«Стежкою легенд»

Стежкою легенд (fb2) - Стежкою легенд (пер. Л. Силаєва,В. Сологуб) 1805K скачать: (fb2) - (epub) - (mobi) - Игорь Иванович Акимушкин

Ігор Акимушкін СТЕЖКОЮ ЛЕГЕНД Оповідання про єдинорогів і василісків, про драконів і летючі тарілки, про те, як плачуть крокодили, про шосте відчуття та про багато іншого

©   — україномовна пригодницька література

Переклали з російської Л. СИЛАЄВА та В. СОЛОГУБ

Малював Б. ЖУТОВСЬКИЙ

Перекладено за виданням: И. АКИМУШКИН, Тропою легенд, издание второе, изд-во ЦК ВЛКСМ «Молодая гвардия», 1965.

ВСТУП

Наука встановила, що Земля існує міліарди років, а людина — лише кількасот тисячоліть.

Щоб уявити собі це наочно, прирівняймо всю історію розвитку Землі до однієї доби (зберігаючи відносні масштаби геологічних періодів) і матимемо досить-таки цікаву картину.

На початку доби, опівночі, утворилася наша планета. За дванадцять годин, опівдні, на дні стародавнього океану вже ворушилися перші грудочки живого білка.

На 16 годину 48 хвилин з найпростіших білкових тіл розвинулися черв'яки, раки, молюски, губки і водорості. Згодом з'явилися риби.

О 21 годині 36 хвилин закінчилася палеозойська ера і настало царство динозаврів. За 40 хвилин до кінця доби всі ящери вимерли і Землю почали завойовувати ссавці. І тільки о 23 годині 59 хвилин 56 секунд з'явилася нарешті людина.

Але історична епоха — час, коли людське суспільство еволюціонувало від дикунства до сучасної цивілізації, — тривала всього секунди.

Отож поміркуйте самі, чи спроможна була людина за коротку хвилю свого існування досконало вивчити усі явища природи, що розвивалися нескінченно довго? Нині наука досягла небувалого прогресу, основні закони будови матерії вивчено, проте в світі існує ще багато таємниць. Безперечно, всі вони будуть розкриті людством.

Та сотні років тому, коли наука тільки-но ступала перші непевні кроки по шляху прогресу, світ людині повнився загадками.

Не володіючи знаниями, люди, однак, намагались якось пояснити різні загадки, безліч яких пропонував їхній увазі кожен новий день. То чи варто дивуватися, що ці пояснення у відповідності з «філософією» кам'яного віку — вірою У всюдисущих духів — мали надприродний характер? Невігласи й досі перебувають у полоні цих застарілих «теорій» і, незважаючи на успіхи науки, схильні наділяти природу містичним змістом.

Багато які прояви життя, інстинкти і пристосованість тварин дуже складні, хитромудрі й доцільні. І що більше ми пізнаємо життя природи, то більше знаходимо в ній дивовижного. Натуралісти початку минулого століття зачудовано хитали головою, захоплюючись величчю творця, який обдарував природу такою гідною подиву мудрістю. Але наука розвивалася, накопичувала знання, і залізна логіка фактів примусила зоологів наступного покоління переглянути традиційну точку зору щодо мудрого творця природи. Ця проблема виявилася куди складнішою, ніж уявляють її богослови, що розрубують усі гордієві вузли суперечних питань універсальною формулою — «несповідимі путі господні».

Творця природа не має, і в той же час всі її складові частини «працюють» напрочуд злагоджено, вони на диво урівноважені, ніби їх створено за планом надто завбачливого конструктора.

Неважко все це приписати справі рук бога, та нелегко розгадати істинні закони світобудови.

Завдання науки дуже складне: терпляче розплутати усі невидимі ниті біологічних взаємовідносин, усі вузли невирішених проблем походження життя та різноманіття його пристосувань.

Тепер ми знаємо, що усе в світі підпорядковане природним законам розвитку матерії. І ніяка сила не може порушити їхнього правильного плину: після ночі завжди наступає день, після весни — літо. Ні чаклунством, ані волею богів та героїв не можна змінити напрямок і період обертання Землі навколо Сонця.

Але візьміть священні книги будь-якого народу, міфи будь якої релігії, будь-якого вірування: у них усе інакше. Там усі сказання повні дивовижних чудес і протиприродних дій. Бог чи боги змінюють рух світил, ходять по воді, мов по паркету, море розступається перед натовпом обраних богом утікачів і поглинає полчища їхніх ворогів, а стіни фортець руйнуються від звуків архангельських сурм.

Ще за прадавніх часів перед людьми поставало питання: чому світ зовсім не такий, як зображують його релігійні вчення, чому немає в ньому чудес, описаних у священних книгах. Чому не подибуємо в житті велетів, що пересувають гори, драконів, що дихають вогнем, та інших неймовірних створінь, якими населяють світ давні легенди?

Чому боги, як гості, не сідають вже за один стіл з людьми, а Афіна-Паллада не скеровує смертоносні списи героїв?

Грецький історик Павзаній уважав, що зіпсовані звичаї — причина того, що в світі усе йде не так, як за давніх добрих часів. Засмучені людськими вадами боги покинули Землю. Чудеса перестали вершитися.

Справа, звичайно, не в цьому. Світ лишився колишній, змінилася людина, вірніше — її погляд на світ. Замість обожнених сил. дію яких первісна людина бачила в кожному прояві стихій, люди навчились розпізнавати природний бік явищ. Вони вивчили походження дня і ночі, встановили, що Сонце і Місяць не сяючі божества, а космічні тіла.

Для сучасної людини, що вміє на багато років уперед передбачити затемнення, це явище — один із доказів точності нашого пізнання законів природи. Людям, не знайомим з наукою, затемнення завжди здавалося надприродним лихом. Звичайно вважали, що якесь чудовисько поглинає світило, і тому воно починає темнішати.

У Стародавній Індії Місяць під час затемнення викрадав демон Рагу, у Стародавньому Китаї — дракон. Римляни під час затемнення сурмили, калатали в горщики й каструлі, кидали до неба смолоскипи й волали: «Місяцю, переможи!» — намагаючись допомогти йому в боротьбі з невідомим страховиськом.

Мешканці джунглів Південної Америки, вважаючи, що Місяць переслідують собаки і шматують його (від крові, що цебеніла з ран, сяєво його стає тьмяне й багряне), зчиняють страшенний галас і стріляють у небо, щоб відігнати від Місяця собак. У інших народів Місяць і Сонце ковтає ягуар (мовою південноамериканського племені тупі «затемнення» визначається довгою фразою: «ягуар з'їв Сонце»). Індіяни-алгонкіни гадали, що Місяць чорніє, коли бере на руки свого сина. А коли Місяць віддає сина своєму чоловікові — Сонцю, то затьмарюється Сонце.

— Але ж ні Сонце, ні Місяць не мають рук? — заперечив їм дослідник, що занотував цю легенду.

— Ти нічогісінько не тямиш, — відповіли йому індіяни. — Вони завжди тримають поперед себе напнені луки — ось чому не видно їхніх рук.

— Кого ж вони хочуть встрелити?

— А хіба ми знаємо?..

Про «теорії», що ними різні народи пояснюють затемнення, можна написати грубу книжку — так їх багато. Фантазія здатна створити силу-силенну варіантів навколо одного факту. Та тільки наука пояснила нам істинні причини загадкового явища.

Затемнення — лише одне серед тисяч природних явищ, яким релігійна уява в період дитинства людського розуму надавала надприродних властивостей. Мета даної книги довести фактами, як і чому народжувались ці легенди, що лежить у їх основі. Звільнивши легенду від шкаралупи марновірних домислів, ми найчастіше знаходимо в її основі природний факт, який люди, не маючи знань, не змогли правильно пояснити. А жерці й служителі різних культів спритно користалися з цього невміння і по-своєму, містично, витлумачували загадкові явища природи.

ВІД ТОТЕМА ДО СВЯТОГО ХРИСТОФОРА

ТЖУКУРИТА — ПРАБАТЬКИ

Усе незрозуміле, фантастичне завжди привертало релігійну думку.

Завважте, що в церковних міфах звичайно фігурують не нормальні тварини, а химерні істоти на зразок крилатих биків, людей з пташиними крильми, василісків, драконів, єдинорогів. Ці монстри сильніше діють на уяву. Адже віруючі не мають сумнівів щодо існування химер, описаних у священних текстах. Для них це не просто містичні символи, а істоти реальні, хоча й надприродні.

Ми побачимо, що людська уява створила фантастичні образи цих страховиськ не під враженням небесного видива. Їх неймовірні риси і надто натуральний характер розвивались, як це не дивно, природним шляхом під впливом фактів і спостережень, одержаних з арсеналу природи.

Перш ніж перейти до історії міфологічних і казкових створінь, розглянемо одне загальне питання: чому людина почала ставитись до деяких тварин, як до надприродних істот? Де історичні корені звіриного символізму в релігії та міфології?

Очевидно, це питання ми не розв'яжемо, якщо не розглянемо хоча б стисло інше: як виникла сама релігія? Чи існувала вона вічно як нагальна потреба людської душі, на зразок природженого почуття голоду, страху, любові (так вважають богослови та ідеалісти), чи це лиш «дитяча» хвороба людства, що вразила його на певній стадії соціального розвитку.

Розповідь почнемо здалеку, з глибини давноминулих віків і тисячоліть. Задовго перед тим, як людина зробила перші кроки, Землю населяли дивні істоти: духи грому, вітру, райдуги і Сонця. Фантастичні тварини жили пліч-о-пліч з ними. Серед них були удав Боллунку і змія-райдуга Мінді, індик Кіпара, ящірка Мільбілі та інші могутні тжукурита — прабатьки. Ці тварини поводились і мислили, як люди. Вони кочували країною, де зупинялись — будували житла, добували вогонь, копали криниці, щоб знайти воду.

І безживна пласка рівнина, якою була до них земля, вкривалася лісами, на ній виникали гори й ріки.

Так розповідають австралійські міфи. Давно це було, дуже давно, світ тоді був молодим, а людські племена щойно зароджувались. Кожний людський рід походить від тварини-велетня — тжукурита. Ось чому в Австралії є люди-змії, люди-ему, люди-ящірки.

Та й не тільки в Австралії: у Північній і Південній Америках деякі племена індіян ведуть свій початок від Ворони, Ведмедя, Ягуара або Гримучої Змії.

У багатьох народів існують міфи про містичну спорідненість людей і тварин.

Учені називають цю початкову форму релігійних уявлень тотемізмом («тотем» мовою індіян оджибве — «його рід»).

Тотемізм виник на ранніх стадіях первісної общини, він тісно пов'язаний з ловами та збиранням. Тварини й рослини, які давали людям їжу та одяг, набули в їхній уяві першорядного, а згодом і магічного значення, стали об'єктами культу. Кожний рід обрав серед представників місцевої фауни чи флори міфологічного родоначальника й покровителя — тотема.

Тварин обраного виду заборонялося вбивати. Члени роду зобов'язані були всіляко захищати своїх тотемних тварин. Стилізовані фігури тварини-предка вирізьблювали на зброї, стінах помешкань або на тотемних стовпах біля кожного селища.

Вечорами перед зображеннями тотемів гуртувалося плем'я, і казкарі починали свою захоплюючу розповідь про життя і подвиги предків — фантастичних тварин, наділених почуттями людей і могутністю богів. Мальовничі образи, породжені фантазією первісних поетів, населяли оповиті мороком ліси і гори, моря й ріки.

Поступово розповіді про діяння уявних предків набули священною характеру релігійної міфології. Відтоді історію життя предків і присвячені їм обряди дозволялося знати лише чоловікам.

Люди гадали, що за допомогою чаклунства й магічних церемоній вони зможуть вплинути на всемогутнього тотема-покровителя й примусити здійснити їхні бажання, забезпечити успішне полювання чи відігнати недругів.

Адже світ первісній людині повнився ворожими стихіями. Перед численними небезпеками люди почували себе безпорадними немовлятами. Здавалося, ніби довкола оселилися добрі й злі сили. Щоб загодити їх, людина схилялася перед стихіями, речами, тваринами, від яких залежало її життя.

Первісний мисливець, безсилий перед шаленством бурі, перед зимовою холоднечею й смертоносними епідеміями, цілковито залежав від ласки природи, від її датку й стихійного лиха. Саме в цьому — головна причина зародження в людей надприродних уявлень. А причини безпорадності перед навколишнім світом крилися в надто низькому рівні економічного розвитку первісного суспільства. Людина тоді ще не вміла ані будувати міста, ані сіяти збіжжя, ані розводити тварин. За знаряддя виробництва правили лише камінні сокири, довбні й ловильні ями, а єдиним харчем були зібрані в лісі плоди й коріння, м'ясо та шкури упольованих тварин. І ми бачимо, що перші релігійні уявлення, які з'явилися в людей кам'яного віку, тісно пов'язані з трудовою діяльністю. Це уявлення про всемогутність стихійних сил, про велич природи, її тваринного і рослинного царства.

Віра у надприродне зародилася не відразу — не водночас з людиною. Хоч яке сутужне було життя перших мавполюдей, пітекантропів і синантропів, релігійних обрядів, бодай найпростіших, вони не мали. Розвиток інтелекту пітекантропів був ще на дуже низькому рівні, їхній мозок не був здатний до абстрактного мислення — до винаходу фантастичних уявлень про світ.

Схиляння перед надприродними силами, що ніби панують над природою, вперше з'явилося, мабуть, у неандертальців — давніх предків людини. Жили неандертальці п'ятдесят — сто тисяч років тому. 1938 року радянський учений О. П. Окладников знайшов у печері Тешик-Таш (Узбекистан) поховання хлопчика-неандертальця, череп якого був обведений своєрідним частоколом з десяти увіткнутих у землю козлиних рогів. Мабуть, роги гірських козлів, улюбленої дичини неандертальців з Тешик-Таша, мали, на їхню думку, якесь магічне значення.

У печерах Швейцарії і Німеччини археологи знайшли черепи ведмедів, забитих неандертальцями. Кожен череп дбайливо обкладений камінням, і вся споруда мала вигляд примітивного вівтаря. Поклоніння ведмедеві було дуже поширене серед відсталих народів Сибіру та Північної Америки. Очевидно, у глибині доісторичних печер учені знайшли ранні джерела цього первісного релігійного культу, породженого найдавнішим фахом людства — мисливством.

БИКИ! БИКИ!

Визначне відкриття в історії археології зробила людина, на ім'я Марселіно Саутуоля. Та не слави він здобув собі, а горя. Він помер усіма висміяний і знехтуваний. Ще дві живі істоти причетні до відкриття Марселіно Саутуоли — дитина й собака. Це сталося в Іспанії восени 1868 року за тридцять кілометрів на південний захід від міста Сантандер, що лежить на березі Біскайської затоки.

Альтаміра — назва тутешньої місцевості. Це невеликий пагорбок, з вершини якого відкриваються мальовничі краєвиди. («Альтаміра» іспанською мовою означає «погляд з височини»). На півдні й заході небо підпирають снігові шпилі Кантабрійських гір, а на півночі безмежна просторінь океану зливається з крайнебом.

Вершиною пагорба йшов мисливець. Він шукав свого собаку. Той раптово зник посеред зеленої луки, ніби його хап ухопив. Коли мисливець прибув на місце дивної пригоди, то побачив вузьку розколину, в глибині якої жалібно скавучав пес.

Нелегко було визволити з-під землі друга, що потрапив у халепу. Довелося розкидати великі каменюки, аби розширити вхід до підземелля.

Про свою приключку мисливець розповів власникові Альтамірського пагорба адвокатові Марселіно Сдутуолі. Саутуола, великий аматор археології, звичайно, не проминув нагоди обстежити печеру, що лежала так близько біля його оселі.

З неспокійним серцем спустився він до підземного грота. Ось обірвались сліди мисливця, який шукав тут собаку. Далі глиняста долівка печери була така чиста й гладенька, ніби до Саутуоли ніхто й ніколи по ній не ходив. Та, пройшовши ще кілька кроків, дослідник надибав незграбні камінні й кістяні сокири, ножі, молотки. Безперечно, ці начиння зробили люди, однак дуже давні! Двадцять або й сорок тисяч років тому вподобали вони цю печеру. Вона стала їхньою домівкою й фортецею, майстернею й храмом. Тут ховались вони від лютої холоднечі льодовиків, що насувались, від шалу вітру й хижих звірів.

Незграбну камінну зброю печерні мешканці прикрасили малюнками мамутів, бізонів, диких коней.

Зі своїми знахідками Саутуола приїхав до Парижа на з'їзд археологів, але його «камені з малюнками» не справили великого враження на людей науки.

Минали роки. Саутуола наполегливо провадив розкопки. Однак дивне адвокатове захоплення поділяла лише його п'ятирічна донька Марія.

Якось вона ублагала батька взяти і її до печери. Удвох вони опустилися до похмурого житла предків. Батько заходився розкопувати наносні шари в просторому гроті в кінці довгого й вузького коридора. Дівчинка зі свічкою в руках пішла далі. Навпомацки добулася кінця підземного залу, його склепіння нависало над самою головою. Доросла людина могла б дістатися сюди лише поповзом.

Марія з острахом подивилась на стелю і враз упустила свічку. Лементуючи: «Торос! Торос!» — «Бики! Бики!» — кинулась вона до батька.

Саутуола засміявся. Звідки могли з'явитися тут бики? Однак, підійшовши до стіни, що настрахала його доньку, він укляк. На стелі серед камінних брил, що здавалися горбами тугих м'язів, стояли, лежали, спокійно ремиґаючи, й бігли, пронизані списами мисливців, бики.

Бізони! Багато бізонів. Здавалося, що тільки вчора їх намалювала рука чудового майстра чорною, червоною та жовтою фарбами. Саутуола доторкнувся рукою до одного малюнка: малюнок був вогкий, на пальцях залишилась фарба.

Про нечуване відкриття Саутуола написав книжку й подай її 1880 року на Міжнародний конгрес археологів у Ліссабоні. Але йому не повірили. Археологи не могли припустити, щоб доісторична людина займалася живописом, — треба ж отаке вигадати!

Саутуолу оголосили шахраєм і містифікатором: пін, бачте, сам розмалював свою печеру. Жоден фахівець і подивитись не захотів на настінні малюнки Альтамірського грота. Та слава про знахідку Саутуоли поширилась по всьому світі. Люди здалеку приїздили поглянути на фрески в підземній галереї дона адвоката. Їх вражало величезне багатоколірне [1] панно, що розляглося на всю довжину підземного залу — п'ятнадцять метрів з кіпця в кінець.

Бізони, тури, дикі коні й кози — двадцять п'ять звіриних постатей, і майже всі натуральної величини! — розбрелися по стелі.

Щоб помилуватися доісторичними картинами, у підземелля крізь вузький хідник чи не плазом спустився навіть іспанський король і такий був уражений, що залишив на стінах печери свій автограф. «Альфонс XII» — випалив він на камені полум'ям свічки. Лише вчені, як і досі, не цікавилися «красним мистецтвом» троглодитів.

Малюнки биків на стіні Альтамирської печери.

Через 16 років після відкриття в Альтамірі французький археолог Еміль Рів'єр, діставшись до печери Ла-Мут (на південному заході Франції), на превеликий свій подив, теж виявив на її стінах зображення звірів. Еміль Рів'єр був відомішою постаттю в науковому світі, аніж Саутуола. Тому його колеги цього разу вирішили з'ясувати істину на місці: завітали до грота Ла-Мут.

І до Рів'єра деякі дослідники знаходили дивні гравірування на стінах печер. Та їх працям, як і повідомленню Саутуоли, не надавали значення. Після відкриття у гроті Ла-Мут думка фахівців раптово змінилася — від заперечення схилилася до визнання художнього хисту печерних мешканців.

З того часу в багатьох країнах — в Іспанії, Франції, Італії, Радянському Союзі, Скандінавії і в Північній Африці — знайдено печери з настінним малюванням. Відомо понад сімдесят таких печер.

Що ж то були за люди, які в добу первісного дикунства зуміли створити такі довершені зразки анімалістичного живопису? І з якою метою працювали вони, прикрашаючи фресками грубі стіни підземель, — чи тільки задля власної утіхи?

МИСЛИВСЬКА МАГІЯ

Люди, які малювали в печерах, жили двадцять-сорок тисяч років тому. То були кроманьйонці, нащадки неандертальців. Зовні вони вже замало різнилися від сучасної людини, а їхнє художнє обдарування свідчить про досить високий духовний розвиток. Але їм не пощастило з кліматом: якраз у той час, коли кроманьйонці успадковували печери й палеолітичну культуру неандертальців, на Землі почалось найбільше — рісське зледеніння. З півночі насунули велетенські крижані гори. Табуни звірів залишали непривітний край і тисячами гинули від холоду. Людям стало важко добувати собі їжу. Від крижаного вітру вони сховалися в печерах, у мороці підземель, ледь освітлених тьмавим полум'ям камінних світильників, наповнених лоєм, з ґнотами із моху. Не знаючи істинних законів природи і не вміючи за їх допомогою оволодіти грізними стихіями, люди намагалися знайти будь-який шлях до таємниць природи, щоб полегшити тягар свого суворою існування.

Ми вже знаємо, що уявлення про надприродні сили, які нібито правують світом, зародилися ще у неандертальців. Зробивши це фантастичне «узагальнення» спостережень над світом речей і явищ, людина фантазувала далі: їй здавалося, що вона спроможна вплинути на всемогутніх духів, приборкати їх і змусити виконувати її бажання шляхом певних дій, зовні схожих з породженими явищами.

Коли, наприклад, лити з даху воду [2], то це, можливо, викличе дощ? А дужче дмухнути — здійметься вітер? А коли пронизати списом зображення звіра — пощастить на полюванні?

Спробували. Випадковий збіг посилив надії. Тут, певна річ, не обійшлося й без дурисвітів: з'явилися доморослі чаклуни — посередники-фахівці між «духом» і людьми, перші служителі релігійного культу. Ошукую чи і залякуючи, вони зуміли прищепити темним побратимам шанобливу віру в свої здібності. Так народилась іще одна найдавніша форма релігії — магія, тобто чаклунство.

Богослови твердять, що нібито є різниця між «чистою» релігією і марновірством, до якого вони відносять магію.

Марксистська наука заперечує попівські претензії. Релігія — це віра в надприродне, хоч у я к і її би формі вона проявлялась: чи то у формі тотемізму, чаклунства, віри в духів, ворожбу, чудеса, прикмети, чи то у формі єдиного бога — небесного монарха, який править натовпом, що славословить його святих угодників, та дев'ятьма розрядами янголів [3].

Відомо кілька різновидів магії — лікувальна, шкідлива й виробнича, пов'язана з добуванням засобів існування.

Багато які, а на думку деяких археологів, навіть усі малюнки й скульптури тварин у картинних галереях печерної людини мають магічний характер.

Часто-густо тут зображено поранених тварин, пронизаних стрілами чи причавлених самоловами. Поверх деяких обрисів звірів намальовано сокири, стріли, дрючки; інших забивають камінням. Безперечно, це мисливське чаклунство: заганяючи здобич силою художнього хисту в пастку, люди сподівалися надати плоті й крові сценам успішного полювання, видряпаним на стінах печер. І досі австралійські мисливці, перш ніж податися на лови кенгуру, «убивають» списами його обрис, намальований на піску.

Завдаючи ударів малюнку, люди вірили, що вранці у лісі повториться драматична сцена, яку вони розіграли на стіні за допомогою кольорової глини. Віра в удачу додавала сили мисливцеві, а успіх зміцнював віру Нові витвори чаклунства прикрашали стіни похмурих жител. У глибині найнеприступніших печер, у кривих і вузьких тунелях, подалі від очей невтаємнччених виникали справжні «храми» чародійства їхні стіни геть усі були поцятковані магічними символами й фігурами зачарованих тварин.

ПОЗБАВЛЕНІ МЕЖ СИЛИ ПРИРОДИ

Кроманьйонці вірили і в загробний світ. Про це ми знаємо не лише з художніх закликань на стінах печер: померлих товаришів вони ховали разом з речами жалюгідного майна, що могли знадобитися душі на новому місці проживання. До могили клали зброю, начиння, їжу.

Стародавню віру в душу і духів учені звуть анімізмом (від латинського слова «аніма» — «душа»). Поряд з тотемізмом і магією — це одна з первісних форм релігії.

Уявлення про душу виникло через нездатність людини правильно пояснити явище власної психіки, біологічну суть сну і смерті.

Оскільки побачити душу неможливо, бо насправді вона не існує в природі, то релігійна думка намагалася спочатку знайти її сліди в матеріальних, але для примітивного розуму загадкових явищах, а саме: в таких, як тінь, дихання, кров.

З розвитком здібностей людини до абстрактного мислення поняття про конкретну душу кожного звіра, кожного дерева чи каменя набуло більш узагальненого характеру — виникли абстрактні образи духів природи: лісу, гір, райдуги, вітру, дощу, грому та блискавки. Кожне явище дістало свого надприродного генія, до якого люди в скрутні хвилини зверталися, благаючи зглянутися над їхнім життям або полегшити знегоди [4].

Доки в первіснообщинному суспільстві не було класового розшарування, доти і в релігійних поняттях не було «нерівності» духів. Всіх їх шанували як рівних, не поділяючи на вищі й нижчі категорії.

Поступово з розвитком скотарства і землеробства почався розпад родового ладу, з'явилася приватна власність Багатство і влада почали зосереджуватися в руках меншості. Рабство і експлуатація людини людиною поклали початок класовому суспільству. Зміни в суспільному житті негайно відбилися у свідомості людей: і в релігії усталилася нерівність. Одні духи перетворилися на головних богів, другі дістали другорядні ролі, треті відійшли на задній план. З'явилося многобожжя. Богів розвелося тепер так багато і їхній культ став таким складним ритуалом, що для його обслуговування довелося утримувати цілі касти священнослужителів.

Раніше люди, навіть бажаючи, не могли дозволити собі такої розкоші: кожний член первісної общини повинен був добувати їжу, аби не вмерти з голоду. Віднині, з розвитком землеробства і скотарства, в суспільстві з'явився додатковий продукт, який привласнили собі рабовласники та їхні спільники — жерці. Релігія стає знаряддям підкорення і поневолення мас.

Виникнення монархічних держав спричинило до встановлення нових порядків у пантеоні — усі релігії набули відтепер більш-менш монотеїстичного «єдинодержавного» характеру.

Найголовнішими у ієрархії надприродних сил уважалися, як правило, ті боги чи духи, котрі уособлювали в релігійній міфології народу, що їх обожнював, найважливіші в його житті явища. Тому й не дивно, що тварини, від яких залежав увесь добробут давньої людини, довго зберігали в релігійних культах особливе становище.

Поклоніння звірам і птахам в тій чи іншій мірі властиве усім релігіям.

ЩЕ РАЗ БИКИ

«Економічна» цінність тварини — одна з ознак, за якою жерці стародавніх релігій складали свій зоологічний пантеон.

Послідовники Зароастра занесли, наприклад, до числа священних створінь, оточених найпоштивішим поклонінням, годувальницю-корову і собаку — охоронницю стад.

«Коров'ячий» культ квітнув, між іншим, не тільки в давньоперській релігії, він і досі ще існує в багатьох релігійних школах індійського брахманізму і в Африці у негрів ватусі. Поклонялися бику і на стародавньому Кріті. Це шанування покладено, очевидно, в основу міфа про мінотавра.

В Стародавній Греції бик був присвячений Зевсу, а корова — «волоокій» Гері й богині Місяця — Селені: коров'ячі роги в теологічних гімнах символізували серп місяця-молодика.

Від часу своєї появи на історичній арені як супутників первісної людини бик і корова відігравали першорядну роль у житті людей. Адже одна корова могла прогодувати цілу сім'ю, а череда корів — велику орду кочівників. Тож не дивно, що в багатьох народів Азії, Африки та Європи корови і бик стали об'єктом найзворушливіших піклувань і боготворіння, яке згодом переродилось на справжнє обожнення.

«Корова — наша сила, — говориться у Зендавесті, священній книзі стародавніх персів, — корова — наша потреба, корова — наша їжа, корова — наш одяг, корова — наша перемога».

Єгипет — найстародавніша країна землеробства, де хлібороб із плугом та запряженим у плуга волом був головною виробничою силою національного господарства, — звичайно, теж не минув «коров'ячого» культу. Більше того, саме в Стародавньому Єгипті цей культ досяг найвищого ступеня свого розвитку. Єгипетський священний бик увійшов до сонму численних богів Нільської долини як рівноправний член. Він мав власних жерців, власні храми й релігійні свята, гробниці й палаци з безліччю слуг і рабів.

1851 року молодий французький археолог Огюст Марієт провадив розкопки у долині Саккара, на лівому березі Нілу, поблизу Каїра. Робітники розкопали багатометровий шар землі, і одна по одній перед враженим археологом почали з'являтися з піщаних могил фігури кам'яних людино-левів — ціла алея сфінксів. А недалеко від алеї видобули з-під землі руїни дивного храму. Похилий хід вів од підніжжя храму до глибини. Дослідник спустився до підземелля. Величезний коридор завдовжки триста п'ятдесят метрів губився в безпросвітній пітьмі і, здавалося, вів у безкрай.

Обабіч коридора розміщалися поховальні покої. Страхітливими брилами чорніли в їхній глибині домо-вини-саркофаги з відполірованих плит червоного й чорного граніту. Довжина саркофагів чотири метри, ширина понад два, а висота — понад три метри. Важив кожен із них шістдесят п'ять тонн!

У багатьох саркофагів віка були зсунені, Марієт зазирнув усередину гігантських домовин і побачив при мерехтливому світлі смолоскипів мумії… кіклопів? титанів? Ні, биків! Марієт відкрив стародавню усипальню божественних Апісів. У величезному склепі в камінних домовинах зберігалися набальзамовані трупи усіх священних биків, що жили у святилищах Мемфіса з часів фараона Аменхотепа III і до епохи Птолемеїв, тобто протягом півтори тисячі літ!

Бога міста Мемфіса — Пта шанували як одного з найвеличніших богів Єгипту. Згодом він зіллявся з богом Озірісом, і слава Пта-Озіріса удвічі зросла. Бик Апіс був сином Пта, його живим утіленням. В образі бика бог Пта приймав нібито поклоніння людей. Так учили єгипетські жерці.

Бика Апіса вибирали дуже дбайливо. Він мав бути чорним з білим трикутником на лобі (символ Сонця у темряві Всесвіту!) і, крім того, відповідати ще двадцяти дев'яти іншим вимогам. Жерці з анкетою в руках досліджували тисячі биків, перш ніж їм щастило відшукати відповідного кандидата. І з того часу бик-обранець попадав ніби до раю. До земного раю: бика приводили до палацу з розкішним парком. Там, на привіллі, він жив собі любесенько. Годували його добірним кормом, поїли джерельною водою, купали в теплій купелі, обкурювали пахощами. Коли за двадцять п'ять років бик не вмирав природною смертю, жерці виводили його з палацу і топили де-небудь у безлюдному місці, далі від стороннього ока. Потім оголошували, що бог Пта поклав край своєму земному існуванню в тілі старого Апіса і вселився у молодшого бика. Але підтоптану оболонку бога не викидали як непотріб, а ретельно бальзамували і ховали з великими почестями на кладовищі в долині Саккара. Поховальні церемонії биків коштували дуже дорого — не набагато дешевше, ніж похорон фараона.

Поклоніння Апісу, безумовно, спершу було пов'язане з культом землеробства. Коли новий фараон посідав на трон, Апіса — божественного Апіса, розгодованого надмірним піклуванням жерців! — запрягали в ярмо, і фараон виїздив на ньому в поле. Там, освячуючи лани, він проводив плугом кілька борозен по землі.

КІШКА-БОГИНЯ І КіШКА-ВІДЬМА

Археологи розкопали на місці стародавніх міст Єгипту кладовища котів (у Бубастісі і Бені-Хасані), ібісів — у Ашмунені, баранів — у Елефантіні і крокодилів — у Омбосі. Всі ці тварини вважалися священними. Багато сил, багато коштів і часу витратили люди на марні заняття — спорудження гробниць, муміфікування і похорон гварин, яким фантазія жерців приписала надприродні властивості.

Навіть стародавні греки дивувалися великій кількості богів-звірів і богів-рослин у релігійних культах

Єгипту. Смоківниця тут не просто дерево, а втілена богиня Хатор. Лотос не болотяна трава, а бог Нефертум. Баран — бог Хнум. Бога Гора уособлював сокіл, Анубіса — шакал, Тота — ібіс, Сухоса — крокодил, а богиню Баст — кішка.

Убивство кота, навіть ненароком, у Стародавньому Єгипті каралося смертю на місці. Тому кожен, хто знаходив де-небудь мертвого кота, зупинявся на певній відстані від нього, скликав людей і волав, що не винуватий у його смерті. Тут же велося розслідування, і винуватих в убивстві кота негайно страчували: натовп роздирав їх на шматки. Римський історик Діодор розповідає, що якось — це було вже за часів римського панування в Єгипті — перед його очима римлянин ненароком убив кота. Зразу ж зібралася юрба, гунула до будинку бідолахи й розшматувала «злочинця».

Кішка була присвячена єгипетській богині Місяця, дітородіння й плодючості — Баст (або Бастет), яку завжди зображували з кошачою головою. Очевидно, плодючість кішки і нічний спосіб життя були причиною цього посвячення. Бога Сонця Ра, брата Баст, часто теж зображували в образі кота. Кажуть, через те, що зіниці цієї тварини розширюються і звужуються залежно від руху Сонця по небу. Придивіться до очей кота: коли в полудень Ра у своїй сяючій мандрівці небом підбивається високо-високо і досягає зеніту, зіниці кота — вузенькі щілинки. Ра поспішає на захід — зіниці в кота розширюються. Ра пішов спочивати, на Землю спустились сутінки, а зіниці у кота розширилися ще більше, на ціле око. То хіба ж оці магічні очі не виказують своїх таємних зв'язків із Сонцем?

Інша найвизначніша святиня, присвячена богові Ра, — гнояк скарабей, зобов'язаний своєю божественною кар'єрою кулькам із овечого кізяка, що їх він закочував до своїх нірок на схов. Жерці Єгипту вважали, що скарабей, який котить кульку, — живий прообраз руху Сонця по небу. Отже, і тут зв'язок з богом! І гноякові почали віддавати нечувану шанобу.

Жерці Країни пірамід дійшли й іншого глибокодумного висновку. Вони помітили, що, коли великий Ніл виходить з берегів, заливаючи поля землеробів, до їхньої країни прилітають великі птахи з серпастими дзьобами — ібіси. Від розлиття Нілу залежав добробут Стародавнього Єгипту. Тому й ці птахи були зараховані до розряду могутніх істот, які керують течією ріки-годувальниці.

Дві найбільші святині Стародавнього Єгипту — ібіс і жук скарабей.

Та вернімося до котів і богині Баст.

У стародавньому місті Бубастісі, у східній частині дельти Нілу, на честь богині Місяця люди побудували великий храм. На свята до цього храму з усього Єгипту сходився люд. Грецький історик Геродот розповідає, що іноді збиралося до семисот тисяч прочан. Вони жертвували «священній кішці» бронзові, срібні и золоті котячі фігурки. 1 тут же ховали набальзамовані трупи померлих котів. Серед руїн Бубастіса знайдено силу-силенну статуеток, що зображували кішку в найрізноманітніших позах: наприклад, кішка годує кошенят чи бавиться з ними.

У Європі за античної доби коти теж були в пошані, поки до влади прийшла християнська церква. Ось тоді для котів настали чорні часи. Попи оголосили їх «виплодком пекла», посіпаками чаклунів і відьом. Фанатики почали мордувати котів, замуровувати їх у стіни, спалювати на вогнищах. Перед інквізиційним судилищем разом з єретиками і «відьмами» як обвинувачені поставали й коти. А надто непереливки було чорним котам. У деяких містах, наприклад у Мецці, щороку на Іванів день, коли, за переказом, цвіте папороть — чаклунське зілля, котів сотнями спалювали на майданах. У Голландії середу другого тижня в піст називали «кошачою середою». Цього дня в місті Іперн котів кидали з високої вежі. Звичай цей бере початок у X столітті, і ще 1863 року котів скидали з Іпернської вежі.

І причиною усіх цих жорстоких лиходійств був нічний спосіб життя котів. Звичаї стародавніх єгиптян, що вшановували котів божеськими почестями, більш зрозумілі й простимі. Адже коти дуже корисні тварини. Особливо неоціненну послугу зробили вони людям у давні часи, коли міста й села кишіли безліччю гризунів — мишами та щурами. Гризуни знищували запаси харчів, поширювали епідемії. Боролися з мишами в ті часи дві напівсвійські тварини — ласиця та вуж, яких тримали в хаті. Але вони не могли впоратися з цією роботою. А коли з Азії на Європу насунули зграї щур і видаси ці й вужі виявилися безсилі перед таким ворогом. Їх і самих частенько з'їдали на обід щури. Коти — пострах мишей і щурів — принесли людям величезну користь, значення якої нам і тепер важко оцінити. А корисні тварини у сиву давнину мали особливі привілеї, їх часто возвеличували до священного рангу.

МАНГУСТА-ЧАРІВНИК

Мангусти й іхневмони — звірятка, схожі на наших куниць, — найхоробріші в світі винищувачі змій. Спритність, з якою вони розправляються зі своїми отруйним жертвами, справді гідна подиву.

У чудовому фільмі «Стежкою джунглів» ми бачили, як упевнено змагаються мангусти зі смертю. Під час сутички з коброю мангуста тримає ощирений писок буквально за кілька сантиметрів від зміїної пащі. Голова кобри в навальному кидку долає цю відстань так швидко, що не встигнеш і оком змигнути. Чверть секунди триває напад змії: кидок уперед, укус, випуск отрути з отруйних залоз — і голова знову займає попереднє положення.

Коли рухи змій такі блискавичні, то що можна сказати про швидкість їх переможців — мангуст, які завжди встигають ухилитися від зміїного укусу!

Дуель мангусти і кобри.

Марновірний поговір наділив цих звірят надприродними властивостями, що ніби уберігають їх від змій. Мангусти, бачте, володіють магічним хистом відводити укус змії, тому кобра замість невловимого супротивника хапає зубами лише повітря.

Та ось із Азії мангуст завезли до Америки. Їх хотіли акліматизувати там для боротьби із зміями. Але спроба не вдалася: мангусти, славнозвісні винищувачі змій Старого Світу, ставали жертвами перших же блискавичних кидків гримучих змій. Століттями вироблялися в мангуст реакції на азіатських кобр і гадюк. А коли вони зіткнулися з гримучими зміями Америки, то, ведучи бій колишнім способом, виявили свою цілковиту безпорадність. Захисні рефлекси нового ворога були швидші, аніж їхні власні: мангусти не встигали ухилитися від отруйних зубів гримучих змій.

Як бачите, ніякого чаклунства, ніякого магічного дива: фізіологічний «механізм» звірятка спрацьовував раніше, ніж у змії, — мангуста здобувала блискучу перемогу: реакція запізнювалася — наставав трагічний кінець.

Придивляючись і до інших представників розмаїтої плеяди священних тварин: котів, корів, баранів, жуків, — ми не бачимо і в їхніх звичках ніяких ознак надприродної могутності, якими обдарувала цих тварин фантазія забобонних людей.

Залишки первісного поклоніння тваринам збереглися ще й досі навіть у релігіях, які претендують на особливе становище серед інших, нижчих, як на їхню думку, культів.

Символічні зображення тварин часто-густо подибуємо в християнській міфології. Було дуже поширене, а надто в ранній період християнства, схиляння перед Христом в образі ягняти. Святий дух — один з різновидів триєдиного бога — шановано в подобі голуба, а святий Христофор на православних іконах наділений собачою головою, ніби бог Анубіс на барельєфах Стародавнього Єгипту.

Слуги диявола збурюють спокій християн знову ж таки в образах тварин — напівкозлів-напівмавп з шкірястими крилами кажанів. Інші фантастичні створіння церковного символізму — дракони, апокаліпсичні звірі, херувими, серафими, василіски, єдинороги — створені з найрізноманітніших, що не пасують одна до одної, частин справжніх і казкових звірів, птахів і плазунів.

Це вже не тотемні і не священні тварини, хоча й пов'язані з ними кревними узами. Їм християни не поклоняються, не приносять офір, але вірять у них. Це істоти міфологічні. Їхні недоладні постаті супроводжують святих і пророків у їхніх подвигах або втілюють своїм мерзенним і відразливим виглядом нечестиві діяння диявола.

Такі, наприклад, херувими — несосвітенна мішанина із биків, левів і орлів у видіннях Ієзекіїля і фантастичні шестикрилі серафими Ісайї («у кожного з них по шість крил, двома закривав кожний обличчя своє, двома закривав ноги свої, а двома літав»).

Отакий, певне, янгол з вогненним мечем, що охороняє, згідно з біблією, райську браму. В староєврейському тексті його називають херубом, тобто биком. Євреї поклонялися херубам [5] у сиву давнину і зображували їх як величезних крилатих биків з двома обличчями — людським і бичачим.

Схожі на херубів апокаліпсичні страховиська — надянголи, що вдень і вночі співають перед престолом бога трисвяту пісню: «Свят, свят, свят, господь бог, вседержителю, що був, є і прийде». Перший з них має вигляд лева, другий — тельця, третій — людини, четвертий — орла, і в кожного по шість крил і очі на всьому тілі. Ці химери стали згодом символічними двійниками чотирьох євангелістів: Матфея, Марка, Луки і Іоанна.

Пророк Іона уславився завдяки китові, що проковтнув Іону, а святий Георгій — драконові, якого він переміг і з яким відтоді не розлучається на іконах.

Дракон у християнській міфології — давня алегорія сатани, так само як порося з яструбиними пазурами — Нерона-антихриста, а семиоке й семироге ягня — самого Ісуса Христа.

З неймовірними створіннями знайомлять нас і давні руські книги — сказання, енциклопедії, хронографи і азбуковники. Ми бачимо дивні постаті фантастичних химер на фасадах стародавніх церков, на іконах, читаємо про них у билинах, стрічаємо в народних казках і повір'ях. З дитинства кожному з нас знайомі ці слова — дракон, василіск, єдиноріг, русалка, риба-кит, птах-фенікс. Менш популярні, але, мабуть, теж відомі багатьом Індрик-звір і Стрефіл-птах.

ГЛИБИННА КНИГА

ЧУДО-ЮДО РИБА-КИТ

Наші предки мали улюблену книгу. Читали її царі, і бояри руські, і прості люди. Каліки перехожі [6] ще на світанку історії Російської держави в XII столітті співали людям вірші з Глибинної книги. Книгу так названо «від глибини велемудрості, що в ній міститься».

Дуже популярним був цей твір. За одвічних часів занесені сказання Глибинної книги до давніх рукописних списків — найстародавніших пам'яток нашої культури.

Уже в XII столітті церква переслідувала людей за читання цих «єретичних» творів. Згодом світська й духовна влади терпиміш ставилися до Глибинної книги. Глибинна книга — її друга назва Книга голубина — відповідала (звичайно, стосовно до знань своєї доби) на питання, які за всіх часів хвилювали людей: «від чого зачався у нас білий світ, від чого зачалося сонце красне… молод-ясен місяць? Від чого зачались зорі ряснії, світ-люд божий?»

— Яке місто усім містам мати?

— Яка ріка усім рікам мати?

— І яка гора усім горам мати?

Та нас у цій книжці про зоологічні легенди цікавлять інші питання «глибинної велемудрості»: давній народний твір розповідає про якихось дивних істот.

А кит-риба усім рибам мати — І заснована вся сира земля, Вся сира земля, вся підсонячна; Коли ця риба поворушиться, Вся сира земля обернеться. Тому-то і кит-риба усім рибам мати… Стрефіл-пташка усім пташкам мати… Коли ця пташка затріпочеться, Все синє море заколишеться, Потопляє море кораблі гостинні Із товарами коштовними… Тому-то Стрефіл-пташка усім пташкам мати. У нас Індрик-звір усім звірам звір…

Але про Індрика-звіра ми розповімо трохи згодом.

Якого морського звіра автори Глибинної книги називали китом-рибою, сумніву нема. Безперечно, це всім тепер відома тварина: гігантський морський ссавець — кит. Щоправда, кит не риба, а звір. Мільйони років тому пішов він від якихось суходільних тварин, що нагадували, за думкою деяких учених, стародавніх собак. Кит дихає легенями, а дітей вигодовує молоком. До речі, китове молоко дуже поживне, воно містить до п'ятдесяти відсотків жиру (коров'яче — лише три-чотири відсотки).

Не дивно, що сисунець-китеня розвивається дуже швидко: за день набуває ваги по сто кілограмів і виростає на 4 сантиметри завдовжки. Щоправда, і молока він випиває чимало — біля двохсот літрів на день! [7]

Наші предки, звичайно, нічого не відали про ці зоологічні тонкощі. Адже навіть учені лише триста років тому встановили, що кит не риба, а ссавець [8]. За середньовічною традицією автори Глибинної книги вважали, що на киті «заснована вся сира земля». А коли так, то чудо-юдо риба-кит повинен, очевидно, мати величезні розміри. І Глибинна книга, і інші староруські легенди про тварин приписують китові розміри, які цілком відповідають його незвичайному призначенню. Моряки іноді беруть кита за великий острів, розповідає давня «зоологічна» книга «Фізіолог».

«І, кидаючи якір, сходять йому на спину, щоб розпалити багаття. Але тварина, збуджена вогнем, опускається у глибочінь, тягнучи на дно все, що було на ній».

«Глибинна» риба-кит не є загадкою для зоолога. Образ запозичено із звіриного царства, перебільшені тільки розміри тварини. Інша справа, Стрефіл-птах і Індрик-звір — ще двоє дивних героїв Глибинної книги.

Ці істоти напрочуд фантастичні й не схожі на відомих нам створінь. Чи вигадані вони?

СТРЕФІЛ-ПТАХ

Загадка Стрефіла-птаха розв'язується простіше, ніж Індрика-норокопача.

Про дивовижного птаха, що живе далеко за південними морями, розповідають не лише руські легенди. У Західній Європі цей птах відомий під ім'ям грифа, перси звуть його симургом, а араби — руххом.

Коли рухх здіймається у повітря, то затуляє Сонце. У пазурах він може понести слона або навіть єдинорога з нанизаними на ріг трьома слонами!

У XIII столітті знаменитий Марко Поло [9] мав справу з птахом рухх.

Він розповідає, що монгольський хан Хубілай, у якого гостював Марко Поло, почув, що далеко за межами Китайської імперії живе птах-велетень, на ім'я «рухх». Хан послав на розвідку відданих людей: вони повинні були докладно дізнатися про дивовижного птаха. Гінці відшукали батьківщину птаха рухх — острів Мадагаскар. Самого птаха не бачили, але привезли його перо завдовжки дев'яносто п'ядей! [10]

Місце проживання Стрефіла-рухха ханські гінці вказали точно будемо на Мадагаскарі, пошукаємо в його лісах легендарного птаха.

Зоологи минулого століття вже здійснили таку мандрівку. 1832 року французький натураліст Віктор Сганзен знайшов на Мадагаскарі шкаралупу величезного яйця — вшестеро більшого за страусове.

Пізніше на острів Святого Маврікія (у Маскаренському архіпелазі) прибули по ром мешканці Мадагаскару. Замість барил вони привезли з собою шкаралупи велетенських яєць. У кожній вмістилося по тринадцять пляшок рому! Нарешті було знайдено й кістки дивовижного птаха: 1851 року їх привезли до Паризького музею. Відомий французький учений Жофруа Сент-Ілер вивчив ці кістки і склав за ними науковий опис легендарного птаха. Він назвав його епіорнісом — «найвищим з усіх високих птахів».

Тут ми змушені дещо розчарувати читача. Виявилося, що гігантський птах Мадагаскару не такий величезний, як про це оповідають стародавні легенди. Він не міг понести в пазурах слона, але не поступався перед ним зростом. Жофруа Сент-Ілер уважав, що деякі епіорніси мали п'ять метрів заввишки! Та, мабуть, він перебільшував. Однак триметрові епіорніси не були рідкістю [11]. Три метри — середній зріст слона. Важив отакий птах близько півтонни!

Та, на жаль, він не вмів літати: не мав епіорніс ані розвинених крил, ані двигуна для них — кіля на груднині і відповідної мускулатури. Епіорніси живилися рослинами і дрібними тваринами, як і всі страуси. Адже епіорніси — велетенські страуси. Наші предки, назвавши легендарного птаха Стрефілом, були найближчі до істини: Стрефіл походить від грецького слова «струфіо», яке вживалося у стародавній Русі для позначення страуса.

Ніхто з натуралістів не бачив живих епіорнісів. Мадагаскарські страуси-велетні вимерли сто років тому.

ІНДРИК-ЗВІР, УСІМ ЗВІРАМ ЗВІР

Читаймо далі Глибинну книгу. Ми зупинилися на описі Індрика-звіра:

У нас Індрик-звір усім звірам звір, І ходить він, звір, по підземеллю, Куди хоче іде по підземеллю, Ніби сонечко по піднебессю. Він проходить усі гори білокаменні, Прочищає струмки і проточини, Пропускає ріки, криниці студені, Куші звір пройде, там джерело кипить, Коли цей звір обернеться, Закиплять усі джерела підземнії; Коли цей звір розіграється, Увесь всесвіт колихається. Усі звірі земні йому, звірю, вклоняються. Нікому кривди-бо він не чинить.

Зовсім неймовірний звір! Та невдовзі ми побачимо, що народна творчість, формуючи незвичайний образ Індрика-звіра, витала не лише в царині безпідставної фантазії. Життя та реальні спостереження дали оповідачам матеріал для цієї легенди.

Які ж біологічні ознаки Індрика-звіра?

Звір цей величезний і живе в землі. Риє рогом підземні ходи й тунелі і в такий спосіб відкриває джерела, прочищає кринички й сповнює озера та річки водою. А розбурхається Індрик-звір під землею, «увесь всесвіт сколихнеться». Отже, він — причина землетрусів.

Але це ж не хижий звір — мирний гігант: «нікому кривди не чинить». Живиться, мабуть, рослинами або тим, що в землі знаходить.

По всій російській Півночі, по всьому Сибіру й навіть далі — в Китаї поширені легенди про дивовижного звіра-крота нечуваного зросту. Він нібито розміром з слона і має роги, які правлять йому за землерийний пристрій. Опис крота-гіганта, на ім'я тин-шу або ін-шу («миша, яка ховається»), ми подибуємо у стародавніх китайських книжках.

«Бун-зоо-ганн-му» — давній китайський твір про тварин, складений у XVI столітті. Про тин-шу його автори пишуть так: «Він постійно перебуває в печерах, схожий на мишу, але досягає розмірів бика. Хвоста не має, а колір його темний. Він напрочуд дужий і викопує собі печери в тористій і лісистій місцевостях».

Інша давня китайська книжка повідомляє про тин-шу цікаві подробиці. Живе кріт-велетень у краях темних і ненаселених. Має куці ноги і погано ходить. Риє землю чудово, однак коли випадком вигулькне на поверхню, то одразу ж умирає, щойно побачивши промені сонця чи місяця.

А ось виписка з маньчжурського літопису: «Тварину, на ім'я фан-шу, подибуємо лише у краях холодних, на берегах річки Тай-шун-шани і далі до Північного моря.

Фан-шу схожий на мишу, але завбільшки з слона. Він боїться світла і живе під землею в темних печерах. Кістки має білі, як слонова кістка. Вони дуже легко обробляються, на них нема шкарубин. М'ясо його холодне й дуже поживне».

Ескімоси узбережжя Берінгової протоки звуть ЦЬОГО звіра кілу-кнук — кит кілу.

Морське чудовисько аглу, з ким він бився, викинуло його з моря на берег. Кілу-кнук так гепнув на землю, що глибоко увійшов у грунт. Там він живе й досі, пересуваючись з місця на місце за допомогою своїх іклів, орудуючи ними, як лопатами.

Багато мандрівників Сибіру занотували в евенків, якутів, мансі, чукчів та інших народів нашої Півночі такі самі оповіді про велетенського підземного мешканця. Усі повідомлення однотипні. Тварина-норокопач у найлютіші зими ходить під землею туди й сюди. Бачили ніби, як звір, гуляючи під землею, несподівано наближався до поверхні. Тоді він хапкома накидав на себе землю, швидкував глибше заритися. Земля, обсипаючись у тунель, утворює вирву. Звір не терпить сонячного світла і гине, тільки-но вийде на поверхню. У річкових кручах, по схилах ущелин часто-густо подибують мертвих кротів-велетнів: тут тварини ненароком вискакують з-під землі. Гинуть вони, попадаючи і в піщаний грунт: пісок обсипається і стискує землекопів з усіх боків.

Звір живиться нібито багном, а землю риє своїми рогами. Він може рухати ними навсебіч і навіть схрещувати їх, як шаблі. Роги схожі на слонові ікла, й інколи їх звуть зубами. З рогів виготовляють держаки до ножів, скребачки, всілякі дрібнички.

Добувають роги підземного велетня навесні, коли скресає крига. Під час великої повені вода, піднімаючись, розмиває береги, відриває цілі прискалки. Перегодом, коли мерзлий грунт трохи відтане, на поверхні іноді з'являються цілі туші цих тварин, здебільша їхні голови з рогами, які ростуть з рота. Роги ці виламують і продають китайським і російським купцям.

Ви, запевне, вже здогадалися, про яких тварин ідеться? Авжеж про мамутів! Адже це їхні ікла й заморожені трупи знаходять у Сибіру. До того ж і сама назва мамута свідчить про те, що й легендарний кріт-велетень тин-шу, і фан-шу, і Індрик-звір, і фінський мамут — одна й та ж сама істота.

Сучасна російська назва мамута походить від староруського слова «мамут» [12]. Росіяни запозичили його у фінських племен, які населяли європейську Росію. Багатьма фінськими говірками «ма» означає землю, а «мут» по-фінськи — кріт.

Отже, «мамут» — «земляний кріт».

Ну, а Індрик? Як він дістав своє дивне ім'я? Російський учений Сергій Усов, професор Московського університету, наприкінці минулого століття присвятив дослідженню цього питання велику статтю. Розглянувши найрізноманітніші варіанти, він дійшов висновку, що слово «Індрик» та інші назви цього звіра, які подибуємо в староруських легендах, — Інрог, Індрог, Індра, Кондик — походять від ненецької назви мамута — «йен-гора». Від «ай» — земля й «гора» — ватажок. «Йен-гора» — означає «підземний ватажок», або інакше, «звір, усім звірам звір», «йенгора, — пише С. Усов, — запрошки можна переробити на Інгора, перестановка літер властива російській мові, яка з Teller зробила телерку і тарілку, із Futerall — футляр, перестановка літер приваблює й тим, що вона осмислює чуже слово».

Справді, Інрог означає, що звір має роги, якими він, за переказом, риє землю. Від Інрога походять Індрог і Індрик.

Отже, дуже поширені в народів Сибіру та європейської Півночі легенди про велетенського звіра який рогами розчищає собі путь під землею, породжені знахідками мамутових кісток. Мамутові трупи й ікла завжди лежать у землі, поблизу поверхні. Тисячі років тому народилося повір'я, ніби ці істоти, як-от кроти живуть під землею і гинуть, щойно впаде на них сонячний промінь. Яка ж то сила-силенна стад отих «кротів» пасеться в товщі землі, коли мамути, випадком вигулькнувши на світ божий, гинуть тут у такій великій кількості, що в нас у Сибіру щороку добувають десятки тисяч їхніх «рогів»!

