«Новітнє вчення про тлумачення правових актів»

Новітнє вчення про тлумачення правових актів (fb2) - Новітнє вчення про тлумачення правових актів 3199K скачать: (fb2) - (epub) - (mobi) - Коллектив авторов

Колектив авторів:

Ротань В. Г. — керівник авторського колективу і відповідальний редактор; завідувач кафедри цивільного і трудового права Таврійського національного університету ім. В. І. Вернадського, член Науково-консультативної ради Верховного Суду України, доктор юридичних наук, професор;

Самсін І. Л. — Голова Вищої кваліфікаційної комісії суддів України, Заслужений юрист України, кандидат юридичних наук;

Ярема А. Г. — заступник Голови Верховного Суду України, Заслужений юрист України;

Кривенко В. В. — заступник Голови Верховного Суду України, Заслужений юрист України, кандидат юридичних наук, доцент;

Карабань В. Я. — суддя Вищого господарського суду України, Заслужений юрист України, кандидат юридичних наук;

Сонін О. Є. — доцент кафедри цивільного і трудового права Таврійського національного університету ім. В. І. Вернадського, кандидат юридичних наук

Вступне слово

В Україні прийнята і діє Конституція, що увібрала в себе кращий світовий досвід конституційного регулювання суспільних відносин. Конституція спрямовує поточну правотворчу діяльність. Відтак Україна має систему законодавства, що відповідає потребам інтенсивного прогресивного розвитку політичної, економічної, соціальної сфер, потребам утвердження честі і гідності людини, її морального, інтелектуального і фізичного розвитку. Задача полягає тільки в тому, щоб забезпечити впровадження в життя Конституції, законів і інших актів законодавства. Провідна роль у цьому належить судам.

Але виконати свою частину завдання впровадження у суспільні відносини Конституції, законів України та інших актів законодавства суди можуть тільки за умови, що судді будуть досконало володіти інструментарієм раціонального опрацювання положень Конституції, законів, інших правових актів. Проте до останнього часу такий інструментарій у вигляді системного вчення не був розроблений. Автори цієї книги доклали чималих зусиль, щоб подолати зазначену прогалину в юридичній науці. Вони готові до подальшої напруженої роботи з метою удосконалення розробленого ними вчення.

Але вже сьогодні це вчення є придатним для практичного застосування. Воно отримало високу оцінку з боку суддів, які сумарно впродовж п’яти тижнів обговорювали положення цього вчення на семінарах, що були організовані Вищою кваліфікаційною комісією суддів України разом з програмою «Прозорість та ефективність судової системи України», що спільно фінансувалась Радою Європи і Європейським Союзом і впроваджувалась Радою Європи. Відтак судді при підвищенні кваліфікації і кандидати на посади суддів при проходженні спеціальної підготовки повинні оволодіти цим вченням. Для цього і здійснюється видання цієї книги.

Ігор Самсін,

Голова Вищої кваліфікаційної комісії суддів України

Передмова

Якщо література в широкому розумінні означає «твори письменності»[1], то акти законодавства — це літературні твори. Їх особливість випливає із об’єктивно існуючої потреби в об’єднанні цих творів, поки вони є чинними актами законодавства, в єдину систему. Надання сукупності цих творів ознаки системності є надзвичайно складною задачею. Тому твердження провідного радянського теоретика права С. С. Алєксєєва про те, що система права за своїм характером наближається до органічних систем[2], є лише побажанням на майбутнє, яке (побажання) обумовлено загальною рисою теорії права, що завжди тяжіла до філософської проблематики та до формулювання теоретичних положень без належного осмислення нормативного матеріалу, ніколи не була «нормативною», тобто системою теоретичних положень, що сформульовані на основі дослідження емпіричних явищ (нормативно-правових актів, правовідносин, практики правозастосування тощо). Навпаки, теорія права завжди виходила із загальних уявлень про право, законодавство, про те, якими вони повинні бути, а нормативно-правові акти теоретикам права були потрібні єдино для того, щоб на їх положеннях проілюструвати правильність своїх абстрактних висновків.

Викладеним не заперечується значення загальних теоретичних, у тому числі філософських, положень для дослідження законодавства, але ж оспорюється виправданість таких методів дослідження теоретико-правових проблем, коли філософські положення лише доповнюються теоретико-правовими положеннями дещо нижчого рівня узагальнення, стосовно яких (положень) термін «узагальнення» взагалі не можна застосовувати, бо насправді ніяких узагальнень (руху від конкретного через особливе до загального) немає. Є тільки набір міркувань на підфілософському рівні. Потім такі теоретико-правові положення переносяться до підручників з теорії права, оволодівають розумом майбутніх юристів, які до кінця своєї професійної кар’єри не можуть зрозуміти, як же використати з практичною метою засвоєні на студентській лаві теоретичні положення.

Отже, всупереч теоретичним уявленням положення актів законодавства на цей час не є системним явищем, а утворюють певну сукупність. І все ж цій сукупності притаманна певна внутрішня логіка, оскільки зазначена сукупність є результатом свідомої діяльності людей. Задача юристів-фахівців, що працюють у сфері правозастосування (а таких — абсолютна більшість), полягає у пізнанні зазначеної логіки. Але цьому їх ніхто і ніколи не навчав. З часів римського права відомі правила «lex posterior derogat priori» і «lex specialis derogat generali». З розвитком законодавства ці правила були доповнені ще одним, відповідно до якого в умовах поділу актів законодавства за критерієм їх ієрархічного рівня перевага при правозастосуванні має надаватись актам вищої юридичної сили («lex superior derogat inferiori»). У римському праві і суспільстві ідея субординації нормативно-правових актів не була розвинута. Як писав С. А. Муромцев, юридична сила преторського едикту не відрізнялась від юридичної сита норми закону[3]. «Римські юристи в практиці допускали повну рівність цивільного права (права квіритів, права, встановленого римськими законами — Авт.) і преторського права; вони дозволяли цьому останньому навіть скасовувати перше, але не визнавали такої рівності відкрито і не хотіли преторський порядок називати правом»[4].

На сьогодні це — практично і весь арсенал засобів, який використовується при тлумаченні актів законодавства.

Усі відчувають недостатність цього арсеналу. Спроби створити юридичну герменевтику, що ґрунтується на раціональному підґрунті, здійснювались в епоху пізнього середньовіччя і пізніше аж до кінця XIX століття, але не були доведені до логічного завершення. Тому німецький науковець-юрист ф. К. ф. Савіньї, класик світової юридичної думки, якого вважають основоположником юридичної герменевтики, та його учень і послідовник німецький науковець Г. Ф. Пухта вважали цю саму юридичну герменевтику лише мистецтвом. Наш співвітчизник Є. В. Васьковський спростував цю думку на самому початку XX століття[5]. Але пізніше раціональна теорія тлумачення актів законодавства, створена Є. В. Васьковським, практично не розвивалась. Потужне логіко-юридичне вчення, створене Є. В. Васьковським, могло бути використане для широких емпіричних досліджень та подальшої розробки методології тлумачення нормативно-правових актів. Але так не сталося. До 1917 року, складається враження, ні науковці, ні практики не встигли усвідомити значення вчення, створеного Є. В. Васьковським. Після 1917 року у нашій країні, як кажуть, уже було не до того.

Що стосується країн континентальної та англо-саксонської систем права, то в них проблема однакового тлумачення актів законодавства була вирішена переважно зусиллями судової практики: великі зразки минулого і сьогодення, про які писав Ф. К. ф. Савіньї, замінили там раціональну теорію тлумачення, а тому гострої потреби в ній зараз немає. У пострадянських країн таких зразків, такого досвіду, який можна було б назвати великими зразками минулого і сьогодення, практично немає, а потреба в організації суспільства на правовій основі є. За таких умов в Україні, як і в інших пострадянських країнах, виникла гостра потреба в науково обґрунтованій методології тлумачення нормативно-правових актів. Тож треба повертатись до вчення Є. В. Васьковського та до наукових праць, у яких це вчення розвивалось, та на базі чинного законодавства і практики його застосування створювати новітнє вітчизняне вчення про тлумачення правових актів.

Інтерес до проблеми тлумачення нормативно-правових актів в радянській юридичній науці після п’ятдесятирічної перерви став появлятися в 60-ті роки минулого століття. Але дослідження, які стали проводитись, переважно не виходили за межі теорії права. Широкі емпіричні дослідження не здійснювались, а за їх відсутності теоретико-правові дослідження цієї проблематики здійснювались в умовах помітного відчуття «кисневого голоду». Окремі галузеві дослідження у свою чергу також уникали широкого аналізу емпіричного матеріалу і тяжіли до абстрактно-теоретичної проблематики. У такому стані дослідження проблем тлумачення нормативно-правових актів перебуває і на цей час.

Автори цього видання вивчили досвід наукового дослідження проблем тлумачення нормативно-правових актів. І це дало їм потужні засоби для власних досліджень. Але головне, що зробили автори цього видання, — це здійснення широких емпіричних досліджень, результати яких були викладені у цілій низці великих за обсягом публікацій (маються на увазі перш за все коментарі до трудового і цивільного законодавства, а також інші твори науково-практичної і теоретичної спрямованості). Узагальнення цих результатів дало можливість створити сучасне вчення про тлумачення нормативно-правових актів.

Автори висловлюють надію на те, що це видання стане настільною книгою для кандидатів на посади суддів, для суд дів, яким воно і адресується, а також для всіх юристів, що не виключає його використання як навчального посібника для студентів.

Появі цієї книги істотно сприяли п’ять тижневих семінарів, які були проведені в рамках Спільної програми Ради Європи і Європейського Союзу «Прозорість і ефективність судової системи України» і на яких обговорювались положення новітнього вчення про тлумачення правових актів. У зв’язку з цим автори висловлюють щиру вдячність за організацію семінарів:

Оскару Аларкону — керівникові програми «Прозорість і ефективність судової системи України»;

Поліні Казакевич — керівникові управління Вищої кваліфікаційної комісії суддів України;

Ірині Зарицькій — старшому раднику з юридичних питань програми «Прозорість і ефективність судової системи України».

Автори вдячні експерту Ради Європи Джону Ліптону за участь у всіх п'яти семінарах, присвячених обговоренню положень новітнього вчення про тлумачення правових актів. Висловлені Дж. Ліптоном думки і поради дали змогу авторам більшою мірою врахувати досвід тлумачення правових актів у країнах Європи, а також досвід міжнародних судових установ.

Автори дякують за участь у семінарах, за цінні пропозиції, рекомендації, зауваження, за підтримку ідеї створення і впровадження в судову практику новітнього вчення про тлумачення законів:

М. І. Балюку — судді Верховного Суду України;

М. Б. Гусаку — судді Верховного Суду України;

О. В. Гашицькому — судді Вищого адміністративного суду України;

О. В. Муравйову — судді Вищого адміністративного суду України;

М. І. Смоковичу — судді Вищого адміністративного суду України;

B. І. Співаку — судді Вищого адміністративного суду України;

Є. А. Усенко — судді Вищого адміністративного суду України;

О. А. Подоляк — судді Вищого господарського суду України;

C. О. Карпенко — судді Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних та кримінальних справ;

О. П. Касьяну — судді Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних та кримінальних справ;

М. М. Лагнюку — судді Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних та кримінальних справ;

В. В. Наставному — судді Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних та кримінальних справ;

Ю. Р. Трясуну — судді Апеляційного суду Автономної Республіки Крим;

Л. В. Матвійчук — судді Апеляційного суду Волинської області;

Л. А. Черненковій — судді Апеляційного суду Дніпропетровської області;

Н. С. Краснощоковій — судді Апеляційного суду Донецької області;

В. В. Городовенку — голові Апеляційного суду Запорізької області;

О. М. Кримській — судді Апеляційного суду Запорізької області;

О. В. Пнівчук — судді Апеляційного суду Івано-Франківської області;

Т. І. Приколоті — судді Апеляційного суду Львівської області;

О. Г. Журавльову — судді Апеляційного суду Одеської області;

О. М. Куріло — судді Апеляційного суду Харківської області;

Н. В. Шевцовій — заступнику голови Харківського апеляційного адміністративного суду;

Н. К. Височанській — заступнику голови Апеляційного суду Чернівецької області;

С. В. Лівінському — судді Апеляційного суду м. Севастополя.

Глава I Новітнє вчення про тлумачення правових актів у системі юридичної науки і юридичної освіти

§ 1 Вчення про тлумачення нормативно-правових актів як наука і навчальна дисципліна

Автори цього видання дійшли висновку про те, що вчення про тлумачення правових актів є галуззю юридичної науки, яка повинна зайняти своє місце в системі наук про право. Та обставина, що це вчення не зайняло зазначене місце не тільки в Україні, айв інших країнах, обумовлена низкою причин, серед яких головною практично була відсутність такого вчення. Свого часу таке вчення створив Є. В. Васьковський. Але ж воно застаріло, потребує переосмислення, розвитку і уточнення з урахуванням змін у суспільних відносинах, у правовій системі, у свідомості людей, у правовій науці. Оскільки такого переосмислення, розвитку і уточнення тією мірою, якою це необхідно, не було, вчення про тлумачення правових актів перестало існувати як живе, здатне впливати на судову практику, здатне удосконалюватись у міру розвитку суспільних відносин, здатне враховувати досвід суміжних правових наук і впливати на них.

Зміст вчення про тлумачення правових актів у його новітньому варіанті системно викладається у цьому виданні.

Хоч тут і була висловлена думка про відсутність до останнього часу вчення про тлумачення законів, було б несправедливим інтерпретувати цю думку в такий спосіб, що автори взяли чистий папір, сіли за стіл і написали основні положення новітнього вчення про тлумачення правових актів. Юридична наука створила добре підґрунтя для розробки новітнього вчення про тлумачення правових актів. І без вивчення численних наукових творів юристів-науковців — вітчизняних, російських, радянських, російських дореволюційних, творів науковців так званого далекого зарубіжжя автори не змогли б опрацювати вчення, що викладається в цьому виданні. Навіть ті наукові твори, в яких обґрунтовуються ідеї, неприйнятні для авторів цього видання, служили поштовхом для розвитку авторами власної наукової думки.

Логічною основою вчення про тлумачення правових актів, положення якого викладаються у цій книзі, є поділ усіх правових норм на текстуально закріплені в нормативно-правових актах і закріплені в них логічно та подальша класифікація цих двох видів. Крім того, до основи вчення про тлумачення правових актів слід віднести і положення про наявність у змісті принципів (основних засад) законодавства правових норм поряд з деклараціями. Врахування усіх цих видів правових норм дало змогу розгорнути увесь спектр колізій між правовими нормами та запропонувати шляхи їх вирішення. Положення про вирішення колізій утворюють осердя вчення про тлумачення правових актів.

Виходячи із зазначених логічної основи і осердя вчення про тлумачення правових актів, автори по-новому підійшли до вирішення цілої низки інших проблем тлумачення. Такими є проблеми: 1) співвідношення раціонального і ірраціонального (інтуїтивного, мистецького, органолептичного) підходів до тлумачення; 2) різноджерельності права; 3) суддівської правотворчості і судової практики як джерела права; 4) алгоритму правотлумачення; 5) історичного і телеологічного тлумачення; 6) застосування принципу верховенства права та інших положень Конституції України; 7) розширеного та обмеженого тлумачення; 8) формального і сутнісного тлумачення; 9) ролі офіційних роз'яснень; 10) аналогії закону і права.

Особливістю розробленого авторами вчення є те, що абсолютна більшість теоретичних положень сформульована ними на базі емпіричних досліджень і відповідних узагальнень. Якраз емпіричні дослідження дали змогу авторам побачити ті явища, які ніхто і ніколи не помічав, наприклад, зв’язок між попереднім і наступним правовими явищами, коли в правовому акті йдеться лише про одне із них; правові норми, сфери дії яких частково співпадають; спеціальні правові норми, що відрізняються за змістом диспозиції і за особливостями гіпотези тощо.

Автори прагнули надати розробленому ними вченню практичної спрямованості конструктивного характеру і теоретичної чіткості. Зокрема, вони чітко ставлять такі проблеми як сутність спеціальної правової норми, критерій поділу правових норм на загальні та спеціальні, нормативні положення, до яких відсилає застереження «якщо інше не встановлено законом» тощо. Після цього дається теоретичне обґрунтування відповідного теоретичного положення і наводяться (за наявності необхідності — численні) приклади, щоб показати відповідне теоретичне положення на конкретному практичному матеріалі — нормативному чи правозастосовному.

Потреба у вченні про тлумачення правових актів є актуальною і практичною. Тому у цьому виданні воно викладається у вигляді, придатному для навчальних цілей. Це вчення є складним, його засвоєння потребує вивчення цієї книги, а не тільки знайомства з нею.

Вчення про тлумачення нормативно-правових актів як навчальна дисципліна не має на меті засвоєння кандидатами на посади суддів, суддями змісту певного нормативного матеріалу, але передбачає роботу з відповідним нормативним матеріалом з метою оволодіння вміннями і навичками тлумачення положень нормативно-правових актів. Вивчення практики правозастосування також сприяє оволодінню вміннями та навичками тлумачення. Для отримання знань правил тлумачення нормативно-правових актів, для оволодіння вміннями та навичками тлумачення важливим є також вивчення історичного досвіду тлумачення нормативно-правових актів, зарубіжного досвіду, досвіду міжнародних організацій, особливо Європейського Суду з прав людини, як цей досвід відображений у відповідних документах, науково-практичній, науково-теоретичній і навчальній літературі.

Вивчення положень вчення про тлумачення нормативно-правових актів передбачає використання різних організаційних форм і методичних засобів. Лекція дає слухачу уявлення про стан наукової розробки відповідної проблеми тлумачення на даний час, як ця проблема досліджена в науці, якою мірою наука ще не оволоділа відповідною проблемою, як практика вирішує відповідну проблему, які перспективи її вирішення.

Розмова про положення актів законодавства та про способи їх тлумачення, поки цих положень немає перед очима ні лектора, ні слухача — таке явище має залишатись у минулому. Положення нормативно-правових актів, які використовуються для ілюстрації використання відповідних правил тлумачення повинні бути або на столі і лектора, і слухача або на екрані. Перший варіант видається більш прийнятним. Автори цього видання близькі до завершення роботи над методичними матеріалами, які допоможуть на основі конкретного нормативного матеріалу переконатись у правильності відповідних положень вчення про тлумачення нормативно-правових актів чи виявити недоліки формулювань цих положень.

Самостійна робота над вивченням методології тлумачення нормативно-правових актів переважно повинна полягати у підготовці до практичних занять, під час яких не стільки перевіряється, як слухачі самостійно вивчили відповідну тему, скільки слухачам надаються сприятливі умови для того, щоб продемонструвати отримані знання та поглибити їх. Підготовка до практичних занять передбачає роботу з навчальним посібником, підготовку письмового тлумачення положень нормативно-правових актів, вивчення навчальної і наукової літератури.

§ 2. Вчення про тлумачення правових актів і історія права

Вітчизняна наука історії права України і зарубіжних країн віддзеркалює те ставлення до тлумачення правових актів, яке склалось в юридичній науці, у середовищі юристів, у суспільстві в цілому. Професійній зрілості фахівців-юристів гарно сприяло б отримання ними знань про зміну підходу до тлумачення правових актів в історії права України, в історії права зарубіжних країн. Проблематика тлумачення є вічною. Скрізь і завжди, де і коли існували держава і право, у певний спосіб вирішувались питання тлумачення правових актів. Корисно було б вивчити цей історичний досвід і в такий спосіб підійти до вирішення відповідних питань сьогодні. Тому ця проблематика повинна була б висвітлюватись у підручниках з історії права і держави України, права і держави зарубіжних країн, при вивченні цих курсів у вищих юридичних навчальних закладах. Об’єктивно студенти юридичних навчальних закладів очікують, що на лекціях з історії права і держави України, історії права і держави зарубіжних країн вони отримають знання історичного досвіду тлумачення правових актів, які (знання) вони врахують у своїй майбутній професійній діяльності. Але таких знань вони не отримують. Вони дають відповідну оцінку своїм учителям та звертаються до підручників з історії права і держави. Там вони теж нічого не знаходять, бо в зазначених підручниках описується перш за все калейдоскоп історичних подій, а про історичний досвід роботи юристів з нормативним текстом там немає ні рядка.

Звичайно, при вивченні курсу тлумачення нормативно-правових актів кандидати на посади суддів і судді, що підвищують кваліфікацію, повинні мати можливість познайомитись з історичним досвідом тлумачення у своїй і зарубіжних країнах, але при цьому немає будь-якої можливості надати слухачам системних знань, бо такі знання вони повинні були отримати при вивченні історії права та держави України та зарубіжних країн в університетах і академіях. Тому автори підручників і навчальних посібників з історії права та держави у перспективі повинні були б звернутись до проблематики, про яку йдеться, та допомогти майбутнім фахівцям ближче познайомитись із історичним досвідом тлумачення нормативно-правових актів. Це в майбутньому значно полегшить вивчення кандидатами на посади суддів та суддями предмета, про який йдеться.

Вивчаючи історію права і держави зарубіжних країн студенти вправі були розраховувати на те, що їм буде надана можливість познайомитись і з правовим досвідом реального обмеження нормативними актами влади монархів, державних органів, тобто, по суті з процесом поступового становлення верховенства права як реального елемента правової системи, що також потребує адекватного тлумачення. Відповідний матеріал добре подається в монографії у трьох книгах, що підготовлена та видана С. П. Головатим[6]. Авторське право не перешкоджає запозиченню ідей (змісту), якщо при цьому не запозичується форма (одночасне запозичення змісту і форми є плагіатом). Отже, в підручниках з історії держави і права може викладатись матеріал, зміст якого буде отриманий завдячуючи монографії С. П. Головатого. Цей матеріал є цінним і для засвоєння положень вчення про тлумачення правових актів. Принцип верховенства права є єдиною керівною ідеєю, яку завжди повинен мати на увазі суб'єкт тлумачення. Водночас цей принцип не замінює собою конкретні правові норми, хоч не виключається в окремих випадках його застосування усупереч конкретним правовим нормам.

§ 3. Вчення про тлумачення правових актів і історія вчень про право і державу

Предметом історії вчень про право і державу як науки і навчальної дисципліни є виникнення і розвиток теоретичних знань про право і державу. Розмаїття вчень про право і державу заставляє ставити питання про те, що ж мають відібрати наука і програма відповідної навчальної дисципліни для наукового дослідження і вивчення. В одному з підручників (і це є загальновизнаним) стверджується, що для дослідження і вивчення повинні відбиратись ті «концепції, ідеї, положення і конструкції, у яких знаходять своє концентроване логіко-понятійне віддзеркалення історичний процес поглиблення знань політичних і правових явищ»[7]. Отже, поза предметом історії вчень про державу і право перебувають фрагментарні, не розвинуті до рівня самостійної і оригінальної теорії висловлювання і судження[8]. З цим слід погодитись. Але ж і при цьому предмет історії вчень про державу і право залишається широким, а можливості наукового дослідження і вивчення даної дисципліни в навчальних закладах обмежуються: в першому випадку — ресурсами, які може надати суспільство, а в другому — перш за все обсягом навчального часу.

Тому при визначенні змісту предмета досліджень науки історії вчень про право і державу та вивчення в юридичних навчальних закладах відповідної дисципліни доцільно було б враховувати, що потреби сьогодення, потреби становлення в Україні правової держави та утвердження в суспільстві принципу верховенства права заставляють визнати пріоритет за двома проблемами—становлення і розвиток ідеї та вчення про верховенство права та вчення про тлумачення нормативно-правових актів. При цьому слід враховувати, що цього часу принцип верховенства права набуває все більшого значення як керівна ідея для тлумачення нормативних актів, керівна ідея, що отримала через її закріплення в частині першій ст. 8 Конституції найвищу юридичну силу порівняно не тільки з положеннями законів, а й з іншими положеннями Конституції України. Але на сьогодні історія вчень про державу і право лише мимохідь зачіпає проблему історичного розвитку ідеї верховенства права. Цю ситуацію можна виправити, включивши до підручників, навчальних посібників до програми курсу матеріали дослідження, здійсненого С. П. Головатим[9].

Що стосується проблеми історичного розвитку теорії тлумачення нормативно-правових актів, то її включення до курсу історії вчень про державу і право перешкоджає вже саме по собі поширене уявлення про тлумачення як мистецтво, яке не піддається раціональному пізнанню. Накопичені на цей час наукові знання дають підстави стверджувати, що теорія тлумачення нормативно-правових актів існує, існує і цілий комплекс конструктивних рішень, що ґрунтується на цій теорії. А раз така теорія існує, то треба вивчати історію виникнення і розвитку наукових знань про тлумачення нормативно-правових актів. Історія вчень про державу і право повинна визнати проблему тлумачення нормативно-правових актів як свою, тобто як таку, що належить до предмета науки і навчального курсу історії вчень про державу і право.

§ 4. Вчення про тлумачення правових актів і теорія права і держави

Традиційне розуміння співвідношення вчення про тлумачення нормативних актів і теорії права і держави є таким, що перше є частиною (розділом) другої. Тому і дослідження проблем тлумачення правових актів, вважається, повинне здійснюватись у межах теорії права і держави (при цьому не заперечується можливість здійснення галузевих досліджень проблем тлумачення правових актів), а вивчення проблем тлумачення нормативно-правових актів повинно здійснюватись у межах навчальної дисципліни теорії права і держави.

Не виключається, що за певних умов таке розуміння співвідношення вчення про тлумачення правових актів, з одного боку, і теорії права і держави, — з іншого, було б правильним, належно відображало б логіку речей. Але ж є реальність, яка не може ігноруватись, є практичні проблеми, які повинні вирішуватись та яким повинна служити наука. Цим реальності, проблемам і потребам не відповідає викладене розуміння співвідношення вчення про тлумачення правових актів і теорії права і держави. Справа в тому, що вченню про тлумачення правових актів належить певне місце в юридичній науці, обумовлене його роллю в системі правових наук і правовій системі в цілому. Але зайняти це місце вчення про тлумачення правових актів не зуміло. Воно просто було витіснене на периферію юридичної думки, у той час як об’єктивно вченню про тлумачення правових актів належить центральне місце. Ось як характеризував цю ситуацію та її причини німецький науковець-юрист Ф. Регельсбергер наприкінці XIX століття: «Небагато глав знайдеться у вченні про право, де теорія так би далеко відставала від практики, знання — від уміння, як у вченні про тлумачення. У цьому випадку тлумачення поділяє долю людської мови: багато людей говорять правильно, не маючи розуміння про закони мови. Труднощі теорії знаходяться тут у матеріалі, безмежності допоміжних засобів, в різноманітності застосування. І попереднього і новітнього часу не бракувало спроб надати пануючим тут точкам зору характеру наукових положень. Із них склалась навіть особлива галузь вчення про право, — юридична герменевтика. Тепер вона «втратила кредит» не без вини зі свого боку. Порівняно небагато вона страждала від невизначеності своїх меж, за які зазвичай не виходила критика законів, іноді навіть і тлумачення юридичних правочинів, при чому одні обмежувались законодавством Юстиніана, інші ставили перед собою задачі більш широкі. Набагато більше шкоди юридичній герменевтиці завдав мертвий шаблонний спосіб її ставлення до матеріалу». Цікаво, що ця ситуація переважно зберігається і на цей час.

Не можна сказати, що Україна відстала від інших країн якраз за показником рівня осмислення проблем тлумачення нормативно-правових актів та рівня володіння методологією тлумачення таких актів. Видається, що за цим показником Україна не відстає від тих країн, до союзу з якими вона прагне. Але ж названі країни впродовж століть опрацювали практику, яка на цей час є усталеною, загальновизнаною і загальноприйнятною. Вона і заміняє їм вчення про тлумачення правових актів.

Ігнорування вчення про тлумачення правових актів не тільки з боку юристів-практиків, а й науковців, викликає здивування. Ще Борис Годунов, як про це писав А. С. Пушкін, повчав сина: «Учись, мой сын. Наука сокращает нам опыты быстротекущей жизни». Зразки минулого, якими б великими вони не були, залишаються емпіричними зразками, досвідом. Наука, осмислюючи ці зразки, виявляє їх сутність, формулює узагальнені положення (правила), які визначають сферу використання цих зразків, що помножує практичне значення цих зразків. Поверхневість же науки тлумачення актів законодавства слід долати якістю наукових досліджень, яка може бути забезпечена тільки аналізом нормативного матеріалу та практики його застосування, поглибленням досліджень.

За викладених обставин слід зробити висновок про те, що в Україні існує гостра потреба в розробці проблем тлумачення нормативно-правових актів. У рамках теорії права ця проблематика належне досліджена не буде ніколи, бо у нас теорія права і держави взагалі склалась як наука ненормативна, яка веде пошук проблем для дослідження не в житті та системі суспільних відносин, а в абстракціях, що тяжіють до філософії. Що стосується викладання навчальної дисципліни тлумачення нормативно-правових актів, то навіть трудно собі уявити, щоб фахівці в галузі теорії права, які самі не мають значного досвіду роботи з нормативним матеріалом, реально навчали студентів роботі з ним.

§ 5. Вчення про тлумачення правових актів і галузеві юридичні науки

Науково обґрунтована методологія тлумачення нормативно-правових актів, яка б відповідала практичним потребам правозастосування, може бути створена, може існувати і розвиватись тільки за умови опори на галузеві дослідження проблем тлумачення нормативно-правових актів, на практику застосування норм окремих галузей права, на практику викладання окремих навчальних дисциплін у вищих навчальних закладах. Звичайно, є і зворотній зв'язок: галузеві дослідження, галузева практика і викладання окремих навчальних дисциплін у вищих юридичних навчальних закладах не можуть не враховувати загального вчення про тлумачення правових актів. Якщо галузь дає для загального вчення емпіричний матеріал і узагальнення першого рівня, то загальне вчення про тлумачення правових актів дає для галузі теоретичні положення більш високого рівня, що можуть використовуватись у галузі як методологічний інструментарій.

Слід, однак, визнати, що належна взаємодія загального вчення про тлумачення правових актів з галузевими науками, галузевою практикою і викладанням галузевих навчальних дисциплін, не налагоджена. У наукових дослідженнях Є. В. Васьковський здійснив потужний прорив у розробці загального вчення про тлумачення правових актів одночасно з розробкою галузевих (цивілістичних) проблем тлумачення законів. Але в подальшому ні загальні теоретико-правові, ні галузеві дослідження ніколи не піднімались до того рівня, якого досяг Є. В. Васьковський на початку XX століття: галузеві дослідження нічого не могли дати для дослідження проблем загального вчення про тлумачення правових актів і навпаки. Разом ці дослідження нічого не могли дати для практики.

Особливо слід звернути увагу на навчальний аспект проблеми, Звичайно, вивчення галузевих навчальних дисциплін у вищих навчальних закладах має на меті отримання знань норм позитивного права. Студент повинен засвоїти певне коло правових норм. Без цього у нього не буде тієї «критичної маси» знань, яка дає йому право називатись фахівцем. Але ж усі правові норми запам'ятати не можна, а тим більше, — у зв'язку з практикою їх застосування. Крім того, не можна не враховувати і того, що законодавство змінюється. Тож при вивченні галузевих навчальних дисциплін студентів необхідно навчати тлумаченню актів відповідної галузі законодавства. Під цим кутом зору має вивчатись усе галузеве законодавство. Правда, уже сьогодні ставити таку вимогу було б нереально. Але ж на перспективу слід мати на увазі необхідність досягнення мети викладання галузевих наукових дисциплін під кутом зору тлумачення відповідних актів законодавства. Для цього поступово створюється наукове підґрунтя. У радянські часи галузеві проблеми правотлумачення досліджували Р. С. Рез, П. С. Елькінд. У роки незалежності України їх досліджували В. Я. Карабань, І. Л. Самсін, О. В. Капліна, В. М. Коваль. А. М. Мірошниченко здійснив дослідження проблеми колізій у земельному законодавстві, що є частиною проблеми правотлумачення.

Але і сьогодні більш реальним для виконання є завдання викладення матеріалу під кутом зору тлумачення правових актів у підручниках і навчальних посібниках з галузевих навчальних дисциплін.

Що стосується теорії держави і права, то ця галузь юридичної науки перш за все повинна діждатись емпіричного матеріалу і узагальнень першого рівня, а потім — спробувати освоїти цей матеріал та сформулювати теоретичні узагальнення більш високого рівня. Видається, однак, що більш прийнятним було б різко розширити обсяг досліджень, поглибити дослідження загальних проблем тлумачення нормативно-правових актів і взяти курс на формування нової галузі юридичної науки, нової навчальної дисципліни — тлумачення правових актів. Це сприяло б значному підвищенню рівня юридичної науки, посиленню її практичної спрямованості, підвищенню якості юридичної освіти, рівня підготовки юристів, практики здійснення правосуддя. У свою чергу це позитивно вплинуло б на професійний рівень правотворчості, підвищення якості національного законодавства, на розвиток правової системи України в цілому.

§ 6. Вчення про тлумачення правових актів і логіка та мовознавство

Логіка репрезентується як наука про форми і закони мислення, а також про способи виведення одних істинних думок із інших[10]. Разом з тим логіка мислення в цілому не визнається предметом логіки як науки. Про це писав англійський науковець у галузі логіки У. Мінто ще в другій половині XIX століття. Стосовно висновку від протилежного (від зворотного) він зазначав: «Ні одне логічне вчення не заперечує подібних висновків; логіка просто ігнорує їх. Такі умовиводи виходять за межі логіки тільки тому, що вони не ґрунтуються на законах тотожності, несуперечності і виключеного третього, логіка ж обмежує свою сферу цими законами, оскільки для теорії силогізму і допоміжних стосовно силогізму процесів нічого більше не вимагається»[11]. З того часу, як це написав У. Мінто, пройшло багато часу, але зміст підручників, навчальних посібників і навчальних програм з логіки для студентів-юристів свідчить про те, що логіка як наука і надалі обмежує свій предмет.

Тим більше у курсі логіки не вивчаються проблеми логічного зв'язку слів і речень. У зв'язку з цим Є. В. Васьковський звертав увагу на те, що логічний елемент словесного (мовного) тлумачення взагалі не став предметом дослідження[12].

Викладене обмежує використання результатів досліджень у сфері логіки при розробці проблем тлумачення правових актів і використання знань, отриманих студентами при вивченні курсу логіки, при вивченні проблем тлумачення правових актів.

На значення лінгвістики для тлумачення нормативно-правових актів увага зверталась уже давно. Так, С. А. Муромцев у другій половині XIX століття писав, що римський юрист Лабеон, «який краще володів діалектикою і граматикою, використовував ці свої знання на користь юриспруденції»[13]. Не можна сказати, що на цей час не здійснюються спроби проведення дослідження на межі юриспруденції і мовознавства. Про такі спроби свідчить, зокрема проведення у 2003 і 2004 роках міжнародних науково-практичних конференцій «Право і лінгвістика», підготовка дисертацій з цієї проблематики, спроби впровадження у навчальні плани вищих юридичних навчальних закладів предмета «правнича лінгвістика» чи «мова права і юридична термінологія». І все ж слід визнати, що знайти конструктивні думки з приводу того, як лінгвістика може допомогти розробці чи освоєнню методології тлумачення нормативно-правових актів, в матеріалах конференцій не вдалось. Мало конструктивного матеріалу викладається і в статтях, навчальних посібниках і монографіях, присвячених лінгвістичним проблемам юриспруденції. Юрислінгвістичні дослідження спрямовуються на привнесення лінгвістичного знання у сферу юриспруденції поза зв’язками з чинним законодавством і практикою його тлумачення і застосування. Складається враження, що наука лінгвістики ніколи не була спрямована на дослідження літературних текстів, які (дослідження) могли б дати результат, що має практичне значення для вирішення проблем правотлумачення.

Глава II Сучасний стан законодавства України та проблема його тлумачення

§ 7. Необхідність у тлумаченні актів законодавства

У науковій літературі велась і до цього часу ведеться дискусія стосовно того, чи завжди положення актів законодавства потребують тлумачення. На цей час до навчальної літератури ввійшла думка про те, що застосуванню положень актів законодавства обов’язково передує їх тлумачення. З такою думкою слід погодитись з огляду як на законодавство, на його природу, зміст, співвідношення з правом, особливо на сучасний його стан в Україні, так і на зміст правотлумачної діяльності. Тому і суддям не слід було б надалі уникати зазначення в судових рішеннях на тлумачення актів законодавства, яке вони здійснюють при вирішенні справ. Панує уявлення, що тлумачення — це прерогатива Конституційного Суду. Так, Конституційний Суд має конституційне повноваження на здійснення нормативного (обов’язкового для невизначеного кола осіб) тлумачення Конституції та законів України. Але ж індивідуальне тлумачення актів законодавства (стосовно правовідносин, що виникли між конкретними особами) — це повноваження, яким наділяються всі суди і яке вони мають здійснювати повсякденно з метою мотивування тих рішень, які вони приймають. У судовому рішенні необхідно дати тлумачення положень законодавства, що підлягають застосуванню до конкретних правовідносин, роз’яснити, у який спосіб із відповідних положень законодавства випливають права та обов’язки сторін. Без цього судове рішення буде незрозумілим учасникам відповідного процесу, а відтак буде порушене їх право на справедливий суд.

Законодавство являє собою набір певних обов’язкових до виконання положень, об’єднаних в акти законодавства. І здається, що суддя або інша особа, яка здійснює правозастосування чи бере участь у процесі юридичної кваліфікації дій осіб чи інших обставин та з’ясуванні змісту прав та обов’язків учасників відповідних правовідносин, який (процес) має закінчитись прийняттям обов’язкового до виконання юридичного акту, повинні лише віднайти в законодавстві певне положення, уважно його прочитати та застосувати до відповідних правовідносин. Насправді, процес тлумачення є значно більш складним. Це обумовлене перш за все тим, що для правильного правозастосування треба від тексту акта законодавства як реального явища, яке сприймається людиною через її почуття та розум, перейти в систему права, що існує лише як явище логіки, та за допомогою такого переходу окреслити коло правових норм, які підлягають застосуванню до відповідних правовідносин. Крім того, система законодавства є багаторівневою, розгалуженою. Тому здійснення правозастосування передбачає врахування місця положень актів законодавства, які підлягають застосуванню, в системі законодавства, врахування системних зв’язків між положеннями актів законодавства. Є підстави навіть для твердження про те, що вирішення судом певної справи полягає у застосуванні до відповідних правовідносин не певного положення окремого акта законодавства, а законодавства в цілому. Тому «на посаду судді може бути рекомендована тільки особа, що має вищу юридичну освіту» (частина третя ст. 127 Конституції України). А положення частини четвертої цієї ж статті про те, що суддями спеціалізованих судів можуть бути особи, які мають фахову підготовку з питань юрисдикції цих судів та які відправляють правосуддя лише у складі колегій суддів, більш як за 16 років з дня прийняття Конституції ні разу не було втілене в життя.

Слід також враховувати, що безвідносно до сучасної України законодавець ніколи не є художником реалістичної (натуралістичної) школи, який ретельно виписує портрет чи пейзаж. Законодавець більше схожий на художника-імпресіоніста, який за головне вважає справити враження на особу, яка розглядає картину, маючи на увазі, що деталі асоціативно домалює той, хто розглядає картину. Різниця тільки в тому, що юрист, який читає акт законодавства, не має права на асоціативне мислення. Він має суворо буквально тлумачити закон і так же суворо логічно опрацювати текст нормативно-правового акту з метою виявлення тих правових норм, які лише implicite містяться в ньому.

З урахуванням викладеного слід виділити дві (прийнятну і неприйнятну) частини у висловлюванні російського автора І. П. Малинової: «Під інтерпретацією розуміється певний клас розумових операцій, що пов’язані з виведенням з тексту прямо не окреслених у ньому значень. Інтерпретація у її герменевтичному розумінні можлива лише щодо текстів, яким властива змістова подвійність: певна система значень артикульована у них (текстах) первісно й з огляду на це — очевидна, проте за цією очевидністю приховується вторинна система значень, для якої перша є формою репрезентації»[14]. Плідною тут є думка про вторинну систему значень, що є прихованою за первісно артикульованою в текстах системою значень, бо ця думка націлює на пошук вторинної системи значень і застерігає проти поверхневого сприйняття нормативного тексту. Неприйнятним є твердження про те, що змістовна подвійність характерна не для будь-якого тексту, що поняття інтерпретації актів законодавства не стосується первісно артикульованої в текстах актів законодавства системи значень.

§ 8. Значення тлумачення актів законодавства

Для розбудови України як правової держави, в якій буде забезпечуватись верховенство права, проблема тлумачення актів законодавства набуває першочергового значення. Це обумовлене перш за все досвідом, який у сфері правозастосування мало наше суспільство напередодні історичного повороту до ідеї правової держави та принципу верховенства права. У дусі радянської традиції українське суспільство ідеї правової держави та верховенства права сприйняло приблизно так же, як і ідею комунізму: нічого із цього у нас не вийде, але якщо треба імітувати розбудову правової держави (будівництво комунізму), то ми будемо робити вигляд, що робимо це. Через десять років після прийняття Конституції С. В. Шевчук стосовно України констатував, що «основні права людини, закріплені у Конвенції (про захист прав людини і основоположних свобод. — Авт.) та Конституції України, здебільшого залишаються суто декларативними і використовуються як гасла для чергової політичної кампанії»[15].

Аналогія розбудови в Україні правової держави та утвердження принципу верховенства права з будівництвом комунізму в Радянському Союзі особливо правильно виражає сутність речей на фоні висловлювання видатного російського письменника Ф. М. Достоєвського про те, що ідея соціалізму придумана не для того, щоб підняти землю до небес, а щоб спустити небеса на землю. І дійсно, процес підняття суспільства до ідеї правової держави та принципу верховенства права (до небес) та утвердження принципу верховенства права не йде або йде занадто повільно. Зате небеса на землю спустили: дивіться, — у нас майже повністю розбудована правова держава та забезпечене верховенство права, що і закріплене в Конституції, а найактивніші учасники цієї розбудови відзначені вищими державними нагородами та званнями академіків. Тож те, що ви бачите, і називається правовою державою та утвердженням принципу верховенства права.

Слід також мати на увазі, що розуміння необхідності розробки та вивчення методології тлумачення актів законодавства поступово зріє серед науковців. Зокрема, відомі дослідники порівняльного права Р. Давід і К. Жоффре-Спінозі пишуть: «Смисл підготовки юриста не в тому, щоб він вивчив... чинні сьогодні норми... Для юриста є важливим розуміння структурного взаємозв’язку норм, термінів, якими ці норми оперують, способів, якими користуються для фіксації норм та їх погодження між собою»[16].

§ 9. Тенденції розвитку законодавства як предмета тлумачення за роки незалежності України

Суди застосовують те законодавство, яке є. І вони не уповноважені давати загальну оцінку законодавства чи виносити окремі ухвали з приводу неясності нормативно-правового акту чи наявності суперечностей між актами законодавства.

Але загальна науково обґрунтована оцінка стану законодавства необхідна. Та значна за обсягом науково-дослідницька робота, яку здійснили автори цього видання щодо тлумачення актів законодавства, дає підстави для наступних тверджень. За роки незалежності України вітчизняне законодавство докорінно обновилось. Питома вага радянських нормативно-правових актів у загальній масі таких актів, що є чинною на території України, є незначною. Тож посилатись на радянський спадок, а тим більше — на наслідки другої світової війни, морозної зими чи літньої спеки, які шкодять нормальному розвиткові законодавства України, підстав немає. І все ж незаперечним фактом є та обставина, що внаслідок інтенсивної правотворчої діяльності законодавство з дня набуття Україною незалежності розвивалось шляхом його недостатнього опрацювання, невиправданого ускладнення, значного зниження рівня формальної визначеності та різкого посилення суперечності між нормативно-правовими актами. Це стосується і Конституції України, і кодифікованих законодавчих актів, і інших законів, а тим більше — підзаконних нормативно-правових актів. Зрозуміло, що тлумачити таке законодавство значно трудніше, ніж формально визначене, вільне від протиріч, добре опрацьоване і просто викладене законодавство.

§ 10. Стан законодавства і організація суспільства

Значення названих негативних тенденцій у розвитку законодавства України не слід недооцінювати, бо законодавство є наріжним каменем суспільної будівлі. Оскільки наріжний камінь є неякісним, суспільна будівля, на зведення якої витрачаються значні матеріальні, людські та фінансові ресурси, руйнується, а потім знову відбудовується на тому ж фундаменті і знову руйнується. У підсумку ми маємо дезорганізоване суспільство в той час, коли соціальний прогрес у сучасних умовах досягається перш за все за рахунок його організації. Для того, щоб на рівні управління державою приймати рішення, адекватні існуючій ситуації (в тому числі і в частині управління законодавчим процесом), треба дати об’єктивну оцінку цій ситуації. На жаль, така оцінка або дається некритично або не дається взагалі, що веде до прийняття неадекватних рішень, до стрільби мимо. У кінцевому рахунку це веде до подальшої дезорганізації суспільства. Ніхто із людей, які приймають державні рішення, сьогодні не хоче визнати, що за умови, коли головним чинником розвитку будь-якого суспільства є його організація, остання перебуває в Україні в стані руйнації, яку можна порівняти хіба що із станом матеріальної бази суспільства наступного дня після звільнення України від німецьких загарбників.

Нездатність до організації — це застаріла східнослов’янська хвороба. Більше тисячоліття тому східні слов’яни запросили варягів на князювання, щоб привнести ознаку порядку в суспільство. І здавалося, що експеримент удався: елементи прогресу в державно-правовому устрої східних слов'ян, попри всі негаразди, стали очевидними. Цей прогрес у розвитку державно-правового устрою був перерваний відомими історичними подіями. Надалі землі, на яких розташована сучасна Україна, і народи, які цю землю населяли, розвивались в межах держав, що панували на цих землях. Це мало місце впродовж семи з половиною століть. Наразі це привело до того, що сьогодні Україна не має власного позитивного історичного досвіду державно-правової організації, який би (досвід) можна було використати з практичною метою.

Звернення до імен князя Володимира Великого, княгині Ольги, князя Ярослава Мудрого і навіть до імені гетьмана Пилипа Орлика — творця конституції гріє слов’янську душу українця, але не дає ніяких конструктивних засобів для вирішення проблем сьогодення. За відсутності власного позитивного історичного досвіду державно-правового будівництва логічним було б звернутись до найближчого досвіду — російського. Але цей досвід є вельми своєрідним. Якщо європейські країни впродовж століть еволюційно і революційно розвивались від абсолютизму до демократії (тобто, до організації суспільства знизу), а особливо в цьому відношенні справляє враження Англія, то в Росії спроби демократичної трансформації авторитарно організованого суспільства почались пізно, коли суспільство уже перезріло для демократичних реформ. А тому ці спроби закінчились крахом. З’явились більшовики, які організували цю країну за принципами солдатського строю. Мирного часу така організація забезпечувала ефективність за рахунок мінімізації витрат на споживання при тому, що задовільні умови для відтворення робочої сили забезпечувались. А воєнного часу така організація була ефективною, бо була адекватною і умовам і потребам. Розквіту, а тим більше реалізації творчого, трудового, інтелектуального і морального потенціалу суспільства і окремих людей така система не забезпечувала і об’єктивно не могла забезпечити. Тому історично вона була безперспективною.

Більше того, радянський досвід — це не тільки час, утрачений для прогресивного розвитку. Це — і нажиті нові соціальні хвороби. Не будемо говорити про поширення атеїзму шляхом проведення широкомасштабної повсякденної пропаганди та позбавлення людей моральних орієнтирів, даних людству Спасителем дві тисячі років тому. Звернемо на глибоко запроваджену в життя та у свідомість людей традицію імітаторства суспільної діяльності, яка подекуди досягає ознак того, що називається карикатурою. Коли спостерігаєш за діяльністю державних органів, коли слухаєш промови високих посадовців, виникає враження, що ми таке вже бачили. Апогею імітаторства досягли радянські чиновники, які говорили про титанічну діяльність свого вождя, що стояв при цьому в президії з видом людини, яка свідомість уже втратила, а впасти ще не встигла. Нашим чиновникам бракує майстерності, щоб досягти цього апогею. Та й обставини все ж стали іншими, зокрема таких вождів не стало.

Але ж імітація і сьогодні посідає чільне місце в діяльності державних органів. Вона глибоко проникла в науку, в діяльність законодавчої влади. Треба бути щирим та визнати, що імітація характерна і для діяльності судової гілки влади (вона, зокрема проявляється в тому, що в судовому рішенні часто можна знайти будь-які міркування за відсутності відповідей на основні доводи учасників судового процесу). Прояви імітації є закономірним наслідком недоліків організації суспільства, який (наслідок) в свою чергу за законом зворотного зв’язку посилює ці недоліки.

Імітації немає там, де людина сама споживає результати своєї праці. Найманий працівник об’єктивно зацікавлений в імітації. Але ці прояви легко викорінюються при простому характері праці, коли елементи імітації проявляються в неналежній якості праці, яка (неналежна якість) легко виявляється засобами контролю. Чим складнішим є характер праці, тим складнішою є проблема контролю та оцінки якості праці та її результатів. Тому на рівні керівника величезної держави, якою був Радянський Союз, досягався максимальний розрив між реальною якістю його діяльності (людина ледве ноги переставляла, а здатність думати втратила зовсім) та оцінкою (титанічна діяльність). Україна не дуже далеко відійшла від такої ситуації. Прикладом є законодавчий брак, що подається як розбудова незалежної України в законодавчій сфері.

За викладених умов потрібна державна програма викорінювання імітації та заміни її раціональною організацією суспільства та напруженою творчою працею. На цьому шляху будуть знайдені засоби побудови правової держави в Україні та утвердження принципу верховенства права, що розуміється не тільки як примусове забезпечення панування права, а і як формування правосвідомості, що ґрунтується на цьому принципові.

§ 11. Невиправдана ускладненість актів законодавства

Невиправдана ускладненість актів законодавства проявляється як в ускладненості текстів нормативно-правових актів, так і в штучному ускладненні суспільних відносин правовими засобами. Наглядним прикладом цієї негативної тенденції є Закон «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень». З часів царя Хамурапі, а може, — і раніше, норми цивільного права слугували забезпеченню стабільності цивільних відносин. Так надалі було завжди. В Україні теж, якщо укладався договір найму (оренди) рухомого майна чи договір про передання кредитором свого права іншій особі, то такі договори підлягали виконанню, що забезпечувалось нормами, які регулюють цивільні, цивільно-процесуальні відносини та відносини в процесі виконавчого провадження. Названий вище Закон також не виключає такого забезпечення, але переважно стосовно тих із обтяжувачів (кредиторів), яким цей Закон надає пріоритет, тобто тим особам, які першими зареєстрували обтяження відповідного рухомого майна (предмета найму, чи права, яке передається). Не було ніякої необхідності в запровадженні реєстрації, принаймні такого роду обтяжень, які тут названі. Навіть саме віднесення передання права кредитором іншій особі на підставі правочину до категорії обтяжень не мало будь-якого сенсу. Але це зроблено. Відповідні вимоги Закону «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень» переважно не виконуються. Учасники цивільного обороту вважають за більш прийнятне взяти на себе ризик невиконання їхніми контрагентами своїх зобов’язань, ніж виконувати занадто жорсткі вимоги зазначеного Закону.

Процедура позасудового звернення на предмет забезпечувального обтяження, навіть якщо цей предмет знаходиться у обтяжувача, також невиправдано ускладнює суспільні відносини. Але законодавець, прийнявши названий Закон, визнав таке ускладнення необхідним.

Що стосується ускладненості тексту цього Закону, то вона характеризує більшість його положень. Якщо навіть багато разів перечитати Закон «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень», то трудно зрозуміти, хто є обтяжувачем рухомого майна, переданого власником іншій особі на підставі договору найму (оренди), — тільки наймач чи також і наймодавець.

Невиправдана ускладненість тексту особливо характерна для актів податкового законодавства.

Ускладненість актів законодавства полягає і у відході від традиційної структури статей законів, яка передбачала наявність в них частин та пунктів. При цьому статті законів були невеликі за обсягом, мали свої заголовки, що забезпечувало зручність у користуванні відповідними законами та давало можливість учасникам дискусії, особливо — в суді, посилатись на акт законодавства, що підлягає застосуванню. Тепер намітилась тенденція до багатократного збільшення обсягу статей законів, включення до структури статей нумерованих частин, які позначаються в законах то як частини, то як пункти. У свою чергу ці частини поділяються на нумеровані пункти, підпункти з дужками або без дужок. Підпункти часто поділяються на абзаци. Складається враження, що такі закони писали не для співвітчизників, а для іноземних загарбників на випадок, якщо вони завоюють Україну та спробують здійснювати управління завойованою територією на підставі законів, які тут застосовувались в період суверенності України.

§ 12. Посилення суперечностей між положеннями актів законодавства

Ця негативна тенденція (посилення суперечностей) особливо проявилась у змісті Цивільного кодексу і пов’язана із включенням до цього акту законодавства численних загальних і спеціальних положень, яких не було в раніше чинному Цивільному кодексі 1963 р.. Так, до ч. 2 ст. 216 ЦК включене загальне положення, відповідно до якого «якщо у зв’язку із вчиненням недійсного правочину другій стороні або третій особі завдано збитків та моральної шкоди, вони підлягають відшкодуванню винною стороною». Щоб пояснити, як же співвідноситься це положення із спеціальними правилами про наслідки недійсності окремих видів правочинів, необхідно здійснити дуже складний аналіз з використанням методологічного інструментарію, яким ніхто не володіє. За наявності загальних правил про правові наслідки порушення зобов’язання (ст. 610-625 ЦК) до цього Кодексу включаються численні спеціальні правила про наслідки порушення окремих видів зобов'язань — укласти основний договір на підставі попереднього договору (ч. 2 ст. 635 ЦК), передати проданий товар (ст. 665 ЦК), належне оплатити роботу, виконану за договором підряду (ст. 886 ЦК), здійснити платіж за чеком (ст. 1106 ЦК) тощо. Як співвідносяться згадані загальні та спеціальні правила, — це мала б пояснити методологія тлумачення актів законодавства. Але її на цей час немає. Особливо трудно зрозуміти співвідношення ч. 3 ст. 1212 ЦК про наслідки набуття чи збереження майна без достатньої правової підстави з положеннями про повернення виконаного за недійсним правочином, витребування манна власником із чужого незаконного володіння, повернення виконаного однією із сторін у зобов’язанні, відшкодування шкоди особою, яка незаконно набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи.

§ 13. Стан юридично-технічної опрацьованості актів законодавства

Якщо у випадку з Конституцією названі вище негативні тенденції в розвитку законодавства виправдовуються її характером як значною мірою результату політичного компромісу, то в інших випадках недостатня юридично-технічна опрацьованість актів законодавства не пов’язана з впливом політичних чинників на правотворчий процес. Чинником, що обумовлює зазначені негативні тенденції в розвитку вітчизняного законодавства, є відсутність прагнення до належного опрацювання і наукового обґрунтування правотворчих рішень, які приймаються. відсутність науково обґрунтованої технології законодавчого процесу. Про це незручно говорити, бо дуже вже поважні люди є відповідальними за неналежну організацію законодавчого процесу. Але ж і не говорити не можна, бо це є хворобою, на яку страждає голова, тож і весь організм (суспільний) хворіє. По суті, акти законодавства розробляються і опрацьовуються на рівні здорового глузду. Певною мірою не виправдовується схильністю юридичної науки до дослідженні абстрактно-академічної проблематики і навіть до схоластичних дискусій. Як писав сто років тому Є. В. Васьковський, відомі такі коментарі і монографії, що були створені за допомогою одних тільки ножиць і клею[17]. Але ж поряд з таким негативним явищем юридична наука не позбавлена і ознак конструктивності, виваженості і навіть глибини. Цей резерв у процесі правотворчості використовується дуже мало.

Інша проблема забезпечення наукового рівня законодавства — це необхідність розробки і опрацювання актів законодавства на гранично високому інтелектуальному рівні, який можливий за даних умов. Про це взагалі не прийнято говорити. Прийнято говорити про професіоналізм народних депутатів, про кількість законопроектів, які вони внесли до Верховної Ради, хоч усім є зрозумілим рівень нещирості та несправедливості оцінки вітчизняних парламентаріїв як професіоналів законотворчості. Треба говорити правду. У такий спосіб створюються умови для прийняття адекватних ситуації рішень. Правда ж полягає в тому, що у діяльності Верховної Ради України політична складова отримала домінуючу роль. Інтелектуальна складова зайняла своє скромне місце і позбавлена будь-якої можливості довести, що таке співвідношення політичної і інтелектуальної складових у діяльності Верховної Ради до добра не приведе.

Викладені обставини ведуть до того, що продукція, яку випускають правотворчі органи, переважно має бути оцінена як брак. Ця оцінка стосується законів, а підзаконних актів — і поготів. Якщо виключити брак у діяльності законодавчого органу, то це позитивно вплинуло б і на правотворчу діяльність інших державних органів.

Конкретні недостатньо опрацьовані положення законодавчих актів неможливо перерахувати. Деякі з них аналізуються в подальшому. Тут наведемо лише окремі приклади. Перш за все звернемось до Цивільного кодексу, оскільки цей законодавчий акт є значно краще опрацьованим, ніж інші.

Багаторічна робота над проектом Цивільного кодексу не допомогла уникнути помилки уже в його статті першій, де в першій частині слова «цивільні відносини» неправильно поставлені в середині тексту, що привело до спотворення змісту відповідного правового припису (слова «цивільні відносини» належало поставити в кінці ч. 1 ст. 1 ЦК). У цій же частині допущене невдале розташування слів у словосполученні «особисті немайнові і майнові відносини», що дає підстави для висновку про те, що існує таке явище як «особисті майнові відносини». Якщо законодавство і надалі буде так розвиватись, то скоро помилки будуть зустрічатись у назвах нормативно-правових актів (до речі, назви деяких дисертацій на здобуття наукового ступеню доктора юридичних наук вийшли із підпорядкування нормам української мови і законам логіки. Отже, приклади, яким можуть послідувати правотворчі органи, наука уже дала). Далі: у ч. 1 ст. 707 ЦК вживалось слово «неналежної» (якості) замість слова належної (цю помилку виправили на восьмому році чинності Цивільного кодексу[18]; у ч. 2 ст. 900 ЦК написано «якщо договором встановлено», хоч, за логікою речей, треба було написати «якщо договором не встановлено»; речення, що викладається в ч. 5 ст. 1122 ЦК, не виражає закінченої думки, являє собою набір слів. Особливо вражає ст. 900 ЦК, бо вона практично повністю співпадає із ст. 777 ЦК Російської Федерації, в якій теж помилково пропущена частка «не». Це свідчить про те, що українські законодавці запозичували російський текст, а росіяни, мабуть, спеціально допустили помилку, щоб показати рівень законотворчості в Україні.

Один раз законодавець помилився і замість формулювання «120 відсотків облікової ставки Національного банку України», написав «120 відсотків річних облікової ставки Національного банку України» (п. 16.4.1 ч. 16.4 ст. 16 раніше чинного Закону «Про порядок погашенні зобов’язань платників податків перед бюджетами та державними сітьовими фондами»). Помилка перетворила відповідний законодавчий текст у безглуздий набір слів. Але в подальшій законодавчій діяльності вона була відтворена у ст. 19 Закону «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні» при внесенні змін до нього Закону Законом від 6 жовтня 2005 р. Пізніше цей набір слів був включений, зокрема до ст. 129 Податкового кодексу. Нетрудно догадатися, як були допущені наведені помилки. Проект Податкового кодексу був скомпонований із чинних законів, тексти яких були включені до проекту Податкового кодексу як його розділи, а опрацьовувались (несумлінно) лише положення, що об’єднували чинні закони в один кодифікований законодавчий акт.

Недостатньо опрацьованим є Господарський кодекс. Власне, це, а не критичне ставлення значної частини науковців до самої ідеї господарського права, обумовило ініціативу скасувати цей Кодекс, що була свого часу підтримана Міністерством юстиції. Недостатня спрацьованість Господарського кодексу призвела до невизначеності тих його положень, що належать до категорії фундаментальних. Нарешті наведемо цитату із Закону «Про вирішення питання щодо заборгованості суб'єктів господарської діяльності, які застосовують особливі умови оподаткування, обліку та звітності, у зв’язку з неперерозподілом Державним казначейством України частини податків до Пенсійного фонду України, Фонду соціального страхування з тимчасової втрати працездатності, Фонду соціального страхування на випадок безробіття протягом 2004 року — І кварталу 2005 року»: «Цей Закон регулює суперечності, які виникли при прийнятті Закону України «Про Державний бюджет України на 2005 рік» від 23 грудня 2004 року № 2285-IV та Закону України «Про внесення змін та доповнень до Закону України «Про Державний бюджет України на 2005 рік» від 25 березня 2005 року № 2505-IV у суб’єктів господарської діяльності, які застосовують особливі умови оподаткування, обліку та звітності щодо сплати внесків до Пенсійного фонду України, Фонду соціального страхування з тимчасової втрати працездатності, Фонду соціального страхування на випадок безробіття і виникнення у них заборгованості». Зрозуміло, що скрізь працюють люди, і після гарного обіду напружувати інтелект, психіку і нерви хочеться не дуже. І все ж оприлюднювати закон, «який регулює суперечності, які виникли при прийнятті Закону... у суб’єктів господарської діяльності... щодо сплати внесків...» — це занадто недбало навіть для вітчизняної законодавчої практики. Тим більше, що такий, якщо можна так сказати, стиль має продовження в п. 2 ст. 4 «Прикінцеві положення» того ж Закону: «Цей Закон регулює правовідносини, які виникли у зв’язку з дією норм Закону України «Про Державний бюджет України на 2005 рік» від 23 грудня 2004 року № 2285-IV». Звичайно, треба враховувати, що навіть у науці висловлювання «закон регулює правовідносини» стало звичним. Але ж якось треба піднімати рівень і правотворчості, і наукових досліджень.

Недостатню опрацьованість законопроектів виправдовують тим, що йде процес становлення незалежності Української держави, для якого характерне бурхливе оновлення законодавства, що в свою чергу перешкоджає ретельному опрацюванню законопроектів: з одного боку, є нагальна суспільна потреба в оновленні законодавства, з іншого — бракує часу, досвіду і коштів. Але ж на двадцять другому році незалежності України пора б уже відмовитись від такого роду аргументів. Або суспільство в цілому і причетна до правотворчості еліта усвідомлять значення актів правотворчості як засобів упорядкування (раціоналізації) суспільних відносин і знайде шляхи рішучого вдосконалення правотворчості, або треба шукати якісь інші шляхи розвитку.

У зв'язку з викладеним не можна замовчувати проблему непрофесійного втручання в законотворчий процес. Народних депутатів не можна позбавити права вносити свої пропозиції до законопроектів, оговорюються у Верховній Раді, але без професійної оцінки і без професійного доопрацювання такі пропозиції не повинні включатись до законопроектів.

Тут були наведені деякі конкретні приклади непрофесійної підготовки та непрофесійного доопрацювання законопроектів. Якби була впевненість в тому, що є достатня кількість читачів, яких цікавить законопроектний брак, то можна було б навести тут принаймні десятки тисяч прикладів такого браку.

Відсутнє взагалі будь-яке прагнення поставити законодавчий процес як за змістом, ж і за процедурою на наукове підґрунтя. Юридична наука і правотворчість ідуть паралельними шляхами і не перехрещуються. Здається, що в країнах, що позначаються як цивілізовані, правотворчість також здійснюється без опори на науку. Але ж там державно-правові механізми опрацьовувались методом проб та помилок упродовж століть. Україна почала свій процес державотворення запізно, але також надає перевагу пошукам шляхів державотворення на рівні здорового глузду, помиляючись, та, помітивши помилки, приймаючи нові помилкові рішення.

Недостатня опрацьованість актів законодавства тягне їх нестабільність. То добре, що Верховна Рада усуває свої власні помилки по мірі того, як їх виявляють. Але ж це — не систематична, а епізодична діяльність Верховної Ради. Систематичне дослідження законодавства та практики його застосування не ведеться. А зміни, які вносяться до актів законодавства, часто самі потребують змін уже в момент їх прийняття. Не будемо вникати в деталі, але ж наведемо два приклади, коли проекти законів про внесення змін до законів фахівці не читали взагалі.

Законом «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України» від 15 грудня 2005 р. ст. 190 ЦК доповнена частиною другою такого змісту: «Майнові права є неспоживною річчю. Майнові права визнаються речовими правами». Автори законопроекту, що став Законом, не розуміють різниці між речовими правами, що є абсолютними, та відносними правами, що входять, зокрема до змісту зобов’язань. Якщо ж вони створили нову теорію, то, визнавши майнові права річчю, вони морально були зобов’язані запропонувати зміни і до ст. 179 ЦК, яка визначає річ як «предмет матеріального світу» (чи бачили автори законопроекту коли-небудь такий предмет як, наприклад, майнове право продавця на отримання грошових коштів, які відповідно до договору покупець зобов’язаний був переказати зі свого рахунку в банку на рахунок продавця), та доповнення до Книги третьої «Право власності та інші речові права» у вигляді положень про майнові права, що не знайшли відображення у цій Книзі.

А ось зміни до ст. 24 Закону «Про страхування», внесені Законом «Про внесення змін та визнання такими, що втратили чинність, деяких законодавчих актів України у зв’язку з прийняттям Цивільного кодексу України» від 27 квітня 2007: «У разі визнання судом страхувальника-громадянина недієздатним, його права і обов’язки за договором страхування переходять до його опікуна...». Все-таки авторам законопроекту треба було б розуміти різницю між правоздатністю і дієздатністю. За логікою речей, якщо особа уклала договір страхування власного житлового будинку або уклала договір страхування свого життя, то визнання особи недієздатною не повинне вести до заміни сторони в зобов’язанні, а тільки змінює порядок здійснення страхувальником прав та виконання обов’язків: права здійснюються, а обов’язки — виконуються опікуном від імені недієздатної особи. Наведене ж законодавче формулювання передбачає в таких випадках заміну сторони в договорі страхування. У такий спосіб опікун отримує і право на страхову виплату у разі настання страхового випадку. Це не погоджується з логікою відповідних відносин, а недоліки законодавчого тексту треба усувати за допомогою принципу верховенства права.

Законом від 27 квітня 2007 р. у тексті Закону «Про страхування» слова «страхувальник-громадянин» у всіх відмінках і числах замінені словами «фізична особа-страхувальник» у відповідних відмінках і числах. Але ж у новій, зміненій Законом від 27 квітня 2007 р. редакції ст. 24 Закону «Про страхування», законодавець використовує слова «страхувальник-громадянин». Непросто буде довести, що наведене вище формулювання ст. 24 Закону «Про страхування» поширюється і на осіб, що не є громадянами України, оскільки в цьому Законі тепер скрізь вживаються слова «страхувальник-фізична особа», а на виключення із цієї загальної термінології в ст. 24 Закону «Про страхування» тепер вживаються слова «страхувальник-громадянин», що не допускає поширення чинності цієї статті на інших фізичних осіб. Зауважимо також, що міжнародне приватне право зазвичай не перешкоджає участі в страхових правовідносинах іноземців та осіб без громадянства.

§ 14. Як включаються нові закони в систему законодавства?

Якщо в теорії права підкреслюється, що система права є внутрішньо погодженою і несуперечливою системою, то прийняття будь-якого закону повинне супроводжуватись одночасним внесенням змін до всіх законів, що не узгоджуються з новим законом. Так буває, але нечасто. Переважно встановлюється, що до приведення актів законодавства у відповідність з новим законом раніше прийняті закони застосовуються в частині, що не суперечить новому закону, та дається вказівка про підготовку законопроектів щодо приведення законодавчих актів у відповідність з новим законом. Ця вказівка зазвичай не виконується. А вирішення колізій між новим законом та раніше чинними законодавчими актами стає непростим предметом діяльності судів.

Вражає та обставина, що п. 3 Прикінцевих та заключних положень Цивільного кодексу, прийнятого 16 січня 2003 р., приписував Кабінету Міністрів підготувати та подати на розгляд Верховної Ради перелік законодавчих актів (їх окремих положень), які мають бути визнані такими, що втратили чинність, та перелік законодавчих актів, до яких слід внести зміни у зв’язку з набранням чинності названим Кодексом, до 1 квітня 2003 р. Малось на увазі, що відповідні закони будуть прийняті впродовж 2003 р. і будуть введені в дію одночасно з новим Цивільним кодексом. Але законодавчий процес продовжувався майже чотири роки: Закон «Про внесення змін та визнання такими, що втратили чинність, деяких законодавчих актів у зв’язку з прийняттям Цивільного кодексу України» було прийнято лише 27 квітня 2007 р. Це вважається за прийнятне. Хотілося б тільки зауважити наступне. Не слід думати, що мільйони людей нашої країни будуть звикати до сучасної та високої культури праці самі по собі. Людям потрібний приклад. Верховна Рада сьогодні подає приклад того, як не треба працювати. У неї на це є свої причини. Але ж у мільйонів людей цих причин значно більше. То треба було б зрозуміти, що без рішучого підвищення культури праці Україна і далі буде продовжувати свій шлях на узбіччя світової цивілізації, декларуючи при цьому прагнення до інтеграції у світове співтовариство.

§ 15. Законодавчий вплив на правотлумачну діяльність

Запозичуючи досвід Франції двохсотрічної давності, законодавець виявив піклування про тлумачення змісту правочину та включив відповідні нормативні положення до ст. 213 ЦК. Проблемою тлумачення нормативно-правових актів законодавець стурбований значно менше. З цього приводу в законодавчих актах будь-які загальні положення не формулюються, хоч такий досвід був відомий в Російській імперії ще в другій половині XIX століття[19]. Тим більший інтерес викликають окремі положення законодавчих актів України та міжнародних договорів, що стосуються тлумачення актів законодавства.

Пункт 3 ст. 413 Кримінального процесуального кодексу неправильним застосуванням закону про кримінальну відповідальність визнає, зокрема, «неправильне тлумачення закону, яке суперечить його точному змісту». Звідси випливає, що кримінальний закон має тлумачитись точно відповідно до його змісту. Інше тлумачення є неправильним. Це не повинне тлумачитись так, що будь-яка логічна обробка тексту кримінального чи кримінально-процесуального закону є неприпустимою. Видається, що всі логічні операції з положеннями кримінального чи кримінально-процесуального закону є припустимими (крім застосування кримінального закону за аналогією та застосування аналогії права).

Деякі настанови даються в Законі «Про виконання рішень та застосування практики Європейського Суду з прав людини» стосовно тлумачення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Приписується «для цілей посилання на текст Конвенції» (автори законопроекту дуже вдало врахували вітчизняні реалії і збагнули сутність явища: головне — посилатися, а не застосувати Конвенцію як частину національного законодавства України): 1) використовувати переклади текстів рішень Суду та ухвал Комісії, надруковані в установленому порядку; 2) у разі відсутності перекладу користуватись оригінальним текстом; 3) за наявності розбіжності між перекладом і оригіналом керуватись останнім; 4) у відповідних випадках використовувати практику Суду (ст. 18 названого Закону).

Частина 1 ст. 8 Закону «Про міжнародне приватне право» приписує при застосуванні права іноземної держави встановлювати його зміст «згідно з офіційним тлумаченням, практикою застосування у доктриною у відповідній іноземній державі». Це — єдине положення у законодавстві України, яке передбачає врахування при тлумаченні нормативно-правових актів доктрини. Та ж проблема існує і стосовно і національного права, але ж про неї не згадується в жодному законодавчому акті.

Віденська конвенція про право міжнародних договорів, що є обов’язковою для України, тлумаченню міжнародних договорів присвячує три статті. Це — найбільш розгорнені положення про тлумачення, що містяться в актах, що мають в Україні характер актів національного законодавства. На обов’язковість правил тлумачення, що викладаються у Віденській конвенції, звертав увагу Європейський Суд і з прав людини[20].

У ч. 56.21 ст. 56 Податкового кодексу йдеться про прийняття рішення на користь платника податків у разі, коли норма Податкового кодексу або коли норми різних законів чи різних нормативно-правових актів припускають неоднозначне (множинне) трактування прав та обов’язків платників податків або контролюючих органів, внаслідок чого є можливість прийняти рішення на користь як платника податків, так і контролюючого органу. Подібне положення включене до ч. 7 ст. 4 Закону «Про основні засади державного нагляду (контролю) у сфері господарської діяльності»: «У разі, якщо норма закону чи іншого нормативно-правового акта, виданого відповідно до закону, припускає неоднозначне тлумачення прав і обов’язків суб’єкта господарювання або органу державного нагляду (контролю) та його посадових осіб, рішення приймається на користь суб’єкта господарювання».

Взагалі, таких положень, коли на підставі актів законодавства можна прийняти і одне рішення, і інше, протилежне першому, не повинно бути. Але слід визнати, що техніко-юридична опрацьованість актів законодавства на цей час є недостатньою, чим виправдовується включення до названих законів наведених положень.

Договори між суб’єктами не можуть опрацьовуватись так ретельно, як закони. Тому вповні доречним є включення до ст. 18 Закону «Про захист прав споживачів» частини 8, яка приписує «нечіткі або двозначні положення договорів із споживачами» тлумачити на користь споживачів.

Цим вичерпується увага національного законодавства до проблеми тлумачення нормативно-правових актів та правочинів (договорів).

§ 16. Місце та рівень тлумачення правових актів у правозастосовній діяльності

Правотлумачною діяльністю переймаються всі юристи. Але місце суддів у цій діяльності є визначальним, бо помилку юриста, що виступає представником позивача або відповідача в суді, має виправити суд. А помилку суддів інколи виправити практично неможливо.

Оцінюючи діяльність судів щодо вирішення справ, слід мати на увазі, що ця діяльність переважно складається із двох гілок, що переплітаються та об’єднуються в кінцевому рахунку. Перша гілка — це аналіз обставин, на які посилаються учасники процесу, та доказів, які ці обставини підтверджують або спростовують. Друга гілка — це юридична кваліфікація обставин, виявлення та аналіз правовідносин, що виникли внаслідок таких обставин, встановлення змісту прав та обов’язків сторін. Друга гілка діяльності суддів щодо вирішення справ — це тлумачення правових актів та здійснення висновків щодо змісту прав та обов’язків учасників відповідних відносин.

Суди здійснюють також тлумачення інших судових рішень, правочинів (зокрема — договорів), позовних заяв, інших процесуальних документів, документів, що підтверджують матеріальні чи процесуальні права учасників відповідних судових процесів. Тлумачення таких актів здійснюється через призму актів законодавства, тобто — також передбачає тлумачення останніх.

Як оцінити стан правотлумачної діяльності судів в Україні? Відповідь на це питання залежить від того, які цілі ми перед собою ставимо. Можна, звичайно, маючи на увазі власне матеріальне благополуччя, говорити про те, що в аспекті меблів ми живемо добре. І тоді підстав для критичної оцінки стану і правотлумачної діяльності, і правосуддя, і законодавства, і державотворення в Україні не буде. Можна думати про велике призначення людини на землі, і з цією метою критично оцінювати становище, що існує, та прагнути до пошуків шляхів реалізації такого призначення. В Україні є всі можливості для створення високоорганізованого суспільства, здатного забезпечити найсприятливіші умови для розвитку творчого потенціалу людей, реалізації цього потенціалу та створення на такому підґрунті нових можливостей для морального, духовного, інтелектуального і фізичного розквіту людини. І ця мета може бути досягнута впродовж короткого часу.

З огляду на ці цілі не можна задовольнятися станом правотлумачної діяльності судів. Уже те, що судді, як і всі юристи взагалі, не мають науково обґрунтованого вчення про тлумачення правових актів, що наука не дає їм належної опори, виключає належне тлумачення правових актів в діяльності судів. Об’єктивно обумовлена відсутність можливості належно мотивувати судові рішення, доповнена суб’єктивними чинниками, веде до формування практики нещирого мотивування судових рішень, в яких замість належного мотивування часто наводяться численні та великі за обсягом уривки із актів законодавства, в тому числі і такі, що взагалі не стосуються правовідносин, що є предметом судової справи. Це — часто реферати, а не судові рішення. У такий спосіб здійснюється імітація правосуддя.

Суди повинні внести свій вклад у досягнення цілей, на які вище зазначалося. Основним засобом цього буде перехід до науково обґрунтованого тлумачення актів законодавства і щирого мотивування судових рішень. Іншим чинником має стати усвідомлення суддями величі своєї соціальної ролі. У такий спосіб судова гілка влади стане центром, із якого будуть виходити імпульси до перебудови суспільства у відповідності з принципом верховенства права та вищими моральними цінностями.

Слід визнати, що і законодавець не підштовхує суди до належної правотлумачної діяльності. Зокрема, процесуальне законодавство не ставить досить високих і жорстких вимог щодо необхідності належного тлумачення нормативно-правових актів, які суд застосовує при прийнятті рішення. У п. 3 ст. 215 ЦПК формулюється лише вимога зазначати в мотивувальній частині судового рішення на мотиви, з яких суд «застосовує зазначені в рішенні нормативно-правові акти». Мотиви, з яких суд не застосовує нормативно-правові акти, які підлягають застосуванню, на думку позивача чи відповідача, закон наводити не зобов’язує. Ця практика вітчизняної правотворчості уже помічена Європейським Судом з прав людини, який у рішенні від 18 липня 2006 р. у справі «Проніна проти України» зазначив: «Заявниця посилалася, зокрема на ст. 46 Конституції... Проте національні суди не зробили жодної спроби проаналізувати скаргу заявниці з цієї точки зору, незважаючи на чітке посилання, яке робилося нею у зверненнях до кожної судової інстанції. Завданням Суду не є вирішення того, яким чином національні суди могли найкраще вирішити цей спір. Проте, на думку Суду, національні суди, ігноруючи питання в цілому, хоча воно було особливим, важливим, по суті, не виконали своїх обов’язків за п. 1 ст. 6 Конвенції. Таким чином, цю гарантію було порушено».

Ще менш жорсткі вимоги у частині наведення в судовому рішенні мотивів, з яких суд при прийнятті рішення застосовує одні положення нормативно-правових актів та не застосовує інші, ставлять Кодекс адміністративного судочинства і Господарський процесуальний кодекс. Пункт 3 ст. 163 КАС приписує суду у частині того, про що тут йдеться, зазначати у мотивувальній частині судової постанови на «положення закону, яким він керувався». Звідси неможливо зробити висновок про те, що суд має зазначати в мотивувальній частині судової постанови на положення інших (крім законів) нормативно-правових актів, якими він керувався при прийнятті постанови. Нема чого і говорити про те, що ст. 163 КАС не вимагає від суду наведення мотивів, з яких суд застосовував одні положення законодавства та не застосовував інші, на застосуванні яких наполягає сторона.

Пункт 3 частини першої ст. 84 ГПК приписує в частині того, про що тут йдеться, зазначати лише на «законодавство, яким суд керувався, приймаючи рішення». Не містить положень, які б зобов’язували суд при постановленні вироку давати тлумачення закону, який підлягає застосуванню, в частині, необхідній для надання вироку ознаки обґрунтованості та вмотивованості, і ст. 374 Кримінального процесуального кодексу.

За таких умов формується система мотивування судових рішень, яка допускає відірваність мотивування від букви закону, посилання на положення актів законодавства, що не поширюються на спірні правовідносини, ігнорування доводів сторін, які дають власне тлумачення актів законодавства, що підлягають застосуванню. Цій практиці законодавчі акти не протидіють узагалі, а касаційні суди протидіють явно недостатньо. Ця прогалина поповнюється Європейським Судом з прав людини, практика якого є обов’язковою для вітчизняних судів. Цей Суд у рішенні в справі «Бендерський проти України» зазначив: «...Відповідно до практики, яка відображає принцип належного здійснення правосуддя, судові рішення мають в достатній мірі висвітлювати мотиви, на яких вони базуються. Межі такого обов’язку можуть різнитися залежно від природи рішення та мають оцінюватись в світлі обставин кожної справи... Право може вважатися ефективним, тільки якщо зауваження сторін насправді «заслухані», тобто належним чином вивчені судом...»[21]. За зразок у практиці судів щодо мотивування судових рішень, зокрема щодо тлумачення нормативно-правових актів має бути взята практика Європейського суду з прав людини.

Звичайно, умови праці суддів вітчизняних судів є значно гіршими, ніж у суддів Європейського Суду з прав людини. Але ж треба прагнути до тих зразків правосуддя, які дає цей Суд. Коли між заявником та урядом є спір щодо наявності порушення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, Європейський Суд з прав людини детально викладає позицію заявника, позицію уряду, а потім дає своє тлумачення відповідного положення Конвенції в частині, що стосуються справи, яка розглядається. Ця практика певною мірою повинна запозичуватись національними судами у силу обов’язковості прецедентів Європейського Суду з прав людини для національних судів (ст. 17 Закону «Про виконання рішень та застосування практики Європейського Суду з прав людини»). Очевидно, слід очікувати і внесення відповідних змін до положень процесуального законодавства, які вище згадувались. Але ж і суди могли б проявити ініціативу та давати у судових рішеннях не довгі цитати із законів, як це сьогодні прийнято, а конкретно пояснювати, чому саме так слід розуміти закон.

В інших державних органах тлумачення актів законодавства також часто передумовлюється не професійними знаннями чи навичками, а політичними, корпоративними, відомчими, а то й особистими інтересами. У цьому нетрудно впевнитись, якщо уважно почитати відповідні документи.

Глава III Загальні положення вчення про тлумачення юридичних актів

§ 17. Мета тлумачення

Метою здійснення судами тлумачення нормативно-правових актів є виявлення їх змісту та втілення вимог цих актів у суспільні відносини шляхом застосування до цих відносин відповідних нормативно-правових актів при здійсненні правосуддя. При цьому слід виходити із існування історичної тенденції до посилення об’єктивності тлумачення, тобто до більшої відповідності результатів тлумачення волі правотворчих органів, вираженої в актах законодавства. Основним засобом забезпечення цієї тенденції є використання науково обґрунтованих правил тлумачення, які входять до змісту вчення про тлумачення правових актів. Ці правила не є привнесеними у систему законодавства ззовні Вони виводяться із змісту нормативно-правових актів через проникнення за допомогою абстракції в логіку цих актів.

1. Метою тлумачення нормативно-правових актів є виявлення їх об’єктивного (справжнього) змісту. В одному із своїх рішень Європейський Суд з прав людини зазначив: «Європейська конвенція про захист прав людини повинна тлумачитись об’єктивно, а не відповідно до того, як вона могла розумітись Стороною в момент її ратифікації»[22].

Американський науковець Р. А. Познер песимістично зауважив, що завдання зробити тлумачення актів законодавства об’єктивним виконати неможливо. Вибір між жорстким та гнучким, вузьким і широким тлумаченням, пише він, — ще довго залежатиме не від аналітичних міркувань, а від особливостей характеру судді (за Ч. Беккаріа — і від, можливо, поганого травлення їжі). Тому він пропонує досліджувати залежність результатів тлумачення від якостей суб’єкта тлумачення[23]. Остання думка є дуже плідною для сучасної України. Проте не слід думати, що суддів очікують дослідження їх соціально-психологічних якостей, у тому числі з використанням приладу «поліграф». Такі спроби були здійснені в Росії. Але немає і необхідності, і можливості здійснювати такі спроби в Україні. Немає можливості тому, що такі дослідження приходять у суперечність з ідеєю забезпечення прав і свобод людини. Немає необхідності — тому, що професійна діяльність суддів є відкритою для суспільства. Розгляд справ у судах здійснюється усно і відкрито, а судові рішення стають доступ, ними не тільки для учасників судових процесів, а й для широкого загалу, принаймні для професіоналів. Тому соціально-психологічні якості суб'єктів тлумачення — суддів доцільно було б досліджувати шляхом вивчення судових рішень. Із судових рішень можна почерпнути багато інформації про професійний рівень суддів, про їх соціально-моральну налаштованість. Через дослідження судових рішень можна було б здійснювати моніторинг тих змін, які відбуваються чи не відбуваються у підході до тлумачення правових актів, динаміку змін. На підставі результатів таких досліджень можна було б розробляти заходи щодо забезпечення поступового наближення судового тлумачення юридичних актів до такого стану, коли тлумачення буде мати чітко виражену ознаку об’єктивності.

Але ж попереднє зауваження Р. А. Познера щодо неможливості зробити тлумачення актів законодавства об’єктивним обумовлене суто філософським підходом автора до проблеми тлумачення актів законодавства, який (підхід) йде від найбільш загальних уявлень про право і не ґрунтується на аналізі більш-менш значного нормативного масиву та практики тлумачення і застосування нормативно-правових актів. Тому цей підхід не дає можливості побачити перспективу. А перспектива максимального наближення результатів тлумачення юридичних актів, правових норм та юридичних положень до об’єктивно закладеного в них змісту існує. Треба тільки усвідомити цю проблему та шукати шляхи її вирішення, — перш за все через опанування суддями вчення про методологічні основи опрацювання нормативних текстів.

Проте слід погодитись з Р. А. Познером у виокремленні трьох стадій зростання об’єктивності при правозастосуванні. Ці стадії виокремлюються ним не в хронологічному порядку, а за рівнем наближення суддівського розуміння правових актів до об’єктивного змісту цих актів. Нам треба було б добре подумати над тим, що Р. А. Познер першою (найнижчою, найдальшою від об’єктивності) стадією назвав рідну нам радянську стадію: радянською конституцією 1936 р. закріплювалась ціла низка норм, які чудово виглядали на папері, але не застосовувалась на практиці, бо радянські суди не стільки підкорялись закону, скільки — іншим силам, які тримали їх у покорі[24]. Тобто вершина в ігноруванні Конституції та законів як реальних регуляторів суспільних відносин досягнута була в Радянському Союзі. Ніхто більше в історії людства цієї вершини не досягав (як говориться у російській народній пісні «лишь один до вершины добрался»).

Це наш досвід і правотворчості (напишемо, а як написане розуміти, — роз’яснимо), і тлумачення актів законодавства (один із провідних теоретиків права А. С. Піголкін першим серед критеріїв тлумачення актів законодавства називав політику комуністичної партії[25]), і правозастосування (була б людина, до якої треба застосувати кримінальну репресію, а статтю знайдемо). Тому для України як пострадянської держави вирішити проблему забезпечення об’єктивності тлумачення актів законодавства означає вирішити проблему побудови правової держави та утвердження принципу верховенства права. У свою чергу забезпечити об’єктивність тлумачення вповні можливо, якщо усвідомити значення цієї проблеми та створити сучасне вчення про тлумачення юридичних актів. Не більше і не менше, йдеться про створення наукового підґрунтя для організації суспільства на правовій основі, про долю країни, про долю мільйонів наших співвітчизників, які сьогодні не мають змоги отримати задовільну медичну допомогу, отримати інші найнеобхідніші для життя блага. Звідси слід зробити висновок про те, що розробка та впровадження в життя сучасного вчення про тлумачення юридичних актів є проблемою державного значення. З ідеєю впровадження в правосуддя сучасного вчення про тлумачення юридичних актів не можна йти на президентські чи парламентські вибори, бо для більшості електорату така ідея є значно менш зрозумілою, ніж підвищення заробітної плати та соціальних допомог чи визнання (невизнання) російської мови державною, але з цією ідеєю можна вирішити значну частину післявиборчих проблем.

2. Проблема забезпечення об’єктивності результатів тлумачення юридичних актів чітко позначилась в історії правосуддя. Російський дореволюційний дослідник римського права С. А. Муромцев звертав увагу на формалізм римського права епохи видання Законів XII таблиць (середина V століття до нової ери). У цей період за формою ніхто не шукав змісту закону чи правочину. Тим більше було неможливим шукати у змісті закону чи правочину волю правотворчого органу чи учасників правочину. Це пізніше була поставлена проблема пошуку волі законодавця у змісті закону і з’явились дві протилежні концепції: 1) пошуку волі законодавця (теорія волі); 2) пошуку змісту волевиявлення законодавця, відзеркаленого в законі (теорія волевиявлення). Тут ми поки що не будемо торкатися коректності виокремлення цих двох концепцій. Звернемо увагу на інше.

Формалізм і суворо об’єктивний підхід до тлумачення законів і правочинів в епоху видання Законів XII таблиць С. А. Муромцев пояснював «відносною грубістю і нерозвиненістю думки»[26]. «...Формалізм, — пише він, — був необхідним щаблем, через який право повинне було пройти, слідуючи історичному розвитку людської думки... У Римі граничний розвиток військового побуту і військового строю міг посилити природну схильність до формалізму»[27]. Р. ф. Іерінг також писав, що для римського права формалізм був тією ж школою дисципліни і порядку, яку народ бачив у таборі. Як і військовий формалізм, дисципліна юридичних правочинів була порядком заради порядку. Воно карало без будь-якої милості будь-який проступок, будь-яку помилку, відступлення від зовнішнього порядку, хоч би само по собі воно було байдужим[28]. С. А. Муромцев звертав увагу і на те, що формалізм, у певних межах, був ворогом судового свавілля. Ця сторона формалізму була дорогою плебеям у їх боротьбі з патриціями, тому Закони XII таблиць і освятили формалізм[29]. Об'єктивність тлумачення в епоху видання Законів XII таблиць полягала в його єдності, в однаковому підході, у максимально можливому виключенні впливу суб’єктів тлумачення, в тому числі і тих, хто здійснюватиме правосуддя, на результати тлумачення. У цій же книзі йдеться про об’єктивність тлумачення як про відповідність результатів тлумачення об’єктивному змісту юридичного акта, що тлумачиться.

Пізніше розвиток римського права і правосуддя був пов’язаний з відходом від формалізму. Уже при Ціцероні дійшли висновку, що за словами сторін правочину слід шукати їх наміри. Цей новий на той час спосіб тлумачення став застосовуватись і до законів[30]. С. А. Муромцев називає цей спосіб тлумачення тлумаченням за смислом[31]. Тут ми уже помічаємо брак інструментів тлумачення в період наукової творчості С А. Муромцева, бо сам термін «тлумачення за смислом» є невизначеним і прикриває собою брак зазначених інструментів.

Так, С. А. Муромцев писав, що уже в середині II століття заповіти в архаїчному Римі тлумачились за волею заповідача, а відступлення на користь тексту (букви, форми) допускались внаслідок непорозуміння чи тенденційності[32]. С. А. Муромцев наводить наступний приклад відступлення від тлумачення за принципом волі. Заповідач призначив спадкоємцем свого раба і забув при цьому зазначити, що він дарує йому свободу. Такі заповіти аж до часів Юстиніана вважались недійсними. Але ж для тлумачення заповіту в таких випадках не треба було ірраціональними шляхами шукати волю заповідача. Треба було за допомогою належних логічних засобів опрацювати текст заповіту: призначення спадкоємцем раба без дарування йому свободи втрачає будь-який сенс. Тому із умови заповіту, якою раб призначався спадкоємцем, випливала і за допомогою висновку від наступного правового явища (призначення раба спадкоємцем) до попереднього виявлялась і ще одна умова заповіту, відповідно до якої рабу дарувалась свобода. У цьому зв’язку звертає на себе увагу наступне зауваження С. А. Муромцева: «Формалізмом і тенденційністю характеризувалось також тлумачення формул, які стосувались позбавлення права на спадкування (exheredatio); у цій сфері взагалі вимагали, щоб позбавлення права на спадкування було прямо виражене в заповіті, так що часто не визнавали за дійсне таке позбавлення, яке, однак виявлялось із самого заповіту»[33]. Отже, суть проблеми не в пошуку волі та її переваги над волевиявленням і не в перевазі смислу над текстом, а в тому, що можна виявити із тексту, який тлумачиться (у даному випадку — із заповіту) за допомогою належних логічних засобів, в розмежуванні суто формального (буквального, вульгарного, бюрократичного) тлумачення нормативно-правових і індивідуальних актів і такого опрацювання текстів даних актів, яке дає змогу виявити увесь їх юридичний зміст.

§ 18. Раціональний і інтуїтивний підходи до тлумачення правових актів

Тлумачення нормативно-правових актів — це суто раціональна діяльність, що підпорядкована законам людського мислення. Тому інтуїтивний підхід до тлумачення є припустимим лише остільки, оскільки інтуїтивні міркування перевіряються за допомогою засобів раціонального опрацювання нормативних положень.

1. Логічні основи розуміння того права, яке отримало назву позитивного, тобто законодавства, було закладено в Стародавньому Римі Саме тоді були сформульовані, зокрема широко відомі і такі, що визнаються юридичною наукою і практикою на цей час, правила «lех spesialis derogat generali», «lex posterior derogat priori». Проте логіка впродовж століть здавала свої позиції як засіб адекватного розуміння позитивного права. Це просто дивує, але є фактом: дана людині Богом здатність розумно мислити належною мірою не використовується там, де це використання є найбільш необхідним.

Йдеться про те, що законодавство є певною системою. Його окремі положення узгоджуються між собою, а в неузгодженій частині існують такі, що випливають із логіки людського мислення логічні правила подолання неузгодженостей. Наявність неузгодженостей є цілком закономірною з огляду на те, що законодавство складається із десятків і сотень тисяч нормативно-правових актів, прийнятих різними уповноваженими на те державними органами і різного часу. Але логіка не зайняла панівної позиції як засіб адекватного праворозуміння.

Часто таким засобом, що протиставляється логіці, визнається досвід. «Життя права полягало не в логіці: це був досвід. Відчутні потреби часу, пануючі моральні та політичні теорії, інтуїтивні міркування публічної політики як проголошені, так і підсвідомі, навіть забобони, що поділялися суддями з їхніми сучасниками, набагато більше за силогізми впливають на визначення правил, якими повинні були керуватись судді»[34]. Це — слова Олівера Голмса — людини, що мала унікальний досвід наукової і суддівської діяльності. Як свідчить енциклопедичне видання[35], О. Голмс був суддею Верховного Суду США впродовж 30 років, а припинив суддівську діяльність у віці 91 рік (у 1932 р.). З тих пір, як О. Голмс висловив цитовану вище думку, пройшло багато часу. З того часу позитивне право зазнало багатьох змін. Та і сам О. Голмс осмислював переважно своє національне право, тобто право, що знає феномен судового прецеденту.

Цікаво, що нашого часу німецький науковець А. Барак, якому є ближчою континентальна система права, пише, що «життя права є логікою і досвідом одночасно. Життя права комплексне»[36].

Проте С. В. Шевчук взяв цитоване висловлювання О. Голмса епіграфом до своєї монографії «Судова правотворчість»[37], в якій досліджується світовий довід судової правотворчості і перспективи його : впровадження в Україні. Треба було б погодитись з тим, що значення досвіду застосування судами актів законодавства не виходить за межі сформульованої Європейським Судом з прав людини правової позиції, згідно якої закон є чинним положенням з урахуванням практики його тлумачення компетентними судами, маючи на увазі, що ця практика за наявності достатніх підстав може змінюватись з метою наближення правозастосування до букви закону. Крім того, загальнообов’язковий характер тлумачення і застосування актів законодавства визнається тоді, коли воно дається Верховним Судом України або Конституційним Судом України. У цілому ж правозастосовний досвід України за історичними масштабами є вельми скромним. Це передумовлює і скромне місце досвіду в правовій системі України, що диктує необхідність більшої уваги до змісту актів законодавства та до логічних засобів розкриття цього змісту.

Прагнучи до відповідності судової практики України європейським стандартам, не можна ігнорувати ті специфічні умови, які існують в Україні і на які тут зазначено. Так, пунктами 47, 48 Висновку № 11(2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень, з одного боку, визнається право суддів тлумачити закон, використовуючи принципи тлумачення, прийняті в національному і міжнародному праві, але цьому усякою мірою протиставляється вимога до судів сприяти правовій визначеності. Для забезпечення правової визначеності рекомендується орієнтуватись на судовий прецедент (в країнах common law) або на судову практику (в країнах континентального права)[38]. Як бачимо, тут у найбільш загальному вигляді йдеться про принципи тлумачення, а за орієнтир при тлумаченні рекомендується брати судову практику.

Україна повинна вийти на новий рівень правотлумачення, а після цього послідовно забезпечувати орієнтацію на практику, створену із застосуванням науково обґрунтованої методології правотлумачення. У Висновку Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень звертається увага на те, що якість судового рішення залежить від якості юридичної освіти[39]. Треба задуматись над тим, якою ж ця якість була в СРСР. З тих пір вона не змінилась.

2. Наука тлумачення, що отримала назву герменевтики, скомпрометувала себе тривалою нездатністю здійснити ті надії, які вона породила. Ф. К. ф. Савіньї у першій половині XIX століття давав наступну оцінку юридичній герменевтиці: «Тлумачення є мистецтвом, опануванню яким сприяють наявні в достатку зразки стародавнього і нового часу. Незрівнянно більш слабким є те, що опрацьоване до цього як теорія тлумачення. Ця недостатність сучасної теорії — випадкова; але не слід вводити себе в оману стосовно значення подібної теорії взагалі, навіть найкращої, бо це мистецтво так же мало, як і будь-яке інше, може передаватись і придбаватись через посередництво правил. Але ми можемо шляхом вивчення кращих зразків дізнатись, у чому потягає їх перевага; тим самим ми можемо опрацювати в собі почуття до того, що має значення для будь-якого тлумачення, і навчитися спрямовувати наші зусилля в належний бік. До цього, а також до уникнення деяких хибних шляхів, зводиться все, що ми можемо надіятися придбати за допомогою теорії в цьому мистецтві, як і в будь-якому іншому»[40].

Учень Ф. К. ф. Савіньї — Г. Ф. Пухта услід за своїм учителем писав: «З правил критики і тлумачення утворилась особлива наука, юридична герменевтика, зазвичай вельми поверхнева, безплідна, така, що не проникає в суть справи, суха дисципліна. Однак, крім здорового глузду, вся юриспруденція має бути герменевтикою... Від крайностей юриста мають охороняти здоровий глузд, юридичний такт і розум; зовнішні ж правила корисні тільки для слабких голів, урятовуючи їх від самостійного мислення. Але таким особам краще за все не братись за тлумачення»[41].

Іншу думку висловлював Р. ф. Ієрінг: «Задовго до появи будь-якої науки юридичний інстинкт, що керується невиразним, але правильним уявленням, уже взявся за цю задачу; з яким успіхом — про це красномовно свідчить стародавнє римське право. Мистецтво і в галузі науки з'являється раніше науки, тому що мистецтву достатньо і однієї здогадливості простого почуття або інстинкту, в той час як наука починається тільки з пізнання»[42]. Отже, у міру накопичення знання мистецтво тлумачення повинно поступатись науці, зрозуміло, якщо ця наука розвивається.

Проте оцінка тлумачення нормативно-правових актів як мистецтва панує і на цей час.

Більш правильною, але також неприйнятною, є думка Аскареллі, яку наводять Р. Дави і К. Жоффре-Спінозі: «Тлумачення — це більше, ніж наукова діяльність, це — прояв мудрості. Наше завдання — щоб право зводилось більше до мудрості, ніж до науки»[43]. Але вимагати прояву мудрості від тисяч людей, що обіймають посади суддів, а тим більше від тих, кому недавно виповнилось 25 років, було б нереальним. Вимагати ж раціонального підходу, ґрунтованого на методології, що спирається на науку, — це цілком реально.

3. «Музыка таится не в черных значках, испещряющих партитуру, а в пространстве между ними». Наведені слова видатного радянського диригента Юрія Темірканова С. В. Шевчук вибрав як епіграф до своєї монографії «Судова правотворчість»[44]. Таке у національній традиції — доводити ідею, що стосується певної сфери людської діяльності, чи то до логічного завершення чи то до абсурду. Справа в тому, що музика — це такий вид мистецтва, який менше будь-якого іншого можна зрозуміти за допомогою логіки. Але С. В. Шевчук побічно стверджує, що тлумачення актів законодавства можна порівняти з тим мистецтвом, що є найбільш далеким від логіки. Ця думка С. В. Шевчука має глибокі історичні корені. Ще в сімдесяті роки XIX століття німецький професор Зиґмунд Шлоссман — представник школи вільного права писав (у викладенні А. В. Завадського): «При читанні «Фауста» або слуханні героїчної симфонії Бетховена діють не надруковані на аркушах паперу літери та ноти, а рефлекси, які з’являються в читачі чи слухачі; ці рефлекси не є складовою частиною самих «Фауста» і героїчної симфонії, а належать читачам і слухачам. Вони істотно обумовлені індивідуальністю осіб, на яких вони впливають; не в кожній голові світ видається пофарбованим в однаковий колір... Те ж саме відбувається при сприйняті закону... За закон вона (теорія тлумачення — Авт.) сприймає те, що суб’єкт тлумачення особисто взяв із цього закону. І думку суб’єкта тлумачення, його волю сприймає за волю закону»[45].

4. Ось що пишуть німецькі дослідники приватного права про правосуддя епохи пізнього середньовіччя в Німеччині: «Відповідно до традиції судді приймали рішення на основі усталених правових понять, практичної кмітливості, життєвого досвіду і знання справи, інтуїтивного розуміння того, що найбільшою мірою відповідає конкретній життєвій ситуації, яка була в них перед очима. Такий ґрунтований не на умовисновках, а на чуттєвому сприйнятті «органолептичний» метод здійснення правосуддя, який своїми коріннями сягав у далеке минуле, переважно перестав відповідати економічним і соціальним умовам пізнього середньовіччя, які ставали все більш складними, багатоманітними і заплутаними»[46].

Треба подумати над тим, чи не повторюється в Україні сьогодні цей німецький досвід трьохсотрічної давності.

5. Інтуїція займає панівне становище в праворозумінні. Інакше і не може бути в умовах, шли фахівці не володіють інструментарієм раціонального опрацювання нормативного тексту. Інша справа, що в цьому рідко хто зізнається. Лише Н. М. Ярмиш, що досліджувала філософські і теоретичні проблеми причинного зв’язку в сфері кримінального права, вичерпавши раціоналістичні засоби встановлення наявності чи відсутності причинного зв’язку, рекомендувала у складних випадках довіритись «лінгвістичній інтуїції»[47]. Забувається при цьому те, що колись сказав про інтуїтивне право Л. Й. Петражицький засновник психологічної теорії права: інтуїтивне право принципово залишається індивідуальним, індивідуально-різноманітним за змістом; за змістом сукупностей інтуїтивно-правових переконань інтуїтивних прав є стільки ж, скільки є індивідів[48]. Тому видається, що інтуїція непридатна для кінцевих висновків при тлумаченні актів законодавства, а на більш ранніх стадіях з’ясування змісту правових актів та їх окремих положень, що підлягають застосуванню, інтуїція може бути корисною. Іншими словами, інтуїція при правотлумаченні має істотне значення, але інтуїтивні міркування підлягають перевірці за допомогою раціональних засобів.

Тому при тлумаченні актів законодавства застереження «на мою думку», «з моєї точки зору», «видається» тощо є доречними, якщо після цього наводяться конкретні аргументи, що є результатом раціоналістичного опрацювання нормативного тексту.

Спокуса покластися на інтуїцію та на використання інших ірраціональних засобів при опрацюванні нормативних текстів є великою, бо це звільняє від напруженої інтелектуальної праці при роботі з нормативним матеріалом. Тож нормальним є посилання групи народних депутатів у конституційному поданні на ідею Конституції України, тим більше, що вони у своїй абсолютній більшості нездатні професійно опрацьовувати нормативні тексти. Але ж С. П. Головатий виконав величезну за обсягом дослідницьку роботу, суто раціональну за своїм змістам. Проте і він не утримався від того, щоб не звернутись до «духу» Конституції України. При цьому він забув сказати, що цей «дух» криється саме в принципі верховенства права[49]. Різниця в тому, що посилання на «дух» підштовхують до інтуїції і ірраціоналізму, а посилання на принцип верховенства права підштовхують до логіки і раціонального опрацювання нормативних текстів.

Ф. К. ф. Савіньї цитує Гете: «Я взагалі не зустрічав більш кепської претензії, ніж та, коли хто-небудь претендує на Дух, ще не зрозумівши і не освоївши Букву». Від себе Савіньї додає: «Тріумфом історичного дослідження буде, якщо вдасться Досліджуване як щось Пережите, викласти як таке, що безпосередньо розглядається, і якраз у цьому випадку обидва погляди, історичний і практичний, пронизують один одного. Але не завжди вдається розпізнати цей своєрідний дух історії, а намір працювати тільки заради цієї нагороди, і не менш цього, неминуче призводить до абсолютно поверхневого трактування, яке при пустих претензіях на дух на ділі є більш безплідним, ніж протилежне, суто матеріальне прагнення»[50].

6. Раціоналістичному вченню протистоять ідеї школи вільного права про тлумачення нормативно-правових актів. Г. Канторович — один із засновників школи вільного права назвав рух за вільне право відродженням природнього права[51] і визнавав антираціоналістичний характер цього напрямку у юридичній науці. Поняття тлумачення нормативно-правових актів, логічного опрацювання нормативного тексту інший представник школи вільного права Е. Ерліх замінив поняттям вільного пошуку права, до якого, на думку автора, належало перейти «від сучасної техніки» тлумачення нормативно-правових актів. «...Різниця між технічною системою тлумачення і новим вільним пошуком права, — писав Е. Ерліх у викладенні А. В. Завадського, — полягає якраз у тому, що в той час як перша дивиться на особисті чинники як на неминуче зло, інший з радістю готов їх вітати. Для нього задача вільного пошуку права є не питанням матеріального права, а питанням судоустрою. Питання про допуск до суддівських посад сильних особистостей, причому, звичайно, сучасна система призначення повинна вважатись вельми сумнівною, і прийдеться шукати іншу систему, краще всього в Стародавньому Римі або в Англії, яка збирає на суддівські посади найкращі відбірні розумові сили... Необхідно підкреслити, що при вільному пошуку права недостатньо одного здорового людського розуму... Воно, навпаки, пред’являє жорсткі вимоги не тільки до духу і характеру судді, а й до його знань. Справжньою для нього людиною буде лише той, що не тільки має гострий зір на суть суспільних явищ і належне сприймає... потреби сьогодення, а й добре розуміє історичний розвиток права: тільки той, хто черпає з повного, хто як господар володіє переданою мудрістю століть, покликаний іти шляхом справедливості»[52].

7. А. М. Бернюков є одним із авторів колективної монографії «Правосуддя: філософське та теоретичне осмислення». Відповідно до розподілу обов'язків між членами авторського колективу А. М. Бернюков виклав у названій монографії результати свого дослідження на тему «Здійснення правосуддя: герменевтичний підхід». Автори цієї роботи рекомендують суддям задуматись над такими настановами А. М. Бернюкова: «...Суддівське розуміння закону відбувається за допомогою методу «герменевтичного кола», тобто філологічного і психологічного розуміння правового тексту в контексті розв’язуваного випадку... Для «підходу до кола» з метою подальшого внутрішнього розуміння норми гіпотетично судді, що є апріорі висококваліфікованим юристом, достатньо тих правових знань, якими він володіє як фахівець. Для безпосереднього ж проникнення у нього він повинен мислити метафізично і ірраціонально. Саме за допомогою своїх юридичних знань «про ціле» суддя на чуттєвому, не підвладному логічним операціям рівні, починає робити для себе висновки про зміст як правових норм, так і письмово не зафіксованих підтекстів, які наближають до справедливості при вирішенні справи, і навпаки, «відшкодування» з подальшим оголошенням саме частин, як «відкритих», так і «прихованих», дає змогу краще розумітися на праві взагалі. Процес розгортання думок судді під час праворозуміння нагадує класичну герменевтичну характеристику суб'єкта в універсальній «фігурі пізнання»: безперервний рух думок у замкнутому колі — від цілого до його частини та у зворотному напрямку.

Отже, осягнення відбувається на двох взаємопов’язаних рівнях — герменевтичному та психологічному. Перший вид розуміння передбачає осмислення волі закону взагалі та застосованого нормативного акта зокрема. При цьому методі проникнення в правову норму суддя повинен володіти певними знаннями в сфері юридичної лінгвістики та законотворення. Тобто він повинен мати ґрунтовні уявлення про статичні та динамічні сторони правотворчості. Під час психологічного розуміння закону суддя на емпірично-підсвідомому, духовному рівні починає розуміти норму права — не прагматичний розум, а душа та серце починає керувати ним. Причому головним знаряддям виступає його індивідуальний рівень ірраціоналізму, інакше кажучи, ступінь душевного «занурення» для «відчуття» правової норми. При цьому юридичне розуміння має характер внутрішнього диспуту, в результаті якого породжуються підстави для різних альтернативних варіантів перекодування права, наслідком чого, навіть за методично абсолютно бездоганної роботи, не завжди є абсолютно точні та безсумнівні висновки...»[53].

І на додаток: «Нині все більше спостерігається поступовий ухил у бік до ірраціональних соціокультурних параметрів правового життя суспільства і людини. Однак позитивізм, схильність до формалізації та уніфікації соціального життя ще мають досить міцні позиції»[54]. Ухил в бік до ірраціональних соціокультурних параметрів — це добре, якщо йдеться про повернення до релігійної віри попередніх поколінь. Як говорив один із декабристів, «гордыню разума сломить безумием веры». Але ж такий ухил у сфері права утверджує ірраціоналізм там, де конче потрібною є логіка.

8. Цей ухил у бік до «ірраціональних соціокультурних параметрів» ми спостерігаємо і в науці при вирішенні питань правотлумачення і правозастосування, і в судовій практиці. У науці це найбільш помітно при визначенні регулятивної ролі принципів (основних засад) законодавства. Навіть при найбільш виваженому і конструктивному підході до проблеми співвідношення конкретних правових норм і принципів виходить таке: «За образним висловом А. Барака, правова система не може підтримуватися одним лише тілом права; тілу правової системи потрібна душа, можливо навіть над-душа... На нашу думку, можна вважати, що саме основоположні принципи й утворюють душу права, виконуючи аксіологічну функцію.

Принципи права, поза всяким сумнівом, символізують дух права. Як слушно зазначив з цього приводу суддя Верховного Суду Ізраїлю М. Чешін «... усе це — принципи, цінності, доктрини — є prima facio (на перший погляд) надправовими, але вони слугують якорем для права для кожного закону — і жоден закон не може бути переказаний без них. Закон без такого якоря схожий на будинок без фундаменту; позаяк він не може встояти без нього, те ж саме й закон, який спирається сам на себе, схожий на повітряний замок...»[55]. Ця цитата наведена тут як запрошення до дискусії не тільки науковців, а й тих фахівців, які повсякденно працюють з нормативним матеріалом. З точки зору авторів цього видання, така характеристика принципів потребує істотного уточнення.

У правозастосуванні такий підхід проявляється в асоціативному тлумаченні правових актів, у підміні методологічних інструментів тлумачення метафорами. Так, в одному із рішень Конституційного Суду зазначається: «Ключовим у визнанні права людини на життя за Конституцією України є положення, згідно з яким це право є невід’ємним (частина перша ст. 27), невідчужуваним та непорушним (стаття 21)»[56]. У науці ніколи не досліджувалась проблема «ключових» нормативних положень, «ключового» значення певних із них. Наука для вирішення колізій у законодавстві використовує зовсім інші терміни. Їх використання дає можливість юристу висловитись у такий спосіб, щоб його розуміли колеги-фахівці. Раптом з’являється новий термін. І не в науковому творі, де є можливість проаналізувати нюанси відповідного терміну, а в рішенні Конституційного Суду. Це не дає фахівцям можливості зрозуміти значення відповідних положень судового рішення.

9. Доробок прихильників раціоналістичного вчення про тлумачення законів є вагомим, але його популярність є вельми скромною.

Потужне раціоналістичне вчення про тлумачення цивільних законів наприкінці XIX — на початку XX століття створив російський науковець Є. В. Васьковський[57]. Очевидно, у С. Й. Вільнянського[58] і В. А. Бєлова[59] були підстави назвати роботу Є. В. Васьковського «Цивилистическая методология. Учение о толковании и применении гражданских законов» кращою роботою в сфері теорії і практики тлумачення законів. Проте створене Є. В. Васьковським вчення не отримало широкого визнання як в Росії, так і за кордоном. Цьому було декілька причин: 1) вчення Є. В. Васьковського виявилось занадто складним навіть для науковців, не говорячи уже про юристів-практиків. Фахівці не бачили перспектив впровадження у практику вчення Є. В. Васьковського, а тому засвоєння цього вчення виявилось «нерентабельним»: затрат праці багато, а результати праці видавались досить сумнівними; 2) хоч Є. В. Васьковський і включив до своєї монографії порівняно невелику за обсягом главу «Тлумачення за російським правом», все ж емпірична оаза його дослідження була вкрай слабкою. Практично всі сформульовані ним наукові положення були створені силою абстракції та в результаті вивчення європейської наукової літератури, перш за все, — німецької. Тому багато із сформульованих Є. В. Васьковським наукових положень не були опрацьовані до кінця і не могли бути використані в практичних шлях; 3) історичний чинник також вплинув на долю вчення Є. В. Васьковського: поки написане ним осмислювали, почалась перша світова війна, потім — революція, після якої тридцять років про тлумаченні актів законодавства у нашій країні не писали і не думали. Пізніше з'явились наукові публікації, але вони ніколи не піднімались до рівня, до якого раціональне вчення про тлумачення законів підняв Є. В. Васьковський. На цей час сприйняття написаного Є. В. Васьковським ускладнюється не просто оновленням законодавства, а тим, що в чинному законодавстві втілена уже зовсім інша концепція права, ніж російська дореволюційна, а тим більше — радянська, бо в основі сучасного законодавства лежить принцип верховенства права.

Коли, починаючи з кінця 40-х років минулого століття, в науці став відроджуватись інтерес до проблем теорії тлумачення актів законодавства, С. Й. Вільнянський в опублікованій ним статті[60] прагнув твердо спиратись на вчення Є. В. Васьковсього. Але в подальшому науковці, що досліджували проблеми тлумачення актів законодавства, достатньої уваги до вчення Є. В. Васьковського не виявили. Це стосується наукових досліджень і правотлумачення, і правозастосування, і колізій у законодавстві, у тому числі і досліджень, здійснених після того, як загадана книга Є. В. Васьковського була перевидана у Москві і стала доступною для широкого кола читачів.

За таких умов автори цієї роботи поставили перед собою завдання відродження вчення Є. В. Васьковського, розвитку цього вчення та впровадження у судову та іншу правозастосовну практику оновленого раціоналістичного вчення про тлумачення правових актів, що відповідає сучасній українській концепції права і змісту сучасного законодавства України. Особливість цього вчення полягає в тому, що воно створене авторами цієї роботи на добротній емпіричній базі, якою стало чинне законодавство України та практика його застосування. Створенню вказаної методології тлумачення нормативно-правових актів передувала підготовка її авторами коментарів до законодавства та інших видань: 1) Науково-практичного коментаря до законодавства України про працю (чотирнадцять видань, починаючи з 1998 р.); 2) Науково-практичного коментаря до цивільного законодавства України (два видання); 3) книги «Проблемні питання у застосуванні Цивільного і Господарського кодексів». З цієї точки зору автори даної роботи претендують на те, щоб результати їх наукової роботи були визнані безпрецедентними.

Основні положення новітнього вчення про тлумачення правових актів опубліковані авторами цього видання у раніше підготовленій книзі. Вона стала першим виданням, що відстоює раціональне праворозуміння і протистоїть численним публікаціям, в яких обґрунтовується чи допускається ірраціональний підхід до тлумачення нормативно-правових актів.

§ 19. Ідея різноджерельності права. Природне і позитивне право

Система законодавства України, включаючи міжнародні договори, що стали частиною законодавства України, інтегрувала до себе ідеї природнього права як безпосередньо, так і через конституційне закріплення принципу верховенства права, окремих засад, що входять до змісту цього принципу, посилання в актах законодавства на моральні засади суспільства, принципи справедливості тощо. За таких умов безпосереднє посилання на принцип справедливості чи на інші цінності, що захищаються природнім правом, стало зайвим. Конституцієдавець, законодавець багатократно і багатоступенево (нормами різного рівня узагальнення) закріпили в позитивному праві ідеї природнього права. Застосування звичаїв, традицій як регуляторів суспільних відносин також є припустимим лише остільки, оскільки нормативно-правові акти, перш за все — законодавчі акти, відсилають до цих нормативних регуляторів. Отже, первинним джерелом права в Україні є виключно нормативні акти. У тій мірі, в якій положення нормативно-правових актів прямо відсилають до інших нормативних систем (моралі звичаїв, локальних нормативних актів) чи інших джерел, що розкривають зміст нормативно-правових актів, або передбачають врахування неюридичних нормативних положень, при тлумаченні нормативно-правових актів враховуються ці джерела, включаючи доктрину.

1. Вище наводилось висловлювання А. М. Бернюкова, який констатував наявність поступового ухилу до ірраціональних соціокультурних параметрів правового життя і поки що досить сильні позиції позитивізму. Долати позитивізм стало модою, коли реальною стала ідеологічна багатоманітність суспільства, коли доступними стали ті наукові публікації які за радянських часів перебували під забороною. При цьому часто стали повторятись ідеї сторічної давності, які втратили свою актуальність перш за все з тієї причини, що позитивне право за ці сто років стало іншим. Зокрема, і позитивне право (законодавство) України інтегрувало принцип верховенства права, а разом з ним і основні ідеї природнього права. Принцип верховенства права включений до ст. 8 Конституції, а в інших статтях закріплені інші фундаментальні положення, що взяті із природнього права. Тож сьогодні на стадії правозастосування суддя має не задумуватись над абстрактними ідеями природнього права, а у відповідних випадках думати над застосуванням тих засад, які входять до змісту принципу верховенства права і можуть бути застосовані до спірних правовідносин.

Належало б також врахувати і зарубіжний досвід, про який писав колишній голова конституційного суду Федеративної Республіки Німеччини, а потім — президент ФРН Р. Герцог: «Поняття прав людини несе навантаження й у сенсі їх походження та захищеності. Позитивізм вважає, що права діють відповідно до того та в тому обсязі, в якому вони гарантуються державно-правовими нормами (нормативістська теорія Кельзена). Від цих прав відрізняються ті, джерелом яких є християнські цінності, які не потребують державного визнання, а діють як надпозитивні права. Але такий підхід не має особливого практичного значення у ФРН, оскільки Основний закон і без цього містить широкий перелік прав, і не було особливої необхідності проголошувати або вдаватися до поняття надпозитивних прав, хоч на початку своєї діяльності ФКС користувався таким поняттям. Основний закон виключає конфлікт чинної Конституції й надпозитивних прав. Додержавні права — це ті самі права людини, санкціоновані державою»[61]. За таких умов немає будь-якої потреби в тому, що б долати позитивістський підхід у праворозумінні. Єдине зауваження, яке слід зробити на адресу наведеного висловлювання, полягає в тому, що необхідно підкреслювати недержавну і навіть додержавну сутність конституції, яка в суспільстві, що керуються принципом верховенства права, є актом установчої влади народу і закріплює у найбільш загальному вигляді чи більш конкретно усі ідеї природнього права, що опрацьовані науковою думкою і увійшли в культуру народів.

Суддя Конституційного Суду України В. І. Іващенко в окремій думці стосовно одного із рішень Конституційного Суду зауважив: «Із сформульованого у Рішенні визначення принципу верховенства права випливає можливість протиставлення законодавства і таких «соціальних регуляторів», як норми моралі, традиції, звичаї тощо. Притому в разі колізії норм законів і цих «регуляторів» пріоритет надається останнім, оскільки закон «іноді може бути й несправедливим, у тому числі обмежувати свободу та рівність особи» (підпункт 4.1 мотивувальної частини Рішення)»[62]. Це — цілком слушне зауваження. Закон в Україні може бути несправедливим, але застосування явно не справедливого закону виключає саме позитивне право, що включає до себе Конституцію України, у якій закріплений принцип верховенства права. У силу принципу верховенства права переважно перед законами можуть застосовуватись норми моралі, традиції, звичаї тощо, але тільки в тій частині, у якій вони входять до змісту принципу верховенства права. Крім того, звичаї ділового обороту (ст. 7 ЦК), національних меншин (ст. 28 ЦК) тощо застосовуються як нормативний регулятор у випадках, встановлених законом. Те ж саме слід сказати і про норми моралі, посилання на які досить часто зустрічаються в законодавчих актах. Тому замість розмов про різноджерельне право належало б більше зосередитись над позитивним правом, а особливо над змістом принципу верховенства права, що став у Україні частиною позитивного права.

Публікацій, у яких обґрунтовується необхідність в утвердженні в Україні природньо-правового розуміння, безліч. Але ні в одній із них не показано жодного прикладу, коли певна правова ситуація не може бути розумно вирішена на підставі чинного законодавства України, включно з Конституцією України.

2. Визнаючи вищою юридичну силу природнього права, науковці сьогодні повторюють думку про можливість винесення судового рішення contra legem, яка була висловлена Г. Канторовичем, що був одним із фундаторів школи вільного права, більше ста років тому[63]. Позитивне право сьогодні стало іншим. Судові рішення проти конкретного закону є можливими, але тільки тоді, коли застосовується Конституція України або застосовується інший закон, що підлягає переважному застосуванню в силу правил вирішення колізій між положеннями та актами законодавства. Але ж це — не рішення contra legem, а послідовне впровадження в суспільні відносини принципу субординації нормативно-правових актів, найвищу юридичну силу серед яких має Конституція України. А серед положень Конституції найвищу юридичну силу має принцип верховенства права.

Отже, за існуючих в Україні реалій природне право не має для правозастосовної діяльності будь-якого значення. Воно зберігає своє самостійне значення тільки для правотворчості, застерігає проти таких дій законодавця, які призвели б до узурпації ним, іншим органом чи особою установчої влади народу, до виключення із Конституції та законодавчих актів положень, що забезпечують реалізацію в правопорядку ідей природнього права, тих цінностей, які впродовж століть увійшли у свідомість, у традицію людей, що належать до християнської культури. Природне право застерігає проти зазначених дій навіть конституцієдавця.

§ 20. Судова практика як джерело права

Усталена судова практика поряд із позитивним правом (законодавством) також набуває обов’язкового значення з урахуванням: 1) ст. 17 Закону «Про виконання рішень та застосування практики Європейського Суду з прав людини» («суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права»); 2) ст. 360 ЦПК, ст. 11128 ГПК, ст. 2242 КАС, ст. 458 КПК. Із цих статей випливає, що обов’язковість рішень Верховного Суду полягає в обов’язковості того варіанта тлумачення і застосування норм матеріального права, неоднакове застосування яких стало підставою розгляду справи Верховним Судом, який (варіант) сформулював Верховний Суд; 3) сформульованого Європейським Судом з прав людини положення про те, що «закон є чинним положенням з урахуванням практики його тлумачення компетентними судами» (рішення у справі «Лейла Шахін проти Туреччини»). Останнє стосується як усталеної практики судів у конкретних справах, так і роз’яснень вищих судів, у яких виражається усталена практика. Ці роз’яснення називаються рекомендаційними (п. 6 ч. 2 ст. 36 Закону «Про судоустрій і статус суддів»), але вони віддзеркалюють усталену судову практику і в силу викладеного вище положення, сформульованого Європейським Судом з прав людини, набувають обов’язкового значення. При цьому, у випадках, передбачених ст. 17 Закону «Про виконання рішень та застосування практики Європейського Суду з прав людини», ст. 3607 ЦПК, ст. 11128 ГПК, ст. 2442 КАС, ст. 458 КПК, у судовому рішенні слід зазначати на обов’язковість судової практики, на яку посилається суд. У випадках, коли йдеться про врахування іншої судової практики, в тому числі вираженої в рекомендаційних роз’ясненнях вищих судів, слід акцентувати увагу на тому, що ця практика є усталеною, а тому обов’язковою. Тому посилання на одиничне судове рішення (його мотивувальну частину), хоч би це було рішення Конституційного Суду, було б недостатнім. А посилання на ч. 3 ст. 150 Конституції, яка встановлює обов’язковість рішень Конституційного Суду, як на підставу обов’язковості тлумачення правових норм, наданого Конституційним Судом лише один чи два рази, в таких випадках є помилковим, бо це конституційне положення передбачає обов'язковість резолютивної частини рішення Конституційного Суду, а не того тлумачення, яке дане в мотивувальній частині рішення на його обґрунтування. Слід визнати припустимими відступлення від судової практики, що склалась, у тому числі і від практики Верховного Суду України, від усталеної практики вищих судів, проте тільки у разі невідповідності цієї практики законодавству (стосовно конкретної справи). Слід також визнати право Конституційного Суду і Верховного Суду України відступити від раніше сформульованих ними правових позицій з метою забезпечити наближення судової практики до об’єктивного змісту актів законодавства.

1. Європейський Суд з прав людини неодноразово зазначав на те, що задача тлумачення внутрішнього права покладається на суди[64]. Суди відповідно до ч. 1 ст. 1 і ч. 1 ст. 5 Закону «Про судоустрій і статут суддів» здійснюють судову владу, правосуддя. Суди здійснюють правосуддя на основі Конституції і законів України, забезпечуючи при цьому верховенство права (ч. 1 ст. 6 того ж Закону). У цих фундаментальних, як і інших положеннях Закону «Про судоустрій і статус суддів», немає будь-якого зазначення на повноваження судів здійснювати правотворчість. Правотворчість здійснюється уповноваженими державними органами (тут не зачіпається проблема безпосередньої демократії). Як пише О. Ф. Скакун, правотворчість — це владно-вольова діяльність[65]. Це не виключає інтелектуальної складової у змісті правотворчості, але підкреслює, що в тій частині, в якій правотворчий орган використав наявний інтелектуальний потенціал, на заключному етапі правотворчого процесу він своєю волею приймає нормативно-правовий акт і надає йому обов’язкового значення. Пов’язаність правотворчого органу Конституцією, законом, іншими нормативно-правовими актами не виключає власної волі правотворчого органу.

Суди у правовій системі України правотворчими повноваженнями не наділяються навіть тоді, коли опрацьована ними правова позиція законом визнається обов’язковою для інших судів, інших суб’єктів владних повноважень, що здійснюють правозастосування. При цьому слід мати на увазі, що, як цитує словник Блека С. В. Шевчук, терміни «судова правотворчість» і «суддівське право» означають, що рішенням суду «шляхом тлумачення змінюється зміст законодавства або встановлюється значення, яке законодавець ніколи не закладав при прийнятті нормативно-правових актів»[66]. Це — настільки чітке визначення судової правотворчості і суддівського права, що, навівши його на початку своєї монографії, присвяченої судовій правотворчості, С. В. Шевчук повинен був, як здається, відмовитись від подальших розвідок у вибраному напрямку. Але ж — ні. Тут немає необхідності розглядати усі аргументи pro і contra судової правотворчості, бо, як пише М. М. Марченко стосовно Росії, офіційне невизнання правотворчої функції судової влади компенсується неофіційним, академічним її визнанням[67]. Та ж ситуація існує і в Україні. Отже, проблема судової правотворчості і суддівського права — це сьогодні для України суто академічна проблема, що виходить за межі змісту цієї книги.

Про суто академічний характер ідеї судової правотворчості свідчать невдалі спроби показати це явище як реально існуюче. Зокрема, С. В. Шевчук наводить два приклади судової правотворчості із практики Конституційного Суду України і один приклад із практики Конституційного Суду ФРН.

Конституційний Суд України, як вважає С. В. Шевчук, у рішенні у справі щодо внесення змін до Конституції України[68] сформулював нове правоположення про обов’язковість для Верховної Ради висновків Конституційного Суду щодо законопроектів про внесення змін до Конституції. «Така норма (правоположення) не містилась у тексті Конституції України, а була сформульована судом у результаті тлумачення»[69]. Перша частина цього твердження відповідає дійсності: такої норм немає. Але ж якщо норми немає, то із засади правової визначеності, що входить до змісту принципу верховенства права випливає, що відповідні відносини регулюються за аналогією. Конституційна норма, яка підлягає застосуванню за аналогією до відносин, про які йдеться, є. Вона встановлена частиною другою ст. 150 Конституції і передбачає обов’язковість рішень Конституційного Суду, що передбачені частинами першою та другою ст. 151 і ст. 159 Конституції. Отже, правовий режим цих висновків слід визначити із застосуванням за аналогією частини другої ст. 150 Конституції.

Інший приклад формулювання Конституційним Судом правоположення шляхом розширеного тлумачення Конституції С. В. Шевчук побачив у висновку Суду про те, що у разі повторного розгляду Верховною Радою пропозицій Президента і внесення при цьому додаткових змін до закону; Президент може знову застосувати право вето. Але і ця правова норма логічно закріплена у ст. 94 Конституції і випливає із її контексту.

Що стосується одного із рішень Конституційного суду ФРН, то С В. Шевчук сам пише про те, що рішення суду загальної юрисдикції, що суперечило Цивільному кодексу, Конституційний суд виправдав «на підставі Основного Закону ФРН»[70].

Л. Д. Бринцев високо оцінив рішення Конституційного Суду, яким визнано, що народний депутат не має права звертатись до судів з вимогами та пропозиціями. С. В. Шевчук і в цьому випадку побачив прояв судової правотворчості. Але ж це рішення Конституційного Суду ґрунтується на формально чітко визначеній правовій нормі, що закріплена у частині другій ст. 126 Конституції: «Вплив на суддів у будь-який спосіб забороняється».

Отже, правоположення, які начебто формулюють суди, — це міраж, який виникає унаслідок того, що фахівці не вміють професійно працювати з нормативними текстами.

Правотворчість в Україні не здійснює навіть Верховний Суд України. Його завдання — не правотворчість, бо він не має повноваження змінювати зміст законодавства чи встановлювати таке значення законодавчих положень, які законодавець ніколи в них не закладав. Що стосується забезпечення однакового застосування одних і тих самих норм матеріального права до подібних правовідносин, то воно забезпечується Верховним Судом не вольовими, а суто інтелектуальними методами. Тому справи у Верховному Суді розглядаються більшістю складу палат, а до здійснення правосуддя залучаються фахівці Науково-консультативної ради при Верховному Суш України. При цьому Верховний Суд застосовує Конституцію, закони і підзаконні акти, а у відповідних випадках прямо застосовує принцип верховенства права, звертається до аналогії закону і права, але нові правові норми ніколи не створює.

2. У той же час в окремих випадках судова практика визнається обов'язковою. Раз вона набуває обов’язкового значення, вона стає джерелом права. Які б теоретичні доводи не наводились на користь визнання судової практики джерелом права в України чи проти такого визнання, є припис законодавця судам застосовувати практику Європейського Суду з прав людини як джерело права (ст. 17 Закону «Про виконання рішень та застосування практики Європейського Суду з прав людини»). Цей припис має виконуватись.

Разом з іншою практикою Європейського Суду має застосовуватись і опрацьована ним правова позиція, згідно якої «у сфері писаного права «законом» є чинний правовий акт, як він витлумачений компетентними судовими органами в світлі нових практичних обставин»[71]. Пізніше цю правову позицію Суд повторив у справі «Лейла Шахін проти Туреччини»[72]. Не йдеться про те, що термін «закон» українські суди повинні тлумачити так, як він розуміється Європейським Судом. Йдеться про те, що судова практика (усталена) є джерелом права, і без достатніх підстав і належного мотивування суд не може відступити від судової практики, що склалась.

Нарешті, відповідно до ст. 360 ЦПК, ст. 11128 ГПК, ст. 2442 КАС, ст. 458 КПК те тлумачення, яке дав Верховний Суд України, є обов’язковим для всіх судів та інших державних органів, що здійснюють правозастосування.

Такими є межі значення в Україні судової практики як джерела права.

3. Варто нагадати і той припис, який дає суддям ст. 1 Цивільного кодексу Швейцарії: за відсутності закону і звичаю вирішувати справу на підставі такого правила, які суд встановив би, якби був законодавцем, слідуючи за традицією і судовою практикою. Це законодавче положення активно не використовувалось. Проте, як пишуть Р. Давід і К. Жоффре-Спінозі, мали місце навіть такі випадки, коли судді штучно знаходили прогалини в законодавстві, щоб використати надане їм ст. 1 ЦК Швейцарії право[73]. Тут не рекомендується українським суддям використовувати цей досвід, а просто наводиться інформація, що такий досвід є. Рекомендацію вирішувати колізії в законодавстві, якщо спосіб їх вирішення не є очевидним, виходячи із уявної волі абстрактного, «правильного» законодавця, задаючи себе питання «як буде краще?», дає А. М. Мірошниченко[74]. Але ця рекомендація є сумнівною, оскільки не зазначає на будь-яку правову підставу для неї. Український законодавець дає суб’єктам правозастосування досить чіткі приписи щодо того, як діяти за відсутності правового акту, що регулює відповідні відносини. Можна знайти у законодавстві України і правові приписи, які допомагають вирішити «невирішувані» колізії. Тому все-таки судді в Україні не повинні претендувати на роль законодавця.

В. С. Бігун пише про те, що в США існує таке явище, як судовий активізм[75]. Судові активісти надають власне тлумачення тому, що позначається як право, на противагу тому, що слід вважати правом з позиції сторонньої, неупередженої людини[76]. Здається, що проблема судового активізму набула в США політичного значення, раз її помітив свого часу президент США Д. Буш. С. В. Шевчук з цього приводу пише: «Коли президент Д. Буш здійснював призначення на посаду судді, він казав, що планує призначити тих, хто буквально тлумачить юридичні тексти, відчуваючи себе відданими праву, а ніж суддівських активістів, хто законодавствує із свого крісла, оскільки нам потрібні судді, котрі тлумачать закони, а не ті, хто створює їх або їх пише»[77].

Судовому активізму в США протистоять інші концепції: 1) концепція судової стриманості, що визнає пріоритет законодавця у визначенні того, що є правом, необхідність слідування попереднім судовим прецедентам, відстоювання принципу stare decisis (стояти на вирішеному)[78]; 2) концепція судового мінімалізму, що робить наголос на дотриманні судових прецедентів і принципу stare decisis; 3) концепція текстуалізму, що характеризується В. С. Бігуном як формалістична теорія юридичного тлумачення, що поширена в судово-прецедентній правовій системі і не допускає врахування при тлумаченні інших джерел, ніж тексти законів і судові прецеденти[79].

Слід визнати, що судовий активізм як правозастосовне явище має місце і в Україні. Воно обумовлене переважно відсутністю розуміння меж прерогатив судової гілки влади. Так, Конституційний Суд не у повній відповідності з Конституцією і законами України дійшов висновку про те, що «у законах залежно від важливості і специфіки суспільних відносин, що регулюються, цей термін («законодавство» — Авт.) вживається в різних значеннях: в одних маються на увазі лише закони; в інших, переду сім кодифікованих, в поняття «законодавство» включаються як закони та інші акти Верховної Ради України, так і акти Президента України, а в деяких випадках — також і нормативно-правові акти центральних органів виконавчої влади»[80]. Наш досвід роботи з нормативно-правовими актами дає підстави стверджувати, цю під законодавством у них розуміються як закони, так і підзаконні акти Президента, Кабінету Міністрів і центральних органів виконавчої влади. А наведена вище констатація розмаїття розуміння терміну «законодавство» лише відкрила Конституційному Суду шлях до прийняття того рішення, яке він вважав доцільним, тобто до виконання де-факто правотворчої функції. Так з’явилось рішення, відповідно до якого термін «законодавство», який використовується у частині третій ст. 21 Кодексу законів про працю України, «треба розуміти так, що ним охоплюються закони України, укази Президента України, декрети і постанови Кабінету Міністрів України, прийняті в межах їх повноважень та відповідно до Конституції і законів України». Законодавство, чинне на час прийняття цього рішення Конституційним Судом України, не давало підстав для такого тлумачення терміну «законодавства», але критерію доцільності це тлумачення відповідало.

3. Щоб якось визначитись стосовно змісту правозастосовної діяльності суддів, необхідно усвідомлювати наявність проблеми щирості правосуддя. Правосуддя не може ефективно здійснювати своє суспільне призначення, якщо воно не тримається на моральному підґрунті, яке inter alia полягає у щирості. Для України ця проблема є загальною, бо впродовж 70 років люди в нашій країні піддавались агресивній ідеологічній обробці, яка доповнювалась використанням літератури і мистецтва для цілей формування духовного світу людини майбутнього комуністичного суспільства. Навіть і стаття В. Померанцева «Об искренности в литературе», що була опублікована 1954 р. в журналі «Новый мир», не була щирою. Вкрай гострою є і проблема щирості юридичної науки, хоч, здавалося б, наука веде пошук істини, а тому нещирою бути не може за визначенням. Але ж практика — критерій істини — доказала, що — може. Але тут мова йде про щирість правосуддя.

Римське право заслужило того, щоб його вивчали і в наш час. Проте проблема нещирості правосуддя, якщо не виникла у Стародавньому Римі, то принаймні чітко позначилась. Російський дослідник римського права С. А. Муромцев писав: «Як до видання Законів XII таблиць, так і після їх видання, судове рішення мало творче значення; воно перетворювало сам закон — через судове тлумачення. Буква закону залишалась без змін, але в неї вкладався новий зміст, що відповідав новим вимогам життя»[81]. «Юридичні норми, — писав далі С. А. Муромцев, — переживали час своєї практичної придатності у формі норм мертвих, таких, що вийшли із вживання. Але їх мертвий характер не визнавався офіційно, і старими юридичними нормами користувались для того, щоб прикрити новації, які допускались у практичному порядку речей. Не треба визнавати цей процес особливо свавільним. Слідуючи йому, юрист вводив в оману перш за все самого себе. Його власна свідомість відставала від явищ правового життя і він сам не вповні усвідомлював ту суперечність, яка дійсно існувала між його ідеями і практикою. Як вірний послідовник церкви прагне знайти вирішення всіх питань, які його цікавлять, у священному писанні, так і юрист думав, що він знайде у XII таблицях відповіді на всі питання юридичного життя»[82]. Додамо, що ці характеристики діяльності юристів у Стародавньому Римі С. А. Муромцев доповнював вказівкою на три ознаки праці римського юриста: реалізм, індивідуалізм, моральність[83]. Отже, було таке явище як застосування мертвих правових норм, надання їм нового змісту. Проти цього заперечень немає. Але ці новації юрист не визнавав офіційно, прикривав їх посиланнями на ці мертві норми. Ці вочевидь нещирі дії поєднувались з високою моральністю римського юриста.

4. Здається, що історія здатна повторюватись. Стосовно сучасної континентальної правової системи зазначається на принципову важливість того, щоб суддя не перетворювався у законодавця[84]. Але ті ж автори такими рисами характеризують тлумачення законодавства в романо-германській правовій сім’ї:

1) практика тлумачення має емпіричний характер і диференціюється за критеріями суддів (суб’єктів тлумачення), епохи і галузі права. Отже, практика тлумачення не має добротного наукового підґрунтя;

2) тлумачення починається від «писаного права»;

3) писані тексти є лише основою, вони не є системою норм, а тільки більш-менш точними рамками юридичних конструкцій, які необхідно доповнювати через тлумачення. Законодавчі тексти розглядаються переважно як своєрідні путівники у пошуках справедливого рішення, а не як суворі накази тлумачити і вирішувати у певній спосіб;

4) судді люблять маскувати свою роль у розробці права і створювати враження, що їх роль зводиться до застосування норм, створених кимось іншим[85].

Викладена тут характеристика правотлумачної діяльності суддів у країнах романо-германської правової сім’ї також викликає запитання, що стосуються щирості судового правотлумачення і щирості правосуддя в цілому. Отже, необхідна пряма постановка питання про можливість судової правотворчості і необхідна відповідь на це питання — ґрунтована на науці і щира.

5. Загальновизнаною є думка про те, що Європейський Суд з прав людини виконує правотворчу функцію. Не маючи можливості наводити численні цитати із творів вітчизняних і зарубіжних авторів, пошлемося на одно із авторитетних видань, що буде багато разів цитуватися у цій роботі: 1) Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод є своєрідним «символічним текстом»; 2) «право, розроблене Страсбурзьким судом на основі Європейської Конвенції про захист прав людини... все більше і більше набуває характер справжнього jus commune (загального права) у сфері прав людини»[86]; 3) «...досвід останніх сорока років показує, що в Європі гуманітарне право є за своєю сутністю правом, створеним судовою практикою»[87]. Сам Європейський Суд з прав людини визнає Конвенцію про захист прав людини відкритою для тлумачення. Це не викликає будь-яких заперечень, а навпаки, повністю відповідає характеру зазначеної Конвенції: вона складається не з конкретних правових норм, а з принципів. Принципи — це нормативні положення високого рівня узагальнення, що вміщують у собі правові норми і декларації. Тому судове тлумачення положень Конвенції є необхідним уже для встановлення межі між правовою нормою та декларацією у змісті відповідного положення Конвенції за допомогою такого не досить визначеного критерію як соціальний контекст. До того ж зазначена межа з часом може змінюватися (на користь правової норми) під впливом того ж погано визначеного соціального чинника.

Справедливість цих останніх зауважень підтверджується практикою Європейського Суду з прав людини. Так, Суд неодноразово зазначав, що «право на суд», окремим аспектом якого є право на доступ до суду, «не є абсолютним і може бути піддане обмеженням, що мовчки допускаються»[88]. Що це за явище — «обмеження, що мовчки допускаються»? Це — визнання того, що в п. 1 ст. 6 Конвенції формулюється не тільки правова норма, а й декларація, тому право, закріплене в цьому положенні Конвенції, і не є абсолютним, знає обмеження.

Але і з урахуванням викладеного Європейський Суд з прав людини відводить для себе вельми скромне місце: «... Йому (Суду — Авт.) потрібно також слідкувати за тим, щоб будь-яке тлумачення, яке ним дається, відповідало основним цілям, що переслідуються договором, і зберігало логічність (послідовність), яку повинен мати договір як система захисту прав людини»[89]. Не дивлячись на те, що Європейський Суд досить часто вживав терміни «розширене» і «обмежене» (тлумачення), він чітко розуміє межі свого права тлумачити Конвенцію: «Суд не може виводити (із Конвенції — Авт.), через розширене тлумачення, право, яке не було до неї первинно включене»[90]. Зауважимо, що ці думки сформульовані стосовно Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, положення якої формулюють принципи, що потребують еволюційного тлумачення.

Отже, Європейський Суд з прав людини не претендує на здійснення правотворчої функції. Він тільки інтерпретує положення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, повністю підпорядковуючи свою правотлумачну діяльність змісту цієї Конвенції.

§ 21. Алгоритм правотлумачення

Алгоритм правотлумачної діяльності складається із низки послідовних стадій: 1) текстуальне опрацювання положень законодавства, що підлягають застосуванню до спірних правовідносин; 2) логічне тлумачення (врахування контексту); 3) виявлення правових норм, які текстуально не закріплені в актах законодавства, а закріплені лише логічно і стосовно яких необхідно вирішити питання про їх застосування до правовідносин, що є предметом судового розгляду; 4) системне тлумачення з метою уточнення змісту нормативних положень та вирішення колізій між правовими нормами; 5) історичне і телеологічне тлумачення; 6) виявлення підстав для застосування аналогії закону; 7) перевірка зроблених висновків на предмет їх відповідності принципу верховенства права і виявлення можливості застосування цього принципу; 8) викладення результатів тлумачення в мотивувальній частині судового рішення в обґрунтування цього рішення (його резолютивної частини).

1. Правотлумачна діяльність судів — це повсякденна діяльність тисяч суддів (тільки в Україні). Та і наука готова допомогти практиці. То, здавалося б, алгоритм тлумачення має бути опрацьованим у деталях, і ніяких питань такого змісту виникати не повинно. Насправді виходить дещо інакше. І практика не опрацювала алгоритм тлумачення. І теорія не поспішає на допомогу. До того ж виявляється, що проблема алгоритму тлумачення не є суто національною, українською. Є свідчення того, що вона має міжнародний характер.

Так, Р. Давід і К. Жоффре-Спінозі пишуть, що деякі французькі судді «визнають, що вони спочатку знаходять справедливе рішення, а потім шукають його обґрунтування в праві. Інші з обуренням заперечують такий підхід, вважаючи, що це суперечить їх суддівській совісті»[91]. Дискусії з українськими суддями, спілкування в суддівському середовищі дає підстави стверджувати, що українським суддям не є чужим такий, з дозволу сказати, «алгоритм» тлумачення (спочатку шукаємо справедливе рішення, а потім — законодавчі положення, що можуть його обґрунтувати).

Як видається, такий алгоритм тлумачення проявився і в практиці Конституційного Суду України. У цілій низці рішень, що стосувались відповідності Конституції України законодавчих положень, якими призупинялись дія правових норм, якими встановлювались пільги для певних категорій громадян, Конституційний Суд на самому початку мотивувальних частин судових рішень посилався на ст. 1 Конституції, відповідно до якої Україна є, зокрема соціальною державою. Але ж були конкретні правові норми, з аналізу яких потрібно починати мотивування судових рішень.

2. Ретельне текстуальне опрацювання положень нормативно-правових актів, що підлягають застосуванню до правовідносин, які є предметом розгляду у суді, є першою стадією правотлумачної діяльності. Яким би незручним для тлумачення чи невдалим був нормативний текст, він має бути належно опрацьований. Між тим, поверхневий підхід до нормативного тексту став повсякденним явищем. Його слід долати. У процесі текстуального опрацювання положень нормативно-правових актів виявляється необхідність звернення до інших джерел, щоб з’ясувати зміст термінів, що вживаються у тексті відповідного нормативного положення.

3. Після текстуального опрацювання нормативних положень вони піддаються логічному опрацюванню шляхом врахування найближчого контексту. Так, врахування найближчого контексту ст. 66 Конституції («кожен зобов’язаний не заподіювати шкоду природі, культурній спадщині, відшкодовувати завдані ним збитки») дає можливість для наступних висновків: 1) слово (частка) «не» не відноситься до слів «відшкодовувати завдані ним збитки». В іншому випадку результат тлумачення буде мати безглуздий характер; 2) слова «відшкодовувати завдані ним збитки» у контексті цієї статті слід тлумачити як обов’язок відшкодовувати збитки, завдані природі і культурній спадщині, а не як обов'язок кожного відшкодовувати будь-які завдані ним збитки.

4. На наступній стадії тлумачення слід виявити в положеннях нормативно-правових актів, що опрацьовуються на предмет їх застосування до правовідносин, що розглядаються судом, правові норми, що логічно закріплені в цих положеннях. Виявлення таких правових норм здійснюється за допомогою висновків ступеню (a fortiori), від протилежного (a contrario), від попереднього правового явища до наступного або навпаки. У такий спосіб можуть бути виявлені якраз ті правові норми, що підлягають застосуванню. В інших випадках такі правові норми не будуть застосовуватись за правилами вирішення колізій, але вони допомагають краще зрозуміти зміст текстуально закріплених у відповідних нормативних положеннях правових норм. Якщо ж не опрацьовувати нормативні положення на предмет виявлення логічно закріплених у них правових норм, то суддя не зуміє розкрити весь їх юридичний зміст. Не розкривши весь юридичний зміст відповідних нормативних положень, не можна переходити до системного тлумачення, виявлення системних зв’язків правових норм, що текстуально і логічно закріплені у цих положеннях.

5. Системне тлумачення є засобом вирішення ієрархічних, змістовних і хронологічних колізій. Часто при цьому виникає необхідність з'ясувати, чи не можуть бути застосовані до правовідносин, що розглядаються судом, положення Конституції, у тому числі конституційні принципи, положення міжнародних договорів. Системне тлумачення передбачає вирішення колізій не тільки між текстуально закріпленими правовими нормами, а й між правовими нормами, що лише логічно закріплені в актах законодавства.

6. Звернення до історичного і телеологічного тлумачення не кожного разу є необхідним. Але численні помилки при правозастосуванні пов'язані з тим, що не використовувались такі методи тлумачення, дають підстави рекомендувати завжди звертатись до таких методів, маючи на увазі, що якраз за їх допомогою будуть вирішені питання, що мають центральне значення для справи. За допомогою історичного і телеологічного тлумачення може бути виявлений такий зміст положень правових актів, який не вдалось установити до цього (за допомогою раніше використаних методів тлумачення). Цьому змісту може бути надана перевага при правозастосуванні перед раніше виявленим змістом. Телеологічне тлумачення використовується також з метою вибору для цілей тлумачення положень нормативно-правових актів того чи іншого визначення поняття (розуміння терміну), що вживається в цих положеннях.

7. На наступному етапі нормативні положення, які передбачається застосувати до правовідносин, що є предметом розгляду в суді, аналізуються на предмет наявності в них прогалин та виявлення тих правових норм, що можуть бути застосовані в порядку аналогії закону, чи тих принципів (основних засад), що можуть бути застосовані в порядку аналогії права.

8. Отримані на попередніх стадіях тлумачення результати необхідно перевірити на предмет відповідності принципу верховенства права. При цьому мається на увазі, що засади, які входять до змісту цього принципу, можуть виключити можливість застосування конкретних правових норм, що поширюються на правовідносини, які розглядаються судом, із-за грубої і очевидної невідповідності цих норм вимогам верховенства права. Якщо зроблено висновок про наявність такої невідповідності, необхідно вирішити питання про спосіб заповнення прогалини, що утворилася. Існує три таких способи заповнення таких прогалин: 1) аналогія закону; 2) аналогія права (оскільки вона визнається чинним законодавством); 3) пряме застосування принципу верховенства права. Слід дотримуватись цієї послідовності. Перевага при правозастосуванні попередніх способів заповнення прогалин перед наступними обумовлена тим, що попередні вносять більшу визначеність у відповідні правовідносини. Якщо ж застосування аналогії закону чи права також дає незадовільний результат, тобто грубо і очевидно суперечить принципу верховенства права, підлягає застосуванню цей принцип. Він підлягає застосуванню також тоді, коли застосування аналогії закону і права є неможливим із-за відсутності правових норм чи принципів, які можуть бути застосовані в порядку аналогії закону чи права.

9. Оскільки тлумачення правових актів, як це є загальновизнаним, охоплює собою не тільки з’ясування змісту положень таких актів, а й роз’яснення цього змісту, на заключній стадії тлумачення, що збігається з однією із заключних стадій судового процесу (написанням судового рішення), суд викладає результати тлумачення у судовому рішенні. Тлумачення положень законодавства у судовому рішенні з метою його мотивування повинне здійснюватись у послідовності, що відповідає викладеному тут алгоритму. Неприйнятною є практика, коли на самому початку аналізу положень законодавства у судовому рішенні зазначається на те, що суд виходить із положень ст. 1, 3, 8, 21, 22 і т. д. Конституції. Це — лише фон. Він у судовому рішенні недоречний. Можливе звернення до цих статей Конституції, але ж або за відсутності конкретних правових норм, що можуть бути застосовані до відповідних правовідносин, правових норм і принципів, що можуть бути застосовані в порядку аналогії права, або у випадках, коли відповідні конституційні положення підлягають переважному застосуванню перед правовими нормами, що поширюються на відповідні правовідносини. Не дивлячись на вельми нестрогі правила процесуальних кодексів щодо обґрунтування у судовому рішенні, чому певні правові норми підлягають застосуванню, а інші — ні, слід мати на увазі, що право на справедливий суд, закріплене в п. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод включає і право сторін судового процесу отримати у судовому рішенні відповіді на основні їх доводи, що мають центральне значення для вирішення справи, у тому числі і доводи, що стосуються положень законодавства, що підлягають застосуванню, та їх змісту.

Глава IV Текстуальне опрацювання положень правових актів

§ 22. Тлумачення термінів і слів

Текстуальне опрацювання положень законодавства полягає перш за все у з’ясуванні значення термінів і інших слів. При цьому слід враховувати наступну послідовність надання термінам і словам певного значення: 1) у першу чергу терміни і поняття треба тлумачити з урахуванням практики Верховного Суду та іншої усталеної судової практики, крім випадків, коли такому тлумаченню перешкоджає принцип верховенства права або спеціальні правові норми; 2) у другу чергу термінам і словам слід надавати такого значення, яке випливає із тих нормативно-правових актів, у яких ці терміни і слова вживаються. Якщо термін чи слово вживається в акті законодавства в різних значеннях, вибір значення здійснюється за критерієм мети правових норм, а за відсутності можливості використати цей критерій терміну чи слову слід надавати його значення, яке надається їм у найближчих положеннях цього акту (за предметом правового регулювання, а потім — за розташуванням нормативних положень в акті законодавства); 3) у третю чергу використовуються нормативні визначення понять (як класифікаційні, так і описові); 4) у четверту чергу використовується те розуміння термінів і слів, яке випливає із інших нормативно-правових актів. Якщо в різних актах термін чи слово розуміються по-різному, вибір значення терміну чи слова здійснюється за критеріями мети актів і предмета правового регулювання. З урахуванням цього здійснюється вибір визначень понять, що наводяться в інших нормативно-правових актах (якщо ці визначення не суперечать тому розумінню терміну, що випливає із відповідного акта законодавства); 5) у п’яту чергу, значення термінів і інших слів виявляється за допомогою звернення до раніше чинних нормативно-правових актів; 6) у шосту чергу, суб’єкт тлумачення повинен звернутись до енциклопедій, енциклопедичних словників; 7) у сьому чергу, звертаються до тлумачних словників та враховують те значення, яке надасться словам у тій сфері, яка регулюється нормативно-правовим актом, про тлумачення якого йдеться. Терміни, які вживаються в актах законодавства і які запозичені із інших галузей науки і техніки, тлумачаться відповідно до того значення, якого їм надасться у цих галузях.

Істотне значення для тлумачення правових актів мас синтаксичне тлумачення, що передбачає врахування порядку слів у реченнях, врахування сполучників, які використовуються в нормативних текстах тощо.

1. Судова практика опрацювала певне розуміння численних термінів. І це розуміння, по суті, стало у відповідних випадках єдиною підмогою при тлумаченні зазначених термінів. Так, у коментарі до законодавства про працю детально розкривається зміст терміну «пряма дійсна шкода»[92]. Але цей зміст автори взяли не із наведених у лапках слів, а із судової практики, яку вони добре вивчали впродовж тривалого часу. Якщо ж спробувати задуматись над терміном «пряма дійсна шкода», виходячи із значення кожного із слів, що входять до цього словосполучення, то це не дасть конструктивного результату.

2. Очевидно, слід враховувати і те розуміння певних термінів, яке опрацьоване не тільки судовою, а й іншою практикою. С. П. Головатий зверну в увагу на прямолінійно-механістичний підхід до пошуку змісту терміну (принципу) «верховенство права», за якого слова «верховенство» і «право» поєднуються в одно словосполучення, а перед цим з'ясовується значення кожного із цих слів[93]. Натомість він дійшов висновку про те, що для з’ясування змісту принципу верховенства права слід звернутися до того, як цей зміст досконало опрацьовано в науці і державно-правовій практиці, що стало класичним набутком у розумінні й тлумаченні принципу верховенства права. Це — спадщина античних мислителів; юридичні формули Великої Хартії вольностей 1215 р.; надбання прабатьків ідеї природнього походження прав людини і послідовників цієї ідеї—європейських філософів доби Просвітництва; творчість провідників трьох великих революцій — англійської, американської і французької, і документи, які віддзеркалюють наслідки цих подій; класичні трактати англійського правника Альберта Дайсі; еволюція доктрини верховенства права впродовж XX століття; доробок Міжнародної комісії юристів; внесок у розвиток доктрини і принципу верховенства права міжурядових інститутів Ради Європи і Європейського Союзу; практика Європейського Суду з прав людини. Такий шлях, стверджує Є. П. Головатий, може зробити доволі перспективною спробу досягти мало помилкового тлумачення принципу верховенства права.

3. У другу чергу термінам слід надавати того значення, яке випливає із змісту акта законодавства, положення якого тлумачаться. Підкреслюємо, що такому розумінню термінів слід надати переваги перед легальними визначеннями понять. Так, в одному із видань стверджувалось, що відповідно до ст. 293 ГК[94] не визнаються договорами міни договори, що виходять за межі обміну одного товару на інший (якщо в обмін на товар виконуються роботи або надаються послуги). О. П. Подцерковний пише, що автор не врахував ту обставину, що товари визначаються у ч. 6 ст. 139 ГК, відповідно до якої цим поняттям охоплюються продукція, виконані роботи та послуги[95]. У цій полеміці зіштовхнулись два підходи до тлумачення. Один із них виходить із того, що із положень глави 30 Господарського кодексу, що має заголовок «Особливості правового регулювання господарсько-торговельної діяльності», випливає розуміння товарів як продукції виробничо-технічного призначення і виробів народного споживання, бо тут зазначається на те, що «матеріально-технічне постачання та збут продукції виробничо-технічного призначення і виробів народного споживання як власного виробництва, так і придбаних у інших суб’єктів господарювання, здійснюється суб’єктами господарювання шляхом поставки, а у випадках, передбачених цим Кодексом, також на основі договорів купівлі-продажу» (ч. 1 ст. 264 ГК), що «предметом поставки є визначені родовими ознаками продукція, вироби з найменуванням, зазначеним у стандартах, технічних умовах, документації до зразків (еталонів), прейскурантах чи товарознавчих довідниках. Предметом поставки можуть бути також продукція, вироби, визначені індивідуальними ознаками» (ч. 1 ст. 266 ГК). Інші положення глави 30 Господарського кодексу також свідчать про те, що під товарами тут не розуміються ні роботи, ні послуги.

О. П. Подцерковний виходить із того, що при тлумаченні ст. 293 ГК слід виходити із того розуміння терміну «товар», яке випливає із визначення поняття товарів у ч. 6 ст. 139 ГК («товарами у складі майна суб’єктів господарювання визнаються вироблена продукція (товарні запаси), виконані роботи та послуги»). Нетрудно помітити, що ч. 6 ст. 139 ГК, уся ст. 139 ГК не стосуються обороту товарів, робіт, послуг, а тільки визначають види майна суб’єктів господарювання. Виводити розуміння товарів, що випливає із ч. 6 ст. 139 ГК, за межі дії цієї статті і поширювати її дію на господарські зобов’язання було б неправильним.

Службовий твір визначається у ст. 1 Закону «Про авторське право і суміжні права» як «твір, створений автором у порядку виконання службових обов’язків відповідно до службового завдання чи трудового договору (контракту) між ним і роботодавцем». У ч. 2 ст. 16 цього ж Закону («виключне майнове право на службовий твір належить роботодавцю, якщо інше не передбачено трудовим договором (контрактом) та (або) цивільно-правовим договором між автором і роботодавцем») використовується термін «службовий твір». Із контексту цього законодавчого положення чітко видно таке розуміння цього терміну, яке не відповідає визначенню відповідного поняття у ст. 1 цього Закону, бо до таких творів відповідно до цієї статті належать і ті, що створені на виконання цивільно-правового договору. Таке розуміння поняття службового твору, що випливає із ч. 2 ст. 16 названого Закону, має перевагу перед законодавчим визначенням поняття службового твору у ст. 1 цього ж Закону при тлумаченні усіх положень даного Закону.

У судовій практиці також проявляється прагнення надати нормативному визначенню поняття переваги над тим розумінням поняття, що випливає із законодавства. Так, відповідно до ч. 2 ст. 785 ЦК, «якщо наймач не виконує обов’язку щодо повернення речі, наймодавець має право вимагати від наймача сплати неустойки у розмірі подвійної плати за користування річчю за час прострочення». Розуміння неустойки, що випливає із цього законодавчого положення, виходить за межі поняття неустойки, як вона визначена в ч. 1 ст. 549 ЦК («неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов’язання»), а її види (штраф і пеня) визначені у ч. 2 («штрафом є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми невиконаного або неналежно виконаного зобов’язання») і ч. 3 («пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання») ст. 549 ЦК. Отже, коли в актах цивільного законодавства вживається термін «неустойка», то мається на увазі як неустойка, що передбачена ст. 549 ЦК, так і неустойка, про яку йдеться у ч. 2 ст. 785 ЦК. Зокрема, коли в п. 1 ч. 2 ст. 258 ЦК йдеться про вимоги про «стягнення неустойки (штрафу, пені)», то під неустойкою тут розуміється і неустойка, визначена у ст. 594 ЦК, і неустойка, про яку йдеться у ч. 2 ст. 785 ЦК.

Натомість Судова палата у господарських справах Верховного Суду України у постанові від 20 березня 2012 р. дійшла висновку про те, що неустойка, передбачена ч. 2 ст. 785 ЦК, не відповідає визначенням штрафу і пені в ч. 2, 3 ст. 549 ЦК, а тому «є самостійною майновою відповідальністю... а тому застосування до неї спеціальної позовної давності є неправильним»[96]. Цей висновок безпідставно надає переваги визначенням видів неустойки (штрафа і пені) у ст. 549 ЦК перед тим розумінням неустойки, що випливає із ч. 2 ст. 785 ЦК. Крім того, надання переваги визначенням штрафа і пені у ст. 549 ЦК перед розумінням неустойки, що випливає із ч. 2 ст. 785 ЦК, виходить із неправильного розуміння співвідношення між ч. 1 ст. 549 ЦК, з одного боку, і ч. 2, 3 ст. 549 ЦК, — з іншого. Для визначення співвідношення названих законодавчих положень із ч. 2 і 3 ст. 549 ЦК слід зробити висновок від протилежного. У такий спосіб виявляється логічно закріплена у ч. 2, 3 ст. 549 ЦК правова норма, згідно якої інших видів неустойки не буває. Ця правова норм не підлягає застосуванню, оскільки вона суперечить правовій нормі, що текстуально закріплена в ч. 1 ст. 549 і ч. 2 ст. 785 ЦК Отже, поняттям неустойки охоплюється будь-яка грошова сума, яка передбачена договором або законодавством і яку боржник повинен сплатити кредитору у разі порушення зобов’язання (зрозуміло, крім тих грошових сум, які сплачуються боржником у разі порушення зобов’язання і які не позначаються законом як неустойка).

Судова палата не врахувала також ту обставину, що в п. 1 ч. 2 ст. 258 ЦК немає зазначення на ст. 549 ЦК. Отже, при застосуванні п. 1 ч. 2 ст. 258 ЦК поняття неустойки має тлумачитись так, що охоплює собою неустойку, передбачену ч. 2 ст. 785 ЦК, не говорячи уже про те, що неустойка, передбачена ч. 2 ст. 785 ЦК, охоплюється поняттям неустойки, що визначається у ч. 1 ст. 549 ЦК.

Відповідно до частини другої ст. 15 Закону «Про оренду землі» відсутність у договорі оренди землі однієї із істотних умов є підставою для визнання його недійсним за рішенням суду. Таке ж правило було передбачено частиною третьою ст. 14 Закону «Про оренду землі» у його попередній редакції (від 6 жовтня 1998 р.). Це свідчить про послідовність законодавця у розумінні наслідків відсутності в договорі хоч би однієї із умов, що відповідно до законодавства є істотними.

Частина друга ст. 18 Закону «Про іпотеку» у первісній редакції встановлювала, що відсутність в іпотечному договорі однієї із істотних умов означає, що договір є неукладеним. Але 15 грудня 2005 року до цієї частини були внесені зміни, відповідно до яких відсутність в іпотечному договорі хоч би однієї із істотних умов є підставою для визнання його недійсним за рішенням суду. Отже, у цьому випадку законодавець дійшов висновку про те, що зазначення на неукладений договір є неправильним, а тому він вніс зміни до частини другої ст. 18 Закону «Про іпотеку» і визнав відсутність в іпотечному договорі хоч би однієї із істотних умов підставою для визнання договору недійсним за рішенням суду. У такий спосіб законодавець чітко висловив своє розуміння поняття неукладеного договору: це — договір, що має правовий режим оспорюваного правочину, він підлягає визнанню недійсним судом. Лише стосовно господарських договорів ч. 8 ст. 181 ГК встановлює, що неукладений договір є «таким, що не відбувся», тобто таким, що не має значення юридичного факту, прирівнюється до нікчемного правочину.

Проте, судова практика виявилась не готовою сприйняти те розуміння неукладеного договору, яке випливає із наведених законодавчих положень.

Те розуміння поняття, що випливає із положень законодавства, що тлумачаться, має перевагу при правозастосуванні навіть перед тим визначенням поняття, яке поширюється і на положення законодавства, що тлумачиться. Так, «зобов’язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов’язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов’язку» (ч. 1 ст. 509 ЦК). Доповненням до цього визначення є положення ч. 3 ст. 510 ЦК: «Якщо кожна із сторін у зобов’язанні має одночасно і права, і обов’язки, вона вважається боржником у тому, що вона зобов’язана вчинити на користь другої сторони, і одночасно кредитором у тому, що вона має право вимагати від неї». Тут фактично уточнюється, що на підставі двостороннього договору (ч. 3 ст. 626 ЦК), як і на підставі одностороннього договору (ч. 2 ст. 626 ЦК), виникає єдине зобов’язання. Це відповідає розумінню поняття зобов’язання в науковій і навчальній літературі. Але ж таке розуміння зобов’язання виключає розумне застосування положень ст. 608 ЦК. Якщо художник прийняв замовлення на створення твору образотворчого мистецтва, отримав в порядку попередньої оплати 50 відсотків передбаченої договором плати та загинув в результаті нещасного випадку до закінчення виконання замовлення, то при розумінні зобов’язання як такого, до змісту якого входять права і обов’язки обох його учасників, припиняються як обов’язки і права художника, так і права та обов’язки замовника. Отож, замовлення не повинне виконуватись, а гроші не повинні сплачуватись, а якщо вони були частково або повністю сплачені — не повинні повертатись.

При викладеному розумінні зобов’язання смерть замовника дорогого костюма вартістю 50000 грн., які (костюми) так люблять не тільки успішні бізнесмени, а й успішні політики, припиняє як зобов’язання щодо виготовлення костюма, так і зобов’язання щодо повернення отриманої попередньої оплати за договором підряду (ч. 2 ст. 608 ЦК).

Але із змісту Цивільного кодексу випливає, що зобов’язання завжди є виключно одностороннім зв’язком: у зобов’язанні беруть участь кредитор, що у даному зобов’язанні має виключно цивільні права, і боржник, що має у даному зобов’язанні виключно цивільні обов’язки.

Отже, у першому із наведених прикладів смерть художника припиняє зобов’язання створити твір образотворчого мистецтва, оскільки це зобов’язання мав виконати тільки цей художник. Припиняється як обов’язок художника створити і передати замовникові твір, так і право замовника вимагати створення та передання йому зазначеного твору, яке (право) кореспондує обов’язку художника. Зустрічне грошове зобов’язання смертю художника не припинилось, бо воно не є нерозривно пов’язаним з особою кредитора (художника). Воно тільки втратило свою підставу, якою було зобов’язання художника створити та передати замовникові твір. Отже, отримання художником 50 відсотків вартості замовлення втратило підставу, набуло ознак безпідставного, а тому відповідна грошова сума боргу підлягає поверненню на підставі ст. 1212 ЦК. Вона включається до складу спадкового майна (ст. 1218 ЦК), а спадкоємці художника зобов’язані сплатити цю суму замовникові в межах вартості майна, отриманого ними у спадщину (ч. 1 ст. 1282 ЦК).

У другому із наведених випадків смерть замовника припиняє зобов’язання підрядника виготовити та передати костюм, бо це зобов’язання нерозривно пов’язане з особою кредитора (замовника). З припиненням цього зобов’язання грошове зобов’язання замовника не припинилось, бо воно не є нерозривно пов’язаним з собою замовника. Але воно втратило правову підставу, якою було зустрічне зобов’язання підрядника виготовити та передати замовникові костюм. Втрата правової підстави означає, що підрядник, який отримав попередню оплату в сумі повної вартості замовлення, отримав ці кошти безпідставно. Вони мають бути сплачені на користь спадкоємців замовника.

При визначенні господарсько-виробничих відносин у ч. 5 ст. 3 ГК («господарсько-виробничими є майнові та інші відносини, що виникають між суб’єктами господарювання при безпосередньому здійсненні господарської діяльності») здійснюється посилання на безпосереднє здійснення господарської діяльності. При тлумаченні поняття безпосереднього здійснення господарської діяльності можна йти двома шляхами. Один із них — формально-юридичний. Інший — змістовно-юридичний. Перший шлях передбачає визначення двох понять: 1) поняття господарської діяльності. Визначення цього поняття не викликає будь-яких труднощів, оскільки воно наводиться у ч. 1 ст. 3 ГК («під господарською діяльністю у цьому Кодексі розуміється діяльність суб’єктів господарювання у сфері суспільного виробництва, спрямована на виготовлення та реалізацію продукції, виконання робіт чи надання послуг вартісного характеру, що мають цінову визначеність»); 2) поняття безпосередності. Визначити це поняття також нетрудно, оскільки в тлумачних словниках наводиться тлумачення відповідного слова. Безпосередній — такий, що не має проміжних ланок, здійснюється без посередництва[97].

Змістовно-юридичне тлумачення передбачає з’ясування того, як же розуміються господарсько-виробничі відносини у Господарському кодексі. Із ч. 3 ст. 173 ГК випливає, що господарсько-виробничим відносинам як предмету правового регулювання відповідають майново-господарські зобов’язання як результат такого врегулювання. Отже, господарсько-виробничі відносини виникають між суб’єктами господарювання (в тому числі фізичними особами-підприємцями). Якщо один із учасників таких відносин є суб’єктом господарювання, то іншим їх учасником можуть бути негосподарюючі суб’єкти-юридичні особи. Як бачимо, із змісту Господарського кодексу випливає таке розуміння господарсько-виробничих відносин як предмета Господарського кодексу, що далеко не повністю відповідає ознаці безпосереднього здійснення господарської діяльності, задекларованої у ч. 5 ст. 3 ГК.

Цьому розумінню господарсько-виробничих відносин слід надати переваги при тлумаченні цього терміну перед визначенням господарської діяльності в ч. 5 ст. 3 ГК.

Особливо гостро виявилась суперечність у розумінні поняття власності (права власності). У ст. 1 Протоколу до Конвенції про захист прав і основоположних свобод людини йдеться про право користування майном та про користування власністю. Розуміння поняття майна передумовлює зміст понять власності та права власності. Практика Європейського Суду з прав людини виробила таке розуміння майна, відповідно до якого цим поняттям охоплюється будь-який актив — рухоме і нерухоме майно, будь-який економічний актив (майнове право чи інтерес) — право на отримання плати за передання майна у користування на умовах найму, право на пенсію, економічний інтерес, пов’язаний з веденням бізнесу, право на зайняття професійною діяльністю та отримання відповідної винагороди, судове (арбітражне) рішення, яким на користь особи присуджене певне майнове право тощо.

В одному із рішень Європейського Суду з прав людини зазначалось на те, що право мирного володіння майном, передбачене ст. 1 Протоколу до Конвенції про захист прав і основоположних свобод людини, може застосовуватись до великої кількості речей, вимог, майнових прав та інтересів. Для визначення змісту поняття власності у практиці Європейського Суду з прав людини були вироблені такі критерії як економічна цінність права чи інтересу і адекватне визначення об’єкта володіння[98]. Не слід вважати, що Європейський Суд з прав людини дав розширене тлумачення понять права власності, права володіння чи майна. При тлумаченні ст. 1 Протоколу[99] Європейський Суд, по-перше, виходив із того, що поняття «власність» для цілей тлумачення Конвенції та протоколів до неї має автономне значення, тобто не залежить від того, який зміст вкладається в це поняття відповідним національним законодавством. По-друге, Європейський Суд виходив із закріпленої в преамбулі Конвенції її мети, якою є «захист і розвиток прав людини і основоположних свобод». Це підштовхувало до широкого розуміння права власності, до розгляду його як такого, що охоплює собою не тільки права на матеріальні речі, а й певні інші права та інтереси, що складають матеріальний актив. По-третє, при тлумаченні ст. 1 Протоколу Європейський Суд враховував принцип верховенства права, що також закріплений у преамбулі Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод.

Стосовно здійснення правосуддя судами України із викладеного випливає, що при застосуванні національного законодавства право власності мас розумітись так, як воно визначається у ст. 316 ЦК та як його зміст розкривається у ст. 317 ЦК. Якщо ж до спірних відносин підлягає застосуванню ст. 1 Протоколу до Конвенції про захист прав і основних свобод людини, то і право власності треба розуміти широко, як це склалось у практиці Європейського Суду з прав людини.

Відповідно до ч. 4 ст. 10 Закону «Про оренду державного і комунального майна» «умови договору оренди є чинними на весь строк дії договору і у випадках, коли після його укладення (приведення у відповідність з цим Законом) законодавством встановлено правила, які погіршують становище орендаря». Згідно ч. 1 ст. 628 ЦК «зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов’язковими відповідно до актів цивільного законодавства». Виникає думка з урахуванням ч. 1 ст. 628 ЦК витлумачити термін «умови договору», що вживається в ч. 4 ст. 10 названого Закону, як умови, погоджені сторонами, і «умови, що є обов'язковими для сторін відповідно до актів цивільного законодавства». Але таке тлумачення цього терміну суперечить тому його розумінню, яке випливає із ст. 10 зазначеного Закону. Тут про умови договору йдеться виключно в розумінні умов, погоджених сторонами. При цьому ч. 2 ст. 10 Закону «Про оренду державного і комунального майна» ставить вимогу відповідності істотних умов змісту типового договору оренди відповідного майна, що затверджується у встановленому цією статтею порядку.

4. Порядок слів у реченнях необхідно враховувати при тлумаченні правових актів навіть тоді, коли простіше було б цей порядок ігнорувати. Так, науковці — фахівці у галузі господарського права не без підстав стверджують, що слово «особисті» у ч. 1 ст. 1 ЦК («цивільним законодавством регулюються особисті немайнові та майнові відносини...») відноситься і до слова «немайнові», і до слів «майнові відносини». Це — явний недолік наведеного законодавчого тексту. Його слід визнати, але в кінцевому рахунку слід зробити висновок про те, що цивільне законодавство (крім ч. 1 ст. 1 ЦК) не використовує такого поняття як «особисті майнові відносини», не встановлює правового режиму таких відносин, тобто де-факто усупереч ч. 1 ст. 1 ЦК воно їх не регулює.

Сам законодавець виявився неспроможним зрозуміти написане у першому реченні ч. 1 ст. 33 ЦПК, а тому включив до первісної редакції цього законодавчого положення і друге речення («суд за клопотанням позивача, не припиняючи розгляду справи, замінює первісного відповідача належним відповідачем, якщо позов пред’явлено не до тієї особи, яка має відповідати за позовом, або залучає до участі у справі іншу особу як співвідповідача. У разі відсутності згоди на це позивача суд залучає до участі в справі іншу особу як співвідповідача»). Слова «за клопотанням позивача» у першому реченні ч. 1 ст. 33 ЦПК відносяться і до слів «або залучає до участі у справі іншу особу як співвідповідача». Тому друге речення ч. 1 ст. 33 ЦПК (у первісній редакції) суперечило першому реченню. Ця суперечність була усунена шляхом вилучення другого речення із тексту ч. 1 ст. 33 ЦПК (Законом від 7 липня 2010 р.). Суперечності не стало. Але ж не стало і права суду залучити співвідповідача за відсутності клопотання позивача.

У такий спосіб стали виникати ситуації, із яких не можна знайти вихід у межах букви і логіки конкретних правових норм. Наприклад, судове рішення про поновлення на роботі керівника державного підприємства, звільненого з роботи наказом міністерства, і про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу має бути виконане міністерством і підприємством, що є стороною трудових правовідносин з участю керівника. Відтак і відповідачів (співвідповідачів) має бути двоє — і міністерство, і підприємство. Але за відсутності клопотання позивача суд не вправі залучити до участі у справі співвідповідача (міністерство, якщо керівник звернувся з позовом до підприємства, або підприємство, якщо позов подано до міністерства). Ця незручність не може бути ні підставою для ігнорування тексту ч. 1 ст. 33 ЦПК та твердження про те, що суд може залучити співвідповідача незалежно від наявності клопотання позивача, ні для відмови у задоволенні позову. З урахуванням принципу верховенства права суд повинен залучити до участі у справі співвідповідача незалежно від клопотання позивача.

У науковій літературі зверталась увага на випадки некоректного використання сполучників «і» («та»), «або». Зокрема, сполучник «або», що вживається у ч. 5 ст. 226 ГК («у разі невиконання зобов’язання про передачу їй індивідуально визначеної речі (речей, визначених родовими ознаками) управнена сторона має право вимагати відібрання цієї речі (речей) у зобов’язаної сторони або вимагати відшкодування останньою збитків»), невиправдано обмежує можливості захисту прав кредитора. Ситуація набуває характеру нормальної тільки з урахуванням того, що правова норма, яка логічно закріплена в положенні акта законодавства і виявляється при тлумаченні за допомогою висновку від протилежного, не може застосовуватись усупереч текстуально закріпленим правовим нормам. Йдеться про правову норму, що логічно закріплена в ч. 5 ст. 226 ГК і відповідно до якої у разі, коли право захищається шляхом відібрання речі (речей), управнена сторона не має права на відшкодування збитків. Ця правова норма не може застосовуватись усупереч правовій нормі, що текстуально закріплена у ч. 1 ст. 224 ГК («учасник господарських відносин, який порушив господарське зобов’язання або установлені вимоги щодо здійснення господарської діяльності, повинен відшкодувати завдані цим збитки суб’єкту, права або законні інтереси якого порушено»).

Автори цього видання здійснювали наполегливі спроби довести, що сполучник «а також» надає за певних умов іншого значення нормативному тексту, відмінного від того, якого йому надають сполучники «і», «та». Проте спроби довести, що сполучник «а також» виключає застосування до слів і словосполучень, що розташовані до цього сполучника, додаткових речень і дієприкметникових зворотів, що розташовані після цього сполучника, наштовхнулись на реальність: цей сполучник використовується в нормативно-правових актах не як засіб надати певних особливостей змісту нормативного тексту, а для надання цьому тексту ознаки вишуканості.

§ 23. Текстуальне опрацювання положень правових актів і юридичних документів: правові норми, встановлені прямо

Текстуальне опрацювання положень правових актів і юридичних документів у процесі їх тлумачення дає змогу виявити правовий зміст, закріплений у них прямо. Слід враховувати, що термін «пряме встановлення (передбачення, закріплення тощо) правових норм» вживається в актах законодавства (ч. 3 ст. 6 ЦК; ч. 3 ст. 179 ГК). Прямо можуть встановлюватись і правові конструкції. Правові норми слід вважати встановленими прямо, якщо в акті законодавства вказується, що особа «має право», «може», «вільна» (у виборі певних варіантів поведінки). Правові норми слід вважати встановленими прямо також тоді, коли в актах законодавства вказується, що те, що особа «зобов’язана», «несе обов’язок», «повинна», «має» (щось зробити).

1. Термін «пряме» встановлення (передбачення, закріплення тощо) правових норм і правових конструкцій є поширеним у вітчизняному законодавстві. Що стосується юридичної практики (та й науки теж), то в ній ще більш поширеною є відсутність розуміння того, що ж означає «пряме» встановлення (передбачення, закріплення тощо) правових норм і правових конструкцій. На підтвердження викладеного наведемо такий приклад. Відповідно до частини третьої ст. 21 КЗпП «сфера застосування контракту визначається законами». Виключається, щоб Кабінет Міністрів був налаштований усупереч закону. Але в одній із постанов він передбачив, що «контрактна форма трудового договору застосовується ... лише у випадках, прямо передбачених законом»[100]. Але у законі (частині третій ст. 21 КЗпП) слова «прямо» немає. Оскільки ми не припускаємо наміру Кабінету Міністрів на порушення закону, змушені зробити висновок про те, що при прийнятті згаданої постанови Кабінет Міністрів не усвідомлював значення слова «прямо», яке він включив до одного із положень цієї постанови.

2. Пряме встановлення правових приписів має місце тоді, коли в даному та пов’язаних з ним положеннях актів законодавства прямо зазначається на права, обов’язки чи відповідальність учасників відповідних правовідносин, а також на обставини, за яких права, обов’язки чи відповідальність певних осіб виникають, змінюються чи припиняються. Прямо можуть встановлюватись також правові конструкції. Пряме встановлення правових приписів та правових конструкцій означає, що відповідний текст актів законодавства не потребує будь-якого лінгвістичного перетворення для того, щоб при його прочитанні отримати інформацію про зміст прав, обов’язків та відповідальності відповідних осіб, про обставини виникнення, зміни та припинення прав, обов’язків та відповідальності цих осіб, про обставини виникнення, зміни та припинення правових явищ, що складають зміст правової конструкції. Так, ч. 1 ст. 782 ЦК прямо встановлює право наймодавця відмовитися від договору найму і вимагати повернення речі. Гіпотеза цієї правової норми також встановлюється прямо. Назване право виникає у наймодавця за умови, «якщо наймач не вносить плату за користування річчю протягом трьох місяців підряд». Для того, щоб сприйняти зміст цих правових приписів, немає необхідності в будь-якому лінгвістичному, а тим більше, у логічному перетворенні тексту ч. 1 ст. 782 ЦК. Тому таке встановлення (передбачення, визначення, закріплення) правових приписів і назване прямим.

3. Для прямого встановлення права особи використовується не тільки формулювання типу «особа має право», а й формулювання типу «особа може». Так, відповідно до ч. 4 ст. 563 ЦК «кредитор може пред’явити вимогу до гаранта у межах строку, встановленого у гарантії, на який її видано». Тут прямо встановлюється право особи, але використовується вираз «кредитор може». Мається на увазі, що в теорії права є загальновизнаним, що суб’єктивне право надає особі певних можливостей, визначає вид і міру можливої поведінки управненої особи. Значно рідше для прямого встановлення права особи (осіб) використовується формулювання «особа є вільною». Так, відповідно до ст. 627 ЦК сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору. Частина перша ст. 26 Конституції України дає приклад ще однієї мовної форми прямого встановлення суб’єктивних прав: «Іноземці та особи без громадянства… користуються тими самими правами і свободами… як і громадяни України».

Пряме встановлення актами законодавства гарантій є прямим встановленням суб’єктивного права у правовідносинах між гарантом (зазвичай — державою) та управненою особою. Права цієї особи у відносинах з третіми особами із гарантій лише випливають. Оскільки права особи у відношенні до іншої особи охороняються державою, то із прямо передбаченого актом законодавства права особи випливає обов'язок держави це право гарантувати, забезпечити. Цей зв’язок нормативно-правових положень, що встановлюють права, з одного боку, та їх гарантій, — з іншого, можна наглядно показати на прикладі закріплення трудових прав працівників (ст. 2 КЗпП) та гарантій них прав (ст. 51 КЗпП). Зміст кожної із цих статей є дуже близьким до змісту іншої статті.

Тому із прав, що закріплені в ст. 2 КЗпП, випливають і висновком від попереднього правового явища (прав) до наступного при тлумаченні виявляються відповідні гарантії, а із гарантій, закріплених у ст. 51 КЗпП, випливають і висновком від наступного правового явища (гарантій) до попереднього при тлумаченні виявляються відповідні права працівників у їх відносинах з роботодавцями. Але від Радянського Союзу Україна успадкувала традицію заідеологізованості трудового законодавства. Звідси — прагнення спеціально закріпити гарантії, хоч, наприклад, у цивільному праві такого немає.

Гарантіями, які встановлені Конституцією (недоторканості житла (ст. 30), таємниці листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції (ст. 31), свободи пересування, вільного вибору місця проживання (ст. 33) тощо), також прямо встановлюються права людини і громадянина тільки у відносинах з державою. Права людини і громадянина у відносинах з третіми особами звідси лише випливають. Вони виявляються при тлумаченні висновком від наступного правового явища (гарантій) до попереднього.

4. Обов’язки учасників правовідносин встановлюються прямо за допомогою формулювання типу «особа зобов’язана». Часто для прямого встановлення обов’язків використовуються формулювання типу «особа повинна». Рідше обов’язок встановлюється прямо за допомогою формулювання «особа має» (щось зробити). Так, згідно з ч. 1 ст. 661 ЦК, за певних умов «продавець має відшкодувати покупцеві завдані йому збитки». Використовується і формулювання «особа несе обов’язок» (відповідно до частини першої ст. 26 Конституції України «іноземці та особи без громадянства, що перебувають в Україні на законних підставах… несуть такі самі обов’язки, як і громадяни України...»).

5. При використанні правотворчими органами правових конструкцій так званих відсильних та бланкетних норм правові приписи також слід вважати встановленими актами законодавства прямо. У таких випадках виявлення змісту правових приписів не потребує будь-якого лінгвістичного перетворення тексту, а потребує тільки звернення до джерела, до якого правотворчий орган відсилає та із якого виявляється цей зміст.

Тільки недостатньою науковою розробкою проблематики, про яку йдеться, можна пояснити твердження, згідно якого слід розрізнювати три способи викладення правових норм в актах законодавства (повний, відсильний і бланкетний). Звичайно, треба розрізняти випадки, коли законодавець у певному нормативному положенні повністю розкриває (прямо і непрямо) зміст прав та обов’язків учасників відповідних правовідносин, від випадків, коли він відсилає до іншого конкретного законодавчого положення чи до визначеного тільки у найбільш загальному вигляді положення. Але ж не можна не враховувати ту обставину; що законодавець під прямим встановленням (передбаченням. визначенням) правових приписів розуміє дещо інше, а термінологія законодавця для юриста є найбільш прийнятною.

Частина перша ст. 117 Конституції України надає Кабінету Міністрів повноваження видавати постанови і розпорядження, які є обов'язковими до виконання, «в межах своєї компетенції». Але ця компетенція визначається не в ст. 117 Конституції, а в її ст. 116. Це не є підставою для заперечення твердження про те, що ст. 117 Конституції разом із ст. 116 Конституції прямо встановлюють повноваження Кабінету Міністрів видавати постанови і розпорядження з питань, передбачених ст. 116 Конституції. Інша справа, що такі широкі повноваження Кабінету Міністрів не погоджуються з принципом верховенства права, який вимагає чіткого визначення меж, цілей та процедур нормотворчої діяльності органів виконавчої влади.

Дуже часто в положеннях актів законодавства безпосередньо не передбачаються ні права, ні обов’язки, а встановлюються прямо лише правові конструкції, до яких і треба звернутись для визначення змісту прав та обов’язків відповідних суб’єктів. Вони означають цілий комплекс прав та обов’язків і умов їх виникнення, припинення, зміни тощо. Так, законодавець в кожному конкретному випадку не зазначає на весь комплекс прав та обов’язків учасників правочину, які тягне за собою недійсність правочину, а тільки встановлює, що за певних умов правочин є недійсним, а весь комплекс пов’язаних з недійсністю правочину правових наслідків описується в інших положеннях Цивільного кодексу. У таких випадках також слід визнати, що раз правова конструкція передбачена прямо, то і відповідні права та обов’язки встановлюються прямо або непрямо, залежно від того, як це встановлено в самій правовій конструкції.

Інший приклад: законодавець створив правові конструкції публічних договорів, договорів приєднання, попередніх договорів (ст. 633-635 ЦК). У подальшому він називає певні договори публічними договорами чи договорами приєднання. У такий спосіб прямо чи непрямо встановлюються (залежно від способу формулювання прав та обов'язків у нормативному положенні, яким визначається зміст правової інструкції) права та обов’язки учасників відповідних правовідносин, зміст яких виявляється при тлумаченні за допомогою ст. 633, 634 чи 635 ЦК, в яких розкривається зміст правових конструкцій публічного договору, договору приєднання, попереднього договору. Ще один приклад такого роду — це правова конструкція власності. Ч. 3 ст. 331 ЦК встановлює, що до завершення будівництва (створення майна) особа вважається власником матеріалів, обладнання тощо, які були використані в процесі цього будівництва (створення майна). Правове значення визнання особи власником майна розкривається в інших положеннях Цивільного кодексу та інших актів законодавства. Але і таке встановлення прав та обов’язків учасників цивільних відносин може бути прямим, якщо у законодавчому положенні, яке встановлює відповідну правову конструкцію, прямо формулюються відповідні права та обов’язки.

6. Поняття прямого встановлення (передбачення, визначення) правових норм зустрічається в науковій літературі. Складається, однак, враження, що науковці у відповідних випадках не дуже добре розрізняють правові явища, про які вони ведуть мову. Так, у підручнику з логіки як одна із умов застосування закону за аналогією називається «відсутність у системі права норми, яка б прямо передбачала даний вид відносин»[101]. Це — явна помилка, яка йде від відсутності правильного розуміння словосполучення «прямо передбачала». Зауважимо, що то була наведена цитата із підручника логіки для юристів, який покликаний навчати студентів використанню засобів логіки для роботи з нормативним текстом.

Аналогічне значно раніше стверджувала Ю. Г. Ткаченко[102]. Ні чинні законодавчі акти України (ст. 2 ЦК; ст. 8 ЦПК; ст. 9 КАСУ), ні законодавство Союзу РСР ніколи не пов’язували застосування аналогії з відсутністю норм права, які б прямо передбачали даний вид відносин. Аналогія не може застосовуватись за наявності правових приписів, які не тільки «прямо передбачають» відповідні відносини, а й правових приписів, що випливають із нормативно-правових актів, які поширюються на ці відносини.

Це твердження видається нам безспірним. Навіть у випадках непрямого випливання правових приписів із положень нормативно-правових актів, застосування закону за аналогією, за загальним правилом, є неможливим. Є. В. Васьковський звертав увагу на проблему конкуренції між застосуванням закону за аналогією та правилами, що виявляються при тлумаченні висновком a contrario[103]. Ця проблема досить детально буде розглядатись у цій книзі в подальшому.

Справляє враження і та обставина, якого змісту в одному із рішень Конституційного Суду надається терміну «прямо закріплені положення»: «Верховна Рада України, приймаючи закони, не має права допускати невідповідностей щодо будь-яких положень, прямо закріплених в Конституції України»[104].

Видається, що вища юридична сила належить як правовим приписам, які прямо закріплені в Конституції, так і правовим приписам, які прямо випливають із положень Конституції і які непрямо випливають із Конституції. Усі ці правові приписи, а не тільки положення, «прямо закріплені в Конституції», є обов’язковими для Верховної Ради як при прийнятті законів, так і при прийнятті інших актів чи здійсненні певних дій.

Таким чином, першим способом встановлення, передбачення, визначення чи закріплення в актах законодавства правових приписів є їх «пряме» встановлення, передбачення, визначення чи закріплення. Якщо стосовно розрізнення та співвідношення понять встановлення, передбачення, визначення та закріплення правових приписів, з одного боку, та їх випливання із тексту нормативно-правових актів, з іншого, можуть бути певні сумніви, що є приводом чи навіть підставою для дискусії, то розрізнення понять прямого встановлення, з одного боку, та непрямого встановлення правових приписів із актів законодавства, — з іншого, видається авторам неодмінною умовою задовільно кваліфікованого тлумачення актів законодавства.

7. Зазначення на «пряме» встановлення чи передбачення правових приписів зустрічається в актах законодавства неодноразово. Наведемо деякі приклади.

Відповідно до абзацу другого ч. 3 ст. 6 ЦК сторони в договорі не можуть відступити від положень актів цивільного законодавства, зокрема, якщо в цих актах «прямо» вказано на це. Згідно ст. 1030 ЦК «не можуть бути предметом договору управління майном грошові кошти, крім випадків, коли право здійснювати управління грошовими коштами прямо встановлено законом». Ч. 2 ст. 178 ЦК передбачає, що види об’єктів цивільних прав, перебування яких у цивільному обороті не допускається, «мають бути прямо встановлені в законі». У ч. 1 ст. 5 Закону «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» встановлюється: «Фінансові послуги надаються фінансовими установами, а також, якщо це прямо передбачено законом, фізичними особами —суб’єктами підприємницької діяльності».

Ст. 43 Закону «Про міжнародне приватне право» містить таке формулювання: «Сторони договору згідно із статтями 5 та 10 цього Закону можуть обрати право, що застосовується до договору, крім випадків, коли вибір права прямо заборонено законами України».

У ч. 3 ст. 179 ГК виокремлюються передбачені законом випадки, коли державне замовлення є обов’язковим для суб’єкта господарювання (без зазначення на те, що таке передбачення має бути прямим), і випадки, коли «існує пряма вказівка закону щодо обов’язковості укладення договору».

Посилання на пряме передбачення зустрічається не тільки в цивільному та господарському праві, айв інших галузях права. Так, визначивши види доходів, які включаються до складу валових витрат платника податків, законодавець встановлює, що до складу валових витрат включаються й «інші витрати господарської діяльності, щодо яких цим розділом прямо не встановлено обмежень щодо віднесення до складу витрат» (п. 138. 12. 2 ч. 138. 12 ст. 138 ПК).

Відповідно до частини другої ст. 10 Закону «Про зовнішньоекономічну діяльність» нормативні акти органів місцевого самоврядування та їх виконавчих органів стосовно регулювання зовнішньоекономічної діяльності приймаються тільки у випадках, прямо передбачених законами України.

Більш категоричним варіантом формулювання «прямо встановлюється», «прямо передбачається» та подібних їм є формулювання «прямо і у виключній формі», запозичене українським законодавцем із міжнародно-правових документів. Так, частиною першою ст. 6 Закону «Про зовнішньоекономічну діяльність» встановлюється: «Суб’єкти зовнішньоекономічної діяльності при складанні текстів зовнішньоекономічного договору (контракту) мають право використовувати відомі міжнародні звичаї, рекомендації міжнародних органів та організацій, якщо це не заборонено прямо та у виключній формі цим та іншими законами України».

Викладене дає підставу для висновку про те, що феномен прямого встановлення, передбачення, визначення, закріплення прав та обов’язків, правових приписів та правових конструкцій визнається законодавцем. Нагадаємо, що пряме встановлення, передбачення, визначення чи закріплення правових приписів та правових конструкцій є видовим поняттям у відношенні до встановлення, передбачення, визначення чи закріплення та має на увазі наявність другого поняття — непрямого встановлення, передбачення, визначення, закріплення правових приписів та правових конструкцій (їх випливання із положень актів законодавства).

8. Вищий господарський суд в рекомендаціях «Про практику застосування законодавства у розгляді справ, що виникають з корпоративних відносин»[105] роз’яснив, що правочини щодо підпорядкування відносин з корпоративного управління господарського товариства, зареєстрованого в Україні, нормам іноземного права, є нікчемними (п. 6.3). Але ж відповідно до ст. 204 і ч. 3 ст. 215 ЦК нікчемність правочину має бути встановлена законом прямо. Вищий господарський суд посилання на закон, який прямо встановлював би нікчемність правочинів, про які йдеться, не дає, бо такого закону не існує. Вищий господарський суд, очевидно, виходив із того, що відповідно до ст. 25, 26 Закону «Про міжнародне приватне право», ст. 98,159-161 ЦК, ст. 41, 44, 46-49 Закону «Про господарські товариства» ці відносини регулюються правом України, названі положення якого мають імперативний характер. Але нікчемність таких правочинів прямо законодавчими актами не встановлена, а їх невідповідність імперативним нормам цивільного і господарського права є недостатньою для визнання їх нікчемними. Це є тільки підставою для визнання їх недійсними судом. Визнання таких правочинів нікчемними у згаданих рекомендаціях є наслідком широкого (незаконного) тлумачення терміну «пряме встановлення правових приписів». Інша справа, що статут господарського товариства не є правочином, а тому положення статуту, якими передбачається підпорядкування корпоративних відносин нормам іноземного права, не підлягають застосуванню незалежно від визнання їх нечинними, оскільки статут — це локальний нормативний акт, а стосовно нормативних актів діє правило, відповідно до якого їх положення не можуть суперечити актам вищої юридичної сили. Але ж в цитованому роз’ясненні йдеться про правочини.

За таких умов авторам задають питання про те, чи зустрічали вони самі в законодавчих актах прямі зазначення на нікчемність (недійсність) правочинів. Автори відповідають: так, вони зустрічали в законодавчих актах такі формулювання в кількості більше 50. Ось деякі із правочинів (їх окремі умови), які прямо називаються законом нікчемними (недійсними):

1) правочини, що обмежують можливість фізичної особи мати не заборонені цивільні права та обов’язки, тобто правоздатність фізичної особи (ч. 1 ст. 27 ЦК). Наявність цього правила та відсутність спеціального правила про недійсність (нікчемність) правочинів, що обмежують дієздатність фізичної особи, підтверджує висновок про те, що законодавець включає дієздатність до змісту поняття правоздатності;

2) правочини, що спрямовані на відмову від права чи на обмеження права учасників повного товариства ознайомлюватися з усією документацією щодо ведення справ таких товариств (ч. 3 ст. 121 ЦК);

3) правочини щодо відмови від права на вихід із повного товариства (ч. 2 ст. 126 ЦК);

4) правочини, вчинені з порушенням вимоги про їх нотаріальне посвідчення (ч. 1 ст. 219 ЦК);

5) правочини, що вчинені малолітніми за межами їх часткової дієздатності (ч. 2 ст. 221 ЦК);

6) правочини, вчинені без згоди органу опіки та піклування, якщо така згода відповідно до ст. 71 ЦК є необхідною (ст. 224 ЦК);

7) правочини, що вчинені недієздатною особою (п. 1 ст. 226 ЦК);

8) правочини, що порушують публічний порядок (ст. 228 ЦК);

9) довіреності, в яких не зазначена дата їх видачі (ч. 3 ст. 247 ЦК);

10) правочини на відмову особи, яка видала довіреність, від права скасувати останню (ч. 1 ст. 249 ЦК);

11) правочини, якими встановлюються способи забезпечення виконання зобов’язання, що вчинені з порушенням вимоги щодо їх письмової форми (ч. 2 ст. 547 ЦК);

12) правочини, якими обмежується право заставодавця заповідати заставлене майно (ч. 3 ст. 586 ЦК);

13) умови публічних договорів, які не відповідають вимогам, що встановлені ч. 2 ст. 633 ЦК;

14) договір дарування майнового права та договір дарування із зобов’язанням передати дарунок у майбутньому, якщо при їх укладенні порушено вимогу закону про їх письмову форму (ч. 3 ст. 719 ЦК);

15) доручення (у главі 17 Цивільного кодексу використовується термін «довіреність») на укладення договору дарування, в якому не встановлено імені обдаровуваного (ч. 4 ст. 720 ЦК);

16) умова договору, відповідно до якої платник безстрокової ренти не може відмовитися від договору ренти (ч. 1 ст. 739 ЦК);

17) умови договорів найму про звільнення наймодавця від відповідальності за шкоду, завдану внаслідок особливих властивостей чи недоліків речі, про наявність яких наймач не був попереджений наймодавцем і про які він не знав і не міг знати (ч. 2 ст. 780 ЦК);

18) умови договору прокату, які погіршують становище наймача порівняно з тим, що закріплене в типових умовах договору, які може встановлювати наймодавець (ч. 2 ст. 787 ЦК);

19) умови договорів побутового підряду, що позбавляють замовника права, зазначеного в ч. 2 ст. 867 ЦК;

20) умови договорів, що обмежують права споживача-фізичної особи порівняно з правами, встановленими Цивільним кодексом і законодавством про захист прав споживачів (частина перша ст. 21 Закону «Про захист прав споживачів»);

21) договори страхування, у разі недодержання вимоги про їх письмову форму (ч. 2 ст. 918 ЦК), а також якщо при їх укладенні страхувальник не повідомив страховика про те, що об’єкт уже застрахований (п. 3 ч. 1 ст. 989 ЦК);

22) правочини на відмову довірителя від права скасувати доручення та на відмову повіреного відмовитися від доручення (ч. 2 ст. 1008 ЦК);

23) кредитні договори і договори банківського вкладу, які вчинені з порушенням вимоги закону про обов’язковість їх письмової форми (ст. 1055, 1059 ЦК);

24) умови договорів про відмову вкладника від права розпорядження грошовими коштами, що знаходяться на його рахунку (ст. 1060 ЦК);

25) договори щодо розпорядження майновими правами інтелектуальної власності у разі недодержання письмової форми договору (ч. 2 ст. 1107 ЦК);

26) умови ліцензійних договорів, які суперечать положенням Цивільного кодексу (ч. 9 ст. 1109 ЦК) або які погіршують становище творця об’єкта права інтелектуальної власності порівняно з законом або типовим договором (ч. 2 ст. 1111 ЦК), умови договорів про створення на замовлення і подальше використання об’єкта права інтелектуальної власності, що обмежують права творця такого об’єкта (ч. 4 ст. 1112 ЦК), умови договорів про передання виключних майнових прав інтелектуальної власності, що погіршують становище творця відповідного об’єкта або його спадкоємців порівняно із становищем, передбаченим Цивільним кодексом або законами, чи обмежують право творця на створення інших об’єктів (ч. 3 ст. 1113 ЦК; ч. 5, 7 ст. 33 Закону «Про авторське право та суміжні права»);

27) умови договорів комерційної концесії, відповідно до яких правоволоділець має право визначати ціну товару (робіт, послуг), передбаченого договором, або встановлювати верхню чи нижню межу цієї ціни (ч. 2 ст. 1122 ЦК);

28) умови договорів простого товариства чи односторонні правочини, що мають своїм змістом відмову учасника такого договору від права ознайомлюватись з усіма документами щодо ведення спільних справ учасників чи обмеження такого права (ст. 1136 ЦК), умови таких договорів про звільнення від участі у відшкодуванні спільних витрат або збитків (абзац другий ст. 1137 ЦК), про позбавлення або відмову учасника від права на частку прибутку (абзац другий ст. 1139 ЦК), про обмеження права на відмову від безстрокового договору простого товариства (абзац другий ч. 1 ст. 1142 ЦК);

29) правочини, що вчинені з порушенням вимоги закону про їх письмову форму, якщо відповідно до спеціального правила закону таке порушення тягне недійсність (нікчемність) правочину (ч. 2 ст. 547; ч. 3 ст. 719; ч. 2 ст. 981; ч. 2 ст. 1055; ч. 2 ст. 1059; ч. 2 ст. 1107; ч. 1 ст. 1118 ЦК);

30) правочини щодо відчуження іпотекодавцем переданого в іпотеку майна або його передання в наступну іпотеку, спільну діяльність, лізинг, оренду чи користування без згоди іпотекодержателя (частина третя ст. 12 Закону «Про іпотеку»);

31) умови договорів, що обмежують право боржника до продажу предмету іпотеки на прилюдних торгах виконати забезпечене іпотекою зобов’язання та відшкодувати іпотекодержателю витрати та збитки з метою припинення реалізації предмета іпотеки на прилюдних торгах (ст. 42 Закону «Про іпотеку»);

32) умови договорів, укладених до виникнення події, що стала причиною смерті пасажира, ушкодження його здоров’я або пошкодження вантажу, які (умови) мають своєю ціллю звільнити перевізника від відповідальності або зменшити розмір такої відповідальності в порівнянні з законом, а також умови таких договорів, ціллю яких є перенесення тягаря доказу, покладеного на перевізника (ст. 186 КТМ[106]);

33) договори, якими встановлюється обтяження рухомого майна, якщо в них відсутній опис предмета обтяження, чи якщо існуючий опис не дозволяє ідентифікувати предмет обтяження (частина перша ст. 7 Закону «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень»). Слід, однак, мати на увазі, що недійсність договору про обтяження (умов про обтяження) не тягне недійсності договору (умов договору), на підставі якого виникає вимога, що забезпечується обтяженням;

34) правочин, спрямований на наступне відчуження права вимоги, якщо попереднє відступлення цього ж права вимоги було належне зареєстроване (частина четверта ст. 36 Закону «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень»);

35) умова, визначена в заповіті як така, що тягне виникнення права на спадкування, якщо вона (ця умова) суперечить закону або моральним засадам суспільства (ч. 2 ст. 1242 ЦК);

36) заповіт, який відчужувач склав щодо майна, вказаного у спадковому договорі (ч. 2 ст. 1307 ЦК);

37) договір комерційної концесії, укладений з порушенням вимоги про його укладення у письмовій формі у вигляді єдиного документа (ч. 1 ст. 367 ГК).

Нікчемність правочинів встановлюється частинами 5, 9, 11, 12, 13 ст. 25 Закону «Про сертифіковані товарні склади та прості і подвійні складські свідоцтва», а також іншими законодавчими актами.

Як пряме встановлення нікчемності правочину передбачає наявність формулювань «правочин є недійсним», «правочин є нікчемним», так і пряме встановлення цивільних прав та обов’язків передбачає наявність формулювань «особа має право», «особа може», «особа вправі», «особа вільна», «особа зобов’язана», «особа повинна», «особа несе обов’язок», інших подібних формулювань. Встановлення гіпотез правових норм не передбачає використання усталених формулювань, оскільки формулювання при цьому переважно обумовлюється обставинами, що складають зміст гіпотези, а ці обставини можуть бути найрізноманітнішими, що виключає формалізацію текстів гіпотез правових норм, якими прямо встановлюються підстави виникнення, зміни та припинення прав та обов’язків. Але не підлягає сумніву, що правові приписи, які входять до складу гіпотез правових норм, також можуть встановлюватись прямо, а можуть випливати із актів законодавства.

Послідовне врахування викладеного розуміння прямого встановлення (передбачення) правових приписів інколи створює незручності. Так, відповідно до частини першої ст. 7 Закону «Про іпотеку» «за рахунок предмета іпотеки іпотекодержатель має право задовольнити свою вимогу за основним зобов’язанням у повному обсязі або в частині, встановленій іпотечним договором, що визначена на час виконання цієї вимоги, включаючи сплату процентів, неустойки, основної суми боргу та будь-якого збільшення цієї суми, яке було прямо передбачене умовами договору, що обумовлює основне зобов’язання». Зручніше і справедливіше було б тут слово «прямо» взагалі не читати. Але ж у такий спосіб тлумачити нормативно-правові акти не можна. Тож права іпотекодержателя відповідно звужуються, хоч би це особам, які шукають в актах законодавства нормативно закріплену справедливість, і не подобалось. І тільки у випадках, коли вирішення питання про права та обов’язки на підставі частини першої ст. 7 Закону «Про іпотеку» буде грубо і явно несправедливим, можливе відступлення від цього законодавчого положення з урахуванням принципу верховенства права.

§ 24. Непряме встановлення (випливання) правових норм

Правові норми в актах законодавства переважно встановлюються непрямо. Термін «непряме встановлення» в актах законодавства не вживається. Але часто вживається слово «випливає». Терміном «випливання» позначається широкий спектр відповідних явищ. У будь-якому разі пряме встановлення і непряме встановлення правових норм (правових приписів) слід розрізняти.

