причиною пропуску строку для прийняття спадщини.
Стаття 1273. Право на відмову від прийняття спадщини
1. Спадкоємець за заповітом або за законом може відмовитися від прийняття спадщини протягом строку, встановленого статтею 1270 цього Кодексу. Заява про відмову від прийняття спадщини подається до нотаріальної контори за місцем відкриття спадщини.
2. Фізична особа, цивільна дієздатність якої обмежена, може відмовитися від прийняття спадщини за згодою піклувальника і органу опіки та піклування.
3. Неповнолітня особа віком від чотирнадцяти до вісімнадцяти років може відмовитися від прийняття спадщини за згодою батьків (усиновлювачів), піклувальника і органу опіки та піклування.
4. Батьки (усиновлювачі), опікун можуть відмовитися від прийняття спадщини, належної малолітній, недієздатній особі, лише з дозволу органу опіки та піклування.
5. Відмова від прийняття спадщини є безумовною і беззастережною.
6. Відмова від прийняття спадщини може бути відкликана протягом строку, встановленого для її прийняття.
1. Право спадкоємця на відмову від прийняття спадщини реалізується впродовж строків, установлених ст. 1270 ЦК, шляхом подання заяви до нотаріальної контори (нотаріуса) за місцем відкриття спадщини. Як і прийняття спадщини, відмова від спадщини має бути безумовною і беззастережною.
2. Установлено спеціальний порядок , відмови від прийняття спадщини для таких категорій спадкоємців: 1) особи, цивільна дієздатність яких обмежена (ст. 36 ЦК), можуть відмовитись від прийняття спадщини за наявності згоди піклувальника та органу опіки та піклування; 2) неповнолітні віком від чотирнадцяти до вісімнадцяти років вправі відмовитись від прийняття спадщини за згодою батьків (усиновлювачів), піклувальника й органу опіки та піклування; 3) батьки (усиновлювачі), опікун малолітньої або недієздатної особи вправі відмовитись від спадщини, право на яку належить такій особі, лише з дозволу органу опіки та піклування.
Слід звернути увагу на те, що слово «лише» вживається тільки в ч. 4 ст. 1273 ЦК. У ч. 2 та 3 цієї статті таке слово не вживається. Це свідчить про невисокий рівень законотворчої техніки. Його вживання необхідне тоді, коли правотворчий орган надає однакової юридичної сили правилу, що сформульоване в акті цивільного законодавства прямо, і правилу, яке непрямо випливає із відповідного положення такого акта та виявляється висновком від протилежного. Тому слово «лише» можна було включити до змісту правил, що викладаються в ч. 2, 3, 4 ст. 1273 ЦК. Але його можна було і не включати до змісту цих правил, оскільки більш загальних правил стосовно диспозицій норм, сформульованих у ч. 2, 3, 4 ст. 1273 ЦК, не існує. Тому правила, що непрямо випливають із ч. 2 і 3 цієї статті, мають таку саму юридичну силу, як і правила, що сформульовані тут прямо. Отже, законодавець для досягнення більшої якості та однаковості тексту законодавчого акта мав або включити слово «лише» до ч. 2 і 3 ст. 1273, або виключити це слово із ч. 4 ст. 1273 ЦК.
Стаття 1274. Право на відмову від прийняття спадщини на користь іншої особи
1. Спадкоємець за заповітом має право відмовитися від прийняття спадщини на користь іншого спадкоємця за заповітом.
2. Спадкоємець за законом має право відмовитися від прийняття спадщини на користь будь-кого із спадкоємців за законом незалежно від черги.
3. Спадкоємець має право відмовитися від частки у спадщині спадкоємця, який відмовився від спадщини на його користь.
4. Якщо заповідач підпризначив спадкоємця, особа, на ім’я якої складений заповіт, може відмовитися від спадщини лише на користь особи, яка є підпризначеним спадкоємцем.
5. Відмова від прийняття спадщини може бути визнана судом недійсною з підстав, установлених статтями 225, 229 — 231 і 233 цього Кодексу.
1. Ця стаття формулює правила про відмову спадкоємців від прийняття спадщини на користь іншої особи. Як спеціальні, ці правила підлягають переважному застосуванню перед положенням ч. 5 ст. 1273 ЦК, відповідно до якого відмова від прийняття спадщини має бути безумовною і беззастережною: все-таки відмова від спадщини може містити застереження про те, на користь якої особи спадкоємець відмовляється від прийняття спадщини. До відмови від прийняття спадщини на користь іншої особи застосовуються загальні правила ст. 1273 ЦК про порядок відмови від прийняття спадщини.
2. Особа, на користь якої складено заповіт, в якому зазначається на підпризначення спадкоємця, може відмовитись від спадщини лише на користь особи, яка є підпризначеним спадкоємцем. Тобто за наявності підпризначеного спадкоємця відмова спадкоємця за заповітом від прийняття спадщини без визначення особи, на користь якої здійснена відмова, і з визначенням такої особи тягне однакові правові наслідки. Щоправда, вони встановлені різними положеннями Цивільного кодексу: в першому випадку — ст. 1244 ЦК, а в другому — ч. 4 ст. 1274 ЦК.
3. Частина 1 ст. 1274 ЦК обмежує право спадкоємців за заповітом на відмову від спадщини на користь іншої особи: такою особою може бути тільки інший спадкоємець за заповітом. У свою чергу, і спадкоємець за законом може відмовитися від прийняття спадщини лише на користь іншого спадкоємця за законом, причому незалежно від черги.
4. Частина 5 ст. 1274 ЦК викликає інтерес її співвідношенням із загальними правилами про недійсність правочинів. Перш за все слід звернути увагу на те, що тут установлюється можливість визнання судом відмови від спадщини недійсною на підставі певних статей Цивільного кодексу. Але при цьому не зазначається про можливість визнання відмови недійсною «лише» на підставі статей, які перелічені в ч. 5 ст. 1274 ЦК. За відсутності такого зазначення слід зробити висновок про те, що ч. 5 ст. 1274 ЦК прямо формулює правило про підстави недійсності відмови від прийняття спадщини, але із цього правила не випливає неможливість визнання такої відмови судом недійсною з інших підстав. Зокрема, порушення обмежень щодо кола осіб, на користь яких можлива відмова від спадщини, які (обмеження) встановлені ч. 1, 2 ст. 1274 ЦК, є підставою для визнання відмови недійсною на підставі ч. 1 ст. 203 і ч. 1 ст. 215 ЦК. Інший варіант — вважати в таких випадках недійсною відмову від прийняття спадщини лише в частині визначення особи, на користь якої здійснюється відмова, — не відповідав би ст. 217 ЦК (частина правочину може бути визнана недійсною, якщо можна припустити, що правочин був би вчинений і без включення до нього недійсної частини). А головне — цей варіант також передбачає застосування ч. 1, 2 ст. 1274, ч. 1 ст. 203, ч. 1 ст. 215 ЦК.
Стаття 1275. Правові наслідки відмови від прийняття спадщини
1. Якщо від прийняття спадщини відмовився один із спадкоємців за заповітом, частка у спадщині, яку він мав право прийняти, переходить до інших спадкоємців за заповітом і розподіляється між ними порівну.
2. Якщо від прийняття спадщини відмовився один із спадкоємців за законом з тієї черги, яка має право на спадкування, частка у спадщині, яку він мав право прийняти, переходить до інших спадкоємців за законом тієї ж черги і розподіляється між ними порівну.
3. Положення цієї статті не застосовуються, якщо спадкоємець відмовився від прийняття спадщини на користь іншого спадкоємця, а також коли заповідач підпризначив іншого спадкоємця.
4. Якщо на спадкоємця за заповітом, який відмовився від прийняття спадщини, було покладено заповідальний відказ, обов’язок за заповідальним відказом переходить до інших спадкоємців за заповітом, які прийняли спадщину, і розподіляється між ними порівну.
5. Відмова спадкоємця за заповітом від прийняття спадщини не позбавляє його права на спадкування за законом.
1. Стаття 1275 ЦК встановлює порядок розподілу спадщини, від якої спадкоємець відмовився, якщо така відмова не супроводжувалась визначенням особи, на користь якої здійснена відмова.
2. Відмова спадкоємця за заповітом від прийняття спадщини тягне за собою розподіл частки у спадщині, яку він мав право прийняти, між іншими спадкоємцями за заповітом. Цей розподіл здійснюється порівну. Якщо спадкоємець за заповітом, який відмовився від прийняття спадщини, є єдиним спадкоємцем за заповітом, або якщо всі спадкоємці за заповітом відмовились від прийняття спадщини, вся спадщина спадкується за законом (ч. 2 ст. 1223 ЦК). Ці правила застосовуються, якщо заповідач не підпризначив спадкоємця за заповітом.
3. У разі відмови спадкоємця за законом від прийняття спадщини частка у спадщині, яку він мав право прийняти, переходить до інших спадкоємців тієї самої черги і розподіляється між ними порівну. Це правило не застосовується до випадків, коли відмова від прийняття спадщини здійснена на користь певної особи відповідно до ст. 1274 ЦК.
4. Обов’язки за заповідальним відказом, які спочатку мали бути покладені на спадкоємця за заповітом, який відмовився від прийняття спадщини, розподіляються порівну між спадкоємцями за заповітом, які прийняли спадщину. У разі відмови від прийняття спадщини з боку всіх спадкоємців за заповітом право на спадкування переходить до спадкоємців за законом, але до них не можуть перейти обов’язки, що входять до змісту заповідального відказу.
Стаття 1276. Перехід права на прийняття спадщини
1. Якщо спадкоємець за заповітом або за законом помер після відкриття спадщини і не встиг її прийняти, право на прийняття належної йому частки спадщини, крім права на прийняття обов’язкової частки у спадщині, переходить до його спадкоємців (спадкова трансмісія).
Право на прийняття спадщини у цьому випадку здійснюється на загальних підставах протягом строку, що залишився. Якщо строк, що залишився, менший як три місяці, він подовжується до трьох місяців.
1. Перехід права на прийняття спадщини від особи, яка мала право прийняти спадщину, але не здійснила цього внаслідок смерті, що настала до спливу строку для прийняття спадщини, визначається у ст. 1276 ЦК терміном «спадкова трансмісія». У порядку спадкової трансмісії право на прийняття спадщини переходить до спадкоємців особи, яка не встигла прийняти спадщину внаслідок смерті.
2. Прийняття спадщини в порядку спадкової трансмісії має здійснюватися в межах строків на прийняття спадщини, встановлених ст. 1270 ЦК. Якщо строк для прийняття спадщини в порядку спадкової трансмісії виявиться меншим трьох місяців, він продовжується до трьох місяців.
Стаття 1277. Відумерлість спадщини
1. У разі відсутності спадкоємців за заповітом і за законом, усунення їх від права на спадкування, неприйняття ними спадщини, а також відмови від її прийняття суд визнає спадщину відумерлою за заявою відповідного органу місцевого самоврядування за місцем відкриття спадщини.
2. Заява про визнання спадщини відумерлою подається після спливу одного року з часу відкриття спадщини.
3. Спадщина, визнана судом відумерлою, переходить у власність територіальної громади за місцем відкриття спадщини.
4. Територіальна громада, яка стала власником відумерлого майна, зобов’язана задовольнити вимоги кредиторів спадкодавця, що заявлені відповідно до статті 1231 цього Кодексу.
5. Спадщина, не прийнята спадкоємцями, охороняється до визнання її відумерлою відповідно до статті 1283 цього Кодексу.
1. Спадщина визнається відумерлою судом. Підставою для визнання спадщини відумерлою є відсутність спадкоємців (як за заповітом, так і за законом), усунення спадкоємців від права спадкування (ст. 1224 ЦК), неприйняття спадкоємцями спадщини (ч. 1 ст. 1272 ЦК), відмова спадкоємців від прийняття спадщини (ст. 1273 ЦК).
2. Право звернення до суду з позовом про визнання спадщини відумерлою належить органу місцевого самоврядування за місцем відкриття спадщини. Цей орган звертається до суду із заявою про визнання спадщини відумерлою відповідно до ст. 274, 275 ЦПК.
3. Позовна заява про визнання спадщини відумерлою може бути подана не раніше спливу одного року з дня відкриття спадщини.
4. Перехід відумерлої спадщини у власність територіальної громади не є спадкуванням. Це спеціальна правова конструкція, встановлена законом. Проте територіальна громада, у власність якої перейшло відповідне майно, зобов’язана виконати ті обов’язки, які відповідно до ст. 1231 ЦК входять до складу спадщини. Посилання у ч. 4 ст. 1277 ЦК на ст. 1231 ЦК є невдалим. Хиби цього законодавчого положення можна подолати за допомогою висновку ступеню: якщо на територіальну громаду покладається задоволення додаткових вимог кредиторів, то тим більше територіальна громада повинна задовольнити вимоги, які належать до категорії основних. До визнання спадщини відумерлою її охорона здійснюється відповідно до загальних правил ст. 1283 ЦК.
Стаття 1278. Поділ спадщини між спадкоємцями
1. Частки кожного спадкоємця у спадщині є рівними, якщо спадкодавець у заповіті сам не розподілив спадщину між ними.
2. Кожен із спадкоємців має право на виділ його частки в натурі.
1. Частки спадкоємців у спадщині є рівними. Принцип рівності може бути порушений заповітом. Цей принцип порушується також правом на обов’язкову частку у спадщині (ст. 1241 ЦК).
2. Право на виділ частки із спадщини в натурі реалізується з урахуванням ч. 2 ст. 364 ЦК.
Стаття 1279. Переважне право окремих спадкоємців на виділ їм спадкового майна в натурі
1. Спадкоємці, які протягом не менш як одного року до часу відкриття спадщини проживали разом із спадкодавцем однією сім’єю, мають переважне право перед іншими спадкоємцями на виділ їм у натурі предметів звичайної домашньої обстановки та вжитку в розмірі частки у спадщині, яка їм належить.
2. Спадкоємці, які разом із спадкодавцем були співвласниками майна, мають переважне право перед іншими спадкоємцями на виділ їм у натурі цього майна, у межах їхньої частки у спадщині, якщо це не порушує інтересів інших спадкоємців, що мають істотне значення.
1. Відповідно до ч. 2 ст. 1278 ЦК кожен із спадкоємців має право на виділ його частки в натурі. Переважне право перед іншими спадкоємцями на виділ в натурі предметів звичайної домашньої обстановки і вжитку в межах вартості частки у спадщині мають спадкоємці, які впродовж не менш як одного року до часу відкриття спадщини проживали разом із спадкодавцем однією сім’єю.
2. Переважне право на виділ в натурі майна, що знаходилось у спільній власності спадкодавця та одного або кількох спадкоємців, має той спадкоємець (ті спадкоємці), який був співвласником цього майна. Це переважне право також здійснюється в межах частки у спадщині. Умовою реалізації права є також непорушення таким виділом інтересів інших спадкоємців, які (інтереси) мають істотне значення.
3. Надання переважного права на спадкування предметів звичайної домашньої обстановки та вжитку не впливає на включення цього майна до складу спадщини та врахування його при визначенні часток спадкоємців у спадщині, в тому числі і обов’язкової частки у спадщині.
Стаття 1280. Перерозподіл спадщини
1. Якщо після спливу строку для прийняття спадщини і після розподілу її між спадкоємцями спадщину прийняли інші спадкоємці (частини друга і третя статті 1272 цього Кодексу), вона підлягає перерозподілу між ними.
Такі спадкоємці мають право вимагати передання їм у натурі частини майна, яке збереглося, або сплати грошової компенсації.
2. Якщо майно, на яке претендує спадкоємець, що пропустив строк для прийняття спадщини, перейшло як відумерле до територіальної громади і збереглося, спадкоємець має право вимагати його передання в натурі. У разі його продажу спадкоємець має право на грошову компенсацію.
1. Перерозподіл спадщини — це поняття, що стосується спадщини, яка уже розподілена між спадкоємцями в натурі. Після прийняття спадкоємцями спадщини та її розподілу суд може надати спадкоємцям, які своєчасно не прийняли спадщину, додатковий строк для прийняття спадщини. Якщо спадщина такими спадкоємцями прийнята впродовж цього додаткового строку, раніше розподілена спадщина підлягає перерозподілу. Якщо майно, що входить до складу спадщини та було розподілене між спадкоємцями, збереглося в натурі, спадкоємці, яким було надано додатковий строк для прийняття спадщини, вправі вимагати передання їм у натурі цього майна. Замість цього вони вправі вимагати сплати на їх користь грошової компенсації. Таку саму вимогу спадкоємець, який пропустив строк для прийняття спадщини та якому було надано додатковий строк, може поставити до територіальної громади, до якої спадкове майно перейшло за рішенням суду як відумерле.
2. Правила про перерозподіл спадщини слід за аналогією застосовувати до випадків визнання заповіту повністю або частково недійсним, визнання недійсною відмови від прийняття спадщини (ст. 1274 ЦК), визнання недійсною угоди про зміну розміру часток у спадщині (ст. 1267 ЦК).
Стаття 1281. Пред’явлення кредитором спадкодавця вимог до спадкоємців
1. Спадкоємці зобов’язані повідомити кредитора спадкодавця про відкриття спадщини, якщо їм відомо про його борги.
2. Кредиторові спадкодавця належить протягом шести місяців від дня, коли він дізнався або міг дізнатися про відкриття спадщини, пред’явити свої вимоги до спадкоємців, які прийняли спадщину, незалежно від настання строку вимоги.
3. Якщо кредитор спадкодавця не знав і не міг знати про відкриття спадщини, він має право пред’явити свої вимоги до спадкоємців, які прийняли спадщину, протягом одного року від настання строку вимоги.
4. Кредитор спадкодавця, який не пред’явив вимоги до спадкоємців, що прийняли спадщину, у строки, встановлені частинами другою і третьою цієї статті, позбавляється права вимоги.
1. Стаття 1281 ЦК встановлює строки пред’явлення кредиторами спадкодавця вимог до спадкоємців. Ці строки є обмежувальними (присіяними, преклюзивними). Їх пропуск припиняє відповідні права кредиторів. Ці строки не призупиняються, не перериваються і не поновлюються.
2. Строк для пред’явлення кредиторами спадкодавця вимог до спадкоємців установлений тривалістю шість місяців. Цей строк обчислюється з дня, коли кредитор дізнався чи міг дізнатися про відкриття спадщини. Шестимісячний строк обчислюється із зазначеного дня, хоча строк пред’явлення кредитором вимоги до спадкодавця ще і не настав.
На спадкоємців покладається обов’язок повідомити кредиторів спадкодавця про відкриття спадщини, якщо їм відомо про борги спадкодавця. Невиконання спадкоємцями цього обов’язку може дати кредиторам підстави для твердження про те, що вони не знали про відкриття спадщини. Проте спадкоємці вправі доводити, що кредитори із інших джерел дізналися про відкриття спадщини, хоча спадкоємці їх про це і не повідомили.
3. Поряд із шестимісячним строком для пред’явлення кредиторами спадкодавця вимог до спадкоємців, який (строк) відраховується від дня, коли кожний із кредиторів дізнався про відкриття спадщини, встановлений граничний строк для пред’явлення таких вимог. Він дорівнює одному року й обчислюється з дня настання строку вимоги. Цей строк застосовується тоді, коли кредитор не знав і не міг знати про відкриття спадщини.
Стаття 1282. Обов’язок спадкоємців задовольнити вимоги кредитора
1. Спадкоємці зобов’язані задовольнити вимоги кредитора повністю, але в межах вартості майна, одержаного у спадщину. Кожен із спадкоємців зобов’язаний задовольнити вимоги кредитора особисто, у розмірі, який відповідає його частці у спадщині.
2. Вимоги кредитора спадкоємці зобов’язані задовольнити шляхом одноразового платежу, якщо домовленістю між спадкоємцями та кредитором інше не встановлено.
У разі відмови від одноразового платежу суд за позовом кредитора накладає стягнення на майно, яке було передане спадкоємцям у натурі.
1. Граничний розмір вимог кредиторів, які зобов’язаний задовольнити кожний із спадкоємців, дорівнює вартості майна, одержаного кожним із них в порядку спадкування. Зобов’язання спадкоємців перед кредиторами спадкодавця не можуть вважатись солідарними. Спадкоємець, який виконав зобов’язання перед кредиторами спадкодавця в межах своєї частки, не несе обов’язків перед кредиторами у разі, якщо інші спадкоємці не виконали у своїй частці зобов’язання перед кредиторами спадкодавця.
2. На спадкодавця покладається обов’язок виконати зобов’язання перед кожним із кредиторів спадкодавця шляхом одноразового платежу. Зазначення в ч. 2 ст. 1282 ЦК про можливість установлення іншого договором між спадкоємцем та кредитором є зайвим, оскільки при цьому діє загальне правило про можливість відступлення в договорі від змісту актів цивільного законодавства (ч. 3 ст. 6 ЦК).
3. Положення абзацу другого ч. 2 ст. 1282 ЦК є вкрай невдалим. Справа в тому, що у разі відмови спадкоємця здійснити одноразовий платіж на користь кредитора кредитор вправі стягнути відповідну грошову суму, звернувшись з позовом до суду. Суд за наявності підстави задовольняє позов, а питання про те, на яке майно звертається стягнення, вирішується Законом «Про виконавче провадження» [100]. Ці правила і застосовуються поряд з положенням, яке формулюється в абзаці другому ч. 2 ст. 1282 ЦК. Було б некоректним із цього положення виводити та застосовувати правило про те, що кредитори спадкодавця не мають права на задоволення своїх вимог до спадкоємців за рахунок іншого майна спадкоємця, якщо отримане спадкоємцем у спадщину майно не збереглося в натурі. Інша справа, що спадкоємець має право доводити, що вартість отриманого ним у спадок майна, яке не збереглося в натурі, є меншою, ніж сума вимог, пред’явлених до нього кредиторами спадкодавця.
Стаття 1283. Охорона спадкового майна
1. Охорона спадкового майна здійснюється в інтересах спадкоємців, відказоодержувачів та кредиторів спадкодавця з метою збереження його до прийняття спадщини спадкоємцями.
2. Нотаріус за місцем відкриття спадщини, а в населених пунктах, де немає нотаріуса, — відповідні органи місцевого самоврядування з власної ініціативи або за заявою спадкоємців вживають заходів щодо охорони спадкового майна.
3. Охорона спадкового майна триває до закінчення строку, встановленого для прийняття спадщини.
4. Витрати на охорону спадкового майна відшкодовуються спадкоємцями відповідно до їхньої частки у спадщині.
1. Охороною спадкового майна забезпечуються інтереси спадкоємців, відказоодержувачів, кредиторів, а також прав органів місцевого самоврядування, що випливають із ст. 1277 ЦК. Метою охорони є збереження спадкового майна.
2. Обов’язок вжиття заходів щодо охорони спадкового майна покладається на нотаріусів за місцем відкриття спадщини. У населених пунктах, де немає нотаріусів, ці обов’язки несуть органи місцевого самоврядування. Нотаріус, органи місцевого самоврядування вживають заходів щодо охорони спадкового майна за заявою спадкоємців або з власної ініціативи.
Заходи щодо охорони спадкового майна нотаріус, орган місцевого самоврядування вживають безпосередньо або шляхом доручення нотаріусам або посадовим особам виконкомів місцевих рад за місцезнаходженням спадкового майна. Нотаріуси і посадові особи, яким дані такі доручення, повідомляють нотаріуса за місцем відкриття спадщини про вжиті заходи щодо охорони спадкового майна (ст. 60 Закону «Про нотаріат» [57]).
3. З метою охорони спадкового майна проводиться його опис. Опис проводиться за участю заінтересованих осіб, якщо вони того бажають, і не менше як двох свідків. Присутність виконавця заповіту, якщо такий призначений відповідно до ст. 1286 ЦК, є обов’язковою.
4. Відповідно до ч. 3 ст. 1283 ЦК охорона спадкового майна триває до закінчення строку, встановленого для прийняття спадщини. У разі наявності умов для визнання спадщини відумерлою (ч. 5 ст. 1277 ЦК) охорона спадщини здійснюється до визнання її відумерлою, як це передбачено ч. 5 ст. 1277 ЦК.
Стаття 1284. Охорона спадкового майна виконавцем заповіту
1. Якщо спадкування здійснюється не лише за заповітом, а й за законом, виконавець заповіту, якого призначив спадкодавець, вживає заходів щодо охорони всієї спадщини.
2. Спадкоємці за законом мають право призначити іншу особу, яка вживатиме заходів щодо охорони частини спадщини, що спадкується за законом.
1. Охорона спадкового майна у ст. 1284 ЦК розуміється широко і включає до себе як управління, так і зберігання.
2. Якщо спадкодавець призначив виконавця заповіту, останній здійснює охорону спадкового майна. У разі коли спадкування здійснюється не тільки за заповітом, а й за законом, спадкоємці за законом вправі призначити іншу (ніж виконавець заповіту) особу, яка буде вживати заходів щодо охорони майна, що спадкується за законом.
Стаття 1285. Управління спадщиною
1. Якщо у складі спадщини є майно, яке потребує утримання, догляду, вчинення інших фактичних чи юридичних дій для підтримання його в належному стані, нотаріус, а в населених пунктах, де немає нотаріуса, — відповідний орган місцевого самоврядування, у разі відсутності спадкоємців або виконавця заповіту укладають договір на управління спадщиною з іншою особою.
2. Особа, яка управляє спадщиною, має право на вчинення будь-яких необхідних дій, спрямованих на збереження спадщини до з’явлення спадкоємців або до прийняття спадщини.
3. Особа, яка управляє спадщиною, має право на плату за виконання своїх повноважень.
1. Договір на управління спадщиною укладається нотаріусом (органом місцевого самоврядування — за відсутності в даному населеному пункті нотаріуса) з управителем за відсутності спадкоємців або виконавця заповіту. Цей договір припиняється (він укладається під скасувальною умовою) у разі надходження до нотаріуса за місцем відкриття спадщини заяви про прийняття спадщини.
ГЛАВА 88 ВИКОНАННЯ ЗАПОВІТУ
Стаття 1286. Право заповідача на призначення виконавця заповіту
1. Заповідач може доручити виконання заповіту фізичній особі з повною цивільною дієздатністю або юридичній особі (виконавцеві заповіту).
2. Якщо заповіт складено на користь кількох осіб, виконання заповіту може бути доручено будь-кому з них.
3. Якщо заповіт складено на користь однієї особи, виконання заповіту може бути покладено на особу, яка не є спадкоємцем за заповітом.
1. Заповідач вільний у виборі виконавця заповіту, про якого він має вказати у заповіті. Виконавцем заповіту може бути будь-яка фізична особа, до якої пред’являється тільки вимога наявності повної цивільної дієздатності, або юридична особа. Виконавцем заповіту може бути одна із осіб, на користь яких складено заповіт. Відповідно до ч. 1 ст. 1286 ЦК виконання заповіту заповідач може покласти на будь-яку особу, що не є спадкоємцем за заповітом, якщо заповіт складено на користь однієї особи. Це правило не перешкоджає призначенню виконавцем заповіту особи, яка не є спадкоємцем за заповітом, якщо заповіт складено на користь декількох осіб.
Стаття 1287. Призначення виконавця заповіту за ініціативою спадкоємців
1. Спадкоємці мають право пред’явити позов про усунення виконавця заповіту, призначеного заповідачем, від виконання ним своїх повноважень, якщо він не може забезпечити виконання волі заповідача.
2. Якщо заповідач не призначив виконавця заповіту або якщо особа, яка була ним призначена, відмовилася від виконання заповіту або була усунена від виконання заповіту, спадкоємці мають право обрати виконавця з числа спадкоємців або призначити виконавцем заповіту іншу особу.
3. Якщо спадкоємці не можуть досягти згоди щодо призначення виконавця заповіту, він на вимогу одного із них може бути призначений судом.
1. Усунення виконавця заповіту, призначеного спадкодавцем, від виконання його повноважень може здійснюватись за рішенням суду, яке приймається за позовом спадкоємців. Таке рішення суд приймає за наявності доказів того, що виконавець заповіту не може забезпечити виконання волі заповідача з причин нездатності до виконання відповідних обов’язків, недбалого ставлення до їх виконання або інших причин.
2. У разі усунення виконавця заповіту судом спадкоємці мають право обрати виконавця із числа спадкоємців або призначити виконавцем заповіту іншу особу. Таке саме право спадкоємці мають у разі, коли заповідач не призначив виконавця заповіту або коли особа, призначена виконавцем заповіту, відмовилася від виконання заповіту. У разі недосягнення між спадкоємцями згоди щодо призначення виконавця заповіту спір за позовом одного чи декількох спадкоємців вирішується судом.
Стаття 1288. Призначення виконавця заповіту нотаріусом
1. Виконавець заповіту може бути призначений нотаріусом за місцем відкриття спадщини, якщо заповідач не призначив виконавця заповіту або якщо виконавець заповіту відмовився від виконання заповіту чи був усунений від його виконання і якщо цього потребують інтереси спадкоємців.
1. Право призначення виконавця заповіту надається нотаріусу за місцем відкриття спадщини в тих самих випадках, в яких ст. 1287 ЦК надає право спадкоємцям призначити виконавця заповіту. Але повноваження нотаріуса на призначення виконавця заповіту обмежуються тими випадками, коли між спадкоємцями немає спору щодо кандидатури виконавця заповіту. За наявності спору виконавець заповіту призначається судом відповідно до ч. 3 ст. 1287 ЦК. Спадкоємці (всі разом або один із них) вправі оскаржити дії нотаріуса за правилами позовного провадження, встановленого Цивільним процесуальним кодексом [33].
Стаття 1289. Згода особи на призначення її виконавцем заповіту
1. Особа може бути призначена виконавцем заповіту лише за її згодою.
2. Згода особи бути виконавцем заповіту може бути виражена на тексті самого заповіту або додана до нього.
3. Особа може подати до нотаріуса за місцем відкриття спадщини заяву про згоду бути виконавцем заповіту після відкриття спадщини.
1. Призначення особи виконавцем заповіту можливе тільки за наявності її згоди. Згода може бути виражена на тексті заповіту, може бути додана до заповіту, а може бути дана виконавцем заповіту після відкриття спадщини. В останньому випадку згода має бути надана нотаріусу, оскільки він видає виконавцю заповіту свідоцтво.
Стаття 1290. Повноваження виконавця заповіту
1. Виконавець заповіту зобов’язаний:
1) вжити заходів щодо охорони спадкового майна;
2) вжити заходів щодо повідомлення спадкоємців, відказоодержувачів, кредиторів про відкриття спадщини;
3) вимагати від боржників спадкодавця виконання ними своїх зобов’язань;
4) управляти спадщиною;
5) забезпечити одержання кожним із спадкоємців частки спадщини, яка визначена у заповіті;
6) забезпечити одержання частки у спадщині особами, які мають право на обов’язкову частку у спадщині.
2. Виконавець заповіту зобов’язаний забезпечити виконання спадкоємцями дій, до яких вони були зобов’язані заповітом.
3. Повноваження виконавця заповіту посвідчуються документом, який видається нотаріусом за місцем відкриття спадщини.
1. З метою належного виконання своїх повноважень виконавець заповіту може ставити до відповідних зобов’язаних осіб вимоги та звертатись до суду з позовами на захист прав та інтересів спадкоємців та відказоодержувачів.
2. Спадкоємці, відказоодержувачі, інші особи можуть оспорити дії чи бездіяльність виконавця заповіту шляхом пред’явлення позову в суді, якщо цими діями чи бездіяльністю порушуються права або інтереси зазначених осіб.
Стаття 1291. Право виконавця заповіту на плату за виконання своїх повноважень
1. Заповідач має право визначити у заповіті те майно (в натурі або у грошах), яке виконавець заповіту має право одержати зі складу спадщини як плату за виконання своїх повноважень.
2. Якщо розмір плати не визначений заповідачем, він може бути визначений за домовленістю виконавця заповіту та спадкоємців, а в разі спору — судом.
3. Виконавець заповіту має право вимагати від спадкоємців відшкодування тих витрат, які були ним зроблені для охорони спадщини, управління нею та виконання заповіту.
1. Майно в натурі або гроші (із складу спадщини), які виконавець заповіту вправі отримати за виконання своїх обов’язків, можуть бути визначені в заповіті. Якщо заповітом розмір плати виконавцеві заповіту не встановлений, він визначається за домовленістю між спадкоємцями та виконавцем заповіту. У разі недосягнення домовленості спір про розмір плати за виконання повноважень виконавця заповіту вирішується судом за позовом виконавця заповіту або одного, декількох чи всіх спадкоємців.
2. Виконавець заповіту, крім права на отримання плати за виконання повноважень виконавця заповіту, має право на відшкодування витрат, які були здійснені ним з метою охорони спадщини, управління нею на виконання заповіту.
Стаття 1292. Контроль за виконанням заповіту
1. Спадкоємці мають право контролювати дії виконавця заповіту.
2. Якщо спадкоємцями є малолітні, неповнолітні, недієздатні особи або особи, цивільна дієздатність яких обмежена, контроль за виконанням заповіту здійснюють батьки (усиновлювачі), опікуни, піклувальники, а також орган опіки та піклування.
3. За вимогою осіб, визначених частинами першою і другою цієї статті, виконавець заповіту повинен звітувати про дії, які були ним вчинені щодо виконання заповіту.
4. Після виконання заповіту виконавець заповіту подає спадкоємцям або їхнім законним представникам звіт про виконання своїх повноважень.
1. Спадкоємцям надається право контролювати дії виконавця заповіту. В інтересах спадкоємців, які є малолітніми, неповнолітніми, недієздатними, осіб, цивільна дієздатність яких обмежена, контроль за виконанням заповіту здійснюють батьки (усиновлювачі), опікуни, піклувальники, а також органи опіки та піклування. Виконавець заповіту повинен звітувати перед особами, яким надається право контролювати виконання заповіту, на їх вимогу про дії, вчинені на виконання заповіту. Виконавець заповіту зобов’язаний надати спадкоємцям звіт про виконання заповіту також після виконання заповіту.
Стаття 1293. Право на оскарження дій виконавця заповіту
1. Спадкоємці, їхні законні представники, а також орган опіки та піклування мають право оскаржити до суду дії виконавця заповіту, якщо вони не відповідають цьому Кодексу, іншим законам, порушують інтереси спадкоємців.
2. До вимог про визнання неправомірними дій виконавця заповіту застосовується позовна давність в один рік.
1. Дії виконавця заповіту можуть бути оскаржені шляхом звернення спадкоємців, їх законних представників, органу опіки та піклування з позовом до суду. Підставою звернення до суду може бути не тільки порушення виконавцем заповіту вимог Цивільного кодексу, інших законів, а й порушення інтересів спадкоємців. Це відповідає загальній позиції законодавця, який значно розширив можливості захисту в суді інтересів учасників цивільних відносин (ч. 2 ст. 15 ЦК).
2. Оскарження до суду дій виконавця заповіту здійснюється шляхом пред’явлення позову про визнання дій виконавця заповіту неправомірними. Не зовсім правильним було б формулювати при цьому вимогу про визнання його дій незаконними, оскільки таке передбачено стосовно рішень, дій чи бездіяльності відповідних органів, їхніх посадових і службових осіб (п. 10 ч. 2 ст. 16 ЦК). Вимога про визнання дій виконавця заповіту неправомірними може бути доповнена іншими вимогами, що відповідають змісту порушеного права чи інтересу та характеру порушення. До цих вимог застосовується позовна давність тривалістю в один рік.
Стаття 1294. Строк чинності повноважень виконавця заповіту
1. Повноваження виконавця заповіту тривають до повного здійснення волі спадкодавця, яка виражена у заповіті.
2. Чинність повноважень виконавця заповіту припиняється нотаріусом за місцем відкриття спадщини за погодженням із спадкоємцями та відказоодержувачами.
3. Після припинення повноважень виконавець заповіту повинен повернути нотаріусові документ, який був йому виданий (частина третя статті 1290 цього Кодексу).
4. У разі неповернення виконавцем заповіту документа, який засвідчував його повноваження, спадкоємці мають право витребувати документ, а також вимагати відшкодування завданих їм збитків.
1. Нотаріус за місцем відкриття спадщини за погодженням із спадкоємцями та відказоодержувачами припиняє чинність повноважень виконавця заповіту після повного здійснення волі заповідача, яка виражена в заповіті. З цього приводу нотаріус має прийняти постанову.
2. У зв’язку з припиненням повноважень виконавець заповіту повинен повернути нотаріусові свідоцтво виконавця заповіту. Частина 4 ст. 1294 ЦК формулює одне із небагатьох у чинному законодавстві правил про можливість пред’явлення позову про витребування документа. Зазвичай у судах такі позови розуміють мало. До того ж відповідачі за такими позовами посилаються на втрату або знищення документа, вимога про витребування якого пред’явлена. Крім того, спадкоємцям надається право стягнення з виконавця збитків, завданих неповерненням свідоцтва виконавця заповіту, але саме завдання збитків неповерненням свідоцтва є маловірогідним.
Стаття 1295. Право виконавця заповіту на відмову від здійснення своїх повноважень
1. Виконавець заповіту, незалежно від того, ким його було призначено, має право відмовитися від здійснення своїх повноважень.
2. Виконавець заповіту зобов’язаний негайно повідомити спадкоємців, а також інших осіб, щодо яких він повинен був вчинити певні дії, про відмову від здійснення своїх повноважень.
3. Виконавець заповіту не може відмовитися від здійснення своїх повноважень у разі необхідності вчинення невідкладних дій, зволікання з якими загрожує завданням збитків спадкоємцям.
4. Виконавець заповіту відповідає перед спадкоємцями за збитки, що були їм завдані у зв’язку з невиконанням вимог, встановлених у частинах другій та третій цієї статті.
1. Виконавцю заповіту надається право будь-коли відмовитись від виконання заповіту. При цьому за аналогією мають застосовуватись правила ч. З, 4 ст. 1294 ЦК щодо повернення нотаріусові свідоцтва виконавця заповіту. Крім того, на виконавця заповіту покладається обов’язок негайно повідомити спадкоємців, а також інших осіб, щодо яких він повинен був вчинити певні дії, про відмову від здійснення своїх повноважень. Але у разі необхідності вчинення невідкладних дій, зволікання з якими загрожує заподіянням збитків спадкоємцям, виконавець заповіту не може відмовитись від здійснення своїх повноважень.
2. Санкцією за порушення виконавцем заповіту обов’язків негайно повідомити про відмову від здійснення своїх повноважень, порушення заборони на таку відмову у разі необхідності здійснення невідкладних дій є покладення на виконавця заповіту обов’язку відшкодувати завдані спадкоємцям збитки.
ГЛАВА 89 ОФОРМЛЕННЯ ПРАВА НА СПАДЩИНУ
Стаття 1296. Право спадкоємця на одержання свідоцтва про право на спадщину
1. Спадкоємець, який прийняв спадщину, може одержати свідоцтво про право на спадщину.
2. Якщо спадщину прийняло кілька спадкоємців, свідоцтво про право на спадщину видається кожному з них із визначенням імені та часток у спадщині інших спадкоємців.
3. Відсутність свідоцтва про право на спадщину не позбавляє спадкоємця права на спадщину.
1. За загальним правилом ч. 1 ст. 1296 ЦК спадкоємець, який прийняв спадщину, має право отримати свідоцтво про право на спадщину. Проте відсутність свідоцтва про право на спадщину не позбавляє спадкоємця права на спадщину. Разом з тим відсутність свідоцтва про право на спадщину може перешкоджати реалізації відповідного права. Зокрема, в п. 216 Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України [434] свідоцтво про реєстрацію чи технічний паспорт на автотранспортний засіб, іншу самохідну машину або механізм називається правовстановлюючим документом на майно. Отримати на такі види майна, якщо воно входить до складу спадщини, документ в органах, що здійснюють державну реєстрацію транспортних засобів, без наявності свідоцтва про право на спадщину неможливо. Експлуатувати транспортний засіб за відсутності такого документа також неможливо.
Отже, отримання свідоцтва про право на спадщину, до складу якої входять транспортні засоби, є необхідним, хоча обов’язковість його отримання і не встановлена законом. Викладене стосується і випадків, коли до складу спадщини входять морські та річкові судна тощо.
2. Свідоцтво про право на спадщину видається нотаріусом за місцем відкриття спадщини спадкоємцям, які прийняли спадщину, кожному із них за їх заявою. У кожному із свідоцтв про право на спадщину зазначаються прізвища, імена, по батькові та частки у спадщині інших спадкоємців. У кожному свідоцтві може зазначатись все спадкове майно, крім нерухомості.
3. Заява про видачу свідоцтва про право на спадщину подається спадкоємцем до нотаріуса за місцем відкриття спадщини особисто. Якщо така заява надсилається поштою, підпис на ній має бути посвідчений нотаріально (п. 207 Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України). Заява про прийняття спадщини має кваліфікуватись як односторонній правочин. Тоді вимога про нотаріальне посвідчення підпису на такій заяві суперечить ст. 78 Закону «Про нотаріат» [57]. Проте не можна стверджувати, що нотаріальне посвідчення підпису спадкоємця на заяві про прийняття спадщини може тягти будь-які несприятливі наслідки для спадкоємця, який нотаріально посвідчив таку заяву та надіслав її до нотаріальної контори за місцем відкриття спадщини, оскільки слід дійти висновку, що нотаріус у таких випадках посвідчує не підпис, а правочин, яким є заява про прийняття спадщини.
4. Нотаріальному посвідченню підлягають також підписи спадкоємців на заяві про прийняття спадщини, поданій з пропуском установленого строку, якими (підписами) підтверджується згода на прийняття спадщини спадкоємцями, які пропустили строк (п. 211 Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України). Така згода також є правочином, а тому нотаріальне посвідчення зазначених підписів не повністю відповідає ст. 78 Закону «Про нотаріат» і має кваліфікуватись як посвідчення правочинів.
Стаття 1297. Обов’язок спадкоємця звернутися за свідоцтвом про право на спадщину на нерухоме майно
1. Спадкоємець, який прийняв спадщину, у складі якої є нерухоме майно, зобов’язаний звернутися до нотаріуса за видачею йому свідоцтва про право на спадщину на нерухоме майно.
2. Якщо спадщину прийняло кілька спадкоємців, свідоцтво про право на спадщину видається на ім’я кожного з них, із зазначенням імені та частки у спадщині інших спадкоємців.
1. Якщо в складі спадщини є нерухоме майно, спадкоємці зобов’язані подати заяву про видачу свідоцтва про право на спадщину на нерухомість (п. 206 Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України).
2. Якщо до складу спадкового майна входить нерухоме майно (за винятком земельної ділянки), спадкоємець має надати витяг з Реєстру прав власності, а в місцевостях, де інвентаризація не проводилась, — довідку відповідного органу місцевого самоврядування.
Стаття 1298. Строк видачі свідоцтва про право на спадщину
1. Свідоцтво про право на спадщину видається спадкоємцям після закінчення шести місяців з часу відкриття спадщини.
2. Якщо заповіт складено на користь зачатої, але ще не народженої дитини, видача свідоцтва про право на спадщину і розподіл спадщини між усіма спадкоємцями може відбутися лише після народження дитини.
Положення абзацу першого цієї частини застосовується також щодо дитини, зачатої за життя спадкодавця, але народженої після його смерті, у разі спадкування за законом.
3. До закінчення строку на прийняття спадщини нотаріус може видати спадкоємцеві дозвіл на одержання частини вкладу спадкодавця у банку (фінансовій установі), якщо це викликано обставинами, які мають істотне значення.
1. За загальним правилом, свідоцтво про право на спадщину не може бути видане до закінчення строку для прийняття спадщини (ст. 1270 ЦК). Ще більше строк для видачі свідоцтва про право на спадщину відсувається у разі наявності серед спадкоємців дитини зачатої, але ще не народженої.
2. Від свідоцтва про право на спадщину слід відрізняти дозвіл на одержання частини вкладу спадкодавця у банку (фінансовій установі). Такий дозвіл видається до закінчення строку для прийняття спадщини за наявності обставин, які мають істотне значення.
Стаття 1299. Державна реєстрація права на спадщину
1. Якщо у складі спадщини, яку прийняв спадкоємець, є нерухоме майно, спадкоємець зобов’язаний зареєструвати право на спадщину в органах, які здійснюють державну реєстрацію нерухомого майна (стаття 182 цього Кодексу).
2. Право власності на нерухоме майно виникає у спадкоємця з моменту державної реєстрації цього майна.