ЗАМОРОЖЕНИЙ СЛОН

У Ленінградському зоологічному музеї біля входу до залу сидить величезне кошлате чудовисько. Звір дуже згорбився, круто вигнув спину, ніби страшенний тягар впав йому на плечі. Передніми лапами, масивними колонами, він важко зіперся на землю. Із пащеки стирчать довгі вигнуті ікла, обрубок хобота безпорадно звисає долу. Відвідувачі музею довго юрмляться біля дивного опудала. Його поважний вигляд, жива, динамічна поза (здається, ніби звір ще живий, завмер на хвильку, щоб перепочити) справляє велике враження.

Це славетний березівський мамут — одна з найцінніших викопних знахідок у всьому світі. Березівський мамут має цікаву історію.

Дуже давно берегом невеличкої сибірської річки, згодом названої Березівкою, йшов кошлатий велетень. Похмуро хитаючи головою, він жував віхоть трави.

Мамут не помітив небезпеки, коли зупинився під кручею. Зненацька з гуркотом упав униз підмитий дощами берег і всією вагою придавив звіра. У розпачі мамут шарпнувся туди, сюди, але навіть його богатирської сили забракло, щоб зрушити з місця багатотонні брили каміння й мерзлої землі, які живцем поховали його під собою.

П'ятнадцять тисячоліть потому на березі річки Березівки полював евенк, на прізвище Тарабикін (діялось це в серпні 1900 року). Собаки мисливця шпарко переслідували лося і раптом зупинилися. Вони вищали й виляли хвостами, тупцюючи біля давнього зсуву. Тарабикін поквапився до них і остовпів — величезна кудлата голова дивилася на нього з-під землі. Довгий хобот у відчайдушному зусиллі спирався на мерзлу землю, ніби чудовисько все ще намагалося виборсатися з крижаної могили.

Тарабикін з острахом перехрестився і кинувся навтьоки.

Увечері в мисливській хижці він розповів своїм товаришам-мисливцям про Індрика-звіра, що виліз з-під землі. Один із мисливців побував на тому місці, а згодом написав до Якутська, а звідти повідомили до Петербурга в Академію наук.

Академія наук негайно спорядила експедицію.

Шість тижнів відкопували й препарували співробітники експедиції величезну тушу мамута. В мерзлій землі вона чудово збереглася. М'ясо було зовсім свіже, темно-червоного кольору, апетитне на вигляд. Та коли воно відтануло, то відразу ж стало в'ялим і сірим, набуло неприємного запаху. Співробітники експедиції хотіли було приготувати з нього шніцель, та не зважились, хоча їм дуже кортіло скуштувати м'яса допотопного звіра. Яке ж воно на смак?

А втім, дві живі істоти таки поживилися мамутом: сибірська лайка, яка супроводжувала експедицію, і кедрівка, що прилетіла на бенкет з лісу. На жаль, собака поставився неповажно до історичної знахідки й відгриз у замороженого слона кінець хобота.

Березівський мамут був два метри й вісімдесят сантиметрів заввишки, його бивні були від двох до двох з половиною метрів завдовжки й важили по сто двадцять п'ять кілограмів! Усе його тіло до самого кінчика хобота поросло рудим смухом: адже взимку доводилося перебувати сорокаградусні морози. В роті і в шлунку березівського мамута знайдено рослини, які й досі ростуть у Сибіру, — північний мак, жовтець, чебрець.

Двісті п'ятдесят років тому Петро І видав особливі укази «про збирання кісток» допотопних слонів. У нашій країні почалися пошуки залишків мамутів. За цей час у Сибіру і на Алясці знайдено близько тридцяти мамутових трупів, що добре збереглися. Останнього з них викопала з мерзлого грунту таймирської тундри експедиція Зоологічного інституту Академії наук СРСР 1949 року. Кістяк цього мамута зберігається зараз у Ленінградському зоологічному музеї.

У музеях різних міст нашої країни зібрано вже вісімнадцять кістяків мамутів — більше ніж у всьому світі.

СИБІР ДАЄ СЛОНОВУ КІСТКУ

Кілька десятків тисяч років тому кудлаті слони незліченними стадами блукали заболоченими рівнинами Європи Сибіру. З Чукотки вони переселилися до Канади й, просуваючись далі Північною Америкою, дісталися аж До самої Мексіки. Наприкінці останнього зледеніння всі мамути несподівано вимерли. Та їхні кістки й величезні бивні ще й досі знаходять у різних місцях тих країв, що їх вони колись населяли. В самій лише Швабії — невеличкій німецькій провінції — знайдено (з 1700 року) кістки трьох тисяч мамутів. За підрахунками фахівців, у землі цієї країни заховано ще принаймні сто тисяч кістяків доісторичних слонів.

Які численні в деяких місцях «поклади» мамутів, засвідчує такий приголомшливий факт: ловці устриць за тринадцять років виловили на дні Доггер-Банкі понад дві тисячі мамутових кутніх зубів.

Але воістину невичерпний «схов» мамутових кісток — це Сибір. Новосибірські острови, наприклад, становлять собою гігантське кладовище мамутів.

Діставши у XVIII столітті від Катерини II виключне право експлуатувати ці острови, купець Ляхов збагатів, вивозячи з островів слонові кістки. Російський мандрівник Яків Санников повідомляв, що грунт деяких Новосибірських островів складається майже суспіль із кісток викопних слонів. Навіть морське дно біля берегів заповнене мамутовими бивнями. 1809 року Я. Санников вивіз з Новосибірських островів двісті п'ятдесят пудів слонової кістки. Та запаси її після цього не збідніли: протягом усього минулого століття на островах щороку видобували по вісім і навіть по двадцять тонн мамутових бивнів.

На початку нашого століття лише з Якутська вивозили щороку в середньому сто п'ятдесят дві пари важких мамутових бивнів. Підраховано, що за двісті років тут знайдено бивні приблизно двадцяти п'яти тисяч тварин. Усього за цей час Сибір постачив на світовий ринок близько шістдесяти тисяч бивнів. Наприкінці минулого століття Росія давала біля п'яти відсотків світового видобутку слонової кістки. Хоча з Африки вивозили щороку до шестисот п'ятдесяти тонн слонових бивнів, не було в Європі токаря й ювеліра, який не мав би про запас видобуту на російській Півночі мамутову кістку. Багато мамутових бивнів оброблялися на місці — в російських селах і містах — Якутську, Архангельську, а надто в Холмогорах.

Мамутові бивні, за свідченням багатьох авторитетів, часто бувають такі свіжі, що не поступаються з цього погляду «слоновій кістці, щойно привезеній з Африки».

Навіть трупи мамутів, які тисячоліттями пролежали в крижаних могилах, збереглися так добре, що люди, уздрівши їх, гадали, ніби перед ними тварини, недавно вмерлі. Вилізли вони на поверхню та й похлинулися чистим повітрям!

Та що прості люди! Деякі сучасні вчені, вражені незвичайною свіжістю мамутових решток, допускаються неймовірних передбачень. Можливо, кажуть вони, мамути вимерли не так давно, як усі вважають. Можливо, вони мешкали в сибірських лісах ще за часів Кучумового царства…

Відомий бельгійський зоолог доктор Б. Ейвельманс, автор цікавого твору про загадкові істоти, звернув мою увагу на дуже дивну обставину. В листі він повідомив мене про дещо дивне: якийсь російський історик (Б. Ейвельманс гадає, що це Юрій Семенов у книзі «Підкорення Сибіру») писав, ніби славнозвісний донський козак Єрмак Тимофійович зустрів у сибірських лісах… живого мамута.

1580 року Єрмак нібито бачив в зауральській тайзі «великого кошлатого слона». Місцеві проводарі пояснили йому, що оберігають цих слонів. Це «гірське м'ясо», споживають його лише в скрутні часи.

Сам Єрмак, напевне, був неписьменний, і його розповідь про мамута (якщо це не вигадка пізніших авторів) занотував хтось інший. Його ім'я невідоме. Не знайшов я в бібліотеках [13] і книги Юрія Семенова «Підкорення Сибіру», а цікаво було б перевірити, хто й коли таку незвичайну пригоду приписав Єрмакові.

Якщо насправді повідомлення про «кошлатого слона» із сибірських лісів занотовано у XVI столітті… залишається тільки розвести руками.

Річ у тім, що за тієї доби жодна людина в світі не знала про існування мамутів. Знаходили безліч їхніх решток, але вважали, що належать вони не слонам, а підземним кротам-велетням. Уважали їх і за кістки драконів, велетнів, кіклопів. Мамутові бивні спритники в Західній Європі видавали за роги єдинорога або за пазури казкового птаха грифа (західний варіант нашого Стреміла). Про слонів, живих чи вимерлих, не було й мови. Тому, коли натуралісти XVIII століття вперше зіткнулися з викопними кістками мамутів, вони й гадки не мали, що в Європі, а тим паче в Сибіру, колись водилися власні слони. Вирішили, що мамутові кістки — це тлін африканських слонів, завезених до Європи карфагенським полководцем Ганнібалом. У стародавньому війську слони правили за танки. Коли римляни розбили Ганнібала, слони, що були в його війську, розбіглися нібито по всій Європі, зайшли й далі — до Сибіру — й загинули там від холоду.

Історія вивчення мамутів починається з 1692 року, коли російський цар Петро І прочув від торгівців, які їздили з крамом до Китаю, що в сибірській тундрі водяться кошлаті бурі слони. Купці присягалися, наче самі бачили голову одного такого слона. Його м'ясо напіврозклалося, але кістки були забарвлені кров'ю. Цар видав указ збирати усілякі речові докази існування цих слонів.

1724 року російські солдати знайшли на березі Індигірки ще одну мамутову голову. Учених найдужче вразило в цій знахідці довге буре волосся, що вкривало шкіру сибірського слона. Отже, це не африканський слон, який утік із Ганнібалового війська, — шкіра африканських слонів без смуху, — а зовсім інша тварина.

Наприкінці XVIII століття у зоології утвердилася, нарешті, правильна уява про мамута. Тепер уже ніхто не сумнівався, що це викопні, нині вимерлі слони, які населяли колись усю північ Європи й Азії.

1799 року німецький учений Йоганн Блюменбах, вивчивши зібрані кістки й шматки шкур мамута, дав латинське наймення тварині: «Elephas primigenius» — «первородний слон».

Так Індрик-звір дістав наукове ім'я.

«ФІЗІОЛОГ» УЧИТЬ…»

ХТО ТАКИЙ «ФІЗІОЛОГ»!

Глибинна книга не найдавніший на Русі твір про тварин. І не Шестиднів, не Тлумачна палея, не Сказання про птахів [14] — інші староруські списки, в яких поряд з біблійними подіями описано живих істот. Найперша на Русі «зоологічна» книга — це «Фізіолог».

Вплив «Фізіолога» на російський і західноєвропейський середньовічний світогляд і мистецтво був величезний. Образи фантастичних створінь, запозичені скульпторами й живописцями з цього твору, й досі прикрашають стіни старовинних будівель і церков. Не знаючи «Фізіолога», не можна правильно витлумачити дивні постаті тварин на старих кахлях грубок та на деяких іконах. Багато героїв стародавніх руських легенд про тварин — і єхидна, і єдиноріг, і птах фенікс, і алконост-птах, і саламандра, що танцює в «пещі вогненній», — беруть початок від «Фізіолога». Перші руські енциклопедії — азбуковники, твори з всесвітньої історії — хронографи [15], згадані вже палеї, шестидневи, житія святих, богословські, філософські й риторичні трактати — всі переймали відомості про заморський тваринний світ із «Фізіолога». Звичайно, це були відомості, згідні з ученням церкви й придатні для тлумачення християнського символізму, як побачимо згодом, надзвичайно штучного.

Вплинув «Фізіолог» і на усні народні перекази, він породив багато забобонів і віру в безглузді вигадки. Байки про кита, на якому нібито тримається Земля, про єхидну, яка породжує драконів, про василісків, єдинорогів перейшли на російський грунт з Візантії разом із «Фізіологом». Ця книга причетна також і до виникнення повір'я про русалок.

У дохристиянській слов'янській міфології, здається, зовсім не фігурують рибохвості діви. Легенди про них попали на Русь разом із «Фізіологом» і лише згодом набули тут суто руської самобутньої редакції. Ці легенди про рибо-дів, як побачимо згодом, ведуть нас із Візантії ще далі в глиб віків і азіатського континенту — до Вавілона.

Вплив «Фізіолога» на художнє оформлення християнських легенд був іще вагоміший, а надто на Заході. Чудовиська, які морочили й спокушали святих, фантастичні істоти, які допомагали їм у пустелях і привиджувалися їм, уперше породжені на світ фантазією невідомих авторів «Фізіолога».

У бібліотеках Європи зберігаються численні рукописи, складені у IX–XV століттях, — улюблене чтиво середньовічного обивателя. Це бестіарії — оповідання про тварин. Поряд із реальними істотами (з додатком найнісенітніших про них байок) описано тут казкових та фантастичних звірів і птахів. Майже кожен розділ бестіаріїв розпочато словами: «Фізіолог» говорить…» або «Фізіолог» учить…» Ось який знаменитий у стародавні часи був цей «Фізіолог».

ЦЕРКВА РЕДАГУЄ АНТИЧНОГО «БРЕМА»

Своєю популярністю «Фізіолог» зобов'язаний не християнським отцям церкви, які чимало попрацювали над його богоугодним оформленням. В основу «Фізіолога» покладено оповідання про тварин якогось античного — грецького чи римського — автора. Деякі давні тексти «Фізіолога» називають його творцем Арістотеля. Безперечно, дослідження Арістотеля та його послідовників частково використали упорядники «Фізіолога» [16]. Але справжній автор цього твору все ж таки невідомий. А втім, ця книга була така популярна за давнини, що християнська церква не змогла вилучити її з ужитку, як багато інших поганських творів, що їх вона заборонила. Тоді отці церкви вирішили у свій спосіб відредагувати улюблену книгу народу, пристосувати її до мети своєї пропаганди. Описання кожної тварини було штучно припасоване до >якого-небудь біблійного міфа й наділене символічним тлумаченням у християнському дусі. Вийшла безглузда суміш із натуралістичних описів і християнських нісенітниць.

Церковну редакцію книги завершено у II — на початку III століття нашої ери. Твір про тварин — своєрідний «Брем» античної давнини — перетворився на збірник християнської моралі. Описи істинних і уявних рис тварин правили тепер лише за приклад алегорично-символічного тлумачення біблійного вчення. «Фізіолог» з ворога перетворився на спільника церкви й став віднині енциклопедичним довідником у руках християнських проповідників.

Уже наприкінці І століття Климент Римський удався до авторитету «Фізіолога», доводячи можливість воскресіння мертвого тіла Христа. Він посилався на приклад птаха фенікса. Докази Климента повторили згодом інші богослови — Тертуліан (150–230 роки нашої ери) і Амвросій (IV століття). Ієронім (331–420 роки нашої ери) користувався в своїх богословських творах запозиченими з «Фізіолога» образами сирен. «Ящірка» саламандра, яка не горіла у вогні, доводила в теологічних суперечках істинність біблійного оповідання про трьох отроків, що залишилися цілі у «печі вогненній» вавілонській (книга Даніїла). Єдиноріг став символом утілення Христового, горлиця — чесноти й містичного шлюбу Христа зі своєю нареченою — церквою.

Фантастичне дерево перидаксіон є, бачте, образом святої трійці, а гідра, іхневмон і олень уособлюють перемогу Христову над дияволом.

Мало того, що християнська символіка була, як кажуть, за вуха притягнена до деяких властивостей тварин, описаних у «Фізіологу», здебільше самі ці властивості не мають у природі ніякого реального образу й подоби.

Але наукової зоології за тих часів не існувало, а люди віками вірили в саламандр, які танцюють у вогні, і в безсмертних феніксів, у василісків, які вбивають самим лиш своїм виглядом, і в інших фантастичних створінь, які правили богословам за доказ істинності їхнього вчення.

МУРАХОЛЕВ, ОЛЕНЬ — ВОРОГ ЗМІЇ І ПТАХ ФЕНІКС

У сучасного читача наївні байки «Фізіолога» викликають лише посмішку. Особливо кумедно звучать християнські сентенції в кінці кожного розділу.

Ось лисиця. Усім добре відомий звір, але «Фізіолог» учить, що лисиця дуже хитра й лукава. Коли зголодніє, то шукає місце, вкрите соломою, або качається в пилюці й лягає на спину. Вона не озирається навколо і, затамувавши віддих, надимається. Птахи вважають, що лисиця мертва, і злітаються дзьобати її; та лисиця, навпаки, пожирає їх і глузує зі своїх ворогів. «Отак достоту і диявол використовує як знаряддя своє чрево, і той, хто до нього наближається, вмирає».

Про куріпку «Фізіолог» говорить, що вона викрадає яйця інших птахів, і додає свою мораль: «Отак і диявол викрадає чужі чада».

Пантера принаджує здобич приємним запахом. Наситившись, спить три дні, потім прокидається. «Отак достоту й Ісус Христос воскрес на третій день»…

Є тварина, на ім'я мурахолев. Її самці мають обриси лева, а самиці — мурахи. Малята вмирають за браком їжі, бо не можуть їсти м'ясо, як леви, і рослини, як мурашки. «Що ж до тебе, брате мій, то не ходи двома шляхами: не служи богові й мамоні». Слухайте далі.

Олень. «Фізіолог» учить, що олень — ворог змії. Остання, бажаючи втекти, ховається у розколині скелі. Та олень, набравши в рот води, ллє її в розколину, де сховалася змія. Якщо змія залишає свою схованку, то олень зразу ж розшматовує її; якщо ж вона залишається в дірці, то однаково наражається на смерть, бо заливається водою. Так само й наш спаситель знищив диявола небесною водою, яка витікала з його божеської мудрості».

Тигр. «Є чотириногий, подібний до лева, його подибують в Індії, і зветься він тигр. Кажуть, що він тримає своїх малят у скляній кулястій посудині. Тигр прудкий, мов вітер. Коли помітить, що його малят викрадено, кидається слідами викрадачів і наздоганяє їх, хоч яку б путь довелось йому подолати. Тоді мисливці пропонують йому одне дитинча, помістивши його до скляної кулі, і розлючена тварина трясе цю кулю, силкуючись розбити її. Після марних зусиль тигр повертає дитинча до свого лігва, котячи сюди скляну кулю». (Єдине сказання «Фізіолога» без християнської моралі).

Фенікс. «Господь наш Ісус Христос сказав: «Я маю владу віддати своє життя і маю владу забрати його назад». Є птах, на ім'я фенікс. Усі 500 [17] років він живе у надрах Лівану і сповнює свої крила пахощами, потім у місяці Паремот або Формут він приходить до жерця міста Aper. Жрець приносить йому тоді виноградну лозину, яку птах бере у свої пазури. Летячи з лозиною, він залишає місто задля того, щоб повернутися на вівтар, де сам розкладає вогнище і спалює себе. Наступного дня жрець заходить до храму, шукає і знаходить у попелі черв'яка, а той, розвиваючи крила, перетворюється другого дня на маленьку пташку, а третього — залишає жерця і повертається жити на колишнє місце.

Коли птах може себе знищити, то чому ж ви, нерозсудливі, не вірите Христу, який сказав: «Маю владу віддати своє життя і маю владу забрати його назад».

Ми навели оці «правдиві» оповідання «Фізіолога» про тварин, аби довести їх безглуздість. Гіршого посміху над церковними сентенціями, що вінчають їх, і не вигадаєш. Христос, бачте, воскрес третього дня тому, що пантера, наївшись, спить три дні. Він знищив диявола «небесною водою», як і олень знищує змій, заливаючи їх водою з рота.

— Чому ж ви, нерозсудливі, — вигукують благочестиві редактори «Фізіолога», — не вірите у воскресіння Христа, якщо навіть птах може воскреснути з попелу!

Чи варто говорити, що ніякого птаха фенікса, котрий нібито відроджується з попелу, не існує на світі, що пантера не спить три дні, а куріпка не краде чужих яєць, тигр не тримає тигренят у скляній кулі, а олень не заливає змій водою. Все це вигадка, і вигадка безпідставна.

ЛЕГЕНДА ПРО БЛАГОЧЕСТИВЕ ЧУДОВИСЬКО

ЗВІР, ЯКОМУ ЗАБРАКЛО МІСЦЯ В НОЄВОМУ КОВЧЕЗІ

Однак не всі оповіді «Фізіолога» про тварин лише пусті та безглузді байки. Деякі його легенди, запозичені з творів античних натуралістів, побудовані на реальних спостереженнях і фактах з життя природи, але фактах, що їх зрозуміли неправильно й невпізнанно спотворили фантазією різні вигадники, котрі доклали рук до оформлення цих легенд.

Ось ми простежимо, як народжувалися й розвивалися легенди про деяких найпопулярніших у християнській літературі та народних повір'ях істот. Багато героїв «Фізіолога» давно забуті, але чотири фантастичні створіння: єдиноріг, василіск, сирена й дракон — понині живуть у казках, образотворчому мистецтві, в геральдиці та церковній символіці. Про них і піде мова. Біблійний міф [18] розповідає, як колись люди стали такими грішниками, що забули істинного бога. Праведно жив лише Ной зі своїм сімейством. І бог вирішив знищити людей потопом. Усіх до єдиного, окрім Ноя.

Попереджений заздалегідь, Ной змайстрував великий ковчег, тобто корабель. У плавбу з собою Ной узяв «кожної тварі по парі»: від кожного виду тварин но два представники — самця й самицю.

Без особливих вигод, зате всі тварини розмістились у каютах плавучого звіринця. (А що Землю заселяють понад мільйон різних видів тварин, то треба гадати, ковчег був геть переповнений). Не знайшлося місця в ковчезі лише одному звірові. Він був такий великий, розповідають староєврейські тексти, що міг би перекинути ковчег, якби видерся на нього. Тому йому довелося пливти за кормою. Лише коли-не-коли, аби трохи перепочити, надгігантський плавець спирався кінцем рога на облавок ковчега.

Звір той — одна із найславетніших і найпопулярніших у християнських міфах тварин, одна із найдавніших легендарних істот, можливо, найлютіше й найблагочестивіше чудовисько у світі.

Безперечно, то був єдиноріг!

Протягом двох тисячоліть люди розповідали про нього дивні історії. Віра в єдинорога зародилася на світанку античної культури й не вмерла й досі у народних повір'ях Сходу та християнських міфах Заходу.

З плином століть змінювалися розміри й зовнішність єдинорога. Але основний символ віри в нього лишався недоторканний. Завжди це була люта, проте шляхетна тварина, а його чудодійний ріг, що височів над лобом, неначе спис, мав воістину чарівні властивості.

В арабських казках єдиноріг виступав як велетень казкових розмірів. Він міг запрошки настромити на свій ріг, наче на рожен, кілька живих слонів. Вони нанизувалися так тривко, що єдиноріг хоч як старався, а не міг скинути їхні трупи.

Отак і блукало східними землями це чудовисько з рогом, прикрашеним жахливим намистом із слонових кістяків.

Підчепивши на ріг трьох-чотирьох слонів, єдиноріг робився неповороткий. Тягаючи горами й лісами надмірну вагу, він геть знемагався і ставав легкою здобиччю птаха рухх.

Християнські святі змагалися з арабськими казкарями у створенні дивовижних історій про єдинорога. Попри дикість і жорстокість цього страховиська, деяким праведникам, одначе, вдавалося з божою поміччю приручити його й примусити вірно служити собі. Мало-помалу єдиноріг християнських легенд перетворився на вельми благочестивого й вихованого звіра. Одразу ж він втихомирюється, як тільки забачить здаля святу людину, а надто непорочну діву.

«Фізіолог» учить, що спіймати єдинорога можна лише у такий спосіб: серед дівчат країни обрати найцнотливішу. Нехай вона, озброївшись лише своєю цнотою, сміливо йде до лісу, в якому блукає єдиноріг, і терпляче чекає на його появу. Ваблений незборимою силою благочестивої покори, єдиноріг з'явиться поміж дерев. Втративши і силу, і лють, він наблизиться до діви і, прилащуючись, покладе свій ріг їй на коліна. А потім засне біля її ніг. Мисливцям, які в цей час ховаються у кущах, лишається тільки накинути на сонного звіра аркани.

Та все-таки найдивніша якість єдинорога — його чарівний ріг. Варто доторкнутися цим рогом до отруєних страв, як вони відразу ж стають їстівними. Мало який король і феодал дрібнішого штабу сідав у ті часи до столу, не вживши відповідних заходів остороги: спершу служитель повинен був доторкнутися до всіх страв і напоїв чарівним жезлом, зробленим із крученого єдинорогового рога.

Унікорн (ріг єдинорога) навіть мертвих міг повернути до життя, якщо до їхньої смерті спричинилося отруєння. Він безвідмовно діяв проти всіх отрут. Треба було лише зішкребти ножем тонкого остружка з унікорна і дати потерпілому випити його настій з вином. Якщо з такого рога виготовити келих, то він авансом рятуватиме від отруєних напоїв.

Природно, що всі багатії (у бідноти не буває «отруйних» ворогів); бажали придбати унікорн. Разом із попитом росла й ціна унікорна і невдовзі доскочила останньої межі: унікорн став цінитися на вагу золота — фунт за фунт!

Воістину прекрасна тварина цей єдиноріг! Настав час розповісти його повчальну історію.

ВІД КТЕЗІАСА ДО ПЛІНІЯ СТАРШОГО

Вперше в науковій літературі ім'я єдинорога з'явилося в творах давньогрецького історика Ктезіаса. Якийсь час він був лейб-медиком перського царя Артаксеркса II. Наприкінці IV століття до нашої ери Ктезіас повернувся на батьківщину і написав тут два твори. Перший — історія Персії у двадцяти трьох книгах — не дійшов до нас, другий — опис Індії — частково зберігся. Серед інших див цієї «країни чудес» Ктезіас згадує фантастичного звіра, в якому ми легко пізнаємо вже знайомі нам риси.

«В Індії живуть дикі осли на зріст більші за коня. Тіло мають біле, голову темно-червону, а очі — блакитні. На лобі росте ріг півтора фута завдовжки. Порошок, зішкрябаний з цього рога, вживають як ліки проти смертоносних отрут. Основа рога щиро-білого кольору, вістря його ясно-червоне, а середина — чорна».

Це повідомлення у кілька рядків з плином століть виросло в бібліотеку з сотень томів.

Ктезіас писав про Індію, якої ніколи не бачив. Крім того, за відгуками римських істориків, він був «поганий лінгвіст, поганий натураліст і добрий брехун». Тому, — каже Віллі Лей, американський натураліст, — описаний Ктезіасом однорогий осел схожий на правду «не більше, ніж голлівудські фільми про Америку на американське життя».

Рекомендація цілком достатня. Одначе хоч який фантастичний опис Ктезіаса, він грунтується все-таки на спотвореному чутками образі справжнього мешканця Індії. Це, звичайно, носоріг. Схожість його з «однорогим ослом» царського лейб-медика стає особливо зрозуміла, коли Ктезіас розповідає про чудодійні властивості рога. Адже з давніх-давен ріг носорога на Сході вживається як могутнє зілля.

Стародавня китайська медицина цінувала його на вагу золота. В античному Римі келихи, виготовлені з рога цієї тварини і пофарбовані «у три згадані Ктезіасом кольори — білий, чорний та червоний, — застосовували як протиотруту впливові особи, що, за оповідями істориків, жили, весь час очікуючи підсипаної до їжі отрути.

Опис Плінія [19] ще ближчий до оригіналу: «В Індії полюють на надзвичайно дикого звіра, що зветься єдинорогом. У нього голова оленя, ноги слона, хвіст свині. Решта тіла нагадує коня. Він грубо мукає. Один чорний ріг завдовжки два лікті стирчить у нього посеред лоба. Кажуть, що цього звіра не можна піймати живцем».

Отже, ми встановили, що прабатьком легенди про єдинорога був індійський носоріг. Проте не всі знавці давніх міфів з цим погоджуються. Ще одна тварина змагається за честь уважатися предком уславленого чудовиська.

ВІД ІОВА ДО МАРКА ПОЛО

У біблії, у так званій книзі Іова, є така малозрозуміла сентенція:

«Чи захоче єдиноріг прислужувати тобі й заночувати у яслах твоїх?

Чи зможеш мотузкою прив'язати єдинорога до борозни, і чи стане він боронувати за тобою поле?

Чи покладешся на нього, тому що він силу має велику, і надаси йому роботу твою?

Чи повіриш йому, що він зерно твоє поверне і складе у клуню твою?»

Про якого єдинорога йдеться і у який спосіб він може складати зерно до клуні? Ані з останнього, ані з передостаннього опису це не ясно. Єдиноріг згадується у біблії ще сім разів, але в іншому смисловому контексті.

Як тепер з'ясовано, з біблійним єдинорогом сталася кумедна історія, його ім'ям було названо у «священній книзі» тварину, що не мала ніякого відношення ні до міфічних, ні до справжніх єдинорогів. Тому в біблійних текстах єдиноріг — одна, а в пізніших християнських легендах зовсім інша тварина. Їхній характер і вигляд такі несхожі, що ця невідповідність не раз збивала з пантелику отців церкви — тлумачів священного письма.

А сталося це прикре непорозуміння ось з якої причини.

Перші перекладачі біблії з єврейської мови на грецьку [20], на свій подив, надибали згадку в ній про невідому їм тварину. І хоча «редколегія» перекладачів налічувала десь аж сімдесят чоловік, серед них не виявилось жодного достатньо освіченого лінгвіста, щоб встановити, про яку тварину йдеться.

Чи довго вони перебували ні в сих ні в тих — достоту невідомо. Нарешті котромусь, мабуть, сяйнула думка.

— Браття! — вигукнув він. — Та це ж єдиноріг!

— Авжеж єдиноріг, — загомоніли інші, — хто ж би то був інший!

Перекладачі пригадали, очевидно, того самого «великогабаритного» звіра — героя багатьох давньоєврейських оповідань, який не вмістився в Ноєвому ковчезі і плив слідом, спираючись кінцем рога на облавок.

І «сімдесятка» вирішила охрестити нещасного реєма єврейської біблії грецьким словом «монокерос», тобто єдиноріг.

Усі наступні перекладачі біблії на мови своїх народів вже не замислювалися над змістом перекладу, коли слово «монокерос» перекладали англійською як «юні-корн», німецькою — «ейнгорн», французькою — «лікорн», російською — «єдиноріг».

Безграмотність перекладу призвела до того, що весь християнський світ століттями вірив у фантастичного єдинорога, якого ніхто ніколи не бачив і про якого, окрім безглуздих байок, нічого не знали. За античних часів люди також вірили в єдинорога. Ви пригадуєте: про нього писали грецькі та римські натуралісти. Але то була абсолютно реальна тварина — носоріг. Образ його після багатьох переповідань дуже спотворено, це правда. Та все ж таки в античному єдинорозі легко убачити риси живого оригіналу, якому той зобов'язаний своїм походженняМ.

У християн же єдиноріг — звір вищою мірою фантастичний, що не має свого образу й подоби в природі. Він породжений непорозумінням і неуцтвом.

Археологи, провадячи розкопки на місці стародавніх міст Середнього Сходу, знайшли ассірійські й вавілонські барельєфи та письмена, з яких з'ясовано, що давньоєврейське слово «реєм», перекладене спритною сімдесятою як «єдиноріг», означало насправді дикого бика тура, прабатька нашої свійської худоби.

Тур. Фотокопія зі старовинної польської картини. Англійський зоолог Сміт знайшов її в антикварній лавці Аугсбургу. Краще з зображень тура, що дійшли до нас.

Можливо, перекладачів біблії, що назвали тура єдинорогом, увели в оману деякі ассірійські та вавілонські барельєфи, де турів зображено однорогими. Правдами колеса колісниць, і ноги коней, що переслідують турів, намальовані (вірніше, висічені на камені) теж удвічі менші числом, проте на це не звернули уваги, а от однорогого бика реєма через витончену умовність, яку уподобали стародавні малярі, піднесли до високого сану єдинорога, наділивши його всіма повадами тура: і швидкістю, і безстрашністю, і богатирською силою, і навіть любов'ю до болотистих лісів, притаманною цим чорним бикам. За тих часів тур ще водився в Месопотамії [21].

Ворота богині Іштар. Реконструкція. Бики на барельєфах — тури, або реєми, яких перекладачі біблії назвали єдинорогами.

Кожний середньовічний мандрівник, повертаючись зі щасливого вояжу по східних країнах, повинен був у звіті про свої пригоди розповісти і про єдинорога, інакше слухачі визнали б його за шахрая й самозванця.

— Як! Бути на сході й не бачити єдинорога! Це не за правилами. Навіть біблія стверджує, що там водяться єдинороги. Це, так би мовити, загальновідома визначна пам'ятка східних країн.

Горе-мандрівник, який змовчав про єдинорога, викликав би недовіру середньовічного читача. А оскільки побачити єдинорога було неможливо, бо його не існувало в природі, то авторові доводилося самому вигадувати драматичні характеристики страховиська.

Традиційний образ однорогого коня — найпопулярніша версія християнського єдинорога. З кожним наступним твором вона збагачувалася новими фантастичними подробицями. Від «літературних надмірностей» легендарний звір мало-помалу перетворився на цілком неймовірне створіння.

Не міг змовчати про єдинорога і Марко Поло. Він наділив його однією надзвичайно цікавою особливістю. «Ви повинні знати, — оповідає венеціанець, — що єдиноріг перемагає ворога не рогом, а язиком і коліньми. На кінці язика він має довгий і гострий, мов стилет, шпичак. Коли розлючений єдиноріг кидається на ворога, він збиває його з ніг, притискує до землі коліньми і прохромлює язиком».

Далі фантазія великого землепрохідника вичерпується, і, описуючи єдинорога, він наділяє його банальними ознаками, запозиченими в носорога. Ноги в єдинорога, як у слона, а голова — кабаняча. Звір полюбляє бабратися в багні. Це бридка тварина «і зовсім не схожа на того єдинорога, в якого вірять у наших країнах».

З розвитком торгівлі європейцям доводилося чимраз частіше відвідувати країни Сходу. І, звичайно, невдовзі вони познайомилися тут із справжнім єдинорогом — індійським носорогом. Але люди, виховані на християнських легендах, відмовилися визнати в цьому вайлуватому «рогатому кабані» благородного шанувальника цнотливих дів.

Звичайно, міркували вони, і носоріг, і єдиноріг мають на голові по одному рогу, та це й усе. У всьому іншому це різні тварини, що більше різняться між собою, аніж ніч і день.

ПОСТАЧАЛЬНИКИ УНІКОРНА

Минали століття, європейці познайомилися з багатьма дивовижними істотами заморських країн. 1220 року до Європи вперше привезли химерну жирафу, що була, як тоді вважали (з легкої руки Арістотеля!), позашлюбною дитиною пантери й верблюда. 1443 року перший у середньовічній Європі слон узяв участь в урочистому поході з нагоди відкриття Франкфуртського ярмарку. А ще за двісті років голландський анатом Тульп дослідив пелехату лісову «людину», спійману в лісах Анголи. То був перший шимпанзе, що його побачив європеєць.

Коло знань про навколишній світ дедалі ширшало: однак серед безлічі нових і невідомих досі звірів, як і раніше, не було єдинорога. Вже брав сумнів, чи взагалі існує ця шляхетна тварина? Можливо, вона вимерла, як вимерло багато стародавніх народів?

Аптекарі й постачальники унікорна, які краще за інших були поінформовані про дійсний стан речей, попереджали, що невдовзі почне вимирати весь рід людський, бо природні запаси рогів єдинорога вичерпуються. Адже вважалося, що унікорн, так само як і китайський женьшень, підтримує чоловічу силу.

Проте торгівля унікорном, як і до того, велася жваво. Роги єдинорога привозили до Європи тисячами пудів, і ходовий товар відразу розкуповували монастирі, аптекарі, князівські стольники. Деякі лікарі намагалися боротися з дурисвітською торгівлею чарівними рогами. Але надто великим був авторитет біблійного чудо-звіра серед християнського населення, щоб докази розуму переважили палку віру в чудодійні властивості унікорна.

У лікарських довідниках, аптекарських порадниках з виготовлення ліків унікорн протягом століть уважали за кращий засіб од багатьох захворювань. Лише порівняно недавно, наприкінці XVIII століття, унікорн поступово вийшов із медичного вжитку. Останній фармацевтичний довідник англійською мовою, в якому серед інших лікарняних засобів згадується і ріг єдинорога, був надрукований у Лондоні 1741 року.

Тепер настав час відповісти на питання, як умудрялися аптекарі середньовіччя вести широку торгівлю рогами неіснуючої тварини? Де вони роздобували свій товар?

У продаж надходили роги єдинорогів двох гатунків: вищий гатунок «Unicornum verum» («справжній ріг єдинорога») і нижчий — «Unicornum falsum» («фальшивий унікорн»).

Зараз ми вже знаємо, що постачальниками унікорна вищого гатунку були… мамути.

Першими мамутову кістку стали видобувати китайці. Понад дві тисячі років тому вони споряджали великі каравани на північ Сибіру й вивозили звідти дорогоцінні роги гігантського крота тин-шу. Про це повідомляють давні китайські хроніки й старогрецький натураліст Теофраст.

У X столітті центром світового значення за вивозом мамутових бивнів стає Болгар Великий — місто на Волзі — столиця царства волзьких болгар. Воно стояло приблизно там, де зараз Казань [22]. На ринках Болгара арабські купці закуповували мамутові бивні і перепродували європейським купцям. А там «роги» крота-велетня продавали під назвою «Unicornum verum», тобто унікорн вищої марки.

Хоч які величезні викопні запаси мамутових бивнів, попит на унікорн був такий великий, що торгівці, аби задовольнити його, почали вдаватися до замінників. Таким ерзацом і був «Unicornum falsum», а постачала його тварина, яка не мала аніякісінького відношення не лише до однорогих чи дворогих істот, а й взагалі до сухопутної фауни.

В давній німецькій книзі читаємо: «Роги, що є по аптеках, походять від морської рибини, яка має цей ріг спереду на голові».

Унікорн-замінник видобували далеко на півночі, у північних морях. Тут водяться дивні кити — нарвали (а ми вже знаємо, що у ті часи китів уважали за рибу). У дорослих нарвалів всього один зуб. Але ж який зуб! Кручений, як маврітанська колона, довгий і гострий, як рапіра. Він стирчить з верхньої щелепи самця, мов гострий спис, і буває інколи три метри завдовжки. Сам-ці-нарвали орудують своїм зубом як зброєю.

У Західній Європі до XVII століття нарвалів бивень вважали рогом. Росіяни давно знали, що це не ріг, а зуб. Так його називали і в наших билинах: У каліки костур дорогий риб'ячий зуб, Дорогий риб'ячий зуб та й дев'яноста пудів, — говориться в билині «Сорок калік із калікою». В билині «Соловей-Будимирович» є такі рядки:

На тому Соколі-кораблі Зроблене мурашине горище, На горищі була бесіда — дорогий риб'ячий зуб. Повита бесіда ритим оксамитом.

Відомості про риб'ячий зуб професор С. Усов надибав і в старовинних руських літописах. У травні 1160 року князі Ростислав Київський і Святослав Чернігівський зустрілися на березі Десни, де обмінялися дарунками. Ростислав подарував соболів, горностаїв, хутро чорних куниць, песця і риб'ячі зуби. Святослав віддарив пардусом [23] і двома кіньми з кованими сідлами.

Риб'ячий зуб росіяни використовували головним чином для дрібних виробів. Матеріал цей дуже щільний і міцний, ніколи не жовтіє. Виготовляли з нього скриньки, табатирки, держална до шабель і навіть, як оповідають билини, меблі. Адже билинна бесіда — це старовинне руське «крісло». Бесіда мала вигляд козел з бильцями, покривалася тканиною або шкірою: сиділи на напненій тканині.

У Західній Європі з нарвалового зуба головним чином виготовляли шахрайські ліки. Нарвалів зуб цінували дуже високо. Карл V віддав пару великих нарвалових бивнів двом німецьким маркграфам у рахунок сплати значного боргу.

1559 року венеціанці пропонували за один із цих бивнів тридцять тисяч цехінів і піймали облизня. Маркграфи берегли бивні як ліки, що застосовувались у крайньому випадку. Коли з їхнього роду хтось серйозно захворював, то з'їжджалися представники усіх генерацій — стежити, щоб правильно відпилювали шматок, який потрібен на ліки.

1611 року англійський корабель привіз «ріг єдинорога» до Константинополя. Тут давали за нього дві тисячі фунтів стерлінгів. Власник не віддав «ріг» за таку ціну й повіз ікло до Москви, проте в Москві й того не дали. Там знали, якого «єдинорога» цей ріг!

Пізніше Петрові І спритні данські купці теж хотіли збути за ріг єдинорога нарвалів бивень. Але російські лікарі відрадили царя купувати бивень, пояснивши, що це всього-на-всього зуб кита, який не має лікувальних властивостей. У Західній Європі міф про унікорна-зцілителя мав куди більший авторитет.

Не було тут жодного великого феодала, що не мав би на обіді нарвалового бивня як магічного жезла з чарівною властивістю — убивати смертоносну силу отрути. Вишукана форма природної «рапіри» якнайкраще відповідає її благородному призначенню, що звичай відвів їй за столом королів. А що цей жезл був дуже важкий, то його носили особливі зброєносці. Нарвалів бивень, очевидно, таки частенько заміняв «справжній унікорн»: сливе на всіх середньовічних малюнках і скульптурах єдинорога (здебільша однорогого коня) зображено з рогом нарвала на лобі.

Єдиноріг у такій подобі дістав згодом назву геральдичного. Він став символічною фігурою багатьох лицарських гербів, ще й досі ми бачимо його на британському гербі: кінь з крученим рогом на лобі тримає щит, розмальований геральдичними знаками [24], і Єдиноріг — емблема Туркестанського царства — пишавсь і у великому гербі Російської імперії.

Отже, ще одна тварина брала участь у «художньому оформленні» легенди про єдинорога. Носоріг, тур, нарвал… Чи можна відшукати в мозаїчному образі найпопулярнішого з четвероногих героїв християнських легенд риси ще якого-небудь звіра?

САМОРОБНІ ЄДИНОРОГИ

Розповідають, що якось Періклові, блискучому вождеві демократичної партії в Афінах V століття до нашої ери, робітники ферми подарували голову однорогого барана. Великий та міцний ріг зростав йому посеред лоба. Друзі розцінили цей символічний дарунок як добру прикмету: Перікл повинен перемогти у боротьбі з Фукідідом, лідером аристократів, він єдиний владарюватиме у Афінській республіці.

Так і сталося. Але нас цікавить тут інше: у стародавніх міфологіях (наприклад, у семітських народів Сходу), у творах античних письменників і мандрівників прохоплюються іноді згадки про однорогих баранів, козлів, биків. Це, як завжди, ватажки стад, і з тексту іноді випливає, що однорогість згаданих тварин — справа людських рук, а не природи.

Римлянин Еліан (III століття нашої ери) розповідає про однорогого бика Ефіопії. Пліній сповіщає про таких же «єдинорогів» з країни маврів. Ще порівняно недавно однорогі бики зустрічались у стадах Кафрів. Бачили їх і в інших народів Африки. Однорогих овець Непалу не раз завозили навіть до Європи. З'ясовано, що їхня однорогість створена шляхом майстерного хірургічного втручання. Але яка мета цих складних операцій, не зовсім зрозуміло. Відомо, правда, що за давнини із однорогих тварин виховували ватажків стад. Вони й помітніші, й частіше перемагають у боротьбі за першість у стаді з дворогими претендентами.

Пліній, описуючи роги биків, побіжно згадує про хірургічні маніпуляції, які треба здійснити над рогами теляти, щоб дістати чотирирогого бика. Природно, що хірурги, які вміли з двох рогів зробити чотири, легко домагалися й зворотного наслідку: дворогих тварин обертали на однорогих.

Проте донедавна багато біологів сумнівалися у можливості такого перетворення. Але 1933 року американський учений лікар Дав довів, що ця операція не складна. Він експериментував над одноденним телям айрширської породи. Вчений зрізав з черепа теляти зародки рогів, так звані рогові «пуп'янки», насадив їх один на одного і вростив у тканину посеред лоба. Теля виросло однорогим! Єдиний ріг стирчав йому посеред лоба, як у казкового єдинорога на середньовічних мініатюрах. Знаменно те, що ріг був довгий і прямий, ніби римський меч, хоча бики айрширської породи мають вигнуті роги. Більше того: штучний єдиноріг разом з однорогістю набув і непогамований норов свого казкового тезка. Лікар Дав писав з цього приводу: «Він не тільки рогом, а й норовом скидався на свого легендарного прототипа. Бик швидко втямив вигоди однорогості, коли, ніби носом корабля, прокладав собі шлях через огорожі або простромлював ним, наче багнетом, ворога під час сутички».

Деякі дослідники запитують самі себе: чи не міг поговір про однорогих биків вплинути на розвиток легенди про єдинорогів?

ЩЕ ОДИН ПРЕТЕНДЕНТ

1900 року вчений світ облетіла сенсаційна вістка: нарешті в природі знайдено справжнього єдинорога!

В Сибіру, у стародавніх шарах Землі, відкопали рештки величезної однорогої істоти. Її назвали «Elasmotherium sibiricum». Оце то справді єдиноріг! У ковчезі йому таки було б затісно. Величезний, куди більший за слона, з рогом, що височить посеред лоба, як у легендарного звіра, а не на кінці морди, як у носорога.

Еласмотерій — рідний брат колосальних безрогих носорогів — балухітерія та індрикотерія. Стада цих тварин мільйони років тому блукали рівнинами Казахстану. На той час тут росли тінисті ліси. Болотисті озера чергувалися з густими чагарями та зеленими луками. Крислаті граби, буки і могутні секвойї давали притулок гігантам. Безрогі родичі носорогів, як і жирафи, живилися листям дерев, до яких могли легко дотягнутися, навіть не маючи надто довгої шиі.

Балухітерій, який жив у Монголії та Індії, у всьому скидався на індрикотерія, але був звіром ще більших розмірів. П'ять метрів тридцять сантиметрів — отакий зріст цього колоса! Балухітерій — рекордсмен-велет між усіх звірів, які коли-небудь жили на суходолі. Під його черевом, наче під аркою, могла пройти шерега солдатів по шість чоловік у ряд.

Усі допотопні носороги несподівано вимерли десятки мільйонів років тому. Проте їхній однорогий сибірський родич, так уважають деякі вчені, можливо, дожив до появи людини і був винищений первісними мисливцями.

Стародавні тунгуські пісні зберігають спомин про давноминулі часи, коли в їхній країні жив страшний чорний бик-єдиноріг. Він був такий великий, що потрібні були цілі сани, аби привезти лише один ріг його.

Отже, палеонтологія познайомила нас ще з одним кандидатом у єдинороги. А втім, за останній час ідея про еласмотерія, як можливого прообраза легендарного єдинорога, не знаходить відданих прихильників. Усе-таки малоймовірно, щоб еласмотерій міг дожити до появи на землі людини.

Перекази тунгуських мисливців про «чорного однорогого бика» грунтуються, можливо, на знахідках допотопних кісток еласмотерія. Домалювавши все інше уявою, народна фантазія зробила з цих решток реконструкцію доісторичного єдинорога.

ФАБРИКАНТИ ВАСИЛІСКІВ

ВАСИЛІСК У КОЛОДЯЗІ!

Славу найпопулярнішого чотириногого героя християнської літератури в єдинорога й дракона виборює інше фантастичне створіння — василіск. Це слово добре знайоме всім. І понині ще в буденній мові ми частенько його вживаємо, а вже діди наші й прадіди про вигадані властивості василісків знали, можливо, більше, ніж про багатьох цілком звичайних істот — про кита, приміром, або акулу. А про таких «рідкісних» тварин, як, скажімо, тапір, лама чи кенгуру, відомих тепер кожному школяреві, вони навіть і гадки не мали. Про василіска ж чого тільки не переповідали.

Монстр цей не руського походження, хоча з давніх-давен його знають на Русі. Він оселився тут разом з першими перекладами старогрецьких книг [25]. Осередок виникнення легенди — країни Південної Європи і північне узбережжя Африки, де живе «коронована» змія — живий прообраз легендарного чудовиська.

А тепер послухайте, яка дивна приключка сталася сімсот років тому на одній з вулиць Відня. Пам'ять про неї та імена дійових осіб зберегли для нащадків австрійські літописи.

… Нелегко було протовпитися. Стражники розштовхували людей і кричали:

— Дорогу магістру юстиції! Дорогу закону! Іде пан Яків фон дер Гюльбен.

— Тихше, прийшов суддя.

Юрма розступилася. Магістр юстиції статечно пройшов у супроводі озброєних алебардами солдатів. У натовпі почулися обурені вигуки.

— До в'язниці майстра Гархібла!

— Закувати його в кайдани!

— Він накликав василіска!

Суддя фон дер Гюльбен поважно здійняв руку.

— Скажи мені, Гархібле, — звернувся він до переляканого пекаря, будинок якого облягала розлючена юрма, — скажи, Гархібле, тільки щиру правду — раджу тобі! — що викликало цей нелад?

— Я не винен, ваша честь. Я не винен. Це все василіск. Василіск у моєму новому колодязі. Я тут ні до чого.

— Він сам накликав його! — втрутився хтось.

— Мовчати! — вигукнув суддя. — Ви все розкажете, але не зараз. Говоріть далі, майстре Гархібле.

… Це сталося 1202 року у Відні. В одному з колодязів будинку № 7 по вулиці Шонлатернгассе раптом об'явився василіск. Сполошилося усе місто, і довго ще оповідали потому про дивну пригоду і про романтичне кохання, яке було причиною і кінцем цієї історії.

Ще й досі, пише Віллі Лей, дослідник василісків, живе в Австрії ця легенда.

Майстер Гархібл, відомий віденський пекар, мав красуню доньку, біляву Аполлонію. Був у нього й підмайстер юнак Ганс, який не стільки ремеслу вчився, скільки зітхав за Аполлонією.

Нарешті Ганс насмілився попросити руки Аполлонії. Пекар розлютився і прогнав бідолашного Ганса. Запальна розмова відбувалася вранці, і, виставляючи за двері жениха, Гархібл почув, що nie півень. Він гукнув навздогінці Гансу: «Коли півень — такий нахаба, як і ти, — знесеться, отоді можеш знову посвататися!»

— І ось сьогодні, пане суддя, півень прокричав не в пору. Дівчина-служниця саме йшла по воду. Зазирнувши до колодязя, угледіла на дні щось блискуче й страшне. Жахливий сморід ішов від води — у Марти навіть голова запаморочилася.

Новий учень, який спустився у колодязь, аби подивитись, що ж там коїться, ледь не задихнувся від сопуху. Непритомного, його підняли нагору. Очунявши, він розповів, що бачив у колодязі чудовисько невеликого зросту, але страхітливе на вигляд: із вогненними очима і блискучою шкурою. Покруч півня і змії із золотим вінцем на голові!

Було над чим замислитися судді фон дер Гюльбенові. Загадав йому загадку проклятущий пекар!

Не важко, звичайно, заарештувати баламута і закувати в кайдани. Але що робити з клятим василіском?

На щастя, поблизу був магістр мистецтв — дуже тямуща людина.

— Ніде правди діти — це таки василіск, — почав пояснювати учений муж. — Ще великий Арістотель спогадував про цю рідкісну істоту як різновид змій. Василіск по-грецькому означає цар, повелитель усього зміїного царства, і тому чудовисько народжується з золотою короною на голові. У вчених книгах написано про василіска. Даремно застосовувати проти нього звичайну зброю. Подих чудовиська смертельний, а його вигляд такий жахливий, що навіть сам василіск не може споглядати самого себе. Це його дошкульне місце. Люстерко, пане суддя, люстерко — ось зброя, якою можна перемогти василіска. Варто йому хоча б краєчком ока зиркнути на себе в люстерко, як він одразу помирає зі страху. Але пам'ятайте: це небезпечний захід! Людина, яка триматиме люстерко, сама дуже ризикує: спокуса поглянути на царя змій дуже велика.

— Я буду тримати люстерко! — почулося з вулиці.

— Хто це сказав? — запитав суддя.

— Рудий Ганс! — прокотилось натовпом.

— Візьми люстерко, Гансе, — врочисто мовив суддя. — І коли ти заб'єш чудовисько, майстер Гархібл віддасть за тебе Аполлонію.

Заради цього варто ризикнути. З люстерком у руках Ганс спустився в колодязь. Доля боронить закоханих: смердюче чудовисько здохло зі страху, ледь глянуло на себе в люстерко, а сміливий Ганс повернувся нагору живий і здоровий.

Бучно справили весілля, і на честь надзвичайних подій, за яких воно відбулося, біля дверей будинку молодих на кам'яній плиті було висічено напис:

«Рік 1202. Імператора Фрідріха II обрали на царство. За часів його правління василіск народився від півня у цьому будинку. Він був схожий на зображення, висічене вище».

ЧОМУ КУРИ СПІВАЮТЬ, ЯК ПІВНІ, А ПІВНІ НЕСУТЬСЯ

Історія зберегла «портрет» віденського василіска. Фотокопії з нього можна знайти в деяких книжках, присвячених середньовічній історії чи природознавству тих часів. На зображенні ми бачимо почварне створіння з лускоподібним тілом змії, з головою півня, увінчаною короною, і з двома парами півнячих лап.

Існувало повір'я, що василіски народжуються під «собачою зіркою» — Сіріусом — з яйця, знесеного семирічним півнем. Диявольське яйце упізнати не важко: воно не овальне, а геть кругле, як куля, і вкрите не шкаралупою, а шорсткою шкірою. Висиджує його жаба — названа василіскова мати.

Можна уявити, що то за химера народжується од таких батьків!

Середньовічним суддям доводилося добре попріти, розслідуючи справи про півнів, звинувачуваних у чаклунстві. Свідки твердили, ніби на власні очі бачили, як кляті птахи, нехтуючи своєю чоловічою суттю, неслися! Багато було заслухано судових справ, порушених церквою або міською владою проти півнів. Бучний процес відбувся 1474 року в Базелі. До суду притягнули старого півня-«відьмака». Його звинувачували в тому, що він плодив василісків. Бідолаху не врятувала майстерно побудована промова захисника, і нещасного птаха на науку усім послідовникам диявола врочисто спалили на міському майдані в присутності численного діоду.

Та скажіть, хіба ж півні несуться? Хоч як дивно, але іноді такі протиприродні явища справді бувають. Сучасна наука встановила не лише самий факт півнячої несучості, але й цілою серією чудових експериментів добилася можливості штучного обернення півнів на курей і, навпаки, курей на півнів.

Випадки переродження статі у птахів давно відомі. Кури й качки іноді несподівано втрачають оперення й повадки самиці й набувають усіх ознак півнів і качурів. На розвиток чоловічих і жіночих зовнішніх ознак у тварин впливають особливі речовини (гормони). Вони виробляються деякими залозами внутрішньої секреції. Коли ці залози видалити, то тварина втрачає усі ознаки своєї статі.