1. В одному із найбільш солідних науково-практичних видань роз’яснюється: «Визнання судом нікчемного правочину недійсним не вимагається; його недійсність прямо випливає (курсив наш. — Авт.) із закону, інших нормативно-правових актів»[107]. Це стосується не правового припису, а правової конструкції, але ж у даному випадку це не має істотного значення, оскільки правова конструкція нікчемного правочину в кінцевому рахунку також визначає наявність чи відсутність юридичних прав та обов’язків чи умов їх виникнення, зміни, припинення. Нам необхідно на конкретному прикладі показати, як розмежовується «пряме встановлення» (правових приписів та правових конструкцій), з одного боку, та їх випливання — з іншого, а уже питання про те, що ж при цьому встановлюється чи випливає (безпосередньо правовий припис, права, обов’язки чи правова конструкція), відходить на другий план. Між тим, формулювання «прямо випливає», яке використовується у наведеній вище цитаті, не є тотожним формулюванню «встановлюється» чи «прямо встановлюється». Відповідно до ч. 2 ст. 215 ЦК «недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин)». Тут уживається термін «встановлена», що могло б бути підставою для висновку про те, що недійсність правочину може встановлюватись законом прямо, а може із нього випливати (як прямо, так і непрямо). Але згідно із ст. 204 («правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним») та ч. 3 ст. 215 ЦК («якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин)») нікчемними мають визнаватися тільки такі правочини, недійсність яких встановлена законом прямо (а не випливає із нього).

Таким чином, виникає потреба в розмежуванні формулювань, в яких правові норми та їх структурні частини, правові конструкції встановлюються прямо, від тих формулювань, із яких вони лише випливають (хоч би і прямо). Пряме встановлення законом недійсності (нікчемності) правочину відповідно до букви ст. 204 і ч. 3 ст. 215 ЦК і, за логікою речей, означає наявність формулювання «правочин є недійсним» або «правочин є нікчемним». У таких випадках недійсність (нікчемність) правочинів встановлюється законом прямо, оскільки для такого сприйняття тексту закону, що містить наведені формулювання, не вимагається будь-якого його лінгвістичного перетворення. Якщо ж такого формулювання немає, а лише встановлюється заборона на вчинення певних правочинів, то із такої заборони лише «випливає» недійсність правочинів, що порушують зазначену заборону. Отже, за відсутності прямого зазначення в законі на нікчемність (недійсність) правочинів вони є оспорюваними, тобто вони є дійсними аж до моменту, коли вступає в силу рішення суду, яким правочин визнано недійсним.

Викладене дає підстави для висновку про те, що дійсним до моменту визнання його недійсним судом є правочин (чи його частина), яким (якою) всупереч ч. 2 ст 259 ЦК сторони домовились про скорочення позовної давності, встановленої законом. Ч. 2 ст. 259 ЦК («позовна давність, встановлена законом, не може бути скорочена за домовленістю сторін») прямо забороняє скорочувати позовну давність, але прямо не встановлює недійсність (нікчемність) умови договору про скорочення позовної давності. Дійсним до зазначеного вище моменту є і правочин, яким всупереч ч. 2 ст. 260 ЦК змінений порядок обчислення позовної давності, який встановлено законом. Ч. 2 ст. 260 ЦК («порядок обчислення позовної давності не може бути змінений за домовленістю сторін») прямо забороняє змінювати встановлений порядок обчислення позовної давності. Але недійсність правочину, що порушує цю заборону, не встановлюється ч. 2 ст. 260 ЦК прямо. Порушення заборони, встановленої ч. 2 ст. 260 ЦК, означає, що зміст правочину суперечить Цивільному кодексу, тобто правочин не відповідає вимогам, додержання яких є необхідним для чинності правочину (ст. 203 ЦК). У свою чергу ця невідповідність є підставою недійсності правочину (ч. 1 ст. 215 ЦК). Отже, недійсність таких правочинів встановлюється судом на підставі ч. 2 ст. 260, ч. 1 ст. 203 і ч. 1 ст. 215 ЦК. Оскільки прямо правочини на зміну встановленого законом порядку обчислення позовної давності законом недійсними (нікчемними) не визнаються, вони є оспорюваними.

З думкою про те, що правочин, який порушує прямо встановлену законом заборону (в наведених прикладах — встановлену законом заборону скорочувати позовну давність або змінювати передбачений законом порядок обчислення позовної давності), не є нікчемним, а може бути визнаний недійсним тільки рішенням суду, а до того він є дійсним, примиритись трудно. Тому, коли автори цього видання перед суддівською аудиторією ставили питання про те, чи є нікчемними умови договорів, що порушують заборону скорочувати позовну давність або змінювати порядок обчислення позовної давності, судді майже завжди давали позитивну відповідь. Правосвідомість, впевненість у неприпустимості застосування умови договору, що прямо порушує встановлену законом заборону, неодмінно брали верх над буквою закону. Цілком очевидно, що твердження про те, що ч. 2 ст. 259 і ч. 2 ст. 260 ЦК прямо встановлюють недійсність правочинів, які суперечать цим положенням Цивільного кодексу, є насильством над буквою закону, бо ч. 2 ст. 259 і ч. 2 ст. 260 ЦК не встановлюють прямо недійсність (нікчемність) правочинів, а така недійсність лише випливає із названих законодавчих положень з урахуванням ч. 1 ст. 203 і ст. 215 ЦК.

Не є встановленням нікчемності правочину і наступні формулювання, що забороняють відмову від особистих немайнових прав або їх обмеження на підставі правочину: 1) «фізична особа не може відмовитись від особистих немайнових прав...» (ч. 3 ст. 269 ЦК); 2) «обмеження особистих немайнових прав фізичної особи, встановлених цим Кодексом та іншим законом, можливе лише у випадках, передбачених ним» (ч. 2 ст. 274 ЦК). Рішучі заперечення проти зробленого тут висновку з посиланням на те, що із цього висновку випливає дійсність правочинів, спрямованих на позбавлення людини життя, автори цього дослідження відхиляють, оскільки на випадок здійснення правочину, спрямованого на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина, законодавець встановив правило про недійсність (нікчемність) правочину, що порушує публічний порядок (ст. 228 ЦК). У решті випадків вчинення правочину, що обмежує чи позбавляє людину особистих немайнових прав, тягне оспорюваність, а не нікчемність правочину. І відступити від наведених вище правил можливо тільки у випадках, коли є можливість застосувати усупереч цим правилам принцип верховенства права. Тільки порушення вимог ч. 1 ст. 274 ЦК («обмеження особистих немайнових прав фізичної особи, встановлених Конституцією України, можливе лише у випадках, передбачених нею») тягне нікчемність правочинів, оскільки положення Цивільного кодексу про оспорювані і нікчемні правочині не можуть обмежити обов’язковість правових норм, що встановлені Конституцією.

Законодавством про інтелектуальну власність (ч. 8 ст. 28 Закону «Про охорону прав на винаходи та корисні моделі»; ч. 6 ст. 20 Закону «Про охорону прав на промислові зразки»; ч. 9 ст. 16 Закону «Про охорону прав на знаки для товарів та послуг»; ч. 5 ст. 16 Закону «Про охорону прав на топографії інтегральних мікросхем») встановлюється, що договори про передання права власності на відповідні об’єкти інтелектуальної власності та ліцензійні договори вважаються дійсними, якщо вони укладені в письмовій формі та підписані сторонами. Звідси непрямо випливає та висновком від протилежного при тлумаченні виявляються логічно закріплені у названих законодавчих положеннях правові приписи, відповідно до яких порушення вимоги про письмову форму чи відсутність підпису тягне за собою недійсність відповідних договорів. Але цей правовий припис суперечить ст. 204 і ч. 3 ст. 215 ЦК. Тому відповідні порушення є підставою недійсності договору з урахуванням спеціальної правової норми, що встановлена ч. 1 ст. 218 ЦК («недодержання сторонами письмової форми правочину, яка встановлена законом, не має наслідком його недійсність, крім випадків, встановлених законом»), а не на підставі відповідних положень законів про інтелектуальну власність та ст. 204, ч. 3 ст. 215 ЦК.

Наведемо ще один приклад. Ч. 2 ст. 123 ЦК встановлює, що позбавлення учасника повного товариства права на участь у розподілі прибутку чи збитків не допускається. Виникає питання про юридичну силу правочину чи умов засновницького договору, якими передбачене таке позбавлення. Уявляється, що в таких випадках заявлена в суді вимога учасника повного товариства про стягнення суми належного йому прибутку не може бути задоволена, якщо він не заявляє одночасно (чи не заявив раніше) вимоги про визнання недійсним відповідного правочину чи умови засновницького договору або якщо господарський суд за своєю ініціативою не визнає недійсним цей правочин чи цю умову на підставі ч. 1 ст. 83 ГПК.

Пропозиція щодо доповнення Цивільного кодексу правилами про нікчемність (недійсність) таких правочинів (їх окремих умов) була б слушною, але ж твердження про те, що недійсність (нікчемність) таких правочинів випливає із ч. 3 ст. 269 і ч. 2 ст. 274 ЦК, ч. 2 ст. 123 ЦК, грубо суперечило б букві цих законодавчих положень, а також правилам ст. 204 і ч. 3 ст. 215 ЦК.

Навіть зазначення на те, що правочин не породжує юридичних наслідків, чи на межі створення правочином юридичних наслідків, чи на те, що правочин не підлягає виконанню, не означає, що відповідні правочини є нікчемними. Це стосується: 1) односторонніх правочинів, стосовно яких абзаци другий і третій ч. 3 ст. 202 ЦК встановлюють: «Односторонній правочин може створювати обов’язки лише для особи, яка його вчинила. Односторонній правочин може створювати обов’язки для інших осіб лише у випадках, встановлених законом або за домовленістю з цими особами»; 2) правочинів, вчинених представником, стосовно яких ч. 1 ст. 241 ЦК встановлює: «Правочин, вчинений представником з перевищенням повноважень, створює, змінює, припиняє цивільні права та обов’язки особи, яку він представляє, лише у разі наступного схвалення правочину цією особою. Правочин вважається схваленим зокрема у разі, якщо особа, яку він представляє, вчинила дії, що свідчать про прийняття його до виконання»; 3) заповітів, якими порушується право на обов’язкову частку у спадщині і стосовно яких абзац перший ч. 1 ст. 1241 ЦК встановлює: «Малолітні, неповнолітні, повнолітні непрацездатні діти спадкодавця, непрацездатна вдова (вдівець) та непрацездатні батьки спадкують, незалежно від змісту заповіту, половину частки, яка б належала кожному з них у разі спадкування за законом (обов’язкова частка)»; 4) правочинів, які суперечать ч. 1 ст. 1259 ЦК («черговість одержання спадкоємцями за законом права на спадкування може бути змінена нотаріально посвідченим договором заінтересованих спадкоємців, укладеним після відкриття спадщини. Цей договір не може порушити прав спадкоємця, який не бере у ньому участі, а також спадкоємця, який має право на обов'язкову частку у спадщині»); 5) правочинів, що вчинені учасниками (засновниками) юридичної особи від імені цієї особи у зв’язку з її створенням, якщо орган юридичної особи в наступному не схвалив відповідний правочин (абзац другий ч. 4 ст. 96 ЦК).

Такі правочини є особливим видом оспорюваних правочинів. Вони можуть бути визнані судом недійсними (це твердження ґрунтується на тому, що учасники цивільних відносин згідно із ч. 1 ст. 15 ЦК можуть захищати своє цивільне право не тільки у разі його порушення, а й у разі невизнання або оспорювання). Але і за відсутності такого визнання вони не підлягають виконанню, хоч вони і не є нікчемними. Тут законодавець створив особливу правову конструкцію — оспорювані правочини, що не підлягають виконанню, хоч би вони і не були визнані судом недійсними.

2. Правові приписи відповідно до формулювань актів законодавства можуть випливати не тільки із законів, інших актів законодавства (ст. 28; 397; 528; 530; 1088 ЦК), а і із звичаїв ділового обороту (ст. 531, 654 ЦК), звичаю національної меншини (ч. 1 ст. 28 ЦК), із суті відносин (ст. 51, ч. 2 ст. 1089 ЦК); із відносин (ч. 2 ст. 350 ГК); із документа (ч. 1 ст. 194 ЦК; ч. 1 ст. 163 ГК); із зобов’язання (ч. 4 ст. 203; ч. 1 ст. 221 ЦК); із суті зобов’язання (ч. 2 ст. 532; ч. 2 ст. 538, ч. 1 ст. 539, ч. 1 ст. 613, ч. 1 ст. 621 ЦК тощо); із змісту зобов’язання (ст. 193 ГК); із суті договору (ч. 5 ст. 626, ч. 2 ст. 652 ЦК); із договору (ч. 2 ст. 664 ЦК; ч. 3 ст. 383 ГК); із суті обставин (ч. 3 ст. 641 ЦК); із змісту і характеру права (ст. 656 ЦК); із характеру відносин сторін (ч. 2 ст. 712 ЦК); із характеру робіт (ч. 5 ст. 882 ЦК); із призначення товару (ч. 1 ст. 697 ЦК); із суті застави (ч. 1 ст. 586 ЦК); із ліцензії (ч. 1 ст. 915 ЦК; ст 294 ГК); із особливостей концесії (ч. 2 ст. 1119 ЦК).

Таким чином, у силу вказівки законодавчих актів нормативно-правового значення надається не тільки актам законодавства, а й іншим явищам. Зауважимо, що таке значення правових явищ, про які йдеться, не завжди належне розуміється в науці і правовій практиці, що приводить до помилкових тверджень і помилкових судових рішень.

3. Визнаючи величезну практичну і теоретичну значущість поняття випливання правових приписів та правових конструкцій із тексту актів законодавства, не слід допускати невиправданого розширення змісту цього поняття, оскільки це веде до невизначеності термінології як в науці, так і в законі, і як наслідок — до помилок у правозастосуванні. Так, показуючи значення дедукції (в даному випадку автор використовує поняття простої дедукції), Є. В. Васьковський пише: «Вона дуже часто застосовується при тлумаченні норм права для виведення часткових положень із загальних юридичних принципів. Якраз із норми, що стосується цілої низки юридичних відносин, логічно випливає низка таких же положень, норм для кожного виду таких відносин»[108]. Не зачіпаючи тут проблему принципів (загальних засад), звернемо увагу на неконструктивність цієї ідеї. Те, що будь-яке загальне положення про цивільно-правові договори поширюється і на договори оренди (такий приклад наводить Є. В. Васьковський), не є проблемою випливання норм права із тексту закону, а є проблемою рівня узагальнення, який закладено у відповідний правовий припис. Те, що застосування загального правила про цивільно-правові договори до договору оренди потребує дедуктивного умовиводу, не означає того, що із правового припису високого рівня узагальнення випливає більш конкретний правовий припис, чи того, що в результаті відповідного умовиводу виявляється новий правовий припис.

Із загального правового припису особливий і одиничний правові приписи не випливають. Особливий і одиничний правові приписи в таких формулюваннях закріплюється прямо. Інша справа, що закріплені у такий спосіб особливий і одиничний правові приписи не застосовуються у разі їх суперечності прямо встановленій спеціальній правовій нормі або правовій нормі, що прямо випливає із нормативно-правового акту такої ж чи вищої юридичної сили.

§ 25. Пряме випливання правових норм із актів законодавства

Із єдиного законодавчого положення, в якому використовуються слова «прямо не випливає» (ч. 2 ст. 328 ЦК), можна зробити висновок про те, що законодавець широко розуміє поняття прямого випливання правових норм, включає до змісту цього поняття не тільки ті випадки, коли із нормативних положень дійсно прямо випливають текстуально закріплені в них правові норми, а й випадки, коли із таких положень випливають логічно закріплені в них правові норми, які виявляються за допомогою висновків ступеню, від попереднього правового явища до наступного і навпаки. Лише правові норми, які виявляються при тлумаченні за допомогою висновку від протилежного, слід вважати такими, що прямо випливають із актів законодавства тільки у випадках, коли такий висновок зроблено із нормативного положення, що містить слова «лише», «тільки», «виключно», «не інакше як» та в інших аналогічних випадках. У решті випадків правові норми, що виявляються при тлумаченні за допомогою висновку від протилежного, слід вважати такими, що випливають із актів законодавства непрямо.

1. На підтвердження цього правила слід звернутись до аналізу ч. 2 ст. 328 ЦК. Відповідно до цього законодавчого положення «право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом». При тлумаченні цього положення не слід ігнорувати ту обставину, що і в правозастосовній практиці, і в юридичній науці ніколи не тільки не давалась інтерпретація слів «прямо випливає» чи «прямо не випливає», а й узагалі не зверталась увага на ці слова.

У судовій практиці ці слова вживаються, але складається враження, що їх значення належне не розуміється.

Якщо із закону може прямо випливати, що право власності набуте неправомірно, то тим більше законом можуть бути прямо встановлені випадки, коли право власності вважається не набутим чи набутим неправомірно (це — правова норма, що виявляється при тлумаченні ч. 2 ст 328 ЦК за допомогою висновку ступеню).

Так, відповідно до ч. 2 ст. 332 ЦК «особа, яка самочинно переробила чужу річ, не набуває право власності на нову річ і зобов’язана відшкодовувати власникові матеріалу його вартість». Тут прямо встановлено, що особа право власності не набуває. Ця правова норма підлягає застосуванню як унаслідок того, що вона є спеціальною (стосується вельми вузького кола цивільних відносин), так і внаслідок відсутності суперечності з положенням ч. 2 ст. 328 ЦК, із якого за допомогою висновку ступеню виявляється правова норма, що допускає пряме встановлення законом випадків, коли право власності не вважається набутим правомірно або вважається не набутим.

2. За відсутності нормативного визначення поняття прямого випливання його слід тлумачити згідно з вимогою розумності, що входить до змісту принципу верховенства права. Керуючись цією вимогою, робимо висновок про те, що не може бути такого, щоб законодавець встановив кримінальну чи адміністративну відповідальність за відповідне неправомірне заволодіння чужим майном з метою набути на нього право власності і в той же час вважав, що при цьому правопорушник правомірно набув право власності на відповідне майно. Отже, із норм кримінального і адміністративного права, що встановлюють кримінальну чи адміністративну відповідальність за заволодіння чужим майном з метою набути на нього право власності, прямо випливає, що відповідні особи, що заволоділи майном, права власності на це майно не набувають.

Разом з тим, із положень абзаців першого («право власності на новостворене нерухоме майно (житлові будинки, будівлі, споруди тощо) виникає з моменту завершення будівництва (створення майна)»), другого («якщо договором або законом передбачено прийняття нерухомого майна до експлуатації, право власності виникає з моменту його прийняття до експлуатації»), третього («якщо право власності на нерухоме майно відповідно до закону підлягає державній реєстрації, право власності виникає з моменту державної реєстрації») ч. 2 ст. 331 ЦК непрямо випливають і за допомогою висновку від протилежного виявляються правові норми, відповідно до яких право власності не виникає до завершення будівництва, до прийняття його до експлуатації, до моменту державної реєстрації. Ці правові норми не відповідають застереженню ч. 2 ст. 328 ЦК («якщо інше прямо не випливає із закону...»), але підлягають застосуванню, оскільки відповідають спеціальній правовій нормі, що встановлена абзацом першим ч. 1 ст. 331 ЦК («право власності на нову річ, яка виготовлена (створена) особою, набувається нею, якщо інше не встановлено договором або законом»). Це законодавче положення містить застереження, яке допускає встановлення іншого, зокрема законом у будь-який спосіб. Отже, під це застереження підпадають і правові норми, які непрямо випливають із абзаців першого, другого і третього ч. 2 ст. 331 ЦК і виявляються при тлумаченні за допомогою висновку від протилежного). Слід зазначити, що законодавець для надання більшої правової визначеності положенням цих абзаців повинен був до формулювань цих абзаців включити слово «лише» (або «тільки», «виключно», «не інакше як»). Це дещо обтяжувало б тексти законодавчих положень, про які йдеться, але значно спростило б їх тлумачення.

§ 26. Пряме випливання прав із положень, що встановлюють обов’язки, і навпаки

Правотворчі органи рідко закріплюють права однієї сторони правовідносин і обов’язки іншої сторони тих же правовідносин, які (обов'язки) кореспондують зазначеним правам. Тому при тлумаченні нормативного положення, яким прямо встановлюється право особи, необхідно встановити ту особу, що є зобов’язаною, і навпаки. Неврахування нерозривного зв’язку суб’єктивних прав та обов’язків призводить до помилок у правозастосуванні. Зокрема, зазвичай визнається можливість пред’явлення вимоги про визнання права, але не визнається можливість пред’явлення позову про визнання обов’язку відповідача, хоч за юридичним змістом визнання права нічим не відрізняється від визнання обов’язку іншої сторони спірних правовідносин, якщо є взаємна кореспонденція між правом та обов’язком.

1. У правовідносинах суб’єктивне право одного із їх учасників кореспондує обов’язку другого учасника цих же правовідносин. Тому в актах законодавства зазвичай зазначається тільки на права чи тільки на обов’язки однієї із сторін відповідних правовідносин. Обов’язок (чи право) іншої сторони цих же правовідносин, що кореспондує прямо встановленому праву (чи обов’язку) першої сторони, зазвичай прямо не встановлюється, а лише випливає (прямо) із формулювання, яким прямо встановлюється право чи обов’язок першої сторони. Вивчення нормативно-правових актів показує, що правотворчі органи на свій розсуд в подібних випадках прямо формулюють то права, то обов’язки сторін. Так, згідно із ч. 2 ст. 216 ЦК на сторону недійсного правочину за певних умов покладається обов’язок відшкодувати збитки та (або) моральну шкоду. На такий же обов’язок зазначається в абзаці другому ч. 3 ст. 222, ч. 3 ст. 225, ч. 4 ст. 226, ч. 2 ст. 229, ч. 2 ст. 230, ч. 2 ст. 231 ЦК. Але в ч. 3 ст. 232 ЦК зазначається не на обов’язок відповідних суб'єктів відшкодувати збитки і моральну шкоду, а на право іншої сторони недійсного правочину вимагати солідарного їх відшкодування. За юридичним значенням таке формулювання нічим не відрізняється від формулювання, яким на відповідних суб’єктів покладався б обов’язок солідарної о відшкодування збитків і моральної шкоди.

При визначенні обов’язків орендаря земельної ділянки у ч. 2 ст. 25 Закону «Про оренду землі» законодавець не зазначає на його обов’язок сплачувати орендну плату. Але в ч. 1 ст. 24 того ж Закону зазначається на право орендодавця вимагати від орендаря своєчасного внесення орендної плати. У такий спосіб встановлюється обов’язок орендаря, що прямо випливає із формулювання права орендодавця.

Правда, в окремих випадках набуває юридичного значення та обставина, що право чи обов’язок закріплені в актах законодавства прямо. Це не завжди враховується правотворчими органами. Так, відповідно до ч. 2 ст. 226 Сімейного кодексу «дитина, яка усиновлена, має право на таємницю, в тому числі і від неї самої, факту її усиновлення». Право дитини на таємницю «від неї самої» — це досить трудно збагнути. Значно краще було б зазначити на обов’язок усіх осіб зберігати таємницю усиновлення, в тому числі і від дитини, а із такого формулювання випливало б право дитини, що кореспондує зазначеному обов’язку. Подібно до цього і ч. 3 ст. 226 СК («особа, яка була усиновлена, має право після досягнення нею чотирнадцяти років на одержання інформації щодо свого усиновлення») формулює право особи, яка усиновлена, із якого прямо випливає обов’язок відповідних осіб. Це правило набуло б значно більшої визначеності і соціально-моральної доцільності, якби законодавець прямо сформулював обов’язок відповідних осіб надавати особам, які були усиновлені та які досягли віку чотирнадцяти років, на їх вимогу інформацію щодо їх усиновлення. Звідси випливало б право особи вимагати надання такої інформації. Із чинного формулювання ч. 3 ст. 226 СК випливає обов’язок відповідних осіб надати інформацію про усиновлення, хоч би усиновлена дитина, що досягла 14 років, і не вимагала надання їй такої інформації.

Цей поділ способів встановлення прав та обов’язків (в одних випадках прямо встановлюються обов’язки, а права іншої сторони прямо випливають із формулювання обов’язків, а в інших випадках — навпаки), не обумовлений будь-якими об’єктивними чинниками, а пов’язаний виключно із суб’єктивними причинами (так забажалось людям, які писали проект нормативно-правового акту, або для них це показалось більш прийнятним).

Аналогічним чином із зазначення в актах законодавства на відсутність права, на те, що особа не несе обов’язку чи відповідальності, прямо випливає правовий припис, згідно з яким інша сторона не несе відповідного обов’язку, не має відповідного права: «опікун не має права без дозволу органу опіки та піклування» вчиняти певні правочини (ч. 1 ст. 71 ЦК); «гарант не має права на зворотну вимогу (регрес) до боржника» за певних умов (ч. 2 ст. 569 ЦК).

Здавалося б, явище прямого випливання прав особи із формулювань, в яких зазначається на обов’язок іншої сторони тих же правовідносин, і явище прямого випливання обов’язків особи із формулювання прав іншої сторони правовідносин є очевидним і оспорюватись не може. Але практика свідчить про інше. Міська рада рішення суду про визнання за особою права на оренду земельної ділянки витлумачила у такий спосіб, що із права особи на оренду обов’язок міської ради укласти договір оренди не випливає. Можна було б обуритись таким ставленням міської ради до виконання судового рішення, що набрало законної сили, але ж виникає думка про те, що посадові особи міської ради добросовісно вважають, що із права особи на оренду обов’язок міської ради надати земельну ділянку в оренду не випливає.

2. Формулювання, якими прямо встановлюються права, поділяються на такі, що встановлюють права приватних осіб, з одного боку, і права суб’єктів владних повноважень, — з іншого. Якщо приватна особа своїми правами розпоряджається на свій розсуд, то зміст положень, якими певні права надаються суб’єктам владних повноважень, не обмежуються наданням їм певних можливостей. Із формулювань, якими суб’єктам владних повноважень надаються певні права, прямо випливають їх обов’язки (якщо ці обов’язки не конкретизуються в актах законодавства, вони мають здійснюватись відповідно до принципу верховенства права).

§ 27. Окремі види нормативних формулювань, із яких прямо випливають правові норми

Необхідно мати на увазі, що в нормативно-правових актах, у тому числі законодавчих, часто використовується описова форма викладення нормативного матеріалу («суд… зменшує розмір збитків та неустойки» — ч. 1 ст. 616 ЦК). У такий спосіб переважно одночасно закріплюються і права і обов’язки відповідних осіб, але інколи у такий спосіб закріплюються тільки права (якщо відповідні нормативні положення стосуються фізичних осіб або юридичних осіб приватного права). Правові норми із таких положень випливають прямо. Прямо випливають правові норми також із положень нормативно-правових актів, в яких використовується пасивний зворот («особа… звільняється від відповідальності» — ч. 1 ст. 617 ЦК), встановлюється правовий режим об’єктів («майно, що використовується у господарській діяльності, може перебувати у спільній власності двох або більше власників» — ч. 2 ст. 134 ГК), встановлюється правовий режим об’єктів з використанням пасивного звороту («прибуток та збитки повного товариства розподіляються між його учасниками...» — ч. 2 ст. 370 ЦК).

1. У положеннях актів законодавства часто зазначається на те, що особа діє в певний спосіб. Із таких формулювань прямо випливає або право особи (відповідно до ч. 4 ст. 613 ЦК «боржник не сплачує проценти за час прострочення кредитора»), або обов’язок учасника правовідносин (згідно з ст. 618 ЦК «боржник відповідає за порушення зобов’язання іншими особами...»), або і права, і обов’язки відповідних осіб. Так, ч. 3 ст. 791 ЦК встановлюється, що «капітальний і поточний ремонт речі здійснює наймодавець...». Згідно з ч. 1 ст. 1037 ЦК «управитель управляє майном відповідно до умов договору». Управитель так діяти і вправі, і зобов’язаний. У публічному праві такі формулювання зустрічаються значно частіше. Слід, однак, враховувати, що належного розуміння такого роду формулювань у правотворчій практиці немає. Те, що ч. 1 і 3 ст. 315 ГК у первісній редакції («до пред’явлення перевізникові позову, що випливає з договору перевезення вантажу, обов’язковим є пред’явлення йому претензії… Перевізник зобов’язаний розглянути заявлену претензію і повідомити заявника про задоволення чи відхилення її протягом трьох місяців, а щодо претензії з перевезення у прямому змішаному сполученні — протягом шести місяців. Претензії щодо сплати штрафу або премії мають бути розглянути протягом сорока п’яти днів»), за змістом були вкрай невдалою, виправдовувались величезним обсягом роботи щодо підготовки проекту цього Кодексу. Але законодавець раптом виявляє недоліки зазначеної статті і Законом від 23 червня 2005 р.[109] замінює в ч. 3 ст. 315 ГК слова «зобов’язаний розглянути… і повідомити» на слова «розглядає і повідомляє», а слова «мають бути розглянуті» — на слово «розглядаються». Мета законодавця, якої він прагнув досягти внесенням наведених змін, є зрозумілою: треба було уникнути тих формулювань, які суперечать рішенню Конституційного Суду, який визнав неконституційними раніше чинні положення законодавства щодо обов'язкового претензійного порядку вирішення деяких категорій спорів[110]. Але після внесення змін до ст. 315 ГК у змісті цієї статті лише була пом'якшена категоричність формулювань, оскільки слова «розглядає», «повідомляє», «розглядаються» слід тлумачити так же, як і формулювання, що раніше використовувались у цій статті («зобов’язаний розглянути», «зобов’язаний...повідомити», «мають бути розглянуті»).

Часто із тексту нормативно-правового акта чітко не видно, що формулюванням описового характеру встановлюється тільки право чи тільки обов’язок особи. Так, положення частини першої ст. 11 КЗпП «колективний договір укладається на підприємствах, в установах, організаціях незалежно від форм власності і господарювання, які використовують найману працю і мають права юридичної особи» має тлумачитись так, що сторони і мають право на укладення колективного договору, і зобов’язані його укладати. Це тлумачення підтверджується контекстом ст. 11 КЗпП, в частині другій якої встановлюється: «Колективний договір може укладатися в структурних підрозділах підприємства, установи, організації в межах компетенції цих підрозділів». Тому, коли до ч. 7 ст. 64 ГК було включене положення про те, що «між власником або уповноваженим ним органом і трудовим колективом або уповноваженим ним органом повинен укладатись колективний договір», то в регулюванні відповідних відносин нічого не змінилось. Інша справа, чи відповідають положення ст. 11 КЗпП і ч. 7 ст. 64 ГК Конвенції Міжнародної організації праці № 98 «Про застосування принципів права на організацію і на ведення колективних переговорів»[111], яка дійсно не допускає покладення на сторони обов’язків укладення колективного договору, маючи на увазі, що вони зобов’язані на вимогу іншої сторони вести колективні переговори, але укладається колективний договір на основі вільного волевиявлення його сторін.

Однак у листі Міністерства юстиції від 5 квітня 2006 р. № 21-5-197[112] з посиланням на ст. 2 Закону «Про колективні договори і угоди», що за змістом тотожна ст. 11 КЗпП, роз’яснювалось, що чинним законодавством України «не передбачене положення щодо обов’язковості укладення колективного договору, а передбачається, що колективний договір укладається на підприємствах, в установах, організаціях незалежно від форм власності і господарювання...». Така консультація є правильною тільки в силу того, що згадана вище Конвенція ратифікована Україною, а тому положення ст. 11 КЗпП, ст. 2 Закону «Про колективні договори і угоди», ч. 7 ст. 64 ГК, що встановлюють обов’язковість укладення колективних договорів, застосуванню не підлягають.

2. В актах законодавства дуже часто використовується мовна конструкція, що позначається в граматиці як пасивний зворот. Так, відповідно до ч. 1 ст. 8 КАСУ «суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права». Звідси прямо випливає правовий припис, відповідно до якого суд зобов’язаний керуватися принципом верховенства права. Згідно з ч. 1 ст. 80 КК за певних умов «особа звільняється від відбування покарання». Із цього формулювання прямо випливає, що за таких умов особа не несе більше обов’язки, що випливають із вироку суду. Пасивний зворот використовується і в таких формулюваннях: «громадянин України не може бути позбавлений громадянства і права змінити громадянство» (частина перша ст. 25 Конституції України); «громадянин України не може бути вигнаний за межі України або виданий іншій державі» (частина друга ст. 25 Конституції України) та в численних інших випадках.

3. Близькою до пасивного звороту мовною конструкцією, із якої прямо випливають відповідні права та обов’язки, є речення, в яких підметом є не слово, що позначає суб’єкта відповідних правовідносин, а слово, що позначає їх (правовідносин) матеріальний об’єкт або правову конструкцію. Так, ч. 2 ст. 857 ЦК встановлює, що виконана за договором підряду «робота має відповідати» певним вимогам; згідно з ч. 2 ст. 186 ЦК «приналежність слідує за головною річчю».

Прямо тут встановлюється правовий режим матеріального об’єкта правовідносин, а звідси прямо випливають відповідні обов’язки та права сторін цих правовідносин. «Недійсний правочин не створює юридичних наслідків...» (ч. 1 ст. 216 ЦК) — підметом у цьому реченні є термін, що позначає правову конструкцію, а правовий припис, згідно з яким сторони недійсного правочину не набувають передбачених ним прав та обов’язків, прямо випливає із цього законодавчого положення.

4. В актах законодавства широко використовуються такі речення, в яких поєднується використання в якості підмета слова, що позначає об’єкт правовідносин або правову конструкцію, з пасивним зворотом.

Так, ч. 2 ст. 369 ЦК встановлює: «Розпоряджання майном, що є у спільній сумісній власності, здійснюється за згодою всіх співвласників». Тут пасивний зворот використовується для формулювання припису щодо порядку розпоряджання майном. Звідси прямо випливає правовий припис, що покладає на співвласників певні обов’язки та надає їм відповідних прав.

Відповідно до ст. 4 Закону «Про інститути спільного інвестування (пайові та корпоративні інвестиційні фонди)» «строковий інститут спільного інвестування створюється на певний строю). Із цього положення прямо випливає, що при створенні інституту спільного інвестування відповідні особи мають право прийняти рішення про те, що цей інститут є строковим.

Ч. 3 ст. 216 ЦК встановлює, що збитки і моральна шкода «відшкодовуються» винною стороною. Із цього формулювання прямо випливає, що винна сторона несе обов’язок відшкодувати збитки та моральну шкоду, а інша сторона правочину має право на таке відшкодування (формулювання «має право вимагати відшкодування» має розглядатись як тотожне формулюванню «має право на відшкодування», оскільки слова «вимога», «вимагати» в чинному законодавстві використовуються для позначення не тільки моменту набуття суб’єктивним правом ознаки вимоги, а й самого права. Правда, часто «право вимоги» означає, що прямо формулюється таке суб’єктивне право, а обов’язок, що кореспондує цьому праву, виникає не одночасно з останнім, а тільки після отримання вимоги).

5. В актах законодавства часто використовуються безособові речення. Так, ч. 2 ст. 370 ЦК встановлює: у відповідних випадках «вважається, що частки кожного із співвласників… є рівними». Коли використовуються подібні формулювання, то також прямо не зазначається на права та обов’язки суб’єктів відповідних правовідносин, але права та обов'язки із таких формулювань прямо випливають.

6. Пряме випливання правових приписів із тексту нормативно-правових актів має місце і в тих випадках, коли правотворчий орган зазначає на певне явище, за наявності якого діє відповідна диспозиція чи застосовується санкція, але при цьому не вказує прямо, що це явище є умовою, без якої відповідні права та обов’язки не виникають чи за наявності яких ці права та обов’язки виникають. Так, відповідно до ч. 1 ст. 623 ЦК на боржника покладається обов’язок відшкодувати завдані порушенням зобов’язання збитки. Неправильним було б стверджувати, що тут прямо встановлюється, що кредитор має право на відшкодування збитків, завданих кредитору, за умови наявності причинного зв’язку між порушенням зобов’язання, якого припустився боржник, та збитками, що виникли на боці кредитора. Але таке прямо випливає із ч. 1 ст. 623 ЦК, оскільки тут йдеться про відшкодування збитків, які «завдані». Викладене стосується і формулювань «особа, якій завдано збитків у результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування» (ч. 1 ст. 22 ЦК), «особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав» (ч. 1 ст. 23 ЦК).

Подібно до цього у ч. 2 ст. 216 ЦК зазначається на те, що збитки і моральна шкода підлягають відшкодуванню «винною» стороною. Неправильним було б твердження про те, що тут прямо формулюється правовий припис, згідно з яким умовою покладення на сторону обов’язку відшкодувати збитки і моральну шкоду є наявність її вини. Але ж таке випливає із ч. 2 ст. 216 ЦК прямо.

7. Ще один спосіб прямого випливання правових приписів із актів законодавства — це їх пряме випливання із контексту — логічного зв’язку між положеннями актів законодавства. Покажемо це на наступному прикладі. Відповідно до частини третьої ст. 4 Закону «Про обіг векселів в Україні» «умова щодо проведення розрахунків із застосуванням векселів обов’язково відображається у відповідному договорі». Із цього положення, що має граматичну форму пасивного звороту, прямо і чітко випливає диспозиція, відповідно до якої сторони договору зобов’язані включати у відповідний договір умову про проведення розрахунків із застосуванням векселів. Гіпотеза цієї норми встановлена не досить чітко, але прямо випливає із наведеного законодавчого положення: зазначений обов’язок сторони мають виконати при укладенні договору або при внесенні змін до нього. Так інколи і тлумачиться це положення судами. Але при тлумаченні частини третьої ст. 4 Закону «Про обіг векселів в Україні» необхідно враховувати частини першу та другу цієї ж статті, якими встановлюється, що «видавати переказні і прості векселі можна лише для оформлення грошового боргу за фактично поставлені товари, виконані роботи, надані послуги», і що «на момент видачі переказного векселя особа, зазначена в векселі як трасат, або векселедавець простого векселя повинні мати перед трасантом та/або особою, якій чи за наказом якої повинен бути здійснений платіж, зобов’язання, сума якого має бути не меншою, ніж сума платежу за векселем». Отже, сторони мають обов’язково відображати в договорах умову про проведення розрахунків із застосуванням векселів не у всіх випадках, коли вони укладають договір чи угоду про його зміну або доповнення та коли сторони домовились про використання векселів, а включення до договору такої умови не є достатнім для виникнення у сторін права здійснювати розрахунки з використанням векселів. Із логічного зв’язку між частиною третьою ст. 4 Закону «Про обіг векселів в Україні», з одного боку, і частинами першою та другою цієї статті, — з іншого, прямо випливає, що для розрахунків векселями необхідні також умови, на які зазначається в частинах першій та другій ст. 4 Закону «Про обіг векселів в Україні».

У ч. 2 ст. 790 ЦК («плата за прокат речі, що сплачена наймачем за весь строк договору, зменшується відповідно до тривалості фактичного користування річчю») викладена тільки диспозиція правової норми. Гіпотеза цієї норми прямо випливає із логічного зв’язку частини другої з частиною першою цієї ж статті, яка надає наймачеві право у будь-який час відмовитися від договору прокату та повернути річ наймодавцеві. Отже, підставою зменшення плати за прокат речі є дострокове повернення цієї речі наймачем наймодавцеві.

§ 28. Колізії між правовими нормами, що прямо встановлені в актах законодавства, і правовими нормами, що прямо випливають із них

Правові норми, що прямо встановлені в актах законодавства, не мають будь-якої переваги при правозастосуванні перед правовими нормами, що прямо випливають із положень нормативно-правових актів.

1. Спосіб закріплення в нормативно-правових актах правових норм, що прямо випливають із їх положень, не впливає на здатність цих правових норм конкурувати при правозастосуванні з правовими нормами, що встановлені прямо. Колізії між правовими нормами, встановленими прямо, і правовими нормами, що прямо випливають з актів законодавства, вирішуються за загальними правилами вирішення колізій. Йдеться про такі правові норми і правові приписи, що прямо випливають із актів законодавства:

1) правові норми, що прямо випливають із положень описового характеру;

2) правові норми, що прямо випливають із формулювань з пасивними зворотом;

3) правові норми, що прямо випливають із положень, що встановлюють правовий режим об’єктів правовідносин;

4) правові норми, що прямо випливають із положень, в яких правовий режим об’єктів правовідносин встановлюється формулюваннями, в яких використовується пасивний зворот;

5) правові норми, що прямо випливають із положень, що сформульовані за допомогою безособових речень;

6) правові норми, що прямо випливають із змісту понять, що вживаються в актах законодавства;

7) правові норми, що прямо випливають із контексту положень законодавства;

8) правові норми, що прямо випливають із положень актів законодавства, при формулюванні яких використовуються слова «лише», «тільки», «виключно», словосполучення «не інакше як», якщо ці правові норми виявлені при тлумаченні за допомогою висновку від протилежного;

9) правові норми, що прямо випливають із положень актів законодавства і виявляються при тлумаченні за допомогою висновку ступеню;

10) правові норми, що прямо випливають із положень актів законодавства і виявляються при тлумаченні за допомогою висновку від попереднього правового явища до наступного або навпаки.

Цей перелік правових норм, які визнані тут такими, що прямо випливають із положень нормативно-правових актів, є дещо строкатим. Але він дає змогу задовільно витлумачити ч. 2 ст. 328 ЦК в умовах, коли при формулюванні цього положення законодавець не міг спиратися на науку, в якій тільки зараз поставлена проблема способів встановлення правових норм в актах законодавства. Крім того, викладене широке розуміння прямого випливання правових норм є доцільним з огляду на основну юридично змістовну спільну ознаку цих норм — їх здатність на рівних конкурувати між собою і з прямо встановленими правовими нормами. Це твердження не є свавільним.

Воно є результатом ретельного дослідження авторами нормативних і індивідуальних правових актів, практики їх застосування, дослідження інших юридичних документів впродовж десятків років. Автори не претендують на те, що вони пізнали істину в останній інстанції.

Але вони ставлять і пропонують варіанти вирішення тих питань, які ніколи в науці не ставились.

§ 29. Текстуальне переопрацювання текстів правових актів і юридичних документів

Юридичний зміст, закладений у положеннях нормативно-правових актів, може бути виражений за допомогою різних текстів. Тому текстуальне тлумачення полягає, зокрема у спробах виразити зміст нормативного положення, що тлумачиться, за допомогою іншого тексту. Текстуальне переопрацювання може бути застосоване також стосовно позовних заяв, апеляційних та касаційних скарг, судових рішень тощо. Текстуальне переопрацювання застосовується також для з'ясування змісту ускладнених нормативних положень. При здійсненні текстуального переопрацювання нормативного тексту слід враховувати дві загрози: 1) занадто сміливе текстуальне переопрацювання, за якого спотворюється юридичний зміст нормативного положення. При ньому суб’єкт тлумачення частково орієнтується не на його юридичний зміст, а на соціально-економічну сутність речей. Це — сутнісне тлумачення. Іншим проявом такого роду є асоціативне тлумачення, ігнорування і юридичного змісту і соціально-економічної сутності речей та надання переваги при тлумаченні другорядним елементам нормативного положення; 2) уникненні текстуального переопрацювання нормативного тексту чи позовної заяви, апеляційної чи касаційної скарги, судового рішення, надання тексту переваги перед юридичним змістом. Це — бюрократичне (вульгарне) тлумачення, що набуло значного поширення, у тому числі при здійсненні правосуддя.

1. У судовій практиці виникло питання про те, чи може бути задоволений позов поручителя про визнання поруки припиненою в контексті ст. 16 ЦК у разі зміни зобов’язання за договором поруки без згоди поручителя. При жорстко буквальному тлумаченні ст. 16 ЦК дається відповідь: не може, бо такий спосіб захисту права не передбачений законом. Але слова «визнати поруку припиненою», що містяться в юридичному документі — позовній заяві, виражають той же юридичний зміст, що і слова «визнати за позивачем право не виконувати зобов’язання, передбачене договором поруки». Таке переопрацювання формулювання позовної заяви є цілком припустимим, бо не зачіпає його юридичного змісту.

Отже, проблема припустимості задоволення судом позову про визнання поруки припиненою на теоретичному рівні формулюється як проблема меж припустимого переопрацювання нормативного тексту, тексту юридичного документа. У даному випадку задоволення позову буде ґрунтуватися на такому переопрацюванні формулювання позовних вимог, яке не виходить за припустимі межі.

Що стосується задоволення позовної вимоги про припинення поруки на підставі ч. 1 ст. 559 ЦК, то вона не може бути задоволена, оскільки за наявності підстав, передбачених цим законодавчим положенням, порука припиняється, і право поручителя (позивача) не потребує такого способу захисту як прийняття судом рішення про припинення поруки.

2. Якщо підходити до тлумачення жорстко буквально, то умова договору поруки про те, що він діє «до повного виконання позичальником своїх зобов’язань» не є встановленням строку, із закінченням якого припиняється порука (ч. 4 ст. 559 ЦК), бо строк визначається роками, місяцями, тижнями, днями або годинами (ч. 1 ст. 252 ЦК). А наведене вище формулювання умови договору не містить зазначення ні на роки, ні на місяці... Але ж це формулювання умови договору абсолютно чітко визначає період, впродовж якого порука є чинною. Сторони цей період погодили зазначенням на дію (чи на подію). Вони могли погодити цей період зазначенням на термін. І вони могли це зробити відповідно до ч. 3 ст. 6 ЦК. То які існують перешкоди для висновку про те, що строк чинності поруки у таких випадках не є встановленим? Тільки одна — жорстко буквальний підхід до тлумачення тексту правового документа.

Із жорстко буквальним тлумаченням закону пов’язане і обговорення в науці і постановка у судовій практиці проблеми термінів «проценти» і «відсотки». Це —синоніми. А вживати при правозастосуванні треба той термін, який використовуються у нормативно-правовому акті, що застосовується, бо для юриста кращою мовою є мова правотворчого органу. Переопрацювання нормативного тексту у такий спосіб, що термін «проценти» буде розумітись як «відсотки», а термін «відсотки» — як «проценти», не виходить за межі припустимого, бо не спотворює юридичний зміст відповідних законодавчих положень.

Глава V Логічне тлумачення положень нормативно-правових актів

§ 30. Правові норми, текстуально закріплені і текстуально не закріплені (закріплені логічно) в актах законодавства

Переважну частину нормативного змісту актів законодавства складають не ті норми, які закріплені в них текстуально (прямо або непрямо), а норми, які закріплені в актах законодавства лише логічно. Такі правові норми виявляються при тлумаченні за допомогою висновків ступеню, від попереднього правового явища до наступного або навпаки, від протилежного. Текстуально не закріплені правові норми випливають також із контексту відповідних нормативних положень.

1. Проблема поділу правових норм на текстуально закріплені і текстуально не закріплені (закріплені лише логічно) в актах законодавства, подальшого поділу цих двох родів правових норм на види та виявлення особливостей кожного із цих видів правових норм є центральною проблемою теорії тлумачення нормативно-правових актів. Проте цей поділ правових норм послідовно здійснений тільки у дисертації В. М. Коваля[113]. По суті сьогодні з правовими нормами, текстуально не закріпленими в актах законодавства, не вміє працювати практично ніхто.

Нове знання, яке здобуте авторами цього видання і яке ґрунтується на класифікації правових норм за критерієм способів їх закріплення в актах законодавства і виявлення їх при тлумаченні, з розумінням і доброзичливо сприймається у суддівському середовищі. Лише одного разу суддя апеляційного суду не зрозумів, для чого йому читають лекцію «про ази юриспруденції, коли він вирішує найскладніші справи». У відповідь він почув, що дійсно його, як і його колег, образно можна порівняти із столяром, що виготовляє столи виключно за допомогою однієї сокири. Але ж столи краще виготовляти за допомогою не тільки сокири, а й багатьох інших інструментів і обладнання. Це може звучати дещо образливо. Тому зауважимо, що знань та навичок роботи з відповідними інструментами судді не отримують в університетах, оскільки і в науці відповідні знання відсутні, а науковці розмову на цю тему в кращому випадку відхиляють (якщо і взагалі не заперечують значення таких інструментів).

2. Ставлення науки до проблеми виявлення при тлумаченні правових норм, що лише логічно закріплені в нормативно-правових актах, просто дивує. З одного боку, у філософії права помічено, що «інтерпретація у її герменевтичному розумінні можлива лише щодо текстів, яким властива змістова подвійність: певна система значень артикульована у них (текстах) первісно й з огляду на це — очевидна, проте за цією очевидністю приховується вторинна система значень, для якої перша є формою репрезентації»[114]. З іншого боку, дослідження згаданої у цій цитаті вторинної системи значень не опустилось від філософського рівня до рівня теорії права, а тим більше, — до галузевих юридичних досліджень. Ті наукові результати, які отримав Є. В. Васьковський при дослідженні вторинної системи значень положень актів законодавства на рубежі XIX та XX століть, не були розвинуті. Non progredi est regredi. І ось уже в науці з’являються думки про те, що використання при тлумаченні актів законодавства висновків від протилежного, від попереднього правового явища до наступного і навпаки, ступеню є перевертаннями, що спотворюють зміст відповідних нормативних положень.

Тому уже тут на конкретному прикладі покажемо можливості використання методологічного інструментарію з метою виявлення правових норм, які текстуально в актах законодавства не закріплені, але вмішуються в них логічно, і вирішення правових колізій між такими та іншими правовими нормами.

Відповідно до п. 1 частини першої ст. 92 Конституції України виключно законами України визначаються «права і свободи людини і громадянина, гарантії цих прав і свобод; основні обов’язки громадянина». Це конституційне положення опрацьоване не найкраще, бо навіть надає діяльності держави спрямованості, що певною мірою є протилежною тій, яка закріплена у ст. 3 Конституції: права і свободи людини і громадянина встановлюються виключно законами, а обов’язки громадянина встановлюються виключно законами тільки основні. Отже, обов’язки громадянина, що не належать до категорії основних, можуть встановлюватись і підзаконними актами. Крім того, наведене конституційне положення виключає встановлення прав та обов’язків людини і громадянина Конституцією. У зв’язку з цим С. В. Шевчук пише, що «саме на такому підході, керуючись принципом парламентського суверенітету, наполягають народні депутати України. Так, у юридичному документі «Засади державної політики України в галузі прав людини» ... підкреслюється «визнання верховенства права, за яким проголошення і реалізація прав і основних свобод людини і громадянина засновані лише на законі»[115].

Ще одна проблема пов’язана з тим, що в ст. 58 Конституції йдеться про порядок доведення до відома населення не тільки законів, а й інших нормативно-правових актів, що визначають права і обов’язки громадян, у той час як відповідно до ст. 92 Конституції права людини і громадянина визначаються виключно законами.

Тут міститься цілий клубок колізій, вирішення яких без використання належного методологічного інструментарію перетворює правотлумачну діяльність у діяльність сільського товарознавця, який єдино за допомогою органів почуття (органоліптично) визначає якість товарів, отриманих від постачальників. Використання методологічного інструментарію має бути наступним і дає такі результати.

За допомогою висновку ступеню із п. 1 частини першої ст. 92 Конституції виявляється правова норма, згідно якої, якщо права і свободи людини і громадянина, гарантії цих прав і свобод, основні обов’язки громадянина визначаються законами, то Конституцією вони можуть визначатись тим більше. У такий спосіб усувається суперечність між п. 1 частини першої ст. 92 Конституції і численними положеннями Конституції України, якими встановлюються права, свободи і обов’язки людини і громадянина, а претензії народних депутатів на парламентський суверенітет виявляються такими, що суперечать Конституції.

Із ст. 58 Конституції, що визначає порядок доведення до відома населення не тільки законів, а й інших нормативно-правових актів, що визначають права і обов’язки громадян, за допомогою висновку від наступного правового явища (оприлюднення нормативно-правових актів, що визначають права і обов’язки громадян) до попереднього виявляється правова норма, яка логічно закріплена в цьому положенні і згідно якої такі нормативно-правові акти, що не є законами, але визначають права і обов’язки громадян, можуть бути.

Із п. 1 частини першої ст. 92 Конституції України за допомогою висновку від протилежного виявляється логічно закріплена в цьому законодавчому положенні правова норма, відповідно до якої іншими нормативно-правовими актами, ніж закони, права і свободи людини і громадянина, гарантії цих прав і свобод, основні обов’язки громадянина визначатись не можуть. Ця правова норма виявлена за допомогою висновку від протилежного із нормативного положення, що містить слово виключно. Відтак вона здатна до конкуренції тією ж мірою, що і текстуально закріплені правові норми. Таку ж здатність до конкуренції мають і правові норми, що виявляються за допомогою висновків від наступного правового явища до попереднього і навпаки. Це стосується і правової норми, що логічно закріплена в ст. 58 Конституції. Отже, у даному випадку існує колізія між двома правовими нормами, що мають однакову юридичну силу; (що виключає застосування правила про порядок вирішення ієрархічних колізій у законодавстві), однакову сферу дії (що виключає застосування для вирішення колізії правила про перевагу спеціальної правової норми), однакову здатність конкурувати при правозастосуванні. Диспозиції правових норм, про які йдеться, є несумісними. Логічних засобів вирішення таких колізій не існує. Вони повинні вирішуватись за допомогою принципу верховенства права, зокрема ст. 3 Конституції, що визначає спрямованість діяльності держави. Отже, права і свободи людини і громадянина, обов’язки громадянина можуть визначатись і законами, і підзаконними актами. Автори цього видання запрошують тих науковців, які заперечують конструктивність використання методологічних засобів при тлумаченні нормативно-правових актів, до дискусії про засоби вирішення колізій між конституційними положеннями, які вище згадувались.

§ 31. Виявлення логічно закріплених правових норм, що випливають із контексту

За допомогою логічного тлумачення положень актів законодавства виявляються текстуально не закріплені в них правові норми (ті норми, які випливають із контексту і заперечення яких порушує логіку відповідних законодавчих положень). У судовій практиці при цьому посилаються на «смисл» або на «зміст» відповідних нормативних положень. Але посилання на «смисл» чи на «зміст» набуло невиправдано широких масштабів, що виключає можливість використання цих слів для позначення операцій з нормативним текстом, про які йдеться.

1. Приклад логічного розвитку юридичного тексту, що тлумачиться, виявлення текстуально не закріпленого, але закріпленого логічно у юридичному документі змісту, ми находимо в практиці архаїчного Риму. Римлянин склав заповіта, в якому написав: якщо після моєї смерті народиться син, то він має отримати дві третини спадкового майна, а решту має успадкувати дружина; якщо ж народиться дочка, то вона має отримати одну третину спадкового майна, а решту — дружина. До Ювенція Цельза (друга половина І — перша половина II століття н. е.) такі заповіти вважались недійсними. Ю. Цельз дійшов висновку, що такий заповіт має вважатись дійсним, а спадкове майно підлягає поділу на сім часток, одна із яких повинна спадкуватись дочкою, дві — дружиною, а чотири — сином[116]. Це — дійсно, словами Ф. К. ф. Савіньї, великий зразок минулого, бо така інтерпретація заповіту відповідала логіці, яка закладена в ньому і відповідно до якої дочка (якщо вона народиться) мала отримати в порядку спадкування певну частку спадкового майна; дружина мала отримати удвічі більше, тобто дві частки, а син (якщо він народиться) — удвічі більше, ніж дружина, тобто чотири частки. Усього — сім часток, на які треба було розділити спадкове майно, щоб розподілити його відповідно до волі заповідача, що логічно вміщувалась у заповіті, хоч текстуально в ньому і не була виражена.

Такого заповіту можна скласти і сьогодні. Якщо події будуть розвиватись так, як у наведеному випадку, тлумачити заповіт треба буде так же, як і в цьому випадку. Це — логічний розвиток положення правового акта, який (розвиток) здійснюється шляхом врахування контексту.

2. Логічного розвитку шляхом врахування контексту потребують положення Цивільного кодексу про віндикаційний позов. В епоху видання Законів XII таблиць, коли сторона пред’являла позов про витребування рухомої речі, річ повинна була знаходитись в місці вирішення спору, а сторони здійснювали певні формальні дії щодо речі. За таких умов виключалась сама постановка питання про можливість витребування речей, визначених родовими ознаками. Зараз таких формальностей, як в архаїчному Римі, цивільне законодавство України не передбачає. Але ж і не встановлюється, що пред’явлення віндикаційного позову можливе тільки щодо речей, визначених родовими ознаками. Навпаки, встановлюється, що власник має право на витребування майна, яке в ч. 1 ст. 190 ЦК визначається досить широко («майном як особливим об’єктом вважаються окрема річ, сукупність речей, а також майнові права та обов’язки»). Передбачається також можливість витребування грошей: у ст. 389 ЦК («гроші, а також цінні папери на пред’явника не можуть бути витребувані від добросовісного набувача») логічно закріплена правова норма, яка виявляється при тлумаченні за допомогою висновку від протилежного і відповідно до якої у недобросовісного набувача (володільця) гроші можуть бути витребувані. При цьому ніяких застережень у ст. 389 ЦК не робиться, що дає підставу для висновку про те, що будь-які гроші можуть бути витребувані у недобросовісного набувача (володільця). Це відповідає тексту ст. 388, 389 ЦК. Якщо гроші можуть бути витребувані із чужого незаконного володіння, то за аналогією це правило слід поширити і на інше майно, визначене родовими ознаками.

Але із контексту ст. 388 ЦК випливає, що це законодавче положення допускає витребування тільки речей, що визначені індивідуальними ознаками. Правда, це потребує деякого уточнення визначення речей, визначених індивідуальними ознаками, як речей незамінних (ч. 1 ст. 184 ЦК). Усі речі, які можна індивідуалізувати, є речами, визначеними індивідуальними ознаками, хоч би єдиною ознакою, за якою їх можна індивідуалізувати, були, наприклад, вибиті на них індивідуальні номери, які речі індивідуалізують, а на їх споживчі якості не впливають. Таке корегування змісту понять, визначених у законі, є цілком припустимою логічною операцією, оскільки контекст має перевагу перед текстом. Отже, із контексту ст. 387, 388 ЦК випливає, що майно, позов про витребування якого пред’явлено, повинне бути індивідуалізоване. Власнику дається право витребувати «своє» майно. Оскільки «кожна сторона зобов’язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень...» (ч. 1 ст. 60 ЦПК), власник повинен доказати, що він витребовує «своє» майно. Якщо ж він не надасть доказів того, що витребуване майно для нього є «своїм», тобто не індивідуалізує це майно, не вкаже на ознаки, які виокремлюють його із роду, до якого воно належить, суд не зможе задовольнити позов про витребування майна. Із ст. 388 ЦК також випливає, що тут йдеться про майно, яке індивідуалізоване в судовому процесі.

Повертаючись до ст. 389 ЦК слід звернути увагу на те, що можливість витребування грошей із чужого незаконного володіння, передбачена цією статтею, контекстом ст. 387-389 ЦК обмежується до можливості витребування грошових знаків, які власник зуміє індивідуалізувати шляхом вказівки на номери грошових знаків чи за допомогою інших доказів. Проте слід враховувати, що відповідно до спеціальної правової норми, яка прямо випливає із ч. 2 ст. 1062 ЦК, особа, кошти якої помилково зараховані на рахунок іншої особи-вкладника в банку, має право пред’явити якраз позов про витребування цих коштів відповідно до ст. 388 ЦК. Підстав для того, щоб не застосовувати цю правову норму, немає.

3. Правова норма, що випливає із контексту, повинна чітко проглядатись у тексті. Ця вимога тим більше повинна дотримуватись тоді, коли правова норма, що виводиться із контексту, конкурує з іншою правовою нормою. Проте Конституційний Суд України в одному із рішень конкретне положення Конституції протиставив контексту всієї Конституції: «Тлумачення положень частин першої та другої статті 27 Конституції Україні в контексті всіх інших положень Конституції України як єдиного цілісного документа дає підстави стверджувати, що вони не припускають смертної кари як виду покарання»[117]. Тут конкретні положення Конституції з метою вирішення колізії не були протиставлені іншим, а зразу ж стали розглядатись у широкому контексті, що не має ознаки формальної визначеності. У той же час найближчий зв’язок контекстом між частинами першою та другою ст. 27 Конституції, контекст, що має ознаку формальної визначеності, не був врахований. На нашу думку, у такий спосіб тлумачити нормативні положення та вирішувати колізії між ними не можна.

§ 32. Врахування контексту і висновок від протилежного як методологічні інструменти вирішення колізій у законодавстві

Пов’язаність нормативних положень контекстом дає можливість вирішити колізії між ними шляхом врахування контексту і виключає застосування з метою вирішення колізій висновку від протилежного та правила, відповідно до якого правова норма, що у такий спосіб логічно закріплена в положенні законодавства, зазвичай не може застосовуватись усупереч текстуально закріпленим правовим нормам.

І. Відповідно до п. 1 ст. 17 Загальної декларації прав людини «кожна людина має право володіти майном як одноосібно, так і разом з іншими»[118]. П. 2 тієї ж частини встановлює: «Ніхто не може бути свавільно позбавлений свого майна». Якби у пункті другому не було слова «свавільно», то положення обох наведених пунктів логічно бездоганно узгоджувались би. Але це слово у пункті другому є, що породжує колізію між цими двома пунктами. Виникає питання про те, як же цю колізію вирішити. Є два варіанти.

Перший: зробити висновок від протилежного із п. 2 ст. 17 Загальної декларації прав людини і виявити у такий спосіб правову норму, відповідно до якої допускається позбавлення людини майна, але не свавільно, а на підставі закону і рішення суду. Такі правові норми, як це буде показано в одній із наступних глав, не можуть застосовуватись усупереч текстуально закріпленим правовим нормам. Отже, правова норма, яка логічно закріплена в п. 2 ст. 17, виявляється при тлумаченні за допомогою висновку від протилежного і відповідно до якої несвавільне позбавлення людини майна допускається, не може застосовуватись усупереч правовій нормі, яка текстуально закріплена в ч. 1 ст. 17 Загальної декларації прав людини, що надає особі беззастережне право володіти майном. Відчувається, однак, логічна небездоганність результатів, отриманих за наслідками такого тлумачення: все-таки ч. 2 ст. 17 забороняється не будь-яке, а тільки свавільне позбавлення майна. Не міг правотворчий орган тут же після закріплення права на володіння майном формулювати правило, що і взагалі є непотрібним, бо із права володіти майном і так логічно випливає, що відбирати це майно, тобто порушувати право володіння ним не можна.

Тому треба використати інший інструмент для вирішення колізії, про яку йдеться, врахувати контекст, логічну пов’язаність двох нормативних положень, що аналізуються. Врахування контексту дає підстави стверджувати, що п. 1 ст. 17 Загальної декларації прав людини слід читати так, як начебто до нього додано слова «з урахуванням п. 2 цієї статті». Якби ці слова у пункті першому ст. 17 були, зникли б будь-які сумніви в тому, що цей пункт не виключає застосування пункту другого. Але слова «з урахуванням п. 2 цієї статі» в пункті першому ст. 17 замінює контекст. Отже, відповідно до п. 1 ст. 17 Загальної декларації прав людини кожен має право володіти своїм майном з урахуванням винятків, що випливають із п. 2 цієї ж статті.

2. Пов’язані контекстом і положення першого і другого речень першого абзацу ст. 1 Протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод («кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права»). Якби пов’язаності контекстом не було, то правова норма, яка логічно закріплена у другому реченні, виявляється при тлумаченні за допомогою висновку від протилежного і відповідно до якої в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом або загальними принципами міжнародного права, можливе позбавлення особи майна, не застосовувалась би усупереч правовій нормі, яка текстуально закріплена в першому реченні. За наявності такої пов’язаності перше речення слід тлумачити так, як начебто до нього додано слова «за винятками, що випливають із положення другого речення цього абзацу». Насправді у першому реченні таких слів немає, вони замінюються контекстом.

Подібно до викладеного пов’язані контекстом і положення першого та другого речення частини четвертої ст. 41 Конституції («ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним»). Ця пов’язаність контекстом замінює слова «з урахуванням положення першого речення цієї частини», які могли бути додані до положення другого речення цієї частини, але не додані. Оскільки перевагу при формулюванні цих конституційних положень було надано прагненню проголосити лозунг, декларацію, що з лінгвістичної точки зору має ознаки вишуканої словесності, потреби їх формальної визначеності були відсунуті на другий план.

3. Пов’язаними контекстом є також положення першого та другого речень п. 1 ст. 6 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права[119] («право на життя є невід’ємним правом кожної людини. Це право охороняється законом»), з одного боку, і положення третього речення цього ж пункту («ніхто не може бути свавільно позбавлений життя»), — з іншого. Якби такої пов’язаності не було, то правова нора, яка логічно закріплена в третьому реченні, виявляється при тлумаченні за допомогою висновку від протилежного і відповідно до якої несвавільне позбавлення життя допускається, не могла б застосовуватись усупереч правовим нормам, що текстуально закріплені у перших двох реченнях п. 1 ст. 6 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права. Але пов’язаність контекстом між правовими нормами, про які йдеться, є. Унаслідок наявності цієї пов’язаності перше речення п. 1 треба тлумачити так, яка начебто до нього додано слова «за винятками, що випливають із положення третього речення цього пункту». Цих слів у першому реченні п. 1 насправді немає, їх замінює контекст.

Аналогічний зміст має і ст. 27 Конституції («кожна людина має невід’ємне право на життя.... Ніхто не може бути свавільно позбавлений життя. Обов’язок держави — захищати життя людини»), яка повинна тлумачитись так же, як і п. 1 ст. 6 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права, тобто з урахуванням контексту.

§ 33. Правові норми, що логічно закріплені в актах законодавства і виявляються при тлумаченні за допомогою висновку a fortiori

За допомогою висновку ступеню (a fortiori) коректно виявляються правові норми у тих випадках, коли відносини, на які передбачається поширити дію диспозиції певної правової норми, не мають будь-яких відмінностей, що були б перешкодою для поширення на ці відносини зазначеної диспозиції, а навпаки, мають відмінності, які відповідно до логіки законодавства обумовлюють першочергове поширення цієї диспозиції на вказані відносини.

1. Цей висновок позначається як висновок — «від більшого до меншого і від меншого до більшого (argumenta a majori ad minus, а minori ad majus)». Є. В. Васьковський зазначає на те, що за допомогою такого висновку формулюються наступні положення: 1) особа, яка управнена чи зобов’язана до більшого, є управненою чи зобов’язаною до меншого; 2) особі, якій заборонено менше, заборонено і більше; 3) те, що є необхідним для меншого, є необхідним і для більшого. Є. В. Васьковський звертає також увагу на те, що предмети або відносини, що порівнюються, повинні мати подібну сторону, яка за певних умов могла б у них стати тотожною, тобто, стисло кажучи, що вони мають бути однорідними, інакше висновок a fortiori є неприпустимим. Так, честь є більш важливим благом, ніж майно. Однак з того, що діти не можуть у судовому порядку захищати себе від приниження їх честі та образ з боку своїх батьків (ст. 168 т. X ч. 1), не випливає, що вони не вправі висувати до батьків і позовів про майно. Честь і майно — різнорідні блага, що не мають спільних сторін, неспіврозмірні, так що їх за жодних умов не можна було б визнати рівними, а тому не можна і порівнювати[120].

Сутність умовиводу a fortiori може бути показана на прикладі, що наводився в літературі XIX століття. Біля входу до зали для пасажирів була вивішена табличка: «Вхід собакам заборонено». Вожатий з ведмедем сміло зайшов до зали. Службовець, який побачив його, виводить його із зали, а вожатий рішуче проти цього заперечує. Кожен із цих двох використовує на своє виправдання різні аргументи. Вожатий використовує argumentum a contrario: вхід заборонено собакам, отже, — ведмедям заходити можна. Службовець використовує висновок за аналогією: ведмідь є твариною, як і собака. Уявляється, що логічним було б зробити висновок a fortiori: якщо заборонено входити до зали з собаками, то з ведмедями — і поготів.

Цьому способу прямого випливання «не пощастило» більш за все. Ще в XIX столітті висловлювалась думка про те, що такі умовиводи мають «сумнівні достоїнства». Проти плідності цих умовиводів виступає радянський і сучасний російський теоретик права А. Ф. Черданцев[121]. Видається, що ці критичні висловлювання обумовлені виключно недостатньою роботою відповідних науковців з нормативним матеріалом. Якщо ж працювати над нормативним матеріалом, то висновок а fortiori слід визнати конструктивним і необхідними.

У цій роботі здійснюється спроба дати інтерпретацію висновку, про який йдеться.

2. Використання висновку a fortiori обумовлене тією обставиною, що законодавство є певною єдиною системою, окремі елементи якої повинні бути логічно узгодженими. Висновок a fortiori є одним із засобів такого узгодження. Неприйнятним було б тільки застосування тих правових норм, які виявлені з використанням такого висновку і які покладають на особу (фізичну чи юридичну) обов’язки перед державою, Автономною Республікою Крим чи територіальною громадою, у тому числі ті, що пов’язані з кримінальною чи адміністративною відповідальністю. Аргументи на користь такого твердження є наступними. Стан наукової розробки проблем тлумачення правових актів і обумовлене ним використання (невикористання) висновку ступеню дає підстави стверджувати, що зони застосування цього висновку є, певною мірою, зонами правової невизначеності. За існування цих зон відповідає держава, а їх наявність — це порушення державою принципу верховенства права, до змісту якого входить засада правової визначеності. Якщо держава допускає існування нормативних положень, що потребують використання при їх тлумаченні висновку ступеню, вона зобов’язана забезпечити, у тому числі шляхом здійснення відповідних освітніх програм для суд дів, що дали б їм змогу оволодіти цим інструментом логічного опрацювання нормативних положень. Сьогодні ступінь досягнення правової визначеності є незадовільним у цілому, і виривати із контексту одну проблему використання висновку ступеню було б неправильним. Але там, де держава покладає на осіб обов’язки перед нею ж, вона повинна поступитися і не наполягати на тому, що положення, якими встановлюються обов’язки осіб перед державою, Автономною Республікою Крим і територіальними громадами, у тому числі пов’язані з покладанням на фізичних осіб кримінальної чи адміністративної відповідальності, повинні тлумачитись з використанням висновку ступеню.

3. За допомогою висновку ступеню (a fortiori) виявляються правові норми, що закріплені в актах законодавства логічно, текстуально вони не закріплені, але вони складають невід’ємну частину змісту нормативного тексту. Це — окремі правові норми, а не складова частина тих норм, із яких вони виведені за допомогою висновку ступеню. Є. В. Васьковський розглядав правові норми, що виявляються за допомогою висновку ступеню, як один із видів правових норм, що виявляються шляхом логічного розвитку правових норм[122]. Проте належного розуміння тієї обставини, що за допомогою висновку ступеню виявляються повноцінні правові норми, на цей час не виявляє навіть В. А. Белов, який добре вивчив теоретичний спадок Є. В. Васькоьського. Ст. 183 ЦК РФ, що передбачає наступне схвалення правочину, вчиненого представником, він витлумачив у такий спосіб, що тим більше можливе схвалення відповідним органом юридичної особи правочину, вчиненого (виконавчим) органом юридичної особи, і зазначив, що це є застосуванням ст. 183 ЦК РФ за аналогією[123]. Але ж є різниця між застосування закону за аналогією і застосуванням правових норм, що виявляються при тлумаченні за допомогою висновку ступеню: такі норми здатні на рівних конкурувати з іншими правовими нормами, а застосування закону за аналогією можливе тільки за наявності прогалин у законодавстві.

Але недостатнє розуміння висновку ступеню має загальний характер. С. А. Муромцев, характеризуючи перетворення в римському цивільному праві, що почалося в І столітті нової ери, звернув увагу і на новий порядок тлумачення договорів і законів. Проте думки С. А. Муромцева з цього приводу є дещо суперечливими. Він писав і про тлумачення законів «за смислом»[124], і про відхід від формалізму та пошук намірів сторін правочинів, і про тлумачення двозначних формулювань договорів відповідно до намірів сторін з метою забезпечення справедливості[125]. Але ж тлумачення за смислом більш точно повинне інтерпретуватись як врахування контексту, використання висновків від протилежного, від попереднього правового явища до наступного або навпаки, ступеню. Без такої диференціації слова «тлумачення за смислом» втрачають будь-яку визначеність. Термін «пошук намірів сторін» також потребує уточнення, бо пошук таких намірів у тексті договору не виходить за межі концепції волевиявлення, а пошук намірів за межами цього тексту -— це концепція волі, що передбачає пошук змісту волі як у тексті договору чи закону, так і за їх межами. Останнє є неприйнятним. Що стосується справедливості, то принаймні на сьогодні — це окрема проблема, хоч поглиблене проникнення у зміст договору чи закону на відміну від формалізму епохи прийняття Законів XII таблиць історично було значним кроком до справедливості.

За таких умов С. А. Муромцев[126] лише описує спір з приводу духовного заповіту Капунія на користь свого сина, якщо він народиться впродовж найближчих 10 місяців. Якщо ж син народиться і помре до досягнення повноліття, то заповідач призначав своїм спадкоємцем Курія. Вийшло так, що син у Капунія не народився. С. А. Муромцев пише, що такий випадок заповітом не передбачений. Це твердження потребує уточнення. Текстом заповіту такий випадок дійсно не був передбачений. Але ж логічно у змісті заповіту він був врахований: якщо Курій призначався спадкоємцем на випадок, коли син Капунія, на народження якого мав надію останній, не доживе до повноліття, то тим більше Курій мав бути спадкоємцем за заповітом, якщо ніхто не народився взагалі. О. А. Беляневич охарактеризувала рішення суду у цій справі як віднайдена судом воля заповідача[127]. Але суд віднайшов волевиявлення заповідача, яке, правда, текстуально в заповіті не виражене, а в змісті заповіту логічно було присутнє.

4. Сьогодні використання висновку ступеню не має такого загального значення, як використання при тлумаченні правових актів висновків від протилежного, від попереднього правового явища до наступного і навпаки. І все ж у цьому параграфі буде показано, що положення правових актів, які потребують використання при їх тлумаченні висновку ступеню, є непоодиноким. Є свідчення і того, що використання висновку ступеню у судовій практиці інколи набуває істотної гостроти.

Так, Конституційний Суд України при прийнятті одного і з рішень не ставив прямо питання про співвідношення скасування прав і свобод людини і громадянина і їх обмеження[128]. Але суддя Конституційного Суду України Д. Д. Лилак висловив щодо цього рішення окрему думку, в якій він зазначив, що ст. 22 Конституції забороняє змінювати Конституцію, якщо ці зміни передбачають скасування або обмеження прав і свобод людини і громадянина. Що стосується скасування і обмеження законами прав і свобод, встановлених законами, то частина третя ст. 22 Конституції України забороняє при прийнятті нових законів або внесених змін до чинних законів лише звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод. Скасування прав і свобод, встановлених законами, Конституція не забороняє. У такий спосіб Д. Д. Лилак виявив належну увагу і високу повагу до відповідних конституційних положень, подав гарний урок усім своїм колегам, але тільки в частині букви. Проте він не виявив ні уваги, ні поваги до логіки частини третьої ст. 22 Конституції. У цьому конституційному положенні текстуально закріплена правова норма, зміст якої вище наводився. Тільки цю норму і помітив вельми поважний суддя Конституційного Суду. Але ж у цьому законодавчому положенні вміщується і логічно закріплена в ньому норма. Вона виявляється при тлумаченні за допомогою висновку ступеню: якщо забороняється звужувати зміст і обсяг встановлених законом прав та обов'язків, то тим більше забороняється їх скасовувати. Це — окрема правова норма, яка текстуально в частині другій ст. 22 Конституції не закріплена, але закріплена у цьому конституційному положенні логічно. Питання про те, чи слід визнавати такі правові норми — це все те ж застаріле питання, що йде від часів Законів XII таблиць. Якщо слідувати жорсткому формалізму тих часів, то, звичайно, треба визнати, що наведена окрема думка відповідає Конституції. Але сьогодні нормативно-правові акти читають інакше і процес відходу від жорсткого формалізму почався ще в епоху римського права.

Далі ми наведемо цілу низку нормативних положень, що потребують використання при їх тлумаченні висновку ступеню, з метою показати, що цей висновок не є якоюсь химерою, а є реальним практичним інструментом логічного опрацювання нормативного тексту.

5. Без висновку ступеню не можна задовільно витлумачити положення ч. 2 ст. 81 ЗК[129] («іноземні громадяни та особи без громадянства можуть набувати права власності на земельні ділянки несільськогосподарського призначення в межах населених пунктів, а також на земельні ділянки несільськогосподарського призначення за межами населених пунктів, на яких розташовані об’єкти нерухомого майна, що належать їм на праві приватної власності»), ч. 3 цієї ж статті («іноземні громадяни та особи без громадянства можуть набувати права власності на земельні ділянки відповідно до частини другої цієї статті у разі: а) придбання за договором купівлі-продажу, ренти, дарування, міни, іншими цивільно-правовими угодами; б) викупу земельних ділянок, на яких розташовані об’єкти нерухомого майна, що належать їм на праві власності; в) прийняття спадщини») і ч. 4 тієї ж статті («землі сільськогосподарського призначення, прийняті у спадщину іноземними громадянами, а також особами без громадянства, протягом року підлягають відчуженню»). Ч. 2 ст. 81 ЗК допускає можливість набуття іноземцями і особами без громадянства права власності на два види земельних ділянок. У ч. 3 ст. 81 ЗК встановлюються підстави набуття іноземцями та особами без громадянства права власності на земельні ділянки. При цьому дається посилання на ч. 2 ст. 81 ЗК. Це свідчить про те, що на підставах, передбачених ч. 3 ст. 81 ЗК іноземці та особи без громадянства можуть набувати права власності тільки на земельні ділянки двох видів, на які вказується в ч. 2 ст. 81 ЗК. Отже, з підстав, передбачених ч. 3 ст. 81 ЗК, іноземці та особи без громадянства не можуть набувати права власності на земельні ділянки інших видів, ніж зазначені в ч. 2 ст. 81 ЗК (висновок від протилежного). Тим більше зазначені особи не можуть набувати права власності на такі (не передбачені ч. 2 ст. 81 ЗК) земельні ділянки на інших підставах, ніж передбачені ч. 3 ст. 81 ЗК), це — висновок ступеню.

Здавалося б, що у викладений спосіб група суспільних відносин щодо набуття іноземцями та особами без громадянства права власності на землю урегульована спеціальними правовими нормами. Але законодавець вирішив інакше. У ч. 4 ст. 81 ЗК він встановлює: «Землі сільськогосподарського призначення, прийняті у спадщину іноземними громадянами, а також особами без громадянства, протягом року підлягають відчуженню». Із цього законодавчого положення випливає і за допомогою висновку від наступного правового явища (обов’язку іноземців та осіб без громадянства здійснити відчуження земельних ділянок сільськогосподарського призначення, прийнятих у спадщину) до попереднього виявляється правова норма, згідно якої в порядку спадкування іноземці та особи без громадянства все-таки можуть набувати права власності в порядку прийняття спадщини не тільки на земельні ділянки, зазначені в ч. 2 ст. 81 ЗК, а й на землі сільськогосподарського призначення. Це — спеціальна правова норма, бо вона стосується відносин щодо набуття прав власності тільки на одній підставі (прийняття спадщини) і тільки на один вид земель (сільськогосподарського призначення). Та обставина, що ця правова норма виявлена при тлумаченні за допомогою висновку від наступного правового явища до попереднього, не перешкоджає її переважному застосуванню перед правовою нормою, яка виявляється за допомогою висновку від протилежного із ч. 2 ст. 81 ЗК і відповідно до якої іноземці і особи без громадянства не можуть набувати прав власності на інші види земельних ділянок, ніж ті, на які зазначається у ч. 2 ст. 81 ЗК.

У свою чергу із правової норми, що виявляється за допомогою висновку від наступного правового явища до попереднього при тлумаченні ч. 4 ст. 81 ЗК, за допомогою висновку ступеню виявляється ще одна правова норма, відповідно до якої іноземці і особи без громадянства тим більше можуть отримувати в порядку прийняття спадщини землі несільськогосподарського призначення, на які не зазначається у ч. 2 ст. 81 ЗК. Логічна бездоганність висновку ступеню при цьому ґрунтується на забороні передачі у власність іноземцям, особам без громадянства, іноземним юридичним особам і іноземним державам земель сільськогосподарського призначення (ст. 22 ЗК): раз ті землі, що спеціально оберігаються від передання іноземцям, особам без громадянства, іноземним юридичним особам, іноземним державам у власність, можуть переходити у власність іноземців і осіб без громадянства в порядку прийняття спадщини, то тим більше іноземці і особи без громадянства можуть отримувати в порядку спадкування землі несільськогосподарського призначення, хоч би вони і не підпадали під дію ч. 2 ст. 81 ЗК. Оскільки право власності при цьому отримується на підставі ч. 4 ст. 81 ЗК, то у разі отримання іноземцями і особами без громадянства в порядку прийняття спадщини права власності на земельні ділянки несільськогосподарського призначення, не зазначені в ч. 2 ст. 81 ЗК, ці земельні ділянки підлягають відчуженню відповідно до ч. 4 ст. 81 ЗК і з дотриманням правил ст. 145 ЗК.

6. Без використання висновку ступеню не може бути задовільно витлумачена ч. 1 ст. 231 ГК («законом щодо окремих видів зобов’язань може бути визначений розмір штрафних санкцій, зміна якого за погодженням сторін не допускається»). У цьому законодавчому положенні текстуально закріплюється правова норма, яка забороняє в господарському договорі змінювати розмір штрафних санкцій, встановлений законом. Однак тут немає відповіді на запитання про те, чи можна в господарському договорі встановити умову, якою б виключалось застосування штрафних санкцій, встановлених законом стосовно даного виду зобов’язань. Жорстко формальне тлумачення цього законодавчого положення буде таким, що таку умову в господарському договорі встановлювати можна. Але при цьому ігнорується правова норма, яка логічно закріплена в ч. 1 ст. 231 ГК: якщо забороняється змінювати в господарському договорі розмір штрафних санкцій, встановлених законом, то тим більше забороняється встановлювати в господарському договорі умови, що виключають застосування штрафних санкцій, встановлених законом щодо даного виду зобов’язань. Інша справа, що такі умови господарських договорів не є нікчемними, вони є оспорюваними, а тому підлягають застосуванню за відсутності позову про визнання їх недійсними.

7. Частина п’ята ст. 75 ГК встановлює: «державне комерційне підприємство не має права безоплатно передавати належне йому майно іншим юридичним особам чи громадянам, крім випадків, передбачених законом. Відчужувати майнові об’єкти, що належать до основних фондів, державне комерційне підприємство має право лише за попередньою згодою органу, до сфери управління якого воно належить, і лише на конкурентних засадах, якщо інше не встановлено законом. Розпоряджатися в інший спосіб майном, що належить до основних фондів, державне комерційне підприємство має право лише у межах повноважень та у спосіб, що передбачені цим Кодексом та іншими законами... Відчуження нерухомого майна, а також повітряних і морських суден, суден внутрішнього плавання та рухомого складу залізничного транспорту здійснюється за умови додаткового погодження в установленому порядку з Фондом державного майна України». Правова норма, яка текстуально закріплена в цьому законодавчому положенні, не поширюється на казенні підприємства. Але ж метою цієї правової норми, як це випливає із її контексту, є обмеження права державного комерційного підприємства розпоряджання майном, яке закріплено за таким підприємством і є в державній власності. Ця мета має бути тим більше притаманною правовим нормам, що встановлюють правовий режим майна, яке закріплено за казенними підприємствами на праві оперативного управління. Тому, якщо майно державного комерційного підприємства, що належить до основних фондів, які не є повністю амортизованими, може списуватись з балансу лише за згодою органу, до сфери якого входить дане підприємство, то тим більше це правило має застосовуватись до казенних підприємств. Це стосується і застосування прискореної амортизації основних фондів.

8. Низка положень Цивільного кодексу (ч. 1 ст. 131; ч. 2 ст. 149; ч. 5 ст. 166) встановлює однотипні правила, якими допускається звернення стягнення на частку учасника у складеному капіталі повного товариства, у статутному капіталі товариства з обмеженою відповідальністю, звернення стягнення на пай члена виробничого кооперативу «тільки» в разі недостатності іншого майна для задоволення вимог кредиторів. Правові норми, які текстуально закріплені в цих законодавчих положеннях, не можуть застосовуватись у випадках відсутності у учасника господарського товариства, члена кооперативу іншого майна для задоволення вимог кредиторів. Але ж незастосування цих правових норм до зазначених випадків порушує логіку законодавчих положень. Тому слід дійти висновку про те, що в цих положеннях логічно закріплюються правові норми, що дозволяють звернення стягнення на частку учасника в складеному капіталі повного товариства, у статутному капіталі товариств з обмеженою і додатковою відповідальністю у разі відсутності іншого майна у учасника відповідного господарського товариства або у члена кооперативу. Ці правові норми виявляються при тлумаченні за допомогою висновку ступеню: якщо звернення стягнення допускається у разі недостатності майна, то тим більше воно повинне допускатись за відсутності майна.

9. Специфіка правових приписів, про які тут йдеться, обумовлюється тим, що вони ґрунтуються на логічній тотожності правових явищ у частині, що відповідає меті положення нормативно-правового акта, із якого такий припис випливає. Покажемо це на прикладі тлумачення формулювань «якщо інше не випливає із закону (законодавства)».

Відповідно до ч. 1 ст. 528 ЦК виконання обов’язку може бути покладене боржником на іншу особу, якщо з умов договору, вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства або суті зобов’язання не випливає обов’язок боржника виконати зобов’язання особисто. Виникає питання про те, чи може застосовуватись правовий припис, який прямо встановлений законом чи підзаконним актом та покладає на боржника обов’язок виконувати зобов’язання особисто, маючи на увазі, що в попередньому викладенні було задовільно доведено, що поняття випливання (непрямого встановлення) правових приписів відповідно до термінології законодавства не охоплює собою прямого встановлення правових приписів. Відповідь на це питання має бути дана з використанням висновку a fortiori. Якщо із закону чи підзаконного нормативного акту може випливати обов’язок боржника виконати зобов’язання особисто, то тим більше такий обов’язок може бути встановлений таким актом прямо.

Метою ч. 1 ст. 528 ЦК є, зокрема, залишення відкритою можливості встановлення іншого варіанту правового регулювання, ніж передбачений ч. 1 ст. 528 ЦК, актами цивільного законодавства, в тому числі і підзаконними. Але при цьому зазначається на те, що інші варіанти правового регулювання мають випливати із актів законодавства. Як було показано в одній із попередніх глав цього розділу, випливання — це лише відповідно до термінології чинного законодавства один із способів встановлення правових приписів. Іншим таким способом є пряме встановлення правових приписів. З точки зору мети ч. 1 ст. 528 ЦК немає абсолютно ніякої різниці, інший варіант правового регулювання буде встановлений прямо актами законодавства чи буде випливати із таких актів. Ця різниця з’явилась би, якби у ч. 1 ст. 528 ЦК замість слова «випливає» вживались слова «прямо встановлено». Останні слова обмежують техніко-юридичні засоби встановлення правових приписів. Слово «випливає» гранично розширює вибір техніко-юридичних засобів встановлення правових приписів. Тому до слова «випливає», що вживається в ч. 1 ст. 528 ЦК, як логічно тотожне за критерієм мети цього законодавчого положення слід прирівняти слово «прямо встановлено». Зворотна логічна операція — визнання випливання правових приписів тотожним прямому встановленню правових приписів, якщо закон передбачає можливість прямого встановлення якогось правового припису, суперечила б меті відповідного законодавчого положення, бо, зазначаючи на пряме встановлення, законодавець має на меті обмежити коло техніко-юридичних засобів встановлення певного правового явища.

Аналогічним чином слід тлумачити і подібні формулювання абзацу другого ч. 1 ст. 28 ЦК («ім’я фізичної особи, яка є громадянином України, складається із прізвища, власного імені та по батькові, якщо інше не випливає із закону або звичаю національної меншини, до якої вона належить»); ч. 2 ст. 328 ЦК («право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону...»); ч. 3 ст. 397 ЦК («фактичне володіння майном вважається правомірним, якщо інше не випливає із закону...»); ч. 2 ст. 530 ЦК («боржник має виконати такий обов’язок у семиденний строк від дня пред’явлення вимоги, якщо обов’язок негайного виконання не випливає із договору або актів цивільного законодавства»); ч. 1 ст. 915 ЦК («перевезення, що здійснюється юридичною особою, вважається перевезенням транспортом загального користування, якщо із закону, інших нормативно-правових актів або ліцензії, виданої цій організації, випливає, що вона має здійснювати перевезення вантажу, пасажирів, багажу, пошти за зверненням будь-якої особи»); ч. 3 ст. 1088 ЦК («безготівкові розрахунки провадяться через банки, інші фінансові установи (далі — банки), в яких відкрито відповідні рахунки, якщо інше не випливає із закону та не обумовлено видом безготівкових розрахунків»); ч. 1 ст. 194 ГК («управнена особа зобов’язана прийняти виконання, запропоноване третьою особою — безпосереднім виконавцем, якщо із закону, господарського договору або характеру зобов’язання не випливає обов’язок сторони виконати зобов’язання особисто»); ч. 4 ст. 203 ГК («господарське зобов’язання може бути припинено зарахуванням страхового зобов’язання, якщо інше не випливає з закону або змісту основного чи страхового зобов’язання»); ч. 2 ст. 294 ГК («товарний склад є складом загального користування у разі якщо із закону, інших правових актів або виданого суб’єкту господарювання дозволу (ліцензії) випливає, що він зобов’язаний приймати на зберігання товари від будь-якого товароволодільця»); ст. 27 Закону «Про міжнародне приватне право» («якщо така організація діє на території України, до її діяльності застосовується законодавство України, яке регулює діяльність юридичних осіб, якщо інше не випливає з вимог законодавства чи суті правовідносин»); ст. 7 Закону «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» («іноземці та особи без громадянства мають право займатися в Україні інвестиційною, а також зовнішньоекономічною та іншими видами підприємницької діяльності, передбаченими законодавством України. При цьому вони мають такі ж права і обов’язки, що і громадяни України, якщо інше не випливає з Конституції та законів України»); ч. 3 ст. 10 Закону «Про зовнішньоекономічну діяльність» («зазначені органи територіального регулювання зовнішньоекономічної діяльності створюються за погодженням з відповідними місцевими Радами народних депутатів України та в межах загального ліміту бюджетних коштів, що виділяються на утримання відповідних органів державного регулювання України. Дії зазначених підрозділів (відділень) не повинні суперечити нормативним актам місцевих Рад народних депутатів України, за винятком випадків, коли такі дії передбачені або випливають із законів України») тощо.

10. «Розмір неустойки може бути зменшений за рішенням суду, якщо він значно перевищує розмір збитків, та за наявності інших обставин, які мають істотне значення» (ч. 3 ст. 551 ЦК). Якщо значне перевищення розміром неустойки розміру збитків визнається підставою зменшення розміру неустойки за рішенням суду, то тим більше підставою такого зменшення має бути відсутність збитків. Але і при цьому ознака значного перевищення має бути. Це означає, що при незначному розмірі неустойки та відсутності збитків на боці кредитора зменшення розміру неустойки є неможливим.

11. Відповідно до ч. 1 ст. 241 ЦК «правочин, вчинений представником з перевищенням повноважень, створює, змінює, припиняє цивільні права та обов’язки особи, яку він представляє, лише у разі наступного схвалення правочину цією особою. Правочин вважається схваленим зокрема у разі, якщо особа, яку він представляє, вчинила дії, що свідчать про прийняття його до виконання». Звідси випливає і при тлумаченні висновком a fortiori виявляється правовий припис, згідно з яким викладене правило застосовується і до випадків, коли правочин від імені особи вчинений за відсутності повноваження на представництво взагалі. Судова практика йде шляхом якраз такого застосування ч. 1 ст. 241 ЦК. Але ж таке правозастосування без посилання на висновок a fortiori видається пов’язаним або з нехтуванням буквою закону, або з протизаконним розширеним тлумаченням положень актів законодавства, або з недоречним застосуванням закону за аналогією.

12. Враховуючи особливості правових приписів, які непрямо закріплюються в актах законодавства та виявляються висновком a fortiori, та на підставі аналізу нормативно-правових актів, автори цієї книги стверджують, що такі правові приписи підлягають переважному застосуванню перед правовими приписами, які непрямо випливають із актів законодавства та виявляються при тлумаченні висновком а contrario).

«Територіальна громада, яка стала власником відумерлого майна, зобов’язана задовольнити вимоги кредиторів спадкодавця, що заявлені відповідно до статті 1231 цього Кодексу» (ч. 4 ст. 1277 ЦК). Ст. 1231 ЦК вирішує питання про спадкування обов’язків відшкодувати майнову шкоду (збитки), моральну шкоду і сплатити неустойку. Тобто, вона не вирішує питання виконання договірних зобов’язань, в тому числі грошових зобов’язань, повернення безпідставно отриманого (питання виконання основних зобов’язань). Непрямо із ч. 4 ст. 1277 ЦК випливає і при тлумаченні висновком a contrario виявляється правовий припис, згідно з яким територіальна громада не несе обов’язку виконання тих вимог кредиторів спадкодавця, які виходять за межі формулювань ст. 1231 ЦК (за межами додаткових зобов’язань). Але правовий припис, який непрямо випливає із положень актів законодавства і при тлумаченні виявляється висновком a contrario, не може суперечити правилу, що непрямо випливає із положення акта цивільного законодавства і встановлюється висновком a fortiori. Якщо на територіальну громаду покладається обов’язок задовольнити вимоги, що складають зміст додаткових зобов’язань відшкодування збитків, моральної шкоди, сплати неустойки (зобов’язань, що є формою відповідальності), то тим більше територіальна громада несе обов’язок задовольнити вимоги, що складають зміст основних зобов’язань спадкодавця перед кредиторами (ми тут не зачіпаємо проблему виконання цих зобов’язань в натурі чи виплати відповідних грошових сум).

13. Частина третя ст. 99 ЦК встановлює: «Члени виконавчого органу можуть бути у будь-який час усунені від виконання своїх обов’язків, якщо в установчих документах не визначені підстави усунення членів виконавчого органу від виконання своїх обов’язків». Чи можна застосовувати цей правовий припис до керівника і заступника керівника виконавчого органу товариства? Так, можна. Якщо можливе усунення від виконання своїх обов’язків членів виконавчого органу товариства, то тим більше можуть бути усунені керівник і заступник керівника товариства. Усунення від виконання обов’язків означає звільнення з роботи. Отже, звільнення з роботи керівника, заступника керівника, члена виконавчого органу товариства можливе за наявності не тільки підстав, передбачених законодавством про працю (у відповідних випадках — контрактом, укладеним відповідно до частини третьої ст. 21 КЗпП), а й безпосередньо на підставі ч. 3 ст. 99 ЦК.

Аналогічним чином на керівника, заступника керівника органу юридичної особи поширюється чинність ч. 4 ст. 92 ЦК («якщо члени органу юридичної особи та інші особи, які відповідно до закону чи установчих документів виступають від імені юридичної особи, порушують свої обов’язки щодо представництва, вони несуть солідарну відповідальність за збитки, завдані ними юридичній особі»).

14. Відповідно до ч. 1 ст. 1214 ЦК особа, яка набула майно або зберегла його у себе без достатньої правової підстави, відповідає за допущене нею погіршення майна з часу, коли ця особа дізналася або могла дізнатися про володіння цим майном без достатньої правової підстави. «Відповідає... за допущене... погіршення майна» — це диспозиція правової норми, яка сформульована в ч. 1 ст. 1214 ЦК та з урахуванням ч. 1 ст. 22 і ч. 1 ст. 1166 ЦК має тлумачитись як покладення на зазначену особу обов’язку відшкодувати шкоду, що виникла на боці власника майна в результаті погіршення майна. Гіпотезу цієї правової норми складають погіршення майна та інші обставини, на які зазначається у ч. 1 ст. 1214 ЦК. Із ч. 1 ст. 1214 ЦК непрямо випливає і висновком a fortiori при тлумаченні виявляється ще одна гіпотеза, відповідно до якої особа, яка безпідставно набула майно, відповідає також і за допущену нею втрату майна. Якщо ж за допомогою висновку а fortiori не виявити правовий припис, який непрямо випливає із ч. 1 ст. 1214 ЦК, то виникне нелогічна ситуація: особа, яка безпідставно набула майна, відповідає за його погіршення, але не відповідає за його втрату, а застосування ч. 1 ст. 1214 ЦК набуває вульгарно-бюрократичного характеру.

15. Відповідно до п. 4 ч. 1 ст. 263 ЦК перебіг позовної давності зупиняється «якщо позивач або відповідач перебуває у складі Збройних Сил України або в інших створених відповідно до закону військових формуваннях, що переведені на воєнний стан». Буквально умовою зупинення перебігу позовної давності є перебування у складі Збройних Сил України однієї із сторін (або позивача, або відповідача). Але із п. 4 ч. 1 ст. 263 ЦК непрямо випливає і висновком a fortiori виявляється ще один правовий припис, відповідно до якого підставою зупинення позовної давності є одночасне перебування і позивача, і відповідача у складі Збройних Сил України або в інших створених відповідно до закону військових формуваннях, що переведені на воєнний стан (якщо для зупинення перебігу позовної давності достатньо перебування однієї із сторін у складі Збройних Сил, то тим більше позовна давність зупиняється в разі перебуванні у складі Збройних Сил обох сторін спору).

16. Підставою для скасування постанови або ухвали в адміністративній справі є «порушення норм матеріального або процесуального права, що привело до неправильного вирішення справи або питання» (п. 4 ст. 202 КАС). Цей правовий припис застосовується у разі порушення норм або матеріального, або процесуального права. Якщо п. 4 ст. 202 КАС тлумачити буквально, його не можна застосовувати за наявності одночасного порушення норм матеріального і норм процесуального права. Але із ч. 4 ст. 202 КАС непрямо випливає і висновком a fortiori виявляється правовий припис, згідно з яким це законодавче положення підлягає застосуванню і до випадків порушення норм і матеріального і процесуального права (якщо рішення або ухвала суду підтягають скасуванню у разі порушення норм або матеріального, або процесуального права, то тим більше вони підлягають скасуванню при порушенні норм і матеріального, і процесуального права).

17. «Юридична чи фізична особа, яка має намір придбати істотну участь у банку або збільшити її таким чином, що така особа буде прямо чи опосередковано володіти чи контролювати 10, 25, 50 та 75 відсотків статутного капіталу банку чи права голосу придбаних акцій (паїв) в органах управління банку, зобов’язана отримати письмовий дозвіл Національного банку України» (частина перша ст. 34 Закону «Про банки і банківську діяльність»). Зазначення на відповідні показники за допомогою висновку a fortiori слід тлумачити так, що письмового дозволу Національного банку потребує придбання істотної участі, яке веде до володіння (чи контролю) десятьма або більше, двадцятьма п’ятьма або більше, п’ятдесятьма або більше, сімдесятьма п'ятьма або більше відсотками статутного капіталу банку. Якщо не звернутись до висновку a fortiori, то неможливо задовільно мотивувати застосування положення про 75 відсотків до випадків, коли особа прямо чи опосередковано володіє 80 відсотками чи контролює 80 відсотків статутного капіталу банку.

18. «У випадках, передбачених законодавством про працю, виборний орган первинної профспілкової організації, членом якої є працівник розглядає у п’ятнадцятиденний термін обґрунтоване письмове подання роботодавця про розірвання трудового договору з працівником» (частина перша ст. 39 Закону «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності»). Встановлено також, що «орган первинної профспілкової організації повідомляє роботодавця про прийняте рішення у письмовій формі у триденний термін після його прийняття.

У разі пропуску цього терміну вважається, що профспілковий орган дав згоду на розірвання трудового договору» (частина четверта тієї ж статті). Як бачимо, зазначені наслідки настають тільки у разі пропуску триденного строку, встановленого для повідомлення про прийняте рішення. Виникає питання про те, які ж наслідки тягне неприйняття такого рішення чи нерозгляд письмового подання роботодавця у встановлений строк, коли повідомлення роботодавця про це законом не передбачене і втрачає будь-який сенс. Відповідь на це питання має бути дана із використанням висновку a fortiori: якщо прийняте виборним органом первинної профспілкової організації рішення про відмову у наданні згоди на розірвання трудового договору не перешкоджає звільненню працівника, якщо роботодавець не був повідомлений про прийняте рішення впродовж трьох днів після його прийняття, то тим більше звільненню не може перешкоджати неповідомлення роботодавця про прийняте рішення у зв’язку з неприйняттям рішення протягом п’ятнадцяти днів чи нерозглядом письмового подання роботодавця в зазначений строк. При цьому право на звільнення у роботодавця виникає зі спливом вісімнадцяти днів, що складаються із зазначених вище п’ятнадцятиденного і триденного строків.

Зроблений висновок підтверджується ще одним висновком a fortiori. Необґрунтована відмова виборного органу первинної профспілкової організації у згоді на звільнення, тобто порушення вимоги закону про обґрунтування відмови у наданні згоди на звільнення, дає роботодавцю право на звільнення працівника без згоди виборного органу первинної профспілкової організації (частина шоста ст. 39 Закону «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності»). Тим більше такою підставою має бути визнане невиконання вимоги закону про розгляд письмового подання роботодавця у встановлений строк, коли відповідне подання роботодавця і взагалі не розглядалось впродовж встановленого строку, не здійснювалась спроба вирішити питання та обґрунтувати відмову у наданні згоди на звільнення працівника.

19. «Якщо працівник після закінчення строку попередження про звільнення не залишив роботи і не вимагає розірвання трудового договору, власник або уповноважений ним орган не вправі звільнити його за поданою раніше заявою, крім випадків, коли на його місце запрошено іншого працівника, якому відповідно до законодавства не може бути відмовлено в укладенні трудового договору» (частина друга ст. 38 КЗпП). Із наведеного правила судова практика зробила висновок, що знайшов відображення в абзаці другому п. 12 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про практику розгляду судами трудових спорів»[130]: «Працівник, який попередив власника або уповноважений ним орган про розірвання трудового договору, укладеного на невизначений строк, вправі до закінчення строку попередження відкликати свою заяву і звільнення в цьому випадку не проводиться, якщо на його місце не запрошена особа в порядку переведення з іншого підприємства, установи, організації (ч. 4 ст. 24 КЗпП)». Але в навчальній, науково-методичній і науково-практичній літературі і судовій практиці ніколи не пояснювалось, у який же спосіб із наведеного законодавчого положення, яке з фактом продовження працівником роботи після закінчення строку попередження пов’язує позбавлення права власника або уповноваженого ним органу звільнити працівника з роботи за раніше поданою заявою, зроблено висновок про наявність у працівника, який подав заяву про звільнення, права відкликати цю свою заяву. Очевидно, цей висновок зроблено за допомогою висновку a fortiori: якщо працівник, який не залишив роботи і не вимагає розірвання трудового договору після закінчення строку попередження про звільнення, не може бути звільнений з роботи за раніше поданою заявою, то тим більше не може бути звільнений з роботи за раніше поданою заявою працівник, який до спливу строку попередження відмовився від волевиявлення на розірвання трудового договору за власним бажанням, відкликав свою відповідну заяву.

20. У судовій практиці вважають за прийнятне ігнорувати ту обставину, що надане власникові (уповноваженому ним органу) право на розірвання трудового договору з працівниками у зв’язку з перепрофілюванням підприємства, установи, організації (п. 1 частини першої ст 40 КЗпП) не обмежується будь-якими правилами, оскільки частина третя ст. 36 КЗпП («у разі зміни власника підприємства, а також у разі його реорганізації (злиття, приєднання, поділу, виділення, перетворення) дія трудового договору працівника продовжується. Припинення трудового договору з ініціативи власника або уповноваженого ним органу можливе лише у разі скорочення чисельності або штату працівників (пункт 1 частини першої статті 40)») до випадків перепрофілювання підприємства, установи, організації не застосовується і застосування її за аналогією є неможливим, оскільки аналогія застосовується у разі неврегульованості відносин, а в даному випадку вони врегульовані пунктом 1 частини першої ст. 40 КЗпП.

Грамотно проблема застосування стосовно випадків перепрофілювання підприємства п. 1 частини першої ст. 40 і частини третьої ст. 36 КЗпП вирішується шляхом застосування висновку a fortiori. Реорганізація більш істотно, ніж перепрофілювання, впливає на трудові відносини, оскільки реорганізація юридичної особи може означати навіть її припинення. І все ж реорганізація дає власникові чи уповноваженій ним особі право на розірвання трудового договору на підставі п. 1 частини першої ст. 40 КЗпП лише у разі скорочення загальної чисельності або штату працівників. Тим більше не може бути допущене розірвання трудового договору на підставі п. 1 частини першої ст. 40 КЗпП у разі перепрофілювання підприємства, якщо при цьому не здійснюється скорочення штату або чисельності працівників. Нам скажуть, що подібні справи так і вирішувались на практиці без тлумачення відповідних правових приписів висновком a fortiori. Але ж незастосування висновку a fortiori означало б, що здійснюється задовільно не вмотивоване відступлення від букви закону. Застосування висновку a fortiori в такому випадку не пов’язане з відступленням від букви закону, а означає лише кваліфіковану інтерпретацію законодавчих положень.

21. У листі Комітету Верховної Ради України з питань правової політики до Конституційного Суду в зв’язку з розглядом справи про звільнення судді з адміністративної посади зазначалося на те, що положення частини п’ятої ст. 20 раніше чинного Закону «Про судоустрій України», яке надає Президенту України право звільняти суддів з адміністративних посад, «не узгоджується з гарантованим Конституцією України принципом незалежності суддів». У відповідь на це суддя Конституційного Суду В. Д. Бринцев в окремій думці у цій справі зауважив, що Президент України наділений повноваженням призначати суддів на посади вперше та звільняти таких суддів з посад. «Статус судді, — пише В. Д. Бринцев, — у порівнянні із статусом голови (заступника голови) суду є більш значущим і відповідальним. Тому виглядає нелогічним, — мати право наділяти головними повноваженнями (судді) і не мати право, також на п’ятирічний термін, наділити додатковою функцією (адміністративними повноваженнями) цього ж самого суддю»[131]. Ці аргументи могли б бути більш чіткими, якби при викладенні окремої думки було використано висновок a fortiori: якщо конституцієдавець вважає, що гарантований Конституцією принцип незалежності суддів не порушується повноваженням Президента призначати суддів на посади вперше, то тим більше цей принцип не може порушуватись повноваженням Президента призначати суддів на адміністративні посади, оскільки повноваження судді є соціально значно більш значущими, ніж повноваження голови чи заступника голови суду.

22. Прикладом, який тут буде викладатись, особливо наглядно підкреслюється та обставина, що без врахування правових приписів, які непрямо випливають із актів законодавства та виявляються при тлумаченні висновком на підставі неповної логічної тотожності (a fortiori), правозастосування втрачає правовий характер і набуває ознак бюрократичного, грубого і навіть вульгарного позитивізму.

Йдеться про різне тлумачення підпункту «а» п. 7.7.2 ч. 7.7 ст. 7 раніше чинного Закону «Про податок на додану вартість»: «Бюджетному відшкодуванню підлягає... частина від’ємного значення (зобов’язання з податку на додану вартість— Авт.), яка дорівнює сумі податку, фактично сплаченій отримувачем товарів (послуг) у попередньому податковому періоду постачальникам таких товарів (послуг)». В одному випадку суд дійшов висновку про те, що при визначенні суми бюджетного відшкодування не може враховуватись сума податку на додану вартість, яка сплачена у податковому періоді, що передував згаданому попередньому податковому періоду. Це суворо відповідало закону, який було прочитано судом жорстко буквально з ознаками позитивізму, на який вище зазначалось. Позивач обурювався судовим рішенням і характеризував законодавче положення, на підставі якого йому було відмовлено у задоволенні позову та яке вище було процитоване, як неживе та технократичне.

Інший суд те ж законодавче положення витлумачив у такий спосіб: «За смислом підпункту «а» п. 7.7.2 ст. 7 Закону «Про податок на додану вартість» при визначенні суми бюджетного відшкодування слід враховувати податок на додану вартість, сплачений позивачем у складі ціни товарів не тільки у попередньому податковому періоді, а й у всіх податкових періодах, що передували попередньому податковому періоду; за умови, що раніше ці суми або взагалі не включались до податкового кредиту або не враховувались при визначенні суми бюджетного відшкодування». Якщо уважно вчитатись у цей фрагмент судової постанови та порівняти його з попередньою постановою, то можна побачити, як у наведеному фрагменті судової постанови завдяки інтуїції досвідчених суддів оживає буква закону, як вона позбавляється ознак технократизму і набуває ознак раціоналізму, соціальності, цивілізованості, справедливості.

Але ж звертає на себе увагу, що правова за змістом остання постанова суду була прийнята без опори на науку, на основі інтуїції з посиланням на смисл закону. Ця постанова суду набула б ознаки науковості, якби суд у такий спосіб мотивував своє рішення: «Підпункт «а» п. 7.7.2 ч. 7.7 ст. 7 Закону «Про податок на додану вартість» приписує при визначенні суми бюджетного відшкодування враховувати податок на додану вартість, сплачений платником такого податку у складі ціни товарів у попередньому податковому періоді. Із цього положення непрямо випливає і висновком a fortiori виявляється правовий припис, згідно з яким податок на додану вартість, сплачений платником податку на додану вартість у періоди, що передували податковому періоду, який у підпункті «а» п. 7.7.2 ч. 7.7 ст. 7 Закону «Про податок на додану вартість» позначений як попередній, тим більше має враховуватись при визначенні суми бюджетного відшкодування, заявленої платником податків за звітний податковий період, за умови, коли платник податку на додану вартість або взагалі раніше не скористався правом на податковий кредит або не враховував податок на додану вартість, сплачений у періоди, що передували попередньому податковому періоду, при визначенні суми бюджетного відшкодування».

Викликає інтерес, як законодавець відреагував на недостатню визначеність, якої набуло положення підпункту «а» п. 7.7.2 ч. 7.7 ст. 7 раніше чинного Закону «Про податок на додану вартість» унаслідок відсутності методології тлумачення актів законодавства. Законом «Про Державний бюджет України на 2008 рік та про внесення змін до деяких законодавчих актів України» у цьому пункті слова «у попередньому податковому періоді» були замінені на слова «у попередніх податкових періодах». Це ж формулювання використовується у п. «а» ч. 200.4 ст. 200 ПК.

23. Слід враховувати, що Європейський Суд з прав людини застерігає проти невиправданого використання висновку ступеню. У рішенні в одній із справ Суд зазначив: «Конвенція дозволяє за наявності певних умов деякі вельми суворі форми поводження з людьми, такі як смертна кара... тоді як у той же час вона забороняє інші, які порівняно із смертною карою можуть розглядатись як відносно м’які, наприклад, «незаконне» затримання на короткий період часу (п. 1 ст. 5) або висилка громадянина із його країни (п. 1 статті 3 Протоколу 4 до Конвенції). Можливість піддати особу одній із форм поводження, що зазначені першими, не означає можливості піддати тим видам поводження, що згадані другими, навіть якщо вона згодна чи не протидіє цьому»[132]. Але ж тут йдеться про застосування висновку ступеню, коли воно не відповідає логіці відповідних нормативних положень.

§ 34. Врахування контексту з метою виявлення змісту формально недостатньо визначених положень

Шляхом врахування контексту виявляється зміст формально недостатньо визначених положень нормативно-правових актів.

1. Перегляд рішень касаційних судів відповідно до п. 1 ст. 355 ЦПК здійснюється у разі «неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах». Такі ж підстави встановлені п. 1 ст. 116 ГПК, п. 1 сі 237 КАС, п. 1 ст. 458 КПК. У цих законодавчих положеннях формально недостатньо визначеним є поняття «подібних» правовідносин. Абстрактно розмірковуючи, подібними можна називати такі правовідносини, на які поширюються одні й ті ж самі правові норми. Крім того, відповідно ч. 8 ст. 8 ЦПК, ч. 7 ст. 9 КАС подібними є врегульовані певними правовими нормами відносини і ті відносини, на які не поширюється чинність зазначених правових норм і які внаслідок цього залишались не врегульованими, хоч за всіма юридично значущими ознаками не врегульованих відносин, на них належало поширити чинність згаданих правових норм. Але і наведені абстрактні міркування, і та подібність відносин, яка є підставою застосування закону за аналогією, не дають можливості зрозуміти зміст терміну «подібні» (правовідносини), який тут аналізується.

Недостатньо визначеним є і поняття «неоднакове» (застосування норми матеріального прав), оскільки ця неоднаковість може бути обумовлена і тим, що судами були встановлені різні обставини, за яких в одних випадках вона була застосована в один спосіб, а в іншому — у протилежний, і тим, що правова норма була витлумачена в одних випадках в один спосіб, а в інших — у протилежний.

Тому слід звернутись до контексту відповідних законодавчих положень (далі наводиться аналіз деяких положень глави 3 розділу X Цивільного процесуального кодексу, маючи на увазі, що такі ж положення містяться у Господарському процесуальному, Кримінальному процесуальному кодексах і в Кодексі адміністративного судочинства).

Із п. 5 ч. 2 ст. 3601 ЦПК ми дізнаємось про те, що при підготовці справи до розгляду у Верховному Суді здійснюються зазначені у цій статті, а також «інші заходи, необхідні для вирішення питання про усунення розбіжностей у застосуванні норми матеріального права». Отже, є завдання «усунути розбіжності». Крім того, судове рішення, що приймається Верховним Судом, повинне містити висновок про правильне застосування норми матеріального права щодо спірних правовідносин (ч. 2 ст. 3 604 ЦПК). Звідси ми дізнаємося про те, що Верховний Суд має визначатись стосовно того, яке застосування відповідної норми матеріального права є правильним, а яке — неправильним. З урахуванням викладеного слова «у подібних правовідносинах» слід розуміти як у відносинах, на які поширюється одна й та ж норма матеріального права, за фактичних обставин, що вимагали однакового (і правильного) застосування цієї норми і не допускали розбіжностей у її застосуванні. Слова «неоднакове застосування» у контексті глави 3 розділу V Цивільного процесуального кодексу слід тлумачити як розбіжності у розумінні правової норми. Якщо ж неоднакове застосування правової норми обумовлене тим, що судами першої та апеляційної інстанцій встановлені різні обставини, які вимагали різного застосування певної норми матеріального права, то таке різне застосування не підпадає під дію п. 1 ст. 355 ЦПК.

В одній із справ, що була предметом перегляду у Верховному Суді України, банк посилався на неоднакове застосування ч. 2 ст. 642 ЦК («якщо особа, яка одержала пропозицію укласти договір, у межах строку для відповіді вчинила дію відповідно до вказаних у пропозиції умов договору (відвантажила товари, надала послуги, виконала роботи, сплатила відповідну суму грошей тощо), яка засвідчує її бажання укласти договір, ця дія є прийняттям пропозиції, якщо інше не вказане в пропозиції укласти договір або не встановлено законом»). Малось на увазі, що в одних справах касаційна інстанція дійшла висновку про те, що до договору відповідно до ч. 2 ст. 642 ЦК внесені зміни в частині процентної ставки, а в справі, рішення у якій оскаржувалось, касаційна інстанція дійшла протилежного висновку. Тут мало місце різне застосування ст. 642 ЦК, оскільки в одних випадках касаційні суди зробили висновок про те, що сторони уклали угоду (договір) про внесення змін до кредитного договору, а в іншому — про те, що сторони таку угоду (договір) не уклали. Але при цьому не було ні розбіжностей в застосування норми матеріального права, ні неправильного її застосування. А різне її застосування було обумовлене не різним її тлумаченням і розумінням, а різними фактичними обставинами, що були встановлені судами першої та апеляційної інстанцій, які мають повноваження встановлювати обставини справ та оцінювати докази.

2. Наявність тісного логічного зв’язку між частинами тексту нормативно-правового акту, навіть у різних структурних частинах однієї статті чи пункту, дає можливість правотворчому органу виключити певні слова із наступної частини тексту, маючи на увазі, що в силу логічного зв’язку слід враховувати слова, які вживаються в попередньому реченні чи частині тексту. Так, у другому реченні частини третьої ст. 62 Конституції України встановлюється: «Усі сумніви щодо доведеності вини особи тлумачаться на її користь». Якщо це положення тлумачити у логічному відриві від положення, сформульованого в першому реченні частини третьої ст. 62 Конституції України (вирвати із контексту цієї статті), то воно має бути поширене на всі випадки, коли для виникнення, зміни або припинення прав, обов’язків та відповідальності осіб необхідне встановлення наявності вини. Але із логічного зв’язку положення другого речення частини третьої ст. 62 Конституції України з положенням першого речення цієї ж частини слід зробити висновок, що положення другого речення поширюються тільки на випадки, коли особа обвинувачується. Термін «обвинувачення» вживається переважно в кримінально-процесуальному праві. Те, що термін «обвинувачення» розуміється в ст. 62 Конституції саме так, підтверджується частинами першою і другою ст. 62 Конституції України. Отже, із логічного зв’язку положення другого речення частини третьої ст. 62 Конституції України з положенням першого речення цієї частини, з частинами першою ті другою ст. 62 Конституції України слід зробити висновок про те, що правило про тлумачення сумнівів щодо доведеності вини особи на користь останньої поширюється тільки на кримінально-процесуальні відносини і не може поширюватись навіть на ці відносини у частині цивільного позову. Не може поширюватись це положення і на відносини щодо притягнення особи до адміністративної відповідальності.

3. Частина перша ст. 137 КЗпП встановлює: «Суд при визначенні розміру шкоди, що підлягає покриттю, крім прямої дійсної шкоди, враховує ступінь вини працівника і ту конкретну обстановку, за якої шкоду було заподіяно. Коли шкода стала наслідком не лише винної поведінки працівника, але й відсутності умов, що забезпечують збереження матеріальних цінностей, розмір покриття повинен бути відповідно зменшений». Із першого речення наведеного законодавчого тексту можна зробити висновок про те, що при визначенні розміру шкоди, що підлягає покриттю, суд може відхилитись від прямої дійсної шкоди як у бік збільшення, так і в бік зменшення. Але друге речення цього тексту слід тлумачити як конкретизацію першого. А тому відхилення від прямої дійсної шкоди в бік збільшення є неприпустимим.

4. Частиною другою ст. 98 ЦК встановлюється: «Рішення загальних зборів приймаються простою більшістю від числа присутніх учасників, якщо інше не встановлено установчими документами або законом... Рішення про внесення змін до статуту товариства, відчуження майна товариства на суму, що становить п’ятдесят і більше відсотків майна товариства, та про ліквідацію товариства приймаються більшістю не менш як у 3/4 голосів, якщо інше не встановлено законом».

В абзаці першому ч. 2 ст. 98 ЦК не тільки встановлюється більшість, що має право прийняти відповідне рішення, а й визначається базовий показник, від якого визначається більшість від числа присутніх учасників, зрозуміло, за наявності кворуму, встановленого законом. У положеннях абзацу другого ч. 2 ст. 98 ЦК встановлюється тільки необхідна більшість, а від якого базового показника вона має визначатись, — не встановлюється. Але із логічного зв’язку між абзацами першим та другим ч. 2 ст. 98 ЦК слід зробити висновок про те, що базовий показник для обчислення більшості у випадках, передбачених абзацом другим ч. 2 ст. 98 ЦК, має прийматись той же (кількість присутніх), який передбачений абзацом першим цієї ж частини.

5. «Видавати переказні і прості векселі можна лише для оформлення грошового боргу за фактично поставлені товари, виконані роботи, надані послуги.

На момент видачі переказного векселя особа, зазначена у векселі як трасат, або векселедавець простого векселя повинні мати перед трасантом та/або особою, якій чи за наказом якої повинен бути здійснений платіж, зобов’язання, сума якого має бути не меншою, ніж сума платежу за векселем.

Умова щодо проведення розрахунків із застосуванням векселів обов’язково відображається у відповідному договорі, який укладається в письмовій формі...» (частини перша-третя ст. 4 Закону «Про обіг векселів в Україні»). При розгляді справи судом частина третя ст. 4 названого Закону була витлумачена так, що вона допускає можливість проведення розрахунків із застосуванням векселів незалежно від наявності умов, передбачених частинами першою та другою цієї ж статті. Це — неправильне тлумачення. Воно обумовлене неврахуванням логічних зв’язків між частиною третьою ст. 4 Закону «Про обіг векселів в Україні», з одного боку, та частинами першою та другою цієї ж статті, — з іншого. Якщо ці зв’язки врахувати, то слід визнати, що із названої статті випливає, що розрахунки із застосуванням векселів допускаються тільки за наявності умов, передбачених частинами першою, другою і третьою ст. 4 Закону «Про обіг векселів в Україні».

6. «Особа, яка здійснює діяльність, що є джерелом підвищеної небезпеки, відповідає за завдану шкоду, якщо вона не доведе, що шкоди було завдано внаслідок непереборної сили або умислу потерпілого» (ч. 5 ст. 1187 ЦК). Можливі два варіанти тлумачення умислу потерпілого, про який йдеться у наведеному законодавчому тексті: 1) цей умисел може розумітися як умисне порушення певної вимоги актів законодавства (формальне порушення). Так, особа, повністю усвідомлюючи протиправність дій, що порушують правила дорожнього руху, та бажаючи порушити ці правила, може здійснити таке порушення, не усвідомлюючи можливість настання шкідливих наслідків або не бажаючи їх настання; 2) цей умисел може означати усвідомлення протиправності дій чи бездіяльності, передбачення можливості настання шкідливих наслідків та бажання їх настання. У наведеному законодавчому тексті йдеться про умисел потерпілого, яким завдано шкоду. Оскільки у ч. 5 ст. 1187 ЦК йдеться про відшкодування шкоди, логічно зробити висновок про те, що цей умисел має полягати у завданні потерпілим шкоди собі, а не в здійсненні формального порушення.

7. Якщо тлумачити ч. 2 ст. 790 ЦК («плата за прокат речі, що сплачена наймачем за весь строк договору, зменшується відповідно до тривалості фактичного користування річчю») буквально, то «тривалість фактичного користування річчю» можна зрозуміти досить широко. Але тлумачення ч. 2 ст. 790 ЦК з урахуванням її логічного зв’язку з частиною першою цієї ж статті («наймач має право відмовитися від договору прокату і повернути річ наймодавцеві у будь-який час») дає підстави для висновку про те, що до тривалості фактичного користування річчю не включається час від дня дострокового повернення речі наймачем наймодавцеві до закінчення строку договору (у разі дострокового повернення речі).

8. «Перебіг позовної давності щодо вимог наймодавця починається з моменту повернення речі наймачем, а щодо вимог наймача — з моменту припинення договору найму» (ч. 2 ст. 786 ЦК). Якщо буквально тлумачити ч. 2 ст. 786 ЦК, то чинність цього положення слід поширити на всі вимоги, що випливають із правовідносин щодо найму.

І такий висновок буде відповідати заголовку ст. 786 ЦК. Але врахування логічного зв’язку ч. 2 ст. 786 ЦК з положенням частини першої тієї ж статті («до вимог про відшкодування збитків у зв’язку з пошкодженням речі, яка була передана у користування наймачеві, а також до вимог про відшкодування витрат на поліпшення речі застосовується позовна давність в один рік») дає підстави для висновку про те, що позовна давність обчислюється відповідно до правил ч. 2 ст. 786 ЦК тільки у випадках пред’явлення вимог про відшкодування збитків у зв’язку з пошкодженням предмета найму та про відшкодування витрат на поліпшення речі. Як раз таке роз’яснення дає Вищий господарський суд в інформаційному листі «Про деякі питання практики застосування статей 785 та 786 Цивільного кодексу України»[133]. Але за традицією, що склалась, Вищий господарський суд не дає посилання на зв’язок контекстом ч. 1 і ч. 2 ст. 786 ЦК, а вказує: «За змістом приписів частини першої і частини другої ст. 786 ЦК України...».

9. Коригуванню шляхом логічного тлумачення підлягає абзац третій ч. 3 ст. 1197 ЦК («якщо потерпілий на момент завдання йому шкоди не працював, його середньомісячний заробіток (дохід) обчислюється, за його бажанням, виходячи з його заробітку до звільнення або звичайного розміру заробітної плати працівника його кваліфікації у цій місцевості»). Справа в тому, що тут некоректно використані формулювання «на момент» і «не працював». До речі, у ч. 2 ст. 1195 ЦК використовується ще менш коректний вираз «в момент» в поєднанні з формулюванням «особа... не працювала». Із логічного зв’язку абзацу третього ч. 3 ст. 1197 ЦК з попереднім текстом цієї ж статті ми бачимо, що тут йдеться не про роботу в даний момент, а про перебування у трудових правовідносинах. Це підтверджується і зазначенням в абзаці третьому ч. 3 ст. 1197 ЦК на «заробіток до звільнення». Отже, в будь-який момент до звільнення з роботи потерпілий вважається таким, що працював. У такий же спосіб слід тлумачити і ч. 2 ст. 1195 ЦК.

10. Відповідно до частини другої ст. З Закону «Про господарські товариства» «підприємства, установи та організації, які стали учасниками товариства, не ліквідуються як юридичні особи». «Не ліквідуються» — це буквально має означати «не можуть бути ліквідовані аж до того моменту, коли вони втратять статус учасників господарських товариств». Але із логічного зв’язку цього законодавчого положення з частиною першою цієї ж статті («засновниками та учасниками товариства можуть бути підприємства, установи, організації, а також громадяни, крім випадків, передбачених законодавчими актами України») слід зробити висновок про те, що частина друга ст. 3 Закону «Про господарські товариства» не визнає набуття підприємством, установою, організацією статусу учасника господарського товариства юридичним фактом, який є підставою ліквідації цього підприємства (організації’).

11. Буквальне тлумачення другого речення ч. 1 ст. 241 ЦК («правочин вважається схваленим зокрема у разі, якщо особа, яку він представляє, вчинила дії, що свідчать про прийняття його до виконання») дає безглуздий висновок, бо виходить, що особа є представником правочину. Якщо ж врахувати логічний зв’язок наведеного тексту з текстом першого речення ч. 1 ст. 241 ЦК, то дефект формулювання другого речення усувається, оскільки таке врахування дає підстави для висновку, що в другому реченні під словом «він» слід розуміти не «правочин», як це випливає із тексту другого речення, а «представник», як це видно із логічного зв’язку другого речення з першим.

12. Відповідно до ч. 2 ст. 17 Закону «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні» можлива відмова в переведенні на іншу роботу з мотивів інвалідності, якщо переведення «загрожує погіршенню здоров’я» інваліда. У наведеній цитаті міститься очевидна помилка, бо треба було написати загрожує «погіршенням» здоров’я, а не «погіршенню». Ця помилка виправляється за допомогою логічного тлумачення ч. 2 ст. 17 Закону «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні». Зроблений висновок підтверджується офіційним перекладом цього Закону на російську мову, опублікованим у Відомостях Верховної Ради України. Тут наведене формулювання перекладене як (російською мовою) «угрожает ухудшением».

13. В п. 5 ст. 17 Закону «Про Центральну виборчу комісію» вживається вираз «обов’язкові... рекомендації». Якщо це — рекомендації, то вони не можуть бути обов’язковими. А якщо вони обов’язкові, то це — уже не рекомендації. Ця суперечність усувається наданням переваги слову, зміст якого є більш визначеним. Таким є слово «обов’язкові». Якщо законодавець зазначив на обов’язковість рекомендацій, то це означає, що такі рекомендації також бувають.

§ 35. Використання логічного тлумачення для з’ясування змісту нормативних положень, при формулюванні яких правотворчий орган припустився помилки

Логічне тлумачення використовується для з’ясування змісту нормативних положень, у тексті яких правотворчий орган припустився помилки. У той же час слід враховувати, що в окремих випадках недоліки нормативних текстів є настільки істотними, що зрозуміти думку правотворчого органу неможливо, а це виключає застосування відповідних положень нормативно-правових актів.

1. Помилки в текстах нормативно-правових актів зустрічаються, хоч і не дуже часто. Ці помилки можуть бути підставою для висновку про неможливість застосування відповідних нормативних положень тільки у тих випадках, коли для з’ясування змісту цих положень суб’єкт тлумачення змушується перебрати на себе функції правотворчого органу. У решті випадків слід докласти максимум зусиль, щоб зрозуміти думку правотворчого органу, висловлену у нормативному акті, у якому міститься помилка.

Один раз законодавець помилився і замість формулювання «120 відсотків облікової ставки Національного банку України», написав «120 відсотків річних облікової ставки Національного банку України» (п. 16.4.1 ч. 16.4 ст. 16 раніше чинного Закону «Про порядок погашення зобов’язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами). Помилка перетворила відповідний законодавчий текст у безглуздий набір слів. Але в подальшій законодавчій діяльності вона була відтворена у ст. 19 Закону «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні» при внесені змін до цього Закону Законом від 6 жовтня 2005 р.[134]. Тепер цей набір слів включений, зокрема до ч. 129.4 ст. 129 Податкового кодексу. Ця помилка не може бути підставою для висновку про те, що відповідні положення ст. 19 Закону «Про соціальну захищеність інвалідів в Україні» та Податкового кодексу застосуванню не підлягають, бо відповідно до логіки текстів цих положень вони не можуть означати чогось іншого, крім як «120 відсотків облікової ставки Національного банку України». Так ці положення і слід тлумачити з метою правозастосування.

2. Зустрічаються випадки, коли в актах законодавства помилково вживаються певні терміни. Так, у ст. 346 (ч. 1), 348 (ч. 1), 349 (ч. 2) ГК вживається термін «позичка». Значення терміну «позичка» випливає із ст. 827 ЦК, у якій дається логічно несуворе визначення поняття договору позички. Оскільки договір позички може бути і господарським, то розуміння терміну «позичка», яке випливає із ст. 827 ЦК, має використовуватись і при тлумаченні норм господарського права. Але цілком очевидно, що таке розуміння терміну «позичка» у контексті ст. 346, 348, 349 ГК є безглуздим. Виявивши цю помилку законодавця, суб’єкт правотлумачення не повинен робити висновок про неможливість застосування цих законодавчих положень, а повинен докласти усіх зусиль до того, щоб зрозуміти думки законодавця, які він виклав у зазначених положеннях. Із контексту згаданих статей цілком очевидно, що тут йдеться не про «позичку», а про «позику», як розуміння цього останнього терміну випливає із ст. 1046 ЦК.

3. Відповідно до ч. 2 ст. 144 ГК «право на майно, що підлягає державній реєстрації, виникає з дня реєстрації цього майна або відповідних прав на нього, якщо інше не встановлено законом». Диспозиція правової норми, що формулюється в цьому законодавчому положенні, визначає день, з якого виникає право на майно (не тільки право власності, а й будь-яке речове право). Таким днем є день реєстрації майна чи прав на нього. Гіпотеза цієї правової норми сформульована невдало. Додаткове речення «що підлягає державній реєстрації», як це випливає із контексту ч. 2 ст. 144 ГК, відноситься і до слова «право», і до слова «майно», хоч при цьому дієслово (присудок) «підлягає» вжито в однині. Проте із контексту ч. 2 ст. 144 ГК досить чітко видно, що диспозиція правової норми, яка тут формулюється, застосовується у випадках, коли державній реєстрації підлягає майно або речове право на нього.

Положення ч. 2 ст. 144 ГК не погоджується з положеннями Цивільного кодексу, якими не пов’язується виникнення права власності на майно, яке (майно) підлягає державній реєстрації, з моментом чи днем його (майна) реєстрації. Але ж ч. 2 ст. 144 ГК поширюється тільки на суб’єктів господарювання. Відтак ця частина встановлює спеціальну норму, що підлягає застосуванню до таких суб’єктів у разі, коли вони створюють чи придбавають на підставі договорів майно, що підлягає державній реєстрації.

Залишилось тільки нагадати, що державній реєстрації підлягають: 1) морські торговельні судна. У ст. 26 КТМ[135], п. 5 Порядку ведення Державного суднового реєстру України і Суднової книги України[136] зазначається на те, що реєстрація суден, у тому числі річкових, є державною; 2) повітряних суден. У ст. 39 Повітряного кодексу реєстрація повітряних суден не називається державною, проте зазначається, що їх реєстрація здійснюється шляхом внесення запису до Державного реєстру цивільних повітряних суден. Звідси можна зробити висновок по те, що реєстрація повітряних суден є державною. У той же час нормативно-правові акти, що передбачають реєстрацію джерел іонізуючого випромінювання, зброї, транспортних засобів, не називають таку реєстрацію державною. Отже, право власності чи інше речове право на такі речі виникає у загальному порядку, що визначається цивільним законодавством, а право власності на морські та річкові судна, на повітряні судна, що придбаваються суб’єктами господарювання, виникає з моменту їх реєстрації відповідно до законодавства.

4. Відповідно до ч. 5 ст. 188 ГК «якщо судовим рішенням договір змінено або розірвано, договір вважається зміненим або розірваним з дня набрання чинності даним рішенням, якщо іншого строку набрання чинності не встановлено за рішенням суду». Якщо тлумачити це законодавче положення буквально, то в частині застереження «якщо іншого строку набрання чинності не встановлено за рішенням суду» воно не може застосовуватись, бо суд не має повноваження встановлювати строк набрання чинності прийнятим ним рішенням. Але ж із контексту цього законодавчого положення чітко видно, що в ньому йдеться про строк (термін), у який договір вважається зміненим або розірваним. То і наведене застереження стосується цього строку (терміну), який може бути визначений судом.

5. Невдале розташування слів у реченнях тексту нормативно-правових актів стало повсякденним явищем. Навіть в кодифікованих законодавчих актах такі недоліки зустрічаються часто. Ще більше їх у інших законах. Годі і говорити про підзаконні акти! Кожного разу при виявленні таких недоліків виникає необхідність використовувати адекватні засоби тлумачення, щоб надати відповідному положенню акта законодавства розумного змісту.

У Цивільному кодексі України помилка в розташуванні слів у реченні допущена уже в ч. 1 ст. 1: «Цивільним законодавством регулюються особисті немайнові та майнові відносини (цивільні відносини), засновані на юридичній рівності, вільному волевиявленні, майновій самостійності їх учасників». Синтаксичне тлумачення цього законодавчого положення дає підстави для висновку про те, що всі особисті немайнові та майнові відносини є цивільними, але цивільним законодавством регулюються не всі такі відносини, а тільки ті із них, які засновані на юридичній рівності, вільному волевиявленні та майновій самостійності їх учасників. Це суперечить класичним уявленням про цивільні відносини, що визнаються у всьому світі, і веде до невизначеності уже ст. 2 ЦК, яка встановлює коло учасників цивільних відносин. Лише системне тлумачення ст. 2 ЦК, її порівняння з положеннями Цивільного кодексу, які визначають цивільну правосуб’єктність фізичних і юридичних осіб, держави, Автономної Республіки Крим, територіальних громад дає підстави для висновку про те, що перелічені тут особи є учасниками тих цивільних відносин, які регулюються цивільним законодавством.

У словосполученні «особисті немайнові та майнові відносини» (ч. 1 ст 1 ЦК) також невдало розставлені слова. Це розташування слів дає підстави слово «особисті» відносити і до слова «немайнові», і до слова «майнові» (відносини). Спеціалісти в галузі цивільного права добре знають, що такого явища як «особисті майнові відносини» в суспільстві не існує. Тому в них не виникає питань стосовно тлумачення словосполучення, яке тут аналізується. Але ж Цивільний кодекс читають не тільки спеціалісти в галузі цивільного права. Тому наведене словосполучення слід замінити на одне із таких: «майнові та особисті немайнові відносини» або «особисті немайнові, а також майнові відносини».

Невдало розташоване підрядне речення «що визначена на час виконання цієї вимоги» у частині першій ст. 7 Закону «Про іпотеку»: «За рахунок предмета іпотеки іпотекодержатель має право задовольнити свою вимогу за основним зобов’язанням у повному обсязі або в частині, встановленій іпотечним договором, що визначена на час виконання цієї вимоги, включаючи сплату процентів, неустойки, основної суми боргу та будь-якого збільшення цієї суми, яке було прямо передбачене умовами договору, що обумовлює основне зобов’язання». Складається враження, що цитоване підрядне речення («що визначена на час виконання цієї вимоги») відноситься до слів «в частині». Лише логічний аналіз частини першої ст. 7 Закону «Про іпотеку» (порівняння окремих частин тексту цієї частини з іншими частинами; порівняння цього положення з відносинами, яке воно регулює) дає підстави для висновку про те, що цитоване підрядне речення належить віднести до слова «вимогу». Уникнути ситуації правової невизначеності на стадії законотворчості було дуже просто. Для цього треба було у цитованому законодавчому тексті після слова «договором» поставити крапку, а потім написати: «Розмір цієї вимоги визначається на день її виконання, включаючи...», а далі за текстом.

6. Законом від 24 травня 2007 р.[137] частина перша ст. 5 Закону «Про металобрухт» була доповнена реченням такого змісту: «Перелік обладнання та устаткування, які необхідно мати спеціалізованому або спеціалізованому металургійному переробному підприємству та їх приймальним пунктам, визначається центральним органом виконавчої влади з питань промислової політики при здійсненні операцій з металобрухтом у порядку, встановленому законодавством». У цьому законодавчому тексті з урахуванням розташування слів та словосполучень, словосполучення «при здійсненні операцій з металобрухтом» відноситься до слів «центральним органом виконавчої влади з питань промислової політики», але такий висновок надає цитованому тексту безглуздого характеру. Виявивши цей недолік законодавчого тексту, його слід піддати логічному тлумаченню та поставити словосполучення «при здійсненні операцій з металобрухтом» в кінець додаткового речення «які необхідно мати спеціалізованому або спеціалізованому металургійному переробному підприємству та їх приймальним пунктам». У такий же спосіб другому реченню частини першої ст. 5 Закону «Про металобрухт» надається ознака розумності.

7. Частина 4 ст. 1197 ЦК встановлює: «Якщо заробіток (дохід) потерпілого до його каліцтва чи іншого ушкодження здоров’я змінився, що поліпшило його матеріальне становище (підвищення заробітної плати за посадою, переведення на вищеоплачувану роботу, прийняття на роботу після закінчення освіти), при визначенні середньомісячного заробітку (доходу) враховується лише заробіток (дохід), який він одержав або мав одержати після відповідної зміни». Гіпотеза правової норми, що формулюється в ч. 4 ст. 1197 ЦК, обмежена обставинами, які названі в дужках, що не можна визнати обґрунтованим. Але текст цього законодавчого положення не дає будь-яких підстав для того, щоб шляхом його логічного тлумачення розширити коло обставин, що складають гіпотезу відповідної правової норми. Проте таке розширення не можна повністю виключати, якщо ч. 4 ст. 1197 ЦК тлумачити з урахуванням принципу верховенства права.

8. Текст ч. 323.1 ст. 323 ПК («платниками збору є водокористувачі — суб’єкти господарювання незалежно від форми власності: юридичні особи, їх філії, відділення, представництва, інші відокремлені підрозділи без утворення юридичної особи (крім бюджетних установ), постійні представництва нерезидентів, а також фізичні особи-підприємці, які використовують воду, отриману шляхом забору води з водних об’єктів (первинні водокористувачі) та/або від первинних або інших водокористувачів (вторинні водокористувачі), та використовують воду для потреб гідроенергетики, водного транспорту і рибництва») є занадто ускладненим, так що законодавець сам утратив контроль над ним і наприкінці цитованого положення слова «використовують воду для потреб гідроенергетики, водного транспорту і рибництва» приєднав до попереднього тексту сполучником «та», хоч це треба було зробити за допомогою сполучника «або». Це дає підстави для висновку про те, що платниками збору за спеціальне використання води є суб’єкти господарювання, які отримують воду та використовують її для потреб гідроенергетики, водного транспорту і рибництва. Але такий висновок спростовується контекстом розділу XVI «Збір за спеціальне використання води» Податкового кодексу. У ч. 324. 4 ст. 324 ПК законодавець в 11 пунктах описує випадки, в яких збір за спеціальне використання води, отриманої шляхом збору з водних об’єктів або від інших водокористувачів, не справляється. І ці випадки ніяк не пов'язані з потребами гідроенергетики, водного транспорту і рибництва. Це є підставою для висновку про те, що платниками збору за використання води є особи, які зокрема використовують воду, отриману шляхом її забору з водних об’єктів або від інших водокористувачів для будь-яких потреб, як це передбачено загальним правилом ч. 323.1 ст. 323 ПК.

9. У той же час у законодавстві зустрічаються і такі положення, зміст яких при тлумаченні виявити неможливо. Тому у відповідних випадках законодавчі положення застосовуватись не можуть.

Зокрема, відповідно до ч. 3 ст. 1122 ЦК умова договору, відповідно до якої користувач має право продавати товари (виконувати роботи, надавати послуги) виключно певній категорії покупців (замовників) або виключно покупцям (замовникам), які мають місцезнаходження (місце проживання) на території, визначеній у договорі» (ч. 3 ст. 1122 ЦК). Можна догадуватись, що у наведеному положенні в кінці не надруковані слова «є нікчемною», перед якими має стояти кома. Але ця догадка є недостатньою для того, щоб дійти висновку про те, що ч. 3 ст. 1122 ЦК має тлумачитись з додатком «є нікчемною». З таким же успіхом можна стверджувати, що у наведеному тексті недостає слів «підлягає визнанню недійсною за рішенням суду». Можливі й інші варіанти. Більш прийнятним було б зробити висновок про те, що у ч. 3 ст. 1122 ЦК не формулюється закінчена думка, а тому вона не підлягає застосуванню до будь-яких відносин.

«Виконавець зобов’язаний відшкодувати замовнику реальні збитки у межах ціни робіт, в яких виявлено недоліки, якщо договором встановлено, що вони підлягають відшкодуванню в межах загальної ціни робіт за договором» (абзац перший ч. 2 ст. 900 ЦК). Логічний аналіз цього формулювання дає певні підстави для висновку про те, що в ньому пропущена частка «не» (між словами «договором» та «встановлено»). Але ж таке тлумачення не відповідало б букві цього законодавчого акта, оскільки не виключається і таке, що в його тексті пропущено не одне слово, а декілька, які надавали смисл всьому абзацу першому ч. 2 ст. 900 ЦК. Частину цитованого тексту до слова «якщо» слід визнати такою, що формулює правову норму, яка підлягає застосуванню. Частина тексту після слова «якщо» застосуванню не підлягає внаслідок наявності дефекту, що надає тексту характеру безглуздого.

Відповідно до п. 3 частини третьої ст. 129 Конституції України однією із основних засад судочинства є «забезпечення доведеності вини». Це конституційне положення не має ознаки формальної визначеності в частині, що стосується гіпотези вірогідної правової норми. Надати такої ознаки наведеному конституційному тексту шляхом його логічного, системного та інших видів тлумачення неможливо. Тому п. 3 частини третьої ст. 129 Конституції застосуванню взагалі не підлягає.

Глава VI Системне тлумачення положень актів законодавства. Субординація правових норм

§ 36. Місце правила про перевагу правових норм вищої юридичної сили в системі правил правозастосування

Найбільше значення для вирішення колізій між правовими нормами має врахування системних ієрархічних зв’язків між нормативно-правовими актами та правовими нормами. Правові норми, що встановлені нормативно-правовими актами вищої юридичної сили, підлягають переважному застосуванню перед правовими нормами, що встановлені актами меншої юридичної сили. При цьому не мають значення ті обставини, коли було прийнято правові акти, якими були встановлені конкуруючі правові норми (раніше чи пізніше), яка із конкуруючих норм є загальною, а яка — спеціальною. Правові норми, встановлені актами вищої юридичної сили, мають перевагу при правозастосуванні, хоч би ці норми не були закріплені текстуально і виявлялись при тлумаченні за допомогою відповідних логічних засобів, у тому числі — висновку від протилежного.

1. Загальновідомими і загальновизнаними є три правила застосування правових норм: 1) «lex superior derogat inferiori»; 2) «lex spesialis derogat gcnerali»; 3) «lex posterior derogat priori». Між цими трьома правилами є своя ієрархія: найвище місце серед цих трьох правил займає перше із наведених правил. Якщо правова норма встановлена актом законодавства вищої юридичної сили, то вона підлягає переважному застосуванню незалежно від того, є вона загальною чи спеціальною, встановлена вона нормативно-правовим актом, прийнятим раніше чи пізніше. Перевагу перед конкуруючими правовими нормами при правозастосуванні мають також правові норми, які лише логічно закріплюються в нормативно-правових актах вищої юридичної сили і виявляються при тлумаченні за допомогою висновків від протилежного, ступеню, від попереднього правового явища до наступного або навпаки.

Місце правових норм в системі ієрархії визначається місцем акта законодавства, яким вони встановлені, в ієрархії таких актів, тому можна було б вести мову про ієрархію нормативно-правових актів, але за межами правила про ієрархію нормативно-правових актів залишаються принцип верховенства права, який встановлює низку правових норм найвищої юридичної сили, оскільки зазначений принцип в системі ієрархії займає вищий щабель порівняно з іншими конституційними нормами, а також спеціальні правові норми-винятки, що встановлюються актами меншої юридичної сили відповідно до вказівки акта вищої юридичної сили.

2. За критерієм місця в ієрархії правових норм послідовно виокремлюються:

1) принцип верховенства права. Формулювання «в Україні визнається і діє принцип верховенства права» (частина перша ст. 8 Конституції) в контексті цієї статті має тлумачитись так, що у тій частині, в якій у цьому принципі і засадах, що входять до його змісту, вміщуються правові норми (а не декларації конституцієдавця про його політичні, соціальні, економічні, культурні та інші наміри), принцип верховенства права має найвищу юридичну силу порівняно з іншими правовими нормами, встановленими Конституцією України, тим більше принцип верховенства права має перевагу при правозастосуванні перед правовими нормами, встановленими законами і підзаконними нормативно-правовими актами;

2) правові норми, встановлені Конституцією України. Формулювання «Конституція України має найвищу юридичну силу», доповнене положенням про те, що «закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції і повинні відповідати їй» (частина друга ст. 8 Конституції), підпорядковує Конституції усі правові норми, що встановлені законами та іншими нормативно-правовими актами. При цьому усі правові норми, встановлені Конституцією (крім норм, що входять до змісту принципу верховенства права), мають однакову юридичну силу. Оскільки вся Конституція є актом установчої влади Українського народу, особливий порядок внесення змін до розділів І «Загальні засади»), ІІІ («Вибори. Референдум») і XIII («Внесення змін до Конституції України») не надає будь-якої переваги при правозастосуванні правовим нормам, що встановлені зазначеними розділами, якщо тільки ці правові норми не входять до змісту принципу верховенства права;

3) правові норми, встановлені міжнародними договорами, згадана обов'язковість яких для України надана Верховною Радою України. При цьому ст. 9 Конституції тільки визнає зазначені міжнародні договори частиною національного законодавства України. Місце правових норм, встановлених такими міжнародними договорами, в ієрархії правових норм визначається ст. 19 Закону «Про міжнародні договори України», згідно якої «якщо міжнародним договором України, який набрав чинності в установленому порядку, встановлено інші правила, ніж ті, що передбачені у відповідному акті законодавства України, то застосовуються правила міжнародного договору»;

4) правові норми, встановлені законами. Їх місце в ієрархії визначається частиною другою ст. 8 Конституції, що вимагає відповідності законів Конституції, а також частиною третьою ст. 106 («Президент України на основі та на виконання Конституції і законів України видає укази і розпорядження...») і частиною ст. 113 Конституції («Кабінет Міністрів України в своїй діяльності (отже, і при прийнята постанов і розпоряджень — Авт.) керується Конституцією і законами України». Закони є актами єдиного органу законодавчої влади, тому спроби Верховної Ради обмежити свої власні повноваження на законодавчу діяльність шляхом визнання переваги певного закону над іншими, заборони регулювати певні відносини іншими законами (крім даного), встановлення до законів вимоги відповідності певному закону не мають правового підґрунтя. Тим більше не має будь-якої правової підстави думка про те, що за юридичною силою закони в України поділяються на конституційні і звичайні[138]. Конституція України не дає підстав для такого поділу законів і для розрізнення їх юридичної сили. Слід, однак, враховувати, що обмеження Верховною Радою України свого власного права на здійснення законодавчої діяльності в майбутньому може мати юридичне значення, якщо є вагомі підстави вважати, що порушення таких обмежень суперечить засаді правової визначеності;

5) правові норми і індивідуальні правові приписи, що встановлені указами і розпорядженнями Президента України. Ці правові норми і індивідуальні правові приписи підпорядковані нормам, що встановлені Конституцією і законами України відповідно до частини третьої ст. 106 Конституції, що вище наводилась. Їх вища юридична сила порівняно з правовими нормами, що встановлені усіма іншими підзаконними нормативно-правовими актами, прямо випливає із положення про те, що укази і розпорядження Президента України є обов’язковими до виконання на території України (частина третя ст. 106 Конституції).

З урахуванням цього п. 16 ст. 106 Конституції України надає Президенту України повноваження скасовувати акти Кабінету Міністрів України і Ради Міністрів Автономної Республіки Крим;

6) правові норми, що встановлені постановами, і індивідуальні правові приписи, що встановлені розпорядженнями Кабінету Міністрів України. Вони підпорядковані правовим нормам, що встановлені Конституцією, законами України і указами Президента України, а також індивідуальним правовим приписам, що встановлюються розпорядженнями Президента України, в силу частини третьої ст. 113 Конституції («Кабінет Міністрів України у своїй діяльності керується Конституцією і законами України, актами Президента України»). Постанови і розпорядження Кабінету Міністрів є обов’язковими до виконання (частина перша ст. 117 Конституції). Звідси прямо випливає, що встановлені ними правові норми і індивідуальні правові приписи мають вищу юридичну силу порівняно з правовими нормами і індивідуальними правовими приписами, встановленими іншими нормативними і індивідуальними правовими актами (крім Конституції, міжнародних договорів, законів, указів і розпоряджень Президента України). Відповідно до частини другої ст. 28 Конституції Автономної Республіки Крим «нормативно-правові акти Верховної Ради Автономної Республіки Крим і Ради міністрів Автономної Республіки Крим з питань виконання делегованих відповідно до Конституції України державних виконавчих функцій і повноважень на території Автономної Республіки Крим приймаються згідно з Конституцією України і законами України, актами Президента України, Кабінету Міністрів України та на їх виконання». Звідси можна було б зробити висновок про те, що нормативно-правові акти Верховної Ради і Ради міністрів АРК з інших питань не обов’язково повинні відповідати актам Президента і Кабінету Міністрів України. У такий спосіб виявляється правова норма, але вона не може застосовуватись усупереч частині другій ст. 135 Конституції України, яка вимагає, щоб нормативно-правові акти Верховної Ради Автономної Республіки Крім, рішення Ради міністрів АРК відповідали актам Президента і Кабінету Міністрів України;

7) правові норми, що встановлені нормативно-правовими актами центральних органів виконавчої влади, непрямо визнаються як нормативні регулятори суспільних відносин частиною третьою ст. 117 Конституції України, відповідно до якої нормативно-правові акти міністерств та інших центральних органів виконавчої влади підлягають реєстрації в порядку, встановленому законом. Відповідно до ч. 2 ст. 15 Закону «Про центральні органи виконавчої влади» «накази міністерства, видані в межах його повноважень, є обов’язковими для виконання центральними органами виконавчої влади, їх територіальними органами, місцевими державними адміністраціями, органами влади Автономної Республіки Крим, органами місцевого самоврядування, підприємствами, установами і організаціями всіх форм власності та громадянами». Спеціальне правило про обов’язковий характер таких правових норм передбачено стосовно місцевих державних адміністрацій, голови, керівники управлінь, відділів і інших структурних підрозділів яких відповідно до ст. 6 Закону «Про місцеві державні адміністрації» видають нормативно-правові і індивідуальні правові акти (розпорядження і накази) на виконання, зокрема, актів міністерств та інших органів центральної виконавчої влади.

Частиною першою ст. 15 Закону «Про центральні органи виконавчої влади» встановлюється: «Міністерство у межах своїх повноважень, на основі і на виконання Конституції та законів України, актів і доручень Президента України, актів Кабінету Міністрів України видає накази, які підписує міністр». Це законодавче положення не може тлумачитись так, що повноваження міністерств можуть визначатись актами Президента або Кабінету Міністрів України. Частина друга ст 19 Конституції України вимагає, щоб державні органи діяли (це стосується і видання нормативно-правових і індивідуальних актів) на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що встановлені Конституцією і законами. Відповідно до частини другої ст. 120 Конституції повноваження центральних органів виконавчої влади також повинні встановлюватись Конституцією і законами. Відповідно до ч. 2 ст. 3 Закону «Про центральні органи виконавчої влади» «організація, повноваження і порядок діяльності міністерств, інших центральних органів виконавчої влади визначаються Конституцією України, цим та пішими законами України». Проте чітко повноваження центральних органів виконавчої влади у зазваному Законі не визначені. Встановлюється лише, що «систему центральних органів виконавчої влади складають міністерства України (далі — міністерства) та інші центральні органи виконавчої влади» (ч. 2 ст. 1 названого Закону), а більш чітко Законом «Про центральні органи виконавчої влади» визначені лише повноваження міністра, через якого Кабінет Міністрів спрямовує і координує діяльність центральних органів виконавчої влади. Йому надається повноваження видавати «обов’язкові до виконання центральними органами виконавчої влади накази та доручення з питань, що належать до сфери діяльності центрального органу виконавчої влади» (п. 6 ч. 2 ст. 18 названого Закону).

Закон «Про центральні органи виконавчої влади» поширюється також на центральні органи виконавчої влади зі спеціальним статусом, якщо інші особливості їх організації та діяльності не встановлені Конституцією, законами, актами Президента України (ч. 4 ст. 24). До таких органів належать Антимонопольний комітет України (його повноваження визначені спеціальним законом[139]), Фонд державного майна України, Державний комітет телебачення і радіомовлення України, інші утворені Президентом України центральні органи виконавчої влади зі спеціальним статусом.

§ 37. Місце міжнародних договорів України в ієрархії нормативно-правових актів

Відповідно до ст. 9 Конституції України частиною національного законодавства України є ті міжнародні договори, згоду на обов’язковість яких для України надала Верховна Рада України. Повага суду до міжнародно-правових документів не означає, що суд може застосовувати положення таких документів, згода на обов’язковість яких для України не надана Верховною Радою. Суд не має права застосовувати положення таких документів. Зокрема, це стосується Загальної декларації прав людини, Декларації прав дитини, інших декларацій. Обидві названі декларації прийняті Організацією Об’єднаних Націй і згідно з їх статусом не підлягають ратифікації і не потребують згоди держав — членів ООН в іншій формі. Отже, Україна як член ООН лише взяла на себе зобов’язання імплементувати в національне законодавство названі декларації (це стосується і інших міжнародних договорів та інших документів, згода на обов’язковість яких не надана Верховною Радою України або які і взагалі не передбачають такої згоди). До імплементації названі декларації, міжнародні договори і інші міжнародні документи не можуть визнаватись в України джерелами права. Інша справа, що ці декларації, міжнародні договори і міжнародні документи можуть бути імплементовані в національне законодавство не тільки через конкретні нормативні положення, а й через загальні положення як, наприклад, принцип верховенства права. Посилаючись, зокрема на принцип верховенства права як на чинне національне нормативне положення, суд може вказати в порядку мотивування судового рішення на те, що цей принцип у відповідній частині розкривається у положенні однієї із названих декларацій чи інших міжнародних документів, не ратифікованих Верховною Радою України, чи згода на обов’язковість яких Верховною Радою не надана в іншій правовій формі. У таких випадках суд буде застосовувати національне джерело права, а міжнародні документи буде використовувати для розкриття змісту положення національного законодавства, а не як безпосереднє джерело права України.

1. Положення ст. 9 Конституції України чітко визначає коло міжнародних актів, що є частиною національного законодавства України. До цього кола належать тільки ті міжнародні договори, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою. Відповідно до Закону «Про міжнародні договори України» міжнародні договори України можуть затверджуватись Президентом України і Кабінетом Міністрів України. Такі договори не можуть застосовуватись судами як джерело права. За такими договорами держава (Україна) прийняла на себе зобов’язання імплементувати в національне законодавство положення цих міжнародних договорів. Якщо така імплементація відбудеться, суди будуть застосовувати положення національного законодавства, до яких імплементовані положення відповідних міжнародних договорів, а не безпосередньо ці останні.

Згода Верховної Ради на обов’язковість для України міжнародних договорів надається у формі ратифікації, затвердження міжнародних договорів або приєднання до них.

2. Правилу про субординацію нормативно-правових актів підпорядковуються всі акти законодавства. Найвищу юридичну силу має Конституція України (частина друга ст. 8 Конституції). Це конституційне положення доповнюється правилом про те, що норми Конституції є нормами прямої дії, але тлумачення і застосування Конституції має істотні особливості, про які мова буде вестись в одній із наступних глав. Тут же слід зупинитись тільки на проблемі співвідношення Конституції і міжнародних договорів України. Проблема вищої юридичної сили Конституції є болісною не тільки для України. Укладаючи міжнародний договір, держави — його учасниці змушені поступитися частиною свого суверенітету. Тому і частина друга ст. 9 Конституції України встановлює, що «укладення міжнародних договорів, які суперечать Конституції України, можливе лише після внесення відповідних змін до Конституції».

У той же час не можна не помітити існування реальної проблеми співвідношення Конституції і міжнародних договорів. Існує, наприклад, легко помітна колізія між частиною третьою ст. 29 Конституції («у разі нагальної необхідності запобігти злочинові чи його перепинити уповноважені на те законом органи можуть застосувати тримання особи під вартою як тимчасовий запобіжний захід, обґрунтованість якого протягом сімдесяти двох годин має бути перевірена судом. Затримана особа негайно звільняється, якщо протягом сімдесяти двох годин з моменту затримання їй не вручено вмотивованого рішення суду про тримання під вартою»). І п. 3 ст. 5 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод («кожен, кого заарештовано або затримано згідно з положеннями підпункту «с» пункту 1 цієї статті, має негайно постати перед суддею чи іншою посадовою особою, якій закон надає право здійснювати судову владу, і йому має бути забезпечено розгляд справи судом упродовж розумного строку або звільнення під час провадження. Таке звільнення може бути обумовлене гарантіями з’явитися на судове засідання»). Ця колізія, скільки б не повторювалась думка про вищу юридичну силу Конституції, повинна вирішуватись з урахуванням положень Віденської конвенції про право міжнародних договорів[140], відповідно до яких: 1) сторона не може посилатися на положення свого внутрішнього права як на виправдання для невиконання нею договору; 2) таке посилання є можливим тільки у випадках, якщо порушення внутрішнього права міжнародним договором є явним і стосується норми внутрішнього права особливо важливого значення (ст. 27, 46 Віденської Конвенції).

Належить враховувати і ту обставину, що Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод не містить будь-яких обмежень її дії з огляду на національне законодавство, у тому числі на конституції держав-учасниць Конвенції, а Європейський Суд з прав людини застосовує положення Конвенції без будь-яких винятків, у тому числі і у випадках колізій між цими положеннями та національними конституціями. Тому розмови про перевагу Конституції України над міжнародними договорами вести можна, але у випадках, коли виконання міжнародних договорів контролюється міжнародними судовими установами, слід враховувати реальності і переважно перед Конституцією застосовувати міжнародні договори України. Зокрема, триденний строк, встановлений ст. 29 Конституції України, є занадто тривалим. Він приходить у суперечність із п. 3 ст. 5 Конвенції, яка вимагає, щоб кожний заарештований або затриманий негайно постав перед судом. Європейський Суд з прав людини в одній із справ визнав, що перебування під вартою в поліції впродовж чотирьох днів і шести годин виходить за чіткі часові межі, припустимі п. 3 ст. 5 Конвенції[141].

У даному випадку суд розглядав заяву чотирьох осіб проти Сполученого Королівства, які (особи) підозрювались в керівництві, підготовці і підбурюванні до вчинення терористичних актів в Північній Ірландії, в діяльності терористичних підрозділів Ірландської республіканської армії, тобто йшлося про осіб, які підозрювались у вчиненні особливо небезпечних злочинів. Тим більше у разі вчинення інших злочинів триденний строк, встановлений частиною третьою ст. 29 Конституції, є надто тривалим і таким, що не відповідає п. 3 ст. 5 Конвенції.

Видається, що суди в подібних випадках повинні займати чітку позицію, що відповідає змісту міжнародних договорів України. Верховна Рада повинна думати про відповідність міжнародного договору Конституції України тоді, коли вона у відповідній формі дає згоду на обов'язковість міжнародного договору для України. Коли ж така згода дана, залишаються два варіанти: або виконувати міжнародний договір або денонсувати його.

Інший вид міжнародних документів, надання згоди на обов’язковість яких для України Верховною Радою не передбачена, — це декларації, рекомендації інші акти, які приймаються міжнародними організаціями і якими не передбачається прийняття державами-учасницями відповідних міжнародних організацій будь-яких рішень, що підтверджували б обов'язковість таких актів для держав. Загальна декларація прав людини[142] прийнята Генеральною асамблеєю ООН. Україна як член ООН зобов’язана виконувати вимоги цієї Декларації, але суди зобов’язані застосовувати не положення Загальної декларації прав людини, а положення національного законодавства, до яких імплементовані положення Загальної декларації. Натомість ми зустрічаємо посилання на Загальну декларацію прав людини не тільки в рішеннях судів загальної юрисдикції, а й в рішеннях Конституційного Суду України. Посилання на Загальну декларацію прав людини можливе у судових рішеннях тільки у тих випадках, коли в ній розкривається зміст принципу верховенства права.

Стосовно Декларації прав дитини[143] можна стверджувати, що вона не тільки безпідставно де-факто визнається судами України частиною національного законодавства, а й склалась певна практика застосування судами цієї Декларації. Є багато судових рішень, якими цій Декларації надано переваги при правозастосуванні перед положеннями Конвенції про права дитини[144]. Йдеться про те, що Декларація не допускає за встановленими випадками розлучення дитини з матір’ю, а Конвенція (до речі, прийнята через 30 років після згаданої Декларації) наголошує на тому, що у всіх діях стосовно дітей «першочергова увага приділяється найкращому забезпеченню інтересів дитини» (ст. 3), що дитина не повинна розлучатись з батьками (ст. 9), а не тільки з матір’ю, що визнається принцип спільної та однакової відповідальності обох батьків за виховання і розвиток дитини (ст. 18). При цьому Конвенція не містить будь-якого зазначення на пріоритет прав матері при визначенні судом місця проживання дітей.

Міжнародна організація праці приймає конвенції, значна частина яких ратифікована Україною, тобто згода на обов’язковість яких для України надана Верховною Радою України (конвенції МОТ, ратифіковані Українською РСР відповідно до раніше чинного законодавства до набуття Україною незалежності, є частиною національного законодавства України відповідно до Закону «Про правонаступництво України»). Ратифіковані Україною конвенції МОТ стали частиною національного законодавства України. Крім конвенцій, Міжнародна організація праці приймає рекомендації. Вони, як і положення Статуту МОП є у відповідній частині обов’язковими для України як для члена МОП, але не можуть застосовуватись судами при здійсненні правосуддя. Так же слід оцінити юридичне значення Статуту ООН, Статуту Ради Європи тощо.

3. В останні роки з’явилась практика визнання законодавчими актами обов'язковості для учасників відповідних відносин нормативно-правових актів, прийнятих міжнародними неурядовими організаціями. Так, ст. 2 Закону «Про платіжні системи та переказ грошей в України» встановлює, що відносини у сфері переказу грошей регулюються, зокрема Уніфікованими правилами та звичаями для документарних акредитивів Міжнародної торгової палати, Уніфікованими правилами з інкасо Міжнародної торгової палати, Уніфікованими правилами по договірних гарантіях Міжнародної торгової палати та іншими міжнародно-правовими актами з питань переказу коштів. У цій статті перелічені нормативно-правові акти, що регулюють відносин у сфері переказу грошей. Серед них закони, інші акти законодавства, нормативні акти Національного банку. Вони перелічені в порядку зменшення їх юридичної сили. Це дає підстави стверджувати, що названі документи Міжнародної торгової палати мають юридичну силу міжнародних звичаїв, що застосовуються з урахуванням ч. 2 ст. 7 ЦК («звичай, що суперечить договору або актам цивільного законодавства, у цивільних відносинах не застосовується»). Проте сторони договору, особливо у сфері міжнародного приватного права, можуть відповідно до ч. 3 ст. 6 ЦК інакше визначити місце названих вище документів Міжнародної торгової палати у системі актів, що регулюють відповідні відносини.

4. Відмовляючи у позові про стягнення з платника за векселем, який прострочив здійснення платежу за векселем, грошових сум відповідно до ч. 2 ст. 625 ЦК, суд посилався на те, що зазначена стаття не може застосовуватись до спірних правовідносин, оскільки вони врегульовані спеціальним вексельним законодавством. Але це правильно тільки в частині процентів. П. 2 ст. 48 Уніфікованого закону про переказний вексель та простий вексель[145] передбачає право держателя векселя вимагати сплати шести відсотків річних від дня спливу встановленого строку платежу за векселем до дня фактичного здійснення платежу. Ця спеціальна правова норма підлягає переважному застосуванню перед правовою нормою, яка встановлена ч. 2 ст. 625 і яка визначає проценти в розмірі трьох процентів річних. Крім того, ч. 2 ст. 625 ЦК передбачає можливість встановлення законом іншого розміру процентів. Якщо інший розмір процентів може бути встановлений законом, то тим більше він може бути встановлений міжнародним договором України, згода на обов’язковість якого для України надана Верховною Радою.

Але ж ч. 2 ст. 625 ЦК передбачає також індексацію заборгованості за грошовим зобов’язанням. Ця правова норма не є несумісною з правовою нормою, що передбачена п. 2 ст. 48 Уніфікованого закону про переказний вексель та простий вексель та передбачає сплату процентів у разі прострочення платежу за векселем, тому саме посилання на те, що наслідки прострочення платежу за векселем встановлюються вексельним законодавством, є недостатнім для висновку про те, що при простроченні платежу за векселем індексація заборгованості не здійснюється. На обґрунтування неприпустимості індексації простроченого платежу за векселем треба було спочатку констатувати сумісність (можливість одночасного застосування) процентів, передбачених п. 2 ст. 48 Уніфікованого закону про переказний вексель та простий вексель, і індексації заборгованості за грошовим зобов’язанням. Потім треба зробити висновок від протилежного із ст. 48 Уніфікованого закону, констатувати, що правові норми, виявлені за допомогою такого висновку, не можуть конкурувати з іншими правовими нормами, але тільки тоді, коли йдеться про правові норми одного й того ж ієрархічного рівня. У даному випадку йдеться про конкуренцію між правовими нормами, що встановлені нормативно-правовими актами різної юридичної сили. Правові норми, що встановлені актом вищої юридичної сили (у даному випадку — міжнародним договором України), підлягають переважному застосуванню перед нормами, встановленими актом меншої юридичної сили (в даному випадку — законом). Отже, правова норма, яка випливає із ст. 48 Уніфікованого закону і відповідно до якої прострочення платежу за векселем не тягне інших несприятливих для платника наслідків, крім тих, що встановлені названою статтею, підлягає переважному застосуванню перед правовою нормою, яка текстуально закріплена в ч. 2 ст. 625 ЦК і яка передбачає індексацію заборгованості за грошовим зобов’язанням.

§ 38. Надання правовим нормам меншої юридичної сили здатності конкурувати з нормами вищої юридичної сили

Слід враховувати, що першочергове значення системних ієрархічних зв’язків між нормативно-правовими актами для вирішення колізій в законодавстві не виключає переважного застосування спеціальних норм, встановлених підзаконними актами, якщо це передбачено спеціальною правовою нормою, встановленою законом.

1. У Конституції чітко розрізняються випадки, коли певні винятки із загальних правил, встановлених Конституцією, можуть встановлюватись тільки Конституцією (наприклад, частина перша ст. 64), і випадки, коли такі винятки можуть встановлюватись законом (наприклад, ст. 33). Передбачається також встановлення винятків із загальних конституційних норм Конституцією, міжнародними договорами України і законами (наприклад, ст. 26 Конституції). Оскільки у наведених тут випадках сам конституцієдавець уповноважив законодавчий орган встановити винятки із загальних конституційних норм, ці норми-винятки підлягають переважному застосуванню перед конституційними нормами, до яких додане застереження про можливість встановлення законами норм-винятків.

Зазначені норми-винятки підлягають переважному застосуванню перед відповідними конституційними нормами не тому, що вони є спеціальними. Такі норми-винятки мають конституційну оболонку, а тому за юридичною силою вони прирівнюються до правових норм, що встановлюються Конституцією. Зазначенням на можливість встановлення іншого законами конституцієдавець формулює бланкетну конституційну норму, уповноважуючи одночасно законодавця наповнити цю норму змістом. Тому переважне застосування встановлених законами норм-винятків перед конституційними нормами, що передбачають можливість встановлення норм-винятків, не порушує субординацію нормативно-правових актів і не може свідчити про перевагу правила «lex spesialis derogat generali» над правилом «lex superior derogat inferiori».

2. Законами також часто передбачається можливість встановлення актами законодавства норм-винятків із загальних законодавчих норм. При цьому законодавець чітко розрізняє терміни «закон» і «законодавство». Так, відповідно до ч. 2 ст. 290 ЦК «взяття органів та інших анатомічних матеріалів з тіла фізичної особи, яка померла, не допускається, крім випадків і в порядку, встановлених законом». Відповідно до ст. 323 ЦК «ризик випадкового знищення та випадкового пошкодження (псування) майна несе його власник, якщо інше не встановлено договором або законом». У той же час ч. 2 ст. 530 ЦК («якщо строк (термін) виконання боржником обов’язку не встановлений або визначений моментом пред’явлення вимоги, кредитор має право вимагати його виконання у будь-який час. Боржник повинен виконати такий обов’язок у семиденний строк від дня пред’явлення вимоги, якщо обов’язок негайного виконання не випливає із договору або актів цивільного законодавства») встановлює правило, яке застосовується, якщо інше не встановлено, зокрема актами законодавства. Положення ч. 2 ст. 538 ЦК («при зустрічному виконанні зобов’язання сторони повинні виконувати свої обов’язки одночасно, якщо інше не встановлено договором, актами цивільного законодавства, не випливає із суті зобов’язання або звичаїв ділового обороту. Сторона, яка наперед знає, що вона не зможе виконати свого обов’язку, повинна своєчасно повідомити про це другу сторону») також застосовується, якщо інше не встановлено, зокрема актами цивільного законодавства. У цих двох останніх випадках правові норми-винятки, які встановлені підзаконними актами і які конкурують з базовими правилами ч. 2 ст. 530 ЦК, ч. 2 ст. 538 ЦК, підлягають переважному застосуванню перед базовими правилами, встановленими цими законодавчими положеннями.

Господарський кодекс у низці випадків передбачає застосування Цивільного кодексу до майнових відносин у сфері господарювання за умови, що відповідні відносини не врегульовані не тільки Господарським кодексом чи іншими законодавчими актами, а й будь-якими нормативно-правовими актами. У такий спосіб правовим нормам, що встановлені підзаконними актами, надається перевага при правозастосуванні перед правовими нормами, що встановлені Цивільним кодексом. Так, відповідно до ч. 2 ст. 305 ГК «у частині, не врегульованій нормативно-правовими актами, зазначеними у цій статті, до агентських відносин можуть застосовуватися відповідні положення Цивільного кодексу України, якими регулюються відносини доручення».

3. Правові норми, що передбачають можливість встановлення підзаконними актами норм-винятків із загальних законодавчих правил інколи формулюються недостатньо визначено. І все ж немає підстав заперечувати, що така можливість не передбачена, наприклад, частиною четвертою ст. 1 Закону «Про державне замовлення для задоволення пріоритетних державних потреб»: «Особливості відносин, що виникають у зв’язку з формуванням і розміщенням державного замовлення на висвітлення діяльності органів державної влади та органів місцевого самоврядування засобами масової інформації, випуском видавничої продукції на умовах державного замовлення, поставками (закупівлею) для пріоритетних державних потреб сільськогосподарської продукції, продовольства, озброєння та військової техніки, підготовку фахівців, науково-педагогічних та робітничих кадрів, на підвищення кваліфікації та перепідготовку кадрів (післядипломна освіта) для державних потреб, а також інших спеціально визначених (специфічних) товарів, регулюються окремими актами законодавства України». Встановлені такими актами законодавства правові норми підлягають переважному застосуванню перед правовими нормами, що встановлені положеннями названого Закону.

§ 39. Ієрархія правових норм і засада правової визначеності

Услід за частиною другою статті 19 Конституції, що покладає на державні органи, органи місцевого самоврядування обов’язок діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією і законом, процесуальні кодекси (ч. 2 ст. 8 ЦПК, п. 2 ч. 1 ст. 9 КАС) приписують застосовувати «інші нормативно-правові акти, прийняті відповідним органом на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що встановлені Конституцією та законами України». Але вимоги ч. 2 ст. 19 Конституції до набрання чинності Законом «Про центральні органи виконавчої влади» виконувались далеко не завжди. Міністерство юстиції України за таких умов з метою уникнення ситуацій правової невизначеності здійснювало державну реєстрацію підзаконних нормативно-правових актів, хоч би вони і були видані на підставі повноваження, наданого не Конституцією або законами, а Указом Президента України чи постановою Кабінету Міністрів. У свою чергу суди з тією ж метою уникнення ситуацій правової невизначеності застосовують такі акти.

До останнього часу (до набрання чинності Законом «Про центральні органи виконавчої влади») центральні органи виконавчої влади діяли на підставі положень, що затверджені Президентом України або Кабінетом Міністрів. Та і в цих положеннях правотворчі повноваження таких органів визначались нечітко або встановлювались вкрай обмеженими. За таких умов центральні органи виконавчої влади здійснювали правотворчі функції переважно на підставі повноважень, наданих указами Президента чи постановами Кабінету Міністрів. Це суперечило частині другій ст. 6 і частині другій ст. 19 Конституції. Причому були і такі випадки, коли повноваження на здійснення правотворчості надавалось центральним органам виконавчої влади прямо усупереч конкретним положенням закону. Зокрема, відповідно до ст. 27 Закону «Про електроенергетику» методика розрахунку розміру шкоди, завданої енергопостачальнику внаслідок викрадення електроенергії, повинна була встановлюватись Кабінетом Міністрів. Кабінет Міністрів замість того, щоб виконати вимогу названого Закону, затвердив Порядок визначення розміру і відшкодування збитків, завданих електропостачальнику внаслідок викрадення електричної енергії[146], а методику, про яку йдеться у ст. 27 Закону «Про електроенергетику», передоручив затвердити Національній комісії з регулювання електроенергетики. Суди і на цей час застосовують Методику визначення обсягу та вартості електричної енергії, не облікованої внаслідок порушення споживачами правил користування електричною енергією, що затверджена КНРЕ 4 липня 2006 р.[147].

Виникає питання про можливість застосування названої Методики, що затверджена усупереч ст. 27 Закону «Про електроенергетику» і без повноваження, наданого Конституцією або законом, тобто усупереч частині другій ст. 6 і частині другій ст. 19 Конституції України. Абстрактно таке застосування є неможливим, бо порушує ієрархію нормативно-правових актів. Але ж висновок про неможливість застосування згаданої Методики був би передчасним. Справа в тому, що це привело б до виникнення численних ситуацій правової невизначеності у важливій для життєдіяльності суспільства сфері, а правова невизначеність суперечить принципу верховенства права. Тому слід дійти висновку про те, що положення частини другої ст. 6 і частини другої ст. 19 Конституції на цей час не тільки встановлюють правові норми, а й вміщують у собі декларації, що є підставою для визнання юридичної сили за Методикою, про яку вище йшлося.

Якщо вже говорити про енергетику, то їй якнайбільше «не повезло» з дотриманням вимог ст. 6 і 19 Конституції. Такі, що вважаються у судовій практиці чинними, Правила користування електричною енергією затверджені НКРЕ[148]. Ці Правила уже на час їх затвердження (31 липня 1996 р.) не відповідали частині другій ст. 6 і частині другій ст. 19 Конституції, бо підставою їх видання в постанові НКРЕ були названі два укази Президента України, в той час як зазначені конституційні положення приписують державним органам діяти на підставі, в межах повноважень, та у спосіб, що встановлені Конституцією та законами України. Законом «Про електроенергетику» під зазначені Правила була підведена законодавча основа. Але з набранням чинності Господарським кодексом України ця основа знову була втрачена. Оскільки положення частини першої ст. 12 Закону «Про електроенергетику», що надавало НКРЕ повноваження затверджувати Правила користування електричною енергією, увійшло в суперечність із ч. 1 ст. 277 ГК, судова практика при застосуванні зазначених правил просто ігнорує ту обставину, що вони не відповідають ч. 1 ст. 277 ГК.

Приписуючи застосовувати до договору постачання енергетичними та іншими ресурсами через приєднану мережу загальні положення про купівлю-продаж, ст. 714 ЦК передбачає встановлення законом особливостей укладення та виконання договору постачання енергетичними та іншими ресурсами. Між тим, Правила користування електричною енергією для населення затверджені постановою Кабінету Міністрів України[149]. Правила надання послуг з централізованого опалення, постачання холодної та гарячої води і водовідведення[150] затверджувались Кабінетом Міністрів України уже в період дії Цивільного кодексу 2003 р. (21 травня 2005 р.). Нова редакція Правил надання послуг з газопостачання[151] також була затверджена Кабінетом Міністрів у період, коли діяв Цивільний кодекс (14 квітня 2004 р.). Проте судова практика не визнає за можливе не застосовувати названі нормативно-правові акти тільки тому, що вони приймались на порушення закону чи пізніше увійшли у суперечність з ним.

§ 40. Загальний характер правила про ієрархію правових норм і індивідуальних правових приписів

У систему ієрархії включаються усі правові акти, у тому числі й індивідуальні правові приписи. Виняток складають лише судові рішення, що набрали законної сили, і оспорювані правочини. Тому не існує презумпції правомірності рішень загальних зборів господарських товариств, інших органів господарських товариств та інших юридичних осіб. Рішення державних органів про донарахування податків, застосування фінансових (штрафних) санкцій, не оскаржені особами, стосовно яких такі рішення прийняті, підлягають перевірці на предмет законності при розгляді справ про стягнення коштів на підставі зазначених рішень. При оскарженні дій державного виконавця учасник виконавчого провадження може посилатись на незаконність постанови про відкриття виконавчого провадження, а суд зобов’язаний перевірити законність зазначеної постанови (незалежно від особливостей розподілу тягаря доказування, встановленого відповідним процесуальним законом).

1. Правило про ієрархію правових норм і індивідуальних правових приписів є загальним. Йому підпорядковуються усі правові норми і індивідуальні правові приписи. Суди не можуть застосовувати правові норми і індивідуальні правові норми, які не відповідають правовим нормам і індивідуальним правовим приписам вищої юридичної сили. Посилання в судовому рішенні на те, що певна правова норма (певний нормативно-правовий акт) чи певний індивідуальний правовий припис (індивідуальний правовий акт) не визнані судом неконституційними, а тому підлягають застосуванню, є неправильним. Незалежно від доводів сторін суд сам зобов’язаний визначити правові норми (нормативно-правові акти), що підлягають застосуванню до правовідносин, що є предметом розгляду у суді, перевірити їх на предмет відповідності правовим нормам і індивідуальним правовим приписам вищої юридичної сили, застосовувати ці правові норми (нормативно-правові акти) чи приписи, а в разі їх невідповідності нормам (нормативно-правовим актами) і приписам (індивідуальним правовим актам) вищої юридичної сили зазначити в мотивувальній частині судового рішення на неможливість застосування певної правової норми (певного нормативно-правового акта) усупереч правовим нормам (нормативно-правовим актам) вищої юридичної сили. Це стосується і тих випадків, коли закон, інший нормативно-правовий акт, питання про відповідність якого Конституції належить до юрисдикції Конституційного Суду, не відповідає Конституції. Лише у випадках, коли у суду виникли сумніви щодо відповідності Конституції України нормативно-правового акта, питання про конституційність якого належить до юрисдикції Конституційного Суду, він звертається до Верховного Суду для вирішення питання стосовно внесення до Конституційного Суду подання щодо конституційності закону чи іншого правового акта (ч. 3 ст. 8 ЦПК, ч. 5 ст. 9 КАС).

2. Оспорюваний правочин відповідно до ч. 3 ст. 215 ЦК може бути визнаний недійсним судом. До його визнання судом недійсним він вважається таким, що породжує відповідні права та обов’язки, змінює їх чи припиняє, хоч би його невідповідність акту цивільного законодавства і була очевидною. Це ж стосується і окремих частин оспорюваних правочинів. На відміну від оспорюваних правочинів нікчемні правочини повністю підпорядковані актам законодавства і не можуть визнаватись такими, що тягнуть будь-які правові наслідки. Меншою мірою враховується та обставина, що є такі правочини, які не визнаються законом нікчемними, але які не підлягають виконанню.

3. Рішення суду, що набрали законної сили, є обов’язковими до виконання (ч. 1 ст. 14 ЦПК, ст. 115 ГПК, ч. 2 ст. 14 КАС, ст. 533 КПК). Вони можуть оцінюватись на предмет відповідності законодавству тільки в процесуальних формах, передбачених законом.

4. Право особи оскаржити рішення (індивідуальний правовий акт) державного органу чи посадової особи є суто превентивним, додатковим правом. Метою встановлення цього права є надання особі можливості захищати своє право до того, як незаконне, на думку особи, рішення буде виконуватись. Тому неоскарження особою рішення державного органу, посадової особи не надає такому рішенню ознаки правомірності, якщо воно суперечить законодавству. Проте адміністративні суди ніколи чітко не висловлювали правову позицію, згідно якої при розгляді справ за позовами органів державної податкової служби про стягнення сум податків, пені і штрафних санкцій на підставі рішень таких органів, що не оскаржувались у суді, слід перевіряти законність таких рішень. Господарські суди за аналогічних умов не формулювали правову позицію, відповідно до якої підлягає перевірці законність постанов органів Антимонопольного комітету про застосування штрафів, а загальні суди всіх юрисдикцій ніколи не ставили питання про законність своєчасно не оскаржених постанов державних виконавців у випадках, коли боржники оскаржують дії державного виконавця, що здійснюються на підставі зазначених постанов.

Названі індивідуальні правові акти підпорядковані відповідним актам законодавства і не можуть виконуватись, якщо вони суперечать актам законодавства. Позови про стягнення коштів на підставі таких індивідуальних правових актів можуть бути задоволені тільки за умови, що суд перевірить їх законність і дійде висновку про те, що вони не суперечать закону.

Глава VII Системне тлумачення актів законодавства. Переважне застосування спеціального закону (спеціальних правових норм)

§ 41. Терміни «спеціальний закон» і «спеціальна правова норма»

Термін «спеціальний закон» у судовій практиці і науці є загальновживаним. Переважно цим терміном позначаються правові норми (спеціальні), проте є і сенс у використанні терміну «спеціальний закон» як нормативно-правовий акт. Використання цього терміну виправдовується тоді, коли певний закон є спеціальним де-факто (оскільки його норми поширюються на певне вузьке коло суспільних відносин, що не виходить за межі сфери дії іншого закону, який при цьому вважається загальним). Так, коли йдеться про правове регулювання майнових відносин у сфері господарювання, то спеціальним законом слід визнати Господарський кодекс (порівняно з Цивільним кодексом). Це не виключає встановлення іншими законодавчими актами таких норм, які будуть спеціальними у відношенні до норм, встановлених спеціальним законодавчим актом, зокрема Господарським кодексом.

1. Законодавче визнання закону спеціальним допускається вкрай рідко. Лише в преамбулі Закону «Про порядок погашення зобов’язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами», який на цей час втратив чинність, прямо зазначалось на те, що «цей Закон є спеціальним законом з питань оподаткування, який установлює порядок погашення зобов’язань юридичних або фізичних осіб перед бюджетами та державними цільовими фондами з податків і зборів (обов’язкових платежів), включаючи збір на обов’язкове державне пенсійне страхування та внески на загальнообов’язкове державне соціальне страхування, нарахування і сплати пені та штрафних санкцій, що застосовуються до платників податків контролюючими органами, у тому числі за порушення у сфері зовнішньоекономічної діяльності, та визначає процедуру оскарження дій органів стягнення».

Слід визнати, що до позначення певного закону як спеціального за юридичним змістом прирівнюється правило ч. 2 ст. 2 Закону «Про цивільну відповідальність за ядерну шкоду та її фінансове забезпечення», відповідно до якого «норми цього Закону є спеціальними щодо усіх інших законів, які регулюють відносини у цій сфері». Частиною другою ст. 410 ГК встановлюється, що «спеціальними законами можуть визначатися особливості здійснення концесійної діяльності в окремих сферах господарювання». У частині третій ст. 6 Закону «Про інвестиційну діяльність» йдеться про спеціальне законодавство України і встановлюється, що «особливості здійснення інвестиційної діяльності на території України суб’єктами інвестиційної діяльності, розташованими за межами України, а також цих суб’єктів і об’єктів України в зонах вільного підприємництва на Україні визначаються спеціальним законодавством України».

Очевидно, позначення законодавчого акта як такого, що встановлює особливості правового регулювання, має таке ж юридичне значення, як і визнання його спеціальним. У ч. 2 ст. 9 ЦК встановлюється, що законом можуть передбачатись особливості правового регулювання майнових відносин у сфері господарювання. Відповідно до ч. 2 ст 4 ГК цим Кодексом встановлюються особливості регулювання майнових відносин суб’єктів господарювання. Відповідно до частини першої ст. 4 Закону «Про електроенергетику», що має заголовок «Особливості регулювання відносин в електроенергетиці», цей Закон визначає особливості регулювання відносин в електроенергетиці. Закон «Про нафту і газ» також включає статтю (4), що має заголовок «Особливості регулювання відносин у нафтогазовій галузі».

Особливості правового регулювання, можливість встановлення яких передбачена законом, можуть визначатись не тільки нормативно-правовими актами, що приймаються для таких цілей, а й групами правових норм, що включені до відповідних нормативно-правових актів. Так, глава 6 розділу III Кодексу адміністративного судочинства має заголовок «Особливості провадження в окремих категоріях адміністративних справ» і включає чотирнадцять статей, заголовки яких починаються зі слова «особливості». Лише одна із статей, що включена до цієї глави, має заголовок «Скорочене провадження», а не «Особливості скороченого провадження». Навпаки, у Цивільному процесуальному кодексі окремі глави (їх загальна кількість складає десять) розділу IV «Окреме провадження» мають стандартні заголовки «Розгляд судом справ...». Лише глава 10 має заголовок «Розгляд заяви про надання особі психіатричної допомоги у примусовому порядку». Дуже часто вказується на можливість встановлення нормативними актами особливостей (особливого порядку) у Господарському кодексі (ч. 10 ст. 65; ч. 8 ст. 75; ч. 9 ст. 77; ч. 9 ст. 78; ч. 2 ст. 83; ч. 7 ст. 171; ч. 8 ст. 164; ч. 3 ст. 258; ч. 4 ст. 262; ч. 5 ст. 273; ч. 4 ст. 359; ч. 7 ст. 382 ГК). Термін «особливості» включений до заголовків ст. 412, 413, 415 ГК.

Відповідно до заголовку ст. 9 Закону «Про державний матеріальний резерв» ця стаття встановлює особливості поставки, закладання і зберігання матеріальних цінностей державного резерву.

До законодавчих положень, що розглядаються, прирівнюються і положення, що передбачають встановлення обмежень або заборон. Йдеться, зокрема про ч. 5 ст. 295 ГК, відповідно до якої «законом можуть бути встановлені обмеження або заборона здійснення комерційного посередництва в окремих галузях господарювання».

§ 42. Юридичне значення визнання закону спеціальним чи таким, що встановлює особливості правового регулювання

Легальне визнання закону (певної групи правових норм) спеціальними або такими, що встановлюють особливості правового регулювання певних відносин, має обмежене юридичне значення. Воно є лише підставою для переважного застосування правових норм, які логічно закріплюються в положеннях спеціального закону чи положеннях, що позначаються як такі, що встановлюють особливості правового регулювання, і виявляються при тлумаченні за допомогою висновку від протилежного, перед правовими нормами, що текстуально закріплені в нормативно-правових актах того ж ієрархічного рівня і є загальними стосовно правової норми, яка логічно закріплена і виявлена за допомогою висновку від протилежного або такими, сфера дії яких частково співпадає із сферою дії такої правової норми.

1. Перш за все звертає на себе увагу та обставина, що зазвичай правотворчі органи встановлюють спеціальні правові норми, особливості правового регулювання відповідних відносин без спеціальної вказівки на те, що відповідні нормативні положення формулюють спеціальні правові норми чи передбачають особливості правового регулювання. У той же час має місце і така практика, коли правотворчий орган зарані позначає певні нормативно-правові акти, як такі, що є спеціальними, чи встановлюють спеціальні правові норми, особливості правового регулювання, позначає певні нормативні положення як такі, що встановлюють спеціальні правові норми, чи є особливостями правового регулювання. Логічним було б стверджувати, що зазначені два техніко-юридичні прийоми певною мірою впливають на юридичний зміст відповідних нормативних положень. Пошук результатів цього впливу є складною задачею, проте вона не є такою, яку вирішити неможливо.

Спробуємо навести деякі міркування в обґрунтування сформульованого вище правила.

Не можуть бути взяті до уваги аргументи, відповідно до яких питання про юридичне значення легальної вказівки на те, що певний закон чи певні нормативні положення є спеціальними чи встановлюють особливості правового регулювання, у науці не досліджувалось, тому у законодавця не було джерела, із якого він би отримав інформацію про юридичне значення легальних вказівок, про які йдеться. Відтак і при правотлумаченні не слід надавати будь-якого юридичного значення наявності чи відсутності легальної вказівки на спеціальний характер закону чи певних нормативних положень, на спеціальний характер правових норм, які ними встановлюються, або вказівки на те, що певний закон чи певні нормативні положення передбачають особливості правового регулювання. Неприйнятною є сама думка про те, що при правотлумаченні відповідний суб’єкт буде зосереджуватись над тим, що правотворчий орган розумів, а чого він не розумів, формулюючи нормативні положення. Предмет дослідження суб’єктів правотлумачення і правозастосування — це нормативний текст, а спроби заглянути «за куліси» — це вже посягання на прерогативи законодавчої гілки влади чи принаймні — спроба ухилитися від припису законодавця, бо законодавство не тільки встановлює певні правові норми, а й дає суб’єктам правотлумачення і правозастосування засоби з’ясування змісту нечітких нормативних положень та вирішення колізій між ними.

Неприйнятним було б і твердження про те, що позначення певного закону як спеціального чи групи законодавчих положень як спеціальних або визнання певного закону чи групи законодавчих положень як таких, що встановлюють особливості правового регулювання, дає переваги при правозастосуванні правовим нормам, що встановлені таким законом чи законодавчими положеннями, перед правовими нормами, що повинні визнаватись спеціальними за критерієм сфери їх дії. Обґрунтуванням цьому твердженню може служити та обставина, що, позначивши певний закон чи певні законодавчі положення як спеціальні чи такі, що встановлюють спеціальні правові норми, або визнавши певний закон чи певні законодавчі положення особливостями правового регулювання, законодавець не спростовує спеціального характеру раніше встановлених правових норм, які фактично є спеціальними, оскільки мають вузьку сферу дії порівняно з конкуруючою правовою нормою, що поширюється на більш широке коло суспільних відносин, хоч би вона і визнавалась легально спеціальною чи такою, що встановлює особливості правового регулювання.

Позначення певного закону як спеціального, певних законодавчих положень як спеціальних чи таких, що встановлюють спеціальні правові норми, визнання закону чи законодавчих положень такими, що встановлюють особливості правового регулювання, тим більше не можуть дати переваги правовим нормам, що встановлюються таким законом, перед правовими нормами, що встановлюються пізніше прийнятими законодавчими актами.

Враховуючи викладене юридичне значення визнання закону чи певних законодавчих положень спеціальними або такими, що встановлюють спеціальні правові норми, визнання закону чи певних законодавчих положень такими, що передбачають особливості правового регулювання, обмежується тільки наданням правовим нормам, які підпадають під дію таких положень, логічно закріплюються в актах законодавства і виявляються при тлумаченні за допомогою висновку від протилежного, такої ж здатності конкурувати з іншими правовими нормами, яку мають правові норми, текстуально закріплені в законодавчих актах. Це твердження також потребує пояснень, які ми тут же і наведемо. Якщо правотворчий орган у певному нормативно-правовому акті зазначає на те, що цим актом чи окремими його положеннями встановлюються особливості правового регулювання, то логічним було б визнати, що правові норми, які логічно закріплюються в таких актах і положеннях, виявляються при тлумаченні положень цього акта за допомогою висновку від протилежного, також є встановленими ним особливостями, тобто спеціальними правовими нормами. Позначення певного нормативно-правового акта чи певних його положень як спеціальних чи таких, що встановлюють спеціальні правові норми, особливості правового регулювання, як техніко-юридичний прийом прирівнюється до включення до гіпотези і диспозиції кожної правової норми, що текстуально закріплюються в таких актах чи положеннях, слів «лише, «тільки», «виключно», «не інакше як». Техніко-юридичний прийом, про який йдеться, правотворчі органи використовують тому, що стилістично вважається неприйнятним занадто часте вживання в нормативно-правових актах зазначених слів. Склалось прагнення при здійсненні правотворчості до певного рівня вишуканої словесності, яке виключає надання стилю нормативно-правових актів ознаки грубого. Тому зазначені слова багатократно не повторюють, замінивши їх позначенням певного нормативно-правового акта чи окремих його положень як спеціальних, визнанням їх такими, що встановлюють спеціальні правові норми чи особливості правового регулювання. Тому здатність конкурувати при правозастосуванні на рівних з іншими правовими нормами мають і правові норми, що логічно закріплені в актах та положеннях, про які йдеться, і виявляються при тлумаченні за допомогою висновку від протилежного, не тільки із нормативних положень, в тексті яких використані слова «лише», «тільки», «виключно», «не інакше як», а й із нормативних положень, що встановлені нормативно-правовими актами і їх окремими положеннями, що позначаються як спеціальні, як такі, що встановлюють спеціальні правові норми чи особливості правового регулювання.

Тим більше слід погодитись з твердженням про те, що позначення певних нормативно-правових актів чи їх окремих положень як таких, що є спеціальними чи встановлюють особливості, надає переваги правовим нормам, що закріплені текстуально і підпадають під таке позначення, перед правовими нормами, які текстуально закріплені в інших положеннях і актах, і сфери дії яких частково співпадають із сферами дії правових норм, що встановлені актами і положеннями, що легально визнані спеціальними чи особливостями (це стосується і сумісних, і несумісних правових норм, але не зачіпає правила про перевагу нормативно-правового акта вищої юридичної сили і правила про перевагу пізніше прийнятого нормативно-правового акта). На підтвердження цієї думки наведемо такі аргументи. Якщо є дві правові норми з різними несумісними диспозиціями, встановленими одним і тим же нормативно-правовим актом чи різними актами одного й того ж ієрархічного рівня, прийнятими одного й того ж дня, то колізія між ними не може бути вирішена ні за одним із правил вирішення колізій (субординаційним, змістовним і хронологічним). У той же час одна із конкуруючих правових норм належить до тих, що позначаються як спеціальні чи особливості правового регулювання, або таких, що встановлюються нормативно-правовим актом, що легально визначається спеціальним чи таким, що встановлює особливості правового регулювання. Позначаючи нормативно-правовий акт чи певні його положення як спеціальні чи такі, що встановлюють спеціальні правові норми чи особливості, правотворчий орган непрямо виражав волю надати відповідним правовим нормам такої здатності конкурувати при правозастосуванні, яку мають спеціальні правові норми.

§ 43. Позначення певного законодавчого акта як основного чи основоположного

Позначення певного законодавчого акта як основного чи основоположного у будь-який спосіб не впливає на вирішення колізій між правовим нормами, що встановлені цим актом, і нормами, встановленими іншими актами.

1. Радянський спадок дає нам досвід позначення конституції як основного закону. Так позначались конституція РРФСР 1918 р., конституції Союзу РСР 1924 і 1936 р. Проте при прийнятті конституції Союзу РСР у 1977 р. вказана традиція не була витримана: ця конституція не позначалась як основний закон. Оскільки радянські конституції не були реальним регулятором суспільних відносин, їх позначення як основних законів було лише проявом лінгвістичних вправ тих політичних сил, які фактично здійснювали владу в Радянському Союзі.

Спроби побудувати в Україні правову державу та утвердити принцип верховенства права, що почали здійснюватись після набуття Україною незалежності, передбачали необхідність осмислення формулювань Конституції. За таких умов украй ризиковано було позначати Конституцію як Основний Закон України. Оскільки Україна є держава — суверенна і незалежна, демократична, соціальна, правова, то позначення Конституційним Судом України Конституції як «Основного Закону держави»[152] формально-юридично було цілком коректним, бо випливало із змісту Конституції. Інша справа, що позначення Конституції України у її преамбулі як Основного Закону України було невдалим. Не треба було взагалі позначати Конституцію як Закон хоч би і Основний, але ж це зроблено. На значення Конституції як такої, що має найвищу юридичну силу, це не впливає, бо з цього приводу в частині другій ст. 8 Конституції формулюється спеціальне положення. Але внаслідок цього виникли проблеми при визначенні на підставі Конституції порядку внесення змін до неї. І визнання Конституції Основним Законом відіграло тут роль засобу внесення правової невизначеності у відповідні відносини. З політичної точки зору, С. П. Головатий повністю правий, коли стверджує, що Президент не повинен мати права вето стосовно законів про внесення змін до Конституції. З точки зору формально-юридичної, твердження С. П. Головатого вимагало дещо іншої аргументації.

Позначення Конституції як Основного Закону України вплинуло на науку і на зміст університетських курсів, що вивчаються на юридичних факультетах. Студентів стали навчати, що закони поділяються на конституційні і звичайні. Цей поділ законів називається традиційним, а його критерієм визнається їх юридична сила. При цьому до конституційних законів віднесені не тільки Конституція, закони про внесення змін до неї, а й закони, «прямо передбачені Конституцією й такі, що конкретизують її зміст». Решта законів називаються звичайними[153]. Ідея конституційних законів прийшла до нас із-за кордону, зокрема із Росії, але ж там вона має конституційне підґрунтя: конституційні закони виокремлюються в ст. Конституції РФ, стосовно них встановлено особливий порядок їх прийняття. У нас же вийшло, що ідеєю поділу законів на конституційні і звичайні не підняли відповідні закони до рівня Конституції, а Конституцію опустили до рівня закону. Установчий характер Конституції був нівельований, Конституційний Суд України визнав, що право «вето» Президента України поширюється і на закони про внесення змія до Конституції України[154].

У будь-якому випадку уже позначення Конституції як Основного Закону України не можна визнати як позитивний досвід. Це треба було усвідомити і не повторювати невдалі правові рішення. Проте так не сталося.

2. При прийнятті 16 січня 2003 р. Цивільного кодексу цей законодавчий акт було визнано «основним актом цивільного законодавства України». Суди певною мірою сприйняли цю вказівку законодавця як таку, що має регулятивне значення. Так, в Інформаційному листі Вищого господарського суду зазначається: «...Слід враховувати, що відповідно до частини другої статті 4 ЦК України основним актом цивільного законодавства України є Цивільний кодекс України. Тому в разі, якщо норми ГК не містять особливостей регулювання майнових відносин суб’єктів господарювання, а встановлюють загальні правила, які не узгоджуються з відповідними правилами ЦК України, слід застосовувати правила, встановлені ЦК України»[155]. Тут положення, яким Цивільний кодекс визнається «основним актом цивільного законодавства України», було поставлене навіть вище вказівки на те, що «законом можуть бути передбачені особливості регулювання майнових відносин у сфері господарювання» (ч. 2 ст. 9 ЦК), що особливості регулювання майнових відносин суб’єктів господарювання «визначаються» Господарським кодексом (ч. 2 ст. 4 ГК).

Наведене роз’яснення Вищого господарського суду можна було б враховувати при тлумаченні законодавчих положень, якими певні законодавчі акти визнаються основними чи основоположними, якби це роз’яснення не спростовувало правило, яке випливає із логіки законодавства і яке тисячоліттями визнається в середовищі фахівців. Йдеться про правило «lex spesialis derogat generali». Якщо Господарський кодекс згідно ч. 2 ст. 9 ЦК і ч. 2 ст. 4 ГК встановлює особливості регулювання майнових відносин у сфері господарювання, тобто особливості регулювання певних відносин, що є частиною цивільних відносин і не виходять за їх межі, і до того ж встановлює правила, що не узгоджуються з Цивільним кодексом, то називати такі правила загальними ніяк не можна.

Надалі пошук юридичного змісту у положенні про Цивільний кодекс як основний акт цивільного законодавства ще більше утруднюється тим, що це положення ст. 4 ЦК доповнюється правилом про те, що актами цивільного законодавства визнаються закони, які приймаються відповідно до Конституції та Цивільного кодексу. Отже, закони, що прийняті не у відповідності до Цивільного кодексу, взагалі не можуть визнаватись актами цивільного законодавства. Але це загальне правило не може застосовуватись усупереч численним спеціальним правилам, що стосуються певного кола цивільних відносин. Відтак доходимо висновку про те, що регулятивне значення положення про Цивільний кодекс як основний акт цивільного законодавства втрачається зовсім.

3. Основоположним у ядерному законодавстві України визнається Закон «Про використання ядерної енергії та радіаційну безпеку» у його преамбулі. Цей Закон і правові норми, що ним встановлені, поширюється на обмежене коло суспільних відносин, а тому встановлені ним правові норми зазвичай підлягають переважному застосуванню як спеціальні за об’єктивним критерієм — за сферою їх дії. Що стосується визнання цього Закону основоположним, то ця обставина ніяк не впливає на правозастосування. Воно не має навіть того значення для вирішення юридичних колізій, яке має визнання закону чи правових норм, які ним встановлюються, спеціальними, визнання закону чи певних його положень особливостями правового регулювання.

§ 44. Здатність до конкуренції правових норм, що встановлюються нормативно-правовим актом, галузева належність якого не співпадає з галузевою належністю зазначених норм

Включення до законодавчого акта, що має виражену галузеву належність, правових норм іншої галузевої належності не позбавляє ні останні норми здатності на рівних конкурувати з іншими правовим нормами, у тому числі не виключає визнання таких норм спеціальними і такими, що підлягають переважному застосуванню.

1. Є два аспекти проблеми встановлення законодавчим актом, що має виражену галузеву належність, правових норм іншої галузевої належності. Перший аспект цієї проблеми полягає у текстуальному закріпленні у законодавчих актах однієї галузевої належності правових норм іншої галузевої належності. Така законодавча практика є традиційною, хоч і не дуже поширеною. Так, в Україні при розробці проекту Цивільного кодексу прагнули зберегти «галузеву чистоту» цього Кодексу, тому, зокрема в положеннях про право інтелектуальної власності, що включені до Цивільного кодексу України, практично немає норм адміністративного права. Це сприяло забезпеченню галузевої чистоти Цивільного кодексу, але практично виявилось недоцільним, бо вимагає прийняття і дії окремих законів, які встановлюють адміністративно-правові норми щодо охорони прав на об’єкти інтелектуальної власності. В інший спосіб вирішені ці питання в Росії, до Цивільного кодексу якої були включені положення, якими встановлюються норми адміністративного права щодо реєстрації об’єктів інтелектуальної власності, видачі патентів, свідоцтв тощо.

Традиційно до цивільних кодексів радянської доби включались положення про обов’язок боржника, який припустився цивільно-правового порушення, доводити відсутність своєї вини. Таке право закріплене і в ч. 2 ст. 614 ЦК («відсутність своєї вини доводить особа, яка порушила зобов’язання»). Але ж правові норми, що розподіляють тягар доказування у цивільному процесі за своїм предметом регулювання, є суто цивільно-процесуальними. Це підтверджується і змістом Цивільного процесуального кодексу, до розділу І якого включена глава, що має заголовок «Докази», в якій, зокрема встановлені правила розподілу обов’язків доказування і подання доказів (ст. 60). Включення до Цивільного кодексу положення, яким встановлюється суто процесуальна правова норма щодо обов’язку боржника доводити відсутність своєї вини, не позбавляє цю правову норму ні здатності конкурувати з іншими правовими нормами при правозастосуванні, ні її цивільно-процесуального характеру.

Викладене стосується і правової норми, що встановлена абзацом другим ч. 1 ст. 218 ЦК («заперечення однією із сторін факту вчинення правочину або оспорювання окремих його частин може доводитися письмовими доказами, засобами аудіо-, відеозапису та іншими доказами. Рішення суду не може ґрунтуватися на свідченнях свідків»).

2. В інших випадках у положеннях нормативно-правових актів певної галузевої належності правові норми іншої галузевої належності закріплюються не текстуально, а лише логічно. Такі правові норми виявляються при тлумаченні за допомогою висновку від попереднього правового явища до наступного або навпаки, таким правовим нормам присвячена одна із наступних глав цього видання. Неврахування такого способу закріплення правових норм призводить до неправильного тлумачення або до неможливості задовільного витлумачення численних нормативних положень. Так, ч. 1 ст. 203 ЦК встановлює, що зміст правочину не може суперечити актам цивільного законодавства. Очевидно, такими слід вважати акти законодавства, що встановлюють в основному норми цивільного права, комплексні нормативно-правові акти, що закріплюють, зокрема норми цивільного права, а також будь-які акти законодавства, в яких текстуально або хоч би логічно закріплюються норми цивільного права. У такому разі втрачається будь-який сенс у самому терміні «акти цивільного законодавства», бо норми цивільного права логічно закріплюються і в Господарському, і в Земельному, і в Водному, і навіть у Кримінальному кодексах. Правда, проти визнання Кримінального кодексу актом цивільного законодавства заперечують усі уявлення про систему законодавства, що склались упродовж багатьох десятків років. Проте і ці уявлення потребують перегляду. Як перший крок до цього слід відмовитись від використання терміну «акти законодавства певної галузевої належності», замінивши його терміном «акти законодавства, що встановлюють норми певної галузі права». Невипадково ще раніше з метою встановити коло актів, якими встановлюються податки і збори, законодавець використовував термін «закони про оподаткування» (частина третя ст. 1 раніше чинного Закону «Про систему оподаткування»). Тепер стала зрозумілою невизначеність терміну «закони про оподаткування». Тому в Податковому кодексі використовуються інша термінологія і інші формулювання. Зокрема ч. 7.3 ст. 7 ПК встановлює: «Будь-які питання щодо оподаткування регулюються цим Кодексом і не можуть встановлюватися або змінюватися іншими законами України, крім законів, що містять виключно положення щодо внесення змін до цього Кодексу та/або положення, які встановлюють відповідальність за порушення норм податкового законодавства».

