«Загублена історія втраченої держави»

Загублена історія втраченої держави (fb2) - Загублена історія втраченої держави (Історичне досьє) 1441K скачать: (fb2) - (epub) - (mobi) - Даниил Борисович Яневский

Данило Яневський Загублена історія втраченої держави

На світі є набагато значно гіршого, ніж смерть.

Не жалій мертвих, жалій живих, а понад усе

тих, що живуть без любові.

Албус Дамблдор

Вступна заувага

Події останнього десятиліття, особливо років, які безпосередньо передували т. зв. Помаранчевій революції, перебіг цього унікального за своїм позитивним змістом феномена, постпомаранчевий період, кожен день якого демонструє і демонструватиме історичний крах аматорського політичного проекту під назвою «незалежна та самостійна Україна видання 1991 р.», ще чекають на своїх уважних, об’єктивних та відсторонених дослідників. Нам, їх сучасникам та очевидцям, залишається хіба по-доброму позаздрити наступникам – вони точно знатимуть те, про що ми можемо сьогодні тільки здогадуватися. Їм, нашим нащадкам, залишається лише по-доброму заздрити нам – очевидцям і, подеколи, активним учасникам подій, які принаймні деякі з нас із щиросердечним завзяттям намагалися записати червоним рядочком у непросту і дуже довгу історію нашої Отчини.

Особисто мені, історику і журналісту, надзвичайно пощастило в професійному житті. У лютому 1991 р. я купив квитка на блокбастер, спостерігачем, учасником, ґавою, критиком якого залишаюся донині. Як фахівцю в царині кризових станів політичних систем та державних утворень, події, пов’язані із проголошенням, становленням та занепадом Української держави, проголошеної 1991 р., до зубного болю нагадують ті, що відбувалися в тих самих будинках, на тих самих вулицях, у тих самих містах і містечках, що і в роки, коли моя бабунця була вдвічі молодшою за мене, теперішнього.

Сьогодні для нас події 1917—1920 рр., пов’язані з народженням, існуванням та загибеллю тогочасних українських національних державних утворень, формально та поверхово більш знайомі, ніж глибинно зрозумілі та засвоєні. І це попри те, що впродовж майже 100 років ті події перебувають у центрі уваги істориків, політологів, культурологів, публіцистів, політичних та громадських діячів. Досить сказати, що лише за 80 років (тобто станом на 2000р.) світ побачили понад 3000 наукових, науково-популярних розвідок – від статей і брошур до узагальнюючих монографічних досліджень[1]. І це, так би мовити, лише «видима» частина айсберга. Існує і частина «невидима», «невидима» принаймні для широкої громадськості. Ідеться про фахові дисертаційні дослідження, які, власне, і творять живе тіло будь-якої науки, у т. ч. історичної. За перші 15 років після проголошення державної незалежності України дослідниками було підготовлено та захищено 343 дисертації, у т. ч. 37 докторських.[2]

І такий інтерес, як нам видається, не є чимось штучним. Таке припущення є цілком логічним з огляду на те, що в останні два роки Першої світової війни та в процесі створення нового світового порядку, який тривав два роки поспіль після капітуляції однієї із сторін глобального військового конфлікту, на території сучасної України існували, виникли та зникли мінімум два десятки політичних режимів, держав та їх об’єднань, в тому числі:

1. Російська імперія (до її складу входили, зокрема, дев’ять губерній, які нині входять до складу Української держави: Волинська, Катеринославська, Київська, Подільська, Полтавська, Таврійська, Харківська, Херсонська, Чернігівська).

2. Російська Республіка.

3. Українська Народна Республіка як автономія у складі Російської Республіки.

4. Українська Народна Республіка як самостійна держава.

5. Українська Держава (Гетьманат).

6. Кримський півострів, складова частина Таврійської губернії Російської імперії/Республіки, як самоуправна територія (управлявся урядом на чолі з генерал-лейтенантом С. Сулькевичем; статус півострова як державного утворення не був унормований та суб’єктами міжнародного права не визнавався).

7. «Уряд Півдня Росії», який підтримувався Великобританією, Францією та військовим керівництвом Добровільної армії.

8. Республіка Таврида (фактично – протекторат Радянської Росії).

9. Кримська АСРР.

10. Австро-Угорська імперія (Буковина як Герцогство та Галичина як Королівство Галичини і Лондомерії).

11. Річ Посполита (Східна Галичина, Холмщина – Холмська губернія Російської імперії/Республіки та Підляшшя як складові частини).

12. Західноукраїнська Народна Республіка (Східна Галичина, Буковина як окремі адміністративно-територіальні одиниці).

13. Угорське Королівство (Закарпаття як інтегральна частина; статусу окремої адміністративно-територіальної одиниці не мало).

14. Угорська Народна Республіка (Закарпаття, автономна адміністративно-територіальна одиниця «Руська Окрайна» входить до складу незалежної без визначення статусу окремої адміністративно-територіальної одиниці).

15. Українська Народна Республіка (Закарпаття входить до її складу формально).

16. Чехословаччина (Закарпаття як інтегральна частина).

17. Галицька Совітська Радянська Республіка.

18. Румунія (Буковина).

19. Українська Народна Республіка (доба Директорії).

20. Українська Народна Республіка (до червня 1919 р. – конфедеративне об’єднання УНР та ЗУНР).

21. УНР як окреме державне утворення (після червня 1919 р.).

22. ЗУНР як окреме державне утворення (після червня 1919 р.).

23. УНР як «Республіка Рад робітничих, солдатських та селянських депутатів» (федеративна частина неіснуючої «Російської Федеративної Республіки»).

24. УСРР-1 як самостійна держава (фактично – протекторат Радянської Росії).

25. УСРР-2 як самостійна держава (фактично – протекторат Радянської Росії).

Побіжний огляд сучасної наукової літератури, присвяченої різним аспектам політико-правового розвитку земель, які утворюють сучасну Україну, показує, що впродовж останніх 11 століть тут діяли принаймні такі правові традиції та законодавчі комплекси:

1) дорюриківська (донорманська) звичаєва традиція;

2) норманська (рюриківська) звичаєва: («Закон Руський», система звичаєвого права, яка діяла в IX—XI ст.; регулював питання кримінального, процесуального, спадкового та цивільного права, став основою «Руської правди»);

3) «Руська правда»;

4) «ординська» традиція;

5) «Соборноє Уложеніє» Олексія Михайловича;

6) «Свод законов Российской Империи»;

7) салічне право;

8) римське право;

9) Статут Великого князівства Литовського (у трьох редакціях);

10) «Права, по которым судится малороссийский народ»;

11) «козацьке право» («вищою точкою» якого деякі дослідники називають «Конституцію» П. Орлика);

12) Магдебурзьке право;

13) Австро-угорське законодавство;

14) Законодавство УНР;

15) Законодавство Української Держави (далі – УД);

16) Законодавство ЗУНР;

17) Законодавство «об’єднаної УНР» (доби Трудового Конгресу Народів України);

18) Законодавство УНР після розвалу «об’єднаної УНР», доби 1917—1920 рр.;

19) Законодавство Речі Посполитої (далі – РП);

20) Законодавство Чехословаччини;

21) Законодавство Угорщини;

22) Законодавство Румунії;

23) радянське (до 1921 р.);

24) «галаха» (правовий комплекс, який регулював життя юдейської громади);

25) шаріат (правовий комплекс, який регулював життя мусульманської громади).

Ці та інші правові традиції та законодавчі комплекси тією чи іншою мірою вплинули і на долю державних утворень, в яких вони діяли, і на формування правлячих у них еліт, і на формування правосвідомості населення, мали різні наслідки і для перших, і для других, і для третіх. В залежності від часу та місця виникнення та/або походження вони по-різному відповідали на фундаментальне, системоутворююче питання: хто є носієм права і, отже, може встановлювати правила, загальнообов’язкові для виконання соціальної поведінки, та запроваджувати санкції за їх невиконання? В залежності від часу та місця походження відповіді формулювалися такі:

1) Бог;

2) «помазаний» Ним володар;

3) окремий авторитетний індивід, який спирається на оружну силу, або харизму переконання, або на їх комбінацію;

4) народ, тобто всі люди, які проживають на даній (історичній, географічній) території;

5) нація, тобто ті люди, які довше за інших проживають на даній території;

6) соціальна верства, яка має видимі переваги над усіма іншими групами, які проживають на даній території;

7) сім’я, яка делегує це право найстаршому чоловікові;

8) інше.

Як зауважує світовий авторитет Ф. Фукуяма, в юдео-християнській традиції, особливо в її протестантській формі, Бог сприймається як всесильний законодавець, чиє слово є понад будь-яким суспільним законом. «Зобов’язання перед Богом, – зауважує Ф. Фукуяма, – переважує зобов’язання перед будь-якою поставленою вище особою, чи то рідним батьком, чи то володарем… Божий закон, таким чином, є загальним мірилом будь-якої людської законотворчості».[3]

Така дефініція адекватно характеризує, зокрема, стан речей, який упродовж тисячі років мав місце на значній території сучасної України. Крім принципу «Божественного права» (або права, яке походить з Божого Одкровення) тут в різні часи діяли та суттєво впливали на стан речей принципи:

– історичного права;

– династійного права;

– права завоювання (або «право крові»);

– звичаєвого права;

– права народовладдя;

– права націй на самовизначення;

– права людини.

Правові принципи та похідні від них законодавчі комплекси розрізнялися між собою не стільки тим, як вони встановлювали «сукупність обов’язкових норм суспільного життя», тобто «правопорядок»[4]. Вони, правові принципи та законодавчі комплекси, розрізнялися одне від одного тим, як вони тлумачили саме поняття, саму дефініцію «право». З часів Платона під правом розуміли «правильний розум у згоді з природою», яке «має універсальну застосовність, незмінне й вічне, воно закликає до обов’язку своїми наказами й відвертає від коєння зла своїми заборонами». Натомість сучасна, позитивістська концепція права, говорить нам Джон Остін, один з авторів найпопулярнішої у світі антології «Філософія права», право – «це норма, утверджена для проводу розумної істоти іншою розумною істотою, що має владу над нею». Право в «докладному розумінні» та в «найширшому значенні» охоплює «закони, визначені Богом для людей, і закони, що їх визначили люди для людей»[5]. «Божий закон – це також життєвий устрій, який визначається Богом і якнайтісніше пов’язує Його з обраними людьми, кожний з яких представляє собою все людство, або з обраним народом Ізраїлю, який представляє всі народи», – таке визначення міститься в «Біблійній Енциклопедії Брокгауза».[6]

У принципі це все, що нам пощастило виявити в численних розвідках, присвячених розмірковуванням над дефініцією «право». Оскільки це так, то під терміном «право» ми пропонуємо розуміти Богом установлені принципи, які визначали власників та порядок користування ними, їх природними якостями або набутими чи успадкованими надбаннями. У цьому сенсі закони є системою встановлень, які забезпечують процедуру користування цими правами, тобто регулюють правовідносини. Ми вважаємо правом Божественні установлення, які визначають фундаментальні принципи взаємовідносин між людьми та реалізуються в правилах, які називаються законами. Закони мають вічний і незмінний характер. Нові закони можуть і повинні розроблятися та імплементуватися в поточну реальність виключно на основі вже існуючих норм і відображати природні зміни, які мають місце в процесі суспільного буття. Нові закони формулюються та ухвалюються виключно легітимно обраними представниками народу, які представляють і висловлюють священну волю народу в усій його повноті.

Як показали сучасні українські дослідники, саме на цих засадничих принципах і розвивалася більша частина територій, які утворюють сучасну Україну. На відміну від сучасної практики, державотворення аж до початку XX ст. (окрім московського, більшовицького, українського 1917—1920 рр. та після 1991 р.) ґрунтувалося на правових підходах і, що принципово важливо, прискіпливо враховувало правовий історичний досвід населення того чи іншого державного утворення.

Документальний масив, повернутий до наукового обігу після 1991 р., а це практично весь основний обсяг письмових артефактів, дозволяє, у принципі, скласти цілісне уявлення про суть, особливості та істотні відмінності політико-правових процесів, які відбувалися на землях, які згодом утворили сучасну Україну. Тим не менше – принаймні так видається автору даної розвідки, – такого цілісного уявлення як у суспільному середовищі, так і серед професійних дослідників до сьогодні не існує. Не існує з причин цілком зрозумілих, з причин, які лежать, власне, поза межами науки історії, а лежать у сфері науки психоаналізу, у сфері індивідуального та колективного підсвідомого, яке має природну особливість «блокувати» травмуючу або несприятливу інформацію, витісняти її на периферію свідомості. Потрапляючи туди, а згодом, до глибин підсвідомості, ця інформація-«травма» продовжує жити своїм власним, автономним від суб’єкта життям, детермінуючи в неявний для суб’єкта спосіб його, суб’єкта, життя, готуючись «вибухнути» в самий несподіваний для цього суб’єкта момент.

На цей феномен, як на нашу думку, точно вказав колега В. Брехуненко у блискучому дослідженні про Переяславську раду 1654 р.: «В європейській історії важко дошукатися міжнародно-правового акту, який за ступенем фатальності для того, хто довго умовляв свого контрагента піти на такий крок, можна було б поставити на одну дошку з українсько-московськими домовленостями 1654р.»[7]. Саме фатальна, абсолютно руйнівна за своїми наслідками для багатьох поколінь руського народу діяльність Б. Хмельницького та його поплічників, з діаметрально протилежних ідеологічних міркувань мала наслідком його абсолютну позитивну гіперболізацію та героїзацію – чи то за часів спочилих у бозі Російської імперії та СРСР, чи то щойно народженої незалежної України. Особа, діяльність якої викреслила свій народ із списку цивілізованих європейських народів, особа, яка щедро посіяла неподолані до сьогодні зерна національного та конфесійного розбрату поміж поляками, українцями, євреями, татарами, особа, яка зруйнувала самі ментальні та біологічні основи існування свого народу, особа, яка на століття позбавила народ його власної державності, возведена сьогодні на верхній щабель умовного національного українського пантеону.

І проблема тут навіть не в самому «Богданові Великому» (як на повному серйозі величає його офіційна історична наука), так само як і не в тих, хто возвеличує його діяльність, як у самому суспільстві, для якого його, суспільства, власна історія продовжує залишатися чи не головним системоутворюючим негативним фактором.

Пригадаймо: в сучасній Україні ми розпочинаємо сезон урочистих відзначень заходами в пам’ять загиблих під Крутами, продовжуємо святами на честь Червоної армії, яка впродовж десятиліть мільйонами вбивала українців (у тому числі руками самих українців) та спустошувала наші землі. Далі – річниця Чорнобильської катастрофи, далі – річниця перемоги одного людоїдського режиму над іншим (знову багато в чому українським коштом)… І так далі і тому подібне: річницю акції «Вісла» змінює річниця загибелі командира УПА, а цей сумний (хоча і не для всіх громадян України) день заступає вечір відзначення Голодомору…

Як на автора цих рядків, офіційна державна політика на цьому герці – попри високо духовні схильності та благородні наміри її організаторів – об’єктивно формує у громадян (принаймні серед тих, хто взагалі звертає на це увагу) лише два поняття. Перше: для того, щоби бути українцем, треба неодмінно загинути, причому бажано у найбільш безглуздий та варварський спосіб. Друге: українці – нація споконвічних історичних лузерів, які ніде, ніколи і ні за яких – навіть найбільш сприятливих – обставин не могли досягти нічого путнього.

Усе вищесказане повною мірою стосується вивчення та розуміння подій 1917—1920 рр., до яких один, між іншим один з найбільш компетентних дослідників, пропонує застосувати такий прийом: «З метою подальшої уніфікації вживання цих ключових термінів, а також уникнення різних варіантів хронологічних меж, що стосуються доби національного державотворення, внесено пропозицію про доцільність для розгляду подій 1914—1923 рр. вживати термін “Українські національно-визвольні змагання”, а при дослідженні найвищого етапу, апогею визвольних змагань, тобто для 1917—1921 років застосовувати термін “Українськареволюція”».[8]

Здавалося б, нічого особливого, справедлива пропозиція. Адже, якщо немає наукової дефініції, важко, якщо взагалі можливо, говорити про предмет дослідження. У даному випадку про події, які продовжують залишатися надзвичайно травматичними для національної свідомості чергової генерації українців, росіян, поляків, євреїв, татар, людей інших національностей, які є громадянами сучасної України. Аби уникнути прямих та чесних відповідей на надзвичайно неприємні, дражливі питання, суспільна та індивідуальна свідомість надають перевагу харчуванню «героїзованими» міфами, які мають таке ж відношення до національної історії нашого народу, як «Короткий курс історії ВКП(б)» до реальної історії Радянського Союзу.

Більше того. Саме в такому варіанті історії свого народу надзвичайно зацікавлена як правляча зараз політична еліта, так і та, яка прийде їй на зміну. Наша сучасна державність, пригадуємо собі, стоїть на «Акті проголошення державної незалежності України» від 24 серпня 1991 р. Цей, без перебільшення, історичний документ прямо говорить нам про те, що державну незалежність України проголошено не тому, що декілька десятків мільйонів людей, які вважали себе українцями, мали на це природне право, а тому, цитую перші слова Акта, що «смертельна небезпека нависла була над Україною». Попросту кажучи, Верховна Рада УРСР оголосила громадян частини Радянського Союзу, які проживали на території України Радянської, вільними та незалежними людьми виключно перез загрозою «смертельної небезпеки». Не було б її, рідної, ми й досі залишалися б рабами комуністичної держави.

Багато неправди в тому Акті. Наприклад, неправдою є твердження про те, що Верховна Рада проголошує державну незалежність України, беручи до уваги «тисячолітню традицію національного державотворення». Але, проаналізувавши текст будь-якого підручника історії – навіть радянської доби, легко переконатися, що за останню тисячу років, аж до завершення Першої світової війни, не було жодної «української» державної формації. Так, нашим родовим надбанням є історія Київської Русі, погромленої в XIII ст., є історія Галицького та іншого князівств, є історія мультинаціональної литовсько-польсько-руської держави, знищеної у столітті XVIII Пруссією, Австро-Угорщиною та Росією, є історія станової протодержавної формації доби Б. Хмельницького, є історія «класової» радянської держави (яка, до слова, мала на меті остаточне знищення будь-яких національних відмінностей) та ін. Багато чого було в нашій історії, але не було, підкреслимо ще раз, власне «української державності» – аж до останніх років Першої світової війни.

Повернемося, однак, ще раз до терміна «Українські національно-визвольні змагання» або «Українська революція», який став уже офіційним. Автор даної розвідки охоче б погодився з ним, якби не декілька «але».

«Але» перше. Упродовж попередньої історичної доби державна історична наука щосили намагалася довести «великий», «жовтневий», «соціалістичний» характер «революції» 1917 р. Годі говорити, що попри всі більш ніж сімдесятирічні зусилля дивізій комуністичних «суспільствознавців» нічого «великого», «жовтневого» та «соціалістичного» виявити в тих подіях так і не пощастило.

«Але» друге. Для існування будь-яких «змагань», а тим більше «національних» та «визвольних», потрібні принаймні декілька речей. Перша – наявність «змагунів» та, відповідно, суддів, які могли б результати цих змагань встановити – як для того, хто ці змагання виграв, так і для тих, хто ці змагання програв. Очевидно, що в даному конкретному випадку ми не маємо ані першого, ані другого, ані третього: активні учасники чи пасивні спостерігачі тих подій були б дуже здивовані, якби хтось їм сьогодні сказав, що вони брали участь у якихось там «змаганнях». Відсутні й судді, які встановили б результати таких «змагань»: думка кожного дослідника (за неочевидної умови, що його можна вважати суддею) є суб’єктивною і не базується на законі та юридично вивіреній процедурі; історія ж як наука, очевидно, не має права виносити будь-які вироки.

Вона має право і зобов’язана виявляти, аналізувати, узагальнювати емпіричні дані, артефакти, свідчення, маючи на меті, як у даному конкретному випадку, описати стартові передумови, обставини часу та місця, в яких розпочалися та розвивалися процеси, які сучасні дослідники щосили, відчайдушно, затято намагаються вписати в схему так званої «Української революції» та «Національно-визвольних змагань українського народу 1917—1920(1) років».

Розділ I Що таке «Україна»?: землі, люди, партії

«Етнографічні «українські» землі». Спроба визначити дефініцію

Цей термін гучно використовувався під час «національно-визвольних змагань» 1917—1921 рр. Але, попри широкий ужиток, жоден з дослідників так і не спромігся ані сформулювати суперечливу дефініцію, ані скласти вичерпний їх перелік. Не менш широко використовується він і в сучасних дослідженнях – правду сказати, з тим самим результатом. Автор даного дослідження підтримує точку зору тих науковців, які вживають термін «етнокультурні регіони Руси-України», до яких відносилися (в різні історичні епохи) більше півсотні нетотожних за обставинами історичного правового та культурного розвитку, домінуючої конфесійної приналежності та інших особливостей територій, а саме: Берестейщина, Бойківщина, Бессарабія, Буджак, Буковина, Волинь, Галичина, Гетьманщина, Гуцульщина, Донщина, Задунайська Січ, Закарпаття, Запоріжжя, Зелена Україна, Карпатська Україна, Київщина, Кубань, Курщина, Лемківщина, Лівобережна Україна, Малиновий Клин, Мармарощина, Надбужжя, Наддністрянщина, Надпоріжжя, Надпруття, Надсяння, Надросся, Надчорномор’я, Перемишлянщина, Новоросія, Переяславщина, Північне Причорномор’я, Підкарпатська Русь, Підляшшя, Поділля, Подніпров’я, Покуття, Полісся, Полтавщина, Посулля, Приазов’я, Прибужжя, Придністров’я, Придунав’я, Прикарпаття, Пряшівщина, Сірий Клин, Слобожанщина, Ставропольщина, Стародубщина, Таврія, Терщина, Холмщина (Забужжя), Червона Русь, Чернігівщина.

«Етнографічні «українські» землі» у складі Російської імперії

Станом на 1917 р. в адміністративному відношенні Російська імперія мала у своєму складі 79 губерній, 9 з яких об’єднували більшу частину сучасної України – за виїмком тих земель, які опинилися у складі Австро-Угорської імперії.

Правобережжя в цілому

Процес правового, адміністративного, політичного, соціокультурного «переформатування» правобережних земель під стандарти, які існували в Російській імперії, докладно вивчив М. Бармак. Дослідник констатував: після окупації Правобережжя наприкінці XVIII ст. «довгий час у цьому регіоні діяли різні за походженням джерела права», норми яких «нерідко суперечили одна одній… Литовський Статут, польські конституції, збірники магдебурзького права і звичаєве право залишалися чинними правовими джерелами, дієвість частини їхніх норм спеціально підтверджувала царська влада своїми указами».

З дослідження М. Бармака випливає, що процес інкорпорації цих земель до складу Романовської монархії мав, як мінімум, чотири етапи. Перший – за часів Катерини II, метою якої було «досягнення однорідності й уніфікації» новоприєднаних земель. Правління її сина Павла I «характеризувалося більшою повагою до традиційних у прикордонних землях структур». Розпочаті ним реформи «стосувалися всіх губерній Російської імперії, а не були адресно направлені тільки на правобережні українські, хоча… особливе становище цих територій, пов’язане з недавнім їх приєднанням, продовжувало зберігатися». За часів Олександра I уніфікаційні тенденції набрали обертів: перед військовим та цивільним керівництвом цих земель були поставлені «важливі завдання інкорпорації українських територій у склад Російської імперії шляхом запровадження російської правової та управлінської системи». Але «цивілізаторська» місія негайно наштовхнулася на реалії життя: «незважаючи на те, що російська адміністрація вже функціонувала, Правобережжя України ще довгий час перебувало під польським впливом», що значною мірою обумовлювалося «корпоративним устроєм шляхти». Практично це означало, що «легітимована шляхта Правобережжя отримала, крім інших, гарантованих «Дарованою грамотою» дворянському стану прав, ще й право формувати кадровий склад багатьох управлінських структур і, зокрема, судових органів», хоча, зрештою, російській адміністрації цього «атавізму» вдалося позбутися. Перелом настав після поразки польського повстання 1831 р.: Микола I на повну використав нові обставини для подальшого зміцнення імперських позиції у Краї, зокрема для «соціального знищення правобережної шляхти» – основного стану, який становив загрозу уніфікаційній імперській політиці. «Вся діяльність Миколи I будувалася на принципах централізації, посилення єдиноначальності і бюрократизації». Так, зокрема, імператор скасував рештки успадкованої правової системи, радикально реформував за російським зразком адміністративну систему, заснувавши 1832 р. Київське генерал-губернаторство, яке об’єднало всі три правобережні губернії. «Процес ліквідації правової автономії» у Волинській, Київській та Подольській губерніях завершився у 30—40-ві роки XIX століття остаточним скасуванням дії всіх норм і положень статуту Великого князівства Литовського.[9]

Висновки М. Бармака цілком узгоджуються з висновками, сформульованими О. Комарніцьким та І. Верховцевою. Як установив О. Комарніцький, «після анексії Правобережжя наприкінці XVIII ст., царський уряд головним завданням бачив поборювання польського та українського визвольних рухів. Саме тому, після ліквідації тут державних та адміністративних інститутів Речі Посполитої, у тому числі і місцевого самоврядування, запроваджування нового місцевого самоврядування у вигляді земств відтягували тут упродовж наступних 130років. Під тиском економічних чинників 1911 р. на ці території було поширено дію «Земського уложення» від 1890 р. При цьому новий імперський режим для свого утвердження вирішив зіграти на об’єктивно існуючих польсько-українських протиріччях. Законоположенням про земське самоврядування у Київській, Волинській та Подільській губерніях виборчі права поляків при виборах до земств обмежили; натомість зменшили майновий ценз для українців. Це мало наслідком не стільки збільшення представництва українського населення[10] та зменшення представництва населення польського, скільки підвищення рівня міжнаціональної напруги поміж двома найчисленнішими національними громадами цього краю». Не менш суперечливими були стосунки і поміж іншими національними громадами – російською, українською та єврейською. «Містечка Київської, Подільської, Волинської губерній» Росії, які донедавна були Київським, Подільським та Брацлавським воєводствами РП, але «продовжували залишатися своєрідним економічним містком, що з’єднував міста із селами», та були «своєрідним симбіозом передусім жителів єврейської національності та українського селянства». Дослідник окремо наголосив: «порозуміння українського національного руху та єврейства було надзвичайно актуальною проблемою містечкового суспільства для боротьби із спільним ворогом – російським шовінізмом», більше того – це порозуміння мало «визначальний» характер, оскільки «інші національні меншини були незначними». Інші констатації є такими: «суспільна свідомість нацменшин загалом виявилася неготовою для сприйняття української ідеї, що у ряді випадків виливалося у відкриту ворожість»; єврейські «погроми охопили не менш як 188 містечок»; «весь плин Української революції супроводжувався антисемітизмом».[11]

Говорячи про ситуацію, яка склалася на окупованих польських землях, що потрапили під романовську владу, неможливо абстрагуватися від стосунків по лінії «поляки – русини». Цілісне дослідження Б. Гудя переконливо довело:

– польські впливи на землях, інкорпорованих до складу Російської імперії (Київщина, Волинь, Поділля), залишалися всеосяжними аж до 60-х рр. XIX ст.;

– після скасування кріпацтва (1861) та поразки польського повстання (1863) імперська влада підтримувала високий рівень етнонаціонального конфлікту по лінії «українське село» – «польський поміщицький двір»;

– економічне домінування польських землевласників над українським селянством зберігалося;

– польсько-український селянсько-поміщицький конфлікт на Правобережжі сягнув апогею у роки Першої світової війни й «Української національної революції 1917—1921 рр.»;

– «масовий солдатсько-селянський аграрний рух на Київщині, Волині й Поділлі переважно став наслідком цілеспрямованої більшовицької агітації і в більшості своїй мав соціальний, погромницький характер… Погромниками були здебільшого солдати і селяни-українці, а погромленими – теж здебільшого – поміщики-поляки»;

– селянсько-поміщицький етносоціальний конфлікт осені 1917 – весни 1918 рр. «без перебільшення можна назвати війною», «перевага в силі виразно була на боці селянства»;

– польсько-український конфлікт з етнонаціонального переріс в етнополітичний;

– «можна твердити з високою долею правдоподібності», що «процес захоплення і знищення поміщицьких маєтків був заздалегідь запланований і керований з одного центру»: перший масовий погром на Волині, який спровокував «могутню лавину аграрного селянського руху», на початку жовтня 1917 р. вчинили солдати 2-го гвардійського корпусу Південно-Західного фронту, який очолювала більшовичка Є.Б. Бош;

– саме «після цього погрому ситуація на Правобережжі виходить з-під контролю Центральної Ради, а її III та IV Універсали радикальністю своїх положень в земельному питанні сприяли посиленню безпорядків на селі»;

– жертвами погромів стали 85% усіх польських маєтків на Київщині, Волині, Поділлі;

– зупинити погроми вдалося лише після підписання Брест-Литовської мирової угоди і «вступу на Правобережжя австро-німецького окупаційного війська».[12]

Київщина та Волинь

Упродовж століть ці землі входили до складу об’єднаної литовсько-польської держави – Великого князівства Литовського (далі – ВКЛ) (з 1569 р. – Речі Посполитої), були складовою, інтегральною частиною ВКЛ/РП. Упродовж століть, навіть у XVII ст. східний кордон європейського «світу-економіки» проходив східним кордоном РП. За абсолютно точним та вичерпним визначенням Фернана Броделя, на схід від цього кордону починався «кінець світу» для кожного європейця – «дика, болотиста, пустинна»[13] Московська держава.

Київщина та Волинь, як частина цивілізованого світу, як і вся «двоєдина» держава трьох народів – литовців, поляків та русинів, управлялися на підставі писаного права – Статуту ВКЛ та «Уставних земських грамот – законодавчих текстів судово-адміністративного, публічно-правового, приватно-правового та соціально-економічного характеру», які докладно проаналізовані в дослідженні Д. Ващука. Автор відзначив «різноманітні, насамперед майнові, підтвердні (тобто такі, які підтверджували минулі привілеї) та посадові привілеї шляхти», якими вона користувалася принаймні «з часів Великого князя Литовського Казимира Ягеллончика, тобто з 1440р. (Київщина) та 1452 р. (Волинь)». До слова, практика надання привілеїв цілим регіонам/областям на теренах ВКЛ набувала поширення з другої половини XV ст.; «на цей час в деяких статтях привілеїв залишалися впливи Руської правди», «багато судових справ розв’язувалося згідно норм звичаєвого права».[14]

Поділля

Особливості розвитку цього регіону знаходимо у дисертаційному дослідженні А. Скрипник. На території окупованих Брацлавського та Подільського воєводств були утворені відповідно Брацлавська губернія та Кам янецька область. Процеси становлення адміністративних формацій на цих землях «супроводжувалися певним нівелюванням національних особливостей під демагогічними гаслами єдності походження і спільної релігійної приналежності з українцями та намаганням залучення місцевої польської шляхти до кола російського дворянства». Одночасно «заміна владних структур Речі Посполитої та поширення російської державності у краї із самого початку забезпечувалися винятково адміністративними заходами», а «запровадження загальноросійських форм місцевого державного управління на новоприєднаних територіях з самого початку показало їх певну недосконалість та невідповідність місцевим умовам». Наслідок національної та інших форм уніфікації був таким: «соціально-економічні та політичні особливості Поділля», по-перше, «не дозволили створити повноцінну систему управління за загальноросійським зразком», а по-друге, «попри всі зусилля місцевої імперської бюрократії, вона сама опинилася під впливом шляхти». Ситуація для місцевого населення різко погіршилася після повстання 1830—1831 рр.: «самодержавство взяло курс на цілеспрямовану асиміляцію Поділля. Край управлявся на підставі «положєння» 1775 р. та затверджених штатних розписів у «Своде законов Российской Империи». З «початком другої половини XIX ст. зовнішні та внутрішньополітичні чинники підвищили соціально-економічну напругу в краї. Головними причинами були сподівання польської шляхти на відновлення національної держави (тобто РП. – Д.Я.) і підготовка до скасування кріпацтва», а під час збройних заворушень 1905—1907 рр. «зберегти загальний контроль над ситуацією та врятувати від знищення місцевий державний апарат Російської імперії вдалося тільки за допомогою силових заходів.[15]

Катеринославська, Херсонська, Таврійська губернії

Владу на території цих новоросійських, а не окупованих внаслідок розділу РП землях (підкреслено нами. – Д.Я.) «до другої половини XIX ст. здійснював окремий генерал-губернатор, а коли інституція генерал-губернаторства була ліквідована, запроваджено губерніальний устрій (Катеринославська, Херсонська та Таврійська губернії, які були прирівняні до «внутрішніх губерній» Росії)». Однак і тут, навіть на цих землях, які ніколи не знали польських та литовських впливів у тому обсязі, як це було на Правобережжі сучасної України, «імперська політика, спрямована на інтеграцію регіону до корінної російської території», провалилася, «у цілому інтеграційні заходи імперського уряду на Півдні зазнали краху». 1917 року «на відміну від Російської революції, основною метою якої була зміна політичного режиму, Українська революція була покликана створити державу для народу, який перебував у стадії перетворення на модерну націю»; «…більшість жителів великих міст регіону не підтримали політичну програму Центральної Ради; зберігся соціокультурний розкол між містом і селом».[16]

Якщо говорити сухою мовою цифр, а саме цей підхід запропонував В. Гвоздик, то слід узяти до уваги, що «на території Катеринославської, Таврійської та Херсонської губерній проживало 7 млн людності, тобто четверта частина «підросійської» України, при цьому 5,5 млн становили сільське населення. Національний розподіл був таким: 71% —українці, 13% – росіяни, решта – німці, молдавани, євреї, болгари, греки. У містах національний склад був іншим: від 66% росіян у Миколаєві, до 25% – в Олександрівську». Висновок: «звідси стає зрозумілим упереджене, а інколи – вороже ставлення більшості мешканців південноукраїнських міст до питань українського державотворення»; «соціальна напруга тут була значно меншою, ніж в інших регіонах Російської держави»; «тут дуже тісно і своєрідно переплелися соціальний та національний чинники революції; жоден з них не був одназначно домінуючим».[17]

«Упереджене ставлення» громадян Російської республіки – мешканців південних губерній «українських національно-визвольних змагань» чітко простежується на прикладі Херсонської губернії, яка до кінця жовтня 1917 р. «не підпадала під юрисдикцію Центральної Ради», якій, «на відміну від більшовиків, не вдалося за короткий термін утворити розгалужений апарат управління і завдяки йому оволодіти становищем на місцях». Для управління Херсонською, Катеринославською та Таврійською губерніями Українська Центральна Рада (УЦР) створила була навесні 1918 р. Головний Крайовий комісаріат на чолі з таким собі С. Комірним, від діяльності якого сліду не залишилося ані в пам’яті нащадків, ані в авторитетних енциклопедичних довідниках ЕУ та «Діячі Української Центральної Ради». Суцільний управлінський хаос панував на Херсонщині і за Гетьмана, який намагався вирішити проблему шляхом створення інституту Головноуповноваженого в справах Херсонської, Катеринославської та чомусь ще й Подільської губерній (С. Гербель, Г. Раух). Не існувало спеціального органу управління на Півдні України і за часів Директорії. Таким чином, «чіткої вертикалі органів місцевої влади жодним з українських урядів не було сформовано». Край фактично був відданий на поталу. Тут утворилося, принаймні, п’ятивладдя: «поряд із загальноукраїнськими органами влади діяла низка інституцій місцевих органів, частина яких існувала ще з часів Російської імперії, а інші – створені революційно налаштованими народними масами ради робітничих, солдатських і селянських депутатів», а також Думи, комісари Тимчасового уряду, комісари УЦР, земства («перебували у катастрофічному фінансовому становищі»), земельні комітети. При цьому «довгий час місцева державна адміністрація не мала практично жодних важелів для реального здійснення своїх повноважень та впливу на хід подій у регіоні».

Абсолютна неспроможність українських націонал-соціалістичних урядів до будь-якої осмисленої конструктивної державницької роботи, а саме «стабілізувати соціально-економічне життя, численні кризи в політичній сфері», «невирішеність робітничого питання (перевага національного над соціальним)», проблеми безробіття, розвал продовольчого ринку стали головним чинником утвердження на українській землі тоталітарного комуністичного режиму у формі радянської влади.[18]

Берестейщина

Узагальнена назва території, яка розташована в середній течії Західного Бугу. Згідно із сучасними даними, до початку XI ст. перебувала у складі Київської Русі, з 1080 р. – у складі Пінського князівства, від 1150 р. – у складі Волинського, а з 1320 р. – у складі Трокського князівства ВКЛ. Після укладання Люблінської унії і до останнього поділу Польщі Берестейщина – складова частина Берестейсько-Литовського воєводства Корони/РП (1569—1795), а від 1795 р. – Російської імперії.

Кубань

Кубанське козацьке військо утворили 1860 р. з Чорноморського козацького війська та частини Кавказького лінійного казацького війська. З 1861 р. на зайняті ними землі Краснодарського краю почали переселятися селяни, головним чином з Полтавської, Чернігівської, Воронезької та інших губерній, які утворили другорядну, стосовно козаків, соціальну верству «іногородніх». Конфлікт між цими двома становими групами, тобто соціальний конфлікт, був системоутворюючим на цих землях. Конфліктів за національною ознакою Кубань не знала.

Міста в цілому

Цитовані вище документи та висновки дослідників малюють уклад життя мешканців 136 міст, у т. ч. 5 губернських (без урахування Києва, Катеринослава та Харкова), 88 повітових, 43 безповітових та заштатних, які існували на території сучасної України. За переписом 1897р. 12 з них нараховували менше 5 тис. жителів, тобто належали до категорії «міст-сіл», 83 відносилися до т. зв. «малих» міст (5—20 тис), 23 – до середніх; у губернських столицях проживало понад 20 тис. людей, більшість повітових центрів належала до «малих міст». 1897 року із 120 міст (по яких є дані) у 75 переважали українці, у т. ч. у 5 з 12 «міст-сіл», 7 з 23 «середніх» та у 63 з 85 малих міст. Кількісно українці домінували в усіх типах міст лише Харківської та Полтавської губерній та в малих та середніх містах Чернігівської; у середніх за розмірами містах Катеринославщини і Херсонщини та в усіх містах материкової Таврії – росіяни; у малих та середніх містах Поділля й Волині, а також у середніх містах Київщини – євреї. При цьому українці у більшості своїй були мешканцями провінційних повітових центрів, серед євреїв, поляків та росіян відсоток письменних був вищим, ніж серед українців». Висновки: «українці були найменш урбанізованою національною групою, віддавши в цьому відчутну перевагу єврейському та російському населенню»; «для діячів Української революції місто a priori було несприятливим середовищем для національно-визвольних змагань українців». І взагалі: «українці мали найнижчий рівень урбанізованості та присутності у мобілізаційно потужніших типах міських поселень, а звідси, й несприятливі позиції для конкуренції з іншими національними групами у містах».[19]

Міста Півдня

Після окупації правобережних подніпровських земель імперський російський уряд зіткнувся з проблемою уніфікації управління містами, розташованими на цих територіях. Унаслідок зрозумілих причин царська адміністрація не могла одним рухом позбавити правобережні міста та містечка їх самоуправління: ідея його занадто міцно впродовж попередніх століть укоренилася у свідомості людей. Отож, лівобережні міста мусили управлятися хоч в якийсь подібний спосіб. Власне так і сталося: уже наприкінці століття було введено в дію «Грамоту на права і вигоди містам Російської імперії» (1785), яку згодом доповнили «Міське положення» 1863 р. (для Одеси) та «Міське положення» 1870 р. Розробники останнього документа, який визначив головні принципи функціонування міського громадського самоврядування, проігнорували надбання місцевої теоретико-правової думки, а 1892 р. взагалі обмежили «основну масу міського населення у виборчому праві…».[20]

Адміністрування підросійських «українських етнографічних земель»

В адміністративному відношенні «українські «етнографічні» землі» лише за 200 років пережили декілька «уніфікаційних» хвиль. 1708 р. в Романовській імперії було запроваджено новий адміністративний устрій: державу поділили на 8 губерній, у т. ч. Київську, основними містами в якій тоді були власне Київ, а також Ніжин, Переяслав та Чернігів. Від 1775 р. губернії управлялись на підставі єдиного документа – «Установлення про губернії», яким також було визначено і кількісний склад цих адміністративно-територіальних одниць – 50. 1796 р. землі на лівому березі Дніпра об’єднали в Малоросійську губернію, на території Слобожанщини створили губернію Слобідсько-Українську, з південних земель та Криму сформували Новоросійську губернію. За декілька років – у 1802 р. – Малоросійську губернію розділили на Чернігівську та Полтавську, а Новоросійську – відповідно на Катеринославську, Миколаївську (згодом перейменовану на Херсонську) і Таврійську.

Правобережні території, які опинилися під романовською рукою після поділів Польщі та серії російсько-турецьких воєн, до 1917 р. пережили три «хвилі» адміністративного переформатування – відповідно в 1796 р., у 1802 р. та в 1835 р. За Миколи I, а саме у 1835 р. Слобідсько-Українську губернію перейменували на Харківську, а з коронних земель Брацлавського, Київського та Подільського воєводств створили відповідно Волинську, Київську та Подільську губернії.[21]

Результатом більш ніж столітніх уніфікаційних зусиль стало тотальне відчуження населення від влади. Ось лише одна компетентна точка зору. Лідер великого промислового капіталу Півдня Росії, член Державної Ради М.Ф. фон Дітмар виступаючи на її засіданні 6 (19) травня 1914 р. констатував: «у нас система самоуправління… недобудована, вона, можна сказати, без ніг і без фундаменту. Вона має губернські й повітові земські установи, але широкі прошарки населення в ній не задіяні». «Внаслідок цього, – підсумовують сучасні дослідники О. Реєнт та О. Сердюк, – інтереси переважної більшості сільського населення, яке проживало «в глибинці», практично не задовольнялися в таких важливих сферах життя, як освіта, культура та медичне обслуговування. Відсутність реального реформування в системі управління посилювала нігілістичне ставлення до будь-яких заходів влади у суспільно-політичному й соціально-економічному житті».[22]

«Етнографічні «українські» землі» у складі Австро-Угорської імперії

Галичина

Розтин державного польського тіла поміж Росією, Австро-Угорщиною та Пруссією наприкінці XVIII ст., який, за влучним висловом Н. Дейвіса, був, «безперечно одним з найганебніших актів політики великих держав у XVIII ст.»[23], мав своїм наслідком розділення русинів по лінії державного кордону між імперіями Габсбургів та Романових. Правові системи цих держав, як справедливо зауважив В. Єрмолаєв, мали різне походження і мали більше якісних відмінностей, ніж формальних тотожностей.[24]

«Частка здобичі від першого поділу Польщі була названа за колишнім руським Галицько-Володимирським князівством «Королівство Галичини і Лондомерії» із столицею у Львові, яке сягало від східних кордонів Сілезії по річку Буг, із польським населенням на Заході і русинським – на Сході…»[25]. Даний пасаж лише констатує невідрубаний історичний факт – Галичина як така складається принаймні з двох частин – Східної, заселеної з давніх-давен русинами, – тепер це Львівська, Івано-Франківська, Тернопільська області України. Інша Галичина – Західна, яку складають Жешувське та більша частина Краківського воєводств Польської Республіки; тут чисельна перевага завжди була на польському боці.

Ця очевидна для будь-якого дослідника констатація, тим не менше, не є самозрозумілою для сучасних українських дослідників. Ось, наприклад, характерний пасаж: «Галичина – це споконвічна українська земля. УIX cт. Галичина повністю входила до складу Київської держави і становила її західну околицю. В XII—XIV ст. ці землі входили до складу Галицького, а згодом Галицько-Волинського князівства. Скориставшись ослабленням військової могутності руських (підкреслено нами. – Д.Я.) земель в результаті їх феодального роздроблення, Польща у 1349 р. загарбала Галичину і володіла нею до 1772 р.»[26]. Як бачимо, ця група дослідників уникає прямої відповіді на пряме запитання: хто, власне, жив на цій землі: неіснуючі аж до ХХ ст. українці? русини? поляки? які ще народи «замешкали» на цих територіях?

Ще одна «констатація» із цитованої розвідки – про «довготривалу роз’єднаність західноукраїнських земель із східноукраїнськими землями і перебування під владою загарбницьких іноземних держав»[27]. Необхідно зауважити, що з даного контексту неможливо зрозуміти, ані ким і коли були «роз’єднані» «західно»– та «східноукраїнські» землі, ані де, коли і ким вони були об’єднані, ані хто, коли і як надовго їх окупував?

Сказати можна було і потрібно простіше. 1340 р. останній галицько-волинський володар з дому Рюриків – Юрій II був отруєний людьми зі свого оточення. Залишившись без законного володаря, одна частина королівства – Волинь – визнала владу сина князя Гедиміна Любарта-Дмитра. Галичиною, натомість, намагалися керувати бояри, але з огляду тогочасних понять про право ніяких законних підстав для цього в них не було. Саме ця обставина відкривала легальні правові можливості для сусідів. Ними скористався останній польський король з династії Пястів – Казимир III Великий, який 1349 р. розповсюдив свою владу власне на Галичину. Саме Казимир Великий, який «в цілому обережно ставився до цілості місцевих привілеїв та суспільно-адміністративних норм: Галичина довгий час не переходила на стан польського воєводства», запровадив тут магдебурзьке право, виділив для «руських міщан» квартали, в яких вони, як обережно вказував А. Ніковський, «користувалися деякою свободою та самоуправлінням».[28]

По смерті Казимира Великого, у 1385 році, обидві держави – Польща та Литва – формально об’єдналися в одну – дочка Людовика вийшла заміж за литовського князя Ягайла. Подружжя було освячене Римською церквою – для цього Ягайло перейшов на західний варіант християнства, нова держава була формально оформлена Кревською унією, яка і завершила процес «загарбання» «українських» земель «поляками». При цьому від 1392 р. Белщина, Галичина та Холмщина остаточно увійшли до складу Польщі, а Волинь залишалася у складі Великого князівства Литовського[29]. Галичина зберігала свою автономію щодо Польщі аж до 1432 р., коли її було розділено на два воєводства – Руське (землі Львівська, Перемишльська, Галицька, Холмська та Сяноцька) та Белзьке.

Казімір III.

Status quo формально зберігався до кінця XVIII ст., коли наслідком війни поміж різними угрупованнями магнатів та шляхти, підтримуваних ззовні, став розтин «двоєдиної держави трьох народів». Юридичним приводом для окупації Австро-Угорщиною «своєї» частини польсько-литовського спадку став факт короткочасного володіння цими землями угорським королем Андрієм II, який 1205 р. по загибелі князя Романа Мстиславовича як його союзник взяв опіку над дружиною і дітьми загиблого з титулярієм «короля Галичини». Цей термін вживали спадкоємці Андрія, і, оскільки австрійський імператор був одночасно угорським королем (з 1526 р. Угорщина і Закарпаття входили до складу Австрії), то він успадкував титул і формальне право на володіння Галичиною[30]. Під новим владикою[31] українські та польські землі були об’єднані в Королівство Галичини і Володимерії, до складу якого увіходили велике князівство Краківське, князівство Освенцімське та князівство Заторське. За деякими дослідниками, до 1772 р. під «Галичиною» розуміли Руське і Белзьке воєводства. Але в будь-якому разі, «Русь Суздальська та Русь Московська ніколи не вбачали в складі російських земель Галичини, не заявляли на цю землю ніяких прав, навіть династичних. Про Київ ще пам’ятали суздальські та московські князі, але земля галицька була для них “terra incognita”».[32]

Можна стверджувати, що «руське» населення краю в цілому схвально зустріло прихід нових господарів: за їх попередників економічні, політичні та інші конфлікти між ними та представниками інших національних громад сягли критичних величин. У міській торгівлі, ремісництві та органах місцевого самоврядування домінували поляки, німці, євреї та вірмени. Кульмінаційний пункт перетворення людей на безправну худобу – постанова 1573 р. Селяни, а русини серед них становили абсолютну більшість, потрапили до кріпосного рабства. Ще один контрапункт цього процесу – сеймова постанова 1766 р., якою уніатських священиків зобов’язали відбувати панщину для польських землевласників.

Натомість становище селян у володіннях Габсбургів являло собою разючу відмінність – кріпацтво тут було скасовано ще 1848 р. У грудні 1867 р. обидві палати австрійського райхсрату ухвалили, а найясніший цісар Франц-Йoсиф I санкціонував запровадження так званого «дуалізму», який зрівняв у правах австрійську та угорську частини його володінь. При цьому, пише відомий австрійський історик Еріх Цьольнер: «де-юре “землям угорської корони” протиставлялися “представлені в райхсраті землі та королівства”, які неофіційно іменувалися “Цісляйтанією”, тобто країною по західний бік Ляйти[33]. Назва “Австрія”, – констатує Е. Цьольнер, – увійшла в офіційний вжиток лише в поєднанні “Австро-Угорська монархія”, та ще в титулі монарха “цісар Австрії та король Угорщини”. Лише 1915 р. з’явився “австрійський” герб».

Суть габсбурзької моделі державного устрою полягала в тому, що «прагматичними спільними справами були визнані сфери, які визначив монарх (цісар Австрії та король Угорщини), а саме: закордонні справи, оборона країни та військові справи, фінанси, якщо вони служили для покриття спільних витрат. Відповідно, – пише Еріх Цьольнер, – було створено три спільних цісарсько-королівських міністерства (скорочено їх називали «рейхсміністерствами»): міністерство зовнішніх справ, військове міністерство та міністерство фінансів. Рейхсміністри звітували перед делегаціями, які складалися із 60 членів; вибирав їх кожен з двох парламентів і скликав, як правило, для надзвичайних засідань. Рішення делегацій повинні були узгоджуватися і лише після затвердження їх цісарем набували сили закону. Вся ця конструкція мала опертям громади, найменші територіальні одиниці, наділені правом самоврядування».[34]

У перші роки після австрійської окупації Галичини тут продовжувала діяти майже без змін колишня судова система. Наприклад, міщани судилися в магістратських судах, які послуговувалися відомими з давніх-давен нормами магдебурзького права. 1812 р., по завершенні в Австро-Угорщині робіт з кодифікації «цивільного права австрійських народів», на території Імперії був уведений у дію Цивільний кодекс, джерелами якого були римське право, Прусське земельне уложення 1794 р. і провінційне право деяких австрійських країв. 1849 р. для управління Галичиною утворили адміністративний орган – Галицьке намісництво, за рік запровадили крайову конституцію, за якою край розділено було на Краківську, Львівську та Станіславівську округи, кожна з яких дістала свій сейм і свого намісника. Як вважають сучасні дослідники, фактично процеси в Галичині були такими самими, як і на землях, окупованих Росією: Галичина лише формально була австрійською територією, якою управляли австрійці на підставі австрійських законів. Фактично краєм управляли поляки; уряд підтримував їх на противагу українцям, які вважалися політично неблагодійними і «зорієнтованими на Росію». Але при цьому «приєднання Галичини до Австрії» як мінімум «відзначилося низкою таких заходів та реформ, які поступово виводили русин на шлях більш людського існування, відкрили їм спочатку деякі можливості в боротьбі за життя нації і дозволяли кращим людям піднімати голови в пошуках більш відрадних соціальних та політичних перспектив».[35]

Зайвим підтвердженням позитивних впливів Австро-Угорської держави на галицьких русинів/українців є навіть не те, що по тамтешніх містах і селах до сьогодні мило згадують часи володарювання «матінки-Австрії» та «батька Франца-Йосифа», а те, що деякі правові норми пережили і своїх творців, і Імперію Габсбургів, і буремні роки громадянської війни, і польську, і німецьку, і радянську влади. Так, наприклад, в Україні в перші роки після проголошення Незалежності діяла норма про можливість видання законодавчих актів головою держави в проміжках між сесіями парламенту.[36]

Буковина

«За три роки після прилучення Галичини вдалося – знову ж таки без боротьби – здобути Буковину, так було встановлено сполучення між Галичиною і Трансільванією. Таке прилучення територій завжди відбувалося принаймні шляхом укладання договорів, і можна з певністю сказати, що мешканцям Буковини не було причин шкодувати за зміною державної приналежності. Цей малонаселений та геть занедбаний край завдяки праці, що тривала десятиріччями, австрійська адміністрація перетворила на зразкову провінцію монархії».[37]

Узагалі-то першу писемну згадку про Буковину як окрему область – «Велику Буковину» – знаходимо під 1412 р. в угоді між угорським королем Сигізмундом та польським королем Владиславом II Ягайлом. Сама по собі «Велика Буковина» складається, як відомо, зі шкільного курсу географії, з двох частин. Південна Буковина зі столицею в Сучаві в XIV—XVI ст. була складовою частиною князівства Молдова. Від 1527 р. у складі Молдови перебувала під владою Туреччини, а від 1775 р. і до 1918 р. – у складі Австро-Угорщини. Північна Буковина в X—XI ст. перебувала під рукою Рюриків у складі Київської Русі, в XII—XIII ст. – у складі Галицько-Волинського князівства. У XIV—XVI ст. Північна Буковина була складовою частиною князівства Молдова і в 1527 р. у її складі потрапила під владу турків, а в 1775 р. дісталася Габсбургам (за виїмком Хотинського повіту, який згідно з Бухарестським мирним договором відійшов до складу Російської імперії як повіт у складі Бессарабської губернії).[38]

До австрійської окупації більшість населення Буковини писаного права фактично не знала: старости судили, покладаючись на «здоровий глузд», виходячи з норм права звичаєвого, яке поділялося на «загальнодержавне» та «місцеве». Єдиним писаним кодексом були хіба «Молдавські правила», що походили із церковних звичаїв і які використовував Ясський митрополит; в «якійсь мірі» на практиці застосовувалися положення грамоти Господарів. Після приєднання Буковини до Австрії «основним джерелом права» тут став австрійський закон, а першим правом – конституційне право монархії, т. зв. «Прагматична санкція» 1713 р. 1797 р. цісарським патентом на габсбурзьких землях (на Буковині – з 1 січня 1812 р.) запровадили новий Цивільний кодекс, «кодекс децентралізованої держави, яка постійно боялася внутрішнього розпаду». Документ повністю порвав із римським правом «і вперше в австрійській історії права сперся на принципи раціоналізму». Упродовж XIX ст. документ увели в дію і на слов’янських територіях – у Боснії, Герцеговині, Словенії, Хорватії, Сербії, Чорногорії, частково – у Північній Італії та Ліхтенштейні. Характерним і в цьому випадку є те, що після 1918 р. положення документа продовжували діяти у Польщі, Чехословаччині, Югославії![39]

Від 1804 р. всі землі, які перебували під рукою Габсбурзького дому, були об’єднані в одній державі – Австрії, яка з 1812/1813 рр. стала офіційно називатися Австрійською імперією. Буковина 1848 р. була представлена в обох палатах імперського парламенту, а 29 вересня 1850 р. отримала земельну конституцію. Край був піднесений до рівня однієї з коронних земель Імперії: цісар уперше прийняв на себе титул «герцога Буковини». 1867 р. Імперію було трансформовано на двоєдину монархію. В Австро-Угорщині остаточно утвердився конституційний устрій – «остаточно» настільки, що «цілий ряд» правових норм перейшов до конституцій Австрії 1918 та 1920 рр., «урізних модифікаціях» діє в Австрії «до сьогодні», але найважливіше – «чимало з них закріплено в Конституції України»!

Буковина мала своїх депутатів як у райхсраті Австрії (яка до 1867 р. називалася Ціслейтанією), так і в сеймі Угорщини (до 1867 р. – Транслейтанія). Спочатку депутатів обирали виборщики (до цього – крайові сейми), від 1872 р. вибори стали безпосередніми; депутати обиралися від курій (спочатку від чотирьох, з 1896 р. – від п’яти). 1907 р. куріальну систему скасували, на її місці постала виборча система, ґрунтована на засадах загального, прямого, рівного таємного виборчого права. З 516 депутатів нижньої палати Буковина мала 14 місць – 4 від німецьких виборчих округів, 5 – від українських, 5 – від румунських[40]. Депутати-українці об’єднувалися в Українському парламентському клубі, який очолював М. Василько.

Тут треба акцентувати увагу на тому, що, власне, Основного закону як єдиного цілісного документа Габсбурзька монархія не знала. Як показав М. Никифорак, поняття «Конституція» в даному випадку означали п’ять конституційних законів: «Про імперське представництво», «Про загальні права громадян», «Про влаштування імперського суду», «Про судову владу», «Про урядово-виконавчу владу». Конституція 1867 р. «широко задекларувала загальні демократичні права громадян імперії: рівність перед законом, недоторканість приватної власності, свободу совісті, слова, друку, зборів, створення політичних та громадських обєднань, право на освіту, на вільний вибір професії, право на захист особистої свободи (ув’язнення особи дозволялося тільки на підставі судового вироку). Конституція визнала рівноправність усіх народів держави, їх непорушне право зберігати і розвивати свою мову».[41]

Сукупність цих та інших фактів й обставин дозволила М. Никифораку сформувати цілком слушні, на наш погляд, висновки: «Австрія забезпечила на Буковині помітний прогрес у всіх сферах крайового життя. Із глухого турецько-молдавського середньовіччя край поступово піднявся до рівня новітнього суспільства, поєднавши до того ж в собі риси східної й західної цивілізацій»; «у 1774—1918 рр. Буковина єдиний раз за всю історію була цілісною політико-адміністративною одиницею»; «революція 1849 р. поклала початок пробудженню національної свідомості так званих «неісторичних», «недержавних» народів Австрії, до яких відносили також українців Буковини».[42]

Після початку Першої світової війни, власне 17 серпня 1916 р., Росія, Франція, Італія та Румунія домовилися про розділ Буковини за етнічною ознакою між Росією та Румунією: сторони «обґрунтували» свої претензії міжнародно визнаними угодами, «історичним правом» та «правом крові».[43]

«Етнографічні «українські» землі» у складі Угорського королівства

Закарпаття

Після смерті київського князя Володимира Великого Закарпаття перейшло під владу угорських королів, які на початку XI ст. носили титул «князя русинів». Як показав Б. Ринажевський, Закарпаття, перебуваючи впродовж майже 900 років у складі Угорщини, у правовому відношенні не мало навіть статусу окремої адміністративно-територіальної одиниці. В останні дні Світової війни, 31 жовтня 1918 р., створена у Будапешті Угорська національна рада проголосила на її території незалежну народну республіку. 21 грудня 1918 р. її уряд ухвалив «Закон про Руську Країну» (а не «Україну», як вважає Б. Ринажевський), який «вперше визначив державно-правовий статус Закарпаття» та «обіцяв закарпатцям самоврядування у справах адміністрації, освіти, релігії й мови, однак він не вносив змін у політичне становище», адже – «жодними параграфами не зумовлювалися політичні права населення краю, свобода слова, організацій тощо». На підставі цього закону вперше в столітній історії цієї землі було обрано її законодавчий орган – Сейм у складі 36 депутатів та сформовано регіональний уряд.

За місяць після ухвалення згаданого Закону у Хусті відбулася подія, проведена за сценарієм так званого Всеукраїнського з’їзду Рад у Харкові в грудні 1917 р. 21 січня 1919 р. нібито 1500 делегатів, обраних невідомо ким, невідомо коли і невідомо за якою процедурою, нібито від жителів 175 населених пунктів Руської Країни, нібито провели самочинні збори. Саме ці «збори» називають в науковій та популярній літературі «Хустським з’їздом», який «визнав недійсним закон від 21 грудня 1918р. і проголосив об’єднання» з неіснуючою на той час УНР. Таким чином, переконують нас сучасні дослідники, зокрема Б. Ринажевський, в с Ясені виникла «нова держава» – Гуцульська Республіка – її «розвиток був підготовлений усім ходом історії, відчуттям державотворчих прагнень українського населення». Оці самі «державотворчі прагнення» неіснуючого «українського населення», частина якого ще на початку III тисячоліття називає себе «русинами», ще встигли використати угорські та російські комуністи, «проголосивши» на території краю Радянську республіку, яка проіснувала на Закарпатті хіба більше місяця.

Спробам створити на території Закарпаття окрему державу поклали край переможці у Першій світовій війні. Край було передано до складу Чехословаччини, що і було оформлено Сен-Жерменським (1919 р.) та Тріанонським (1920 р.) мирними договорами.[44]

Інші «українські» етнографічні землі

Підляшшя

Так називаються землі, що перебувають у складі сучасної Польщі, власне є територією Бялостоцького та частини Люблінського воєводств Речі Посполитої. До XIV ст. ці землі входили до складу Київської Русі, а від XIV ст. – до складу ВКЛ. З 1569 р. це – землі Корони, поділені 1772 р. між Пруссією та Австро-Угорщиною, кордон між якими проходив по Західному Бугу. 1807 р. згідно з умовами Тильзитського миру на землях, які внаслідок поділів РП відійшли до Пруссії, Імператор Наполеон створив Варшавське герцогство, до якого 1809 р. приєднав польські землі, які після розділу РП відійшли до Австро-Угорщини. 1814—1815 рр. рішенням Віденського Конгресу Варшавське герцогство розділили між переможцями Наполеона – Росією, Пруссією, Австро-Угорщиною.

Холмщина

Це назва земель на лівому березі Західного Бугу, історичним центром яких з давніх-давен є м. Хелм (Холм). Засноване на початку XIII ст. Данилом Галицьким, до 1340 р. це місто та прилеглі до нього території перебували у складі Галицько-Волинського князівства, а в 1340—1377 рр. – у складі ВКЛ. В 1377 р. повновласть тут належала володарям Угорського королівства, а від 1387 р. перейшла до Речі Посполитої. 1795—1809 рр. Холмщина перебувала у складі Австро-Угорської імперії, у 1809—1815 рр. – Варшавського герцогства, від 1815 р. і до 1914 р. – у складі Російської імперії (власне, Царства Польського). Під час Першої світової війни Холмщину окупували країни Почвірного союзу, а після їх поразки у війні тут було відновлено легітимну польську владу.