Радянський учений професор М. Завадовський провів цікаві досліди. У молодих курочок італійської породи видалили яєчники. Кури швидко втратили зовнішні ознаки своєї статі. Пір'я хвоста й шиї видовжилося, виросли невеликі остроги, збільшився гребінь. Одним словом, вони стали дуже схожі на півнів. Потім цим курям пересадили вирізані у півнів сім'яники. Процес перетворення прискорився. У курок з'явилися борідки, справжні півнячі гребені, півняча постава й інстинкти. І, нарешті, курки заспівали, як півні! «Надприродне» перетворення пощастило зробити природним шляхом, без будь-якого чаклунства.

Такі ж досліди проробили й з півнями, але у зворотному напрямі: півням пересадили курячі яєчники, і півні обернулися на курок.

Отже, за допомогою хірургії змінити стать птахів не важко. Але в природі такі процеси часто-густо відбуваються без хірургічного втручання. Бувають різні причини атрофії і переродження яєчників у курок. Трапляється, що через брак у курнику півня у якої-небудь, здебільше поганої несучки у віці трьох-чотирьох років, починають з'являтися півнячі «норови». Курка пробує кукурікати, у неї виростають остроги, гребінь, півняче пір'я. Звичайно такі самозвані півні перестають нестися або несуться погано. Описано випадки, коли поява у курятнику півня рятувала становище: кури, у яких процес перетворення зайшов не так далеко, знову починали добре нестися і поступово втрачали півнячі ознаки.

Французький вчений Пезар повідомляє, що йому пощастило добитися перетворення курей у півнів, годуючи їх лише м'ясом. Внаслідок легкого отруєння м'ясною дієтою яєчники курок атрофувалися, і в них розвинулись ознаки іншої статі.

Цікавий випадок описує англійський учений Ф. Кру. Трирічна курка породи орпінгтон-буфф була гарною несучкою і матір'ю багатьох курчат… Несподівано вона перестала нестися, і після линяння в неї виросло півняче пір'я, остроги, гребінь та з'явилися інші півнячі ознаки. Вона почала кукурікати, битися з півнями і переслідувати курок, які ставилися до неї як до справжнього залицяльника. Від цього «двостатевого» півня і від нормальних курок виросло численне й плодюче потомство.

При розтині вчені виявили, що перетворення курки на півня сталося через туберкульоз. Її яєчник був зруйнований хворобою, і на його місці із залишків ураженої тканини утворився невеликий сім'яник. Гормони, які сім'яник почав виробляти, закінчили перетворення курки на повноцінного півня.

РОГАТА ГАДЮКА — ПРАБАТЬКО ЛЕГЕНДИ

Справа не в чаклунстві, коли курка раптом проспіває, як півень, або півень почне нестися. У всьому винне порушення нормальних фізіологічних процесів в організмі птаха. Це може статися і через отруєння незвичною їжею або після інфекційного захворювання. Окрім туберкульозу, яєчники курок часто вражаються при перитоніті та бацилярному білому проносі. У птахів, що вижили після хвороби, може початися переродження статі.

Мені доводилося відповідати на листи, у яких читачі питали, чи не погана прикмета — кукурікання курей і несучість півнів? І чому існує повір'я, ніби це не на добре?

Ви, звичайно, самі розумієте, що переродження пташиних яєчників не може впливати на долю людей. Раніше в народі усяке незвичайне явище тлумачилось як погана прикмета. Наука звільнила нас від влади темних забобонів. Проте сотні років тому, коли зароджувалася віра в походження василісків від півнів-перевертнів, навіть найосвіченіші й найрозумніші люди були безсилі правильно пояснити таке дивне перетворення птахів.

Протягом цілих століть люди зжилися з легендою про повелителя змій, народженого від півня й жаби, і не помічали вже кричущих протиріч і дурниць, якими вона рясніла. Василіск твердо ввійшов, так би мовити, в побут середньовічного обивателя. Про василісків християни читали у «святих» книгах, нро них сповіщали пілігрими, засновники монастирів. Василісків споглядали на картинах у храмах, з трепетом розглядали їхні опудала у міських кунсткамерах. Не вірити у василіска — все одно що піддавати сумніву вірогідність драматичної сутички святого Георгія з драконом!

Навіть натуралісти тих часів писали про василіска. 1480 року в Голландії видано трактат по зоології з багатозначною назвою ««Dialogus creaturarum» («Міркування про створіння»), В ньому читаємо: «Сей різновид ящірок називають по-грецьки василіском, а латиною — регулюсом [26]. То цар усіх змій і зміїв. Навіть гади тікають від василіска, такий нестерпний його подих».

Пліній Старший також писав про василіска. За його словами, це звичайна змія, але з маленькою золотою короною на голові. Можливо, основою такого судження послужило невірно зрозуміле повідомлення про рогату гадюку Північної Америки, зображення якої часто надибуємо в єгипетських папірусах. (її ієрогліф означає звук «ф»). У рогатої гадюки на голові ростуть два чималих ріжки, здаля вони нагадують зубці невеличкої корони.

Середньовічні письменники возвеличили «вінценосну» змію у сан «царя змій, зміїв і ящірок», увічнивши тим самим злощасну помилку великого натураліста давнини. А деякі пішли ще далі, проголосивши василіска царем усього живого на Землі (крім людини, зрозуміло).

Загальна віра у василіска протрималася до середини XVI століття. Конрад Геснер [27], лікар із Цюріха, перший серед відомих учених не пошкодував різких слів, розвінчуючи короноване чудовисько. Він називав розповіді про василіска «базіканням кумась і безглуздям». Те, що робітники у глибоких шахтах і каменярнях зомлівають, буває, каже Конрад Геснер, не від смертоносного подиху василіска, а від «отруйної цвілі й зіпсованого повітря».

Віллі Лей пише, що грунтові води в Австрії часто насичені сірководнем. Звідси й сморід. Люди та тварини, попадаючи до отруєної сірководнем атмосфери, наражаються на небезпеку [28].

Дослідження показали також, що підґрунтові верстви Відня складаються із шарів пісковика, який залягає не щільною породою, а крихкими грудками досить-таки химерної форми. З'єднуючись одна з одною, вони утворюють дивні фігури.

У колодязях, викопаних мешканцями Відня, часто з'являлась «тухла вода», насичена сірководнем. Спустившись на дно колодязя, люди могли знайти там химерну брилу пісковика й визнати її за труп славнозвісного василіска.

ЖЕНІ АНВЕР

Жені Анвер — патентований василіск із Антверпена. Він дуже вплинув на розвиток повір'я про царя змій. Дослідники, які спробували встановити походження цієї дивної назви, добилися небагато. Гадають, що слово «Анвер» утворено від французької назви міста Антверпена — Анвер. Саме в Антверпен ведуть сліди, що зв'язують музейні колекції Жені Анверів із місцем їх походження.

Отже, Антверпен — місто, де вперше заповзятливі набивачі опудал почали виготовляти василісків. Справа була вигідна. Муніципальні власті, монастирі, заможні люди охоче купували портативних чудовиськ. Юрми відвідувачів сходилися поглянути на виставки дивовиж, і справа процвітала. Кожен монастир мав свого легендарного засновника. Звичайно, цьому святому мужу серед інших фантастичних подвигів годилося за традицією перемогти в герці дракона чи хоча б василіска. Щоб надати легенді більшої переконливості, ченці роздобували речові докази — сушені василіски.

Торг ішов жваво. Невдовзі ремісники Антверпена не могли вже задовольнити зрослий попит на Жені Анверів. Виробляти їх узялися інші міста Європи. Мілан, Венеція й Верона стають новими центрами «василіскової» промисловості.

Конрад Геснер з жалем констатував, що в Європі до біса розвелося пройдисвітів, які нівечать творіння божі, видаючи їх за казкові істоти. І темний люд вірить їм. Фальшивомонетників жорстоко переслідують за підробки, а фабриканти фальшивих чудовиськ процвітають, ошукуючи простаків. У четвертому томі свого твору, присвяченого морським тваринам, Конрад Геснер описує одного із саморобних монстрів. У крамничці торгівця в Цюріху він бачив Жені Анвера, якого видавали за василіска. Конрад Геснер дослідив опудало й переконався, що воно виготовлене із звичайнісінького ската. Малюнок з підробленим василіском Геснер помістив у своїй книжці з єдиною метою — застерегти, як він додає, своїх читачів від ошуку на той випадок, коли їм доведеться зустріти в якій-небудь крамничці такий товар.

Хто бачив ската, легко зрозуміє, чому саме ця химерна риба правила здебільшого за матеріал для виготовлення василісків і осиротілих дитинчат дракона, убитого святим Георгієм.

Гігантський скат манта.

Пласке, ніби плескач, тіло ската обведене великими плавцями, достоту схожими на крила. Беручись виготовляти василіска, майстер одділяв праворуч і ліворуч від переднього краю грудних плавців ската по довгому клаптю і після нескладних маніпуляцій перетворював їх на передні лапи. Вправно підрізані черевні плавці заміняли майбутньому василіскові задні ноги, а рештки відповідно декорованих грудних плавців — крила. І тепер скат набував зовнішності фантастичної крилатої істоти. Залишалося відповідно оформити голову ската. Тут майстри середньовічного сюрреалізму виявляли неабиякий хист.

Скат на вигляд куди сумирніше створіння, коли дивитися на нього згори. В нижній частині його тіла природою «вигравіювана» маска, яка й без штучних переробок здаться досить страхітливою. Довгий рот риби розтягнений, ніби в посмішці. Ніздрі над ним схожі на вирячені очі (особливо коли вставити в них скельця), а глибокі борозни й зморшки навколо рота домальовують своїм примхливим поєднанням ті частини потворної морди, яких бракує.

Щоб надати Жені Анверу ще химернішого вигляду, набивачі опудал до краю розтягали скатів рот. Тканину навколо рота видовжували: виходили в'ялі щоки; маківку голови загинали вгору, на зразок архієпіскопської митри. Тепер можна запрошки закріпити на ній позолочену коронку. Новонародженого Жені Анвера фіксували в динамічній позі, з роззявленою пащею й розіпнутими крилами, а потім висушували. Покупців не треба було довго чекати. Хто ж бо не захоче придбати за приступну ціну «царя усіх зміїв»?

У християнських країнах віра у василісків, певне, остаточно й досі ще не вмерла. Нові Жені Анвери час від часу з'являються на світ. Походження їхнє, як і колись, — іхтіологічне. 1929 і 1933 років два саморобні василіски привернули в США увагу широкої громадськості і преси. Допитливі журналісти простежили їхню біографію від рибальських хиж на березі океану, де піймано перетворених на чудовиськ рибин, до марновірних споживачів.

«Патентований василіск» із Антверпена, як видно, ще досі має попит у країні хмарочосів.

Безперечно, чудовиська-саморобки чимало сприяли поширенню безглуздої віри у різноманітних фантастичних створінь.

У наступному розділі мова піде про русалок, і ми довідаємось, що були такі умільці, які навіть риболюдей умудрялися виготовляти досить майстерно. За виробний матеріал для сеї продукції правили не скати, а інші рибини, з більшим хвостом.

СИРЕНИ КАЗКОВІ Й НАТУРАЛЬНІ

РИБОХВОСТІ БОГИ Й БОГИНІ

Мабуть, нема на світі жодної більш-менш значної держави, в народних переказах якої не фігурували б дивні напівлюди-напіврибини — прекрасні довгокосі дівчата з риб'ячими хвостами замість ніг. У різних країнах звуть їх по-різному: русалки, сирени, нереїди, наяди, лорелеї, мемейди. Рибалки, мореплавці, мисливці й просто любителі нічних прогулянок при місяці натрапляли на них біля туманних берегів Норвегії, у тихих затоках російських річок і на сонячних пляжах тропічних островів.

Дуже поширене повір'я про морських дів. Може, справді де-небудь на землі мешкають істоти, схожі на казкових русалок?

Одначе розповімо історію по порядку.

Прабатьком усіх чарівних морських дів уважаеться стародавнє вавілонське божество чоловічої статі. Щоранку воно виходило з хвиль Червоного моря, аби навчати людей землеробству, будівництву храмів і міст, лікуванню та всім іншим мистецтвам і ремеслам. Увечері бог-викладач знов щезав у морській безодні. Ім'я цього люб'язного створіння — Оаннес.

Берос, халдейський жрець і астролог, який жив у III столітті до нашої ери, описав його у своїх «спогадах»:

«Тіло божественної тварини схоже на риб'яче. Під риб'ячою головою має вона іншу голову. Має тварина і людські ноги, що зрослися з риб'ячим хвостом. Має і розум, а мова її доладна й зрозуміла. Вона навчила людей письма й наук і кожного роду мистецтв — словом, вона навчила людей усіх хороших звичаїв і ремесел». Ранні зображення Оаннеса цілком відповідають опису Бероса. Проте в чудернацькому костюмі (голова судака замість шолома і плащ з риб'ячої шкури) Оаннес, однак, мало нагадує морських дів — нащадків.

Минали століття, і Оаннес змінював свою подобу. На скульптурах, знайдених у Хорсабаді, ми бачимо його вже у «формі», як годиться прабатькові русалок: з риб'ячим хвостом замість ніг, але з тулубом і головою людини. Змінивши зовнішність, бог-русалка зберіг усе ж таки свою чоловічу суть.

Першим рибохвостим божеством жіночої статі була Атаргате (або Деркето), сірійська богиня Місяця і риболовлі — її культ процвітав у місті Ієраполі (сучасний Мембідж). За словами Лукіана, римського історика, «вона напівжінка, але від стегон донизу у неї росте риб'ячий хвіст». Ніхто у країні стародавніх фінікійців не наважувався рибалити без дозволу грізної рибохвостої богині. Ліцензії на риболовлю за добру платню видавав її верховний жрець. На деяких фінікійських монетах, що дійшли до нас, вибито зображення Атаргате: за зовнішністю це типова русалка.

Оаннес був богом Сонця, а Атаргате — богинею Місяця. Жителі Ближнього Сходу бачать щодня, як Сонце і Місяць зіходять далеко на сході, де хлюпочуться хвилі Великого океану, і, відбувши свою сяючу мандрівку небом, знову сідають у Середземне море на заході. Природно було припустити, що Сонце й Місяць (або їхні міфологічні символи — Оаннес і Атаргате) живуть у морі, а звідти недалеко й до риб'ячого хвоста, яким їх прикрасила легенда.

З розвитком фінікійської культури росла й слава богині-русалки. Поети щедро наділяли її компліментами, — облесники звичайно розсипають їх перед особами прекрасної статі: зваблива, чарівна, горда, прекрасна. Атаргате мала вплив на розвиток культу інших божеств. Деякі учені-міфологи гадають, що «народжена з шумовиння морського» грецька богиня кохання Афродіта, а отже й римська Венера — пішли від Атаргате.

Афродіту в її морських мандрах супроводжували звичайно водяні божества нижчого рангу — тритони. Як уявляли собі цих рибохвостих пажів стародавні греки, ми можемо судити по зображеннях на давніх корінфських монетах: колісницю з Афродітою ведуть два тритони, обидва, як і Атаргате, від голови й до кінчика хвоста «чистокровні» русалки.

Знамениті сирени, які марно зваблювали своїм співом Одіссея, спершу зображувалися у вигляді птахів з жіночими головами. Та незабаром їхня зовнішність докорінно змінилася: замість пір'я на тілі виросла луска, крила перетворилися на прекрасні жіночі руки, а пазуристі ноги — на риб'ячий хвіст. І сирени стали двійниками тритонів. Саме у цих жорстоких, але чарівливих створінь морські діви й русалки пізніших часів запозичили свій чарівничий голос.

ВОНИ БАЧИЛИ ЇX НА ВЛАСНІ ОЧІ

Натуралістом, який написав перші сторінки природничої історії русалок, був Пліній Старший. «Щодо сирен, — говорить він, — то чутки про них не казкові байки, а щира правда. Вони насправді існують: погляньте, як їх зображують художники. Усе їхнє тіло шкарубке й лускувате, навіть у верхній частині тулуба, що нагадує жіночу постать. Сирени живуть у морі, поблизу берегів. Їхні тихі смутні голоси можна почути і вдень. Одну сирену знайшли мертвою на морському березі. Місцеві жителі розповідають, що жалісні зойки конаючої було чути далеко від берега».

«Діно, батько Клітархуса, — читаємо далі, — коли був у Індії, бачив їх».

Між іншим, у ті часи русалок бачив не лише Діно. Ніхто не сумнівався в їхньому існуванні. Морські діви здавались такими ж звичайними мешканцями водної стихії, як омари і тріска. І природно, що багато моряків надибували цю живність на своєму шляху, повертаючись із заморських країв з вантажем дорогоцінного вісону чи бурштину.

Русалки не повиводились на морі і за пізніших часів. Про це свідчить, наприклад, такий цікавий запис у судовому журналі відомого мореплавця Генрі Гудзона: «Сьогодні один з членів нашої експедиції помітив з облавка русалку і гукнув товаришів поглянути на неї. Увесь час, поки русалка пропливала близько облавка корабля, вона суворо дивилася на людей. Потім подалася у відкрите море і перевернулася кілька разів. Коли русалка пірнула, матроси розгледіли її хвіст. Він скидався на хвіст дельфіна, але був краплистий, як у макрелі».

1726 року вийшла у світ книжка німецького священика Валентина «Природнича історія Амбойни». Валентин довго проживав у Індонезії і, звісно, описуючи тваринний світ цих чудових островів, не міг змовчати про «русалок», таких звичних побіля берегів Ост-Індії. Першу частину розділу про рибу Індонезії він присвятив опису «морських чоловіків» і «морських жінок». На малюнку, де зображені різні представники морської фауни, ми бачимо в товаристві пили-риби й бичка чарівну дівчину з довгим риб'ячим хвостом. «Сія морська діва — істота, що нагадує сирену, була спіймана на березі Борнео, в адміністративному дистрикті Амбойни. Довжина її п'ятдесят дев'ять дюймів (тобто близько півтора метра). Вона прожила в діжці, наповненій водою, чотири дні і сім годин. Час від часу тихо пищала, як миша. В діжку кидали молюсків, крабів, усяку рибу, але вона нічого не їла».

Проте русалка, мабуть, не жила «святим духом», а живилася, як і всі земні істоти, бо «по її смерті на дні діжки знайшли екскременти, схожі на котячі». Очевидно, пожива, яку пропонували нещасній полонянці, на її смак не була їстівною. І справді, «русалки», які жили близько берегів Індонезії (про це ми невдовзі дізнаємось), живляться лише водоростями.

Чутки про морську діву із Амбойни швидко досягли вищих кіл. Англійський король Георг III зажадав одержати оригінальний малюнок рибохвостої дівиці, зроблений з натури офіційним художником Ост-Індської компанії. Російський цар Петро І, мандруючи Голландією, уздрів якось копію цього малюнка в конторі амстердамського видавця. Пристрасть Петра І до наук і знань усім добре відома. Він розшукав автора історії амбойнської русалки і прискіпливо розпитав його.

«Жодне повідомлення на світі не заслуговує більшої віри, ніж це!» — запевнив його Валентин.

ВИСТАВКИ РУСАЛОК

Нарешті дійшло до того, що в XIX столітті почали влаштовувати виставки русалок. Кожен міг за кілька монет поглянути на водяних дів. Попит на ці дивовижі був великий, і їхні антрепренери непогано заробляли. Одна така виставка, організована в Єгипетському залі Лондона, принесла небувалий на той час прибуток: всі опудала русалок з їхніми солом'яними тельбухами закупили два італійці за нечувану ціну — сорок тисяч доларів!

Англійський натураліст Френсіс Бакленд відвідав іншу виставку і уважно розглянув експонат: невеличка голівка зі зморщеним, як печене яблуко, обличчям. Брови насуплені, зуби вищирені. У нижній щелепі химери стирчав людський зуб. Це підсилювало схожість з людиною.

Бакленд установив, що русалка виготовлена з голови й тулуба мавпи, майстерно зшитих з риб'ячою шкірою, знятою з великої тріски чи мерлана.

Старожили деяких українських сіл ще пам'ятають, що років п'ятдесят тому якийсь спритний дурисвіт возив селами пересувний акваріум. Між усякою морською дивовижею тут була й жива русалка — дівиця в засіяному блискітками карнавальному вбранні сирени. Сплетений з лика хвіст починався від талії, в ньому, наче у футлярі, ховалися ноги. Русалка на мигах пояснювала, що в річці полишилися її дітки, і просилася додому. Господар, закликаючи до балагана відвідувачів, казав, що за велінням царя він незабаром відпустить свою полонянку на волю. Поспішайте, мовляв, поглянути!

Не лише дрібні пройдисвіти, а й великі ділки наживалися, ошукуючи народ. Відомий американський цирковий підприємець Барнум цілком оцінив вигоду, що становлять собою русалки. Він включив їх до програми свого великого бізнесу й почав показувати морських дів у базарних балаганах.

Звичайно, і європейські набивачі опудал практикувалися у виготовленні мозаїчних монстрів із шкіри риби, мавпи, тюленя та іншого підручного матеріалу. Однак найбільшим центром цього виробництва були країни Південно-Східної Азії — Китай і Японія. Наскільки гам справа була поставлена на широку ногу, свідчить такий кумедний епізод із історії зоології.

Усілякі мандрівники, місіонери і навіть натуралісти так часто привозили з берегів Тихого океану шкури й опудала підроблених тварин, сфабрикованих із різнорідних частин, що невдовзі вчені почали ставитися до зоологічних дивовиж Сходу, як до свідомого обману.

1797 року в Австралії відкрили дивного звіра з пташиним дзьобом замість морди. То був качкодзьоб. Проте дивна знахідка не викликала в Європі очікуваної сенсації. Зоологи просто не повірили, що така істота — витвір природи, а не людських рук. Досхочу надивилися вони на всіляких рибохвостих монстрів, імпортованих із Далекого Сходу, щоб не покепкувати з нового жарту — птаходзьобого звіра.

Минуло два роки. Англійський зоолог Джордж Шоу знехтував загальною думкою й наважився пильно вивчити шкуру химерного створіння. По тому він заявив, що ніякого обману нема. Проте ще сто років точилася вчена суперечка щодо качкодзьоба: хто це — звір з пташиним дзьобом, що, як з'ясувалося, ще й несеться, чи птах або ящір із звірячим тілом (цей плутаник качкодзьоб годує дітей, що вилуплюються із яєць, молоком).

Отже, в балаганах, у кунсткамерах і на різних виставках показували не справжніх, а підроблених русалок. Тож яких морських дів бачили в океані моряки? Яку нещасну істоту, взявши в Амбойні за русалку, зморили голодом у діжці?

Учені виявили в деяких морях і річках дивних тварин з риб'ячими хвостами і… майже жіночим погруддям. Взявши до уваги провідну роль, яку ці тварини зіграли у виникненні повір'я про водяних дів, зоологи назвали їх сиренами. Потрібно, одначе, мати неабияку уяву, щоб на такій прозаїчній основі побудувати романтичну легенду про прекрасних хижачок з чарівливими голосами. Проте у відважних підкорювачів морських обріїв фантазія завжди була багатюща.

СЛОНИ — РОДИЧІ МОРСЬКИХ ДІВ

Тварини-сирени, або, як непоштиво їх звуть деякі натуралісти, морські корови, щодо своїх вокальних обдарувань — пряма протилежність солодкоголосим тезкам з легенди. Вони зовсім німі. Пирхання — єдиний звук, що його, як відомо, видають дорослі сирени. У дитинчат репертуар розмаїтіший: вони можуть не тільки пирхати, але й тихенько попискувати. Нема у сирен і довгого волосся на голові. Правду кажучи, у них взагалі нема ані волосся, ані шерсті: тіло голе, як у кита. Тільки поодинокі волосинки-щетинки — жалюгідна згадка про колишню розкішну шкуру — збереглися де-не-де на шкірі.

Фізіономії сирен такі непривабливі, що неймовірно, як легенді вдалося обдарувати прекрасною зовнішністю їхніх міфічних двійників.

Ніяких людських ознак у будові морських корів, звичайно, не виявлено. Проте не один раз моряки сприймали їх здаля за людиноподібних істот. Траплялося це не тільки за часів Плінія чи Гудзона, а й у наші дні. Один капітан розповів, що якось у Червоному морі на його кораблі зняли тривогу: людина за бортом. Недалеко троє потерпілих корабельну аварію людей «стояли по груди у воді й сигналили руками». Між ними була жінка. Вона притискувала до грудей дитя! Негайно корабель поспішив на допомогу. Раптом потопаючі пірнули, перед очима вражених моряків майнули їхні риб'ячі хвости.

Виявилося, що за людей узяли дюгонів — тварин з ряду сирен. Капітан твердив, що схожість самиць-дюгонів з жінками, які купаються, така велика, що він одразу зрозумів походження легенди про морських дів.

Справа в тому, що у самиць морських корів молочні залози містяться не на череві, як у інших тварин, а на грудях. Передні ласти їхні дуже рухливі, і самиці-годувальниці мають звичку, коли пливуть на спині, притискати дитя, яке ссе, одним ластом, ніби рукою, до грудей. При цьому мати ніжно схиляє до дитини голову — ну, справжня тобі жінка, яка колихає немовля!

«Морські діви» — дюгоні.

Сирени живуть у тропічних морях і річках. Науці відомо їх чотири види: дюгонь (Червоне море, прибережні води Індійського океану, Філіппінські острови і північне узбережжя Австралії), ламантин (річки й морські затоки західного побережжя Африки), звичайний манат (східне узбережжя Америки від Північної Кароліни до Бразілії) і амазонський манат (річки басейну Амазонки й Оріноко).

Двісті років тому і в наших морях теж водилися сирени. Та ще які сирени! 1741 року експедиція Берінга відкрила на Далекому Сході, біля Командорських островів, морських корів ростом з кита. Серед сирен-велетнів тварини завдовжки десять метрів не були рідкістю. Та на жаль, за двадцять шість років після прилучення до науки Стеллерових корів (так назвали командорських сирен) промисловці, налетівши з Камчатки, винищили всіх капусниць. Стеллерові корови живилися водоростями ламінаріями, по-місцевому, морською капустою. Тому їх і прозвали капусницями.

Хижацьких нахилів, приписуваних міфічним сиренам, зовсім нема в сирен справжніх. Це сумирні тварини. Єдина їхня пожива — водорості й морська трава.

Зовні морські корови дещо нагадують великих тюленів. Але замість задніх ластів мають риб'ячий хвіст. (Хвостові лопасті розташовані, одначе, не вертикально, як у риби, а горизонтально, на зразок китів).

Спершу вчені дійшли висновку, що сирени — родички китів. Якийсь час сирен навіть називали рослиноїдними китами. Проте ця схожість з китами чисто зовнішня. Виявилося, що сирени мають багато спільного з дельфінами?., тюленями? Ні, із слонами!

Доведено, що і слони, і сирени походять від спільних предків. Тому риси родинної схожості зі слонами збереглись у сучасних сирен, хоча вони й схожі більше на рибу, китів, якщо хочете, навіть на русалок, але не на мастодонтів. Ми вже знаємо, що у самиць сирен молочні залози — на грудях. У слоних — те ж саме. У слонів і сирен все життя старі, стерті зуби замінюються новими, доброякісними. Самці дюгонів озброєні невеликими бивнями (іноді завдовжки до двадцяти сантиметрів), які розвиваються на зразок слонових: із різців верхньої щелепи. Навіть кістки сирен складаються з дуже щільної важкої маси, що нагадує слонову кістку.

Тепер мало что із фахівців сумнівається, що прообразом поширених майже на всій землі казок і легенд про русалок були морські родичі товстошкірих гігантів. Стародавній бог з риболюдською подобою Оаннес, як оповідає вавілонський міф, народився і жив у Червоному морі — де рясно водилися дюгоні.

Дідусь водяний?

Наступні рибохвості боги, богині й духи нижчого розряду — тритони, сирени, русалки — запозичили в нього свій зовнішній вигляд. На грунті цього запозичення розвинулися численні перекази й повір'я про фантастичних рибо-дів.

У міфології античного світу морські й річкові божества оселилися так тривко, що почали навіть втручатися в справи людей, що їх аж ніяк не обходили. Давній грецький міф розповідає, як розгнівалися морські богині, коли почули нескромну мову ефіопської цариці Касіопеї: та надто вихваляла свою красу. Богині надумали покарати гордівницю, ублагали Нептуна, головного бога морів, наслати на царство Кефея, нещасного чоловіка Касіопеї, морське чудовисько. Дракон немилосердно плюндрував землі Кефея. Тільки принесена в жертву царева дочка могла врятувати становище. Не з доброї волі — за вимогою народу віддав Кефей свою дочку на поживу потворі. Ця трагічна подія й поклала початок наступній легенді.

СВЯТИЙ ГЕОРГІЙ І ДРАКОН

СВЯТИЙ ГЕОРГІЙ — РУСЬКИЙ БОГАТИР

Давня ця легенда. Сюжет її надихнув багатьох поетів і живописців. Лише рукописних текстів стародавньої легенди про битву з драконом дійшло до нас «багатство незглибиме» — понад двісті списків російською, сербською, грецькою, сірійською, латинською, німецькою, французькою та багатьма іншими мовами.

Дві основні дійові особи легенди — святий воїн Георгій і фантастичне чудовисько — дракон. Ми розглянемо походження кожного з них. Почнемо з Георгія.

З усіх християнських святих, мабуть, найпопулярнішим серед нашого народу був Єгорій Хоробрий. Багато повір'їв пов'язано з його ім'ям, чимало пісень проспівано каліками перехожими на його честь. Він став офіційним патроном руських царів, московські князі обрали святого Георгія покровителем, занісши його звитяжну постать до числа геральдичних аксесуарів свого герба [29].

А руські селяни вважали святого Георгія покровителем пастухів і мисливців. Єгорій — пан над вовками і зміями. Згодом його влада була поширена на все звіряче царство. Кожному звірові призначає Єгорій здобич, кожному мисливцеві — його вилов. Вовки не мають права роздерти навіть ягня без дозволу Єгорія, а якщо, бува, хижаки спустошать отари, то, звичайно, за волею святого, який надумав покарати людей за гріхи. Тому колись у багатьох селах Росії заведено було вигонити худобу на пашу вперше по зимі не раніше 23 квітня (церковне свято святого Георгія Побідоносця). В цей день на честь високого покровителя стад по всій Русі великій різали мільйони овець: від кожного двору по вівці — давній слов'янський звичай офіри, припасований до церковного вчення.

У руській поетичній творчості святий Георгій виступає в двох головних ролях: як богатир-мученик і як переможець дракона.

Перша його роль, за винятком мучеництва, нічим не відрізняється від традиційних подвигів руських богатирів.

Ось лише зовнішність у Єгорія незвичайна: народився він із золотими руками й срібними ногами.

А на чолі у нього красне сонечко, На затилочку ясен місяць.

З малоліття Георгій був хвацьким козаком:

Іще почав її Єгорій з п'яти-шести років, І конем володіти, і списом штрикати.

Та сталася біда: на місто, яким правував батько Георгія, Федір Смоленський, напав чужоземний цар Грубіянисько. Маги забирає Георгія до печер: У Печер-гори пішла та гори кам'яні, Та з собою забрала вона чада милого.

Вісім років жив Георгій у горах, друзями його були лише лісові звірі. Якось хлопчик попросив матір розповісти йому, чи був у нього «рідний батечко». Дізнавшись, що сталося, Георгій надумав помститися нечестивому Грубіяниську, звільнити народ від чужоземців.

Тут із хмари-то випадав йому добрий кінь, А із хмаринки випадала шабля гострая, Шабля гострая йому, палиця важучая, Ще всілякі там знаряддя богатирськії.

Хіба ж це не добрий знак? Та ба! — Георгію спочатку не таланить: він попадає в полон до Грубіяниська. Вороги мордують його, пилкою пиляють, колесують, в окріп кидають. Але чудо: У Єгора під казаном не вогонь горить, Не вогонь горить, то різні квіти цвітуть.

Напівживого Георгія саджають у погріб. Проте богатир убирається в силу, рве пута, вбиває катів і розганяє ворогів.

Потім звільняє своїх сестер — Віру, Надію, Любов, і «вони зажили тут та всі по-старому».

Так закінчує свою кар'єру святий Георгій — богатир руський. Другий його подвиг — битва з драконом — піддався ґрунтовній церковній обробці і відбувся спершу не на руському грунті.

На півдні Балканського півострова, поблизу східного узбережжя Пелопоннесу, лежить стародавнє місто Аргос. Три тисячі років тому грецькі мандрівні співаки аеди під акомпанемент кіфар урочистим білим віршем оповідали спартанському народові й вождям про подвиги першого в європейській історії драконоборця. Звали його не Георгієм, а Персеєм, і був він не святим угодником, а сином Зевса Громовержця і красуні Данаї, царівни з Аргоса. Так розповідає міф.

ПОГАНСЬКИЙ ГЕРОЙ ЗМІНЮЄ ІМ'Я Й БОГІВ

Убивши горгону Медузу — істоту таку жахливу, що єдиний позирк на неї міг перетворити людину на каміння, герой Персей повертається додому. Раптом на скелі, біля самого берега морського, бачить він прекрасну Андромеду, дочку бідолахи-царя Кефея.

Бліда з жаху, стояла закута у важкі кайдани Андромеда; з невимовним острахом дивилася вона на море, очікуючи, що ось-ось з'явиться чудовисько й розшматує її. Персей сприйняв би її за дивну статую з білого пароського мармуру, коли б морський вітер не розвівав їй коси. Герой швидко спустився до неї і ласкаво запитав:

— О, повідай мені, прекрасна діво, чия це земля?

Скажи, чому прикута ти до цієї скелі?

Андромеда розповіла. Нічого не втаїла. Та не встигла закінчити свою розповідь прекрасна діва, як заклекотіла морська безодня і між бурхливими хвилями з'явилося чудовисько. Воно високо підвело голову з роззявленою величезною пащекою. Голосно зойкнула з жаху Андромеда.

Але Персей за іграшки убив дракона, а згодом одружився з прекрасною Андромедою (ось на весіллі йому довелося добряче попрацювати мечем, захищаючи молоду від зазіхань інших женихів).

По всій Елладі з вуст у вуста пішов поголос про подвиги Персея. Згодом усні перекази про героїв записано в книжках, і весь античний світ пізнав і уподобав сміливих грецьких богатирів. Про їхні славні діла складали поеми, скульптори висікали із мармурових брил їхні могутні постаті, діти і юнаки Стародавньої Греції і Риму вивчали в школах героїчні легенди предків і навчалися наслідувати героїв.

Славний то був час. Ера наук, що тільки зароджувались, життєрадісного мистецтва й спорту. Та сталося лихо: з пагорбів Палестини на землю героїв, художників і скульпторів, на сади перших академій впала зловісна чорна тінь — тінь хреста.

Християнська релігія розпочала свою переможну ходу країнами античного світу. Похмура бузувірська філософія, ніби запаморочлива недуга, опанувала людей. Радість життя, красу природи, освіту оголошено ворогами нового бога, нової віри. Християнська церква усю свою нелюдську злість обернула проти науки, проти поганської культури, проти шкіл фізиків і натуралістів. Юрми злавіснілих монахів погромили бібліотеки. Не помилували й кращу з них, Олександрійську, — чудо людського генія й працелюбності! Побили каменюками бібліотечних служителів і вчених.

Попи самі почали «вчити» народ. По-своєму відредагували учені книги.

Отоді і герой Персей дістав нове ім'я і новий фах — він став християнським подвижником, святим великомучеником і місіонером.

У Візантії бідолаха Персей назавжди розпрощався з Андромедою, був навернений до християнства, канонізований як святий лицар і занесений до офіційного культу церковної відправи.

У XI столітті легенда про святого Георгія-драконоборця попадає на Русь, його войовничу постать ми бачимо вже на фресках давньоладозької церкви у Новгороді, побудованої, на думку фахівців, у XI–XII століттях.

Може, славний київський князь Ярослав Мудрий, хрещений Георгієм, який, за словами літописців, «почитая кнігі часто в ноші і днє», повелів перекласти з грецької на руську легенду про подвиги свого святого покровителя. При дворі князь зібрав «многіх пісцов», які за його наказом «перекладалі от грек на словенское пісьмо і спісаша кнігі многі».

Аби потвердити, що святий Георгій — це лише християнізований Персей, досить розповісти обидві легенди — подібність їхня між собою майже стереотипна.

Ось поміркуйте самі.

Найдавніше на Русі зображення святого Георгія. Фреска в Давньоладозькій церкві (кінець XII століття).

«КАК ВО ГРАДІ БИСТЬ, ВО ЛАОСІ…»

«Бисть на восточні страні град вєлік, іже наріцащеся Лаосі [30]. Бліже града то бє озеро. Бисть во озері то змій вєлік і ісходя от озера і поядая множество члк».

Посходилися люди та й пішли до царя тієї країни. Волали:

«Что сотворім, яко погібає зле от звіра сєго?»

Не було людини, у якої змій не зжер би дочку чи сина. Черга за царем — принести спокутну жертву. Примусили його, «слєзамі обліваяся, плакаша і ридая», випровадити дочку свою любиму на берег озера — на поживу чудовиську.

А в цей час святий воїн Георгій повертався з перської війни — «із гречеського воїнства от пєрскія возвратілся брані».

Підійшов він до озера, хотів коня напоїти та й уздрів дівицю, «б'ющуюся в персі і власи тєрзаше», і запитав її:

— Что сидиш, отроковіце, і почто плачешися? Что суть людіє зряще тебе із града?

Спитав він-ласкаво, «тіхом і кротком гласом», а не так, як «нєції воїни», які, стрівши дівицю, «кріцать, лають, бешіньно вопіють і бєстиднаво вєщають».

Вона все оповіла йому, а потому попросила йти геть:

— Не ізгубі своей доброти, мнозі бо от него поглощени биша!

— Не бойся, — відповідав їй Георгій. — Не отступлю бо тебе в напасті сєй».

Та й почав богу молитися. «І бисть глас с нєбєсі глаголя:

— Георгіє, угодніче мой, дерзай, не бойся: аз єсмь с тобой».

Раптом дівчина закричала:

— Господінє мой, отиді скоро от мене: сє бо ісходіт змій і до не снєдєн будєше со мною».

І от зануртувало озеро, заклекотало. «Змій ісходя яко бура сільная і волни морскія воспромєташе на брєг і шум вєлікій творяше і воздвіже главу свою яко комару вєліку і разіну акі пропастію, хотяше пожраті святого. Георгій же, оградів себя знамєнієм чесного креста, і рече вєлікім гласом:

— Во ім'я Іісуса Христа стані, проклятий зверю, і рці мі — на кого ідєші?

Змій же, свів себе і наложі язик, акі стрелу, і яда своего наполнів, приснул ідяще на брєг. Блаженний же рече:

— Запрещает ті Іісус Христос, іже ісконі повєлє тебе прєсмикатіся по землі. Тако і нинє того Христа моєю сілою повініся мне!»

І сталося «чудо преславноє». Страшний дракон, усежирущий змій, від таких слів одразу знітився, принишк і впав до Георгієвих ніг. Святий узяв у дівиці пояса, зв'язав ним покірне чудовисько, і повела царівна те чудовисько, ніби овечку сумирну, до свого міста. Георгій їхав попереду і проповідував:

«— Станіте, не бойтєся. Аще веруете во едіного бога, в него же аз вєрую, то спасєни будіте».

Зрадів народ. «Покажи нам, — кричить, — силу бога твоего, да всі уверуем в него!»

Тоді Георгій вийняв меча і відтяв голову драконові, і весь люд увірував у Христа. Цар викликав із-за моря епіскопа й увійшов у хрест «со всем домом своїм». Похрестили всіх людей тієї країни, розтрощивши «капіща суєтних ідолов. Проклят буді Іраклій і Аполлон!» А порятована царівна постриглась у черниці.

Ось і казці кінець.

Тепер ми маємо з'ясувати історію походження другої дійової особи легенди — дракона. Що це за звір? Звідкіля прийшов на землю руську?

«ДРАКОН» ЛІЛІПУТ

В Австрії, у місті Клагенфурт, на ринковому майдані стоїть монумент. Пам'ятник поставлено приблизно 1500 року. Зображує він скульптурне тріо: велетня, дракона, що вивергає з пащі полум'я (тобто водяний фонтан), і сукувату палицю, якою велет латає боки чудовиська.

Дракон (особливо його фізіономія), незважаючи на перетинчасті кажанячі крила, дуже нагадує… шерстистого носорога — кошлатого звіра, який разом з мамутом жив у Європі за льодовикової епохи.

На думку істориків, величезний череп, який правив скульптору за модель драконової голови, знайдено наприкінці XV століття поблизу Клагенфурта. Зрозуміло, без зайвих дебатів ухвалили, що голова розміром з барило може належати тільки драконові, переможеному у стародавні часи місцевим Георгієм Побідоносцем. На честь дивної знахідки отці міста вирішили спорудити на ринковому майдані згаданий монумент.

Другий австрійський дракон порядкував біля Вільтена, де нині стоїть знаменитий монастир. Кажуть, колись на цьому місці був драконів сад. У саду росли золоті яблука. Навколо саду стояла огорожа з чистого срібла.

Дракона переміг благочестивий Геймо. Він не забув, що своєю перемогою зобов'язаний богові. А тому вдячний драконоборець продав золоті яблука, за вторговані гроші побудував монастир і поселив у ньому ченців.

Кістки забитого дракона колись зберігалися в монастирі. Проте, хоч як ченці берегли святиню, спритні шахраї таки викрали її. Тоді абат роздобув десь драконів язик — отаку гостру, як багнет, рогову річ. Її зберігали у срібних піхвах (срібло, звичайно, взяли з огорожі драконового саду). Століттями прочани дивилися на язик у срібних піхвах, в якому до того ж об'явилися чудодійні властивості.

Драконова кров, пролита Геймо, забила поблизу монастиря сірчаним джерелом, відомим нині як «Драконова кров». Джерело має цілющі властивості. Тому деякі ревматики, що зцілилися, відписали монастирю своє майно. Багатство Вільтеновської обителі на драконовій крові та язиці росло як на дріжджах. На очах звершувалось чудо: один язик годував велику кількість шлунків.

Кожний середньовічний монастир, навіть геть зубожілий, хотів мати за свого родоначальника святого Георгія. Бракувало драконів.

Мабуть, церкві треба було придумати якусь теорію, що пояснювала б рідкісність драконів. І автор знайшовся.

У XVII столітті єзуїт Афанасій Кірхер у своїх «науково-природничих» творах зобразив справу таким чином: земля, за його вченням, як швейцарський сир, вицяткувана дірками. Там, у глибині цих дірок, у підземних печерах та гротах, і міститься «кунсткамера» усіляких монстрів — героїв біблійних легенд.

У підземеллі мешкають різні чудовиська, проте більшість — дракони. Вони дуже рідко стрічаються на поверхні, бо їхнє місце проживання глибоко під землею Дракони, з якими доводилося битися християнським святим, — це заблудлі бродяги. Вигулькнувши з нори на світ божий, вони не могли знайти дороги назад.

Із заблудлим драконом бився не на життя, а на смерть відомий на Заході драконоборець Вінкельрід. Лицар стрів страховисько поблизу села Вілер у Швейцарії і негайно атакував його. У книзі «Підземний світ» (1678 рік) Кірхер умістив «портрет» убитого Вінкельрідом дракона, що мав довжелезну шию і ще довший хвіст, а з лопаток у нього стирчали два вузьких крила. Палеонтологи одноголосно стверджують, що художник, який намалював «дракона» із Вілера, користувався, як моделлю, кістяком плезіозавра — допотопного ящера, що жив у морі сто мільйонів років тому. Передні ласти ящера драконописака переробив на крила.

Кірхер розповів ще іншу історію дракона-блукача, який бешкетував на острові Родосі, аж поки його забив 1345 року шляхетний лицар Деодатус із Гозона. Зображення родоського дракона теж наведено у книзі Кірхера: це досить-таки точна копія справжнього летючого дракона — ящірки лісів Яви.

Схожість цієї ящірки з крилатими зміє-ящірками, яких удостачу надибуємо у середньовічних легендах, пояснює нам їхнє походження.

Справа в тому, що дивна ящірка з острова Яви своєю незаконною поведінкою спростовує відомий вислів «народжений повзати літати не може». Вона літає! Правда, лише згори вниз, та все ж таки літає.

З іншого боку, як на зовнішність, ця ящірка — справжнісінький тобі дракон, хоча й замаленький дракон, так би мовити, дракон-ліліпут. Коли вчені побачили ящірку-пілота, вони назвали її Draco volans, тобто «летючий дракон».

У звичайному стані летючий дракон нічим особливо не різниться від інших деревних ящірок. Аж ось мимо пролетів метелик — дракон плигає з гілки, враз на його боках виростають «крила», і він пікірує на здобич. Ухопивши комашину, планерує вниз і сідає на дерево.

«Крила» миттю зникають. Принцип дії крил дуже простий: п'ять чи шість подовжених ребер цієї тварини можуть, ніби на шарнірах, відсовуватись вбік, розтягуючи зібгану в зморшки еластичну шкіру. Планер готовий до польоту! Тварина щасливо приземлилася — ребра-крила «автоматично» згортаються.

Китайці перші з культурних народів познайомилися з природою Малайських островів.

Дракон-ліліпут, який пурхає між гілками чарівного лісу Яви, правив за живу модель для традиційних драконів, їхні стилізовані зображення ми надибуємо на китайських старожитностях.

Дракони, що з'явилися в легендах середньовічної Європи, скопійовані з китайських. Згодом, коли європейці познайомились з живим оригіналом китайських зображень, легенда про драконів ніби фактично підтвердилась.

Перші летючі дракони з острова Яви, яких видавали за новонароджених драконенят, завезені до Європи дуже давно. Вони були добре відомі ще Конраду Геснеру. Карданус із Павії, відомий у ті часи лікар і математик, бачив у музеях Парижа п'ять висушених летючих драконів. «Крила їхні, — писав він 1557 року, — такі малі, що, на мою думку, вони дуже погано літають. Вони мають зміїну голову і дуже гарне забарвлення. Нема ані пір'я, ані волосся, а найбільший серед них розміром з волове очко» (дрібна пташка з ряду горобиних).

Можливо, трансформація античних драконів на крилатих ящерів сталася під враженням знайомства з летючими ящірками Зондських островів. Адже за античних часів і за часів раннього середньовіччя дракони мали іншу подобу.

«Драко», на думку Конрада Геснера, грецьке слово. Воно означає: «той, що бачить зіркими очима». Греки так звали дуже великих змій. Словом «dracones» давньогрецькі й римські натуралісти називали пітонів і удавів. Пліній писав, що дракони живуть в Індії, у тропічних лісах. Чатуючи на деревах, вони падають зверху на здобич і вбивають її, стискуючи кільцем свого тіла.

Тепер ми повністю дослідили родовід споконвічного ворога святого Георгія: індійські удави і летючі ящірки з Яви породили крилату химеру, яка під враженням велетенських кісток, знайдених у землі, виросла в устах поговору до чудовиська казкового розміру й люті.

КЛАДОВИЩА ДРАКОНІВ

Стародавні кістки, що їх люди іноді викопували із землі, породжували найрізноманітніші легенди й повір'я. Хоч чиї б вони були, для релігії оці тлінні рештки — неоціненна знахідка. Ще б пак! Адже вони є речовим «доказом» істинності старозавітних міфів про фантастичних чудовиськ і велетнів. Та ба! — нечестиві трударі науки розкопали усі «кладовища гігантів», щоб перевірити, чи таким був світ до Адама, яким зображують його біблійні легенди. Вони вивчили й кістки, викопані колись ченцями-«палеонтологами», й безжально розвінчали їхні святі «теорії».

Череп «дракона», забитого святим воїном із Клагенфурта, й досі зберігається у ратуші цього міста. Будь-який зоолог може впевнитися, що цей «дракон» умів літати не краще за черепаху: адже череп належить шерстистому носорогу (Rhinoceres antiquitatis).

А «язик» дракона з Вільтена, який чудодійно годував сотні чернецьких шлунків, виявився зовсім уже неподобною річчю — півтораметровим списом меч-риби. У XVIII столітті «язик» ще зберігали в срібних піхвах у музеї міста Інсбрука.

Однак деякі кістки, знайдені в землі, дійсно належали драконам. Та ще яким драконам!

Страховиська, які й понині живуть у народних казках: гідри, змії-гориничі і змії-альбери — немовлята в порівнянні з справжніми чудовиськами, які жили колись на Землі. Проте було це дуже й дуже давно — сто і сто п'ятдесят мільйонів років тому. Ані людей, ані навіть їхніх чотирируких предків — мавп — тоді ще не було на світі. «Земна кора, — пише професор В. В. Лункевич [31], — це воістину величезне кладовище природи». Тут цілий світ допотопних мерців. Станьте перед стрімким берегом річки чи моря, спустіться до підземної шахти, і ви побачите, що земна кора складається з різнорідних грубих нашарувань. Усі гори, береги річок і морів, уся тверда поверхня Землі складена з потужних шарів вапняку, піщанику, глини, сланцю та інших мінеральних порід, і в багатьох з них поховані рештки давніх тварин і рослин. У найглибших шарах залягають, як правило, давніші й примітивніші істоти, у поверхневих шарах — тварини пізніх епох, зверху — кістки доісторичної людини й сучасних їй тварин.

1843 року у піщаних плитах Коннектікуту (штат на сході США) палеонтологи надибали сліди якихось дивовижних «птахів». У порівнянні з метровими лаписьками, які полишили свої відбитки у кам'яному літопису Землі, слонова нога здавалася занадто мініатюрною. Якого ж зросту були пташки, що розгулювали пляжем доісторичного моря?

«Тигр океану» — меч-риба.

Це були, звичайно, не птахи. Сто мільйонів років тому на суходолі, на морі і в повітрі нашої планети панували ящери. Деякі з них, мов кенгуру, бігали на двох ногах. Ось чому їхні сліди схожі на пташині. Ще й тепер одна австралійська ящірка — хламидозавр, маленька родичка вимерлих велетів, при швидкому пересуванні користується лише задніми ногами. Біжить «клусом» на двох ногах, підтримуючи рівновагу тіла за допомогою довгого хвоста [32].

Багато ящерів за часів свого владарювання на Землі пересувалися так само.

А то був дивний час! Ніколи доти Земля не бачила таких чудовиськ і навряд чи побачить знову. Вони панували всюди — на суходолі, на морі і в повітрі. У безкраїх хвойних і папоротевих лісах жили найрізноманітніші ящери. Вони шугали між деревами^на шкірястих, неначе пергаментних, крилах. Відпочивали на гілках, згорнувши крила, страхітливі й потворні, «ніби вихідці з пекла». Галявинами сновигали моторні двоногі динозаври завбільшки з курку, а у високій траві біля болота поважно, перехильцем, копишилася величезна, як будинок, тварина. Неоковирний, мов колода, тулуб вагою в десятки тонн підтримують масивні колони-ноги. Кожна нога вдвічі вища за людину! Довга й гнучка шия-змія, увінчана малесенькою голівкою, постійно рухається: голова дбає про єдине — про їжу. Щоб прогодувати таку махину, зубам і шлунку доводилося, запевне, працювати і вдень і вночі! Немов гігантський удав, за потворою волочиться довгий хвіст, який міг би одним ударом забити слона.

Цього ящера вчені назвали брахіозавром. Брахіозавр — за зростом чемпіон серед усіх відомих науці гігантів. Він був удвічі вищий за жирафу і, витягнувши шию, міг би зазирнути у вікно четвертого поверху! Дванадцять метрів — отакий його дивовижний зріст!

У геолого-палеонтологічному музеї Берлінського університету зберігається повний кістяк брахіозавра, кістки якого німецькі вчені добули на горі Тендагуру в Африці. Ось його розміри: довжина — 22,65 метра, загальна висота — 11,87 метра, висота у карку — 5,8 метра, довжина шиї — 8,78 метра. Кажуть, що це ще був не найбільший екземпляр!

Скеле вимерлого «дракона» — бронтозавра.

Брахіозаври жили у річках і озерах більш як сто мільйонів років тому. Вони не плавали, а повільно рухалися по дну. Маючи такий великий зріст, брахіозавр сміливо переходив убрід будь-яку річку. До того ж ніздрі цієї дивної тварини містилися не на кінці писка, а високо на тім'ї. Щоб ковтнути свіжого повітря, йому не треба було підводити голови над водою. На поверхні, наче перископ, з'являвся лише тім'яний горбок ящера, клапани ніздрів відкривалися, і повітря зі свистом засмоктувалося у величезні легені. Деякі вчені вважають, що дорослі брахіозаври не могли рухатися суходолом: їх би розчавила власна вага!

До пари цьому велетню був інший «дракон» — стегозавр. Від мав малесеньку, звислу до самої землі голову, в якій містилася жалюгідна крихітка мозку. Дивно, як міг ящір, на зріст такий, як слон, обходитися в житті тією мізерною кількістю мозку (об'ємом з волоський горіх)?

Виявляється, окрім недорозвиненого головного мозку, стегозавр мав ще задній, крижовий мозок, на який він, в основному, і покладався. У крижі стегозавра була велика, разів у двадцять місткіша, ніж у голові, мозкова порожнина. Справжній череп! Але не в голові, а в основі хвоста. «Річ неймовірна, — говорить В. Лункевич, — і принаймні дуже дивна!» Стегозавр справді заднім розумом був міцний.

Повздовж спини стегозавра, від голови й до хвоста, тягнувся подвійний ряд величезних — до одного метра у поперечнику — трикутних щитів. На хвості стегозавр носив чотири гострі мечі — довгі кістяні шпичаки. Це страшна зброя! Ударом хвоста стегозавр прохромлював свого ворога наскрізь.

Однак від кого такий грізний захист: і шпичаки на спині, і мечі на хвості? Хто насмілювався нападати на дракона-мечоносця? Адже навіть лева цей ящір міг би розчавити, мов те кошеня.

Тиранозавр-рекс був найстрахітливішим хижаком, яких знав світ. Його розміри: висота — п'ять, довжина — чотирнадцять метрів! Метрові щелепи тиранозавра озброєні сотнями гострих і великих, схожих на ножі, зубів. Одним ударом своїх страшних зубів тиранозавр-рекс запрошки розпанахав би черево слона, а носорога міг би понести у пащі.

Бігав тиранозавр на двох задніх ногах. Його величезні лаписька відміряли гігантські кроки: чотири метри завдовжки! Отже, він легко міг переступити через слона середніх розмірів! Поява тиранозавра жахала стародавніх мешканців нашої планети. Від його зубів багато ящерів сховалися у своїй закостенілій шкірі, як у бліндажі.

Страхітливі чудовиська водилися і в океані. А над хвилями стародавнього моря, ніби чайки і альбатроси, літали численні крилаті створіння. І це теж були ящери! Одні — ростом не більші за дрозда, інші мало чим поступалися перед драконом святого Георгія.

Найнезвичайніший крилатий ящір — птеранодон. Він мав беззубу голову завдовжки близько метра, з гребенем-кермом на потилиці. Кості черепа тонкі, як папір; крила у птеранодона величезні — розмах крил його досягає восьми метрів! — а невеликий тулуб підвішено під ними, наче мотор на гігантському літальному апараті. Майже все життя птеранодон проводив у повітрі, ширяючи над поверхнею моря, і опускався на скелі лише тоді, коли відкладав яйця.