1. У ст. 1299 ЦК, як і в цілому в цьому Кодексі, використовується вкрай недбала термінологія. У частині першій цієї статті йдеться про реєстрацію «права на спадщину в органах, які здійснюють державну реєстрацію нерухомого майна», хоча насправді право на спадщину, до складу якої входить нерухоме майно, не реєструється, а органів, які здійснюють державну реєстрацію нерухомого майна, не існує. У ст. 182 ЦК, на яку дається посилання у ст. 1299 ЦК, йдеться про «реєстрацію прав на нерухомість». Але і в ч. 2 ст. 1299 ЦК законодавець послідовно зазначає на державну реєстрацію майна, а не права на нього.
2. З урахуванням абзацу сьомого ст. 19 Закону «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень» [177] на підставі свідоцтва про право на спадщину, якою є нерухоме майно, реєструється речове право (право власності) на нерухоме майно в органах, що здійснюють державну реєстрацію відповідних прав. Такими є місцеві підрозділи державного підприємства «Центр державного земельного кадастру» і (до створення єдиної системи органів реєстрації прав і до завершення формування Державного реєстру прав у складі державного земельного кадастру) комунальні підприємства — бюро технічної інвентаризації (п. 5 розділу V «Прикінцеві положення» Закону «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень»).
3. Право власності у спадкоємця на нерухоме майно, отримане в порядку спадкування, виникає з моменту державної реєстрації права власності на це майно. Так слід тлумачити ч. 2 ст. 1299 ЦК у системному зв’язку із ст. 19 Закону «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень». Це дещо нелогічно: права не існує, але воно реєструється і з моменту реєстрації виникає. Але така правова конструкція відповідає логіці цивільного законодавства: відповідно до ч. 2 ст. 331 ЦК право власності на новостворене нерухоме майно виникає з моменту його (права) реєстрації.
4. Речове право на нерухомість, отримане відказоодержувачем, також підлягає реєстрації, якщо це право підпадає під перелік прав, що встановлений ст. 4 Закону «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень». Цивільний кодекс, Закон «Про нотаріат» [57] і Інструкція про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України [434] не передбачають видачу нотаріусом відказоодержувачу свідоцтва про право на спадщину або іншого документа, який би був підставою реєстрації речового права відказоодержувача на нерухоме майно. З іншого боку, п. «д» ч. 1 ст. 4 Закону «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень» визнає обов’язковою реєстрацію права користування нерухомим майном строком більше як один рік. Підставою державної реєстрації таких прав є «інші визначені законом документи щодо речових прав на нерухоме майно» (абзац тринадцятий ст. 19 названого Закону). За таких умов слід зробити висновок про те, що спадкоємець (спадкоємці) і відказоодержувач мають підписати договір про передання відказоодержувачу відповідного речового права або відповідного майна. Можливе спонукання спадкоємця (спадкоємців) до укладення такого договору шляхом звернення до суду з відповідним позовом. Якщо договір укладається між спадкоємцем (спадкоємцями) і відказоодержувачем, він може бути посвідчений нотаріально, але таке посвідчення не є обов’язковим. Законодавчими прецедентами державної реєстрації речового права на підставі договору, що не підлягає нотаріальному посвідченню, є: договір найму (оренди) нерухомого майна на строк до трьох років обов’язковому нотаріальному посвідченню не підлягає, а право користування нерухомим майном строком більше як один рік підлягає обов’язковій реєстрації.
Стаття 1300. Внесення змін до свідоцтва про право на спадщину
1. За згодою всіх спадкоємців, які прийняли спадщину, нотаріус за місцем відкриття спадщини може внести зміни до свідоцтва про право на спадщину.
2. На вимогу одного із спадкоємців за рішенням суду можуть бути внесені зміни до свідоцтва про право на спадщину.
3. У випадках, встановлених частинами першою і другою цієї статті, нотаріус видає спадкоємцям нові свідоцтва про право на спадщину.
1. Передбачається можливість унесення змін до свідоцтв про право на спадщину. Це здійснюється шляхом видачі нових свідоцтв. За згодою всіх спадкоємців, які прийняли спадщину, це здійснюється нотаріусом за місцем відкриття спадщини. За відсутності такої згоди зміни до свідоцтва про право на спадщину вносяться нотаріусом на підставі рішення суду.
Стаття 1301. Визнання недійсним свідоцтва про право на спадщину
1. Свідоцтво про право на спадщину визнається недійсним за рішенням суду, якщо буде встановлено, що особа, якій воно видане, не мала права на спадкування, а також в інших випадках, встановлених законом.
1. Відповідно до ст. 50 Закону «Про нотаріат» особа, права та інтереси якої порушуються нотаріальною дією, вправі оскаржити цю нотаріальну дію. Звідси випливає право таких осіб пред’явити в суді вимогу про визнання свідоцтва про право на спадщину недійсним не тільки у випадках видачі такого свідоцтва особі, яка не мала права на спадкування, а й у всіх інших випадках, коли цим свідоцтвом порушуються права та інтереси інших осіб.
ГЛАВА 90 СПАДКОВИЙ ДОГОВІР
Стаття 1302. Поняття спадкового договору
1. За спадковим договором одна сторона (набувач) зобов’язується виконувати розпорядження другої сторони (відчужувана) і в разі його смерті набуває право власності на майно відчужувана.
1. Спадковий договір визначається як такий, відповідно до якого відчужувач має право давати розпорядження іншій стороні (набувачеві), а у разі смерті відчужувача у набувача виникає право власності на майно відчужувача. Отже, спадковий договір — це відмінний від заповіту спосіб розпоряджання з боку власника — фізичної особи своїм майном на випадок своєї смерті. Укладення спадкового договору стосовно однієї частини майна власника не перешкоджає складенню заповіту стосовно іншої його частини або спадкуванню цієї частини за законом.
2. Спадковий договір скасовує раніше складений заповіт стосовно того самого майна, оскільки в ньому спадкодавець у тій самій формі, яка встановлена для заповіту, здійснив нове волевиявлення. Заповіт, складений після укладення спадкового договору, стосовно того самого майна, яке є предметом спадкового договору, визнається нікчемним (ч. 2 ст. 1307 ЦК), оскільки він порушує права особи, що є контрагентом спадкодавця за спадковим договором.
Стаття 1303. Сторони у спадковому договорі
1. Відчужувачем у спадковому договорі може бути подружжя, один із подружжя або інша особа.
2. Набувачем у спадковому договорі може бути фізична або юридична особа.
1. Відчужувачем у спадковому договорі може бути будь-яка фізична особа, що має повну цивільну дієздатність.
2. Набувачем за спадковим договором може бути будь-яка фізична особа, що є повністю дієздатною, або юридична особа. У разі смерті фізичної особи — набувача або ліквідації юридичної особи — набувача нотаріус за письмовою заявою відчужувача припиняє дію спадкового договору.
Стаття 1304. Форма спадкового договору
1. Спадковий договір укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню.
1. Щодо спадкового договору передбачена обов’язкова письмова форма і нотаріальне його посвідчення, навіть якщо в складі майна, що є предметом договору, і не було нерухомого майна. Спадкові договори, предметом яких є нерухоме майно, посвідчуються з дотриманням загальних правил посвідчення договорів відчуження (п. 233 Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України [434]). Це означає необхідність пред’явлення правовстановлюючих документів та витягу із Реєстру прав на нерухоме майно. Якщо предметом договору є майно, яке (або права на яке) підлягає реєстрації, нотаріус у тексті договору зазначає про необхідність реєстрації у відповідному реєструючому органі після смерті відчужувана.
Стаття 1305. Обов’язки набувача у спадковому договорі
1. Набувач у спадковому договорі може бути зобов’язаний вчинити певну дію майнового або немайнового характеру до відкриття спадщини або після ЇЇ відкриття.
1. Спадковим договором на набувача може бути покладено обов’язки майнового і немайнового характеру, які він має виконати до відкриття спадщини або після цього. Ці обов’язки не можуть суперечити актам цивільного законодавства, не можуть порушувати права інших осіб.
Стаття 1306. Особливості спадкового договору з участю подружжя
1. Предметом спадкового договору може бути майно, яке належить подружжю на праві спільної сумісної власності, а також майно, яке є особистою власністю будь-кого з подружжя.
2. Спадковим договором може бути встановлено, що в разі смерті одного з подружжя спадщина переходить до другого, а в разі смерті другого з подружжя його майно переходить до набувача за договором.
1. Спеціально зазначається про те, що відчужувачем за спадковим договором може бути подружжя (разом) або один із подружжя. Відповідно до п. 234 Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України подружжя може укласти спадковий договір щодо майна, яка належить йому на праві спільної сумісної власності. При цьому може бути встановлено, що у разі смерті одного із подружжя спадщина переходить до другого, а після смерті останнього майно переходить до набувача за договором.
Стаття 1307. Забезпечення виконання спадкового договору
1. На майно, визначене у спадковому договорі, нотаріус, який посвідчив цей договір, накладає заборону відчуження.
2. Заповіт, який відчужувач склав щодо майна, вказаного у спадковому договорі, є нікчемним.
3. Відчужувач має право призначити особу, яка буде здійснювати контроль за виконанням спадкового договору після його смерті.
У разі відсутності такої особи контроль за виконанням спадкового договору здійснює нотаріус за місцем відкриття спадщини.
1. 3 метою забезпечення виконання відчужувачем зобов’язання, що виникло на підставі спадкового договору, на майно, визначене у спадковому договорі, в тому числі і рухоме, нотаріус, який посвідчив спадковий договір, накладає заборону відчуження. З цією самою метою ч. 2 ст. 1307 ЦК визнає нікчемним заповіт, складений відчужувачем щодо майна, яке є предметом спадкового договору.
2. Передбачається можливість призначення відчужувачем особи, яка буде здійснювати контроль за виконанням набувачем своїх обов’язків після смерті відчужувача. Повноваження цієї особи підтверджуються спадковим договором або іншим документом, справжність підпису на якому засвідчена або нотаріусом, або в інший спосіб, який з достовірністю підтверджує справжність підпису.
3. Межі повноважень особи, яка призначена для здійснення контролю за виконанням спадкового договору після смерті відчужувача, Цивільний кодекс не встановлює. Але слід визнати, що така особа має право звертатись до суду з позовом про примушення набувача до виконання зобов’язання в натурі на підставі ч. 2 ст. 3 ЦПК [33], яка передбачає можливість надання особі права звертатись до суду на захист права іншої особи. «Іншою особою» в таких випадках є померлий. Тому ч. 2 ст. 3 ЦПК у таких випадках підлягає застосуванню за аналогією.
Стаття 1308. Розірвання спадкового договору
1. Спадковий договір може бути розірвано судом на вимогу відчужувача у разі невиконання набувачем його розпоряджень.
2. Спадковий договір може бути розірвано судом на вимогу набувача у разі неможливості виконання ним розпоряджень відчужувача.
1. Зазначення на можливість розірвання спадкового договору судом на вимогу відчужувача у разі невиконання набувачем розпоряджень відчужувача не виключає розірвання договору за позовом особи, на яку відчужувач поклав здійснення контролю за виконанням спадкового договору після його смерті.
2. Набувач за спадковим договором вправі пред’явити до суду позов про розірвання договору у разі неможливості виконання ним розпоряджень відчужувача. Неможливість виконання відповідно до контексту ч. 2 ст. 1308 ЦК має тлумачитись не тільки як неможливість, як вона розуміється в ст. 607 ЦК, а з урахуванням інтересів набувача та членів його сім’ї, що є істотними.
ПРИКІНЦЕВІ ТА ПЕРЕХІДНІ ПОЛОЖЕННЯ
1. Цей Кодекс набирає чинності з 1 січня 2004 року.
1. Формулювання «з 1 січня 2004 року» слід тлумачити в такий спосіб, що Цивільний кодекс був чинним уже 1 січня 2004 року (з нуля годин цього дня). Такий варіант визначення моменту набуття чинності законодавчими актами передбачений частиною шостою ст. 9 Митного кодексу [29], яка підлягає застосуванню до Цивільного кодексу за аналогією.
2. Визнати такими, що втратили чинність з 1 січня 2004 року:
Цивільний кодекс Української РСР від 18 липня 1963 року, із змінами, внесеними до нього;
Закон Української РСР «Про затвердження Цивільного кодексу Української РСР» (Відомості Верховної Ради УРСР, 1963 р., № 30, ст. 463);
статті 2— 7, 12, 13, 16 Указу Президії Верховної Ради Української РСР від 9 грудня 1963 року «Про порядок введення в дію Цивільного і Цивільного процесуального кодексів Української РСР» (Відомості Верховної Ради УРСР, 1963 р., № 51, ст. 731; 1985 р., № 23, ст. 542; Відомості Верховної Ради України, 1993 р., № 3, ст. 15).
1. При прийнятті Цивільного кодексу не було встановлено, що раніше прийняті законодавчі акти в частині, в якій вони суперечать цьому Кодексу, застосуванню не підлягають. Це означає, що спеціальні правила законодавчих актів, що суперечать положенням Цивільного кодексу 2003 р., які (положення) стосовно зазначених спеціальних правил є загальними, зберігають чинність. Загальні положення раніше прийнятих законодавчих актів застосовуються в частині, в якій вони не суперечать загальним і спеціальним положенням Цивільного кодексу як законодавчого акта, що прийнятий пізніше. Слід також звернути увагу на ту обставину, що після прийняття Цивільного кодексу (16 січня 2003 р.) було прийнято низку нових законів, в яких зазначається про те, що законодавчі акти (це стосується і Цивільного кодексу), прийняті до введення в дію нових законів, застосовуються в частині, що не суперечить новим законам. Такі формулювання включені до: 1) Закону «Про іпотеку» [156] (п. 2 Розділу VI «Прикінцеві положення»); 2) Закону «Про фінансово-кредитні механізми і управління майном при будівництві житла та операціях з нерухомістю» [157] (п. З Розділу VI «Прикінцеві положення»); 3) Закону «Про туризм» [171] (п. 2 Розділу VIII «Прикінцеві і перехідні положення»); 4) Закону «Про телекомунікації» [166] (п. З Розділу XIV «Прикінцеві положення»); 5) Закону «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень» [167] (п. 2 Розділу IX «Прикінцеві та перехідні положення»); 5) Закону «Про фінансовий лізинг» [170] (ч. 2 ст. 19) тощо.
3. Кабінету Міністрів України до 1 квітня 2003 року підготувати та подати на розгляд Верховної Ради України:
перелік законодавчих актів (їх окремих положень), які мають бути визнані такими, що втратили чинність, та перелік законодавчих актів, до яких слід внести зміни, у зв’язку з набранням чинності цим Кодексом;
проект закону про міжнародне приватне право та проекти інших законів, необхідність прийняття яких випливає із цього Кодексу.
1. У п. 2 Прикінцевих та перехідних положень Цивільного кодексу зазначається на втрату у зв’язку з введенням у дію цього Кодексу чинності тільки трьома нормативно-правовими актами. Тому виникла необхідність дати доручення Кабінету Міністрів подати перелік відповідних законодавчих актів.
Відповідно до Закону «Про внесення змін та визнання такими, що втратили чинність, деяких законодавчих актів України у зв’язку з прийняттям Цивільного кодексу України», визнані такими, що втратили чинність, закони «Про власність» і «Про відповідальність за порушення умов договору підряду (контракту) про виконання робіт на будівництві об’єктів». Названим Законом також були внесені зміни до низки законодавчих актів.
2. Закон «Про міжнародне приватне право» [184] був прийнятий 23 червня 2005 р.
4. Цивільний кодекс України застосовується до цивільних відносин, що виникли після набрання ним чинності.
Щодо цивільних відносин, які виникли до набрання чинності Цивільним кодексом України, положення цього Кодексу застосовуються до тих прав і обов’язків, що виникли або продовжують існувати після набрання ним чинності.
1. Новий Цивільний кодекс 2003 р. застосовується перш за все до прав і обов’язків, що виникли після 1 січня 2004 р. або пізніше. Зазвичай цивільні права та обов’язки виникають на підставі договору з того моменту, коли він визнається укладеним (чинним). Права та обов’язки, підставою яких є інший факт, передбачений актами цивільного законодавства, виникають з моменту здійснення правопорушення або настання іншого юридичного факту. Якщо такі юридичні факти (укладення договору, інший юридичний факт) настали після 1 січня 2004 р., застосуванню підлягає Цивільний кодекс 2003 р.
2. За логікою речей, якщо суб’єктивне право виникло до 1 січня 2004 р. і до цього дня набуло характеру вимоги, а кореспондуючий цьому праву обов’язок до 1 січня 2004 р. набув характеру боргу, примусове виконання такого обов’язку повинне здійснюватись на підставі матеріального права, що було чинним на день перетворення права у вимогу, а обов’язку — в борг. Але ж законодавець встановлює, що новий Цивільний кодекс застосовується до прав та обов’язків, які «продовжують існувати після набрання ним чинності». Цивільні права та обов’язки зазвичай продовжують існувати до їх реалізації (виконання), в тому числі в примусовому порядку. І тільки у передбачених цивільним законодавством випадках вони припиняються на підставі інших юридичних фактів.
Тому слід визнати, що із п. 4 Прикінцевих і перехідних положень Цивільного кодексу випливає, що невиконані судові рішення підлягають зміні або скасуванню, якщо вони не були виконані до 1 січня 2004 р. і Цивільний кодекс по-іншому визначає права та обов’язки сторін, ніж матеріальне право, застосоване судом при прийнятті рішення. Але таке твердження не враховує тієї обставини, що із положення Цивільного кодексу, що коментується, лише непрямо випливає неможливість виконання судових рішень, прийнятих на підставі раніше чинного Цивільного кодексу, а виявляється вона висновком від протилежного. Тому такий правовий припис не може застосовуватись усупереч нормам цивільного процесуального права, які встановлені прямо або прямо випливають із Цивільного процесуального кодексу, а тому підлягають переважному застосуванню перед правовою нормою, яка непрямо випливає із п. 4 Прикінцевих та перехідних положень Цивільного кодексу.
Отже, у випадках, коли прийняття рішення у справі (акт застосування норм матеріального права) мало місце до 1 січня 2004 р., застосування до спірних правовідносин Цивільного кодексу 2003 р. виключається, хоча цивільні права та обов’язки продовжують існувати після 1 січня 2004 р., а п. 4 Прикінцевих та перехідних положень Цивільного кодексу приписує застосовувати до таких прав та обов’язків Цивільний кодекс 2003 р. Але ж у випадках, коли до 1 січня 2004 р. рішення у справі не було прийняте, до спірних правовідносин підлягають застосуванню положення Цивільного кодексу 2003 р., хоча до дня набрання ним чинності цивільне право особи набуло характеру вимоги, а обов’язок, що кореспондує цьому праву, набув характеру боргу. Цілком очевидно, що це є наданням Цивільному кодексу зворотної дії у часі.
3. Зворотній дії закону та інших нормативно-правових актів у часі певною мірою перешкоджає частина перша ст. 58 Конституції [1]. «Певною мірою», тому що відповідно до рішення Конституційного Суду у справі про зворотну дію в часі законів та інших нормативно-правових актів [210] визнав, що частина перша ст. 58 Конституції стосується тільки прав людини і громадянина та їх гарантій. Отже, юридичних осіб це конституційне положення не стосується.
4. Міжнародно-правові акти, згода на обов’язковість яких для України надана Верховною Радою України, прямо не перешкоджають наданню цивільним законам зворотної дії у часі. С.В. Шевчук (Судовий захист прав людини: практика Європейського Суду з прав людини у контексті західної правової традиції. — К.: Реферат, 2006, с. 355) стверджує, що із практики Європейського Суду з прав людини випливає неможливість «застосування законодавства у минулому, якщо воно не відповідає критерію «необхідності в демократичному суспільстві». Що стосується такої необхідності, то її немає у випадку надання Цивільному кодексу зворотної дії у часі. Та і в цілому надання закону зворотної дії у часі суперечить засаді правової визначеності, що є складовою частиною принципу верховенства права. І все ж висновок про неприпустимість надання зворотної дії у часі Цивільному кодексу у спосіб, у який зворотна сила надана йому п. 4 Прикінцевих та перехідних положень Цивільного кодексу, не є беззаперечним. Кінцева позиція має бути опрацьована в судовій практиці. Маючи на увазі тенденцію до поступового наближення судової практики до принципу верховенства права, слід все-таки прогнозувати, що законодавча практика надання законам зворотної сили буде визнаватись такою, що суперечить названому принципу.
5. Положення п. 4 Прикінцевих і перехідних положень Цивільного кодексу не застосовуються до прав та обов’язків, які охоплюються поняттям цивільно-правової відповідальності, оскільки питання застосування положень Цивільного кодексу 2003 р. щодо відповідальності до цих прав та обов’язків вирішується п. 11 Прикінцевих та перехідних положень.
6. Правило ч. 3 ст. 5 ЦК, яке не допускає застосування актів цивільного законодавства до прав та обов’язків, що виникли до моменту набрання чинності цими актами, є значно більш логічним і обґрунтованим, ніж п. 4 Прикінцевих та перехідних положень Цивільного кодексу. І все ж стосовно Цивільного кодексу переважному застосуванню підлягає спеціальне правило п. 4 Прикінцевих і перехідних положень, а не ч. 3 ст. 5 ЦК, що формулює загальне правило.
5. Правила книги шостої Цивільного кодексу України застосовуються також до спадщини, яка відкрилася, але не була прийнята ніким із спадкоємців до набрання чинності цим Кодексом.
Правила ст. 1277 Цивільного кодексу України про відумерле майно застосовуються також до спадщини, від дня відкриття якої до набрання чинності цим Кодексом спливло не менше одного року.
1. Положення Цивільного кодексу про спадкування застосовуються до спадщини, яка відкрилася до набрання чинності Цивільним кодексом, але до цього дня не була прийнята ні одним із спадкоємців. При цьому слід враховувати, що відповідно до ст. 549 ЦК 1963 р. діями, що свідчать про прийняття спадщини, визнавався, зокрема, фактичний вступ до управління або володіння спадковим майном (незалежно від постійного проживання спадкоємців разом із спадкодавцем). Цивільний кодекс 2003 р. такого способу прийняття спадщини не передбачає.
2. Правила Цивільного кодексу про відумерлу спадщину підлягають застосуванню без обмежень щодо часу відкриття спадщини. Вони застосовуються і до випадків, коли до дня набрання чинності Цивільним кодексом спливло більше одного року (на що прямо вказується в абзаці другому п. 5 Прикінцевих і перехідних положень Цивільного кодексу), і до випадків, коли відкриття спадщини відбулося після цього дня.
6. Правила Цивільного кодексу України про позовну давність застосовуються до позовів, строк пред’явлення яких, встановлений законодавством, що діяло раніше, не сплив до набрання чинності цим Кодексом.
1. Цивільний кодекс встановлює не тільки більш тривалу порівняно з раніше чинним Цивільним кодексом позовну давність, а в окремих випадках — і менш тривалу (ст. 728; ч. 2 ст. 1298 ЦК). У тому і іншому випадках, якщо позовна давність не спливла до 1 січня 2004 р., з цього дня застосовуються правила Цивільного кодексу 2003 р. як щодо тривалості позовної давності, так і щодо порядку її обчислення.
7. До позовів про визнання заперечуваного правочину недійсним і про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину, право на пред’явлення якого виникло до 1 січня 2004 року, застосовується позовна давність, встановлена для відповідних позовів законодавством, що діяло раніше.
1. У формулюванні цього пункту допущена помилка. Якщо слово «якого» не замінити на слово «яких», це формулювання є набором логічно не пов’язаних між собою слів, а тому застосування цього законодавчого положення буде неможливим. І все ж видається припустимим шляхом логічного тлумачення виправити цей дефект законодавчого тексту та зробити висновок про можливість його застосування відповідно до того розуміння його змісту, яке викладається в наступному пункті коментаря.
2. На виняток із правила п. 6 Прикінцевих та перехідних положень Цивільного кодексу, до позовів про визнання заперечуваного правочину недійсним і про застосування наслідків нікчемного правочину застосовується позовна давність, яка діяла до 1 січня 2004 р., якщо право на позов виникло до 1 січня 2004 р. Слід звернути увагу на те, що при визначенні дня, з якого починається перебіг позовної давності, у ч. 1 ст. 261 ЦК йдеться тільки про день, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила, а про день, з якого виникає право на позов, не йдеться.
8. Правила статті 344 Цивільного кодексу України про набувальну давність поширюються також на випадки, коли володіння майном почалося за три роки до набрання чинності цим Кодексом.
1. Суто буквальне тлумачення цього пункту дає підстави стверджувати, що правила Цивільного кодексу про набувальну давність поширюються на випадки, коли володіння майном почалося о 24 годині 31 грудня 2000 р. Але ж неможливо встановити початок володіння з такою точністю. Інший варіант — визнати, що правила ст. 344 ЦК застосовуються, якщо володіння почалося після 31 грудня 2000 року. Цей варіант неприйнятний з тієї причини, що він прямо суперечить змісту пункту, що коментується. Адже володіння має початись за три роки до набрання чинності Цивільним кодексом, а на цей день у наведеному варіанті володіння взагалі не було. Тому п. 8 Прикінцевих та перехідних положень слід тлумачити так, що за умови володіння на 24 годину 31 грудня 2000 р. (на день, що на три роки передує дню набрання чинності Цивільним кодексом) застосовуються правила ст. 344 ЦК, а до набувальної давності зараховується весь строк володіння після 31 грудня 2000 р. Попередній строк володіння до набувальної давності не зараховується.
9. До договорів, що були укладені до 1 січня 2004 року і продовжують діяти після набрання чинності Цивільним кодексом України, застосовуються правила цього Кодексу щодо підстав, порядку і наслідків зміни або розірвання договорів окремих видів незалежно від дати їх укладення.
1. До зобов’язань, що виникли на підставі договорів до 1 січня 2004 р., застосовуються правила п. 4 Прикінцевих та перехідних положень Цивільного кодексу. Підстави, порядок і наслідки зміни або розірвання після 1 січня 2004 р. договорів усіх видів, які були укладені до 1 січня 2004 р. і продовжують діяти після цієї дати, визначаються Цивільним кодексом 2003 р. Проте передбачені договорами умови, що стосуються підстав, порядку і наслідків зміни або розірвання договорів, застосовуються в силу ч. 3 ст. б ЦК, навіть якщо такі умови і суперечили Цивільному кодексу 2003 р.
10. Правила Цивільного кодексу України про відповідальність за порушення договору застосовуються в тих випадках, коли відповідні порушення були допущені після набрання чинності цим Кодексом, крім випадків, коли в договорах, укладених до 1 січня 2004 року, була встановлена інша відповідальність за такі порушення.
1. На позиції збереження чинності договорами, укладеними до 1 січня 2004 року, стоїть і п. 10 Прикінцевих та перехідних положень Цивільного кодексу. Якщо договором, укладеним до 1 січня 2004 р., правомірно встановлена інша відповідальність за порушення зобов’язання, ніж та, яка передбачена Цивільним кодексом, застосуванню підлягають відповідні умови договору, а не положення Цивільного кодексу.
Тут послідовно проводиться принцип диспозитивності. За порушення, за які відповідальність договором не передбачена та які здійснені починаючи з 1 січня 2004 р., застосовується відповідальність, передбачена Цивільним кодексом 2003 р. При цьому до змісту поняття відповідальності слід віднести стягнення збитків, сплату неустойки і міри, передбачені ст. 625 ЦК. Застосування умов договору, укладеного до 1 січня 2004 р., про відповідальність можливе, якщо ці умови на момент укладення договору не суперечили чинному на той час законодавству. За наявності такої суперечності такі умови є недійсними відповідно до частини першої ст. 48 ЦК 1963 р.
2. Спеціальне правило п. 10 Прикінцевих і перехідних положень Цивільного кодексу застосовується переважно перед загальними правилами п. 4 цих самих Положень.
11. Судові провадження у справах про припинення права власності на підставах, що не встановлені Цивільним кодексом України або іншим законом, підлягають припиненню.
Ухвалені, але не виконані судові рішення у таких справах примусовому виконанню не підлягають.
1. Законодавець не обмежений у праві встановлювати в законодавчому акті певної галузевої належності правові норми, що мають іншу галузеву належність. Інше встановлено лише ст. 1 Закону «Про систему оподаткування» [82] і ст. З КК [25], хоч судова практика все-таки схилилась до визнання чинності норм податкового права, що формулюються в законах, основний зміст яких складають норми іншої галузевої належності. Тому п. 11 Прикінцевих і перехідних положень Цивільного кодексу має тлумачитись так, що він установлює додаткову до встановлених Цивільним процесуальним кодексом підставу припинення провадження у цивільних справах і додаткову до Закону «Про виконавче провадження» [100] підставу припинення виконавчого провадження.
Інша справа, що і до набрання чинності Цивільним кодексом ст. 41 Конституції [1] і ст. 55 Закону «Про власність» не допускали позбавлення права власності за відсутності підстав, встановлених законом. У силу цього пункт, що коментується, фактично не має предмета правового регулювання, а тому і не застосовувався у зв’язку з набранням чинності Цивільним кодексом 2003 р.
ПЕРЕЛІК ЗАКОНОДАВЧИХ АКТІВ, ЩО КОМЕНТУЮТЬСЯ АБО ЗГАДУЮТЬСЯ У КОМЕНТАРІ ДО СТАТЕЙ 1-597 ЦИВІЛЬНОГО КОДЕКСУ УКРАЇНИ
В ПЕРЕЛІКУ ВИКОРИСТАНІ ТАКІ УМОВНІ СКОРОЧЕННЯ І ПОЗНАЧЕННЯ
ВВРУ — Відомості Верховної Ради України (до серпня 1991 р. — «Української РСР»).
ОВУ — Офіційний вісник України.
ВВР СРСР — Відомості Верховної Ради СРСР (з 1988 р. — Відомості 3 їзду народних депутатів СРСР та Верховної Ради СРСР).
ЗПУ — Зібрання постанов Уряду України.
ЗП СРСР — Зібрання постанов Уряду СРСР.
Бюл. НАМВУ — Бюлетень нормативних актів міністерств і відомств України.
Бюл. НАМВ СРСР — Бюлетень нормативних актів міністерств і відомств СРСР.
УК — Урядовий кур’єр
Зібрання законодавства України — К.: Видавничий Дім «Ін Юре», 2000.
1. Конституція України. Затв. Законом України від 28.06.1996. — ВВРУ. — 1996. — № 30. — Ст. 141. — Із змін, від 08.12.2004.
МІЖНАРОДНО-ПРАВОВІ АКТИ
2. Паризька конвенція про охорону промислової власності від 20 березня 1883 року. — Зібрання чинних міжнародних договорів України, 1990, № 1, ст. 320.
3. Бернська конвенція про охорону літературних і художніх творів від 09.09.1886 з наступ. змін. — Интеллектуальная собственность в Украине: правовые основы и практика. — Т. 1. - К.: Ін Юре, 1999. - С. 184.
4. Мадридська угода про міжнародну реєстрацію знаків від 14.04.1891. — Юридичний вісник України. — 2002. — № 43.
5. Уніфікований Закон про переказні векселі та прості векселі. Додаток І до Конвенції, якою запроваджено Уніфікований Закон про переказні векселі та прості векселі від 07.06.1930. — Вексель в Україні. Збірник систематизованого законодавства. Додаток до газети «Бізнес». — 2000, № 34, с. 6.
6. Загальна декларація прав людини від 10.12.1948. — Вісник Конституційного Суду України. - 2006. - № 3.
7. Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод від 04.11.1950. — ОВУ. — 1998. - № 13. - С. 270.
8. Перший протокол до Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод від 20.03.1952// ОВУ. - 1998. - № 13. - С. 285.
9. Всесвітня конвенція про авторське право 1952 р. — Интеллектуальная собственность в Украине: правовые основы и практика. Науч.-практ. издание в 4-х т. — Т. 1. — К.: ІнЮре, 1999. - С. 246.
10. Ніццька угода про Міжнародну класифікацію товарів і послуг для реєстрації знаків від 15.06.1957. — Бізнес-Бухгалтерія. Право. Податки. Консультації. Збірник систематизованого законодавства. — 2006. — № 3.
11. Конвенція, яка скасовує вимогу легалізації іноземних офіційних документів від 05.10.1961. - ОВУ. - 2003. - № 46. - Ст. 2419.
12. Міжнародна конвенція про охорону інтересів виконавців, виробників фонограм і організацій мовлення від 26.10.1961. — ОВУ. — 2001. — № 41. — Ст. 1834.
13. Міжнародний пакт про громадянські та політичні права від 16.12.1966. — Зібрання законодавства України. — Т. 1, 1(МД)2.
14. Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права від 16.12.1966. — Бюлетень Міністерства юстиції України. — 2002. — № 2.
15. Конвенція, що засновує Всесвітню організацію інтелектуальної власності 1967 р. — Интеллектуальная собственность в Украине: правовые основы и практика. Науч.-практ. издание в 4-х т. - Т. 1. - К.: ІнЮре, 1999. - С. 289.
16. Конвенція про охорону інтересів виробників фонограм від незаконного відтворення їхніх фонограм від 29.10.1971 року. — ОВУ. — 1999. — № 24. — Ст. 1092.
17. Конвенція Організації Об'єднаних Націй про договори міжнародної купівлі-продажу товарів (Віденська конвенція) від 11.04.1980// ОВУ. — 2006. — № 15. — Ст. 1171.
18. Протокол до Мадридської угоди про міжнародну реєстрацію знаків від 28.06.1989 р. — Юридичний вісник України. — 2002. — № 43.
19. Конвенція про правову допомогу та правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах від 22.01.1993// ОВУ. — 2005. — № 44. — Ст. 2824.
20. Європейська соціальна хартія (переглянута) від 03.05.1996 // ВВРУ. — 2007. — № 51.
21. Рамкова угода між Україною і Європейським банком реконструкції і розвитку стосовно діяльності Чорнобильського фонду «Укриття» в Україні від 20.11.1997. — ОВУ. — 2006. — № 21. - Ст. 1587.
22. Угода про заходи щодо попередження та припинення використання неправдивих товарних знаків та географічних зазначень від 04.06.1999. — Юридичний вісник України. — 2002. - № 46.
23. Угода про позику (Проект «Фонд соціальних інвестицій») між Україною та Міжнародним банком реконструкції та розвитку від 21.12.2001// ОВУ. — 2002. — № 6. — Ст. 230.
24. Угода про співробітництво про припинення правопорушень у сфері інтелектуальної власності. — Бюлетень законодавства і юридичної практики України. — 2003. — №3. - С. 157.
25. Договір Всесвітньої організації інтелектуальної власності про виконання і фонограми від 20.12.1996. - ОВУ. - 2001. - № 41. - Ст. 1836.
26. Договір про патентне право та Інструкція до Договору про патентне право від 01.06.2000. — ОВУ. - 2004. - № 12. - Ст. 793.
КОДЕКСИ УКРАЇНИ
27. Кримінально-процесуальний кодекс України від 28.12.1960. — Бюлетень законодавства і юридичної практики України. — 2001. — № 9. — С. 12. — Із змін, від 10.01.2002; 17.01.2002; 07.03.2002; 07.03.2002; 16.01.2003; 06.02.2003; 03.04.2003; 15.05.2003; 22.05.2003; 05.06.2003; 19.06.2003; 11.07.2003; 11.05.2004; 18.05.2004; 16.12.2004; 23.12.2004; 20.01.2005; 31.05.2005; 02.06.2005; 08.09.2005; 17.11.2005; 30.11.2005; 01.12.2005; 12.01.2006; 23.02.2006; 15.03.2006; 21.09.2006; 14.12.2006; 22.12.2006; 11.01.2007; 07.02.2007; 19.04.2007; 24.05.2007; 15.04.2008; 25.12.2008; 13.01.2009; 15.01.2009; 14.04.2009; 16.04.2009; 02.06.2009; 11.06.2009.
28. Кодекс законів про працю України від 10.12.1971. — Бюлетень законодавства і юридичної практики України. — 2004. — № 1. — Із змін, від 16.01.2003; 06.02.2003; 20.03.2003; 15.05.2003; 10.07.2003; 11.05.2004; 21.10.2004; 22.10.2004; 03.03.2005; 20.12.2005; 22.12.2006; 07.02.2007; 11.05.2007; 28.12.2007; 22.05.2008; 15.04.2008; 23.09.2008; 14.04.2009; 16.04.2009; 19.05.2009; 25.06.2009.
29. Житловий кодекс України від 30.06.1983. — Відомості Верховної Ради УРСР. — 1984. - № 1. - Ст. 2. - Із змін, від 02.03.2000; 15.05.2003; 05.06.2003; 29.06.2004; 20.01.2005; 31.05.2005; 01.12.2005; 12.01.2006; 25.12.2008; 19.03.2009; 19.05.2009; 11.06.2009.
30. Кодекс України про адміністративні правопорушення від 07.12.1984. — Відомості Верховної Ради УРСР. — 1984. — Додаток до № 51. — Ст. 1122. — Із змін, від 17.01.2002; 07.02.2002; 26.09.2002; 24.10.2002; 28.11.2002; 26.12.2002; 16.01.2003; 20.02.2003; 20.02.2003; 03.04.2003; 03.04.2003; 03.04.2003; 15.05.2003; 22.05.2003; 10.07.2003; 11.07.2003; 18.11.2003; 20.11.2003; 11.12.2003; 03.02.2004; 11.05.2004; 18.05.2004; 03.06.2004; 17.06.2004; 24.06.2004; 01.07.2004; 18.11.2004; 16.12.2004; 12.01.2005; 20.01.2005; 31.05.2005; 02.06.2005; 08.09.2005; 22.09.2005; 06.10.2005; 15.11.2005; 17.11.2005; 15.12.2005; 12.01.2006; 17.01.2006; 23.02.2006; 01.12.2006; 12.12.2006; 22.12.2006; 11.01.2007; 07.02.2007; 08.02.2007; 22.02.2007; 14.03.2007; 16.03.2007; 19.04.2007; 11.05.2007; 16.05.2007; 17.05.2007; 18.12.2008; 24.09.2008; 25.09.2008; 25.12.2008; 15.01.2009; 19.02.2009; 19.03.2009; 14.04.2009; 16.04.2009; 15.05.2009; 21.05.2009; 02.06.2009; 03.06.2009; 04.06.2009; 11.06.2009; 25.06.2009; 05.11.2009; 17.12.2009.
31. Господарський процесуальний кодекс України від 06.11.1991. — Бюлетень законодавства і юридичної практики України. — 2003. — № 4. — С. 216. — Із змін, від 15.05.2003; 22.05.2003; 18.11.2003; 24.06.2004; 03.03.2005; 23.06.2005; 08.09.2005; 22.09.2005; 15.03.2006; 01.12.2006; 15.12.2006; 11.05.2007; 17.09.2008; 05.03.2009; 17.11.2009.
32. Повітряний кодекс України від 04.05.1993. — Зібрання законодавства України. — Т. 6, 6(К)1. - Із змін, від 19.01.2006; 23.02.2006; 15.01.2009.
33. Кодекс України про надра від 27.07.1994. — ВВРУ. — 1994. — № 36. — Ст. 340. — Із змін, від 07.12.2000; 12.07.2001; 20.12.2001; 26.12.2002; 15.05.2003; 09.07.2003; 27.11.2003; 04.03.2004; 23.12.2004; 25.03.2005; 20.12.2005; 19.01.2006; 30.11.2006; 19.12.2006; 28.12.2007; 03.06.2008; 21.05.2009.
34. Кодекс торговельного мореплавства України від 23.05.1995. — ВВРУ. — 1995. — № 47. - Ст. 349. - Із змін, від 21.10.97; 15.05.2003; 03.04.2003; 19.01.2006; 27.04.2007; 15.01.2009; 16.04.2009.
35. Водний кодекс України від 06.06.1995. — ВВРУ. — 1995. — № 24. — Ст. 189. — Із змін від 21.09.2000; 07.12.2000; 20.12.2001; 26.12.2002; 15.05.2003; 27.11.2003; 23.12.2004; 25.03.2005; 19.01.2006; 09.02.2006; 30.11.2006; 27.04.2007; 28.12.2007; 03.06.2008.
36. Кримінальний кодекс України від 05.04.2001. — ОВУ. — 2001. — № 21. — Ст. 920. — Із змін, від 17.01.2002; 07.03.2002; 16.01.2003; 06.02.2003; 03.04.2003; 15.05.2003; 22.05.2003; 05.06.2003; 11.07.2003; 18.03.2004; 18.05.2004; 16.12.2004; 21.12.2004; 23.12.2004; 11.01.2005; 12.01.2005; 03.03.2005; 31.05.2005; 06.07.2005; 22.09.2005; 18.10.2005; 17.11.2005; 01.12.2005; 12.01.2006; 09.02.2006; 23.02.2006; 21.09.2006; 22.12.2006; 11.01.2007; 22.02.2007; 05.04.2007; 24.05.2007; 31.05.2007; 15.04.2008; 24.09.2008; 25.09.2008; 01.10.2008; 25.12.2008; 15.01.2009; 19.02.2009; 17.03.2009; 19.03.2009; 14.04.2009; 02.06.2009; 04.06.2009; 05.06.2009; 11.06.2009; 21.08.2009; 05.11.2009.
37. Бюджетний кодекс України від 21.06.2001. — ОВУ. — 2001. — № 29. — Ст. 1110. — Із змін, від 06.03.2003; 10.07.2003; 15.10.2003 27.11.2003; 04.03.2004; 17.06.2004; 04.12.2004; 16.12.2004; 23.12.2004; 13.01.2005; 25.03.2005; 15.12.2005; 20.12.2005; 19.12.2006; 28.12.2007; 22.05.2008; 03.06.2008; 24.09.2008; 31.10.2008; 25.12.2008; 05.03.2009.
38. Земельний Кодекс України від 25.10.2001. — ОВУ. — 2001. — № 46. — Ст. 2038. — Із змін, від 20.12.2001; 03.04.2003; 15.05.2003; 05.06.2003; 10.07.2003; 11.07.2003; 11.09.2003; 27.11.2003; 18.03.2004; 20.04.2004; 12.05.2004; 06.10.2004; 14.12.2004; 20.12.2005; 09.02.2006; 19.12.2006; 27.04.2007; 28.12. 2007; 22.05.2008; 03.06.2008; 16.09.2008; 25.12.2008; 15.01.2009; 05.03.2009; 04.06.2009; 05.06.2009; 25.06.2009; 05.11.2009; 17.11.2009.
39. Сімейний кодекс України від 10.01.2002. — ОВУ. — 2002. — № 7. — Ст. 273. — Із змін, від 26.12.2002; 02.06.2005; 23.06.2005; 08.09.2005; 22.09.2005; 16.11.2005; 20.12.2005; 23.02.2006; 15.03.2006; 22.12.2006; 10.04.2008; 16.04.2009; 21.05.2009; 04.06.2009.
40. Митний кодекс України від 11.07.2002. — ОВУ. — 2002. — № 31. — Ст. 1444. — Із змін, від 28.11.2002; 24.12.2002; 27.11.200317.02.2004; 01.07.2004; 23.12.2004; 25.03.2005; 31.05.2005; 30.11.2005; 20.12.2005; 22.12.2005; 07.02.2006; 16.11.2006; 19.12.2006; 28.12.2007; 19.05.2009; 04.06.2009.
41. Цивільний кодекс України від 16.01.2003. — ОВУ. — 2003. — № 11. — Ст. 461. — Із змін, від 19.06.2003; 18.11.2003; 12.05.2004; 02.11.2004; 03.11.2004; 03.03.2005; 02.06.2005; 16.06.2005; 23.06.2005; 06.09.2005; 01.12.2005; 15.12.2005; 22.12.2005; 17.01.2006; 22.02.2006; 23.02.2006; 21.09.2006; 20.12.2006; 22.12.2006; 31.05.2007; 16.09.2008; 17.09.2008; 12.12.2008; 17.12.2008; 18.12.2008; 25.12.2008; 03.03.2009; 14.042009; 21.05.2009; 25.06.2009; 24.05.2009; 05.11.2009; 17.11.2009.
42. Господарський кодекс України від 16.01.2003. — ОВУ. — 2003. — № 11. — Ст. 462. — Із змін, від 04.02.2005; 03.03.2005; 25.03.2005; 16.06.2005; 23.06.2005; 06.07.2005; 01.12.2005; 15.12.2005; 23.02.2006; 15.03.2006; 14.09.2006; 01.12.2006; 15.12.2006; 09.01.2007; 17.09.2008; 18.09.2008; 31.10.2008; 25.12.2008; 05.03.2009; 11.06.2009; 24.07.2009.