Усі польські землі, які опинилися під рукою Романових, 1815 р. були «оформлені» у Царство Польське, якому було надано конституцію. Згідно з цим основним законом верховним правителем автономії був російський Імператор, але Царство Польське мало орган законодавчої влади – двопалатний Сейм, виконавчу владу очолював імператорський намісник, зовнішні зносини реалізовував імператорський уряд у Петербурзі. Після повстання 1831 р. конституцію 1815 р. було скасовано, з 1831 р. Царство Польське управлялося на підставі «органічного статуту», яким автономні права було значно обмежено. З 1888 р. Царство Польське в законодавчих актах Російської імперії називалося «Привіслинським краєм».

Крим[45]

Від початку XV ст. на території сучасного Криму існувала степова імперія – Кримський ханат, «легітимний претендент на золотоординську спадщину»[46]. Як держава він являв собою воєнну конфедерацію кочових племен на чолі з воєнним ватажком, який водночас був патримоніальним володарем. Воєнний характер ханату відбився в одній з його основних метафоричних назв орда (перс. орду – ставка головнокомандуючого, військо). Під рукою ханів, окрім території півострова, знаходилися у різних формах залежності степові території сучасної України, населені кочовими племенами, та деякі території Прикубання й Північного Кавказу.

Формування центральної території держави почалося у зв’язку з монгольським завоюванням. Кримський півострів як окреме володіння був виділений ханом Золотої Орди Мунґке-Тімуром (1267—1280) в уділ своєму сину Уранґ-Тімуру. Згодом це володіння було пожалуване в окреме володіння сельджуцькому султану Іззед-Діну Кейкаусу. До 1380 р. Крим входив до улусу темника Мамая, що контролював західну половину усієї Золотої Орди. На початку XV ст. Крим мав статус намісництва (тумена) Золотої Орди. Кримський ханат претендував на спадщину Золотої Орди. Як підкреслює авторитетний дослідник О. Галенко, відгомоном цього було право Ґереїв діставати данину з Московії та Речі Посполитої. Хани також виступали посередниками у стосунках цих держав з Османською імперією.

На чолі держави стояв Хан, який, як показав О. Галенко, мав на першому місці у своїй титулатурі метафоричну назву Золотої Орди – Улу(г) Орда («Велика Орда») та її метрополії Улу(г) Юрт («Велика вотчина»). Від 1502 р. хани вживали також титул імператорського рангу падішаг, а хани першої половини XVI ст. навіть претендували на роль спадкоємців усієї імперії Чингісхана як «імператори усіх монголів» (barça Mogolpadişagi). Як підкреслює О. Галенко, литовські та московські князі визнавали імператорський статус кримських ханів, називаючи їх титулами цар кримський (або перекопський), Caesar Praecopensis.

Правляча династія Ґереїв виводила своє походження від Тоґа-Темюра (Тука-Тімур), молодшого сина Джучі, старшого сина Чингіcхана. Легітимність їх престолонаслідування санкціонувалася курултаєм, тобто зібранням родової верхівки, проте вибір кандидата на ханство із середини XVI ст. поступово переходить до османських султанів. Хан був верховним головнокомандуючим, правителем і власником. Легітимність ханської влади, а отже, і лояльність підданців випливала з приналежності до династії Ґереїв. Хан був джерелом права у своїй державі: він мав право життя і смерті над своїми підданими, право встановлювати закони, право на власний розсуд розпоряджатися землею й майном своїх підданців. Права Хана втілювалися в нормах звичаєвого права (тьоре, яса). Хан, наприклад, міг вимагати служби у війську своїх підданців, як він сам мусив служити з військом своєму сюзерену – османському султану.

Головною опорою ханів і водночас їх головною опозиційною силою були ватажки чотирьох великих кланів – розгалужених племінних об’єднань, утворених як із кровно споріднених племен та родів, так і тих, що визнали лояльність верхівки. Кожен з кланів мав постійну територію для кочування і виставляв окреме військо. Ватажки мали право збиратися на загальний з’їзд – курултай, що мав право усувати і обирати ханів. Не будучи самі легітимними носіями верховної влади, ватажки кланів забезпечували легітимність правлячих ханів і лояльність до них населення.

Правова система ханату ґрунтувалася на приписах ісламського права (шаріату), спільного для Османської імперії та ханату, однак власне султанське право на територію Криму не поширювалося. Діяли тут також і норми традиційного права.

Белградський мир, який підсумував російсько-турецьку війну 1735—1739 рр., не завдав Кримові територіальних втрат. Але, як вважає О. Галенко, визнання Османською імперією прав Російської імперії на Україну привело до зростання економічної та воєнної присутності Росії у Північному Причорномор’ї. Зокрема, Романовська імперія вперше дістала право торгівлі на Чорному морі (хоч і на кораблях османських підданців) і змогла будувати фортеці на території Гетьманщини.

Російська експансія в Північному Причорномор’ї набирала обертів: у липні 1771 р. російські війська зайняли Кримський півострів, включно з османською провінцією Кефе. За умовами Кючюк-Кайнарджийського миру 1774 р. ханат ставав незалежною державою, а за так званою Айнали-Кавакською конвенцією османський султан визнавався головою кримських мусульман. 8 лютого 1783 р. Катерина ІІ видала маніфест про анексію Криму 1785 р., а за сім років Порта остаточно визнала російську анексію Кримського ханату – за Ясським договором 1792 р., – підсумовує півтисячолітній період розвитку кримсько-татарської ісламської держави О. Галенко.

Чисельність населення

Систематичних статистичних даних, якi вiдображали б чисельнiсть населення як південно-західних, так й iнших губернiй Російської імперiї в 1917 р., не iснує. Ґрунтуючись на даних аналiзу матерiалiв сiльськогосподарських переписiв 1916—1917 рр., Л. Гапоненко та В. Кабузан визначили чисельнiсть населення 50 губернiй Росiї в 116,3 млн, в т. ч. України – в 29,3 млн осiб[47]. Виходячи з їхніх пiдрахункiв, можна передбачити, що особи найманої працi складали приблизно 16% населення країни, пролетарi – 13%, на великих пiдприємствах працювало приблизно 9% наявного населення. В дев’яти південно-західних губерніях робітники та близькі до них верстви складали, вірогiдно, 12% наявного населення, доля промислового пролетарiату загалом – близько 4%, а в промислово розвинених губернiях (Київська, Катеринославська, Харківська, Херсонська) – майже 6%.[48]

Якщо екстраполювати на всю Україну данi вересневого 1917 р. перепису населення м. Києва, який засвiдчив, що бiльше половини (власне 51,9%) мешканцiв мiста становило т. зв. «самодiяльне» населення[49], то отримаємо приблизно 2 млн наявного мiського самодiяльного населення. Отже, можна вважати вірогiдним, що 400 тис. робітників промислових підприємств, зайнятих в металургiйнiй, фабрично-заводськiй (за виключенням цукропереробної) промисловостi та великих залiзничних майстернях, складали майже 13%, у т. ч. в Катеринославськiй, Харкiвськiй та Херсонськiй губернiях майже 16%, а по iнших південно-західних губернiях в середньому майже 10% наявного самодiяльного мiського населення. Iншими словами, кожний шостий мешканець промислової зони «України» (до якої умовно можна віднести Київську, Катеринославську, Харківську, Херсонську губернії) та кожний десятий в сiльськогосподарськiй (тобто у Волинській, Подiльськiй, Полтавськiй, Таврiйськiй та Чернiгiвській губернiях) був зайнятий на великому промисловому пiдприємствi.

Люди

Для «змагань», особливо «національних», потрібна, як мінімум, нація. Абсолютна більшість людей, які жили на теренах сучасної України наприкінці ще XIX ст., були селянами. І вони були б дуже здивовані, якби їм сказали, що вони є «українцями». Ті з них, що були підданими Габсбургів, попри звитяжну культуртрегерську діяльність таких масштабних особистостей, як М. Грушевський, І. Франко, М. Павлик та інші, називали себе «русинами», «галичанами», «гуцулами», «косьмацькими» абощо, але аж ніяк не «українцями». Ті з них, які після розділів Речі Посполитої потрапили під владу імперії Романових, вважали себе в більшості «малоросами» і були, за бездоганним діагнозом М. Драгоманова, «нацією холопів»[50]. Ось лише один приклад. Цитуємо запис із щоденника широковідомого визначного діяча українського національного руху, у майбутньому чільного діяча УЦР Євгена Чикаленка. Дата – 27 серпня 1909 р.: «Вчора був у мене Іван Данилович Яневський[51], таращанський дідич», який «зробив на мене враження доброго, симпатичного провінціального пана, що, крім свого господарства та повітового міста, нічого не знає, хоч він і скінчив років 15 тому юридичний факультет. Він, без сумніву, має стихійну любов до українства, але у відродження нашої нації, очевидно, не вірить та й ніколи над цим не думав. Він бридиться літературною українською мовою, вважає її каліченням милої його серцеві народної мови; він хотів би, щоб газета писалась мовою Шевченка, Котляревського, а коли вже не стає своїх слів, то, на його думку, треба брати всім відомі вже російські слова…Я доводив, що рух наш ніколи не вмре, а коли іде пиняво, то через те, що у нас немає буржуазії своєї. Панство наше давно покинуло народ і приєдналося до російської або польської культури, а народ зостався сам зі своєю некультурністю. Рух наш держиться виключно тільки поповичами, а матеріально підтримується двома-трьома капіталістами, що вийшли з низів. На дворянство, очевидно, нам треба махнути рукою, ми вже його не навернемо, а треба покласти всю надію на буржуазію, яка випливає з народних мас»[52]. «Поки національна свідомість не розійшлася в масах, – переконував Є. Чикаленка за рік перед тим П. Стебницький, – треба втягти в свої інтереси крайову інтелігенцію, навіть чужу і зденаціоналізовану, і це можна зробити на питаннях широкого краєвого інтереса, як земське і городське самоврядування. Треба держатись драгоманівськоїтактики. Це одинокий шлях для підготовки націоналізації інтелігентського шару, для зміцнення місцевих і краєвих сил, для поєднання південно-російської людності (підкреслено нами. – Д.Я.) на ґрунті своїх окремих інтересів, економічних попереду всього, а тоді і всяких інших. При цій умові націоналізація краю наступе сама собою, непомітно, без спеціальних заходів».[53]

Тобто один з провідних теоретиків Товариства українських поступовців/Української партії соціалістів-федералістів (ТУП/УПСФ) ще 1908 р. сформулював концепцію територіального «націоналізму», оскільки для «націоналізму» на ґрунті національному передумов не було – бо ж не було нації, а була хіба що південно-російська людність!

Так – саме людність, а не нація. Такий висновок підтверджується десятками свідоцтв сучасників. Наведемо лише одне. Слово – Миколі Галагану, який залишив нам у спадок таку, майже пасторальну картину сільської України кінця XIX ст.:

– в його селі (Требухів Чернігівської губернії) зберігалася пам’ять про полковий устрій України;

– губерніальна реформа принесла багато незручностей, оскільки зруйнувала існуючі економічні та культурні зв’язки (у даному випадку – із Києвом);

– село розділялося на т. зв. «кутки»: «це були, очевидно, стародавні роди»;

– модерні шляхи комунікації були відсутні, користувалися кіньми або волами;

– «люди точно додержувались стародавніх українських звичаїв і справно виконували, поруч з церковно-релігійними, також і давні поганські обряди і ритуали»;

– «спомини про чумаків і чумакування були ще зовсім свіжі»;

– від усіх хвороб лікувались «знаменитою лежанкою»;

– «на жидів я звик дивитись, не як на «чужих», а як на всіх інших, що були «свої люди»;

– «класичні науки стояли тоді, видно, доволі високо, бо мій дід їх добре пам’ятав, легко цитував довгі уривки з Овідія, Цезаря, Ксенофонта»;

– ще до школи діти добре орієнтувалися в астрономії, орнітології, іхтіології, мікології;

– «родинна, інтимна мова була українська з місцевими діалектичними особливостями»;

– «почуття окремішності своєї від «кацапів» було у наших священиків зовсім ясне й виразне»;

– «селянські розрухи… були спричинені генеральним межуванням»;

– «руські» були чужі люди, якісь зайди вроді «руського лавочника»; до них ставились «не тільки з великою обережністю, але й з повним недовір’ям, бо він “обдурить”»;

– «балакали вони (росіяни, великороси. – Д.Я.) надзвичайно смішно»;

– «душа української дитини була скалічена», оскільки їм «ніхто не допомагав нормально розвиватись й усвідомлювати себе національно; навпаки, нас калічили в школах різні «патріоти», вбиваючи нам в голови “рускость”»[54]

Якщо послуговуватися не правдивими, але все ж таки суб’єктивними враженнями М. Галагана, П. Стебницького, Є. Чикаленка та будь-кого іншого, а сухими цифрами, то картина від цього стане ще більш невтішною. Як встановив сучасний дослідник Д. Розовик, станом «на 1917р. понад 80% населення «України» було малограмотним або неписьменним, 50% дітей не мали можливості відвідувати школу». В абсолютних цифрах картина така: «до існуючих 30 тис. початкових «народних» шкіл ходило 1,7 млн дітлахів, їх навчали 50 тис. вчителів»[55]. Іншими словами, на одну початкову школу припадало 1,66 вчителя та 56,66 дитини, тобто 1 вчитель на 34 дитини. І цим вичерпувалися можливості доступу 30 мільйонів «хохлів» до освіти рідною мовою. Результат цієї «політики», яка дивним чином нагадує нацистську в галузі освіти українців, запроваджену під час Другої світової війни, такий: «вищу освіту в українському суспільстві, за даними перепису 189 р., мали близько 24 тис. чоловік, середню спеціальну – близько 17 тис.»[56]. При цьому, констатує М. Кармазіна, «національно свідома еліта Лівобережжя на межі століть була нечисленною, була лише однією з течій в українському суспільстві», «майже повністю була зденаціоналізована і зрусифікована» і взагалі «переживала процеси становлення»; на Правобережжі «український народ творили» селяни та малоосвічені священики; в «підавстрійській Україні аж до кінця XIX ст. першорядну роль в українській спільноті відігравало духовенство – малоосвічене і сполячене, чиїми характерними рисами був консерватизм і клерикалізм…».[57]

Поодинокі щасливці типу мого діда І. Яневського та п’яти його братів і сестер, які мали матеріальні можливості для навчання, були вимушені навчатися або російською (в межах Імперії), або французькою, або німецькою мовами (поза межами Імперії). Навчатися мовою рідною аж до середини XIX ст. було неможливо за визначенням, «оскільки до того часу не існувало літературної, вільної від регіональних діалектизмів української мови»[58]. На початку століття наступного ситуація залишалася не менш сумною. За даними Д. Розовика, «в 1917р. україномовні книжки забезпечували 2—3% потреби, бібліотек на території 9південно-західних російських губерній практично не було, в 1917р. бібліотеки задовольняли тут 8—10% потреб переважно міського населення»[59], у той час як 90% «малоросів», яких згодом назвали «українцями», жили на селі, були в абсолютній більшості неписьменними і, отже, позбавленими будь-яких соціальних перспектив у межах Російської імперії.

Ну, і, нарешті, про третє «але» запропонованої та використовуваної сучасними дослідниками дефініції «національно-визвольні змагання». Мова йде про термін «визвольні». Для того щоби «визволятися», треба мати від чого «визволятися». Наприклад, «визволятися» можна і потрібно від іноземної окупації. Чи мала місце така окупація в даному окремому випадку? Відповідь є ствердною: так, воєнна окупація мала місце. Наприкінці XVIII ст. землі, до яких згодом – у XIX – на початку XX ст. – застосовували адміністративну назву «Південно-Західний край», або географічну – «Наддніпрянська Україна», або зовсім уже чудернацьку для реалій того часу – «етнографічні українські губернії», увіходили до складу Речі Посполитої, державне тіло якої було розтяте поміж Королівством Пруссія, імперією Габсбургів та імперією Романових. З правової точки зору остання ніколи Україну не окуповувала хоча б тому, що ніякої України як політичного, адміністративного або державницького поняття у згадувані часи не існувало. Росія окупувала землі Речі Посполитої, у більшості своїй замешкані русинами, православними за віросповіданням і католицькими за церковною приналежністю. Тому так звані «Українські національно-визвольні змагання», якщо і могли мати місце, то виключно як «визвольні змагання» підданих Речі Посполитої – поляків, литовців, русинів (у т. ч. сучасних українців та білорусів) проти німецько-австрійсько-російської окупації, за відновлення державної цілісності Речі Посполитої в кордонах 1792 р., за відновлення її республіканського, демократичного, конституційного ладу.

Ще одна частина сучасної України – власне її лівобережна частина – ще в першій половині XVIII ст. була «цивілізаційним пустирем». Умови для його заповнення виникли лише після припинення «діяльності» Запорозької Січі, розселення реєстрових козаків полками на землях обабіч Дніпра, переведення до незаселеного Степу селян із центральних російських губерній, та, найголовніше, після початку тут індустріальної революції, пов’язаної з винайденням покладів мінерального палива та залізної руди на території сучасного Донбасу та Криворіжжя. Таким чином, і на цих землях підстави для початку «Українських національно-визвольних змаганнь» були відсутні, оскільки на цих землях ніяких державних формацій і, отже, їх підданих не було і, отже, не було потреби нікому від іноземної окупації визволятися. Визволятися треба було хіба від окупації «внутрішньої», суть якої вичерпно описав французький посол у Петрограді Моріс Палеолог: «Один з найбільш тривожних симптомів – це той глибокий рів, те провалля, що відокремлює вищі класи російського суспільства від мас. Між ними немає жодного зв’язку, їх відділяють начебто століття».[60]

Персони

М. Грушевський

За походженням – син учителя гімназії. Випускник Тифліської гімназії, учень Володимира Антоновича, професорський стипендіат Університету Св. Володимира, професор Львівського університету, засновник і голова Українського Наукового товариства, головний редактор «Науково-Літературного вісника». 51 рік.[61]

Політичні погляди одного з ключових політичних гравців доби УЦР «першої» УНР, як це не дивно, є чи не найменш дослідженою темою. Наразі маємо два дослідження, з яких випливає, що основними ідеями «ідеолога та організатора відродженського руху» (які голова Центральної Ради намагався втілити в політичну практику) були такі:

– провідником національного відродження є український інтелігент;

– безперервність історичного буття українського народу є доконаним фактом;

– «істотною домінантою», яка визначає «динаміку національного відродження», є «українська національна ідея». Відомі нам дослідження не містять вичерпного несуперечливого визначення дефініції «українська національна ідея». Сам М. Грушевський того вияснити не зумів, натомість «науково обґрунтував» інше поняття – «національна свідомість», під яким він розумів «духовний фундамент», на якому «здійснюється національне відродження». Але навіть не це є головним у політичних візіях лідера «українських національно-визвольних змагань». Як виявляється, «вирішальним контрапунктом, що сформулював і науково обґрунтував методологічні основи національного відродження в Україні, стала історична схема М. Грушевського».[62]

На думку Грушевського-науковця, «історичний процес має поліфакторний характер, його розвиток зумовлений взаємодією чинників, які творять багатовимірність історії»[63], а в самій історії «діють три основні групи чинників: народ, територія і культура, що свідчить про поліфакторність історії». При цьому він вбачав «основу історії народу в традиціях та культурі, які акумулюють в собі основні вартості»[64], а саму культуру – «одним з найбільш стабільних чинників історичного прогресу». Із таких аксіоматичних тверджень цілком логічно випливав наступний висновок: основними завданнями національного руху повинні бути формування національної свідомості; поширення видавничої справи; засвоєння мови; створення національної школи; поширення освіти; розвиток літератури та літературного процесу.[65]

М. Грушевський.

Оскільки, на думку Грушевського, «історія подібна до незрівнянної епопеї, якою є похід людства до щастя і правди», то саме сучасна йому доба повинна була «ґрунтуватись на свідомості своєї солідарності з іншими, на подоланні індивідуалістичних тенденцій, адже солідарність є умовою успішного розвитку і прогресу як окремого народу, так і людства загалом». Саме «реалізація в суспільстві солідарних почуттів», вважав голова УЦР, є «шлях до правди, добра, щастя». Таким чином, підсумовував учений, основними тенденціями суспільного розвитку «є тенденції солідаризму та індивідуалізму».[66]

У контексті даного дослідження слід відзначити, що, згідно із сучасними поглядами, солідаризм, як політична теорія[67], спрямований на обґрунтування необхідності виживання та збереження основного ядра соціуму. При цьому ступінь його жорсткості безпосередньо залежить як від глибини кризи, яку переживає соціум, так і від рівня зовнішніх загроз. Обов’язок подолання кризи та протидії зовнішнім загрозам при цьому покладається на еліти, яким надаються відповідні права за одночасного обмеження преференцій та збільшення обсягу соціальних завдань і навантажень. Опорою еліт при виконанні цих завдань повинні стати периферійні та маргінальні групи – в обмін на певні соціальні гарантії та пільги за одночасного скорочення їх соціально-економічних обов’язків. У цьому сенсі неодмінною передумовою успішної імплементації солідарних ідеалів у поточну політичну практику є викоренення зневаги до солідарних стереотипів поведінки на всіх щаблях суспільної ієрархії – аж до застосування засобів індивідуального та масового терору.

Власне цим вичерпуються сучасні знання про політичні уявлення та візії М. Грушевського.

В. Винниченко

За походженням – селянин. Випускник гімназії (екстерн), виключений з юридичного факультету Університету Св. Володимира. 37 років.

«Державотворча» діяльність цього стовпа «Української революції» – на відміну від М. Грушевського – досить добре описана сучасними науковцями, хоча, на жаль, навіть серйозні дослідники, як, наприклад, Л. Лозинська[68], не уникли компліментарних оцінок. Подавши ґрунтовний історіографічний аналіз існуючої літератури[69], дослідниця цілком слушно відзначила його роль як «одного з теоретиків українського національно-визвольного руху», «основи державотворчої діяльності» якого були закладені до 1917 р. Нагадаємо: 1903 р. Винниченко, якому тоді виповнилося 23 роки, опинився на еміграції, звідки повернувся лише 1917 р. Де він був упродовж півтора десятка років, з ким співпрацював на політичній ниві, які ідеї засвоїв або не засвоїв – усі ці та інші питання, пов’язані з тим періодом життя, коли один з керманичів «Української революції» створив «оригінальну концепцію необхідності одночасного вирішення соціальних та національних проблем українства в їх нерозривному взаємозв’язку і поєднанні», – усі ці та інші питання дослідників обходять. Вони лише констатують наявність двох рушійних моментів у Винниченка-політика: «любов до України, всього українського» та «віру в перетворення суспільства на основі соціалістичних ідей». Як бачимо, відсутність понять у царині державного будівництва, зокрема про те, що ефективну та життєздатну державу можна побудувати виключно на основі права, у студента-недоука Винниченка цілком компенсувалася «вірою» в соціалізм. Саме тому висновок дослідниці, що Винниченком «було зроблено значний внесок у розробку теоретичних підвалин української державності», з нашої точки зору, звучить більш ніж сумнівно. Приписавши Винниченку заслугу обґрунтування ідеї «державності України в формі національної автономії в складі майбутньої, побудованої на федеративно-демократичних засадах, Росії», Л. Лозинська підкреслює: саме голова Генерального Секретаріату, дізнавшись про державний переворот у Петрограді, виступив ініціатором проголошення «самостійної суверенної української держави»[70]. Інший дослідник винниченківського державницького генія змушений констатувати: його уявлення не йшли далі «прийняття системи державної влади в Україні».[71]

В. Винниченко.

Т. Заболотна присвятила своє дослідження аналізу особистісних рис вождя українських есдеків. Зокрема, відзначає вона, той «володів рідкісним даром – умінням настроюватись «на хвилю» реципієнта», був «пристрасним полемістом, що вболіває за право українського народу розмовляти рідною мовою». Прискіпливо проаналізувавши епістолярну спадщину письменника і політика, Т. Заболотна з’ясувала, що «ключовою проблемою» його переписки з М. Горьким була «проблема національної неволі, невирішення якої могло призвести до фізичного винищення українства». Антагоніст М. Горького, В. Винниченко виступав як «лояльний, стриманий реципієнт, щоправда, дещо самозакоханий адресант» у листуванні з Коцюбинським. Але в обох випадках «епістолярній творчості В. Винниченка властивий нігілістичний імпульс, який виявляв його причетність до критики традиції культури. Остання тотожна для нього з поняттям «метафізики» в його Ніцшеансько-Гайдеґґерів-ському розумінні». Мабуть, єдиною людиною, яка змогла до певної міри «розшифрувати» Винниченка, була Леся Українка, яка ставилася до нього «з повагою, бо розуміла силу його таланту»; але в той самий час «вважала згубним проповідництво нових моральних принципів і якостей, які стверджував митець». «Врешті-решт, – відзначила Т. Заболотна, – саме бажання В. Винниченка писати російською мовою викликало непорозуміння та незгоду Л. Українки, вона бачила в цьому зраду – здачу позицій на користь “ласкавих переможців”».[72]

Шизофренічність класика української літератури яскраво проявилася на політичному герці. Упродовж усього свого політичного життя В. Винниченко мав за правило грати одночасно за несумісні між собою політичні сили. Так, наприклад, у 1918 р., по усуненні УЦР, він одночасно вів переговори: з Гетьманом – про формування уряду; з Микитою Шаповалом – про організацію антигетьманського повстання; з більшовиками – також про організацію антигетьманського виступу, лише час від часу інформуючи про них свого поплічника. При цьому, домовившись із прем’єром Ф. Лизогубом про остаточний склад уряду, Винниченко «одразу відмежувався від діяльності кабінету складеного за його участю», а також видав від імені Українського Національного Союзу (УНС) «Заяву про міжнародне і внутрішнє становище України», яка мала виразно антигетьманський характер, «не відповідала вже досягнутим з владою домовленостям». Документ, розрахований на громадську думку країн Почвірного союзу, як підкреслює О. Бойко, був «непридатним для українського суспільства» і дезавуйований Українським Національним Союзом.[73]

Людина без будь-яких моральних гальм або політичних принципів, Винниченко, щойно викинутий з усіх посад у партії та «державі» Директорії УНР, наприкінці березня 1919 р. опиняється в Будапешті. Через посередництво посла УНР в Угорщині М. Галагана та (увага!) керівника комуністичної Угорщини Б. Куна В. Винниченко як приватна особа пише листа до Москви (тобто до Леніна – Троцького), з якою УНР перебувала у стадії війни, з пропозицією укладання союзної угоди.[74]

Відповіді добродій Винниченко чекав «більше тижня, й не діждавшись її, вернувся до Відня». Згодом «відповідь» прийшла – у формі листа лідера більшовицької радянської України Х. Раковського угорським комуністам, в якому згадувався «відомий український поет, тобто Винниченко», який «належить до лівого крила директоріянської банди», є «типовим представником дрібнобуржуазної ідеології, і тому немає ніякої рації не те, що переговорювати з ним про якісь союзи чи вислуховувати якісь його пропозиції й умови, а просто взагалі про це балакати». Відповідь Винниченка була такою: «От скотина! Я так і знав… Це ж Раковський, представник дрібнобуржуазної ідеології. Ну й сволочі…».[75]

М. Шаповал

За походженням – селянин. Відомості про освіту відсутні. 35 років.

Пристрасний український націонал-соціаліст, М. Шаповал як політик пройшов свій звивистий шлях. Прихильник автономного статусу України у складі федеративної російської республіки, він вже восени 1917 р. почав «виступати за унезалежнення українських законодавчих органів, а після більшовицького перевороту – за цілковите розірвання відносин з Радою Народних Комісарів і усамостійнення України». Один із співавторів IV Універсалу, Микита Шаповал «залишався противником будь-якого співробітництва з більшовиками» і саме тому «підтримав ініціативи В. Винниченка щодо таємного отримання більшовицької допомоги для проведення повстання. Конфлікт із Винниченком, зрештою, і став дійсною причиною відмови М. Шаповала ввійти до складу створеного ним дітища – Директорії». Цей «високосвідомий український громадсько-політичний діяч», який «протягом усього свого життя… органічно вливався в усі стадії процесу становлення української держави, а також був одним з творців державотворчих засад, ідеологічного підґрунтя української революції та її подальшого історико-соціологічного аналізу», «один із найактивніших діячів української революції, політична далекоглядність якого, на жаль, не завжди вчасно бралася до уваги провідниками новоствореної держави», назавжди увійшов в історію як чільний автор законів про землю і ліси в УНР. Спроби втілення цих законів у життя дощенту зруйнували і УНР, і сучасне йому «українське суспільство», і самі поняття про «право» та «закон» під час «національно-визвольних змагань», спровокувавши чи не найкривавішу громадянську війну на території сучасної України.[76]

С. Петлюра

За походженням – із священицької родини. Освіта – церковно-парафіяльна школа. Виключений з Полтавської духовної семінарії, навчався на курсах українознавства. 38 років.

Як це не дивно, але нам не пощастило виявити жодної об’єктивної наукової розвідки про погляди на державне будівництво людини, яка є чи не уособленням так званої «Української революції», особливо в 1919—1920 рр. У грубезному труді В. Солдатенка розділ про народження та перші роки життя С. Петлюри має красномовну назву «Без особливих прикмет»[77]. У 1895 р. вступив до семінарії. «Навчався нерівно», уже в першому класі був залишений на другий рік. 1901 р. із семінарії був виключений. Не маючи освіти та професійних звичок, опинився на соціальному дні, перебивався випадковими заробітками. 1904 р., не маючи ніяких повноважень, узяв участь у роботі I з’їзду Революційної Української партії, «майже автоматично перетворюючись з периферійного працівника на діяча “центру”», «підпав під вплив В. Винниченка та В. Антоновича». При цьому майбутній вождь Директорії «ніколи не відзначався активною партійною діяльністю». Це і не дивно, адже політичні погляди у Симона Васильовича були відсутні настільки, що він одночасно редагував і ліберальну «Раду», яку видавав своїм коштом Є. Чикаленко, і «“екстремістське” соціал-демократичне “Слово”». У 1908 р. він, після відомого конфлікту з українськими есдеками, переїхав до Петрограда, де працював бухгалтером і де, вірогідно за рекомендацією М. Грушевського, вступив до братства «вільних мулярів». Переїхавши до Москви 1910 р., став редактором «Украинской жизни», «зосередившись на національно-культурних проблемах». Перша світова війна внесла свої корективи: Петлюру було мобілізовано до лав діючої армії. Якщо точно – санітаром на Західний фронт, але невдовзі брати «підшукали престижну та прибуткову посаду» – Симон Васильович став земським діячем[78]. Із цим інтелектуальним та політичним багажем і поринув у 1917 р.

С. Петлюра.

М. Порш

Дані про походження та освіту відсутні. 36 років.

«Один з найактивніших діячів української революції», завдяки якому Революційна Українська партія (РУП) – предтеча УСДРП – нараховувала на початку XX століття аж три гуртки (!), «які налічували 18 робітників, під впливом яких перебувало 40 осіб», «перейняла назву УСДРП і перейшла на соціал-демократичні позиції». Саме Миколі Поршу деякі сучасні його біографи приписують «визначний здобуток», а саме – створення «концепції автономної України у складі Російської федерації».

Оскільки крім проблеми автономного статусу України «його хвилювали» військові питання, тому «невипадково» у грудні 1917 р. його призначили Генеральним секретарем військових справ. На новій посаді М. Порш заходився розганяти професіоналів, його кадрова політика «викликала незадоволення вищого офіцерського складу». Діяльність військового міністра характеризувалася насамперед абсолютною відсутністю яких-небудь понять про військову справу, якщо дослівно – «відсутністю дієвої концепції державного будівництва української армії, а також військової тактики у боротьбі з більшовиками; намаганням організувати оборону України від більшовиків на засадах найманого війська, відкидаючи принцип регулярної армії; законодавчою діяльністю у військовій галузі; кадровими перестановками; продовженням політики українізації, особливо у грудні 1917 р.». Оскільки Поршу «бракувало досвіду і часу», його як справжнього українського патріота призначили головою комісії з товарообміну з Німеччиною, згодом – послом у Берліні. На цій посаді, ясна річ, його знову спіткало «розчарування», цього разу у «західному векторі зовнішньої політики УНР», і тому він вирішив, що прийшов час «покладатися на власні сили у боротьбі за незалежність УНР». Саме «таким чином Микола Порш активно включився у процес державотворення».[79]

Д. Донцов

Дані про походження відсутні. Випускник юридичного факультету Петербурзького університету. Доктор юриспруденції. 34 роки.

Ще одним визначним теоретиком української державності сучасна література, особливо націонал-фундаменталістська, вважає Дмитра Донцова. Цитуємо: «концепція української національної ідеї Д. Донцова була вагомим внеском в національне відродження України». Однак всі наші спроби розшифрувати, у чому саме полягала ця «ідея», завершилися безрезультатно. Можливо, вона полягала в тому, що «кожен індивід у суспільстві повинен виконувати ту функцію, до якої він найбільше надається». Можливо, в тому, що «нація – це незмінна ієрархія завдань та цілей». Можливо, в тому, що суспільство, у тому числі, вірогідно, й українське, – це «ієрархія каст, на чолі якої стоїть еліта – рушій суспільного прогресу». У кожному разі, «концепція національної ідеї Д. Донцова – це не певна теоретична побудова, а спроба небайдужого і свідомого громадянина вказати практичні шляхи виходу України з-під радянської залежності, які можна було б використати з урахуванням тогочасної політичної ситуації в країні».[80]

На цьому інтелектуальний внесок Д. Донцова в теорію українського державотворення, наскільки нам пощастило зрозуміти, можна вважати вичерпаним.

Д. Донцов.

М. Міхновський

За походженням – із священицької родини. Випускник Прилуцької гімназії та юридичного факультету Київського університету. 34 роки.

Людина, яка вперше сформулювала «самостійницьку перспективу України на етнічних територіях компактного проживання українців», за визначенням ігнорувала той факт, що на відсутніх у природі «українських етнічних територіях» упродовж століть проживали представники інших національних груп, які користувалися в побуті іншою, ніж русини, мовою. Задля реалізації такої величної програмної мети автор концепції сформулював «етнічний принцип формування нації “Україна для українців”» і запропонував застосовувати «силові методи політичної боротьби»[81]. Геній М. Міхновського прозрівав роки – він, «на відміну від більшості українського політикуму», наперед знав, що «демократичні перетворення в Росії не змінять суті її національної політики щодо України, більше того – унеможливлять розв’язання національного питання». Саме це переконувало його в тому, що «українцям необхідно скористатися сприятливою ситуацією, політичним безладдям у російському суспільстві для розбудови незалежної української держави».[82]

М. Міхновський.

Навіть побіжне ознайомлення із цими параноїдальними поглядами показує, що розум Міхновського не розрізняв художніх образів від поточної реальності. По-перше, станом на початок ХХ ст. «рішуча постановка питання» про «політичне відокремлення України від Росії» означала, як мінімум, державну зраду. По-друге, станом на початок ХХ ст. Україна була хіба таким собі Граалем, намальованим генієм Т. Шевченка. По-третє, якщо уявити неможливе, а саме існування України як окремої чи то політичної, чи то етнічної, чи то адміністративної, чи то історичної одиниці у складі Російської держави, то слід поставити питання: а на підставі якого ПРАВА вона, Україна, може «відокремитись» не від міфічної, а від реальної багатонаціональної імперії Романових, в якій «росіяни» складають хоч і найчисленнішу, але лише одну з національних груп. Ще одна ідея Міхновського – «майбутня Україна мала охоплювати усі етнічні українські землі»[83] – буквально на десятиліття випередила фундаментальну ідею А. Дрекслера, Д. Егхарта, А. Гітлера, Г. та О. Штрассерів та їх товаришів по німецькій Націонал-соціалістичній робітничій партії стосовно німецького народу. Але догітлерівське право такого поняття не знало, такі пропозиції виходили за межі існуючого правового поля, здорового глузду, існуючих політичних практик, отже, будь-яка влада мала повне право і обов’язок оголосити такі ідеї, рівно ж їх носіїв поза законом.

Заради історичної справедливості треба відзначити, що принаймні деякі з ідей першого українського нациста М. Міхновського таки були імплементовані в політичну реальність. Це сталося після проголошення державної незалежності 1991 р., коли в країні сформували режим парламентсько-президентської республіки. Як стверджує А. Бутенко, для М. Міхновського як представника «окремого національно-соціалістичного напрямку українського національно-визвольного руху» державна самостійність унітарної соціалістичної Української держави у формі президентсько-парламентської республіки із широкими правами громадян, незалежністю трьох гілок влади та широким місцевим самоврядуванням була засобом «максимального захисту національних інтересів».[84]

Не можна забувати і про те, що для М. Міхновського, як і для всіх без винятку українських націонал-соціалістів, не існувало таких понять, як «право» та похідні з нього «закон», «демократична процедура» абощо. Так само не існувало для них і питання про внутрішньо– та зовнішньополітичні можливості для реалізації таких завдань, питання про готовність «українського» суспільства сприйняти такі ідеї, а тим більше про готовність заплатити за них невідому ціну.

С. Шелухін

Походження невідоме. Випускник юридичного факультету Київського університету. 53 роки.

Сергій Шелухін – чи не єдиний відомий на сьогодні інтелектуал-правник, який розробив та залишив у спадок повноцінну політико-правову теорію конституювання та розвитку Української держави. Як довів Я. Турчин, свою оригінальну теорію С. Шелухін виводив із самозрозумілої для нього кельтської теорії походження України-Руси[85]. Але в контексті даного дослідження важливо підкреслити інше: Шелухін-юрист стверджував – Переяславська угода 1654 р. з юридичної точки зору була не чим іншим, як оборонним союзним договором між Українською республікою і персонально московським царем. Із цього він зробив висновок, що державна незалежність України відновилася в день зречення Миколи II з престолу, а не була проголошена IV Універсалом.

Трактуючи Україну як однонаціональну країну, в якій до 1842 р. вважалося чинним власне українське писане та звичаєве право, а після цієї дати запроваджувалося російське законодавство, С. Шелухін цілком справедливо вважав, що останнє «значною мірою використовувало досягнення українського права». На його думку, український народ попри це не тільки «не загубив власного правового мислення, а й зберіг, розвивав свої національні правові традиції». Натомість у Галичині, вважав С. Шелухін, 1435 р. замість українського був уведений у дію польський «Вісліцький статут», у 1797 р. Габсбурги запровадили чуже українській психології німецьке законодавство. Отже, досягти правової єдності Галичини та Наддніпрянщини, за С. Шелухіним, можна було лише за умови відродження і поступової активізації українського національного законодавства в Галичині.

Звідси випливали й інші висновки, сформульовані видатним українським мислителем, політичним та громадським діячем. Галичина, Дон, Кубань, Крим повинні були набути статусу окремих територіальних або автономних одиниць Української держави. Така концепція федералізму, який є інструментом зміцнення української державності, передбачала, що така федерація повинна бути заснована на засадах безкласовості та рівності всіх народностей, які її утворюють. Самостійність при цьому С. Шелухін розглядав як щабель до федерації, оскільки, на його думку, федерація – це держава, яку утворюють самостійні та рівноправні держави. Отже, питання про федеративний устрій України можна було б розглядати лише після набуття нею державної незалежності (яка, згідно з його поглядами, настала після зречення останнього російського імператора) та за умови «внутрішньої консолідації українського народу», під якою він розумів як компроміс у вирішенні релігійних, правових та мовних розбіжностей. Майбутнє України він бачив у складі Чорноморської Адріатичної Федерації – союзу народів, «близьких за расовими, психологічними та духовними ознаками», тобто в союзі із чехами, словенцями, сербами, словаками та хорватами; можливість федерації Української держави з польською та російською вважав шкідливою та передчасною.

На думку С. Шелухіна, у процесі державного будівництва необхідно реалізувати три основних елементи: верховну владу, народ, територію. Властиво українською формою державної влади він вважав демократичну республіку, засновану на принципах народного суверенітету, який здійснюється «відповідним органом, якому народ передає свої повноваження».

Немає потреби наголошувати на тому, що ці та інші блискучі ідеї видатного українського мислителя так і не були реалізовані ані в 1917—1920 рр., ані в 1991—2007 рр. Сьогодні, як і на початку минулого століття, говорячи словами С. Шелухіна, «українська інтелігенція, захопившись політичним популізмом, керувалася хибними політичними орієнтаціями».[86]

А. Шептицький

Походить із стародавнього українського роду. Доктор права, доктор теології, доктор філософії. 52 роки.

На думку сучасного світського дослідника діяльності Митрополита Андрея, ключовий вплив на нього мав Володимир Антонович. Саме під впливом останнього Андрей Шептицький прийняв монаший постриг, вступивши до чину Святого Василя Великого, що стало «переломним моментом його повернення до національних інтересів». Ставши на чолі Церкви, Митрополит Андрей запровадив принципову новацію – у богослужіннях замість церковнослов’янської стали уживати українську мову. Саме він зробив ще один незворотний крок у справі національної консолідації – запровадив уживання політономів «Україна», «українці» замість локальних етнонімів «русин», «рутенець». Саме Митрополиту Андрею наш народ зобов’язаний відкриттям першого національного університету у Львові– він як посол до австрійського парламенту та віце-маршал галицького сейму переконав у цьому австрійський державний провід та порозумівся в цьому питанні з польською громадою.[87]

А. Шептицький.

К. Левицький

Походить з родовитої священицької родини. Доктор права. 58 років.

«Зосередження в руках К. Левицького напередодні Першої світової війни керівних ролей в Народному комітеті УНДП, українському парламентському й сеймовому представництві, – указує його сучасний біограф, – свідчило про його перетворення в одноособового лідера цілої української галицької політики, керівника українського національного життя» в Галичині. «Характеризуючи якості К. Левицького як політика, можна зробити висновок, що він був завжди обережним в судженнях, стриманим у громадських ситуаціях. К. Левицький не дозволяв собі поганих висловів про своє оточення. В ухваленні конкретних рішень зважував усі «за» та «проти», йому була властива прогнозованість. Водночас К. Левицький був політиком так званої «австрійської школи», яких історики інколи називають «галицькими консерваторами». Цей консерватизм виявлявся у толерантному ставленні до опонентів, у тактовності, постійній участі та ініціюванні різноманітних переговорів, нарад, конференцій, консультацій тощо, у вмінні слухати і зробити власні висновки, зрештою у небажанні ні з ким конфліктувати. Вся діяльність Костя Левицького носила чітко демократичний характер. Методи досягнення цілей у політичній галузі носили парламентський характер, перевага надавалась мирним переговорам». Він є співавтором низки законопроектів про основи державного устрою Західноукраїнської Народної Республіки.[88]

Оскільки його політичний курс спирався «на засади проавстрійського лоялізму, перспективи розв’язку українського питання він бачив у співпраці з австро-німецьким блоком», а цей блок зазнав поразки в Першій світовій війні та припинив своє існування, «у грудні 1918 р. К. Левицький пішов у відставку з посади голови Державного Секретаріату, обставини якої, – як делікатно зауважує І. Василик, – до кінця не з’ясовані».[89]

К. Левицький.

М. Лозинський

37 років.

«Основоположник гуманітарного права в українській юридичній науці», навчався на юридичних факультетах Львівського та Віденського університетів. «Стрижневою ідеєю конституційно-правових поглядів М. Лозинського є ідея загального, рівного і прямого виборчого права, яку він вважав основою успішного функціонування і розвитку парламентаризму… Він стверджував, що коли взаємні відносини народів будуються на ґрунті миру і закону, то в тому ж дусі вони мають вплив на внутрішнє життя окремих країн». Серед інших безумовних переконань Михайла Лозинського і те, що «джерелом права є моральні цінності, а не законодавча влада. З огляду на це, завдання законодавця полягає не у винаході прав, а в добросовісному вивченні життєвих відносин, взаємних інтересів людей, які знаходять своє відображення в нормах моралі. Саме тому закони, які відкидали ці норми (зокрема, право людини на життя, честь і свободу), які суперечать здоровому глузду і справедливості, не можуть вважатися правовими. Виходячи з розуміння природи права можна стверджувати, що М. Лозинський належить до представників школи природного права».[90]

Є. Петрушевич

Родом із священицької родини. Доктор права. у 1907—1918 рр. – депутат австрійського парламенту, з 1910 – депутат галицького сейму, заступник голови, голова Української Парламентарної Репрезентації. 54 роки.

Диктатор ЗУНР, член Директорії УНР, як і С. Петлюра, не удостоївся жодної академічної розвідки. Загальновідомими про нього є факти його адвокатської діяльності в Сокалі та Сколімі, активна діяльність як депутата райхсрату. Як депутат австрійського та галицького парламентів, стояв на радикальних позиціях супроти галицьких «лоялістів». Саме Євген Петрушевич був ініціатором скликання галицької Конститунти, яка в ніч проти 19 жовтня 1918 р. ухвалила – усупереч волі польської частини населення Східної Галичини – рішення проголосити Західноукраїнську Народну Республіку. По-друге, було проголошено про «негайну» злуку із Наддніпрянською Україною, «але не з режимом гетьмана Скоропадського». Був рішучим противником компромісів с польськими політичними та урядовими колами.

Є. Петрушевич.

Партії

Політичні партії на підросійських «українських» землях

Для перевірки гіпотези про відсутність підстав для початку «Українських національно-визвольних змагань» узагальнимо та проаналізуємо існуючі емпіричні дані щодо українських національних та неукраїнських політичних партій та деяких інших «непартійних», але надзвичайно політично впливових організацій, які існували й діяли на зазначених територіях наприкінці XIX ст. – 1916 р. і визначили українське політичне обличчя в 1917—1920 рр.[91] Деякі їх ідеї були взяті на озброєння ініціаторами руйнування УРСР та фундаторами новітньої України і продовжують експлуатуватися її чільниками впродовж усіх років, які минули після проголошення державної незалежності 1991 р. На наш погляд, узагальнити нарешті існуючі емпіричні дані необхідно також і тому, що саме «політичні лідери, діяльність політичних партій та документи з’їздів, що засвідчили активізацію політичної самоорганізації українського населення», відіграли «визначальну роль у формуванні правового забезпечення державної етнонаціональної політики»[92], так і всієї теорії та практики «українського державотворення» початку минулого століття.

Треба зауважити, що історично обумовлена, національна, конфесійна, мовна, узагалі культурна строкатість земель, заселених русинами/українцями, мала наслідком надзвичайну строкатість політичної палітри. Усі діючі на підросійських землях на початок ХХ ст. політичні партії серйозними дослідниками «класифікуються в різних площинах:

– «за соціальною базою та відповідною ідейно-політичною структурою (поміщицькі, буржуазні, дрібнобуржуазні, робітничі, селянські);

– за ідеологічним критерієм (консервативні, ліберальні, народницькі, соціал-демократичні, марксистські);

– за ставленням до ідеалу майбутнього суспільного ладу (монархічні, буржуазні, соціалістичні);

– за ставленням до існуючого державного ладу (в Росії та Австро-Угорщині) та відповідного політичного режиму (урядові, опозиційні, революційні);

– за юридичним статусом (легальні, нелегальні, напівлегальні);

– за використанням тактичних засобів для реалізації програмних завдань (конституційні, антиконституційні, ліворадикальні);

– за політичним підходом до вирішення українського питання (великодержавницькі, автономістські, самостійницькі)».[93]

У плані практичної діяльності зазначені політичні сили класифікувалися так:

– «урядові, феодально-монархічні, праві та крайні праві;

– ліберальні партії великої буржуазії (ліберально-монархічні): октябристи та близькі до них партії центру;

– ліберально-демократичні, лівоцентристські партії (кадети, прогресисти, партія демократичних реформ та ін.);

– національні ліберально-демократичні партії (УДП, УРП, УДРП, ТУП, УПСФ) – ліві партії, до яких можна було б віднести меншовиків та деякі інші партії;

– радикальні революційні партії (есери, більшовики) та псевдореволюційні партії анархістів – крайні ліві партії»[94]. На загал, «вся історія розвитку української багатопартійності за період з кінця XIX до 20-х років XX століття за відсутності офіційних обмежень являла собою стрімкий рух ліворуч».[95]

Як бачимо, станом на початок 1917 р. домінантним набором для тих українських політичних сил, які діяли на території 9 південно-західних губерній Російської держави і створили свій спочатку «координуючий», а згодом і «представницький» орган «всього українського народу» (на що, до слова, їх ніхто і ніколи не уповноважував) – Українську Центральну Раду, – був ліворадикальний, селянсько-народницький, соціалістично-революційний та самостійницький.

Політичні партії на підавстрійських «українських» землях

Партійно-політична ситуація на території підавстрійській мала виразно інший характер. По-перше, «внаслідок більш сприятливих суспільних факторів формування партійно-політичної системи в Східній Галичині розпочалось у 80—90-х рр. XIX ст., тобто раніше, ніж в російській частині України». По-друге, і це, мабуть, найсуттєвіше, «партійно-політична структура як Східної Галичини, так і Наддніпрянщини була дуалістичною». У Східній Галичині вона «була представлена як українськими, так і польськими угрупованнями»; при цьому українську сторону представляли чотири політичні партії та два політичних товариства, з яких найпотужнішою була центристська УНДП, а «першою українською класично-європейською організацією був Католицький русько-народний союз. На Наддніпрянщині, в свою чергу, цей дуалізм був україно-російським, тобто йдеться про «самостійну діяльність і одночасно взаємодію українських і російських політичних партій». По-третє, попри «певний вплив українських партій на суспільно-політичні процеси в австрійській та російській Україні, громадсько-політичне життя в Східній Галичині і в Наддніпрянщині не виробило все-таки моделі такої партії, яка б прагнула, за словами С Єфремова, «…охопити всіма сторонами життя людини, висловити всі потреби економічні, політичні та культурні в конкретних межах того національного ґрунту, з якого ми вийшли»». І, нарешті, по-четверте, головним змістом власне українського національного руху наприкінці XIX ст. було з’ясовування ідейних парадигм поміж самостійниками і соціал-демократами[96]. Від себе додамо, що з’ясованими ці парадигми залишилися і за 100 наступних років і залишаються на вістрі політичних двобоїв і в сучасній Україні.

Правові засади діяльності політичних партій

Українські суспільствознавці прискіпливо дослідили правові засади, на яких діяли тогочасні політичні партії, їх характер, чисельність, впливи на різні верстви населення. Не оминули увагою також характер і особливості їх ідейно-теоретичних концепцій на герці державного будівництва (у тих випадках, ясна річ, коли такі концепції мали місце бути), яких дотримувалися політичні партії, що діяли на території сучасної України. Так, О. Любовець показала, що:

1) всі наявні політичні партії були легальні, єдиною масовою була УПСР і, до певної міри, Союз земельних власників;

2) «праві партії в цілому не відігравали суттєвої ролі в політичному житті України»;

3) станом на 1917 р. «українські партії не розробили цілісної концепції українського державотворення, яка б визнавалася й підтримувалася всіма партіями, або принаймні слугувала спільною базою для принципових модифікацій»;

4) з альтернативою, яка постала після лютого – «самостійна незалежна держава» або «національно-територіальна автономія у складі федеративної Російської республіки», – «провід Української революції на цьому етапі обрав другий шлях і наполегливо торував його впродовж всього 1917року…»;

5) «Життя показало, що на той час втілення в суспільну практику автономістсько-федералістської моделі було об’єктивно неможливим» – не було навіть на теоретичному рівні схеми запровадження федеративного устрою, але найголовніше – «перетворення колишньої Російської імперії на федеративну республіку не могло бути результатом бажань і дій одного або навіть кількох потенційних суб’єктів майбутньої федерації. Потрібна була воля й об’єднання зусиль значної частини націй колишньої “тюрми народів”»;

6) альтернативний, тобто самостійницький шлях розвитку, «з теоретичної точки зору… виглядає більш логічним» за автономістсько-федералістський, але «український політичний провід все одно змушений був визнати його як єдино вірний шлях національно-державного розвитку та розпочати його реалізацію. Але час був втрачений…»;

7) українські партії за доби Центральної Ради «в цілому розробили власну модель суспільно-політичного розвитку», але «як альтернативу варіантам, запропонованим спочатку Тимчасовим урядом, а згодом РНК…».[97]

Коротко кажучи, як українські політичні партії в цілому, так і їх лідери зокрема поняття про принципи можливого майбутнього державного статусу «України» не мали, уся їх державотворча діяльність у 1917 р. була суцільною імпровізацією на тему: «абияк, тільки не так, як у москалів (поляків, євреїв)», тобто не так, як пропонують представники загальноросійських партій – чи то демократичних, чи то соціалістичних, чи то більшовицької.

Можливо, цей висновок занадто радикальний і відображає виключно наші особисті смаки? Звернімося до авторитету сучасних дослідників, спробуємо проаналізувати конкретно-історичні уявлення політичних сил та їх лідерів, які діяли на території сучасної України на початку ХХ століття, умовно розташуємо ці погляди «по горизонталі», «зліва – направо», розуміючи під «лівими» ті погляди на питання державного устрою, які засадничо заперечували необхідність існування держави як такої; на крайньому, «правому», так би мовити, фланзі в цьому випадку опиняться крайні тоталітарні (у нашому випадку – більшовицькі) погляди, згідно з якими держава є альфою і омегою всього сущого, поза державою ніхто і ніщо існувати не може, людина, усі суспільні та політичні інституції існують тільки тому, що є лишень еманацією держави.

Державницькі ідеї політичних партій

Анархісти

Отож, у цьому випадку, на крайньому «лівому» фланзі нашої умовної горизонтальної «лінійки» опиняться анархісти. Станом на 1917 р. (та і пізніше – аж до повного фізичного винищення або в розстрільних підвалах НКВС, або в концтаборах ім. Нафанаїла Френкеля) вони не являли собою якоїсь гомогенної, організованої політичної сили. Це були розпорошені в просторі нечисленні, маловідомі серед населення, політично та електорально невпливові гуртки політичних дисидентів. У цілому, їх погляди на питання державного устрою взагалі мали крайній антиетатистський характер і зводилися до такого:

1) у країні треба розв’язати соціальну революцію, яку необхідно поглибити до крайньої межі, «з метою надання їй характеру глибинного соціально-економічного перевороту, покликаного остаточно ліквідувати політичне, економічне, національне та інше гноблення»;

2) «переважна більшість» анархістів «вимагала негайної ліквідації державного устрою»;

3) анархісти вимагали «визнання пріоритету місцевих самоврядних структур перед будь-якими центральними координуючими органами», та «заперечували владну ієрархію»;

4) в цьому сенсі «вони були антиавторитарною лівою альтернативою большевизмові».[98]

Іншими словами, анархісти виразно та недвозначно відкидали засадничо саме поняття «права» в тому сенсі, в якому ця категорія на початку ХХ ст. існувала в понятійному просторі як європейському, так і суто російському.

Партія соціалістів-революціонерів та соціал-демократична (об’єднана) партія

Приблизно в центрі запропонованої нами вище умовної горизонтальної «лінійки» політичних партій за їх ставленням до питання державної розбудови післяромановської Росії стоять, на наш погляд, партія соціалістів-революціонерів (ПСР), а правіше від неї – партія соціал-демократична об’єднана – РСДРП (об).

Ще за часів покійного СРСР дослідники встановили: станом на 1 серпня 1917 р. формально існувало 436 есерівських парторганізацій в 63 губерніях та областях Росії, у т. ч. 312 комітетів та 124 групи; загальну чисельність партії обраховували від 400 тис. до 1 млн[99]. При цьому лише в 4 з 9 південно-західних губерній та тих частинах Області Війська Донського, які складали частину Донецького басейну, станом на літо 1917 р. було 37 654 спискових членів есерівської партії, 20,5 тис. з яких припадало на частку Катеринославської губернії[100]. Після придушення виступу генерала Корнілова відцентрові тенденції в партії почали набирати обертів: організаційно виокремилося ліве крило, яке утворило окрему структуру. В останні дні серпня розкололася Київська міська організація[101], на початку вересня на платформу «лівих» перейшла майже в повному складі Харківська губернська організація.[102]

З правого крила ПСР виокремилася Трудова народно-соціалістична партія (ТНСП). Найбільш активними енеси були в Харківській та Катеринославській губерніях, а також у Миколаєві. Кількісний склад партії в другій половині 1917 р. можна оцінити в декілька сотень осіб[103]. У цей період партія переживала важкі часи. Досить сказати, що на партійному з’їзді 26—29 вересня не вдалося навіть обрати Центральний комітет – на форум прибули представники лише 40 із 150 офіційно зареєстрованих осередків. Вибори довелося відкласти до наступного з’їзду.[104]

Офіційна партійна лінія ТНСП декларувала необхідність спрямувати всі зусилля на перемогу над «зовнішнім ворогом», ведення енергійної боротьби із «посяганнями та анархічним розтринькуванням влади класовими та іншими організаціями», встановлення «загальнонародної» влади, збереження державної єдності Імперії/Республіки, підпорядкування «класових» інтересів «загальнонародним», «самообмеження та жертв усіх прошарків населення країни»[105]. Очевидно, що така платформа не давала можливості партії народних соціалістів перетворитися на скільки-небудь значущу політичну силу в країні або стати вагомим чинником якоїсь широкої політичної коаліції. Практично вона могла блокуватись хіба що із правими соціал-демократами (так званими «оборонцями») та групою «Єдність» із Г. Плехановим на чолі.

Російська соціал-демократична партія (об’єднана), партія «ортодоксального марксизму, яка замість швидкого політичного успіху обрала вірність теорії», вступила в 1917 р. розколотою. Розкол пройшов по лінії «оборона вітчизни та «національна» згода з буржуазією чи боротьба за негайний демократичний мир в інтернаціональному союзі соціал-демократів усіх воюючих країн». Першу представляли Г. Плеханов, О. Потрєсов, другу – Ю. Мартов, Ф. Дан, І. Церетелі. Попри цей принциповий поділ, партія засадничо обстоювала принцип диктатури пролетаріату – перейти на платформу демократичного соціалізму вона спромоглася лише восени 1922 р.

Незважаючи на домінування в керівництві партії представників «національних меншин», – підкреслює сучасна дослідниця, – провід РСДРП захищав перш за все національні інтереси Росії (тобто дотримувався правової позиції в питанні про майбутній державний устрій держави. – Д.Я.). «В умовах Української національно-демократичної революції це мало для партії негативні наслідки – часто до неї ставилися вороже саме через національне питання». Якщо в даному випадку спробувати уникнути евфемізмів, а сказати прямо, то наростанню антисемітських настроїв серед українців сприяв той факт, що лідери партії були євреями за походженням.

Водночас «міцних контактів з українськими спорідненими партіями – УСДРП та УПСР – у меншовиків не склалося через неприйняття ними національної програми цих партій», а співробітництво РСДРП з Центральною Радою, що розпочалося лише в липні 1917 р., «було ускладнено взаємними підозрами». Чи не основна причина того – у царині державотворення російські есдеки федерацію України «розуміли як засіб до поновлення державної єдності Росії».[106]

Що стосується чисельності парторганізацій соціал-демократів (об’єднаних), то ситуація виглядає заплутаною та суперечливою. З «легкої» руки одного з діячів більшовицької партії – Ю. Ларіна – до наукового обігу потрапила цифра 189 тис. членів РСДРП (об) в цілому по країні, у т. ч. 40 тис. в Новоросії та Донецькому басейні[107]. Пізніші радянські дослідники трохи скорегували ці дані – 193 тис. членів у 146 місцевих організаціях (станом на другу половину вересня 1917 р.), у т. ч. – 18 тис. в 32 організаціях БУНДу (Загального єврейського союзу Польщі, Литви та України)[108]. В інших дослідженнях можна натрапити на цифру 140 тис. партійців лише в меншовистських організаціях країни станом на осінь 1917 р.[109] На території південно-західних губерній, натомість, дослідники нараховували близько 50 тис. меншовиків[110]. Були серед радянських істориків і такі, які вважали, що напередодні жовтневого перевороту БУНД в організаційному плані являв собою вузьку секту[111], а РСДРП (об) як масова партія припинила своє існування[112]. Такий висновок суперечить даним, які містяться в роботах інших дослідників: простий підсумок наведених ними поодиноких відомостей показує – у серпні 1917 р. лише в 34 парторганізаціях Катеринославської, Київської, Харківської, Херсонської губерній та Області Війська Донського нараховувалося 33,5—34 тис. членів РСДРП (об); у жовтні 1917 р. тут діяло принаймні 36 парторганізацій із 17—20 тис. зареєстрованих членів[113]. Але і до цих даних треба підходити обережно. Наприклад, аналіз матеріалів вересневої (1917 р.) конференції Катеринославської губернської організації соціал-демократів (об’єднаних) дозволяє зробити висновок про існування тут 13 парторганізацій, загальна чисельність яких коливалася від 3,2 до 6,5 тис. осіб, що, у свою чергу, свідчить про скорочення партійних лав не менш ніж у 2,5—5 разів менш ніж за 1 місяць[114]. У Харківській міській організації у вересні 1917 р. нараховувалося близько 2400 членів (у т. ч. 600 членів БУНДу), або на 700 менше, ніж попереднього місяця[115]. Натомість на кінець вересня, за нашими підрахунками, чисельність губернської парторганізації скоротилася до 3600 осіб[116]. Херсонська губернська парторганізація на початок вересня нараховувала: близько 3 тис. в Одесі, 1,5 тис. в Єлисаветграді.[117]

Загалом номінальна чисельність організацій РСДРП (об), які діяли на території лише чотирьох губерній, оцінювалася радянськими дослідниками в 17,7—20,1 тис. осіб, у т. ч. в Катеринославській – 3250—6500, Київській – 5544, Харківській – 4300, Херсонській – 4600.