Минуло вже понад шістдесят мільйонів років, як останній птеранодон пролетів над хвилями океану. На Землі настало велике вимирання ящерів. Ніколи ще смерть не мала такого багатого ужинку. Нові тварини-ссавці почали завойовувати планету, витісняючи звідусюди неоковирних «драконів».

Останній з них вимер більш як за шістдесят мільйонів років до того часу, коли християнські попи перетворили Персея на святого Георгія — ватажка усіх драконоборців.

ВІДБИТКИ ПАЛЬЦІВ ПРАВЕДНОГО НОЯ

Якийсь доісторичний дракон, що блукав пляжами нині зниклих морів, полишив на скам'янілому піску такі дивні сліди, що завдяки їм мало не попав у святі праведники.

1824 року в Англії, поблизу міста Тарпорлі, робітники старих каменярень знайшли на гладеньких плитах пісковику чіткі відбитки… людських долонь. Положення пальців, їх пропорції — все як у людини. Тільки за розміром більші та кінчики пальців тонші. Великий палець надто відстовбурчився вбік. Перед відбитком величезної руки видно слід маленької, мабуть, дитячої ручки.

Пішов поголос, що то сліди сатани, який, спускаючись каменярнею в пекло, випалив їх на камінні, чіпляючися своїми вогненними лаписьками. «Гіпотеза» не оригінальна. Церква цей домисел замінила іншим. Відбитки долонь належать не сатані, а Ноєві і його родині!

Ось де істина. Ной, плаваючи в ковчезі бурхливим морем, пристав до берега, очевидно, не на горі Арарат, як гадали раніше, а поблизу скель туманного Альбіону.

— Чому ж, — несміливо питали деякі скептики, — він залишив тут сліди не сандалій своїх, а рук?

— Це ж дуже просто! — відповідали їм кмітливі патери. — Коли ковчег пристав до берега, Ной і його домочадці — погляньте: ось відбитки рученяток його дітлахів! ухопилися руками за скелі, щоб їхню посудину не понесло знову в океан. Трималися цупко, і камені навіки святобливо зберегли пам'ять про дотик рук праведної людини. Минали століття, вітер і плинні води засипали піском причал Ноя, і ось тільки тепер люди випадково його розкопали.

Дійсно, все пояснювалося дуже просто.

1834 року, тобто через десять років після опису цих подій, в Німеччині надруковано «Відкритий лист професорові Блуменбаху про дуже дивні сліди якоїсь доісторичної великої й невідомої тварини, відкриті кілька місяців тому в піщаних кар'єрах на горі Гес поблизу міста Пльдбургхаузена».

Пльдбургхаузен лежить у Тюрінгії, недалеко міста Грфурта. Пісковик, який добувають у цих каменярнях, має темно-червоний колір. Церква в Гейдельберзі і Страсбурзький собор збудовані з такого ж каменю. Цей пісковик як правило розшаронакий на природні плити, зовсім не спаяні між собою. На поверхнях, якими горішня й спідня плити торкаються одна одної, часто знаходять скам'янілі відбитки допотопних тварин. Спідня плита зберігає сам відбиток, а горішня — опуклий рельєф породи — своєрідний кам'яний «зліпок» з оригіналу спідньої плити.

Тож і у верствах ерфуртського пісковика теж знайшли дивні сліди людських рук. Оскільки знахідка стала надбанням науки, негайно спалахнула вчена суперечка. Деякі палеонтологи, очевидно, недовго обмірковували свої здогадки. Доктор Ф. Фойгт, наприклад, твердив, що сліди належать стародавній мавпі, яку він поквапився назвати палеопітеком. Олександр Гумбольдт заперечував йому: мавпи живуть у тропіках, а Пльдбургхаузен, як відомо, лежить ближче до полюса, аніж до екватора. Найімовірніше, сліди залишило яке-небудь давнє сумчасте, як-от кенгуру.

Гігантська жаба, печерний ведмідь і павіан мандрил теж фігурували як можливі гіпотетичні претенденти на володіння дивними слідами.

1835 року доктор Кауп, справедливо вважаючи, що жодна річ на Землі не повинна залишатися без назви, вирішив дати ім'я таємничому незнайомцеві. А що сліди схожі на долоні, то йому не довелося довго міркувати над першою частиною імені: «хейрос» (знівечене «хірос») — так грецькою мовою зветься долоня. За прийнятою в зоології традицією, друга частина наукової назви тварини може бути чи «заурос» (по-грецьки «ящірка»), якщо ця тварина плазун, чи «теріум» («звір»), коли це ссавець.

Але спробуйте визначити за такими недоладними слідами, чи їх власник годував своїх дітей молоком, чи взагалі нічим не годував!

Доктор Кауп проявив нормандську мудрість і передбачив обидва варіанти, дипломатично назвавши руконогого звіра «тварина з Пльдбургхаузена, хіротеріум, або хірозаурус». Сталося так, що майже всі вчені книжки почали вживати лише першу назву — хіротеріум, хоча саме вона і виявилася неправильною, бо, як тепер з'ясовано, руконога тварина була плазуном.

Згодом сліди хіротерія знайшли у Франції, Іспанії і США.

Один з викопних морських ящерів, скелети яких надихали середньовічних драконописак.

Тут зоологи виявили ще одну дивну деталь: великий палець на відбитках знаходиться не на внутрішньому боці сліду, як у всіх тварин на землі, а на зовнішньому. Відомий англійський палеонтолог Річард Оуен припускав, що, можливо, руконога тварина була двометровою жабою, але пересувалася по землі не стрибаючи, а «клусом», ставлячи праві лапи ліворуч тулуба, а ліві — праворуч, тобто на ходу перехрещувала ноги.

Приятель Р. Оуена, геолог Чарлз Лайєль, опублікував навіть малюнок уявної «хрестоногої» істоти. На малюнку справді великі пальці лап виявилися із зовнішнього боку сліду.

Сто років тривала суперечка про хіротерія. Ні кісток, ні зубів його ніде не знаходили, а самі лише сліди. Таємницю дивних слідів остаточно розгадав лише 1925 року німецький палеонтолог Вольфганг Зергель. Пильно вивчивши усі відомі сліди хіротерія, В. Зергель внаслідок цілої низки дотепних висновків встановив, що загадковий руконіг був рептилією із ряду псевдо-крокодилів. Він вів хижацький спосіб життя (про це свідчать заглибини від гострих пазурів на деяких відбитках). Пересувався хіротерій в основному на задніх лапах, лише злегка спираючись на маленькі передні.

Щоб утримати рівновагу, позбавлений твердої передньої опори, ящір повинен був мати довгий і масивний хвіст і порівняно коротку шию.

Професор В. Зергель довів, що гак званий «великий» палень, неправильне місце якого викликало стільки суперечок, розміщений цілком правильно. Річ у тому, що це не великий палець, а навпаки, мізинець, тільки дуже збільшений. У багатьох рептилій убік від інших пальців стирчить не внутрішній палець, що відповідає великому на людській долоні, а зовнішній. Подібна будова лап була й у хіротерія.

Через кілька років після досліджень Зергеля у Бразілії знайдено допотопні кістки дуже близького до хіротерія ящера — престозухуса. По суті, це південноамериканський (правда, значно більший) різновид хіротерія. Палеонтологи чудово вміють відновлювати за кістками зовнішній вигляд вимерлої тварини. Виготовлений ними скульптурний «портрет» південноамериканського родича хіротерія підтвердив вірогідність усіх передбачень В. Зергеля.

Так була розгадана ще одна зашифрована на камені таємниця природи.

КАМ'ЯНІ ЗМІЇ СВЯТОГО ПАТРИКА

Навіть святий Георгій мав конкурентів: не один він правив зміїним царством. Знайшлися в бога інші угодники, які обрали собі за фах знешкоджувати небезпечних змій.

Якийсь англійський історик описує Ірландію XVI століття:

«Між іншим, в Ірландії діються дивні речі, хоча там нема ані сорок, ані отруйного гаддя. А я бачив камені, які мали подобу і форму змії. Тамтешні люди кажуть, що камені ці колись були гадами і що вони стали камінням волею божою і молитвами святого Патрика».

І справді, у горах і долинах Ірландії часто впадають в око дивні речі, що надзвичайно нагадують скам'янілих змій. А проте там змії не водяться. Ще порівняно недавно купці з Англії їздили до Ірландії по незвичайний крам — землю Вважалося, що вона має магічну силу антизміїної протиотрути. Ірландською землею англійці притрушували свої садки й поля і вірили, що «свята земля» убиває змій.

Мешканці Лерінських островів (недалеко міста Канн) розповідають таку ж історію про свого святого Гонората, який теж нібито перетворив усіх змій на каміння. Однак християни (як, між іншим, і в більшості інших своїх вигадок) не оригінальні. Ще стародавні греки вірили, ніби безсмертні боги наділили землю острова Кріту чудесною властивістю убивати отруйне гаддя.

То чому ж змії не живуть ні на Кріті, ні в Ірландії, ні на Лерінських островах? Звичайно, ні грецькі боги, ні християнські святі тут ні до чого. Змії не водяться на багатьох островах земної кулі. Нема їх, наприклад, майже на всіх Курільських островах. Нема змій у Новій Зеландії, на острові Мадера. Змії не вміють літати: вони не змогли перебратися з материків на острови, відокремлені від них широкими морськими протоками.

«Камінна змія» — амоніт.

Яких же у такому випадку «кам'яних змій» знаходять у Ірландії? І не тільки в Ірландії — наприклад, у нас на Поволжі і навіть у Московській та Рязанській областях. Це скам'янілі амоніти, вимерлі головоногі молюски. Зі зміями вони нічого спільного не мають. Амоніти — родичі восьминогів і каракатиць. Приблизно двісті мільйонів років тому в усіх морях і океанах амоніти водилися незліченними зграями. На той час вони, мабуть, були найчисленнішими мешканцями океану. Ще й досі на місці давно зниклих морів видобувають із землі цілі завали закручених, ніби годинникові пружини, скойок цих тварин. Вони дуже схожі на згорнених змій, у народі їх звуть «зміїним камінням» [33].

Розміри амонітів були найрізноманітніші: від одного сантиметра і до кількох метрів. Скойка амоніта пахіди-скуса сягала в діаметрі трьох метрів. Проте в Британському музеї природничої історії в Лондоні зберігається гіпсовий зліпок з уламка скойки ще більшого амоніта. Підраховано, що ціла мушля цього велетня мала в поперечнику понад два метри. Якщо її повністю розкрутити, вона майже зрівнялася б з дахом чотириповерхового будинку! Ніколи світ не бачив таких величезних мушель.

Легко уявити собі, як шанобливо ставилися забобонні люди до пам'яті святого рятівника, коли видобували із землі залишки цих скам'янілих чудовиськ. Адже вони сліпо вірили легенді, що приписувала винищення «жахливих», а насправді цілком сумирних тварин магічній силі заклинання «святої» людини, яка жила вісімдесят мільйонів років по тому, коли на Землі загинув і вже скам'янів останній амоніт.

ФАНТАСТИЧНЕ ВІДОБРАЖЕННЯ «ЗЕМНИХ СИЛ»

Наші предки з добрими сусідами жили б мирі і дружбі, торгували, ремеслам за морями навчалися й чужоземців ласкаво приймали, своїм мистецтвам навчали. Багато бачили самі, багато що від бувалих людей чули…

Свою землю добре знали і про заморські дива розповісти могли. Дивовижні то були оповідки!

З давніх-давен склалися на Русі легенди про диво-звірів і диво-птахів. Але це були не пусті вигадки. Є на світі такі звірі, про яких оповідає Глибинна книга. Поголос, правда, перебільшував їхні розміри, а поети та оповідачі наділили їх неймовірними властивостями. Проте основа для казкових образів запозичена з реального світу.

Є, виявляється, і русалки у морях, і єдинороги в лісах. Знайшлися в природі прототипи навіть для драконів і василісків.

Найбезглуздіша й найфантастичніша легенда не народжується з нічого. Навіть повір'я про нечисту силу, події, загадкові і нез'ясовні, здавалося б, природним шляхом, події, що їх темний люд приписував усіляким чаклунам, відьмам, чортам, приводять уважного дослідника в світ істот цілком реальних. Незвичайні повадки тварин, дивні й невивчені особливості їхнього способу життя нерідко дають привід до безглуздих пересудів, забобонних домислів. Релігія не нехтує цією обставиною.

Фрідріх Енгельс писав, що всяка релігія є не що інше, як відображення в головах людей тих зовнішніх сил, які панують над ними у їхньому повсякденному житті, — відображення, в якому земні сили прибирають форму неземних.

Відомо чимало фактів, коли жерці, попи, ченці для підтвердження свого віровчення зумисне фабрикували дива за допомогою досягнень хімії і фізики (славнозвісна кров святого Януарія, поновлення хрестів та ікон, «самозаймання» свічок, «плачучі» ікони і т. п.), Брутальний ошук, звичайно, незабаром розкривався, і попи-містифікатори попадали до скандальних історій.

Найкраще досягає агітаційної мети використання в релігійній пропаганді загадкових явищ природи (затемнення, «криваві дощі», діяльність бактерій, гігантські допотопні кістки). До такого різновиду спекуляцій здавна вдаються представники всіх релігій і вірувань.

Однак дивні явища природи рано чи пізно науково пояснюються, і тоді виявляється, що вони грунтуються на природних закономірностях, «земних силах», які темний люд уважав проявом «неземних сил».

Ми побачимо далі, що навіть такі незвичайні «дива», як падіння з неба риби або манни, кров, яка з'являється на проскурі, і загибель учасників «святотатської» археологічної експедиції, природа вчинила без будь-якої допомоги потойбічних сил.

«ЧУДОТВОРНІ» ДОЩІ

РИБ'ЯЧИЙ ДОЩ

Дивні події сталися одного разу в Англії. У графстві Девоншир через вісімнадцять міст і сіл пройшла вночі якась загадкова істота. Її сліди побачили вранці на снігу. Вони нагадували відбитки кінських копит.

Фантастичний звір (чи дух!) не боявся ніяких перепон. Він прямував полями й дахами будинків, мурами замків, перелазив через паркани садів, переступав через річку завширшки три кілометри. За одну ніч він подолав понад сто миль, сіючи повсюди забобонний страх.

У країні почалася паніка, якої не знали з часів навали данців. Люди боялися вийти з дому, коли смеркало.

Не розгубилися лише священики: користуючись з випадку, вони збирали багатий ужинок з переляканих парафіян, які квапились вимолити прощення у бога, що наслав на їхню країну «антихриста». Адже «забобонні передбачення, — писала газета «Таймс», — зайшли так далеко, що люди вірять, ніби загадкові сліди належать самому сатані».

Однак проведене згодом ретельне дослідження слідів девонширського «сатани» показало, що своїм походженням вони завдячують не сатані, а метеоритному дощу.

Незвичайні речі падають інколи з неба: не лише метеорити — каміння з космосу, уламки міжзоряних світів.

Що, наприклад, ви можете сказати про рибу, яка прилітає на землю з піднебесся?

Якось таке сталося в Індії. Західний вітер приніс чорну грозову хмару. Шалена злива спала на землю.

Ніби великі градини, посипалися згори якісь довгасті блискучі речі.

— Риба! Риба! — почулися вигуки.

— Риба падає з неба!

І справді, разом з дощем з неба падала риба.

Люди клякнули, зі святобливим трепетом звівши руки до неба, приголомшені звершенням увіч казкового дива. Вранці юрми прочан подалися до храму бога Вішну. Деякі обережно несли «священних» рибок, які побували на небі у товаристві богів. Їх випускали у «священний» ставок Вішну. Ніколи ще стародавній храм, який спокійно собі дрімав у тіні дібров на берегах Брамапутри, не бачив такого численного товариства прочан.

Поголоски про диво добігли індійської столиці. Багато газет надіслали своїх репортерів у села, над якими пройшов риб'ячий дощ. Репортери розпитали десятки свідків. Усі як один стверджували, що власними очима бачили рибу, яка падала з неба. Риба незвичайна, така тут не водиться! Певно, прилетіла вона здалеку.

Серед свідків був учений Джеймс Принсип. Він повідомив, що після «чудотворного» дощу знайшов напівживу рибу в найнесподіваніших, місцях. Деякі рибчинки, «які, очевидно, були ще живі, коли сипалися з неба, впали в латунну вирву дощоміру. Дощомір стояв на ізольованій кам'яній колоні, яка підіймалася на п'ять футів від землі у моєму садку».

Свідчення вченого надало розповідям індійських селян велику вірогідність. Одначе ще довгий час повідомлення про риб'ячий дощ викликало сумнів у людей науки.

Американський іхтіолог доктор Гаджер [34] зацікавився цією унікальною пригодою. Він провів велике дослідження і зібрав безліч фактів, які доводили, що риб'ячий дощ не міф. Справді, іноді «риба падає з неба разом з дощем». У чотирьох наукових статтях [35], опублікованих з 1921 по 1946 роки, він описав 78 риб'ячих дощів, зареєстрованих у різних країнах світу.

П'ять риб'ячих дощів зареєстровано в Канаді, 17 — у США, 5 — в Англії, 9 — у Шотландії, 11 — в Німеччині, 1 — у Франції, 1 — у Греції, 1 — у Голландії, 13 — в Індії, 2 — у Малайї, 2 — в Індонезії, 7 — в Австралії, і — у Південній Америці, 1 — в Африці, 1 — у Скандінавії.

Як бачите, риба не так-то вже й рідко мандрує небом. Яка ж сила підіймає рибу в повітря, щоб потім скинути з дощем на землю?

Безперечно, смерчі. А ще торнадо — сестри, жахливіші за горгон: Анна, Бетті, Катерина, Діана, Єва, Єлена, Ізабель, Жаннет… Щороку народжуються нові сестрички в страхітливій родині. Чи ви знайомі з оцими «дамами»?

Адже це імена найруйнівніших ураганів, які наприкінці літа — на початку осені пролітають над островами Карібського моря і східним узбережжям США. Метеорологи (веселі хлопці!) вигадали давати смертоносним ураганам ніжні жіночі імена.

Сестриця народжується у «колисці» над Атлантичним океаном, поблизу екватора. Наприкінці літа гігантські маси нагрітого сонцем повітря піднімаються вгору. На їхнє місце, в утворену зону зниженого тиску, з усіх боків ринуть могутні повітряні течії. Виникає жахливий (у десятки кілометрів діаметром) спіральний вихор.

Це Ізабель — новонароджений торнадо. Дівиця дуже темпераментна: у страшному темпі (сто тридцять миль за годину!) витанцьовує вона свій жахливий «рок-н-ролл». Танцює над океаном, над островами, перетворюючи на руїни їхні міста й поселення. Мчиться на північ, наближаючись до берегів Сполучених Штатів.

«Увага! Увага! — чути схвильований голос із репродуктора. — Всі повинні залишити вулиці! Рятуйтесь у сховищах! Наближається Ізабель! Ураган уже за п'ятсот миль від міста. За чотири години він буде у Новому Орлеані. Рятуйтесь!..»

Огорнута мантилью з чорних хмар, Ізабель — кручений стовп, до неба завтовшки сто кілометрів, — скаче, вириваючи столітні дерева й шпурляючи їх, мов сірники, через дахи будинків. Від скаженого танцю кам'яні будинки розпадаються, мов карткові хатки, рублені пакгаузи підскакують вгору на сотні метрів, люди й тварини злітають до неба, щоб приземлитися за багато кілометрів від місця старту. Хвилі оскаженілого моря падають на вулиці портових міст, закидаючи парки, сади й поля землеробців крабами, медузами та рибою.

Страшний ураган! Щосекунди посилає він на понівечену землю руйнівну енергію, у два з половиною рази більшу за енергію атомної бомби, що знищила Хіросіму.

Проте ми відхилилися й забули про риб'ячий дощ. Пройшовши дорогою смерті сотні миль над морем і землею, ураган поступово ущухає. Коли несуча сила вихорів, що складають ураган, стає меншою сили ваги захоплених ураганом речей, він опускає ці речі на землю. Тоді з грозових хмар і йде риб'ячий дощ. Риба, падаючи донизу, утворює звичайно довгі переривисті смуги, які позначають на землі шлях, що його пройшов ураган.

Дрібних водяних тварин засмоктують з води й звичайні смерчі. Смерчі переносять свій зоологічний вантаж на значну відстань. Човен якогось рибалки в гирлі Міссісіпі попав у невеликий смерч. Кручений водяний стовп перескочив через баркас, ведучи далі свій химерний танок над річкою, а вутла посудина вщент заповнилася водою і… рибою.

Інший смерч розбився над молом, усіявши його сардинами.

У травні 1928 року риб'ячий дощ випав поблизу Тарбаро, у Північній Кароліні. Поле площею три акри вкрилося дрібними рибчинками. Деякі з них були ще живі, коли їх збирали хлопчаки.

Барон Ієронім-Карл-Фредерік Мюнхгаузен, хоч який уславлений вигадник, а проте й він ніколи не розповідав про риб'ячий дощ. У «витівках» природи, очевидно, більше вигадок, аніж у байках найзнаменитішого брехуна.

Одначе розповімо далі про «чудодійні» дощі.

МАННА НЕБЕСНА

За біблійним переказом, кілька тисяч років тому давньоєврейський народ утік з Єгипту під проводом Мойсея, який тримав постійний контакт з богом.

Довго юрми ізраїльтян блукали пустелею, терпіли нестатки та бідували. Нарешті на п'ятнадцятий день другого місяця почали нарікати: нема чого їсти!

«І сказав господь Мойсею: ось я пошлю з дощем вам хліб з неба; і нехай люд виходить і збирає щодня, скільки потрібно на день.

Роса впала, і ось на поверхні пустелі щось дрібне, крупоподібне, біле, як іній на землі.

І побачили сини Ізраїлеві і казали один одному: що це? Бо не відали, що то є. І Мойсей сказав їм: це хліб, який господь дав вам у харч.

І нарік дім Ізраїлів хлібу тому ім'я: манна; вона була, як коріандрове сім'я, біла, на смак же — як перепічка з медом.

Сини Ізраїлеві їли манну сорок літ, аж поки прийшли до землі обітованої».

Просто дива! Та хто в це повірить?

Однак не лише в ізраїльтян, айв інших народів Сходу є подібні перекази. Виявляється, манна, несподівано падаючи з неба, рятувала багато племен і сімей кочовиків.

Але найдивніше те, що «манна небесна» і тепер іноді падає з неба. Запитайте у жителя Близького Сходу. «Це правда, — відповість він, — в пустелі несподівано випадає якась «крупа». Ми робимо з неї перепічки і годуємо румаків та верблюдів». Тож чи варто дивуватися чуду, яке три тисячі років тому нагодувало голодних утікачів з країни фараонів! А якої думки про це вчені? Справді, кажуть і вони, манна іноді падає з «неба», але не за волею Ієгови, аллаха чи іншого бога. В пустелях і посушливих степах Південно-Західної Азії та Північної Африки росте дивовижний лишайник— леканора їстівна. Це й є знаменита манна.

Лишайник — рослина не проста, а, так би мовити, двоїста: поєднання гриба й водорості. Від гриба залежить зовнішня форма лишайника та його колір. Гриб подає до загального столу поживні речовини, висмоктані з грунту. Зелена водорость теж не лишається боржником — за допомогою сонячної енергії вона засвоює з повітря вуглекислий газ, перетворюючи його шляхом складних біохімічних процесів в цукри, які йдуть на живлення і гриба, і водорості. Взаємовигідне співжиття двох різних організмів учені звуть симбіозом. Симбіоз часто надибуємо в природі. Інші загальновідомі приклади симбіозу: рак-самітник і актинія, мурашки і попелиця, медузи й мальки тріскової риби, що живуть між їхніми жалькими мацальцями.

Лишайник леканора, або манна, сіро-вохристою зморшкуватою кірочкою вкриває каміння. На зломі кірочка щиро білого кольору. В голодні роки жителі пустель збирають їстівний лишайник, товчуть його і з одержаного борошна печуть хліб. Кажуть, що хліб із манни нагадує пшеничний, хоча й не такий смачний.

Дозріла шкуринка лишайника репається, згортується в кульки й відстає від каміння. Кульки, чи манні зерна, дуже легкі. Зернина розміром з лісовий горіх важить лише триста сорок міліграмів! Звичайно ж манні зернята бувають завбільшки з горошину або навіть з макове зернятко. Смерч і просто сильний вітер легко підхоплює їх і переносить на великі відстані, насипаючи цілі кучугури манни там, де годину тому не було ані зернятка. Ось звідки народився міф про чудесну манну, що падає з неба!

Переносять манну й дощові потоки. Вони змивають зернятка лишайника з великих площ і купами нагромаджують їх у деяких місцях свого річища. Тому манна особливо щедро «випадає» в дощові роки і в місяці, багаті на дощі: у січні — березні. Часто-густо лишайник, занесений в якесь місце вітром і дощами, залягає шаром у десять-п'ятнадцять сантиметрів завтовшки. Одна людина тут за день може зібрати майже півпуда манни. Але ж зернятка манни дуже легкі.

Зрозуміло, що ізраїльтяни дуже здивувалися, коли, як розповідає легенда, наразилися в пустелі на велике скупчення манни. «Ман ху? Ман ху? (що це?)» — питали вони один одного. Від цих слів і походить назва лишайника — манна.

«КРИВАВИЙ ДОЩ»

Середньовічні літописи сповнені драматичних повідомлень про своєрідні «криваві дощі». За колишніх часів звістка про «кривавий дощ», що випав у садках якого-небудь глухого села, швидко облітала всю країну, сіючи серед переляканого населення тяжкі передчуття та жахи.

Ще б пак! Адже за тлумаченням попів «криваві дощі» — це прояв божого гніву, своєрідний індикатор особливої гріховності місцевого населення. У Західній Європі ченці-інквізитори, які приїздили на місце події розслідувати, не скупилися в таких випадках, вони щедро відправляли людей на вогнища.

Та чи бувають насправді «криваві дощі», чи це така ж попівська вигадка, як і битва Георгія Побідоносця з драконом?

Виявляється, ні, не вигадка, а факт, але факт не містичний, а ентомологічний. «Криваві дощі» посилають на землю… метелики білани.

Вилуплюючись із лялечок, вони, звільняючи кишечник, виділяють дві-три краплі криваво-червоної рідини. Краплі, підсихаючи, довго утримуються на листі. В посушливе літо, коли довго не буває дощів, при масовому розмноженні метеликів біланів, усе листя дерев, на яких вони виводяться, — яблуні, черемха, горобина, глід — буває вкрите сухою червоною «фарбою» [36].

Перший великий дощ, змиваючи з листя фарбу, закрапає «кров'ю». Диво звершується на очах! Краплі, падаючи з дерев, ряхтіють, мов рубіни. Лави, столи, білизна, тварини, люди, опинившись під розфарбованими метеликами деревами, враз укриваються червоними плямами. «Кривавий дощ» дуже ефектне видовище.

«Криваві дощі» бувають і іншого походження. Трапляється таке, що в якійсь місцевості дощові калюжі раптом стають ясно-червоними, ніби до них підсипали карміну. Мікроскопічні водорості «гематококи», для яких увесь населений світ обмежується дощовою калюжею, за браком у ній кисню перетворюють у своєму тілі зелений хлорофіл на червоний гематохром. Процес перетворення однієї речовини на іншу відбувається дуже швидко, і вся калюжа услід за міліардами «живих кульок», що змінюють декорацію, перефарбовується з зеленого на червоний колір. Ось і вся таємниця чарівного почервоніння дощових калюж.

Мікроскопічні водорості, що зафарбовують воду, живуть і в морі. Біля берегів Японії часто-густо на поверхні океану виникають багатокілометрові криваво-червоні плями. Японські рибалки називають їх «акка-сіо» — «червоне море».

Смерчі інколи засмоктують у дощові хмари підфарбовану воду, яка виливається потім на землю «кривавим дощем», страхаючи забобонних обивателів. Отакий «кривавий дощ» випав 1870 року в місті Римі. Італійські натуралісти зібрали дощову воду й розглянули п під мікроскопом: у кожній краплині плавали сотні червонястих кульок з хвостиками.

«КРИВАВИЙ СНІГ»

Полярники кажуть, що в липні «цвіте» Арктика. Великі снігові простори стають червоними: неначе яскраві тропічні квіти виростають на полярних крижинах. Так здається здаля.

Зблизька на снігу ніяких рослин не видно. Але весь горішній шар снігу завглибшки іноді до п'яти сантиметрів ніби хтось навмисне підфарбував. Ціле поле розлитої кіноварі! Вчені дослідили дивний сніг під мікроскопом і виявили в ньому найдрібніші ясно-червоні організми — живі хвостаті «кульки».

Коли сніг скуто морозом, кульки нерухомі. Та тільки-но влітку сонце розтопить у полярних снігах невеличкі ковбаньки, сповнені розталі, кульки оживають, починають рости й ділитися. З однієї утворюються чотири, шість, іноді вісім нових організмів. «Новонароджені» крихітки теж мають ниткоподібні хвостики — джгутики. Вони плавають, ударяючи по воді джгутиками, ніби веслами.

Мікроскопічні однокліткові організми з «хвостиками» називають джгутиконосцями. Донині ботаніки й зоологи сперечаються — рослини це чи тварини. Джгутиконосці стоять на межі двох світів — рослинного й тваринного. Вони рухливі, як тварини, а живляться, як рослини, поглинаючи з допомогою особливої зеленої речовини — хлорофілу — вуглекислий газ із повітря. Інші поживні речовини, необхідні для життя, малята одержують з пилу, який найтоншим шаром застеляє навіть «кришталево чистий» сніг полярних країв.

За Полярним колом у неродючих льодовиках поселяються особливо «морозостійкі» джгутиконосці — сферели. За допомогою в'юнких джгутиків мікроскопічні водорості-тварини пересуваються по мілких канавках, проритих на поверхні снігу розталлю. Поширюючись по всьому сніговому полю, сферели фарбують Гюго в кармінно червоний колір.

Червоний сніг — явище не дуже рідкісне, його багато разів спостерігали в горах Іспанії, Швейцарії, Франції, Австрії, в Карпатах і на північно-східному Уралі, у Східному Сибіру й на Кавказі. В березні 1959 року червоний сніг, який викликав безліч пересудів, «випав» у горах на околицях Тбілісі.

Вперше це цікаве явище описав у минулому столітті французький вчений Соссюр. У Савойських горах він дослідив цілі снігові схили, червоні, немов поля квітучого маку.

Виявилося, що в Альпах поряд із сферелами сніг фарбують ще інші джгутиконосці — криваво-червоні евглени. Вважають, що червона «фарба», яку містять соки тіла цих організмів, — своєрідна «смага». У високогірних районах занадто багато небезпечних для життя ультрафіолетових променів. Червоний пігмент джгутиконосців становить своєрідний світлофільтр, що поглинає ультрафіолетові промені.

З червоним снігом пов'язано багато різних забобонів. «Це не на добре — кров на снігу!» Скільки врочистих відправ чинилося в церквах, щоб відвернути гнів божий, коли на околицях якогось міста з'являлося «грізне передвістя неба» — «криваві» плями на снігу!

Але ж мікроскопічні водорості цілком безпечні. Вони просто живуть у снігу, як риба у воді або черв'яки в землі. Це їхнє житло.

КРОВ НА ПРОСКУРІ

Проскура — це кисла пшенична булка. Після того як християнський священик прочитає над нею своє заклинання, булка ніби перетворюється на тіло християнського бога — Ісуса Христа. Віруючі на причасті під виглядом хліба їдять, бачте, тіло боголюдини [37] і таким чином «таємниче єднаються з Христом і стають у ньому причасниками вічного життя».

Усе занадто просто: хочеш стати безсмертним? Скуштуй кислої булки на причасті і житимеш вічно! (Щоправда, не тут, на землі, а в потойбічному житті, куди ведуть усі шляхи і звідки немає вороття).

Це не анекдот, а догмат християнської віри — «десятий член» (тобто параграф) символу православної віри. Ось уже майже дві тисячі років християнська церква вчить свою «паству» такої дурниці.

Як звершується чаклунське перетворення хліба на богове тіло.

Се «таїнство» полягає в дуже простій (хоча й досить тривалій) маніпуляції. В «інструкції» про відправу православної літургії [38] говориться:

«Хліб вживається для таїнства кислий, пшеничний, називається проскурою, яка складається з двох частин на знак того, що в особі Ісуса Христа два єства — богове й людське. Щоб відправити літургію, потрібно мати п'ять проскур».

А далі розігрується такий фарс.

Чародій-священик «ратищем» (тобто ножем, схожим на стамеску) крає з першої проскури чотирикутний шматок із зображенням хреста і «кладе його на середину дискоса» (тобто на тарілку з ніжкою). Цей шматок хліба «зветься агнцем (тобто ягням) і означає Ісуса Христа».

Потім він наливає в потир (тобто в чашку) розведене водою дешеве вино на ознаку того, «що з простромленого ребра спасителя стікають кров і вода».

«Із другої проскури виймають невеличкий трикутник на честь пресвятої богородиці й кладуть на дискосі, праворуч агнця. З третьої проскури — дев'ять частин на честь божих святих. Ці частини кладуть ліворуч агнця. З четвертої проскури виймають часточки за здоров'я живих людей, а з п'ятої — за померлих. Частки проскури як за живих, так і за мертвих кладуть на дискосі далі від агнця. Після цього священик…»

А проте годі. Коротше кажучи, потім читають єктенію і всілякі молитовні пісні. Довго читають, глядачам уже терпець уривається. Нарешті священик промовляє слова Ісуса Христа, якими той згідно з легендою встановив причастя. У перекладі на сучасну українську мову це приблизно такі слова: «Беріть, їжте: це тіло моє — крайте його, і ви позбудетесь гріхів. Пийте все — це кров моя, кров нового завіту, вона також допомагає забувати про гріхи».

Ворожіння доходить кінця. Священик «благоговійно, здійнявши вгору руки, молиться про дарування святого духа, благословляє спершу хліб, потім вино і, врешті, те й інше разом. У цю хвилину (Увага! Надходить найвідповідальніша мить усього штукарства!) силою святого духа звершується таїнство: «хліб стає тілом Христовим, а вино — кровію Христовою». Диво сталося!

Священик виголошує (спершу скуштувавши сам, яка то вийшла закуска): «Зі страхом божим і вірою розпочніте!» На криласі у риму співають: «Тіло Христове прийміте, джерела безсмертного вкусіте!»

Віруючі підходять і вкушають хліб та вино з водою, себто тіло і кров сина божого. Ось і прилучились до вічного життя!

Вищезгадане чаклунство над перетворенням їжі на тіло Христове чинилося суворо за інструкцією, складеною «святими отцями» Іоанном Златоустом і Василієм Великим, архієпіскопами Константинопольським і Кесарійським. Вже саме це таїнство досить переконливо свідчить про кричущі нісенітниці церковних обрядів, брутальну примітивність і сміховинність теоретичних засад, на яких тримається віра в Христа і в дешевенькі «дива», які чиняться його ім'ям.

Та інколи у церквах під час сеансів шахрайських штукарств відбувалося справжнє диво: істинна, не уявна «кров» з'являлася раптом на проскурі. Маленькі криваво-червоні крапельки!

Жах посідав віруючих. «Замовляли молебні та обідні, — пише російський натураліст Васильківський, — ставили свічку й запалювали лампади. Думки всіх віруючих були спрямовані на пошуки винуватців гніву божого. А тому дехто, кого в народі мали за чаклунів чи відьом, опинявся чи на вогнищі, чи то в киплячій смолі, а то й просто його розривали на шматки».

Істинні ж винуватці «грізного знамення» такі мізерно малі, що відшукати їх можна тільки з допомогою мікроскопа — «диявольського» приладу, від якого (боронь боже!) християнину краще триматися осторонь [39]. Це Bacterium prodigiosum (чудесні бактерії), як звуть їх учені, мікроскопічні живі палички, виділення яких зафарбовані в кармінно-червоний колір. Вони поселяються на варених продуктах — картоплі, різних кашах, хлібі, м'ясі, сирі, молоці та яйцях — спочатку у вигляді маленьких цяточок. Поступово цятки перетворюються на червоні краплинки. «Коли таку краплину слизу, яка з'явилася на картоплині, розмазати голкою, — пише Васильківський, — то за день-два вся картоплина вкриється справжнісіньким карміном».

А що проскура — це теж хліб, то й на ній час від часу оселяються бактерії. А надто це трапляється під час так званої літургії раніше освячених дарів, на якій причащаються проскурами, освяченими минулої неділі.

Мікроби, що утворили «чудесну кров» на проскурі, належать до групи так званих хромогенних бактерій, здатних «виділяти фарби усіх відомих у сучасній техніці відтінків». Хромогенні бактерії зафарбовують молоко синіми чи жовтими смугами. Вони ж надають гнійній рані характерного кольору. Завдяки їхній діяльності з деяких рослин виготовляють такі чудові фарби, як індиго, персіо, орсейль. Ці ж бактерії лякають християн, з'являючись у вигляді кармінних краплинок на черствому хлібі, пишномовно названому проскурою.

«МАНДРІВНІ ВОГНІ»

ШПИГУНИ З ВЕНЕРИ

Навесні 1948 року з неба впав таємничий снаряд і зарився в землю у пустелі Нью-Мексіка. Під час розкопок серед уламків металу знайдено маленьких істот, схожих на людей, але зростом всього лише дев'яносто сантиметрів. Усі вони були мертві. Перегодя ще два отакі загадкові апарати впали в пустелі Арізона.

З одного вийняли тіло маленького гномика, зі зморщеним, як у мавпи, обличчям. Щоразу представники військово-повітряних сил США оточували місце падіння снаряда. Повідомлення про ці події тримали в суворій таємниці.

А що суворіше таємницю оберігають, то важче вдається її вберегти. Так сталося й тоді. Незабаром громадськість узнала всю правду про ці вельми цікаві події.

Стало відомо, що літальні снаряди, які розбилися в пустелях США, не що інше, як таємничі летючі тарілки, що про них іще рік тому повідомляв пілот Арнольд. Вони прилетіли на Землю з іншої планети, керовані маленькими створіннями, що нагадують мавп. Шістнадцятеро членів екіпажу цих міжпланетних кораблів загинули під час падіння й дуже обгоріли. Проте один труп із третього снаряда був у порівняно доброму стані. Його відправили до інституту Розенвальда в Чікаго. У снарядах знайдено різні навігаційні прилади, серед них радіотелеграф із записом незрозумілого повідомлення, зробленого знаками, невідомими на Землі.

Міжпланетні шпигуни! Вони розвідують Землю й готують десант! По країні поповзли зловісні чутки… Газети обговорювали різні варіанти цих приголомшливих подій. Деякі репортери твердили, що шістнадцятеро членів екіпажу міжпланетного корабля не згоріли, а взяті живими в полон. Уряд США тримає в таємниці всі відомості, що їх стосуються, аби не викликати паніки в країні. Полонені астронавти не розуміють англійської мови, що, між іншим, цілком природно. Коли їм показали карту сонячної системи, один з них тицьнув пальцем на другу планету від Сонця — Венеру. Отже, вони з Венери, а не Марса!

Тоді фахівці вирішили помістити полонених до камери, наповненої вуглекислим газом, щоб створити венеріанцям атмосферу їхньої батьківщини.

Ці приголомшливі новини не з фантастичного роману. «Бентежні» оповістки проперших розвідників з чужої планети вмістили деякі французькі вечірні газети за підписом американця Френка Скаллі, котрого рекомендували як «експерта з проблем наукового дослідження». Проте виявилося, що Френк Скаллі фахівець з «наукових проблем» зовсім іншого роду. Це відомий американський автор цікавих творів на тему «Як розважатися перед сном».

Два інших американці, якийсь Адамський і Леслі, у книжці «Летючі блюдця приземлилися» розповідають про свою зустріч у каліфорнійській пустелі з жителями Венери, що прилетіли на блюдці.

Зараз Адамський роз'їжджає країнами Європи, виступає по телебаченню, дає безліч інтерв'ю: він стверджує, що на одній тарілці в товаристві двох прекрасних космічних дам злітав на Венеру (по дорозі побував і на Місяці), зробив два фільми про життя венеріанців і незабаром збирається знову відвідати цю планету (він знає нібито місце приземлення тарілок з Венери). Голландська королева попросила взяти в політ її хвору доньку й показати знаменитим лікарям із космосу. Адамський пообіцяв.

1953 і 1954 років він видав дві книжки про життя на Венері, ілюстровані численними фотографіями.

Не дивно, що багато людей на Заході вірять у достеменність описаних вище подій. Після того як протягом чотирнадцяти років преса частувала населення західних країн нісенітними повідомленнями про горезвісні летючі блюдця, зневіритись людям у цьому фантастичному забобоні тепер буде нелегко.

Про які ж, однак, летючі посудини йдеться? 1947 року американський пілот Кеннет Арнольд описав якісь дивні летючі в небі речі, які він уздрів з літака. Дев'ять світних дисків летіли вряд зі швидкістю три тисячі кілометрів на годину. «Вони були зовсім пласкі, як блюдця». Звичайно, Арнольд міг би знайти й інше порівняння, але такий заголовок найкраще впадав у око.

І він не помилився — жадібна до сенсацій преса швидко підхопила цей «вдалий» вислів. У газетах і журналах одна за одною почали з'являтися численні статті про летючі блюдця чи тарілки. Існує вже досить велика література з цього питання. Тепер дивні летючі речі люди почали бачити повсюди. Виявляється, летючі блюдця бувають великі й маленькі, світлі й темні, звичайно світні чи вогненні, кулясті або з різкими розпливчастими обрисами. Вони з'являються погожої днини й негоди, вдень і вночі, але найчастіше ввечері, в основному поодинці, але буває, що й групами. У серпні 1951 року кілька ночей поспіль у Техасі спостерігали одночасно цілий десяток летючих блюдець. У вигляді вогненних плям, добре помітних на тлі нічного неба, линули вони в повітрі, ніби журавлиний ключ.

Багато спостерігачів завважували металевий блиск алюмінію на поверхні цих дивних речей. І зараз же народилася легенда: летючі тарілки — це міжпланетні кораблі, що їх засилають до нас жителі інших планет, аби дослідити умови життя на Землі і можливість висадки десанту. Існувала ще інша «гіпотеза»: летючі тарілки — радянські розвідувальні ракети!

У ніч на 20 червня 1952 року дві світні тарілки зависли над Капітолієм. Була оголошена повітряна тривога, і американський воєнний міністр Форрестол так перелякався уявних радянських апаратів, що вистрибнув у вікно й розбився.

З усіх повідомлень про летючі блюдця чи тарілки найцікавішою є така трагічна подія. У січні 1948 року над американською авіаційною базою «Нокс» помічено величезне летюче блюдце. Діаметр воно мало не менше ста п'ятдесяти метрів, з цієї дивної речі шугав стовп червоного полум'я. Негайно в повітря піднялися три винищувачі. Два з них не могли наздогнати «диявольського диска» і згубили його з очей. Але третій літак, яким керував капітан Томас Ментелл, успішно переслідував саморушну тарілку. Про свої спостереження Ментелл радирував на аеродром. Літальний апарат, передавав він, безсумнівно, металевий, піднімається вертикально вгору з великою швидкістю. З височини дев'яти тисяч метрів Ментелл повідомив, що об'єкт перебуває зараз просто над ним. «Бачу річ, іду на зближення…» — це були його останні слова. Більше ані слова від нього не почули. Літак на базу не повернувся. Згодом на землі знайшли його понівечені уламки, розкидані страшенним вибухом на великій території.

Трагічна загибель американського пілота упевнила багатьох скептиків у тому, що летючі блюдця — дійсний факт і факт досить небезпечний.

БОЙТАТА ПРИЙШЛА!

— Бойтата прийшла! Бойтата прийшла! — шепотіли смертельно перелякані індіяни.

— А що ж тут жахливого? — запитав Аркадій Фідлер.

Польський мандрівник гостював у індіянському селищі, в глухомані одвічного лісу, коли раптом зчинився увесь цей переполох. Зі спотвореними від жаху обличчями хазяї заштовхнули його всередину хижі й квапно почали замикати усі вікна й двері.

— Та що трапилось? — перепитує здивований мандрівник.

— Бойтата! Бойтата прийшла… Бойтата — злий дух. З'являється рідко, але завжди сіє зло. Нападає на людей, вражає тварин, може осмалити волосся. Коли від неї тікають, вона наздоганяє і вбиває.

Гнітюча тиша панує в хатині, де щойно велася задушевна бесіда. Всі сидять мовчки, боячись поворухнутися.

Що ж так настрахало відважних мисливців джунглів?

Вогненна куля! 3 лісу на іншому боці річки раптом вихопилася вогненна куля. «Враження таке, — розповідає Аркадій Фідлер, — ніби хтось розмахує смолоскипом. Але там нікого немає. Вогненна куля діаметром майже в метр пливе у повітрі, блакитнуватим світлом осяваючи дерева. Потім падає на воду, відскакує від гладіні, знову падає й повільно ковзає уподовж річки».

— Бойтата! Бойтата! — усіх охопив жах.

І справді, є чого боятися: серед ночі у нетрях, сповнених таємничого шереху та вигуків, раптом не знати звідки з'являється величезна вогненна куля й летить у повітрі, ніби жива! І незабобонна людина може бути ошелешена цим дивним явищем. А й справді, що це за штука — таємнича Бойтата?

Ось ще одна загадкова подія, в якій головною дійовою особою була вогненна куля. Сталося це в Англії. В якомусь будинку під час грози несподівано завалилась стінка каміна, і з проламу раптом вихопилась якась вертка вогненна куля завбільшки з футбольний м'яч. Дивна річ плавно й повільно облетіла всю кімнату. Від її поверхні йшло яскраве сяєво, проте люди в кімнаті не почували ніякого жару. Куля наблизилася до ніг переляканої людини, піднялася вгору до її голови, і людини, ледь жива від страху, відвела голову вбік, аби не зіткнутися з цією «диявольською штукою».

Потім куля попливла у повітрі назад до каміна, влетіла в комин і піднялася на дах. За кілька секунд вона вибухнула там з такою силою, що рознесла комин, а його скалки розбили дахи сусідніх будівель.

«Злих духів» давно вже ніхто не бачив у Європі, але вогненні кулі, як бачите, стрічаються й тут. За тисячолітню історію європейської культури назбиралося багато повідомлень про різні «подвиги» дивних вогненних куль. Деякі з цих куль пробивали гранітні стіни, руйнували будівлі, переносили в повітрі каміння й людей, трощили корабельні щогли, висаджували в повітря літаки і навіть — розповідають церковні історики — калатали в дзвони та викрадали вино з монастирських погребів.

Не ручаючись за достеменність двох останніх повідомлень, фізики, однак, уважають, що руйнівна сила вогненних куль, описана численними спостерігачами, цілком відповідає дійсності. Справа в тому, що «злий дух» Бойтата, вогненна куля, що вибухнула в каміні, летюче блюдце, що знищило літак Ментелла, та інші такі ж «порушники спокою» — це кулясті блискавки.

БЛИСКАВКИ ВИГОТОВЛЯЮТЬ ЛЕТЮЧІ ТАРІЛКИ

Кулястими блискавками називають округлі й рухливі утворення, що виникають під час грози. Вони мають незвичайну вибухову силу. Розмір вони мають від п'яти сантиметрів до кількох десятків метрів. Німецький фізик Ленерт пише, що навіть великі кулясті блискавки мають таємничу здібність проходити через дуже маленькі отвори. Іноді вони дістаються до кімнати через кватирку, шпару в дверях або навіть замкову щілину!

У фізиці існує кілька гіпотез, які пояснюють виникнення цих дивовижних блискавок. Звичайно вважають, що грозовий розряд розщеплює молекули азоту й кисню. У повітрі утворюється розжарений вихор з озону, атомів азоту, твердих часточок пилу й диму. Цей вихор несе величезний запас енергії і збоку має вигляд світної кулі.

Кулясту блискавку такого типу вперше вдалося виготовити в лабораторії радянському вченому — професору Г. І. Бабату. Повітря, вміщене в кварцову рурку, розігрівалося в магнітному полі струмом високої частоти. Всередині рурки виникав вихор розжарених газів, що стрімко обертався. Магнітне поле надавало газовій хмарі форми світної кулі.

1952 року шведський учений Бенедікс опублікував цікаву працю, в якій пропонує іншу теорію походження кулястих блискавок. Насамперед, говорить він, сама назва «куляста блискавка» неточна. Правильніше було б назвати її «блискавковою кулею», бо куляста блискавка зовсім не блискавка і ніякого електричного заряду не має. Вона виникає лише внаслідок великого грозового розряду, породжується блискавкою. Бенедікс вважає, що кулясті блискавки утворюються в насиченій парами води атмосфері внаслідок сильного електричного розряду. Електричний розряд на своєму шляху так розігріває повітря, що молекули пароподібної води розщеплюються на складові частини — атоми водню й кисню. На шляху розряду утворюється, так би мовити, довгий циліндр із суміші цих розжарених газів, який згодом розпадається на кілька окремих «вогненних куль». Замість багатьох маленьких кульок може виникнути одна велика.

На поверхні кулястої блискавки внаслідок охолодження й зворотного сполучення водню з киснем утворюється вода. Вона й надає кулі характерного металевого блиску, що його численні спостерігачі відзначають у летючих тарілок.

Звичайно куляста блискавка разом з потоками повітря плавно ширяє у небі. Та, коли порушується рівномірність її охолодження, вона під дією реактивних сил, які виникають на її поверхні, починає рухатися з величезною швидкістю, ніби ракета. Куляста блискавка може поступово повністю перетворитися на воду, без шуму й вибуху. Проте нерідко трапляється, що, наштовхнувшись на якусь річ або з інших причин, вона вибухає. Вибух буває дуже руйнівний [40]. Адже суміш кисню й водню у пропорції, близькій до їхнього співвідношення в молекулі води, — дуже сильна вибухова речовина. Її звичайно називають гримучим газом! Не мудра річ, що літак Ментелла, переслідуючи природний «балон» з гримучим газом розміром з Хеопсову піраміду, розлетівся вдрузки, коли цей газ вибухнув.

Підраховано, що кожного року на Землі відбувається шістнадцять мільйонів гроз. Щосекунди спалахує на небі сто блискавок! Можна уявити, скільки летючих тарілок виникає в земній атмосфері внаслідок незліченної кількості грозових розрядів! Як бачимо, сама природа нашої планети удосталь виготовляє горезвісні «космічні кораблі» Правда, перелякані обивателі частенько сприймали за летючі блюдця не лише кулясті блискавки, а й інші найрізноманітніші речі та явища. Наприклад, метеорити, супутники, відблиск у хмарах сонця або полярного сяйва і навіть метеорологічні балони, як це сталося в Голландії та Франції.

Радянський учений, академік А. А. Арцимович пише [41], що промені сонця, проходячи крізь атмосферу, відбиваються від хмар, водяних крапель чи кристаликів льоду, і тоді на небі виникають дивні химерні відблиски, які можуть видатися людям, незнайомим з атмосферною оптикою, літальними апаратами марсіян.

До таких явищ належать і «несправжні сонця», райдуга, світлові стовпи, які можна спостерігати за сильного морозу.

Прихильники космічного походження дивних світних утворень в атмосфері звичайно посилаються на фотознімки летючих тарілок, опубліковані деякими журналами. Одну з таких фотографій, щоправда зовсім випадково, зробили й на території нашої країни. 1959 року співробітник полярної станції в Тіксі Є. Мурашов вирішив сфотографувати метеорологічний майданчик. Проявивши плівку, він, на свій подив, побачив на ній зображення якоїсь дивної, схожої на світну дзигу речі, що ширяла над майданчиком.

В «Комсомольской правде» (від 8 січня 1961 року), радянський фізик А. Микиров пояснив, як ця річ опинилася на плівці: об'єктив фотоапарата сфотографував власне відображення!

Промені від яскравого світла (прожектора на метеомайданчику), відбиваючись від лінз і оправ об'єктива, утворили на тлі темного неба зображення світного округлого тіла, яке й сфотографував Мурашов.

Кожний фотоаматор може виготовити будь-яку кількість фотографій округлих світних фігур, форма й положення яких залежатимуть від розміру кута між оптичною віссю об'єктива і напрямком на джерело світла.

«ВОГНІ СВЯТОГО ЕЛЬМА»

Куляста блискавка — лише один, так би мовити, найяскравіший «вогник» із розмаїття «мандрівних вогнів».

— Мандруючи лісами й болотами, кладовищами й міжгір'ями, печерами й церквами, вони породжують у забобонних людей містичний острах або боязку святобливість.

Чи доводилося вам блукати літньої ночі заснулим лісом? Темні обриси дерев незворушні. Тиша і спокій.

Раптом попереду — тьмяний вогник! Ось він сховався. Знову горить, але в іншому місці. Знову погас. Підсвідома тривога змушує прискорити ходу. Мимоволі пригадуються нісенітні розповіді про душі нерозкаяних грішників, що блукають уночі, про відьомські вогні стародавніх скарбів, про усіляку погань, якою забобони населяють опівнічний ліс.

Гноми й духи землі, мандруючи своїми темними підземеллями, теж нібито освітлюють шлях оманливими вогнями. Буває, що в тропічному лісі перед великою грозою, коли все навкруги наелектризовано, наче лейденська банка, тисячі зіниць, фосфоруючи, дивляться з кожного листка дерев. Індіяни Гвіани кажуть, що це злий дух Канайма, розпавшись на мільйони душ, насичує своєю злою волею природу.

А що таке насправді ці дивні нічні вогники? Розглянемо все по порядку. У різних випадках істинною причиною загадкового світіння можуть бути й не однакові фізичні чи біологічні явища природи.

Наука вже давно встановила, що «мандрівні вогні», які спалахують смерком над могилами старого кладовища, не душі померлих, що відвідують одна одну. Це загорається в повітрі так званий болотний газ, або метан, — сполука водню та кисню. Він виділяється внаслідок гниття органічних речовин. Над болотами вночі блукають такі ж бульбашки метану, що самі займаються в повітрі.

Дивні явища інколи спостерігають моряки, лісничі й просто городяни. Буває це перед грозою, коли чорні хмари низько нависають над землею. Тоді на церковних хрестах, корабельних щоглах або верхівках дерев спалахує раптом яскраве фіолетове сяйво. Часом з високого пагорба видно, як великі лісові простори зоріють білим світлом.

Мерехтливі омахи холодного полум'я осяйним ореолом оточують іноді й голови людей, підведені догори руки, вуха коней, роги оленів. У країнах, де панує християнська релігія, ці дивовижні явища звичайно звуть «вогнями святого Ельма», «вогнями святої Єлени» або «тілом Христовим».

Християни вигадали міф, ніби осяйний німб навкруги голови або церковного шпиля зобов'язаний своїм походженням особливій святобливості ЦІЄЇ людини чи місця. Такою відзнакою нагороджують «святих» художники-іконописці.

Насправді сяйво виникає з суто фізичних причин.

Перед грозою, коли на небі збираються насичені електрикою хмари, всі речі, що височать над землею, під дією електричної індукції теж заряджаються струмом оберненого знака. Іноді з верхівок цих речей відбувається так зване витікання накопиченої електрики, що й викликає світіння. Нерідко воно супроводжується легким потріскуванням.