43. Кримінально-виконавчий кодекс України від 11.07.2003. — ОВУ. — 2003. — № 33. — Ст. 1767. - Із змін, від 01.12.2005; 20.12.2005; 16.03.2006; 19.12.2006; 07.02.2007; 11.05.2007; 28.12.2007; 14.04.2009; 16.04.2009.
44. Цивільний процесуальний кодекс України від 18.03.2004. — ОВУ. — 2004. — № 16. — Ст. 1088. - Із змін, від 23.06.2005; 06.07.2005; 08.09.2005; 15.03.2006; 16.03.2006; 01.12.2006; 15.12.2006; 09.01.2007; 19.04.2007; 21.05.2009; 25.06.2009; 17.11.2009.
45. Кодекс адміністративного судочинства України від 06.07.2005. — ОВУ. — 2005. — № 32. - Ст. 1918. - Із змін, від 08.09.2005; 06.10.2005; 17.11.2005; 15.03.2006; 20.09.2006; 01.12.2006; 25.12.2008; 05.06.2009; 23.06.2009; 21.08.2009; 04.11.2009; 17.11.2009.
46. Лісовий кодекс України в ред. від 08.02.2006. — ОВУ. — 2006. — № 11. — Ст. 691.
ЗАКОНИ УКРАЇНИ
47. Про міліцію. Закон України від 20.12.1990. — Бюлетень законодавства і юридичної практики. — 2001. — № 8. — С. 235. — Із змін, від 21.06.2002; 10.01.2002; 07.02.2002; 15.05.2003; 18.09.2003; 04.03.2004; 03.06.2004; 01.07.2004; 12.01.2005; 03.03.2005; 15.03.2006; 03.11.2006; 07.02.2007; 11.05.2007; 28.12.2007; 03.06.2008; 18.09.2008; 24.09.2008; 18.03.2009; 19.03.2009; 14.04.2009.
48. Про зовнішньоекономічну діяльність. Закон України від 16.04.1991. — Зовнішньоекономічна діяльність. Збірник систематизованого законодавства. Додаток до газети «Бізнес». — 2002, № 43/1-2, с. 8. - Із змін, від 25.12.2002; 15.05.2003; 22.05.2003; 20.11.2003; 04.11.2004; 23.06.2005; 15.11.2005; 22.09.2006; 16.11.2006; 10.04.2008; 04.02.2009.
49. Про свободу совісті та релігійні організації. Закон України від 23.04.1991. — Зібрання законодавства України. — Т. 2, 2(3)4. — Із змін, від 16.01.2003; 15.01.2009.
50. Про охорону навколишнього природного середовища. Закон України від 25.06.1991. — Бюлетень законодавства і юридичної практики. — 2001. — № 4. — С. 7 — Із змін, від 21.06.2001; 07.02.2002; 24.10.2002; 28.11.2002; 26.12.2002; 15.05.2003; 22.05.2003; 11.07.2003; 27.11.2003; 24.06.2004; 23.12.2004; 25.03.2005; 02.06.2005; 20.12.2005; 09.02.2006; 19.12.2006; 27.04.2007; 16.05.2007; 28.12.2007; 22.05.2008; 03.06.2008; 17.09.2008; 15.01.2009; 19.03.2009.
51. Про всеукраїнський та місцеві референдуми. Закон України від 03.07.1991. — Зібрання законодавства України. — Т. 2, 2(3)19. — Із змін, від 11.07.2001.
52. Про правонаступництво України. Закон України від 12.09.1991. — Зібрання законодавства України. — Т. 2, 2(3)27.
53. Про господарські товариства. Закон України від 19.09.1991. — Свое дело. Сборник систематизированного законодательства. Приложение к газете «Бизнес». — 2002, № 11/1, с. 33. - Із змін, від 07.03.2002; 15.05.2003; 20.11.2003; 11.12.2003; 19.02.2004; 03.03.2005; 06.09.2005; 17.11.2005; 27.04.2007; 31.10.2008; 15.12.2009.
54. Про прокуратуру. Закон України від 05.11.1991. — Бюлетень законодавства і юридичної практики України. — 2001. — № 8. — С. 181. — Із змін, від 10.01.2002; 17.01.2002; 15.05.2003; 11.07.2003; 21.10.2004; 17.12.2004; 20.01.2005; 17.11.2005; 11.01.2006; 19.12.2006; 11.05.2007; 28.12.2007; 04.09.2008.
55. Про дію міжнародних договорів на території України. Закон України від 10.12.1991. — Зібрання законодавства України. — Т. 3, 3(3)9.
56. Про товарну біржу. Закон України від 10.12.1991. — Зібрання законодавства України. - Т. 3, 3(3)10. - Із змін, від 10.01.2002; 07.02.2002; 15.05.2003.
57. Про колективне сільськогосподарське підприємство. Закон'України від 14.02.1992. — Зібрання законодавства України. — Т. 3, 3(3)22. — Із змін, від 17.05.2001; 10.01.2002; 20.02.2003; 15.05.2003; 03.03.2005.
58. Основи законодавства України про культуру. Закон України від 14.02.1992. — Зібрання законодавства України. — Т. 3, 3(3)23. — Із змін, від 07.12.2000; 04.10.2001; 20.12.2001; 26.12.2002; 27.11.2003; 17.06.2004; 23.12.2004; 25.03.2005; 20.12.2005; 19.12.2006; 28.12.2007.
59. Про оперативно-розшукову діяльність. Закон України від 18.02.1992. — Бюлетень законодавства і юридичної практики України. — 2001. — № 8. — С. 262. — Із змін, від 07.03.2002; 03.04.2003; 15.05.2003; 19.06.2003; 11.07.2003; 02.01.2005; 31.05.2005; 15.12.2005; 14.04.2009.
60. Про Службу безпеки України. Закон України від 25.03.1992. — Бюллетень законодавства і юридичної практики України. — 2001. — № 8. — С. 219. — Із змін, від 10.01.2002; 07.03.2002; 06.02.2003; 03.04.2003; 15.05.2003; 19.06.2003; 11.05.2004; 23.02.2006; 03.11.2006; 19.12.2006; 11.05.2007.
61. Про споживчу кооперацію. Закон України від 10.04.1992. — Зібрання законодавства України. — Т. 4, 4(3)2. — Із змін, від 06.04.2000; 26.04.2001; 10.01.2002; 07.02.2002; 15.05.2003; 20.11.2003; 03.03.2005.
62. Про об’єднання громадян. Закон України від 16.06.1992. — Зібрання законодавства України. — Т. 4, 4(3)10. — Із змін, від 21.12.2000; 11.07.2001; 03.04.2003; 15.05.2003; 04.02.2005; 08.09.2005; 09.02.2006; 15.04.2008; 19.03.2009.
63. Про приватизацію державного житлового фонду. Закон України від 19.06.1992. — Зібрання законодавства України. — Т. 4, 4(3)11. — Із змін, від 15.05.2003; 03.03.2005; 19.01.2006; 04.09.2008.
64. Про заставу. Закон України від 02.10.1992. — Зібрання законодавства України. — Т. 5, 5(3)1. - Із змін, від 19.10.2000; 21.12.2000; 15.05.2003; 05.06.2003; 18.11.2003; 23.06.2005; 06.09.2005; 27.04.2007.
65. Про інформацію. Закон України від 02.10.1992. — Зібрання законодавства України. — Т. 5, 5(3)2. - Із змін, від 07.02.2002; 03.04.2003; 18.11.2003; 11.05.2004; 23.06.2005.
66. Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні. Закон України від 16.11.1992. — Зібрання законодавства України. — Т. 5, 5(3)7. — Із змін, від 15.05.2003; 10.07.2003; 18.11.2003; 03.02.2004; 11.05.2004.
67. Про порядок застосування Закону України «Про тимчасове зупинення повноважень Верховної Ради України, передбачених пунктом 13 статті 97 Конституції України, і повноважень Президента України, передбачених пунктом 7-4 статті 114-5 Конституції України». Закон України від 21.11.1992. — Зібрання законодавства України. — Т. 5, 5(3)12.
68. Про тимчасове делегування Кабінету Міністрів України повноважень видавати декрети в сфері законодавчого регулювання. Закон України в ред. від 19.12.1992. — Зібрання законодавства України. — Т. 5, 5(3)9.
69. Основи законодавства України про охорону здоров’я. Закон України від 19.11.1992. — Зібрання законодавства України. — Т. 5, 5(3)10. — Із змін, від 26.12.2002; 27.11.2003; 17.06.2004; 23.12.2004; 01.03.2005; 25.03.2005; 02.06.2005; 20.12.2005; 19.01.2006; 09.02.2006; 19.12.2006; 08.02.2007; 27.04.2007; 17.05.2007; 28.12.2007; 12.02.2008.
70. Про адвокатуру. Закон України від 19.12.1992. — Зібрання законодавства України. Т. 5, 5(3)15. - Із змін, від 10.01.2002; 07.02.2002; 11.07.2003; 17.11.2005; 16.11.2006; 01.10.2008.
71. Про науково-технічну інформацію. Закон України від 25.06.1993. — Зібрання законодавства України. — Т. 6, 6(3)9. — Із змін, від 15.05.2003; 20.11.2003.
72. Про організаційно-правові основи боротьби з організованою злочинністю. Закон України від 30.06.1993. — Зібрання законодавства України. — Т. 6, 6(3)10. — Із змін, від 10.01.2002; 07.03.2002; 03.04.2003; 15.05.2003; 09.02.2006; 14.04.2009; 23.10.2009.
73. Про попереднє ув’язнення. Закон України від 30.06.1993. — Зібрання законодавства України. - Т. 6, 6(3)11. - Із змін, від 07.03.2002; 06.02.2003; 15.05.2003; 11.07.2003; 12.01.2005; 18.02.2005; 20.01.2005; 01.12.2005; 20.12.2005; 19.12.2006; 28.12.2007; 22.05.2008; 14.04.2009.
74. Про дорожній рух. Закон України від 30.06.1993. — Зібрання законодавства України. — Т. 6, 6(3)13. - Із змін, від 07.02.2002; 15.05.2003; 10.07.2003; 19.02.2004; 19.01.2006; 24.09.2008.
75. Про нотаріат. Закон України від 02.09.1993. — Зібрання законодавства України. — Т. 7, 7(3)2. - Із змін, від 10.01.2002; 15.05.2003; 18.11.2003; 06.09.2005; 15.12.2005; 15.03.2006; 01.10.2008; 03.03.2009; 14.04.2009; 16.04.2009.
76. Про Антимонопольний комітет України. Закон України від 26.11.1993. — ВВРУ. — 2003. - № 50. - Ст. 472. - Із змін, від 13.07.2000; 20.12.2001; 10.01.2002; 26.12.2002; 15.05.2003; 20.11.2003; 27.11.2003; 23.12.2004; 25.03.2005; 15.12.2005; 01.12.2006; 19.12.2006; 24.2007; 28.12.2007.
77. Про охорону прав на промислові зразки. Закон України від 15.12.1993. — Зібрання законодавства України. — Т. 8, 8(3)2. — Із змін, від 10.01.2002; 04.07.2002; 15.05.2003; 22.05.2003.
78. Про охорону прав на знаки для товарів і послуг. Закон України від 15.12.1993. — Зібрання законодавства України. — Т. 8, 8(3)3. — Із змін, від 10.01.2002; 04.07.2002; 15.05.2003; 22.05.2003; 10.04.2008.
79. Про державну службу. Закон України від 16.12.1993. — Зібрання законодавства України. - Т. 8, 8(3)7. - Із змін, від 07.06.2001; 16.01.2003; 15.05.2003; 21.10.2004; 20.01.2005; 31.05.2005; 17.11.2005; 20.12.2005; 12.12.2006; 19.12.2006; 18.06.2007; 09.07.2007; 28.12.2007.
80. Про органи реєстрації актів громадянського стану. Закон України від 24.12.1993. — Зібрання законодавства України. — Т. 8, 8(3)15. — Із змін, від 07.02.2002.
81. Про державну податкову службу в Україні. Закон України в ред. від 24.12.1993. — Податкове адміністрування. Зібрання систематизованого законодавства. Додаток до газети «Бізнес». - 2002, № 16/1, с. 14. - Із змін, від 20.02.2003; 15.05.2003; 05.06.2003; 12.01.2005; 25.03.2005; 11.05.2007; 25.12.2008; 14.04.2009; 15.05.2009.
82. Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства. Закон України від 04.02.1994. — Зібрання законодавства України. — Т. 8, 8(3)22. — Із змін, від 26.09.2002; 06.02.2003; 03.04.2003; 18.11.2003; 06.07.2005; 11.05.2007; 16.04.2009.
83. Про міжнародний комерційний арбітраж. Закон України від 24.02.1994. — Зібрання законодавства України. — Т. 8, 8(3)24. — Із змін, від 15.05.2003.
84. Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення. Закон України від 24.02.1994. — Зібрання законодавства України. — Т. 8, 8(3)25. — Із змін, від 15.11.2001; 07.02.2002; 22.05.03; 03.06.2004; 02.11.2004; 15.11.2005; 19.01.2006; 09.02.2006; 16.05.2007; 28.12.2007.
85. Про порядок здійснення розрахунків в іноземній валюті. Закон України від 23.09.1994. — ВВРУ. - 1994. - № 40. - Ст. 364. - Із змін, від 07.05.96; 10.09.99; 16.03.2000; 15.05.2003; 05.02.2004; 31.05.2007; 23.06.2009.
86. Про транспорт. Закон України від 10.11.1994. — ВВРУ. — 1994. — № 51. — Ст. 446. — Із змін, від 18.11.97; 19.11.97; 17.03.99; 21.12.2000; 03.03.2005; 09.02.2006; 19.02.2006; 27.04.2007; 15.01.2009.
87. Про інформаційні агентства. Закон України від 28.02.1995. — ВВРУ. — 1995. — № 13. — Ст. 83. — Із змін, від 15.05.2003; 11.12.2003.
88. Про пестициди і агрохімікати. Закон України від 02.03.1995. — ВВРУ. — 1995. — № 14. - Ст. 91. - Із змін, від 18.03.2004; 15.11.2005; 17.09.2006; 14.11.2006.
89. Про оренду державного та комунального майна. Закон України в ред. від 14.03.1995. — Зібрання законодавства України. — Т. 4, 4(3)3. — Із змін, від 13.09.2001; 07.02.2002; 29.06.2004; 23.12.2004; 25.03.2005; 29.11.2005; 27.04.2007; 23.09.2008; 15.01.2009; 04.02.2009; 19.02.2009; 25.06.2009; 15.12.2009.
90. Про донорство крові та її компонентів. Закон України від 23.06.1995. — ВВРУ. — 1995. - № 23. - Ст. 183. - Із змін, від 14.01.99; 07.12.2000; 11.07.2001; 20.12.2001; 26.12.2002; 16.11.2004; 17.11.2005; 09.02.2006.
91. Про боротьбу з корупцією. Закон України від 05.10.1995. — Бюлетень законодавства і юридичної практики України. — 2001. — № 8. — С. 299. — Із змін, від 11.07.2002; 12.09.2002; 15.05.2003; 03.03.2006; 23.02.2006; 01.12.2006.
92. Про акцизний збір на алкогольні напої та тютюнові вироби. Закон України від 15.09.1995. — Торговельна діяльність. Частина 2. Збірник систематизованого законодавства. Додаток до газети «Бізнес». - 2003, Вип. 2, с. 78. - Із змін, від 22.05.2003; 25.03.2005; 28.12.2007; 03.06.2008.
93. Про промислово-фінансові групи. Закон України від 21.11.1995. — ВВРУ. — 1996. — № 23. — Ст. 88. — Із змін, від 15.05.2003; 20.11.2003.
94. Про державне регулювання виробництва і обігу спирту етилового, коньячного і плодового, алкогольних напоїв та тютюнових виробів. Закон України від 19.12.1995. — ВВРУ. — 1995. — № 46. - Ст. 345. - Із змін, від 11.07.96; 12.09.96; 11.09.97; 23.12.97; 12.02.98; 05.03.98; 30.12.98; 20.04.2000; 11.01.2001; 07.02.2002; 24.10.2002; 22.05.2003; 25.03.2005; 22.09.2005; 29.11.2005; 09.02.2006; 23.02.2006; 17.11.2006; 28.12.2007; 03.06.2008; 25.12.2008; 21.05.2009; 11.06.2009.
95. Про державне замовлення для задоволення пріоритетних державних потреб. Закон України від 22.12.1995. — ВВРУ. — 1995. — М® 46. — Ст. 9. — Із змін, від 21.12.99; від 15.05.2003; 15.12.2005.
96. Про режим іноземного інвестування. Закон України від 19.03.1996. — ВВРУ. — 1996. — № 19. — Ст. 80. — Із змін, від 16.07.99; 08.06.2000; 15.05.2003; 23.06.2009.
97. Про патентування деяких видів підприємницької діяльності. Закон України від 23.03.1996. — ВВРУ. - 1996. - № 20. - Ст. 82. - Із змін, від 12.07.1996; 26.06.1997; 18.07.1997; 10.02.1998; 17.12.1998; 15.07.1999; 19.10.1999; 13.01.2000; 22.02.2000; 17.05.2001; 13.12.2001; 26.12.2002; 22.05.2003; 27.11.2003; 23.12.2004; 25.03.2005; 20.12.2005; 23.02.2006; 09.06.2009.
98. Про освіту. Закон України в ред. від 23.03.1996. — Зібрання законодавства України. - Т. 2, 2(3)7. - Із змін, від 11.07.2001; 13.12.2001; 20.12.2001; 26.12.2002; 27.11.2003; 11.12.2003; 17.06.2004; 23.12.2004; 25.03.2005; 01.12.2005; 20.12.2005; 22.02.2006; 01.12.2006; 19.12.2006; 28.12.2007; 20.05.2008.
99. Про лікарські засоби. Закон України від 04.04.1996. — ВВРУ. — 1996. — № 22. — Ст. 86. - Із змін, від 14.02.1997; 30.06.1999; 19.01.2006; 16.11.2006; 17.05.2007; 20.05.2009.
100. Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію). Закон України в ред. від 15.05.1996. — Зібрання законодавства України. — Т. 3, 3(3)28. — Із змін, від 10.01.2002; 20.11.2003; 24.06.2004; 06.09.2005; 15.12.2005; 27.04.2007.
101. Про захист від недобросовісної конкуренції. Закон України від 07.06.1996. — ВВРУ. — 1996. - № 36. - Ст. 164. - Із змін, від 18.11.97; 30.06.99; 15.11.2001; 15.05.2003; 18.12.2008.
102. Про залізничний транспорт. Закон України від 04.07.1996. — ВВРУ. — 1996. — № 40. - Ст. 183. - Із змін, від 10.01.2002; 22.05.2003; 20.11.2003; 11.12.2003; 23.06.2005; 19.01.2006; 15.01.2009.
103. Про плату за землю. Закон України в ред. від 19.09.1996. — Зібрання законодавства України. - Т. 4, 4(3)16. - Із змін, від 07.02.2002; 04.07.2002; 26.12.2002; 19.06.2003; 27.11.2003; 11.12.2003; 15.06.2004; 29.06.2004; 14.12.2004; 23.12.2004; 25.03.2005; 31.05.2005; 06.10.2005; 20.12.2005; 30.11.2006; 19.12.2006; 28.12.2007; 03.06.2008; 26.12.2008; 05.03.2009; 19.05.2009.
104. Про Конституційний Суд України. Закон України від 16.10.1996. — ВВРУ. — 1996. — № 49. - Ст. 272. - Із змін, від 03.08.2006; 04.08.2006.
105. Про державне регулювання ринку цінних паперів в Україні. Закон України від 30.10.1996. - ВВРУ. - 1996. - № 51. - Ст. 292. - Із змін, від 18.11.1997; 14.97.1999; 15.03.2001; 10.01.2002; 07.02.2002; 20.11.2003; 06.09.2005; 15.12.2005; 22.12.2005; 23.02.2006; 15.03.2006; 17.09.2008; 25.12.2008; 17.11.2009.
106. Про державні гарантії відновлення заощаджень громадян України. Закон України від 21.11.1996. - ВВРУ. - 1997. - № 8. - Ст. 60. - Із змін, від 17.01.1997; 24.03.1998;
28.12.2007.
107. Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов’язань. Закон України від 22.11.1996. - ВВРУ. - 1997. - № 5. - Ст. 28. - Із змін, від 10.01.2002.
108. Про державний матеріальний резерв. Закон України від 24.01.1997. — ОВУ. — 1997. — № 8 (т. 1). - С. 89. - Із змін, від 16.07.99; 11.05.2000; 15.05.2003; 22.05.2003; 12.05.2004; 01.12.2006; 19.12.2006.
109. Про систему оподаткування. Закон України в ред. від 18.02.1997. — Податкове адміністрування. Збірник систематизованого законодавства. Додаток до газети «Бізнес». — 2002, №16/1, с. 8. - Із змін, від 24.12.2002; 16.01.2003; 22.05.2003; 05.06.2003; 10.07.2003; 18.11.2003; 18.11.2004; 25.03.2005; 05.04.2005; 06.10. 2005; 22.02.2006; 17.11.2009.
110. Про приватизацію державного майна. Закон України в ред. від 19.02.1997. — Бюлетень законодавства і юридичної практики. — 2002. — № 5. — С. 351. — Із змін, від 26.12.2002 06.03.2003; 03.04.2003; 15.05.2003; 10.07.2003; 27.11.2003; 20.11.2003; 03.02.2004; 24.06.2004; 23.12.2004; 03.03.2005; 25.03.2005; 02.06.2005; 06.09.2005; 15.12.2005; 20.12.2005; 19.01.2006; 15.12.206; 11.01.2007; 27.04.2007; 28.12.2007; 03.06.2008; 26.12.2008; 19.03.2009; 14.04.2009; 20.05.2009.
111. Про податок на додану вартість. Закон України від 03.04.1997. — Все про ПДВ. Збірник систематизованого законодавства. Додаток до газети «Бізнес». — 2002, № 24/1-2, с. 11 — Із змін, від 04.07.2002; 24.12.2002; 26.12.2002; 16.01.2003; 22.05.2003; 09.07.2003; 02.10.2003; 23.10.2003; 20.11.2003; 27.11.2003; 28.11.2003; 04.03.2004; 11.05.2004; 15.06.2004; 17.06.2004; 24.06.2004; 29.06.2004; 01.07.2004; 18.11.2004; 16.12.2004; 23.12.2004; 15.03.2005; 25.03.2005; 03.06.2005; 23.06.2005; 07.07.2005; 06.10.2005; 18.10.2005; 12.01.2006; 19.01.2006; 19.10.2006; 30.11.2006; 14.12.2006; 19.12.2006; 22.12.2006; 16.03.2007; 13.04.2007; 31.05.2007; 28.12.2007; 03.06.2008; 18.09.2008; 31.10.2008; 18.12.2008; 04.02.2009; 04.04.2009; 19.05.2009; 21.05. 2009; 04.06.2009; 05.06.2009; 23.06.2009; 24.07.2009; 22.12.2009.
112. Про місцеве самоврядування в Україні. Закон України від 21.05.1997. — Бюлетень законодавства! юридичної практики України. — 2002. — № 10. — С. 17. — Із змін, від 06.03.2003; 03.04.2003; 22.05.2003; 19.06.2003; 11.09.2003; 11.12.2003; 03.02.2004; 04.03.2004; 06.10.2004; 21.04.2005; 06.09.2005; 06.10.2005; 01.12.2005; 22.12.2005; 19.12.2006; 07.02.2007; 22.02.2007; 15.03.2007; 22.03.2007; 27.04.2007; 16.05.2007; 28.12.2007; 16.09.2008; 18.09.2008; 25.12.2008; 19.03.2009; 14.04.2009; 16.04.2009.
113. Про оподаткування прибутку підприємств. Закон України в ред. від 22.05.1997. — Оподаткування прибутку підприємств. Збірник систематизованого законодавства. Додаток до газети «Бізнес». — 2002, Вип. 1, с. 9. — Із змін, від 24.12.2002; 26.12.2002; 16.01.2003; 15.05.2003; 22.05.2003; 05.06.2003; 19.06.2003; 10.07.2003; 15.10.2003; 20.11.2003; 27.11.2003; 18.03.2004; 11.05.2004; 17.06.2004; 24.06.2004; 01.07.2004; 14.12.2004; 15.12.2004; 23.12.2004; 20.01.2005; 25.03.2005; 03.06.2005; 07.07.2005; 06.10.2005; 20.12.2005; 02.01.2006; 12.01.2006; 30.11.2006; 19.12.2006; 16.03.2007; 27.04.2007; 28.12.2007; 03.06.2008; 18.09.2008; 31.10.2008; 18.12.2008; 15.01.2009; 03.02.2009; 14.04.2009; 16.04.2009; 19.05.2009; 21.05.2009; 05.06.2009; 23.06.2009; 24.07.2009; 21.08.2009.
114. Про видавничу справу. Закон України від 05.06.1997. — ОВУ. — 1997. — число 28. — С. 3. - Із змін, від 07.02.2002; 15.05.2003; 18.11.2003; 03.02.2004; 23.06.2005; 08.09.2005; 19.09.2008.
115. Про сільськогосподарську кооперацію. Закон України від 17.07.1997. — ВВРУ. — 1997. - № 39. - Ст. 261. - Із змін, від 02.11.2000; 10.01.2002; 07.02.2002; 15.05.2003; 11.12.2003; 29.06.2004.
116. Про благодійництво та благодійні організації. Закон України від 16.09.1997. — ОВУ. — 1997. - № 42. - С. 1. - Із змін, від 07.03.2002.
117. Про державну підтримку засобів масової інформації та соціальний захист журналістів. Закон України від 23.09.1997. — ОВУ. — 1997. — число 45. — С. 8. — Із змін, від 13.09.2001; 07.02.2002; 24.10.2002; 03.04.2003; 25.03.2005; 17.11.2005; 03.05.2007.
118. Про професійних творчих працівників та творчі спілки. Закон України від 07.10.1997. — ОВУ. - 1997. - число 45. - С. 15. - Із змін, від 02.03.2000; 21.06.2001; 03.02.2004.
119. Про охорону прав на топографії інтегральних мікросхем. Закон України від 05.11.1997. — ОВУ. - 1997. - № 48. - С. 2. - Із змін, від 21.12.2000; 10.01.2002; 04.07.2002; 22.05.2003.
120. Про державне регулювання видобутку, виробництва і використання дорогоцінних металів і дорогоцінного каміння та контроль за операціями з ними. Закон України від 18.11.1997. — ОВУ. - 1997. - № 50. - С. 2. - Із змін, від 08.06.2000; 21.09.2000; 05.06.2003; 03.02.2004; 19.01.2006; 27.04.2007.
121. Про торгово-промислові палати в Україні. Закон України від 02.12.1997. — ОВУ. — 1997. — Число 52. — С. 13. — Із змін, від 10.01.2002.
122. Про Національну депозитарну систему та особливості електронного обігу цінних паперів в Україні. Закон України від 10.12.1997. — ОВУ. — 1997. — № 52. — С. 23. — Із змін, від 22.05.2003; 19.06.2003; 22.06.2004; 06.09.2005; 09.02.2006; 27.04.2007; 17.09.2008.
123. Про запобігання захворюванню на синдром набутого імунодефіциту (СНІД) та соціальний захист населення. Закон України в ред. від 03.03.1998. — ОВУ. — 1998. — № 12. — Ст. 432. — Із змін, від 15.11.2001; 14.04.2009.
124. Про передачу об’єктів права державної та комунальної власності. Закон України від 03.03.1998. - ОВУ. - 1998. - № 13. - Ст. 479. - Із. змін, від 15.12.99; 21.12.2000; 07.02.2002; 18.09.2003; 03.02.2004; 03.03.2005; 31.05.2005; 03.11.2005; 24.09.2008.
125. Про відходи. Закон України від 05.03.1998. — ОВУ. — 1998. — № 13. — Ст. 483. — Із змін, від 07.03.2002; 23.12.2004.
126. Конституція Автономної Республіки Крим. Затв. Законом України від 23.12.1998. — ОВУ. - 1999. - № 1. - Ст. 4.
127. Про державне оборонне замовлення. Закон України від 03.03.1999. — ОВУ. — 1999. — № із. - Ст. 506. - Із змін, від 03.04.2003; 15.05.2003; 16.12.2004; 13.01.2005; 01.12.2006.
128. Про місцеві державні адміністрації. Закон України від 09.04.1999. — ОВУ. — 1999. — № 18. - Ст. 774. - Із змін, від 17.05.2001; 29.05.2001; 04.12.2001; 06.03.2003; 10.07.2003; 02.10.2003; 11.12.2003; 03.02.2004; 04.03.2004; 01.12.2005; 19.12.2006; 21.12.2006; 22.02.2007; 28.12.2007; 15.01.2009; 17.11.2009.
129. Про виконавче провадження. Закон України від 21.04.1999. — ОВУ'. — 1999. — № 19. — Ст. 813. - Із змін, від 30.06.99; 18.01.2001; 11.07.2001; 13.12.2001; 07.02.2002; 28.11.2002; 20.02.2003; 10.07.2003; 18.11.2003; 27.11.2003; 03.02.2004; 11.05.2004; 24.06.2004; 21.10.2004; 23.12.2004; 25.03.2005; 02.06.2005; 23.06.2005; 06.09.2005; 08.09.2005; 22.09.2005; 17.11.2005; 15.12.2005; 15.03.2006; 22.12.2006; 20.02.2007; 18.09.2008; 05.03.2009; 16.04.2009; 05.11.2009.
130. Про металобрухт. Закон України від 05.05.99// ОВУ. — 1999. — № 21. — Ст. 937. — Із змін, від 16.11.2000; 25.12.2002; 04.11.2004; 19.11.2006; 13.12.2006; 24.05.2007.
131. Про відповідальність суб’єктів підприємницької діяльності за несвоєчасне внесення плати за спожиті комунальні послуги та утримання прибудинкових територій. Закон України від 20.05.1999. - ОВУ. - 1999. - № 24. - Ст. 1086.
132. Про Національний банк України. Закон України від 20.05.1999. — ОВУ. — 1999. — № 24. - Ст. 1087. - Із змін, від 17.02.2000; 20.04.2000; 13.07.2000; 07.12.2000; 20.09.2001; 10.01.2002; 03.02.2004; 01.12.2005; 31.10.2008; 25.12.2008; 26.12.2008; 17.03.2009; 23.06.2009; 21.08.2009.
133. Про охорону прав на зазначення походження товарів. Закон України від 16.06.1999. — ОВУ. - 1999. - № 28. - Ст. 1371. - Із змін, від 21.12.2000; 10.01.2002; 22.05.2003; 02.11.2006; 10.04.2008.
134. Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом. Закон України від 30.06.1999. — Бюлетень законодавства і юридичної практики. — 2002. — № 4. — С. 5. — Із змін, від 06.03.2003; 03.04.2003; 15.05.2003; 10.07.2003 ; 20.11.2003; 17.02.2004; 12.05.2004; 18.01.2005; 03.03.2005; 31.05.2005; 23.06.2005; 06.09.2005; 17.11.2005; 15.12.2005; 22.12.2005; 12.12.2006; 19.12.2006; 11.01.2007; 28.12.2007; 03.06.2008; 17.12.2008; 04.06.2009; 23.12.2009.
135. Про приєднання України до Женевської конвенції 1930 року, якою запроваджено Уніфікований закон про переказні векселі та прості векселі. Закон України від 06.07.1999. — ОВУ. - 1999. - № 27. - Ст. 1276.
136. Про трансплантацію органів та інших анатомічних матеріалів людині. Закон України від 16.07.1999. - ОВУ. - 1999. - № 32. - Ст. 1651. - Із змін, від 27.04.2007.
137. Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні. Закон України від 16.07.1999. - ОВУ. - 1999. - № 33. - Ст. 1706. - Із змін, від 11.05.2000; 08.06.2000; 22.06.2000; 09.02.2006.
138. Про угоди про розподіл продукції. Закон України від 14.09.1999. — ОВУ. — 1999. — МЬ 40. - Ст. 1980. - Із змін, від 06.12.2001; 16.01.2003; 19.01.2006; 25.12.2008.
139. Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності. Закон України від 15.09.1999. — ОВУ. - 1999. - № 38. - Ст. 1889. - Із змін, від 17.02.2000; 07.12.2000; 13.12.2001; 20.12.2001; 26.12.2002; 05.06.2003; 27.11.2003; 03.03.2005; 15.12.2005; 19.12.2006; 02.09.2008.
140. Про вивезення, ввезення та повернення культурних цінностей. Закон України від 21.09.1999. - ОВУ. - 1999. - № 42. - Ст. 2071. - Із змін, від 06.03.2003; 31.05.2005.
141. Про правовий режим майна у Збройних Силах України. Закон України від 21.09.1999. — ОВУ. - 1999. - № 42. - Ст. 2072. - Із змін, від 27.02.2002; 22.05.2003; 23.02.2006.
142. Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності. Закон України від 23.09.1999. - ОВУ. - 1999. - № 42. - Ст. 2080. - Із змін, від 21.12.2000; 22.02.2001; 10.01.2002; 17.01.2002; 03.04.2003; 25.03.2005; 20.12.2005; 09.02.2006; 22.02.2006; 01.12.2006; 19.12.2006; 23.02.2007; 27.04.2007; 03.05.2007; 28.12.2007; 03.06.2008; 15.12.2009.
143. Гірничий Закон України від 06.10.1999. — ОВУ. — 1999. — № 43. — Ст. 2125. — Із змін, від 22.02.2000; 08.06.2000; 07.12.2000; 05.04.2001; 29.05.2001; 04.10.2001; 20.12.2001; 26.12.2002 10.07.2003; 23.12.2004; 19.01.2006; 02.09.2008; 25.06.2009.
144. Про внесення змін до Закону України «Про охорону прав на знаки для товарів і послуг». Закон України від 16.06.1999. — ОВУ. — 1999. — № 28. — Ст. 1372.
145. Про племінну справу у тваринництві. Закон України в ред. від 21.12.1999. — ОВУ. — 2000. — № 3. — Ст. 61. — Із змін, від 20.02.2003.
146. Про Державний бюджет України на 2000 рік. Закон України від 17.02.2000. — ОВУ. — 2000. - № 11. - Ст. 397. - Із змін, від 20.04.2000; 11.05.2000; 19.10.2000; 21.12.2000.
147. Про мисливське господарство та полювання. Закон України від 22.02.2000. — ОВУ. — 2000. — № 12. - Ст. 442. - Із змін, від 07.02.2002; 15.05.2003; 11.07.2003; 20.04.2004.
148. Про психіатричну допомогу. Закон України від 22.02.2000. — ОВУ. — 2000. — № 12. - Ст. 444. - Із змін, від 19.12.2003; 17.05.2007.
149. Про бджільництво. Закон України від 22.02.2000. — ОВУ. — 2000. — № 12. — Ст. 445. — Із змін, від 24.09.2008.
150. Про правовий режим надзвичайного стану. Закон України від 16.03.2000. — ОВУ. — 2000. - № 15. - Ст. 588. - Із змін, від 03.04.2003; 15.05.2003.
151. Про бібліотеки і бібліотечну справу. Закон України в ред. від 16.03.2000. — ОВУ. — 2000. - № 15. - Ст. 590. - Із змін, від 07.12.2000; 20.12.2001; 26.12.2002; 06.03.2003; 27.11.2003; 28.12.2007; 21.05.2009.
152. Про захист населення від інфекційних хвороб. Закон України від 06.04.2000. — ОВУ. — 2000. - № 17. - Ст. 690. - Із змін, від 05.06.2003; 09.02.2006; 13.03.2007; 14.04.2009.
153. Про правовий режим воєнного стану. Закон України від 06.04.2000. — ОВУ. — 2000. — № 17. - Ст. 691. - Із змін, від 03.04.2003; 25.12.2008.
154. Про планування і забудову територій. Закон України від 20.04.2000. — ОВУ. — 2000. - № 20. - Ст. 813. - Із змін, від 02.09.2006; 12.12.2006; 22.02.2007; 16.05.2007; 16.09.2008; 18.12.2008; 25.12.2008.
155. Про охорону прав на винаходи і корисні моделі. Закон України в ред. від 01.06.2000. — ОВУ. - 2000. - №26. - Ст. 1080. - Із змін, від 21.12.2000; 10.01.2002; 04.07.2002; 15.05.2003; 22.05.2003; 14.04.2009.
156. Про застосування реєстраторів розрахункових операцій у сфері торгівлі, громадського харчування та послуг. Закон України в ред. від 01.06.2000. — ОВУ. — 2000. — № 27. — Ст. 1110. - Із змін, від 13.07.2000; 21.12.2000; 04,10.2001; 26.12.2002; 22.05.2003; 27.11.2003; 06.10.2004; 23.12.2004; 25.03.2005.
157. Про ліцензування певних видів господарської діяльності. Закон України від 01.06.2000. — ОВУ. - 2000. - №27. - Ст. 1109. - Із змін, від 21.09.2000; 07.12.2000; 11.01.2001; 08.02.2001; 05.04.2001; 11.07.2001; 12.07.2001; 04.10.2001; 20.12.2001; 17.01.2002; 07.03.2002; 26.12.2002; 20.02.2003; 22.05.2003; 18.11.2003; 27.11.2003; 11.12.2003; 17.06.2004; 24.06.2004; 16.12.2004; 23.12.2004; 25.03.2005; 02.06.2005; 06.07.2005; 12.01.2006; 06.09.2005; 19.01.2006; 07.02.2006; 21.02.2006; 23.02.2006; 02.08.2006; 01.12.2006; 22.12.2006; 19.04.2007; 27.04.2007; 16.05.2007; 19.03.2009; 21.05.2009; 25.06.2009; 15.12.2009.
158. Про охорону культурної спадщини. Закон України від 08.06.2000. — ОВУ. — 2000. — № 27. - Ст. 1112. - Із змін, від 25.10.2001; 10.01.2002; 27.04.2007; 23.09.2008.
159. Про позашкільну освіту. Закон України від 22.06.2000. — ОВУ. — 2000. — № 29. — Ст. 1190. - Із змін, від 20.12.2001; 26.12.2002; 22.05.2003; 27.11.2003; 02.06.2005; 05.04.2007.
160. Про зону надзвичайної екологічної ситуації. Закон України від 13.07.2000. — ОВУ. — 2000. — № 32. — Ст. 1340. — Із змін, від 09.02.2006.
161. Про оборону України. Закон України в ред. від 05.10.2000. — ОВУ. — 2000. — № 44. - Ст. 1878. - Із змін, від 05.04.2003; 19.06.2003; 09.02.2006; 11.05.2007; 28.12.2007; 25.12.2008.
162. Про Державний бюджет України на 2001 рік. Закон України від 07.12.2000. — ОВУ. — 2000. - № 52. - Ст. 2243. - Із змін, від 21.06.2001; 15.11.2001.
163. Про банки і банківську діяльність. Закон України від 07.12.2000. — ОВУ. — 2001. — № 1-2. - Ст. 1. - Із змін, від 20.09.2001; 28.11.2002 06.02.2003; 22.05.2003; 05.06.2003; 20.11.2003; 22.06.2003; 02.06.2005; 29.11.2005; 01.12.2005; 15.12.2005; 22.12.2005; 15.03.2006; 14.09.2006; 16.11.2006; 22.12.2006; 27.04.2007; 31.10.2008; 12.12.2008; 23.06.2009; 24.07.2009.
164. Про порядок погашення зобов’язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами. Закон України від 21.12.2000. — ОВУ. — 2001. — № 7. — Ст. 259. — Із змін, від 10.01.2002; 26.12.2002; 20.02.2003; 15.05.2003; 11.07.2003; 18.11.2003; 27.11.2003; 24.06.2004 ; 23.12.2004; 25.03.2005; 02.06.2005; 23.06.2005; 06.09.2005; 17.11.2005; 15.12.2005; 20.12.2005; 15.03.2006; 30.11.2006; 05.04.2007; 28.12.2007; 03.06.2008; 19.05.2009; 24.07.2009.
165. Про захист економічної конкуренції. Закон України від 11.01.2001. — ОВУ. — 2001. — № 7. - Ст. 260. - Із змін, від 26.12.2002; 15.05.2003; 27.11.2003; 23.12.2004; 25.03.2005; 31.05.2005; 23.02.2006; 16.04.2009.
166. Про об’єкти підвищеної небезпеки. Закон України від 18.01.2001. — ОВУ. — 2001. — № 7. — Ст. 268. — Із змін, від 15.05.2003.
167. Про громадянство України. Закон України від 18.01.2001. — ОВУ. — 2001. — № 9. — Ст. 342. - Із змін, від 05.04.2005; 16.06.2005; 11.05.2007.
168. Про інститути спільного інвестування (пайові та корпоративні інвестиційні фонди). Закон України від 15.03.2001. — ОВУ. — 2001. — № 16. — Ст. 690. — Із змін, від 06.09.2005; 15.12.2005; 18.12.2008.
169. Про політичні партії в Україні. Закон України від 05.04.2001. — ОВУ. — 2001. — № 17. — Ст. 728. - Із змін, від 27.11.2003; 06.07.2005; 25.03.2004; 19.12.2006; 28.12.2007.
170. Про обіг векселів в Україні. Закон України від 05.04.2001. — ОВУ. — 2001. — № 17. — Ст. 731. — Із змін, від 25.12.2002.
171. Про платіжні системи та переказ грошей в Україні. Закон України від 05.04.2001. — ОВУ. — 2001. - № 17. - Ст. 801. - Із змін, від 05.06.2003; 06.10.2004; 31.05.2005; 27.04.2007.
172. Про організації роботодавців. Закон України від 24.05.2001// ОВУ. — 2001. — № 25. - Ст. 1097.
173. Про імміграцію. Закон України від 07.06.2001. — ОВУ. — 2001. — №27. — Ст. 1198. — Із змін, від 23.06.2005; 19.03.2009.
174. Про охорону атмосферного повітря. Закон України в ред. від 21.06.2001. — ОВУ. — 2001. — № 31. — ст. 1383. — Із змін, від 03.06.2004.
175. Про органи самоорганізації населення. Закон України від 11.07.2001. — ОВУ. — 2001. - № 32. - Ст. 1449.
176. Про авторське право і суміжні права. Закон України в ред. від 11.07.2001. — ОВУ. — 2001. - № 32. - Ст. 1450. - Із змін, від 22.05.2003; 20.11.2003.
177. Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг. Закон України від 12.07.2001. - ОВУ. - 2001. - № 32. - Ст. 1457. - Із змін, від 06.02.2003; 15.12.2005.
178. Про оцінку майна, майнових прав та професійну оціночну діяльність. Закон України від 12.07.2001. - ОВУ. - 2001. - № 34. - Ст. 1577. - Із змін, від 05.06.2003; 19.06.2003; 18.11.2003; 11.12.2003; 09.09.2004.
179. Про поштовий зв’язок. Закон України від 04.10.2001. — ОВУ. — 2001. — № 43. — Ст. 1918. - Із змін, від 18.05.2004; 01.07.2004.
180. Про страхування. Закон України в ред. від 04.10.2001. — ОВУ. — 2001. — № 44. — Ст. 1951. - Із змін, від 15.11.2001; 13.12.2001; 10.01.2002; 05.06.2003; 19.06.2003; 03.02.2004; 18.03.2004; 01.07.2004; 23.12.2004; 15.12.2005; 05.10.2006; 27.04.2007; 28.12.2007; 17.12.2008; 18.12.2008; 21.05.2009; 04.06.2009; 24.07.2009.
181. Про об’єднання співвласників багатоквартирного будинку. Закон України від 29.11.2001. - ОВУ. - 2001. - № 51. - Ст. 2265. - Із змін, від 03.11.2005.
182. Про введення мораторію на примусову реалізацію майна. Закон України від 29.11.2001. — ОВУ. - 2001. - № 52. - Ст. 2332. - Із змін, від 21.10.2004.
183. Про тваринний світ. Закон України від 13.12.2001. — ОВУ. — 2002. — № 2. — Ст. 47. — Із змін, від 19.03.2009.
184. Про кредитні спілки. Закон України від 20.12.2001. — ОВУ. — 2002. — № 3. — Ст. 19. - Із змін, від 10.07.2003; 03.03.2005; 23.06.2005; 17.11.2005.
185. Про охорону прав на сорти рослин. Закон України в ред. від 17.01.2002. — ОВУ. — 2002. — № 7. — Ст. 278. — Із змін, від 02.11.2006.