Сучасні дослідники істотно скорегували дані попередників. Як показала Г. Лебедєва, «навесні 1917р. у лавах ПСР перебувало 35 тис. осіб, РСДРП (об) – 15—16 тис. членів, у тому числі більшовиків – 14 тис. При цьому власне в лавах власне українських есерів – 10 тис, українських соціал-демократів – 7 тис. Напередодні більшовицького перевороту в Петрограді чисельність російських партій значно збільшилася: ПСР – до 70 тис, соціал-демократів – до 40 тис»[118]. Обидві останні, чисельно значно переважаючи своїх «українських» однодумців, з обуренням сприймали прагнення УЦР до «національно-територіальної автономії», оскільки були послідовними прихильниками вирішення проблеми майбутнього устрою демократичної Російської республіки виключно легітимними та уповноваженими всім народом Загальноросійськими Установчими зборами. Цілком логічно, що «і ПСР, і РСДРП при цьому закликали своїх прихильників —робітників та селян – «до рішучої боротьби проти «самочинного» здійснення автономії і докоряли українським соціалістам, що вони діють разом із своєю (до слова, неіснуючою. – Д.Я.) буржуазією, а не російськими соціалістами, розколюючи єдиний табір революційної демократії». Непримиренну до «автономістських» нахилів УЦР позицію російські соціалісти займали фактично впродовж усієї першої половини 1917 р. і пом’якшили її лише після того, як Тимчасовий уряд визнав Генсекретаріат своїм територіальним представництвом і розширився «за рахунок» представників т. зв. «національних меншин», які пішли на співробітництво з УЦР та її інституціями. Тим не менше, стосунки поміж російськими есерами та соціал-демократами, з одного боку, та їх українськими «однодумцями» як у Києві, так і по всіх «українських» губерніях з іншого, «попри всі спроби налагодити політичну співпрацю, залишалися, м’яко кажучи, складними»[119]. Так, «III Універсал обидві загальноросійські партії зустріли «з побоюванням», а IV – взагалі «негативно, протестуючи проти проголошення незалежності УНР». Вони були «рішучими противниками» сепаратних переговорів з німцями у Бресті, а після окупації України стали найбільш опозиційними партіями до УЦР, прискорюючи її падіння».[120]

Ліберали

Правіше від російських соціалістів-революціонерів та соціал-демократів на запропонованій «лінійці» розташовувалися ліберальні партії. Сучасний стан розуміння проблеми дозволяє говорити про наявність у південно-західних губерніях Росії двох «ліберальних потоків» – російського та українського, причому «перші українські гуртки і групи відсепарувалися від загальноросійського революційно-демократичного руху» ще у 80-х рр. XIX ст. «Загалом ліберальний рух в Україні мав два напрями: перший – загально імперський, другий – суто національний». Підґрунтям розвитку першого стали земські установи, другого – «Громади». На відміну від центральної Росії, ліберали, які діяли на території губерній Південно-Західного краю, «представляли інтереси і захищали саме дрібну міську буржуазію і селянство». У кількісному та якісному вимірах сили розподілялися так: кадетів – більше 8600 осіб, октябристів – більше 7800, українських лібералів – близько 2000, кількість монархістів становила майже половину членів монархічних організацій всієї країни; найчисленнішими були монархісти, найвпливовішими – ліберали. Сучасні фахівці справедливо відзначають, що тогочасні ліберали були не правим, а лівим політичним рухом, усередині якого вони розташовувалися так:

– «праві»: октябристи та близькі до них;

– «центр» – кадети, прогресисти та ін.;

– «ліві» – суто українські партії (УДП, УРП, УДРП, ТУП, УПСФ).

«Союз русского народа»

У плані конкретних програмних вимог «Союз русского народа», який обстоював заборону діяльності євреїв у більшості сфер публічного життя, заперечував існування українського народу, його мови та культури, агітував за «єдину та неподільну Росію», «акумулював позиції всіх монархічних партій на теренах України: «самовладдя русскіх царів, Православною Церквою освячене, Самодержавного Государя й вищу Правду, Закон і Силу». Дуже близько до цих вимог стояли «октябристи». Хіба що, на відміну від «Союзу», вони підтримували ідею спадкової конституційної монархії.

Партія конституційних демократів

Головними програмними вимогами партії конституційних демократів після березня 1917 р. були: перетворення Імперії на парламентську республіку, збереження її територіальної цілісності, переможне завершення війни у складі Антанти. У соціально-економічній сфері партія обстоювала право на вільну організацію профспілок, проведення зборів та страйків, державне страхування робітників, поступове («по можливості») запровадження восьмигодинного робочого дня, законодавчу охорону всіх видів найманої праці. Х з’їзд партії (12—18 жовтня, Москва) додав до цього вимоги «демобілізації промисловості» та недопущення зниження непрямих податків[121]. Конституційні демократи також допускали вільне використання мов у побуті та у початкових школах, твердо виступаючи при цьому за «єдину та неподільну Росію», – єдиним винятком тут була хіба що їх Полтавська організація, яка обстоювала ідею автономії України у складі федеративної Росії. Але партія в цілому все ж таки активно виступала за конституційну монархію, що «виконує законодавчу владу разом із зібранням народних представників», українські кадети «бачили у конституційній і парламентській монархії лише перший крок до створення трудової держави соціальної правди». Лише влітку 1917 р. IX з’їзд кадетів визнав принцип автономії України, після чого представники партії увійшли до УЦР. У цілому при знайомстві з теоретичними здобутками та практичною діяльністю ліберальних партій, які діяли на території сучасної центральної, східної та південної України, «впадає у вічі, що вони не мали єдності в діях, у діях не було повної злагодженості. Відмічено постійну опозиційність лібералів: до царського уряду, до Центральної Ради в останні місяці її діяльності, до Гетьманату, до Директорії, до Радянської влади. Ці партії взагалі не мали видатних теоретиків, їх погляди коливалися від соціал-демократичних до октябристських».[122]

У національному питанні партія «народної свободи», яка завжди стояла на ґрунті законності та неухильного дотримання правопорядку, вважала політично доцільним «не ухилятися«від участі в «українському русі» та «організації влади». Таку позицію чітко зафіксував з’їзд кадетських організацій Волинської, Київської, Подільської та Чернігівської губерній 10—11 вересня 1917 р. Партія делегувала своїх представників до складу Української Центральної Ради, а лідер київських кадетів, відомий адвокат С. Крупнов увійшов до складу Малої Ради. Одночасно «українські» кадети висловили і застереження: подальше ставлення партії до Центральної Ради залежатиме від конкретного розвитку політичної ситуації в країні та від позиції, яку займе сама Рада.[123]

Чисельність конституційних демократів на кінець літа 1917 р. коливалася між 50—80 тисячами осіб в цілому по Імперії/Республіці[124]. Існуючі дані про організаційну структуру та чисельність партії є взагалі суперечливими. Так, центральний друкований орган партії газета «Речь» інформувала, що в травні в країні існувало 9 обласних партійних комітетів, 62 губернських, 229 організацій в різних населених пунктах, у т. ч. 41 – у містах Південно-Західного краю. В червні діяло 7 обласних, 62 губернських, 229 міських комітетів, у т. ч. в українських губерніях – 9 губернських, 61 міський та інші комітети, у т. ч. 34 з них – у промисловій зоні Південно-Західного краю[125]. За підрахунками радянського дослідника Х. Астрахана, на кінець серпня в країні діяло 323, а в жовтні – не менш як 370 організацій «партії народної свободи», у т. ч. в обох столицях, 73 губернських та обласних містах, 340 повітових центрах, 55 інших населених пунктах[126]. Двері в партію не були широко відкриті для всіх бажаючих.

Про це свідчило, зокрема, те, що сума доходів, з якої треба було платити членські внески, встановлювалася, як це було, наприклад, у Катеринославській організації, в 2000 крб.[127]

Намагаючись розповсюдити свій вплив і на сільське населення, конституційно-демократична партія утворила своєрідну політичну «конфедерацію» із Союзом земельних власників. Справа зрушила з місця: в деяких селах вдалося створити осередки, чисельність яких досягала 1000 і більше осіб. До партії записувалися навіть ті селяни, яким належала 1 десятина: боялися, що соціалісти хочуть і це відняти.[128]

Але, попри формальні успіхи, становище всередині партії було далеко не безхмарним. Із серпня фактично припинила діяльність Одеська парторганізація[129] – і це в одному з провідних в економічному відношенні міст країни! «Розчарування та скептицизм охопили за останній час членів партії народної свободи»[130] – це про ситуацію в парторганізації Харкова. Тут навіть довелося припинити випуск одного з друкованих партійних органів – у зв’язку з різким скороченням кількості симпатиків.[131]

Українські політичні партії та організації

Наступний, правіший від попереднього, сегмент на умовній лінійці ставлення політичних партій до проблеми «державність українського народу/народу України» займали, власне, українські політичні організації. Розмірковуючи про їх якісний та кількісний склад, треба завжди пам’ятати про суттєву їх особливість (на неї вперше звернула увагу М. Кармазіна): «відмова на Правобережжі, в Галичині від «польськості» на користь українства була вибором між двома цивілізаційними рівнями»[132]. Друга суттєва особливість – відсутність усталеної, несуперечливої, політично розробленої та документально оформленої концепції формування Української держави. Ґрунтовне дослідження М. Кармазіної свідчить, наприклад, що інтелектуальна предтеча українського руху – Кирило-Мефодіївське товариство – концепцію самостійної України відкидало. Наступний крок наприкінці XIX століття зробив видатний український економіст М. Туган-Барановський. Йому належить створення «найґрунтовнішого «портрета» централізованої соціалістичної держави». Соціалістичні марення спустив на грішну землю великий український мислитель Б. Кістяківський, який «першим в українській політичній думці виробив концепт «правової або «конституційної» держави». Принципова новація Богдана Кістяківського полягала в тому, що він запропонував розглядати державу не як ідеологічну абстракцію, наповнену благими (і тому нездійсненними) побажаннями райського миру та злагоди, а «через призму інтересів особистості, її прав». Головною ознакою правової, конституційної держави він вважав обмеженість власне державної влади, її «підзаконність», яка повинна була діяти «в певних межах, котрі вона не може переступити». Згідно з поглядами Б. Кістяківського, така держава могла існувати у двох формах – «автономії та політично незалежної, самостійної держави».

Але, попри незрівнянність ідей Б. Кістяківського, панівною в «українських політичних колах» залишалася ідея «національно-територіальної федерації, яка повинна була бути здійснена в етнографічних межах». Розглядалися декілька варіантів, які мали характер цілком ефемерний, як ото: «як члена слов’янської спілки християнських республік»; як «південно-західної слов’янської» федерації. Але «більшість підросійських українців не мислили політичного існування України «вне Русского государства» і вважали за потрібне узгоджувати автономію України з “цілістю російської держави”». Останнє твердження потребує суттєвого уточнення: «українські політичні кола», які діяли в межах імперії Габсбургів, були послідовними лоялістами, залишалися такими аж до кінця 1918 р. і ні про яку федерацію ні з ким не мріяли – просто за відсутністю будь-якої потреби в таких мріях. Як слушно зазначає М. Кармазіна, вони обґрунтовували хіба ідеї поділу Галичини на «руську» та польську», а Буковини – на «руську» та «волоську» та створення із цих руських частин окремої політичної території з наданням їй «якнайширшої автономії».[133]

Товариство українських поступовців

«Вершки» тогочасного українського політичного інтелекту концентрувалися в Товаристві українських поступовців (ТУП, 1908—1917 рр., біля його витоків стояв М. Драгоманов)[134], коріння якого сягало формально неполітичної «Загальної української організації», яка народилася ще 1897 р. Упродовж 20 років українська політична думка цього напрямку, за словами одного із сучасних її дослідників, «недооцінюючи значення державності для розвитку України та не вірячи в можливість перетворення Росії в демократичну країну… сподівалася забезпечити національні права українського народу через розширення прав місцевого самоврядування у формі так званої національно-територіальної автономії України»[135]. Напередодні 1917 р. «політичними орієнтирами ТУП[136]залишалися…: національно-територіальна автономія України в неполітичному сенсі, а в сенсі поширення прав та розширення рамок місцевого самоврядування на всю територію України, відповідний цьому розумінню автономії федеративний устрій російської держави, демократичний характер місцевого самоврядування, забезпечення прав національних меншин, загалом буржуазно-демократичні підходи до організації соціально-економічного життя»; «ТУП ставив питання про необхідність поширення ідеї національно-територіальної автономії України серед неукраїнського населення України, що сприяло б… зміцненню українського руху, гармонізації його завдань з інтересами національних меншин України».[137]

Останнє, на жаль, ніколи досягнуто не було. Одна з першопричин: у вересні 1914 р. «попри загалом нелегальний характер діяльності» ТУП ухвалив рішення «про необхідність дотримання українством нейтральної позиції у світовій війні». Це рішення «стало відомим досить широким колам українського громадянства і стривожило навіть приязно налаштованих щодо українства російських політиків»; «істотним чином охолодило стосунки тупівців з російською ліберальною демократією»; «наради представників ТУП та російських ліберально-демократичних кіл, що відбувалися з 1915 р. по 1917р., так і не узгодили підходи сторін до вирішення українського питання в Росії».

Розходження на гносеологічному рівні констатував I з’їзд Товариства (25—26 березня 1917 р. (ст. ст.)). Головним політичним питанням, яке роз’єднало «тогочасну українську громадськість», було питання про те, хто повинен проголосити автономію України. М. Грушевський та УЦР вважали, що Українські Установчі збори, «більшість тупівської ради та петроградські делегати» переконували: це можуть зробити виключно легітимні Російські Установчі збори. Основні аргументи прихильників другої точки зору: будь-яка інша санкція буде неправовою, нелегітимною; Українські Установчі збори скликати неможливо, оскільки для цього немає законних підстав; побоювання «викликати опір неукраїнської людности України, витворити свій Ольстер». Остаточно – на цьому етапі – есефи висловилися за санкцію автономії України (при забезпеченні прав національних меншин) на Загальноросійських Установчих зборах, тобто за легальний, правовий шлях створення автономної України у складі демократичної федеративної Росії.

Тут доречно підкреслити, що трансформація ТУП у повноцінну політичну партію завершилася лише в червні 1917 р., але навіть тоді партія не мала затвердженої програми! Натомість засадничі положення в царині майбутнього статусу «України» у складі Росії, а саме – «автономія» та «федерація» – по-різному трактувалися навіть «провідними діячами партії». Єдине, з чим погодилися есефи, так це з необхідністю виступити проти засадничої УЦ-Рерівської ідеї про національно-персональну автономію. Опинившись в іманентно суперечливій ситуації вибору між здоровим глуздом, правовими і демократичними цінностями, з одного боку, і політичною доцільністю та необхідністю задоволення кон’юнктурних інтересів сільських та міських україномовних люмпенів, яке було можливим тільки поза межами права та демократії, УПСФ, нарешті, сформулювала свою позицію: «державний лад в Україні мав утвердитися через Українську Установчу Раду, рішення якої повинна була б затвердити Всеросійська Установча Рада».[138]

Якщо сказати просто, то в практичній політичній площині це означало відмову україномовних інтелектуалів та демократів, об’єднаних у ТУП/СУАФ/УРДП/УПСФ, підтримати правовий, демократичний варіант трансформації Романовської імперії. Адже за демократичної виборчої процедури абсолютну більшість в Українських Установчих зборах отримали б політичні сили, які репрезентували радикальні настрої українського селянства. А для українського села демократія, федералізм, конституціоналізм, право, закон в 1917 р. за своєю цінністю дорівнювали цінності положень сформульованої 1905 р. Альбертом Айнштайном спеціальної теорії відносності. Це – по-перше. По-друге, ніяких законних, правових підвалин для скликання таких Зборів не існувало, оскільки 1917 р. не існувало відмінних від російських «українських» громадян, уповноважених ухвалювати рішення про зміну державного статусу так званих «українських» губерній у складі Російської держави. Унаслідок цього ніякі Російські Установчі збори будь-яких рішень, які санкціонували б окремішній державницький статус південноросійських губерній у складі Російської держави, не затвердили б. Як не затвердили б таких рішень, наприклад, Конгрес США щодо південних американських штатів, парламент Італії щодо Сицилії, обидві палати німецького вищого законотворчого органу щодо Баварії, Верховна Рада України щодо Криму (навіть за умови, якби в земельних зборах згаданих територій знайшлися голоси на підтримку їх виходу зі складу зазначених держав).

«Обійшовши», проігнорувавши питання про джерело права, УРДП/УПСФ за фактом позбавила себе статусу повноцінного політичного гравця як на території південно-західних губерній, так і в загальноросійському масштабі, опинилася на узбіччі тогочасного політичного мейнстріму, а її діячі – у розстрільних підвалах ЧК/НКВС. Ті ж з них, яким пощастило опинитися в емиграції, лише відтермінували це задоволення.

Ще однією лінією політичного протистояння УПСФ були її стосунки з іншими українськими соціалістичними партіями. «Ідейне розмежування ТУП та УСДРПбуло досить чітке і усувало можливість навіть тимчасової політичної співпраці»; фактичні лідери С. Єфремов, А. Ніковський та М. Кушнір-Якименко та інші есефи «перебували в опозиції до українських соціалістичних партій», хоча УПСФ у структурах УЦР «була представлена найширше з усіх українських політичних сил», оскільки серед членів партії «було найбільше людей, здатних до державної роботи, людей, відповідно підготовлених і з відповідним життєвим досвідом» (за два роки перед тим В. Стрілець «погоджувався» з тезою про те, що в УЦР УПСФ «була представлена дуже слабо і увесь час вела помірковану політику головно в соціалістичній квестії, виступаючи проти есерівських експериментів»).

Водночас соціалісти-федералісти вміло розігрували розбіжності між УПСР і УСДРП: дореволюційне співробітництво в культурно-просвітницькій сфері «сприяло утворенню есдеківсько-есефівської коаліції (серпень – листопад 1917р.)». При цьому, за словами одного з найвпливовіших партійців І. Фещенка-Чопівського, УПСФ «перебувала в опозиції до правлячої більшості в УЦР». Причина – «створення УЦР стало компромісом між ТУП і соціалістами»: ТУП вважав її «чужою собі», а склад – «випадковим». Соціалістичні лідери Ради, насамперед її голова, платили тупівцям тією ж монетою: «почесний член ТУП» М. Грушевський прагнув того, щоб Товариство зійшло з політичної арени, і доклав у цьому напрямку немалих зусиль…». С. Петлюра, у свою чергу, практикував інші прийоми. Так, наприклад, будучи одночасно редактором тижневика УСДРП «Слово» і секретарем есефівської «Ради», він поміщав в останній статті та матеріали, які потім громив у «Слові» як «буржуазні».[139]

У той самий час есефи співробітничали з національно-соціалістичними партіями на «урядовому» рівні, але при цьому «есефи, есдеки та інші соціалісти, які працювали на місцях, залишалися непримиренними політичними опонентами». Суттєвим є те, що соціалісти-федералісти постійно й активно виступали проти самостійницьких та незалежницьких ідей українських соціалістичних партій, а після більшовицького перевороту хоча і формально прийняли українську самостійність, все ж таки розглядали її «як засіб нейтралізації більшовицьких впливів», «як необхідну умову майбутньої федерації і сподівалися на перетворення Української Держави на вагомий фактор майбутньої післявоєнної перебудови Європи».

Необхідно наголосити і на принциповій, практично всеосяжній та постійній конфронтації есефів з іншими націонал-соціалістичними українськими партіями, з одного боку, та їх принциповою політикою награвання протиріч між ними. Зокрема, соціалісти-федералісти вміло розігрували розбіжності між УПСР і УСДРП: дореволюційне співробітництво в культурно-просвітницькій сфері «сприяло утворенню есдеківсько-есефівської коаліції (серпень – листопад 1917 р.).

Практична політична діяльність ТУП/УКРДП/УПСФ характеризувалася, зокрема, напрочуд вдалими спробами створювати собі політичних ворогів на всіх можливих напрямках. Так, 1914 р., «попри загалом нелегальний характер діяльності», тупівці примудрилися раз і назавжди зіпсувати політичні стосунки з можливими союзниками, ухваливши рішення про «нейтральність» українства в Першій світовій війні. Сформулювавши, таким чином, свою антидержавницьку позицію, ТУП водночас так і не спромоглося чітко визначитися і з питанням про майбутній можливий адміністративний/державний статус України. 25—26 березня (за старим стилем) делегати першого легального з’їзду партії обговорили головне питання, яке роз’єднало «тогочасну українську громадськість». Формулювалося воно так: хто повинен проголосити автономію України? М. Грушевський та інші діячі УЦР обстоювали неправовий шлях – це мають зробити Українські Установчі збори. Натомість «більшість тупівської ради та петроградські делегати» підтримували правовий шлях – виключно Російські Установчі збори. Основний аргумент звучав так: «опираючись на неправності іншого рішення, наголошували на неможливості скликати установчі збори українські… боячись викликати опір неукраїнської людности України».

Рішення санкціонувати автономію України легальним, правовим шляхом невідворотно і радикально погіршувало політичні стосунки з націонал-соціалістичними партіями. Під тиском свого «електорату» останні швидко радикалізували свою і без того самовбивчу позицію.

Перейменування ТУП у Спілку українських автономістів-федералістів мало що тут змінило – політична ізоляція від російських та українських партій зберігалася й надалі і всі спроби вийти з патового становища, в яке есефи самі себе загнали, завершувалися нічим. 6—7 квітня під час Національного конгресу вони відновили назву Українська радикально-демократична партія (УРДП), намагаючись «забезпечити у такий спосіб ширше представництво організації у тих чи інших інституціях». При цьому завдання створити хоч якусь організаційну структуру для нового політутворення й не ставилося на порядок денний! І УРДП, і СУАФ, і, власне, УПСФ – усі вони спиралися на одну-єдину слабку і нечисленну мережу тупівських гуртків і, отже, реального політичного впливу не мали та й мати за такого підходу не могли!

Саме цю квазіполітичну структуру навіть вдумливі сучасні дослідники схильні трактувати, і, що найбільш дивно, – таки трактують як повноцінну політичну організацію! Цитуємо: у червні 1917 р. з перейменуванням ТУП в УПСФ «Товариство перетворилося на повноцінну політичну партію… Трансформація ТУП у політичну партію супроводжувалася його протистоянням із соціалістами як у центрі, так і на місцях, що й визначило значною мірою перебіг Української революції в березні—червні 1917 р.».

При цьому – наголошуємо окремо – ця «повноцінна політична партія» не мала ані затвердженої програми, ані поняття про свою позицію в питанні про державний статус «України», ані представництва в єдиній на той час загальноукраїнській громадській організації! Якщо більш точно, то есефи взагалі перебували в опозиції до правлячої більшості в УЦР, а «…на місцях, на відміну від ситуації в урядових структурах, есефи та соціалісти, як правило, залишалися непримиренними опонентами».

Знайомлячись із сучасними фундаментальними дослідженнями про діяльність найбільш інтелектуально спроможної «української політичної сили», мимоволі ставиш собі питання про ментальний та психічний стан цих діячів. Ось приклади, які лежать буквально на поверхні:

– на партійній конференції у вересні 1917 р. «ідея національно-персональної автономії заперечувалася всіма виступаючими і у програму партії не потрапила»;

– «програма не забезпечила одностайності у трактуванні понять «автономія» і «федерація» навіть провідними діячами партії»;

– «згідно з програмою, державний лад в Україні мав утвердитися через Українську Установчу Раду, рішення якої повинна була б затвердити Всеросійська Установча Рада»;

– «протягом усього періоду існування Центральної Ради вони докладали максимум зусиль для утвердження серед народу ідей автономії і федерації та сприяли правлячим партіям (соціалістам-революціонерам і соціал-демократам) у поборюванні самостійників».[140]

Про «повноцінність» політичного буття партії свідчать і такі дані. Чисельність УПСФ в 1917 р. – це, можливо, декілька десятків, можливо, сотень людей. За даними Л. Могильного, у лавах партії в різні періоди її діяльності нараховувалося від 450 до 2000 осіб[141]. В. Стрілець авторитетно стверджує: чисельний склад партії – приблизно 200 осіб, але «не більше 500». Наклад центрального партійного органу станом на 1 червня 1918 р. – 4,5 тис. примірників, що значно перевищувало наклад інших українських видань. У «період розквіту», тобто навесні 1918 р., партія нараховувала майже 30 громад; одна з них – Чернігівська – у цей час складалася аж із 29 членів, у т. ч. 27 – у місті, 2 – у повітах. Між тим усі ці підрахунки особливого практичного значення не мають з огляду на відсутність впливу УПСФ в україномовному середовищі: на муніципальних виборах влітку 1917р. УПСФ зібрала 1% голосів.[142]

Українська демократично-хліборобська партія

Про діяльність цієї політичної сили наразі відомо все, але небагато – «несоціалістична, національна, власницька, ліберально-консервативного спрямування», так і не спромоглася перетворитися на «загальноукраїнську» політичну силу, її базою був і залишався Лубенський повіт Полтавської губернії. Партійна програма «хліборобів-демократів» трималася на «трьох китах», а саме – вимогах «суверенності українського народу; гарантованої законом приватної власності; парцеляції за викуп великих земельних маєтків для задоволення потреб малоземельних. Своєрідним стрижнем, – підкреслює дослідник історії УДХП, – довкола якого групується і обертається все інше, є ідея державності».[143]

Українська соціал-демократична робітнича партія

Суттєвим політичним чинником україномовного політикуму була, на думку сучасних дослідників, нечисленна порівняно з російськими соціал-демократами Українська соціал-демократична робітнича партія.

Спираючись на матеріали її IV з’їзду, який проходив в останні дні вересня, дослідники виводили чисельність партії близько 3000 осіб[144]. Простий перерахунок – 54 делегати від 28 парторганізацій, у т. ч. 4 делегати від Києва (300 осіб) і 6 від Харкова (500 осіб) – дозволяє уточнити: у лавах українських есдеків на той час перебувало формально від 2700 до 3850 осіб[145]. Характерним у даному випадку є те, що майже половина спискового складу партії припадала на Катеринославщину. Як свідчать матеріали крайової партконференції, що зібралася 8—11 вересня 1917 р., на ній були представлені парторганізації Катеринослава, Херсона, Таврії, Кубані, Дону та Кавказу за квотою – 1 делегат від одного парткому і по 1 делегату від кожних 50 партійців. Відомо, що у конференції взяли участь 59 делегатів, у т. ч. 38 від власне Катеринославської організації[146], що означає наявність у партійних лавах мінімум 1500 осіб, об’єднаних як мінімум у 7 територіальних організацій, а як максимум – 2600 у 29 організаціях. При цьому в самому Катеринославі нараховувалося від 950 до 1400 осіб; кількість організацій у місті коливалася в межах двох десятків.

Попри твердження сучасного дослідника історії УСДРП, українські есдеки перед 1917 р. (тобто впродовж попередніх 20 років діяльності) у цілому також НЕ змогли розробити несуперечливу консенсусну модель майбутнього державного устрою України у складі Російської держави[147]. Частина партії (М. Порш, С. Петлюра, В. Садовський) покладала надії на національно-територіальну автономію; частина (група Д. Антоновича) не вірила в те, що така автономія здатна «радикально вирішити проблеми, що стояли перед українським народом»; нарешті, третє угруповання (М. Меленевський та О. Скоропис-Йолтуховський) покладало надії на «російський пролетаріат», який буцімто «забезпечить як право української та інших націй на самовизначення, так і державну самостійність України».[148]

Один із сучасних дослідників українського націонал-соціалістичного політичного табору (до речі, саме він і ввів до наукового обігу термін «національні соціалістичні партії») прямо вказує на те, що так звана «Українська революція» була не соціальною, а національною, оскільки в ній на перше місце було висунуто ідею «національної справедливості». Хоча «помітний вплив» на формування партійної ідеології справила ідейна спадщина М. Драгоманова, однак «вона не отримала цілісного сприйняття, зокрема не було приділено належної уваги питанню прав людини як основоположної цінності у суспільно-перетворюючій практиці, що в майбутньому стало однією з причин поразки українських соціалістичних сил у революційних подіях 1917—1920 рр.».

Ще одна суб’єктивна причина їх всеосяжної ганебної історичної поразки – відсутність «альянсу» УПСР та УСДРП доби УЦР, оскільки «вони відрізнялися одна від одної різними типами політичної свідомості». Есдеки сповідували «послідовно реформаційний шлях», есери «тяжіли до революційного підходу щодо суспільних перетворень». У кожному разі їх організаційна криза була прямим наслідком кризи їх ідеологій.[149]

Українська партія соціалістів-революціонерів

Найчисленнішу, найвпливовішу[150] та наймолодшу українську націонал-соціалістичну партію – УПСР – характеризувала «малодосвідченість її кадрового складу».[151]

З-поміж інших українських політичних партій есери зразка 1917 р. в організаційному плані являли собою структуру надзвичайно строкату. Формально найчисленніша з усіх політичних сил, що діяли на території південно-західних губерній, вона нараховувала чи то 75, чи то 350 тис. осіб[152] у Волинській, Катеринославській, Київській, Подільській, Полтавській, Харківській, Херсонській, Чернігівській губерніях, Західному, Південно-Західному, Румунському, Північному, Кавказькому фронтах, а також у Петрограді, Москві, Гельсингфорсі, Курську, Воронежі, Новоросійську, Севастополі, Мелітополі.[153]

Реальна картина, однак, була не такою привабливою. Джерела в самій партії свідчать, що, наприклад, у Херсонській губернії українські есерівські осередки існували хіба в Ананієвському, Єлисаветградському та Херсонському повітах; на Харківщині парторганізації були практично відсутні; у Київській губернії партійне життя животіло лише в 6 із 12 повітів[154]. У Херсонській губернії на обласній партконференції 24—29 вересня були представлені три повіти із шести, з міст – Одеса та Херсон[155]. На Харківській обласній партконференції були представлені 36 з 51 осередку[156]. Катеринославську організацію було ухвалено утворити лише на початку жовтня, в той час коли ЦК партії вважав її існування незаперечним фактом[157]. На «загальноукраїнському», так би сказати, рівні партія де-факто розкололася на дві частини – «інтернаціоналістів», які утворили своє власне Лівобережне бюро ЦК, та «конфедералістів».

Інший бік цієї картини – відсутність у партії ясного поняття щодо фундаментальних проблем українського світу. Власне, стрижневе питання есерівських програм – земельне – залишилося «недостатньо чітко визначеним»; «що ж до національного питання, особливо перспектив українського державного будівництва, то вони визначалися по-різному». У липні 1917 р. II з’їзд партії висловився на підтримку «диктатури трудової демократії». Партійні теоретики встановили, що «найраціональнішою» для майбутньої самостійної України є «республікансько-демократична форма правління без президента. Законодавчу владу мала представляти однопалатна Рада народних представників (український Сейм), а виконавчу – Рада Міністрів, обрана українським Сеймом і відповідальна перед усім народом; передбачалося пряме народне законодавство». Із цим інтелектуальним наробком партія, яка ініціювала ухвалення 65% усіх постанов та резолюцій УЦР, поринула у вир революційного державотворення.[158]

Таким чином, картина партійного життя на території сучасної України виглядає менш ніж привабливою. Адекватно, як нам видається, оцінила ситуацію О. Кульчицька. Основні висновки її дослідження є такими: – «на межі XIX—XX ст. на Півдні України склалась розгалужена мережа осередків політичних партій», які «діяли нелегально»… Спостерігався перехід представників однієї партії до іншої внаслідок відсутності чітких політичних переконань, нерозуміння політичних програм і незадоволення практичною діяльністю того політичного утворення, до якого вони в даний момент належали»;

– партії спочатку виникали в містах, а лише згодом переносили свою діяльність на село;

– найбільш впливовими на селі були есери та кадети;

– «більш впливовими і сильними виявились місцеві відділи загальноросійських політичних партій, порівняно з українськими та єврейськими»;

– «до особливостей існування місцевих відділів загальноросійських політичних партій треба віднести високу концентрацію євреїв, особливо серед анархістів та есерів, а також слабкість зв’язку політичних утворень… з електоральними групами, які, як правило, у більшості були інфантильними та політично інертними».[159]

У даному випадку дослідниця констатувала status quo на території Херсонської губернії, але матеріали цього та інших досліджень українських науковців дозволяють стверджувати – ці висновки коректно екстраполювати на всі 9 «українських» губерній.

Російська соціал-демократична робітнича партія (більшовиків)

Нарешті, на крайньому правому фланзі умовної лінійки, уздовж якої розташовані політичні партії, що діяли на більшості території сучасної України, знаходилися більшовики, які до серпня 1917 р. діяли в межах «об’єднаної» РСДРП, а пізніше утворили власну партійну організацію з доважком у вигляді літери «(б)». Вони були єдиною послідовно позасистемною політичною силою, яка відкрито декларувала як засадничу мету захоплення влади в країні збройним шляхом та тотальну зміну існуючого політичного ладу й економічного устрою за допомогою будь-яких насильницьких засобів. Пригадаємо: Російська соціал-демократична партія (більшовиків) остаточно виокремилася як радикально інтернаціонал-соціалістичне крило імперської соціал-демократії в серпні 1917 р. на т. зв. VI з’їзді (фактично – на I).

За відомими нам даними, на початку 1917 р. чисельність формально єдиної РСДРП знаходилася в межах 20—25 тис. осіб. Станом на жовтень чисельність лише більшовицької партії зросла більш ніж у 10 разів, досягнувши 350—400 тис. осіб[160]. 40—60 тис. (тобто 1/8 частина) з них перебували в лавах 89 парторганізацій, що діяли в межах Південно-Західного краю, у т. ч. в 42 районних та підрайонних, 42 міських, 3 губернських (окружних) та 2 обласних[161]. При цьому 67 парторганізацій, які нараховували принаймні 53 тис. осіб, діяли на території чотирьох найбільш економічно розвинутих губерній Південно-Західного краю.

Головний напрямок організаційної роботи партії – створення, розвиток та встановлення політичного контролю над принципово нового типу громадськими організаціями – Радами робітничих та солдатських депутатів, діючими паралельно із законними органами державної влади та управління. Станом на жовтень 1917 р. більшовики впевнено контролювали принаймні 21 Раду в найбільших індустріальних центрах Краю.

Серйозну увагу більшовики приділяли і професійним об’єднанням найманих робітників. Уже в березні 1917 р. вони контролювали діяльність Центрального бюро професійних спілок (ЦБПС) Києва, створили партійні фракції при 11 профспілках, у т. ч. металістів, друкарів, харчовиків, кравців, офіціантів тощо, суттєво впливали на діяльність ще 14 тред-юніонів із 40 тис. зареєстрованих членів[162]. Більшовистські фракції існували також при 6 профспілках Одеси, 4 – Юзівки, 2 – Миколаєва, 2 – Луганська, 11 – Харкова (тут вони домінували і в ЦБПС). Катеринославські більшовики вели за собою профспілку металістів, створили фракції ще принаймні в 6 великих профспілках[163]. Станом на жовтень РСДРП(б) домінувала в двох найбільш чисельних профспілках – металістів та гірників із 210 тис. членів, створила партійні фракції не менш як при 47 профспілках дев’яти промислових центрів. Принципово важливо при цьому, що профоб’єднання металістів, кількість яких сягала хіба що 6% серед загального числа профспілкових організацій Краю, об’єднували 50% усіх членів профспілок у Катеринославській, Київській, Харківській, Херсонській губерніях та деяких округах Області Війська Донського. Натомість абсолютна більшість профоб’єднань, створених за фірмовою, кастовою, цеховою, змішаною ознаками, надавали підтримку політичним опонентам російських більшовиків.

Третій важливий напрямок організаційної діяльності РСДРП(б) – робота із фабрично-заводськими комітетами. Тут їх успіхи виявилися просто приголомшливими. Станом на жовтень 1917 р. вони об’єднали в масштабах Імперії/Республіки фабзавкоми 2151 підприємства (2/3 з них вважалися великими закладами – на них працювало більше 200 осіб на кожному) у 75 губернських, міських, районних, повітових, а також у 8 галузевих і 11 виробничих об’єднаннях, які діяли в 65 промислових центрах країни. У межах Південно-Західного краю вони домінували в центрах фабричних та рудникових комітетів Горлівсько-Щербинівського, Кадіївського та Макіївського районів, Єлисаветграда, Ізюма, Катеринослава, Києва, Констянтинівки, Луганська, Миколаєва, Одеси, Сум, Харкова, Херсона, Юзівки, де на 144 великих та середніх підприємствах (з кількістю робітників та службовців більше 1000) працювало понад 175 тис. осіб.

Четвертий принципово важливий напрямок діяльності ленінської партії – створення незаконних збройних формувань, т. зв. Червоної гвардії (ЧГ). Конспірація тут була такою, що і через 25, і через 50, і через 75 років після переможного для більшовиків петроградського путчу навіть радянські дослідники так і не змогли дійти остаточної згоди ані з питання про чисельність ЧГ, ані з питання про дислокацію її загонів, дані коливаються від 10 тис. до 30 тис. в межах усіх «українських» губерній[164]. Узагальнення ж тільки відомих даних дозволяє зробити висновок про те, що майже третина учасників незаконних збройних формувань країни – 16—18 тис. з 60 тис. в цілому по Імперії/Республіці – дислокувалися в 40 населених пунктах лише чотирьох вищезазначених губерній та Області Війська Донського. Їм протистояли військові частини, лояльні до діючого уряду та Центральної Ради. У розпорядженні останньої нараховувалося приблизно 300 тис. багнетів та шабель «українізованих» регулярних армійських частин[165], а також 60 тис. іррегулярних військ, т. зв. «Вільного козацтва».[166]

П’ятий стратегічний напрямок організаційної діяльності РСДРП(б) – незаконне створення партосередків у лавах Діючої армії. Станом на жовтень 1917 р. у двох арміях Південно-Західного фронту, який пролягав територією України, нараховувалося принаймні 128 організацій РСДРП(б) з майже 10 тис. членів; 75 парторганізацій та 11 тис. їх учасників (станом на листопад) виявлено в арміях Румунського фронту. Партосередки було створено і серед військовослужбовців 9 міських гарнізонів.[167]

Попри гучні політичні заяви на підтримку «права націй на самовизначення» аж до «утворення власної національної державності», на практиці більшовики реалізовували та реалізували крайню тоталітарну, терористичну за своєю суттю модель державного устрою, в якій державна оболонка лише відігравала роль ширми, покликаної відволікти увагу населення, так і зовнішнього світу від людожерської суті режиму, який прагнув лише світового панування.

Гасло «право націй на самовизначення» було для більшовиків інструментом встановлення тоталітарного режиму: воно не визначало політичної форми, за допомогою якої це право може бути реалізовано – наприклад, за допомогою відмови від демократичних норм і процедур, що, власне, і сталося після 1920 р. під час т. зв. «українізації». У січні 1919 р. до більшовиків приєдналася Директорія УНР: її офіційний представник С. Мазуренко погодився «на запровадження радянської форми правління, за умови, що її органи обиратимуться на пропорційній основі від усього трудового населення».[168]

Неважко зрозуміти: гасло «право націй на самовизначення» стало інструментом встановлення тоталітарного режиму, зокрема, тому, що воно не визначало і не могло визначити законної та легітимної форми та процедури, за допомогою якої таке «право» могло б бути реалізовано.

Українські комуністи

«Значною», на думку дослідників, підтримкою серед населення користувалися українські націонал-комуністичні партії (боротьбисти, борьбисти, незалежні есдеки, укапісти), які також претендували на владу в Україні. Ці претензії, як виявилося дуже скоро – абсолютно безпідставні, – «призвели до протистояння з більшовиками, які домагалися власної партійної монополії». На початку 1920 р. на території сучасної України діяло, як мінімум, п’ять українських комуністичних партій, які претендували на владу, – Комуністична партія (більшовиків) України, Українська комуністична партія (УКП) Українська партія лівих соціалістів-революціонерів (більшості) (ПЛСР (б)), а також Російська комуністична партія (більшовиків) та регіональна Комуністична партія Західної України.[169]

Корпоративні організації великого капіталу

Логіку політичного процесу 1917 р. неможливо зрозуміти поза впливом на нього корпоративних організацій, які об’єднували економічну еліту країни. Діяльність цих організацій і до сьогодні залишається однією з найбільших лакун вітчизняної історіографії.

Наразі відомо, що загальна кількість цієї найбагатішої частини імперського суспільства (з урахуванням членів сімей) не перевищувала 6 млн осіб, а кількість найбільших акціонерів промислових та фінансових підприємств, вірогідно, коливалася в межах 5 тис. осіб. У межах Південно-Західного краю проживало хіба що 240 тис. промисловців та підприємців (разом із членами їх сімей). 14 тис. з них були власниками підприємств з числом робітників більше 10 осіб та річним доходом, що перевищував 2 тис. карбованців. 2079 осіб зосереджували у своїх руках 2/3 основних капіталів, а річний прибуток кожного з них сягав 10 тис. карбованців і більше.[170]

Якiсні характеристики

У роки Першої світової вiйни вiдбувався активний процес реорганiзацiї старих та утворення нових монополiстичних об’єднань. Центром полiтичної їх кристалiзацiї виступали Петроград та Москва. Провiдну роль в економiцi країни вiдiгравали фiнансово-промисловi групи, особливо потужнi в гiрничодобувнiй, машинобудiвнiй, електромеханiчнiй промисловостi, у приватних залiзничних товариствах та деяких iнших найважливiших галузях. Останнi гуртувалися навколо 18 провiдних приватних банкiв Iмперiї, таких як Росiйсько-Азiйський, Петроградський мiжнародний, Азово-Донський та iн., якi ще 1914 р. контролювали 75% капiталу, акумульованого всiма 46 дiючими приватними банками Iмперiї. Так, впливи Росiйсько-Азiйського банку в 1917 р. розповсюджувалися на 163 найбiльших промислових пiдприємства та їх об’єднання з капiталами бiльше 950 млн крб., а Петроградського мiжнародного та Азово-Донського – майже на 100 заводiв з капiталами в 619 та 562 млн крб. вiдповiдно.

Загалом грошовий обіг в Імперії контролювали 46 банків, причому лише 18 з них володіли 75% всіх банківських капіталів. На Українi цi банки контролювали вiдповiдно 7 найбiльших пiдприємств металургiйної промисловостi з капiталом в 136,1 млн крб., у машинобудiвнiй та металообробнiй галузях – 9 та 51,9 млн, в електромеханiчнiй – 2 i 13 млн, у кам’яновугiльнiй – 12 пiдприємств з 35,4 млн крб., а загалом – 30 найбiльших пiдприємств iз сумою акцiонерного капiталу в 236,4 млн крб. До числа контрольованих цими банками найбiльших промислових пiдприємств, розташованих на територiї «українських» губернiй, увiходили такi гiганти, як товариство Брянського рейкопрокатного, залiзоробного та механiчного заводу, Донецько-Юр’ївське, Нiкополь-Марiупольське, Таганрозьке, Пiвденно-Росiйське, Днiпровське металургiйне товариство, Новоросiйське товариство кам’яновугiльного, залiзного та рейкового виробництва, акцiонерне товариство Миколаївських заводiв та верфей, Росiйське товариство машинобудiвних заводiв Гартмана, Росiйське паровозобудiвне та механiчне товариство, Росiйське суднобудiвне акцiонерне товариство Гельферiх-Саде, акцiонерне товариство машинобудiвного заводу «Герлях i Пульст», акцiонерне товариство «Загальна електрична компанiя» та iншi. Слiд додати, що 105 найбiльших шахт Донецького басейну видобували 90% кам’яного вугілля, яке споживала країна, причому ринок контролювали власники 51 шахти з обсягом видобутку вiд 5 до 10 млн пуд. (80% валового видобутку в басейні)[171]. Іншими словами, саме південноросійські промисловці та підприємці контролювали найбільш важливі сфери військової економіки Російської Імперії.

Групи впливу

Характерна особливiсть iмперського великого капiталу – вiдсутнiсть органiзацiйної єдностi та полiтичної одностайності навіть із ключових питань. Станом на 1917 р. її найбiльшими об’єднаннями були московська, петроградська, уральська та пiвденна промисловi групи. При цьому двi останнi тяжiли до петроградської, а основна маса периферiйної середньої торговельно-промислової верстви – до московської групи. Ця остання активно розiгрувала карту «нацiонального» росiйського крила iмперського буржуазного класу, в якому, на вiдмiну вiд iнших, частка iноземного капiталу була не дуже великою.

Економiчна база цiєї групи – текстильна промисловiсть та торгiвля, головним чином мануфактурою. Московський капiтал домiнував на внутрiшньому торговельному ринку i мав доволi тiснi зв’язки з провiнцiйною росiйською промислово-торговельною буржуазiєю.

Економiчно найбiльш розвинутою була, власне, петроградська група, ядро якої складали власники та керiвники металообробних та машинобудiвних корпорацiй. Капiтали групи працювали в органiчнiй взаємодiї як, власне, з капiталом нацiональним, так i закордонним, особливо британським та французьким. Органiзацiйний центр групи – Петроградське товариство заводчикiв та фабрикантiв – дiяло пiд рiзними назвами з 1897 р. Воно об’єднувало власникiв близько 450 промислових пiдприємств, на яких працювало 280 тис. найманих робiтникiв (при цьому 180 тис. припадало на пiдприємства з числом зайнятих понад 1 тис. на кожному).[172]

Важливiшою складовою частиною петроградського угруповання була пiвденноросiйська промислова група, надзвичайно тiсно пов’язана з британськими та французькими капiталами, ринками та технологiями. Специфiка складу цiєї групи, згiдно з влучним висловом вiдомого на той час експерта: «не знає анi традицiй, анi становостi, анi нацiональностi, анi замкнутостi певного населення».[173]

У полiтичному планi мiж обома групами iснували певнi розбiжностi щодо шляхiв та методiв забезпечення і розвитку своїх перспективних та поточних iнтересiв[174]. Так, петроградсько-пiвденноросiйська група, обдарована численними урядовими преференцiями, до початку 1917 р. особливої полiтичної активностi не виявляла, прагнула дiяти головним чином шляхом позалаштункових умов та домовленостей. Форма пiдтримки дiючих полiтичних партiй, покликаних обстоювати її iнтереси на публiчному рiвнi, – головним чином фiнансова. Натомiсть московська група демонструвала постiйно зростаючу полiтичну активнiсть. Очолювана такими всеімперсько вiдомими дiячами, як О. Коновалов, П. Рябушинський, С. Смирнов, С. Третьяков та iн., вона активно лобiювала свої економiчнi та полiтичнi iнтереси через мережу вiйськово-промислових комiтетiв (ВПК), Союз земств та мiст (Земгор), але головне – через Московський бiржовий комiтет, який об’єднував приблизно 500 найбiльших пiдприємцiв. Практичною дiяльнiстю останнього фактично керувало Товариство фабрикантiв бавовнопаперової промисловостi – провiдної представницької органiзацiї власникiв бавовняних закладiв Центрально-промислового району.[175]

На полiтичному рiвнi московські промисловці працювали в найтiснiшому контактi з конституцiйно-демократич-ною партiєю П. Мiлюкова та т. зв. Прогресивним блоком IV Державної Думи. 1917 р. ця група докладала вiдчайдушних зусиль для об’єднання пiд своїм патронатом усiх груп iмперського промислово-торговельного класу. Власне, з цiєю метою лiдери московської групи iнiцiювали створення Всеросiйського союзу торгівлі та промисловостi, що мало своїм наслiдком загострення стосункiв мiж двома групами. «Петроградцi» розцiнили цей крок як спробу послабити їх позицiї серед 175 корпоративних органiзацiй промисловцiв та пiдприємцiв, якi iснували в країнi напередоднi Лютневого перевороту.

Загальноросiйським представницьким центром фiнансово-промислової елiти була Рада з’їздiв представникiв промисловостi та торгiвлi. Заснований 1906 р., цей постiйний орган великої торговельної та промислової буржуазiї мав тiснi й розгалуженi зв’язки з iмперським, а згодом i республiканським Тимчасовим урядами. Провiдну роль у Радi відігравали вищеназванi представники фінансово-промислових угруповань Пiвдня, передовсiм Донецького басейну.[176]

Спробою подолання iснуючих протирiч та непорозумiнь стала Всеросiйська конференцiя представникiв промисловостi (Петроград, 1 червня). З одного боку, вона стала початком процесу корпоративної солiдаризації в масштабах країни, з iншого – одностайно та недвозначно заперечила право найманих робiтникiв на встановлення т. зв. «робiтничого контролю» за господарською дiяльнiстю пiдприємств. З’їзд ухвалив рiшення про об’єднання найбiльших корпоративних органiзацiй – Всеросiйського союзу торгівлi та промисловостi, Ради з’їзду представникiв промисловостi та торгівлi, Ради з’їздiв бiржової торгiвлi та сiльського господарства – в єдину структуру. Полiтична програма об’єднання передбачала неухильну пiдтримку розвитку країни шляхом, вiдкритим «великими реформами» 1861 р., вимагала створення профспiлок, головним завданням яких повинно було стати «упорядкування» взаємин мiж працею та капiталом, негайної заборони всiх форм робiтничого контролю, вживання Тимчасовим урядом усiєї повноти влади проти деструктивних полiтичних сил. У випадку неприйняття цих вимог урядом конференцiя попередила його про можливiсть оголошення загальноросiйського локауту.[177]

Корпоративні структури

Найстаршою корпоративною організацією промислових підприємців Імперії, яка вже більше 40 років діяла на території Південно-Західного краю, була Рада з’їзду гірничопромисловців Півдня Росії[178]. Головою Ради був некоронований король гірничопідприємців Микола Федорович фон Дітмар.

Активно функціонував і Союз представників металургійної та залізоробної промисловості, який об’єднував власників та вищих керівників підприємств цих галузей. У керівному комітеті Союзу головував відомий на всю країну Петро Тікстон[179]. Паралельно з найбільшими корпоративними організаціями промисловців та підприємців діяли й інші галузеві об’єднання.

Організаційна та політична консолідація великого фінансово-промислового капіталу відбувалася також навколо товариств заводчиків та фабрикантів (ТЗіФ), позапартійних корпоративних об’єднань великих промисловців та представників фінансових кіл. Утворювались ТЗіФ за територіальним принципом. Процес створення товариств заводчиків і фабрикантів був звивистим та довгим – він ще чекає на свого дослідника. Для даного дослідження важливо знати, що черговий і останній етап перетворення ТЗіФ на загальнодержавну структуру завершився влітку 1917 р. 15 серпня було створено Всеросійський союз ТЗіФ, який об’єднав 19 місцевих товариств. Найбільшими з них були Петроградське, Московське, Нижньогородське, Катеринославське (об’єднувало власників 200 підприємств, на яких працювало 75 тис. робітників та службовців), Київське (180 підприємств, 40 тис. зайнятих), Харківське (відповідно 150 підприємств і 100 тис. зайнятих). Головною метою діяльності ВСТЗіФ було проголошено «об’єднання дій фабрично-заводської промисловості в зв’язку із гостротою моменту, що переживається».[180]

Місцеві товариства ЗіФ, які діяли на території українських губерній, уже з березня 1917 р. відігравали у створенні Всеросійського товариства роль якщо не провідну, то, бодай, дуже активну. Найбільшим і найвпливовішим з них було, напевно, Товариство заводчиків і фабрикантів Півдня Росії на чолі з І. Новінським. До складу цього об’єднання входили товариства Катеринославське та Харківського району, а діяльність розповсюджувалася на Катеринославську, Таврійську, Харківську, частину Полтавської губерній та Область Війська Донського[181]. Друге – Київське товариство ЗіФ, створене наприкінці квітня – на початку травня 1917 р., діяло на території Волинської, Київської, Подільської, Чернігівської губерній і частини Полтавської[182]. До складу Всеросійського входило також і Одеське ТЗіФ, голову якого С. Соколовського було обрано заступником голови ВСТЗіФ. Ще двома заступниками стали віце-голови Київського та Харківського товариств М. Буковинський та М. Гет. Голова Катеринославського товариства О. Герман був обраний одним із чотирьох членів президії Всеросійського товариства, яке очолив голова Петроградського товариства О. Бачманов.[183]

14 вересня основні цілі та завдання ВСТЗіФ було викладено в програмній статті «Наші цілі та наші завдання». Вона вийшла з-під пера головного редактора «Ізвєстій Всеросійського ТЗіФ» С. Соколовського і вміщена в першому числі цього часопису. Принципово важливі положення були сформульовані так:

– загальноросійська промисловість опинилась як без «батьківщини», так і без захисту центрального уряду;

– Тимчасовий уряд та робітничі організації проводять спільну цілеспрямовану антимонополістичну політику;

– у цих умовах великий капітал не докладатиме ніяких зусиль для того, щоби наладнати господарське життя в країні;

– цей курс буде продовжуватися до того, поки класова боротьба в країні не увійде в правові межі.

Досягнути останньої мети, на думку автора статті, можливо було трьома шляхами. Перший – тиск великого капіталу на уряд. Другий – консолідація сил самого великого капіталу. Третій – клас буржуазії в цілому повинен нарешті перестати «ховати обличчя» в лавах тієї чи іншої політичної партії, повинен відкрито виступити як клас, повністю усвідомлюючи свою роль, «яку йому відвела історія».[184]

Головним статутним завданням товариств заводчиків та фабрикантів, які діяли на території Південно-Західного краю, оголошувався «захист інтересів вітчизняної промисловості». Задля цього товариства погодилися утворювати необхідні капітали, укладати різноманітні угоди, захищати свої інтереси в судах загальної юрисдикції, утворювати «третейські» суди для вирішення суперечливих питань між своїми членами, розробляти умови праці для різних галузей промисловості, надавати підтримку своїм членам у разі виникнення конфліктів з робітничими організаціями. Члени товариств брали на себе зобов’язання координувати свою поточну діяльність, а найголовніше, при вирішенні питань, які мають спільний та принциповий характер для всієї або даної галузі, як, наприклад, встановлення загальних умов праці та внутрішнього розпорядку в промислових підприємствах, встановлення мінімуму заробітної плати, тривалості робочого дня тощо, керуватися постановами товариства заводчиків та фабрикантів.[185]

Документом, який визначав організаційні принципи побудови товариств, був Статут. Він вимагав від кожного свого члена безумовного виконання рішень загальних зборів товариства. Кожен з них при вступі до товариства повинен був передати останньому вексель на пред’явника. Сума векселя визначалася схемою: 25 карбованців за кожного найманого працівника, але не менше 5 тис. карбованців для кожного окремого підприємства. Ще одне джерело поповнення бюджету товариства – штрафи, які мала право накладати президія товариства за порушення статутних вимог. Члени товариства мали право залишити його лави. У цьому випадку частку внесених сум повинні були вирішувати загальні збори[186]. Однак нам не вдалося зафіксувати жодного такого випадку.

Упродовж 1917 р. відбувався жвавий процес об’єднання територіальних та галузевих організацій промисловців. Офіційно це сталося 20 вересня у Харкові, де відкрилися засідання III конференції промисловців Півдня Росії. Участь в її роботі взяли 460 представників від Гірничого союзу, Антрацитсоюзу, Вуглесоюзу, Союзу металургів, ТЗіФ Катеринославського, Ростовського, Харківського районів, а також окремі промисловці, які не увіходили до складу жодної із зазначених організацій[187]. Вступним словом конференцію відкрив М. фон Дітмар. Промовець засудив робітничий рух у створенні перешкод у розвитку демократичного революційного руху в країні, підкреслив, що головний тягар у боротьбі з робітничим рухом повинен лягти на рамена не держави, а промисловців. Учасники зібрання гарячими оплесками зустріли пропозицію оголосити про солідарність з «офіцерами-керівниками армії»; службовцями підприємств, яких робітники піддали незаконним арештам; відомим підприємцем та меценатом П. Рябушинським, арештованим Сімферопольською радою робітничих та солдатських депутатів. Конференція зажадала від Тимчасового уряду застосування рішучих заходів проти робітничого руху, заявила про можливість оголошення масового локауту. По всіх пунктах порядку денного: про стан антрацитової, залізорудної, металургійної промисловості, про заробітну плату робітників та службовців, про продовольчий стан країни та Донецького басейну, про законотворчу діяльність Міністерства праці, про залізничний страйк, про політичний момент, про створення Постійного бюро Донецької конференції тощо – було ухвалено розгорнуті рішення. Програмні вимоги було викладено в «Умовах, за яких можливе існування промисловості». У них містилися вимоги підвищення продуктивності праці мінімум до рівня 1916 р., скасування 8-годинного робочого дня для робітників та службовців, заборони втручання робітничих організацій у процес приймання та звільнення робітників і, тим більше, в управління діяльністю підприємств. Документ вимагав від Тимчасового уряду «здійснення рішучих заходів» для придушення революційного руху в країні, ліквідації фабрично-заводських та рудникових комітетів. Принципово важливими були вимога постачання продовольства та сировини для промислових підприємств на рівні норм Діючої армії, відмова від подальшого підвищення заробітної плати. Вимога до уряду запровадити «планову, систематичну боротьбу із дорожнечею»[188] мала, сказати правду, абстрактний характер.

Конфронтаційною щодо Тимчасового уряду була резолюція «Про законотворчу діяльність Міністерства праці». Документ констатував, що практична діяльність Міністерства має «яскраво висловлений класовий характер, захищаючи виключно інтереси робітничого класу», та «абсолютно ігнорує інтереси іншої сторони – підприємців». Промисловці висунули вимогу надати їм право розробляти законопроекти з робітничого питання[189], ухвалення яких, на їх думку, було б можливим в умовах «нормально функціонуючих законотворчих установ», а запровадження – за умови, що такі закони будуть сприяти збереженню «соціального миру» в країні. Ухвалені урядом закони документ кваліфікував як такі, що «докорінно ламають економічне та соціальне життя країни», та висував вимогу «утримуватися від їх втілення в життя»[190]. Учасники конференції в рішучих висловах звинуватили Тимчасовий уряд у захисті інтересів робітників за одночасного ігнорування інтересів промисловців при підготовці відповідних законопроектів, внаслідок чого вони мали суттєві недоліки як за формою, так і за змістом. Особливо нищівній критиці було піддано зміни, внесені урядом до закону 1912 р. про страхування робітників, які, на думку промисловців, намагалися покласти «нові фінансові тягарі на плечі монополій». Негативну реакцію викликав і закон про забезпечення робітників у випадку хвороби. Гірничопромисловці від імені всіх промисловців заявили: «непотрібно поспішати із заявами щодо старого закону, а готувати матеріали для широкого, всебічного розгляду питання та видання закону про загальне страхування трудящих майбутніми, нормально функціонуючими законодатними установами»[191]. Рішучому осуду було піддано закон про комісарів праці. На думку промисловців, політика як Міністерства праці, так і його органів на місцях не заслуговує на довіру. Урядове положення про фабрично-заводські комітети (ФЗК) від 23 квітня і самі ФЗК було оголошено «гальмом», яке заважає «правильному функціонуванню підприємств». Конференція висунула вимогу радикального обмеження як кількості їх членів, так і покладених на них функцій[192], зажадала допуску представників промисловців до повсякденної діяльності робітничих страхових комітетів, ухвалення необхідних, на їх думку, поправок до «Проекту закону про свободу страйків»[193], розробленого Радою з’їздів гірничопромисловців Півдня Росії та Радою з’їздів представників промисловості та торгівлі. Тут основні вимоги зводилися до «безумовної заборони» страйків на залізницях, пошті, телеграфі, інших «підприємствах суспільного значення» у випадках, якщо такі «тягнули за собою очевидні збитки суспільним та державним інтересам», запровадження кримінальної відповідальності «за збитки від дій, скоєних при здійсненні встановлених законом про страйки прав», можливості денонсації угод про найм у випадках проведення страйків на підприємствах. Проект закону проголошував рівне право як на проведення страйків робітниками, так і локаутів промисловцями, містив інші новації.[194]

Персони

Вирiшальний вплив на справи пiвденноросiйської групи здiйснювали такi росiйськi та iноземнi громадяни, як В. Вольтман – директор правлiнь Богословського гiрничозаводського товариства i Брянських кам’яновугiльних копалень та рудникiв; К. Давидов – голова правлiння Росiйського для зовнiшньої торгiвлi банку, ПiвденноРосiйського Днiпровського металургiйного товариства, Першого Росiйського страхового товариства та Товариства Олександрiвських цукрових заводiв; П. Дарсi – голова ради товариства «Продамет», голова правлiння Донецько-Юр’ївського металургiйного та Росiйського будiвельного акцiонерного товариств, вiце-голова акцiонерного товариства «Росiйський Провiданс», директор правлiння товариств залiзничних вiток, член правлiнь ряду iнших корпорацiй; М. фон Дітмар – член Державної Ради, голова ради Петроградського торговельного банку, член правлiння Новосильцевського кам’яновугiльного товариства, Донецько-Грушевського акцiонерного товариства кам’яновугiльних та антрацитових копалень, член Ради по залiзничних шляхах Мiнiстерства шляхiв сполучення; П. Козакевич – керуючий справами Ради з’їзду гiрничопромисловцiв Пiвдня Росiї, товариш голови Центрального вiйськово-промислового комiтету; професор М. Кульман – член правлiнь Росiйського паровозобудiвного механiчного акцiонерного товариства та акцiонерного товариства Миколаївських заводiв та верфей; Я. Прядкiн – член правлiння Пiвденно-Росiйського товариства внутрiшньої та експортної торгiвлi продуктами гірничої промисловостi; П. Тiкстон – керуючий справами «Продамета», член ревiзiйної комiсiї Петроградського мiжнародного банку та деякi iншi.[195]

Саме ці люди мали величезний вплив на економіку воюючої Імперії. Натомість рівень їх політичного впливу на загальнодержавному рівні не відповідав реальному внеску в процеси соціально-економічної модернізації країни.

Масони

Не узгодило підходи до питань державного переустрою у післяромановський період «і масонство, членами якого були керівники Товариства українських поступовців».[196]

До слова, членами «Великого Сходу Франції», згодом – «Великого Сходу Народів Росії» – були практично всі лідери та очільники ТУП – М. Біляшівський, А. Вязлов, М. Грушевський, Д. Дорошенко, В. Дурдуківський, С. Єфремов, А. Ніковський, Ф. Матушевський, Ю. Павловський, В. Прокопович, Г. Ротмістров, О. Саліковський, І. Труба, К. Товкач, П. Чижевський, І. Шраг, О. Ф. Штейнгель[197]. До цього переліку слід додати імена таких відомих діячів українського руху, як С. Маркотун, С. Петлюра, Д. Одинець, та вихідців з «українських» губерній, таких як О. Добрий, В. Вернадський, А. Гальперін, Д. Григорович-Барський, В. Жаботинський, І. Кістяківський, М. Терещенко та ін.[198]

Поза всяким сумнівом, участь «вільних мулярів» у політичних процесах романовської Росії потребує подальшого вивчення, але навряд чи дістане колись адекватну оцінку. Занадто багато таємниць перейшло у кращий світ разом з їх носіями. Наразі маємо у розпорядженні чи не поодинокі свідчення. Наприклад: за словами С. Єфремова, «Лютнева революція не стала несподіванкою для братства, і воно вважало, що певною мірою навіть підготувало її в настроях тих кругів, на які мало більший чи менший вплив». Як знаємо сьогодні, члени братства, принаймні київські, займалися не тільки «підготовкою настроїв», але й «зібрали свої місячні (йдеться про грудень 1917 р. – Д.Я.) заробітки на організацію «двірцевого перевороту», про необхідність якого говорив з ними під час свого перебування в Києві депутат IV Державної Думи О. Керенський».[199]

Чотири очевидних міркування

Перше полягає, насамперед, у надзвичайно низькому (якщо такий був узагалі) рівні правової (але не тільки) культури провідників українського руху. Головна інтенція їх діяльності, яка, до слова, відбивала засадничі інтереси українського селянства, полягала в ліквідації існуючого принципу приватної власності, у першу чергу – на землю.