Усе відбувається наче в електричній лабораторії, тільки куди грандіозніше. Коли надати руху електрофорній машині, якою користуються школярі під час дослідів з фізики, то незабаром на її вістрях з'являються і оманливі блідо-фіолетові китички променів. Чутно легеньке потріскування. Це електрична енергія «витікає» у простір з насичених нею провідників. У природі такими провідниками бувають речі, що височать над рівною місцевістю, будівлі, люди, тварини. Світіння, яке виникає над ними, служить передвістям не святого благословення, а близької грози. І тільки.

ЧОМУ СВІТЯТЬСЯ ГНИЛЮЧКИ!

Наприкінці літа після теплого дощу в лісі іноді починають світитися старі пеньки, коріння дерев, стовбури, що гниють на землі. Коли о тій порі випадковий перехожий заб'ється в лісові хащі, то він ніби втрапить до чарівного царства. Сонні дерева ледь ворушать стомленими гілками. Безшелесно пурхають над притихлими галявинами темні обриси сплюх. То тут, то там поміж темних стовбурів паркої літньої ночі палають дивні вогники — мерехтливі, матові, чарівні.

Вогники ховаються в коріннях, під корою замшілих пеньків, у листяному перегної. Здається, ніби примарним світлом світяться якісь неземні істоти, що полишили свої підземні палати, аби натішитися красою літньої ночі.

Ступите кілька кроків — і «перебіжать», неначе граючи в хованки, мерехтливі вогники: одні погаснуть, сховавшись за деревами, а з-за темних купин і пеньків виткнуться нові. Ви заклякли — нерухомо застигли й вогники. Ще крок — і нова заміна фосфоресціюючої декорації.

Незборимою силою чарів вабить таємниче світло. І жахно, і радісно. Хочеться йти далі у темну глибочінь осяяного оманливими вогнями лісу.

Ви наразилися на гнилий пеньок, від удару ноги він розсипається на багато світляних скалок. Земля під ногами засяяла сотнями великих і малих іскринок. Піднімемо один вогник — і миттю щезає казкова чарівність лісової таємниці. У нас в руках… шматок гнилого дерева.

Звичайний гниляк, але ж як чудово світиться! Принесемо його додому. Першої ночі він буде світитись і в кімнаті. Потім світло меркне. А за добу зовсім згасне. Коли в приміщенні задуха, то гнилючок не світитиметься і першої ночі. Виходить, що для світіння потрібен кисень. Таємниче мерехтіння відьомських вогнів — всього-на-всього наслідок повільного горіння, окислення речовин, які містяться в організмах, що живуть у гнилому дереві. Які ж це організми?

Ви здивуєтесь, дізнавшись про це. Світло виділяють не самі гнилючки, а гриби, які поселяються на. гнилих пеньках. Усім добре знайомий і, здавалось би, нічим не знаменитий гриб опеньок належить, виявляється, до родини світних грибів.

Ви ніколи не бачили світних опеньків? І не дивно — адже в опенька світяться не шапинка і не ніжка, а підземні «корені» — міцелії. Тонким мереживом обплітають вони весь трухлявий пеньок, розгалужуються між його корою і деревиною. Тонесенькими ниточками міцелії промикаються навіть між клітинами деревини і невидимою павутиною огортають усе дерево.

Коли в темряві за сприятливої погоди міцелії опенька починають світитися, здається, ніби світиться саме трухле дерево. Ось чому не всякий гниляк світиться, а лише «зачарований», тобто пронизаний міцеліями світних грибів.

У тропічних краях наш опеньок має багато світних родичів, і світяться в них не «корені», а спори, тобто грибне сім'я під шапинками. Отакі мініатюрні лампочки під абажурами! Сотнями стоять вони на вологій землі серед гниючого коріння. З-під шапинок струменить м'яке жевріюче світло, і міріади нічних комах летять на ці вогники.

Випромінюване грибом сяйво, ніби світло маяка, править дороговказом крилатим мандрівникам, які шукають гриби, щоб відкласти в них свої яйця. А грибам теж є користь від комах, бо ті на своїх лапках по всьому лісі розносять грибні спори.

Серед тропічних грибів є один диво-гриб, ім'я якого оточене в місцевих легендах містичним ореолом. Це знаменита «Дама під серпанком» — рослина з усіх поглядів дуже дивна.

Почнемо хоча б з того, що росте вона не днями і навіть не годинами, а хвилинами. Зростання «дами» не тільки можна побачити, але й… почути. З білосніжного «яйця», з тріском роздерши шкаралупу, з'являється гриб — живий витвір ювелірного мистецтва. Яка тонка «тканина» його серпанку, яке ніжне світло струменить з-під лакованої шапинки! Недарма цьому грибу жителі бразільських джунглів поштиво поклоняються, вважаючи його втіленням життєдайного духу природи.

Ріхард Крумбгольц, письменник і мандрівник з Німецької Демократичної Республіки, відвідав недавно Південну Америку. Він розповідає про свою зустріч у бразільських лісах з «Дамою під серпанком».

«ДАМА ПІД СЕРПАНКОМ»

Мандрівник вибрався із заростей на галявину і мало не наступив на якесь дивне яйце. Воно було щиро білого кольору й чітко вирізнялося на тлі зеленого моху. Спершу він подумав, що то гніздо гокко — «глухаря» бразільських лісів. Та зразу ж роздумав: жодний птах не відкладатиме свої яйця просто на вологий мох. Може, це яйце ягуани — гігантської ящірки?

Загадкова річ — пружна і вкрита шкірястою оболонкою. Р. Крумбгольн хотів був підняти його й роздивитися зблизька, та раптом помітив, що яйце… росте. Збільшувалося на очах! Вузька шпаринка розколола його оболонку і побігла далі, розпорюючи її на дві сфери.

Краї тріснутої шкіри на вершечку «яйця» розійшлися, і з шпарини між ними виповзла, вірніше вискочила, жовтогаряча лакована шапинка. Вона сиділа на довгій білосніжній шийці. Шийка швидко видовжувалася: щохвилини збільшуючись на п'ять міліметрів!

Що воно за чудасія: небачений звір, птах чи рослина?

Зрештою загадкова річ набула чітких обрисів. Це був гриб! Прямий як свічка, на стрункій білосніжній ніжці, він виріс за дві години на цілі півметра заввишки.

Та ось нова дивина вразила дослідника: з-під жовтогарячої шапинки гриба з тріском вискочив ажурний білий серпанок. Він упав майже до самої землі і, мов широкий кринолін, обвив ніжку дивовижної рослини. В той же час сильний і відразливий сморід падлини поширився від лісового дива на всі боки.

Одна за одною на сморід почали злітатися мухи й нічні метелики. За кілька хвилин їх уже стільки кружляло навкруги «пахучого» гриба, що Р. Крумбгольц змушений був відступити, аби звільнити їм місце.

Тим часом смеркало. Багато нічних комах, що кружляли навколо гриба, запалили на своєму тілі маленькі «ліхтарики». А гриб? Гриб теж світився — яскраве смарагдове сяєво струменіло з-під його шапинки. Світився й серпанок ніжним матовим відблиском.

«Наступного ранку, — пише Р. Крумбгольц, — я прийшов на галявину ще раз поглянути на дивовижний гриб. Та ба! Надибав лише невеликий клубочок слизу, — все що залишилося від чудової рослини.

Згодом я дізнався, що гриб, який так швидко й пишно переді мною розквітнув, місцеві жителі звуть «Дамою під серпанком», а вчені — дзвониковим диктиофором. Багато всіляких байок про нього ходить серед забобонних людей. Горе людині, яка звабиться його світлом. Проте я ніколи не жалкував, що майже всю ніч милувався цим рідкісним явищем природи».

«ВОГНІ ГНОМІВ»

Потрапивши до підземних гротів, люди інколи помічали на стінах печер чудесні переливи золотаво-зелених леліток. Здається, ніби там, у безодняві мороку, розкидані купи самоцвітів. Легенди розповідають, що воно й насправді так. Працьовиті гноми, невтомні золотошукачі, що добувають з гірських порід самоцвіти, склали тут свій добуток.

Здивований спостерігач підходить ближче, аби краще роздивитися дивне видіння. Набирає повну пригорщу блискучого «каміння», виносить його на поверхню, а в руці… лише грудочка вологої землі.

Та придивіться уважно до цієї землі. Бачите в ній тонкі матово-зелені нитки? Це молоді паростки печерного моху — шизостегу. То вони світяться в глибочині похмурих підземель.

Проте світло, що його випромінює мох, не його власне, а відбите, як в очах у кішки. Округлі клітини печерного моху побудовані на зразок оптичних лінз. Вони ' вбирають мізерні крихітки розсіяного в печері світла, заломлюють їх і вузьким концентричним променем спрямовують на хлорофілові зерна. А ті, використовуючи світлову енергію, створюють із неорганічних органічні поживні речовини.

Тому клітини моху навіть під землею дістають удосталь необхідного їм світла.

Світло, частково відбите від зернят, блищить в глибині гротів, мов самоцвіти, породжуючи казки про пустотливих гномів і печерних духів.

«ВОЛА ПОБИТИ КАМІННЯМ…»

ЗА ЩО ВІДШМАГАЛИ ПРОТОКУ!

Зі злощасною вірою в духів пов'язані бузувірські, а часом і кумедні події сивої давнини й середньовіччя — суди й страти тварин. Це не легенди, а бувальщина. Але бувальщина фантастична, неначе легенда.

Дві з половиною тисячі років тому перський цар Ксеркс наказав відшмагати Геллеспонт — протоку Дарданелли.

Кати триста разів ударили по воді довгими батогами.

Протока зруйнувала два мости, збудовані персами. Налетіла буря й рознесла їх на друзки.

Після шмагання Геллеспонт угамувався: не зачепив нових мостів, і перські війська щасливо добулися з Малої Азії до Греції. За тих часів тілесні покарання проток і річок, мабуть, були звичними. Історики розповідають, ніби ще попередник Ксеркса перський цар Кір покарав за погану поведінку річку Гинду (притока Тігру). Під час переходу через Гинду потонув у вирі священний царський кінь. Розлютований Кір звелів перекопати річку 360 каналами, і повноводна Гинда перетворилася на струмок.

Ми вже знаємо, що за сивої давнини була дуже поширена віра в одухотвореність природи — спадок диких предків. Первісна людина в усьому вбачала діяльність злих і добрих надприродних сил. Вона вірила в духів лісу, гір, річок. Кожна річка, кожний камінь, кожне дерево мало свого духа. Усі речі, всі істоти навкруги теж мали свою душу, волю й свідомість. Ніч, день, буря, дощ, грім та інші сили природи були для людини не абстрактними поняттями, а реальними богоподібними істотами. Сонце й Місяць, наприклад, ходять на лови з луком і стрілами, а хмари — дим від люльок, які вони смалять. Австралійські мисливці навіть сам на сам важливі таємниці передають пошепки, щоб який-небудь звір чи річ не розплескали новину.

Це вірування як пережиток кам'яного віку дійшло й до античних часів. Ось чому перси лупцювали бурхливий Геллеспонт і, не жалкуючи сил, перекопували Гинду. З тієї ж причини у Стародавній Греції, в Афінах, збирали судилища, щоб розправитися з сокирами, камінням, корчами, колодами та іншими «важкими речами, які спричиняли смерть чи калічили людей».

Коли слідство доводило, що ці речі вчинили злочин у руках людини, то суд їх виправдовував. Коли ж було доведено непричетність людини до злочину, то суд звинувачував каміння, сокири й колоди у самостійній умисній дії. Присуджували вигонити винуватців за межі міста чи країни. І «злочинців» відправляли на вигнання — врочисто виносили за межі держави.

З розвитком античної культури цей дикунський пережиток поступово відмирав. Та ось занепала Римська імперія і до влади в країнах Європи прийшла християнська церква. Під «благотворним» впливом релігії, неначе гриби після дощу, почали рости в свідомості людей несосвітенні забобони. Знову до суду потягли каміння й сокири. До суду стали позивати і безсловесних тварин. За всіма правилами допитавши свідків, заслухавши звинувачення й вирвавши тортурами «зізнання» в нещасних тварин, суд засуджував їх залежно від «провини» до різних термінів ув'язнення, до смертної кари через повішення, закопування живцем, спалення чи до відтину голови.

Церква не лише підтримувала цей жахливий фарс, а була його призвідцем і організатором. Церковники посилалися на біблію, на закон Мойсея. Біблія вчить, що вола, який убив людину, треба побити камінням «і м'ясо його не їсти» (Висхід, розд. 21, вірші 28, 29, 31, 32). «Вчені» тлумачі біблії пішли далі: вони пояснили, що цей біблійний «параграф» треба розуміти так: тварину, яка заподіяла шкоду людині, судити судом у складі двадцяти трьох чоловіків, ніби йдеться про винесення смертного вироку його хазяїну.

І ось «добрі християни» — засідателі й судді середньовічного судилища, розмахуючи біблією, як знаменом, потягли на страту ні в чому не повинних коней, мулів, свиней, биків, кішок, собак, мишей, пацюків, півнів. Судили навіть жуків, мух, гусінь, мурашок, черв'яків.

«ПОВІШЕНА СВИНЯ»

Середньовічне правосуддя здебільшого мало справу зі свинями. Лише у Франції відомо двадцять «свинячих» процесів. Звичайний злочин свиней — дітовбивство. Адже в середньовічних містах, навіть у Лондоні до кінця XVII століття, свині вільно розгулювали вулицями. Вони поїдали нечистоти в канавах біля будинків. Нерідко заходили до помешкань бідняків і загризали заснулих у люльках дітей. Вбивцю заарештовували й відводили до кримінальної в'язниці. Замикали в камері з іншими в'язнями. На утримання заарештованої свині міські власті відпускали такі ж кошти, як і на звичайного злочинця. 1408 року в місті Нанті суд засудив свиню до страти. Зберігся список витрат: утримання свині у в'язниці — 6 су, винагорода катові, який прибув з Парижа — 54 су, за воза, на якому привезли свиню до місця страти, — 6 су, за мотуз, яким її зв'язували, — 2 су 8 деньє. Усього 68 су 8 деньє.

1457 року в Парижі розглядали справу про звинувачення свині у вбивстві п'ятирічного хлопчика. Суд визнав свиню винною і присудив її повісити. А що участь поросят у злочині достовірно не встановлено, то їх конфісковано на користь суду.

1394 року в місті Мортень (Франція) суд відзначив обставину, що збільшує провину свині: «Вона їла скоромне, незважаючи на те, що була п'ятниця» (тобто пісний день).

Страти свиней не були рідкістю. У Парижі збереглася навіть назва передмістя — «Повішена свиня», як пам'ять про жахливе місце, де маловірні люди вершили своє безглузде «правосуддя».

Історики підрахували, що з 1120 по 1641 рік у Франції винесено 70 смертних вироків різним тваринам — від віслюка до сарани. Тварини ставали перед кримінальними судами за часів середньовіччя і в інших країнах: у Голландії, Німеччині, Англії, Швеції, Італії, Швейцарії. А в Росії у XVII столітті до Сибіру заслали… цапа.

А надто кумедними виглядають церковні процеси над комахами.

Коли в якійсь місцевості надто вже багато розмножувалося шкідливих комах чи мишей, жителі просили допомоги в свого епіскопа. Той давав стандартний рецепт: «Молітеся, діти мої, постіться, справно платіть церковну десятину, і всеблагий господь урятує вас од напасті».

«Ліки» не діяли. Тоді епіскоп заявляв, що до комах вселилася нечиста сила. Отже, необхідне особливе лікування. Призначався духовний суд, і комах відлучали від церкви.

І допомагало?

Християнські легенди твердять, що «так», «добре допомагало». Наприклад, святий Бернард, віддавши анафемі, знищив величезний рій мух, що заповнили церкву і заважали йому проповідувати. Папа Стефан, скориставшись його досвідом, прогнав сарану, окропивши поля водою святого Бернарда.

Єпіскопу Егберту, який проповідував у Трірському соборі, надто вже докучали ластівки. Своїм веселим щебетанням вони заглушали голос проповідника і взагалі… паскудили на вівтар.

Єпіскоп заборонив птахам під страхом смерті залітати до церкви, і Відтоді, кажуть, жодна ластівка не насмілилася порушити наказ.

ЧИ БУЛИ ХРУЩІ У НОЄВОМУ КОВЧЕЗІ!

1479 року у Швейцарії відбувся процес над хрущами, личинки яких спустошували садки. Завдяки винахідливості призначеного хрущам захисника, судове слідство тривало два роки. Зрештою суд присудив хрущів до вигнання. Але вони не зважили на це.

Тоді єпіскоп Лозанський виголосив анафему: «Нерозумні тварі! Личинок хрущів у Ноєвому ковчезі не було. В ім'я наймилостивішого господа наказую вам усім піти геть протягом шести днів зо всіх тих місць, де росте пожива для людей і худоби».

Тоді захисник хрущів подав до суду протест. Він заявив, що хрущі, як і інші тварі, супроводжували Ноя в його ковчезі. Але представник звинувачення послався на біблію, де не зазначено, що Ной справді узяв хрущів у свій ковчег.

Спалахнула бурхлива суперечка — адже обговорювалося дуже «важливе» питання: чи були хрущі у Ноєвому ковчезі?

По тривалих дебатах ухвалили, що «ні», і епіскоп виголосив ще різкіше прокляття: «Ми, Бенедикт Монсерадський, епіскоп Лозанський, вислухавши супліку могутнього повелителя бернського на личинок хруща, женемо вас, огидні черви, і проклинаємо!»

Проте й це не допомогло. Зухвалі комахи так само затято знищували посіви, ніби їх і не відлучали від церкви. Тоді епіскоп оголосив, що хрущі — кара божа за гріхи парафіян, які несправно платять церковні податки. На тому все й скінчилося.

1545 року виноградники округи Сан-Жульєн, в Альпах, яка славилася своїм вином, були спустошені маленькими зеленими жучками, і жителі звернулися до свого епіскопа з проханням відлучити шкідників від церкви. Але той запротестував. Він заявив, що бог створив землю для того, аби годувати не лише людей, але й усіх тварин, а тому радив не ставитися безжально до жуків, а краще покаятися у гріхах і справно платити церковну десятину.

Тоді жителі пішли до суду. Але шкідники невдовзі зникли. Знову появилися вони лише за 40 років і ще запекліше накинулися на виноградники. Жителі служили меси, з релігійними процесіями обходили лани. Ніщо не допомагало. Нещастя співвітчизників спонукало епіскопа забути про поблажливість до божих істот: він нарешті позвав шкідників до духовного суду.

Захисник комах, П'ер Рамбо, у своїй зворушливій промові закликав суддів бути милосердними. Не можна, казав він, відлучати бідних істот від церкви лише за те, що вони поводяться згідно зі своїми інстинктами, даними їм богом. Франціск Руа захищав інтереси сільських громад. Він доводив, що людина користується особливою увагою бога і тому має право боротися зі шкідниками^ коли вони чинять їй зло. На це Рамбо відповів так красномовно, що звинувачі відмовилися відлучати комах від церкви і запропонували/ жукам полюбовно перейти на іншу ділянку землі.

Спеціальна комісія, у складі якої був і захисник комах, по ретельних пошуках вибрала, врешті, цілком плодючу ділянку землі для поселення «переміщених» жуків. Склали навіть офіційного документа про «введення у володіння» жуків даною ділянкою землі. В особливих параграфах жителі Сан-Жульєна лишили за собою право проходити володіннями жуків, «не завдаючи збитків пасовиськам вищезгаданих комах», а також право на добування мінеральних багатств, які, можливо, виявляться у вотчині жуків. Відведене місце нанесли на карту, детально описавши рельєф місцевості і характер рослинності.

Жуки вже було зібрались переселитися на нове місце, як раптом одна фатальна обставина ускладнила справу. Достойний метр, Фійоль, другий захисник комах, опротестував рішення суду на тій законній підставі, що війська герцога Савойського, готові до нападу на маркіза Салюццо, мають незабаром пройти територією, яку відвели для проживання його клієнтів.

Виконання вироку затримали. А коли війська полишили володіння жуків-переселенців, захист заявив, що солдати завдали такої шкоди заповідній території, що вона відтепер не придатна для поселення жуків.

На цьому рукопис протоколу піддався «спустошливому впливу часу». Чим закінчився позов, ми не знаємо.

НЕ ВСІ ЩУРИ ОТРИМАЛИ ПОВІСТКИ ДО СУДУ

«Аби вищезгадані відповідачі, — говориться в іншому судовому протоколі, що стосується зоології, — мали змогу пояснити причини своєї поведінки шляхом захисту своїх потреб і вимог і аби вони не могли ні на що скаржитись при веденні цього позову, прокурор Ганс Грінебнер призначається їхнім захисником…»

Нелегку справу доручили прокуророві, проте він зробив усе можливе, щоб пом'якшити вирок своїм підзахисним. Адвокат звернув увагу суду на ту важливу обставину, що його клієнти, окрім збитку, приносять користь, бо поїдають шкідливих комах і збагачують грунт своїм послідом.

Суд зважив на це. Присудивши звинувачених до вигнання, він звелів, одначе, видати їм охоронну грамоту, щоб захистити їх од природних ворогів під час переселення на чужі землі. Матерям родин надали двотижневу відстрочку, аби вони встигли підготувати до мандрувань своїх немовлят.

Відповідачами були польові миші, які нищили посіви в окрузі Стельвіо (Тіроль). 1519 року селяни подали на них судову скаргу.

Деякі спритні адвокати-казуїсти зробили кар'єру на захисті тварин. Відомий юрист середньовіччя Шасене вперше доскочив слави майстерним захистом щурів. Отенський епіскоп закликав до суду цих шкідливих гризунів. Виступ захисника щурів був надзвичайно красномовним. Захисник почав з того, що не всі щури дістали повістки до суду, бо вони живуть у різних місцях. По-друге, заявив захисник, вони не змогли прийти, бо боялися кішок, які вештаються по всіх дорогах. Потім він вимагав, щоб щурів судили не гамузом, а кожну тварину окремо. Це визнали за справедливе.

Та хіба ж можна довести провину кожного щура! У прокурора опустилися руки. Щурячий процес виграно захистом.

Промова захисника Шасене була така гуманна, що згодом на неї посилалися нещасні вальденці-єретики, яких судила французька інквізиція. Шасене, на той час уже знаменитий голова прованського парламенту, теж брав участь у розправі над тисячами переслідуваних церквою людей. Куди подівся його «щурячий гуманізм»! Засуджені без будь-якого помилування вальденці з болем казали, що їхні судді були милосердніші до щурів, аніж до людей.

Тепер усі ці безглузді промови, вироки середньовічних суддів і прокльони епіскопів здаються нам кумедними. Наука довела, що ні в тварин, а тим паче в неживих речей нема людської свідомості. Безглуздо гонити з країни камінь, що впав на голову людині, судити тварину за вчинки, які вона чинить під впливом інстинкту. І зовсім уже дурниці боротися з сільськогосподарськими шкідниками за допомогою церковних відлучень.

Людство позбувається давніх забобонів. Проте в законодавстві деяких країн ще збереглися їхні пережитки. В Англії, наприклад, порівняно недавно відмінили закон, за яким не лише тварина, що вбила людину, а й колесо екіпажа, що переїхав людину, і колода, що впала на неї, «віддаються богові», тобто конфіскуються владою, А сучасний американський суд притягає до відповідальності, на взірець середньовічного судилища, собаку за шкоду, заподіяну якій-небудь людині.

Це залишки давнього анімістичного вірування, яке людина успадкувала від диких предків.

У СТРАХА ОЧІ ПО ЯБЛУКУ

ЧОМУ ЇХ ВВАЖАЮТЬ ПЕРЕВЕРТНЯМИ!

За давнини в Європі було поширене повір'я про страшних упирів-перевертнів, які вночі нападають на самотніх подорожніх.

Як же здивувалися першодослідники [42] нетрів Південної Америки, коли й тут почули такі ж оповіді про крилатих демонів ночі, що смокчуть людську кров! Примари з перетинчатими крилами вилітають з пітьми, безшумно линучи повітрям. Майстерним чаклунством вони присипляють свою жертву. Людина не гідна перешкодити відьомським чарам упиря й прокинутися, щоб нагнати його.

Європейці були вражені: ці розповіді нагадали їм нісенітниці про фантастичних вовкулаків та упирів. Ці розповіді вони нерідко чули від марновірних людей на батьківщині, в Європі. Місцеві жителі перед настанням темряви щоразу вживали застережних заходів: не лягали спати без могутніх талісманів. А втім, вони не покладалися лише на чарівну силу талісманів, а затикали всі дірки й відтулини в хижах, загортали голови та босі ноги ковдрами.

Якось дослідник Південної Америки Олександр Гумбольдт прокинувся від жалібного скиглення собаки, який супроводжував його в мандрах по Оріноко. Пес тулився до гамака. З невеличкої ранки на його писку текла кров. Великі кажани беззвучно пурхали над головою собаки.

Інший відомий мандрівник, Уоллес, сам став жертвою крилатого упиря. Коли він спав, кажан прокусив йому пальця на нозі. Мабуть, місцеві легенди про демонів-упирів небезпідставні. Та хто міг припустити, що на світі існують кажани, які живляться кров'ю?

Вампір (Desmodus rotundus) п'є із блюдця кров.

Коли Чарлз Дарвін мандрував Південною Америкою, то спіймав рукокрилого упиря на гарячому: той уп'явся в загривок коня й ссав його кров.

Поступово встановили, що упирі не наслідок фантазії індіян. Існує ціла родина кажанів, які живляться виключно кров'ю ссавців [43]. Підлітаючи до людини чи звіра, які сплять, упир заколисує їх м'якими помахами крил, вкидаючи їх до ще міцнішого сну. Гострими, як лезо, різцями він зрізає з жертви шматочок шкіри. Потім кінчиком язика, утиканого роговими горбиками, наче тертушкою, поглиблює ранку. Звичайно, аби не розбудити сплячого, упир літає над ним і на льоту злизує кров, що цебенить з рани. Слина упирева містить особливу обезболюючу, анестезуючу речовину (бачте, який хірург!) і фермент, що запобігає згортанню крові (як у слині п'явки).

Тільки отаким незвичним способом харчування й різняться упирі від інших кажанів. Проте й цього досить, щоб нажити собі між забобонних людей недоброї слави перевертнів.

І таких тварин чимало. В кожному окремому випадку причина забобонних острахів полягала в якійсь незвичайній. особливості будови тварини чи способу життя.

Яку силу, наприклад, має ящірка хамелеон? Немов чарами, хамелеон може, вмить змінити колір свого тіла. Вчені дослідили, що шкіра хамелеона має розтяжні, ніби гума, різнобарвні клітини — хроматофори. Скорочуючи одні й розтягуючи інші, ящірка інстинктивно пристосовує своє забарвлення до кольору речей, що оточують її. Але жителі первісних лісів Африки про це нічого не знають. Вони вважають хамелеона за перевертня і бояться його дужче, ніж найнебезпечніших хижих звірів своєї батьківщини.

В Азії лихої слави перевертня зажила собі зовсім не схожа на хамелеона тварина — тигр. Повір'я про тигрів-перевертнів дуже поширене серед жителів лісів Південної Азії.

Відомий російський мандрівник В. К. Арсеньєв помітив дуже цікаву особливість цього звіра. Коли тигр біжить тайгою, між чагарників, колір його смугастої шкури зовсім змінюється; жовті й чорні смуги під час руху набувають однотонного буро-сірого забарвлення. Звір, ніби сіра примара, майорить у зарослях і швидко щезає. Ось чому, гадає Арсеньєв, тигра уважають за перевертня.

Варто тигрові завмерти, як його дивовижне забарвлення повністю зливається з навколишніми зарослими, і величезна кішка враз зникає з очей, наче розтає в повітрі. Був звір — і нема!

Забобонні жителі Амазонки дуже бояться перевертня з поетичним ім'ям «Мати Місяця». Йдеться навіть не про хижого звіра, а про безневинну пташку, нічні вигуки якої жахливіші, аніж рикання сотні тигрів.

Це сова. Ночами вона шугає над лісом з жахливою піснею, яка нагадує стогони конаючої людини.

Не чути ані шелесту крил, ані шурхоту цього літу-на-невидимки, і ввижається, ніби ліс сповнений невидимих духів, чиї стогони стискують серце навіть хороброї людини.

В Індії теж водиться сова — улама. Її крики скидаються на розпачливе голосіння. Місцеві жителі звуть уламу «бісовим птахом».

Саме через безшелесність польоту і вважають сов за перевертнів маловірні люди в багатьох країнах.

А проте безшумність польоту сови — одне з найвеличніших див природи, а не диявола.

А диво це криється в незвичайній будові совиних крил. Уподовж переднього краю крила сови тягнеться гострий гребінь. Цей гребінь при помаху крил гальмує потік зустрічного повітря, відводить його вбік і таким чином гасить шуми, які виникають, коли змішуються повітряні течії.

Задній край совиних крил також має своєрідний глушитель — м'які торочки. Вони знищують повітряні завихрення позад крил. Пухнасте оперення горішньої поверхні крил та й усього совиного тіла діє за принципом глушителя: м'який пух заглушає звуки, що виникають у польоті.

Ось чому сови літають безшумно, ніби примари. Відчути наближення сови абсолютно неможливо, навіть коли вона пролітає над вами так низько, що її можна схопити рукою.

«ДЕМОНИ» ТРОПІЧНИХ ЛІСІВ

Маленькі безневинні лемури, мабуть, найбезшумніші звірятка. Їхній дивний, напівмавпячий-напівкотячий вигляд доповнює враження надприродної химерності, яке вони мимохіть викликають у спостерігача. Навіть у науці лемури відомі під похмурою назвою «примари померлих».

Лемури водяться в Африці, на Мадагаскарі, в Індії та Малайї. І повсюди про них ходять дивні легенди.

Цейлонський лемур — тонкий лорі — надзвичайно спритна тваринка. Він наближається, ніби летюча тінь, і зникає, мов привид, — справжнісінький дух пітьми. На батьківщині лорі справді вважають за лісного духа, який з'являється і щезає без шуму, мов привид. Додайте до цього дикі крики деяких лемурів, і ви зрозумієте, чому всюди, де живуть ці безневинні створіння, забобонні люди бояться їх, наче диявола.

«Примара мертвих» — тонкий лорі.

Крик лемура варі, що живе в густих лісах на північному сході Мадагаскару, лунає, як жахливий сміх божевільного. Траплялося, що деякі надто нервові відвідувачі зоопарків з жахом кидалися до виходу, коли ця пухнаста, схожа на рябу кішку тварина раптом заходилася диявольським сміхом. У деяких зоопарках при вході до вольєр з лемурами висять об'яви. Вони закликають відвідувачів не лякатися, коли «смішливі» бранці розпочнуть свої вокальні вправи.

Лемур варі.

Та навіть підготовлену людину починає тіпати від реготу лемура. А надто коли до крику тварини-заводія приєднає свої голоси уся зграя.

У диких нетрях мадагаскарських гір несамовиті крики лемурів, багато разів повторені й підсилені луною, справді надзвичайно вражають. Німецький мандрівник Поллен пише: «Крики варі чутно дуже далеко, і звучать вони так моторошно, що мимоволі затремтиш од страху, зачувши їх уперше». Після концерту вся зграя, неначе сказившись, починає в дикому збудженні гасати по деревах.

Колись лемурів на Мадагаскарі [44] було ще більше. Тут водився дуже великий, дивний на вигляд лемур хадропітек — чисто тобі карикатура на людину! Пам'ять про нього ще й досі живе в повір'ях місцевих племен.

Розповідають, ніби тільки-но ніч огорне землю чорною ковдрою, каланоро — маленькі довгокосі людинки — виходять з темряви лісових хащів. Їхні моторошні тіні блукають по селах, заглядають у всі закутки. Така вже в лемурів вдача: звірятка занадто цікаві.

На думку деяких дослідників, не всі хадропітеки вимерли. Можливо, деякі уціліли в глухомані пралісу під охороною остраху, який вони викликають у місцевих мисливців.

Дослідників мадагаскарського фольклору завжди вражала велика кількість у ньому легенд про різних міфічних істот, прообрази яких на сьогодні годі знайти з-поміж представників мадагаскарської фауни. Тварини, які започаткували ці легенди, — гігантські лемури, бегемоти, здичавілі віслюки — вже давно вимерли на Мадагаскарі.

«Лісовики» хабебі, як і каланоро, належать до різновидів демонів, що ведуть свій рід від гігантських лемурів. Хабебі мають великі вирячені очі, довгий писок, великі й кошлаті вуха. На зріст вони з барана і таку ж, як і баран, мають білу шерсть. З'являються хабебі лише вночі, коли місяць уповні.

Інше страховисько, мінгарисаока, зобов'язане своїм походженням істоті особливого роду.

Сходячи з гір, мангарисаока («той, хто має вуха до підборіддя») навряд чи примічає щось навкруги: довгі вуха затуляють йому очі. На півдні острова це капловухе опудало називають «токатонготра» — «однокопитний». За переказом, він має одне кінське копито і реве, як віслюк. Ця обставина та довгі вуха, якими поговір наділяє демона-токатонготру, видають його… осляче походження. Кількасот років тому пірати — перші колонізатори острова — завезли на Мадагаскар коней і віслюків. Коли піратське царство [45] було розгромлене, коні й віслюки розбрелися по острову й здичавіли.

Незвичний для місцевої фауни вигляд цих тварин спричинив до піднесення віслюка в сан усемогутнього демона.

1770 року французький мандрівник де Модав повідомив, що довговухі «лісовики» водяться ще на околицях Фор-Дофіна.

«Досі, — пише бельгійський зоолог Б. Ейвельманс, — ходять поголоси про здичавілих віслюків, які нібито живуть у лісах Мадагаскару. Виявлено якось навіть сліди їхніх копит. Проте, попри всі зусилля, натуралістам не пощастило спіймати віслюкоподібного демона».

Залишмо тепер казковий острів лемурів і здійснімо морську подорож: перепливімо Індійський океан і висадимося на узбережжі Австралії.

Коли нам поталанить, то, втрапивши до лісу, що розкинувся на найближчих пагорбах, ми, можливо, почуємо веселе привітання австралійських нетрів — голосний заразливий регіт. Кажуть, що, зачувши його, ніхто не може втримати сміху. Та що більше дослуховується людина, то дужче починає тривожитися. А таємничий смішко й далі колошкає лісову чащобу. Його надмірні веселощі бентежили ще перших голландців, що висадилися на узбережжі Австралії. Вони назвали лісового насмішника «Ганс-смішко».

— Хто це так голосно сміється у вашому лісі? — запитали в австралійців.

— Табалла, безсмертний хлопчик, — відповіли ті дещо неохоче.

«У нас отак лісовики регочуть. Добра від таких веселунів не жди!» — і мореплавці з країни тюльпанів поклали собі триматися якнайдалі від Табалли.

Але «безсмертний хлопчик»-смішко виявився усього-на-всього рибалочкою — довгоносим птахом-рибалкою.

— Птах-сміхотун кухабарра водиться і в лісах Індонезії. Демонічним реготом уранці, опівдні і ввечері порушує він спокій нетрів. Кукабарри розпочинають свій щоденний перегук в один і той самий час. Кажуть, ніби цей сміхотливий хронометр такий точний, що по ньому можна перевірити годинника.

У наш час веселун Табалла — одна з пам'яток Австралії. Туристи мріють почути його сміх. Належно оцінивши популярність свого пернатого земляка, австралійське радіо розпочинає передачі незвичними позивними — сміхом кукабарри.

Кукабарра.

У лісах Індонезії по сусідству з кукабаррою і на деяких Філіппінських островах, як розповідають місцеві легенди, живуть маленькі людинки. Гномів можна побачити лише вночі. Прудкі й безшумні, скачуть вони по деревах. Гноми мають вогненні очі, а на пальцях круглі присоски. З диявольськими посмішками, що розтягують їм рота від вуха й до вуха, оточують «яра-ма-я-ху» заблукалу людину. Примари стрибають на паралізовану зі страху жертву, присмоктуються до неї усіма своїми лапами і «випивають» з людини кров.

Отже, міф знайомить нас ще з одним упирем-при-марою. У точно змальованому легендою портреті демона легко впізнати риси маленької напівмавпочки — довгоп'ята. Він справді має величезні очі, які світяться в темряві, великий рот до вух і довгі з присосками на кінцях пальці. Інколи його звуть мавпою-жабою, бо довгоп'ят на своїх ногах-дибах скаче, як жаба. Вагою звірятко не більше за курча (140 грамів при довжині тулуба 20 сантиметрів), а робить стрибки більше за 2 метри.

«Демон» ярама-я-ху (довгоп'ят) погрожує.

Довгоп'ят схожий на казкового троля, але він ніколи не нападає на людей і не п'є їхньої крові. Це один з безневинних мешканців тропіків. Однак навіть далека від забобонів людина, коли вперше бачить довгоп'ята. мимоволі відчуває неспокій. З виряченими блискотливими очима, гострими вухами, задніми ногами, схожими на диби, з постійно ошкіреним у беззвучному сміхові ротом, він і справді схожий на привид. Недарма зоологи один із різновидів довгоп'ята звуть латиною спектр [46], тобто привид. У сутінках дикого лісу, сповненого дивних звуків і шемроту, жахливе враження, яке справляє довгоп'ят, зростає у сто крат. Про те, як воно може подіяти на людину, свідчить така приключка.

«Демон» атакує!

Якийсь американський солдат заблукав у джунглях Філіппінських островів. Проблукавши багато годин лісом, він ліг відпочити. Пробудження його було жахливе: просто нього сидів привид з ощиреним ротом і двома вогненними кулями замість очей. «Лісовий дух» посміхався зле й урочисто. Знавісніла від страху людина, лементуючи, кинулася навтьоки через хащі.

Коли сердегу знайшли, він увесь час повторював: «Ці очі! Ці очі!» Солдат збожеволів.

Маленьке цікаве звірятко, що спустилося з дерева, аби краще роздивитися сплячу людину, мабуть, налякалося не менше. Солдат міг убити його одним щиглем. Але прищеплений в дитинстві острах перед безглуздими образами чортів і привидів запаморочив солдатові розум.

«ОЛЬМ — СТРАШНИЙ ДРАКОН»

Кажуть, що у страха очі по яблуку. У забобону очі, мабуть, і зовсім як телескопи: наймізерніших і найбезневинніших звіряток маловірний поголос може підняти до рангу всемогутніх страховиськ.

«Ольм — жахливий дракон затіяв гру в горах», — з такою звісткою під час великої повені 1751 року прийшли до священика жителі словацького села Ситтих.

Річки вийшли з берегів, затопили поля й села, бурхливі потоки звергалися з гірських схилів у долини. Слово «ольм» було в усіх на вустах. Винуватець напастей сам попав до рибальських сітей. Священик поспішав за переляканими рибалками на берег річки. Жалюгідна, безпорадна істота постала перед його очима: блідий «тритон» з двома червоними жмутами зябер по боках голови безсило в'юнився в чарунках сіті. Священик надіслав цю дивну істоту своєму приятелю натуралістові.

Той, докладно вивчивши створіння, назвав його протеєм.

Протей — житель підземного царства.

Протей, або, по-місцевому, ольм, справжній житель підземного царства. Він живе в підземних водах Югославії і на півночі Італії. Протей ніколи не залишає темних печер. Лише під час великої повені та зливи бурхливі потоки іноді виносять його на поверхню. Довге червоподібне тіло протея має жовтаво-білий, зрідка м'ясо-червоний колір. У нього кволі, непридатні до ходіння лапки й малесенькі оченята, сховані під шкірою. Окрім зябер, протей має ще й легені, але він може дихати ними на повітрі не більше двох-чотирьох годин, а потім починає задихатися.

Крихітні, зарослі шкірою очиці протея годні розрізнити лиш світло від темряви. Нічого більше довкола він не бачить. Поживу протей знаходить за допомогою органів дотику й нюху. А живиться цей «страшний дракон» такими ж, як і він сам, сліпими мешканцями «похмурого царства Аїда» [47] — павуками, рачками, комахами.

Протей — одна з найсумирніших істот. Чи варто говорити, що він не має нічого спільного ні з драконами, ні зі злими духами й чаклунами і не може спричиняти стихійні лиха. Але поява протея на поверхні землі якоюсь мірою пов'язана з великими повенями, Тому народна фантазія й поєднала в поетичній вигадці і грізні сили природи, і дивні «неземні» істоти, що з'являються в повідь. Так виникла легенда про ольма — мініатюрного дракона, який змінює течію гірських річок.

Ласиця — маленьке хиже звірятко, не набагато більше за протея, але і її незвичайні нічні повадки породили повір'я, за давніх часів дуже поширене в селах Росії, про підступи нечистої сили.

СТАЄННИЙ ДІДЬКО

Біля стайні з'юрмилися люди. Жінки голосять, хрестяться. Чоловіки мовчать. Хазяїн у розпачі. Зашкарублою долонею змітає він білу піну з коня, намагається розчесати скуйовджену гриву. Та де йому!

— Знову, проклятущий, коня заїздив! — каже хазяїн, погладжуючи змиленого коня.

Кінь дико водить очима.

— Унадилася, нечиста сила! Геть занапастила коня.

— Отже, Якимичу, кінь під масть: дідько ковтун сковтунив. Так старі люди казали.

— Та де там під масть! Ледачий до роботи став кінь.

І справді, де там «під масть». Яка користь з прикмети, коли худобина з раннього ранку в милі! І так щодня. Заїздить домовик за ніч коня, всю гриву ковтуном зіб'є, клятий, а вранці — ори, коли кінь ледве на ногах стоїть. Що з нього візьмеш! Ще півбіди — коли вряди-годи загляне до стайні. Та лихо, коли щоночі унадиться. Ну що тоді робити?

Добре, хоч знайшлася розумна людина, порадила. Бувалий у бувальцях Фрол.

— Слухай, Якимичу, — сказав Фрол, — це домовик стаєнний, не хатній. Лиха не буде, коли й відвадити його [48]. Бувають домовики одинаки, — вела далі розумна людина, — бувають здружені. Здружені впускають до двору усю свою братію: токового, повіткового, стаєнного. Ось у тебе, Якимичу, стаєнний бешкетує. Вижити треба його. Пошли по батюшку, любий чоловіче: піп місце освятить, стаєнного дідька вижене. Буде з тебе й хатнього домовика.

— А й справді, діло говорить! — загомоніли навколо.

— Що ж, — почухав Якимич потилицю, — мабуть, доведеться витратитися на попа. — Біжи, Йванку, — гукнув синові, — поклич батюшку: так і так, мовляв, ласкаво просимо прийти місце освятити. Замучила, нечиста сила, коня.

Прийшов піп, помахав кадилом, пробубонів свої попівські закляття, дістав «гонорар» та й подався додому.

Але домовик-кавалерист і досі не вгамовується. Не допомогли й хрести, намальовані вуглиною на воротях стайні.

— Може, то не домовик, — думав собі Фрол. — Може, мара бешкетує. Тоді є вірний засіб. Пошукай, сусіде, шийку розбитого глечика, підвісь на лубі над конем. Немудра штука, а боїться її мара…

Не допоміг і луб'яний талісман.

— Виходить, не мара, — вирішив Фрол. — Доведеться лісовика принадити: лісовик з домовиком вороги.

Домовик, той з польовим водиться, а лісовиком щоб йому й не тхнуло.

Ми не знаємо, чи довго експериментували, аби вижити дідька із стайні й чи допоміг цьому лісовик. Але відомо, що в Росії серед селян поширене повір'я, ніби домовик, поселившись у стайні, «бавиться» вночі з кіньми. Заплітає їм гриви у косми й ковтуни, лоскоче, а то й зовсім до білого поту заїздить коня.

А й справді, як пояснити таку дивну річ: бувало, увійшовши вранці до стайні, хазяїн бачив свого коня геть усього в милі, переляканого, неначе його сам біс об'їжджав. А грива так зсоталася, що годі й розплутати! Є тут над чим замислитись…

Підступи стаєнного домовика «викрив» радянський учений професор Петро Олександрович Мантейфель.

Якось П. О. Мантейфель почув, що кінь кидається в стійлі. Він швидко заглянув до стайні: кінь геть весь у милі і чимось дуже наполоханий. Зоолог запримітив маленьку хижу мордочку, що стривожено позирала на нього з-під скуйовдженої конячої гриви.

Ні, то був не дідько, а ласиця! Звірок з породи куниць, дуже маленький, та аж ніяк не найсумирніший хижак у світі.

Звірятко пірнуло під гриву, побігло по шиї коня й сплигнуло в ясла. Наступного дня П. О. Мантейфель знову почув шамотню у стійлі, швидко увійшов туди й побачив майже ту ж саму картину. Ласиця шмигонула в щілину. Обстеживши коня, П. О. Мантейфель помітив на його шиї під скуйовдженою гривою кілька крапель крові. То ось який «домовик» заплітає гриви коням!

Ласиці водяться у нас скрізь, за винятком північних островів І південних пустель. Живуть вони в горах і на рівнинах, у лісах і на полях. Ховаються, як звикле, в дуплах, під камінням, у пеньках, у кротячих і щурячих дірах. Залюбки оселяються ласиці в скиртах збіжжя, коморах, скотарнях, де багато мишей — їхньої улюбленої страви. Полюючи в стайні за мишами, деякі ласиці звикають злазити на коней, де шукають дуже своєрідний харч — кристалики солі, що лишаються на шкірі від випарів поту.

Завважимо, що ці незвичні ласощі полюбляють не тільки ласиці, але й багато інших тварин. Мавпи, наприклад, багато часу перебувають у традиційному «полюванні на бліх». Цей щоденний ритуал вони роблять із особливим запалом і ревністю… Спритними пальчиками мавпочка розчісує шерсть свого розімлілого від насолоди товариша, знаходить «блоху» і… відправляє її до рота. Колись гадали, що мавпи й справді шукають одна в одної бліх. Та виявилося, що в цих тварин майже не буває паразитів, і шукають мавпи не бліх, а кристалики солі, до якої вони дуже ласі.

Канадський зоолог Мак-Кауен повідомив ще про одне дуже дивне спостереження: він двічі бачив, як олень вилизував сіль із… шерсті зайця.

Можливо, полюючи за сіллю, деякі ласиці приохотилися, прокусивши своїми гострими зубами шкіру коня, злизувати крапельки крові. Так поводяться вони зі своєю великою жертвою — крільми, тетеруками, голубами. М'ясо цих тварин ласиця, як правило, не їсть, а вдовольняється лише злизаною кров'ю. Природно, що кінь скаженіє і намагається скинути зі спини маленького ката. Щоб міцніше втриматися, ласиця залазить в гриву. Бігаючи туди й сюди у волосяних джунглях, звірятко геть переплутує волосся.

Цікаво, як то маленький хижак своїми кволими лапками може збити з гриви коня ковтун? Та хто тримав удома білих мишей чи ховрахів, той знає, що, не володіючи мистецтвом прядильника, ці крихітки, бігаючи по ваті, швидко (за одну ніч) заплітають її у скрутінь. Те ж саме виходить і з гривою коня, коли метка ласиця уподобає її для своїх нічних прогулянок.

ВІДЬМИНІ КІЛЬЦЯ

Коли зайшла мова про домовиків, то доведеться, мабуть, трохи розповісти й про відьом: кілька незвичайних явищ з життя рослинного царства нашої природи забобонні повір'я пов'язують з їх іменами.

Ось на лузі на узліссі стоїть лісова «карусель». Широким колом щільно, один за одним вишикувалися гриби. Обабіч, ззовні і зсередини, зеленою огорожею оточує їх розкішна трава.

Це відьмині кільця. Тричі окреслила відьма магічне коло, закляття прочитала: «Хто білогорючий камінь алатир із'їсть, той мою замову здолає», — і виросли за її примовою три кільця грибів і трав. Посеред кола то й мітла на ньому. Кому випадало їздити на Далекий Схід Великою сибірською магістраллю, той, милуючись із вікна поїзда пишнотою тайгових лісів, не один раз, мабуть, помічав безліч сухих сірих мітел, які примітно вирізнялися з-поміж зелених гілок модрин і ялиць. Проклятущі відьми — стільки дерев понівечили!

За вікном буяє зелений океан, зімкнутими рядами підступили до самісінького насипу полчища дерев-бога-тирів. Скільки ж тут, коли порахувати, відьминих мітел! Зважте на колосальний обшир наших тайгових лісів! Треба гадати, лише Сибір виготовляє відьминих мітел більше, ніж потрібно для відьом усього світу.

Що ж воно таке, оці дивні мітли?

Ракові пухлини дерев! Під корою, в тканинах дерева, поселяються збудники раку — грибки-паразити.

Частина враженої раком деревини відмирає, вцілілі тканини розростаються, набираючи примхливої незвичної форми. Гілки ялиці, наприклад, уражені грибком, дають густі сторчові паростки, схожі на віники. Кора їхня здута у вигляді губки, деревина недорозвинена, бруньки набувають незвичайної форми і розпукуються куди раніше, ніж бруньки на нормальних пагонах. Листя на відьминій мітлі недорозвинене, швидко в'яне й опадає щороку, в той час як на здорових гілках «вічно зеленіє» протягом шести-восьми років. За кілька років мітла відмирає, сохне, і тоді серед зелені ялиці вона вирізняється волохатою темною омелою.

Мітлоподібні пухлини розростаються на багатьох деревах: на сосні, модрині, букові, дубі, ольсі, березі, акації, фісташкових кущах, на грабові та барбарисі.

Бувають пухлини й іншого роду. На листях незабудки, наприклад, під впливом паразитичних грибків утворюються золотаво-жовті і жовто-червоні бульбашки. На альпійських трояндах під дією паразитів розвиваються рум'яні «яблука», соковиті й солодкі на смак. Дивні «овочі» дозрівають напрочуд швидко: ростуть не щоднини, а щогодини — за 24 години по зараженню листя грибком пухлина досягає в поперечнику вже два — два з половиною сантиметри. А згодом вона збільшується до розмірів невеличкого яблучка.

Усім відома капустяна кила, яка іноді повністю знищує врожай капусти, — теж ракова пухлина (іноді завбільшки з людську голову!) кореня капусти. Хворобу викликає так званий слизовий гриб пласмодіофора. Довгий час капустяна кила була загадкою. Існувало кілька теорій, які пояснювали таємничу капустяну хворобу, аж поки наприкінці минулого століття російський учений, академік М. С. Воронін, класичним дослідженням довів, що справжній винуватець захворювання — паразитичний гриб.

Усі знають, що брусниця цвіте білими квітами. Та іноді вона цвіте криваво-червоними повними квітами. Академік М. С. Воронін дослідив ці «квіти» і теж знайшов там паразитичний гриб. Уражені хворобою, скручені і вкорочені листки брусниці і справді здаля схожі на квіти.

Ясно-червоні пухлини утворюються також на пагонах лохини, кремени, багна.

МІСТЕРІЇ КАЖАНІВ

ДРУЗІ ЧОРТА

Чи не найцікавіша містична історія кажанів. У народних повір'ях вони славляться як чортові друзі або навіть його власне втілення. На церковних іконах чортів зображують з шкірястими кутастими кажанячими крилами. У янголів же крила оперені, з м'якими обрисами, як у голуба. Мало на якій картині із зображенням чаклунської кухні якої-небудь відьми чи кухні баби-яги не буває кажанів. Звичайно художник, аби підкреслити демонічні обставини, малює у товаристві ворона і сови — постійних атрибутів відьми — також двох-трьох кажанів.

У біблії кажанів згадують як тварин «нечистих», що їх заборонено їсти й ловити. У міфології стародавніх греків їх присвячували богині Персефоні, дружині Аїда — царя загробного світу. Кажанів уважали за вісників лиха. Побачити уві сні кажана — означало дістати повідомлення про загрозу хвороби, шторму на морі чи нападу бандитів.

В Індії забобонні люди вважали кажанів «болотяними духами», які чатують уночі на заблудлих перехожих і зваблюють їх у трясовину. У багатьох країнах Європи ще й досі існує старе повір'я: кажан, пролітаючи низько над головою людини, сповіщає таким чином бідоласі про його близьку смерть. Господині, тілько-но смеркне, щільно зачиняють вікна від кажанів і не виходять надвір простоволосі, щоб не спокушати «друзів чорта», котрі, як кажуть, полюбляють жіночі коси [49].

У розповідях про перевертнів кажани посідають перше місце. Їхній образ уподобали чаклуни й відьми.

О нічній порі кажани, мабуть, найзручніший засіб сполучення для нечистої сили. Душі померлих грішників для подорожі в пекло також віддають перевагу цьому виду транспорту.

У Фінляндії існує — повір'я, що душа кожної сплячої людини залишає тіло в подобі кажана, щоб уранці знову повернутися назад. Убити кажана — означає згубити заснулого земляка.

Але є країни, де люди до кажанів ставляться з великою повагою і любов'ю. Індіяни племені майя кажанів уважають священними. Майя дуже шанували богиню — кажана. Її крилате зображення знайшли під час розкопок у Центральній Америці.

Кажани — священні тварини також у австралійців та буддистів. Особливою повагою ці корисні звірятка століттями користуються в Китаї. На стародавніх речах тут часто зустрічаються символічні зображення п'яти чи восьми кажанів. (У Китаї п'ять і вісім — щасливі числа). Більше того, китайською мовою слово «щастя» і «кажан» звучить однаково: «фу».

Про різні повір'я, пов'язані з кажанами, можна написати грубу книжку. А все через те, що кажани провадять нічний спосіб життя. Вони вилітають поживитися лише смерком, коли, за повір'ям, активізується усіляка нечисть. Незвичайна й потворна, з людського погляду, зовнішність цих звіряток теж, мабуть, сприяє їхній лихій славі серед забобонних людей.

Удень кажани кудись зникають, ховаються по темних закутках, щілинах, у занедбаних будинках, на дзвіницях, у склепах на кладовищах. Вони бояться світла! Надто підозріло… Ось народна фантазія й поєднала цю біологічну особливість рукокрилих тварин із нісенітними повір'ями про злих духів і чаклунів, які нібито також чинять свою чорну справу під покровом ночі і ховаються по кутках, як тільки проспівають півні. Тому в давнину і півень був священним птахом, провісником ранку й світла, що розганяє своєю піснею демонів ночі.

А між іншим, деякі кажани і справді мають небезпечні для людини властивості. Прикладом правлять трагічні події, які сталися в Єгипті тридцять вісім років тому.

ФАРАОНОВА ПОМСТА

Єгипетські піраміди надто добре усім відомі, тому нема потреби пояснювати, хто, коли і з якою метою їх збудував. З давніх часів і до наших днів не перестають чудуватися генію і працьовитості єгиптян, які звели ці титанічні споруди. Ніколи більше людські руки не переносили таких величезних каменів [50] і не споруджували з них — без допомоги різних будівельних машин! — таких грандіозних будов.

З давніх-давен люди зараховували єгипетські піраміди до семи славнозвісних чудес світу, і ще й досі археологи, які провадять розкопки на місці гробниць-хмарочосів, не перестають дивувати світ своїми відкриттями.

На лівому березі Нілу, біля міста Ель-Гіза, недалеко Каїра, височать над пустелею гігантські гробниці єгипетських царів. Серед них Хеопсова піраміда — найвища споруда давнини. Колись вона була заввишки 146 метрів, вища за Страсбурзький собор і собор святого Петра у Римі, найбільших будов.

Хеопсову піраміду спорудили чотири тисячі років тому за волею фараона Хуфу, якого греки називали Хеопсом.