Видається, що міжнародно-правові акти можуть бути використані навіть як методичний матеріал для вивчення проблеми галузевої належності норм, що формулюються в нормативно-правових актах, зокрема — в міжнародно-правових договорах, згода на обов’язковість яких для України надана Верховною Радою України та які в силу цього стали частиною національного законодавства України (ст. 9 Конституції України).

Немає будь-якого сумніву у тому, що міжнародні договори України про права людини формулюють правові норми, що встановлюють зобов’язання України перед іншими державами та відповідними міжнародними організаціями. Тобто, ці норми є нормами міжнародного публічного права. Але виникає питання про те, чи регулюються такими міжнародними договорами України відносини між Україною як державою та її громадянами (іншими особами). Відповідь на це запитання з урахуванням ст. 9 Конституції України має бути позитивною. Але треба враховувати наступне.

Якщо для прикладу взяти Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права[156], то слід враховувати, що цим Пактом на кожну державу-учасницю покладається обов’язок не безумовно забезпечувати відповідні права, а тільки «здійснювати в максимальних межах наявних ресурсів заходи з метою забезпечення поступової повної реалізації прав, які визнаються в цьому Пакті, всіма належними способами, включаючи, зокрема прийняття законодавчих заходів» (п. 1 ст. 2). Виходячи із цього, слід визнати, що в названому Пакті встановлюються положення, що належать до міжнародного публічного права. Разом з тим із них випливають правові приписи, що регулюють відносини між людиною (громадянином) та державою Україною. Якщо позивач у суді доведе, що на цей час в Україні є ресурси для реалізації певного соціального, економічного або культурного права, він може вимагати захисту цього права судом. У межах наявних ресурсів держава (Україна) несе відповідні обов’язки перед людиною (громадянином).

Якщо для прикладу взяти Міжнародний пакт про громадянські і політичні права[157], то п. 1 ч. 2 цього Пакту покладає на кожну державу-учасницю цього Пакту обов’язок поважати і забезпечувати всім особам, що знаходяться у межах території і під юрисдикцією держави, права, що визнаються цим Пактом. Держави-учасниці прийняли на себе також зобов’язання здійснити законодавчі та інші заходи, які є необхідними для реалізації прав, передбачених названим Пактом. Україна такі заходи здійснила, визнавши міжнародні договори, згоду на обов’язковість яких для України дала Верховна Рада, частиною національного законодавства (ст. 9 Конституції), та надавши при правозастосуванні перевагу таким міжнародним договорам перед національними законами (ст. 19 Закону «Про міжнародні договори України»). Отже, положення Міжнародного пакту про громадянські і політичні права прямо регулюють публічні відносини, що є предметом міжнародного публічного права. Із положень цього Пакту непрямо випливають і висновком від попереднього правового явища (обов'язків України перед іншими державами-учасницями Пакту) до наступного виявляються правові норми, які логічно закріплені в названих положеннях і які регулюють відносини між державою (Україною) та людиною (громадянином). Причому, Україна ратифікувала Факультативний протокол до Міжнародного пакту про громадянські і політичні права, яким встановлено механізм захисту прав, встановлених цим Пактом. Отже, посилання громадянина (іншої особи) у спорі з державою (Україною) на положення названого Пакту є доречним, а вітчизняні суди мають застосовувати ці положення при прийнятті рішень як частину національного законодавства.

У численних конвенціях Міжнародної організації праці містяться посилання на те, що відповідна конвенція застосовується через законодавство (мається на увазі національне). За наявності цитованих вище положень ст. 9 Конституції України і ст. 19 Закону «Про міжнародні договори України» посилання наведеного змісту в конвенціях не перешкоджають безпосередньому застосуванню положень Конвенції, які набрали чинності стосовно України, до відносин між державою, з одного боку, та працівниками, роботодавцями, організаціями працівників та роботодавців — з іншого. Крім застереження, про яке вище йшлося, у конвенціях Міжнародної організації праці містяться і більш конкретні положення, які передбачають врегулювання актами національного законодавства внутрішньодержавних відносин. Так, ст. 7 Конвенції про безпеку і гігієну праці у сільському господарстві[158] встановлює, що з метою реалізації національної політики, що відповідає цій Конвенції, національне законодавство має передбачати певні обов’язки роботодавців. До встановлення національним законодавством відповідних обов’язків роботодавців положення ст. 7 названої Конвенції можуть застосовуватись до внутрішньодержавних відносин в частині, в якій ці обов’язки визначаються цією статтею. Національне законодавство може конкретизувати положення ст. 7 названої Конвенції. Але і без такої конкретизації ці положення підлягають застосуванню до відносин між державою, з одного боку, та працівниками, роботодавцями, організаціями працівників, організаціями роботодавців, — з іншого.

Далі, міжнародні договори України, згода на обов’язковість яких для України надана Верховною Радою, можуть безпосередньо регулювати відносини між суб’єктами приватного права. Зокрема, численні положення конвенцій Міжнародної організації праці безпосередньо поширюються на правовідносини між працівниками, з одного боку, і роботодавцями — з іншого, між організаціями працівників, з одного боку, і організаціями роботодавців — з іншого.

Отже, є підстави для твердження про те, що міжнародні договори, якими формулюються норми міжнародного публічного права, що регулюють відносини між Україною-державою, що є учасницею відповідних міжнародних договорів, з одного боку, та іншими державами-учасницями відповідних міжнародних договорів і міжнародними організаціями з приводу прав людини, мають тлумачитись у такий спосіб, що вони регулюють також відносини між Україною (державою) та її громадянами (у відповідній частині — з іноземцями та особами без громадянства), і навіть відносини приватного характеру, що зазвичай регулюються шляхом правотворчої діяльності державних органів. Навіть у випадках, коли міжнародними договорами чітко встановлено, що певні права та обов’язки осіб мають бути передбачені актами національного законодавства, положення міжнародних договорів підлягають прямому застосуванню як до публічно-правових, так і до приватно-правових відносин, оскільки міжнародні договори, згоду на обов’язковість яких для України надано Верховною Радою, відповідно до ст. 9 Конституції є частиною національного законодавства України.

3. Більшість нормативно-правових актів мають комплексний характер, встановлюють норми різних галузей права. Така правотворча практика набула значного поширення. З часом стали прийматись комплексні кодифіковані законодавчі акти (Кодекс законів про працю, Господарський кодекс, Сімейний кодекс тощо). Колізії між правовими нормами, що встановлені таким нормативно-правовими актами, та іншими правовими нормами, вирішуються за загальними правилами правозастосування. Та обставина, що вони встановлені комплексними нормативно-правовими актами, в будь-який спосіб не впливає на вирішення зазначених колізій.

4. Нарешті, слід враховувати і ту обставину, що є такі правові норми, галузеву належність яких визначити неможливо. Йдеться, зокрема про позовну давність. Відомо, що цей інститут в Україні, як і в більшості інших країн, визнається інститутом матеріального права. Є, однак, і такі країни, в яких правові норми, що встановлюють позовну давність, визнаються процесуальними. Мабуть, під впливом законодавчої та правозастосовної практики цих країн та з урахуванням нерозвиненості адміністративного права як галузі матеріального права строки, в межах яких здійснюється захист суб’єктивних прав, були встановлені в Кодексі адміністративного судочинства як строки звернення до адміністративного суду (ст. 99). Разом з тим законодавець чітко відділив правові норми про строки звернення до адміністративного суду та про наслідки пропуску цих строків (ст. 99, 100 КАС) від правил про процесуальні строки (ст. 101) та про їх обчислення, поновлення та продовження (ст. 102, 103 КАС).

На межі процесуального і матеріального права знаходяться правові норми, що визначають правовий режим аналогії закону і права, тому такі правові норми закріплюються не тільки в процесуальних кодексах (ч. 8 ст. 8 ЦПК; ч. 7 ст. 9 КАС), а і в Цивільному кодексі (ст. 8).

Правові норми, що визначають способи захисту прав судом, включаються і до кодексів, що визнаються законодавчими актами матеріального права (ст. 16 ЦК; ст. 20 ГК; ст. 18 СК; ст. 152 ЗК), і до Цивільного процесуального кодексу (ст. 4). Необхідності в таких повторах не було б, якби було кращим розуміння того, що із положень, які закріплюють правові норми певної галузевої належності, випливають і за допомогою висновків від попереднього правового явища до наступного або навпаки при тлумаченні виявляються правові норми, які логічно закріплюються в цих же положеннях.

§ 45. Спеціальні правові норми і спеціальні правила

За винятками, коли в законі зазначається на те, що всі встановлені ними норми є спеціальними або коли закон як нормативно-правовий акт має вузьку сферу дії, що обумовлює спеціальний характер правових норм, які ним встановлені, під терміном «спеціальний закон» розуміється «спеціальна правова норма». Припустимо вживати термін «спеціальне правило», маючи на увазі що поняття правової норми і правила співвідносяться як видове і родове. Вживання терміну «спеціальний правовий припис» також є припустимим, якщо із контексту видно, що йдеться не про правовий припис як частину правової норми, а саме про правову норму. Терміни «спеціальне нормативне положення», спеціальна стаття» вживати не слід, бо виявити спеціальне нормативне положення або спеціальну статтю неможливо. Це є можливим тільки після того, як із нормативного тексту була побудована (сконструйована) правова норма. Припустимо вказувати на спеціальне нормативне положення, спеціальну статтю, якщо при цьому не виникає сумнівів у тому, що при цьому мається на увазі спеціальна правова норма, встановлена відповідною статтею чи іншим відповідним нормативним положенням. У такий спосіб текст правового акта, зокрема судового рішення, дещо втрачає логічну точність, але ж із нього можна дізнатись, якою є думка автора тексту. Разом з тим, належало б більш рішуче протистояти вульгаризації мови юридичних документів. Словосполучення «норми Конституції», «закон регулює правовідносини» увійшли до Конституції України, до законів, до наукових творів провідних науковців-юристів, хоч коректними є вислови «норми конституційного права», «правові норми, встановлені Конституцією України», «положення Конституції», «закон регулює відносини», «закон поширюється на правовідносини».

1. Життя є складним, тому не завжди вдається ходити манівцями. Обставини часто змушують ходити навпростець. Інколи не вистачає волі навіть тоді, коли протистояти цим обставинам є цілком можливим. Такі твердження є справедливими стосовно і юридичної науки, і правотворчості, і правозастосування, а від студента уже більше нічого і не вимагається, ніж багатослівні загальні міркування та викладення натяками основного змісту питання, яке він висвітлює. Підчас складається таке враження, що скоро будемо переходити на «пташину мову». Судові рішення також часто перетворюються в розлогі реферати на тему загальних знань, які доповнюються натяками в тій частині, у якій суддя прагне дати відповіді на доводи сторін в обґрунтування позовних вимог чи з метою їх спростування. Звертає на себе увагу і наука, де прості і доступні висловлювання стали оцінювати як нетеоретичні, а тому і неприйнятні. Натомість навіть назви докторських дисертацій — наукових праць, що претендують на оцінку як такі, що мають вищий науковий рівень, перестають відповідати нормам української мови і логіці людського мислення: беззмістовність дослідження прикривається ускладненням термінології і викладення наукового тексту. Це — міркування на тему сучасних проблем юридичної науки і практики правотворчості і правозастосування.

Проте не відповідало б дійсності твердження про те, що вельми умовні терміни «загальний закон», «спеціальний закон» вперше введені в науковий і нормативний обіг українськими науковцями та правотворчими органами. Так склалось впродовж тривалого часу, тому слід враховувати, що термінами «загальний закон», «спеціальний закон» зазвичай позначаються загальні і спеціальні правові норми, під якими в контексті цього видання слід розуміти сконструйовані із положень нормативно-правових актів логічні судження імплікативного типу, які складаються із гіпотези і диспозиції. Виокремлення гіпотези і диспозиції є необхідним для з’ясування питання про те, співвідносяться дві правові норми як загальна та спеціальна чи їх співвідношення є іншим. Виокремлення диспозиції є необхідним для того, щоб з’ясувати, чи є правові норми, колізію між якими слід вирішувати, сумісними чи несумісними. Цим і обумовлюється та обставина, що співвідноситись як загальні і спеціальні можуть тільки правові норми, у структурі яких обов’язково мають бути виокремлені гіпотеза і диспозиція. Тому, принаймні для цілей правотлумачення і правозастосування як загальні і спеціальні слід співпоставляти тільки правові норми.

Терміни «загальне» і «спеціальне» правила також можна вживати, маючи на увазі, що поняття правила є родовим стосовно поняття правової норми як видового. Але слід враховувати, що термін «загальні» і «спеціальні» правила є менш точним. Терміном «правовий припис» може позначатись правова норма. З огляду на це можна вживати термін «загальні» і «спеціальні» правові приписи. Але слід враховувати, що терміном «правовий припис» може позначатись диспозиція правової норми, або її гіпотеза і навіть частина диспозиції чи гіпотези. У таких випадках терміни «загальний правовий припис», «спеціальний правовий припис» були б недоречними.

§ 46. Сутність спеціальної правової норми

Сутність спеціальної правової норми зазвичай полягає у змісті її диспозиції, якою визнаються права і обов’язки учасників відповідних правовідносин. Проте спеціальна правова норма може передбачати ту ж диспозицію, що і загальна правова норма, але при цьому спеціальна норма може встановлювати особливі (порівняно із загальною нормою) умови дії її диспозиції, що співпадає з диспозицією загальної норми. Спеціальна правова норма може також встановлювати одночасно і особливу диспозицію і особливі умови введення її в дію.

1. У законодавця був вельми конструктивний намір виразити сутність спеціальної правової норми у ч. 3 ст. 216 ЦК («правові наслідки, передбачені частинами першою та другою цієї статті, застосовуються, якщо законом не встановлені особливі умови їх застосування або особливі правові наслідки окремих видів недійсних правочинів»). Правда, цей намір був здійснений текстуально невдало. Проте ч. 3 ст. 216 ЦК цілком піддається логічній обробці, а тому може бути задовільно витлумачена. Отже, із цього законодавчого положення випливає, що в частинах першій («недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов’язані з його недійсністю. У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов’язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, — відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування») та другій («якщо у зв’язку із вчиненням недійсного правочину другій стороні або третій особі завдано збитків та моральної шкоди, вони підлягають відшкодуванню винною стороною») ст. 216 ЦК встановлюються загальні правові норми. Вони підлягають застосуванню, якщо законом не встановлені спеціальні правові норми, які можуть передбачати: 1) особливі (інші) правові наслідки окремих видів недійсних правочинів, тобто особливі (спеціальні) диспозиції відповідних правових норм; 2) особливі умови застосування правових наслідків, передбачених частинами першою та другою ст. 216 ЦК, тобто особливості гіпотез відповідних правових норм. У ч. 3 ст. 216 ЦК немає тільки зазначення на те, що частини перша та друга цієї статі не застосовуються і тоді, коли законом одночасно встановлюються і особливі правові наслідки окремих видів недійсних правочинів, і особливі умови їх застосування. Таким чином, спеціальна правова норма може встановлювати: 1) спеціальну диспозицію; 2) особливу умову (особливі умови), за якої діє диспозиція, встановлена загальною нормою; 3) особливу диспозицію, яка перебуває у колізійному зв’язку з диспозицією загальної норми, і яка діє за наявності особливої умови (особливих умов) порівняно з тими умовами, за якої діє диспозиція загальної норми.

2. Наведемо приклади спеціальних диспозицій. Позовна давність це строк, упродовж якого особі надається можливість захисту цивільного права або інтересу (ст. 265 ЦК). Отже, сплив зазначеного строку припиняє цю можливість, якщо законом не встановлено інше. Відтак тривалість позовної давності — це диспозиція відповідних правових норм. Загальна правова норма, що встановлює позовну давність тривалістю три роки, закріплена в ст. 257 ЦК. Спеціальна позовна давність різної тривалості встановлена ст. 258, 728 ЦК, ч. 8 ст. 269 ГК тощо. Ці спеціальні правові норми виключають застосування до відповідних відносин загальної правової норми, що встановлена ст. 257 ЦК.

Диспозиція загальної правової норми, яка встановлена частиною першою ст. 132 КЗпП («за шкоду, заподіяну підприємству, установі, організації при виконанні трудових обов’язків, працівники, з вини яких заподіяно шкоду, несуть матеріальну відповідальність у розмірі прямої дійсної шкоди, але не більше свого середнього місячного заробітку») і яка поширюється на трудові відносини всіх працівників, обмежує матеріальну відповідальність працівників за завдану підприємству, установі, організації пряму дійсну шкоду середнім місячним заробітком. Диспозиція спеціальної правової норми, що встановлена ст. 134 КЗпП, допускає покладення на певні категорії працівників чи за певних умов повної матеріальної відповідальності за завдану підприємству, установі, організації пряму дійсну шкоду.

3. Поширеними є такі випадки, коли диспозиції загальної і спеціальної правових норм співпадають, а спеціальною правовою нормою встановлюються особливі умови настання правових наслідків, що передбачені диспозицією. Так, загальна правова норма, що передбачена ст. 1166 ЦК, встановлює право потерпілого на відшкодування майнової шкоди. Це — загальне правило, що поширюється на всі цивільні відносини щодо відшкодування шкоди. Із ст. 72 Закону «Про використання ядерної енергії та радіаційну безпеку» випливає спеціальна правова норма, сфера дії якої визначається випадками завдання майнової шкоди оператором ядерної установки і диспозиція якої співпадає з диспозицією загальної правової норми, що встановлена ст. 1166 ЦК. Отже, за змістом диспозиції ці дві правові норми, що розгадаються, не відрізняються. Відрізняються вони умовами настання обов’язку відшкодувати шкоду. Із ч. 2 ст. 1166 ЦК випливає, що умовою настання обов’язку відшкодувати шкоду є, зокрема наявність вини особи, що завдала шкоди. Ст. 72 названого вище Закону називає відповідальність оператора ядерної установки абсолютною, тобто такою, що настає незалежно від вини.

4. Диспозиції правових норм, що випливають із. ч. 2 ст. 180 ГК («господарський договір вважається укладеним, якщо між сторонами у передбачених законом порядку та формі досягнуто згоди щодо усіх його істотних умов») і ч. 1 ст. 283 ГК («за договором оренди одна сторона (орендодавець) передає другій стороні (орендареві) за плату на певний строк у користування майно для здійснення господарської діяльності») у бланкетний спосіб визнають сторони відповідних договорів пов’язаними правами та обов’язками, що випливають із факту укладення договору, але момент виникнення прав та обов’язків у сторін відповідних договорів визначається по-різному. Таким згідно ч. 2 ст. 180 ГК є досягнення згоди щодо всіх істотних умов договору у передбачених законом порядку і формі. Згідно ч. 1 ст. 283 ГК права та обов’язки у сторін господарського договору оренди виникають з моменту передання речі. Ці дві правові норми співвідносяться як загальна (та, що передбачена ч. 2 ст. 180 ГК) і спеціальна (та, що передбачена ч. 1 ст. 283 ГК).

5. Правова норма, що встановлена п. 1 ч. 2 ст. 1167 ЦК («моральна шкода відшкодовується незалежно від вини органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим, органу місцевого самоврядування, фізичної або юридичної особи, яка її завдала... якщо шкоди завдано каліцтвом, іншим ушкодженням здоров’я або смертю фізичної особи внаслідок дії джерела підвищеної небезпеки) є спеціальною у відношенні до правової норми, що встановлена ч. 5 ст. 1187 ЦК («особа, яка здійснює діяльність, що є джерелом підвищеної небезпеки, відповідає за завдану шкоду, якщо вона не доведе, що шкоди було завдано внаслідок непереборної сили або умислу потерпілого») за критерієм кола цивільних відносин, які нею регулюються. Коло відносин, що регулюються ч. 5 ст. 1187 ЦК, повністю охоплює відносини, що регулюються п. 1 ч. 2 ст. 1167 ЦК, і, крім того включає до себе: 1) відносини щодо відшкодування майнової шкоди (п. 1 ч. 2 ст. 1167 ЦК такі відносини не регулюються); 2) відносини щодо відшкодування моральної шкоди, не пов’язаної каліцтвом, іншим ушкодженням здоров’я або смертю.

Диспозиції цих двох правових норм також співвідносяться як рід (диспозиція правової норми, що встановлена ч. 5 ст. 1187 ЦК, передбачає відшкодування «шкоди», тобто шкоди майнової і моральної) і вид (диспозиція правової норми, що встановлена п. 1 ч. 2 ст. 1167 ЦК, передбачає відшкодування тільки моральної шкоди). Отже, тут ми помічаємо різницю між диспозиціями цих двох правових норм. Ця різниця є істотною, тобто необхідність у встановленні спеціального правила п. 1 ч. 2 ст. 1166 ЦК була. Мета, для якої було встановлено п. 1 ст. 2 ст. 1167 ЦК, полягає в тому, щоб встановити особливу умову виникнення обов’язку відшкодувати моральну шкоду, завданої джерелом підвищеної небезпеки шляхом завдання каліцтва, іншого ушкодження здоров’я або смерті. П. 1 ч. 2 ст. 1167 ЦК встановлює, що обов’язок відшкодувати моральну шкоду виникає незалежно від вини, тобто завдання моральної шкоди каліцтвом, іншим ушкодженням здоров’я або смертю внаслідок випадку і навіть дії непереборної сили не звільняє особу, що здійснює діяльність, що є джерелом підвищеної небезпеки, від обов’язку відшкодувати моральну шкоду. Натомість, обов’язок відшкодувати майнову шкоду і моральну шкоду, що не пов’язана з каліцтвом, іншим ушкодженням здоров’я або завданням смерті, не відшкодовується, якщо вона завдана джерелом підвищеної небезпеки унаслідок дії непереборної сили.

6. Загальна і спеціальна правові норми, що визначені такими за змістом диспозиції, можуть бути і сумісними, і несумісними. Якщо ж дві правові норми визначені як загальна і спеціальна за критерієм особливості гіпотези, вони завжди є несумісними: спеціальна правова норма повністю виключає дію (застосування) загальної.

§ 47. Критерій поділу правових норм на загальні і спеціальні

Критерієм поділу правових норм, що співпоставляються, на загальні і спеціальні є сфера дії кожної із таких норм. Мається на увазі сфера, визначена правотворчим органом при поділі предмета правового регулювання шляхом виокремлення із роду суспільних відносин певного їх виду. Правові норми, що співвідносяться як загальні і спеціальні, мають сфери дії, що співвідносяться як рід і вид. Вид ніколи не виходить за межі роду. Якщо сфера дії норми, стосовно якої вирішується питання про можливість визнання її спеціальною, хоч би незначною мірою виходить за межі сфери дії норми, яку передбачається визнати загальною, зазначені правові норми не співвідносяться як загальна і спеціальна.

1. Спеціальна правова норма має предмет правового регулювання, що є вужчим, ніж предмет регулювання загальної норми, і ніколи не виходить за межі предмета регулювання загальної норми. Предмет регулювання спеціальної правової норми може виокремлюватись перш за все за колом учасників відповідних відносин. Так, відповідно до загальної правової норми, що встановлена частиною першою ст. 26 Конституції України, іноземці та особи без громадянства, що перебувають на території України на законних підставах, користуються тими самими правами і свободами, а також несуть такі самі обов’язки, як і громадяни України. Тут же передбачається можливість встановлення норм-винятків із наведеного загального правила Конституцією, законами чи міжнародними договорами України.

На підставі цього конституційного положення ч. 4 ст. 22, ч. 2-4 ст. 81 Земельного кодексу встановлюють особливості набуття та реалізації іноземцями та особами без громадянства права на землю.

За суб’єктним критерієм виокремлюються майнові відносини у сфері господарювання із кола майнових відносин, що регулюються цивільним законодавством. Земельне законодавство встановлює спеціальні правила щодо права власності на землю громадян, юридичних осіб, територіальних громад, держави. Податковий кодекс встановлює спеціальні правові норми щодо оподаткування суб’єктів господарювання, що застосовують спрощену систему оподаткування, обліку та звітності. Сімейне законодавство встановлює спеціальні правові норми щодо аліментних обов’язків деяких членів сім’ї та родичів. Кримінальний кодекс і Кодекс України про адміністративні правопорушення встановлюють спеціальні правові норми про відповідальність певних категорій осіб.

2. Об’єкт правовідносин є наступним критерієм виокремлення спеціальних правових норм, що регулюють певну сукупність суспільних відносин. За цим критерієм виокремлюються правові норми, що стосуються нерухомих речей, речей, визначених індивідуальними ознаками, окремих видів цивільних і господарських зобов’язань. Іноді об’єкт правовідносин є критерієм виокремлення предмета регулювання спеціальних правових норм одночасно з особливим суб’єктним складом правовідносин. За такими двома критеріями виокремлюється група спеціальних правових норм, що регулюють відносини щодо оренди державного і комунального майна.

3. Певне коло суспільних відносин може виокремлюватись як предмет правового регулювання за критерієм мети законодавця створити особливу правову конструкцію. Так з’явились у цивільному праві України зобов’язання ренти, управління майном, пожертви.

4. Є практика встановлення правових норм, що набувають значення спеціальних за часовим і просторовим критеріями. Так, спеціальні правові норми, що діють впродовж відповідного часу встановлюються законами «Про правовий режим воєнного стану», «Про правовий режим надзвичайного стану». Закони про Державний бюджет України встановлюють правові норми, що діють впродовж одного року. За просторовим критерієм виокремлюються спеціальні правові норми, що встановлені законами та регулюють господарську діяльність у спеціальних (вільних) економічних зонах, у виключній (морській) економічній зоні України, на державному кордоні України тощо (ст. 411-418 ГК).

5. Підстава виникнення правовідносин також може бути критерієм їх виокремлення та встановлення спеціальних правових норм, що поширюються на такі правовідносини. Так, ч. 4 ст. 81 і ч. 4 ст. 82 Земельного кодексу встановлюють спеціальні правові норми, що стосуються земель сільськогосподарського призначення, отриманих у спадщину іноземними громадянами, особами без громадянства, іноземними юридичними особами.

6. Виявлення загальної і спеціальної норми — це суто формально-логічна операція, проте і в середовищі науковців і серед суддів є прагнення залишити за собою певний простір для того, щоб при тлумаченні правових норм з метою виявлення тих норм, які співвідносяться як загальна і спеціальна, відійти від висновків, що диктуються формальною логікою, на користь доцільного, з точки зору правоінтерпретатора, вирішення відповідної колізії. З цього приводу О. А. Беляневич висловлює загальне зауваження про те, що «судова практика як інтелектуальний результат діяльності з вирішення правових конфліктів формується за законами не лише формальної логіки (правилами і формами готових суджень;, а й логіки діалектичної, зосередженої на русі форм мислення»[159]. Видається, що діалектична логіка є лише розділом (частиною) діалектичного матеріалізму, що був знаряддям у руках політичних сил, що прагнули побудувати суспільство насильницькими методами за придуманим ними зразком. Тому діалектична логіка непридатна для вирішення колізій між загальними та спеціальними нормами. Втім, і для вирішення колізій між правовими нормами взагалі. Проте ми пропонуємо читачам цієї книги самим задуматись над застосуванням діалектичної логіки до тлумачення актів законодавства та пригадати можливі випадки, коли в процесі правотлумачення і правозастосування вони використовували діалектичну логіку. У цьому можуть допомогти роздуми О. Ф. Черданцева над проблемою ролі діалектичної логіки в тлумаченні нормативно-правових актів[160]. На нашу думку, ці роздуми показують неконструктивність і безплідність спроб звернення до діалектичної логіки з метою вирішення проблем тлумачення правових актів.

А. М. Мірошниченко більш конкретний в обґрунтуванні можливості відступити від формальної логіки при вирішенні колізій між загальними і спеціальними нормами. Він вважає, що думка про спеціальну норму як таку, що «регулює вужче коло відносин «всередині кола відносин, врегульованих загальною нормою»[161], є правильною лише на перший погляд, але «такий висновок не може вважатись єдино вірним»[162]. Далі автор пише: «Слід пригадати, що змістовний принцип вирішення колізій випливає із закономірностей правової системи. Він існує не тому, що хтось колись його закріпив, а тому, що відносини у суспільстві як саморегулівній системі будуть краще врегульовані у тому випадку, коли буде застосоване правило, яке краще враховує існуючу ситуацію, тобто при встановленні якого були враховані якісь особливі правила. Таким чином, для того, щоб визнати норму спеціальною, слід відповісти на питання: чи виправдане встановлення спеціального положення якимись особливими мотивами? Відповідно, якщо відповідь буде негативна, на наше переконання, відсутні підстави вважати норму, начебто «спеціальну» за колом врегульованих відносин, «спеціальною» для цілей вирішення колізій»[163].

Наводить А. М. Мірошниченко і конкретний приклад. Ст. 290 ГК до її виключення із цього Кодексу вимагала нотаріального посвідчення договорів оренди землі, у той час як ст. 14 Закону «Про оренду землі» допускає укладення договорів оренди землі у письмовій формі без нотаріального посвідчення. Науковець робить правильний висновок про те, що ст. 290 ГК встановлювала спеціальну правову норму (оскільки вона поширювалась тільки на господарські договори оренди землі), а ст. 14 названого Закону встановлює загальну норму. На думку А. М. Мірошниченка, правову норму, що була встановлена ст. 290 ГК, слід кваліфікувати як загальну, оскільки можна з великою вірогідністю припустити, що при підготовці цього Кодексу розробники механічно продублювали чинні на час його розробки загальні правила Закону «Про оренду землі». «Виходячи із цього, — пропонує дослідник, — колізії між ГК і Законом легко вирішуються на користь останнього за темпоральним принципом вирішення колізій (чинна редакція закону ухвалена пізніше від ГК України)»[164].

У викладених тут міркуваннях використання суто логічного техніко-юридичного інструментарію віртуозно поєднується із суб’єктивними думками про вірогідний хід подій при розробці проекту Господарського кодексу, тобто суто раціональний інструментарій використовується поряд з ірраціональними міркуваннями. Втім, так було завжди: суб’єкти правотлумачення і правозастосування, посягаючи на прерогативи законодавця, ніколи не визнавали факт такого посягання.

7. Ідея множинності критеріїв поділу правових норм на загальні і спеціальні впевнено увійшла в практику правосуддя, про що свідчить наступний уривок із рішення Конституційного Суду України: «Аналіз змісту і структури правових норм, викладених у частині шостій статті 22 Закону України «Про міліцію» та частині сьомій статті 22 Закону України «Про пожежну безпеку», свідчить, що вони за сутністю є тотожними, за формою диспозиції — уповноважуючими, за колом суб’єктів — спеціальними, а за роллю у механізмі правового регулювання — загальними. Розбіжність у розумінні та застосуванні норм права, що розглядаються, зумовлена тим, що, по-перше, абсолютна визначеність їх гіпотез супроводжується відносною визначеністю та відсильним характером їх диспозицій; по-друге, явні ознаки цих норм як спеціальних за колом суб’єктів, на яких поширюється їх чинність, не завжди дають змогу виокремити таку їх визначальну рису як загальних норм щодо конкретних норм, сформульованих чи в статті 22 Закону України «Про міліцію», чи в статті 22 Закону України «Про пожежну безпеку», а також щодо всіх інших конкретних положень, що передбачають пільги для працівників міліції або для осіб рядового та начальницького складу державної пожежної охорони, тобто ще кількох статей названих законів. Лише врахування цих та інших особливостей норм, що піддягають офіційному тлумаченню, дає точне і однозначне їх розуміння, яке досягається шляхом буквального тлумачення, врахування співвідношення і взаємодії загального, особливого та одиничного, і не потребує обмеження чи розширення або будь-яких уточнень їх словесного викладу»[165]. У цих міркуваннях викликає заперечення філософський підхід (врахування «взаємодії загального, спеціального і одиничного»), множинність критеріїв поділу правових норм на загальні та спеціальні (називаються коло суб’єктів і роль у механізмі правового регулювання), використання як рівноцінних понять правової норми і положення закону (йдеться про загальні норми щодо конкретних норм... а також щодо всіх інших конкретних положень...»).

8. Визначаючи сферу дії правових норм (гіпотезу в її широкому розумінні) критерієм поділу правових норм на загальні і спеціальні, слід мати на увазі, що зміст гіпотези може випливати із тієї частини нормативного тексту, в якій текстуально закріплюється диспозиція відповідної правової норми. Так при співпоставленні правових норм, які встановлені ч. 2 ст. 1195 ЦК («у разі каліцтва або іншого ушкодження здоров’я фізичної особи, яка в момент завдання шкоди не працювала, розмір відшкодування визначається виходячи з розміру мінімальної заробітної плати») і абзацом третім ч. 3 ст. 1197 ЦК («якщо потерпілий на момент завдання йому шкоди не працював, його середньомісячний заробіток (дохід) обчислюється, за його бажанням, виходячи з його заробітку до звільнення або звичайного розміру заробітної плати працівника його кваліфікації у цій місцевості») складається враження, що гіпотези цих норм співпадають, а колізія між ними вирішенню не піддається, бо при повному співпадати гіпотез двох правових норм вони мають різні диспозиції. Але ж при аналізі диспозиції правової норми, що встановлена абзацом третім ч. 3 ст. 1197 ЦК, не можна не помітити, що вона приписує розмір відшкодування визначати, зокрема виходячи із заробітку потерпілого до його звільнення з роботи. Це означає, що такий заробіток був, а потерпілий раніше працював. Цей аналіз тієї частини тексту абзацу третього ч. 3 ст. 1197 ЦК, якою (частиною) встановлюється диспозиція відповідної правової норми, допоміг уточнити зміст гіпотези цієї правової норми: ця правова норма поширюється на випадки, коли потерпілий на момент завдання йому шкоди не працював, але раніше працював. Порівнюючи цю гіпотезу з гіпотезою правової норми, що встановлена ч. 2 ст. 1195 ЦК, легко виявити, що вужчою є гіпотеза правової норми, що встановлена абзацом третім ч. 3 ст. 1197 ЦК: правова норма, що встановлена ч. 2 ст. 1195 ЦК, поширюється на всі випадки, коли потерпілий на момент завдання шкоди не працював, а правова норма, що встановлена абзацем третім ч. 3 ст. 1197 ЦК, — тільки на ті випадки, коли потерпілий на момент завдання шкоди не працював, а раніше працював. Відтак, остання правова норма є спеціальною правовою нормою порівняно з правовою нормою, що встановлена ч. 2 ст. 1195 ЦК, що є загальною, бо поширюється на випадки, коли потерпілий на момент завдання шкоди не працював (незалежно від того, працював він раніше чи ні). Колізія між цими двома правовими нормами вирішується на користь спеціальної правової норми, що встановлена абзацом третім ч. 3 ст. 1197 ЦК. Загальна правова норма, встановлена ч. 2 ст. 1195 ЦК, застосовується до відносин, не врегульованих абзацом третім ч. 2 ст. 1197 ЦК (коли потерпілий не працював ні в момент завдання шкоди, ні раніше).

В інших випадках одні й ті ж слова нормативного тексту входять до змісту і гіпотези, і диспозиції правової норми, що формулюється у цьому тексті. Так, відповідно до ч. 1 ст. 1166 ЦК «майнова шкода, завдана... відшкодовується в повному обсязі особою, яка її завдала». Із цього законодавчого положення прямо випливає право особи на відшкодування майнової шкоди. Це — частина диспозиції правової норми. Інша частина диспозиції цієї ж правової норми покладає на боржника, правопорушника обов’язок відшкодування. До гіпотези цієї правової норми також входять слова «майнова шкода» (завдана) особі (кредитору, потерпілому). Особа несе обов’язок відшкодування майнової шкоди, якщо вона «її завдала». Таку ж ситуацію ми бачимо в наступному випадку.

Відповідно до абзацу четвертого ч. 6 ст. 6 проекту Трудового кодексу[166] трудове законодавство не застосовується, якщо фізична особа виконує роботу за цивільно-правовим договором. Згідно абзаців першого і третього ч. 9 ст. 6 проекту ТК «трудове законодавство не застосовується (крім законодавства про охорону праці) у разі, якщо... фізична особа виконує обов’язки за цивільним договором, який передбачає виконання нею певної роботи на користь іншої сторони договору». Складається враження, що гіпотези правових норм, встановлених наведеними положеннями проекту Трудового кодексу, співпадають: ці норми поширюються на відносини, що виникають на підставі цивільного договору, що укладається фізичною особою-виконавцем робіт із замовником Диспозиції цих правових норм визначають законодавство (трудове), що не застосовується до таких відносин. Це — правильно, але тільки для цілей першого приближення до проблеми. Поглиблюючись у зміст ч. 9 ст. 6 проекту ТК, ми помічаємо особливості диспозиції правової норми, встановленої цим положенням: на відповідні відносини не поширюється трудове законодавство не повністю, а за винятком законодавства про охорону праці. Це — виняток не тільки із диспозиції даної правової норми, а й виняток із гіпотези: є певні відносини (відносини щодо охорони праці як частина відносин, що виникли на підставі цивільного договору про виконання роботи фізичною особою), на які дія диспозиції правової норми, про яку йдеться, не поширюється. Отже, правова норма, що встановлена ч. 9 ст. 6 проекту ТК, має не тільки вужчу диспозицію, а й вужчу гіпотезу (сферу дії), тому за критерієм сфери дії правова норма, що встановлюється ч. 9 ст. 6 проекту ТК, є спеціальною у відношенні до правової норми, що встановлена ч. 8 ст. 6 проекту ТК.

9. Інколи формулювання гіпотези і диспозиції правових норм є настільки тісно пов’язаними, що взагалі їх трудно розрізнити. Так, ст. 1230, 1231 ЦК визначають окремі види прав та обов’язків, що входять до складу спадщини. Раз тут визначаються права, які можуть отримати спадкоємці, і обов’язки, що можуть виникнути у них, то логічним буде висновок про те, що визначення цих прав та обов’язків і є формулюванням диспозицій відповідних правових норм. І це буде правильним. Але ж до цього зміст ст. 1230, 1231 ЦК не зводиться. У них формулюються і гіпотези правових норм. У цьому запевнити співрозмовника чи читача трудно, тому використаємо таку аналогію. Припустимо, що в ст. 1230 ЦК будуть встановлюватись не види майнових прав, що входять до складу спадщини, а й види майна. Наприклад: «Транспортні засоби входять до складу спадщини за умови, що спадкоємці мали на день відкриття спадщини документи на право управління такими засобами. Житлові будинки, квартири входять до складу спадщини за умови відсутності у спадкоємців житла, що належить їм на праві власності. Цілісні майнові комплекси приватних підприємств входять до складу спадщини завжди». Якби такі формулювання були включені до ст. 1230 ЦК, то ні в кого не виникало б сумніву в тому, що цією статтею визначаються об’єкти відповідних правовідносин (іншими словами, — сфери дії відповідних правових норм) і спеціальні умови виникнення відповідних правовідносин. Відтак у змісті наведених вище умовних формулювань є і диспозиції, і гіпотези правових норм. Тепер порівняємо наведений вище умовний зміст ст. 1230 з реальним змістом цієї статті. Ми бачимо, що різниці між ними в частині того, про що тут йдеться, немає. Отже, у чинній редакції ст. 1230 ЦК формулюються не тільки диспозиції, а й гіпотези відповідних правових норм, а ці правові норми за критерієм сфери дії є спеціальними порівняно з правовою нормою, що встановлюється ст. 1218 ЦК і відносить до складу спадщини усі права та обов’язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинились внаслідок його смерті.

10. Суперечать логіці відповідних законодавчих положень спроби виявити загальну і спеціальну норму у випадках, коли ці норми регулюють різні відносини. Зауважимо, однак, що спроби вирішувати колізії між правовими нормами, що регулюють різні відносини, здійснюються не тільки при правозастосуванні. У науці «вирішується», зокрема проблема колізій між регулятивними і охоронними нормами. Тут йтиметься про тлумачення частин четвертої — шостої ст. 22 Закону «Про міліцію» («працівникам міліції та членам їх сімей надається 50-процентна знижка по оплаті жилої площі, комунальних послуг, а також палива, в межах норм, встановлених законодавством. ... За працівниками міліції, звільненими зі служби за віком, хворобою або вислугою років, зберігається право на пільги за цим Законом») і частин шостої, сьомої ст. 22 Закону «Про пожежну безпеку» («особовому складу державної пожежної охорони та членам їх сімей надається 50-відсоткова знижка плати за жилу площу, комунальні послуги, а також паливо ... За особами рядового та начальницького складу державної пожежної охорони, звільненими зі служби за віком, через хворобу або за вислугою років, зберігається право на пільги відповідно до нього Закону »).

При розгляді справи щодо права на пільги Конституційний Суд України дійшов висновку про те, що правові норми, сформульовані в частині шостій ст. 22 Закону «Про міліцію» і частині сьомій ст. 22 Закону «Про пожежну безпеку» є загальними, а правові норми, сформульовані в частині четвертій-п’ятій ст. 22 Закону «Про міліцію» і частині шостій ст. 22 Закону «Про пожежну безпеку» — спеціальними, «якими вже точно і вичерпно визначається коло конкретних суб’єктів права на пільги...». Тобто, визнавши частину шосту ст. 22 Закону «Про міліцію» і частину сьому ст. 22 Закону «Про пожежну безпеку» такими, що формулюють норми загальні за критерієм їх ролі у механізмі правового регулювання, в подальшому Конституційний Суд визнає їх загальними за критерієм кола суб’єктів, на яких вони поширюються. На підставі цього Конституційний Суд вирішив: «Положення частини шостої статті 22 Закону України «Про міліцію» та частини сьомої статті 22 Закону України «Про пожежну безпеку» треба розуміти як загальне правило щодо всіх інших норм цих Законів, які передбачають надання пільг працівникам міліції та особового складу державної пожежної охорони і визначають коло осіб, на яке поширюються такі пільги»[167].

Врахування співвідношення частин четвертої, п’ятої ст. 22 Закону «Про міліцію» (частини шостої ст. 22 Закону «Про пожежну безпеку»), з одного боку, та частини шостої цієї ж статті (частини сьомої ст. 22 Закону «Про пожежну безпеку») — з іншого (систематичне тлумачення), показує, що кожна із цих частин має свій предмет правового регулювання, а правило про переважне застосування спеціальних правових приписів може використовуватись переважно для вирішення колізій між правовими нормами, сфери дії яких співвідносяться як рід і вид. Тому це правило не може бути використане для вирішення колізії, про яку йдеться. Як рід і вид співвідносяться сфери дії частин четвертої і п’ятої ст. 22 Закону «Про міліцію». Частина четверта цієї статті встановлює пільги, які поширюються на всіх працівників міліції та членів їх сім’ї, а частина п’ята — пільги, які поширюються на працівників міліції, які живуть і працюють у сільській місцевості та в селищах міського типу, і членів їх сімей. Але і в цьому випадку колізія має вирішуватись лише частково за допомогою правила про переважне застосування спеціального правового припису перед загальним. Відповідно до цього правила правові приписи частини п’ятої ст. 22 Закону «Про міліцію» як спеціальні, підлягають переважному застосуванню перед правовими приписами частини четвертої цієї ж статті. Але в частині четвертій ст. 22 Закону «Про міліцію», з одного боку, і частині п’ятій тієї ж статті, — з іншого, формулюються сумісні правові приписи. Тому, хоч із частини п’ятої ст. 22 Закону «Про міліцію» непрямо випливає і висновком a contrario виявляється правова норма, згідно з якою інших пільг особи, зазначені у цій статті, не мають, ця правова норма не може застосовуватись всупереч загальній правовій нормі, що встановлена частиною четвертою ст. 22 Закону «Про міліцію». Крім того, слід взяти до уваги і посилання на пільги, передбачені законодавством у частині п’ятій ст. 22 Закону «Про міліцію». Це посилання стосується будь-яких положень законодавства — як тих, що встановлюють спеціальні норми, так і тих, що встановлюють загальні норми.

Отже, особи, зазначені в частині п’ятій ст. 22 Закону «Про міліцію», користуються також пільгами, зазначеними в частині четвертій цієї ж статті (якщо вони їм не надаються відповідно до частини п’ятої ст. 22 Закону «Про міліцію»).

Аналогічно, при тлумаченні ч. 4 ст. 159 ЦК слід не вести пошук загального і спеціального правил з метою вирішити питання про те, який із правових приписів, сформульованих у цій частині, підлягає переважному застосуванню, а здійснити розмежування між суспільними відносинами, що регулюються правовими нормами, які лише на перший погляд здаються конкуруючими.

«4. Рішення загальних зборів акціонерів приймаються більшістю не менш як у 3/4 голосів акціонерів, які беруть участь у зборах, щодо:

1) внесення змін до статуту товариства;

2) ліквідації товариства.

З інших питань рішення приймаються простою більшістю голосів акціонерів, які беруть участь у зборах» (ч. 4 ст. 159 ЦК).

Виникає думка правовий припис, що встановлює випадки прийняття рішень простою більшістю голосів акціонерів, визнати загальним, а правові приписи, що встановлюють випадки прийняття рішень більшістю не менш як у 3/4 голосів акціонерів, — спеціальними (оскільки ці останні випадки позначені спеціально, а перші випадки позначені словами «з інших питань»). Але використання в цьому випадку правових конструкцій загального і спеціального правил з метою вирішити питання про переважне застосування одного із них не дає будь-якого конструктивного результату. Є чітко визначене коло обставин (всі питання, які можуть вирішуватись загальними зборами акціонерів). Це коло чітко поділене на дві частини: в одній частині рішення можуть прийматись простою більшістю, а в іншій більшістю не менш як у 3/4 голосів акціонерів, які беруть участь у зборах. У даному випадку проблема співвідношення між двома правовими приписами маг вирішуватись шляхом виявлення предмета правового регулювання кожного із цих приписів. Виявивши, що кожний із цих правових приписів мас свій предмет, слід зробити висновок про те, що правило про переважне застосування спеціального правового припису в цьому випадку не може бути використане.

Не можуть бути використані правові конструкції загального і спеціального правил для вирішення колізії між ч. 4 ст. 159 ЦК, текст якої наводиться вище, і ст. 42 Закону «Про господарські товариства» в редакції, що діяла до 27.04. 2008 р.:

«Рішення загальних зборів акціонерів приймаються більшістю у 3/4 голосів акціонерів, які беруть участь у зборах, з таких питань:

а) зміна статуту товариства;

б) прийняття рішення про припинення діяльності товариства.

в) створення та припинення діяльності дочірніх підприємств, філій та представництв товариства.

З решти питань рішення приймаються простою більшістю голосів акціонерів, які беруть участь у зборах».

Виникає думка визнати, що п. «в» частини першої ст. 42 Закону «Про господарські товариства» встановлюється спеціальна правова норма (оскільки правової норми такого змісту в ч. 4 ст. 159 ЦКнемає, то ця конкретизація і є спеціальною правовою нормою) та застосовувати її переважно перед ч. 4 ст. 159 ЦК. Але це був би неконструктивний крок, що спотворює думку законодавця, виражену в цих двох наведених положеннях законодавчих актів. Дійсна думка законодавця полягає в тому, що він у ст. 42 Закону «Про господарські товариства», як і в ч. 4 ст. 159 ЦК, розділив все коло суспільних відносин (всі питання, які можуть вирішуватись загальними зборами акціонерів) на дві частини, тобто тут здійснюється розмежування предмета правового регулювання між двома правовими нормами. Із двох правових норм подібного змісту перевагу слід надати тому, що міститься в законодавчому акті, прийнятому пізніше (а не тому, який більш конкретно визначає одне із питань, за яким рішення повинне прийматись більшістю у 3/4 голосів), тобто в ч. 4 ст. 159 ЦК. Це тлумачення відповідає думці, викладеній законодавцем у ч. 4 ст. 159 ЦК. Якщо ж п. «в» частини першої ст. 42 Закону «Про господарські товариства» тлумачити як такий, що формулює спеціальне правило в порівнянні з п. 1 ч. 2 ст. 159 ЦК, думка законодавця спотворюється.

Цікаво відмітити, що президія Вищого господарського суду дійшла думки про таке ж співвідношення ст. 42 Закону «Про господарські товариства» і ст. 159 ЦК, хоч при цьому і не було показано, у який же спосіб вирішене це питання (п. 2. 10 рекомендації «Про практику застосування законодавства у розгляді спорів, що виникають із корпоративних відносин»[168]).

§ 48. Значення звуження гіпотези загальної норми і розширення гіпотези спеціальної правової норми

Після здійсненого правотворчим органом поділу предмета правового регулювання з метою спеціального правового врегулювання його частини правотворчий орган може звузити гіпотезу загальної норми або/і розширити гіпотезу спеціальної правової норми шляхом встановлення додаткової умови, чи виключення певної умови із гіпотези загальної правової норми, але це не може вплинути на кваліфікацію відповідних норм як загальної і спеціальної.

1. Розмежування поділу правових норм на загальні і спеціальні шляхом виокремлення із роду суспільних відносин їх виду з метою спеціального правового врегулювання цього виду суспільних відносин, з одного боку, і явища звуження чи розширення гіпотези однієї із конкуруючих правових норм, — з іншого, має істотне практичне значення. Воно дозволяє встановити межі застосування правила «lex spesialis derogat generali». Виокремлення виду суспільних відносин із роду з метою їх спеціального правового врегулювання чітко помічається за структурою нормативного матеріалу. Так, немає жодного сумніву в тому, що майнові відносини у сфері господарювання як вид суспільних відносин виокремлені із роду (цивільних майнових відносин) з метою спеціального правового врегулювання зазначених відносин, що є видом. Ця думка підтверджується ч. 2 ст. 9 ЦК, ч. 2 ст. 4 ГК і численними іншими положеннями Господарського кодексу. Також немає сумніву в тому, що відносини у сфері цивільного обігу товарів, робіт, послуг виокремлені як вид із цивільних майнових відносин як роду з метою їх врегулювання спеціальними нормами зобов’язального права. У подальшому законодавець відносини, що є предметом регулювання зобов’язального права, поділяє на види, кожен із яких регулюється спеціальними у відношенні до загальних норм зобов’язального права нормами. Цей другий поділ суспільних відносин як предмета правового регулювання здійснено за іншим критерієм, ніж той, за яким виокремлені майнові відносини у сфері господарювання. Використання двох критеріїв поділу (класифікації) цивільних майнових відносин з метою їх спеціального правового врегулювання призводить до появи правових норм, сфери дії яких частково співпадають. Колізії між такими нормами не можуть вирішуватись за правилом «lex spesialis derogat generali». Це стосується, зокрема правових норм, що встановлені загальними положеннями Господарського кодексу про договори, зобов’язання і відповідальність, з одного боку, і правових норм, що встановлені Цивільним кодексом щодо окремих видів зобов’язань, — з іншого. Так, відповідно до ч. 2 ст. 180 ГК («господарський договір вважається укладеним, якщо між сторонами у передбачених законом порядку та формі досягнуто згоди щодо усіх його істотних умов») усі господарські договори є консенсуальними. Згідно ст. 655 ЦК («за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов’язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов’язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму») договори купівлі-продажу можуть бути і консенсуальними, і реальними. Сфери дії правових норм, що встановлені цими законодавчими положеннями, частково співпадають. Вирішити колізію між цими правовими нормами за правилом «lex spesialis derogat generali» не можна. Для цього слід шукати інші засоби: застосовуючи ч. 2 ст. 9 ЦК і ч. 2 ст. 4 ГК, слід надати переваги при правозастосуванні правовій нормі, яка логічно закріплена у ч. 2 ст. 180 ГК і відповідно до якої господарські договори (отже, і господарські договори купівлі-продажу) не можуть укладатись як реальні.

2. З іншого боку, поділ правових норм на загальні і спеціальні за критерієм сфери їх дії не виключає того, що сферу дії спеціальної правової норми законодавець дещо розширить. У результаті цього конкуруючі правові норми залишаються у відношенні одна до одної загальною і спеціальною. Колізія між такими нормами вирішується за правилом «lех spesialis derogat generali», а не відповідно до правил вирішення колізій між правовими нормами, сфери дії яких частково співпадають. Так, ст. 72 Закону «Про використання ядерної енергії та радіаційну безпеку» встановлює правову норму про відшкодування ядерної шкоди, а ст. 6 Закону «Про цивільну відповідальність за ядерну шкоду та її фінансове забезпечення» обмежує розмір відшкодування: Це — спеціальна правова норма, що підлягає переважному застосуванню перед правовою нормою, що встановлена ч. 1 ст. 1166 ЦК і передбачає відшкодування майнової шкоди в повному обсязі. У той же час, гіпотеза зазначеної спеціальної правової норми дещо розширюється порівняно з гіпотезою загальної правової норми, що встановлена ч. 1 ст. 1166 ЦК, за рахунок того, що відповідальність оператора за ядерну шкоду є абсолютною, тобто настає незалежно від встановлення його вини (ст. 72 Закону «Про використання ядерної шкоди та радіаційну безпеку»). Розширення гіпотези спеціальної правової норми, про яку йдеться, не порушує її зв’язок як спеціальної у відношенні до загальної правової норми, що встановлена ч. 1 ст. 1166 ЦК.

3. П. 1 ч. 2 ст. 1167 ЦК встановлює обов’язок відшкодувати моральну шкоду, завдану каліцтвом, іншим ушкодженням здоров’я або смертю внаслідок дії джерела підвищеної небезпеки. Диспозиція цієї спеціальної правової норми нічим не доповнює і нічим не змінює диспозицію загальної правової норми, що встановлена ст. 1187 ЦК: диспозиції і однієї, і іншої із названих правових норм зобов’язують відшкодувати шкоду (майнову і моральну), завдану джерелом підвищеної небезпеки. З цього погляду у встановленні у п. 1 ч. 2 ст. 1167 ЦК спеціальної правової норми ніякого сенсу не було. Але ж цей сенс все-таки був, бо п. 1 ч. 2 ст. 1167 ЦК розширює сферу відповідальності особи, яка здійснює діяльність, що створює підвищену небезпеку, і яка завдала моральної шкоди каліцтвом, іншим ушкодженням здоров’я або смертю, покладає таку відповідальність і у випадках, коли моральної шкоди завдано унаслідок дії непереборної сили. Проте таке розширення сфери дії спеціальної правової норми, встановленої п. 1 ч. 2 ст. 1167 ЦК, порівняно із сферою дії загальної правової норми, передбаченої ч. 5 ст. 1187 ЦК, не впливає на співвідношення цих двох правових норм як загальної і спеціальної.

4. Неврахування необхідності розмежування виокремлення із роду певного виду суспільних відносин з метою спеціального правового врегулювання останніх від розширення сфери дії спеціальної правової норми призвело до неправильного вирішення колізії між ч. 1 ст. 291 ГК («одностороння відмова від договору оренди не допускається») та ч. 1 ст. 782 ЦК («наймодавець має право відмовитися від договору найму і вимагати повернення речі, якщо наймач не вносить плату за користування річчю протягом трьох місяців підряд»). У практиці господарських судів була опрацьована правова позиція, згідно якої правова норма, передбачена ч. 1 ст. 782 ЦК, є спеціальною, бо стосується тільки випадків прострочення внесення плати за користування річчю, а правова норма, що встановлена ч. 1 ст. 291 ГК, є загальною, бо стосуються усіх господарських договорів оренди. Відтак господарські суди застосовують до господарських договорів оренди ч. 1 ст. 782 ЦК. Це є неправильним вирішенням колізії, про яку йдеться. Справа в тому, що з метою спеціального правового врегулювання законодавець виокремив відносини у сфері господарювання, тому правові норми, що встановлені положеннями Господарського кодексу про оренду, завжди є спеціальними у відношенні до правових норм про найм (оренду), встановлених Цивільним кодексом. Звуження сфери дії правової норми, що встановлена ч. 1 ст. 782 ЦК, до випадків невнесення плати за користування річчю протягом трьох місяців підряд не робить цю правову норму спеціальною у відношенні до правової норми, яка встановлена ч. 1 ст. 291 ГК. До того ж правова норма, що встановлена ч. 1 ст. 291 ГК, визнається ч. 2 ст. 9 ЦК і ч. 2 ст. 4 ГК особливістю правового регулювання майнових відносин у сфері господарювання, що також є підставою для її переважного застосування перед правовою нормою, що передбачена ч. 1 ст. 782 ЦК.

Вищий господарський суд в одному із своїх інформаційних листів визнав правову норму, що текстуально закріплена в ст. 715 ЦК, спеціальною у відношенні до правової норми, текстуально закріпленої у ст. 293 ГК: «При вирішенні даного питання слід виходити з того, що при правозастосуванні застосовується не в цілому закон як нормативно-правовий акт, а відповідна правова норма чи її частина, за змістом якої і визначається, чи є ця норма (її частина) спеціальною чи загальною. Так, наприклад, за загальним правилом статті 293 ГК України за договором міни (бартеру) кожна із сторін зобов’язується передати другій стороні у власність, повне господарське видання чи оперативне управління певний товар в обмін на інший товар. Проте в Цивільному кодексі містяться спеціальні норми про особливий вид міни (бартеру), які підлягають переважному застосуванню перед статтею 293 ГК України. Зокрема, стаття 715 ЦК України допускає обмін товару на роботи, послуги, а стаття 716 ЦК України передбачає особливості правового регулювання відносин, що виникають на підставі таких договорів»[169]. Законодавець виокремив майнові відносини у сфері господарювання з метою їх спеціального правового врегулювання і легально визнав норми, встановлені Господарським кодексом з метою такого спеціального врегулювання, «особливостями» регулювання. Тому у Цивільному кодексі немає і не може бути норм, що були б спеціальними у відношенні до правових норм, що встановлені Господарським кодексом. Що стосується колізії між ст. 715 ЦК і ст. 293 ГК, то про спосіб її вирішення йдеться в одній із наступних глав цього видання.

§ 49. Щодо можливості (неможливості) використання широти диспозицій як критерію поділу правових норм на загальні і спеціальні

Якщо правові норми поширюються на одні й ті ж правовідносини, їх диспозиції є сумісними і співвідносяться як рід і вид, а їх співвідношення не ускладнене хронологічним компонентом, застосування кожної із цих правових норм не виключає застосування іншої. При цьому слід враховувати, що диспозиції правових норм не можуть бути критерієм їх поділу на загальні та спеціальні.

1. Якщо співпоставити ч. 2 ст. 4 ГК («особливості регулювання майнових відносин суб’єктів господарювання визначаються цим Кодексом») і ч. 2 ст. 9 ЦК («законом можуть бути передбачені особливості регулювання майнових відносин у сфері господарювання»), то нетрудно помітити, що встановлені цими законодавчими положеннями правові норми мають одну й ту ж сферу дії. Більш чітко ця сфера виражена у ч. 2 ст. 9 ЦК, але порівняння ч. 2 ст. 4 ГК з положеннями ст. 175 ГК дає можливість досить чітко витлумачити і ч. 2 ст. 4 ГК. Диспозиція правової норми, встановленої ч. 2 ст. 9 ЦК, і диспозиція правової норми, встановленої ч. 2 ст. 4 ГК, співвідносяться як рід і вид (ст. 9 ЦК передбачає можливість встановлення особливостей регулювання майнових відносин у сфері господарювання будь-яким законом, а ст. 4 ГК — Господарським кодексом). Але за критерієм широти диспозиції правові норми як загальна і спеціальна не визначаються. Тому слід зробити висновок про те, що ці дві правові норми не співвідносяться як загальна і спеціальна, а визначення характеру їх співвідношення має здійснюватись з використанням іншого методологічного інструментарію, а не правила «lex spesialis derogat generali»: застосування кожної із цих правових норм не виключає застосування іншої.

2. Абзац четвертий ч. 1 ст. 88 ГК надає учасникам господарського товариства право «одержувати інформацію про діяльність товариства. На вимогу учасника товариство зобов’язане надати йому для ознайомлення річні баланси, звіти про фінансово-господарську діяльність товариства, протоколи ревізійної комісії, протоколи зборів органів управління товариства тощо». У той же час п. 5 ч. 1 ст. 116 ЦК передбачає, що «учасники господарського товариства мають право у порядку, встановленому установчим документом товариства та законом .... одержувати інформацію про діяльність товариства у порядку, встановленому установчим документом». Отже, є дві правові норми одного й того ж ієрархічного рівня, що поширюються на одні й ті ж правовідносини. Ні одна із цих правових норм не може бути визнана спеціальною відносно іншої, бо сфери їх дії співпадають. Проте Пленум Верховного Суду України роз’яснив, що «господарське товариство зобов’язане надавати учаснику ... на його вимогу лише документи звітного характеру (річні баланси, звіти про фінансово-господарську діяльність товариства, протоколи ревізійної комісії, протоколи зборів органів управління товариства) та інформацію, що міститься в установчих документах товариства, а не будь-яку інформацію щодо господарської діяльності товариства» (п. 36 постанови «Про практику розгляду судами корпоративних спорів»[170]). Видається, що Верховний Суд при виборі правової норми, що підлягає застосуванню, врахував рівень деталізації змісту диспозицій правових норм, встановлених наведеними вище законодавчими положеннями і визнав спеціальною і такою, що підлягає переважному застосуванню правову норму, що має вужчу диспозицію (ту, що встановлена ч. 1 ст. 88 ГК). Але ж диспозиція не може бути критерієм для поділу правових норм на загальні та спеціальні та вибору на підставі такого поділу правової норми, що підлягає переважному застосуванню. У таких випадках застосування однієї норми не перешкоджає застосуванню іншої.

§ 50. Несумісні загальні і спеціальні норми

Правило про перевагу при правозастосуванні спеціального закону (спеціальної правової норми) застосовується тільки тоді, коли правові норми, що співпоставляються на предмет їх визнання однієї загальною а другої — спеціальною, є несумісними.

Несумісними є такі дві правові норми, одночасне застосування яких є неможливим, бо застосування однієї із цих норм виключає застосування іншої. При цьому йдеться про текстуально закріплені правові норми, про правові норми, що виявляються за допомогою висновків ступеню, від попереднього правового явища до наступного або навпаки, а також про правові норми, що виявляються та допомогою висновку від протилежного при тлумаченні нормативних положень, що містять слова «лише», «тільки», «виключно», «не інакше як». Несумісність однієї із таких норм з правовою нормою, що виявляється за допомогою висновку від протилежного із іншої правової норми, не впливає на визначення таких двох текстуально закріплених правових норм як сумісних.

Якщо спеціальна правова норма визнається такою не за змістом диспозиції (тобто у разі співпадання диспозицій загальної і спеціальної правових норм), а за особливостями її гіпотези, така правова норма завжди є несумісною із загальною правовою нормою.

1. Сфера дії правила «lex spesialis derogat generali» обмежується тільки випадками, коли диспозиції загальної і спеціальної правових норм є несумісними (російською мовою — «несовместимыми»). Несумісність є тоді, коли застосування диспозиції однієї із правових норм, про які йдеться, виключає застосування іншої правової норми. Інший вид несумісності — це несумісність загальних і спеціальних правових норм, які визнані такими за змістом їх гіпотез, якщо диспозиції правових норм співпадають. Далі на конкретних прикладах покажемо явище несумісності диспозицій і гіпотез правових норм.

Загальна правова норма, що поширюється на всі правовідносини, що виникають у разі завдання працівником роботодавцю (підприємству, установі, організації) прямої дійсної шкоди, обмежує матеріальну відповідальність працівників середнім місячним заробітком (ст. 132 КЗпП). На виняток із цієї загальної правової норми ст. 134 КЗпП встановлює спеціальну правову норму. Ця правова норма встановлює іншу диспозицію — іншу межу матеріальної відповідальності працівників за пряму дійсну шкоду, завдану роботодавцеві (підприємству, установі, організації). Дві межі не буває: матеріальна відповідальність працівників відповідно до чинного законодавства про працю повинна обмежуватись або середнім місячним заробітком або повним розміром прямої дійсної шкоди, завданої працівником. Отже, правові норми, що встановлені ст. 132 КЗпП, з одного боку, і ст. 134 КЗпП, — з іншого, є несумісними за змістом їх диспозицій. Правова норма, що встановлена ст. 132 КЗпП, є загальною, бо сфера її дії — це усі відносини, що виникають у разі завдання працівником роботодавцеві шкоди, що має ознаку прямої дійсної. Правова норма, що встановлена ст. 134 КЗпП, є спеціальною, бо поширюється тільки на частину відносин, що виникають у разі завдання працівником роботодавцеві (підприємству, установі, організації) прямої дійсної шкоди. Ця спеціальна правова норма підлягає застосуванню до відносин, передбачених ст. 134 КЗпП, і виключає застосування до цих відносин загальної правової норми, встановленої ст. 132 КЗпП.

2. Загальна правова норма, що закріплена в ч. 2 ст. 530 ЦК, встановлює семиденний строк для виконання зобов’язання від дня пред’явлення кредитором вимоги. Це — диспозиція правової норми. Гіпотеза цієї правової норми — «якщо строк (термін) виконання боржником обов’язку не встановлений...». Диспозиція правової норми, що встановлена ч. 2 ст. 538 ЦК є іншою: вона приписує сторонам виконувати свої обов’язки одночасно. Сфера дії цієї правової норми є вужчою, ніж сфера дії правової норми, що встановлена ч. 2 ст. 530 ЦК: правова норма, передбачена ч. 2 ст. 538 ЦК, застосовується тільки у випадках, коли строк (термін) виконання боржником обов’язку не встановлений, і тільки тоді, коли має місце зустрічне виконання зобов’язання. У цій сфері застосовується правова норма, що встановлена ч. 2 ст. 538 ЦК. Ця правова норма є спеціальною у відношенні до правової норми, що передбачена ч. 2 ст. 530 ЦК, яка є загальною. Ці дві правові норми є несумісними. Спеціальна норма ч. 2 ст. 538 ЦК виключає застосування у сфері, визначеній ч. 2 ст. 538 ЦК, загальної правової норми, передбаченої ч. 2 ст. 530 ЦК.

3. Несумісними є правова норма, що встановлена ч. 1 ст. 1167 ЦК («моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини, крім випадків, встановлених частиною другою цієї статті»), з одного боку, і правові норми, що встановлені частиною другою цієї ж статті і передбачають випадки, коли моральна шкода відшкодовується незалежно від вини, — з іншого. Їх несумісність ніяк не пов’язана із змістом диспозицій конкуруючих правових норм, оскільки їх диспозиції є тотожними. Їх несумісність пов’язана із змістом гіпотез. Правова норма, що встановлена ч. 1 ст. 1167 ЦК, допускає виникнення зобов’язань відшкодування моральної шкоди за наявності вини особи, яка її завдала. Навпаки, ч. 2 ст. 1167 ЦК виникнення зобов’язання відшкодування моральної шкоди не пов’язує з виною особи, яка цієї шкоди завдала. Одночасне застосування цих конкуруючих правових норм є неможливим. У ч. 1 ст. 1167 ЦК встановлюється загальна правова норма, що поширюється на всі відносини щодо відшкодування моральної шкоди. Вона визнає однією із умов виникнення зобов’язання відшкодування моральної шкоди вину особи, що завдала шкоди.

Правові норми, що встановлені ч. 2 ст. 1167 ЦК, є спеціальними, бо їх дія поширюється на окремі види відносин щодо відшкодуванню моральної шкоди. Ці правові норми передбачають відшкодування моральної шкоди незалежно від вини особи, яка цієї шкоди завдала. Ці спеціальні правові норми виключають застосування до відносин, на які поширюється дія ч. 2 ст. 1167 ЦК, правової норми, що встановлена ч. 1 ст. 1167 ЦК.

§ 51. Колізії між сумісними загальними і спеціальними нормами, диспозиції яких співвідносяться як рід і вид

Колізії між текстуально закріпленими сумісними правовими нормами, одна із яких є загальною, а інша — спеціальною, диспозиції яких співвідносяться як рід і вид, не можуть вирішуватись за допомогою правила про перевагу при правозастосуванні спеціальної правової норми (перед загальною).

1. Диспозиції сумісних правових норм можуть співвідноситись як рід і вид, а можуть співвідноситись як два види, що належать до одного роду. Наведемо низку пар правових норм, диспозиції яких співвідносяться як рід і вид, і які за сферою їх дії співвідносяться як загальна і спеціальна.

Загальна правова норма, що встановлена ст. 1218 ЦК і поширюється на всі спадкові правовідносини, включає до складу спадщини усі права та обов’язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті. Ті права та обов’язки, що нерозривно пов’язані з особою спадкодавця, а тому припиняються у зв’язку з його смертю і не входять до складу спадщини, визначаються у ст. 1219 ЦК. Але в ст. 1230, 1231 ЦК встановлюється низка спеціальних правових норм, що стосуються окремих видів прав та обов'язків і визначають можливість їх спадкування. Зокрема, встановлюються наступні спеціальні правові норми:

1) до складу спадщини входить «право на відшкодування збитків, завданих спадкодавцеві у договірних зобов’язаннях» (ч. 1 ст. 1230 ЦК). Диспозиція цієї спеціальної правової норми є сумісною з диспозицією загальної правової норми, встановленої ст. 1218 ЦК: якщо зазначена спеціальна правова норма передбачає спадкування збитків, завданих спадкодавцеві у договірних зобов’язаннях, то загальна правова норма, що встановлена ст. 1218 ЦК, передбачає можливість спадкування будь-яких прав, крім тих, що перелічені в ст. 1219 ЦК. Отже, диспозиція загальної правової норми, що встановлена ст. 1218 ЦК, охоплює собою і диспозицію спеціальної правової норми, що встановлена ч. 1 ст. 1230 ЦК, тобто диспозиції цих двох правових норм співвідносяться як рід і вид;

2) до складу спадщини входить право на стягнення неустойки (штрафа, пені) у зв’язку з невиконанням боржником спадкодавця своїх договірних обов’язків, якщо неустойка була присуджена судом спадкодавцеві за його життя (ч. 2 ст. 1230 ЦК). Диспозиція цієї спеціальної правової норми є сумісною з диспозицією загальної правової норми, встановленої ст. 1218 ЦК: якщо зазначена спеціальна норма передбачає перехід у порядку спадкування права на стягнення неустойки за відповідних умов, то загальна правова норма, встановлена ст. 1218 ЦК, передбачає можливість спадкування будь-яких прав, крім тих, що названі в ст. 1219 ЦК. Отже, диспозиція загальної правової норми, що встановлена ст. 1218 ЦК, охоплює собою і диспозицію спеціальної правової норми, що встановлена ч. 2 ст. 1230 ЦК, тобто диспозиції цих двох норм співвідносяться як рід і вид;

3) до складу спадщини входить право на відшкодування моральної шкоди, яке було присуджено спадкодавцеві судом за його життя (ч. 3 ст. 1230 ЦК). Диспозиція цієї спеціальної правової норми є сумісною з диспозицією загальної правової норми, встановленої ст. 1218 ЦК: якщо зазначена спеціальна правова норма передбачає перехід у порядку спадкування права на відшкодування моральної шкоди за відповідних умов, то загальна правова норма, передбачена ст. 1218 ЦК, передбачає можливість спадкування будь-яких прав, крім тих, що передбачені ст. 1219 ЦК. При цьому слід враховувати, що за цивільним законодавством право на відшкодування моральної шкоди нерозривно з особою, якій завдано такої шкоди, не пов’язано, бо за визначенням моральної шкоди у ст. 23 ЦК вона полягає тільки в тому, що потерпіла особа уже пережила. Для порівняння зазначимо, що за визначенням моральної шкоди у ст. 2371 КЗпП вона може полягати в утраті нормальних життєвих зв’язків, що вимагає додаткових зусиль для організації життя. Тому право на відшкодування моральної шкоди за трудовим законодавством покликане компенсувати майбутні зусилля потерпілого, а відтак нерозривно пов’язане з особою потерпілого. Отже, диспозиція загальної правової норми, встановленої ст. 1218 ЦК, охоплює собою і диспозицію спеціальної правової норми, встановленої ч. 3 ст. 1230 ЦК, тобто диспозиції цих двох правових норм співвідносяться як рід і вид;

4) до спадкоємця переходить обов’язок відшкодувати майнову шкоду (збитки), яка була завдана спадкодавцем (ч. 1 ст. 1231 ЦК). Це — спеціальна правова норма, диспозиція якої є сумісною з диспозицією загальної правової норми, встановленої ст. 1218 ЦК: якщо диспозиція цієї спеціальної норми передбачає перехід до спадкодавця обов’язку відшкодувати майнову шкоду (збитки), то диспозиція загальної правової норми, встановленої ст. 1218 ЦК, передбачає перехід до спадкоємця будь-яких обов’язків, крім передбачених ст. 1219 ЦК. Отже, диспозиція правової норми, що формулюється у ст. 1218 ЦК, повністю охоплює собою диспозицію правової норми, встановленої ч. 1 ст. 1231 ЦК, тобто диспозиції цих двох правових норм співвідносяться як рід і вид;

5) до спадкоємця переходить обов’язок відшкодування моральної шкоди, завданої спадкодавцем, яке було присуджено судом із спадкодавця за його життя (ч. 2 ст. 1231 ЦК). Диспозиція цієї спеціальної правової норми є сумісною з диспозицією загальної правової норми, що встановлена ст. 1218 ЦК: якщо зазначена спеціальна правова норма передбачає перехід до спадкоємця обов’язку відшкодувати моральну шкоду (за відповідних умов), то загальна правова норма, що встановлена ст. 1218 ЦК, передбачає перехід до спадкоємця будь-яких обов’язків спадкодавця, крім тих, що названі у ст. 1219 ЦК. Отже, диспозиція правової норми, що встановлена ст. 1218 ЦК, повністю охоплює собою диспозицію спеціальної правової норми, встановленої ч. 2 ст. 1231 ЦК, тобто диспозиції цих двох правових норм співвідносяться як рід і вид;

6) до спадкоємця переходить обов’язок сплатити неустойку (штраф, пеню), яка була присуджена судом кредиторові із спадкодавця за життя спадкодавця (ч. 3 ст. 1231 ЦК). Диспозиція спеціальної правової норми, текстуально закріпленої в цьому законодавчому положенні, є сумісною з диспозицією загальної правової норми, встановленої ст. 1218 ЦК: якщо диспозиція спеціальної правової норми, закріпленої в ч. 3 ст. 1231 ЦК передбачає перехід до спадкоємця обов’язку сплатити неустойку (за відповідних умов), то диспозиція правової норми, закріпленої в ст. 1218 ЦК, передбачає перехід до спадкоємця будь-яких обов’язків спадкодавця, крім тих, що підпадають під дію ст. 1219 ЦК. Отже, диспозиція цієї загальної правової норми повністю охоплює диспозицію спеціальної правової норми, встановленої ч. 3 ст. 1231 ЦК, тобто диспозиції цих двох правових норм співвідносяться як рід і вид.

В усіх наведених тут випадках спеціальні правові норми не перешкоджають застосуванню загальної правової норми стосовно всіх названих тут спеціальних норм. Лише суто технічно фахівець-юрист не може посилатись на ст. 1218 ЦК, коли йдеться про перехід у порядку спадкування прав та обов’язків, передбачених ст. 1230,1231 ЦК, але і посилання при цьому на перехід прав та обов’язків, передбачених ст. 1230, 1231 ЦК, на підставі ст. 1218 ЦК не приведе до помилки при визначенні прав та обов’язків відповідних осіб.

§ 52. Колізії між загальними і спеціальними сумісними правовими нормами, диспозиції яких є різними і належать до одного роду

Колізії між текстуально закріпленими сумісними правовими нормами, одна із яких є загальною, а інша — спеціальною, а диспозиції є видами, що належать до одного роду, не можуть вирішуватись за допомогою правила про перевагу спеціальної правової норми. Вони вирішуються за допомогою висновку від протилежного.

1. Диспозиції сумісних правових норм, одна із яких стосовно іншої є загальною, а інша — спеціальною, можуть співвідноситись як два види, що належать до одного роду. Так, відповідно до ч. 1 ст. 274 ГК за нездачу сільськогосподарської продукції у строки, передбачені договором контрактації, виробник сплачує контрактанту неустойку в розмірі, встановленому договором. Це — спеціальна правова норма, що поширюється тільки на зобов’язання контрактації (державної закупки) сільськогосподарської продукції. Загальною стосовно цієї спеціальної правової норми є правова норма, що встановлена ч. 1 ст. 224 ГК і покладає на учасника господарських відносин, який порушив господарське зобов’язання або встановлені вимоги щодо здійснення господарської діяльності, обов’язок відшкодувати завдані цим збитки суб’єкту, права або законні інтереси якого порушено. Ця правова норма є загальною стосовно правової норми, що встановлена ч. 1 ст. 274 ГК, бо поширюється на всі господарські відносини. Отже, сфери дії цих двох правових норм співвідносяться як рід і вид, а диспозиції є видами стосовно родового поняття «господарські санкції», що визначається у ч. 2 ст. 217 ГК. Не можна вважати, що спеціальна правова норма, яка встановлена ч. 1 ст. 274 ГК, виключає застосування загальної правової норми, що встановлена ч. 1 ст. 224 ГК, бо ці дві норми є сумісними. Отже, виробник сільськогосподарської продукції у разі її нездачі в установлені строки несе відповідальність і у вигляді сплати неустойки, і у вигляді відшкодування збитків (з урахуванням ч. 1 ст. 232 ГК).

2. Згідно ч. 2 ст. 785 ЦК, «якщо наймач не виконує обов’язку щодо повернення речі, наймодавець має право вимагати від наймача сплати неустойки у розмірі подвійної плати за користування річчю за час прострочення». Тут текстуально закріплюється спеціальна правова норма, що поширюється тільки на зобов’язання найму (оренди). Загальними щодо цієї правової норми є правові норми, які текстуально закріплюються у п. 4 ст. 611, ч. 1 ст. 623, ч. 2 ст. 22 ЦК і передбачають такий правовий наслідок порушення зобов’язання як відшкодування збитків. Ці правові норми є загальними, бо поширюються на всі цивільні зобов’язання. Отже, сфери дії правової норми, встановленої ч. 2 ст. 185 ЦК, з одного боку, і правових норм, встановлених п. 4 ст. 611, ч. 1 ст. 623, ч. 2 ст. 22 ЦК, — з іншого, співвідносяться як рід і вид, а диспозиції є видовими поняттями стосовно родового поняття «відповідальність за порушення зобов’язання». Ці конкуруючі правові норми є сумісними. Колізія між ними не може вирішуватись за правилом «lех gpesialis derogat generali», а правова норма, що встановлена ч. 2 ст. 785 ЦК не виключає застосування загальних норм, що встановлені п. 4 ст. 611 ЦК, ч. 1 ст. 623 ЦК, ч. 2 ст. 22 ЦК. Правда, слід зауважити, що Судова палата у господарських справах Верховного Суду дійшла висновку про те, що неустойка, передбачена ст. 785 ЦК, не відповідає розумінню неустойки, що випливає із ст. 549 ЦК, а тому це — не неустойка, а плата за користування річчю (постанова від 20 березня 2012 р. у справі за позовом Регіонального відділення Фонду державного майна в Донецькій області до ВАТ «Укртелеком»[171]). Це — школа вільного права. Оскільки це — прояв вільного права при здійсненні правосуддя Верховним Судом, то стає прикро за державу.

Частина четверта ст. 291 ГК встановлює, що «правові наслідки припинення договору оренди визначаються відповідно до умов регулювання договору найму Цивільним кодексом України». Це законодавче положення надає правовій нормі, що встановлена ч. 2 ст. 785 ЦК, значення спеціальної норми господарського права, стосовно якої правова норма, що текстуально закріплена в ч. 1 ст. 224 ГК («учасник господарських відносин, який порушив господарське зобов’язання або установлені вимоги щодо здійснення господарської діяльності, повинен відшкодувати завдані цим збитки суб’єкту, права або законні інтереси якого порушено») є загальною (оскільки вона поширюється на всі господарські відносини). Отже, сфери дії цих двох правових норм співвідносяться як рід і вид, а диспозиції є двома видами, що охоплюються родовим поняттям господарських санкцій (ч. 2 ст. 217 ЦК). Диспозиції цих двох правових норм є сумісними, але стосовно їх співвідношення є спеціальна правова норма, яка на випадок, коли дві сумісні правові норми допускають одночасно і право на стягнення неустойки (штрафних санкцій), і право на відшкодування збитків, обмежує право на відшкодування збитків лише тією їх частиною, яка не покрита неустойкою (ч. 1 ст. 232 ГК). Ця правова норма підлягає застосуванню, якщо інше не встановлено законом або договором.

3. Відповідно до ч. 1 ст. 1050 ЦК «якщо позичальник своєчасно не повернув суму позики, він зобов’язаний сплатити грошову суму відповідно до статті 625 цього Кодексу. Якщо позичальник своєчасно не повернув речі, визначені родовими ознаками, він зобов’язаний сплатити неустойку відповідно до статей 549-552 цього Кодексу, яка нараховується від дня, коли речі мали бути повернуті, до дня їх фактичного повернення позикодавцеві, незалежно від сплати процентів, належних йому відповідно до статті 1048 цього Кодексу». Тут формулюється дві правові норми, що є спеціальними за критерієм сфери їх дії, стосовно загальної правової норми, встановленої ч. 1 ст. 623 ЦК («боржник, який порушив зобов’язання, має відшкодувати кредиторові завдані цим збитки»). Диспозиції зазначених спеціальних і загальної правових норм є різними, але сумісними. Раз їх диспозиції є сумісними, то зазначені спеціальні норми не перешкоджають застосуванню до відносин, що регулюються цими нормами, загальної правової норми, встановленої ч. 1 ст. 623 ЦК. Отже, порушення позичальником строку повернення суми позики тягне його обов’язок сплатити грошову суму відповідно до ст. 625 ЦК, яка покладає на боржника обов'язок «сплатити суму з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення» і відшкодувати збитки. Порушення позичальником строку повернення речей, визначених родовими ознаками, тягне сплату неустойки, що не виключає застосування загального правила ч. 1 ст. 623 ЦК, що зобов’язує боржника, який порушив зобов'язання, відшкодувати збитки, завдані цим порушенням. Правова норма, яка виявляться при тлумаченні за допомогою висновку від протилежного із положення першого речення ч. 1 ст. 1050 ЦК і відповідно до якої інші заходи до позичальника, який порушив строк повернення позики, не застосовуються, не перешкоджає застосуванню загальної правової норми, що встановлена ч. 1 ст. 623 ЦК.

Загальною правовою нормою стосовно правової норми, яка встановлена положенням першого речення ч. 1 ст. 1050 ЦК і зобов’язує позичальника, який прострочив повернення суми позики, сплатити цю суму з урахуванням індексу інфляції, є правова норма, що випливає із ч. 1 ст. 549 ЦК і зобов’язує боржника, який порушив зобов’язання, сплатити неустойку. Застосуванню цієї правової норми не перешкоджає спеціальна правова норма, текстуально закріплена у положенні першого речення ч. 1 ст. 1050 ЦК, оскільки ці дві правові норми є сумісними. У той же час правова норма, яка випливає із положення першого речення ч. 1 ст. 1050 ЦК і виявляється при тлумаченні за допомогою висновку від протилежного, є несумісною із загальною правовою нормою, що текстуально закріплена в ч. 1 ст. 623 ЦК, але правові норми, що виявляються за допомогою висновку від протилежного, не можуть застосовуватись усупереч іншим правовим нормам, у тому числі і загальним.

4. Згідно із спеціальною правовою нормою, яка текстуально закріплена в ч. 1 ст. 1043 ЦК («управитель, який не виявив при управлінні майном належної турботливості про інтереси установника управління або вигодонабувача, зобов’язаний відшкодувати установникові управління завдані збитки, а вигодонабувачеві — упущену вигоду»). Ці спеціальна правова норма є сумісною із загальною правовою нормою, що текстуально закріплена в ч. 1 ст. 546 ЦК («виконання зобов'язання може забезпечуватися неустойкою, порукою, гарантією, заставою, притриманням, завдатком»). Відтак, ці правові норми вони можуть застосовуватись одночасно. У ч. 1 ст. 1043 ЦК логічно закріплюється також правова норма, яка виявляється при тлумаченні за допомогою висновку від протилежного і відповідно до якої порушення управителем свого зобов’язання не тягне інших правових наслідків, крім передбачених цією частиною. Ця правова норма є несумісною із загальною нормою, текстуально закріпленою у ч. 1 ст. 546 ЦК, але правові норми, що виявляються за допомогою висновку від протилежного із нормативних положень, у яких текстуально закріплюються спеціальні норми, не можуть застосовуватись усупереч текстуально закріпленим правовим нормам, у тому числі загальним.

5. Господарський кодекс (ч. 1 ст. 229) вельми суворо підходить до боржників, що припустилися порушення грошового зобов’язання, покладаючи на них обов’язок не тільки сплатити штрафні санкції, а й обов’язок відшкодувати збитки. Це не виключає сплати відсотків відповідно до ч. 3 ст. 198 і ч. 4 ст. 232 ГК в розмірі, встановленому ч. 2 ст. 625 ЦК. Цивільний кодекс не встановлює будь-якого правила, яке б стосувалося відшкодування збитків, завданих порушенням грошового зобов’язання. Порушення грошового зобов’язання тягне відповідальність боржника, передбачену спеціальною правовою нормою, текстуально закріпленою в ч. 2 ст. 625 ЦК. Крім того, у ч. 3 ст. 549 («пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов’язання за кожен день прострочення виконання») логічно закріплюється права норма, яка виявляється при тлумаченні за допомогою висновку від попереднього правового явища (існування пені, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов’язання) до попереднього і відповідно до якої прострочення виконання грошового зобов’язання тягне сплату такої пені. Ці спеціальні правові норми є сумісними із загальною правовою нормою, яка текстуально закріплена в ч. 1 ст. 623 ЦК, і відповідно до якої порушення зобов’язання тягне обов’язок відшкодування збитків, завданих кредитору. Ці сумісні правові норми мають диспозиції, що є видами, які належать до одного роду. Унаслідок сумісності цих правових норм вони можуть застосовуватись одночасно. Несумісними з правовою нормою, текстуально закріпленою в ч. 1 ст. 623 ЦК, є правові норми, які логічно закріплені в ч. 3 ст. 549 і ч. 2 ст. 625 ЦК, виявляються при тлумаченні за допомогою висновку від протилежного і відповідно до яких інші заходи відповідальності до боржників, що припустилися порушення грошового зобов’язання, застосовуватись не можуть. Але такі правові норми не можуть застосовуватись усупереч текстуально закріпленим правовим нормам, у тому числі і загальним. Отже, застосування до боржників, що припустила, а порушення грошового зобов’язання, заходів відповідальності, передбачених ч. 3 ст. 549, ч. 2 ст. 625 ЦК, не виключає відповідальності таких боржників, встановленої ч. 1 ст. 623 ЦК.

§ 53. Колізії між принципами та іншими правовими нормами

Принципи (загальні засади чи просто «засади») також встановлюють правові норми, але широка сфера їх дії означає, що вони є найбільш загальними нормами, а тому вони не можуть конкурувати при правозастосуванні з правовими нормами, що регулюють більш вузьке коло суспільних відносин, а тому є спеціальними правовими нормами у відношенні до принципів (основних засад). Крім того, слід враховувати, що у змісті принципів поєднуються нормативний регулятор і декларація конституцієдавця чи законодавця про його наміри. Співвідношення між ними з часом змінюється на користь нормативного регулятора. Тому при тлумаченні принципів завжди враховується соціальний контекст. Нарешті, не можна не враховувати і ту обставину, що, приписуючи застосовувати принципи в порядку аналогії права, ст. 8 ЦК, ст. 8 ЦПК, ст. 9 КАС виключають можливість прямого застосування принципів (крім конституційних). С. П. Погребняк, що досліджував принципи права пише: «... Для принципів, що виконують регулятивну функцію, характерна опосередкована форма реалізації: відповідно до них формулюються норми права, що знаходять своє закріплення в юридичних актах, й здійснюється весь процес правового регулювання. Проте принципи можуть бути і безпосередньою правовою підставою для вирішення справ — наприклад, при застосуванні аналогії права...»[172].

1. Проблема принципів права, принципів законодавства, принципів галузей та інститутів права і законодавства була традиційною для радянської юридичної науки. Юридична наука незалежної України продовжує радянську традицію. Це — позитивно. Правда, разом з цим позитивом вітчизняна юридична наука успадкувала і негатив, яким є радянська традиція заідеологізованого підходу до дослідження принципів законодавства і права. Інший підхід за радянських часів був неможливим, бо принципи законодавства і права — це перш за все конституційні принципи, а радянська конституція не була реальним регулятором суспільних відносин. Це був красиво оздоблений фасад, що прикривав усі прояви тоталітарного режиму. Навіть у сучасному ідеологічно стриманому виданні стверджується, що «протягом тривалого попереднього періоду конституційно-правове регулювання у нашій країні відзначалося декларативністю, безсилістю (значною мірою навіть фіктивністю)»[173]. За таких умов принципи права і законодавства більше описувались за допомогою метафор, а не шляхом строго наукового аналізу.

Провідний радянський теоретик права С. С. Алєксєєв відносив принципи до нетипових нормативних приписів у праві і називав їх «носіями інтегративного», вищим виявленням властивих правовій системі нормативних начал[174]. Якщо принципи — це виявлення нормативних начал, та ще й вище, то чому ж вони при правозастосуванні часто ігноруються? Того ж часу інший широко відомий теоретик права Л. С. Явич характеризував принципи як несучі конструкції, навколо яких формуються норми, інститути, галузі й уся система права[175].

Образна характеристика принципів продовжується і цього часу. Г. Л. Знаменський вказує на роль принципів як «важеля (стиснутої пружини)», енергія якого збільшує цілеспрямованість і точність здійснення норм[176]. С. П. Погребняк пише, що основоположні принципи утворюють душу права[177]. Зарубіжні діячі сфери правосуддя також використовують образні засоби для характеристики принципів. М. Чешін називає принципи поряд з цінностями, доктриною якорем для права: «Закон без такого якоря схожий на будинок без фундаменту; позаяк він не може встояти без нього, те ж саме й закон, який спирається сам на себе, схожий на повітряний замок»[178].

2. Проте від образної характеристики принципів слід переходити до з’ясування регулятивної ролі принципів, до проблеми їх тлумачення і застосування. Перше питання, яке при цьому виникає, — це питання про те, що ж саме мається на увазі, коли йдеться про принципи.

А. М. Колодій, що здійснив монографічне дослідження принципів права, пише, що керівні положення, щоб отримати статус принципів права, обов'язково мають бути закріплені в нормативно-правових актах[179]. С. П. Погребняк, який також присвятив свою монографію принципам права, пише про «надпозитивні принципи», проте вони «записуються в конституції... набувають особливої переваги, що дозволяє судам розглядати їх як такі, що мають вищу силу і пріоритет над будь-якими юридичними актами в разі конфлікту»[180]. В. С. Мілаш також пише про наднормативне регулювання, «утворене правовими принципами як правовими аксіомами»[181]. Що стосується надпозитивного характеру принципів, то, очевидно, тут йдеться про той час, коли вони ще не закріплені в конституції. Після закріплення в конституції вони стають частиною позитивного права, але не можна не помітити, що С. П. Погребняк, говорячи про закріплення принципів у конституції, переходить від проблеми регулятивної ролі принципів до проблеми субординації нормативно-правових актів: закріплені в конституції принципи набувають вищої сили не самі по собі, а внаслідок їх закріплення в нормативно-правовому акті вищої юридичної сили — конституції. Але є правотворча традиція закріплювати принципи не тільки в конституціях. В Україні принципи (основні засади) закріплюються не тільки в Конституції, айв кодексах і навіть в окремих законах. Виникає питання про значення цих принципів та про їх співвідношення з іншими правовими нормами.

Про наднормативний характер принципів, як видається, говорити стосовно сучасної системи законодавства України недоречно. Ця система інтегрувала до себе принципи природнього права, а процес цієї інтеграції завершився конституційним закріпленням принципу верховенства права. Навряд чи буде конструктивним і пошук принципів, які текстуально в законодавчих актах не закріплені, але виводяться із змісту численних правових норм. Правда, як свідчить російський дослідник В. А. Слєсарєв, президія Вищого арбітражного суду РФ спочатку із змісту ЦК РФ вивела принцип, а потім застосувала його усупереч конкретній законодавчій нормі[182]. Видається, що і такий спосіб виявлення принципів і такий спосіб їх застосування не має нормативної підстави, а є відкритим посяганням судової гілки влади на прерогативи законодавчої влади. Отже, треба шукати шляхи застосування тих принципів (основних засад) права і законодавства, які текстуально закріплені в законодавчих актах.

При цьому загальні оцінки принципів як критеріїв легітимності чинного законодавства, засобів забезпечення єдності правотворчості, правореалізації і правопорядку, обов’язкових правових приписів, що застосовуються як правила для тлумачення відповідних нормативних актів» потребують істотної конкретизації.

З цієї точки зору не можна позитивно оцінити думку А. М. Мірошниченка, який пише, що «у разі неврахування принципів права в законодавстві, при колізії принципу права і нормативно-правового акту будь-які принципи права... мають пріоритет. Такий висновок випливає із самої природи принципів права»[183]. Далі він зазначає, що вища сила принципів права ґрунтується на їх «окремому, найвищому місці... в ієрархії джерел права»[184]. Проти такого підходу заперечують французькі дослідники у сфері порівняльного права: «Підміна конкретних правових норм принципами позбавляє систему права формальної визначеності, якої вимагає принцип верховенства права, тому слід повернутись до раніше висловленої думки про те, що основні засади, принципи є положеннями найбільш загального змісту, тому вони не можуть застосовуватись усупереч конкретним (спеціальним) положенням законів»[185]. Разом з тим слід враховувати, що принципи можуть закріплюватись в Конституції і законодавчих актах, а тому вони можуть відрізнятись за критерієм юридичної сили (навряд чи можна вважати за прийнятне закріплення принципів у підзаконних актах).

3. Як видається, проблему тлумачення і застосування принципів (основних засад) не можна вирішити виходячи із їх характеристики як основоположних (керівних) ідей. Спроби підняти принципи (основні засади) над правовими нормами, що закріплені в нормативно-правових актах того ж ієрархічного рівня, порушує всю логіку зв’язків між загальними і спеціальними нормами. Лише принцип верховенства права, закріплений у частині першій ст. 8 Конституції, за юридичною силою піднімається над усіма нормами, що встановлені не тільки законодавчими актами, а й Конституцією України. Це обумовлено тим, що у принципі верховенства права зосереджені найвищі соціальні цінності у їх зв’язку з державно-правовою організацією суспільства. Суспільство потребує такого наріжного каменю як принцип верховенства права, якому не можуть суперечити будь-які інші законодавчі і навіть конституційні положення.

Решта принципів є керівною ідеєю для конституційної, законодавчої і підзаконної правотворчості, а як нормативний регулятор вони мають перевагу тільки над правовими нормами, що встановлені актами меншої юридичної сили. Але припис застосовувати принципи (основні засади) законодавства в порядку аналогії права (ст. 8 ЦК; ст. 8 ЦПК; ст. 9 КАС) дає підстави для висновку від протилежного. У такий спосіб виявляється правова норма, згідно якої в інший спосіб принципи (основні засади) законодавства застосуванню не підлягають. Ця правова норма не суперечить будь-якій іншій, а тому підлягає застосуванню. Зауважимо тільки, що вона не може застосовуватися до конституційних принципів, оскільки законом дія будь-яких конституційних положень обмежуватись не може.

4. Крім того, слід враховувати, що в змісті принципів поєднується нормативний регулятор і декларація конституцієдавця чи законодавця про його політичні, соціальні, економічні та інші наміри. Виявлення часток нормативного регулятора і декларації у змісті принципів — це дуже складна задача, що обумовлює суперечність між застосуванням принципів і засадою правової визначеності. Це — ще один аргумент на користь неможливості переважного застосування принципів усупереч конкретним правовим нормам, що закріплені в актах того ж ієрархічного рівня, що і принципи.

Проте в науці ідея про поєднання у змісті принципів нормативного регулятора і декларації не сприймається. Законодавча практика також не сприймає цю ідею. Про це свідчать, наприклад, формулювання загальних засад цивільного законодавства у ст. 3 ЦК. Так, у п. 2 ст. 3 ЦК закріплюється принцип неприпустимості позбавлення права власності, але тут же у цьому пункті встановлюється застереження «крім випадків, встановлених Конституцією України та законом». Це застереження перетворює принцип, закріплений п. 2 ст. 3 ЦК, в конкретну правову норму. Аналогічно і принцип свободи підприємницької діяльності, закріплений у п. 4 ст. 3 ЦК, доповнений застереженням «яка не заборонена законом», перетворюється у конкретну правову норму. З іншого боку, в п. 3 ст. 3 ЦК закріплюється принцип свободи договору. До цього законодавчого положення не додається будь-яке застереження. Це — правильне формулювання принципу. Для порівняння слід звернути у вагу на ст. 627 ЦК. У ній закріплюється правова норма. А тому тут не тільки розкривається зміст свободи договору, а й вказується на те, що свобода договору здійснюється з урахуванням вимог Цивільного кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту; вимог розумності і справедливості.

5. Наявність у змісті принципів права нормативного регулятора і декларації не означає, що декларація є простим побажанням конституцієдавця чи законодавця. Декларація надає принципам динамічного характеру. З часом, у міру змін у суспільних відносинах декларація перетворюється в нормативний регулятор.

§ 54. Колізії між загальними правовими нормами, при формулюванні яких використано слова «лише», «тільки», «виключно», «не інакше як», і спеціальними правовими нормами

Використання правотворчими органами слів «лише», «тільки», «виключно», «не інакше як», що надають нормативному тексту категоричності, не виключає переважного застосування спеціальної норми, що суперечить правовим нормам, при формулюванні яких використані зазначені слова. Але наявність зазначених слів у положеннях актів законодавства, прийнятих пізніше, виключає застосування спеціальних правових норм того ж ієрархічного рівня, що встановлені раніше прийнятими актами законодавства того ж ієрархічного рівня.

1. Відповідно до частини першої ст. 40 КЗпП «трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до закінчення строку його чинності можуть бути розірвані власником або уповноваженим ним органом лише у випадках...», передбачених цією статтею. Але тут же у ст. 41 КЗпП законодавець встановлює додаткові, не передбачені ст. 40 КЗпП, підстави розірвання трудового договору з ініціативи власника або уповноваженого ним органу з окремими категоріями працівників за певних умов. Не виникає будь-яких сумнівів, що наведене вище положення ст. 40 КЗпП, до формулювання якого включене слово «лише», не виключає застосування ст. 41 КЗпП.

Частина друга ст. 66 Закону «Про використання ядерної енергії та радіаційну безпеку» передбачає можливість за наявності встановлених підстав анулювання допуску до роботи на ядерних установках з ядерними матеріалами і об’єктах, призначених для поводження з радіоактивними відходами, іншими джерелами іонізуючого випромінювання. Але при цьому текстуально не закріплюється правова норма, яка б давала власнику або уповноваженому ним органу право на розірвання трудового договору за своєю ініціативою у зв'язку з анулюванням допуску. У частині другій ст. 66 Закону «Про використання ядерної енергії та радіаційну безпеку» також текстуально закріплюється лише правова норма, згідно якої «звільнення осіб, яким допуск анулюється, здійснюється без попередньої згоди виборного органу первинної профспілкової організації (профспілкового представника)». Звідси випливає і за допомогою висновку від наступного правового явища (права власника або уповноваженого ним органу звільнити працівника, допуск якого до роботи анульовано, без згоди виборного органу первинної профспілкової організації чи профспілкового представника) до попереднього виявляється правова норма, згідно якої власник або уповноважений ним орган має право за своєю ініціативою розірвати трудовий договір з працівником, допуск якого до відповідної роботи анульовано. Ця спеціальна правова норма, що текстуально у названому вище Законі не закріплена, а закріплена лише логічно, підлягає переважному застосуванню перед загальною правовою нормою, яка текстуально закріплена в частині першій ст. 40 КЗпП і яка допускає розірвання трудового договору за ініціативою власника або уповноваженого ним органу «лише» у випадках, передбачених цією статтею. Наявність слова «лише» у частині першій ст. 40 КЗпП не перешкоджає переважному застосуванню спеціальної норми, що логічно закріплена у частині другій ст. 66 Закону «Про використання ядерної енергії та радіаційну безпеку», і виявляється при тлумаченні за допомогою висновку від наступного правового явища до попереднього.

Оригінальна ситуація склалась би, якби при прийнятті Трудового кодексу було встановлено, що розірвання трудового договору з ініціативи роботодавця допускається «тільки» у випадках, передбачених цим Кодексом, при тому, що Кодексом не буде передбачено право роботодавця на розірвання трудового договору у разі анулювання допуску до роботи на ядерних установках тощо. Тоді відповідне положення Трудового кодексу буде застосовуватись переважно перед Законом «Про використання ядерної енергії та радіаційну безпеку».

Це могло б створити загрозу для радіаційної безпеки людей, а тому з урахуванням принципу верховенства права і його складової частини, закріпленої в ст. 3 Конституції України, відповідне положення Трудового кодексу не буде застосовуватись, а застосовуватись буде ст. 66 Закону «Про використання ядерної енергії та радіаційну безпеку».

2. Загальні правові норми, що встановлені частиною другою і четвертою ст. 130 КЗпП, допускають покладення на працівників матеріальної відповідальності «тільки за пряму дійсну шкоду» і не допускають покладення на них матеріальної відповідальності за неодержані підприємством, установою, організацією прибутки. Частини друга-четверта ст. 1353 КЗпП приписують у відповідних випадках визначати розмір шкоди, що підлягає відшкодуванню працівниками, «за цінами, що діють у даній місцевості на день відшкодування шкоди», «за цінами, встановленими для продажу (реалізації) цієї продукції і товарів», відповідно до окремого порядку «визначення розміру шкоди, що підлягає покриттю, в тому числі у кратному обчисленні». Зазначені ціни включають прибуток, який входить до складу ціни і не був отриманий підприємством, установою, організацією. Що стосується «кратного обчислення» розміру шкоди, то ця правова конструкція взагалі є спадком соціалістичної концепції трудового права, що надавала трудовому праву виробничу функцію і передбачала у певних випадках більш жорсткий підхід до працівників, ніж той, що встановлювався цивільним законодавством (раз трудове право є таким, то краще було б, якби його не було зовсім). Це суперечить самій ідеї трудового права, яке виникло із потреби забезпечити працівникам більш сприятливі умови роботи за трудовим договором, ніж ті, що встановлювались цивільним законодавством. Але усі ці міркування не можуть перешкоджати тому, щоб із положень частин другої-четвертої ст. 1353 КЗпП зробити висновок від наступного правового явища (порядку обчислення розміру шкоди, що підлягає покриттю працівниками, за якого (порядку) працівники зобов’язані не тільки відшкодовувати пряму дійсну шкоду, а й сплачувати в порядку матеріальної відповідальності додаткові грошові суми), до попереднього і виявити у такий спосіб правову норму, згідно якої у відповідних випадках, передбачених ст. 1353 КЗпП, працівники несуть матеріальну відповідальність не тільки за пряму дійсну шкоду, а й за не одержані прибутки, несуть під виглядом матеріальної відповідальності обов’язок сплатити штраф, який підприємство установа, організація зобов’язані перерахувати до Державного бюджету, як це передбачено Порядком визначення розміру збитків від розкрадання, нестачі, знищення і псування матеріальних цінностей. Правові норми, що виявлені при тлумаченні частин другої-четвертої ст. 1353 КЗпП, є спеціальними і підлягають переважному застосуванню перед загальною правовою нормою, що встановлена частиною другою ст. 130 КЗпП і допускає покладення на працівників матеріальної відповідальності «тільки» за пряму дійсну шкоду, завдану підприємству, установі, організації.

Глава VIII Системне тлумачення актів законодавства. Вирішення хронологічних колізій

§ 55. Історичні, законодавчі і логічні підстави правила «lex posterior derogat priori»

Перевага при правозастосуванні надається нормативно-правовому акту, прийнятому пізніше. Це правило за своїм юридичним значенням поступається правилам про перевагу при правозастосуванні нормативно-правових актів вищої юридичної сили і про перевагу спеціальної правової норми. Тому раніше прийнятий нормативно-правовий акт вищої юридичної сили має перевагу при правозастосуванні перед пізніше прийнятим нормативно-правовим актом меншої юридичної сили, а спеціальна правова норма, встановлена раніше прийнятим нормативно-правовим актом, підлягає переважному застосуванню перед загальними нормами, що встановлені пізніше прийнятим нормативно-правовим актом того ж ієрархічного рівня.

1. Правило «lex posterior derogat priori» відоме з часів римського права і його визнання в різний час і в різних країнах ґрунтується не на прямо виявленій волі законодавців (хоч відомі випадки законодавчого закріплення цього правила тлумачення і застосування нормативно-правових актів), а на логіці законодавства, яке, хоч і складається із численних окремих нормативно-правових актів, утворює певну єдину систему. За наявності суперечності між нормативно-правовими актами одного й того ж ієрархічного рівня, прийнятими різного часу, логічно було б надати перевагу тій волі правотворчого органу, яку він виявив у пізніше прийнятому нормативно-правовому акті.

Правда, за сучасних умов, що існують в Україні, наведена думка ставиться під сумнів деякими положеннями Конституції України. Справа в тому, що правотворчі органи, безсумнівно, належать до державних органів, які відповідно до частини другої ст. 19 Конституції повинні діяти тільки на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією і законами України. А частина друга ст. 6 Конституції покладає на органи законодавчої, виконавчої і судової влади обов'язок здійснювати «свої повноваження у встановлених Конституцією межах і відповідно до закону». Здійснювати повноваження «відповідно до закону» — це стосовно правотворчих органів означає не приймати нормативно-правові акти, які б суперечили чинним актам законодавства того ж ієрархічного рівня. Виникає думка визнати, зокрема закони в частині, в якій вони суперечать раніше прийнятим законам, такими, що прийняті всупереч частині другій ст. 6 і частині другій ст. 19 Конституції і не підлягають застосуванню.

§ 56. Проблема зворотної дії закону у часі

Неможливість зворотної дії у часі законів та інших нормативно-правових актів (крім випадків, коли вони пом’якшують або скасовують відповідальність особи) не виключає застосування нового закону чи іншого акта законодавства до правовідносин, що виникли раніше, якщо ці правовідносини продовжують існувати після набрання чинності новим законом чи іншим актом законодавства. Але цей закон чи інший акт законодавства визначає права, обов’язки і відповідальність учасників правовідносин, що виникли раніше, тільки за умови, що юридичний факт — безпосередня підстава суб’єктивного права, юридичного обов’язку чи відповідальності, виник після набрання чинності відповідним законом чи іншим актом законодавства. Якщо юридичний факт має триваючий характер, то новий закон застосовується при визначенні прав, обов’язків і відповідальності з моменту набрання ним чинності.

1. Частина перша ст. 58 Конституції України встановлює, що «закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом’якшують або скасовують відповідальність особи». Конституційний Суд України в рішенні у справі «про зворотну дію в часі законів та інших нормативно-правових актів»[186] витлумачив наведене конституційне положення у такий спосіб, що воно стосується людини і громадянина (фізичної особи). Це тлумачення повністю відповідає змісту наведеного конституційного положення та заголовку розділу II «Права, свободи та обов’язки людини і громадянина» Конституції України, до якого (розділу) включене положення, про яке йдеться.

Що стосується застосування до юридичних осіб, держави, Автономної Республіки Крим, територіальних громад правила про неприпустимість зворотної дії у часі законів та інших нормативно-правових актів, то це є можливим, але така можливість ґрунтується не на ст. 58 Конституції, а на засаді правової визначеності, яка включає до себе правило про неприпустимість зворотної дії у часі законів та інших нормативно-правових актів, входить до змісту принципу верховенства права і застосовується з урахуванням особливостей, що мають враховуватись при застосуванні принципу верховенства права. Частина перша ст. 58 Конституції не поширюється на юридичних осіб також у частині надання зворотної дії у часі законам та іншим нормативно-правовим актам, що пом’якшують або скасовують відповідальність особи. Проте Конституційний Суд дійшов висновку про те, що в законі може бути зазначено на те, що встановленим ним нормам, що скасовують або пом’якшують відповідальність юридичних осіб, надається зворотня дія у часі. Ця правова позиція суперечить правовій нормі, яка логічно закріплена в частині першій ст. 58 Конституції, виявляється при тлумаченні за допомогою висновку від протилежного і відповідно до якої правові норми, що скасовують або пом’якшують відповідальність юридичних осіб, не мають зворотної дії у часі. Зазначена правова норма виключає встановлення будь-якими нормативно-правовими актами, у тому числі законами, правових норм, які б надавали зворотної дії у часі актам, що пом’якшують або скасовують відповідальність юридичних осіб. Це стосується і ч. 2 ст. 5 ЦК («акт цивільного законодавства не має зворотної дії у часі, крім випадків, коли він пом’якшує або скасовує цивільну відповідальність особи»).

2. До прийняття Конституції України існувала успадкована від радянських часів практика, за якої одночасно з прийняттям закону приймалась постанова про порядок введення в дію відповідного закону. Для ілюстрації згадаємо Постанову Верховної Ради України від 15 листопада 1996 р. «Про порядок введення в дію Закону України «Про космічну діяльність», Постанову Верховної Ради України від 01 жовтня 1996 р. «Про порядок введення в дію Закону України «Про внесення змін і доповнень до деяких законодавчих актів України щодо відповідальності за правопорушення в галузі зв’язку», Постанову Верховної Ради України від 30 жовтня 1996 р. «Про порядок введення в дію Закону України «Про державне регулювання ринку цінних паперів в Україні».

3. Як основний термін для позначення правового явища, про яке йдеться, у Конституції України став використовуватись термін «набуття чинності». Цей термін використовується в абзацах першому («сільські, селищні, міські ради та голови цих рад після набуття чинності Конституцією України здійснюють визначені нею повноваження до обрання нового складу цих рад у березні 1998 року»), другому («районні та обласні ради, обрані до набуття чинності цією Конституцією, здійснюють визначені нею повноваження до сформування нового складу цих рад відповідно до Конституції України»), третьому («районні в містах ради та голови цих рад після набуття чинності цією Конституцією здійснюють свої повноваження відповідно до закону») п. 8 розділу XV «Перехідні положення» Конституції стосовно самої Конституції.

Термін «набуття чинності Конституцією» використовується також в абзаці другому («судді всіх судів в Україні, обрані чи призначені до дня набуття чинності цією Конституцією, продовжують здійснювати свої повноваження згідно з чинним законодавством до закінчення строку, на який вони обрані чи призначені»), третьому («судді, повноваження яких закінчилися в день набуття чинності цією Конституцією, продовжують здійснювати свої повноваження протягом одного року») п. 12 розділу XV «Перехідні положення» Конституції.

У той же час у Конституції України стосовно одного із її положень використовується термін «вводиться в дію». Так, у п. 11 розділу XV «Перехідні положення» Конституції зазначається на те, що «частина перша статті 99 цієї Конституції вводиться в дію після введення національної грошової одиниці — гривні». Використовуються також слова «введення в дію» («прокуратура продовжує виконувати відповідно до чинних законів функцію нагляду за додержанням і застосуванням законів та функцію попереднього слідства — до введення в дію законів, що регулюють діяльність державних органів щодо контролю за додержанням законів, та до сформування системи досудового слідства і введення в дію законів, що регулюють її функціонування») (п. 9 розділу XV «Перехідні положення Конституції»).

Стосовно певного кола указів Президента у Конституції зазначається на те, що вони «вступають в дію». Можливо, це пов’язане з тим, що встановлена певна умова, за якої такі укази «вступають в дію»: «Такий указ Президента України вступає в дію, якщо протягом тридцяти календарних днів з дня подання законопроекту (за винятком днів міжсесійного періоду) Верховна Рада України не прийме закон або не відхилить поданий законопроект більшістю від її конституційного складу, і діє до набрання чинності законом, прийнятим Верховною Радою України з цих питань» (абзац другий п. 4 розділу XV «Перехідні положення Конституції»).

Здається, що в Конституції використане все багатство української мови для того, що надати тексту Конституції ознаки вишуканості, а самій Конституції — ознаки твору вишуканої словесності. Для позначення одного й того ж юридичного явища у Конституції використовуються слова «набуття чинності», «набрання чинності», «введення в дію», «вступає в дію».

Термін «набрання чинності» найбільш часто вживається як стосовно законів, так і окремих його частин:

«Цей Закон набирає чинності з дня його опублікування, крім частини першої статті 29, яка набирає чинності з 1 січня 2011 року, частини другої статті 29, яка набирає чинності з 1 січня 2012 року, та частини третьої статті 29, яка набирає чинності з 1 січня 2013 року» (п. 1 розділу X «Прикінцеві положення» Закону «Про культуру»);

«Цей Закон набирає чинності з 1 січня 2011 року, крім підпункту 8 частини першої статті 1, підпунктів 7 та 8 (в частині пред’явлення посвідчення застрахованої особи), 9 частини другої статті 6, абзацу другого підпункту 1 частини третьої статті 20, статті 22 цього Закону, які набирають чинності з 1 січня 2014 року» (п. 1 розділу XIII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону «Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов’язкове державне соціальне страхування»);

«Цей Закон набирає чинності з дня його опублікування, крім пункту 3 розділу І цього Закону, який набирає чинності з 1 січня 2010 року» (п. II Закону «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо організації статистичних спостережень» від 5 березня 2009 року).

Проте вживання одного й того ж терміну («набрання чинності) двічі (чи більше разів) в одному й тому ж нормативному тексті перестало влаштовувати законодавця. Тому стосовно законодавчих актів у цілому він став використовувати термін «набирає чинності», а стосовно окремих його положень — термін «вводиться в дію» (п. 2 Закону «Про внесення змін до Цивільного кодексу України щодо визначення органів опіки та піклування і уточнення категорії осіб, над якими встановлюється опіка та піклування»). При цьому не «введені в дію» положення не можуть діяти, хоч закон у цілому і набрав чинності. Проте з'явились і закони в цілому, що «набрали чинності», але не були введені в дію, а тому і не діяли до їх введення в дію, хоч і набрали чинності.

Нарешті, звернемо увагу і на обставину, що є досвід використання поряд з терміном «набрання чинності» терміну «застосування»: «Цей Закон набирає чинності з дня його опублікування і застосовується з 30 листопада 2010 року та діє до 1 січня 2011 року» (ст. 6 Закону «Про деякі питання організації бюджетного процесу у 2010 році»). Термін «застосовується» використовується тут у суто матеріально-правовому значенні: застосовується до правовідносин, що виникли з 30 листопада 2010 р. Отже, термін «застосування» не означає нічого іншого, ніж «набрання чинності», і з дня набрання чинності акти законодавства «регулюють» відповідні відносини.

5. Момент набрання чинності нормативно-правовими актами не визначається будь-якими загальними правилами. Тому цей момент зазвичай слід визначати із застосуванням за аналогією частини четвертої — шостої ст. 9 Митного кодексу.

Отже, якщо нормативно-правовий акт набирає чинності через певну кількість днів після його опублікування, то цей строк обчислюється з 0 годин дня, наступного за датою офіційного опублікування, і закінчується о 24 годині останнього дня відповідного строку. Якщо строк набрання чинності нормативно-правовим актом визначено вказівкою на день його офіційного опублікування, цей акт вважається чинним з 24 години зазначеного дня. Якщо строк набрання чинності нормативно-правовим актом визначено вказівкою на конкретну дату, цей акт вважається чинним з 0 годин зазначеної дати.

6. У ч. 3 ст 5 ЦК розкривається зміст правила про неприпустимість зворотної дії у часі актів цивільного законодавства: «Якщо цивільні відносини виникли раніше і регулювалися актом цивільного законодавства, який втратив чинність, новий акт цивільного законодавства застосовується до прав та обов’язків, що виникли з моменту набрання ним чинності». Проте стосовно самого Цивільного кодексу це правило формулюється в п. 4 Прикінцевих та перехідних положень Цивільного кодексу дещо в інший спосіб: «Щодо цивільних відносин, які виникли до набрання чинності Цивільним кодексом України, положення цього Кодексу застосовуються до тих прав і обов’язків, що виникли або продовжують існувати після набрання ним чинності» Аналогічне положення встановлене п. 4 розділу IX «Прикінцеві положення» Господарського кодексу стосовно цього Кодексу. Нетрудно помітити різницю між формулюванням ч. 3 ст. 5 ЦК, з одного боку, і формулюванням п. 4 Прикінцевих та перехідних положень Цивільного кодексу і п. 4 розділу IX «Прикінцеві положення» Господарського кодексу, — з іншого. Якщо перше із названих формулювань не допускає застосування акта цивільного законодавства до тих прав та обов’язків, що виникли до набрання чинності цим актом, то два наступні формулювання допускають таке застосування, якщо тільки зазначені права та обов’язки продовжують існувати після набрання чинності відповідним Кодексом. Як видається, підстав для такого диференційованого підходу у законодавця не було. Але ж при застосуванні відповідних законодавчих актів думці науковців ніяк не може бути надана перевага перед текстом законодавчого акта. І все ж виникає питання про те, що ж означає формулювання «застосування нового закону до прав та обов’язків, що виникли раніше». Це не означає можливості будь-яких змін змісту чи обсягу цих прав та обов’язків, їх зміст і обсяг визначається раніше чинним законом. Зміна цих прав та обов’язків, порядок їх виконання визначається законом, що діє на момент зміни чи виконання. Але ж це не означає застосування нового закону до прав та обов’язків, що виникли раніше, а застосування до юридичних фактів закону, який є чинним на день настання цих фактів. Тому правила п. 4 Прикінцевих і перехідних положень Цивільного кодексу, п. 4 розділу IX «Прикінцеві положення» Господарського кодексу повинні застосовуватись з урахуванням їх дійсного юридичного змісту. Отже, загальним, таким, що поширюється на всі акти цивільного законодавства, є правило, відповідно до якого новий акт цивільного законодавства застосовується до тих прав та обов’язків, що виникли після набрання ним чинності, і до тих юридичних фактів, що настали після набрання чинності таким актом.

Покажемо це на прикладі правовідносин, у межах яких інвалід отримав у користування автомобіль. Згідно з Порядком забезпечення інвалідів автомобілями[187] право користування автомобілем виникає у інваліда з моменту його отримання останнім. Але це не означає, що в цей же момент виникли усі інші права та обов’язки, що передбачені зазначеним Порядком, у тому числі право членів сім’ї на отримання автомобіля у власність у разі смерті інваліда. Це право виникає на підставі юридичного факта — смерті інваліда відповідно до законодавства, що було чинним на день смерті. На момент отримання інвалідом автомобіля Порядок передбачав перехід автомобіля у власність членів сім’ї у разі смерті інваліда. Пізніше, однак, була затверджена нова редакція названого Порядку[188], якою можливість переходу автомобіля у власність членів сім’ї була обмежена. У цьому випадку було б неправильно визначати права та обов’язки членів сім’ї за законодавством, що діяло в момент надання автомобіля інваліду в користування. У цей момент виникли відповідні правовідносини в цілому, а право членів сім’ї виникло в день смерті інваліда. Формулювання «новий акт законодавства застосовується до прав та обов’язків, що виникли з моменту набрання ним чинності», що в різних варіантах використовується в законодавчих актах, слід тлумачити з урахуванням зв’язку прав та обов’язків як наступних правових явищ з юридичними фактами, на підставі яких ці права та обов’язки виникли, як попередніх правових явищ. Якщо новий акт законодавства застосовується до прав та обов’язків, що виникли після набрання чинності цим актом, то цей акт має застосовуватись і з метою оцінки відповідного факту як юридичного та визначення тих прав та обов’язків, які виникають, змінюються чи припиняються на його підставі.

Юридичним фактом, що має триваючий характер, є користування річчю на підставі договору найму. На підставі цього юридичного факту виникають відповідні обов’язки наймача. Їх зміст визначається законодавством, що діяло в період користування. Це ж стосується і правовідносин щодо постачання енергії чи інших ресурсів через приєднану мережу. У разі, якщо тарифи на такі ресурси регулюються, то при їх зміні нові тарифи застосовуються з дня, встановленого нормативно-правовим актом, яким тарифи затверджені, а якщо цей день не встановлено, — з дня набрання чинності зазначеним нормативно-правовим актом. При цьому раніше укладений договір застосовується в частині, в якій він не суперечить нормативно-правовим актам, у тому числі і тому акту, яким затверджені нові тарифи. Застосування договору усупереч нормативно-правовим актам, прийнятим у період його дії, допускається тільки тоді, коли можливість відступлення в договорі від таких нормативно-правових актів допускається відповідно до ч. 3 ст. 6 ЦК, сторони чітко виявили волю відступити від акта цивільного законодавства, а саме відступлення не суперечить нормам публічного права (у цивільно-правовому договорі допускаються відступлення від норм цивільного, а не публічного права).

Юридичними фактами, що породжують, змінюють, чи припиняють права та обов’язки відповідно до законодавства, яке було чинним на день настання відповідного юридичного факту, є, зокрема, сплив чи настання певного строку, настання терміну.

7. Відповідно до абзацу п’ятого п. 1 розділу XIX «Прикінцеві положення» Податкового кодексу, розділ III цього Кодексу «Податок на прибуток підприємств» набрав чинності з 1 квітня 2011 р. Це погоджується з підпунктом 2 п. 2 того ж розділу, відповідно до якого Закон «Про оподаткування прибутку підприємств» втратив чинність з 1 квітня 2011 р.

Повстало питання про те, як визначається обсяг об’єкта оподаткування податком на прибуток підприємств за результатами господарської діяльності у першому кварталі 2011 р. Із абзацу першого п. 1 підрозділу 4 «Особливості справляння податку на прибуток підприємств» розділу XIX «Перехідні положення» Податкового кодексу ми дізнаємося тільки про те, що доходи і витрати другого кварталу 2011 р. і наступних податкових періодів визначаються на підставі цього Кодексу: «Розділ III цього Кодексу («Податок на прибуток підприємств. — Авт.) застосовується під час розрахунків з бюджетом починаючи з доходів і витрат, що отримані і проведені з 1 квітня 2011 р...». Отже, під час розрахунків з бюджетом за перший квартал 2011 р. доходи і витрати визначаються відповідно до Закону «Про оподаткування прибутку підприємств». Але ж розрахунок об’єкта оподаткування податком на прибуток підприємств передбачає вирішення не тільки питання про склад і обсяг доходів і витрат, а й питання про врахування від’ємного значення об’єкта оподаткування у попередньому податковому періоді. Це останнє питання вирішується відповідно до загального правила про день набрання чинності Податковим кодексом. При цьому слід враховувати, що новий закон застосовується до правовідносин, що виникли раніше, тільки в частині прав та обов’язків, котрі виникли на підставі юридичних фактів, які виникли після набрання чинності цим законом. Ні Закон «Про оподаткування прибутку підприємств», ні Податковий кодекс не допускають, щоб обсяг об’єкта оподаткування і розмір податку, що підлягає сплаті, визначався з урахуванням юридичних фактів, що мали місце після спливу податкового періоду, за який визначається обсяг об’єкта оподаткування і розмір податку. Отже, і питання про обсяг об’єкта оподаткування і податкового зобов’язання платника податків повинне вирішуватись на підставі тих же актів законодавства, що застосовуються до юридичних фактів. Це стосується і врахування чи неврахування від’ємного значення об’єкта оподаткування податком на прибуток підприємств за результатами 2010 р. при визначенні оподатковуваного прибутку в першому кварталі 2011 р. Це питання має вирішуватись відповідно до правових норм, що встановлені Законом «Про оподаткування прибутку підприємств», а не Податковим кодексом. Ч. 22.4 ст. 22 цього Закону встановлювала: «У 2011 році сума від’ємного значення, яка відповідно до абзацу першого цього пункту не була врахована у складі валових витрат, та від’ємне значення об’єкта оподаткування, яке виникло у 2010 році, підлягають включенню до складу валових витрат у порядку, встановленому статтею 6 цього Закону, без обмежень, встановлених цим пунктом». Отже, від’ємне значення об’єкта оподаткування податком на прибуток підприємств за результатами 2010 р. враховується при визначенні обсягу об’єкта оподаткування податком на прибуток підприємств у першому кварталі 2011 р.

8. Явищем, протилежним зворотній дії у часі актів цивільного законодавства, є дія акта законодавства, що втратив чинність, стосовно певного кола правовідносин. Відповідно до ст. 340 ПК до інвестора, що діє на території України на підставі договору про розподіл продукції, підлягає застосуванню «законодавство, чинне на момент укладення угоди, крім випадків, коли законом зменшується розмір податків чи зборів або податки і збори скасовуються. Закон, яким зменшується розмір податків чи зборів або податки і збори скасовуються, інвестором застосовується з дня набрання ним чинності». Правда, застосування цього законодавчого положення буде ставитись під сумнів із-за того, що держава гарантувала зазначеним інвесторам застосування законодавства, чинного на момент укладення угоди, «до прав та обов’язків інвестора при виконанні податкових зобов’язань, визначених угодою про розподіл продукції». Із контексту ст. 340 ПК, в останньому реченні якої йдеться про розміри податків і зборів, можна зробити висновок про те, що слова «до прав та обов’язків інвестора при виконанні податкових зобов’язань» слід тлумачити як «до відносин щодо оподаткування діяльності, що здійснюється на підставі договору про розподіл продукції». Слід також враховувати, що угодою про розподіл продукції податкові зобов’язання встановлюватись не можуть.

§ 57. Визначення закону, прийнятого пізніше

Пізніше прийнятий нормативно-правовий акт визначається за днем його прийняття, що вказується в офіційній його публікації. День набрання чинності нормативно-правовим актом на застосування правила про перевагу пізніше прийнятого нормативно-правового акта не впливає. Визначення часу прийняття закону чи нормативно-правового акта в межах дня не може вплинути на визнання таких актів прийнятими раніше чи пізніше.

Внесення змін і доповнень до нормативно-правового акта не перетворює весь цей нормативно-правовий акт у пізніше прийнятий, а тому — і такий, що підлягає переважному застосуванню перед раніше прийнятими нормативно-правовими актами того ж ієрархічного рівню. Пізніше прийнятими є тільки зміни і доповнення, дата внесення яких визначається за датою прийняття нормативно-правового акта, яким внесені зміни та доповнення. Внесення змін та доповнень до закону шляхом викладення його в новій редакції означає, що прийнято новий закон, який має перевагу перед законами, прийнятими раніше (до дня прийняття закону про внесення змін і доповнень до певного закону шляхом викладення його у новий редакції).

1. Перш за все вибір нормативно-правового акта, що підлягає переважному застосуванню у разі так званих хронологічних колізій, передбачає встановлення дня його прийняття. Це — не трудно, оскільки в офіційній публікації нормативно-правових актів завжди зазначається на дату їх прийняття. Визначення цієї дати є суто формальною процедурою. Закон слід вважати прийнятим з моменту фіксації волевиявлення Верховної Ради, бо закони «приймає» Верховна Рада (п. 3 частини першої ст. 85 Конституції), а після голосування та його фіксації Верховна Рада уже не здійснює будь-яких дій щодо закону. Проте не виключається будь-яке інше законодавче вирішення питання про день прийняття закону — цього права Верховну Раду позбавити неможливо.

Зазвичай проблема колізій між нормативно-правовими актами одного й того ж ієрархічного рівня, що прийняті одного дня, видається надуманою. І таке твердження має достатні підстави. Все ж один раз законодавець нагадав про актуальність цієї проблеми. Йдеться про прийняття 16 лютого 2003 року Цивільного і Господарського кодексів. Виникає думка звернутись до документів Верховної Ради, встановити, який із цих законодавчих актів було прийнято пізніше, та зробити висновок про переважне застосування цього законодавчого акта перед іншим за критерієм послідовності (часу прийняття) кожного із цих кодексів. Ще один варіант — питання про перевагу одного законодавчого акта перед іншим із-за відсутності офіційної інформації про час прийняття одного та іншого законодавчих актів вирішити за номером, що присвоєний кожному із цих актів.

Однак кожний із цих варіантів вирішення питання про можливість надання переваги при правозастосуванні одному чи іншому із названих кодексів є неприйнятним. Нормативно-правові акти підлягають застосуванню у такому вигляді, як вони доведені до відома населення. Раз інформація про час, з точністю до години та хвилини, коли було прийнято нормативно-правовий акт, офіційно не доводиться до відома населення, то ця інформація не може мати будь-якого значення для тлумачення і застосування Цивільного і Господарського кодексів, а отже, — і для вирішення колізій між цими законодавчими актами. Використання при тлумаченні і застосуванні нормативно-правових актів інформації про час їх прийняття впродовж дня було б використанням джерел, зовнішніх щодо відповідних актів, а це є неприпустимим (за винятками, що мають нормативну або логічну підстави, чи випливають із судової практики, що є обов’язковою в силу зазначення на це в законі, чи пов’язані з визнанням законом чинного положення з урахуванням практики його тлумачення компетентними судами), бо порушує засаду правової визначеності, що є складовою частиною принципу верховенства права.

Що стосується номера, який присвоюється нормативно-правовим актам, то за ним час прийняття (раніше чи пізніше) акта встановити неможливо із-за відсутності об’єктивного зв’язку між часом прийняття нормативно-правового акта і присвоєним йому номером. Крім того, слід враховувати і ту обставину, що є практика прийняття законів пакетами, тобто практика прийняття двох чи декількох законів одним актом голосування. У таких випадках номер, що присвоюється законодавчому акту, об’єктивно не може свідчити про прийняття його раніше чи пізніше іншого. Та і метою присвоєння номерів нормативно-правовим, у тому числі і законодавчим, актам є не визначення пріоритетів таких актів, а їх індивідуалізація.

Отже, підстав визначати раніше і пізніше прийняті нормативно-правові акти серед актів, прийнятих одного дня, немає. Нормативно-правові акти, що були прийняті одного дня, слід вважати актами, прийнятими одночасно, а колізії між ними, зокрема між Цивільним і Господарським кодексами за критерієм часу прийняття вирішуватись не можуть.

Перевага при правозастосуванні має надаватись нормативно-правовим актам, прийнятим пізніше, а не тим, які пізніше набрали чинності. Це випливає із значення нормативно-правових актів як таких, що за змістом є волевиявленням правотворчих органів: пізніше волевиявлення може скорегувати більш раннє волевиявлення, але більш раннє волевиявлення не може бути перешкодою для іншого, більш пізнього волевиявлення.

Правильне розуміння критерія, за яким визначається пізніше прийнятий закон, має важливе значення, особливо у випадках, коли між днем прийняття нормативно-правового акта та днем набрання ним чинності проходить значний проміжок часу. Так, Господарський кодекс України було прийнято 16 січня 2003 р., а введено в дію 1 січня 2004 р. У проміжок часу між прийняттям Господарського кодексу та введенням його в дію було прийнято велику кількість законів, що встановлювали норми господарського права. Усі вони підлягали і підлягають переважному застосуванню перед Господарським кодексом України, хоч би вони і набрали чинності раніше, ніж цей Кодекс.

2. Слід мати на увазі, що внесення змін до нормативно-правового акта не перетворює весь такий акт у пізніше прийнятий і такий, положення якого підлягають переважному застосуванню перед раніше прийнятими нормативно-правовими актами такої ж юридичної сили. Перевага при правозастосуванні надається лише пізніше прийнятому нормативно-правовому акту, яким внесено зміни до раніше прийнятого акта тобто тим положенням, які включаються до раніше прийнятого нормативно-правового акта. Так, Законом від 20 грудня 2006 р. слова «один рік» у ч. 2 ст. 793 ЦК були замінені словами три роки. Це не може означати, що вся ч. 2 ст. 793 ЦК стала пізніше прийнятим законом. Перевага при правозастосуванні за правилом «lex posterior derogat priori» мають лише слова «один рік». Решта тексту ч. 2 ст. 793 ЦК має силу законодавчого акта, прийнятого 16 січня 2003 р. (у цей день було прийнято Цивільний кодекс).

§ 58. Конкуренція між раніше встановленими спеціальними нормами і пізніше встановленими загальними нормами

Спеціальна правова норма, встановлена раніше прийнятим нормативно-правовим актом, підлягає переважному застосуванню перед загальною правовою нормою, встановленою пізніше прийнятим нормативно-правовим актом того ж ієрархічного рівня.

1. Правило «lех posterior derogat priori», поза будь-яким сумнівом, не може конкурувати з правилом «lex superior derogat legi inferiori» (з урахуванням деяких нюансів застосування останнього правила, про які вище уже йшлося). Лише впливом радянського досвіду можна пояснити протилежні твердження, що зустрічаються в науковій літературі. Тому про застосування правила «lex posterior derogat priori» доречно говорити тільки з метою вирішення колізій між правовими нормами, що встановлені нормативно-правовими актами одного й того ж ієрархічного рівня.

Правило «lex posterior derogat priori» не може також конкурувати з правилом «lех spesialis derogat generali». Тому спеціальні правові норми підлягають переважному застосуванню перед загальними правовими нормами того ж ієрархічного рівня, що встановлені нормативно-правовими актами, прийнятими як раніше чи одного й того ж дня, так і пізніше. Проте поширеною є думка, відповідно до якої новий закон виключає застосування раніше прийнятих законодавчих актів, у тому числі і спеціальних норм, встановлених такими актами. Це обумовлено виключно тим, що зазвичай називається основне правило «lех posterior derogat priori», але не уточнюється, що спеціальні правила раніше прийнятих законодавчих актів підлягають переважному застосуванню перед загальними правилами пізніше прийнятого закону. Так, в абзаці третьому п. 2 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судове рішення у цивільній справі»[189] вказується: «Якщо є суперечності між нормами процесуального чи матеріального права, які підлягають застосуванню при розгляді та вирішенні справи, то рішення є законним, якщо судом застосовано відповідно до частини четвертої статі 8 ЦПК норми, що мають вищу юридичну силу. У разі наявності суперечності між нормами законів (кодексів), що мають однакову юридичну силу, застосуванню підлягає той із них, який прийнято пізніше...».

Подібно до цього в п. 1 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику у справах про банкрутство» зазначається: «У випадках колізії нормативних приписів Закону та співвідносних норм інших законів судам слід керуватися роз’ясненнями Конституційного Суду України..., викладеними в пункті 3 мотивувальної частини його Рішення від 3 жовтня 1997 р. № 4-рп про набуття чинності Конституцією України. У цьому Рішенні КСУ роз’яснено: «Конкретна сфера суспільних відносин не може бути водночас врегульована однопредметними нормативними правовими актами однакової сили, які за змістом суперечать один одному. Звичайною є практика, коли наступний у часі акт містить пряме застереження щодо повного або часткового скасування попереднього. Загальновизнаним є й те, що з прийняттям нового акта, якщо інше не передбачено самим цим актом, автоматично скасується однопредметний акт, який діяв у часі раніше». Відповідні роз’яснення КСУ слід застосовувати і до інших законів, приписи яких інакше, ніж Закон, мають протягом визначеного в них строку регулювати окремі питання» (абзац дев’ятий п. 1 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику в справах про банкрутство»[190]).

2. Згідно ч. 1 ст. 91 ЦК юридична особа здатна мати такі ж цивільні права та обов’язки (цивільну правоздатність), як і фізична особа, крім тих, які за своєю природою можуть належати лише людині. Цивільна правоздатність юридичної особи може бути обмежена лише за рішенням суду (ч. 2 ст. 91 ЦК). Встановлюється також, що певні види діяльності юридична особа може здійснювати тільки за умови одержання спеціального дозволу (ліцензії) (ч. 3 ст. 91 ЦК). Але ж загальновизнано, що набуття чинності Цивільним кодексом не вплинуло на визнання спеціальною правоздатності: 1) банків (ст. 47 Закону «Про банки і банківську діяльність»); 2) страховиків (їх цивільна правоздатність жорстко обмежується ст. 2 Закону «Про страхування»); 3) довірчих товариств (їх правоздатність жорстко обмежується ст. 4 Декрету Кабінету Міністрів України «Про довірчі товариства»); 4) торговців цінними паперами (їх цивільна правоздатність жорстко обмежується Законом «Про цінні папери та фондовий ринок»); 5) депозитаріїв, зберігачів цінних паперів та реєстраторів іменних цінних паперів (ст. 2 Закону «Про Національну депозитарну систему та особливості електронного обігу цінних паперів в Україні»); 6) фондових бірж (ст. 24, 26 Закону «Про цінні папери та фондовий ринок»); 7) товарних бірж (ст. 1 Закону «Про товарну біржу»); 8) торгово-промислових палат (ст. 2 Закону «Про торгово-промислові палати в Україні); 9) кредитних спілок (ст. 1 Закону «Про кредитні спілки»); 10) професійних спілок (ст. 35 Закону «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності»); 11) релігійних організацій (ст. 3 Закону «Про свободу совісті та релігійні організації»); 11) творчих спілок (ст. 90 Закону «Про професійних творчих працівників і творчі спілки»); 12) благодійних організацій (ст. 1 Закону «Про благодійництво та благодійні організації»); 13) організацій роботодавців (ст. 1, 5 Закону «Про організації роботодавців»); 14) об’єднань співвласників багатоквартирних будинків (ст. 1,4 Закону «Про об’єднання співвласників багатоквартирного будинку»).

Цілком зрозуміло, що висновок про втрату чинності переліченими та іншими положеннями законів України, якими по суті створюється ринкова інфраструктура в країні, суперечив би принципу верховенства права (частина перша ст. 8 Конституції), а тому такий висновок був би неприйнятним. Отже, встановлення ч. 1 ст. 91 ЦК загального правила, яке не передбачає надання юридичним особам приватного права спеціальної правоздатності, не привело до втрати чинності численними положеннями актів цивільного законодавства, якими встановлюється спеціальна цивільна правоздатність окремих видів юридичних осіб. Це правило слід застосовувати і в інших випадках виявлення колізії між спеціальними правовими нормами, з одного боку, та загальними правовими нормами, встановленими пізніше прийнятими нормативно-правовими актами, — з іншого.

3. Правило про збереження чинності спеціальними правовими нормами при прийнятті нового нормативно-правового акта того ж ієрархічного рівня, що встановлює загальні правові норми, які по-іншому регулюють відповідні відносини, використовується також для вирішення наступних колізій.

Відповідно до ч. 1 ст. 11 ЦПК «суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі». Проте абзацом другим ч. 5 ст. 216 ЦК встановлюється, що суд може застосувати наслідки недійсності нікчемного правочину з власної ініціативи. Ця колізія вирішується на користь спеціальної правової норми, що встановлена положенням абзацу другого ч. 5 ст. 216 ЦК, хоч Цивільний кодекс прийнято раніше.

4. Відповідно до частин шостої, сьомої ст. 29 Закону «Про кооперацію», прийнятого 10 липня 2003 р., при ліквідації кооперативу «майно кооперативу, що залишилося після задоволення вимог кредиторів кооперативу, здійснення виплат членам кооперативу паїв та виплат на паї, кооперативних виплат, оплати праці, розрахунків з кооперативним об’єднанням, членом якого він є, розподіляється між членами кооперативу у порядку, визначеному статутом», а «майно неподільного фонду не підлягає поділу між його членами і передається за рішенням ліквідаційної комісії іншій (іншим) кооперативній організації (кооперативним організаціям). При цьому у рішенні повинні бути визначені напрями використання зазначеного майна». Ці правові норми є загальними, оскільки поширюються на всі види кооперативів. Порівняно з ними правова норма, що встановлена ч. 5 ст. 165 ЦК («майно, що залишилося після ліквідації виробничого кооперативу та задоволення вимог його кредиторів, розподіляється між його членами відповідно до їхньої трудової участі, якщо інший порядок не встановлений статутом кооперативу»), є спеціальною, бо поширюється тільки на виробничі кооперативи. Перевага при правозастосуванні надається спеціальній правовій нормі, хоч вона і встановлена раніше прийнятим законодавчим актом.

5. Згідно з ч. 3 ст. 14 Закону «Про угоди про розподіл продукції» «дія угоди про розподіл продукції може бути припинена достроково лише в порядку і на умовах, передбачених цим Законом та угодою про розподіл продукції». Ця спеціальна правова норма підлягає переважному застосуванню перед загальною нормою, що встановлена ч. 2 ст. 651 ЦК, відповідно до якої договір може бути достроково розірвано за рішенням суду на вимогу однієї із сторін у разі істотного порушення договору іншою стороною.

Можна прогнозувати рішучі заперечення проти надання переваги при правозастосуванні спеціальним правовим нормам, які встановлені раніше прийнятими законодавчими актами і про які вище йшлося. Але ж логіка законодавства є єдиною, а порушувати її з інтуїтивних міркувань було б неправильним.

6. Відповідно до ч. 3 ст. 215 ЦК «якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин)». Але абзац перший п. 1 ст. 83 ГПК надає господарському суду повноваження при прийнятті рішення «визнати недійсним повністю чи у певній частині пов’язаний з предметом спору договір, який суперечить законодавству». Це право господарського суду не пов’язується із запереченням дійсності договору його стороною чи іншою заінтересованою особою. Але текстуально закріплена в абзаці першому п. 1 ст. 83 ГПК правова норма поширюється тільки на господарські суди. Відтак за критерієм сфери дії вона має визнаватись спеціальною і такою, що підлягає переважному застосуванню перед загальною нормою, що встановлена ч. 3 ст. 215 ЦК. Та обставина, що Цивільний кодекс прийнято пізніше, а сама правова норма, що встановлена абзацом першим п. 1 ст. 83 ГПК, є рудиментом соціалістичних уявлень про правове регулювання господарських і господарсько-процесуальних відносин, не може бути аргументом проти переважного застосування текстуально закріпленої в цьому законодавчому положенні спеціальної норми господарського процесуального права і логічно закріпленої тут же спеціальної норми господарського права, що виявляється при тлумаченні за допомогою висновку від наступного правового явища (процесуального повноваження суду) до попереднього матеріально-правового явища (визнання договору недійсним).

7. Згідно ч. 1 ст. 9 Закону «Про охорону прав на винаходи і корисні моделі» «право на одержання патенту на службовий винахід (корисну модель) має роботодавець винахідника». Ч. 2 ст. 429 ЦК встановлює: «Майнові права інтелектуальної власності на об’єкт, створений у зв’язку з виконанням трудового договору, належать працівникові, який створив цей об’єкт; та юридичній або фізичній особі, де або у якої він працює, спільно, якщо інше не встановлено договором». При вирішенні колізії між цими законодавчими положеннями слід враховувати, що визначення і службового винаходу (службової корисної моделі), і роботодавця, і службових обов’язків, і доручення роботодавця у ст. 1 названого вище Закону свідчать про те, що сфера дії ч. 1 ст. 9 Закону «Про охорону прав на винаходи і корисні моделі» не виходить за межі ч. 2 ст. 429 ЦК. Отже, у ч. 1 ст. 9 цього Закону формулюється норма, що є спеціальною у відношенні до правової норми, що текстуально закріплена в ч. 2 ст. 429 ЦК. Відтак правова норма, що текстуально закріплюється у ч. 1 ст. 9 названого Закону, підлягає переважному застосуванню перед правовою нормою, що встановлена ч. 2 ст. 429 ЦК. Цьому не перешкоджає та обставина, що Цивільний кодекс прийнято пізніше. У такий же спосіб вирішується колізія між ч. 2 ст. 429 ЦК, з одного боку, і ч. 1 ст. 8 Закону «Про охорону прав на промислові зразки» («право на одержання патенту має роботодавець, якщо промисловий зразок створено у зв’язку з виконанням службових обов’язків чи доручення роботодавця, за умови, що трудовим договором (контрактом) не передбачено інше. Роботодавець повинен укласти письмовий договір з автором і за його умовами видати винагороду автору відповідно до економічної цінності промислового зразка та іншої вигоди, одержаної роботодавцем від промислового зразка»), ч. 2 ст. 7 Закону «Про охорону права на топографії інтегральних мікросхем» («автор топографії ІМС, створеної у зв’язку з виконанням службових обов’язків чи за спеціальним дорученням роботодавця, зобов’язаний подати роботодавцю письмове повідомлення про створену ним топографію ІМС разом з матеріалами, що відображають топографію ІМС досить ясно і повно»).

§ 59. Зазначення в законі на його переважне застосування перед законами, які будуть прийняті пізніше

Зазначення на те, що закони та інші нормативно-правові акти повинні прийматись відповідно до певного законодавчого акта, не можуть позбавити правотворчі органи права приймати в майбутньому нормативно-правові акти, що по-іншому врегульовують суспільні відносини, якщо тільки при цьому не порушується правило про субординацію нормативно-правових актів.

1. З'ясувати значення включення до певного законодавчого акту положення про його переважне застосування перед законами, які будуть прийняті пізніше, можна тільки з урахуванням правотворчої та судової практики, що склалась впродовж десятиріч. Тому слід звернутись до досвіду; що накопичений з часів радянської кодифікації кінця 60-х — 70-х років. Можливо, радянський законодавець більше був стурбований забезпеченням відповідності союзному законодавству законодавства союзних республік, але при прийнятті низки основ законодавства Союзу РСР і союзних республік (земельного законодавства, законодавства про охорону здоров’я, законодавства про працю, законодавства про шлюб та сім’ю тощо) законодавець вказував на необхідність видання законодавчих актів Союзу РСР і союзних республік у відповідності з основами.

Ця практика була запозичена Україною. До деяких кодексів, прийнятих в Україні, були включені положення про те, що пізніші законодавчі акти повинні прийматись відповідно до кодексів. Особливо наполегливо законодавець настоював на перевазі податкових законів перед іншими законами, які будуть прийняті у майбутньому та, можливо, будуть суперечити податковим законам. Однак законодавець сам не утримався у встановлених ним для себе ж рамках і став встановлювати законодавчі положення, які суперечать кодексам (законам), що вимагають зазначеної відповідності. Врешті-решт і судова практика звернула увагу на відсутність конституційних підстав для надання одному законодавчому акту переваги перед іншими тільки в силу зазначення в ньому на таку перевагу (постанова Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України[191]).

З цією правовою позицією слід погодитись з огляду на те, що положення про перевагу певного закону перед іншими (майбутніми) законами з часом були знецінені перш за все правотворчою практикою.

Проте при прийнятті Податкового кодексу законодавець знову сформулював законодавчі положення, які можуть бути інтерпретовані як спроба надати переваги при правозастосуванні цьому Кодексу перед законодавчими актами, що будуть прийняті в майбутньому Так, ч. 1. 1 ст. 1 ПК встановлює, що цей Кодекс «визначає вичерпний перелік податків і зборів». Отже, іншими законодавчими актами не можуть встановлюватись будь-які податки і збори. Серед актів податкового законодавства ч. 3.1 ст. 3 ПК називає Конституцію, цей Кодекс, Митний кодекс та інші закони з питань митної справи, відповідні міжнародні договори, нормативно-правові акти, прийняті на підставі та на виконання Податкового кодексу. Будь-які закони можуть увійти до цього переліку тільки за умови, що вони охоплюються формулюванням «нормативно-правові акти, прийняті на підставі та на виконання цього Кодексу». Якщо ж вони цим формулюванням не охоплюються, будь-які закони не можуть належати до податкового законодавства. Ст. 2 ПК («зміна положень цього Кодексу може здійснюватися виключно шляхом внесення змін до цього Кодексу»), хоч і є беззмістовною і сформульованою вкрай недбало, все ж свідчить про прагнення законодавця надати переваги цьому Кодексу перед іншими законами. Але і цього законодавцеві видалось замало. Тому в ч. 7.3 ст. 7 ПК було встановлено, що «будь-які питання щодо оподаткування регулюються цим Кодексом і не можуть встановлюватися або змінюватися іншими законами України, крім законів, що містять виключно положення щодо внесення змін до цього Кодексу та/або положення, які встановлюють відповідальність за порушення норм податкового законодавства».

В умовах такої законодавчої практики судам розумно було б виконувати ту роль, для якої вони призначені, та послідовно надавати переваги при правозастосуванні пізніше прийнятим законам, хоч би ними і порушувались обмеження на законодавчу діяльність, що були встановлені раніше прийнятими законодавчими актами. Стосовно наведених положень Податкового кодексу судова гілка влади повинна повести себе так, як вона повела себе стосовно положення ч. 2 ст. 4 ЦК, згідно якої актами цивільного законодавства визнаються закони, які «приймаються відповідно до Конституції України та цього Кодексу»: воля законодавчої гілки влади, виражена в законі, є обов’язковою для судової; якщо ж воля законодавчої гілки є непослідовною, суперечливою, судова влада повинна керуватись волею, вираженою в пізніше прийнятому законі.

З цього приводу наведемо думку експерта однієї із міжнародних організацій Р. Кніппера, який зазначає на те, що ніякий закон не може присвоїти собі особливий ранг, а тим більше, — зарані встановити рамки для майбутніх законів. Спробою такого роду, далі вказує автор, є, наприклад ст. 3 ГК РФ[192] і ст. 3 Модельного цивільного кодексу СНД, відповідно до яких майбутні закони повинні підпорядковуватись Цивільному кодексу[193].

§ 60. Обтяжені хронологічним компонентом колізії між правовими нормами, сфери дії яких частково не співпадають

Колізії між текстуально закріпленими несумісними правовими нормами, які встановлені нормативно-правовими актами одного й того ж ієрархічного рівня, прийнятими різного часу, і сфери дії яких частково співпадають, вирішуються за правилом про перевагу правових норм, що встановлені пізніше прийнятим нормативно-правовим актом.

1. Ні наука, ні судова практика не знайшли шляхів раціонального вирішення такого роду колізій, оскільки підходять до їх вирішення від визначення кожної із конкуруючих текстуально закріплених в законодавстві норм спеціальною в одному відношенні і загальною — в іншому. Уже цим підходом закривається шлях до раціонального вирішення такого роду колізій. Вони вирішуються інтуїтивно, а логічні міркування, які при цьому викладаються у наукових роботах чи в судових рішеннях у порядку їх мотивування, утворюють лише антураж, покликаний прикрити суто інтуїтивне вирішення відповідної колізії.

На підтвердження цієї думки звернемось до однієї із правових позицій, опрацьованих судами.

Відповідно до частини другої ст. 15 Закону «Про товарну біржу» «угоди, зареєстровані на біржі, не підлягають нотаріальному посвідченню». Частина четверта цієї ж статті встановлює, що «угода вважається укладеною з моменту її реєстрації на біржі». До внесення до Закону «Про товарну біржу» змін Законом від 20 травня 2010 р.[194] на товарних біржах дозволялось укладати угоди (договори) щодо нерухомого майна. Це призвело до виникнення колізій між наведеними положеннями Закону «Про товарну біржу» і відповідними положеннями Цивільного кодексу 1963 р., а пізніше — Цивільного кодексу 2003 року. При вирішенні спорів суди не стали вдаватись до логічного аналізу, до відповідних логічних операцій, а суто інтуїтивно дійшли висновку про те, що Закон «Про товарну біржу» є спеціальним нормативно-правовим актом щодо визначення правових умов створення і діяльності товарних бірж на території України і загальним стосовно укладення договорів. З питання укладення договорів спеціальними є норми, що встановлені Цивільним кодексом. За правилом про перевагу спеціальної правової норми суди дійшли висновку про те, що застосуванню підлягає спеціальна норма, що текстуально закріплена в ст. 657 ЦК, відповідно до якої «договір купівлі-продажу земельної ділянки, єдиного майнового комплексу, житлового будинку (квартири) або іншого нерухомого майна укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню та державній реєстрації, крім договорів купівлі-продажу майна, що перебуває в податковій заставі». Отже, було зроблено висновок про те, що договори купівлі-продажу нерухомого майна, укладені на товарній біржі, підлягають нотаріальному посвідченню.

Кінцевий висновок судів є правильним, але він був зроблений суто інтуїтивно. Що стосується аргументів «загальна-спеціальна правова норма», то це був антураж, бо ці аргументи кінцевий висновок і не підтверджували, і не спростовували.

Раціональне вирішення колізії, про яку йдеться, передбачало перш за все констатацію тієї обставини, що диспозиції наведених вище правових норм, що текстуально закріплені в прийнятих різного часу законодавчих актах, є несумісними. Сфери дії правових норм, що текстуально закріплені в частинах другій і третій ст. 15 Закону «Про товарну біржу», з одного боку, і правових норм, що текстуально закріплені в ст. 657 ЦК, — з іншого, частково співпадають. Названі тут першими дві правові норми поширюються на відносини щодо укладення договорів тільки на товарній біржі. Відтак сфера їх дії є вужчою, ніж сфера дії правової норми, текстуально закріпленої в ст. 657 ЦК.

З іншого боку, сфера дії правових норм, що встановлюються Законом «Про товарну біржу», була ширшою, бо вони поширювались на договори купівлі-продажу будь-якого товару, бо до внесення змін до Закону «Про товарну біржу» Законом від 20 травня 2010 р. на товарній біржі не заборонялось укладати договори купівлі-продажу нерухомого майна, а правова норма, що текстуально закріплена в ст. 657 ЦК, поширювалась тільки на договори купівлі-продажу нерухомого майна.

За викладених умов колізія, що про яку йдеться, не могла вирішуватись за правилом про перевагу спеціальної правової норми. Це правило є неналежним інструментом вирішення даної колізії. Вона має вирішуватись за правилом про перевагу правової норми, встановленої нормативно-правовим актом, прийнятим пізніше. Отже, до 1 січня 2004 р. питання про нотаріальне посвідчення чи непосвідчення договорів купівлі-продажу нерухомого майна, якщо такі договори укладались на товарній біржі, повинне було вирішуватись на користь правових норм, які текстуально закріплені в ст. 15 Закону «Про товарну біржу» (а не ст. 227 ЦК Української РСР 1963 р.). Після набрання чинності Цивільним кодексом 2003 року ця колізія повинна вирішуватись на користь цього Кодексу, оскільки він був прийнятий пізніше, ніж Закон «Про товарну біржу».

2. Несумісними є правові норми, що текстуально закріплені в ч. 2 ст. 429 ЦК («майнові права інтелектуальної власності на об’єкт, створений у зв’язку з виконанням трудового договору, належать працівникові, який створив цей об’єкт, та юридичній або фізичній особі, де або у якої він працює, спільно, якщо інше не встановлено договором») і ч. 2 ст. 16 Закону «Про авторське право і суміжні права» [69] («виключне майнове право на службовий твір належить роботодавцю, якщо інше не передбачено трудовим договором (контрактом) та (або) цивільно-правовим договором між автором і роботодавцем»). Сфери дії цих двох правових норм частково співпадають. Ч. 2 ст. 429 ЦК поширюється на всі об’єкти інтелектуальної власності, а ч. 2 ст. 16 названого Закону — тільки на об’єкти авторського права. З іншого боку, ч. 2 ст. 16 цього Закону поширюється на об’єкти авторського права, створені не тільки в порядку виконання службових (трудових) обов’язків, а й в порядку виконання цивільно-правового договору, а ч. 2 ст. 429 ЦК — тільки на об’єкти, створені у зв’язку з виконанням трудового договору. Отже, сфери дії кожної із правових норм, що текстуально закріплені в ч. 2 ст. 429 ЦК і в ч. 2 ст. 16 Закону «Про авторське право і суміжні права», співпадають лише частково, а в решті виходять одна за межі іншої.

Оскільки ці дві текстуально закріплені правові норми є несумісними, колізія між ними в частині співпадання сфер їх дії вирішується на користь правової норми, що встановлена пізніше прийнятим законодавчим актом, тобто на користь правової норми, текстуально закріпленої в ст. 429 ЦК. Отже, ч. 2 ст. 16 Закону «Про авторське право і суміжні права» не може застосовуватись усупереч ст. 429 ЦК, а авторське право на службовий твір належить працівникові (автору) і роботодавцеві (як інше не передбачено договором).

Якби сфера дії правової норми, текстуально закріпленої в ч. 2 ст. 16 Закону «Про авторське право і суміжні права», не виходила за межі правової норми, текстуально закріпленої в ч. 2 ст. 429 ЦК, перша із названих правових норм визнавалась би спеціальною у відношенні до другої і застосовувалась би переважно перед нею. Але сфера дії правової норми, текстуально закріпленої в ч. 2 ст. 16 Закону «Про авторське право і суміжні права», включає і відносини щодо створення об’єкта авторського права у зв’язку з виконанням цивільно-правового договору. Відтак вона виходить за межі сфери дії правової норми, яка текстуально закріплена в ч. 2 ст. 429 ЦК, а ці дві правові норми не співвідносяться як спеціальна і загальна.

Подібно до викладеного вирішується і колізія між правовими нормами, що текстуально закріплені в ч. 2 ст. 430 ЦК («майнові права інтелектуальної власності на об’єкт, створений за замовленням, належать творцеві цього об’єкта та замовникові спільно, якщо інше не встановлено договором») і ч. 2 ст. 16 Закону «Про авторське право і суміжні права». Ці дві правові норми є несумісними. Сфери їх дії співпадають частково, а в решті виходять одна за межі іншої. Відтак колізія між цими правовими нормами вирішується на користь правової норми, текстуально закріпленої у пізніше прийнятому законодавчому акті.

Для вирішення колізій між ст. 429, 430 ЦК з одного боку, і ст. 16 Закону «Про авторське право і суміжні права» не було необхідності звертатись до правових норм, які закріплені в цих законодавчих положеннях та виявляються при тлумаченні за допомогою висновку від протилежного. Цим не заперечується та обставина, що такі правові норми є невід’ємною частиною змісту зазначених законодавчих положень. Але використання висновку від протилежного у випадках, що розглядаються, та виявлення у такий спосіб правових норм, що логічно закріпляються у згаданих законодавчих положеннях, не впливає на кінцеві результати тлумачення. Тому використання висновку від протилежного для з’ясування співвідношення між ст. 429, 430 ЦК, з одного боку, і ст. 16 Закону «Про авторське право і суміжні права», з іншого, можливо тільки в навчальних цілях, для того, щоб впевнитись у тому, що зазначені колізії були правильно вирішені раніше без використання зазначеного висновку з використанням правила «lех posterior derogat priori».

§ 61. Обтяжені хронологічним компонентом колізії між положеннями законодавства, що текстуально закріплюють сумісні правові норми, сфери дії яких частково співпадають

Обтяжені хронологічним компонентом колізії між положеннями законодавства, які текстуально закріплюють сумісні правові норми одного й того ж ієрархічного рівня, прийнятими різного часу, і сфери дії яких частково співпадають, вирішуються за допомогою висновку від протилежного. При цьому правова норма, що виявляється за допомогою висновку від протилежного із положення, що встановлене раніше прийнятим нормативно-правовим актом, не може застосовуватись усупереч правовій нормі, що текстуально закріплена в пізніше прийнятому акті законодавства. А правова норма, що виявляється за допомогою висновку від протилежного із правової норми, текстуально закріпленої в пізніше прийнятому акті законодавства, застосовується переважно перед правовою нормою, яка текстуально закріплена в раніше прийнятому акті законодавства.

1. Частково співпадали сфери дії правової норми, яка текстуально закріплена в ст. 6 раніше чинного Закону «Про адвокатуру» і відповідно до якої адвокат має право «запитувати та отримувати документи або їх копії від підприємств, установ, організацій, об’єднань», і правової норми, яка текстуально закріплена в ст. 28 раніше чинного Закону «Про державну реєстрацію прав на нерухоме майно та їх обмежень». Первісна редакція цього Закону допускала можливість надання відповідних відомостей «лише» особам, зазначеним у цьому Законі. Крім того, первісна редакція цієї статті встановлювала, що до приведення у відповідність із цим Законом раніше прийняті нормативно-правові акти застосовуються в частині, в якій вони не суперечать ньому Закону. Оскільки раніше чинний Закон «Про адвокатуру» було прийнято раніше, то не виникало сумнівів, що цей Закон не може застосовуватись усупереч Закону «Про державну реєстрацію прав на нерухоме майно та їх обмежень». За таких умов інформація із Державного реєстру прав на нерухоме майно та їх обмежень на запити адвокатів не видавалась.

11 лютого 2010 р. була прийнята нова редакція Закону «Про державну реєстрацію прав на нерухоме майно та їх обтяжень», із ч. 3 ст. 28 якої було виключено слово «лише» (в положенні про коло осіб, що мають право на отримання інформації із зазначеного вище Державного реєстру), а із заключних положень цього Закону — застереження про застосування раніше прийнятих нормативно-правових актів лише в частині, в якій вони не суперечать цьому Закону. Виникало питання про те, як тепер мала вирішуватись колізія між Законом «Про адвокатуру» і Законом «Про державну реєстрацію прав на нерухоме майно та їх обтяжень». Застосувати з цією метою правило про переважне застосування спеціальної правової норми було неможливо, оскільки правові норми, про які йдеться, не співвідносились як спеціальна і загальна. Гіпотеза норми, що формулювалась у ст. 6 раніше чинного Закону «Про адвокатуру», виходила за межі гіпотези норми, що формулюється в ч. 2 ст. 28 Закону «Про державну реєстрацію прав на нерухоме майно та їх обтяжень», бо поширювала право адвокатів отримувати документи та їх копії без обмеження їх кола і кола юридичних осіб, що зобов’язані видавати документи та їх копії. У свою чергу правова норма, що формулюється в ч. 2 ст. 28 Закону «Про державну реєстрації прав на нерухоме майно та їх обтяжень» поширюється на осіб, що зазначені у цій частині, тобто гіпотеза цієї правової норми виходить за межі гіпотези правової норми, яка встановлена статтею 6 раніше чинного Закону «Про адвокатуру».

Колізія між цими двома правовими нормами мала вирішуватись на користь правової норми, що встановлена Законом «Про державну реєстрацію прав на нерухоме майно та їх обтяжень» з урахування наступного. Правові норми, які текстуально закріплені в законодавчих положеннях, про які йдеться, є сумісними за змістом диспозиції. Сфера дії цих правових норм у частині, у якій вони визначаються об’єктом правовідносин (видами інформації), співвідносяться як рід (інформація, про яку йдеться у ст. 6 Закону «Про адвокатуру») і вид (інформація, про яку йдеться у ст. 6 Закону «Про державну реєстрацію прав на нерухоме майно та їх обтяжень). Але це не дає підстав для твердження про те, що ці конкуруючі правові норми співвідносяться як загальна і спеціальна, бо сфери дії цих правових норм визначається також колом суб’єктів, на яких їх дія поширюється. Ст. 6 раніше чинного Закону «Про адвокатуру» поширювалась на правовідносини між адвокатами, з одного боку, і підприємствами, установами, організаціями, об'єднаннями, — з іншого. Ст. 28 Закону «Про державну реєстрацію прав на нерухоме майно та їх обтяжень» поширюється на правовідносини між органами, що здійснюють державну реєстрацію, та особами, що перелічені у цій статті. Отже, ці сфери за критерієм кола суб’єктів є різними, і не співпадають у будь-який частині. Проте для вибору способу вирішення колізії між правовою нормою, що текстуально була закріплена в ст. 6 раніше чинного Закону «Про адвокатуру», і правовою нормою, що текстуально закріплена в ст. 28 Закону «Про державну реєстрацію прав на нерухоме майно та їх обтяжень», достатньо того, що сфери дії цих правових норм співпадають лише частково (у частині інформації, що міститься у згаданому Державному реєстрі), а в решті сфера дії кожної із тих правових норм виходить за межі дії іншої конкуруючої норми.

Для вирішення практичного аспекту колізії між правовими нормами, про які йдеться (таким є питання про право адвокатів запитувати і отримувати інформацію із Державного реєстру прав на нерухоме майно та їх обтяжень), із ч. 2 ст. 28 Закону «Про державну реєстрацію прав на нерухоме майно та їх обтяжень» слід зробити висновок від протилежного. У такий спосіб виявляється правова норма, відповідно до якої інші, ніж зазначені в цій статті, особи не мають права на одержання інформації із названого вище Державного реєстру. Це — правова норма, що встановлена пізніше, ніж правова норма, текстуально закріплена в ст. 6 раніше чинного Закону «Про адвокатуру».

У ній виражена пізніше сформована законодавцем його воля. Відтак правова норма, що логічно закріплена в ч. 2 ст. 28 Закону «Про державну реєстрацію прав на нерухоме майно та їх обтяжень» і виявляється при тлумаченні за допомогою висновку від протилежного, підлягала переважному застосуванню перед правовою нормою, текстуально закріпленою в ст. 6 раніше чинного Закону «Про адвокатуру».

5 липня 2012 р. було прийнято Закон «Про адвокатуру та адвокатську діяльність». П. 1 ч. 1 ст. 20 цього Закону надає адвокатам право завертатись з адвокатськими запитами, у тому числі щодо тримання копій документів до органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб, підприємств, установ, організацій, громадських об’єднань. Ця права норма підлягає переважному застосуванню перед правовою нормою, яка логічно закріплена в ст. 28 Закону «Про державну реєстрацію прав на нерухоме майно та їх обтяжень», виявляється за допомогою висновку від протилежного і відповідно до якої іншим особам, крім названих у цій статті, інформація із Державного реєстру прав на нерухоме майно та їх обтяжень не повинна видаватись. Правова норма, що встановлена п. 1 ч. 1 ст. 20 Закону «Про адвокатуру і адвокатську діяльність», підлягає переважному застосуванню за двома критеріями: 1) хронологічним; 2) за критерієм переваги текстуально закріпленої правової норми перед правовою нормою, яка логічно закріплена в положенні акта законодавства, що не містить слів «лише», «тільки», «виключно», «не інакше як», і виявляється при тлумаченні за допомогою висновку від протилежного.

2. Сумісними є також правові норми, що текстуально закріплені ч. 1 в ст. 284, ч. 3 ст. 293 ГК, з одного боку, і ч. 1 ст. 10, ч. 3 ст. 26 Закону «Про оренду державного і комунального майна». Сфери дії кожної із перших двох правових норм частково співпадають із сферою дії конкуруючих правових норм. А колізії між ними вирішуються з урахуванням наступного.

У ч. 1 ст. 284 ГК («істотними умовами договору оренди є: об’єкт оренди (склад і вартість майна з урахуванням її індексації); строк, на який укладається договір оренди; орендна плата з урахуванням її індексації; порядок використання амортизаційних відрахувань; відновлення орендованого майна та умови його повернення або викупу») визначаються істотні умови господарського договору оренди.

У ч. 1 ст. 10 Закону «Про оренду державного і комунального майна» визначаються істотні умови договору оренди державного і комунального майна («істотними умовами договору оренди є: об’єкт оренди (склад і вартість майна з урахуванням її індексації); термін, на який укладається договір оренди; орендна плата з урахуванням її індексації; порядок використання амортизаційних відрахувань, якщо їх нарахування передбачено законодавством; відновлення орендованого майна та умови його повернення; виконання зобов’язань; забезпечення виконання зобов’язань — неустойка (штраф, пеня), порука, завдаток, гарантія тощо; порядок здійснення орендодавцем контролю за станом об’єкта оренди; відповідальність сторін; страхування орендарем взятого ним в оренду майна; обов’язки сторін щодо забезпечення пожежної безпеки орендованого майна»). Сфери дії текстуально закріплених у цих законодавчих положеннях правових норм частково співпадають: одна із них поширюється на всі господарські договори оренди, у тому чисті і на господарські договори оренди державного і комунального майна, але не поширюється на договори оренди, що не є господарськими, у тому числі не поширюється на договори оренди державного і комунального майна, в яких орендарями є особи, що не є суб’єктами господарювання. Друга із цих правових норм поширюється тільки на договори оренди державного і комунального майна, але орендарями за такими договорами можуть бути не тільки суб’єкти господарювання, а й інші учасники цивільних відносин. Диспозиції цих правових норм дещо відрізняються, але є сумісними.

Колізія між цими правовими нормами вирішується за допомогою висновку від протилежного із ч. 1 ст. 284 ГК, що встановлює більш вузьку диспозицію, ніж диспозиція правової норми, яка текстуально закріплена в ч. 1 ст. 10 Закону «Про оренду державного і комунального майна». У такий спосіб виявляється правова норма, відповідно до якої інші умови не є істотними для господарського договору оренди, у тому числі оренди державного і комунального майна. Ця правова норма встановлена пізніше прийнятим законодавчим актом. Вона є несумісною з правовою нормою, текстуально закріпленою в ч. 1 ст. 10 названого вище Закону. Отже, відсутність у Господарському договорі оренди державного і комунального майна умов, які не визнаються істотними статтею 284 ГК, але визнаються істотними статтею 10 Закону «Про оренду державного і комунального майна» не є підставою для висновку про те, що господарський договір оренди державного і комунального майна є неукладеним.

Подібно до цього вирішується і колізія між правовими нормами, текстуально закріпленими в ч. 3 ст. 293 ГК («договір оренди може бути розірваний за згодою сторін. На вимогу однієї із сторін договір оренди може бути достроково розірваний з підстав, передбачених Цивільним кодексом України для розірвання договору найму, в порядку, встановленому статтею 188 цього Кодексу») і в ч. 3 ст. 26 Закону «Про оренду державного і комунального майна» («договір оренди може бути розірвано за погодженням сторін. На вимогу однієї із сторін договір оренди може бути достроково розірвано за рішенням суду у разі невиконання сторонами своїх зобов’язань та з інших підстав, передбачених законодавчими актами України»). Із ч. 3 ст. 293 ГК слід зробити висновок від протилежного. У такий спосіб виявляється правова норма, згідно з якої з інших підстав, ніж передбачені цим законодавчим положенням, у тому числі з підстави, встановленої ч. 3 ст. 26 названого Закону, договір оренди державного і комунального майна може бути достроково розірваним. Ця правова норма є несумісною з правовою нормою, текстуально закріпленою в ч. 3 ст. 26 Закону «Про оренду державного і комунального майна», і підлягає переважному застосуванню до господарських договорів оренди державного і комунального майна за хронологічним критерієм вирішення юридичних колізій. Отже, господарський договір оренди державного і комунального майна не може бути достроково розірваний з підстави, передбаченої ч. 3 ст. 26 названого вище Закону.

§ 62. Обтяжені хронологічним компонентом колізії між загальними і спеціальними правовими нормами, одна із яких закріплена текстуально, а інша закріплена логічно і виявляється при тлумаченні з допомогою висновку від протилежного

Якщо сфера дії однієї текстуально закріпленої правової норми, що встановлена раніше, і сфера дії іншої текстуально закріпленої правової норми, встановленої пізніше, співвідносяться як рід і вид (тобто перша із цих правових норм є загальною, а інша — спеціальною), а диспозиції цих норм є різними, але сумісними, то застосування кожної із цих правових норм не може виключити застосування іншої. У той же час за допомогою висновку від протилежного із диспозиції кожної із цих правових норм виявляються логічно закріплені правові норми, що є несумісними з конкуруючими правовими нормами. Правова норма, виявлена за допомогою висновку від протилежного із диспозиції загальної текстуально закріпленої правової норми, не може застосовуватись усупереч правовій нормі, що є спеціальною, текстуально закріпленою, незалежно від часу встановлення цих правових норм. Правова норма, що виявлена за допомогою висновку від протилежного із текстуально закріпленої спеціальної правової норми, що встановлена раніше, не виключає застосування пізніше встановленої загальної текстуально закріпленої правової норми. Правова норма, що виявлена за допомогою висновку від протилежного із текстуально закріпленої спеціальної правової норми, встановленої пізніше, виключає застосування раніше встановленої текстуально закріпленої загальної правової норми.

1. Колізія між ч. 2 ст. 785 ЦК («якщо наймач не виконує обов’язку щодо повернення речі, наймодавець має право вимагати від наймача сплати неустойки у розмірі подвійної плати за користування річчю за час прострочення») і ч. 2 ст. 34 Закону «Про оренду землі» («у разі невиконання орендарем обов’язку щодо умов повернення орендодавцеві земельної ділянки орендар зобов’язаний відшкодувати орендодавцю завдані збитки») за допомогою інтуїтивного чи органолептичного тлумачення узагалі не може бути однаково вирішена двома чи декількома фахівцями. За допомогою наведеного вище правила вона вирішується однозначно. Отже, із загальної правової норми, що текстуально закріплена в ч. 2 ст. 785 ЦК, за допомогою висновку від протилежного виявляється правова норма, згідно якої невиконання наймачем обов’язку щодо повернення речі (предмета договору найму) не тягне інших цивільно-правових наслідків, ніж ті, що передбачені ч. 2 ст. 785 ЦК. Але це — правова норма, що є загальною (бо поширюється на будь-які зобов’язання найму, у тому числі і найму (оренди) землі) і встановленою раніше (порівняно з правовою нормою, що встановлена ч. 2 ст. 34 Закону «Про оренду землі»). До того ж вона закріплена тільки логічно і виявляється при тлумаченні за допомогою висновку від протилежного. Тому вона не може виключити застосування спеціальної норми, текстуально закріпленої в ч. 2 ст. 34 Закону «Про оренду землі». Отже, прострочення повернення земельної ділянки у зв’язку з закінченням строку її оренди тягне обов’язок орендаря відшкодувати збитки, завдані орендодавцю.

У той же час за допомогою висновку від протилежного із ч. 2 ст. 34 Закону «Про оренду землі» виявляється логічно закріплена в цьому законодавчому положенні правова норма, згідно якої прострочення повернення земельної ділянки після закінчення строку договору оренди не тягне інших правових наслідків, крім тих, що передбачені цим законодавчим положенням. Отже, згідно цієї правової норми прострочення повернення орендарем земельної ділянки не тягне застосування загальної правової норми, що текстуально закріплена в ч. 2 ст. 785 ЦК. Це — пізніше виражена воля законодавця. Тому правова норма, в якій ця воля виражена, підлягає застосуванню, не дивлячись на те, що ця норма лише логічно закріплена в ч. 2 ст. 34 Закону «Про оренду землі» і виявляється при тлумаченні за допомогою висновку від протилежного.

Якби ж хронологічна послідовність прийняття Цивільного кодексу і Закону «Про оренду землі» була протилежною, то і ця колізія вирішувалась би у протилежній спосіб. У такому випадку не було б логічних підстав для того, щоб правова норма, яка логічно закріплена в ч. 2 ст. 34 Закону «Про оренду землі» і виявляється при тлумаченні за допомогою висновку від протилежного, виключала застосування до відносин щодо оренди землі ч. 2 ст. 785 ЦК. Так, раніше встановлена спеціальна норма виключає застосування пізніше встановленої несумісної з неї загальної правової норми. Але ж це стосується тільки тієї раніше встановленої спеціальної норми, яка закріплена текстуально, і не стосується правової норми, що закріплена лише логічно і виявляється при тлумаченні за допомогою висновку від протилежного.

2. У такий же спосіб вирішується колізія між п. 10 ч. 3 ст. 20 Закону «Про житлово-комунальні послуги», відповідно до якої «споживач зобов’язаний ... у разі несвоєчасного здійснення платежів за житлово-комунальні послуги сплачувати пеню у встановлених законом чи договором розмірах», і ч. 2 ст. 625 ЦК («боржник, який прострочив виконання грошового зобов’язання, на вимогу кредитора зобов’язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом»). У цих законодавчих положеннях текстуально закріплюються відповідно спеціальна і загальна правові норми. Правова норма, закріплена в п. 10 ч. 3 ст. 20 названого Закону, є спеціальною, бо сфера її дії не виходить за межі сфери дії ч. 2 ст. 625 ЦК. Ці дві текстуально закріплені правові норми є сумісними, бо диспозиція кожної із них не перешкоджає застосуванню диспозиції іншої правової норми. У той же час із диспозиції кожної із цих правових норм за допомогою висновку від протилежного виявляються правові норми, що є несумісними з відповідними правовими нормами, що текстуально закріплені в цих законодавчих положеннях.

Із п. 10 ч. 3 ст. 20 Закону «Про житлово-комунальні послуги» при тлумаченні за допомогою висновку від протилежного виявляється правова норма, яка лише логічно закріплена у цьому законодавчому положенні і згідно якої інша відповідальність споживача у разі прострочення оплати житлово-комунальних послуг не наступає. У такий спосіб правова норма виявлена коректно, оскільки висновок від протилежного зроблено, хоч і не в межах найближчого роду (найближчим родом щодо пені відповідно до ч. 1 ст. 549 ЦК є неустойка), але в межах роду, до якого належить неустойка: таким родом є відповідальність за порушення зобов’язань, а неустойка як вид відноситься законодавцем і до роду забезпечення виконання зобов’язань (ч. 1 ст. 546 ЦК), і до роду відповідальності (наприклад, ст. 922 ЦК має заголовок «Відповідальність...», а йдеться в ній про штраф, повернення провізної плати і відшкодування збитків). Правова норма, виявлена за допомогою висновку від протилежного із положення п. 10 ч. 3 ст. 20 названого Закону, як норма, що встановлена пізніше прийнятим законом, підлягає переважному застосуванню перед правовими нормами, що встановлені ч. 2 ст. 625 ЦК, а споживачі житлово-комунальних послуг за прострочення оплати комунальних послуг не несуть іншої відповідальності, крім сплати пені. Такою є воля законодавця, виражена у пізніше прийнятому законі.

Проте Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України опрацювала іншу правову позицію. У постанові від 20 червня 2012 р. у справі про стягнення заборгованості з оплати житлово-комунальних послуг Судова палата зазначила: «Закріплена в п. 10 ч. 3 ст. 20 Закону «Про житлово-комунальні послуги правова норма щодо відповідальності боржника за несвоєчасне здійснення оплати за житлово-комунальні послуги у вигляді пені не виключає застосування правових норм, встановлених у ч. 2 ст. 625 ЦК України». Але ж у п. 10 ч. 3 ст. 20 названого Закону закріплена не одна, а дві правові норми: одна — текстуально, а друга — логічно. Перша із цих норм є спеціальною у відношенні до норм, закріплених у ч. 2 ст. 625 ЦК. Але ця норма є сумісною з нормами, встановленими ч. 2 ст. 625 ЦК, а тому Судова палата могла зазначити на те, що вона не виключає застосування норм, встановлених ч. 2 ст. 625 ЦК. Друга із цих норм закріплена логічно, виявляється при тлумаченні за допомогою висновку від протилежного і є несумісною із правовими нормами, встановленими ч. 2 ст. 625 ЦК. Цю колізію треба було вирішити з урахуванням того, що названий Закон прийнято пізніше, на користь правової норми, що логічно закріплена в цьому Закону. Проте Судова палата і не заперечила існування цієї норми, і не стала вирішувати колізію між цією правовою нормою та нормами, закріпленими в ч. 2 ст. 625 ЦК, тобто справу вирішила, а питання правотлумачення залишила відкритим. При цьому посилання на п. 3 ч. 1 ст. 96 ЦПК («судовий наказ може бути видано, якщо... заявлено вимогу про стягнення заборгованості за оплату житлово-комунальних послуг, телекомунікаційних послуг, послуг телебачення та радіомовлення з урахуванням індексу інфляції та трьох відсотків річних, нарахованих заявником на суму заборгованості» нічого не додавало до аргументів Судової палати, оскільки Цивільний процесуальний кодекс, як і Цивільний кодекс, було прийнято раніше, ніж Закон «Про житлово-комунальні послуги».

Якби Закон «Про житлово-комунальні послуги» було прийнято раніше, ніж Цивільний кодекс, то застосування правової норми, що логічно закріплена в п. 10 ч. 3 ст. 20 Закону «Про житлово-комунальні послуги» і виявляється при тлумаченні за допомогою висновку від протилежного, усупереч загальної правовій нормі, що текстуально закріплена в ч. 2 ст. 625 ЦК, було б неможливим, бо раніше встановлена спеціальна норма має перевагу при правозастосуванні перед пізніше встановленою загальною правовою нормою тільки за умови, якщо ця спеціальна норма закріплена в нормативно-правовому акті текстуально або логічно, але тільки тоді, коли вона виявляється за допомогою висновків ступеню, від попереднього правового явища до наступного або навпаки, а також за допомогою висновку від протилежного, зробленого із нормативного положення, в якому вживаються слова «лише», «тільки», «виключно» або словосполучення «не інакше як».

Що стосується правової норми, яка логічно закріплена в ч. 2 ст. 625 ЦК, виявляється при тлумаченні за допомогою висновку від протилежного і відповідно до якої інші наслідки у разі прострочення виконання грошового зобов’язання (крім тих, що передбачені ч. 2 ст. 625 ЦК) не настають, то ця правова норма ніяк не може застосовуватись усупереч спеціальній правовій нормі, що текстуально закріплена в п. 10 ч. 3 ст. 20 Закону «Про житлово-комунальні послуги». Результат тлумачення змінився б на протилежний, якби Цивільний кодекс було прийнято пізніше, ніж названий Закон.

§ 63. Застереження про застосування раніше прийнятих законів в частині, в який вони не суперечать новому закону

Застереження в законах, відповідно до яких раніше прийняті законодавчі акти застосовуються в частині, в якій вони не суперечать новому закону, виключає подальше застосування не тільки загальних, а й спеціальних правових норм, що встановлені раніше прийнятим законом.

1. Як зазначалося вище, текстуально закріплені спеціальні правові норми, які встановлені раніше прийнятими актами законодавства, зберігають чинність при введенні в дію актів законодавства такої ж юридичної сили, які встановлюють загальні правові норми, що суперечать зазначеним спеціальним нормам. Але досить часто в законах зазначається на те, що законодавчі акти, прийняті раніше, підлягають застосуванню в частині, що не суперечить такому закону. Такі застереження були включені до законів «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців» (п. 3 розділу XIII «Прикінцеві положення»); «Про іпотеку» (п. 2 розділу VI «Прикінцеві положення»); «Про забезпечення вимоги кредиторів та реєстрацію обтяжень» (п. 2 розділу IX «Прикінцеві та перехідні положення»). Тут наведені тільки окремі приклади із законодавчої практики середини — кінця 2003 р. Справжня кількість законів, до яких включені застереження наведеного змісту, є значно більшою.

Включення таких застережень до нового закону виключає застосування спеціальних правових норм, що встановлені раніше прийнятими законодавчими актами, що суперечать новому закону.

2. Законодавець мав би виявляти більшу обачність при включенні застережень, про які йдеться, до крупних законодавчих актів, особливо кодифікованих, оскільки широта сфери дії таких актів і кількість законів, що можуть конкурувати із крупним законодавчим актом, до якого додане зазначене застереження, є значною, а законодавча практика свідчить про те, що в процесі законотворчості перевірка законопроекту на його відповідність раніше прийнятим законам не здійснюється. Проте до Кодексу адміністративного судочинства було включене положення, відповідно до якого «закони України та інші нормативно-правові акти до приведення їх у відповідність із цим Кодексом діють у частині, що не суперечить цьому Кодексу» (п. 13 розділу VII «Прикінцеві та перехідні положення»). У силу цього застереження до заяв про поновлення на роботі державних службовців мав застосовуватись строк тривалістю один рік, встановлений ч. 2 ст. 99 КАС. Судова практика, керуючись здоровим глуздом, стала застосовувати місячний строк, що встановленій частиною першою ст. 233 КЗпП. Але ж при цьому не давалось обґрунтування, чому частина перша ст. 233 КЗпП підлягає переважному застосуванню перед ч. 2 ст. 99 КАС. Воно не давалось тому, що його дати було неможливо. Законодавець дав чітку вказівку: не застосовувати раніше прийняті законодавчі акти усупереч Кодексу адміністративного судочинства. Немає будь-яких підстав стверджувати, що ця вказівка не поширюється на спеціальні правові норми, що встановлені раніше прийнятими законодавчими актами.

Колізія, про яку тут йшлося, була усунута при внесенні змін до Кодексу адміністративного судочинства Законом від 7 липня 2010 року[195]. Але до проекту Трудового кодексу застереження про застосування раніше прийнятих законів лише в частині, в якій вони не будуть суперечити Трудовому кодексу, таке застереження включене.

Що стосується правотворчої практики, то вона повинна була б відмовитись від подальшого використання застереження, про яке йдеться, оскільки воно лише дезорганізує суспільні відносини. Замість цього треба було б одночасно з прийняттям певного закону вносити зміни до раніше прийнятих законів, що значно спростило б вирішення колізій у законодавстві.

Глава IX Правові норми, що логічно закріплені в актах законодавства і виявляються при тлумаченні за допомогою висновку від протилежного

§ 64. Правові норми, що логічно закріплені в актах законодавства і виявляються за допомогою висновку від протилежного, як невід’ємна частина змісту нормативно-правових актів

Правові норми, що виявляються при тлумаченні за допомогою висновку від протилежного, текстуально в актах законодавства не закріплюються, але вони закріплюються в них логічно і є невід'ємною частиною змісту нормативних правових актів. За допомогою висновку від протилежного може виявлятись також юридичний зміст інших правових актів.

1. Можна було б зразу перейти до аналізу практичних проблем використанім висновку від протилежного при тлумаченні нормативно-правових актів та застосування правових норм, виявлених у такий спосіб, маючи на увазі, що особа, яка має диплом юриста, розуміє, про що йдеться. Виявляється, однак, що ця думка є помилковою. По-перше, в підручниках, на яких студенти юридичних факультетів опановують професію юриста, висновок від протилежного у кращому випадку лише згадується, а зазвичай — і не згадується. Тож пересічний власник диплома юриста взагалі не розуміє, що це таке — правові норми, що логічно закріплюються в актах законодавства і виявляються при тлумаченні за допомогою висновку від протилежного. За таких умов з фахівцями взагалі не можна вести дискусію на тему особливостей застосування таких правових норм.

По-друге, в науковій літературі висновок від протилежного отримав вельми суперечливу інтерпретацію. Так, І. С. Перетерський писав про те, що висновок від протилежного ґрунтується на середньовічному вислові «expressio unius — exclusion alterius» (твердження чого-небудь виключає протилежне), що мав поширення в «буржуазній» доктрині, що була сучасною творчості І. С. Перетерського[196]. А. Ф. Черданцев, що тривалий час досліджував проблеми тлумачення права і договору, також стверджує, що висновок від протилежного «ґрунтується на логічному законі суперечності»[197]. Цю думка підтримали Ю. М. Тодика[198], О. В. Капліна[199]. Правда, О. В. Капліна зауважує, що «для точності і ясності цей закон слід було б назвати законом недопущення суперечності або принципом несуперечності», оскільки неможливо що-небудь водночас стверджувати і заперечувати[200]. Це дійсно так, але ж справа в тому, що висновок від протилежного, якщо йдеться про використання цього висновку для виявлення правових норм, які логічно закріплені в актах законодавства, не ґрунтується на законі недопущення суперечності чи принципі несуперечності. Висновок від протилежного у такому розумінні є дещо іншим інструментом, хоч його використання передбачає дотримання закону несуперечності. Отже, є потреба охарактеризувати висновок від протилежного як інструмент правотлумачення на елементарному рівні.

Сутність цього висновку на такому рівні пояснював англійський науковець-фахівець у галузі логіки У. Мінто ще в другій половині XIX століття. Серед фахівців-юристів ім’я У. Мінто відоме не дуже широко, тому слід пояснити, що йдеться про одного із провідних фахівців у галузі логіки, стаття про якого була включена до видання «Малая Советская Энциклопедия»[201]. До таких видань статті про зірок другої величини не включали — тільки першої. У. Мінто писав: «Припустимо, наприклад, ваш співрозмовник, говорячи про дітей, зауважує, що Джон є гарним хлопчиком; природно зробити звідси висновок, що в голові особи, що таке сказала, є уявлення про інших дітей, яких не можна зарахувати до гарних хлопчиків. Такий висновок зразу міг би зробити кожен, хто почув би таку думку, і даремно особа, що таке сказала, стане заперечувати, що вона говорить виключно про Джона. Або, наприклад, є два кандидати на посаду шкільного вчителя, А і Б, і хто-небудь підкреслює ту обставину, що А є чудовим викладачем. Зразу можна зробити висновок, що той, хто хвалить А, не вважає Б таким чудовим учителем, як А»[202].

На той час і в юридичній науці було розуміння сутності висновку від протилежного як інструменту тлумачення правових норм. Не говорячи уже про Є. В. Васьковського, що створив потужне логіко-юридичне вчення про тлумачення цивільних законів, пошлемося на наступне висловлювання М. М. Коркунова: «Коли в законі дається лише загальне правило, то не можна сказати, щоб у ньому були прямо виражені і всі окремі з нього висновки; тим часом і вони мають силу закону. Так само, якщо закон що-небудь забороняє в точно перелічених випадках, то у всіх інших випадках це вважається дозволеним. Словом, силу закону має не лише те, що в ньому прямо сказано, але й те, що логічно випливає із сказаного»[203]. О. В. Капліна зрозуміла наведену цитату у такий спосіб, що М. М. Коркунов «підкреслює, що навіть коли правозастосовнику норма права здається лексично і граматично завершеною і цілісною, її смисл може мінятися залежно від логічного акценту»[204]. Але ж М. М. Коркунов говорив про норми, які логічно випливають із змісту положень закону, у тому числі і ті, що виявляються за допомогою висновку від протилежного. Вони первинно входять до змісту відповідних положень законодавства, а не з’являються у результаті зміни смислу норми залежно від логічного акценту. Такі норми, за М. М. Коркуновим, існують поряд з правовими нормами, які текстуально закріплені в нормативно-правових актах.

2. Той же У. Мінто знайомить нас із ставленням до висновку від протилежного з боку науки логіки в цілому: «Ні одно логічне вчення не заперечує подібних висновків (висновків від протилежного. — Авт.); логіка просто ігнорує їх. Такі висновки виходять за межі логіки тільки тому, що вони не ґрунтуються на законах тотожності, протиріччя і виключеного третього, логіка ж обмежує свою область цими законами, тому що для теорії силогізму і допоміжних силогізму процесів нічого більше не вимагається»[205]. Проте Є. В. Васьковський цитує і аналізує думки цілої низки авторів, які здійснювали небезуспішні спроби осмислити цей феномен. Свій вклад у наукове дізнання висновку від протилежного вніс і сам Є. В. Васьковський. Проте він не зумів довести цей методологічний інструмент до стану придатності до повсякденного застосування. Досить звернути увагу на те, що приділивши достатню увагу проблемі «логічної правильності» (істинності) висновку від протилежного, Є. В. Васьковський не помітив логічної бездоганності такого висновку у тих випадках, коли він зроблений із нормативних положень, які містять слова «лише», «тільки», «виключно», «не інакше як», хоч такі слова в російському законодавстві того часу зустрічались доволі часто.

І все ж слід визнати, що Є. В. Васьковський високо підняв рівень наукового осмислення висновку від протилежного як інструменту тлумачення актів законодавства. Проте в подальшому юридична наука не змогла не тільки ще більше підняти цей рівень, а й підтримувати цей рівень. Врешті-решт дійшли до твердження про те, що висновок від протилежного ґрунтується на законі несуперечності (чи, як стали висловлюватись — суперечності). Але закон несуперечності застерігає проти, наприклад, наступних висновків. Відповідно до ч. 1 ст. 34 ЦК «повну цивільну дієздатність має фізична особа, яка досягла вісімнадцяти років (повноліття)». Зазначений закон логіки застерігає проти таких висновків: «фізична особа, яка досягла вісімнадцяти років (повноліття), не має повної цивільної дієздатності»; «фізична особа, яка досягла вісімнадцяти років (повноліття), має неповну цивільну дієздатність»; «фізична особа, яка не досягла вісімнадцяти років (повноліття), має повну цивільну дієздатність». Ці висновки порушують логічний закон несуперечності, а тому є неправильними, неістинними судженнями, не мають значення правових норм, у той час як правові норми, що логічно закріплені в актах законодавства і виявляються при тлумаченні за допомогою висновку від протилежного, є істинними судженнями навіть тоді, коли вони суперечать іншим правовим нормам і внаслідок цього не підлягають застосуванню. Так, закону несуперечності буде відповідати наступне судження, отримане за допомогою висновку від протилежного із наведеної вище ч. 1 ст. 34 ЦК: «Фізична особа, що не досягла вісімнадцяти років (повноліття), не має повної цивільної дієздатності». Це — правова норма. Інша справа, що вона частково не відповідає іншим текстуально закріпленим нормам цивільного права і у відповідній частині не може застосовуватись. Але це — уже інша проблема — проблема вирішення колізій між правовими нормами.

Якщо ж висновком від протилежного порушено закон несуперечності, то отримане за допомогою такого висновку судження є неправильним, не має ознаки істинності і не може претендувати на роль правової норми.

3. Після Є. В. Васьковського впродовж більше, ніж 100 років, юридична наука не отримала будь-яких нових наукових результатів в осмисленні висновку від протилежного як інструменту тлумачення нормативно-правових актів. Отримані Є. В. Васьковським і до нього наукові результати і положення впродовж більше, ніж 100 років, лише повторювались. Non progredi est regredi. Тож у науці з’явилось, нарешті, і таке висловлювання, що висновок від протилежного є інверсією. Для менш просунутих колег науковець, що має найвищу наукову ступінь і найвище наукове звання, пояснює, що інверсія — це перевертання, що спотворює юридичний зміст нормативного тексту. При цьому наводиться приклад із рубрики «Анекдоти»: якщо комунізм є радянською владою плюс електрифікація всієї країни, то радянська влада — це комунізм мінус електрифікація. Анекдоти законам логіки підкоряються погано, тому зроблений тут висновок викликає посмішку у людей, що не є членами комуністичної партії. Незрозуміло, чому науковець не звернувся до елементарної математики, що суворо підпорядковується законам логіки: три плюс два дорівнює п’яти; п’ять мінус три дорівнює двом. Зовсім не смішно, бо відповідає логіці і є елементарно простим.

Але ж, оскільки думка про нелогічність висновку від протилежного в науці висловлена, нагадаємо, що конструктивний характер цього висновку визнавали і визнають такі автори як У. Мінто[206], Є. В. Васьковський[207], М. М. Коркунов[208], А. Ф. Черданцев[209], О. В. Капліна[210], С. Й. Вільнянський[211], І. С. Перетерський[212], Ю. М. Тодика[213], В. А. Бєлов[214], А. М. Мірошниченко[215], В. М. Коваль[216].

Найдосвідченіший російський фахівець у галузі міжнародного приватного права професор М. Г. Розенберг пише: «При тлумаченні цього правила (п. 5 ст. 453 ЦК РФ — Авт.) з використанням прийому «а contrario» може бути зроблений висновок, що у випадках, коли підставою зміни або розірвання договору стало його порушення, яке не може бути кваліфіковане як істотне, інша сторона не вправі вимагати відшкодування завданих у зв’язку з цим збитків. Припустимість такого висновку не викликає сумнівів»[217]. Разом з тим, професор М. Г. Розенберг не взяв на себе обтяження вирішення колізій між правовою нормою, що виявлена ним при тлумаченні п. 5 ст. 453 ЦК РФ та іншими правовими нормами, а тільки констатував: «Однак при застосуванні цього припису вирішального значення набувають характер його обов’язковості і співвідношення з іншими нормами ЦК»[218].

Німецькі дослідники К. Цвейгерт і X. Кьотц визнають само собою зрозумілою логічну правильність висновку від протилежного: із вимоги закону про відповідність правочину публічному порядку і добрій совісті вони формулюють «висновок, виходячи від протилежного: якщо договір не суперечить публічному порядку і добрій совісті, то його дійсність не залежить від його змісту, а особливо від того, чи збалансовані взаємні зобов’язання сторін за договором»[219]. Змістовні аргументи на користь висновку від протилежного будуть наведені дещо нижче. Тут же тільки зауважимо, що все-таки рішучі заперечення проти позиції наведеного переліку відомих науковців, до яких автори цього видання лише приєдналися, треба було б аргументувати більш ретельно.

І все ж слід визнати, що стан наукової розробки проблеми використання при тлумаченні актів законодавства висновку від протилежного залишається незадовільним.

4. Стан науки обумовлює стан юридичної, зокрема судової практики. Не володіючи цим методологічним інструментом, вона його просто ігнорує. При цьому виявляються два способи ігнорування. Перший — це надання нормативному положенню того значення, яке виявляється за допомогою висновку від протилежного, без використання цього висновку, без розуміння того, що за допомогою такого висновку виявляється правова норма, що має істотну специфіку як засіб правового регулювання і як предмет застосування при здійсненні правосуддя. При цьому відповідна правова норма відчувається інтуїтивно (чи, словами німецьких науковців К. Цвайгерта і X. Кьотца, — органоліптично[220]).

Так, предметом розгляду у судах була справа за позовом теплопостачального підприємства до споживача про стягнення заборгованості за централізоване опалення, трьох процентів річних від суми заборгованості і суми, на яку заборгованість збільшується у зв’язку з інфляцією. Позивач в обґрунтування своїх вимог посилався на ч. 2 ст. 625 ЦК («боржник, який прострочив виконання грошового зобов’язання, на вимогу кредитора зобов’язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом»). Відповідач посилався на п. 10 ч. 3 ст. 20 Закону «Про житлово-комунальні послуги» («споживач зобов’язаний... у разі несвоєчасного здійснення платежів за житлово-комунальні послуги сплачувати пеню у встановлених законом чи договором розмірах»), п. 23 Правил надання послуг з централізованого опалення, постачання холодної та гарячої води і водовідведення («за несвоєчасну оплату послуг споживач сплачує пеню в установлених законом та договором розмірах») і п. 20 Типового договору про надання послуг з централізованого позбавлення, постачання холодної та гарячої води і водовідведення («споживач несе відповідальність згідно із законодавством і цим договором за: 1) недотримання вимог нормативно-правових актів у сфері житлово-комунальних послуг; 2) несвоєчасне внесення платежів за послуги шляхом сплати пені; 3) втручання у роботу засобів обліку води і теплової енергії; 4) порушення зобов’язань, установлених законодавством і цим договором»). Відповідач вважав, що ці законодавчі положення виключають застосування до спірних правовідносин ч. 1 ст. 625 ЦК. У рішенні суду першої інстанції було зазначено, що суд вважає, що, оскільки переліченими вище нормативно-правовими актами передбачена інша відповідальність сторін у правовідносинах з наданням послуг централізованого опалення, застосування ч. 2 ст. 625 ЦК, яка передбачає індексацію заборгованості за грошовим зобов’язанням і сплату боржником трьох процентів річних від суми заборгованості, не можна визнати обґрунтованим. Словами «суд вважає» проблема була виведена із сфери інтелектуальної у сферу вольову. Воля замінила інтелект і зробила його зайвим. У теорії права ця ситуація була відображена у визначенні тлумачення як «складного вольового процесу»[221]. Дійсно, сьогодні тлумачення є хоч і складним, але ж переважно вольовим процесом. Завдання ж полягає в тому, щоб перетворити цей процес в інтелектуальний.

Але ж такий підхід («суд вважає»), коли суд відмовляється пояснювати, у який саме спосіб, якими інтелектуальними шляхами він дійшов відповідного висновку, сьогодні має кваліфікуватись як відмова у правосудді. Сторона звертається до суду. Свої позовні вимоги чи заперечення на позов вона обґрунтовує посиланням на певне нормативне положення, а суд спростовує це обґрунтування тим, що він вважає, що це нормативне положення до спірних правовідносин не застосовується, а застосовується інше. Суд зобов’язаний пояснити, чому саме одна норма підлягає застосуванню, а інша — ні. Немає таких пояснень — немає і правосуддя. У даному випадку суд врахував норму, яка логічно закріплена в п. 10 ч. 3 ст. 20 Закону «Про житлово-комунальні послуги». Суд інтуїтивно відчував наявність у цьому законодавчому положенні норми, відповідно до якої споживач не несе іншої відповідальності, ніж та, що встановлена цим положенням. Але виявляти цю норму як окрему поряд з текстуально закріпленою в п. 10 ч. 3 ст. 20 Закону «Про житлово-комунальні послуги» правовою нормою не став, бо він і не зміг би на рівні інтелекту, а не інтуїції, вирішити колізію між правовою нормою, яка логічно закріплена в п. 10 ч. 3 ст. 20 названого Закону, виявляється при тлумаченні за допомогою висновку від протилежного, і правовою нормою, що текстуально закріплена в ч. 2 ст. 625 ЦК.

Інший спосіб ігнорування висновку від протилежного у судовій практиці полягає у прямому запереченні бездоганного з точки зору логіки людського мислення факту, що за допомогою такого висновку виявляються правові норми. На підтвердження цієї думки можна послатись на опрацьовану судами правову позицію, згідно якої Закон «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг», не поширюється на правовідносини, в яких позикодавцем не є фінансова установа чи суб’єкт підприємницької діяльності—фізична особа, що отримала в силу прямої вказівки закону право надавати фінансові послуги. Уже преамбула цього Закону не давала підстави для такого висновку, не говорячи про інші, більш конкретні його положення. Так, ч. 3 ст. 5 названого Закону встановлює, що надавати фінансові кредити за рахунок залучених коштів має право на підставі відповідної ліцензії лише кредитна установа. Звідси випливає і за допомогою висновку від протилежного виявляється логічно закріплена у наведеному законодавчому положенні правова норма, згідно якої інші особи права надавати фінансові кредити за рахунок залучених коштів не мають. Це — повноцінна правова норма, що поширюється на відносини, у яких фінансові установи участі не беруть. Унаслідок наявності у нормативному положенні, що встановлює цю норму, слова «лише» вона здатна на рівних конкурувати з іншими правовими нормами. Отже, ч. 3 ст. 5 Закону «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» встановлює правову норму, яка забороняє будь-яким особам, крім тих, що названі у цій частині, надавати фінансові кредити, що є різновидом позики, за рахунок залучених коштів. Ураховуючи цю правову норму не можна стверджувати, що цей Закон не поширюється на відносини щодо надання позики юридичним особами, що не мають статусу фінансової установи, та суб’єктами підприємницької діяльності — фізичними особами, яким прямою вказівкою закону не надане право здійснювати підприємницьку діяльність на ринках фінансових послуг.

Подібно до викладеного із ч. 1 ст. 5 Закону «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» («фінансові послуги надаються фінансовими установами, а також, якщо це прямо передбачено законом, фізичними особами-підприємцями») випливає і за допомогою висновку від протилежного виявляється логічно закріплена у цьому законодавчому положенні правова норма, згідно якої інші особи (юридичні і фізичні) надавати фінансові послуги не вправі. Тут не стверджується, що ця правова норма обов’язково підлягає застосуванню у кожному конкретному випадку, але ж існування цієї правової норми не можна ігнорувати. Її треба враховувати і правильно вирішувати колізії між нею та іншими правовими нормами. Отже, і ця правова норма, що встановлена Законом «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг», поширюється на відносини з участю будь-яких осіб, що не є фінансовими установами. Вона забороняє їм надавати фінансові послуги. Вирішення колізії між цією правовою нормою та іншими правовими нормами — це окрема проблема. Тут же поки що йдеться про те, що така правова норма існує. І з нею треба вміти працювати, а не ігнорувати її.

Таким чином, існує проблема виявлення і тлумачення правових норм, які текстуально в актах законодавства не закріплені, але логічно є наявними у змісті нормативних положень і виявляються при тлумаченні, зокрема за допомогою висновку від протилежного.

5. Без використання висновку від протилежного і без врахування особливостей правових норм, що виявляються при тлумаченні актів законодавства за допомогою цього висновку, не можна здійснювати професійне опрацювання положень нормативно-правових актів. Так, у розділі II Конституції України, присвяченому правам, свободам і обов’язкам людини і громадянина, переважно зазначається на те, що відповідні права надаються кожному. Але відповідно до частини шостої ст. 43 Конституції «громадянам гарантується захист від незаконного звільнення», а згідно частини першої ст. 54 Конституції «громадянам гарантується свобода літературної, художньої, наукової і технічної творчості, захист інтелектуальної власності, їхніх авторських прав, моральних і матеріальних інтересів, що виникають у зв’язку з різними видами інтелектуальної діяльності». Частина друга цієї ж статті також встановлює, що «кожний громадянин має право на результати своєї інтелектуальної, творчої діяльності; ніхто не може використовувати або поширювати їх без його згоди, за винятками, встановленими законом». Із цих конституційних положень випливають і за допомогою висновку від протилежного виявляються правові норми, згідно з якими іноземним громадянам і особам без громадянства відповідні права та гарантії не надаються. Це — повноцінні правові норми. До того ж вони підпадають під застереження «за винятками, встановленими Конституцією...», що додане до ст. 26 Конституції, яка визнає за іноземцями та особами без громадянства ті ж самі права та свободи, що надаються громадянам України.

Тут поставлене дуже незручне запитання. Воно задовільно може бути вирішене за допомогою раціонального опрацювання відповідних конституційних положень. Неприйнятним є тільки ігнорування таких незручних запитань, що виникають при опрацюванні положень Конституції та інших актів законодавства.

Перелік таких незручних запитань можна продовжувати до безкінечності. Наведемо лише наступну інформацію. В. В. Хахулін критично оцінює ч. 1 ст. 1 ЦК («цивільним законодавством регулюються особисті немайнові та майнові відносини (цивільні відносини), засновані на юридичній рівності, вільному волевиявленні, майновій самостійності їх учасників»), із якої випливає, що цивільним законодавством не регулюються цивільні відносини, яким не притаманні ознаки юридичної рівності, вільного волевиявлення і майнової самостійності. Отже, робить висновок від протилежного науковець, є такі цивільні відносини, які не мають ознак юридичної рівності, вільного волевиявлення і майнової самостійності, а тому однойменним законодавством не регулюються. Із ч. 2 ст. 1 ЦК («до майнових відносин, заснованих на адміністративному або іншому владному підпорядкуванні однієї сторони другій стороні, а також до податкових, бюджетних відносин цивільне законодавство не застосовується, якщо інше не встановлено законом») той же автор за допомогою висновку від протилежного виявив правову норму, згідно якої цивільне законодавство застосовується до особистих немайнових відносин, заснованих на адміністративному або іншому владному підпорядкуванні однієї сторони іншій[222]. В. В. Хахулін зробив цілком коректні висновки від протилежного із положень ст. 1 ЦК, і за допомогою цих висновків поставив дуже незручні і для розробників Цивільного кодексу, і для суб’єктів правозастосування запитання. Ці запитання свідчать про те, що і законопроекти з точки зору висновку від протилежного не опрацьовуються, що і породжує відповідні незручні запитання.

6. Визнаючи значення суджень, що отримуються за допомогою висновку від протилежного, як правових норм, слід звернути увагу на те, що в науці висловлена також і думка про те, що висновок від протилежного є засобом подолання прогалин у законодавстві. Відразу зауважимо, що така думка суперечить чинному законодавства і України, і Російської Федерації, на матеріалах якого формулюється така думка[223]. Суперечила б вона і радянському цивільному законодавству (якщо б вона висловлювалась на той час). Засобами подолання прогалин законодавство України визнає аналогію закону і аналогію права (ст. 8 ЦК; ч. 8 ст. 8 ЦПК; ч. 7 ст. 9 КАС). А за допомогою коректно зробленого висновку від протилежного виявляються повноцінні правові норми. Тільки треба вміти вирішувати колізії між такими правовими нормами та іншими правовими нормами, закріпленими в актах законодавства текстуально і логічно.