186. Про судоустрій України. Закон від 07.02.2002. — ОВУ. — 2002. — № 10. — Ст. 441. — Із змін, від 18.03.2004; 06.07.2005; 22.12.2005; 16.03.2006; 19.12.2006; 22.02.2007; 19.04.2007; 28.12.2007.
187. Про проведення експерименту у житловому будівництві на базі холдингової компанії «Київміськбуд». Закон України в ред. від 07.02.2002. — ОВУ. — 2002. — № 10. — Ст. 453. — Із змін, від 07.11.2005; 15.12.2005.
188. Про Червону книгу України. Закон від 07.02.2002. — ОВУ. — 2002. — № 10. — Ст. 460. — Із змін, від 25.12.2008.
189. Про зерно та ринок зерна в Україні. Закон України від 04.07.2002. — ОВУ. — 2002. — №31. - Ст. 1446. - Із змін, від 12.05.2004; 31.05.2005; 09.01.2007; 27.04.2007; 05.02.2009.
190. Про насіння і садивний матеріал. Закон України від 26.12.2002. — ОВУ. — 2003. — № 4. — Ст. 96. — Із змін, від 25.03.2005.
191. Про індексацію грошових доходів населення. Закон України в ред. від 06.02.2003. — ОВУ. - 2003. - № 9. - Ст. 339. - Із змін, від 25.03.2005; 28.12.2007.
192. Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб — підприємців. Закон України від 15.05.2003. - ОВУ. - 2003. - № 25. - Ст. 1172. - Із змін, від 03.03.2005; 23.06.2005; 22.09.2005; 09.02.2006; 22.02.2006; 16.03.2006; 18.12.2008; 04.02.2009; 16.04.2009; 25.06.2009.
193. Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо правової охорони інтелектуальної власності. Закон України від 22.05.2003. — ОВУ. — 2003. — № 25. — Ст. 1173.
194. Про електронні документи та електронний документообіг. Закон України від 22.05.2003. — ОВУ. - 2003. - № 25. - Ст. 1174. - Із змін, від 31.05.2005.
195. Про електронний цифровий підпис. Закон України від 22.05.2003. — ОВУ. — 2003. — № 25. - Ст. 1175. - Із змін, від 15.01.2009.
196. Про податок з доходів фізичних осіб. Закон України від 22.05.2003. — ОВУ. — 2003. — № 28. - Ст. 1361. - Із змін, від 27.11.2003; 04.03.2004; 15.06.2004; 17.06.2004; 01.07.2004; 21.12.2004; 23.12.2004; 03.02.2005; 25.03.2005; 21.04.2005; 03.06.2005; 07.07.2005; 15.12.2005; 20.12.2005; 09.02.2006; 28.12.2007; 03.06.2008; 02.09.2008; 25.12.2008; 15.01.2009; 05.03.2009; 14.04.2009; 19.05.2009; 21.05.2009; 05.06.2009; 11.06.2009; 23.06.2009; 25.06.2009; 24.07.2009.
197. Про іпотеку. Закон України від 05.06.2003. — ОВУ. — 2003. — № 28. — Ст. 1362. — Із змін, від 15.12.2005; 22.12.2005; 23.02.2006; 25.12.2008; 16.04.2009.
198. Про фермерське господарство. Закон України від 19.06.2003. — ОВУ. — 2003. — № 29. - Ст. 1438. - Із змін, від 08.09.2005; 03.03.2009; 16.04.2009; 21.10.2009.
199. Про іпотечне кредитування, операції з консолідованим іпотечним боргом та іпотечні сертифікати. Закон України від 19.06.2003. — ОВУ. — 2003. — № ЗО. — Ст. 1526. — Із змін, від 20.01.2005; 15.12.2005.
200. Про недержавне пенсійне забезпечення. Закон України від 09.07.2003. — ОВУ. — 2003. - № 33. - Ст. 1769. - Із змін, від 15.12.2005; 16.04.2009.
201. Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування. Закон України від 09.07.2003. — ОВУ. - 2003. - № 33. - Ст. 1770. - Із змін, від 24.06.2004; 04.11.2004; 23.12.2004; 13.01.2005; 25.03.2005; 31.05.2005; 16.06.2005; 03.11.2005; 17.11.2005; 20.12.2005; 10.01.2006; 22.02.2006; 04.04.2006; 26.07.2006; 03.08.2006; 16.11.2006; 12.12.2006; 19.12.2006; 22.03.2007; 03.04.2007; 27.04.2007; 28.12.2007; 03.06.2008; 02.09.2008; 31.10.2008; 24.12.2008; 25.12.2008; 16.04.2009; 23.06.2009; 25.06.2009.
202. Про кооперацію. Закон України від 10.07.2003. — ОВУ. — 2003. — № 33. — Ст. 1774. — Із змін від 04.06.2009.
203. Про розповсюдження примірників аудіовізуальних творів, фонограм, відеограм, комп’ютерних програм, баз даних. Закон України в ред. від 10.07.2003. — ОВУ. — 2003. — № 33. — Ст. 1776.
204. Про рекламу. Закон України в ред. від 11.07.2003. — ОВУ. — 2003. — № 38. — Ст. 2020. - Із змін, від 03.02.2004; 06.04.2004; 21.12.2005; 17.11.2005; 23.02.2006; 17.05.2007; 18.03.2008; 25.12.2008; 04.06.2009.
205. Про оренду землі. Закон України в ред. від 02.10.2003. — ОВУ. — 2003. — № 44. — Ст. 2288. - Із змін, від 27.11.2003; 23.12.2004; 25.03.2005; 20.12.2005; 19.12.2006; 28.12.2007; 03.06.2008; 16.09.2008; 11.06.2009; 05.11.2009.
206. Про телекомунікації. Закон України від 18.11.2003. — ОВУ. — 2003. — № 51. — Ст. 2644. - Із змін, від 24.06.2004; 21.10.2004; 23.12.2004; 25.03.2005; 15.12.2005; 12.01.2006; 19.01.2006; 23.02.2006; 28.11.2006; 11.01.2007.
207. Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень. Закон України від 18.11.2003. - ОВУ. - 2003. - № 52. - Ст. 2734. - Із змін, від 24.06.2004; 04.02.2005; 23.06.2005; 22.12.2005.
208. Про Державний бюджет України на 2004 рік. Закон України від 27.11.2003. — ОВУ. — 2003. - №49. - Ст. 2552. - Із змін, від 04.03.2004; 04.06.2004; 17.06.2004; 16.11.2004; 14.12.2004; 16.12.2004.
209. Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні. Закон України від 11.12.2003. - ОВУ. - 2004. - № 1. - Ст. 4.
210. Про фінансовий лізинг. Закон України в ред. від 11.12.2003. — ОВУ. — 2004. — № і. - Ст. 3.
211. Про охорону археологічної спадщини. Закон України від 18.03.2004. — ОВУ. — 2004. - № 15. - Ст. 1027.
212. Про третейські суди. Закон України від 11.05.2004. — ОВУ. — 2004. — № 23. — Ст. 1540. - Із змін, від 18.03.2004; 15.03.2006; 05.03.2009.
213. Про міжнародні договори України. Закон України від 29.06.2004. — ОВУ. — 2004. — № 35. - Ст. 2317.
214. Про Центральну виборчу комісію. Закон України від 30.06.2004. — ОВУ. — 2004. — № 27. — Ст. 1763. - Із змін, від 06.07.2005; 19.12.2006; 12.01.2007; 22.02.2007; 29.05.2007; 28.12.2007.
215. Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень. Закон України від 01.07.2004. — ОВУ. — 2004. — № ЗО. — Ст. 1993. — Із змін, від 20.01.2005; 23.06.2005; 15.12.2005; 05.03.2009; 17.11.2009.
215. Про захист прав споживачів. Закон України в ред. від 01.12.2005. — ОВУ. — 2006. — № 1-2. — Ст. 1. — Із змін, від 17.12.2009.
216. Про якість та безпеку харчових продуктів і продовольчої сировини. Закон України вред, від 06.10.2005. — ОВУ. — 2005. — № 42. — Ст. 2641. — Із змін, від 08.09.2005; 31.05.2007; 22.10.2009; 17.12.2009.
217. Про внесення змін до деяких законодавчих актів України. Закон України від 15.12.2005. — ОВУ. - 2006. - № 1-2. - Ст. 6. - Із змін, від 23.02.2006.
218. Про телебачення і радіомовлення. Закон України в ред. від 12.01.2006. — ОВУ. — 2006. - № 7. - Ст. 339. - Із змін, від 18.03.2008; 25.06.2009.
219. Про карантин рослин. Закон України в ред. від 19.01.2006. — ОВУ. — 2006. — № 7, ст. 340.
220. Про внесення змін до Закону «Про податок з доходів фізичних осіб» щодо оподаткування спадщини. Закон України від 19.01.2006. — ОВУ. — 2006. — № 6. — Ст. 289.
221. Про цінні папери та фондовий ринок. Закон України від 23.02.2006. — ОВУ. — 2006. - № 13. - Ст. 857. - Із змін, від 18.12.2008; 11.06.2009.
222. Про автомобільний транспорт. Закон України в ред. від 23.02.2006. — ОВУ. — 2006. — № 13. — Ст. 858. — Із змін, від 24.09.2008.
223. Про ратифікацію Європейської соціальної хартії (переглянутої). Закон України від 14.09.2006. - ОВУ. - 2006. - № 40. - Ст. 2660.
224. Про управління об’єктами державної власності. Закон України від 21.09.2006// ОВУ. - 2006. - № 41. - Ст. 2726. - Із змін, від 17.09.2008.
225. Про ветеринарну медицину. Закон України в ред. від 16.11.2006. — ОВУ. — 2006. — №51. — Ст. 3382. — Із змін, від 18.09.2008.
226. Про внесення змін та визнання такими, що втратили чинність, деяких законодавчих актів України у зв’язку з прийняттям Цивільного кодексу України. Закон України від 27.04.2007. — ОВУ. - 2007. - № 43. - Ст. 1703.
227. Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо сприяння будівництву. Закон України від 16.09.2008. — ОВУ. — 2008. — № 77. — Ст. 2583.
228. Про акціонерні товариства. Закон України від 17.09.2008. — ОВУ. — 2008. — № 81. — Ст. 2727.
229. Про відчуження земельних ділянок, інших об’єктів нерухомого майна, що на них розміщені, які перебувають у приватній власності, для суспільних потреб чи з мотивів суспільної необхідності. Закон України від 17.11.2009. — ОВУ. — 2009. — № 97. — Ст. 3326.
ДЕКРЕТИ КАБІНЕТУ МІНІСТРІВ УКРАЇНИ
230. Про впорядкування діяльності суб'єктів підприємницької діяльності, створених за участі державних підприємств. Декрет Кабінету Міністрів України від 31.12.1992. — Зібрання законодавства України. — Т. 6, 5(ДКМ)11. — Із змін, від 16.01.2003.
231. Про систему валютного регулювання і валютного контролю. Декрет Кабінету Міністрів України від 19.02.1993. — Зібрання законодавства України. — Т. б, 6(ДКМ)1. — Із змін, від 16.01.2003; 21.02.2006; 23.02.2006.
232. Про довірчі товариства. Декрет Кабінету Міністрів України від 17.03.1993. — Зібрання законодавства України. — Т. 6, 6(ДКМ)4. — Із змін, від 19.01.2006.
233. Про податок на промисел. Декрет Кабінету Міністрів України від 17.03.1993. — Зібрання законодавства України. — Т. 6, 6(ДКМ)5.
234. Про надання державних гарантій щодо іноземних кредитів, які надаються Україні відповідно до міжнародних договорів. Декрет Кабінету Міністрів України від 17.03.1993. — Зібрання законодавства України. — Т. 6, 6(ДКМ)6. — Із змін, від 07.12.2000.
235. Про державне мито. Декрет Кабінету Міністрів України від 21.01.1993. — ВВРУ. — 1993. - № 13. - Ст. 113. - Із змін, від 30.04.93; 19.11.93; 25.02.94; 30.06.94; 15.07.94; 28.02.95; 02.03.95; 11.07.95; 20.02.96; 10.07.96; 12.11.96; 13.11.96; 12.12.96; 19.12.96; 05.03.97; 23.03.99; 08.09.99; 18.11.99; 22.02.2000; 20.04.2000; 08.06.2000; 21.09.2000; 19.10.2000; 21.12.2000; 05.04.2001; 15.11.2001; 17.01.2002; 07.03.2002; 16.01.2003; 03.04.2003; 05.06.2003; 19.06.2003; 11.07.2003; 18.11.2003; 27.11.2003; 05.02.2004; 18.03.2004; 12.05.2004; 23.12.2004; 03.03.2005; 25.03.2005; 23.06.2005; 22.12.2005; 17.01.2006; 23.02.2006; 03.11.2006; 22.03.2007; 16.05.2007; 05.03.2009; 19.03.2009; 25.06.2009; 17.11.2009.
АКТИ КОНСТИТУЦІЙНОГО СУДУ УКРАЇНИ
236. Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним зверненням Національного банку України щодо офіційного тлумачення положення частини першої статті 58 Конституції України (справа про зворотну дію в часі законів та інших нормативно-правових актів). Рішення Конституційного Суду України від 09.02.1999 № 1-рп/99. — ОВУ. — 1999. — № 7. - Ст. 255.
237. Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням Міністерства внутрішніх справ України щодо офіційного тлумачення положення частини першої статті 39 Конституції України про завчасне сповіщення органів виконавчої влади чи органів місцевого самоврядування про проведення зборів, мітингів, походів і демонстрацій (справа щодо завчасного сповіщення про мирні зібрання). Рішення Конституційного Суду від 19.04.2001 № 4-рп/2001. - ОВУ. - 2003. - № 28. - Ст. 1379.
238. Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційними поданнями Верховного Суду України щодо відповідності Конституції України (конституційності) окремих положень статті 32 Закону України «Про Державний бюджет України на 2000 рік» та статті 25 Закону України «Про Державний бюджет України на 2001 рік» (справа про відшкодування шкоди державою). Рішення Конституційного Суду від 03.10.2001 № 12-рп/2001. — ОВУ. — 2001. - № 41. - Ст. 1863.
239. Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням 48 народних депутатів України щодо відповідності Конституції України (конституційності) положення підпункту 1 пункту 4 Положення про паспортну службу органів внутрішніх справ, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України (справа щодо прописки). Рішення Конституційного Суду від 14.11.2001 № 15-рп/2001.
240. Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням народних депутатів України щодо відповідності Конституції України (конституційності) частини першої статті 5, частини третьої статті 6, статті 32 Закону України «Про угоди про розподіл продукції» (справа про угоди про розподіл продукції). Рішення Конституційного Суду України від 06.12.2001 № 17-рп/2001. - ОВУ. - 2001. - № 50. - Ст. 2239.
241. Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним зверненням відкритого акціонерного товариства «Концерн Стирол» щодо офіційного тлумачення положення абзацу першого пункту 1 частини першої статті 12 Господарського процесуального кодексу України (справа про оспорювання актів у господарському суді). Рішення Конституційного Суду України від 02.07.2002 № 13-рп/2002. - ОВУ. - 2002. - № 32. - Ст. 1510.
242. Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним зверненням Товариства з обмеженою відповідальністю «Торговий Дім «Кампус Коттон клаб» щодо офіційного тлумачення положення частини другої статті 124 Конституції України (справа про досудове врегулювання спорів). Рішення Конституційного Суду України від 09.07.2002 № 15-рп/2002. — ОВУ. - 2002. - № 28. - Ст. 1333.
243. Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням 47 народних депутатів України щодо відповідності Конституції України (конституційності) Закону України «Про введення мораторію на примусову реалізацію майна» (справа про мораторій на примусову реалізацію майна). Рішення Конституційного Суду України від 10.06.2003 № 11- рп/2003. - ОВУ. - 2003. - № 25. - Ст. 1217.
ПОСТАНОВИ ВЕРХОВНОЇ РАДИ УКРАЇНИ
244. Про порядок тимчасової дії на території України окремих актів законодавства Союзу РСР. Постанова Верховної Ради України від 12.09.1991. — Зібрання законодавства України. - Т. 2, 2(ПВР)37.
245. Про право власності на окремі види майна. Постанова Верховної Ради України від 17.06.1992. — Зібрання законодавства України. — Т. 4, 4(ПВР)19.
246. Тимчасове положення про Фонд державного майна України. Затв. Постановою Верховної Ради України від 07.07.1992. — Зібрання законодавства України. — Т. 4, 4(ПВР)41.
247. Порядок обмеження, тимчасової заборони (зупинення) чи припинення діяльності підприємств, установ, організацій і об'єктів у разі порушення ними законодавства про охорону навколишнього природного середовища. Затв. Постановою Верховної Ради України від 29.10.1992. — Зібрання законодавства України. — Т. 5, (ПВР)10.
248. Регламент Верховної Ради України. Затв. Постановою Верховної Ради України від 19.09.2008. - ОВУ. - 2008. - № 73. - Ст. 2451.
УКАЗИ ПРЕЗИДЕНТА УКРАЇНИ
249. Тимчасове положення про правову охорону об'єктів промислової власності та раціоналізаторських пропозицій в Україні. Затв. Указом Президента України від 18.09.1992 № 479/92. — Голос України, 1992, 26.09.1992. — Із змін, від 22.10.93; 22.06.94.
250. Про державну реєстрацію нормативно-правових актів міністерств та інших органів виконавчої влади. Указ Президента України від 03.10.1992 № 493. — Зібрання законодавства України. - Т. 5, 5(УП)1.
251. Про Положення про національний заклад (установу) України. Указ Президента України від 16.06.1995 № 451/95. - Із змін, від 27.01.99; 28.01.2000; 01.08.2000; 05.03.2004; 02.11.2004.
252. Загальне положення про міністерство, інший центральний орган державної виконавчої влади України. Затв. указом Президента України від 12.03.1996 № 179/96. — УК. — 28.03.96.
253. Про порядок офіційного оприлюднення нормативно-правових актів та набрання ними чинності. Указ Президента України від 10.06.1997 № 503/97. — ОВУ. — 1997. — число 24. - С. 11. - Із змін, від 04.12.97; 10.11.98; 08.04.2004; 28.05.2004; 19.05.2005; 12.12.2007; 12.03.2007.
254. Про деякі заходи з дерегулювання підприємницької діяльності. Указ Президента України від 23.07.1998 № 817/98. - ОВУ. - № ЗО. - Ст. 1119. - Із змін, від 22.08.2000; 22.05.2004.
255. Положення про Національне агентство України з управління державними корпоративними правами. Затв. Указом Президента України від 02.09.1998 № 969. — ОВУ. — 1998. — № 35. - Ст. 1297.
256. Положення про Міністерство фінансів України. Затв. Указом Президента України від 26.08.1999 № 1081/99. - ОВУ. - 1999. - № 35. - Ст. 1785.
257. Положення про офіційні символи глави держави. Затв. Указом Президента України від 29.11.1999 № 1507/99. - ОВУ. - 1999. - № 48. - Ст. 2341.
258. Про зміни у структурі центральних органів виконавчої влади. Указ Президента України від 15.12.1999 № 1573/99. - ОВУ. - 1999. - № 50. - Ст. 2435. - Із змін, від 03.04.2000; 25.05.2000; 27.06.2000; 14.07.2000; 27.08.2000; 23.10.2000; 05.12.2000; 05.04.2001; 05.06.2001; 11.07.2001; 07.08.2001; 21.08.2001; 13.09.2001; 29.09.2001; 08.11.2001; 22.11.2001; 14.12.2001; 27.12.2001; 03.01.2002; 05.03.2002; 16.03.2002; 29.08.2002; 18.09.2002; 01.10.2002; 11.12.2002; 31.01.2003; 15.07.2003; 31.07.2003; 15.09.2003; 19.01.2004; 06.02.2004; 06.07.2004; 15.07.2004; 16.07.2004; 21.08.2004; 28.09.2004; 26.02.2005; 10.06.2005; 10.10.2005; 19.12.2005; 30.12.2005; 31.12.2005; 13.03.2006; 30.01.2007; 28.04.2007.
259. Про невідкладні заходи щодо стимулювання виробництва та розвитку ринку зерна. Указ Президента України від 29.06.2000 № 832/2000. — ОВУ. — 2000. — № 26. — Ст. 1090.
260. Про Державний комітет України з державного матеріального резерву. Указ Президента України від 07.08.2001 № 603/2001. — ОВУ. — 2001. — № 32. — Ст. 1467. — Із змін, від 05.03.2004.
261. Про Всеукраїнське агентство авторів. Указ Президента України від 05.10.2001. № 940/2001. - ОВУ. - 2001. - № 41. - Ст. 1844.
262. Статут звання Герой України. Затв. указом Президента України від 02.12.2002 № 1114/2002. - ОВУ. - 2002. - № 52. - Ст. 2362.
263. Порядок використання емблеми і прапора Міністерства охорони здоров’я України. Затв. указом Президента України від 15.01.2003 № 24/2003. — ОВУ. — 2003. — № 6. — Ст. 217.
264. Про заходи щодо створення єдиної системи державної реєстрації земельних ділянок, нерухомого майна та прав на них у складі державного земельного кадастру. Указ Президента України від 17.02.2003 № 134/2003. — ОВУ. — 2003. — № 8. — Ст. 301. — Із змін, від 15.09.2003.
265. Статут ордена Богдана Хмельницького. Затв. указом Президента України від 30.01.2004 № 112/2004. - ОВУ. - 2004. - № 5. - Ст. 229.
266. Порядок використання емблеми і прапора Державного комітету статистики України. Затв. указом Президента України від 20.03.2004 № 349/2004. — ОВУ. — 2004. — № 12. — Ст. 726.
ПОСТАНОВИ КАБІНЕТУ МІНІСТРІВ УКРАЇНИ
267. Статут автомобільного транспорта України. Затв. постановою Ради Міністрів УРСР від 27.06.1969 № 401. - ЗПУ. - 1989. - № 7. - Ст. 88. - Із змін, від 28.10.74; 25.01.78; 15.06.78; 02.07.81.
268. Примірний статут житлово-будівельного кооперативу. Затв. постановою Ради Міністрів УРСР від 30.04.1985 № 186. - ЗПУ. - 1985. - № 5. - ст. 41. - Із змін, від 31.10.85; 03.07.86; 01.09.86; 28.01.88; 21.03.89; 22.08.91; 11.10.93; 08.07.94.
269. Примірне положення про гуртожитки. Затв. постановою Ради Міністрів УРСР від 03.06.1986 № 208.
270. Типовий статут садівничого товариства. Затв. постановою Ради Міністрів УРСР і Української республіканської ради профспілок від 04.12.1986. — ЗПУ. — 1986. — № 12. — Ст. 70.
271. Про розміри відрахувань в фонди творчих спілок України за використання творів літератури та мистецтва. Постанова Кабінету Міністрів України від 03.03.1992 № 108. — ЗПУ. - 1992. - № 3. - Ст. 76.
272. Положення про інвентаризацію майна державних підприємств, що приватизуються (корпоратизуються), а також майна державних підприємств та організацій, яке передається в оренду (повертається після закінчення строку дії договору оренди або його розірвання). Затв. постановою Кабінету Міністрів України від 02.03.1993 № 158. — Зібрання законодавства України. — Т. 6, 6(ПКМ)17. — Із змін, від 14.09.2005.
273. Про перелік відомостей, що не становлять комерційної таємниці. Постанова Кабінету Міністрів України від 09.08.1993 № 611. — Зібрання законодавства України. — Т. 7, 7(ПКМ)13.
274. Про порядок продажу, придбання, реєстрації, обліку і застосування спеціальних засобів самооборони, заряджених речовинами сльозоточивої та дратівної дії. Постанова Кабінету Міністрів України від 07.09.1993 № 706. — Зібрання законодавства України. — Т. 7, 7(ПКМ)27.
275. Про порядок створення, реорганізації і ліквідації навчально-виховних закладів. Постанова Кабінету Міністрів України від 05.04.1994 № 228. — Зібрання законодавства України. - Т. 9, 9(ПКМ)21.
276. Про розмежування державного майна України між загальнодержавною власністю та власністю Республіки Крим. Затв. постановою Кабінету Міністрів України від 14.04.1994 № 238. — Зібрання законодавства України. — Т. 9, 9(ПКМУ)23.
277. Методика грошової оцінки земель сільськогосподарського призначення та населених пунктів (тимчасова). Затв. постановою Кабінету Міністрів України від 23.03.1995 JM? 213. — Бюллетень законодавства і юридичної практики України. — 2001. — № 12. — С. 280. — Із змін, від 05.07.2004.
278. Про додаткове забезпечення гарантій або інших зобов'язань Уряду України, які надаються іноземним кредиторам щодо погашення кредитів в іноземній валюті, що залучаються українськими юридичними особами. Постанова Кабінету Міністрів України від 17.08.1995 № 655. - Із змін, від 18.12.95; 05.05.97; 17.08.98; 11.07.2001.
279. Методика розрахунку і порядок використання плати за оренду державного майна. Затв. постановою Кабінету Міністрів України від 04.10.1995 № 786. — Бюлетень законодавства і юридичної практики України. — 2001. — № 2. — Ст. 74. — Із змін, від 06.12.2000; 21.02.2001; 21.05.2001; 09.07.2002; 16.11.2002; 18.01.2003; 29.10.2005; 27.12.2006; 17.17.2007; 10.09.2008; 25.02.2009; 28.04.2009; 10.06.2009; 17.07.2009; 22.07.2009; 03.12.2009.
280. Про порядок відшкодування витрат державного бюджету, що виникли внаслідок настання гарантійних випадків за іноземними кредитами, одержаними юридичними особами України під гарантії Уряду України. Постанова Кабінету Міністрів України від 14.12.1995 № 1002. - ЗПУ. - 1996. - № 4. - Ст. 125. - Із змін, від 25.08.98.
281. Правила в'їзду іноземців в Україну, їх виїзду з України і транзитного проїзду через її територію. Затв. постановою Кабінету Міністрів України від 29.12.1995 № 1074. — Бюлетень законодавства і юридичної практики України. — 2001. — № 11. — С. 374. — Із змін, від 25.07.2003; 04.09.2003; 28.07.2004; 09.08.2005; 19.04.2006; 03.07.2006; 11.07.2007; 21.11.2007; 26.12.2007; 17.04.2008; 06.05.2009; 29.07.2009; 05.08.2009; 12.08.2009.
282. Положення про створення (реєстрацію), реорганізацію та ліквідацію промислово- фінансових груп. Затв. постановою Кабінету Міністрів України від 20.07.1996 № 781. — ЗПУ. - 1996. - № 15. - Ст. 398. - Із змін, від 25.08.98; 15.02.2002; 17.07.2003.
283. Про встановлення повноважень органів виконавчої влади та виконавчих органів міських рад щодо регулювання цін (тарифів). Постанова Кабінету Міністрів України від 25.12.1996 № 1548. - УК, 23.01.1997. - Із змін, від 01.02.97; 03.04.97; 15.07.97; 26.01.98; 27.04.98; 16.06.98; 10.09.98; 30.11.98; 13.07.2000; 16.11.2001; 15.02.2002; 11.03.2002; 22.03.2002; 25.07.2002; 25.12.2002; 21.01.2003; 15.05.2003; 17.07.2003; 24.07.2003; 27.08.2003; 29.04.2004; 28.05.2004; 16.06.2004; 05.07.2004; 08.07.2004; 31.07.2004; 15.10.2004; 25.12.2004; 09.04.2005; 22.04.2005; 11.05.2005; 15.08.2005; 31.08.2005; 11.05.2006; 16.05.2006; 11.10.2006; 08.12.2006; 20.06.2007; 26.06.2007; 19.09.2007; 14.11.2007; 26.03.2008; 09.04.2008; 17.10.2008; 25.10.2008; 05.11.2008; 28.01.2009; 05.03.2009; 25.03.2009; 20.05.2009; 21.05.2009; 08.07.2009.
284. Про впорядкування залучення і використання іноземних кредитів, повернення яких гарантується Кабінетом Міністрів України, удосконалення системи залучення іноземних фінансових ресурсів та обслуговування зовнішнього державного боргу. Постанова Кабінету Міністрів України від 05.05.1997 № 414. — ОВУ. — 1997. — число 19. — С. 32. — Із змін, від 26.01.98; 17.08.98; 25.08.98; 21.09.98; 11.07.2001; 10.10.2001.
285. Методика нормативної грошової оцінки земель несільськогосподарського призначення (крім земель населених пунктів). Затв. постановою Кабінету Міністрів від 30.05.1997 № 525. — ОВУ. - 1997. - № 23. - С. 87. - Із змін, від 05.07.2004.
286. Про надання гарантій Кабінету Міністрів України і Міністерства фінансів щодо забезпечення погашення кредитів, що залучаються для фінансування закупівлі Українською аграрною біржею зернозбиральних комбайнів і тракторів. Постанова Кабінету Міністрів України від 15.07.1997 № 753. - ОВУ. - 1997. - число 29. - С. 46. - Із змін, від 23.12.98.
287. Порядок ведення Державного суднового реєстру та Суднової книги України. Затв. постановою Кабінету Міністрів України від 26.09.1997 № 1069. — ОВУ. — 1997. — № 40. — С. 25. - Із змін, від 25.03.1999; 28.07.2004; 07.03.2006; 22.10.2008.
288. Статут залізниць України. Затв. постановою Кабінету Міністрів України від 06.04.1998 № 457. - ОВУ. - 1998. - № 14. - Ст. 548. - Із змін, від 11.10.2002; 25.12.2002.
289. Правила торгівлі у розстрочку. Затв. Постановою Кабінету Міністрів України від 01.07.1998 № 997. — Торговельна діяльність. Ч. І. Збірник систематизованого законодавства. Додаток до газети «Бізнес». — 1999, № 21, с. 120. — Із змін, від 31.08.99; 06.05.2001; 27.04.2002.
290. Положення про формування та виконання Національної програми інформатизації. Затв. постановою Кабінету Міністрів України від 31.08.1998 № 1352. — ОВУ. — 1998. — № 35. — Ст. 1308. - Із змін, від 27.09.2000; 15.02.2002; 11.10.2002.
291. Про випуск облігацій внутрішньої державної позики 1999 року. Постанова Кабінету Міністрів України від 02.01.1999 № 1. — ОВУ. — 1999. — № 1. — Ст. 12. — Із змін, від 25.02.99; 30.07.99; 14.09.99; 23.09.99.
292. Основні умови випуску і порядку розміщення облігацій внутрішньої державної позики 1999 року. Затв. постановою Кабінету Міністрів України від 02.01.1999 № 1. — ОВУ. — 1999. -№ 1. - Ст. 12. - Із змін, від 25.02.99; 30.07.99; 14.09.99; 23.09.99.
293. Про гарантію звільнення учасників реалізації Плану заходів на об'єкті «Укриття» від цивільної відповідальності за ядерну шкоду. Постанова Кабінету Міністрів України від 18.02.1999 № 223. - ОВУ. - 1999. - № 8. - Ст. 281. - Із змін, від 26.10.2001.
294. Перелік документів, за якими стягнення заборгованості провадиться у безспірному порядку на підставі виконавчих написів нотаріусів. Затв. постановою Кабінету Міністрів України від 29.06.1999 р. No 1172. - ОВУ. - 1999. - № 26. - Ст. 1241. - Із змін, від 11.11.99; 24.04.2000; 29.11.2001.
295. Правила користування електричною енергією для населення. Затв. постановою Кабінету Міністрів України від 26.07.1999 № 1357. — ОВУ. — 1999. — № ЗО. — Ст. 1543. — Із змін, від 26.10.2000; 26.09.2001; 11.01.2006; 06.06.2007; 17.07.2009.
296. Про управління корпоративними правами держави. Постанова Кабінету Міністрів України від 15.05.2000 № 791. - ОВУ. - 2000. - № 20. - Ст. 827. - Із змін, від 16.05.2001; 28.01.2004.
297. Положення про Державний департамент інтелектуальної власності. Затв. постановою Кабінету Міністрів України від 20.06.2000 № 997. — ОВУ. — 2000. — № 25. — Ст. 1060.
298. Правила дорожнього руху. Затв. постановою Кабінету Міністрів України від 10.10.2001 № 1306. - ОВУ. - 2001. - №41. - Ст. 1852. - Із змін, від 06.01.2005; 30.06.2005; 21.02.2007; 27.06.2007; 09.07.2008; 01.10.2008; 11.02.2009; 22.04.2009; 03.09.2009.
299. Порядок державної реєстрації авторського права і договорів, які стосуються права автора на твір. Затв. Постановою Кабінету Міністрів України від 27.12.2001 № 1756. — ОВУ. — 2001. - № 52. - Ст. 2369.
300. Порядок зміни цільового призначення земель, які перебувають у власності громадян або юридичних осіб. Затв. постановою Кабінету Міністрів Україйи від 11.04.2002 № 502. — ОВУ. - 2002. - № 15. - Ст. 818.
301. Методика експертної грошової оцінки земельних ділянок. Затв. постановою Кабінету Міністрів України від 11.10.2002 № 1531. — ОВУ. — 2002. — № 42. — Ст. 1941.
302. Методика оцінки об'єктів оренди. Затв. постановою Кабінету Міністрів України в ред. від 02.01.2003 № 3. — ОВУ. — 2003. — № 1. — Ст. 23. — Із змін, від 17.12.2003; 18.06.2008.
303. Про затвердження мінімальних ставок винагороди (роялті) за використання об'єктів авторського права і суміжних прав. Постанова Кабінету Міністрів України від 18.01.2003 № 72. - ОВУ. - 2003. - № 4. - Ст. 129.
304. Положення про Державний реєстр сортів рослин, придатних для поширення в Україні. Затв. постановою Кабінету Міністрів України від 15.05.2003 р. № 686. — ОВУ. — 2003. — № 21. — Ст. 919. — Із змін, від 12.05.2007.
305. Про розмір відрахувань виробниками та імпортерами обладнання і матеріальних носіїв, із застосуванням яких у домашніх умовах можна здійснити відтворення творів і виконань, зафіксованих у фонограмах і (або) відеограмах. Постанова Кабінету Міністрів України від 27.06.2003 № 992. - ОВУ. - 2003. - № 27. - Ст. 1329. - Із змін, від 13.07.2005.
306. Про створення єдиної системи державної реєстрації земельних ділянок, нерухомого майна та прав на них у складі державного земельного кадастру. Постанова Кабінету Міністрів України від 17.07.2003 № 1088. — ОВУ. — 2003. — № 30. — Ст. 1532. — Із змін, від 17.07.2009; 05.08.2009.
307. Про формування і ведення Реєстру корпоративних прав держави. Постанова Кабінету Міністрів України від 29.10.2003 № 1679. — ОВУ. — 2003. — № 44. — Ст. 2303.
308. Тимчасовий порядок державної реєстрації правочинів. Затв. Постановою Кабінету Міністрів України від 26.05.2004 № 671. — ОВУ. — 2004. — № 21. — Ст. 1420.
309. Порядок ведення Державного реєстру обтяжень рухомого майна. Затв. Постановою Кабінету Міністрів України від 05.07.2004 № 830. — ОВУ. — 2004. — № 27. — Ст. 1770. — Із змін, від 18.08.2005.
310. Порядок сплати зборів за дії, пов'язані з охороною прав на об'єкти інтелектуальної власності. Затв. Постановою Кабінету Міністрів України від 23.12.2004 р. № 1716. — ОВУ. — 2004. - № 51. - Ст. 3354. - Із змін, від 18.08.2005; 19.09.2007.
311. Положення про Державне казначейство. Затв. постановою Кабінету Міністрів України від 21.12.2005 № 1232. - ОВУ. - 2005. - № 52. - Ст. 3275. - Із змін, від 26.04.2007.
312. Порядок розгляду заяв про зміну імені (прізвища, власного імені, по батькові) фізичної особи. Затв. постановою Кабінету Міністрів України від 11.07.2007 № 915. — ОВУ. — 2007. - № 52. - Ст. 2115.
313. Про порядок прийняття в експлуатацію закінчених будівництвом об'єктів. Постанова Кабінету Міністрів України в ред. від 20.05.2009 № 534. — ОВУ. — 2009. — № 41. — Ст. 1370. — Із змін, від 29.12.2009.
314. Порядок державної реєстрації (перереєстрації), зняття з обліку автомобілів, автобусів, а також самохідних машин, сконструйованих на шасі автомобілів, мотоциклів усіх типів, марок і моделей, причепів, напівпричепів, мотоколясок, інших прирівняних до них транспортних засобів та мопедів. Затв. постановою Кабінету Міністрів України в ред. від 23.12.2009 № 1371. - ОВУ. - 2009. - № 101. - Ст. 3521.
НОРМАТИВНО-ПРАВОВІ АКТИ МІНІСТЕРСТВ ТА ІНШИХ ЦЕНТРАЛЬНИХ ОРГАНІВ ВИКОНАВЧОЇ ВЛАДИ
315. Правила тримання собак, котів і хижих тварин у населених пунктах Української РСР. Затв. наказом Міністерства житлово-комунального господарства УРСР, Міністерства сільського господарства УРСР, Міністерства охорони здоров’я УРСР від 16.06.80.
316. Правила виготовлення бланків цінних паперів і документів суворого обліку. Затв. наказом Міністерства фінансів, Служби безпеки, Міністерства внутрішніх справ України від 25.11.1993 № 98/118/740.
317. Положення про порядок підготовки, організації та проведення міжнародних конкурсів у сфері приватизації в Україні. Затв. Наказом Фонду державного майна України від 27.04.1994 № 242. — Бухгалтерія. Додаток до газети «Бізнес». — 1995, № 40, С. 9.
318. Про застосування методів стерилізації громадян. Затв. наказом Міністерства охорони здоров’я від 06.07.1994 № 121. — Медичне право. Збірник нормативно-правових актів. — К.: «Ін Юре», 2001, С. 283.
319. Положення про свідоцтво на раціоналізаторську пропозицію та порядок його видачі. Затв. наказом Державного патентного відомства України від 22.08.1995 № 129.
320. Про затвердження типових форм первинного обліку роботи вантажного автомобіля. Наказ Міністерства статистики та Міністерства транспорту від 29.12.1995 № 488/346. — Бізнес-Бухгалтерія. Право. Податки. Консультації. Збірник систематизованого законодавства. — 2009. — № 4.
321. Інструкція про порядок реєстрації виданих, повернутих і використаних довіреностей на одержання цінностей. Затв. наказом Міністерства фінансів України від 16.05.1996 № 99. — Бюлетень НАМВУ. — 1996. — № 8. — С. 49. — Із змін, від 03.10.96; 18.10.96; 19.02.98; 19.10.2000; 11.12.2006; 05.05.2008.
322. Договір між членами оптового ринку електричної енергії України. Затв. наказом Національної комісії з питань регулювання електроенергетики України від 15.11.1996. — «Збірник нормативних документів». — 1998.
323. Про визнання такими, що втратили чинність, деяких рішень Національного банку України. Постанова правління Національного банку України від 08.07.1997 № 225. — ОВУ. — 1997. - № 37. - С. 49. - Із змін, від 24.03.1999.
324. Правила складання, подання та розгляду заявки на видачу свідоцтва України на знак для товарів і послуг. Затв. наказом Державного патентного відомства України в ред. від 20.08.1997 № 72. — Офіційний вісник України. — 1997. — Число 39. — С. 268.
325. Правила перевезень вантажів автомобільним транспортом в Україні. Затв. наказом Міністерства транспорта України від 14.10.1997 № 363. — ОВУ. — 1998. — № 8. — Ст. 314. — Із змін, від 23.03.98; 05.11.2001; 22.05.2006.
326. Про надіслання «Положення про відкриття та функціонування в уповноважених банках України рахунків банків-кореспондентів в іноземній валюті та в гривнях», яке затверджене постановою Правління НБУ від 26.03.1998 р. за № 118. Лист Національного банку України від 14.04.1998 № 13-110/655-2651. — Бізнес-Бухгалтерія. Право. Податки. Консультації. Збірник систематизованого законодавства. — 2001. — № 13.
327. Положення про порядок підготовки та проведення відкритих торгів. Затв. Наказом Фонду державного майна України від 02.07.1998 № 1303. — ОВУ. — 1998. — № 27. — Ст. 1020. — Із змін, від 05.10.2000.
328. Перелік типових документів, що утворюються в діяльності органів державної влади та місцевого самоврядування, інших підприємств, установ та організацій, із зазначенням строків зберігання документів. Затв. наказом Головного архівного управління при Кабінеті Міністрів України від 20.07.1998 № 41. - ОВУ. - 1998. - № 38. - Ст. 1414. - Із змін, від 23.10.2003; 26.11.2001; 24.03.2003; 23.06.2005; 25.03.2008.
329. Інструкція про порядок виготовлення, придбання, зберігання, обліку, перевезення та використання вогнепальної, пневматичної і холодної зброї, пристроїв вітчизняного виробництва для відстрілу патронів, споряджених гумовими чи аналогічними за своїми властивостями метальними снарядами несмертельної дії, та зазначених патронів, а також боєприпасів до зброї та вибухових матеріалів. Затв. наказом Міністерства внутрішніх справ України від 21.08.1998 № 622. - ОВУ. - 1998. - № 42. - Ст. 1574. - Із змін, від 13.04.99; 26.06.2002; 16.07.2004; 06.09.2004; 17.06.2008.
330. Положення (стандарт) бухгалтерського обліку 3 «Звіт про фінансові результати». Затв. наказом Міністерства фінансів України від 31.03.1999 № 87. — ОВУ. — 1999. — № 25. — Ст. 1217. - Із змін, від 18.12.2001, 25.11.2002; 23.05.2003; 22.11.2004; 16.03.2005; 11.12.2006; 05.03.2008; 14.10.2008; 25.09.2009.
331. Положення (стандарт) бухгалтерського обліку 5 «Звіт про власний капітал». Затв. наказом Міністерства фінансів України від 31.03.1999 р. № 87. — ОВУ. — 1999. — № 25. — Ст. 1217. - Із змін, від 30.11.2000; 23.05.2003; 25.09.2009.
332. Інструкція про порядок застосування в бібліотеках України грошової застави за особливо цінні книги та об'єкти користування. Затв. наказом Міністерства культури України від 05.05.1999 № 274. - ОВУ. - 1999. - № 28. - Ст. 1445.
333. Правила опіки та піклування. Затв. наказом Державного комітету України у справах сім’ї та молоді, Міністерства охорони здоров'я України, Міністерства освіти України, Міністерства праці та соціальної політики України від 26.05.1999 року № 34/166/131/88. — ОВУ. - 1999. - № 26. - Ст. 1252.
334. Положення про порядок проведення в Першій фондовій торговельній системі аукціонів з продажу за грошові кошти пакетів акцій відкритих акціонерних товариств, що належать державі. Затв. Наказом Фонду державного майна України, Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку від 24.06.1999 № 1201/167. — ОВУ. — 1999. — № 29. — Ст. 1499. — Із змін, від 07.12.2000; 16.08.2002.
335. Інструкція про проведення виконавчих дій. Затв. Наказом Міністерства юстиції України від 15.12.1999 № 74/5. - ОВУ. - 1999. - № 51. - Ст. 2563. - Із змін, від 04.12.2001; 09.01.2001; 04.05.2001; 20.02.2002; 21.10.2002; 11.02.2003; 08.05.2003; 20.05.2003; 29.05.2003; 22.09.2003; 11.11.2003; 17.11.2003; 23.12.2003; 21.06.2004; 14.10.2004; 20.10.2004; 20.12.2004; 21.04.2005; 26.10.2005; 11.11.2005; 10.04.2007; 19.02.2008; 25.04.2008; 05.09.2008; 08.10.2008; 14.11.2008; 24.07.2009; 17.11.2009.
336. Про затвердження Порядку надання у тимчасове користування громадянам предметів культурно-побутового призначення та господарського вжитку. Наказ Укрсоюзсервіса від 16.12.1999 № 46. - ОВУ. - 2000. - № 3. - Ст. 103. - Із змін, від 23.02.2000.
337. Положення (стандарт) бухгалтерського обліку 15 «Доход». Затв. наказом Міністерства фінансів України від 29.11.1999 № 290. — ОВУ. — 1999. — № 50. — Ст. 2503. — Із змін, від 14.06.2000; 25.11.2002; 22.11.2004; 11.12.2006; 25.09.2009.