Давньогрецький історик Геродот розповідає, що будували її сто тисяч чоловік протягом двадцяти років. На побудову піраміди мобілізовували не лише рабів, а майже всіх жителів Стародавнього Єгипту. Геродот повідомляє, що Хеопс закрив навіть храми і припинив офірування богам, аби всю силу народу обернути на побудову свого могильного пам'ятника.

Інші фараони теж змушували єгипетське населення будувати величезні гробниці. Змучений народ повстав.

Будівники пірамід викинули геть муції царів з деяких усипалень.

Фараони, що правили пізніше, вже не споруджували таких величезних гробниць. Піраміди ставали чимраз нижчі, аж поки зовсім зникли під землею. Починаючи з Тутмоса І, єгипетські царі споруджували потаємні підземні склепи із замаскованими входами й виходами.

Для свого поховання Тутмос І обрав пустище в одній з долин між скелями Лівійського плато. Інші фараони унаслідували його приклад. Так на краю Лівійської пустелі виникла знаменита Долина царів.

Уже на початку нашого століття тут відкрито близько тридцяти підземних гробниць. А зараз нараховують 6!. Фараони дуже ретельно ховали свої загробні житла, проте спритні грабіжники встигали побувати там раніше за вчених, ущент сплюндрувати цінні для науки скарби. Уже брав сумнів: чи існують взагалі непограбовані гробниці. І раптом — небувалий успіх! У Долині царів знайдено багатющу усипальню, повну казкових скарбів.

Гробниця належала фараонові Тутанхамону, який жив у XIV віці до нашої ери, а відкрив її англійський археолог Говард Картер [51]. На початку 20: Х років увага всієї світової преси була прикута до цього відкриття. Сотні журналістів, репортерів, просто цікавих рушили у Долину царів. Ніколи ще Лівійська пустеля не бачила стільки люду.

«Підходи до гробниць, — писав якийсь кореспондент, — нагадують під'їзд до іподрому в день великих скачок. Увесь шлях до замкнутої поміж скель улоговини заповнений усілякими візками й тваринами. Гіди, погоничі віслюків, торгівці «старожитностями», носії лимонаду — усі гомінко ведуть торг. Коли із підземелля винесли останню річ, усі кореспонденти кинулись на берег Нілу. На віслюках, на конях, на верблюдах і схожих на колісниці візках пустелі вони мчали наввипередки, намагаючись раніше за інших дістатися до телеграфу…»

Приголомшливі події, що сталися незабаром після відкриття Тутанхамонової гробниці, дали пресі ще більшу поживу.

Шість років Говард Картер ретельно, але безуспішно обшукував кожну шпарину, кожний фут землі у До-Чгані царів. Він уже ладен був кинути свої пошуки. Та якось уранці, 4 листопада 1922 року, коли археолог прийшов на місце розкопок, робітники стріли його радісними вигуками: під однією розваленою хижкою, де кілька тисяч років тому жили будівники гробниць, відкопали висічені в скелі східці. Почали розчищати навкруги землю і небавом натрапили на сходи. Вони вели до підземелля. Крок за кроком, обережно розчищаючи кам'яні східці, добулися до підземного склепу. Двері до нього були замуровані вапном і опечатані дивними печатками, які зображували шакала і дев'ятьох зв'язаних бранців. То був знак царського некрополя. Він сповіщав, що в глибині підземелля у багатих саркофагах спочиває царська мумія. Печатки були незаймані, отже, після того як їх наклали, двері не відчинялися. Все це обіцяло дуже цікаві відкриття.

Картер послав до Англії телеграму лорду Карнарвону, з яким разом працював.

Коли лорд Карнарвон з численними представниками преси прибув у Долину царів, почали розпечатувати двері, які вели безпосередньо до поховальних покоїв. Дослідники пробили в них невелику дірку й зазирнули досередини! Чудове видовище постало їхнім очам! Осяяні мерехтливим полум'ям свічок дивні звірі й птахи, статуї, колісниці, зброя, різноманітні речі вжитку. Вперше за три тисячі років їх знову споглядали очі людини. І скрізь блищало золото! Непідробне, блискотливе золото — на дорогих шатах, світильниках, скриньках, ослонах, його сяйво геть засліпило вчених.

Відкрита Картером гробниця виявилась найдорожчою в прямому розумінні цього слова археологічною знахідкою: лише самого золота, не враховуючи великої кількості самоцвітів, добули з неї біля двохсот кілограмів!

У чотирьох кімнатах таємної гробниці Картер і Карнарвон знайшли обладнання невеликого єгипетського палацу з усіма Необхідними атрибутами побуту, що повністю збереглися. В одній з кімнат стояв царський саркофаг, його виготовили з дерева, виклали золотом і багато прикрасили фігурною інкрустацією з синього фаянсу. Всередині верхнього саркофага містилися один в одному, як ляльки-мотрійки, ще три дерев'яні, оббиті золотом саркофаги і один кам'яний з гранітним віком, що важило півтори гонни! Насилу зняли віко, і під ним побачили шосту труну з… щирого золота. Вона важила триста англійських фунтів — сто тридцять шість кілограмів!

У труні лежала прикрашена коштовною діадемою мумія царя, його обличчя прикривала золота маска.

Проте казкові багатства не дешево дісталися науці. Багато археологів і робітників, що проникли до похмурої гробниці, заплатили за честь її відкриття своїм життям. Тяжка й таємнича хвороба вразила їх.

Перший захворів лорд Карнарвон. У нього почався жар, сильний біль у м'язах. Лікарі не могли встановити діагноз. За три тижні лорд Карнарвон у жахливих муках помер. Потім один за одним повмирали й інші члени експедиції, що розкопали Тутанхамонову гробницю. Від незрозумілої й страшної хвороби загинуло багато з тих, хто перший увійшов до похмурої господи фараонової мумії. Наука виявилась безсилою встановити причини їхньої загибелі. Тоді заговорило марновірство.

Звістка про трагедію швидко облетіла світ, а разом з нею линула й легенда: господь покарав гробокопачів!

Бо як же ще можна пояснити таку таємничу загибель найактивніших [52] членів експедиції?

Тридцять три роки наука не могла відповісти на це питання. Вчені робили найрізноманітніші припущення.

1955 року гробницю навіть перевірили на радіоактивність: можливо, стародавні єгипетські жерці знали таємницю ядерного розпаду деяких речовин і використовували його для захисту своїх сховів? Але проба дала негативні наслідки.

Таємницю Тутанхамонової гробниці розкрили лише

1956 року.

Занедужав південноафриканський учений Джон Уїлз. Він досліджував послід кажанів у печерах Центральної Африки і незабаром по цьому відчув сильну недугу. Симптоми хвороби повністю співпали з прикметами захворювання, яке згубило товаришів Картера. Доктор Дін із Порт-Елізабета, що лікував Джона Уїлза, пригадав ще інші випадки таких захворювань, зокрема у дослідників печер інків у Південній Америці.

Доктор Дін старанно вивчив історії хвороби членів експедиції Говарда Картера і довів, що їх згубила не помста мертвого фараона, а «печерна хвороба». Збудником цього рідкісного захворювання був вірус гістоплазмозис. Він міститься в екскрементах кажанів.

Дослідили Тутанхамонову гробницю і знайшли в її поховальних покоях послід кажанів, а в ньому — смертоносний вірус.

КАЖАНИ «БАЧАТЬ» ВУХАМИ

Вищезгадане давнє повір'я про те, що кажани полюбляють жіноче волосся, яке ніби обирають за посадочний майданчик, несподівано підтвердилося. Цей дивний факт спричинив у зоології цілу серію чудових відкриттів. Від кажанів до риби, від риби до китів, комах, птахів, змій переходили експериментатори зі своїм дослідницьким начинням. Скрізь виявляли вони невідомі до цього часу дивовижні органи чуття.

Описом цих несподіваних відкриттів ми почнемо другу частину нашої книжки. Тема її — оповіді про деякі нещодавно розгадані таємниці природи. Факти, що розкрились біологам, які вивчали таємниче царство тваринних інстинктів і пристосувань, разючіші за найсміливіші вигадки фантастів.

З давніх-давен здогадувалися, що кажани мають якесь загадкове чуття — шосте, невідоме досі людям.

Та й важко не думати про це, спостерігаючи, як літають кажани.

У нічній пітьмі, в мороці підземель вони літають так упевнено, ніби наділені чудовою здібністю бачити невидиме.

Тільки-но наука, виборсавшись із середньовічного болота умоглядних спекуляцій, перейшла до експериментального методу, були проведені досліди і над кажанами, аби встановити природні причини їхньої непояснимої усевидючості.

З того часу і до наших днів, сто п'ятдесят років, точилася наукова суперечка про дивні здібності рукокрилих літунів. I лише недавно, нарешті, таємниця була розгадана.

Наприкінці XVIII століття знаменитий італійський фізіолог Ладзаро Спалланцаві здійснив такий дослід. Він понатягував у великій кімнаті від стелі до підлоги велику кількість ниток і впустив до кімнати кажанів, позбавлених зору. Сліпі тварини прекрасно літали й не торкалися ниток. Спалланцані вирішив, що кажани, очевидно, обдаровані особливим, шостим чуттям, завдяки якому вони орієнтуються в польоті.

Дослідами Спалланцані зацікавився його швейцарський колега Шарль Жюрін. Він повторив їх: справді, сліпі кажани літають не згірш від зрячих! Тоді Шарль Жюрін позбавив тварин слуху, заліпивши їхні вуха воском. Результат був несподіваний: кажани перестали розпізнавати навколишні речі, почали натикатися на стіни, ніби сліпі.

Що трапилося? Невже вони бачать вухами?

Дізнавшись про досліди Шарля Жюріна, Спалланцані спершу подумав, що то якась помилка. Він вирішив перевірити, чи справді воно так. Наслідок підтвердив висновки Ш. Жюріна: кажани із заліпленими вухами ніби нічого навколо себе не бачать.

Неймовірно! Жорж Кюв'є, відомий французький анатом і палеонтолог, великий авторитет у біологічній науці того часу, не хотів вірити, що слух має якесь значення в орієнтації кажанів. Ж. Кюв'є запропонував досить-таки дотепну гіпотезу, яка мала інакше пояснити здібності кажанів.

Кажани, твердив Кюв'є, володіють дуже тонким чуттям дотику, а надто в них чутлива шкіра крил. Така чутлива, що, наближаючись до перепони, кажан сприймає крильми згущення, підвищену щільність повітря, що виникає між його тілом і зустрічним предметом. Це відчуття править за сигнал — попереду перешкода! І «пілот» змінює курс.

Понад сто років протрималась у науці ця гіпотеза Ж— Кюв'є. Лише в середині нашого століття за допомогою новітніх приладів вдалося нарешті встановити істину.

До розв'язання цієї цікавої проблеми вчені дійшли майже одночасно в трьох різних країнах.

Голландець Дійграаф вирішив перевірити, чи справді відчуття дотику допомагає кажанам не натикатися на перепони. Він поперетинав чутливі нерви крил: прооперовані тварини відмінно літали. Отже, відчуття дотику тут ні до чого. Тоді експериментатор позбавив кажанів слуху — вони відразу неначе посліпли.

Дійграаф мислив так: оскільки стіни й речі, на які наражалися кажани в польоті, не видають ніяких звуків, тож звуки видають самі кажани.

Відлуння їхнього власного голосу, відбите від навколишніх речей, попереджає звіряток про перешкоди на їхньому шляху.

Дійграаф помітив, що кажан, перш ніж полетіти, роззявляє рота: видає, мабуть, не чутні нам звуки, «обмацуючи» ними оточення. В польоті кажани теж час від часу роззявляють рота (навіть коли не полюють за комахами).

Це спостереження навело Дійграафа на думку здійснити такий експеримент. Він одягнув на голову звірятка паперовий ковпак. Спереду, ніби забороло лицарського шолома, в ковпаці відчинялися й зачинялися маленькі дверцята.

Кажан із зачиненими дверцятами на ковпаці не міг літати, наражався на речі. Варто було в паперовому шоломі підняти забороло, як звірятко зовсім змінювалося, летіло точно і впевнено.

Свої спостереження Дійграаф опублікував 1940 року. А 1946 року радянський учений, професор А. П. Кузякін, розпочав серію дослідів над кажанами.

Він заліпив їм пластиліном рот і вуха і випустив у кімнаті з напненими вздовж і впоперек мотузками. Майже всі тваринки не змогли літати. Таким чином, результати дослідів Ш. Жюріна ще раз підтвердилися. Але експериментатор установив новий цікавий факт: кажани, вперше кинуті до приміщення для пробного польоту з відкритими очима, «безліч разів і дуже сильно (неначе щойно спіймані птахи) билися об скло не-запнутих вікон».

Це відбувалося вдень. Увечері при електричному світлі кажани вже не натикалися на вікна. Отже, вдень, коли добре видно, кажани довіряють більше зору, ніж іншим органам чуття. Але ж зору кажанів більшість дослідників взагалі не надавали ніякого значення.

Професор А. П. Кузякін далі провів досліди в лісі. На голови тваринкам — рудим вечірницям — він одягнув ковпачки з чорного паперу. Звірятка не могли тепер ані бачити, ані користатися своїм акустичним радаром. Кажани не ризикнули літати в невідомість. Вони розгортали крила і спускалися на них, як на парашутах, на землю. Лише деякі одчайдушні звірятка полетіли навмання. Наслідок був сумний: звірятка зачепилися за дерева й попадали на землю.

Тоді в чорних ковпачках вирізали три отвори — один для рота, два для вух. Звірятка безстрашно пустилися в політ: «летіли швидко й сміливо, вільно обминали і стовбури дерев, і маленькі гілочки крон».

А. П. Кузякін дійшов висновку, що органи звукової орієнтації кажанів «годні майже повністю замінити зір, а органи чуття… не відіграють ніякої ролі в орієнтуванні, і звірятка в польоті ними не користуються».

За кілька років до цього американські вчені Д. Гріффін і Р. Галамбас застосували іншу методику для вивчення засобів орієнтування кажанів.

За допомогою електротехнічної апаратури вони зуміли виявити й дослідити фізичну природу звуків, що їх видають кажани. Вводячи особливі електроди у внутрішнє вухо піддослідних звірят, установили також, якої частоти звуки сприймають їхні органи слуху.

Цю проблему заходилися вивчати й інші дослідники. І ось яких висновків вони дійшли.

АКУСТИЧНЕ «ЧУТТЯ ДОТИКУ»

З точки зору фізики будь-який звук — це коливання, що хвилеподібно поширюється в пружному середовищі. Звуки, які видають тварини, виникають унаслідок коливання голосових зв'язок, напнених на зразок своєрідних струн у гортані тварини. Зв'язки надають коливального руху прилеглим часточкам повітря. Далі звук поширюється у вигляді повітряних хвиль, що розходяться на всі боки.

Що більше коливань робить за секунду тіло, яке коливається (чи пружне середовище), то вища частота звуку. Найнижчий людський голос (бас) має частоту коливань близько вісімдесяти разів на секунду, або, як кажуть фізики, частота його коливань дорівнює вісімдесяти герцам. Найвищий голос (наприклад, сопрано південноамериканської співачки Іми Сумак) має близько тисячі чотирьохсот герц.

У природі й техніці відомі звуки ще вищої частоти — сотні тисяч і навіть мільйони герц. Рекордно високий звук у кварцу — близько одного мільярда герц! Потужність звуку кварцової платівки, яка коливається в рідині, в сорок разів перевищує потужність звуку мотора літака. Та ми не можемо поглухнути від цього «пекельного гуркоту», бо не чуємо його. Людське вухо сприймає звуки з частотою коливань лише від шістнадцяти до двадцяти тисяч герц. Більш високочастотні акустичні коливання прийнято називати ультразвуками — саме їхніми хвилями кажани «обмацують» місцевість.

Ультразвуки виникають у гортані кажана. Адже гортань своєю будовою нагадує звичайний сюрчок: випущене з легенів повітря вихором летить через нього — виникає «свист» дуже високої частоти, до сімдесяти тисяч герц (людина його не чує).

Кажан може періодично затримувати потік повітря через гортань. Потім воно з великою силою вихоплюється назовні, ніби викидається вибухом. Тиск повітря, що проноситься через гортань, удвічі більший, аніж у паровому котлі. Непогане досягнення для тварини вагою вісім-двадцять грамів.

У гортані кажана збуджуються короткочасні високочастотні звукові коливання — ультразвукові імпульси. За секунду їх буває від п'яти до шістдесяти, а у деяких видів навіть від десяти до двохсот імпульсів. Кожен імпульс-«вибух» триває усього дві-п'ять тисячних часток секунди.

Короткочасність звукового сигналу — дуже важливий фізичний фактор. Лише завдяки йому можлива точна звукова локація, тобто орієнтація за допомогою ультразвуків.

Від перешкоди, розміщеної від звірка на відстані 17 метрів, відбитий звук повертається приблизно за 1\10 секунди. Коли звуковий сигнал триватиме довше за 1\10 секунди, то його луна, відбита від речей, розміщених на відстані ближче 17 метрів, сприйматиметься органами слуху тваринки одночасно із основним звучанням.

Але ж саме за проміжком часу між кінцем посланого сигналу і першими звуками луни кажан інстинктивно одержує уявлення про відстань до речі, яка відбила ультразвук.

Тому звуковий імпульс такий короткий.

Радянський учений Є. Я. Пумпер 1946 року зробив дуже цікаве припущення, яке добре пояснює фізіологічну природу звукової локації. Він уважає, що кажан кожен новий звук видає відразу після того, як почує луну попереднього сигналу. Таким чином, імпульси рефлекторно йдуть один за одним; подразником, що викликає їх, править луна, яка сприймається вухом. Що ближче кажан підлітає до перешкоди, то швидше повертається луна, і, отже, частіше звірятко випускає нові «крики» звукової локації. Нарешті при безпосередньому наближенні до перешкоди звукові імпульси починають іти один за одним надзвичайно швидко. Це сигнал небезпеки! Кажан інстинктивно змінює курс польоту, ухиляється від напрямку, звідки відбиті звуки надходять занадто швидко.

Дійсно, досліди показали, що кажани перед стартом видають за секунду лише п'ять-десять ультразвукових імпульсів. У польоті видають їх частіше — до тридцяти. При наближенні до перешкоди звукові сигнали йдуть іще швидше — до п'ятдесяти-шістдесяти разів на секунду. Деякі кажани під час полювання на нічних комах, наздоганяючи здобич, видають навіть двісті імпульсів на секунду.

Звуколокатор кажанів — дуже тонкий навігаційний «прилад»: він може запеленгувати навіть мікроскопічно малу річ діаметром усього 0,2 міліметра! Але дальність його дії не велика: у звичайних наших кажанів, як звикле, біля одного метра.

Живий ехолот в дії.

Проте в останні роки у деяких видів рукокрилих відкрито, так би мовити, потужні звуколокатори, спроможні попереджати тваринку про перешкоди, віддалені на шість-вісім метрів. Це кажани — підковоноси. Деякі з них водяться на півдні нашої країни — в Криму, на Кавказі, в Середній Азії. Підковоносами їх названо за скульптурні нарости на писку у вигляді шкірястої підкови, дивної форми гребенів і зморщок. Нарости не пусті прикраси: це своєрідні «антени», які скеровують звуковий сигнал і сприймають його луну. Деякі дослідники твердять, що носові отвори підковоноса лежать у центрі складної системи акустичних рефлекторів, роль яких виконують згадані шкірясті рельєфи.

Підковоноси видають ультразвук не ротом, як наші звичайні (гладконосі) кажани, а носом. Звукові імпульси, що їх вони видають, відрізняються куди більшою (двадцять-тридцять разів) тривалістю. Принцип звукової локації у підковоносів, очевидно, інший, ніж у гладконосих кажанів. Про відстань до речей вони, мабуть, судять не за тривалістю проміжку між звуковим імпульсом і луною, а за силою відбитого звуку: од віддаленіших речей луна менш гучна, аніж від ближчих.

В Африці знайдено кажанів, які, очевидно, поєднують обидва принципи звукової локації. Віддалені речі вони «обмацують» тривалішими звуковими імпульсами, а ближчі — короткими, у яких до того ж більша частота звуку (до ста двадцяти тисяч герц).

За допомогою звукової локації кажани розвідують не лише шлях, а й хмари комарів та інших нічних комах — свою здобич.

Це не чорти, а портрети кажанів. Чудернацькі нарости, що прикрашають їхні голови, на думку деяких учених, — акустичні рефлектори. Вони полегшують звіркам звукову локацію.

У процесі еволюції в комах також виробився цілий ряд захисних від ультразвуку пристосувань. Багато нічних метеликів, наприклад, густо вкриті дрібненькими волосинками. Річ у тім, що м'які матеріали — пух, вата, шерсть — поглинають ультразвук: отже, волохатих метеликів важче запеленгувати [53].

У деяких нічних комах розвинулися чутливі до ультразвуку органи слуху, які допомагають їм завчасно дізнатися про близьку небезпеку. Втрапивши у радіус дії звукової локації кажана, вони починають кидатися на всі боки, щоб вибратися з небезпечної зони. Деякі нічні метелики, запеленговані кажаном, вдаються навіть до такого тактичного прийому: згортають крила й падають донизу, завмираючи нерухомо на землі.

Нещодавно професор Редер з університету Тафта (СІЛА) виявив у нічних комах ще дивовижніші способи протилокаційного захисту. Йому поталанило записати на магнітну стрічку електричні імпульси, що їх видають якісь невідомі органи в метеликів.

Професор Редер намагається з'ясувати, як саме використовують метелики свої «електротехнічні» засоби, щоб виявити ворога й уникнути його пеленгатора.

ШОСТЕ ЧУТТЯ

«БЕЗЗВУЧНІ» КРИКИ РИБИ І КИТІВ

За останні десять-п'ятнадцять років зоологи з подивом установили, що чудовим шостим чуттям володіють не лише кажани. Ультразвуковими «навігаційними приладами» озброєні, як виявилося, багато птахів. Кулики, кроншнепи, сови та деякі співочі птахи в тумані й темряві знаходять шлях за допомогою звукових хвиль. Своїм криком вони «обмацують» землю внизу і за характером луни пізнають висоту польоту, близькість перешкод та рельєф місцевості.

Гладкий сплюха, або гуахаро [54], — один з небагатьох нічних птахів, що живляться овочами, — гніздиться в печерах Південної Америки. Цілісінький день гуахаро перебуває в глибочині підземелля. Пернаті троглодити швидко й безшумно шугають темними лабіринтами підземних гротів і ніколи не наштовхуються на стінки. Дональд Гріффін, уже відомий нам дослідник звуколокаторів кажанів, зацікавився гуахаро. Виявилося, що птах на льоту голосно тріскоче. Цей звук дуже короткий: триває одну тисячну секунди, частота його коливань близько семи кілогерц. Звукові хвилі, збуджені тріскотінням гуахаро, відбиваються від стін печери й повідомляють птаха про близьку перешкоду. Звуколокатор кажанів працює «безшумно», а тріскотіння гуахаро людина чує за сто вісімдесят метрів.

Д. Гріффін заткнув ватою вуха деяким птахам і пустив їх до темного залу. Гуахаро втратили здібність орієнтуватися, наштовхувалися буквально на кожну річ на їхньому шляху.

Очевидно, з метою звукової локації видають ультра звуки невеликої частоти (двадцять-вісімдесят кілогерц) і багато інших тварин — морські свинки, щури, сумчасті летяги і навіть деякі південноамериканські мавпи.

Кити й риби, яких довгий час уважати німими, за допомогою ультразвуків спілкуються між собою сигналами, розвідують місцевість, вимірюють глибину, дізнаються про наближення інших зграй риби, про скупчення рачків.

Кожні п'ятнадцять-двадцять секунд дельфін видає серію коротких звуків. Записані гідрофоном і відтворені гучномовцем, вони нагадують скрип дверей.

Найменший сплеск на поверхні води — і дельфін, роблячи частішими свої крики, «обмацує» ними річ, що занурюється у воду. Звуколокатор дельфіна такий чутливий, що його уваги не уникне навіть обережно опущена у воду дрібненька шротинка. Впущена у водоймище риба засікається негайно. Дельфін кидається наздоганяти. Хоча в каламутній воді він не бачить здобичі, та все ж таки безпомилково переслідує її. Слідом за рибою дельфін точно змінює курс. Дослуховуючись до луни свого голосу, дельфін, як і людина, злегка нахиляє голову то в один, то в інший бік, намагаючись точніше визначити напрям звуку.

Коли в басейн з дельфіном опустити одночасно тридцять шість вертикальних стержнів, дельфін швидко плаває між ними і зовсім не черкається об них. Однак великочарункові сіті його звуколокатор, очевидно, не може знайти. Дрібночарункові дельфін «намацує» легко.

Великий зубастий кит кашалот також видає ультразвуки. Орган, який їх відтворює, ще достоту не вивчено. Мабуть, звукові коливання виникають унаслідок руху слизових складинок гортані та носа під дією сильного потужного струменя повітря, яке видихає кашалот.

Радянські дослідники помітили, що дельфіни та білухи видають звуки дихалом, тобто ніздрею [55], наділеною дужою мускулатурою, яка затуляє, носовий отвір під час занурення у воду. Знавець китів, радянський зоолог А. Г. Томілін установив, що чорноморські дельфіни білобочкі відтворюють дихалом звук, схожий на писк. Під водою людина добре чує його. Може побачити також бульбашки повітря, які проминаються з щільно закритої ніздрі. Писк — це лише частка різноманітної гами дельфінових звуків, яку людське вухо може сприймати. Нечутні ультразвуки у дельфінів досягають ще більшої частоти, аніж у кажанів, — до ста п'ятдесяти тисяч герц або й того більше.

РАДАР ВОДЯНОГО СЛОНА

Серед великої кількості священних тварин Стародавнього Єгипту була одна рибинка з абсолютно унікальними здібностями.

Рибка ця — мормірус, або водяний слон. Щелепи в неї витягнуті у невеличкий хоботок. Мормірус може бачити невидиме, і це здавалося надприродним чудом. Винахід радіолокатора допоміг розкрити таємницю.

Виявляється, природа дала водяному слонові найдивніший орган — радар!

Багато рибин, як усім відомо, мають електричні органи. У морміруса на хвості також міститься невеличка «кишенькова батарейка». Напруга струму, що вона виробляє, невеличка: якихось шість вольтів. Але цього досить.

Щохвилини радіолокатор морміруса посилав в простір вісімдесят-сто електричних імпульсів. Від розрядів «батарейки» виникають електромагнітні коливання, які частково відбиваються від навколишніх речей і у вигляді радіолуни знову повертаються до морміруса.

«Приймач», який уловлює луну, міститься в основі спинного плавця дивовижної рибки. Мормірус «обмацує» місцевість за допомогою радіохвиль!

Про ці незвичайні властивості морміруса 1953 року повідомив Східноафриканський іхтіологічний інститут. Співробітники інституту помітили: коли до акваріума з мормірусами занурювали будь-яку річ з високою електропровідністю, наприклад, шматок дроту, то рибки починали неспокійно метушитися. Майнула думка: можливо, мормірус має здібність відчувати зміну електромагнітного поля, збудженого його електричним органом. Анатоми дослідили рибку: парні гілки великих нервів проходили уподовж її спини від головного мозку до основи спинного плавця. Там вони розгалужувалися на дрібненькі гілочки і закінчувалися у тканинних утвореннях на однакових один від одного інтервалах. Очевидно, тут і міститься орган, що уловлює відбиті радіохвилі. Коли мормірусові поперетинати нерви, які обслуговують цей орган, він губить чутливість до електромагнітного випромінювання.

Мормірус водиться на дні річок, озер і живиться личинками комах, яких видобуває з мулу довгими щелепами, наче пінцетом. Під час пошуків поживи рибка звичайно оточена густою хмарою скаламученого мулу і нічого навколо не бачить. Капітани кораблів із власного досвіду знають, який незамінимий за таких умов радіолокатор.

Мормірус не єдиний на світі «живий радар» [56]. Чудове радіооко виявлено також у хвості електричного вугра Південної Америки, його «акумулятори» розвивають рекордну напругу струму — до п'ятисот і, за деякими даними, до восьмисот вольтів!

Американський дослідник Кристофер Коутес після серії експериментів, проведених у Нью-Йоркському акваріумі, дійшов висновку, що невеличкі бородавки на голові електричного вугра — це антени радіолокатора, які приймають відбиті від навколишніх речей електромагнітні хвилі; їх випромінювач міститься на кінці хвоста вугра. Вугор має таку чутливу радарну систему, що, очевидно, може встановити, якого характеру річ опинилась у полі діяльності локатора. Коли ця тварина придатна до споживання, то електричний вугор негайно повертає голову в її бік. Потім дією могутніх електричних органів передньої частини тіла «поціляє жертву блискавицями» і, не поспішаючи, жере вбиту електричним розрядом здобич.

Фізична природа риб'ячого електролокатора ще не зовсім зрозуміла. Справа в тім, що, як відомо, короткі радіохвилі дуже поглинаються водою, і радари, створені людиною, абсолютно безпорадні під водою. Довгі радіохвилі можуть промкнутися на деяку глибину, але вони не придатні до радіолокації.

Між іншим, досвід минулої війни показав, що в певному діапазоні радіохвиль можливий радіозв'язок кораблів з підводними човнами, які перебувають на невеликій глибині. Радіозв'язок з космосом теж провадять в дуже вузькому спектрі електромагнітного випромінювання. Можливо, мормірус унаслідок тривалої еволюції зумів «добрати» до свого радіолокатора саме такий діапазон електромагнітних хвиль, за допомогою якого йому вдалося здійснити радіолокацію і під водою, звичайно, на невеличких дистанціях. А може, все криється в чутливості його органів сприймання. Адже їхня відносна потужність перевершує показники, що їх досягла людина в радіотехніці.

Наука лише трохи відхилила завісу над входом до господи хвилюючої таємниці. Органи радіолокаційного чуття тварин тільки-но починають вивчати, і попереду ще безліч цікавих відкриттів.

У риби є ще одне незвичайне чуття — відчування найтонших коливань води.

Будь-який рух у воді викликає хвилі. Водяні хвилі поширюються повільніше за радіохвилі, проте, виявляється, і з їхньою допомогою також можна «обмацувати» місцевість.

По тілу рибини, від зябер до хвоста, тягнеться ланцюжок найдрібніших отворів: ніби хтось найтоншою голкою прошив рибину на швейній машинці. Ця чудесна кравчиха — природа, а найтонша строчка — бічна лінія рибини. Кожен отвір бічної лінії веде до мікроскопічної порожнини. В ній міститься чутливий сосочок, нервом з'єднаний з мозком. Водяні хвилі коливають сосок — мозок дістає відповідний сигнал. Так риба дізнається про наближення ворога.

Сліпа риба плаває не згірше зрячої. Вона ніколи не наражається на кути. Сліпа риба і за здобиччю полює, мабуть, не згірше зрячої. Одного разу до акваріума, в якому жила позбавлена зору щука, пустили рибинок. Щука насторожилася. Сосочки бічної лінії повідомили, що здобич недалеко. Коли рибки наблизились, щука кинулась із засідки і вхопила одну з них. Вона не бачила рибок, але не схибила: бічна лінія — дуже точний коректувальник.

Органи, які вловлюють коливання води, вчені відкрили також у пуголовків і тритонів. У жаб їх немає.

ЧИ МОЖНА БАЧИТИ ТЕПЛО!

Натуралісти завжди дивувалися витонченості совиного зору: птахи полюють у темряві на дрібних гризунів і виловлюють їх чимало — десятки за ніч.

Може, й сови, як і тварини, з якими ми допіру познайомились, також шукають здобич з допомогою якогось незвичайного чуття?

Деякі вчені вважають, що сови бачать… тепло, яке випромінює тіло їхніх жертв. Можливо, совині очі вловлюють невидимі для нашого зору інфрачервоні, тобто теплові, промені.

Коли пучок світла пропустити крізь призму, то він розпадеться на складові промені з різною довжиною хвиль і частотою коливань. Наші органи зору сприймають їх як кольорові елементи спектра: червоний, жовтогарячий, жовтий, зелений, голубий, синій, фіолетовий. Крім видимих людським оком променів, пучок світла складають ще й невидимі промені — ультрафіолетові та інфрачервоні. їх можна виявити за допомогою різних приладів: наприклад, фотографічної платівки (ультрафіолетові промені) і дуже чутливого термометра (інфрачервоні промені). Доведено, що інфрачервоні промені є не що інше, як теплове випромінювання будь-якого нагрітого тіла.

Є припущення, що сова теж наділена термоскопічним зором.

Кожна жива мишка, кожна пташка також випромінює інфрачервоні промені. Хижак, який має своєрідні чутливі до теплових променів «термометри», міг би визначити за їхньою допомогою місцеперебування своїх жертв.

Досліди з совами дали суперечливі наслідки. Одним ученим пощастило підтвердити припущення про «тепловий» зір сови. Інші своїми працями довели, що такого зору сова не має. Питання це ще має бути уточненим (сіра сова бачила інфрачервоні промені, а вухата сова — ні).

Проте знайшли ще й інших тварин, які мають інфрачервоний зір, — черепах та кальмарів!

Польський дослідник Войтузяк, експериментуючи з водяними черепахами трьох різних видів (одна з них звичайна європейська болотна черепаха), довів, що вони розрізняють довгохвильові промені сонячного спектра і їх можна навчити сприймати інфрачервоне світло як зримий сигнал.

Володар термоскопічних очей — глибоководний кальмар хіротентіс.

Щодо кальмарів [57], то деякі глибоководні види, крім звичайних очей, мають ще так звані термоскопічні очі, тобто органи, здатні уловлювати інфрачервоні промені. Ці очі розкидано по всій долішній поверхні хвоста. Кожне має вигляд невеличкої темної цяточки. Під мікроскопом видно, що побудоване воно, як звичайне око, але має світлофільтр, який затримує всі промені, крім інфрачервоних.

Світлофільтр міститься перед лінзою, яка заломлює проміння, — кришталиком. Лінза відкидає сконцентрований пучок теплових променів на чутливий до них орган, який сприймає промені.

Термолокатори іншої конструкції недавно вивчено в змій. Про це відкриття варто розповісти докладніше.

ТЕРМОЛОКАТОРИ ЗМІЙ

На сході СРСР, від прикаспійського Заволжя та середньоазіатських степів до Забайкалля та уссурійської тайги, водяться невеличкі отруйні змії, так звані щитомордники: їхня голова зверху покрита не дрібною лускою, а великими щитками.

Люди, що бачили щитомордників зблизька, стверджують, ніби в цих змій чотири ніздрі. В усякому разі, з боків (між справжньою ніздрею та оком) у щитомордників добре помітні дві великі (великі ніздрі) і глибокі ямки.

Щитомордники — близькі родичі гримучих змій Америки, яких місцеві жителі іноді звуть квартонарицями, тобто чотириніздрими. Отже, і гримучі змії теж мають на морді дивні ямки.

Усіх змій з чотирма «ніздрями» зоологи об'єднують у родину так званих кроталід, або ямкоголових.

Ямкоголові змії водяться в Америці (Північній і Південній) та в Азії. За своєю будовою вони скидаються на гадюк, але відрізняються від них згаданими ямками на голові.

Понад двісті років учені розв'язують загадану природою крутиголовку, намагаючись встановити, яку роль відіграють у житті змій ці ямки. Яких тільки не було припущень!

Гадали, що це органи нюху, дотику, підсилювачі слуху, залози, які виділяють мастило для рогівки очей, уловлювачі найменших коливань повітря (бічна лінія у риби) і, нарешті, навіть повітронагнітачі, які поставляють до ротової порожнини нібито необхідний для утворення отрути кисень.

Проведені анатомами тридцять років тому старанні дослідження показали, що лицеві ямки гримучих змій не зв'язані ні з вухами, ні з очима, ні з якимись іншими відомими органами. Це заглибини на верхній щелепі. Кожна ямка на певній глибині від вхідного отвору розділена поперечною перегородкою (мембраною) на дві камери — внутрішню і зовнішню. Зовнішня камера міститься спереду і широким воронкоподібним отвором відкривається назовні, між оком і ніздрею (в ділянці слухової луски). Задня (внутрішня) камера зовсім замкнута. Лише згодом пощастило помітити, що вона з'єднана із зовнішнім середовищем вузьким і довгим каналом, який відкривається на поверхні голови біля переднього кутка очей майже мікроскопічною порою. Проте, коли в цьому є потреба, розмір пори може, мабуть, значно збільшуватись: адже отвір має кільцеву замкнену мускулатуру.

Перегородка (мембрана), що розділяє обидві камери, дуже тонка (завтовшки біля 0,025 міліметра). Густе сплетіння нервових закінчень пронизує її у всіх напрямках.

Безперечно, лицеві ямки — це органи якихось чуттів, але яких?

1937 року два американські вчені — Д. Нобл і А. Шмідт опублікували велику працю про наслідки своїх багаторічних дослідів. Їм пощастило довести, стверджували автори, що лицеві ямки становлять собою… термолокатори! Вони уловлюють теплові промені і за їх напрямком визначають місцеперебування нагрітого тіла, що випускає ці промені.

Д. Нобл і А. Шмідт експериментували з гримучими зміями, штучно позбавленими всіх відомих науці органів чуття. До змій підносили обгорнуті чорним папером електричні лампочки. Поки лампи були холодні, змії не звертали на них ніякої уваги. Та ось лампочка нагрілася — змія відразу це відчула. Підняла голову, насторожилася. Лампочку наблизили. Змія блискавично кинулася і вкусила теплу «жертву». Не бачила її, проте вкусила точно, не схибнувши.

Експериментатори встановили, що змії знаходять нагріті речі, температура яких хоча б на 0,2 градуса Цельсія вища за навколишнє повітря (коли їх наближати до самісінької голови). Тепліші речі розпізнають на відстані до 35 сантиметрів.

У холодній кімнаті термолокатори працюють точніше. Очевидно, вони пристосовані до нічних ловів. За їхньою допомогою змія відшукує дрібних теплокровних звіряток і птахів. Не запах, а тепло тіла виказує жертву! Адже у змій слабкий зір і нюх і зовсім поганий слух. На поміч їм прийшло зовсім особливе чуття — термолокація.

У дослідах Д. Нобла і А. Шмідта показником того, що змія виявила теплу лампочку, був її кидок. Але ж змія, звичайно, ще до того, як кинулася в атаку, вже відчувала наближення теплої речі. Отже, треба знайти якісь інші, точніші ознаки, за якими можна було б судити про витонченість термолокаційного чуття змій.

Американські фізіологи Т. Буллок і Р. Каулс провели 1952 року ретельні досліди. За сигнал, який сповіщав про те, що термолокатор змії виявив річ, вони обрали не реакцію зміїної голови, а зміну біострумів нерва, що обслуговує лицеву ямку.

Відомо, що всі процеси збудження в організмі тварин (і людини) супроводжуються електричними струмами, що виникають у м'язах і нервах. Їхня напруга невелика — звичайно соті частки вольта. Це так звані «біоструми-збудження». Біоструми не важко виявити за допомогою електровимірювальних приладів.

Т. Буллок і Р. Каулс наркотизували змій, ввівши їм певну дозу отрути кураре. Звільнивши від м'язів та інших тканин один з нервів, що розгалужується в мембрані лицевої ямки, вивели його назовні й затисли між контактами приладу, який вимірює біоструми. Потім лицеві ямки піддавали різним впливам: їх освітлювали (без інфрачервоних променів), підносили впритул занадто пахучі речовини, подразнювали сильним звуком, вібрацією, щипками. Нерв не реагував: біоструми не виникали.

Та варто було наблизити до зміїної голови нагріту річ — навіть просто людську руку (на відстані 30 сантиметрів), як нерв збуджувався — прилад фіксував біоструми.

Освітили ямки інфрачервоними променями — нерв збудився ще дужче. Найслабша реакція нерва проявлялася при опроміненні його інфрачервоними променями з хвилею завдовжки біля 0,001 міліметра. Збільшували довжину хвилі — дужчало збудження нерва. Найбільшу реакцію викликали інфрачервоні промені з найбільшою довжиною хвилі (0,01-0,015 міліметра), тобто ті промені, які несуть максимум теплової енергії, що її випромінює тіло теплокровних тварин.

З'ясувалося також, що термолокатори гримучих змій виявляють речі не тільки тепліші, але й навіть холодніші за навколишнє повітря. Важливо лише, щоб температура цієї речі була хоча б на кілька десятих часток градуса вища або нижча за навколишнє повітря.

Воронкоподібні отвори лицевих ямок спрямовані косо вперед. Тому зона дії термолокатора знаходиться перед зміїною головою. Вгору від горизонталі вона займає сектор у 45, а вниз — у 35 градусів. Праворуч і ліворуч від повздовжньої осі зміїного тіла поле дії термолокатора обмежене кутом у 10 градусів.

Фізичний принцип будови термолокаторів змій зовсім інший, аніж у кальмарів.

Найімовірніше, що кальмар сприймає тепло, яке випромінює об'єкт, термоскопічними очима шляхом фотохімічних реакцій. Тут, мабуть, відбуваються такі ж самі процеси, як на сітківці звичайного ока або на фотоплівці в момент експозиції. Поглинена органом енергія призводить до перекомбінації світлочутливих (у кальмарів — теплочутливих) молекул, які впливають на нерв, викликаючи у мозку уяву спостережуваного об'єкта.

Термолокатори змій діють інакше — за принципом своєрідного термоелемента.

На найтоншу мембрану, що розподіляє дві камери лицевої ямки, діють з різних боків дві різні температури. Внутрішня камера з'єднана із зовнішнім середовищем вузьким каналом, його вхідний отвір відкривається у протилежний бік від робочого поля локатора. Тому у внутрішній камері зберігається температура навколишнього повітря. (Індикатор нейтрального рівня!) Зовнішня камера широким отвором — тепловловлювачем — спрямовується в бік досліджуваного об'єкта. Теплові промені, які той випромінює, нагрівають передню стінку мембрани. За різницею температур на внутрішній і зовнішній поверхнях мембрани, що одночасно сприймаються нервами в мозку, і виникле відчуття речі, яка випромінює теплову енергію.

Крім ямкоголових змій, органи термолокації знайдено у пітонів і удавів (невеликі ямки на губах). Маленькі ямки, розташовані над ніздрями в африканської, перської та деяких інших видів гадюк, служать, очевидно, для тієї ж мети.

ПТАХИ ОРІЄНТУЮТЬСЯ ЗА СОНЦЕМ

Цікаві спостереження здійснили за останні роки орнітологи. Людей давно хвилює питання: як орієнтуються птахи? Яке чуття вказує їм шлях до гнізда чи Б південні краї, на зимівлю?

Робили різні припущення. Недавно одержано факти, які переконливо свідчать, що птахи під час тривалих перельотів орієнтуються за сонцем. Найретельнішими дослідженнями цієї проблеми наука зобов'язана англійцю Д. Метьюзу та німцю Крамеру.

Ще здавна помічено, що в багатьох тварин добре розвинене чуття часу. Цей хронометр, фізіологічну природу якого ще треба вивчити, умовно названо «ендогенним лічильником часу». Інстинктивно зіставляючи його показання з висотою і положенням на небі сонця (або нічних світил), птахи знаходять правильний шлях. Припускають, що навігаційний орган (своєрідний «автопілот»!), який незалежно від свідомості птаха примушує його тримати потрібний напрямок, міститься в «гребінці» — дивному нарості всередині очного яблука. Цей дивовижний «прилад» спрацьовує дуже швидко: вже через 20–30 секунд попередньої орієнтації птахи лягають на правильний курс. Проведено такі досліди. В лабораторному залі багато днів тримали різних птахів. Приміщення було темне. Сонячне проміння туди не попадало. Замість сонця світила потужна лампа.

Вона рухалася в полі зору птахів по тій же самій орбіті і в ті ж самі години, як і справжнє сонце над ' дахом лабораторії. Згодом шлях руху лампи й години «сходу» та «заходу» змінили.

По тому, як птахи звикли до нового положення «сонця», їх завезли чимнайдалі і випустили на волю. Птахи почали вертатися додому, але обрали невірний курс — полетіли в бік того географічного пункту, де сонце переміщалося в небі по тій же самій орбіті і в ті ж самі години, до яких вони звикли в лабораторії. Коротше кажучи, введені в оману мистецтвом експериментаторів, птахи намагалися знайти домівку за помилковою «адресою»: адже шлях лампи в їхній темниці не відповідав дійсному пересуванню сонця над дахом лабораторії. А саме положення сонця над горизонтом в кожну годину світлої доби і є та несвідомо завчена адреса, за якою птахи знаходять шлях додому.

Серією інших дослідів експериментаторам вдалося порушити природжене чуття часу у шпаків, відвести, так би мовити, на шість годин назад їхні «кишенькові годинники». Шпаків привчили літати по корм у певне місце, біля лабораторії. Потім їх посадили в приміщення зі штучним сонцем. «Схід» і «захід» сонця почав запізнюватись на 6 годин (механіку, що керував пересувною лампою, зробити це було не важко). «Ендогенний лічильник часу» піддослідних шпаків, що якимось чином наладнується в один ритм із рухом сонця по небу, також почав відставати. Тепер він «показував» час із запізненням на 6 годин. Через 12–18 днів шпаків випустили на волю. За давньою звичкою вони полетіли до годівниць, але… не змогли їх знайти. Полетіли не в той бік (відхилилися від курсу на 90 градусів) і заблукали. Шпаки «не врахували», що їхній «хронометр» запізнюється тепер на 6 годин.

Відомо, що поштові голуби чудово знаходять дорогу додому. Вирішили й з голубами здійснити приблизно такий самий дослід, як Із шпаками. Їх помістили на шість днів до кімнати Із штучним сонцем. Але тепер «сонце» «сходило» й «заходило» без будь-якого певного плану. Закономірний ритм його руху був порушений «Природний хронометр» голубів вийшов з ладу. Коли їх випустили на волю, вони не змогли знайти дороги додому.

Прихильники «сонячної» теорії навігації птахів доводять її ще й такими спостереженнями.

Помічено, що деякі птахи, які гніздяться на півночі Європи, при осінніх перельотах у теплі краї дуже відхиляються на захід. Це пояснюють тим, що в південніших широтах і сонце сходить у південнішій точці горизонту, аніж на півночі. Птахи інстинктивно летять під певним кутом до сонця на сході й не змінюють цей кут, наближаючись до екватора. Природно, що напрям їхнього лету в міру наближення до півдня з кожним днем відхиляється чимраз більше на захід — адже сонце кожного наступного ранку сходить у південнішій (тобто більше зміщеній на захід) точці горизонту.

І навпаки, птахи, які летять у вечірніх сутінках (наприклад, дрозди), відхиляються на схід: вони летять під певним кутом до призахідного сонця.

Звичайно, теорія, з якою ми щойно коротко познайомились, остаточно не доведена. Є ще Чимало неясних і спірних питань. Незрозуміло, наприклад, як можуть орієнтуватися по сонцю птахи, що перетинають під час перельотів екватор.

Однак можна вважати твердо встановленим, що за певних умов багато птахів, які летять у далеку дорогу, обирають-сонце за головний орієнтир.

НЕСПОДІВАНІ ВІДКРИТТЯ

ДІТИ У ЗВІРИНОМУ ЛІГВІ

Коли у Реї Сільвії народилося двоє хлопчиків-близнюків, цар Амулій наказав кинути їх у Тібр. Раб, який ніс дітей у кошелі, підійшов до річки і побачив величезні, з білими баранцями хвилі. Він побоявся забрести у воду, залишив кошеля на березі й пішов собі геть.

Близнята почали верещати. Крик почула вовчиха, підійшла до немовлят і нагодувала їх своїм молоком. І виросли з близнюків, вигадуваних вовчихою, два могутні брати Ромул і Рем.

У глибину століть людської культури сягає коріння стародавніх оповідей про людей, вигадуваних тваринами. Легенда про Ро-мула і Рема не найдавніша. Перського царя Кіра вигодував нібито собака, героя давніх німців Вольфдітріха виховала вовчиха. Богатирів слов'янського епосу — Вернигору та Вирвидуба — вигодували ведмедиця ії вовчиха. Таких прикладів багато. В Індії названою матір'ю казкового героя Сатавагана була левиця, а Сінг-Баби — тигриця. Хлопчика Бур-та-Чино, легендарного засновника турецької держави, врятувала вовчиха, а богатиря Тірі бразильського племені юракаре виховала самка ягуара. Деякі литовські воїни, що відзначилися в давнину геройством і силою, походять від ведмедів. Навіть Зевса-громовержця, повелителя богів і людей стародавньої Еллади, вигодувала своїм молоком божественна коза Амалфея.

А Паріс, який присудив перший приз за вроду легковажній Афродіті? Адже він також виріс у сім'ї звірів.

Незадовго до народження Паріса його мати Гекаба бачила жахливий сон: пожежа загрожувала знищити усю Трою. Свій сон вона розповіла чоловікові Пріаму. Пріам звернувся до віщуна, і той розтлумачив йому, що син, якого народить Гекаба, буде винуватцем загибелі Трої. Тому, коли син народився, Пріам наказав віднести його в гори й кинути в лісові хащі. «Та не загинув син Пріама — його вигодувала ведмедиця». Природно, що в такої годувальниці виріс Паріс «надзвичайно прекрасним юнаком. Він вирізнявся серед своїх перевесників силою». Паріс так прославився хоробрістю і юнацтвом, що його назвали Олександром — «Тим, хто вражає мужів».

Інша людина-звір, Мауглі, надзвичайно популярний герой дитячої літератури. Молодим читачам завжди сумно розлучатися з цим привабливим юнаком. І багато хто запитує: чи має чудова казка Кіплінга хоч крихту правди? Чи можливо, щоб звір виховав дитину?

Над хвилюючою загадкою замислювалися не тільки діти, але й великі зоологи, етнографи, психологи.

Будь-яка наука починається із накопичення фактів. Першим ученим — збирачем відомостей про дітей-звірів — був знаменитий основоположник сучасної класифікації тваринного й рослинного світу Карл Лінней. 1758 року в своїй капітальній праці «Система природи» він відвів «вінцю творіння» — людині надто скромне місце поміж мавп. Усіх людей, які пересуваються на двох ногах і розмовляють однією із людських мов, Лінней зарахував до виду Homo sapiens («людина розумна»). Проте згідно з класифікацією Ліннея існує ще один різновид людей — Homo ferus («дика людина»). Дикі люди, пояснює великий систематик, — це діти, виховані змалечку тваринами. Вони, «яко же і всякий звір», живуть у лісі без вогню, без одягу, без знарядь праці, їдять, як кажуть, дармові харчі: коріння, ягоди, дрібних тварин. Усі вони «mutus, tetrapus, hirsutus» тобто, кажучи по-українськи, німі, лазять навкарачки, мають густіше, ніж нормальні люди, волосся.

Де ж бачив Лінней цих «четвероногих» людей?

1344 року, повідомляє він, у Гессені (Німеччина) вловили дитину, яка жила в зграї вовків. 1661 року в Литві дитину знайшли у ведмежім барлозі, а 1672 року в Ірландії — в отарі овець. Вівці по черзі були йому матір'ю. Багато галасу наробила інша дивна подія. 1799 року у Франції мисливці вловили дванадцятирічного «тарзана». Він лазив по деревах не згірше за мавпу, ходив у костюмі Адама, а їв жолуді та коріння. За словами місцевих жителів, дикун ховався в лісі принаймні сім років, його відправили в Париж на виховання до лікаря Ітарду. Але всі лікареві зусилля були марні: вихованець зміг засвоїти лише кілька односкладових слів.

Випадки, описані Ліннеєм, дуже цікаві. Та чи можна їм довіряти?

1940 року професор А. Джезелл із Ієльського університету в США опублікував велику працю, в якій здійснив порівняльне дослідження особливостей розвитку дітей, що виросли в людському суспільстві і виховані в джунглях звірами. А. Джезелл згадує про 32 відомих науці «диких» дітей. Дванадцятеро з них, подібно до французького дикуна, жили в лісі самостійно, без допомоги тварин. Чотирнадцятеро вигодувані вовками (12 в Індії, 2 — в Європі), четверо — ведмедями (3 — в Литві, 1 — в Індії), а одне — навіть леопардом.

До цього списку можна додати кілька нових фактів. В Африці хлопчика виховали павіани (див. статтю радянського антрополога професора М. Ф. Нестурха у журналі «Знание — сила» № 4–5 за 1946 рік). Ще двоє «диких» дітей знайдено в Індії. Про останнього з них газети повідомили 1956 року.

У лісі в товаристві двох вовків жителі села Агра помітили восьмирічного хлопчика. Вловивши його, вони за шрамом на голові впізнали в ньому свого юного земляка Парасрама. Дитину поцупив вовк, коли вона мала всього два роки.

Відомо також, що в Росії у минулому столітті цар Микола І особливим розпорядженням звелів улаштувати до сирітського будинку дитину, врятовану собакою. В одному селі під час пожежі великий дворовий пес вихопив із палаючого будинку дитину, батьки якої загинули у вогні. Собака затяг її під будинок, годував і зігрівав у негоду, поки люди виявили його схованку.

1955 року видатний французький учений Анрі Валуа, директор Паризького музею антропології та інституту антропологічної палеонтології, у великій статті описав кілька цікавих випадків виховання дітей тваринами.

Багато уваги приділив вивченню тієї ж проблеми психолог Р. М. Зінгс.

Ось що розповідають ці вчені.

Усі діти, яких знайдено в лігві звірів, мали від 2 до 10 років. Вони не вміли розмовляти, ходити на двох ногах, сміятися або плакати, зате, як звірі, шкірили зуби й злісно гарчали. Відмовлялися від вареної їжі, втікали й ховалися від людей. Багато «диких» дітей виховували в сирітських будинках або лікарнях. Та ба! Виховання давало мізерні наслідки. Діти-вовки і діти-ведмеді з великими труднощами і лише за кілька років навчались триматися на двох ногах, їсти за допомогою рук і розуміти деякі слова. Домогтися більшого не міг жоден вихователь.

Як же вдається вовчисі, що годує вовчат лише кілька місяців, вигодувати дитину, яка споживає молоко матері близько року?

Коли у вовчихи забракне молока або коли дитинчата підростуть і самої молочної їжі їм замало, вовки годують їх напівперетравленою відрижкою зі свого шлунка. Очевидно, цією особливістю біології вовків і пояснюється дивний факт, чому саме їм частіше, ніж іншим тваринам, щастить вигодувати людських приймаків.

Вовчиха, як правило, кидає вовчат наступної весни, і молоді вовки-переярки до осені провадять самостійне життя. Що станеться в такому випадку з дитиною, яка і в куди старшому віці ще зовсім безпорадна?

Отут на сцену виходить великий інстинкт материнства. У старих самок він проявляється не тільки в період годування, а іноді набуває постійного характеру, спонукуючи тварину ласкаво й турботливо ставитися до своїх і чужих дитинчат навіть в подальший час.

Інстинкт материнства рятує дитину від розтерзання хижими звірами: звірина самка вбачає у ній не здобич, а безпорадне дитинча, яке потребує її опікування.