З точки зору теоретичної, визнання висновку від протилежного засобом заповнення прогалин у законодавстві є неприйнятним з урахуванням наступного. По-перше, якщо стверджувати, що за допомогою висновку від протилежного заповнюються прогалини у законодавстві, то це означає, що за судженнями, що виявляються за допомогою такого висновку, не визнається значення правових норм: раз є відповідна прогалина, то немає правової норми. Але ж, стверджується, висновком від протилежного прогалина все-таки заповнюється. Отже, судження, отримане за допомогою висновку від протилежного, все-таки здатні заповнювати прогалини, тобто ці судження є правилами, здатними регулювати суспільні відносини. Вони є правовими нормами. А раз вони є правовими нормами, то прогалин у законодавстві у відповідних випадках немає. Можливо тоді, що за допомогою висновку від протилежного виявляються правові норми, які є нездатними конкурувати з іншими правовими нормами? Ця думка видається дещо ближчою до істини, але ж вона у численних випадках суперечить логіці актів законодавства, із якої часто випливає, що правові норми, які логічно закріплені в положеннях актів законодавства і виявляються при тлумаченні за допомогою висновку від протилежного, здатні «на рівних» конкурувати з іншими правовими нормами, у тому числі з тими, які текстуально закріплені в актах законодавства.

По-друге, існування прогалин у законодавстві — це об’єктивне явище. Проте визнання тієї обставини, що за допомогою висновку від протилежного заповнюються прогалини у правовому регулюванні, означає, що кількість прогалин у законодавстві приблизно є рівною усій кількості наявних правових норм. Як писав Є. В. Васьковський, «одна й та ж норма може нерідко бути підставою не для одного, а для двох і навіть декількох висновків a contrario»[224]. Тож не виключається, що кількість коректних суджень, отриманих за допомогою висновку від протилежного, буде перевищувати кількість інших правових норм.

Слід, однак, визнати, що сам Є. В. Васьковський був непослідовним в оцінці висновку від протилежного. З одного боку, він визнавав, що за допомогою висновку від протилежного виявляється протилежна за змістом «норма»[225]. З іншого боку, він цитує Броше, який писав про те, що висновком від протилежного заповнюється прогалини в законодавстві[226].

С. И. Вільнянський протиставляв висновок від протилежного «висновку за аналогією», дещо повторюючи думку науковців, яку наводив Є. В. Васьковський[227], і тут же визнавав висновок від протилежного способом заповнення прогалин у законодавстві[228]. Але ж за допомогою висновку від протилежного виявляється дійсний юридичний зміст, первинно наявний у нормативному положенні, а аналогія — чи то як логічний висновок, чи то як аналогія закону поширює дію нормативного положення за межі його змісту.

І. С. Перетерський прямо називав висновок a contrario способом заповнення прогалин у праві[229] і цитував думку європейського науковця Жокла (Jokl), який писав, що висновок a contrario не є способом тлумачення, а є лише частиною досить довгого ланцюга аргументів, якими користується суб’єкт тлумачення для розвитку міркування, яке повинне привести його до логічних висновків; це — путівник, який може сприяти правильному розвитку думки[230].

В. А. Бєлов (це — безперечна зірка цивілістики на російських просторах, та й на решті пострадянського простору теж. Він часто помиляється тому, що занадто багато пише: думка не встигає за ручкою. Але і його помилки є не тільки цікавими, а й мають ознаки плідності і конструктивності) пише про те, що шляхом перетворення норм-суджень із писаного права робляться такі висновки, які прямо в законодавстві не виражаються, але, «будучи отриманими із нормативного матеріалу, самі повинні розглядатись так же, як начебто вони є нормами обов’язкової юридичної сили»[231]. Усі правові норми, що отримані шляхом логічного перетворення нормативних положень, В. А. Бєлов називає засобом заповнення законодавчих прогалин[232], а висновок від протилежного він розглядає разом з проблемою аналогії закону[233] і навіть (услід за С. Й. Вільнянським) здійснює спробу (на нашу думку, — безуспішну і приречену на невдачу з самого початку) розмежування сфер застосування аналогії закону і висновку від протилежного.

§ 65. Значення висновку від протилежного для правотлумачення і правозастосування

За допомогою висновку від протилежного виявляється принаймні половина юридичного змісту актів законодавства, що обумовлює значення цього висновку для правотлумачення і правозастосування та диктує необхідність тлумачення і застосування норм, що виявляються за допомогою висновку від протилежного, з урахуванням їх специфіки.

1. Викладена тут думка не спростовується тією обставиною, що, можливо, у багатьох випадках судженням, отриманим за допомогою висновку від протилежного, не можна надавати значення правової норми. Про випадки, коли судженням, отриманим за допомогою висновку від протилежного, не можна надавати значення правової норми, мова буде йти в одному із наступних параграфів цієї глави. Все ж значна частина суджень, що виявляються за допомогою висновку від протилежного із положень чинного законодавства України, — це правові норми, які текстуально в положеннях нормативно-правових актів не закріплені. Вони закріплені у таких положеннях лише логічно. Інша справа, що за відсутності колізій у законодавстві часто потреби у виявленні за допомогою висновку від протилежного правових норм, текстуально в положеннях актів законодавства не закріплених, але закріплених у них логічно, не буває. Так, відповідно до ч. 1 ст. 167 ЦПК «головуючий роз’яснює сторонам та іншим особам, які беруть участь у справі, їх права та обов’язки...». Із цього законодавчого положення можна зробити висновки про те, що головуючий не зобов'язаний роз'яснювати права та обов’язки іншим особам, що присутні в залі судового засідання, що головуючий не зобов’язаний роз’яснювати особам, що беруть участь у справі, інші складові порядку судового розгляду. За допомогою цих висновків виявляються правові норми, але за відсутності колізій у законодавстві і конфліктів у процесі розгляду справи зазвичай не буває необхідності в тому, щоб робити такі висновки та виявляти відповідні правові норми. Тому на практиці такі законодавчі положення читаються «оптом», без виокремлення текстуально закріплених правових норм, які не потребують спеціальних логічних засобів для їх виявлення, і правових норм, які текстуально в положеннях актів законодавства не закріплені, закріплені в них лише логічно і виявляються при тлумаченні за допомогою, зокрема висновку від протилежного. Проте може виникнути конфлікт і тоді може виникнути потреба у виявлені глибинного змісту нормативних положень, у виявленні логічно закріплених у них правових норм, у тому числі за допомогою висновку від протилежного.

2. Висновок від протилежного можна робити із гіпотези, диспозиції правової норми, із окремих умов, що входять до змісту гіпотези, із окремих слів і словосполучень, що входять до змісту диспозицій правових норм і розкривають зміст прав та обов’язків учасників відповідних відносин, із зазначення на суб’єктів, яким надаються права чи на яких покладаються обов’язки, із положень, що встановлюють правовий режим правових конструкцій і об’єктів правовідносин. Проте є певні особливості нормативних положень, які необхідно врахувати при їх логічному опрацюванні за допомогою висновку від протилежного, інакше цей висновок не буде відповідати закону несуперечності.

Якщо висновок від протилежного робиться із гіпотези правової норми, її частини чи слова, що входить до її змісту, то зміна значення гіпотези, її частини чи певного слова на протилежне вимагає зміни на протилежну і диспозиції. Так, відповідно до ст. 392 ЦК «власник майна може пред’явити позов про визнання його права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності». Висновок від протилежного із гіпотези правової норми, що встановлена цією статтею, буде таким: «Якщо немає фактів оспорювання або невизнання права власності чи факту втрати документа, що засвідчує право власності...». Для повної побудови правової норми, що логічно закріплена в ст. 392 ЦК і виявляється при тлумаченні за допомогою висновку від протилежного, такий висновок слід зробити також із диспозиції цієї правової норми: «власник не може пред’явити позов про визнання права власності». У такий спосіб ми отримали нову правову норму. Можливо, ця правова норма і не буде застосовуватись, але юридичне значення вона має, бо використовується, зокрема для вирішення колізії між ст. 392 ЦК і ч. 5 ст. 376 ЦК («на вимогу власника (користувача) земельної ділянки суд може визнати за ним право власності на нерухоме майно, яке самочинно збудоване на ній, якщо це не порушує права інших осіб»). Правові норми, текстуально закріплені в цих законодавчих положеннях, є сумісними. Можливість визнання права власності у випадках, передбачених ст. 392 ЦК, логічно не виключає такої можливості у випадках, передбачених ст. 376 ЦК. Проте певна невизначеність у їх співвідношенні існує. Вона усувається, якщо із ст. 392 ЦК зробити висновок від протилежного і виявити у такий спосіб правову норму, гіпотеза і диспозиція якої вище наводились. Ця правова норма є несумісною з правовою нормою, що текстуально закріплена в п. 5 ст. 376 ЦК. Колізія між цими несумісними правовими нормами віршується на користь правової норми, текстуально закріпленої в ч. 5 ст. 376 ЦК.

Подібно до цього із гіпотези правової норми, текстуально закріпленої в ч. 2 ст. 1166 ЦК («особа, яка завдала шкоди, звільняється від її відшкодування, якщо вона доведе, що шкоди завдано не з її вини») можна зробити висновок від протилежного і отримати таку гіпотезу: «якщо особа не доведе, що шкоди завдано не з її вини...». Для повної побудови правової норми, яка логічно закріплена в ч. 2 ст. 1166 ЦК і виявляється за допомогою висновку від протилежного, висновок від протилежного слід зробити і із диспозиції правової норми, текстуально закріпленої в ч. 2 ст. 1166 ЦК. У такий спосіб отримуємо наступну диспозицію: «Особа, що завдала шкоди, не звільняється від її відшкодування». Ця правова норма має юридичне значення, оскільки вносить більшу визначеність у відповідні правовідносини.

3. Із диспозицій текстуально закріплених правових норм можна робити висновок від протилежного також незалежно від висновку від протилежного із гіпотез тих же норм або разом з висновком від протилежного із гіпотез цих норм. Так, із диспозиції правової норми, текстуально закріпленої в ч. 1 ст. 274 ГК («за нездачу сільськогосподарської продукції у строки, передбачені договором контрактації, виробник сплачує контрактанту неустойку в розмірі, встановленому договором, якщо інший розмір не передбачений законом») можна зробити висновок від протилежного і виявити у такий спосіб правову норму, що логічно закріплена в цьому законодавчому положенні, без логічного перетворення за допомогою висновку від протилежного гіпотези правової норми, що текстуально закріплена в ч. 1 ст. 274 ГК: «За тих же умов виробник іншої відповідальності не несе». Правова норма, що текстуально закріплена в ч. 1 ст. 274 ГК, є спеціальною у відношенні до правової норми, текстуально закріпленої в ч. 1 ст. 224 ГК («учасник господарських відносин, який порушив господарське зобов’язання або установлені вимоги щодо здійснення господарської діяльності, повинен відшкодувати завдані цим збитки суб’єкту, права або законні інтереси якого порушено»), але їх диспозиції є сумісними. Проте належну ясність у співвідношення цих правових норм вносить тільки правова норма, що виявляється за допомогою висновку від протилежного із диспозиції правової норми, текстуально закріпленої в ч. 1 ст. 274 ГК: ця правова норма не може застосовуватись усупереч, хоч і загальній, але текстуально закріпленій у ч. 1 ст. 224 ГК правовій нормі.

4. В інших випадках виявлення логічно закріпленої правової норми за допомогою висновку від протилежного із диспозиції текстуально закріпленої правової норми потребує такого ж висновку із гіпотези відповідної текстуально закріпленої правової норми. Так, за допомогою висновку від протилежного із диспозиції правової норми, яка текстуально закріплена в ч. 2 ст. 220 ГК («якщо внаслідок прострочення боржника виконання втратило інтерес для кредитора, він має право відмовитися від прийняття виконання і вимагати відшкодування збитків») виявляється диспозиція такого змісту: «кредитор не має права відмовитися від прийняття виконання і вимагати відшкодування збитків». Але разом із гіпотезою правової норми, що текстуально закріплена в ч. 2 ст. 220 ГК, диспозиція, що виявлена за допомогою висновку від протилежного із цього законодавчого положення, порушує закон несуперечності. У той же час, диспозиція, що виявлена за допомогою висновку від протилежного разом з гіпотезою, виявленою у такий же спосіб, утворює правову норму, що не порушує закон несуперечності. Ця правова норма має такий зміст: «Кредитор не має права відмовитися від прийняття виконання і вимагати відшкодування збитків, якщо боржник прострочив виконання зобов’язання, але виконання не втратило інтерес для кредитора». Ця правова норма, оскільки вона закріплена в законодавчому акті лише логічно і виявляється за допомогою висновку від протилежного, не може застосовуватись усупереч текстуально закріпленим правовим нормам.

5. Відповідно до ч. 2 ст. 366 ЦК за відповідних умов кредитор боржника, що має частку у праві спільної часткової власності, має право вимагати «переведення на нього прав та обов’язків співвласника — боржника з проведенням відповідного перерахунку». Слова «з проведенням відповідного перерахунку» складають частину диспозиції правової норми, що текстуально закріплюється у цьому законодавчому положенні. Із цих слів можна зробити висновок від протилежного, але він буде відповідати закону несуперечності тільки за умови, що і із решти слів, що складають диспозицію цієї правової норми, також буде зроблено висновок від протилежного. У такий спосіб виявляється правова норма, що не порушує закон несуперечності. Вона має такий зміст: «За умов, визначених в абзаці другому ч. 2 ст. 366 ЦК, кредитор не вправі вимагати переведення на нього прав та обов’язків співвласника-боржника без проведення відповідного перерахунку».

§ 66. Випадки, коли висновок від протилежного не дає правильного (істинного) результату

Відповідно до логіки людського мислення висновок від протилежного можна робити із будь-якого нормативного тексту, із тих його слів, що формулюють гіпотези, і із тих його слів, що формулюють диспозиції відповідних правових норм. Винятком є лише положення, що складають неповний перелік прав, обов’язків чи обставин, що тягнуть за собою виникнення, зміну та припинення прав та обов’язків (правовідносин). Такі положення зазвичай включають слова «зокрема». Висновок від протилежного із таких положень суперечив би логіці людського мислення (у частині, що стосується слів, до яких відноситься слово «зокрема»).

1. Тут не стверджується, що виявлені за допомогою висновку від протилежного судження обов’язково мають значення правових норм, а тим більше, — що ці норми завжди підлягають застосуванню, а лише констатується, що такі висновки за вказаним винятком не суперечать законам логіки. Проте, є такі випадки, коли зазначена суперечність має місце. Так, у ст. 611 ЦК перелічуються правові наслідки порушення зобов’язання, які наступають у випадках, коли вони встановлені договором або законом. Але тут встановлений неповний перелік таких наслідків, оскільки вказується, що в разі порушення зобов’язання настають, «зокрема» ті наслідки, що передбачені цією статтею. Тому із ст. 611 ЦК не можна робити висновок від протилежного і стверджувати, що порушення зобов’язання не може тягнути будь-яких інших наслідків.

2. У ст. 1219 ЦК міститься перелік прав та обов’язків спадкодавця, що не входять до складу спадщини унаслідок того, що вони нерозривно пов’язані з особою спадкодавця, але в цій статті вживається слово «зокрема». Тому перелік прав та обов’язків, які не входять до складу спадщини, який (перелік) наводиться у ст. 1219 ЦК, не є вичерпним. Це перешкоджає висновку від протилежного із ст. 1219 ЦК і твердженню про те, що всі інші права та обов’язки (крім перелічених у цій статті) входять до складу спадщини.

§ 67. Межі, в яких висновок від протилежного може мати значення правової норми

Значення правової норми можна надавати тим висновкам від протилежного, які зроблені в межах найближчого роду стосовно того поняття, про яке йдеться у нормативному положенні, із якого зроблено висновок від протилежного. Проте найближчим родом висновок від протилежного, що дає правильний результат, не може обмежуватись. Слід допустити такий висновок у межах роду, стосовно якого найближчий рід є видом. Судження, що є більш далекими від текстуально закріпленої правової норми, із якої зроблено висновок від протилежного, можуть бути визнані правовими нормами, якщо це не суперечить контексту відповідних нормативних положень.

1. Англійський науковець — фахівець у галузі логіки другої половини XIX століття У. Мінто писав: «Ми відрізняємо наше враження не від цілого світу як такого, а тільки від того, що є близьким і однорідним з даним враженням, що перебуває з ним на одному підґрунті, словом, стан і протиставлення є однорідними. Якщо ми будемо спостерігати над собою в акті мислення, то ми знайдемо, що наші думки підпорядковуються цьому закону. Ми помічаємо, наприклад, колір книги перед нами, відрізняємо його від іншого кольору, який або дійсно перебуває в даний момент у нашому полі зору або уявляється нам. Наприклад, ми думаємо про чорну дошку і чорний колір її ми визначаємо на противагу білому кольору фігур, які намальовані або можуть бути намальовані на ній крейдою, або на противагу кольору сусідньої з дошкою стіни, або, наприклад, ми думаємо про людину як про солдата; протилежності у нашому розумі будуть стосуватись не кольору його волосся, не його росту, не місця його народження чи національності, а його професії — на противагу особам інших професій — матросам... портним. Якраз за допомогою якого-небудь контрасту ми надаємо визначеності предмету наших думок і інколи ми користуємося для цього одним контрастом, інколи — іншим, але завжди члени протиставлення будуть однорідними. Один колір розрізняється стосовно іншого, один відтінок протиставляється іншому; колір може розрізнятись і протиставлятись формі, але в такому протиставленні обидві ці якості розглядаються уже як члени більш загального класу — якостей, що сприймаються органами почуття»[234]. Викладене, можливо, сприймається з певними труднощами, але логічні основи висновку від протилежного розкриваються тут непогано.

Із настанов цього автора виплітає наступне: 1) слід відрізняти наше враження від прочитаного в законі слова чи словосполучення за допомогою висновку від протилежного не від усіх інших явищ і понять, які їх визначають, а від якоїсь їх частини; 2) відрізняти наше враження від того, що перебуває з ним на одному підґрунті; 3) відрізняти наше враження за допомогою висновку від протилежного від того, що є близьким і однорідним; 4) члени протиставлення повинні бути однорідними.

Висновки від протилежного можна робити із будь-яких положень актів законодавства. Якщо за обставин, що викладені в гіпотезі певної правової норми, чинною є диспозиція цієї ж норми, то за межами зазначеної гіпотези ця диспозиція є нечинною. Якщо за наявності обставин, на які зазначається в гіпотезі певної правової норми, виникають права та обов’язки, то будь-які інші права та обов’язки не виникають. Як видно, висновки від протилежного, що зроблені тут у загальному вигляді, стосуються всієї решти обставин та всієї решти прав та обов’язків, тобто часто вони мають гранично широкий зміст. За таких умов правові приписи, що виявляються висновком a contrario, можуть виходити далеко за межі змісту тих актів законодавства, із положень яких вони виведені.

Покажемо це на прикладі Закону «Про правовий режим надзвичайного стану». Із правила частини другої ст. 22 названого Закону («передбачені цим Законом обмеження конституційних прав і свобод громадян, які можуть бути застосовані за умов надзвичайного стану, є вичерпними і розширеному тлумаченню не підлягають») непрямо випливає і висновком a contrario виявляється правовий припис, відповідно до якого всі інші положення актів законодавства можуть тлумачитись розширено. Але ж цілком очевидно, що при прийнятті цього Закону законодавець не мав на увазі вирішити питання про можливість розширеного тлумачення всіх актів законодавства України. Гранична межа дії правового припису, що непрямо випливає із частини другої ст. 22 Закону «Про правовий режим надзвичайного стану» та виявляється при тлумаченні висновком а contrario, не повинна виходити за межі роду, тобто правових норм, що встановлені названим Законом. Заборонивши розширене тлумачення положень названого Закону, що передбачають обмеження конституційних прав і свобод громадян, які можуть бути застосовані за умов надзвичайного стану, законодавець непрямо допускає, що інші положення цього Закону можуть тлумачитись розширено. Наскільки це можливо і чи можливо взагалі, про це мова буде йти в одній із наступних глав цієї книги. Але тут ми повинні визнати, що чинність правового припису, який непрямо випливає із частини другої ст. 22 Закону «Про правовий режим надзвичайного стану», ні за яких умов не може поширюватись за межі предмету цього Закону, тобто на тлумачення всіх інших актів законодавства України.

2. Наданню висновкам від протилежного значення правових норм може перешкоджати системний зв’язок цієї норми із загальною правовою нормою. Це правило підтверджується аналізом низки положень Цивільного кодексу (ч. 3-5 ст. 221; ч. 3 ст. 222; ч. 3 ст. 225; ч. 3, 4 ст. 226; ч. 2 ст. 227; ч. 2 ст. 229; ч. 2 ст. 232; ч. 2 ст. 233), які встановлюють окремі наслідки недійсності відповідних видів правочинів (повернення одержаного однією чи обома сторонами; відшкодування вартості одержаного грошима; відшкодування збитків, відшкодування моральної шкоди), що настають за певних умов. Виникає думка зробити висновки від протилежного із перелічених законодавчих положень та виявити у такий спосіб правові норми, відповідно до яких інші правові наслідки (ніж установлені цими законодавчими положеннями) не настають. Далі можна було б стверджувати, що ці правові норми підлягають переважному застосуванню перед загальними правовими нормами, що встановлені ч. 1, 2 ст. 216 ЦК, оскільки зазначені вище норми, які виявляються за допомогою висновку від протилежного, відповідають застереженню ч. 3 ст. 216 ЦК про можливість встановлення особливих правових наслідків недійсності правочину. Але ж із логічного зв’язку низки зазначених вище правових норм з правовою нормою, встановленою ч. 3 ст. 216 ЦК, видно, що у перелічених випадках не встановлюються особливі правові наслідки недійсності правочинів, а тільки зазначається на окремі правові наслідки, передбачені загальними правилами ч. 1, 2 ст. 216 ЦК. Необхідність у такому зазначенні виникла у зв’язку з тим, що правилами перелічених вище законодавчих положень встановлюються особливі умови настання окремих правових наслідків недійсності відповідних видів правочинів. Усе це перешкоджає наданню висновкам від протилежного, які робляться із перелічених законодавчих положень, значення правових норм.

Що стосується ч. 2 ст. 230 і ч. 2 ст. 231 ЦК, які передбачають відшкодування збитків у подвійному розмірі стороною, яка при вчиненні правочину застосувала обман або фізичний чи психічний тиск, то із них за допомогою висновку від протилежного при тлумаченні виявляються правові норми, згідно з якими інші правові наслідки (крім відшкодування збитків у подвійному розмірі) у випадках, передбачених ч. 2 ст. 230 і ч. 2 ст. 231 ЦК, не застосовуються. Але ці правові норми не можуть застосовуватись усупереч правовим нормам, що виявляються із ч. 3 ст. 216 і ч. 2 ст. 231 ЦК за допомогою висновку ступеню: якщо винна сторона в інших випадках зобов’язана відшкодувати моральну шкоду, то тим більше (у силу грубості здійсненого нею правопорушення) відшкодувати моральну шкоду зобов’язана та сторона, що застосувала обман, фізичний чи психічний тиск. Тим більше, за потерпілою стороною слід визнати право на повернення до попереднього майнового стану.

§ 68. Випадки, коли правові норми, які логічно закріплені в актах законодавства і виявляються при тлумаченні за допомогою висновку від протилежного, підлягають застосуванню

За відсутності конкуруючих правових норм правові норми, що логічно закріплені в положеннях нормативно-правових актів і виявляються при тлумаченні за допомогою висновку від протилежного, підлягають застосуванню до відповідних правовідносин так же, як і текстуально закріплені правові норми.

1. Правові норми, що логічно закріплені в актах законодавства і виявляються при тлумаченні за допомогою висновку a contrario, випливають із положень нормативно-правових актів, в яких текстуально закріплюються інші правові норми. Ці логічно закріплені правові норми мають таку ж юридичну силу, як і текстуально закріплені в тих же положеннях нормативно-правових актів правові норми. Проте, за загальним правилом, правові норми, що виявляються при тлумаченні за допомогою висновку від протилежного, не можуть застосовуватись усупереч будь-яким текстуально закріпленим правовим нормам того ж ієрархічного рівня.

Відповідно до ч. 1 ст. 1 ЦК «цивільним законодавством регулюються особисті немайнові та майнові відносини (цивільні відносини), засновані на юридичній рівності, вільному волевиявленні, майновій самостійності їх учасників» (ч. 1 ст. 1 ЦК). Звідси непрямо випливає і за допомогою висновку a contrario при тлумаченні виявляється правова норма, згідно з якою особисті немайнові та майнові відносини, що не засновані на юридичній рівності, вільному волевиявленні та майновій самостійності їх учасників, цивільним законодавством не регулюються. Ця правова норма, що логічно закріплена в ч. 1 ст. 1 ЦК, має таку ж юридичну силу, як і текстуально закріплена в цій частині правова норма. Ця правова норма застосовується, оскільки текстуально закріпленими правовими нормами не передбачено інше. Зокрема, в силу спеціальної правової норми, текстуально закріпленої в ч. 1 ст. 9 ЦК, якщо відносини, які виникають у сфері використання природних ресурсів та охорони довкілля, трудові або сімейні відносини не врегульовані іншими актами законодавства, вони також регулюються положеннями Цивільного кодексу. Це — спеціальна правова норма, що встановлює виняток із положення ч. 1 ст. 1 ЦК. Вона підлягає переважному застосуванню і перед правовою нормою, яка текстуально закріплена в ч. 1 ст. 1 ЦК, і перед правовою нормою, що непрямо випливає із ч. 1 ст. 1 ЦК та виявляється висновком a contrario. Наведена спеціальна правова норма погоджується із спеціальною правовою нормою ст. 69 Закону «Про охорону навколишнього природного середовища», в якій відшкодування шкоди, завданої внаслідок порушення законодавства про охорону навколишнього природного середовища, прямо називається цивільною відповідальністю.

2. Наведемо ще один приклад, що підтверджує однакову юридичну силу текстуально закріпленої загальної правової норми і правової норми, яка логічно закріплена у тому ж нормативному положенні і виявляється за допомогою висновку від протилежного:

«Стаття 2. Учасники цивільних відносин.

1. Учасниками цивільних відносин є фізичні особи та юридичні особи (далі — особи).

2. Учасниками цивільних відносин є: держава Україна, Автономна Республіка Крим, територіальні громади, іноземні держави та інші суб’єкти публічного права».

Звідси непрямо випливає, що інші суб’єкти, крім названих у ст. 2 ЦК, бути учасниками цивільних відносин не можуть. Це стосується, зокрема, філій і представництв, про які йдеться у ст. 95 ЦК і стосовно яких у цій статті немає чіткого зазначення на те, що вони не є учасниками цивільних відносин. Не є учасником цивільних відносин екіпаж транспортного засобу, переданого в найм, хоч у ч. 2 ст. 805 ЦК на екіпаж і покладаються певні обов’язки.

3. Висновок від протилежного з метою виявлення логічно закріплених в положеннях актів законодавства правових норм можна робити не тільки із нормативних положень, сфера дії яких є гранично широкою (як, наприклад, сфера дії ст. 1, 2 ЦК), а і з положень актів законодавства, що поширюються на більш вузьке коло відносин. Покажемо це на конкретних прикладах.

Стаття 25 ГПК (в редакції, що діяла до набрання чинності Законом від 12 травня 2011 р.[235]), допускала правонаступництво на будь-якій стадії судового процесу в разі вибуття однієї із сторін у спірному або встановленому рішенням господарського суду правовідношенні внаслідок реорганізації підприємства чи організації. Звідси за допомогою висновку a contrario виявлялась логічно закріплена у цьому законодавчому положенні правова норма, згідно з якою у всіх інших випадках (крім випадків, коли підприємство-учасник процесу реорганізоване), процесуальне правонаступництво не допускається. Ця правова норма мала таку ж юридичну силу, як і правова норма, яка текстуально закріплена у ст. 25 ГПК. Вона не суперечила будь-якій іншій правовій нормі, а отже — підлягала застосуванню. Тому апеляційний господарський суд правильно припинив провадження в одній із справ на підставі п. 6 частини першої ст. 80 ГПК (оскільки підприємство-позивач було ліквідовано), хоч ліквідоване підприємство і передало своє право, що захищалось у судовому процесі, іншій особі за договором про відступлення вимоги. Особа, до якої спірне право перейшло на підставі зазначеного договору, не мала права вступити в господарський процес, що вже почався, але могла захищати своє право шляхом звернення до суду з власним позовом. Недоцільність цього законодавчого рішення була помічена, і Законом від 12 травня 2011 р. до ст. 25 ГПК були внесені зміни, якими було передбачено процесуальне правонаступництво, зокрема при заміні сторони у спірному зобов’язанні.

«Актами цивільного законодавства є також постанови Кабінету Міністрів України» (абзац перший ч. 4 ст. 4 ЦК). Відповідно до частини першої ст. 117 Конституції Кабінет Міністрів України в межах своєї компетенції видає постанови і розпорядження, які є обов’язковими до виконання. Виникає питання про можливість регулювання цивільних відносин розпорядженнями Кабінету Міністрів. У ч. 4 ст. 4 ЦК логічно закріплена правова норма, яка виявляється при тлумаченні за допомогою висновку від протилежного і відповідно до якої розпорядженнями Кабінету Міністрів цивільні відносини регулюватись не можуть. Ця правова норма, що непрямо випливає із положення ч. 4 ст. 4 ЦК, має таку ж юридичну силу, як і прямо встановлена цією частиною правова норма, а тому вона підлягає застосуванню (відповідно до ч. 2, 3 ст. 50 Закону «Про Кабінет Міністрів України» нормативне значення надається тільки постановам Кабінету Міністрів. Розпорядження такого значення не можуть мати).

Згідно з ч. 1 ст. 1232 ЦК «спадкоємці зобов’язані відшкодувати розумні витрати, які були зроблені одним із них або іншою особою на утримання, догляд, лікування та поховання спадкодавця». Звідси непрямо випливає і при тлумаченні висновком a contrario виявляється логічно закріплена в цьому законодавчому положенні правова норма, відповідно до якої витрати, які не можуть бути визнані розумними, відшкодуванню не підлягають. Це правило не суперечить будь-якому загальному чи спеціальному положенню законодавчих актів, а тому підлягає застосуванню.

Відповідно до ч. 1 ст. 1214 ЦК «особа, яка набула майно або зберегла його у себе без достатньої правової підстави, зобов’язана відшкодувати всі доходи, яка вона одержала або могла одержати від цього майна з часу, коли ця особа дізналася або могла дізнатися про володіння цим майном без достатньої правової підстави. З цього часу вона відповідає також за допущене нею погіршення майна». Отже, доходи, одержані або такі, що могли бути одержані, до моменту, коли особа дізналася або могла дізнатися про володіння майном без достатньої правової підстави, не відшкодовуються цією особою. До цього моменту особа також не відповідає за погіршення майна. Ці правові норми, що непрямо випливають із відповідних текстуально закріплених правових норм, не суперечать будь-яким правилам, а тому підлягають застосуванню.

Відповідно до ч. 4 ст. 249 ЦК «законом може бути встановлено право особи видавати безвідкличні довіреності на певний час». Із цього текстуально закріпленого правила непрямо випливає і висновком a contrario виявляється правова норма, згідно з якою видача безвідкличних довіреностей на певний час у випадках, не передбачених законом, не допускається. Ця правова норма не суперечить будь-якому правилу, а тому підлягає застосуванню.

Підлягає застосуванню правова норма, яка логічно закріплена в ч. 1 ст. 1124 ЦК («користувач, який належним чином виконував свої обов’язки, має право на укладення договору комерційної концесії на новий строк на тих же умовах»), виявляється при тлумаченні висновком a contrario і відповідно до якої користувач, який неналежним чином виконував свої обов’язки, не має права на укладення договору на новий строк, оскільки ця правова норма не суперечить будь-якому положенню актів законодавства. Таке ж твердження є справедливим стосовно правової норми, що логічно закріплена в ч. 2 ст. 1124 ЦК («законом можуть бути встановлені умови, за яких правоволоділець може відмовитися від укладення договору концесії на новий строк») і виявляється при тлумаченні висновком a contrario. Отже, користувач, який неналежним чином виконував свої обов’язки, не може вимагати укладення договору комерційної концесії на новий строк, а правоволоділець не може відмовитися від укладення договору на новий строк, якщо його право відмовитися не передбачене законом або якщо користувач належним чином виконував свої обов’язки.

П. 6 Перехідних положень Конституції («до створення Конституційного Суду України тлумачення законів здійснює Верховна Рада України») суддя Конституційного Суду В. П. Тихий інтерпретував так, що зазначене повноваження Верховна Рада здійснює «тільки» до створення Конституційного суду[236]. Суворо буквально у наведеному положенні слова «тільки» немає. Але в цитованому конституційному положенні логічно закріплена правова норма, яка виявляється за допомогою висновку від протилежного і відповідно до якої після створення Конституційного Суду Верховна Рада назване повноваження втрачає. Оскільки це правило не суперечить будь-якому положенню Конституції, воно підлягає застосуванню, хоч у наведеному пункті і немає зазначення на те, що відповідне повноваження є чинним «тільки» до настання названого юридичного факту.

Відповідно до ч. 1 ст. 1119 ЦК користувач вправі укласти договір комерційної субконцесії у випадках, передбачених договором концесії. Із цієї прямо встановленої правової норми непрямо випливає і висновком a contrario виявляється правова норма, згідно з якою у випадках, коли договором комерційної концесії не передбачене право користувача укладати договори комерційної субконцесії, користувач не може укладати такі договори. Ця правова норма не суперечить будь-якій іншій правовій нормі, а тому підлягає застосуванню.

Із текстуально закріпленої в ч. 2 ст. 1209 ЦК правової норми, що має вкрай вузьку гіпотезу («продавець, виготовлювач товару, виконавець робіт (послуг) звільняються від відшкодування шкоди, якщо вони доведуть, що шкода виникла внаслідок непереборної сили або порушення потерпілим правил користування або зберігання товару (результатів робіт, послуг)») непрямо випливає і висновком a contrario виявляється логічно закріплена в цьому законодавчому положенні правова норма, згідно з якою відповідач несе обов’язок відшкодувати шкоду, якщо він не доведе наявність обставин, на які зазначається в ч. 2 ст. 1209 ЦК. Ця правова норма підлягає застосуванню, оскільки вона не суперечить будь-якій іншій правовій нормі.

Відповідно до ст. 23 Закону «Про державну службу» керівник державного органу має право за погодженням з начальником Головного управління державної служби України продовжити термін перебування на державній службі. Відповідно до п. 9 Порядку погодження продовження терміну перебування на державній службі[237] «порушення державними органами законодавства з питань прийняття на державну службу та проходження державної служби державним службовцем, а також вимог цього Порядку може бути підставою для відмови у погодженні продовження терміну перебування на державній службі». Із цієї текстуально закріпленої правової норми непрямо випливає і при тлумаченні за допомогою висновку a contrario виявляється логічно закріплена правова норма, згідно з якою будь-які інші обставини не можуть бути підставою для відмови у погодженні. Однак мали місце випадки, коли погодження на продовження терміну перебування на державній службі не надавались за відсутності обставин, названих у п. 9 названого Порядку. При цьому не було враховано, що наведена вище норма, яка непрямо випливає із зазначеного пункту, не суперечить будь-якій іншій правовій нормі, а тому підлягає застосуванню.

4. Пункт 168.2.2 ч. 168.2 ст. 168 ПК («особою, яка не є податковим агентом, вважається нерезидент або фізична особа, яка не має статусу суб’єкта підприємницької діяльності або не є особою, яка перебуває на обліку в органах державної податкової служби як особа, що провадить незалежну професійну діяльність») сформульований дуже невдало, оскільки він формулює негативне правило, визначає осіб, які не є податковими агентами. Тут не заперечується можливість включення до нормативно-правових актів негативних правил. Інколи встановлення таких правил виправдовується відповідною ситуацією.

За відсутності особливих обставин, що спонукають встановлювати негативні правила, законодавець мав би виявляти більшу повагу до осіб, які будуть працювати із законодавчими актами, і формулювати позитивні правила, які при читанні сприймаються значно легше.

У даному випадку негативне правило доповнене двома винятками, які також мають негативний зміст. Це ускладнює нормативний текст настільки, що його нормально сприйняти можна тільки, як кажуть, «на світку голову». Але ж суддя чи інший суб’єкт правозастосування змушений працювати із законом не тільки на початку, айв кінці робочого дня. Законодавче положення, про яке йдеться і в якому формулюється три зазначені вище заперечення, до того ж потребує використання при його логічному опрацюванні висновку від протилежного, а це уже — непросто навіть на «свіжу голову».

Отже, із п. 168.2.2 ч. 168.2 ст. 168 ПК випливає і за допомогою висновку від протилежного виявляється логічно закріплена у цьому законодавчому положенні правова норма, відповідно до якої податковими агентами є усі юридичні особи (відокремлені підрозділи юридичних осіб відповідно до п. 168.4.2 ч. 168.4 ст. 168 ПК можуть лише отримати в установленому порядку повноваження щодо нарахування, дотримання і сплати (перерахування) до бюджету податку на доходи фізичних осіб), а також фізичні особи, які мають статус суб’єктів підприємницької діяльності або перебувають на обліку в органах державної податкової служби як такі, що провадять незалежну професійну діяльність. Ця правова норма підлягає застосуванню, оскільки це не суперечить будь-яким іншим нормам.

5. Законодавець враховує, що із положень законодавчих актів при їх тлумаченні будуть робитись висновки a contrario і у такий спосіб будуть виявлятись логічно закріплені правові норми, що підлягають застосуванню у відповідних випадках. Так, у частині першій ст. 4 ГПК («господарський суд вирішує господарські спори на підставі Конституції України, цього Кодексу, інших законодавчих актів України, міжнародних договорів, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України») не зазначається на будь-які підзаконні акти. Не зазначається на такі акти і в подальшому. Зате в частині другій ст. 4 ГПК встановлюється: «Господарський суд не застосовує акти державних та інших органів, якщо ці акти не відповідають законодавству України». Звідси непрямо випливає і висновком a contrario виявляється логічно закріплена у цьому законодавчому положенні правова норма, відповідно до якої господарський суд, крім актів, зазначених у частині першій ст. 4 ГПК, має застосовувати акти державних та інших органів (за умови, що ці акти не суперечать «законодавству України»).

§ 69. Висновок від протилежного і висновок про відсутність правового врегулювання

Висновок від протилежного слід відрізняти від висновку про відсутність правового врегулювання. Це має практичне значення взагалі для правильного розуміння нормативного тексту, тобто навіть тоді, коли правові норми, виявлені при тлумаченні за допомогою висновку від протилежного, не можуть застосовуватись усупереч іншим правовим нормам. У тих же випадках, коли правові норми, що виявляються за допомогою висновку від протилежного, здатні конкурувати при правозастосуванні з іншими правовими нормами, розмежування врегулювання відповідних відносив такими нормами і відсутності їх правового врегулювання будь-яким нормативно-правовим актом у вирішальний спосіб впливає на правозастосування.

1. Реальне значення відмежування висновку a contrario від висновку про відсутність правового врегулювання має у наступних випадках: 1) у разі необхідності вирішення ієрархічних колізій; 2) у разі необхідності вирішення хронологічних колізій; 3) у випадках необхідності вирішення колізій між двома правовими нормами, які встановлені актами законодавства і одна із яких перебуває «під захистом» нормативного положення, що визнає таку норму (чи групу правових норм) спеціальною, особливістю, або «під захистом» застереження «якщо інше не встановлено...», «крім випадків, встановлених...» тощо.

У решті випадків таке відмежування необхідне тільки в тому сенсі, що професіонал повинен володіти нормативним матеріалом і бачити в ньому весь його зміст, а не залишатися безпорадним перед необхідністю його інтерпретації.

2. Значення відмежування висновку a contrario від висновку про відсутність нормативного врегулювання покажемо на прикладі ст. 56 Конституції, що дає кожному право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої органами державної влади, органами місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень. У відношенні предмета, про який тут йдеться, є два варіанти тлумачення ст. 56 Конституції. Перший варіант: тут не згадується вина, тому конституційне врегулювання питання вини відсутнє, що відкриває можливість застосування правових норм, що встановлені законами і допускають відповідальність держави і територіальних громад тільки за наявності вини відповідних суб’єктів, зокрема правової норми, яка встановлена ч. 5 ст. 1176 ЦК і відповідно до якої вкрай обмежується можливість відповідальності за шкоду, завдану постановленням незаконного судового рішення у цивільній справі. Другий варіант: у ст. 56 Конституції називаються три юридичні факти, що складають підставу права на відшкодування шкоди: 1) правопорушення; 2) шкода; 3) причинний зв’язок (відшкодовується шкода, яка завдана). Звідси слід зробити висновок a contrario: інші умови для виникнення обов’язку відшкодувати шкоду не є необхідними. За допомогою висновку a contrario тут виявлена правова норма конституційного рівня, яка підлягає переважному застосуванню перед правовою нормою, що встановлена ч. 5 ст. 1176 ЦК. Цей другий варіант тлумачення ст. 56 Конституції відповідає логіці цього конституційного положення.

3. Подібним було б і співвідношення між правовою нормою, що встановлена ч. 5 ст. 1187 ЦК («особа, яка здійснює діяльність, що є джерелом підвищеної небезпеки, відповідає за завдану шкоду, якщо вона не доведе, що шкоди було завдано внаслідок непереборної сили або умислу потерпілого») і правовою нормою, що передбачена ч. 2 ст. 1193 ЦК («якщо груба необережність потерпілого сприяла виникненню або збільшенню шкоди, то залежно від ступеня вини потерпілого (а в разі вини особи, яка завдала шкоди, — також залежно від ступеня її вини) розмір відшкодування зменшується, якщо інше не встановлено законом»), — з іншого, якби перша із цих правових норм мала вищу юридичну силу. Але субординаційних зв’язків між цими законодавчими положеннями немає. Тому правова норма, що логічно закріплена у ч. 5 ст. 1187 ЦК, виявляється при тлумаченні за допомогою висновку від протилежного і відповідно до якої необережність потерпілого, у тому числі груба, не впливає на виникнення зобов’язання відшкодування шкоди, завданої особою, що здійснює діяльність, яка є джерелом підвищеної небезпеки, не може застосовуватись усупереч правовій нормі, яка текстуально закріплена в ч. 2 ст. 1193 ЦК. Отже груба необережність потерпілого є підставою для застосування до відносин, урегульованих ч. 5 ст. 1187 ЦК, частини другої ст. 1193 ЦК.

У такий спосіб тут суто раціонально вирішується проблема правозастосування, яка завжди вирішувалась інтуїтивно, у тому числі в роз’ясненнях вищих судових інстанцій, ще з радянських часів.

4. Що стосується ч. 2 ст. 1188 ЦК («якщо внаслідок взаємодії джерел підвищеної небезпеки було завдано шкоди іншим особам, особи, які спільно завдали шкоди, зобов’язані її відшкодувати незалежно від їхньої вини»), то вона ні текстуально, ні логічно не закріплює будь-якої правової норми, яка б вирішувала питання про значення вини потерпілого для виникнення зобов’язання відшкодування шкоди і для визначення його розміру. За відсутності вирішення цих питань у ч. 2 ст. 1188 ЦК разом з цим законодавчим положенням застосовуються ч. 1 ст. 1193 ЦК («шкода, завдана потерпілому внаслідок його умислу, не відшкодовується») і ч. 2 цієї ж статті (наведена у попередньому пункті). Отже, якщо відносини регулюються ч. 2 ст. 1188 ЦК, то умисел потерпілого виключає відшкодування шкоди, а груба необережність потерпілого є підставою для зменшення розміру відшкодування.

5. Відповідно до частини першої ст. 2371 КЗпП «відшкодування власником або уповноваженим ним органом моральної шкоди працівнику провадиться у разі, якщо порушення його законних прав призвели до моральних страждань, втрати нормальних життєвих зв’язків і вимагають від нього додаткових зусиль для організації свого життя». Один із авторів цієї роботи задав запитання науковцю, що спеціально досліджував проблему моральної шкоди за трудовим законодавством України, про те, чи є вина умовою виникнення на боці власника або уповноваженого ним органу обов’язку відшкодувати моральну шкоду, завдану працівникові. Відповідь була такою: «Так, вина є умовою виникнення обов’язку відшкодувати моральну шкоду відповідно до ст. 2371 КЗпП, оскільки принцип вини є загальним». Це — типовий підхід науковців до роботи з нормативним текстом. Немає будь-якого прагнення ретельно проаналізувати відповідні положення нормативно-правових актів. Навпаки, здійснюються спроби витлумачити нормативні положення за допомогою принципів, запозичених із підручників, та інтуїції. Ось і в даному випадку треба було вирішити питання про те, чи не закріплений у ст. 2371 ЦК правовий припис, що визнає вину умовою настання обов’язку власника або уповноваженого ним органу відшкодувати моральну шкоду. На перший погляд, складається враження, що про вину у ст. 2371 КЗпП узагалі не йдеться. Тож і правовий припис, про який йдеться, тут не закріплений. Проте слід враховувати, що правові приписи закріплюються у положеннях законодавства не тільки текстуально, а й логічно, тому відсутність слів «вина» чи «невинуватість» у ст. 2371 КЗпП ще не означає, що ця стаття не вирішує питання про вину.

У ст. 2371 КЗпП текстуально закріплені правові приписи, що визнають умовами виникнення на боці власника бо уповноваженого ним органу обов’язку відшкодувати моральну шкоду: 1) порушення законних прав працівника; 2) наявність моральної шкоди (моральних страждань, втрати нормальних життєвих зв’язків, необхідності з боку працівника додаткових зусиль для організації свого життя); 3) до зазначених наслідків «призвели» порушення законних прав працівника.

Ця умова може бути виражена іншими словами як наявність причинного зв’язку між порушенням законних прав працівника та моральною шкодою, що виникла на його боці. Звідси можна зробити висновок від протилежного, відповідно до якого інші будь-які умови не є необхідними для виникнення обов’язку відшкодувати моральну шкоду. Цей висновок зроблено у межах найближчого родового поняття (складу правопорушення) стосовно видових понять, що входять до цього роду, тому є підстави стверджувати, що за допомогою висновку від протилежного із положення ст. 2371 КЗпП виявлено правову норму, відповідно до якої вина власника або уповноваженого ним органу не є умовою, з якою законодавець пов’язує виникнення на боці власника або уповноваженого ним органу обов’язку відшкодувати завдану працівникові моральну шкоду. Ця правова норма не суперечить будь-якій іншій правовій нормі, а тому підлягає застосуванню. Зокрема, ця правова норма погоджується з ч. 1 ст. 9 ЦК, яка допускає застосування до трудових відносин положень Цивільного кодексу, якщо ці відносини не врегульовані іншими актами законодавства. У даному випадку Кодекс законів про працю питання про вину вирішує, що виключає вирішення його на підставі Цивільного кодексу.

6. З іншого боку, якби питання про вину не було вирішене у ст. 2371 КЗпП, воно б вирішувалось Цивільним кодексом. Але і правові норми, що встановлені Цивільним кодексом і передбачають відшкодування шкоди, потребують належного тлумачення. Те, що ч. 1 ст. 23 ЦК («особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав») не визнана в судовій практиці такою, що формулює норму прямої дії, ще не означає, що це законодавче положення дійсно не підлягає застосуванню. Закон є чинним положенням з урахуванням практики його тлумачення компетентними судами — така правова позиція опрацьована Європейським Судом з прав людини. Вона є обов’язковою відповідно до ст. 17 Закону «Про виконання рішень та застосування практики Європейського Суду з прав людини», але ж це не означає, що судова практика не може змінюватись, якщо її зміна здійснюється в напрямку наближення до змісту законодавства. Отже, можна очікувати, що судова практика буде наближена до змісту ч. 1 ст. 23 ЦК.

Ч. 1 ст. 23 ЦК формулюється за тим же зразком, що і ст. 2371 КЗпП. Тут йдеться про порушення прав і шкоду, що завдана внаслідок порушення. Отже, вказується на три умови, які утворюють склад правопорушення, що дає підстави для висновку від протилежного, за допомогою якого виявляється правова норма, відповідно до якої обов’язок відшкодувати моральну шкоду настає незалежно від вини особи, яка такої шкоди завдала. У цьому випадку також відносини повністю врегульовані. Інша справа, що правова норма, яка сформульована в ч. 1 ст. 23 ЦК, є загальною у відношенні до правових норм, що встановлені ч. 1 ст. 614 і ч. 2 ст. 1166 ЦК і врегульовують усі відносини, на які поширюється чинність загальної правової норми, що встановлена ч. 1 ст. 23 ЦК. Тому правова норма, що встановлена ч. 1 ст. 23 ЦК і передбачає відшкодування моральної шкоди незалежно від вини, застосуванню не підлягає за правилом «lex spesiali derogat generali».

7. Більш широко потреба у відмежуванні врегулювання суспільних відносин правовими нормами, що логічно закріплені в актах законодавства і виявляються при тлумаченні за допомогою висновку а contrario, від ситуації, коли нормативне врегулювання суспільних відносин відсутнє, виникає у випадках, коли певні групи правових норм підпадають під формулювання «спеціальні норми», «особливості», «якщо інше не встановлено...», «крім випадків, передбачених...» тощо. Зокрема, відповідно до ч. 2 ст. 9 ЦК і ч. 2 ст. 4 ГК Господарським кодексом (законом) можуть встановлюватись особливості регулювання майнових відносин у сфері господарювання (майнових відносин суб’єктів господарювання). Отже, усі правові норми, що встановлені Господарським кодексом (іншим законом, що поширюється на майнові відносини у сфері господарювання), є особливостями. Особливостями є і правові норми, що логічно закріплюються у відповідних законодавчих положеннях і виявляються за допомогою висновку а contrario: такі правові норми підлягають переважному застосуванню перед правовими нормами, що встановлені Цивільним кодексом та іншими законами, що поширюються на цивільні відносини, в тому числі і на майнові відносини у сфері господарювання. Тому важливо ці норми відокремити від висновків про відсутність правового врегулювання. За допомогою висновку a contrario виявляються правові норми при тлумаченні:

1) ч. 2 ст 224 ГК («під збитками розуміються витрати, зроблені...»). Отже витрати, які ще не зроблені, до складу збитків не включаються. Ця правова норма як така, що виявлена при тлумаченні за допомогою висновку a contrario, не могла б застосовуватись усупереч правовій нормі, яка текстуально закріплена в ч. 2 ст. 22 ЦК, що відносить до збитків майбутні витрати, і яка є загальною стосовно норми, яка встановлена ч. 2 ст. 224 ГК і яка не відносить до складу збитків майбутні витрати потерпілої особи. Але норма, що логічно закріплена в ч. 2 ст. 224 ГК і виявляється за допомогою висновку від протилежного, «перебуває під захистом» ч. 2 ст. 9 ЦК і ч. 2 ст. 4 ГК, а тому підлягає переважному застосуванню перед ч. 2 ст. 22 ЦК;

2) ч. 1 ст. 230 ГК («штрафними санкціями... визнаються господарські санкції у вигляді грошової суми...»). Отже, штрафні санкції, у тому числі неустойка, не можуть встановлюватись у вигляді обов’язку передати майно. Ця правова норма виявлена при тлумаченні ч. 1 ст. 230 ГК за допомогою висновку a contrario, тому вона не підлягала б застосуванню усупереч ст. 551 ЦК, яка визнає предметом неустойки грошову суму, рухоме і нерухоме майно, якби не «перебувала під захистом» ч. 2 ст. 9 ЦК і ч. 2 ст. 4 ГК;

3) ч. 6 ст. 231 ГК («штрафні санкції за порушення грошових зобов’язань встановлюються у відсотках, розмір яких визначається обліковою ставкою Національного банку України...»). Отже, штрафні санкції за порушення грошових зобов’язань не можуть визначатись ні в певній грошовій сумі, ні у відсотковому відношенні до суми невиконаного зобов’язання, ні в будь-якій іншій формі. Ця правова норма як така, що виявлена при тлумаченні за допомогою висновку від протилежного, не могла б застосовуватись усупереч ч. 2 ст. 551 ЦК, що надає сторонам договору право визначати розмір неустойки за взаємною домовленістю, але застосовується, оскільки «перебуває під захистом» ч. 2 ст. 9 ЦК, ч. 2 ст. 4 ГК. Зауважимо, що практика господарських судів є протилежною.

З іншого боку, Господарський кодекс не встановлює будь-яких правових норм щодо: 1) застосовування аналогії права; 2) можливості нарахування процентів на неустойку тощо. Тому до відповідних правовідносин застосовуються положення ст. 8 ЦК, що передбачає застосування закону і права за аналогією, ч. 2 ст. 550 ЦК, що не допускає нарахування процентів на неустойку.

8. Слід також звернути увагу на те, що в судовій практиці не тільки не завжди правильно вирішуються колізії між загальними правовими нормами і правовими нормами, що виявляються при тлумаченні за допомогою висновку від протилежного, а інколи навіть висновку про відсутність правового врегулювання спочатку безпідставно надається значення правової норми, а потім на користь цієї «норми» вирішується колізія між нею та відповідною загальною нормою. Так, у п. 14 постанови Пленуму Верховного Суду «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними»[238] роз’яснюється, що не допускається визнання дійсним заповіту, який є нікчемним у зв’язку з порушенням вимог щодо його форми та нотаріального посвідчення. При цьому рекомендується судам застосовувати ст. 1257 ЦК («...заповіт, складений з порушенням вимог щодо його форми та посвідчення, є недійсним»), оскільки норми глави 85 ЦК не передбачають визнання заповіту дійсним. Але ж ні в ст. 1257 ЦК, ні в інших статтях глави 85 Цивільного кодексу не здійснюється правове врегулювання відносин щодо визнання заповіту дійсним. Верховний Суд здійснив логічне доповнення законодавчого тексту, дійшов висновку, що за відсутності в главі 85 Цивільного кодексу норми, яка б дозволяла визнавати дійсними заповіти, не посвідчені нотаріально, неможливо застосовувати до заповітів ч. 2 ст. 219 ЦК, яка передбачає можливість визнання судом дійсними за певних умов односторонніх правочинів, не посвідчених нотаріально. Верховний Суд логічному доповненню законодавчого тексту, зробленому за відсутності правового врегулювання, не тільки безпідставно надав значення правової норми, а й застосував цю «норму» всупереч загальному правилу ч. 2 ст. 219 ЦК.

У зв’язку з цим більшої уваги потребує проблема співвідношення загальних і спеціальних підрозділів нормативно-правових актів. Загальні підрозділи для того і встановлюються, щоб не повторювати включені до них правила багато разів у спеціальних підрозділах. Зокрема, встановивши в ч. 2 ст. 1166 ЦК загальне правило про вину як умову виникнення зобов’язань відшкодування шкоди, законодавець не повторює це правило стосовно відшкодування шкоди, завданої каліцтвом або іншим ушкодженням здоров’я. У ст. 1195 ЦК, що регулює такі відносини, немає будь-якого зазначення на вину. Тобто у цій частині в ст. 1195 ЦК відсутнє спеціальне правове врегулювання. Раз це — так, разом із ст. 1195 ЦК застосовується ч. 2 ст. 1166 ЦК, що визнає вину умовою виникнення будь-яких зобов’язань відшкодування шкоди.

У ст. 1203 ЦК, що передбачає збільшення розміру відшкодування шкоди у разі зміни стану працездатності потерпілого, не встановлюється, що таке збільшення можливе за умови наявності причинного зв’язку між ушкодженням здоров’я, що стало підставою виникнення зобов’язання відшкодування шкоди, та зміною (зменшенням) працездатності. Звернення до Цивільного кодексу УРСР 1963 р. дає можливість виявити, що зазначення на причинний зв’язок було у ст. 463 цього Кодексу, що вирішувала те ж питання, яке тепер вирішується у ст. 1203 ЦК. Це підштовхує до висновку, що зазначений причинний зв’язок не є необхідним для застосування ст. 1203 ЦК. Але такий висновок був би неправильним, бо разом із ст. 1203 ЦК застосовується ч. 1 ст. 1195 ЦК, яка передбачає відшкодування шкоди особою, яка її «завдала». Слово «завдала» зазначає тут на причинний зв’язок.

9. Відповідно до ч. 2 ст. 22 Закону «Про захист прав споживачів» («при задоволенні вимог споживача суд одночасно вирішує питання щодо відшкодування моральної (немайнової) шкоди»). У цьому законодавчому положенні нічого не говориться ні про звернення споживача до суду з вимогою про відшкодування моральної шкоди, ні про докази, які повинен надати споживач. Тому усі ці питання вирішуються відповідно до загальних правових норм, що встановлені ч. 1 ст. 11 ЦПК («суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі») та іншими положеннями Цивільного процесуального кодексу.

§ 70. Висновок від протилежного із нормативних положень, що містять слова «лише», «тільки», «виключно», «не інакше як»

Правові норми, що логічно закріплені в актах законодавства і виявляються за допомогою висновку від протилежного при логічному опрацюванні нормативних положень, що містять слова «лише», «тільки», «виключно», «не інакше як», здатні на рівних конкурувати з іншими правовими нормами, в тому числі тими, що текстуально закріплені в нормативно-правових актах.

1. Правові норми, що логічно закріплені в актах законодавства і виявляються при тлумаченні за допомогою висновку від протилежного із положень законодавства, що містять слова «лише», «тільки», «виключно», «не інакше як», мають ту же здатність конкурувати при правозастосуванні, що і текстуально закріплені в актах законодавства правові норми. Проте в судовій практиці це враховується не завжди і при тлумаченні нормативних положень до їх змісту суди часто свавільно додають зазначені слова. У такий спосіб правовим нормам, що логічно закріплені у відповідних положеннях актів законодавства і виявляються при тлумаченні за допомогою висновку від протилежного безпідставно надається такої здатності конкурувати з текстуально закріпленими правовими нормами, якої норми, що виявляються за допомогою висновку від протилежного, зазвичай не можуть мати. Тут повністю не заперечується можливість додання до нормативного тексту слів «лише», «тільки», «не інакше як», «виключно». Це є припустимим, якщо додання цих слів не впливає на результати тлумачення, але ж дуже часто це не просто істотно впливає на результати тлумачення, а перетворює їх на протилежні. Так, С. П. Головатий пише про те, що процес змін до Конституції «на всіх його стадіях відбувається виключно в межах і порядку, визначених розділом XIII Конституції, на що прямо вказано в пункті першому частини першої ст. 85 Конституції»[239]. У п. 1 частини першої ст. 85 Конституції дійсно прямо вказується на те, що внесення змін до Конституції здійснюється Верховною Радою в межах і порядку, передбачених розділом XIII Конституції, але ж там немає слова «виключно». І це — той випадок, коли свавільне додання слова «виключно» змінює результати тлумачення на протилежні.

Конституційний Суд України при вирішенні однієї із справ не врахував вплив слів «лише», «тільки», «виключно», «не інакше як» на юридичний зміст актів законодавства, став свавільно додавати ці слова до тих нормативних положень, де їх немає. Це мало наслідком неправильне тлумачення і застосування відповідних конституційних положень. Відповідно до п. 31 частини першої ст. 106 Конституції Президент України «здійснює інші повноваження, визначені Конституцією України». Конституційний Суд цьому положенню Конституції України дав таку інтерпретацію: «Відповідно до пункту 31 частини першої ст. 106 Конституції України повноваження Президента України визначаються лише Основним Законом України» (п. 6 рішення Конституційного Суду України у справі про звільнення судді з адміністративної посади[240]).

Якби в п. 31 частини першої ст. 106 Конституції було слово «лише», то висновок Конституційного Суду про відсутність у Президента України повноваження призначати і звільняти голів судів не викликав би будь-яких сумнівів, бо правові норми, які логічно закріплені в положеннях актів законодавства, що включають до себе слово «лише», і виявляються при тлумаченні за допомогою висновку a contrario, мають таку ж юридичну силу, як і текстуально закріплені правові норми. Але ж у п. 31 частини першої ст. 106 Конституції слова «лише» немає. Тому конституційне положення, про яке йдеться, слід тлумачити в наступний спосіб.

У цьому конституційному положенні логічно закріплена і за допомогою висновку a contrario виявляється правова норма, відповідно до якої повноваження Президента не можуть встановлюватись іншими нормативно-правовими актами, крім Конституції України. Але ця правова норма лише логічно закріплена у п. 31 частини першої ст. 106 Конституції України, виявляється при тлумаченні за допомогою висновку a contrario, а тому не може застосовуватись усупереч правовим нормам, які текстуально закріплені в частині другій ст. 6 Конституції («органи законодавчої, виконавчої та судової влади здійснюють свої повноваження у встановлених цією Конституцією межах і відповідно до законів України») і частині другій ст. 19 Конституції («органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України»). Отже, повноваження Президента України можуть встановлюватись законами.

Слід визнати, що Конституційний Суд проявляє певну послідовність при тлумаченні п. 31 частини першої ст. 106 Конституції у такий спосіб, що вона не допускає наділення законом певними повноваженнями Президента України. Так, у п. 2 рішення у справі про гарантії діяльності народного депутата Конституційний Суд України зазначив: «Відповідно до Конституції України повноваження Президента України вичерпно визначені Конституцією України, а це унеможливлює прийняття законів, які встановлювали б інші його повноваження (права та обов’язки)»[241]. Тут Конституційний Суд при тлумаченні конституційного положення свавільно додав до нього слово «вичерпно». Проте в іншому випадку Конституційний Суд зазначив лише на те, що «повноваження Верховної Ради України, як і повноваження Президента України, визначаються Конституцією України...» (п. 4.2 рішення у справі про Координаційний комітет)[242]. Тут слова «вичерпно» («виключно», «лише», «тільки») немає. Але в подальшому наведені тут в лапках два положення із своїх рішень Конституційний Суд інтерпретував як тотожні, хоч у першому випадку було використане слово «вичерпно», а в другому — ні (п. 6 рішення Конституційного Суду в справі про звільнення судді з адміністративної посади).

Суддя Конституційного Суду Д. Д. Лилак в окремій думці щодо рішення Конституційного Суду від 16 травня 2007 року у справі про звільнення судді з адміністративної посади зазначає на те, що частина перша ст. 131 Конституції України («в Україні діє Вища рада юстиції, до відання якої належить: 1) внесення подання про призначення суддів на посади або про звільнення їх з посад; 2) прийняття рішення стосовно порушення суддями і прокурорами вимог щодо несумісності; 3) здійснення дисциплінарного провадження стосовно суддів Верховного Суду України і суддів вищих спеціалізованих судів та розгляд скарг на рішення про притягнення до дисциплінарної відповідальності суддів апеляційних та місцевих судів, а також прокурорів») встановила вичерпний перелік повноважень Вищої ради юстиції. Д. Д. Лилак витлумачив частину першу ст. 131 Конституції України так, як начебто у її тексті є слово «лише» (чи «тільки», «виключно», «вичерпно»). З цим не можна погодитись. У ст. 131 Конституції логічно закріплена правова норма, яка виявляється за допомогою висновку від протилежного і відповідно до якої інші повноваження, крім перелічених у названій статті, Вища рада юстиції здійснювати не може. Але ця правова норма суперечить правовим нормам, які текстуально закріплені в частині другій ст. 6 («органи законодавчої, виконавчої та судової влади здійснюють свої повноваження у встановлених цією Конституцією межах і відповідно до законів України») і частині другій ст. 19 («органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України») Конституції, а тому застосовуватись не може. Отже, повноваження Вищої ради юстиції можуть визначатись не тільки Конституцією, а й законами.

2. Вдало використовується слово «лише» у ч. 4 ст. 1197 ЦК («якщо заробіток (дохід) потерпілого до його каліцтва чи іншого ушкодження здоров’я змінився, що поліпшило його матеріальне становище (підвищення заробітної плати за посадою, переведення на вищеоплачувану роботу, прийняття на роботу після закінчення освіти), при визначенні середньомісячного заробітку (доходу) враховується лише заробіток (дохід), який він одержав або мав одержати після відповідної зміни»). Якби це слово не було включене до формулювання ч. 4 ст. 1197 ЦК, не було б перешкод для застосування у випадках, передбачених цією частиною, загальної правової норми, яка встановлена частиною першою цієї ж статті і яка встановлює строк (дванадцять або три останні календарних місяці роботи — на вибір потерпілого), за який обчислюється середній заробіток. Слово «лише» в ч. 4 ст. 1197 ЦК дає підстави для твердження про те, що із цього положення прямо випливає і при тлумаченні висновком a contrario виявляється правова норма, відповідно до якої при обчисленні середньомісячного заробітку має враховуватись тільки заробіток після зміни його розміру із зазначених причин, а заробіток до дня зміни враховуватись не може.

3. Відповідно до ч. 1 ст. 131 ЦК кредитори учасника повного товариства отримують право звернення стягнення на частку учасника у складеному капіталі товариства «тільки у разі недостатності (a fortiori — відсутності. — Авт.) іншого майна для задоволення вимог кредиторів». Звідси прямо випливає правова норма, відповідно до якої за наявності такого майна та його достатності для погашення зобов’язань учасника повного товариства перед кредиторами, останні не мають права звернення стягнення на частку учасника у складеному капіталі повного товариства. Спеціальна правова норма, яка логічно закріплена у ч. 1 ст. 131 ЦК і виявляється при тлумаченні за допомогою висновку а contrario, має таку ж юридичну силу, як і текстуально закріплена спеціальна правова норма, а тому вона підлягає переважному застосуванню перед положенням частини п’ятої ст. 52 Закону «Про виконавче провадження», відповідно до якого остаточно черговість стягнення на кошти та інше майно боржника визначається державним виконавцем.

4. Яскраво видно значення включення до тексту положення нормативно-правового акту слова «лише» на прикладі ч. 1 ст. 241 ЦК («правочин, вчинений представником з перевищенням повноважень, створює, змінює, припиняє цивільні права та обов’язки особи, яку він представляє, лише у разі наступного схвалення правочину цією особою. Правочин вважається схваленим, зокрема у разі, якщо особа, яку він представляє, вчинила дії, що свідчать про прийняття його до виконання»). Якби тут не було слова «лише», то із наведеного формулювання законодавчого акта непрямо випливало б, що такий правочин не створює, не змінює, не припиняє цивільних прав та обов’язків особи, яку представник представляє. Але це правило лише непрямо випливало б. а тому воно не могло б застосовуватись всупереч правилам про недійсність правочинів (за відсутності прямого зазначення в законі на недійсність (нікчемність) правочину останній вважався б оспорюваним). Але наявність слова «лише» дає підстави для висновку про те, що у разі відсутності наступного схвалення правочину особою, яку представляє представник, цивільно-правові наслідки не настають взагалі, хоч такий правочин і не є нікчемним. Проте спір про те, чи перевищив представник свої повноваження, є можливим, а вирішення питання про спосіб захисту права при цьому виявляється непростим. Пред’явлення позову про визнання того, що на підставі правочину, вчиненого представником з перевищенням повноважень, цивільні права та обов’язки не виникли, чи не змінились, чи не припинились, натикається на суто буквальне і таке, що суперечить п. 1 ст. 6 і ст. 13 Конвенції про захист прав та основоположних свобод людини, тлумачення судами положення ч. 2 ст. 16 ЦК, відповідно до якого допускається захист цивільного права способом, не передбаченим цією частиною, якщо це встановлено договором або законом. Практика переважно йде шляхом визнання за особою, від імені якої діяв представник, права на пред’явлення вимоги про визнання правочину, вчиненого представником, недійсним.

5. Згідно із ч. 3 ст. 267 ЦК «позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення». В цьому випадку відсутність слова «лише» не вплинула б на права та обов’язки учасників відповідних відносин, бо за відсутності будь-якого іншого правила, яке б встановлювало порядок застосування позовної давності, застосовувалось би правило, що непрямо випливало б із цього положення (за відсутності заяви сторони позовна давність не застосовується). Але в умовах, коли фактично немає методології тлумачення нормативно-правових актів, слово «лише» вносить певну визначеність у зміст ч. 3 ст. 267 ЦК.

6. Якщо відповідно до ч. 2 ст. 91 ЦК «цивільна правоздатність юридичної особи може бути обмежена лише за рішенням суду», то звідси прямо випливає протилежне за формулюванням і тотожне за змістом та юридичною силою правило, відповідно до якого цивільна правоздатність юридичної особи не може бути обмежена в будь-який інший спосіб, ніж за рішенням суду. Це не перешкоджає встановленню пізніше прийнятим законом інших спеціальних правових норм. Зауважимо також, що ч. 2 ст. 91 ЦК відповідно до логіки цього Кодексу дійсно мала на меті не допустити обмеження правоздатності юридичних осіб в інший спосіб, крім як за рішенням суду. Але ідея вищої юридичної сили Цивільного кодексу над іншими законами і сама по собі є небездоганною, і була виражена в ч. 2 ст. 4 ЦК невдало, а тому залишилась нереалізованою. За таких умов судова практика з опорою на принцип верховенства права дійшла висновку про те, що зберегли чинність не тільки закони, які були прийняті до введення в дію Цивільного кодексу та які передбачали суто спеціальну правоздатність юридичних осіб. Після введення в дію Цивільного кодексу були прийняті нові закони, які де-факто використовують правову конструкцію спеціальної правоздатності юридичних осіб.

7. Відповідно до ч. 2 ст. 119 ЦК «особа може бути учасником тільки одного повного товариства». Звідси прямо випливає, що будь-яка особа не може бути учасником двох чи декількох повних товариств.

У цьому випадку слово «тільки» підкреслює категоричність законодавця та вносить більшу визначеність у зміст положення законодавчого акту. Реального юридичного значення включення цього слова до формулювання ч. 2 ст. 119 ЦК не має, оскільки за його відсутності неприпустимість для будь-якої особи бути учасником двох або більше повних товариств непрямо випливала б із ч. 2 ст. 119 ЦК. І це правило, що непрямо випливало б, підлягало б застосуванню за відсутності конкуруючої норми. Таке ж значення має включення слова «лише» до абзаців першого та другого ч. 5 ст. 281 ЦК («стерилізація може відбутися лише за бажанням повнолітньої фізичної особи»; «стерилізація недієздатної фізичної особи за наявності медичних показань може бути проведена лише за згодою її опікуна, з додержанням вимог, встановлених законом») та в низці інших випадків.

8. Згідно з ч. 2 ст. 470 ЦК «право попереднього користувача може передаватися або переходити до іншої особи тільки разом із підприємством чи діловою практикою або з тією частиною підприємства чи ділової практики, в яких було використано винахід, корисну модель, промисловий зразок або здійснено значну і серйозну підготовку для такого використання». Звідси прямо випливає, що суб’єкт права попереднього користування не може відчужувати своє право окремо від підприємства чи ділової практики.

9. Переважна більшість формулювань Цивільного кодексу, що включають до себе слово «лише», стосуються можливості здійснення певних дій лише за наявності згоди фізичної особи (ч. 2, 4 ст. 296 ЦК), потерпілого (ч. 5 ст. 296 ЦК), учасника цивільного спору (ч. 6 ст. 296 ЦК), близьких родичів (ч. 4 ст. 303 ЦК), батьків (ч. 2, 3 ст. 313 ЦК), співвласника (ч. 2 ст. 364 ЦК). Із таких положень прямо випливають і висновком a contrario виявляються правові приписи, відповідно до яких за відсутності згоди відповідні дії є незаконними.

10. Прямий висновок a contrario із формулювань, що включають до себе слово «лише» може стосуватись визначення способів регулювання відповідних відносин. Згідно з ч. 5 ст. 4 ЦК «інші органи державної влади України, органи влади Автономної Республіки Крим можуть видавати нормативно-правові акти, що регулюють цивільні відносини, лише у випадках і в межах, встановлених Конституцією України та законом». Отже, у випадках, не встановлених Конституцією та законами, а також за встановленими ними межами названі органи не можуть видавати нормативно-правові акти, що регулюють цивільні відносини.

Слово «лише» вживається у ст. 274 ЦК при визначенні нормативно-правових актів, якими можуть встановлюватись обмеження особистих немайнових прав: «обмеження особистих немайнових прав фізичної особи, встановлених Конституцією України, можливе лише у випадках, передбачених нею», «обмеження особистих немайнових прав фізичної особи, встановлених цим Кодексом та іншим законом, можливе лише у випадках, передбачених ними». На повноваження Верховної Ради приймати відповідні зміни до Конституції чи приймати закони наявність слова «лише» не впливає, але сприяє більшій визначеності змісту положення законодавчого акту.

11. Відповідно до абзацу третього ч. 3 ст. 202 ЦК «односторонній правочин може створювати обов’язки для інших осіб лише у випадках, встановлених законом, або за домовленістю з цими особами». Із цього положення прямо випливає (це встановлюється висновком a contrario), що у всіх інших випадках односторонній правочин не може створювати обов’язки для інших осіб незалежно від визнання його недійсним. У такий спосіб створюється особлива правова конструкція правочину, який не є нікчемним, але який не створює правових наслідків (у відповідній частині).

12. «Майно інвестора може бути використане ним для забезпечення його зобов’язань. У заставу приймається тільки таке майно, яке перебуває у власності позичальника або належить йому на праві повного господарського відання, якщо інше не передбачено законодавчими актами України» (ч. 4 ст. 7 Закону «Про інвестиційну діяльність»). Звідси прямо випливає і висновком a contrario виявляється правовий припис, згідно з яким майно, яке належить юридичній особі на праві оперативного управління, не може бути предметом договору застави, що укладається з метою забезпечення зобов’язань інвестора. Отже, казенне підприємство у таких правовідносинах брати участь не може.

13. Інколи законодавець уточнює коло обставин, прав та обов’язків, яким протиставляється визначене актом законодавства коло обставин, прав та обов’язків, зазначенням на те, яким саме обставинам, правам та обов’язкам робиться протиставлення. В таких випадках коло явищ, на які зазначається в акті законодавства, протиставляється не всім іншим явищам, а цьому уточненому колу явищ. Так, формулювання «особа, яка передає право за цінним папером (індосант), відповідає лише за недійсність відповідної вимоги...» (ч. 4 ст 197 ЦК) давало б підставу для висновку про те, що індосант взагалі не несе відповідальності перед індосатом у всій решті випадків. Зокрема, це означало б неможливість застосування до індосанта відповідальності, передбаченої частиною третьою ст. 10 Закону «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень» (індосант, що підписав договір цесії, міг би передати цінний папір, не переданий на виконання договору, іншому індосату. Якщо перший індосат своє обтяження не зареєстрував, договір цесії з другим індосатом є дійсним, а на індосанта покладається згідно із названим Законом відповідальність у вигляді відшкодування збитків). Але такий висновок є неможливим, оскільки цитований текст ч. 4 ст. 197 ЦК доповнюється словами «і не відповідає за здійснення цього права». Отже, формулювання «відповідає лише за недійсність відповідної вимоги» протиставляється відповідальності індосанта не взагалі, а лише відповідальності за здійснення права.

14. У багатьох випадках в положеннях актів законодавства використовується прислівник «виключно». Це надає правовій нормі, що логічно закріплена в таких положеннях, такої ж здатності конкурувати з іншими правовими нормами, яку мають текстуально закріплені правові норми.

«Право на розповсюдження телерадіопроірам у багатоканальних телемережах мають виключно:

- телерадіоорганізації, що отримали ліцензії на мовлення з використанням ресурсу багатоканальної телемережі відповідно до вимог ст. 23 цього Закону;

- суб’єкти господарювання, яким Національна Рада видала ліцензію провайдера програмної послуги» (ч. 3 ст. 39 Закону «Про телебачення і радіомовлення»). Із цього положення прямо випливає, що будь-які інші особи, крім названих в ньому, не мають права на розповсюдження телерадіопрограм у багатоканальних телемережах.

«Надання телекомунікаційних послуг на території України є виключним правом юридичних осіб з місцезнаходженням на території України, які зареєстровані відповідно до законодавства України та/або фізичних осіб-суб’єктів підприємницької діяльності з постійним місцем проживання на території України» (ч. 2 ст. 6 Закону «Про телекомунікації»). Із цього положення прямо випливає, що особи, які не відповідають зазначеним вимогам, не мають права надавати телекомунікаційні послуги.

15. «У разі ліквідації державного або комунального театру їхнє майно, що залишилось після задоволення претензій кредиторів, включаючи нерухоме майно, передається центральному органу виконавчої влади або відповідному органу місцевого самоврядування і може бути використане ним виключно в цілях театральної справи» (частина третя ст. 10 Закону «Про театри і театральну справу»). Із наведеного формулювання прямо випливає, що використання зазначеного майна на інші цілі не допускається.

16 «Виконання зобов’язань емітента за структурованими іпотечними облігаціями здійснюється виключно за рахунок іпотечного покриття» (ч. 1 ст. 20 Закону «Про іпотечні облігації»). За рахунок інших джерел зобов’язання емітента іпотечних облігацій, які були структуровані, виконуватись не можуть — таке прямо випливає із наведеного законодавчого положення.

17. «Сертифікований склад згідно з цим Законом має право видавати складські свідоцтва виключно після одержання сертифіката про відповідність надання послуг із зберігання товарів і тільки на ті групи товарів, які зазначені в сертифікаті» (частина перша ст. 9 Закону «Про сертифіковані товарні склади та прості і подвійні складські свідоцтва»). Дим формулюванням товарним складам заборонено видавати складські свідоцтва до отримання згаданого сертифіката.

18. «Виключно судом вирішуються спори з питань володіння, користування і розпорядження лісами, які перебувають у власності громадян і юридичних осіб» (частина третя ст. 103 Лісового кодексу України). Рішення будь-якого іншого органу, яким би вирішувався спір такого роду, не може мати обов’язкового характеру — таке прямо випливає із наведеного формулювання.

19. «Визначення автомобільного перевізника на автобусному маршруті загального користування здійснюється виключно на конкурсних засадах» (частина перша ст. 43 Закону «Про автомобільний транспорт»). Із цього положення прямо випливає заборона на визначення автомобільного перевізника в інший спосіб (крім проведення конкурсу). Категоричність наведеного положення, що надається йому включенням до нього слова «виключно», деякою мірою приходить у суперечність з суспільними відносинами, на які воно поширюється, оскільки за наявності лише одного претендента на роль автомобільного перевізника законодавець не встановлює винятку із загального і категоричного правила про обов’язковість визначення перевізника на конкурсних засадах.

20. «Пенсія виплачується щомісячно організаціями, що здійснюють виплату і доставку пенсій, у строк не пізніше 25 числа місяця, за який виплачується пенсія, виключно в грошовій формі» (ч. 1 ст. 43 Закону «Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування»). Звідси прямо випливає заборона на виплату пенсій в іншій формі, ніж грошова.

21. «Відносини між учасниками договірних відносин у сфері житлово-комунальних послуг здійснюються виключно на договірних засадах» (ч. 1 ст. 19 Закону «Про житлово-комунальні послуги»). Наведене положення сформульоване вкрай невдало, але ж немає підстав стверджувати, що воно і взагалі не формулює будь-якої правової норми. Із цього прямо випливає, що правовідносини щодо надання житлово-комунальних послуг не можуть виникнути за відсутності укладеного сторонами договору.

22. Таке ж юридичне значення, як і включення до нормативних положень слів «лише», «тільки», «виключно», має включення до таких положень словосполучення «не інакше як». Відповідно до ч. 3 ст. 184 ГК «укладення господарських договорів на основі примірних і типових договорів повинно здійснюватися з додержанням умов, передбачених статтею 179 цього Кодексу, не інакше як шляхом викладення договору у вигляді єдиного документа, оформленого згідно з вимогами статті 181 цього Кодексу та відповідно до правил, встановлених нормативно-правовими актами щодо застосування примірного або типового договору». У цьому законодавчому положенні логічно закріплена правова норма, яка виявляється за допомогою висновку від протилежного і відповідно до якої будь-які відступлення від вимог цього положення є неприпустимими. Проте порушення цих вимог означає, що умови договорів, які їх порушують, можуть бути визнані судом недійсними, а до того підлягають застосуванню.

§ 71. Висновок від протилежного як засіб вирішення колізій між правовими нормами, сфери дії яких співпадають, а диспозиції співвідносяться як рід і вид

Співвідношення диспозицій як роду і виду при повному співпаданні гіпотез не означає, що в таких випадках колізії між правовими нормами повинні вирішуватись за допомогою правила «lех spesialis derogat generali», бо диспозиція не може бути критерієм поділу правових норм на загальні і спеціальні. Такі колізії, якщо вони не ускладнені ієрархічним або хронологічним компонентом, вирішуються за допомогою висновку від протилежного, який слід зробити із правової норми з вужчою диспозицією. У такий спосіб виявляється логічно закріплена у відповідному законодавчому положенні правова норма, яка не може застосовуватись усупереч конкуруючій текстуально закріпленій правовій нормі.

1. Якби спеціальна правова норма виявлялась, зокрема за критерієм широти змісту диспозицій правових норм, що конкурують, то правова норма, що встановлена ч. 2 ст. 4 ГК («особливості регулювання майнових відносин суб’єктів господарювання визначаються цим Кодексом») мала б бути визнана спеціальною у відношенні до правової норми, передбаченої ч. 2 ст. 9 ЦК («законом можуть бути передбачені особливості регулювання майнових відносин у сфері господарювання»), бо перша із названих тут правових норм має більш вузьку диспозицію, передбачає встановлення особливостей регулювання майнових відносин у сфері господарювання тільки Господарським кодексом, у той час як правова норма, передбачена ч. 2 ст. 9 ЦК, допускає встановлення особливостей регулювання майнових відносин у сфері господарювання будь-яким законом (під «законом» у Цивільному і Господарському кодексах розуміється будь-який законодавчий акт, прийнятий Верховною Радою в порядку, передбаченому для прийняття законів). Ця «спеціальна» правова норма і підлягала б переважному застосуванню перед «загальною» правовою нормою, що передбачена ч. 2 ст. 9 ЦК. Але співвідношення між цими правовими нормами є іншим, а тому і колізія між ними має вирішуватись за допомогою іншого методологічного інструментарію.

Для вирішення зазначеної колізії із правової норми з вужчою диспозицією (у даному випадку — із ч. 2 ст. 4 ГК) слід зробити висновок від протилежного. У такий спосіб виявляється правова норма, яка логічно закріплена в ч. 2 ст. 4 ГК і відповідно до якої будь-яким іншим нормативно-правовим, у тому числі законодавчим, актом особливості регулювання майнових відносин у сфері господарювання визначатись не можуть. Але ця правова норма не може конкурувати при правозастосуванні з іншими правовими нормами того ж ієрархічного рівня, які текстуально закріплені або закріплені хоч би логічно, але виявляються при тлумаченні за допомогою висновків ступеню, від попереднього правового явища до наступного або навпаки. Отже, колізія між правовою нормою, що встановлена ч. 2 ст. 9 ЦК і правовою нормою, що передбачена ч. 2 ст. 4 ГК, вирішується на користь першої із названих двох правових норм.

2. Сфера дії правової норми, що передбачена ч. 1 ст. 229 ГК («учасник господарських відносин у разі порушення ним грошового зобов’язання не звільняється від відповідальності через неможливість виконання і зобов’язаний відшкодувати збитки, завдані невиконанням зобов’язання, а також сплатити штрафні санкції відповідно до вимог, встановлених цим Кодексом та іншими законами»), і сфера правової норми, яка встановлена ч. 2 ст. 343 ГК («платник грошових коштів сплачує на користь одержувача цих коштів за прострочку платежу пеню в розмірі, що встановлюється за згодою сторін, але не може перевищувати подвійної облікової ставки Національного банку України, що діяла у період, за який сплачується пеня»), повністю співпадають, хоч і описані ці сфери у наведених законодавчих положеннях різними текстами: неможливо уявити собі будь-яке інше реально значуще порушення грошового зобов’язання, крім прострочення його виконання.

Диспозиція правової норми, встановленої ч. 2 ст. 343 ГК, є вужчою, ніж диспозиція правової норми, що встановлена ч. 1 ст. 229 ГК, і не виходить за межі останньої. Колізія між цими двома правовими нормами вирішується у наступний спосіб. Із ч. 2 ст. 343 ГК слід зробити висновок від протилежного. У такий спосіб виявляється правова норма, яка логічно закріплена у цьому законодавчому положенні і відповідно до якої прострочення платежу за грошовим зобов’язанням не тягне інших правових наслідків, крім обов’язку сплатити пеню. Ця правова норма за змістом диспозиції є несумісною з правовою нормою, текстуально закріпленою в ч. 1 ст. 229 ГК. Перевага при правозастосуванні надається цій останній правовій нормі, оскільки правові норми, що виявляються за допомогою висновку від протилежного нездатні конкурувати при правозастосуванні з текстуально закріпленими правовими нормами. Отже, прострочення виконання грошового господарського зобов’язання тягне виникнення на боці боржника обов’язку відшкодувати збитки і обов’язку сплатити пеню.

Якщо ч. 2 ст. 343 ГК встановлює обов’язок боржника, який прострочив виконання грошового зобов’язання, сплатити пеню, то диспозиція правової норми, що встановлена ч. 1 ст. 229 ГК, є ширшою також у тій частині, що передбачає сплату боржником штрафних санкцій (будь-яких, а не тільки пені). Ця колізія мала б вирішуватись на користь ч. 1 ст. 229 ГК (оскільки правова норма, яка виявляється при тлумаченні ч. 2 ст. 343 ГК і відповідно до якої інші штрафні санкції за прострочення платежу не застосовуються, не може застосовуватись усупереч правовій нормі, яка текстуально закріплена в ч. 1 ст. 229 ГК). Лише зазначення в ч. 1 ст. 229 ГК на те, що боржник, який порушив грошове зобов’язання, зобов’язаний «сплатити штрафні санкції відповідно до вимог, встановлених цим Кодексом та іншими законами», позбавляє цю норму ознаки прямої дії, а отже, — і здатності конкурувати з правовою нормою, яка логічно закріплена в ч. 2 ст. 343 ГК, виявляється при тлумаченні за допомогою висновку від протилежного і відповідно до якої інші штрафні санкції, крім пені, за порушення грошового зобов’язання не можуть застосовуватись.

3. Відповідно до п. 5 ч. 1 ст. 116 ЦК учасники господарського товариства мають право «одержувати інформацію про діяльність товариства у порядку, встановленому установчим документом». Згідно з абзацом четвертим ч. 1 ст 88 ГК учасники господарського товариства мають право «одержувати інформацію про діяльність товариства. На вимогу учасника товариство зобов’язане надати йому для ознайомлення річні баланси, звіти про фінансово-господарську діяльність товариства, протоколи ревізійної комісії, протоколи зборів органів управління товариства тощо». Сфера дії правової норми, що встановлена п. 5 ч. 1 ст. 116 ЦК, повністю співпадає із сферою дії правової норми, що передбачена абзацом четвертим ч. 1 ст. 88 ГК. Диспозиції цих двох правових норм є різними і співвідносяться як рід і вид: абзац четвертий ч. 1 ст. 88 ГК встановлює вкрай обмежений перелік інформації, на отримання якої має право учасник господарського товариства, доповнюючи цей перелік словом «тощо». Цим словом перелік інформації дещо розширюється, але неістотно, бо слово «тощо» означає «інше, що може бути поставлене в цей ряд». П. 5 ч. 1 ст. 116 ЦК передбачає надання будь-якої інформації про діяльність товариства. За відсутності будь-якого зазначення в цьому законодавчому положенні на види інформації її коло має визначатись принципами добросовісності, справедливості та розумності. Що стосується зазначення на порядок, встановлений установчим документом, то, по-перше, процедура (порядок) не можуть блокувати можливість реалізації суб’єктивного права, а по-друге, реалізація права не може блокуватись відсутністю порядку. Отже, коло інформації, яка має надаватись учасникам господарських товариства відповідно до п. 5 ч. 1 ст. 116 ЦК, є значно ширшим, ніж коло інформації, яка має надаватись згідно абзацу четвертому ч. 1 ст. 88 ГК.

Колізія між правовими нормами, про які йдеться, вирішується за допомогою висновку від протилежного, який слід зробити із диспозиції правової норми, що текстуально закріплена в абзаці четвертому ч. 1 ст. 88 ГК. У такий спосіб виявляється логічно закріплена у цьому законодавчому положенні правова норма, відповідно до якої учасник господарського товариства не має права на отримання інформації, не вказаної в абзаці четвертому ч. 1 ст. 88 ГК. Але такі правові норми не можуть застосовуватись усупереч текстуально закріпленим правовим нормам. У даному випадку правова норма, виявлена при тлумаченні абзацу четвертого ч. 1 ст. 88 ГК за допомогою висновку від протилежного, не може застосовуватись усупереч правовій нормі, яка текстуально закріплена в п. 5 ч. 1 ст. 116 ЦК. Отже, учасник господарського товариства має право на отримання інформації про діяльність товариства, не тільки тієї, на яку зазначається в абзаці четвертому ч. 1 ст. 88 ГК, а й тієї, що входить до кола інформації, визначеного п. 5 ч. 1 ст. 116 ЦК.

§ 72. Використання висновку від протилежного для вирішену колізій між текстуально закріпленими правовими нормами, сфери дії яких частково співпадають, а диспозиції є різними, у тому числі співвідносяться як рід і вид, і сумісними

Для вирішення колізій між текстуально закріпленими правовими нормами, сфери дії яких частково співпадають, а диспозиції є різними і сумісними, слід зробити висновок від протилежного із диспозиції кожної із таких правових норм, виявити у такий спосіб правові норми, що є несумісними з конкуруючими текстуально закріпленими нормами. При цьому правові норми, що виявляються при тлумаченні за допомогою висновку від протилежного, не можуть застосуватись усупереч текстуально закріпленим правовим нормам. Отже, у зоні співпадання сфер дії текстуально закріплених правових норм будуть застосовуватись обидві текстуально закріплені правові норми.

1. Нездатність правових норм, що логічно закріплені в нормативно-правових актах, виявляються за допомогою висновку від протилежного при тлумаченні нормативних положень, що не містять слів «лише», «тільки», «виключно», «не інакше як», конкурувати з іншими правовими нормами обумовлена логічно. Справа в тому, що в текстах нормативних положень встановлюються диспозиції правових норм (права та обов’язки учасників відповідних відносин) і умови, за яких ці диспозиції діють (гіпотези відповідних правових норм). Якщо висновок від протилежного робиться із диспозиції правової норми, то в тексті відповідного законодавчого положення йдеться про одні права та обов'язки, а за допомогою висновку від протилежного виявляться диспозиція правової норми, згідно якої у учасників відносин немає інших прав та обов’язків, тобто законодавець був зосереджений над одними правами та обов’язками, а суб’єкт тлумачення зробив висновок про інші права та обов’язки. Так, у ст. 886 ЦК, що присвячена відповідальності замовника за договором будівельного підряду (згідно заголовку цієї статті) законодавець веде мову про обов’язки сплатити неустойку і відшкодувати збитки. За допомогою висновку від протилежного ми робимо висновок про те, що замовник не несе будь-якої іншої цивільно-правової відповідальності (крім тієї, на яку зазначається у ст. 886 ЦК). Нетрудно помітити, що в тексті ст. 886 ЦК йдеться про два види відповідальності замовника — про сплату неустойки і відшкодування збитків. За допомогою висновку від протилежного ми вивели дію ст. 886 ЦК за межі неустойки і збитків і стали думати над можливістю чи неможливістю застосувати інші заходи відповідальності. З урахуванням того, що обов’язки замовника за договором будівельного підряду переважно є грошовими, треба вирішити питання про можливість чи неможливість застосування до замовника за договором будівельного підряду, зокрема заходів відповідальності, передбачених ст. 625 ЦК.

При цьому не можна не помітити, що як узагалі, так і в розглянутому випадку, зокрема була можливість надати правовій нормі, що логічно закріплена в ст. 886 ЦК і виявляється при тлумаченні за допомогою висновку від протилежного, тієї ж здатності конкурувати з іншими правовими нормами, яку мають текстуально закріплені правові норми. Така можливість досягається включенням до тексту законодавчих положень слів «лише», «тільки», «виключно», «не інакше як».

Її (цю можливість) законодавець використовує дуже часто. Так, у Цивільному кодексі слово «лише» вживається 130 разів, у Господарському — 42 рази, у Кодексі законів про працю — 25 разів. Слово «тільки» вживається у Цивільному кодексі —18 разів, у Господарському — 12 разів, у Кодексі законів про працю — 10 разів. Слово «виключно» вживається у Цивільному кодексі 7 разів, а в Господарському — 5. Словосполучення «не інакше як» уживається в Господарському кодексі 6 разів. Отже, законодавець володіє цим інструментом надання нормативним формулюванням категоричності, а правовим нормам, що логічно закріплюються в законодавчих актах і виявляються при тлумаченні за допомогою висновку від протилежного, — формальної визначеності і здатності конкурувати з текстуально закріпленими правовими нормами, але з якихось міркувань він цього не зробив. Тому логічною буде думка про те, що правові норми, які виявляються при тлумаченні за допомогою висновку від протилежного із положень законодавства, у яких не використовуються слова «лише», «тільки», «виключно», «не інакше як», не можуть застосуватись усупереч текстуально закріпленим правовим нормам.

Сфери дії правових норм, що текстуально закріплені в ч. 2 ст. 625 ЦК («боржник, який прострочив виконання грошового зобов’язання, на вимогу кредитора зобов’язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом») і ст. 886 ЦК («у разі невиконання або неналежного виконання замовником обов’язків за договором будівельного підряду він сплачує підрядникові неустойку, встановлену договором або законом, та відшкодовує збитки у повному обсязі, якщо не доведе, що порушення договору сталося не з його вини») частково співпадають. Сфера дії правової норми, текстуально закріпленої в ч. 2 ст. 625 ЦК, — це всі грошові зобов’язання, у тому числі і грошові зобов’язання замовників за договорами будівельного підряду. Відтак ця сфера виходить за межі сфери дії правової норми, що встановлена ст. 886 ЦК. У свою чергу сфера дії цієї останньої правової норми виходить за межі грошових зобов’язань, оскільки замовник несе перед підрядником обов’язки не тільки грошового характеру. Диспозиції правових норм, що тут розглядаються, є видами стосовно родового поняття, що позначається як відповідальність за порушення цивільних зобов’язань. Для вирішення колізій між цими двома правовими нормами із відповідних законодавчих положень слід зробити висновок від протилежного.

За допомогою висновку від протилежного із ст. 886 ЦК виявляється логічно закріплена в цьому законодавчому положенні правова норма, згідно якої замовник не несе перед підрядником іншої відповідальності, ніж передбачена цією статтею. Але ця правова норма лише логічно закріплена в ст. 886 ЦК і виявляється за допомогою висновку від протилежного із законодавчого положення, що не містить слів «лише», «тільки», «виключно», «не інакше як», а тому не може застосуватись усупереч правовій нормі, яка текстуально закріплена ч. 2 ст. 625 ЦК і передбачає, що боржник за будь-яким грошовим зобов’язанням, у тому числі за грошовим зобов’язанням, що виникає на підставі договору будівельного підряду, за неналежне його виконання несе відповідальність у вигляді індексації заборгованості і сплати трьох процентів річних. Отже, замовник за договором будівельного підряду у разі прострочення виконання грошового зобов’язання несе перед підрядником таку відповідальність: 1) сплачує неустойку, встановлену договором або законом; 2) відшкодовує збитки в повному обсязі без заліку неустойки в рахунок збитків (крім випадків, коли йдеться про господарські зобов’язання, за порушення яких встановлюється залікова неустойка); 3) сплачує суму заборгованості перед підрядником з урахуванням встановленого індексу інфляції; 4) сплачує три проценти річних.

У свою чергу при тлумаченні ч. 2 ст. 625 ЦК виявляється логічно закріплена у цьому законодавчому положенні правова норма, відповідно до якої порушення будь-якого грошового зобов’язання, у тому числі й того, що ґрунтується на договорі будівельного підряду, не тягне будь-яких інших наслідків, крім тих, що передбачені цією статтею. Але ця правова норма виявлена за допомогою висновку від протилежного із законодавчого положення, що не містить слів «лише», «тільки», «виключно», «не інакше як», а тому не може застосовуватись усупереч правовій нормі, яка текстуально закріплена в ст. 886 ЦК і покладає на замовника, що припустився порушення обов’язків за договором будівельного підряду, відповідальність у вигляді сплати неустойки і відшкодування збитків.

2. Частково співпадають сфери дії правових норм, що текстуально закріплені в ст. 140 і 143 ЗК. Особливостями колізії між цими правовими нормами є те, що їх диспозиції співвідносяться як рід (диспозиція правової норми, що текстуально закріплена в ст. 143 ЗК) і вид (диспозиція правової норми, яка текстуально закріплена в ст. 140 ЗК). Для зручності аналізу наведемо тексти цих законодавчих положень.

«Стаття 140. Підстави припинення права власності на земельну ділянку.

Підставами припинення права власності на земельну ділянку є:

а) добровільна відмова власника від права на земельну ділянку;

б) смерть власника земельної ділянки за відсутності спадкоємця;

в) відчуження земельної ділянки за рішенням власника;

г) звернення стягнення на земельну ділянку на вимогу кредитора;

ґ) відчуження земельної ділянки з мотивів суспільної необхідності

та для суспільних потреб;

д) конфіскація за рішенням суду;

е) невідчуження земельної ділянки іноземними особами та особами без громадянства у встановлений строк у випадках, визначених цим Кодексом».

«Стаття 143. Підстави для примусового припинення прав на земельну ділянку.

Примусове припинення прав на земельну ділянку здійснюється у судовому порядку у разі:

а) використання земельної ділянки не за цільовим призначенням

б) неусунення допущених порушень законодавства (забруднення земель радіоактивними і хімічними речовинами, відходами, стічними водами, забруднення земель бактеріально-паразитичними і карантинно-шкідливими організмами, засмічення земель забороненими рослинами, пошкодження і знищення родючого шару ґрунту, об’єктів інженерної інфраструктури меліоративних систем, порушення встановленого режиму використання земель, що особливо охороняються, а також використання земель способами, які завдають шкоди здоров’ю населення) в терміни, встановлені вказівками спеціально уповноважених органів виконавчої влади з питань земельних ресурсів;

в) конфіскації земельної ділянки;

г) примусового відчуження земельної ділянки з мотивів суспільної необхідності;

г) примусового звернення стягнень на земельну ділянку по зобов’язаннях власника цієї земельної ділянки;

д) невідчуження земельної ділянки іноземними особами та особами без громадянства у встановлений строк у випадках, визначених цим Кодексом».

Сфери дії цих правових норм частково співпадають, а в решті сфера дії кожної із цих правових норм виходить за межі сфери дії іншої. Співпадіння є в тій частині, в якій передбачається припинення права власності на земельну ділянку: ст. 140 ЗК текстуально закріплює правову норму; яка поширюється на відносини щодо припинення виключно права власності, а ст. 143 ЗК текстуально закріплює правову норму, яка поширюється на відносини щодо припинення будь-якого права на землю.

В частині припинення права користування сфера дії правової норми, текстуально закріпленої в ст. 143 ЗК, виходить за межі сфери дії правової норми, текстуально закріпленої в ст. 140 ЗК. У цій частині сфера дії правової норми, що текстуально закріплена в ст. 143 ЗК, є ширшою, ніж сфера дії правової норми, що текстуально закріплена в ст. 140 ЗК.

З іншого боку, сфера дії правової норми, текстуально закріпленої в ст. 143 ЗК, є вужчою, ніж сфера дії правової норми, текстуально закріпленої в ст. 140 ЗК, оскільки сфера дії першої із названих правових норм охоплює собою тільки відносини щодо примусового припинення права на земельну ділянку, у той час як правова норма, що текстуально закріплена в ст. 140 ЗК, поширюється не тільки на відносини щодо примусового припинення права на земельну ділянку, а й на відносини щодо непримусового припинення права власності на земельну ділянку.

У науці колізія між ст. 140 ЗК і ст. 143 ЗК вирішується у такий спосіб: «Велику складність являє собою ситуація, коли дві норми, що знаходяться в колізії, є частково загальними та частково спеціальними одна по відношенню до іншої. Саме таким є співвідношення між ст. 140... та 143 ЗК України. Друга стаття з названих містить таку підставу для припинення прав на землю, як «використання земельної ділянки не за цільовим призначенням» (п. «а»), перша — ні. Складність ситуація полягає у тому, що ст. 140 є спеціальною про відношенню до ст. 143 за видом права, що припиняється (право власності), а ст. 143 по відношенню до ст. 140 — за способом припинення права (примусовим). Лише за допомогою складного системного та цільового тлумачення можна прийти до висновку, що у ст. 143 ЗК України «вибірково об’єднані підстави, що перелічені у ст. 140 ЗК (підстави припинення права користування земельною ділянкою) та ст. 141 ЗК (підстави припинення права користування земельною ділянкою)», тобто «примусове припинення права власності на земельну ділянку може бути тільки у випадках, передбачених ст. 140 ЗК... Причому не всі представники правової доктрини поділяють такий висновок...»[243].

Судова практика приєднується до думки «одна стаття є спеціальною в одному відношенні, а друга — в іншому», хоч у такий спосіб проблема заганяється в тупик, а «складне системне і цільове тлумачення» підмінюється інтуїцією та посяганням суб’єкта правотлумачення на прерогативи законодавчої влади. Видається, що терміни «загальна» і «спеціальна» до статей законодавчих актів узагалі застосовуватись не можуть.

І взагалі використання цих термінів є доречним тільки тоді, коли є можливість застосування правила «lex spesialis derogat generali». Якщо ж такої можливості немає, а мається на увазі використати «складне системне і телеологічне тлумачення» з посяганням на прерогативи законодавчої влади, то не треба вести мову про загальну і спеціальну статтю.

Треба констатувати, що в даному випадку має місце колізія між текстуально закріпленими правовими нормами, сфери дії яких частково співпадають, а диспозиції яких є сумісними, бо кожна із таких правових норм не виключає застосування іншої.

У той же час слід визнати, що колізії між ст. 140 і 143 ЗК зводяться до колізії між правовими нормами, які текстуально закріплені в цих законодавчих положеннях. У цих положеннях вміщуються не тільки текстуально закріплені правові норми, а й правові норми, закріплені лише логічно. Останні виявляються при тлумаченні за допомогою висновку від протилежного.

Відповідно до правової норми, яка логічно закріплена в ст. 140 ЗК і виявляться при тлумаченні за допомогою висновку від протилежного, з інших підстав, ніж передбачені цією статтею, право власності на земельну ділянку припинятись не може. Виявлення таких правових норм і їх врахування при правотлумаченні і правозастосуванні є неодмінною умовою раціонального опрацювання нормативних текстів і уникнення переходу до прийняття правозастосовних рішень на підставі інтуїтивних міркувань. Зазначена правова норма не може конкурувати при правозастосуванні з правовою нормою, яка текстуально закріплена в ст. 143 ЗК. Отже, припинення права власності на земельну ділянку з підстав, передбачених ст. 140 ЗК, не виключає припинення права власності на земельну ділянку з підстав, передбачених ст. 143 ЗК, а право власності на земельну ділянку може припинятись з підстав, передбачених не тільки ст. 140 ЗК, а й п. «а», «б» ст. 143 ЗК.

Із ст. 143 ЗК також можна зробити висновок від протилежного, відповідно до якого за умов, не передбачених цією статтею, примусове припинення права на земельну ділянку не допускається. Ця правова норма логічно закріплена в ст. 143 ЗК, виявляється при тлумаченні за допомогою висновку від протилежного, а тому не може конкурувати при правозастосуванні з текстуально закріпленими правовими нормами. Якби ст. 143 ЗК не допускала повторів положень ст. 140 ЗК, то пункти «г», «д», «е» ст. 140 ЗК, що передбачають можливість примусового припинення права власності на земельні ділянки, все рівно застосовувались би усупереч правовій нормі, що логічно закріплена в ст. 143 ЗК і виявляється при тлумаченні за допомогою висновку від протилежного.

Деякі недоліки текстів ст. 140 і 143 ЗК [105] (логічна небездоганність вибору і розподілу предмета регулювання цих статей, повтори нормативних положень) треба враховувати, оскільки професіонал повинен помічати всі особливості нормативного тексту, але в даному випадку це ніяк не впливає на результати тлумачення.

З використанням такого ж методологічного інструментарію вирішуються і колізії між ст. 143 ЗК і ст. 141 цього ж Кодексу, яка встановлює вісім підстав припинення права користування земельною ділянкою. Із ст. 141 ЗК слід зробити висновок від протилежного і виявити у такий спосіб правову норму, що логічно закріплена в цьому законодавчому положенні. Відповідно до виявленої у такий спосіб правової норми право користування земельною ділянкою не може припинятись з підстав, не передбачених цією статтею. Ця правова норма не може застосуватись усупереч правовій нормі, яка текстуально закріплена в ст. 143 ЗК. Отже, право користування земельною ділянкою може припинятись з підстав, передбачених не тільки ст. 141 ЗК, а й п. «б» ст. 143 ЗК (решта пунктів ст. 143 ЗК або повторюють положення ст. 141 ЗК, або за визначенням не можуть застосовуватись до відносин щодо припинення права користування земельною ділянкою).

3. Відповідно до ч. 2 ст. 59 КК «конфіскація майна встановлюється за тяжкі та особливо тяжкі корисливі злочини і може бути призначена лише у випадках, спеціально передбачених в Особливій частині цього Кодексу». Цим законодавчим положенням усі злочини inter alia поділені на корисливі та інші, що не мають зазначеної ознаки. У такий спосіб поділені і відповідні відносини. Правова норма, яка текстуальна закріплена в ст. 59 КК і поширюється на відносини, які виникають у зв’язку із вчиненням корисливих злочинів, може розглядатись як така, що має наступну структуру: 1) її гіпотеза передбачає вчинення злочину з корисливих мотивів; 2) її диспозиція передбачає застосування конфіскації майна. При цьому встановлена умова застосування цієї диспозиції: вона має бути спеціально передбачена Особливою частиною Кримінального кодексу.

Після поділу усіх злочинів (відповідних суспільних відносин) на корисливі та такі, що не мають цієї ознаки, законодавець здійснює класифікацію усіх злочинів (відповідних суспільних відносин) за змістовним (предметним) критерієм. Цій класифікації відповідає структура Особливої частини Кримінального кодексу. Поділ предмета правового регулювання за двома критеріями призводить до появи правових норм, сфери дії яких частково співпадають. До таких правових норм, зокрема належать правова норма, яка текстуально закріплена у ст. 59 КК і структура якої вище показана, з одного боку, і правові норми, що встановлені ч. 2 ст. 305 КК («ті самі дії, вчинені повторно або за попередньою змовою групою осіб, а також якщо предметом цих дій були особливо небезпечні наркотичні засоби чи психотропні речовини або наркотичні засоби, психотропні речовини, їх аналоги чи пре курсори або фальсифіковані лікарські засоби у великих розмірах, — караються позбавленням волі на строк від восьми до десяти років з конфіскацією наркотичних засобів, психотропних речовин, їх аналогів чи прекурсорів або фальсифікованих лікарських засобів, що були предметом контрабанди, та з конфіскацією майна») і ч. 2 ст. 307 КК («ті самі дії, вчинені повторно або за попередньою змовою групою осіб, або особою, яка раніше вчинила один із злочинів, передбачених статтями 308-310, 312, 314, 315, 317 цього Кодексу, або із залученням неповнолітнього, а також збут наркотичних засобів, психотропних речовин або їх аналогів у місцях, що призначені для проведення навчальних, спортивних і культурних заходів, та в інших місцях масового перебування громадян, або збут чи передача цих речовин у місця позбавлення волі, або якщо предметом таких дій були наркотичні засоби, психотропні речовини або їх аналоги у великих розмірах чи особливо небезпечні наркотичні засоби або психотропні речовини, — караються позбавленням волі на строк від шести до десяти років з конфіскацією майна»), — з іншого.

Правова норма, яка текстуально закріплена в ст. 59 КК і про яку йдеться, має більш широку сферу дії, ніж правові норми, які встановлені ч. 2 ст. 305 і ч. 2 ст. 307 КК, бо поширюється на всі корисливі злочини (відповідні суспільні відносини). З іншого боку, сфера дії правових норм, що текстуально закріплені в ч. 2 ст. 305 і ч. 2 ст. 307 КК і про яку тут йдеться, є ширшою, бо дія цих правових норм поширюється не тільки на корисливі злочини, а й на злочини, що не мають цієї ознаки.

За викладених умов колізії між правовою нормою, що текстуально закріплена в ст. 59 КК і про яку йдеться, з одного боку, і правовими нормами, що текстуально закріплені в ч. 2 ст. 305 і ч. 2 ст. 307 КК, — з іншого, не можуть вирішуватись за правилом «lex spesialis derogat generali». З іншого боку, також помічається, що ці правові норми не можуть застосовуватись одночасно, хоч їх диспозиції і є сумісними: якщо правова норма, що текстуально закріплена в ст. 59 КК, допускає застосування конфіскації у разі вчинення корисливого злочину, то правові норми, що текстуально закріплені в ч. 2 ст. 305 і ч. 2 ст. 307 КК, доповнюють коло випадків, коли застосовується конфіскація, випадками, коли злочини, передбачені цими статтями, не є корисливими.

З урахуванням того, що сфери дії правових норм, про колізії між якими йдеться, частково співпадають, а їх диспозиції є сумісними, із ст. 59 КК слід зробити висновок від протилежного. У такий спосіб виявляється правова норма, яка логічно закріплена в цьому законодавчому положенні. Ця правова норма має наступну структуру: 1) її гіпотеза може бути сформульована у такий спосіб: «Якщо злочин не має ознаки корисливого»; 2) її диспозиція виключає застосування конфіскації майна. Ця правова норма є несумісною з правовими нормами, що текстуально закріплені в ч. 2 ст. 305 і ч. 2 ст. 307 КК, але вона як така, що закріплена в ст. 59 КК тільки логічно і виявлена при тлумаченні за допомогою висновку від протилежного, не може застосовуватись усупереч правовим нормам, які текстуально закріплені в ч. 2 ст. 305 і ч. 2 ст. 307 КК. Отже, ст. 59 КК не перешкоджає застосуванню конфіскації майна у разі вчинення злочинів, передбачених ч. 2 ст. 305 і ч. 2 ст. 307 КК.

Проте Верховним Судом опрацьована інша правова позиція, а саме така: «Норми особливої частини КК України мають базуватися на нормах Загальної частини цього Кодексу. Це спеціально зазначено законодавцем у статті 65 КК України, якою встановлено загальні засади призначення покарання. Згідно з частиною першою цієї статті суд призначає покарання не тільки в межах, установлених у санкції статті (санкції частини статті) Особливої частини КК України, що передбачає відповідальність за вчинений злочин, враховуючи ступінь тяжкості вчиненого злочину, особу винного та обставини, що пом’якшують та обтяжують покарання, але й відповідно до положень Загальної частини цього Кодексу.

Ураховуючи ці положення закону, суд при призначенні покарання має виходити не тільки з меж карності діяння, встановлених у відповідній санкції статті Особливої частини КК України, а й з тих норм Загальної частини КК України, в яких регламентуються цілі, система покарань, підстави, порядок та особливості застосування окремих його видів, а також регулюються інші питання, пов’язані з призначенням покарання. Ці норми здатні вплинути на вибір (обрання) судом певних його виду й міри, в тому числі й тих положень, що передбачені частиною другою статті 59 КК України» (постанова Верховного Суду України від 12 вересня 2011 р.).

Положення ч. 1 ст. 65 КК, що приписує призначати покарання «у межах, установлених у санкції статті (санкції частини статті) Особливої частини цього Кодексу, що передбачає відповідальність за вчинення злочину...» (п. 1), «відповідно до положень Загальної частини цього Кодексу» (п. 2) являє певну складність для тлумачення, бо приписує керуватись одночасно і статтями (частинами статей) Особливої частини, і положенням Загальної частини Кримінального кодексу і не дає вказівок щодо способу вирішення колізій між положеннями Особливої і Загальної частин цього Кодексу. Та обставина, що припис призначати міру покарання в межах, встановлених санкцією статті (санкцією частини статті) Особливої частини, розміщений у п. 1 ч. 1 ст. 65 КК, а припис враховувати положення Загальної частини формулюється у п. 2 ч. 1 ст. 65 КК, не може впливати на спосіб вирішення колізії між цими приписами: законодавець змушений при рівноцінності нормативних положень один із них формулювати першим, а інший — другим. За таких умов слід зробити висновок про те, що колізії між п. 1 ч. 1 ст. 65 КК і п. 2 ч. 1 ст. 65 КК, між положеннями Особливої і Загальної частин Кримінального кодексу про призначення покарань слід вирішувати відповідно до загальних правил тлумачення і застосування правових актів, як це було показано вище.

Доцільно, однак, було б спробувати вирішити колізію, про яку тут йдеться, в умовному випадку, коли б у частині другій ст. 59 КК зазначалось на те, що конфіскація встановлюється «лише» за корисливі злочини. У такому випадку колізія, про яку йдеться, не могла б бути вирішена за допомогою засобів формальної логіки. Її треба було б вирішувати за допомогою принципу верховенства права. Тому про це мова буде йти в одній із наступних глав цієї роботи.

§ 73. Використання висновку від протилежного для визначення меж застосування правила «lех spesialis derogat generali»

Висновок від протилежного використовується для визначення меж застосування правила «lех spesialis derogat generali». Мається на увазі, що зазначене правило застосовується для вирішення колізій між текстуально закріпленими загальними і текстуально закріпленими спеціальними правовими нормами. Воно поширюється також на правові норми, що логічно закріплені в актах законодавства і виявляються при тлумаченні за допомогою висновків ступеню і від попереднього правового явища до наступного або навпаки. Але весь юридичний зміст положень актів законодавства до цих правових норм не зводиться. Вони логічно вміщують у собі і правові норми, що виявляються при тлумаченні за допомогою висновку від протилежного із гіпотез і диспозицій текстуально закріплених правових норм, при формулюванні яких не використовувались слова «лише», «тільки», «виключно», «не інакше як». Такі правові норми не можуть застосовуватись усупереч текстуально закріпленим конкуруючим правовим нормам, незалежно від того, сфера їх дії є ширшою чи вужчою порівняно із сферою дії правових норм, що закріплені в актах законодавства текстуально. Спроби поширити дію правила «lех spesialis derogat generali» на правові норми, що виявляються при тлумаченні за допомогою висновку від протилежного, зробленого із спеціальних текстуально закріплених правових норм, не відповідають логіці законодавства.

1. В одній із попередніх глав цієї книги йшлося про те, що диспозиції правових норм, що формулюються в ст. 1218 ЦК, з одного боку, і в ч. 1-3 ст. 1230, ч. 1-3 ст. 1231 ЦК, — з іншого, є сумісними, а колізії між ними не можуть вирішуватись за правилом про перевагу спеціальної правової норми, хоч гіпотези першої із названих норм, з одного боку, та зазначених норм, що встановлені ст. 1230, 1231 ЦК, — з іншого, і співвідносяться як рід і вид. Проте механізм вирішення цих колізій не був показаний. Цей механізм передбачає використання висновку від протилежного. Отже:

1) гіпотези правових норм, що встановлені ст. 1218 ЦК («… до складу спадщини входять усі права та обов’язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті») і ч. 1 ст. 1230 ЦК («до спадкоємця переходить право на відшкодування збитків, завданих спадкодавцеві у договірних зобов’язаннях»), співвідносяться як рід і вид. Відтак ці дві текстуально закріплені правові норми є загальною (та, що встановлена ст. 1218 ЦК) і спеціальною (та, що встановлена ч. 1 ст. 1230 ЦК). Диспозиції цих двох правових норм є сумісними. За допомогою висновку від протилежного із ч. 1 ст. 1230 ЦК виявляється логічно закріплена в цьому законодавчому положенні правова норма, відповідно до якої право на відшкодування збитків (шкоди), завданих (завданої) спадкодавцеві поза договірними зобов’язаннями, не спадкується. Ця правова норма є несумісною із загальною правовою нормою, яка текстуально закріплена в ст. 1218 ЦК. Колізія між цими двома несумісними правовими нормами вирішується на користь загальної норми, що текстуально закріплена в ст. 1218 ЦК. Отже, до складу спадщини включається не тільки право на відшкодування збитків, завданих у договірних зобов’язаннях, а й право на відшкодування шкоди, завданої поза договірними зобов’язаннями, крім права на відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров’я або смертю, яке до складу спадщини не включається відповідно до ст. 1219 ЦК, оскільки воно нерозривно пов’язане з особою потерпілого (кредитора). Зокрема, право на відшкодування майнової шкоди, завданої шляхом знищення, пошкодження, втрати, псування майна до складу спадщини включається. Колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України при розгляді однієї із справ дійшла висновку про те, що дочка мала право на спадкування після смерті матері права на відшкодування шкоди, завданої пошкодженням житлового будинку, що належав її матері (спадкодавцеві), унаслідок пожежі, що сталася з вини приватного підприємства;

2) гіпотези правових норм, що встановлені ст. 1218 ЦК і ч. 2 ст. 1230 ЦК («до спадкоємця переходить право на стягнення неустойки (штрафу, пені) у зв’язку з невиконанням боржником спадкодавця своїх договірних обов’язків, яка була присуджена судом спадкодавцеві за його життя»), співвідносяться як рід і вид. Відтак ці дві текстуально закріплені правові норми є загальною (та, що встановлена ст. 1218 ЦК) і спеціальною (та, що закріплена в ч. 2 ст. 1230 ЦК). Диспозиції цих двох правових норм є сумісними і співвідносяться як рід і вид. За допомогою висновку від протилежного із диспозиції правової норми, що встановлена із ч. 2 ст. 1230 ЦК, виявляється логічно закріплена в цьому законодавчому положенні правова норма, яка є несумісною із загальною правовою нормою, встановленою ст. 1218 ЦК, і відповідно до якої до спадкоємця не переходить право на стягнення неустойки, не присудженої спадкодавцеві за його життя. Але ця правова норма виявляється при тлумаченні за допомогою висновку від протилежного із нормативного положення, яке не містить слів «лише», «тільки», «виключно», «не інакше як», а тому не може застосовуватись усупереч загальній правовій нормі, що текстуально закріплена в ст. 1218 ЦК. Отже, до спадкоємця переходить право на стягнення неустойки з боржників спадкодавця, хоч би це право і не було присуджене спадкодавцеві за його життя;

3) гіпотези правових норм, що текстуально закріплені в ст. 1218 ЦК і ч. 3 ст. 1230 ЦК («до спадкоємця переходить право на відшкодування моральної шкоди, яке було присуджено судом спадкодавцеві за його життя»), співвідносяться як рід і вид. Відтак ці дві текстуально закріплені правові норми є загальною (та, що встановлена ст. 1218 ЦК) і спеціальною (та, що встановлена ч. 3 ст. 1230 ЦК). Диспозиції цих двох правових норм є сумісними і співвідносяться як рід і вид. За допомогою висновку від протилежного із ч. 3 ст. 1230 ЦК виявляється логічно закріплена в цьому законодавчому положенні правова норма, згідно якої право на відшкодування моральної шкоди, не присудженої спадкодавцеві за його життя, до спадкоємця не переходить. Ця правова норма є несумісною із загальною правовою нормою, що текстуально закріплена в ст. 1218 ЦК. Колізія між цими двома несумісними правовими нормами вирішується на користь текстуально закріпленої загальної правової норми, що встановлена ст. 1218 ЦК. Отже, до складу спадщини включається право на відшкодування моральної шкоди, завданої спадкодавцеві, — як такої, що була присуджена спадкодавцеві за його життя, так і такої, що не була присуджена йому за його життя. Лише право на відшкодування тієї моральної шкоди, що була призначена компенсувати додаткові зусилля спадкодавця для організації свого життя у майбутньому (частина перша ст. 2371 КЗпП), призначена особисто для спадкодавця, а тому припиняється у зв’язку з його смертю. Однак практики, коли б суди при визначенні розміру моральної шкоди, що підлягає відшкодуванню, виокремлювали ту частину моральної шкоди, що компенсує минулі моральні втрати (у цій частині право на відшкодування моральної шкоди не є нерозривно пов’язаним з особою кредитора), і ту частину моральної шкоди, що покликана компенсувати майбутні моральні втрати (в цій частині право на відшкодування моральної шкоди є нерозривно пов’язаним з особою кредитора), немає. Тому немає підстав і стверджувати, що право на відшкодування моральної шкоди пов’язано з особою спадкодавця;

4) гіпотези правових норм, що текстуально закріплені в ст. 1218 ЦК і ч. 2 ст. 1231 ЦК («до спадкоємця переходить обов’язок відшкодування моральної шкоди, завданої спадкодавцем, яке було присуджено судом зі спадкодавця за його життя»), співвідносяться як рід і вид. Відтак ці дві правові норми є загальною (та, що встановлена ст. 1218 ЦК) і спеціальною (та, що встановлена ч. 2 ст. 1231 ЦК). Диспозиції цих двох правових норм є сумісними і співвідносяться як рід і вид. За допомогою висновку від протилежного із ч. 2 ст. 1231 ЦК виявляється логічно закріплена в цьому законодавчому положенні правова норма, яка є несумісною з правовою нормою, що текстуально закріплена в ст. 1218 ЦК. Відповідно до правової норми, що логічно закріплена в ч. 2 ст. 1231 ЦК і виявляється при тлумаченні за допомогою висновку від протилежного, до спадкоємця не переходить обов’язок відшкодування моральної шкоди, яке (відшкодування) не було присуджено судом із спадкодавця за його життя. Ця правова норма не може застосовуватись усупереч загальній правовій нормі, що текстуально закріплена в ст. 1218 ЦК. Отже, до спадкоємця переходить обов’язок відшкодувати моральну шкоду, завдану спадкодавцем, хоч би відшкодування моральної шкоди із спадкодавця і не було присуджене судом за його життя;

5) гіпотези правових норм, що текстуально закріплені в ст. 1218 ЦК і ч. 3 ст. 1231 ЦК («до спадкоємця переходить обов’язок сплатити неустойку (штраф, пеню), яка була присуджена судом кредиторові із спадкодавця за життя спадкодавця»), співвідносяться як рід і вид. Відтак ці дві правові норми є загальною (та, що встановлена ст. 1218 ЦК) і спеціальною (та, що встановлена ч. 3 ст. 1231 ЦК). Диспозиції цих двох правових норм є сумісними і співвідносяться як рід і вид. За допомогою висновку від протилежного із ч. 3 ст. 1231 ЦК виявляється логічно закріплена в цьому законодавчому положенні правова норма, яка є несумісною з правовою нормою, що текстуально закріплена в ст. 1218 ЦК. Відповідно до правової норми, що логічно закріплена в ч. 3 ст. 1231 ЦК і виявляється при тлумаченні за допомогою висновку від протилежного, обов’язок сплатити неустойку (штраф, пеню), не присуджений спадкодавцеві судом за його життя, до спадкоємця не переходить. Але ця правова норма лише логічно закріплена в ч. 3 ст. 1231 ЦК, виявляється при тлумаченні за допомогою висновку від протилежного із законодавчого положення, що не містить слів «лише», «тільки», «не інакше як», «виключно», а тому не може застосовуватись усупереч загальній правовій нормі, що текстуально закріплена в ст. 1218 ЦК. Отже, обов’язок спадкодавця сплатити неустойку (штраф, пеню) переходить до спадкоємця, хоч би неустойка (штраф, пеня) і не була присуджена зі спадкодавця за його життя.

2. Як рід і вид співвідносяться сфери дії правових норм, що текстуально закріплені в ч. 1 ст. 224 ГК («учасник господарських відносин, який порушив господарське зобов’язання або установлені вимоги щодо здійснення господарської діяльності, повинен відшкодувати завдані цим збитки суб’єкту, права або законні інтереси якого порушено») і ч. 1 ст. 274 ГК («за нездачу сільськогосподарської продукції у строки, передбачені договором контрактації, виробник сплачує контрактанту неустойку в розмірі, встановленому договором, якщо інший розмір не передбачений законом»). Відтак правова норма, що встановлена ч. 1 ст. 224 ГК, є загальною, а правова норма, що встановлена ч. 1 ст. 274 ГК, є спеціальною. Диспозиції цих двох правових норм є сумісними. Вони є видами, родом стосовно яких є поняття господарських санкцій (ч. 2 ст. 217 ГК). Несумісною з правовою нормою, що текстуально закріплена в ч. 1 ст. 224 ГК, є правова норма, яка логічно закріплена в ч. 1 ст. 274 ГК і виявляється при тлумаченні за допомогою висновку від протилежного. Відповідно до цієї правової норми до виробника сільськогосподарської продукції за її нездачу у строки, встановлені договором контрактації, не можуть застосовуватись інші господарські санкції, крім неустойки, встановленої договором. Але ця правова норма виявлена при тлумаченні за допомогою висновку від протилежного із законодавчого положення, що не містить слів «лише», «тільки», «не інакше як», а тому не може застосовуватись усупереч загальній правовій нормі, що текстуально закріплена в ч. 1 ст. ст. 224 ГК. Отже, крім обов’язку сплатити неустойку, що встановлена договором на випадок нездачі в установлені строки сільськогосподарської продукції, виробник несе також обов’язок відшкодувати збитки, завдані нездачею продукції у встановлені строки. Межі відшкодування збитків при цьому визначаються спеціальною стосовно правової норми, що встановлена ч. 1 ст. 224 ГК, правовою нормою, текстуально закріпленою в ч. 1 ст. 232 ГК, що застосовується, якщо немає підстав для застосування ч. 2 ст. 232 ГК. Отже, нездача виробником в установлені строки сільськогосподарської продукції тягне сплату ним неустойки і відшкодування збитків, завданих контрактанту. При цьому збитки відшкодовуються в частині, не покритій неустойкою.

3. Як рід і вид співвідносяться сфери дії правових норм, які текстуально закріплені в ч. 1 ст. 623 ЦК («боржник, який порушив зобов’язання, має відшкодувати кредиторові завдані цим збитки») і ч. 2 ст. 785 ЦК («якщо наймач не виконує обов’язку щодо повернення речі, наймодавець має право вимагати від наймача сплати неустойки у розмірі подвійної плати за користування річчю за час прострочення»). Відтак правова норма, що встановлена ч. 1 ст. 623 ЦК, є загальною, а правова норма, що встановлена ч. 2 ст. 785 ЦК, є спеціальною. Диспозиції цих двох правових норм, що встановлюють наслідки порушення зобов’язання, є сумісними. Несумісною з правовою нормою, що текстуально закріплена в ч. 1 ст. 623 ЦК, є правова норма, яка логічно закріплена в ч. 2 ст. 785 ЦК, виявляється при тлумаченні за допомогою висновку від протилежного і відповідно до якої інші наслідки у разі невиконання обов’язку повернути річ — предмет договору найму (оренди), не настають. Ця колізія між правовими нормами, про які тут йдеться, вирішується на користь загальної норми, текстуально закріпленої в ч. 1 ст. 623 ЦК, оскільки логічно закріплена в ч. 2 ст. 785 ЦК правова норма, що виявляється за допомогою висновку від протилежного із законодавчого положення, що не містить слів «лише», «тільки» «виключно», «не інакше як», є нездатною конкурувати при правозастосуванні із текстуально закріпленими правовими нормами, в тому числі загальними;

Слід, однак, враховувати, що Судова палата у господарських справах Верховного Суду України дійшла вис про те, що ч. 2 ст. 785 ЦК встановлює розмір плати за користування річчю за період прострочення повернення речей у зв’язку з припиненням договору найма, а не неустойкою (постанова від 20 березня 2012 р. за позовом Регіонального відділення Фонду державного майна у Донецькій області до ВАТ «Укртелеком»[244]).

4. Як рід і вид співвідносяться сфери дії правових норм, що текстуально закріплені в ст. 22, 623 ЦК і покладають на боржника, що припустився порушення зобов’язання, обов’язок відшкодування збитків, з одного боку, і правової норми, що текстуально закріплена в ч. 2 ст. 625 ЦК, — з іншого. Відтак правові норми, що встановлені ст. 22 і 623 ЦК, є загальними, а правова норма, що встановлена ч. 2 ст. 625 ЦК, є спеціальною. Диспозиції цих двох правових норм є сумісними. Вони співвідносяться як два види, що належать до одного роду цивільно-правової відповідальності. Якщо із ч. 2 ст. 625 ЦК зробити висновок від протилежного, у такий спосіб виявляється логічно закріплена в цьому законодавчому положенні правова норма, згідно якої боржник, який прострочив виконання грошового зобов’язання, не несе будь-якої іншої відповідальності, крім тієї, яка передбачена цією статтею, у тому числі не несе обов’язку відшкодувати збитки, завдані простроченням виконання грошового зобов’язання. Ця правова норма є несумісною із загальними правовими нормами, що текстуально закріплені у ст. 22 і 623 ЦК. Колізія між цими правовими нормами, з одного боку, та правовою нормою, що логічно закріплена в ч 2 ст. 625 ЦК, вирішується на користь загальних правових норм. Отже, відповідальність за порушення грошового зобов’язання, встановлена ч. 2 ст. 625 ЦК, не виключає відповідальності боржника, яка встановлена ст. 22 і 623 ЦК і яка полягає в обов’язку боржника, що припустився цивільного правопорушення, відшкодувати завдані кредитору збитки;

5. Нездійснення страховиком страхової виплати є порушенням грошового зобов’язання. Оскільки таке порушення, передбачене ст. 992 ЦК, що поширюється тільки на зобов’язання страхування, є підстави стверджувати, що в ст. 992 ЦК («у разі несплати страховиком страхувальникові або іншій особі страхової виплати страховик зобов’язаний сплатити неустойку в розмірі, встановленому договором або законом») текстуально закріплюється спеціальна правова норма, у відношенні до якої правова норма, що текстуально закріплюється в ч. 2 ст. 625 ЦК, є загальною. Загальними у відношенні до спеціальної правової норми, що встановлена ст. 992 ЦК, є також правові норми, які текстуально закріплені в ст. 22 і 623 ЦК і які покладають на боржника, який припустився цивільного правопорушення, відповідальність у вигляді обов’язку відшкодувати збитки. Спеціальна правова норма, що текстуально закріплена в ст. 992 ЦК, і загальні правові норми, текстуально закріплені в ст. 22, 623, ч. 2 ст. 625 ЦК, є сумісними. їх диспозиції співвідносяться як види, що об’єднуються родовим поняттям цивільно-правової відповідальності. Якщо із ст. 992 ЦК зробити висновок від протилежного, то у такий спосіб буде виявлена логічно закріплена у цьому законодавчому положенні правова норма, згідно якої страховик не несе за прострочення страхової виплати іншої відповідальності, крім відповідальності у вигляді сплати неустойки. Ця правова норма є несумісною із загальними правовими нормами, що текстуально закріплені в ст. 22, 623 і 625 ЦК. Колізії між цими правовими нормами вирішуються на користь текстуально закріплених загальних правових норм, оскільки правова норма, що логічно закріплена в ст. 992 ЦК і виявлена при тлумаченні за допомогою висновку від протилежного, нездатна конкурувати при правозастосуванні із текстуально закріпленими правовими нормами унаслідок того, що вона виявляється при правозастосуванні за допомогою висновку від протилежного із законодавчого положення, яке не містить слів «лише», «тільки», «виключно», «не інакше як». Зроблені тут висновки підтверджуються судовою практикою.

Так, Вищий господарський суд у постанові від 19 грудня 2007 р. у справі № 1632 відтворює мотивування рішення суду першої інстанції яким визнається можливість застосування до страховика заходів відповідальності, передбаченої ст. 625 ЦК. В іншій постанові (від 24 січня 2007 р. у справі № 8-256) Вищий господарський суд залишив у силі рішення суду першої інстанції та постанову апеляційного суду, якими за страховиком визнане право на застосування до страховика заходів відповідальності, передбачених ст. 625 ЦК.

6. Спеціальним правилом абзацу другого ч. 2 ст. 1282 ЦК передбачена можливість «накладення» (таке слово використовується в цій частині) стягнення на майно, яке було передане спадкоємцям у натурі, якщо спадкоємці не виконують свого обов’язку одноразовим платежем задовольнити вимоги кредитора спадкодавця у встановлених межах. Із цього спеціального правила непрямо випливає і висновком a contrario виявляється правовий припис, згідно з яким звернення («накладення») стягнення на інше майно спадкоємця (крім того, яке в порядку спадкування було передане йому в натурі) не допускається, в тому числі, якщо передане спадкоємцям в натурі не збереглося або було відчужене. Але це правило лише непрямо випливає із спеціального правила, виявляється при тлумаченні висновком a contrario, а тому воно не може застосовуватись усупереч загальним правилам ст. 52 Закону «Про виконавче провадження» і Додатку до цього Закону, відповідно до яких стягнення за позовом кредитора може бути звернене і на інше майно боржника (спадкоємця) за винятками, встановленими Додатком до названого Закону (при тому, що відповідальність спадкоємця за боргами спадкодавця обмежується вартістю майна, отриманого у спадщину; як це передбачено ч. 1 ст. 1282 ЦК).

Якщо ж висновок від протилежного при тлумаченні ч. 2 ст. 1282 ЦК не використовувати, а тлумачити її «оптом» (без виокремлення в такому законодавчому положенні правової норми, закріпленої текстуально, і правової норми, закріпленої логічно), тоді стверджують, що в ч. 2 ст. 1282 ЦК закріплена спеціальна правова норма, що підлягає переважному застосуванню перед загальною правовою нормою, що передбачена ст. 52 Закону «Про виконавче провадження».

7. Відповідно до ч. 5 ст. 1274 ЦК відмова від прийняття спадщини може бути визнана судом недійсною з підстав, що названі в цій частині. При цьому названі ст. 225, 229-231, 233 ЦК. Звідси непрямо випливає і висновком a contrario виявляється правовий припис, згідно з яким з інших підстав відмова від прийняття спадщини не може бути визнана недійсною. Це стосується, зокрема відмови від прийняття спадщини без згоди батьків і органу опіки та піклування. Із ч. 5 ст. 1274 ЦК також непрямо випливає і висновком a contrario виявляється правовий припис, згідно з яким до відмови від спадщини не застосовується ч. 1 ст. 224 ЦК («правочин, вчинений без дозволу органу опіки та піклування (стаття 71 цього Кодексу), є нікчемним»). Слід також пояснити, що відповідно до ст. 71 ЦК опікун не має права без дозволу органу опіки та піклування відмовлятися від майнових прав підопічного, а піклувальник не має права давати згоду на вчинення неповнолітнім правочинів, спрямованих на відмову від їх майнових прав без дозволу органу опіки та піклування.

Але наведені вище правові приписи, які непрямо випливають із ч. 5 ст. 1274 ЦК, не можуть застосовуватись усупереч ч. 1 ст. 203, ч. 1 ст. 215, ч. 2 ст. 222, ст. 224 ЦК. Це означає, що: 1) відмова від спадщини, здійснена опікуном без дозволу органу опіки та піклування, є нікчемною відповідно до ч. 1 ст. 71 і ст. 224 ЦК; 2) відмова неповнолітнього від спадщини, здійснена за наявності згоди піклувальника, але за відсутності дозволу органу опіки та піклування, є нікчемною відповідно до ч. 2 ст. 71, ст. 224 ЦК; 3) відмова неповнолітнього від спадщини, здійснена за наявності згоди батьків (усиновлювачів), але за відсутності згоди органу опіки та піклування, підлягає визнанню недійсною на підставі ч. 4 ст. 32, ч. 1 ст. 203, ч. 1 ст. 215 ЦК; 4) відмова неповнолітнього від спадщини, здійснена без згоди батьків, підлягає визнанню недійсною на підставі ч. 2 ст. 222 ЦК.

8. Частина 3 ст. 1021 ЦК формулює спеціальне правило, яким на комісіонера покладається відповідальність за втрату, нестачу або пошкодження майна комітента, за умови, що комісіонер відповідно до договору або звичаїв ділового обороту зобов’язаний був застрахувати майно «за рахунок комітента», але не виконав цього обов’язку. Залишимо без аналізу слова «за рахунок комітента», оскільки висновок про права та обов’язки сторін, які стосуються збереження майна комітента, в кінцевому рахунку не залежить від того, за чий рахунок мало здійснюватись страхування. Із спеціального правила ч. 3 ст. 1021 ЦК непрямо випливає і висновком a contrario виявляється правовий припис, згідно з яким за межами гіпотези правової норми, сформульованої в цій частині, комісіонер не відповідає за втрату, недостачу або пошкодження майна комітента, що сталося внаслідок вини комісіонера. Але цей правовий припис лише логічно закріплений у ч. 3 ст. 1021 ЦК, виявляється при тлумаченні за допомогою висновку від протилежного, а тому він не може застосовуватись усупереч текстуально закріпленим загальним правовим нормам ч. 1 ст. 1021 ЦК («комісіонер відповідає перед комітентом за втрату, недостачу або пошкодження майна комітента») і ст. 22, 623 ЦК, які покладають на особу, яка порушила цивільні права іншої особи, обов’язок відшкодувати завдані порушенню збитки (за наявності її вини).

9. «Стаття 250. Відмова представника від вчинення дій, які були визначені довіреністю

1. Представник має право відмовитися від вчинення дій, які були визначені довіреністю.

2. Представник зобов’язаний негайно повідомити особу, яку він представляє, про відмову від вчинення дій, які були визначені довіреністю.

3. Представник не може відмовитися від вчинення дій, які були визначені довіреністю, якщо ці дії були невідкладними або такими, що спрямовані на запобігання завданню збитків особі, яку він представляє, чи іншим особам.

4. Представник відповідає перед особою, яка видала довіреність, за завдані їй збитки у разі недодержання ним вимог, встановлених частинами другою та третьою цієї статті».

Використовуючи висновок a contrario, слід виявити логічно закріплену у ч. 4 ст. 250 ЦК правову норму, згідно якої у решті випадків (при порушенні представником зобов’язання перед особою, яка видала довіреність, якщо це порушення не підпадає під дію ч. 2 та 3 ст. 250 ЦК), представник не несе обов’язку відшкодувати збитки. Але ця правова норма лише логічно закріплена в ч. 4 ст. 250 ЦК, виявляється при тлумаченні за допомогою висновку від протилежного, а тому не може застосовуватись усупереч загальним правовим нормам, що текстуально закріплені у ст. 22 і 623 ЦК (якщо відносини між представником та особою, що видала довіреність, є цивільними). Отже, представник несе обов’язок відшкодування збитків, завданих особі, яка видала довіреність, не тільки у випадках, передбачених ч. 4 ст. 250 ЦК, а й в інших випадках, передбачених ст. 22, 623 ЦК.

10. Невелика за обсягом ч. 9 ст. 1109 ЦК («умови ліцензійного договору, які суперечать положенням цього Кодексу, є нікчемними») може використовуватись як методичний матеріал для вивчення правових приписів, які непрямо випливають із актів законодавства і виявляються при тлумаченні висновком a contrario.

По-перше, якщо прямо зазначається на нікчемність правочину, то висновок a contrario із цього зазначення може означати, що в решті випадків правочини є або оспорюваними, або дійсними. Якими вони є насправді, — це вирішується шляхом постановки поняття, із якого робиться висновок a contrario, в систему понять. Якщо нікчемність правочину розглядати як видове поняття, то родовим стосовно нього буде поняття недійсності правочину. Це родове поняття охоплює собою два видових поняття — нікчемні і оспорювані правочини. Цими двома видовими поняттями, що виокремлюються за відомим критерієм, вичерпується родове поняття недійсності правочину. Отже, із текстуально закріпленої в ч. 9 ст. 1109 ЦК правової норми, відповідно до якої умови ліцензійного договору, які суперечать положенням Цивільного кодексу, є нікчемними, за допомогою висновку а contrario при тлумаченні виявляється логічно закріплена правова норма, згідно якої правочини, які не суперечать Цивільному кодексу, є оспорюваними. Але ця правова норма, яка логічно закріплена у ч. 9 ст. 1109 ЦК і при тлумаченні виявляється за допомогою висновку a contrario, не може застосовуватись усупереч правовій нормі, текстуально закріпленій у ч. 1 ст. 215 ЦК («підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п’ятою та шостою статті 203 цього Кодексу»). Отже, умови ліцензійних договорів, які не підпадають під ознаку, передбачену ч. 9 ст. 1109 ЦК, є не оспорюваними, а дійсними.

Із текстуально закріпленого у ч. 9 ст. 1109 ЦК правового припису, що визнає нікчемними умови ліцензійних договорів, які суперечать положенням Цивільного кодексу, висновком a contrario виявляється логічно закріплена у цьому законодавчому положенні правова норма, згідно якої суперечність умов ліцензійного договору іншим актам законодавства тягне за собою оспорюваність таких умов. Цей правовий припис підлягає застосуванню, оскільки він не суперечить загальним правилам ч. 1 ст. 203 і ч. 3 ст. 215 ЦК.

Спробуємо дати аналіз умовного законодавчого положення, яке утворимо із ч. 9 ст. 1109 ЦК шляхом заміни в ній слова «нікчемним» на слово «недійсним». Видовому поняттю недійсності протистоїть видове поняття дійсності правочину, а родовим стосовно цих понять є поняття правочину, що розглядається під кутом зору породження ним цивільно-правових наслідків. У такому випадку слід зробити висновок a contrariо, відповідно до якого в решті випадків умови ліцензійних договорів є дійсними. Але цим висновком виявляється правова норма, яка непрямо випливає із наведеного умовного положення законодавчого акту, а тому вона не може застосовуватись усупереч текстуально закріпленим загальним правилам ч. 1 ст. 203 і ч. 1 ст. 215 ЦК, згідно з якими суперечність умов правочину актам цивільного законодавства тягне їх недійсність.

11. Ч. 1 ст. 1050 ЦК встановлює: «Якщо позичальник своєчасно не повернув суму позики, він зобов’язаний сплатити грошову суму відповідно до статті 625 цього Кодексу. Якщо позичальник своєчасно не повернув речі, визначені родовими ознаками, він зобов’язаний сплатити неустойку відповідно до статей 549-552 цього Кодексу, яка нараховується від дня, коли речі мали бути повернуті, до дня їх фактичного повернення позикодавцеві, незалежно від сплати процентів, належних йому відповідно до статті 1048 цього Кодексу». Зауважимо, що проценти якраз і не належать позикодавцеві, оскільки у разі передання позичальникові речей, визначених родовими ознаками, договір позики вважається безпроцентним (ч. 2 ст. 1048 ЦК). Тому положення про належні в таких випадках позикодавцеві проценти відповідно до ст. 1048 ЦК отримує предмет правового регулювання тільки у випадках, воли в договорах позики речей, визначених родовими ознаками, передбачена сплата позичальником процентів на користь позикодавця. Що стосується видів відповідальності позичальника, то із спеціального правила ст. 1050 ЦК, яке тут розглядається, непрямо випливає і висновком a contrario при тлумаченні виявляється логічно закріплена у цьому законодавчому положенні правова норма, відповідно до якої позичальник не несе перед позикодавцем відповідальності у вигляді обов’язку відшкодувати збитки. І все ж позичальник таку відповідальність несе, бо правова норма, яка логічно закріплена у ч. 1 ст 1050 ЦК і виявляється при тлумаченні за допомогою висновку a contrario, не може застосовуватись усупереч правовим нормам, текстуально закріпленим у ст. 22 і 623 ЦК. Крім того, слід враховувати, що принципіальна можливість стягнення збитків за порушення грошового зобов’язання підтверджується законодавцем у ст. 229 ГК, що спеціально присвячена вирішенню таких питань стосовно сфери дії Господарського кодексу.

12. Спеціальні правила про наслідки відмови продавця передати товар встановлені ст. 665 ЦК. Зокрема, відповідно до ч. 2 ст. 665 ЦК у разі відмови продавця передати покупцеві річ, визначену індивідуальними ознаками, покупець має право вимагати передання йому цієї речі. Із цього законодавчого положення за допомогою висновку від протилежного при тлумаченні виявляється логічно закріплена в ньому правова норма, відповідно до якої у випадках, коли договір купівлі-продажу укладено стосовно речей, визначених родовими ознаками, покупець не має права вимагати передання йому цих речей. Такий висновок підтверджується і ст. 620 ЦК, яка допускає витребування кредитором у боржника, зобов’язаного передати кредитору річ, лише речі, визначеної індивідуальними ознаками. Але правова норма, яка логічно закріплена у ч. 2 ст. 665 ЦК і виявляється при тлумаченні за допомогою висновку від протилежного, не може застосовуватись усупереч правовим нормам, які текстуально закріплені в ст. 525 ЦК («одностороння відмова від зобов’язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом») і ст. 526 ЦК («зобов’язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог — відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться»). Отже, у разі відмови продавця передати товар — речі, визначені родовими ознаками, — покупець має право пред’явити вимогу про передання йому цього товару.

Задоволення такої вимоги покупця не може ставитись під сумнів з огляду на невизначеність можливості виконання судового рішення, яким така вимога задоволена. По-перше, виконання такого рішення суду може бути забезпечене шляхом арешту майна боржника. По-друге, питання про можливість виконання рішення суду не повинне вирішуватись при прийнятті такого рішення. Якщо позивач просить суд про захист його права у певний спосіб, і встановлено факт порушення, а спосіб захисту права, обраний позивачем, відповідає передбаченим законам способам захисту права, суд не може відмовити у позові з огляду на проблематичність виконання судового рішення.

13. «Якщо позичкодавець не виконує обов’язку передати річ у користування, друга сторона має право вимагати розірвання договору позички та відшкодування завданих збитків» (ст. 830 ЦК). В одній із дисертацій без будь-яких застережень зазначається на те, що правило ст. 830 ЦК є спеціальним, що виключає пред’явлення вимоги про виконання в натурі обов’язку передати річ у користування відповідно до п. 5 ч. 2 ст. 16 і ч. 1 ст. 620 ЦК. Видається, однак, що питання про застосування положень названих статей має вирішуватись у протилежний спосіб. Із ст. 830 ЦК непрямо випливає і висновком a contrario виявляється логічно закріплена у цьому законодавчому положенні правова норма, згідно якої користувач своє право захищати в інший спосіб, ніж це передбачено цією статтею, не може. Але це правило не підлягає застосуванню всупереч правовим нормам, що текстуально закріплені в п. 5 ч. 2 ст. 16 і ч. 1 ст. 620 ЦК. Тому користувач на захист свого права може пред’явити як вимоги, передбачені ст. 830 ЦК, так і вимогу про примушення до виконання в натурі обов’язку передати річ у безоплатне користування, як це передбачено п. 5 ч. 2 ст. 16 і ч. 1 ст. 620 ЦК.

14. Ч. 2 ст. 997 ЦК («якщо страхувальник прострочив внесення страхового платежу і не сплатив його протягом десяти робочих днів після пред’явлення страховиком письмової вимоги про сплату страхового платежу, страховик може відмовитися від договору страхування, якщо інше не встановлено договором. Страхувальник або страховик може відмовитися від договору страхування в інших випадках, встановлених договором») встановлює підстави, за наявності яких у страховика та страхувальника виникає право на відмову від договору страхування. В абзаці першому ч. 3 тієї ж статті («страхувальник або страховик зобов’язаний повідомити другу сторону про свій намір відмовитися від договору страхування не пізніш як за тридцять днів до припинення договору, якщо інше не встановлено договором») встановлюється порядок реалізації сторонами договору страхування права на відмову від договору. В абзаці другому ч. 3 ст. 997 ЦК («страховик не має права відмовитися від договору особистого страхування без згоди на це страхувальника, який не допускає порушення договору, якщо інше не встановлено договором або законом») законодавець повертається (досить нелогічно) до права страховика на відмову від одного із видів договору страхування — договору особистого страхування. Відмова страховика від такого договору забороняється без згоди страхувальника, який не допускає порушення договору. Із цього законодавчого положення при тлумаченні за допомогою висновку від протилежного виявляється логічно закріплена в ньому правова норма, згідно якої страховик може без згоди страхувальника відмовитись від договору страхування, який не є договором особистого страхування, хоч би страхувальник і не допускав порушення договору. Тим більше він має право на відмову, якщо страхувальник припустився порушення, хоч би воно і було неістотним, як того вимагає ч. 2 ст. 651 ЦК. Ця правова норма лише логічно закріплена в абзаці другому ч. 3 ст. 997 ЦК, виявляється при тлумаченні висновком a contrario, а тому не може застосовуватись переважно перед правовими нормами, які текстуально закріплені ст. 651 ЦК і встановлюють підстави розірвання договору.

15. За прострочення виплати ренти платник ренти несе відповідальність у вигляді сплати одержувачеві ренти процентів (ст. 736 ЦК). Звідси непрямо випливає, що інші види відповідальності на платника ренти не поширюються (зауважимо, що взагалі проценти, крім передбачених ст. 625 ЦК, до категорії відповідальності не належать, тому ст. 736 ЦК мала бути сформульована так: «За прострочення виплати ренти платник ренти сплачує одержувачеві ренти проценти в розмірі, передбаченому ч. 2 ст. 625 ЦК, якщо інший розмір процентів не передбачений договором». При такому формулюванні виключаються сумніви в тому, як визначати розмір процентів). Але правило, що непрямо випливає із текстуально закріпленого спеціального правила і виявляється при тлумаченні висновком a contrario, не може суперечити загальним правилам ст. 22, 623, 625 ЦК. Тому не виключається індексація суми ренти, як це передбачено ч. 2 ст. 625 ЦК, а також стягнення з платника ренти збитків, завданих простроченням виплати ренти (зауважимо, що ч. 1 ст. 535 ЦК до таких відносин застосовуватись не може в зв’язку з відмовою законодавця від категорії неоподатковуваного мінімуму доходів громадян).

16. «У разі відмови платника в оплаті чека чекодержатель має право пред’явити позов до суду. Чекодержатель має право вимагати крім оплати суми чека відшкодування своїх витрат на одержання оплати, а також процентів» (ч. 1 ст. 1106 ЦК). Перше речення у цитованому законодавчому тексті наведене тут тільки для того, щоб показати, наскільки поширене включення до актів цивільного законодавства зайвих спеціальних правил, які тільки повторюють загальні положення, в тому числі і конституційні. Із положення, сформульованого в другому реченні ч. 1 ст. 1106 ЦК, непрямо випливає і висновком a contrario виявляється логічно закріплена тут правова норма, згідно якої інші вимоги чекодержатель до платника за чеком пред’явити не може. Але цей припис не може застосовуватись усупереч загальним правилам ч. 2 ст. 22 і ст. 623 ЦК, які покладають на боржника обов’язок відшкодувати не тільки витрати, здійснені кредитором з метою відновлення свого порушеного права, а й інші види збитків, а також усупереч частині 2 ст. 625 ЦК, яка передбачає не тільки сплату боржником за грошовим зобов’язанням відсотків за прострочення виконання такого зобов’язання, а й сплату суми боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції.

17. Ст. 390 ЦК встановлює спеціальні правила про розрахунки у разі витребування майна із чужого незаконного володіння. Звідси непрямо випливає і висновком a contrario виявляється логічно закріплена правова норма, відповідно до якої інші розрахунки при цьому не здійснюються, в тому числі власником не можуть бути пред’явлені вимоги про відшкодування майнової та моральної шкоди. Але така правова норма лише логічно закріплена в ст. 390 ЦК, виявляється при тлумаченні висновком a contrario, а тому не може застосовуватись усупереч загальному правилу, текстуально закріпленому в ч. 3 ст. 386 ЦК, яке дає власникові право на відшкодування майнової і моральної шкоди, завданої йому шляхом порушення права власності. Отже, власник, право якого порушене, крім прав, передбачених ст. 390 ЦК, має і право на відшкодування завданої йому майнової та моральної шкоди. Інша справа, що суми, отримані власником відповідно до ст. 390 ЦК, мають бути зараховані при визначенні розміру майнової шкоди, яка підлягає стягненню на користь власника.

18. У силу ч. 4 ст. 369 ЦК правочин щодо розпорядження спільним майном, вчинений одним із співвласників, може бути визнаний судом недійсним за позовом іншого співвласника у разі відсутності у співвласника, який вчинив правочин, необхідних повноважень. Виникає питання про те, чи можливе застосування до правочинів, вчинених одним із співвласників майна, що перебуває у спільній сумісній власності, загальних правил про підстави недійсності правочинів. Юристи, що оволоділи мистецтвом тлумачення актів цивільного законодавства, керуючись інтуїцією, дають відповідь, що така можливість не виключається. Така відповідь є правильною, але вона потребує додаткової аргументації, яка має бути такою. Із ч. 4 ст. 369 ЦК непрямо випливає і висновком a contrario виявляється логічно закріплена в цьому законодавчому положенні правова норма, згідно якої правочини щодо розпорядження спільним майном, вчинені одним із учасників спільної сумісної власності, не можуть визнаватись недійсними з інших підстав. Але правова норма, яка непрямо випливає із спеціального правила і виявляється при тлумаченні висновком а contrario, не може застосовуватись усупереч текстуально закріпленим загальним правилам, що визначають підстави недійсності правочинів. Отже, правочин, який вчинений одним із співвласників і стосується розпорядження спільним майном, може бути визнаний недійсним відповідно до ч. 1 ст. 203, ст. 215 ЦК та інших правил, що встановлюють підстави недійсності правочинів.

19. Відповідно до ч. 3 ст. 735 ЦК «виплата ренти може бути забезпечена шляхом встановлення обов’язку платника ренти застрахувати ризик невиконання ним своїх обов’язків за договором ренти». Звідси непрямо випливає і при тлумаченні висновком a contrario виявляється правовий припис, відповідно до якого встановлення договором інших способів забезпечення не допускається. Але це правило, яке непрямо випливає із ч. 3 ст. 735 ЦК і виявляється висновком a contrario, не може застосовуватись, оскільки воно суперечить загальним правилам, які текстуально закріплені у ст. 546 ЦК і передбачають певні види забезпечення та допускають можливість встановлення договором або законом інших видів забезпечення.

20. «Угоди, укладені із порушенням встановленого законом порядку купівлі-продажу, дарування, застави, обміну земельних ділянок, визнаються недійсними за рішенням суду» (ст. 210 Земельного кодексу). При цьому слід враховувати, що із заголовку ст. 128 ЗК, де використовується слово «порядок», та із тексту цієї статті, де йдеться про нотаріальне посвідчення договорів купівлі-продажу земельної ділянки, прямо випливає, що порядок (купівлі-продажу, дарування, застави, обміну земельної ділянки) включає до себе і нотаріальне посвідчення відповідних договорів. Із цитованого законодавчого положення непрямо випливає і при тлумаченні висновком a contrario виявляється правовий припис, згідно з яким правочини щодо земельних ділянок не можуть бути нікчемними. Але правило, яке випливає із нормативно-правового акту непрямо і виявляється при тлумаченні висновком a contrario, не може суперечити, зокрема загальному правилу ч. 1 ст. 220 ЦК, відповідно до якого «у разі недодержання сторонами вимоги закону про нотаріальне посвідчення договору такий договір є нікчемним». Отже, за наявності встановлених законом підстав правочини щодо купівлі-продажу, дарування, застави, обміну земельних ділянок можуть бути не тільки оспорюваними, а й нікчемними.

21. Можна подумати, що законодавець спеціально ускладнив текст ч. 1 ст. 116 ЦК, щоб нагадати суб’єктам правозастосування про необхідність оволодіння правилами тлумачення нормативно-правових актів. Відповідно до цього законодавчого положення «учасники господарського товариства мають право у порядку, встановленому установчим документом або законом», зокрема: а) «брати участь в управлінні товариством у порядку, визначеному в установчому документі...» (п. 1 ч. 1 ст. 116 ЦК); б) «здійснити відчуження часток у статутному (складеному) капіталі товариства, цінних паперів, що засвідчують участь у товаристві, у порядку, встановленому законом» (п. 4 ч. 1 ст 116 ЦК); в) «одержувати інформацію про діяльність товариства у порядку, встановленому установчим документом» (п. 5 ч. 1 ст. 116 ЦК).

У цитованій вище вступній тезі (абзаці першому) ч. 1 ст. 116 ЦК текстуально закріплюється загальна (у відношенні до норм, що встановлюються у цій частині в подальшому) правова норма. Сфера її дії — відносини між господарським товариством та його учасниками. Диспозиція цієї норми формулюється у вступній тезі (абзаці першому) ч. 1 ст. 116 ЦК лише частково зазначенням на порядок здійснення прав учасниками господарського товариства — «у порядку, встановленому установчим документом товариства та законом». У решті диспозиція цієї правової норми поповнюється зазначенням на окремі права учасників господарського товариства у п. 1-5 ч. 1 ст. 116 ЦК. Проте і ці пункти можуть тлумачитись як такі, що текстуально закріплюють окремі спеціальні (у відношенні до правової норми, що не повністю формулюється у вступній тезі (абзаці першому ч. 1 ст. 116 ЦК) правові норми. Так, у п. 1 ч. 1 ст. 116 ЦК встановлюється правова норма, що поширюється на відносини щодо управління товариством. Диспозиція цієї правової норми надає учаснику господарського товариства право брати участь в управлінні товариством у порядку, визначеному в установчому документі. Якщо загальна правова норма, що формулюється у вступній тезі (абзаці першому) ч. 1 ст. 116 ЦК, передбачає, що порядок здійснення прав учасниками господарського товариства встановлюється установчим документом товариства або законом, то спеціальна норма, що передбачена п. 1 ч. 1 ст. 116 ЦК, приписує порядок участі в управлінні визначати в установчому документі.

Колізія між цими правовими нормами не може вирішуватись за правилом «lex spesialis derogat generali», оскільки ці дві правові норми є сумісними: спеціальне правило про встановлення порядку здійснення права на участь в управлінні товариством в порядку, визначеному установчим документом, не виключає застосування загального правила, відповідно до якого учасники господарського товариства здійснюють права в порядку, що встановлюється не тільки установчим документом, а й законом. Це підтверджується висновком від протилежного, який слід зробити із п. 1 ч. 1 ст. 116 ЦК. У такий спосіб виявляється логічно закріплена у цьому законодавчому положенні правова норма, згідно якої законом порядок участі в управлінні товариством визначатись не може. Ця правова норма не може застосовуватись усупереч загальній текстуально закріпленій у вступній тезі (абзаці першому) ч. 1 ст. 116 ЦК правовій нормі, згідно якої порядок здійснення прав учасників господарських товариств визначається не тільки установчим документом товариства, а й законом.

Подібно до цього із п. 4 ч. 1 ст. 116 ЦК за допомогою висновку від протилежного виявляється логічно закріплена в цьому законодавчому положенні правова норма, згідно якої порядок відчуження часток у статутному (складеному) капіталі товариства, цінних паперів, що засвідчують участь у товаристві, не може визначатись установчим документом товариства. Ця правова норма не може конкурувати при правозастосуванні з правовою нормою, яка текстуально закріплена у вступній тезі (абзаці першому) ч. 1 ст. 116 ЦК і яка допускає встановлення порядку здійснення прав учасників господарських товариств не тільки законом, а й установчим документом господарського товариства. Отже, і ці питання мають вирішуватись і законом, і установчим документом товариства. Інша справа, що установчі документи господарських товариств ієрархічно підпорядковані закону, а тому при визначенні ними порядку реалізації учасниками господарських товариств права, про яке йдеться, повинні дотримуватись вимоги закону.

Усупереч правовій нормі, текстуально закріпленій у п. 5 ч. 1 ст. 116 ЦК, порядок отримання інформації про діяльність товариства також може визначатись не тільки установчим документом товариства, а й законом. Такий висновок отримується за допомогою того ж методологічного інструментарію, який тут було використано для аналізу правових норм, що закріплені у п. 1, 4 ч. 1 ст. 116 ЦК.

22. Використання висновку a contrario дає можливість більш близької до букви закону інтерпретації відповідних нормативних положень, ніж інші техніко-юридичні засоби тлумачення. Покажемо це на прикладі ч. 7 ст. 59 Кримінально-виконавчого кодексу України: «особи, зазначені в частині шостій цієї статті, можуть проживати із своїми сім'ями в орендованих квартирах або придбавати житло в межах території виправного центру». Житлом відповідно до ст. 379 ЦК є житловий будинок, квартира, інші приміщення, призначені та придатні для постійного проживання в них. «Придбавати» (житло), як це випливає, зокрема із ч. 1 ст. 388 ЦК, означає набувати права власності. Отже, із ч. 7 ст. 59 КВК непрямо випливає і висновком a contrario виявляється правовий припис, згідно з яким обмежується набуття права власності особами, що відбувають покарання у вигляді обмеження волі: цього права не мають ті особи, що не відбули шести місяців строку покарання або допускають порушення встановленого порядку виконання такого покарання. Можна було б стверджувати, що тлумачення ч. 7 ст. 59 КВК в контексті цієї статті дає підстави для твердження про те, що тут йдеться лише про обмеження права вибору місця проживання в межах території виправного центру, а не про обмеження права придбавати житло у власність. Але ж таке тлумачення має чіткі ознаки насильства над буквою закону.

Задовільне тлумачення ч. 7 ст. 59 КВК забезпечує тільки висновок a contrario. Із цього законодавчого положення непрямо випливає і висновком a contrario виявляється правовий припис, згідно з яким інші особи, що відбувають покарання у вигляді обмеження волі (крім зазначених у ч. 6 ст. 59 КВК), придбавати житло в межах території виправного центру не вправі. Але цей правовий припис не може застосовуватись всупереч прямо встановленому правовому припису ч. 2 ст. 325 ЦК («фізичні та юридичні особи можуть бути власниками будь-якого майна, за винятком окремих видів майна, які відповідно до закону не можуть їм належати»). Відповідно до ч. 2 ст. 178 ЦК окремими видами майна, яке відповідно до закону не може належати фізичним особам, є об’єкти, які можуть належати лише певним учасникам цивільного обороту або перебування яких у цивільному обороті допускається за спеціальним дозволом. Цілком очевидно, що ч. 7 ст. 59 КВК встановлює (із неї непрямо випливає) не окремі види майна, а окремих осіб, стосовно яких передбачаються обмеження на придбання у власність певного виду об’єктів. Отже, ч. 7 ст. 59 КВК не встановлює винятків, передбачених ч. 2 ст. 178 ЦК і ч. 2 ст. 325 ЦК. Відтак суперечність між правовим приписом, який непрямо випливає із ч. 7 ст. 59 КВК та виявляється при тлумаченні висновком a contrario, з одного боку, і спеціальними правилами ч. 2 ст. 178 і ч. 2 ст. 325 ЦК, — з іншого, має вирішуватись на користь ч. 2 ст. 178 і ч. 2 ст. 325 ЦК, які і підлягають переважному застосуванню.

23. «Майнова та моральна шкода, яка була завдана спадкодавцем, відшкодовується спадкоємцями у межах вартості рухомого чи нерухомого майна, яке було одержане ними у спадщину» (ч. 4 ст. 1231 ЦК). Із ч. 4 ст. 1231 ЦК непрямо випливає і при тлумаченні висновком а contrario виявляється логічно закріплений у цьому законодавчому положенні правовий припис, згідно з яким іншим майном, отриманим у спадщину, спадкоємці за майнову і моральну шкоду, завдану спадкодавцем, не відповідають (нагадаємо, що відповідно до ч. 1 ст. 190 ЦК поняттям майна охоплюються речі (сукупність речей) і майнові права та обов’язки. Речі відповідно до ст. 191 ЦК поділяються на нерухомі, які не можна переміщувати без знецінення, і рухомі, що вільно переміщуються у просторі. Отже, майнові права та обов’язки до рухомого і нерухомого майна не належать). Спадкоємець може не отримати у спадщину ніякого рухомого або нерухомого майна, але він може отримати у спадок величезну грошову суму, яка обліковується на поточному рахунку спадкодавця в банку, а юридично являє собою майнові права. Спадщина може також включати до себе право на отримання страхової виплати. У таких випадках спадкоємець не відповідає перед кредиторами спадкодавця за завдану ним (спадкодавцем) майнову і моральну шкоду за відсутності того майна, яке отримане у спадщину та в межах якої закон встановлює відповідальність спадкоємця перед кредиторами спадкодавця.

Але цей правовий припис лише логічно закріплений у ч. 4 ст. 1231 ЦК, виявляється при тлумаченні за допомогою висновку а contrario, а тому він не може застосовуватись усупереч правовій нормі, яка текстуально закріплена в ч. 1 ст. 1282 ЦК і відповідно до якої спадкоємці зобов’язані задовольнити вимоги кредитора в межах «вартості майна, одержаного у спадщину». Тобто при визначенні меж, в яких спадкоємці зобов’язані задовольнити вимоги кредиторів, враховуються не тільки вартість нерухомого і рухомого майна, отриманого у спадщину, а і майнові права. Тому в наведеному прикладі спадкоємець, який успадкував тільки право на отримання грошової суми на рахунку спадкодавця в банку або на страхові виплати, буде відшкодовувати майнову та моральну шкоду, завдану спадкодавцем, в межах зазначеної суми.

§ 74. Висновок від протилежного як засіб вирішення колізій між правовими нормами, що позначаються як особливості правового регулювання, та іншими правовими нормами

Висновок від протилежного використовується для вирішення колізій між правовими нормами, що визначаються як особливості правового регулювання, та іншими правовими нормами. При цьому правові норми, що виявляються за допомогою висновку від протилежного при тлумаченні положень, які визначаються як особливості правового регулювання, підлягають переважному застосуванню перед базовими правовими нормами — загальними і такими, сфери дії яких частково співпадають із сферами дії правових норм, що визначені як особливості.

1. Правило правотлумачення, про яке тут йдеться, поширюється на всі нормативні положення, що підпадають під рубрику «особливості правового регулювання», «спеціальні правові норми» (визнані спеціальними нормативно), під застереження «якщо інше не встановлено законом (законодавством)» чи інші подібні застереження або правила. Суть проблеми полягає в тому, що у разі позначення певних нормативних положень як особливостей правового регулювання або як спеціальних нормативних положень, а також у випадках, коли певні нормативні положення підпадають під названі вище застереження і правила, під ці позначення підпадають, зокрема правові норми, що виявляються при тлумаченні за допомогою висновку від протилежного.

Проте належного розуміння викладеної тут думки немає. Серед науковців цього розуміння немає і бути не може за нинішнього стану юридичної науки, яка шукає для себе абстрактно-теоретичні проблеми, на фоні яких проблеми правових норм, що виявляються за допомогою висновку від протилежного, та їх здатності конкурувати з іншими нормами не можуть претендувати на більше, ніж на увагу з боку автора магістерської роботи. Вважається, що суддя чи інший юрист-практик здатний справитись із задачею застосування правових норм, що виявляються за допомогою висновку від протилежного, без допомоги науки. Лише найбільш кваліфіковані і у вищій мірі добросовісні судді зізнаються, що їм дуже трудно, а підчас і неможливо належно здійснювати правосуддя без використання методологічного інструментарію, про який йдеться.

На підтвердження викладеного свідчить те, що судова практика не справилась із задачею дати належну інтерпретацію положень ч. 2 ст. 9 ЦК і ч. 2 ст. 4 ГК, відповідно до яких законом (Господарським кодексом) можуть бути передбачені (визначаються) «особливості регулювання майнових відносин» у сфері господарювання (суб’єктів господарювання). Автори цього видання стверджують, що взяті в лапки слова означають, зокрема, що правові норми, які логічно закріплені в Господарському кодексі (законі) і виявляються при тлумаченні за допомогою висновку від протилежного, підпадають під формулювання «особливості регулювання майнових відносин». Відтак вони підлягають переважному застосуванню перед правовими нормами, стосовно яких передбачається встановлення особливостей.

2. Відповідно до ч. 1 ст. 199 ГК «за погодженням сторін можуть застосовуватися передбачені законом або такі, що йому не суперечать, види забезпечення виконання зобов’язань, які звичайно застосовуються у господарському (діловому) обігу». Звідси випливає, що без погодження сторін будь-які види забезпечення виконання зобов’язань встановлюватись не можуть. Це — правова норма, що логічно закріплена в ч. 1 ст. 199 ГК, виявлена при тлумаченні за допомогою висновку від протилежного. Якби вона «не перебувала під захистом» ч. 2 ст. 9 ЦК і ч. 2 ст. 4 ГК, вона не могла б застосовуватись усупереч ч. 1 ст. 574 ЦК відповідно до якої застава виникає на підставі не тільки договору, а й закону і рішення суду, і ч. 1 ст. 594 ЦК, яка встановлює юридичні факти, настання яких тягне виникнення правовідносин щодо притримання безпосередньо на підставі цього законодавчого положення, тобто без погодження сторін. Але зазначена вище правова норма, що логічно закріплена в ч. 1 ст. 199 ГК, «перебуває під захистом» ч. 2 ст. 9 ЦК і ч. 2 ст. 4 ГК, а тому підлягає переважному застосуванню перед правовими нормами, що встановлені ч. 1 ст. 574 ЦК і ч. 1 ст. 592 ЦК.

3. Згідно ч. 1 ст. 293 ГК «за договором міни (бартеру) кожна із сторін зобов’язується передати другій стороні у власність, повне господарське відання чи оперативне управління певний товар в обмін на інший товар». Таке ж визначення договору міни наводиться у ч. 1 ст. 715 ЦК («за договором міни (бартеру) кожна із сторін зобов’язується передати другій стороні у власність один товар в обмін на інший товар»). Воно доповнюється частиною п’ятою тієї ж статті («договором може бути встановлений обмін майна на роботи (послуги)»). Колізія між цими положеннями двох кодексів вирішується за допомогою висновку від протилежного, який слід зробити із ч. 1 ст. ст. 293 ГК. У такий спосіб виявляється правова норма, згідно якої у сфері господарювання не можуть укладатись договори міни, що передбачають обмін товарів на роботи чи послуги. Ця правова норма як особливість правового регулювання майнових відносин у сфері господарювання перебуває під захистом ч. 2 ст. 9 ЦК і ч. 2 ст. 4 ЦК, а тому підлягає переважному застосуванню перед правовою нормою, що встановлена ч. 5 ст. 715 ЦК.

4. Частина перша ст. 283 ГК встановлює: «За договором оренди одна сторона (орендодавець) передає другій стороні (орендареві) за плату на певний строк у користування майно для здійснення господарської діяльності». У цьому законодавчому положенні логічно закріплена правова норма, яка виявляється за допомогою висновку від протилежного і відповідно до якої господарський договір оренди не може укладатись як консенсуальний. Це означає, що підписаний (а у відповідних випадках — і нотаріально посвідчений) договір оренди не підлягає виконанню, а орендар не може примусити орендодавця шляхом звернення з позовом до суду до виконання обов’язку передати річ (предмет договору). Ця правова норма підлягає переважному застосуванню перед правовою нормою, текстуально закріпленою в ч. 2 ст. 759 ЦК, яка допускає укладення договору найму (оренди) і як реального, і як консенсуального. Проте, правова норма, що логічно закріплена в ч. 1 ст. 283 ГК і виявляється при тлумаченні за допомогою висновку від протилежного, не може застосовуватись усупереч правовій нормі, яка текстуально закріплена в ч. 2 ст. 180 ГК («господарський договір вважається укладеним, якщо між сторонами у передбачених законом порядку та формі досягнуто згоди щодо усіх його істотних умов») і встановлює, що всі господарські договори є консенсуальними. Отже, господарські договори оренди можуть укладатись і як реальні, і як консенсуальні.

5. Відповідно до ч. 3 ст. 231 ГК «законом може бути визначений розмір штрафних санкцій також за інші порушення окремих видів господарських зобов’язань, зазначених у частині другій цієї статті». Із нього законодавчого положення випливає і за допомогою висновку від протилежного виявляється правова норма, згідно якої іншими актами законодавства (крім законів) розмір штрафних санкцій визначатись не може. За звичайних умов ця правова норма не могла б конкурувати при правозастосуванні із загальною правовою нормою, текстуально закріпленою в абзаці першому ч. 2 ст. 551 ЦК («якщо предметом неустойки є грошова сума, її розмір встановлюється договором або актом цивільного законодавства»), але правова норма, яка логічно закріплена в ч. 3 ст. 231 ГК і виявляється при тлумаченні за допомогою висновку від протилежного, «перебуває під захистом» ч. 2 ст. 9 ЦК і ч. 2 ст. 4 ГК, а тому підлягає переважному застосуванню і виключає застосування до господарських договорів правила абзацу першого ч. 2 ст. 551 ЦК, яке допускає встановлення розміру неустойки не тільки законами, а й іншими актами цивільного законодавства.

6. Низка правових норм, які логічно закріплені в Господарському кодексі і виявляються при тлумаченні за допомогою висновку від протилежного, виключають застосування до грошових господарських зобов’язань ч. 2 ст. 625 ЦК («боржник, який прострочив виконання грошового зобов’язання, на вимогу кредитора зобов’язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом»). Це має особливо істотне практичне значення. Мається на увазі, що Цивільний і Господарський кодекси покладають на боржників за господарськими зобов’язаннями надмірне обтяження, яке не може бути розумно виправдане. Так, наприклад, за кредитними договорами позичальники сплачують на користь банків відсотки. Ці відсотки компенсують банкам витрати, пов’язані з їх господарською діяльністю (доречно було б порівняти заробітну плату працівників банків із заробітною платою працівників інших галузей народного господарства, тих галузей, де створюється реальний продукт, а не міфічний, який створюється банками), витрати від обезцінення номінальної суми коштів, наданої в кредит, унаслідок інфляції, а також дають прибуток. При простроченні повернення суми кредиту позичальники продовжують сплату відсотків, які компенсують банкам втрати, обумовлені інфляцією, і дають прибуток, але на додаток до цього прострочення позичальником повернення суми кредиту породжує право банку на отримання від позичальника: 1) пені, розмір якої кредитними договорами ніколи не встановлюється на рівні, що був би нижчим подвійної облікової ставки Національного банку України; 2) відшкодування завданих збитків. При цьому ст. 229 ГК на випадок порушення грошового зобов’язання встановлює штрафну неустойку, на виняток із загального правила ч. 1 ст. 232 ГК, відповідно до якої у господарських відносинах застосовується залікова неустойка.

Суми пені — це чистий прибуток банку (на доповнення до того прибутку, який банки отримують за рахунок відсотків), а відшкодування збитків, — це гарантія інтересів банків на гіпотетичний (і майже невірогідний) випадок виникнення на боці банку збитків унаслідок прострочення позичальником повернення суми кредиту.

Слід також врахувати і ту обставину, що відповідальність за порушення грошового господарського зобов’язання настає незалежно від вини. Так треба розуміти положення ч. 1 ст. 625 ЦК («боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов’язання») ч. 1 ст. 229 ГК, відповідно до якого «учасник господарських відносин у разі порушенням ним грошового зобов’язання не звільняється від відповідальності через неможливість виконання». Це — занадто сприятливі для банків і занадто обтяжливі для позичальників умови кредитування, але вони встановлені законом і змінити їх у сфері правозастосування неможливо. Зате у цій сфері виявилось можливим застосування до суб'єктів господарювання, що порушили грошові господарські зобов’язання, відповідальності, передбаченої ч. 2 ст. 625 ЦК. Застосування цього законодавчого положення до грошових господарських зобов’язань стало результатом відсутності розуміння регулятивного значення правових норм, що виявляються при тлумаченні за допомогою висновку від протилежного, особливо з урахуванням ч. 2 ст. 9 ЦК і ч. 2 ст. 4 ГК. За загальним правилом, правові норми, які логічно закріплені в положеннях актів і виявляються при тлумаченні за допомогою висновку від протилежного, не можуть застосовуватись усупереч текстуально закріпленим правовим нормам. Але правові норми, що логічно закріплені в положеннях Господарського кодексу і виявляються при тлумаченні за допомогою висновку від протилежного, «перебувають під захистом» ч. 2 ст. 9 ЦК і ч. 2 ст. 4 ГК, а тому підлягають переважному застосуванню перед правовими нормами, що встановлені Цивільним кодексом, у тому числі тими, що закріплені в ньому текстуально, зокрема перед нормами, що текстуально закріплені в ч. 2 ст. 625 ЦК.

Йдеться про наступні правові норми, що логічно закріплені в Господарському кодексі.

Згідно ч. 1 ст. 216 ГК «учасники господарських відносин несуть господарсько-правову відповідальність за правопорушення у сфері господарювання шляхом застосування до правопорушників господарських санкцій на підставах і в порядку, передбачених цим Кодексом, іншими законами та договором». У цьому законодавчому положенні вміщується логічно закріплена правова норма, яка виявляється при тлумаченні за допомогою висновку від протилежного і відповідно до якої порушення у сфері господарювання не тягнуть будь-якої іншої відповідальності, крім господарсько-правової. Отже, і відповідальність, передбачена ч. 2 ст. 625 ЦК, може покладатись на учасників господарських відносин за умови, що буде встановлена (в процесі тлумачення) її належність до господарсько-правової відповідальності. Тому треба розкрити зміст поняття господарських санкцій, у застосуванні яких полягає господарсько-правова відповідальність.

Види господарських санкцій визначаються у ч. 2 ст. 217 ГК: «У сфері господарювання застосовуються такі види господарських санкцій: відшкодування збитків; штрафні санкції; оперативно-господарські санкції». Із цього законодавчого положення за допомогою висновку від протилежного виявляється логічно закріплена в ньому правова норма, згідно якої інші господарські санкції у сфері господарювання застосовуватись не можуть.

Із визначення збитків у ч. 2 ст. 224 ГК («під збитками розуміються витрати, зроблені управненою стороною, втрата або пошкодження її майна, а також не одержані нею доходи, які управнена сторона одержала б у разі належного виконання зобов’язання або додержання правил здійснення господарської діяльності другою стороною») випливає і за допомогою висновку від протилежного виявляється логічно закріплена в ньому правова норма, згідно якої інші втрати майнового характеру до збитків не належать. Зокрема, не охоплюються поняттям збитків, втрати яких учасник господарських відносин зазнав у результаті порушення контрагентом грошового зобов’язання і інфляції, скільки б науковці у своїх наукових працях, а судді — в судових рішеннях не називали обезцінення грошових коштів унаслідок інфляції збитками. Отже, втрати від інфляції не є збитками, а індексація заборгованості за грошовим зобов’язанням, передбачена ч. 2 ст. 625 ЦК, не охоплюється поняттям збитків.

Інший вид господарських санкцій — штрафні санкції, визначаються у ч. 1 ст. 230 ГК: «Штрафними санкціями у цьому Кодексі визнаються господарські санкції у вигляді грошової суми (неустойка, штраф, пеня), яку учасник господарських відносин зобов’язаний сплатити у разі порушення ним правил здійснення господарської діяльності, невиконання або неналежного виконання господарського зобов’язання». Із цього визначення випливає логічно закріплена в ньому правова норма, яка виявляється при тлумаченні за допомогою висновку від протилежного і відповідно до якої будь-які інші санкції до категорії штрафних не належать. Отже, до категорії штрафних не належать і санкції, передбачені ч. 2 ст. 625 ЦК. Спроби в науці, та і в судовій практиці, довести, що проценти — це пеня, а індексація заборгованості — це відшкодування збитків, є проявом асоціативного тлумачення нормативних положень, тлумачення, відірваного від нормативного тексту.

Немає будь-яких підстав також для твердження про те, що санкції, встановлені ч. 2 ст. 625 ЦК, можуть бути віднесені до оперативно-господарських санкцій, про які йдеться у ст. 235-237 ГК.

Отже, санкції, встановлені ч. 2 ст. 625 ЦК, не належать до господарських, а інші санкції крім господарських, до господарсько-правової відповідальності не належать і застосовуватись до суб’єктів господарювання не можуть. Ця правова норма «перебуває під захистом» ч. 2 ст. 9 ЦК і ч. 2 ст. 4 ГК, а тому підлягає переважному застосуванню перед правовими нормами, що текстуально закріплені у ч. 2 ст. 625 ЦК, виключає індексацію заборгованості за грошовими господарськими зобов’язаннями.

Що стосується процентів, передбачених ч. 2 ст. 625 ЦК, то треба враховувати наступне. Правові норми, які логічно закріплені в ч. 1 ст. 216, ч. 2 ст. 217, ч. 2 ст. 224, ч. 1 ст. 231 ГК і виявляються при тлумаченні за допомогою висновку від протилежного, виключають пряме застосування процентів, передбачених ч. 2 ст. 625 ЦК, до грошових господарських зобов’язань. Але сплата учасниками господарських відносин процентів передбачена ч. 4 ст. 232 ГК («відсотки за неправомірне користування чужими коштами справляються по день сплати суми цих коштів кредитору, якщо законом або договором не встановлено для нарахування відсотків інший строк»). За таких умов вони сплачуються на підставі ч. 4 ст. 232 ГК, а їх розмір визначається на підставі ч. 2 ст. 625 ЦК.

Так повинне вирішуватись питання про застосування (незастосувания) ч. 2 ст. 625 ЦК до господарських відносин.

§ 75. Використання висновку від протилежного для з’ясування логічного зв’язку між нормативними положеннями, що текстуально закріплюють позитивні і негативні правила

В актах законодавства часто текстуально закріплюються послідовно позитивні і негативні правила. Інколи у такий спосіб встановлюється загальне правило (позитивне) і виняток із нього (негативне правило). У таких випадках логічно погоджуються закріплені у відповідних нормативних положеннях правові норми. Проте частіше позитивні і негативні правила не узгоджуються між собою: негативні правила, що формулюються після позитивних правил, логічно не узгоджуються з останніми. Це дає підставу для твердження про те, що сформульоване другим правило має логічні хиби, що виключає логічну бездоганність і можливість застосування правової норми, яка логічно закріплена у нормативному положенні, що формулює негативне правило, яке виявляється при тлумаченні за допомогою висновку від протилежного.

1. Текстуальне закріплення в актах законодавства спочатку позитивного, а потім негативного правил стало повсякденним явищем. Воно привнесене до законодавства із підручників, що видаються, і лекцій, які читають професори студентам юридичних факультетів. У підручнику, в лекції це є цілком виправданим, бо там студенти вперше вивчають відповідне законодавство, і їм треба показати зміст певних нормативних положень чи сферу їх дії, а отриманню дидактичного ефекту сприяє вказівка спочатку на позитивний зміст відповідного явища, а потім на протилежне, на те, що не входить до змісту відповідних нормативних положень, на ту сферу, в якій відповідні нормативні положення не діють.

Викладати нормативний матеріал в актах законодавства у такий спосіб, особливо в умовах, коли в науці належно не досліджені проблеми застосування висновку від протилежного, було б недоцільним. Проте практика свідчить, що ця рекомендація правотворчими органами ігнорується. Замість того, щоб зосередитись над основним (позитивним) формулюванням, правотворчий орган дає пояснення позитивному правилу шляхом формулювання негативного правила.

Як би критично ми не оцінювали правотворчу практику, про яку йдеться, все ж треба шукати шляхи адекватного тлумачення положень законодавства, у яких послідовно текстуально закріплюються позитивні і негативні правила. Для цього треба зрозуміти логіку зв’язку між текстуально закріпленими позитивними і негативними правилами та правовими нормами, які логічно закріплені у тих же нормативних положеннях і виявляються при тлумаченні за допомогою висновку від протилежного. Спробуємо зробити це на прикладі ст. 1 ЦК, яка в частині першій встановлює таке позитивне правило: «Цивільним законодавством регулюються особисті немайнові та майнові відносини (цивільні відносини), засновані на юридичній рівності, вільному волевиявленні, майновій самостійності їх учасників».

Із усієї сукупності суспільних відносин, що існують, законодавець виокремив їх певну групу, визнав їх такими, що регулюються цивільним законодавством, і описав їх у ч. 1 ст. 1 ЦК. Але зробив вінце дуже недбало. Не йдеться про недоліки цього законодавчого положення, які (недоліки) обумовлені недостатньою визначеністю понять. Це — окрема проблема. Не йдеться і про дві грубі помилки у формулюванні тексту, які вплинули на юридичний зміст ч. 1 ст. 1 ЦК. Зосередимось на тому, що стосується логіки зв’язку між позитивним і негативним правилами.

Виокремивши цивільні відносини як такі, що регулюються цивільним законодавством, у правовій нормі, що текстуально закріплена в ч. 1 ст. 1 ЦК, законодавець цією нормою не обмежив увесь юридичний зміст цього законодавчого положення. У цьому положенні він логічно закріпив ще одну норму, що виявляється при тлумаченні за допомогою висновку від протилежного: раз законодавець назвав певну групу суспільних відносин предметом цивільного законодавства, він встановив також, що будь-які інші суспільні відносини цивільним законодавством не регулюються. Ця друга норма, закріплена в ч. 1 ст. 1 ЦК логічно, тією ж мірою точно виражає волю законодавця, як і перша норма, що закріплена в цьому законодавчому положенні текстуально. Отже, уже в ч. 1 ст. 1 ЦК законодавець поділив усі суспільні відносини на два види: ті, що є предметом цивільного законодавства, і ті, що не є таким.

Оскільки зазначений поділ здійснено, описувати суспільні відносини, що не є предметом цивільного законодавства, не було ніякої необхідності. Існувала небезпека і того, що визначенням у ч. 2 ст.1 ЦК («до майнових відносин, заснованих на адміністративному або іншому владному підпорядкуванні однієї сторони другій стороні, а також до податкових, бюджетних відносин цивільне законодавство не застосовується, якщо інше не встановлено законом») суспільних відносин, які не регулюються цивільним законодавством, узагалі буде порушена логіка нормативного тексту. Так воно і сталось. Суспільні відносини, що не регулюються цивільним законодавством, визначені правовою нормою, що логічно закріплена у ч. 1 ст. 1 ЦК, вкрай широко і вичерпно. Дати перелік усіх цих відносин у ч. 2 ст. 1 ЦК було нереальним, принаймні за існуючого рівня науки. Тож, якщо законодавець вирішив, що все-таки законодавчому акту треба надати ознаки професорської лекції, він повинен був до тексту ч. 2 ст. 1 ЦК включити слово «зокрема». Це перешкоджало б висновку від протилежного із ч. 2 ст. 1 ЦК та виявлення у такий спосіб судження, відповідно до якого решта суспільних відносин цивільним законодавством регулюється. Але ж це слово до тексту ч. 2 ст. 1 ЦК не включили, бо досвід «старшого брата» (мається на увазі досвід, відображений у ч. 3 ст. 2 ЦК РФ, що має зміст, аналогічний змісту ч. 2 ст. 1 ЦК України) виявився сильнішим власного розуму. Та ще і радянський досвід був аналогічним і також тяжів над розумом законодавця. У такий спосіб юридичний зміст ч. 2 ст. 1 ЦК України був спотворений, викладена у цьому законодавчому положенні думка стала хибною, а із хибної посилки істинне судження не отримаєш.

Тож і В. В. Хахулін із ч. 2 ст. 1 ЦК зробив висновок від протилежного не в пошуках істини, а лише в порядку гумору, з метою посміятися над розробниками проекту Цивільного кодексу. Він пише, що «до особистих немайнових відносин, що засновані на адміністративному або іншому владному підпорядкуванні однієї сторони іншій стороні цивільне законодавство застосовується, на відміну від відносин майнових»[245]. Тут не висловлена глибока повага до опонентів, але в умовах, коли полеміка між цивілістами і господарниками дійшла до виразів «хуторське мислення», «теракт господарників» і «господарсько-правова муть», висловлювання В. В. Хахуліна за змістом і формою тяжіють до зразків етики і вишуканої словесності. Проте висновок від протилежного, який зробив В. В. Хахулін із ч. 2 ст. 1 ЦК, є неповним, він є лише фрагментом, бо, прагнучи більшої чи навіть абсолютної повноти, треба було із ч. 2 ст. 1 ЦК зробити такий висновок від протилежного: до відносин, не зазначених у ч. 2 ст. 1 ЦК, цивільне законодавство застосовується. Логічно це не є абсурдом, але руйнує всі уявлення про предмет цивільного законодавства, що склались у науці і відображені в численних положеннях цивільного законодавства, із-за того, що висновок від протилежного зроблено із хибного судження. Викладене дає змогу більш чітко помітити, що формулювати в актах законодавства позитивні і негативні правила можна, але тільки тоді, коли правотворчий орган повною мірою володіє предметом, про який він веде мову. Таке володіння мало б місце тоді, коли б була повна визначеність стосовно того, які види відносин на цей час є предметом цивільного законодавства, а які ні. На цей час такої визначеності немає, тож і визначати відносини, що не регулюються цивільним законодавством, при визначенні предмета цивільного законодавства не слід.

Що стосується застосування текстуально закріпленої в ч. 2 ст. 1 ЦК правової норми, то вона підлягає застосуванню, оскільки не суперечить ні правовій нормі, закріпленій текстуально у ч. 1 ст. 1 ЦК, ні правовій нормі, що логічно закріплена в цьому законодавчому положенні і виявляється за допомогою висновку від протилежного. Правова норма, що текстуально закріплена в ч. 2 ст. 1 ЦК, лише фрагментарно повторює зміст правової норми, яка логічно закріплена в ч. 1 ст. 1 ЦК, виявляється при тлумаченні за допомогою висновку від протилежного і відповідно до якої усі інші відносини, крім названих у ч. 1 ст. 1 ЦК, цивільним законодавством не регулюються.

2. Невдалий досвід формулювання позитивних і негативних правил законодавець використав і при визначенні предмета Господарського кодексу. Позитивне правило з цього приводу формулюється у ст. 1 ГК («цей Кодекс визначає основні засади господарювання в Україні і регулює господарські відносини, що виникають у процесі організації та здійснення господарської діяльності між суб’єктами господарювання, а також між цими суб’єктами та іншими учасниками відносин у сфері господарювання»). У ч. 1 ст. 4 ГК наводиться досить довгий перелік відносин, які не є предметом регулювання цього Кодексу. Цей перелік також зазначає не на всі відносини, що не регулюються Господарським кодексом. Проте і тут немає слова «зокрема», хоч потреба у ньому була: правовою нормою, яка логічно закріплена в ст. 1 ГК і виявляється при тлумаченні за допомогою висновку від протилежного, визначаються усі суспільні відносини, які не регулюються Господарським кодексом (усі ті відносини, що не названі в ст. 1 ГК), а в ч. 1 ст. 4 ГК дається неповний перелік цих відносин. Тому за допомогою висновку від протилежного із ч. 1 ст. 4 ГК отримується судження, яке є хибним: суспільні відносини, не названі у цьому законодавчому положенні, регулюються Господарським кодексом. Хибність цього судження обумовлена тим, що із нормативних положень, що не містять слова «зокрема», висновок від протилежного робити не можна. У даному випадку в ч. 1 ст. 4 ГК такого слова немає, але ж воно повинне бути, без нього порушується логіка зв’язку між ст. 1 та ч. 1 ст. 4 ГК.

Отже, і в цьому випадку судження, отримане за допомогою висновку від протилежного, не має значення правової норми, бо є хибним. За допомогою цього висновку у даному випадку правова норма не виявляється. Навіть така правова норма, яка було б нездатною конкурувати при правозастосуванні з правовою нормою, що текстуально закріплена в ст. 1 ГК.

3. Позитивне правило формулюється в ч. 1 ст. 1033 ЦК («управителем може бути суб’єкт підприємницької діяльності»). Із нього випливає і за допомогою висновку від протилежного виявляється логічно закріплена в цьому законодавчому положенні правова норма, відповідно до якої будь-які інші особи не можуть бути управителями, тобто не можуть укладати і виконувати договори управління майном. Отже, у ч. 1 ст. 1033 ЦК закріплені дві абсолютно чітко формально визначені правові норми (одна із них закріплена текстуально, а інша — логічно).

Але законодавець вирішив пояснити, що «управителем не може бути орган державної влади, орган влади Автономної Республіки Крим або орган місцевого самоврядування, якщо інше не встановлено законом» (ч. 2 ст. 1033 ЦК). Це — текстуально закріплене негативне правило, оскільки воно логічно пов’язане з позитивним правилом, яке текстуально закріплене в ч. 1 ст. 1033 ЦК і визначає учасників цивільних відносин, які не можуть бути управителями. Проте воно не вичерпує усіх видів учасників цивільних відносини, які згідно з правовою нормою, логічно закріпленою в ч. 1 ст. 1033 ЦК, не можуть бути управителями. До ч. 2 ст. 1033 ЦК треба додати слово «зокрема», яке логічно перешкоджало б висновку від протилежного із цього законодавчого положення. За відсутності зазначеного слова із цього законодавчого положення можна зробити висновок від протилежного. У такий спосіб отримуємо судження, згідно якого усі інші учасники цивільних відносин (крім тих, які зазначені в ч. 2 ст. 1033 ЦК) можуть бути управителями. Оскільки це судження отримане із хибного нормативного положення, за ним не може бути визнане значення правової норми. Отже, не можуть бути управителями не тільки органи державної влади, органи влади Автономної Республіки Крим, органи місцевого самоврядування, а й будь-які інші юридичні і фізичні особи, що не мають статусу суб’єктів підприємницької діяльності, як це встановлено правовою нормою, що логічно закріплена в ч. 1 ст. 1033 ЦК і виявляється при тлумаченні за допомогою висновку від протилежного.

4. У випадках, коли текстуально закріплене позитивне правило охоплює собою усі відповідні відносини як предмет регулювання, текстуально закріплене негативне правило встановлює винятки із правила. Висновок від протилежного при цьому із негативного правила повністю погоджується із змістом позитивного правила. У таких випадках текстуальне закріплення позитивного і негативного правил є виправданим і конструктивним. Так, відповідно до ч. 324. 1 ст. 324 ПК «об’єктом оподаткування збором є фактичний обсяг води, який використовують водокористувачі, з урахуванням обсягу втрат води в їх системах водопостачання». Цим формулюванням охоплюються усі випадки використання води. Тому висновок від протилежного з метою встановити, коли ж збір за використання води не справляється, із цього законодавчого положення зробити не можна. Але соціально-економічно було доцільно встановити винятки із загального правила ч. 324. 1 ст. 324 ПК. За таких умов у ч. 324. 4 встановлюються випадки, коли збір за використання води не справляється (коли фактичний обсяг використаної води не є об’єктом оподаткування). Якщо ж використання води не підпадає ні під один пункт ч. 324.4 ст. 324 ПК, то збір за спеціальне використання води справляється (це — правова норма, отримана за допомогою висновку від протилежного із ч. 324.4 ст. 324 ПК). Ця правова норма не суперечить загальній правовій нормі, що текстуально закріплена в ч. 324.1 ст. 324 ПК, і підлягає застосуванню.

5. Подібним до викладеного (у відповідній частині) є співвідношення позитивного і негативного правил, що текстуально закріплені в ч. 2 ст 336 ГК («учасниками банку можуть бути юридичні особи та громадяни, резиденти і нерезиденти, а також держава в особі Кабінету Міністрів України або уповноважених ним органів. Учасниками банку не можуть бути юридичні особи, в яких банк має істотну участь, об’єднання громадян, релігійні та благодійні організації»). Із позитивного правила, що текстуально закріплене в першому реченні ч. 2 ст. 336 ГК випливає і за допомогою висновку від протилежного виявляється правова норма, яка логічно закріплюється у цьому законодавчому положенні і відповідно до якої інші учасники цивільних відносин не можуть бути учасниками банку. Отже, є дві правові норми, одна із яких закріплена текстуально, а інша — логічно. Ці норми визначають учасників цивільних відносин, які можуть і які не можуть бути учасниками банку.

6. Негативним правилом, що текстуально закріплюється у другому реченні ч. 2 ст. 336 ГК, встановлюється виняток із попереднього текстуально закріпленого позитивного правила, що надає юридичним особам право бути учасниками банку. Відповідно до цієї норми-винятку зазначеним у ній юридичним особам забороняється бути учасниками банку. У другому реченні ч. 2 ст. 336 ГК логічно закріплюється також ще одна правова норма, яка виявляється за допомогою висновку від протилежного і відповідно до якої інші юридичні особи можуть бути учасниками банку. Ця правова норма за змістом співпадає з правовою нормою, що текстуально закріплена в положенні першого речення ч. 2 ст. 336 ГК.

У наведеному тут випадку законодавець бездоганно погодив загальне позитивне текстуально закріплене правило, що надає будь-яким юридичним особам право, і негативне текстуально закріплене правило, що забороняє юридичним особам певних видів бути учасниками банку. Таке погодження обумовило і відповідність правової норми, яка логічно закріплена в положенні другого речення ч. 2 ст. 336 ГК і виявляється при тлумаченні за допомогою висновку від протилежного, правовій нормі, яка текстуально закріплена в положенні першого речення ч. 2 ст. 336 ГК.

Проте цього не можна сказати про весь юридичний зміст положень другого речення ч. 2 ст. 336 ГК. Йдеться про те, що із положення другого речення ч. 2 ст. 336 ГК, яким текстуально закріплюється негативне правило, можна зробити ще один висновок від протилежного. У такий спосіб отримується судження, згідно якого будь-які інші учасники цивільних відносин не можуть бути учасниками банку. Цей висновок зроблено не в межах найближчого роду: у цьому законодавчому положенні йдеться про певні види юридичних осіб. Найближчим родовим поняттям до цих видів є поняття юридичної особи. Висновок від протилежного, про який тут йдеться, зроблено у межах роду (учасники цивільних відносин), стосовно якого поняття юридичної особи є видовим. В одному із попередніх параграфів цієї роботи зазначалось на те, що значення правової норми можна надавати судженням, отриманим за допомогою висновку від протилежного, зробленого не тільки в межах найближчого роду, а і в межах роду, щодо якого найближчий рід є видом. Отже, отримане за допомогою висновку від протилежного із положень другого речення ч. 2 ст. 396 ГК судження має значення правової норми. Проте, ця правова норма не може застосовуватись з огляду на те, що при формулюванні положення другого речення ч. 2 ст. 336 ГК законодавець припустився помилки. Вона полягає в наступному.

Із позитивного правила, текстуально закріпленого в першому реченні ч. 2 ст. 336 ГК, за допомогою висновку від протилежного виявляється логічно закріплена у цьому законодавчому положенні правова норма, згідно якої будь-які інші учасники цивільних відносин не можуть бути учасниками банку. У подальшому законодавець міг, не порушуючи логіку нормативного тексту, або текстуально перелічити усіх учасників цивільних відносин, що не можуть бути учасниками банку (це було б нетрудно, оскільки родове поняття учасників цивільних відносин чітко поділяється на види), або вказати, що він встановлює виняток із правила, що стосується певного виду учасників цивільних відносин (юридичних осіб), або включити до другого речення ч. 2 ст. 336 ГК слово «зокрема». Законодавець не зробив ні одного, ні другого, ні третього, порушив логіку викладення нормативного матеріалу, унаслідок чого судженню, яке виявляється за допомогою висновку від протилежного із другого речення ч. 2 ст. 336 ГК і про яке тут йдеться, не можна надавати значення правової норми.

Глава X Колізії між правовими нормами, що виявляються при тлумаченні за допомогою висновків від попереднього правового явища до наступного або навпаки, та іншими правовими нормами

§ 76. Правові норми, що виявляються при тлумаченні за допомогою висновків від попереднього правового явища до наступного або навпаки, як невід’ємна частина юридичного змісту актів законодавства

Правові норми, що виявляються при тлумаченні за допомогою висновків від попереднього правового явища до наступного і навпаки, текстуально в актах законодавства не закріплені, але вони є невід’ємною частиною юридичного змісту нормативно-правових актів. Такі норми закріплюються в актах законодавства логічно. Неврахування таких норм, відмова від їх застосування привели б до звуження змісту і ігнорування логіки відповідних положень законодавства.

1. Австрійський науковець-юрист Вурцель у першому десятиріччі XX століття, як свідчить про це російський представник школи вільного права А. В. Завадський, писав: «Законодавча воля яскраво висвітлює на широкому полі життя тільки одиничні точки, і це світло неможливо через суто логічні операції (пошук підстави, дедукцію і т. д.) зробити... більш обширним. Освітлені місця мають своєю функцією тільки бути центрами уваги (конвергенції). І включення фактичних складів, що лежать у перехідних поясах (проекція), не має нічого спільного з волею законодавця (якщо під ним розуміти щось реальне), а користується явно іншими засобами»[246]. Ця думка наведена автором як аргумент на користь ідеї вільного права. Але ж у певній частині вона є правильною, має загальне значення і як така є цілком правильною, створює логічне підґрунтя для використання при тлумаченні актів законодавства, індивідуальних правових актів і юридичних документів узагалі висновків від попереднього правового явища до наступного або навпаки.

Не тільки законодавча воля, виражена в законі, а й будь-яка думка, що висловлюється людиною усно або письмово, фіксує тільки певні точки, що мають місце в реальності, хоч суспільні відносини, що описуються в актах законодавства, в диспозиціях і гіпотезах правових норм, не знають розривів. Так, у ч. 3 ст. 4 ГК зазначається на те, що правила цього Кодексу за відповідних умов «застосовуються» до господарських відносин, що виникають із торговельного мореплавства. Як би широко не розумілось поняття застосування правил Господарського кодексу і застосування актів законодавства взагалі, це поняття не охоплює собою всього того юридичного змісту, який охоплюється поняттям правового регулювання. Чи зміниться зміст ч. 3 ст. 4 ГК, якщо в ній слово «застосовуються» замінити словом «регулюються» і відповідно змінити текст ч. 3 ст. 4 ГК? Ні, не зміниться. Як же це можна пояснити?

Єдиним поясненням цьому феномену є дискретність нормативного тексту і випливаюча звідси необхідність використання висновку від наступного правового явища до попереднього. Не може того бути, щоб законодавець, розумно формулюючи нормативні положення, допускав застосування певного закону до тих чи інших відносин і при цьому не допускав регулювання цим законом зазначених відносин. Отже, із положення ч. 3 ст. 4 ГК випливає і за допомогою висновку від наступного правового явища (застосування правил Господарського кодексу) до попереднього виявляється текстуально не закріплена (а закріплена тільки логічно) в цьому законодавчому положенні правова норма, відповідно до якої за відповідних умов господарські відносини, що виникають із торговельного мореплавства, Господарським кодексом регулюються.

Подібно до ч. 3 ст. 4 ГК без використання висновку від попереднього правового явища до наступного частина третя ст. 8 Конституції України («звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується») буде тлумачитись так, що вона гарантує лише можливість звернення до суду безпосередньо на підставі Конституції, але не гарантує того, що суд буде вирішувати справу безпосередньо на підставі Конституції. Якщо ж при тлумаченні наведеного конституційного положення зробити висновок від попереднього (гарантії звернення) до наступного правового явища (гарантії вирішення), то відповідно явище дискретності нормативного тексту буде долатись.

Необхідність врахування цього явища при тлумаченні нормативних текстів була помічена давно. У Дигестах Юстініана ця ідея виражена таким формулюванням: хто має право користуватися водою із приватного водоймища, той вважається таким, що має право проходу до водоймища для того, щоб брати із нього воду; якщо надається право проходу до чужого приватного джерела, то це право включає до свого змісту і право черпати воду[247]. Не можна, однак, стверджувати, що римські юристи, хоч би і суто інтуїтивно, але послідовно застосовували висновок від попереднього правового явища до наступного або навпаки. С. А. Муромцев — дореволюційний дослідник римського права, який прагнув осмислити правотлумачну і правозастосовну практику архаїчного Риму, свідчить, що аж до часів Юстїніана вважались недійсними заповіти, якщо заповідач призначав спадкоємцем свого раба, але при цьому забував застережити, що цьому рабу він дарує свободу[248]. Якби при тлумаченні таких заповітів враховувався висновок від наступного правового явища до попереднього, то не можна було б не помітити, що із призначення раба спадкоємцем випливає, що йому дарується свобода, бо раб не має цивільної правоздатності і не може отримати майно у власність, у тому числі в порядку спадкування. Визнання у зазначених випадках заповітів недійсними грубо суперечило змісту заповітів і вираженій у них волі заповідачів, було проявом грубо формального підходу до тлумачення заповітів.

Проте належного розуміння висновку від попереднього правового явища до наступного і навпаки до цього часу немає ні в практиці правозастосування, ні в науці. Так, один із найдосвідченіших науковців академік В. С. Щербина пише: «... Хіба акти цивільного законодавства встановлюють відповідальність за порушення законодавства? ЦК України (глава 51) встановлює відповідальність за порушення зобов’язання, а не законодавства чи правил здійснення господарської діяльності. Погодьмося, що це — різні речі»[249]. Автор правий тільки в тому, що не можна вважати цивільною відповідальність у вигляді вилучення прибутку чи сплати штрафу в доход бюджету. А взагалі цивільні зобов’язання і положення цивільного законодавства, що поширюються на такі зобов’язання, є явищами, що пов’язані як наступне (зобов’язання) і попереднє (положення законодавства). Тому порушення зобов’язання є порушенням законодавства і навпаки.

Цьому інструменту тлумачення нормативно-правових актів не навчають на юридичних факультетах і в академіях. Лише в окремих підручниках з теорії права цей висновок згадується, але описується у повному відриві від законодавства і практики його застосування. За таких умов фахівці не володіють цим інструментом роботи з нормативним текстом. Суддя Конституційного Суду України В. М. Шаповал — юрист найвищої кваліфікації у теоретичному і практичному відношеннях, який має величезний досвід роботи з нормативними текстами, в окремій думці щодо одного із рішень цього Суду зауважив, що Кабінет Міністрів не приймає постанови, як на це зазначається в рішенні Конституційного Суду, а видає їх[250]. При жорстко буквальному формальному підході, подібного до того, що здійснювався у Стародавньому Римі в період видання Законів XII таблиць (середина V століття до н. е.), таке твердження є бездоганним, бо відповідно до частини першої ст. 117 Конституції «Кабінет Міністрів України в межах своєї компетенції видає постанови і розпорядження, які є обов’язковими до виконання». Але ж уже в часи Ціцерона (середина І століття до н. е.) ведеться боротьба між жорстко буквальним, формальним підходом до тлумачення правочинів і гнучким підходом, в якому С. А. Муромцев вбачав прагнення виявити дійсну волю його учасників[251]. І формалізм у цій боротьбі програв. Схоже, однак, нате, що ця боротьба в Україні не закінчилась до цього часу. Тому сьогодні повинно бути зрозуміло, що, якщо Кабінет Міністрів постанови «приймає» (попереднє правове явище), то потім він їх «видає». Якщо ж він «видає» постанови, то до цього він їх «приймає». А від використання у відповідному конституційному положенні того чи іншого терміну в юридичному змісті цього положення не зміниться абсолютно нічого.