Це означало необхідність виходу за межі понять «право» та «закон» як таких, оскільки ні в який інший спосіб реалізувати та легітимізувати «право» українського селянства і т. зв. «трудових елементів» на те, що їм не належало, було неможливо за визначенням.

Друге міркування полягає в тому, що свідомий вихід поза межі понять «право» та «закон» неодмінним наслідком своїм мав необхідність застосування збройної сили та масового терору проти всіх незгодних – жодного іншого способу «все відняти і поділити» як не існувало, так і не існує.

Третє міркування: після окупації Росією частини Речі Посполитої, існуюча на цих землях писемна правова традиція, заснована на принципах римського права, виборності голови держави – монарха, джерела закону, але не права, наявності природних кордонів, федералізму тощо, була офіційна замінена на протилежну, яка відкидала принаймні деякі засадничі принципи попередньої правової системи. А саме: не допускала виборності монарха, який був у Росії не тільки джерелом закону, але й права (так, на відміну від ВКЛ/РП, російський монарх не мусив присягати «за себе і за своїх наслідників» у непорушності законних прав шляхти та обивателів). Російська політико-правова традиція аж до XIX ст. не визнавала принципу федералізму і лише вимушено мирилася з автономним статусом Царства Польського та Великого князівства Фінляндського.

Четверте. Давалася взнаки й принципово інша інтелектуальна атмосфера, спричинена надзвичайною – порівняно з офіційно-православною – обмеженістю інтелектуальних впливів Католицької церкви, протестантських рухів та вільномулярства. Обмежені політичні права підданих на території Російської імперії були запроваджені лише наприкінці 1905 р. і за 12 років не стали побутовою, звичною практикою життя людей, 9 з 10 яких були неписьменними і, отже, знаходилися поза межами культурних впливів – як правових, так і політичних.

Вплив Першої світової війни на економіку Російської Імперії/Республіки

Відсторонення від влади Імператора та динаміка економічних процесів[200]

Зміна політичного устрою Російської держави, пов’язана із зреченням від престолу Імператора Миколи II, його брата Михаїла, формуванням Тимчасового комітету IV Державної Думи, створенням Петроградської ради робітничих та солдатських депутатів і, отже, початком розпаду централізованого керівництва країною, яка четвертий рік поспіль несла тягар участі у Світовій війні, каталізували темпи розвитку кризових явищ в економіці країни. Напередодні війни Імперія мала бездефіцитний бюджет (25% його складали доходи від продажу горілки), активне сальдо торговельного балансу, а також обіймала перше місце в світі за золотими запасами державної скарбниці; державний борг при цьому складав 9 млрд карбованців.[201]

Перші економічні проблеми, що спіткали Імперію вже восени 1914 р., невпинно наростали впродовж усього періоду 1914—1916 рр. Наслідок – значна деформація військово-господарського життя держави[202]. З 1 серпня 1914 р. по 1 вересня 1917 р., за офіційними даними, прямі військові видатки Росії склали 41,4 млрд карбованців. Бюджетний дефіцит станом на 1 вересня 1917 р. – 35 млрд карбованців, внутрішня та зовнішня заборгованість – 80 млрд, тобто 2/3 національного доходу, або 571 карбованець на душу населення[203]. Фінансування військового бюджету відбувалося за рахунок збільшення непрямих податків, закордонних запозичень, але головним чином, за рахунок емісії казначейських білетів Державного банку. Обсяг грошової маси, яка знаходилася в обігу на лютий 1917 р., досяг майже 10 млрд карбованців, тобто збільшився у порівнянні з 1914 р. майже в 6 разів.[204]

Перебравши владу, Тимчасовий уряд (міністри фінансів – М. Терещенко (березень – квітень), О. Шингарьов (квітень – червень), М. Некрасов (липень – вересень), М. Бернацький (вересень – жовтень)) перетворив друкарський верстат практично в єдиний засіб фінансування військових потреб. Право на емісію Державному банку на період з 1 серпня 1914 р. по 26 жовтня 1917 р. надавалося 9 разів, у т. ч. за час перебування при владі Тимчасового уряду не менше як 5 разів. Загальна сума емісії складала відповідно 14,2 млрд, у т. ч в березні—жовтні – 10 млрд[205]. Станом на кінець жовтня обсяг грошової маси в обігу досяг майже 20 млрд, причому золотом забезпечувалося хіба що 7% цієї суми.[206]

Ще одним напрямком покриття військових видатків було підвищення непрямих податків, хоча Тимчасовий уряд таки встиг проголосити себе принциповим противником цього заходу[207]. Акцизи неодноразово підвищували на все, що могли, чи то на махорку (більше ніж на 50%), чи то на проїзд у трамваї (на 100%)[208] тощо.

Було встановлено і казенну монополію на торгівлю деякими товарами першої необхідності. Уже 25 березня новий уряд декларував запровадження хлібної монополії. 1 вересня оголосили про запровадження і монополії «конфетно-кондитерської»[209]. У першій половині вересня уряд ухвалив рішення про запровадження казенного продажу цукру. На думку ініціатора цього заходу, міністра фінансів М. Бернацького, це мало б принести принаймні 900 млн річного доходу[210]. За декілька днів до 26 жовтня Мінфін запропонував уряду ухвалити рішення встановити державну монополію на чай, каву, тютюн[211]. Як вважали фахівці, за умови послідовного проведення урядом курсу на запровадження державної монополії на ці та інші товари держава отримувала б ці товари за цінами нижчими, ніж ринкові. Це мало б наслідком зменшення інфляції та значною мірою переклало б фінансування військових потреб на майнові верстви населення Імперії.[212]

Однією з найбільш пекучих проблем післяромановської країни стало продовольче питання. Ситуація загострилася настільки, що (так принаймні вважали авторитетні дослідники) деяким містам та промисловим центрам загрожувала голодна смерть[213]. Натомість ситуація з хлібом у Південно-Західному краї була незрівнянно кращою. Незважаючи на мобілізацію до Діючої армії значної кількості працездатних чоловіків, захоплення частини українських земель німцями та австро-угорцями, скорочення посівних площ порівняно з 1914 р. більше як на 20%, погіршення агротехніки (сільське господарство використало 4 млн пудів мінеральних добрив проти 43 млн у 1913 р.[214]), відсутність у 45% господарств землеробських знарядь та значне скорочення поголів’я коней[215] тощо, у 1917 р. все ж урожай зібрали непоганий. Валовий збір склав 1065 млн пудів, або 30% валового збору по країні. Іншими словами, урожай на душу населення в Південно-Західному краї був на 20% вищим порівняно з іншими територіями Республіки (39 та 31 пуд відповідно). Ця обставина, а також наявність минулорічних запасів обумовили порівняно нижчі темпи розвитку продовольчої кризи в південно-західних губерніях, ніж по країні в цілому. Зовнішній прояв цього процесу полягав, перш за все, у темпах зростання цін на продовольство та товари першої необхідності: індекс зростання товарних цін у цілому по державі за період з липня 1914 р. по жовтень 1917 р. склав більше 1000%.[216]

Продовольство, продукти першої необхідності, комунальні послуги

Рівень оптових та роздрібних цін на цю групу товарів та послуг залежав, насамперед, від розмірів того чи іншого населеного пункту, його віддаленості від районів зернового виробництва та деяких інших факторів. Аналіз емпіричних даних дає підстави зробити висновок про те, що середнє зростання цін у промисловій частині Південно-Західного краю порівняно з довоєнним періодом складало 200—400%, тобто було в 2,5—5 разів менше, ніж у цілому по країні[217]. При цьому ціни на згадані товари та послуги в регіоні донецьких копалень були в цілому нижчі, ніж у повітових центрах, а в останніх – нижчі, ніж у центрах губернських тощо. Значною мірою це було обумовлено тим, що саме в Катеринославській, Таврійській, Херсонській губерніях та Області Війська Донського – головному хлібному районі імперського Півдня – було вирощено майже половину зерна 1917 р. При цьому основними виробниками були власники поміщицьких та великих селянських маєтків. Зауважимо, що питома вага останніх складала тут 22%, тобто вдвічі перевищувала і без того немалий «загальноукраїнський» показник.[218]

Ця обставина поставила на порядок денний проблему викупу зерна у товаровиробників та його доставку до споживачів у великих містах та промислових центрах, які потерпали від дефіциту продовольства більше, ніж мешканці інших населених пунктів. У цій ситуації новий республіканський уряд, власне, потрапив до стратегічної пастки. Адже застосування навіть м’яких адміністративних важелів з метою виїмки зерна у виробників підривало фундамент народної довіри до уряду, складовою частиною якого була партія соціалістів-революціонерів, один із наріжних політичних каменів нового режиму, яка найгучніше декларувала за головну мету захист економічних та політичних прав селян країни.

Очевидно, що урядові спроби запровадження хлібної монополії були вкрай негативно зустрінуті виробниками зерна. Наприкінці літа 1917 р. криза хлібозаготівель досягла найвищої точки за весь час війни. Обсяг заготівель у цілому по країні склав хіба що 1/3 споживання, державні запаси хліба було вичерпано. Запроваджена карткова система на хліб, цукор, жири, а також взуття та деякі види тканин не стала загальною, не гарантувала отримання продуктів. Наслідком став розквіт «чорного» ринку, під ціновий «удар» якого потрапили перш за все найменш заможні та соціально вразливі верстви населення. Країною прокотилася хвиля ексцесів на продовольчому ґрунті. Ситуація погіршилася настільки, що вже у вересні 1917 р. уряд був змушений оголосити про запровадження місячної норми споживання на одну людину: 25 фунтів зерна в містах та поселеннях міського типу, а для осіб, зайнятих важкою фізичною працею, – 36 фунтів та 4 фунти крупи.[219]

Урешті-решт Тимчасовий уряд сам зрубав гілку, на якій сидів. 27 серпня за активного лобіювання голови Особливої наради по обороні П. Пальчинського уряд видав закон про збільшення на 100% товарних оптових цін на хліб[220]. При цьому уряд заявив: цей захід – єдино можливий крок у напрямку активізації хлібозаготівель, оскільки, мовляв, селянам буде надзвичайно вигідно продавати його державі за такою ціною. Практично ж цей крок лише каталізував продовольчу кризу і, отже, прискорив розвиток кризи вищих органів державної влади та управління. Дивно, але факт: ухваливши такий закон, Тимчасовий уряд не взяв до уваги декілька простих міркувань. Адже, продаючи впродовж 1914—1916 років хліб на ринках за цінами, набагато вищими за офіційні, товаровиробники накопичили величезну грошову масу, використати яку вони практично не могли. Після підвищення «твердих» цін на зерно це мало безпосереднім наслідком подальше підвищення роздрібних цін на хліб та інші продукти харчування та першої необхідності. Це, у свою чергу, знову збільшувало обсяг нічим не забезпеченої грошової маси, яка була опинилася в руках аграріїв. У цих умовах вони, а також виробники власне продуктів харчування були примушені ухвалити для себе єдино можливе економічно доцільне рішення – притримати наявні запаси продовольства до «кращих часів«. Адже вони небезпідставно сподівалися на подальше підвищення закупівельних цін, що автоматично призводило до підвищення роздрібних цін і т. д.

У цих умовах організації промисловців і підприємців, зі свого боку, зробили фатальний для них самих крок. 11 вересня Катеринославське товариство заводчиків та фабрикантів, так само як й інші подібні організації Півдня Росії, направило листа міністрам праці, торгівлі та промисловості, фінансів, а також керівництву Ради з’їзду представників металургійної та залізоробної промисловості. У листі містилася вимога не допустити підвищення заробітної плати робітникам у зв’язку з підвищенням цін на хліб, як це передбачалося відповідною урядовою постановою. Промисловці просили відрядити на місця урядових комісарів «для роз’яснення стану справ робітникам», а також оголосили, що знімають із себе будь-яку відповідальність у зв’язку з можливою зупинкою підприємств унаслідок незадоволення вимог робітників[221]. Наприкінці вересня – на початку жовтня Всеросійська рада ТЗіФ заявила уряду: «нові вимоги робітників» про підвищення заробітної плати у зв’язку з подвоєнням гуртових хлібних цін, «будучи абсолютно непосильними для… і без того підірваної промисловості, несуть загрозу її подальшому існуванню». Саме тому, йшлося в заяві, Всеросійська рада ТЗіФ змушена поставити на порядок денний «питання про неприпустимість подальшого підвищення заробітної платні робітникам та службовцям»[222]. У відповідь Міністерство торгівлі й промисловості від імені уряду запевнило підприємців у тому, що «міністерство вживатиме всі наявні в його розпорядженні заходи, щоби підвищення цін на хліб на 100% не стало джерелом подальшого підвищення заробітної платні»[223]. Таким чином, спільними зусиллями уряду й промисловців ситуацію на продовольчому ринку загнали в глухий кут.

Транспорт

Ситуація в галузі, яка перманентно погіршувалася впродовж усіх років війни, стала одним з головних чинників посилення хаосу в господарському житті країни. Ситуація в цій царині господарського, економічного життя була, на нашу думку, другим за значущістю нервовим вузлом, негаразди з яким кожного дня відчував на собі кожний громадянин найбільшої в світі суходольної країни.

Дорожнє господарство Імперії з давніх-давен було одним з найбільш відсталих галузей. Забезпеченість залізничним транспортом тут була нижча, ніж у США, майже в 5 разів, Франції – в 3,5, Німеччини – в 3, Великої Британії – більш ніж у 2 рази. За роки Світової війни ситуація погіршилася катастрофічно, особливо швидкими темпами хаос наростав після березня 1917 р.[224] Наприклад, рухомий склад Південної залізниці у вересні 1917 р. нараховував 1193 потяги, у т. ч. 246 (20,6%), які потребували ремонту; відремонтовано за перше півріччя було лише 133 потяги, у т. ч. на заводі Гартмана – 48[225]. У другій половині року найбільші центри з ремонту рухомого складу – Харківський паровозобудівний, Луганський Гартмана, Сумський машинобудівний, Вільде, Брянський в Катеринославі та Севастопольський порт разом відремонтували хіба що 50 потягів[226]. Скорочення парку паровозів мало своїм прямим наслідком значне погіршення використання вагонів. На кінець 1917 р. їх середній пробіг знизився на 17,5% порівняно з 1916 р., а час обігу працюючого вагона збільшився відповідно з 6,5 до 13,5 діб, що практично означало зменшення пропускної здатності залізниць більше ніж у два рази. Буквально на очах погіршувався і стан дорожнього господарства. Унаслідок гострої нестачі рейок, стрілок, кріплень та інших матеріалів ремонт залізниць не забезпечував їх нормального функціонування.[227]

Не можна сказати, що така ситуація перебувала поза межами уваги центрального уряду. Наприклад, ще 22 та 23 вересня стан справ на залізницях прискіпливо обговорили на спеціальній нараді під головуванням начальника управління Міністерства шляхів сполучення В. Лебедєва, якому було надано права товариша міністра. На нараді були присутні начальник військових сполучень генерал-майор М. Раттель, керівники Петроградського, Московського, Київського порайонних комітетів, уповноважені Північного, Західного, Південно-Західного фронтів, а також практично всіх залізниць європейської частини країни. Підсумковий документ на 20 сторінках констатував такі причини паралічу залізничного транспорту: падіння продуктивності праці залізничних майстерень, наслідком чого стало незадовільне оновлення парку потягів та вагонів. Продуктивність праці впала, головним чином, внаслідок гострої нестачі запасних матеріалів та частин, що, у свою чергу, було наслідком незадовільного постачання залізницями металу, який було спрямовано безпосередньо на виробництво озброєнь. Причиною негараздів також були простої верстатів та механізмів, дефіцит кваліфікованих робітників, який був наслідком мобілізацій на фронт, незадовільний стан охорони праці, який спричинив високий рівень травматизму серед працюючих. Серед негативних факторів називалися і розповсюдження зрівнялівки в оплаті праці, і нестача продовольства[228]. Остання, у свою чергу, пояснювалася тим, що на залізничних станціях накопичилася велика кількість продовольчих вантажів, які нічим було довезти до споживачів. Так, наприклад, лише на станції Південно-Західної залізниці в 1917 р. надійшло більше 11 млн пуд. продовольства (11,5 млн у 1915 р.), значна кількість якого залишалася без руху[229]. Давалося взнаки і радикальне погіршення матеріального становища працюючих. Наприклад, на Московсько-Київсько-Воронезькій залізниці щоденний прийом вагонів було обмежено 75 замість 450 у зв’язку з тим, що робітники не вийшли на роботу, оскільки просто не мали взуття.[230]

Криза управління

Ще однією вагомою причиною фактичного колапсу залізничного транспорту стала все ж таки криза управління.[231]

Досить сказати, що повсякденне керівництво діяльністю залізниць, які проходили територією Південно-Західного краю, у тій чи іншій мірі здійснювали не менше 16 урядових інстанцій, чиновники апаратів управлінь 5 видів так званих «особливих перевезень», а також керівники військових перевезень фронтів Діючої армії. При цьому «компетенція зазначених установ та осіб далеко не точно розмежована, одна і та сама дільниця залізниці знаходиться одночасно у веденні низки установ»[232]. У вересні—жовтні до 25 існуючих керуючих та розпорядчих інстанцій додалося ще й Міністерство внутрішніх справ.[233]

Паливні проблеми

Не менш важливий фактор серйозного порушення територіальної зв’язності Росії – відсутність палива. Усі вищезазначені причини призвели як до зниження товарообігу в 1917 р. порівняно з роком 1913-м на 17—37%, так і до подальшого падіння виробництва в ключових галузях народного господарства.[234]

Офіційна урядова ідеологема була сформульована в такий спосіб: падіння продуктивності праці гірників Донецько-Криворізького басейну мало наслідком падіння валового видобутку вугілля; це, у свою чергу, поставило країну перед економічним колапсом. Восени 1917 р. чи не головним популяризатором цієї точки зору був відомий вуглепромисловець, член правління «Південно-Російського товариства торгівлі продуктами гірничої промисловості», помічник головноуповноваженого з постачання металами та паливом, інженер Я. Прядкін. 18 жовтня він виступив на засіданні Особливої наради з оборони з доповіддю про стан кам’яновугільної промисловості Півдня Росії, а за 4 дні надрукував на сторінках «Торгово-промышленной газеты» статтю під красномовною назвою «Загибель кам’яновугільної промисловості Донецького басейну»[235]. Автор статті пояснював падіння видобутку, яке, за його підрахунками, становило порівняно з 1916 р. принаймні 50%[236], такими причинами, як скорочення обсягу підготовчих робіт, зношеність обладнання, погіршення якісного складу гірників тощо. Я. Прядкін попереджав про неминучу зупинку імперської промисловості внаслідок відсутності палива, що, у свою чергу, він пояснював «анархією», «відсутністю дисципліни» та «втручанням найманих робітників у справи найму та звільнення персоналу та в організацію виробництва на підприємствах». «В цих умовах, – писав Я. Прядкін, – вся турбота промисловості спрямована тепер тільки на збереження підприємств, що в теперішній час є єдиною метою їх господарської діяльності та турботи». Єдиною й основною умовою продовження промислової діяльності власники та керівники гірничих підприємств вважали «об’єднання та узгоджену діяльність усіх живих сил країни, що згуртовані навколо уряду, наділеного твердою владою та довірою всіх груп населення країни». Така позиція Я. Прядкіна не була його особистою думкою: озвучену ним точку зору підтримували Рада з’їздів гірничопромисловців Півдня Росії і місцеві товариства заводчиків та фабрикантів[237]. Кількість подібних публікацій у пресі день у день збільшувалася.[238]

27 вересня на засіданні Головного економічного комітету – центрального органу з регулювання всього народного господарства Російської Республіки[239] було ухвалено рішення направити в Донбас спеціальну комісію з метою опрацювання заходів «для ліквідації важкого становища промислових підприємств, що працюють на оборону». Голові цієї комісії надавалися виключні повноваження – права голови Особливої наради з оборони.[240]

Державний економічний комітет вважав цей захід недостатнім. Він «висловився за ухвалення найрішучіших заходів для того, щоби забезпечити нормальний хід життя на металургійних та гірничозаводських підприємствах Півдня Росії». ДЕК визнав «більш доцільним» направити до Донецького басейну вже не делегацію, а «одну яку-небудь особу, наділену диктаторськими повноваженнями з наданням в його розпорядження всіх засобів примусу, які є в розпорядженні урядової влади»[241]. Таке рішення було підтримано торговельно-промисловими колами країни, а також конституційно-демократичною партією[242]. 21 жовтня було названо ім’я диктатора Донецько-Криворізького басейну – ним став О. Орлов, товариш міністра торгівлі та промисловості.[243]

Паралельно набирав ходи процес боротьби із заворушеннями в Донбасі. 5 жовтня Тимчасовий уряд ухвалив «здійснити найрішучіші заходи» для ліквідації існуючого соціального безладу. Опрацювання конкретної програми доручили чомусь міністру шляхів сполучення О. Ліверовському, зобов’язавши його представити документ на закрите засідання уряду[244]. Остаточно такий документ ухвалити не спромоглися. Це стало черговим красномовним свідченням наявності глибоких протиріч серед членів уряду та політичних сил, які вони представляли. Незадовго перед тим уряд так і не спромігся виробити консолідовану позицію щодо введення до басейну козацьких частин з метою наведення там конституційного ладу. Зовнішнім проявом цього стала серія статей в центральній та регіональній пресі, в яких йшлося про неприпустимість прямого використання військової сили в Донбасі[245]. Тим часом прибічники такого заходу здавати свої позиції без бою не бажали. Відбулася серія «приватних» нарад окремих членів уряду та керівників впливових органів державного управління. Збиралися, зокрема, на квартирі заступника голови уряду, міністра торгівлі та промисловості О. Коновалова. Господар помешкання та його гості – голова ГЕКу та товариш міністра торгівлі і промисловості М. Савін, міністр землеробства С. Маслов, голова Особливої наради з оборони П. Пальчинський висловилися за пряме застосування військової сили для наведення законного порядку в Донецькому басейні.[246]

Альтернативну урядовій точку зору на процеси, які відбувалися в ключовому для подальшої долі країни регіоні, сформулювали на 1-й конференції рудникових комітетів Донецького басейну, яка відбулася під проводом більшовиків у Дебальцево наприкінці вересня – на початку жовтня. Основними причинами економічних негараздів логічно назвали війну, дикунські методи видобутку вугілля, відсутність підготовчих робіт, низьку заробітну плату, напівголодне існування робітників. До цього долучили і чинники цілком політичного характеру, а саме: відмову власників та керівників залучати робітників до вирішення виробничих питань, а також «індиферентне ставлення адміністрації рудників до виконання своїх службових обов’язків, втечу зі своїх посад та залишення… рудників на милість долі».[247]

Як свідчать статистичні дані, зменшення валового видобутку донецького вугілля в 1917 р. порівняно з 1913 р. становило менше 2%. Натомість вивезення палива в лютому – вересні зменьшилося на 20%, у жовтні – до 66% від рівня 1916 р., тобто склало 55% видобутку. Головний винуватець – керівництво Катерининської залізниці, якою вивозилася основна маса донецького палива. Наслідок – наперед визначене подальше радикальне падіння промислового виробництва зокрема та економічної активності взагалі. Суха статистика свідчить: падіння виробництва як на промислових, так і на добувних підприємствах набуло незворотного характеру. Найбільш яскравий приклад – підприємства металургійної промисловості – хребет економіки країни, які визначали рівень її техніко-економічного розвитку взагалі. Хоча рівень організаційно-технічного забезпечення металургійних гігантів, розташованих на території Південно-Західного краю, був у цілому вищий за інші, все одно і тут спостерігалися як низький ступінь механізації робіт, так і технологічна відсталість. Навіть ті підприємства-гіганти, які споруджувалися головним чином іноземними інвесторами, були розраховані на використання передовсім дешевої робочої сили. Красномовний факт: за 1900—1917 рр. в Імперії не збудували жодного нового заводу чорної металургії; жодне з існуючих підприємств не зазнало істотної реконструкції діючих потужностей, обладнання не оновлювалося, ручна праця не механізовувалася. Станом на 1917 р. морально та фізично застаріле обладнання було зношене на 35—40%[248]. Наслідок не забарився чекати на себе: виплавка чавуну та виробництво готового прокату в 1917 р. порівняно з 1913 р. скоротилися майже на третину. Механізму контролю за використанням готової продукції у воюючій країні так і не було створено. Існуюча система розподілу являла собою сприятливе середовище для відкритих зловживань з поставками, крадіжок, спекуляцій[249]. Відомий економіст В. Гриневецький кваліфікував її «рішучо невдало централізованою і чисто бюрократичною системою»[250]. Принагідно зауважимо, що це одна з найбільш поміркованих оцінок, які ми зустрічали. Зауважимо також, що будь-які спроби внести будь-які зміни до неї блокувалися особисто головою Особливої наради з оборони П. Пальчинським, як це мало місце у випадку з діями Уповноваженого з металу на Півдні Росії.[251]

Наслідок: 21 жовтня уряд видає черговий циркуляр про скорочення норм поставок металу на останні два місяці поточного року[252]. Наслідок: закриття нових виробничих потужностей, збільшення кількості безробітних робітників промислових підприємств до 5000 тис. по країні, у т. ч. до 104 тис. на території самопроголошеної на той час УНР[253]. Буквально напередодні трагічних подій жовтня в Петрограді уряд оголосив про запровадження нових твердих цін на чорні метали та вироби з них[254]. Наслідок: новий стрибок цін на продовольство та товари першої необхідності. На порядок денний знову постало питання підвищення заробітної плати, що неминуче вело до нового зростання рівня інфляції тощо. У листопаді 1917 р. – уже після більшовицького путчу і повалення Тимчасового уряду – світ побачив черговий номер харківського часопису «Горнозаводское дело», який редагував видатний організатор важкої індустрії, лідер заводчиків та фабрикантів країни М. Ф. фон Дітмар, який, власне, і формулював погляди вугільних та металургійних магнатів країни. У статті «Теперішнє та майбутнє російської промисловості», зокрема, відзначалося: «російська промисловість перебуває в теперішньому часі в стані повної руїни та розкладу…». Причинами такого стану справ називалися війна, амортизація обладнання, а також те, що «стихійний та руйнівний початок в революції ще не поступився місцем органічному творчому початку». Висновки робилися такі: по-перше, існуючий апарат контролю та керівництва промисловою діяльністю є неефективним; по-друге, «здійснення соціалістичних методів лікування нашої промислової кризи означає невідворотність загибелі всієї російської промисловості»[255]. Але попри всі, навіть самі розумні висновки кваліфікованих експертів, ситуація розвивалася вже неконтрольовано: наростали процеси руйнації єдиного економічного, територіального та адміністративно-управлінського просторів, системи грошового обігу, витіснення його натуральним обміном, лавоподібно скорочувалося виробництво та збільшувалося безробіття, критично підвищився градус соціальної напруги в суспільстві.

Зміни у соціальній структурі населення

Упродовж Першої свiтової вiйни соціальна структура населення південно-західних губерній, насамперед найманих робітників, зазнала відчутних змін. Головна причина – призов до лав Діючої армії. Лише з території Наддніпрянщини було мобілізовано не менше 4 млн чоловіків[256]. Лави робiтничого класу поповнили жiнки, пiдлiтки, представники економiчно пiдупалого пiд час вiйни мiщанства, дрiбнi службовцi тощо. Саме ці верстви виявили надзвичайну схильнiсть до гасел найбiльш радикальних соцiалiстичних полiтичних угруповань, як власне виразно нацiональних – українських, єврейських, польських, так й суто iнтернацiональних – включно з більшовицькими. Економiчнi негаразди, прагнення за будь-яку цiну уникнути призову до вiйська, низький культурний рiвень спонукали їх до пiдтримки найбiльш деструктивних iдей – скасування iнституту приватної власностi та негайного припинення вiйни, робили легкою здобиччю радикально налаштованих полiтичних авантюристiв. Вони й не забарилися чекати на себе: «спецiальне завдання моменту, – вказував найбiльш успiшний з них, – є органiзацiя пролетарiату».[257]

В найближчiй iсторичнiй перспективi це завдання вирiшила на свою користь єдина жорстко iєрархiзована, полiтично монолiтна, мобiльна, радикально й фанатично налаштована полiтична течiя iмперської соцiал-демократiї. На момент виходу з пiдпiлля в березнi 1917 р. вона нараховувала приблизно 24 тис. свiдомих бiйцiв, у т. ч. 2 тис. власне на Українi; у серпнi лави українських бiльшовикiв зросли до 33 тис. осiб, у т. ч. у складi партiйного об’єднання Пiвденно-Захiдного краю – 10 тис., обласного об’єднання Донецько-Криворiзької областi – близько 16 тис. осiб.

Головним об’єктом та iнструментом їх полiтичного впливу стали політичні та організаційні балагани – Ради робiтничих та солдатських депутатів, якi вважалися єдино можливою формою революцiйного уряду[258]. Слiд зауважити, що сам факт їх існування сприяв широкому розповсюдженню впливiв деструктивних, екстремістських полiтичних течiй. Ще один найважливiший об’єкт прискiпливої уваги полiтичних радикалiв – т. зв. фабрично-заводськi комiтети (ФЗК). Вони iснували паралельно з профспiлками, обиралися власне на пiдприємствах незалежно вiд партiйної та професiйної приналежностi робiтникiв та зберiгали органiзацiйну незалежнiсть вiд профспiлок до початку 1918 р. Улітку 1917 р. ФЗК існували практично на всіх промислових підприємствах України, являючи собою важливий інструмент більшовицького впливу на робітничу масу.[259]

Якiсна характеристика промислового робiтництва

Процес вiдчутних якiсних змiн у середовищi промислового робiтництва, який був розпочався 1914 р., упродовж 1917 р. набирав обертiв[260], але систематичних статистичних даних по всiх галузях промисловостi російських південно-західних губерній не iснує. Характерні особливості процесу можна зрозуміти на прикладi 16 найбiльших металургiйних пiдприємств Пiвдня[261], робiтники яких мали привiлейований порiвняно з робiтниками iнших галузей промисловостi статус внаслiдок тiєї ролi, яку цi пiдприємства вiдiгравали в економiцi воюючої країни.

На початок 1917 р. на металургiйних заводах менше половини робiтникiв (41,9%) були т. зв. «кадровими», натомiсть уже 58,1% припадало на долю неквалiфiкованих робiтникiв – чоловiкiв, жiнок, пiдлiткiв, а також бiженцiв та мобiлiзованих за трудовою повиннiстю представникiв народiв Сходу. Упродовж 1917 р. загальна чисельнiсть робiтникiв, зайнятих на промпiдприємствах, змiнилася менше нiж на 1%. Тим не менше внаслiдок рiзних причин (призов до вiйська 47% усiх дорослих чоловiкiв, а також вiдхiд до села або iнших галузей промисловостi[262]) промисловi пiдприємства втратили близько 20 тис. найбiльш квалiфiкованих та працездатних чоловiкiв, яких замiнили 2,5 тис. жiнок, близько 1,5 тис. вiйськовополонених та близько 16 тис. представникiв народiв Сходу. Аналогiчнi процеси вiдбувалися на пiдприємствах, пiдпорядкованих нагляду фабрично-заводської інспекції (ФЗІ). З 1913-го по 1917 р. чисельнiсть зайнятих на них робiтникiв збiльшилася майже на 70 тис. осiб, тобто на 20%. З кожних 100 робiтникiв, якi прийшли на ці підприємства в цi роки, 57 припадало на дорослих чоловiкiв, 14 – жiнок, 19 – пiдлiткiв, 10 – дiвчат у вiцi 13—17 рокiв.

Аналiз руху робiтничої сили на пiдприємствах Волинської, Подільської, Полтавської, Таврiйської та Чернiгiвської губернiй свiдчить, що процеси, якi мали мiсце тут, певною мiрою вiдрiзнялися вiд того, що вiдбувалося в промисловiй зонi. У першому випадку чисельнiсть персоналу збiльшилася менш нiж на 1,5%. Але кiлькiсть дорослих чоловiкiв зменшилася на 17%, жiнок – збiльшилася майже на 40%, а дiтей та пiдлiткiв – вiдповiдно на 35%. Натомiсть чисельнiсть робiтникiв на пiдприємствах промислової зони збiльшилася в порiвняннi з останнiм довоєнним роком на 66195 осiб, або майже на третину. На кожних 100 нових робiтникiв припадало 33 дорослих чоловіків, 43 жiнки, 16 дiвчат та 8 юнакiв у вiцi 12—17 рокiв.

Ще одна особливiсть змiн у часи Першої свiтової вiйни – збiльшення концентрацiї робiтникiв на пiдприємствах, пiдпорядкованих нагляду ФЗI. У цiлому по Українi її рiвень склав майже 50%, при цьому темпи зростання кiлькостi зайнятих на дрiбних та середнiх пiдприємствах перевищували аналогiчнi показники на пiдприємствах, на яких працювали 100 i бiльше робiтникiв.

Друге за чисельнiстю мiсце пiсля фабрично-заводських пролетарів посiдали робiтники гiрничодобувних пiдприємств Донецького та Криворізького басейнiв. Виявлені нами данi дозволяють зробити такі висновки. З 15 гiрничих округiв, якi об’єднували гiрничодобувнi пiдприємства iмперського Пiвдня, 14 об’єднували пiдприємства, розташованi в Катеринославськiй і Харкiвській губернiях та Таганрозькій окрузі Областi Вiйська Донського. Одеський гiрничий округ об’єднував пiдприємства добувної промисловостi Київської, Подiльської, Херсонської та Чернiгiвської губернiй. Кiлькiсть робiтникiв, зайнятих на пiдземних роботах та на поверхнi в рiзних округах, була рiзною. Для 12 округів нам вдалося виявити чисельнiсть робiтникiв на 1 сiчня та 1 вересня 1917 р., а для всього Донбасу на сьогоднi вiдомi лише середньомiсячнi показники на сiчень – листопад 1917 р. Якщо взяти до уваги, що на кiнець 1916 – початок 1917 рр. бiльше 26 тис. осiб працювало на пiдприємствах Криворiзького залiзо-рудного басейну (Криворiжжя, Керченський район та район Корсак-Могила)[263], то можна говорити про майже 300 тис. робiтникiв гiрничодобувної промисловостi.

Призов до Дiючої армiї (особливо 1914 р.) чоловіків та спроби спочатку iмперських, а потiм i республiканських урядiв якщо не збiльшити, то принаймнi не зменшити рiвень видобування твердого палива мали наслiдком значне пiдвищення питомої ваги серед робiтникiв жiнок, вiйськовополонених, пiдлiткiв обох статей, вихiдцiв з т. зв. «iнородчєскiх» губернiй тощо. Данi, якi є в нашому розпорядженнi, дозволяють зробити висновок про те, що до 1917 р. ринок вiльних робочих рук у Донбасi та Криворiжжi було практично вичерпано.

Пiд час воєнних рокiв у складi шахтарського корпусу вiдбулися iстотнi змiни. Наприклад, у 8 гiрничих округах Донбасу (без Областi Вiйська Донського), де в травнi 1917 р. було зайнято 157,3 тис. осiб, на долю вiйськовозобов’язаних припадало 45,8%, вiйськовополонених – 26,4%, жiнок – 0,4%, пiдлiткiв – 7,4%[264]. За даними профспiлкового обстеження 58 копалень, розташованих у рiзних частинах Донецького басейну, у вереснi 1917 р. з 24646 гiрникiв 27,6% складали вiйськовополоненi, 3,19% – жiнки, 6,26% – пiдлiтки.[265]

Бiльше 225 тис. осiб, у т. ч. 35 тис. службовців, працювало на залiзницях, що проходили територiєю «українських» губернiй.[266]

Страйки

Страйки займали чільне місце серед інших форм розхитування існуючого державно-політичного устрою. Усього для найбільш «активного» в цьому сенсі періоду – вересня – жовтня 1917 р. – нами було виявлено 122 страйки в основних індустріальних центрах Південно-Західного краю (власне, 124, якщо врахувати всеросійські страйки залізничників та компанії «Зінгер»), в яких взяло участь принаймні 250 тис. осіб.

Характерними особливостями страйків у зазначений період були ті, що в них брали участь головним чином робітники, зайняті на дрібних підприємствах (з числом працюючих менше 100). Близько половини відомих нам страйків були організовані профспілками, які об’єднували найменш кваліфікованих та низькооплачуваних робітників, а також службовців. Ці категорії найманих працівників страйкували виключно з економічних причин. Їх вимогами були підвищення заробітної плати, покращення умов праці тощо. Найбільшу кількість страйкуючих при цьому дали страйки всеросійський залізничний[267], а також київський та до певної міри в Донецькому басейні. Їх учасники також висували вимоги соціально-економічного характеру: запровадження 8-годинного робочого дня та робітничого контролю, підписання колективного договору.

З осені 1917 р. існуючі форми та методи соціального партнерства в промисловій зоні південно-західних губерній перестали працювати. Якщо до цього часу вимоги запровадження 8-годинного робочого дня, поліпшення умов праці, укладення колективних угод тощо так-сяк або задовольнялися, або за згодою сторін відкладалися до «кращих часів» (тобто до кінця війни), то у вересні—жовтні сторони ніби перестали чути одна одну. Висуваючи «буденні» для умов військового часу вимоги економічного характеру, наймані працівники отримали рішучі відмови їх задовольнити з боку власників та керівників підприємств. Застосувавши насильницькі, протизаконні форми боротьби за свої економічні інтереси, робітники наштовхнулися на активну протидію – аж до введення збройних частин у той чи інший район.

У цих умовах лідери крайніх націонал– та інтернаціонал-соціалістичних партій та організацій, які претендували на представництво інтересів найманих робітників перед власниками та органами влади і місцевого самоврядування, висунули вимогу фактичного скасування інституту приватної власності – запровадження так званого «робітничого контролю над виробництвом та розподілом». «По суті, – зазначав вождь найбільш радикальної із цих організацій, – питання про робітничий контроль зводиться до того, хто кого контролює». Саме він і закликав піти «рішуче» та «безповоротно» цим шляхом[268], чудово розуміючи: поки що фактичне скасування інституту приватної власності означає на практиці і скасування існуючої держави як такої. Ухваливши резолюцію про запровадження робітничого контролю, керована більшовиками I Всеросійська конференція фабрично-заводських комітетів фактично оголосила відкритим перший акт трагедії громадянської війни в Росії. Обмовки про те, що цей захід треба запроваджувати виходячи з вимог конкретної ситуації, яка складалася на місцях[269], нічого в руйнівній своїй суті не змінювали. Роз’яснення – як ото Петроградського товариства заводчиків та фабрикантів – про те, що «робітничий контроль може згубити як технічну сторону справи, так і фінансову її сторону», або про те, що «передаючи управління заводами до рук робітничого класу, держава тим кладе край подальшій участі капіталу в промисловому житті»[270], слухати було вже нікому.

Перша світова і «Україна»

«Україна» – Антанта

Підсумки 90-річних досліджень та спекуляцій навколо цієї теми підбив Ю. Довган. Вичерпні висновки дослідника такі:

– «українського питання» як такого в політиці держав Антанти не існувало;

– держави Антанти та США були зацікавлені у відновленні територіальної цілості Росії у формі федеративної демократичної держави;

– державність України розглядалась ними як німецький витвір і засіб виведення Росії з війни;

– Франція мала особливі інтереси в цьому регіоні, які полягали у створенні т. зв. «Великої Польщі» як противаги Німеччині;

– існувало питання Східної Галичини як частини австро-угорської спадщини;

– політика Франції щодо Східної Галичини була суперечливою: один варіант передбачав її приєднання до Польщі, інший – до Росії;

– український національний рух мав шанси на визнання з боку країн Антанти та США, якби сприяв утриманню Східного фронту, недопущення більшовиків на територію України і співпраці з антибільшовицькими силами.[271]

Ці думки цілком кореспондуються з висновками, яких дійшла О. Кучик. Головний з них звучить так: «Українська політика урядів держав Антанти не становила окремий елемент зовнішньополітичної концепції, а була лише складовою частиною російського, галицького чи польського питань… Вона не стала окремою складовою, логічно завершеною частиною зовнішньополітичної доктрини жодної з країн Антанти, залишаючись швидше інструментом досягнення тактичних цілей, аніж засобом стратегічного характеру».[272]

Згідно зі своїми національними інтересами та взятими відповідно до них зовнішньополітичними зобов’язаннями, світові демократії при формулюванні підходів до так званого «українського питання» керувалися такими міркуваннями:

– «Великобританія не могла допустити виникнення у центрі Європи державно-політичного утворення під егідою Німеччини»;

– Франція розглядала Україну «виключно як складову частину Росії, що ніколи не буде сприйматися як окреме державно-політичне утворення»;

– Сполучені Штати «не мали безпосередніх воєнно-політичних чи територіальних інтересів у Центрально-Східній Європі, в тому числі в Україні»;

– «до часу падіння Тимчасового уряду Україна фактично не розглядалась як об’єкт міжнародних відносин і не була предметом зацікавлення в геополітичному плані для західних держав».[273]

Що стосується самої «України», а якщо точно – українських політичних сил, які діяли в передвоєнний час на підросійській та підавстрійських територіях, то їх зовнішньополітичні концепції (якщо такі існували) детерміновувалися громадянством тих чи інших політиків, які «були приречені зробити свій вибір на користь однієї з воюючих сторін». Саме детермінованість такого вибору невідворотно визначила «полярність політичних орієнтацій різних груп української інтелігенції і їх ситуативний характер, обумовлений мінливою геополітичною та воєнно-політичною обстановкою на європейському континенті».[274]

Результати цитованих доліджень цілком ясно говорять – позиція країн-переможниць у Першій світовій війні наперед принципово та недвозначно заперечувала необхідність та можливість створення окремої від Росії української держави.

«Україна» – Почвірний союз

Єдину надію на створення в майбутньому самостійної національної держави українським політикам давала співпраця з головними супротивниками Великобританії та Франції – Австро-Угорщиною та Німеччиною. Від початку Першої світової війни до 1917 р. «німецька політика щодо українського руху визначалася загальною стратегією “революціонізації та інсургенції”» і полягала в підтримці «національно-визвольних рухів» у країнах Антанти та в їх колоніях. Саме в рамках зазначеної стратегії цим рухам і надавалася організаційна та фінансова допомога. «Створення незалежної української держави потрапило в контекст німецької урядової програми післявоєнного устрою Європи», саме тому «відносини з Німеччиною відігравали важливу роль у спробах реалізації права (неіснуючого ані з точки зору тогочасного міжнародного права, ані з точки зору російського або австро-угорського законодавства. – Д.Я.) українського народу на власну державу. Від характеру відносин з Німеччиною багато в чому залежала доля української держави у зазначений період».[275]

Оскільки така підтримка означала також підтримку галицьких русинів, це автоматично створювало для німецької дипломатії іманентно нерозв’язувану проблему, оскільки, по-перше, Австро-Угорщина була її основним союзником у війні. По-друге, іманентно нерозв’язуваною для українського руху стала «дилема зовнішньополітичної орієнтації – Відень чи Берлін»: галичани орієнтувалися на Відень, наддніпрянці – на Берлін. У 1917 р. «для уряду Німеччини українська незалежність стала запорукою стратегічного послаблення Росії (а також Антанти в цілому. – Д.Я.), для військового керівництва – засобом розв’язання економічних проблем»[276], але, що найважливіше, – замирення на одному з фронтів війни і вивільнення ресурсів для продовження військової боротьби на Заході.

Російська імперія – «український» рух

Росія – «москвофіли»

Позиція імперського Петербурга в «українському питанні» була самозрозумілою: «останнє для неї носило виключно адміністративно-територіальний характер, а його вирішення пов’язувалося з уніфікацією, асиміляцією українців та запровадженням російського устрою на завойованих у роки війни землях».[277]

Діаметрально протилежну позицію офіційний Петербург займав щодо «українського» руху на підавстрійських землях, який розглядався царською дипломатією як чинник, здатний послабити Австро-Угорщину. Так, наприклад, у серпні 1913 р. (за каденції міністра закордонних справ Росії С. Сазонова) річна сума асигнувань на підтримку діяльності галицьких москвофілів сягнула 200 тис. крб[278]. «Початок Першої світової війни дозволив російській владі оприлюднити територіальні претензії до Австро-Угорщини і розпочати широкомасштабне втілення ідеї приєднання Східної Галичини до складу Російської імперії»[279], на які, до слова, Романови не мали ніяких правових, династичних, історичних або будь-яких інших прав. 29 серпня 1914 р. – по захопленні російськими військами Східної Галичини – тут було започатковано Тимчасове військове генерал-губернаторство. Окупаційна влада негайно знищила існуючий адміністративний устрій, запровадила Львівську, Тернопільську, Чернівецьку та Перемишльську губернії, ввела нову грошову одиницю, зруйнувала мережу українських національних організацій, закрила всі українські навчальні заклади та періодичні видання, розпочала репресії проти українських, німецьких та єврейських громадських діячів та організацій. Було розроблено плани тотальної русифікації краю впродовж наступних 5 років, започатковано політику заміни греко-католицького духовенства православним (було ув’язнено та депортовано Митрополита Андрея, єпископів Й. Боцяна та Д. Яремка, 35 парохів; але за 10 місяців російського управління з 1873 священиків на російське православ’я перейшло хіба 86).

Після Брусиловського прориву на цих територіях було утворено «Генерал-губернаторство областей Австро-Угорщини, захоплених по праву війни». «Намагаючись привернути на свій бік бідніші верстви селянства вони (російські чиновники. – Д.Я.) заявляли про перерозподіл земельних ресурсів за рахунок конфіскації маєтків польських поміщиків, які підтримували політику Австро-Угорщини та єврейської власності». Така політика суттєво ускладнила і без того непрості міжнаціональні стосунки в краї, який зазнав під час війни ще і нечуваних до того втрат: знищено 40% усього житлового та господарського масиву, 1,5 тис. промислових об’єктів; із серпня 1914 р. у Східній Галичині поширилися голод та епідемії; рятуючись від обставин, породжених військовими діями, на територію Російської імперії внаслідок різних обставин перейшло близько 100 тис. біженців.[280]

«Україна» – Польща

«Польща протягом свого історичного існування була життєво зацікавлена у позитивному вирішенні українського питання у власних національних інтересах». Як добре відомо, у польській політичній думці щодо української проблеми існували дві протилежні концепції – інкорпораційна та федералістська[281]. Перша стратегія, яку намагалися реалізувати націонал-демократи під проводом Р. Дмовського, передбачала поділ України між Польщею та Росією, що гарантувало безпечне існування Речі Посполитої, особливо перед зазіханнями з боку Німеччини. Фактично йшлося, на нашу думку, про відновлення Речі Посполитої в кордонах 1772 р., тобто про повернення до правового «легітимного» принципу, зруйнованого Росією, Австрією та Пруссією наприкінці XVIII ст. Друга стратегія, яку називають «концепцією Ю. Пілсудського», передбачала створення самостійної Української держави як буферної зони між Польщею та Росією.[282]

Дещо інші підходи застосовувалися польською стороною стосовно «західноукраїнських» земель, тобто стосовно Галичини. «Польські провідники категорично виступали проти поділу Галичини на польську та українську частини. Польська фракція австрійського парламенту виступала з різкою критикою урядового курсу» (тобто проти курсу австро-угорської влади на адміністративний поділ Галичини на Західну (польську) та Східну (русинську) частини. – Д.Я.). «Великодержавницька ідеологія владних структур Варшави, – стверджує І. Томюк, – передбачала відродження Другої Речі Посполитої в історичних кордонах («від моря до моря»)».[283]

Якщо в останньому реченні термін «великодержавницька» змінити на термін «правова», усе відразу стає на свої місця: поляки вимагали повернення до правового принципу, зґвалтованого Австро-Угорщиною, Росією та Пруссією у XVIII ст. При цьому «польська революційна публіцистика зверталася до українців з думкою, що Польща, Русь-Україна і Литва творять нероздільну цілість, що поляки і українці є «синами одної матері», і обіцяли українцям повну рівноправність у майбутній Польщі після московського і швабського ярма». Неправова, шовіністична, великодержавницька позиція українського політикуму – чи то наддніпрянського, чи то (частково) галицького розливу, – яка відкидала ідею «відбудування триєдиної історичної Польщі»[284], вимагала утворення «Великої України» у складі всіх «етнічних українських земель», та ще й не в правовий, а в революційний, явочним порядком, спосіб, нічого крім роздратування, відкритої ворожості та спротиву у сусідів, насамперед у Польщі, викликати не могла.

І не викликала. Власне, дослідження І. Томюк докладно малює логіку дій польської сторони, яку сучасні українські дослідники залишають за дужками своїх досліджень. Отож, поляки готувалися до перебрання влади у Східній Галичині. Вони домінували у галицькому земельному Сеймі, в органах місцевої влади, мали тут і добре організовану партійно-політичну, і парамілітарну мережі. Перебрати владу мала Ліквідаційна комісія, утворена 28 жовтня 1918 р. у Кракові. УНРада, натомість, знаючи про плани поляків, залишалася вірна ідеї конституційного реформування імперії Габсбургів. Навіть 31 жовтня К. Левицький, Л. Цегельський та інші члени Ради, які перебували у Львові, вважали, що «владу потрібно отримати від австрійського намісника лише з дозволу цісаря, а не збройним шляхом».[285]

Юзеф Пілсудський.

11 листопада 1918 р. історичну справедливість було відновлено правовим, законним, мирним шляхом – у Варшаві було проголошено Другу Річ Посполиту.

Східна політика її провідника – Юзефа Пілсудського «будувалася насамперед на стратегічних інтересах Польщі та на його власному баченні геополітичного розвитку східноєвропейського регіону», а «головною її віссю, навколо якої оберталися всі геополітичні комбінації», була Росія. Мінімальна мета польської політики полягала в тому, щоби створити надійний бар’єр між Польщею та Росією, максимальна – знищити централізовану російську державу шляхом її дроблення на окремі кавалки, що мало б забезпечити перспективні мирні умови для розвитку незалежної польської держави. Крім того, польський лідер прагнув забезпечити для своєї батьківщини такі кордони на заході та сході, які дозволили б їй протистояти політичному тискові Берліна та Петербурга. На переконання Ю. Пілсудського, досягти цього «можна було лише у федеративному союзі із сусідніми країнами, зокрема з Литвою, Білоруссю та Україною», на чолі якого мала постати Варшава. Проте така візія увійшла в суперечність із поглядами лідерів країн Антанти, які намагалися схилити Пілсудського до союзу з Денікіним, а після поразки останнього – до союзу з ленінським режимом.[286]

«Україна» – Чехословаччина

Не можна назвати сприятливою щодо «українських національно-визвольних змагань» і позицію демократичного чеського політикуму під проводом загальновизнаних національних лідерів Томаша Масарика та Едуарда Бенеша. Хоча кінець кінцем Прага і визнала УНР de facto, але принципово продовжувала дотримуватися того принципу, який за Т. Масариком звучав так: «українська справа мала бути вирішена у згоді з Росією». Е. Бенеш, у свою чергу, «не ангажувався до справ, пов’язаних з визнанням незалежності УНР… для нього пріоритетними були стосунки з урядом ЗУНР». Інші політичні партії (крім націонал-демократичної) чіткої концепції щодо ставлення до УНР не мали.[287]

Едуард Бенеш.

Деякі попередні висновки

Отже, побіжний огляд основних здобутків вітчизняних істориків, які спеціалізуються на вивченні подій 1917—1920 рр., дозволяє зробити висновок про те, що українська історична школа, яка за радянської доби в кращому випадку займала сервільне становище щодо держави та радянської московської історичної школи, зробила якісний ривок, перетворившись, на наш погляд, на самодостатній науковий феномен. Слід особливо наголосити на тому, що цей феномен, по-перше, сформувався в часи глобальної соціально-економічної та політичної кризи, якою супроводжувалися розвал СРСР та формування на його уламках нових незалежних держав, і по-друге, що найважливіше, був сформований, головним чином, завдяки зусиллям учених, які склалися у нетрях радянської історичної «науки».

Томаш Масарик.

На наш погляд, серед дослідників, які спеціалізуються на вивченні подій 1917—1920 рр., упродовж XX ст. сформувалися принаймні три домінуючих напрямки. Кожен з них, як нам видається, формулював та намагався обґрунтувати з «наукових» позицій відповідь принаймні на шість головних запитань:

1. Що, власне, сталося, на теренах Російської імперії в 1917 р.?

2. Чому це сталося і чому саме в тодішній Росії ті події набули ТАКОГО характеру і мали ТАКІ наслідки для держави та її населення?

3. Як ті події були пов’язані з подіями, які відбувалися на європейському просторі впродовж Першої світової війни?

4. Наскільки легітимними та законними – з точки зору існуючих на той час правових понять та законних процедур – були дії лідерів українського політичного руху, спрямовані на проголошення національної державності?

5. Хто несе історичну відповідальність за те, що сталося?

6. Яким чином історичний досвід доби 1917—1920 рр. можна (якщо, звісна річ, це потрібно) імплементувати в поточну історичну реальність? Що треба зробити для того, аби не допустити імплементування ТОГО досвіду в ЦЮ реальність?

Відповіді на ці та інші не менш важливі запитання намагалися дати (або уникнути) автори всіх трьох тисяч наукових, науково-популярних розвідок та трьох з половиною сотень докторських та кандидатських дисертацій, про які ми вже згадували.

Не претендуючи на вичерпну, а тим більше на остаточну відповідь, ми вважаємо за можливе в межах даного дослідження сформулювати гіпотезу, згідно з якою всі варіанти віповідей на сформульовані вище шість запитань можна звести до трьох основних груп або «шкіл».

Перша – більшовицько-радянська. В її основі – одномірний модуль, який можна назвати «маніхейсько-есхатологічним». Він зводиться до того, що в світі діють сили однозначно та послідовно гуманістичні, моральні, етичні та прогресивні сили «добра» і «світла», які вступили в останню переможну битву з людоїдськими силами «зла та темряви» – послідовно і принципово антигуманними, неморальними та неетичними й такими, що штовхають як усе людство, так і окрему людину в безодню духовної та фізичної смерті. Перші були представлені виключно деякими більшовиками, але не всіма, оскільки більша частина їх впадала в різні часи у різноманітні «єресі» і тому заслужено та послідовно знищувалася принциповими прихильниками єдино правильної «генеральної лінії». Другі були представлені всіма іншими людьми, обставинами, соціальними, політичними, конфесійними та іншими групами. При цьому сама радянсько-більшовицька школа за 80 років так і не спромоглася скласти вичерпний та остаточний перелік як представників світу «добра», так і світу «зла». Їх перелік та персональний склад перманентно змінювався – у залежності від поточної внутрішньо– та зовнішньополітичної кон’юнктури.

Якби можна було застосувати до здобутків цієї «школи» такий собі «антропологічний» критерій, згідно з яким остаточною метою якщо не всесвітньої історії, то, принаймні, «гуманістичної» та гуманної політики (якщо така взагалі можлива, але припустимо) є або повинна бути людина – без огляду на її стать, вік, походження, мову, віросповідання, рівень статків абощо, то в цьому сенсі радянсько-більшовицька школа була цілком послідовна і логічна. Її засновники та їх епігони стверджували, що повноцінний розвиток людини можливий лише за умов ліквідації у планетарному масштабі природних прав людей, у першу чергу – права на приватну власність. Ця «школа» переконувала і себе, і всіх інших в історичній необхідності, політичній доцільності та високій моральності фізичного знищення всіх, хто претендує на наявність та розвиток окремої від загальної ідентифікації на особистому або груповому рівні. Унаслідок імплементації цієї ідеї в політичну практику за період перебування її прихильників при владі, тобто від 1917-го до 1991 р., було знищено до 100 млн людей, які проживали тільки на теренах колишнього СРСР (у кордонах 1939 р.). Загальна кількість жертв цього політичного дискурсу в світі, насамперед на європейському континенті в XX ст., підрахунку не піддається.

Другу школу, як нам видається, уособлює умовна «діаспорно-соціалістична» традиція. Її представники обґрунтовували тезу про те, що необхідною передумовою цілісного розвитку людини є її усвідомлена приналежність до окремої, відмінної від інших, мовної групи, сповідування індивідуумом такої собі «національної ідеї», містичної дефініції, яку нікому не дано осягнути розумом і зрозуміти (та врешті-решт і непотрібно) і в яку необхідно було тільки вірити.

Якби ідеї прихильників цієї теорії та політичної практики можна було описати за допомогою більш розвинутих еклезіальних або богословських термінів, то, на відміну від першого випадку, будь-хто постав би перед нездоланними труднощами. З одного боку, представники цієї точки зору не є єретиками, тобто відгалуженням від якоїсь «ортодоксальної» теорії. Вони є носіями якщо не самодостатнього, то принаймні такого «гнозісу», який на цю самодостатність виразно претендує. З іншого боку, він, цей гнозіс, не лежить ані в руслі юдейської, ані християнської, ані ісламської інтелектуальної традиції. Наприклад, для того, щоби бути євреєм, мало бути лише народженим єврейською матір’ю, треба насамперед сповідувати Закон, даний Мойсею Богом, найголовнішою заповіддю якого є заповідь ніколи не чинити супроти іншої людини того, чого б ти сам не хотів, щоб чинили проти тебе. Для того щоби бути християнином, потрібно жити за Новим Завітом, який приніс у світ Божий Син Ісус Христос, який заповідав своїм прихильникам найголовнішу (крім, очевидно, ідеї Єдиного Бога) заповідь – любити ближнього свого як самого себе. Для того щоб належати до мусульманської спільноти, потрібно як мінімум визнавати існування Єдиного Бога, Аллаха, який передав своє вчення через посередництво Пророка свого – Моххамада.

І саме тут виникає питання: що треба визнавати або яким треба бути, щоби бути українцем? Саме тут і знаходиться, як нам видається, основна та іманентно суперечлива проблема, яку «діаспорно-соціалістична» школа та її сучасні адепти в Україні так і не спромоглася розв’язати. Попросту вона так і не змогла дати вичерпний перелік ознак, за якими «українець» відрізнявся від «неукраїнця», і відповідно пояснити, навіщо в цьому випадку потрібен такий інститут, як «національна українська держава»?

Фундатори та ідеологи від кінця XIX ст., тобто часу, коли ця одномірна «лінейна» схема була сформульована, дотримувалися одномірної логіки, яку можна звести до наступного смислового рядка: особистість може розвиватися виключно у випадку, коли вона усвідомлює національну приналежність; в інонаціональній державі ця особистість гнобиться національною більшістю (якщо така є, якщо немає – економічною, соціальною або релігійною, або будь-якою комбінацією цих складових елементів). Звідси випливає «логічний» висновок: для ліквідації гноблення насамперед потрібна держава національна, яка створить умови для цього розвитку. Влада в цій національній державі повинна належати виключно «трудовим елементам», а всі інші «елементи» треба (як мінімум – на деякий час) обмежити в правах, насамперед у виборчому, оскільки вони або національно або соціально ворожі гнобленій ними меншині. Усі інші варіанти вирішення проблем національних меншин наперед відкидаються як неприйнятні.

Нарешті, третя «школа», яка є принципово відмінною від двох попередніх інтелектуальною та духовною традицією, для відповіді на поставлені вище шість засадничих питань виробила таку схему. Людина та її природні, Богом дані права є основою історичного процесу та історичного прогресу, поза людиною ані перше, ані друге неможливе і недосяжне за визначенням. Держава є лише інструментом, який повинен забезпечити кожній людині право на ідентифікацію та можливість цю ідентифікацію розвивати без зазіхання на аналогічне право та можливість усіх інших. Іншими словами, представники цієї школи жорстко зв’язували можливість та необхідність національного відродження (у даному випадку українців) із необхідністю першочергового забезпечення прав людини, творенням на підставі цього принципу демократичної української держави, сенсом існування якої повинен був би бути захист та забезпечення розвитку економічних, соціальних, культурних, політичних, мовних, гендерних, конфесійних та всіх інших та інших невід’ємних прав усіх своїх громадян.

Українські суспільствознавці впродовж останніх двадцяти років забезпечили можливості для якісного прориву як в усвідомленні сучасниками гігантського інтелектуального, духовного спадку, накопиченого попередніми генераціями, так і можливості для імплементації невмирущої частини цього спадку в поточну реальність. Насамперед йдеться про те, що вітчизняні фахівці спромоглися відшукати в архівах величезну кількість артефактів, обробити їх згідно з існуючими світовими стандартами та зробити ці артефакти доступними для дослідження науковою спільнотою. У процесі цієї без перебільшення титанічної роботи в країні, як на нашу думку, склалися самодостатні і достойні наукові школи, насамперед на базі профільних відділів та кафедр Інституту історії НАН України, Київського, Львівського, Запорізького, Чернівецького та інших університетів. Особливо плідними є результати археографічних досліджень, а також аналітичні розвідки, присвячені особливостям соціально-економічного та партійно-політичного розвитку руського народу після розділів Речі Посполитої та окупації руських земель Австро-Угорською та Російською імперіями.

Але ця позитивна інтенція вже з початку 90-х років минулого століття вступила у принципово нерозв’язуваний, іманентний конфлікт з потребами ідеологічного забезпечення політичного процесу. В умовах світоглядного вакууму, який виник в УРСР внаслідок історичної поразки більшовицької доктрини та краху СРСР, внаслідок очевидної для суспільства інтелектуальної неспроможності та духовної убогості її розробників та пропагандистів, на перший план суспільної свідомості тогочасне «державне замовлення» вивело доктрини так званої «націонал-демократії», яка об’єктивно покликана була «легітимізувати» в очах громадськості за допомогою «історичних аргументів» закономірність виникнення та правочинність існування нового політичного режиму.