338. Положення про порядок здійснення через біржовий товарний ринок контрактів зустрічних поставок сільськогосподарської продукції і продовольства та матеріально-технічних ресурсів. Затв. Наказом Міністерства аграрної політики України, Міністерства економіки України, Міністерства фінансів України, Державної податкової адміністрації України від 26.04.2000 № 52/63/90/221. - ОВУ. - 2000. - № 26. - Ст. 1101.
339. Про затвердження Порядку визначення структури ознаки неприбуткових установ (організацій). Наказ Державної податкової адміністрації від 03.07.2000 № 355. — ОВУ. — 2000. - № 31. - Ст. 1328. - Із змін, від 07.02.2002; 29.04.2002; 10.12.2003; 17.01.2005.
340. Про затвердження окремих розділів Правил перевезення вантажів. Наказ Міністерства транспорта України від 21.11.2000 № 644. — ОВУ. — 2000. — № 48. — Ст. 2108. — Із змін, від 20.08.2001; 28.05.2002; 09.12.2002; 18.04.2003; 31.01.2004; 12.09.2005; 07.03.2006; 06.02.2007; 01.12.2008; 05.11.2009.
341. Положення про Перелік видових назв товарів. Затв. наказом Міністерства освіти і науки України від 12.12.2000 № 583. - ОВУ. - 2001. - № 4. - Ст. 163.
342. Правила складання та подання заявки на видачу патента України на винахід (корисну модель). Затв. Наказом Міністерства освіти і науки України від 22.01.2001 № 22. — ОВУ. — 2001. - № 9. - Ст. 386. - Із змін, від 26.02.2004; 14.04.2005.
343. Положення про Державний реєстр патентів України на промислові зразки. Затв. Наказом Міністерства освіти і науки України від 12.04.2001 № 290. — ОВУ. — 2001. — № 18. — Ст. 803. - Із змін, від 20.06.2001; 01.08.2002; 09.12.2003; 19.04.2004; 02.08.2006.
344. Положення про Державний реєстр патентів і деклараційних патентів України на винаходи. Затв. Наказом Міністерства освіти і науки України від 12.04.2001 № 291. — ОВУ. — 2001. - № 18. - Ст. 804. - Із змін, від 20.06.2001; 01.08.2002; 09.12.2003; 02.08.2006.
345. Інструкція про порядок проведення технічної інвентаризації об'єктів нерухомого майна. Затв. наказом Державного комітету будівництва, архітектури та житлової політики України від 24.05.2001 № 127. - ОВУ. - 2001. - № 28. - Ст. 1290. - Із змін, від 26.11.2002; 15.06.2005; 08.02.2006.
346. Положення про Державний реєстр патентів України на корисні моделі. Затв. Наказом Міністерства освіти і науки України від 20.06.2001 № 469. — ОВУ. — 2001. — № 27. — Ст. 1227. - Із змін, від 01.08.2002; 09.12.2003; 02.08.2006.
347. Правила складання та подачі заявки на видачу патента України на промисловий зразок. Затв. Наказом Міністерства освіти і науки України від 18.02.2002 № 110. — ОВУ. — 2002. — № 11. - Ст. 531. - Із змін, від 11.11.2003; 11.01.2006.
348. Правила складання, подачі та розгляду заявки на реєстрацію топографії інтегральної мікросхеми. Затв. Наказом Міністерства освіти і науки України від 18.04.2002 № 260. — ОВУ. - 2002 - № 19. - Ст. 966.
349. Положення про Державний племінний реєстр. Затв. наказом Міністерства аграрної політики України і Української академії аграрних наук від 20.05.2002. № 134/40. — ОВУ. — 2002. - № 24. - Ст. 1187.
350. Положення про відповідність суб'єктів племінної справи у тваринництві статусу селекційного центру, підприємства (об'єднання) з племінної справи у тваринництві, заводської конюшні, контрольно-випробувальної станції, контрольно-випробувальної станції з птахівництва, іподрому, трендепо, підприємства (лабораторії) генетичного контролю, підприємства (лабораторії) з трансплантації ембріонів, підприємства (лабораторії) з оцінки якості тваринницької продукції. Затв. наказом Міністерства аграрної політики України, Української академії аграрних наук від 29.07.2002 № 211/61. — ОВУ. — 2002. — № 33. — Ст. 1548.
351. Положення про племінне свідоцтво (сертифікат). Затв. наказом Міністерства аграрної політики України від 29.12.2002 № 416. — ОВУ. — 2003. — № 5. — Ст. 201. — Із змін, від 22.03.2005.
352. Тимчасове положення про порядок державної реєстрації прав власності на нерухоме майно. Затв. наказом Міністерства юстиції України в ред. від 28.01.2003 № 6/5. — ОВУ. — 2003. - № 8. - Ст. 326. - Із змін, від 03.03.2004; 17.05.2004; 09.05.2005; 22.01.2009.
353. Типовий статут об’єднання співвласників багатоквартирного будинку. Затв. наказом Державного комітету України з питань житлово-комунального господарства від 27.08.2003 № 141. - ОВУ. - 2003. - № 52. - Ст. 2885.
354. Інструкція про порядок відкриття, використання і закриття рахунків у національній та іноземних валютах. Затв. постановою Правління Національного банку України від 12.11.2003 № 492. - ОВУ. - 2003. - № 51. - Т. 1. - Ст. 2707. - Із змін, від 23.06.2004; 04.04.2005; 10.08.2005; 10.11.2005; 21.12.2005; 26.06.2006; 08.01.2008; 23.03.2009.
355. Про затвердження Правил реєстрації актів громадянського стану в Україні. Наказ Міністерства юстиції України в ред. від 18.11.2003 № 140/5. — ОВУ. — 2003. — № 48. — Ст. 2538. - Із змін, від 22.11.2007; 24.07.2008; 01.09.2008; 26.12.2008.
356. Порядок здійснення відрахувань виробниками та імпортерами обладнання і матеріальних носіїв, із застосуванням яких у домашніх умовах можна здійснити відтворення творів і виконань, зафіксованих у фонограмах і (або) відеограмах. Затв. наказом Міністерства освіти і науки України, Державного комітету України з питань регуляторної політики та підприємництва, Державної податкової адміністрації від 24.11.2003 № 780/123/561. — ОВУ. — 2003. — № 51. — Ст. 2717.
357. Правила проставлення апостиля на офіційних документах, призначених для використання на території інших держав. Затв. наказом Міністерства закордонних справ України, Міністерства освіти і науки України, Міністерства юстиції України від 05.12.2003 № 237/803/151/5. - ОВУ. - 2003. - № 51. - Ст. 2708.
358. Інструкція про безготівкові розрахунки в Україні в національній валюті. Затв. Постановою Правління Національного банку України від 21.01.2004 № 22. — ОВУ. — 2004. — № 13. - Ст. 908. - Із змін, від 15.04.2005; 18.10.2006; 15.05.2009.
359. Інструкція про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України. Затв. наказом Міністерства юстиції України від 03.03.2004 № 20/5. — ОВУ. — 2004. — № 10. — Ст. 639. — Із змін, від 24.05.2004; 07.04.2005; 15.08.2005; 28.12.2006; 29.08.2007; 19.11.2007; 25.07.2008; 17.10.2008; 15.06.2009; 09.09.2009; 04.11.2009; 16.11.2009.
360. Правила користування готелями й аналогічними засобами розміщення та надання готельних послуг. Затв. наказом Державної туристичної адміністрації України від 16.03.2004 № 19. - ОВУ. - 2004. - № 14. - Ст. 995. - Із змін, від 19.10.2009.
361. Положення про особливості забезпечення правонаступництва за укладеними договорами страхування у разі реорганізації страховиків. Затв. розпорядженням Державної комісії з регулювання ринків фінансових послуг України від 04.06.2004 № 913. — ОВУ. — 2004. — № 25. — Ст. 1676. — Із змін, від 06.08.2009.
362. Порядок ведення податкового обліку результатів спільної діяльності на території України без створення юридичної особи. Затв. наказом Державної податкової адміністрації України від 30.09.2004 № 571. - ОВУ. - 2004. - № 44. - Ст. 2925. - Із змін, від 03.04.2007.
363. Інструкція про порядок заповнення бланка листка непрацездатності. Затв. наказом Міністерства охорони здоров'я України, Міністерства праці та соціальної політики України, Фонду соціального страхування з тимчасової втрати працездатності, Фонду соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань України від 03.11.2004 року № 532/274/ 136-ос/1406. - ОВУ. - 2004. - № 47. - Ст. 3111. - Із змін, від 24.11.2006.
364. Положення про ведення касових операцій у національній валюті в Україні. Затв. постановою правління Національного банку України від 15.12.2004 № 637. — ОВУ. — 2005. — № 3. - Ст. 155. - Із змін, від 10.08.2005; 13.12.2006; 29.04.2009.
365. Методика обчислення розмірів індивідуальних майнових паїв членів колективних сільськогосподарських підприємств, у тому числі реорганізованих. Затв. наказом Міністерства аграрної політики України від 07.06.2005 року № 252. — ОВУ. — 2005. — № 31. — Ст. 1884.
366. Національний класифікатор України. Класифікація видів економічної діяльності (NACE, Rev. 1.1-2002) ДК 009:2005. Затв. наказом Державного комітету України з питань технічного регулювання та споживчої політики від 26.12.2005 № 375. — Довідник кадровика. — 2006. — М? 04. — Із змін, від 21.04.2006; 02.02.2009.
367. Інструкція про міжбанковський переказ коштів в Україні в національній валюті. Затв. постановою Правління Національного банку України від 16.08.2006 № 320. — ОВУ. — 2006. — № 36. - Ст. 2507. - Із змін, від 16.11.2007; 05.06.2008; 23.03.2009.
368. Положення про порядок ведення реєстрів власників іменних цінних паперів. Затв. рішенням Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку в ред. від 17.10.2006 № 1000. — ОВУ. — 2006. - М? 2007. - № 6. - Ст. 233. - Із змін, від 27.05.2008; 16.12.2008; 22.05.2009.
369. Правила перевезень пасажирів, багажу, вантажобагажу та пошти залізничним транспортом України. Затв. наказом Міністерства транспорту України від 27.12.2006 № 1196. — ОВУ. — 2007. - № 26. - Ст. 1065. - Із змін, від 03.08.2007; 04.03.2008; 03.11.2008; 09.09.2009.
370. Положення про Єдиний реєстр доручень, посвідчених у нотаріальному порядку. Затв. наказом Міністерства юстиції України від 28.12.2006 р. № 111/5. — ОВУ. — 2006. — № 52. — Ст. 3574. — Із змін, від 25.12.2008.
371. Положення про порядок реєстрації випуску акцій. Затв. рішенням Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку від 26.04.2007 № 942. — ОВУ. — 2007. — № 44. — Ст. 1826. - Із змін, від 26.07.2007; 27.12.2007; 29.08.2008.
372. Правила використання готівкової іноземної валюти на території України. Затв. постановою правління Національного банку України від 30.05.2007 № 200. — ОВУ. — 2007. — № 46. - Ст. 1894. - Із змін, від 27.02.2008; 27.05.2008; 12.08.2008.
373. Інструкція про порядок застосування допоміжних репродуктивних технологій. Затв. наказом Міністерства охорони здоров'я України від 23.12.2008 № 771. — ОВУ. — 2009. — № 24. - Ст. 817.
374. Положення про регулювання Національним банком України ліквідності банків України. Затв. Постановою Правління Національного банку України від 30.04.2009 № 259. — ОВУ. — 2009. - № 34. - Ст. 1174.
375. Порядок реєстрації випуску опціонних сертифікатів та проспекту їх емісії. Затв. рішенням Державної комісії з цінних паперів і фондового ринку від 16.06.2009 № 572. — Бухгалтерія. Додаток до газети «Бізнес». — 1997, № 35, с. 17. — Із змін, від 20.11.2001.
376. Порядок проведення клінічних випробувань лікарських засобів та експертизи матеріалів клінічних випробувань. Затв. наказом Міністерства охорони здоров’я України від 23.09.2009 № 690. - ОВУ. - 2009. - № 87. - Ст. 2948.
ДОКУМЕНТИ МІЖНАРОДНОЇ ТОРГОВОЇ ПАЛАТИ, ЩО НАБУЛИ ЧИННІСТЬ НОРМАТИВНИХ АКТІВ
377. Уніфіковані правила та звичаї для документарних акредитивів. Редакція 1993 р. Публікація Міжнародної торгової палати № 500. — Набули значення акта законодавства на підставі ст. 2 Закону «Про платіжні системи та переказ грошей в Україні» від 05.04.2001. — Международное частное право: Учебное пособие/ (Сост. Д.В. Задыхайло). — X.: Фирма «Консум», 1998, с. 39.
378. Уніфіковані правила про договірні гарантії. Редакція 1978 р. Публікація Міжнародної торгової палати № 325. — Набули значення акта законодавства на підставі ст. 2 Закону «Про платіжні системи та переказ грошей в Україні» від 05.04.2001. — Международное частное право: Учебное пособие/ (Сост. Д.В. Задыхайло). — X.: Фирма «Консум», 1998, с. 82.
379. Уніфіковані правила по інкасо. Редакція 1978 р. Публікація Міжнародної торгової палати № 322. — Набули значення акта законодавства на підставі ст. 2 Закону «Про платіжні системи та переказ грошей в Україні» від 05.04.2001. — Международное частное право: Учебное пособие/ (Сост. Д.В. Задыхайло). — X.: Фирма «Консум», 1998, с. 73.
380. Міжнародні правила щодо тлумачення термінів «Інкотермс». Редакція 2000 р. Видання Міжнародної торгової палати № 560. — УК. — № 68. — 10.04.2002.
ПОСТАНОВИ ПЛЕНУМУ ТА ПРАКТИКА ВЕРХОВНОГО СУДУ УКРАЇНИ
381. Про судову практику в справах про визнання громадянина обмежено дієздатним чи недієздатним. Постанова Пленуму Верховного Суду України від 28.03.1972 № 3. — Бюлетень законодавства і юридичної практики України. — 1999. — № 5. — С. 5.
382. Про практику розгляду судами справ про відповідальність за порушення законодавства про охорону природи. Постанова Пленуму Верховного Суду України від 26.01.1990 № 1. — Із змін, від 04.06.93; 13.01.95; 01.11.96; 03.12.97; 27.11.98.
384. Про застосування судами законодавства, що регулює захист честі, гідності і ділової репутації громадян та організацій. Постанова Пленуму Верховного Суду України від 28.09.1990 № 7. - Із змін, від 04.06.93; 31.03.95; 25.12.96; 03.12.97.
385. Про практику розгляду судами цивільних справ за позовами про відшкодування шкоди. Постанова Пленуму Верховного Суду України від 27.03.1992 № 6. — Бюлетень законодавства та юридичної практики України. — 1999. — № 12. — Із змін, від 24.10.2003.
386. Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя. Постанова Пленуму Верховного Суду України від 01.11.1996 № 9. — Право України. — 1996. — № 12. — С. 91.
387. Застосування судами цивільного і цивільного процесуального законодавства. — К.: Ін Юре, 2002. - 416 с.
РОЗ’ЯСНЕННЯ І ПРАКТИКА ВИЩОГО ГОСПОДАРСЬКОГО СУДУ УКРАЇНИ
388. Про деякі питання застосування позовної давності при вирішенні господарських спорів. Роз’яснення Вищого арбітражного Суду України від 16.04.1993 № 01-6/438. — Збірник офіційних документів Вищого арбітражного суду України. — К.: Козаки, 1997, с. 61. — Із змін, від 18.11.97; 06.11.2000; 31.05.2002.
389. Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з укладенням договорів поставки продукції (товарів) у 1993 році. Роз'яснення Вищого арбітражного суду від 15.06.1993 № 01-6/675.
390. Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з відшкодуванням шкоди. Роз'яснення Вищого арбітражного суду України від 01.04.1994 № 02-5/215. — Збірник роз'яснень Вищого арбітражного суду України / Відп. редактор Д.М. Притика. — К.: Юрінком Інтер, 1998, с. 89. — Із змін, від 12.05.99; 31.05.2002; 29.12.2007.
391. Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з укладанням та виконанням кредитних договорів. Роз’яснення Вищого арбітражного суду України від 06.10.1994 № 02- 5/706. — Збірник роз'яснень Вищого арбітражного суду України /Відп. редактор Д.М. Притика. — К.: Юрінком Інтер, 1998, с. 63. — Із змін, від 18.04.2001; 31.05.2002.
392. Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з відшкодуванням збитків, завданих невиконанням або неналежним виконанням зобов'язань за договором поставки. Роз'яснення Вищого арбітражного суду України від 30.03.1995 № 02-5/218. — Із змін, від 18.11.97; 12.05.99; 31.05.2002.
393. Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з відшкодуванням моральної шкоди. Роз’яснення Вищого арбітражного Суду України від 29.02.1996 № 02-5/95. — Збірник офіційних документів Вищого арбітражного суду України. — К.: Козаки, 1997, с. 166. — Із змін, від 18.11.97; 13.11.98; 06.11.2000; 31.05.2002; 01.02.2005.
394. Про Закон України «Про електроенергетику. Лист Вищого арбітражного суду від 25.02.1998 №01-8/73. - Із змін, від 18.08.99; 19.07.2000; 13.09.2000; 25.10.2000; 02.10.2001; 25.03.2002; 19.05.2003.
395. Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з визнанням угод недійсними. Роз’яснення президії Вищого арбітражного суду України від 12.03.1999 № 02-5/111. — Бізнес. - 1999. - № 13. - С. 43. - Із змін, від 24.12.1999; 21.02.2000; 29.02.2000; 06.11.2000; 18.04.2001; 26.04.2002; 18.11.2003; 10.12.2004.
396. Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних із застосуванням Закону України «Про заставу». Роз'яснення президії Вищого арбітражного суду України від 24.12.1999 № 02-5/602. — Вісник Вищого арбітражного суду України. — 2000. — № 1. — с. 63. — Із змін, від 18.04.2001; 31.05.2002; 18.11.2003.
397. Про деякі питання вирішення спорів, пов'язаних з функціонуванням ринку цінних паперів. Оглядовий лист Вищого арбітражного суду від 04.12.2000 № 01-8/719. — Вісник господарського судочинства, 2001, № 1, с. 74-75.
398. Про практику вирішення окремих спорів, пов’язаних із забезпеченням виконання зобов’язань. Оглядовий лист Вищого арбітражного суду України від 30.05.2001 № 01-8/637. — Вісник господарського судочинства, 2001, № 3, с. 149-150.
399. Про деякі питання, порушені у доповідних записках про роботу арбітражних судів у 2000 році. Інформаційний лист Вищого арбітражного суду України від 07.06.2001 № 01- 8/665. — Вісник господарського судочинства, 2001, № 3, с. 156. — Із змін, від 02.10.2001; 25.03.2002; 19.05.2003; 25.06.2003.
400. Про деякі питання практики вирішення спорів, що виникають з перевозок вантажів залізницею. Роз'яснення Вищого арбітражного суду України від 29.05.2002 № 04-5/601. — Юридичний вісник України. — 2007. — № 51. — Із змін, від 18.11.2003; 29.09.2008.
401. Про практику застосування законодавства у розгляді спорів, що виникають з корпоративних відносин. Рекомендації Вищого господарського суду України від 28.12.2007 № 04- 5/14// Вісник господарського судочинства. — 2008. — № 1.
НОРМАТИВНО-ПРАВОВІ АКТИ СОЮЗУ РСР
402. Про порядок організації і проведення зборів, мітингів, вуличних походів і демонстрацій в СРСР. Указ Президії Верховної Ради СРСР від 28.07.1988.
403. Статут внутрішнього водного транспорту. Затв. постановою Ради Міністрів СРСР від 15.10.1955 № 1801.
404. Статут зв'язку Союза РСР. Затв. постановою Ради Міністрів СРСР від 27.05.1971 № 316. - ЗП СРСР. - 1971. - № 10. - Ст. 83. - Із змін, від 31.08.72; 16.05.74; 08.09.78; 08.05.84.
405. Положення про поставки продукції виробничо-технічного призначення. Затв. постановою Ради Міністрів СРСР від 25.07.1988 № 888. - ЗП СРСР. - 1998. - № 24-25. - Ст. 70.
406. Положення про поставки товарів народного споживання. Затв. постановою Ради Міністрів СРСР від 25.07.1988 № 888. - ЗП СРСР. - 1998. - № 24-25. - Ст. 70.
407. Інструкція про порядок приймання продукції виробничо-технічного призначення і товарів народного споживання за кількістю. Затв. постановою Держарбітражу при Раді Міністрів СРСР від 15.06.1965 № П-6. — Бюллютень нормативных актов министерств и ведомств СССР. - 1975. - № 2. - С. 23.
408. Інструкції про порядок приймання продукції виробничо-технічного призначення товарів народного споживання за якістю. Затв. постановою Держарбітражу при Раді Міністрів СРСР від 25.04.1966 № П-7. — Бюллютень нормативных актов министерств и ведомств СССР. — 1975. - № 2. - С. 33.
409. Тимчасова методика визначення розміру шкоди (збитків), завданої порушенням господарських договорів. Схвалена Державною Комісією при Раді Міністрів СРСР з економічної реформи 21.12.1990. — Экономика и жизнь. — 1991. — № 3. — С. 15.
ПЕРЕЛІК ЗАКОНОДАВЧИХ АКТІВ, ЩО КОМЕНТУЮТЬСЯ АБО ЗГАДУЮТЬСЯ У КОМЕНТАРІ ДО СТАТЕЙ 598-1308 ЦИВІЛЬНОГО КОДЕКСУ УКРАЇНИ
1. Конституція України. Затв. Законом України від 28.06.1996. — ВВРУ. — 1996. - № 30. - Ст. 141. - Із змін, від 08.12.2004.
МІЖНАРОДНО-ПРАВОВІ АКТИ
2. Конвенція для уніфікації деяких правил, що стосуються міжнародних повітряних перевезень від 29 жовтня 1929 р.
3. Уніфікований Закон про переказні векселі та прості векселі. Додаток І до Конвенції, якою запроваджено Уніфікований Закон про переказні векселі та прості векселі від 07.06.1930. — Вексель в Україні. Збірник систематизованого законодавства. Додаток до газети «Бізнес». — 2000, № 34, с. 6.
4. Загальна декларація прав людини від 10.12.1948. — Вісник Конституційного Суду України. — 2006. — № 3.
5. Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод від 04.11.1950. — ОВУ. - 1998. - № 13. - С. 270.
6. Перший протокол до Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод від 20.03.1952. - ОВУ. - 1998. - № 13. - С. 285.
7. Конвенція, яка скасовує вимогу легалізації іноземних офіційних документів від 05.10.1961. - ОВУ. - 2003. - № 46. - Ст. 2419.
8. Міжнародний пакт про громадянські та політичні права від 16.12.1966. — Зібрання законодавства України. — Т. 1, 1(МД)2.
9. Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права від 16.12.1966. — Бюлетень Міністерства юстиції України. — 2002. — № 2.
10. Конвенція про договір міжнародного автомобільного перевезення пасажирів і багажу від 1 березня 1973 р.
11. Конвенція Організації Об'єднаних Націй про договори міжнародної купівлі-продажу товарів (Віденська конвенція) від 11.04.1980. — ОВУ. — 2006. — № 15. — Ст. 1171.
12. Конвенція про міжнародні залізничні перевезення (КОТІФ) від 9 травня 1980 р.
13. Конвенція про правову допомогу та правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах від 22.01.1993. — ОВУ. — 2005. — № 44. — Ст. 2824.
14. Європейська соціальна хартія (переглянута) від 03.05.1996. — ВВРУ. — 2007. - № 51.
15. Конвенція про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних і кримінальних справах від 7 жовтня 2002 р. — Бюлетень законодавства і юридичної практики України. — 2005. — № 6.
КОДЕКСИ УКРАЇНИ
16. Кримінально-процесуальний кодекс від 28.12.1960. — Бюлетень законодавства і юридичної практики України. — 2001. — № 9. — С. 12. — Із змін, від 10.01.2002; 17.01.2002; 07.03.2002; 16.01.2003; 06.02.2003; 03.04.2003; 15.05.2003; 22.05.2003; 05.06.2003; 19.06.2003; 11.07.2003; 11.05.2004; 18.05.2004; 16.12.2004; 23.12.2004; 20.01.2005; 31.05.2005; 02.06.2005; 08.09.2005; 17.11.2005; 30.11.2005; 01.12.2005; 12.01.2006; 23.02.2006; 15.03.2006; 21.09.2006; 14.12.2006; 22.12.2006; 11.01.2007; 07.02.2007; 19.04.2007; 24.05.2007; 15.04.2008; 25.12.2008; 13.01.2009; 15.01.2009; 14.04.2009; 16.04.2009; 02.06.2009; 11.06.2009.
17. Кодекс законів про працю України від 10.12.1971. — Бюлетень законодавства і юридичної практики України. — 2004. — № 1. — Із змін, від 16.01.2003; 06.02.2003; 20.03.2003; 15.05.2003; 10.07.2003; 11.05.2004; 21.10.2004; 22.10.2004; 03.03.2005; 20.12.2005; 22.12.2006; 07.02.2007; 11.05.2007; 15.04.2008; 28.12.2007; 15.04.2008; 22.05.2008; 23.09.2008; 14.04.2009; 16.04.2009; 19.05.2009; 25.06.2009.
18. Житловий кодекс України від 30.06.1983. — ВВР УРСР. — 1984. — № 1. — Ст. 2. - Із змін, від 02.03.2000; 15.05.2003; 05.06.2003; 29.06.2004; 20.01.2005; 31.05.2005; 01.12.2005; 12.01.2006; 25.12.2008; 19.03.2009; 19.05.2009; 11.06.2009.
19. Кодекс України про адміністративні правопорушення від 07.12.1984. — ВВР УРСР. - 1984. - Додаток до № 51. - Ст. 1122. - Із змін, від 17.01.2002; 07.02.2002; 26.09.2002; 24.10.2002; 28.11.2002; 26.12.2002; 16.01.2003; 20.02.2003; 03.04.2003; 15.05.2003; 22.05.2003; 10.07.2003; 11.07.2003; 18.11.2003; 20.11.2003; 11.12.2003; 03.02.2004; 11.05.2004; 18.05.2004; 03.06.2004; 17.06.2004; 24.06.2004; 01.07.2004; 18.11.2004; 16.12.2004; 12.01.2005; 20.01.2005; 31.05.2005; 02.06.2005; 08.09.2005; 22.09.2005; 06.10.2005; 15.11.2005; 17.11.2005; 15.12.2005; 12.01.2006; 17.01.2006; 23.02.2006; 01.12.2006; 12.12.2006; 22.12.2006; 11.01.2007; 07.02.2007; 08.02.2007; 22.02.2007; 14.03.2007; 16.03.2007; 19.04.2007; 11.05.2007; 16.05.2007; 17.05.2007; 18.12.2008; 24.09.2008; 25.09.2008; 25.12.2008; 15.01.2009; 19.02.2009; 19.03.2009; 14.04.2009; 16.04.2009; 15.05.2009; 21.05.2009; 02.06.2009; 03.06.2009; 04.06.2009; 11.06.2009; 25.06.2009; 05.11.2009; 17.12.2009.
20. Господарський процесуальний кодекс України від 06.11.1991. — Бюлетень законодавства і юридичної практики України. — 2003. — № 4. — С. 216. — Із змін, від 15.05.2003; 22.05.2003; 18.11.2003; 24.06.2004; 03.03.2005; 23.06.2005; 08.09.2005; 22.09.2005; 15.03.2006; 01.12.2006; 15.12.2006; 11.05.2007; 17.09.2008; 05.03.2009; 17.11.2009.
21. Повітряний кодекс України від 04.05.1993. — Зібрання законодавства України. - Т. 6, 6(К)1. - Із змін, від 19.01.2006; 23.02.2006; 15.01.2009.
22. Кодекс України про надра від 27.07.1994. — ВВРУ. — 1994. — № 36. —
Ст. 340. - Із змін, від 07.12.2000; 12.07.2001; 20.12.2001; 26.12.2002; 15.05.2003;
09.07.2003; 27.11.2003; 04.03.2004; 23.12.2004; 25.03.2005; 20.12.2005; 19.01.2006;
30.11.2006; 19.12.2006; 28.12.2007; 03.06.2008; 21.05.2009.
23. Кодекс торговельного мореплавства України від 23.05.1995. — ВВРУ. —
1995. - № 47. - Ст. 349. - Із змін, від 21.10.1997; 03.04.2003; 15.05.2003; 19.01.2006; 27.04.2007; 15.01.2009; 16.04.2009.
24. Водний кодекс України від 06.06.1995. — ВВРУ. — 1995. — № 24. —
Ст. 189. - Із змін від 21.09.2000; 07.12.2000; 20.12.2001; 26.12.2002; 15.05.2003;
27.11.2003; 23.12.2004; 25.03.2005; 19.01.2006; 09.02.2006; 30.11.2006; 27.04.2007;
28.12.2007; 03.06.2008.
25. Кримінальний кодекс України від 05.04.2001. — ОВУ. — 2001. — № 21. — Ст. 920. - Із змін, від 17.01.2002; 07.03.2002; 16.01.2003; 06.02.2003; 03.04.2003; 15.05.2003; 22.05.2003; 05.06.2003; 11.07.2003; 18.03.2004; 18.05.2004; 16.12.2004; 21.12.2004; 23.12.2004; 11.01.2005; 12.01.2005; 03.03.2005; 31.05.2005; 06.07.2005; 22.09.2005; 18.10.2005; 17.11.2005; 01.12.2005; 12.01.2006; 09.02.2006; 23.02.2006; 21.09.2006; 22.12.2006; 11.01.2007; 22.02.2007; 05.04.2007; 24.05.2007; 31.05.2007; 15.04.2008; 24.09.2008; 25.09.2008; 01.10.2008; 25.12.2008; 15.01.2009; 19.02.2009; 17.03.2009; 19.03.2009; 14.04.2009; 02.06.2009; 04.06.2009; 05.06.2009; 11.06.2009; 21.08.2009; 05.11.2009.
26. Бюджетний кодекс України від 21.06.01. — ОВУ. — 2001. — № 29. —
Ст. 1110. - Із змін, від 06.03.2003; 10.07.2003; 15.10.2003 27.11.2003; 04.03.2004; 17.06.2004; 04.12.2004; 16.12.2004; 23.12.2004; 13.01.2005; 25.03.2005; 15.12.2005; 20.12.2005; 19.12.2006; 28.12.2007; 22.05.2008; 03.06.2008; 24.09.2008; 31.10.2008; 25.12.2008; 05.03.2009.
27. Земельний кодекс України від 25.10.2001. — ОВУ. — 2001. — № 46. — Ст. 2038. - Із змін, від 20.12.2001; 03.04.2003; 15.05.2003; 05.06.2003; 10.07.2003; 11.07.2003; 11.09.2003; 27.11.2003; 18.03.2004; 20.04.2004; 12.05.2004; 06.10.2004; 14.12.2004; 20.12.2005; 09.02.2006; 19.12.2006; 27.04.2007; 28.12.2007; 22.05.2008; 03.06.2008; 16.09.2008; 25.12.2008; 15.01.2009; 05.03.2009; 04.06.2009; 05.06.2009; 25.06.2009; 05.11.2009; 17.11.2009.
28. Сімейний кодекс України від 10.01.2002. — ОВУ. — 2002. — № 7. -Ст. 273. - Із змін, від 26.12.2002; 02.06.2005; 23.06.2005; 08.09.2005; 22.09.2005; 16.11.2005; 20.12.2005; 23.02.2006; 15.03.2006; 22.12.2006; 10.04.2008; 16.04.2009; 21.05.2009; 21.05.2009; 04.06.2009.
29. Митний кодекс України від 11.07.2002. — ОВУ. — 2002. — № 31. — Ст. 1444. - Із змін, від 28.11.2002; 24.12.2002; 27.11.2003; 17.02.2004; 01.07.2004; 23.12.2004; 25.03.2005; 31.05.2005; 30.11.2005; 20.12.2005; 22.12.2005; 07.02.2006; 16.11.2006; 19.12.2006; 28.12.2007; 19.05.2009; 04.06.2009.
30. Цивільний кодекс України від 16.01.2003. — ОВУ. — 2003. — № 11. — Ст. 461. - Із змін, від 19.06.2003; 18.11.2003; 12.05.2004; 02.11.2004; 03.11.2004; 03.03.2005; 02.06.2005; 16.06.2005; 23.06.2005; 06.09.2005; 01.12.2005; 15.12.2005; 22.12.2005; 17.01.2006; 22.02.2006; 23.02.2006; 21.09.2006; 20.12.2006; 31.05.2007; 16.09.2008; 17.09.2008; 12.12.2008; 17.12.2008; 18.12.2008; 25.12.2008; 03.03.2009; 14.04.2009; 21.05.2009; 24.05.2009; 25.06.2009; 05.11.2009; 17.11.2009.
31. Господарський кодекс України від 16.01.2003. — ОВУ. — 2003. — № 11. — Ст. 462. - Із змін, від 04.02.2005; 03.03.2005; 25.03.2005; 16.06.2005; 23.06.2005; 06.07.2005; 01.12.2005; 15.12.2005; 23.02.2006; 15.03.2006; 14.09.2006; 01.12.2006; 15.12.2006; 09.01.2007; 17.09.2008; 18.09.2008; 31.10.2008; 25.12.2008; 05.03.2009; 11.06.2009; 24.07.2009.
32. Кримінально-виконавчий кодекс України від 11.07.2003. — ОВУ. — 2003. — №33. - Ст. 1767. - Із змін, від 01.12.2005; 20.12.2005; 16.03.2006; 19.12.2006; 07.02.2007; 11.05.2007; 28.12.2007; 14.04.2009; 16.04.2009.
33. Цивільний процесуальний кодекс України від 18.03.2004. — ОВУ. — 2004. — № 16. - Ст. 1088. - Із змін, від 23.06.2005; 06.07.2005; 08.09.2005; 15.03.2006; 16.03.2006; 01.12.2006; 15.12.2006; 09.01.2007; 19.04.2007; 21.05.2009; 25.06.2009; 17.11.2009.
34. Кодекс адміністративного судочинства України від 06.07.2005. — ОВУ. — 2005. - № 32. - Ст. 1918. - Із змін, від 08.09.2005; 06.10.2005; 17.11.2005; 15.03.2006; 20.09.2006; 01.12.2006; 25.12.2008; 05.06.2009; 23.06.2009; 21.08.2009; 04.11.2009; 17.11.2009.
35. Лісовий кодекс України в ред. від 08.02.2006. — ОВУ. — 2006. — № 11. — Ст. 691.
ЗАКОНИ УКРАЇНИ
36. Про ціни і ціноутворення. Закон України від 03.12.1990. — Зібрання законодавства України. — Т. 1, 1(3)3. — Із змін, від 07.02.2002; 15.05.2003; 18.11.2003; 20.11.2003; 22.09.2006.
37. Про міліцію. Закон України від 20.12.1990. — Бюлетень законодавства і юридичної практики. — 2001. — № 8. — С. 235. — Із змін, від 21.06.2002; 10.01.2002; 07.02.2002; 15.05.2003; 18.09.2003; 04.03.2004; 03.06.2004; 01.07.2004; 12.01.2005; 03.03.2005; 15.03.2006; 03.11.2006; 07.02.2007; 11.05.2007; 28.12.2007; 03.06.2008; 18.09.2008; 24.09.2008; 18.03.2009; 19.03.2009; 14.04.2009.
38. Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи. Закон України від 28.02.1991. — Зібрання законодавства України. - Т. 1, 1(3)12. - Із змін, від 17.02.2000; 07.12.2000; 26.04.2001; 11.07.2001; 07.02.2002; 16.01.2003; 15.06.2004; 12.01.2005; 03.03.2005; 31.05.2005; 17.11.2005; 20.12.2005; 09.02.2006; 05.10.2006; 19.12.2006; 28.12.2007; 22.05.2008; 10.04.2008; 16.04.2009; 15.12.2009.
39. Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні. Закон України від 21.03.1991. — Зібрання законодавства України. — Т. 1, 1(3)16. — Із змін, від 13.07.2000; 05.07.2001; 21.11.2002; 22.05.2003; 05.06.2003; 27.11.2003; 15.06.2004; 23.12.2004; 25.03.2005; 31.05.2005; 06.10.2005; 20.12.2005; 23.02.2006; 03.05.2007; 28.12.2007; 22.05.2008; 16.04.2009; 15.12.2009.
40. Про зовнішньоекономічну діяльність. Закон України від 16.04.1991. — Зовнішньоекономічна діяльність. Збірник систематизованого законодавства. Додаток до газети «Бізнес». — 2002, № 43/1-2, с. 8 — Із змін, від 25.12.2002; 15.05.2003; 22.05.2003; 20.11.2003; 04.11.2004; 23.06.2005; 15.11.2005; 22.09.2006; 16.11.2006; 10.04.2008; 04.02.2009.
41. Про охорону навколишнього природного середовища. Закон України від 25.06.1991. — Бюлетень законодавства і юридичної практики. — 2001. — № 4. — С. 7. - Із змін, від 21.06.2001; 07.02.2002; 24.10.2002; 28.11.2002; 26.12.2002; 15.05.2003; 22.05.2003; 11.07.2003; 27.11.2003; 24.06.2004; 23.12.2004; 25.03.2005; 02.06.2005; 20.12.2005; 09.02.2006; 19.12.2006; 27.04.2007; 16.05.2007; 28.12.2007; 22.05.2008; 03.06.2008; 17.09.2008; 15.01.2009; 19.03.2009.
42. Про господарські товариства. Закон України від 19.09.1991. — Свое дело. Сборник систематизированного законодательства. Приложение к газете «Бизнес». — 2002, № 11/1, с. 33. - Із змін, від 07.03.2002; 15.05.2003; 20.11.2003; 11.12.2003; 19.02.2004; 03.03.2005; 06.09.2005; 17.11.2005; 27.04.2007; 31.10.2008; 15.12.2009.
43. Про пенсійне забезпечення. Закон України від 05.11.1991. — Зібрання законодавства України. — Т. 3, 3(3)5. — Із змін, від 17.02.2000; 11.07.2001; 29.11.2001; 17.01.2002; 22.05.2003; 05.06.2003; 10.07.2003; 31.05.2005; 28.12.2007; 16.04.2009.
44. Про товарну біржу. Закон України від 10.12.1991. — Зібрання законодавства України. — Т. З, 3(3)10. — Із змін, від 10.01.2002; 07.02.2002; 15.05.2003.
45. Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей. Закон України від 20.12.1991. — Зібрання законодавства України. — Т. З, 3(3)19. — Із змін, від 17.02.2000; 23.03.2000; 21.12.2000; 29.05.2001; 20.12.2001; 07.03.2002; 06.01.2003; 03.04.2003; 27.11.2003; 19.02.2004; 15.06.2004; 24.06.2004; 03.03.2005; 02.06.2005; 15.12.2005; 09.02.2006; 04.04.2006; 03.11.2006; 19.12.2006; 11.05.2007; 28.12.2007; 22.05.2008; 17.03.2009; 14.04.2009; 11.06.2009.
46. Основи законодавства України про культуру від 14.02.1992. — Зібрання законодавства України. — Т. 3, 3(3)23. — Із змін, від 07.12.2000; 04.10.2001; 20.12.2001; 26.12.2002; 27.11.2003; 17.06.2004; 23.12.2004; 25.03.2005; 20.12.2005; 19.12.2006; 28.12.2007.
47. Про оперативно-розшукову діяльність. Закон України від 18.02.1992. — Бюлетень законодавства і юридичної практики України. — 2001. — № 8. — С. 262. — Із змін, від 07.03.2002; 03.04.2003; 15.05.2003; 19.06.2003; 11.07.2003; 02.01.2005; 31.05.2005; 15.12.2005; 14.04.2009.
48. Про Службу безпеки України. Закон України від 25.03.1992. — Бюлетень законодавства і юридичної практики України. — 2001. — № 8. — С. 219. — Із змін, від 10.01.2002; 07.03.2002; 06.02.2003; 03.04.2003; 15.05.2003; 19.06.2003; 11.05.2004; 23.02.2006; 03.11.2006; 19.12.2006; 11.05.2007.
49. Про приватизацію державного житлового фонду. Закон України від 19.06.1992. — Зібрання законодавства України. — Т. 4, 4(3)11. — Із змін, від 15.05.2003; 03.03.2005; 19.01.2006; 04.09.2008.
50. Про заставу. Закон України від 02.10.1992. — Зібрання законодавства України. - Т. 5, 5(3)1. - Із змін, від 19.10.2000; 21.12.2000; 15.05.2003; 05.06.2003; 18.11.2003; 23.06.2005; 06.09.2005; 27.04.2007.
51. Про інформацію. Закон України від 02.10.1992. — Зібрання законодавства України. - Т. 5, 5(3)2. - Із змін, від 07.02.2002; 03.04.2003; 18.11.2003; 11.05.2004; 23.06.2005.
52. Про основи містобудування. Закон України від 16.11.1992. — ВВРУ. — № 52. — Ст. 683. - Із змін, від 08.02.2001; 15.05.2003; 16.05.2007; 16.09.2008; 05.11.2009.
53. Основи законодавства України про охорону здоров'я. Закон України від 19.11.1992. — Зібрання законодавства України. — Т. 5, 5(3)10. — Із змін, від 26.12.2002; 27.11.2003; 17.06.2004; 23.12.2004; 01.03.2005; 25.03.2005; 02.06.2005; 20.12.2005; 19.01.2006; 09.02.2006; 19.12.2006; 08.02.2007; 27.04.2007; 17.05.2007; 28.12.2007; 12.02.2008.
54. Про організаційно-правові основи боротьби з організованою злочинністю. Закон України від 30.06.1993. — Зібрання законодавства України. — Т. 6, 6(3)10. — Із змін, від 10.01.2002; 07.03.2002; 03.04.2003; 15.05.2003; 09.02.2006; 14.04.2009; 23.10.2009.
55. Про попереднє ув'язнення. Закон України від 30.06.1993. — Зібрання законодавства України. — Т. 6, 6(3)11. — Із змін, від 07.03.2002; 06.02.2003; 15.05.2003; 11.07.2003; 12.01.2005; 20.01.2005; 18.02.2005; 01.12.2005; 20.12.2005; 19.12.2006; 28.12.2007; 22.05.2008; 14.04.2009.
56. Про дорожній рух. Закон України від 30.06.1993. — Зібрання законодавства України. — Т. 6, 6(3)13. — Із змін, від 07.02.2002; 15.05.2003; 10.07.2003; 19.02.2004; 19.01.2006; 24.09.2008.
57. Про нотаріат. Закон України від 02.09.1993. — Зібрання законодавства України. - Т. 7, 7(3)2. - Із змін, від 10.01.2002; 15.05.2003; 18.11.2003; 06.09.2005; 15.12.2005; 15.03.2006; 01.10.2008; 03.03.2009; 14.04.2009; 16.04.2009.
58. Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту. Закон України від 22.10.1993. — Зібрання законодавства України. — Т. 7, 7(3)6. — Із змін, від 05.04.2001; 04.07.2002.; 21.11.2002; 30.04.2003; 19.06.2003; 10.07.2003; 02.10.2003; 15.06.2004; 01.12.2005; 15.12.2005; 20.12.2005; 23.02.2006; 21.09.2006; 19.12.2006; 13.03.2007; 22.03.2007; 28.12.2007; 22.05.2008; 14.04.2009; 03.06.2009; 15.12.2009.
59. Про охорону прав на промислові зразки. Закон України від 15.12.1993. — Зібрання законодавства України. — Т. 8, 8(3)2. — Із змін, від 10.01.2002; 04.07.2002; 15.05.2003; 22.05.2003.
60. Про охорону прав на знаки для товарів і послуг. Закон України від 15.12.1993. — Зібрання законодавства України. — Т. 8, 8(3)3. — Із змін, від 10.01.2002; 04.07.2002; 15.05.2003; 22.05.2003; 10.04.2008.
61. Про основні засади соціального захисту ветеранів праці та інших громадян похилого віку в Україні. Закон України від 16.12.1993. — Зібрання законодавства України. - Т. 8, 8(3)6. - Із змін, від 21.11.2002; 06.02.2003; 31.05.2005; 17.11.2005; 09.02.2006; 19.12.2006; 28.12.2007.
62. Про пожежну безпеку. Закон України від 17.12.1993. — Зібрання законодавства України. - Т. 8, 8(3)8. - Із змін, від 12.09.2002; 15.05.2003; 18.09.2003; 19.01.2006; 03.11.2006; 29.11.2006; 11.05.2007; 16.05.2007; 28.12.2007; 03.06.2008; 25.12.2008; 15.12.2009.