Часто судді просто стають у тупик при вирішенні справ із-за того, що не володіють висновком від попереднього правового явища до наступного або навпаки. Так, наказом міністра був звільнений з роботи керівник державного підприємства. Він пред’явив позов про поновлення на роботі, але суддя за наявності підстав для поновлення працівника (керівника підприємства) на роботі не міг усвідомити, як же можна поновити працівника на роботі, якщо він не вимагає визнання незаконним і скасування наказу міністра, а закон забороняє суду виходити за межі позовних вимог. Але ж цілком зрозуміло, що рішення суду про поновлення працівника (керівника державного підприємства) на роботі позбавляє наказ про звільнення з роботи будь-якої юридичної сили. На незаконність наказу про звільнення достатньо зазначити в мотивувальній частині судового рішення, а думка про те, що неможливо поновити працівника на роботі без визнання незаконним наказу про звільнення — це рецидив формалізму епохи видання Законів XII таблиць. Тільки за умови, якщо працівник просить у позовній заяві і визнати наказ недійсним і поновити його на роботі, суд повинен за наявності підстав задовольнити обидві ці вимоги. У тих же випадках, коли працівник пред’явить позов тільки про визнання недійсним наказу про звільнення і не буде просити про поновлення на роботі, не можна вважати, що рішенням суду про визнання наказу незаконним працівника поновлено на роботі, бо у поновленні на роботі є власний юридичний зміст, якого немає у наказі про звільнення. У наказі ж про звільнення немає будь-якого юридичного змісту, якого немає у звільненні.

Відсутність розуміння значення висновків від попереднього правового явища до наступного або навпаки в правотворчих органах призводить до невиправданого ускладнення формулювань положень законодавства. Зокрема, приписується не тільки визнавати противоправними, а й скасовувати чи визнавати нечинними рішення суб’єктів владних повноважень або окремі їх положення (ст. 162 КАС). Проте стосовно нормативно-правових актів ч. 8 ст. 171 КАС передбачає тільки визнання їх незаконними чи такими, що не відповідають актам вищої юридичної сили. Звідси непрямо випливає і за допомогою висновку від протилежного виявляється текстуально не закріплена норма, згідної якої скасування чи визнання нечинними нормативно-правових актів чи їх окремої частини не вимагається. Це — відповідно до заголовку глави 6 КАС і заголовку ст. 171 КАС — особливість провадження у справах щодо оскарження нормативно-правових актів. Тому правова норма, що виявляється при тлумаченні ч. 8 ст. 171 КАС за допомогою висновку від протилежного, застосовується усупереч загальному правилу ст. 162 КАС, яке приписує не тільки визнавати протиправними, а й скасовувати або визнавати нечинними рішення чи окремі частини. При цьому враховується, що правова норма, що виявляється за допомогою висновку від протилежного із текстуально закріпленої в ст. 171 КАС правової норми, підлягає переважному застосуванню перед загальною нормою, текстуально закріпленою в ст. 162 КАС, оскільки перша із названих правових норм позначається законодавцем як одна із особливостей провадження у справах щодо оскарження нормативно-правових актів. Із визнання судом нормативно-правових актів незаконними чи такими, що не відповідають актам вищої юридичної сили, випливає і за допомогою висновку від попереднього правового явища до наступного виявляється припис не застосовувати ці акти повністю чи в частині. Отже, можна прагнути подолати дискретність законодавчого тексту (як і ст. 162 КАС), а можна цього і не робити. Останній варіант виявляється навіть більш прийнятним, бо всім зрозуміло, що нормативно-правовий акт, визнаний судом незаконним чи таким, що не відповідає акту вищої юридичної сили, не може застосовуватись, хоч би у рішенні суду і не зазначалось на його скасування чи визнання нечинним.

У Цивільному кодексі також у скороченому варіанті йдеться про визнання актів незаконними (п. 10 ч. 2 ст. 16), але в розширеному варіанті уже зазначається на те, що суд визнає незаконним і скасовує відповідний акт (ст. 21). Законодавець у цьому випадку прагнув подолати дискретність нормативного тексту.

У Кодексі адміністративного судочинства законодавець спочатку у ч. 2 ст. 2 зупиняє свою увагу на «оскарженні» рішень, дій чи бездіяльності суб’єктів владних повноважень до адміністративних судів («до адміністративних судів можуть бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб’єктів владних повноважень, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності Конституцією чи законами України встановлено інший порядок судового провадження»). Потім у п. 1 ч. 1 ст. 3 КАС] вказується на «передання» публічно-правового спору на вирішення адміністративного суду. У ч. 2 ст. 4 і ч. 2 ст. 17 КАС уже йдеться про юрисдикцію адміністративних судів.

У Господарському процесуальному кодексі ми помічаємо більш чітко виражену послідовність фіксації законодавцем окремих етапів: 1) у частині першій ст. 1 ГПК йдеться про право «звертатися» до господарького суду; 2) у частині першій ст. 2 ГПК йдеться про суб’єктів, за позовними заявами яких господарський суд «порушує» справи»; 3) у частині першій ст. 12 ГПК йдеться уже про спори, підвідомчі господарським судам. У кожному із цих положень здійснюються спроби визначити коло спорів, у разі виникнення яких відповідні суб’єкти мають право «звертатися» до господарського суду, господарський суд зобов’язаний «порушити справу», а сама справа «підвідомча» господарським судам. «Підвідомчість» означає, що можна було ще зафіксувати етапи розгляду справи (у судах різних інстанцій), прийняття судових рішень і т. д. Причому належного погодження між положеннями ст. 1, 2, 12 ГПК немає. Цілком зрозуміло, що достатньо було б визначити коло спорів, підвідомчих господарським судам, а із цього законодавчого положення випливали б і за допомогою висновку від наступного правового явища до попереднього виявлялись би і право звернення до господарського суду, і обов’язок господарського суду порушити справу, тобто ст. 1, 2 ГПК тільки ускладнюють текст цього Кодексу та породжують зайві колізії.

Неврахування правотворчими органами феномена випливання із актів законодавства правових приписів, які виявляються при тлумаченні висновком від попереднього правового явища до наступного і навпаки, веде до невиправданого нагромадження правових конструкцій, ускладнення актів законодавства та умов діяльності осіб, які підпадають під дію таких актів.

«У разі, коли податкове зобов’язання було нараховане податковим органом до закінчення строку давності ... податковий борг, що виник у зв’язку з відмовою у самостійному погашенні податкового зобов’язання, може бути стягнутий протягом наступних 1095 календарних днів від дня узгодження податкового зобов’язання» (п. 15.2.1 ч. 15.2 ст. 15 раніше чинного Закону «Про порядок погашення зобов’язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами»). Із цього положення непрямо випливає і висновком a contrario виявляється правовий припис, відповідно до якого зі спливом зазначеного строку податковий борг, про який йдеться у наведеному пункті, не може бути стягнутий. Цей правовий припис не суперечить будь-якому іншому правовому припису, а тому підлягає застосуванню. У такий спосіб виключається потреба у списанні податкового боргу як діях, що впливають на стан податкових правовідносин. Списання податкового боргу, строк на стягнення якого минув, перетворюється в суто технічну внутрішню операцію, яку здійснює податковий орган і яка ніяк не впливає на податкові правовідносини.

І все ж підпункт «в» п. 18.2.1. ч. 18.2 ст. 18 Закону «Про порядок погашення зобов’язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами» передбачав списання податкового боргу юридичних та фізичних осіб, стосовно якого минув строк позовної давності, встановлений цим Законом. Встановлювалось також, що порядок списання податкового боргу визначається центральним податковим органом за узгодженням з Міністерством фінансів України. У зв’язку з цим було затверджено Порядок списання безнадійного податкового боргу платників податків[252], яким передбачалось списання, зокрема податкового боргу, стосовно якого минув строк позовної давності, за рішенням податкового органу, що приймається за заявою платника податків. Не було будь-якої потреби ні в поданні заяви про списання податкового боргу в таких випадках, ні в прийнятті рішення про його списання, оскільки із припису п. 15.2.1 ч. 15.2 ст. 15 названого Закону випливав і висновком від наступного до попереднього правового явища виявлявся правовий припис, згідно з яким сплив строку давності на стягнення податкового боргу припиняє обов’язок платника податків сплатити податковий борг, а податкові правовідносини в таких випадках у відповідній частині припиняються. Але законодавець серйозно ставиться до цих процедур і законами про Державний бюджет на 2005, 2006 і 2007 роки незмінно призупиняв дію підпункту «а» п. 18.2.1 ч. 18.2 ст. 18 названого Закону. Це не мало будь-якого юридичного значення, бо паралельно з цим не призупинялась дія п. 15.2.1 ч. 15.2 ст. 15 цього ж Закону, який перешкоджав стягненню податкового боргу, що виник унаслідок прострочення сплати податкового зобов’язання, визначеного податковим органом, у зв’язку із спливом строку, впродовж якого можливе таке стягнення. І лише при прийнятті Закону «Про Державний бюджет України на 2008 рік та про внесення змін до деяких законодавчих актів України»[253] законодавець відмовився від практики, яка склалась роками і яка полягає у призупиненні дії підпункту «в» п. 18.2.1 ч. 18.2 ст. 18 Закону «Про порядок погашення зобов’язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами».

Проте Податковим кодексом знову передбачено списання податкового боргу, стосовно якого минув строк давності (п. 101.2.3 ч. 101.2 ст. 101). Приписується також, що порядок списання податкового боргу встановлюється центральним органом державної податкової служби (ч. 101.5 ст. 100 ПК).

2. Термін «висновки від попереднього правового явища до наступного і навпаки» вводиться в обіг авторами цього видання. Необхідність введення в обіг названих термінів обумовлена тим, що до останнього часу в науковій літературі зміст логічного прийому, який тут позначається названим терміном, невиправдано і значно звужувався, що позбавляло суб’єктів тлумачення можливості широкого використання цього логічного прийому, правильного розуміння тексту нормативно-правових актів та вирішення розбіжностей між положеннями актів законодавства. Так, Є. В. Васьковський використовував термін «висновок від умов до наслідку і навпаки»[254]. Відповідно до цього терміну, що охоплює собою вузьке коло явищ, розкривався цим автором і зміст такого висновку: 1) особа, яка управнена до певної дії, є управненою і до мети, що досягається цією дією; 2) особі, якій заборонена мета, забороняється і дія, що веде до цієї мети; 3) особі, якій заборонена дія, заборонена і мета, до якої вона (дія) веде, якщо її не можна досягти іншою дією; 4) особа, яка управнена до мети, є управненою і до дії, що веде до цієї мети, якщо її не можна досягти іншими діями. Уже те, що тут йдеться про права однієї і тієї ж особи, із яких випливають інші права, а також про заборони для однієї і тієї ж особи, із яких випливають інші заборони, не дає можливості широкого використання висновку, про який пише Є. В. Васьковський, при тлумаченні актів законодавства.

Про надто вузьке розуміння Є. В. Васьковським висновків, про які тут йдеться, свідчать і ті пояснення, які цей автор давав посиланнями на конкретні приклади. Ось ці приклади: 1) хто може купувати нерухомість, той може володіти нею на праві власності, адже купівля є засобом до набуття права власності; 2) кому заборонено володіти нерухомим майном на праві власності, той не може купувати їх, отримувати як дарунок, за заповітом тощо (зауважимо, що за чинною ст. 81 Земельного кодексу України допускається отримання іноземцями та особами без громадянства права власності на земельні ділянки, в тому числі і такі, які не можуть їм належати на такому праві, в порядку спадкування. Іноземці та особи без громадянства, які отримали в порядку спадкування земельні ділянки, які не можуть належати їм на праві власності, повинні здійснити їх відчуження впродовж одного року); 3) кому заборонено вступати до шлюбу, той не може користуватися правами глави сім’ї стосовно особи, з якою він перебуває у юридично не оформленому шлюбі, та її дітей, оскільки укладення шлюбу є за законодавством Росії єдиним способом утворення законної сім’ї. Навпаки, з того, що заміжні жінки не можуть без згоди чоловіка видавати векселі (ст. 6 Статуту про векселі), не випливає, що вони позбавлені права позичати гроші, так як цієї ж мети вони можуть досягти в інший спосіб (видачею позичальних листів); 4) «власник, який користується землею і промислами в казенних і приватних дачах, має право проходити і проїжджати до них» ... і мав би його навіть за відсутності цієї статті, адже здійснення права користування є неможливим без доступу до об’єкта користування. Навпаки, із наявності того ж права користування, не випливає право прокладати до казенних і приватних дач залізничний шлях через чужі проміжні володіння, оскільки сполучення з об’єктом користування є можливим і без цього способу»[255].

Як бачимо, Є. В. Васьковський при розкритті змісту та значення висновку від умов до наслідку і навпаки далі римського права не йде.

О. Ф. Черданцев солідаризується з польським науковцем З. Зембіньським, який позначає правила, про які тут йдеться, як правила інструментального зобов’язування та правила інструментальної заборони та визнає їх «неминучими для юриспруденції»[256]. Але будь-якого розвитку ідеї про такий спосіб тлумачення О. Ф. Черданцев не здійснює.

Правові приписи, які непрямо випливають із актів законодавства і виявляються при тлумаченні висновками від попереднього правового явища до наступного і навпаки, слід вважати такими, що встановлені (передбачені) актами законодавства. Цей висновок підтверджується, зокрема аналізом ч. 2 ст. 291 ЦК («фізична особа не може бути проти її волі розлучена з сім’єю, крім випадків, встановлених законом»). Законом прямо не встановлюється, наприклад, що кримінальне покарання у вигляді довічного ув’язнення полягає, зокрема в розлученні засудженого проти його волі з сім’єю, але із встановленої законом можливості застосування такого покарання непрямо випливає і висновком від попереднього правового явища (обов’язку відбувати покарання у вигляді довічного ув’язнення) до наступного виявляється, що особа в таких випадках примусово розлучається з сім’єю назавжди. При позбавленні волі на певний строк особа розлучається з сім’єю на певний строк. Можливість розлучення особи з сім’єю в таких випадках випливає із законодавчого акта. Але це не суперечить цитованому положенню ч. 2 ст. 291 ЦК, оскільки при випливанні правових приписів із законодавчих актів, які (приписи) виявляються при тлумаченні висновками, про які тут йдеться, такі приписи також слід вважати встановленими (передбаченими), як цього вимагає ч. 2 ст. 291 ЦК.

Видається, що сфера застосування висновків від попереднього правового явища до наступного та від наступного правового явища до попереднього є значно більш широкою, ніж про це говорили науковці до останнього часу.

3. У сучасній літературі виявляється суперечливий підхід до визнання юридичної сили правових приписів, що випливають із актів законодавства та виявляються висновком від попереднього правового явища до наступного і навпаки. З одного боку, наприклад, беззастережно стверджується, що обов’язок не завдавати шкоди фізичній особі, її майну, майну організації сформульований у Цивільному кодексі у вигляді заборони[257]. Але ж у ст. 1166 ЦК (автор посилається на чинну у той час ст. 440 ЦК Української РСР 1963 р., що має mutatis mutandis той же зміст, що і ст. 1166 ЦК 2003 р.), не формулюються ні обов’язок не завдавати шкоди, ні заборона її завдавати. Відповідні заборона і обов’язок випливають із ч. 1 ст. 1166 ЦК і виявляються висновком від наступного правового явища (обов’язку відшкодувати шкоду) до попереднього (обов’язку не завдавати шкоди, заборони завдавати шкоди). У цьому випадку інтуїтивно визнаються ті результати тлумачення, які коректно можна отримати тільки за допомогою висновку від наступного правового явища до попереднього.

С. П. Головатий на підтвердження належності до повноважень Конституційного Суду України питання створення більшості у парламенті на основі об’єднання депутатських фракцій і груп наводить такі аргументи: «Не може бути такого, щоб питання легітимності актів, що є результатом діяльності органу державної влади в Україні, входили до «сфери повноважень» Суду, тоді як питання легітимності створення цього органу залишалися б «поза сферою повноважень Конституційного Суду України». Адже логіка доволі проста і неспростовна: нелегітимно створений орган не може продукувати легітимних рішень. Тому слід виходити з того, що принцип законності, закріплений низкою положень Конституції України (зокрема в таких, як частина друга статті 6; частина друга статті 8; частина друга статті 19), однаковою мірою стосується і питання «створення більшості у парламенті», а отже, не може перебувати «поза сферою повноважень» єдиного органу конституційної юрисдикції в Україні»[258].

Слід погодитись з аргументами С. П. Головатого. Але ж ця дискусія і взагалі не виникла б, якби майбутні юристи ще в процесі навчання освоїли висновок від попереднього правового явища до наступного і навпаки та відповідно аргументували своє розуміння змісту подібних положень актів законодавства.

Стверджується, що сторони зобов’язання щодо відшкодування моральної шкоди не вправі вирішити за взаємною згодою питання про розмір грошового відшкодування моральної шкоди[259]. Очевидно, мається на увазі, що із формулювання абзацу другого ч. 3 ст. 23 ЦК («розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості») не випливає обсяг суб’єктивного права однієї сторони правовідносин та кореспондуючого цьому праву обов’язку іншої сторони. Насправді, реалізація права на відшкодування моральної шкоди та виконання зустрічного обов’язку можуть бути здійснені без звернення до суду, оскільки висновком від наступного правового явища (права та обов’язку суду визначити з використанням певних критеріїв розмір моральної шкоди) до попереднього (права на відшкодування та обов’язку відшкодувати) виявляється, що одна особа має право на відшкодування моральної шкоди в певному розмірі, а інша особа несе відповідний обов’язок. А тому сторони, за якими визнається право здійснювати свої цивільні права вільно, на власний розсуд (ч. 1 ст. 12 ЦК), можуть домовитись про відшкодування моральної шкоди (без звернення до суду) і про розмір такого відшкодування.

4. У положенні частини першої ст. 19 Конституції України, відповідно до якого «правовий порядок в Україні ґрунтується на засадах, відповідно до яких ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством», прямо встановлена тільки неможливість (заборона) примушувати будь-кого робити те, що не передбачено законодавством. Але примушення — це явище, яке не характерне для матеріальних правовідносин. Зазвичай воно можливе у кримінальному процесі, при виконанні вироків судів, а також на стадії виконавчого провадження. Тому сфера дії наведеної прямої заборони є обмеженою.

Ця сфера значно розширюється, якщо за допомогою висновку від наступного правового явища (заборони примушення) до попереднього виявити правовий припис, згідно з яким ніхто не може нести юридичні обов’язки, не передбачені законодавством (останні слова слід тлумачити і як обов’язки, не передбачені договором, укладеним відповідно до законодавства, або установчим документом юридичної особи, оскільки договори і установчі документи набувають юридичного значення в силу визнання їх законом обов’язковими до виконання). Іншими словами, в частині першій ст. 19 Конституції закріплений і виявляється спочатку за допомогою висновку від наступного правового явища до попереднього, а потім за допомогою висновку від протилежного принцип «все дозволено, крім того, що заборонене законодавством». Цій правовій нормі не можна відмовити у найвищій юридичній силі конституційної норми тільки тому, що вона текстуально не закріплена і виявляється при тлумаченні за допомогою висновку від наступного правового явища до попереднього та висновку від протилежного.

Частина третя ст. 2 КАС встановлює: «У справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб’єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони:

… 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано;

3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії);

4) безсторонньо (неупереджено);

5) добросовісно;

6) розсудливо;

7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи несправедливій дискримінації;

8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія)...

10) своєчасно, тобто протягом розумного строку».

Необхідність у цих законодавчих положеннях обумовлена не тільки прагненням законодавця закріпити відповідні процесуально-правові приписи. Така необхідність обумовлена вкрай недостатнім правовим урегулюванням адміністративних відносин (відсутність матеріально-правових норм, які б відповідали положенням п. 2-8, 10 ч. 3 ст. 2 КАС). Із п. 2-8 і 10 ч. 3 ст. 2 КАС випливають відповідні матеріально (публічно-; адміністративно)-правові приписи. Ці правові приписи, які логічно закріплені в п. 2-8, 10 ч. 3 ст. 2 КАС, виявляються при тлумаченні за допомогою висновку від наступного правового явища до попереднього. Вони усувають прогалини в матеріальному праві.

Не викликає сумнівів, що ці матеріально-правові норми, хоч вони текстуально в Кодексі адміністративного судочинства чи іншому законі не закріплені, підлягають переважному застосуванню перед правовими нормами, що встановлені підзаконними нормативно-правовими актами, бо вони є повноцінними нормами матеріального (адміністративного) права. Вони здатні також на рівних конкурувати з іншими правовими нормами.

5. Без опанування висновком від попереднього правового явища до наступного і навпаки неможливе професійне опрацювання положень законодавства, а суб’єкт правотлумачення за таких умов часто стає в тупик. Так, ч. 4 ст. 105 КАС встановлює вичерпний перелік вимог, які може містити адміністративний позов. Слова «вичерпний» у цьому законодавчому положенні немає, але ж немає і зазначення на те, що адміністративний позов може містити і будь-які інші вимоги. За таких умов слід зробити висновок під протилежного та виявити у такий спосіб правову норму, яка логічно закріплена в ч. 4 ст. 105 КАС і відповідно до якої адміністративний позов не може містити інших вимог. Ця правова норма відповідає загальній позиції законодавця, яка відображена в ст. 16 ЦК, ст. 20 ГК, ст. 18 СК, ст. 152 ЗК, ст. 4 ЦПК і відповідно до якої право може захищатись лише способами, що встановлені законом. Із правових норм, що встановлені переліченими законодавчими положеннями, за допомогою висновків від наступного правового явища (способів захисту права) до попереднього виявляються правові норми, відповідно до яких позовні заяви можуть містити лише вимоги, передбачені законом.

Проте для вирішення питання про можливість застосування зазначеної правової норми, що логічно закріплена в ч. 4 ст. 105 КАС і виявляється за допомогою висновку від протилежного, необхідно з’ясувати, чи немає конкуруючих правових норм. Текстуально закріплених правових норм, які б конкурували з правовою нормою, логічно закріпленою в ч. 4 ст. 105 КАС, авторам знайти не вдалось. Зате вдалось віднайти правову норму, яка логічно закріплена в абзаці десятому ч. 2 ст 162 КАС («суд може прийняти іншу постанову, яка б гарантувала дотримання і захист прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб’єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб’єктів владних повноважень»), виявляється при тлумаченні за допомогою висновку від наступного правового явища і відповідно до якої адміністративний позов може містити і інші вимоги, якщо їх задоволення гарантує дотримання прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб’єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб’єктів владних повноважень. Ця правова норма підлягає переважному застосуванню перед правовою нормою, що логічно закріплена в ч. 4 ст. 105 КАС і виявляється при тлумаченні за допомогою висновку від протилежного.

Якщо не володіти висновком від попереднього правового явища до наступного і навпаки, висновком від протилежного, колізії між законодавчими положеннями, що встановлені ч. 4 ст. 105 і ч. 2 ст. 162 КАС, раціонально вирішити неможливо. Залишається використовувати тільки інтуїцію та інші засоби із розряду органолептичної юриспруденції.

6. Вищий адміністративний суд роз’яснив: «Відповідно до абзацу 6 пункту 1 частини першої статті 8 Закону України «Про державну податкову службу в Україні» Державна податкова адміністрація України виконує безпосередньо, а також організовує роботу державних податкових адміністрацій та державних податкових інспекцій, пов’язану, зокрема, із застосуванням у випадках, передбачених законодавством, фінансових санкцій до суб’єктів підприємницької діяльності за порушення законодавства про виробництво і обіг спирту етилового, коньячного, плодового, алкогольних напоїв і тютюнових виробів.

З огляду на викладене, Законом України «Про державну податкову службу в Україні» органам державної податкової служби надано право застосовувати до суб’єктів господарювання фінансові санкцій, передбачені статтею 17 Закону України «Про державне регулювання виробництва і обігу спирту етилового, коньячного і плодового, алкогольних напоїв та тютюнових виробів» (п. 16 Інформаційного листа Вищого адміністративного суду України[260]).

Це — цілком коректне роз’яснення. Єдине, чого в ньому не вистачає — це зазначення на те, що наведена у ньому правова норма виявлена за допомогою висновку від наступного правового явища до попереднього. Це роз’яснення розкриває зміст правової норми, що текстуально в ст. 8 Закону «Про державну податкову службу» не закріплена, але логічно із названої статті випливає. Ця правова норма в ієрархії норм стоїть на рівні норм, що текстуально закріплені в законах. Вона здатна на рівних конкурувати з іншими правовими нормами при правозастосуванні. Слід спеціально підкреслити, що тлумачення ст. 8 Закону «Про державну податкову службу в Україну надане Вищим адміністративним судом, не суперечить частині другій ст. 19 Конституції України, оскільки правові норми, які логічно закріплені в актах законодавства і виявляються при тлумаченні за допомогою висновку від попереднього до наступного правового явища або навпаки, є встановленими. Отже, ст. 8 Закону «Про державну податкову службу в Україні» встановлено повноваження відповідну органів державної податкової служби на застосування до суб’єктів підприємницької діяльності фінансових санкцій, передбачених ст. 17 Закону «Про державне регулювання виробництва і обігу спирту етилового, коньячного і плодового, алкогольних напоїв та тютюнових виробів».

7. Спеціальні правові норми, що виявляються при тлумаченні за допомогою висновку від попереднього правового явища до наступного і навпаки, підлягають переважному застосуванню перед загальними нормами, текстуально закріпленими в нормативно-правовому акті того ж ієрархічного рівня. Так, відповідно до загального правила ч. 1 ст. 550 ЦК «право на неустойку виникає незалежно від наявності у кредитора збитків, завданих невиконанням або неналежним виконанням зобов’язання». Із ч. 3 ст. 551 ЦК («розмір неустойки може бути зменшений за рішенням суду, якщо він значно перевищує розмір збитків та за наявності інших обставин, які мають істотне значення») випливає і за допомогою висновку від наступного правового явища (права суду зменшити розмір неустойки) до попереднього виявляється спеціальна матеріально- (цивільно-)правова норма, згідно якої обсяг права кредитора на неустойку залежить від розміру збитків, завданих порушенням зобов’язання. Хоч ця правова норма і виявлена за допомогою висновку від наступного правового явища до попереднього, вона є спеціальною, а тому підлягає переважному застосуванню перед правовою нормою, що встановлена ч. 1 ст. 550 ЦК і є загальною у відношенні до зазначеної спеціальної норми.

8. Існує невідповідність термінології, що вживається в ст. 207 ГК, де йдеться про недійсність господарського зобов’язання, з термінологією ст. 215, 216 та інших ЦК, в яких вживається термін «недійсність правочину». Це стало однією із причин для висновку про те, що ст. 207 ГК взагалі не підлягає застосуванню (п. 21 Інформаційного листа Вищого господарського суду «Про деякі питання практики застосування норм Цивільного та Господарського кодексів України»[261]). Але ця відмінність у термінології ніяк не впливає на юридичний зміст відповідних законодавчих положень. У Цивільному кодексі відповідно до традиції, що склалась століттями, йдеться про недійсність правочину. Недійсність правочину як юридичного факту, що зазвичай породжує цивільні правовідносини, означає, що такі правовідносини (зобов’язання) не виникли, оскільки правочин і правовідносини (зобов’язання) є пов’язаними правовими явищами як попереднє (правочин) і наступне (правовідносини, зобов’язання). Тому, хоч у Цивільному кодексі зазвичай використовується термін «правочин», застосовується і термін «недійсність зобов’язання чи вимоги» (ст. 519, ч. 2, 3 ст. 548 ЦК).

Використання у ст. 207, 208 ГК терміну «недійсність зобов’язання» не тягне за собою будь-якої суперечності між відповідними положеннями Цивільного і Господарського кодексів. Така суперечність фіксується тільки тоді, коли суб’єкт тлумачення не помічає правових норм, які лише логічно закріплюються у цих законодавчих положеннях і виявляються за допомогою висновку від наступного правового явища до попереднього.

Не створює непереборних перешкод для правозастосування і формулювання першого речення ч. 2 ст. 207 ГК («недійсною може бути визнано також нікчемну умову господарського зобов’язання, яка самостійно або в поєднанні з іншими умовами зобов’язання порушує права та законні інтереси другої сторони або третіх осіб»). Це положення перебуває в логічному зв’язку з ч. 1 цієї же статті, де чітко встановлюється, що господарське зобов’язання «може бути … визнано судом недійсним». Слово «також», яке міститься в першому реченні ч. 2 ст. 207 ЦК, логічно пов’язує це законодавче положення з положенням ч. 1 ст. 207 ЦК. Отже, і в ч. 2 ст. 207 ГК йдеться про визнання умови зобов’язання недійсною судом (рішенням суду). Що стосується позначення в ч. 2 ст. 207 ЦК відповідних умов зобов’язання як «нікчемних», то цей термін слід тлумачити не відповідно до ч. 2 ст. 215 ЦК («недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається»), а в контексті ст. 207 ГК. Із контексту цієї статті випливає, що нікчемними умовами господарського зобов’язання є такі, що порушують права або законні інтереси сторони зобов’язання або третіх осіб, а тому підлягають визнанню недійсними судом. У такий спосіб Господарський кодекс взагалі не визнає правової конструкції нікчемного правочину (зобов’язання, умови зобов’язання), як вона формулюється у Цивільному кодексі. Це і є однією із особливостей правового регулювання майнових відносин у сфері господарювання, що встановлена Господарським кодексом відповідно до ч. 2 ст. 4 ГК і ч. 2 ст. 9 ЦК.

Цивільне законодавство (відповідні положення господарського законодавства), з одного боку, і права та законні інтереси, — з іншою, також пов’язані як попереднє і наступне правові явища. Тому позначення в ч. 1 ст. 215 ЦК підстави недійсності правочину як недодержання вимог ст. 203 ЦК, тобто вимог цивільного законодавства, і позначення в ч. 2 ст. 207 ГК підстави визнання недійсною умови господарського зобов’язання як порушення прав та законних інтересів відповідних осіб не свідчить про наявність суперечності між ч. 1 ст. 215 ЦК і ч. 2 ст. 207 ГК, а вимагає врахування тієї обставини, що положення законодавства, з одного боку, і права та інтереси учасників відповідних відносин, — з іншого, є пов’язаними як попереднє і наступне правові явища. Тому сказати, що правочин (договір, зобов’язання) порушує вимоги законодавства, означає те ж саме, що сказати, що цей правочин порушує відповідні права чи інтереси осіб, на яких це законодавство поширюється.

Звернемо увагу і на термін «умова господарського зобов’язання». Зазвичай так говорити не прийнято, говорять про умови договорів. Але ж слід враховувати, що термін «договір» і «зобов’язання» є пов’язаними правовими явищами (як попереднє і наступне). Тому ці терміни часто вважають синонімами, а один із провідних російських науковців-цивілістів М. И. Брагінський використовував навіть термін «договір-правовідносини»[262]. О. А. Беляневич визначає поняття господарського договору через поняття зобов’язання[263]. Оскільки за базове поняття у ст. 207 і 208 ГК було взяте зобов’язання, то при встановленні правила про визнання недійсною частини зобов’язання було зручніше використати не термін «частина зобов’язання», що не є загальновизнаним, а термін «умова зобов’язання», в якому використовуються два слова «умова» і «зобов’язання». Ці слова є загальновживаними в науці цивільного і господарського права, правда, взяті вони із різних понятійних рядів. Але цей недолік законодавчого тексту легко долається шляхом логічного тлумачення ст. 207 ГК.

Що стосується слів «типових договорів» (абзац перший ч. 2 ст. 207 ГК), то вони дійсно не можуть бути задовільно витлумачені, а тому не можуть застосовуватись як нормативне положення. Можна здогадуватись, що тут допущена помилка, і під «типовими» договорами слід розуміти «публічні» договори, але така операція із законодавчими текстами виходить за межі логічного перетворення нормативного акту, припустимого при тлумаченні актів законодавства.

Як бачимо, ст. 207, 208 ГК встановлюють задовільно формально визначені законодавчі положення. Правда, їх тлумачення передбачає необхідність врахування контексту цих статей, а також застосування таких логічних засобів, як висновки від попереднього правового явища до наступного і навпаки. Цими законодавчими положеннями встановлюються особливості правового регулювання майнових відносин у сфері господарювання, тобто спеціальні правові норми, які підлягають переважному застосуванню до господарських зобов’язань порівняно із загальними положеннями ст. 203, 215, 216 ЦК. Цей висновок не відповідає загальнопоширеній практиці вирішення судами господарських справ. І автори не виключають того, що практику немає необхідності змінювати, оскільки закон є чинним положенням з урахуванням практики його тлумачення компетентними судами[264]. Але ж наука повинна вести пошук істини — дійсного змісту положень актів законодавства.

9. Згідно із п. 1 ст. 17 Закону «Про застосування реєстраторів розрахункових операцій у сфері торгівлі, громадського харчування та послуг» до суб’єктів підприємницької діяльності застосовуються фінансові санкції за проведення розрахункових операцій без застосування реєстраторів розрахункових операцій (повністю або частково). У випадках, коли суб’єкт підприємницької діяльності взагалі не має реєстратора розрахункових операцій, вся сума готівкових коштів, отриманих від реалізації товарів, робіт, послуг (якщо цю суму можливо встановити) може кваліфікуватись як така, що отримана з порушенням вимоги закону про проведення розрахунків з використанням реєстратора розрахункових операцій. Але ж при цьому непроведення розрахунків через реєстратор розрахункових операцій прямо не фіксується, а встановлюється висновком від наступного (наявність факту отримання готівкових коштів) до попереднього (за відсутності у суб’єкта підприємницької діяльності реєстратора розрахункових операцій належить визнати, що наявні готівкові кошти були отримані шляхом проведення розрахунків з покупцями без застосування реєстратора розрахункові операцій). Але застосуванню п. 1 ст. 17 названого Закону в даному випадку перешкоджає ст. 22 Закону «Про застосування реєстраторів розрахункових операцій у сфері торгівлі, громадського харчування та послуг», якою прямо встановлюються фінансові санкції за невідповідність суми готівкових коштів на місці проведення розрахунків сумі коштів, яка зазначена в поточному звіті реєстратора розрахункових операцій. Із цієї статті непрямо випливає і висновком a fortiori виявляється логічно закріплена в ній правова норма, згідно з якою ці фінансові санкції підлягають застосуванню до випадків, коли реєстратор розрахункових операцій не застосовувався взагалі (якщо ці фінансові санкції застосовуються, у разі невідповідності суми готівкових коштів на місці розрахунків сумі коштів, яка зазначена в поточному звіті реєстратора розрахункових операцій, то тим більше вони мають застосовуватись у разі невикористання реєстратора розрахункових операцій).

10. Цивільні права та обов’язки можуть випливати навіть із гіпотези іншої правової норми. Так, згідно із ч. 3 ст. 840 ЦК «підрядник відповідає за невиконання або неналежне виконання роботи, спричинене недоліками матеріалу, наданого замовником, якщо не доведе, що ці недоліки не могли бути ним виявлені при належному прийманні матеріалу». Формулювання «якщо не доведе, що ці недоліки не могли бути ним виявлені при належному прийманні матеріалу» зазначає на гіпотезу правової норми, але із нього випливає логічно закріплений у цьому формулюванні обов’язок підрядника належне здійснювати приймання матеріалу. При тлумаченні цей обов’язок виявляється за допомогою висновку від наступного (відповідальності за неналежне виконання роботи) до попереднього (обов’язку належне здійснювати приймання матеріалу) правового явища.

11. Цивільний кодекс Української РСР 1963 р. (частина перша ст. 416) покладав на зберігача (за термінологією цього Кодексу, — на охоронця) обов’язок «вжити всіх заходів, передбачених договором або необхідних для збереження майна». Основне смислове навантаження у цьому формулюванні несло словосполучення «необхідних для збереження майна». Отже, на зберігача покладався обов’язок вживати не якогось певного кола заходів, а всіх заходів, які необхідні для збереження майна.

За таких умов слова «передбачених договором» у наведеному формулюванні мали обмежене значення: звідси випливав і висновком від наступного правового явища до попереднього виявлявся правовий припис, згідно з яким договорами міг покладатись на зберігача обов’язок вживати певних конкретних заходів для збереження майна. У такий спосіб сторони могли конкретизувати заходи, які вони вважали необхідними для збереження майна, та внести необхідну визначеність у свої відносини. Так, сторони в договорі могли погодити, що в нічний час склад, на якому зберігається поклажа, має охоронятись не менш як двома охоронцями, що мають спортивний розряд з вільної боротьби. Цим істотно конкретизувались би заходи, які сторони вважали необхідними для збереження майна. Суду за таких умов значно легше було б вирішити питання про те, чи виконав зберігач свій обов’язок. Але ж обов’язки зберігача (охоронця) щодо вжиття заходів, спрямованих на збереження майна, не обмежувались тими, що встановлені договором.

Безпосередньо статтею 416 ЦК 1963 р. на зберігача (охоронця) покладався обов’язок вживати всіх заходів, необхідних для збереження майна. Це ускладнювало тлумачення цієї статті із-за невизначеності терміну «необхідних», але розширювало коло обов’язків зберігача (охоронця) вживати заходів для збереження майна далеко за межі того кола, яке могло бути передбачене договором.

Частина перша ст. 942 ЦК 2003 р. коло заходів, яких зобов’язаний вживати зберігач для забезпечення схоронності речі, звужує: «Зберігач зобов’язаний вживати усіх заходів, встановлених договором, законом, іншими актами цивільного законодавства, для забезпечення схоронності речі». Звідси непрямо випливає і за допомогою висновку від протилежного при тлумаченні виявляється правовий припис, згідно з яким інших заходів зберігач вживати не зобов’язаний. Але договорами, законами, іншими актами законодавства зазвичай не визначається перелік заходів, яких зобов’язані вживати зберігачі для забезпечення схоронності поклажі. Виходить, що зберігач зазвичай не зобов’язаний здійснювати ніяких заходів з метою забезпечення схоронності поклажі. Такий висновок не вповні відповідає суті відносин щодо зберігання. Тому необхідно вести пошук правових приписів, якими відносини щодо зберігання у частині, що розглядається, задовільно врегульовувались би.

Про вжиття особою всіх залежних від неї заходів йдеться у ч. 1 ст. 614 ЦК. Але тут мова йде про вжиття заходів з метою «належного виконання зобов’язання». Тому ч. 1 ст. 614 ЦК не може бути використана для визначення змісту зобов’язання, про яке йдеться (ч. 1 ст. 614 ЦК застосовується, коли зміст зобов’язання уже визначений, а в даному випадку ведеться пошук змісту зобов’язання).

Ст. 949 ЦК встановлює обов’язки зберігача щодо кількості та стану речей, які він зобов’язаний повернути поклажедавцеві. Звідси за допомогою висновку від наступного правового явища до попереднього можна було б виявити правову норму, відповідно до якої зберігач зобов’язаний вживати всіх заходів щодо збереження поклажі. Але» це — лише загальна правова норма, що визначає межі обов’язків зберігача забезпечувати схоронність речей, прийнятих на зберігання. Спеціальною стосовно неї є правова норма, яка передбачена ч. 1 ст. 950 ЦК і встановлює: «За втрату (нестачу) або пошкодження речі, прийнятої на зберігання, зберігач відповідає на загальних підставах». Із цього законодавчого положення непрямо випливає і за допомогою висновку від наступного правового явища (відповідальності зберігача) до попереднього (обов’язків зберігача вживати заходів щодо збереження поклажі) виявляється спеціальна правова норма, згідно з яким зберігач зобов’язаний вживати всіх заходів щодо збереження поклажі, крім випадків, коли зберігач згідно з правилами про загальні підстави цивільно-правової відповідальності не несе відповідальності за збереження поклажі, а отже, не несе і обов’язку вживати заходів щодо її збереження. Такі загальні підстави встановлюються ст. 614 і 617 ЦК.

Висновок від наступного правового явища (відповідальності) до попереднього (обов’язків) із ч. 1 ст. 950 ЦК є можливим, оскільки у цій частині йдеться про відповідальність за втрату (нестачу) або пошкодження речі, прийнятої на зберігання. Якби тут йшлося про відповідальність зберігача за виконання зобов’язання, то це означало б відсилку до положень, що визначають зміст зобов’язання, тобто до ст. 942 ЦК, і виключало б можливість висновку від наступного правового явища до попереднього із ч. 1 ст. 950 ЦК.

Правові приписи, які випливають із актів законодавства та виявляються за допомогою висновків від попереднього правового явища до наступного і навпаки, підлягають переважному застосуванню перед правовими приписами, які непрямо випливають із актів законодавства та виявляються за допомогою висновку від протилежного. Отже, правова норма, яка непрямо випливає із ч. 1 ст. 950 ЦК та виявляється висновком від наступного правового явища до попереднього та яка покладає на зберігача обов’язок вживати всіх заходів щодо збереження поклажі, крім випадків, коли згідно з правилами про загальні підстави відповідальності зберігач не несе відповідальності за збереження поклажі, підлягає переважному застосуванню перед правовим приписом, який непрямо випливає із ч. 1 ст. 942 ЦК, виявляється при тлумаченні за допомогою висновку від протилежного та згідно з якою зберігач не несе обов’язку вживати інших заходів щодо збереження поклажі, крім тих, які встановлені договором, законом та іншими актами цивільного законодавства.

У такий же спосіб слід тлумачити ч. 1 ст. 942 ЦК у в співвідношенні з ч. 2 ст. 950 ЦК («професійний зберігач відповідає за втрату (нестачу) або пошкодження речі, якщо не доведе, що це сталося внаслідок непереборної сили, або через такі властивості речі, про які зберігач, приймаючи її на зберігання, не знав і не міг знати, або внаслідок умислу чи грубої необережності поклажодавця»).

Інтуїція підказує, що у цей спосіб не можна тлумачити ч. 2 ст. 942 ЦК («якщо зберігання здійснюється безоплатно, зберігач зобов’язаний піклуватися про річ, як про свою власну») у її співвідношенні з ч. 1 ст. 950 ЦК. Тож треба зробити вибір між інтуїцією та методологією. Якщо методологія допомагає вирішити значно більш гостре питання щодо співвідношення ч. 1 ст. 942 ЦК та ч. 1 ст. 950 ЦК, то не треба нехтувати нею і при вирішенні питання про співвідношення ч. 2 ст. 942 ЦК та ч. 1 ст. 950 ЦК. Тим більше, що критерій дбайливості господаря, до якого відсилає формулювання «піклуватися про річ, як про свою власну», запозичений із римського права, в законодавстві України є недостатньо визначеним, а в судовій практиці — не опрацьованим. Звідси слід зробити висновок про те, що правова норма, яка непрямо випливає із ч. 2 ст. 942 ЦК та виявляється при тлумаченні за допомогою висновку від протилежного, не може застосовуватись усупереч правовій нормі, яка непрямо випливає із ч. 1 ст. 950 ЦК та виявляється при тлумаченні за допомогою висновку від наступного правового явища (відповідальності зберігача) до попереднього (обов’язків зберігача), а сфера обов’язків зберігача виходить за ті межі піклування про річ, які встановлені ч. 2 ст. 942 ЦК, і визначається правовим приписом, що непрямо випливає із ч. 1 ст. 950 ЦК.

Із ч. 3 ст. 950 ЦК («зберігач відповідає за втрату (нестачу) або пошкодження речі після закінчення строку зберігання лише за наявності його умислу або грубої необережності») непрямо випливає і за допомогою висновку від наступного правового явища до попереднього виявляється правова норма, відповідно до якої зберігач зобов’язаний вживати всіх заходів щодо збереження поклажі, але він не несе цього обов’язку: 1) у разі, якщо збереженню речі перешкоджає непереборна сила або випадок; 2) у разі, якщо збереженню поклажі перешкоджають властивості речі, про які зберігач, приймаючи її на зберігання, не знав і не міг знати; 3) якщо незбереженню поклажі перешкоджали умисні або необережні дії (бездіяльність) поклажодавця; 4) у разі, коли незбереження поклажі стало наслідком винних дій зберігача, які не містять ознак умислу або грубої необережності. Цей правовий припис підлягає переважному застосуванню перед правовими приписами, що встановлені ст. 942 ЦК, оскільки обов’язки, передбачені ст. 942 ЦК, зберігач несе впродовж встановленого договором строку зберігання, як це передбачено ч. 1 ст. 938 ЦК («зберігач зобов’язаний зберігати річ протягом строку, встановленого у договорі зберігання»).

12. «Якщо одержувач ренти передав у власність платника ренти грошову суму, розмір ренти встановлюється у розмірі облікової ставки Національного банку України, якщо більший розмір не встановлений договором ренти» (абзац другий ч. 2 ст. 737 ЦК). Звідси випливає і за допомогою висновку від наступного правового явища до попереднього при тлумаченні виявляється цивільно-правова норма, відповідно до якої за договором ренти одержувач ренти може передати платникові ренти грошову суму. Це відповідає загальному зазначенню в ч. 1 ст. 731 ЦК на те, що за договором ренти у власність передається майно, до якого відповідно до ст. 177 і 192 ЦК належать і грошові кошти. Слід тільки зробити застереження стосовно того, що недостатня чіткість формулювань Закону «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» може бути приводом для того, щоб поставити під сумнів можливість передання грошових коштів під виплату ренти. Але все-таки слід визнати, що передання грошей під зобов’язання виплати ренти не підпадає під визначення фінансової послуги у п. 5 ст. 1 4 Закону «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» («фінансова послуга — операції з фінансовими активами, що здійснюються в інтересах третіх осіб за власний рахунок чи за рахунок цих осіб, а у випадках, передбачених законодавством, — і за рахунок залучених від інших осіб фінансових активів, з метою отримання прибутку або збереження реальної вартості фінансових активів») та під перелік фінансових послуг, що наводиться у ст. 4 того ж Закону («фінансовими вважаються такі послуги: 1) випуск платіжних документів, платіжних карток, дорожніх чеків та/або їх обслуговування, кліринг, інші форми забезпечення розрахунків; 2) довірче управління фінансовими активами; 3) діяльність з обміну валют; 4) залучення фінансових активів із зобов’язанням щодо наступного їх повернення; 5) фінансовий лізинг; 6) надання коштів у позику, в тому числі і на умовах фінансового кредиту; 7) надання гарантій та поручительств; 8) переказ грошей; 9) послуги у сфері страхування та накопичувального пенсійного забезпечення; 10) торгівля цінними паперами; 11) факторинг; 12) інші операції, які відповідають критеріям, визначеним у пункті 5 частини першої статті 1 цього Закону»).

13. За Римським цивільним правом визнавалось, що особа не може передати іншій особі більше прав, ніж вона має. Таке ж правило непрямо випливає також із відповідних положень актів чинного цивільного законодавства України, але вона достатньої уваги не привертає ні з боку науковців, ні з боку суддів, ні з боку законодавця. Тому в законах інколи формулюються спеціальні правила, що є лише висновками від попереднього правового явища до наступного із інших законодавчих положень. Так, відповідно до ч. 2 ст. 774 ЦК «строк договору піднайму не може перевищувати строк договору найму». Такий правовий припис виявляється уже при тлумаченні законодавчих положень про права наймачів за допомогою висновку від попереднього правового явища до наступного. Щоб передати іншій особі будь-яке право, особа повинна сама таке право мати. Якщо ж цього права немає, то передати його особа не може. Якби висновок від попереднього правового явища до наступного користувався більшою увагою, якби цим висновком опанували законодавець і суб’єкти правозастосування, необхідності у включенні наведеного положення до Цивільного кодексу не було б. У той же час законодавець дещо відступає від закономірного зв’язку попереднього і наступного правових явищ і інколи визнає, що особа може передати іншій особі, точніше, — наділити іншу особу тим правом, якого вона сама не має. Так, згідно ст. 658 ЦК право продажу товару (за встановленими винятками) належить власникові товару. Звідси випливає і за допомогою висновку від протилежного виявляється правова норма, яка забороняє бути продавцями товару у договорах купівлі-продажу іншим особам. Звідси також випливає і за допомогою висновку від попереднього правового явища (права власника продавати свій товар) до наступного випливає правова норма, що дає власникові можливість захищати зазначене право. Але законодавець спеціально зазначає на те, що покупець товару, проданого особою, що не є його власником, не набуває права власності, крім випадків, коли власник не має права вимагати його повернення. Власник не має права вимагати повернення товару (речі), якщо набувач є добросовісним, а товар (річ) вибув із володіння власника за його волею (ст. 388 ЦК). Цими спеціальними правилами законодавець допускає, що особа, яка не є власником, може шляхом укладення договору купівлі-продажу передати іншій особі право (власності), якого вона не мала. Так, власник може передати річ у володіння наймачеві (орендодавцеві). Якщо йдеться про державне чи комунальне майно, то в ст. 28 Закону «Про оренду державного і комунального майна» спеціально зазначається на те, що «орендареві забезпечується захист його права на майно, одержане ним за договором оренди, нарівні із захистом, встановленим законодавством щодо захисту права власності». Крім того, «орендар може зажадати повернення орендованого майна з будь-якого незаконного володіння, усунення перешкод у користуванні ним, відшкодування шкоди, завданої майну громадянами і юридичними особами, включаючи орендодавця». Ці законодавчі положення не залишають сумніву в тому, що орендар отримує право володіння орендованим майном, яке при цьому із володіння власника вибуває за його волею. Якщо наймач (орендар) здійснить продаж орендованого майна третій особі, що діяла добросовісно, це майно не може бути витребуване у набувача. Тому така третя особа відповідно до ст. 658 ЦК стає його власником. Тут закономірний зв’язок між попереднім і наступним правовими явищами порушений: наймач (орендар) права власності на об’єкт найму (оренди) не мав, але третій особі таке право передав. Але це дозволив сам законодавець, а не суб’єкт правозастосування.

14. При тлумаченні актів законодавства про працю висновок, про який тут йдеться, застосовується особливо часто. Зокрема, законодавство про працю прямо не закріплює способи захисту трудових прав працівників і не визначає види вимог, які можуть бути пред’явлені працівниками з метою захисту порушених трудових прав. Між тим, на трудові спори поширюється чинність ст. 4 ЦПК, яка встановлює, що суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб у спосіб, визначений законами України. Здається, що в трудовому праві виникла величезна прогалина. Але значною мірою, як допомагає встановити це більш глибокий аналіз, ця прогалина виявляється заповненою. Так, із п. 2 частини першої ст. 232 КЗпП ми узнаємо, що безпосередньо в районних (міських) судах розглядаються трудові спори за заявами працівників про поновлення на роботі, зміну дати і формулювання причини звільнення, оплату часу вимушеного прогулу або виконання нижчеоплачуваної роботи. Частина перша ст. 235 КЗпП також встановлює, що у разі звільнення без законної підстави або незаконного переведення на іншу роботу працівник повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір. Із наведених правил ст. 232 і 235 КЗпП, основний зміст яких є процесуальним, випливає і за допомогою висновку від наступного правового явища (обов’язку суду поновити працівника на роботі) до попереднього виявляється правовий припис, згідно з яким працівник при порушенні його трудових прав у відповідний спосіб має право вимагати поновлення на роботі, зміни дати і формулювання причини звільнення, а роботодавець несе обов’язки (у разі допущення відповідного порушення) поновити працівника на роботі, змінити дату чи формулювання причин звільнення з роботи.

Особа, яку було звільнено з адміністративної посади в спеціалізованому суді Указом Президента України, пред’явила у суді вимоги про визнання протиправним і нечинним Указу Президента України і про поновлення на роботі. У задоволенні обох вимог позивачеві було відмовлено. Особливість цієї справи полягала в тому, що відповідно до частини п’ятої ст. 20 раніше чинного Закону «Про судоустрій України» звільнення суддів з адміністративних посад у спеціалізованих судах здійснювалось за поданням голови вищого спеціалізованого суду на підставі рекомендації ради суддів відповідних спеціалізованих судів. Після відмови у задоволенні вимог про визнання протиправним та нечинним Указу про звільнення та про поновлення на роботі позивач звернувся до окружного адміністративного суду з позовом про визнання протиправним та нечинним подання голови вищого спеціалізованого суду. Пред’явлення такої позовної вимоги було, в принципі, можливим, оскільки завданням адміністративного судочинства є захист не тільки прав та свобод, а й інтересів (ч. 1 ст. 2 КАС). Це значною мірою передумовлювало б і долю можливого наступного позову про визнання протиправним і нечинним Указу про звільнення позивача з адміністративної посади в суді. Але ж цей останній позов був пред’явлений раніше. І із рішення суду про відмову в задоволенні позову про визнання протиправним і нечинним Указу Президента України випливало, що рекомендація ради суддів і подання голови вищого спеціалізованого суду є законними і чинними. І все ж постановою окружного адміністративного суду преюдиційне значення рішення у справі про визнання Указу протиправним і нечинним та про поновлення на роботі щодо справи про визнання протиправним і нечинним подання голови вищого спеціалізованого суду не було визнане.

15. Відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 236 ГК в господарських договорах може передбачатись така оперативно-господарська санкція як «відмова управненої сторони зобов’язання від прийняття подальшого виконання зобов’язання, порушеного другою стороною». Відмова від прийняття подальшого виконання тягне за собою припинення зобов’язання стороною, що відмовилась, у відповідній частині. Цей висновок зроблено висновком від попереднього правового явища до наступного: в результаті ґрунтованої на законі і договорі відмови від подальшого виконання зобов’язання сторона надалі не повинна буде виконувати це зобов’язання. Далі, цим же методом із формулювання, що тлумачиться, слід зробити висновок про те, що припиняється і зустрічне зобов’язання в тій частині, в якій воно мало підставу у зобов’язанні, від подальшого виконання якого одна із сторін відмовилась.

16. Стосовно випадків продажу товарів із збереженням права власності за продавцем ч. 2 ст. 697 ЦК встановлює: «Якщо покупець прострочив оплату товару, продавець має право вимагати від нього повернення товару». Виникає питання про те, якою ж є доля договору купівлі-продажу у разі пред’явлення і задоволення вимоги продавця про повернення товару. Ця доля визначається тлумаченням, що передбачає застосування висновку від наступного правового явища (задоволення вимоги продавця про повернення товару) до попереднього: пред’явлення продавцем вимоги про повернення товару, задоволення покупцем чи судом цієї вимоги означає, що одночасно пред’явлена (задоволена) вимога про розірвання договору купівлі-продажу. Якщо ж в подібних випадках не застосовувати висновок від попереднього правового явища до наступного, то правове врегулювання цивільних відносин набуває ознаки фрагментарності: товар відповідно до Цивільного кодексу підлягає поверненню, а питання про припинення дії договору залишається невирішеним. Звертає на себе увагу та обставина, що законодавець не володіє способом тлумачення, який полягає у використанні висновку від наступного правового явища до попереднього (і навпаки). Тому він у наведеному випадку зазначає тільки на право вимагати повернення товару (що означає і право вимагати розірвання договору), а в іншому випадку встановлює як право продавця на відмову від договору (це — один із способів розірвання договору), так і право вимагати повернення проданого товару (ч. 2 ст. 695 ЦК).

Висновком від наступного правового явища до попереднього право покупця на обмін товару неналежної якості (ст. 707 ЦК; ст. 9 Закону «Про захист прав споживачів») слід тлумачити і як право вимагати зміни договору купівлі-продажу товару. Аналогічно і право покупця вимагати повернення суми попередньої оплати у разі, якщо продавець, який одержав суму попередньої оплати товару, не передав товар у встановлений строк (ч. 2 ст. 693 ЦК), належить тлумачити і як право вимагати розірвання договору. У випадках, коли покупець пред’являє в суді тільки вимогу про повернення суми попередньої оплати, суд може задовольнити цю вимогу, не вирішуючи питання про розірвання договору, оскільки висновок про розірвання договору буде непрямо випливати із рішення про повернення суми попередньої оплати і виявлятись висновком від наступного правового явища до попереднього.

З іншого боку, зазначення в таких випадках у судовому рішенні на розірвання договору не буде означати виходу за межі позовних вимог, оскільки із вимоги про повернення суми попередньої оплати випливає і при тлумаченні висновком від наступного правового явища до попереднього виявляється правова норма, згідно якої покупець при цьому вимагає і розірвання договору.

17. Відповідно до ч. 1 ст. 182 ГК «за попереднім договором суб’єкт господарювання зобов’язується ... укласти основний договір...». Але ж учасниками господарських договорів можуть бути не тільки суб’єкти господарювання, а і негосподарюючі суб’єкти-юридичні особи (ч. 1 ст. 179 ГК). Виникає питання про те, чи може бути учасником попереднього договору негосподарюючий суб’єкт-юридична особа та чи може такий суб’єкт бути примушений у судовому порядку до укладення основного договору. Негосподарюючий суб’єкт-юридична особа може бути учасником попереднього договору відповідно до загального правила ч. 1 ст. 179 ГК. Ч. 3 ст. 182 ГК встановлює, що «у разі якщо сторона, яка уклала попередній договір, одержавши проект договору від іншої сторони, ухиляється від укладення основного договору, друга сторона має право вимагати укладення такого договору в судовому порядку». Із цього правила випливає і висновком від наступного правового явища (права другої сторони вимагати укладення договору) до попереднього при тлумаченні виявляється правовий припис, згідно з яким негосподарюючий суб’єкт-юридична особа несе зобов’язання укласти основний договір, якщо він прийняв на себе таке зобов’язання, уклавши попередній договір.

18. Відповідно до ч. 2 ст. 1166 ЦК «особа, яка завдала шкоди, звільняється від її відшкодування, якщо вона доведе, що шкоди завдано не з її вини». За допомогою висновку від наступного правового явища (обов’язку особи, яка завдала шкоди, відшкодувати цю шкоду, якщо вона не доведе відсутність своєї вини) до попереднього при тлумаченні виявляється правовий припис, згідно з яким на особу, яка завдала шкоди, покладається обов’язок доводити відсутність своєї вини.

Із обов’язку доводити відсутність вини як наступного правового явища виявляється попереднє правове явище, відповідно до якого вина є умовою виникнення обов’язку відшкодувати шкоду. Та обставина, що визнання вини умовою відповідальності і розподіл обов’язку доведення вини (її відсутності) — це два різні правила, підтверджується ч. 1 ст 614 ЦК, в якій стосовно відповідальності за порушення зобов’язання ці два правила сформульовані окремо: в абзаці першому сформульоване правило про вину як умову відповідальності, а в абзаці другому — правило про обов’язок боржника, який припустився порушення, доводити відсутність своєї вини.

Аналогічним чином із ч. 5 ст. 1187 ЦК («особа, яка здійснює діяльність, що є джерелом підвищеної небезпеки, відповідає за завдану шкоду, якщо вона не доведе, що шкоди було завдано внаслідок непереборної сили або умислу потерпілого») за допомогою висновку від наступного правового явища (обов’язку доводити відсутність своєї вини) до попереднього виявляється правовий припис, згідно з яким особа відповідає за завдану шкоду завжди, крім випадків, коли мали місце умисел потерпілого, а також завдання шкоди діяльністю, що є джерелом підвищеної небезпеки, на яку (діяльність) вплинула непереборна сила.

19. «Якщо порушення зобов’язання сталося з вини кредитора, суд відповідно зменшує розмір збитків та неустойки, які стягуються з боржника» (ч. 1 ст. 616 ЦК). Із цього положення непрямо випливає і при тлумаченні за допомогою висновку від наступного правового явища (процесуального права суду зменшити розмір збитків та неустойки) до попереднього виявляється матеріально-правовий припис, відповідно до якого боржник має право за наявності обставин, передбачених ч. 1 ст. 616 ЦК, вимагати відповідного зменшення розміру неустойки та збитків, що підлягають стягненню з боржника, а кредитор має право на стягнення збитків і неустойки у розмірі, що підлягає відповідному зменшенню. За допомогою висновку від наступного правового явища (повноваження суду) до попереднього при цьому виявляються суб’єктивне право однієї сторони цивільних правовідносин і кореспондуючий йому обов’язок іншої сторони цих же правовідносин.

«Суд має право зменшити розмір збитків та неустойки, які стягуються з боржника, якщо кредитор умисно або з необережності сприяв збільшенню розміру збитків, завданих порушенням зобов’язання, або не вжив заходів щодо їх зменшення» (ч. 2 ст. 616 ЦК). Тут також формулюється процесуальне правило, яким суду надається певне повноваження. Із цього правила непрямо випливає і за допомогою висновку від наступного правового явища до попереднього виявляється матеріально (цивільно)-правовий припис, згідно з яким кредитор, який припустився порушень, передбачених ч. 2 ст. 616 ЦК, має право на відшкодування збитків, але не в повному розмірі, а інша сторона (боржник) має право вимагати відповідного зменшення розміру збитків, які підлягають стягненню з неї. За наявності зазначених матеріальних (цивільних) прав та обов’язків тлумачення ч. 2 ст. 616 ЦК у такий спосіб, що вона надає суду право угляду при вирішенні питання про зменшення розміру збитків та неустойки, суперечило б букві законодавчого акту.

Автори передбачають заперечення проти викладеного тлумачення ст. 616 ЦК, пов’язане з тим, що це тлумачення ігнорує різницю в формулюваннях ч. 1 та ч. 2 ст. 616 ЦК. Ця різниця тим більше помітна, що законодавець вживає різні формулювання («суд... зменшує»; «суд має право зменшити») практично поряд. Але таке заперечення автори вважають необґрунтованим. Законодавець здійснює правотворчість на існуючій науковій базі, а наука ніколи не пояснювала, в чому різниця між формулюваннями, про які йдеться. Більше того, в науці ніколи не ставилось питання про врахування при тлумаченні актів законодавства рівня категоричності формулювань, які використовуються в актах законодавства. Тому поглиблення в зміст букви закону є доцільним, але тільки в міру того, в якій можна передбачати свідоме використання законодавцем слів та формулювань.

20. Законодавець прагне до економії нормативного матеріалу. Тому він далеко не завжди встановлює обов’язок боржника і, поряд з цим, його відповідальність. Коли він таке робить — це виключення із загального правила. Таке виключення здійснене, наприклад, при формулюванні ст. 841 ЦК: «Підрядник зобов’язаний вживати усіх заходів щодо збереження майна, переданого йому замовником, та відповідає за втрату або пошкодження цього майна». В інших випадках законодавець лише встановлює відповідальність, а висновок про наявність у боржника відповідних обов’язків слід робити за допомогою висновку від наступного правового явища до попереднього. Це стосується ч. 2 ст. 839 ЦК («підрядник відповідає за неналежну якість наданих ним матеріалу і устаткування, а також за надання матеріалу або устаткування, обтяженого правами третіх осіб»), ч. 3 ст. 840 ЦК («підрядник відповідає за невиконання або неналежне виконання роботи, спричинене недоліками матеріалу, наданого замовником, якщо не доведе, що ці недоліки не могли бути ним виявлені при належному прийманні матеріалу»).

Згідно із абзацом другим ч. 4 ст. 96 ЦК юридична особа відповідає за зобов’язаннями її учасників (засновників), що пов’язані з її створенням, тільки у разі наступного схвалення їхніх дій відповідним органом юридичної особи. Із цього положення непрямо випливає і висновком від наступного правового явища до попереднього виявляється правовий припис, згідно з яким юридична особа несе і відповідні обов’язки, до виконання яких вона може бути примушена.

Згідно з ч. 4 ст. 197 ЦК індосант, який у встановленому порядку передав права, посвідчені іменним цінним папером, відповідає лише за недійсність відповідної вимоги і не відповідає за її невиконання. Виникає питання про те, чи відповідає індосант в таких випадках за невиконання відповідної вимоги внаслідок її недійсності. Із ч. 4 ст. 197 ЦК слід зробити висновок від попереднього правового явища (відповідальності за недійсність переданої вимоги) до наступного, згідно з яким із правила про відповідальність за недійсність вимоги непрямо випливає, що індосант несе відповідальність і за невиконання вимоги внаслідок її недійсності. Якщо заперечувати висновок від попереднього правового явища до наступного, то слід дійти безглуздого висновку про те, що відповідальність за дійсність переданої вимоги є суто формальною. Насправді вона є змістовною, оскільки відповідальність за недійсність вимоги включає до себе і відповідальність за невиконання вимоги внаслідок її недійсності. Аналогічним чином слід тлумачити положення ст. 519 ЦК: «первісний кредитор у зобов’язанні відповідає перед новим кредитором за недійсність переданої йому вимоги, але не відповідає за виконання боржником свого обов’язку...»; ч. 2 ст. 595 ЦК: «Кредитор відповідає за втрату, псування або пошкодження речі...».

Встановлені інші численні правила про відповідальність, із яких слід робити висновки від наступного правового явища до попереднього про наявність у особи відповідних обов’язків. Так, відповідно до ст. 975 ЦК, що має заголовок «Зберігання речей в готелі», на готель покладається відповідальність за схоронність речей, внесених до готелю особою, яка проживає в ньому, хоч положення, яким би на готель покладався обов’язок зберігати такі речі, прямо не встановлюється. Цей обов’язок виводиться із правила про відповідальність за допомогою висновку від наступного правового явища до попереднього.

Особа, яка знайшла загублену річ, відповідає за її втрату, знищення або пошкодження (ч. 4 ст. 337 ЦК). Із цього положення висновком від наступного правового явища до попереднього виводиться непрямо встановлений обов’язок відповідної особи належне зберігати знайдену річ. Аналогічним чином із положення ч. 3 ст. 340 ЦК («особа, у якої залишена бездоглядна домашня тварина, відповідає за її загибель або пошкодження...») непрямо випливає і при тлумаченні висновком від наступного правового явища (відповідальності) до попереднього виявляється правовий припис, відповідно до якого названа особа зобов’язана зберігати бездоглядну домашню тварину.

Законодавець настільки захопився терміном «відповідальність», що навіть обов’язок відшкодування шкоди у одному випадку сформулював у такий спосіб: «Органи місцевого самоврядування, що управляють функціонуванням та розвитком вулиць і доріг міст та інших населених пунктів, відповідають за ... відшкодування збитків користувачам вулиць і доріг міст та інших населених пунктів, що виникли через їх незадовільний стан, у порядку, визначеному законом» (ст. 21 Закону «Про автомобільні дороги»). Не підлягає будь-якому сумніву, що із цього положення про відповідальність непрямо випливає правовий припис, згідно з яким органи місцевого самоврядування несуть обов’язок відшкодування шкоди, завданої користувачам вуоиць (доріг). Цей обов’язок встановлюється при тлумаченні ст. 21 Закону «Про автомобільні дороги» висновком від наступного правового явища (відповідальності) до попереднього.

21. Вищий господарський суд у п. 49 інформаційного листа «Про деякі питання практики застосування норм Цивільного і Господарського кодексів»[265] на запитання про те, чи можна визнати недійсним пункт договору, в якому сторони передбачили розмір пені, який перевищує подвійну облікову ставку Національного банку України, роз'яснив, що не можна. Це було помилкове роз’яснення, бо воно стосувалось господарських відносин, до яких не застосовуються абзац другий ч. 2 ст. 551 ЦК («розмір неустойки, встановлений законом, може бути збільшений у договорі») і застосовуються спеціальні правові норми, встановлені ч. 2 ст. 343 ГК («платник грошових коштів сплачує на користь одержувача цих коштів за прострочку платежу пеню в розмірі, що встановлюється за згодою сторін, але не може перевищувати подвійної облікової ставки Національного банку України, що діяла у період, за який сплачується пеня») і ч. 1 ст. 231 ГК («законом щодо окремих видів зобов’язань може бути визначений розмір штрафних санкцій, зміна якого за погодженням сторін не допускається»). Одним із аргументів в обґрунтування наведеної правової позиції було те, що «положення Закону України «Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов’язань» не встановлюють обмежень щодо визначення розміру пені, а передбачають обмеження розміру пені, що підлягає стягненню». Дійсно, у ст. 1, 2 названого Закону йдеться про пеню, яку платники грошових коштів «сплачують» на користь одержувачів коштів. Із цього формулювання, що фіксує відносини сторін у точці «сплачують», Вищий господарський суд зробив висновок від попереднього правового явища (сплати пені) до наступного (стягнення). Коректність цього висновку не викликає сумнівів. Але ігнорування можливості висновку від наступного правового явища (обмеження розміру пені, що підлягає сплаті) до попереднього (обмеження розміру пені, що може бути «визначений» чи «встановлений» у договорі) викликає заперечення і нагадує формалізм часів видання Законів ХII таблиць. Виходить, що не така уже і проста ця річ — висновок від попереднього правового явища до наступного і навпаки.

§ 77. Здатність правових норм, що виявляються при тлумаченні за допомогою висновків від попереднього правового явища до наступного або навпаки, конкурувати з іншими правовими нормами

Правові норми, що виявляються при тлумаченні за допомогою висновків від попереднього правового явища до наступного або навпаки, підлягають застосуванню так же, як і текстуально закріплені правові норми, і можуть конкурувати з останніми з урахуванням загальних правил вирішення колізій між правовими нормами. Зокрема, такі правові норми підлягають переважному застосуванню перед правовими нормами, що непрямо випливають із положень актів законодавства того ж ієрархічного рівня, і виявляються за допомогою висновку від протилежного, якщо в формулюваннях цих положень немає слів «лише», «тільки», «виключно», «не інакше як» (крім випадків, коли такі норми встановлені пізніше прийнятими нормативно-правовими актами).

1. Свого часу ст. 9 Закону «Про підприємництво» (у первісній редакції) («для здійснення підприємницької діяльності підприємець має право укладати з громадянами договори про використання їх праці. При укладанні трудового договору (контракту, угоди) підприємець зобов’язаний забезпечити умови та охорону праці, її оплату не нижче встановленого в республіці мінімального рівня, а також інші соціальні гарантії, включаючи соціальне й медичне страхування та соціальне забезпечення відповідно до чинного законодавства») була витлумачена в судовій практиці як дозвіл на укладення контрактів. Дійсно, із цього законодавчого положення випливала логічно закріплена в ньому правова норма, що давала дозвіл на укладення контрактів із працівниками. Але треба було правильно виявити співвідношення між цією правовою нормою та правовою нормою, що текстуально закріплена в частині третій ст. 21 КЗпП («особливою формою трудового договору є контракт, в якому строк його дії, права, обов’язки і відповідальність сторін (в тому числі матеріальна), умови матеріального забезпечення і організації праці працівника, умови розірвання договору, в тому числі дострокового, можуть встановлюватися угодою сторін. Сфера застосування контракту визначається законами України»). Ст. 9 Закону «Про підприємництво» повністю відповідала частині третій ст. 21 КЗпП, оскільки трудові договори з роботодавцями, підприємцями — це одна із сфер, де укладаються трудові договори, і законодавець дозволив укладати їх у формі контракта. Отже, до внесення змін до ст. 9 Закону «Про підприємництво» Законом від 26 квітня 2001 р. ця стаття була підставою для укладення трудових договорів з підприємцями у формі контракту.

Подібно до цього слід тлумачити і ст. 54 Кодексу торговельного мореплавства («порядок прийняття на роботу осіб суднового екіпажу, їх права і обов’язки, умови роботи на судні та оплати праці, соціально-побутового обслуговування в морі і в порту, а також порядок і підстави звільнення регулюються законодавством України, цим Кодексом, статутами служби на морських і риболовних суднах, генеральними та галузевими тарифними згодами, колективними і трудовими договорами (контрактами)»). Із цього законодавчого положення при тлумаченні за допомогою висновку від наступного правового явища до попереднього виявляється логічно закріплена в ньому правова норма, згідно якої з працівниками-членами суднового екіпажу дозволяється укладати трудові контракти. Цією правовою нормою відповідно до частини третьої ст. 21 КЗпП визначається одна із сфер, у яких дозволяється укладати трудові договори в формі контракту. Та обставина, що ця правова норма лише логічно закріплена в ст. 54 КТМ і виявляється при тлумаченні за допомогою висновку від наступного правового явища до попереднього, не перешкоджає її переважному застосуванню перед загальною забороною укладати контракти, що логічно закріплена в частині третій ст. 21 КЗпП і виявляється при тлумаченні за допомогою висновку від протилежного.

2. Правові норми, що виявляються при тлумаченні за допомогою висновку від попереднього правового явища до наступного або навпаки, не можуть застосовуватись усупереч спеціальним правовим нормам незалежно від того, встановлені останні раніше чи пізніше прийнятими нормативно-правовими актами. Відповідно до п. 11 ст. 10 Закону «Про державну податкову службу в Україні» «державні податкові інспекції в районах, містах без районного поділу, районах у містах, міжрайонні та об’єднані спеціалізовані державні податкові інспекції виконують такі функції ... подають до судів позови до підприємств, установ, організацій та громадян про визнання угод недійсними і стягнення в доход держави коштів, одержаних ними за такими угодами, а в інших випадках — коштів, одержаних без установлених законом підстав...». Звідси непрямо випливає і за допомогою висновку від наступного правового явища (повноваження державних податкових інспекцій подавати позови про стягнення в доход держави коштів, отриманих за недійсними правочинами), відповідно до якої кошти, отримані на виконання недійсних правочинів, завжди підлягають вилученню на користь держави. Але стосовно цієї правової норми як загальної є низка спеціальних правил, що передбачають двосторонню реституцію (ст. 216 ЦК), односторонню реституцію або недопущення реституції (ст. 228 ЦК; ст. 208 ГК). Ці спеціальні правила і підлягають переважному застосуванню перед наведеною вище правовою нормою, що випливає із п. 11 ст. 10 Закону «Про державну податкову службу в Україні» і виявляється за допомогою висновку від наступного правового явища до попереднього. Тут зазначено на правові норми, що встановлені пізніше прийнятим законодавчим актом (Цивільним кодексом). Але і до прийняття нового Цивільного кодексу судова практика не без підстав надавала переваги ст. 48, 49 ЦК Української РСР 1963 р. перед п. 11 ст. 10 Закону «Про державну податкову службу в Україні».

3. Елементарним буде тлумачення ч. 2 ст. 22 Закону «Про захист прав споживачів» («при задоволенні вимог споживача суд одночасно вирішує питання щодо відшкодування моральної (немайнової) шкоди»), якщо використовувати висновок від наступного правового явища (обов’язку суду вирішити питання про відшкодування моральної шкоди) до попереднього (права споживача на відшкодування моральної шкоди, якщо вона йому завдана). Судова практика, не володіючи цим інструментом, керується правовою нормою, що текстуально закріплена в п. 5 ч. 1 ст. 4 Закону «Про захист прав споживачів», відповідно до якої споживач має право на «відшкодування збитків, завданих товарами (роботами, послугами) неналежної якості, а також майнової і моральної (немайнової) шкоди, завданої небезпечними для життя і здоров’я людей товарами (роботами, послугами) у випадках, передбачених законодавством». Це законодавче положення вкрай обмежує право на відшкодування майнової і моральної (немайнової) шкоди і, крім того, не встановлює норми прямої дії, бо відсилає до законодавства. Між тим, із ч. 2 ст. 22 Закону «Про захист прав споживачів» випливає і за допомогою висновку від наступного правового явища (обов'язку суду вирішити питання про відшкодування моральної шкоди) до попереднього виявляється текстуально не закріплена в цьому законодавчому положенні правова норма, згідно якої споживач має право на відшкодування немайнової (моральної) шкоди завжди, коли йому така шкода завдана. Що стосується правової норми, яка виявляється за допомогою висновку від протилежного при тлумаченні п. 5 ч. 1 ст. 4 названого Закону і відповідно до якої в інших випадках, ніж передбачені цим пунктом, моральна шкода не відшкодовується, то вона не може конкурувати при правозастосуванні з правовою нормою, що виявляється при тлумаченні ст. 22 того ж Закону за допомогою висновку від наступного правового явища до попереднього.

4. Широко відома правова позиція, відповідно до якої ст. 41 і 59 Закону «Про господарські товариства», що надають загальним зборам товариств з обмеженою і додатковою відповідальністю повноваження на відкликання виконавчого органу, в тому числі одноосібного, не встановлюють підстав припинення трудових договорів з відповідними працівниками. Але ж із попереднього правового явища (відповідного повноваження) непрямо випливає наступне — право на звільнення відповідних працівників. Це — спеціальна правова норма, яка до того ж встановлена Законом «Про господарські товариства», що прийнятий пізніше Кодексу законів про працю. Тому наведена правова норма підлягає переважному застосуванню перед правовою нормою, яка встановлена ч. 1 ст. 40 КЗпП і яка допускає розірвання трудового договору лише з підстав, установлених цією статтею. Крім того, правова норма, яка встановлена Законом «Про господарські товариства» і про яку йдеться, є спеціальною порівняно з нормою, що встановлена ч. 1 ст. 40 КЗпП, а тому підлягає переважному застосуванню з огляду також на цю обставину.

5. Відповідно до п. 11 частини першої ст. 106 Конституції Президенту України надається повноваження призначати за згодою Верховної Ради на посаду Генерального прокурора України та звільняти його з посади. У цьому законодавчому положенні текстуально закріплюється правова норма, яка за галузевою належністю є конституційно-правовою. У свою чергу із цього конституційно-правового припису випливає і за допомогою висновку від попереднього правового явища до наступного виявляється трудо-правовий припис. Цей припис Конституції України як акта вищої юридичної сили підлягає переважному застосуванню перед правовими приписами законодавства про працю, які допускають розірвання трудового договору з ініціативи власника або уповноваженого ним органу лише за наявності підстав, встановлених ст. 40 КЗпП. Отже, Президент України вправі в будь-який час звільнити відповідних посадових осіб з посад, незалежно від наявності підстав, передбачених Кодексом законів про працю чи Законом «Про прокуратуру».

Що стосується згоди Верховної Ради на звільнення Генерального прокурора, то питання про її необхідність вирішується лінгвістичним тлумаченням відповідних положень Конституції.

6. Поряд з ігноруванням правових норм, що виявляються при тлумаченні за допомогою висновків від попереднього правового явища до наступного або навпаки, практика правозастосування знає і невиправдане тлумачення певних правових явищ як пов’язаних між собою у тих випадках, коли такий зв’язок є не юридичним, а суто соціальним. Так, в одному із рішень Конституційного Суду зазначається: «Відповідно до положень частини першої статті 41, частини першої статті 42 Конституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності, займатися підприємницькою діяльністю, не забороненою законом. Такі конституційні права особи можуть реалізовувати, зокрема, через товариства, які поділяються на підприємницькі та непідприємницькі (частини перша, друга статті 83, статті 84, 85, 86 Цивільного кодексу). Усі товариства мають майно, яке є об’єктом управлінської діяльності і інформація про яке є вимогою до змісту їхніх установчих документів (частина друга статті 88 Цивільного кодексу)»[266]. Про реалізацію права власності через товариства можна говорити тільки в загальносоціальному аспекті. Коли засновник товариства вносить своє власне майно в капітал (майно) товариства, він втрачає право власності. Замість права власності він отримує певне (найчастіше, — корпоративне) право. Подібно до цього у загальносоціальному плані доречно говорити про те, що право власності суб’єкта підприємницької діяльності переважно реалізується через трудові відносини з працівниками, яких такий суб’єкт наймає на роботу. Проте юридичного зв’язку між правом власності і нормами трудового права унаслідок цього не виникає. Ці правові норми не пов’язані як попереднє і наступне правові явища.

В інших випадках зв’язок між попереднім і наступним правову явищами чи навпаки існує, але встановити його достовірно трудно, а інколи — і неможливо. Так, відповідно до ст. 2 Закону «Про банки і банківську діяльність» банки повинні дотримуватись економічних нормативів, встановлених Національним банком України. Порушення економічних нормативів здійснюється через укладення договорів, які тягнуть за собою зобов’язання банку, обсяг яких виходить за межі економічних нормативів. Проте твердження про те, що певний конкретний договір порушує цивільно-правові вимоги до нього, що випливають із економічних нормативів, забезпечити доказами практично неможливо. Тому у судовій практиці не зустрічались випадки визнання недійсними договорів з підстави їх невідповідності цивільно-правовим нормам, що випливають із економічних нормативів.

§ 78. Використання висновків від попереднього правового явища до наступного або навпаки для вирішення колізій між нормативними положеннями, які одночасно встановлюють норми адміністративного і цивільного права

Норми адміністративного права не можуть конкурувати з нормами цивільного права, бо вони поширюються на різні правовідносини. Але можуть існувати колізії між положеннями актів адміністративного законодавства і актів цивільного законодавства, якщо із положень акта адміністративного законодавства за допомогою висновку від попереднього правового явища до наступного виявляється норма цивільного законодавства, а із положення акта цивільного права за допомогою висновку від наступного правового явища до попереднього виявляється норма адміністративного права. Якщо такі колізії не вирішуються за допомогою правил «lex superior derogat inferiori» чи «lex spesialis derogat generali», вони вирішуються за допомогою правила «lex posterior derogat priori». При цьому правові норми, що виявляються при тлумаченні за допомогою висновку від попереднього правового явища до наступного або навпаки, на рівних конкурують з текстуально закріпленими правовими нормами.

1. Про стан розуміння цієї проблеми свідчить матеріал, який викладається нижче. Констатується, що в судовій практиці часто виникають спори про визнання договорів недійсними з підстав їх суперечності актам законодавства, які не є цивільними (антимонопольного, податкового тощо). У зв’язку з цим ставиться питання про можливість визнання договорів недійсними з підстав їх суперечності таким актам, маючи на увазі, що ч. 1 ст. 215 і ч. 1 ст. 203 ЦК підставою недійсності правочину називають невідповідність правочину актам цивільного законодавства. Вищий господарський суд дав таку відповідь на поставлене запитання: «Поняття правочину є цивільно-правовим. Тому і норми про недійсність тих чи інших правочинів є цивільно-правовими. Разом з тим закони часто містять норми, що відносяться до різних галузей права. Зокрема закон публічно-правової спрямованості може містити окремі цивільно-правові норми. Тому, якщо такий закон містить норми, які встановлюють умови недійсності правочину, то такі норми підлягають застосуванню»[267]. Тут йдеться про нормативно-правові акти однієї галузевої належності, що можуть містити норми іншої галузевої належності. Таке явище дійсно є поширеним. Часто взагалі неможливо виявити галузеву належність нормативно-правових актів, бо більшість із них є комплексними. Галузева «чистота» змісту не була забезпечена навіть при підготовці Цивільного кодексу, як його розробники не старались.

Але ж питання, яке вище було поставлене, стосується дещо іншого. Наприклад, встановлюються суто публічно-правові норми щодо ліцензування певних видів підприємницької діяльності. Законодавець інтуїтивно відчуває, що тут чогось не вистачає для того, щоб підпорядкувати правилам про ліцензування цивільно-правові договори. Тому він відповідні публічно-правові норми доповнив нормою цивільно-правовою: «Правочин юридичної особи, вчинений нею без відповідного дозволу (ліцензії), може бути визнаний судом недійсним» (ч. 1 ст. 227 ЦК).

Але ж є публічно-правові норми, що також встановлюють вимоги (заборони) суто публічно-правового змісту. Так, ст. 5 Закону «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» встановлює, що надання фінансових послуг є виключним правом фінансових установ. Це — чітко сформульована заборона на здійснення діяльності щодо надання фінансових послуг, а отже, — на вчинення відповідних правочинів юридичними особами, що не отримали статусу фінансових установ. Проте ця публічно-правова заборона не дублюється в нормах цивільного права, текстуально закріплених в нормативно-правових актах. Але це твердження є правильним, оскільки в ньому йдеться про текстуальне закріплення в актах законодавства відповідних норм цивільного права. Але правові норми, в тому числі і норми цивільного права, закріплюються в актах законодавства не тільки текстуально, а й логічно. У ст. 5 Закону «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» текстуально закріплюються норми публічного права. Логічно закріплюються у цій статті норми цивільного права, відповідно до яких право на вчинення правочинів щодо надання фінансових послуг мають фінансові установи, а інші юридичні особи такого права не мають. Раз у Законі «Про фінансові послуги і державне регулювання ринків фінансових послуг» встановлюються (закріплюються хоч би логічно) норми цивільного права, цей Закон у контексті ч. 1 ст. 203 ЦК є актом цивільного законодавства, а невідповідність йому правочинів є підставою їх недійсності.

2. Непоганою ілюстрацією до цього правила тлумачення нормативно-правових актів, що розглядається, може бути і практика вирішення колізій між положеннями Закону «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» і положеннями Цивільного кодексу про позику, яка (практика) опрацьована судами. Відповідно до цієї практики, що була підтверджена Верховним Судом уже при розгляді однієї із справ у порядку, передбаченому главою 3 розділу V ЦПК (в редакції Закону від 7 липня 2010 р.), названим Законом не регулюються відносини позики, коли позикодавцем є юридичні особи, що не мають статусу фінансової установи, або фізичні особи, що не є підприємцями, яким законом прямо надане право надавати фінансові послуги. Питання про те, чи поширюється згаданий Закон на зазначені відносини, висвітлювалось в одному із параграфів попереднього розділу цієї роботи. Оскільки був зроблений висновок яро те, що Закон «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» поширюється на зазначені відносини, необхідно вирішити колізії між положеннями цього Закону і положеннями Цивільного кодексу. Вони мають вирішуватись у наступний спосіб.

Хоч названий Закон і містить статтю 6, що має заголовок «Договір про надання фінансових послуг», все ж переважно ним встановлюються норми публічного права, точніше права адміністративного, норми якого входять також до комплексної галузі господарського права. Оскільки норми адміністративного права і норми цивільного права мають різні предмети правового регулювання, то колізій між ними не може бути за визначенням. І все ж інтуїтивно відчувається, що колізії між Цивільним кодексом і Законом «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» існують. Це обумовлено тим, що в положеннях названого Закону, в яких текстуально закріплюються норми адміністративного права, логічно вміщуються і норми цивільного права, які виявляються при тлумаченні за допомогою висновків від попереднього правового явища до наступного або навпаки. У положеннях Цивільного кодексу текстуально закріплюються норми цивільного права. Але при тлумаченні цих положень за допомогою висновку від наступного правового явища до попереднього у відповідних випадках виявляються норми адміністративного права, які в цих положеннях закріплюються логічно.

Наведені тут методологічні положення дають можливість вирішення колізій між Законом «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» і Цивільним кодексом. Отже, у § 1 «Позика» глави 71 «Позика. Кредит. Банківський вклад» Цивільного кодексу не визначається коло осіб, що можуть бути сторонами договорів і зобов’язань позики. Тому такими сторонами можуть бути будь-які учасники цивільних відносин, якщо це не суперечить відповідним спеціальним нормам цивільного права, встановленим законодавчими актами. Якщо такий учасник цивільних відносин виступає в ролі позикодавця, він відповідно до ч. 1 ст. 1048 ЦК має право на одержання від позичальника процентів від суми позики. Це — норма цивільного права, яка текстуально закріплена в ч. 1 ст. 1048 ЦК. У цьому законодавчому положенні логічно закріплена також норма адміністративного права, яка виявляється при тлумаченні за допомогою висновку від наступного правового явища (права позикодавця на отримання процентів) до попереднього: не може бути такого, щоб законодавець надав позикодавцеві право цивільне на отримання процентів і при цьому не дав публічно-правового дозволу на їх одержання. Законодавець діє розумно і до того ж він поважає тих осіб, яким від адресує ті норми, які він встановлює. Тому, якщо він надає особі право цивільне на певні дії, то логічно зробити висновок про те, що із положення, яким текстуально закріплюється це право, при тлумаченні виявляється логічно закріплена в ньому норма адміністративного права, відповідно до якої позичальник має таке ж право адміністративного змісту.

Викладене не виключає колізій між наведеними правовими нормами, що встановлені Цивільним кодексом, та правовими нормами, що встановлені іншими актами законодавства. У даному випадку ч. 1 ст. 5 Закону «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» встановлює, що «фінансові послуги надаються фінансовими установами, а також, якщо це прямо передбачено законом, фізичними особами-підприємцями». Із цього законодавчого положення випливає і за допомогою висновку від протилежного виявляється правова норма, відповідно до якої юридичні особи, що не є фінансовими установами, не мають права надавати фінансові послуги. Це — публічно-правова заборона. Із того ж законодавчого положення за допомогою висновку від протилежного випливає публічно-правова заборона на надання фінансових послуг фізичними особами — суб’єктами підприємницької діяльності, якщо законом їм прямо не надане право надавати такі послуги. Звідси ж випливає публічно-правова заборона на надання фінансових послуг іншими фізичними особами. Ці публічно-правові заборони як такі, що закріплені лише логічно і виявляються за допомогою висновку від протилежного, не можуть конкурувати при правозастосуванні з публічно-правовою нормою, що логічно закріплена в ч. 1 ст. 1048 ЦК, виявляється за допомогою висновку від наступного правового явища до попереднього і визнає за учасником цивільних відносин право бути позикодавцем та отримувати проценти від позичальників.

Але публічно-правова заборона на здійснення діяльності щодо надання фінансових послуг особами, що не зазначені в ч. 1 ст. 5 Закону «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг», яка (заборона) випливає із цього законодавчого положення і виявляється за допомогою висновку від протилежного, посилюється положенням ч. 2 ст. 5 цього ж Закону: «Виключне право або інші обмеження щодо надання окремих фінансових послуг встановлюються законами про діяльність відповідної фінансової установи та нормативно-правовими актами державних органів, що здійснюють регулювання ринків фінансових послуг». Тут право надання фінансових послуг назване виключним. Це надає законодавчому положенню, про яке йдеться, категоричності. Унаслідок цього правова норма, що виявляється при його тлумаченні за допомогою висновку від протилежного, набуває здатності на рівних конкурувати з іншими законодавчими положеннями. Проте і ця правова норма не може конкурувати при правозастосуванні з правовою нормою, що логічно закріплена в ч. 1 ст. 1048 ЦК і надає будь-якій особі право бути позикодавцем та отримувати проценти за договорами позики, оскільки Цивільний кодекс прийнято пізніше, ніж Закон «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг».

Отже, для того, щоб вирішити колізії між положеннями, що текстуально закріплюють норми адміністративного права, з одного боку, і положеннями, що текстуально закріплюють норми цивільного права, із цих положень слід зробити висновки від попереднього правового явища до наступного або навпаки, виявити у такий спосіб логічно закріплені цивільно-правові норми в положеннях, що текстуально закріплюють норми адміністративного права, і логічно закріплені норми адміністративного права в положеннях, що текстуально закріплюють норми цивільного права. Потім відповідно до відомих загальних правил правотлумачення і правозастосування слід вирішити колізії між правовими нормами однакової галузевої належності.

3. Згідно ст. 17 Закону «Про засади запобігання і протидії корупції» органам державної влади та органам місцевого самоврядування забороняється одержувати від фізичних осіб, юридичних осіб безоплатні послуги та майно, крім випадків, передбачених законами або чинними міжнародними договорами України. Що стосується застереження «крім випадків...», то воно буде аналізуватись у наступній главі. Тут же звернемо увагу на адміністративно-правовий характер текстуально закріпленої у зазначеній статті правової норми. Але в цій статті логічно закріплена і норма цивільного права. Вона виявляється при тлумаченні за допомогою висновку від попереднього правового явища (публічно-правової заборони) до наступного. Ця цивільно-правова норма «підводить» відповідні договори під ч. 1 ст. 203 ЦК, яка не допускає суперечності змісту правочину актам «цивільного» законодавства (названий Закон, оскільки він встановлює цивільно-правову норму, є актом цивільного законодавства). Тепер треба співпоставити цю цивільно-правову норму з цивільно-правовою нормою, що встановлена ч. 1 ст. 720 ЦК, яка дозволяє будь-яким юридичним особам укладати договори дарування (пожертви). Це — правова норма, що текстуально закріплена в раніше прийнятому законодавчому акті, а тому вона не може застосовуватись усупереч цивільно-правовій нормі, що логічно закріплена в ст. 17 пізніше прийнятого Закону «Про засада запобігання і протидії корупції» і забороняє укладення договорів дарування (пожертви) на користь органів державної влади, органів місцевого самоврядування. Якщо заперечувати ту обставину, що в ст. 17 названого Закону логічно закріплюється цивільно-правова норма, що виявляється за допомогою висновку від попереднього правового явища до наступного, то раціонально вирішити колізію між цією статтею та ч. 1 ст. 720 ЦК узагалі неможливо.

У свою чергу із ч. 1 ст. 720 ЦК за допомогою висновку від наступного правового явища (цивільно-правового дозволу для будь-яких юридичних осіб укладати договори дарування, у тому числі в якості обдаровуваних) до попереднього виявляється норма публічного права, відповідно до якої публічно-правові обмеження для укладення договору дарування будь-якими юридичними особами не встановлюються. Ця публічно-правова норма не може застосовуватись усупереч адміністративно-правовій нормі, що текстуально закріплена в ст. 17 Закону «Про засади запобігання і протидії корупції» не тому, що вона закріплена в ч. 1 ст. 720 ЦК тільки логічно (текстуально не закріплена), а тому, що вона встановлена раніше прийнятим законодавчим актом.

4. Зв’язок між нормами адміністративного і приватного права, між предметом регулювання адміністративного і приватного права, між адміністративними та приватними правовідносинами не був належно врахований при прийнятті Кодексу адміністративного судочинства. Ця обставина ще більше була ускладнена ставшою закономірною боротьбою будь-якого державного органу за розширення своїх повноважень. У даному випадку буде йтися про боротьбу за розширення юрисдикції спеціалізованих судів. Так, на шостому році після прийняття Кодексу адміністративного судочинства голова Вищого адміністративного суду О. М. Пасенюк запропонував доповнити цей Кодекс таким положенням: «Вимоги щодо чинності цивільного (господарського) договору, укладеного на підставі рішення суб’єкта владних повноважень, розглядаються адміністративним судом, якщо вони заявлені в одному провадженні з оскарженням рішення суб’єкта владних повноважень або його дій, пов’язаних із укладенням цього договору»[268]. Це — цілком слушна пропозиція. У неї тільки один недолік — відомча заангажованість. Але ця пропозиція є правильною у тому розумінні, що вона йде від попереднього явища до наступного. Все-таки причиною спору стало рішення суб’єкта владних повноважень. З повноваженнями цього суб’єкта та дотриманням ним відповідних публічно-правових вимог і слід розібратись у першу чергу. Після цього «автоматично» можна вирішити і спір про недійсність господарського договору. Подібно до цього і в спорах щодо права інтелектуальної власності може одночасно існувати і цивільно-правовий, і публічно-правовий аспекти. За таких умов доцільно було б вирішити в суді спір, що є причиною, — приватно-правовий спір між особами про право інтелектуальної власності, а публічно-правовий спір був би вирішений залежно від того, як був вирішений приватно-правовий спір. Але ж О. М. Пасенюк наполягає на іншому: «... Спори щодо рішень, дій чи бездіяльності Державного департаменту інтелектуальної власності належить розглядати у порядку адміністративного судочинства. У свою чергу спори про цивільні права на об’єкти інтелектуальної власності належить розглядати в порядку цивільного (господарського) судочинства»[269]. Це відповідає змісту закону. Але ж треба було враховувати зв’язок адміністративно-правових і цивільно-правових явищ уже на стадії правотворчості і не ставити людей у бюрократичні лабіринти, із яких вони не можуть вибратися роками навіть за умови конституційного закріплення принципу верховенства права.

Наведемо з цього приводу приклад із судової практики. Є. із сином — громадяни Росії, переїхала із Росії до України на постійне проживання з наміром набути в майбутньому громадянство України. Грошей для придбання квартири було замало. Тож вирішили придбати у власність земельну ділянку, що перебувала у власності члена садового кооперативу, разом із садовим будинком, право власності на який належне не було оформлене. Але така земельна ділянка належить до земель сільськогосподарського призначення і не може набуватись у власність іноземними громадянами. Тоді вирішили, що за кошти Є. купівлю земельної ділянки здійснить мати Є. — громадянка України. Так і зробили. Але мати Є. отримала державний акт про право власності на землю і стала оспорювати права Є. Є. після отримання громадянства України звернулась до загального суду з позовом, у якому вимагала: 1) перевести права та обов’язки покупця за договором купівлі-продажу земельної ділянки на неї; 2) визнати незаконним і скасувати державний акт про право власності на землю. Задоволення цього позову означало б, що в Україні правосуддя існує для людей, а не навпаки. Але воно погано поміщалось у вузькі рамки чинного законодавства і практики його тлумачення.

Основним напрямком вирішення такого роду спорів могло б стати врахування у правотворчості і правозастосуванні зв’язку попереднього і наступного правових явищ і принципу верховенства права: спірний комплекс приватних і публічних правовідносин має бути вирішений тим судом, до якого позивач звернувся, якщо тільки до юрисдикції цього суду належали хоч одні із спірних правовідносин. При цьому не треба боятись зловживання з боку позивача можливістю вибору юрисдикції. На конференції у Верховному Суді у березні 2012 р. висловлювалась думка про те, що у зв’язку із зловживанням правом пред’явити позов про визнання права треба обмежувати можливості пред’явлення у суді таких вимог. Це називалось зловживанням тому, що особа у такий спосіб може блокувати розгляд спору, що виник із тих же правовідносин, в іншому суді. Але ж усі суди мають здійснювати правосуддя в умовах законності і верховенства права. Тож треба забезпечувати законність у судах, а не прогнозувати зарані можливість неправосудних судових рішень і протидіяти цьому шляхом здійснення неадекватних заходів.

§ 79. Охоронні і регулятивні правові норми в одних і тих же положеннях законодавства

Із охоронної правової норми непрямо випливає і за допомогою висновку від наступного правового явища до попереднього виявляється регулятивна правова норма, яка встановлює заборону і яка може конкурувати з текстуально закріпленими регулятивними нормами. Твердження про перевагу регулятивних норм перед охоронними є безпредметним, бо такі норми регулюють різні суспільні відносини, а тому вони ніколи у своїй дії не перетинаються (як і паралельні прямі).

1. Це правило правотлумачення враховує весь зміст нормативних положень, які текстуально закріплюють правові норми однієї галузевої належності, а логічно вміщують у собі правові норми іншої галузевої належності. Але само це правило не визнається навіть у науці. Так, в одній із статей автори пишуть: «... Виходячи зі ст. 193 КК (до внесення змін до неї Законом від 15 квітня 2008 р.[270] —Авт.) кримінально караним вважається привласнення особою знайденого скарбу. При набранні чинності цією нормою діяли положення ст. 140 ЦК 1963 р., відповідно до якої виявлений скарб необхідно було здати фінансовому органу, після чого він переходив у власність держави. Стаття ж 343 чинного ЦК встановлює правило, за яким особа, що виявила скарб, набуває права власності на нього. Вважаємо, що така колізія має вирішуватись на користь регулятивного законодавчого акта (ЦК), оскільки реалізація охоронної норми можлива лише в поєднанні з регулятивною»[271]. Аргументів у авторів явно бракувало. Тому прийшлось посилити аргументацію посиланням на російське джерело: «... Те, що дозволено цивільним законодавством, не може бути визнано злочинним»[272]. Звичайно, то погано, коли законодавець допускає непогодженість між цивільним та кримінальним законом. Але ж наука повинна розкривати суть явищ, які вона досліджує, а не формулювати суто інтуїтивно нові правила правозастосування, що спростовують логіку законодавства.

Спроби осмислити регулятивну роль положень кримінального законодавства не є новими. Вони здійснювались у радянській науці вченими, що можуть бути віднесені до класиків радянської юридичної думки (М. С. Строгович, Н. Г. Алєксандров, С. Ф. Кечекьян). Наукові пошуки цих учених віддзеркалювали всю специфіку науки тієї доби, яка полягала у пошуку сутності речей без мети використати результати пошуків для потреб правотворчості і правозастосування. Тому для них було дуже зручним підходити до проблеми із загальнотеоретичних і соціологічних позицій та посилаючись на французького соціолога Е. Дюркгейма, який писав: «... Кримінальне право... зазначає тільки на санкції, але нічого не говорить про обов’язки, до яких вони (очевидно, — санкції — Авт.) додаються. Воно не зобов’язує поважити життя іншого, а зобов’язує покарати смертю вбивцю»[273]. Виходячи із цього, М. С. Строгович писав, що визнання тієї обставини, що Кримінальний кодекс встановлює обов’язки громадян, означало б, «що люди, які ретельно дотримуються законів, усе своє життя тільки і роблять, що виконують свої обов’язки не робити того, що заборонено кримінальним законом, і що кожний їх крок є виконанням ними обов’язків, покладених на них нормами кримінального права»[274]. У цьому вислові немає жодної спроби зосередитись над проблемою регулятивної ролі норм кримінального права. Натомість провідний фахівець у галузі радянського кримінального процесу розмірковував над тим, чи є виконанням громадянами своїх обов’язків дотримання кримінально-правових заборон. Це — вільний пошук сутності речей, не орієнтований на потреби правотворчості і правозастосування. До цього пошуку пізніше приєднався О. Е. Лейст[275].

Протилежну думку висловлював С. Ф. Кечек’ян, який писав, що кримінальний закон і інші нормативні заборони прямо покладають на громадян і посадових осіб відповідні обов'язки[276]. Стосовно «прямого» покладення відповідних обов’язків слід зауважити, що автор навряд чи зосереджувався над проблемою відмежування «прямого» покладення відповідних обов’язків від непрямого. Тому більш прийнятною є концепція евентуальних правовідносин, яка була розроблена Н. Г. Алєксандровим і відповідно до якої обов’язок утримуватися від заборонених дій встановлюється лише на випадок виникнення тієї ситуації, за якої може бути порушено заборону[277]. Але ж і Н. Г. Александров підходить до проблеми із суто соціологічних позицій. Нас же цікавить правозастосовний аспект проблеми.

У теорії досить легко абстрагуватись від багатогранної дійсності і зосередитись, наприклад, над правочином як цивільно-правовим явищем. При цьому підставою недійсності правочину у ч. 1 ст. 203 ЦК називається невідповідність змісту правочину цьому Кодексу, актам цивільного законодавства, моральним засадам суспільства. Виникає питання про те, чи може бути підставою недійсності правочину невідповідність його змісту кримінальному закону. А така невідповідність є реально можливою, як можна зробити висновок із ст. 228 ЦК, відповідно до якої визнається нікчемним правочин, що порушує публічний порядок. Отже, правочин, що розглядається як певні дії осіб, узяті як реальні, може підпадати під дію не тільки цивільного, а й конституційного, адміністративного, кримінального, трудового, земельного і інших галузей права. Тому коли кримінальний закон встановлює покарання за вчинення певних правочинів, він не може не мати цивільно-правового значення. Кримінальний закон має цивільно-правове значення і в інших випадках, коли він встановлює покарання за дії, спрямовані на досягнення цивільно-правових результатів.

З урахуванням викладеного, повертаючись до сюжету із ст. 193 КК, ст. 140 ЦК 1963 р. і ст. 343 чинного ЦК, зауважимо, що про колізію між охоронною і регулятивною нормами говорити і взагалі недоречно, бо у них різні предмети правового регулювання. Про колізії між названими законодавчими актами говорити можна, але сутність цих колізій зрозуміти не можна до тих пір, поки аналіз не буде переведений у площину колізій між правовими нормами. Отже, до набрання чинності Цивільним кодексом 2003 р., колізій між кримінальним законом і цивільним законом у частині того, про що тут йдеться, не було. З набранням чинності Цивільним кодексом 2003 р. ця колізія з’явилась. Для з’ясування сутності цієї колізії із ст. 193 КК (в редакції, що діяла до внесення змін Законом від 15 квітня 2008 р.), яка встановлює кримінальну відповідальність за певні дії, треба зробити висновок від наступного правового явища (кримінальної відповідальності) до попереднього. У такий спосіб виявляється норма цивільного права, що забороняє привласнення скарбу. Ця правова норма відповідає застереженню «якщо інше не випливає із закону», доданому до положення ч. 2 ст. 328 ЦК про те, що «право власності вважається набутим правомірно». Ця правова норма регулює ті ж цивільні відносини, що і ст. 343 чинного Цивільного кодексу. Відтак, цивільно-правова норма, що випливає із ст. 193 КК (до внесення до неї змін Законом від 15 квітня 2008 р.), конкурує з цивільно-правовою нормою, що встановлена ст. 343 ЦК. У цій конкуренції перемагає правова норма, що встановлена ст. 343 ЦК, не тому, що вона встановлена Цивільним кодексом, і не тому, що вона є регулятивною, і не тому, що вона закріплена в цьому законодавчому акті текстуально, а тому, що вона встановлена законодавчим актом, прийнятим пізніше.

Проте цим не позбавляється юридичної сили кримінально-правова норма, що встановлена ст. 193 КК і передбачає кримінально-правову санкцію за привласнення скарбу. Ця норма є, і вона діє. Її слід протиставити публічно-правовій нормі, що випливає із ст. 343 ЦК і виявляється за допомогою висновку від наступного правового явища (права на привласнення скарбу у відповідних випадках) до попереднього, відповідно якої особа не несе будь-яких публічно-правових санкцій у разі привласнення скарбу. Якщо до особи не можуть бути застосовані публічно-правові санкції взагалі, то тим більше не можуть бути застосовані найбільш жорсткі публічно-правові санкції — кримінальні (висновок a fortiori). Ця публічно-правова норма конкурує з кримінально-правовою нормою, що текстуально закріплена в ст. 193 КК, і перемагає в конкуренції тому, що вона встановлена пізніше.

Отже, справа не в «криміналізації» цивільних відносин і не в «цивілізації» кримінального права. Справа в тому, що необхідно логічно перетворювати положення і кримінального, і цивільного законодавства з метою раціонального вирішення колізій між ними, одночасно відмовляючись від такого, що став традиційним, інтуїтивного, органолептичного, ірраціонального, мистецького тлумачення нормативно-правових актів.

Разом з тим, законодавець з метою виключити необхідність висновку від наступного правового явища до попереднього із положень Кримінального кодексу у багатьох випадках формулює положення Особливої частини Кримінального кодексу у бланкетний спосіб, зазначаючи на те, що злочином є тільки незаконне здійснення відповідних дій (ст. 176, 177, 179, 180, 182, 183, 184, 193, 204 КК). Фактично — це бланкетні норми кримінального права, для з’ясування змісту яких треба звернутись до відповідних регулятивних і охоронних правових норм.

§ 80. Виявлення із процесуальних норм за допомогою висновку від наступного правового явища до попереднього матеріальних норм

Із процесуальних правових норм, що надають суду повноваження визначити обсяг певного матеріального права чи обов’язку позивача чи відповідача випливають і за допомогою висновку від наступного правового явища до попереднього виявляються відповідні матеріально-правові норми.

1. Відповідно до ст. 22 Закону «Про захист прав споживачів» у разі задоволення вимог споживача суд одночасно вирішує питання щодо відшкодування моральної (немайнової) шкоди. У цьому законодавчому положенні текстуально закріплюється норма процесуального права. Але із цього ж положення випливає і за допомогою висновку від наступного правового явища (процесуального повноваження суду) до попереднього виявляється логічно закріплена в цьому законодавчому положенні цивільно-правова норма, що надає споживачу, права якого порушено і якому цим завдано майнової шкоди, право на відшкодування моральної (немайнової) шкоди. Здавалося б, тут здійснено елементарну логічну операцію з нормативним положенням. Але ж фактом є та обставина, що судова практика не сприйняла положення ст. 22 Закону «Про захист прав споживачів» як таке, що встановлює цивільно-правову норму. Можна погодитись з тим, що частково ця позиція обумовлена побоюванням того, що в суд хлине величезна кількість позовних заяв споживачів про стягнення моральної шкоди. Але не в останню чергу опрацьована судами правова позиція обумовлена недостатнім розумінням того, що зміст ст. 22 Закону «Про захист прав споживачів» не обмежується текстуально закріпленою в ній процесуальною нормою, а тому необхідно за допомогою висновку від наступного правового явища до попереднього виявити логічно закріплену цивільно-правову норму, що надає споживачам право на відшкодування моральної (немайнової) шкоди, завданої порушенням їх прав.

2. Процесуальне повноваження суду зменшити розмір неустойки, якщо він значно перевищує розмір збитків, та за наявності інших обставин, які мають істотне значення, текстуально закріплене в ч. 3 ст. 551 ЦК. Не слід, однак, думати, що юридичний зміст цього законодавчого положення зводиться до цієї процесуальної норми. Із ч. 3 ст. 551 ЦК випливає і за допомогою висновку від наступного правового явища (процесуального повноваження суду зменшити розмір неустойки, що визначений відповідно до норм цивільного права та умов договору) до попереднього виявляється логічно закріплена в ч. 3 ст. 551 ЦК цивільно-правова норма, що надає боржнику право вимагати зменшення розміру неустойки, яку він зобов’язаний сплатити на користь кредитора, а обсяг відповідного права кредитора передбачає зменшити в розмірі, що визначається судом. Це — повноцінна цивільно-правова норма, незастосування чи неправильне застосування якої може бути підставою для зміни судового рішення.

Подібні процесуальні повноваження суду встановлені ч. 2 ст. 616 ЦК («суд має право зменшити розмір збитків та неустойки, які стягуються з боржника, якщо кредитор умисно або з необережності сприяв збільшенню розміру збитків, завданих порушенням зобов’язання, або не вжив заходів щодо їх зменшення»), ч. 1 ст. 233 ГК («у разі якщо належні до сплати штрафні санкції надмірно великі порівняно із збитками кредитора, суд має право зменшити розмір санкцій»), ч. 2 ст. 233 ГК («якщо порушення зобов’язання не завдало збитків іншим учасникам господарських відносин, суд може з урахуванням інтересів боржника зменшити розмір належних до сплати штрафних санкцій»). У цих законодавчих положеннях текстуально закріплюються норми процесуального права, але у їх змісті присутні і норми матеріального (цивільного, господарського) права. Вони закріплені лише логічно, а при тлумаченні виявляються за допомогою висновків від наступного до попереднього правового явища.

3. Норми матеріального (трудового) права логічно закріплюються в положеннях частини першої («суд при визначенні розміру шкоди, що підлягає покриттю, крім прямої дійсної шкоди, враховує ступінь вини працівника і ту конкретну обстановку, за якої шкоду було заподіяно. Коли шкода стала наслідком не лише винної поведінки працівника, але й відсутності умов, що забезпечують збереження матеріальних цінностей, розмір покриття повинен бути відповідно зменшений») і частини другої («суд може зменшити розмір покриття шкоди, заподіяної працівником, залежно від його майнового стану, за винятком випадків, коли шкода заподіяна злочинними діями працівника, вчиненими з корисливою метою») ст. 137 КЗпП, у яких текстуально закріплюються процесуальні повноваження суду, що розглядає справу про стягнення з працівника прямої дійсної шкоди, завданої підприємству, установі, організації. Та обставина, що логічно закріплені в ст. 137 КЗпП правові норми виявляються при тлумаченні за допомогою висновку від наступного правового явища до попереднього, не виключає їх переважного застосування як спеціальних норм перед загальними нормами, що визначають межі матеріальної відповідальності працівників та порядок визначення розміру прямої дійсної шкоди.

4. Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в постанові у справі про стягнення заборгованості з внесення плати за надані житлово-комунальні послуги від 20 червня 2012 р. дійшла висновку про те, що боржник має нести відповідальність, передбачену ч. 2 ст 625 ЦК. При цьому Судова палата зазначила, що це законодавче положення «кореспондується із закріпленими в п. 3 ч. 1 ст. 96 ЦПК України нормами, відповідно до яких однією з вимог, за якими може бути видано судовий наказ, є вимога про стягнення заборгованості за оплату житлово-комунальних послуг з урахуванням індексу інфляції та трьох відсотків річних, нарахованих на суму заборгованості». Стосовно «кореспондується» слід замітити, що таке мотивування є неправильним, оскільки будь-який зв’язок між названими законодавчими положеннями, що міг би бути позначений як «кореспонденція», є відсутнім. Треба було зазначити на те, що правові норми, які текстуально закріплені в ч. 2 ст. 625 ЦК, погоджуються з правовими нормами, що логічно закріплені в п. 3 ч. 1 ст. 96 ЦПК і виявляються при тлумаченні за допомогою висновку від наступного правового явища (процесуального повноваження суду) до попереднього — матеріального права житлово-комунального підприємства на стягнення суми індексації і трьох процентів річних і обов’язку послугоодержувача, що кореспондують зазначеному. Не виключено, правда, що Судова палата не визнавала існування цих логічно закріплених у п. 3 ч. 1 ст. 96 ЦПК норм, а тільки вказала на те, що п. 3 ч. 1 ст. 96 ЦПК встановлює спеціальний процесуальний порядок реалізації матеріального права, передбаченого ч. 2 ст. 625 ЦК, на випадок, коли кредитором у відповідному зобов’язанні є юридична особа, що надає житлово-комунальні послуги, а боржник оплату цих послуг прострочив. І цей зв’язок між матеріальними і процесуальними нормами Судова палата позначила як кореспонденцію. Тож і наука, і судова практика можуть подумати над вибором — і далі шукати в подібних випадках кореспонденцію чи визнати існування логічно закріплених в актах законодавства правових норм, що виявляються при тлумаченні за допомогою висновку від наступного правового явища до попереднього або навпаки.

§ 81. Текстуально закріплені норми цивільного (господарського) права і логічно закріплені норми трудового права

Із норм цивільного (господарського) права випливають і за допомогою висновку від попереднього правового явища до наступного виявляються норми трудового права, здатні на рівних конкурувати з іншими нормами. У свою чергу із норм трудового права при тлумаченні за допомогою тих же висновків виявляються норми інших галузей права.

1. Як попереднє і наступне правові явища або навпаки пов’язані норми трудового права з нормами інших галузей права. Унаслідок особливо тісних зв’язків трудового права з іншими галузями права (бо трудові відносини — це відносини, в межах яких життєдіяльність суспільства здійснюється у першу чергу) потреба у таких висновках виникає дуже часто. Правотворчі органи інтуїтивно відчувають такий зв'язок, а тому положення нормативно-правових актів текстуально закріплюють, наприклад, то норми цивільного права, то норми трудового права. При правозастосуванні за допомогою висновків від попереднього правового явища до наступного або навпаки в таких випадках виявляються правові норми іншої галузевої належності.

Ст. 49 Закону «Про автомобільний транспорт» покладає на водія транспортного засобу обов’язок перевіряти надійність пломбування, закріплення, накриття та ув’язування вантажу для його безпечного перевезення. Тут текстуально встановлено адміністративно-правовий та трудо-правовий обов’язки водія транспортного засобу. Але із наведеного формулювання непрямо випливає і висновком від попереднього правового явища (обов’язків водія) до наступного виявляється цивільно-правовий припис, відповідно до якого перевізник, працівником якого є водій, зобов’язаний забезпечити перевірку надійності пломбування, закріплення та ув’язування вантажу та несе відповідальність за виконання цього обов’язку. У даному випадку цивільні відносини врегульовані нормою цивільного права, яка логічно закріплена у законодавчому положенні, що текстуально закріплює норми адміністративного і трудового права.

2. У судовій практиці поширеними є посилання на положення Конституції України при вирішенні цивільних, у тому числі трудових справ. Це не викликає принципових заперечень. Але ж професіонал повинен розуміти ту обставину, що предметом регулювання конституційного права в аспекті того, про що тут йдеться, є відносини «людина, громадянин — держава». Авторам цього видання не вдалось знайти у наукових публікаціях думки про те, що предметом конституційного права є трудові, цивільні чи інші подібні відносини. І дійсно, конституційне право такі відносини не регулює. Але ж Конституція України як нормативно-правовий акт, її окремі положення регулюють і такі відносини. Але норми, зокрема трудового права в Конституції закріплюються логічно. Вони виявляються при тлумаченні за допомогою висновків від попереднього правового явища до наступного: якщо держава відповідно до положень Конституції у своїх відносинах з людиною і громадянином взяла на себе обов’язок забезпечити людині і громадянину певні трудові права, то логічно у цих конституційних положеннях закріплюються норми трудового права того ж змісту. Ці правові норми мають ту ж юридичну силу, що і інші правові норми, що встановлені Конституцією. Інша справа, що ці правові норми мають соціально-економічний зміст, а тому вони мають у відповідних випадках ознаки принципів, що підлягають динамічному тлумаченню. Так, частина четверта ст. 43 Конституції гарантує кожному права на належні, безпечні і здорові умови праці. У цьому конституційному положенні текстуально закріплюється норма конституційного права, що поширюється на відносини між людиною та державою. Але із цього положення випливає і за допомогою висновку від попереднього правового явища до наступного випливає норма трудового права аналогічного змісту, що має юридичну силу конституційної норми. Проте це не означає, що існування умов праці, які не є здоровими, є порушенням з боку роботодавців трудових прав працівників, оскільки частина четверта ст. 43 Конституції підлягає динамічному тлумаченню з урахуванням можливості роботодавців забезпечити здорові умови праці. Україна не є єдиною країною, де є шахти, інші численні підприємства, де об’єктивно за існуючих умов неможливо забезпечити безпечні і здорові умови праці. Такі підприємства існують у найбільш розвинених у технічному, технологічному, економічному відношеннях країнах. Тим більше без них не може обійтися Україна.

3. Норми трудового права логічно закріплюються в нормативно-правових актах, які за своїм основним змістом є актами адміністративного права. Коли встановлюються повноваження державного органу, органу влади Автономної Республіки Крим чи органу місцевого самоврядування, то із відповідних законодавчих положень випливають логічно закріплені правові норми, які виявляються за допомогою висновку від попереднього правового явища до наступного і які визначають права та обов’язки відповідних державних службовців, службовців органів влади Автономної Республіки Крим чи органів місцевого самоврядування (принаймні, — керівників цих органів).

В інших випадках законодавець встановлює бланкетні норми трудового права, що зобов’язує відповідних осіб дотримуватись порядку, встановленого законом. Зміст таких бланкетних норм, зміст прав, обов’язків відповідних посадових осіб визначається при цьому відповідними законодавчими положеннями, що стосуються державних органів, органів влади Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування, працівниками яких є зазначені посадові особи. Підстава для висновку від попереднього правового явища до наступного у таких випадках є більш очевидною, ніж звичайно, бо згадана вище бланкетна норма фактично приписує виводити права та обов’язки працівника із положень законодавства, що текстуально закріплюють норми адміністративного (більш широко — публічного) права. Так, суддям приписується здійснювати судочинство в порядку, встановленому процесуальним законом (ст. 23, 28, 33, 40 Закону «Про судоустрій і статус суддів»). У такий спосіб усі приписи процесуальних кодексів, що текстуально встановлюють повноваження, права і обов’язки суду, повинні тлумачитись як такі, що логічно закріплюють норми трудового права.

§ 82. Юридичний факт і правовідносини як попереднє і наступне правові явища

Висновки від попереднього правового явища до наступного і навпаки повинні використовуватись при тлумаченні нормативно-правових і індивідуальних актів, а також будь-яких інших юридичних документів, зокрема тоді, коли йдеться про зв’язок юридичного факту і правовідносин, про зв’язок між нормами, з одного боку, і суб’єктивними правами, юридичними обов’язками — з іншого.

1. Акціонерне товариство звернулось до суду з позовом про визнання договорів застави такими, що не підлягають виконанню. Суд першої інстанції виніс ухвалу, якою припинив провадження у справі та зробив висновок про те, що договори застави не містять істотних умов, є неукладеними, а тому спір є непідвідомчим господарським судам. Ця ухвала була залишена без змін апеляційним та касаційним судами. Судова палата у господарських справах Верховного Суду рішення і постанови у справі скасувала, зазначивши на те, що у разі невідповідності предмета позову встановленим законом або договором способам захисту права спір має бути вирішений по суті, але у задоволенні позову має бути відмовлено, оскільки суд захищає право або інтерес способами, що передбачені законом (у відповідних випадках — договором). В іншому випадку в господарському суді було пред’явлено позов про визнання договору неукладеним. Провадження у справі було припинено з тих мотивів, що такий предмет позову означає, що позивач заявив вимогу про встановлення факту, а господарські суди можуть встановлювати факти тільки у зв’язку з розглядом спору про право. Спір про визнання договору неукладеним суд не визнав спором про право. Ця правова позиція була розроблена ще арбітражними судами і знайшла відображення в п. 17 роз’яснення президії Вищого арбітражного суду «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов’язаних з визнанням угод недійсними»[278]. У цьому пункті зазначалось: «Недійсною може бути визнана лише укладена угода, тобто така, щодо якої сторонами в потрібній формі досягнуто згоди з усіх істотних умов (стаття 153 Цивільного кодексу). Якщо у процесі вирішення спору буде встановлено, що угоду між сторонами фактично не було укладено, господарському суду на підставі пункту 11 статті 80 ГПК слід припинити провадження у справі».

Така судова практика викликає заперечення. По-перше, положення ст. 16 ЦК, ст. 20 ГК, ст. 18 СК, ст. 152 ЗК, ст. 4 ЦПК не відповідають ст. 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, яка визнає за особою право на ефективний засіб захисту права. По-друге, ч. 1 ст. 15 ЦК визнає за особою право на захист цивільного права у випадках не тільки його порушення, а й невизнання чи оспорювання. По-третє, сформульована в позовній заяві вимога позивача про визнання договору таким, що не підлягає виконанню, чи неукладеним має тлумачитись не сама по собі, а шляхом тлумачення відповідних законодавчих положень. Для цього треба звернути увагу на зв’язок між юридичними фактами та правовідносинами. В силу цього зв’язку законодавець в одному випадку прямо зазначає на можливість визнання правочину недійсним (п. 2 ч. 2 ст. 16 ЦК), тобто зазначає на можливість кваліфікації факту (правочину) як недійсного, такого, що не відповідає встановленим законом вимогам до юридичного факту, а тому не тягне цивільно-правових наслідків (крім наслідків, які пов’язані з виконанням правочину, визнаного судом недійсним). Того самого ефекту позивач міг досягти, якби він пред’явив вимоги про визнання відсутності правовідносин, які могли виникнути на підставі правочину, що підпадає під ознаки оспорюваного, про визнання того, що на підставі зазначеного правочину правовідносини не виникли або про визнання права не виконувати договір. Це обумовлено тим, що юридичний факт (правочин) і правовідносини, що виникають на його підставі, пов’язані як попереднє та наступне правові явища. Непрямо це визнає і законодавець. Так, у ст. 920 ЦК йдеться про зобов’язання, «що випливають із договору перевезення». Видається, що таке випливання є можливим лише за умови, що ці два правові явища є пов’язаними як попереднє (договір) і наступне (зобов’язання). Тому, якби не традиція, що склалась, та не зазначення в законодавчих актах на можливість захисту права способами, передбаченими законом (що тлумачиться в судовій практиці без врахування ст. 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод), в однаковій мірі було б можливо пред’являти вимоги як про визнання правочинів недійсними, так і про визнання правовідносин такими, що на підставі даного правочину не виникли, чи про визнання відсутності таких правовідносин чи про визнання права не виконувати договір. Але судова практика, яка не володіє висновком від попереднього правового явища до наступного і навпаки, не враховує зв’язок, на який вище зазначалося. Звідси з’являється тлумачення позову про визнання договору неукладеним як звернення до суду з заявою про встановлення факту, хоч насправді позивача в таких випадках цікавить не факт укладення чи неукладення договору, а існування чи відсутність правовідносин (прав та обов’язків).

§ 83. Висновки від попереднього правового явища до наступного або навпаки у практиці Європейського Суду з прав людини

Європейський Суд з прав людини не використовує терміни «висновки від попереднього правового явища до наступного або навпаки», але фактично дає зразки високопрофесійного використання цих методологічних інструментів при тлумаченні і застосуванні Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

1. «Кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов’язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення...» (п. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод). Як бачимо, тут прямо йдеться про право на справедливий і публічний розгляд справи. Але Європейський Суд з прав людини робить із п. 1 ст. 6 Конвенції висновки від наступного правового явища до попереднього і навпаки, хоч на використання таких техніко-юридичних прийомів Європейський Суд прямо і не зазначає. Так, у рішенні у справі «Голдер проти Сполученого Королівства» від 21 лютого 1975 Суд зазначив: «На думку Суду, було б немислимо, щоб п. 1 ст. 6 Конвенції містив детальний опис процесуальних гарантій, які надаються сторонам у цивільних справах і не захищав у першу чергу того, що надає можливість практично користуватись такими гарантіями, а саме — гарантією доступу до суду. Такі характеристики процесу як справедливість, публічність, динамізм позбавляються сенсу, якщо немає самого судового розгляду»[279]. З тих пір стало загальновизнаним, що п. 1 ст. 6 названої Конвенції встановлює право на доступ до суду. Сам Суд посилається на це рішення при вирішенні інших справ: «Суд повторює, що згідно з його практикою, на п. 1 ст. 6 також може посилатись кожен, хто, вважаючи незаконним втручання у здійсненні одного із його прав (цивільно-правового характеру), заявить про те, що він не мав можливості ініціювати відкриття справи в суді, який відповідає вимогам п. 1 статті 6. Суд уже зазначав у справі Голдера, що стаття 6 закріплює «право на суд», де право доступу, що розуміється як можливість ініціювати судове провадження у цивільній справі, складає лише один із його аспектів»[280]. Таке тлумачення наведеного вище положення Конвенції не слід інтерпретувати як створення Судом прецеденту, що виходить за межі змісту п. ст. 6 Конвенції. Воно відповідає змісту п. 1 ст. 6 Конвенції, який Суд витлумачив без будь-якого розширення цього змісту. У крайньому випадку слід мати на увазі, що у подібних випадках Європейський Суд з прав людини не тільки тлумачить п. 1 ст. 6 Конвенції, а й застосовує принцип верховенства права, що закріплений у преамбулі Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод та передбачає врахування засади розумності при тлумаченні і застосуванні Конвенції.

2. Із цього ж пункту Європейський Суд робить також висновок від попереднього правового явища до наступного, зазначаючи на таке: «П. 1 ст. 6 Європейської конвенції про захист прав людини і основоположних свобод охороняє право кожного подавати будь-яку скаргу до суду чи трибуналу стосовно його цивільних прав і обов’язків. У цьому сенсі стаття містить поняття «право на суд», в якому право на доступ, тобто право ініціювати провадження в судах з розгляду цивільних справ, становить одну з її складових. Однак це право було б ілюзорним, якби правова система однієї з Договірних Сторін дозволяла, аби остаточне, зобов’язуюче судове рішення залишалося бездієвим на шкоду одній зі сторін. Було б незрозумілим, якби пункт 1 ст. 6 деталізував процедурні гарантії, надані сторонам судового процесу, — розгляд справ у суді, який є справедливим, прилюдним і швидким, — без захисту впровадження судових рішень. Розуміння значення ст. 6 як такої, що переймається виключно доступом до суду та проведенням процедур, ймовірно, призвело б до ситуацій, несумісних із принципами верховенства права, поважати які зобов’язувалися Договірні Сторони, ратифікувавши Конвенцію. Виконання рішення, винесеного будь-яким судом, має, таким чином, вважатися невід’ємною частиною «суду» для цілей ст. 6 Конвенції. Своєю неспроможністю упродовж 5 років 5 місяців та 15 днів вжити необхідних заходів для виконання рішення комісії з трудових спорів і нездатністю виплатити заявникові компенсацію, призначену рішенням від 23 січня 2002 р., українські владні органи позбавили гарантії, що надаються п. 1 ст. 6 Конвенції, будь-якої корисної дії».

Тут також немає будь-якого насильства над буквою Конвенції чи виходу за межі її змісту, бо зроблено лише висновок від попереднього правового явища до наступного. Європейський Суд з прав людини дав витончене тлумачення положення міжнародно-правового акта та виявив у такий спосіб глибоку логіку, що закладена у це положення. У цьому разі Європейський Суд з прав людини також спирався на принцип верховенства права.

Правильність висновків від наступного до попереднього і від попереднього до наступного, які зробив Європейський Суд з прав людини. підтверджується телеологічним тлумаченням п. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав і основоположних свобод людини. Цей пункт має на меті забезпечити реальне здійснення права на справедливий і публічний судовий розгляд цивільних справ. Досягнення цієї мети унеможливлюється і відсутністю доступу до суду, і невиконанням судового рішення в розумний строк.

3. У такий же спосіб із ст. 2 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, що визнає та передбачає охорону законом права на життя, в поєднанні із ст. 1 цієї ж Конвенції, що покладає на держави обов’язок гарантувати права і свободи людини, Європейський Суд з прав людини виводить обов’язок держави щодо здійснення ефективного розслідування фактів насильницького позбавлення людини життя. «Органи влади мають вжити всіх розумних заходів для збору всіх доказів стосовно інциденту. Будь-які недоліки у розслідуванні, які підривають можливість встановити причину смерті або відповідальних осіб... становлять небезпеку недотримання цього стандарту» (рішення Європейського Суду з прав людини у справі «Гонгадзе проти України»[281]). Якщо в цьому випадку не зробити висновок від попереднього правового явища до наступного, то зазначені право людини і обов’язок держави набувають декларативного характеру і позбавляються значення нормативного регулятора суспільних відносин.

Крім того, слід враховувати і зміст Конвенції, яка не є актом процесуального права, в якому детально викладаються положення про порядок розслідування кримінальних справ, звернення до суду, судового розгляду цивільних справ та виконання судових рішень. Конвенція закріплює права людини та основоположні свободи і не деталізує їх. Тому при її тлумаченні слід використовувати весь відомий у науці інструментарій.

4. Зв’язок попереднього і наступного правових явищ став логічною підставою для автономного і більш широкого, ніж в актах національного законодавства, тлумачення понять майна, володіння і власності Європейським Судом з прав людини. Право, що має економічну цінність, у процесі його реалізації дає можливість отримати у власність матеріальні об’єкти, які є традиційними об’єктами права власності. Якщо ж не забезпечувати охорону прав, що мають економічну сутність, то страждає право власності, що є наступним правовим явищем у відношенні до названих прав як попередніх правових явищ. Тому Європейський Суд з прав людини захищає на підставі ст. 1 Протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод будь-які права, що встановлені національним законодавством і мають економічний зміст, зокрема право на отримання пенсій і соціальних допомог (рішення у справі «Тайгусуз проти Австрії»[282]), право на здійснення підприємницької діяльності з метою отримання прибутку (рішення у справі «Пудас проти Швеції»). Європейський Суд не виключає можливості захисту на підставі ст. 1 Протоколу права, що випливає із наданої державою ліцензії: «Що стосується питання про те, чи надає ліцензія на здійснення певних видів господарської діяльності її володільцю право, що захищається статтею 1 Додаткового Протоколу, Комісія вважає, що відповідь залежить, зокрема від того, чи може ця ліцензія розглядатись як така, що породжує у її володільцю законне і розумне очікування стосовно строку дії ліцензії і можливості продовжувати отримувати доходи від здійснення діяльності, зазначеної в ліцензії»[283].

Виникає питання про те, чому при тлумаченні національного законодавства право власності не тлумачиться з урахуванням висновку від попереднього правового явища до наступного. Це має місце тільки тому, що права у відносних цивільних правовідносинах захищаються спеціальними нормами національного законодавства. Якщо такий захист є недостатнім порівняно з Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод, то національні суди України повинні застосовувати Конвенцію і відповідну практику Європейського Суду з прав людини, захищати право власності відповідно до ст. 1 Протоколу до Конвенції.

5. Цікаво звернути увагу на те, як інтерпретується практика Європейського Суду в науковій літературі в умовах відсутності загальновизнаної методології тлумачення актів законодавства. Відомий ще за радянських часів російський науковець В. А. Туманов писав, що завдяки практиці Європейського Суду з прав людини деталізувався й поширився каталог прав, що знаходили захист у Суді; обмежені формулювання доповнювалися ширшим змістом, формулювалися норми, які лише explicite не виражені в змісті Конвенції про захист прав і основоположних свобод людини, а в дійсності ж у завуальованому вигляді містяться в ній[284]. Ці думки вельмишановного професора і колишнього судді Європейського Суду з прав людини відображають рівень розуміння проблеми логічного закріплення правових норм в актах законодавства. Якщо правова норма explicite в Конвенції не виражена, а в дійсності у завуальованому вигляді міститься в ній, то її Суд не повинен «формулювати», бо це функція правотворців. Суд такі норми «виявляє» за допомогою методологічних засобів. Та і Європейський Суд не визнає того, що він «поширив» каталог прав: «Суд не може виводити (із Конвенції) через розширене тлумачення право, яке не було до неї первинно включено»[285].

Приблизно таку ж оцінку, як і В. А. Туманов, дає діяльності Європейського Суду з прав людини правознавець із Голандії Д. Гом’єн[286]. У цьому виданні, яке читач тримає в руках, замість понять правових норм, що формулюються в актах законодавства «implicite» і «у завуальованому вигляді», використовується поняття правових норм, що логічно закріплюються в положеннях актів законодавства. При цьому розкривається сутність логічних операцій, які дають змогу виявити в нормативному тексті ті правові приписи, що лише логічно закріплені в таких текстах, а не робиться невизначене посилання на необхідність розширеного тлумачення положень нормативно-правових актів.

Видається, що прецедентне право Європейського Суду з прав людини є не чим іншим, як глибоким проникненням у зміст правової матерії і грамотне тлумачення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. По суті, це — не прецедентне право, а уроки тлумачення нормативного тексту, в тому числі і принципу верховенства права, що закріплений у преамбулі Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Інша справа, що практика Європейського Суду потребує наукового осмислення та вираження в наукових поняттях. І тому відповідь на питання про те, чи можуть українські суди використовувати накопичений Європейським Судом досвід тлумачення нормативно-правових положень, має бути позитивною. Інша справа, що ця практика має бути належне осмислена разом з осмисленням усієї специфіки Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. У цій роботі здійснюється спроба терміни «explicite», «implicite», «завуальований вигляд» замінити науковими поняттями, що відображають зміст діяльності щодо тлумачення нормативно-правових актів.

Глава XI Інші питання системного тлумачення

§ 84. Правові норми, до яких відсилають застереження «якщо інше не встановлено законом» та інші подібні застереження

Застереження «якщо інше не встановлено законом», «крім випадків, встановлених законом», «законом можуть бути встановлені випадки», «за загальним правилом», «як правило» (інші подібні положення, що мають таке ж юридичне значення) передбачають), що інше може бути встановлено як спеціальними правовими нормами, так і правовими нормами, сфера дії яких частково співпадає із сферою дії базового правила. Наведені застереження передбачають також, що інше може бути встановлено правовою нормою, сфера дії якої повністю співпадає із сферою дії базової норми. Якщо таке застереження включено до Господарського кодексу, то воно не може відсилати до правових норм, які включені до Цивільного кодексу і які є загальними у відношенні до правової норми, до якої додане зазначене застереження, але може відсилати до правових норм, які встановлені Цивільним кодексом і сфери дії яких частково співпадають із сферою дії правової норми, яка встановлена Господарським кодексом і до якої додане таке застереження. До більш загальних правових норм такі застереження не відсилають. Від зазначених застережень слід відрізняти посилання на закон, що встановлює не випадки, а порядок, розмір, спосіб тощо.

Не відсилають застереження, про які йдеться, також до правових норм, що взагалі виключать застосування правових норм, до яких додані такі застереження.

1. Застереження, про які йдеться, відсилають до правових норм, що закріплені в положеннях актів законодавства текстуально і логічно, у тому числі до тих правових норм, які виявляються при тлумаченні за допомогою висновку від протилежного. Вони передбачають, що законом можуть бути встановлені правила, які будуть виключати застосування правил, до яких додані такі застереження. Найбільш чітко така думка виражається словами «крім випадків, передбачених законом» (ст. 250 ГК; ч. 3 ст. 418 ЦК), «якщо інше не встановлено ... законом» (ч. 1 ст. 651 ЦК), «за винятками, встановленими законом» (ч. 4 ст. 423 ЦК) тощо.

Менш помітною є можливість іншого врегулювання відповідних відносин нормою-винятком тоді, коли вона передбачається словами «як правило», «за загальним правилом». Так, відповідно до ч. 1 ст. 181 ГК «господарський договір за загальним правилом викладається в формі єдиного документа, підписаного сторонами та скріпленого печаткою».

Аналогічне юридичне значення має встановлення після того, як у нормативно-правовому акті викладена загальна правова норма, правила про те, що законом можуть бути встановлені інші варіанти регулювання окремих видів суспільних відносин, на які поширюється загальна правова норма. Встановлюючи в ч. 1 ст. 232 ГК загальну правову норму про заліковий характер неустойки, що застосовується у разі невиконання чи неналежного виконання господарського зобов’язання, законодавець тут же у ч. 2 ст. 232 ГК допускає, що, зокрема законом можуть бути передбачені випадки, коли застосовуються інші види неустойки, що виокремлюються за критерієм їх співвідношення із збитками.

До розглянутих тут застережень і правил прирівнюються положення, в яких зазначається на регулювання певних відносин загальними нормами з урахуванням відповідних особливостей. Зокрема, відповідно до ч. 7 ст. 179 ГК господарські договори укладаються за правилами, встановленими Цивільним кодексом (тут в офіційному тексті пропущена кома — Авт.) з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом, іншими нормативно-правовими актами щодо окремих видів договорів». Специфіка цього законодавчого положення полягає в тому, що передбачаючи можливість встановлення норм-винятків, законодавець «відірвав» це положення від відповідних загальних правових норм (встановлених Цивільним кодексом) і дещо наблизив його до норм-винятків. Однак більш поширеною законодавчою практикою є визнання певних правових норм-винятків особливостями (правового регулювання) без вказівки на загальні норми, із яких ці винятки зроблені.

Термін «особливості» (правового регулювання) вживається у заголовках розділів, глав, параграфів (наприклад, глава 6 Кодексу адміністративного судочинства має заголовок «Особливості провадження в окремих категоріях адміністративних справ»). Часто термін «особливості» включається до змісту заголовків статей законодавчих актів (ст. 140, 141, 142, 143, 155 Податкового кодексу). Замість терміну «особливості правового регулювання» у заголовку розділу XIV ПК використовується термін «спеціальні податкові режими». Як особливості правового регулювання майнових відносин у сфері господарювання позначаються правові норми, що встановлені Господарським кодексом і поширюються на ці відносини.

2. Застереження «якщо інше не встановлено законом» та інші подібні формулювання ніколи не відсилають до загальних правових норм у відношенні до норми, до якої додане таке застереження. В іншому випадку у встановленні спеціальної правової норми, до якої додано таке застереження, не було б будь-якого сенсу. Так, відповідно до абзацу другого ч. 2 ст. 900 ЦК «упущена вигода підлягає відшкодуванню у випадках, встановлених законом». Якби це правило відсилало до загального правила п. 2 ч. 2 ст. 22 ЦК, воно було б позбавлене будь-якого сенсу, бо відповідно до цього законодавчого положення упущена вигода відшкодовується завади, коли вона завдана.

Аналогічно і правило про можливість встановлення законом інших видів неустойки, ніж той вид, що передбачений ч. 1 ст. 232 ГК, не означає, що під таким іншим видом неустойки мається на увазі штрафна неустойка, передбачена загальною стосовно правової норми, передбаченої ч. 1 ст. 232 ГК, правовою нормою, встановленою ч. 1 ст. 624 ЦК.

Відповідно до ч. 2 ст. 635 ЦК «сторона, яка необґрунтовано ухиляється від укладення договору, передбаченого попереднім договором, повинна відшкодувати другій стороні збитки, завдані простроченням, якщо інше не встановлено попереднім договором або актами цивільного законодавства». Застереження, що включене до цього законодавчого положення, не відсилає до загальних правових норм, що встановлені ч. 1 ст. 623 ЦК і ч. 2 ст. 22 ЦК, які передбачають відшкодування всіх збитків, завданих порушенням зобов’язання. У той же час зазначене застереження надає правовій нормі, яка логічно закріплена в ч. 2 ст. 635 ЦК і виявляється за допомогою висновку від протилежного, здатності конкурувати на рівних з іншими правовими нормами, у тому числі із загальними правовими нормами, встановленими ч. 1 сі 623 і ч. 2 ст. 22 ЦК. Отже, збитки, завдані іншим порушенням, ніж прострочення укладення основного договору на виконання попереднього договору, сторона, що порушила обов’язок укласти основний договір на виконання попереднього договору, не відшкодовує.

Відповідно до ч. 1 ст. 274 ГК «за нездачу сільськогосподарської продукції у строки, передбачені договором контрактації, виробник сплачує контрактанту неустойку в розмірі, встановленому договором, якщо інший розмір не передбачений законом». Застереження «якщо інший розмір не передбачений законом», що включене до цього законодавчого положення, не відсилає до загального правила абзацу третього ч. 2 ст. 231 ГК («у разі якщо порушено господарське зобов’язання, в якому хоча б одна сторона є суб’єктом господарювання, що належить до державного сектора економіки, або порушення пов’язане з виконанням державного контракту, або виконання зобов’язання фінансується за рахунок Державного бюджету України чи за рахунок державного кредиту, штрафні санкції застосовуються, якщо інше не передбачено законом чи договором, у таких розмірах ... за порушення строків виконання зобов’язання стягується пеня у розмірі 0,1 відсотка вартості товарів (робіт, послуг), з яких допущено прострочення виконання за кожний день прострочення, а за прострочення понад тридцять днів додатково стягується штраф у розмірі семи відсотків вказаної вартості»). Правові норми, що встановлені цими законодавчими положеннями, співвідносяться як спеціальна (встановлена ч. 1 ст. 274 ГК) і загальна (встановлена абзацом третім ч. 2 ст. 231 ГК), бо ч. 2 ст. 231 ГК поширюється на всі зазначені у цій частині господарські зобов’язання, а ч. 1 ст. 274 ГК, оскільки контрактація сільськогосподарської продукції є її державною закупкою (ч. 1 ст. 272 ГК), — на один із видів господарських зобов’язань, про які йдеться у ч. 2 ст. 231 ГК. Отже, нездача виробником в установлений строк сільськогосподарської продукції тягне сплату неустойки в розмірі, встановленому договором. Застереження «якщо інший розмір не передбачений законом», включене до змісту ч. 1 ст. 274 ГК, надає правовій нормі, що логічно закріплене в ч. 1 ст. 274 ГК і виявляється при тлумаченні за допомогою висновку від протилежного, здатності конкурувати на рівних з іншими правовими нормами. Відтак ця правова норм виключає застосуванню до відносин, на які поширюється чинність ч. 1 ст. 274 ГК, правової норми, встановленої абзацом третім ч. 2 ст. 231 ГК.

Слід підкреслити, що неможливість поширення застереження «якщо інше не встановлено законом» чи інших подібних формулювань на правові норми, що є загальними у відношенні до правової норми, до якої додано таке застереження, оспорюється в науковій літературі. Так, С. М. Бервено дійшов висновку, що можливість встановлення законом випадків, коти застосовується штрафна неустойка (абзац третій ч. 3 ст. 232 ГК), на виняток із загального правила ч. 1 ст. 232 ГК про залікову неустойку поширюється і на ч. 1 ст. 624 ЦК, що передбачає, як правило, застосування штрафної неустойки[287]. Але ж такий висновок порушує логіку зв’язку між ч. 1 ст. 624 ЦК, що встановлює загальну норму, і ч. 1 ст. 232 ГК, що встановлює спеціальну (у відношенні до правової норми, встановленої ч. 1 ст. 624 ЦК) правову норму, бо виключає застосування ч. 1 ст. 232 ГК взагалі. Та і в ч. 2 ст. 232 ГК йдеться про можливість встановлення законом випадків, коли застосовується штрафна неустойка. Винятки (випадки) не можуть бути більш широкими, ніж правило, із якого ці винятки зроблено. В іншому випадку правило і виняток міняються місцями.

3. Застереження «якщо інше не встановлено законом», інші подібні застереження, а також правила, що мають таке ж юридичне значення, безумовно, відсилають до спеціальних правил. Зокрема, ч. 1 ст. 188 ГК забороняє одностороннє розірвання господарських договорів, якщо інше не встановлено, зокрема законом. Під це застереження підпадають правові норми, що встановлені ст. 304 ГК і допускають розірвання агентського договору в односторонньому порядку, правові норми, що встановлені ч. 3 ст. 374 ГК і допускають відмову (розірвання в односторонньому порядку) від договору комерційної концесій. Відповідно до ч. 1 ст. 651 ЦК «зміна або розірвання договору допускається лише за згодою сторін, якщо інше не встановлено договором або законом». Під це застереження («якщо інше не встановлено... законом») підпадають численні спеціальні норми, що встановлені Цивільним кодексом і дають сторонам цивільно-правових договорів право на одностороннє (без згоди іншої сторони) розірвання договору шляхом відмови від нього (заяви про відмову, повідомлення про відмову тощо). Такі спеціальні правила встановлені, зокрема ч. 1 ст. 665, ч. 2 ст. 666, ч. 2 ст. 671 ЦК.

4. Особливо істотне практичне значення має та обставина, що застереження і правила, про які йдеться, відсилають не тільки до спеціальних норм, а й до правових норм, сфери дії яких частково співпадають із сферою дії правової норми, до якої додане таке застереження. Цього не враховує В. М. Коваль, коли він пише, що до господарських договорів найму (оренди) будівлі, іншої капітальної споруди (їх частини) не застосовується ч. 2 ст. 793 ЦК, яка вимагає нотаріального посвідчення договорів найму (оренди) таких об’єктів строком на три роки і більше[288]. Помилка автора полягає в тому, що він не помітив, що, передбачаючи в ч. 1 ст. 181 ГК правову норму, що вимагає викладення господарського договору у формі єдиного документа, це законодавче положення включає до себе слова «за загальним правилом». Отже, із цього правила винятки можуть встановлюватись не тільки спеціальними правовими нормами, а й правовими нормами, сфери дії яких частково співпадають із сферою дії правової норми, яка встановлена ч. 1 ст. 181 ГК і до формулювання якої включені слова «за загальним правилом». Правова норм, що встановлена ч. 1 ст. 181 ГК, поширюється не тільки на господарські договори найму (оренди), а й на всі інші господарські договори. Відтак, сфера дії цієї правової норми виходить за межі сфери дії правової норми, що встановлена ч. 1 ст. 793 ЦК. У свою чергу правова норма, яка встановлена ч. 2 ст. 793 ЦК, поширюється не тільки на господарські договори найму (оренди) будівлі, іншої капітальної споруди (їх частини), а й на будь-які цивільні договори найму (оренди) таких об’єктів. Відтак, сфера дії правової норми, що встановлена ч. 2 ст. 793 ЦК, виходить за межі сфери дії правової норми, встановленої ч. 1 ст. 181 ГК. Отже, сфери дії цих двох правових норм співпадають частково, що не виключає поширення ч. 2 ст. 793 ЦК на господарські договори найму (оренди) будівлі, іншої капітальної споруди (їх частини) на строк три роки і більше.

Відповідно до ч. 1 ст. 188 ГК зміна та розірвання господарських договорів в односторонньому порядку не допускається, якщо інше не передбачено, зокрема законом. Виникає питання про те, чи відсилає застереження «якщо інше не передбачено законом...», включене до ч. 1 ст. 188 ГК, до правових норм, що встановлені ч. 2, 3, 4 ст. 849 ЦК і дають замовникові право на одностороннє розірвання договору підряду шляхом відмови від нього за наявності підстав, передбачених цими частинами. Це ж питання виникає стосовно правових норм, що встановлені ч. 1, 2 ст. 848 ЦК, одна із яких надає підрядникові право на розірвання договору підряду в односторонньому порядку (відмову від договору), а інша — зобов’язує підрядника відмовитись від договору за наявності відповідних підстав. Правові норми, які встановлені ч. 2, 3, 4 ст. 849 ЦК, ч. 1, 2 ст. 848 ЦК, не можуть бути визнані спеціальними стосовно правової норми, встановленої ч. 1 ст. 188 ГК. Але вони підпадають під дію застереження «якщо інше не встановлено законом...», що включене до змісту ч. 1 ст. 188 ГК, оскільки сфери дії зазначених правових норм, що встановлені ст. 848, 849 ЦК, частково співпадають із сферою дії правової норми, що встановлена ч. 1 ст. 181 ГК.

Ч. 2 ст. 891 ЦК встановлює: «У разі виявлення недоліків у проектно-кошторисній документації або в пошукових роботах підрядник на вимогу замовника зобов’язаний безоплатно переробити проектно-кошторисну документацію або здійснити необхідні додаткові пошукові роботи, а також відшкодувати завдані збитки, якщо інше не встановлено договором або законом». Виникає питання про те, чи відсилає застереження «якщо інше не встановлено... законом» до ч. 2 ст. 231 ГК («у разі якщо порушено господарське зобов’язання, в якому хоча б одна сторона є суб’єктом господарювання, що належить до державного сектора економіки, або порушення пов’язане з виконанням державного контракту, або виконання зобов’язання фінансується за рахунок Державного бюджету України чи за рахунок державного кредиту, штрафні санкції застосовуються, якщо інше не передбачено законом чи договором, у таких розмірах...»). Так, відсилає, бо сфери дії правових норм, встановлених цими законодавчими положеннями, частково співпадають.

Відповідно до ч. 4 ст. 653 ЦК «сторони не мають права вимагати повернення того, що було виконане ними за зобов’язанням до моменту зміни або розірвання договору, якщо інше не встановлено договором або законом». Виникає питання про те, чи відсилає застереження «якщо інше...», включене до цього законодавчого положення, до ч. 1 ст. 1212 ЦК («особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов’язана повернути потерпілому це майно. Особа зобов’язана повернути майно і тоді, коли підстава, на якій воно було набуте, згодом відпала»). Відповідь на це запитання можна дати тільки за умови, що буде визначено характер співвідношення між правовими нормами, що встановлені наведеними законодавчими положеннями. Диспозиції цих двох норм є несумісними, а гіпотеза частково співпадають: гіпотеза правової норми, що встановлена ч. 4 ст. 653 ЦК, стосується відносин щодо повернення всього виконаного за договором (а не тільки того виконаного, що пізніше втратило підставу). Відтак сфера дії правової норми, що встановлена ч. 4 ст. 653 ЦК, виходить за межі сфери дії правової норми, що встановлена ч. 1 ст. 1212 ЦК. У свою чергу сфера дії правової норми, що встановлюється ч. 1 ст. 1212 ЦК, поширюється на всі випадки безпідставного отримання або збереження майна (а не тільки на відносини щодо отримання майна на виконання договору, що був пізніше розірваний). Відтак, сфера дії правової норми, встановленої ч. 1 ст. 1212 ЦК, виходить за межі сфери дії правової норми, передбаченої ч. 4 ст. 653 ЦК. У той же час сфера дії правових норм, про які йдеться, співпадає у частині повернення переданого на виконання договору, який пізніше було розірвано.

Таке співвідношення зазначених правових норм не змінюється від того, що п. 3 ч. 3 ст. 1212 ЦК передбачає, що глава 83 ЦК застосовується до відносин щодо повернення виконаного однією із сторін у зобов’язанні. Ця правова норма не є спеціальною у відношенні до правової норми, що встановлена ч. 4 ст. 653 ЦК, бо регулює, зокрема відносини щодо долі доходів від безпідставно отриманого майна та витрат на його утримання (ст. 1214 ЦК).

Отже, сфери дії правових норм, що встановлюються ч. 4 ст. 653 і ч. 1 ст. 1212 ЦК, частково співпадають. Тому застереження у ч. 4 ст. 653 ЦК «якщо інше не встановлено законом» відсилає до ч. 1 ст. 1212 ЦК і виключає застосування базового правила, встановленого ч. 4 ст. 653 ЦК. Це означає, що, якщо у зв’язку з розірванням договору отримане на його виконання однією із сторін втратило свою підставу (нею було зустрічне виконання, яке стало неможливим у зв’язку з розірванням договору), це отримане підпадає під дію ст. 1212 ЦК.

5. Істотне практичне значення має й та обставина, що застереження і правила, про які йдеться, можуть відсилати також до правових норм, сфери дії яких повністю співпадають із сферою дії правової норми, до якої додане таке застереження.

Так, ч. 6 ст. 231 ГК передбачає, що «штрафні санкції за порушення грошових зобов’язань встановлюються у відсотках, розмір яких визначається обліковою ставкою Національного банку України, за увесь час користування чужими коштами, якщо інший розмір відсотків не передбачено законом або договором». У свою чергу ч. 2 ст. 343 ГК передбачає, що «платник грошових коштів сплачує на користь одержувача цих коштів за прострочку платежу пеню в розмірі, що встановлюється за згодою сторін, але не може перевищувати подвійної облікової ставки Національного банку України, що діяла у період, за який сплачується пеня».

Сфера дії правових норм, які текстуально закріплені в цих законодавчих положеннях, повністю співпадає (обидва правила присвячені визначенню наслідків порушення грошових зобов’язань; прострочення грошового зобов’язання об’єктивно може полягати лише саме у простроченні платежу). Тому застереження «якщо інший розмір відсотків не передбачено законом або договором», яке включене до ч. 6 ст. 231 ГК, має бути витлумачене у такий спосіб, що воно відсилає до правила ч. 2 ст. 343 ГК і виключає застосування ч. 6 ст. 231 ГК.

6. Застереження «якщо інше...» включене до положення першого речення першого абзацу ч. 1 ст. 1048 ЦК («позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом»). У судовій практиці висловлювалась така думка, що це застереження в даному випадку відсилає до ч. 1 ст. 5 Закону «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» («фінансові послуги надаються фінансовими установами, а також, якщо це прямо передбачено законом, фізичними особами-підприємцями»), із якої при тлумаченні за допомогою висновку від протилежного виявляється правова норма, згідно якої інші особи, крім зазначених у цитованому законодавчому положенні, права надавати фінансові послуги, у тому числі і надавати гроші у позику з умовою про сплату процентів, не мають. Ця думка є помилковою з огляду на наступне. Застереження, про яке йдеться, відсилає, зокрема до правових норм, сфери дії яких частково співпадають із сферою дії правової норми, до якої додане таке застереження. З цієї точки зору ч. 1 ст. 1048 ЦК може відсилати до ч. 1 ст. 5 названого Закону. І все ж кінцевий висновок має бути таким, що застереження «якщо інше...», що додане до правової норми, встановленої положенням першого речення першого абзацу ч. 1 ст. 1048 ЦК, до ч. 1 ст. 5 Закону «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» не відсилає. Це обумовлено тим, що така відсилка можлива тільки тоді, коли правова норма, стосовно якої ставиться питання про те, чи відсилає до неї застереження «якщо інше...», не спростовує базове правило, до якого додане зазначене застереження. У даному випадку правова норма, передбачена положенням першого речення абзацу першого ч. 1 ст 1048 ЦК, встановлює загальний дозвіл на отримання позикодавцем процентів за договором позики. Ч. 1 ст. 5 названого вище Закону цей загальний дозвіл спростовує. Тому слід зробити висновок про те, що застереження «якщо інше...», додане до правової норми, закріпленої в положенні першого речення першого абзацу ч. 1 ст. 1048 ЦК, до ч. 1 ст. 5 Закону «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» не відсилає, а колізія між правовими нормами, про які йдеться, вирішується за хронологічним критерієм вирішення колізій на користь ч. 1 ст. 1048 ЦК. Такий же результат дає використання правила про те, що правова норма, яка логічно закріплена в ч. 1 ст. 5 названого Закону і виявляється при тлумаченні за допомогою висновку від протилежного (відповідно до цієї правової норми інші особи, ніж зазначені в ч. 1 ст. 5 Закону, не можуть надавати фінансові послуги, у тому числі надавати гроші у позику з умовою про сплату процентів) не може застосовуватись усупереч текстуально закріпленій правовій нормі (такою в даному випадку є правова норма, яка текстуально закріплена в положенні першого речення першого абзацу ч. 1 ст. 1048 ЦК і встановлює загальний дозвіл на отримання процентів за договором позики).

§ 85. Роль застереження «якщо інше не встановлено законом» у перетворенні загальної правової норми, до якої додане таке застереження, із сумісної в несумісну із конкуруючими спеціальними правовими нормами

Застереження «якщо інше не встановлено законом», інші подібні застереження і спеціальні правові норми, які за юридичним значенням прирівнюються до вказаних застережень, додані до загальних правових норм, перетворюють такі правові норми із сумісних з відповідними спеціальними правовими нормами в несумісні. При цьому диспозиції правових норм, про які йдеться, можуть співвідноситись як рід і вид, а можуть бути видами, що об’єднуються одним родом. У таких випадках спеціальні правові норми виключають застосування загальних.

1. Загальна правова норма, що поширюється на всі випадки порушення цивільних правовідносин, що призвели до виникнення збитків на боці одного із учасників таких правовідносин, встановлюється ч. 2 ст. 22 ЦК і визначає склад збитків. Ч. 2 ст. 924 ЦК встановлює, що «перевізник відповідає за втрату, нестачу, псування або пошкодження прийнятих до перевезення вантажу, багажу, пошти у розмірі фактичної шкоди, якщо не доведе, що це сталося не з його вини». Це — безумовно, спеціальна у відношенні до правової норми, встановленої ч. 2 ст. 22 ЦК, правова норма, бо поширюється тільки на зобов’язання перевезення вантажу, багажу, пошти і тільки на випадки їх втрати, нестачі, псування або пошкодження. Ці дві правові норми, що співпоставляються, не є несумісними, бо стягнення з перевізника збитків у розмірі фактичної шкоди відповідно до ч. 2 ст. 924 ЦК є цілком сумісним з відшкодуванням решти збитків, як вони визначаються в ч. 2 ст. 22 ЦК. Але ці дві правові норми робить несумісними правило ч. 3 ст. 22 ЦК («збитки відшкодовуються у повному обсязі, якщо договором або законом не передбачено відшкодування у меншому або більшому розмірі»). За своїм юридичним змістом застереження «якщо договором або законом...» є ідентичним застереженню «якщо інше не встановлено законом». Це правило робить несумісними загальну правову норму, що встановлюється ч. 2 ст. 22 ЦК, і спеціальну правову норму, передбачену ч. 2 ст. 924 ЦК, і виключає застосування до відносин, що виникають у результаті втрати, нестачі, псування або пошкодження прийнятих до перевезення вантажу, багажу, пошти, загальної правової норми, встановленої ч. 2 ст. 22 ЦК.

§ 86. Застереження «крім випадків, встановлених законом» і загальні посилання на закон

На відміну від застереження «крім випадків, встановлених законом» та аналогічних за змістом застережень, посилання «відповідно до закону», «порядок, встановлюється законом» мають на увазі будь-який закон, у тому числі загальний у відношенні до правової норми, у якій міститься таке посилання.

1. Ст. 2371 КЗпП надає працівникам право на відшкодування моральної шкоди, завданої порушенням їх законних прав. Частина друга цієї статті встановлює, що «порядок відшкодування моральної шкоди визначається законодавством». Не слід думати, що тут мається на увазі якийсь спеціальний порядок, що має бути визначений законодавством, бо є загальні правила щодо порядку вирішення трудових спорів, якими визначається, зокрема і порядок вирішення спорів про відшкодування моральної шкоди. Не виключається застосування разом із ст. 2371 КЗпП інших загальних правил щодо відшкодування моральної шкоди. З урахуванням ч. 1 ст. 9 ЦК, що допускає застосування положень цього Кодексу до трудових відносин, не врегульованих іншими актами законодавства, разом із ст. 2371 КЗпП можуть застосовуватись правила ст. 1168 ЦК, що визначають коло осіб, які мають право на відшкодування моральної шкоди, завданої смертю фізичної особи (у даному випадку — працівника), передбачають відшкодування моральної шкоди одноразово або шляхом здійснення щомісячних платежів.

Стосовно відповідальності особливо часто встановлюються бланкетні правові норми, що відсилають до загальних правил про відповідальність, які застосовуються, зокрема і у випадках порушення даного конкретного закону. Це не виключає і встановлення спеціальних правил про відповідальність за порушення даного закону. Так, відповідно до частини другої ст. 50 Закону «Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності» працівники відповідного Фонду соціального страхування за порушення вимог нормативно-правових актів «несуть відповідальність згідно із законодавством України». З цього приводу ніяких спеціальних норм не встановлено, а цитоване законодавче положення слід тлумачити так, що воно відсилає до загальних положень про відповідальність, що застосовується і у випадках порушення вимог нормативно-правових актів, що регулюють відносини щодо соціального страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання. Бланкетні положення про відповідальність згідно із законами включені до законів «Про об’єкти підвищеної небезпеки» (ст. 17), «Про відходи» (ст. 42), «Про металобрухт» (ст. 16), «Про нафту і газ» (ст. 51). Цей перелік можна продовжувати майже до безкінечності.

Іноді такі бланкетні норми дещо конкретизуються, визначається, що саме конкретно може встановлюватись законом, законодавством чи договором. Так, відповідно до п. 10 ч. 3 ст. 20 Закону «Про житлово-комунальні послуги» споживач, який несвоєчасно оплатив житлово-комунальні послуги, зобов’язаний сплатити «пеню у встановлених законом чи договорах розмірах». Ці розміри можуть бути встановлені будь-якою правовою нормою — як загальною у відношенні до правової норми, що встановлена п. 10 ч. 3 ст. 20 названого Закону, так і спеціальною чи такою, сфера дії якої частково співпадає із сферою дії правової норми, що встановлена п. 10 ч. 3 ст. 20 зазначеного Закону. Інша справа, що розмір пені, який має бути встановлений відповідно до бланкетної норми, закріпленої у цьому законодавчому положенні, на цей час не передбачений будь-якими правовими нормами. Проте він може бути встановлений договором.

2. Іноді зустрічаються ускладнені бланкетні норми, із яких можна зробити висновки про те, що ж саме може бути встановлено і яким (загальним чи спеціальним) законом, але при цьому треба бути максимально уважним. Так ч. 3 ст. 198 ГК передбачається, що «відсотки за грошовими зобов’язаннями учасників господарських відносин застосовуються у випадках, розмірах та порядку, визначених законом або договором». Випадки, про які тут йдеться, не можуть встановлюватись загальними правовими нормами (у відношенні до правової норми, що закріплена у ч. 3 ст. 198 ГК). Отже, ці випадки не можуть бути встановлені ч. 2 ст. 625 ЦК, що текстуально закріплює правову норму, яка є загальною у відношенні до правової норми, передбаченої ч. 3 ст. 198 ГК. Вони можуть бути встановлені тільки спеціальними (у відношенні до правової норми, що закріплена в ч. 3 ст. 198 ГК) правовими нормами або правовими нормами, сфери дії яких частково співпадають із сферою дії цієї правової норми. Спеціальними правовими нормами у відношенні до правової норми, що формулюється у ч. 1 ст. 198 ГК, є правові норми, що встановлені ч. 4 ст. 232 («відсотки за неправомірне користування чужими коштами справляються по день сплати суми цих коштів кредитору, якщо законом або договором не встановлено для нарахування відсотків інший строк»), ч. 3 ст. 346 ГК («кредити надаються банком під відсоток, ставка якого, як правило, не може бути нижчою від відсоткової ставки за кредитами, які бере сам банк, і відсоткової ставки, що виплачується ним по депозитах»). Правова норма, що текстуально закріплена в ч. 4 ст. 232 ГК, не встановлює випадків, коли сплачуються відсотки за грошовими зобов’язаннями. Але такі випадки встановлюються правовою нормою, яка логічно закріплена в ч. 4 ст. 232 ГК і виявляється при тлумаченні за допомогою висновку від наступного правового явища (строку, впродовж якого сплачуються відсотки) до попереднього (права на отримання відсотків та обов’язку їх сплачувати).

Що стосується розміру і порядку, що відповідно до ч. 3 ст.198 ЦК мають визначатись, зокрема законом, то вони можуть визначатись будь-яким законом, у тому числі і загальним (у даному випадку частиною другою ст. 625 ЦК).

§ 87. Вплив хронологічного критерію на визначення закону, до якого відсилає застереження «якщо інше не встановлено законом»

Застереження «якщо інше не встановлено законом», «крім випадків, встановлених законом», «як правило», «за загальним правилом» передбачають, що інше може бути встановлено законом, що прийнятий як пізніше закону, що містить положення, до якого додане таке застереження, так і раніше.

1. Немає будь-яких логічних підстав для обмеження дії застереження, про яке йдеться, для твердження про те, що воно стосується тільки раніше чи тільки пізніше прийнятих законів.

Але належного розуміння цього немає ні в науці ні в судовій практиці. Так, Вищий господарський суд в одній із постанов[289] у наступний спосіб вирішив колізії між ст. 59 Закону «Про господарські товариства», що передбачає прийняття загальними зборами товариства з обмеженою відповідальністю рішення про внесення змін до статуту більш як 50 відсотками загальної кількості голосів учасників товариства, і положенням абзацу другого ч. 2 ст. 98 ЦК («рішення про внесення змін до статуту товариства ... приймаються більшістю не менш як у ¾ голосів, якщо інше не встановлено законом»). Вищий господарський суд дійшов висновку про те, що «діє загальний принцип — застосуванню підлягає норма, що прийнята пізніше, тобто підлягає застосуванню абзац другий ч. 2 ст. 98 ЦК». Є два заперечення проти такого висновку. По-перше, абзац другий ч. 2 ст. 98 ЦК стосується всіх видів товариства, а ст. 59 Закону «Про господарські товариства» — тільки товариств з обмеженою відповідальністю. Відтак правова норма, що встановлена ст. 59 Закону «Про господарські товариства» є спеціальною і підлягає переважному застосуванню (не дивлячись на те, що названий Закон прийнято раніше, ніж Цивільний кодекс). По-друге, абзац другий ч. 2 ст. 98 ЦК містить застереження «якщо інше не встановлено законом». Це застереження відсилає до будь-якої правової норми, незалежно від того, встановлена вона законом, що прийнятий пізніше чи раніше, у даному випадку — до частини другої ст. 59 Закону «Про господарські товариства».

2. Частина друга ст. 99 КАС у первісній редакції встановлювала загальний річний строк для звернення особи до адміністративного суду за захистом прав, свобод і інтересів. Ч. 3 ст. 99 КАС встановлювала (і встановлює) правило про можливість встановлення законом інших строків звернення до адміністративного суду. Як вище зазначалось, такі правила за юридичним значенням прирівнюються до застереження «якщо інше не встановлено законом». Інші строки встановлені ст. 233 КЗпП. Вони відповідно до ч. 3 ст. 99 КАС підлягали застосуванню до спорів з приводу прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби. Цьому не могла бути перешкодою та обставина, що Кодекс законів про працю було прийнято раніше. Судова практика стала застосовувати строки, встановлені ст. 233 КЗпП до зазначених спорів. Правда, це було неправильним, оскільки відповідно до п. 13 розділу VII «Прикінцеві та перехідні положення» КАС закони та інші нормативно-правові акти до приведення їх у відповідність із цим Кодексом підлягають застосуванню у частині, що не суперечить цьому Кодексу. Але адміністративні суди без будь-якої законодавчої підстави стали застосовувати до зазначеної вище категорії спорів ст. 233 КЗпП. Хоч ця практика і була в кінцевому рахунку помилковою, вона виходила із правильного розуміння ч. 3 ст. 99 КАС, яка допускала застосування інших строків звернення до адміністративних судів. Ця практика виходила з того, що відповідно до ч. 3 ст. 99 КАС інші строки можуть встановлюватись, зокрема законодавчими актами, прийнятими раніше.

§ 88. Тлумачення застережень «якщо інше не встановлено законом чи установчими документами юридичної особи»

Якщо законодавчий акт допускає можливість встановлення іншого правила законом або індивідуальним правовим актом, то цим не передбачається можливість відступити від зазначеного закону в індивідуальному акті. Питання про можливість відступити від зазначеного закону вирішується за правилами, що визначають співвідношення такого закону, і відповідних індивідуальних актів: якщо цей акт є цивільно-правовим договором, то питання про можливість відступлення від закону вирішується відповідно до ч. 3 ст. 6 ЦК; якщо цей акт є статутом господарського товариства, то статут включається в систему субординації нормативно-правових актів, тому його положення не можуть застосовуватись усупереч актам вищої юридичної сили, хоч би ці положення і не були визнані судом недійсними.

1. Відповідно до ч. 4 ст. 591 ЦК «якщо сума, одержана від реалізації предмета застави, не покриває вимоги заставодержателя, він має право отримати суму, якої не вистачає, з іншого майна боржника в порядку черговості відповідно до статті 112 цього Кодексу, якщо інше не встановлено договором або законом». Це законодавче положення дає сторонам цивільно-правового договору право відступити від встановленого ним законодавчого положення, але не вирішує питання про можливість відступлення в договорі від закону, про який йдеться у ч. 4 ст. 591 ЦК.

2. Згідно з ч. 4 ст. 151 ЦК «до товариства з додатковою відповідальністю застосовуються положення цього Кодексу про товариство з обмеженою відповідальністю, якщо інше не встановлено статутом товариства і законом». Це законодавче положення дозволяє статутом товариства з додатковою відповідальністю встановлювати інші правила, ніж ті, що передбачені Цивільним кодексом стосовно товариств з обмеженою відповідальністю, але не надає права відступати від тих законодавчих положень, які будуть встановлені стосовно товариств з додатковою відповідальністю відповідно до ч. 4 ст. 151 ЦК.

§ 89. Колізії між визначенням понять і правовими нормами

У разі наявності колізії між визначенням поняття, у тому числі логічно несуворим, і конкретною правовою нормою перевагу слід надавати останній.

1. Це правило тлумачення нормативно-правових актів виходить із того, що визначення понять є формулюваннями високого рівня узагальнення, опрацювання яких є дуже складною інтелектуальною задачею. «Omnis definition periculosa est» (усі дефініції є сумнівними) — так говорили в архаїчному Римі. Тому один із провідних радянських науковців-фахівців у галузі цивільного права М. М. Агарков звертав увагу на те, що у цивільних кодексах деяких країн, наприклад, Німеччини є визначення понять зобов’язання, а в інших країнах такі визначення до цивільних кодексів не включені. Та й сам М. М. Агарков ставив перед собою завдання не дати досконале визначення цього поняття, а лише дещо просунутись у цьому напрямку[290].

У ч. 1 ст. 182 ГК («за попереднім договором суб’єкт господарювання зобов’язується у певний строк, але не пізніше одного року з моменту укладення попереднього договору, укласти основний господарський договір на умовах, передбачених попереднім договором») наводиться логічно нестроге визначення поняття попереднього договору. Відповідно до цього визначення суб’єкт господарювання впродовж певного строку зобов’язується «укласти основний договір». Оскільки договір є укладеним з моменту, що визначається відповідно до ч. 1 ст. 638 або ч. 2 ст. 640 ЦК, у зазначений строк має настати цей момент. Але згідно з ч. 4 ст. 182 ГК («зобов’язання укласти основний договір, передбачене попереднім договором, припиняється, якщо до закінчення строку, в який сторони мають укласти основний договір, одна із сторін не надішле проект такого договору другій стороні») у цей строк необхідно тільки, щоб одна із сторін надіслала іншій стороні проект договору. Це конкретне нормативне положення підлягає переважному застосуванню перед визначенням поняття попереднього договору у ч. 1 ст. 182 ГК.

2. Частина перша ст. 1 ЦК («цивільним законодавством регулюються особисті немайнові та майнові відносини (цивільні відносини), засновані на юридичній рівності, вільному волевиявленні, майновій самостійності їх учасників») може бути інтерпретована у такий спосіб, що вона дає визначення предмета регулювання цивільного законодавства. Таким є не всі цивільні відносини, до яких відповідно до ч. 1 ст. 1 ЦК належать особисті немайнові і майнові відносини, а тільки ті, що засновані на юридичній рівності, вільному волевиявленні і майновій самостійності їх учасників. Проте із конкретних положень Цивільного кодексі ми дізнаємося, що цей Кодекс регулює усі цивільні відносини, якими, однак, є не будь-які особисті немайнові і майнові відносини, а тільки ті, що засновані на юридичній рівності, вільному волевиявленні і майновій самостійності їх учасників. Тому, коли в ч. 3, 5 ст. 4, ч. 3 ст. 5, ст. 8 ЦК вживається термін «цивільні відносини», то його слід інтерпретувати не так, як це випливає із ч. 1 ст. 1 ЦК, а так, як це випливає із всього змісту Цивільного кодексу, тобто цивільними є не всі особисті немайнові і майнові відносини.

Крім того, формулювання ч. 1 ст. 1 ЦК «особисті немайнові та майнові відносини» підштовхує до пошуку такого явища як «особисті майнові відносини». Фахівці у галузі господарського права якраз і пропонують обмежити предмет цивільного права особистими немайновими і «особистими майновими» відносинами, вилучити із предмета цієї галузі відносини між юридичними особами, як того вимагає ч. 1 ст. 1 ЦК. Г. Л. Знаменський навіть замовив мовознавчу експертизу, результатом якої був висновок про те, що слово «особисті» у ч. 1 ст. 1 ЦК стосується не тільки слова «немайнові», а й слова «майнові» (відносини). Але ж зміст Цивільного кодексу свідчить про те, що цим Кодексом існування особистих майнових відносин не визнається, швидше за все, з точки зору законодавця, таких відносин не існує взагалі. Вийшло, як писав І. Ільф: вирішили не зробити жодної помилки. Сім разів тримали коректуру. І все ж на титульному аркуші замість слова «енциклопедія» надрукували «енциклопудія».

§ 90. Нормативні положення, які за своїм змістом виходять за межі назви акта законодавства, заголовку його структурного підрозділу чи статті

Нормативні положення, які за своїм змістом виходять за межі назви нормативно-правового акту, чи за межі заголовку структурного підрозділу такого акта чи статті, до яких вони включені, мають таку ж юридичну силу і здатність конкурувати з положеннями, які не виходять за межі назви нормативно-правового акта, заголовку його структурного підрозділу чи статті, як і інші нормативні положення.

1. Відповідно до ч. 3 ст. 99 ЦК «члени виконавчого органу можуть бути у будь-який час усунені від виконання своїх обов’язків, якщо в установчих документах не визначені підстави усунення членів виконавчого органу від виконання своїх обов’язків». Якщо члени виконавчого органу є учасниками (засновниками) товариства і виконують свої обов’язки в межах корпоративних (цивільних) відносин, то ця їх діяльність регулюється нормою цивільного права, що встановлена ч. 3 ст. 99 ЦК. Але ж член виконавчого органу може виконувати свої обов’язки і за трудовим договором. Формулювання ч. 3 ст. 99 ЦК вміщує у собі не тільки текстуально закріплену в ньому норму цивільного права, а й логічно закріплену в ньому норму трудового права, що виявляється за допомогою висновку від попереднього правового явища (усунення члена виконавчого органу) до наступного (звільнення його з роботи). Встановлення цієї норми Цивільним кодексом ніяк не впливає ні на її юридичну силу, ні на її здатність конкурувати при правозастосуванні з іншими правовими нормами.

Принагідно замітимо, що в цьому випадку ми маємо такий феномен як текстуальне закріплення в одному й тому ж законодавчому положенні двох правових норм, що мають різну галузеву належність.

Усупереч викладеному Конституційний Суд України в одному із своїх рішень стверджує, що усунення членів виконавчого органу на підставі ч. 3 ст. 99 ЦК «не може розглядатись в площині трудового права, зокрема в аспекті статті 46 Кодексу законів про працю»[291]. Це твердження суперечить змісту відповідних відносин: якщо з членом (у тому числі керівником) виконавчого органу юридичної особи укладено трудовий договір, то його «усунення від виконання своїх обов'язків» (ч. 3 ст. 99 ЦК) унеможливлює виконання ним трудових обов'язків. За таких умов «усунення», оскільки не зазначається на його тимчасовий характер, є розірванням трудового договору. Підставою для цього, на яку слід зазначати в наказі про звільнення та трудовій книжці, є ч. 3 ст. 99 ЦК. Заперечення трудо-правового характеру усунення члена виконавчого органу товариства від виконання своїх обов'язків позбавляє можливості вирішити питання про долю трудового договору, укладеного з членом (у тому числі з керівником) виконавчого органу товариства, у разі усунення його від виконання своїх (трудових і ніяких не інших) обов’язків.

2. Норма трудового права формулюється також у ч. 2 ст. 805 ЦК («екіпаж транспортного засобу зобов’язаний відмовитися від виконання розпоряджень наймача, якщо вони суперечать умовам договору найму, умовам використання транспортного засобу, а також якщо вони можуть бути небезпечними для екіпажу, транспортного засобу, прав інших осіб»). Вона підлягає застосуванню, не дивлячись на те, що вона адресується такому екзотичному суб’єкту, як «екіпаж транспортного засобу». У контексті цього законодавчого положення термін «екіпаж» не означає нічого іншого як «працівники, що входять до складу екіпажу транспортного засобу».

§ 91. Колізії між назвою нормативно-правового акта та його змістом

Назва нормативно-правового акта, заголовок структурного підрозділу чи статті нормативно-правового акта мають допоміжний характер, але не позбавляються повністю регулятивного значення. За наявності колізії між ними, з одного боку, і конкретними положеннями, включеними до змісту відповідних нормативно-правових актів, їх структурних підрозділів чи статей, перевагу слід надавати таким положенням.

1. До змісту ст. 232 ГК, що має заголовок «Порядок застосування штрафних санкцій», включена частина четверта наступного змісту: «Відсотки за неправомірне користування чужими коштами справляються по день сплати суми цих коштів кредитору, якщо законом або договором не встановлено для нарахування відсотків інший строк». Якщо при правотлумаченні і правозастосуванні переваги надати заголовку цієї статті, то слід зробити висновок про те, що відсотки, про які йдеться у ч. 4 ст. 232 ЦК, є різновидом штрафних санкцій. Але ж у тексті ч. 4 ст. 232 ГК йдеться не про штрафні санкції, а про «відсотки за неправомірне користування чужими коштами». Цьому законодавчому положенню слід надати переваги при правотлумаченні і при правозастосуванні перед заголовком ст. 232 ЦК. Тому відсотки, про які йдеться у ч. 4 ст. 232 ГК, не мають правового режиму штрафних санкцій. Варто зауважити, що цей висновок бездоганно погоджується з ч. 1 ст. 230 ГК, яка визнає тільки такі різновиди неустойки як неустойка, штраф і пеня. Крім того, якщо визнати, що в ч. 4 ст. 232 ГК йдеться про штрафні санкції, то виникає питання про співвідношення ч. 2 ст. 232 ГК з ч. 6 ст. 231 ГК, яка стосовно штрафних санкцій встановлює таке ж правило про строк, за який нараховуються штрафні санкції за порушення грошових зобов’язань, як і ч. 4 ст. 232 ГК стосовно відсотків.

2. З іншого боку, у разі відсутності колізії між заголовком статті, законодавчого акта і її текстом слід визнати регулятивне значення заголовку. Так, відповідно до ч. 2 ст. 625 ЦК «боржник, який прострочив виконання грошового зобов’язання, на вимогу кредитора зобов’язаний сплатити... три проценти річних від простроченої суми...». Відповідно до заголовку ст. 625 ЦК ці проценти є видом відповідальності. Це будь-якою мірою не суперечить змісту ст. 625 ЦК, а тому слід зробити висновок про те, що ч. 2 ст. 625 ЦК встановлює особливий вид відповідальності за прострочення виконання грошового зобов’язання. Такою і є позиція судів, у тому числі Верховного Суду України при визначенні правового режиму процентів, передбачених ч. 2 ст. 625 ЦК.

§ 92. Використання системного тлумачення для з’ясування змісту нормативних положень

Системне тлумачення слід використовувати з метою з’ясування змісту недостатньо чітких нормативних положень і положень, при формулюванні яких правотворчий орган припустився помилки.

1. У логічно нестрогих визначеннях понять окремих видів договорів, що наводяться у Цивільному і Господарському кодексах, ми помічаємо, що законодавець використовує різні формулювання. В одних випадках вказується на те, що сторони «зобов’язуються» вчинити певні дії. Такі формулювання використовуються, зокрема у:

1) ч. 1 ст. 698 ЦК («за договором роздрібної купівлі-продажу продавець, який здійснює підприємницьку діяльність з продажу товару, зобов’язується передати покупцеві товар, що звичайно призначається для особистого, домашнього або іншого використання, не пов’язаного з підприємницькою діяльністю, а покупець зобов’язується прийняти товар і оплатити його»);

2) ч. 1 ст. 712 ЦК («за договором поставки продавець (постачальник), який здійснює підприємницьку діяльність, зобов’язується передати у встановлений строк (строки) товар у власність покупця для використання його у підприємницькій діяльності або в інших цілях, не пов’язаних з особистим, сімейним, домашнім або іншим подібним використанням, а покупець зобов’язується прийняти товар і сплатити за нього певну грошову суму»);

3) ч. 1 ст. 713 ЦК («за договором контрактації сільськогосподарської продукції виробник сільськогосподарської продукції зобов’язується виробити визначену договором сільськогосподарську продукцію і передати її у власність заготівельникові (контрактанту) або визначеному ним одержувачеві, а заготівельник зобов’язується прийняти цю продукцію та оплатити її за встановленими цінами відповідно до умов договору»);

4) ч. 1 ст. 715 ЦК [14] («за договором міни (бартеру) кожна із сторін зобов’язується передати другій стороні у власність один товар в обмін на інший товар»);

5) ч. 1 ст. 837 ЦК («за договором підряду одна сторона (підрядник) зобов’язується на свій ризик виконати певну роботу за завданням другої сторони (замовника), а замовник зобов’язується прийняти та оплатити виконану роботу»).

В інших випадках вказується на дії, які «вчиняє» одна із сторін договору відповідного виду, і на дії, які інша сторона «зобов’язується здійснити». Такі формулювання використовуються у:

1) ч. 1 ст. 731 ЦК («за договором ренти одна сторона (одержувач ренти) передає другій стороні (платникові ренти) у власність майно, а платник ренти взамін цього зобов’язується періодично виплачувати одержувачеві ренту у формі певної грошової суми або в іншій формі»);

2) ст. 744 ЦК («за договором довічного утримання (догляду) одна сторона (відчужувач) передає другій стороні (набувачеві) у власність житловий будинок, квартиру або їх частину, інше нерухоме майно або рухоме майно, яке має значну цінність, взамін чого набувач зобов’язується забезпечувати відчужувача утриманням та (або) доглядом довічно»);

3) ч. 1 ст. 1029 ЦК («за договором управління майном одна сторона (установник управління) передає другій стороні (управителеві) на певний строк майно в управління, а друга сторона зобов’язується за плату здійснювати від свого імені управління цим майном в інтересах установника управління або вказаної ним особи (вигодонабувача)»);

4) ч. 1 ст. 1046 ЦК («за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов’язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості»).

Ще один варіант законодавчих формулювань являє собою альтернативу, передбачає вчинення стороною договору певної дії чи прийняття нею зобов’язання їх вчинити при тому, що інша сторона приймає на себе зустрічне зобов’язання. Такі формулювання використовуються при визначенні понять наступних договорів:

1) купівлі-продажу: «за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов’язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов’язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму» (ч. 1 ст. 655 ЦК);

2) найму (оренди): «за договором найму (оренди) наймодавець передає або зобов’язується передати наймачеві майно у користування за плату на певний строк» (ч. 1 ст. 759 ЦК);

3) прокату: «за договором прокату наймодавець, який здійснює підприємницьку діяльність з передання речей у найм, передає або зобов’язується передати рухому річ наймачеві у користування за плату на певний строк) (ч. 1 ст. 787 ЦК);

4) найму житла: «за договором найму (оренди) житла одна сторона — власник житла (наймодавець) передає або зобов’язується передати другій стороні (наймачеві) житло для проживання у ньому на певний строк за плату» (ч. 1 ст. 810 ЦК);

5) факторингу: «за договором факторингу (фінансування під відступлення права грошової вимоги) одна сторона (фактор) передає або зобов’язується передати грошові кошти в розпорядження другої сторони (клієнта) за плату (у будь-який передбачений договором спосіб), а клієнт відступає або зобов’язується відступити факторові своє право грошової вимоги до третьої особи (боржника)» (ч. 1 ст. 1077 ЦК).

Наступний варіант законодавчих визначень певних договорів полягає у зазначенні на те, до чого сторони зобов’язуються, але при цьому побічно вказується і на дії, за умови здійснення яких відповідна сторона зобов’язується:

1) відповідно до ч. 1 ст. 909 ЦК («за договором перевезення вантажу одна сторона (перевізник) зобов’язується доставити довірений їй другою стороною (відправником) вантаж до пункту призначення та видати його особі, яка має право на одержання вантажу (одержувачеві), а відправник зобов’язується сплатити за перевезення вантажу встановлену плату») перевізник «зобов’язується», але це його зобов’язання виникає, якщо вантаж йому вже «довірений» відправником;

2) відповідно до ч. 1 ст. 936 ЦК («за договором зберігання одна сторона (зберігач) зобов’язується зберігати річ, яка передана їй другою стороною (поклажодавцем), і повернути її поклажодавцеві у схоронності») зберігач «зобов’язується» (зберігати річ), але річ до цього має бути передана йому поклажодавцем.

Нарешті, стосовно одностороннього договору дарування передбачається і можливість передання речі, і можливість прийняття стороною зобов’язання передати річ: «За договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов’язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність» (ч. 1 ст. 717 ЦК).

Тільки співпоставлення наведених вище та інших подібних законодавчих положень дає підстави зробити наступні висновки:

1) вказівка у визначенні договору на те, що одна і інша його сторони «зобов’язуються» вчинити певні дії, означає, що відповідний договір є консенсуальним, тобто він вважається укладеним з моменту, коли сторони у встановленому законом порядку і з дотриманням форми, що вимагається законом, досягли згоди з усіх істотних умов. Ця правова конструкція відповідає ч. 1 ст. 638 ЦК («договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору»).

2) вказівка у визначенні договору на те, що одна із сторін «вчиняє» певні дії, а інша сторона «зобов’язується» здійснити певні дії, означає, що відповідний договір є реальним, тобто вважається укладеним за умови, що сторони досягли згоди з усіх істотних умов і одна із сторін передала майно чи вчинила інші передбачені законом дії. Ця правова конструкція відповідає ч. 2 ст. 640 ЦК («якщо відповідно до акта цивільного законодавства для укладення договору необхідні також передання майна або вчинення іншої дії, договір є укладеним з моменту передання відповідного майна або вчинення певної дії»).

3) вказівка у визначенні договору на те, що відповідно до нього сторона передає річ (вчиняє іншу дію) або зобов’язується передати річ (вчинити іншу дію) означає, що договір на розсуд сторін може бути укладений або як консенсуальний або як реальний, на що вони повинні зазначити в договорі. Якщо такого зазначення немає і текст договору не дає можливості встановити, є договір реальним чи консенсуальним, договір слід вважати консенсуальним відповідно до загального правила ч. 1 ст. 638 ЦК;

4) окремі договори конструюються як консенсуальні, але при цьому передбачається, що сторони зобов’язуються за підписаним ними договором за умови, що вчинені певні дії (вантаж довіряється; поклажа передається).

§ 93. Використання системного тлумачення для виявлення правових норм, що не мають предмета правового регулювання

За допомогою системного тлумачення виявляються такі нормативні положення, які не підлягають застосуванню внаслідок відсутності предмета правового регулювання.

1. Встановлення в актах законодавства положень, що не мають предмета правового регулювання, — це явище, що зустрічається досить рідко. І все ж таки воно зустрічається. Так, відповідно до частини другої ст 391 КЗпП «трудові договори, що були переукладені один чи декілька разів, за винятком випадків, передбачених частиною другою статті 23, вважаються такими, що укладені на невизначений строю). Із тексту цього законодавчого положення випливає, що йдеться в ньому про строкові трудові договори. Частина друга ст. 23 КЗпП («строковий трудовий договір укладається у випадках, коли трудові відносини не можуть бути встановлені на невизначений строк з урахуванням характеру наступної роботи, або умов її виконання, або інтересів працівника та в інших випадках, передбачених законодавчими актами») виключає укладення строкових трудових договорів у випадках, що не передбачені цією частиною. За відсутності строкових трудових договорів, які не передбачені частиною другою ст. 23 КЗпП, частина друга ст. 391 КЗпП не має будь-якого предмета правового регулювання. Він може з'явитись, якщо до частини другої ст. 23 КЗпП будуть внесені зміни, в результаті яких буде допускатись укладення строкових трудових договорів у випадках, не передбачених цією частиною.

§ 94. Колізії між правовими нормами, встановленими кодифікованими законодавчими актами, і правовими нормами, передбаченими іншими законами

Усупереч численним твердженням у науковій літературі (вітчизняній і російській) кодифікований законодавчий акт не має переваги при правозастосуванні перед іншими законами. Це стосується і випадків, коли кодифікований законодавчий акт позначається як основний акт відповідної галузі законодавства. Закріплена в кодифікованому законодавчому акті вимога відповідності цьому акту інших законів поширюється тільки на закони, прийняті раніше або того ж дня, що і кодифікований законодавчий акт, який містить зазначення на вказану відповідність.

1. Проблема переважного застосування кодексів перед іншими законодавчими актами у науковій літературі була поставлена давно. Так, ще в 1980 р. висловлювалась думка про те, що кодекси — це правові акти, що встановлюють принципи галузі права, яким повинні відповідати правові норми, що встановлюються іншими законами. Тому поточні закони займають у законодавчій ієрархії нижче місце, ніж кодекси. А для позначення підпорядкованості поточних законів кодексам видумали термін «внутрішня субординація»[292]. Ця думка уже тоді знайшла підтримку в науковій літературі[293]. Цього часу В. А. Бєлов пише, що Цивільний кодекс РФ як кодифікований законодавчий акт, що вміщує у собі загальні положення і принципи, підпорядковує собі все правове регулювання цивільних відносин в цілому[294]. М. О. Заніна також визнає принцип пріоритету кодексів при правозастосуванні перед не кодифікованими законодавчими актами[295]. У сучасній українській літературі на підтримку ідеї про пріоритет кодексів перед іншими законодавчими актами висловлювались І. М. Овчаренко[296], О. Я. Рогач[297], Л. О. Бондар[298]. Ідея про перевагу кодифікованих законодавчих актів знайшла відображення в законах про нормативно-правові акти Республіки Білорусь (ст. 10) і Республіки Казахстан (ст. 4).

У судовій практиці і науці висловлена і обґрунтовується і протилежна думка. Конституційний Суд Російської Федерації в одній із своїх ухвал зазначив, що жоден федеральний закон не може мати відносно іншого федерального закону більшу юридичну силу[299]. В українській науці думка про неприпустимість надання будь-якому закону переваги перед іншими законами підтримується А. І. Семчиком і П. Ф. Кулиничем[300], Г. І. Дуткою[301], А. П. Зайцем[302], А. М. Мірошниченком[303].

У судовій практиці авторам не вдалось знайти випадків, коли б суд надав переваги певній правовій нормі тільки тому, що вона встановлена кодифікованим законодавчим актом. Але в науці здійснюються наполегливі спроби поставити певний кодекс вище інших законодавчих актів. Така думка висловлювалась як узагалі, так і конкретно стосовно Цивільного кодексу. Слід зауважити, що така думка ніколи не конкретизувалась. І це не випадково. Бо спроба конкретизації думки про перевагу кодифікованих законодавчих актів неминуче передбачає, по-перше, пошук логічних основ такої переваги, а їх немає. Законодавець міг би встановити правило про таку перевагу. Але ж таке правило проблему не вирішує: стосовно раніше прийнятих законодавчих актів воно нічого не додавало б до правила «lex posterior derogate priori», а стосовно пізніше прийнятих законів це було б неприйнятним, бо було б черговою спробою обмежити законодавчі повноваження Верховної Ради. По-друге, правилу про перевагу кодифікованого законодавчого акту необхідно буде знайти місце серед правил «lex superior derogat inderiori», «lex spesialis derogat generali» і «lex posterior derogat priori». Правило про перевагу кодифікованого законодавчого акта не може бути поставлене попереду будь-якого із наведених трьох правил. Отже, воно буде займати останнє місце і буде використовуватись без будь-якої логічної підстави у випадках, коли одного дня будуть прийняті два чи декілька законодавчих актів, і ці акти встановлюватимуть конкуруючі правові норми, сфери дії яких співпадають. Це — не вірогідно. Проте, якщо вони виникнуть, то не виключається надання переваги правовим нормам, встановленим кодифікованим законодавчим актом.

§ 95. Матеріальні і процедурні норми

Процедурна норма не може застосовуватись усупереч матеріальній правовій нормі або перешкоджати застосуванню матеріальної норми. Проте відсутність встановленої законом умови виникнення права означає, що матеріальне право не виникало, а отже, — не може бути реалізоване, бо умова виникнення матеріального права — це гіпотеза норми матеріального права, яка не встановлює порядок здійснення права (не є процедурною нормою). У тих випадках, коли процедурні норми встановлені з метою виключити застосування матеріальної норми поза встановленими процедурними нормами, перевагу при правозастосуванні слід надати процедурним нормам.

1. Традиційним для юридичної науки і практики правозастосування є поділ галузей права на матеріальні і процесуальні. Але майже сорок років тому в радянській юридичній науці було помічене існування процедурних норм, які займають проміжне місце між матеріальними та процесуальними нормами. Світова юриспруденція також визнає такий поділ. Так, аналізуючи документи Другого Міжнародного конгресу юристів, С. П. Головатий пише про цінності, закладені в поняття «верховенство права», тобто цінності, що становлять субстантивний зміст цього принципу, і про процесуальний механізм верховенства права[304].

Матеріальними в контексті проблеми, яка позначена у заголовку цього параграфу, є такі правові приписи, які надають особі певного права чи покладають на неї певні обов’язки, а процедурні правові приписи встановлюють порядок реалізації зазначених прав та обов’язків. Процедурні правові приписи також встановлюють права та обов’язки.

У свою чергу порядок реалізації цих прав та обов’язків може встановлюватись в інших процедурних правових приписах. Тому немає абсолютної межі між матеріальними та процедурними правовими приписами: процедурні правові приписи за наявності встановленого законодавством порядку їх реалізації мають розглядатись як матеріальні правові приписи відносно правових приписів, які встановлюють порядок їх реалізації.

Виникнення колізій між матеріальними і процедурними правовими приписами є об’єктивним явищем. І задача полягає в тому, щоб знайти належний інструментарій для вирішення таких колізій. Спроба їх вирішення шляхом застосування висновку від наступного правового явища до попереднього і навпаки задовільних результатів не дає. Так, матеріальні і процедурні правові приписи пов’язані як попереднє і наступне правові явища. Але за наявності колізії між матеріальними і процедурними правовими нормами, які текстуально закріплені в положеннях актів законодавства, такі ж колізії існують і між правовими нормами, які логічно закріплені в таких положеннях та виявляються за допомогою висновків від попереднього правового явища до наступного і навпаки. Тому на такому шляху виникає зачароване коло.

Не відповідало б логіці законодавства і визнання матеріальних правових приписів загальними, переважному застосуванню перед якими підлягають процедурні правові приписи, оскільки останні більш детально регулюють відповідні відносини.

Аналіз положень законодавства дав підставу авторам стверджувати, що при правозастосуванні перевагу слід надавати матеріальним правовим приписам. Це випливає із логіки законодавства, інтуїтивно відчувається суб’єктами тлумачення актів законодавства і підтверджується аналізом положень законодавства, що викладається нижче. Варто наголосити на тому, що стверджуване погоджується з думкою, викладеною в мотивувальній частині одного із рішень Конституційного Суду: «Загальновизнаним є правило, згідно з яким сутність змісту основного права в жодному разі не може бути порушена»[305]. Йдеться про право громадян користуватися об’єктами державної та комунальної власності відповідно до закону (частина третя ст. 41 Конституції України). Але ж значення цитованого положення із мотивувальної частини рішення Конституційного Суду виходить далеко за межі цієї конституційної норми.

2. Підтвердження викладеному тут правилу тлумачення можна знайти у практиці здійснення правосуддя судами України. Право людини на суд є частиною принципу верховенства права і закріплене в частині першій ст. 55 Конституції («права і свободи людини і громадянина захищаються судом»). П. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод більш конкретно розкриває право на суд і, зокрема вказує на те, що кожен має право на розгляд його справи «судом, встановленим законом». Особа звернулась до господарського суду з позовом про стягнення грошової суми, але все три судові інстанції визнали, що спір не належить до господарської юрисдикції. Тоді особа звернулась з позовом до суду, що належить до загальноцивільної юрисдикції. Але і тут усі три судові інстанції зробили висновок про те, що спір не належить до цієї юрисдикції.

Проте Вищий спеціалізований суд з розгляду цивільних і кримінальних справ, який до цього відмовив у задоволенні касаційної скарги про скасування ухвал суду першої інстанції і суду апеляційної інстанції, якими відмовлено особі у відкритті провадження, допустив заяву особи до провадження у Верховному Суді України. При цьому Вищий спеціалізований суд дійшов правильного висновку про те, що право на суд, що входить до змісту принципу верховенства права і конкретизується у частині першій ст. 55 Конституції і п. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, не може бути незахищене з огляду на найвищу юридичну силу принципу верховенства права. Ця позиція Вищого спеціалізованого суду є бездоганною з точки зору чинного законодавства України. Але ж суд, що повинен розглядати будь-яку справу, має бути «встановленим законом». І ця вимога також входить до змісту принципу верховенства права і має його юридичну силу. Вищий спеціалізований суд у даному випадку діяв не як суд, «встановлений законом», бо відповідно до ч. 1 ст. 355 ЦПК цей Суд міг допустити справу до провадження у Верховного Суду у разі неоднакового застосування касаційними судами одних і тих самих норм матеріального права. У даному випадку неоднакового застосування норм матеріального права бути не могло, бо і господарські і загальноцивільні суди справу по суті не розглядали.

За таких умов Вищий спеціалізований суд повинен був вибрати, якої із двох норм, що входять до змісту принципу верховенства права, слід неухильно дотриматись, а яку — порушити, бо виконати вимоги обох норм було неможливо. Суд правильно вибрав правову норму, що закріплює саму «субстанцію» (право на суд), порівняно з якою вимога розгляду справи судом, «встановленим законом», є суто процедурною, що не може блокувати реалізацію матеріального (субстантивного) права. Суду, встановленого законом, стосовно випадків, що розглядаються, не було взагалі.

Услід за Вищим спеціалізованим судом Верховний Суд також дійшов висновку про те, що матеріальне (субстантивне) право на суд не може бути порушене. Тому Верховний Суд, діючи не як суд, встановлений законом, скасував ухвалу Вищого спеціалізованого суду, якою було визнано справу такою, що не належить до загальноцивільної юрисдикції, і направив справу до Вищого спеціалізованого суду для повторного розгляду. Мається на увазі, що цей Суд скасує ухвали, прийняті судами першої та апеляційної інстанцій і покладе на суд першої інстанції обов’язок розглянути справу по суті.

3. Відповідно до ст. 6 раніше чинного Закону «Про систему оподаткування» «об’єктами оподаткування є доходи (прибуток), додана вартість продукції (робіт, послуг), вартість продукції (робіт, послуг), у тому числі митна, або її натуральні показники, спеціальне використання природних ресурсів, майно юридичних і фізичних осіб та інші об'єкти, визначені законами України про оподаткування». Ст. 7 цього ж Закону визначала порядок встановлення податкових ставок. Із цих законодавчих положень прямо випливає, що платники податків зобов’язані сплачувати податки в розмірах, що визначаються обсягами об’єктів оподаткування та ставками податків, а зміст обов’язків платника податків у податкових правовідносинах переважно визначається відповідно до ст. 6 і 7 названого Закону.

Встановлювалась також процедура виконання платниками податків своїх обов’язків перед бюджетами та державними цільовими фондами. У цих процедурних правовідносинах платники податків зобов’язані вести облік, складати звітність та подавати до контролюючих органів декларації та інші документи (ч. 1 ст. 8 раніше чинного Закону «Про систему оподаткування»), самостійно визначати свої податкові зобов'язання в податкових деклараціях (ч. 5.1 ст. 5 раніше чинного Закону «Про порядок погашення зобов’язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами»).

У практиці судів зустрічались спори, пов’язані з помилковим самостійним узгодженням платниками податків податкових зобов’язань, що не мають законної підстави, та наступною несплатою таких податкових зобов’язань. В подальшому платники податків подавали уточнюючі декларації (розрахунки), але за період від дня подання помилкової декларації (розрахунку) до дня подання уточнюючої декларації (розрахунку) податкові органи нараховували пеню на задекларовану, але не сплачену суму податку. При цьому податкові органи посилались на ч. 5.1 ст. 5 раніше чинного Закону «Про порядок погашення зобов’язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами», відповідно до якої самостійно узгоджене платником податків податкове зобов’язання не може бути оскаржене в адміністративному чи судовому порядку (є безспірним).

Виникає питання, яке податкове зобов’язання має переважне значення: те, яке визначається відповідно до ст. 6 і 7 раніше чинного Закону «Про систему оподаткування», чи те, яке платник податків визначив у податковій декларації (якщо в декларації платник податків помилково завищив суму податкового зобов’язання). Перевагу слід було надавати податковому зобов’язанню, визначеному відповідно до матеріальних приписів ст. 6 і 7 раніше чинного Закону «Про систему оподаткування». З іншого боку, перевага не може бути надана податковому зобов’язанню, визначеному відповідно до процедурних правових приписів ч. 1 ст. 9 Закону «Про систему оподаткування» і ч. 5.1 ст. 5 раніше чинного Закону «Про порядок погашення зобов’язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами». За таких умов у випадках, про які вище йшлося, нарахування пені є неможливим. Слід зауважити, що така правова позиція була опрацьована судами інтуїтивно. Тут же здійснена спроба підвести під цю правову позицію наукове підґрунтя.

Викладене підтверджується і аналізом п. 16.3.1, 16.3.2 ч. 16.3 ст. 16 раніше чинного Закону «Про порядок погашення зобов’язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами», якими передбачалось припинення нарахування пені у день прийняття банком платіжного доручення на сплату суми податкового боргу або в день примусового стягнення боргу або відчуження активів боржника з метою стягнення податкового боргу. Висновок a contrario із цих законодавчих положень дає безглуздий результат: у разі помилкового визначення та наступної несплати податкового зобов’язання і подання уточнюючої декларації (уточнюючого розрахунку) пеня на суму помилково визначеного податкового зобов’язання нараховується без обмеження строком. Розумніше із наведених законодавчих положень як таких, що встановлюють наступне правове явище (закінчення строків нарахування пені), зробити висновок до попереднього правового явища та виявити логічно закріплену правову норму, згідно якої у випадках, коли не встановлено момент закінчення строку нарахування пені, цей строк не починається, тобто пеня у випадку, про який йшлося, не нараховується взагалі.

4. Як матеріальні та процедурні правові норми співвідносяться правові норми, якими визначався склад валових доходів і витрат (ст. 4, 5 раніше чинного Закону «Про оподаткування прибутку підприємств») і правила ведення податкового обліку (ст. 11 того ж Закону). Неврахування співвідношення матеріальних і процесуальних правових приписів призвело до виникнення такого спору. Платник податку отримав товари від постачальника і тривалий строк не оплачував їх. Але за датою оприбуткування товарів збільшив свої валові витрати на суму вартості отриманих і оприбуткованих товарів, як це було передбачено абзацом третім п. 11.2.1 ч. 11.2 ст. 11 Закону «Про оподаткування прибутку підприємств». Зі спливом строку позовної давності позивач суму кредиторської заборгованості відніс до валових доходів, як це було передбачено п. 4.1.6 ч. 4.1 ст. 4 і ч. 1.22 ст. 1 того ж Закону, і належне включив ці доходи до податкової декларації. Але ж ця операція не призвела до належного відображення в податковому обліку платника податків всіх змін у його витратах та доходах, що відбулися внаслідок отримання товарів, віднесення до валових витрат вартості цих товарів за так званою першою подією, наступною їх неоплатою та віднесенням до валових доходів вартості товарів зі спливом строку позовної давності на стягнення їх вартості. Причиною цього стала та обставина, що правова норма, що була встановлена абзацом третім п. 11.2.1 ч. 11.2 ст. 11 раніше чинного Закону «Про оподаткування прибутку підприємств», була суто процедурною. Вона не давала матеріального права на збільшення валових витрат, а лише давала процедурне право на збільшення валових витрат за фактом оприбуткування товарів незалежно від їх оплати, якщо матеріальне право на таке збільшення (внаслідок витрат, понесених у зв’язку з оплатою отриманих товарів), передбачене ст. 5 названого Закону, у платника податку уже було або мало виникнути в майбутньому. Якщо ж такого права немає (оскільки товари не були оплачені), воно уже не може виникнути в майбутньому (у зв’язку зі спливом позовної давності на стягнення вартості товарів). Тому платник податків виявляється таким, що безпідставно скористався процедурним правом, що було передбачене абзацом третім п. 11.2.1 ч. 11.2 ст. 11 раніше чинного Закону «Про оподаткування прибутку підприємств». Це і було враховано господарським судом при вирішенні справи про визнання недійсним податкового повідомлення-рішення. Суд визнав, що у зв’язку з пропуском позовної давності на стягнення вартості товарів постачальником платник податків, який за датою оприбуткування товарів відніс їх вартість до валових витрат, зобов’язаний був не тільки збільшити валові доходи, а й зменшити валові витрати, оскільки їх збільшення за датою оприбуткування товарів утратило правову підставу.

Однак при вирішенні іншої справи господарський суд дійшов висновку, що інший платник податків у такій же ситуації правильно не зменшив суму валових витрат, оскільки законом не передбачений порядок такого зменшення. Це було помилкою. Суд при прийнятті постанови надав переваги правовим нормам, які встановлювали дату збільшення валових витрат, та відсутності правових норм, які б встановлювали порядок наступного зменшення валових витрат у разі, коли здійснене збільшення втратило матеріально-правову підставу, перед матеріальними приписами ст. 5 Закону «Про оподаткування прибутку підприємств».

5. Висновок про переважне застосування матеріальних правових норм перед процедурними підтверджується судовою практикою у справах про відшкодування власником або уповноваженим ним органом моральної шкоди, завданої працівникові. Із частини першої ст. 2371 КЗпП прямо випливає правовий припис, що дає працівникові право на відшкодування моральної шкоди. Частина друга цієї ж статті встановлює, що «порядок відшкодування моральної шкоди визначається законодавством». Можливо, тут передбачається встановлення спеціальним законодавством порядку відшкодування саме моральної шкоди. Але ж такий порядок ніколи не встановлювався, не встановлений такий порядок і на цей час. У судової практики було два варіанта тлумачення ст. 2371 КЗпП: 1) або відмовляти у задоволенні вимог працівників про відшкодування моральної шкоди, посилаючись на відсутність встановленого порядку, тобто надати перевагу при правозастосуванні процедурним правовим приписам; 2) або надати перевагу матеріальному правовому припису частини першої ст. 2371 КЗпП, маючи на увазі, що підстави виникнення права працівника на відшкодування моральної шкоди належне визначені названою частиною, а порядок відшкодування регулюється положеннями законодавства про порядок розгляду і вирішення трудових спорів та законодавства про виконавче провадження. Судова практика надала перевагу матеріальному правовому припису, що відповідає розумінню співвідношення між матеріальними та процедурними правовими приписами, яке тут викладається. Так була опрацьована правова позиція, що відповідає логіці згаданого законодавчого положення.