Загальне ідеологічне «замовлення», об’єктивно висунуте керівництвом новоповсталої держави на підтримку тези про політико-правову доцільність проголошення незалежності України, насамперед вивело на авансцену суспільного життя людей, котрі підпали під прес тоталітарного режиму в 60—70-ті рр. минулого століття. Саме їх опінії та оцінки української історії взагалі, обперті на оцінки діаспорної «націонал-соціалістичної» думки, а особливо на оцінки принципово важливої та принципово незнайомої для населення УРСР доби 1917—1920 рр., домінували в суспільній свідомості та політичній риториці 1990-х років. Наприкінці того десятиліття академічна наука, вийшовши з-під цензурного преса КПРС та радянської держави, ознайомившись із матеріалами та результатами, накопиченими українськими дослідниками діаспори, спираючись на переховуваний упродовж сімдесяти років архівний матеріал, висунувши на перший план генерацію 30—40-річних дослідників, спромоглася перевести дискусію навколо означених проблем з ідеологічної в наукову площину.

Попри очевидні та безумовні досягнення та звершення науковців, на окремі висновки їх розвідок не могли не вплинути як загальний ідеологічний клімат у країні, так і тимчасовий дефіцит нового емпіричного матеріалу, який унеможливлював народження якісно нового рівня дискусій і, отже, осмислення українського світоглядного та політичного дискурсу 1917—1920 рр. Цього не змогли уникнути навіть провідні науковці.

Наведемо декілька прикладів. Один з основних висновків більш ніж фундаментального докторського дослідження В. Капелюшного констатує неможливу для сучасного рівня світової історичної науки річ: станом на 2004 р. в Україні були «відсутні дослідження, в яких би історіографія українського державотворення в 1917—1921 рр. висвітлювалась та узагальнювалась не фрагментарно, а комплексно». Зауважимо: йдеться не про тотожність або нетотожність оцінок, сформульованих на підставі емпіричних досліджень, а про відсутність таких досліджень узагалі! Далі – більше. Узагальнивши, здавалося б, непідйомний обсяг емпіричного матеріалу, В. Капелюшний один з розділів свого дослідження назвав так: «Історики про органічну єдність національної і державницької ідеї в добу визвольних змагань»[288]. На перший погляд – нічого особливого. Можливо (більше того – воно так і було), історики різних поколінь, світоглядних напрямків та політичних уподобань таки доводили тотожність «національної та державницької ідей». Питання не в цьому, а в тому, що жоден з них так і не спромігся дати формально завершене та несуперечливе визначення дефініцій «національна ідея» та «державницька ідея» у світоглядних поняттях україномовного політикуму 1917—1920 рр. А визначивши це, доводити або спростовувати їх «тотожність»/«нетотожність». Не спромоглися дослідники сформулювати визначення й інших категорій, які вони запровадили в науковий обіг, суспільну свідомість та політичну практику незалежної України. Остання думка належить не автору даного дослідження, а тому таки В. Капелюшному. Цитуємо: «З метою подальшої уніфікації вживання цих ключових термінів, а також уникнення різних варіантів хронологічних меж, що стосуються доби національного державотворення, внесено пропозицію про доцільність для розгляду подій 1914—1923 рр. вживати термін «Українські національно-визвольні змагання», а при дослідженні найвищого етапу, апогею визвольних змагань, тобто для 1917—1921 років застосовувати термін “Українськареволюція”». Наголосимо: пропозицію внесено 2004 р.! Адекватної наукової дискусії навколо цієї більш ніж нагальної пропозиції, наскільки нам відомо, станом на кінець 2007 р. не відбулося. Отже, станом на кінець 2007 р. нез’ясованим залишається питання: а що саме вивчали і вивчають принаймні три-чотири покоління суспільствознавців, коли йдеться про події 1917—1920 рр.?

Очевидною для будь-якого науковця в будь-якій царині знань є зв’язка: «є об’єкт дослідження – є процес дослідження; немає об’єкта дослідження – немає процесу дослідження». Саме тому таку, наприклад, тезу більш ніж добросовісного та прискіпливого дослідника, як В. Капелюшний, а саме: «Процес національного державотворення в добу визвольних змагань був безперервним… Дискусія про те, яка форма державності була більш українською і більш патріотичною, – безперспективна, адже і гетьманська Українська Держава, і УНР (в обох її формах) були легітимними і відповідали тому рівню суспільної свідомості, тим умовам, за яких вони існували» – можна переформулювати і в такий спосіб: «процес національного державотворення в добу визвольних змагань НЕ був безперервним… Дискусія про те, яка форма державності була більш українською і більш патріотичною, – Є ЄДИНО ДОЦІЛЬНОЮ, адже і гетьманська українська Держава, і УНР (у ТРЬОХ її формах) НЕ були легітимними і НЕ відповідали тому рівню суспільної свідомості, тим умовам, за яких вони існували». Або: формулюванню «національно-визвольні змагання 1917—1921 рр. як реалізація української державницької ідеї: інтерпретації вітчизняних та зарубіжних дослідників»[289], яке, безперечно, відповідає високим вимогам вітчизняного ВАКу, легко протиставити науково обґрунтоване, не менш відповідне цим вимогам твердження: «так звані національно-визвольні змагання 1917—1921 рр. ніколи не мали на меті реалізовувати так звану «українську державницьку ідею», оскільки ані таких змагань, ані такої ідеї в природі не існувало, оскільки станом на 1917 р. не існувало, наприклад, українського народу як такого; отже, не могло існувати a priori ані його змагань, ані його державницької ідеї». Підкреслимо: у даному конкретному випадку НІЯКИХ аргументів на користь чи то першого, чи то другого формулювання не наводиться.

Ні 1917 р., ні тим більше після року 1991-го, як у тогочасних політичних діячів та обслуговуючого їх пропагандистського персоналу, так і в сучасних їх послідовників, ніяких мотивів встановлювати правду або їй слугувати як не було, так і немає. Для перших йшлося та йдеться виключно про необхідність ідеологічного обґрунтування законності своєї влади за допомогою в тому числі й історичних «аргументів»; для других – закріпитися біля нижчих сходинок цієї влади з метою отримання відповідних преференцій та привілеїв. Ця мета і для тих, і для інших виправдовувала та виправдовує будь-які засоби, у тому числі масові зґвалтування народу, історичних фактів, здорового глузду. Просто кажучи, якщо факти не відповідають політичній потребі, тим гірше для фактів.

От і рясніють фундаментальні наукові праці, які вийшли з-під пера серйозних учених з поважною репутацією, такими твердженнями: «Життя показало, що на той час втілення в суспільну практику автономістсько-федералістської моделі було об’єктивно неможливим», «навіть на теоретичному рівні схеми запровадження федеративного устрою не було», але найголовніше – «перетворення колишньої Російської імперії на федеративну республіку не могло бути результатом бажань і дій одного або навіть кількох потенційних суб’єктів майбутньої федерації. Потрібна була воля й об’єднання зусиль значної частини націй колишньої “тюрми народів”»[290]. Не маючи можливості і не ставлячи за мету в межах даного дослідження аналізувати дане твердження (наприклад, «тюрма народів», вжите стосовно демократичного режиму романовської конституційної монархії, в якій українці були впливовою частиною тогочасного «нобілітету»), зауважимо лише, що одне це речення відкидає за межі будь-якої конструктивної дискусії спадщину М. Драгоманова, І. Франка, М. Грушевського, М. Василенка, О. Ейхельмана, Д. Чижевського, А. Марголіна та десятків інших україномовних інтелектуалів тієї доби.

Дозволимо собі повернутися до деяких уже наведених прикладів. У ґрунтовному дослідженні читаємо такі рядки: «з альтернативою, яка постала після лютого 1917 р., – «самостійна незалежна держава» або «національно-територіальна автономія у складі федеративної Російської республіки», – провід Української революції на цьому етапі обрав другий шлях і наполегливо торував його впродовж усього 1917 року…».[291]

Усе тут неправда. Перша неправда полягає в тому, що дихотомія «самостійна незалежна держава» – «національно-територіальна автономія у складі федеративної Російської республіки» для керівництва УЦР, наприклад, усіх теоретично можливих та практично реалізованих варіантів не вичерпувала. Досить сказати, що розв’язати проблему в правовій площині можна було, наприклад, залишаючись у складі федеративної демократичної Російської держави, легітимізувавши на Установчих зборах давно назрілий і ніким не заперечуваний обсяг демократичних прав та вольностей. Або повернутися до правового простору Речі Посполитої, держави, розп’ятої Габсбургами, Гогенцоллернами та Романовими наприкінці XVIII ст. Або увійти в будь-якому статусі до складу держави, яку конструювали більшовики. Або утворити федерацію з існуючим de facto державним утворенням Південно-Східний Союз, яке утворили козаки Дону та Кубані. Про те, що такі варіанти мали право на життя, засвідчила політична практика 1917—1920 рр. Інша річ, що внаслідок конкретної діяльності конкретних політичних персонажів реалізувався найгірший з усіх можливих для мешканців Південно-Західних губерній Росії та Східної Галичини варіант.

Друга неправда полягає в тому, що ніякого чітко оформленого «проводу», визнаного всіма русинами/українцями як підросійських, так і підавстрійських земель, ніколи не існувало. Так, були різні політичні групи, які оголошували себе репрезентантами волі «всієї української людности», але насправді ніякої волі цієї людности вони ніколи в легальний спосіб не висловлювали. Претензії – так, були, законного права аж до 1 грудня 1991 р. – ні.

Нарешті третя неправда полягає в тому, що вже від літа 1917 р. національно-соціалістичне керівництво самозваної УЦР свідомо обрало шлях на проголошення державної незалежності на теренах дев’яти губерній Південно-Захід-ного краю Російської імперії/Республіки. Як показали всі події літа-осені 1917 р., ціна питання – державна зрада, і спровокована в тому числі їхніми діями громадянська війна – їх обходила. Ціль виправдовувала і ціну, і засоби її досягнення. «З теоретичної точки зору, – констатує ще один сучасний дослідник, – цей шлях (тобто на нелегітимне та незаконне проголошення незалежності. – Д.Я.) виглядає більш логічним, ніж попередній (тобто легітимний та законний шлях вирішення питання уповноваженими на це представниками всіх громадян Російської Республіки. —Д.Я.)…. український політичний провід все одно змушений був визнати його як єдино вірний шлях національно-державного розвитку та розпочати його реалізацію. Але час був втрачений…»[292]. Дискутувати з цим твердженням неможливо – так само як неможливо замовчати або, тим більше, забути істерику голови УЦР, який post factum дізнався і про сепаратний мир з Німеччиною, і про вимушене після цього підписання акта проголошення незалежності УНР, незалежності, обпертої на багнети військової потуги, з якою громадяни Росії, у т. ч. українці (малороси, русини, «хохли») та взагалі всі піддані Імперії, проливали кров упродовж попередніх 40 місяців. Ну а на що і ким був втрачений час, чи змушений був неіснуючий в природі «український політичний провід», чи зробив усе, що він зробив чи то від великого розуму, чи то від розвиненого національного почуття – це вже питання до охочих знати правду.

А для цього треба мати дещицю часу, олівець і натхнення перечитати чотири томи фундаментального академічного видання – два – документів і матеріалів доби УЦР 1917—1918 рр., два – доби Директорії УНР доби 1918—1920 рр. Власне, робити цього, може, й непотрібно. Ґрунтовна в більшості своїх суджень О.М. Любовець – незалежно від інших дослідників – головну причину ганебної для її провідників і кривавої для народу авантюри українських національних соціалістів з організації «української державності» сформулювала так: «з розвитком революції саме різниця в підходах щодо принципів організації влади стала головним чинником краху єдиного українського національного фронту та внутріпартійних розколів». Отут усе правда – хіба що «єдиного українського національного фронту» ніколи не було і бути не могло – уся робота О. Любовець, правду кажучи, саме це і доводить. Ось доказ: «На той момент (у даному контексті – на 1917 р., але це справедливо і для 1918-го, і для 1919-го, і для 1920-го, і для всіх наступних років – аж до 2008 р. – Д.Я.) українські партії не розробили цілісної концепції українського державотворення, яка б визнавалася й підтримувалася всіма партіями або принаймні слугувала спільною базою для принципових модифікацій».[293]

Деякі відповіді на природне запитання «чому так сталося?» можна знайти, зокрема, в дослідженні В. Масненка. Серед основних – недостатній інтелектуальний потенціал руху. Досить пригадати, що на початку ХХ століття існувала лише одна (!) кафедра української історії (у Львівському університеті, та і була вона відкрита лише після 1910 р.) та єдиний центр академічних українських гуманітарних студій – Наукове товариство імені Шевченка (НТШ) – у тому таки Львові. Відсутність умов для українознавчих студій, наукових шкіл та конкуренції поміж ними мала наслідком те, що на відміну від основних європейських спільнот, які переходили від позитивістських до модерністських концепцій, «українська» міцно застрягла в тенетах попередньої інтелектуальної доби – «хронологічно українська державницька школа виникла як одна з найпізніших в Європі».[294]

Друга системна причина – фактична відсутність конструктивного діалогу українських інтелектуалів з колегами з інших національних спільнот, насамперед російської, польської та єврейської.

Третя обставина, на яку прямо вказує В. Масненко, – «запізнілий» порівняно з іншими європейськими спільнотами процес національної самоідентифікації «українців», теоретичного обґрунтування природності та закономірності свого окремішного – порівняно з іншими національними громадами – національного статусу та політичних наслідків, які з такого обґрунтування випливають. Зокрема, процес самоусвідомлення українською історіографією себе як «цілком самодостатньої, відмінної від інших наукових структур – російської, польської, російської чи німецької історичної наук» розпочався хіба наприкінці 80-х рр. XIX ст.

«Доробком національної української історичної науки стало утворення модерної концепції української історії, – вказує В. Масненко, – провідна роль у становленні якої належить М. Грушевському та його школі».[295]

Як показують сучасні дослідження, ключову практичну роль в українському національно-культурному відродженні відіграли не стільки М. Грушевський та його «школа», які зосередилися на розробці теоретичних проблем, скільки Українська греко-католицька церква та її предстоятель Митрополит Андрей Шептицький. Я. Білас констатує очевидне: східний обряд відмежовував її вірних від польської спільноти, Берестейська Унія (1596) послаблювала російські впливи, активна просвітницька та видавнича діяльність сприяла розвитку та утвердженню національної культурної, релігійної ідентичності народу. «Клерикально-консервативна» державотворча концепція Митрополита Андрея брала за основу самовизначення для українського народу етнографічну ознаку, саме на її підставі у 1918 р. він чітко задекларував позицію соборництва українських земель[296]. Ця концепція, якій судилося згодом відіграти найважливішу роль не тільки в подіях 1917—1920 рр., – вона не втратила своєї актуальності і на початку III тисячоліття, – зіграла разом з тим і парадоксальну роль «у процесі становлення модерної української нації», в якому, за вдалим виразом В. Масненка, «реально співіснували міфологічні та раціоналістичні складники».

На нашу думку, спроба імплементації «етнографічної ознаки» в політичну українську теорію та практику мала кінець кінцем катастрофічні наслідки. Причина – у надзвичайно строкатому національному складі населення т. зв. «етнографічних земель», особливо в містах. Саме заміна «демократичного» принципу державотворення на «національний», саме запровадження останнього в реальну політику, особливо в часи надзвичайно контраверсійного дискурсу Першої світової, стали основним руйнівним «доробком» УЦР!

Ось що відзначає в цьому контексті В. Масненко: «реальний історичний процес включення аграрної складової у сучасне творення української нації був доволі непослідовним і мав дискретний характер. Свою належність до нової національної спільноти (тобто до «українства». – Д.Я.) селянство визначало через можливість захисту своїх соціально-економічних та станових інтересів. Інші аграрні верстви помітного впливу на українське націотворення не справили». При цьому не можна ані на хвилину випустити з поля зору такі обставини, як «суттєву розбіжність у регіональному вимірі – Наддніпрянська та Наддністрянська Україна дають доволі відмінну картину національного розвитку» та «зосередження основних інтелектуальних сил у Галичині, там же маємо найбільший рівень національного усвідомлення». Але ключову роль у процесах «національного українського державотворення» відіграло, як на нашу думку, констатоване В. Масненком «розширення соціальної бази носіїв українського усвідомлення за рахунок багатомільйонних селянських мас Наддніпрянщини», за рахунок якої «українська національна спільнота» досягла лише «певної стадії зрілості», яка наперед визначила «незавершений характер» «державотворчого досвіду».

Підсумовуючи, констатуємо таке: селяни Наддніпрянщини були не стільки зацікавлені в тому, щоби бути українцями, скільки в «чорному» перерозподілі земельного фонду на свою користь. Якщо для реалізації цього проекту треба було визнати себе «українцями», вони готові були на такий крок; якщо треба було визнати себе «більшовиками», то і на це вони були згодні. Їх обходила будь-яка ідеологічна доктрина або будь-які політичні гасла – вони прагнули тільки позаправового, насильницького перерозподілу земельної власності, і поза цим їх нічого не цікавило. Поза цим вони ні над чим не замислювались і не бажали замислюватися.

Власне, саме це і не помітили ані голова Української Центральної Ради, ані інші діячі «національно-визвольного руху». «Урецепції М. Грушевського, – читаємо у В. Масненка, – селянство, з одного боку, було чинником, який детермінував сучасний історичний процес, а з іншого – мало вагомий націотворчий потенціал… В українському випадку, рівнозначно як і у багатьох інших, зокрема німецькому, не вдалося переорієнтувати науковий інтерес із проблем держави і політики на соціальні групи»[297] і, додамо від себе, на гуманітарні проблеми. Оскільки такої переорієнтації не відбулося, то політична складова українського «націотворчого» процесу була запрограмована на вирішення питання, яке за визначенням вирішити неможливо: а саме на творення національної держави, фундамент якої – нація – ще не сформувався.

Жахлива – з огляду на кількість людських жертв – історична спадщина України засвідчила: селянство як клас, як соціальна верства не може бути мобілізаційним ресурсом продуктивного, конструктивного, творчого, позитивного національного, державного творення та розвитку.

Власне, саме це і констатують сучасні науковці. У докторському дослідженні Г. Турченко, процитуємо ще раз, чітко зазначено: «більшість жителів великих міст регіону (так званого Півдня України. – Д.Я.) не підтримали політичну програму Центральної Ради. Соціокультурний розкол між містом і селом зберігся». І далі: «Українська революція була покликана створити державу для народу, який перебував у стадії перетворення на модерну націю»[298]. У перекладі українською мовою це означає: лідери УЦР оголосили про намір створити національну державу народу, якого ще не існувало і який тільки вступив на шлях формування.

Чесні науковці все ж таки пишуть правду. Пишуть попри об’єктивно існуюче «держзамовлення» на створення величного та пишного образу Української Центральної Ради, як єдиного законного репрезентанта одностайної волі українського народу, який, мовляв, упродовж тисячоліть прагнув створити національну державу – а саме це стверджується в Акті проголошення державної незалежності України («враховуючи тисячолітню традицію державотворення…» і далі за текстом). Наприклад, як встановила Т. Бевз, демократія і українська державність зразка 1917 р. – поняття нетотожні. В її кандидатському дослідженні, цитуємо, «…значна увага приділена заходам Центральної Ради по створенню єдиного демократичного уряду. Автор робить висновок, що, концентруючи свої сили на розв’язанні цієї проблеми, діячі Центральної Ради занедбали свої власні державні проблеми»[299]. Приписавши собі (без посилання) тезу більш ніж п’ятнадцятирічної давнини автора даної розвідки[300], Т. Бевз «робить висновок, що початок війни з Радою Народних Комісарів, також участь у мирних переговорах штовхнули керівників Української Народної Республіки до акту, вимушеного обставинами, але не зумовленого власне національно-визвольним рухом, – до проголошення самостійності України», дослідниця формулює свій висновок: після IVУніверсалу Українська Держава стала «незалежною, самостійною і отримала ще одну ознаку державності – суверенітет»[301]. Говорячи звичайною мовою, незалежність, самостійність та суверенність УНР, проголошені через декілька днів після незаконного підписання від її імені зрадницького сепаратного нелегітимного Берестейського миру, були їй самій небажані і непотрібні. Незалежно від попередньої дослідниці до аналогічного висновку дійшла й інша: «відкинути автономно-федеративну політику та перейти на ґрунт самостійності лідерів Центральної Ради змусила участь України у переговорному процесі у Брест-Литовському».[302]

Якщо уникати евфемізмів, то слід звернути увагу на те, що у цих мирових переговорах з країнами Почвірного союзу брала участь не Україна – юридично її не існувало, а «делегація УЦР», яку сама УЦР ні на які переговори не уповноважувала. Річ у тім, що остання в 1917 р. сесія УЦР відбулася 29 жовтня – 2 листопада і ніяких рішень щодо участі/неучасті у мирних переговорах з Німеччиною, Австро-Угорщиною та їх фронтовими спільниками не ухвалювала. А якби й ухвалила, то з точки зору як міжнародного, так і російського права таке рішення ніякого правового значення для союзників Росії – Великобританії, Франції та Сполучених Штатів – не мало б. Питання укладання миру та оголошення війни, як було відомо з давніх-давен усім, крім провідників «Національно-визвольних змагань українського народу/Української революції», є питанням верховної влади тієї чи іншої країни. А цією владою УЦР ніколи не була і бути не могла хоча б тому, що незалежність держави, вищою владою якої вона себе називала, у незаконний та неправовий спосіб було оголошено вже після того, як її «представники» підписали мирову угоду від імені «незалежної» УНР!

Але на такі дрібниці, як і на інші обставини часу і місця, «лідери єдиного українського національного фронту» уваги не звертали. «Підписавши Берестейський мирний договір, український уряд належним чином не визначився з національними інтересами України на міжнародній арені». Зокрема, «незахищеними виявилися етнічні території України (підкреслено нами. – Д.Я. Тогочасне міжнародне право не знало поняття «етнічна територія», так само як і поняття «етнічна територія України», так само як і поняття «Україна») у Бессарабії, Холмщині та Підляшші, оскільки українська сторона не вдалася до активних дипломатичних кроків, щоб захистити українське населення цих земель. Таким чином, можна констатувати, що непослідовність уряду та його окремих представників продемонструвала відсутність чіткої державницької концепції в політичних діях лідерів УНР, які керувалися насамперед партійними програмами».[303]

Як добре відомо, партійні програми всіх, за єдиним винятком (йдеться про партію самостійників-соціалістів), українських націонал-соціалістичних партій висували як програмне положення про автономний статус України у складі федеративної Російської держави. Саме це і стояло на заваді вимушено проголошеної самостійності. Цитуємо спеціаліста: «для відродження державності українці, як і інші народи, мали необхідний мінімум передумов. У поясненні того, що історична альтернатива не була реалізована українцями, можна виділити цілий комплекс факторів, проте компаративний аналіз визвольної боротьби свідчить, що за багатьма з них стояли соціалістично – федералістичні погляди національного проводу».[304]

Як на нашу думку, на заваді божевільним «державницьким» ідеям лідерів українських національних соціалістів – про це свідчить, принаймні, якщо не «компаративний аналіз визвольної боротьби», то порівняльний аналіз дисертаційних досліджень, – стояло багато чинників. Наприклад, геополітичні інтереси грандів світової політики, насамперед Великобританії та Франції. Цими інтересами намагалися нехтувати три імперії – Німецька, Австро-Угорська, Турецька та одна союзна з ними монархія – Болгарія. Результат відомий, його оголосили у Версалі 1919 р. Потенціал «самостійної» УНР – чи то збройний, чи то економічний, чи то політичний, чи то будь-який інший – ні в яке порівняння навіть з болгарським не йшов. Чемний український дослідник у зв’язку з цим констатував: «політична думка мислителів Антанти та сфера практичної політики цих країн не була прихильною до українців. Політична думка й реальна політика цих держав завжди залишалися детермінованими певними державними інтересами, які, як показала історія, були не завжди виправданими і, окрім всього, зовсім не відповідали ані вимогам часу, ані інтересам українського народу».[305]

Кому і що показала історія – то питання риторичне. А от практичне політичне питання полягає в наступному: чому союзники Росії по воєнній коаліції повинні були брати до уваги (ба більше – дбати) про «національні» інтереси купки добродіїв, які взяли на себе сміливість висловлювати інтереси так званих «трудових українських класів», тобто лише частини населення 9 з 58 російських губерній? А заразом взялися організовувати своїх прихильників на боротьбу проти національної та світової буржуазії, у тому числі і британсько-французької, яка визначала долі тогочасного світу? А крім цієї руйнівної для долі коаліції пропаганди та діяльності вчинили акт прямої державної зради, підписавши сепаратну мирову угоду, яка дозволила антантівським антагоністам мало якщо не поставити країни Згоди на коліна, то як мінімум затягнути безнадійно програну війну принаймні на 10 місяців.

Усі вищезазначені обставини, як стало зрозуміло всього за 90 років, надзвичайно сприяли втіленню в життя вікопомної «української національної ідеї» та обпертій на неї практиці «українського державотворення». Цій практиці, як щойно з’ясувалося, надзвичайно сприяли вибори до місцевих органів влади, які проводилися у «тюрмі народів» попри ситуацію на фронтах Світової війни: доктору юридичних наук В. Єрмолаєву вдалося-таки «обґрунтувати тезу про те, що широкі виборчі кампанії, які проводилися тричі в умовах війни, були також суттєвими елементами державотворення».[306]

Апофеоз цього варіанта українського державотворення припав на 1919—1920 рр. Саме в ті роки вітчизняні мислителі національно-соціалістичної орієнтації видали «на гора» чи не найбільшу кількість проектів державного устрою країни, на керівництво якою вони претендували. Першим серед сучасних дослідників-юристів їх проаналізував В. Крюков[307]. За 10 років головні його висновки у спеціальному дослідженні підтвердив А. Присяжнюк[308]. Ідеться, зокрема, про те, що даний етап «українського державотворення» відзначається і «перевагою тенденції до побудови соціалізму», і спробою «розбудувати» УНР «на ґрунті класового підходу (хоч у пом’якшеному, порівняно з ленінською моделлю, вигляді)». Цей шизофренічний підхід, відшліфований 12—14 грудня 1918 р. у Вінниці т. зв. Державною нарадою керівництва УНР (яка, до слова, на той час ще не була проголошена) та оприлюднений 26 грудня 1918 р. в «Декларації Директорії»[309] неіснуючої все ще УНР, полягав у тому, щоби «процес державотворення в УНР спрямувати по компромісному «третьому шляху»: в основі його було прагнення побудувати державу радянського зразка з використанням деяких рис, притаманних західним демократіям». Але «…прихильність до радянсько-соціалістичної моделі привела до відповідного ставлення до юридичних норм» – у головному конституційному законі УНР тієї доби – «Законі про форму влади в Україні», а також в інших конституційних актах, які дублювали положення цього «Закону», «конституційно-правові норми сусідують з декларативними положеннями та соціально спрямованими гаслами… Вказані конституційні акти УНР обмежували публічно-правову правоздатність значної частини населення («нетрудового елементу»), передбачали побудову держави трудових рад, визначали дискримінацію за соціальними ознаками… З точки зору юридичної техніки загального рівня вказані закони не є досягненнями вітчизняної конституційно-правової думки, але цілком адекватно відображають соціальні умови та політико-правові уподобання політичної еліти УНР доби Директорії, перш за все її голови В.К. Винниченка та його прихильників».

Таке становище в УНР зберігалося і після державного перевороту, який здійснили С. Петлюра та його політичні прибічники, які усунули інших п’ятьох членів Директорії: «на практиці демократичні методи реалізації державно-владних повноважень не спрацьовували».[310]

Безнадійну спробу повернути український національно-соціалістичний рух на правові, загальнодемократичні рейки в період УНР доби Директорії спробувала здійснити, власне, лише одна особа – заступник міністра закордонних справ УНР О. Ейхельман.

Хто такий О. Ейхельман[311]

Ім’я найвизначнішого, з нашої точки зору, вченого-юриста, громадського та державного діяча практично забуто на його Батьківщині. Як видається автору даної розвідки, в історії вітчизняної правничої думки йому належить місце, співставне з тим, яке в історії руської/української філософської думки посідає Г. Сковорода.

«Ейхельман, Отто (1854—1943), учений-правник, спеціаліст різних ділянок держ. і міжнародного права; професор Київського Університету, а на еміграції професор і декан УВУ, професор Української Господарської Академії в Подебрадах і Високого педадогічного Інституту в Празі; дійсний член НТШ. В 1918 р. Е. активно включився до української державної роботи, працюючи в Міністерстві торгівлі й промисловості і в Міністерстві закордонних справ УНР на становищі товариша міністра. Е. брав участь в 1918 р. у переговорах українського уряду з Австрією і Німеччиною (економічна конференція) і з совєтською Росією. На еміграції віддався гол. науковій діяльності. Важливіші праці українською, німецькою і російською мовами: «Військове заняття неприятельської території» (докторська дисертація), «Проект конституції основних державних законів УНР», «Сучасний культурний розвиток міжнародного права», «Промислове право», «Історія держ. конституції» й ін.».[312]

Сайт «Юридическая Россия», посилаючись на довідник Університету Св. Володимира, подає такі відомості: «Оттон (Otto Nikolaus) Оттонович Ейхельман (Eichelmann), доктор міжнародного права, екстраординарний професор Демидівського юридичного ліцею по кафедрі державного та адміністративного права. Його кандидатська дисертація, захищена 1878 р. у Дерптському університеті, мала назву Ueber die Kriegsgefangenschaft (О плене)».[313]

У доступних нам архівних та бібліотечних фондах інформацій про життя, наукову, педагогічну та практичну юридичну діяльність професора О. Ейхельмана залишилися буквально одиниці. Так, наприклад, у листі до юридичного факультету Університету він залишив про себе таку згадку: «Предмет международного права всегда был моею преимущественною специальностью, хотя кафедру по этому предмету мне до сих пор занять не удалось. Но и при сложных занятиях по кафедрам государственного права и истории иностранных законодательств, по которым я читаю до сих пор, моя работа по международному праву постоянно продолжалась и литературная деятельность моя (диссертации, статьи и рецензии), как известно факультету, почти всецело относятся к разработке вопросов международного права. 11 ноября 1883 г. О. Эйхельман».[314]

Питання міжнародного права не були єдиним предметом зацікавлення вченого. Він був серед тих небагатьох юристів у Російській імперії, яким належать піонерські дослідження в царині «правосуб’єктності федеративних утворень… які залишилися по суті одинокими прикладами неупередженого підходу до визначення статусу суб’єкта федерації у відносинах з іноземними державами – суб’єктами іноземних федерацій або регіонами іноземних унітарних держав».[315]

Наукова, педагогічна та громадська діяльність принесли професорові Ейхельману широку популярність серед різних соціальних груп киян, його вважали людиною надзвичайних професійних та моральних стандартів. Про це свідчать навіть окремі документи, які зберігаються в Інституті рукопису Національної бібліотеки України ім. В. Вернадського. Так, у вітальній адресі від 19 лютого 1902 р., направленій професору Ейхельману «от признательных приказчиков г. Киева» читаємо: «Высокоуважаемый Оттон Оттонович! Много лет ходатайствовали мы о сокращении праздничного труда и безуспешно, но благодаря Вашему горячему и настойчивому участию мы дождались желанного результата, и в этот, 19-го февраля, первый день сокращенного труда, все мы, приказчики г. Киева, считаем долгом совести и сердца принесть Вам искреннюю и сердечную благодарность»[316]. 18 березня 1903 р. Київський сирітський суд з нагоди чвертьвікового ювілею перебування О. О. Ейхельмана на посаді спрямував йому такого листа: «Глубокоуважаемый Оттон Оттонович! Сегодня исполнилось 25лет Вашей профессорской службы, Вашей многоплодной деятельности на поприще образования, развития и просвещения будущих граждан… Указание на этот Ваш высокий скромный труд далеко не исчерпывает всех тех заслуг, которые Вы имеете перед обществом, не только как профессор-воспитатель наших детей, но и как гражданин… Вам не приходилось задумываться над выбором пути, Вы, воспитаны в правде, бескорыстии, в любви к ближнему, пошли под этим знаменем прямым путем, уверенным и смелым шагом. Ваша деятельность как представителя общественного самоуправления нам тоже дорога и вызывает в нас, как гражданах, чувство глубокой благодарности».[317]

У вітальній адресі університетського студентського хору від 6 лютого 1914 р. читаємо, зокрема, такі рядочки: «Немного осталось у нас достойных и близких к учащейся молодежи учителей, сторонников общения с нею. Одним из них являетесь Вы, дорогой Оттон Оттонович. Доброе и внимательное отношение к студенчеству отражается в Вашей полезной деятельности… В тяжелое для нас время мы встретили истинного друга, близко принявшего к сердцу интересы нашего дела и оказавшего ему неоценимые услуги советом, моральной поддержкой и активным участием в нашей работе… Наша студенческая организация, верная традициям лучших времен, просит Вас принять звание Почетного Члена хора студентов университета Св. Владимира».[318]

Не менш цікаво ознайомитися і з таким документом – він з’явився у відповідь на безпідставні звинувачення, висунуті проти професора Ейхельмана тодішнім Київським міським головою: «Из всего состава Думы, к чести этого состава, не нашлось ни одного гласного, который решился бы поддержать это заявление городского головы, и Дума единогласно постановила, сняв этот неприятный вопрос с повестки, уничтожить самые следы его обсуждения… Мы, Ваши сотоварищи по общественной службе, слишком хорошо знаем Вас как талантливого, авторитетного, бескорыстного, энергичного, идеально честного и благородного общественного деятеля. Такая репутация настолько прочно за Вами установилась, что не только всякому гласному, но и всякому киевскому обывателю, сколько-нибудь интересующемуся общественными делами, она хорошо известна. Она Вами вполне заслужена, она завоевана Вашим многолетним блестящим трудом на общественной ниве. Это – безупречная репутация человека нравственно чистого как алмаз, при могучем уме, высоком образовании и выдающейся деловой опытности. К этой репутации не примешивается никаких досадных “но”». Під документом – автографи 37 думських гласних, серед яких найвідоміші громадські діячі – Страдомський, Голубинський, Юскевич-Красковський, Бурчак, Туроверов, Волковинський, Томашевський та ін.[319]

Вписав своє ім’я київський професор і до історії передреволюційного музичного мистецтва. У перше десятиліття ХХ століття великою популярністю в Імперії користувалися романси славного киянина Ніколая Харіто, у першу чергу, написаний восени 1910 р. «Отцвели хризантемы», який за популярністю конкурував з іншим шедевром українського походження – «Очи черные». Після завершення курсу ялтинської гімназії Ніколай Харіто поступив на юридичний факультет Університету Св. Володимира. Про нього та професора Ейхельмана говорили так:

«Не все хорошее забыто, Не всюду царствует обман. Среди студентов есть Харито, А в профессуре – Эйхельман».[320]

Останнє свідчення, на яке нам пощастило натрапити, належить Миколі Галагану. Час та місце дії – 12 червня 1920 р., залізнична станція Жмеринка, осідок уряду УНР: «Зайшов я до «міністерського» вагона. Нікого там не застав, окрім радника Міністерства закордонних справ, старого проф. Київського університету О. Ейхельмана. Він сидів одиноко, вглибившись у якусь книжку… «Ось, відітєлі, ізучаю версальський договор… Большой… Велікая праця… Трудно піддайотса ізученію…». Слухав я старого професора, якого знав ще з перших років свого студентства; був він многолітнім деканом правничого факультету, і через це студенти-юристи звали його своїм «папахеном».

Думав я, що саме привело його до нас і що примушує його терпіти оту поневірку. Я пригадав собі одну маленьку сценку в Міністерстві закордонних справ у Києві за часів гетьмана: одна панночка-урядовка міністерства запитала професора, відколи він став українцем. На це він відповів жартівливим запитом: «Ізвініте за нескромний вопрос… сколько вам лєт?» Та відповіла: «Так, около 25 вже є». Старий професор продовжував, усміхаючись: «А я ось, відітє лі, 35 лєт живу в Києвє. Значит, я українець старше Вас на десять лєт». Цією коротенькою реплікою не вичерпується, звичайно, все те, що стимулювало О. Ейхельмана перейти на наш бік, а не піти разом з противниками нашого визволення – росіянами. Які б там не були в нього внутрішні імпульси, але фактом є те, що він пішов разом з нами і тепер на старості літ терпів усі невигоди разом з українським урядом, якому служив. Від інших людей, яких тоді зустрів я в Жмеринці, чув слова жалю й нарікання, але старий професор ні одним словом не згадав про якісь незручності чи невигоди вагонового життя, яке справді було тяжке. В обставинах більш ніж несприятливих старий професор і радник нашого міністерства виучував Версальський договір, бо, казав він, нам треба бути в курсі міжнародної політики. Я відчув велику пошану до О. Ейхельмана, який виявив таку відданість до нашої справи».[321]

Єдиним відомим нам українським фахівцем, який, крім автора даної розвідки та В. Крюкова, дав собі раду ознайомитися та проаналізувати підготовлений ним конституційний проект УНР, став той-таки А. Присяжнюк. Дослідник справедливо наголосив, зокрема, і на пропозиції запровадити державний устрій на фундаменті територіальної, а не етнічно-національної федерації; і на принциповій новації —розподілу влади на п’ять гілок (установчу, законодавчу, виконавчу, судову і фінансово-контрольну); і наявності конституцій у субєкті федерації, і на тому значенні, яке професор Ейхельман надавав референдуму як інституту прямого волевиявлення громадян; і на тяжінні цього проекту до романо-германської правової сім’ї. За справедливим висновком А. Присяжнюка, проект О. Ейхельмана був «передовим для свого часу проектом конституції демократичної держави», «не поступався кращим тогочасним взірцям світових демократичних конституцій», «є видатною пам’яткою вітчизняної конституційно-правової думки». При цьому висловив гіпотезу, що конституційний проект О. Ейхельмана «навряд чи» міг бути реалізований в УНР навіть за сприятливих умов державотворення з двох основних причин. Перша – рівень правової культури переважної більшості населення не відповідав рівню цієї «демократичної та гуманістичної конституції». Друга – проект був федералістичним.[322]

Підтримати або заперечити ці два висновки фундаментального і добросовісного дослідження неможливо, якщо не пригадати деякі добре відомі з давніх-давен емпіричні факти, зокрема, в якому загальному політико-правовому полі розвивалися європейські країни, скільки їх було станом на 1917 р., що вони були з точки зору політичного режиму та державного устрою та на яких правових засадах вони ґрунтувалися?

Розділ II Україна та європейський контекст

Поняття «легітимності» за «Старого Порядку»

Перший такий факт полягає в тому, що «некультурний» в правовому значенні народ якось собі давав раду впродовж попередніх століть – адже з часів «Руської правди» принаймні 20 поколінь руського народу жило за нормами писаного кодифікованого права чи то «під рукою» Рюриковичів, чи то Гедиміновичів, чи то Пястів, чи то Габсбургів, чи то Арпадів, чи то Романових.

Другий емпіричний факт полягає в наступному: основи європейського устрою, який проіснував упродовж усього XIX ст. і був змінений по завершенні Першої світової війни Версальською конференцією, заклали 1815 р. держави-переможниці Наполеона, а саме – Австрія, Великобританія, Пруссія, Росія, а також Франція, в якій було відновлено владу династії Бурбонів. Учасники Конгресу повернули Європу до скасованого Французькою революцією правового принципу «легітимності». Як це не дивно, історія зберегла точний час, місце та обставини народження цього принципу.

Він був запроваджений у державно-політичну практику у вересні 641 р., коли «давній римський звичай вітати нового імператора на іподромі пішов у небуття, а найважливіша політико-релігійна церемонія візантійського репертуару утвердилась у своїй остаточній формі». Церемонія ця полягала в тому, що Патріарх Константинопольський на амвоні «Великої церкви» Св. Софії – видимого центру християнського світу – коронував Імператора Константа II. «Метою цього ритуалу, – як вважає світовий авторитет у царині європейської історії, – було утвердження ідеалу taxis’у, незмінного, гармонійного та ієрархічного “порядку речей”». Цей ритуал імплементувався і в політичну практику квазідержавних утворень, які виникали на західних та центральноєвропейських теренах упродовж наступних шести-семи сторіч. Як зауважив Н. Дейвіс, «процес тривав аж до XIII ст.», коли «християнізація монархічних ритуалів у Європі стала загальним явищем».[323]

Іншими словами, від вересня 641 р. «легітимним» правителем на будь-якому уламкові європейської частини Римської імперії був той, хто отримував корону з рук верховного християнського першосвященика, чия юрисдикція розповсюджувалась на дану територію. У даному випадку – від «Патріарха Сходу», тобто Патріарха Константинополя, або від Папи Римського (він же згідно з офіційним титулярієм «Патріарх Заходу»). Можна сказати й інакше: у вересні 641 р. Європа перейшла від принципу легітимності, заснованого на «праві завоювання», до принципу легітимності, заснованого на праві «божественого походження влади».

Цей принцип набув особливого значення в тій частині Старого Світу, яка опинилася під амофором Римського архієрея. Першим єпископом Рима, згідно із вченням Католицької церкви, був Апостол Петро. Як стверджує Євангеліст Матей, саме Петра Ісус Христос виділив з-поміж інших своїх учнів і саме йому Він заповів ключ від Царства Небесного: «Тож і я тобі заявляю, що ти – Петро (скеля), і що я на цій скелі збудую мою Церкву й що пекельні ворота її не подолають. Я дам тобі ключі Небесного Царства, і що ти на землі зв’яжеш, те буде зв’язано на небі; і те, що ти на землі розв’яжеш, то буде розв’язане на небі» (Мт., 16, 18—19). Титулярій Папи Римського крім титулу «Вікарій Ісуса Христа» включав у себе також і формулу «Наступник Апостола Петра», що мало підкреслити: влада «Єпископа Рима» мала не земне, але Божественне походження і, отже, ні за яких умов не могла бути скасована ані будь-якою людиною, ані будь-якою інституцією або державою. Саме тому Папа Римський обирався на Престол Св. Апостола Петра пожиттєво і його влада в межах його юрисдикції була абсолютною. Він зосереджував у своїх руках всю повноту законодавчої, виконавчої та судової влади і чинив її «іменем Ісуса Христа». Це було не тільки практикою життя, але, насамперед, писаною, кодифікованою, тобто законною, нормою.

Ключову роль у втіленні норми про «божественне походження влади» в реальну політичну світську практику відіграли вожді варварського племені франків. У дохристиянські часи вони, як й інші племена, які заселяли територію сучасної Європи, а саме – англи, сакси, нормани, дани та ін., і чия міфологія формувалася принаймні з V ст. до н. е., вважали своїм Верховним богом Одина. За одним із переказів, право на владу першого короля франків з династії Меровінгів обґрунтовувалося саме тим, що він був прямим нащадком Верховного бога. Інший переказ говорив: Меровінги походять чи то від легендарного царя Пріама, чи то від Енея.

Після згасання цього королівського роду влада перейшла до рук Каролінгів – нащадків Меровінгів по одній із жіночих ліній. Вони отримали своє ім’я від Карла Великого, короля лонґобардів, франків, герцога Баварії, Імператора Священної Римської імперії. Ще в V ст. н. е. його попередники оружним шляхом перебрали владу над територією в міжиріччі Мааса і Мозеля. Її адміністративним та політичним центром стало місто Реймс. Успіхи франкських вождів, яких вони досягнули впродовж наступних трьох століть в оружній боротьбі з арабами на заході, з «варварами» на сході та півночі європейського континенту, а також у християнізації підлеглих територій, мали наслідком об’єднання більшості колишніх земель Західної Римської імперії під їх рукою. 25 грудня 800 р. король франків та лонґобардів Карл був коронований Імператором Заходу Папою Львом III.

Власне, Карл був помазаний на царство (яке охоплювало частину сучасної Франції) ще 754 р. Папою Стефаном II. 25 грудня 800 р. Папа Лев III під час святкової меси поклав на голову Карла корону Імператора Священної Римської імперії, якщо дослівно – «милістівішого, величного, Богом коронованого, великого володаря-миротворця, Імператора Римської імперії, милістю Божою Короля франків та лонґобардів» (Karolus serenissimus augustus a Deo coronatus magnus pacificus imperator Romanum imperium gubernans qui et per misericordiam dei rex Francorum atque Langobardorum).

Карл Великий.

Як володар Римської імперії Карл Великий успадкував колосальну за обсягом та якістю політико-правову традицію. Її коріння сягало часів Вавилонського і Шумерського царств та інших давніх розвинених культур Сходу. Для останніх було самоочевидним, що право як таке має божественне походження: «легітимність і тривалість влади» правителя ґрунтувалися на «особливих стосунках правителя з божеством». Характерною була «особливість влади в її концентрації в чиїхось руках», «харизматична одноосібна влада в її різноманітному вираженні». Саме правителі «оголошували непорушну волю богів, які виступали основою правових стосунків між людьми». При цьому «правитель не встановлює якогось нового права. Він в жодному разі не ухвалює свавільних рішень, а виходить із головних етичних цінностей», а влада існувала як «структурний принцип управління та організації суспільства з її поділом на тих, хто підпорядковує, і на тих, хто підпорядковується». Не можна в цьому контексті оминути увагою і надзвичайний за своїм обсягом та змістом внесок у розуміння походження терміна «право» та його змісту юдеїв. Юдейське право є «релігійним та національним», але, що найважливіше, його джерелом було оголошено Божественне Одкровення.[324]

Теоретичну основу під феномен «права» підвели греки, які відділили публічну основу від приватної та оформили різні її типи у вигляді конституцій, яких існувало понад 150 – за числом грецьких держав. При цьому згідно з власне грецьким поглядом «конституції ґрунтуються на згоді підданих, на добровільному підпорядкуванні, говорячи сучасною мовою, на акцептуванні влади». Але основна заслуга греків полягала в тому, що вони «підвели владу під етичні норми та правила, які впливали на політичні теорії аж до епохи нового часу».

Фундаментальний, «особливий» внесок римлян полягав у тому, що вони зуміли «прагматично збалансувати внутрішню соціальну структуру влади на створенні велетенської світової імперії Imperium Romanum, яка… свої економічні, соціальні, культурні та релігійні основи передала у спадок Європі». Саме римляни зафіксувались на незмінності та сталості права, оскільки незмінними та сталими є стосунки богів з людьми. Розвивати право міг тільки закон, який розробляли спеціально уповноважені органи, а потім схвалювали на зборах плебсу. За дотриманням цих норм стежили не залежні від держави судді.

У середньовіччя уявлення про право зводилися до того, що воно «складається із законодавчих норм, за допомогою яких встановлюються важливі для співжиття різних суб’єктів межі, дотримання яких забезпечує державна влада», а влада правителя «з ідеологічного погляду легітимна і незаперечна, щось зрозуміле само собою». При цьому один з інтелектуальних і духовних стовпів середньовічної доби Св. Августин учив, що «держави були великими бандами грабіжників, проте вони були потрібними, допоки прагнули зберігати мир та підтримувати справедливість».[325]

Лев III.

Саме ці принципи лягли в основу правового устрою імперії Карла Великого. Останнім королем цього роду був Людовік V Лінивий (966—987), який не залишив по собі потомства. Законним спадкоємцем престолу був його рідний дядько Карл, герцог Нижньої Лотарингії. Однак, попри існуючий правовий принцип, його васали обрали королем паризького графа Гуго Капета, герцога Франції, графа Парижа та Орлеана. Його кандидатуру підтримав рейнський архієпископ Адальберон, і 3 липня 987 р. Капета повінчали на царство. Треба підкреслити: в очах «виборців» обрання Гуго Капета аж ніяк не означало заснування нової династії, хоча політична практика це розуміння відкинула. Капетінги все ж таки стали династією, яка трималася на престолі аж до XIV ст., коли внаслідок фізичного згасання її змінила молодша гілка роду – Валуа. 1589 р. їх змінила інша гілка дому Капетінгів – Бурбони, яка протрималася на престолі Франції аж до 1789 р.

Таким чином, від 800 р. на території Європи діяв принцип, згідно з яким право встановлювати закони та контролювати їх виконання належало тому, хто мав «історичні» права на ту чи іншу територію (тобто здійснював на ній владу впродовж сталого часу і зумів передати цю владу своєму нащадку) та був визнаний як правитель Патріархом Заходу – Папою Римським. Влада суверена була оголошена такою, що мала «божественне походження», це визнавалося тогочасними військовими та духовними елітами та людьми, які підпали під «руку» цього суверена. Населення визнавало суверена джерелом права і похідних від нього законів в обмін на захист життя та майна від зазіхань інших людей – чи то соплемінників, чи то прибульців.

Легітимність після Віденського конгресу

Цей правовий принцип діяв на європейських теренах упродовж наступної тисячі років, при так званому «Старому Порядку» – аж до кінця XVIII ст. Саме того століття французькими мислителями був сформульований і обґрунтований протилежний правовий принцип: «тільки самі народи мають право розпоряджатися своєю долею, що люди, які належать до однієї національності, мають право утворити націю і що для кожної нації основним принципом життя, принципом почуття гідності є незалежність»[326]. Новий принцип: «джерелом права є народ, який встановлює закони свого життя через обраних ним представників» – став принциповою новацією в політико-правовому житті Європи.

Спроба імплементації цієї норми в життя європейських країн того часу, а практично всі вони за формою політичного устрою були абсолютними монархіями, призвела до загальноєвропейської війни, яка з невеликими перервами тривала впродовж наступних 25 років. 1815 р. країни – учасниці Віденського Конгресу (а всі вони, крім Королівства Великобританії, були абсолютними монархіями) «скасували» принцип «народоправства» і «повернули» принцип «легітимності». Політична мапа Європи у своїх головних рисах набула такого вигляду:

1. Австрія. Абсолютна монархія під рукою Габсбурзького дому.

2. Угорщина. Абсолютна монархія, з 1687 р. – під рукою Габсбурзького дому.

3. Італія. Фактично була перетворена на австрійський протекторат: королівства та герцогства (Моденське, Неаполітанське, обох Сицилій, Пармське, Сардинське, Тосканське) за формою політичного устрою формально були абсолютними монархіями, та фактично (крім Сардинського королівства) були придатками Австрійської імперії, яка окупувала решту італійських територій.

4. Великобританія. Конституційна монархія під рукою Віндзорського дому. Парламент – двопалатний.

5. Пруссія. Абсолютна монархія під рукою дому Гогенцоллернів.

6. На решті території Німеччини було відновлено 33 королівства, князівства, курфюрства тощо та 4 вільних міста, які були «збиті» в конфедерацію Німецький союз. Провідна роль в ньому належала Австрії. Уся повнота влади на території згаданих монархій належала їх суверенам.

7. Бельгія та Голландія були об’єднані в Королівство Нідерландів під рукою Орлеанського дому. Формально в країні діяла Конституція 1815 р., але її вплив, якщо такий взагалі існував, на владу короля для останнього був жалюгідним.

8. Франція. Абсолютна монархія під рукою дому Бурбонів.

9. Іспанія. Абсолютна монархія під рукою дому Бурбонів. З 1837 р. – конституційна монархія з двопалатним парламентом.

10. Португалія. Конституційна монархія дому Браганців. Парламент – однопалатний.

11. Швейцарія. Конфедерація 19 вільних незалежних кантонів; проголошений її «вічний» нейтралітет.

12. Швеція та Норвегія. Окремі держави, які з 1810 р. управлялися одним монархом з дому Бернадотів. Парламенти – однопалатні (відповідно – риксдаг та стортинг).

13. Данія. Абсолютна монархія. До 1863 р. – під рукою дому Ольденбургів, з 1863 р. – Глюксбургів.

14. Ватикан. Абсолютна теократична монархія. Таким чином, абсолютна більшість європейських країн після 1815 р. були за політичним устроєм абсолютними монархіями, а за типом державного устрою – унітарними державами. За століття, яке минуло після Віденського Конгресу, ця картина зазнала радикальних змін. Засаднича ідея Французької революції – заміна принципу «легітимності» на принцип «народоправства» – невблаганно для монархів силою торувала свій шлях до життя.

Серед основних християнських європейських держав того часу унітарними продовжували залишатися Франція, Італія, Іспанія та Португалія – країни з абсолютно переважаючим або істотним впливом Римської церкви. При цьому Франція після поразки у війні з Пруссією повернулася до республіканського устрою, Австро-Угорщина перетворилася на «дуалістичну» монархію (основні унітарні католицькі частини її – Австрія та Угорщина – управлялися на підставі власних конституцій, а об’єднані були лише особою Імператора з Габсбурзького дому та трьома спільними «рейхсміністерствами» – закордонних справ, військовим та фінансовим). Іспанія стала конституційною монархією. Королівська Португалія від 1885 р. жила за надзвичайно ліберальною конституцією. Об’єднане Королівство Великобританії та Королівства Ірландії на початку XX ст. продовжувало залишатися унітарною за формою державного устрою конституційною монархією: нею управляв єдиний парламент у Лондоні.[327]

Пруссія вступила в гостру боротьбу за впливи на членів Союзу з Австрією. Війна 1866 р., яку Австрія програла, мала наслідком створення Північнонімецького союзу, в який об’єдналися князівства та ганзейські міста, розташовані на північ від р. Майн (у конфесійному відношенні, нагадаємо, Німеччина була поділена лютерівською реформацією на католицький Південь та протестантську Північ). Союз управлявся на підставі власної Конституції. Панівне становище в цьому конфедеративному об’єднанні відігравала Пруссія. Після її перемоги у війні з Францією 1870 р. до конфедерації приєдналися решта німецьких земель – Баварія, Баден, Вюртемберг, Ельзас та Лотарингія. 1871 р. це об’єднання було проголошено Другим Німецьким рейхом, на чолі його постав Король Пруссії Вільгельм I, який прийняв титул Кайзера (Імператора). При цьому окремі міста, землі та князівства, що входили до її складу, зберегли своїх монархів та представницькі органи влади. Отже, станом на 1917 р. Німеччина була за формою державного устрою федерацією (якою, між іншим, вона залишається і донині), а за формою устрою політичного – конституційною монархією.

З Оттоманської Порти, яка представляла іншу самодостатню ментальну, культурну та правову традицію, виділилися самостійні християнсько-православні держави: республіканська Греція (1821); князівства Валахії та Молдавії (з 1829 р. – конституційна монархія під російським протекторатом, з 1859 р. – конституційна монархія); королівство Румунія; Чорногорія (конституційна монархія з 1905 р.); Сербія (конституційна монархія з 1869 р.); Болгарія (конституційна монархія з 1878 р.).

Отже, є цілком очевидним, що всі континентальні («теллурократичні», якщо послуговуватися термінами класичної геополітики) європейські держави (окрім, хіба, Швейцарії) станом на 1917 р.:

– були унітарними державами;

– деякі з них об’єднувались у федерації – Австро-Угорську та Німецьку;

– мали історичні природні кордони (наприклад, Піренеї, Рейн або Ла-Манш); їх «спільним» природним східним кордоном була Ельба;

– утворилися на базі провінцій Західної Римської імперії;

– знаходилися у сфері впливу Католицької церкви (з часів I Вселенського собору, тобто з III століття н. е.);

– з часів розвалу Західної Римської імперії у другій половині V ст. вони були, як правило, спадковими монархіями або вільними містами;

– мали одну на всіх мову богослужінь та науки (латинську), але окрему від інших побутову мову, кожна з яких мала латинське коріння;

– всі континентальні держави дотримувалися римської правової традиції;

– влада йшла від сюзерена до васала; або

– влада належала вільним громадянам торгових міст (Венеція, Гамбург).

Отже, цитований вище висновок сучасного українського дослідника А. Присяжнюка щодо змісту конституційного проекту професора Київського університету, товариша міністра закордонних справ УНР О. Ейхельмана (запровадження державного устрою на фундаменті територіальної, а не етнічно-національної федерації; розподіл влади на 5 гілок (установчу, законодавчу, виконавчу, судову і фінансово-контрольну); наявність конституцій у суб’єктів федерації; референдум, як інститут прямого волевиявлення громадян; тяжіння цього проекту доромано-германської правової сім’ї; проект був «передовим для свого часу проектом конституції демократичної держави», «не поступався кращим тогочасним взірцям світових демократичних конституцій», «є видатною пам’яткою вітчизняної конституційно-правової думки») є науково коректним, але неповним. До інших висновків дослідника (конституційний проект О. Ейхельмана «навряд чи» міг бути реалізований в УНР навіть за сприятливих умов державотворення з двох основних причин. Перша – рівень правової культури переважної більшості населення не відповідав рівню цієї «демократичної та гуманістичної конституції». Друга – проект був федералістичним[328]) слід додати хіба що декілька очевидних міркувань.

Україна «неіснуюча»

Аналізуючи політичні події, які мали місце на теренах Російської імперії після зречення від влади Миколи II, вітчизняні історики без огляду на партійну приналежність (КПРС, УСДРП, СВУ абощо), час своєї активної праці (20—30-ті рр. XX ст. або, скажімо, перші роки III тисячоліття) вживають дефініцію «Україна» не тільки в культурному, географічному, містичному, літературному, історичному абощо значенні цього терміна, але, за замовчуванням, насамперед у політико-правовому та геополітичному сенсах.

Але ані в 1917 р., ані в попередню історичну добу, ба більше – упродовж попередньої тисячі років – на географічній мапі світу, у літописах, дипломатичних документах України як оформленої політико-правової та геополітичної реальності не існувало. У такій якості вона виникла тільки 1920 р. після підписання мирової угоди між Польщею та Радянською Росією і Радянською ж Україною. У серпні 1939 р., після підписання союзницької угоди поміж нацистським III Райхом та СРСР, так званого пакту Молотова – Ріббентропа – документа злочинного з політичної точки зору і незаконного з точки зору правової, було в цілому сформовано західний кордон УРСР, який став західним кордоном сучасної України. Але «прилучення» Галичини, а за рік і Північної Буковини відбувалося військовим шляхом та терористичними методами, ні про яке «добровільне» або тим більше «вільне» об’єднання двох частин «України» в єдину державу на підставі будь-якого правового принципу або історичного казусу не велося. Ані українцями, які проживали на території Галичини, ані законним польським урядом в еміграції цей розподіл, отже і УРСР в кордонах на 1939 р., законними не вважалися.

УРСР, і, отже, Україна в її сучасному вигляді, стала політико-правовою та геополітичною реальністю лише після закріплення західного кордону СРСР (у цілому визначеного пактом Молотова – Ріббентропа) в Ялтинських угодах 1945 р., наступного входження УРСР до ООН, Гельсінської угоди 1975 р. та проголошення державної незалежності 24 серпня (з наступним підтвердженням на референдумі 1 грудня) 1991 р. Отже, якщо сказати декількома словами, то «Україна» зразка 1917 р. та «Україна» зразка року 1991-го – це нетотожні поняття. Вживаючи термін «Україна» до різних територій, які лише згодом були об’єднані в складі єдиної держави в сучасному її вигляді, ми мимоволі оминаємо увагою глибинні іманентні відмінності, які відрізняли ці території (так само і людей, які на них мешкали).

Не можна сказати, що дослідники різних часів не звертали на це уваги. Підсумки їх досліджень, так само як і величезна кількість емпіричного матеріалу, наводяться в сучасних розвідках. Наприклад, фундаментальне дослідження В. Єрмолаєва[329] засвідчило, що з політико-правової точки зору русини належали принаймні до чотирьох мало або зовсім не пов’язаних одна з одною самодостатніх політико-правових традицій.

Чи сформувалась українська нація перед 1917 р.?

Тут узагалі ми вкотре стикаємося з проблемою нечітко визначеної дефініції, що, з одного боку, унеможливлює коректне вирішення проблеми, а з другого – заводить будь-яку дискусію в глухий кут.

Якщо з визначенням дефініцій політичних та економічних особливих проблем немає, то спроба визначити термін «національний» (у даному випадку «український національний») може легко завести дослідника на мінне поле. Так, наприклад, фундаментальний оксфордський словник-тезаурус дає таке визначення цієї дефініції: «Нація (Nation) – велика сукупність людей, об’єднаних спільним походженням, історією, культурою або мовою, які проживають в окремій країні або на окремій території».

У принципі, саме такої точки зору дотримуються сучасні українські дослідники. Цитуємо:

– «Нація – спільність людей зі сформованою усталеною самосвідомістю своєї ідентичності за історичною долею та менталітетом, а також територіально-мовною та економічною єдністю, яка має природне право на політичне, культурне та соціально-економічне самовизначення».

– «Національна меншина – визначена правовими засобами національна група громадян певної країни, відмінна від інших груп, зокрема національної більшості, члени якої виявляють почуття національного самоусвідомлення та спільності між собою».[330]

Саме з такого розуміння фактично виходили масові політичні сили, які виникли в провідних європейських країнах після завершення Першої світової війни. Ось виїмки з програми німецької націонал-соціалістичної робітничої партії (лютий 1920 р.):

«1. Ми вимагаємо об’єднання всіх німців на основі права народів на самовизначення у Велику Німеччину.

2. Ми вимагаємо рівноправності для німецького народу нарівні з іншими націями…

4. Громадянином держави може бути лише той, хто належить до німецького народу. Належність до народу визначається кровною спорідненістю з німецькою нацією, незважаючи на конфесійну приналежність. Таким чином, жоден єврей не може належати до німецького народу.

5. Особи, що не є громадянами держави, можуть проживати на території Німеччини як гості, на правах іноземців.

6. Право брати участь у вирішенні питань управління державою та прийняття законів належить лише громадянам Німеччини. Тому ми вимагаємо, щоби всі громадські посади будь-якого рівня – державні, обласні та муніципальні – займали лише громадяни Німеччини. Ми боремося проти корумпованої парламентської практики зайняття посад з точки зору партійності, без огляду на характер чи здібності.

7. Ми вимагаємо, щоби держава в першу чергу зайнялася питаннями працевлаштування та життя громадян Німеччини. Якщо неможливо забезпечити все населення Німеччини, то особи, що належать до чужинських націй (не-громадяни держави), підлягають виселенню.

9. Всі громадяни держави повинні володіти однаковими правами та обов’язками.

11. (Ми вимагаємо) cкасування нетрудових доходів та знищення процентного рабства.

12. З огляду на жахливі людські та матеріальні жертви, що їх вимагає війна від нації, особисте збагачення під час війни мусить розглядатися як злочин проти народу. Тому ми вимагаємо безжального вилучення прибутків, зароблених від війни.

13. Ми вимагаємо націоналізації всіх усуспільнених дотепер промислових трестів.

14. Ми вимагаємо участі робітників у розподілі прибутків великих підприємств.

15. Ми вимагаємо значного збільшення пенсійного забезпечення.