63. Про державну податкову службу в Україні. Закон України в ред. від 24.12.1993. — Податкове адміністрування. Зібрання систематизованого законодавства. Додаток до газети «Бізнес». — 2002, № 16/1, с. 14. — Із змін, від 20.02.2003; 15.05.2003; 05.06.2003; 12.01.2005; 25.03.2005; 11.05.2007; 25.12.2008; 14.04.2009; 15.05.2009.
64. Про порядок здійснення розрахунків в іноземній валюті. Закон України від 23.09.1994. - ВВРУ. - 1994. - №40. - Ст. 364. - Із змін, від 07.05.1996; 10.09.1999; 16.03.2000; 15.05.2003; 05.02.2004; 31.05.2007; 23.06.2009.
65. Про транспорт. Закон України від 10.11.1994. — ВВРУ. — 1994. — № 51. — Ст. 446. - Із змін, від 18.11.1997; 19.11.1997; 17.03.1999; 21.12.2000; 03.03.2005; 09.02.2006; 19.02.2006; 27.04.2007; 15.01.2009.
66. Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів дізнання, попереднього слідства, прокуратури і суду. Закон України від 01.12.1994. — Зібрання законодавства України. — Т. 10, 10(3)15. — Із змін, від 21.12.2000; 03.04.2003; 11.07.2003; 01.12.2005; 14.04.2009; 02.06.2009.
67. Про використання ядерної енергії та радіаційну безпеку. Закон України від 08.02.1995. - ВВРУ. - 1995. - № 12. - Ст. 81. - Із змін, від 19.11.1996; 03.12.1997; 30.06.1999; 11.01.2000, 20.04.2000; 15.05.2003; 22.05.2003; 10.07.2003; 03.02.2004; 01.07.2004; 24.06.2004; 02.06.2005; 05.10.2006; 17.09.2008; 21.05.2009; 25.06.2009; 17.11.2009.
68. Про оренду державного та комунального майна. Закон України в ред. від 14.03.1995. — Зібрання законодавства України. — Т. 4, 4(3)3. — Із змін, від 13.09.2001; 07.02.2002; 29.06.2004; 23.12.2004; 25.03.2005; 29.11.2005; 27.04.2007; 23.09.2008; 15.01.2009; 04.02.2009; 19.02.2009; 15.12.2009.
69. Про оплату праці. Закон України від 24.03.1995. — ВВРУ. — 1995. — № 17. — Ст. 121. - Із змін, від 23.01.1997; 01.06.2000; 19.10.2000; 11.07.2002; 10.07.2003; 21.10.2004; 18.11.2004; 21.02.2006; 28.12.2007; 25.06.2009.
70. Про акцизний збір на алкогольні напої та тютюнові вироби. Закон України від 15.09.1995. — Торговельна діяльність. Частина 2. Збірник систематизованого законодавства. Додаток до газети «Бізнес». — 2003, вип. 2, с. 78. — Із змін, від 22.05.2003; 25.03.2005; 28.12.2007; 03.06.2008.
71. Про державне замовлення для задоволення пріоритетних державних потреб. Закон України від 22.12.1995. — ВВРУ. — 1995. — № 46. — Ст. 9. — Із змін, від 21.12.1999; 15.05.2003; 15.12.2005.
72. Про державне регулювання виробництва та обігу спирту етилового, коньячного і плодового, алкогольних напоїв та тютюнових виробів. Закон України від 19.12.1995. — ВВРУ. - 1995. - № 46. - Ст. 345. - Із змін, від 11.07.1996; 12.09.1996; 11.09.1997; 23.12.1997; 12.02.1998; 05.03.1998; 30.12.1998; 20.04.2000; 11.01.2001; 07.02.2002; 24.10.2002; 22.05.2003; 25.03.2005; 22.09.2005; 29.11.2005; 09.02.2006; 23.02.2006; 17.11.2006; 28.12.2007; 03.06.2008; 25.12.2008; 21.05.2009; 11.06.2009.
73. Про режим іноземного інвестування. Закон України від 19.03.1996. — ВВРУ. — 1996. - № 19. - Ст. 80. - Із змін, від 16.07.1999; 08.06.2000; 15.05.2003; 23.06.2009.
74. Про лікарські засоби. Закон України від 04.04.1996. — ВВРУ. — 1996. — №22. - Ст. 86. - Із змін, від 14.02.1997; 30.06.1999; 19.01.2006; 16.11.2006; 17.05.2007; 20.05.2009.
75. Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію). Закон України в ред. від 15.05.1996. — Зібрання законодавства України. — Т. 3, 3(3)28. — Із змін, від 10.01.2002; 20.11.2003; 24.06.2004; 06.09.2005; 15.12.2005; 27.04.2007.
76. Про донорство крові та її компонентів. Закон України від 23.06.1995. — ВВРУ. - 1995. - № 23. - Ст. 183. - Із змін, від 14.01.1999; 07.12.2000; 11.07.2001; 20.12.2001; 26.12.2002; 16.11.2004; 17.11.2005; 09.02.2006.
77. Про залізничний транспорт. Закон України від 04.07.1996. — ВВРУ. — 1996. — №40. - Ст. 183. - Із змін, від 10.01.2002; 22.05.2003; 20.11.2003; 11.12.2003; 23.06.2005; 19.01.2006; 15.01.2009.
78. Про Конституційний Суд України. Закон України від 16.10.1996. — ВВРУ. — 1996. - № 49. - Ст. 272. - Із змін, від 03.08.2006; 04.08.2006.
79. Про державне регулювання ринку цінних паперів в Україні. Закон України від 30.10.1996. - ВВРУ. - 1996. - № 51. - Ст. 292. - Із змін, від 18.11.1997; 14.07.1999; 15.03.2001; 10.01.2002; 07.02.2002; 20.11.2003; 06.09.2005; 15.12.2005; 22.12.2005; 23.02.2006; 15.03.2006; 17.09.2008; 25.12.2008; 17.11.2009.
80. Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань. Закон України від 22.11.1996. — ВВРУ. — 1997. — № 5. — Ст. 28. — Із змін, від 10.01.2002.
81. Про державний матеріальний резерв. Закон України від 24.01.1997. — ОВУ. — 1997. - № 8 (т. 1). - С. 89. - Із змін, від 16.07.1999; 11.05.2000; 15.05.2003; 22.05.2003; 12.05.2004; 01.12.2006; 19.12.2006.
82. Про систему оподаткування. Закон України в ред. від 18.02.1997. — Податкове адміністрування. Збірник систематизованого законодавства. Додаток до газети «Бізнес». — 2002, № 16/1, с. 8. — Із змін, від 24.12.2002; 16.01.2003; 22.05.2003; 05.06.2003; 10.07.2003; 18.11.2003; 18.11.2004; 25.03.2005; 05.04.2005; 06.10.2005; 22.02.2006; 17.11.2009.
83. Про приватизацію державного майна. Закон України в ред. від 19.02.1997. — Бюлетень законодавства і юридичної практики. — 2002. — № 5. — С. 351. — Із змін, від 26.12.2002; 06.03.2003; 03.04.2003; 15.05.2003; 10.07.2003; 20.11.2003; 27.11.2003; 03.02.2004; 24.06.2004; 23.12.2004; 03.03.2005; 25.03.2005; 02.06.2005; 06.09.2005; 15.12.2005; 20.12.2005; 19.01.2006; 15.12.2006; 11.01.2007; 27.04.2007; 28.12.2007; 03.06.2008; 26.12.2008; 19.03.2009; 14.04.2009; 20.05.2009.
84. Про податок на додану вартість. Закон України від 03.04.1997. — Усе про ПДВ. Збірник систематизованого законодавства. Додаток до газети «Бізнес». — 2002. — № 24/1-2. - С. 11. - Із змін, від 04.07.2002; 24.12.2002; 26.12.2002; 16.01.2003; 22.05.2003; 09.07.2003; 02.10.2003; 23.10.2003; 20.11.2003; 27.11.2003; 28.11.2003; 04.03.2004; 11.05.2004; 15.06.2004; 17.06.2004; 24.06.2004; 29.06.2004; 01.07.2004; 18.11.2004; 16.12.2004; 23.12.2004; 15.03.2005; 25.03.2005; 03.06.2005; 23.06.2005; 07.07.2005; 06.10.2005; 18.10.2005; 12.01.2006; 19.01.2006; 19.10.2006; 30.11.2006; 14.12.2006; 19.12.2006; 22.12.2006; 16.03.2007; 13.04.2007; 31.05.2007; 28.12.2007; 03.06.2008; 18.09.2008; 31.10.2008; 18.12.2008; 04.02.2009; 04.04.2009; 19.05.2009; 21.05.2009; 04.06.2009; 05.06.2009; 23.06.2009; 24.07.2009; 22.12.2009.
85. Про місцеве самоврядування в Україні. Закон України від 21.05.1997. — Бюлетень законодавства і юридичної практики України. — 2002. — № 10. — С. 17. — Із змін, від 06.03.2003; 03.04.2003; 22.05.2003; 19.06.2003; 11.09.2003; 11.12.2003; 03.02.2004; 04.03.2004; 06.10.2004; 21.04.2005; 06.09.2005; 06.10.2005; 01.12.2005; 22.12.2005; 19.12.2006; 07.02.2007; 22.02.2007; 15.03.2007; 22.03.2007; 27.04.2007; 16.05.2007; 28.12.2007; 16.09.2008; 18.09.2008; 25.12.2008; 19.03.2009; 14.04.2009; 16.04.2009.
86. Про оподаткування прибутку підприємств. Закон України в ред. Від 22.05.1997. — Оподаткування прибутку підприємств. Збірник систематизованого законодавства. Додаток до газети «Бізнес». — 2002, Вип. 1, с. 9. — Із змін, від 24.12.2002; 26.12.2002; 16.01.2003; 16.01.2003; 15.05.2003; 22.05.2003; 22.05.2003; 05.06.2003; 19.06.2003; 10.07.2003; 15.10.2003; 20.11.2003; 27.11.2003; 18.03.2004; 11.05.2004; 17.06.2004; 24.06.2004; 01.07.2004; 14.12.2004; 15.12.2004; 23.12.2004; 20.01.2005; 25.03.2005; 03.06.2005; 07.07.2005; 06.10.2005; 20.12.2005; 02.01.2006; 12.01.2006; 30.11.2006; 19.12.2006; 16.03.2007; 27.04.2007; 28.12.2007; 03.06.2008; 18.09.2008; 31.10.2008; 18.12.2008; 15.01.2009; 03.02.2009; 14.04.2009; 16.04.2009; 19.05.2009; 21.05.2009; 05.06.2009; 23.06.2009; 24.07.2009; 21.08.2009.
87. Про благодійництво та благодійні організації. Закон України від 16.09.1997. — ОВУ. - 1997. - № 42. - С. 1. - Із змін, від 07.03.2002.
88. Про державну підтримку засобів масової інформації та соціальний захист журналістів. Закон України від 23.09.1997. — ОВУ. — 1997. — Число 45. — С. 8. — Із змін, від 13.09.2001; 07.02.2002; 24.10.2002; 03.04.2003; 25.03.2005; 17.11.2005; 03.05.2007.
89. Про електроенергетику. Закон України від 16.10.1997. — ОВУ. — 1997. — Число 46. - С. 1. - Із змін, від 08.06.2000; 22.06.2000; 10.01.2002; 15.05.2003; 11.09.2003; 20.11.2003; 25.11.2003; 14.12.2004; 23.12.2004; 18.01.2005; 25.03.2005; 05.04.2005; 31.05.2005; 02.06.2005; 23.06.2005; 20.12.2005; 19.01.2006; 05.10.2006; 19.12.2006; 27.04.2007; 28.12.2007; 03.06.2008; 25.09.2008; 25.12.2008; 19.03.2009; 01.04.2009; 17.11.2009.
90. Про охорону прав на топографії інтегральних мікросхем. Закон України від 05.11.1997. - ОВУ. - 1997. - №48. - С. 2. - Із змін, від 21.12.2000; 10.01.2002; 04.07.2002; 22.05.2003.
91. Про Національну депозитарну систему та особливості електронного обігу цінних паперів в Україні. Закон України від 10.12.1997. — ОВУ. — 1997. — № 52. — С. 23. - Із змін, від 22.05.2003; 19.06.2003; 22.06.2004; 06.09.2005; 09.02.2006; 27.04.2007; 17.09.2008.
92. Основи законодавства України про загальнообов'язкове державне соціальне страхування від 14.01.1998. — ОВУ. — 1998. — № 6. — Ст. 219. — Із змін, від 16.06.2005; 23.02.2006; 28.12.2007; 25.12.2008.
93. Про професійно-технічну освіту. Закон України від 10.02.1998. — ОВУ. — 1998. - № 9. - Ст. 319. - Із змін, від 13.05.1999; 22.05.2003; 11.09.2003; 27.11.2003; 01.12.2005; 19.12.2006; 28.12.2007; 03.06.2008.
94. Про запобігання захворюванню на синдром набутого імунодефіциту (СНІД) та соціальний захист населення. Закон України вред, від 03.03.1998. — ОВУ. — 1998. - № 12. - Ст. 432. - Із змін, від 15.11.2001; 14.04.2009.
95. Про статус ветеранів військової служби, ветеранів органів внутрішніх справ, ветеранів податкової міліції та їх соціальний захист. Закон України від 24.03.1998. — ОВУ. - 1998. - № 15. - Ст. 564. - Із змін, від 21.12.2000; 05.04.2001; 03.04.2003; 24.06.2004; 16.12.2004; 23.02.2006; 28.12.2007; 19.03.2009; 14.04.2009; 16.04.2009.
96. Про захист національного товаровиробника від субсидованого імпорту. Закон України від 22.12.1998. — ОВУ. — 1999. — № 7. — Ст. 115. — Із змін, від 23.03.2000; 22.05.2003; 10.04.2008.
97. Про застосування спеціальних заходів щодо імпорту в Україну. Закон України від 22.12.1998. - ОВУ. - 1999. - № 7. - Ст. 116. - Із змін, від 23.03.2000; 03.04.2003; 22.05.2003; 01.11.2005; 10.04.2008.
98. Про державне оборонне замовлення. Закон України від 03.03.1999. — ОВУ. — 1999. - № 13. - Ст. 506. - Із змін, від 03.04.2003; 15.05.2003; 16.12.2004; 13.01.2005; 01.12.2006.
99. Про місцеві державні адміністрації. Закон України від 09.04.1999. — ОВУ. — 1999. - № 18. - Ст. 774. - Із змін, від 17.05.2001; 29.05.2001; 04.12.2001; 06.03.2003; 10.07.2003; 02.10.2003; 11.12.2003; 03.02.2004; 04.03.2004; 01.12.2005; 19.12.2006; 21.12.2006; 22.02.2007; 28.12.2007; 15.01.2009; 17.11.2009.
100. Про виконавче провадження. Закон України від 21.04.1999. — ОВУ. — 1999. - № 19. - Ст. 813. - Із змін, від 30.06.1999; 18.01.2001; 11.07.2001; 13.12.2001; 07.02.2002; 28.11.2002; 20.02.2003; 10.07.2003; 18.11.2003; 27.11.2003; 03.02.2004; 11.05.2004; 24.06.2004; 21.10.2004; 23.12.2004; 25.03.2005; 02.06.2005; 23.06.2005; 06.09.2005; 08.09.2005; 22.09.2005; 17.11.2005; 15.12.2005; 15.03.2006; 22.12.2006; 20.02.2007; 18.09.2008; 05.03.2009; 16.04.2009; 05.11.2009.
101. Про металобрухт. Закон України від 05.05.1999// ОВУ. — 1999. — № 21. — Ст. 937. - Із змін, від 16.11.2000; 25.12.2002; 04.11.2004; 19.11.2006; 13.12.2006; 24.05.2007.
102. Про відповідальність суб'єктів підприємницької діяльності за несвоєчасне внесення плати за спожиті комунальні послуги та утримання прибудинкових територій. Закон України від 20.05.1999. — ОВУ. — 1999. — № 24. — Ст. 1086.
103. Про Національний банк України. Закон України від 20.05.1999. — ОВУ. — 1999. - № 24. - Ст. 1087. - Із змін, від 17.02.2000; 20.04.2000; 13.07.2000; 07.12.2000; 20.09.2001; 10.01.2002; 03.02.2004; 01.12.2005; 31.10.2008; 25.12.2008; 26.12.2008; 17.03.2009; 23.06.2009; 21.08.2009.
104. Про архітектурну діяльність. Закон України від 20.05.1999. — ОВУ. — 1999. - №24. - Ст. 1089. - Із змін, від 03.02.2004; 19.01.2006; 01.08.2006; 16.05.2007; 16.09.2008; 25.12.2008.
105. Про охорону прав на зазначення походження товарів. Закон України від 16.06.1999. - ОВУ. - 1999. - № 28. - Ст. 1371. - Із змін, від 21.12.2000; 10.01.2002; 22.05.2003; 02.11.2006; 10.04.2008.
106. Про внесення змін до Закону України «Про охорону прав на знаки для товарів і послуг». Закон України від 16.06.1999. — ОВУ. — 1999. — № 28. — Ст. 1372.
107. Про державне регулювання виробництва і реалізації цукру. Закон України від 17.06.1999. — ОВУ. — 1999. — № 27. — Ст. 1275. — Із змін, від 15.05.2003; 30.11.2006; 08.05.2007.
108. Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом. Закон України від 30.06.1999. — Бюлетень законодавства і юридичної практики. — 2002. - № 4. - С. 5. - Із змін, від 06.03.2003; 03.04.2003; 15.05.2003; 10.07.2003; 20.11.2003; 17.02.2004; 12.05.2004; 18.01.2005; 03.03.2005; 31.05.2005; 23.06.2005; 06.09.2005; 17.11.2005; 15.12.2005; 22.12.2005; 12.12.2006; 19.12.2006; 11.01.2007; 28.12.2007; 03.06.2008; 17.12.2008; 04.06.2009; 23.12.2009.
109. Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні. Закон України від 16.07.1999. - ОВУ. - 1999. - № 33. - Ст. 1706. - Із змін, від 11.05.2000; 08.06.2000; 22.06.2000; 09.02.2006.
110. Про концесії. Закон України від 16.07.1999. — ОВУ. — 1999. — № 33. — Ст. 1707. - Із змін, від 10.01.2002; 15.05.2003; 03.02.2004; 31.05.2005; 08.09.2005; 15.01.2009; 19.02.2009; 04.06.2009.
111. Про угоди про розподіл продукції. Закон України від 14.09.1999. — ОВУ. — 1999. - №40. - Ст. 1980. - Із змін, від 06.12.2001; 16.01.2003; 19.01.2006; 25.12.2008.
112. Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності. Закон України від 23.09.1999. — ОВУ. — 1999. — № 42. — Ст. 2080. — Із змін, від 21.12.2000; 22.02.2001; 10.01.2002; 17.01.2002; 03.04.2003; 25.03.2005; 20.12.2005; 09.02.2006; 22.02.2006; 01.12.2006; 19.12.2006; 23.02.2007; 27.04.2007; 03.05.2007; 28.12.2007; 03.06.2008; 15.12.2009.
113. Про племінну справу у тваринництві. Закон України в ред. від 21.12.1999. — ОВУ. - 2000. - № 3. - Ст. 61. - Із змін, від 20.02.2003.
114. Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття. Закон України від 02.03.2000. — ОВУ. — 2000. — № 13. — Ст. 505. — Із змін, від 11.01.2001; 17.01.2002; 03.04.2003; 09.04.2004; 25.03.2005; 16.06.2005; 20.12.2005; 09.02.2006; 22.02.2006; 01.12.2006; 23.02.2006; 19.12.2006; 27.04.2007; 11.05.2007; 28.12.2007; 03.06.2008; 25.12.2008; 15.01.2009; 16.04.2009; 11.06.2009.
115. Про бібліотеки і бібліотечну справу. Закон України в ред. від 16.03.2000. — ОВУ. - 2000. - № 15. - Ст. 590. - Із змін, від 07.12.2000; 20.12.2001; 26.12.2002; 06.03.2003; 27.11.2003; 28.12.2007; 21.05.2009.
116. Про захист населення від інфекційних хвороб. Закон України від 06.04.2000. — ОВУ. - 2000. - № 17. - Ст. 690. - Із змін, від 05.06.2003; 09.02.2006; 13.03.2007; 14.04.2009.
117. Про планування і забудову територій. Закон України від 20.04.2000. — ОВУ. - 2000. - № 20. - Ст. 813. - Із змін, від 02.09.2006; 12.12.2006; 22.02.2007; 16.05.2007; 16.09.2008; 18.12.2008; 25.12.2008.
118. Про охорону прав на винаходи і корисні моделі. Закон України вред, від 01.06.2000. - ОВУ. - 2000. - № 26. - Ст. 1080. - Із змін, від 21.12.2000; 10.01.2002; 04.07.2002; 15.05.2003; 22.05.2003; 14.04.2009.
119. Про ліцензування певних видів господарської діяльності. Закон України від 01.06.2000. - ОВУ. - 2000. - №27. - Ст. 1109. - Із змін, від 21.09.2000; 07.12.2000; 11.01.2001; 08.02.2001; 05.04.2001; 11.07.2001; 12.07.2001; 04.10.2001; 20.12.2001; 17.01.2002; 07.03.2002; 26.12.2002; 20.02.2003; 22.05.2003; 18.11.2003; 27.11.2003; 11.12.2003; 17.06.2004; 24.06.2004; 16.12.2004; 23.12.2004; 25.03.2005; 02.06.2005; 06.07.2005; 06.09.2005; 12.01.2006; 19.01.2006; 07.02.2006; 21.02.2006; 23.02.2006; 02.08.2006; 01.12.2006; 22.12.2006; 19.04.2007; 27.04.2007; 16.05.2007; 19.03.2009; 21.05.2009; 25.06.2009; 15.12.2009.
120. Про застосування реєстраторів розрахункових операцій у сфері торгівлі, громадського харчування та послуг. Закон України в ред. від 01.06.2000. — ОВУ. — 2000. — №27. - Ст. 1110. - Із змін, від 13.07.2000; 21.12.2000; 04.10.2001; 26.12.2002; 22.05.2003; 27.11.2003; 06.10.2004; 23.12.2004; 25.03.2005.
121. Про особливості приватизації об'єктів незавершеного будівництва. Закон України від 14.09.2000. - ОВУ. - 2000. - № 41. - Ст. 1733. - Із змін, від 11.12.2003; 06.09.2005; 19.12.2006; 27.04.2007.
122. Про банки і банківську діяльність. Закон України від 07.12.2000. — ОВУ. — 2001. - № 1-2. - Ст. 1. - Із змін, від 20.09.2001; 28.11.2002; 06.02.2003; 22.05.2003; 05.06.2003; 20.11.2003; 22.06.2003; 02.06.2005; 29.11.2005; 01.12.2005; 15.12.2005; 22.12.2005; 15.03.2006; 14.09.2006; 16.11.2006; 22.12.2006; 27.04.2007; 31.10.2008; 12.12.2008; 23.06.2009; 24.07.2009.
123. Про порядок погашення зобов'язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами. Закон України від 21.12.2000. — ОВУ. — 2001. — №7. - Ст. 259. - Із змін, від 10.01.2002; 26.12.2002; 20.02.2003; 15.05.2003; 11.07.2003; 18.11.2003; 27.11.2003; 24.06.2004; 23.12.2004; 25.03.2005; 02.06.2005; 23.06.2005; 06.09.2005; 17.11.2005; 15.12.2005; 20.12.2005; 15.03.2006; 30.11.2006; 05.04.2007; 28.12.2007; 03.06.2008; 19.05.2009; 24.07.2009.
124. Про захист економічної конкуренції. Закон України від 11.01.2001. — ОВУ. — 2001. - № 7. - Ст. 260. - Із змін, від 26.12.2002; 15.05.2003; 27.11.2003; 23.12.2004; 25.03.2005; 31.05.2005; 23.02.2006; 16.04.2009.
125. Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування у зв'язку з тимчасовою втратою працездатності та витратами, зумовленими похованням. Закон України від 18.01.2001. - ОВУ. - 2001. - № 8. - Ст. 310. - Із змін, від 10.01.2002; 17.01.2002; 19.06.2003; 10.07.2003; 09.04.2004; 04.11.2004; 25.03.2005; 02.06.2005; 16.06.2005; 20.12.2005; 21.02.2006; 22.02.2006; 15.03.2006; 02.11.2006; 01.12.2006; 19.12.2006; 19.04.2007; 27.04.2007; 03.05.2007; 28.12.2007; 03.06.2008.
126. Про інститути спільного інвестування (пайові та корпоративні інвестиційні фонди). Закон України від 15.03.2001. — ОВУ. — 2001. — № 16. — Ст. 690. — Із змін, від 06.09.2005; 15.12.2005; 18.12.2008.
127. Про обіг векселів в Україні. Закон України від 05.04.2001. — ОВУ. — 2001. — № 17. — Ст. 731. — Із змін, від 25.12.2002.
128. Про платіжні системи та переказ грошей в Україні. Закон України від 05.04.2001. - ОВУ. - 2001. - № 17. - Ст. 801. - Із змін, від 05.06.2003; 06.10.2004; 31.05.2005; 27.04.2007.
129. Про підтвердження відповідності. Закон України від 17.05.2001. — ОВУ. — 2001. - № 24. - Ст. 1055. - Із змін, від 21.10.2004; 01.12.2005; 15.01.2009.
130. Про акредитацію органів з оцінки відповідності. Закон України від 17.05.2001. — ОВУ. — 2001. — № 24. — Ст. 1056. — Із змін, від 15.01.2009.
131. Про стандартизацію. Закон України від 17.05.2001. — ОВУ. — 2001. — № 24. — Ст. 1057. — Із змін, від 01.12.2005.
132. Про імміграцію. Закон України від 07.06.2001. — ОВУ. — 2001. — № 27. — Ст. 1198. — Із змін, від 23.06.2005; 19.03.2009.
133. Про авторське право і суміжні права. Закон України в ред. від 11.07.2001. — ОВУ. - 2001. - № 32. - Ст. 1450. - Із змін, від 22.05.2003; 20.11.2003.
134. Про дошкільну освіту. Закон України від 11.07.2001. — ОВУ. — 2001. — №31. — Ст. 1388. — Із змін, від 20.12.2001; 26.12.2002; 27.11.2003; 14.09.2006; 20.05.2008.
135. Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг. Закон України від 12.07.2001. — ОВУ. — 2001. — № 32. — Ст. 1457. — Із змін, від 06.02.2003; 15.12.2005.
136. Про нафту і газ. Закон України від 12.07.2001. — ОВУ. — 2001. — № 33. — Ст. 1524. - Із змін, від 27.11.2003; 04.03.2004; 23.12.2004; 25.03.2005; 20.12.2005; 19.12.2006; 28.12.2007.
137. Про оцінку майна, майнових прав та професійну оціночну діяльність. Закон України від 12.07.2001. — ОВУ. — 2001. — № 34. — Ст. 1577. — Із змін, від 05.06.2003; 19.06.2003; 18.11.2003; 11.12.2003; 09.09.2004.
138. Про поштовий зв'язок. Закон України від 04.10.2001. — ОВУ. — 2001. — № 43. - Ст. 1918. - Із змін, від 18.05.2004; 01.07.2004.
139. Про страхування. Закон України в ред. від 04.10.2001. — ОВУ. — 2001. — №44. - Ст. 1951. - Із змін, від 15.11.2001; 13.12.2001; 10.01.2002; 05.06.2003; 19.06.2003; 03.02.2004; 18.03.2004; 01.07.2004; 23.12.2004; 15.12.2005; 05.10.2006; 27.04.2007; 28.12.2007; 17.12.2008; 18.12.2008; 21.05.2009; 04.06.2009; 24.07.2009.
140. Про об'єднання співвласників багатоквартирного будинку. Закон України від 29.11.2001. - ОВУ. - 2001. - № 51. - Ст. 2265. - Із змін, від 03.11.2005.
141. Про введення мораторію на примусову реалізацію майна. Закон України від 29.11.2001. - ОВУ. - 2001. - № 52. - Ст. 2332.
142. Про цивільну відповідальність за ядерну шкоду та її фінансове забезпечення. Закон України від 13.12.2001. — ОВУ. — 2002. — № 2. — Ст. 46. — Із змін, від 16.03.2006.
143. Про питну воду та питне водопостачання. Закон України від 10.01.2002. — ОВУ. - 2002. - № 6. - Ст. 223. - Із змін, від 18.11.2004; 27.04.2007.
144. Про охорону прав на сорти рослин. Закон України в ред. від 17.01.2002. — ОВУ. — 2002. — № 7. — Ст. 278. — Із змін, від 02.11.2006.
145. Про проведення експерименту в житловому будівництві на базі холдингової компанії «Київміськбуд». Закон України в ред. від 07.02.2002. — ОВУ. — 2002. — № 10. - Ст. 453. - Із змін, від 17.11.2005; 15.12.2005.
146. Про судоустрій України. Закон України від 07.02.2002. — ОВУ. — 2002. — № 10. - Ст. 441. - Із змін, від 18.03.2004; 06.07.2005; 22.12.2005; 16.03.2006; 19.12.2006; 22.02.2007; 19.04.2007; 28.12.2007.
147. Про зерно та ринок зерна в Україні. Закон України від 04.07.2002. — ОВУ. — 2002. - №31. - Ст. 1446. - Із змін, від 12.05.2004; 31.05.2005; 09.01.2007; 27.04.2007; 05.02.2009.
148. Про насіння і садивний матеріал. Закон України від 26.12.2002. — ОВУ. — 2003. — № 4. — Ст. 96. — Із змін, від 25.03.2005.
149. Про індексацію грошових доходів населення. Закон України в ред. від 06.02.2003. — ОВУ. - 2003. - № 9. - Ст. 339. - Із змін, від 25.03.2005; 28.12.2007.
150. Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб — підприємців. Закон України від 15.05.2003. — ОВУ. — 2003. — № 25. — Ст. 1172. — Із змін, від 03.03.2005; 23.06.2005; 22.09.2005; 09.02.2006; 22.02.2006; 16.03.2006; 18.12.2008; 04.02.2009; 16.04.2009; 25.06.2009.
151. Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо правової охорони інтелектуальної власності. Закон України від 22.05.2003. — ОВУ. — 2003. — № 25. - Ст. 1173.
152. Про електронні документи та електронний документообіг. Закон України від 22.05.2003. - ОВУ. - 2003. - № 25. - Ст. 1174. - Із змін, від 31.05.2005.
153. Про електронний цифровий підпис. Закон України від 22.05.2003. — ОВУ. — 2003. - № 25. - Ст. 1175. - Із змін, від 15.01.2009.
154. Про податок з доходів фізичних осіб. Закон України від 22.05.2003. —
ОВУ. - 2003. - № 28. - Ст. 1361. - Із змін, від 27.11.2003; 04.03.2004; 15.06.2004; 17.06.2004; 01.07.2004; 21.12.2004; 23.12.2004; 03.02.2005; 25.03.2005; 21.04.2005; 03.06.2005; 07.07.2005; 15.12.2005; 20.12.2005; 09.02.2006; 28.12.2007; 03.06.2008; 02.09.2008; 25.12.2008; 15.01.2009; 05.03.2009; 14.04.2009; 19.05.2009; 21.05.2009; 05.06.2009; 11.06.2009; 23.06.2009; 25.06.2009; 24.07.2009.
155. Про захист прав покупців сільськогосподарських машин. Закон України від 05.06.2003. - ОВУ. - 2003. - № 26. - Ст. 1253.
156. Про іпотеку. Закон України від 05.06.2003. — ОВУ. — 2003. — № 28. — Ст. 1362. - Із змін, від 15.12.2005; 22.12.2005; 23.02.2006; 25.12.2008; 16.04.2009.
157. Про фінансово-кредитні механізми та управління майном при будівництві житла та операціях з нерухомістю. Закон України від 19.06.2003. — ОВУ. — 2003. — № 30. - Ст. 1525. - Із змін, від 15.12.2005; 18.12.2008.
158. Про іпотечне кредитування, операції з консолідованим іпотечним боргом та іпотечні сертифікати. Закон України від 19.06.2003. — ОВУ. — 2003. — № 30. — Ст. 1526. — Із змін, від 20.01.2005; 15.12.2005.
159. Про внесення змін до деяких законодавчих актів України. Закон України від 19.06.2003. - ОВУ. - 2003. - № ЗО. - Ст. 1527. - Із змін, від 27.11.2003; 23.12.2004.
160. Про недержавне пенсійне забезпечення. Закон України від 09.07.2003. — ОВУ. - 2003. - № 33. - Ст. 1769. - Із змін, від 15.12.2005; 16.04.2009.
161. Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування. Закон України від 09.07.2003. - ОВУ. - 2003. - № 33. - Ст. 1770. - Із змін, від 24.06.2004; 04.11.2004; 23.12.2004; 13.01.2005; 25.03.2005; 31.05.2005; 16.06.2005; 03.11.2005; 17.11.2005; 20.12.2005; 10.01.2006; 22.02.2006; 04.04.2006; 26.07.2006; 03.08.2006; 16.11.2006; 12.12.2006; 19.12.2006; 22.03.2007; 03.04.2007; 27.04.2007; 28.12.2007; 03.06.2008; 02.09.2008; 31.10.2008; 24.12.2008; 25.12.2008; 16.04.2009; 23.06.2009; 25.06.2009.
162. Про розповсюдження примірників аудіовізуальних творів, фонограм, відеограм, комп’ютерних програм, баз даних. Закон України в ред. від 10.07.2003. — ОВУ. — 2003. - № 33. - Ст. 1776.
163. Про рекламу. Закон України вред, від 11.07.2003. — ОВУ. — 2003. — №38. - Ст. 2020. - Із змін, від 03.02.2004; 06.04.2004; 21.12.2005; 17.11.2005; 23.02.2006; 17.05.2007; 18.03.2008; 25.12.2008; 04.06.2009.
164. Про засади державної регуляторної політики у сфері господарської діяльності. Закон України від 11.09.2003. - ОВУ. - 2003. - № 41. - Ст. 2157.
165. Про оренду землі. Закон України в ред. від 02.10.2003. — ОВУ. — 2003. — №44. - Ст. 2288. - Із змін, від 27.11.2003; 23.12.2004; 25.03.2005; 20.12.2005; 19.12.2006; 28.12.2007; 03.06.2008; 16.09.2008; 11.06.2009; 05.11.2009.
166. Про телекомунікації. Закон України від 18.11.2003. — ОВУ. — 2003. — №51. - Ст. 2644. - Із змін, від 24.06.2004; 21.10.2004; 23.12.2004; 25.03.2005; 15.12.2005; 12.01.2006; 19.01.2006; 23.02.2006; 28.11.2006; 11.01.2007.
167. Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень. Закон України від 18.11.2003. - ОВУ. - 2003. - № 52. - Ст. 2734. - Із змін, від 24.06.2004; 04.02.2005; 23.06.2005; 22.12.2005.
168. Про Державний бюджет України на 2004 рік. Закон України від 27.11.2003. — ОВУ. - 2003. - № 49. - Ст. 2552. - Із змін, від 04.03.2004; 04.06.2004; 17.06.2004; 16.11.2004; 14.12.2004; 16.12.2004.
169. Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні. Закон України від 11.12.2003. - ОВУ. - 2004. - № 1. - Ст. 4.
170. Про фінансовий лізинг. Закон України вред, від 11.12.2003. — ОВУ. — 2004. - № 1. - Ст. 3.
171. Про туризм. Закон України в ред. від 18.11.2003. — ОВУ. — 2003. — № 50. — Ст. 2600. — Із змін, від 16.04.2009.
172. Про розмежування земель державної та комунальної власності. Закон України від 05.02.2004. - ОВУ. - 2004. - № 28. - Ст. 1849. - Із змін, від 20.12.2005; 19.12.2006; 28.12.2007; 03.06.2008; 15.01.2009.
173. Про метрологію та метрологічну діяльність. Закон України в ред. від 15.06.2004. - ОВУ. - 2004. - № 28. - Ст. 1850.
174. Про житлово-комунальні послуги. Закон України від 24.06.2004. — ОВУ. — 2004. - № ЗО. - Ст. 1985. - Із змін, від 15.01.2009.
175. Про міський електричний транспорт. Закон України від 29.06.2004. — ОВУ. — 2004. - № 30. - Ст. 1992.
176. Про міжнародні договори України. Закон України від 29.06.2004. — ОВУ. — 2004. - № 35. - Ст. 2317.
177. Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень. Закон України від 01.07.2004. — ОВУ. — 2004. — № ЗО. — Ст. 1993. — Із змін, від 20.01.2005; 23.06.2005; 15.12.2005; 05.03.2009; 17.11.2009.
178. Про транспортно-експедиторську діяльність. Закон України від 01.07.2004. — ОВУ. - 2004. - № ЗО. - Ст. 1996. - Із змін, від 16.04.2009.
179. Про обов'язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів. Закон України від 01.07.2004. — ОВУ. — 2004. — № 30. — Ст. 2000. — Із змін, від 22.09.2005; 24.09.2008.
180. Про сертифіковані товарні склади та прості і подвійні складські свідоцтва. Закон України від 23.12.2004. — ОВУ. — 2005. — № 2. — Ст. 66.
181. Про Загальнодержавну програму «Питна вода України» на 2005-2020 роки. Закон України від 03.03.2005. — ОВУ. — 2005. — № 13. — Ст. 655.
182. Про Державний бюджет України на 2005 рік. Закон України в ред. від 25.03.2005. - ОВУ. - 2005. - № 13. - Ст. 662. - Із змін, від 02.06.2005; 23.06.2005; 07.07.2005.
183. Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо відповідальності за порушення в галузі електроенергетики. Закон України від 31.05.2005. — ОВУ. — 2005. - № 26. - Ст. 1482.
184. Про міжнародне приватне право. Закон України від 23.06.2005. — ОВУ. — 2005. - № 29. - Ст. 1694. - Із змін, від 18.03.2004.
185. Про якість та безпеку харчових продуктів і продовольчої сировини. Закон України вред, від 06.10.2005. — ОВУ. — 2005. — № 42. — Ст. 2641. — Із змін, від 08.09.2005; 31.05.2007; 22.10.2009; 17.12.2009.
186. Про захист прав споживачів. Закон України в ред. від 01.12.2005. — ОВУ. — 2006. - № 1-2. - Ст. 1. - Із змін, від 17.12.2009.
187. Про внесення змін до деяких законодавчих актів України. Закон України від 15.12.2005. - ОВУ. - 2006. - № 1-2. - Ст. 6. - Із змін. 23.02.2006.
188. Про внесення змін до Закону «Про податок з доходів фізичних осіб» щодо оподаткування спадщини. Закон України від 19.01.2006. — ОВУ. — 2006. — № 6. — Ст. 289.
189. Про цінні папери та фондовий ринок. Закон України від 23.02.2006. — ОВУ. — 2006. - № 13. - Ст. 857. - Із змін, від 18.12.2008; 11.06.2009.
190. Про автомобільний транспорт. Закон України в ред. від 23.02.2006. — ОВУ. — 2006. — № 13. — Ст. 858. — Із змін, від 24.09.2008.
191. Про ратифікацію Європейської соціальної хартії (переглянутої). Закон України від 14.09.2006. - ОВУ. - 2006. - № 40. - Ст. 2660.
192. Про управління об'єктами державної власності. Закон України від 21.09.2006. — ОВУ. - 2006. - № 41. - Ст. 2726. - Із змін, від 17.09.2008.
193. Про ветеринарну медицину. Закон України в ред. від 16.11.2006. — ОВУ. — 2006. — № 51. — Ст. 3382. — Із змін, від 18.09.2008.
194. Про податок з власників транспортних засобів та інших самохідних машин і механізмів. Закон України в ред. від 06.12.2006 — ОВУ. — 2006. — № 52. — Ст. 3469. - Із змін, від 25.12.2008; 03.02.2009; 05.03.2009.
195. Про внесення змін та визнання такими, що втратили чинність, деяких законодавчих актів України у зв'язку з прийняттям Цивільного кодексу України. Закон України від 27.04.2007. - ОВУ. - 2007. - № 43. - Ст. 1703.
196. Про визнання таким, що втратив чинність, Закону України «Про закупівлю товарів, робіт і послуг за державні кошти». Закон України від 20.03.2008. — ОВУ. — 2008. - № 18. - Ст. 198.
197. Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо сприяння будівництву. Закон України від 16.09.2008. — ОВУ. — 2008. — X» 77. — Ст. 2583.
198. Про акціонерні товариства. Закон України від 17.09.2008. — ОВУ. — 2008. — №81. - Ст. 2727.
199. Про запобігання впливу світової фінансової кризи на розвиток будівельної галузі та житлового будівництва. Закон України від 25.12.2008. — ОВУ. — 2009. — № 1. - Ст. 10.
200. Про Державний бюджет України на 2009 рік. Закон України від 26.12.2008. — ОВУ. - 2008. - № 100. - Ст. 3299. - Із змін, від 03.02.2009; 05.03.2009; 17.03.2009; 21.05.2009; 10.06.2009; 23.06.2009; 21.08.2009; 23.10.2009; 06.11.2009; 15.12.2009; 16.12.2009.
201. Про внесення змін до Закону України «Про оренду державного та комунального майна» щодо захисту прав власників. Закон України від 19.02.2009. — ОВУ. — 2009. - № 19. - Ст. 584.
202. Про внесення змін до деяких законів України щодо спрощення умов ведення бізнесу в Україні. Закон України від 15.12.2009. — ОВУ. — 2009. — № 101. — Ст. 3494.
203. Про відчуження земельних ділянок, інших об'єктів нерухомого майна, що на них розміщені, які перебувають у приватній власності, для суспільних потреб чи з мотивів суспільної необхідності. Закон України від 17.11.2009. — ОВУ. — 2009. — № 97. - Ст. 3326.
ДЕКРЕТИ КАБІНЕТУ МІНІСТРІВ УКРАЇНИ
204. Про прибутковий податок з громадян. Декрет Кабінету Міністрів України від 26.12.1992. - ВВРУ. - 1993. - № 10. - Ст. 77. - Із змін, від 30.04.1993; 01.07.1993; 14.02.1996; 12.09.1996; 15.01.1998; 13.02.1998; 11.12.1998; 23.03.1999; 14.12.1999; 02.03.2000; 20.04.2000; 14.09.2000; 07.12.2000; 21.12.2000; 26.04.2001; 29.11.2001; 20.12.2001; 07.02.2002; 07.03.2002; 26.09.2002; 26.12.2002; 20.02.2003; 16.12.2004; 23.12.2004; 25.03.2005.
205. Про акцизний збір. Декрет Кабінету Міністрів України від 26.12.1992. — Зібрання законодавства України. — Т. 5, 5 (ДКМ)10. — Із змін, від 21.12.2000; 22.03.2001; 13.12.2001; 07.03.2002; 22.05.2003; 25.03.2005; 31.03.2009.
206. Про державне мито. Декрет Кабінету Міністрів України від 21.01.1993. — ВВРУ. - 1993. - № 13. - Ст. 113. - Із змін, від 30.04.1993; 19.11.1993; 25.02.1994; 30.06.1994; 15.07.1994; 28.02.1995; 02.03.1995; 11.07.1995; 20.02.1996; 10.07.1996; 12.11.1996; 13.11.1996; 12.12.1996; 19.12.1996; 05.03.1997; 23.03.1999; 08.09.1999; 18.11.1999; 22.02.2000; 20.04.2000; 08.06.2000; 21.09.2000; 19.10.2000; 21.12.2000; 05.04.2001; 15.11.2001; 17.01.2002; 07.03.2002; 16.01.2003; 03.04.2003; 05.06.2003; 19.06.2003; 11.07.2003; 18.11.2003; 27.11.2003; 05.02.2004; 18.03.2004; 12.05.2004; 23.12.2004; 03.03.2005; 25.03.2005; 23.06.2005; 22.12.2005; 17.01.2006; 23.02.2006; 03.11.2006; 22.03.2007; 16.05.2007; 05.03.2009; 19.03.2009; 25.06.2009; 17.11.2009.
207. Про систему валютного регулювання і валютного контролю. Декрет Кабінету Міністрів України від 19.02.1993. — Зібрання законодавства України. — Т. 6, 6(ДКМ)1. - Із змін, від 16.01.2003; 21.02.2006; 23.02.2006.