Ст. 42 КЗпП надає працівникам за встановленими цією статтею критеріями переважне право на залишення на роботі при вивільненні працівників у зв’язку із змінами в організації виробництва і праці. Положеннями цієї статті формулюються матеріальні правові приписи. Але розірвання трудових договорів з працівниками передбачає дотримання встановленого законом порядку (процедури), найважливішим компонентом якого є отримання власником або уповноваженого ним органом попередньої згоди виборного органу первинної профспілкової організації. Виникло питання про те, чи може бути звільнений з роботи на підставі п. 1 частини першої ст. 40 КЗпП працівник, що має переважне право, передбачене ст. 42 КЗпП, якщо стосовно працівника, що не має переважного права, виборний орган первинної профспілкової організації не дав згоди на розірвання трудового договору, а стосовно працівника, який має переважне право, виборний орган первинної профспілкової організації згоду на розірвання трудового договору дав. Це питання має вирішуватись на підставі правила про переважне застосування матеріальних правових приписів перед процедурним. Певні дії виборного органу первинної профспілкової організації в процедурі розірвання трудового договору не можуть позбавити працівника переважного права, передбаченого ст. 42 КЗпП.

Викладене не виключає блокування процедурними нормами реалізації права, яке встановлене матеріальними приписами та стосовно якого встановлено обов’язок дотримуватися процедури його реалізації (наприклад, право власника або уповноваженого ним органу на розірвання трудового договору у відповідних випадках може бути реалізоване лише за наявності згоди виборного органу первинної профспілкової організації, як це передбачено ст. 43 КЗпП). Слід звернути увагу на те, що законодавець інтуїтивно відчував проблему співвідношення матеріальних і процедурних правових приписів, а тому положенню ст. 43 КЗпП він вирішив надати категоричності, зазначивши, що розірвання трудового договору у відповідних випадках можливе «лише» за попередньою згодою виборного органу первинної профспілкової організації. Слово «лише» тут стало тим техніко-юридичним засобом, у силу якого переважному застосуванню підлягає не матеріально-правовий, а процедурний правовий припис.

6. Якщо процедурна правова норма перешкоджає застосуванню матеріальної правової норми, процедурна норма застосуванню не підлягає, а прогалина, що утворилася, заповнюється застосуванням закону за аналогією.

Відповідно до ч. 2 ст. 70 Закону «Про судоустрій і статус суддів» «кваліфікаційний іспит полягає у виявленні належних теоретичних знань та рівня професійної підготовки кандидата на посаду судді, ступеня його готовності здійснювати правосуддя з питань юрисдикції відповідного суду, а також особистих і моральних якостей кандидата». У цьому законодавчому положенні логічно закріплюється правова норма, яка виявляється при тлумаченні за допомогою висновку від наступного правового явища (можливості виявляти особисті і моральні якості осіб, які виявили бажання бути рекомендованими для призначення на посади суддів, під час кваліфікаційного іспиту) до попереднього виявляється правова норма, яка надає Вищий кваліфікаційній комісії суддів України право виявляти особисті і моральні якості відповідних осіб. Це — матеріально-правова норма у відношенні до правової норми, яка закріплена у тому ж законодавчому положенні і відповідно до якої особисті і моральні якості виявляються при кваліфікаційному іспиті. Однак при визначенні порядку проведення кваліфікаційного іспиту у ст. 70 Закону «Про судоустрій і статус суддів» жодним словом не вказується на те, у який же спосіб під час іспиту слід виявляти особисті і моральні якості відповідних осіб. Під час кваліфікаційного іспиту практично немає будь-якої можливості виявити особисті та моральні якості осіб, які виявили бажання бути рекомендованими на посади суддів. З урахуванням частини другої ст. 19 Конституції України, що покладає на державні органи обов’язок діяти на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України, Вища кваліфікаційна комісія суддів дійшла висновку про те, що процедурною нормою, яка встановлена ч. 2 ст. 70 Закону «Про судоустрій і статус суддів» і приписує виявляти особисті і моральні якості під час кваліфікаційного іспиту, виключається застосування матеріально-правової норми, яка покладає на Вищі кваліфікаційну комісію суддів повноваження виявляти особисті і моральні якості осіб, які виявили бажання бути рекомендованими на посади суддів. Оскільки процедурна норма перешкоджає застосуванню матеріально-правової норми, Вища кваліфікаційна комісія суддів дійшла висновку про те, що ця процедурна норма застосуванню не підлягає. Виникла прогалина, яку Вища кваліфікаційна комісія суддів заповнила застосуванням за аналогією ст. 68 Закону «Про судоустрій і статус суддів», яка встановлює порядок проведення спеціальної перевірки кандидатів на посади суддів та надає право організаціям і громадянам подавати інформацію про кандидатів до Вищої кваліфікаційної комісії суддів. З урахуванням отриманої від громадян інформації окремим кандидатам було відмовлено у рекомендації на посади суддів. Відповідні рішення Вищої кваліфікаційної комісії суддів були оскаржені до Вищого адміністративного суду.

Вищий адміністративний суд дійшов висновку, що під час кваліфікаційного іспиту можливо не тільки виявляти особисті і моральні якості відповідних осіб, а й оцінювати ці якості. При цьому ч. 5 ст. 70 Закону «Про судоустрій і статус суддів» («порядок складення кваліфікаційного іспиту, методика оцінювання визначаються положенням, що затверджується Вищою кваліфікаційною комісією суддів України») була витлумачена у такий спосіб, що ВККСУ повинна була затвердити методику оцінювання особистих і моральних якостей кандидатів на посади суддів, але цей обов’язок не виконала. Так була заблокована можливість виявлення особистих і моральних якостей кандидатів на посади суддів, яка передбачена матеріальною правовою нормою із-за невдалої редакції процедурної норми.

7. З урахуванням переваги матеріальних правових приписів перед процедурними (правовими приписами, що встановлюють порядок реалізації матеріальних правових приписів) втрачають сенс численні посилання на встановлений законом порядок відшкодування моральної шкоди (наприклад, частина третя ст. 47 Закону «Про питну воду і водопостачання»), вирішення питання про відшкодування збитків та моральної шкоди в судовому порядку (ч. 3 ст. 40 Закону «Про телекомунікації») тощо.

8. В інший, ніж це було описано в п. 1-6 цього параграфу, спосіб слід тлумачити положення ч. 2 ст. 1177 ЦК («умови та порядок відшкодування майнової шкоди, завданої майну фізичної особи, яка потерпіла від злочину, встановлюються законом») і ч. 2 ст. 1207 ЦК («умови та порядок відшкодування державою шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров’я або смертю, встановлюються законом»). Тут передбачається, що законом має бути встановлений не тільки порядок відшкодування шкоди державою (тобто, мають бути встановлені процедурні правові приписи), законом мають бути встановлені і умови відшкодування шкоди державою (тобто, матеріально-правові приписи). За відсутності останніх матеріально-правові норми залишаються до кінця не сформованими, що виключає їх переважне застосування перед процедурними правовими приписами.

Нагадаємо, що радянська практика правозастосування, яка залишилась у свідомості старшого покоління юристів, дещо інакше тлумачила співвідношення нормативно-правових і процедурних приписів. Відповідно до ст. 443 ЦК Української РСР 1963 р. законом мали бути спеціально встановлені випадки і підстави матеріальної відповідальності за шкоду, завдану органами дізнання, попереднього слідства, прокуратури і суду, тобто матеріально-правові приписи. Тому до прийняття такого закону 18 травня 1981 р. (це був не закон, а указ Президії Верховної Ради СРСР «Про відшкодування шкоди, завданої громадянину незаконними діями державних і громадських організацій, а також посадових осіб при виконання ними службових обов’язків») та затвердження (названим указом) Положення про відшкодування шкоди, завданої громадянину незаконними діями органів дізнання, попереднього слідства, прокуратури та суду, шкода взагалі не відшкодовувалась, а ст. 443 ЦК УРСР не застосовувалась. Таке тлумачення і застосування названої статті було правильним, оскільки до 18 травня 1981 р. не були встановлені відповідні випадки і підстави (не були повністю сформовані матеріальні правові норми). Але ж у випадках, коли шкода була завдана громадянам незаконними діями державних і громадських організацій, а також службових осіб при виконанні ними службових обов’язків у галузі адміністративного управління, не застосовувались ні ст. 442 ЦК, що передбачала таку відповідальність, ні ст. 440 ЦК УРСР, яка встановлювала загальну правову норму, що покладала на всіх суб’єктів обов’язок відшкодовувати шкоду, завдану громадянинові чи юридичній особі. Ця практика була обумовлена положенням про те, що стосовно таких випадків ст. 442 ЦК УРСР встановлювала, що «відповідальність настає в порядку, встановленому законом». Радянська практика цьому суто процедурному правовому припису надавала перевагу перед загальним матеріальним правовим приписом ст. 440 ЦК УРСР.

Глава XII Телеологічне і історичне тлумачення.

§ 96. Телеологічне тлумачення правових актів і норм

Цілі нормативно-правових актів і правових норм, що ними встановлюються, можуть закріплюватись в цих актах і в актах вищої юридичної сили. Цілі можуть закріплюватись текстуально і логічно. В останньому випадку вони випливають із контексту. Цілі правових актів і правових норм можуть також випливати із сутності і змісту суспільних відносин, які регулюються такими актами і нормами.

Якщо цілі правових норм закріплені в нормативно-правовому актів вищої юридичної сили, то телеологічне тлумачення таких норм здійснюється в першу чергу. У решті випадків телеологічне тлумачення здійснюється після текстуального і логічного опрацювання положень правових актів та їх системного тлумачення, якщо такими способами не вдалось з’ясувати зміст цих положень.

1. Телеологічне тлумачення полягає у врахуванні цілей нормативно-правових актів та їх окремих положень з метою з’ясування їх змісту. Воно є необхідним перш за все у тих випадках, коли певна мета правових положень, що тлумачаться, закріплюється в актах вищої юридичної сили, і цією метою обмежуються правотворчі повноваження органів, що уповноважені на видання відповідних правових актів. Так, ст 31 Конституції гарантує кожному таємницю листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції і передбачає можливість встановлення законом винятків із цієї конституційної норми. Але при цьому свободу угляду законодавця конституцієдавець обмежує метою запобігти злочинові чи з’ясувати істину під час розслідування кримінальної справи, якщо іншими способами одержати інформацію неможливо. Якщо законодавець при встановленні винятків із ст. 31 Конституції вийде за межі мети, передбаченої цією статтею, цей виняток не може застосовуватись. Суд при наданні дозволу на вчинення дій, що передбачені загальним правилом ст. 31 Конституції, перевіряє відповідність зазначеній меті як закону, яким встановлено виняток із загального правила, так і індивідуального правового акта, який передбачається прийняти на підставі ст. 31 Конституції, закону і дозволу суду. У таких випадках здійснюється телеологічне тлумачення не ст. 31 Конституції, а відповідного закону та згаданого індивідуального правового акта.

Обмеження угляду правотворчих органів на регулювання певних суспільних відносин може здійснюватись актом вищої юридичної сили за допомогою вказівки на те соціальне благо «для» або «в інтересах якого» може здійснюватись таке регулювання. Це також є нормативним закріпленням мети правових норм, які будуть прийматись відповідно до згаданого акта вищої юридичної сили. Так, відповідно до абзацу першого ст. 1 Протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод фізична і юридична особа мають право мирно володіти своїм майном. Проте визнається можливість прийняття державою таких законів, «які на її думку, є необхідними для здійснення контролю за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів». Зазначенням на загальні інтереси та на забезпечення здійснення відповідних платежів тут визначається мета правових норм, які можуть встановлюватись державами на виняток із наведеного вище загального правила, що передбачене абзацом першим ст. 1 Протоколу до Конвенції. Правда, тут мета закріплюється не як об’єктивний зв’язок правових положень з відповідним соціальним явищем, а як зв’язок суб’єктивний, який є необхідним для захисту відповідного соціального явища «на її (держави — Авт.) думку». Видається, що надання меті правових норм суб’єктивного характеру значною мірою перешкоджає ефективній дії зазначеної статті і, можливо, є наслідком неякісного перекладу.

Що стосується ст. 8, 9, 10, 11 Конвенції, то вони закріплюють відповідні права людини (свободи), допускають їх обмеження національними законами, якщо це є необхідним у демократичному суспільстві «в інтересах» чи «для» захисту певних соціальних благ. Це є закріпленням мети тих правових норм, які будуть встановлюватись державами в порядку обмеження прав, що передбачені зазначеними статтями. Тут мета правових норм розуміється як їх об’єктивний зв’язок з відповідними соціальними благами. Європейський Суд з прав людини при вирішенні відповідних справ неодмінно перевіряє, чи відповідають зазначеним цілям правові норми, що встановлюються державами в порядку обмеження прав людини (свобод), передбачених ст. 8, 9, 10, 11 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Формулювання, подібні до формулювань ст. 8, 9, 10, 11 Конвенції, встановлюються частиною другою ст. 32, частиною третьою ст. 34, частиною другою ст. 35, частиною третьою ст. 36, частиною другою ст. 39 Конституції. Менш категоричним, але аналогічним за юридичним змістом є формулювання частини другої ст. 44 Конституції («порядок здійснення права на страйк встановлюється законом з урахуванням необхідності забезпечення національної безпеки, охорони здоров’я, прав і свобод інших людей»). Проте в Конституції України є і такі формулювання положень про можливість обмеження законом прав людини (свобод), які не пов’язують таку можливість певними цілями. Зокрема, відповідно до частини першої ст. 33 Конституції «кожному, хто на законних підставах перебуває на території України, гарантується свобода пересування, вільний вибір місця проживання, право вільно залишати територію України, за винятком обмежень, які встановлюються законом».

У наведених тут випадках телеологічне тлумачення правових норм і індивідуальних правових приписів здійснюється в першу чергу. Якщо буде виявлена невідповідність таких норм і приписів цілям, закріпленим у нормативно-правовому акті вищої юридичної сили, немає будь-якого сенсу у подальшому тлумаченні цих норм і приписів.

2. Поширеною є правотворча практика, за якої в нормативно-правовому акті визначається його мета, мета соціальних утворень, про які йдеться в цьому акті, чи тих правових заходів, які ними передбачаються.

Так, у ч. 1 ст. 1 Кримінально-виконавчого кодексу України передбачається, що його метою є захист «інтересів особи, суспільства і держави шляхом створення умов для виправлення і ресоціалізації засуджених, запобігання вчиненню нових злочинів як засудженими, так і іншими особами, а також запобігання тортурам та нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню із засудженими».

У частині першій ст. 3 Закону «Про кооперацію» визначена мета такого соціального утворення як кооперація: «Метою кооперації є задоволення економічних, соціальних та інших потреб членів кооперативних організацій на основі поєднання їх особистих та колективних інтересів, поділу між ними ризиків, витрат і доходів, розвитку їх самоорганізації, самоуправління та самоконтролю».

У ч. 2 ст. 50 КК визначається мета кримінального покарання: «Покарання має на меті не тільки кару, а й виправлення засуджених, а також запобігання вчиненню нових злочинів як засудженими, так і іншими особами».

При правотлумаченні і правозастосуванні мета нормативно-правових актів і правових норм, закріплена у такий спосіб, може враховуватись, але тільки в останню чергу, коли використані до цього прийоми тлумачення не дали можливості вирішити колізію між відповідними нормативними положеннями чи з’ясувати зміст таких положень.

3. Проте у більшості випадків цілі нормативно-правових актів нормативно не закріплюються. Наука і вітчизняна судова практика стосовно таких випадків пропонують для встановлення цілей правових норм використовувати матеріали законопроектної діяльності, протоколи засідань законодавчого органу, інші зовнішні до нормативно-правового акту, що тлумачиться, джерела. Ця думка висловлювалась до Є. В. Васьковського, підтримувалась ним[306] і визнається на цей час у науці і судовій практиці. Такі думки і практика є неприйнятними. Значна частина депутатів при прийнятті закону, можливо, мала на увазі зовсім інші цілі, ніж суб’єкт законодавчої ініціативи, і голосувала за прийняття закону зовсім з інших міркувань. Тому нормативно не закріплені цілі, які висловлювались авторами проекту акта законодавства чи особами, які приймали (видавали) нормативно-правовий акт, не можуть враховуватись при тлумаченні таких актів.

Наукова думка, правотворчий і правозастосовний досвід врахування зовнішніх джерел при тлумаченні нормативно-правових актів ідуть із сфери міжнародного права. П. 1 ст. 31 Віденської конвенції про право міжнародних договорів приписує тлумачити міжнародні договори, зокрема «у світлі... мети договору». При цьому слід враховувати, що в цьому пункті, який приписує тлумачити міжнародні договори у світлі мети відповідного договору, про мету йдеться після того, як сформульовані такі приписи: 1) загальний припис тлумачити договори сумлінно; 2) припис надавати термінам звичайного значення; 3) припис надавати термінам такого значення в контексті міжнародного договору; 4) припис тлумачити міжнародні договори в світлі їх об’єктів. Європейський Суд з прав людини допускає врахування таких зовнішніх джерел як при тлумаченні правових актів взагалі, так і при виявленні їх цілей. Зокрема, М. де Сальвіа зауважив, що Європейська конвенція з прав людини потребує ключів, що можуть спрямувати суб’єкта тлумачення до того, щоб точно визначити зміст норм, що в ній формулюються. Провідне місце у такому спрямуванні належить телеологічному і еволюційному тлумаченню[307].

Але використання цього досвіду при тлумаченні актів вітчизняного законодавства видається в основному неприйнятним. Не дивлячись на той розвиток, який отримало міжнародне право, воно не утворює такої завершеної системи як національне право. Тому у сфері міжнародного права існує більше прогалин, ніж у праві національному, що і спонукає звертатись до зовнішніх джерел з метою з’ясування цілей міжнародних договорів. Що стосується національного законодавства, то воно відривається від своїх творців і існує як самостійне соціальне явище, для з’ясування цілей якого немає будь-якої необхідності у зверненні до зовнішніх джерел. З огляду на викладене слід критично оцінити настанову судам при застосуванні положень законів ураховувати цілі і намір законодавця (п. 4 розділу II Концепції вдосконалення судівництва для утвердження справедливого суду в Україні відповідно до європейських стандартів[308]).

4. Оскільки цілі нормативно-правових актів і правових норм нормативно закріплюються нечасто, а використання для їх виявлення зовнішніх джерел є неприйнятним, вони переважно повинні виявлятись із контексту відповідних нормативних положень, а також із сутності і змісту суспільних відносин, які цими положеннями регулюються.

Мета правових норм виявляється із контексту, зокрема при тлумаченні частини другої ст. 19 Конституції («органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України»). Із цього конституційного положення випливає і за допомогою висновку від протилежного виявляється правова норма, згідно якої органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи не можуть діяти за відсутності підстави і повноважень, встановлених Конституцією або законами, та за відсутності визначених Конституцією та законами способів їх дій. Це, зокрема, буквально означає, що державні органи не повинні захищати права і інтереси людини і громадянина за відсутності визначених Конституцією і законами підстави, повноваження і способу дій. Таке тлумачення частини другої ст. 19 Конституції повністю відповідає її букві. Проте лінгвістичним тлумаченням не може вичерпуватись інтерпретація цього конституційного, положення. Треба далі здійснити логічне тлумачення, врахувати контекст, зв’язок частини другої ст. 19 Конституції з частиною першою тієї ж статті («правовий порядок в Україні ґрунтується на засадах, відповідно до яких ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством»). Цей зв’язок дає можливість виявити мету правової норми, що формулюється в частині другій ст. 19 Конституції: обмежити можливість державних органів, органів місцевого самоврядування, їх посадових осіб діяти усупереч правам і інтересам кожного.

У світлі цієї мети стає помітною невідповідність частині другій ст. 19 Конституції дій державного органу та органу місцевого самоврядування у наступних випадках.

При перегляді раніше прийнятого судом рішення у зв’язку з встановленим Європейським Судом з прав людини порушенням Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод суд зазначив на наступне: «З аналізу положень чинного законодавства України, частиною якого є міжнародні договори, ратифіковані Україною, не вбачається, що до процесуальних повноважень суду належить перевірка обставин, встановлених в рішенні міжнародної судової установи, юрисдикція якої визнана в Україні».

Європейський Суд у своєму рішенні дійсно вказав на відсутність «прямого причинного зв’язку» між порушенням Конвенції і збитками, на які зазначав заявник та які він просив відшкодувати на його користь, але це не позбавляло національні судові органи права вирішити питання про завдані збитки. Суд ухилився від вирішення цього питання і послався на частину другу ст. 19 Конституції, витлумачивши її без врахування мети цієї частини і контексту ст. 19 Конституції.

З урахуванням викладеного слід зробити висновок про те, що суд, здійснюючи правосуддя та захищаючи права людини, особливо у випадках, коли це право порушене державою (а так було у справі, про яку йдеться) та коли факт порушення встановлено Європейським Судом з прав людини, не міг відмовити у захисті права, посилаючись на відсутність процесуального повноваження перевіряти обставини, встановлені в рішенні міжнародної судової установи, юрисдикція якої визнана Україною, та на частину другу ст. 19 Конституції України. Суду надається загальне повноваження на розгляд відповідних спорів і, якщо не встановлено інше спеціальним законом, суд вправі перевіряти обставини, що мають значення для вирішення справи, хоч би вони і були встановлені Європейським Судом з прав людини, якщо це необхідно для захисту прав особи. Оскільки спеціальними положеннями законодавчих актів, що регулюють процесуальні відносини, обставинам, які встановлені міжнародними судовими установами, не надається преюдиційного значення, національний суд вправі перевіряти ці обставини. Більше того, навіть визнання таких обставин преюдиційними фактами не виключає, за загальним правилом, їх спростування, а лише звільняє від доказування цих обставин (ст. 72 КАС; ст. 61 ЦПК; ст. 35 ГПК). При цьому частина п'ята ст. 35 ГПК визнання фактів встановленими (такими, що мають преюдиційне значення) називає припущенням, яке може бути спростоване в загальному порядку).

Частина друга ст. 19 Конституції дійсно жорстко обмежує повноваження, підстави та способи дії державних органів. Але ці обмеження стосуються тих аспектів правопорядку, у яких повноваження та дії державних органів протистоять кожному (всім). Якщо ж йдеться про відносини, у яких державний орган захищає право особи (кожного), яке порушене, в тому числі державою, то обмеження, встановлені частиною другою ст. 19 Конституції, не можуть бути визнані чинними, бо тоді стане неможливим захист прав кожного, що випливають із частини першої ст. 19 Конституції. Суд у згаданому випадку кваліфікував частину другу ст. 19 Конституції як таку, що регулює відносини між державою та державними органами, що призвело до прийняття помилкового рішення.

Аналогічної помилки припустився і господарський суд, коли не тільки послався на те, що Господарський процесуальний кодекс не передбачає застосування закону за аналогією, а й зазначив, що він не має права в порушення частини другої ст. 19 Конституції діяти за відсутності повноваження (застосовувати закон за аналогією), встановленого Конституцією або законом. По-перше, суд неправильно витлумачив частину другу ст. 19 Конституції, яка перешкод для захисту прав людини державними органами, зокрема судом не встановлює. По-друге, принцип верховенства права, який не допускає правової невизначеності, а тому визнає можливість застосування аналогії закону з метою подолання ситуацій правової невизначеності, за юридичною силою у відповідній частині є вищим будь-якого конституційного чи законодавчого положення.

Особа побудувала об’єкт нерухомості. Суд визнав право власності особи на цей об’єкт. Особа звернулась до міського управління архітектури з клопотанням присвоїти об’єкту нерухомості поштову адресу і отримала відповідь, що може бути віднесена до шедеврів бюрократичного жанру: управління архітектури є органом місцевого самоврядування, а тому відповідно до частини другої ст. 19 Конституції вправі діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що встановлені Конституцією і законами України. Ні Конституція, ні закони не встановлюють повноваження управління архітектури присвоювати об’єктам нерухомості поштові адреси. При цьому поважний орган місцевого самоврядування не повідомив, який же орган присвоює поштові адреси, а де-факто впродовж десятків років цю функцію виконувало якраз управління архітектури.

5. Якщо цілі правових норм текстуально в нормативно-правових актах не закріплені і не можуть бути виявлені із контексту, вони повинні виявлятись виходячи із сутності і змісту суспільних відносин, які цими нормами регулюються. Такий досвід є. Так, Конституційний Суд України в одному із своїх рішень дійшов такого висновку: «Визначаючи зміст положення пункту 1 ч. 3 ст. 1 Закону «Про патентування деяких видів підприємницької діяльності», слід виходити із цілей прийняття Закону, його соціально-економічного змісту, порівняльного аналізу як усіх редакцій положень Закону, що потребують тлумачення, так і внесених інших змін до Закону, з урахуванням проведення державної податкової та соціальної політики» (рішення Конституційного Суду у справі про патентування підприємницької діяльності)[309]. При цьому метою названого Закону на підставі матеріалів справи було визнано «залучення до оподаткування доходів суб’єктів підприємницької діяльності від тих видів діяльності, щодо яких існували труднощі з визначенням достовірної суми доходів і тим самим створювались умови для уникнення сплати податків». Як встановлення мети названого Закону слід визнати і посилання в мотивувальній частині рішення Конституційного Суду у цій справі на думку народних депутатів, яку Суд сприйняв без будь-якого аналізу: «Надання пільг щодо придбання торгового патенту для підприємств і організацій Укоопспілки, військової торгівлі та державних аптек незалежно від сфери їх діяльності, на думку народних депутатів України, сприятиме цим суб’єктам підприємництва у здійсненні на певному рівні, в тому числі шляхом перерозподілу прибутку, функцій стосовно забезпечення відповідних категорій населення, зокрема сільського, військовослужбовців і членів їх сімей, пенсіонерів, інвалідів, необхідними товарами споживання, ліками тощо. Це відповідатиме виконанню завдань соціальної держави, якою проголошено Україну (стаття 1 Конституції України), щодо створення гідних умов для життя людини, забезпечення захисту її соціально-економічних прав, функціонування ефективної системи соціальних послуг (статті 13,46,48,49 Конституції України)».

Таке визначення цілей Конституційним Судом викликає зауваження із-за розрізнення суб’єктів, стосовно яких ці цілі переслідуються. Підприємств і організацій Укоопспілки мета залучення до сплати податків не стосується, а державних підприємств, крім військової торгівлі та аптек, — стосується. Мета створення умов для соціальної діяльності підприємств Укоопспілки, військової торгівлі та аптек стосується, а інших підприємств — ні. Тож унаслідок рішення Конституційного суду певні суб’єкти підприємницької діяльності отримали право на пільги незалежно від місця здійснення торговельної діяльності, а інші — не отримали такої пільги, хоч би вони здійснювали торгівлю виключно у селах. Це свідчить про те, що телеологічне тлумачення є надзвичайно складним способом тлумачення, яким фахівці мають прагнути оволодіти. Видається, що якраз характер тлумачення законодавчого положення, про яке йдеться, став причиною внесення до нього змін Законом «Про внесення зміни до статті 1 Закону України “Про патентування деяких видів підприємницької діяльності”» від 23 лютого 2006 р.

Проте в іншому випадку Конституційний Суд дійшов висновку про те, що мету правової норми визначити взагалі неможливо. У рішенні в справі про граничний вік кандидата на посаду керівника вищого навчального закладу Конституційний Суд послався на те, що ні положення Закону «Про вищу освіту», ні позиції органів державної влади не дають змогу визначити мету встановлення таких вікових обмежень[310]. Суддя В. М. Шаповал в окремій думці зауважив, що доцільно було б врахувати цілі пільгового пенсійного забезпечення наукових (науково-педагогічних) працівників, до яких належать керівники цих закладів. Однією із таких цілей у ст. 24 Закону «Про наукову і науково-технічну діяльність» називається «систематичне оновлення наукових кадрів». Але визначати мету правових норм в порядку аналогії закону, як видається, було б неправильним. Визначення мети правової норми у цьому випадку слід було здійснити виходячи із сутності і змісту відповідних відносин, а із ст. 24 Закону «Про наукову і науково-технічну діяльність» можна отримати тільки певну підказку. Правда, у такій підказці не було будь-якої необхідності, бо мета правової норми була очевидною, якщо звернутись до суспільних відносин та побачити панування геронтократії у сфері, про яку йдеться.

Ще в одному рішенні Конституційний Суд не помітив також очевидну мету правових норм, що повинна була визначатись, виходячи із сутності і змісту відповідних суспільних відносин. Йдеться про рішення Конституційного Суду України у справі щодо строків перебування на посту Президента України[311]. Л. Д. Кучма вперше обирався Президентом України до прийняття Конституції України, а тому з’явилась думка про те, що перший строк його перебування на посту Президента України не може зараховуватись при застосуванні частини третьої ст. 103 Конституції України, відповідно до якої «одна й та сама особа не може бути Президентом України більше ніж два строки підряд». Відсутність в Україні нормативно закріплених правил тлумачення нормативно-правових актів, в тому числі і положень Конституції не давала можливості зробити однозначний висновок з метою вирішення справи. За таких умов Конституційний Суд визнав, що «особа, яку вперше було обрано Президентом України за Конституцією України в 1999 році, має право балотуватися на чергових виборах Президента України у 2004 році». Суддя Конституційного Суду В. М. Шаповал в окремій думці звернув увагу на те, що Конституційний Суд проігнорував один із способів тлумачення Конституції, яким є цільовий (телеологічний) спосіб. Суддя Конституційного Суду М. Д. Савенко також зазначив в окремій думці на те, що Конституційний Суд «мав застосувати телеологічне тлумачення і з’ясувати мету положення частини третьої статті 103 Конституції України».

Але ж ця мета не сформульована в Конституції чи іншому законі. Тому вона мала бути встановлена, виходячи із сутності і змісту відповідних відносин. Обмеження строків перебування однієї особи на посту Президента України має очевидну об’єктивну ціль: не допустити отримання однією особою таких важелів впливу на окремих людей і суспільство, які створили б передумови для узурпації державної влади. А про отримання відповідною особою таких важелів свідчили одностайні висновки науковців провідних наукових установ України на користь цієї особи, які (висновки) були надані в Конституційний Суд. Але Конституційний Суд не дав телеологічного тлумачення частини третьої ст. 103 Конституції України. Тим самим у зв’язку із внесенням змін до Конституції України відкрилась можливість для неврахування і надалі строку перебування на посту Президента України особи, яка була обрана Президентом до внесення змін до Конституції, що стосуються повноважень Президента України.

У рішенні в справі про смертну кару Конституційний Суд спочатку зазначає на невідповідність смертної кари цілям покарання. З цим можна було б погодитись, якби не та обставина, що на час розгляду справи Конституційним Судом у ст. 22 чинного на той час Кримінального кодексу[312] цілі будь-якого кримінального покарання були чітко визначеними. Такими були виправлення та перевиховання засуджених, а також попередження здійснення нових злочинів як засудженими, так і іншими особами (часткова і загальна превенція). Перші дві цілі (виправлення і перевиховання засуджених) положеннями Кримінального кодексу, якими встановлюється смертна кара, переслідуватись не можуть. Але ж цілі попередження злочинів смертна кара служить. І про це свідчить досвід різних народів і країн, і різних часів. І не було ніяких підстав для твердження про те, що всі цілі покарання, на які зазначалось у ст. 22 КК України 1960 р., мають переслідуватись усіма видами покарань, що передбачені цим Кодексом.

6. Без врахування цілі не може бути задовільно витлумачене наступне положення частини третьої ст. 5 Закону «Про охорону праці»: «До виконання робіт підвищеної небезпеки та тих, що потребують професійного добору, допускаються особи за наявності висновку психофізіологічної експертизи». Але ж висновок психофізіологічної експертизи може бути не тільки позитивним, а й негативним. То в який же спосіб треба витлумачити наведене положення Закону «Про охорону праці», щоб стверджувати, що це положення передбачає наявність позитивного висновку психофізіологічної експертизи? Його треба витлумачити з урахуванням цілі даного законодавчого положення. Його об’єктивна ціль полягає в тому, щоб не допустити до виконання відповідних робіт осіб, що не мають необхідних для їх виконання психофізіологічних якостей або мають такі психофізіологічні якості, які несумісні з виконанням таких робіт. Тому частину третю ст. 5 Закону «Про охорону праці» слід розуміти так, що вона вимагає, щоб працівники, які виконують роботи підвищеної небезпеки або роботи, які потребують професійного добору, мали висновок психофізіологічної експертизи про можливість виконання ними таких робіт.

§ 97. Основний зміст історичного тлумачення актів законодавства

Історичне тлумачне полягає у врахуванні при тлумаченні актів законодавства світового історичного правового досвіду, змін у суспільних відносинах, що відбулися з моменту прийняття нормативно-правового акта, а також змін у правовій системи.

Воно є допоміжним способом тлумачення, який повинен матися на увазі в перебігу всього процесу тлумачення, а також застосовується після мовного і логічного опрацювання нормативних положень і вирішення колізій між правовими нормами шляхом їх системного тлумачення.

1. Зазвичай в юридичній літературі йдеться про історичний спосіб тлумачення нормативно-правових актів. Ще на початку минулого століття до найбільш відомого енциклопедичного видання була включена стаття про історичне тлумачення законів[313]. Є. В. Васьковський, що в той же час видав свою фундаментальну роботу, присвячену тлумаченню актів цивільного законодавства, також використовував термін «історичне тлумачення»[314].

Термін «історичне тлумачення» використовується в роботах Ю. М. Тодики[315], П. Ю. Недбайла[316], О. Ф. Черданцева[317], П. С. Елькінд[318], А. С. Піголкіна[319], О. Ф. Скакун[320]. М. С. Кельман і О. Г. Мурашин перевагу надають терміну «історико-політичне тлумачення», «історико-політичний спосіб тлумачення»[321].

Європейський Суд з прав людини використовує термін «еволюційне» тлумачення». Еволюційне у вітчизняній літературі позначається як динамічне тлумачення. Хоч у науковій літературі інколи динамічне тлумачення, ототожнюється з об’єктивною теорією тлумачення (теорією волевиявлення, текстуалізму) на противагу статичному тлумаченню, що ототожнюється із суб’єктивною теорією тлумачення (теорією волі).

§ 98. Врахування світового правового досвіду як один із проявів історичного тлумачення актів законодавства

Врахування світового правового досвіду при тлумаченні актів законодавства необхідне в перебігу всього правотлумачного процесу. Без врахування цього аспекту історичного тлумачення воно перетворюється в непрофесійну діяльність.

1. Та наука, на якій виросли фахівці-юристи, що сьогодні інтерпретують нормативно-правові акти, це — наука радянська. Її не слід ігнорувати, але ж і некритичне її сприйняття було б неправильним, особливо з огляду на те, що комуністична ідеологія лише формально визнавала наступництво марксистсько-ленінського вчення по відношенню до історичної світової (в т. ч. правової) думки. Насправді, комуністичні ідеологи прагнули укоротити історичну пам’ять, щоб вона не сягала далі Маркса та Енгельса в глибину віків, а також не допустити її відхилення вбік.

Тому історичне тлумачення в угоду комуністичній ідеології зводилось радянською правовою наукою до співпоставлення норм права з раніше чинними нормами, вивчення матеріалів законодавчих органів, соціально-політичних обставин, за яких приймався закон, та практики його застосування[322]. З таким розумінням історичного (історико-політичного) тлумачення погоджувались А. С. Піголкін[323] і О. Ф. Черданцев[324], які лише доповнювали зміст історичного тлумачення зазначенням на необхідність врахування мети закону[325]. У подібний спосіб історико-політичне тлумачення розуміла і П. С. Елькінд[326]. Ю. М. Тодика досліджував проблеми тлумачення Конституції і законів України уже в умовах, коли ідеологічний тиск на науковців не здійснювався. Подекуди здійснювався лише адміністративний тиск. Але традиції та уявлення, що сформувались десятками років, долати непросто. Тому Ю. М. Тодика також не побачив необхідності у поглибленні розуміння історичного тлумачення нормативно-правових актів[327].

Історичний чинник при тлумаченні нормативно-правових актів перш за все диктує необхідність врахування історичного розвитку правової думки і законодавства, досвіду формування та розвитку ідеї, доктрини та принципу верховенства права, іншого правового досвіду. Не випадково у всьому світі юристи посилаються на досвід і висловлювання юристів Стародавнього Риму. Звертатись до цих великих зразків минулого рекомендував Ф. К. ф. Савіньї з метою заповнити той вакуум, який утворився внаслідок відсутності чи слабості науки тлумачення нормативно-правових актів. Якщо немає опори на цей досвід, результати тлумачення можуть отримати ознаки формальності, бюрократичності, образно кажучи, можуть утратити людське обличчя. Без опори на цей досвід відмова суспільства від комуністичної ідеології у сфері тлумачення і застосування актів законодавства втрачає ознаку змістовності.

Але повернення у такий спосіб до історичних коренів правосвідомості сучасного суспільства є непростим. Воно потребує перетворення науки і навчальних дисциплін історії права та історії політичних вчень у такий спосіб, щоб вони досліджували та висвітлювали процес виникнення та розвитку ідеї, доктрини та принципу верховенства права, процес проникнення цієї ідеї в законодавчу практику та практику тлумачення і застосування нормативно-правових актів. На такій підставі поступово буде формуватись правосвідомість, що має глибокі історичні корені. Така правосвідомість надасть історичному тлумаченню актів законодавства глибокого змісту.

У зв’язку з цим звертає на себе увагу та обставина, як Є. В. Васьковський інтерпретував історичне підґрунтя правових норм. Пояснюючи це явище (історичне підґрунтя), він писав про те, що віддалені коріння кримінально-правових положень, які встановлюють відповідальність за вбивство та крадіжку, лежать у десяти заповітах («не вбий», «не вкрадь»...), а найближчими джерелами цих кримінально-правових положень слугують положення законів, які їм передували, іноземні кодекси та наука права[328]. Це — гарна настанова юристам стосовно того, як треба підходити до історичного тлумачення нормативно-правових актів.

На необхідність пошуку глибоких історичних коренів змісту положень актів законодавства звертав увагу суддя Конституційного Суду М. І. Козюбра в окремій думці щодо рішення Конституційного Суду у справі про зворотну дію в часі законів та інших нормативно-правових актів: «Більш глибокому з’ясуванню питання, яке є предметом даного конституційного провадження, сприяло б, на мою думку, застосування Конституційним Судом України не тільки систематичного, а й історичного способу тлумачення.

Як свідчить історичний аналіз, загальне правило «закон зворотної сили не має», незважаючи на багатовікове існування, залишилось практично без змін. Проте виняток з цього правила в процесі історичного розвитку зазнав істотної еволюції. Протягом століть він стосувався виключно кримінального закону за умови, що він скасовував або пом’якшував покарання за злочин. Оскільки його суб’єктом визнається, як правило, фізична особа, то цілком логічно, що цей виняток пов’язувався з правами та свободами людини і громадянина. У такому традиційному вигляді його закріплено і в міжнародно-правових документах, присвячених правам людини, зокрема у статті 15 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права 1966 року.

Отже, історичне тлумачення нормативно-правових актів передбачає врахування впливу на зміст таких актів численних історичних чинників. Не може були залишеним поза увагою і радянський досвід. У цьому досвіді не все є поганим, хоч цей досвід потребує особливо критичного осмислення, оскільки він поряд з позитивним і досі здійснює потужний негативний вплив на практику тлумачення і застосування актів законодавства.

§ 99. Врахування соціального контексту при тлумаченні актів законодавства

Врахування соціального контексту є проявом історичного тлумачення актів і вимагає врахування усіх соціальних змін, що відбулися з моменту прийняття нормативно-правового акта, положення якого тлумачаться.

І. Слід заперечити проти такого розуміння соціального контексту, що не має історичного аспекту, а полягає, зокрема у морально-психологічному тиску на суд з боку засобів масової інформації, в акціях підтримки чи протесту з боку громадськості. Лише загроза масових заворушень, що можуть мати руйнівні наслідки, може змістити акценти в інтерпретації певних нормативних положень, бо суд не може ігнорувати того, що він є державним органом, який, як і держава в цілому, спрямований у своїй діяльності на благо людини, що може бути поставлене під загрозу масовими заворушеннями.

Немає необхідності вести мову про необхідність подолання такого ганебного явища як політичний вплив на суди, адміністративний тиск і навіть вказівки вирішити справу з урахуванням інтересів певного підприємства. Навіть Конституційний Суд відчуває зовнішній тиск не тільки при вирішенні справ, що зачіпають інтереси людей із вищих ешелонів влади, а й при вирішенні буденних справ на зразок справи про граничний вік перебування на посадах керівників вищих навчальних закладів. Є і проблема економічного чи матеріального тиску, що обумовлюється готовністю широкого кола людей до підкупу суддів, але такі проблеми виходять за межі змісту цієї роботи.

2. М. І. Козюбра звернув увагу на еволюційне тлумачення Європейський Судом з прав людини Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод і в зв’язку з цим пише, що ця практика «має істотне значення також для національної судової практики, у тому числі практики українських судів, які поки що до так званого динамічного тлумачення Конституції та законів вдаються нечасто. Зокрема, очевидно, з огляду на незадовільне володіння прийомами такого тлумачення та засобами, закладеними в самій правовій системі, які дозволяють вирішувати цю проблему»[329]. Видається, що практика Європейського Суду може бути використана для з’ясування того, які ж нормативні положення підлягають еволюційному (історичному, динамічному) тлумаченню — ті, які подібні до положень названої Конвенції, такі положення у цій роботі названі принципами, а принципи тут розуміються як положення актів законодавства високого рівня узагальнення, що вміщують у собі почасти правову норму, а почасти — декларацію суб’єкта правотворчості про його політичні, соціальні, економічні і інші наміри. Еволюційного тлумачення потребують багато положень Конституції України. По суті треба вести мову про процес впровадження у суспільні відносини Конституції України. Політична еліта зосереджена над тим, як удосконалити Конституцію у той час, як вона перш за все потребує належного динамічного тлумачення і поступового впровадження у суспільні відносини.

Що стосується конкретних нормативних положень, то вони не підлягають історичному (еволюційному, динамічному) тлумаченню з урахуванням нетривалого часу, впродовж якого було створене і діє законодавство України. Історичні паралелі не завжди є виправданими.

Часи на рубежі нашої ери за критерієм динаміки розвитку суспільства не можна порівняти із сучасністю, але Закони XII таблиць були чинними впродовж багатьох століть. Тисячоліття дії цих Законів і десять — максимум двадцять років дії українських законів — це речі, які порівняти неможливо, тому динаміка суспільного розвитку урівноважується тривалістю періодів розвитку. Ця тривалість обумовила необхідність врахування соціального контексту при тлумаченні Законів XII таблиць. В Україні законодавство діє нетривалий час і до того ж є нестабільним. Це все обумовлює обмежене значення динамічного тлумачення в Україні.

3. Зміна суспільних відносин з моменту прийняття нормативно-правового акта та першої практики його тлумачення — це основний прояв впливу соціального середовища на тлумачення актів законодавства. Цей аспект соціального контексту особливо помітний на прикладі тлумачення положень законодавства соціально-економічного змісту. Хоч значна частина громадян України залишається бідною, все ж певний прогрес у цій сфері помічається. Коли була прийнята Конституція України, частина третя ст. 46 Конституції («пенсії, інші види соціальних виплат та допомоги, що є основним джерелом існування, мають забезпечувати рівень життя, не нижчий від прожиткового мінімуму, встановленого законом») не могла бути інтерпретована інакше, ніж така, що переважно не закріплює правову норму, а проголошує декларацію конституцієдавця про його соціальні наміри. Через 15 років Конституційний Суд доходить висновку про те, що «неприпустимим є встановлення такого правового регулювання, відповідно до якого розмір пенсій, інших соціальних виплат і допомогли буде нижчим від рівня, визначеного в частині третій ст. 46 Конституції України, і не дозволить забезпечувати належні умови життя особи в суспільстві та зберігати їх людську гідність...»[330]. Це твердження не повністю враховує соціальний контекст, але ж у 1996 р. воно і взагалі було неможливим, бо тоді держава не мала ресурсів для забезпечення хоч би такого невисокого рівня соціального захисту, який забезпечується на цей час.

4. Стабільність демократичного розвитку європейських країн, стабільність тенденції до забезпечення громадянських і політичних прав стала підставою для еволюційного тлумачення Європейським Судом з прав людини Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. При цьому Суд виходить із того, що в міру розвитку суспільства права людини і громадянина повинні розширюватись, а передбачені Конвенцією можливі обмеження прав повинні звужуватись. У науковій і науково-практичній літературі ця практика тлумачиться як розширене і обмежене тлумачення положень Конвенції, хоч це є поверхневою характеристикою зазначеної практики, бо її сутність полягає у врахуванні при тлумаченні соціального контексту.

В Україні навряд чи можна помітити прогрес у забезпеченні прав людини у широкому спектрі. Є лише окремі прояви деякої стабілізації ситуації. Все-таки державні посадовці начебто перестали брати участь у вбивствах журналістів. Проте не виключено, що сталося це не тому, що держава стала кращою, а тому, що журналісти стали обережнішими.

5. Як прояв впливу соціального середовища, що змінюється, на тлумачення актів законодавства слід оцінити той позитивний тиск, який Україна відчуває з боку європейської спільноти. Унаслідок історичних причин України відстала у своєму правовому, а більш широко — у демократичному розвитку. «Найсерйознішою об’єктивною перешкодою невдалої реалізації задекларованого курсу країн Центральної і Східної Європи на зближення з Європою Західною, — пише Є. П. Головатий, — були наслідки тривалої відмежованості цих країн в умовах комуністичних режимів від цінностей, на основі яких системно і послідовно розвивалась у повоєнний період Західна Європа»[331]. Перед країнами, що прагнуть приєднатися до Європейського Союзу, були поставлені вимоги, зокрема політичні, виконання яких є неодмінною умовою набуття членства в Європейському Союзі (так звані «Копенгагенські критерії»). Стосовно України Європейський Союз сформулював таку стратегічну ціль як «сприяти виникненню в Україні стабільної, відкритої і плюралістичної демократії, керованої верховенством права...»[332].

Усе це не може не враховуватись при здійсненні в Україні правотлумачної діяльності. Навіть сама підтримка Вищою кваліфікаційною комісією судів України розробки новітнього вчення про тлумачення нормативно-правових актів обумовлена широкими контактами України з інституціями Ради Європи і Європейського Союзу.

6. До ст. 252 КЗпП неодноразово вносились зміни, але при цьому був збережений її основний зміст, відповідно до якого звільнення працівника, який одночасно є членом виборного профспілкового органу підприємства, установи, організації чи його керівником або профспілковим представником (там, де не утворюється виборний орган), допускається за наявності попередньої згоди, зокрема вищого органу цієї професійної спілки (об’єднання професійних спілок). За часів соціалізму профспілки будувались за принципом так званого демократичного централізму, який насправді реалізовувався як принцип бюрократичного централізму. Тому було добре зрозуміло, який же профспілковий орган позначався як вищий. Коли централізму в організації профспілок не стало, один із судів не визнав вищим щодо професійної спілки, яка діяла на підприємстві, орган профспілкового об’єднання, до якого ця професійна спілка входила, оскільки профспілка увійшла до профспілкового об’єднання добровільно. Апеляційний суд це рішення залишив у силі. Судові інстанції припустилися помилки, бо в умовах демократії та відповідно до ст. 8 Закону «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності» всі об’єднання профспілок є добровільними. А тому історичне тлумачення ст. 252 КЗпП давало підстави вищим органом визнати виборний орган об’єднання профспілок, до якого увійшла профспілка підприємства, установи, організації, незалежно від обсягу повноважень, які надаються органам об’єднання профспілок щодо професійних спілок, які увійшли до цього об’єднання.

7. Історичний чинник може обумовити не тільки тлумачення змісту положень актів законодавства, а і сам вибір правових засобів регулювання суспільних відносин. Коли з початку 90-х років минулого століття внаслідок утрати державою (відповідними державними діячами) здатності управляти соціально-економічними процесами стала наростати гіперінфляція, законодавчих засобів захисту майнових інтересів кредиторів не було. Не було закріплене нормативно навіть будь-яке найбільш загальне положення, яке б було правовою підставою захисту прав кредиторів. І ось 28 червня 1996 р. приймається Конституція України, яка визнає Україну правовою державою (ст. 1), а в ієрархії юридичних регуляторів суспільних відносин на перше місце ставить принцип верховенства права (частина перша ст. 8).

У названому принципі і знайшов своє правове підґрунтя лист за підписом заступника Голови Верховного Суду України і заступника Міністра статистики України від 3 квітня 1997 р.[333], що був надісланий до Верховного суду Автономної Республіки Крим, обласних, Київського і Севастопольського міських судів. Цей лист містив рекомендації щодо порядку застосування індексів інфляції при розгляді судових спорів. Рекомендаціями пропонувалось перераховувати суми заборгованості за грошовими зобов’язаннями з урахуванням індексу інфляції (нагадаємо, що зміни до ст. 214 ЦК Української РСР 1963 р., якими була передбачена індексація заборгованості за грошовими зобов’язаннями, були внесені значно пізніше — Законом від 8 жовтня 1999 р.). У такий спосіб Верховний Суд і Міністерство статистики врахували зміну соціально-економічної ситуації і без опори на конкретні правові норми, але з опорою на принцип верховенства права спрямували судову практику в русло, що надає правовому регулюванню відповідних відносин та практиці вирішення спорів, що випливають із таких відносин, ознак справедливості та розумності.

§ 100. Зміни в правовій системі, що обумовлюють необхідність в історичному тлумаченні нормативно-правових актів

Необхідність в історичному тлумаченні обумовлюється змінами у правовій системі, що вимагають корегування практики тлумачення і застосування нормативно-правових актів, що прийняті до таких змін.

1. Зміни в системі судових органів, у тому числі поширення юрисдикції міжнародних судових установ на Україну, тягнуть за собою відповідні зміни в тлумаченні і застосуванні положень актів законодавства. Особливо істотний вплив на правотлумачну діяльність в Україні був здійснений поширенням юрисдикції Європейського Суду з прав людини на Україну. Українські суди не можуть не враховувати ту обставину, що справа, яку вони вирішують, може стати предметом розгляду у Європейському Суді. Відповідно корегується правотлумачення і правозастосування. Правда, ці зміни ще не відповідають очікуванням ні українського суспільства, ні європейської спільноти. Такі зміни тільки тоді будуть визнані адекватними, коли зменшиться до середньоєвропейської кількість рішень, якими Європейський Суд задовольняє вимоги заявників до України.

2. До змін у правовій системі, що обумовлюють необхідність нових підходів до правотлумачної діяльності, належить поступове осмислення і впровадження в цю систему принципу верховенства права. Якщо в країнах, що давно ведуть пошуки шляхів утвердження принципу верховенства права, якщо на міжнародних форумах і в міжнародних організаціях визнається, що фраза «верховенство права» певною мірою є фразою з невизначеним змістом, то для української правової системи і навіть для правової науки України визначення змісту принципу верховенства права являє собою вельми складну задачу. Філософсько-правові, теоретико-правові та історико-правові проблеми верховенства права досліджені українською правовою науковою непогано. Складні проблеми прикладного характеру недостатньо досліджуються і недостатньо розуміються, що перешкоджає послідовному впровадженню цього принципу в практику здійснення правосуддя. За таких умов не може бути і мови про те, щоб принцип верховенства права тлумачився статично. За своєю природою він потребує динамічного тлумачення. Практика правозастосування, спираючись на науку, повинна вести подальший пошук змісту принципу верховенства права, а особливо, — його системних зв’язків з іншими положеннями законодавства.

3. Зміни, які відбуваються в системі національного законодавства, часто змінюють правове середовище, у якому перебували раніше прийняті нормативно-правові акти, і потребують застосування історичного методу тлумачення останніх. Покажемо таке явище на наступних прикладах.

Ст. 35 ГПК передбачає, що юридичні факти, які встановлені рішенням господарським судом, вироком суду у кримінальній справі, рішенням суду у цивільній справі, не підлягають доказуванню. Вищий господарський суд роз’яснив, що таке ж преюдиційне значення при вирішенні господарських справ мають і юридичні факти, встановлені рішеннями судів в адміністративних справах: «Відсутність безпосередньої вказівки з цього приводу в зазначеній статті ГПК зумовлена виключно тією обставиною, що її формулювання належить до того періоду часу, коли адміністративного судочинства як такого ще не існувало»[334]. Це — елементарний приклад історичного тлумачення, необхідність у якому виникла у зв’язку з тим, що на момент прийняття Господарського процесуального кодексу адміністративних судів і адміністративного судочинства не існувало. Тому у первісній редакції нього Кодексу не могло міститись зазначення на рішення суду в адміністративній справі. При прийнятті Кодексу адміністративного судочинства відповідні доповнення до ст. 35 ГПК не були внесені. Це викликає необхідність в історичному тлумаченні цієї статті. Підкреслимо, що це — саме історичне тлумачення ст. 35 ГПК, пов’язане з тим, що ця стаття після прийняття Кодексу адміністративного судочинства опинилась в іншому нормативному середовищі порівняно з тим, у якому вона первинно перебувала. Таке тлумачення не може вважатись розширеним тлумачення ст. 35 ГПК. Воно є лише обґрунтуванням застосування ст. 35 ГПК за аналогією до випадків, коли певні факти встановлені рішенням (постановою) суду в адміністративній справі.

4. Коли уже було вирито котлован під будівлю комунізму, і Україна відмовилась від подальшого комуністичного будівництва, залишався чинним Цивільний кодекс Української РСР 1963 р., в якому, зокрема широко використовувався термін «соціалістична організація». Судова практика аж до моменту введення в дію Цивільного кодексу України 2003 р. не виробила єдиного підходу до тлумачення наведеного терміну, маючи на увазі, що соціалістичних організацій в Україні не стало. Правильним був би висновок про те, що терміном «соціалістична організація» в Цивільному кодексі 1963 р. охоплювались всі види організацій (соціалістичними на час прийняття цього Кодексу не визнавались лише релігійні організації, але вони і взагалі не визнавались організаціями, юридичними особами, суб’єктами будь-якої галузі права), а тому відповідні положення цього Кодексу та інших актів законодавства слід було застосовувати до відносин з участю всіх юридичних осіб.

До прийняття Конституції України в законах та інших актах законодавства використовувались як родові поняття державної власності та державного підприємства, видовими щодо яких були поняття відповідно загальнодержавної власності (державного підприємства) і державної комунальної власності (державного комунального підприємства). Конституція чітко розділила державну і комунальну власність, державні і комунальні підприємства. Але в тих випадках, коли йдеться про державну власність і державні підприємства в нормативно-правових актах, що прийняті до 28 червня 1996 р., слід мати на увазі, що відповідні положення, в яких використовуються терміни «державна власність», «державні підприємства» тощо, поширюються не тільки на відносини щодо державної власності та на відносини з участю державних підприємств, а й на відносини щодо комунальної власності і на відносини з участю комунальних підприємств. Зокрема, коли у постанові Кабінету Міністрів «Про роботу за сумісництвом працівників державних підприємств, установ, організацій» йдеться про державні підприємства та організації, з урахуванням часу прийняття цієї постанови (3 квітня 1993 р.) відповідні положення слід поширювати і на підприємства, установи, організації, що є комунальними (перебувають у комунальній власності). Це ж стосується і Положення про умови роботи за сумісництвом працівників державних підприємств, установ, організацій[335].

5. Справляє враження та обставина, що аспект врахування історичного чинника при тлумаченні нормативно-правових актів, про який (аспект) тут йдеться, в судовій практиці часто не враховується. Зокрема, Конституційний Суд України в одному з рішень дійшов висновку про те, що після набрання чинності Законом «Про фермерське господарство» від 19 червня 2003 р., яким було визнано таким, що втратив чинність Закон «Про селянське (фермерське) господарство», поняття «селянське (фермерське) господарство» не існує. Тому і положення абзацу другого п. 6 Перехідних положень Земельного кодексу, яким регулювались відносини з участю селянських (фермерських) господарств, застосуванню не підлягають через відсутність таких господарств[336]. Видається, однак, що у зв’язку з втратою чинності Законом «Про селянське (фермерське) господарство» всі положення нормативно-правових актів, що регулюють відносини з участю таких господарств, слід поширювати на відносини з участю фермерських господарств.

Відповідно до Закону «Про внесення змін до Арбітражного процесуального кодексу України» від 21 червня 2001 р. назва цього Кодексу була замінена на «Господарський процесуальний кодекс України», а в його тексті слова «арбітражний», «доарбітражний», «арбітражний процес» в усіх відмінках замінені словами «господарський», «досудовий» і «судовий процес» у відповідних відмінках. Якщо виходити із тієї логіки, із якої виходив Конституційний Суд при прийнятті згаданого вище рішення від 22 вересня 2005 р., то арбітражних судів більше не існує, а тому і численні положення чинного законодавства, які містять посилання на арбітражні суди, застосуванню не підлягають. Це — неправильно. Зазначення в актах законодавства, які прийняті до 21 червня 2001 р., на арбітражні суди слід тлумачити так, що у всіх відповідних випадках йдеться про господарські суди. У таких же спосіб слід тлумачити і термін «Ради народних депутатів», що вживається в нормативно-правових актах, прийнятих до введення в дію Закону «Про місцеве самоврядування в Україні» (до 12 червня 1997 р.).

Подібно до цього і п. 5 Постанови Кабінету Міністрів «Про застосування контрактної форми трудового договору з керівниками підприємства, що є у державній власності»[337] («рекомендувати місцевим органам виконавчої влади при укладанні контрактів з керівниками підприємств, що є у комунальній власності, застосовувати порядок, передбачений Положенням, затвердженим цією постановою») не може не застосовуватись тільки тому, що він адресується органам державної влади, а, як правило, керівників комунальних підприємств приймають на роботу органи місцевого самоврядування. З урахуванням історичного тлумачення зазначеного пункту його слід розуміти так, що він адресується органам місцевого самоврядування. І тільки у містах Києві і Севастополі, де комунальні підприємства перебувають в управлінні відповідних місцевих державних адміністрацій, згаданий пункт поширюється на ці адміністрації.

5. Історичний метод тлумачення використовується також у випадках, коли вносяться зміни до акту законодавства чи приймається новий акт, а зміни в інші акти не вносяться. Так, своєрідним хобі для вищого керівництва країни стало внесення змін до структури центральних органів виконавчої влади, ліквідація одних органів та створення інших органів. При цьому в решту актів законодавства тривалий час зміни не вносяться. Повноваження новоствореного державного органу в таких випадках слід визначати на підставі актів законодавства, якими раніше визначались повноваження ліквідованого органу.

6. Є такі випадки, коли в зв’язку із змінами в законодавстві певні нормативні положення втрачають предмет правового регулювання. Так, ч. 1 ст. 535 ЦК встановлює: «У разі збільшення встановленого законом неоподатковуваного мінімуму доходів громадян сума, що виплачується за грошовим зобов’язанням фізичній особі (на відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров’я або смертю, за договором довічного утримання (догляду) та в інших випадках, встановлених договором або законом), пропорційно збільшується». Але невдовзі після прийняття чинного Цивільного кодексу Верховна Рада прийняла Закон «Про податок з доходів фізичних осіб», яким виключається зміна розміру неоподатковуваного мінімуму доходів громадян. Оскільки подальше збільшення встановленого законом неоподатковуваного мінімуму доходів громадян здійснюватись не буде, ч. 1 ст. 535 ЦК застосовуватись не може внаслідок утрати предмета правового регулювання.

Глава XIII II Дискусійні питання правотлумачення

§ 101. Офіційні роз’яснення

Офіційні нормативні роз’яснення (офіційне нормативне тлумачення) Конституції, законів та інших нормативно-правових актів (роз’яснення, що стосуються невизначеного кола осіб) є обов’язковими лише у випадках, коли повноваження давати такі роз’яснення державному органу, органу влади АРК надане Конституцією України або законом, коли дотримано встановлений порядок надання роз’яснень (тлумачень), що забезпечує набуття чинності актами, якими роз’яснення (тлумачення) оформляються. Виходячи із цих критеріїв обов’язковими слід вважати: 1) рішення Конституційною Суду України (в їх резолютивній частині), в яких дається тлумачення Конституції і законів України; 2) тлумачення, яке дав Верховний Суд нормам матеріального права, неоднаково застосованим касаційними судами, якщо неоднакове застосування стало підставою перегляду відповідних судових рішень; 3) роз’яснення, які дає в межах своїх повноважень Центральна виборча комісія, якщо вони оформлені постановами; 4) роз’яснення, які оформлені указами Президента, постановами Кабінету Міністрів, постановами і наказами центральних органів виконавчої влади, якщо ці постанови і накази набули чинності у встановленому законом порядку (зокрема, у відповідних випадках зареєстровані в Міністерстві юстиції). Ці роз’яснення (оформлені указами Президента України, постановами Кабінету Міністрів, постановами і наказами центральних органів виконавчої влади) набувають чинності у встановленому законом порядку, і їм не може надавить зворотна сила. Роз’яснення, що не відповідають зазначеним вище вимогам, не мають будь-якої юридичної сили, хоч би закон і надавав відповідному державному органу повноваження давати роз’яснення відповідних законів, а мають інформаційне значення.

1. Як свідчить аналіз наукової літератури, який дав Є. В. Васьковський, у XІX столітті панувало уявлення, відповідно до якого офіційне тлумачення нормативно-правових актів визнавалось не тільки припустимим, а й обов’язковим для учасників відносин, які цими актами регулюються. Тому офіційне тлумачення позначалось Є. В. Васьковським як легальне, що поділяється на автентичне та узуальне. Офіційне (легальне) тлумачення Є. В. Васьковський визнавав видом авторитетних роз’яснень. Авторитетні роз’яснення Є. В. Васьковський визнавав безумовно обов’язковими[338].

Автентичне тлумачення здійснює державний орган, що видав нормативно-правовий акт. Є. В. Васьковський писав, що до актів автентичного тлумачення можуть бути віднесені також постанови, розпорядження, рішення, роз’яснення органів влади, які підпорядковані тому державному органу, який видав акт, що тлумачиться. Свою думку Є. В. Васьковський аргументував тим, що підпорядковані органи влади дають роз’яснення за дорученням законодавчої влади[339]. Єдине зауваження щодо юридичної сили таких роз’яснень Є. В. Васьковський пов’язував з тим, щоб відповідні органи діяли в межах своєї компетенції.

Що стосується узуального тлумачення, то Є. В. Васьковський пов’язував його з юридичним звичаєм[340].

Слід визнати, що на той час на адресу офіційного тлумачення висловлювались і критичні зауваження. Так, Н. М. Коркунов, заперечуючи проти автентичного тлумачення законів, писав, що «практичне значення цього безглуздого виразу — «законодавче тлумачення законів», зводиться до того, що іноді, прикриваючись ним, надають закону зворотну силу»[341]. Стосовно автентичного тлумачення інший російський професор-юрист В. М. Хвостов писав, що «таке роз’яснення само є нормою права: значення його тримається не на внутрішніх достоїнствах, а на велінні влади. Єдина відмінність його від інших норм полягає в тому, що йому надається зворотна сила»[342].

Викладене розуміння офіційного тлумачення Є. В. Васьковським — найбільшим авторитетом у сфері тлумачення нормативно-правових актів — в основному відповідало комуністичним уявленням щодо методів правового регулювання суспільних відносин, а тому офіційні роз’яснення набули поширення в Радянському Союзі та в інших соціалістичних країнах. Конституція Союзу РСР 1936 року до повноважень Президії Верховної Ради СРСР відносила тлумачення чинних законів СРСР. На початку 60-х років минулого століття П. О. Недбайло писав про те, що потреба в офіційному тлумаченні актів законодавства є особливо важливою в повсякденній організаційно-юридичній діяльності органів державного управління[343]. Він визнавав право державних органів тлумачити нормативно-правові акти, а юридичну силу актів тлумачення пов’язував з місцем і роллю державного органу, що видав акт тлумачення, «в системі державних установ»[344]. Зокрема Рада Міністрів СРСР, як писав П. О. Недбайло, вправі давати тлумачення правових норм з усіх питань своєї компетенції. Про масштаби офіційного тлумачення нормативно-правових актів в СРСР свідчить монографія Н. Н. Вопленко[345]. Він пише про багаторівневий характер системи актів офіційного тлумачення та цілісність цієї системи. На це слід звернути увагу з огляду на неоднозначність підходу до проблеми офіційного тлумачення і науковців і правотворчих органів у сучасній Україні.

У країнах так званого соціалістичного табору також визнавалось офіційне тлумачення, про що свідчить монографія Б. П. Спасова «Закон та його тлумачення»[346], вперше видана в Народній Республіці Болгарії, що у цій справі виявилась найбільш «просунутою», оскільки в цій країні діяв закон про правові акти, якого не було в інших країнах «соціалістичного табору».

Дискусія стосовно юридичної сили постанов пленумів Верховного суду Союзу РСР, верховних судів союзних і автономних республік в радянський період велась, але формально-юридично все було зрозуміло. Повноваження верховних судів давати керівні роз’яснення було закріплене нормативно. Субординація між роз’ясненнями, які вправі давати верховні суди, також питань не викликала. За таких умов жвава дискусія на тему про юридичну силу роз’яснень верховних судів лише підкреслювала особливість радянської юридичної науки: практично питання було всім зрозуміле, зрозумілою була і відповідь на нього, але дискусія на теоретичному рівні не змовкала, перейшла в період так званого «розвинутого соціалізму», потім — у період перебудови, а ще пізніше була продовжена в умовах незалежної України.

Прийняття в СРСР Конституції 1977 року істотно не вплинуло на підходи до офіційного тлумачення нормативно-правових актів. Президія Верховної Ради СРСР і президії верховних рад союзних республік зберегли право давати офіційні роз’яснення законів. Де-факто такі можливості зберегли за собою і органи виконавчої влади.

Проголошення незалежності України і навіть прийняття Конституції України не привело до рішучого перегляду вітчизняною юридичною наукою соціалістичних поглядів на офіційне тлумачення нормативно-правових актів. М. В. Цвік відстоював право кожного державного органу, який уповноважений приймати нормативно-правові акти, тлумачити ці акти[347]. Ю. М. Тодика також писав: «Питання про можливість, правомірність і необхідність автентичного тлумачення закону було вирішене ще давньоримськими юристами, які виходили із аксіоматичності того, що «efus est interpretation legem chins est condera» — той має право тлумачити закон, хто має право його встановлювати.

Правомірність автентичного тлумачення визнавалась завжди незалежно від того, чи отримав орган право на відповідне тлумачення за законом, чи ні»[348]. І ще одне висловлювання Ю. М. Тодики: «Вважаємо, що офіційне тлумачення має право давати будь-який орган, що видав відповідний нормативно-правовий акт, оскільки ніхто краще цього органу не знає, що він мав на увазі, приймаючи дані норми. Тому Верховна Рада має право на офіційне тлумачення (автентичне)»[349].

2. Таке розуміння права органів, що уповноважені видавати акти законодавства, на офіційне тлумачення — автентичне, яке (право) не потребує закріплення в законі, і делеговане, що потребує надання відповідному органу повноваження законодавчими актами, втілюється в нормативну систему України.

Коли читаєш монографію Н. Н. Вопленка, яка була видана в умовах «розвинутого соціалізму» (1976 р.) та яка присвячена офіційному тлумаченню норм права, відчуваєш дух права сталінсько-брежневської епохи[350]. Вивчення ж актів законодавства України, що є чинними на цей час, запевнює, що Н. Н. Вопленко був правий, коли писав про багаторівневий характер системи актів офіційного тлумачення та цілісність системи офіційних роз’яснень. Здається, що такого бурхливого розвитку, як у сучасній Україні, система офіційних роз’яснень нормативно-правових актів не набувала навіть в період «розвинутого соціалізму».

Сам термін «офіційне тлумачення» використовується у ч. 1 ст. 8 Закону «Про міжнародне приватне право», правда, стосовно випадку застосування права іноземної держави (приписується встановлювати зміст права іноземної держави, зокрема згідно з офіційним тлумаченням норм відповідного права). Але тут під терміном «офіційне тлумачення», очевидно, мається на увазі тлумачення судове.

3. Після прийняття Конституції України 28 червня 1996 р. Верховна Рада України отримала повноваження здійснювати тлумачення законів на період до створення Конституційного Суду України (п. 5 розділу XV «Перехідні положення» Конституції). Спроба Верховної Ради в цей період дати тлумачення ст. 98 Конституції[351] наштовхнулась на опір Конституційного Суду. Однією із перших справ, яку розглянув Конституційний Суд України, була справа про конституційність Постанови Верховної Ради України «Про тлумачення статті 98 Конституції України», рішення у якій було прийняте 1 жовтня 1996 року[352]. Названа Постанова була визнана такою, що не відповідає Конституції. При цьому Конституційний Суд звернув увагу на сутність Конституції: «Вживання такого словосполучення (йдеться про словосполучення «Конституція України і (та) закони України» — Авт.) у тексті Конституції України, зокрема у статті 150, не є випадковим. Конституція України прийнята Верховною Радою України від імені Українського народу (преамбула Конституції України), який відповідно до статті 5 Конституції України має виключне право визначати і змінювати конституційний лад в Україні. Це право не може бути узурповано державою, її органами або посадовими особами (там же). Отже, прийняття Конституції України Верховною Радою України було безпосереднім актом реалізації суверенітету народу, який тільки одноразово уповноважив Верховну Раду України на її прийняття. Це підтверджується пунктом 1 статті 85 Конституції України, яка не передбачає права Верховної Ради України на прийняття Конституції України, а також статтею 156 Конституції України, згідно з якою законопроект про внесення змін до розділів, які встановлюють засади конституційного ладу в Україні, після його прийняття у Верховній Раді України має затверджуватись всеукраїнським референдумом».

Із п. 6 розділу XV «Перехідні положення» Конституції («до створення Конституційного Суду України тлумачення законів здійснює Верховна Рада України») за допомогою висновку a contrario слід зробити висновок про те, що після створення Конституційного Суду Верховна Рада втратила повноваження здійснювати офіційне тлумачення законів. Це правило не суперечить будь-якому іншому правилу, а навпаки, відповідає п. 2 частини першої ст. 150 Конституції, який відносить до компетенції Конституційного Суду офіційне тлумачення Конституції і законів України. Отже, здавалося б, питання про офіційне нормативне тлумачення Конституції і законів України вирішено однозначно. Стосовно Конституції так воно і є. Стосовно інших актів законодавства такої визначеності немає.

4. Стосовно законів, як і стосовно Конституції України, питання про право їх офіційного тлумачення також вирішується п. 2 частини першої ст. 150 Конституції України, із якої випливає і за допомогою висновку від протилежного виявляється логічно закріплена у цьому конституційному положенні правова норма, згідно з якої інші державні органи не мають права давати офіційне тлумачення законів. Це означає, що право тлумачення законів належить тільки Конституційному Суду України. Але це не стало перешкодою для прагнень до роз’яснень законів в інший спосіб. Мова не йде про речі суто формального характеру, коли статті 56 Закону України «Про прокуратуру» дали назву «Роз’яснення поняття «прокурор». Звичайно, це — не шедевр вишуканої словесності. І не варто було використовувати тут поняття «роз’яснення». Але ж тут дається не роз’яснення закону, а визначення поняття, що використовується в законі. Тому немає будь-яких сумнівів у тому, що ст. 56 Закону України «Про прокуратуру» не суперечить Конституції.

Тут не йдеться також про положення законів, які прийняті до введення в дію Конституції України та якими допускається тлумачення законів Верховною Радою України. Так, відповідно до п. 3 ст. 26 Закону України «Про всеукраїнський та місцеві референдуми» Центральна комісія з всеукраїнського референдуму входить у разі необхідності до Верховної Ради України з поданням про його тлумачення. Це положення втратило чинність у зв’язку із втратою Верховною Радою України повноваження тлумачити закони відповідно до п. 6 розділу XV «Перехідні положення» Конституції України.

Але ж у численних законах, в тому числі прийнятих і після початку роботи Конституційного Суду України, відповідним державним органам надається повноваження роз’яснювати закони. Оскільки це — певне явище, масштаби і зміст якого треба уявляти, зупинимось на аналізі відповідних положень законів, поділивши їх на декілька груп.

До першої групи належать формулювання законів, якими не тільки надається відповідним органам повноваження надавати роз’яснення законів та інших нормативно-правових актів, а й безумовно визнається обов’язковість таких роз’яснень. Так, Центральна виборча комісія «приймає обов’язкові для використання в роботі виборчих комісій та комісій з референдумів роз’яснення і рекомендації з питань застосування законодавства України про вибори і референдуми» (п. 5 ст. 17 Закону України «Про Центральну виборчу комісію»), «приймає обов'язкові роз’яснення з питань застосування законодавства про всеукраїнський референдум» (п. 6 ст. 20 того ж Закону). Формулювання п. 5 ст. 17 названого Закону («обов’язкові... роз’яснення і рекомендації...» може залишити певні сумніви в обов’язковому характері названих роз’яснень. І все ж ці роз’яснення Центральної виборчої комісії визнаються обов’язковими, якщо вони оформлені постановою, як це передбачено ст. 12 названого Закону. Такі постанови, як підтверджує практика роботи Центрвиборчкому, не реєструються в Міністерстві юстиції. Притому, коло суб’єктів, для яких зазначені роз’яснення є обов’язковими, статтею 13 згаданого Закону значно розширюється: «Рішення Комісії, прийняте в межах її повноважень, є обов’язковим для виконання всіма суб’єктами відповідного виборчого процесу чи процесу референдуму, в тому числі відповідними виборчими комісіями і комісіями з референдумів нижчого рівня, а також органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування, їх посадовими і службовими особами, об’єднаннями громадян, підприємствами, установами, організаціями усіх форм власності та громадянами України». Суперечність між ст. 13 і п. 5 ст. 17 названого Закону при визначенні кола осіб, на яких поширюється обов’язковість роз’яснень роз’яснення Центральної виборчої комісії, має вирішуватись на користь ст. 13 цього Закону з урахуванням наступного. Із п. 5 ст. 17 Закону за допомогою висновку a contrario слід зробити висновок про те, що для інших осіб, крім названих у цьому пункті, роз’яснення Центральної виборчої комісії є необов’язковими. Але це правило лише непрямо випливає із названого Закону, а тому не може застосовуватись всупереч наведеній правовій нормі, що текстуально закріплена в ст. 13 Закону України «Про Центральну виборчу комісію». Отже, роз’яснення, які Центральна виборча комісія вправі давати на підставі п. 5 ст. 17 Закону України «Про Центральну виборчу комісію», є загальнообов’язковими. Викладене стосується і п. 1 ч. 2 ст. 25 Закону України «Про вибори Президента України» в редакції від 18 березня 2004 року (Центральна виборча комісія «приймає обов’язкові для застосування виборчими комісіями роз’яснення з питань виконання цього Закону»).

Роз'яснення Центральної виборчої комісії, оформлені постановами, вважаються обов’язковими дія застосування, в тому числі і судами при вирішенні відповідних справ. Провадження у справах, що пов’язані з виборчим процесом, як правило, не може бути призупинене, в тому числі з метою наступного звернення Верховного Суду України до Конституційного Суду з поданням щодо конституційності положень Закону «Про Центральну виборчу комісію», про які вище йшлося, як це передбачено ч. 5 ст. 10 Кодексу адміністративного судочинства України, оскільки до вирішення справи Конституційним Судом виборчий процес має закінчитися. Проблема відповідності ст. 150 Конституції положень Закону «Про Центральну виборчу комісію» існує. Суперечність між ними мала б вирішуватись на користь Конституції. Але суспільство не готове до такого послідовного застосування Конституції, хоч і проблема зводиться до того, щоб визнати за роз’ясненнями Центровиборчкому тільки рекомендаційний характер.

5. Друга група роз’яснень, які вправі давати відповідні органи на підставі закону, представляє такі роз’яснення, щодо яких не зазначається прямо на їх обов’язковість. Але такі роз’яснення оформляються нормативно-правовими актами і є обов’язковими, оскільки дія названих актів не зупинена і вони не визнані неконституційними.

Право тлумачення Конституції Автономної Республіки Крим, яка має юридичну силу закону України, як це випливає із п. 6 розділу XV і частини другої ст. 150 Конституції, належить тільки Конституційному Суду України. Цьому конституційному положенню деякою мірою суперечать наступні правила Конституції Автономної Республіки Крим: 1) «віданню Автономної Республіки Крим підлягає...прийняття відповідно до Конституції України Конституції Автономної Республіки Крим, нормативно-правових актів Автономної Республіки Крим, внесення змін і доповнень до них, роз’яснення порядку їх застосування, контроль за їх дотриманням (п. 1 ч. 1 ст. 18 Конституції Автономної Республіки Крим); 2) «до компетенції Верховної Ради Автономної Республіки Крим відноситься прийняття Конституції Автономної Республіки Крим та подання її на затвердження Верховної Ради України, нормативно-правових актів, внесення в установленому порядку змін і доповнень до них, роз’яснення порядку їх застосування; визначення порядку і забезпечення контролю за виконанням Конституції Автономної Республіки Крим і нормативно-правових актів Верховної Ради Автономної Республіки Крим в межах її компетенції» (п. 1 ч. 2 ст. 26 Конституції Автономної Республіки Крим).

Треба витлумачити наведені положення на предмет дачі відповіді на питання про те, чи відносять вони до відання Автономної Республіки Крим і до компетенції Верховної Ради Автономної Республіки Крим роз'яснення порядку застосування Конституції Автономної Республіки Крим. Граматичне тлумачення наведених положень свідчить про те, що повноваження роз’яснювати порядок застосування стосується, зокрема Конституції Автономної Республіки Крим, оскільки і всі інші повноваження, закріплені в наведених положеннях, також стосуються Конституції Автономної Республіки Крим. Але наведені вище положення Конституції Автономної Республіки Крім можуть застосовуватись тільки в частині, в якій вони не суперечать п. 2 частини першої ст. 150 Конституції України, який не допускає тлумачення законів іншими органами, крім Конституційного Суду України.

П. 1 ч. 1 ст. 18 і п. 1 ч. 2 ст. 26 Конституції Автономної Республіки Крим надають Верховній Раді Автономної Республіки Крим також повноваження роз’яснювати нормативно-правові акти Автономної Республіки Крим. Постанови Верховної Ради Автономної Республіки Крим про роз’яснення порядку застосування нормативно-правових актів Автономної Республіки Крим мають прийматися Верховною Радою в загальному порядку. Вони підписуються Головою Верховної Ради Автономної Республіки Крим, впродовж двотижневого строку публікуються в газеті «Крымские известия». Вони публікуються також в журналі «Сборник нормативно-правовых актов Автономной Республики Крым» і вводяться в дію не пізніше 10 днів після опублікування в одному із названих видань, якщо інший строк введення в дію нормативно-правових актів Автономної Республіки Крим не встановлений самими цими актами.

Роз’яснення нормативно-правових актів Автономної Республіки Крим мають ту ж юридичну силу, що і самі ці нормативно-правові акти. Вони набирають чинності в такому ж порядку, що і інші нормативно-правові акти Автономної Республіки Крим. Тому насправді вони є змінами та/або доповненнями до нормативно-правових актів, які роз’яснюються. Вони підлягають переважному застосуванню перед базовими нормативно-правовими актами, оскільки приймаються пізніше.

6. Третя група роз’яснень може в силу формулювань відповідних положень законів даватись у вигляді нормативно-правових актів, а також у вигляді листів, які мають лише авторитет, що обумовлений професійним рівнем спеціалістів державного органу, від якого таке роз'яснення виходить. Якщо державний орган отримав право роз’яснювати закон чи інший нормативно-правовий акт, він може видавати з метою здійснення цього повноваження нормативно-правові акти, що мають обов’язковий характер (за умови реєстрації такого акту у відповідних випадках у Міністерстві юстиції та офіційного його оприлюднення). Нормативно-правові акти, якими роз’яснюється закон, набирають чинності у встановленому порядку, і зворотної сили не мають. Що стосується листів, якими роз’яснюються закони, то вони не можуть розглядатись як обов’язкові. Посилання на них у юридичних документах, в тому числі і в судових рішеннях, є припустимим в тій же мірі, в якій припустимими є посилання на доктрину (останнє в практиці судів не визнається. Виняток складає тільки практика Конституційного Суду України).

Викладене означає, що, наприклад, Антимонопольний комітет України, який отримав повноваження «здійснювати офіційне тлумачення власних нормативно-правових актів» (п. 12 ст. 7 Закону «Про Антимонопольний комітет України»), може реалізувати це повноваження шляхом видання нових нормативно-правових актів (тоді ці акти набувають ознаки обов’язковості) або шляхом розсилки листів (такі листи відображають певне розуміння нормативно-правового акту і мають значення лише інтелектуальне, а не юридичне).

Слід враховувати, що серед листів, які розсилають центральні органи виконавчої влади в порядку реалізації повноваження роз’яснювати нормативно-правові акти, зустрічаються і такі, яким однозначно надається юридичного значення. Зокрема, Кабінетом Міністрів було затверджено Перелік продукції, яка може містити озоноруйнівні речовини і експорт та імпорт якої підлягає ліцензуванню у 2005 році[353]. У примітці до цього Переліку було встановлено, що ліцензії на експорт і імпорт такої продукції видаються Міністерством економіки та з питань європейської інтеграції за погодженням з Мінприроди, а митне оформлення продукції, що підпадає під зазначений Перелік, але не містить озоноруйнівних речовин, здійснюється на підставі листів-роз’яснень Мінприроди (його територіальних органів) про те, що така продукція не містить озоноруйнівних речовин і ліцензування не потребує.

До повноважень Державного комітету України з питань регуляторної політики та підприємництва належить «надання роз’яснень положень законодавства про державну регуляторну політику» (абзац одинадцятий частини 2 ст. 30 Закону України «Про засади державної регуляторної політики у сфері господарської діяльності». Аналогічне положення включене до Положення про Державний комітет України з питань регуляторної політики та підприємництва (п. 149)[354]. Відповідно до п. 7 названого Положення Держпідприємництво в межах своїх повноважень на основі та на виконання актів законодавства видає накази та приймає рішення. Але склалась така практика, що свої роз’яснення Держпідприємництво дає у вигляді листів, що підписуються переважно першим заступником Голови, а інколи — Головою або заступником (зазвичай такі листи не реєструються в Міністерстві юстиції, а тому не отримують статусу нормативно-правових актів). На той час такими, що є чинними, є декілька сот листів Держпідприємництва. Оскільки ці листи юридичного значення нормативно-правових актів не мають, вони можуть враховуватись як думка спеціалістів з приводу того, як треба розуміти відповідні положення нормативно-правових актів, а саме положення абзацу одинадцятого ч. 2 ст. 30 названого вище Закону слід розуміти як покладення на Держпідприємництво завдання здійснювати висококваліфіковану пропаганду цього Закону. Викладене стосується навіть тих випадків, коли відповідно до ст. 6 Указу Президента України «Про деякі заходи щодо забезпечення здійснення державної регуляторної політики» на Держпідприємництво покладається «надання офіційних роз’яснень цього Указу...»[355]. Роз’яснення у сфері діяльності Держпідприємництва набули такого поширення, що на нього було покладено повноваження здійснювати аналіз листів центральних органів виконавчої влади, їх територіальних органів, Ради міністрів Автономної Республіки Крим, місцевих органів виконавчої влади, їх посадових осіб, у яких роз’яснюються положення регуляторних актів, надавати цим органам та посадовим особам пропозиції про відкликання таких листів, якщо вони суперечать законодавству (п. 13 Положення про Державний комітет з питань регуляторної політики та підприємництва).

Комісія щодо захисту національного товаровиробника від субсидованого імпорту уповноважена давати роз’яснення з питань застосування Закону України «Про захист національного товаровиробника від субсидованого імпорту» (частина друга ст. 37 названого Закону). Значення цих роз’яснень також не виходить за межі значення думки спеціалістів. Такі ж положення містяться в ч. 2 ст. 37 Закону України «Яро захист національного товаровиробника від демпінгового імпорту» і в ч. 2 ст. 22 Закону України «Про застосування спеціальних заходів щодо імпорту в Україну».

Спеціально уповноважений орган з питань ліцензування дає роз’яснення щодо застосування законодавства у сфері ліцензування (абзац 5 частини 1 ст. 5 Закону України «Про ліцензування певних видів господарської діяльності»).

Роз’яснення, які надають контролюючі органи з питань податкового законодавства, тепер називаються податковими консультаціями (ст. 52, 53 ПК). Вони надаються за зверненнями платників податків і мають юридичне значення тільки для платників податків, яким вони надані. «Центральний орган контролюючого органу» (ч. 52. 6 ст. 52 ПК) проводить періодичне узагальнення наданих індивідуальних податкових консультацій, які стосуються значної кількості платників податків або значної суми податкових зобов’язань, та затверджує своїми наказами узагальнюючі податкові консультації, які підлягають оприлюдненню. Узагальнюючі податкові консультації мають юридичне значення для всіх платників податків. Як узагальнюючі, так і індивідуальні податкові консультації, не є обов’язковими для судів, що розглядають податкові справи. Тому рішення контролюючого органу про донарахування податку чи збору не може бути визнане судом недійсним з підстави його невідповідності податковій консультації. Але у випадках, коли платник податків діяв відповідно до наданої йому у письмовій або електронній формі індивідуальної податкової консультації або відповідно до узагальнюючої податкової консультації, він не може бути притягнутий до відповідальності (це не виключає донарахування податку контролюючим органом на підставі закону, хоч би і всупереч податковій консультації).

«Центральний орган виконавчої влади у сфері праці та соціальної політики надає разом з Пенсійним фондом роз’яснення з питань призначення, перерахунку та виплати пенсій відповідно до цього Закону» (абзац 7 ч. 2 ст. 103 Закону України «Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування»). Це — суто інформаційні, а не юридично обов’язкові роз’яснення.

«Державна комісія з цінних паперів та фондового ринку відповідно до покладених на неї завдань… роз’яснює порядок застосування чинного законодавства про цінні папери» (частина 2 ст. 7 Закону України «Про державне регулювання ринку цінних паперів в Україні»). У цих випадках також йдеться про роз’яснення, що не мають ознаки обов’язковості.

Ідея суто інтелектуального та інформаційного значення роз’яснень знайшла своє законодавче втілення в Законі «Про комітети Верховної Ради України»: «Комітети з питань, віднесених до предметів їх відання, мають право надавати роз’яснення щодо застосування положень законів України. Такі роз’яснення не мають статусу офіційного тлумачення» (ст. 21). Н. Н. Вопленко для позначення таких роз’яснення ввів в науковий обіг поняття офіціозного тлумачення[356]. Указом Президента України «Про додаткові заходи щодо забезпечення реалізації антидемпінгового законодавства» реалізується та ж ідея. На Кабінет Міністрів покладається обов’язок забезпечити «роз’яснення у засобах масової інформації норм антидемпінгового законодавства та видання масовим тиражем необхідних методичних матеріалів та іншої офіційної інформації» (абзац шостий ст. 3)[357].

7. В апараті Президента України вважається і вважалося раніше, що офіційне роз’яснення нормативно-правових актів є невід’ємним правом державних органів, що такі акти видають. Тому стало звичним, коли Президент України не тільки своїми указами роз’яснює свої ж укази, а й надає своїми указами державним органам право роз’яснювати як укази Президента, так і прийняті цими ж органами нормативно-правові акти. Втім, правозастосовних проблем не виникає, якщо указом Президента надається тлумачення раніше виданого указу, бо указ, яким тлумачиться інший указ, набирає чинності у загальному порядку і зворотної сили у часі мати не може. Це можна сказати, наприклад, про Указ Президента України «Про тлумачення окремих положень Указу Президента України від 18 червня 1998 року № 651»[358].

Те ж саме слід сказати і стосовно постанов Кабінету Міністрів, якими даються роз’яснення указів Президента України. Практика видання постанов Кабінету Міністрів на виконання повноваження давати роз’яснення указів Президента є. Так, ст. 8 Указу Президента України «Про впорядкування механізму сплати ринкового збору» на Кабінет Міністрів було покладено «надання офіційних роз’яснень щодо цього Указу»[359]. На виконання цього повноваження Кабінет Міністрів прийняв постанову «Про роз’яснення статті 4 Указу Президента України від 28 червня 1999 р. № 761»[360].

Кабінет Міністрів уповноважувався на роз’яснення і інших указів. Зокрема, обов’язок надання офіційних роз’яснень покладається на Кабінет Міністрів ст. 16 Указу Президента України «Про деякі заходи щодо дерегулювання підприємницької діяльності»[361]; ст. 3 Указу Президента України «Про деякі заходи щодо поліпшення умов господарювання недержавних сільськогосподарських підприємств»[362], іншими указами Президента[363]. Кабінет Міністрів настільки звик до таких доручень, що став давати роз’яснення, які за змістом є чистою правотворчою діяльністю. Повноваження давати роз’яснення Кабінету Міністрів надавалось, зокрема Указом Президента України «Про внесення змін до Указу Президента України від 3 липня 1998 року «Про спрощену систему оподаткування, обліку та звітності суб’єктів малого підприємництва»[364]. Кабінет Міністрів став не просто роз’яснювати, а здійснювати правове регулювання суспільних відносин шляхом надання роз’яснень. Так має бути оцінена постанова Кабінету Міністрів «Про роз’яснення Указу Президента України від 3 липня 1998 п. № 727»[365]. Ця постанова була доповнена постановою Кабінету Міністрів від 19 березня 2008 р. № 222. Було встановлено, що «суб’єкт малого підприємництва, який згідно з абзацом другим частини першої статті 6 не є платником податку на додану вартість, у разі здійснення операцій з імпорту товарів на митну територію України сплачує податок на додану вартість у визначеному Законом України «Про податок на додану вартість» порядку». Цим положенням згаданий Указ не роз’яснюється, а доповнюється. При цьому звертає на себе увагу та обставина, як Кабінет Міністрів порушує принцип пропорційності у відносинах платників податків з державними органами (державою), що є складовою частиною принципу верховенства права. Якщо Кабінет Міністрів розраховує на те, що ця постанова буде виконуватись, то у нього для цього є достатні підстави, бо ще раніше склалась судова практика, яка витлумачила Указ Президента «Про спрощену систему оподаткування, обліку та звітності суб’єктів малого підприємництва»[366] у такий же спосіб, у який Кабінет Міністрів його роз’яснив. Але ж дещо раніше Кабінет Міністрів дав вказівку контролюючим органам здійснювати «контроль за застосуванням пільг із сплати податків, зборів (обов’язкових платежів), що надаються суб’єктам підприємницької діяльності та фізичним особам, виключно на підставі норм законів з питань оподаткування»[367]. Тож виходить, що, коли йшлося про пільги, то їх підставою визнавались тільки закони, що визнаються спеціальними, а коли йшлося про обмеження пільг, то визнається можливість їх встановлення не тільки законом (будь-яким), а й роз’ясненням Кабінету Міністрів щодо застосування указу Президента України.

Президент України надає повноваження давати роз’яснення його указів і на центральні органи виконавчої влади. Указом Президента України «Про заходи щодо забезпечення захисту майнових прав селян у процесі реформування аграрного сектора економіки» (ст. 4)[368] на Міністерство аграрної політики було покладено «надання офіційних роз’яснень щодо цього Указу». Взяте в лапки формулювання можна витлумачити так, що на названий державний орган покладається обов’язок надавати роз’яснення не Указу, а умов, за яких його положення підлягають застосуванню. Але цей варіант тлумачення лише зміщує акцент з диспозицій на гіпотези норм, сформульованих в Указі.

Покладення на центральні органи виконавчої влади обов’язку роз’яснювати законодавство, що діє у сфері повноважень відповідного органу, стало поширеним. Такі повноваження надаються Міністерству юстиції, правда встановлюється, що це Міністерство дає роз’яснення актів, що ним видаються (п. 4 Положення про Міністерство юстиції України в ред. від 27.12.02[369]).

Кабінет Міністрів також вважає, що його «природним правом» (це — вираз одного із найдосвідченіших науковців-юристів, який визнає право роз’яснення нормативно-правових актів за будь-яким правотворчим органом) є як роз’яснення власних постанов, так і надання іншим державним органам повноваження на надання роз’яснень. У зв’язку з неоднозначним розумінням та різним застосуванням деяких положень Порядку обчислення та внесення до Державного бюджету України рентної плати за нафту, природний газ і газовий конденсат[370] Кабінет Міністрів видав постанову, якою роз’яснив, що названий Порядок слід застосовувати з урахуванням зазначеного в постанові[371].

Що стосується надання постановами Кабінету Міністрів України центральним органам виконавчої влади повноважень роз’яснювати відповідні постанови, то для цього Кабінет Міністрів не бачить ніяких перешкод. Кабінет Міністрів надавав своїми постановами повноваження роз’яснювати свої постанови Державній податковій адміністрації[372], Державному казначейству[373], Державному комітету з питань житлово-комунального господарства[374], Міністерству транспорту та зв’язку[375].

Наведений перелік органів, які отримали від Кабінету Міністрів повноваження давати роз’яснення постанов Кабінету Міністрів не є вичерпним, тобто надання таких повноважень стало повсякденним явищем. Це явище потребує аналізу перш за все на предмет відповідності частині другої ст. 19 Конституції України, згідно з якою державні органи та їх посадові особи мають діяти на підставі, в межах повноважень та у спосіб, встановлені Конституцією та законами України. Склалась парадоксальна практика, коли, з одного боку, Конституційний Суд України, суди загальної юрисдикції без будь-яких застережень і за наявності якнайменшої потреби посилаються на частину другу ст. 19 Конституції. З іншого боку, не здійснюється будь-яка протидія поширенню практики надання повноваження роз’яснювати нормативно-правові акти указами Президента України та постановами Кабінету Міністрів за умови, що надання таких повноважень навіть законами вносить у правову систему України елементи, які є їй чужими.

§ 102. Розширене та обмежене тлумачення

Розширене та обмежене тлумачення нормативно-правових актів не має будь-яких законодавчих підстав. У науці також відсутні будь-які рекомендації щодо критеріїв припустимості розширеного та обмеженого тлумачення. Відтак розширене та обмежене тлумачення актів законодавства не відповідає закону і є неприпустимим. Вживання в практиці Європейського Суду з прав людини термінів «розширене» та «обмежене» тлумачення положень Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод обумовлене еволюційним (динамічним) тлумаченням і спрямованістю Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, на все більш дієвий захист прав і свобод.

1. У літературі використовуються терміни «розширювальне»[376] і «розширене» тлумачення[377]. Оскільки для фахівця-юриста кращою мовою є мова закону, то слід використовувати термін «розширене», який вживається в ст. 22 Закону «Про правовий режим надзвичайного стану». Що стосується терміну «обмежувальне тлумачення», то цей термін є загальновизнаним, але ж якщо використовувати термін «розширене», то протилежним йому терміном слід визнати термін «обмежене».

2. Найавторитетніші радянські вчені в період дії радянської Конституції 1936 р. стверджували таке: «У Радянському Союзі питання про поділ тлумачення на розширене і обмежене позбавляється сенсу. При застосуванні правових норм, головним чином закону, основна задача полягає не в тому, щоб звузити або розширити застосування закону, а в тому, щоб застосувати цей закон як раз так, як він написаний, у точній відповідності з його текстом і смислом. Розширити застосування закону, тобто, вийти за межі його тексту, ні суд, ні інші органи не можуть, оскільки це означало б порушення закону. Обмежити застосування закону, тобто, звузити його в порівнянні з його текстом, означало б незастосування закону, коли він підлягає застосуванню згідно з його текстом, тобто, знову-таки порушення закону»[378]. Таке твердження відповідало ще дореволюційному російському досвіду. Д. І. Мейер у підручнику, який було видано наприкінці XIX століття, наводив цитату із Основних законів Російської імперії: «Закони мають виконуватись відповідно до точного і буквального їх змісту, без будь-якої зміни чи розширення»[379]. Менш категорично, але також достатньо визначено висловлювався І. С. Перетерський. Він писав, що свавільне обмеження та розширення змісту правових норм не має нічого спільного з тлумаченням[380]. Як бачимо, тут йдеться про несумісність з тлумаченням розширення та обмеження змісту правових норм, які мають ознаку свавільності.

Іншої думки притримувався С. І. Вільнянський, який розширене і обмежене тлумачення відносив до категорії «виправного тлумачення»[381]. Нагадаємо, що раніше розширене і обмежене тлумачення визнавав Є. В. Васьковський: «Розширене тлумачення, розкривши дійсну думку законодавця, розширює згідно з нею словесний зміст норми...»[382]. А. С. Піголкін виступав проти формалістичного підходу і тому допускав розширене і обмежене тлумачення у виняткових випадках[383].

Сучасна наукова думка визнає розширене і обмежене тлумачення[384]. Часто визнання розширеного і обмеженого тлумачення не обумовлене будь-якими реальними чинниками, а є результатом особливостей мислення, що характерні суб'єкту тлумачення. Так, ст. 103 Конституції України не містить положення про несумісність поста Президента України з посадою в органах місцевого самоврядування. У зв’язку з цим пропонується розширено тлумачити положення частини четвертої ст. 103 Конституції про заборону для Президента обіймати посади в органах державної влади або в об’єднаннях громадян та поширювати це положення на службу в органах місцевого самоврядування[385]. Між тим, в даному випадку треба було вирішити питання про відповідність правового припису, який непрямо випливає із частини четвертої ст. 103 Конституції, виявляється при тлумаченні висновком від протилежного та відповідно до якого Президент України може обіймати посади в органах місцевого самоврядування, принципу верховенства права. Цей правовий припис не відповідає принципу верховенства права, бо, опікуючись інтересами певного органу місцевого самоврядування, Президент не зможе однаково ставитись до всіх громадян України, а тому цей правовий припис не може застосовуватись. Прогалина, що виникла, має поповнюватись через застосування за аналогією до правовідносин, про які йдеться, частини третьої ст. 103 Конституції. Цей спосіб тлумачення частини четвертої ст. 103 Конституції докорінно відрізняється від розширеного тлумачення, оскільки при такому тлумаченні пошук змісту конституційного положення ведеться шляхом застосування методологічного інструментарію, який юридично є визначеним і убезпечує від суб’єктивізму. Пошук змісту законодавчих положень шляхом розширеного їх тлумачення є пошуком, що ведеться з використанням інструментарію, взятого із вчорашнього дня.

В іншому випадку положення про право громадянина за допомогою розширеного тлумачення пропонується поширювати на іноземців шляхом розширеного тлумачення правової норми[386], хоч на іноземців відповідне правило належало поширити за допомогою іншого інструментарію. Некоректним є і посилання І. М. Погребного[387] на те, що термін «утрата» в ст. 418 ЦК 1963 р. підлягав розширеному тлумаченню. Це слово стосується всіх випадків, коли особа чогось лишається внаслідок загублення, викрадення, знищення тощо[388]. Так же слід оцінити і висновок цього ж автора про необхідність обмеженого тлумачення терміну «непереборна сила» у ст. 418 ЦК 1963 р.[389]. Поняття непереборної сили визначалось у ст. 78 ЦК 1963 р. з посиланням на дві її ознаки — надзвичайний характер (непередбачуваність) і невідворотність. Таке визначення є гранично вузьким. Тому потреби у його обмежувальному тлумаченні не було ніякої. Лише Цивільний кодекс 2003 р. значно розширив зміст поняття непереборної сили, визнавши, що вона має місце за наявності хоч би однієї із названих ознак. Але і в цьому випадку обмежене тлумачення не є належним інструментом, що може допомогти правильно витлумачити поняття непереборної сили.

О. М. Ярошенко з огляду на те, що в п. 4 ст. 134 КЗпП йдеться про повну матеріальну відповідальність працівників за шкоду, завдану в нетверезому стані, і не зазначається на завдання шкоди в стані наркотичного і токсичного сп’яніння як підставу повної матеріальної відповідальності, позитивно оцінює практику розширеного тлумачення цього пункту[390].

С. В. Шевчук пише: «Без розширеного, творчого тлумачення судом Конституція України ризикує залишитися програмним документом, який складається тільки з позитивних норм (букви), в якому не враховується конституційний дух, неписані конституційні норми та цінності, без чого Конституція не може слугувати дієвим інструментом обмеження державної влади»[391]. У більш ранній роботі С. В. Шевчук писав, що конституційні норми «неможливо застосовувати як норми прямої дії без розширеного тлумачення їх судом»[392].

Видається, що і розширене, і обмежене тлумачення рівною мірою є незаконними способами тлумачення, оскільки ні один із науковців ніколи не сформулював критерії, які б ґрунтувались на законі і які встановлювали б, коли такі способи тлумачення є припустимими.

3. Суди вкрай неохоче звертаються до категорій розширеного та обмеженого тлумачення. Але, уникаючи відповідних термінів, суди де-факто широко використовують такі прийоми тлумачення. Найбільш яскраво це виявляється у практиці з трудових спорів, що знайшла відображення, зокрема в постанові Пленуму Верховного Суду України «Про практику розгляду судами трудових спорів»[393].

Відповідно до п. 2 частини першої ст. 40 КЗпП підставою розірвання трудового договору з ініціативи власника або уповноваженого ним органу є, зокрема, виявлена невідповідність працівника займаній посаді або виконуваній роботі внаслідок недостатньої кваліфікації, яка перешкоджає продовженню роботи. Кваліфікація визначається «як здатність виконувати завдання та обов’язки відповідної роботи», її критеріями є рівень освіти та спеціалізація[394]. Таке розуміння кваліфікації (не вдаючись у деталі) є загальновизнаним. Але судова практика дійшла висновку про те, що трудовий договір з керівником підприємства, установи, організації або їх структурного підрозділу може бути розірваний на підставі п. 2 частини першої ст. 40 КЗпП у зв’язку з нездатністю забезпечити належну дисципліну праці на підприємстві, в установі, організації чи їх структурному підрозділі. Ця практика знайшла відображення в п. 21 зазначеної вище постанови. Таке роз’яснення виходить із розширеного тлумачення поняття кваліфікації, а отже, — і відповідної правової норми, оскільки нездатність забезпечити належну дисципліну праці зазвичай не є наслідком недостатньої кваліфікації.

Визнання судовою практикою можливості обмеженого тлумачення нормативно-правових актів покажемо також на прикладі тлумачення положень трудового законодавства. Відповідно до частини другої ст. 32 КЗпП «не вважається переведенням і не потребує згоди працівника переміщення його на тому ж підприємстві, в установі, організації на інше робоче місце, в інший структурний підрозділ...». Але Верховний Суд України дійшов висновку про те, що переміщення, яке здійснюється власником або уповноваженим ним органом, не може бути безмотивним, не обумовленим інтересами виробництва (п. 31 постанови «Про практику розгляду судами трудових спорів»). Це чітко виражене обмежене тлумачення частини другої ст. 32 КЗпП.

Судова практика обмежено тлумачить і п. 1 частини першої ст. 40 КЗпП, який підставою розірвання трудового договору з ініціативи власника або уповноваженого ним органу називає зміни «в організації виробництва і праці, в тому числі ліквідації, реорганізації, банкрутства або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників». Стосовно реорганізації підприємства діє спеціальне правило частини третьої ст. 36 КЗпП: «У разі зміни власника підприємства, а також у разі його реорганізації (злиття, приєднання, поділу, виділення, перетворення) дія трудового договору працівника продовжується. Припинення трудового договору з ініціативи власника або уповноваженого ним органу можливе лише у разі скорочення чисельності або штату працівників (пункт 1 частини першої статті 40)». Стосовно перепрофілювання ніяких спеціальних обмежень законодавство про працю не встановлює. Проте, судова практика не визнає законним звільнення працівників на підставі п. 1 частини першої ст. 40 КЗпП у разі перепрофілювання підприємств, якщо при цьому не скорочується чисельність працівників. Тут не стверджується, що при перепрофілюванні звільнення працівників можливе незалежно від скорочення штату або чисельності працівників, але заперечується можливість розширеного тлумачення п. 1 частини першої ст. 40 і частини третьої ст. 36 КЗпП.

Судова практика у цивільних справах також рясніє випадками розширеного та обмеженого тлумачення. При цьому ніякої послідовності у цьому питанні судова практика не виявляє. З одного боку, і Верховний Суд України і Вищий господарський суд визнають підставою цивільно-правової відповідальності безпосередній (прямий) причинний зв’язок. Це знайшло відображення в п. 5 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про практику розгляду судами цивільних справ за позовами про відшкодування шкоди»[395] і п. 2 роз’яснення Вищого господарського суду «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов’язаних з відшкодуванням шкоди»[396]. У судових рішеннях вищих судових інстанцій, прийнятих останнього часу, також підкреслюється, що підставою відшкодування збитків (шкоди) є лише безпосередній причинний зв’язок, хоч ні один законодавчий акт, що пов’язує настання певних юридичних наслідків з наявністю причинного зв’язку, не зазначає на те, що цей зв’язок має бути обов’язково безпосереднім (прямим).

З іншого боку, суди не можуть не враховувати зміст закону, який: 1) допускає можливість відшкодування не тільки реальних збитків (п. 1, 2 ч. 2 ст. 22 ЦК), а й упущеної вигоди, яка майже ніколи з порушенням, якого припустився боржник, не пов’язана безпосередньо; 2) допускає за певних умов можливість покладення відповідальності за шкоду, завдану використанням транспортного засобу, яким особа заволоділа неправомірно, на власника (ч. 3 ст. 1187 ЦК), хоч між винними діями (бездіяльністю) власника та шкодою прямого причинного зв’язку немає; 3) встановлює строк, впродовж якого батьки, що позбавлені батьківських прав, несуть обов’язок відшкодувати шкоду, завдану дитиною (ст. 1183 ЦК). І наведеними прикладами не вичерпуються всі положення законодавства, в яких законодавець непрямо визнає юридичне значення за опосередкованим причинним зв’язком.

За таких умов у судовій практиці вантажовідправник, який неналежне перевірив комерційну придатність вагона чи контейнера, визнається відповідальним за незбереження вантажу, крім випадків, коли дефекти транспортного засобу мали скритий характер або виникли після завантаження (тут визнається тільки прямий причинний зв’язок), а залізниця, яка неналежне перевірила правильність розміщення та закріплення вантажу на відкритому рухомому складі, як правило, відповідальною за шкоду, що виникла внаслідок неправильного розміщення та закріплення вантажу, не визнається. Тут визнається за необхідне зміст поняття причинного зв’язку тлумачити широко (п. 3.8, 3.9 роз’яснення президії Вищого господарського суду України «Про деякі питання практики вирішення спорів, що виникають з перевезення вантажів залізницею»[397]).

Європейський Суд з прав людини багатократно зазначав на прямий причинний зв’язок як умову застосування у відповідних випадках примусових заходів до держав, що припустилися порушення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Але це не може сприйматись як практика, що є обов’язковою, зокрема для України, бо заходи, яких вживає Європейський Суд з прав людини, є суто субсидіарними. На державах-учасницях Конвенції лежить обов’язок поновити порушені права людини чи основоположні свободи. Діяльність Європейського Суду є суто допоміжною. Тому Європейський Суд і не вважає за можливе враховувати непрямий причинний зв’язок при встановленні факту порушення та при визначенні тих заходів, які застосовуються до держави-порушниці.

4. Від розширеного тлумачення актів законодавства слід відрізняти надання певному поняттю більш широкого змісту, ніж власний зміст цього поняття, визначений безпосередньо законом. Наприклад, добре відомий зміст поняття «закон». Але аналіз численних положень, наприклад, Цивільного кодексу свідчить про те, що під терміном «закон» тут розуміються не тільки власне закони, а й Цивільний та інші кодекси (саме формулювання ч. 2 ст. 4 ЦК «основним актом цивільного законодавства України є Цивільний кодекс України. Актами цивільного законодавства є також інші закони України...» свідчить про те, що Цивільний кодекс непрямо також визнається законом).

Конституція Автономної Республіки Крим має юридичну силу закону, оскільки затверджена Законом України від 23 грудня 1998 р. Основи законодавства України про загальнообов’язкове державне соціальне страхування прийняті Верховною Радою, підписані Президентом України, а тому визнаються також такими, що мають силу закону. Цьому сприяє і зазначення в частині першій ст. 2 названих Основ на те, що «законодавство України про загальнообов’язкове державне соціальне страхування складається із цих Основ та прийнятих відповідно до них законів...». Нарешті, зміни до названих Основ були внесені законами України від 16 червня 2005 р. та від 23 лютого 2006 р., що свідчить про надання названим Основам рівня закону. Основи законодавства про охорону здоров’я[398] також визнаються законами, оскільки до них законами неодноразово вносились зміни і доповнення.

Виникає питання про те, чи має місце в таких випадках розширене тлумачення поняття закону та чи не є це виправданням самої ідеї розширеного та обмеженого тлумачення нормативно-правових актів. Видається, що — ні. У даному випадку поняття закону тлумачиться в точності так, як це випливає із численних положень законодавчих актів. А те розуміння певного терміну чи слова, яке випливає із законодавчого акту, має перевагу при тлумаченні даного акту навіть перед визначенням відповідного поняття, що формулюється в цьому ж акті.

До широкого розуміння поняття права власності судову практику підштовхує Європейський Суд з прав людини, який права на будь-який актив, що має економічний зміст, вважає за можливе захищати як право власності. За таких умов до права на безготівкові кошти на поточному рахунку в банку визнали можливим застосувати ст. 41 Конституції, що встановлює конституційні основи права власності. Такий підхід виявляється в практиці Конституційного Суду України[399], Верховного Суду України. Але широке розуміння поняття права власності не є результатом розширеного тлумачення поняття права власності, а обумовлено обов’язковістю прецедентної практики Європейського Суду з прав людини, яка (обов’язковість) випливає із Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, а тепер отримала нормативне закріплення у Законі «Про виконання рішень та застосування практики Європейського Суду з прав людини».

Виникає, однак, питання про те, чи не здійснює розширеного тлумачення положень Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод Європейський Суд з прав людини. Така думка стала загальнопоширеною. Голландський дослідник проблеми прав людини Донна Гом’єн зазначає: «Органи Конвенції дають статті 6 широке тлумачення, оскільки вона має основоположне значення для здійснення демократії»[400]. Український автор В. П. Паліюк пише про розширений підхід Європейського Суду з прав людини до тлумачення ст. 3 Конвенції[401]. Видається, що Європейський Суд з прав людини розширеного тлумачення Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод не здійснює. Твердження про те, що цей Суд здійснює розширене тлумачення, не враховує наступні обставини: 1) Європейський Суд з прав людини використовує звичайний логічний інструментарій тлумачення. Зокрема, із права на справедливий суд як наступного правового явища Суд виводить право на доступ до суду, що є попереднім правовим явищем. Із права на справедливий суд як попереднього правового явища Суд виводить право на виконання судового рішення як наступне правове явище; 2) при тлумаченні положень Конвенції Європейський Суд з прав людини керується принципом верховенства права, юридично закріпленим у преамбулі Конвенції, та ставить його за юридичною силою вище будь-якого іншого положення Конвенції. У рішенні в справі «Лавентс проти Латвії» Європейський Суд зазначив, що він виходив «з принципу верховенства права, на якому ґрунтується внутрішнє право Конвенції»[402]. Із застосуванням принципу верховенства права Європейським Судом з прав людини, поглибленням його розуміння пов’язаний також динамічний та еволюційний підхід Європейського Суду до тлумачення положень Конвенції, що обумовлений поєднанням у змісті Конвенції положень, які формально визначено встановлюють права людини, з положеннями, що мають втілюватись в життя поступово.

Так, Європейським Суд з прав людини вживає термін «обмежене тлумачення». Зокрема, в рішенні у справі «Wloch v. Poland»[403] Суд зазначив, що п. 1 ст. 5 Конвенції містить вичерпний перелік підстав позбавлення свободи, який підлягає обмеженому (вузькому) тлумаченню[404]. Але ж «обмежене тлумачення» полягало тут в суто буквальному тлумаченні, а не в обмеженні сфери дії п. 1 ст. 5 Конвенції. У такому ж розумінні терміни «обмежене тлумачення», «розширене тлумачення» вживаються в інших рішеннях Європейського Суду з прав людини.

Тенденція до розширення сфери дії положень Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та відповідно до більш широкого тлумачення цих положень Європейським Судом з прав людини не може бути визнана проявом розширеного тлумачення. Вона обумовлена широтою змісту положень Конвенції, застосуванням принципу верховенства права та історичним чинником, який закономірно обумовлює розширення змісту прав людини. С. В. Шевчук звертає увагу на те, що Європейський Суд з прав людини у 2002 р. значно розширив стандарт ст. 2 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, яка визнає за людиною право на життя. При цьому Суд зробив висновок, що держава зобов’язана вживати належних заходів для захисту життя від реальної та нагальної небезпеки[405]. Цей обов’язок держави прямо випливає із п. 1 ст. 2 Конвенції. І та обставина, що раніше Суд не визнавав такого обов’язку держави, не означає, що він не випливав із п. 1 ст. 2 Конвенції. Це лише означає, що раніше Європейський Суд вважав держави-учасниці Конвенції не готовими до виконання цього обов’язку. Такого ж тлумачення потребують численні положення Конституції України.

5. Конституція і закони України не дають будь-яких підстав для розширеного та обмежувального тлумачення нормативно-правових актів. Ідею «виправного тлумачення», що належить С. І. Вільнянському, слід визнати[406]. Але ж необхідність відступлення від букви нормативно-правового акту має обґрунтовуватись логічним, системним тлумаченням, застосуванням принципу верховенства права, застосуванням аналогії закону і права, а не розширеним чи обмеженим тлумаченням, яке не має критеріїв, що обумовлюють його застосування, а тому набуває ознаки свавільного.

З іншого боку, методологія тлумачення актів законодавства дає суб’єкту тлумачення достатній інструментарій, який уможливлює розумне витлумачення будь-якого положення законодавства. Так, для з’ясування змісту п. 4 ст. 134 КЗпП, що встановлює повну матеріальну відповідальність за шкоду, яку працівник завдав роботодавцеві будучи в нетверезому стані, не треба тлумачити його розширено. Треба спробувати застосувати відомі інструменти. Тоді ми побачимо, що ні один із цих інструментів не дає змоги поширити чинність цього пункту на випадки завдання шкоди працівниками, що перебували в стані наркотичного чи токсичного сп’яніння. Зокрема, принципом верховенства права не може бути виправдане поширення чинності п. 4 ст 134 КЗпП на зазначені випадки, оскільки це суперечило б основній меті трудового законодавства — захищати інтереси найманих працівників. Доводи про те, що непоширення п. 4 ст. 134 КЗпП на випадки завдання прямої дійсної шкоди у стані наркотичного чи токсичного сп’яніння суперечить принципу рівності, а отже, — і принципу верховенства права, також є неспроможними. Якби йшлося про надання за певних умов прав чи пільг лише окремим категоріям працівників, то постановка проблеми про надання таких же пільг іншим категоріям працівників була б припустимою. При цьому не повинне здійснюватись розширене тлумачення, а має використовуватись відповідний методологічний інструментарій: 1) спочатку слід зробити висновок a contrario і в такий спосіб виявити правовий припис, відповідно до якого на інших працівників відповідна пільга не поширюється; 2) потім слід (за наявності достатніх підстав) зробити висновок про те, що цей правовий припис порушує принцип рівності, а в кінцевому рахунку суперечить принципу верховенства права, а тому застосуванню не підлягає. При цьому має бути врахована і мета трудового законодавства. Нарешті, слід зробити висновок про необхідність застосувати відповідне законодавче положення до працівників, на яких воно за його буквою не поширюється, за аналогією, оскільки внаслідок застосування принципу верховенства права в законодавстві утворилась прогалина.

У даному випадку ми досягай того ж результату, що і при розширеному тлумаченні, але досягли цього за допомогою методологічного інструментарію, а не свавільно. Використання ж методологічного інструментарію тримало нас в жорстких рамках.

§ 103. Сутнісний і формальний підходи до тлумачення правових актів

Слід відмовитись від будь-якого відриву від нормативних текстів при тлумаченні актів законодавства та надавати результатам тлумачення такого значення, яке не відповідає тексту, що тлумачиться. Закріплений у Законі «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні» принцип превалювання сутності над формою не може застосовуватись до правовідносин, на які не поширюється дія названого Закону.

1. У законодавстві України, і в історії права різних країн, і в сучасній судовій практиці, і в науковій літературі чітко позначилась проблема сутності і форми як проблема правотлумачення. Дійшла ця проблема і до змісту законодавства. Відповідно до ст. 4 Закону «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні» як один із основних принципів бухгалтерського обліку і фінансової звітності закріплюється принцип превалювання сутності над формою (відповідні господарські операції при веденні бухгалтерського обліку та складанні фінансової звітності мають враховуватись відповідно до їх сутності, а не тільки виходячи із їх юридичної форми). Тут не дається відповідь на запитання про те, чому ж слід надати перевагу — сутності (очевидно, — економічній) чи формі, яка позначена як юридична. Це може бути кваліфіковане як експансія економіки у сферу юриспруденції. Економічній, соціальній, політичній сутності речей треба приділяти максимальну увагу при розробці і підготовці до прийняття нормативно-правових актів. Коли ж законопроект набув юридично обов’язкової форми, врахування економічної, соціальної чи політичної сутності речей можливе тільки в порядку еволюційного тлумачення, яке має в сучасних умовах України вкрай обмежене значення. Юридична форма, визначена нормативними, індивідуальними правовими актами чи правочинами, може поступитися при тлумаченні чи правозастосуванні лише формі, визначеній актами вищої юридичної сили.

І правові акти, у тому числі правочини, мають не тільки юридичну форму, а й юридичну сутність, що виражається у принципах, основних засадах законодавства, у кінцевому рахунку — в принципі верховенства права, який не тільки виражає глибинну сутність законодавства, але й має найвищу юридичну силу.

П. 4.4.1 ч. 4.4 ст. 4 Закону «Про порядок погашення зобов’язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами, який на цей час втратив чинність, приписував надавати роз’яснення окремих положень податкового законодавства, виходячи, зокрема із «економічного змісту податку, збору (обов’язкового платежу)». Але ж є загальновизнані правила правотлумачення і правозастосування, є встановлені законом способи подолання прогалин у законодавстві. То як же вони співвідносяться з врахуванням економічного змісту відповідних економіко-правових явищ? Відповіді на це запитання ні Закон «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні», ні зазначений Закон, що втратив чинність, не дають. Не йдеться тут про те, що наведені вище законодавчі положення слід ігнорувати. Це було б непрофесійною рекомендацією. До того ж законодавчі положення, про які йдеться, стосуються вкрай обмеженої сфери. То можна було б визнати, що вони встановлюють спеціальні правові норми, що підлягають переважному застосуванню, зокрема перед правовими нормами, що встановлюють правила подолання прогалин у законодавстві. Але ж невизначеність порядку надання переваги сутності над юридичною формою чи врахування економічного змісту податку при правотлумаченні і правозастосуванні перешкоджає застосуванню законодавчих положень, про які йдеться.

Положення ч. 2 ст. 308 ЦПК («не може бути скасоване правильне по суті і справедливе рішення суду з одних лише формальних міркувань») і ч. 2 ст. 200 КАС («не може бути скасовано правильне по суті рішення суду з одних лише формальних міркувань») не можуть бути інтерпретовані як такі, що відсилають до пошуку сутності за межами форми. Правильне по суті судове рішення — це рішення, яке є законним і обґрунтованим (ст. 213 ЦПК; ст. 159 КАС), а справедливе рішення — це рішення, що відповідає принципу верховенства права— законодавчому положенню, що має вищу юридичну силу. Під формальними міркуваннями у ч. 2 ст. 308 ЦПК і ч. 2 ст. 200 КАС, очевидно, розуміються хиби і недоліки мотивувальної частини судового рішення, яке є законним і обґрунтованим у його резолютивній частині.

Дослідники римського права звертають увагу на формалізм римського права і практики його застосування. Тут ми помічаємо такий формалізм, який превалював над юридичним змістом. Таке превалювання спотворювало зміст волі правотворчих органів (якщо тлумачився закон) і волі учасників відповідних правовідносин, якщо тлумачився правочин. Доходило, правда, і до пошуку змісту правовідносин за межами юридичної форми, але це було лише врахуванням соціального контексту в умовах, коли, наприклад, Закони XII таблиць діяли в Римі багато століть.

Видається, що за межі змісту Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод не виходить і Європейський Суд з прав людини. Він не виходив за межі цих рамок і тоді, коли в одному із своїх рішень зазначив на те, що «для дотримання (державами-учасницями — Авт.) зобов’язань за Конвенцією важлива сутність, а не форма».

2. Сутність асоціативного тлумачення найкраще можна зрозуміти на прикладі оповідання А. П. Чехова «Коняче прізвище». Прізвище лікаря, яке персонаж А. П. Чехова вважав за коняче, було Овсов. Овес на ті часи добре знали як основний корм для коня, тому при згадці про овес асоціативно виникала думка про коня. З урахуванням цього і прізвище Овсов персонаж оповідання А. П. Чехова асоціативно вважав за коняче.

Асоціативне тлумачення нормативно-правових актів полягає у відриві від букви нормативного положення, яке тлумачиться, від логічних зв’язків між словами і словосполученнями, які використовуються в тексті нормативно-правових актів, від логічних зв’язків між окремими положеннями актів законодавства. Як було показано в попередніх главах цього розділу, логічні висновки із тексту актів законодавства робити не тільки можливо, а й необхідно. Але ж при цьому не можна нехтувати ні буквою акта законодавства, ні логічними зв’язками, на які зазначалось.

Зазвичай асоціативне тлумачення актів законодавства зовні виражається у судовій практиці в посиланнях на «смисл» або на «зміст» певного положення нормативно-правового акта без зазначення на те, у який же спосіб цей «смисл» або «зміст» виявлені. При цьому особа, яка здійснює тлумачення, або нехтує деталями невдалого тексту нормативно-правового акта, що тлумачиться (свідомо та добросовісно відступає від букви акта законодавства без пошуку способу виправдання такого відступлення), або не може пояснити, у який же спосіб із положення нормативно-правового акта випливає висновок, який із цього положення зроблений (особа не має необхідних професійних знань та умінь), або і взагалі вважає за можливе перебрати на себе функцію законодавця (особа уже налаштована не поважати закон).

До причин, що обумовлюють звернення суб’єктів до асоціативного тлумачення, належить перш за все складність положень нормативно-правових актів, які тлумачаться. Ця складність обумовлює необхідність використання відповідного методологічного інструментарію, але цей інструментарій науковцями впродовж ста років не розроблявся, і фахівці-юристи ним не володіють. За таких умов суб’єкти тлумачення відриваються від букви закону, вдаються до асоціативного тлумачення. Покажемо це на прикладі тлумачення ч. 3 ст. 840 ЦК: «Підрядник відповідає за невиконання або неналежне виконання роботи, спричинене недоліками матеріалу, наданого замовником, якщо не доведе, що ці недоліки не могли бути ним виявлені при належному прийманні матеріалу». Складається враження, що у цитованому законодавчому тексті сформульована одна правова норма, яка складається із диспозиції (вона викладається у цитованому тексті до слова «якщо») і гіпотези (від слова «якщо» до кінця цитованого законодавчого положення). Але таке розуміння ч. 3 ст. 840 ЦК неминуче підштовхує до асоціативного тлумачення. Якщо ж до тлумачення ч. 3 ст. 840 ЦК підходити з професійним інструментарієм і не відриватись від букви закону, то треба визнати, що в цьому законодавчому положенні формулюються ще три правові норми (крім тієї, на диспозицію і гіпотезу якої зазначалось вище).

Диспозиція однієї із цих правових норм покладає на підрядника обов’язок здійснювати належне приймання матеріалу (якщо матеріали для виконання роботи надаються замовником). Ця диспозиція випливає із ч. 3 ст. 840 ЦК і виявляється висновком від наступного правового явища (цивільно-правової відповідальності підрядника у разі недоведення ним факту належного приймання матеріалу) до попереднього (обов’язку належне приймати матеріали).

Диспозиція іншої правової норми, що формулюється в ч. 3 ст. 840 ЦК, покладає на підрядника цивільно-процесуальний обов’язок доводити факт належного приймання матеріалів (якщо розглядається спір про відповідальність підрядника). Ця диспозиція випливає із ч. 3 ст. 840 ЦК і також виявляється висновком від наступного правового явища (цивільно-правової відповідальності підрядника у разі недоведення ним обставин, на які зазначається у ч. 3 ст. 840 ЦК [14]) до попереднього (обов’язку доводити наявність зазначених обставин).

Ще одна правова норма, яка логічно закріплюється в ч. 3 ст. 840 ЦК, виявляється висновком a contrario. Згідно з цією нормою підрядник не несе відповідальність за невиконання або неналежне виконання роботи, спричинене недоліками матеріалу, наданого замовником (диспозиція правової норми), якщо доведе обставини, на які зазначається в ч. 3 ст. 840 ЦК (гіпотеза правової норми).

Виявити всі ці правові норми в положенні ч. 3 ст. 840 ЦК — досить непросте завдання. Значно простіше — прочитати текст ч. 3 ст. 840 ЦК «оптом» та асоціативно (тобто без аналізу цього тексту та без твердої опори на букву закону) витлумачити його.

Є підстави стверджувати, що до асоціативного тлумачення підштовхує сама недосконалість людського мислення, нездатність суб’єктів, що здійснюють тлумачення, триматись у межах того змісту, який закладено в положеннях законодавства. Ось громадянка Великої Британії звернулась до Європейського Суду з прав людини із заявою, в якій право на життя, передбачене ст. 2 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, було витлумачене, зокрема як право людини на смерть, що є, на її думку, неминучим наслідком права на життя. Європейський суд з прав людини з цього приводу зазначив, що «статтю 2 не можна без перекручення тексту тлумачити як таку, що надає діаметрально протилежне право, а саме — право померти; вона також не може породжувати і право на самовизначення в сенсі надання людині права обирати смерть, а не життя» (рішення Європейського Суду з прав людини у справі «Пріггі проти Сполученого Королівства»[407]. Правова позиція Європейського Суду з прав людини у цьому випадку протистоїть асоціативному тлумаченню нормативного положення, яке здійснила заявниця.

У науковій літературі проти тлумачення ст. 2 Конвенції, яке здійснене Європейським Судом, не заперечується, а лише аналізується проблема права на самогубство[408].

3. Правотворчі органи досить часто так формулюють положення нормативно-правових актів, що у суддів, перевантажених роботою, просто, як кажуть, опускаються руки. Виручає асоціативне тлумачення.

Ось приклад такого тексту, взятого із Закону «Про об’єднання співвласників багатоквартирного будинку»:

«Стаття 27. Страхування майна об’єднання

У порядку, передбаченому статутом, правління об’єднання може здійснювати страхування спільного майна від будь-яких видів ризику та прямих збитків.

Члени об’єднання — власники жилих або нежилих приміщень здійснюють страхування належних їм приміщень самостійно.

За наявності страхового випадку страхова сума виплачується об’єднанню або спеціально призначеному довіреному представникові для наступного використання в інтересах членів об’єднання відповідно до статуту об’єднання.

Страхові виплати, отримані для компенсації збитків від нещасного випадку, в першу чергу використовуються на відновлення та ремонт».

Перше прочитання цієї статті викликає різку негативну оцінку і протест (так жити і писати закони не можна!). Але ж жити треба, а професійні обов’язки вимагають дати розумне тлумачення наведеного тексту, яке буде полягати в наступному.

Зазначення у частині першій на здійснення страхування правлінням об’єднання означає, що законодавець зосередився над проблемою здійснення дієздатності об’єднання. Тому до цієї частини включені і слова «у порядку, передбаченому статутом». Від наступного правового явища (дієздатності) до попереднього (правоздатності) слід зробити висновок про те, що це законодавче положення передбачає право об’єднання здійснювати страхування спільного майна, що належить власникам приміщень. Зазначення на таке право об’єднання не є зайвим з огляду на те, що юридична особа у даному випадку здійснює страхування майна, що перебуває у спільній сумісній і частковій власності інших осіб. Отже, страхувальником є об’єднання, а його дієздатність здійснює правління.

Зазначення на те, що страхування здійснюється «від будь-яких видів ризику та прямих збитків» слід витлумачити у такий спосіб. Тут формулюється два правила: 1) про можливість страхування спільного майна від будь-яких ризиків; 2) поряд з цим передбачається можливість страхування від прямих збитків. Звідси непрямо випливає і при тлумаченні висновком a contrario виявляється правовий припис, згідно з яким страхування непрямих збитків не допускається. Але цей правовий припис застосовуватись не може, оскільки він суперечить правовому припису, текстуально закріпленому в частині сімнадцятій ст. 9 Закону «Про страхування», згідно з яким договором може передбачатись страхування непрямих збитків.

Логічне тлумачення частин першої-третьої цитованої статті дає підстави для висновку про те, що частина третя стосується і частини першої, і частини другої. Застосування частини третьої до випадків, передбачених частиною першою, не викликає запитань. Застосування частини третьої до випадків, передбачених частиною другою, суперечило б фундаментальним положенням ст. 41 Конституції про право власності. Тому частина третя не може застосовуватись до випадків, передбачених частиною другою: у таких випадках страхова сума виплачується страхувальникам — власникам квартир (приміщень).

Правило про виплату страхової суми «об’єднанню або спеціально призначеному довіреному представникові» свідчить про те, що автори законопроекту не розрізняли правоздатність і дієздатність, а тому поєднали сполучником «або» терміни, один із яких позначає сторону правовідносин, а інший — особу, що може здійснювати дієздатність сторони правовідносин. І все ж це не перешкоджає висновку про те, що право на страхову суму за договором страхування належить страхувальникові — об’єднанню, а виплата цієї суми здійснюється в порядку, встановленому для розрахунків між юридичними особами, — шляхом безготівкових розрахунків (здійснюється перерахування страхової суми «об’єднанню», на рахунок об’єднання) або шляхом виплати готівкою (представникові).

Як бачимо, є реальні можливості розумно витлумачити найневдаліший текст законодавчого акта, не відриваючись від його букви, не вдаючись до асоціативного тлумачення, яке, можливо, дало б аналогічні результати, але є проявом непрофесійної роботи.

4. Однією із причин тлумачення актів законодавства у відриві від їх букви є відсутність загальновизнаного вирішення відповідних наукових проблем. В особливості це стосується тих положень актів законодавства, в яких зазначається на зв’язок між певними явищами, який має характер причинного. Саме поняття причинного зв’язку в актах законодавства використовується вкрай рідко. Зате формулювання, що мають на увазі причинний зв’язок, хоч і не вживають це поняття, зустрічаються досить часто. Йдеться про формулювання, в яких використовуються слова «завдання» (шкоди, збитків тощо), «спричинення», «сприяння», «обумовлення», «викликання» тощо та однокорінні з ними слова. Проблема причинного зв’язку має давню історію. Логіко-філософське її вирішення було дане в роботах Ф. Бекона і Д. С. Мілля. Прикладні питання причинного зв’язку в юриспруденції, здавалося, були вирішені зусиллями Штюбеля і Анселя Фейербаха на рубежі XVIII і ХІХ століть. Але з тих пір наукова розробка проблеми причинного зв’язку велась у різних напрямках. Одні наукові концепції різко суперечили іншим. Певної єдності вдалось досягти в радянській правовій науці, зрозуміло, на марксистсько-ленінській основі. Це реально означало, що юридична наука залишила правотворчу і правозастосовчу діяльність без наукової опори.

Звільнення юридичної науки від ідеологічного тиску дало такі результати: в Росії зусиллями В. Б. Малініна була відроджена (тільки в науці) концепція необхідної умови, що зазвичай позначається як conditio sine gua non[409]. В Україні марксистсько-ленінська теорія необхідного спричинення в роботах Н. М. Ярмиш була доповнена теорією лінгвістичної інтуїції[410] (з часткою іронії зауважимо, що теорію лінгвістичної інтуїції треба вивести за межі проблеми причинного зв’язку на простори юриспруденції взагалі, бо панування абстрактно-теоретичних пошуків в юридичній науці призвело до того, що практикуюча юриспруденція, яка реально позбавлена можливості опори на науку, уже більше нічого із методологічного інструментарію, крім лінгвістичної інтуїції, не знає).

За викладених умов положення актів законодавства про причинний зв'язок тлумачаться не відповідно до їх букви, а у відриві від цієї букви, суто асоціативно. Методологічною опорою при цьому слугують або вельми поверхневі уявлення про причинний зв’язок, взяті із підручників, автори яких ніколи проблемами причинного зв’язку не переймалися, або роз’яснення вищих судових інстанцій про те, що юридичне значення має лише прямий причинний зв’язок.

Автори рекомендували б звернутись до кандидатської дисертації Л. Д. Донської «Причинний зв’язок у цивільному праві України»[411] і на її методологічній основі здійснювати тлумачення положень законодавства, що передбачають врахування причинного зв’язку. Але трудно уявити собі суддю чи адвоката, який послідує цій рекомендації.

Якщо ставити перед собою завдання збагнути сутність причинного зв’язку в праві та задовільно витлумачити відповідні положення нормативно-правових актів, то ці положення треба уважно аналізувати, а як методологічний інструментарій використовувати концепцію conditio sine gua non. Ця концепція елементарно проста: будь-яка дія чи подія має визнаватись причиною завжди, коли її виключення із загального ланцюгу причинно-наслідкових зв’язків виключає настання відповідного наслідку. Решта питань тлумачення положень нормативно-правових актів, що передбачають врахування причинного зв’язку, зокрема питання про підстави відповідальності в цілому, має вирішуватись не за рахунок розширеного чи обмеженого тлумачення поняття причинного зв’язку, а шляхом врахування інших юридичних фактів, в тому числі вини.

Використання концепції conditio sine gua non приведе до перегляду практики вирішення судами багатьох категорій справ, а також буде вимагати перегляду деяких законодавчих положень. У зв’язку з цим ставлять питання про те, чи варто переглядати те, що склалось впродовж багатьох десятиріч. Взагалі-то, не варто, оскільки без достатніх підстав переглядати те розуміння актів законодавства, яке склалось у судовій практиці, є недоцільним. Але ж якщо мова йде про радянську спадщину, що створює правову невизначеність, яка живить суб’єктивізм при здійсненні правосуддя, то її треба долати, в тому числі і в частині розуміння причинного зв’язку.

5. «Заперечення однією із сторін факту вчинення правочину або оспорювання окремих його частин може доводитися письмовими доказами, засобами аудіо-, відеозапису та іншими доказами. Рішення суду не може ґрунтуватися на свідченнях свідків» (абзац другий ч. 1 ст. 218 ЦК). У рішенні Печерського районного суду м. Києва від 16 серпня 2006 р. у справі про визнання права власності на частку в статутному фонді товариства № 2-202-1/06 за позовом фізичної особи положення абзацу другого ч. 1 ст. 218 ЦК витлумачене у такий спосіб[412]: «Припис про заборону суду, постановляючи рішення, брати до уваги показання свідків, міститься у нормі, що визначає допустимі засоби доказування при запереченні факту вчинення правочину. Тобто зазначені обмеження засобів доказування та застосування доказів у рішенні суду стосуються виключно заперечень сторони проти правочину». Це — суто асоціативне тлумачення першого речення ч. 1 ст. 218 ЦК. Із другого речення цитованого законодавчого положення непрямо випливає і при тлумаченні висновком від наступного правового явища до попереднього виявляється, що свідченнями свідків не можуть підтверджуватись будь-які обставини, на які посилаються сторони спору про право цивільне, який (спір) пов’язаний із порушенням вимоги закону про обов’язковість письмової форми правочину. Отже, як підтвердження вчинення правочину, так і заперечення факту вчинення правочину не може доводитись свідченнями свідків. З іншого боку, в першому реченні абзацу другого ч. 1 ст. 218 ЦК зазначається на «інші докази». Таке формулювання слід тлумачити як інші докази, які можуть бути поставлені в один ряд з тими доказами, що позначені конкретно. Із контексту абзацу другого ч. 1 ст. 218 ЦК видно, що під формулювання «інші докази» свідчення свідків не підпадають. Це дає підстави із першого речення абзацу другого ч. 1 ст. 218 ЦК зробити висновок a contrario, за допомогою якого виявляється правовий припис, згідно з яким посилання на свідчення свідків на підтвердження заперечення вчинення правочину є неприпустимими. Це відповідає правовому припису, який непрямо випливає із другого речення абзацу другого ч. 1 ст. 218 ЦК. Суд при прийнятті рішення відірвався від букви законодавчого положення, від реальних логічних зв’язків між словами, словосполученнями та законодавчими положеннями, побачив логічні зв’язки там, де їх немає, тобто витлумачив законодавче положення асоціативно.

6. Суд першої інстанції розглядав справу про поновлення працівника на роботі. Суть справи полягала у наступному. Працівник був визнаний інвалідом третьої групи і в зв’язку з цим був переведений на іншу роботу, що відповідала рекомендації медико-соціальної експертної комісії. Через деякий час працівника було звільнено з роботи на підставі д. 1 ст. 40 КЗпП («трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до закінчення строку його чинності можуть бути розірвані власником або уповноваженим ним органом лише у випадках… змін в організації виробництва і праці, в тому числі ліквідації, реорганізації, банкрутства або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників»). Працівник звернувся до суду з позовом про поновлення на роботі. Позов було задоволено. Рішення було мотивоване тим, що роботодавець не виконав норматив робочих місць для працевлаштування інвалідів, а тому замість звільнення працівника повинен був відповідно до ст. 19 Закону «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні» створити для нього робоче місце. Але правила про встановлення нормативу робочих місць для працевлаштування інвалідів лише асоціативно можна було витлумачити так, що вони поширюються на спірні правовідносини. Задовольнити вимоги позивача можна було тільки за умови, що суд обґрунтував би необхідність застосування принципу верховенства права. Замість цього суд вдався до асоціативного тлумачення положень законодавства.

7. Ще одне явище, при якому за відсутності підстав стверджувати, що певний правовий припис випливає із тексту нормативно-правового акту, посилання на такий акт взагалі не робиться, а просто роз’яснюється економічна сутність речей, яка начебто випливає із актів законодавства, хоч насправді — таке роз’яснення немає нічого спільного із змістом акта законодавства, який тлумачиться. Це явище автори даного видання позначають як економізм в юриспруденції, який є неприйнятним як в цілому, так і в окремих якого проявах. Покажемо це явище на наступних прикладах.

Відповідно до п. 7.4.1 ч. 7.4 ст. 7 раніше чинного Закону «Про податок на додану вартість» податковий кредит звітного періоду складається із сум податку на додану вартість, сплачених (нарахованих) платником податку на додану вартість у цьому звітному періоді при оплаті товарів (робіт, послуг), зокрема вартість яких включається до складу валових витрат. Відповідно до ч. 5.1 ст. 5 раніше чинного Закону «Про оподаткування прибутку підприємств» до валових витрат належать будь-які витрати платника податку, які здійснюються в порядку компенсації вартості товарів (робіт, послуг), які придбаваються платниками податку для їх подальшого використання у власній господарській діяльності. Практика органів державної податкової служби рясніє випадками невизнання права платників податку на додану вартість на податковий кредит тільки з тієї причини, що фактично товари не були використані у власній господарській діяльності такого платника або були використані з порушенням встановлених правил про порядок їх списання. У разі порушення порядку списання товарів, які були використані державним підприємством у господарській діяльності (тобто, за відсутності доказів використання придбану товарів за іншим цільовим призначенням) немає будь-яких правових підстав для заперечення права платника податку на додану вартість на податковий кредит. У разі фактичного невикористання товарів у власній господарській діяльності платника податку на додану вартість можливі два варіанти. При першому із них платник податку на додану вартість може свідомо використати товари, при оплаті яких він здійснив сплату податку на додану вартість, на інші цілі. В цьому разі дійсно можна стверджувати, що товари придбавались не для використання у власній господарській діяльності платника податку на додану вартість, а тому їх вартість не може включатись до валових витрат, а сплачений при оплаті цих товарів податок на додану вартість не може відноситись до податкового кредиту. Але ж товари могли бути знищені в результаті дії непереборної сили або викрадені зловмисниками. Виходячи із економічної сутності податкового кредиту, органи державної податкової служби в таких випадках заперечують право платників податку на додану вартість на податковий кредит, оскільки товари не були фактично використані у власній господарській діяльності платника податку на додану вартість. Ця позиція відповідає економічній сутності податкового кредиту, але суперечить букві п. 7.4.1 ч. 7.1 ст. 7 раніше чинного Закону «Про податок на додану вартість». Оскільки товари придбавались для використання у власній господарській діяльності платника податку на додану вартість, він мав право на податковий кредит, хоч фактично з причин, які не залежали від платника податку на додану вартість, товари і не були використані у власній господарській діяльності.

Подібним же чином Державна податкова адміністрація України в листі «Про податок на додану вартість» від 23.06.99 № 9075/7/16-120-15 спочатку суворо відповідно до закону роз’яснила зміст поняття збитків, потім зробила посилання на ч. 4.1 ст. 4 раніше чинного Закону «Про податок на додану вартість», яка базою оподаткування цим податком визнає договірну вартість товару, яка не включає до себе податок на додану вартість, а потім зробила висновок: «Враховуючи викладене, сума збитків, яку отримує платник податків за рішенням суду, включається до бази оподаткування податком на додану вартість». Цей висновок логічно ніяк не випливає ні із попереднього тексту, ні із визначення збитків у Цивільному кодексі, ні із визначення бази оподаткування у ч. 4.1 ст. 4 Закону «Про податок на додану вартість». Але висновок Державної податкової адміністрації випливає із сутності речей, бо з точки зору сутності речей немає ніякої різниці між отриманням грошових коштів від реалізації товарів і отриманням коштів у порядку відшкодування збитків, завданих знищенням, пошкодженням, зіпсуванням чи втратою товарів, які придбавались платником податку на додану вартість для використання у власній господарській діяльності та в зв’язку з оплатою яких платник податку скористався правом на податковий кредит.

8. Середня заробітна плата для визначення розміру оплати періоду щорічних та інших відпусток, що надаються працівникам відповідно до законодавства про працю, обчислюється відповідно до Порядку обчислення середньої заробітної плати[413]. Цей Порядок не встановлює будь-яких виключень із встановленого ним загального правила, відповідно до якого при обчисленні середньої заробітної плати враховуються виплати, які були здійснені на користь працівника на даному підприємстві (в даній установі, організації, у даного роботодавця), і не можуть враховуватись виплати, здійснені за попередніми місцями роботи. У випадках, коли працівник за попереднім місцем роботи не використав право на відпустку і був звільнений у порядку переведення на інше підприємство, компенсація за невикористані ним дні щорічних відпусток за бажанням працівника може не виплачуватись, а перераховується на рахунок підприємства, на яке перейшов працівник (частина третя ст. 9; частина четверта ст. 24 Закону «Про відпустки»). У таких випадках до стажу роботи, що дає право на щорічну основну відпустку, зараховується період роботи на попередньому місці роботи, за який працівник не використав відпустку. Оскільки будь-які винятки із загальних правил обчислення середньої заробітної плати для визначення розміру оплати періоду відпустки стосовно таких випадків не встановлено, середня заробітна плата і в цьому випадку має розраховуватись тільки виходячи із виплат, здійснених на користь працівника за новим місцем роботи (на яке його було прийнято в порядку переведення). Так слід діяти відповідно до вимог законодавства. Усупереч цьому загальнопоширеною є практика, при якій частина відпустки, що надається за період роботи на попередньому місці, оплачується відповідно до суми, яка перерахована попереднім роботодавцем новому роботодавцеві, а частина відпустки, що надається за період роботи на новому місці, оплачується виходячи із середньої заробітної за новим місцем роботи. Це — найбільш яскравий приклад економізму в юриспруденції. Він був відображений на сторінках журналу «Все о бухгалтерском учете» [2002, № 47, с. 24-25]. Як вирішувати такі питання — це визначає п. 2 Порядку обчислення середньої заробітної плати, який не передбачає можливості врахування заробітної плати за попереднім місцем роботи при обчисленні середньої заробітної плати цілей визначення розміру оплати часу відпусток. Але логіка людей, які застосовують цей Порядок, ґрунтована на пізнанні економічної сутності речей, виявляється сильнішою акту законодавства, прийнятого відповідно до закону.

9. Особливо наполегливо і в науці, і в судовій практиці ведеться пошук економічної сутності речей при тлумаченні ч. 2 ст. 625 ЦК («боржник, який прострочив виконання грошового зобов’язання, на вимогу кредитора зобов’язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом»). Встановлені цим законодавчим положенням наслідки прострочення грошового зобов’язання законодавець абсолютно чітко позначив у заголовку ст. 625 ЦК як відповідальність. І все ж для цілей застосування положення абзацу четвертого ч. 4 ст. 12 Закону «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» («Протягом дії мораторію на задоволення вимог кредиторів... не нараховуються неустойка (штраф, пеня), не застосовуються інші санкції за невиконання чи неналежне виконання грошових зобов’язань і зобов’язань щодо сплати єдиного внеску на загальнообов’язкове державне соціальне страхування, податків і зборів (обов’язкових платежів)»). В. В. Джунь витлумачив ч. 2 ст. 625 ЦК у такий спосіб, що індексація і три проценти річних на відміну від неустойки не є відповідальністю, бо індексація є «компенсацією кредитору за понесені збитки, спричинені обезціненням національної грошової одиниці України гривні, а три проценти річних від простроченої суми є платою за користування коштами, що не були своєчасно сплачені боржником»[414]. Якби автор стверджував таке в порядку пропозиції de lege ferenda, з ним можна було і погодитись. Але ж він мову веде виключно про те, як застосовувати наведені законодавчі положення.

Вищому спеціалізованому суду з розгляду цивільних і кримінальних справ треба було аргументувати висновок про те, що заходи відповідальності, які встановлені ч. 2 ст. 625 ЦК за прострочення виконання грошового зобов’язання, будь-якою мірою не зачіпають права кредитора на стягнення неустойки (пені) за те ж порушення. Спираючись на нормативну базу, треба було роз’яснити, що право кредитора на стягнення грошових сум, передбачених ч. 2 ст. 625 ЦК, є самостійним у відношенні до його права на стягнення неустойки (пені) за те ж порушення, як і право на стягнення неустойки (пені) є самостійним у відношенні до права кредитора на індексацію заборгованості і на стягнення трьох процентів річних від сум заборгованості. Оскільки закон не передбачає будь-якого зменшення сум, що сплачуються за однією підставою, з огляду на сплату грошових сум за іншою підставою, для такого зменшення правової підстави немає.

Натомість Вищий спеціалізований суд у такий спосіб аргументував свій висновок: «За змістом статті 552, частини другої статті 625 ЦК інфляційне нарахування на суму боргу за порушення боржником грошового зобов’язання, вираженого в національній валюті, та три проценти річних від простроченої суми полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів унаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації (плати) від боржника за неправомірне користування утримуваними ним грошовими коштами, належними до сплати кредиторові, тому суд має виходити з того, що ці кошти нараховуються незалежно від сплати ним неустойки (пені) за невиконання або неналежне виконання зобов’язання» (п. 18 постанови «Про практику застосування судами законодавства при вирішенні спорів, що виникають із кредитних правовідносин»[415]). Спроби пізнати сутність речей, однак, не є безвинним зайняттям, бо якщо індексація заборгованості є «відшкодуванням матеріальних втрат кредитора», то це наближає відповідні грошові суми до збитків, а розмір неустойки може бути зменшений за рішенням суду, якщо зокрема він значно перевищує розмір збитків.

Подібно до викладеного Судова палата у господарських справах Верховного Суду України в постанові від 20 березня 2012 р. у справі за позовом Регіонального відділення Фонду державного майна України в Донецькій області до ВАТ «Укртелеком»[416] ч. 2 ст. 785 ЦК («якщо наймач не виконує обов’язку щодо повернення речі, наймодавець має право вимагати від наймача сплати неустойки у розмірі подвійної плати за користування річчю за час прострочення») витлумачили у такий спосіб, що цим законодавчим положенням встановлюється не неустойка, а розмір плати за користування річчю. Тут Судова палата вдалась до пошуку економічної природи сум, які має сплачувати наймач, у той час як для цілей правозастосування треба було врахувати правову природу цих сум. Їх правова природа визначена законодавцем абсолютно чітко. І будь-яких підстав відступати від букви закону в Судової палати не було.

10. Частина сьома ст. 43 КЗпП встановлює: «Рішення виборного органу первинної профспілкової організації (профспілкового представника) про відмову в наданні згоди на розірвання трудового договору повинно бути обґрунтованим. У разі якщо в рішенні немає обґрунтування відмови в наданні згоди на розірвання трудового договору, власник або уповноважений ним орган має право звільнити працівника без згоди виборного органу первинної профспілкової організації (профспілкового представника)». Аналогічне правило формулюється у частині шостій ст. 39 Закону «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності». Судова практика виробила таку правову позицію, відповідно до якої під обґрунтованою відмовою виборного органу первинної профспілкової організації слід розуміти відмову, що мотивується посиланням на норми чинного трудового законодавства та ділові якості працівника. З урахуванням цього при вирішенні спору про поновлення на роботі суд визнав такою, що не відповідає вимогам частини сьомої ст. 43 КЗпП і частини шостої ст. 39 Закону «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності», відмову у наданні згоди на розірвання трудового договору з працівником за прогул без поважних причин впродовж декількох днів, яка (відмова) була обґрунтована посиланнями на те, що працівник є ветераном підприємства (пропрацював на ньому безперервно 34 роки), а також на сімейні обставини, особисті запевнення та прохання працівника.

У цьому випадку судова практика прагнула проникнути в суть речей: працівник злісно порушив трудову дисципліну, впродовж декількох днів підряд не виходив на роботу. Представники підприємства, що відвідали його з метою дізнатись про причини невиходу на роботу, застали його вдома в нетверезому стані. За таких умов суд дійшов висновку про те, що відмова у наданні згоди на звільнення працівника не може бути мотивована посиланням на обставини, які не передбачені законодавством або які не стосуються ділових якостей працівника.

Дійсно, положення про обов’язковість отримання власником або уповноваженим ним органом згоди виборного органу первинної профспілкової організації на розірвання трудового договору з працівниками з підстав, що перелічені у частині першій ст. 43 КЗпП, давно застаріло. Воно було адекватним соціалістичним умовам, коли професійні спілки виконували не тільки захисну, а й виробничу функцію, і, крім того, працювали під керівництвом комуністичної партії.

Тепер у професійні спілки працівники об’єднуються добровільно, а виробничу функцію професійні спілки втратили. Тож, поки працівника не виключили із професійної спілки за порушення статуту, остання має захищати працівника. Збереження наведеного правила в законодавстві України про працю стало суперечити суспільним відносинам, що змінились. Тому судова практика дещо виправила закон, глядячи в сутність речей. Є теоретичні напрацювання, якими обґрунтовується доцільність і навіть необхідність визнання такого правового явища як судова правотворчість. Видається, однак, що судова правотворчість має право на існування лише в тій мірі, у якій вона полягає в пошуку разом з європейською спільнотою та країнами, що внесли найбільший вклад в розвиток принципу верховенства права, змісту цього принципу, у використанні цього принципу при тлумаченні актів законодавства та у здійсненні такого ж тлумачення тих нормативних положень, до змісту яких включені не тільки правові норми, а й декларації. За цими межами судова правотворчість є посяганням на прерогативи законодавчої влади.

11. У той же час сутність речей слід враховувати тоді, коли вона знайшла відображення у нормативно-правових актах. Пояснимо це на наступному прикладі. 22 січня 2002 р. Верховна Рада України прийняла Закон «Про внесення змін до ст. 98 Конституції України», стосовно якого Президент України застосував право вето. Відповідно до п. 1 частини першої ст. 58 Конституції України до повноважень Верховної Ради належить «внесення змін до Конституції України в межах і порядку, передбачених розділом XIII цієї Конституції». Президент України у своєму листі до Конституційного Суду зазначив, що розділ XIII Конституції встановлює особливості подання до Верховної Ради та прийняття нею законопроектів про внесення змін до Конституції і не регулює питання підписання таких законів, оприлюднення та застосування щодо них права вето[417]. З цією думкою слід погодитись, оскільки немає підстав стверджувати, що в розділі XIII Конституції логічно закріплена і хоч би за допомогою висновку від протилежного виявлялась правова норма, відповідно до якої будь-які інші процедури щодо законів про внесення змін до Конституції, крім передбачених розділом XIII Конституції, не можуть застосовуватись. За відсутності правового врегулювання зазначених питань слід керуватись тим, що відповідно до ст. 158 Конституції внесення змін до Конституції України оформляється законом. Відтак відкривається можливість для застосування до законів про внесення змін до Конституції правил щодо підписання законів і застосування права вето (ст. 94 Конституції).

Доводи С. П. Головатого про те, що Конституція розмежовує два види повноважень, що їх здійснює Верховна Рада — внесення змін до Конституції (п. 1 частини першої ст. 85 Конституції) і прийняття законів (п. 3 тієї ж частини) не спростовує твердження про те, що внесення змін до Конституції оформляється законом, і за відсутності у розділі XIII Конституції будь-яких правових норм щодо підписання, оприлюднення і застосування вето до таких законів ці питання мають вирішуватись відповідно до загальних правил, встановлених ст. 94 Конституції.

Не спростовує права вето Президента стосовно законів про внесення змін до Конституції і думка голови Верховної Ради про те, що раз Президент не наділений правом вето щодо всієї Конституції, він не повинен мати такого права і щодо її частини. Ця аналогія є недоречною, бо Конституція приймається як така, а зміни до Конституції вносяться шляхом прийняття законів.

Заперечуючи право вето Президента щодо законів про внесення змін до Конституції, С. П. Головатий послався на те, що в теорії конституційного права існує доктрина про дві форми влади — установчу та встановлену, відповідно до якої установча влада є первинною і виступає джерелом установленої влади, до якої віднесено законодавчу, виконавчу і судову влади[418]. Але ж в Україні немає підстав для визнання доктрини джерелом права. Відтак, посилання на доктрину виглядає як спроба надати переваги сутності перед юридичною формою. Між тим, існують можливості довести, що ця сутність набула юридичної форми.

Верховна Рада є єдиним органом законодавчої влади в Україні (ст. 75 Конституції). Законодавча влада є гілкою державної влади (частина перша ст. 6 Конституції). Що стосується Конституції, то її прийняття було здійснено не органом державної законодавчої влади — Верховною Радою від свого імені, а Верховною Радою України від імені Українського народу (преамбула Конституції) в порядку здійснення народом — єдиним джерелом влади (частина друга ст. 5 Конституції) — своєї установчої влади. Таким чином, Конституція відповідно до зазначених її положень є актом установчої влади народу. Тому її прийняття і внесення змін до неї не є здійсненням державної законодавчої влади, і не може підпорядковуватись процедурі, передбаченій, зокрема ст. 94 Конституції. Зазначені конституційні положення визначають сутність прийняття і внесення змін до Конституції. Як такі вони мають перевагу при правозастосуванні перед суто формальною вказівкою на законопроект і закон про внесення змін до Конституції України у ст. 158 Конституції. Отже, ми дійшли висновку про превалювання сутності над формою, але ж йдеться про превалювання конституційно закріпленої сутності над конституційно закріпленою формою. На додаток можна було б послатись і на те, що визнання і забезпечення установчої влади народу — це основа принципу верховенства права: не може бути утверджений принцип верховенства права без визнання і забезпечення установчої влади народу.

§ 104. Використання зовнішніх джерел при тлумаченні актів законодавства

Не дивлячись на поширеність посилань на зовнішні джерела, особливо на підготовчі матеріали до законопроектів, стенограми засідань парламенту тощо у практиці Європейського Суду з прав людини і Конституційного Суду України, цю практику слід визнати неприйнятною. Тому при мотивуванні судових рішень слід уникати посилань на такі джерела.

1. Зовнішніми нормативними джерелами слід визнавати такі положення актів законодавства, які не допомагають з’ясувати зміст положення нормативно-правового акту, що підлягає застосуванню і тлумачиться, а використовуються для нагромадження аргументів та як засіб психологічного тиску на осіб, яких таке тлумачення стосується. До таких дій дуже часто вдаються адвокати, особливо в ситуаціях, коли у них виникають труднощі при формулюванні своєї правової позиції. Суд перебуває в іншому становищі, у нього немає об’єктивної потреби у нагромадженні аргументів та здійсненні психологічного тиску.

Інша причина звернення до зовнішніх нормативних джерел — це помилки при визначенні положень законодавства, що поширюються на відповідні правовідносини. Ці помилки переважно пов’язані з асоціативним тлумаченням нормативно-правових актів. Відриваючись від букви закону, суб’єкт тлумачення асоціативно робить висновок про можливість застосування певного нормативного положення до відповідних правовідносин. А насправді це положення є зовнішнім стосовно цих правовідносин.

Є єдине виправдання зверненню до зовнішніх нормативних джерел. Це має місце тоді, коли для підтвердження правильності результатів тлумачення суб’єкт тлумачення показує, що ці результати узгоджуються з іншими положеннями законодавства. У решті випадків звернення до зовнішніх нормативних джерел є невиправданим. І все ж таке звернення в судовій практиці є поширеним. Так, Конституційний Суд України при вирішенні справи про конституційність низки положень Закону «Про Державний бюджет України на 2007 рік» висновок про неконституційність цих положень мотивував, зокрема тим, що ст. 38 Бюджетного кодексу конкретизує частину другу ст. 95 Конституції, а положення Закону «Про Державний бюджет України на 2007 рік» не відповідають ст. 27 і 38 Бюджетного кодексу України. Але ж названі статті Бюджетного кодексу, хоч і конкретизують певні положення Конституції, але самі по собі ніяк не можуть свідчити ні про конституційність, ні про неконституційність відповідних положень Закону «Про Державний бюджет України на 2007 рік». Питання про можливість прийняття нових законів без внесення змін до чинних законів, які суперечать новому закону, існує. Не виключено, що відповідно до частини другої ст. 6 і частини другої ст. 19 Конституції воно має вирішуватись на користь раніше прийнятого закону (у даному випадку — Бюджетного кодексу). Але ж законодавча і правозастосовна практика пішла іншим шляхом. І зміна цієї практики прийшла б у суперечність з принципом верховенства права. Тим більше така зміна була б невиправданою, що вона відповідає практиці країн, що є світовими лідерами в пошуку розумного державного устрою, в тому числі і через здійснення законодавчих заходів. Врешті-решт, треба враховувати і реальні ресурси законодавчої влади. Те, що повсякденним явищем стало прийняття законів, що суперечать раніше прийнятим законами, без внесення змін до останніх, не є виключно наслідком недбалості посадових осіб Верховної Ради. Є ціла низка обставин, які трудно подолати і які в зв’язку з цим можна визнати певною мірою об’єктивними.

Але у наведеному випадку Конституційний Суд на зазначені вище статті Конституції не посилався. За таких умов посилання Конституційного Суду на ст. 27 і 38 Бюджетного кодексу слід кваліфікувати як посилання на зовнішні нормативні джерела, яке не має правової підстави.

В окремій думці стосовно рішення Конституційного Суду у справі про граничний вік кандидатів на посаду керівника вищого навчального закладу суддя Конституційного Суду В. М. Шаповал звернув увагу на некоректність посилання у судовому рішенні на зовнішні нормативні джерела: «Спроби посилити «аргументацію» Рішення посиланнями на міжнародні акти є неадекватними. По-перше, Конституція України не встановлює принципу примата міжнародних договорів або міжнародного права загалом. У разі невідповідності, наприклад, між законом України і міжнародним договором України можна говорити лише про їх колізійність, а встановлення такої колізійності є, по суті, питанням законності і не віднесене до повноважень Конституційного Суду України. По-друге, ніякої колізійності між оспорюваним положенням Закону України «Про вищу освіту» і відповідними міжнародними актами не існує. Більше того, у статті 1 Конвенції Міжнародної Організації Праці про дискримінацію в галузі праці та занять (набула чинності 15 червня 1960 року) встановлено, що «будь-яке розрізнення, недопущення або перевага відносно певної роботи, що ґрунтується на її специфічних вимогах, дискримінацією не вважається»[419].

2. Зовнішні офіційні джерела, що не набули характеру нормативно-правових актів, можуть бути використані при тлумаченні нормативно-правових актів тільки у випадках, коли суд застосовує принцип верховенства права (з метою розкрити зміст цього принципу стосовно конкретних відносин). У решті випадків посилання на такі джерела є некоректним. Це стосується, зокрема Загальної декларації прав людини[420], яка сама по собі не стала джерелом національного законодавства України. Аналогічним чином і сам факт членства в Міжнародній організації праці не є достатнім для визнання джерелами національного законодавства конвенцій МОП, які не ратифіковані Україною, а також рекомендацій МОП. Без звернення до принципу верховенства права посилання на ці міжнародно-правові документи, що не стали нормативними регуляторами внутрідержавних відносин, не має правової підстави.

До зовнішніх офіційних ненормативних джерел належать різного роду концепції, які затверджуються Верховною Радою, Президентом України, Кабінетом Міністрів України. Але є практика використання такого роду джерел при прийнятті рішень Конституційного Суду України. При прийнятті рішення у справі про звільнення судді з адміністративної посади[421] Конституційний Суд взяв до уваги «положення Концепції вдосконалення судівництва для утвердження справедливого суду в Україні відповідно до європейських стандартів, схваленої Указом Президента України від 10 травня 2006 р., в якому передбачається запровадити порядок, за яким адміністративні посади в судах займатимуть судді, призначені органами суддівського самоврядування».

При прийнятті того ж рішення Конституційний Суд взяв також до уваги «висновок експертів Ради Європи щодо Закону України «Про судоустрій України» стосовно того, що президент не може відігравати у підборі суддів на адміністративні посади настільки активну роль».

У цьому ж випадку Конституційний Суд врахував «вироблені міжнародним співтовариством засади незалежності судових органів, викладені, зокрема, в: 1) рекомендаціях Комітету Міністрів Ради Європи від 13 жовтня 1994 року № (94)12 «Незалежність, дієвість та роль суддів», де вказується, що орган, який уповноважений приймати рішення щодо кар’єри суддів, повинен бути незалежним від уряду та адміністративних органів; 2) Європейській хартії про Закон «Про статус суддів» від 10 липня 1998 року, в якій передбачається, що рішення про службове підвищення судді виносяться органом, незалежним від виконавчої та законодавчої влади; 3) «Основних принципах незалежності судових органів», схвалених резолюціями № 40/32 від 29 листопада 1985 року та № 40/146 від 13 грудня 1985 року Генеральної Асамблеї ООН, в яких зазначається на те, що усунення від посади чи звільнення судді мають бути предметом незалежної перевірки.

Навряд чи є підстави схвалювати практику судів, які посилаються на такі джерела, оскільки вони з урахуванням міжнародних договорів України повинні враховуватись у законотворчій, а не правозастосовчій діяльності. Тим більше не можуть впливати на тлумачення нормативно-правових актів численні внутрідержавні концепції, які у нас затверджуються з метою поповнення вакууму, що утворився внаслідок того, що втратила чинність програма КПРС.

3. При абстрактному підході до оцінки практики тлумачення актів законодавства така практика повинна бути визнана зовнішнім джерелом, яке не повинне враховуватись при тлумаченні нормативно-правових актів. Але така позиція приходить у суперечність з національним законодавством та практикою Європейського Суду з прав людини. У рішенні Великої Палати Європейського Суду з прав людини у справі «Лейла Шахін проти Туреччини»[422] зазначається на те, що «згідно з його практикою «закон» є чинним положенням, яке застосовується з урахуванням тлумачення, яке дають йому компетентні суди». Це стосується і Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, яка (це є загальновизнаним) підлягає застосуванню з урахуванням практики Європейського Суду з прав людини. Такому застосуванню не перешкоджає невдале визначення юридичної сили в Україні рішень Європейського Суду у Законі «Про виконання рішень та застосування практики Європейського Суду з прав людини». У ст. 17 цього Закону судам приписується застосовувати Конвенцію та практику Європейського Суду при розгляді справ як джерело права. У ч. 2 ст. 18 названого Закону визначається, які переклади текстів рішень Європейського Суду та ухвал Європейської комісії з прав людини слід використовувати для цілей посилання на такі «Рішення». Останнє слово взяте тут у лапки тому, що воно написане з великої літери, тобто так, як і в абзаці шостому ст. 1 даного Закону («Рішення — а) остаточне рішення Європейського суду з прав людини у справі проти України, яким визнано порушення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод; б) остаточне рішення Європейського суду з прав людини щодо справедливої сатисфакції у справі проти України; в) рішення Європейського суду з прав людини щодо дружнього врегулювання у справі проти України»). Отже, відповідно до ч. 2 ст. 18 Закону «Про виконання рішень та застосування практики Європейського Суду з прав людини» національні суди можуть посилатись лише на ті рішення, які стосуються України. Але ж це суперечить практиці Європейського Суду з прав людини, яка і має враховуватись переважно перед буквою ч. 2 ст. 18 Закону, про який йдеться.

Частина перша ст. 8 Закону «Про міжнародне приватне право» приписує встановлювати зміст іноземного права, що підлягає застосуванню судом, згідно, зокрема з практикою його застосування у відповідній іноземній державі. Це також наштовхує на думку врахування при здійсненні правосуддя судової практики застосування деяких положень національного законодавства.

Практика країн усталеної демократії свідчить про те, що конкретний варіант тлумачення права, використаний судом, має шанс набути певної стабільності, обов’язковості. Вважається, що це випливає із принципів однакового поводження і правопевності (правової визначеності), які є проявами принципу верховенства права. Ці принципи зобов'язують державну владу дотримуватись обраної правової позиції і не відхилятися від неї доти, доки не з’являться вагомі підстави змінити її і звернутись до іншого розуміння тієї чи іншої норми[423]. Названі принципи певною мірою знаходять підтвердження в національному законодавстві, практиці здійснення правосуддя та роз'яснювальній діяльності вищих спеціалізованих судів.

4. У чинному законодавстві немає загальних правил, які б визначали місце доктрини в системі тлумачення нормативно-правових актів. Слід мати на увазі, що доктрина може мати пряме і опосередковане значення для тлумачення нормативно-правових актів. Пряме значення вона має тоді, коли з метою тлумачення положень законодавства суб’єкт тлумачення звертається до навчальної, науково-практичної, науково-популярної та науково-теоретичної літератури. Законодавчий припис враховувати доктрину міститься в ч. 1 ст. 8 Закону «Про міжнародне приватне право» і стосується врахування при встановленні змісту іноземного права доктрини відповідної іноземної держави. У Статуті Міжнародного Суду ООН[424] (підпункт «d» п. 1 ст. 38) Суду приписується як додатковий засіб визначення змісту правових норм використовувати роботи найкваліфікованіших науковців різних націй. Особливо важливе значення наукова доктрина має для визначення змісту принципу верховенства права. Фактична необхідність обумовлює пряме використання доктрини у випадках відсутності нормативного визначення понять та неможливості з’ясувати значення терміну, виходячи із змісту актів законодавства.

Опосередковане значення для тлумачення нормативно-правових актів доктрина має, зокрема тоді, коли з’ясувати значення терміну, виходячи із змісту актів законодавства, досить трудно через необхідність аналізу значного нормативного масиву, який суддя чи інша особа, що тлумачить акт законодавства, здійснити не може з огляду уже на обсяг роботи щодо такого аналізу. Так, досить трудно зрозуміти, яке цивільно-правове явище позначається як зобов’язання у ст. 608 ЦК. Звернення до ч. 1 ст. 509 і ч. 3 ст. 510 ЦК надає тільки змогу впевнитись у тому, що у Цивільному кодексі є певні протиріччя в розумінні зобов’язання. Звернення до науково-практичного видання[425] дає відповідь на поставлене запитання: на підставі двостороннього консенсуального договору виникають два зобов’язання, що об’єднуються в одні правовідносини. Наприклад, на підставі консенсуального договору купівлі-продажу виникають правовідносини, що складаються із двох зобов’язань: 1) зобов’язання продавця, зміст якого складають обов’язок передати річ у власність покупця та деякі інші обов’язки; 2) зобов’язання покупця, що включає обов’язок сплатити покупцю ціну та деякі інші його обов’язки.

У томі 4 того ж видання на підставі аналізу численних нормативно-правових актів дається роз’яснення терміну «передбачені» (Конституцією та законами України), що використовується в частині другій ст. 19 Конституції для визначення підстав, меж повноважень і способів, у які мають діяти органи державної влади, органи місцевого самоврядування та їх посадові особи. У цій же книзі за результатами аналізу численних положень законодавства дається інтерпретація терміну «пряме встановлення», який використовується у ст. 204 та ч. 3 ст. 215 ЦК для позначення способу, в який може встановлюватись законом нікчемність правочину, а також в інших випадках.

5. Під іншими зовнішніми джерелами тут розуміються підготовчі матеріали до законопроектів, матеріали їх обговорення, обставини прийняття нормативно-правових актів. Традиція визнання таких зовнішніх джерел добре відома ще з XIX століття. Як свідчить Є. В. Васьковський, велика група науковців XIX століття вважала за необхідне при тлумаченні законів користуватися зовнішніми джерелами[426]. Певне значення за зовнішніми джерелами такого роду визнавав і сам Є. В. Васьковський[427]. Вражає також і та аргументація, співзвучна сучасності, яку наводив 1806 року, за свідченням того ж Є. В. Васьковського, науковець Тібо (Thibaut) усупереч доводам про необхідність використання зовнішніх джерел: «Чи може юрист-практик... тлумачити логічно закони, якщо дані для дослідження їх смислу можуть бути запозичені не із самого права? Відповісти на це можна не інакше як безумовно негативно, якщо виходити із тих же, що не потребують доведення, принципів, що піддані зобов’язані підкорятися лише тому, що обнародуване їм як закон...»[428].

Можливість використання зовнішніх джерел, про які тут йдеться, дістала нормативного закріплення в міжнародному праві. Ст. 32 Віденської конвенції про право міжнародних договорів визнає, що можуть використовуватись додаткові засоби тлумачення міжнародних договорів, до яких, зокрема віднесені підготовчі матеріали та обставини укладення договору. Не виключається застосування й інших додаткових (зовнішніх) джерел. Разом з тим, встановлюється, що додаткові (зовнішні) джерела можуть застосовуватись з двома цілями: 1) або щоб підтвердити тлумачення, здійснене на підставі тексту з урахуванням контексту, наступних угод між сторонами, практики застосування договору, інших норм міжнародного права, що регулюють відносини між сторонами; 2) або для інтерпретації міжнародного договору, коли здійснене тлумачення не дає змоги з’ясувати зміст відповідного положення міжнародного договору, чи коли попередньо здійснене тлумачення призводить до явно абсурдних або нерозумних наслідків. Проте перенесення на національне законодавство положення про врахування при тлумаченні підготовчих матеріалів та обставин укладення міжнародних договорів було б невиправданим. Міжнародні договори не утворюють такої закінченої системи як національне законодавство. Ця фрагментарність міжнародного права і обумовлює необхідність пошуку змісту волі учасників міжнародних договорів у підготовчих матеріалах і обставинах укладення таких договорів.

Щодо тлумачення правочинів ч. 4 ст. 213 ЦК приписує у випадках, коли за правилами, встановленими цією статтею, немає можливості встановити справжню волю особи, яка вчинила правочин, брати до уваги, зокрема зміст попередніх переговорів, усталену практику відносин між сторонами, подальшу поведінку сторін, інші обставини, що мають істотне значення.

Судова практика також вважає за можливе використовувати зовнішні джерела, про які йдеться. Ця практика має глибокі корені. Так, С. В. Шевчук наводить цитату із одного із перших рішень Конституційного Суду ФРН, в якому зазначається на необхідність тлумачення кожного конституційного положення згідно, зокрема з намірами авторів Конституції[429].

Можливість використання зовнішніх джерел при тлумаченні нормативно-правових актів визнає Р. Циппеліус: «Певні підказки можна отримати також із матеріалів, що супроводжували прийняття закону... — у них нерідко міститься інформація про те, якими уявленнями про справедливість керувались у фаховій дискусії і в публічних обговореннях, приймаючи закон, і яким із цих уявлень віддали перевагу»[430].

При вирішенні однієї із справ Європейський Суд з прав людини врахував зміст пояснювальної записки уряду Австрії до проекту закону, який поширювався на спірні правовідносини. При вирішенні справи «Маркс проти Бельгії» Європейський Суд послався на думку розробників проекту Першого протоколу до Конвенції[431]. Посилання на першеджерело Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод стали поширеними, оскільки відповідні підготовчі матеріали були видані у декількох томах.

Конституційний Суд України для з’ясування змісту правових норм, що тлумачаться, визнав за можливе звернення до зовнішніх стосовно законодавства джерел: «Аналіз… стенограми засідання Верховної Ради України про прийняття Конституції (обговорення ч. 3 ст. 118) дає підстави зробити висновок, що за змістом термін «формують» охоплює такі дії голів місцевих державних адміністрацій як призначення складу місцевих державних адміністрацій»[432].

До стенограми Конституційний Суд звернувся і в іншому випадку: «Із стенограми пленарного засідання Верховної Ради України від 8 жовтня 1999 року вбачається, що під час обговорення проекту Закону України «Про внесення зміни до статті 13 Закону України «Про статус суддів» мотивом його прийняття було приведення частини другої статті 13 Закону в редакції від 15 грудня 1992 року у відповідність до частини третьої статті 126 Конституції України».

Типовим прикладом використання зовнішніх щодо закону, який тлумачиться, джерел є наступне мотивування Конституційним Судом України свого рішення у справі про призначення суддів від 16 жовтня 2001 р.: «Отже, приймаючи названий Закон («Про Вищу раду юстиції» — Авт.) тим самим складом Верховної Ради України, який у 1996 році ухвалив чинну Конституцію України, парламент конкретизував відповідне конституційне положення, зазначивши в пункті 1 статті 3 та статті 29 цього Закону, що Вища рада юстиції вносить подання про перше призначення на посаду судді Президенту України. Це свідчить, що визначаючи повноваження Вищої ради юстиції з цього питання, парламент не включив до них внесення подання Верховній Раді України про обрання суддів безстроково. Такий підхід до законодавчого регулювання повноважень Вищої ради юстиції є по суті визначенням парламентом змісту положення пункту 1 частини першої статті 131 Конституції України»[433]. Яким складом Верховної Ради приймався Закон «Про Вищу раду юстиції» — це є зовнішнім чинником і не має будь-якого юридичного значення. І не варто було Конституційному Суду поступатися своїми повноваженнями шляхом визнання права парламенту визначати при прийнятті законів зміст положень Конституції. Значно більше значення порівняно з прийняттям Закону «Про Вищу раду юстиції» тим же складом Верховної Ради, яким була прийнята Конституція, має та обставина, що прийняття Конституції було актом установчої влади народу, здійсненим Верховною Радою від імені Українського народу, а закони Верховна Рада приймає від свого імені як державний орган (єдиний орган законодавчої влади).

У той же час Конституційний Суд не врахував, що термін «призначення» у п. 1 частини першої ст. 131 Конституції треба було тлумачити у системному зв’язку з частиною першою ст. 128 Конституції, де йдеться про «перше призначення». Раз є перше призначення, то є і друге. Отже, «призначення суддів на посади» — це родове поняття стосовно видових понять першого призначення судді на посаду і безстрокового їх обрання на посаду Верховною Радою.

Іншого разу в мотивувальній частині судового рішення Конституційний Суд послався на: 1) зміст проекту закону, поданого Кабінетом Міністрів; 2) несхвалення цього проекту; 3) прийняття Верховною Радою фактично альтернативного проекту, поданого народними депутатами; 4) думку народних депутатів (очевидно, висловлену при обговоренні проекту). Потім Конституційний Суд зазначає, що таке розуміння Закону випливає також із лінгвістичних висновків фахівців[434].

Звернення до лінгвістичних висновків фахівців взагалі викликає заперечення. Так, текст нормативно-правового акту має відповідати нормам української мови. Але нормативно-правові акти пишуть так, щоб їх тексти могли зрозуміти всі. Спеціальні правові знання для правильного розуміння закону необхідні, бо правотворчість і правозастосування — це сфера професійної діяльності фахівців у галузі права. Суспільство ще не дійшло у своєму розвитку до того, щоб правотворчість і правозастосування визнати сферою професійної лінгвістичної діяльності. За таких умов фахівці-юристи краще розуміють мову закону, ніж фахівці-лінгвісти. Але Конституційний Суд враховував думку науковців-мовознавців і в інших випадках[435]. A. Р. Султанов наводить вражаючі приклади, коли використання лінгвістичної експертизи не допомагало встановити істину у справах, а перешкоджало цьому[436].

Посилання на обставини політичного, соціально-морального і економічного змісту в судових рішеннях набуло поширення. Особливо часто такими посиланнями мотивуються рішення Конституційного Суду. Так, у рішенні в справі про незалежність суддів як складову їхнього статусу Конституційний Суд зазначив: «На думку Конституційного Суду, зниження рівня гарантій незалежності суддів опосередковано може призвести до обмеження реалізації права на судовий захист»[437]. Це — аргумент, що міг би бути використаний в обґрунтування законодавчої ініціативи. У судовому рішенні він є доречним тільки у випадках, коли за допомогою такого аргументу пояснюється, що суд враховував соціальний контекст при тлумаченні такого нормативного положення, яке вміщує у собі не тільки нормативний регулятор, а й декларацію. Соціальний контекст допомагає встановити межу між нормативним регулятором і декларацією та врахувати зміну цієї мети.

Підводячи підсумок аналізу проблеми значення підготовчих матеріалів до проекту нормативно-правового акту, пояснювальних записок, матеріалів обговорення цього проекту, інших подібних джерел, зауважимо, що практика визнала за можливе використання всіх цих матеріалів для тлумачення актів законодавства. Але широко використовувати ці матеріали було б недоцільним. Далеко не повністю використаний такий ресурс як поглиблення в логіку актів законодавства. До застосування принципу верховенства права судова практика тільки підходить. Над цими напрямками удосконалення тлумачення актів законодавства слід наполегливо працювати. Використання ж зовнішніх джерел, про які йдеться, — це лише епізоди. Їх доцільно було б взагалі уникнути.

Глава XIV Особливості тлумачення положень Конституції України

§ 105. Особливість Конституції України як нормативно-правового акта

Особливість Конституції України полягає в тому, що до її змісту включаються як положення, що формулюють правові норми, які за визначенням є обов’язковими до виконання, так і положення комплексного характеру, у яких поряд з правовими нормами вміщуються і декларації конституцієдавця про його соціальні, політичні, економічні та інші наміри. Тому при тлумаченні положень Конституції необхідно враховувати соціальний контекст спочатку для з’ясування того, формулює відповідне положення тільки правову норму чи одночасно проголошує декларацію, а потім — для з’ясування межі у цьому конституційному положенні між правовою нормою і декларацією. Ще один чинник, який обумовлює необхідність врахування соціального контексту при тлумаченні положень Конституції — це зміна межі між декларацією та правовою нормою у їх змісті на користь останньої (у міру розвитку суспільних відносин).

Орієнтирами для розмежування двох названих видів змісту конституційних положень є Міжнародний пакт про громадянські і політичні права, Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права, Європейська соціальна хартія (переглянута)[438], Європейська хартія регіональних мов або мов меншин[439]. Положення Міжнародного пакту про громадянські і політичні права[440] встановлюють правові норми. Отже, і положення Конституції громадянського і політичного змісту встановлюють правові норми. Положення Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права встановлюють цілі, до яких держави-учасниці пакту повинні максимально прагнути з урахуванням наявних ресурсів. Отже, відповідні положення Конституції України економічного, соціального і культурного змісту також вміщують у собі не тільки правову норму, а й декларацію. Проте слід враховувати, що декларації, хоч і меншою мірою, входять до змісту і багатьох конституційних положень громадянського і політичного змісту.

Європейська соціальна хартія (переглянута) і Європейська хартія регіональних мов або мов меншин також чітко розрізняють декларації цілей і принципи від обов’язкових положень (правових норм). Тому положення і цих міжнародних документів слід використовувати у відповідних випадках як методичний матеріал (як орієнтири) для розмежування положень Конституції, що встановлюють правові норми, і положень, у яких поєднується правова норма і декларація.

Зокрема, як положення, що вмішує правову норму і декларацію, слід тлумачити і положення частини третьої статті 22 Конституції України: звужувати зміст існуючих прав і свобод громадянського і політичного змісту не можна, але це можна робити стосовно економічних, соціальних і культурних прав.

1. Вітчизняна практика правозастосування донедавна не визнавала необхідним мотивувати судові рішення посиланнями на положення Конституції. За радянських часів конституція визнавалась переважно політичним та ідеологічним документом, а не нормативно-правовим актом. В одному із найсолідніших сучасних видань цілком обґрунтовано зазначається на те, що «протягом тривалого попереднього періоду конституційно-правове регулювання у нашій країні відзначалося декларативністю, безсилістю (значною мірою навіть фіктивністю)»[441]. Цікаво, що аналогічну оцінку положенням радянських конституцій та їх дії дає американський автор Р. А. Познер[442] [40, с. 16].

Ситуація різко змінилася, коли 28 червня 1996 р. було прийнято нову Конституцію України.

Загальне правило частини третьої ст. 8 Конституції встановлює: «Норми Конституції України є нормами прямої дії. Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується».

Контекст має істотне значення для з’ясування змісту нормативно-правових актів. Однак з посиланням на контекст не можна стверджувати, що, раз у частині третій ст. 8 Конституції гарантується звернення до суду безпосередньо на підставі Конституції для захисту прав і свобод людини і громадянина, то і попереднє положення цієї ж частини про те, що норми Конституції є нормами прямої дії, стосується тільки положень Конституції, що встановлюють права та свободи людини і громадянина. Отже, частина третя ст. 8 Конституції надає значення норм прямої дії всім нормам, які формулюються в Конституції України.

2. Іншою ознакою правових норм, що встановлюються Конституцією, є їх найвища юридична сила. Раз «Конституція України має найвищу юридичну силу» (частина друга ст. 8 Конституції), то і всі встановлені нею правові норми мають таку ж юридичну силу. Раз «закони ті інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції і повинні відповідати їй» (частина друга ст. 8 Конституції), то це стосується кожної правової норми, встановленої Конституцією. При цьому слід враховувати, що викладене стосується всіх правових приписів, які встановлюються Конституцією, тобто правових приписів, які: 1) встановлюються Конституцією прямо; 2) прямо випливають із положень Конституції та виявляються при тлумаченні за допомогою висновку від протилежного.

3. На додаток до визнання правових норм, що встановлюються Конституцією, нормами прямої дії, Конституція і закони України надають судам повноваження тлумачити і застосовувати положення Конституції.

Конституція і закони України встановлюють мінімальну різницю у повноваженнях Конституційного Суду, з одного боку, і судів загальної юрисдикції, — з іншого, тлумачити і застосовувати Конституцію: 1) якщо Конституційний Суд має право давати нормативне (таке, що має значення для невизначеного кола осіб) тлумачення Конституції та законів, то тлумачення, яке дають суди загальної юрисдикції, є індивідуальним (стосується тільки спірних правовідносин, що є предметом розгляду в суді). Роз’яснення рекомендаційного характеру з питань застосування законодавства, які даються пленумами вищих спеціалізованих судів (ч. 2 ст. 36 Закону «Про судоустрій і статус суддів») не мають нормативного значення. Вони лише відображають судову практику, що склалась та має враховуватись при тлумаченні актів законодавства, оскільки «закон» є «чинним положенням, яке застосовується з урахуванням тлумачення, яке дають йому компетентні суди»[443]; 2) якщо Конституційний Суд може визнати закон чи інший акт (їх частину), справи щодо конституційності якого підсудні Конституціййому Суду, неконституційним, що повністю виключає застосування такого закону чи іншого акту в подальшому, то суд загальної юрисдикції вправі лише не застосовувати закон чи інший акт, питання про конституційність якого належить до повноважень Конституційного Суду і який не відповідає Конституції, що прямо не впливає на застосування цього закону чи іншого акта іншими судами (разом з тим, до компетенції судів загальної юрисдикції належить визнання такими, що не відповідають Конституції, нормативно-правових актів, справи про конституційність яких не підсудні Конституційному Суду).

Але судова практика свідчить про те, що різниця в практиці застосування положень Конституції Конституційним Судом, з одного боку, та судами загальної юрисдикції, — з іншого, де-факто є більш істотною. Суди загальної юрисдикції зазвичай уникають того, щоб тлумачити та застосовувати положення Конституції України, що належать до категорії принципів. Навпаки, Конституційний Суд часто приймає рішення, які ґрунтуються на відповідній інтерпретації принципів (основних засад), що закріплені в Конституції. Не можна не звернути увагу і на ту обставину, що на межі тлумачення актів законодавства, в тому числі і Конституції України, судами впливає можливість скасування судового рішення апеляційним чи касаційним судами. Якраз це (неможливість скасування рішень Конституційного Суду) обумовлює ту рішучість, з якою Конституційний Суд тлумачить і застосовує принципи, встановлені Конституцією (бо його рішення оскарженню не підлягають).

Слід звернути увагу на ту обставину, що судді інколи висловлюють таку думку, що суди загальної юрисдикції застосовують чинне законодавство, але не мають права його тлумачити, оскільки право тлумачення є виключною прерогативою Конституційного Суду. У той же час інколи вважається, що Конституційний Суд при тлумаченні законодавчих положень може відійти від букви закону. З цього приводу слід зауважити, що з’ясування змісту нормативного положення «для себе» уже є його тлумаченням. Отже, це — право будь-якого суду. Тлумачення є і обов’язком суду, оскільки мотивування судового рішення полягає не тільки в аналізі обставин та доказів, а й в обґрунтуванні того, чого одні норми підлягають застосуванню до спірних правовідносин, а інші правові норми, на які посилаються учасники процесу, — ні.

4. Безпосереднє застосування судами загальної юрисдикції положень Конституції України передбачає в численних випадках оцінку закону чи інших нормативно-правових актів, в тому числі і тих, питання про конституційність яких належить до повноважень Конституційного Суду, на предмет їх відповідності Конституції. За наявності суперечності між положеннями Конституції України з одного боку, та законами, указами Президента України, постановами Кабінету Міністрів, актами центральних органів виконавчої влади, місцевих державних адміністрацій та органів місцевого самоврядування — з іншого, застосуванню підлягають відповідні положення Конституції, а положення законів, указів Президента України, постанов Кабінету Міністрів, актів центральних органів виконавчої влади, місцевих державних адміністрацій і органів місцевого самоврядування не підлягають застосуванню в тій частині, в якій вони суперечать Конституції.

Таке розуміння співвідношення положень Конституції, з одного боку, та правил інших нормативно-правових актів, — з іншого, у принципі, знайшло відображення в частинах четвертій та п’ятій ст. 9 КАС. Відповідно до ч. 4 ст. 9 КАС «у разі невідповідності нормативно-правового акта Конституції України, закону України, міжнародному договору, згода на обов’язковість якого надана Верховною Радою України, або іншому правовому акту суд застосовує правовий акт, який має вищу юридичну силу». Отже, при вирішенні адміністративними судами в межах їх компетенції спорів закони, міжнародні договори, укази Президента України і постанови Кабінету Міністрів не можуть застосовуватись усупереч Конституції України, хоч би питання про конституційність таких актів і належало до юрисдикції Конституційного Суду. І тільки «у разі виникнення в суду сумніву під час розгляду справи щодо відповідності закону чи іншого правового акту Конституції України, вирішення питання про конституційність якого належить до юрисдикції Конституційного Суду України, суд звертається до Верховного Суду України для вирішення питання стосовно внесення до Конституційного Суду України подання щодо конституційності закону чи іншого правового акта» (ч. 5 ст. 9 КАС). Таку ухвалу може прийняти суд першої, апеляційної чи касаційної інстанції на будь-якій стадії розгляду справи. Звідси непрямо випливає і при тлумаченні за допомогою висновку a contrario виявляється правовий припис, відповідно до якого за наявності визначеності стосовно невідповідності закону, указу Президента України чи постанови Кабінету Міністрів Конституції України застосуванню підлягає Конституція, а не названі нормативно-правові акти, що їй суперечать, а звертатись у таких випадках до Верховного Суду для подальшого вирішення питання про конституційність закону чи іншого правового акту не слід. Це правило не суперечить ч. 4 ст. 9 КАС чи іншому будь-якому законодавчому положенню, а тому підлягає застосуванню.

Ст. 8 ЦПК вирішує ці ж питання дещо інакше. Приписується застосовувати акт законодавства, що має вищу юридичну силу «у разі невідповідності правового акта закону або міжнародному договору, згода на обов’язковість якого надана Верховною Радою України» (ч. 4 ст. 8 ЦПК). Встановлено також, що у разі, коли закон не відповідає міжнародному договору України, згода на обов’язковість якого надана Верховною Радою України, суд застосовує міжнародний договір (ч. 5 ст. 8 ЦПК). Отже, на відміну від Кодексу адміністративного судочинства правила Цивільного процесуального кодексу України про застосування актів вищої юридичної сили не містять посилання на Конституцію. Але слід зробити висновок про те, що у цивільному судочинстві закони та інші нормативно-правові акти не можуть застосовуватись у разі їх суперечності Конституції згідно із положеннями ч. 1 ст. 8 ЦПК («суд вирішує справи відповідно до Конституції України, законів України та міжнародних договорів, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України»). Вирішувати справи «відповідно до Конституції» означає, зокрема, необхідність враховувати її найвищу юридичну силу.

Отже, зазначена невідповідність частини п’ятої ст. 8 ЦПК частині четвертій ст. 9 КАС не перешкоджає тому, щоб ч. 5 ст. 9 КАС і ч. 3 ст. 8 ЦПК тлумачились однаково.

Відповідно до ч. 5 ст. 9 КАС і ч. 3 ст. 8 ЦПК суд загальної юрисдикції має звертатись до Конституційного Суду у разі сумнівів, які мають розумітись як невизначеність. За наявності достатньої визначеності щодо невідповідності закону чи іншого акту, питання щодо відповідності якого Конституції України належить до юрисдикції Конституційного Суду, суди загальної юрисдикції згідно із ч. 4 ст. 9 КАС і ч. 1 ст. 8 ЦПК мають застосовувати акт вищої юридичної сили, тобто Конституцію України. Тобто, впевненість суду загальної юрисдикції у невідповідності закону чи інших актів, питання про конституційність яких належить до юрисдикції Конституційного Суду, Конституції України, є підставою для незастосування такого закону чи іншого акта, а не для звернення до Верховного Суду для подальшого вирішення питання про конституційність відповідно закону чи іншого акта.

Інший варіант дій суду загальної юрисдикції на випадок невідповідності закону Конституції України передбачений ст. 83 Закону «Про Конституційний Суд України». Зупиняти провадження з метою подальшого вирішення Конституційним Судом питання про відповідність закону Конституції ця стаття приписує «у разі виникнення у процесі загального судочинства спору щодо конституційності норми закону, яка застосовується судом». Тобто, сама по собі навіть суто суб’єктивна і необґрунтована заява сторони про конституційність (неконституційність) положення закону, якщо проти цього заперечує інша сторона (хоч би суто суб’єктивно і необґрунтовано), свідчить про наявність спору і є підставою для зупинення судом загальної юрисдикції провадження у справі з метою подальшого вирішення питання про конституційність закону.

У даному випадку йдеться про колізію між правовими нормами, що є спеціальними, і такими, що встановлені пізніше прийнятими законодавчими актами (такими є правові норми, що встановлені ч. 3 ст. 8 ЦПК і ч. 5 ст. 9 КАС), з одного боку, і загальною правовою нормою, що встановлена раніше прийнятим законодавчим актом (такою є правова норма, що передбачена ст. 83 Закону «Про Конституційний Суд України»), — з іншого. Унаслідок сумісності правових норм, про колізію між якими йдеться, застосування правила про перевагу при правозастосуванні спеціальної норми є неможливим. Перевагу слід надати правовим нормам, що передбачені ч. 3 ст. 8 ЦПК і ч. 5 ст. 9 КАС, оскільки вони встановлені пізніше прийнятими законодавчими актами. Переважному застосуванню підлягають і правові норми, які логічно закріплені в ч. 5 ст. 9 КАС і ч. 3 ст. 8 ЦПК, виявляються при тлумаченні за допомогою висновку a contrario і відповідно до яких у разі відсутності у суду відповідних сумнівів він не повинен звертатись до Верховного Суду, а має вирішити справу з урахуванням правила про субординацію нормативно-правових актів.

Із практики Конституційного Суду України відомо, що він розглядав поодинокі справи про конституційність нормативно-правового акта за поданням Верховного Суду України, хоч звернення судів з відповідними клопотаннями до Верховного Суду були численними.

5. Далі виникає питання про співвідношення понять норм Конституції (правових норм, встановлених Конституцією) і положень Конституції. Положення Конституції — це структурно виокремлені частини її тексту. Правові норми не можна ототожнювати з положеннями законодавства взагалі. А правові норми, що встановлені Конституцією, і положення Конституції не можна ототожнювати тим більше. Цьому твердженню протистоїть думка, сформульована С. В. Шевчуком: «При уважному вивченні конституційних норм важко не помітити їх важливої особливості — вони сформульовані у вигляді відкритого тексту, а отже, являються собою «пусті судини», які треба заповнити конкретним змістом у процесі реалізації Конституції»[444]. А заповнювати зазначені «пусті судини» повинні, звичайно, суди[445]. Нас на даному етапі цікавлять «норми», «сформульовані у вигляді... тексту». Справа в тому, що частини тексту Конституції — це положення Конституції, які формулюють правові норми, але до правових норм зміст положень Конституції не зводиться. У цьому суть проблем і прямої дії правових норм, що встановлені Конституцією, і вищої юридичної сили цих норм.

«Судини», які С. В. Шевчук характеризує як пусті, є переповненими. А те, чим вони наповнені, пізнається шляхом врахування світового правового досвіду правотворчості і правозастосування, досвіду наукових досліджень, а також соціального контексту. Тож суди при здійсненні правосуддя повинні задумуватись не над тим, чим заповнити «пусті судини», а над тим, як зрозуміти те, що в цих судинах міститься».

Конституцієдавець, законодавець, інші правотворчі органи не залишили для судів будь-якої пустоти у «судині», що називається правом. Навіть у випадках, коли судова практика визнається обов’язковою, вона не є джерелом права, хоч би її законодавець і називав такою. Вона є лише певним розумінням правових норм, встановлених Конституцією, законами, іншими нормативно-правовими актами. А цьому розумінню у відповідних випадках надається обов’язкового значення.

Оскільки у положеннях Конституції вміщуються не тільки правові норми, а й декларації конституцієдавця, виникає потреба у виокремленні положень, що встановлюють правові норми, від положень, що вміщують у своєму змісті правові норми і декларації. Останні зазвичай позначаються як принципи.

6. У Конституції слово «принцип» у розумінні положення найвищого рівня узагальнення вживається тільки у ст. 8 (стосовно верховенства права) і ст. 18 (тут йдеться про загальновизнані принципи міжнародного права). Термін «засади» вживається частіше. При цьому в нього вкладається різний зміст: 1) засади як принципи права (основні засади судочинства — ст. 129 Конституції; здійснення влади на засадах її поділу на три гілки — ст. 6 Конституції); 2) засади як конкретно визначені підстави, наприклад, договірні (ст. 142, 143 Конституції); 3) засади як конкретні правила («правопорядок в Україні ґрунтується на засадах, відповідно до яких ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством» — ст. 19 Конституції); 4) як засади життя та діяльності суспільства та держави, її органів (суспільне життя ґрунтується на засадах політичної, економічної та ідеологічної багатоманітності — ст. 15 Конституції; Верховна Рада визначає засади внутрішньої і зовнішньої політики — ст. 85 Конституції); 5) засади як найбільш важливі правові норми, що регулюють відповідні відносини (засади регулювання демографічних та міграційних процесів— п. 10 частини першої ст. 92 Конституції; засади цивільно-правової відповідальності — п. 22 частини першої ст. 92 Конституції).

Конституційний Суд в одному із своїх рішень звернув увагу на «один із найважливіших загальновизнаних принципів сучасного права», відповідно до якого «закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії у часі»[446]. Суддя Конституційного Суду О. М. Мироненко в окремій думці стосовно рішення Конституційного Сулу від 13 травня 1997 р. у справі щодо несумісності депутатського мандату[447] назвав принципом Основного Закону відповідальність перед Богом, власного совістю, попередніми, нинішніми та прийдешніми поколіннями, хоч ці положення закріплені в преамбулі Конституції України, не мають регулятивного значення, а є деклараціями, що є такими ж далекими від життя, як небо від землі.

Не дивлячись на розмаїття того розуміння поняття принципів (основних засад), що випливає із Конституції і законів України, із наукових джерел, все ж є достатні підстави для твердження про те, що принципи (основні засади, засади) — це нормативні положення, що вміщують у собі правову норму і декларацію. Це стосується і конституційних принципів. Конституційні принципи — це значна частина змісту Конституції. Цим Конституція і відрізняється від законів. Останні можуть формулювати принципи, але це — незначна частина їх змісту.

Отже, положення Конституції, які встановлюють правові норми, тлумачаться так же, як і положення інших законів. Тлумачення конституційних принципів є вельми складною задачею, бо у їх змісті треба виявити ту частку, що формулює правову норму, і ту частку, в якій проголошується декларація конституцієдавця про його політичні, економічні і соціальні наміри. Ця задача ще більше ускладнюється тією обставиною, що межа між правовою нормою і декларацією з часом змінюється на користь правової норми. Тому тлумачення та застосування конституційних принципів як безпосередніх нормативних регуляторів суспільних відносин потребує граничної обережності, бо передбачає, як правило, обґрунтування того, чому не підлягають застосуванню певні положення законів чи інших нормативно-правових актів, що суперечать конституційним принципам. Судова практика свідчить про те, що необхідна обережність при цьому не виявляється. Це явище можна кваліфікувати як небезпечне з огляду на те, що у такий спосіб іде формування вітчизняної моделі тлумачення і застосування Конституції, яка лише на перший погляд є протилежною радянській, а насправді є рецидивом радянського досвіду.

7. Особливе занепокоєння викликає та обставина, що відсутнє саме прагнення до математично точного визначення змісту та юридичного значення конституційних принципів. Натомість при мотивуванні судових рішень на самому початку їх мотивувальних частин інколи наводиться ціла низка конституційних принципів, що взагалі виключає визначення їх змісту та юридичного значення, впливу на ті конкретні положення законів та інших нормативно-правових актів, які не застосовуються в зв’язку з їх суперечністю конституційним принципам. У такий спосіб конституційні принципи використовуються як фон, тлумачаться за допомогою аргументів політичного і філософського характеру. Видається, що таким шляхом іти не можна. Україна і без того багато часу втратила на шляху до своєї незалежності та в пошуках світлого майбутнього на соціалістичному бездоріжжі. Тож граничним напруженням інтелекту і волі треба впродовж короткого часу створити максимально раціональний зразок державно-правового устрою, в якому грамотне тлумачення актів законодавства буде посідати почесне місце.

8. Питома вага нормативного регулятора і декларації в змісті принципів, що закріплюються в Конституції, є різною. Одним із критеріїв, який обумовлює наявність частки нормативного регулятора і частки декларації в змісті принципів, закріплених у Конституції і який має враховуватись при тлумаченні таких положень, є наявність чи відсутність потреби в значних матеріальних та фінансових ресурсах для реалізації відповідного конституційного положення.

Реалізація численних положень Конституції потребує величезних матеріальних та фінансових ресурсів. Інші положення взагалі не потребують цього або потребують мінімальних ресурсів. І це з урахуванням засад розумності не може ігноруватись при тлумаченні відповідних положень Конституції. Виокремлення положень Конституції на підставі критерію, що розглядається, обґрунтовується не тільки принципом розумності, що тлумачиться абстрактно, а й практикою міжнародно-правового регулювання відносин, що визначають становище особи в суспільстві. Відповідно до п. 2 ст. 2 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права «кожна держава, що бере участь у цьому Пакті, приймає на себе обов’язок поважати та забезпечувати всім особам, що перебувають у межах її території і під її юрисдикцією, права, що визнаються у цьому Пакті, без будь-якого розрізнення...». Тут не передбачається будь-якої можливості неповного забезпечення будь-якою державою-учасницею Конвенції будь-якого із прав, передбачених цією Конвенцією.

Зовсім інакше визначається юридичне значення положень Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права[448]: «Кожна держава, що бере участь у цьому Пакті, зобов’язується... здійснити в максимальних межах наявних ресурсів заходи до того, щоб забезпечити поступово повне здійснення прав, що визнаються цим Пактом, всіма належними способами...». Отже, на відміну від громадянських і політичних прав, які безумовно мають забезпечуватись державами-учасницями Міжнародного пакту про громадянські та політичні права, економічні, соціальні та культурні права мають забезпечуватись «в максимальних межах наявних ресурсів». Обов’язковим для держав-учасниць цього Пакту є лише рух у напрямку повного здійснення економічних, соціальних і культурних прав, тобто добросовісне прагнення держав-учасниць Міжнародного пакту про економічні, соціальні та культурні права до забезпечення цих прав. Викладене показує лише принципову відмінність громадянських і політичних прав, з одного боку, та економічних, соціальних і культурних прав, — з іншого. Це — лише схема, яка не виключає того, що є такі громадянські і політичні права, повне забезпечення здійснення яких не є безумовним. Зокрема, право на життя, право на свободу і недоторканність, право кожного на повагу до його гідності включені до Міжнародного пакту про громадянські і політичні права. Але ці права повною мірою не можуть бути реалізовані. З іншого боку, положення Конституції про економічні, соціальні і культурні права складаються не тільки із елементів, які виражають соціальні наміри держави, до реалізації яких вона має прагнути в міру наявних ресурсів, а й з елементів, які мають реально забезпечуватись. Отже, численні положення Конституції вміщують в собі не тільки нормативний регулятор, а й декларацію держави про її соціальні, економічні та інші наміри. У зв’язку з цим належало б враховувати формулювання підпункту «а» п. 1 ст. А частини III Європейської соціальної хартії (переглянутої): «Сторони визнають метою своєї політики, яку вони запроваджуватимуть усіма відповідними засобами як національного, так і міжнародного характеру, досягнення умов, за яких можуть ефективно здійснюватися такі права та принципи». Це формулювання відтворюється в ст. 1 Закону «Про ратифікацію Європейської соціальної хартії (переглянутої)».

Враховуючи названі критерії поділу положень Конституції України та керуючись принципом розумності, надалі спробуємо показати особливості тлумачення і застосування окремих груп положень Конституції. Для поділу положень Конституції на такі, що мають економічний, соціальний і культурний зміст, з одного боку, і такі, що мають громадянський і політичний зміст, — з іншого, тут застосовані положення Міжнародного пакту про економічні, соціальні та культурні права і Міжнародного пакту про громадянські і політичні права.

Разом з тим слід враховувати правову позицію, сформульовану Європейським Судом з прав людини: «Здійснення соціально-економічних прав значною мірою залежить від ситуації, особливо фінансової, в державах, про які йдеться. З іншого боку, Конвенція повинна тлумачитись у світлі сьогоднішніх умов... і вона націлена на реальний і практичний захист людини у тих сферах, де вона діє... Хоч Конвенція говорить переважно про громадянські і політичні права, багато з них у процесі реалізації набуває ознаки і тягнуть наслідки соціально-економічного характеру. Тому Суд... вважає, що та обставина, що тлумачення Конвенції може зачепити і соціально-економічну сферу, не повинне само по собі бути вирішальним аргументом проти такого тлумачення; жорсткої межі між цією сферою і змістом Конвенції не існує»[449]. Необхідно враховувати також і ту обставину, що Європейський Суд з прав людини визнає можливість послідовного застосування положень Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, що пов’язані із соціально-економічною сферою, з тієї причини, що застосування зазначених положень (оскільки вони є лише епізодами) не має таких істотних соціально-економічних наслідків, як застосування численних положень Конституції України.

10. Положення Конституції України, що мають громадянський і політичний зміст, переважно є конкретними правовими нормами, що підлягають прямому застосуванню судами. Відповідно, положення будь-яких нормативно-правових актів, що суперечать положенням Конституції, які мають громадянський і політичний зміст, застосовуватись не можуть. С. В. Шевчук звертає увагу на те, що фундаментальні права, в тому числі права громадянського і політичного змісту, зокрема право на свободу слова (ст. 34 Конституції) практично вилучені із судового процесу саме тому, що вони не визнаються такими, що мають самостійне юридичне значення, а «лише «припасовуються» до відповідного «конкретизуючого закону»[450]. Але відсутність судових процесів, предметом яких було б порушення положень Конституції, якими встановлюються права людини і громадянина, не може бути підставою для висновку про те, що відповідні конституційні положення і взагалі не застосовуються. Широко відомими є численні судові процеси, що відбувалися в судах та стосувалися, наприклад, дотримання вимог частини першої ст. 38 Конституції («громадяни мають право… вільно обирати і бути обраними до органів державної влади та органів місцевого самоврядування»).

Разом з тим, не слід виявляти зайву жорсткість при застосуванні положень Конституції, що мають громадянський або політичний зміст, як таких, що формулюють конкретні правові норми прямої дії. Положеннями Конституції громадянського і політичного змісту також можуть закріплюватись принципи, що вміщують у собі не тільки правову норму, а й декларацію конституцієдавця.

Згідно з частиною другою ст. 124 Конституції юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі. Отже, суди повинні вирішувати, зокрема, всі колективні трудові спори. Але ж Законом «Про порядок вирішення колективних трудових спорів (конфліктів)» встановлені спеціальні процедури вирішення колективних трудових спорів, якими судам залишаються вкрай обмежені повноваження. Зробити висновок про те, що названий Закон встановлює спеціальні правила, які підлягають переважному застосуванню, було б неправильно, оскільки правило про переважне застосування спеціальних правових норм застосовується за наявності суперечностей між актами однієї і тієї ж юридичної сили. У даному випадку йдеться про суперечність між положеннями актів різної юридичної сили — Конституції і Закону «Про порядок вирішення колективних трудових спорів (конфліктів)».

При вирішенні суперечності між частиною другою ст. 124 Конституції та Законом «Про порядок вирішення колективних трудових спорів (конфліктів)» слід керуватися принципом розумності. Встановлення або зміна існуючих соціально-економічних умов праці та умов виробничого побуту, в тому числі при укладенні або зміні колективного договору, це один із проявів більш загальної соціальної проблеми погодження інтересів праці і капіталу, пошуку компромісу, який необхідний обом сторонам. Відомий досвід, коли капітал був переможений. Відомі і наслідки цієї перемоги, які не вдається подолати уже майже за сто років. З урахуванням цього законодавець, вивчивши майже двохсотрічну історію страйкового руху, встановив процедури вирішення колективних трудових спорів (конфліктів), які мають застосовуватись з метою встановлення або зміни соціально-економічних умов праці та умов виробничого побуту, в тому числі і при укладенні та зміні колективного договору, угоди. Це — доцільні правові форми, які більшою мірою відповідають змісту відповідних відносин, ніж вирішення спору судом. Використовуючи процедури, передбачені Законом «Про порядок вирішення колективних трудових спорів (конфліктів)», сторони можуть досягти згоди шляхом компромісу, взаємних поступок. Судовим рішенням такі спори також можна було б вирішувати, але це — набагато більш жорстка форма вирішення спору (конфлікту), всі наслідки якого (вирішення спору судом) передбачити трудно, бо наймані працівники можуть відмовитись виконувати судове рішення, а заходи юридичного примусу до великої кількості працівників у демократичному суспільстві є неприйнятними.