1920 року мешканці невеличкого селища в горах Кашара (Ассам) убили в лігвищі двох дитинчат леопарда. Самка довго блукала навколо селища. Люди щоночі чули її тужливе ревіння. Трапилося так, що якийсь селянин узяв з собою в поле дворічну дитину. Вона бавилася на межі. Раптом батьки почули дитячий плач і, оглянувшись, побачили, як леопард утікає з малюком. На їхній крик збіглися люди, але пошуки бідолашної дитини виявились марними.

Минуло три роки. Недалеко села убили самку леопарда. Коли мисливці дісталися до її лігва, вони, на свій великий подив, знайшли там двох дитинчат леопарда і… маленького хлопчика. Насилу вдалося витягти дитину з лігва: вона кусалася й дряпалася. Хлопчик мав приблизно 5 років. Батьки впізнали свою дитину, яку вкрав леопард. Коліна і долоні її були вкриті товстими мозолями — своєрідними підошвами, якими вона спиралася на землю. Пересувався хлопчик-леопард тільки навкарачки, але дуже швидко — людина ледве могла його наздогнати. Тіло дитини прикрашали бойові шрами й подряпини — сліди сутичок з молочними братами-леопардами. В селі хлопчик спочатку намагався вкусити кожного, хто до нього наближався. Коли ж йому щастило зловити курку або пташку, він зразу жадібно пожирав їх, злісно озираючись навкруги.

Дитина із Кашара погано засвоювала людські звички і спосіб життя. Лише за три роки вона навчилася їсти хліб і триматися на двох ногах, хоча, як і раніше, любила бігати навкарачки. На цей час вона захворіла катарактою і осліпла. Але й сліпою чудово розпізнавала речі і людей за запахом.

СУМНА ІСТОРІЯ АМАЛИ І КАМАЛИ

Сорок років тому, 9 жовтня 1920 року, мешканці невеликого індійського селища Годамурі з'юрмилися біля хатини, в якій зупинився Реверенд Сінг, директор дитячого будинку в Міднапурі.

«Ось уже багато років, — казали вони, — ніхто з нас не наважується вийти з будинку після заходу сонця. У нашому лісі живуть перевертні. Вночі вони виходять із своїх нір і никають навколо у вовчій і людській подобі».

Реверенд Сінг найближчої ж ночі вирішив обстежити ліс. Нелегко було знайти провідників для такої справи. Та кілька хоробрих знайшлося.

Сонце сіло за обрій, і люди, які причаїлися в засідці, почули протяжливе вовче виття. Зійшов місяць, і на галявину із хащі вийшли три великі вовки. А за ними… за ними стрибали навкарачки такі дивні істоти, що супутники Сінга, заволавши з остраху, кинулися навтіки. Вовки й «перевертні» сховалися в лісі. Мешканці Годамурі нізащо вже не погоджувались супроводжувати Сінга до лісу.

За 8 днів він повернувся на «диявольське» місце з селянами іншого села, які нічого не чули про перевертнів із Годамурі.

Вони розшукали лігво вовків і оточили його. Два дорослих вовки втекли, а стара вовчиха не захотіла лишити дітей. Коли люди руйнують вовчі нори, звірі, як правило, не намагаються захищати своїх дитинчат. Вовчиха, очевидно, дуже звикла до своїх безшерстих вихованців. Почуття прихильності до них перемогло інстинкт самозбереження. Люди застрелили її.

Розкопали нору і знайшли в ній двох вовчат і двох… дівчаток. І звірята, і діти, збившись в одну купу, зі страхом і ненавистю стежили із темного кутка за діями непроханих гостей. Одна дівчинка мала біля двох років, друга — біля семи. Їх відправили на виховання до Міднапура, в сирітський будинок, яким керував Реверенд Сінг. Там їх похрестили і назвали молодшу — Амала, старшу — Камала. За рік Амала померла, а Камала дожила в сирітському будинку до листопада 1929 року. Весь час вона перебувала під постійним наглядом Р. Сінга, який фотографував і детально описував її вчинки, особливості поведінки та успіхи у вихованні.

Щоденник спостережень становить чималу книгу.

Взяті із лігва діти поводилися; як вовки. Звірині звички особливо виділялись в поведінці Камали, яка прожила з вовками щонайменше 5 років. Вона ходила тільки навкарачки, спираючись на землю, коли йшла повільно, долонями й коліньми, а на бігу — долонями і ступнями. Навкарачки вона бігала так само швидко, як людина на двох ногах.

Камала боялася яскравого світла і почувала себе добре лише в темряві, тому вдень спала, забившись у куток, або сиділа навпочіпки біля стіни, а з настанням присмерків вирушала в садок на пошуки пригод. Вона не терпіла на собі ніякого одягу і несамовито шматувала плаття, якщо його на неї одягали. Камала боялася води й щосили відбивалася, коли її хотіли мити.

Питну воду хлебтала, як собака, відмовлялася від рослинної і вареної їжі і жадібно накидалася на сире м'ясо, розриваючи його без допомоги рук. Із задоволенням гризла кістки, не брала їжу з рук, а лише з землі. Дівчатка зовсім не вміли розмовляти, та вночі вили, як вовки, а очі їхні нібито світилися в темряві. Спали вони, як цуценята, щільно пригорнувшись одна до одної. Ковдру, якою їх укривали, стягали з себе і запихали в куток. Вони були дуже віддані одна одній. Коли Амала померла, Камала зазнала справжнього горя. Її очі, можливо, вперше в житті наповнилися слізьми. Сумуючи за подругою, перші два дні вона нічого не їла і не пила. Скорчившись, сиділа в кутку. Десять днів Камала блукала по тих місцях, де вони гралися з Амалою, нюхала землю на її могилі і жадібно скавуліла.

До всіх людей Камала ставилася вороже, шкірила зуби, коли до неї хто-небудь наближався, особливо злилася під час їжі. Навіть до дітей свого віку вона лишалася байдужою. Ще за життя Амали в кімнату до них впустили маленьку дівчинку. Спочатку діти-вовки, здавалося, були задоволені новою подругою і тримали себе по відношенню до неї поблажливо. Та якось накинулися на неї і покусали. Бідолашна дитина так перелякалася, що відтоді навіть близько не хотіла підходити до диких подруг. До цуценят і маленьких собачок діти-вовки виявляли особливе зацікавлення й приязнь.

Діти-вовки — Амала і Камала.

Незважаючи на всі зусилля вихователів, процес «олюднення» Камали посувався дуже повільно. Лише на третій рік наполегливого навчання вона могла сяк-так триматися на двох ногах, коли її підтримували ззаду. За сім років вона уже ходила самостійно, але щоразу, коли треба було бігти швидко, ставала навкарачки й скакала на чотирьох кінцівках. Навчання людської мови майже не давало наслідків: через чотири роки вона лише розуміла запитання і вивчила всього шість слів. За сім років її словник не перевищував сорока п'яти слів.

У житті Камали серед людей Сінг розрізняв три періоди. Перші два роки вона поводилась, як вовк. Наступні чотири роки потроху засвоювала людський спосіб життя, хоча в поведінці мала ще багато вовчих повадок, і тільки останні три роки в неї переважали людські звички. Камала почала спати вночі і навіть боятися темряви. Шукала людського товариства, їла руками, пила із склянки. Проте її розумові здібності значно відставали від розвитку дітей її віку. Коли Камалу знайшли, їй було сім — дев'ять років, але інтелект її перебував на рівні розвитку шестимісячної дитини. У віці шістнадцяти-вісімнадцяти років вона поводилась, як чотирирічне дитя.

На прикладі дітей, вихованих тваринами, ми бачимо, яке велике значення в житті людей мають умови життя.

Людина не має вродженої свідомості, незалежної від буття, як уважають філософи-ідеалісти. Людський інтелект формується під активним впливом усього суспільства. Мислення розвивається на базі розмовної мови — так учить марксистська наука. Сумна історія Амали й Камали — кращий доказ правильності цього твердження. Коли мозок дитину з наймолодшого віку не одержує подразнень у^вигляді слів, які промовляють її батьки і родичі, то вона не досягає повного розвитку. Асоціативні, розумові здібності такого мозку перебувають на дуже низькому, майже тваринному рівні. Ось чому з повним правом можна твердити, що кожна людська особа, навіть відлюдкуватий індивідуаліст, хоче він цього чи ні, зобов'язаний своїм розвитком людям, які його оточують.

Фундамент дитячого інтелекту закладається в дуже ранньому віці, коли дитина ще зовсім далека від свідомого сприйняття яких-небудь навиків людського співжиття. В цю пору її мозок всі враження від зовнішнього світу сприймає з особливою гостротою і засвоює без зусиль. В перші роки життя в дитини виробляються дві найхарактерніші людські риси — мова і ходіння на двох ногах. Коли цей період прогаяно, то всі зусилля дають лише незначні наслідки. Діти, вигодувані тваринами, не єдиний у цьому відношенні приклад. В Америці 1940 року на одній фермі було знайдено п'яти-шестирічну дівчинку, яку злочинці протягом кількох років тримали на горищі прив'язаною до стільця. Віддана на виховання до сирітського будинку, вона так само повільно вчилася ходити на двох ногах, повільно засвоювала мову та інші людські звички, як і діти, виховані дикими звірами, хоча, як показало обстеження, була нормальною від народження.

Та ба! Діти-вовки зовсім не такі прекрасні і дужі, як Мауглі або Тарзан, романтичні ДИКУНИ З розумом людини і інстинктами звіра. Це надто жалюгідні істоти, далекі від ідеалів тарзаністів, які оспівують втечу з порочного суспільства в звірине середовище. Бідолашні діти, на долю яких випало це сумне безталання: вони не набули первісної сили й енергії, втративши кращі людські якості.

КРОКОДИЛЯЧІ СЛЬОЗИ

Давні легенди розповідають, що крокодил проливає гіркі сльози, оплакуючи бідолашну жертву, яку ж сам і ковтає. «А егда імать человека ясті, тогда плачет і ридаєт, а ясті не перестает». Вислів «крокодилячі сльози» давно став загальним. Так говорять про лицемірну людину, яка вдавано уболіває за товариша, заподіявши йому лихо. Що ж до крокодила, то заведено вважати, ніби ніяких сліз він зовсім не проливає. Це, мовляв, міф, поетична вигадка.

Нещодавно шведські вчені Рагнар Фанге і Кнут Шмідт-Нільсон вирішили все-таки перевірити, чи плачуть крокодили.

І що ж виявилось?

А виявилось, що крокодили насправді проливають рясні сльози. Та не з жалощів, звичайно: від надміру не почуттів, а… солей.»

Нирки плазунів — недосконалий інструмент. Тому для вилучення з організму надміру солей у рептилій розвинулися особливі залози, що допомагають ниркам. Залози, які виділяють розчини солей, розміщені біля самих очей крокодила. Коли вони працюють на повну силу, здається, ніби лютий хижак плаче гіркими слізьми.

Бразільські індіяни розповідають, що й морські черепахи, виходячи на суходіл, гірко плачуть, жалкуючи за покинутою батьківщиною.

Фанге і Шмідт-Нільсон дослідили й черепах. Знайшли в них такі самі, як у крокодилів, слізні залози, що виділяють надмір солей. Солеві залози мають і морські змії та морські ящірки — ігуани.

Людина не може без шкоди для організму довго пити морську воду [58]. А морські рептилії її п'ють. Споживають морську воду, й чайки, альбатроси, буревісники. Колись багато вчених заперечували спостереження моряків: морські птахи, говорили вони, не ковтають солону воду, а лише набирають її у дзьоб і потім випльовують. Полощуть, так би мовити, рота.

Вирішили перевірити це на досліді. З'ясувалося, що птахи справді п'ють морську воду. Анатоми знайшли у них біля очей солевивідні залози — своєрідні «слізні нирки». Зайву сіль із організму зони видаляють навіть швидше, ніж справжні нирки.

Зрозуміло, маючи такий продуктивний «перегінний апарат», чайки, баклани, альбатроси, буревісники й пелікани можуть без усякої шкоди пити морську воду. Слізний «сепаратор» очистить її від солей, тканини організму одержать прісну воду.

Сольові залози у тварин, які мають їх, побудовані майже однаково. Це клубок найдрібніших рурочок, обплетених кровоносними судинами. Рурочки забирають сіль із крові і переганяють її в центральний канал залози. Звідти сольовий-розчин краплями витікає назовні: у крокодилів і черепах крізь отвори біля очей, у птахів, як правило, крізь ніздрі. У пелікана на дзьобі є навіть подовжені борозенки. По них, як по каналах, стікають до кінчика дзьоба солоні «сльози»..

Ще цікавіше пристосування виявлено у буревісника. Зоологів дивувала будова його ніздрів: вони оснащені рурочками, які на зразок спарених рушничних стволів лежать на спинці дзьоба. «Жерла» спрямовані вперед.

Дивну форму цих ніздрів пояснювали по-різному. Але виявилося, що ніздрі-рурки схожі на двоствольний пістолет не тільки за формою, а й по суті: вони «стріляють» солоними краплями, які виділяє слізна залоза. Годинами ширяючи над хвилями, буревісник рідко спускається на воду. В польоті зустрічний потік повітря дуже утруднює виділення із ніздрів насиченої сіллю рідини. Тому природа потурбувалася про «водяного пістолета» для буревісника: із трубчастих ніздрів з силою, що переборює опір вітру, вибризкуються «сльози».

Розгадка таємниці крокодилячих сліз — одне з відкриттів фізіологічної науки останніх років.

«ПТАШИНЕ МОЛОКО»

Давно вже «пташине молоко» стало символом неможливого. «Чи не подати тобі пташиного молока?» — кажуть людині, яка надто багато хоче.

Одначе тепер, після досліджень, здійснених орнітологами, слід уживати цей вислів з певною обережністю. Багато різних дивовиж у природі. Є серед них і «пташине молоко».

І по нього не треба далеко йти. Подивіться, чим годують голуби своїх пташат — «пташиним молоком».

Новонароджені пташенята обходяться без сосок: встромляють свої довгі дзьоби в горло дорослого голуба і одержують порцію «пташиного молока».

У молодих голубів незвично довгі дзьоби. Це свого роду «соски» — з їх допомогою пташенята добувають зобне молоко з горлянок батьків.

Незадовго до вилуплення пташенят у волі голубів-батьків утворюється біла кашоподібна речовина. Її називають «воловим», або пташиним, молоком. У волі домашніх голубів «молоко» виділяється вісімнадцять днів, потім пташенята переходять на іншу дієту. У диких голубів «молочний період» триваліший.

Імператорські пінгвіни також вигодовують своїх пташенят кашоподібною речовиною, яка виробляється в них у стінках стравоходу і шлунка. Ці дивні пінгвіни виводять пташенят не весною, а в розпалі антарктичної зими. Лютують снігові бурани. Мороз обпалює, як вогонь: ще б пак — мінус 80 градусів! А пінгвіну сидять на яйцях. Вірніше — стоять: єдине своє яйце тримають на лапах, прикривши його зверху, як пуховою ковдрою, складкою шкіри на череві. Адже ж покласти його нікуди: навколо сніг.

У травні самки пінгвінів, відклавши по одному яйцю, віддають його під опіку самцям. Дзьобом самка обережно перекочує знесене яйце із своїх лап на самцеві лапи.

Імператорський пінгвін «вистояв» своє пташеня. Маля вилупилося із яйця, яке батько два місяці тримав на лапах.

Звільнившись від турбот, самки йдуть на берег океану запасати покорм для майбутнього потомства. Ловлять рибу і каракатиць, нагулюють жир. За два місяці пінгвінихи врочистою процесією повертаються до залишених самців. У шлунках. вони приносять багато їжі. Пташенята чекають їх з нетерпінням. Але дивна річ: пінгвіниха приносить у шлунку біля кілограма напівперетравленої риби, а годує пташенят цим незначним запасом два місяці, доки повернуться із мандрів по корм самці. І пташеня росте непогано. За два місяці набуває ваги кілька кілограмів.

Дивна невідповідність: з'їдає воно один кілограм їжі, а нарощує м'яса в кілька разів більше.

Звичайно, тієї їжі, що самка приносить у шлунку, пташеняті не вистачить на два місяці. Воно з'їдає її протягом тижня, можливо, двох. А потім мати годує його «молоком», яке виділяють стінки її стравоходу і шлунка.

«Пташине молоко» за своїм складом мало СХОЛІЄ на коров'яче чи на молоко будь-якого іншого ссавця. І за зовнішнім виглядом це швидше «сир», аніж молоко. Та призначення в нього таке ж, як у справжнього молока: вигодовувати дитинчат у перші дні їхнього життя.

ДЕРЕВО-КОРОВА

Коли мова зайшла про молоко, то розповімо і про іншу молочну дивину.

Ще іспанські конкістадори принесли на батьківщину разом із золотом дивовижні історії про дерево-корову, яке нібито росте в первісних лісах Бразілії і Венесуели.

Дерево-корову, або, по-місцевому, сорвейру (соску), ботаніки називають калофорою корисною. Варто ледь надтяти кору цього дивовижного дерева, як із нього потече молоко. Сік сорвейри і на вигляд, і на смак схожий на коров'яче молоко. Коли його розбавити водою ї прокип'ятити, вийде цілком поживний харч. Кожне дерево, яких у лісах Амазонської низини росте мільйони, дає за одне «доїння» два — чотири літри молока.

Нещодавно деякі південноамериканські вчені виступили з популяризацією деревного молока. Вони вважають, що сік сорвейри може значно поповнити вбогий раціон мешканців американських тропіків.

У лісах Венесуели росте інше молочне дерево — галактодендрон, сік якого має ще кращий смак, аніж сік сорвейри. Без будь-якої обробки його можна споживати.

Молоко сорвейри і галактодендрона за своїм походженням подібне до молочного соку інших рослин, наприклад, кульбаби, молочаю або чистотілу. Загуслий молочний сік маку, відомий під назвою опіуму, давно застосовується в медицині.

Сік каучуконосів іде на виготовлення гуми. З інших дерев-молочників добувають сировину для барвників. А сік сорвейри і галактодендрона, як бачимо, годиться навіть для їжі.

Яке ж призначення має цей «молочний продукт» у житті рослин? Дуже різноманітне.

Молочні судини пронизують усі тканини рослини. Наповнені вони емульсією молочного кольору. Коров'яче молоко також емульсія, тобто рідина, яка містить в собі крапельки іншої рідини. В молочному соку рослин виявлені жири, білки, цукор і крохмаль. Органічні речовини, які утворюються в листі, накопичуються в молочних судинах. Коли на дереві дозріває насіння, молочний сік віддає на їхній розвиток свої запаси, стає тоді рідким, водявим, як молоко виснаженої корови.

Молочний сік містить також і різні смоли, каучук та інші речовини, які швидко згортаються на повітрі. Витікаючи з рани, сік застигає і щільним згустком, як тампоном, закриває рану.

До складу молочного соку в багатьох рослин входять отруйні або гіркі речовини. Тому травоїдні тварини обминають рослини із дуже розвиненими молочниками.

ДЕРЕВО-ЛЮДОЖЕР

Величезний «ананас», як слон заввишки, самотньо росте в глухомані мадагаскарських лісів. У нього вісім великих листків з гострими, мов пазури тигра, шпичаками, а на верхівці — шість білих прутів. Прути звиваються, зі свистом розтинаючи повітря.

Два рази на рік, насилу пробившись крізь нетрі, до страшного дерева приходять люди, щоб нагодувати його людським м'ясом. Зі зв'язаними руками й ногами, полонений із жахом дивиться на зеленого людожера, а той, ніби передчуваючи близький бенкет, ще дужче хльоскає у повітрі прутами-мацальцями і шипить, мов змія. З піснями й танцями оточують його забобонні дикуни племені мкодо. Приреченого змушують напитися соку дерева-людожера.

— Тсік! Тсік! (Пий! Пий!) — кричать йому.

І, одурманений п'янкою отрутою, бідолаха сам злазить на вершину «ананаса». Відразу біле пруття обвиває шию жертви, велетенське, всіяне колючками листя, схоже на листя агави, ніби щелепи фантастичного чудовиська, змикається над людиною і тисне зі страшною силою, аж поки геть розпліскує її.

Повідомлення про «ананаса»-людожера опублікував 1880 року американський журнал «Нью-Йорк Уорлд». Автором був якийсь пастор місіонер Карл Ліхе, що навчав «слову божому» жителів Мадагаскару.

Згодом це повідомлення передрукували і журнали, іноземні і російські. Лист К. Ліхе обговорювали і в науковій літературі. Його повністю навів також у своїй книзі «Мадагаскар, країна дерева-людожера» (1924 р.) відомий американський ботанік Ч. Осборн. Автор додає, що довго жив на Мадагаскарі, але не бачив такого дерева, однак зустрічав людей, які нібито це дерево бачили. А всі місцеві племена добре знають зеленого людожера і можуть багато про нього розповісти.

Все це чистісінька вигадка, стверджує інший дослідник фантастичного дерева, В. Лей. Він переглянув усі значні книжки про Мадагаскар і в жодній не знайшов навіть згадки про дерево-людожера. Жоден мандрівник (за винятком К. Ліхе і тих, хто повторювали його небилиці) не чув від місцевих жителів ні слова про хижого «ананаса». На Мадагаскарі немає навіть і схожої легенди, і ніхто ніколи не зустрічав тут племені мкодо.

Ясно, що місіонер Карл Ліхе вигадав і плем'я мкодо, і його огидного ідола.

Одначе легенда про дерево-людожер розвивалася далі. Зелених канібалів почали зустрічати і в інших країнах.

Якийсь Донетан, збираючи болотяні трави поблизу озера Нікарагуа в Центральній Америці, побачив нібито, що якась безлиста рослина міцно обплела гнучким і клейким гіллям його мисливського собаку. З великими труднощами звільнивши тварину від чіпких сучків, Донетан помітив, що його руки геть усі в крові, а гілки дивовижної рослини намагаються обвити і його самого. За допомогою численних присосків зелений вампір здатний немовбито з неймовірною швидкістю висмоктати кров з людини або тварини.

Інший «очевидець», що попав у чіпкі обійми подібної рослини, розповідає, що насилу вирвався із її пут. Розлючений, він порубав сокирою хижацьку рослину і підпалив її. Коли ж зайнялося віття диявольського дерева, навколо почало тхнути смаленим м'ясом.

Фантастичні розповіді про жахливу рослину, яка живиться тваринами й людьми, час від часу публікують на сторінках деяких журналів і газет (і не тільки іноземних!). До редакцій і ботанічних інститутів щорічно надходить великий потік листів від читачів, які бажають, нарешті, дізнатися: правда це чи міф — дерево-людожер.

Звичайно, міф. Ніяких хижих дерев на світі не існує. Дерев. Але не рослин взагалі: тому що в природі є зелені хижаки! Одначе не людожери, а лише мухожери.

Підіть на лісове болото. Там, на хисткому грунті, серед зелених купин, ви помітите миршаві мітелки непоказної квітки, які на довгих стеблинках зводяться із розетки дуже дивних листків: листок густо вкритий довгими тонкими війками. На кінці кожної війки тремтить блискуча крапелька. Це росичка — хижа рослина північних лісів.

Постежте за нею, і, можливо, вам пощастить запримітити, як комар чи муха, необережно сівши на листок, будуть схоплені війками росички. Війка з прилиплою до її крапельки комахою зігнеться донизу, до неї притиснуться сусідні війки. Здобич упіймана.

Росянка і муха. Два акти маленької трагедії.

Клейка рідина міцно приклеює до листка комаху, яка б'ється в передсмертних корчах. Коли здобич надто велика, то весь листочок згинається навпіл і схоплює жертву, затискуючи її, ніби в кулак. Коли ж на один листок сядуть дві кузьки, то війки, ці чіпкі пальчики росички, розділяються: одні спрямовуються до першої жертви, інші — до другої. Трапляється, що на допомогу листку, який схопив дуже велику здобич, наприклад бабку, приходять інші листки росички. По найдрібніших жилках-судинах, які пронизують листки, наче по нервах, передаються в усіх напрямках сигнали про спійману здобич. Війки-мацальця, ніби лапи фантастичного хижака, повільно тягнуться до комара, що попав у клейку пастку. Коли дивишся на жорстоку сутичку рослин з комахою, то здається, ніби борються дві живі істоти, і мимоволі пригадуються оповіді про страшне дерево-людожера, яке поглинає звірів і людей.

Чутливість війок росички разюча!

Мікроскопічний шматочок жіночого волосся завдовжки в 0,2 міліметра і вагою 0,000822 міліграма, покладений на листок, викликає нахиляння війок. Кінчик людською язика — найчутливіша частина нашого тіла — не відчув би дотику такої порошинки.

Численні залозки, що вкривають листя комахоїдних рослин, виділяють не тільки клейку рідину, але й справжні травні соки. За своїм складом нагадують вони наш шлунковий сік. Не дивно, що листки хижих рослин можуть перетравлювати м'ясо, сир, кров, насіння, квітковий пилок, шматочки кісток і навіть тверду, як метал, емаль зубів. Перетравивши все це, листок комахоїдної рослини всмоктує і засвоює поживні соки своєї жертви.

По сусідству з росичкою між кущиками журавлини і багна чатує на здобич інша хижа рослина наших лісів товстянка.

У росички квіти білі, у товстянки — фіолетово-голубі. Немає в товстянки і війок-мацалець. Комах вона ловить своїм беручким листям. Комарі і мухи приклеюються до нього, як до липучою наперу. А втім, листок бере і найактивнішу участь у трагічній пантомімі, яка відбувається посеред болотяних мохів. Він повільно згинає свої краї і, притискуючи жертву, поступово зсуває її до центра, де більше травного слизу.

Задовго до того, як учені відкрили хижаків у рослинному царстві, жителі Лапландії використовували в своєму господарстві листя товстянки замість сичуга, тобто телячого шлунка.

Сичуг додають у коров'яче молоко, щоб одержати з нього сир. Від соків, що виділяє товстянка, молоко зсідається, виявляється, не гірше, ніж від шлункового соку теляти!

Чому ж, одначе, ці дивовижні м'ясоїдні рослини потребують тваринної їжі? Чому не можуть вони задовольнятися тими речовинами, які їхнє коріння дістає з землі, а листя з повітря?

Комахоїдні рослини ростуть, як правило, на берегах боліт, торфовищ, на бідних поживними солями грунтах. У цьому й полягає причина їхнього незвичайного живлення: азот, якого бракує у грунті, рослини-хижаки дістають за рахунок соків тіла впійманих у хитромудрі пастки комашок.

Уперше про комахоїдних рослин ботаніки дізналися в середині XVII століття, коли з острова Мадагаскару привезли в Європу живі мухоловки-. То були рослини, на кінчиках листя яких виросли «глечики» з покришками. Коли «глечик», розвиваючись із листка, «дозріє», покришка відкривається. Мухи і мурашки, принаджені «медом», що змащує шийку «глечика», падають на дно цієї чудової пастки і— тонуть у рідині, яка наповнює її. Вибратися прямовисною і гладенькою від воскового нальоту внутрішньою стіною «глечика» майже неможливо. Та якщо навіть бідолашній комасі ціною неймовірних зусиль і поталанить, то в шийці «глечика» її зустрічає непрохідний ряд гострих спрямованих усередину зубців. Рідина, що наповнює пастки глечиків, як і травний сік росички, нагадує своїм хімічним складом шлунковий сік. У нім і перетравлюються спіймані комахи.

Інакше розправляється зі своїми жертвами Інша комахоїдна рослина — росолист, що росте в Португалії і Марокко. Його стебло і листя вкриті, як росою, клейкими і кислими краплями. Мухи і мурашки, доторкнувшись до «росичок», стають їхніми полоненими. Кажуть, що португальські селяни чіпляють росолист замість липучого паперу на вікнах своїх хатин. Надокучливі мухи прилипають до нього і гинуть.

У Південній Африці росолист не росте, але мешканці цієї країни мають до послуг іншу рослину-мухолова — роридулу. Віддалік кущики роридули здаються посрібленими: кожний листок вкритий довгими білими волосинками. На кінцях волосинок, як на війках росички, тремтять маленькі клейкі краплинки. Рослина надзвичайно пахуча. Мухи линуть на її пахощі і прилипають до листя роридули.

Але дивна річ: роридула не живиться спійманими мухами, вони потрібні цій рослині лише як принада. Вчені недавно з'ясували, що роридула «дружить» з… павуками. Павуки опилюють її квіти. Щоб привабити бажаних гостей, роридула потурбувалася про багате для них частування — різноманітне меню із мух, комарів і мошкари. Павуки, які відвідують безкоштовні «їдальні» роридули, живляться виключно комахами, які поприлипали до її листя. Вони розучилися самі ловити здобич. Переповзаючи з рослини на рослину, восьминогі утриманці роблять тим самим перехресне запилення.

Не всі комахоїдні рослини створені, так би мовити, за принципом «липучого паперу». Є серед них вправні мухолови, які хапають мух своїм листям, неначе рука ми! В американської мухоловки листя по краях утикане довгими зубцями. Варто до них доторкнутися, як зразу ж обидві половинки листка згортаються вздовж по середній жилці — ніби згортається книга. Складений навпіл листок міцно, як капканом, тримає комаху-бранця. Вона тут же в зеленій темниці і перетравлюється.

Пастки тропічних рослин-хижаків.

Дивно, що в листках комахоїдних рослин, як і в тканинах тварин, розвиваються біоструми. Коли замкнути між контактами гальванометра — приладу для вимірювання електричного струму — листок мухоловки, то стрілка приладу відхилиться: прилад зареєструє струм.

Від основи до вершечка листка тече біострум позитивного знака, а по черешку — негативного. Дослідження свідчать, що джерела біострумів містяться у верхніх шарах клітин листкової пластинки і в середній жилці. Кожен дотик до листка викликає зміну напруги струму, що супроводжує в тканинах дивної рослини, як і в людському організмі, всі явища сприйняття і передачі збудження.

Батьківщина комахоїдних рослин — тропічні краї. Тут вони відрізняються особливою різноманітністю. Описано вже понад п'ятсот видів рослин-хижаків. Всі вони невеличкі. Найбільші пастки в латаття і дарлінгтоній не перевищують у довжину п'ятдесят — сто сантиметрів. Інші мухоїди ще менші — великі жуки та бабки без усяких зусиль звільняються від їхніх капканів. Але уявіть собі, що росичка виросла в 50-100 разів! Такою її зробила людська фантазія, і її жертвами стали вже не мухи, а звірі і люди. Так народилася легенда про дерево-людожер а.

МЕТЕЛИКИ ЛЕТЯТЬ ДО АФРИКИ

У середньовічних літописах зустрічаємо дивні повідомлення про навалу метеликів. Мільйони метеликів з'являлися в небі, чорним хмариськом закриваючи небозвід. Сонце меркло над людськими головами, шелест крил заглушав голоси.

1104 року страхітлива зграя метеликів «затьмарила сонце» над французьким містом, посіявши паніку серед його мешканців. 1272 року такого ж страху зазнали італійці. 1508 року ціле хмарисько капустяного білана пролетіло над Кале. 1745 року величезна зграя цих білосніжних метеликів спустилася на німецьке село Харра. Мешканцям здалося, ніби серед спекотного літа раптом знялася хурделиця.

Навали метеликів відзначені також у 1741, 1805 і 1906 роках. Скільки забобонних страхів породжували вони!

Метелики, які вилітали з країни, — погана прикмета! Чекали кінця світу, пришестя антихриста, моровиці, міжусобиці… Чого тільки не чекали!

Контрабандисти, а згодом альпіністи знаходили високо в горах льодовики, геть усіяні мертвими метеликами. Негода заставала метеликів над перевалом у час перельоту через гори. Іноді морські узбережжя на цілі кілометри, мов білим шумовинням, вкривалися напівживими метеликами — капустяними біланами. Очевидно, летіли вони через море проти вітру і в знемозі попадали на морський пісок, тільки-но досягли берега.

Моряки не раз бачили в Середземному морі зграї метеликів, які летіли на південь. Вони мали, здається, свою теорію з приводу цього явища: метелики летять зимувати до Африки.

Просте припущення, але ще кілька десятиліть тому багатьом біологам воно здавалося абсолютно неймовірним.

Карл Лінней уважав, що навіть ластівки зимують на дні моря. Натуралісти в його час іще нічого, по суті, не знали про перельоти птахів. Хто міг тоді без жартів обговорювати безглузду ідею про комах, які відлітають зимувати до Африки?

Виявилося, одначе, що давній «морський» міф — істинна правда.

Перші несміливі голоси на його захист пролунали серед ентомологів [59] на початку нашого століття. Серйозно взялися вивчати проблеми метеликових перельотів американські вчені. Їм було легше, ніж європейським колегам, здійснити такі дослідження: у США й Канаді водиться монарх — класичний зразок перелітного метелика. Регулярно, суворо у певний час, весною і восени ці гарні чорно-жовто-червоні метелики вирушають у дальні мандрівки.

Восени монархи з усієї Північної Америки летять широким фронтом на південь, долаючи відстань понад З тисячі кілометрів. Зимують вони в Мексіці, на Кубі і Багамських островах. Багато метеликів осідає і в Південній Каліфорнії.

Тут ростуть так звані «метеликові» дерева. Їх обліплюють тисячі монархів. З року в рік зимують монархи на одних і тих самих деревах, вкриваючи гілки й листя суцільною живою масою. На гілці завдовжки 30 сантиметрів один дослідник нарахував понад сотню зимуючих монархів. Як правило, метелики сидять нерухомо. Лише тоді, коли сонце починає дуже припікати, неохоче міняють місцеположення. Навесні оживають, починають відвідувати місцеві квіти і поступово відкочовують на північ. Дорогою метелики розмножуються. Відклавши яйця, гинуть. Молоде покоління летить далі на північ, в «обітовану землю» предків, а восени юні монархи знову летять на південь, на зимівлю.

Монархи — чудові літуни: їх сотні разів знаходили в Європі, ловили і в морі за 200–300 миль від берегів Англії. Проте не ясно, чи самі метелики долали простори Атлантичного океану, чи їх заніс так далеко від батьківщини ураган.

Перельоти західноєвропейських метеликів вивчили німецькі ентомологи Г. Вернеке і К. Гарц, англієць К. Вільямс, голландець Б. Лемпке і лікар Р. Льолієр із Швейцарії.

Європейські метелики за характером своїх перельотів поділяються на три основні групи. Метелики першої групи просто залітають з півдня, наприклад, лінійний і олеандровий бражники. Олеандрового бражника знаходили влітку навіть під Казанню і в Карелії. В середній смузі і на півночі ці метелики не розмножуються, їхня батьківщина Кавказ, Крим і південні краї. Це не перелітні, а випадково залітні метелики.

Друга група: білан жилкуватий, жалібниця, білан капустяний, кропив'янка, махаон. Вони розмножуються в Середній і Північній Європі, але щорічно влітку з півдня прилітають південні жалібниці, капустяні білани й махаони, які поповнюють фауну місцевих метеликів.

Метелики цієї групи, як правило, зимують у Середній Європі, але інколи летять на південь.

Періодичні весняні та осінні перельоти здійснюють метелики третьої групи: лопушниця, адмірал, бражник «Мертва голова», березковий бражник. У Середній і Північній Європі вони не залишаються зимувати ні у вигляді гусениць, ні яєць, ні лялечок, ні дорослих тварин. Щоосені відлітають на південь. Деякі летять поодинці, інші дещо більшими зграями, до яких у міру просування на південь приєднуються чимраз нові компаньйони, часом і інших видів. У метеликових зграях бачили навіть птахів. Перелітні шляхи метеликів загалом збігаються з напрямками пташиних перельотів. Як показують деякі спостереження, метелики суворо дотримуються обраного напрямку і не відхиляються далеко вбік. Коли на шляху трапляються високі споруди або гірські масиви, вони вважають за краще їх перелітати, а не обминати, навіть коли кружний шлях коротший. Летять метелики над самісінькою землею: на висоті одного-двох метрів. Іноді піднімаються вище будинків. А одну зграю метеликів спостерігали на висоті двох тисяч метрів над землею!

Швидкість перельотів вивчена на капустяному білані. У тиху погоду і проти вітру силою до чотирьох балів летить він зі швидкістю два-чотири метри на секунду (7-14,4 кілометра за годину). За вітром робить до десяти метрів на секунду (36 кілометрів на годину).

Питання про те, як метелики орієнтуються, ще неясне. Помічено, що вони нерідко простують за теплими течіями повітря. Весною, наприклад, перелітні метелики раніше з'являються в Англії, береги якої омиває Гольфстрім, аніж у Німеччині, хоча остання лежить південніше. Простуючи за струменями теплої мирської і повітряної течії, метелики дістаються навіть до Ісландії, долаючи сотні кілометрів шляху над океаном.

Із наших метеликів-мандрівників краще за всіх вивчено лопушницю. Це звичайнісінький на Україні і на півдні СРСР метелик. Він бурий і схожий на кропив'янку. Німецькі вчені опрацювали відомості про перельоти лопушниць за сто сімдесят останніх років, вивчили шляхи і терміни їхніх прильотів і відльотів. Лопушниці часто збираються колосальними зграями і роблять далекі подорожі, долаючи тисячі кілометрів. Ці метелики поширилися майже по всій земній кулі.

Перед другою світовою війною лопушниці дуже розплодилися в США. Їхні гусениці знищили усі бур'яни, і фермери звернулися до департаменту сільського господарства із запитом, чи не можна якимсь чином щороку викликати масове розмноження лопушниць, аби вони завжди очищали поля від бур'янів. 1942 року у тій місцевості бачили колосальну зграю лопушниць. Зграя мала біля 3 трильйонів метеликів! Велетенські зграї лопушниць пролітали і над Німеччиною в 1879, 1903 і 1926 роках.

Щорічно лопушниці, які зимують у Північній Африці, збираються весною великими зграями і прямують на північ. Перетинають Середземне море, перелітають Альпи. За Альпами зграї розпорошуються: багато метеликів тут осідає, інші летять далі.

До середини травня досягають північних областей Німеччини, Англії і Білорусії, а за кілька днів з'являються в Скандінавії.

Перших лопушниць, що прилетіли з далекого півдня, впізнати не важко. Вони, як кажуть, неабияк «пообстріпувалися» в дорозі. Забарвлені блідо, мовби вицвіли на сонці. Крила зі стертим пилком, пошарпані на кінчиках. Метелики довго сидять на рослинах, неохоче їх залишають. Видно, відпочивають після тяжкої подорожі.

У червні котиться з півдня друга хвиля лопушниць, які вилупились із яєць, відкладених метеликами, що осіли в квітні і травні в Південній Європі. Відклавши яйця, лопушниці помирають. У липні починають літати місцеві лопушниці — нащадки метеликів, які прилетіли з Африки. Вони помітно більші від своїх батьків іммігрантів і яскраво забарвлені. Наприкінці літа юні лопушниці відлітають зимувати в гарячі краї, як правило, у Північну Африку [60]. Північноамериканські лопушниці здійснюють осінні й весняні перельоти одночасно з європейськими родичами.

Сезонні міграції метеликів дуже нагадують перельоти птахів. Та є між ними суттєва різниця. Восени в гарячі краї летять усі птахи: і дорослі, і молодь, яка виросла в наших лісах.

У метеликів відлітає на зимівлю тільки молодь, що розвинулася влітку з яєць, відкладених метеликами, які прилетіли весною з півдня. Кожен метелик тільки раз у житті здійснює таку подорож.

Адмірал — звичайний у нас метелик. Прозваний він так за «адміральські» лампаси — широкі червоні смуги на буро-чорних крилах. Дослідження показали, що адмірал теж перелітний метелик, але це мандрівець-одинак. Рідко трапляється бачити зграї адміралів. Летять вони поодинці, низько над землею, але всі метелики простують один за одним одними й тими ж напрямками. Якийсь терплячий натураліст, чергуючи весь день біля місця, де пролетів уранці перший адмірал, нарахував ще 36 інших адміралів, які пролетіли тим же шляхом. Іноді адмірали пристають до зграї лопушниць. Лише біля альпійських перевалів збираються вони у невеличкі зграї.

Ось інші наші метелики-мандрівннки: совка-гама, схожа на лимонницю лугова жовтушка, бражник-язикан. Його можна побачити і в місті, пурхає він біля квітів, висаджених на вікнах.

Перельоти метеликів тільки починають вивчати. Дослідника чекає тут багато цікавих відкриттів. Для остаточного вирішення питання будуть потрібні спільні зусилля учених різних країн.

Мічення метеликів допомогло ученим встановити, що багато з цих комах, як і птахи, здійснюють осінньо-весняні перельоти.

Провадити спостереження над перельотами метеликів важче, ніж над птахами. Важче організувати їхнє мічення. Кільце на метелика не надінеш! Зараз заведено мітити метеликів кольоровими смужками. Олійну фарбу розводять в цапонлаці і наносять щіточкою на нижню поверхню крила. Умовились, що в Швейцарії мітка червона, в Австрії — жовта, у Західній Німеччині — зелена, а в Німецькій Демократичній Республіці — світло-голуба.

Кожна станція по вивченню перельотів метеликів, окрім загального для всієї країни кольору, має свій розпізнавальний знак із комбінації рисочок і крапок, як в азбуці Морзе.

МУРАШИНИЙ ТУАЛЕТ ПТАХІВ

Незадовго перед другою світовою війною Петер Бредлі — хлопчик із передмістя Мельбурна — надіслав листа відомому австралійському орнітологу доктору Чізхолму. Він писав, що бачив шпака, який хапав дзьобом мурашок і ховав їх собі під крила. Навіщо він це робив?

Учений не знав, що відповісти хлопчику. Сам він ніколи нічого такого не помічав. Ніде не читав і не чув про це. Він вирішив, що хлопчик помилився в своїх спостереженнях.

Минуло кілька років. Доктор Чізхолм, переглядаючи свої давні записи, знайшов забутого листа від іншої людини із Сіднея, яка писала про таке ж дивне поводження птахів з мурашками. Чізхолм вирішив уважно переглянути журнальні статті і книги про птахів: можливо, знайде там які-небудь повідомлення про пристрасть птахів до мурашок. Але нічого не знайшов. Проте в книзі «Дивовижні птахи Австралії» він розповів про незвичайні спостереження своїх кореспондентів. Ця невеличка інформація привернула увагу відомого німецького орнітолога Ервіна Штреземана. Він умістив повідомлення про неї у солідному німецькому журналі і прохав кожного, хто виявиться свідком такого ж поводження птахів, повідомити його про свої спостереження.

Штреземан і не чекав, що його невеличка замітка викличе бурхливий ПОТІК листів з усіх кінців Німеччини. Багато селян, мисливців, садівників писали йому, що бачили, як найрізноманітніші птахи розривали мурашники, хапали мурашок і ховали їх у своє пір'я.

Штреземан опублікував результати опитування і запропонував особливий термін для позначення цієї дивної поведінки птахів: «ameisen» — від німецького «ameise» — «мурашка».

Англійські орнітологи вживають слово «anting» («ant» — по-англійськи «мурашка»). В нашій мові, як мені відомо, ще немає відповідного терміна. Я гадаю, що краще за все пасував би вираз «мурашиний туалет».

За останні двадцять років зібрано численні факти, які показують, що на всіх чотирьох континентах, де водяться мурашки, дуже багато птахів — дрозди, шпаки, вільшанки, рінники, дубоноси, сойки, сороки, ворони, папуги, «напевно, половина наших співучих птахів», — пише орнітолог Райтінг, а інші вчені гадають, що взагалі майже всі наземні птахи використовують мурашок для чистки свого оперення. Іноді мурашки просто поміщаються під крила, а в деяких випадках птах буквально натирає ними своє пір'я. Деякі птахи купаються в мурашниках.

Спостережено, як два шпаки з нальоту вскочили в мурашину купу. Наїжачивши пір'я, птахи поверталися на всі боки, підставляючи то один, то другий бік легіонам розлючених мурашок і чиргикаючи від задоволення.

Якось ворона, розкопавши мурашник, приймала в ньому мурашині ванни цілих двадцять хвилин! Вона ловила дзьобом сполоханих комах і розчавлювала їх об своє пір'я. Викидала «вичавки» і знову хапала свіжих мурашок.

За таким же заняттям бачено дроздів і шпаків.

Два папуги із ассамських джунглів так захопились «мурашиним туалетом», що не помітили мисливців, які підкрались до них на відстань 5 метрів. Птахи хапали дзьобами великих червоних мурашок і натирали ними своє пір'я.

Сойка під час мурашиного туалету.

Маніпуляції, які роблять птахи, що приймають мурашині ванни, в усіх приблизно однакові. «Мурашку схоплюють кінчиком дзьоба, — пише канадський орнітолог Г. Айвор. Очі в птаха напівзаплющені. Крила розгорнуті в сторони і дуже витягнуті вперед, так що кінці махових пір'їн спираються в землю на рівні дзьоба. Хвіст дуже підібганий донизу і витягнутий вперед під живіт птаха. Іноді птах наступає ногами на свій власний хвіст і тоді кумедно перевертається на спину або падає на бік. Всі його дії такі незвичні, так не схожі на знайому поведінку птахів і такі кумедні, що неможливо втриматися від сміху, дивлячись на її утішні еволюції».

Мурашині ванни птахи приймають абсолютно інстинктивно. Про це говорить ставлення до мурашок молодих птахів, які ніколи ще не бачили цих комах. Тільки-но навчившись літати, шпаченя, вперше у житті зустрівши мурашок, хапало їх одну по одній і запихало собі під крила. Так само діяв і юний ріпник.

Показово, що коли немає мурашок, птахи знаходять замінників в особах інших комах або рослий, які містять в собі кислоти. Ручні шпаки змащували своє оперення шматочками лимона і намагалися скупатися в салатниці з оцтом або в кухлі з пивом. Ручна сопка охоче купалася в помаранчевому соку. Коли господарі чистили помаранчі, вона підлітала якнайближче і ловила розгорненими крилами бризки соку.

Ручна сорока готувала свої щоденні масті із суміші мурашок з тютюном.

Набравши в садку повний дзьоб мурашок, вона летіла до господаря, любителя викурити люльку, сідала до нього на плече і занурювала дзьоб з мурашками у тютюновий попіл в люльці. Потім змащувала цим оригінальним «кремом» свої крила.

Доктор Хейнрот, відомий німецький орнітолог, також спостерігав, як сорока чистила своє пір'я недокурками сигар.

Френк Лейн, один із перших натуралістів, який звернув особливу увагу на дивне захоплення птахів мурашками, перераховує такі «парфюмерні ерзаци», якими за браком мурашок користуються птахи для туалету: жуки, рачки-амфіподи, борошняні черви, клопи, липова кора, різні ягоди, яблучна шкірка, шкаралупа грецького горіха, дим від вогнища і навіть нафталін.

Усі «масті», якими птахи користуються, містять кислоти або їдкі речовини. Ця обставина і роз'яснює, нам значення всієї процедури.

Птахи використовують мурашок і їхні ерзаци як антисептичні засоби у боротьбі з паразитами. Як показали дослідження, на шкірі птахів під пір'ям знаходять безпечне пристанище численні паразити. Мурашина кислота та інші, подібні до неї, кислі і їдкі речовини — свого роду ДДТ, що ними птахи виганяють комах із свого оперення.

Можливо також, що мурашина кислота діє на тіло птаха так само, як і мурашиний спирт на запалені суглоби. Хворі на ревматизм знають це краще за інших…

МУДРІСТЬ І СЛІПОТА ІНСТИНКТУ

«ВИНАХІДЛИВІ» ТВАРИНИ

Марксистська наука довела, що праця відіграла головну роль у процесі перетворення мавпи на людину. Завдяки застосуванню і вдосконаленню різноманітних знарядь праці людина досягла в своєму розвитку величезних успіхів.

А чи мають знаряддя праці тварини? Невже і птахи, і мурашки, і бобри споруджують свої складні будови без допомоги хоча б примітивних і дуже простих знарядь?

Виявляється, що гак. Гострі зуби, міцні дзьоби і щелепи — ось єдине знаряддя, яким вони користуються. Але це, звичайно, не знаряддя, а скоріше «руки» лісових ремісників.

Можливо, все-таки якісь інші «кмітливіші» тварини, будуючи свої гнізда і помешкання або ловлячи здобич, застосовують прості знаряддя?

1867 року в Німеччині вийшла у світ праця «Капітал», її автор — Карл Маркс, великий вождь і вчитель робітників і селян.

Ця книга — справжня енциклопедія: вона містить відповіді на багато дуже різноманітних питань. У ній дано науковий аналіз законів розвитку, існування і неминучої загибелі капіталізму.

Автор пише, що застосування і створення засобів праці хоча й властиве у зародковій формі деяким видам тварин, становить специфічно характерну рису людського процесу праці.

Отже, є тварини, яким властиве «у зародковій формі» застосування знарядь праці. Пошукаємо цих тварин у лісі і під водою.

Послухайте, що розповідав грецький історик Плутарх про маленького краба піннотереса, який живе на дні Середземного моря.

Піннотерес постійно тримається біля черепашки пінни [61]. Він сидить, неначе воротар, перед її скойкою, відкритою, аж поки підпливе якась рибка так близько, що її можна зловити. Тоді краб швидко вповзає у скойку і щипає черепашку. Стулки відразу змикаються — риба у пастці! Обидві тварини разом з'їдають свою здобич.

Який кмітливий рибалка! І, напевно, його жива «пастка» ніколи не відмовлялася діяти, бо сама вона не від того, щоб ситно пообідати.

Але сучасна наука дає зовсім інше пояснення легенді стародавніх римлян про співробітництво пінни й піннотереса.

Це вірно, що краб піннотерес живе завжди по сусідству з черепашкою пінною і в хвилину небезпеки навіть ховається в її скойці. Але він використовує пінну не як знаряддя ловитви, а як надійне сховище — ніби бліндаж.

У нас, на Далекому Сході, в Японському морі, водиться інший кумедний краб — дромія. Він досконало опанував мистецтво маскування. Опиняючись в новій для нього обстановці, краб насамперед намагається забезпечити собі надійний камуфляж. Накидає на спину мул, зриває гілочки водоростей і тримає їх над собою двома парами задніх ніг, які навмисно для цього пристосовані. Найчастіше як «маскувальним халатом» дромія користується губкою. Помічено, що краб, коли має вибір, прикриває себе предметами, найбільш підхожими забарвленням і рельєфом до навколишнього грунту. (Інстинкт мудрий!)

Та мудрий інстинкт сліпий. Ось дослід, який це доводить.

Дно акваріума пофарбували синьою фарбою. Посадили в акваріум краба і дали йому як маскувальний матеріал клапті кольорового паперу. З одного боку вони сині, з другого — червоні.

Краб занепокоївся, поквапливо почав укриватися клаптиками, які пасували за кольором, і… став червоним. Він інстинктивно притягав до себе кожний клаптик синім боком. Червоний бік обертався назовні.

Але краб не обмірковував своїх учинків, він несвідомо виконував безглузді (в тій ситуації, яка склалася) дії, спонукуваний інстинктивним почуттям, яке дістало ся йому в спадщину від сотень поколінь предків. А предкам не доводилося маги справу з «лукавим» папером, і доцільний навик його використання в них не розвинувся.

Ось іще одне спостереження античних натуралістів. Про нього розповідає римський письменник Пліній Старший.

Мова йде про восьминогів. Вони дуже полюбляють ласувати ніжним м'ясом двостулкових черепашок. Скойки маленьких молюсків восьминоги розкривають швидко і вправно. Природа наділила їх чудовою відмичкою — тонким і гострим роговим дзьобом. Просуваючи дзьоб у шпарину між стулками скойки, вони, як ножицями, підтинають черепашині м'язи, які змикають ці стулки, і перламутровий будиночок розчиняє свої двері.

Але в скойки великих черепашок восьминоги не можуть протиснути дзьоба — так міцно вони стулені. Тоді, пише Пліній, хижаки вдаються до хитрощів. Причаївшись біля зачиненої скойки, восьминіг годинами чекає, коли вона розтулиться. Як тільки черепашка напіврозтулить свою скойку, восьминіг швидко вставляє між її стулками камінь, щоб скойка не змогла більше стулитися. Ну, а потім спокійнісінько, як на таці, з'їдає спійману в такий дотепний спосіб здобич.

Ця історія про восьминогів і в наш час добре відома рибалкам. з узбережжя Середземного моря і островів Тихого океану. Про хитромудрі витівки спрутів дізналися вони, звичайно, не з творів Плінія, а, напевно, із власних спостережень.

А як ставляться вчені до цих спостережень?

Восьминоги у своєму житті дуже часто користуються камінням різних калібрів як будівельним матеріалом. Споруджують із них свої житла і гнізда. Восьминіг добре тримає мацаками камінь або навіть кілька каменів і переносить їх на великі відстані.

Поширення легенди про восьминогів, які застосовують каміння як своєрідні «домкрати», щоб відкрити скойки молюсків, говорить про те, що. напевно, є якісь справжні підстави для цієї історії. Проте, коли вчені спробували перевірити легенду шляхом досліду з восьминогами, яких утримували в акваріумах, вони одержали негативні результати. Втім, найзавзятіших ентузіастів ця невдача не зупинила. Адже добре відомо, що багато тварин поводяться в неволі не так, як за природних обставин. Було вирішено спостерігати за восьминогами в природі, на дні моря.

І ось кільком зоологам пощастило підтвердити стародавню легенду про восьминогів. Кращих результатів досягли шляхом спостережень на коралових рифах з допомогою «водяного ящика». Незвичайний ящик зі скляним дном. Ловці перлів здавна користуються ним для пошуків перлових скойок на дні моря. Спостерігач у човні може пропливти за кілька метрів над восьминогами, і тварини не звернуть на нього уваги. Водолази ж, як правило, їх розполохують. На коралових рифах островів Туамоту один дослідник крізь «підводний бінокль» часто бачив, як восьминоги підкрадалися до великих устриць і атакували їх, кидаючи шматочки корала у відкриті скойки. Стулки скойок не могли зімкнутися і черепашки ставали здобиччю вправних хижаків.

Камінь і палиця були першими знаряддями в руках наших предків. Ми бачимо, що й деякі тварини вдаються по допомогу саме до цих речей. Адже восьминоги не єдині в світі створіння, яким каміння служить примітивними знаряддями. Мавпи капуцини, наприклад, розколюють каменем тверді горіхи, а маленька американська [62] оса амофіла, схопивши щелепами маленький камінчик, дбайливо і старанно втрамбовує землю, яка прикриває вхід до її гнізда. Дивовижна оса належить до групи риючих ос — найвправніших хірургів у світі комах; своїх личинок вона годує «м'ясними консервами», які готує із гусениць нічних метеликів.

Амофіла за роботою.

Спійману гусеницю оса паралізує, завдаючи гострим жалом уколів у нервові центри. Згодом оса затягує гусеницю в глибоку нірку, вириту в піску. Там вона відкладає на тілі гусениці яйця, а потім засипає нірку піском. Узявши щелепами маленького камінчика, амофіла втрамбовує насипаний поверх гнізда пісок. Гусениця не може рухатися, але вона жива і тому довго не псується.

Личинки оси багато днів живляться паралізованою гусеницею.

Користується камінням, як простим знаряддям, і слон. Камінь править слону за скребачку. Взявши скребачку хоботом, слон зчищає з ушей п'явок, які присмокталися. Суходільні п'явки — страшне лихо тропічних країв. Деяких бідолашних тварин вони вкривають геть усіх не тільки зовні, але й зсередини, заповзаючи в їхні дихальні шляхи, горло і стравохід. Слон краще за інших четвероногих тропічних мешканців захищений від п'явок: хоботом, з допомогою затиснутого в нім каменя, він очищає своє тіло від цих паразитів. Часто замість каменя слон бере хоботом палицю і тоді може дотягтися майже до будь-якого місця свого тіла.