16. Ми вимагаємо створення здорового середнього класу та його збереження, негайної передачі великих магазинів у комунальну власність, здачі їх в оренду за низькими цінами дрібним виробникам, суворого контролю за тим, щоби дрібним виробникам надавалася підтримка на всіх рівнях: на державному, обласному та муніципальному.

17. Ми вимагаємо проведення земельної реформи, що відповідає національним інтересам, прийняття закону про некомпенсоване вилучення землі для суспільних потреб, ануляції процентів по закладних зобов’язаннях на землю, заборони спекуляції землею.

18. Ми вимагаємо оголосити безжальну боротьбу проти кожного, хто своєю діяльністю шкодить інтересам суспільства. Ми вимагаємо запровадити смертну кару для тих, хто вчинив злочин проти німецького народу, лихварів та спекулянтів та ін., незалежно від становища в суспільстві, релігійної чи расової приналежності.

19. Ми вимагаємо заміни римського права, що служить матеріалістичному світовому порядку, німецьким народним правом.

20. Щоби забезпечити кожному здібному та старанному німцеві можливість одержати вищу освіту та зайняти керівну посаду, держава повинна турбуватися про ґрунтовну розбудову нашої системи народної освіти. Програми всіх навчальних закладів повинні бути приведені у відповідність до вимог практичного життя. З самого початку розвитку свідомості дитини школа повинна цілеспрямовано виховувати в учнів розуміння ідеї держави. Ми вимагаємо, щоби особливо обдаровані діти бідних батьків, незважаючи на їхнє становище в суспільстві чи професію, отримували освіту за рахунок держави.

21. Держава повинна дбати про оздоровлення народу: забезпечити піклування матерям та дітям, заборонити дитячу працю, покращити фізичну форму населення шляхом запровадження обов’язкових спортивних та ігрових заходів та підтримки клубів, що займаються спортивним розвитком молоді.

22. Ми вимагаємо ліквідації контрактної армії та створення народного війська.

24. Ми вимагаємо свободи всіх релігійних віросповідань у межах держави, поки вони не загрожують її існуванню та не виступають проти моральності та моральних почуттів германської раси. Партія як така стоїть на позиції політичного християнства, не зв’язуючи себе з жодним віросповіданням у конфесійному плані. Вона поборює єврейсько-матеріалістичний дух всередині нас та поза нами і переконана, що тривале одужання нашого народу може бути досягнуте всередині на основі принципу верховенства суспільного блага над особистим.

25. Для реалізації всього вищенаведеного ми вимагаємо створення сильної централізованої державної влади. Авторитет політичного центрального парламенту на всій території держави та в її організаціях мусить бути безперечним. Слід створити палати представників станів та професій для впровадження прийнятих державою загальних законів в окремих федеральних землях».

За вісім місяців перед тим, а саме 6 червня 1919 р. на сторінках часопису Б. Муссоліні «Popolo d’Italia» було надруковано текст «Маніфесту бойових загонів», який фактично представляв широкому загалу передвиборну програму фашистів до парламентських виборів, що мали відбутися в листопаді того ж року. Серед політичних вимог маніфесту згадувалися: 1) загальне рівне пряме виборче право для громадян віком від 18 років; 2) пропорційна виборча система на основі регіональних списків; 3) виборче право для осіб жіночої статі; 4) визнання та представництво на урядовому рівні Національних Рад, створених за секторами економіки… До Національних Рад планувалося залучати робітників, технічних спеціалістів та роботодавців. У числі вимог у сфері трудової та соціальної політики уряду фашисти закликали встановити 8-годинний робочий день, залучити представників трудящих прошарків до управління промисловістю, реорганізувати транспортну систему країни, переглянути проект закону про страхування від інвалідності, зменшити пенсійний вік від 65 до 55 років.

Щодо проблем військового будівництва, які гостро стояли на порядку денному через демобілізацію та перехід країни до мирного життя, фашистський маніфест пропонував запровадити національну міліцію з короткою строковою службою та виключно оборонними завданнями, націоналізацію підприємств військово-промислового комплексу та активну змагальницьку зовнішню політику, іманентно мирну за спрямованістю. Торкаючись фінансово-економічної сфери, фашисти виступали за впровадження прогресивного оподаткування капіталу, передбачаючи майбутню «часткову експропріацію» недобросовісно накопичених капіталів, за експропріацію власності релігійних згромаджень, перегляд усіх контрактів на державні військові замовлення та секвестрацію 85% військових прибутків приватних підприємств на користь держави. Таким чином, у цілому фашистський маніфест відповідав радикальним соціалістичним тенденціям італійського політикуму, використовуючи традиційну популістичну риторику та проблематику лівих політичних сил країни.

Подібну позицію за декілька місяців перед тим декларували, а потім намагалися втілити в життя українські націонал-соціалісти. 9 січня Мала Рада ухвалила «Закон про національно-персональну автономію». «Окремі його положення важко назвати демократичними, – зауважив сучасний дослідник В. Устименко. – Стаття друга, наприклад, фактично розділила всі національні меншини в Україні на дві категорії: нації, так би мовити, першого і другого сорту… Однак основна проблема полягала у самому принципі, відповідно до якого розроблявся закон… Найбільш складною виявилася ситуація з російськомовним населенням, яке зовсім не хотіло визнавати себе за національну меншість».[331]

Але повернемося до усталеної в науковій літературі дефініції «нація». Очевидно – якщо керуватися таким визначенням, то відповідь на поставлене запитання: «чи існував напередодні 1917 р. єдиний український народ?» є однозначно негативною. У цьому контексті запитання: що таке «модерна» нація, чим вона відрізняється від «немодерної» і як друга трансформується в першу? – на нашу думку, є цілком умоглядними.

Звернемося до останніх вітчизняних наукових надбань у цій царині. Ось, наприклад, ґрунтовна дисертація В. Мандзяка[332]. Дослідник справедливо відзначає: «головною дискусійною проблемою» в сучасній історичній науці «залишається кардинальне питання: чи була сформована сучасна українська нація на початку XX століття?», але відповіді на це питання не дає – лише висловлює сподівання на те, що це питання «розв’яжуть майбутні покоління дослідників».[333]

Заради справедливості треба відзначити, що В. Мандзяк такі певні точки опори цим самим «майбутнім поколінням» все ж таки залишив. Наприклад, такі: в сучасній українській науці існують дві точки зору на цю проблему, представлені, відповідно, В. Сарбеєм та Я. Грицаком. Автор цитованої дисертації при цьому спеціально наголошує – «обидва історики є прихильниками модерністської теорії націотворення, згідно з якою сучасна українська нація зароджується наприкінці XVIII ст. (тобто після розділів Польщі, після 1792 р. – Д.Я.) на основі домодерного українського народу і формується впродовж XIX – початку XX ст. Вчені (тобто В. Сарбей та Я. Грицак. – Д.Я.) вважають, що український рух пройшов три етапи свого розвитку: кінець XVIII – середина 40-х рр. XIX ст., середина 1840-х – 1880-ті рр., 1890-ті рр. – 1914/1917». Суперечність між обома точками зору, за словами В. Мандзяка, полягає в тому, що за Я. Грицаком період національного відродження закінчується з початком Першої світової війни, «коли нація сформувалася лише в Галичині», а за В. Сарбеєм – в 1917 р., «коли розпочалася національно-демократична революція».[334]

А ось точка зору ще одного авторитета, який констатував, наприклад, і такі абсолютно очевидні обставини: у XIX ст. українці жили «під владою», цитуємо, «двох «східних автократій». Колись піддані Польщі, вони тепер стали підданими Росії та Австрії. Цей переважно селянський народ, звичайно ж, мав украй низький рівень національної свідомості, аж поки в середині сторіччя не впали кайдани кріпацтва. Традиційно відомі як русини або рутенці, вони стали тепер переймати назву українців, бо то була реакція на хибний і образливий ярлик «малоросів», вигаданий для них царатом. (Українець – це просто політично свідомий рутенець.)… В Росії українці зіткнулися з режимом, що відмовлявся визнавати їхнє існування, вважаючи їх за регіональну російську меншину і нав’язуючи їм лиш одну релігійну конфесію – російське православ’я. В Австрії, де русини мали більшу культурну і політичну свободу, вони зберегли уніатську віру і дуже повільно переймали назву «українців». На зламі сторіч австрійські українці вже організували широкомасштабне шкільництво рідною мовою, проте зіткнулися з сильною польською громадою, яка мала чисельну перевагу в усій Галичині, зокрема і в Лемберзі».[335]

Отже, принаймні три авторитетних дослідники – незалежно один від одного – дійшли одного висновку: станом на 1917 р. однієї-єдиної української нації, одного-єдиного українського народу не існувало. Це було самоочевидною істиною для тих, кому довелося жити на початку століття. Ось лише два приклади. Сучасна україномовна газета, яка видається в США, констатує наступне. У матеріалі «На стежках українсько-американської дипломатії» вона інформує про місіонерську діяльність у США священика о. Петра Понятишина. Йому судилося стати одним з перших українських греко-католицьких священиків, які були направлені до Північної Америки для обслуговування духовних потреб галицьких заробітчан. «В 1910р. о. Понятишин, – пише газета, – будучи директором друкарні газети «Свобода», активно працює над тим, щоби емігранти при переписі населення, що проводився на той час в Америці, подавали себе як русини, а не за країною походження чи віросповідання… Він доказує, що через назву «Rutenian» американці відрізняють нашу народність від московської». «Цим аргументом ми вже переходимо поза межі українського громадянства», – писав о. Понятишин, завдяки зусиллям якого уряд Сполучених Штатів вніс до офіційних листів перепису населення графу «українець». Аж в 1930 році![336]

А що ж сама «Свобода» – найстарша україномовна газета в усьому світі? А ось що. В ювілейному номері, присвяченому 105-й річниці від дня виходу в світ, на її першій сторінці вміщено фотокопію того самого, першого її номера від 15 вересня 1903 р. Підзаголовок газети звучить так: «Часопись для руского народа въ Америцъ».[337]

Отже, єдиної для всіх т. зв. «етнічних українських земель» української нації – чи то модерної, чи то постмодерної, чи то домодерної або будь-якої іншої – не було, вона просто не встигла сформуватися. Відповідно не було сформульовано загальноприйнятних (бодай для більшості україномовних громадян двох імперій – Російської та Австро-Угорської) уявлень про шляхи свого розвитку. Без знання, без бачення та розуміння цих шляхів, без наявності загальновизнаного національного ідеалу, за відсутності визнаних загальнонаціональних духовних та інтелектуальних національних авторитетів неможливо визначити та імплементувати в політичну практику інструменти – політичні, економічні, соціальні абощо розвитку цього національного ідеалу, тобто – інструменти розвитку народу як такого. Відповідно всі претензії будь-якої інституції чи особи на те, що вона (або вони) здатна (або здатні) такі уявлення сформувати, отже, сформулювати політичні погляди народу як цілості, є, на нашу думку, або свідомою брехнею, або цинічною спекуляцією.

Для того аби такі уявлення сформувати, народ, нація, спільнота повинні, як нам здається, мати: – оформлене, кодифіковане в той чи інший спосіб спільне уявлення (в першу чергу міфічне) про своє походження;

– спільну міфологію про свій історичний шлях;

– спільні (навіть суперечливі) уявлення про світоустрій;

– спільних героїв та антигероїв;

– загальноприйнятний інструмент внутрішньої комунікації в спільноті – мову.

Наявність цих, а можливо, й інших спільностей, як нам видається, неможлива, у свою чергу, без жорсткого позиціонування навколо ключового питання життя будь-якої людини або спільноти людей, питання про існування системи «божеств» або Єдиного Бога. Відповіді на це питання породжують спільний культ та обрядовість, які виступають чи не найміцнішим клеєм, який зв’язує, скріплює дискретні індивідууми і перетворює їх – у тій чи іншій історичній перспективі – на народ. Це, у свою чергу, стимулює розвиток єдиної мови, освіти, спільних правил соціальної поведінки та соціальних інститутів, в яких вона реалізується, та етичних норм. Це має своїм наслідком народження, функціонування та розвиток інституцій, покликаних підтримувати баланс між новаціями та традиціями, які «відлиті» у законах, побутових звичках, в одязі, прийомах будівництва, продуктах харчування та способах їх приготування абощо. Але цього для формування єдиного народу або єдиної нації, які самоусвідомлюють себе такими, недостатньо – потрібні ще й спільна правова традиція і спільне розуміння та тлумачення як писаного, так і звичаєвого права.

З огляду на ці та інші міркування ми схильні вважати, що станом на 1917 р. на території України (в кордонах 1991 р.) існували дві окремі україномовні спільноти – «наддністрянська», в якій домінувала східногалицька група, та «наддніпрянська», боротьба за лідерство в якій, на відміну від першої, не завершилася. На нашу думку, україномовна спільнота, яка розвивалася в нетрях Австро-Угорської імперії, досягла вищої, порівняно з україномовною спільнотою, що проживала на території, окупованій Російською імперією, фази розвитку. «Наддністрянська» україномовна спільнота порівняно з братською «наддніпрянською» була і більш гомогенною, і мала визначені загальноприйнятні, консенсусні орієнтири свого розвитку.

Правові системи на руських землях

Київська Русь

Хронологічно першою системою писаного, кодифікованого права на землях, які утворюють територію сучасної України, була правова система Київської Русі. Опису та аналізу її присвячене дослідження В. Заруби[338], яке, на нашу думку, відрізняється від інших чіткістю, ясністю, послідовністю та відсутністю ідеологічних штампів.

Залишаючи осторонь дискусію навколо коректності тверджень типу «Русь є важливим періодом у розвитку саме цієї (східнослов’янської. – Д.Я.) групи племен, оскільки він був раннім етапом у розвитку української народності. А значить, історія Руської Землі – це насамперед історія українського народу» або «“українці-анти” вступили у союз з гунами, після чого з антської частини східних слов’ян і вийшов нинішній український народ», оскільки це, по-перше, виходить за межі даної розвідки та, по-друге, автор якої не вважає себе спеціалістом у даному питанні, В. Заруба, як видається, виходить із очевидного факту: «Руссю завжди називалася лише територія теперішньої України. Для киян смоляки, новгородці, суздальці були не русами, а жителями «земель верхніх», «словенами». Усвою чергу, жителі півночі – суздальці – похід на південь, на Київ, називали «походом у Русь», «дорусів». Русь, – підкреслює дослідник, – це назва народу, який витворився на землях сучасної України (якщо точно – сучасної Правобережної України. – Д.Я.) шляхом об’єднання племен полян, древлян, сіверян, білих хорватів, волинян, тиверців та уличів в єдиний етнос, який можна умовно (підкреслено нами. – Д.Я.) назвати староукраїнською народністю».[339]

Поворотним моментом в історії цих племен стало так зване Володимирове Хрещення, внаслідок якого Русь стала частиною тодішнього цивілізованого світу, власне – Східної Римської імперії. Збройний загін під командуванням Володимира підтримав Імператора Василя II проти його супротивників. Ось як подає цю подію визнаний світовий авторитет Г. Острогорський: «Становище законного імператора було безнадійне, врятувати його від падіння могла хіба що зовнішня допомога. Василій II вчасно збагнув це й звернувся до київського князя Володимира з проханням надіслати йому таку допомогу. Навесні 988 року шеститисячне руське військо висадилося на візантійську землю, і саме ця славетна варязько-руська дружина врятувала становище практично в останній момент», а саме – розгромила противників імператора 13 квітня 989 року. «Варязько-руська дружина так і залишилася на візантійській службі і, поповнюючись новоприбулими варягами та іншими норманами, відіграла неабияку роль у візантійській армії».

«У нагороду за вчасну допомогу київський князь мав одружитися з Анною Багрянородною, сестрою імператора, але за умови, що він разом зі своїми підданими прийме християнство. З візантійського боку це була велика поступка, адже досі ніколи ще народжена в багряниці, повноправна візантійська принцеса не виходила заміж за чужоземця… тільки володар молодої руської держави був удостоєний честі породичатися зі справді повноправною імператорською родиною… Християнізація Київської Русі знаменувала не тільки початок нової ери в її розвитку, а стала водночас і величезним досягненням Візантії. У сфері візантійських впливів несподівано опинилася найбільша й найбагатша слов’янська держава, яка відтепер перебуватиме під духовним проводом Константинополя. Окрім того, що новоутворена руська церква підпорядковувалась Константинопольському патріархатові, нею ще й керували митрополити-греки, яких туди присилали з Візантії. Відтоді культурний розвиток Руси упродовж довгих сторіч перебуватиме під сильним візантійським впливом».[340]

Ці дві обставини – шлюб із «Багрянородною» та прийняття офіційного імперського культу, який тепер називається «православ’ям» у його східному варіанті, – у політичному сенсі означали невідкликувану надалі легітимацію влади київських князів з боку найбільшої на той час світової потуги в період, коли вона досягла найвищої точки свого розвитку. Входження Володимира до імператорської сім’ї за визначенням вимагало, послуговуючись сучасними термінами, адаптування до імперських місцевих, регіональних, світоглядних, правових норм та звичаїв. У цьому сенсі перед Володимиром та його наступниками було тільки два шляхи: або відкинути існуюче у слов’янських племен (над якими Рюрики встановили оружною силою свою владу) звичаєве право та запровадити на території князівства систему імперського римського права, або кодифікувати своє, адаптувавши його під імперське.

Імперське право на той момент – це чи не найрозвиненіша ділянка візантійського буття, так само як грецька культура та римський універсалізм. Одна з його вершин – «Прохейрон» – зведений кодекс цивільного та державного права, до якого включили «найважливіші та найчастіше застосовувані закони, які зведено до системи із 40розділів… «Прохейрон» здобув собі широке визнання, ним користувалися аж до самого падіння візантійської держави. Невдовзі його було перекладено слов’янською мовою», він «користувався величезною популярністю як серед південних, так і серед східних слов’ян». Ще одна вершина тогочасної правової думки – «Епанагоги» – «вступ до великого збірника законів», документ, який виразно фіксує засадничу ідею розподілу влад. «Держава та церква, – пише про це Г. Острогорський, – постають тут як одна інституція, складена з багатьох частин та членів, на вершині якої стоять один поруч з одним імператор і патріарх – два провідники християнського світу, злагоджено і гармонійно співпрацюючи між собою на благо людства. Сфера діяльності цих влад, нерозривно пов’язаних одна з одною, чітко розмежована: імператор повинен піклуватися про плотські, а патріарх – про духовні потреби підданих».

Руська держава Володимира отримала можливість пізнати також і «Шестикнижжя» – «найбільше за обсягом зведення середньовічних візантійських законів, «базилік» – «збірників канонічного, цивільного та державного права, які ґрунтуються в основному на Кодексі Юстиніяна та «Дігестах», дещо менше на «Institutiones» та інших правових актах. Саме цей Кодекс, який витіснив з ужитку попереднє законодавство – законодавство імператора Юстиніяна, встановив фундаментальну правову норму, яка діяла на теренах сучасних українських земель більше 1000 років – формально аж до грудня 1918 р., а фактично у де в чому діє і у сучасній українській Конституції! Норма встановлювала: «Імператор – Божий обранець, його оберігає саме Провидіння. Він керує всією адміністрацією, є головнокомандуючим армії, найвищим суддею і джерелом права, покровителем церкви й оборонцем віри. Він вирішує питання війни і миру, вироки, які він виносить, остаточні й оскарженню не підлягають, а закони, які він видає, – вияв Божої волі. Щоправда, – наголошує Г. Острогорський, – і він повинен коритися обов’язковим для всіх законам, але від нього залежить скасування давніх і видання нових прав та законів. Як глава держави він користується нічим не обмеженою владою, керуючись хіба що власними принципами моральності й справедливості».[341]

Завдання кодифікації київського княжого законодавства було вирішене за Ярослава Мудрого, який звів звичаєве право у збірку, яку ми знаємо під назвою «Руська правда». Його основним, «системоутворюючим», за В. Зарубою, джерелом було звичаєве право. Кодекс також увібрав у себе княжі угоди, договори князів на з’їздах, угоди князів з народом, князівську судову практику, княжі устави, церковні статути та «рецепцію норм візантійського канонічного та цивільного права», зокрема «Номоканон Іоанна Схоластика».[342]

Наріжний камінь «Руської правди», як на нашу думку, є цілковито візантійського походження. Він визначив джерелом права у державі київського князя з дому Рюриків. «Конституція» князівства зосереджувала в його руках всю повноту законодавчої, виконавчої та судової влади, освяченої православним митрополитом. Саме київському князю, який з часів Олега іменувався «великим князем руським», як голові своєї династії належала вся земля, тобто вся територія Великого князівства.[343]

«Руська правда» містила в собі принциповий недолік, який врешті-решт зруйнував цю державу. Недолік цей так само був запозичений в романській державі. Суть проблеми – у неврегульованості «процедури успадкування державної влади в столиці та князівствах, коли принцип наслідування по прямій лінії – від батька до сина – зіткнувся з принципом родового старшинства: від брата до брата, а від нього – до старших племінників». Це мало невідворотним наслідком у тому числі зміну форми державного устрою – з централізованої монархії Київська Русь перетворилася на федерацію кількох монархій.

Галицько-Волинське князівство

У середині XII ст. єдина держава розпалася на 14 самостійних князівств. Правонаступницею її стало Галицько-Волинське князівство (1199—1340 рр.). Після смерті останнього нащадка Ярослава Мудрого владу в 1199 р. захопив Роман Мстиславович, син «українського» волинського князя Мстислава Ізяславовича та польської княжни Агнеси. Після його загибелі 1205 р. князівство пережило десятиліття смутних часів. 1238 р. син Романа – Данило об’єднав два князівства – Галицьке та Волинське, перенісши його столицю до Холма. Волинню при цьому правив брат Данила – Василько. 1239 р. Данило приєднав до свого князівства Київ. До 1246 р. йому вдавалося уникати визнання над собою влади Орди, але кінець кінцем під загрозою татарського вторгнення він погодився взяти ярлик від хана. 1235 р. Данило як організатор антитатарського хрестового походу за участі католицьких Литви, Польщі та Угорщини дістав королівський титул від Папи Інокентія IV. Це, на нашу думку, витворило унікальну з правової точки зору ситуацію: влада Рюриковичів була легітимізована як Патріархом Константинополя, так і Папою Римським. У політичному сенсі це означало, що надалі законне право володіти землями Галицько-Волинського князівства належало тільки і виключно нащадкам Данила. Політична практика з таким розумінням легітимності та законності влади на руських землях цілком узгоджувалася, наприклад, онук Данила, Юрій Львович, мав титул «Король Руський (regis Rusiae), принцепс Володимирщини».

Ситуація кардинально ускладнилася, заплуталася, змінилася по смерті його синів – Андрія I та Льва II. Оскільки рід законних правителів урвався, а принцип легітимності володарювання за принципом «крові» зберігався, бояри запросили на престол їх небожа, сина мазовецького князя Болеслава. Останній перейшов на православ’я та правив державою під іменем Юрія II. Саме Юрій підписав так звану Вишеградську угоду, згідно з якою по його смерті трон мав перейти до польського короля Казимира III. Дізнавшись про угоду, бояри 1340 р. отруїли його, проголосивши волинським князем зятя Юрія II – Любарта.[344]

Велике князівство Литовське/Річ Посполита

Інкорпорованими до складу Великого князівства були Волинь, Вязьма, Київщина, Сіверщина, Смоленське князівство, Східне Поділля, Підляшшя, Турово-Пінська земля, Чорна Русь, «а також землі, якими розпоряджалися верхівські князі Масальські та Мезецькі. Натомість решта верхівських князів, а саме Новосільські (Воротинські, Одоєвські, Бельовські) сиділи на уділах і мали договірні стосунки з Вільно»[345]. Процес інкорпорації «українських» земель розпочався 1320 р., коли тамтешній володар – князь Гедимін у битві на р. Ірпінь переміг об’єднане військо татар та київського князя Станіслава і на підставі існуючого de facto «права завоювання» прилучив Київ до Великого князівства Литовського. Місцеве населення негативних для себе змін від переміни володаря не відчуло – новий владика зберіг для новоприєднаних володінь «всі ті права та привілеї, які мали мешканці того князівства».

Гедимін.

Аналогічно чинив і король Польщі. 1349 р. Казимир приєднав до коронних земель Київське, Чернігівське та Переяславське князівства, а сейм спеціальним законом санкціонував для русинів право «вільним відправленням віри користуватися і всіма тими правами користуватися, якими користуються поляки». Єдиною запровадженою у життя новацією став хіба адміністративний поділ новоприєднаних князівств на воєводства та повіти.[346]

Зміни володарів, політичних режимів та державної приналежності руське населення Литви та Польщі й надалі обходило, адже всі наступні владики спеціальними актами підтверджували їх існуючі права та привілеї – «в основу інтеграційних стратегій Литви, спрямованих на інкорпоровані українські та білоруські землі, теж відпочатково було покладено принцип збереження «старовини… удільність, устрій та суспільна стратифікація цих земель залишалися практично непорушними. Тільки на зміну Рюриковичам удільними князями стали Гедиміновичі»[347]. Наприклад, 1386 р. великий князь Литовський Владислав Ягеллон, «пам’ятаючи попереднє своє право на деякі руські[348] землі, в тому числі на згадані князівства, взяв їх пакі у своє володарювання, підтвердив, однак їм те, що вони всіма тими правами користуватися мають, якими й інші його землі». Надалі цей законний порядок неодноразово підтверджувався, наприклад, спеціальними актами 1433 р. та 1507 р.

Головна причина відмови великих князів литовських від жорсткої централізованої моделі управління, як це показав В. Брехуненко, полягала в тому, що «Литва і територіально, і демографічно, і, що найважливіше, культурно потонула в руській стихії». При цьому «руська еліта продемонструвала відмову від претензій на самодостатнє власне державне життя. Розсереджена по осібних князівствах-державах вона… не генерувала не тільки ідеї відновлення своєї «великої держави», а й потягу до утворення з руських земель окремого руського політичного організму в рамках Великого князівства Литовського. Руські князі та зрущені Гедиміновічі зосередилися на куди вужчому завданні – консервуванні «старовини» як змісту широкої автономії цих земель… Українська еліта жодним порухом не виказала прагнення зіперти свою «старовину» на міцніший ґрунт, на ґрунт оформлення осібного політичного організму як третьої складової цієї держави».[349]

Ці права та привілеї жили, так сказати, своїм власним життям, існували та розвивалися за власною логікою, логікою розвитку правових норм та настанов – будь-які персональні зміни у вищому керівництві держави або, скажімо, переміни в адміністративному статусі тієї чи іншої території (землі, воєводства, іншої адміністративної одиниці) цих норм не торкалися. Причина полягала в особливостях польської інтеграційної моделі: «в Короні, на відміну від інших європейських аналогів… обмеження прав прилучених територій не супроводжувалося посиленням влади короля. Після Казимира Великого, який мав тверду руку, Польща невпинно рухалася в бік шляхетської демократії з liberub veto і порівняно слабкою постаттю короля». При цьому «кінцева мета інтеграційних змагань Польщі», чи то на Правобережжі сучасної України, чи то у Східному Помор’ї, чи то на литовських теренах, «без сумніву, полягала в руйнуванні самобутності приєднаних земель та повної уніфікації тамтешніх земель за польським взірцем…

Усі заходи вели до поступового формування у світоглядних орієнтирах еліт з підкорених земель цінносної установки про свою належність до єдиноїрічпосполитської еліти незалежно від етнічного походження».[350]

Ось красномовний приклад: 1569 р. польський король Сигізмунд-Август радикально змінив правовий статус Київського князівства, вивівши його «навічно з усіма містами та повітами» зі складу Великого князівства Литовського і приєднавши до коронних земель. При цьому він «присягнув за себе та наступників своїх», давши Київщині «за підписом власної руки своєї та всіх бувших на Соймі членів особливий на то привілей». Суть привілею: люди, які мешкали на території бувшого князівства, приєднувалися до Речі Посполитої «як рівні до рівних і вільні до вільних люди і кожному з них по своєму чину і гідності дозволяється користуватися тими ж привілеями, вільностями та свободами, якими користуються всі інші обивателі Королівства Польського». Дворянство київське при цьому «мало участь в обох чинах, які разом з королем управляли Республікою Польською, тобто в Сенаторському та лицарському».[351]

Цитований нами «маршал Роменського повіту, статський радник та кавалер» – єдиний відомий нам дослідник, який дав собі раду розібратися з корпусом правових актів («особливих прав, звичаїв, привілеїв, вольностей, свобід та переваг, якими Мала Росія з самих давніх часів користувалася»), які впродовж майже півтисячі років регулювали політичне, соціальне та економічне життя в Київському та Галицько-Волинському князівствах, ВКЛ та Речі Посполитій. Ось їх перелік:

1. Владислава Ягелла Установлення – про вільності жителів Королівства…

2. Привілеї Короля Сигізмунда Августа про зрівняння Литовского и Руського шляхетства з шляхетством Польським. Вільно, 7 июня 1563 г.

3. Конституція 1567 р., яка відбулася на сейме в Петрикові за Короля Сигізмунда Августа.

4. Привілей Короля Сигізмунда Августа з додатком в підтвердженні вищеописаної 1563року червня 7 дня привілею наданий.

5. Привілей Короля Сигізмунда Августа Князівству Київському, приєднання до корони Польської наданий. 23 грудня 1568р., Сейм підписав 5 червня 1569р., Люблин.

6. Присяга Короля Польського Генріха. 1573 р.

7. Присяга Короля Польського Стефана. 1546 p.

8. Подтверджувальна грамота піднесена Королю Стефану. 1546 p.

9. Присяга Короля Польського Сигізмунда III. 1588 р.

10. Загальне підтвердження прав Короля Сигізмунда III 1588р.

11. Привілей, що підтверджує Статут Великого князівства Литовського. 28 січня 1588 р.

12. Конституції відбувщогося 1588 року на Соймі коронації Короля Сигізмунда III Підтвердження прав Київських, Волинських та Браславських.

13. Договір Короля Володислава, внесений до Конституції Сейму виборчого 1632 року.

14. Присяга Короля Польського Володислава Сигізмунда IV 1632 року.

15. Загальне підтвердження прав Володислава Сигізмунда IV 1633 року.

16. Конституції 1633року, що відбулася на Соймі коронаційному Короля Володислава.

17. Присяга Короля Польського Іоанна Казимира. 1649 p.

18. Загальне підтвердження прав Короля Іоанна Казимира 1649р..[352]

Статути Великого князівства Литовського

Отже, від XVI ст. життя русинів тут (якщо не всіх, то, як мінімум, провідних їх верств) регулювалося писаним правом. Основною збіркою писаного права в польсько-литовсько-руській державі були «Статути Великого князівства Литовського». Ось характеристика з класичної «Енциклопедії Українознавства»:

«Литовський Статут – кодекс права Великого Князівства Литовського (Литовсько-Руської держави), виданий у XVI ст. в трьох основних ред/акціях/, один з найкращих кодексів права свого часу. Перед виданням Л.С. джерелами права Лит/овсько/-Руської держави були Руська Правда, а також: литовське, білоруське і українське звичаєве право. Перший або Старий Литовський Статут, схвалений у 1529р. на соймі у Вільні»… містив «норми судово-процесуального, карного, цивільного й господарського права, поруч з постановами державного права. Провідною думкою цього кодексу була оборона інтересів держави і шляхти, а особливо магнатів. Другий Литовський Статут, іноді з уваги на особливу ролю Волинської шляхти при його укладанні званий Волинським, схвалений у 1566 p…. здійснив адміністративно-політичну реформу держави (поділ на повіти), а зокрема поширив привілеї рядової шляхти. До сойму були введені, поруч з вищою палатою (пани-рада), представники рядової шляхти – повітові посли. Цей кодекс є юридичним оформленням панівної ролі шляхти в державі і дальшого обмеження прав селянства (в містах діяло т. зв. магдебурзьке право). Третій Литовський Статут… складений після приєднання Великого Князівства Литовського до Польщі (Люблінська унія 1569р.), був затверджений Жигмонтом III Вазою, великим князем литовським (і польським королем) у 1588р. Він позначався засвоєнням багатьох польських юридичних понять у наново систематизованому і значно поширеному карному й цивільному праві, а особливо в остаточному закріпленні привілеїв шляхти і в повному закріпаченні селян.

Всі три редакції Л. С були написані тодішньою «руською» канцелярською мовою, що була сумішшю церковнослов'янської, української і білоруської мов… У 1614 р. появився перший переклад —редакція Литовського Статуту польською мовою…; 1811 р. Л. С перекладено на російську мову… Л. С був одним з джерел, що були використані при укладенні кодексу московського царя Олексія Михайловича («Соборное Уложение») в 1649 р.

На протязі кількох століть Литовський Статут був основним збірником права на русинських землях, навіть у тій частині, яка була приєднана до Польщі. Він був головним джерелом українського права на Гетьманській Україні і становив основне джерело кодексу «Права, по которым судится Малороссийский народ»[353]. Па Правобережній Україні Литовський Статут діяв аж до скасування указом царя Миколи І з 25 червня 1840р. Деякі законоположення Л. С були внесені до збірника законів Російської Імперії і зберегли законну силу в Чернігівській і Полтавській губерніях аж до 1917р.».[354]

Точка зору укладачів Енциклопедії, сформульована принаймні півстоліття тому, цілком кореспондується із висновками сучасних науковців. «Одним з найголовніших джерел права, без сумніву, був Литовський Статут, а саме редакції 1588 p., як найбільш досконалий з правничого боку і технічно опрацьований». Він «ширше застосовувався на Правобережжі, Гетьманщині, значно менше на Слобожанщині. В межах Української держави нова генерація «панства» прямо виводила з нього власні права та привілеї, відстоюючи їх «природність» і «звичність» (давність)». Статут ВКЛ також гарантував права православних, «деякою мірою захищав автономістичні тенденції різних народів у складі ВКЛ і пізніше Речі Посполитої».[355]

Цитована стаття, однак, об'єктивно не дає цілісного, адекватного, всебічного уявлення про роль, місце та значення Литовського Статуту в історії нашого та інших народів, які створили ВКЛ. Таке уявлення дає фундаментальне тритомне видання, яке побачило світ заходами вчених Одеської юридичної академії. Науковці підтвердили системоутворюючий висновок найавторитетнішого дослідника Статутів, професора С. Лазутки, який вважав, що вони є «окремими зводами законів, народжених різними історичними епохами».[356]

Першим таким зводом став Статут 1529 р., який засвідчив «високий рівень правової думки у Великому князівстві Литовському, яка шляхом правової акультурації створила один з найпрогресивніших законодавчих актів Європи свого часу, видатну пам’ятку права литовського, українського і білоруського народів». Статут зразка 1529 р. з’явився на світ Божий тому, що треба було, насамперед, унормувати стосунки між Великим князем, який від 1447 р. став повністю залежати від панівної в державі та суспільстві вищої аристократії. Свого місця під сонцем стала вимагати і шляхта, яка жадала урівняння в правах із магнатами. Слід підкреслити: тенденція до кодифікації законодавства набувала рис загальноєвропейської. 1500 р. таку кодифікацію здійснила Чехія, 1514 р. – Угорщина, 1506 р. – Польща. «Це було пов’язано із новим ставленням держави до права, з підвищенням його авторитету. Право відтепер вважалося за основу існуючого ладу, воно стало загальнообов’язковим для всіх членів суспільства, в тому числі і для правителів найвищого рангу. Із затвердженням державного суверенітету посилюється прагнення до фіксованого (писаного) права, побудованого на принципі територіальної виключності його дії».

Характерними рисами Статуту 1529 р., який «з повним правом можна назвати конституцією феодальної держави», були такі:

– «на формування правової системи Великого князівства Литовського впливала західна традиція права»;

– «визначальною тут завжди була східна традиція, яку репрезентувала багата правова спадщина Київської Русі»;

– «із самого початку свого існування Велике князівство Литовське формувалося як багатонаціональне, як Литовсько-Руська держава»;

– «тут сформувалася правова система, яка суттєво відрізнялася від класичної системи римського права»;

– в її фундамент «були вмуровані такі демократичні принципи як суверенітет держави, єдність права, пріоритет писаного права», на яких «трималася державно-правова система Візантії»;

– «завдяки духу візантійських законів, вперше в історії права середньовічної Європи у Великому князівстві Литовському писане право отримує пріоритет над догматами канонічного права»;

– «у Литовсько-Руській державі творилася система права, засадами якої були право цивілізоване, писане…».

Але цього замало. Одеські вчені підтвердили висновок попередників про «надзвичайну схожість між Руською Правдою і литовсько-руським правом», і те, що руські землі були невід’ємною частиною Великого князівства Литовського і, отже, перебували у зоні загальноєвропейських впливів, «тут народжувалася своєрідна правова культура, відмінна від західної». Відмінності полягали в тому, що:

– «народ міцно тримався «старіни»;

– дуже обережно, навіть підозріло, ставився до новацій;

– правова система писаного права, яка склалася у ВКЛ, «не тільки зберегла свою правову спадщину, але й увібрала в себе все краще, що було досягнуто в інших країнах, а багато в чому перевершила їх»;

– «інтуїтивно вдалося витримати закон балансу своїх і набутих, запозичених правових елементів, що вберегло українську правову культуру від деградації, або навіть від цілковитого знищення».

Найсуттєвіша ж, як на нашу думку, обставина, в яких розвивалося Велике князівство Литовське, – це наявність «в одній державі двох гілок християнства». Це мало своїм наслідком формування тут політичної системи, «близької до цезаропапізму, за якої державна влада відтіснила церковну з її космополітичними ідеями». Саме тому «вперше в історії Європи вдалося вивести норми права з-під впливу церкви… хоча це і не означало, що новостворені норми не зазнали позитивного загальноморального впливу церковного права». У ВКЛ існували та діяли паралельно норми як церковного, так і світського права, але при цьому «верховенство повністю належало останньому і вищі органи державної влади виступали в деяких церковних справах як вища інстанція. Особливо це стосувалося православної церкви».[357]

Після переходу руських земель під владу Литви «місце давньоруських удільних князів посіли представники князівської династії Гедиміновичів». Але при цьому «обласні привілеї, які отримували ці землі, залишали непорушними права власності»; «зберігалася і загальна система органів влади і управління»; «закріплена в обласних привілеях територіальна автономія… мала величезне історичне значення, оскільки давала можливість зберегти тут політичні структури, які і після входження до складу Великого князівства Литовського продовжували жити своїм попереднім життям із залишками державної самостійності».

Основний конфлікт XVI ст. у ВКЛ – це конфлікт не поміж гнобленим селянством та шляхтою, не поміж православною та католицькою громадами, не поміж «українцями» та поляками – як у цьому намагаються переконати сучасні фальсифікатори історії нашого народу, а конфлікт поміж правлячою магнатською верхівкою та шляхтою. Остання прагнула зрівняння у правах, «повного законодавчого оформлення особистих, політичних і майнових прав шляхти, які у поєднанні з монополією на право землеволодіння та участь у центральних та місцевих органах влади і управління мали надати їй виключного становища серед інших соціальних груп».

Вирішення цього історичного завдання передбачало лише два мирні способи. Перший – внесення змін до Статуту 1529 р. Другий – ухвалення нового Статуту. Правлячі в країні кола обрали другий шлях, створивши авторитетну комісію у складі 5 католиків та 5 православних юристів. Перший практичний результат їх роботи загальнодержавного значення – привілей 1563 р., який зрівняв у правах православну та католицьку шляхту. Наступного року була створена єдина судова система із професійними суддями. Ще за рік був уведений у дію новий Статут Великого князівства Литовського, який чи не вперше в європейській історії здійснив «спробу проголошення політичних прав і простих людей». Цей документ перевершив попередній «не лише за рівнем кодифікаційної техніки, але за своїм змістом і обсягом», він включав «норми державного, адміністративного, цивільного, кримінального, військового, земельного та судового права». Але головне в цьому документі, головне його «історичне значення полягає в тому, що він затвердив повну демократію і фактично сформував підвалини правової держави… для тих, хто володів засобами виробництва, для панівного в економічному відношенні стану», «консолідував панівний стан, зробив його єдиним у правах і свободах». Ці норми залишилися у силі і після виходу у 1569 р. зі складу ВКЛ Брацлавського, Волинського та Київського воєводств та приєднання їх до Польщі. Натомість у Литві і Білорусі вони діяли лише до 1588 р.[358]

1569 р. став «точкою повороту» як у долі Великого князівства Литовського, так і в долі його народів, у т. ч. руського. Того року на сеймі в м. Любліні було ухвалене рішення про об’єднання князівства та Польщі в єдину державу – Річ Посполиту. Правлячі кола ВКЛ пішли на такий крок під впливом результатів Ливонської війни, «яка виснажила матеріальні ресурси країни». 5 березня польський король спеціальною грамотою приєднав Підляшшя і Волинь до своєї держави. На початку червня до її складу добровільно увійшли Брацлавщина та Київщина. На думку науковців, об’єднання руських земель, «до цього розділених між Литвою і Польщею», стало позитивним явищем, яке «мало сприяти розвиткові всього… етносу на єдиній політичній, економічній та культурній основі». В такій ситуації ВКЛ мусило піти на унію з Польщею: відтепер польський король коронувався і як великий князь Литовський. Князівство при цьому втратило право мати власний сейм і проводити зовнішню політику. Натомість «українська шляхта отримала таки можливість оприлюднити свої вимоги на сеймі. Весь потенціал політичних мрій звівся до прохання збереження станових привілеїв, руської мови в офіційному діловодстві, свободи віросповідання».

Люблінська унія каталізувала процес адміністративного переустрою Речі Посполитої. За 50 років країна розділилася на дві частини: Велику Польщу, або «Корону», та Малу Польщу, або «Окрайну». До земель «великопольських» відносилася переважна частина сучасної Польщі, сучасні Білорусь, Латвія, Литва, а також Смоленщина та Вітебщина, які зараз входять до складу Російської Федерації. «Окраїнні» землі – це воєводства Белзьке (головне місто – Белз), Брацлавське (Брацлав), Волинське (Луцьк, Рівне), Київське (Київ, Житомир), Краківське (Краків), Люблінське (Люблін), Подільське (Теребовля, Каменець), Руське (Львів, Перемишль), Сандомирське (Сандомир), Чернігівське (Чернігів).

Ще одна «точка повороту» – Берестейська унія 1596 р., коли за рішенням Київської митрополії Руської православної церкви було розірвано канонічний зв’язок з Константинопольським Патріархатом і реалізовано проект переходу під амофор Римського Папи. Унійний процес вимагав, перш за все, приведення Статуту ВКЛ у відповідність до правових норм, які діяли на території Польщі. Внаслідок різних причин Статут або «Новий» Статут був затверджений 1588 р. привілеєм польського короля, «Жикгімонта Третього, Божою милістю короля польського, великого князя литовського, руського, прусського, жмудського, мазовецького, інфляндського, тією ж милістю призначеного королем шведським, готським, вандальським і великим князем фінляндським і інших». Повна назва документа – «Статут Великого князівства Литовського від найяснішого Господаря короля Його милості Жикгімонта Третього, на коронації у Кракові виданий, року 1588».[359]

У вступі до цього унікального, як на свій час, документа наголошувалося: «метою правової держави є охорона прав і свобод її громадян». «Діючи протягом понад трьох століть і неодноразово доповнюючись, Статут 1588 року як у дзеркалі відображує всю потомну історію Литовсько-Руської держави». На території сучасної України він «був діючим законом як національний і основний кодекс» і функціонував тут упродовж понад трьох століть. На території Київської, Подільської, Волинської губерній дію Статуту було скасовано 25 червня 1840 р., тобто майже через 50 років після їх окупації Російською імперією. На Лівобережжі сучасної України вони діяли фактично до 15 квітня 1842 р., але вплив Статуту «особливо в галузі сімейного права спостерігався у дії судових органів Полтавської і Чернігівської губерній майже до 1925 р.»!

«Правова система за Статутом 1588 року, – констатують його найавторитетніші вітчизняні публікатори та дослідники, – це вдалий синтез принципів станового ладу і нових правових понять, спрямованих у майбутнє». Інші принципово важливі якісні характеристики «Нового» Статуту такі:

– упродовж двох з половиною століть він був «взірцем для законодавців і задовольняв судову практику на литовських, українських та білоруських землях»;

– кодекс «є правонаступником у розвитку права, зумовленого багатою правовою спадщиною Київської Русі»;

– «його еволюція була визначена положеннями Руської Правди»;[360]

– яка, у свою чергу, генетично пов’язана, походить із законодавства Східної Римської імперії, спирається на нього.

Нарешті, слід відзначити ключову роль у підготовці Статуту 1588 р., яка належить, насамперед, видатному політичному та державному діячеві Льву Сапезі – підканцлерові (1585—1589 рр.), великому канцлерові (1589—1623 рр.) та великому гетьманові (1625—1633 рр.) Великого князівства Литовського.

Лев Сапега.

Таким чином, сучасні дослідження вітчизняних суспільствознавців довели, що правовий статус руської шляхти був урівняний з польською вже від 1425—1435 рр.[361] У 1565—1566 рр. у ВКЛ відбулася сеймова реформа, закріплена Другим Литовським Статутом. «Статут 1566р., в суті речей, – як стверджують сучасні дослідники, – на високому рівні кодифікаторської техніки завершив розвиток Великого князівства Литовського як правової держави, підтвердивши цикл реформ, що передували оголошенню самого Статуту». Відкриває цю низку реформаторських актів королівський привілей 1563 р. про скасування обмежень православних порівняно з католиками (це мало, як уже зазначалося, радше моральне, ніж юридичне значення). Наступний крок – це Більський привілей 1564 р., за яким і для магнатів, і для шляхти запроваджувалися спільні виборні шляхетські суди за зразком земського судочинства в Польщі. Розвиваючи початі реформи, Віленський привілей 1565 р. проголосив створення регулярних повітових сеймиків і вальних сеймів із правом шляхти «на містцях гловнійших повітом… зьєждчатися, радити, обмовляти й обмишляти». Утворення земських судів і повітових сеймиків вимагало уточнення адміністративно-територіального поділу держави… Згідно з новим адміністративним поділом встановлено такі адміністративні одиниці-воєводства[362]: Київське – з двома судовими (Київським і Мозирським) і двома несудовими (Житомирським і Овруцьким) повітами; Волинське – з Луцьким, Володимирським і Крем’янецьким судовими повітами; Брацлавське – з одним судовим повітом (Брацлавським) і одним несудовим (Вінницьким), а також Підляське та Берестейське (з Пінськом). Цей поділ, що з незначними змінами проіснував до кінця XVIII ст., безпосередньо торкався і політичних прав шляхти, бо лише володіння «осілістю», тобто маєтком, у конкретному повіті служило підставою для участі в місцевих сеймиках і надавало право голосу в земських самоврядних органах. У такий спосіб Другий Литовський Статут 1566 р. радикально зреформував усю систему органів влади й управління, остаточно утвердивши ідею самоврядної і шляхетської держави, зближеної в типі основних політичних структур із Польським королівством.[363]

Від самого початку XIV ст., власне – від 1309 р. русько-польсько-литовська шляхта обирала собі голову держави – великого князя. Відбувалося це на т. зв. «елекційних сеймах». Активну роль у державному, політичному житті країни відігравали і т. зв. «ординарні сейми», до виключної компетенції яких відносилися питання оголошення війни та укладання миру, організації народного ополчення тощо. Від XVI ст. до виключної компетенції сеймів належали ухвалення законів, встановлення податків, встановлення зносин з іноземними державами[364]. Шляхта взагалі, руська – зокрема, користувалася широкими політичними та економічними правами, закріпленими в Уставних земських грамотах – законодавчих текстах судово-адміністративного, публічно-правового, приватно-правового та соціально-економічного характеру. Аналіз Д. Ващука[365] зафіксував наявність різноманітних, насамперед майнових, підтвердних (тобто таких, які підтверджували минулі привілеї) та посадових привілеїв шляхти, детально прописаних як у грамотах київських та волинських, так і в Загальноземському Судебнику (1447 р.) та Судебнику Казимира (1648 р.). Дослідник також установив, що на цей час в деяких статтях привілеїв залишалися впливи Руської правди, що «багато судових справ розв’язувалося згідно норм звичаєвого права», що від другої половини XV ст. на теренах ВКЛ «набула поширення практика надання привілеїв цілим регіонам/областям». Так, наприклад, свій привілей Київська земля отримала, вірогідно, з рук великого князя Казимира Ягеллончика у другій половині 1440 р., земля Волинська – в 1452 р.[366]

Іншими словами, Велике князівство Литовське/Річ Посполита була суверенною, самостійною державою. Уже Другий Статут продемонстрував високий рівень писемної правничої думки. Це розуміла й політична еліта Великого князівства Литовського, яка вважала, що її країна, за висловом канцлера Миколи Радзивілла Чорного, є «republica bene ordinata» («добре впорядкована держава»)».[367]

Джерелом права в ній, як це випливає з першого артикулу першого розділу Статуту, був Великий князь Литовський. Цитуємо: «О персоне нашей Государевой. Артикул 1. Вси обыватели Великого княжения Литовского сим одним правом писаным и от нас данным суждены быть…»[368]. Цитований артикул назавжди спростовує твердження сучасних фальсифікаторів про те, що Статут був «джерелом права»[369] в двоєдиній державі трьох народів. Цього не могло бути тому, що не могло бути ніколи: джерелом права у ВКЛ/РП були Великий князь Литовський, згодом – король об’єднаної держави та сеймова шляхта, які тільки й могли вносити зміни до Статуту та встановлювати закони. У цьому сенсі Литовський Статут був кодексом законів, а не джерелом права.

Русини та їх звичаєве право

Як було показано вище, одним з найголовніших приписів, які з дохристиянських часів регулювали правовідносини між русинами та між державою та її підданими, були норми так званого «звичаєвого права».

Сучасні дослідники переконливо довели, що:

– «право є складним соціальним явищем (особливим соціальним результатом), що має власну об’єктивну природу, яка не залежить від волі чи свавілля держави»;

– правові відносини можуть виникати як всупереч волі держави, так і поза нею;

– офіційні правові пам’ятники «не відображають усіх типів правової поведінки»;

– «звичаєве право є первісною формою права, що функціонує і в даний час, виявляє його універсальні властивості, ілюструючи здатність тієї чи іншої групи людей, суспільства в цілому самостійно виробляти найбільш доцільні в даних умовах норми життєдіяльності»;

– «звичаєве право не має всіх традиційних ознак права»

– «звичаєвому праву властиво бути мірилом свободи та поведінки людини»;

– звичаєве право формується на протодержавних стадіях розвитку людства;

– до XVI ст. включно на території ВКЛ «продовжували розвиватися правові традиції попередніх періодів», тобто традиції часів «Руської правди»;

– загальний розвиток правової системи на землях, окупованих Росією, «відбувався шляхом централізації і уніфікації, поступової відмови від місцевих національних особливостей»;

– «у генетичному аспекті звичаєве право збереглося також у спеціальних нормах “Місцевих законів Полтавської та Чернігівської губерній”», що містилися у «Зводі законів Російської імперії».[370]

В останньому за часом академічному дослідженні переконливо доведено:

– «побутування того чи іншого звичаю завжди пов’язане з його господарською діяльністю»;

– одна з головних рис українського інституту власності на землю – «подвірне землеволодіння»;

– «“общинне землеволодіння” не притаманне українській економічній і правовій звичаєвій культурі»;

– «українці тяжіють не до колективних, а до індивідуальних, а точніше, сімейних форм буття»;

– в уявленні народу «спільна власність» є «квазі-власністю»;

– «звичаєво-правова традиція в Україні географічно і хронологічно неоднорідна». При всій відмінності історичних доль різних «українських земель», «звичаєво-правові майнові відносини є ідентичними», що не виключає «регіональної і локальної специфіки реалізації» цих відносин;

– попри перебування більшості «українських земель» у складі Російської імперії, «тут практикувався відмінний від решти території Росії поділ селян на основні групи за майновим станом і, відповідно, за сплатою або відробітком повинностей»; «ця традиція пов’язує українську систему земельних відносин та селянської організації з європейською»;

– «Місцеві положення», прийняті в контексті реформи 1861 р., формулювали положення «цілковито мертвонароджені як для української дійсності»;

– «інститут власності на селі в означений період значною мірою базувався і регулювався звичаєм, часто всупереч закону».[371]

Русини та магдебурзьке право

З XIV ст. на значних територіях, які утворюють сучасну Україну, на дійові норми звичаєвого права «наклалися» норми так званого магдебурзького права.

Магдебурзьке право – це «феодальне міське право, яке виникло у XII—XIII ст. в німецькому місті Магдебурзі й діяло в більшості середньовічних міст Німеччини. Містам, що його отримували, надавалося самоврядування, податковий і судовий імунітет, право власності на землю, пільги щодо ремесел і торгівлі та майже повне звільнення від феодальних повинностей. Воно також установлювало порядок обрання міської влади, її функції, основні норми цивільного і кримінального права, правила судочинства й оподаткування, визначало діяльність купецьких об’єднань, ремісничих цехів, порядок торгівлі тощо… Фактично це узагальнена назва комплексу правових джерел, які в різний час використовувалися в органах місцевого самоврядування і міських судах різних європейських країн».[372]

Магдебурзьке право почало впроваджуватися на руських землях в часи Казимира Великого (1333—1340), але початки його сягають кінця XIII ст. Загалом «воно було надане сотням міст, містечок і сіл: тільки в Галичині і тільки в XIV—XV ст. таких населених пунктів було більше 400». Наприкінці XVI ст. магдебурзьке право поширюється на Лівобережжі, насамперед у містах, заснованих князями Вишневецькими, хоча форми самоврядування тут були дещо обмеженими. Крайня географічна точка поширення на сході – Полтава, крайня хронологічна – 1758 р. (Новгород-Сіверський).

На нашу думку, саме ця обставина визначає та обмежує у просторі політико-правове розуміння терміна «Україна»: території на схід від Полтави «Україною» не є, оскільки розвивалися в іншій політико-правовій традиції, норми якої несумісні з нормами магдебурзького права[373]. Основними, засадничими принципами останнього, які ментально відмежовують його від московського законодавства, є насамперед такі:

– люди є суб’єктом, а не тільки об’єктом права;

– всі, хто дотримується державного віровизнання, рівні перед законом;

– джерелом закону є виборні органи влади.

Магдебурзьке право надало місцевому населенню універсальні інститути, які частково продовжують діяти і в сучасній українській державі. Це, насамперед, місцеве самоврядування, а також магістрати як адміністративний та судовий орган та право населення на власний суд. Магдебурзьке право стало «дієвим інструментом забезпечення демократичної самоуправи, стимулом до подальшого розвитку правової культури місцевого населення, гарантом втілення різноманітних економічних та соціальних можливостей, виявившись у кінцевому підсумку важливим кроком до інтеграції українства в європейську спільноту народів».[374]

Фундаментальною обставиною, яка забезпечувала цілісність, витривалість, загальність застосування та широке розповсюдження цих інституцій упродовж століть, була рівність людей перед законом. Цю обставину впродовж десятиліть заперечували націонал-патріотична, комуністична та посткомуністична історіографії, нав’язуючи міф про нібито всеосяжну «второсортність» православних русинів щодо католиків-поляків. Цільове призначення цього міфу – сформулювати «історичні аргументи», покликані виправдати діяльність Богдана Хмельницького, його поплічників, козацьких банд, які дощенту зруйнували процвітаючу країну, віддавши її кінець кінцем на поталу московським окупантам. Слово – експерту: «Теза про витиснення із магістратського самоврядування корінного православного українського населення представниками західного католицького обряду, що висувалась окремими фахівцями, бачиться занадто перебільшеною, а маргіналізація українців, яка мала місце в деяких західноукраїнських землях, була викликана не стільки релігійно-національними факторами, скільки причинами соціально-економічного характеру».[375]

Московська окупація мала, серед інших незворотних руйнівних наслідків, скасування норм магдебурзького права, від якого на окупованій території, за висловом того самого А. Резнікова, «залишилася бліда тінь». Остаточно магдебурзьке право було скасовано указами Миколи I у 1834 р., і лише в 1840—1842 рр. на окуповані землі була поширена дія «Зводу законів Російської імперії»[376]. Це, у свою чергу, завдало непоправної шкоди правосвідомості людей, яка до того мала «синкретичний» характер, який базувався на нормах звичаєвого права та на іноземних джерелах, найважливішим з яких було магдебурзьке[377]. Це мало наслідком формування не подоланої до сьогодні прірви між окупантами та окупованими – московсько-ординська правосвідомість, на відміну від правосвідомості автохтонного населення, походила з принципу абсолютної влади Царя/Імператора, який був єдиним джерелом права та закону, а його піддані – лише безправними дворовими людьми.

Військо Запорозьке – Гетьманщина

Інша частина народу, яка також лише згодом стала ідентифікувати себе як «українці», з XVII ст. жила й творила в системі державного утворення, яке називали Гетьманщиною, або Військом Запорозьким. Утворена внаслідок Зборівського договору 1649 року, 1654 року Гетьманщина увійшла під протекторат Московського царства та зберігала свою автономію до 1764 року – аж до її ліквідації Катериною II. Як показали сучасні дослідники, задля утвердження зверхності московського царя над правобережними польськими землями «до дипломатичного обігу» запустили вигаданий особисто Хмельницьким термін «Мала Русь». Використання цього поняття «мало виразно підкреслити московській еліті, що Козацька держава є спадкоємницею Київської Русі й мислилася в етнічних кордонах української людності, що козацтво перебирає на себе функцію політичної нації на всій українській території». Більше того: саме Богданові дорадники та «спічрайтери», персонально монахи Єпіфаній Славинецький, Арсеній Сатановський та Феодосій Сафонович, з великою долею вірогідності, стали авторами фундаментальних тез, які до сьогодні є наріжними у формуванні московської політики щодо сучасної України. Тези такі: «пов’язання влади московських царів з владою св. Володимира; представлення Києва як колишньої царської, князівської столиці; підкреслення покровительства і протекції з боку царя як основного елементу російсько-українського поєднання».[378]

Ця козацька, а не українська держава була впродовж усього часу свого існування квазі-державним утворенням. І справа навіть не в тому, що попередня тисячолітня європейська історія не знала поняття «станова держава». Справа, насамперед, полягала в тому, що «в очах московської еліти (а ми стверджуємо, що в очах і всіх інших еліт усіх інших європейських країн. – Д.Я.) Гетьманщина бачилася квазі-державним утворенням, яка постала на власному пні й не мала зв’язку зі спадщиною княжих часів. Попри всі зусилля козацької верхівки… законність існування Козацької держави уявлялася московським урядовцям (та й урядовцям усіх інших країн. – Д.Я.) дуже сумнівною і головно через нелегітимність козацтва як представницького стану. Царським двором воно так і не було визнано «політичною нацією». «Політичною нацією» для Москви залишалася українська шляхта, яка й репрезентувала безперервність історичного розвитку українських земель і була тим єдиним станом, що тільки й міг бути суб’єктом легітимних зносин з приводу київської спадщини».[379]

Територіально це утворення охоплювало, головним чином, Київське, Брацлавське, Чернігівське воєводства. Для даного дослідження важливо підкреслити, що суверенітет цієї держави був відносним, вона впродовж усього часу свого існування знаходилася у васальній залежності від Росії. Формально вищим органом влади тут була Генеральна рада, «проте представницький принцип формування загальнодержавної Ради так і не був законодавчо врегульованим». Генеральна рада обирала гетьмана, генеральну старшину, контролювала їх діяльність, ухвалювала (санкціонувала) закони, постанови з питань війни і миру, зовнішньої і внутрішньої політики, здійснювала судівництво. Рада козацької старшини була гетьманським урядом і «складала ядро» (за М. Грушевським), «малий пленум Ради старшин» (термін Л. Окіншевича) старшинських з’їздів. Вона «попередньо вирішувала всі питання, які виносили на розгляд Генеральної ради, розробляла проекти міжнародних угод, розглядала фінансові справи, діяла як апеляційна інстанція для полкових і сотенних судів». Після 1657 р. саме ця інституція перебрала на себе повноваження генеральної старшини, полковників, сотників, обмежуючи «суверенну волю народу» (вислів М. Грушевського). «Пакти й Конституції законів та вольностей Війська Запорозького» (1710 р.) Пилипа Орлика стали «спробою подолання конституційних засад козацької держави і втілення національної ідеї в демократичній конституції». Документ встановлював загальне виборче право, «суб’єктами якого були всі, хто належав до «народу козацького»; виборність всіх посадових осіб, нормування складу, компетенції Генеральної ради, Ради старшин, конституційне закріплення принципу народовладдя». Повноваження Генеральної ради Москвою постійно урізалися, від 1750 р. вона взагалі не збиралася, загальнодержавним представницьким органом із законодавчо врегульованим складом, компетенцією вона так і не стала.[380]

За роки, що минули після проголошення державної незалежності України, вітчизняним науковцям не вдалося сформулювати несуперечливу концепцію історії як так званих «національно-визвольних змагань українського народу» у XVII ст., так і правової природи так званої «української держави», або Гетьманщини.

Типовим прикладом наукової фальсифікації та ідеологічної заангажованості на цьому герці є нарис І. Бойка[381], ґрунтований на міфах, розроблених романовськими фальсифікаторами історії руського народу, розвинутих та поглиблених фальсифікаторами радянськими. Автор згаданої розвідки ґрунтує всі свої міркування на такому бездоказовому судженні: «Звільнення від польського панування сприяло швидкому політико-правовому розвитку України, що привело до утворення держави, яка проіснувала 135 років (1648—1783). Українська держава – Гетьманщина – досягла значних успіхів. За Березневими статтями 1654 р. Українська держава і право продовжували розвиватися у складі Московської держави на правах політичної і правової автономії». Не пояснюючи ані собі, ані читачеві, де, коли, за яких обставин неіснуюча Україна звільнилася від так званого польського панування і головне, в чому це панування полягало, І. Бойко не переводячи дихання спростовує сам себе, повідомляючи, що Березневі статті діяли лише 5 років, а в 1659 р. їх замінили на Переяславські, які «ще більше обмежували суверенітет Гетьманщини». При цьому, як зазначає автор, самі по собі Березневі статті взагалі не існують, їх не було вже 1659 р., від них збереглися лише чернетки, та й то в російських архівах! «Російський уряд, – вказує далі І. Бойко, – суттєво обмежував тогочасні демократичні інститути, придушував будь-які прояви національної свідомості, волевиявлення. Завершився цей процес повним скасуванням Гетьманщини і поширенням загальноросійських державно-правових інститутів. Це зумовило русифікацію українського населення (якщо точно – московізацію русинського населення. – Д.Я.), переривало процес економічного, культурного і правового розвитку України». Попри це, сміливо вказує автор цитованого нарису, перебування під владою Москви (яка фізично викорінювала будь-які прояви національної ідентифікації русинів та релігійної – греко-католиків. – Д.Я.) було позитивним явищем: перебування у складі православної держави сприяло національному і культурному розвитку «нашого народу», припинило наступ католицизму та загарбання українських земель Річчю Посполитою, Туреччиною та Кримським ханством. Одночасно перебування під владою Москви трактується автором як «насильницьке приєднання», яке стало «справжньою трагедією українського народу»[382]. І. Бойко не дав собі ради розібратися і зі Зборівською угодою 1649 р., за якою «у межах Речі Посполитої створювалася автономія з земель Київського, Брацлавського та Чернігівського воєводств; на неї поширювалася виключно влада гетьмана». «Укладання договору», – вважає сучасний фальсифікатор, – означало аж ніяк не «фактичне визнання на міжнародному рівні статусу України як держави» (підкреслено нами. – Д.Я.), а перетворення Речі Посполитої, федерації двох держав (Великого князівства Литовського та Королівства Польського) і трьох народів (польського, руського та литовського) на федеративну республіку трьох держав – Польщі, Литви та Великого князівства Руського.