208. Про довірчі товариства. Декрет Кабінету Міністрів України від 17.03.1993. — Зібрання законодавства України. — Т. 6, 6(ДКМ)4.
209. Про стандартизацію і сертифікацію. Декрет Кабінету Міністрів України від 10.05.1993. — Бюлетень законодавства і юридичної практики України. — 2003. — № 8. - С. 11. - Із змін, від 03.02.2004; 05.11.2009.
АКТИ КОНСТИТУЦІЙНОГО СУДУ
210. Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним зверненням Національного банку України щодо офіційного тлумачення положення частини першої статті 58 Конституції України (справа про зворотну дію в часі законів та інших нормативно-правових актів). Рішення Конституційного Суду України від 09.02.1999 № І-рп/99. - ОВУ. - 1999. - № 7. - Ст. 255.
211. Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням Міністерства внутрішніх справ України щодо офіційного тлумачення положення частини першої статті 39 Конституції України про завчасне сповіщення органів виконавчої влади чи органів місцевого самоврядування про проведення зборів, мітингів, походів і демонстрацій (справа щодо завчасного сповіщення про мирні зібрання). Рішення Конституційного Суду України від 19.04.2001 № 4-рп/2001. — ОВУ. — 2003. — № 28. - Ст. 1379.
212. Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційними поданнями Верховного Суду України щодо відповідності Конституції України (конституційності) окремих положень статті 32 Закону України «Про Державний бюджет України на 2000 рік» та статті 25 Закону України «Про Державний бюджет України на 2001 рік» (справа про відшкодування шкоди державою). Рішення Конституційного Суду України від 03.10.2001 № 12-РП/2001. - ОВУ. - 2001. - № 41. - Ст. 1863.
213. Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням 48 народних депутатів України щодо відповідності Конституції України (конституційності) положення підпункту 1 пункту 4 Положення про паспортну службу органів внутрішніх справ, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України (справа щодо прописки). Рішення Конституційного Суду України від 14.11.2001 № 15-рп/2001.
214. Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням народних депутатів України щодо відповідності Конституції України (конституційності) частини першої статті 5, частини третьої статті 6, статті 32 Закону України «Про угоди про розподіл продукції» (справа про угоди про розподіл продукції). Рішення Конституційного Суду України від 06.12.2001 № 17-рп/2001. — ОВУ. — 2201. — № 50. - Ст. 2239.
215. Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним зверненням відкритого акціонерного товариства «Концерн Стирол» щодо офіційного тлумачення положення абзацу першого пункту 1 частини першої статті 12 Господарського процесуального кодексу України (справа про оспорювання актів у господарському суді). Рішення Конституційного Суду України від 02.07.2002 № 13-рп/2002. — ОВУ. — 2002. - № 32. - Ст. 1510.
216. Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним зверненням Товариства з обмеженою відповідальністю «Торговий Дім «Кампус Коттон клаб» щодо офіційного тлумачення положення частини другої статті 124 Конституції України (справа про досудове врегулювання спорів). Рішення Конституційного Суду України від 09.07.2002 № 15-рп/2002. - ОВУ. - 2002. - № 28. - Ст. 1333.
217. Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням 47 народних депутатів України щодо відповідності Конституції України (конституційності) Закону України «Про введення мораторію на примусову реалізацію майна» (справа про мораторій на примусову реалізацію майна). Рішення Конституційного Суду України від 10.06.2003 № 11-рп/2003. - ОВУ. - 2003. - № 25. - Ст. 1217.
ПОСТАНОВИ ВЕРХОВНОЇ РАДИ УКРАЇНИ
218. Про порядок тимчасової дії на території України окремих актів законодавства Союзу РСР. Постанова Верховної Ради України від 12.09.1991. — Зібрання законодавства України. — Т. 2, 2(ПВР)37.
219. Про право власності на окремі види майна. Постанова Верховної Ради України від 17.06.1992. — Зібрання законодавства України. — Т. 4, 4(ПВР)19.
220. Тимчасове положення про Фонд державного майна України. Затв. постановою Верховної Ради України від 07.07.1992. — Зібрання законодавства України. — Т. 4, 4(ПВР)41.
221. Порядок обмеження, тимчасової заборони (зупинення) чи припинення діяльності підприємств, установ, організацій і об'єктів у разі порушення ними законодавства про охорону навколишнього природного середовища. Затв. постановою Верховної Ради України від 29.10.1992. — Зібрання законодавства України. — Т. 5, (ПВР)10.
222. Про введення в дію Закону України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів дізнання, попереднього слідства, прокуратури і суду». Постанова Верховної Ради України від 01.12.1994. — Зібрання законодавства України. — Т. 10, 10(ПВР)9.
223. Регламент Верховної Ради України. Затв. постановою Верховної Ради України від 19.09.2008. - ОВУ. - 2008. - № 73. - Ст. 2451.
УКАЗИ ПРЕЗИДЕНТА УКРАЇНИ
224. Про державну реєстрацію нормативно-правових актів міністерств та інших органів виконавчої влади. Указ Президента України від 03.10.1992 № 493. — Зібрання законодавства України. — Т. 5, 5(УП)1.
225. Про заходи щодо впорядкування розрахунків за договорами, що укладають суб'єкти підприємницької діяльності України. Указ Президента України від 04.10.1994 № 566/94. — Укази Президента України 1991-1994. Т. 1. — К.: Право. — 1997. — С. 261.
226. Про заходи щодо активізації боротьби з корупцією і організованою злочинністю. Розпорядження Президента України від 10.02.1995 № 35/95-рп.
227. Про заходи щодо нормалізації платіжної дисципліни в народному господарстві України. Указ Президента України від 16.03.1995 № 227/95. — УК. — 18.03.1995. — Із змін, від 31.03.1995; 16.08.1995; 09.12.1995; 05.04.1996; 03.09.1997; 27.01.1999.
228. Про застосування фінансових санкцій за порушення норм з регулювання обігу готівки. Указ Президента України в ред. від 11.05.1995 № 491/99. — Бюлетень законодавства і юридичної практики України. — 2001. — № № 3. — С. 113. — Із змін, від 27.09.2001.
229. Загальне положення про міністерство, інший центральний орган державної виконавчої влади України. Затв. Указом Президента України від 12.03.1996 № 179/96. — УК. - 28.03.1996.
230. Про порядок офіційного оприлюднення нормативно-правових актів та набрання ними чинності. Указ Президента України від 10.06.1997 № 503/97. — ОВУ. — 1997. - Число 24. - С. 11. - Із змін, від 04.12.1997; 10.11.1998; 08.04.2004; 28.05.2004; 19.05.2005; 12.03.2007; 12.12.2007.
231. Положення про Національну комісію з питань регулювання електроенергетики України. Затв. Указом Президента України від 21.04.1998 № 335/98. — ОВУ. — 1998. - № 16. - Ст. 588.
232. Про деякі заходи з дерегулювання підприємницької діяльності. Указ Президента України від 23.07.1998 № 817/98. — ОВУ. — № ЗО. — Ст. 1119. — Із змін, від 22.08.2000; 22.05.2004.
233. Положення про Національне агентство України з управління державними корпоративними правами. Затв. Указом Президента України від 02.09.1998 № 969. — ОВУ. - 1998. - № 35. - Ст. 1297.
234. Про врегулювання порядку одержання резидентами кредитів, позик в іноземній валюті від нерезидентів та застосування штрафних санкцій за порушення валютного законодавства. Указ Президента України від 27.06.1999 № 734/99. — Бюлетень законодавства і юридичної практики України. — 2001. — № 5. — С. 248.
235. Про спрощену систему оподатковування, обліку та звітності суб'єктів малого підприємництва. Указ Президента України в ред. від 28.06.1999 № 746/99. — ОВУ. - 1999. - № 26. - Ст. 1230.
236. Про зміни у структурі центральних органів виконавчої влади. Указ ПрезидентаУкраїни від 15.12.1999 № 1573/99. - ОВУ. - 1999. - № 50. - Ст. 2435. - Із змін, від 03.04.2000; 25.05.2000; 27.06.2000; 14.07.2000; 27.08.2000; 23.10.2000; 05.12.2000; 05.06.2001; 11.07.2001; 07.08.2001; 21.08.2001; 13.09.2001; 29.09.2001; 08.11.2001; 22.11.2001; 14.12.2001; 27.12.2001; 03.01.2002; 05.03.2002; 16.03.2002; 29.08.2002; 18.09.2002; 01.10.2002; 11.12.2002; 31.01.2003; 15.07.2003; 31.07.2003; 15.09.2003; 15.09.2003; 19.01.2004; 06.02.2004; 06.07.2004; 15.07.2004; 16.07.2004; 21.08.2004; 28.09.2004; 26.02.2005; 10.06.2005; 10.10.2005; 19.12.2005; 30.12.2005; 31.12.2005; 13.03.2006; 30.01.2007; 28.04.2007.
237. Про заходи щодо створення єдиної системи державної реєстрації земельних ділянок, нерухомого майна та прав на них у складі державного земельного кадастру. Указ Президента України від 17.02.2003. — 134/2003. — ОВУ. — 2003. — № 8. — Ст. 301. — Із змін, від 15.09.2003.
238. Положення про Державний комітет України з питань технічного регулювання та споживчої політики. Затв. Указом Президента України від 18.03.2003 № 225/2003. — ОВУ. — 2003. — № 12. — Ст. 529. — Із змін, від 05.03.2004; 10.01.2005.
ПОСТАНОВИ КАБІНЕТУ МІНІСТРІВ УКРАЇНИ
239. Статут автомобільного транспорту України. Затв. постановою Ради Міністрів УРСР від 27.06.1969 № 401. - ЗП УРСР. - 1989. - № 7. - Ст. 88. - Із змін, від 28.10.1974; 25.01.1978; 15.06.1978; 02.07.1981.
240. Порядок та умови державного обов'язкового особистого страхування працівників прокуратури. Затв. постановою Кабінету Міністрів України від 19.08.1992 № 486. — Зібрання законодавства України. — Т. 4, 4(ПКМ)34. — Із змін, від 19.08.2009.
241. Умови державного обов'язкового особистого страхування військовослужбовців і військовозобов'язаних, призваних на збори, і порядок виплати їм та членам їх сімей страхових сум. Затв. постановою Кабінету Міністрів України від 19.08.1992 № 488. — Зібрання законодавства України. — Т. 4, 4(ПКМ)37. — Із змін, від 04.09.2003; 25.05.2006; 29.11.2006.
242. Порядок участі в організації та фінансуванні ремонту приватизованих житлових будинків їх колишніх власників. Затв. постановою Кабінету Міністрів України від 08.10.1992 № 572. — Зібрання законодавства України. — Т. 5, 5(ПКМ)4. — Із змін, від 24.01.2006; 14.01.2009.
243. Порядок і умови державного особистого страхування службових осіб державної контрольно-ревізійної служби в Україні. Затв. постановою Кабінету Міністрів України від 05.07.1993 № 515. — Зібрання законодавства України. — Т. 7, 7(ПКМ)3. — Із змін, від 19.08.2009.
244. Про перелік відомостей, що не становлять комерційну таємницю. Постанова Кабінету Міністрів України від 09.08.1993 № 611. — Зібрання законодавства України. - Т. 7, 7(ПКМ)13.
245. Про порядок продажу, придбання, реєстрації, обліку і застосування спеціальних засобів самооборони, заряджених речовинами сльозоточивої та дратівної дії. Постанова Кабінету Міністрів України від 07.09.1993 № 706. — Зібрання законодавства України. - Т. 7, 7(ПКМ)27.
246. Умови обов'язкового державного страхування життя і здоров'я народних депутатів України та порядок виплати їм і членам їхніх сімей страхових сум. Затв. постановою Кабінету Міністрів України від 27.11.1993 № 969. — Зібрання законодавства України. - Т. 7, 7(ПКМ)69. - Із змін, від 29.11.2001; 19.08.2009.
247. Порядок і умови державного обов'язкового страхування життя і здоров'я суддів. Затв. постановою Кабінету Міністрів України від 14.02.1994 № 89. — Зібрання законодавства України. — Т, 8, 8(ПКМ)32. — Із змін, від 12.01.2001; 11.10.2002; 12.04.2006.
248. Умови обов'язкового страхування життя і здоров'я спеціалістів ветеринарної медицини. Затв. постановою Кабінету Міністрів України від 22.02.1994 № 116. — Зібрання законодавства України. — Т. 8, 8(КПМ)42.
249. Перелік товарів неналежної якості, які не підлягають обміну (поверненню). Затв. постановою Кабінету Міністрів України від 19.03.1994 р. № 172. — Зібрання законодавства України. — Т. 9, 9(ПКМ)8. — Із змін, від 20.08.2003; 13.12.2004; 07.12.2005.
250. Порядок та умови державного особистого страхування посадових осіб Державної податкової служби. Затв. постановою Кабінету Міністрів України від 03.06.1994 № 349. — Зібрання законодавства України. — Т. 9, 9(ПКМ)49. — Із змін, від 04.06.2003.
251. Порядок та умови державного обов'язкового страхування службових осіб державних органів у справах захисту прав споживачів. Затв. постановою Кабінету Міністрів України від 11.06.1994 № 385. — Зібрання законодавства України. — Т. 9, 9(ПКМ)54. - Із змін, від 17.08.2002; 04.06.2003.
252. Порядок посвідчення заповітів і доручень, прирівнюваних до нотаріально посвідчених. Затв. постановою Кабінету Міністрів України від 15.06.1994 № 419. — ЗПУ. — 1994. - № 10. - Ст. 249. - Із змін, від 12.12.2002; 06.07.2006; 05.03.2009.
253. Про заходи для виконання Закону України «Про пожежну безпеку». Постанова Кабінету Міністрів України від 26.07.1994 № 508. — Зібрання законодавства України. - Т. 9, 9(ПКМ)75. - Із змін, від 16.11.2002; 04.06.2003; 04.09.2003; 26.12.2003; 04.04.2006; 25.05.2006; 20.04.2007; 03.05.2007.
254. Про ціноутворення в умовах реформування економіки. Постанова Кабінету Міністрів України від 21.10.1994 № 733. — ЗПУ. — 1995. — № 1. — Ст. 18 — Із змін, від 04.02.1995; 13.02.1995; 10.05.1995; 10.07.1995; 13.05.1996; 05.04.2006.
255. Положення про державне регулювання цін (тарифів) на продукцію виробничо-технічного призначення, товари народного споживання, роботи і послуги монопольних утворень. Затв. постановою Кабінету Міністрів України від 22.02.1995 № 135. — ЗПУ. - 1995. - № 5. - Ст. 127. - Із змін, від 26.10.2001; 13.06.2002.
256. Порядок та умови обов'язкового державного соціального страхування посадових осіб державного архітектурно-будівельного контролю. Затв. постановою Кабінету Міністрів України від 31.03.1995 № 227. — Із змін, від 04.06.2003.
257. Типові платіжні умови зовнішньоекономічних договорів (контрактів). Затв. постановою Кабінету Міністрів України і Національного банку України від 21.06.1995 № 444. — Бюлетень законодавства і юридичної практики України. — 2001. — № 7. — С. 122. — Із змін, від 28.07.2004.
258. Порядок та умови обов'язкового державного страхування працівників державної лісової охорони. Затв. постановою Кабінету Міністрів України від 31.07.1995 № 589. - ЗПУ. - 1995. - № 10. - Ст. 260. - Із змін, від 04.06.2003.
259. Про додаткове забезпечення гарантій або інших зобов'язань Уряду України, які надаються іноземним кредиторам щодо погашення кредитів в іноземній валюті, що залучаються українськими юридичними особами. Постанова Кабінету Міністрів України від 17.08.1995 № 655. - Із змін, від 18.12.1995; 05.05.1997; 17.08.1998; 11.07.2001.
260. Про прискорення організації біржового сільськогосподарського ринку. Постанова Кабінету Міністрів України від 17.11.1995 № 916. — Із змін, від 02.12.1996; 12.06.1997; 05.08.1997; 18.11.1997; 23.04.1999.
261. Порядок визначення розміру збитків від розкрадання, нестачі, знищення (псування) матеріальних цінностей. Затв. постановою Кабінету Міністрів України від 22.01.1996 № 116. — Відшкодування шкоди. Збірник систематизованого законодавства. Додаток до газети «Бізнес». — 2002, № 21/1 (488), с. 46. — Із змін, від 16.12.2009.
262. Порядок та умови обов'язкового державного страхування посадових осіб Державного комітету України по стандартизації, метрології та сертифікації і його територіальних органів. Затв. постановою Кабінету Міністрів України від 12.02.1996 № 196. — Із змін, від 04.06.2003.
263. Положення про Державну адміністрацію залізничного транспорту України. Затв. постановою Кабінету Міністрів України від 29.02.1996 № 262. — ЗПУ. — 1996. - № 8. - Ст. 237. - Із змін, від 24.09.1999; 15.10.2001; 11.08.2006; 11.07.2007; 14.11.2007; 05.11.2008.
264. Порядок формування і розміщення державних замовлень на поставки продукції для державних потреб і контролю за їх виконанням. Затв. постановою Кабінету Міністрів України від 29.02.1996 № 266. — ЗПУ. — 1996. — № 8. — Ст. 239. — Із змін. від 03.08.1999; 27.09.2000; 03.11.2000; 13.12.2001; 02.06.2003; 10.09.2003; 30.11.2004; 13.01.2006; 01.08.2006.
265. Про затвердження норм споживання природного газу населенням у разі відсутності газових лічильників. Постанова Кабінету Міністрів України від 08.06.1996 № 619. - УК, 13.06.1996. - Із змін, від 08.06.1998; 21.06.2001; 29.10.2002.
266. Перелік внутрішніх водних шляхів, що належать до категорії судноплавних. Затв. постановою Кабінету Міністрів України від 12.06.1996 № 640. — ЗПУ. — 1996. - № 13. - Ст. 364. - Із змін, від 01.07.2002; 29.10.2003.
267. Положення про обов'язкове особисте страхування від нещасних випадків на транспорті. Затв. постановою Кабінету Міністрів України від 14.08.1996 № 95. — ЗПУ. - 1996. - № 16. - Ст. 451. - Із змін, від 18.12.1998; 04.06.2003; 25.12.2004; 20.04.2007; 27.02.2008.
268. Про Порядок працевлаштування випускників вищих навчальних закладів, підготовка яких здійснювалася за державним замовленням. Постанова Кабінету Міністрів України від 22.08.1996 № 992. — ЗПУ. — 1996. — № 17. — Ст. 460. — Із змін, від 04.09.2003; 12.07.2004.
269. Про встановлення повноважень органів виконавчої влади та виконавчих органів міських рад щодо регулювання цін. Постанова Кабінету Міністрів України від 25.12.1996 № 1548. - ЗПУ. - 1996. - № 21. - Ст. 596. - Із змін, від 01.02.1997; 03.04.1997; 15.07.1997; 26.01.1998; 27.04.1998; 16.06.1998; 10.09.1998; 30.11.1998; 13.07.2000; 16.11.2001; 15.02.2002; 11.03.2002; 22.03.2002; 25.07.2002; 25.12.2002; 21.01.2003; 15.05.2003; 17.07.2003; 24.07.2003; 27.08.2003; 29.04.2004; 28.05.2004; 16.06.2004; 05.07.2004; 28.07.2004; 31.07.2004; 15.10.2004; 25.12.2004; 22.04.2005; 11.05.2005; 15.08.2005; 31.08.2005; 11.05.2006; 16.05.2006; 11.10.2006; 08.12.2006; 20.06.2007; 26.06.2007; 19.09.2007; 14.11.2007; 26.03.2008; 09.04.2008; 17.10.2008; 25.10.2008; 05.11.2008; 28.01.2009; 05.03.2009;, 25.03.2009; 20.05.2009; 21.05.2009.
270. Положення про порядок державної реєстрації договорів (контрактів) про спільну інвестиційну діяльність за участю іноземного інвестора. Затв. постановою Кабінету Міністрів України від 30.01.1997 № 112. — Бюлетень законодавства і юридичної практики України. — 2001. — № 7. — С. 142.
271. Порядок обслуговування громадян залізничним транспортом. Затв. постановою Кабінету Міністрів України від 19.03.1997 № 252. — ОВУ. — 1997. — Число 12. — С. 167. - Із змін, від 18.10.1999; 17.08.2002; 12.09.2002; 28.07.2004; 08.10.2004; 21.12.2005; 30.05.2007; 14.11.2007; 11.02.2009.
272. Про надання гарантій Кабінету Міністрів України і Міністерства фінансів щодо забезпечення погашення кредитів, що залучаються для фінансування закупівлі Українською аграрною біржею зернозбиральних комбайнів і тракторів. Постанова Кабінету Міністрів України від 15.07.1997 № 753. — ОВУ. — 1997. — Число 29. — С. 46. — Із змін, від 23.12.1998.
273. Положення про Державний регістр джерел іонізуючого випромінювання і порядок оплати послуг з їх реєстрації. Затв. постановою Кабінету Міністрів України від 04.08.1997 № 847. - ОВУ. - 1997. - Число 32. - С. 7. - Із змін, від 18.10.1999; 16.11.2000; 31.08.2005; 24.10.2007; 17.04.2008.
274. Порядок затвердження титулів будівництв (об'єктів), будівництво яких здійснюється із залученням бюджетних коштів чи коштів підприємств державної власності. Затв. постановою Кабінету Міністрів України від 08.09.1997 № 995. — ОВУ. — 1997. — Число 37. — С. 18. — Із змін, від 11.05.2006; 07.05.2008.
275. Примірна інструкція з діловодства в міністерствах, інших центральних органах виконавчої влади, Раді міністрів Автономної Республіки Крим, місцевих органах виконавчої влади. Затв. постановою Кабінету Міністрів України від 17.10.1997 № 1153. — ОВУ. — 1997. — Число 43. — С. 50. — Із змін, від 27.11.2001; 17.07.2003; 28.07.2003; 17.11.2004; 18.05.2005; 20.06.2005; 25.07.2005; 24.09.2005; 18.07.2007; 09.04.2008; 08.12.2009.
276. Правила роздрібної торгівлі, прокату примірників аудіовізуальних товарів, фонограм, відеограм, комп'ютерних програм, баз даних. Затв. постановою Кабінету Міністрів України від 04.11.1997 № 1209. — ОВУ. — 1997. — Число 45. — С. 55. — Із змін, від 21.09.1998; 16.11.2000; 17.18.2002; 24.03.2004.
277. Порядок переробки винограду, плодів та ягід на виноматеріали на давальницьких умовах. Затв. постановою Кабінету Міністрів України від 06.11.1997 № 1236. — ОВУ. — 1997. — Число 46. — С. 52. — Із змін, від 25.08.1998.
278. Статут залізниць України. Затв. постановою Кабінету Міністрів України від 06.04.1998 № 457. - ОВУ. - 1998. - № 14. - Ст. 548. - Із змін, від 11.10.2002; 25.12.2002.
279. Положення про порядок організації та проведення міжнародних конкурсів (тендерів) на укладання контрактів на користування надрами. Затв. постановою Кабінету Міністрів України від 08.06.1998 № 841. — ОВУ. — 1998. — № 23. — Ст. 838. — Із змін, від 21.06.2004; 25.05.2006; 08.11.2006.
280. Правила торгівлі у розстрочку. Затв. постановою Кабінету Міністрів України від 01.07.1998 № 997. — Торговельна діяльність. Частина І. Збірник систематизованого законодавства. Додаток до газети «Бізнес». — 1999, № 21, с. 120. — Із змін, від 31.08.1999; 06.05.2001; 27.04.2002.
281. Порядок і умови обов'язкового державного страхування державних виконавців. Затв. постановою Кабінету Міністрів України від 17.08.1998 № 1292. — ОВУ. — 1998. - № 33. - Ст. 137. - Із змін, від 18.01.2003; 28.01.2004; 19.08.2009.
282. Положення про формування та виконання Національної програми інформатизації. Затв. постановою Кабінету Міністрів України від 31.08.1998 № 1352. — ОВУ. — 1998. - № 35. - Ст. 1308. - Із змін, від 27.09.2000; 15.02.2002; 11.10.2002.
283. Правила надання довгострокових кредитів індивідуальним забудовникам житла на селі. Затв. постановою Кабінету Міністрів України від 05.10.1998 № 1597. — ОВУ. - 1998. - № 40. - Ст. 1486. - Із змін, від 14.02.2001; 25.10.2002; 17.07.2003; 15.12.2005; 18.06.2008.
284. Про затвердження Порядку та умов обов'язкового страхування медичних працівників та інших осіб на випадок інфікування вірусом імунодефіциту людини під час виконання ними професійних обов'язків, а також на випадок настання у зв'язку з цим інвалідності або смерті від захворювань, зумовлених розвитком ВІЛ-інфекції, і переліку категорій медичних працівників та інших осіб, які підлягають обов'язковому страхуванню на випадок інфікування вірусом імунодефіциту людини під час виконання ними професійних обов'язків, а також на випадок настання у зв'язку з цим інвалідності або смерті від захворювань, зумовлених розвитком ВІЛ-інфекції. Затв. постановою Кабінету Міністрів України від 16.10.1998 № 1642. — ОВУ. — 1998. — № 42. — Ст. 1552. — Із змін, від 04.06.2003; 19.08.2009.
285. Порядок державної реєстрації договорів оренди землі. Затв. постановою Кабінету Міністрів України від 25.12.1998 № 2073. — ОВУ. — 1998. — № 52. — Ст. 1943.
286. Про встановлення населенню побутових лічильників газу вітчизняного виробництва на умовах розстрочки платежу. Затв. постановою Кабінету Міністрів України від 22.02.1999 № 233. - ОВУ. - 1999. - № 8. - Ст. 287.
287. Типова угода на підготовку аспіранта (докторанта) за рахунок державного замовлення. Затв. постановою Кабінету Міністрів України від 01.03.1999 № 309. — ОВУ. - 1999. - № 9. - Ст. 345. - Із змін, від 14.06.2000; 27.08.2004.
288. Порядок постачання електричної енергії споживачам. Затв. постановою Кабінету Міністрів України від 24.03.1999 № 441. — ОВУ. — 1999. — № 12. — Ст. 480. — Із змін, від 24.05.1999; 22.09.1999; 25.11.1999; 09.04.2002; 26.10.2003; 28.10.2004; 16.06.2005.
289. Порядок надання робочих місць для проходження учнями, слухачами професійно-технічних навчальних закладів виробничого навчання і виробничої практики. Затв. постановою Кабінету Міністрів України від 07.06.1999 № 992. — ОВУ. — 1999. - № 23. - Ст. 1057.
290. Перелік документів, за якими стягнення заборгованості провадиться у без- спірному порядку на підставі виконавчих написів нотаріусів. Затв. постановою Кабінету Міністрів України від 29.06.1999 р. № 1172. — ОВУ. — 1999. — № 26. — Ст. 1241. - Із змін, від 11.11.1999; 24.04.2000; 29.11.2001.
291. Правила користування електричною енергією для населення. Затв. постановою Кабінету Міністрів України від 26.07.1999 № 1357. — ОВУ. — 1999. — № 30. — Ст. 1543. - Із змін, від 26.10.2000; 26.09.2001; 11.01.2006; 06.06.2007; 17.07.2009.
292. Порядок проведення архітектурних та містобудівних конкурсів. Затв. постановою Кабінету Міністрів України від 25.11.1999 № 2137. — ОВУ. — 1999. — № 47. — Ст. 2308. — Із змін, від 21.02.2007.
293. Положення про реєстр концесійних договорів. Затв. постановою Кабінету Міністрів України від 18.01.2000 № 72. — ОВУ. — 2000. — № 3. — Ст. 82.
294. Положення про організацію та проведення аукціонів з продажу нафти, газового конденсату, скрапленого газу та вугілля. Затв. постановою Кабінету Міністрів України від 04.04.2000 № 599. — ОВУ. — 2000. — № 14. — Ст. 567. — Із змін, від 18.04.2000; 17.05.2000; 11.08.2000; 09.10.2000; 04.04.2001; 06.06.2001; 13.03.2002; 18.01.2003; 03.03.2004; 23.12.2004; 07.12.2005; 11.05.2006; 25.05.2006; 27.12.2006; 17.04.2008; 25.03.2009; 23.12.2009.
295. Положення про проведення концесійного конкурсу та укладення концесійних договорів на об'єкти права державної і комунальної власності, які надаються у концесію. Затв. постановою Кабінету Міністрів України від 12.04.2000 № 642. — ОВУ. — 2000. - № 15. - Ст. 625. - Із змін, від 11.10.2002; 12.05.2004; 11.03.2009.
296. Типовий концесійний договір. Затв. постановою Кабінету Міністрів України від 12.04.2000 № 643. - ОВУ. - 2000. - № 15. - Ст. 626. - Із змін, від 11.10.2002; 12.05.2004; 11.03.2009.
297. Порядок капіталізації платежів для задоволення вимог, що виникли із зобов'язань підприємства-банкрута перед громадянами внаслідок заподіяння шкоди їх життю і здоров'ю. Затв. постановою Кабінету Міністрів України від 06.05.2000 № 765. - ОВУ. - 2000. - № 19. - Ст. 786. - Із змін, від 11.10.2002; 25.07.2003; 02.10.2003; 16.05.2007.
298. Про управління корпоративними правами держави. Постанова Кабінету Міністрів України від 15.05.2000 № 791. — ОВУ. — 2000. — № 20. — Ст. 827. — Із змін, від 16.05.2001; 28.01.2004.
299. Положення про представника органу, уповноваженого управляти відповідними державними корпоративними правами в органах управління господарських товариств. Затв. постановою Кабінету Міністрів України від 15.05.2000 № 791. — ОВУ. — 2000. - № 20. - Ст. 827. - Із змін, від 16.05.2001; 28.01.2004.
300. Порядок проведення конкурсу з визначення уповноваженої особи на виконання функцій з управління корпоративними правами держави. Затв. постановою Кабінету Міністрів України від 15.05.2000 № 791. — ОВУ. — 2000. — № 20. — Ст. 827. — Із змін, від 16.05.2001; 28.01.2004.
301. Перелік окремих форм та умов здійснення діяльності у сфері торгівлі, громадського харчування та послуг, яким дозволено проводити розрахункові операції без застосування реєстраторів розрахункових операцій з використанням розрахункових книжок і книг обліку розрахункових операцій. Затв. постановою Кабінету Міністрів України від 23.08.2000 № 1336. — ОВУ. — 2000. — № 35. — Ст. 1491. — Із змін, від 24.01.2001; 24.07.2003.
302. Типовий концесійний договір на будівництво та експлуатацію автомобільної дороги. Затв. постановою Кабінету Міністрів України від 04.10.2000 № 1519. — ОВУ. - 2000. - № 41. - Ст. 1749. - Із змін, від 11.10.2002; 12.05.2004.
303. Порядок проведення концесійного конкурсу на будівництво та експлуатацію автомобільних доріг. Затв. постановою Кабінету Міністрів України від 04.10.2000 № 1521. - ОВУ. - 2000. - № 41. - Ст. 1750. - Із змін, від 12.05.2004.
304. Порядок реєстрації проектів угоди про розподіл продукції та державної реєстрації угоди про розподіл продукції. Затв. постановою Кабінету Міністрів України від 29.11.2000 № 1756. - ОВУ. - 2000. - № 49. - Ст. 2118. - Із змін, від 08.11.2006.
305. Положення про Державну службу охорони при Міністерстві внутрішніх справ. Затв. постановою Кабінету Міністрів України в ред. від 15.08,2001 № 1053. — ОВУ. - 2001. - № 33. - Ст. 1552. - Із змін, від 13.07.2002; 16.11.2002; 20.07.2004; 18.05.2005; 24.10.2007; 09.04.2008; 26.08.2009.
306. Порядок обчислення середньої заробітної плати (доходу, грошового забезпечення) для розрахунку виплат за загальнообов'язковим державним соціальним страхуванням. Затв. постановою Кабінету Міністрів України від 26.09.2001 № 1266. — ОВУ. — 2001. - № 40. - Ст. 1802. - Із змін, від 22.02.2006; 18.07.2007; 08.12.2009:
307. Порядок державного фінансування капітального будівництва. Затв. постановою Кабінету Міністрів України від 27.12.2001 № 1764. — ОВУ. — 2001. — № 52. — Ст. 2374. - Із змін, від 29.03.2004; 08.09.2004; 30.05.2007.
308. Порядок і умови проведення обов'язкового страхування цивільної відповідальності громадян України, що мають у власності чи іншому законному володінні зброю, за шкоду, яка може бути заподіяна третім особам або майну внаслідок володіння, зберігання чи використання цієї зброї. Затв. постановою Кабінету Міністрів України від 29.03.2002 № 402. - ОВУ. - 2002. - № 14. - Ст. 728.
309. Тимчасове положення про порядок проведення розрахунків за надання населенню послуг з газопостачання в умовах використання лічильників природного газу (будинкових або на групу будинків). Затв. постановою Кабінету Міністрів України від 16.05.2002 № 620. - ОВУ. - 2002. - № 20. - Ст. 980.
310. Порядок і правила проведення обов'язкового страхування відповідальності суб'єктів перевезення небезпечних вантажів на випадок настання негативних наслідків під час перевезення небезпечних вантажів. Затв. постановою Кабінету Міністрів України від 01.06.2002 № 733. - ОВУ. - 2002. - № 23. - Ст. 1106.
311. Порядок і правила проведення обов'язкового страхування відповідальності власників собак за шкоду, яка може бути заподіяна третім особам. Затв. постановою Кабінету Міністрів України від 09.07.2002 № 944. — ОВУ. — 2002. — № 28. — Ст. 1321.
312. Порядок і правила проведення обов'язкового страхування врожаю сільськогосподарських культур і багаторічних насаджень державними сільськогосподарськими підприємствами, врожаю зернових культур і цукрових буряків сільськогосподарськими підприємствами всіх форм власності. Затв. постановою Кабінету Міністрів України від 11.07.2002 № 1000. - ОВУ. - 2002. - № 29. - Ст. 1379.
313. Порядок і правила проведення обов'язкового страхування відповідальності експортера та особи, яка відповідає за утилізацію (видалення) небезпечних відходів, щодо відшкодування шкоди, яку може бути завдано здоров'ю людини, власності та навколишньому природному середовищу під час транскордонного перевезення та утилізації (видалення) небезпечних відходів. Затв. постановою Кабінету Міністрів України від 19.08.2002 № 1219. - ОВУ. - 2002. - № 34. - Ст. 1614. - Із змін, від 09.09.2009.
314. Порядок і правила проведення обов'язкового авіаційного страхування цивільної авіації. Затв. постановою Кабінету Міністрів України від 12.10.2002 № 1535. — ОВУ. - 2003. - № 42. - Ст. 1943.
315. Порядок і правила проведення обов'язкового страхування цивільної відповідальності суб'єктів господарювання за шкоду, яка може бути заподіяна пожежами та аваріями на об'єктах підвищеної небезпеки, включаючи пожежовибухонебезпечні об'єкти та об'єкти, господарська діяльність на яких може призвести до аварій екологічного і санітарно-епідеміологічного характеру. Затв. постановою Кабінету Міністрів України від 16.11.2002 № 1788. - ОВУ. - 2002. - № 47. - Ст. 2163.
316. Правила надання послуг пасажирського автомобільного транспорту. Затв. постановою Кабінету Міністрів України вред, від 29.01.2003 № 141. — ОВУ. — 2003. - № 6. - Ст. 236. - Із змін, від 25.12.2004; 26.09.2007; 27.02.2008; 12.11.2008; 21.05.2009; 09.09.2009.
317. Положення про дошкільний навчальний заклад. Затв. постановою Кабінету Міністрів України від 12.03.2003 № 305. — ОВУ. — 2003. — № 11. — Ст. 476. — Із змін, від 05.10.2009.
318. Порядок і правила проведення обов'язкового страхування тварин на випадок загибелі, знищення, вимушеного забою, від хвороб, стихійних лих та нещасних випадків. Затв. постановою Кабінету Міністрів України від 23.04.2003 № 590. — ОВУ. — 2003. - № 17. - Ст. 780.
319. Типовий договір (контракт) на реалізацію інвестиційного проекту на території пріоритетного розвитку в спеціальній (вільній) економічній зоні. Затв. постановою Кабінету Міністрів України в ред. від 15.05.2003 № 704. — ОВУ. — 2003. — № 21. — Ст. 933. — Із змін. 30.05.2005.
320. Порядок надання цільових пільгових державних кредитів для здобуття вищої освіти. Затв. постановою Кабінету Міністрів України від 16.06.2003 № 916. — ОВУ. — 2003. - № 25. - Ст. 1203. - Із змін, від 21.10.2009.
321. Порядок і правила проведення обов'язкового страхування цивільної відповідальності за ядерну шкоду, Особливі умови ліцензування діяльності з обов'язкового страхування цивільної відповідальності за ядерну шкоду; Положення про Ядерний страховий пул. Затв. постановою Кабінету Міністрів України від 23.06.2003 № 953. — ОВУ. - 2003. - № 26. - Ст. 1280. - Із змін, від 19.07.2006.
322. Про створення єдиної системи державної реєстрації земельних ділянок, нерухомого майна та прав на них у складі державного земельного кадастру. Постанова Кабінету Міністрів України від 17.07.2003 № 1088. — ОВУ. — 2003. — № ЗО. — Ст. 1532. — Із змін, від 17.07.2009; 05.08.2009.
323. Про формування і ведення Реєстру корпоративних прав держави. Постанова Кабінету Міністрів України від 29.10.2003 № 1679. — ОВУ. — 2003. — № 44. — Ст. 2303.
324. Порядок проведення внутрішнього фінансового моніторингу суб'єктами господарювання, що проводять господарську діяльність з організації та утримання казино, інших гральних закладів, і ломбардами. Затв. постановою Кабінету Міністрів України від 20.11.2003 № 1800. - ОВУ. - 2003. - № 47. - Ст. 2441. - Із змін, від 17.11.2004; 12.07.2005; 05.04.2006.
325. Порядок обмеження електроспоживання споживачів до рівня екологічної броні електропостачання або повного припинення їм електропостачання. Затв. постановою Кабінету Міністрів України від 28.01.2004 № 93. — ОВУ. — 2004. — № 4. — Ст. 173.
326. Правила надання населенню послуг з газопостачання. Затв. постановою Кабінету Міністрів України в ред. від 14.04.2004 № 476. — ОВУ. — 2004. — № 16. — Ст. 1101. - Із змін, від 05.07.2006; 08.12.2006; 13.06.2007; 09.04.2008.
327. Тимчасовий порядок державної реєстрації правочинів. Затв. постановою Кабінету Міністрів України від 26.05.2004 № 671. — ОВУ. — 2004. — № 21. — Ст. 1420.
328. Порядок здійснення компенсації шкоди, заподіяної працівникам митних органів, спеціалізованих митних установ та організацій під час виконання або пов'язаної з виконанням ними службових обов'язків. Затв. постановою Кабінету Міністрів України від 26.05.2004 № 678. - ОВУ. - 2004. - № 21. - Ст. 1426.
329. Порядок ведення Державного реєстру обтяжень рухомого майна. Затв. постановою Кабінету Міністрів України від 05.07.2004 № 830. — ОВУ. — 2004. — № 27. — Ст. 1770. — Із змін, від 18.08.2005.
330. Методика обчислення вартості машино-дня та збитків від простою машин. Затв. постановою Кабінету Міністрів України від 12.07.2004 № 885. — ОВУ. — 2004. — № 28. - Ст. 1873.
331. Перелік обставин, за яких настає страховий випадок державного соціального страхування громадян від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання. Затв. постановою Кабінету Міністрів України від 25.08.2004 № 1112. — ОВУ. - 2004. - № 35. - Ст. 2337. - Із змін, від 25.05.2006; 29.11.2006; 20.04.2007; 17.07.2009.
332. Порядок ведення реєстру складських документів на зерно та зерна, прийнятого на зберігання. Затв. постановою Кабінету Міністрів України від 17.11.2004 № 1569. — ОВУ. - 2004. - № 46. - Ст. 3053. - Із змін, від 13.08.2005; 24.06.2009.
333. Правила надання послуг з централізованого опалення, постачання холодної та гарячої води та водовідведення. Затв. постановою Кабінету Міністрів України від 21.07.2005 № 630. - ОВУ. - 2005. - № ЗО. - Ст. 1811. - Із змін, від 31.10.2007; 03.09.2009.
334. Загальні умови укладення та виконання договорів підряду в капітальному будівництві. Затв. постановою Кабінету Міністрів України від 01.08.2005 № 668. — ОВУ. - 2005. - № 31. - Ст. 1867. - Із змін, від 17.06.2009.
335. Правила надання та отримання телекомунікаційних послуг. Затв. постановою Кабінету Міністрів України від 09.08.2005 № 720. — ОВУ. — 2005. — № 32. — Ст. 1935. — Із змін, від 25.05.2006; 15.06.2006; 20.04.2007; 23.05.2007; 11.09.2007; 26.03.2008.
336. Положення про Державне казначейство. Затв. постановою Кабінету Міністрів України від 21.12.2005 № 1232. - ОВУ. - 2005. - № 52. - Ст. 3275. - Із змін, від 26.04.2007.
337. Порядок визначення розміру відшкодування шкоди, завданої електропостачальнику внаслідок викрадення електричної енергії. Затв. постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.2006 № 122. — ОВУ. — 2006. — № 6. — Ст. 307.
338. Порядок здійснення процедури призначення органів з оцінки відповідності продукції, процесів і послуг вимогам технічних регламентів. Затв. постановою Кабінету Міністрів України від 24.01.2007 № 59. — ОВУ. — 2007. — № 6. — Ст. 223.
339. Типовий договір про надання населенню послуг з газопостачання. Затв. постановою Кабінету Міністрів України від 05.07.2006 № 938. — ОВУ. — 2006. — № 27. - Ст. 1965.
340. Порядок забезпечення інвалідів автомобілями. Затв. постановою Кабінету Міністрів України від 19.07.2006 № 999. — ОВУ. — 2006. — № ЗО. — Ст. 2130. — Із змін, від 26.04.2007; 17.04.2008; 29.10.2009; 26.11.2009.
341. Правила користування тепловою енергією. Затв. постановою Кабінету Міністрів України від 03.10.2007 № 1198. - ОВУ. - 2007. - № 77. - Ст. 2852.
342. Про затвердження розміру преференційної поправки при визначенні переможця конкурсу на право оренди державного та комунального майна у 2009 році. Постанова Кабінету Міністрів України від 25.03.2009 № 249. — ОВУ. — 2009. — №22. - Ст. 703.
343. Порядок оренди житла з викупом. Затв. постановою Кабінету Міністрів України від 25.03.2009 № 274. - ОВУ. - 2009. - № 23. - Ст. 754.
344. Про порядок прийняття в експлуатацію закінчених будівництвом об'єктів. Постанова Кабінету Міністрів України в ред. від 20.05.2009 № 534. — ОВУ. — 2009. — № 41. — Ст. 1370. — Із змін, від 29.12.2009.
345. Питання медико-соціальної експертизи. Затв. постановою Кабінету Міністрів України від 03.12.2009 № 1317. - ОВУ. - 2009. - № 95. - Ст. 3265.
346. Порядок державної реєстрації (перереєстрації), зняття з обліку автомобілів, автобусів, а також самохідних машин, сконструйованих на шасі автомобілів, мотоциклів усіх типів, марок і моделей, причепів, напівпричепів, мотоколясок, інших прирівняних до них транспортних засобів та мопедів. Затв. постановою Кабінету Міністрів України в ред. від 23.12.2009 № 1371. - ОВУ. - 2009. - № 101. - Ст. 3521.
НОРМАТИВНО-ПРАВОВІ АКТИ МІНІСТЕРСТВ ТА ІНШИХ ЦЕНТРАЛЬНИХ ОРГАНІВ ВИКОНАВЧОЇ ВЛАДИ
347. Правила тримання собак, котів і хижих тварин у населених пунктах Української РСР. Затв. наказом Міністерства житлово-комунального господарства УРСР, Міністерства сільського господарства УРСР, Міністерства охорони здоров’я УРСР від 16.06.1980.
348. Про оподаткування доходів фізичних осіб від зайняття підприємницькою діяльністю. Затв. наказом Головної державної податкової інспекції України від 21.04.1993 № 12 (назва — в ред. від 16.07.2003). — Із змін, від від 01.09.1994; 16.10.1996; 25.12.1998; 28.04.2000; 28.08.2000; 07.12.2000; 14.02.2001; 05.04.2001; 11.06.2001; 28.12.2001; 24.04.2002; 03.09.2002; 08.04.2003; 16.07.2003.