Відтак слід зробити висновок про те, що застосування правових приписів, передбачених Законом «Про порядок вирішення колективних трудових спорів (конфліктів)» стосовно встановлення або зміни соціально-економічних умов праці, умов виробничого побуту, в тому числі при укладенні чи зміні колективного договору, відповідає принципу верховенства права, а тому у відповідній частині частина друга ст. 124 Конституції України застосуванню не підлягає.

З іншого боку, Закон «Про порядок вирішення колективних трудових спорів (конфліктів)» передбачає використання передбачених цим Законом процедур при вирішенні спорів щодо виконання колективного договору, угоди або їх окремих положень, а також щодо невиконання вимог законодавства про працю. Використання цих процедур й повинне зачіпати конституційне положення про поширення юрисдикції судів на всі правовідносини, що виникають у державі. Немає достатніх аргументів для висновку про те, що і в таких випадках частина друга ст. 124 Конституції приходить у суперечність з принципом верховенства права: має місце правопорушення, а тому спір має бути вирішений судом. Врешті-решт, світова практика визнає можливість існування і такого явища, як судове рішення, яке не виконується. Не виключено, що судове рішення підштовхне сторони до пошуку компромісу на стадії виконання судового рішення.

Отже, положення частини другої ст. 124 Конституції в деяких випадках може не застосовуватись, оскільки воно у певній частині формулює лише декларацію, а не правову норму. Викладене погоджується з практикою Європейського Суду з прав людини, який неодноразово зазначав, що право, закріплене в п. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, не є абсолютним, воно може бути піддане обмеженням, які мовчазно допускаються[451].

Суто конкретним є положення громадянського і політичного змісту, що формулюється у частині третій ст. 57 Конституції («закони та інші нормативно-правові акти, що визначають права і обов’язки громадян, не доведені до відома населення у порядку, встановленому законом, є нечинними»). При цьому слід звернути увагу на те, що на необхідність доведення законів та інших нормативно-правових актів до населення в порядку, встановленому законом, зазначається не тільки в частині третій ст. 57 Конституції, а і в частині другій цієї ж статті, тобто конституцієдавець послідовно настоює на тому, що закони та інші нормативно-правові акти мають доводитись до відома населення в порядку, встановленому саме законом. Але ж Конституція діє уже сімнадцятий рік, а закону про порядок доведення до відома населення законів та інших нормативно-правових актів немає. Тому положення частини третьої ст. 57 Конституції вступає в суперечність з принципом правової визначеності, що входить до змісту принципу верховенства права, а тому це конкретне конституційне положення у відповідній частині застосуванню не підлягає, а чинними слід визнати всі закони та інші нормативно-правові акти, що доведені до відома населення в порядку, встановленому Указом Президента України «Про порядок офіційного оприлюднення нормативно-правових актів та набрання ними чинності»[452]. Поки вимоги ст. 57 Конституції виконати не вдається, розумно визнати, що вони у відповідній частині залишаються декларативними.

11. Положення частини другої ст. 38 Конституції («громадяни користуються рівним правом доступу до державної служби, а також до служби в органах місцевого самоврядування») з урахуванням соціального контексту також повинне бути визнане принципом, що вміщує в собі не тільки правову норму, а й декларацію. Хоч у ньому йдеться про право, що має громадянський і політичний зміст, можливості його реалізації є обмеженими. Як відомо, Положення про порядок проведення конкурсу на заміщення вакантних посад державних службовців поширюється тільки на відносини щодо заміщення посад державних службовців третьої-сьомої категорій. Отже, за межами конкурсного відбору здійснюється призначення на численні посади державних службовців першої та другої категорій (ці посади розподіляються за принципом політичної здобичі), переведення на більш високі та більш високооплачувані посади. Крім того, низка винятків із загального правила про прийняття на державну службу за результатами конкурсу встановлена постановою Кабінету Міністрів України «Про деякі питання застосування ст. 4, 14, 27 Закону «Про державну службу». Згадане вище Положення можна охарактеризувати як рудимент радянського авторитаризму: керівник державного органу сам вирішує питання про проведення конкурсу, сам формує конкурсну комісію, сам приймає рішення про призначення на посаду за результатами конкурсу. Оскільки все це суперечить ст. 38 Конституції і ст. 25 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права, є певна перспектива визнання відповідних призначень на посади державних службовців незаконними, а адміністративних актів про призначення — нечинними. Але ж було б нереальним ставити задачу послідовної реалізації положення ст. 38 Конституції, бо в ньому вміщується не тільки правова норма, а й декларація.

12. Практика мотивування судових рішень потребує значного і рішучого вдосконалення. Значна частина судових рішень мотивується без врахування доводів сторін. Це перетворює письмовий (і усний теж) діалог між сторонами, з одного боку, та судом, — з іншого, у спілкування, сутність якого виражається прислів’ям «на городі — бузина, а в Києві — дядько». Якщо сторона мотивує свої доводи наявністю бузини на городі, то ці доводи у разі їх відхилення суд має спростувати зазначенням у мотивувальній частині судового рішення на відсутність бузини та докази, які підтверджують її відсутність, а не зазначати на противагу доводам сторони про наявність на городі бузини на наявність дядька у Києві.

Якщо позивач в обґрунтування позовних вимог посилається на положення Конституції, яке дійсно підлягає застосуванню, то суд загальної юрисдикції вправі безпосередньо застосувати Конституцію і не застосовувати закон чи інший акт, питання про конституційність якого належить до юрисдикції Конституційного Суду (у відповідних випадках за відсутності сумнівів у конституційності або неконституційності). За наявності сумнівів щодо відповідності Конституції закону чи іншого нормативно-правового акту, що поширюється на спірні правовідносини, провадження у справі має бути зупинене, а суд має звернутись до Верховного Суду України з клопотанням про звернення до Конституційного Суду з поданням на предмет відповідності певного закону чи іншого нормативно-правового акту Конституції України. Але це твердження певною мірою є загальним.

Ст. 46 Конституції встановлює правовий припис, відповідно до якого пенсія не може бути нижчою, ніж встановлений законом прожитковий мінімум. Конституційне положення, що розглядається, має бути кваліфіковане як принцип, оскільки воно має соціально-економічний зміст і його реалізація залежить від стану економіки та фінансових можливостей держави. Неправильним було б як повне ігнорування значення положення частини третьої ст. 46 Конституції як реального нормативного регулятора, так і пряме і беззастережне застосування цього положення до спірних правовідносин. Але пряме застосування частини третьої ст. 46 Конституції на цей час не відповідає засаді розумності як складовій частині принципу верховенства права. Загальновідомою і такою, що не потребує доказування, є та обставина, що значна частина громадян України впродовж уже багатьох років отримує соціальні допомоги, які є основним джерелом існування відповідних осіб і розмір яких є нижчим, ніж прожитковий мінімум. За таких умов при вирішенні справи слід керуватися засадами розумності та правової визначеності як складовими частинами принципу верховенства права (частина перша ст. 8 Конституції України). Реалізація частини третьої ст. 46 Конституції і підвищення всіх видів соціальних виплат та допомоги до рівня встановленого законом прожиткового мінімуму призвели б до такого посилення інфляційних процесів, яке б створило невизначеність стосовно купівельної спроможності грошових сум, що виплачуються як соціальні виплати і допомоги, та обсягу відповідних прав усіх громадян, у тому числі і тих, що отримують такі виплати і допомоги. Тому питання про встановлення соціальних виплат і допомог у розмірі, не нижчому прожиткового мінімуму, відповідно до принципу верховенства права має вирішуватись при складанні Державного бюджету на відповідний рік з урахуванням наявних ресурсів та можливостей фондів соціального страхування, а не на підставі положення Конституції, що вміщує в собі не тільки нормативний регулятор, а й декларації.

Отже, позови про стягнення грошових сум, що складають різницю між прожитковим мінімумом та соціальною виплатою чи допомогою, що є основним джерелом існування, про визнання права на соціальні виплати і допомоги в розмірі прожиткового мінімуму, про покладення на відповідний орган обов’язку встановити соціальну виплату чи допомогу в розмірі прожиткового мінімуму на підставі частини третьої ст. 46 і частини першої ст. 8 Конституції не обов’язково повинні задовольнятись.

13. Ст. 56 Конституції визнає за кожним «право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними повноважень». Це положення підлягає прямому і безумовному застосуванню, оскільки воно, по-перше, закріплює правову норму прямої дії. По-друге, його застосування не може істотно вплинути на соціально-економічні реалії, оскільки відшкодування шкоди, як би часто воно не здійснювалось, є лише певним епізодом, а не системним явищем (на відміну від виплати пенсій та інших видів соціальної допомоги). Тому обмеження на відшкодування шкоди, завданої органами дізнання, попереднього (досудового) слідства, прокуратури або суду, які (обмеження) передбачені ст. 1176 ЦК та Законом «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів дізнання, попереднього слідства, прокуратури і суду», не можуть застосовуватись як такі, що суперечать акту вищої юридичної сили (ст. 56 Конституції України).

Як бачимо, подібні положення частини третьої ст. 46 і ст. 56 Конституції мають тлумачитись і застосовуватись по-різному. Ця різниця обумовлена тим, що застосування ст. 56 Конституції не порушує засади розумності та правової визначеності, а застосування частини третьої ст. 46 Конституції за нинішніх соціально-економічних реалій в Україні в підсумку приходить у суперечність з цими засадами, які входять до змісту принципу верховенства права, що закріплений у частині першій ст. 8 Конституції.

Аналогічним є співвідношення частини третьої ст. 46 Конституції з тими рішеннями Європейського Суду з прав людини, якими були визнані необґрунтованими посилання держави на відсутність коштів для виконання судових рішень про стягнення з державних підприємств заборгованості із заробітної плати. Такі судові рішення були численними, але ж вони не були масовими, а тому не могли поставити державний бюджет у стан неплатоспроможності.

14. Положення соціально-економічного змісту, що закріплюють право на житло (ст. 47 Конституції), право на достатній життєвий рівень (ст. 48 Конституції), право на охорону здоров’я, медичну допомогу та медичне страхування (ст. 49 Конституції) тощо також не можуть бути послідовно реалізовані. Значною мірою вони є декларацією, заявою держави про її соціальні наміри. Але це не може бути підставою для заперечення значення таких положень як таких, що формулюють у відповідній частині норми прямої дії. Виявити цю частину у кожному конкретному випадку можна тільки за допомогою засади розумності та з урахуванням соціального контексту. Так, умови реалізації права на охорону здоров’я та медичну допомогу мають бути конкретизовані в спеціальних актах законодавства. І ніхто не може претендувати на охорону здоров’я та медичну допомогу за рахунок держави на рівні найсучасніших досягнень науки і медичної практики. Але ж певний мінімум послуг з охорони здоров’я та лікування має бути доступний кожному уже в силу ст. 49 Конституції.

При тлумаченні положень Конституції соціального, економічного і культурного змісту особливо важливим є врахування динаміки суспільних відносин. Мінімальні стандарти соціальних, економічних і культурних прав мають постійно підвищуватись. Відповідно змінюється і співвідношення в змісті таких положень елементів, що належать до нормативного регулятора, з одного боку, і елементів, що належать до декларації держави про її соціальні наміри, — з іншого. Це вимагає динамічного підходу до тлумачення положень Конституції соціального, економічного і культурного змісту, що потребують конкретизації.

Відповідно до ст. 48 Конституції «кожен має право на достатній життєвий рівень для себе і своєї сім’ї, що включає достатнє харчування, одяг, житло». «Достатній життєвий рівень» — це в будь-якому випадку рівень, що є вищим прожиткового мінімуму. Більш конкретно «достатній» життєвий рівень не визначається. За таких умов положення ст. 48 Конституції має конкретизуватись шляхом застосування принципу верховенства права (таких його складових як засади справедливості та розумності). Засади справедливості та розумності передбачають необхідність врахування при тлумаченні і застосуванні ст. 48 Конституції такого чинника як наявність та обсяг наявних ресурсів, за рахунок яких буде забезпечуватись достатній життєвий рівень для кожного. Конституційний Суд при розгляді однієї із справ зробив посилання на ст. 48 Конституції[453], але до проблеми наявності ресурсів для забезпечення права, передбаченого цієї статтею, не звертався. Це видається неприйнятним, оскільки при здійсненні правосуддя Конституційний Суд не повинен був тлумачити ст. 48 Конституції виключно стосовно певних соціальних прошарків населення, оскільки у конституційному поданні йшлося лише про громадян, що входять до таких прошарків. Таке тлумачення порушувало б конституційний принцип рівності перед законом стосовно тих громадян, які не входять до цього прошарку, оскільки є очевидним, що застосування ст. 48 Конституції такою ж мірою до всіх громадян України є неможливим.

У ст. 50 («кожен має право на безпечне для життя і здоров’я довкілля та на відшкодування завданої порушенням цього права шкоди»), 49 (»кожен має право на охорону здоров’я, медичну допомогу та медичне страхування»), 47 («кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду»), 46 («громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом») Конституції також закріплюються положення, реалізація яких потребує матеріальних та фінансових ресурсів і які формулюють принципи. Тому ці положення також слід кваліфікувати як такі, в яких значною мірою формулюються декларації про соціальні наміри держави. Тому ці положення слід застосовувати в межах, в яких це є можливим у силу наявних ресурсів та з урахуванням засад добросовісності, справедливості та розумності, що входять до змісту принципу верховенства права.

Отже, поділ прав на громадянські і політичні, з одного боку, та соціальні, економічні та культурні, — з іншого, треба враховувати при тлумаченні Конституції. Небажання провести чітке розмежування між громадянськими і політичними правами, з одного боку, та соціальними, економічними і культурними права, — з іншого боку, йде від радянської традиції. Згадаємо, як у відповідь на обвинувачення Радянського Союзу у порушенні громадянських і політичних прав людини радянська пропаганда висувала зустрічні обвинувачення у порушенні «імперіалістичними державами» права на працю, на соціальне забезпечення, на безпечне для життя і здоров’я довкілля тощо.

У такий спосіб змішувались питання неприпустимості авторитарного і навіть деспотичного суспільного устрою, узурпації державної влади, які в кінцевому рахунку ведуть до деградації суспільства, з питаннями, вирішення яких потребує підчас значних матеріальних ресурсів. Світовий досвід показав, що починати треба з демократичного устрою суспільства на правових засадах, який у довгостроковій перспективі здатний забезпечити вирішення соціальних, економічних і культурних проблем, а не з забезпечення державою мінімального рівня матеріального забезпечення та консервації авторитарних політичних режимів.

15. Накопичена певна практика тлумачення і застосування положення ст. 1 Конституції, яким Україна визнається соціальною державою. Є непоодинокі рішення Конституційного Суду, якими визнавались неконституційними положення законів, що суперечать положенню ст. 1 Конституції України про соціальний характер держави. Зокрема, йдеться про рішення Конституційного Суду від 9 липня 2007 р. у справі про соціальні гарантії громадян[454]. Цим рішенням були визнані неконституційними численні положення Закону «Про Державний бюджет України на 2007 рік», якими була призупинена дія законів, що встановлюють пільги для окремих категорій громадян, зверталась увага на необхідність додержання положень статей 1, 3, 6, 8, 19, 22, 95, 96 Конституції при підготовці, прийнятті та введенні в дію законів про Державний бюджет України, а також визнається преюдиціальне значення цього рішення для судів, які будуть розглядати відповідні позови. Це рішення викликає такі зауваження.

Помітне прагнення Конституційного Суду не тільки вирішити конституційно-правову справу, а й певною мірою здійснити тиск на законодавчу та виконавчу гілки влади з метою стимулювати їх до більш послідовного дотримання положень Конституції про соціальну спрямованість діяльності держави. Але ж будь-який тиск має бути стриманий, інакше можна зламати ту річ, на яку здійснюється тиск, та отримати результат, що є протилежним бажаному. Досвід отримання результату, протилежного бажаному, є. В даному випадку Кабінет Міністрів, можливо, і зумів би знайти певні резерви для виконання положень законів про пільги для окремих категорій громадян, але ж для поновлення всіх пільг, передбачених законами, що були призупинені Законом «Про Державний бюджет України на 2007 рік» та поновлені рішенням Конституційного Суду, коштів не було.

За відсутності коштів рішення Конституційного Суду могло бути виконане переважно за рахунок грошової емісії. Це призвело б до росту інфляції, виникнення ситуації невизначеності стосовно можливості придбання людьми за рахунок їхніх доходів (тобто ситуацію невизначеності стосовно обсягу прав, які вони можуть придбати) і неминуче привело б до зниження рівня економічної стабільності. У такий спосіб порушувався б принцип верховенства права.

Державний бюджет складається шляхом економічних розрахунків з метою збалансувати доходи і витрати та забезпечити задовільне управління державним боргом. Конституційний Суд вирішив питання про значне збільшення видатків Державного бюджету без будь-яких розрахунків та позбавив будь-якого сенсу всю роботу щодо підготовки проекту Закону «Про Державний бюджет України на 2007 рік».

Звертаючи увагу на необхідність дотримання низки положень Конституції при підготовці, прийнятті та введенні в дію законів про Державний бюджет України, Конституційний Суд все-таки не зазначив на необхідність дотримання частини третьої ст. 46 Конституції, відповідно до якої «пенсії, інші види соціальних виплат та допомоги, що є основним джерелом існування, мають забезпечувати рівень життя, не нижчий від прожиткового мінімуму, встановленого законом». Тобто, найболючіше соціальне питання про пряму дію частини третьої ст. 46 Конституції залишилось невирішеним, бо його зараз неможливо вирішити. Але ж вирішення питання про забезпечення реалізації частини третьої ст. 46 Конституції, як стверджують спеціалісти, потребує значно менших коштів, ніж реалізація всіх законодавчих актів, які були призупинені Законом «Про Державний бюджет України на 2007 рік» та призупинення яких було пізніше визнане неконституційним. У мотивувальній частині рішення Конституційного Суду лише звертається увага на порушення Законом «Про Державний бюджет України на 2007 рік» вимог ст. 46 Конституції.

Якщо виходити із того, що держава є соціальною, то недостатню визначеність поняття соціальної держави доцільно було б долати за допомогою принципу верховенства права. Це означає, що соціальна діяльність держави має здійснюватись розумно і справедливо. Якщо мінімальний рівень життя у державі забезпечується не всім, в тому числі не всім дітям, то наскільки розумно і справедливо було визнавати неконституційним, наприклад, положення частини другої ст. 98 Закону «Про Державний бюджет України на 2007 рік», яким було призупинене право народних депутатів, строк депутатських повноважень яких закінчився, на дострокове призначення пенсії за віком за наявності трудового стажу, необхідного для призначення пенсії за віком, за два роки до досягнення встановленого законом пенсійного віку за умови, коли такі особи продовжують працювати? Те ж слід сказати щодо підстав неконституційності п. 43 ст. 71 Закону «Про Державний бюджет України на 2007 рік», яким призупинена дія ч. 2 ст. 37 Закону «Про Центральну виборчу комісію», якою встановлюються щомісячні персональні надбавки членам Комісії та працівникам Секретаріату Комісії в розмірі 70 відсотків посадового окладу з урахуванням доплати за ранг і надбавки за вислугу років.

Йдеться про те, що прагнення до застосування конституційного положення (принципу) про соціальний характер держави як елемента правового регулятора є позитивним явищем. Але при цьому не можна у всіх випадках беззастережно стверджувати, що обмеження чи скасування будь-яких пільг або гарантій суперечить положенню ст. 1 Конституції про соціальний характер держави, бо це конституційне положення складається із двох частин. Одна із них є юридичним нормативним регулятором, що підлягає застосуванню судами при здійсненні правосуддя.

Інша — це декларація. Межа між цими двома частинами визначається обсягом ресурсів, які потрібні для реалізації ст. 1 Конституції України як нормативного регулятора. У держави є певні ресурси, які вона без шкоди для стабільності соціально-економічної ситуації та фінансової системи може витратити в порядку реалізації положення ст. 1 Конституції про соціальну державу. Претендувати на частину цих ресурсів може будь-який член суспільства, окремі соціальні прошарки суспільства. Тож, при вирішенні питання про те, кому ж із членів суспільства, яким саме соціальним прошаркам слід надати пільги та гарантії за рахунок обмежених ресурсів, що є в розпорядженні держави, слід співпоставляти соціальне становище окремих соціальних прошарків суспільства та напрацьовувати у такий спосіб досвід застосування засад добросовісності, справедливості та розумності як складових принципу верховенства права, який слід застосовувати в умовах правової невизначеності, яку породжує загальне положення про соціальний характер держави. Але Конституційний Суд спроб напрацювання такого досвіду не здійснював, хоч без цього будь-яких перспектив розробки раціональної концепції тлумачення конституційних принципів, що мають економічний, соціальний і культурний зміст, немає.

Некоректним є посилання у мотивувальній частині рішення Конституційного Суду на те, що «встановлений частиною другою статті 95 Конституції України, частиною другою ст. 38 Кодексу (Бюджетного — Авт.) перелік правовідносин,«які регулюються законом про Державний бюджет України, є вичерпним»[455]. Конституційний Суд покликаний давати уроки тлумачення актів законодавства усім судам і у такий спосіб вносити вклад у формування в Україні сучасної правової системи. І таких помилок припускатись не повинен. Із частини другої ст. 95 Конституції непрямо випливає і висновком a contrario виявляється правовий припис, згідно з яким інші питання законами про Державний бюджет України вирішуватись не можуть. Але цей правовий припис як такий, що непрямо випливає із наведеного конституційного положення і виявляється при тлумаченні висновком a contrario, не може застосовуватись всупереч загальному правилу п. 3 ст. 85 Конституції, яке надає Верховній Раді повноваження прийняття законів без зазначення на будь-яке обмеження цього повноваження. І цей висновок підтверджується Бюджетним кодексом, який значно розширює зміст закону про Державний бюджет України в порівнянні із частиною другою ст. 95 Конституції. Із ч. 2 ст. 38 БК також непрямо випливає і висновком a contrario виявляється правовий припис, згідно з яким інші питання законами про Державний бюджет України визначатись не можуть. Але цей правовий припис не може застосовуватись всупереч загальному і такому, що має вищу юридичну силу, положенню п. 3 ст. 85 Конституції, про яке вище йшлося. Крім того, добре відома поширена практика прийняття нових законів усупереч чинним законам із застереженням про те, що раніше прийняті законодавчі акти застосовуються в частині, в якій вони не суперечать новому закону, чи без такого застереження. До того ж і ч. 2 ст. 4 БК встановлює, що «при здійсненні бюджетного процесу в Україні положення нормативно-правових актів застосовуються лише в частині, в якій вони не суперечать положенням Конституції України, цього Кодексу та закону про Державний бюджет України». Тому перелік відносин, які регулюються законом про Державний бюджет України та які визначені ч. 2 ст. 38 Бюджетного кодексу, не є вичерпним.

Ігнорування реальності при тлумаченні актів законодавства, якщо таке тлумачення істотно впливає на цю реальність і може тягти за собою непередбачувані наслідки, є явно нерозумним, а тому неприпустимим, оскільки веде в кінцевому рахунку до порушення принципу верховенства права. В даному випадку Конституційний Суд прийняв рішення, яким на мільярди гривень збільшив видатки Державного бюджету. Це істотно впливає на все суспільство і на весь комплекс суспільних відносин, означає ігнорування реальності.

При прийнятті рішення, про яке йдеться, суд послався на частину третю ст. 22 Конституції («при прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод»). Таке посилання Конституційний Суд робив при прийнятті рішень і в інших справах. Так, у рішенні від 11 жовтня 2005 року[456] Конституційний суд зазначав: «В Україні як соціальній, правовій державі політика спрямовується на створення умов, які забезпечують достатній життєвий рівень, вільний і всебічний розвиток людини як найвищої соціальної цінності, її життя і здоров’я, честь і гідність. Утвердження та дотримання закріплених у нормативно-правових актах соціальних стандартів є конституційним обов’язком держави... Зазначені конституційні принципи, на яких базується здійснення прав і свобод людини і громадянина в Україні, включаючи і право на пенсійне забезпечення, передбачають за змістом статей 1, 3, 5 (частина друга), 8, 19 (частина друга), 22, 23, 24 (частина перша) Основного Закону України правові гарантії, правову визначеність і пов'язану з ними передбачуваність законодавчої політики у сфері пенсійного забезпечення, необхідні для того, щоб учасники відповідних правовідносин мали можливість завбачати наслідки своїх дій і бути впевненими у своїх законних очікуваннях, що набуте ними на підставі чинного законодавства право, його зміст та обсяг буде ними реалізовано, тобто набуте право не може бути скасоване, звужене». Але ж при застосуванні частини третьої ст. 22 Конституції треба враховувати різницю між громадянськими і політичними правами, з одного боку, та економічними, соціальними і культурними правами, — з іншого. Стосовно першої групи прав частина третя ст. 22 Конституції має застосовуватись в основному (звичайно, з урахуванням принципу верховенства права). Права соціальні, економічні та культурні, за логікою речей, періодично можуть звужуватись і за змістом, і за обсягом, а невідповідність нормативно-правових актів, в тому числі і Конституції України, стану суспільних відносин, реальності не може бути усунена за рахунок суто формальних правових заходів, особливо якщо здійснення цих заходів потребує значних фінансових ресурсів. Зокрема, скасування прав соціального, економічного і культурного змісту певної категорії громадян назавжди чи на певний час, обмеження таких прав є неминучими. По-перше, в міру покращення умов праці, підвищення добробуту та рівня медичного обслуговування населення закономірним буде збільшення віку, досягнення якого дає право на пенсію. Про таку закономірність свідчить досвід країн Західної Європи. Збільшення такого віку є звуженням змісту існуючого права на пенсію, тобто буде суперечити частині третій ст. 22 Конституції. Воно формально-юридично є неможливим навіть шляхом внесення змін до Конституції України, бо відповідно до частини першої ст. 157 Конституції «Конституція України не може бути змінена, якщо зміни передбачають скасування чи обмеження прав і свобод людини і громадянина». Вихід із цієї ситуації полягає у послідовному застосуванні принципу верховенства права у випадках, коли конституційні положення вочевидь суперечать потребам суспільних відносин. По-друге, економіка будь-якої країни не може розвиватись суто поступально. Для розвитку економіки характерна циклічність. У період економічного підйому розумно законодавчими актами підвищувати розміри і заробітної плати, і соціальних виплат. У період економічного спаду справедливо і розумно передбачити зменшення розміру цих виплат. Якщо ж ст. 22 Конституції застосовувати без врахування принципу верховенства права (засад справедливості та розумності, що входять до змісту цього принципу), то підвищення розмірів заробітної плати та соціальних виплат буде визнаватись конституційним, а зменшення їх розмірів, обумовлене відсутністю достатніх ресурсів, буде кваліфікуватись як таке, що суперечить Конституції.

Але Конституційний Суд в обґрунтування своїх рішень, що були пов'язані із скасуванням або обмеженням пільг та гарантій економічного, соціального або культурного змісту, і в інших випадках беззастережно посилався на ст. 22 Конституції України.

Визнання неконституційними відповідних положень Закону «Про Державний бюджет України на 2007 рік» створило складну ситуацію, оскільки підтвердило чинність законодавчих положень, які дають окремим категоріям громадян право на пільги. Але це підтвердження радикально нічого не змінило, бо суди загальної юрисдикції при розгляді справ за позовами, що ґрунтуються на зазначених законодавчих положеннях, не звільнені від обов’язку дотримуватись частини першої ст. 8 Конституції, що закріплює принцип верховенства права. Тому і надалі (після прийняття рішення Конституційного Суду, про яке йдеться) суди загальної юрисдикції повинні виносити рішення з урахуванням засади розумності. Посилання загальних судів в обґрунтування протилежних рішень на те, що вони приймають рішення лише стосовно конкретних осіб, а не мільйонів, не можуть визнаватись правильними, бо загальновідомою і такою, що не потребує доказування, є та обставина, що людей, які мають право на пільги, мільйони. Те, що частина із них звернулась до суду, а інша частина очікує свого часу, не є підставою для того, щоб заперечувати цю обставину чи наслідки задоволення позовів усіх таких людей.

Є і така думка, що суди загальної юрисдикції при прийнятті рішень не повинні думати про можливість виконання судових рішень. Ця думка в переважній своїй частині є хибною. Є дві різні категорії рішень. Одні із них — це рішення, стосовно яких перспектива їх виконання є невідомою, наприклад, — рішення про примушення боржника до виконання в натурі обов’язку передати на виконання договору товари, визначені родовими ознаками, чи виконати роботу, передбачену договором підряду. Рішення про такий спосіб захисту права можуть прийматись на вимогу позивачів, хоч їх виконання може виявитись неможливим. Інша категорія рішень — це рішення про стягнення коштів з бюджетів або державних цільових фондів, право на яке (стягнення) отримали мільйони громадян. Ці рішення у всій своїй масі завідомо є такими, що не можуть бути виконані, а виконання їх тільки стосовно частини позивачів, для яких коштів бюджетів чи державних цільових фондів вистачило, було б явно несправедливим і порушувало б принцип верховенства права.

Глава XV Верховенство права

§ 106. Правові норми і декларації у змісті принципу верховенства права

Зміст принципу верховенства права є широким і включає до себе цілу низку засад. Кожна із цих засад є принципом за своєю сутністю, тобто вміщує в собі не тільки правову норму, а й декларацію конституцієдавця, що нормативно закріпив принцип верховенства права, про його соціальні та політичні та інші наміри. Межа між цими складовими змісту принципу верховенства права визначається за допомогою такого критерію як соціальний контекст — готовність суспільних відносин сприйняти цей принцип (засаду, що входить до його змісту) як їх нормативний регулятор. Тому застосування принципу верховенства права кожного разу потребує аргументації, наведення мотивів, з яких суд дійшов висновку про те, що у відповідній частині принцип верховенства права повинен розглядатись стосовно відносин, що є предметом судового розгляду, як нормативний регулятор, а не як декларація.

Слід також враховувати, що межа між правовою нормою і декларацією у змісті принципу верховенства права та його складових змінюється на користь правової норми в міру змін, що відбуваються у суспільних відносинах.

1. Широта змісту принципу верховенства права, регулювання цим принципом відносин, що перебувають у центрі суспільного і державного устрою, виключають неухильне застосування цього принципу, змушують визнати, що у змісті цього принципу і засад, які входять до цього змісту, поєднують правові норми (нормативний регулятор) і декларації конституцієдавця про його соціальні, політичні, економічні та інші наміри. Це надзвичайно ускладнює тлумачення і застосування принципу верховенства права.

Критерієм, за допомогою якого у змісті принципу верховенства права виокремлюються правова норма і декларація, є готовність (чи неготовність) суспільних відносин сприйняти принцип верховенства права чи засади, що входять до його змісту, як нормативний регулятор. Іншими словами ця готовність може бути позначена як врахування соціального контексту при тлумаченні і застосуванні принципу верховенства права.

Зазначена готовність є більшою у випадках неврегульованості суспільних відносин конкретними правовими нормами, у випадках використання принципу верховенства права для тлумачення оціночних понять, що вживаються в правових актах. Слід визнати зазначену готовність меншою, коли вирішуються питання про застосування принципу верховенства права всупереч конкретним правовим нормам.

2. Принцип верховенства права поширюється на відносини, які у будь-якому випадку перебувають у стані динаміки. Ця динаміка в Україні має бути особливо істотною, оскільки в нашій державі лише йде процес формування ринкової економіки, зміни політичної системи, утвердження правдивої демократії. Паралельно йде і процес утвердження принципу верховенства права.

§ 107. Принцип верховенства права та інші правові норми

Принцип верховенства права, що закріплений у частині третій статті 8 Конституції України, має найвищу юридичну силу, тому підлягає переважному застосуванню перед будь-якими правовими нормами, у тому числі тими, що встановлені Конституцією України. Разом з тим, наявність у змісті принципу верховенства права декларації виключає його послідовне і неухильне застосування у кожному випадку, коли, на думку суду, конкретні правові норми суперечать принципу верховенства права. Послідовне застосування принципу верховенства права як правової норми в усіх таких випадках призвело б до того, що не буде застосовуватись широкий масив конкретних правових норм, чим буде порушуватись вимога правової визначеності, що також входить до змісту принципу верховенства права. Тому принцип верховенства права підлягає застосуванню усупереч конкретним правовим нормам тільки в тих випадках, коли є підстави для висновку про те, що з урахуванням соціального контексту останні вочевидь і грубо суперечать принципу верховенства права, коли ця суперечність є очевидною для будь-якої незацікавленої особи, коли слідування вимогам конкретних правових норм передбачає прийняття судового рішення, що було б явно несумісним з уявленням пересічної особи про моральність, справедливість і розумність. У решті випадків перевагу слід надавати конкретним правовим нормам, що вносять правову визначеність у відповідні відносини.

1. У попередньому викладенні йшлося про тлумачення актів законодавства, яке може бути назване інструментальним. Це — суто лінгвістичне та техніко-юридичне тлумачення, що здійснюється за допомогою знань української мови та певного логіко-юридичного інструментарію. Численні недоліки актів законодавства мовного та техніко-юридичного характеру, їх нечіткість і недостатня формальна визначеність, неповна відповідність суспільним відносинам та природі людини приводять до того, що лінгвістичне та техніко-юридичне тлумачення інколи дає незадовільний результат і підчас підштовхує до прийняття рішень (зокрема судових), які або очевидно не відповідають принципу розумності, або є явно несправедливими, або такими, що суперечать смислу відповідного нормативно-правового акту в цілому.

Цілком очевидно, що такі рішення не можуть прийматись. І чим далі, тим більше стає зрозумілою неприйнятність таких рішень. Будь-яке судове рішення чи рішення іншого державного чи недержавного органу, посадової особи, яким вирішується питання про права та обов’язки учасників відповідних правовідносин, повинне, образно кажучи, мати людське обличчя, тобто бути правовим. В ідеалі, це обличчя має бути красивим, тобто в максимальній мірі відповідати опрацьованим впродовж тисячоліть уявленням про право і справедливість. На масовому рівні у такий спосіб суспільство отримає красиве правосуддя, що буде першим і найважливішим кроком до красивої України, прагнення до якої свого часу задекларували деякі політики. Іншого шляху в майбутнє немає, якщо тільки це не буде шлях на узбіччя світової цивілізації, де мрія про право буде перетворена в її протилежність, а розумний суспільний устрій залишиться такою ж нереальною ідеєю, як і ідея побудови комунізму.

2. Конституція України є конституцією нової генерації. Погано, що Україна так довго йшла до своєї справжньої Конституції та отримала її тільки наприкінці XX століття. З іншого боку, добре, що Україна в зв'язку із своїм запізненням прийняття Конституції отримала можливість включити до своєї Конституції принцип верховенства права. Принагідно слід відмітити заслугу Верховної Ради, яка на п'ятому році після відмови від авторитарного державною устрою радянського зразка виявилась готовою у такий рішучий спосіб повернути Україну до європейської культурно-правової спадщини. С. В. Шевчук має рацію, коли пише про те, що основні права людини, закріплені в Конституції, здебільшого залишаються суто декларативними і використовуються як гасла для чергової політичної компанії[457]. Але ж і саме по собі закріплення принципу верховенства права в Конституції України має історичне значення для розвитку державно-правової організації нашої країни, створює підґрунтя для розвитку України в напрямку раціонального і такого, що відповідає природі людини, суспільного устрою.

Конституція України, попри існуючі складні проблеми реалізації її положень, не може бути порівняна з радянськими конституціями. Останні як регулятори суспільних відноси вищої юридичної сили були мертвонародженими. У Конституції України закладений величезний регулятивний потенціал. Вона тільки потребує належної уваги і поваги, чого сьогодні не можна помітити з боку усіх трьох гілок влади. Відсутність таких уваги і поваги обумовлена історичними чинниками, що і сьогодні потужно проявляються у правосвідомості тих людей, які репрезентують усі три гілки влади. Навіть судова влада, що за своєю сутністю повинна була б виявляти найбільшу увагу і повагу до Конституції України і, зокрема до принципу верховенства права, інколи відверто демонструє, що їй занадто тісно у конституційних рамках. А тут ще й наука поспішає їй на допомогу. «При уважному вивченні конституційних норм, — пише С. В. Шевчук, — важко не помітити їх важливої особливості — вони сформульовані у вигляді відкритого тексту, а отже, являють собою «пусті судини», які треба заповнювати конкретним змістом у процесі реалізації Конституції[458]. Чим же слід заповнювати ці «пусті судини»? С. В. Шевчук відповідає: «... Переважну частину конституційного права сучасних демократичних країн становлять судові рішення з питань застосування Конституції, які мають обов’язковий характер»[459]. Мало того, що судова гілка влади не виявляє уваги і поваги до положень Конституції, так ще й наука рекомендує судам вважати ці положення суто рамковими, які суди можуть і навіть повинні заповнювати своєю творчістю.

Конституція України потребує іншого до неї ставлення як з боку всіх гілок влади, особливо судової, так і з боку юридичної науки. Конституція України ввібрала до себе світовий досвід конституціоналізму і відповідної галузі юридичної науки, а не була написана на чистому аркуші паперу. Так і застосування Конституції повинне ввібрати в себе кращий світовий досвід і кращі досягнення юридичної науки. З погляду цього досвіду, відповіді на запитання, які ставляться в науці: «Що означає принцип верховенства права? Що означає визнання України правовою державою? У чому полягає зміст конституційних обмежень прав та свобод людини і громадянина?»[460] Відповіді на ці запитання є. Їх дає Конституція України, якщо її тлумачити з урахуванням зазначеного досвіду.

Звернемо увагу на те, що пише С. П. Головатий: «Канада стала першою країною світу, де офіційним нормативним актом принцип верховенства права було піднято на найвищий рівень конституційної теорії, завдяки чому він є вищим керівним принципом юридичної практики і політичного життя»[461]. Йдеться про те, що в 1982 році було прийнято конституційний акт — Канадську Хартію прав і свобод, в якій було закріплено принцип верховенства права. Через 14 років принцип верховенства права було закріплено в Конституції України. Це — велике досягнення як з точки зору значення принципу верховенства права для розвитку правової системи України, так і з точки зору спроби України стати поряд з державами, які століттями шукали шляхи утвердження ідеї і принципу верховенства права.

Закріплення в Конституції України принципу верховенства права значною мірою звільняє від необхідності повторювати шлях, яким йшли країни Західної Європи, бо за умови конституційного закріплення цього принципу актуальності набуває проблема змістовного наповнення принципу верховенства права, який є основним засобом забезпечення єдності Конституції, усунення суперечностей між її положеннями, досягнення мети раціональної взаємодії органів влади в умовах поділу останньої та примирення учасників відносин, що регулюються конституційним правом.

3. Особливого значення набуває також виявлення субординації між тими засадами, які входять до змісту принципу верховенства права, та тієї міри, в якій цей принцип може бути впроваджений у суспільні відносини, що перебувають у стані динаміки, яка має наростати, оскільки треба надолужити прогаяне впродовж десятків років пошуку манівців на соціалістичному бездоріжжі. Що стосується тлумачення інших положень Конституції України, то воно має здійснюватись із застосуванням переважно того ж техніко-юридичного інструментарію, який використовується при тлумаченні будь-яких нормативно-правових актів, маючи на увазі, що результати такого тлумачення на заключному етапі мають «контролюватись» та корегуватись принципом верховенства права, особливо з урахуванням найбільш загального змісту положень Конституції та динаміки суспільних відносин.

Принцип верховенства права, закріплений у частині першій ст. 8 Конституції, — це універсальний засіб забезпечення цивілізованих результатів тлумачення і застосування не тільки Конституції України, а й усіх інших нормативно-правових актів України. Відтепер ні одне положення Конституції України чи будь-якого іншого нормативно-правового акта в кінцевому рахунку не може бути витлумачене всупереч природі людини як розумної істоти, яка Богом наділена моральними почуттями.

4. Твердження про те, що позитивне право має своє певне джерело, не було чужим навіть для позитивістської теорії права радянського зразка, яка проблему джерел права розглядала в двох аспектах: 1) як обумовленість змісту чинного позитивного права волею пануючого класу, зміст якої у свою чергу детермінується матеріальними умовами життя цього класу[462]; 2) як писане право, що встановлює права, обов'язки та відповідальність учасників суспільних відносин[463].

В аспекті верховенства права С. П. Головатий стверджує, що «зафіксовані в Конституції 1996 р. права і свободи людини є не наслідком цього акту позитивного права, а, безумовно, його джерелом»[464]. У широкому філософсько-соціологічному аспекті це твердження є безумовно правильним. Але, якщо йдеться про правозастосовний аспект проблеми, то природні права людини відповідно до сьогоднішніх конституційно-правових реалій в Україні мають пройти процедуру визнання державою, несуттєво — через судову практику чи через акт прийняття конституції, яка буде визнавати принцип верховенства права. В Україні такий акт відбувся. Україна своєю Конституцією (частиною першою ст. 8) принцип верховенства права визнала. І тільки внаслідок закріплення в Конституції принципу верховенства права з'являється можливість послідовного захисту судами природних прав людини та застосування при здійсненні правосуддя тих засад, що входять до змісту цього принципу, як нормативних положень вищої юридичної сили. Унаслідок цього категоричне твердження про те, що будь-який акт позитивного права, в тому числі і Конституція, не є джерелом прав і свобод людини, оскільки якраз навпаки, природні права, і свободи людини, визначають природу української конституції і сутність українського конституційного права[465], втрачає свою конструктивність, бо природні права і свободи в Україні набули формально-юридичного значення через Конституцію, яка як нормативно-правовий акт у правозастосовному аспекті і стала джерелом прав і свобод людини.

Подібно до цього висловлювався колишній голова Федерального конституційного суду, а пізніше — президент Федеративної Республіки Німеччини Р. Герцог: «Поняття прав людини несе навантаження й у сенсі їх походження та захищеності. Позитивізм вважає, що права діють відповідно до того та в тому обсязі, в якому вони гарантуються державно-правовими нормами (нормативістська теорія Кельзена). Від цих прав відрізняються ті, джерелом яких є християнські цінності, які не потребують державного визнання, а діють як надпозитивні права. Але такий підхід не має особливого практичного значення у ФРН, оскільки Основний закон і без цього містить широкий перелік прав, і не було особливої необхідності проголошувати або вдаватися до поняття надпозитивних прав, хоч на початку своєї діяльності ФКС користувався таким поняттям. Основний закон виключає конфлікт чинної Конституції й надпозитивних прав. Додержавні права — це ті самі права людини, санкціоновані державою»[466].

З огляду на викладене викликає заперечення наступне твердження С. В. Шевчука: «... Українське конституційне право не може бути виключно позитивним правом та ґрунтуватися на доктрині правового позитивізму, оскільки при визначенні змісту конституційного права потрібно зважати на цілі конституційно-правового регулювання у суспільстві, головною серед яких є утвердження і забезпечення державою прав і свобод людини»[467]. Орієнтація конституційного права України на утвердження і забезпечення державою прав і свобод досягається через положення Конституції України (ст. 3, 8, 21, 22 тощо), які не можуть бути виключені із системи законодавства як і вся Конституція України.

В умовах нормативного закріплення в позитивному праві принципу верховенства права, а також цілої низки інших засадничих положень, що охоплюються змістом цього принципу, розвивають його чи є співзвучні йому, акцент у розвитку правової системи України зміщується від проблеми повороту від позитивістської до природньо-правової доктрини до проблеми виявлення змісту, тлумачення і застосування принципу верховенства права та зазначених засадничих положень. При цьому слід враховувати, що і принцип верховенства права і ці засадничі положення до свого змісту включають не тільки елементи, що мають бути однозначно віднесені до нормативного регулятора, а й елементи, що мають бути віднесені до категорії декларації, заяви конституцієдавця про свої політичні, соціальні, економічні, культурні та інші наміри. Це передумовлює необхідність здійснення не тільки статичного, а й динамічного тлумачення принципу верховенства права та зазначених засадничих положень.

Виникає також питання про те, яке місце у системі вітчизняного права займає принцип верховенства права. Прагнення вивести принцип верховенства права за межі самої проблеми ієрархії джерел права, якими, зокрема керуються державні органи в своїй діяльності, в тому числі суди при здійсненні правосуддя, можна зрозуміти, якщо про верховенство права вести мову в межах філософської та соціологічної проблематики. Але ж для суддів, фахівців-юристів, що працюють у сфері правозастосування, необхідне чітке уявлення про місце принципу верховенства права в ієрархії джерел права, які вони застосовують при здійсненні правосуддя та при інших формах участі в правозастосуванні.

Положення, що формулюються в Конституції України, мають однакову юридичну силу. Колізії між цими положеннями, за їх наявності, мають вирішуватись з урахуванням загальновизнаного і такого, що випливає із логіки законодавства, правила про переважне застосування спеціальних правових норм перед загальними. Принципи чи основні засади (серед них — і принцип верховенства права) — це завжди загальні положення, що формулюють загальні правові норми. Тому ці норми при правозастосуванні не можуть конкурувати з конкретними нормами тієї ж юридичної сили (того ж рівня в ієрархії нормативно-правових актів). Але ж закріплений у частині першій ст. 8 Конституції принцип верховенства права має ту особливість, що він, залишаючись за формою і змістом принципом, сам визначає своє місце в системі права: вимагає підпорядкування йому не тільки інших конституційних принципів, а й інших принципів права і навіть конкретних правових норм, в тому числі і сформульованих в Конституції. Отже, принцип верховенства права має найвищу юридичну силу.

6. Частина перша ст. 8 Конституції закріплює принцип верховенства права як такий, що визнається і діє в Україні. Природно, виникає питання про зміст цього конституційного положення. Але будь-якої відповіді на це запитання Конституція прямо не дає, хоч у ній і формулюється низка положень, які можна визнати такими, що у відповідній частині розкривають зміст принципу верховенства права.

Зміст будь-якого поняття, що вживається в акті законодавства, але не розкривається у цьому акті, в одній із попередніх глав цього видання автори рекомендували тлумачити з урахуванням того, як дане поняття визначається чи хоч би розуміється в законодавчих актах. Але в законодавчих актах переважно дається лише посилання на принцип верховенства права, із яких (посилань) стає ясним, що і в законодавстві досить визначеного розуміння поняття верховенства права не існує. Спроби розкрити зміст цього поняття є окремими і фрагментарними.

Так, у ст. 4 Закону «Про прокуратуру» йдеться про те, що діяльність органів прокуратури спрямована на всемірне утвердження верховенства закону. Автори не схильні так рішуче, як це зробив С. П. Головатий, заперечувати правомірність терміну «верховенство закону»[468], щоб не перетворити змістовну дискусію на дискусію про терміни. Але ж поняття верховенства закону ніяк не можна ототожнювати з поняттям верховенства права. Тож виникає питання про співвідношення ст. 4 Закону «Про прокуратуру» з частиною першою ст. 8 Конституції. Але відповіді на це запитання в названому Законі немає. У принципі, відповідь лежить на поверхні: частина перша ст. 8 Конституції підлягає переважному застосуванню перед ст. 4 Закону «Про прокуратуру». Але ж залишається без відповіді питання про зміст принципу верховенства права.

У частині п’ятій ст. 2 Закону «Про зовнішньоекономічну діяльність» не тільки закріплюється принцип верховенства закону як принцип зовнішньоекономічної діяльності, а й розкривається його зміст. Але про верховенство права тут взагалі не йдеться, як і в Законі «Про прокуратуру».

Прийняті після введення в дію Конституції України закони уже йдуть від ідеї верховенства закону, закріплюють принцип верховенства права. Так, уже в Законі «Про місцеві державні адміністрації», який було прийнято 9 квітня 1999 року, серед принципів діяльності місцевих державних адміністрацій називаються принцип верховенства права, а потім — принцип законності, що теоретично і логічно є прийнятним. На принципах верховенства права і законності приписується будувати свою роботу Центральній виборчій комісії (ч. 2 ст. 2 Закону «Про Центральну виборчу комісію»), комітетам Верховної Ради України (ст. 3 Закону «Про комітети Верховної Ради України»). Принципи верховенства права і законності закріплені в ст. 4 Закону «Про службу в органах місцевого самоврядування» як принципи служби в цих органах.

Частиною першою ст. 3 Закону «Про Кабінет Міністрів України» встановлюється, що діяльність Кабінету Міністрів ґрунтується, зокрема на принципах верховенства права і законності. Тут принцип верховенства права також ставиться попереду принципу законності. Але при визначенні правових засад діяльності (варто звернути увагу, що в цьому Законі розрізняються «принципи діяльності Кабінету Міністрів», про які йдеться в ст. 3, і «правові засади діяльності Кабінету Міністрів», про які йдеться у ст. 4) Кабінету Міністрів приписується керуватися Конституцією, Законом «Про Кабінет Міністрів України» тощо. Про верховенство права як правову засаду діяльності Кабінету Міністрів тут не йдеться, можливо, з огляду на те, що цей принцип закріплений у Конституції України. Але ж цього недостатньо, бо принцип верховенства права необхідно впроваджувати в усі державні інститути, в усі сфери суспільного життя. Про це не тільки треба нагадувати в окремих законах. У них треба розкривати зміст принципу верховенства права стосовно відносин, що є предметом регулювання відповідного закону.

У наведених тут законодавчих положеннях принципу верховенства права відводиться чільне місце, але цей принцип не розкривається, а ігнорування його при переході від вирішення питань про принципи діяльності Кабінету Міністрів (ст. 3 Закону «Про Кабінет Міністрів України») до більш конкретної проблематики правових засад діяльності Кабінету Міністрів (ст. 4 того ж Закону) свідчить про деякі симптоми прояву соціалістичної традиції: принцип (верховенства права) задекларували, але це ще не означає, що він буде реально втілюватись у життя, коли справа дійде до більш конкретних речей.

Певну ясність у розуміння законодавцем співвідношення принципу верховенства права, з одного боку, та актів законодавства, в тому числі Конституції, — з іншого, вносить ст. 2 Закону «Про судоустрій і статус суддів»: «Суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує кожному право на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод, гарантованих Конституцією і законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України». Відповідно до цієї статті суд при здійсненні правосуддя має керуватись принципом верховенства права. Для практичних потреб тлумачення актів законодавства при здійсненні правосуддя цього недостатньо, але певний напрямок відповідній діяльності ст. 2 Закону «Про судоустрій і статус суддів» дає, оскільки у першу чергу вказує на те, що при цьому суд забезпечує кожному право на справедливий суд.

Ще одне законодавче положення певною мірою розкриває зміст принципу верховенства права. Це ч. 1 ст. 8 КАС, яка встановлює: «Суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого зокрема людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави». А ч. 2 цієї ж статті приписує застосовувати принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського Суду з прав людини. Звідси висновком a contrario виявляється правовий припис, відповідно до якого інші аспекти принципу верховенства права враховуватись не повинні. Але цей правовий припис не може застосовуватись всупереч загальному правилу ч. 1 ст. 8 КАС. Отже, відповідно до ч. 1 та 2 ст. 8 КАС принцип верховенства права має багатий зміст і не може зводитись до забезпечення визнання людини, її прав та свобод найвищими цінностями, що визначають зміст і спрямованість діяльності держави, а також до того змісту, якого принципу верховенства права надає практика Європейського Суду з прав людини.

Цікаво, що чинний Цивільний процесуальний кодекс було прийнято лише дещо (на рік і чотири місяці) раніше, ніж Кодекс адміністративного судочинства. Але в Цивільному процесуальному кодексі про принцип верховенства права взагалі не йдеться.

Викладене свідчить про те, що лише у Кодексі адміністративного судочинства деякою мірою розкривається принцип верховенства права чи вказується на джерело, із якого слід черпати інформацію про зміст цього принципу. Цього явно недостатньо, щоб з’ясувати весь зміст принципу верховенства права та його юридичне значення.

Особливо слід відмітити очевидний прогрес в розумінні принципу верховенства права з боку єдиного законодавчого органу держави, що проявився у змісті ч. 1 ст. 8 КПК («кримінальне провадження здійснюється з додержанням принципу верховенства права, відповідно до якого людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави»). Тут бездоганно точно виражено основний зміст (осердя) принципу верховенства права.

7. Особливості застосування принципу верховенства права передумовлюються його найвищою юридичною силою і специфікою його змісту. Як такий, що має найвищу юридичну силу, він стоїть над законами і навіть над правовими нормами, що встановлені Конституцією України. Разом з тим зміст принципу верховенства права є найширшим: йому підпорядковуються усі суспільні відносини. Тож виникає питання про те, чи не можна взагалі відмовитись від законодавчого і навіть конституційного регулювання суспільних відносин, маючи на увазі, що вони можуть регулюватись принципом верховенства права.

Досвід країни, внесок яких в утвердження принципу верховенства права є найвагомішим, свідчить про те, що зазначена відмова є нереальною. Принцип верховенства права за змістом є надзвичайно широким. Такими ж є і більшість засад, що входить до змісту цього принципу. А чим більш широкий зміст мають нормативні положення, тим меншим є рівень їх формальної визначеності. Це — об’єктивно. Тому підміна законодавчого і конституційного регулювання суспільних відносин їх регулюванням за допомогою принципу верховенства права понизило б рівень правової визначеності до показника, що має бути визнаний неприйнятним. Оскільки до змісту принципу верховенства права входить і засада правової визначеності (правопевності), то підміна конституційного і законодавчого регулювання суспільних відносин їх регулюванням за допомогою принципу верховенства права увійшла б у суперечність із самим цим принципом.

Тому виникає протиріччя між найвищою юридичною силою принципу верховенства права і неможливістю підміни ним величезної кількості більш конкретних конституційних і законодавчих положень. Це протиріччя необхідно вирішити. Його вирішення полягає в особливостях застосування принципу верховенства права.

Оскільки рівень формальної визначеності основних засад, що складають зміст принципу верховенства прав, є недостатнім, за наявності суперечності між цим принципом і більш конкретними положеннями законодавства перевагу при правозастосуванні слід надавати цим більш конкретним положенням. І тільки у тих випадках, коли ця суперечність є очевидною і грубою, тоді суд, належне вмотивувавши обумовлену цим неможливість застосування більш конкретних нормативних положень, повинен прийняти рішення на підставі принципу верховенства права. Такий підхід дає можливість послідовного застосування величезного нормативного масиву, який створений конституцієдавцем і державою та на якому тримається правопорядок, і в той же час ставить цей масив під контроль принципу верховенства права, не допускаючи підміни конституційного, законодавчого і підзаконного регулювання суспільних відносин їх регулюванням за допомогою принципу верховенства права.

Потреба у застосуванні принципу верховенства права усупереч конкретним правовим нормам, які йому суперечать, виникає досить часто. Інша справа, що і сьогодні, коли зійшло 16 років з дня конституційного закріплення принципу верховенства права, суди виявляються неготовими відкрито визнати, що вони у відповідних випадках відступають від конкретних правових норм і керуються при прийнятті рішення принципом верховенства права. Тобто повторюється практика юристів стародавнього Риму, які формально посилались на застарівші закони XII таблиць, а реально вирішували справи так, як цього вимагали суспільні відносини і суспільна мораль. Але у юристів стародавнього Риму не було такого засобу, як законодавчо закріплений принцип верховенства права. Тому вони змушені були практично відступати від букви закону, не визнаючи цього відкрито, вдаючись до нещирого мотивування судових рішень[469].

Принцип верховенства права дає суду можливість в усіх випадках наявності очевидної і грубої невідповідності конкретних нормативних положень принципу верховенства права виносити рішення, що відповідають законодавству (ніякого contra legem!), і одночасно відповідають совісті судді.

При застосуванні принципу верховенства права у випадках, про які йдеться, буває досить важко провести межу між тими випадками, коли є наявною очевидна і груба суперечність конкретного законодавчого положення принципу верховенства права, і випадками, коли такої суперечності немає. Покажемо це на прикладі із судової практики.

Судова палата у господарських справах Верховного суду України свого часу опрацювала правову позицію, згідно з якою у випадках, коли постанова Вищого господарського суду підлягає скасуванню, але рішення суду першої інстанції чи постанова апеляційного суду відповідає закону, скасовується постанова Вищого господарського суду (а у відповідних випадках — і постанова апеляційного господарського суду) і залишається в силі рішення суду першої інстанції та (або) постанова апеляційного суду. Ця правова позиція не відповідала ст. 11118 ГПК (в редакції, яка діяла до набрання чинності Законом «Про судоустрій і статус суддів»), відповідно до якої Верховний Суд мав тільки три повноваження при здійсненні касаційного провадження у господарських справах: 1) залишити постанову чи ухвалу Вищого господарського суду без змін; 2) скасувати постанову Вищого господарського суду і передати справу на новий розгляд до суду першої інстанції (або скасувати ухвалу і передати справу на розгляд до Вищого господарського суду); 3) скасувати постанову чи ухвалу і припинити провадження у справі.

Відступлення від букви закону Судова палата мотивувала тим, що було б неправильним одночасно із скасуванням постанови Вищого господарського суду, що не відповідає закону, скасовувати законне рішення суду першої інстанції чи законну постанову суду апеляційної інстанції. Це можна було б визнати цілком правильним відступленням від букви закону на користь принципу верховенства права: дійсно, було б нерозумним передавати справу на новий розгляд, коли суд першої інстанції чи суди першої і апеляційної інстанцій повністю з’ясували обставини справи і правильно застосували відповідні правові норми, бо є тільки потреба у виправленні правозастосовної помилки, якої припустився Вищий господарський суд.

Проте сторони у справах, яких влаштовували постанови Вищого господарського суду, скасовані Верховним Судом, стали звертатись до Європейського суду з прав людини. Вони посилались на те, що Судова палата у господарських справах Верховного Суду виходила кожного разу за межі повноважень, наданих їй ст. 11118 ГПК, а тому не може вважатись «судом, встановленим законом». Оскільки п. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод надає кожному право на розгляд його справи «судом, встановленим законом», заявники вважали, що мали місце порушення п. 1 ст. 6 названої Конвенції. Європейський суд з прав людини дійшов висновку, що в зазначених випадках такі порушення дійсно мали місце. При цьому Суд в рішенні у справі «Сокуренко і Стригун проти України» зазначив: «... Згідно зі статтею 11118 Господарського процесуального кодексу Верховний Суд, скасувавши постанову Вищого господарського суду, міг або повернути справу на новий розгляд до нижчого суду, або ж припинити провадження у справі... Натомість він залишив у силі постанову апеляційного суду, і такі дії не були передбачені Господарським процесуальним кодексом... Суд також зазначає, що не було іншої правової норми, яка б надавала повноваження Верховному Суду ухвалювати такого роду рішення. І, нарешті, Суд вважає, що загальні положення Конституції України, на які посилався Уряд ... не могли слугувати достатньо правильною підставою для такої специфічної компетенції, яка не надавалась відповідним законодавством... Суд повторює, що у деяких випадках він визнавав, що найвищий судовий орган, уповноважений тлумачити закон, міг ухвалювати рішення, яке не було чітко визначено законом. Таке застосування закону, однак, мало винятковий характер, і зазначений суд надав чіткі і вірогідні підстави для такого відступу від застосування своїх визначених повноважень... Проте у даній справі Верховний Суд не надав жодних аргументів щодо прийняття такої постанови, виходячи за межі своїх повноважень шляхом свідомого порушення Господарського процесуального кодексу і ухвалення такого роду рішень, що стало ... звичайною практикою Верховного Суду»[470].

Наведемо ще один аргумент, що був використаний Європейським Судом з прав людини у тій же справі: «... Фраза «встановлений законом» поширюється не лише на правову основу самого існування «суду», але й передбачає дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність. У рішенні у справі «Занд проти Австрії»... Комісія висловила думку, що термін «судом, встановленим законом» у пункті 1 статті 6 передбачає «усю організаційну структуру судів, включно з ... питаннями, що належать до юрисдикції певних категорій судів...». На цю ж аргументацію Європейський Суд з прав людини послався і в рішенні у справі «Верітас проти України», що розглядалася пізніше[471].

Складається враження, що Європейський Суд з прав людини міг би прийняти і протилежні рішення у наведених справах, якби Судова палата у господарських справах Верховного Суду чітко послалась на принцип верховенства права та вказала на відсутність будь-якої розумної мети для передання таких справ на новий розгляд до суду першої інстанції. Проте посилання на принцип верховенства права Судова палата не зробила. Про можливість вирішення названих справ у протилежним спосіб свідчить та обставина, що троє із семи суддів, що входили до складу палати, яка розглядала справу «Сокуренко і Стригун проти України», у тому числі головуючий, написали окремі думки щодо рішення, про яке тут йдеться. У той же час у випадках, що тут розглядаються, чітко помітно, що суди, «встановлені законом», були, а Судова палата у господарських справах Верховного Суду перебрала на себе їх повноваження. Але ж є такі випадки, коли суду, «встановленого законом», і зовсім немає. Тоді повноваження суду можуть випливати із принципу верховенства права, оскільки право людини не може залишитись не захищеним з огляду на відсутність суду, «встановленого законом». Про один із таких випадків йшлося в одній із попередніх глав цього видання.

Наведений приклад показує, що межа, за якою усупереч конкретним правовим нормам може застосовуватись принцип верховенства права, є нечіткою. Проте, на нашу думку, у наведеному випадку вона була помітною, бо жодної розумної мети у переданні справи до суду першої інстанції не було, а строк розгляду справи у судах наближався до межі, за якою він втрачав ознаки розумного (позивач звернувся з позовом у лютому 2002 р., а Верховний Суд прийняв постанову 25 травня 2005 р., тобто провадження у судах тривало два роки і три місяці).

§ 108. Пряме застосування принципу верховенства права

Принцип верховенства права підлягає застосуванню також у тих випадках, коли суспільні відносини у відповідній частині не врегульовані, у тому числі шляхом аналогії права і закону, коли при формулюванні нормативних положень правотворчі органи використовують оцінні поняття, коли суд реалізує надані йому законом дискреційні повноваження, коли зміст положення нормативно-правового акта не вдалось з’ясувати після його текстуального, логічного, системного, телеологічного і історичного тлумачення.

1. Принцип верховенства права чи основні засади, що входять до його змісту, застосовуються прямо у разі неврегульованості відповідних відносин з боку законодавства і відсутності закону (у сфері дії цивільного права — акта законодавства) чи принципу, який може бути застосований до даних відносин у порядку аналогії закону чи права. Щоб можна було краще уявити правове явище, про яке йдеться, покажемо його на наступних прикладах.

За принципом верховенства права, більш конкретно — відповідно до засад справедливості та розумності мають вирішуватись питання, що стосуються капіталізації платежів на відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров’я або смертю годувальника, у разі ліквідації юридичної особи. Відповідна постанова Кабінету Міністрів[472] стосується тільки банкрутства підприємства-боржника. Тож на інші випадки ліквідації юридичних осіб названа постанова поширюється за аналогією. Але і в такий спосіб ситуація правової невизначеності не долається, оскільки в названій постанові немає достатніх правил, які б встановлювали порядок визначення суми, що підлягає капіталізації, крім переліку видів відшкодування, які при цьому мають враховуватись, та періоду, впродовж якого розрахунково мають здійснюватись платежі (цей період визначений у згаданій вище постанові словами «на період, що визначається як різниця між середньою тривалістю життя для чоловіків і жінок у країні та їх віком на момент здійснення капіталізації»). Виходячи із засад справедливості та розумності, розмір суми, що підлягає капіталізації, має розраховуватись також з урахуванням відсотків, яку будуть нараховані за період, коли кошти будуть зберігатись на рахунку в банку, тенденції до зниження відсоткової ставки, індексації розміру відшкодування. Впродовж періоду, визначеного відповідно до наведеного правила, капіталізована суми разом з відсотками має бути витрачена.

У зв’язку з переходом до визначення норми робочого часу в розрахунку на тиждень та наступним скороченням тривалості робочого тижня до 40 годин, не були встановлені правила розрахунку робочого часу на обліковий період при підсумованому обліку робочого часу, яким найчастіше є один місяць. Але потреба у врегулюванні відповідних відносин існує. За відсутності такого врегулювання до таких відносин слід застосовувати принципи справедливості і розумності. І розуму сторін трудових правовідносин, і їх моральним почуттям буде відповідати таке визначення норми робочого часу, при якому тривалість робочого часу працівників, що працюють за режимом підсумованого обліку робочого часу, за обліковий період буде дорівнювати тривалості робочого часу працівників, що працюють за режимом п’ятиденного робочого тижня з двома вихідними днями. Отже, для визначення тривалості робочого часу за місяць при підсумованому обліку робочого часу кількість робочих днів у даному місяці, визначену із розрахунку п'ятиденного робочого тижня, двох вихідних днів (субота і неділя), помножити на 8 годин (іншу кількість годин, якщо робочий час є скороченим або неповним) та зменшити отриманий результат на кількість годин, яка дорівнює кількості днів у даному місяці, які безпосередньо передують святковим та неробочим дням.

Із застосуванням принципів справедливості та розумності має вирішуватись і питання про кількість днів, за яку виплачується компенсація за невикористані дні відпустки. Практика, що склалась впродовж десятиріч, передбачає визначення цієї кількості у цілих днях з відповідним округленням. Але зараз є всі технічні можливості визначити розмір компенсації з такою точністю, щоб округленню підлягала тільки остання копійка, що має бути виплачена на користь працівника.

Принцип верховенства права є надійним орієнтиром при заповненні прогалин у законодавстві. Тому необхідність у виведенні із законів текстуально не закріплених у них принципів практично зводиться до нуля (все ж про один із таких випадків йдеться в наступному).

2. Верховний Суд України рішенням від 3 грудня 2004 р. визнав дії Центральної виборчої комісії щодо встановлення результатів повторного голосування з виборів Президента України і складання протоколу про результати повторного голосування з виборів Президента України від 24 листопада 2004 р. неправомірними та скасував постанови Центральної виборчої комісії, що стосувались результатів виборів та оприлюднення їх результатів[473]. Ці способи захисту права передбачені ч. 1 ст. 98 Закону «Про вибори Президента України». Надалі треба було вирішити питання про те, у який спосіб має бути за таких умов завершений виборчий процес. Ч. 1 ст. 98 названого Закону в зв'язку з цим приписує тільки поновити порушені виборчі права громадян, права та законні інтереси суб’єкта виборчого процесу, але не встановлює, у який же спосіб таке поновлення має бути здійснене.

Оскільки створились обставини, не передбачені Законом «Про вибори Президента України», Верховний Суд України з посиланням на ст. 8 Конституції (правда, без конкретизації того, що йдеться як раз про застосування принципу верховенства права) зобов’язав Центральну виборчу комісію призначити повторне голосування по виборах Президента України в строк, встановлений ст. 85 Закону «Про вибори Президента України», і зобов’язав обчислювати цей строк з 5 грудня 2004 р. Для прийняття рішення з цих питань не було будь-якої нормативної підстави, крім засади розумності, що входить до змісту принципу верховенства права, який закріплений у частині першій ст. 8 Конституції.

3. Науковці-юристи періодично звертаються до проблеми оціночних понять, що вживаються в законодавстві, з тих пір, як у 1970 р. була опублікована стаття, присвячена цій проблемі[474]. Оціночними є такі поняття, які достатньо формально не визначені в законодавстві, а тому потребують оцінки при тлумаченні з метою з’ясування змісту цих понять, а отже, — і змісту правових приписів, у яких вони вживаються.

Неперехідної межі між оціночними та формально визначеними поняттями не існує. Так, поняття шкідливих і важких умов праці в трудовому праві України первинно є оціночним. Але законодавець з огляду на важливість змісту цього оціночного поняття для визначення кола працівників, яким надаються відповідні пільги, визнав за необхідне визначити види виробництв, цехів, професій і посад із шкідливими і важкими умовами праці, зайнятість працівників на роботах в яких дає право на щорічну додаткову відпустку, у спеціальному списку (ст. 7 Закону «Про відпустки»; Список виробництв, цехів, професій і посад із шкідливими і важкими умовами праці, зайнятість працівників на роботах в яких дає право на щорічну додаткову відпустку[475]). Шкідливі умови праці, робота в яких надає право на скорочену тривалість робочого тижня, визначені в спеціальному Переліку[476]. У цих випадках правотворчі органи розкрили зміст оціночних понять шляхом прийняття великих за обсягом списків та переліків. При цьому обсяг пільг, які надаються працівникам, правотворчі органи диференціювали, що свідчить про те, що роботи із шкідливими та важкими умовами праці також розрізняються між собою за критерієм рівня шкідливості чи тяжкості умов праці.

Законодавець усвідомлює важливість цієї проблеми. Тому він прагне і в інших випадках розкрити зміст відповідних оціночних понять. Це видно на прикладі не тільки кримінального законодавства, де існує уже давня традиція визначення дрібної крадіжки, крадіжки в невеликому, великому та особливо великому розмірах, що частково збережена і в Кримінальному кодексі 2001 р., а й інших актів законодавства. Так, у ст. 651 і 652 ЦК визначаються істотне порушення договору, а також істотна зміна обставин, які є підставою для пред’явлення вимоги про розірвання або зміну договору. У п. 4 Порядку обчислення середньої заробітної плати (доходу) для розрахунку виплат за загальнообов’язковим державним соціальним страхуванням визнанаються поважні причини, внаслідок яких особа певний час не працювала[477].

Певний вклад у визначення змісту оціночних понять вносить і судова практика. Пленум Верховного Суду роз’яснив, що при вирішенні питання про порушення трудових обов’язків, яке є грубим, слід враховувати характер проступку, обставини, за яких порушення вчинене, шкоду, яку ним завдано чи могло бути завдано[478]. Але у визначенні змісту оціночного поняття грубого порушення трудових обов'язків Верховний Суд не є достатньо послідовним. Так, при опрацюванні однієї із своїх правових позицій, Верховний Суд до категорії грубого порушення відніс істотне порушення фінансової дисципліни, з чим слід погодитись, і відмову допустити контролюючі органи до перевірки діяльності організації. Останнє викликає зауваження уже тому, що така відмова може не бути не тільки грубим порушенням, а навіть і порушенням, що може бути підставою для кваліфікації дій керівника як порушення працівниками трудових обов’язків, Така відмова переважно може бути лише публічно-правовим порушенням, якщо тільки в результаті цього порушення роботодавцеві не спричиняється істотної шкоди. Уже ці приклади свідчать про необхідність якоїсь керівної засади для того, щоб правильно витлумачити оціночні поняття. Такою керівною засадою і служить принцип верховенства права.

Використання оціночних понять у чинному законодавстві України набуло якнайширших масштабів. Відповідно розширюється і потреба у їх належному тлумаченні. Але ця проблема належно не усвідомлюється. Свого часу М. Й. Бару писав про те, що застосування норм, при формулюванні яких було використане оціночні поняття, є своєрідним прийомом, що не належить як до усунення прогалин у праві, так і до тлумачення правових норм[479]. Автори не схильні вести дискусію про терміни. Не має значення, правотворчий орган свідомо використав оціночне поняття, маючи на увазі надати суду повноваження оцінити відповідність певних обставин змісту цього поняття, чи він над цим не задумувався, оціночне поняття певною мірою завжди (крім випадків, коли оціночне поняття розкривається в законодавстві чи спеціальній літературі) створює ситуацію недостатньої правової визначеності. Недостатня правова визначеність потребує подолання незалежно від того, буде чи не буде визнаватись при цьому наявність прогалини в праві. Долатися правова невизначеність має за допомогою принципів права, перш за все, — за допомогою принципу верховенства права, зміст якого має бути витлумачений стосовно даної ситуації.

Майже через 40 років з думкою М. Й. Бару про наслідки застосування оціночних понять солідаризувався О. М. Ярошенко. У своїй докторській дисертації він пише: «Сутність оціночного поняття полягає в тому, що нормотворчі органи свідомо надають правозастосувачу можливість вільної оцінки ситуації з огляду на конкретні обставини справи»[480]. Автори усвідомлюють, що, цитуючи науковця, який належить до попередніх поколінь, сучасний дослідник прагнув підкреслити наступництво ідей між різними поколіннями науковців однієї і тієї ж школи. Але «вільна оцінка ситуації» — це повністю неприйнятно, бо наука має давати настанови державним органам щодо способу дій, загальні межі яких визначені за допомогою оціночних понять, а не обґрунтовувати свободу їх оцінки та дій. Тим більше, що наші люди при владі звикли до партійної дисципліни, а не до пошуку правових рішень. Про це свідчить повсякденна практика. Європейський Суд з прав людини звернув увагу на те, як окружна виборча комісія витлумачили ч. 12 ст. 7 раніше чинного Закону «Про вибори народних депутатів України» від 18 жовтня 2000р., відповідно до якої окружна виборча комісія може прийняти рішення про визнання голосування на виборчій дільниці недійсним, зокрема у разі виявлення «інших обставин, внаслідок яких неможливо достовірно встановити волевиявлення виборців на виборчій дільниці». Як записано в мотивувальній частині рішення Європейського Суду, окружна комісія «зазначила, що оскільки вказаний Закон не містить переліку «інших обставин», їх визначення відноситься до виключної компетенції комісії»[481]. Невизначеність згаданого законодавчого положення та спосіб, у який воно було застосоване, стали підставою для висновку про порушення Україною права людини на вільні вибори, передбаченого ст. 3 Протоколу до Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод. Окружна виборча комісія акцентувала увагу на її виключній компетенції, в той час, як треба було зосередитись над проблемою можливості чи неможливості застосувати принцип верховенства права при вирішенні конфліктної ситуації.

Коли правотворчі органи використовують при формулюванні положень законодавства оціночні поняття, правозастосовчі органи зобов'язані тлумачити їх з урахуванням конкретних обставин справи, керуючись принципом верховенства права. На жаль, ідея «вільної оцінки ситуації» знайшла собі притулок не тільки в науці, а й в судовій практиці. Звернемось, наприклад, до розуміння оціночного поняття соціальної держави, що використовується в ст. 1 Конституції України, в практиці Конституційного Суду України. Ця практика формується без врахування принципу верховенства права, а тому не повністю відповідає засадам розумності і справедливості, що входять до змісту принципу верховенства права. Засада справедливості не допускає, щоб на підставі положення про соціальний характер держави вирішувалось питання про соціальні та економічні права та пільги певної категорії працівників чи певного соціального прошарку населення без врахування соціального становища інших категорій населення, що також можуть розраховувати на певні виплати чи пільги із того ж джерела (державного бюджету чи державних цільових фондів). Але ціла низка рішень Конституційного Суду цього не враховує. Тут не стверджується, що відповідні рішення Конституційного Суду не відповідають Конституції, а лише звертається увага на те, що без порівняння соціального становища категорій осіб, стосовно яких Конституційний Суд вважає за можливе застосування положення ст. 1 Конституції про соціальний характер держави, із соціальним становищем інших категорій населення відповідні рішення Конституційного Суду не можуть бути визнані належне вмотивованими, бо не враховують засади справедливості і розумності. Це — не кращий урок тлумачення оціночного поняття соціальної держави. І невдача цього уроку пов’язана з тим, що при тлумаченні поняття соціальної держави Конституційний Суд не спирався на принцип верховенства права.

Пленум Верховного Суду також не завжди давав виправдане тлумачення оціночних понять. Зупинимось на тлумаченні поняття систематичного порушення працівником трудових обов’язків. Так, із роз'яснення Пленумом підстав застосування п. 3 частини першої п. 40 КЗпП випливає, що систематичним є винне порушення трудових обов’язків працівником, який на день порушення має дисциплінарне стягнення, яке не є погашеним або знятим. Це роз’яснення не змішувалось з того часу, як 6 листопада 1992 р. воно було включене до п. 23 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про практику розгляду судами трудових спорів»[482]. Уже із дати прийняття названої постанови видно, що це роз’яснення відбиває соціалістичний досвід. Про це свідчить і те, що це роз’яснення за змістом співпадає із змістом п. 13 постанови Пленуму Верховного Суду Союзу РСР «Про застосування судами законодавства, яке регулює укладення, зміну та припинення трудового договору»[483] та п. 3. 2 роз’яснення Державного комітету Союзу РСР з праці та соціальних відносин і Секретаріату ВЦРПС «Про деякі питання, пов’язані із застосуванням законодавства про зміцнення трудової дисципліни»[484]. Таке роз’яснення з погляду верховенства права є занадто жорстким стосовно працівників. Порушення є різними за критерієм ступеню грубості. Наведене роз’яснення це не враховує, допускає звільнення з роботи за незначне порушення, якщо раніше працівник скоїв таке ж порушення, за яке на нього було накладене дисциплінарне стягнення, яке не було на день нового порушення зняте або погашене.

У наведених випадках неправильне тлумачення оціночних понять було обумовлене тим, що при їх тлумаченні не було враховано принцип верховенства права. Навпаки, Європейський Суд з прав людини виважено підходить до тлумачення оціночних понять, керуючись принципом верховенства права. Про це свідчать рішення, цитати із яких наводяться нижче. У рішенні в справі «Влох проти Польщі» Суд зазначив: «Згадана в пункті (с) частини 1 статті 5 «обґрунтована підозра», що особою було скоєне кримінальне правопорушення, передбачає існування фактів чи інформації, які б переконали об’єктивного спостерігача, що дана особа могла скоїти правопорушення»[485]. У справі «О'Хара проти Сполученого Королівства» Європейський Суд також зазначив, що обґрунтованість (підозр) «вимагає наявності певних фактів чи інформації, які б переконали об’єктивного спостерігача, що дана особа могла скоїти злочин, хоча те, що саме може вважатись обґрунтованим, залежить від усіх обставин справи»[486].

У рішенні у справі «Броуган проти Сполученого Королівства» Європейський Суд з прав людини дає таке тлумачення оціночного поняття негайності: «ступінь гнучкості, який можна застосувати до поняття «негайність» при його визначенні в частині 3, обмежений, навіть коли супутні обставини не залишаються поза увагою[487]. Хоча ступінь негайності повинен визначатись з урахуванням особливостей кожного випадку... значення, що надається таким особливостям, не може досягати ступеня, коли порушується суть самого права, яке гарантується частиною 3 статті 5, тобто коли фактично зводиться нанівець зобов'язання держави забезпечити негайне звільнення або негайне представлення перед судовим органом».

Із принципу верховенства права випливає і тлумачення Європейським Судом з прав людини оціночних понять нелюдського характеру та таких, що принижують гідність, покарань або поводження: «Для того, щоб покарання або поводження були визнані «нелюдськими» або такими, що принижують гідність», страждання або приниження, пов’язані з ними, повинні так чи інакше являти собою щось більше, ніж неминучий елемент страждань або приниження, пов’язаний з тією або іншою формою законного покарання. При цьому слід ураховувати не тільки фізичні страждання, але також і душевну пригніченість від очікування покарання в тих випадках, коли його виконання затримується»[488]. Питання, чи було метою поводження принизити чи образити гідність жертви, є чинником, який також має враховуватись[489]. З метою надати визначеності оціночному поняттю жорстокого поводження Суд сформулював також доктрину «мінімального рівня жорстокості»: «Жорстоке поводження має досягнути мінімального рівня для того, аби підпадати під дію статті 3. Оцінка цього мінімуму є відносною: він залежить від усіх обставин справи, як-от: природа та контекст такого поводження, його тривалість, його фізичний та психологічний ефект та, в певних випадках, стать, вік та стан здоров'я жертви»[490].

Без принципу верховенства права тлумачення численних положень законодавства набуває необґрунтованого і непрофесійного характеру. Зокрема без цього не можна визначити об’єктивну сторону численних злочинів, тобто витлумачити встановлені Кримінальним кодексом положення, що визначають підстави застосування найбільш жорстких заходів правового примусу. Йдеться, наприклад, про використання у Кримінальною кодексі таких оціночних понять, як «публічні заклики до насильницької зміни чи повалення конституційного ладу» (ч. 2 ст. 109 КК); «підривна діяльність проти України» (ст. 111 КК); дії, вчинені «у зв’язку з... державною чи громадською діяльністю певних осіб» (ст. 11 КК); об’єкти, «які мають важливе народногосподарське чи оборонне значення» (ст. 113 КК). Якщо прагнути дати перелік оціночних понять, які використовуються в Кримінальному кодексі та потребують врахування при їх тлумаченні принципу верховенства права, то цей перелік буде складати сотні понять. Якщо дати перелік оціночних понять, які використовуються в законодавстві України та потребують врахування при їх тлумаченні принципу верховенства права, то такий перелік буде нескінченним. При соціалізмі ці поняття тлумачились за допомогою соціалістичної правосвідомості. Правосвідомість змінити трудно. Ще трудніше її змінити тому, що принцип верховенства права, який покликаний замінити в правосвідомості юриста соціалістичні та комуністичні ідеї, займає занадто скромне місце і в системі підготовки юристів, і в системі пропаганди юридичних ідей та знань. Цю ситуацію треба було рішуче долати.

4. В інших випадках принцип верховенства права застосовується у зв’язку із свідомим віднесенням законодавцем питання до повноважень державного органу без зазначення на те, у який же спосіб мають бути здійснені ці повноваження. Така законодавча практика набула особливого поширення при формулюванні положень процесуальних кодексів.

Законодавець виявляє крайню делікатність при покладенні на суд обов’язків. Так, якщо за приклад взяти Цивільний процесуальний кодекс, то на обов’язки суду зазначається тільки в ч. 1 ст. 137, ч. 1 ст. 201 і ч. 1 ст. 235 ЦПК. Формулювання «суд повинен» використовується тільки в ч. 1 ст. 191, ст. 216 і ч. 2 ст. 380 ЦПК. Багато десятків разів у Цивільному процесуальному кодексі України використовується формулювання типу «суд (суддя, головуючий) діє» у певний спосіб, із яких прямо випливають відповідні права та обов’язки суду. Така ж термінологія характерна для інших законодавчих актів, якими регулюються процесуальні відносини з участю суду. Але тут важливо звернути увагу на особливості тлумачення формулювань типу «суд має право», «суд може», які широко використовуються в процесуальних законодавчих актах.

Серед суддів поширеним є хибне уявлення про те, що формулювання «суд може», «суд має право» використовуються тоді, коли законодавець надає суду дискреційні повноваження. Дискреційні повноваження суддів визнаються і ніким не заперечуються. Європейський Суд з прав людини в одній із справ лише зауважив, що національний закон у конкретному випадку лише не визначав з достатньою чіткістю обсяг і способи застосування свободи оцінювання представниками судових органів[491]. Право власного угляду в певних випадках Європейський Суд з прав людини визнає навіть за органами виконавчої влади, причому в такій делікатній сфері як регламентація контактів затриманої особи (особи, що тримається під вартою до винесення судом вироку)[492]. Але ж за умови, коли Конституція України нормативно закріплює принцип верховенства права, таке тлумачення законодавчих положень, що надають суду право, не відповідає самому принципу верховенства права. Хоч суд є іншим органом, ніж органи виконавчої влади, все ж він є органом державним. А надання державним органам дискреційних повноважень приходить у суперечність із самим принципом верховенства права. Тому логічно зробити висновок про те, що у всіх випадках, коли законодавчим актом суду надається певне право, але не визначається, в який же спосіб це право реалізується, виникають ситуації правової невизначеності. Ця правова невизначеність повинна долатись шляхом застосування принципу верховенства права.

Отже, реалізуючи своє право, встановлене відповідним процесуальним законодавчим актом, суд не може діяти на свій розсуд. Відповідні права суд (суддя, головуючий у судовому засіданні) зобов’язаний використати, керуючись принципом верховенства права, з метою належного здійснення правосуддя та захисту прав і інтересів учасників спірних правовідносин. Невикористання судом відповідних прав, якщо це призвело до неправильного вирішення відповідних питань, може тягти правові наслідки, в тому числі стосовно і процесуальних актів, прийнятих судом, і суддів, які припустилися неналежного використання наданих їм процесуальних прав. Це стосується, зокрема, права суду збирати докази з власної ініціативи (ч. 5 ст. 71 КАС). Невикористання цього права, якщо воно призвело до неповного з’ясування судом обставин, що мають значення для справи, є підставою для скасування постанови або ухвали суду першої інстанції апеляційним судом (п. 1 ст. 202 КАС). Тому право адміністративного суду, передбачене ч. 5 ст 71 КАС, практично не відрізняється від обов’язку господарського суду витребувати документи і матеріали, необхідні для вирішення спору (частина перша ст. 38 ГПК).

Що стосується права суду вжити заходів забезпечення позову (ч. 1 ст 151 ЦПК), зупинити провадження у справі (ч. 1 ст. 202 ЦПК), виправити допущені у судовому рішенні описки чи арифметичні помилки (ст. 219 ЦПК), ухвалити додаткове рішення (ст. 220 ЦПК), то відповідні ухвали суду, прийняті в порядку реалізації його прав, можуть бути оскаржені в апеляційному порядку, як це передбачено п. 2, 10, 11, 13 ч. 1 ст 293 ЦПК. Інші ухвали суду, прийняті в порядку реалізації його прав, можуть бути оскаржені разом з оскарженням рішення суду, яким вирішується справа по суп. Зокрема, прийняття судом рішення з використанням ним прав, встановлених частиною 3 ст. 551 ЦК (зменшити розмір неустойки), частиною 2 ст. 616 ЦК (зменшити розмір неустойки і збитків) не виключає оскарження відповідних судових рішень в апеляційному і касаційному порядку.

У науковій літературі формулювання «правочин... може бути визнаний судом недійсним» (ч. 2 ст. 222; ч. 2 ст. 223; ч. 1 ст. 225; ч. 1 ст. 227; ч. 1 ст. 229; ч. 1 ст. 233 ЦК) тлумачиться так, що воно відрізняється від формулювання «правочин... визнається судом недійсним» (ч. 1 ст. 230; ч. 1 ст. 231; ч. 1 ст. 232; ч. 2 ст. 234 ЦК). Насправді ніякої різниці у правовому змісті між наведеними формулюваннями немає. Є різниця у ступені категоричності цих формулювань, але це в даному випадку не впливає в будь-який спосіб на цивільні права та обов’язки учасників відповідних правовідносин, бо право суду визнати правочин недійсним за наявності підстав, встановлених актами цивільного законодавства, під кутом зору принципу верховенства права, що передбачає, зокрема законність, перетворюється в обов’язок суду.

Та обставина, що Конституцією або законами не передбачено, у який же спосіб мають бути здійснені права суду в зазначених випадках, не перешкоджає їх здійсненню відповідно до принципу верховенства права, бо цей принцип за юридичною силою є вищим, ніж частина друга ст. 19 Конституції, яка передбачає, щоб державні органи здійснювали свої повноваження у спосіб, визначений Конституцією та законами.

З огляду на це слід погодитись із правовою позицією Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України, яка в одній із постанов визнала, що встановлення законом перед органами державної податкової служби завдань та закріплення повноважень за відсутності встановленого законом порядку реалізації повноважень не може бути перешкодою для виконання зазначеними органами покладених на них завдань. Разом з тим, Судова палата зазначила, що «суд має перевірити, чи використовувались повноваження державною податковою інспекцією з тією метою, з якою вони надані; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); неупереджено; добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи несправедливій дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія)» (постанова від 24 січня 2006 р.). Ці критерії, на відповідність яким Судова палата приписує перевіряти правильність використання повноважень, не є чим іншим як складовими принципу верховенства права, що знайшли нормативне закріплення ч. 3 ст. 2 КАС.

Особливо гостро постало питання про можливість випливання обов'язків суду із формулювань, що надають суду певні права, при застосуванні ч. 2 ст. 213 ЦК («на вимогу однієї або обох сторін суд може постановити рішення про тлумачення змісту правочину»). Судова практика зупинилась на тому, що постановити рішення про тлумачення правочину суд може, але він не зобов’язаний це робити. І це право, як визнає Вищий господарський суд в одній із своїх постанов, реалізується в позовному провадженні під час розгляду справи про порушення права, допущене при виконанні господарського договору (постанова Вищого господарського суду України від 28 вересня 2005 у справі № 973). Видається, що не відповідає ч. 2 ст. 213 ЦК заперечення факту випливання із цієї частини відповідного обов’язку суду, уже не говорячи про необґрунтованість заперечення наявності в таких випадках спору. Якби не було спору, сторона правочину не зверталась би з позовом, а ч. 1 ст. 15 ЦК надає кожній особі право на захист не тільки порушеного, а і такого права, що оспорюється або не визнається.

Отже, є підстави для загального висновку про те, що із положень актів законодавства, в яких прямо закріплюються права суб’єктів владних повноважень, прямо випливають обов’язки цих же суб’єктів вирішувати питання згідно з принципом верховенства права чи іншими більш конкретними положеннями, що визначають засади дій суб’єктів владних повноважень. Якщо йдеться про суб’єктів, які можуть бути учасниками адміністративного процесу, то такі засади логічно закріплюються в ч. 3 ст. 2 КАС і виявляються за допомогою висновків від наступного правового явища до попереднього. Ці засади можуть випливати також із завдань чи функцій, які ставляться перед державними органами чи виконуються ними.

§ 109. Загальна характеристика змісту принципу верховенства права

Зміст принципу верховенства права є широким і включає до себе цілу низку засад. Кожна із цих засад є принципом за своєю сутністю, тобто вміщує в собі не тільки правову норму, а й декларацію конституцієдавця, що нормативно закріпив принцип верховенства права, про його соціальні та політичні та інші наміри. Тому застосування принципу верховенства права кожного разу потребує аргументації, наведення мотивів, з яких суд дійшов висновку про те, що у відповідній частині принцип верховенства права повинен розглядатись стосовно відносин, що є предметом судового розгляду, як нормативний регулятор, а не як декларація.

Слід також враховувати, що межа між правовою нормою і декларацією у змісті принципу верховенства права та його складових змінюється на користь правової норми в міру змін, що відбуваються у суспільних відносинах.

1. Принцип верховенства права увійшов до змісту Конституції України, низки міжнародно-правових актів (договорів). Поняттям верховенства права широко оперують Європейський Суд з прав людини, Комітет Міністрів Ради Європи, інші міжнародні організації. За історичними масштабами зовсім недавно — у 1959 році на Другому Міжнародному конгресі юристів зазначалося, що поняття верховенства права є досить відомим правникам різних правових систем, але водночас воно сприймається як «фраза з невизначеним змістом»[493]. Первинна недостатня визначеність цього поняття доповнювалась проблемами перекладу англомовного словосполучення «rule of law», що тепер має розумітись як «верховенство права», на інші мови. Як свідчить С. П. Головатий, на Чикагському колоквіумі, де йшов пошук спільної точки зору «західних юристів» на основоположні риси правових система західних країн, став проблемою навіть точний переклад цієї фрази на французьку та німецьку мови[494].

Нема чого говорити про переклад фрази «rule of law» на українську та російську мови. Ця фраза в преамбулі Загальної декларації прав людини в офіційному перекладі на українську мову записана як «сила закону», а на російську — як «власть закона». У такий спосіб взагалі перекриваються шляхи до пошуків змісту правового феномену, про який йдеться. Очевидно, такий переклад є не тільки наслідком лінгвістичних проблем, а й обумовлений політичними і ідеологічними чинниками. «Сила закону» чи «влада закону» для радянського чи пострадянського суспільства є не тільки більш зрозумілими, а й більш прийнятними поняттями. Вплив радянської традиції чітко позначається і на позиціях науковців. Це дало С. П. Головатому підстави критично оцінити спеціалізовані українські публікації, в яких поняття верховенства права підмінюється поняттям верховенства закону[495]. Врешті-решт, соціалістичне розуміння верховенства права як верховенства закону подекуди стало перемагати. Тому С. П. Головатий звертає увагу на те, що «в опублікованих українською мовою (за сприяння Представництва Європейської Комісії в Україні) витягах із Спільної доповіді про виконання Угоди про партнерство і співробітництво між Україною та Європейським Союзом (березень 2003 р.) так само помилково (в п. 16) зазначається, що «Україна поступово розвиває демократичні принципи, права людини і верховенство закону»[496]. А в перекладі Спільної стратегії Європейської Ради щодо України, здійсненому Представництвом Європейської комісії в Україні, слова «верховенство права» подані як «влада закону», а фраза «створити в Україні сталу, відкриту і плюралістичну демократію, керовану верховенством права», — як «виникнення в Україні стабільної, відкритої, плюралістичної та правової демократії»[497].

Крім того, слід враховувати, що, як зазначала Міжнародна комісія юристів, принцип верховенства права перебуває у процесі розвитку і розширення, що диктує необхідність належної уваги до динамічних аспектів верховенства права[498]. Пошук змісту принципу верховенства права міжнародна спільнота шукає і на цей час[499].

Викладене означає, що пошук змісту верховенства права слід вести в творчості мислителів минулого, починаючи із Стародавньої Греції, в політичній і законодавчій практиці, починаючи з документа, який у нас прийнято позначати як Велику хартію вольностей, в міжнародно-правових актах, перш за все в Загальній декларації прав людини, Міжнародному пакті про економічні, соціальні і культурні права, Міжнародному пакті про громадянські та політичні права, Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, Статуті Ради Європи, діяльності європейських інституцій, в особливості Парламентської Асамблеї Ради Європи, Комітету Міністрів Ради Європи, Європейського Суду з прав людини, Європейського союзу, діяльності неурядових організацій, зокрема Міжнародної комісії юристів. Узагальнене викладення цього світового історичного досвіду міститься в фундаментальній роботі С. П. Головатого «Верховенство права»[500].

2. Оскільки чинні законодавчі акти лише фрагментарно розкривають зміст принципу верховенства права та не встановлюють його юридичне значення, слід звернутись до практики Конституційного Суду України. Конституційний Суд звертався до питання про зміст принципу верховенства права при вирішенні справи про призначення більш м’якого покарання[501]. При вирішенні іншої справи Конституційний Суд посилався на це своє тлумачення принципу верховенства права, підтвердивши цим самим значення наданого раніше тлумачення змісту принципу верховенства права[502].

Ось як визначається зміст принципу верховенства права Конституційним Судом у п. 4.1 рішення у справі про призначення судом більш м’якого покарання: «Верховенство права — це панування права в суспільстві. Верховенство права вимагає від держави його втілення у правотворчу та правозастосовну діяльність, зокрема у закони, які за своїм змістом мають бути проникнуті передусім ідеями соціальної справедливості, свободи, рівності тощо. Одним з проявів верховенства права є те, що право не обмежується лише законодавством як однією з його форм, а включає й інші соціальні регулятори, зокрема норми моралі, традиції, звичаї тощо, які легітимовані суспільством і зумовлені історично досягнутим культурним рівнем суспільства. Всі ці елементи права об’єднуються якістю, що відповідає ідеології справедливості, ідеї права, яка значною мірою дістала відображення в Конституції України.

Таке розуміння права не дає підстав для його ототожнення із законом, який іноді може бути й несправедливим, у тому числі обмежувати свободу та рівність особи. Справедливість — одна з основних засад права, є вирішальною у визначенні його як регулятора суспільних відносин, одним із загальнолюдських вимірів права. Зазвичай справедливість розглядають як властивість права, виражену, зокрема, в рівному юридичному масштабі поведінки й у пропорційності юридичної відповідальності вчиненому правопорушенню.

У сфері реалізації права справедливість проявляється, зокрема, у рівності всіх перед законом, відповідності злочину і покарання, цілях законодавця і засобах, що обираються для їх досягнення.

Окремим виявом справедливості є питання відповідності покарання вчиненому злочину; категорія справедливості передбачає, що покарання за злочин повинно бути домірним злочину. Справедливе застосування норм права — є передусім недискримінаційний підхід, неупередженість. Це означає не тільки те, що передбачений законом склад злочину та рамки покарання відповідатимуть один одному, а й те, що покарання має перебувати у справедливому співвідношенні із тяжкістю та обставинами скоєного і особою винного. Адекватність покарання ступеню тяжкості злочину випливає з принципу правової держави, із суті конституційних прав та свобод людини і громадянина, зокрема права на свободу, які не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією України».

Сформульована Конституційним Судом правова позиція потребує ретельного аналізу, дискусії в професійному середовищі. Воно не повинне сприйматись як догма уже хоч би тому, що ідея верховенства права значною мірою є новою для вітчизняної правової думки, що цю ідею треба добре осмислити, а не просто вивчити.

Конституційний Суд у цитованому рішенні правильно підійшов до аналізу принципу верховенства права від прав людини. У цитованому пункті рішення перед наведеною вище цитатою зазначається на таке: «Україна є правовою державою (стаття 1 Конституції України). Відповідно до Основного Закону України людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю (частина перша статті 3); права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави (частина друга статті 3); права і свободи людини є невідчужуваними та непорушними (стаття 21); кожен має право на повагу до його гідності (частина перша статті 28); права і свободи людини і громадянина захищаються судом (частина перша статті 55); однією з основних засад судочинства є рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом (пункт 2 частини третьої статті 129)»[503].

Але це положення в рішенні Конституційного Суду виведене за межі принципу верховенства права. У такий спосіб подальше розкриття змісту принципу верховенства права втрачає предмет. Йдеться про панування права, але не зазначено, що ж воно собою являє. Йдеться про втілення в правотворчу і правозастосовну практику права, але знову не зазначається на те, що ж конкретно треба втілювати в цю практику. Йдеться про те, що закони мають бути проникнуті передусім ідеями соціальної справедливості, свободи, рівності тощо. Але ж прямо не зазначається на те, що якраз принцип верховенства права вимагає втілення в законотворчу практику цих цінностей. Та і в будь-якому випадку тут зазначається лише на певні фрагменти принципу верховенства права. Положення про те, що верховенство права вимагає включення до змісту права не тільки законодавства, а й інших регуляторів потребує істотного уточнення. Викликають запитання в зв’язку з тим, що відповідність покарання вчиненому злочину визначається в рішенні, про яке йдеться, «окремим проявом справедливості» (із цитованого уривка із рішення Конституційного Суду можна зробити висновок про те, що справедливість входить до змісту принципу верховенства права). Далі стверджується, що «адекватність покарання ступеню тяжкості злочину випливає з принципу правової держави» та із суті конституційних прав і свобод людини, а не із принципу верховенства права.

Отже, Конституційний Суд почав мотивування свого рішення з посилання на те, що Україна є правовою державою, продовжив аналізом принципу верховенства права, а цей аналіз закінчив плавним поверненням до принципу правової держави. Викладене свідчить про те, що Конституційний Суд досить непослідовно витлумачив зміст принципу верховенства права.

Оскільки тлумачення принципу верховенства права в мотивувальній частині виявилось невдалим, резолютивна частина судового рішення також викликає зауваження. Конституційний Суд визнав, що ст. 69 КК є неконституційною в частині, яка унеможливлює призначення особам, які вчинили злочини невеликої тяжкості, більш м’якого покарання, ніж передбачено законом, оскільки ст. 69 КК у цій частині не відповідає принципу справедливості. Слід погодитись з доводами судді Конституційного Суду В. І. Іващенка, які він виклав у окремій думці, про те, що «призначення більш м’якого покарання, ніж передбачено законом, звільнення від кримінальної відповідальності, дострокове звільнення, амністія та інші подібні заходи є не проявами справедливості, а односторонніми актами гуманізму з боку держави до конкретних осіб, які вчинили правопорушення».

Конституційний Суд визнає необхідність того, щоб покарання відповідало тяжкості злочину. Але в міру збільшення тяжкості злочину така відповідність (адекватність) не може бути забезпечена в суспільстві, що орієнтоване на ідею гуманізму. Р. ф. Ієрінг писав, що «кримінальне право, можливо, надає незрівнянно більше благодіяння злочинцю, ніж потерпілому від злочину»[504]. Таке суспільство іде на односторонні акти гуманізму, що проявилось у відмові від смертної кари як виду кримінального покарання, в обмеженні максимальних строків позбавлення волі. Встановивши, наприклад, максимальний строк позбавлення волі за злочини проти власності, якщо сума, в яку оцінюється предмет злочину, в шістсот і більше разів перевищує неоподатковуваний мінімум доходів громадян, законодавець не встановлює більш жорсткого покарання, якщо таке перевищення складає шість чи шістдесят тисяч разів. Тут немає пропорційності, а отже, — немає і справедливості, а є акти гуманізму, продиктовані тим, що тяжкість злочину інколи є настільки великою, що відповідне (адекватне) покарання буде для правопорушника занадто тяжким, занадто обтяжливим для правосвідомості більшості населення, а тому схиляє суспільство до акту гуманізму. Такі акти гуманізму застосовуються до осіб, кількість яких є незначною порівняно з кількістю осіб, що скоюють злочини невеликої тяжкості. Вони не мають масового характеру. Навпаки, злочини невеликої тяжкості є поширеними. Покарання за такі злочини не є жорсткими.

Прагнучи визначити особам, що вчинили злочини різної тяжкості, відповідну (адекватну) міру покарання, порядок його призначення, що відповідають ступеню тяжкості злочину, законодавець використовує цілу систему правових заходів з метою диференціювати види і міру покарання, можливість звільнення від покарання (ст. 74 КК), звільнення від відбування покарання з випробуванням (ст. 75 КК), звільнення від вибування покарання в зв’язку із закінченням строків давності виконання обвинувального вироку (ст. 80 КК), умовно-дострокового звільнення (ст. 81 КК) тощо. За наявності розгорненої системи критеріїв диференціації міри покарання та звільнення від покарання не було підстав визнавати неможливість призначення більш м’якого покарання особам, які скоїли злочини невеликої тяжкості, несправедливою, такою, що не відповідає принципу рівності.

Видається, що здійснена Конституційним Судом спроба визначити конституційність ст. 69 КК на підставі положень Конституції України про верховенство права і правову державу виявилась не дуже вдалою, але певні положення, що можуть живити пошуки змісту принципу верховенства права, Конституційний Суд сформулював.

Головне полягає в дуже широкому розумінні Конституційний Судом принципу верховенства права. Якщо взяти до уваги ч. 1 ст. 8 КАС («суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права...»), то виходить, що принаймні адміністративні суди можуть ставити принцип справедливості вище актів законодавства, зокрема — вище законів і навіть Конституції. Тому суддя Конституційного Суду В. І. Іващенко у своїй окремі думці зауважив: «Із сформульованого у Рішенні визначення принципу верховенства права випливає можливість протиставлення законодавства і таких «соціальних регуляторів», як норми моралі, традиції, звичаї тощо. Притому в разі колізії норм законів і цих «регуляторів» пріоритет надається останнім, оскільки закон «іноді може бути й несправедливим, у тому числі обмежувати свободу та рівність особи» (підпункт 4. 1 мотивувальної частини Рішення)».

Не вирішуючи тут, а тільки ставлячи проблему співвідношення принципу справедливості і позитивного права, пропонуємо також звернути увагу на наступні твердження науковців.

Німецький науковець-спеціаліст у галузі цивільного права К. В. Еннекцерус у 20-ті роки минулого століття оцінював як безсумнівно правильне спостереження, що дало іншому німецькому автору Ісаю підставу стверджувати наступне: «В праві, що регулює оборот (очевидно, мається на увазі право цивільне — Авт.), рішення виростає із правових почуттів (у сенсі справедливості рішення) та із здорового глузду і відчуття корисності і тільки потім обґрунтовується нормами як обов’язковими». К. В. Еннекцерус зауважував, що така точка зору за своїми висновками навряд чи сумісна з обов’язковістю законів для судді, але ж він не заперечує того, що таке розуміння існує[505]. У більш близький до сьогодення час відомі дослідники у сфері порівняльного права Р. Давід і К. Жоффре-Спінозі також визнавали існування наступного явища у Франції: «Французькі судді порушують принципи цивільної відповідальності, що встановлені Цивільним кодексом, хоч і вважають, що добросовісно застосовують ст. 1382-1386 цього Кодексу. Деякі із них зізнаються, що вони на початку знаходять справедливе рішення, а потім шукають його обґрунтування в праві. Інші з обуренням заперечують такий метод, вважаючи, що це суперечить їх суддівській совісті. Таке становище існує і в інших країнах романо-германської правової системи. Але... в тій чи іншій країні при прийнятті конкретного рішення може більше виявлятись турботи про збереження видимості підпорядкування закону»[506]. Стосовно іспанського та португальського права, а також права країн Латинської Америки ці автори стверджують, що тут сильними є традиційні установки і свою головну роль судді бачать у справедливості рішень[507].

Виникає питання про те, чи не стануть вітчизняні суди, особливо адміністративні (з урахуванням п. 1 ст. 8 КАС, який дещо вище згадувався), слідувати справедливості, лише прикриваючи це посиланнями на акти законодавства. Видається, що така перспектива існує. Настанова подібного змісту суддям давалась у Комітеті Верховної Ради з питань правової політики: «Це — глобальна проблема судової системи... Суддя — той, хто виходить за межі фактів, іде за принципом справедливості» [Закон і бізнес, 2003, 19 липня]. Автор цієї настанови — С. П. Головатий — не уточнив, коли ж такий вихід є можливим, а газета — професійне юридичне видання — в заголовок винесла таку інтерпретацію слів С. П. Головатого: «Обов’язок судді не встановлювати факти, а відновлювати справедливість». Це — занадто радикальні твердження. Тому необхідно вести пошук прийнятного розуміння проблеми змісту принципу верховенства права та його застосування судами.

На доповнення до викладеного Конституційний Суд визнав таким, що випливає із принципу верховенства права принцип правової визначеності. Однак в окремих випадках, посилаючись на необхідність забезпечення правової визначеності, Конституційний Суд допускає формулювання, які самі є невизначеними. Так, в одному із рішень Конституційного Суду[508] спочатку зазначається на те, що «в Україні як соціальній, правовій державі політика спрямовується на створення умов, які забезпечують достатній життєвий рівень, вільний і всебічний розвиток людини як найвищої соціальної цінності, її життя і здоров’я, честь і гідність... Зазначені конституційні принципи, на яких базується здійснення прав і свобод людини і громадянина в Україні, включаючи і право на соціальне забезпечення, передбачають за змістом статей 1, 3, 6 (частина друга), 8, 19 (частина друга), 22, 23, 24 (частина перша) Основного Закону України правові гарантії, правову визначеність і пов’язану з ними передбачуваність законодавчої політики у сфері пенсійного забезпечення, необхідні для того, щоб учасники відповідних правовідносин мали можливість завбачати наслідки своїх дій і бути впевненими у своїх законних очікуваннях, що набуте ними на підставі чинного законодавства право, його зміст та обсяг буде ними реалізоване, тобто набуте право не може бути скасоване, звужене». Тут принцип правової визначеності пов’язується з правовими гарантіями та зі змістом цілої низки (восьми!) статей Конституції. Але ж кожна із цих статей для того, щоб її застосовувати, вимагала аналізу на предмет співвідношення в ній нормативного регулятора і декларації держави про її соціальні наміри. Кожна із цих статей вимагала також аналізу на предмет зміни під впливом зміни суспільних відносин у змісті цих статей співвідношення між елементами, що належать до нормативного регулятора, з одного боку, та елементами, що належать до декларації про наміри, — з іншого. Оскільки Конституційний Суд такого аналізу не дав, мотивування само втрачає будь-яку визначеність.

Що стосується рішення Конституційного Суду про звільнення судді з адміністративної посади[509], то ним створена прогалина у праві, яка потягла за собою ситуацію правової невизначеності і яка заповнена у квазі-правовий спосіб: у зв’язку з визнанням неконституційним положення частини п’ятої ст. 20 Закону «Про судоустрій України», відповідно до якого голова суду, заступник голови суду призначаються на посаду та звільняються з посади Президентом України, ці повноваження без належної правової підстави перебрала на себе Рада суддів України.

Отже, практика Конституційного Суду України дає можливість виявити у змісті принципу верховенства права лише окремі фрагменти.

3. Спочатку треба спробувати виявити зміст принципу верховенства права в його первинному розумінні (поки що без врахування того тлумачення, яке дав Конституційний Суд після спливу декількох років після прийняття Конституції України). Текст Конституції України не дає змоги з’ясувати, який же зміст закладається в поняття верховенства права. Інші чинні на час прийняття Конституції законодавчі акти також не дають змоги з’ясувати зміст цього поняття. За таких умов логічним було б звернутись до вітчизняної доктрини. Але С. П. Головатий запевнює нас у тому, що вітчизняна доктрина дуже далека від загальновизнаного у Західній Європі та Північній Америці розуміння верховенства права, ідея якого у цих регіонах осмислювалась впродовж століть. С. В. Шевчук також пише про консервативність українських наукових кіл, які не визнають, зокрема природньо-правового підходу до визначення юридичної природи та змісту фундаментальних прав і свобод[510]. І все ж посилання на ґрунтовність дослідження С. П. Головатого та на врахування ним європейського розуміння верховенства права не є достатнім для того, щоб при тлумаченні частини першої ст. 8 Конституції надати перевагу тому розумінню верховенства права, яке викладається в фундаментальній роботі С. П. Головатого.

Достатнім для твердження про те, що при тлумаченні частини першої ст. 8 Конституції слід виходити із європейського розуміння верховенства права, ґрунтовно дослідженого та викладеного С. П. Головатим, є наступне положення преамбули Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод: «Уряди держав-членів Ради Європи, які підписали цю Конвенцію... сповнені рішучості, як уряди європейських держав, що є однодумцями і мають спільну спадщину політичних традицій, ідеалів, свободи і верховенства права, зробити перші кроки для забезпечення колективного гарантування певних прав, проголошених у Загальній декларації, домовилися про таке...».

Ратифікувавши зазначену Конвенцію, Україна визнала, що вона разом з іншими державами-учасницями Конвенції дотримується єдиної думки і має спільну з ними спадщину у верховенстві права.

За таких обставин слід визнати неприйнятними спроби виявити зміст принципу верховенства права шляхом семантичного аналізу змісту кожного із двох слів, що використовуються для позначення цього принципу. Такі спроби є проявом радянської традиції «гри в слова», яка виникла і утвердилась після того, як радянська наука зрозуміла, що дослідженням права в його зв’язку із суспільними відносинами вона наражається на ризик гніву партійних вождів, а глибокий аналіз слів з екскурсами в семантику та етимологію є зайняттям, яке принаймні не є небезпечним. Поняття верховенства права відірвалося від своїх етимологічних коренів і наповнюється змістом не зусиллями лінгвістики, а думками мислителів, що здійснюють пошук шляхів втілення в суспільний устрій даних людині від Бога розуму і моральних почуттів, та політичною практикою, спрямованою на пошук таких шляхів. Як писав російський письменник В. Астаф’єв, тварину Бог тримає на прив’язі. А людину Бог наділив розумом та моральними почуттями і відпустив її на свободу. Добавимо від себе, що уже на рівні індивіда помітно, що його поведінка не завжди є розумною і далеко не завжди є моральною. На рівні суспільства ірраціоналізм і аморальність стають пануючими. Тож втілення у суспільні відносин принципу верховенства права і є засобом надання суспільному устрою ознак розумності і моральності. Але це — найбільш загальна характеристика принципу верховенства права.

Світова юридична думка ще недавно відчувала значні труднощі при спробах розкрити зміст поняття верховенства права. За історичними масштабами зовсім недавно (у 1959 р. на Міжнародному конгресі юристів у Нью-Делі) визнавалось, що поняття верховенства права стало досить відомим правознавцям різних правових систем, але водночас воно сприймалось ними як фраза з «невизначеним змістом»[511]. Один із провідних канадських фахівців у галузі конституційного права Л. Трамбле писав, що до 1982 року верховенство права було «найнезрозумілішою і найрозпливчастішою канадською конституційною доктриною»[512]. За таких умов, писав той же автор, легко було «вдатися до радикалізму» і зробити висновок про те, що взагалі «верховенство права не існує», що «воно є всього-на-всього риторикою»[513].

Підводячи підсумки аналізу практики Європейського Суду з прав людини, що стосується змісту принципу верховенства права, С. П. Головатий пише: «Верховенство права саме собою є досить складним поняттям. Ця його складність не дала можливості багатьом поколінням юристів здобути успіх у численних спробах дати чітке визначення цього поняття. Практика Суду достеменно доводить, що спроба дати чітке і вичерпне визначення цього поняття у світлі положень Конвенції неодмінно зазнає невдачі, оскільки сама Конвенція, за визначенням Суду, — це «живий документ»... Отже, як свідчить практика Суду, для нього легшим виявилося вказати на ті важливі моменти (елементи), які становлять саму сутність верховенства права, аніж сформулювати конкретне і — що надзвичайно важливо — вичерпне його визначення»[514].

4. Із наведеної вище цитати із мотивувальної частини рішення Конституційного Суду[515] випливає, що право, верховенство якого має забезпечуватись в Україні, включає «норми моралі, традиції, звичаї тощо». Вище вже зазначалось на джерела, в яких слід шукати зміст принципу верховенства права. Пошук змісту принципу верховенства права у моралі не тільки позбавляє цей принцип перспективи набуття ознаки правової визначеності, а й не виправдано ставить норми моралі вище правових норм і нагадує марксистсько-ленінську ідею відмирання права та заміни його мораллю. Ще більш неприйнятним було б вести пошук традицій і звичаїв, які б могли претендувати на включення їх до змісту принципу верховенства права. Більш реальним є запозичення окремих традицій, звичаїв тощо позитивним правом або законодавче визнання їх в цілому регуляторами відповідних відносин без включення таких соціальних регуляторів до змісту принципу верховенства права. Така практика є. Ст. 7 ЦК передбачає можливість регулювання цивільних відносин звичаями, які не суперечать договору або актам цивільного законодавства. Можливість врахування місцевих звичаїв, звичаїв національних меншин при вирішенні судом сімейних спорів, якщо ці звичаї не суперечать закону та моральним засадам суспільства, передбачене ст. 11 СК. Як бачимо, тут місце звичаїв в системі регуляторів суспільних відносин чітко визначено: вище закону вони ніяк не можуть бути поставлені. Якщо ж звичаї включити до змісту принципу верховенства права, то вони набувають зовсім іншої юридичної сили. Це є неприйнятним теоретично і суперечить ст. 7 ЦК і ст. 11 СК.

Ще більше сумнівів викликає твердження про те, що право, верховенство якого має забезпечуватись відповідно до частини першої ст. 8 Конституції, включає інші соціальні регулятори, позначені в рішенні Конституційного Суду словом «тощо».

5. Та обставина, що принцип верховенства права як в цілому, так і в частині окремих засад, включає до себе не тільки правову норму, а й декларацію конституцієдавця, стає помітним уже при першому наближенні до змісту засад, що включаються до принципу верховенства права.

Первинність установчої влади народу і вторинність державної влади — це основа основ верховенства права. Проте помітні негативні приклади із вітчизняної практики, коли держава в Україні в особі усіх її трьох гілок влади докладає чималих зусиль, щоб вийти із підпорядкування установчій владі народу. Народ — єдине джерело влади в Україні усе це терпляче переносить, хоч підчас складається враження, що органи державної влади проводять наукові експерименти з метою вимірювання рівня здатності народу до терпіння, пошуку критичної точки. Але і без цих негативних проявів не можна не бачити, що процес утвердження в Україні установчої влади народу тільки почався. Немає ніяких підстав стверджувати, що в Україні у цій частині повністю забезпечена дія принципу верховенства права, як він конкретизується у частині другій ст. 5 Конституції («носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ»). Чітко не помітна тенденція до зміни межі між декларацією та правовою нормою у змісті засади, про яку йдеться, на користь правової норми. Є одна тільки надія на те, що з часом така тенденція стане проявлятись.

Немає підстав і для твердження про те, що в Україні забезпечуються невідчужувані і непорушні права людини і що повною мірою реалізується ст. 3 Конституції, що визначає зміст і спрямованість відносин між людиною і державою. Не відповідало б дійсності твердження про те, що у відповідних положеннях ст. 21 і 3 Конституції України формулюється конкретна правова норма, як не можна визнати обґрунтованою і думку про те, що названі статті лише проголошують декларації.

Не тільки в Україні, а й в усіх інших країнах не забезпечується повністю право людини на життя. Отже, саме право на життя, закріплене в Конституції України, частиною забезпечується як невідчужуване і непорушне право людини, а частиною є декларацією. Не забезпечується виконання державою навіть обов’язку ефективного розслідування фактів насильницької смерті, що кореспондує відповідній частині права людини на життя. Помітних успіхів у зміні межі між декларацією і правовою нормою у змісті права на життя Україна не демонструє. Проте надія на те, що ця межа буде змінюватись на користь правової норми, залишається, поки що не зникла.

Те ж саме слід сказати про право на свободу і особисту недоторканість, про право власності, про справедливість, про правову визначеність, про законність, про відповідальність держави, Автономної Республіки Крим і територіальних громад перед людиною, про право на справедливий суд тощо.

§ 110. Основа змісту принципу верховенства права

Основу принципу верховенства права складає засада, згідно якій установча влада народу є первинною порівняно з державною владою. Тому державні органи не можуть претендувати на здійснення установчої влади народу.

1. Слід погодитись з думкою, сформульованою С. П. Головатим: явище конституціоналізму у своєму первісному вигляді уособлювало втілення ідеї верховенства права шляхом запровадження інституційного механізму обмеження одноосібної влади монарха, у тому числі й на підставі визнання первинності верховенства суверенітету народу і похідного, вторинного характеру держави з її владними інститутами, яка підпорядковується суверенітету народу[516]. Ця ідея є плідною з огляду на те, що вона спрямовує пошуки змісту принципу верховенства права на врахування вісімсотрічного досвіду утвердження цього принципу в державно-правовому устрої.

Зазначена думка знайшла своє втілення у більш конкретних положеннях Конституції України, зокрема у ст. 5 Конституції, згідно з якою носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ, якому належить виключне право визначати і змінювати конституційний лад в Україні. Проте, у подальшому ідея первинності і верховності суверенітету народу не була чітко відображена в Конституції, що потягло за собою наслідки, які С. П. Головатий охарактеризував як руйнацію самого осердя українського конституціоналізму[517]. Йдеться про те, що в Конституції є положення, які можна інтерпретувати як визнання установчої влади народу, але в тексті Конституції вона (установча влада народу) та її здійснення чітко не відмежовані від державної влади та її здійснення.

Ідея установчої влади народу втілена у преамбулі Конституції, де зазначається на те, що Конституція України приймається Верховною Радою України від імені Українського народу. Ніде більше в Конституції акти Верховної Ради (закони, постанови тощо) не іменуються як такі, що приймаються від імені Українського народу. Навпаки, закони Верховна Рада приймає від свого імені як єдиний орган законодавчої влади (ст. 75 Конституції), що є гілкою державної влади (частина перша ст. 6 Конституції). Але цього виявилось недостатньо. І ось уже Президент України став претендувати на повноваження підписувати закони про внесення змін до Конституції і застосовувати стосовно цих законів право вето. Конституційний Суд України ці претензії Президента підтримав, посилаючись на те, що «процедура прийняття Верховною Радою України законів про внесення змін до Конституції України, визначена розділом XIII Основного Закону України, не передбачає окремого порядку підписання та оприлюднення таких законів»[518]. Звідси випливає, що у таких випадках повинен діяти загальний порядок, оскільки «Конституція України не містить застережень щодо неможливості здійснення Президентом України права вето стосовно будь-яких законів, прийнятих Верховною Радою України, в тому числі законів про внесення змін до Конституції України».

Зроблений Конституційним Судом висновок не відповідає дійсності, бо таке застереження є. Воно входить до змісту принципу верховенства права, закріпленого у частині першій ст. 8 Конституції України. Цей принцип застережує проти зазіхань держави, будь-яких її органів на установчу владу народу. Це стосується і вето Президента стосовно законів про внесення змін до Конституції.

С. П. Головатий правий, коли він, заперечуючи проти наявності у Президента повноваження підписувати закони про внесення змін до Конституції і застосовувати щодо них право вето, пише про те, що в теорії конституційного права існує доктрина про дві форми влади установчу та встановлену[519]. Але цей аргумент не має будь-якого правозастосовного значення, якщо ідея про такий поділ не буде визнаватись засадою, що входить до змісту принципу верховенства права, що має вищу юридичну силу порівняно не тільки із законами, а й з положеннями Конституції України. Отже, це треба визнати.

2. Але зазіхання держави на виключну установчу владу народу, ще більш істотне, ніж те, яке було здійснене Президентом України, повторилось з боку Конституційного Суду України. Йдеться про визнання Конституційним Судом України неконституційним Закону «Про внесення змін до Конституції України». Спочатку (рішенням у справі про повноваження Конституційного Суду України від 26 червня 2008 р.[520]) Конституційний Суд дійшов висновку про те, що до його повноважень належить здійснення наступного конституційного контролю і щодо законів про внесення змін до Конституції після набрання ними чинності. Цей висновок мотивувався тим, що «відсутність судового контролю за процедурою його розгляду та ухвалення, визначеною в розділі XIII Конституції України, може мати наслідком обмеження чи скасування прав і свобод людини і громадянина, ліквідацію незалежності чи територіальної цілісності України або зміну конституційного ладу у спосіб, що не передбачений Основним Законом України». Це мотивування враховує, що сама Верховна Рада при внесенні змін до Конституції може здійснити дії не як орган, що здійснює від імені Українського народу його установчу владу, а як державний орган, що зазіхає на установчу владу Українського народу. Тому повноваження Конституційного Суду при розгляді справ про конституційність законів про внесення змін до Конституції обмежуються перевіркою того, чи не зазіхає Верховна Рада як єдиний орган державної законодавчої влади на установчу владу Українського народу, тобто, чи не діяла Верховна Рада усупереч ст. 156, 157 і 158 Конституції. Якщо ж порушень вимог цих статей немає, немає і підстав для визнання неконституційним закону про внесення змін до Конституції.

Більше того, визнання неконституційним закону про внесення змін до Конституції у випадках, коли Верховна Рада не порушувала вимог ст. 156, 157, 158 Конституції, означає, що Конституційний Суд здійснив втручання у здійснення Верховною Радою установчої влади від імені Українського народу. Це і мало місце при прийнятті 30 вересня 2010 р.[521] Конституційним Судом України рішення про неконституційність Закону «Про внесення змін до Конституції України» від 8 грудня 2004 р. у зв’язку з порушенням конституційної процедури його розгляду і прийняття. Посилання Конституційного Суду при цьому на частину першу ст. 152 Конституції, яка підставою неконституційності законів визнає порушення встановленої Конституцією процедури їх розгляду, ухвалення або набрання ними чинності у даному випадку є недоречним, оскільки не враховує, що в даному випадку дотримання загального правила ст. 152 Конституції веде до безпідставного втручання Конституційного Суду у здійснення Верховною Радою установчої влади Українського народу від його імені.

§ 111. Осердя змісту принципу верховенства права

Осердя змісту принципу верховенства права, що об’єднує усі засади, які входять до його змісту, утворює положення ст. 21 Конституції України, яка визнає права і свободи людини невідчужуваними і непорушними. Раз це визнано, цілком логічним є визнання в Україні найвищою соціальною цінністю людини, її життя і здоров'я, честі й гідності, недоторканості і безпеки найвищою соціальною цінністю (частина перша ст. 3 Конституції). Наступною ланкою цього логічного ланцюгу є положення частини другої ст. 3 Конституції України, відповідно до якого «права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави». У цьому полягають фундаментальні засади, що розкривають основний зміст принципу верховенства права, інші засади, що входять до змісту принципу верховенства права, лише розвивають цей основний зміст.

1. Викладене розуміння основного змісту принципу верховенства права знайшло підтвердження у ч. 1 ст. 8 КПК, згідно якої «кримінальне провадження здійснюється з додержанням принципу верховенства права, відповідно до якого людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави». Є широкий простір для застосування цього аспекту принципу верховенства права і незастосування правових норм, що встановлені іншими нормативно-правовими актами, у тому числі Конституцією. Зокрема, в частині другій ст. 62 Конституції («ніхто не зобов’язаний доводити свою невинуватість у вчиненні злочину») логічно закріплена правова норма, що виявляється при тлумаченні за допомогою висновку від протилежного. Згідно цієї конституційній норми кожен зобов’язаний доводити свою невинуватість у вчиненні інших правопорушень. Це — правова норма, що встановлена Конституцією і має вищу юридичну силу. Але відповідно до ст. 251 КУАП винність особи у вчиненні адміністративного правопорушення встановлює орган (посадова особа), уповноважений розглядати справи про адміністративні правопорушення. Колізія між правовою нормою, яка логічно закріплена в ст. 62 Конституції і виявляється за допомогою висновку від протилежного, і правовою нормою, встановленою ст. 251 КУАП, мала б вирішуватись на користь ст. 62 Конституції, але цьому перешкоджає принцип верховенства права, а більш конкретно — ст. 3 Конституції: не може такого бути, щоб держава, головним обов’язком якої є утвердження і забезпечення прав і свобод людини, покладала на особу, що притягається до публічно-правової відповідальності у межах відносин «людина — держава», обов’язок доводити свою невинуватість.

2. Закон «Про внесення змін до ст. 13 Закону «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» Верховна Рада України прийняла 23 березня 2007 р. Опублікований він був 23 квітня 2007 р. Але було встановлено, що він поширюється на правовідносини щодо оплати послуг зв’язку, що виникли з 1 січня 2007 р. Це — надання Закону зворотної сили у часі.

Якщо буквально тлумачити частину першу ст. 58 Конституції («закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом’якшують або скасовують відповідальність особи»), то надання згаданому Закону зворотної дії у часі грубо суперечить цьому конституційному положенню, а тому цей Закон повинен застосовуватись до правовідносин, що виникли з дня набрання ним чинності. Але при тлумаченні частини першої ст. 58 Конституції України слід враховувати дві обставини: 1) вищу юридичну силу принципу верховенства права, який підлягає переважному застосуванню перед усіма правовими нормами, у тому числі перед правовими нормами, встановленими Конституцією, включно з її ст. 58; 2) невідповідність висновку про неможливість надання зворотної дії у часі закону, що за кошти держави надає певні пільги громадянам, які потребують соціального захисту, фундаментальним засадам, що формулюються у ст. 3 Конституції та входять до змісту принципу верховенства права.

Є, однак, практика Конституційного Суду України, коли закон, що встановлював пільги з оподаткування та якому надавалась зворотна дія у часі, був визнаний неконституційним Конституційним Судом із-за того, що він порушував вимогу про неприпустимість надання закону зворотної дії у часі, встановлену ст. 58 Конституції[522]. При цьому ні Президент України, що звернувся з конституційним поданням, ні Конституційний Суд не звернули увагу на ст. 3 Конституції, яка входить до змісту принципу верховенства права та має юридичну силу цього принципу і яка визначає спрямованість діяльності держави, у тому числі її єдиного органу законодавчої влади. Верховна Рада не обмежена в праві надавати зворотної сили у часі законам, що розширюють зміст прав людини і громадянина, крім випадків, коли це підриває економічну стабільність і загрожує втратою державою здатності виконувати вимоги принципу верховенства права.

З іншого боку, правова норма, яка логічно закріплена в частині першій ст. 58 Конституції, виявляється при тлумаченні за допомогою висновку від протилежного і відповідно до якої закони та інші нормативно-правові акти, що пом’якшують або скасовують відповідальність особи, мають зворотну дію у часі, теж не повністю відповідає принципу верховенства права, але підлягає застосуванню, оскільки принцип верховенства права застосовується усупереч конкретним правовим нормам, що не відповідають його вимогам, але тільки у разі грубої та очевидної невідповідності конкретної правової норми вимогам принципу верховенства права. Йдеться про наступне.

Держава там, де особа несе юридичну відповідальність перед нею (публічно-правову відповідальність), згідно з принципом верховенства права зобов’язана визнавати зворотну дію у часі законів та інших нормативно-правових актів, що пом’якшують або скасовують відповідальність особи. Надаючи зворотну дію у часі законам та іншим нормативно-правовим актам, що пом’якшують або скасовують приватно-правову відповідальність за порушення у сфері приватно-правових відносин, держава порушує засаду правової визначеності, що входить до змісту принципу верховенства права. Але це порушення не може бути визнане настільки грубим і очевидним, щоб не застосовувати правові норми, що надають зворотної сили у часі правилам про приватно-правову відповідальність.

Зокрема, із ч. 2 ст. 5 ЦК («акт цивільного законодавства не має зворотної дії у часі, крім випадків, коли він пом’якшує або скасовує цивільну відповідальність особи») при тлумаченні за допомогою висновку від протилежного виявляється логічно закріплена в цьому законодавчому положенні правова норма, згідно якої акти цивільного законодавства, що пом’якшують або скасовують цивільну відповідальність особи, мають зворотну дію у часі. Сторони цивільно-правових відносин у своїх взаємних діях розраховують на можливість застосування тих положень цивільного законодавства, які є чинними на час вчинення певних дій кожною із них, зокрема і на застосування встановленої цивільним законодавством відповідальності. Але держава цю відповідальність пом’якшує або скасовує і надає правовим нормам, що встановлюють таке, зворотної дії у часі. У такий спосіб порушується вимога правової визначеності. Але таке порушення не можна оцінити як грубе і очевидно, що було б підставою для висновку про те, що ч. 2 ст. 5 ЦК не підлягає застосуванню унаслідок того, що вона суперечить принципу верховенства права.

Практика Європейського Суду з прав людини також підтверджує, що права людини мають особливу цінність: «... Конвенція забезпечує справедливу рівновагу між захистом загального інтересу суспільства і дотриманням прав людини, надаючи особливу цінність цим останнім»[523]. Тут йдеться про справедливу рівновагу, але ж особлива цінність визнається за правами людини.

3. Хоч абсолютна більшість колізій у законодавстві вирішується за допомогою відповідних логічних засобів, існують і такі колізії, які не можуть бути вирішені у зазначений спосіб. У таких випадках колізії вирішуються, зокрема за допомогою принципу верховенства права.

Відповідно до п. 170.11.1 ч. 170.11 ст. 170 Податкового кодексу «у разі якщо джерело виплат будь-яких оподатковуваних доходів є іноземним, сума такого доходу включається до загального річного оподатковуваного доходу платника податку — отримувача, який зобов’язаний подати річну податкову декларацію, та оподатковується за ставками, визначеними в пункті 167.1 статті 167 цього Кодексу. Суми доходу у вигляді дивідендів з іноземним джерелом їх виплат включаються до загального річного оподатковуваного доходу платника податку — отримувача, який зобов’язаний подати річну податкову декларацію, та оподатковуються за ставкою, визначеною пунктом 167.2 статті 167 цього Кодексу» (ці ставки складають 15 або 17 відсотків оподаткованого доходу). Але ж дохід із іноземного джерела може бути отриманий від продажу об’єкта нерухомості. Тоді до податкових правовідносин мають застосовуватись також ч. 172.1 ст. 172 ПК «дохід, отриманий платником податку від продажу (обміну) не частіше одного разу протягом звітного податкового року житлового будинку, квартири або їх частини, кімнати, садового (дачного) будинку (включаючи земельну ділянку, на якій розташовані такі об’єкти, а також господарсько-побутові споруди та будівлі, розташовані на такій земельній ділянці), а також земельної ділянки, що не перевищує норми безоплатної передачі, визначеної статтею 121 Земельного кодексу України залежно від її призначення, та за умови перебування такого майна у власності платника податку понад три роки, не оподатковується») і ч. 172.2 ст. 172 ПК («дохід, отриманий платником податку від продажу протягом звітного податкового року більш як одного з об’єктів нерухомості, зазначених у пункті 172.1 цієї статті, або від продажу об’єкта нерухомості, не зазначеного в пункті 172.1 цієї статті, підлягає оподаткуванню за ставкою, визначеною пунктом 167.2 статті 167 цього Кодексу »). Зауважимо, що ч. 167.2 ст. 167 ПК передбачає ставку п’ять відсотків оподатковуваного доходу. Сфери дії правової норми, встановленої п. 170.11.1 ч. 170.11 ст. 170 ПК, з одного боку, і правових норм, що передбачені ч. 172.1, 172.2 ст. 172 ПК, — з іншого, частково співпадають (у випадках продажу об’єктів нерухомості нерезидентам). Із логіки цих законодавчих положень не можна зробити висновок про переважне застосування будь-якої із названих правових норм перед іншою. У той же час зазначені правові норми є несумісними, їх одночасне застосування є неможливим. За таких умов вибір правових норм, що полягають застосуванню, слід зробити на підставі п. 4.1.4 ч. 4.1 сі. 4 ПК («презумпція правомірності рішень платника податку в разі, якщо норма закону чи іншого нормативно-правового акта, виданого на підставі закону, або якщо норми різних законів чи різних нормативно-правових актів припускають неоднозначне (множинне) трактування прав та обов'язків платників податків або контролюючих органів, внаслідок чого є можливість прийняти рішення на користь як платника додатків, так і контролюючого органу»).

При цьому слід мати на увазі, що правило, яке закріплене п. 4.1.4 ч. 4.1 ст. 4 ПК, є лише текстуально закріпленим у законі проявом принципу верховенства права. Уявимо, що названого пункту у Податковому кодексі немає. Тоді у випадках, коли платником податку є фізична особа, можна було б посилатись на те, що принцип верховенства права підпорядковує державу інтересам людини, а не навпаки. Крім того, як у названих випадках, так і в решті випадків, коли учасником правовідносин виступає держава, остання у суперечці щодо права з будь-якою особою, у тому числі з юридичними особами, має поступитися на користь опонента, оскільки вона сама створила ситуацію правової невизначеності і порушила в такий спосіб принцип верховенства права.

Частина перша ст. 115 КК встановлює кримінальну відповідальність за умисне вбивство. Це — загальна правова норма, переважно перед якою застосовується спеціальна правова норма, яка встановлена ч. 2 ст. 115 КК і яка передбачає кримінальну відповідальність за умисне вбивство за обставин, що обтяжують покарання, і спеціальна правова норма, яка встановлена ст. 116 КК і передбачає кримінальну відповідальність за умисне вбивство, вчинене в стані сильного душевного хвилювання, що раптово виникло (за умисне вбивство, вчинене за обставин, що пом’якшують покарання). Колізія між цими двома спеціальними правовими нормами за допомогою формально-логічних засобів не вирішується. А. Ф. Черданцев без будь-яких пояснень пише таке: якщо п. «з» ст. 102 КК РРФСР (їй відповідає п. 1 ч. 2 ст. 115 чинного Кримінального кодексу України) тлумачити ізольовано, то умисне вбивство двох або більше осіб завжди тягне відповідальність за ст. 102 КК РРФСР (ч. 2 ст. 115 КК України). Якщо ж п. «з» ст. 102 КК РРФСР тлумачити у сукупності із ст. 104 КК РРФСР (їй відповідає ст. 116 КК України), то слід зробити висновок про те, що не завжди умисне вбивство двох або більше осіб тягне відповідальність за п. «з» ст. 102 КК РРФСР (ст. 116 КК України). Отже, А. Ф. Черданцев вирішує колізію, про яку йдеться, не на користь п. «з» ст. 102 КК РРФСР (ч. 2 ст. 115 КК України), а на користь ст. 104 КК РРФСР (ст. 116 КК України). Такий спосіб вирішення колізії, про яку йдеться, відповідає судовій практиці, що склалась у Радянському Союзі, була підтверджена однією із постанов пленуму Верховного Суду СРСР. Ця ж практика збереглася і на цей час в Україні і в Росії. Будь-якого логічного підґрунтя вона не має. То в чому ж полягає підґрунтя цієї практики? Підґрунтя, що забезпечує стабільність цієї практики? Про це підґрунтя А. Ф. Чернадцев не пише нічого.

Сьогодні цим підґрунтям в Україні є принцип верховенства права, закріплений у частині першій ст. 8 Конституції Україні і в преамбулі Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. У Росії на цей час таким підґрунтям є та ж Конвенція з огляду на те, що Росія є членом Ради Європи. У відносинах між людиною та державою, перед якою людина несе публічну (зокрема, кримінальну) відповідальність, перевагу при тлумаченні закону слід надавати людині, бо принцип верховенства права підпорядковує діяльність держави людині, а не навпаки. Крім того, держава згідно принципу верховенства права відповідає за правову невизначеність, створену наявністю в законодавстві колізій, що не піддаються вирішенню формально-логічними засобами. Тому колізії в кримінальному законодавстві, що не можуть бути вирішені за допомогою таких засобів, повинні вирішуватись на користь обвинуваченого чи підсудного. Це стосується не тільки колізії між п. 1 ч. 2 ст. 115 і ст. 116 КК, а й колізій між ч. 2 ст. 115 КК, з одного боку, і ст. 117 КК (умисне вбивство матір’ю своєї новонародженої дитини), ст. 118 КК (умисне вбивство при перевищенні меж необхідної оборони або у разі перевищення заходів, необхідних для затримання злочинця), — з іншого, а також інших подібних колізій.

Спеціально слід оцінити радянську судову практику, що надавала перевагу ст. 104 КК РРФСР перед п. «з» ст. 102 КК РРФСР. Тут ми маємо такий феномен, як врахування ідей природного права. Природне право, тому і назване так що відповідає природі людини. Відтак і радянські суди там, де на них не здійснювався тиск з боку комітетів комуністичної партії, не вважали за можливе вирішувати колізії у кримінальному праві, які не можна вирішити за допомогою формально-логічних засобів, усупереч ідеям природного права.

Для ілюстрації положення про те, що принцип верховенства права має використовуватись у випадках, коли колізії між публічно-правовими нормами, що регулюють відносини між людиною та державою, не можуть бути вирішені за допомогою формально-логічних засобів, наведемо ще один приклад (на цей раз — умовний). Відповідно до ч. 2 ст. 59 КК «конфіскація майна встановлюється за тяжкі та особливо тяжкі корисливі злочини і може бути призначена лише у випадках, спеціально передбачених в Особливій частині цього Кодексу». Слово «лише» у цитованому законодавчому тексті стосується випадків, «спеціально передбачених...». Воно не стосується слів «за тяжкі та особливо тяжкі корисливі злочини». Тому із цитованого законодавчого положення можна зробити висновок від протилежного та виявити у такий спосіб логічно закріплену в цьому положенні правову норму, відповідно до якої конфіскація майна не може застосовуватись, якщо злочин не має ознаки корисливого. Але ця правова норма не може застосовуватись усупереч правовим нормам, які текстуально закріплені зокрема у ч. 2 ст. 305 КК (ця частина передбачає застосування конфіскації майна за деякі кваліфіковані види контрабанди наркотичних засобів, психотропних речовин, їх аналогів або прекурсорів незалежно від ознаки корисливості) і ч. 2 ст. 307 КК (ця частина передбачає застосування конфіскації майна за деякі кваліфіковані види операцій з наркотичними засобами, психотропними речовинами або їх аналогами незалежно від ознаки корисливості. Практика Верховного Суду є протилежною, але вона підлягає зміні з огляду на її невідповідність закону. Якщо ж законодавець доповнить ч. 2 ст. 59 КК словом «тільки» (перед словами «за тяжкі та особливо тяжкі корисливі злочини»), правова норма, яка буде виявлятись при тлумаченні ч. 2 ст. 59 КК за допомогою висновку від протилежного, набуде здатності на рівних конкурувати з правовими нормами, які текстуально закріплені в ч. 2 ст. 305 і ч. 2 ст. 307 КК. Тоді можливість вирішення колізій між правовою нормою, яка логічно закріплена в ч. 2 ст. 59 КК і виявляється при тлумаченні за допомогою висновку від протилежного, з одного боку, і правовими нормами, які текстуально закріплені в ч. 2 ст. 305 і ч. 2 ст. 307 КК, — з іншого, за допомогою формально-логічних засобів буде втрачена. Вирішити її стане можливим тільки за допомогою принципу верховенства права (на користь правової норми, яка буде логічно закріплена у ч. 2 ст. 59 ЦК і буде виявлятись за допомогою висновку від протилежного).

§ 112. Обов’язок держави забезпечити невідчужувані права людини як складова частина змісту принципу верховенства права

Принцип верховенства права передбачає обов’язок держави забезпечити невідчужувані права людини, що задекларовані в Загальній декларації прав людини і громадянина, закріплені в Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, Міжнародному пакті про громадянські і політичні права. Визначення кола невідчужуваних прав людини на підставі Конституції України є проблематичним, оскільки в ній невідчужувані права людини закріплені поряд із соціальними, економічними і культурними, що не належать до категорії невідчужуваних, а можуть бути визнані такими тільки в перспективі (віддаленій).

1. У розділі II «Права, свободи та обов’язки людини і громадянина» Конституції України викладаються положення про права людини і громадянина. Тут йдеться про громадянські і політичні права, а також про соціальні, економічні і культурні права. Усі ці права позначаються у частині другій ст. 22 Конституції як конституційні, а всі конституційні права і свободи людини і громадянина не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією України (частина перша ст. 64 Конституції). Забороняється також звужувати зміст і обсяг існуючих прав і свобод, встановлених законами (частина третя ст. 22 Конституції). Усі ці конституційні положення витримують зіткнення з реальністю життя в тій частині, яка стосується громадянських і політичних прав (за відповідними винятками). У частині, в якій вони стосуються соціальних, економічних і культурних прав, зазначені конституційні положення не витримують зіткнення з реальністю, а тому з урахуванням соціального контексту мають бути визнані такими, що формулюють не тільки правові норми, а й декларації конституцієдавця про його соціальні, економічні і культурні наміри. Оскільки ці конституційні положення у відповідній частині встановлюють правові норми, встановлені ними права відповідно до ст. 21 Конституції є невідчужуваними і непорушними. У тій частині, в якій зазначені конституційні правила формулюють декларації, на них не може поширюватись дія ст. 21 Конституції.

Крім того, слід враховувати, що навіть у тій частині, в якій Конституція встановлює правові норми, що закріплюють соціальні, економічні і культурні права, ці правові норми можуть змінюватись у напрямку звуження змісту та обсягу. Таке твердження не відповідає букві ст. 21 і 22 Конституції, але відповідає соціальному контексту, який повинен враховуватись при тлумаченні цих конституційних положень.

Слід погодитись з думкою про те, що існує тенденція до універсалізації прав людини, у зв’язку з чим усі види прав мають визнаватись невід’ємними, взаємообумовленими і рівнозначними[524]. Як свідчать науковці,«саме таку позицію займає нині ООН»[525]. Але ж треба розрізняти погляд на права людини з точки зору політики, що проголошує декларації про наміри чи про бажане, і з точки зору правозастосування. Правда, є ще один варіант, за якого соціально-економічні і культурні права визнаються невідчужуваними, але стандартний їх рівень понижується до неприйнятного для людей, але прийнятного для держави. Так, Конституційний Суд України дійшов висновку про те, що соціально-економічні права не є абсолютними, їх механізм може бути змінений державою з урахуванням можливостей їх фінансового забезпечення. Але такі зміни можливі тільки до тих меж, за якими ставиться від сумнів сама сутність права на соціальний захист. При цьому, на думку Конституційного Суду, встановлений законом прожитковий мінімум забезпечує людині і право на достатній життєвий рівень, гарантоване ст. 48 Конституції, і можливість зберігати людську гідність, що випливає із ст. 21 Конституції[526]. Отже, сутність права на соціальний захист діючими правовими нормами, що встановлюють прожитковий мінімум, під сумнів не ставиться. Такою є думка Конституційного Суду.

Правильність цієї думки залежить від того, який соціальний контекст враховується. Якщо таким є життєвий рівень у Північній Кореї, то розуміння ст. 21 і 48 Конституції Конституційним Судом буде безумовно правильним, а якщо ці статті тлумачити на фоні елітних селищ під Києвом, то позиція Конституційного Суду буде викликати сумніви. І все ж ці селища як соціальний контекст є ближчими для нас, ніж глуха, уривчаста, а тому і сумнівна інформація про Північну Корею.

Конституційний Суд України довго стояв на тій позиції, що в ст. 21, 22 Конституції встановлюються правові норми найвищої юридичної сили, атому послідовно визнавав неконституційними положення законів про Державний бюджет на відповідні роки, якими звужувався обсяг існуючих прав соціального, економічного чи культурного змісту. Ця позиція викликала здивування, бо дотримуватись вимог Конституції, звичайно, треба, але ж якщо Конституція приписує державі виплачувати на користь людей кошти, а у держави цих коштів немає, то завдання виплачувати кошти не може бути виконане. Правда, висловлювалась і така думка, що держава і територіальні громади, якби вони не відчужували безоплатно та за безцінь та не передавали в оренду за безцінь об’єкти державної і комунальної власності, у тому числі земельні ділянки, уже давно покрили б усі тротуари золотом. Тож Уряд на те і призначається, щоб виконувати вимоги Конституції і законів, зокрема — шукати кошти, необхідні для виконання Конституції і законів.

Невдовзі, однак, Конституційний Суд звернув увагу на те, що забезпечення соціально-економічних прав можливе за умови наявності економічних можливостей і фінансових ресурсів[527]. Тому такі права не є абсолютними. Не є абсолютними — це, за термінологією цього видання, означає, що положення Конституції, які встановлюють соціальні, економічні і культурні права, вміщують у собі не тільки правові норми, а й декларації конституцієдавця.

У такий спосіб була вирішена проблема кола невідчужуваних і непорушних прав людини і громадянина та можливості їх звуження за змістом і обсягом.

Разом з тим, у рішенні Конституційного Суду, про яке йшлося, зазначено: «Неприпустимим також є встановлення такого правового регулювання, відповідно до якого розмір пенсій, інших соціальних виплат та допомоги буде нижчим від рівня, визначеного в частині третій статті 46 Конституції України, і не дозволить забезпечувати належні умови життя особи в суспільстві та зберігати її людську гідність, що суперечитиме статті 21 Конституції України. Отже, зміна механізму нарахування певних видів соціальних виплат та допомоги є конституційно допустимою до тих меж, за якими ставиться під сумнів сама сутність змісту права на соціальний захист» Це — проблема оціночних понять: сутності права людини, гідності людини. Якщо особа потребує постійного лікування, для чого треба щомісяця придбавати ліки на суму 500-700 гривень при розмірі пенсії, що дорівнює 1000 гривень, і при цьому визнається, що зберігається сутність права на соціальних захист, а людина зберігає гідність, то це вже інша проблема — проблема щирості судових рішень і правосуддя в цілому.

§ 113. Право на життя як невідчужуване право людини

До змісту принципу верховенства права входить невідчужуване право на життя, яке Європейський Суд з прав людини тлумачить не тільки як заборону свавільного позбавлення життя людини, а й як обов’язок держави за відповідних обставин здійснювати заходи, спрямовані на захист права людини на життя, а також здійснювати оперативне розслідування фактів насильницької смерті.

1. Україна Законом від 22 лютого 2000 р. ратифікувала Протокол № 6 до Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, яким смертна кара була скасована. Кримінальний кодекс України не передбачає такого виду покарання як смертна кара. У такий спосіб в Україні була скасована смертна кара. Ще раніше Конституційний Суд України визнав, що Конституція України не допускає застосування смертної кари[528], у зв’язку з чим застосування смертної кари не допускалось уже з того часу. Співпоставлення частини першої («кожна людина має невід’ємне право на життя») і частини другої («ніхто не може бути свавільно позбавлений життя. Обов’язок держави — захищати життя людини») ст. 27 Конституції дає підстави для висновку про те, що ця стаття допускає застосування смертної кари. Проте, Конституційний Суд витлумачив цю статтю інакше. Але в Україні неприпустимість застосування смертної кари встановлена на рівні міжнародного договору України, згоду на обов’язковість якого для України надала Верховна Рада, і на рівні галузевого кодифікованого законодавчого акта. З урахуванням ст. 3 Конституції слід визнати, що ніякої колізії між ст. 27 Конституції і ст. 2 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод не існує.

У такий спосіб Україна виконала свій так званий «негативний» обов’язок, що випливає із права людини на життя — обов’язок не застосовувати смертну кару.

2. Разом з тим, Європейський Суд з прав людини багаторазово зазначав на те, що із права людини на життя випливають так звані «позитивні» обов’язки держави. Частина друга ст. 27 Конституції також встановлює: «Обов’язок держави — захищати життя людини».

Європейський Суд з прав людини вважає, що при тлумаченні ст. 2 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод позитивний обов’язок держави, що кореспондує праву людини на життя, не може розумітись так, щоб це покладало на державу надмірну ношу, враховуючи труднощі для держави у здійсненні її функцій у сучасному суспільстві, неможливість передбачити людську поведінку, можливості здійсненні оперативних заходів. «У зв’язку з цим будь-яка загроза життю не зобов’язує державні органи, з точки зору Конвенції, здійснити конкретні заходи, щоб запобігти реалізації цієї загрози»[529]. Так Європейський Суд позначив межу позитивних обов’язків держави, що випливають із права людини на життя.

3. Держава, як вважає Європейський Суд з прав людини, зобов’язана гарантувати право на життя шляхом встановлення ефективних положень кримінального права з метою попередження здійснення правопорушень, що створюють загрозу житло[530]. Європейський Суд допускає, що до особи, яка вчинила умисне вбивство, може бути застосована амністія, але це не повинно вести до загальної практики, яка б перешкоджала тому, щоб переслідування злочинців було належним[531].

4. За певних обставин із ст. 2 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, вважає Європейський Суд з прав людини, на боці державних органів може виникати позитивний обов’язок, який випливає із права людини на життя, і який полягає у здійсненні превентивних практичних заходів для захисту особи, життя якої поставлене під загрозу злочинними діями іншої особи. До таких обставин Європейський Суд відносить, зокрема випадки, коли державні органи знали або повинні були знати про існування реальної і безпосередньої загрози життю однієї чи декількох осіб[532].

5. Ще один аспект позитивних обов’язків держави, що кореспондують праву особи на життя, став предметом аналізу Європейського Суду з прав людини при розгляді справи «Онер'їлдіз проти Туреччини». Заявник поряд з іншими особами самовільно побудував будинок поблизу сміттєсховища м. Стамбула. Органи місцевого самоврядування про це добре знали. Знали вони і про те, що існує загроза вибуху метану, що утворюється у сміттєсховищі. Врешті-решт вибух стався. Це стало причиною зсуву ґрунту, під яким опинились десять самовільно побудованих будинків разом з їх мешканцями. У результаті загинули дев'ять близьких родичів заявника. Не дивлячись на те, що державні органи чи органи місцевого самоврядування не давали дозволу на розташування і будівництво будинків поблизу сміттєсховища, Європейський Суд дійшов висновку, що держава (Туреччина) порушила свої обов’язки, що випливають із права людини на життя, не здійснила заходи щодо захисту життя людей і повинна відповідати за смерть людей, що настала в результаті техногенної катастрофи[533].

6. У випадках, коли право людини на життя не було забезпечене і смерть людини стала результатом насильницьких дій, Європейський Суд з прав людини визнає, що держава несе позитивний обов’язок провести належне і ефективне розслідування обставин, за яких людина була позбавлена життя[534]. Держава повинна здійснити ефективне розслідування причин зникнення людини або смерті уже в силу простого повідомлення про такі факти, яке отримав відповідний державний орган. Окремо підкреслюється існування такого обов’язку держави, коли особа зникла в той момент, коли вона була в контакті з представниками держави або коли смерть настала під час затримання. Якщо особа була доставлена до поліційної дільниці здоровою, а потім померла, держава зобов’язана надати належні пояснення, за відсутності якого вона повинна відповідати на підставі ст. 2 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Тягар доказування причин смерті у таких випадках покладається на державні органи[535].

7. Європейський Суд з прав людини висловлював свою правову позицію стосовно смерті людини, що настала у державній медичній установі. Помилка фахівців або неналежне поводження фахівців не може бути підставою відповідальності держави на підставі ст. 2 Конвенції, якщо тільки держава здійснила усі необхідні заходи для забезпечення високого рівня компетенції фахівців і для забезпечення захисту життя пацієнтів[536].

§ 114. Право власності як невідчужуване право людини

До кола невідчужуваних прав людини, що складають зміст принципу верховенства права, входить право власності на майно, умови охорони якого визначені в ст. 1 Протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

1. Відповідно до частини четвертої ст. 41 Конституції України «право приватної власності є непорушним». Це конституційне положення повинне тлумачитись у контексті статті, до якої воно включене. Контексту треба надати переваги перед іншими способами тлумачення. Зокрема, із положення частини четвертої ст. 41 Конституції, відповідно до якого «ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності», за допомогою висновку від протилежного виявляється логічно закріплена в цьому законодавчому положенні правова норма, згідно якої позбавлення права власності на правовій підставі допускається. За інших обставин така правова норма не могла б застосовуватись усупереч правовій нормі, яка текстуально закріплена в частині четвертій ст. 41 Конституції і відповідно до якої право приватної власності є непорушним. Але дві правові норми, одна із яких текстуально, а інша — логічно закріплені в частині четвертій ст. 41 Конституції, пов'язані контекстом. Тому правова норм, що логічно закріплена в цін частині, як така, що відповідає контексту ст. 41 Конституції, підлягає переважному застосуванню перед правовою нормою, яка текстуально закріплена в цій частині. Отже, право власності є непорушним тільки в частині неприпустимості протиправного позбавлення права власності. Позбавлення права власності на підставі закону допускається.

Частини п’ята і шоста ст. 41 Конституції встановлюють два випадки, коли на підставі закону можливе позбавлення права власності: 1) примусове відчуження з мотивів суспільної необхідності; 2) конфіскація. Звідси за допомогою висновку від протилежного виявляється логічно закріплена правова норма, згідно якої з інших підстав право приватної власності припинятись не може. І все ж — може, бо правова норма, що виявляється із текстуально закріплених (у частинах п’ятій і шостій ст. 41 Конституції) спеціальних правових норм за допомогою висновку від протилежного, не може застосовуватись усупереч правовій нормі, що виявляється за допомогою висновку від протилежного із загальної норми, яка текстуально закріплена в частині четвертій ст. 41 Конституції. Таким чином, Конституція не обмежує законодавця у праві встановлювати підстави позбавлення права власності.

Отже, Конституція України в будь-який спосіб не обмежує можливість встановлення законом підстав позбавлення права власності. Таке ставлення конституцієдавця у цьому конкретному випадку до одного із фундаментальних прав людини, без якого не може бути і думки про утворення верховенства права, є нелогічним і потребує, щоб при застосуванні частини четвертої ст. 41 Конституції враховувалися інші складові принципу верховенства права.

2. Якщо виходити із того, що Конституція має безумовну перевагу перед міжнародними договорами України, згода на обов’язковість яких для України надана Верховною Радою України, то подальші пошуки обмежень на позбавлення права власності в міжнародних договорах України втрачають сенс. Проте в практиці Європейського Суду з прав людини немає жодного прецеденту, коли б Суд не став застосовувати Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод через те, що цьому перешкоджає національне законодавство, включно з конституцією відповідної країни. Тому слід звернутись до положень про захист права власності, що включені до названої Конвенції, та до тлумачення цих положень Європейським Судом.

Слід враховувати думку Європейського Суду про те, що ст. 1 Протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод формулює три правила: у першому реченні першого абзацу («кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном») формулюється правило, яке Суд назвав проголошенням принципу поваги права власності; у другому реченні абзацу першого («ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права») і абзаці другому («проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів») формулюються ще два правила. На думку Суду, друге і третє правила стосуються окремих випадків посягань на право власності, отже, вони повинні тлумачитись у світлі принципу, закріпленого у першому реченні. Звідси появляється ідея компромісу між окремими правилами і принципом[537]. А із цієї ідеї виводиться думка про співрозмірність між інтересами суспільства і необхідністю захисту прав людини[538]. Треба було б обговорити можливість застосування такого способу тлумачення у науковій дискусії. Це — не просто врахування контексту, зв’язку контекстом правила першого речення абзацу першого ст. 1 Протоколу з правилами другого речення абзацу першого і абзацу другого цієї статті. Це — дещо інше, що не повністю відповідає вимогам логіки.

Проте сама ідея «справедливої рівноваги» між інтересами суспільства і необхідністю захисту прав людини є не тільки плідною, а й такою, що відповідає «духу» Конвенції, якщо під «духом» розуміти принцип верховенства права, який закріплений у преамбулі Конвенції і має враховуватись при тлумаченні всіх положень Конвенції. Треба було б тільки не шукати ідею справедливої рівноваги усередині змісту ст. 1 Протоколу, а прямо визнати, що ця ідея привноситься до цієї статті із преамбули Конвенції. А оскільки принцип верховенства права превалює над усім змістом Конвенції, то і ст. 1 Протоколу підпорядкована цьому принципу, корегується при тлумаченні з урахуванням того, що «Конвенція забезпечує справедливу рівновагу між захистом загального інтересу суспільства і дотриманням прав людини, надаючи особливу цінність цим останнім»[539].

3. Тлумачення ст. 41 Конституції з урахуванням частини першої ст. 8 Конституції і ст. 1 Протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод з урахуванням принципу верховенства права виявилось непосильною задачею для низки державних органів, у тому числі судів, у справі, про яку мова буде йти дещо нижче, хоч ця задача була досить простою. Останнє підтверджується тим, що Уряд України, заперечуючи проти заяви власника конфіскованого державними органами України морського пасажирського судна, що належало грецькій компанії, в Європейському Суді, ні словом не підтвердив правомірність конфіскації, а тільки посилався на формальні порушення, яких начебто припустився заявник і які повинні бути підставою для відмови у задоволенні заяви. Суть справи полягала в наступному.

Суднобудівне підприємство України як підрядник уклало договір на ремонт морського пасажирського судна з грецькою компанією. Судно було ввезено на митну територію України на максимальний строк, який допускав чинний на той час (2002 рік) Митний кодекс, тривалістю один рік. Митну декларацію оформив і підписав заступник директора суднобудівного заводу. Ремонт судна у зазначений строк закінчений не був, вимоги Митного кодексу були порушені. Митниця склала протокол про порушення митних правил заступником директора суднобудівного заводу. Суд, що розглядав справу, застосував до порушника митних правил — заступника директора заводу, адміністративне стягнення. Предмет правопорушення було конфісковано постановою суду у справі про адміністративне правопорушення, у якій власник судна участі не брав. Це був 2003 рік — сім років після прийняття Конституції України, яка не тільки проголосила, а і юридично закріпила принцип верховенства права, майже п’ять років після набуття чинності для України Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод і дванадцять років після проголошення незалежності України.

Постанови судів в адміністративних справах на той час не оскаржувались ні в апеляційному, ні в касаційному порядку. Тоді було так. Та власник судна і не був учасником судового процесу, щоб отримати право на оскарження. Позапроцесуальні звернення до голови апеляційного суду, а потім — до Верховного Суду були безрезультатними, на них не були дані навіть відповіді. У Верховному Суді на той час судді вели прийом. Тож представник грецької компанії почув слова співчуття від дуже ввічливої жінки-судді Верховного Суду.

Проте голова апеляційного суду мав право відповідно до чинного на той час законодавства з власної ініціативи скасувати постанову суду в адміністративній справі. І він цим правом скористався в частині штрафу (пропущено строк, впродовж якого могло буди застосоване адміністративне стягнення). Проте в частині конфіскації судна постанова суду залишається в силі. Тепер постанова у частині конфіскації судна набрала ще більшої ваги, бо, будучи протизаконною, вона стала «освяченою» головою апеляційного суду.

Суддя, що приймав постанову, підписує виконавчий лист, хоч останній відповідно до Закону «Про виконавче провадження» повинен був містити зазначення на боржника, але не містив, бо власник судна не брав участі у справі. У такий спосіб суддя помилився ще раз.

Відділ державної виконавчої служби в особі його начальника видає постанову про відкриття виконавчого провадження, хоч виконавчий лист не відповідав закону, а виконавчі листи, що не відповідають вимогам закону, підлягають поверненню до суду. У постанові про відкриття виконавчого провадження закон теж вимагав зазначення на боржника. Але це уже було «внутрішньою справою» державного виконавця, бо власник судна у виконавчому провадженні не був боржником і взагалі не був учасником провадження, тому оскаржити цю постанову не міг.

Представник власника судна звертається до прокурора обласного рівня. Прокурор (не заступник, не помічник, а справжній прокурор) був гранично люб’язним, але дійшов висновку, що у нього замало повноважень і порекомендував звернутись до суду.

Не маючи права оскаржити дії державного виконавця із-за відсутності статусу учасника виконавчого провадження, власник судна звертається до господарського суду з позовом до відділу державної виконавчої служби про визнання права власності на судно і про покладення на відповідача обов’язку припинити дії, що порушують право власності. Суд першої інстанції у позові відмовляє. Апеляційний суд позов задовольняє. Крапку ставить Вищий господарський суд України: касаційну скаргу відділу державної виконавчої служби задовольнити, постанову апеляційного суду скасувати, рішення суду першої інстанції залишити в силі.

Це — нарис із правової дійсності в Україні. Як писала Анна Ахматова, «хотелось бы всех поименно назвать, да отняли список и негде узнать». Проте називати суддів, інших високих державних посадовців — героїв цієї історії немає сенсу, бо численні грубі помилки великої кількості суб’єктів правозастосування у справі, про яку йдеться, свідчать про системне явище — незнання зазначеними суб’єктами принципу верховенства права, незнання того, що принцип верховенства права вимагає співрозмірності між інтересами суспільства і обтяженням, яке покладається на особу, що позбавляється права власності, що принцип верховенства права виключає вирішення судом питання про цивільні права особи без участі цієї особи.

§ 115. Право на справедливий суд

До змісту принципу верховенства права включається право на справедливий суд, зміст якого розкривається у п. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та у практиці Європейського Суду з прав людини, відповідно до якої це право включає до себе право на доступ до суду і право на виконання судового рішення. З правом на справедливий суд пов’язане окремо закріплене в ст. 13 названої Конвенції право на ефективний засіб правового захисту, що включає до себе не тільки процесуальні, а й матеріально-правові аспекти. Останнє означає, що особа має право на вирішення справи по суті, зокрема, право на захист порушеного права не тільки у спосіб, передбачений законом, а і в будь-який інший спосіб, що відповідає змісту порушеного права, характеру і наслідкам порушення. Крім того, право на ефективний засіб правового захисту означає, що суд не може відмовити у позові в тих випадках, коли особа правильно зазначає на фактичні обставини, що є підставою позову, пред’являє фактичну вимогу (формулює фактичний спосіб захисту права, про застосування якого вона просить суд), що відповідає змісту порушеного права, характеру і наслідком порушення, але дає неправильну юридичну кваліфікацію спірним правовідносинам або способу захисту права, про який вона просить суд.

1. Відповідно до ст. 8 Загальної декларації прав людини «кожна людина має право на ефективне поновлення в правах компетентними національними судами у разі порушення її основних прав, наданих неї конституцією або законом». Частина друга ст. 124 Конституції гранично розширює коло правовідносин, учасники яких мають право на судовий захист: «Юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі». Це вже стало особливістю вітчизняного законодавства — доводити все до межі і навіть ще далі. Підчас це означає доводити до безглуздя. Якщо визнається право найманого працівника на захист від безпідставного звільнення з роботи, то це право у нас стали визнавати за міністрами і Генеральним прокурором, хоч у трудовій діяльності таких високих посадових осіб публічний інтерес виражається настільки сильно і явно, що поновлення їх на роботі має виключатись. Пред’явлення вимоги про грошові компенсації в таких випадках було б адекватним способом захисту права. Якщо встановлюється повноваження суду на вирішення справ про захист прав учасників правовідносин, то міністерства стали подавати позови про визнання незаконними та скасування розпоряджень Кабінету Міністрів (кон’юнктурно: при зміні складу Кабінету Міністрів).

Позиція Європейського Суду з прав людини з цього приводу є дещо іншою. Вона не визнає право на доступ до суду абсолютним, а допускає застереження в національному законодавстві, які, однак, не повинні обмежувати або звужувати доступ до суду у такий спосіб чи до тієї міри, що самій сутності цього права особи (кожного) завдається шкоди.

У п. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, як і в п. 1 ст. 14 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права, йдеться тільки про право людини на справедливий і відкритий розгляд впродовж розумного строку компетентним, незалежним і безстороннім судом при визначенні її цивільних прав та обов’язків або при висуненні проти неї будь-якого кримінального обвинувачення.

Уже висновок від наступного правового явища (права на справедливий судовий розгляд) до попереднього давав Європейському Суду з прав людини підстави для твердження про те, що із п. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод випливає право на доступ до суду. Уже висновок від попереднього правового явища (права на справедливий судовий розгляд) до наступного давав Європейському Суду з прав людини підставу для висновку про те, що із п. 1 ст. 6 Конвенції випливає право вимагати виконання судового рішення, зволікання з яким (виконанням) не повинне бути таким, щоб спричиняти шкоду сутності права, про яке йдеться. Але Європейський Суд з прав людини ретельно аргументує ці свої висновки. При цьому в першому випадку Суд посилається на загальновизнаний основоположний принцип права, який передбачає надання особі можливості подати цивільну скаргу суддям, і на принцип міжнародного права, який забороняє відмовляти у правосудді. Посилається Суд і на принцип верховенства права, оскільки якраз цей принцип дає можливість відступлення від букви будь-якого нормативно-правового акту, в тому числі і від букви Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, на користь принципу верховенства права. Поширюючи чинність п. 1 ст. 6 Конвенції на відносини щодо виконання судових рішень, Європейський Суд з прав людини також послався на принцип верховенства права. Аргументація, яка при цьому була використана, свідчить про те, що Суд при цьому використовував принцип розумності як складову частину принципу верховенства права.

2. Існує думка про те, що право на ефективний засіб правового захисту, закріплене у ст. 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, має лише процесуальний зміст. Певною мірою ця думка підтверджується і Європейським Судом з прав людини, який в одній із справ зазначив на те, що ст. 13 Конвенції «надає процесуальні гарантії»[540]. Разом з тим, Європейський Суд висловлював і іншу думку. Зокрема, він неодноразово зазначав на те, що на підставі ст. 13 Конвенції можна вимагати внутрішнього (національного) засобу захисту, щоб вирішити скаргу по суті відповідно до Конвенції, надати належний захист і поновити порушене право[541]. У рішеннях у інших справах Європейський Суд наголошував на тому, що ст. 13 Конвенції вимагає, щоб положення національного законодавства про засоби правового захисту давали повноваження компетентному державному органу (переважно — суду) як розглядати суть справи, так і присуджувати відповідну компенсацію[542], відшкодування майнової і моральної шкоди[543].

Невиправдано обмежує захист права судом і багатократно повторюване в законодавчих актах положення про те, що суд здійснює захист права (або інтересу) у спосіб, передбачений законом (абзац дванадцятий ч. 2 ст. 16 ЦК; абзац дванадцятий ч. 2 ст. 20 ГК; п. «д» ч. 3 ст. 152 ЗК; ст. 18 СК; ст. 4 ЦПК). Лише ч. 2 ст. 162 КАС не тільки перелічує види постанов, які може прийняти адміністративний суд у разі задоволення позову (за критерієм способу захисту права), а й передбачає можливість прийняття іншої постанови, яка б гарантувала дотримання і захист прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб’єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб’єктів владних повноважень. Крім того, ст. 275 ЦК правило про те, що особисті немайнові права можуть захищатись способами, передбаченими главою 3 цього Кодексу, доповнює положенням про те, що такі права можуть захищатись також іншими способами, відповідно до змісту порушеного права, способу його порушення та наслідків, які спричинили це порушення.

Суди у низці випадків здійснюють захист прав, на які не поширюється ч. 2 ст. 275 ЦК, у спосіб, що відповідає змісту порушеного права, характеру його порушення та наслідкам, які спричинило це порушення. Але нерідко зустрічаються і посилання судів на те, що позовні вимоги не можуть бути задоволені з огляду на те, що позивач обрав спосіб захисту права, який не передбачений законом, оскільки суд є державним органом і як такий відповідно до частини другій ст. 19 Конституції України має діяти на підставі, в межах повноважень і у спосіб, що встановлені Конституцією і законами України. У таких випадках принцип верховенства права ігнорується двічі: 1) ігноруванням тієї обставини, що принцип верховенства права виключає можливість відмови у захисті порушеного права тільки тому, що обраний позивачем спосіб захисту права, який відповідає змісту порушеного права, характеру і наслідкам порушення, не передбачений законом; 2) неврахуванням того, що частина друга ст. 19 Конституції повинна тлумачитись з урахуванням ст. 3 Конституції, що входить до змісту принципу верховенства права. Зміст і спрямованість діяльності держави, як це визначається у ст. 3 Конституції, виключає відмову суду у захисті права у спосіб, який відповідає змісту порушеного права, характеру і наслідкам порушення і про який просить позивач тільки тому, що такий спосіб не передбачений законом, а отже, відсутня вказівка Конституції і закону, стосовно того, у який же спосіб суд має захистити порушене право.

§ 116. Відповідальність держави і територіальних громад

Верховенство права передбачає відповідальність держави, територіальних громад за дії державних органів, органів місцевого самоврядування. Ця відповідальність закріплена в ст. 56 і частині третій ст. 152 Конституції. Реалізація цих конституційних положень потребує виділення відповідних коштів при прийнятті законів про державний бюджет України. Але і відсутність виділених коштів не повинна бути перешкодою для задоволення судами вимог осіб, ґрунтованих на зазначених конституційних положеннях.

1. Відповідно до ст. 8 Загальної декларації прав людини кожна людина має право на ефективне поновлення в правах компетентними національними судами у випадку порушення його основних прав, наданих йому конституцією і законом. Це дає підставу стверджувати, що «право на ефективне поновлення в правах» має бути визнане таким, що входить до змісту принципу верховенства права. У свою чергу «право на ефективне поновлення в правах» включає і право на відшкодування майнової і моральної шкоди. Ст. 8 Загальної декларації прав людини близька за змістом до ст. 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, яка передбачає право на ефективний засіб правового захисту і тлумачиться Європейським Судом з прав людини, зокрема як право на відшкодування майнової і моральної шкоди[544].

Зазвичай не прийнято зазначати на право на відшкодування шкоди як складову частину принципу верховенства права. Але ж на Другому Міжнародному конгресі юристів, що був присвячений проблемі верховенства права, зверталась увага на те, що особи, які зазнали шкоди внаслідок дій виконавчої влади, мають бути забезпечені засобами відшкодування цієї шкоди[545]. Тільки про виконавчу владу йшлося тут з тієї причини, що це питання обговорювалось у Другому комітеті Конгресу, що працював над темою «виконавча влада і верховенство права». Отже, немає підстав не поширювати право на відшкодування шкоди на випадок завдання шкоди іншими державними органами чи органами місцевого самоврядування.

2. Немає будь-яких сумнівів у тому, що в ст. 56 Конституції України («кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень») встановлюється правова норма прямої дії, що має найвищу юридичну силу. Правда, ця правова норма стосується тільки фізичних осіб. Все ж і в цій сфері є істотні проблеми, що стосуються забезпечення реальної дії цієї правової норми.

Зокрема, суб’єктами, за рахунок яких відшкодовується матеріальна (майнова) і моральна (немайнова) шкода, у ст. 56 Конституції названі органи місцевого самоврядування, тобто відповідні юридичні особи, що перебувають на бюджетному фінансуванні, а тому практично нездатні відшкодовувати завдану ними матеріальну і моральну шкоду. Вони були б здатні до цього, якби при затвердженні місцевих бюджетів і кошторисів органів місцевого самоврядування виділялись кошти хоч би для відшкодування тієї матеріальної і моральної шкоди, яка на день затвердження відповідного місцевого бюджету уже була присуджена судами. Так мало б бути, якби в Україні утверджувався дух верховенства права. Але ж такої практики немає, бо зазначеного духу немає. Стягнення шкоди за рахунок відповідного місцевого бюджету є неможливим, оскільки територіальні громади не відповідають за зобов’язаннями створених ними юридичних осіб, крім випадків, встановлених законом (ч. 1 ст. 1176 ЦК). Стосовно випадків, про які йдеться, нічого не встановлено. Отже, за існуючих умов відшкодування шкоди, завданої органами місцевого самоврядування, є можливим тільки з посиланням на принцип верховенства права, у світлі якого має читатись ст. 56 Конституції. Але переважно судді не готові до такого правозастосування.

3. Помітне намагання законодавчої влади обмежити чи виключити у відповідних випадках взагалі відповідальність держави за шкоду, завдану державними органами. Це знайшло відображення у низці положень законодавчих актів. Але такі положення не повинні застосовуватись судами. Зокрема, суперечить ст. 56 Конституції і принципу верховенства права ч. 5 ст. 1176 ЦК («шкода, завдана фізичній або юридичній особі внаслідок постановлення судом незаконного рішення в цивільній справі, відшкодовується державою в повному обсязі в разі встановленім в діях судді (суддів), які вплинули на постановлення незаконного рішення, складу злочину за обвинувальним вироком суду, що набрав законної сили»): шкода, завдана постановленням судом незаконного рішення у цивільній справі відповідно до ст. 56 Конституції і принципу верховенства права підлягає відшкодуванню. Відповідні права переважно можуть захищатись у Європейському Суді з прав людини на підставі ст. 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод і ст. 1 Протоколу до цієї Конвенції. Тож, очевидно, немає сенсу очікувати чергового рішення Європейського Суду, яким буде визнано порушення Україною Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Треба національними силами підпорядкувати суспільні відносини Конституції України, принципу верховенства права і Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Порушує ст. 56 Конституції і ч. 4 ст. 1176 ЦК («фізична особа, яка у процесі дізнання, попереднього (досудового) слідства або судового розгляду шляхом самообмови перешкоджала з’ясуванню істини і цим сприяла незаконному засудженню, незаконному притягненню до кримінальної відповідальності, незаконному застосуванню як запобіжного заходу тримання під вартою або підписки про невиїзд, незаконному затриманню, незаконному накладенню адміністративного стягнення у вигляді арешту чи виправних робіт, не має права на відшкодування шкоди»).

Податковий кодекс приймався, коли Україна мала певний досвід життя в умовах близької до правдивої (а не соціалістичної) демократії, досвід застосування Конституції України, Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. І все ж ч. 21.3 ст. 21 ПК («шкода, завдана неправомірними діями посадових осіб контролюючих органів, підлягає відшкодуванню за рахунок коштів державного бюджету, передбачених таким контролюючим органам») ставить під сумнів ст. 56 Конституції, ставить платників податків у ситуацію правової невизначеності, бо незрозуміло, до кого ж відповідно до ч. 21.3 ст. 21 ПК пред’являти позов — до держави чи до контролюючих органів. Відповідь на це запитання, ґрунтована на ст. 56 Конституції, відома: позов треба подавати до суб’єкта, що визначений Конституцією. Але ж прагнення законодавця дещо обмежити можливість пред’явлення вимог до держави помітне. А потім виникає ще одна проблема: якщо суто спеціальна (бо має вкрай вузьку сферу дії) і до того ж встановлена пізніше прийнятим законодавчим актом правова норми визначає конкретне джерело, за рахунок якого відшкодовується шкода, завдана контролюючими органами, то вона підлягає переважному застосуванню перед загальною нормою, що встановлена ст. 174 ЦК («держава відповідає за своїми зобов’язаннями своїм майном, крім майна, на яке відповідно до закону не може бути звернено стягнення»). Застосуванню піддягає ця остання норма, оскільки зазначена вище спеціальна норма, що встановлена пізніше прийнятим законодавчим актом, суперечить ст. 56 Конституції і принципу верховенства права, бо порушує принцип пропорційності у відносинах між державою та особою.

§ 117. Вимоги принципу верховенства права до змісту законів

Принцип верховенства права включає до себе низку вимог до Конституції, законодавчих та інших нормативно-правових актів. Усі ці акти не можуть скасувати або обмежити права людини, що за природою належать їй у вільному, демократичному суспільстві. Інші вимоги принципу верховенства права до законодавства є: 1) засада правової визначеності (чіткість і визначеність нормативних положень, доведення їх до відома населення, недопустимість зворотної дії актів законодавства); 2) закон має визнавати усіх рівними; 3) наявність повноваження судів здійснювати контроль за законодавством на предмет його відповідності Конституції, а підзаконних актів — закону.

1. Якщо вести мову про правотворчість, то скасовувати і обмежувати не можна тільки громадянські і політичні права. Їх скасування і обмеження суперечило б принципу верховенства права, як він розуміється міжнародною спільнотою на цей час, і було б несумісним з членством України в Раді Європи. Проте спроби скасувати чи обмежити такі права шляхом внесення змін до Конституції та законодавчих актів в Україні і не здійснюються. І все ж, як пише М. І. Козюбра, державна влада завжди має тенденцію до виходу з-під контролю суспільства[546]. В Україні «права людини все ще не вписалися в конкретні політичні і соціальні умови нашої країни, вони залишаються якщо й не зовсім чужими, то принаймні й не визначальними для правосвідомості значної частини населення. Це одна з вирішальних причин різкого погіршення стану з їх дотриманням і забезпеченням в Україні, яке ми спостерігаємо нині»[547].

Принцип верховенства права, як неодноразово зазначав Європейський Суд з прав людини, висуває певні вимоги до текстів законів. «Абсолютна точність текстів законів є недосяжною»[548]. «Вираз «передбачене законом»... має на увазі і якість конкретного закону. Він вимагає, щоб закон був доступним для зацікавлених осіб, і щоб формулювання мало достатній рівень чіткості, щоб зацікавлені особи могли, отримавши за необхідності юридичну консультацію у справі, передбачати з розумним для даних умов рівнем визначеності ті наслідки, які може тягти за собою певна дія»[549]. У рішенні в іншій справі ці вимоги до законів Європейський Суд з прав людини доповнив більш широкою за змістом думкою про те, що закон не повинен суперечити принципу верховенства права[550].

Стосовно конституційних норм Європейський Суд з прав людини в одному із своїх рішень зазначив: «Беручи до увагу загальний характер конституційних норм, рівень чіткості, що вимагається від них, може бути меншим того рівня, який вимагається від іншого законодавства»[551]. Слід виявляти необхідну гнучкість при вирішенні питання про застосування в Україні викладених тут правових позицій Європейського Суду з прав людини як джерела права. Автори цього видання не вважають за прийнятне виявляти надмірну жорсткість при оцінці положень національного законодавства як таких, що не підлягають застосуванню через недостатню їх чіткість. І все ж проблему треба позначити. Вона полягає у необхідності реформування законодавчого процесу з метою забезпечити чіткість законів, їх доступність для розуміння.

2. Одним із проявів правової визначеності є забезпечення стабільності законодавства. Попри всю важливість утвердження в Україні принципу верховенства права, що вимагає, зокрема стабільності законодавства, врахування соціального контексту застережує проти відмови суду від застосування певного законодавчого положення з причини нестабільності законодавства. Проте час застосування тих законодавчих положень, які допускають внесення зміни до певних законів у відповідній частині лише завчасно, настав. Відомо, що положення ч. 9 ст. 1 Закону «Про систему оподаткування» про те, що широкий спектр змін до податкових законів можуть прийматись не пізніше, ніж за шість місяців до початку нового бюджетного року, і набирають чинності з нового бюджетного року, не виконувалось законодавцем, а суди на такі порушення уваги не звертали.

У Податковому кодексі ми зустрічаємо положення аналогічного змісту: «стабільність — зміни до будь-яких елементів податків та зборів не можуть вноситися пізніш як за шість місяців до початку нового бюджетного періоду, в якому будуть діяти нові правила та ставки. Податки та збори, їх ставки, а також податкові пільги не можуть змінюватися протягом бюджетного року» (п. 4.1.9 ч. 4.1 ст. 4). Воно назване основною засадою (у заголовку статті), принципом (у тексті статі). І все ж, видасться, що настав час витлумачити це законодавче положення як таке, що формулює норму прямої дії, яка виключає застосування тих законодавчих положень, що не відповідають її вимогам.

3. У частині другій ст. 57 Конституції встановлюється вимога, згідно якої закони та інші нормативно-правові акти, що визначають права і обов’язки громадянина, мають бути доведені до відома населення у порядку, встановленому законом. Не доведені до відома населення у порядку, встановленому законом, закони та інші нормативно-правові акти відповідно до частини третьої ст. 57 Конституції є нечинними. Але до цього часу порядок офіційного оприлюднення нормативно-правових актів визначається Указом Президента України[552]. Проте відмова у застосуванні законів та інших нормативно-правових актів, що оприлюднені в порядку, що встановлені не законом, а Указом Президента, призвела б до повної руйнації правопорядку, до правової невизначеності, запобігання якої вимагає принцип верховенства права. Правові норми, що встановлені частинами другою і третьою ст. 58 Конституції, відповідно до частини другої ст. 8 Конституції є нормами найвищої юридичної сили. І все ж є одна правова норма, що верховенствує і над правовими нормами вищої юридичної сили. Це — принцип верховенства права, що вимагає правової визначеності. Цей принцип виключає застосування у відповідній частині наведених вище положень ст. 57 Конституції, а закони та інші нормативно-правові акти, оприлюднені в порядку, що встановлений відповідним Указом Президента України, а не законом, як того вимагає ст. 58 Конституції, підлягають застосуванню.

§ 118. Засади добросовісності, справедливості та розумності

Засади добросовісності, справедливості та розумності слід визнати такими, що входять до змісту принципу верховенства права, оскільки вони виражають природу людини, яку Бог створив розумною і наділив моральними почуттями. Проте це — лише засади, частка нормативного регулятора в яких має виявлятись з урахуванням соціального контексту.

1. Включення засад добросовісності, справедливості та розумності до змісту принципу верховенства права і надання їм юридичної сили цього принципу обумовлене тим, що ці засади покликані створити для людини соціальне середовище, що відповідає природі людини, яку Бог створив розумною і наділив моральними почуттями. С. В. Шевчук визнає, що вимоги, які об’єднуються засадою справедливості, є складовою принципу верховенства права[553]. Він наводить також окрему думку судді Конституційного Суду України О. М. Мироненка, в якій зазначається, що принцип верховенства права значною мірою збігається із справедливими вимогами моралі[554]. Тому засади добросовісності, справедливості та розумності повинні враховуватись у процесі правотворчості, при тлумаченні нормативно-правових актів і при прийнятті судових рішень. Їх вища юридична сила виключає прийняття актів законодавства, їх тлумачення, прийняття судових рішень, які були б насильством над природою людини унаслідок їх невідповідності засадам добросовісності, справедливості, розумності.

2. Включення засад справедливості, добросовісності та розумності до числа загальних засад цивільного законодавства (ст. 3 ЦК) без посилання на принцип верховенства права створює враження, що ці засади мають таку ж юридичну силу, як і інші загальні засади цивільного законодавства. Насправді, це не так, бо включення засад добросовісності, справедливості та розумності до числа загальних засад цивільного законодавства не виключає названі засади із змісту принципу верховенства права. Отже, засади добросовісності, справедливості та розумності підлягають застосуванню не в порядку аналогії права, як це встановлено ч. 2 ст. 8 ЦК стосовно загальних засад цивільного законодавства, а в тому порядку, в якому застосовується принцип верховенства права та засади, що входять до його змісту.

У той же час засади добросовісності, справедливості та розумності формально є недостатньо визначеними. Відповідні поняття є оціночними, а в природі людини є така якість як егоцентризм. Це не тільки впливає на оцінку людьми власного становища у системі суспільних відносин з точки зору добросовісності, справедливості та розумності, а й обумовлює вплив власного життєвого досвіду індивіда на оцінку дій інших людей у відносинах, у яких цей індивід участі не бере. Більш конкретно це означає, що власний життєвий досвід судді впливає на оцінку відносин, що є предметом судового розгляду. Тому стосовно засад добросовісності, справедливості та розумності особливо важливо враховувати, що вони вмішують у собі не тільки правові норми, а й декларації конституцієдавця про його наміри. Розрізняльна здатність системи правового регулювання і системи правозастосування не є абсолютною. У тій мірі, в якій ці системи на цей час з урахуванням соціального контексту не можуть провести чітку межу між декларацією і нормативним регулятором у змісті засад добросовісності, справедливості та розумності, ці засади не повинні застосовуватись судами усупереч конкретним правовим нормам. І тільки у випадках, коли суд однозначно фіксує грубе і очевидне порушення цих засад конкретними нормами, що підлягають застосуванню до правовідносин, що розглядаються судом, суд зобов’язаний застосовувати зазначені засади разом або окремі із них усупереч відповідним правовим нормам, що встановлені Конституцією, законом чи іншим актом законодавства.

3. Особливо істотне практичне значення має застосування засади справедливості, до змісту якого входить вимога пропорційності.

Європейський Суд з прав людини багато разів звертав увагу на те, що втручання у здійсненні прав людини має ознаку необхідного тільки тоді, коли воно є співрозмірним правомірній цілі, яка переслідується при цьому державою[555]. Співрозмірність у цьому розумінні може бути інтерпретована як пропорційність. Стосовно захисту права власності відповідно до ст. 1 Протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод Європейський Суд також висловлював думку про розумну співрозмірність між засобами, що використовуються, і поставленою метою[556]. Проте переважно Європейський Суд стосовно таких випадків використовує термін «справедлива рівновага» (між вимогами загальних інтересів суспільства і необхідністю охорони прав людини на майно)[557].

Пошук співрозмірності, пропорційності Європейський Суд з прав людини веде і при застосуванні ст. 10 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, яка допускає обмеження свободи вираження поглядів, якщо вони є необхідними в демократичному суспільстві і переслідують цілі, передбачені цією статтею. Європейський Суд диференціює межі припустимої критики в засобах масової інформації. Для приватних осіб вони є одними, а для публічних — іншими. «Що стосується меж припустимої критики, вони є більш широкими стосовно політиків як таких, ніж стосовно приватної особи»[558]. «Межі припустимої критики є більш широкими стосовно Уряду, ніж простої особи, чи навіть політика»[559]. Це також є проявом пошуку пропорційності, справедливості при вирішенні нормативних колізій.

Конституційний Суд ФРН за заявою принцеси Кароліни фон Ганновер на захист приватного життя визнав, що вона є публічною особою (вона є дочкою принца Монако Реньє III), а тому має толерантно ставитись до опублікування своїх фотографій, зроблених у публічних місцях. Проте Європейський Суд з прав людини визнав, що громадськість не має легітимного інтересу до того, як принцеса поводиться у приватному житті навіть у тому випадку, якщо вона з’являється в місцях, які не завжди можна назвати ізольованими. Цей приклад показує як складність, так і необхідність пошуку пропорційності в обмеженні права однієї особи в інтересах іншої особи, тобто у пошуку шляхів втілення засади справедливості у суспільні відносини.

Глава XVI Аналогія закону і права

§ 119. Аналогія закону і права як спосіб правозастосування і аналогія як логічний прийом тлумачення положень актів законодавства

Аналогію закону і права як засоби подолання прогалин у законодавстві слід відрізняти від аналогії як логічного прийому тлумачення положень актів законодавства.

1. Заперечуючи проти визнання повноважень Президента України підписувати закони про внесення змін до Конституції України, С. П. Головатий пише[560] про те, що Конституція України чітко розмежовує два види повноважень, що їх здійснює Верховна Рада, — внесення змін до Конституції (п. 1 частини першої ст. 85 Конституції) і прийняття законів (п. 3 цієї ж частини). Здавалося б, що дійсно — чітко розмежовує. Але ж від прийняття законів у Конституції чітко відмежоване і затвердження Державного бюджету (п. 4 частини першої ст. 85 Конституції). Проте Державний бюджет затверджується виключно законом (п. 1 частини другої ст. 92 Конституції). Якщо затвердження Державного бюджету шляхом прийняття закону є видовим повноваженням стосовно родового повноваження прийняття законів, то за аналогією і внесення змін до Конституції також відповідно до структури ст. 85 Конституції може розглядатись як видове повноваження стосовно прийняття законів. Тут не дається кінцеве вирішення питання про порядок внесення змін до Конституції, але аналогія як прийом тлумачення на прикладі п. 1, 3, 4 частини першої ст. 85 Конституції чітко проглядається. С. П. Головатий цей прийом тлумачення ігнорував, що і стало причиною помилкового висновку. У цьому випадку аналогія як логічний прийом тлумачення використаний нами для з’ясування змісту конституційних положень, а не з метою заповнення прогалин у законодавстві, для чого застосовується аналогія закону і права.

З іншого боку, Голова Верховної Ради у листі до Конституційного Суду[561] безпідставно застосував аналогію як прийом логічного тлумачення, зазначивши, що «Президент України не наділений повноваженням здійснювати право вето щодо всієї Конституції, а отже, не повинен мати такого права і щодо її частини». Але ж застосування аналогії у цьому випадку є недоречним, бо Конституція прийнята як така, а зміни до Конституції вносяться шляхом прийняття закону (ст. 158 Конституції). Прийняття Конституції і внесення до неї змін — це явища, які не є аналогічними. Так, судження (у тому числі правова норма), що поширюється на ціле, поширюється і на частину цього цілого, але ж тільки за умови, що логіці чи закону не буде суперечити протилежне: судження (правова норма), що поширюється на частину, поширюється і на ціле. Цьому не відповідає наведене твердження Голови Верховної Ради, бо Конституція приймається як така, а зміни до неї вносяться шляхом прийняття законів. Недоречність використання у цьому випадку аналогії обумовлена тим, що є інші правові норми, які визначають, що Президент не має і в умовах верховенства права не може мати повноваження підписувати закони про внесення змін до Конституції. У цьому випадку також прогалин у правовому регулюванні суспільних відносин немає, а аналогія проводилась (хоч і невдало) з метою виявити правові норми, що підлягають застосуванню до відповідних відносин.

2. У науці цивільного права докладено немало зусиль для пошуку спільних рис між пенею та процентами з метою довести, що це — аналогічні правові явища. Така аналогія, якщо вона проводиться для цілей правозастосування, є невиправданою, тому що не відповідає змісту відповідних законодавчих положень. Законодавець вивів проценти, передбачені ч. 2 ст. 625 ЦК, за межі поняття пені і в такий спосіб виключив поширення на ці проценти правового режиму пені (більш широко — неустойки). Науковці усупереч волі законодавця виявляють цілу низку спільних ознак пені (неустойки) і процентів та доводять, що це — аналогічні правові явища. Але ж для правозастосування вирішальне значення має нормативний текст, слово закону, які суб'єкти правотлумачення не вправі корегувати без законодавчих підстав. У той же час для цілей правотворчості використання такої аналогії було б можливим, якби законодавець дійшов висновку про доцільність встановлення для процентів того ж правового режиму, якого вій надав пені

3. Аналогія закону і права — це способи заповнення прогалин у правовому регулюванні суспільних відносин. В ідеальному варіанті нормативні і індивідуальні правові акти мають врегульовувати суспільні відносини, які об’єктивно потребують врегулювання або які відповідні правотворчі органи вважають за необхідне врегулювати, повністю, в усіх аспектах. Але досягти такого стану правового регулювання суспільних відносин практично неможливо. Тим більше це неможливо в умовах сучасної України, коли правотворча активність, що досягла апогею, здійснюється без належної опори на досягнення науки та без належного опрацювання текстів нормативно-правових актів, що не дає змоги забезпечити відповідність таких актів не тільки потребам суспільних відносин та раніше прийнятим актам законодавства, а навіть і нормам української мови та правилам людського мислення. За таких умов виникнення прогалин у праві є неминучим.

Але це твердження є правильним лише в певній частині. В іншій частині ми помічаємо, що принцип верховенства права здатний регулювати будь-які суспільні відносини, а норми права, що входять до його змісту, є відповідно до частини третьої ст. 8 Конституції нормами прямої дії. Ця суперечність вирішується з урахуванням наступного. Принцип верховенства права дійсно виключає наявність прогалин у законодавстві, оскільки він сам усі ці прогалини заповнює. Проте занадто широке застосування цього принципу приходить у суперечність із засадою правової визначеності, що також входить до змісту принципу верховенства права. За таких умов розумно зробити висновок про те, що до відносин, які регулюються єдино принципом верховенства права, доцільно було б застосовувати аналогію закону, як це і передбачено ч. 1 ст. 8 ЦК, ч. 8 ст. 8 ЦПК, ч. 7 ст. 9 КАС. Тому ці законодавчі положення підлягають застосуванню, хоч би вони не повною мірою відповідали принципу верховенства права. Можливо, в майбутньому фахівці досконало оволодіють навичками застосування принципу верховенства права, що дасть можливість застосовувати не аналогію закону, а принцип верховенства права. Але цього майбутнього прийдеться чекати ще довго. І все ж у випадках грубої і очевидної невідповідності правової норми, яку мається на увазі застосовувати в порядку аналогії закону, застосуванню підлягає принцип верховенства права.

4. За радянських часів прогалини в праві усувались роз’яснювальною практикою Верховного Суду Союзу РСР, верховних судів союзних республік, на що зазвичай звертається увага. Але роз’яснювальна діяльність вищих судових інстанцій за своїм обсягом не могла порівнятись з діяльністю інших державних органів такого змісту. У такий спосіб була створена ситуація, яка характеризувалась формулою «панує інструкція, а не закон». Державні органи затверджували не тільки згадані інструкції, а й роз’яснення, юридичну силу яких ніхто не заперечував, і які застосовувались переважно перед законом. Відповідні державні органи ніколи не посміли б діяти всупереч закону, якби їх не підтримував центральний комітет комуністичної партії союзного чи республіканського рівня, тобто орган, що знаходився поза (над) правом і державою. У радянській юридичній науці така ситуація визнавалась не тільки нормальною, а й ефективною. Ставити під сумнів таку практику наука не могла, бо вона перебувала під ідеологічним контролем політичної сили, що називала себе правлячою партією.

І все ж навіть за радянських часів визнавалась можливість застосування аналогії закону і права як засобів подолання прогалин у правовому регулюванні суспільних відносин.

Застосуванням аналогії закону і права усуваються прогалини в праві. Але необхідність застосування закону за аналогією усувається не тільки нормативним врегулюванням відповідних суспільних відносин, а і їх індивідуальним врегулюванням у сфері, де це допускається. Це — важливо, особливо у сфері дії цивільного, господарського і сімейного права, де широко використовується регулювання відносин договорами. Та і адміністративний договір знайшов своє законодавче визнання у п. 14 ст. 3 КАС, хоч правовий режим таких договорів залишається невизначеним.

5. Явно недостатній розвиток теоретичних основ аналогії закону призвів до того, що в судовій практиці такий спосіб правозастосування зустрічається невиправдано рідко. Суди надають перевагу посиланням на «смисл» актів законодавства або на їх «зміст», якими прикривається асоціативне тлумачення нормативно-правових актів, а то і пряме насильство над буквою закону. Для прикладу наведемо тлумачення в судовому рішенні наступного положення ч. 2 ст. 147 ЦК: «Якщо учасники товариства (з обмеженою відповідальністю — Авт.) не скористаються своїм переважним правом протягом місяця з дня повідомлення про намір учасника продати частку (її частину) або протягом іншого строку, встановленого статутом товариства чи домовленістю між його учасниками, частка (її частина) учасника може бути відчужена третій особі». Посилаючись на «смисл» цього законодавчого положення суд у своєму рішенні зазначив на те, що встановлений статутом строк слід обчислювати (оскільки інше не встановлено статутом або домовленістю учасників) з дня отримання учасниками товариства повідомлення про продаж частки або її частини від учасника, який має такий намір. Це і є асоціативним тлумаченням законодавчого акту, бо в даному випадку для визначення дня, з якого обчислюється строк, належало не посилатись на «смисл» чи «зміст» ч. 2 ст. 147 ЦК, а застосувати за аналогією правило частини другої ст. 71 Закону «Про господарські товариства», яким встановлюється, що при виході із повного товариства, створеного на визначений строк, попередження про вихід має «надійти» не пізніше встановленого строку. Отже, і день, від якого обчислюється строк завчасного повідомлення про намір продати частку (її частину) в статутному капіталі товариства з обмеженою відповідальністю, має визначатись за днем надходження до учасників товариства повідомлення про намір продати таку частку (її частину).

І на застосування цього правила за аналогією слід було прямо зазначити в судовому рішенні, а не уникати шляхом посилання на «смисл» чи «зміст» законодавчого акту прямої і щирої відповіді на питання, що повстає при вирішенні справи. Цивілізоване правосуддя не допускає посилання при мотивуванні судового рішення на утаємничений «смисл» чи «зміст» актів законодавства, на підставі яких вирішується спір. Цивілізоване правосуддя передбачає більше щирості, відкритості, в тому числі і при мотивуванні судових рішень. Це особливо важливо для України з урахуванням того, що в нашій країні з великим запізненням у порівнянні з розвиненими країнами світу почався процес формування цивілізованої правової системи. Пряме посилання на смисл чи зміст певного закону або окремих його положень є виходом на простір, де немає ніяких правил, де панують емоції, психологія, які є у кожного індивідуальними, у той час як логіка, здатність до логічного мислення для всіх людей є єдиною (якщо здатність до логічного мислення не деформована психологією).

6. Належного розуміння поняття аналогії закону немає не тільки при правозастосуванні, а й в науці і в законодавстві. Так, норма, сформульована в ст. 716 ЦК, приписує застосовувати до договору міни загальні положення про купівлю-продаж (текстуально закріплювати це правило у Цивільному кодексі взагалі не було сенсу, бо таке випливає уже із структури глави 54 Цивільного кодексу «Купівля-продаж»), положення про договір поставки, про договір контрактації або про інші договори, елементи яких містяться в договорі міни, якщо це не суперечить суті відповідного зобов’язання. Студентів юридичних навчальних закладів у курсі теорії права сьогодні навчають тому, що застосування зазначених положень до відносин міни називається аналогією закону, хоч положення про купівлю-продаж, поставку, контрактацію сільськогосподарської продукції застосовуються в такому випадку не за аналогією (у зв’язку з неврегульованістю суспільних відносин), а внаслідок посилання в законодавчому положенні про міну на норми інших субінститутів цивільного права, що підлягають застосуванню до правовідносин щодо міни. За уявленнями, які панують у вітчизняній теорії права, у ст. 716 ЦК формулюється типове відсильне положення, а тому в застосуванні закону за аналогією у випадках, про які тут йдеться, необхідності немає.

Не відповідає законодавству і твердження про те, що до появи відповідних актів законодавства та відповідного параграфу в Цивільному кодексі України 2003 р., положення про найм за аналогією застосовувались до лізингу. Це твердження також увійшло до підручників, на яких навчаються студенти—майбутні юристи. Лізинг — це змішаний договір (ч. 2 ст. 628 ЦК). На його підставі виникають змішані (комплексні) правовідносини, які регулювались відповідними правовими нормами різних інститутів цивільного права. Прийняття Закону «Про фінансовий лізинг» та нового Цивільного кодексу, який включає до себе параграф, присвячений лізингу, нічого не змінило. Більше того, тепер з’явилася (у ч. 2 ст. 806 ЦК) відсильна норма, яка легалізувала те, що раніше вважалось само собою зрозумілим. Вона передбачає застосування до відносин з приводу лізингу загальних положень про найм, хоча це і так зрозуміло із структури глави 58 Цивільного кодексу «Найм (оренда)».

Недостатня визначеність щодо змісту поняття аналогії закону в науковій і навчальній літературі тягне за собою невдале використання нього терміну в актах цивільного законодавства, чим ще більше ускладнюється проблема розуміння аналогії закону та практичного застосування закону за аналогією.

У частині 2 ст. 109 ЦК формулюється відсильна норма, яка приписує застосовувати до виділу із складу юридичної особи однієї або кількох юридичних осіб низки положень інших статей Цивільного кодексу. Це не викликало б будь-яких заперечень, якби при цьому не зазначалось на те, що відповідні положення Цивільного кодексу підлягають застосуванню до виділу «за аналогією». Застосування правової норми, до якої відсилає інша (відсильна) норма, не може бути кваліфіковане як застосування закону за аналогією. Аналогія — це категорія, якою оперує суб’єкт правозастосування. Правотворчі органи оперують цією категорією виключно в межах, в яких вони визначають правила застосування закону і права за аналогією. Припис застосовувати до певних правовідносин відповідні положення законодавства за аналогією не означає, що ці положення до названих відносин дійсно підлягають застосуванню за аналогією. За допомогою аналогії закону заповнюються прогалини в законодавстві. Якщо ж законодавець врегулював суспільні відносини, хоч би і відсильними нормами, прогалин немає, а тому немає і потреби їх заповнення за допомогою аналогії закону.

Не може бути визнане застосуванням закону за аналогією і застосування положень, що стосуються юридичних осіб, до фізичних осіб-підприємців на підставі ст. 51 ЦК («до підприємницької діяльності фізичних осіб застосовуються нормативно-правові акти, що регулюють підприємницьку діяльність юридичних осіб, якщо інше не встановлено законом або не випливає із суті відносин»). Зокрема, положення ч. 1 ст. 227 ЦК («правочин юридичної особи, вчинений нею без відповідного дозволу (ліцензії), може бути визнаний судом недійсним») поширюються на відповідні правочини, вчинені юридичними особами. В силу ст. 51 ЦК ці положення поширюються також на відповідні правочини, вчинені фізичними особами-підприємцями в процесі здійснення підприємницької діяльності. При цьому застосування закону за аналогією місця не має.

Не можна визнавати застосуванням закону за аналогією використання визначення поняття, яке (визначення) дане для цілей певного акта законодавства, а тому не повинне використовуватись за межами цього акта законодавства. При використанні нормативного визначення поняття за встановленими межами з’ясовується, як правотворчий орган розуміє відповідне поняття. Це розуміння може бути запозичене не тільки із актів законодавства, а й з навчальної, популярної чи наукової літератури, тлумачних словників української мови, із змісту, якого надається певному терміну під час спілкування у відповідній сфері відносин. Якщо визнати запозичення нормативного визначення поняття застосуванням акта законодавства за аналогією, то у подібний спосіб треба буде позначати і запозичення визначень понять із літературних джерел. Це не відповідає сутності речей і є недоцільним, оскільки аналогія закону і без того є надзвичайно складним, не дослідженим у науці і мало знайомим для фахівців правовим явищем. Вона є чимось схожим на діалектичний матеріалізм, якого ніхто, в тому чисті і його засновники, не знав, але всі робили такий вигляд, що знають, бо того вимагала комуністична партія. Тож ускладнення поняття аналогії закону шляхом включення до нього використання термінів, зміст яких у певному законі розкривається для цілей даного закону, було б недоцільним.

7. Встановлена лише одна заборона на застосування закону за аналогією: ч. 4 ст. 3 Кримінального кодексу забороняє застосування за аналогією закону про кримінальну відповідальність. Ідею про неприпустимість застосування кримінального закону за аналогією відстоюював свого часу Ціцерон. Здійснення правосуддя у комісіях з розгляду кримінальних справ покладалось на магістратів і сенаторів. За законом 70 року (до нової ери) членами таких комісій стали призначати також вершників. Один із них такий собі Клуенцій звинувачувався в неправосудді. Але після того, як вершники стали долучатися до здійснення правосуддя, на них не був поширений закон про кримінальну відповідальність за неправосуддя. Обвинувач Аттій, оскільки закон передбачав кримінальну відповідальність за неправосуддя тільки магістратів і сенаторів, вимагав покарання Клуенція шляхом застосування закону за аналогією. Захисник Клуенція — Ціцерон акцентував увагу на тому, що в державі, яка тримається на законах, не можна відступати від них, бо закони — підґрунтя свободи, в них джерело справедливості[562].

Неприпустимість застосування за аналогією законодавчих положень, що встановлюють підстави адміністративної відповідальності, логічно закріплюється в частині першій ст. 7 Кодексу про адміністративні правопорушення («ніхто не може бути підданий заходу впливу в зв’язку з адміністративним правопорушенням інакше як на підставах і в порядку, встановлених законом») і виявляється за допомогою висновку а contrario. Правовий припис, який виявляється таким висновком, не суперечить будь-якому іншому правовому припису, а тому підлягає застосуванню. Його застосування могло б блокуватись правовим приписом, який передбачає кваліфікацію дій як адміністративного правопорушення за аналогією. Але такого правового припису не існує.

Відповідно до частини другої ст. 19 Конституції «органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України». Це конституційне положення в контексті всієї статті 19 Конституції не допускає визначення за аналогією додаткових до встановлених Конституцією та законом підстав та способів дій державних органів та органів місцевого самоврядування, їх повноважень у правовідносинах з фізичними і юридичними особами, якщо при цьому будуть обмежуватись права чи можливості, які мають такі особи. Якщо застосування закону за аналогією не обмежує права осіб, що перебувають у правовідносинах з державними органами чи органами місцевого самоврядування, то аналогія закону є припустимою і в таких випадках (зокрема, частина друга ст. 19 Конституції підлягає застосуванню за аналогією до органів влади Автономної Республіки Крим). Такий висновок слід зробити із контексту ст. 19 Конституції, із логічного зв’язку частини другої ст. 19 Конституції з частиною першою цієї ж статті.

У решті випадків застосування закону за аналогією є можливим. Поширеною серед фахівців є думка про неможливість застосування за аналогією положень законодавства, що встановлюють юридичну відповідальність. Це твердження є безумовно правильним лише стосовно кримінальної та адміністративної відповідальності. У решті випадків застосування за аналогією правових норм, що встановлюють відповідальність, повністю не виключається. Застосування таких правових норм за аналогією в більшості випадків, однак, є неможливим у силу засади правової визначеності, яка складовою частиною входить до змісту принципу верховенства права.

§ 120. Неврегульованість суспільних відносин як підстава застосування аналогії закону

Підставою застосування аналогії закону є неврегульованість суспільних відносин, тобто відсутність правових норм, які б регулювали відповідні відносини. Врегулювання суспільних відносин загальними нормами виключає застосування аналогії закону. Але принципи (основні засади, засади) відповідно до чинного законодавства не перешкоджають застосуванню аналогії закону. Лише принцип верховенства права перешкоджає аналогії закону, якщо є підстави для висновку про те, що з урахуванням соціального контексту цей принцип стосовно даних відносин може розглядатись як нормативний регулятор (а не як декларація).

1. Частина перша ст. 8 ЦК визначає підставу, за наявності якої включається механізм регулювання цивільних відносин в порядку аналогії закону, як неврегульованість цивільних відносин «цим Кодексом, іншими актами цивільного законодавства або договором». Це формулювання задовільно узгоджується з іншими положеннями Цивільного кодексу. Воно не враховує тільки того, що застосування аналогії закону виключається також врегулюванням відповідних відносин установчими документами, іншими локальними правовими актами юридичної особи, прийнятими відповідно до вимог законодавства.