Очевидним є факт, що завдяки геніальному Гетьману Богдану-Зиновію цей варіант розвитку руського народу ніколи не був реалізований – Хмельницький зробив усе від нього залежне, аби віддати так звану Козацьку державу під московське ярмо. Мотив – дістати військову допомогу для війни з Польщею[383]. Оскільки легітимної держави Гетьманщини з тогочасної міжнародно-правової точки зору ніколи не існувало[384], то договір 1654 р. був укладений не між двома державами, а між московським царем та його підданим. Цитуємо за І. Бойком: «То ми, великий государ підданого нашого Б. Хмельницького, гетьмана Війська Запорізького і все наше військо Запорізьке пожалували – веліли їм бути під нашою царського величества високою рукою, згідно з давнішими їх правами і привілеями, даними їм від королів польських і вел. Кн. Литовських, і тих прав і вольностей нічим нарушати не веліли. Судитися їм веліли у своїх старшинах…» і далі за текстом.

У даному випадку автор використав шахрайський прийом – підміну понять. Після слова «їм» (а з контексту випливає, що «їм» – це ті, хто увіходили до складу Війська Запорозького) дослідник в дужках зазначає: «українцям». Тобто станова категорія «козаки» в даному випадку свідомо підмінюється категорією національною – «українці», які сформувалися, та й лише частково – хіба за 200 років після описуваних подій! Запровадивши у суспільну свідомість фальшивий силогізм: «козаки» = «українці», тобто «НЕкозаки» = «НЕукраїнці», автори, подібні І. Бойку, не зупиняються перед формулюванням тез не менш фантастичних та бездоказових, наприклад: «…у Гетьманщині була закріплена система права, що склалася в період народно-визвольної війни 1648—1654 рр. До неї входили норми Статуту Великого князівства Литовського 1588 р., Магдебурзького права, нормативних актів гетьманської влади, звичаєвого права тощо».[385]

При знайомстві з цим та подібними йому перлами, а ними пересякнуті сучасні українська ура-патріотична література та значна маса «українознавчих» студій, формується чітке враження, що їх автори за визначенням не цікавляться ані працями попередників, ані елементарним глуздом. Наприклад, ще 200 років тому В. Полетика посилався на листа Б. Хмельницького до московського царя Олексія Михайловича від 13 лютого 1654 р., в якому гетьман чітко вказував умову приєднання до Москви: «і вчинивши добровільне підданство (Московській державі. – Д.Я.) на угодах утримувати і зберігати малоросійський народ при всіх тих правах, звичаях, привілеях, вільностях, свободах і перевагах, на яких він був під Королями Польськими і Великими князями Литовськими без всякого порушення та скасування». «Угоди ці час від часу урочисто підтверджені були, – вказує далі В. Полетика, – малоросійському дворянству і народу кожним Самодержцем Всеросійським і нині благополучно царюючим Государем нашим Імператором Олександром Павловичем при вступі їх на престол»[386]. Отже, не важко дійти висновку, що «система законодавства» Гетьманщини – аж до її повного скасування – ґрунтувалася не на писаному «праві», а на: 1) волі самодержавних московських царів, яка, воля, і була джерелом права та закону для всіх їх підданих – від першого боярина до останнього холопа, та на 2) угодах гетьманів із царями.[387]

Натомість дослідження О. Гуржія малює цілком іншу, відмінну від попередньої, картину. Роботи цього дослідника є прикладом неупередженого підходу до висвітлення одного з найдраматичніших, найтрагічніших розділів історії нашого народу. Так, найбільш відоме спеціалістам та науковій громадськості дослідження[388] подає, крім обов’язкового для такого роду розвідок ґрунтовного історіографічного огляду[389], такі факти.

На середину XVII ст. населення Речі Посполитої/ВКЛ сягнуло майже 5 млн осіб, у т. ч. трохи більше 3 млн на русинських землях (які мали назви не «Україна», а «Поле», «Польська Украйна», «Слобожанщина», «Ханщина», «Турецька область», «Слов’яно-Сербія», «Нова Сербія», «Новоросія», «Новоросійський край»), у т. ч. грузини, німці, московити, болгари, угорці, чехи, євреї, вірмени та ін., причому «десятки тисяч» з них загинули під час отої «Визвольної війни». Владу над цими людьми відправляла козацька старшина, яку О. Гуржій справедливо трактує як «нову генерацію українського панства».[390]

Описуючи правовий контекст, в якому мешкало населення «Гетьманщини», дослідник справедливо підкреслює: основним завданням права є «регулювання взаємовідносин між окремими індивідуумами (чи цілими групами) суспільства шляхом встановлення відповідної системи правил поведінки». У цьому сенсі війна Б. Хмельницького проти Речі Посполитої, яка з точки зору тодішніх правових норм була не чим іншим, як державним злочином, мала своїм наслідком скасування існуючої правової системи та правових інституцій на тих землях, які потрапили під владу бандитствуючої козачні.

У цьому сенсі можна стверджувати: з правової точки зору епоха Хмельниччини була не чим іншим, як епохою правового «безпрєдєлу», правового нігілізму, війною козачні за право не дотримуватися існуючих цивілізованих законних порядків.

У цьому питанні О. Гуржій займає дуже делікатну, обережну позицію. За його трактовкою, внаслідок війни Хмельницького «в свідомості українців відбулася певна трансформація понять «справедливість», «моральність», «добро», «зло» тощо. Прикладами для наслідування поспільством (так в тексті. – Д.Я.) стали сміливі вчинки воїнів, що роками здобували соціальну та національну незалежність у боротьбі із місцевими державцями чи польськими магнатами». Отже, саме роки Хмельниччини дали поштовх для глибинних трансформацій у суспільній свідомості, насамперед у напрямку «легітимації» відходу від засадничих правових понять у напрямку «правий той, у кого шабля в руці». «Елітою, – пише О. Гуржій, – порушувалися законодавчо незатверджені права», відбувалося «поступове звуження дії звичаєвого права», хоча гетьманський уряд формально не відмінив попередні писані нормативні акти – Литовський Статут, «Саксонське зерцало», «Порядок», так звані кормчі (церковні) книги тощо».

Утворення правового вакууму в часи існування Гетьманщини – «Козацької», тобто станової, а не української або русинської держави, яка була, за О. Гуржієм, незалежною політичною одиницею, що перебувала під протекторатом Московії, Туреччини та Швеції (підкреслено нами. – Д.Я.), «обумовило значне поширення звичаєвого права на території всіх регіонів України, де було ліквідовано панування польської магнатерії». Звичаєве право, у свою чергу, було витіснено наступного століття відповідно російським (Лівобережжя, Слобожанщина, Південна Україна) та польсько-литовським законодавством (Правобережжя). Якщо назвати речі своїми іменами, то слід визнати: після окупації Лівобережжя Московським царством існуючі там правові норми – писані та звичаєві – були замінені московськими законами. Натомість на правобережних землях був відновлений існуючий упродовж попередніх століть до Хмельниччини правовий порядок, утілений, зокрема, у нормах магдебурзького права, звичаєвих правових нормах, але найголовніше – у нормах Статуту Великого князівства Литовського, який був наріжним каменем тодішнього законодавства, залишаючись таким ще у XVIII ст. Хоча на Лівобережжі, Правобережжі і Слобожанщині у XVIII ст. «існувала справжня мозаїка права, проте, – пише О. Гуржій, – одним з головних джерел його, без сумніву, був Литовський Статут».[391]

Наступні «поділи Речі Посполитої і відхід до Російської держави Правобережної України в кінці XVII ст. внесли ще більшу плутанину в діюче тут законодавство. Певний час у регіоні зберігалася чинність основних положень Литовського Статуту і окремих постанов польських сеймів. Разом з тим вже запроваджувалися російські закони, зокрема “Учрежденіє о губерніях”», на підставі якого були створені Волинська та Подільська губернії.

«Права, за якими судиться малоросійський народ»

Політико-правові реалії у так званій козацькій державі – Війську Запорозькому – почали стрімко змінюватися після встановлення козацькою верхівкою своєї влади над частиною території Речі Посполитої та лівобережжя Дніпра. Причина змін – бажання Хмельницького та його поплічників, які «викристалізувалися як нова провідна верства суспільства, що забажала обмеження своєї корпорації сталими границями, в тому числі і юридичними». Зафіксувати новий status quo був покликаний новий Кодекс – «Права, за якими судиться малоросійський народ»[392], який його дослідники трактують як «перший відомий в історії Кодекс українського права».

Цей документ, як відзначив його публікатор К. Вислобоков, мав констатувати передачу «права», унормованого Кодексом, верхівці Гетьманщини, яка «протягом другої половини XVII – першої половини ХVIII ст. у процесі формування змінила свій фактичний статус та зажадала зміни й юридичного, аж до переходу в розряд російського дворянства». Аксіоматична норма кодексу, з якого походили його норми, – «З постулату встановлення світу Божою волею випливає і традиціоналізм у вигляді назавжди даного порядку, у тому числі правового, де основною ознакою права є його давність та незмінність». Саме із цієї аксіоми випливали як ідея «безумовної непорушності права»[393], так і логіка формування положень даного кодексу. Оскільки «значна частина генеральної та полкової старшини» була цілком задоволена Литовським Cтатутом, то останній і став базовим документом для конституції козацької старшини – з 1716 його статей 1043 мали посилання на Литовський Статут, 929 – на магдебурзьке право[394]. До документа було також включено «чимало положень з інших законодавчих актів, окремі норми козацького звичаєвого права, а також деякі оригінальні новели».

Таким чином, укладачі документа отримали на виході «мікс» з норм:

– Литовського Статуту (у третій редакції 1588 р., яка «забезпечила українській шляхті виняткове становище серед інших соціальних груп та прошарків населення»);

– німецького права (тобто права, яке, за К. Вислобоковим, поширилося на всю Європу, втративши свою «національну» приналежність, становий шляхетський характер, перетворившись на міське, бюргерське «право»; змінюючись, німецьке право діяло на території «України» впродовж 500 років, визначало критерієм права суб’єкт, права і обов’язки якого перебували в прямій залежності від місця в суспільній ієрархії);

– окремих норм т. зв. «звичаєвого права», поточного гетьманського законодавства та російських[395] законів. Однак прекраснодушні мрії козацької старшини, яка прагнула унормувати своє панівне становище в самопроголошеній «державі», були вщент розбиті реаліями життя. Річ у тім, що руська старшина «звикла вести переговори щодо своїх прав з польським королем і у стосунках с монархом вважала себе однією з договірних сторін, що повністю суперечило московському розумінню природи царської влади»[396]. Кодекс встановлював, що «право» походить від старшини, натомість «Звод законів Російської Імперії» – з того, що «право» походить від Імператора. Формально закріплена в «Правах» норма про те, що монарх є «правлячим господарем, самодержцем, що є носієм божественно встановленої влади. Лише йому надається право видавати закони та встановлювати права, він є верховним суддєю і оборонцем справедливості»[397], не могла подолати генетичної несумісності двох філософій права. Вони не могли існувати в межах одного державного утворення – саме тому, на нашу думку, стара імперська бюрократія зробила все від неї залежне для того, аби «Права» ніколи не вступили в дію.

Російська імперія. М. Сперанський та С. Вітте

Російська імперія після Другого розділу Польщі приєднала до себе її Брацлавське та Подільське воєводства. На їх території були утворені відповідно Брацлавська губернія та Кам’янецька область. Процеси уніфікації та нівелювання історичних особливостей цих земель, становлення тут нових окупаційних адміністративних формацій[398] докладно описав А. Скрипник. За словами дослідника, процеси ці «супроводжувалися певним нівелюванням національних особливостей під демагогічними гаслами єдності походження і спільної релігійної приналежності з українцями та намаганням залучення місцевої польської шляхти до кола російського дворянства». Край управлявся на підставі «положення» 1775 р. та «затверджених штатних розписів у “Своде законов Российской Империи”».

Заміна польських республіканських владних структур російськими імперськими від самого початку «забезпечувалася винятково адміністративними заходами», а «запровадження загальноросійських форм місцевого державного управління на новоприєднаних територіях з самого початку показало їх певну недосконалість та невідповідність місцевим умовам». Висновок дослідника гранично чіткий: «соціально-економічні та політичні особливості Поділля не дозволили створити повноцінну систему управління за загальноросійським зразком». Більше того – попри багаторічні зусилля русифікувати місцеву шляхту, новопостала російська бюрократія сама опинилася під впливом місцевих еліт. Ситуація дещо змінилася після антиросійського повстання 1830—1831 рр. Саме тоді, вважає А. Скрипник, «самодержавство взяло курс на цілеспрямовану асиміляцію Поділля». Брутальний тиск нових господарів, з одного боку, сподівання польської шляхти на відновлення національної держави та підготовка до скасування кріпацтва, з другого, лише підвищили рівень політичної, соціально-економічної напруженості в краї. Результат 150-річного російського управління такий: «події першої російської революції показали неспроможність губернської адміністрації ефективно протидіяти силам, спрямованим на дестабілізацію в краї… Тільки за допомогою силових заходів вдалося зберегти загальний контроль над ситуацією та врятувати від знищення місцевий державний апарат Російської імперії».[399]

Зазнала краху й імперська політика, спрямована на інтеграцію Південної України. Це висновок докторського дослідження Г. Турченко[400]. Дослідниця показала: це сталося і попри ліквідацію тут у другій половині XIX ст. генерал-губернаторства, і попри розмежування краю на Катеринославську, Херсонську та Таврійську губернії, зрівняння їх у правах з губерніями «внутрішніми», і попри перетворення Новоросії в «один із найпотужніших індустріальних та аграрних регіонів» Імперії.[401]

Як зазначив В. Черемісін[402], повновладними розпорядниками в цих губерніях вважала себе тамтешня адміністрація. Інший автор стверджує: імперське законодавство Російської імперії «залишило за губернатором як вищим органом адміністративного нагляду ледь не ту ж «неосяжну» компетенцію, яку йому надав «Наказ» 1837р.»[403]. Поза тим губернська влада діяла в межах існуючого правового простору, міста мали значні права та привілеї, закріплені в таких документах, як «Грамота на права і вигоди містам Російської імперії» (1785 р.), «Міське положення» (1863 р., для Одеси) та «Міське положення» (1870 р.). Міста управлялися думами, їх виконавчими комітетами, міськими головами. З одного боку, згадані «закони сприяли зміцненню авторитету голів у межах органів громадського самоврядування», з іншого – «нівелювали ці можливості, обмежуючи самостійність міських голів Херсона, Миколаєва, Одеси контролем за їх діяльністю з боку держави». За висновком О. Черемісіна, «за першу половину XIX ст. ідеї самоврядування пустили настільки міцні корені в громадській свідомості, що самодержавний уряд вже не міг не враховувати цього при розробці міської реформи і виявився змушеним розширити хоча б деяку частку самостійності. Саме Жалувана грамота 1785 р., що визнавали й урядові чиновники, зробила надалі вже неможливим повну відмову від тих основних принципів, які були закладені в ній».[404]

Ще один прискіпливий дослідник констатує: «запровадження розпорядчих (Дум) та виконавчих (Управ) органів міського самоврядування у містах Середньої Наддніпрянщини у відповідності із Городовим Положенням 1870 р. стало одним із чинників, що обумовив ліквідацію національних особливостей розвитку системи місцевого громадського самоврядування і сприяв уніфікації системи державного управління та підпорядкування Російській імперії». Це положення, яке майже на півстоліття визначило головні принципи функціонування міського громадського самоврядування на коронних романовських теренах, як ото розподілу влад, гласності, майнового цензу, пропорційності тощо, разом з тим несло в собі гігантський руйнівний заряд кумулятивної дії. Положення за визначенням ігнорувало «надбання української теоретико-правової думки, ідеї провідних мислителів щодо самоврядування в Україні (діячів Кирило-Мефодіївського товариства, М. Драгоманова та ін.)». Але і цього виявилося замало: 1892 p. внаслідок т. зв. «міської «контрреформи» «основна маса міського населення була обмежена у виборчому праві…»[405]. Лейтмотив майже 150-річного панування царату на окупованих землях такий: «Що стосується ставлення царської Росії до українського питання, то останнє для неї носило виключно адміністративно-територіальний характер, а його вирішення пов'язувалося з уніфікацією, асиміляцією українців та запровадженням російського устрою на завойованих в роки війни землях».[406]

1834 р. спеціальним маніфестом Імператора Миколи І був введений у дію «Свод законов Российской Империи». Саме в площині цього кодексу розвивалася країна, в т. ч. її Південно-Західний край, упродовж наступних 84 років – аж до 1917 р. «Свод законов» був кодифікований за рік перед тим спеціальною комісією під керівництвом М. Сперанського, людини, яку Імператор Наполеон І обґрунтовано називав «єдиною розумною людиною в Росії». Як на нашу думку, зрозуміти філософію цього документа неможливо, якщо бодай в декількох словах не сказати про погляди самого М. Сперанського як на право, так і на закони, які це право унормовують, формалізують і впроваджують у практику суспільного життя.

М. Сперансъкий.

С. Вітте.

Виклад уявлень М. Сперанського про ці надзвичайно складні категорії міститься в рукописі «О законах. Беседы графа Сперанского с Его Императорским Высочеством Государем Наследником Цесаревичем и Великим Князем Александром Николаевичем с 12 октября 1835 года по 10 апреля 1837 г.», який зберігається в Рукописному фонді Національної наукової бібліотеки України ім. В.І. Вернадського. Згідно з ним, засадничі інновації у сфері права, які сформулював М. Сперанський, полягали в наступному. «У Всесвіті, – стверджував він, – діють два види («рода») сил: сили природи та сили моралі. Ті та інші, – говорив М. Сперанський, – походять від одного джерела: від Бога». Відповідно до цього М. Сперанський виводив два головних види («рода») законів – закони природні та закони моральні. Закони природні визначають дії сил природних, уже існуючих, природою визначених, «вони висловлюють його так, як він є». Натомість закони моральні, за М. Сперанським, «визначають порядок дії сил так, як він має бути згідно початку моральної досконалості». Далі М. Сперанський обґрунтовує інші ключові поняття своєї філософії права. Він стверджує: існує два ступені свободи – нижча та вища. Перша, за його словами, є «свободою свавілля», друга «свобода вибору між рушійними силами («побужденіямі») почуттів та розуму». Метою законів моральних є схиляти та постійно спрямовувати всіх вольових рухів до моральної досконалості, затверджувати між людьми правду, з’єднувати людину з вічністю, вести її до Бога. Оскільки совість людини діє не завжди рівно, то, на думку графа Сперанського, є «необхідність верховної влади у співжитті» («общежитии»): «Як совість керує волею шляхом схвалення та докору сумління, так верховна влада керує співжиттям шляхом нагород та примусу». Саме співжиття він розділяє на чотири види – сім’ю, рід, суспільство (сума двох або більше родів) та державу, яка «складається із з’єднання громадянських спільнот («обществ»)». Саме для них і повинен бути визначений порядок дії, оскільки, на відміну від природи, такий порядок не заданий ззовні Богом. Саме цей порядок дії і є правом, а право завжди передбачає обов’язок та вимогу, які засновані «на правді моральній». «Всякому праву, – повчає М. Сперанський, – відповідає яке-небудь зобов’язання і всяке зобов’язання передбачає право».[407]

Питання про те, як були імплементовані – і чи були імплементовані взагалі – в імперське законодавство ці та інші ідеї М. Сперанського, – це питання подальших досліджень. Але в межах даної розвідки можна сформулювати припущення, згідно з яким Велика Реформа Імператора Олександра II, насамперед у сфері судочинства, якоюсь мірою могла відбивати погляди його вчителя. Як би там не було, але політична імперська практика внесла свої корективи до «Зводу Законів». 17 (30) жовтня 1905 р. Імператор Микола II видав Найвищий Маніфест «Про удосконалення державного порядку», а в лютому наступного року – Маніфест «Про право Державної Ради затверджувати закони, ухвалені Державною Думою». Обидва Маніфести істотним чином скорегували діючий законодавчий корпус у бік демократизації.

Перший акт за дорученням Імператора розробив видатний російський державний діяч Сергій Вітте. Маніфест «дарував» підданим Імперії, зокрема русинам, те, що було відібрано в останніх з початком російської окупації, а саме: «непорушні основи громадянської свободи на началах дійсної недоторканості особи, свободи совісті, слова, зібрань та союзів»; виборче право тим верствам населення, які такого права перед тим не мали; будь-який законодавчий акт Імператора повинен був дістати схвалення Державної Думи, якій також делегувалося право контролю за діяльністю владних інститутів, утворених Імператором (це право Держдуми оголошувалося «непорушним»).

Власне з цим доробком усі зацікавлені сторони і вступили у 1917 р.

Констатація

У царині майбутнього державного устрою «України», тобто колишніх земель обабіч р. Дніпра, які 1) увіходили до складу ВКЛ/РП та були розділені між Габсбурзькою та Романовською імперіями у XVIII ст. та 2) були Російською імперією у XVIII—XIX ст. і заселені представниками різних етноконфесійних груп, у т. ч. русинів/«малоросів»/«українців» з правобережних дніпровських теренів, Українська Центральна Рада об’єктивно відбивала стихійно сформовані міфологеми русько/україномовних міських та сільських люмпенів, для яких поняття «права» як такого не існувало взагалі. Його, «право», в їх свідомості наприкінці XIX – на початку XX ст. об’єктивно заступили міфологеми «національна ідея» та «соціальна справедливість».

Сама спроба імплементації цих ідеологем у політичну реальність розірвала зсередини Російську імперію/Республіку. Причини цього, як на нашу думку, як мінімум, є такими:

– неспроможність перетравити окуповані внаслідок поділу Польщі території, які значною мірою зберегли свою національну, культурну, конфесійну, психічну, побутову автентичність попри те, що були позбавлені державної, політичної та формально-правової самобутності в насильницький, нелегітимний, з їх точки зору, спосіб;

– нездатність нових господарів сформулювати нову, прийнятну, зрозумілу, просту міфологію, яка б пояснювала автохтонному населенню необхідність та бажаність прийняти нові політичні, правові, культурні, деномінаційні, адміністративні, економічні реалії;

– зависокі темпи Великої Реформи, наслідки якої поглибили існуючі та сформували нові нездоланні економічні, майнові, соціальні, політичні, освітні, культурні та інші протиріччя поміж індустріальним міським поліетнічним і поліконфесійним та аграрним сільським моноетнічним і моноконфесійним середовищами; – Перша світова війна, яка дала зброю в руки соціальній верстві, представники якої впродовж попередніх століть принципово не допускалися до військового стану. Для селюків, перевдягнених у військові строї, зброя в руках сформувала ілюзію, що вони також можуть і повинні стати панами – адже тільки пани, за їх поняттями, мали право володіти зброєю, встановлювати свої порядки і взагалі «панувати» над іншими. Наявність зброї в руках – самодостатній аргумент для того, аби почуватися вищим за тих, у кого такої зброї не було. А з тими, у кого така зброя була, можна було принаймні спробувати розмовляти на рівних. Причин для такої «розмови» за попередні – від 1772 р. – десятиліття накопичилося більш ніж достатньо.

Окуповане «руське» підросійське село не пропустило історичного шансу помститися кривдникам. Адже воно, руське село – якщо послугуватися терміном сучасного мислителя Ф. Фукуями, мало цілком відмінний від пануючих політично, адміністративно та економічно імперських російських структур «соціальний капітал, тобто суму суспільних вартостей»[408], які не могли продуктивно співіснуваті в одному політико-правовому та соціально-економічному просторі. Для початку руської Жакерії потрібно було лише наявності декількох факторів: нездатності держави силовим шляхом забезпечити правопорядок, декількох харизматичних вождів національного та регіонального масштабу, якоїсь подоби «легітимації» у вигляді, наприклад, абсолютно сурогатної політичної «теорії», декількох ударних гасел, головними з яких стали «землю тим, хто її обробляє!» та «грабуй награбоване!». Перше забезпечило зречення Імператора Миколи I, все інше – Українська Центральна Рада.

Відсутність бодай мінімальної суми суспільних вартостей, нездатність романовського імперського режиму (на відміну від габсбурзького) сформувати та/або нав’язати мінімально необхідний для сталого функціонування спільноти набір таких вартостей населенню окупованих територій Речі Посполитої – основна, на нашу думку, причина глобальної політичної, воєнної, гуманітарної, правової, культурної та соціальної катастрофи, яка спіткала мешканців дев’яти південно-західних губерній Росії, та, власне, і саму Російську Імперію/Республіку в 1917 р.

Ось підтвердження такого висновку. За матеріалами сільськогосподарських переписів 1916—1917 р., тут мешкало 31214,5 тис. осіб, більше 25% з яких етнічні неукраїнці, 80% проживало на селі і мало своїм основним заняттям сільське господарство[409]. Як показали компетентні дослідники, матеріальна ціна «революції» – 16,2 млн десятин поміщицьких, удільних, монастирських, казенних і церковних земель, які спало і бачило обернути на свою користь «українське» селянство. Якщо точно – селяни, які мешкали на території дев’яти південно-західних губерній Росії. До цього треба додати і 13 млн десятин, які перебували у власності т. зв. «заможних» селян. При цьому слід розуміти, що розрив у розмірах землеволодінь між найбіднішими та найзаможнішими сягав 1 порядку – відповідно 2,2 дес. проти 25,4 дес.

При цьому жодне, підкреслюємо – жодне! – з державних утворень (крім більшовицького), які намагалися накинути свою владу на території «Східної або Великої України» – від Тимчасового уряду до Директорії, у тому числі денікінський режим, «так і не знайшли порозуміння з своїм народом», ані у сфері аграрної, ані у сфері робітничої політики. Попри війну та політичні події в країні, «селянство жило своїм суперечливим і вкрай нестабільним життям, вістря якого було спрямовано на бажання селян негайно оволодіти поміщицькими землями». «Особливої гостроти» ця нестабільність набула на територіях Правобережжя та частини Лівобережжя, тобто в районах «найбільшого селянського малоземелля». І. Хміль та І. Куташев звернули увагу й на наступну обставину. Якщо «екстремальні форми боротьби в березні—червні 1917р. були поодиноким явищем» (936 виступів; основні форми – зниження орендних цін, передача селянам земель, які не оброблялися), то в липні—серпні ситуація і якісно змінилася, і почала виходити з-під контролю місцевої та центральної влади. За ці два місяці мали місце принаймні 817 аграрних виступів (основні форми – захоплення поміщицьких земель, реманенту, врожаю в 7 з 9 губерній – за винятком Катеринославської та Таврійської). Саме липень 1917 р. ознаменував початок «другої селянської війни» – цього разу проти найбільш заможних селян. У відповідь влада, де могла, застосувала військову силу, але стабілізувати, припинити «безпрєдєл» не вдалося. Селяни в жупанах та кучмах швидко порозумілися із селянами в солдатських строях та фуражках. 26 вересня – 2 жовтня 1917 р. об’єднані сили землеробів у цивільному та землеробів у солдатських шинелях, насамперед 2-го гвардійського корпусу, заходилися громити поміщицькі маєтки на Волині. Запалав кожний п’ятий повіт. У вересні—жовтні екстремістська, злодійська, руйнівна погромницька хвиля піднялася ще вище – дослідниками зареєстровано принаймні 849 виступів[410]. Тобто, якщо в березні—червні мали місце принаймні 9 селянських виступів у день, то в липні—вересні їх зареєстровано майже 14.

Одна з головних причин цього, як на нашу думку, полягає в тому, що в умовах непевного становища на фронтах війни, карколомного наростання економічних проблем у воюючій країні, падіння авторитету центральної влади, її розбалансованості на центральному та регіональному рівнях, нездатності цивільних та військових властей протистояти насильницьким, погромницьким діям, відсутності елементарної правової та політичної культури в абсолютної більшості населення частина люмпенізованого українського селянства під впливом погромницької агітації антидержавних елементів, особливо російських та українських більшовиків та української націонал-соціалістичної партії соціалістів-революціонерів, вирішила скористатися слушною, на їх думку, нагодою, аби відновити «історичну справедливість» – винищити як ненависних поміщиків, так і більш успішних економічно односельців. Від липня 1917 р. «українська» сільська голота перейшла до відкритих, збройних, екстремістських форм боротьби проти існуючого демократичного режиму, у якого в конкретних обставинах місця та часу не було ані сил, ані можливостей підтримати та/або відновити правопорядок.

Саме цей процес упродовж 1917—1991 рр. називали «Великою Жовтневою революцією та громадянською війною в Україні», а після 1991 р. заходилися перефарбовувати в кольори «Української революції» або «Українських національно-визвольних змагань».

За цими термінами намагалися й намагаються приховати комбінацію різновекторних та різнохарактерних конфліктів, які під впливом воєнно-політичних та економічних обставин Першої світової війни почали трансформуватися з латентних у відкриті форми. У часі і просторі одночасно розвивалися як мінімум декілька таких конфліктів.

Перший – «буржуазний», «демократичний», європейський та міський за своїм характером – за перетворення Російської імперії на демократичну республіку та створення необхідних умов для економічної, політичної та соціальної модернізації постімперського суспільства на основі права та закону. Цей шлях підтримували центральний уряд, буржуазні та поміщицькі елементи, чиновники, офіцерський корпус, а також т. зв. «національні меншини».

Другий – радикально «соціалістичний», селянський, охлократичний – за скасування інституту приватної власності, негайний перерозподіл приватної власності, насамперед землі, на користь українських селян, що передбачало вихід за межі права як такого взагалі та існуючого правового поля зокрема. Вістря цього конфлікту мало принаймні чотири вектори:

– перший – усього селянства проти поміщиків;

– другий – сільських люмпенів – проти селян заможних;

– третій – «українських» селян – проти євреїв та поляків;

– четвертий – мононаціонального, моноконфесійного села проти мультинаціональних, мультикультурних міст.

Цей варіант обстоювали ні на що не здібні і ні на що в продуктивному, творчому сенсі не здатні українські «інтелігенти» – письменники, учителі, студенти-недоуки та селяни, які об’єдналися в Українській Центральній Раді.

Саме вони сформували базу соціальної та політичної підтримки так званого «українського державотворення». Саме вони всього за неповних чотири роки довели свою Отчину до того стану, коли більшість її населення встановлення терористичної диктатури стали вважити меншим злом порівняно з роками отої «Української революції» і отих «Національно-визвольних змагань».

Такий висновок цілком ясно випливає з дослідження Я. Мотенка, який на прикладі Харківської губернії (90% населення якої належали до селянського стану) ясно вказав на першопричини цього руйнівного конфлікту. Нею стала, як це не дивно, аграрна реформа П. Столипіна, яка спровокувала конфлікт між «общинним селянством і власниками хуторів та відрубів з приводу відчуження общинної землі». Запропонувавши суттєво новий принцип поділу селянського стану на власників індивідуальних господарств, общинне селянство і тих, хто поєднував працю на землі з роботою в промисловості та інших галузях економіки, дослідник показав, що:

– «низький освітній рівень більшості селян заважав зрозуміти їм безперспективність екстенсивного ведення господарства», тому

– «міф про зрівняльний розподіл земельного фонду губернії як найефективніший засіб аграрного прогресу виявився надзвичайно стійким у свідомості більшості хліборобського населеня краю», а

– «погіршення внутрішньоекономічної ситуації в країні внаслідок Першої світової війни лише посилило прагнення селянства до примусового перерозподілу землі».

За своєю суттю селянський рух березня 1917-го – січня 1919 р., – пише Я. Мотенко, – це «низка спроб самоорганізації найініціативнішої чистини хліборобського населення з метою захисту власних економічних, політичних і національних інтересів… Справжніми причинами його виникнення було гостре аграрне і національне питання в дореволюційній Російській імперії». Рушійні сили руху – «общинне селянство і селяни-власники індивідуальних господарств», спільна мета яких полягала в ліквідації великого поміщицького, церковного і державного землеволодіння. Очевидно, що для реалізації цієї програми поняття «право» і «закон» у традиційному, усталеному варіанті мали бути відкинуті за визначенням. Вплив на регіональний селянський рух третьої групи селян – які поєднували працю в аграрному секторі із заробітками в промисловості – якщо й існував, то був незначним.

В конкретних обставинах часу і місця, а саме – навесні 1917 р. намагання Тимчасового уряду і Генсекретаріату «знайти компромісний шлях вирішення земельного питання було розцінено місцевим селянством як зволікання з вирішенням його потреб». Власне, ситуація почала поступово виходити з-під контролю органів державної влади вже з перших днів після усунення від влади Романових: «вже на початковій стадії свого існування селянський рух продемонстрував ознаки соціальної нетерпимості і внутрішнього розколу… Протягом 1917р. у свідомості сільського населення міцно утверджується ідея «чорного переділу», «домінуючим у суспільній свідомості селянства став національно-утопічний міф про зрівняльний розподіл землі, як оптимальний засіб вирішення аграрного питання». Саме тому харківські (та й всі інші) селяни вели пасивну або активну війну проти всіх – Тимчасового уряду, УЦР, гетьманського режиму, німців, більшовиків, Директорії, Денікіна. При цьому «інтуїтивні пошуки державницького ідеалу більшості селянства обмежувалися радянською моделлю політичного устрою республіки, яка б передусім захищала економічні та національно-культурні інтереси українського селянина». Очевидно, що при цьому «економічні та національно-культурні інтереси» всіх інших верств – тобто НЕселян і НЕукраїнців, але громадян своєї країни – українських селян просто обходили.[411]

Ще одним дослідником, який мав мужність поставити основоположні питання, а саме: які соціальні групи підтримували так звану «Українську революцію», а які – ні; наскільки «широкою і міцною була підтримка українського державотворення»; «які сили та обставини перекреслили надію українського народу на власну державу»? – стала Г. Кривоший. Відповіді, зокрема, були сформульовані такі:

– «століття русифікації спотворили соціальну структуру українського суспільства», але

– «основні соціальні групи, характерні для інших народів, що перебували на подібному рівні розвитку», збереглися і

– всі вони «були зацікавлені у відновленні української державності»;

– «Українська революція набула масової підтримки», яка зберігалася впродовж усього 1917 р., «дещо звузившись на початку 1918 р.»;

– соціалістична УЦР, як політичне керівництво «Української революції», своєю соціалістичною та федеративною програмою в конкретних умовах 1917 р. вела Україну у глухий кут;

– «ліберальні та консервативні елементи українського суспільства» прагнули порозуміння з УЦР на основі збереження інституту приватної власності (тобто на основі права та закону. – Д.Я.), але соціалісти відкинули цю альтернативу;

– ставлення національних меншин до «Української революції» було складним і суперечливим, вони були в опозиції до неї, а в деяких випадках «переходили до відкритої боротьби з нею»;

– поразка УЦР у війні з більшовиками була обумовлена «не відсутністю у неї опори, а неорганізованістю цієї опори, її неструктурованістю, дезорієнтацією у складних умовах»;

– «відсутність національного за складом українського міста негативно позначилася на розвитку національної революції 1917 р.»;

– до жовтня 1917 р. росіяни в своїй абсолютній більшості не сприймали гасло автономії України, євреї, а подекуди й поляки – схилялися до такого прийняття, «але в низах російського, польського і єврейського населення продовжувало домінувати насторожене, а то і вороже ставлення до українського національно-визвольного руху»;

– паралельно у часі і просторі існували дві соціальні структури – феодальна (поміщики, селяни), головним чином українська за національним походженням, та буржуазна (буржуазія, наймані робітники, інтелігенція), в якій питома вага українців була меншою, що породжувало численні суперечності;

– найбільшу політичну активність виявила інтелігенція;

– головною підпорою УЦР (тобто «Української революції» або «Національно-визвольних змагань». – Д.Я.) було селянство;

– її активно підтримували військовики (тобто ті ж самі селяни. – Д.Я.);

– вона мала своїх прихильників (але не більше. – Д.Я.) серед найманих робітників;

– поміщики та буржуазія «не були допущені у роботі в Раді», що мало відчутний негативний вплив на процес розбудови національної держави;

– «соціалістична інтелігенція, незважаючи на свою активність та самовідданість, не могла замінити на ниві національно-державного будівництва кваліфікованих чиновників, військових, спеціалістів поміщицько-буржуазного походження».[412]

Підсумовуючи, доводиться констатувати також таке: про всі вищенаведені факти, обставини та процеси будівничі українських державних утворень (деякою мірою, хіба, за винятком конструкторів Української Держави та Західноукраїнської Народної Республіки зразка 1918 р.) навіть не здогадувалися. Вони не мали адекватного поняття про країну, в якій жили і яку відчайдушно заходилися змінювати. Більше того, вони принципово відкидали будь-які факти, послідовно знищували будь-яких осіб або будь-які політичні течії, наявність яких вважалася прямим запереченням їх державотворчого ентузіазму.

Аналогічно не мають поняття, яку країну заповзято взялися розбудовувати і якою керувати, їх нинішні послідовники – поза їх політичним зафарбуванням. Агресивне невігластво, дурисвітство фанатизму, неповага до себе і, отже, до опонента-партнера, невиліковна клептоманія, всеосяжна безвідповідальність та принципова безпринципність – це головні риси сучасного українського державотворця, політичного діяча, професійного українця. Для них країна колосальної та незбагненної культурної традиції, всі її громадяни, яких вони зневажливо по сьогодні називають «населенням», є лише ресурсом для задоволення власних первинних тваринних рефлексів – наїстися та розмножитися. Будемо свідомі: задовольнити це можна лише на шляху викоренення засадничих понять «БОГ», «ПРАВО», «ЗАКОН», «СОВІСТЬ», «КУЛЬТУРА», «ЛЮДИНА», «ГІДНІСТЬ», «МОРАЛЬ».

Далі буде…

Наступна частина Навчального посібника для Президентів, Прем’єр-, віце– і просто міністрів, голів Верховної Ради та їх заступників, секретарів та заступників секретарів Ради національної безпеки і оборони, народних депутатів, лідерів політичних партій та їх активістів, журналістів, політологів і просто коментаторів усього сущого в усіх українських та закордонних ЗМІ, а також фахівців та аматорів з написання, переписування та удосконалювання Конституцій України

готується до друку…

Примечания

1

Підрахунки А. Панчука. Див.: Капелюшний В.П. Українська національна державність доби визвольних змагань (1917—1921 рр.): історіографія: Дис… д-ра іст. наук: Київський національний унт імені Тараса Шевченка. – К, 2004. – 45 с – С. 9.

(обратно)

2

Проблеми вивчення історії Української революції 1917—1920 рр. – К., 2002. – С. 279—294; Проблеми вивчення історії Української революції 1917—1921 рр. Випуск 2. – К, 2007. – С. 244—258.

(обратно)

3

Фукуяма Ф. Доверие. – Москва: АСТ. – 2006. – 732 с. – С. 464.

(обратно)

4

Саме так характеризує поняття «право», наприклад, фундаментальна «Енциклопедія Українознавства» (див.: ЕУ. – С. 2300).

(обратно)

5

Філософія права. – За ред. Дж. Фейнберґа та Дж. Коулмена. – Київ: Вид-во Соломії Павличко «Основи», 2007 р. – 1254 с – С. 21, 41.

(обратно)

6

Библейская Енциклопедия Брокгауза. Ринекер Ф., Майер Г. – Chrstliche Verlagsbuchhandlung Paderborn, 1999. – 1888 с. – С. 335.

(обратно)

7

Брехуненко В. Московська експансія та Переяславська рада 1654 року. – К., 2005. – 367 с – С. 7.

(обратно)

8

Капелюшний В.П. Українська національна державність… – С. 37.

(обратно)

9

Бармак М. Формування владних інституцій Російської імперії на Правобережній Україні. Кінець XVIII – перша половина XIX ст. – Тернопіль, Астон, 2007. – 511 с – С. 482, 483, 484, 485, 487, 488, 489, 490, 491.

(обратно)

10

Верховцева І.Г. Діяльність земств Правобережної України (1911—1920 рр.): Дис… канд. іст. наук: Ізмаїльський держ. гуманітарний ун-т. – Ізмаїл, 2004. – 20 с. – С. 11—12.

(обратно)

11

Комарніцький О.Б. Містечка Правобережної України в добу української революції (1917—1920 рр.): Дис… канд. іст. наук: Чернівецький національний університет імені Ю. Федьковича. – Чернівці, 2005. – 20 с. – С. 8, 9, 10, 11.

(обратно)

12

Гудь Б.В. Україно-польські конфлікти XIX – першої половини XX століття: етносоціальний аспект: Дис… д-ра іст. наук: Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича. – Львів, 2008. – 34 с – С. 19, 20, 21, 22, 23, 25, 26.

(обратно)

13

Бродель Ф. Материальная цивилизация, экономика и капитализм. XV—XVIII вв. Том 3. Время мира. – Москва: Прогресс, 1992. – 679 с. – С. 19.

(обратно)

14

Ващук Д.П. Обласні привілеї Волині та Київщини: гінеза і функціонування у другій половині XV – першій третині XVI ст. – Автореф. дис… канд. іст. наук. – Київ, 2005. – 18 с – С. 10, 11, 12, 14.

(обратно)

15

Скрипник А.Ю. Діяльність адміністративних установ Подільської губернії (1793—1914 рр.). – Автореф. дис… канд. іст. наук. – Київ, 2007. – 20 с – С. 10, 12, 15.

(обратно)

16

Турченко Г.Ф. Південна Україна в контексті формування модерної української нації (XIX – початок 20-х рр. XX ст.). – Автореф. дис… д-ра іст. наук. – Дніпропетровськ, 2006. – 39 с – С. 15, 17, 19.

(обратно)

17

Гвоздик В.С. Південь України в революції 1917 – початку 1918 років: Дис… канд. іст. наук: Запорізький держ. ун-т. – Запоріжжя, 2002. – 19 с. – С. 10, 11, 15.

(обратно)

18

Господаренко О.В. Діяльність місцевих органів влади і самоврядування на Півдні України у 1917—1920 рр.: соціально-економічний аспект: Дис… канд. іст. наук: Донецький національний ун-т. – Донецьк, 2005. – 18 с – С. 9, 10, 14—15.

(обратно)

19

Басара-Тиліщак Г.Б. Провінційні міста України як середовище соціальної та політичної мобілізації городян у період Центральної Ради // Проблеми вивчення історії Української революції 1917—1921 рр. – Київ, 2007. – 258 с. – С. 45, 46, 47, 52, 53; Басара Г.Б. Українське провінційне місто як політичне та соціокультурне явище в добу національно-демократичної революції (березень 1917 – квітень 1918 рр.): Дис… канд. іст. наук: Київський національний ун-т імені Тараса Шевченка. – К., 2003. – 20 с. – С. 9.

(обратно)

20

Плаксій Т.М. Міське самоврядування Середньої Наддніпрянщини в 2 пол. ХІХ – на початку ХХ ст.: Дис… канд. іст. наук: Запорізький державний університет. – Запоріжжя, 2001. – 19 с – С. 14.

(обратно)

21

Українська Радянська Енциклопедія. – Т. 3. – К., 1960. – С. 515.

(обратно)

22

Цит. за: Донік О., Любченко В., Молчанов В., Янишин Б. Україна: хроніка ХХ століття. Довідкове видання. Роки 1911—1916. – Київ, 2007. – 147 с. – С. 95.

(обратно)

23

Дейвіс Н. Європа. Історія. – Київ: Основи. – 2000. – 1463 с – С. 308.

(обратно)

24

Єрмолаєв В.М. Вищі представницькі органи влади в Україні (історико-правове дослідження): Дис… д-ра юрид. наук: Національна юридична академія України імені Ярослава Мудрого. – Харків, 2006. – 40 с – С. 21.

(обратно)

25

Дейвіс Н. Європа. Історія… – С. 307.

(обратно)

26

Кульчицький В.С., Бойко І.Й., Микула О.І., Настяк І.Ю. Апарат управління Галичиною у складі Австро-Угорщини. – Львів: Тріада плюс, 2002. – 82 с – С. 6.

(обратно)

27

Там само. – С. 4.

(обратно)

28

Яринович Ан. Галичина в ее прошлом и настоящем. Очерк истории национальной жизни русин в Австро-Венгрии. – М.: Задруга, 1915. – 67 с. – С. 8.

(обратно)

29

Див. напр.: Тищик Б.Й., Вівчаренко О.А. Суспільно-політичний лад і право України у складі Литовської держави та Речі Посполитої. – Івано-Франківськ. – 1996. – 33 с.

(обратно)

30

Кульчицький В.С., Бойко І.Й., Микула О.І., Настяк І.Ю. Апарат управління Галичиною… – С. 6.

(обратно)

31

Габсбурги правили Австрією з 1273 р. по 1918 р., Іспанією та її володіннями – в 1516—1700 рр., Чехією та Угорщиною – в 1526—1918 рр. Імператори Священної Римської імперії – 1438—1806 рр.

(обратно)

32

Яринович Ан. Галичина в ее прошлом и настоящем. – С. 12, 14, 17. // Інститут рукописів Національної бібліотеки ім. В.І. Вернадського НАН України. – Фонд. 226. – N 4. (Якщо бути точним, то з 1809 по 1815 рр. Тернопільський округ входив до складу Росії, коли його повернули до Австрії (за винятком Хотинського повіту), який на підставі Бухарестського договору 1812 р. увійшов до складу Росії. – Д.Я.)

(обратно)

33

Ріка, що служила природним кордоном між угорською та австрійською частинами Габсбурзької монархії. – Прим. перекл.

(обратно)

34

Цьольнер Е. Історія Австрії. – Львів: Літопис. – 2001. – 707 с – С. 388, 400.

(обратно)

35

Яринович Ан. Галичина в ее прошлом и настоящем… – С. 28.

(обратно)

36

Кульчицький В.С., Бойко І.Й., Микула О.І., Настяк І.Ю. Апарат управління Галичиною… – С. 22, 31, 33—34, 57, 68.

(обратно)

37

Дейвіс Н. Європа. Історія. – Київ: Основи. – 2000. – 1463 с. – С. 308.

(обратно)

38

Никифорак М.В. Буковина у державно-правовій системі Австрії (1774—1918 рр.). – Чернівці, Рута, 2004. – 383 с – С. 20.

(обратно)

39

Там само. – С. 267, 268, 279, 280, 281, 282.

(обратно)

40

Там само. – С. 108—109, 120, 121, 130.

(обратно)

41

Там само. – С. 272, 273, 275, 276, 333.

(обратно)

42

Там само. – С. 328, 329, 330.

(обратно)

43

Вперше увагу на це звернув І. Буркут. Цит. за: Никифорак М. Буковина у державно-правовій системі Австрії… – С. 106.

(обратно)

44

Цит. за: Ринажевський Б.М. Становлення національної державності в Закарпатті (1918—1939 рр.): Дис… канд. юрид. наук: Львівський регіональний ін-т держ. управління Національної академії держ. управління при Президентові України. – Львів, 2004. – 18 с. – С. 1, 7, 8, 9—10, 12.

(обратно)

45

Матеріали до цього розділу надані О. Галенком.

(обратно)

46

Брехуненко В. Московська експансія… – С. 45.

(обратно)

47

См.: История СССР. – 1961. – № 6. – С. 97—115. Вiдомi данi, якi вiдрiзняються вiд пiдсумкових даних по «Українi» Л.С. Гапоненка та В.М. Кабузана всього на 2%. – Див.: Нова Рада. – 1917. – № 185, 14 вер.

(обратно)

48

Тут ми враховуємо робiтникiв доменних пiдприємств, пiдпорядкованих нагляду iнспекцiї та залiзничних майстерень з кількістю робiтникiв бiльше 100.

(обратно)

49

Боровський М. Національно-соціальні перегрупування населення м. Києва в пореволюційний період (1917—1923) // Київ та його околиця в історії та пам’ятках. – К., 1936. – С. 439—440; Ходос М. Материалы к статистике населения г. Киева. – Жмеринка, 1926. – С. 109; Биск И. К вопросу о социальном составе населения г. Киева (по данным переписи 1917 г.). – К., 1920.

(обратно)

50

Докл. див.: Круглашов А. Драма інтелектуала: політичні ідеї Михайла Драгоманова. – Чернівці: Прут, 2000. – 486 с

(обратно)

51

Сім’я якого мешкала перед 1917 р. у Києві, на т. зв. «Паньківщині» (у районі сучасної вул. Паньківської), де проживали, за словами моєї бабці І. Яневської, всі чи то шість, чи то сім родин, які послуговувалися – на відміну від усіх інших – у домашньому побуті тим, що зараз називається «українською мовою».

(обратно)

52

Чикаленко Є. Щоденник. Том I (1907—1917). – Київ: Темпора, 2004. – 427 c. – С. 68—69.

(обратно)

53

Цит. за: Стрілець В.В. Українська радикально-демократична партія: витоки, еволюція, діяльність (кінець XIX століття – 1939 рік): Київ: Видавничо-поліграфічний центр «Київський університет», 2002 р. – 361 с – С. 44—45. (Далі – Стрілець В.В. Українська радикально-демократична партія… (2002 р.)).

(обратно)

54

Докл. див.: Галаган М. З моїх споминів. – Київ: Темпора, 2005. – 655 с – С. 48, 49, 51, 54, 55, 57, 61, 62, 63, 73, 87.

(обратно)

55

Розовик Д.Ф. Національно-культурне будівництво в Україні у 1917—1920 рр.: Дис… д-ра іст. наук: Київський національний ун-т ім. Тараса Шевченка. – К., 2004. – 38 с – С. 16—17.

(обратно)

56

Цит. за: Кармазіна М.С. Ідея державності в українській політичній думці (кінець XIX – початок XX століття). – Київ, 1998. – 350 с – С. 92.

(обратно)

57

Там само. – С. 93, 94.

(обратно)

58

Реєнт О. Україна в імперську добу (XIX – початок XX ст.). – Київ, 2003. – 334 с – С. 111.

(обратно)

59

Розовик Д.Ф. Національно-культурне будівництво… – С. 22, 24.

(обратно)

60

Реєнт О., Сердюк О. Перша світова війна і Україна. – Київ: Генеза, 2004 р. – 473 с – С. 7.

(обратно)

61

Тут і далі вік подається станом на 1917 р.

(обратно)

62

Валіон О.М. Роль М. Грушевського у національно-культурному відродженні українського народу (кін. ХІХ – поч. ХХ ст.): Дис… канд. іст. наук: Тернопільський держ. педагогічний ун-т ім. Володимира Гнатюка. – Тернопіль, 2003. – С. 9, 15.

(обратно)

63

Будз В.П. Філософія історії Михайла Грушевського: Дис… канд. філос. наук: Львівський національний унт ім. Івана Франка. – Львів, 2001. – 20 с – С. 10.

(обратно)

64

Там само. – С. 11, 16.

(обратно)

65

Валіон О.М. Роль М. Грушевського у національно-культурному відродженні… – С. 15.

(обратно)

66

Будз В.П. Філософія історії Михайла Грушевського… – С. 11, 12, 13, 15, 16.

(обратно)

67

Теоретичні засади солідаризму в різні роки та в різних країнах розроблялися і втілювалися в життя такими діячами, як, наприклад, А. Мельник, М. Сціборський, Й. Сталін та ін.

(обратно)

68

Лозинська Л.О. Державотворча діяльність В.К. Винниченка (березень 1917 – вересень 1920). – Дис… канд. іст. наук: Київський національний унт імені Тараса Шевченка. – К., 1996. – 26 с

(обратно)

69

Там само. – С. 2—11.

(обратно)

70

Лозинська Л.О. Державотворча діяльність В.К. Винниченка… – С. 19, 21, 23, 24.

(обратно)

71

Медвідь Ф. Українська державницька ідея В. Винниченка: політико-правові засади // Громадсько-політична діяльність Володимира Винниченка. – Київ, 2006. – 280 с – С. 203.

(обратно)

72

Заболотна Т.В. Епістолярна спадщина В. Винниченка: адресування і стиль: Дис… канд. філол. наук: Київський національний ун-т ім. Тараса Шевченка. – К., 2005. – 17 с – С. 7, 8, 14.

(обратно)

73

Бойко О. Український Національний Союз і організація протигетьманського повстання // Проблеми вивчення української революції 1917—1921 рр. – Київ, 2002. – 295 с – С. 166, 167 170, 171, 173.

(обратно)

74

Галаган М. З моїх споминів. – Київ: Темпора, 2005. – 655 с – С. 444—446. Угода повинна була містити такі пункти: «1. Признання повної самостійності та суверенності Української Радянської Республіки в етнографічних межах, включаючи Галицьку Україну зі Львовом по лінії Сяну і інші частини бувшої Австро-Угорщини, населені в більшості українцями, а також частини Бессарабії, Таврії, Донщини, Кубані і Холмщини і пограничні російські губернії з переважаючим українським населенням. 2. До розв’язання в загальноєвропейському масштабі питання існування соціалістичних республік між уже існуючими, а по мірі повстання із новими, мусить бути воєнний союз на підставі рівності в правах кожного члена союзу. 3. Війська тої чи другої радянської республіки, котра входить в союз, можуть лишатись на території другої радянської республіки тільки за її згодою. 4. Уряд Української Радянської Республіки складається із незалежних українських соціал-демократів, лівих українських соціалістів-революціонерів і українських комуністів, а також українських соціалістичних партій, котрі стануть на платформу радянської влади. 5. Кожна з союзних соціалістичних республік зобов’язується давати всіляку необхідну матеріальну поміч другій союзній республіці в обороні її території і боротьбі проти імперіалістичних захватних посягань з боку сусідніх буржуазних держав і в першу чергу проти Антанти, поляків і румунів, а також в боротьбі проти внутрішніх контрреволюційних виступів, які загрожують існуванню радянських республік». Публікатори мемуарів М. Галагана чомусь обійшли мовчанкою ту обставину, що, взявши безпосередню участь у підготовці цього «документа», він, посол УНР в Угорщині, вчинив прямий акт державної зради супроти держави, яку представляв.

(обратно)

75

Галаган М. З моїх споминів… – С. 446—447. М. Галаган також показує брехливість тверджень В. Винниченка стосовно цього епізоду його діяльності: викладено у III томі «Відродження нації». – Там само. – С. 447 (примітка). У примітці М. Галаган вказує, що Винниченкового листа, надісланого по радіо (!! – Д.Я.), перехопили французи і надрукували у тамтешній пресі; «ця телеграма наробила багато шуму». – Там само. – С. 446 (примітка).

(обратно)

76

Чумаченко О.А. Громадсько-політична діяльність Микити Шаповала: Дис… канд. іст. наук: Київський національний ун-т імені Тараса Шевченка. – К., 2002. – 20 c. – С. 1, 11, 13.

(обратно)

77

Див.: Солдатенко В. Винниченко і Петлюра. Політичні портрети революційної доби. – Київ, 2007. – 621 с – С. 68.

(обратно)

78

Докл. див.: там само. – С. 68—81.

(обратно)

79

Магурчак А.М. Громадсько-політична діяльність Миколи Порша (1900—1921 рр.): Дис… канд. іст. наук: Чернігівський державний педагогічний університет ім. Т.Г. Шевченка МОН України. – К., 2006. – 18 с – С. 11, 13, 14, 15.

(обратно)

80

Козій І.В. Соціально-філософські погляди Дмитра Донцова: Дис… канд. філос. наук: Львівська комерційна академія. – Львів, 2005. – 16 с – С. 9, 10, 11, 13. Див. також: Шліхта І. В. Дмитро Донцов як ідеолог і теоретик українського націоналізму: Дис… канд. іст. наук: Київський національний унт ім. Тараса Шевченка. – К., 2005. – 18 с – С. 3, 11, 14.

(обратно)

81

Кулик С.М. Микола Міхновський у суспільно-політичних процесах України (кінець XIX – перша чверть XX століття): Дис… канд. політ. наук: Волинський держ. ун-т ім. Лесі Українки. – Луцьк, 2003. – С. 6, 7.

(обратно)

82

Ситнік В.П. Громадсько-політична діяльність М. Міхновського: Дис… канд. іст. наук: Київський національний ун-т імені Тараса Шевченка. – К., 2005. – 17 с. – С. 11.

(обратно)

83

Кулик С.М. Микола Міхновський у суспільно-політичних процесах… – С. 9.

(обратно)

84

Бутенко А.П. Еволюція поглядів М.Міхновського на українську державність та шляхи їх практичної реалізації: Дис… канд. іст. наук: Черкаський національний унт ім. Богдана Хмельницького. – Черкаси, 2006. – 20 с – С. 12, 13, 14.

(обратно)

85

Згідно з нею, мігрувавши з території Провансалю, кельти-руси-ни «наштовхнулися» на території сучасної України на державу антів. Українці-русини, вважав Шелухін, сформувалися внаслідок асиміляції антів і кельтів, які, у свою чергу, мігрували з Рутенії через адріатичні та придунайські території на територію сучасної України.

(обратно)

86

Турчин Я.Б. Суспільно-політичні погляди та державотворчі ідеали Сергія Шелухіна: Дис… канд. політ. наук: Львівський національний університет ім. І. Франка. – Львів, 2005. – 19 с. – С. 10, 11, 12—13.

(обратно)

87

Білас Я.І. Митрополит Андрей Шептицький і проблеми національно-визвольного руху українців: Дис… канд. іст. наук: Інститут філософії ім. Г.С. Сковороди НАН України. – К., 2003. – 23 с. – С. 11 та ін.

(обратно)

88

Василик І.Б. Громадсько-політична діяльність Костя Левицького (остання чверть XIX ст. – 1918 р.). – Автореф. дис… канд. іст. наук. – Львів, 2007. – 20 с. – С. 14, 15.

(обратно)

89

Там само. – С. 15.

(обратно)

90

Осадчук С.С. Правові погляди Михайла Лозинського: Дис… канд. юрид. наук: Львівський національний унт ім. І. Франка. – Львів, 2001. – 17 с – С. 7, 8, 12.

(обратно)

91

Усі подробиці в узагальненому вигляді див.: Колесник В.Ф., Могильний Л.П. Політичні партії та суспільно-політичні рухи в Україні наприкінці XIX – на початку XX століття. Навчальний посібник. – Київ: ВПЦ «Київський університет», 2007. – 279 с.

(обратно)

92

Чеботок Н.В. Державна етнонаціональна політика в Україні у 1917—1921 рр.: Дис… канд. юрид. наук: Інститут держави і права ім. В.М. Корецького НАН України. – К., 2005. – 16 с. – С. 5, 9.

(обратно)

93

Павко А.І. Становлення та діяльність політичних партій і організацій в Україні наприкінці XIX – на початку ХХ ст.: Дис… д-ра іст. наук: Національний педагогічний унт імені М.П. Драгоманова. – К., 2001. – 44 с – С. 18—19.

(обратно)

94

Донченко СП. Ліберальні партії України. 1900—1920 рр.: Дис… д-ра іст. наук: Дніпропетровський національний університет МОН України. – Дніпропетровськ, 2005. – 40 с – С. 33.

(обратно)

95

Саміло Г.О. Правові засади становлення та розвитку політичних партій в Україні з кінця XIX ст. до 2001 р. (на матеріалах Запорізького регіону): Дис… канд. юрид. наук: Запорізький держ. ун-т. – Запоріжжя, 2004. – 20 с – С. 9.

(обратно)

96

Павко А.І. Становлення та діяльність політичних партій і організацій в Україні наприкінці XIX – на початку ХХ ст.: Дис… д-ра іст. наук: Національний педагогічний унт імені М.П. Драгоманова. – К., 2001. – 44 с – С. 19, 21, 22, 23, 36.

(обратно)

97

Любовець О.М. Ідейно-політичні процеси в українських партіях у контексті альтернатив революційної доби (1917—1920 рр.): Дис… д-ра іст. наук: Київський національний університет імені Т.Г. Шевченка. – К., 2006. – 31 с. – С. 12, 13, 14, 15.

(обратно)

98

Боровик М.А. Анархістський рух в Україні (1917—1921 рр.): Дис… канд. іст. наук: Київський національний ун-т імені Тараса Шевченка. – К., 2002. – 19 с. – С. 11, 13, 14.

(обратно)

99

Астрахан Х.М. Большевики и их политические противники в 1917 г.: Из истории политических партий в России между двумя революциями. – Л., 1973. – С. 223.

(обратно)

100

Гамрецкий Ю.М. О численном составе мелкобуржуазных партий на Украине в 1917 г. // Банкротство мелкобуржуазных партий в России. 1917—1922 гг.: Сб. научных трудов. Ч. 1. – М., 1977. – С. 126—128; Земля и воля. – 1917. – 8 сент., 13 сент.

(обратно)

101

Рабочий, 1917. – 26 августа, № 2.

(обратно)

102

1917 г. в Харькове. Сборник статей и воспоминаний. – Харьков, 1917. – С. 51.; Южный край. – 1917. – № 14225, 12 сентября; Известия Юга. – 1917. – № 189, 24 октября.

(обратно)

103

Комин В. Банкротство буржуазных и мелкобуржуазных партий… – С. 382—383.

(обратно)

104

Русское слово. – 1917. – 30 сентября.

(обратно)

105

Приднепровский край. – 1917. – 22 сентября; Народная жизнь. – 1917. – 3 октября.