349. Інструкція про порядок ведення трудових книжок працівників. Затв. наказом Міністерства праці України, Міністерства юстиції України, Міністерства соціального захисту України від 29.07.1993 № 58. — Інформаційний бюлетень Міністерства праці України. — 1993. — № 9. — Із змін, від 26.03.1996; 08.06.2001; 24.09.2003.
350. Типовий договір на обслуговування комерційним банком довірчого товариства. Затв. наказом Фонду державного майна України від 24.12.1993 № 583 та наказом Національного банку України від 18.02.1994 № 583. — Бухгалтерія. Додаток до газети «Бізнес». — 1994. — № 13. — С. 3.
351. Положення про порядок надання державного довгострокового пільгового кредиту індивідуальним забудовникам. Затв. наказом Міністерства фінансів України, Міністерства економіки України, Міністерства у справах будівництва і архітектури України від 05.07.1994 № 59/82/129. — Бюлетень законодавства і юридичної практики України. — 2001. — № 5. — С. 215.
352. Правила проведення комісійних судово-медичних експертиз в бюро судово-медичної експертизи. Затв. наказом Міністерства охорони здоров'я України від 17.01.1995 № 6.
353. Інструкція про проведення судово-медичної експертизи. Затв. наказом Міністерства охорони здоров'я України від 17.01.1995 № 6.
354. Правила комісійної торгівлі непродовольчими товарами. Затв. наказом Міністерства зовнішньоекономічних зв'язків України від 13.03.1995 р. № 37. — Із змін, від 08.07.1997; 08.04.1998; 25.01.2008.
355. Правила взаємодії місцевих телефонних мереж загального користування з місцевими телефонними мережами відомств та інших власників. Затв. наказом Головного управління з питань радіочастот при Кабінеті Міністрів України від 05.09.1995 № 39. — Бюлетень законодавства і юридичної практики України. — 2001. — № 10. — С. 277.
356. Положення про державне кредитування будівництв і об'єктів виробничого призначення. Затв. наказом Міністерства фінансів України і Міністерства економіки України від 15.11.1995 № 178/170. — Бюлетень законодавства і юридичної практики України. — 2001. — № 5. — С. 206.
357. Порядок встановлення медико-соціальними експертними комісіями ступеня втрати професійної працездатності у відсотках працівникам, яким заподіяно ушкодження здоров'я, пов'язане з виконанням трудових обов'язків. Затв. наказом Міністерства охорони здоров'я України від 22.11.1995 № 212. — Із змін, від 05.08.1998.
358. Положення про застосування Закону України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів дізнання, попереднього слідства, прокуратури і суду». Затв. наказом Міністерства юстиції України, Генеральної прокуратури України, Міністерства фінансів України від 04.03.1996 № 6/5/3/41. — Бюлетень законодавства і юридичної практики України. — 2004. — № 6. — С. 325.
359. Типові правила біржової торгівлі сільськогосподарською продукцією. Затв. наказом Міністерства сільського господарства і продовольства України, Міністерства економіки України і Міністерства фінансів України від 03.04.1996 № 103/44/62. — Бюлетень законодавства і юридичної практики України. — 2002. — № 11. — С. 264.
360. Інструкція про порядок реєстрації виданих, повернутих і використаних довіреностей на одержання цінностей. Затв. наказом Міністерства фінансів України від 16.05.1996 № 99. — Бюлетень НАМВУ. — 1996. — № 8. — С. 49. — Із змін, від 03.10.1996; 18.10.1996; 19.02.1998; 19.10.2000; 11.12.2006; 05.05.2008.
361. Правила користування автоматичними камерами схову самообслуговування. Затв. наказом Міністерства транспорту України від 10.07.1996 № 23.
362. Типовий договір купівлі-продажу пакета акцій відкритого акціонерного товариства на некомерційному конкурсі під інвестиційні зобов'язання. Затв. наказом Фонду державного майна України від 16.09.1996 № 1076. — Бухгалтерія. Додаток до газети «Бізнес». — 1996. — № 43. — С. 8.
363. Положення про фінансування і державне кредитування капітального будівництва, що здійснюється на території України. Затв. наказом Міністерства економіки України, Міністерства фінансів України, Державного комітету у справах містобудування і архітектури від 23.09.1996 № 127/201/173. — Галицькі контракти. — 1997. - № 1. - С. 59.
364. Договір між членами оптового ринку електричної енергії України. Затв. наказом Національної комісії з питань регулювання електроенергетики України від 15.11.1996. — «Збірник нормативних документів». — 1998.
365. Правила безпеки систем газопостачання України. Затв. наказом Державного комітету України з нагляду за охороною праці від 01.10.1997 № 254. — ОВУ. — 1998. - № 21. - Ст. 781.
366. Положення про конкурсний відбір експертів. Затв. наказом Фонду державного майна України від 12.02.1997 № 152. — ОВУ. — 1997. — Число 12. — С. 373. — Із змін, від 05.10.1999; 18.07.2000; 25.11.2003.
367. Положення про проведення конкурсу щодо відбору уповноважених банків для акумулювання коштів та цільового кредитування приватизованих підприємств. Затв. наказом Фонду державного майна України від 04.09.1997 № 967. — ОВУ. — 1997. — Число 37. - С. 119.
368. Правила перевезень вантажів автомобільним транспортом в Україні. Затв. наказом Міністерства транспорту України від 14.10.1997 № 363. — ОВУ. — 1998. — № 8. - Ст. 314. - Із змін, від 23.03.1998; 05.11.2001; 22.05.2006.
369. Типова угода про підготовку спеціалістів з вищою освітою. Затв. наказом Міністерства охорони здоров'я України від 25.12.1997 № 367. — ОВУ. — 1998. — № 16. - Ст. 617.
370. Державний класифікатор продукції та послуг. Затв. наказом Державного комітету України по стандартизації, метрології та сертифікації від 30.12.1997 № 822. — Із змін, від 17.08.2000; 05.07.2002; 26.02.2007; 15.09.2008.
371. Про затвердження Порядку і умов організації перевезень пасажирів та багажу автомобільним транспортом. Наказ Міністерства транспорту України від 21.01.1998. № 21. — ОВУ. - 1998. - № 17. - Ст. 646. - Із змін, від 05.11.2001; 27.12.2004; 12.08.2005.
372. Положення про відкриття та функціонування в уповноважених банках України рахунків банків-кореспондентів в іноземній валюті та в гривнях. Затв. постановою Правління Національного банку України від 26.03.1998 Mb 118. — ОВУ. — 1998. — № 15. - Ст. 571. - Із змін, від 21.09.1998; 04.12.1998; 27.01.1999; 10.06.1999; 15.09.1999; 27.12.1999; 25.05.2000; 20.11.2000; 07.05.2001; 04.12.2001; 17.10.2002; 12.02.2003; 16.04.2003; 10.11.2003; 14.10.2004; 31.03.2005; 20.02.2006; 29.12.2006; 22.06.2007; 28.09.2007; 29.12.2007; 31.03.2009; 06.08.2009.
373. Положення про технічне обслуговування і ремонт дорожно-транспортних засобів автомобільного транспорту. Затв. наказом Міністерства транспорту України від 30.03.1998 № 102. - ОВУ. - 1998. - № 18. - Ст. 659.
374. Порядок поставок сільськогосподарським товаровиробникам нафтопродуктів, які закуповуються за рахунок коштів, виділених для централізованої закупівлі з подальшою реалізацією їх сільськогосподарським товаровиробникам, що уклали угоди на продаж зерна за державним замовленням. Затв. наказом Міністерства агропромислового комплексу України, Міністерства економіки України від 28.04.1998 № 129/54. - ОВУ. - 1998. - № 20. - Ст. 755.
375. Положення про порядок підготовки та проведення відкритих торгів. Затв. наказом Фонду державного майна України від 02.07.1998 № 1303. — ОВУ. — 1998. — № 27. — Ст. 1020. — Із змін, від 05.10.2000.
376. Інструкція про порядок виготовлення, придбання, зберігання, обліку, перевезення та використання вогнепальної, пневматичної і холодної зброї, пристроїв вітчизняного виробництва для відстрілу патронів, споряджених гумовими чи аналогічними за своїми властивостями метальними снарядами несмертельної дії, та зазначених патронів, а також боєприпасів до зброї та вибухових матеріалів. Затв. наказом Міністерства внутрішніх справ України від 21.08.1998 № 622. — ОВУ. — 1998. — № 42. - Ст. 1574. - Із змін, від 13.04.1999; 26.06.2002; 16.07.2004; 06.09.2004; 17.06.2008.
377. Типове положення про порядок конкурсного відбору підприємств для утримання житлових будинків і прибудинкових територій. Затв. наказом Державного комітету будівництва, архітектури та житлової політики України від 07.09.1998 № 194. — ОВУ. - 1998. - № 52. - Ст. 1972.
378. Типовий договір на утримання житлових будинків і прибудинкових територій. Затв. наказом Державного комітету будівництва, архітектури та житлової політики України від 07.09.1998 № 194. - ОВУ. - 1998. - № 52. - Ст. 1972.
379. Положення про порядок продажу на фондових біржах пакетів акцій відкритих акціонерних товариств. Затв. наказом Фонду державного майна України, Державної комісії з цінних паперів і фондового ринку, Антимонопольного комітету України від 16.11.1998 № 2141/297/9. - ОВУ. - 1998. - № 51. - Ст. 1911. - Із змін, від 07.12.2000; 31.01.2002; 16.08.2002.
380. Положення про порядок підготовки та надання інформації про вантаж для його безпечного морського перевезення. Затв. наказом Міністерства транспорту України від 14.12.1998 № 497. - ОВУ. - 1999. - № 1. - Ст. 89.
381. Порядок продажу на аукціонах майна, що перейшло у власність держави. Затв. наказом Міністерства зовнішніх економічних зв’язків і торгівлі України, Міністерства економіки України, Фонду державного майна України від 31.12.1998 № 873/72/2453. - ОВУ. - 1999. - № 4. - Ст. 142.
382. Положення (стандарт) бухгалтерського обліку 3 «Звіт про фінансові результати». Затв. наказом Міністерства фінансів України від 31.03.1999 № 87. — ОВУ. - 1999. - № 25. - Ст. 1217. - Із змін, від 18.12.2001; 25.11.2002; 23.05.2003; 22.11.2004; 16.03.2005; 11.12.2006; 05.03.2008; 14.10.2008; 25.09.2009.
383. Положення (стандарт) бухгалтерського обліку 5 «Звіт про власний капітал». Затв. наказом Міністерства фінансів України від 31.03.1999 р. № 87. — ОВУ. — 1999. - № 25. - Ст. 1217. - Із змін, від 30.11.2000; 23.05.2003; 25.09.2009.
384. Тимчасове положення про порядок передачі в державну власність частки (паїв, акцій) статутного фонду суб'єктів недержавної форми власності в разі одержання ними відповідних бюджетних капітальних вкладень. Затв. наказом Міністерства економіки України, Міністерства фінансів України, Фонду державного майна України, Державного комітету України з питань розвитку підприємництва від 02.04.1999 № 49/104/596/12. - ОВУ. - 1999. - № 19. - Ст. 853.
385. Положення про проведення конкурсу з відбору зберігана Фондом державного майна України. Затв. наказом Фонду державного майна України від 03.05.1999 № 812. — ОВУ. - 1999. - № 20. - Ст. 929. - Із змін, від 03.06.2004; 25.05.2005.
386. Порядок укладення договорів страхування морських суден, що знаходяться в державній власності і передаються судновласниками у фрахт, оренду, лізинг. Затв. наказом Міністерства транспорту України від 17.05.1999 № 260. — ОВУ. — 1999. — № 25. — Ст. 1202. — Із змін, від 09.08.2005.
387. Положення про управління державним майном, яке не увійшло до статутних капіталів господарських товариств у процесі приватизації, але перебуває на їх балансі. Затв. наказом Фонду державного майна України, Міністерства економіки України від 19.05.1999 № 908/68. — ОВУ. — 1999. — № 26. — Ст. 1250. — Із змін, від 08.10.1999; 12.12.2000; 20.04.2004; 06.11.2009.
388. Щодо зарахування зустрічних однорідних вимог. Лист Національного банку України від 23.06.1999 р. № 18-211/1872-5495.
389. Положення про порядок проведення в Першій фондовій торговельній системі аукціонів з продажу за грошові кошти пакетів акцій відкритих акціонерних товариств, що належать державі. Затв. наказом Фонду державного майна України, Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку від 24.06.1999 № 1201/167. — ОВУ. — 1999. - № 29. - Ст. 1499. - Із змін, від 07.12.2000; 16.08.2002.
390. Положення про порядок організації та проведення конкурсів на право виконання консалтингових (консультаційних, аудиторських, юридичних і оціночних) послуг. Затв. наказом Національного агентства України з управління державними корпоративними правами від 15.07.1999 № 131. — ОВУ. — 1999. — № 39. — Ст. 1958.
391. Порядок реалізації арештованого майна. Затв. наказом Міністерства юстиції України від 15.07.1999 № 42/5. - ОВУ. - 1999. - № 29. - Ст. 1511. - Із змін, від 27.10.1999; 11.01.2005; 13.04.2005; 17.09.2008; 07.02.2009; 17.11.2009.
392. Інструкція про порядок укладення договорів з навчальними закладами, підприємствами і громадянами, що звертаються до державної служби зайнятості, про підготовку, перепідготовку і підвищення кваліфікації. Затв. наказом Міністерства праці і соціальної політики України від 22.07.1999 № 120. — ОВУ. — 1999. — К» 32. — Ст. 1694. - Із змін, від 04.10.2006; 25.04.2007; 28.04.2009.
393. Типова угода на встановлення населенню побутових лічильників газу вітчизняного виробництва на умовах розстрочки платежу. Затв. наказом Національної акціонерної компанії «Нафтогаз України» від 27.08.1999 № 230. — ОВУ. — 1999. — № 36. - Ст. 1841.
394. Порядок проведення конкурсу на право укладення договору оренди державного майна. Затв. наказом Фонду державного майна України від 03.09.1999 № 1677. — ОВУ. - 1999. - № 44. - Ст. 2203. - Із змін, від 13.10.2004.
395. Типовий договір про грошові розрахунки за операціями з цінними паперами. Затв. рішенням Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку від 10.09.1999 № 178 та постановою Національного банку України від 06.10.1999 № 497. — ОВУ. — 2000. - № 4. - Ст. 135.
396. Тимчасове положення про порядок проведення прилюдних торгів з реалізації арештованого нерухомого майна. Затв. наказом Міністерства юстиції України від 27.10.1999 № 68/5. - ОВУ. - 1999. - № 44. - Ст. 2214. - Із змін, від 15.12.1999; 23.03.2000; 07.09.2000; 18.04.2001; 21.10.2002; 11.02.2003; 20.12.2004; 11.01.2005; 13.04.2005; 13.07.2006; 17.09.2008; 07.02.2009; 17.11.2009.
397. Типовий договір про розрахунки при операціях з цінними паперами. Затв. наказом Міністерства фінансів України від 16.11.1999 № 279. — ОВУ. — 1999. — № 49. — Ст. 2419. — Із змін, від 01.02.2000.
398. Положення (стандарт) бухгалтерського обліку 15 «Дохід». Затв. наказом Міністерства фінансів України від 29.11.1999 № 290. — ОВУ. — 1999. — № 50. — Ст. 2503. - Із змін, від 14.06.2000; 25.11.2002; 22.11.2004; 11.12.2006; 25.09.2009.
399. Інструкція про застосування Плану рахунків бухгалтерського обліку активів, капіталу, зобов'язань і господарських операцій підприємств і організацій. Затв. наказом Міністерства фінансів України від 30.11.1999 № 291. — ОВУ. — 1999. — № 52. — Ст. 2606. - Із змін, від 09.12.2002; 12.12.2003; 24.09.2004; 20.10.2005; 11.12.2006; 19.12.2006; 05.03.2008; 14.10.2008; 25.09.2009.
400. Інструкція про проведення виконавчих дій. Затв. наказом Міністерства юстиції України від 15.12.1999 № 74/5. - ОВУ. - 1999. - № 51. - Ст. 2563. - Із змін, від 09.01.2001; 04.05.2001; 04.12.2001; 20.02.2002; 21.10.2002; 11.02.2003; 08.05.2003; 20.05.2003; 29.05.2003; 22.09.2003; 11.11.2003; 17.11.2003; 23.12.2003; 21.06.2004; 14.10.2004; 20.10.2004; 20.12.2004; 21.04.2005; 26.10.2005; 11.11.2005; 10.04.2007; 19.02.2008; 25.04.2008; 05.09.2008; 08.10.2008; 14.11.2008; 24.07.2009; 17.11.2009.
401. Про затвердження Порядку надання у тимчасове користування громадянам предметів культурно-побутового призначення та господарського вжитку. Наказ Укрсоюзсервісу від 16.12.1999 № 46. — ОВУ. — 2000. — № 3. — Ст. 103. — Із змін, від 23.02.2000.
402. Положення (стандарт) бухгалтерського обліку 16 «Витрати». Затв. наказом Міністерства фінансів України від 31.12.1999 № 318. — Національні стандарти. Регістри бухгалтерського обліку. Збірник систематизованого законодавства. Додаток до газети «Бізнес». — 2001, № 5 (420), с. 135. — Із змін, від 10.12.2002; 11.12.2006; 25.09.2009.
403. Положення (стандарт) бухгалтерського обліку 7 «Основні засоби». Затв. наказом Міністерства фінансів України від 27.04.2000 № 92. — ОВУ. — 2000. — № 21. — Ст. 871. - Із змін, від 30.11.2000; 25.11.2002; 22.11.2004; 16.03.2005; 11.12.2006; 05.03.2008; 14.10.2008; 25.09.2009.
404. Положення про конкурсну комісію з відбору уповноважених осіб на виконання функцій управління державними корпоративними правами. Затв. наказом Фонду державного майна України від 18.05.2000 № 1014. — ОВУ. — 2000. — № 23. — Ст. 975.
405. Типова Генеральна угода про передачу повноважень на здійснення функцій управління державними корпоративними правами органам виконавчої влади. Затв. наказом Фонду державного майна України від 25.05.2000 № 1067. — ОВУ. — 2000. — № 23. - Ст. 977.
406. Порядок проведення пільгового продажу акцій відкритих акціонерних товариств. Затв. наказом Фонду державного майна України від 03.07.2000 № 1368. — ОВУ. - 2000. - № 29. - Ст. 1241. - Із змін, від 25.08.2005.
407. Рекомендації щодо організації продажу товарів за зразками. Затв. наказом Міністерства економіки України від 20.07.2000 № 152. — Бюлетень законодавства і юридичної практики України. — 2002. — № 11.
408. Порядок проведення спеціалізованих аукціонів за грошові кошти через Державну акціонерну компанію «Національна мережа аукціонних центрів». Затв. наказом Фонду державного майна України від 09.08.2000 № 1660. — ОВУ. — 2000. — № 36. - Ст. 1558.
409. Положення про порядок приватизації майна радгоспів та інших державних сільськогосподарських підприємств, а також заснованих на їх базі орендних підприємств. Затв. наказом Фонду державного майна України від 17.08.2000 № 1718. — ОВУ. - 2000. - № 40. - Ст. 1724. - Із змін, від 24.07.2006.
410. Про затвердження договорів оренди. Наказ Фонду державного майна України від 23.08.2000 № 1774. - ОВУ. - 2000. - № 52. - Ст. 2281. - Із змін, від 09.08.2007.
411. Правила визначення вартості будівництва (ДБН Д. 1.1-1-2000). Затв. наказом Державного комітету будівництва, архітектури та житлової політики України від 27.08.2000 № 174. - Із змін, від 07.05.2002; 17.06.2003; 13.06.2005; 20.03.2008; 06.05.2008; 19.03.2009.
412. Положення про порядок продажу пакетів акцій відкритих акціонерних товариств за кошти на відкритих грошових регіональних аукціонах. Затв. наказом Фонду державного майна України від 08.09.2000 № 1871. — ОВУ. — 2000. — № 39. — Ст. 1668. - Із змін, від 08.11.2000; 31.01.2004.
413. Положення про порядок продажу на аукціоні, за конкурсом основних засобів, що є державною власністю. Затв. наказом Фонду державного майна України від 22.09.2000 № 1976. - ОВУ. - 2000. - № 41. - Ст. 1759. - Із змін, від 10.01.2001; 15.02.2002; 29.03.2004; 24.11.2006.
414. Типове положення про інспекцію якості та формування ресурсів сільськогосподарської продукції обласної, Севастопольської міської державної адміністрації. Затв. постановою Кабінету Міністрів України від 20.10.2000 № 1568. — ОВУ. — 2000. — № 43. - Ст. 1829. - Із змін, від 26.10.2001; 26.09.2002; 17.07.2005.
415. Про затвердження окремих розділів Правил перевезення вантажів. Наказ Міністерства транспорту України від 21.11.2000 № 644. — ОВУ. — 2000. — № 48. — Ст. 2108. - Із змін, від 20.08.2001; 28.05.2002; 09.12.2002; 18.04.2003; 31.01.2004; 12.09.2005; 07.03.2006; 06.02.2007; 01.12.2008; 05.11.2009.
416. Порядок погодження органами приватизації умов договорів застави майна підприємства. Затв. наказом Фонду державного майна України від 06.02.2001 № 163. - ОВУ. - 2001. - № 9. - Ст. 383. - Із змін, від 20.06.2002; 06.10.2004; 16.01.2006.
417. Положення про вимоги до договору про надання послуг з оцінки вартості нерухомого майна інституту спільного інвестуванні. Затв. рішенням Державної комісії з цінних паперів і фондового ринку від 23.10.2001. № 313. — ОВУ. — 2001. — № 50. — Ст. 2248. — Із змін, від 07.08.2009.
418. Галузевий класифікатор «Класифікатор послуг і продукції у сфері побутового обслуговування». Затв. наказом Міністерства економіки України від 19.02.2002 № 51.
419. Правила торгівлі тютюновими виробами. Затв. наказом Міністерства економіки та з питань європейської інтеграції України від 24.07.2002 № 218. — Бюлетень законодавства і юридичної практики України. — 2002. — № 11. — Ст. 288. — Із змін, від 20.05.2003; 27.09.2005; 27.07.2006; 10.11.2009.
420. Правила роздрібної торгівлі транспортними засобами і номерними агрегатами. Затв. наказом Міністерства економіки та з питань європейської інтеграції України від 31.07.2002 № 228. - ОВУ. - 2002. - № 34. - Ст. 1634. - Із змін, від 08.07.2003; 29.08.2005; 25.01.2008.
421. Інструкція про порядок організації та здійснення валютно-обмінних операцій на території України. Затв. постановою Правління Національного банку України від 12.12.2002 № 502. - ОВУ. - 2003. — № 4. — Ст. 150. - Із змін, від 12.02.2003; 04.06.2003; 22.12.2003; 23.12.2003; 21.04.2004; 29.09.2004; 17.11.2004; 16.02.2005; 12.08.2005; 23.08.2006; 27.02.2008; 09.09.2009.
422. Положення про операції банків з векселями в національній валюті на території України. Затв. постановою Правління Національного банку України від 16.12.2002 № 508. - ОВУ. - 2003. - № 10. - Ст. 444. - Із змін, від 17.08.2007.
423. Порядок відшкодування збитків, завданих газопостачальній або газотранспортній організації внаслідок порушення споживачем природного газу Правил надання населенню послуг з газопостачання. Затв. постановою Національної комісії регулювання електроенергетики України від 29.05.2003 № 475. — Інформаційний бюлетень НКРЕ, 2001, № 7. - Із змін, від 07.09.2005.
424. Тимчасовий порядок ведення державного реєстру земель. Затв. наказом Державного комітету України по земельних ресурсах від 02.07.2003 № 174. — ОВУ. — 2003. — К» 13. — Ст. 1652. — Із змін, від 12.04.2005; 28.09.2005.
425. Правила роздрібної торгівлі продовольчими товарами. Затв. наказом Міністерства економіки та з питань європейської інтеграції України від 11.07.2003 № 185. - ОВУ. - 2003. - № 30. - Ст. 1581. - Із змін, від 29.08.2005; 09.10.2006; 25.01.2008.
426. Порядок відшкодування збитків, завданих споживачеві природного газу, внаслідок порушення газопостачальною або газотранспортною організацією Правил надання населенню послуг з газопостачання. Затв. постановою Національної комісії регулювання електроенергетики України від 29.05.2003 № 476. — Інформаційний бюлетень НКРЕ. — 2003. — № 7. — Із змін, від 07.09.2005.
427. Ліцензійні умови провадження страхової діяльності. Затв. розпорядженням Державної комісії з регулювання ринків фінансових послуг від 28.08.2003 № 40. — ОВУ. - 2003. - № 38. - Ст. 2047. - Із змін, від 11.12.2003; 18.01.2005; 25.01.2005; 07.06.2005; 14.02.2006; 17.01.2008; 25.06.2009.
428. Порядок проведення ремонту та утримання об'єктів благоустрою населених пунктів. Затв. наказом Державного комітету України з питань житлово-комунального господарства від 23.09.2003 № 154. — ОВУ. — 2004. — № 8. — Ст. 503. — Із змін, від 24.07.2007.
429. Інструкція про порядок відкриття, використання і закриття рахунків у національній та іноземних валютах. Затв. постановою Правління Національного банку України від 12.11.2003 № 492. - ОВУ. - 2003. - № 51. - Т. 1. - Ст. 2707. - Із змін, від 23.06.2004; 04.04.2005; 10.08.2005; 10.11.2005; 21.12.2005; 26.06.2006; 08.01.2008; 23.03.2009.
430. Положення про порядок здійснення банками України вкладних (депозитних) операцій з юридичними і фізичними особами. Затв. постановою Правління Національного банку України від 03.12.2003 № 516. — ОВУ. — 2004. — № 1. — Ст. 8. — Із змін, від 15.09.2004; 23.03.2009.
431. Збірник тарифів на комплекс робіт, пов'язаних з обробленням вантажів у портах України. Затв. наказом Міністерства транспорту України в ред. від 12.03.2003 № 188. - ОВУ. - 2003. - № 13. - Ст. 601. - Із змін, від 06.08.2004; 17.09.2004; 02.06.2005; 01.12.2006; 07.02.2007; 19.04.2007; 26.06.2008.
432. Інструкція про безготівкові розрахунки в Україні в національній валюті. Затв. постановою Правління Національного банку України від 21.01.2004 № 22. — ОВУ. — 2004. - № 13. - Ст. 908. - Із змін, від 15.04.2005; 18.10.2006; 15.05.2009.
433. Типова форма договору доручення на виконання функцій з управління пакетом акцій, що належить державі. Затв. наказом Фонду державного майна України від 01.03.2004 № 383. - ОВУ. - 2003. - № 13. - Ст. 926.
434. Інструкція про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України. Затв. наказом Міністерства юстиції України від 03.03.2004 № 20/5. — ОВУ. — 2004. — № 10. - Ст. 639. - Із змін, від 24.05.2004; 07.04.2005; 15.08.2005; 28.12.2006; 29.08.2007; 19.11.2007; 25.07.2008; 17.10.2008; 15.06.2009; 09.09.2009; 04.11.2009; 16.11.2009.
435. Про затвердження форми Звіту про результати спільної діяльності на території України без створення юридичної особи, Порядку його складання та Порядку ведення податкового обліку результатів спільної діяльності. Затв. наказом Державної податкової адміністрації України від 30.09.2004 № 571. — ОВУ. — 2004. — № 44. — Ст. 2925. — Із змін, від 03.04.2007.
436. Правила Національної системи масових електронних платежів. Затв. постановою Правління Національного банку України від 10.12.2004 р. № 620. — ОВУ. — 2005. - № 2. - Ст. 93.
437. Положення про ведення касових операцій у національній валюті в Україні. Затв. постановою Правління Національного банку України від 15.12.2004 № 637. — ОВУ. — 2005. - № 3. - Ст. 155. - Із змін, від 10.08.2005; 13.12.2006; 29.04.2009.
438. Довідник кваліфікаційних характеристик професій працівників. Випуск 1. Розділ 1. Професії керівників, професіоналів, фахівців та технічних службовців, що є загальними для всіх видів економічної діяльності. Затв. наказом Міністерства праці та соціальної політики України від 29.12.2004 № 336. — Краматорськ: Центр продуктивності, 2005. — 344 с.
439. Про окремі норми Положення про ведення касових операцій у національній валюті в Україні. Лист Національного банку України від 01.03.2005 № 11-111/680- 1907.
440. Щодо надання роз'яснень з окремих питань регулювання обігу готівки. Лист Національного банку України від 13.04.2005 № 11-113/1228-3747.
441. Положення про порядок надання фінансових послуг ломбардами. Затв. розпорядженням Державної комісії з регулювання ринків фінансових послуг України від 26.04.2005 № 3981. - ОВУ. - 2005. - № 21. - Ст. 1146. - Із змін, від 02.02.2006; 10.04.2008.
442. Правила користування електричною енергією. Затв. постановою Національної комісії регулювання електроенергетики України в ред. від 17.10.2005 № 910. — ОВУ. — 2005. - № 47. - Ст. 2966. - Із змін, від 22.11.2006; 25.12.2008; 26.11.2009.
443. Порядок відключення окремих житлових будинків від мереж централізованого опалення та постачання гарячої води при відмові споживачів від централізованого теплопостачання. Затв. наказом Міністерства будівництва, архітектури та житлово-комунального господарства України від 22.11.2005 № 4. — ОВУ. — 2005. — № 50. — Ст. 3156. — Із змін, від 06.11.2007.
444. Класифікатор професій. Затв. наказом Державного комітету України з питань технічного регулювання та споживчої політики від 26.12.2005 № 375. — Із змін, від 15.08.2006; 29.01.2007; 04.08.2008.
445. Методика визначення обсягу та вартості електричної енергії, не облікованої внаслідок порушення споживачами правил користування електричною енергією. Затв. постановою Національної комісії електроенергетики України від 04.05.2006 № 562. — ОВУ. - 2006. - № 27. - Ст. 1988.
446. Інструкція про міжбанківський переказ коштів в Україні в національній валюті. Затв. постановою Правління Національного банку України від 16.08.2006 № 320. - ОВУ. - 2006. - № 36. - Ст. 2507. - Із змін, від 16.11.2007; 05.06.2008; 23.03.2009.
447. Правила користування трамваєм і тролейбусом у містах України. Затв. наказом Міністерства будівництва, архітектури та житлово-комунального господарства України від 09.10.2006 № 329. - ОВУ. - 2006. - № 50. - Ст. 3366.
448. Правила перевезень пасажирів, багажу, вантажобагажу та пошти залізничним транспортом України. Затв. наказом Міністерства транспорту України від 27.12.2006 № 1196. - ОВУ. - 2007. - № 26. - Ст. 1065. - Із змін, від 03.08.2007; 04.03.2008; 03.11.2008; 09.09.2009.
449. Положення про Єдиний реєстр доручень, посвідчених у нотаріальному порядку. Затв. наказом Міністерства юстиції України від 28.12.2006 № 111/5. — ОВУ. - 2006. - № 52. - Ст. 3574. - Із змін, від 25.12.2008; 12.05.2009; 15.06.2009.
450. Щодо надання роз'яснення стосовно порядку державної реєстрації договорів оренди землі. Лист Державної інспекції з контролю за використанням і охороною земель від 18.04.2007 № 6-8-783/342. — Бюлетень законодавства і юридичної практики України. — 2008. — № 12. — Ст. 245.
451. Про необхідність усунення порушень принципів державної регуляторної політики Державним комітетом України по земельних ресурсах. Рішення Державного комітету України з питань регуляторної політики та підприємництва від 18.04.2007 МЬ 35. — Урядовий кур'єр, 27.06.2007, № 113.
452. Правила продажу товарів на замовлення та поза торговельними або офісними приміщеннями. Затв. наказом Міністерства економіки України від 19.04.2007 № 103. — ОВУ. - 2007. - № 80. - Ст. 2982.
453. Правила роздрібної торгівлі непродовольчими товарами. Затв. наказом Міністерства економіки та з питань європейської інтеграції України від 19.04.2007 № 104. — ОВУ. - 2007. - № 86. - Ст. 3183.
454. Положення про умови укладення (переукладення) договору про організацію продажу майна, що перебуває у державній власності. Затв. наказом Фонду державного майна України від 17.10.2007 № 1672. — ОВУ. — 2007. — № 99. — Ст. 3597.
455. Положення про Українську державну помологічно-ампелографічну інспекцію. Затв. наказом Міністерства аграрної політики України від 31.10.2007 № 770. — ОВУ. - 2007. - № 88. - Ст. 3229.
456. Нормативи і нормативні строки пересилання поштових відправлень та поштових переказів. Затв. наказом Міністерства транспорту та зв'язку України від 12.12.2007 № 1149. - ОВУ. - 2007. - № 98. - Ст. 3563.
457. Положення про комісію (уповноваженого) підприємства, установи, організації із загальнообов'язкового державного соціального страхування у зв'язку з тимчасовою втратою працездатності та витратами, зумовленими похованням. Затв. постановою правління Фонду соціального страхування з тимчасовою втрати працездатності від 23.06.2008 № 25. - ОВУ. - 2008. - № 53. - Ст. 1794.
458. Інструкція про порядок приймання, транспортування, зберігання, відпуску та обліку нафти і нафтопродуктів на підприємствах і в організаціях України. Затв. наказом Міністерства палива та енергетики України, Міністерства економіки України, Міністерства транспорту та зв'язку України, Державного комітету України з питань технічного регулювання та споживчої політики від 20.05.2008 № 281/171/578/155. — ОВУ. - 2008. - № 68. - Ст. 2294.
459. Положення про регулювання Національним банком України ліквідності банків України. Затв. постановою Правління Національного банку України від 30.04.2009 № 259. - ОВУ. - 2009. - № 34. - Ст. 1174.
460. Порядок реєстрації випуску опціонних сертифікатів та проспекту їх емісії. Затв. рішенням Державної комісії з цінних паперів і фондового ринку від 16.06.2009 № 572. — Бухгалтерія. Додаток до газети «Бізнес». — 1997, № 35, с. 17. — Із змін, від 20.11.2001.
461. Тарифи на електроенергію, що відпускається населенню і населеним пунктам. Затв. постановою Національної комісії регулювання електроенергетики України в ред. від 10.11.2009 № 1280. - ОВУ. - 2009. - № 91. - Ст. 3088.
ДОКУМЕНТИ МІЖНАРОДНОЇ ТОРГОВОЇ ПАЛАТИ
462. Уніфіковані правила та звичаї для документарних акредитивів. Редакція 1993 р., публікація Міжнародної Торгової Палати № 500. — Набули значення акта законодавства на підставі ст. 2 Закону України «Про платіжні системи та переказ коштів в Україні» від 05.04.2001. — Международное частное право: Учебное пособие/ Сост. Д. В. Задыхайло. — X.: Фирма «Консум», 1998, с. 39.
463. Уніфіковані правила про договірні гарантії. Редакція 1978 р., публікація Міжнародної Торгової Палати № 325. — Набули значення акта законодавства на підставі ст. 2 Закону України «Про платіжні системи та переказ коштів в Україні» від 05.04.2001. — Международное частное право: Учебное пособие/ Сост. Д.В. Задыхайло. — X.: Фирма «Консум», 1998, с. 82.
464. Уніфіковані правила по інкасо. Редакція 1978 р., публікація Міжнародної Торгової Палати № 322. — Набули значення акта законодавства на підставі ст. 2 Закону України «Про платіжні системи та переказ коштів в Україні» від 05.04.2001. — Международное частное право: Учебное пособие/ Сост. Д.В. Задыхайло. — X.: Фирма «Консум», 1998, с. 73.
465. Міжнародні правила по тлумаченню термінів «Інкотермс». Редакція 2000 р. Видання Міжнародної Торгової Палати № 560. — УК. — № 68. — 10.04.2002.
ПОСТАНОВИ ПЛЕНУМІВ І ПРАКТИКА ВЕРХОВНОГО СУДУ УКРАЇНИ
466. Про судову практику в справах про визнання громадянина обмежено дієздатним чи недієздатним. Постанова Пленуму Верховного Суду України від 28.03.1972 № 3. — Бюлетень законодавства і юридичної практики України. — 1999. — № 5. — С. 5.
467. Про практику розгляду судами справ про відповідальність за порушення законодавства про охорону природи. Постанова Пленуму Верховного Суду України від 26.01.1990 № 1. - Із змін, від 04.06.1993; 13.01.1995; 01.11.1996; 03.12.1997; 27.11.1998.
468. Про застосування судами законодавства, що регулює захист честі, гідності і ділової репутації громадян та організацій. Постанова Пленуму Верховного Суду України від 28.09.1990 № 7. - Із змін, від 04.06.1993; 31.03.1995; 25.12.1996; 03.12.1997.
469. Про практику розгляду судами цивільних справ за позовами про відшкодування шкоди. Постанова Пленуму Верховного Суду України від 27.03.1992 № 6. — Бюлетень законодавства та юридичної практики України. — 1999. — № 12. — Із змін, від 24.10.2003.
470. Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя. Постанова Пленуму Верховного Суду України від 01.11.1996 № 9. — Право України. — 1996. — № 12. - С. 91.
471. Застосування судами цивільного і цивільного процесуального законодавства. — К.: Ін Юре, 2002. - 416 с.
РОЗ’ЯСНЕННЯ І ПРАКТИКА ВИЩОГО ГОСПОДАРСЬКОГО СУДУ УКРАЇНИ
472. Про деякі питання застосування позовної давності при вирішенні господарських спорів. Роз'яснення Вищого арбітражного суду України від 16.04.1993 № 01- 6/438. — Збірник офіційних документів Вищого арбітражного суду України. — К.: Козаки, 1997, с. 61. - Із змін, від 18.11.1997; 06.11.2000; 31.05.2002.
473. Про деякі питання практики застосування чинного законодавства при вирішенні господарських спорів. Інформаційний лист Вищого арбітражного суду України від 14.06.1993 № 01-8/672. — Збірник офіційних документів Вищого арбітражного суду України. — К.: Козаки, 1997, с. 238. — Із змін, від 21.04.1999; 03.11.1999; 16.11.1999; 09.11.2000; 02.10.2001; 19.05.2003; 25.06.2003.
474. Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з укладенням договорів поставки продукції (товарів) у 1993 році. Роз'яснення Вищого арбітражного суду України від 15.06.1993 № 01-6/675.
475. Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з відшкодуванням шкоди. Роз'яснення Вищого арбітражного суду України від 01.04.1994 № 02-5/215. — Збірник роз'яснень Вищого арбітражного суду України / Відп. редактор Д.М. Притика. — К.: Юрінком Інтер, 1998, с. 89. — Із змін, від 12.05.1999; 31.05.2002; 29.12.2007.
476. Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з укладанням та виконанням кредитних договорів. Роз’яснення Вищого арбітражного суду України від 06.10.1994 К» 02-5/706. — Збірник роз'яснень Вищого арбітражного суду України /Відп. редактор Д.М. Притика. — К.: Юрінком Інтер, 1998, с. 63. — Із змін, від 18.04.2001; 31.05.2002.
477. Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з відшкодуванням збитків, завданих невиконанням або неналежним виконанням зобов'язань за договором поставки. Роз'яснення Вищого арбітражного суду України від 30.03.1995 № 02- 5/218. - Із змін, від 18.11.1997; 12.05.1999; 31.05.2002.
478. Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з відшкодуванням моральної шкоди. Роз'яснення Вищого арбітражного суду України від 29.02.1996 № 02- 5/95. — Збірник офіційних документів Вищого арбітражного суду України. — К.: Козаки, 1997, с. 166. - Із змін, від 18.11.1997; 13.11.1998; 06.11.2000; 31.05.2002; 01.02.2005.
479. Про Закон України «Про електроенергетику». Лист Вищого арбітражного суду України від 25.02.1998 № 01-8/73. - Із змін, від 18.08.1999; 19.07.2000; 13.09.2000; 25.10.2000; 02.10.2001; 25.03.2002; 19.05.2003.
480. Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з визнанням угод недійсними. Роз'яснення президії Вищого арбітражного суду України від 12.03.1999 №02-5/111. - Бізнес. - 1999. - № 13. - С. 43. - Із змін, від 24.12.1999; 21.02.2000; 29.02.2000; 06.11.2000; 18.04.2001; 26.04.2002; 18.11.2003; 10.12.2004.
481. Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних із застосуванням Закону України «Про заставу». Роз'яснення президії Вищого арбітражного суду України від 24.12.1999 № 02-5/602. — Вісник Вищого арбітражного суду України. — 2000. — № 1. - с. 63. - Із змін, від 18.04.2001; 31.05.2002; 18.11.2003.
482. Про деякі питання вирішення спорів, пов'язаних з функціонуванням ринку цінних паперів. Оглядовий лист Вищого арбітражного суду України від 04.12.2000 № 01-8/719. — Вісник господарського судочинства, 2001, № 1, с. 74-75.
483. Про практику вирішення окремих спорів, пов'язаних із забезпеченням виконання зобов'язань. Оглядовий лист Вищого арбітражного суду України від 30.05.2001 № 01-8/637. — Вісник господарського судочинства, 2001, № 3, с. 149-150.
484. Про деякі питання, порушені у доповідних записках про роботу арбітражних судів у 2000 році. Інформаційний лист Вищого арбітражного суду України від 07.06.2001 № 01-8/665. — Вісник господарського судочинства, 2001, № 3, с. 156. — Із змін, від 02.10.2001; 25.03.2002; 19.05.2003; 25.06.2003.
485. Про деякі питання практики вирішення спорів, що виникають з перевозок вантажів залізницею. Роз'яснення Вищого арбітражного суду України від 29.05.2002 № 04- 5/601. — Юридичний вісник України. — 2007. — № 51. — Із змін, від 18.11.2003; 29.09.2008.
486. Про практику застосування законодавства у розгляді спорів, що виникають з корпоративних відносин. Рекомендації Вищого господарського суду України від 28.12.2007 № 04-5/14. — Вісник господарського судочинства. — 2008. — № 1.
НОРМАТИВНО-ПРАВОВІ АКТИ СОЮЗУ РСР
487. Статут внутрішнього водного транспорту. Затв. постановою Ради Міністрів СРСР від 15.10.1955 № 1801.
488. Правила про договори підряду на капітальне будівництво. Затв. постановою
Ради Міністрів СРСР від 26.12.1986 № 1550. - Із змін, від 31.10.1987; 30.07.1988; 31.08.1990. - ЗП СРСР. - 1987. - № 4. - Ст. 19.
489. Положення про поставки продукції виробничо-технічного призначення. Затв. постановою Ради Міністрів СРСР від 25.07.1988 № 888. — ЗП СРСР. — 1998. — № 24-25. - Ст. 70.
490. Положення про поставки товарів народного споживання. Затв. постановою Ради Міністрів СРСР від 25.07.1988 № 888. - ЗП СРСР. - 1998. - № 24-25. - Ст. 70.
491. Інструкція про порядок приймання продукції виробничо-технічного призначення і товарів народного споживання за кількістю. Затв. постановою Держарбітражу при Раді Міністрів СРСР від 15.06.1965 № П-6. — Бюллетень нормативных актов министерств и ведомств СССР. — 1975. — № 2. — С. 23.
492. Інструкція про порядок приймання продукції виробничо-технічного призначення товарів народного споживання за якістю. Затв. постановою Держарбітражу при Раді Міністрів СРСР від 25.04.1966 № П-7. — Бюллетень нормативных актов министерств и ведомств СССР. — 1975. — № 2. — С. 33.
493. Про розгляд спорів, пов'язаних з недостачами продукції і товарів при поставках. Інструктивні вказівки Державного арбітражу Союзу РСР від 31.12.1982 р. № 1-1-6.
494. Норми природних втрат нафтопродуктів при прийманні, зберіганні, відпуску і транспортуванні. Затв. постановою Державного комітету СРСР з матеріально- технічного постачання від 26.03.1986 р. № 40.
495. Тимчасова методика визначення розміру шкоди (збитків), завданої порушенням господарських договорів. Схвалена Державною комісією Ради Міністрів СРСР з економічної реформи 21.12.1990. — Экономика и жизнь. — 1991. — № 3. — С. 15.
Комментарии к книге «Науково-практичний коментар до цивільного законодавства України», Коллектив авторов
Всего 0 комментариев