Менш вдало визначена підстава застосування аналогії закону у ч. 8 ст. 8 ЦПК і ч. 7 ст. 9 КАС, відповідно до яких аналогія закону застосовується у разі неврегульованості «законом» спірних відносин, відсутності «закону, що регулює відповідні правовідносини». Звідси за допомогою висновку від протилежного із ч. 8 ст. 8 ЦПК і ч. 7 ст. 9 КАС виявляються логічно закріплені в цих законодавчих положеннях правові норми, згідно з якими урегульованість «спірних відносин» (ч. 8 ст. 8 ЦПК), «відповідних правовідносин» (ч. 7 ст. 9 КАС) іншими нормативно-правовими актами не виключає застосування закону за аналогією. Такі правові норми закріплені логічно в ч. 8 ст. і 8 ЦПК, ч. 7 ст. 9 КАС, виявляються при тлумаченні за допомогою висновку від протилежного, а тому не можуть застосовуватись усупереч правовим нормам, що текстуально закріплені в ч. 1, 2 ст. 8 ЦПК і ч. 1 ст. 9 КАС і приписують судам застосовувати Конституцію, міжнародні договори, а також інші нормативно-правові акти, прийняті відповідними органами на підставах, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією і законами України. Раз приписується застосовувати такі акти законодавства, то відповідні відносини врегульовані (висновок від наступного правового явища до попереднього). А раз є врегульованість, то немає підстави для застосування закону за аналогією.

2. Урегульованість суспільних відносин, хоч би загальними нормами, виключає застосування спеціального закону за аналогією. Так, стосовно сфери дії Господарського кодексу встановлено, що примірні договори рекомендуються органами управління суб’єктам господарювання для використання при укладанні ними договорів. Проте більш конкретно встановлюється, що примірні договори не є суто рекомендаційними, бо сторони за взаємною згодою мають право змінювати «окремі умови, передбачені примірним договором, або доповнювати його зміст» (абзац третій ч. 4 ст. 179 ГК). Звідси непрямо випливає і при тлумаченні висновком a contrario виявляється правовий припис, згідно з яким більш суттєві відступлення від примірного договору є неприпустимими. Типові договори, на відміну від примірних, при укладенні договорів сторонами можуть тільки конкретизуватись. Відступати від їх змісту заборонено (абзац четвертий ч. 4 ст. 179 ГК). Оскільки правовий режим примірних і типових договорів у сфері, на яку не поширюється чинність Господарського кодексу, ніколи не визначався, виникає думка застосувати наведені положення до цивільних правовідносин, на які не поширюється чинність Господарського кодексу, а також до трудових правовідносин за аналогією.

Припустимість застосування закону за аналогією в таких випадках може обґрунтовуватись посиланням на подібність відносин за змістом, яка в частині, що стосується цивільних відносин, взагалі є очевидною: майнові відносини у сфері господарювання є відносинами цивільними, на які поширюється чинність не тільки цивільного законодавства, а й господарського законодавства, яким встановлюються «особливості регулювання майнових відносин у сфері господарювання» (ч. 2 ст. 9 ЦК). Але майнові відносини у сфері господарювання і цивільні відносини, на які господарське законодавство не поширюється, розділені законодавцем як предмет правового регулювання з метою встановити спеціальний правовий режим для майнових відносин у сфері господарювання. Законодавець здійснив врегулювання цих відносин окремим кодифікованим актом. Те, що він допустив при цьому субсидіарне застосування цивільного законодавства до майнових відносин суб’єктів господарювання, не спростовує той факт, що для цих відносин законодавець встановив особливий правовий режим. Законодавець, визначаючи юридичну силу примірних та типових договорів у ч. 4 ст. 178 ГК, мав на меті, як це видно із змісту цієї частини, обмежити можливість вільного волевиявлення сторін при укладенні господарських договорів. Стосовно цивільно-правових договорів, на які чинність господарського законодавства не поширюється, законодавець здійснює зовсім інший підхід. Він декларує свободу договору (ст. 627 ЦК), як правило, надає сторонам право відступати від положень актів цивільного законодавства (ч. 3 ст. 6 ЦК), а стосовно цивільно-правових договорів з участю споживачів встановлюється, що умови договорів не можуть обмежувати права споживача (ч. 9 ст. 18 Закону «Про захист прав споживачів»), а отже, включення до договорів більш сприятливих для всіх споживачів умов визнається припустимим.

Наведеними законодавчими положеннями, що встановлюють загальні правові норми, даються відповідні на всі запитання щодо меж можливого відступлення в договорах, які укладаються учасниками цивільних відносин від положень чинного законодавства, у тому числі від і типових, примірних та інших договорів. Тому застосування до цивільних відносин, що не є майновими відносинами у сфері господарювання, ч. 4 ст. 179 ГК в порядку аналогії закону, було б безпідставним.

Привілеї і пільги, що встановлювались спеціальними нормами, відомі з часів римського права під назвою jus singulare[563]. Але римські юристи рішуче заперечували проти застосування jus singulare за аналогією (оскільки є загальні норми, винятками із яких є jus singulare).

У рішенні Цивільного Касаційного Департаменту Сенату Російської Імперії зазначалось: «Спеціальний закон, який встановлює для справ і випадків певного роду винятки із загального правила, підлягає застосуванню виключно до тих справ і випадків, для яких цей закон видано, а тому його не можна застосовувати за аналогією до справ і випадків, які цим законом не передбачені»[564]. Цей висновок зберіг своє методологічне значення і стосовно правової системи сучасної України.

Так, переважне право встановлюється низкою положень Цивільного кодексу та інших законів (п.3 ч. 2 ст. 137 ЦК; ч. 4 ст. 362 ЦК; ч. 1, 2 ст. 777 ЦК; ч. 1, 2 ст. 822 ЦК; ч. 2 ст. 30 Закону «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень»; ч. 2 ст. 38 Закону «Про іпотеку» тощо). Але спеціальні правила про спосіб захисту порушеного переважного права встановлені тільки ч. 3 ст. 362 ЦК та ч. 1 ст. 822 ЦК. При цьому ч. 1 ст. 822 ЦК встановлює спеціальний спосіб захисту права, але не встановлює позовної давності, впродовж якої такий захист може бути здійснений, що породжує питання про можливість застосування до відносин, врегульованих ч. 1 ст. 822 ЦК, спеціальної позовної давності, встановленої ч. 4 ст. 362 ЦК.

Враховуючи, що положення перелічених статей та частин статей є близькими за змістом, виникає думка до всіх відповідних правовідносин застосовувати за аналогією положення ч. 3 ст. 362 ЦК, що буде означати: 1) визнання за вкладником командитного товариства, переважне право якого на придбання відчужуваної частки в складеному капіталі товариства порушене, права пред’явити вимогу про переведення на нього прав та обов’язків за укладеним з третьою особою договором про передання останній відчужуваної частки (п. 3 ч. 2 ст. 137 ЦК); 2) визнання за наймачем, який належно виконував свої обов’язки за договором найму, права вимагати переведення на нього прав і обов’язків наймача за договором найму, укладеним з третьою особою на порушення переважного права наймача, передбаченого ч. 1 ст. 777 ЦК; 3) визнання за наймачем, який належно виконує свої обов’язки за договором найму, права вимагати переведення на нього прав та обов’язків покупця за договором купівлі-продажу, укладеного з третьою особою на порушення переважного права наймача, передбаченого ч. 3 ст. 777 ЦК; 4) визнання за наймачем житла, яке було предметом найму та придбане за договором третьою особою на порушення передбаченого ч. 2 ст. 822 ЦК переважного права наймача, права вимагати переведення на нього прав та обов’язків покупця; 5) визнання за особою, яка має зареєстровані права чи вимоги на предмет іпотеки і у відповідних випадках письмово повідомила іпотекодержателя про свій намір купити предмет іпотеки, права пред’явити вимогу про переведення на неї прав та обов’язків покупця за договором купівлі-продажу предмета іпотеки, укладеного на порушення переважного права названої особи, передбаченого ч. 2 ст. 38 Закону «Про іпотеку»; 6) визнання за обтяжувачем права вимагати переведення на нього прав та обов’язків покупця предмета обтяження за договором купівлі-продажу цього предмета, укладеним на порушення прав цього обтяжувача, передбачених ч. 2 ст. 30 Закону «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень».

Але пред’явлення в усіх перелічених випадках вимоги про переведення прав та обов’язків з посиланням на застосування за аналогією ч. 3 ст. 362 ЦК не має правової підстави. На відносини, що виникають в усіх названих випадках, поширюється чинність загальних правил ч. 1 ст. 203 ЦК (правочин не повинен суперечити актам цивільного законодавства, отже, — і вимогам зазначених вище статей законодавчих актів, що встановлюють переважне право) і ч. 1, 2 ст. 215 ЦК, відповідно до яких невідповідність правочину inter alia вимогам ч. 1 ст. 203 ЦК є підставою недійсності правочину, а визнається такий правочин недійсним судом. Отже, відносини, пов’язані з порушенням переважного права у названих випадках, належне врегульовані загальними положеннями ч. 1 ст. 203 і ч. 3 ст. 215 ЦК, що виключає застосування до цих відносин за аналогією ч. 3 ст. 362 ЦК. Посилання на те, що зміст наведених вище правовідносин, у яких особа набуває відповідного переважного права, є дуже близьким до правовідносин, на які поширюється чинність ч. 3 ст. 362 ЦК, є проявом інтуїтивного і асоціативного тлумачення. Буква закону не допускає застосування закону за аналогією до відносин, які належне врегульовані, хоч би і загальними положенням законодавства.

Разом з тим, треба враховувати, що захист переважного права пред’явленням позову про переведення на суб’єкта переважного права прав та обов’язків за договором, яким таке право порушене, є можливим у випадках, коли такий спосіб захисту переважного права є ефективним. Але це можливе в силу ст. 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, яка визнає за особою право на ефективний засіб захисту порушеного права, та частини другої ст. 19 Закону «Про міжнародні договори України», яка приписує у разі колізії застосовувати міжнародні договори переважно перед актами національного законодавства. Застосування ж загальних способів захисту переважного права у випадках, що вище були перелічені, не забезпечує захисту взагалі.

Крім того, слід враховувати, що закон «є чинним положенням, яке і застосовується з урахуванням тлумачення, яке дають йому компетентні суди»[565]. Тому є підстави вважати, що суди у згаданих у подібних випадках і надалі будуть за аналогією застосовувати такий спосіб захисту переважного права як переведення прав та обов’язків, визнаючи такий спосіб захисту права ефективним відповідно до ст. 13 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод.

3. Урегульованість суспільних відносин не загальними правовими нормами стосовно правової норми, про застосування якої в порядку аналогії закону вирішується питання, а будь-якими іншими правовими нормами також виключає застосування аналогії закону. Так, у зв’язку і з невизначеністю правового режиму типових та інших нормативних договорів у сфері трудового права виникає думка застосувати до таких договорів за аналогією ч. 4 ст. 178 ГК], про яку вище йшлося. Але правове значення примірних, типових і інших нормативних договорів, що є актами трудового законодавства, визначається загальними нормами трудового права. У ст. 9 КЗпП текстуально закріплюється правова норма, яка визнає недійсними умови договорів про працю, які погіршують становище працівників порівняно з законодавством України про працю. Ця правова норма поширюється і на типові, примірні та інші нормативні договори, що є актами законодавства про працю. Із положення ст. 9 КЗпП за допомогою висновку від наступного правового явища (недійсності відповідних умов договорів про працю) до попереднього правового явища виявляється логічно закріплена в цьому законодавчому положенні правова норма, згідно з якої забороняється включати до договорів про працю умови, які погіршують становище працівників порівняно із законодавство про працю, у тому числі порівняно з типовими і іншими нормативними договорами.

За допомогою висновку від протилежного із ст. 9 КЗпП виявляється логічно закріплена у цьому законодавчому положенні правова норма, згідно якої умови договорів про працю, що покращують становище працівників, не є недійсними. Відтак (висновок від наступного правового явища до попереднього) включати до договорів про працю умови, що покращують становище працівників, не забороняється. Це стосується і встановлення в договорах про працю умов, що покращують становище працівників порівняно з типовими та іншими нормативними договорами, що є актами законодавства про працю.

Отже, ст. 9 КЗпП вирішує всі питання, що стосуються визначення правового режиму типових та інших нормативних договорів, що є актами законодавства про працю. Це виключає можливість застосування до цих договорів за аналогією ч. 4 ст. 178 ГК.

Урегульованість суспільних відносин, що виключає застосування аналогії закону, має місце і в наступному випадку. Відповідно до ст. 56 Конституції «кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень». Це конституційне положення не поширюється на відносини щодо відшкодування шкоди, завданої органами влади Автономної Республіки Крим, посадовими і службовими особами. Виникає думка поширити дію цього конституційного положення на відносини з участю Автономної Республіки Крим. Але відповідні відносини врегульовані ст. 1173-1175 ЦК, що виключає потребу у застосуванні наведеного конституційного положення до відносин, про які йдеться, за аналогією.

Відповідно до ч. 3 ст. 41 КК «не підлягає кримінальній відповідальності особа, яка відмовилася виконувати явно злочинний наказ або розпорядження». У літературі викладена думка, відповідно до якої це положення за аналогією слід застосовувати до відносин, які виникають у результаті відмови працівника виконати незаконне розпорядження роботодавця. Але ж ч. 3 ст. 41 КК поширюється тільки на відносини, які виникають унаслідок видання злочинного наказу чи розпорядження. Цим законодавець обмежує коло цих відносин тими, які виникають у випадках, коли наказ чи розпорядження є явно злочинними. Із ч. 3 ст. 44 КК за допомогою висновку від протилежного виявляється логічно закріплена правова норма, відповідно до якої на інші правовідносини ця правова норма не поширюється. Це виключає застосування наведеного законодавчого положення за аналогією до трудових відносин.

Що стосується трудо-правових наслідків незаконного розпорядження роботодавця, то вони мають визначатись відповідно до наступного. Ст. 141 КЗпП покладає на власника або уповноважений ним орган обов’язок неухильно додержувати законодавства про працю. Тому і розпорядження, які власник або уповноважений ним орган має право давати працівникові, мають відповідати законодавству про працю. Звідси прямо випливає правовий припис, відповідно до якого працівник зобов’язаний виконувати розпорядження власника або уповноваженого ним органу, які не суперечать законодавству про працю. Із цього правового припису непрямо випливає і висновком a contrario виявляється правовий припис, згідно з яким працівник не зобов’язаний виконувати розпорядження, що не відповідають законодавству про працю.

Отже, відносини, про які йдеться, врегульовані законодавством про працю, що виключає застосування до них закону за аналогією. Тим більше неприпустимим було б застосування до цих відносин ст. 41 КК, оскільки відносини, про які йдеться, з одного боку, і відносини, врегульовані ст. 41 КК, — з іншого, не є подібними.

4. Іншим аспектом проблеми неврегульованості/врегульованості суспільних відносин як підстави застосування аналогії закону є врахування урегульованості відносин правовими нормами, які логічно закріплені в актах законодавства. Такі норми є повноцінними регуляторами суспільних відносин. Тому урегульованість суспільних відносин правовими нормами, які логічно закріплені в актах законодавства і виявляються при тлумаченні за допомогою висновків ступеню, від попереднього правового явища до наступного, від протилежного, виключає застосування закону за аналогією. Здавалося б, що все ясно і запитань немає. Проте життя показує, що є. Ще Є. В. Васьковський, вивчивши відповідну наукову літературу, констатував: «Найчастіше зазначалось, що одна й та ж норма може бути підставою для двох висновків: за аналогією і від протилежного[566]. Майже через 50 років цю думку повторював С. Й. Вільнянський[567]. А ще через 60 років В. А. Бєлов здійснив, як видається, вочевидь невдалу спробу розмежувати аналогію закону і висновок від протилежного[568]. На нашу думку, проблеми, яку науковці вирішують більше ста років, узагалі не існує, бо за допомогою висновку від протилежного виявляються логічно закріплені у відповідних нормативних положеннях правові норми, які одночасно виключають застосування закону за аналогією до відносин, урегульованих такими нормами. Аналогією закону заповнюються прогалини у законодавстві. Сам термін «застосування цивільно-правових норм за протилежністю», який вживає В. А. Бєлов, суперечить сутності речей. Є нормативне положення, в якому текстуально закріплена певна правова норма. Є правова норма, яка у цьому ж нормативному положенні закріплена логічно і виявляється за допомогою висновку від протилежного. На цьому фоні «застосування цивільно-правових норм за протилежністю» — це нонсенс. За допомогою висновку від протилежного виявляються логічно закріплені в актах законодавства правові норми, що є повноцінними регуляторами суспільних відносин. За допомогою аналогії закону здійснюється заповнення прогалин у законодавстві. За допомогою аналогії як логічного прийому, що використовується при тлумаченні юридичних текстів, з’ясовується зміст відповідних положень законодавства. Отже, ніяких підстав для порівняння висновку від протилежного і аналогії не існує.

Все ж протиставлення аналогії закону і висновку від протилежного у певному аспекті є плідним, бо дає відповіді на запитання, що виникають при правозастосуванні. Йдеться про те, що за допомогою висновку від протилежного можуть виявлятися логічно закріплені в положеннях актів законодавства правові норми, яким суперечило б застосування закону за аналогією. Так, у постанові Пленуму Верховного Суду «Про практику розгляду судами корпоративних спорів»[569] у зв'язку з виявленими випадками помилкового застосування аналогії закону звертається увага на те, що господарським судам непідвідомчі спори, пов’язані із створенням, діяльністю, управлінням та припиненням діяльності суб’єктів господарювання, які не є господарськими товариствами. Такими є, зокрема кооперативи, колективні підприємства. Правова норма такого змісту логічно закріплена в п. 4 частини першої ст. 12 ГПК і виявляється за допомогою висновку від протилежного. Вона перешкоджає застосуванню за аналогією до правовідносин щодо створення, діяльності, управління і припинення суб’єктів господарювання, які не є господарськими товариствами, правової норми, яка текстуально закріплена в п. 4 частини першої ст. 12 ГПК і відносить до підвідомчості господарських судів справи, що виникають із корпоративних відносин у спорах між господарськими товариствами та його учасниками (засновниками, акціонерами), а також між учасниками (засновниками, акціонерами) господарського товариства, що пов’язані із створенням, діяльністю, управлінням та припиненням діяльності цього товариства (крім трудових спорів). Правові норми, одна із яких закріплена у п. 4 частини першої ст. 12 ГПК текстуально, а інша — логічно, разом з правовими нормами, що визначають підвідомчість інших справ судам інших юрисдикцій, не залишають будь-яких прогалин у законодавстві (у частині того, про що тут йдеться) і виключає необхідність у застосуванні закону за аналогією.

5. В інших випадках правові норми, що логічно закріплені в положеннях актів законодавства, за своїм змістом не допускають застосування аналогії закону, але вони не можуть застосовуватись, оскільки залишають суспільні відносини не врегульованими. Тому в таких випадках усе таки необхідно застосовувати закон за аналогією.

Якщо певні права та обов’язки виникають, змінюються та припиняються за наявності певних обставин, визначених гіпотезою відповідної правової норми, то за відсутності цих обставин права та обов’язки не виникають, не змінюються, не припиняються. Це — правові норми, одні із яких закріплюються текстуально, а інші — логічно, і виявляються при тлумаченні за допомогою висновку від протилежного. Але ж цими правовими нормами часто не усуваються прогалини в законодавстві при тому, що і іншими правовими нормами, текстуально чи логічно закріпленими в положеннях актів законодавства, ці прогалини також не усуваються. А за наявності прогалин (у разі неврегульованості суспільних відносин) законодавець приписує застосовувати аналогію закону.

Стосовно сфери дії цивільного законодавства встановлюється, що цивільні права та обов’язки виникають не тільки із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а й з «дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов’язки» (ч. 1 ст. 11 ЦК). Якщо актами цивільного законодавства передбачені дії осіб, на підставі яких виникають цивільні права та обов’язки, то із відповідних положень законодавства випливають і висновком a contrario виявляються правові приписи, згідно з якими із інших (не передбачених законодавством) дій відповідні права та обов’язки виникати не можуть. Але ж законодавець стверджує інше.

У численних випадках висновки від протилежного, зроблені із гіпотез правових норм, не дають задовільного результату, бо здоровий глузд підказує, що неможливість поширення на відносини, що виникли в результаті дій особи, не передбачених актами цивільного законодавства, не виключає необхідності у врегулюванні цих відносин. Тобто правові приписи, що непрямо випливають із актів законодавства та виявляються висновком a contrario, про які (правові приписи) йшлося вище, виявляються нездатними усунути прогалини в законодавстві, що обумовлює застосування в таких випадках закону за аналогією усупереч висновку від протилежного. Логічно припустити, що застосування закону за аналогією в ситуаціях, подібних тим, про які йдеться в ч. 1 ст. 11 ЦК, повинне мати місце і в інших галузях права. В іншому випадку ситуації правової невизначеності виникати будуть, а засобів подолання правової невизначеності не буде. Це суперечило б принципу верховенства права.

Аналогія закону застосовується усупереч правовій нормі, що виявляється за допомогою висновку від протилежного, і в наступних випадках. Відповідно до частини дев’ятої («обласна чи районна рада може висловити недовіру голові відповідної місцевої державної адміністрації, на підставі чого Президент України приймає рішення і дає обґрунтовану відповідь») та десятої («якщо недовіру голові районної чи обласної державної адміністрації висловили дві третини депутатів від складу відповідної ради, Президент України приймає рішення про відставку голови місцевої державної адміністрації») ст. 118 Конституції і відповідних положень частин сьомої та восьмої ст. 34 Закону «Про місцеві державні адміністрації» та ч. 2, 3 ст. 72 Закону «Про місцеве самоврядування в Україні». Як Конституція, так і названі закони надають відповідні повноваження обласним та районним радам. Ці положення не поширюються на Севастопольську міську раду та районні в місті Севастополі ради. Такий правовий припис виявляється висновком a contrario із наведених конституційних положень. Але в результаті цього висновку залишаються неврегульованими відносини між Севастопольською міською радою (районними в місті Севастополі радами) та Севастопольською міською державною адміністрацією (районними державними адміністраціями в м. Севастополі), які (відносини) законодавець непрямо визнав за необхідне піддати правовому врегулюванню, врегулювавши подібні відносини стосовно областей і районів. За таких умов положення частин дев’ятої і десятої ст. 118 Конституції, частин сьомої-восьмої ст. 34 Закону «Про місцеві державні адміністрації», ч. 2, 3 ст. 72 Закону «Про місцеве самоврядування в Україні», які безпосередньо поширюються на відповідні відносини на рівні областей і районів, слід за аналогією застосовувати до таких же відносин на рівні міста Севастополя та районів у місті Севастополі (до врегулювання цих відносин спеціальним законом, як це передбачено частиною другою ст. 118, частиною другою ст. 140 Конституції; частиною четвертою ст. 1 Закону «Про місцеві державні адміністрації»; ч. 2 ст. 24 Закону «Про місцеве самоврядування в Україні»).

Низкою нормативно-правових актів визначається порядок офіційного оприлюднення нормативно-правових актів та набрання ними чинності (ч. 3 ст. 57, ч. 5 ст. 94 Конституції; ст. 21 Закону «Про міжнародні договори України»; ч. 5 ст. 138 Регламенту Верховної Ради України; Указ Президента України «Про порядок офіційного оприлюднення нормативно-правових актів та набрання ними чинності»). Але ні один із названих актів не встановлює порядок обчислення строку, зі спливом якого нормативно-правові акти набирають чинності, порядок визначення моменту набрання чинності нормативно-правовими актами, що вводяться в дію з дня опублікування або з конкретної дати. Спеціальні правила з цього приводу встановлені лише стосовно нормативно-правових актів з питань митної справи (ч. 3-5 ст. 2 Митного кодексу). Із ст. 2 МК непрямо випливає і висновком a contrario виявляється правовий припис, згідно з яким положення цій статті не можуть застосовуватись до інших нормативно-правових актів (крім нормативно-правових актів з питань митної справи). Але у такий спосіб не усувається прогалина в законодавстві — залишається невизначеним момент, з якого нормативно-правові акти набувають чинності. Тому правила ч. 3-5 ст. 2 МК підлягають застосуванню за аналогією до відносин щодо набрання чинності всіма іншими нормативно-правовими актами.

Отже, якщо нормативно-правовий акт набирає чинності через певну кількість днів після його опублікування, то цей строк обчислюється з 0 годин дня, наступного за датою офіційного опублікування, і закінчується о 24 годині останнього дня відповідного строку. Якщо строк набрання чинності нормативно-правовим актом визначено вказівкою на день його офіційного опублікування, цей акт вважається чинним з 24 години зазначеного дня. Якщо строк набрання чинності нормативно-правовим актом визначено вказівкою на конкретну дату, цей акт вважається чинним з 0 годин зазначеної дати.

Застосування закону за аналогією у цих випадках має істотне значення, особливо з урахуванням того, що законодавець у ч. 3 ст. 2 МК не став слідувати логіці, яка диктує однакове визначення моменту набрання чинності нормативно-правовими актами, коли цей момент визначено формулюваннями «з дня опублікування», «з певної дати (дня)», а послідував частині третій ст. 57 Конституції, яка виходить із неприпустимості того, щоб нормативно-правовий акт діяв з 0 годин з дня опублікування, а був оприлюднений пізніше, хоч би і в той же день. Отже, формулювання «з дня опублікування» має тлумачитись як «з 0 годин дня, наступного за днем опублікування», а не як «з 0 годин дня опублікування». Якщо ж нормативно-правовий акт набирає чинності з дати, на яку в ньому зазначається, то він починає діяти з 0 годин цієї дати, а не з 0 годин наступного дня.

Численні положення Цивільного кодексу надають сторонам цивільно-правового договору право відмовитися від нього (див., наприклад, ст. 665, 666, 692, 695, 848, 879 ЦК тощо). Виникає потреба встановити, з якого моменту такий односторонній правочин (заява про відмову від договору) тягне передбачені ним цивільно-правові наслідки (припинення договору). Актами цивільного законодавства, які б поширювались на всі види цивільно-правових зобов’язань, це питання не вирішується. У Цивільному кодексі це питання вирішується тільки стосовно відмови наймодавця від договору найму. Відповідно до ч. 2 ст. 782 ЦК у разі відмови наймодавця від договору найму договір є розірваним з моменту одержання наймачем повідомлення наймодавця про відмову від договору. Із цього законодавчого положення непрямо випливає і висновком a contrario виявляється правовий припис, згідно з яким на інші відносини цей спосіб визначення моменту, з якого договір вважається розірваним, поширюватись не може. Але застосування цього правового припису означає, що відповідні відносини залишаються неврегульованими. З метою подолання правової невизначеності слід зробити висновок про те, що у таких випадках слід застосовувати ч. 2 ст. 782 ЦК за аналогією всупереч правовому припису, що непрямо випливає із цього законодавчого положення та виявляється при тлумаченні висновком a contrario. Отже, і в усіх інших випадках, коли стороні цивільно-правового договору надається право шляхом вчинення одностороннього правочину припинити дію договору (розірвати його), договір слід вважати припиненим (розірваним) з моменту отримання адресатом заяви (повідомлення), що надсилається ініціатором розірвання договору контрагенту за договором. Це стосується, зокрема відмови покупця від договору купівлі-продажу у разі відмови продавця передати товар (ч. 2 ст. 665 ЦК), інших подібних положень, передбачених положеннями Цивільного кодексу, на які вище зазначалося.

Якщо на сторону договору покладається обов’язок повідомити іншу сторону про відмову від договору за певний строк, то при цьому також застосовується за аналогією ч. 2 ст. 782 ЦК, а до терміну, визначеного у такий спосіб, додається встановлений спеціальним правилом строк. Так, згідно з ч. 2 ст. 1044 ЦК «у разі відмови однієї сторони від договору управління майном вона повинна повідомити другу сторону про це за три місяці до припинення договору, якщо договором не встановлено інший строк». Якщо сторона надіслала іншій стороні заяву про припинення договору 17 листопада, а заява була отримана 20 листопада, днем повідомлення є 20 листопада, а днем припинення договору буде 20 лютого наступного року.

Тут наведені лише окремі випадки, коли всупереч правовим нормам, які логічно закріплені в актах законодавства і які за змістом не допускають застосування закону за аналогією, таке застосування все ж є припустимим, для того, щоб показати відповідне правове явище на конкретних прикладах. За необхідності кількість таких прикладів можна було б примножити.

У той же час висновок від протилежного із диспозицій правових норм (якщо за обставин, встановлених гіпотезами правових норм, виникають, змінюються чи припиняються певні права і обов’язки, то інші права та обов’язки за таких обставин не виникають, не змінюються і не припиняються) виключає можливість застосування закону за аналогією, бо зазначеним висновком виявляється логічно закріплена правова норма, що врегульовує відповідні відносини і усуває необхідність у застосуванні закону за аналогією.

§ 121. Подібність відносин як критерій вибору правової норми, що підлягає застосуванню за аналогією

Критерієм вибору правової норми, що підлягає застосуванню за аналогією, є подібність відносин, які регулюються цією нормою, і відносин, що потребують врегулювання за аналогією. Ступінь подібності таких відносин є критерієм вибору правової норми, що буде застосовуватись за аналогією, із декількох норм, які теоретично могли б застосовуватись за аналогією до даних відносин. При цьому подібність відносин визначається за їх правовим режимом.

1. Коли в законодавчих актах йдеться про умови, за яких можливе застосування закону за аналогією, кожного разу зазначається на подібність відносин, до яких закон застосовується за аналогією, та відносин, які цим законом регулюються безпосередньо (ст. 8 ЦК; ч. 7 ст. 8 ЦПК; ч. 7 ст. 9 КАС). При цьому в Цивільному та Цивільному процесуальному кодексах йдеться про подібність відносин «за змістом», а в Кодексі адміністративного судочинства — про «подібність правовідносин». Термін «подібність відносин» добре знайомий юристам з першого курсу навчання в юридичному навчальному закладі, оскільки за цим критерієм їх навчали виокремлювати галузі права, інститути і субінститути. Ці всі підрозділи системи права встановлюють особливий правовий режим відносин, що ними регулюються. Отже, «подібними» слід вважати відносини, які є найближчими в системі предмета правового регулювання. Покажемо це на прикладах.

2. У визначенні договору найму в ч. 1 ст. 759 ЦК не зазначається на те, що за таким договором майно наймачеві передається у володіння. Але на це вказується у визначенні договору найму земельної ділянки в ч. 1 ст. 792 ЦК і ст. 1 Закону «Про оренду землі». Висновок про виникнення у наймача права володіння предметом договору найму випливає із зазначення у ч. 1 ст. 759 ЦК на те, що наймодавець «зобов'язується передати наймачеві майно...». Якби малось на увазі, що наймач отримує право на користування предметом договору найму без передання наймачеві майна, без отримання у наймача права володіння (цей предмет залишається у володінні наймодавця), то застосовувалось би не слово «передати», а слова «надати у користування». Крім того, слід враховувати визначення передання, що наводиться у ч. 2 ст. 334 ЦК («переданням майна вважається вручення...»). Отже, наймачу індивідуально визначеного майна останнє передається, вручається, а у наймача виникає право володіння предметом договору найму. Це відповідає ст. 398 ЦК, яка передбачає виникнення права володіння на підставі договору з власником або особою, якій майно було передане власником. Крім того, у наймача виникає і право користування предметом найму, яке також є речовим.

Згідно із ст. 396 ЦК особі, яка має речове право, надається можливість захищати це право. Виникає питання про те, з якого моменту у наймача виникають права володіння і користування предметом найму, а отже, — і право на захист цих прав від будь-якої особи. Це питання цивільне законодавство не вирішує. За таких умов виникає необхідність застосування закону за аналогією. Подібні відносини регулює ст. 334 ЦК. Вона і підлягає застосуванню за аналогією для вирішення питання про момент виникнення у наймача права володіння предметом найму. Отже, із застосуванням за аналогією ст. 334 ЦК слід зробити висновок про те, що право володіння у наймача виникає з моменту передання йому наймодавцем предмета найму, якщо інший момент не встановлено договором або законом (відповідно до ч. 4 ст. 334 ЦК у редакції, що буде діяти з 1 січня 2013 р., права на нерухоме майно, які підлягають державній реєстрації, будуть виникати з дня такої реєстрації).

Викладене не було враховано господарським судом при вирішенні справи, обставини якої викладаються нижче. Власник ще до набрання чинності Цивільним кодексом 2003 р., що вимагає нотаріального посвідчення таких договорів, які укладаються на відповідний строк (ч. 1 ст. 793 ЦК), передав на певний строк нежитлові приміщення наймачеві на підставі договору найму (оренди). До спливу строку договору найму (оренди) власник провів конкурс та уклав договір найму (оренди) з іншим наймачем. Договором було передбачено, що право володіння і користування предметом договору у наймача виникає з наступного дня після спливу строку договору найму, який було укладено з попереднім наймачем. Але останній зі спливом строку договору найму (оренди) наймані нежитлові приміщення не звільнив і власникові їх не передав. Тоді новий наймач пред’явив позов до попереднього наймача про витребування нежитлових приміщень із незаконного володіння попереднього наймача. У позові було відмовлено з посиланням на те, що позивач мав право пред’явити позов про передання йому майна (про виконання зобов’язання в натурі) тільки до власника, який не виконав зобов’язання, що виникло на підставі договору найму (оренди). Це рішення було неправильним, оскільки при визначенні моменту виникнення у позивача права володіння і користування нежитловими приміщеннями слід було за аналогією застосувати ст. 334 ЦК, а з урахуванням цього — і відповідну умову договору. Отже, у наведеному випадку у нового наймача право володіння і користування нежитловими приміщеннями виникло з наступного дня після спливу строку договору, укладеного наймодавцем з попереднім наймачем. Це право наймач міг захищати перед будь-якою третьою особою, в тому числі і перед попереднім наймачем. Таке право наймача не виключає права наймодавця вимагати від наймача за раніше чинним договором найму (оренди) виконання обов’язку повернути предмет найму у зв’язку з припиненням договору найму (оренди).

Застосуванню закону за аналогією в таких випадках не може перешкоджати правовий припис, який непрямо випливає із ч. 1 ст. 334 ЦК, виявляється за допомогою висновку a contrario та який не допускає поширення цього законодавчого положення на випадки, коли майно передається не у власність, а в найм. Застосування цього правового припису залишає суспільні відносини щодо передання речей у найм у відповідній частині неврегульованими, а учасників цих відносин — у стані правової невизначеності.

Частина перша ст. 334 ЦК може застосовуватись за аналогією і стосовно відносин щодо управління майном. Згідно з ч. 2 ст. 1037 ЦК управитель може захищати свої права на майно, передане йому в управління, відповідно до ст. 396 (а отже, і відповідно до ст. 386-394) ЦК. Але момент виникнення такого права в управителя законом не визначений. Тому він має визначатись на підставі ст. 334 ЦК: з моменту передання управителю майна в управління або з іншого моменту, який встановлений договором або законом та з якого в управителя виникає речове право на майно, що є предметом договору, управитель має право вимагати усунення будь-яких порушень його прав на майно, передане йому в управління, незалежно від того, яка особа припустилася такого порушення.

3. Аналогія повинна застосовуватись для визначення дня, в який слід визнавати зробленою заяву учасника повного товариства про вихід із товариства. Відповідно до ч. 1 ст. 126 ЦК «учасник повного товариства, яке було створене на невизначений строк, може у будь-який момент вийти з товариства, заявивши про це не пізніше ніж за три місяці до фактичного виходу із товариства». Як бачимо, це положення не дає достатньої нормативної підстави для висновку про те, коли ж учасник вважається таким, що виконав свій обов’язок завчасно заявити про вихід із товариства. Частина перша ст. 71 Закону «Про господарські товариства» встановлює: «учасник повного товариства, що було створено на невизначений строк, може в будь-який час вийти з товариства, попередивши про це не пізніш як за 3 місяці». Тут також не визначається день, в який має вважатись виконаним обов’язок учасника попередити про вихід із повного товариства.

Разом з тим правило, яке визначає момент (день), в який вважається виконаним обов’язок учасника заявити (попередити) про вихід із повного товариства, є. Воно встановлене частиною другою ст. 71 Закону «Про господарські товариства» стосовно виходу із повного товариства, створеного на визначений строк, і передбачає, що попередження про вихід має надійти не пізніш як за 6 місяців. Отже, не пізніше ніж за 6 місяців попередження учасника про вихід із товариства має надійти до повного товариства. Але це правило стосується тільки заяви (попередження) про вихід із повного товариства, створеного на певний строк. До відносин щодо виходу із повного товариства, створеного на невизначений строк, правило частини другої ст. 71 Закону «Про господарські товариства» застосовується за аналогією. Застосуванню цього правила за аналогією до названих відносин не перешкоджає правовий припис, який непрямо випливає із частини другої ст. 71 Закону «Про господарські товариства», який виявляється висновком a contrario та відповідно до якого до повних товариств, створених на невизначений строк, правило частини другої ст. 71 Закону «Про господарські товариства» не застосовується, оскільки застосування цього припису не усуває неврегульованості суспільних відносин.

Частина друга ст. 71 Закону «Про господарські товариства» застосовується за аналогією і до відносин щодо виходу із товариства з обмеженою відповідальністю, оскільки ч. 1 ст. 148 ЦК («учасник товариства з обмеженою відповідальністю має право вийти з товариства, повідомивши товариство про свій вихід не пізніше ніж за три місяці до виходу, якщо інший строк не встановлений статутом») не визначає момент (день), в який вважається виконаним обов’язок учасника товариства з обмеженою відповідальністю повідомити товариство про вихід з нього.

4. Згідно із ч. 3 ст. 692 ЦК «у разі прострочення оплати товару продавець має право вимагати оплати товару та сплати процентів за користування чужими грошовими коштами». Використання тут формулювання «сплати процентів за користування чужими грошовими коштами» виключає застосування з метою визначення розміру процентів ч. 2 ст. 625 ЦК, яка встановлює відповідальність за прострочення виконання грошового зобов’язання (а не розмір процентів за користування чужими грошовими коштами), і означає, що застосуванню підлягає ст. 536 ЦК, що передбачає сплату процентів за користування чужими грошовими коштами. Але розмір процентів не визначається і у ст. 536 ЦК, яка приписує розмір процентів визначати відповідно до договору, закону та актів цивільного законодавства. Пряме застосування до цих відносин ст. 1054 і 1048 ЦК для визначення розміру процентів є неможливим, оскільки ст. 1057 ЦК не допускає поширення дії ст. 1054 і 1048 ЦК на відносини, пов’язані з простроченням виконання грошового зобов’язання. Але за аналогією названі статті слід застосовувати з метою визначення розміру процентів, що сплачуються на підставі ч. 3 ст. 692 ЦК. При цьому мається на увазі наступне: 1) відповідно до ч. 2 ст. 1057 ЦК до відносин щодо комерційного кредиту застосовується ст. 1054 ЦК; 2) відповідно до ч. 2 ст. 1054 ЦК до відносин за кредитним договором застосовуються ст. 1046-1048 ЦК; 3) відповідно до ч. 1 ст. 1048 ЦК у випадках, коли інший розмір процентів не встановлений, розмір процентів визначається на рівні облікової ставки Національного банку України. Отже, якщо інше не встановлено договором, для визначення розміру плати за користування чужими коштами у випадках прострочення оплати товарів (ч. 3 ст. 692 ЦК) застосовуються за аналогією наведені положення ст. 1054, 1048 ЦК, а розмір процентів має відповідати обліковій ставці Національного банку України. Та обставина, що із ст. 1054 і 1048 ЦК непрямо випливає і висновком a contrario виявляється правовий припис, відповідно до якого ці законодавчі положення не можуть застосовуватись до відносин щодо прострочення оплати товарів за договором купівлі-продажу, не перешкоджає застосуванню згаданих положень за аналогією, оскільки цей правовий припис не заповнює прогалину в законодавстві, про яку йдеться.

5. Ст. 764 ЦК має заголовок «Правові наслідки продовження користування майном після закінчення строку договору найму», але вона вирішує не всі питання про зазначені правові наслідки, а тільки питання про долю правовідносин сторін щодо найму після спливу одного місяця, на який зазначається в цій статті, в зв’язку з продовженням користування майном після закінчення строку договору: «Якщо наймач продовжує користуватися майном після закінчення строку договору найму, то, за відсутності заперечень наймодавця протягом одного місяця, договір вважається поновленим на строк, який був раніше встановлений договором». Виникає питання про те, як же регулюються відносини сторін зобов’язання найму в період від дня, коли закінчився строк дії попереднього договору оренди до спливу зазначеного місячного строку. Відповідь на поставлені питання може бути правильно дана тільки шляхом застосування закону за аналогією.

Питання про день припинення зобов’язання найму, що ґрунтувалося на договорі, строк якого закінчився, має бути вирішене у такий спосіб: наймодавець повідомляє наймача про те, що він заперечує проти поновлення договору на новий строк. Оскільки договір не був «поновлений» на новий строк, він вважається припиненим з дня закінчення його строку. Відповідно до ч. 1 ст. 785 ЦК у разі припинення договору наймач повинен повернути річ наймодавцеві негайно.

Відносини, пов’язані з продовженням користування річчю в період від наступного дня після спливу строку договору найму до дня отримання наймачем заперечення наймодавця (включно) регулюються за аналогією положеннями законодавства про найм, а також (у силу цього законодавства) — договором (в іншому випадку користування предметом найму слід буде визнати безпідставним, а це суперечило б суті відносин між сторонами). У разі неповернення наймачем речі наступного дня після отримання наймачем повідомлення наймодавця застосовується ч. 2 ст. 758 ЦК (за час прострочення повернення речі наймач сплачує неустойку у розмірі подвійної встановленої договором плати за користування річчю).

6. Приписуючи визначати момент набуття права власності за договором як момент передання речі, ст. 334 ЦК визначає передання, зокрема як вручення речі. Але при цьому поняття вручення не визначається. При визначенні моменту вручення речі за аналогією слід застосовувати ч. 4 ст. 722 ЦК, яка прийняттям дарунка визнає «прийняття обдаровуваним документів, які посвідчують право власності на річ, інших документів, які посвідчують належність дарувальникові предмета договору, або символів речі (ключів, макетів тощо)».

7. Якщо при правозастосуванні виходити не із норм права, а із сутності речей, то слід зробити висновок про те, що розмір передбаченої ст. 797 ЦК плати за користування земельною ділянкою при наймі (оренді) будівлі або іншої капітальної споруди (їх окремої частини) має встановлюватись на рівні земельного податку, який сплачує орендодавець. Якщо ж прагнути ґрунтувати відповідне рішення на законі, то для визначення розміру плати за користування земельною ділянкою в таких випадках слід застосовувати за аналогією положення, що стосуються суборенди землі. Стосовно плати за суборенду земельних ділянок державної і комунальної власності встановлено, що вона не може перевищувати орендної плати (частина шоста ст. 21 Закону «Про оренду землі»). В інших випадках розмір плати за користування земельною ділянкою при наймі (оренді) будівлі або іншої капітальної споруди (їх частина) має встановлюватись за домовленістю сторін, а за відсутності домовленості — на рівні відповідної частки земельного податку чи орендної плати, яку сплачує орендодавець за договором найму будівлі або іншої капітальної споруди (їх частини).

8. Правові норми, які регулюють відносини щодо найму житла, утворюють окремий субінститут цивільного права. Незважаючи на подібність найменувань інституту найму (оренди) та інституту найму (оренди) житла, на подібність змісту названих відповідних глав Цивільного кодексу, немає ніяких підстав стверджувати, що договір найму (оренди) житла є різновидом договору найму (оренди). Цьому твердженню перешкоджає структура Цивільного кодексу. Тому до договору найму житла не можуть застосовуватись загальні положення про найм, встановлені стосовно найму (оренди) у ст. 759-786 ЦК. Але застосування загальних положень про найм (оренду) за аналогією до найму житла є припустимим, якщо відповідні відносини не врегульовані спеціальними положеннями актів цивільного законодавства про найм житла.

Подібно з цим до зобов’язань щодо виконання науково-дослідних або дослідно-конструкторських та технологічних робіт за аналогією можуть застосовуватись положення Цивільного кодексу, якими регулюються відносини щодо підряду, оскільки відносини щодо виконання названих робіт, з одного боку, та щодо підряду, з іншого, є подібними, а з іншого боку, — Цивільний кодекс не визнає договір на виконання науково-дослідних або дослідно-конструкторських та технологічних робіт різновидом договору підряду.

9. Відповідно до п. 6 ст. 889 ЦК на замовника покладається обов’язок «залучити підрядника до участі у справі за позовом, пред’явленим до замовника іншою особою у зв’язку з недоліками складеної проектної документації або виконаних пошукових робіт». Наслідки невиконання замовником цього обов’язку та ухилення підрядника від участі в розгляді справи названою статтею не встановлюються, а тому повинні визначатись із застосуванням за аналогією правил ч. 2 ст. 660 ЦК («якщо покупець не повідомив продавця про пред’явлення третьою особою позову про витребування товару та не подав клопотання про залучення продавця до участі у справі, продавець не відповідає перед покупцем, якщо продавець доведе, що, взявши участь у справі, він міг би відвернути відібрання проданого товару у покупця»).

10. Ч. 2 ст. 1036 ЦК («у разі відсутності заяви однієї із сторін про припинення або зміну договору управління майном після закінчення його строку договір вважається продовженим на такий самий строк і на таких самих умовах») не встановлює строку, впродовж якого після закінчення строку договору управління майном може бути зроблена заява про припинення або зміну договору. У зв’язку з цим за аналогією слід застосовувати правило ст. 764 ЦК, яке встановлює місячний строк, відсутність впродовж якого заперечень наймодавця поновлює договір найму на новий строк.

11. За буквою ст. 1197 ЦК («розмір втраченого фізичною особою внаслідок каліцтва або іншого ушкодження здоров’я заробітку (доходу), що підлягає відшкодуванню, визначається у відсотках від середнього місячного заробітку (доходу), який потерпілий мав до каліцтва або іншого ушкодження здоров’я, з урахуванням ступеня втрати потерпілим професійної працездатності, а за її відсутності — загальної працездатності») ця стаття визначає порядок розрахунку середньої заробітної плати для визначення розміру відшкодування шкоди, завданої каліцтвом або іншим ушкодженням здоров’я. Але за аналогією цю статтю слід застосовувати також до відносин щодо визначення розміру відшкодування шкоди, завданої внаслідок смерті потерпілого, оскільки в інший спосіб відповідна прогалина у цивільному законодавстві не може бути усунена.

12. Ні Цивільний кодекс, ні Закон «Про господарські товариства» не встановлюють тієї мінімальної кількості членів колегіального виконавчого органу господарського товариства, за наявності якої цей орган вправі приймати рішення. Виникає думка застосувати за аналогією правило про мінімальну кількість голосів учасників товариств з обмеженою і додатковою відповідальністю, за наявності якої є правомочними збори акціонерів, учасників інших названих товариств (частина восьма ст. 41; частина перша ст. 60 Закону «Про господарські товариства»), до відносин щодо визначення мінімальної кількості членів колегіального виконавчого органу господарського товариства, яка (кількість) необхідна для прийняття рішень. Ця думка може бути обґрунтована тим, що для визначення порядку прийняття рішення виконавчим органом товариства приписує керуватись правилом ч. 2 ст. 98 ЦК про порядок прийняття рішення загальними зборами учасників товариства. Якщо для визначення більшості, якою можуть прийматись рішення виконавчим органом товариства, законодавець приписує керуватися правилами, що стосуються загальних зборів учасників товариств, логічно зробити висновок про припустимість застосування правил про порядок визначення правомочності загальних зборів акціонерів, учасників товариств з обмеженою і додатковою відповідальністю за аналогією до порядку визначення правомочності колегіального виконавчого органу товариства. Такий висновок міститься у постанові Пленуму Верховного Суду України «Про практику розгляду судами корпоративних спорі» (абзац другий п. 40). Аналогія буде неприпустимою лише за умови, що установчими документами або іншим актом, прийнятим загальними зборами товариства, встановлено інше, бо в такому випадку немає прогалини, яку слід заповнювати застосуванням закону за аналогією.

13. Відповідно до ст. 1217 ЦК спадкування здійснюється за заповітом або за законом. Відповідно до ч. 3 ст. 1277 ЦК відумерла спадщина «переходить» (у власність територіальної громади за місцем відкриття спадщини). Проте такий перехід прав та обов’язків, що складають спадщину, не є спадкуванням, оскільки територіальні громади можуть бути спадкоємцями тільки за заповітом (ч. 2 ст. 1222 ЦК), і не можуть бути спадкоємцями за законом. Тому до відносин з приводу переходу відумерлого майна до територіальних громад положення Книги шостої Цивільного кодексу «Спадкове право» можуть застосовуватись лише за аналогією.

14. Ліцензія і ліцензійний договір визнаються окремими правовими формами розпоряджання майновими правами інтелектуальної власності (ч. 1 ст. 1107 ЦК). Частина 2 ст. 1113 ЦК («укладення договору про передання виключних майнових прав інтелектуальної власності не впливає на ліцензійні договори, які були укладені раніше») передбачає сингулярне правонаступництво в частині прав та обов’язків, які виникли на підставі ліцензійного договору, при переданні майнових прав інтелектуальної власності. Питання про те, чи можна ч. 2 ст. 1113 ЦК застосовувати за аналогією до прав та обов’язків, що виникли на підставі ліцензії на використання об’єкта інтелектуальної власності, має вирішуватись в наступний спосіб. В принципі, законодавець свою волю в букві ч. 2 ст. 1113 ЦК висловив чітко. Тому можна було б стверджувати, що із ч. 2 ст. 1113 ЦК непрямо випливає і висновком a contrario виявляється правовий припис, відповідно до якого укладення договору про передання виключних майнових прав інтелектуальної власності не тягне за собою сингулярного правонаступництва у частині прав та обов’язків, що виникли на підставі ліцензії, а тому правовідносини, що виникли на підставі раніше виданих суб’єктом права інтелектуальної власності ліцензій, в таких випадках припиняються. Але слід враховувати, що різниця між ліцензією та ліцензійним договором як підставами правовідносин щодо розпоряджання майновими правами інтелектуальної власності є суто формальною, а деякою мірою законодавцем взагалі ігнорується (ліцензія, хоч і має визначатись відповідно до ст. 1108 ЦК як односторонній правочин, все ж віднесена в ч. 1 ст. 1107 ЦК до категорії договорів). За викладених умов слід визнати правильним твердження про те, що мета зберегти при переданні виключних майнових прав інтелектуальної власності правовідносини, що виникли на підставі раніше укладених ліцензійних договорів, однаковою мірою має визнаватись і стосовно випадків, коли раніше виникли правовідносини між володільцем виключних прав та третіми особами на підставі ліцензій. Тому ч. 2 ст. 1113 ЦК підлягає застосуванню за аналогією і до правовідносин, що виникають на підставі раніше виданих ліцензій. Отже, сингулярне правонаступництво при переданні виключних прав інтелектуальної власності наступає і стосовно прав, що виникли на підставі раніше виданих ліцензій.

15. Читаючи положення ч. 2 ст. 19 Конституції, ми виявляємо, що тут немає зазначення на органи влади Автономної Республіки Крим. Отже, із частини другої ст. 19 Конституції непрямо випливає і висновком a contrario виявляється правовий припис, згідно з яким на органи влади Автономної Республіки Крим, їх посадових осіб не поширюється обов’язок, передбачений цим конституційним положенням. Помічається недостатня відповідність цього правового припису суспільним відносинам, і виникає думка застосувати до органів влади Автономної Республіки Крим та їх посадових осіб ст. 19 Конституції за аналогією. Але цьому перешкоджає непрямо встановлений правовий припис, про який вище йшлося. Разом з тим, слід звернути увагу на те, що мета положення частини другої ст. 19 Конституції має переслідуватись і при визначенні способу встановлення повноважень органів влади Автономної Республіки Крим. З огляду на цю мету має місце неповна логічна тотожність між органами державної влади та органами місцевого самоврядування, з одного боку, та органами влади Автономної Республіки Крим, іншого. Тому частина друга ст. 19 Конституції підлягає застосуванню за аналогією до органів влади Автономної Республіки Крим усупереч правовому припису, який непрямо випливає із частини другої ст. 19 Конституції, встановлюється висновком a contrario та перешкоджає поширенню цього конституційного положення на органи влади Автономної Республіки Крим.

Отже, застосування за аналогією частини другої ст. 19 Конституції до органів влади Автономної Республіки Крим та їх посадових осіб є правильним. Такий же висновок слід зробити стосовно повноважень органів влади Автономної Республіки Крим та правового становища підприємств, які перебувають у власності Автономної Республіки Крим. У Господарському кодексі взагалі не згадуються Автономна Республіки Крим, її органи, підприємства, що перебувають у власності Автономної Республіки Крим, як суб’єкти, що беруть участь у відносинах, що утворюються у сфері господарювання. Разом з тим, у ст. 38 Конституції Автономної Республіки Крим йдеться про підприємства, що перебувають у власності Автономної Республіки Крим. Тому із відповідних положень Господарського кодексу випливають і при тлумаченні висновком a contrario виявляються правові приписи, відповідно до яких ці положення не поширюються на Автономну Республіку Крим та підприємства, що перебувають у її власності. Але такі правові приписи не можуть застосовуватись у зв’язку з наявністю неповної логічної тотожності. А застосуванню за аналогією підлягають положення Господарського кодексу, які встановлені стосовно державної власності, державних підприємств, установ, організацій, комунальної власності, комунальних підприємств, установ, організацій.

16. Пошук ознак подібності відносин іноді являє собою вельми складну задачу. Так, рішенням Конституційного Суду України від 16 травня 2007 р. у справі про звільнення судді з адміністративної посади визнане неконституційним положення частини п’ятої ст. 20 раніше чинного Закону «Про судоустрій України», відповідно до якого голова суду, заступник голови суду призначаються на посаду та звільняються з посади Президентом України. У результаті цього рішення Конституційного Суду в законодавстві України утворилась істотна прогалина, оскільки на той час законом ні один державний орган не був наділений повноваженням призначати та звільняти голів судів та їх заступників (крім Голови і заступників Голови Верховного Суду України). Відповідно до ч. 7 ст. 9 КАС регулювання відносин щодо згаданих призначень має здійснюватись за аналогією. Отже, зазначена прогалина мала бути заповнена аналогією закону.

Замість пошуку законодавчого положення, за допомогою якого могла бути заповнена прогалина в законодавстві, що виникла, 31 травня 2007 р. Рада суддів України прийняла рішення[570], яким визнала за цією Радою повноваження вирішувати питання про призначення суддів на адміністративні посади в судах загальної юрисдикції та звільнення з цих посад. Рада суддів також здійснила призначення великої кількості суддів на адміністративні посади. Верховна Рада з цього приводу прийняла заяву, в якій дії Ради суддів визнала грубим порушенням законодавства України[571].

У свою чергу Верховна Рада України 30 травня 2007 р. у зв’язку з названим вище рішенням Конституційного Суду від 16 травня 2007 р. прийняла Постанову «Про тимчасовий порядок призначення суддів на адміністративні посади та звільнення з цих посад»[572], хоч регулювання постановами Верховної Ради суспільних відносин, які виходять за межі Верховної Ради, Конституцією чи законами не передбачено. Тобто, Верховна Рада, обвинувачуючи Раду суддів України в грубому порушенні законодавства, у свою чергу також припустилася порушення законодавства.

При визначенні відносин, що врегульовані законодавством, як подібних до відносин, що потребують врегулювання, за аналогією виникає думка про два варіанти такого врегулювання: 1) визнати за Пленумом Верховного Суду України право призначати суддів на адміністративні посади (застосовувати за аналогією ч. 1 та 2 ст. 51 чинного на той час Закону «Про судоустрій України»); 2) визнати право обрання голів судів загальної юрисдикції та їх заступників за зборами суддів відповідних судів (пленумами вищих спеціалізованих судів), застосувавши за аналогією те ж правило.

При виборі одного із названих варіантів слід враховувати, що регулювання суспільних відносин за аналогією можливе лише за умови, що вони є подібними тим відносинам, які врегульовані актом законодавства, котрий передбачається застосувати за аналогією. При цьому має враховуватись і ступінь подібності. Обрання Голови Верховного Суду України Пленумом Верховного Суду є подібним до обрання голів (заступників голів) судів загальної юрисдикції зборами суддів відповідних судів (пленумами вищих спеціалізованих судів). Меншим ступенем подібності було б призначення голів (заступників голів) судів загальної юрисдикції Пленумом Верховного Суду України, бо в цьому випадку відповідні відносини будуть будуватись не на принципі самоврядування, а на принципі надання адміністративного повноваження Пленуму Верховного Суду, а це зменшує подібність цих відносин до врегульованих.

При обранні голів судів та призначенні їх заступників за аналогією могли б застосовуватись відповідні положення Регламенту Пленуму Верховного Суду України, якими регулюється процедура обрання Голови Верховного Суду та призначення заступників Голови Верховного Суду.

Про такий порядок обрання голів та призначення заступників голів судів загальної юрисдикції могло бути дане роз’яснення Пленуму Верховного Суду, як це було передбачено п. 6 ч. 2 ст. 55 чинного на той час Закону «Про судоустрій України».

Слід також звернути увагу на те, що застосуванню аналогії в даному випадку (та і взагалі) не перешкоджає категоричне положення частини другої ст. 19 Конституції («органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України»), оскільки в силу принципу верховенства права (частина перша ст. 8 Конституції) правова невизначеність має долатись, а найбільш прийнятним способом її подолання є застосування закону за аналогією.

Наведені вище дії Верховної Ради і Ради суддів України у зв’язку з виникненням прогалини в правовому регулюванні відносин стосовно призначення (обрання) голів (заступників голів) судів загальної юрисдикції свідчать як про складність проблеми застосування закону і права за аналогією, так і про актуальність проблеми розробки та впровадження в життя науково обґрунтованої методології тлумачення актів законодавства.

Небездоганною є і позиція Конституційного суду України, який своїм рішенням створив ситуацію правової невизначеності, що суперечить принципу верховенства права (визнав неконституційним надання Президенту України повноваження призначати суддів на адміністративні посади).

При пошуку правових норм, що можуть бути застосовані в порядку аналогії закону, треба підходити суто конкретно, уникаючи узагальнюючих рішень. Вищий господарський суд висловив таку думку, що до порядку скликання засідань наглядової ради акціонерного товариства не можуть бути застосовані за аналогією норми, які визначають порядок скликання загальних зборів, оскільки склад і функції відповідних органів є настільки різними, що це виключає можливість застосування аналогії закону[573]. Роз’яснення підлягає критичній оцінці, оскільки в ньому йдеться про порядок скликання засідань наглядової ради взагалі. Більш конкретний підхід до вирішення цього питання здійснено в постанові Пленуму Верховного Суду: законодавством не передбачено порядку скликання та не визначено кворум у колегіальному виконавчому органі товариства — ці питання повинні визначатись в установчих документах товариства, у протилежному випадку суди повинні за аналогією застосовувати найбільш близькі положення законодавства, що встановлюють кворум та інші питання щодо загальних зборів відповідного товариства (обов'язковість повідомлення усіх членів виконавчого органу про проведення засідання, надання інформації з питань порядку денного, правомочність, порядок прийняття рішення тощо)[574]. Тут йдеться про застосування за аналогією не всіх правових норм, що регулюються порядок скликання загальних зборів господарського товариства, а тільки окремих із них.

§ 122. Правові норми, які можуть застосовуватись у порядку аналогії закону

Слід враховувати, що, за загальним правилом, в порядку аналогії закону можуть застосовуватись тільки правові норми, встановлені законом (ч. 8 ст. 8 ЦПК; ч. 7 ст. 9 KAC). Але до цивільних правовідносин у порядку аналогії закону можуть застосовуватись правові норми, встановлені як законами, так і підзаконними актами (ч. 1 ст. 8 ЦК). Такий диференційований підхід не має будь-якої об’єктивної підстави. Але така воля законодавця, виражена у положеннях названих тут кодексів, відступити від якої (волі) неможливо.

1. Терміну «аналогія закону» надається різного змісту не тільки в науці, а і в законодавчих актах. Отже, потребує відповіді запитання про те, які ж акти законодавства підлягають застосуванню за аналогією. Перший аспект цієї проблеми пов’язаний з визначенням видів актів законодавства (за їх юридичною силою), які можуть застосовуватись за аналогією.

У ст. 8 ЦК вживається поняття «аналогія закону», але воно визначається не відповідно до змісту слів, що використовуються для позначення цього поняття, а як врегулювання цивільних відносин тими правовими нормами Цивільного кодексу, інших актів цивільного законодавства, що регулюють подібні за змістом цивільні відносини. Отже, в порядку аналогії закону відповідно до ст. 8 ЦК застосуванню підлягають не тільки власне закони, а й будь-які інші акти цивільного законодавства, як вони розуміються відповідно до ст. 4 ЦК. Отже, Цивільний кодекс дає чітку відповідь на запитання про те, які ж акти підлягають застосуванню в порядку аналогії закону.

Термінологія Цивільного процесуального кодексу і Кодексу адміністративного судочинства у відношенні того, про що тут йдеться, на жаль, є значно менш визначеною. Тим більше прикро, що ця невизначеність пов’язана з використанням центральної категорії юриспруденції — поняття закону. У ст. 9 КАС і ст. 8 ЦПК використовуються терміни «закони України» і «закон». Немає будь-яких підстав стверджувати, що цими термінами позначаються різні правові явища. І тим, і другим терміном позначаються нормативно-правові акти, що мають силу закону (власне закони, кодекси, основи законодавства, прийняті Верховною Радою; силу закону мають також декрети Кабінету Міністрів, що приймались у період з 25 листопада 1992 р. до 25 травня 1993 р.), а також Конституція України. У рішенні Конституційного Суду від 11 липня 1997 р. зазначається на те, що в Конституції термін «закон» використовується у вузькому значенні (тобто як закони України) і широкому значенні (тобто як Конституція і закони)[575]. У будь-якому випадку терміном «закон» підзаконні акти не охоплюються.

Тому, коли в ч. 7 ст. 9 КАС приписується в порядку аналогії закону застосовувати закон, то це виключає застосування в порядку аналогії підзаконних нормативно-правових актів. Правова норма такого змісту логічно закріплена в цьому законодавчому положенні і виявляється при тлумаченні за допомогою висновку від протилежного.

Лише у випадках, коли до спірних правовідносин, які можуть бути предметом розгляду в адміністративних судах, застосовуються акти цивільного законодавства, треба враховувати наступне. У частині, в якій предмет правового регулювання ч. 1 ст. 8 ЦК і ч. 7 ст. 9 КАС співпадає, між цими законодавчими положеннями несумісності немає: ч. 7 ст. 9 КАС передбачає застосування за аналогією закону, а ч. 1 ст. 8 ЦК встановлює, що в порядку аналогії закону може застосовуватись будь-який акт цивільного законодавства. Несумісність, що є між ч. 1 ст. 8 ЦК і правовим приписом, який непрямо випливає із ч. 7 ст. 9 КАС, виявляється висновком a contrario (відповідно до цього правового припису інші, крім законів, нормативно-правові акти застосовуватись за аналогією не можуть). Ця колізія має вирішуватись на користь правового припису, який текстуально закріплений у ч. 1 ст. 8 ЦК.

Правило ч. 7 ст. 8 ЦПК про те, що в порядку аналогії може застосовуватись закон, не може тлумачитись так, що під терміном «закон» тут розуміються не тільки закони, а й підзаконні акти. Для цього законодавець не дає жодного приводу. Отже, в порядку аналогії відповідно до ч. 7 ст. 8 ЦПК можуть застосовуватись положення тільки тих нормативно-правових актів, які мають силу закону. Разом з тим, правовий припис, який непрямо випливає із ч. 7 ст. 8 ЦПК, виявляється при тлумаченні висновком a contrario, і який не допускає застосування в порядку аналогії закону підзаконних актів, не може застосовуватись всупереч прямо встановленому в ч. 1 ст. 8 ЦК правовому припису, згідно з яким в порядку аналогії закону можуть застосовуватись будь-які акти цивільного законодавства, що визначаються відповідно до ст. 4 ЦК. Отже, якщо на спірні відносини поширюється чинність актів цивільного законодавства, в порядку аналогії можуть застосовуватись не тільки закони, а й підзаконні акти.

Якщо до відносин, які виникають у сферах використання природних ресурсів та охорони довкілля, а також до трудових та сімейних відносин субсидіарно застосовуються положення Цивільного кодексу (ст. 9), у відповідній частині застосовується і ст. 8 ЦК, що допускає застосування за аналогією як законодавчих, так і підзаконних актів. У решті випадків у цивільному і адміністративному процесі за аналогією можуть бути застосовані тільки законодавчі акти.

Викладене стосовно застосування за аналогією підзаконних актів не спростовується доводами про те, що підзаконні акти повинні також застосовуватись за аналогією, оскільки у вирішенні справи не може бути відмовлено з мотивів відсутності, нечіткості, суперечливості законодавства (ч. 8 ст. 8 ЦПК; ч. 4 ст. 8 КАС; ч. 6 ст. 4 ГПК), а принцип верховенства права не допускає правової невизначеності. Передбачивши у відповідних випадках (за винятком сфери дії Цивільного кодексу) можливість застосування за аналогією тільки закону (а не підзаконних актів), законодавець дав правозастосовчим органам інструмент подолання правової невизначеності, що виникає внаслідок неврегульованості відповідних відносин та неможливості застосування закону за аналогією. Таким інструментом є аналогія права.

2. Інший аспект проблеми правових норм, які можуть застосовуватись за аналогією, пов’язаний із застосуванням норм однієї галузі права до відносин, що регулюються іншими галузями права. У ст. 8 ЦК аналогія розуміється як суто галузеве (цивільно-правове, матеріально-правове) поняття. Тому тут йдеться не про застосування закону і права за аналогією, а про регулювання цивільних відносин за аналогією. Крім того, розуміння аналогії як суто цивільно-правового явища обумовило законодавче рішення, відповідно до якого регулювання цивільних відносин за аналогією здійснюється правовими нормами Цивільного кодексу, інших актів цивільного законодавства. Отже, Цивільний кодекс не передбачає застосування до цивільних правовідносин за аналогією норм інших галузей права. Звідси непрямо випливає і висновком a contrario виявляється правовий припис, згідно з яким застосування до цивільних правовідносин норм інших галузей права не допускається. Але цей правовий припис не може застосовуватись всупереч більш загальним щодо нього текстуально закріпленим правовим приписам ч. 7 ст. 9 КАС і ч. 7 ст. 8 ЦПК, які не передбачають будь-яких галузевих обмежень на застосування закону за аналогією. Таким чином, чинне законодавство України не виключає застосування за аналогією до цивільних правовідносин законів (правових приписів, що містяться в законах) іншої галузевої належності. Лише застосування до цивільних відносин за аналогією підзаконних актів (правових приписів, що формулюються в підзаконних нормативно-правових актах) іншої галузевої належності не допускається, оскільки таке не передбачається ні ст. 8 ЦК, ні ст. 9 КАС, ні ст. 8 ЦПК.

Зокрема, без застосування за аналогією положень Закону «Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричини втрату працездатності» неможливо витлумачити правила Цивільного кодексу про порядок розрахунку втраченого заробітку, що підлягає відшкодуванню при завданні каліцтва чи іншому ушкодженні здоров’я, якщо відшкодування шкоди здійснюється відповідно до Цивільного кодексу. При цьому застосування за аналогією названого Закону до цивільних відносин щодо відшкодування шкоди, завданої внаслідок каліцтва, іншого ушкодження здоров’я або смерті потерпілого, тягне застосування до таких відносин і підзаконного акта, до якого відсилають названий Закон (йдеться про Порядок обчислення середньої заробітної плати (доходу) для розрахунку виплат за загальнообов’язковим державним соціальним страхуванням, затверджений постановою Кабінету Міністрів України[576]). У таких випадках підзаконні акти галузі соціального страхування застосовуються за аналогією до цивільних відносин не прямо, а внаслідок застосування до цих відносин названих законів.

Сімейний кодекс (ст. 10) визнає аналогію закону суто сімейно-правовим явищем. Тому в названій статті при застосуванні закону за аналогією не передбачається вихід за межі цієї галузі права, а аналогія закону визначається тут як застосування до сімейних відносин, не врегульованих цим Кодексом або домовленістю сторін, норм Сімейного кодексу, які регулюють подібні відносини. Звідси непрямо випливає і при тлумаченні висновком a contrario виявляється правовий припис, згідно з яким до сімейних відносин не можуть застосовуватись за аналогією норми, що сформульовані в інших, ніж Сімейний кодекс, актах законодавства. Але цей правовий припис не може застосовуватись усупереч більш загальному правовому припису, текстуально закріпленому в ст 8 ЦПК, який не встановлює галузевих обмежень на застосування закону за аналогією, в тому числі до сімейних правовідносин.

Що стосується ч. 2 ст. 8 СК, то вона передбачає субсидіарне застосування до сімейних відносин положень Цивільного кодексу, якщо ці відносини не врегульовані Сімейним кодексом і якщо таке застосування не суперечить суті сімейних відносин. Але субсидіарне застосування положень Цивільного кодексу до сімейних відносин виходить за межі поняття аналогії закону. Воно є можливим у силу прямої вказівки на це в ч. 2 ст. 8 СК.

Господарський кодекс не формулює положень, що стосуються застосування закону за аналогією. Немає таких положень і в Господарському процесуальному кодексі. Натомість, частина шоста ст. 4 ГПК забороняє відмовляти у розгляді справи з мотивів неповноти, неясності, суперечливості чи відсутності законодавства, яке регулює спірні відносини. Якщо в господарському процесі розглядається спір, що виникає із правовідносин, які мають ознаки цивільних, то підставою застосування закону за аналогією є ст. 8 ЦК. У решті випадків у господарському процесі застосування закону за аналогією можливе з посиланням на принцип верховенства права: принцип верховенства права передбачає, зокрема усунення ситуацій правової невизначеності. Аналогія закону є одним із засобів подолання правової невизначеності, а отже, — досягнення верховенства права. Тим, хто заперечує можливість застосування аналогії закону в господарському процесі, можна було б порекомендувати дати відповідь на запитання про те, на підставі яких законодавчих положень можна вирішувати спори про порядок скликання загальних зборів учасників кооперативного об’єднання, про мінімальну кількість учасників зборів, за якої вони визнаються правомочними, про порядок прийняття рішень загальними зборами, про мінімальну кількість членів виконавчого органу кооперативного об’єднання, за якої цей орган визнається правомочним, та про порядок прийняття рішень цим органом, якщо статутом кооперативного об’єднання ці питання не вирішені. У Законі «Про кооперацію» немає положень, які б врегульовували відносини, що стосуються перелічених питань, За таких умов за аналогією слід застосовувати положення Закону «Про кооперацію», які стосуються кооперативів (ст. 15), а також положення ст. 102, 103 ГК та відповідні положення Закону «Про господарські товариства».

3. У ч. 7 ст. 8 ЦПК та ч. 7 ст. 9 КАС мова йде про «застосування» закону за аналогією. Таке застосування здійснює суд. Отже, в цих законодавчих актах аналогія закону розглядається як суто процесуальне явище.

У ст. 8 ЦК йдеться про аналогію закону як матеріально-правове явище, тобто про регулювання відносин, не врегульованих актами цивільного законодавства, тими положеннями актів цивільного законодавства, що регулюють подібні за змістом цивільні відносини. У ст. 10 СК спочатку зазначається на «застосування» закону за аналогією, а потім, коли справа дійшла до аналогії права,— на «регулювання» сімейних відносин відповідно до загальних засад сімейного законодавства.

Наведені особливості термінології обумовлені прагненням законодавця відобразити галузеву специфіку відповідного законодавчого акта та його предмета правового регулювання і не тягнуть істотних юридичних наслідків. Якщо йдеться про застосування закону за аналогією, то із відповідного законодавчого положення випливає і висновком від наступного правового явища (застосування) до попереднього (регулювання) виявляється правовий припис, згідно з яким матеріальні відносини регулюються цим законодавчим положенням за аналогією. Якщо законодавчим положенням передбачається регулювання відносин за аналогією, то із нього непрямо випливає і висновком від попереднього правового явища (регулювання) до наступного (застосування) виявляється правовий припис, відповідно до якого це законодавче положення підлягає застосуванню судом.

Отже, якщо зазначається на застосування судом закону за аналогією, то цю можливість учасники відповідних матеріальних правовідносин повинні враховувати як спосіб визначення змісту та обсягу їх взаємних прав та обов’язків, хоч стосовно відповідних відносин у таких випадках говориться, що вони актами законодавства не врегульовані.

§ 123. Аналогія закону як засіб заповнення прогалин у законодавстві, що виникають у разі неможливості застосування його положень унаслідок їх невідповідності принципу верховенства права

Аналогією закону можуть заповнюватись прогалини у законодавстві, що виникають при неможливості застосування певних правових норм унаслідок їх невідповідності принципу верховенства права.

1. При визначенні складу збитків у п. 1 ч. 2 ст. 22 ЦК («збитками є... втрати, яких особа зазнала у зв’язку зі знищенням або пошкодженням речі, а також витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки)» була допущена істотна помилка. До складу збитків не була віднесена втрата майна у зв’язку з його незаконним вилученням, викраденням його зловмисниками, нестачею тощо, коли відома особа, що має відповідати за втрату майна. Ця прогалина заповнюється спеціальними правилами, якими встановлюється відповідальність за втрату або нестачу майна. Цю відповідальність несуть, зокрема підрядник (ст. 841 ЦК), перевізник (ст. 924 ЦК), зберігач (ст. 950 ЦК), комісіонер (ст. 1021 ЦК). Але всі прогалини, що виникли внаслідок недосконалості п. 1 ч. 2 ст. 22 ЦК, спеціальними законодавчими положенням не усуваються. Зокрема, при визначенні розміру шкоди, що підлягає відшкодуванню за правилами глави 82 Цивільного кодексу «Відшкодування шкоди», ст. 22 ЦК підлягає прямому застосуванню. Отже, є потреба в пошуку способів тлумачення ст. 22 ЦК.

Із п. 1 ч. 2 ст. 22 ЦК непрямо випливає і висновком a contrario виявляється логічно закріплена у цьому законодавчому положенні права норма, згідно з якою вартість майна, яке було втрачено (незаконно вилучено у особи, викрадено, якого не вистачає тощо) з вини іншої особи, до складу збитків не належить, а тому і не враховується при визначенні розміру збитків. Але ця правова норма суперечить принципу верховенства права, який включає до себе вимогу ефективного дотримання прав і свобод людини, в тому числі права власності в тому широкому розумінні, як воно тлумачиться Європейським Судом з прав людини при застосуванні ст. 1 Протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Тому правова норма, про яку йдеться, застосуванню не підлягає. Прогалина, що виникла, має бути заповнена шляхом застосування за аналогією абзацу другого ч. 1 ст. 225 ГК, яким регулюються подібні відносини і який включає до складу збитків вартість втраченого майна.

У свою чергу абзац другий ч. 1 ст. 225 ГК містить невдале формулювання, відповідно до якого до складу збитків відноситься «вартість... пошкодженого... майна». Це формулювання дає право кредитору (потерпілому) вимагати відшкодування, наприклад, 500000 грн. у разі пошкодження автомобіля такої вартості, хоч би експертна оцінка пошкодження становила 1000 грн. При тому ж немає законодавчої підстави покладення на позивача обов’язку передати автомобіль відповідачу в разі задоволення позову. Легко прогнозується рішення, яке буде прийняте судом: позов буде задоволено в сумі 1000 грн, а мотивування цього рішення буде містити посилання на «смисл» або «зміст» абзацу другого ч. 1 ст. 225 ГК. Професійно належне рішення має бути як раз таким. Але мотивування має бути зовсім іншим, а саме — наступним.

Формулювання абзацу другого ч. 1 ст. 225 ГК дає право кредитору (потерпілому, позивачу) на відшкодування вартості пошкодженого майна і не ставить визначення грошової суми, що підлягає стягненню з боржника (відповідача) від розміру втрат, яких зазнав кредитор у зв’язку з пошкодженням його майна. Це суперечить принципу верховенства права, який включає до себе вимогу ефективного дотримання прав і свобод людини, в тому числі права власності, зміст якого визначається прецедентною практикою Європейського Суду з прав людини при застосуванні ст. 1 Протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Стягнення з боржника, який завдав шкоди кредиторові, що оцінюється в 1000 грн, 500000 грн безпідставно порушувало б право власності боржника. Тому положення абзацу другого ч. 1 ст. 225 ГК у частині того, про що тут йдеться, застосуванню не підлягає як таке, що суперечить принципу верховенства права. Прогалина, що утворилася внаслідок цього, має бути заповнена застосуванням за аналогією п. 1 ч. 2 ст. 22 ЦК, яка стосовно подібних відносин передбачає відшкодування втрат, яких зазнала особа в зв’язку з пошкодженням речі.

2. Відповідно до ч. 1 ст. 741 ЦК розрахунки між сторонами у разі розірвання договору ренти проводяться в порядку, встановленому договором. Якщо ж договором цей порядок не встановлено, то застосовуються правила ч. 2 ст. 741 ЦК («якщо майно було передано у власність платника ренти безоплатно, у разі розірвання договору ренти одержувач ренти має право вимагати від платника ренти виплати річної суми ренти») або частини третьої цієї ж статті («якщо майно було передано у власність платника ренти за плату, одержувач ренти має право вимагати віл платника ренти виплати річної суми ренти та вартості переданого майна»). Але наведені положення ст. 741 ЦК не відповідають принципу верховенства права, оскільки безпідставно зачіпають право власності однієї чи іншої сторони відповідних правовідносин.

Частиною другою ст. 741 ЦК істотно ущемляються права і інтереси одержувача ренти. Він передав у власність платникові ренти певне майно, можливо, — цінне. Можливо, це були квартира чи житловий будинок. Платникові ренти надається право в будь-який час одностороннє відмовитись від договору безстрокової ренти, попередивши одержувача ренти за три місяці (ст. 739 ЦК). У такому разі майно, отримане платником ренти під виплату ренти, залишається у платника ренти, який при розірванні договору зобов’язаний сплатити одержувачу ренти річну суму ренти. Одержувач ренти залишається без майна і без права на отримання ренти. Це порушує його право власності, як воно тлумачиться Європейським Судом з прав людини при застосуванні ст. 1 Протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Тому диспозиція правової норми, сформульованої в ч. 2 ст. 741 ЦК, не повинна застосовуватись. Прогалина, що виникла, має бути заповнена застосування за аналогією диспозиції, сформульованої в ч. 3 ст. 741 ЦК, в силу якої платник ренти зобов’язаний сплатити одержувачу ренти річну суму ренти та вартість майна, отриманого при укладенні договору.

Частиною третьою ст. 741 ЦК істотно ущемляються права та інтереси платника ренти. Оплативши вартість майна, переданого під виплату ренти при укладенні договору, платник ренти при розірванні договору ренти зобов’язаний сплатити не тільки річну суму ренти, а й вартість майна, яку він один раз уже оплатив. Це — явно несправедливо. Диспозиція ч. 3 ст. 741 ЦК суперечить принципу верховенства права, а тому застосовуватись не повинна. У зв’язку з прогалиною, яка виникла, за наявності гіпотези, встановленої частиною третьою ст. 741 ЦК, застосуванню за аналогією підлягає диспозиція, передбачена частиною другою цієї ж статті. Отже, у разі розірвання договору ренти, при укладенні якого платник ренти сплатив вартість майна, переданого під виплату ренти, платник ренти зобов’язаний сплатити одержувачу ренти тільки річну суму ренти.

3. Згідно із ст. 26 Конституції України «іноземці та особи без громадянства, що перебувають в Україні на законних підставах, користуються тими самими правами і свободами, а також несуть такі самі обов’язки, як і громадяни України, — за винятками, встановленими Конституцією, законами чи міжнародними договорами України». Акцентуємо увагу на застереженні, що формулюється в кінці наведеного конституційного положення. Як було показано в одній із попередніх глав цієї книги, правові приписи, які при тлумаченні виявляються за допомогою висновків a fortiori, від попереднього правового явища до наступного і навпаки, a contrario, також є встановленими. Отже, якщо громадяни мають право брати участь в управлінні державними справами та користуються правом рівного доступу до державної служби і до служби в органах місцевого самоврядування (ст. 38 Конституції), то слід визнати, що із цього конституційного положення непрямо випливає і висновком a contrario виявляється правовий припис, відповідно до якого іноземці і особи без громадянства не мають права брати участь в управлінні державними справами та права рівного доступу до державної служби і служби в органах місцевого самоврядування не мають. Цей висновок відповідає нормам міжнародного права і не повинен викликати будь-яких зауважень.

Подібно до цього, якщо «громадяни відбувають військову службу» (частина друга ст. 65 Конституції), то слід визнати, що ця стаття виключає відбування військової служби іноземцями та особами без громадянства. У наведених двох випадках чинність правових приписів, які непрямо випливають із ст. 38 та 65 Конституції та при тлумаченні виявляються висновком a contrario, не викликає будь-яких сумнівів ні з точки зору відповідності цих приписів букві Конституції, ні з точки зору їх відповідності нормам міжнародного права, ні з точки зору їх соціально-політичної доцільності.

Деякі сумніви викликає правовий припис, який непрямо випливає із частини другої ст. 47 Конституції (ця частина надає громадянам, які потребують соціального захисту, право на отримання житла від держави або органу місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону), який виявляється висновком a contrario та який не надає права, про яке йдеться, іноземцям та особам без громадянства. Але у цілому це правове і доцільне рішення.

Ще більше сумнівів викликає правовий припис, який непрямо випливає із частини шостої ст. 43 Конституції («громадянам гарантується захист від незаконного звільнення»), який виявляється висновком а contrario та який не гарантує іноземцям та особам без громадянства захисту від незаконного звільнення.

Що стосується частини першої («громадянам гарантується свобода літературної, художньої, наукової і технічної творчості, захист інтелектуальної власності, їхніх авторських прав, моральних і матеріальних інтересів, що виникають у зв’язку з різними видами інтелектуальної діяльності») і частини другої («кожний громадянин має право на результати своєї інтелектуальної, творчої діяльності; ніхто не може використовувати або поширювати їх без його згоди, за винятками, встановленими законом») ст. 54 Конституції, то вони потребують спеціального аналізу.

Із цих конституційних положень непрямо випливають і висновком a contrario виявляються правові приписи, згідно з якими гарантії і права, передбачені ст. 54 Конституції, іноземцям і особам без громадянства не надаються. Нагадаємо, що правові приписи, які випливають із положень Конституції непрямо і виявляються висновком a contrario, внаслідок специфіки їх встановлення та виявлення при тлумаченні, не втрачають своєї вищої юридичної сили порівняно з законами.

Але принцип верховенства права передбачає рівність прав та обов’язків, а виключення із цього правила також мають підкорятись такому прояву верховенства права, як розумність і справедливість. Позбавлення іноземців та осіб без громадянства гарантій, передбачених частиною першою ст. 54 Конституції, і прав, передбачених частиною другою цієї ж статті, ознаки розумності не має. Тому правові приписи, які непрямо випливають з частин першої та другої ст. 54 Конституції України, не повинні застосовуватись як такі, що суперечать частині першій ст. 8 Конституції (принципу верховенства права). Прогалина у праві, що виникла в зв’язку з цим, заповнюється застосуванням до іноземців та осіб без громадянства за аналогією правового припису, який прямо встановлений ст. 54 Конституції.

У такий же спосіб, із застосуванням частини першої ст. 8 Конституції слід тлумачити інші законодавчі положення, які надають певних прав громадянам України та із яких випливають і висновком a contrario виявляються правові приписи, згідно з якими іноземці та особи без громадянства відповідних прав не мають.

§ 124. Обов’язковість застосування аналогії закону, яка (обов’язковість) випливає із змісту відповідних положень нормативно-правових актів

Застосування закону за аналогією є обов’язковим, коли встановлюється певна правова норма, яка має неповну диспозицію і яка передбачає її поповнення актом законодавства або договором, але ні актом законодавства, ні договором таке поповнення не здійснене. Проте, неповна гіпотеза не дає підстав для застосування аналогії закону, якою передбачається встановлення спеціальних умов, що будуть входити до змісту цієї гіпотези.

1. Відповідно до ч. 1 ст. 536 ЦК «за користування чужими грошовими коштами боржник зобов’язаний сплачувати проценти, якщо інше не встановлено договором між фізичними особами». Диспозиція цієї правової норми є неповною, бо встановлений обов’язок боржника сплачувати проценти, але розмір процентів не встановлюється. Тому ч. 2 ст. 536 ЦК встановлює, що «розмір процентів за користування чужими грошовими коштами встановлюється договором, законом або іншим актом цивільного законодавства». Але і цим формування диспозиції не завершується, бо передбачається, що розмір процентів має бути встановлений законом або іншим актом цивільного законодавства. Проте жоден закон чи інший акт цивільного законодавства розмір процентів за користування чужими грошовими коштами не встановлює. Тому розмір процентів для цілей застосування ст. 536 ЦК має визначатись шляхом застосування за аналогією правової норми, що встановлена ч. 1 ст. 1048 ЦК («розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором. Якщо договором не встановлений розмір процентів, їх розмір визначається на рівні облікової ставки Національного банку України») і прямо поширюється тільки на відносини позики.

Застосування аналогії закону у цьому випадку є обов’язковим, неминучим. Інша справа, що невиправдане нагромадження заходів впливу на боржника, який припустився порушення грошового зобов’язання (плата за користування чужими грошовими коштами, пеня, відповідальність у вигляді індексації заборгованості, відповідальність у вигляді трьох процентів річних, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом, відповідальність у вигляді відшкодування збитків) спонукає шукати шляхи незастосування ст. 536 ЦК. Правовою підставою для цього є принцип верховенства права.

2. У ч. 2 ст. 625 ЦК повністю сформульована диспозиція правової норми, що встановлює обов’язок боржника «сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення. Навпаки, ч. 1 ст. 1208 ЦК встановлює лише, що розмір відшкодування «підлягає індексації» «у разі підвищення вартості життя». Тут немає навіть бланкетної відсилки на зразок «підлягає відповідній індексації».

Отже, диспозиція правової норми, що встановлена ч. 1 ст. 1208 ЦК, є неповною. Тому до відносин, що регулюються ч. 1 ст. 1208 ЦК, за аналогією слід застосовувати ч. 2 ст. 625 ЦК, яка приписує враховувати встановлений індекс інфляції, тобто встановлений органами статистики.

3. З іншого боку, неповними є і гіпотези правових норм, що встановлені ч. 1 ст. 1177 ЦК («майнова шкода, завдана майну фізичної особи внаслідок злочину, відшкодовується державою, якщо не встановлено особу, яка вчинила злочин, або якщо вона є неплатоспроможною») і ч. 1 ст. 1207 ЦК («шкода, завдана каліцтвом, іншим ушкодженням здоров’я або смертю внаслідок злочину, відшкодовується потерпілому або особам, визначеним статтею 1200 цього Кодексу, державою, якщо не встановлено особу, яка вчинила злочин, або якщо вона є неплатоспроможною»). Узагалі-то ці правові норми є повними і могли б застосовуватись як норми прямої дії, але ч. 2 ст. 1177 ЦК («умови та порядок відшкодування майнової шкоди, завданої майну фізичної особи, яка потерпіла від злочину, встановлюються законом») і ч. 2 ст. 1207 ЦК («умови та порядок відшкодування державою шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров’я або смертю, встановлюються законом») роблять гіпотези цих двох правових норм неповними: необхідно, щоб законом (спеціальним стосовно норм, що встановлені цими законодавчими положеннями) були встановлені умови відшкодування шкоди, тобто відповідні частини гіпотез правових норм. Із контексту ст. 1177, 1207 ЦК чітко видно, що зазначені умови мають бути встановлені спеціально. Тому неправильним було б вести пошук тих правових норм, які могли б бути застосовані за аналогією до відносин, що регулюються ст. 1177, 1207 ЦК, і могли б поповнити відсутні частини гіпотез правових норм, що встановлені цими законодавчими положеннями.

§ 125. Застосування за аналогією норм процесуального права

Відповідно до ч. 1 ст. 8 ЦК і ч. 8 ст. 8 ЦПК суд застосовує аналогію закону до спірних правовідносин, якими завжди є матеріальні правовідносини. Отже, ці законодавчі положення не передбачають застосування в порядку аналогії закону норм процесуального права. У той же час ч. 7 ст. 9 КАС допускає застосування в порядку аналогії закону норм як матеріального, так і процесуального права. У зв’язку з цим слід враховувати, що аналогія закону є засобом подолання правової невизначеності. Вимога правової визначеності входить до змісту принципу верховенства права, а тому цей принцип є підставою застосування за аналогією норм процесуального права, у тому числі у сфері дії Цивільного процесуального кодексу. З тих же міркувань допускається застосування аналогії закону, в тому числі процесуального, у господарському процесі.

1. Теоретично розмірковуючи, питання про можливість застосування за аналогією процесуального закону могли б бути вирішені Цивільним процесуальним, Господарським процесуальним кодексами та Кодексом адміністративного судочинства, оскільки нормативними актами матеріального права таке питання не може бути вирішене. Ч. 7 ст. 8 ЦПК передбачає застосування судом закону за аналогією за умови, що законом не врегульовані «спірні правовідносини». До спірних ніяк не можна віднести процесуальні відносини, що регулюються процесуальним правом. Отже, відповідно до букви Цивільного процесуального кодексу застосуванню процесуального закону за аналогією є неможливим.

Навпаки, ч. 7 ст. 9 КАС («у разі відсутності закону, що регулює відповідні правовідносини, суд застосовує закон, що регулює подібні правовідносини (аналогія закону), а за відсутності такого закону суд виходить із конституційних принципів і загальних засад права (аналогія права)») не перешкоджає застосуванню процесуального закону за аналогією. Більше того, зазначення на конституційні принципи і загальні засади права в ч. 7 ст. 9 КАС може бути витлумачене в такий спосіб, що і питання про процесуальні права та обов’язки може бути вирішене в порядку аналогії права, яка до того ж має тлумачитись відповідно до ч. 7 ст. 9 КАС як аналогія не тільки процесуального права, а і права взагалі (застосування до певних правовідносин за аналогією норм будь-якої галузі права).

Але і відсутність офіційного визнання аналогії процесуального закону і права в Цивільному процесуальному кодексі ще не означає її заборони. Так, із ч. 7 ст. 8 ЦПК непрямо випливає і висновком а contrario виявляється правовий припис, відповідно до якого застосування закону за аналогією до процесуальних відносин не допускається. Але ж цей правовий припис не усуває прогалин у цивільно-процесуальному законодавстві, залишає ситуацію не визначеною в правовому відношенні. В умовах реально існуючої недостатньої опрацьованості Цивільного процесуального кодексу заперечення аналогії процесуального закону суперечило б принципу верховенства права. На підтвердження викладеного наведемо наступний приклад.

Стаття 66 ГПК має заголовок «Підстави забезпечення позову». Такими підставами називаються: 1) заява сторони, прокурора чи його заступника, який подав позов, або ініціативи суду. Це — формальна підстава; 2) невжиття таких заходів може утруднити чи зробити неможливим виконання рішення господарського суду. Це — фактична підстава. При цьому не встановлюються межі, в яких можуть вживатись заходи забезпечення позову. У Кодексі адміністративного судочинства (ст. 117) також встановлюються подібні правила і також не встановлюються зазначені межі. У зв’язку з цим, як зазначається в узагальненні практики розгляду судами корпоративних спорів, підготовленому у Вищому господарському суді України[577], деякі господарські суди вживали такі заходи забезпечення позову як заборона правлінню акціонерного товариства вчиняти будь-які дії, передбачені статутом товариства, в тому числі користуватися банківськими рахунками, здійснювати підприємницьку діяльність. В узагальненні зазначається, що ст. 66 ГПК не передбачає такого виду забезпечення позову як заборона органам управління або посадовим особам відповідача вчиняти будь-які дії. При цьому звертається увага на те, що, забороняючи виконавчому органу представляти товариство, господарський суд тим самим блокує здійснення товариством господарської діяльності.

З цього приводу слід зробити два зауваження. По-перше, ст. 66 ГПК взагалі не встановлює види забезпечення позову, а заборона, про яку йдеться, залежно від обставин справи може підпадати під формулювання ст. 66 ГПК. По-друге, аргументи на зразок «заборона правлінню акціонерного товариства здійснювати представництво блокує здійснення товариством господарської діяльності» могли б використовуватись для тлумачення тих положень, які приписують враховувати соціальний контекст, як ч. 3 ст. 152 ЦПК чи принцип верховенства права.

Видається, що згадані вище заходи забезпечення позову, які вживались господарськими судами, цілком охоплюються формулюванням «позов забезпечується... забороною іншим особами (виконавчий орган слід визнати іншою особою, оскільки відповідачем у подібних справах є саме товариство —Авт.) вчиняти дії, що стосуються предмета спору» (абзац четвертий частини першої ст. 67 ГПК). Інша справа, що у пошуках правового вирішення таких ситуацій треба було звернути увагу на ч. 3 ст. 152 ЦПК: «Види забезпечення позову мають бути співмірними із заявленими позивачем вимогами». Це законодавче положення слід застосовувати до правовідносин, про які йдеться, за аналогією. Тоді за позовом, який стосується окремого питання, слід буде визнати необґрунтованими такі заходи забезпечення позову як заборона виконавчому органу товариства здійснювати повноваження, надані йому законом чи статутом, або інші дії, без яких товариство не може здійснювати підприємницьку діяльність. Але повністю прийняття таких заходів виключатись не повинне, якщо це відповідає змісту позовних вимог і якщо невжиття таких заходів може утруднити чи зробити неможливим виконання рішення суду.

§ 126. Неможливість застосування в порядку аналогії права конституційних принципів

Зазначення в ч. 7 ст. 9 КАС на застосування в порядку аналогії права конституційних принципів не слід тлумачити як таке, що встановлює правову норму, яка підлягає застосуванню. Законодавчим актом не можуть визначатись умови застосування конституційних принципів, бо це порушує субординацію між Конституцією та законами. Як повинні застосовуватись конституційні принципи — це має вирішуватись відповідно до логіки самої Конституції України, а не відповідно до вказівки законодавця.

1. Відповідно до частини третьої ст. 8 Конституції України норми Конституції є нормами прямої дії. Тому положення ч. 7 ст. 9 КАС про те, що конституційні принципи застосовуються в порядку аналогії права, суперечить Конституції і не може застосовуватись. Проти твердження про те, що ч. 7 ст. 9 КАС підлягає застосуванню, оскільки в ній йдеться про застосування за аналогією не норм, а принципів, слід заперечити наступне. Так, не дивлячись на те, що принципам права, основним засадам присвячена велика кількість юридичних досліджень, у тому числі монографічних, і ця категорія залишається утаємниченою, все ж треба виходити із того, що Конституція є Основним Законом України, тобто правовим актом, що є регулятором суспільних відносин. Ч. 7 ст. 9 КАС також визнає регулятивну роль конституційних принципів (інакше не приписувалось застосовувати їх в порядку аналогії права). Отже, ч. 7 ст. 9 КАС не заперечує регулятивну роль принципів, а тільки ставить їх на останнє місце серед положень юридичних актів, що є регуляторами суспільних відносин. Але таке визначення місця конституційних принципів суперечить Конституції і не може братись до уваги при здійсненні правосуддя.

Конституційні принципи у тій частині, в якій вони вміщують у собі правові норми, підлягають прямому застосуванню з урахуванням того, що Конституція України має найвищу юридичну силу (частина друга ст. 8 Конституції) і встановлює норми прямої дії (частина третя ст. 8 Конституції). У тій же частині, у якій конституційні принципи вміщують у собі декларації конституцієдавця про його політичні, соціальні, і економічні та інші наміри, вони не виконують функції правового регулятора, а тому не можуть застосовуватись ні в порядку аналогії права, ні прямо.

§ 127. Підстава застосування аналогії права і проблема застосування принципів (основних засад) законодавства

Ч. 1 ст. 8 ЦК приписує застосовувати аналогію права у разі неврегульованості цивільних відносин законами або іншими нормативно-правовими актами, тобто врегульованість цивільних відносин хоч би підзаконними нормативно-правовими актами виключає застосування в порядку аналогії права загальних засад цивільного законодавства, що не повторюють конституційні принципи. Це невиправдано звужує застосування загальних засад цивільного законодавства. Але такою є воля законодавця, відступити від якої при здійсненні правосуддя неможливо. Те ж саме стосується і ч. 8 ст. 8 ЦПК, яка приписує застосовувати в порядку аналогії закону загальні засади законодавства, і ч. 7 ст. 9 КАС, яка передбачає застосування в порядку аналогії права загальних засад права.

1. Суть проблеми полягає в тому, що загальні засади законодавства, текстуально закріплені в законодавчих актах, вміщують у собі нормативний регулятор і декларацію. Тому в частині, в якій вони виконують функцію нормативного регулятора, вони повинні були б застосовуватись прямо, зокрема переважно перед правовими нормами, що закріплені в нормативно-правових актах меншої юридичної сили. Але це — лише теоретичне твердження. Законодавець мав би враховувати доводи науки, проте не несе обов’язку їх дотримання. Тому він на свій розсуд і без опори на науку встановив, що загальні засади законодавства (ч. 8 ст. 8 ЦПК), загальні засади цивільного законодавства (ст. 8 ЦК), загальні засади права (ч. 7 ст. 9 КАС) підлягають застосуванню в порядку аналогії права. Звідси випливають і за допомогою висновку від протилежного при тлумаченні виявляються логічно закріплені в цих законодавчих положеннях правові норми, відповідно до яких в іншому порядку загальні засади законодавства, загальні засади цивільного законодавства, загальні засади права не застосовуються. Ці правові норми не суперечать будь-яким законодавчим положенням, а тому підлягають застосуванню. Такою є воля законодавця. Суди повинні їй слідувати, поки законодавець не відмовиться від правової конструкції аналогії права. А відмовитися від неї треба, бо вона є професорським винаходом, проявом професорського права, яке викладають у юридичних навчальних закладах і яке є дуже далеким від того права, що реально регулює суспільні відносини.

§ 128. Юридична неоднорідність загальних засад цивільного законодавства, які ч. 2 ст. 8 ЦК приписує застосовувати в порядку аналогії права

При застосуванні в порядку аналогії права загальних засад цивільного законодавства слід враховувати неоднорідність нормативного матеріалу, розміщеного в ст. 3 ЦК під заголовком «Загальні засади цивільного законодавства». Серед інших тут є і такі засади, які входять до змісту принципу верховенства права. Ці засади застосовуються за правилами застосування цього принципу, що випливають із контексту Конституції України. Законодавчими актами правила застосування принципу верховенства права, в тому числі загальних засад, про які йдеться, визначатись не можуть. Загальні засади цивільного законодавства, які закріплені в ст. 3 ЦК і не входять до змісту принципу верховенства права, застосовуються тільки в порядку аналогії права.

1. Із усіх законодавчих положень, що визначають правовий режим аналогії права, тільки ч. 2 ст. 8 ЦК («у разі неможливості використати аналогію закону для регулювання цивільних відносин вони регулюються відповідно до загальних засад цивільного законодавства (аналогія права)») чітко визначає ті нормативні положення, які застосовуються в порядку аналогії права. Такими є загальні засади цивільного законодавства. Тлумачення поняття загальних засад законодавства не викликає будь-яких труднощів, оскільки це поняття використовується у заголовку ст. 3 ЦК, у якій і формулюються основні засади цивільного законодавства.

Звертаючись до аналізу ст. 3 ЦК, ми, однак, помічаємо, що включений до цієї статті нормативний матеріал є неоднорідним. Стосовно таких загальних засад як неприпустимість позбавлення права власності, судовий захист цивільного права, справедливість, добросовісність і розумність не виникає сумніву, що вони входять до змісту принципу верховенства права, а тому підлягають застосуванню в такому ж порядку, як застосовується принцип верховенства права. Тобто в тій мірі, в якій названі засади вміщують у собі правові норми, вони застосовуються прямо як такі, що мають найвищу юридичну силу, навіть вищу, ніж юридична сила правових норм, що встановлюються Конституцією.

У тій частині, в якій названі загальні засади є деклараціями, вони є нормативним регулятором лише в потенції (набудуть значення правових норм тільки тоді, коли суспільні відносини стануть готовими сприйняти їх як нормативний регулятор). Поки цього не сталося, названі засади цивільного законодавства, що входять до змісту принципу верховенства права, повинні визнаватись деклараціями, що не підлягають застосуванню ні прямо, ні в порядку аналогії права.

Неприпустимість свавільного втручання в сферу особистого життя людини також може бути визнана однієї із загальних засад, що входить до змісту принципу верховенства права, але лише частково. Проте А. С. Довгерт стверджує, що і ця загальна засада і загальні засади свободи договору, свободи підприємницької діяльності також входять до змісту принципу верховенства права[578]. Видається, що тут зміст принципу верховенства права невиправдано розширено внаслідок прагнення охопити цим принципом усі ідеї, що мають природньо-правове походження. Отже, ми доходимо висновку, що в порядку аналогії права можуть застосовуватись загальні засади свободи договору, свободи підприємницької діяльності і частково загальна засади неприпустимості свавільного втручання у сферу особистого життя людини.

§ 129. Проблема застосування в порядку аналогії права загальних засад права

Зазначення у ч. 7 ст. 9 КАС на застосування в порядку аналогії права загальних засад права (на відміну від ч. 8 ст. 8 ЦПК, що передбачає застосування в порядку аналогії права загальних засад законодавства) не слід розуміти так, що загальні засади права слід шукати поза межами позитивного права. В Україні позитивне право інтегрувало до себе усі вимоги (принципи, норми) природнього права, що виключає необхідність у пошуках «надпозитивних», «допозитивних» або «позапозитивних» принципів права. Немає в Україні і правових підстав для «виведення» із низки чи численних правових норм принципів з метою їх подальшого застосування в порядку аналогії права. Якщо є такі правові норми, що пронизані єдиною ідеєю, то, очевидно, можна із цих норм вибрати одну і застосовувати її в порядку аналогії закону.

1. Природньо-правовий напрямок у вітчизняній юридичній науці стає дедалі більш потужним, а заклики до подолання позитивізму в теорії і правозастосуванні стають все більш гучними. Проте це не означає, що термін «загальні засади права», які ч. 7 ст. 9 КАС приписує застосовувати в порядку аналогії права, означає щось інше, ніж термін «загальні засади законодавства». По-перше, термін «загальні засади права» ніякою мірою не зачіпає ті загальні засади, які входять до змісту принципу верховенства права, оскільки, як вище зазначалося, законом не мажуть визначатись особливості застосування загальних засад, що входять до змісту принципу верховенства права. По-друге, під загальними засадами права, як і під загальними засадами законодавства, слід розуміти виключно ті загальні засади (принципи, засади), що текстуально закріплені в законодавчих актах. Усталений поділ у науці принципів права на текстуально в актах законодавства закріплені і такі, що випливають із численних законодавчих положень, є проявом імітаторського напрямку в юридичній науці. Якщо є правові норми, що регулюють відносини, які є подібними до тих відносин, що не врегульовані, то такі правові норми слід застосовувати до неврегульованих відносин в порядку аналогії закону, що виключає потребу у виведенні загальних засад (засад, принципів) із таких правових норм.

Правда, з’явився і досвід застосування судом принципу, індуктивно виведеного із норм чинного законодавства. Не в Україні, а в Росії. Україна, сказав класик вітчизняної публіцистики, — не Росія. І все ж є над чим подумати. Можливо, наведений нижче приклад стане застереженням для українських суддів, якщо у них з’явиться думка вивести певний принцип із конкретних правових норм та застосувати його при здійсненні правосуддя. А. В. Слєсарєв описує таку справу[579]. Постачальник електричної енергії звернувся з позовом до підприємства «Тепломережі» з позовом про стягнення заборгованості за спожиту енергію в сумі 689622681 російських рублів, пені в сумі 423312506 рос. руб. і відсотків за користування чужими грошовими коштами в сумі 336473532 російських рублів. Арбітражні суди позовні вимоги задовольнили повністю, оскільки вони ґрунтувались на нормах, встановлених Цивільним кодексом РФ. При розгляді протесту голови Вищого арбітражного суду президія Вищого арбітражного суду РФ звернула увагу на те, що суд не скористався правом зменшити розмір неустойки (пені) і зменшила її розмір до 100000000 російських рублів. Для вирішення справи у частині відсотків президія послалась на те, що виходячи із основних принципів Цивільного кодексу РФ за одне й те саме правопорушення два заходи цивільно-правової відповідальності застосовуватись не можуть. Оскільки відповідальність у вигляді сплати неустойки (пені) до відповідача уже застосована, стягнення відсотків було визнано незаконним. Пізніше ця правова позиція була включена до однієї із постанов Пленуму Верховного Суду РФ і пленуму Вищого арбітражного суду РФ.

Виникає питання про те, із яких же основних принципів Цивільного кодексу РФ виходила президія Вищого господарського суду РФ? А. В. Слєсарєв пояснює, що президія, на його думку, виходила із закріплених у ст. 1 ЦК РФ принципів необхідності безперешкодного здійснення цивільних прав, забезпечення поновлення порушених прав і свободи договору. Трудно збагнути, як перші два принципи дали підставу для висновку про те, що вони перешкоджають за одне правопорушення застосовувати два заходи відповідальності. Що стосується принципу свободи договору, то в договорі між сторонами, що сперечалися про право цивільне, прямо була передбачена пеня за прострочення платежів. Цей досвід здійснення правосуддя більше нагадує спробу внести невизначеність у правовідносини, які самі по собі були досить визначеними. Нагадує цей досвід і спробу органу правосуддя свідомо втрутитись у прерогативи законодавчої влади. Ми невипадково зазначили і на боржника — споживача електроенергії, який здійснював діяльність щодо постачання теплової енергії (це для Росії є досить болючою проблемою), і на суми пені і відсотків, що підлягали стягненню і разом перевищували суму основного боргу. Ці обставини свідчать про те, що судовий орган прийняв доцільне рішення як справжній законодавець.

Чи могло бути прийняте таке рішення в Україні? Абстрактно розмірковуючи, могло. Але в Україні для цього є правова підстава. Навряд чи можна визнати розумним стягнення пені і відсотків в сумі, що перевищує основний борг, а тому зменшення розміру відповідальності боржника можна було б мотивувати посиланням на принцип верховенства права, закріплений у частині першій ст. 8 Конституції.

Нарешті, звернемо увагу і на ту обставину, що у наведеному випадку індуктивно виведений із законодавства основний принцип (чи індуктивно виведені із законодавства основні принципи) був використаний (були використані) не для заповнення прогалин у законодавстві, не для застосування в порядку аналогії права, а для застосування усупереч конкретній правовій нормі, що встановлюється ст. 395 ЦК РФ і дає право кредитору на отримання від боржника відсотків за неправомірне користування чужими грошовими коштами.

Отже, досвід індуктивного виведення основних принципів із конкретних положень цивільного законодавства РФ виявився невдалим, а подальші пошуки у цьому напрямку можна було б і припинити. Не тільки при здійсненні судочинства, а й в науці. Не тільки в Росії, а й в Україні.

Примечания

1

Малая Советская энциклопедия: В 10 т. — М.: Советская Энциклопедия, Т. 5. — 1959. с. 623.

(обратно)

2

Алексеев С. С. Структура советского права. Юридическая литература, 1975.

(обратно)

3

Муромцев С. Гражданское право Древняго Рима. — М., 1883. с. 239.

(обратно)

4

Там же, с. 250.

(обратно)

5

Васьковський Е. В. Цивилистическая методология. Учение о толковании и применении гражданских законов. — М.: АО «ЦентрЮрИнфоР», 2002.

(обратно)

6

Головатий С. П. Верховенство права: Монографія. У 3-х кн. Книга 1. Верховенство права: від ідеї до доктрини; Книга 2. Верховенство права: від доктрини до принципу; Верховенство права: український досвід — К.: Фенікс, 2006.

(обратно)

7

История политических и правовых учений: Учебник для вузов // Под ред. В. С. Нерсесянца. — М.: НОРМА-ИНФРА*М, 1999. с. 1.

(обратно)

8

Там же.

(обратно)

9

Головатий С. П. Верховенство права: Монографія. У 3-х кн. Книга 1. Верховенство права: від ідеї до доктрини; Книга 2. Верховенство права: від доктрини до принципу; Верховенство права: український досвід — К.: Фенікс, 2006.

(обратно)

10

Малая Советская энциклопедия. Том 5. — M.: Советская энциклопедия, 1959. с. 63.

(обратно)

11

Васьковський Е. В. Цивилистическая методология. Учение о толковании и применении гражданских законов. с. 307.

(обратно)

12

Там же, с. 107.

(обратно)

13

Муромцев С. Гражданское право Древняго Рима. с. 465.

(обратно)

14

Малинова И. П. Философия права (от метафизики к герменевтике). — Екатеринбург, 1995. с. 82.

(обратно)

15

Шевчук С. В. Судовий захист прав людини: Практика Європейського Суду з прав людини у контексті західної правової традиції. — К.: Реферат, 2006. с. 40.

(обратно)

16

Давид Р., Жоффре-Спинози К. Основные правовые системы современности. — М.: Международные отношения, 1998. с. 19.

(обратно)

17

Васьковський Е. В. Цивилистическая методология. Учение о толковании и применении гражданских законов. с. 158.

(обратно)

18

Про внесення зміни до статті 707 Цивільного кодексу України: Закон України від 14.05.2010//ОВУ. — 2010. — № 43. — Ст. 1397.

(обратно)

19

Див.: Васьковський Е. В. Цивилистическая методология. Учение о толковании и применении гражданских законов. с. 362-366.

(обратно)

20

Сальвиа М. д. Прецеденты Европейского суда по правам человека. — СПб.: Юридический центр ПРЕСС, 2004. с. 42.

(обратно)

21

Рішення Європейського Суду з прав людини від 15.11.2007 у справі «Бендерський проти України»// ОВУ. — 2008. — № 18. — Ст. 535.

(обратно)

22

Сальвиа М. д. Прецеденты Европейского суда по правам человека. с. 41.

(обратно)

23

Познер Р. А. Проблеми юриспруденції. — К.: Реферат, 2003. с. 292.

(обратно)

24

Там же. с. 16.

(обратно)

25

Пиголкин А. С. Толкование нормативных актов в СССР. — М.: Госюриздат, 1962. с. 105.

(обратно)

26

Муромцев С. Гражданское право Древняго Рима. с. 140.

(обратно)

27

Там же, с. 144.

(обратно)

28

Там же, с. 144.

(обратно)

29

Там же, с. 145.

(обратно)

30

Там же, с. 357.

(обратно)

31

Там же, с. 360.

(обратно)

32

Там же, с. 599.

(обратно)

33

Там же, с. 599.

(обратно)

34

Цит. за: Шевчук С. В. Судова правотворчість. Світовий досвід і перспективи в Україні. — К.: Реферат, 2007. с. V.

(обратно)

35

Юридична енциклопедія. В 6 т. Т. 6. — К.: Українська енциклопедія, 2000. с. 237.

(обратно)

36

Барак А. Судейское усмотрение: Пер. с англ. — М.: Норма, 1999. с. 353.

(обратно)

37

Шевчук С. В. Судова правотворчість. Світовий досвід і перспективи в Україні.

(обратно)

38

Міжнародні стандарти у сфері судочинства. — К.: Істина, 2010. с. 353.

(обратно)

39

Там же, 2010. с. 349.

(обратно)

40

Цит. за: Васьковський Е. В. Цивилистическая методология. Учение о толковании и применении гражданских законов. с. 56.

(обратно)

41

Там же, с. 57.

(обратно)

42

Иеринг Р. Избранные труды. В 2 т. Т. 2. — СПб.: Юридический центр Пресс, 2006. с. 331-332.

(обратно)

43

Давид Р., Жоффре-Спинози К. Основные правовые системы современности. с. 90.

(обратно)

44

Шевчук С. В. Судова правотворчість. Світовий досвід і перспективи в Україні.

(обратно)

45

Завадский А. В. К учению о толковании и применении гражданских законов. — М.: ЮрИнфоР, 2008. с. 106.

(обратно)

46

Цвайгерт К., Кетц X. Введение в сравнительное правоведение в сфере частного права. В 2 т. Т. 1. Основы. — М.: Международные отношения, 1998. с. 207.

(обратно)

47

Ярмиш Н. М. Теоретичні проблеми причинно-наслідкового зв’язку в кримінальному праві (філософсько-правовий аспект). Автореф. дис. докт. юр. наук. — X., 2003. с. 22-23.

(обратно)

48

Петражицкий Л. И. Теория права и государства в связи с теорией нравственности. — СПб.: Лань, 2000. с. 383.

(обратно)

49

Головатий С. П. Верховенство права: Монографія. У 3-х кн. Книга 2. Верховенство права: від доктрини до принципу. с. 1120.

(обратно)

50

Савиньи Ф. К. ф. Система современного гражданского римского права. — М.: Статут; 2011. с. 217.

(обратно)

51

Завадский А. В. К учению о толковании и применении гражданских законов. с. 90.

(обратно)

52

Там же, с. 113-114.

(обратно)

53

Бернюков А. М. Здійснення правосуддя, герменевтичний підхід/Правосуддя. Філософське та теоретичне осмислення. — К., 2009. — С. 189-190.

(обратно)

54

Там же, с. 158.

(обратно)

55

Барак А. Судейское усмотрение: Пер. с англ. — М.: Норма, 1999. с. 28.

(обратно)

56

Рішення Конституційного Суду України у справі про смертну кару від 29.12.99 № 11-рп/99//ОВУ. — 2000. — № 4. — Ст. 126.

(обратно)

57

Васьковський Е. В. Цивилистическая методология. Учение о толковании и применении гражданских законов.

(обратно)

58

Вильнянский С. И. Толкование и применение гражданско-правовых норм // Методические материалы Всесоюзного юридического заочного института. Вып. 2. — М., 1948. с. 45-46.

(обратно)

59

Белов В. А. «... Выдающийся русский ученый-юрист...» / Васьковский Е. В. Цивилистическая методология. Учение о толковании и применении гражданских законов. — М: АО «ЦентрЮрИнфоР», 2002. с. 12.

(обратно)

60

Вильнянский С. И. Названа праця.

(обратно)

61

Шевчук С. В. Основи конституційної юриспруденції. — X.: Консум, 2002. с. 91.

(обратно)

62

Рішення Конституційного Суду України в справі про призначення більш м’якого покарання від 02.11.2004 № 15-рп/2004// ОВУ. — 2004. — № 45. — Ст. 2975.

(обратно)

63

Завадский А. В. К учению о толковании и применении гражданских законов. с. 98, 100.

(обратно)

64

Сальвиа М. д. Прецеденты Европейского суда по правам человека. с. 55, 56.

(обратно)

65

Скакун О. Ф. Теория государства и права (энциклопедический курс); Учебник. —X.: Эспада, 2005. с. 469.

(обратно)

66

Шевчук С. В. Судова правотворчість. Світовий досвід і перспективи в Україні. с. 9.

(обратно)

67

Марченко Н. М. Судебное правотворчество и судейское право. — М.: Проспект, 2008. с. 19.

(обратно)

68

Рішення Конституційного Суду України у справі щодо внесення змін до Конституції України від 09.06.98 № 8-рп/98 // ОВУ. 1998. — №23. — Ст. 854.

(обратно)

69

Шевчук С. В. Судова правотворчість. Світовий досвід і перспективи в Україні. с. 227.

(обратно)

70

Там же, с. 229.

(обратно)

71

Сальвиа М. д. Прецеденты Европейского суда по правам человека. с. 52.

(обратно)

72

Рішення Європейського Суду з прав людини від 10.11.2005 у справі «Лейла Шахін проти Туреччини» // Практика Європейського Суду з прав людини. Рішення. Коментарі, 2007, № 1. — с. 162-170.

(обратно)

73

Давид Р., Жоффре-Спинози К. Основные правовые системы современности. с. 97.

(обратно)

74

Мірошниченко А. М. Колізії в правовому регулюванні земельних відносин в України. — К.: Алерта, 2009. с. 220.

(обратно)

75

Бігун В. С. Філософія правосуддя. Ідея та здійснення. — К.: Бібліотека міжнародного часопису «Проблеми філософії права», 2011. с. 25.

(обратно)

76

Там же, с. 26.

(обратно)

77

Шевчук С. В. Судова правотворчість... с. 156.

(обратно)

78

Бігун В. С. Названа праця, с. 24.

(обратно)

79

Там же, с. 24-28.

(обратно)

80

Рішення Конституційного Суду України у справі про тлумачення терміну «законодавство» від 09.07.98 № 17/81-98 // ОВУ. — 1998. — № 32. —Ст. 1209.

(обратно)

81

Муромцев С. Гражданское право Древняго Рима. с. 183.

(обратно)

82

Там же, с. 184.

(обратно)

83

Там же, с. 481.

(обратно)

84

Давид Р., Жоффре-Спинози К. Основные правовые системы современности. с. 99.

(обратно)

85

Там же, с. 91-92.

(обратно)

86

Сальвиа М. д. Прецеденты Европейского суда по правам человека. с. 12.

(обратно)

87

Там же, с. 13.

(обратно)

88

Там же, с. 290.

(обратно)

89

Там же, с. 46.

(обратно)

90

Там же, с. 46.

(обратно)

91

Давид Р., Жоффре-Спинози К. Основные правовые системы современности. с. 91.

(обратно)

92

Ротань В. Г, Зуб І. В., Сонін О. Є. Науково-практичний коментар до законодавства України про працю. — К.: Алерта; ЦУЛ, 2011.

(обратно)

93

Головатий С. П. Верховенство права. Книга 3. Верховенство права: український досвід. c. 1393.

(обратно)

94

Господарський кодекс України. Прийнятий Верховною Радою України 16.01.2003//ОВУ. — 2003; — № 11. — Ст. 462.

(обратно)

95

Подцерковний О. П. Про необхідність підвищення уваги до методології тлумачення господарських договорів.

(обратно)

96

Постанова Судової палати у господарських справах Верховного Суду України від 20.03.2012 у справі за позовом Регіонального відділення фонду державного майна в Донецькій області до ВАТ «Укртелеком».

(обратно)

97

Тлумачний словник української мови у чотирьох томах. Т. 2. — К.: Аконіт, 2001. с. 117.

(обратно)

98

Шевчук С. В. Судовий захист прав людини: Практика Європейського Суду з прав людини у контексті західної правової традиції. с. 693.

(обратно)

99

Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод від 04.11.50// ОВУ. — 1998. — № 13. — С. 270.

(обратно)

100

Про впорядкування застосування контрактної форми трудового договору. Постанова Кабінету Міністрів України від 19.03.94 № 170 // Зібрання постанов Уряду України. —1994. — № 7. — Ст. 172. — п. 1.

(обратно)

101

Кириллов В. И., Старченко А. А. Логика. — М.: Юристь, 2002. с. 191.

(обратно)

102

Ткаченко Ю. Г. Нормы советского социалистического права и их применение. — М.: Госюриздат, 1955. с. 62.

(обратно)

103

Васьковський Е. В. Цивилистическая методология. Учение о толковании и применении гражданских законов. с. 343.

(обратно)

104

Рішення Конституційного Суду України в справі про Рахункову палату від 23.12.97 № 7-зп// ОВУ. — 1998. — № 1. — Ст. 23.

(обратно)

105

Про практику застосування законодавства у розгляді спорів, що виникають з корпоративних відносин. Рекомендації Вищого господарського суду України від 28.12.2007 № 04-5/14// Вісник господарського судочинства. — 2008. — №1.

(обратно)

106

Кодекс торговельного мореплавства України. Прийнятий Верховною Радою України 23.05.1995// ВВРУ. — 1995. — № 47. — Ст. 349.

(обратно)

107

Цивільний кодекс України: Науково-практичний коментар. Ч. 2/ За ред. розробників проекту Цивільного кодексу України. — К.: Істина, 2004. с. 213.

(обратно)

108

Васьковський Е. В. Цивилистическая методология. Учение о толковании и применении гражданских законов. с. 294.

(обратно)

109

Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо досудового врегулювання спорів. Закон від 23.06.2005//ОВУ. — 2005. — № 29. — Ст. 1691.

(обратно)

110

Рішення Конституційного Суду України в справі про досудове врегулювання спорів від 09.07.2002 № 15-рп/2002//ОВУ. — 2002. — № 28. — Ст. 1333.

(обратно)

111

Про застосування принципів права на організації та ведення колективних переговорів. Конвенція Міжнародної організації праці № 98.

(обратно)

112

Лист Міністерства юстиції від 5 квітня 2006 р. № 21-5-197// Юридична інформаційно-пошукова система «Ліга», файл MUS4365.LHT.

(обратно)

113

Коваль В. М. Концептуальні засади юридичної інтерпретації у господарському судочинстві. Дис.... доктора юрид. наук. — Одеса, 2012.

(обратно)

114

Малинова И. П. Философия права (от метафизики к герменевтике). — Екатеринбург, 1995. с. 82.

(обратно)

115

Шевчук С. В. Основи конституційної юриспруденції. — X.: Консум, 2002. с. 91.

(обратно)

116

Муромцев С. Гражданское право Древняго Рима. с. 598.

(обратно)

117

Рішення Конституційного Суду України у справі про смертну кару від 29.12.99 № 11-рп/99//ОВУ. — 2000. — № 4. — Ст. 126.

(обратно)

118

Загальна декларація прав людини від 10.12.48// Вісник Конституційного Суду України. — 2006. — № 3.

(обратно)

119

Міжнародний пакт про громадянські і політичні права від 16.12.66//Бюлетень законодавства і юридичної практики України. — 2005. — № 1.

(обратно)

120

Васьковський Е. В. Цивилистическая методология. Учение о толковании и применении гражданских законов. с. 291-292.

(обратно)

121

Черданцев А. Ф. Толкование советского права. — М.: Юрид. лит., 1979. с. 50-51.

(обратно)

122

Васьковський Е. В. Цивилистическая методология. Учение о толковании и применении гражданских законов. с. 283, 291.

(обратно)

123

Белов В. А. Гражданское право. Общая часть. Т. 1. Введение в гражданское право: учебник — М.: Юрайт, 2011. с. 215.

(обратно)

124

Муромцев С. Гражданское право Древняго Рима. с. 360.

(обратно)

125

Там же, с. 351-361.

(обратно)

126

Там же, с. 357.

(обратно)

127

Беляневич О. А. Господарське договірне право України (теоретичні аспекти). — К., 2006. с. 498-499.

(обратно)

128

Рішення Конституційного Суду України у справі про страхові виплати від 08.10.2008 № 20-рп/2008/ЮВУ. — 2008. — № 80.

(обратно)

129

Земельний Кодекс України. Прийнятий Верховною Радою України 25.10.2001//ОВУ. — 2001. — № 46. — Ст. 2038.

(обратно)

130

Про практику розгляду судами трудових спорів. Постанова Пленуму Верховного Суду України від 06.11.92 № 9. // Бюлетень законодавства і юридичної практики України. — 2011. — № 12.

(обратно)

131

Рішення Конституційного Суду України у справі про звільнення судді з адміністративної посади від 16.05.2007 р. № 1-рп/2007 // ОВУ. — 2007. — № 40. — Ст. 1589.

(обратно)

132

Сальвиа М. д. Прецеденты Европейского суда по правам человека. с. 45.

(обратно)

133

Про деякі питання практики застосування статей 785 та 786 Цивільного кодексу України. Інформаційний лист Вищого господарського суду України від 29.05.2012 N 01-06/735/2012 // Вісник господарського судочинства. 2012. — № 4.

(обратно)

134

Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо додаткових гарантій захисту фінансових інтересів держави. Закон України від 16.06.2005//ОВУ. — 2005. — № 29. — Ст. 1689.

(обратно)

135

Кодекс торговельного мореплавства України. Прийнятий Верховною Радою України 23.05.1995// ВВРУ. — 1995. — № 47. — Ст. 349.

(обратно)

136

Порядок ведення державного суднового реєстру України і Суднової книги України. Затв. постановою Кабінету Міністрів України від 26.09.97 // ОВУ. — 1997. — Число 40. — С. 24.

(обратно)

137

Про внесення змін до Закону України «Про металобрухт» щодо спеціалізованих або спеціалізованих металургійних переробних підприємств, а також форм розрахунків при прийманні металобрухту. Закон України від 24.05.2007// ОВУ. — 2007. — № 47. — Ст. 1706.

(обратно)

138

Ярошенко О. М. Джерела трудового права України. Дис. докт. юр. наук. — X., 2007. с. 66.

(обратно)

139

Про Антимонопольний комітет України. Закон України від 26.11.93// ВВРУ. — 2003. — № 50. — Ст. 472.

(обратно)

140

Віденська конвенція про право міжнародних договорів від 23.05.69 // Юридична інформаційно-пошукова система «Ліга», файл MU69K01.LHT.

(обратно)

141

Шевчук С. В. Судовий захист прав людини: Практика Європейського Суду з прав людини у контексті західної правової традиції. с. 217.

(обратно)

142

Загальна декларація прав людини від 10.12.48// Вісник Конституційного Суду України. — 2006. — № 3.

(обратно)

143

Декларація прав дитини від 20.11.59// Юридична інформаційно-пошукова система «Ліга», файл MU59001D.LHT.

(обратно)

144

Конвенція про права дитини від 20 листопада 1989 року// Бюлетень Міністерства юстиції України. — 2001. — № 2.

(обратно)

145

Уніфікований Закон про переказні векселі і прості векселі. Додаток 1 до Конвенції, якою запроваджено Уніфікований закон про переказні векселі і прості векселі// Збірник систематизованого законодавства. Додаток до газети «Бізнес». — 2000. — № 34.

(обратно)

146

Про затвердження Порядку визначення розміру і відшкодування збитків, завданих електропостачальнику внаслідок викрадення електричної енергії. Постанова Кабінету Міністрів України від 08.02.2006 № 122// ОВУ. —2006. — № 6. — Ст. 307.

(обратно)

147

Методика обчислення обсягу та вартості електричної енергії, не облікованої внаслідок порушення споживачами правил користування електричною енергією. Затв. постановою НКРЕ від 04.05.2006// ОВУ. — 2006. — № 27. — Ст. 1988.

(обратно)

148

Правила користування електричною енергією. Затв. постановою НКРЕ від 22.08.2002// ОВУ. — 2002. — № 42. — Ст. 2202.

(обратно)

149

Правила користування електричною енергією для населення. Затв. постановою Кабінету Міністрів України від 26.07.99 № 1357. — ОВУ. — 1999. —№ 30. — Ст. 1543.

(обратно)

150

Правила надання послуг з централізованого опалення, постачання холодної та гарячої води і водовідведення. Затв. постановою Кабінету Міністрів України 21.07.2005 № 630//ОВУ. — 2005. — № 30. — Ст. 1811.

(обратно)

151

Правила надання послуг з газопостачання. Затверджено постановою Кабінету Міністрів України від 14.04.2004 № 476//ОВУ. — 2004. — № 16. — Ст. 1101.

(обратно)

152

Рішення Конституційного Суду України у справі щодо несумісності депутатського мандата від 13.05.97 № 1-зп// ОВУ. — 1997. — Число 20. — С. 121.

(обратно)

153

Прилипко С. М., Ярошенко О. М. Трудове право України. — X.: ФІНН, 2009. с. 66.

(обратно)

154

Рішення Конституційного Суду України у справі щодо права вето на закон про внесення змін до Конституції України від 11.03.2003// ОВУ. — 2003. — № 16. — Ст. 710.

(обратно)

155

Про деякі питання практики застосування норм Цивільного і Господарського кодексів України. Інформаційний лист Вищого господарського суду України від 07.04.2008 № 01-8/211 // Вісник господарського судочинства. — 2008. — № 3. — С. 45-66.

(обратно)

156

Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права від 16.12.66 // Бюлетень Міністерства юстиції України. — 2002. — № 2.

(обратно)

157

Міжнародний пакт про громадянські і політичні права від 16.12.66//Бюлетень законодавства і юридичної практики України. — 2005. — № 1.

(обратно)

158

Про безпеку і гігієну праці у сільському господарстві. Конвенція Міжнародної організації праці № 184// Юридична інформаційно-пошукова система «Ліга», файл MU01234.LHT.

(обратно)

159

Беляневич О. А. Судова практика як засіб забезпечення деонтичної повноти господарського договірного права// Підприємництво, господарство і право. — 2006. — № 2. — С. 83.

(обратно)

160

Черданцев А. Ф. Толкование советского права. — М.: Юрид. лит., 1979. с. 68-76; Черданцев А. Ф. Вопросы толкования советского права. — Свердловск, 1972. с. 24-28; Черданцев А. Ф. Толкование права и договора. — М.: Юнити-Дана, 2003. с. 95-100.

(обратно)

161

Мірошниченко А. М. Колізії в правовому регулюванні земельних відносин в України. — К.: Алерта, 2009. с. 202-203.

(обратно)

162

Там же, с. 203.

(обратно)

163

Там же, с. 203.

(обратно)

164

Там же, с. 204.

(обратно)

165

Рішення Конституційного Суду України у справі про права на пільги від 06.07.99 № 8-рп/99// ОВУ. — 1999. — № 27. — Ст. 1342.

(обратно)

166

Проект Трудового кодексу України 25.05.2006 № 913// Юридична інформаційно-пошукова система «Ліга», файл JE0PD00I.LHT.

(обратно)

167

Рішення Конституційного Суду України у справі про права на пільги від 06.07.99 № 8-рп/99// ОВУ. — 1999. — № 27. — Ст. 1342.

(обратно)

168

Про практику застосування законодавства у розгляді спорів, що виникають з корпоративних відносин. Рекомендації Вищого господарського суду України від 28.12.2007 № 04-5/14// Вісник господарського судочинства. — 2008. — № 1.

(обратно)

169

Про деякі питання практики застосування норм Цивільного і Господарського кодексів України. Інформаційний лист Вищого господарського суду України від 07.04.2008 № 01-8/211 // Вісник господарського судочинства. — 2008. — № 3. — С. 45-66.

(обратно)

170

Про практику розгляду судами корпоративних спорів. Постанова Пленуму Верховного Суду України від 24.10.2008 № 13// Вісник Верховного Суду України. — 2008. — № 11.

(обратно)

171

Постанова Судової палати у господарських справах Верховного Суду України від 20.03.2012 у справі за позовом Регіонального відділення фонду державного майна в Донецькій області до ВАТ «Укртелеком».

(обратно)

172

Погребняк С. П. Основоположні принципи права (змістовна характеристика). — X.: Право, 2008. с. 34.

(обратно)

173

Конституція України: Науково-практичний коментар. — X.: Право; К.: ІнЮре, 2003. с. 47.

(обратно)

174

Алексеев С. С. Общая теория права. В 2-х т. Т. 2 — М.: Юридическая литература, 1981. с. 50-51.

(обратно)

175

Явич Л. С. Право развитого социалистического общества. Сущность и принципы. — М.: Юридическая литература, 1978. с. 151.

(обратно)

176

Хозяйственное право / Под ред. В. К. Мамутова. — К.: Юринком Интер, 2002. с. 27.

(обратно)

177

Погребняк С. П. Основоположні принципи права. с. 28.

(обратно)

178

Цит. за: Пиголкин А. С. Толкование нормативных актов в СССР. — М.: Госюриздат, 1962. с. 279.

(обратно)

179

Колодій О. М. Принципи права України. — К.: Юрінком Інтер, 1998. с. 8, 10-11.

(обратно)

180

Погребняк С. П. Основоположні принципи права. с. 14.

(обратно)

181

Мілаш В. С. Підприємницькі комерційні договори в господарській діяльності. — Полтава: АСМІ, 2005. с. 25.

(обратно)

182

Слесарев А. В. Судебно-арбитражное толкование норм гражданского права. — СПб.: Юрид. центр Пресс, 2005. с. 98-99.

(обратно)

183

Мірошниченко А. М. Колізії в правовому регулюванні земельних відносин в України. — К.: Алерта, 2009. с. 180.

(обратно)

184

Там же, с. 206.

(обратно)

185

Давид R, Жоффре-Спинози К. Основные правовые системы современности. с. 16.

(обратно)

186

Рішення Конституційного Суду України в справі про зворотню дію в часі законів та інших нормативно-правових актів від 09.02.99 № 1-7/99 // ОВУ. —1999. — № 7. — Ст.255.

(обратно)

187

Порядок забезпечення інвалідів автомобілями. Затв. постановою Кабінету Міністрів України від 02.09.97 № 999.

(обратно)

188

Порядок забезпечення інвалідів автомобілями. Постанова Кабінету Міністрів України від 19.07.2006 № 999 // ОВУ. — 2006. — № 30. — Ст. 2130.

(обратно)

189

Про судове рішення у цивільній справі. Постанова Пленуму Верховного Суду від 18.12.2009 № 14//Вісник Верховного Суду України. — 2009. — № 1. — Ст 12-17.

(обратно)

190

Про судову практику у справах про банкрутство. Постанова Пленуму Верховного Суду від 18.12.2009 № 15//Вісник Верховного Суду України. — 2009. — № 2. — С. 15-19.

(обратно)

191

Постанова Судової палати з адміністративних справ Верховного Суду України від 26.06.2007//Вісник Верховного Суду України. — 2007. — № 11. — С. 15-17.

(обратно)

192

Гражданский кодекс Российской Федерации. Принят 30.11.94 // Собрание законодательства Российской Федерации. — 1994. — № 32. — Ст. 3302.

(обратно)

193

Книппер R, Назарян В. Очерки к проблемам законодательной техники// [Электронный ресурс]. — Режим доступу: http. /// news.php&newsid=909.

(обратно)

194

Про внесення змін до деяких законодавчих актів України. Закон України від 20.05.2010. — ОВУ. — 2010. — № 45. — Ст. 1444.

(обратно)

195

Про судоустрій і статус суддів. Закон України від 07.07.2010// ОВУ. — 2010. — № 55/1. — Ст. 1900.

(обратно)

196

Перетерский И. С. Толкование международных договоров. — М.: Госюриздат, 1959. с. 128.

(обратно)

197

Черданцев А. Ф. Толкование советского права. — М.: Юрид. лит., 1979. с. 57.

(обратно)

198

Тодыка Ю. Н. Толкование Конституции и законов Украины. — Х.:Факт, 2001. с. 143-144.

(обратно)

199

Капліна О. В. Правозастосовне тлумачення норм кримінально-процесуального права. — X.: Право, 2008. с. 212.

(обратно)

200

Там же.

(обратно)

201

Малая Советская Энциклопедия. В 10 т. Т. 6. — М.: Советская Энциклопедия, 1959. с. 15.

(обратно)

202

Там же, с. 307.

(обратно)

203

Коркунов Н. М. Лекции по общей теории права. — Спб: Юридический центр Пресс, 2003. с. 363.

(обратно)

204

Капліна О. В. Правозастосовне тлумачення норм кримінально-процесуального права. с. 194.

(обратно)

205

Цит. за: Васьковський Е. В. Цивилистическая методология. Учение о толковании и применении гражданских законов. с. 307.

(обратно)

206

Див. Васьковський Е. В. Цивилистическая методология. Учение о толковании и применении гражданских законов. с. 307-308.

(обратно)

207

Там же, с. 305-321.

(обратно)

208

Коркунов Н. М. Лекции по общей теории права. — Спб: Юридический центр Пресс, 2003. с. 363.

(обратно)

209

Черданцев А. Ф. Толкование советского права. с. 57-58.

(обратно)

210

Капліна О. В. Правозастосовне тлумачення норм кримінально-процесуального права. — X.: Право, 2008. с. 157-159.

(обратно)

211

Вильнянский С. И. Толкование и применение гражданско-правовых норм // Методические материалы Всесоюзного юридического заочного института. Вып. 2. — М., 1948. с. 60-61.

(обратно)

212

Перетерский И. С. Толкование международных договоров. — М.: Госюриздат, 1959. с. 128.

(обратно)

213

Тодыка Ю. Н. Толкование Конституции и законов Украины. —Х.: Факт, 2001. с. 143-144.

(обратно)

214

Белов В. А. Гражданское право. Общая часть. Т. 1. Введение в гражданское право: учебник с. 215-217.

(обратно)

215

Мірошниченко А. М. Колізії в правовому регулюванні земельних відносин в України. — К.: Алерта, 2009. с. 162.

(обратно)

216

Коваль В. М. Проблеми застосування норм матеріального права у господарському судочинстві. — Одеса: Юридична література, 2011. с. 362-403.

(обратно)

217

Комментарий к Гражданскому кодексу Российской Федерации, части первой (постатейный). — М.: Контракт, Инфра, 1997. с. 742.

(обратно)

218

Там же.

(обратно)

219

Цвайгерт К., Кетц X. Введение в сравнительное правоведение в сфере частного права. В 2 т. Т. 1. Основы. — М.: Международные отношения, 1998. с. 12.

(обратно)

220

Цвайгерт К., Кетц X. Введение в сравнительное правоведение в сфере частного права. В 2 т. Т. 1. Основы. — М.: Международные отношения, 1998. с. 207.

(обратно)

221

Кельман М. С., Мурашин О. Г. Загальна теорія держави і права. — К.: Кондор, 2006. с. 282.

(обратно)

222

Хахулин В. В. Критерии установления рамочных границ предмета гражданско-правового регулирования// Экономика и право. — 2007. — № 1. — С. 88.

(обратно)

223

Белов В. А. Гражданское право. Общая часть. Т. 1. Введение в гражданское право: учебник. с. 215-217.

(обратно)

224

Васьковський Е. В. Цивилистическая методология. Учение о толковании и применении гражданских законов. с. 316.

(обратно)

225

Там же, с. 305.

(обратно)

226

Там же, с. 312-313.

(обратно)

227

Там же, с. 357.

(обратно)

228

Вильнянский С. И. Толкование и применение гражданско-правовых норм // Методические материалы Всесоюзного юридического заочного института. Вып. 2. — М., 1948. с. 61.

(обратно)

229

Перетерский И. С. Толкование международных договоров. с. 128.

(обратно)

230

Там же, с. 132.

(обратно)

231

Белов В. А. Гражданское право. Общая часть. Т. 1. Введение в гражданское право: учебник. с. 235.

(обратно)

232

Там же, с. 236.

(обратно)

233

Там же, с. 215-217.

(обратно)

234

Цит. за: Васьковський Е. В. Цивилистическая методология. Учение о толковании и применении гражданских законов. с. 308.

(обратно)

235

Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України щодо процесуального правонаступництва. Закон України від 12.05.2011 //ОВУ. — 2011. — № 44. — Ст. 1767.

(обратно)

236

Тихий В. Правотлумачення Конституційним Судом України та правова природа його рішень// Вісник Конституційного Суду України, 2001, № 1. с. 62.

(обратно)

237

Порядок погодження продовження терміну перебування на державній службі. Затв. постановою Кабінету Міністрів України від 26.12.2003 № 2020//ОВУ. — 2003. — № 52. — Ст. 2795.

(обратно)

238

Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними. Постанова Пленуму Верховного Суду України від 06.11.2009// Вісник Верховного Суду України. — 2009. — № 12. — С. 4-11.

(обратно)

239

Головатий С. П. Верховенство права: Монографія. У 3-х кн. Книга 3. Верховенство права: український досвід. — К.: Фенікс, 2006. с. 1444.

(обратно)

240

Рішення Конституційного Суду України у справі про звільнення судді з адміністративної посади від 16.05.2007 р. № 1-рп/2007 // ОВУ. — 2007. — № 40. — Ст. 1589.

(обратно)

241

Рішення Конституційного Суду України у справі про гарантії діяльності народного депутата від 10.04.2003 р. № 7-рп/2003 № 1-14/2003 // ОВУ. — 2003. — № 17. — Ст. 789.

(обратно)

242

Рішення Конституційного Суду України в справі про Координаційний комітет від 07.04.2004 № 1-15/2004// ОВУ. — 2004. — № 16. — Ст. 1122.

(обратно)

243

Мірошниченко А. М. Колізії в правовому регулюванні земельних відносин в України. — К.: Алерта, 2009. с. 21.

(обратно)

244

Постанова Судової палати у господарських справах Верховного Суду України від 20.03.2012 у справі за позовом Регіонального відділення фонду державного майна в Донецькій області до ВАТ «Укртелеком».

(обратно)

245

Хахулин В. В. Критерии установления рамочных границ предмета гражданско-правового регулирования// Экономика и право. — 2007. — № 1. — С. 86-91.

(обратно)

246

Завадский А. В. К учению о толковании и применении гражданских законов. — М.: ЮрИнфоР, 2008. с. 215.

(обратно)

247

Памятники римского права: Законы ХІІ таблиц. Институции Гая. Дигесты Юстиниана. — М.: Зерцало, 1997. с. 307.

(обратно)

248

Муромцев С. Гражданское право Древняго Рима. с. 599.

(обратно)

249

Щербина В. С. Адміністративно-господарські санкції в системі заходів господарсько-правової відповідальності// Вісник господарського судочинства. — 2006. — № 2. С. 184.

(обратно)

250

Рішення Конституційного Суду України у справі про атестацію державних службовців від 08.07.2003 № 15-рп/2003// ОВУ. — 2003. — № 29. — Ст. 1487.

(обратно)

251

Муромцев С. Гражданское право Древняго Рима. с. 358.

(обратно)

252

Порядок списання безнадійного податкового боргу платників податків. Затв. наказом Державної податкової адміністрації України від 14.12.2002 № 103//ОВУ. — 2002. — № 3. — Ст. 103.

(обратно)

253

Про Державний бюджет України на 2008 рік та про внесення змін до деяких законодавчих актів України. Закон України від 28.12.2007// ОВУ. — 2008. — № 1. — Ст. 1.

(обратно)

254

Васьковський Е. В. Цивилистическая методология. Учение о толковании и применении гражданских законов. с. 302.

(обратно)

255

Васьковський Е. В. Цивилистическая методология. Учение о толковании и применении гражданских законов. с. 303-304.

(обратно)

256

Черданцев А. Ф. Толкование советского права. — М.: Юрид. лит., 1979. с. 49-50.

(обратно)

257

Зобов’язальне право. Теорія і практика. —К.: Юрінком Інтер, 1998. с. 820.

(обратно)

258

Головатий С. П. Верховенство права: Монографія. У 3-х кн. Книга 3. Верховенство права: український досвід. — К.: Фенікс, 2006. с. 1469.

(обратно)

259

Зобов’язальне право. Теорія і практика. —К.: Юрінком Інтер, 1998. с. 885.

(обратно)

260

Про деякі питання практики застосування адміністративними судами норм Кодексу адміністративного судочинства України та інших нормативно-правових актів. Інформаційний лист Вищого адміністративного суду України від 25.07.2007 № 09. 1-22/688// Юридичний вісник України. — 2007. — № 52.

(обратно)

261

Про деякі питання практики застосування норм Цивільного і Господарського кодексів України. Інформаційний лист Вищого господарського суду України від 07.04.2008 № 01-8/211 // Вісник господарського судочинства. — 2008. — № 3. — С. 45-66.

(обратно)

262

Брагинский М. И., Витрянский В. В. Договорное право. Книга первая. Общие положения. — М.: Статут; 1999. с. 220.

(обратно)

263

Беляневич О. А. Господарське договірне право України (теоретичні аспекти). — К., 2006. с. 61-62.

(обратно)

264

Рішення Європейського Суду з прав людини від 10.11.2005 у справі «Лейла Шахін проти Туреччини» // Практика Європейського Суду з прав людини. Рішення. Коментарі, 2007, № 1. — с. 162-170.

(обратно)

265

Про деякі питання практики застосування норм Цивільного і Господарського кодексів України. Інформаційний лист Вищого господарського суду України від 07.04.2008 № 01-8/211 // Вісник господарського судочинства. — 2008. — № 3. — С. 45-66.

(обратно)

266

Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним зверненням товариства з обмеженою відповідальністю «Міжнародний фінансово-правовий консалтинг» про офіційне тлумачення частини третьої статті 99 Цивільного кодексу України від 12.01.2010 // ОВУ. — 2010. — № 3. — Ст. 113.

(обратно)

267

П. 16. Про деякі питання практики застосування норм Цивільного і Господарського кодексів України. Інформаційний лист Вищого господарського суду України від 07.04.2008 № 01-8/211 // Вісник господарського судочинства. — 2008. — № 3. — С. 45-66.

(обратно)

268

Пасенюк О. М. Колізії між адміністративною та господарською юрисдикцією: шляхи її подолання // Вісник Вищого адміністративного суду України. — 2011. — № 2. — С. 10.

(обратно)

269

Там же, с. 14.

(обратно)

270

Про внесення змін до Кримінального та Кримінально-процесуального кодексів України щодо гуманізації кримінальної відповідальності. Закон України від 15.04.2008//ОВУ. — 2008. — № 33. — Ст. 1075.

(обратно)

271

Спасибо-Фатєєва І. В., Ус М. В. Взаємодія цивільного законодавства з іншими галузями законодавства: проблеми і перспективи // Університетські наукові записки. — 2006. — № 3-4 (19-20). — С. 109.

(обратно)

272

Шишко И. В. Конкуренция «экономических» норм ГК РФ с нормами иных отраслей законодательства // Правоведение. — 2003. — № 5. — С. 137.

(обратно)

273

Дюркгейм Е. О разделении общественного труда. Метод социологии. —М., 1991. с. 76.

(обратно)

274

Строгович М. С. Вопросы теории правоотношения// Советское государство и право, 1964, № 6. с. 56-57.

(обратно)

275

Лейст О. Э. Сущность права. Проблемы теории и философии права. — М.: Зерцало, 2002. с. 55-58.

(обратно)

276

Кечекьян С. Ф. Правоотношения в социалистическом обществе. — М.: Госюриздат, 1958. с. 62.

(обратно)

277

Александров Н. Г. Законность и правоотношения в советском обществе. — М.: Госюриздат, 1955. с. 89-90.

(обратно)

278

Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними. Постанова Пленуму Верховного Суду України від 06.11.2009// Вісник Верховного Суду України. — 2009. — № 12. — С. 4-11.

(обратно)

279

П. 35 Рішення Європейського Суду з прав людини від 21.02.75 в справі «Голдер проти Сполученого Королівства»// Европейский Суд по правам человека. Избранные решения». — Т. 1, М., 2000.

(обратно)

280

Сальвиа М. д. Прецеденты Европейского суда по правам человека. с. 333.

(обратно)

281

Рішення Європейського Суду з прав людини від 27.04.2004 у справі «Гонгадзе проти України» //ОВУ. — 2006. — № 10. — Ст. 690.

(обратно)

282

Шевчук С. В. Судовий захист прав людини: Практика Європейського Суду з прав людини у контексті західної правової традиції. с. 695.

(обратно)

283

Сальвиа М. д. Прецеденты Европейского суда по правам человека. с. 968.

(обратно)

284

Туманов В. А. Европейский Суд по правам человека. Очерк организации и деятельности. — М.: Норма, 2001. с. 89.

(обратно)

285

Сальвиа М. д. Прецеденты Европейского суда по правам человека. с. 46.

(обратно)

286

Гом’єн Д. Короткий путівник Європейською конвенцією з прав людини. — К.: Фенікс, 2006. с. 54.

(обратно)

287

Бервено С. М. Проблеми договірного права України. — К.: Юрінком Інтер, 2006. с. 211.

(обратно)

288

Коваль В. М. Проблеми застосування норм матеріального права у господарському судочинстві. — Одеса: Юридична література, 2011. с. 369.

(обратно)

289

Постанова Вищого господарського суду від 17.03.2009 № 45/120// Інформаційно-пошукова система «Лита». Файл SD090581.LHT.

(обратно)

290

Агарков М. М. Избранные труды по гражданскому праву. В 2-х т. Т. 1 — М.: АО «ЦентЮрИнфоР», 2002. с. 176.

(обратно)

291

Рішення Конституційного Суду України у справі про офіційне тлумачення частини третьої ст. 99 Цивільного кодексу України від 12.01.2010 № 1 — 2/2010/ЮВУ. — 2010. — № 3. — Ст. 113.

(обратно)

292

Система советского законодательства / Отв. ред. И. С. Самощенко. —М., 1980. с. 28-29.

(обратно)

293

Поленина С. В., Сильченко Н. В. Научные основы типологии нормативно-правовых актов в СССР. — М.: Наука, 1987. с. 68-69.

(обратно)

294

Белов В. А. Гражданское право. Общая часть. Т. 1. Введение в гражданское право: учебник. с. 239.

(обратно)

295

Занина М. О. Коллизии норм права равной юридической силы равной юридической силы (понятие, причины, виды). — М.: Волтерс Клувер, 2010. с. 13.

(обратно)

296

Овчаренко И. М. Законы в системе источников (форм) права и их классификация. Дисс. ...канд. юрид. наук. — X., 2004. с. 151.

(обратно)

297

Рогач О. Я. Кодифіковані акти в системі законодавства України. Дис.... канд.. юрид. наук. — К., 2003. с. 88-89.

(обратно)

298

Земельний кодекс України: Коментар / За ред. А. П. Гетьмана, М. В. Шульги. — X.: Одісей, 2004. с. 562.

(обратно)

299

Определение Конституционного Суда Российской Федерации от 03.02.2000 № 22-О.

(обратно)

300

Земельне право: Підручник / За ред. А. I. Семчика, П. Ф. Кулинича. — К.: Ін Юре, 2001. с. 75.

(обратно)

301

Дутка Г. I. Закон в системі нормативно-правових актів України. Дис.... канд. юрид. наук. — К., 2003. с. 113.

(обратно)

302

Заєць А. П. Вдосконалення структури законодавства як наукова проблема // Концепція розвитку законодавства України: Матеріали науково-практичної конференції. — К., 1996. с. 56.

(обратно)

303

Мірошниченко А. М. Колізії в правовому регулюванні земельних відносин в України. — К.: Алерта, 2009. с. 146-147.

(обратно)

304

Головатий С. П. Верховенство права: Монографія. У 3-х кн. Книга 2. Верховенство права: від доктрини до принципу. — К.: Фенікс, 2006. с. 905-906.

(обратно)

305

Рішення Конституційного Суду України у справі постійне користування земельними ділянками від 22.09.2005 № 5-рп/2005// ОВУ. — 2005. — № 39. — Ст. 2490.

(обратно)

306

Васьковський Е. В. Цивилистическая методология. Учение о толковании и применении гражданских законов. с. 149.

(обратно)

307

Сальвиа М. д. Прецеденты Европейского суда по правам человека. с. 39.

(обратно)

308

Концепція вдосконалення судівництва для утвердження справедливого суду в Україні відповідно до європейських стандартів. Затв. Указом Президента України від 10.05.2006 № 361/2006//ОВУ. — 2006. — № 19. — Ст. 1376.

(обратно)

309

Рішення Конституційного Суду України у справі про патентування підприємницької діяльності від 21.12.2000 № 16-рп/2000//ОВУ. — 2000. — № 52. — Ст. 2275.

(обратно)

310

Рішення Конституційного Суду України у справі про граничний вік кандидата на посаду керівника вищого навчального закладу від 07.07.2004 № 14-рп/2004// ОВУ. — 2004. — № 28. — Ст. 1909.

(обратно)

311

Рішення Конституційного Суду України у справі щодо строків перебування на посту Президента України від 25.12.2003 р. № 22-рп/2003// ОВУ. — 2003. — № 52. — Ст. 2830.

(обратно)

312

Кримінальний кодекс України. Прийнятий 28.12.1960 (втратив чинність) //ВВР УРСР. — 1961. — № 2. — Ст. 14.

(обратно)

313

Энциклопедический словарь. Том ХХХІІІ. — СПб: издатели Брокгаус Ф. А, Эфрон И. А., 1901. с. 434.

(обратно)

314

Васьковський Е. В. Цивилистическая методология. Учение о толковании и применении гражданских законов. с. 147.

(обратно)

315

Тодыка Ю. Н. Толкование Конституции и законов Украины. — Х.: Факт, 2001. с. 153.

(обратно)

316

Недбайло П. Е. Применение советских правовых норм. — М.: Юрид. лит, 1960. с. 399.

(обратно)

317

Черданцев А. Ф. Толкование советского права. — М.: Юрид. лит., 1979. с. 154.

(обратно)

318

Элькинд П. С. Толкование и применение норм уголовно-процессуального права. — М.: Юрид. лит., 1967. с. 105.

(обратно)

319

Пиголкин А. С. Толкование нормативных актов в СССР. — М.: Госюриздат, 1962. с. 86.

(обратно)

320

Скакун О. Ф. Теория государства и права (энциклопедический курс): Учебник. — X.: Эспада, 2005. с. 657.

(обратно)

321

Кельман М. С., Мурашин О. Г. Загальна теорія держави і права. — К.: Кондор, 2006. с. 291.

(обратно)

322

Див., напр.: Недбайло П. Е. Применение советских правовых норм. — М.: Юрид. лит., 1960. с. 403-404.

(обратно)

323

Пиголкин А. С. Толкование нормативных актов в СССР. — М.: Госюриздат, 1962. с. 86-94.

(обратно)

324

Черданцев А. Ф. Толкование советского права. — М.: Юрид. лит., 1979. с. 82-91.

(обратно)

325

Пиголкин А. С. Толкование нормативных актов в СССР. — М.: Госюриздат, 1962. с. 87; Черданцев А. Ф. Толкование советского права. — М.: Юрид. лит., 1979. с. 86.

(обратно)

326

Элькинд П. С. Толкование и применение норм уголовно-процессуального права. — М.: Юрид. лит., 1967. с. 105-107.

(обратно)

327

Тодыка Ю. Н. Толкование Конституции и законов Украины. — Х.: Факт, 2001. с. 153-161.

(обратно)

328

Васьковський Е. В. Цивилистическая методология. Учение о толковании и применении гражданских законов. с. 225.

(обратно)

329

Козюбра МЛ. Верховенство права і Україна// Право України. — 2012. — № 1-2. — с. 49.

(обратно)

330

Рішення Конституційного Суду України у справі щодо відповідності Конституції України (конституційності) пункту 4 розділу VII «Прикінцеві положення» Закону України «Про Державний бюджет України на 2011 рік» від 26.12.2011//ОВУ. — 2012. — № 3. — Ст. 100.

(обратно)

331

Головатий С. П. Верховенство права: Монографія. У 3-х кн. Книга 3. Верховенство права: український досвід. — К.: Фенікс, 2006. с. 1232-1233.

(обратно)

332

Там же, с. 1237.

(обратно)

333

Рекомендації щодо порядку застосування індексів інфляції при розгляді судових справ. Лист Верховного Суду України від 03.04.97 р. // Українська інвестиційна газета. — 2002. — № 14.

(обратно)

334

Про деякі питання, порушені у відповідних записках про роботу господарських судів України у другому півріччі 2008 року щодо застосування норм Господарського процесуального кодексу України. Лист Вищого господарського суду від 12.03.2009 № 01-08/163.

(обратно)

335

Положення про умови роботи за сумісництвом працівників державних підприємств, установ і організацій. Затв. наказом Міністерства праці, Міністерства юстиції, Міністерства фінансів України від 28.06.93 № 43 // Бюлетень законодавства та юридичної практики України. — 1997. — №11-12. —С. 293.

(обратно)

336

Рішення Конституційного Суду України у справі постійне користування земельними ділянками від 22.09.2005 № 5-рп/2005// ОВУ. — 2005. № 39. — Ст. 2490.

(обратно)

337

Про застосування контрактної форми трудового договору з керівником підприємства, що є у державній власності. Постанова Кабінету Міністрів України від 19.03.93 № 203//ЗПУ. — 1993. — № 6. — Ст. 121.

(обратно)

338

Васьковський Е. В. Цивилистическая методология. Учение о толковании и применении гражданских законов. с. 188.

(обратно)

339

Там же, с. 191.

(обратно)

340

Там же, с. 190.

(обратно)

341

Коркунов Н. М. Лекции по общей теории права. — Спб: Юридический центр Пресс, 2003. с. 347.

(обратно)

342

Хвостов В. М. Общая теория права. Элементарный очерк. — М., 1911. с. 107.

(обратно)

343

Недбайло П. Е. Применение советских правовых норм. — М.: Юрид. лит., 1960. с. 353.

(обратно)

344

Там же.

(обратно)

345

Вопленко Н. Н. Официальное толкование норм права. — М.: Юрид. лит., 1976.

(обратно)

346

Спасов Б. П. Закон и его толкование. — М.: Юрид. лит., 1986.

(обратно)

347

Цвік В. М. Про офіційне тлумачення законів// Вісник Академії правових наук України, 1997, № 4. с. 51.

(обратно)

348

Тодыка Ю. Н. Толкование Конституции и законов Украины. — Х.: Факт, 2001. с. 101.

(обратно)

349

Там же, с. 99.

(обратно)

350

Вопленко Н. Н. Официальное толкование норм права. — М.: Юрид. лит., 1976.

(обратно)

351

Про тлумачення статті 98 Конституції України. Постанова Верховної Ради України від 01.10.96//ОВУ. —1997. — Число 5. — С. 53.

(обратно)

352

Рішення Конституційного Суду України у справі щодо конституційності тлумачення Верховною Радою України статті 98 Конституції України від 11.07.97 № 3-зп // ОВУ. — 1997. — Число 29. — С. 85.

(обратно)

353

Перелік продукції, яка може містити озоноруйнівні речовини і експорт та імпорт якої підлягає ліцензуванню у 2005 році. Затв. Постановою Кабінету Міністрів України від 23.12.2004 № 1722// ОВУ. — 2004. — № 52. — Ст. 3438.

(обратно)

354

Положення про Державний комітет України з питань регуляторної політики та підприємництва. Затв. постановою Кабінету Міністрів України від 26.04.2007 № 667// ОВУ. — 2007. — №32. — Ст. 1296.

(обратно)

355

Про деякі заходи щодо забезпечення здійснення державної регуляторної політики. Указ Президента України від 01.06.2005 № 901/2005// ОВУ. — 2005. — № 22. — Ст. 1193.

(обратно)

356

Вопленко Н. Н. Официальное толкование норм права. — М.: Юрид. лит., 1976. с. 15.

(обратно)

357

Про додаткові заходи щодо забезпечення реалізації антидемпінгового законодавства. Указ Президента України від 30.09.99 № 1241// ОВУ. — 1999. —№ 39. — Ст. 1937.

(обратно)

358

Про тлумачення окремих положень Указу Президента України від 18 червня 1998 року № 651. Указ Президента України від 27.01.99 № 73// ОВУ. — 1999. — № 4. — Ст. 132.

(обратно)

359

Про впорядкування механізму сплати ринкового збору. Указ Президента України від 28.06.99 № 761// ОВУ. — 1999. — № 26. — Ст. 1224.

(обратно)

360

Про роз'яснення статті 4 Указу Президента України від 28 червня 1999 р. № 761. Постанова Кабінету Міністрів України від 14.06.2000 № 962// ОВУ. — 2000. — № 24. — Ст. 1014; в офіційній публікації допущена помилка, в назві Указу замість слова «червня» надруковано «травня»

(обратно)

361

Про деякі заходи щодо дерегулювання підприємницької діяльності. Указ Президента України від 23.07.98 № 817// ОВУ. — 1998. — № 30. — Ст. 1112.

(обратно)

362

Про деякі заходи щодо поліпшення умов господарювання недержавних сільськогосподарських підприємств. Указ Президента України від 09.03.2000 № 398// ОВУ. — 2000. — № 11. — Ст. 412.

(обратно)

363

Про проведення експерименту в житловому будівництві на базі холдингової компанії «Київміськбуд». Указ Президента України від 27.06.99 №735/99//ОВУ. — 1999. — № 27. — Ст. 1309; Про запровадження дозвільної системи у сфері підприємницької діяльності. Указ Президента України від 20.05.99 № 539/99// ОВУ. — 1999. — № 20. — Ст. 878; Про порядок реалізації деяких підакцизних товарів та обчислення акцизного збору. Указ Президента України від 29.12.98 № 1385// ОВУ. — 1998. —№ 52. — Ст. 1927; Про спеціальну економічну зону «Закарпаття». Указ Президента України від 09.12.98 № 1339//ОВУ. — 1998. — № 49. — Ст. 1789; Про впорядкування справляння плати за вчинення нотаріальних дій. Указ Президента України від 10.07.98 № 762// ОВУ. 1998. — № 28. — Ст. 1030; Про концесію на будівництво та реконструкцію автомобільних доріг. Указ Президента України від 04.07.98 №і 735//ОВУ. — 1998. — № 27. — Ст. 1030.

(обратно)

364

Про внесення змін до Указу Президента України від 3 липня 1998 року «Про спрощену систему оподаткування, обліку та звітності суб’єктів малого підприємництва». Указ Президента України в ред. від 28.06.99 № 746// ОВУ. — 1999. — № 26. — Ст. 1230.

(обратно)

365

Про роз’яснення Указу Президента України від 3 липня 1998 р. № 727. Постанова Кабінету Міністрів України від 16.03.2000 № 507// ОВУ. — 2000. — № 12. — Ст. 461.

(обратно)

366

Про спрощену систему оподаткування, бухгалтерського обліку та звітності суб’єктів малого підприємництва. Указ Президента України в ред. від 28.06.99 № 746// ОВУ. — 1999. — № 26. — Ст. 1230.

(обратно)

367

Деякі питання діяльності контролюючих органів. Розпорядження Кабінету Міністрів України від 23.01.2008 № 88-р//ОВУ. — 2008. — № 6. — Ст. 150.

(обратно)

368

Про заходи щодо забезпечення захисту майнових прав селян у процесі реформування аграрного сектора економіки. Указ Президента України від 29.01.2001 №62//ОВУ. — 2001. — № 5. — Ст. 176.

(обратно)

369

Положення про Міністерство юстиції України. Указ Президента України від 06.04.2011 № 395/2001//ОВУ. — 2011. — № 28. — Ст. 1162.

(обратно)

370

Порядок обчислення та внесення до Державного бюджету України рентної плати за нафту, природний газ і газовий конденсат. Затв. постановою Кабінету Міністрів України від 22.03.2001 № 256// ОВУ. — 2001. — № 13. — Ст. 535.

(обратно)

371

Деякі питання застосування Порядку обчислення та внесення до Державного бюджету України рентної плати за нафту, природний газ і газовий конденсат. Постанова Кабінету Міністрів України від 23.12.2004 № 1718//ОВУ. —2004. — № 51. — Ст. 3356.

(обратно)

372

Про спеціальні звання посадових осіб органів державної податкової служби. Постанова Кабінету Міністрів України від 22.09.2004 № 1234// ОВУ. — 2004. — № 38. — Ст. 2493.

(обратно)

373

Порядок надання та погашення безвідсоткових середньострокових позичок місцевим органам виконавчої влади та органам місцевого самоврядування. Затв. постановою Кабінету Міністрів України від 28.01.2005 № 104// ОВУ. — 2005. — № 5. — Ст. 280; Порядок надання у 2006 році і погашення середньострокових безвідсоткових позичок місцевим органам виконавчої влади та органам місцевого самоврядування. Затв. постановою Кабінету Міністрів України від 01.03.2006 №230//ОВУ. — 2006. — № 9. — Ст. 550.

(обратно)

374

Про затвердження Порядку формування фондів житла для тимчасового проживання та Порядку надання і користування житловими приміщеннями з фондів житла для тимчасового проживання. Постанова Кабінету Міністрів України від 31.03.2004 № 422// ОВУ. — 2004. — № 14. — Ст. 970.

(обратно)

375

Про затвердження Правил надання та отримання телекомунікаційних послуг. Постанова Кабінету Міністрів України від 09.08.2005 № 720// ОВУ. — 2005. — № 32. — Ст. 1935.

(обратно)

376

Конституція України: Науково-практичний коментар. — X.: Право; К.: ІнЮре, 2003. с. 491.

(обратно)

377

Кельман М. С., Мурашин О. Г. Загальна теорія держави і права. — К.: Кондор, 2006. с. 287.

(обратно)

378

Голунский С. А., Строгович М. С. Теория государства и права. — М., 1940. с. 265.

(обратно)

379

Мейер Д. И. Русское гражданское право. — М.: Статут, 2000. с. 67.

(обратно)

380

Перетерский И. С. Толкование международных договоров. — М.: Госюриздат, 1959. с. 102.

(обратно)

381

Вильнянский С. И. Толкование и применение гражданско-правовых норм // Методические материалы Всесоюзного юридического заочного института. Вып. 2. — М., 1948. с. 5.

(обратно)

382

Васьковський Е. В. Цивилистическая методология. Учение о толковании и применении гражданских законов. с. 342.

(обратно)

383

Пиголкин А. С. Толкование нормативных актов в СССР. — М.: Госюриздат, 1962. с. 8.

(обратно)

384

Тодыка Ю. Н. Толкование Конституции и законов Украины. — Х.: Факт, 2001. с. 118-121; Скакун О. Ф. Теория государства и права (энциклопедический курс): Учебник. — X.: Эспада, 2005. с. 663-664; Кельман М. С., Мурашин О. Г. Загальна теорія держави і права. — К.: Кондор, 2006. с. 287-288.

(обратно)

385

Конституція України: Науково-практичний коментар. — X.: Право; К.: ІнЮре, 2003. с. 491.

(обратно)

386

Тодыка Ю. Н. Толкование Конституции и законов Украины. — Х.: Факт, 2001. с. 119.

(обратно)

387

Погребной И. М. Теория права: Учебное пособие. — X.: Основа, 2003. с. 92.

(обратно)

388

Тлумачний словник української мови у чотирьох томах. Т. 4. — К.: Аконіт, 2001. с. 656.

(обратно)

389

Погребной И. М. Теория права: Учебное пособие. — X.: Основа, 2003. с. 92.

(обратно)

390

Ярошенко О. М. Джерела трудового права України. Дис. докт. юр. наук. — X., 2007. с. 305.

(обратно)

391

Шевчук С. В. Судова правотворчість. Світовий досвід і перспективи в Україні. — К.: Реферат, 2007. с. 232.

(обратно)

392

Шевчук С. В. Основи конституційної юриспруденції. — X.: Консум, 2002. с. 164.

(обратно)

393

Про практику розгляду судами трудових спорів. Постанова Пленума Верховного Суду України від 06.11.92 № 9. — Сборник постановлений Пленума Верховного Суда Украины (1963-1997). — Симферополь: «Таврия», 1998. — С. 711.

(обратно)

394

Класифікатор професій. Затв. наказом Державного комітету України з питань технічного регулювання та споживчої політики від 26.12.2005 № 375.

(обратно)

395

Про практику розгляду судами цивільних справ за позовами про відшкодування шкоди. Постанова Пленуму Верховного Суду України від 27.03.92 № 6. — Бюлетень законодавства та юридичної практики України. — 1999. — № 12.

(обратно)

396

Про деякі питання практики вирішення спорів, пов’язаних з відшкодуванням шкоди. Роз’яснення Вищого арбітражного суду від 01.04.94 р. № 02-5/215// Санація та банкрутство. — 2008. — № 1.

(обратно)

397

Про деякі питання практики вирішення спорів, що виникають з перевозок вантажів залізницею. Роз’яснення Вищого арбітражного суду України від 29.05.2002 № 04-5/601// Юридичний вісник України. — 2007. — № 51.

(обратно)

398

Основи законодавства України про охорону здоров’я. Закон України від 19.11.92// Зібрання законодавства України. — Т. 5, 5(3) 10.

(обратно)

399

Рішення Конституційного Суду України у справі про оподаткування підприємств з іноземними інвестиціями від 29.01.2002 № 1-рп/2002// ОВУ. —2002. — № 22. — Ст. 1068.

(обратно)

400

Гом’єн Д. Короткий путівник Європейською конвенцією з прав людини. — К.: Фенікс, 2006. с. 54.

(обратно)

401

Паліюк В. П. Застосування судами України Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. — К.: Фенікс, 2004. с. 11.

(обратно)

402

Рішення Європейського Суду з прав людини від 07.11.2002 в справі «Лавентс проти Латвії»// Вибрані рішення Європейського Суду з прав людини. В двох томах. Том 2. — К., «Фенікс». — 2006.

(обратно)

403

Рішення Європейського Суду з прав людини від 19.10.2000 в справі «Влох проти Польщі»// Практика Європейського суду з прав людини. Рішення. Коментарі». — 2000. — № 4.

(обратно)

404

Шевчук С. В. Судовий захист прав людини: Практика Європейського Суду з прав людини у контексті західної правової традиції. с. 206.

(обратно)

405

Там же, с. 75.

(обратно)

406

Вильнянский С. И. Толкование и применение гражданско-правовых норм // Методические материалы Всесоюзного юридического заочного института. Вып. 2. — М., 1948. с. 53.

(обратно)

407

Шевчук С. В. Судовий захист прав людини: Практика Європейського Суду з прав людини у контексті західної правової традиції. с. 85-87.

(обратно)

408

Стефанчук Р. О. Особисті немайнові права фізичних осіб у цивільному праві. — Хмельницький: Видавництво Хмельницького університету управління та права, 2007. с. 296-323.

(обратно)

409

Малинин В. Б. Причинная связь в уголовном праве. — СПб: Юрид. центр ПресС, 2000.

(обратно)

410

Ярмиш Н. М. Теоретичні проблеми причинно-наслідкового зв’язку в кримінальному праві (філософсько-правовий аспект). Автореф. дис. докт. юр. наук. — Х., 2003.

(обратно)

411

Донська Л. Я Причинний зв’язок у цивільному праві України. Дис. канд.. юр. наук. — Одеса, 2006.

(обратно)

412

Рішення Печерського районного суду м. Києва у справі від 16.08.2006 № 2-202-1/06// Юридична інформаційно-пошукова система «Ліга», файл so2672.LHT.

(обратно)

413

Порядок обчислення середньої заробітної плати. Затв. постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.95 № 100// ЗПУ. —1995. — № 4. — Ст. 111.

(обратно)

414

Джунь В. В. Інститут неспроможності: світовий досвід розвитку і особливості становлення в Україні. — К.: Юридична практика, 2006. с. 130.

(обратно)

415

Про практику застосування судами законодавства при вирішенні спорів, що виникають із кредитних правовідносин. Постанова пленуму Вищого спеціалізованого суду з розгляду цивільних та кримінальних справ від 30.03.2012 № 15 //Часопис цивільного і кримінального судочинства. — 2012. — № 3.

(обратно)

416

Постанова Судової палати у господарських справах Верховного Суду України від 20.03.2012 у справі за позовом Регіонального відділення фонду державного майна в Донецькій області до ВАТ «Укртелеком».

(обратно)

417

Рішення Конституційного Суду України у справі щодо права вето на закон про внесення змін до Конституції України від 11.03.2003// ОВУ. — 2003. — № 16. — Ст. 710.

(обратно)

418

Головатий С. П. Верховенство права: Монографія. У 3-х кн. Книга 3. Верховенство права: український досвід. — К.: Фенікс, 2006. с. 1144-1145.

(обратно)

419

Рішення Конституційного Суду України у справі про граничний вік кандидата на посаду керівника вищого навчального закладу від 07.07.2004 № 14-рп/2004//ОВУ. — 2004., — № 28. — Ст. 1909.

(обратно)

420

Загальна декларація прав людини від 10.12.48// Вісник Конституційного Суду України. — 2006. — № 3.

(обратно)

421

Рішення Конституційного Суду України у справі про звільнення судді з адміністративної посади від 16.05.2007 р. № 1-рп/2007 // ОВУ. — 2007. — № 40. — Ст. 1589.

(обратно)

422

Рішення Європейського Суду з прав людини від 10.11.2005 у справі «Лейла Шахін проти Туреччини» // Практика Європейського Суду з прав людини. Рішення. Коментарі, 2007, № 1. — с. 162-170.

(обратно)

423

Циппеліус Р. Юридична методологія. — К.: Реферат, 2004. с. 119.

(обратно)

424

Статут Міжнародного Суду ООН від 26.06.45// Организация Объединенных Наций. Сборник документов. — М., Наука, 1981.

(обратно)

425

Ярема А. Г., Карабань В. Я., Кривенко В. В., Ротань В. Г. Науково-практичний коментар до цивільного законодавства України: В 4 т. — Т. 2. — К.: А. С. К.; Севастополь: Інститут юридичних досліджень, 2004. с. 139.

(обратно)

426

Васьковський Е. В. Цивилистическая методология. Учение о толковании и применении гражданских законов. с. 162-164.

(обратно)

427

Там же, с. 167.

(обратно)

428

Там же, с. 157.

(обратно)

429

Шевчук С. В. Основи конституційної юриспруденції. — X.: Консум, 2002. с. 211.

(обратно)

430

Циппеліус Р. Юридична методологія. — К.: Реферат, 2004. с. 88.

(обратно)

431

Шевчук С. В. Судовий захист прав людини: Практика Європейського Суду з прав людини у контексті західної правової традиції. с. 690.

(обратно)

432

Рішення Конституційного Суду України у справі щодо призначення заступників голів місцевих державних адміністрацій від 24.12.97 № 8-зп// ОВУ. — 1998. — № 1. — Ст. 24.

(обратно)

433

Рішення Конституційного Суду України у справі про обрання/призначення суддів на посади та звільнення їх з посад від 27.03.2002 № 7-рп/2002// ОВУ. — 2002. — № 14. — Ст. 768.

(обратно)

434

Рішення Конституційного Суду України у справі про патентування підприємницької діяльності від 21.12.2000 № 16-рп/2000// ОВУ. — 2000. — № 52. — Ст. 2275.

(обратно)

435

Див., наприклад, Рішення Конституційного Суду України у справі постійне користування земельними ділянками від 22.09.2005 № 5-рп/2005// ОВУ. — 2005. — № 39. — Ст. 2490.

(обратно)

436

Султанов А. Р. Европейские правовые стандарты, уроки истории и правоприменительная практика. — М.: Статут, 2012. с. 44,63.

(обратно)

437

Рішення Конституційного Суду України у справі про незалежність суддів як складову їхнього статусу від 01.12.2004 № 19-рп/2004// ОВУ. — 2004. — № 49. — Ст. 3220.

(обратно)

438

Європейська соціальна хартія (переглянута) від 03.05.96 // ВВРУ. — 2007. — № 51.

(обратно)

439

Європейська хартія регіональних мов або мов меншин від 05.11.92 // ОВУ. — 2006. — № 50. — Ст. 3381.

(обратно)

440

Міжнародний пакт про громадянські і політичні права від 16.12.66//Бюлетень законодавства і юридичної практики України. — 2005. — № 1.

(обратно)

441

Конституція України: Науково-практичний коментар. — X.: Право; К.: ІнЮре, 2003. с. 47.

(обратно)

442

Познер Р. А. Проблеми юриспруденції. с. 16.

(обратно)

443

Рішення Європейського Суду з прав людини від 10.11.2005 у справі «Лейла Шахін проти Туреччини» // Практика Європейського Суду з прав людини. Рішення. Коментарі, 2007, № 1. — с. 162-170.

(обратно)

444

Шевчук С. В. Основи конституційної юриспруденції. — X.: Консум, 2002. с. 7.

(обратно)

445

Там же, с. 8-9.

(обратно)

446

Рішення Конституційного Суду України в справі про зворотню дію в часі законів та інших нормативно-правових актів від 09.02.99 № 1-7/99 // ОВУ. —1999. — № 7. — Ст. 255.

(обратно)

447

Рішення Конституційного Суду України у справі щодо несумісності депутатського мандата від 13.05.97 № 1-зп// ОВУ. — 1997. — Число 20. — С. 121.

(обратно)

448

Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права від 16.12.66 // Бюлетень Міністерства юстиції України. — 2002. — № 2.

(обратно)

449

Сальвиа М. д. Прецеденты Европейского суда по правам человека. с. 40.

(обратно)

450

Шевчук С. В. Судовий захист прав людини: Практика Європейського Суду з прав людини у контексті західної правової традиції. с. 41.

(обратно)

451

Див. напр., Сальвиа М. д. Прецеденты Европейского суда по правам человека. с. 286.

(обратно)

452

Про порядок офіційного оприлюднення нормативно-правових актів та набрання ними чинності. Указ Президента України від 10.06.97 № 503/97// ОВУ. — 1997. — число 24. — С. 11.

(обратно)

453

Рішення Конституційного Суду України у справі про рівень пенсії і щомісячного довічного грошового утримання від 11.10.2005 № 8-рп/2005// ОВУ. — 2005. — № 42. — Ст. 2662.

(обратно)

454

Рішення Конституційного Суду України в справі про соціальні гарантії громадян від 09.07.2007 № 6-рп/2007// ОВУ. — 2007. — № 52. — Ст. 2132.

(обратно)

455

Рішення Конституційного Суду України в справі про соціальні гарантії громадян від 09.07.2007 № 6-рп/2007// ОВУ. — 2007. — № 52. — Ст. 2132.

(обратно)

456

Рішення Конституційного Суду України у справі про рівень пенсії і щомісячного довічного грошового утримання від 11.10.2005 № 8-рп/2005// ОВУ. — 2005. — № 42. — Ст. 2662.

(обратно)

457

Шевчук С. В. Судовий захист прав людини: Практика Європейського Суду з прав людини у контексті західної правової традиції. с. 40.

(обратно)

458

Шевчук С. В. Основи конституційної юриспруденції. — X.: Консум, 2002. с. 7.

(обратно)

459

Там же, с. 8.

(обратно)

460

Там же, с. 7.

(обратно)

461

Головатий С. П. Верховенство права: Монографія. У 3-х кн. Книга 2. Верховенство права: від доктрини до принципу. — К.: Фенікс, 2006. с. 737.

(обратно)

462

Новицкий И. Б. Источники советского гражданского права. — М.: Госюриздат, 1959. с. 7.

(обратно)

463

Там же.

(обратно)

464

Головатий С. П. Верховенство права: Монографія. У 3-х кн. Книга 3. Верховенство права: український досвід. — К.: Фенікс, 2006. с. 1510.

(обратно)

465

Там же, с. 1511.

(обратно)

466

Цит. за: Шевчук С. В. Основи конституційної юриспруденції. — X.: Консум, 2002., с. 91.

(обратно)

467

Там же, с. 17.

(обратно)

468

Головатий С. П. Верховенство права: Монографія. У 3-х кн. Книга 3. Верховенство права: український досвід. — К.: Фенікс, 2006. с. 1558-1584.

(обратно)

469

Муромцев С. Гражданское право Древняго Рима. с. 266-267.

(обратно)

470

Рішення Європейського Суду з прав людини від 20.07.2006 р. у справі «Сокуренко і Стригун проти України» //ОВУ. — 2007. — № 1. — Ст. 59.

(обратно)

471

Рішення Європейського Суду з прав людини від 13.11.2008 у справі «Верітас проти України» //ОВУ. — 2009. — № 27. — Ст. 923.

(обратно)

472

Порядок капіталізації платежів для задоволення вимог, що виникли із зобов’язань підприємства-банкрута перед громадянами внаслідок заподіяння шкоди їх життю і здоров’ю. Затв. постановою Кабінету Міністрів України від 06.05.2000 №765// ОВУ. — 2000. — № 19. — Ст. 786.

(обратно)

473

Рішення Верховного Суду України від 03.12.2004 у справі № р6-388-1// Вісник Верховного Суду України. — 2004. — № 11.

(обратно)

474

Бару М. И. Оценочные понятия в трудовом законодательстве// Советское государство и право. — 1970. — № 7. с. 103-110.

(обратно)

475

Список виробництв, цехів, професій і посад із шкідливими і важкими умовами праці, зайнятість працівників на роботах в яких дає право на щорічну додаткову відпустку. Затв. постановою Кабінету Міністрів України в ред. від 13.05.2003 № 679// ОВУ. — 2003. — № 21. — Ст. 917.

(обратно)

476

Перелік виробництв, цехів, професій і посад із шкідливими умовами праці, робота в яких дає право на скорочену тривалість робочого тижня. Затв. постановою Кабінету Міністрів України від 21.02.2001 № 163 // ОВУ — 2001. —№ 9. — Ст. 352.

(обратно)

477

Порядок обчислення середньої заробітної плати (доходу) для розрахунку виплат за загальнообов’язковим державним соціальним страхуванням. Затв. постановою Кабінету Міністрів України від 26.09.2001 № 1266// ОВУ. —2001. — № 40. — Ст. 1802.

(обратно)

478

П. 21 постанови Пленуму Верховного Суду України від 06.11.92 № 9 “Про практику розгляду судами трудових спорів” // Бюлетень законодавства і юридичної практики України. — 2011. — № 12.

(обратно)

479

Бару М. И. Оценочные понятия в трудовом законодательстве// Советское государство и право. — 1970. — № 7. с. 104.

(обратно)

480

Ярошенко О. М. Джерела трудового права України. Дис. докт. юр. наук. — X., 2007. с. 303.

(обратно)

481

Рішення Європейського Суду з прав людини від 07.02.2008 в справі «Ковач проти України»//Урядовий кур’єр. — 2008. — № 103.

(обратно)

482

Про практику розгляду судами трудових спорів. Постанова Пленума Верховного Суду України від 06.11.92 № 9. — Сборник постановлений Пленума Верховного Суда Украины (1963-1997). — Симферополь: «Таврия», 1998. — С. 711.

(обратно)

483

Про застосування судами законодавства, яке регулює укладення, зміну та припинення трудового договору. Постанова Пленуму Верховного Суду Союзу РСР від 26.04.84 № 3// Бюллетень Верховного Суда СССР. — 1984. — № 3.

(обратно)

484

Про деякі питання, пов’язані із застосуванням законодавства про зміцнення трудової дисципліни. Роз’яснення Державного комітету Союзу РСР з праці та соціальних відносин і Секретаріату ВЦРПС від 25.10.83 № 8/22-31// Бюллетень Госкомтруда СССР. — 1984. — № 1.

(обратно)

485

Рішення Європейського Суду з прав людини від 19.10.2000 в справі «Влох проти Польщі»// Практика Європейського суду з прав людини. Рішення. Коментарі». — 2000. — № 4.

(обратно)

486

Рішення Європейського Суду з прав людини від 16.10.2001 в справі «О'Хара проти Сполученого Королівства»// Практика Європейського суду з прав людини. Рішення. Коментарі». — 2001. — № 4.

(обратно)

487

Рішення Європейського Суду з прав людини від 29.11.88 в справі «Броуган та інші проти Сполученого Королівства»// Практика Європейського суду з прав людини. Рішення. Коментарі». — 2001. — № 4.

(обратно)

488

Шевчук С. В. Судовий захист прав людини: Практика Європейського Суду з прав людини у контексті західної правової традиції. с. 155.

(обратно)

489

Там же.

(обратно)

490

Там же, с. 143.

(обратно)

491

Рішення Європейського Суду з прав людини від 25.11.99 в справі «Гешмен і Герруп проти Сполученого Королівства»// Практика Європейського суду з прав людини. Рішення. Коментарі. — 2002. — № 2.

(обратно)

492

Рішення Європейського Суду з прав людини від 08.02.2001 в справі «Берктай проти Туреччини»// Вибрані рішення Європейського Суду з прав людини. В двох томах. Том 2. — К., «Фенікс». — 2006.

(обратно)

493

Цит. за: Головатий С. П. Верховенство права: Монографія. У 3-х кн. Книга 2. Верховенство права: від доктрини до принципу. — К.: Фенікс, 2006. с. 902.

(обратно)

494

Там же, с. 804-805.

(обратно)

495

Головатий С. П. Верховенство права: Монографія. У 3-х кн. Книга 3. Верховенство права: український досвід. — К.: Фенікс, 2006. с. 1224-1228.

(обратно)

496

Там же, с. 1228.

(обратно)

497

Там же, с. 1270.

(обратно)

498

Там же, с. 970.

(обратно)

499

Козюбра М. І.. Верховенство права і Україна// Право України. — 2012. — № 1-2. — С. 31.

(обратно)

500

Головатий С. П. Верховенство права: Монографія. У 3-х кн. Книга 1. Верховенство права: від ідеї до доктрини; Книга 2. Верховенство права: від доктрини до принципу; Книга 3. Верховенство права: український досвід. — К.: Фенікс, 2006.

(обратно)

501

Рішення Конституційного Суду України в справі про призначення більш м’якого покарання від 02.11.2004 № 15-рп/2004// ОВУ. — 2004. — № 45. — Ст. 2975.

(обратно)

502

Рішення Конституційного Суду України у справі про охоронюваний законом інтерес від 01.12.2004 № 18-рп/2004 //ОВУ. — 2004. — № 50. — Ст. 3288.

(обратно)

503

Рішення Конституційного Суду України в справі про призначення більш м’якого покарання від 02.11.2004 № 15-рп/2004// ОВУ. — 2004. — № 45. — Ст. 2975.

(обратно)

504

Иеринг Р. Избранные труды. В 2 т. Т. 1. — СПб.: Юридический центр Прес, 2006. с. 586.

(обратно)

505

Эннекцерус К. В. Курс германского гражданского права. Т. 1. Полутом 1. Введение и общая часть. — М: Изд. Иностранной литературы, 1949. с. 177.

(обратно)

506

Давид R, Жоффре-Спинози К. Основные правовые системы современности. — М.: Международные отношения, 1998. с. 91-92.

(обратно)

507

Там же, с. 92.

(обратно)

508

Рішення Конституційного Суду України у справі про рівень пенсії і щомісячного довічного грошового утримання від 11.10.2005 № 8-рп/2005// ОВУ. — 2005. — № 42. — Ст. 2662.

(обратно)

509

Рішення Конституційного Суду України у справі про звільнення судді з адміністративної посади від 16.05.2007 р. № 1-рп/2007 // ОВУ. — 2007. — № 40. — Ст. 1589.

(обратно)

510

Шевчук С. В. Судовий захист прав людини: Практика Європейського Суду з прав людини у контексті західної правової традиції. с. 41.

(обратно)

511

Головатий С. П. Верховенство права: Монографія. У 3-х кн. Книга 2. Верховенство права: від доктрини до принципу. — К.: Фенікс, 2006. с. 902.

(обратно)

512

Там же, с. 744.

(обратно)

513

Там же, с. 746.

(обратно)

514

Головатий С. П. Верховенство права: Монографія. У 3-х кн. Книга 3. Верховенство права: український досвід. — К.: Фенікс, 2006. с. 1215-1216.

(обратно)

515

Рішення Конституційного Суду України в справі про призначення більш м’якого покарання від 02.11.2004 № 15-рп/2004.

(обратно)

516

Головатий С. П. Верховенство права: Монографія. У 3-х кн. Книга 3. Верховенство права: український досвід. — К.: Фенікс, 2006. с. 1449.

(обратно)

517

Там же, с. 1439.

(обратно)

518

Рішення Конституційного Суду України у справі щодо права вето на закон про внесення змін до Конституції України від 11.03.2003// ОВУ. — 2003. — № 16. — Ст. 710.

(обратно)

519

Головатий С. П. Верховенство права: Монографія. У 3-х кн. Книга 3. Верховенство права: український досвід. — К.: Фенікс, 2006. с. 1444.

(обратно)

520

Рішення Конституційного Суду України у справі щодо внесення змін до Конституції України від 09.06.98 // ОВУ. — 1998. — № 23. — Ст. 854.

(обратно)

521

Рішення Конституційного Суду України у справі про додержання процедури внесення змін до Конституції України від 30.09.2010// ОВУ. — 2010. — № 72/1. — Ст. 2597.

(обратно)

522

Рішення Конституційного Суду України у справі про податки від 05.04.2001// ОВУ. — 2001. — № 43. — Ст. 1933.

(обратно)

523

Сальвиа М. д. Прецеденты Европейского суда по правам человека. с. 33.

(обратно)

524

Козюбра М. І.. Верховенство права і Україна// Право України. — 2012. — № 1-2. — С. 38.

(обратно)

525

Там же.

(обратно)

526

Рішення Конституційного Суду України у справі щодо відповідності Конституції України (конституційності) пункту 4 розділу VII «Прикінцеві положення» Закону України «Про Державний бюджет України на 2011 рік» від 26.12.2011//ОВУ. — 2012. — № 3. — Ст. 100.

(обратно)

527

Рішення Конституційного Суду України у справі щодо відповідності Конституції України (конституційності) пункту 4 розділу VII «Прикінцеві положення» Закону України «Про Державний бюджет України на 2011 рік» від 26.12.2011.

(обратно)

528

Рішення Конституційного Суду України у справі про смертну кару від 29.12.99 № 11-рп/99//ОВУ. — 2000. — № 4. — Ст. 126.

(обратно)

529

Сальвиа М. д. Прецеденты Европейского суда по правам человека. с. 103.

(обратно)

530

Там же, с. 101.

(обратно)

531

Там же, с. 104, 105.

(обратно)

532

Там же, с. 101, 103.

(обратно)

533

Шевчук С. В. Судовий захист прав людини: Практика Європейського Суду з прав людини у контексті західної правової традиції. с. 77.

(обратно)

534

Сальвиа М. д. Прецеденты Европейского суда по правам человека. с. 100.

(обратно)

535

Там же, с. 110.

(обратно)

536

Там же, с. 113-114.

(обратно)

537

Сальвиа М. д. Прецеденты Европейского суда по правам человека. с. 963.

(обратно)

538

Там же, с. 964.

(обратно)

539

Там же, с. 33.

(обратно)

540

Сальвиа М. д. Прецеденты Европейского суда по правам человека. с. 725.

(обратно)

541

Там же, с. 715.

(обратно)

542

Там же, с. 714.

(обратно)

543

Там же, с. 720.

(обратно)

544

Сальвиа М. д. Прецеденты Европейского суда по правам человека. с. 720.

(обратно)

545

Головатий С. П. Верховенство права: Монографія. У 3-х кн. Книга 2. Верховенство права: від доктрини до принципу. — К.: Фенікс, 2006. с. 917.

(обратно)

546

Козюбра М. І.. Верховенство права і Україна. с. 36.

(обратно)

547

Там же, с. 37.

(обратно)

548

Сальвиа М. д. Прецеденты Европейского суда по правам человека. с. 58.

(обратно)

549

Там же, с. 57.

(обратно)

550

Там же, с. 54.

(обратно)

551

Там же, с. 61.

(обратно)

552

Про порядок офіційного оприлюднення нормативно-правових актів та набрання ними чинності. Указ Президента України від 10.06.97 № 503/97// ОВУ. — 1997. — число 24. — С. 11.

(обратно)

553

Шевчук С. В. Основи конституційної юриспруденції. с. 77.

(обратно)

554

Рішення Конституційного Суду України у справі щодо несумісності депутатського мандата від 13.05.97 № 1-зп.

(обратно)

555

Сальвиа М. д. Прецеденты Европейского суда по правам человека. с. 66, 67, 68, 69, 70, 71.

(обратно)

556

Там же, с. 964.

(обратно)

557

Там же, с. 964, 965.

(обратно)

558

Там же, с. 647.

(обратно)

559

Там же.

(обратно)

560

Головатий С. П. Верховенство права: Монографія. У 3-х кн. Книга 3. Верховенство права: український досвід. с. 1442-1443

(обратно)

561

Рішення Конституційного Суду України у справі щодо права вето на закон про внесення змін до Конституції України від 11.03.2003.

(обратно)

562

Муромцев С. Гражданское право Древняго Рима. с. 359-360.

(обратно)

563

Савиньи Ф. К. ф. Система современного гражданского римского права.

(обратно)

564

Васьковський Е. В. Цивилистическая методология. Учение о толковании и применении гражданских законов. с. 382.

(обратно)

565

Рішення Європейського Суду з прав людини від 10.11.2005 у справі «Лейла Шахін проти Туреччини».

(обратно)

566

Васьковський Е. В. Цивилистическая методология. Учение о толковании и применении гражданских законов. с. 357.

(обратно)

567

Вильнянский С. И. Толкование и применение гражданско-правовых норм.

(обратно)

568

Белов В. А. Гражданское право. Общая часть. Т. 1. Введение в гражданское право: учебник. с. 216-217.

(обратно)

569

Про практику розгляду судами корпоративних спорів. Постанова Пленуму Верховного Суду України від 24.10.2008 № 13// Вісник Верховного Суду України. — 2008. — № 11.

(обратно)

570

Щодо призначення суддів на адміністративні посади в судах загальної юрисдикції та звільнення з цих посад. Рішення Ради Суддів України від 31.05.2007 № 50// Вісник Верховного Суду України. — 2007. — № 6.

(обратно)

571

Про Заяву Верховної Ради України з приводу спроби присвоєння Радою суддів України владних повноважень щодо призначення суддів на адміністративні посади та звільнення з цих посад. Постанова Верховної Ради України від 01.06.2007//ОВУ. — 2007. — № 41. — Ст. 1614.

(обратно)

572

Про тимчасовий порядок призначення суддів на адміністративні посади та звільнення з цих посад. Постанова Верховної Ради України від 30.05.2007//ОВУ. — 2007. — № 40. — Ст. 1588.

(обратно)

573

П. 2.19 рекомендацій Вищого господарського суду України від 28.12.2007 № 04-5/14 “Про практику застосування законодавства у розгляді спорів, що виникають з корпоративних відносин”.// Вісник господарського судочинства. — 2008. — № 1.

(обратно)

574

Про практику розгляду судами корпоративних спорів. Постанова Пленуму Верховного Суду України від 24.10.2008 № 13.

(обратно)

575

Рішення Конституційного Суду України у справі про тлумачення терміну «законодавство» від 09.07.98 № 17/81-98 // ОВУ. — 1998. — № 32. —Ст. 1209.

(обратно)

576

Порядок обчислення середньої заробітної плати (доходу) для розрахунку виплат за загальнообов’язковим державним соціальним страхуванням. Затв. постановою Кабінету Міністрів України від 26.09.2001 № 1266// ОВУ. —2001. — № 40. — Ст. 1802.

(обратно)

577

Про практику застосування законодавства у розгляді спорів, що виникають з корпоративних відносин. Рекомендації Вищого господарського суду України від 28.12.2007 № 04-5/14

(обратно)

578

Довгерт А. С. Дія принципу верховенства права у сфері приватного права // Університетські наукові записки. — 2007. — № 2 (2). — С. с. 84, 88.

(обратно)

579

Слесарев А. В. Судебно-арбитражное толкование норм гражданского права. с. 97-98.

(обратно)

Оглавление

Вступне слово

Передмова

Глава I Новітнє вчення про тлумачення правових актів у системі юридичної науки і юридичної освіти

  § 1 Вчення про тлумачення нормативно-правових актів як наука і навчальна дисципліна

  § 2. Вчення про тлумачення правових актів і історія права

  § 3. Вчення про тлумачення правових актів і історія вчень про право і державу

  § 4. Вчення про тлумачення правових актів і теорія права і держави

  § 5. Вчення про тлумачення правових актів і галузеві юридичні науки

  § 6. Вчення про тлумачення правових актів і логіка та мовознавство

Глава II Сучасний стан законодавства України та проблема його тлумачення

  § 7. Необхідність у тлумаченні актів законодавства

  § 8. Значення тлумачення актів законодавства

  § 9. Тенденції розвитку законодавства як предмета тлумачення за роки незалежності України

  § 10. Стан законодавства і організація суспільства

  § 11. Невиправдана ускладненість актів законодавства

  § 12. Посилення суперечностей між положеннями актів законодавства

  § 13. Стан юридично-технічної опрацьованості актів законодавства

  § 14. Як включаються нові закони в систему законодавства?

  § 15. Законодавчий вплив на правотлумачну діяльність

  § 16. Місце та рівень тлумачення правових актів у правозастосовній діяльності

Глава III Загальні положення вчення про тлумачення юридичних актів

  § 17. Мета тлумачення

  § 18. Раціональний і інтуїтивний підходи до тлумачення правових актів

  § 19. Ідея різноджерельності права. Природне і позитивне право

  § 20. Судова практика як джерело права

  § 21. Алгоритм правотлумачення

Глава IV Текстуальне опрацювання положень правових актів

  § 22. Тлумачення термінів і слів

  § 23. Текстуальне опрацювання положень правових актів і юридичних документів: правові норми, встановлені прямо

  § 24. Непряме встановлення (випливання) правових норм

  § 25. Пряме випливання правових норм із актів законодавства

  § 26. Пряме випливання прав із положень, що встановлюють обов’язки, і навпаки

  § 27. Окремі види нормативних формулювань, із яких прямо випливають правові норми

  § 28. Колізії між правовими нормами, що прямо встановлені в актах законодавства, і правовими нормами, що прямо випливають із них

  § 29. Текстуальне переопрацювання текстів правових актів і юридичних документів

Глава V Логічне тлумачення положень нормативно-правових актів

  § 30. Правові норми, текстуально закріплені і текстуально не закріплені (закріплені логічно) в актах законодавства

  § 31. Виявлення логічно закріплених правових норм, що випливають із контексту

  § 32. Врахування контексту і висновок від протилежного як методологічні інструменти вирішення колізій у законодавстві

  § 33. Правові норми, що логічно закріплені в актах законодавства і виявляються при тлумаченні за допомогою висновку a fortiori

  § 34. Врахування контексту з метою виявлення змісту формально недостатньо визначених положень

  § 35. Використання логічного тлумачення для з’ясування змісту нормативних положень, при формулюванні яких правотворчий орган припустився помилки

Глава VI Системне тлумачення положень актів законодавства. Субординація правових норм

  § 36. Місце правила про перевагу правових норм вищої юридичної сили в системі правил правозастосування

  § 37. Місце міжнародних договорів України в ієрархії нормативно-правових актів

  § 38. Надання правовим нормам меншої юридичної сили здатності конкурувати з нормами вищої юридичної сили

  § 39. Ієрархія правових норм і засада правової визначеності

  § 40. Загальний характер правила про ієрархію правових норм і індивідуальних правових приписів

Глава VII Системне тлумачення актів законодавства. Переважне застосування спеціального закону (спеціальних правових норм)

  § 41. Терміни «спеціальний закон» і «спеціальна правова норма»

  § 42. Юридичне значення визнання закону спеціальним чи таким, що встановлює особливості правового регулювання

  § 43. Позначення певного законодавчого акта як основного чи основоположного

  § 44. Здатність до конкуренції правових норм, що встановлюються нормативно-правовим актом, галузева належність якого не співпадає з галузевою належністю зазначених норм

  § 45. Спеціальні правові норми і спеціальні правила

  § 46. Сутність спеціальної правової норми

  § 47. Критерій поділу правових норм на загальні і спеціальні

  § 48. Значення звуження гіпотези загальної норми і розширення гіпотези спеціальної правової норми

  § 49. Щодо можливості (неможливості) використання широти диспозицій як критерію поділу правових норм на загальні і спеціальні

  § 50. Несумісні загальні і спеціальні норми

  § 51. Колізії між сумісними загальними і спеціальними нормами, диспозиції яких співвідносяться як рід і вид

  § 52. Колізії між загальними і спеціальними сумісними правовими нормами, диспозиції яких є різними і належать до одного роду

  § 53. Колізії між принципами та іншими правовими нормами

  § 54. Колізії між загальними правовими нормами, при формулюванні яких використано слова «лише», «тільки», «виключно», «не інакше як», і спеціальними правовими нормами

Глава VIII Системне тлумачення актів законодавства. Вирішення хронологічних колізій

  § 55. Історичні, законодавчі і логічні підстави правила «lex posterior derogat priori»

  § 56. Проблема зворотної дії закону у часі

  § 57. Визначення закону, прийнятого пізніше

  § 58. Конкуренція між раніше встановленими спеціальними нормами і пізніше встановленими загальними нормами

  § 59. Зазначення в законі на його переважне застосування перед законами, які будуть прийняті пізніше

  § 60. Обтяжені хронологічним компонентом колізії між правовими нормами, сфери дії яких частково не співпадають

  § 61. Обтяжені хронологічним компонентом колізії між положеннями законодавства, що текстуально закріплюють сумісні правові норми, сфери дії яких частково співпадають

  § 62. Обтяжені хронологічним компонентом колізії між загальними і спеціальними правовими нормами, одна із яких закріплена текстуально, а інша закріплена логічно і виявляється при тлумаченні з допомогою висновку від протилежного

  § 63. Застереження про застосування раніше прийнятих законів в частині, в який вони не суперечать новому закону

Глава IX Правові норми, що логічно закріплені в актах законодавства і виявляються при тлумаченні за допомогою висновку від протилежного

  § 64. Правові норми, що логічно закріплені в актах законодавства і виявляються за допомогою висновку від протилежного, як невід’ємна частина змісту нормативно-правових актів

  § 65. Значення висновку від протилежного для правотлумачення і правозастосування

  § 66. Випадки, коли висновок від протилежного не дає правильного (істинного) результату

  § 67. Межі, в яких висновок від протилежного може мати значення правової норми

  § 68. Випадки, коли правові норми, які логічно закріплені в актах законодавства і виявляються при тлумаченні за допомогою висновку від протилежного, підлягають застосуванню

  § 69. Висновок від протилежного і висновок про відсутність правового врегулювання

  § 70. Висновок від протилежного із нормативних положень, що містять слова «лише», «тільки», «виключно», «не інакше як»

  § 71. Висновок від протилежного як засіб вирішення колізій між правовими нормами, сфери дії яких співпадають, а диспозиції співвідносяться як рід і вид

  § 72. Використання висновку від протилежного для вирішену колізій між текстуально закріпленими правовими нормами, сфери дії яких частково співпадають, а диспозиції є різними, у тому числі співвідносяться як рід і вид, і сумісними

  § 73. Використання висновку від протилежного для визначення меж застосування правила «lех spesialis derogat generali»

  § 74. Висновок від протилежного як засіб вирішення колізій між правовими нормами, що позначаються як особливості правового регулювання, та іншими правовими нормами

  § 75. Використання висновку від протилежного для з’ясування логічного зв’язку між нормативними положеннями, що текстуально закріплюють позитивні і негативні правила

Глава X Колізії між правовими нормами, що виявляються при тлумаченні за допомогою висновків від попереднього правового явища до наступного або навпаки, та іншими правовими нормами

  § 76. Правові норми, що виявляються при тлумаченні за допомогою висновків від попереднього правового явища до наступного або навпаки, як невід’ємна частина юридичного змісту актів законодавства

  § 77. Здатність правових норм, що виявляються при тлумаченні за допомогою висновків від попереднього правового явища до наступного або навпаки, конкурувати з іншими правовими нормами

  § 78. Використання висновків від попереднього правового явища до наступного або навпаки для вирішення колізій між нормативними положеннями, які одночасно встановлюють норми адміністративного і цивільного права

  § 79. Охоронні і регулятивні правові норми в одних і тих же положеннях законодавства

  § 80. Виявлення із процесуальних норм за допомогою висновку від наступного правового явища до попереднього матеріальних норм

  § 81. Текстуально закріплені норми цивільного (господарського) права і логічно закріплені норми трудового права

  § 82. Юридичний факт і правовідносини як попереднє і наступне правові явища

  § 83. Висновки від попереднього правового явища до наступного або навпаки у практиці Європейського Суду з прав людини

Глава XI Інші питання системного тлумачення

  § 84. Правові норми, до яких відсилають застереження «якщо інше не встановлено законом» та інші подібні застереження

  § 85. Роль застереження «якщо інше не встановлено законом» у перетворенні загальної правової норми, до якої додане таке застереження, із сумісної в несумісну із конкуруючими спеціальними правовими нормами

  § 86. Застереження «крім випадків, встановлених законом» і загальні посилання на закон

  § 87. Вплив хронологічного критерію на визначення закону, до якого відсилає застереження «якщо інше не встановлено законом»

  § 88. Тлумачення застережень «якщо інше не встановлено законом чи установчими документами юридичної особи»

  § 89. Колізії між визначенням понять і правовими нормами

  § 90. Нормативні положення, які за своїм змістом виходять за межі назви акта законодавства, заголовку його структурного підрозділу чи статті

  § 91. Колізії між назвою нормативно-правового акта та його змістом

  § 92. Використання системного тлумачення для з’ясування змісту нормативних положень

  § 93. Використання системного тлумачення для виявлення правових норм, що не мають предмета правового регулювання

  § 94. Колізії між правовими нормами, встановленими кодифікованими законодавчими актами, і правовими нормами, передбаченими іншими законами

  § 95. Матеріальні і процедурні норми

Глава XII Телеологічне і історичне тлумачення.

  § 96. Телеологічне тлумачення правових актів і норм

  § 97. Основний зміст історичного тлумачення актів законодавства

  § 98. Врахування світового правового досвіду як один із проявів історичного тлумачення актів законодавства

  § 99. Врахування соціального контексту при тлумаченні актів законодавства

  § 100. Зміни в правовій системі, що обумовлюють необхідність в історичному тлумаченні нормативно-правових актів

Глава XIII II Дискусійні питання правотлумачення

  § 101. Офіційні роз’яснення

  § 102. Розширене та обмежене тлумачення

  § 103. Сутнісний і формальний підходи до тлумачення правових актів

  § 104. Використання зовнішніх джерел при тлумаченні актів законодавства

Глава XIV Особливості тлумачення положень Конституції України

  § 105. Особливість Конституції України як нормативно-правового акта

Глава XV Верховенство права

  § 106. Правові норми і декларації у змісті принципу верховенства права

  § 107. Принцип верховенства права та інші правові норми

  § 108. Пряме застосування принципу верховенства права

  § 109. Загальна характеристика змісту принципу верховенства права

  § 110. Основа змісту принципу верховенства права

  § 111. Осердя змісту принципу верховенства права

  § 112. Обов’язок держави забезпечити невідчужувані права людини як складова частина змісту принципу верховенства права

  § 113. Право на життя як невідчужуване право людини

  § 114. Право власності як невідчужуване право людини

  § 115. Право на справедливий суд

  § 116. Відповідальність держави і територіальних громад

  § 117. Вимоги принципу верховенства права до змісту законів

  § 118. Засади добросовісності, справедливості та розумності

Глава XVI Аналогія закону і права

  § 119. Аналогія закону і права як спосіб правозастосування і аналогія як логічний прийом тлумачення положень актів законодавства

  § 120. Неврегульованість суспільних відносин як підстава застосування аналогії закону

  § 121. Подібність відносин як критерій вибору правової норми, що підлягає застосуванню за аналогією

  § 122. Правові норми, які можуть застосовуватись у порядку аналогії закону

  § 123. Аналогія закону як засіб заповнення прогалин у законодавстві, що виникають у разі неможливості застосування його положень унаслідок їх невідповідності принципу верховенства права

  § 124. Обов’язковість застосування аналогії закону, яка (обов’язковість) випливає із змісту відповідних положень нормативно-правових актів

  § 125. Застосування за аналогією норм процесуального права

  § 126. Неможливість застосування в порядку аналогії права конституційних принципів

  § 127. Підстава застосування аналогії права і проблема застосування принципів (основних засад) законодавства

  § 128. Юридична неоднорідність загальних засад цивільного законодавства, які ч. 2 ст. 8 ЦК приписує застосовувати в порядку аналогії права

  § 129. Проблема застосування в порядку аналогії права загальних засад права Fueled by Johannes Gensfleisch zur Laden zum Gutenberg