(обратно)

106

Голікова О.М. Меншовики в Україні у роки революції і громадянської війни (1917—1920 рр.): Дис… канд. іст. наук: Харківський державний унт. – Харків, 2000. – 20 с – С. 11, 12, 13, 16.

(обратно)

107

Новая жизнь. – 1917. – № 123, 9 сентября.

(обратно)

108

Спирин Л.М. Классы и партии в гражданской войне в России. – М., 1968. – С. 53; Соболева Н.И. Октябрьская революция и крах социал-соглашателей. – М., 1968. – С. 115.

(обратно)

109

Миллер В.И. К вопросу о состоянии партии меньшевиков осенью 1917 г. // Октябрьское вооруженное восстание в Петрограде: Сб. статей. – М., 1980. – С. 301—302.

(обратно)

110

Гамрецкий Ю.М. О численном составе мелкобуржуазных партий…

(обратно)

111

Панавас И.В. Борьба большевиков против оппортунистической теории и практики БУНДа (1903—1917 гг.). – М., 1972. – С. 90, 91.

(обратно)

112

Комин В.В. Банкротство буржуазных и мелкобуржуазных партий в России в период подготовки и победы Великой Октябрьской социалистической революции. – М., 1965. – С. 425; Рубан Н.В. Октябрьская революция и крах меньшевиков. – М., 1968. – С. 252.

(обратно)

113

Гамрецкий Ю.М. О численном составе мелкобуржуазных партий на Украине… – С. 120, 128; Ветров Р.И., Королев Б.И. Углубление противоречий и усиление разброда среди меньшевиков на Украине // Непролетарские партии и организации национальных районов России в Октябрьской революции и гражданской войне. Материалы конференции. – М., 1980. – С. 45, 48; Ветров Р.И. Победа Октябрьской революции и банкротство меньшевиков на Украине. – С. 75, 90, 116—117; Мельник С.К. Перемога Радянської влади на Півдні України (березень 1917 – березень 1918 рр.). – К., 1966. – С. 118; Социал-демократ. – 1917. – 5 сентября.

(обратно)

114

Борьба. – 1917. – № 104, 21 сентября; № 108, 28 сентября; № 109, 29 сентября; № 110, 30 сентября; № 115, 6 октября; Заря. – 1917. – № 24, 29 сентября; № 40, 18 октября; Социал-демократ. – 1917. – № 176, 19 октября.

(обратно)

115

Социал-демократ. – 1917. – № 158, 26 сентября.

(обратно)

116

Известия Юга. – 1917. – 149, 2 сентября; № 161, 29 сентября; Социал-демократ. – 1917. – № 154, 21 сентября; № 170, 10 октября; Десять лет борьбы и социалистического строительства на Изюмщине: 1917—1927. – Изюм, 1927. – С. 23.

(обратно)

117

Рабочий путь. – 1917. – № 24, 30 сентября; Социал-демократ. – № 142, 4 сентября.

(обратно)

118

В літературі можна зустріти й інші цифри, наприклад: більшовиків – 5—7 тис, меншовиків – 10—12 тис, есерів – близько 5500 осіб. Див.: Донченко С.П. Ліберальні партії України. 1900—1920 рр.: Дис… д-ра іст. наук: Дніпропетровський національний університет МОН України. – Дніпропетровськ, 2005. – 40 с – С. 20.

(обратно)

119

Мартиненко Н.М. Діяльність РСДРП (меншовиків) в Україні (1907—1914 рр.). Автореф. дис… канд. іст. наук. – Харків, 2007. – 20 с – С. 16.

(обратно)

120

Лебедєва Г.О. Загальноросійські партії есерів і меншовиків в українській національно-демократичній революції 1917—1920 років: Дис… канд. іст. наук: Дніпропетровський національний ун-т. – Дніпропетровськ, 2005. – 20 с – С. 13, 14, 15.

(обратно)

121

Думова Н. Кадетская контрреволюция… – С. 18; Кувшинов В. В лагере контрреволюции // История СССР. – 1987. – № 2. – С. 147—167; Вестник партии народной свободы. – 1917. – 30 ноября. – С. 11.

(обратно)

122

Донченко С.П. Ліберальні партії України… – С. 19, 20, 21, 23, 30, 31.

(обратно)

123

Приднепровский край. – 1917. – 13 сентября; Последние новости. – 1917. – 13 сентября.

(обратно)

124

Астрахан Х. Большевики и их политические противники в 1917 г.: Из истории политических партий России между двумя революциями. – Л., 1973. – С. 187; Думова Н. Кадетская контрреволюция и ее разгром (октябрь 1917—1920 гг.) – М., 1982; Спирин Л. Крушение помещичьих и буржуазных партий в России (начало ХХ века – 1920 г.). – М., 1977. – С. 252; Великая Октябрьская социалистическая революция: Энциклопедия. – М., 1977. – С. 21.

(обратно)

125

Підраховано за: Вестник партии народной свободы. – 1917. – 22 июня. – С. 20—25; 31 августа; 12 октября. – С. 40.

(обратно)

126

Астрахан Х. Большевики и их политические противники… – С. 187. На противагу цій точці зору деякі дослідники стверджували, що з літа 1917 р. чисельність та вплив партії катастрофічно впали. – Див.: Спирин Л. Классы и партии в гражданской войне в России (1917—1920 гг.). – М., 1968. – С. 43.

(обратно)

127

Приднепровский край. – 1917. – 26 октября.

(обратно)

128

Народная воля. – 1917. – 7 сентября.

(обратно)

129

Одесский листок. – 1917. – 21 сентября.

(обратно)

130

Русская жизнь. – 1917. – 3 октября.

(обратно)

131

Вестник партии народной свободы. – 1917. – 9 ноября. – С. 31.

(обратно)

132

Кармазіна М. Ідея державності… – С. 98.

(обратно)

133

Кармазіна М. Ідея державності… – С.118, 216—231, 232, 236, 237, 243, 244, 246, 248—258, 278, 288.

(обратно)

134

Стрілець В.В. Українська радикально-демократична партія: витоки, еволюція, діяльність (кінець XIX століття – 1939 рік): Дис… д-ра іст. наук: Київський національний унт імені Тараса Шевченка. – К, 2004. – 32 с – С. 10. (Далі – Стрілець В.В. Українська радикально-демократична партія: витоки, еволюція, діяльність… (2004)).

(обратно)

135

Натомість інший дослідник, Л. Могильний, дійшов висновку, що серед лідерів ліберальних партій хіба «не існувало єдиної думки про спосіб здобуття автономії для України». Одні (УДП та УРДП) вважали, що автономію буде отримано з рук Загальноросійських Установчих зборів; інші (УРП) «схилялись до думки про проголошення автономії українським парламентом». – Див.: Могильний Л.П. Українські ліберально-демократичні партії в Російській імперії на початку XX століття: Дис… канд. іст. наук: Київський національний унт імені Тараса Шевченка. – К, 2002. – 15 с – С. 9. Характерним у цьому відношенні є приклад одного із засновників ТУПу, у 1917—1920 рр. – лідера Українського Тимчасового революційного комітету Петрограда, згодом – губернського комісара Буковини та Генерального писаря, посла УНР в Туреччині, автора 9 книжок та понад 140 статей (це – тільки до 1916 р.) О. Лотоцького. Чи не одинокий діяч, який вийшов зі складу Генерального Секретаріату, оскільки не був згодний із «зайвим радикалізмом українських соціалістичних партій», лише «вірив у соборну Україну». Віра ж, як відомо, обґрунтування правом не потребує. Див.: Дудко О.О. Життєвий шлях, громадсько-політична, науково-педагогічна діяльність Олександра Гнатовича Лотоцького: Дис… канд. іст. наук: Київський національний унт імені Тараса Шевченка. – К., 2005. – 20 с – С. 12, 13, 14.

(обратно)

136

1917 р. ТУП, як відомо, неодноразово змінював свою назву, а саме: Спілка українських автономістів-федералістів (СУАФ, березень), Українська радикально-демократична партія (УРДП, квітень), Українська партія соціалістів-федералістів (УПСФ, червень). За влучним висловом В. Стрільця, «ТУПбув формою існування УРДП»: Стрілець В.В. Українська радикально-демократична партія… (2002). – С. 52.

(обратно)

137

Стрілець В.В. Українська радикально-демократична партія… (2002). – С. 68; Стрілець В.В. Українська радикально-демократична партія… (2004). – С. 12.

(обратно)

138

Стрілець В.В. Українська радикально-демократична партія: витоки, еволюція, діяльність… (2002). – С. 79, 107,108, 116, 117.

(обратно)

139

Стрілець В.В. Українська радикально-демократична партія: витоки, еволюція, діяльність… (2002). – С. 51, 60, 76, 77, 110, 111.

(обратно)

140

Стрілець В.В. Українська радикально-демократична партія: витоки, еволюція, діяльність… (2002). – С. 94, 97, 107, 108, 110, 111, 114, 116, 117, 121.

(обратно)

141

Див.: Могильний Л.П. Українські ліберально-демократичні партії в Російській імперії… – С. 8.

(обратно)

142

Стрілець В.В. Українська радикально-демократична партія: витоки, еволюція, діяльність… (2004). – С. 15, 16; Стрілець В.В. Українська радикально-демократична партія: витоки, еволюція, діяльність… (2002). – С. 109, 111, 114, 159.

(обратно)

143

Піскорський О.В. Українська демократично-хліборобська партія: ідеологія, досвід, уроки: Дис… канд. політ. наук: Львівський національний унт ім. Івана Франка. – Львів, 2001. – 16 с – С. 10—11, 12, 13.

(обратно)

144

Курас И.Ф. Торжество пролетарского интернационализма и крах мелкобуржуазных партий на Украине. – Киев, 1978. – С. 109.

(обратно)

145

Робітнича газета. – 1917. – № 149, 3 жовтня; № 150, 4 жовтня.

(обратно)

146

Борьба. – 1917. – № 96, 8 сентября; Робітнича газета. – 1917. – № 134, 14 вересня. За 10 днів інший партійний орган – «Воля», видання Бюро ЦК УСДРП – в числі 10 від 24 вересня поінформував: у роботі обласної партконференції «Південно-Західної України» взяли участь 70 представників організацій Харкова, Полтави, Одеси, Катеринослава, Донецького та Криворізького басейнів та інших місць. При модусі представництва 1 делегат від 40 партійців це означає, що чисельність представлених сягала 3500, у т. ч. 1900 в Катеринославі.

(обратно)

147

Аналізуючи діяльність УСДРП в «революційний» період, не можна залишати поза увагою ту специфічну обставину, що партійна діяльність «корегувалася» ззовні. Як зазначено в дослідженні Л. Стромилюк, діяльність УСДРП «була досить добре висвітлена секретною агентурою». – Див.: Стромилюк Л.В. Боротьба таємної поліції Російської Імперії проти українських політичних партій (1900—1914 рр.). – Автореф. дис… канд. іст. наук. – Київ, 2007. – 16 с – С. 11.

(обратно)

148

Заводовський А.А. Преса української соціал-демократії та українське питання в Російській імперії на початку XX ст.: Дис… канд. іст. наук: НАН України; Інститут історії України. – К., 2006. – 20 с – С. 13.

(обратно)

149

Висоцький О.Ю. Діяльність Української соціал-демократичної робітничої партії та Української партії соціалістів-революціонерів у 1900—1920 рр.: Дис… канд. іст. наук: Дніпропетровський державний унт. – Дніпропетровськ, 2000. – 18 с – С. 1, 3, 11, 14.

(обратно)

150

Досить згадати, що із 172 обраних членів Українських Установчих зборів 115 належали до УПСР. – Див.: Бевз ТА. Українська партія соціалістів-революціонерів… – С. 16, 18.

(обратно)

151

Висоцький О.Ю. Діяльність Української соціал-демократичної робітничої партії та Української партії соціалістів-революціонерів… – С. 14.

(обратно)

152

Великая Октябрьская социалистическая революция. Энциклопедия. – С. 615; Гамрецький Ю.М. Криза дрібнобуржуазних партій на Україні // Український історичний журнал. – 1976. – № 12. – С. 79; Куліченко М.І. Крах політики української буржуазно-націоналістичної контрреволюції (кінець 1917 – початок 1918 рр.) // Український історичний журнал. – 1967. – № 5. – С. 10; Курас И.Ф. Торжество пролетарского интернационализма… – С. 131.

(обратно)

153

Боротьба. – 1917. – № 12/13, 10 листопада.

(обратно)

154

Там само. – № 11, 6 жовтня.

(обратно)

155

Там само. – № 12/13, 10 листопада; Земля и воля. – 1917. – № 152, 27 октября.

(обратно)

156

Боротьба. – 1917. – № 11, 6 жовтня.

(обратно)

157

Народная жизнь. – 1917. – № 165, 5 октября.

(обратно)

158

Бевз ТА. Українська партія соціалістів-революціонерів: організація, ідеологія, політика. – С. 13, 15, 17.

(обратно)

159

Кульчицька О.В. Громадські та політичні організації Півдня України в кінці XIX – на початку XX ст. (на матеріалах Херсонської губернії): Дис… канд. іст. наук: Донецький національний університет. – Донецьк, 2007. – 20 с – С. 15.

(обратно)

160

История Коммунистической партии Советского Союза: В 6-ти т. – Т. 3. – Кн. 1. – С. 247; Протоколы Центрального Комитета РСДРП (б). – С. 94.

(обратно)

161

Варгатюк П., Курас И., Солдатенко В. Ленин и большевистские организации Украины… – С. 245; Мусієнко В. Кількісний склад більшовицьких організацій на Україні та його відображення в історико-партійній літературі // Український історичний журнал. – 1970. – № 7. – С. 131—133; Аникеев В. Сведения о большевистских организациях с марта по декабрь 1917 г. – С. 131—133; Короливский С., Рубач М. Супруненко Н. Победа Советской власти на Украине. – С. 203.

(обратно)

162

Южная газета. – 1917. – 5 октября.

(обратно)

163

Спиридонов М. Политический крах меньшевиков и эсеров в профессиональном движении. – С. 9, 28; Модестов В. Рабочее и профсоюзное движение в Донбассе до Великой Октябрьской социалистической революции. – М., 1957. – С. 113—114; Профсоюзы в борьбе за победу социалистической революции: Сб. статей. – М., 1957. – С. 30.

(обратно)

164

Гарчев П. Червона гвардія… – С. 58—61; Трукан Г. Рабочий класс в борьбе за победу… – С. 101; Комуністична партія – натхненник і організатор перемоги соціалістичної революції на Україні. – К., 1957. – С. 23; Кондуфор Ю. Великий Жовтень на Україні. – К., 1977. – С. 50; Рабочий класс и рабочее движение в России… – С. 94; Речь. – 1917. – 21 сентября.

(обратно)

165

Див.: Киевская мысль. – 1917. – 24 октября (вечерний выпуск); Народная жизнь. – 1917. – 17 октября; Там само. – 28 октября; Дорошенко Д. Історія України. – Т. 1. – С. 151.

(обратно)

166

Крестьянский союз. – 1917. – 20 октября; Селянська спілка. – 1917. – 20 жовтня.

(обратно)

167

Див.: Ткачук А. Революционное движение в армиях Юго-Западного и Румынского фронтов накануне и в период Великого Октября. – Автореф. дис… канд. ист. наук. – Львов, 1968. – С. 26—28; Дещинский Л. Деятельность большевистской партии по завоеванию солдатских и матросских масс в условиях подготовки и проведения Великой Октябрьской социалистической революции (март 1917 – февраль 1918 гг.): (На материалах Юго-Западного, Румынского фронтов и Черноморского флота). – Автореф. дис… д-ра ист. наук. – К., 1984. – С. 38—40; Голуб П. Партия, армия, революция: Отвоевание партией большевиков армии на сторону революции. Март 1917 – февраль 1918. – М., 1967. – С. 176 и др.; Гамрецький Ю. Солдатські маси України в підготовці і проведенні соціалістичної революції // Український історичний журнал. – 1977. – № 9. – С. 128—131.

(обратно)

168

Олійник З.В. Національна політика більшовиків в Україні в 1917—1920 рр.: Дис… канд. іст. наук: Київський національний ун-т імені Тараса Шевченка. – К., 2002. – 19 с – С. 12.

(обратно)

169

Любовець О.М. Ідейно-політичні процеси в українських партіях… – С. 20, 21.

(обратно)

170

Див.: Волобуев П. Пролетариат и буржуазия… – С. 45; История Украинской ССР. – Т. 5. – С. 15; Історія Української РСР. – Т. 5. – С. 16—17; Рибалка І., Турченко Ф. Соціально-класова структура населення України напередодні Жовтневої революції // Український історичний журнал. – 1981. – № 11. – С. 29, 31; Турченко Ф. Великий Октябрь и ликвидация эксплуататорских классов на Украине. – Киев, Одесса. – 1987. – С. 13—46; Ленин В. Неминуемая катастрофа и безмерные обещания // Полн. собр. соч. – Т. 32. – С. 109—110.

(обратно)

171

Докл. див.: Гиндин П., Шепелев Л. Банковские монополии в России накануне Великой Октябрьской социалистической революции // Исторические записки. – М., 1960. – Т. 66. – С. 44, 47, 55, 63—95.

(обратно)

172

Экономическое положение России накануне Великой Октябрьской социалистической революции. Март – октябрь 1917 г. Документы и материалы. Ч. 1—2. – М.—Л.: Изд-во АН СССР, 1957. – Ч. 1. – 692 с. – С. 667.

(обратно)

173

Ленин В. Развитие капитализма в России // Полн. собр. соч. – Т. 3. – С. 488.

(обратно)

174

Див.: Минц И. История Великого Октября. – Т. 2. – С. 93—101.

(обратно)

175

См.: Волобуев П. Пролетариат и буржуазия… – С. 43—45; Экономическое положение России… – С. 666.

(обратно)

176

Волобуев П. Пролетариат и буржуазия… – С. 50; Лаверычев В. Всероссийский союз торговли и промышленности // Исторические записки. – М., 1961. – Т. 70. – С. 35.

(обратно)

177

Докл. див.: Ганелин Р., Шепелев Л. Предпринимательские организации Петрограда в 1917 г.: К истории буржуазной контрреволюции // Октябрьское вооруженное восстание в Петрограде. – М.—Л. – 1967. – С. 280—283.

(обратно)

178

Докл. див.: Матвеева Л. Социально-экономические предпосылки Великой Октябрьской социалистической революции (На материалах Украины). – К., 1987. – С. 128—165.

(обратно)

179

Пять лет союза горнорабочих в Донбассе: 5-летний обзор деятельности Союза горнорабочих в Донецком бассейне (1920—1925 гг.) и краткий очерк рабочего и профессионального движения горняков Донецкого бассейна до 1920 г. – Артемовск, 1926. – С. 122; ЦДАВО України. – Ф. 102. – Оп. 1. – Спр. 1. – Арк. 26.

(обратно)

180

ЦДІА Росії. – Ф. 32. – Оп. 1. – Спр. 240. – Арк. 47—48.

(обратно)

181

Там само. – Ф. 126. – Оп. 1. – Спр. 3. – Арк. 47; Одесский листок. – 1917. – 3 октября.

(обратно)

182

ЦДІА України. – Ф. 715. – Оп. 1-2. – Спр. 2242. – Арк. 96.

(обратно)

183

ЦДІА Росії. – Ф. 126. – Оп. 1. – Спр. 3. – Арк. 47. Див. також: Там само. – Арк. 21—22.

(обратно)

184

Известия Всероссийского общества заводчиков и фабрикантов. – 1917. – 14 сентября.

(обратно)

185

ЦДІА Росії. – Ф. 126. – Оп. 1. – Спр. 1. – Арк. 6, 7. 18; ЦДІА України. – Ф. 715. – Оп. 1. – Спр. 2242. – Арк. 96, 96 (зв.).

(обратно)

186

ЦДІА України. – Ф. 579. – Оп. 2. – Спр. 37. – Арк. 1—2; Рабочее движение в 1917 г. – М.—Л., 1926. – С. 122; Одесский листок. – 1917. – 3 октября.

(обратно)

187

Рабочий путь. – 1917. – 22 сент.; аналіз деяких рішень конф. див.: Рядніна У. Більшовицькі організації України… – С. 214; Гриценко А. Антиробітнича діяльність контрреволюційної буржуазії в 1917 р. – С. 82—83; Фрайман А. Борьба с контрреволюционным мятежом Корнилова на Украине. – С. 130, 135—136. Напередодні відкриття конференції представники робітничих організацій, керованих більшовиками, висунули ультиматум: у триденний термін задовольнити вимоги шахтарів; у противному разі пролетарі пообіцяли вжити найрішучіших заходів – аж до арешту «всього союзу фабрикантів та заводчиків». Відповідь не забарилася. Представники промисловців заявили про оголошення загального локауту. – Див.: Южный край. – 1917. – № 14239. – 21 сент.

(обратно)

188

Докл. див.: Известия Всероссийского союза обществ заводчиков и фабрикантов. – 1917. – № 2; Экономическое положение России… – Ч. 1. – С. 294—295; Рябинский К. Революция 1917 г. – С. 49; ЦГИА СССР. – Ф. 126. – Оп. 1. – Д. 3. – Л. 30, 49, 55, 55 (об.); ЦГВИА. – Ф. 369. – Оп. 9. – Д. 86. – Л. 5—6.

(обратно)

189

Экономическое положение России… – Ч. 1. – С. 539; Вестник Петроградского общества заводчиков и фабрикантов. – 1917. – № 60. – 17 окт.

(обратно)

190

Экономическое положение в России… – Ч. 1. – С. 537; Горнозаводское дело. – 1917. – № 32/33, 30 сент. – С. 16256.

(обратно)

191

Горнозаводское дело. – 1917. – № 34/35, 15 нояб. – С. 16286.

(обратно)

192

Экономическое положение России… – Ч. 1. – С. 538.

(обратно)

193

Там само. – С. 310—311, 538. Див. також: Великая Октябрьская социалистическая революция. Документы и материалы. Революционное движение в России в апреле 1917 г. Апрельский кризис. – М., 1958. – С. 325—326.

(обратно)

194

Экономическое положение России… – Ч. 1. – С. 538; ЦДІА СРСР. – Ф. 23. – Оп. 17. – Спр. 7004. – Арк. 41, 41 (зв.); ЦДАВО України. – Ф. 102. – Оп. 1. – Спр. 9. – Арк. 73—74.

(обратно)

195

См.: Экономическое положение России… – С. 608—636.

(обратно)

196

Стрілець В.В. Українська радикально-демократична партія: витоки, еволюція, діяльність (2004). – С. 13. Не можна не погодитися з думкою Т. Богданової, яка наголосила на необхідності «деміфологізації масонства як суспільного феномена та розвінчуванні антимасонських стереотипів». Дослідниця виокремила два «види» масонських лож: підпорядковані «Великому Сходу Народів Росії» (до якої, власне, належав О. Керенський та інші провідники Тимчасового уряду. – Д.Я.) та шотландського обряду, на основі яких постала «Велика Ложа України» під проводом С. Петлюри. – Докл. див: Богданова Т.Є. Масонські організації України (1900—1920): історіографія проблеми: Дис… канд. іст. наук: Дніпропетровський національний унт. – Дніпропетровськ, 2005. – 19 с – С 9, 10, 11, 13.

(обратно)

197

Стрілець В.В. Українська радикально-демократична партія: витоки, еволюція, діяльність… (2002). – С. 61.

(обратно)

198

Докл. див.: Берберова Н. Люди и ложи. Русские масоны XX столетия. – Харьков: Калейдоскоп. – Москва: Прогресс-Традиция, 1997. – С. 127—216.

(обратно)

199

Стрілець В.В. Українська радикально-демократична партія: витоки, еволюція, діяльність… (2002). – С. 71, 72.

(обратно)

200

Усі подробиці див. у фундаментальній розвідці: Реєнт О., Сердюк О. Перша світова війна і Україна. – Київ: Генеза, 2004 р. – 473 с

(обратно)

201

Див.: Сидоров А. Влияние империалистической войны на экономику России. – С. 38; Заем свободы. – М., 1917. – С. 8.

(обратно)

202

Див.: Варга Е. Начало общего кризиса капитализма. Избранные произведения. – М., 1974. – С. 273.

(обратно)

203

Вестник Временного правительства. – 1917. – 13 сентября; Новая жизнь. – 1917. – 14 сентября; Маевский М. Экономика русской промышленности… – С. 46—47.

(обратно)

204

Лаврентьев В. Заработная плата в России… – С. 49; Лозинский З. Экономическая политика Временного правительства. – С. 120.

(обратно)

205

Гусаков А. Очерки по денежному обращению России… – С. 19, 38; Экономическое положение России… – Ч. 2. – С. 390; Вестник Временного правительства. – 1917. – 14 октября; Вестник Петроградского общества заводчиков и фабрикантов. – 1917. – 26 сентября; Горнозаводское дело. – 1917. – 30 сентября.

(обратно)

206

Гринштейн А. Бумажный рубль за 5 лет революции // Октябрьская революция. Первое пятилетие. – Харьков, 1922. – С. 89.

(обратно)

207

Див.: Волобуев П. Экономическая политика… – С. 333—335.

(обратно)

208

Известия Елисаветградского Совета рабочих, солдатских и крестьянских депутатов. – 1917. – 26 сентября; Одесский листок. – 1917. – 17 сентября.

(обратно)

209

Власть народа. – 1917. – 17 сентября.

(обратно)

210

Вестник Петроградского общества заводчиков и фабрикантов. – 1917. – 19 сентября.

(обратно)

211

Речь. – 1917. – 24 октября.

(обратно)

212

Варга Е. Начало общего кризиса капитализма… – С. 97.

(обратно)

213

Волобуев П. Экономическая политика… – С. 95; Иванов Н. Контрреволюция в 1917 г… – С. 217.

(обратно)

214

Маевский М. Экономика русской промышленности… – С. 154.

(обратно)

215

Див.: Очерки развития народного хозяйства Украинской ССР… – С. 50.

(обратно)

216

Экономическое положение России… – Ч. 2. – С. 574; Лаврентьев В. Заработная плата в России… – С. 61; Гусаков А. Очерки по денежному обращению… – С. 22.

(обратно)

217

Індекс зростання товарних цін у країні за період липень 1914 р. – жовтень 1917 р. перевищив 1000%. Див.: Экономическое положение России… – Ч. 2. – С. 574; Лаврентьев В. Заработная плата в России… – С. 61; Гусаков А. Очерки по денежному обращению… – С. 222.

(обратно)

218

История Украинской ССР. – Т. 6. – С. 15—16; Хміль І. Трудяще селянство України в боротьбі за владу Рад. – К., 1977. – С. 12—18.

(обратно)

219

Токарев Ю. Народное правотворчество… – С. 158; Гусаков А. Очерки по денежному обращению… – С. 44; Вестник Временного правительства. – 1917. – 28 сентября.

(обратно)

220

Див.: Экономическое положение России… – Ч. 2. – С. 343—344; Волобуев П. Экономическая политика… – С. 432—433; Волобуев П. О государственно-монополистическом капитализме в России в 1917 г. (март – октябрь) // Вопросы истории. – 1959. – С. 55—57. Лозинский З. Экономическая политика Временного правительства. – С. 124—144.

(обратно)

221

Известия Всероссийского союза обществ заводчиков и фабрикантов. – 1917. – 21 сентября; ЦГИА России. – Ф. 126. – Оп. 1. – Спр. 46. – Арк. 13—13 (об); ЦГАОР СССР. – Ф. 1791. – Оп. 6. – Спр. 367. – Арк. 60; ЦДАВО України. – Ф. 102. – Оп. 1. – Спр. 1. – Арк. 30 (об).

(обратно)

222

ЦГИА России. – Ф. 126. – Оп. 1. – Спр. 4. – Арк. 117.

(обратно)

223

Там само. – Спр. 3. – Арк. 54—54 (об).

(обратно)

224

Волобуев П. Экономическая политика… – С. 206—213; Кржижановский Г. Итоги десятилетия Советской власти… – С. 44, 51.

(обратно)

225

Южный край. – 1917. – 7 сентября.

(обратно)

226

ЦДАВО України. – Ф. 102. – Оп. 1. – Спр. 10. – Арк. 54 (зв.); Ф. 2699. – Оп. 2. – Спр. 14. – Арк. 23.

(обратно)

227

Орлов Б. Железнодорожный транспорт в первый год пролетарской диктатуры // Очерки по истории народного хозяйства СССР. Сб. статей. – М., 1959. – С. 291.

(обратно)

228

ЦДАВО України. – Ф. 882. – Оп. 2. – Спр. 299. – Арк. 1—7.

(обратно)

229

Там само. – Ф. 693. – Оп. 1. – Спр. 1114. – Арк. 6.

(обратно)

230

Коммерсант. – 1917. – 17 октября.

(обратно)

231

Метельков П. Железнодорожники в революции: февраль 1917 – июнь 1918. – Л., 1970. – С. 156; Лозинский З. Экономическая политика Временного правительства. – С. 82—83; Див. також: Волобуев П. Экономическая политика… С. 203—204; Маевский М. Экономика русской промышленности… – С. 247.

(обратно)

232

ЦДАВО України. – Ф. 715. – Оп. 1. – Спр. 266. – Арк. 1 (зв.), 2.

(обратно)

233

Там само. – Ф. 1327. – Оп. 1. – Спр. 1. – Арк. 213.

(обратно)

234

Докл. див.: Экономическое положение России… – Ч. 2. – С. 139; День. – 1917. – 22 октября; Утро России. – 1917. – 21 октября; Южный край. – 1917. – 25 октября.

(обратно)

235

Див.: Экономическое положение России… – Ч. 2. – С. 86—88, 566; Торгово-промышленная газета. – 1917. – 22 октября.

(обратно)

236

За іншими даними, падіння видобутку становило від 20% до 30%. – Див.: Гриценко А. Робітничий клас України в Жовтневій революції. – С. 15; Лозинский З. Экономическая политика Временного правительства. – С. 26; Борьба. – 1917. – 6 октября.

(обратно)

237

Див.: Вестник Петроградского общества заводчиков и фабрикантов. – 1917. – 19 октября; Известия Всероссийского союза обществ заводчиков и фабрикантов. – 1917. – 19 октября.

(обратно)

238

Див.: Известия Центрального военно-промышленного комитета. – 1917. – 7 октября; Приднепровский край. – 1917. – 14 октября, 17 октября; ЦДАВО Росії. – Ф. 1791. – Оп. 6. – Спр. 422. – Арк. 225.

(обратно)

239

Экономическое положение России… – Ч. 2. – С. 626.

(обратно)

240

Там само. – Ч. 1. – С. 565—567.

(обратно)

241

Вестник Петроградского общества заводчиков и фабрикантов. – 1917. – 28 сентября; Известия Центрального военно-промышленного комитета. – 1917. – 13 сентября.

(обратно)

242

Речь. – 1917. – 18 октября.

(обратно)

243

Экономическое положение России… – Ч. 1. – С. 234—237; Вестник Петроградского общества заводчиков и фабрикантов. – 1917. – 21 октября. Про результати місії О. Орлова див.: Октябрь и горняки. – М., 1927. – С. 32—33.

(обратно)

244

Дело народа. – 1917. – 26 октября.

(обратно)

245

Див. зокрема: Новая жизнь. – 1917. – 14 октября; Борьба. – 1917. – 18 октября.

(обратно)

246

Дело народа. – 1917. – 11 октября; День. – 1917. – 11 октября.

(обратно)

247

Экономическое положение России… – Ч. 2. – С. 85—86.

(обратно)

248

Промисловість Радянської України за 40 років (1917—1957). – К., 1957. – С. 35; Чорна металургія України. 1917—1957. – К., 1957. – С. 36—37.

(обратно)

249

Докл. див.: Волобуев П. Экономическая политика… – С. 179—189.

(обратно)

250

Гриневецкий В. Послевоенные перспективы… – С. 48.

(обратно)

251

Див.: Экономическое положение России… – Ч. 1. – С. 356.

(обратно)

252

Там само. – С. 315, 316.

(обратно)

253

Гапоненко Л. Рабочий класс России в 1917 г. – С. 226; Гончаренко Н. Советы Донбасса в 1917 г. – С. 83.

(обратно)

254

Экономическое положение России… – С. 359—361.

(обратно)

255

Див.: Горнозаводское дело. – 1917. – №34—35. – С. 16267– 16271.

(обратно)

256

Реєнт О., Сердюк О. Перша cвітова війна і Україна… – С. 9.

(обратно)

257

Ленин В. О задачах РСДРП в русской революции // Полн. собр. соч. – Т. 31. – С. 75.

(обратно)

258

Див.: Ленин В. О задачах пролетариата в данной революции // Полн. собр. соч. – Т. 31. – С. 115.

(обратно)

259

Докл. див.: Гриценко А. Робітничі фортеці соціалістичної революції… – С. 44—72.

(обратно)

260

Історія робітничого класу Української РСР. – К., 1967. – Т. 1. – С. 420—436.

(обратно)

261

Див.: История рабочего класса СССР: Рабочий класс России. 1907– февраль 1917. – М., 1982. – С. 245—254; История Украинской ССР, в 10 т. – Т. 5. Украина в период империализма (начало ХХ века). – Киев, 1983. – С. 335.

(обратно)

262

Див.: Нестеренко О.О. Розвиток промисловостi. Ч. 2. Економiчна пiдготовка Великої Жовтневої соцiалiстичної революцiї. Фабрично-заводське виробництво. – Київ, 1962. – С. 558.

(обратно)

263

Центральный военно-промышленный комитет: Материалы к учету рабочего состава и рабочего рынка. – Пг., 1917. – Вып. 2. – С. 34.

(обратно)

264

Октябрь и горняки. – С. 13. До осені 1917 р. ситуація ще більш погіршилася.

(обратно)

265

Николаенко А. Краткая история рабочего класса в России. – М.—Л. – 1926. – С. 286.

(обратно)

266

Докл. див.: Пушкарева И.М. Железнодорожники России в буржуазно-демократических революциях. – М., 1975. – С. 39, 48, 49; Метельков П.Ф. Железнодорожники в революции: Февраль 1917 – июнь 1918. – Л., 1979. – С. 48—51. На думку О. Таняєва, який проаналiзував матерiали залiзничного перепису 1918 р., питома вага службовцiв на залiзницях сягала 20%. – Див.: Таняев А. Очерки движения железнодорожников в революции 1917 г. (февраль – октябрь). – М.—Л. – 1925. – С. 4; Пушкарева И.М. Железнодорожники России… – С. 303—323; Таняев А. Очерки движения железнодорожников… – С. 4—5. Цей процес торкнувся, головним чином, служби руху, а не залiзничних майстерень, робiтники яких за своїм складом, умовами працi та рiвнем життя наближалися до фабрично-заводського пролетарiату, у першу чергу до металiстiв. – Д.Я.

(обратно)

267

Див.: Метельков П. Железнодорожники в революции… – С. 171—201.

(обратно)

268

Ленин В. Грозящая катастрофа и как с ней бороться // Полн. собр. соч. – Т. 34. – С. 175.

(обратно)

269

Рабочий путь. – 1917. – 21 октября.

(обратно)

270

ЦГИА России. – Ф. 32. – Оп. 1. – Спр. 24. – Арк. 99.

(обратно)

271

Довган Ю.Л. Політика Франції, Великої Британії та США щодо національної державності України в 1917—1920 рр. у вітчизняній та українській зарубіжній історіографіях: Дис… канд. іст. наук: Київський національний унт ім. Тараса Шевченка. – К., 2006. – 18 с – С. 11, 14.

(обратно)

272

Кучик О.С. Україна в зовнішній політиці Антанти (1917—1920 рр.): Дис… канд. іст. наук: Львівський національний унт імені Івана Франка. – Львів, 2001. – 20 с – С. 14, 16. Див. також: Матвієнко В.М. Українська дипломатія 1917—1921 років: на теренах постімперської Росії. – Київ, ВПЦ «Київський університет». – 2002. – 372 с

(обратно)

273

Кучик О.С. Україна в зовнішній політиці Антанти… – С. 7, 9.

(обратно)

274

Кучик О.С. Україна в зовнішній політиці Антанти… – С. 8.

(обратно)

275

Перепадя В.В. Еволюція українсько-німецьких відносин в умовах Першої світової війни та Української революції: Дис… канд. іст. наук: Запорізький національний унт. – Запоріжжя, 2005. – 20 c. – С. 1, 10.

(обратно)

276

Перепадя В.В. Еволюція українсько-німецьких відносин… – С. 10, 11.

(обратно)

277

Кучик О.С. Україна в зовнішній політиці Антанти. – С. 8.

(обратно)

278

Кучера І.В. Політика російської окупаційної адміністрації в Східній Галичині у 1914—1917 рр.: Дис… канд. іст. наук: Чернівецький національний університет ім. Ю. Федьковича. – Чернівці, 2005. – 19 c. – С. 9.

(обратно)

279

Там само.

(обратно)

280

Кучера І.В. Політика російської окупаційної адміністрації в Східній Галичині у 1914—1917 рр.: Дис… канд. іст. наук: Чернівецький національний університет ім. Ю. Федьковича. – Чернівці, 2005. – 19 c. – С. 11, 12, 13.

(обратно)

281

Дерев’янко І.П. Українсько-польські відносини 1918—1921 рр.: політичний аспект: Дис… канд. іст. наук: Київський національний економічний унт. – К., 2004. – 18 с – С. 1, 10.

(обратно)

282

Бетлій О.В. Українське питання в міжнародних відносинах Центральної Європи, 1919—1923 рр.: Дис… канд. іст. наук: Національний університет «Києво-Могилянська академія». – К., 2003. – 19 с – С. 11. На нашу думку, саме цей стратегічний курс фактично реалізується Польщею та ЄС після 1991 р.

(обратно)

283

Томюк І.М. Галицька армія у боротьбі за державність і соборність України (1918—1920 рр.): Дис… канд. іст. наук: Національний університет «Львівська політехніка». – Львів, 2004. – 20 с – С. 8—9.

(обратно)

284

Кармазіна М. Ідея державності… – С. 106, 107.

(обратно)

285

Томюк І.М. Галицька армія у боротьбі за державність… – С. 10.

(обратно)

286

Докл. див.: Михайлова О. Україна у східній політиці Ю. Пілсудського (кінець 1918 – квітень 1920 р.) // Проблеми вивчення історії Української революції 1917—1921 рр. – К., 2002. – 295 с. – С. 236, 246.

(обратно)

287

Бетлій О.В. Українське питання в міжнародних відносинах Центральної Європи… – С. 10.

(обратно)

288

Капелюшний В.П. Українська національна державність… – С. 9, 15.

(обратно)

289

Капелюшний В.П. Українська національна державність… – С. 14, 37.

(обратно)

290

Любовець О.М. Ідейно-політичні процеси в українських партіях… – С. 14.

(обратно)

291

Там само. – С. 13—14.

(обратно)

292

Любовець О.М. Вказ. праця. – С. 14.

(обратно)

293

Там само. – С. 13, 23.

(обратно)

294

Масненко В.В. Історична думка у процесі розвитку національної свідомості українців (кінець ХІХ – перша третина ХХ ст.): Дис… д-ра іст. наук: НАН України: Інститут політичних і етнонаціональних досліджень. – К., 2002. – 42 с – С. 34.

(обратно)

295

Там само. – С. 4.

(обратно)

296

Білас Я.І. Вказ. праця. – С. 11, 12, 13, 14.

(обратно)

297

Масненко В.В. Історична думка… – С. 19—20, 29, 34.

(обратно)

298

Турченко Г.Ф. Південна Україна в контексті формування модерної української нації (XIX – початок 20-х рр. XX ст.). – Автореф. дис… д-ра іст. наук. – Дніпропетровськ, 2006. – 39 c. – С. 19.

(обратно)

299

Бевз ТА. Формування Української держави за доби Центральної Ради (березень 1917 р. – квітень 1918 р.). – Автореф. дис… канд. іст. наук. – К., 1995. – 24 c. – С. 18—19.

(обратно)

300

Див.: Конституційні акти України. 1917—1920. Маловідомі конституції України. – К., 1992. – 269 c. – С. 15.

(обратно)

301

Бевз ТА. Формування Української держави… – С. 20.

(обратно)

302

Соловйова В.В. Формування та діяльність дипломатичних представництв українських національних урядів 1917—1921 рр. Автореф. дис… д-ра іст. наук. – Донецьк, 2006. – 35 с – С. 14.

(обратно)

303

Там само. – С. 15.

(обратно)

304

Винарчук Т.В. Український національний рух в контексті визвольної боротьби народів Центрально-Східної Європи (кін. ХІХ ст. – 1920 р.): компаративний аналіз: Дис… канд. іст. наук: Запорізький держ. унт. – Запоріжжя, 2002. – 16 с – С. 13, 14.

(обратно)

305

Романюк Р.Й. Ідея відродження української державності в європейській політичній думці початку XX ст. (1900—1918 рр.): Дис… канд. політ. наук: Львівський національний унт ім. Івана Франка. – Львів, 2001. – 18 с – С. 14.

(обратно)

306

Єрмолаєв В.М. Вищі представницькі органи влади в Україні… – С. 21.

(обратно)

307

Див.: Крюков В. Майбутнє, якого нас позбавили // Конституційні акти України. 1917—1920. – С. 38—55.

(обратно)

308

Присяжнюк А.Й. Конституційне будівництво в Українській Народній Республіці доби Директорії (листопад 1918 – початок 1921 рр.): Дис… канд. юрид. наук: Національна академія внутрішніх справ України. – Xарків, 2002. – 19 с

(обратно)

309

За А. Присяжнюком, «перший акт конституційного значення після приходу до влади Директорії і за походженням, і за структурою, і за значенням. У ньому було чимало положень, запозичених у більшовиків».

(обратно)

310

Присяжнюк А.Й. Конституційне будівництво в Українській Народній Республіці… – С. 8, 9, 10. Такий висновок підтверджує, зокрема, і аналіз виявленого А. Присяжнюком невідомого нам конституційного проекту д-ра права О. Копцюха, в основі якого лежав «трудовий принцип» організації влади; Там само. – С. 12.

(обратно)

311

На жаль, фото Отто Ейхельмана мені знайти не пощастило, хоча пошуки ці тривають вже майже 25 років.

(обратно)

312

Енциклопедія Українознавства. Словникова частина. Т. 2. – Львів, 1993. – С. 619. Див. також: Эйхельман О. Консульское право: Очерки из лекций по международному праву. – Житомир: Типография и Литография наследников С. Бродовича, 1886. – 128 с., (XIII) с., та Эйхельман О. «Военное занятие неприятельской страны. Рассуждение по международному праву. – М., 1880. – Тип. Т. Рис. – 226 с.

(обратно)

313

Биографический словарь профессоров и преподавателей Императорского Университета Св. Владимира, 1834—1884 / Сост. под ред. В. С. Иконникова. – Киев: Тип. Императорского Университета Св. Владимира, 1884. Існують відомості, згідно з якими біографія О.О. Ейхельмана міститься в базі даних «Personendatebank zur Migration ins vorrevolutionäre Russland», № 66096 в Інституті Східної Європи в Мюнхені.

(обратно)

314

Інститут рукопису Національної бібліотеки України ім. В. Вернадського. – Ф. VIII. – Спр. 2873. – Арк. 1. Автограф. Прошение подано после смерти его предшественника.

(обратно)

315

(обратно)

316

Інститут рукопису Національної бібліотеки України ім. В. Вернадського. – Ф. VIII. – Спр. 3550. – Арк. 1.

(обратно)

317

Інститут рукопису Національної бібліотеки України ім. В. Вернадського. – Ф. VIII. – Спр. 3552. – Арк. 1. 2 Там само. – Спр. 3551. – Арк. 1.

(обратно)

318

Там само. – Спр. 3551. – Арк. 1.

(обратно)

319

Там само. – Спр. 3549. – Арк. 1.

(обратно)

320

/

(обратно)

321

Галаган М. З моїх споминів… – С. 492.

(обратно)

322

Там само. – С. 14.

(обратно)

323

Дейвіс Н. Європа. Історія. – К., Основи. – 2000 р. – 1463 с. – С. 265—266.

(обратно)

324

Элон М. Еврейское право. Часть первая. Иерусалим, Амана, б/г. – 333 c. – С. 12.

(обратно)

325

Історія європейської ментальності. За редакцією Петера Дінцельбахера. – Львів, Літопис, 2004. – 717 c. – С. 501, 503, 517, 518, 539, 541, 546, 547, 562.

(обратно)

326

История XIX века. Под ред. проф. Лависса и Рамбо. – М., ОГИЗ. – 1938. – Т. 3. – 631 с. – С. 63.

(обратно)

327

Але так було не завжди. Незалежні з 1534 р. від Риму Королівство Англія та з 1560 р. Королівство Шотландія від 1603 р. перебували у стані особистої унії – ними правив король Яків I Англійський, він же – VI Шотландський. До 1707 р. обидві країни керувалися власними парламентами та урядами. Отже, в 1603—1707 рр. Королівство Англії та Шотландії, так само як і Велике Князівство Литовське/Річ Посполита, було за формою державного устрою федеративною державою, а за формою політичного устрою – конституційною монархією. 1707 р., після розпуску шотландських парламенту та уряду та входження її представників до обох палат лондонського парламенту Королівство Англії та Шотландії за формою державного устрою перетворилося на унітарну державу, а за формою політичного продовжувало залишатися конституційною монархією. Об’єднане Королівство Великобританії та Королівства Ірландії припинило своє існування 1922 р., коли Ірландія отримала незалежність.

(обратно)

328

Присяжнюк А.Й. Конституційне будівництво… – С. 14.

(обратно)

329

Єрмолаєв В.М. Вищі представницькі органи влади в Україні…

(обратно)

330

Чеботок Н.В. Державна етнонаціональна політика в Україні у 1917—1921 рр.: Дис… канд. юрид. наук: Інститут держави і права ім. В. Корецького НАН України. – К., 2005. – 16 с. – С. 4.

(обратно)

331

Устименко В. Етнополітичні процеси в Україні на початку XX ст.: стан та особливості. – К., 2007. – 80 с – С. 73, 74.

(обратно)

332

Мандзяк В.П. Історіографія українського національного руху в Галичині XIX – початку XX ст. – Автореф. дис… канд. іст. наук. – Львів, 2006. – 20 с

(обратно)

333

Там само. – С. 16.

(обратно)

334

Там само. – С. 13.

(обратно)

335

Дейвіс Н. Європа. Історія… – С. 856, 857.

(обратно)

336

Нова зоря. – 2008, 13 вересня.

(обратно)

337

Свобода. – 2008, 12 вересня. Число 37.

(обратно)

338

Заруба В.М. Держава і право Київської та Галицько-Волинської Русі (кінець VIII ст. – початок XIV ст.). Навчальний посібник. – Київ, Істина. – 2007. – 123 с

(обратно)

339

Там само. – С. 80, 81.

(обратно)

340

Острогорський Г. Історія Візантії. Видання 3-тє, доповнене. – Львів, Літопис. – 2002. – 587 с – С. 266, 267.

(обратно)

341

Острогорський Г. Історія Візантії… – С. 222—225.

(обратно)

342

Докл. див.: Заруба В.М. Держава і право Київської та Галицько-Волинської Русі… – С. 50—59.

(обратно)

343

Там само. – С. 19.

(обратно)

344

Див.: Заруба В.М. Держава і право Київської та Галицько-Волинської Русі… – С. 35—42; Котляр М.Ф. Рюриковичі в Галичині й на Волині // УІЖ. – 2008. – № 3. – С. 30—45; Яринович Ан. Галичина в ее прошлом и настоящем. Очерк истории национальной жизни русин в Австро-Венгрии. – М., Задруга, 1915. – С. 14—53.

(обратно)

345

Брехуненко В. Московська експансія… – С. 25.

(обратно)

346

Полетика Василий. Записка о начале, происхождении и достоинстве малороссийского дворянства // Інститут рукописів Національної бібліотеки НАН України ім. В.І. Вернадського. – Ф. VIII. – Спр. 1604 (122). – Арк. 2 (об).

(обратно)

347

Брехуненко В. Московська експансія… – С. 25, 26.

(обратно)

348

В оригіналі «российские».

(обратно)

349

Брехуненко В. Московська експансія… – С. 28, 40.

(обратно)

350

Там само. – С. 31.

(обратно)

351

Полетика Василий. Записка… – С. 3—3 (об).

(обратно)

352

Докл. див.: Полетика Василий. Права, привилегии, преимущества, вольности и свободы Малороссийского шляхетства, данные оному от Королей Польских, Великих князей Литовских и утвержденныя от Всепресветлейших Государей, царей Императоров и Императриц всероссийских, поданныя в Комиссию о сочинении проекта нова Уложения Июня 20 дня 1768 года // Інститут рукописів Національної бібліотеки НАН України ім. В.І. Вернадського. – Ф. VIII. – Спр. 173(207). – С 5—124 (об); див. також: «Записка о преимуществах чинов малороссийских. Сочинена по поручению Господина малороссийского полтавского маршала Василия Ивановича Черныша. (Составил Андриан Чепа) 18 февраля 1809 г.». Копия. // Там само. – Спр. 1603 (122). – С. 7—9.

(обратно)

353

Див.: Національна бібліотека України ім. В.І. Вернадського. Інститут рукописів. – Ф. VIII. – № 171 (206). – С 1-788.

(обратно)

354

ЕУ. – С. 1303; див. також: Там само. – С. 635—636.

(обратно)

355

Гуржій О. Українська козацька держава в другій половині XVII—XVIII ст.: кордони, населення, право. – Київ, Основи, 1996. – 223 с – С. 147, 174.

(обратно)

356

Статут Великого князівства Литовського. У трьох томах. Том 3. Статут Великого князівства Литовського 1588 р. У 2 книгах. Книга 1. За ред. С. Ківалова, П. Музиченка, А. Панькова. – Одеса: Юридична література. – 2004. – 666 с. – С. 6.

(обратно)

357

Статут Великого князівства Литовського. У трьох томах. Том 1. Статут Великого князівства Литовського 1529 р. За ред. С. Ківалова, П. Музиченка, А. Панькова. – Одеса: Юридична література. – 2002. – 462 с. – С. 5, 6, 8, 18—20, 22, 35.

(обратно)

358

Статут Великого князівства Литовського. У трьох томах. Том 2. Статут Великого князівства Литовського 1566 р. За ред. С. Ківалова, П. Музиченка, А. Панькова. – Одеса: Юридична література. – 2003. – 558 с. – С. 3—6.

(обратно)

359

Статут Великого князівства Литовського. У трьох томах. Том 3… – С. 16, 17.

(обратно)

360

Там само. Книга 1. – С. 4, 7, 11, 14.

(обратно)

361

Єрмолаєв В. Вищі представницькі органи влади в Україні… – С. 16.

(обратно)

362

Волинське, Галицьке, Подільське, Брацлавське, Київське воєводства та два райони воєводства Волзького (Холмщина та Підляшшя) у XVI ст. обіймали територію в 287 тис. км2, на якій проживало 1 749 000 населення. Див.: .

(обратно)

363

Докл. див.: . Див. також: .

(обратно)

364

Єрмолаєв В. Вищі представницькі органи влади в Україні… – С. 17.

(обратно)

365

Ващук Д.П. Обласні привілеї Волині та Київщини: генеза і функціонування у другій половині XV – першій третині XVI ст. – Автореф. дис… канд. іст. наук. – Київ, 2005. – 18 с.

(обратно)

366

Там само. – С. 10—12, 14.

(обратно)

367

(обратно)

368

Національна бібліотека України ім. В. І. Вернадського. Інститут рукописів. – Ф. VIII. – № 169 (204). – Статут Великого княжества Литовського. Редакція 1588 р. – 504 с. – С. 1.

(обратно)

369

Бойко І.Й. Держава і право Гетьманщини. Навчальний посібник. – Львів: Світ, 2000. – 118 с. – С. 32—33 та ін.

(обратно)

370

Правовий звичай як джерело українського права IX—XIX ст. За редакцією І.Б. Усенка. – Київ: Наукова думка, 2006. – 279 с – С. 250—254.

(обратно)

371

Гримич М.В. Звичаєве цивільне право українців XIX – початку XX століття. Київ: Арістей, 2006. – 555 с – С. 443—457.

(обратно)

372

Резніков А.В. Магдебурзьке право: українські варіації на тему європейських традицій (історико-правовий нарис). – Луганськ: РВВ ЛДУВС. – 2007. – 207 с – С. 10, 11, 19. При цьому А. Резніков посилається на статтю З. Черніловського з 15-го тому ВРЕ та статтю І. Усенка з 6-го т. Юридичної енциклопедії (К., 2001 р.).

(обратно)

373

Дослідникам новітньої історії України добре відомий факт наявності електорального «кордону» в державі: ті, хто живе на захід від Полтави, надають перевагу національним проєвропейським, прозахідним політичним силам; виборці, що проживають на схід від цього кордону, переважно голосують за прокомуністичні, проросійські партії та блоки. Першим, наскільки нам відомо, увагу на це звернув О. Палій. Див.: Місце зустрічі змінити не можна. Сіверодонецьк-2 //

(обратно)

374

Там само. – С. 12, 13, 18, 45, 183.

(обратно)

375

Резніков А.В. Магдебурзьке право… – С. 184.

(обратно)

376

Права, за якими судиться малоросійський народ. 1743. – Київ, 1997. – 547 с. – С. VII.

(обратно)

377

Резніков А.В. Магдебурзьке право… – С. 185, 186 та ін. Див. також: Гуржій О. Українська козацька держава… – С. 174.

(обратно)

378

Брехуненко В. Московська експансія… – С. 294, 311. Див. також: Там само. – С. 313, 316, 319—321.

(обратно)

379

Там само. – С. 287, 311, 312.

(обратно)

380

Єрмолаєв В. Вищі представницькі органи влади в Україні… – С. 18—19.

(обратно)

381

Бойко І.Й. Держава і право Гетьманщини. Навчальний посібник. – Львів: Світ, 2000. – 118 с

(обратно)

382

Бойко І.Й. Держава і право Гетьманщини… – С. 5—11, 113.

(обратно)

383

Брехуненко В. Московська експансія… – С. 304, 309. Бойко І.Й. Держава і право Гетьманщини… – С. 31.

(обратно)

384

Це фактично визнають авторитетні дослідження. Так, В. Брехуненко прямо вказує на те, що одруження Тимоша Хмельницького та дочки молдавського господаря Розанди Лупул «посилювало позиції гетьманської влади, додавало аргументів для її узаконення та було значним кроком на шляху впровадження спадкового гетьманату». Див.: Брехуненко В. Московська експансія… – С. 300.

(обратно)

385

Бойко І.Й. Держава і право Гетьманщини… – С. 31.

(обратно)

386

Полетика В. Права, привилегии, преимущества, вольности и свободы Малороссийского шляхетства… – С. 3 (об.) – 4.

(обратно)

387

Повний їх перелік див.: Там само. – С. 130—130 (об), 131—133 (об), 133—137, 137—139 (об), 139 (об) – 144 (об), 144 (об) – 149, 151—165, 165—167 (об), 167 (об) – 184, 184 (об) – 223, 223 (об) – 227 (об), 228—241 (об), 241 (об) – 260 (об), 260 (об) – 269 (об).

(обратно)

388

Гуржій О. Українська козацька держава в другій половині XVII—XVIII ст.: кордони, населення, право. – Київ: Основи, 1996. – 223 с

(обратно)

389

Див.: Там само. – С. 4—12.

(обратно)

390

Гуржій О. Українська козацька держава… – С. 82, 117, 123, 128.

(обратно)

391

Гуржій О. Українська козацька держава… – С. 7, 123, 140, 147, 173.

(обратно)

392

Права, за якими судиться малоросійський народ… – С. IX.

(обратно)

393

Там само. – С. XXXVIII, XXXIX.

(обратно)

394

Гуржій О. Українська козацька держава… – С. 149; див. також: Бойко І.Й. Держава і право Гетьманщини… – С. 43, 45, 174.

(обратно)

395

Див.: Права, за якими судиться малоросійський народ… – С. XV—XX та ін.

(обратно)

396

Там само. – С. XLI.

(обратно)

397

Там само. – С. XXXIX.

(обратно)

398

Скрипник А.Ю. Діяльність адміністративних установ Подільської губернії (1793—1914 рр.). – Автореф. дис… канд. іст. наук. – Київ, 2007. – 20 с

(обратно)

399

Докл. див.: Скрипник А.Ю. Діяльність адміністративних установ… – С. 10—12, 15.

(обратно)

400

Турченко Г.Ф. Південна Україна в контексті формування модерної української нації (XIX – початок 20-х рр. XX ст.). – Автореф. дис… д-ра іст. наук. – Дніпропетровськ, 2006. – 39 с

(обратно)

401

Там само. – С. 15.

(обратно)

402

Черемісін О.В. Діяльність органів громадського управління… – 18 с

(обратно)

403

Білокінь М. Органи державного управління та місцеве самоврядування в Російській імперії у другій половині XIX ст. (на матеріалах Лівобережної України): історико-правове дослідження. – Харків: Вид-во Національного університету внутрішніх справ. – 2003. – 257 с – С. 231.

(обратно)

404

Черемісін О.В. Діяльність органів громадського управління… – С. 9, 11.

(обратно)

405

Плаксій Т.М. Міське самоврядування Середньої Наддніпрянщини в 2-й пол. XIX – на початку XX ст.: Дис… канд. іст. наук: Запорізький державний університет. – Запоріжжя, 2001. – 19 с – С. 14.

(обратно)

406

Кучик О.С. Україна в зовнішній політиці Антанти (1917—1920 pp.): Дис… канд. іст. наук: Львівський національний унт імені Івана Франка. – Львів, 2001. – 20 с – С. 8.

(обратно)

407

О законах. Беседы графа Сперанского с Его Императорским Высочеством Государем Наследником Цесаревичем и Великим Князем Александром Николаевичем с 12 октября 1835 года по 10 апреля 1837 г. – Національна бібліотека України ім. В.І. Вернадського. Інститут рукописів. – Ф. VIII. – № 179 (280). – С. 11, 12—13 (об.), 16, 17—17 (об), 22 (об.), 25 (об.), 28—28 (об), 39—39 (об.), 53 (об.), 57, 58 (об), 59.

(обратно)

408

Фукуяма Ф. Великий крах. Людська природа і відновлення соціального порядку. – Львів, Кальварія. – 2005. – 377 с – С. 21.

(обратно)

409

Кривоший Г.Ф. Етнонаціональна база української революції (березень 1917 – лютий 1918). – Дис… канд. іст. наук: Запорізький державний ун-т. – Запоріжжя, 1997. – 23 с – С. 15.

(обратно)

410

Хміль І., Куташев І. Наростання селянського екстремізму в Україні (березень – жовтень 1917 р.) // Проблеми вивчення історії Української революції 1917—1921 рр. – Київ, 2002. – 295 с – С. 53—77.

(обратно)

411

Мотенко Я.В. Селянський рух в Харківській губернії (1917—1921 рр.): Дис… канд. іст. наук: Харківський національний ун-т ім. В.Н. Каразіна. – Харків, 2005. – 19 с – С. 10, 11, 14, 15.

(обратно)

412

Кривоший Г.Ф. Етнонаціональна база української революції… – С. 3, 13, 14, 16—19, 21.

(обратно)

Оглавление

Вступна заувага

Розділ I Що таке «Україна»?: землі, люди, партії

  «Етнографічні «українські» землі». Спроба визначити дефініцію

    «Етнографічні «українські» землі» у складі Російської імперії

      Правобережжя в цілому

      Київщина та Волинь

      Поділля

      Катеринославська, Херсонська, Таврійська губернії

      Берестейщина

      Кубань

      Міста в цілому

      Міста Півдня

      Адміністрування підросійських «українських етнографічних земель»

    «Етнографічні «українські» землі» у складі Австро-Угорської імперії

      Галичина

      Буковина

    «Етнографічні «українські» землі» у складі Угорського королівства

      Закарпаття

    Інші «українські» етнографічні землі

      Підляшшя

      Холмщина

      Крим[45]

    Чисельність населення

  Люди

    Персони

      М. Грушевський

      В. Винниченко

      М. Шаповал

      С. Петлюра

      М. Порш

      Д. Донцов

      М. Міхновський

      С. Шелухін

      А. Шептицький

      К. Левицький

      М. Лозинський

      Є. Петрушевич

  Партії

    Політичні партії на підросійських «українських» землях

    Політичні партії на підавстрійських «українських» землях

    Правові засади діяльності політичних партій

  Державницькі ідеї політичних партій

    Анархісти

    Партія соціалістів-революціонерів та соціал-демократична (об’єднана) партія

    Ліберали

    «Союз русского народа»

    Партія конституційних демократів

  Українські політичні партії та організації

    Товариство українських поступовців

    Українська демократично-хліборобська партія

    Українська соціал-демократична робітнича партія

    Українська партія соціалістів-революціонерів

    Російська соціал-демократична робітнича партія (більшовиків)

    Українські комуністи

  Корпоративні організації великого капіталу

    Якiсні характеристики

    Групи впливу

    Корпоративні структури

    Персони

    Масони

  Чотири очевидних міркування

  Вплив Першої світової війни на економіку Російської Імперії/Республіки

    Відсторонення від влади Імператора та динаміка економічних процесів[200]

    Продовольство, продукти першої необхідності, комунальні послуги

    Транспорт

    Криза управління

    Паливні проблеми

  Зміни у соціальній структурі населення

    Якiсна характеристика промислового робiтництва

    Страйки

  Перша світова і «Україна»

    «Україна» – Антанта

    «Україна» – Почвірний союз

  Російська імперія – «український» рух

    Росія – «москвофіли»

    «Україна» – Польща

    «Україна» – Чехословаччина

  Деякі попередні висновки

  Хто такий О. Ейхельман[311]

Розділ II Україна та європейський контекст

  Поняття «легітимності» за «Старого Порядку»

  Легітимність після Віденського конгресу

  Україна «неіснуюча»

    Чи сформувалась українська нація перед 1917 р.?

  Правові системи на руських землях

    Київська Русь

    Галицько-Волинське князівство

    Велике князівство Литовське/Річ Посполита

    Статути Великого князівства Литовського

    Русини та їх звичаєве право

    Русини та магдебурзьке право

    Військо Запорозьке – Гетьманщина

    «Права, за якими судиться малоросійський народ»

    Російська імперія. М. Сперанський та С. Вітте

Констатація Fueled by Johannes Gensfleisch zur Laden zum Gutenberg