Палицею дістає він і корм із-за решітки. Зламавши з дерева велику гілку, слон обмахується нею і відганяє надокучливих комарів і мух, а потім засовує зелене віяло до рота. Захищаючись від зграї собак, слон іноді, як і людина в таких випадках, озброюється палицею.

У пустельних і напівпустельних місцевостях нашої країни мешкають забавні гризуни, схожі на щурів, але з пухнастими хвостиками. Це — піщанки.

Під землею вони риють глибокі й складні нори, справжні лабіринти. У підземних камерах, ближче до виходу, влаштовують «сінники». Сіно запасають самі, підгризаючи степові й пустельні трави. Сушать його на сонці, а потім заносять під землю.

У пустелі Каракуми і прибалхашських степах, пише відомий радянський зоолог професор А. Н. Формозов, піщанки влаштовують свої «сінники» і над землею. Складають добре просушене сіно у невеличкі стіжки біля нір. Щоб степовий вітер не розкидав їхніх запасів, піщанки укріплюють стіжки підпірками. Приносять у зубах гілочки та палички і втикають їх у землю біля стіжка.

ПТАШКА-ШВАЧКА І МУРАШКИ-БОЧКИ

Багато птахів і мурашок прославилися як умілі будівники гнізд і помешкань.

Ось маленька зеленава пташка з ясно-червоним тім'ячком. В Індії називають її пташкою-швачкою. Недарма люди дали їй таке ім'я.

Коли надходить пора розмноження, пташка, як справжня швачка, голкою і ниткою зшиває краї двох листків. Голка — її тонкий дзьоб, а нитки вона пряде із рослинного пуху.

Зробивши дзьобом дірочку в листку, маленька кравчиха просовує в неї заздалегідь скручену із бавовни нитку, потім проколює другий листок і крізь нього також просиляє нитку. Таких стібків вона іноді робить біля десяти, міцно зшиваючи два листочки на зразок колисочки. Всередині зеленої колисочки пташка в'є м'яке гніздечко із бавовни, пуху та шерстинок.

Пташки-швачки живуть поблизу населених місць — у садках, на плантаціях. Нерідко селяться вони навіть на верандах жилих будинків і «шиють» свої гнізда з листків кімнатних рослин.

У країнах, розташованих на берегах Середземного моря, мешкає інша пташка-швачка — цистикола. На рисових, кукурудзяних полях Іспанії і Греції цистиколи зустрічаються часто.

Навесні, коли біжать із гір струмки й починають зеленіти поля, самець цистиколи заходиться будувати гніздо. Спочатку він так само, як і індійська пташка-швачка, зшиває зсуканими із павутини нитками два листки, потім усередині цих листків в'є із пуху та повсті м'яке гніздечко і прив'язує його павутинками до листя.

Ще дивнішими знаряддями користуються, будуючи свої гнізда, тропічні мурашки екофіли. Їхні знаряддя — живі личинки. Перед тим як обернутися на лялечку, личинки цих мурашок виділяють клейкі павутинки, що з них плетуть кокон. Та личинки виділяють таку кількість павутини, що її з лишком вистачає не тільки на кокон, але й на інші господарчі роботи. За допомогою цієї павутини мурашки екофіли зшивають або, вірніше, склеюють листя рослин. Утворюються великі зелені кулі. Це мурашині гнізда.

Роботи провадять у суворому порядку. Одні мурашки, міцно вчепившись ніжками за край деревного листка, хапають його щелепами і, повільно подаючись назад, зближують краями обидва листки. Тоді із гнізда вибігають інші побратими. Кожна мурашка тримає в роті личинку. Стискуючи черевце личинки, вона примушує її виділяти липучу павутинку. Цими живими «ту-бочками» з клеєм мурашки водять уздовж країв з'єднаних докупи листків і міцно склеюють їх.

Мурашки екофіли живуть в Індії і на Цейлоні. Відомий дослідник тварин Південної Азії Дофлейн розкрив якось гніздо екофіл, аби подивитися, що робиться всередині. Більша частина мурашок кинулася захищати гніздо. Вони вишикувались уздовж пошкодженого місця й почали стукати по листю. Цей шум, схожий на тріск гримучої змії, — єдиний засіб захисту мурашок. Одночасно від зграї мурашок вирізнився невеликий загін «саперів», які відразу ж взялися лагодити ушкоджену стінку гнізда. Прийоми мурашок були чудовими. Вони вишикувалися рядами скраю листків по один бік тріщини. Як за командою, мурашки разом переважилися через тріщину й міцно схопили щелепами край протилежного листка. Потім почали повільно і обережно точитися назад, переставляючи одну ніжку за одною. Краї листків поступово зближалися. Ось з'явився ще один загін — будівників. Вони заходилися знімати з країв листків залишки старої тканини. Мурашки впивалися щелепами в листя і термосили його доти, поки всі засохлі клаптики повідлітали геть. Сміття мурашки виносили на будь-яке відкрите місце і скидали донизу. Велика група мурашок винесла з гнізда цілий засохлий листок, притягла його на верхівку мурашника. Мурашки всі разом розкрили свої щелепи, і листок полетів за вітром.

За півгодини дружної праці мурашкам пощастило значно зблизити краї розриву. Тоді із внутрішніх камер гнізда з'явилися кілька мурашок, кожна з яких тримала в роті личинку. Але винесли вони ті личинки не для того, щоб сховати в безпечному місці. Мурашки з личинками попрямували до пролому в гнізді. Видно було, як вони пробиралися поміж рядами робочих мурашок, що міцно тримали краї листків. Приклавши на секунду личинку переднім вузьким кінцем до краю одного листка, мурашки-склеювачі переходили через тріщину на другий бік розриву і там притискали до листка голівки личинок. Переповзаючи з одного боку тріщини на другий, мурашки вкрили цілу тріщину липучою павутиною. Незабаром шпара затяглася тонкою шовковистою тканиною. Потім своїм чудовим «клеєм» мурашки зашпарували всі інші діри в гнізді.

За допомогою живих інструментів мурашки екофіли будують не лише житла для себе, але й загони для «хатньої худоби» — листкової попелиці, яку мурашки «доять», одержуючи солодкий сік. «Хліви» для попелиці — це склеєні кулі до півметра в діаметрі. Мурашки екофіли будують ще й комори-повітки із листя, напнені у вигляді наметів над гілками і листями дерев, із яких витікає солодкий сік.

Мурашки надто хазяйновиті комахи. Їхні землеробські плантації, грибні садки, численні «породи» свійських тварин і підземні «елеватори» для збереження зерна викликають захоплення навіть у людини. Втім, не завжди в підземних складах мурашок зберігається тільки зерно. В Америці, на півдні США і в Мексіці, водяться медоносні мурашки, які живляться соком цукрового дуба і роблять великі запаси меду.

В яких же посудинах тримають мурашки ці харчі?

Коли перші дослідники розрили їхні гнізда, то були вражені. Під склепінням великої напівкруглої камери у центрі мурашника висіли круглі, завбільшки з виноградну ягоду «бочки» з медом. «Бочки» виявилися живими! Вони незграбно намагалися поповзти в темний куток.

Уночі медоносні мурашки вирушають добувати мед. Вони знаходять його на галах дуба, з'їдають скільки можуть і повертаються в гніздо помітно гладшими. Принесений у волі мед віддають своїм побратимам — «живим посудинам». Шлунок і черевце цих дивовижних мурашок можуть розтягуватися, мов гумові. Мурашки-бочки заковтують мед у такій кількості, що їхнє черевце роздувається до неймовірних розмірів! Як перестиглі ягоди винограду, висять вони, причепившись лапками до стелі «харчового складу» — найпросторішої кімнати в мурашнику. Місцеві жителі їх так і називають — земляний виноград. Вичавлений із мурашок мед нагадує бджолиний і дуже приємний на смак. Мексиканці руйнують гнізда медоносних мурашок і видобувають з них мед. Із тисячі мурашок-бочок можна вичавити цілий фунт чудового меду.

Мурахи-бочки.

Запасеним медом мурашки годують своїх личинок. У голодні часи навіть дорослі мурашки раз у раз забігають у погрібець, щоб одержати кілька солодких крапельок із рота мурашки-бочки.

ЯЗИК-САМОСТРІЛ

Тепер розповімо про ловецьке спорядження лісових і підводних мисливців. «Стрілецька зброя», якою вони досконало володіють, також належить до числа най-хитромудріших пристосувань у природі.

Якось у зоопарку вчені вирішили сфотографувати жабу, коли та їсть. Перед жабою поклали черв'яка, і фотограф приладнався знімати. І раптом черв'як зник! Ніхто його не займав, жаба не ворушилася, але черв'як зник…

Поклали другого. Знову фотограф навів об'єктив на жабу і приладнався натиснути кнопку апарата в ту мить, коли вона схопить здобич. Та черв'як знову кудись таємниче зник.

Тут люди помітили, що жаба — вона за весь час ні на міліметр не зрушила з місця — щось ковтає. Звичайно, це був черв'як, який пропав безвісти. Однак як швидко вона його схопила! Ніхто із людей не встиг помітити блискавичного кидка.

— Ну стривай же! — вирішили зоологи. — Сучасна техніка дозволяє сфотографувати навіть блискавичні рухи.

Наступного дня перед жабою замість фотоапарата поставили кінокамеру, яка могла зробити 300 знімків за секунду. Коли плівку проявили, на ній кадр за кадром розкрилася таємниця безслідного зникнення черв'яка. Виявилося, що язик жаби, який вилітає з рота, ніби туго напнена гумка, робить свій рух з винятковою швидкістю. Язик вистрілює, хапає здобич і повертається разом з нею назад до рота. Це за 1\15 частку секунди!

Побачити язик жаби в момент атаки неможливо. Лише слабке клацання, яке нагадує приглушений звук від удару різкою, та поквапливі ковтальні рухи видають жабу. Сама жаба не рухається з місця, лише її еластичний язик кулею вилітає з рота і повертається назад із здобиччю. Без поживи язик майже ніколи не повертається — жаби дуже влучні стрільці, справжні снайпери. Великі жаби можуть влучати в ціль язиком-самострілом на відстані до 10 сантиметрів.

За влучністю стрільби своїм власним язиком з жабою суперничає хамелеон. Його часто називають володарем найчудовішого язика в природі. Дослідження м'язів і нервів хамелеонового язика показало, що ця назва цілком справедлива. Спробуйте дуже стиснути пальцями кавунове зернятко — воно кулею вилетить з ваших рук. Приблизно так само вистрілює і язик хамелеона, але він летить не назовсім — довгі еластичні м'язи стримують його і стрімко втягують назад у рот.

За далекобійністю свого язика хамелеон значно перевершує жабу. Хамелеон довжиною біля 20 сантиметрів може дістати язиком муху, яка сидить на відстані 30 сантиметрів від його писка. У нього, виявляється, язик у півтора раза довший від тіла.

Коли муха сидить дуже далеко, то хамелеон повільно, дуже повільно підповзає до неї. Мляво піднімає він одну ногу, пересуває її уперед і знову міцно чіпляється всіма пальцями за гілку, потім так само поступово пересуває другу ногу, третю, четверту. Крок за кроком наближається хамелеон до здобичі. Одним оком він, не відриваючись, дивиться на свою жертву. Друге його око постійно рухається, обертається на всі боки і стежить, що діється навколо, аби вороги не застали зненацька самого хамелеона. У цієї дивовижної ящірки очі обертаються незалежно одне від одного. Правим оком, наприклад, хамелеон може дивитися вперед, а лівим назад. Підкравшись до мухи на певну відстань, хамелеон «вистрілює» своїм язиком і ніколи не схибить. За чверть секунди здобич, що прилипла до язика, уже в нього в шлунку.

Ми сказали «прилипла», бо до найостаннішого часу серед зоологів була поширена думка, ніби хамелеон ловить здобич, приклеюючи її до язика. 1960 року молодий учений із Німецької Демократичної Республіки Герхард Будих своєю працею, ілюстрованою великою кількістю чудових фотографій, довів, що це не так. (За кілька років до нього два інших німецьких учених у своїх експериментах з хамелеонами дійшли тих же висновків, що й Г. Будих, але їхні праці не привернули до себе уваги зоологів).

На язиці хамелеона в ту мить, коли той блискавично наближається до цілі, утворюється маленький присосок. На фотографії цей присосок добре помітний у вигляді невеликого конусоподібного заглиблення на самому кінчику язика.

Тільки-но язик доторкнеться до жертви, внутрішня порожнина присоска миттєво збільшується у розмірах (за рахунок скорочення м'язів язика). Утворений вакуум засмоктує комаху в порожнину присоска. Дрібні мушки й комарі часто цілком зникають в цій пневматичній пастці.

Язик-самостріл у дії. Атакуючи здобич, язик хамелеона перебуває у польоті (туди і назад!) чверть секунди.

Але це ще не все. На хамелеоновому язиці є ще одне дивне пристосування, яке полегшує схоплювання великої здобичі, — своєрідний хоботок з двома ледь помітними пальцеподібними наростами на кінці (як на хоботі в африканського слона!). Коли хамелеонів язик присмоктується до великої комахи, наприклад, до коника або бабки, то збоку від присоска видовжується згаданий хоботок і обхоплює жертву.

У павука подадори немає язика-самостріла, зате є в нього інша, не менш чудова ловецька снасть — липкий аркан.

Павук-арканшик тримає в лапці липке ласо.

Подадора полюбляє селитися на виноградниках. Коли цей павук сидить нерухомо, його важко відрізнити від виноградних бруньок. Сховавшись у вітті виноградної лози, він вичікує здобич. Мисливець заздалегідь наготував снасть для ловитви комах — крапельку клейкої речовини на довгій павутинній ниточці.

Павучок тримає це своєрідне ласо передньою лапкою. Ось мимо пролітає муха. Павук стрімко кидає в неї свою метальну зброю. Попав! — і муха прилипла до крапельки. Павучок «прив'язує» до гілки кінець павутинки, якого він тримав у лапці, а сам по шовковій ниточці, як по мотузяній драбині, спускається вниз, де відчайдушно дзижчить і смикається впіймана муха. Та клейка пастка тримає міцно.

Деякі вчені, одначе, заперечують здатність павука накидати на муху своє липке ласо. «Мухи самі прилітають до крапельки», — твердять вони. Твердження це обгрунтоване спостереженням за поведінкою іншого павука. В Австралії водиться яскраво забарвлений родич подадори, відомий під назвою королева-праля, або чудовий павук. Уночі він зв'язує «два дерева міцною ниткою, — пише австралійський зоолог Т. Рефлі, — від середини якої спускається на кілька метрів до землі. Повиснувши у повітрі, спускає донизу тонку, але досить міцну нитку, на кіпці якої знаходяться крихітна липуча крапелька. Одна-дві таких крапельки висять в інших місцях нитки. Підтримуючи нитку однією лапкою, павук уважно стежить за всім, що відбувається навколо; чекати йому доводиться недовго, оскільки крихітні краплини володіють якоюсь особливою притягальною силою для деяких метеликів. При появі метелика павук починає енергійно розхитувати нитку з краплями, привертаючи до них увагу комахи. Важко зрозуміти, чим це викликано, але, так як і риба, метелики охочіше накидаються не на спокійну, а на рухому наживку, і тому розхитування нитки важлива складова частина всього полювання. Чимраз ближче підлітає метелик до принади, доторкується до неї і міцно прилипає».

Втім, не завжди можна точно встановити, чи сам метелик наскочив на рухливу крапельку, чи крапелька-маятник зачепила метелика, який пурхав біля неї.

МОРСЬКІ АВТОМАТНИКИ І ЗМІЇ-СНАЙПЕРИ

У природі є мисливці, які стріляють із «пневматичних рушниць». Наприклад, рибка бризкун. Оце то снайпер! Звичайно, бризкун стріляє не в бекасів і дупелів, а в комарів і мух, якими живиться. Своїми винятковими стрілецькими здібностями бризкун настільки вразив уяву людей, що на його честь в столиці Таїланду, місті Бангкоці, споруджено великий храм.

За розміром бризкун невеликий: біля 20 сантиметрів. Живе він у морі, на мілководдях, біля берегів Індії, Індонезії і північної Австралії. Запливає і в гирла річок.

Дуже полюбляють бризкуна в Індонезії. Його можна побачити тут майже в кожному будинку, у невеликих водоймищах у садку або в акваріумах. У центрі акваріума, в якому плаває бризкун, закріплюють вертикальну палицю з хрестовиною на кінці. На хрестовину саджають комах — мух, комарів, жуків. Помітивши комаху, бризкун насторожується, розпускає віялом спинний плавець і обережно підпливає до палиці. Спочатку він безшумно плаває навколо, мовби вибираючи зручну позицію, потім завмирає і, ледь підвівши над водою кінчик голови, стріляє. Коли постріл вдалий, бризкун кидається до здобичі, яка впала у воду, і ковтає її. У разі промаху він незворушно описує навколо палиці кола і, вибравши зручне положення, знову стріляє.

Рибка-снайпер. Вразивши ціль короткою чергою, хватає здобич, перш ніж та встигає торкнутися води.

«Маже» бризкун рідко. Влучно стріляти йому допомагає не тільки великий «досвід», але й особлива будова рота. На піднебінні в бризкуна є глибока борозенка. Коли він притискає до піднебіння язик, ця борозенка перетворюється на цівку рушниці півтораміліметрового калібру. В мить пострілу рибка стискає зябра. Під їхнім тиском вода з силою вибризкується крізь рот-рушницю назовні. Кінчик язика діє мов клапан. Коли він опущений донизу — клапан відкрито! — вода витікає тоненькою цівочкою. Коли ж кінчик язика трохи піднятий, бризкун стріляє серією окремих крапель або лише однією краплею. Ця дивовижна рибка володіє цілком сучасною автоматичною зброєю, яка влучає в ціль короткими або довгими чергами чи то поодиноким пострілом.

Проте навряд чи бризкун знає, в кого і навіщо він стріляє. Інстинктивне почуття спонукує його бризкати, не роздумуючи, в усяку невелику та блискучу річ, яка з'являється над водою (адже хітиновий панцир комахи теж блищить!).

Ось чому бризкун стріляє не тільки в апетитних мух та бабок, але й в неїстівний пінцет, якого дослідник підносить до акваріума, в око людини, яка схилилася над водою, у цигарку, що димить. (Інстинкт сліпий!)

Використовуючи ці промахи «мудрого» інстинкту, індонезійці навчають рибок різним кумедним штукам, а потім улаштовують змагання. Дресировані бризкуни демонструють на них своє мистецтво. Гасять, наприклад, запалені сірники й свічки. Враховують не тільки влучність, але й дальність пострілу. «Нандалекобійніші» рибки стріляють на 4–5 метрів. Краща прицільна дистанція — 1–2 метри. Деякі бризкуни настільки оволодівають мистецтвом влучною пострілу, по вціляють нібито навіть влет!

Бризкун не єдина тварина, яка володіє «пневматичною рушницею». Є в нього гідний суперник — восьминіг. Восьминогів іноді називають морськими ракетами. Набираючи «за пазуху» — всередину свого тіла — воду і виштовхуючи її назовні через особливу воронку, тварина дістає сильний поштовх у протилежний бік. Так і пливе восьминіг: за рахунок реактивної віддачі викинутої із воронки води.

Але восьминогів можна було б назвати і морськими стрільцями. Свою чудову воронку вони використовують не тільки як реактивного двигуна, а й як стрілецьку зброю.

Стріляє восьминіг таким чином. Щоб силою віддачі не занесло в протилежний бік, він мацальцями міцно тримається за камінь, а жерло воронки, ніби гармату, націлює в супротивника. Мить — і з «гармати» вилітає снаряд: компактна чорна крапля. Влучивши в ціль, вона «вибухає» й оповиває ворога густою чорною хмарою. Ця хмара отруйна: паралізує і зір, і нюх ворога. А восьминіг тим часом встигає сховатися в якій-небудь схованці.

Восьминоги стріляють із воронки і простою водою.

Восьминіг у скойці морської мушлі. Добре видно жерло «гармати», з якої спрут стріляє «димовими снарядами».

У Каліфорнійському акваріумі жив восьмнніг-снайпер, який своїм стрілецьким мистецтвом завдавав чимало неприємностей відвідувачам акваріума. Він мав звичай вилазити по склу на край басейну й стріляти водою у цікавих, що з'юрмилися навколо. Стрілець так улуч-но прицілювався, що кожного разу влучав у самісіньке око.

Деякі восьминоги разом з водою викидають з воронки отруйну рідину. Тихоокеанський восьминіг анполіон стріляє отрутою в крабів. До впольованої таким чином здобичі він не доторкується хвилин двадцять-тридцять. Нехай вимокне отруєний краб! Лише після цього восьминіг приступає до трапези.

«Хімічні снаряди» восьминогів безпечні для людини. Проте є на світі тварини-стрільці, які володіють справді смертоносною зброєю. Це кобри-снайпери. Водяться вони в тропічній Африці. Кобри-снайпери плюються отрутою. Отруйний плювок летить метрів п'ять. Змії ціляться просто в очі людини або в обличчя і влучно поціляють.

Шкіра на обличчі у жителів тропіків завжди обвітрена і вкрита саднами, тож зміїна отрута для неї дуже небезпечна.

У роті кобр-снайперів отрута змішується зі слиною. У хвилину небезпеки вони вибризкують цю диявольську суміш крізь маленький отвір у щелепі (через той самий, у який змії щохвилини вистромляють своє «жало» — роздвоєний язик). У момент «пострілу» кобра високо підводить голову і робить невеликий кидок уперед.

Чеський учений Зденек Фогель установив, що не тільки африканські, але й азіатські кобри (навіть наша очкова змія!) теж плюються отрутою. Правда, вибризкують вони її не великим струменем, а дрібними крапельками, як з пульверизатора. На склі тераріумів, де утримуються очкові змії, можна помітити жовтаво-білі плями — застиглі крапельки отрути, що їх виплюнули роздратовані кобри в допитливих відвідувачів. Адже змії не розуміють, що скло непроникне для отрути. (Інстинкт сліпий!)

У природі є й інші «стрільці». Жук-бомбардир, наприклад, — справжній артилерист. Він стріляє їдкою рідиною, яка, немов снаряд із мініатюрної гармати, з шумом (мов постріл з дитячого пугача) вилітає із заднього кінця його черевця і в повітрі враз перетворюється у невеликий клубок «диму» — неначе шрапнель вибухнула. Жук-бомбардир, відстрілюючись від туруна, який переслідує його, випускає швидко один за одним 10–12 «хімічних снарядів»!

Жук-бомбардир відстрілюється від туруна, що переслідує його.

Хімічну зброю застосовує і морський слимак доліум: плює в супротивника хлорсульфоновою кислотою — сумішшю соляної і сірчаної кислот! Цей плювок роз'їдає каміння. Якийсь зоолог розповідає, що приніс додому спійманого у морі доліума, аби краще роздивитися його за столом. Коли він витяг черепашку із відра, та раптом викинула з рота струмінь рідини. Плювок упав на підлогу, і мармурові плити підлоги «закипіли й задиміли».

А ще можна сказати про таких незрівнянних стрільців, як жабовидні ящірки, що водяться в Мексіці й Техасі: вони стріляють у ворога крапельками крові зі своїх очей! Червоний струмінь, викинутий тиском очних м'язів, долає відстань біля 2 метрів.

Проте голотурія стіхопус своєрідністю своєї зброї перевершила всіх знаменитих стрільців тваринного царства: вона стріляє власними нутрощами! Днів за десять у голотурії виростає новий кишечник, і зброя стіхопуса знову готова до бою.

Коли вдуматися, яке це неекономне витрачання засобів на дуже малоефективну оборону! Ось вам приклад відносної доцільності в природі — факт, який заперечують ідеалісти.

При бажанні можна відшукати ще чимало пристосувань, які мають відносний характер, тобто корисні лише в якомусь одному відношенні, але шкідливі у інших. Наприклад, павиний хвіст, химерні ікла свині бабіруси або жива тара для меду — мурашки-бочки.

Застосування в господарстві таких дорогих бочок (які навіть просять їсти!) з погляду розумної економіки дуже збиткове і не являє найкращого вирішення питання. Бджоли знайшли рентабельніший спосіб збереження меду — «винайшли» віск.

Чому природа в одному випадку діє розумно, в іншому нерозумно?

Та тому, що в «конструкторському бюро» природи ніхто не обмірковує своїх рішень. Еволюціонуючі істоти не ставлять перед собою ніяких спланованих завдань, ніхто не скеровує їхній розвиток до якоїсь певної мети. Цей процес відбувається стихійно, і результат його залежить від складного комплексу зовнішніх обставин, які в різних випадках можуть скластися по-різному. За одних умов еволюція призводить до розумнішого з погляду логіки вирішення, за інших — розвиток обмежується лише задовільним результатом.

Так бездумно, як розвиваються самі, тварини-будівники вершать свої «розумні» вчинки. І навіть коли деякі, будуючи гнізда, комори або полюючи, застосовують найпростіші знаряддя, вони ніколи не замислюються над проблемою найліпшого їхнього застосування. Не можуть ні обробляти своїх знарядь, ні вдосконалювати їх.

«Голки», «бочки», «аркани» лісових «ремісників» навіть порівняти не можна зі справжніми знаряддями праці, якими користується людина. Ці курйозні приклади винахідливості природи показують лише, що зачаткові форми застосування примітивних знарядь зустрічаються в тваринному царстві. Отже, людські навички свідомої праці не виникли з нічого.

ЗОЗУЛИНІ ТАЄМНИЦІ

Поведемо нашу розмову про інстинкти далі.

Маленьке сліпе пташеня тягне на спині великий вантаж: інше пташеня. Підтримуючи його куксами-крильцями, обережно підсувається до краю гнізда, опускає донизу голову, впирається лобом у дно гнізда і раптом різко відкидається назад. Пташеня, що сиділо в нього «на горгоші», злітає вгору, а потім падає вниз, на землю. Пташеня-носій скочується на дно гнізда. Хвилин десять-п'ятнадцять відпочиває і знову зводиться на слабенькі ніжки. Сунеться задки, підповзає під Іншого свого сусіда, закидає його на спину й тягне до краю гнізда. Кидок — і ще одна жертва летить «за борт».

Зозуленя викидає з гнізда яйця своїх набутих батьків.

Це «жорстоке» пташеня — зозуленя. Воно розправляється зі своїми зведеними братами. Зозуленя не заспокоїться доти, доки викине їх усіх із гнізда. Робить це воно абсолютно несвідомо, підкоряючись наказові інстинкту. За кілька годин після вилуплення в зозуленяти з'являється непереборне прагнення викидати із гнізда все, що там є. Саме воно важить у цей час три грами з чимось, а покладіть йому на спину шестиграмову важку, воно викине і її.

На спині в зозуленяти є чутливі сосочки. Варто до них доторкнутися, як воно зараз же прибирає позу «викидача» і готується викинути з гнізда річ, що доторкнулася до нього. Воно діє, як живий автомат.

Та мине чотири дні, і інстинкт викидання зникне. Автомат вимикається! Якщо за чотири дні зозуленя не встигне позбавитися всіх зайвих ротів у гнізді, то ніколи вже більше не зможе цього зробити. (Інстинкт сліпий!)

Якось в Англії влаштували незвичайну виставку. На її стендах демонстрували блакитні, бурі, зеленаві, сірі, білі, однотонні та пістряві яйця. Всього 919 яєць, і всі зозулячі, зібрані в гніздах 76 різних видів птахів.

Учені підрахували, що зозулі підкидають свої яйця у гнізда 150 видів птахів! Під Москвою зозуленята часті гості в «лісових хатинках» плисок, берестянок. Під Ленінградом — у гніздах горихвісток. На Україні їх вигодовують звичайні білі плиски, сірі славки, очеретянки, сорокопуди. Зозуляче яйце можна знайти в гнізді майже першої-ліпшої нашої співучої пташки: вівчарика, волового очка, тинівки, мухоловки і навіть у дуплах дятлів і на болотяній купині серед яєць кулика. В яких різноманітних гніздах і на якій різній поживі виховується зозулячий рід!

Чому маленькі клопітливі пташки не викидають геть яйце непроханого гостя?

Досліди показали, що багато птахів дуже погано знають свої яйця. Орли, кури, качки, наприклад, можуть насиджувати будь-яку річ, за формою схожу на яйце. А лебеді намагалися насиджувати навіть… пляшки. Якийсь учений провів такий дослід. Він замінив у гнізді садової славки її яйця яйцями іншої пташки — тинівки. Після цього славка знесла ще одне яйце. Воно відрізнялося від інших яєць у гнізді. Тоді пташка, уважно оглянувши «підозріле» яйце, викинула його геть. Дурненька, сприйняла своє яйце за чуже!

І все-таки деякі птахи розпізнають яйця зозуль і викидають їх. Іноді вони «замуровують» у гнізді підкинуте яйце разом з усіма яйцями, серед яких те лежить. Укривають їх усіх травинками, вовною і пухом, роблять нове дно у гнізді. Виходить двоповерхова «хатка». На першому поверсі лежать покинуті яйця (серед них одне зозулине), на другому — заново знесені яйця, які насиджуються.

Щоб важче було розпізнати її яйця, зозуля «підробляє» їх. У процесі еволюції в зозуль розвинулось дивне пристосування — їхні яйця і розміром, і кольором схожі на яйця тих птахів, у гнізда яких зозулі їх підкидають. (Інстинкт мудрий!)

Гаразд, але ж вихователями зозуленят можуть бути птахи 150 різних видів. І всі вони мають яйця різного кольору. Звідкіля зозуля знає, що в гніздо горихвістки треба покласти блакитне, до дроздовидної очеретянки — блакитне з темними плямами, а до садової славки — буре яйце?

Справа в тому, що зозулі спеціалізуються на птахах певного виду. Є зозулі «горихвісткові», «плискові», «очеретяні» і так далі, тобто зозулі, які з року в рік підкидають свої яйця в гнізда горихвісток, плисок і очеретянок. Кожна зозуля несе, як правило, яйця одного певного кольору, саме такого, в який забарвлені яйця названих батьків її зозуленят. У цьому полягає таємниця прозорливості зозулі! Трапляється, звичайно, що зозуля кладе свої яйця серед яєць, забарвлених зовсім інакше. Та, як правило, вона не помиляється.

Зозуля важить сто грамів, а пташки — вихователі зозуленят усього сім-десять грамів. Що сталося б, коли б зозуля несла такі ж великі яйця, як, скажімо, бекас, вагою в сто грамів? її яйце просто не вмістилось би в мініатюрному гніздечку співучої пташки.

Ось чому в зозуль розвинулось ще інше дивне пристосування: вони несуть дуже маленькі яйця, приблизно такого ж розміру, як горобець. І важать зозулині яйця іте більше від гороб'ячих, біля 3 грамів.

Яйце маленьке, а зародок у ньому розвивається дуже швидко. Вже через одинадцять днів зозуленя викльовується з шкаралупи. Воно квапиться обігнати своїх сусідів по гнізду, які з'являються на світ через дванадцять-тринадцять днів. Ледь обсохнувши, новонароджене зозуленя береться до важкої праці: треба викинути з гнізда зайвих їдців.

Гнізда сліпучих птахів завжди добре сховані, побачити їх нелегко. Як же знаходить їх зозуля?

Щоб відповісти на це питання, поставимо інше: чому зозуля схожа на яструба?

Зозулю, коли вона летить, легко сприйняти за яструба перепелятника. Вона має таке ж забарвлення, такі ж розміри і характер польоту. Ця вражаюча схожість не простий збіг. Пояснити його зуміли вчені, які стежили за зозулею тоді, коли вона розшукувала чужі гнізда.

«Низько над порубом, — розповідає орнітолог Пеус про свої спостереження, — я помітив зозулю. У неї був дивний політ: летіла вона над самісінькою травою і круто повертала то праворуч, то ліворуч. Час від часу зозуля лопотіла крильми, і так сильно, що хилиталася трава. Вона шукала гнізда і шумом своїх крил намагалася сполохати пташок, які насиджували яйця. Її дії мимоволі нагадали мені облавне полювання, коли нагоничі, галасуючи і грюкаючи, сполохують звіра».

Ось де знадобилася зозулі схожість із яструбом! Пташки, які сидять на яйцях, забачивши низько над собою обриси «хижака», з остраху вискакують із своїх схованок. Пташки, рятуючись втечею, видають місце розташування своїх гнізд. А зозулі цього й треба.

Не тільки наша зозуля, але й деякі її родичі з тропічних лісів Африки та Індії забарвленням і польотом нагадують хижих птахів. Вражаючий факт! Певно, це пристосування дуже допомагає розшукувати чужі гнізда.

Зозуля застосовує ще інший спосіб розвідки — спостереження із засідки. Сидячи де-небудь на високому дереві або стовпі, вона терпляче видивляється, де птахи в'ють свої гнізда.

Що робить зозуля, коли вона зндйшла гніздо з насидженими яйцями? Адже таке гніздо не годиться для «дитячого притулку» зозуленяти: зозуленя не встигне тут вивестися раніше за інших пташенят. Звичайно зозуля залишає гніздо із добре насидженими яйцями. Але трапляється, що інстинкт підказує їй іншу дію. Деякі натуралісти бачили, як зозулі викидали з гнізд насиджені яйця і примушували тим самим потерпілих птахів відкладати нові яйця. До них зозуля нищечком приєднувала і своє яєчко.

А як зозуля його підкидає: відкладає просто в гніздо чи приносить у дзьобі?

По-різному. В ті гнізда, які для неї надто малі або до яких важко дістатися, вона приносить своє яйце в дзьобі й дуже обережно кладе поміж чужими яйцями.

Але перш ніж покласти своє яйце, зозуля, як правило, виймає з гнізда одне чуже. Вона бере його дзьобом і летить собі геть. А потім з'їдає його або просто кидає.

Зозулі-самці іноді допомагає самець, що відвертає увагу птахів. Він пролітає над самісіньким гніздом і потім сідає на видному місці. Пташки з писком атакують його, намагаючись прогнати якнайдалі. А він не квапиться. В цей час самка тихо з'являється із схованки і підкидає яйце в гніздо обдурених пташок.

Зозуленята дуже ненажерливі. Названі батьки увесь день від зорі до зорі буквально щохвилини приносять їм поживу. За двадцять днів зозуленя залишає гніздо, але ще місяць чи півтора віддані своєму батьківському обов'язку пташки піклуються про нього, розшукують у лісі і годують.

А як його рідна мати — зозуля? Навідується вона хоч зрідка до свого синка? Колись гадали, що зозуля час від часу відвідує гнізда зі своїми підкидьками, допомагає зозуленятам викидати з гнізда інших пташенят і навіть нібито підгодовує їх.

Нині доведено, що наші звичайні зозулі так не роблять. Відклавши яйця, вони ніколи вже до них не повертаються. Більше того: старі зозулі навіть на південь відлітають без молодих і значно раніше за них. Перші зозулі з'являються в Африці вже в липні. Молоді відлітають у теплі краї пізніше і цілком самостійно. Інстинкт указує їм шлях.

Але не всі зозулі-батьки такі безтурботні. У тропічних країнах живуть зозулі, які разом з названими батьками вигодовують своїх підкинутих у чужі гнізда пташенят.

З КИМ ПОВЕДЕШСЯ, ВІД ТОГО Й НАБЕРЕШСЯ

Зозуля стала уособленням батьківської безтурботності, її недбайливість, як поганий приклад, наводять у багатьох повчальних байках і неприємних порівняннях.

Громадська думка обурена поведінкою зозулі, проте «гніздовий паразитизм» — явище в природі не рідкісне. Вивчено цілий ряд птахів, що, як і зозуля, спихають турботи про своє потомство на чужі плечі.

Хто міг би запідозрити диких качок у тому, що деякі з них ставляться до своїх дітей не краще від зозулі?

Проте недбалі батьки трапляються і в качиному роду.

Качки рябушки нерідко підкидають яйця в гнізда своїх сусідок — інших рябушок. В одному гнізді якось знайшли яйця восьми різних рябушок — усього шістдесят штук!

Качки підкидають яйця і в гнізда птахів іншого виду. Яйця довгоносого крохаля попадаються в гніздах черні-головні, а білоокий нурець відкладає іноді свої яйця в гніздах качок савок.

Та найпоказовіша качка-«зозуля» — південноамериканська гетеронета. Яєць вона ніколи не насиджує. Як вихователів своїх дітей гетеронета вибирає інших качок або навіть чайок, болотяних курочок і журавлів.

Буває, що відчайдушна качка підкидає свої яйця в гнізда хижого чиманго — фольклендського сокола. (Інстинкт сліпий!)

Уявляєте собі становище новонародженого качати, яке опинилося під крильцем у таких батьків! Не гаючи часу, воно квапиться скоріше і непомітніше залишити страшне гніздо. Маленький вигнанець утікає до річки і там пристає до будь-якого качиного виводку.

У деяких країнах Африки дуже популярна невеличка сіренька пташка. Її звуть медовим провідником. Кажуть, що пташка живе в дивній «дружбі» з людиною. Відшукавши у лісі гніздо диких бджіл, медовід летить до найближчого села. Перелітає від хатини до хатини й голосно тріскоче. Негри вже знають, у чому справа. Не гаючи часу, ідуть за галасливою пташкою до лісу. Перелітаючи від куща до куща, медовід приводить їх до бджолиного борту. Люди руйнують його, забирають мед, а медовому провідникові дістаються порожні стільники. Але для нього віск — ціле багатство. Ця пташка незвичайна в усіх відношеннях: мало того, що вона «співробітничає» з чорношкірими бортниками, медовід — єдина в світі хребетна тварина, здатна живитися воском. Лише воскова міль, личинки якої живуть у бджолиних стільниках, змагається з ним за честь воскоїда-унікума.

Зоологи зацікавилися такими незвичайними властивостями і дослідили дивовижні речі: у шлунку медовода влаштувався, виявляється, маленький світ мікроорганізмів — дріжджі та бактерії. Вони й перетравлюють віск, перетворюючи його на сполуки, які засвоює потім організм птаха.

Медовід не тільки хороший медовказівник, але й вправний «контрабандист»: він потай приносить свої яйця в чужі гнізда. Шпаки, дятли й ластівки вигодовують молодих медоводів.

Африканські ткалики, трупіали і волові птахи Америки — інші представники цієї дивної компанії «ледарів».

Як видно, гніздовий паразитизм узвичаєний багатьма птахами. Але ніде не досяг він такої сили і досконалості, як у зозуль. На землі водиться сто тридцять видів зозуль. Принаймні п'ятдесят з них не висиджують своїх яєць. Ціла серія незвичайних інстинктів і пристосувань допомагає цим птахам звільнитися від, мабуть, найклопіткішої у світі справи — виховання свого потомства.

ІНКУБАТОРИ В ДЖУНГЛЯХ

Про клопітність цієї справи міг би розповісти бідолаха телегал, якому, щоб вивести пташенят, доводиться споруджувати «єгипетські піраміди».

Коли перші дослідники Австралії побачили на рівнинах цієї країни дивні земляні горбики, вони сприйняли їх за могили тубільців. Та виявилось, що це… пташині гнізда. І не прості гнізда, а інкубатори!

Австралійські смітні кури телегали не насиджують своїх яєць. Вони заривають їх у купи гниючого сміття. Тепло, що виділяється під час гниття, зігріває яйця.

Яйця розвиваються в сміттєвій купі, як у справжньому інкубаторі. (Інстинкт мудрий!)

«Інкубатори» будує півень. Великими й дужими йогами він згрібає докупи всіляке сміття. Працює багато днів і зводить воістину грандіозну споруду: деякі горбики-гнізда телегалів сягають височини 5 метрів! Знаходили будівлі смітних курей в околиці п'ятдесяти кроків. Як правило, їхні гнізда значно менших розмірів.

Коли «інкубатор» готовий, самиці забравшись на купу сміття, заривають у неї яйця. По одному яйцю в окремі заглиблення. Яйця закопуються завжди тупим кінцем догори, щоб пташенятам легше було вибратися із шкаралупи.

За розвитком яєць стежить півень. Він чергує біля «інкубатора». Якщо від гниття листя в купі розвивається надто висока температура, півень розгрібає зайвий шар землі або робить збоку глибокі душники. Коли тепла мало, він підкидає зверху ще трохи сміття. Для вимірювання температури півень має свій «градусник» — внутрішній бік крил у нього не оперений, і, доторкуючись голим тілом до гнізда, півень інстинктивно відчуває, яка в ньому температура.

Іноді за холодної погоди верхній шар сміттєвої купи переохолоджується дужче, ніж звичайно. Тоді півень бентежиться: адже можуть замерзнути яйця! Він накидає зверху багато нового сміття і таким чином ховає пташенят живцем. (Інстинкт сліпий!)

Курчат, які вилупились із яєць, чекає нелегка робота — треба вибратися на поверхню з-під шару землі і сміття, іноді завтовшки один-два метри. Та новонароджені пташенятка аж ніяк не безпорадні. Вони народжуються вже зовсім опереними, дуже великими й сильними. Мов кроти, невтомно вони риють землю і ногами, і крилами і невдовзі вибираються на чисте повітря. Обсохнувши на сонці та обтрусившись, молоді телегали починають самостійне життя. В цей час вони вже вміють літати!

У наших болотах і на ріках водиться птах, який також зігріває своє гніздо теплом гниючих рослин. Це норець, або пірникоза. Збудоване із старого очерету гніздо пірникози, ніби мініатюрний пліт, вільно переганяється вітром із однієї частини озера на іншу. Тепло гниючих рослин, на яких лежать яйця, оберігає їх від охолодження знизу. Звичайно, примітивний «парник» пірникози лише віддалено нагадує могутні «інкубатори» телегалів.

Багато птахів, будуючи гнізда, вдаються до надто хитромудрих способів.

У Бразілії майже всюди на гілляках великих дерев, що ростуть поблизу лісових хатинок і сіл, можна побачити досить важкі грудки глини. Невеличкі червоно-жовті пташки, схожі на дроздів, з пронизливим криком метушаться біля дерев. Це птахи-пічники, а глиняні «дині» на деревах — їхні гнізда. Кожне гніздо — справжня «цегляна» хатчина з сінями й світлицею.

Самець і самиця будують гніздо спільно. Спочатку заготовляють «цеглу» — скачують із глини великі грудочки завбільшки з гвинтівочну кулю. Для міцності до глини домішують рослинні волокна. (Інстинкт мудрий!) Цеглини виносять на дерево. На товстому сучку складають із них підмурок майбутнього гнізда. Птахи не мають іншого знаряддя, окрім дзьобів і лапок, але з допомогою цих нескладних «знарядь» вони швидко закінчують основу будинку і починають зводити склеписті стіни. А потім — дах у вигляді бані. В одній із стін залишають круглий отвір. Це двері. Внутрішнє приміщення перегороджують на дві кімнати. І будинок готовий!

Але трапляється, що глиняна хатчина завалюється раніше, ніж її встигають заселити. Пернаті муляри іноді ліплять на одному сучку стільки будиночків, що сучок обламується під вагою глини. (Інстинкт сліпий!)

Калао-носоріг, будуючи гніздо, також користується глиною. Але зовсім з іншою метою.

Калао водяться в Індії і гніздяться в дуплах дерев. Як тільки самиця забереться в дупло і відкладе там перше яйце, самець починає замазувати глиною вхід у дупло і невдовзі замуровує в ньому свою подругу. Залишає він лише невеличку щілину, крізь яку самиця може просунути тільки дзьоба. Кілька тижнів, аж поки із яєць вилупляться пташенята, вона залишається ув'язненою. Увесь час самець перебуває поблизу й годує ув'язнену комахами і плодами. Коли пташенята виведуться і зміцніють, самець товстим дзьобом розламує глиняну стінку і випускає самицю з дітьми на волю. Дивні стосунки має подружжя…

Виявляється, під час насиджування самиця птаха носорога линяє. В неї випадає одразу майже все пір'я. У такому етапі пташка абсолютно безпорадна. Ось чому самець замуровує її в дуплі. За глиняною стінкою їй і тепло, і безпечно.

Та коли самець загине, помре і самиця: без його допомоги вона не зможе вибратися із ув'язнення. (Інстинкт сліпий!)

«БОЖЕСТВЕННИЙ РОЗУМ» ДУРНИЙ!

Мурашки, птахи, риба, восьминоги, з якими ми щойно познайомились, — усі напрочуд «винахідливі» і «розумні». Подумати тільки — пташка шиє із листків гніздо нитками, зсуканими з рослинного пуху! Восьминіг уміє вчасно підкинути камінь у розкриту скойку молюска, а смітна курка будує інкубатор!

Хто навчив бездумних тварин уму-розуму? Богослови твердять, що бог.

Ще наприкінці XIII століття один із теоретиків католицького догматизму Хома Аквінат писав у своїх богословських творах, що творець заклав у тварин частку «божественного розуму». Це навіювання з неба (instinctus) і є інстинкт, який мудро керує поведінкою тварин.

Але кожен кмітливий натураліст знає, що інстинкт (або «божественний розум» у попівському лексиконі) не тільки мудрий, але й сліпий. Мудрий він лише за тих умов зовнішнього середовища, до яких тварини пристосовувалися століттями.

Змінюється обстановка — і тварини дурнішають на очах. Їхній «мудрий» керівник — інстинкт, неначе сліпе кошеня, безпорадно блукає поміж трьох нових дубів.

«Тварини — не що інше, як машини», — сказав 300 років тому великий французький мислитель Рене Декарт. Він перший увів у науку слово «рефлекс» для пояснення мимовільних реакцій нашого організму на зовнішнє подразнення. Про рефлекси мова піде далі, а зараз ми поміркуємо над словами Декарта.

Адже тварини справді нагадують автомати з певною програмою дій (згадайте зозуленя!). Візьмемо також для прикладу птаха, що будує гніздо. Скоряючись несвідомому природженому почуттю, багато птахів споруджують такі складні й «розумно» сплановані гнізда, що викликають захоплення навіть у людини. Все йде гаразд, поки пташка «працює» у звичній обстановці. Та ось галка у пошуках придатного для гнізда матеріалу натрапила на склад годинникових пружин. Галки не вибагливі у виборі підстилки для гнізда: пір'я, ганчірки, папір, дрантя, вовна — все годиться. Заповзятлива матуся вирішила цього разу зробити своїм пташеняткам матрац із стальних пружинок. Не врахувала вона тільки теплопровідності нового матеріалу. Оригінальна підстилка виявилася дуже пружистою, але, на жаль, погано захищала пташенят від холоду. (Інстинкт сліпий!)

Був час, коли навіть учені, дивуючись майстерності, з «кою птахи будують свої гнізда, вважали, що ці найуміліші лісові архітектори беруться до будівництва з певним планом у голові і з врахуванням усього попереднього досвіду й набутих знань.

Тепер доведено, що навіть найуміліші четвероногі й пернаті будівники в своїй часто, здавалось би, дуже «мудрій» діяльності керуються не кмітливістю і навіть не знаннями, одержаними в результаті життєвого досвіду, а виключно інстинктом.

Спостереження показали, що молоді птахи, які вперше будують гнізда, будують їх анітрохи не згірше від старих, досвідчених птахів. А птахи, які все життя сиділи в клітці й ніколи не бачили, як їхні брати в'ють гнізда, коли надходить пора розмноження, споруджують гнізда з таким знанням справи, неначе зроду тільки цим і займалися.

Птах, який будує гніздо, не може довільно змінити його план або внести в нього нові творчі зміни. (За винятком, звичайно, тих випадків, коли він помилково як будівельний матеріал використовує годинникові пружини або інші непідходящі речі). Чудовий знавець птахів Оскар Хейнрот уважає навіть, що птах, який будує гніздо, зовсім і «не знає», для чого він його робить, і був би дуже здивований, коли б йому сказали, що в гнізді доведеться виховувати пташенят. Ось чому, говорить О. Хейнрот, самець сірої чаплі, вибравши місце для гнізда й зібравши матеріал для нього, жене геть свою самицю. Лише поступово він звикає до її настирливих спроб зайняти нарешті гніздо і відкласти в ньому яйця. Якби носатий упертюх знав, що будує гніздо для яєць і пташенят, йому б не здавалось, що самиця пє має до них ніякого відношення.

«РОЗУМ» ТВАРИН

Інстинктивні почуття розвинулись у тварин в процесі еволюції із найпростіших рефлексів.

Приклад рефлексу — відсмикування руки від гарячої речі. Це робиться несвідомо. Сигнал небезпеки (опік) від чутливих клітин пальців по нервах передався у центральну нервову систему. Звідти у вигляді нервового збудження зразу ж надійшов відповідний наказ (по-латині слово «reflecto» означає «повертати назад»). Під дією нервового імпульсу м'язи руки мимовільно скоротились, і рука відсмикнулася.

У міру розвитку тваринного царства рефлекси ускладнювались, об'єднувалися в ланцюги несвідомих, але різноманітних за виявленням реакцій організму на зовнішні впливи. Сформувався закріплений у клітинках мозку у вигляді певної «програми» відповідних реакцій ланцюг оборонних, харчових, будівельних і тому подібних рефлексів. Рефлекси такого роду називаються безумовними. Вони являють собою природжені форми поведінки, пристосовані до певних умов середовища.

Це і є інстинкти.

Кожне звіря, кожне пташеня, кожна личинка комахи народжуються з готовим комплексом інстинктів, які являють собою таку ж невід'ємну особливість їхнього виду, як і будова тіла, забарвлення, способи живлення і розмноження.

Інстинкти — вироблені природним добором доцільні пристосування. Тому під їхнім впливом тварини роблять вельми доцільні вчинки. (Якщо інстинкт діє у звичайній обстановці). На перший погляд такі вчинки здаються навіть розумними. Це і дає привід поверховим спостерігачам говорити про розум і кмітливість тварин.

Та інстинкти доцільні тільки в тих випадках, у яких вони вироблялися. Іде життя тварини звичним шляхом — інстинкт мудро керує ним. Раптом — стоп! — непередбачена обставина. Мізкувати треба! А бездумний

Інстинкт, як автомат, гне стару лінію. Тварина попадає Р безглузде становище.

Видатний французький натураліст Жан Фабр провів якось такий дослід. Гусінь похідного соснового шовкопряда мандрує в пошуках поживи щільно зімкнутою колоною.

Кожна гусениця іде за попередньою, торкаючись її своїми волосинками Гусениці випускають тонкі павутинки, які служать провідною ниткою для товаришів, що простують позаду. Головна гусениця веде всю голодну армію до нових «пасовиськ» на вершинах сосен.

Жан Фабр наблизив голову передньої гусениці до хвоста останньої в колоні. Вона схопилася за «провідну нитку» і зразу ж із «полководця» перетворилася на «рядового солдата», пішла слідом за тією гусеницею, за павутинку якої тепер трималася. Голова і хвіст колони зімкнулись, і гусениці почали кружляти на одному місці. Інстинкт виявився безсилим вивести їх із цього безглуздого становища. Минула година, друга, минула доба, а гусениці кружляли й кружляли, ніби зачаровані.

Безцільно прокружлявши на місці цілий тиждень, колона розпалася, бо гусениці обезсиліли настільки, що не могли вже рухатися далі.

Гусениці, звичайно, істоти нижчого порядку. Можливо, звірі, найближчі наші родичі в тваринному царстві, виявляють більше кмітливості у критичні хвилини життя?

У корови забрали теля. Вона, здавалося, дуже сумувала без нього. Щоб її втішити, в хлів поставили набите сіном Опудало теляти. Корова заспокоїлась, почала лизати грубу підробку. Пестила його з такою коров'ячою ніжністю, що шкіра на опудалі тріснула і вивалилося сіно. Тоді корова спокійнісінько почала їсти сіно і непомітно з'їла все «теля».

Щурів уважають одними з «найрозумніших» гризунів. Та про їхній «розум» можна судити з такого кумедного епізоду.

Білий щур будував гніздо. Захоплений будівельною гарячкою, гасав він по клітці в пошуках придатного матеріалу і раптом наштовхнувся на свій довгий хвіст. Зразу ж щур схопив його в зуби і поніс до гнізда. Потім вийшов на нові пошуки, і хвіст, звичайно, поповз за ним. Щур ще раз «знайшов» його і поніс до гнізда. Дванадцять разів підряд приносив він до гнізда свій власний хвіст! Щоразу, коли щур натрапляв на нього, інстинкт примушував його хапати схожий на прутик власний хвіст.

Та ось, здається, ми знайшли в тваринному царстві розумну істоту! В Америці водиться невеликий лісовий щур неотома. Жодний хижак не ризикне полізти д його нори: в стінках гостряками до виходу стирчать колючки. Щур сам робить ці «колючі загорожі». Залазить на кактус, відгризає колючки, приносить їх у нору і втикає в стінки біля входу вістрям догори. Чи не мудро!

Але дайте неотомі замість колючок кактусів інші гострі речі, наприклад, шпильки чи дрібні цвяшки. Вони цілком можуть замінити колючки кактуса як загороджувальний засіб. Та щур цього не усвідомлює. У його предків виробилася звичка орудувати тільки колючками кактусів. Зі шпильками їм не доводилося мати справу. А щур сам без підказування інстинкту не здогадується використати їх для діла.

Та ось на сцені з'являється спритний хижак — скунс. Щур кидається навтіки. Він інстинктивно прямує де нори. Але нора далеко! Щур повертається і — шмиг! — ховається в зарості колючих кактусів.

У чому справа? Чому тварина, яка щойно продемонструвала цілковиту нездатність міркувати, у хвилину небезпеки зуміла, однак, вибрати найрозумніший шлях порятунку?

Пояснити цю вдавану невідповідність у поведінці тварин зумів великий російський фізіолог Іван Петрович Павлов. Він установив, що вчинками вищих тварин керують не лише інстинкти. Виявилось, що хребетні й деякі безхребетні тварини мають здатність добре запам'ятовувати навички, набуті життєвим досвідом. Щур, напевно, якось випадково врятувався від хижака під колючим кущем. Тому й згодом шукав порятунку в такій схованці. У тварини, твердить Іван Петрович Павлов, утворився в мозку умовний рефлекс — своєрідна пам'ять про те, що колючий чагарник може правити за надійний захист від хижаків.

Умовні рефлекси допомагають тваринам пристосовуватися до нових умов, які постійно змінюються. Збережена мозком пам'ять про пережиті вдачі та невдачі дозволяє звірові краща орієнтуватися за мінливих обставин.

У мавпячій клітці почепили під стелею банан. Мавпа пробує його дістати, але марно. Втомившись, вона без певної мети вилазить на ящик, який стоїть у клітці. Ого! — до банана тепер можна дотягтися! Далі мавпа впевнено, без зайвої метушні приносить ящик і забирається на нього, щоб дістати овочі під стелею. Під впливом досвіду в неї виробився умовний рефлекс.

Проте умовні рефлекси — це ще не мислення. Це — перший маленький крок на шляху до нього, але не завжди легко вирішити, де закінчується рефлекторний автоматизм і де починається процес елементарного мислення.

Це було в Індії. Слон ішов вулицею поряд з трамваєм. Раптом з приступки трамвая зірвалася людина. Слон миттю хапає її хоботом і садовить на дах вагона. Всі навколо вражені: яка розумна тварина! Як швидко зметикувала, що людині загрожує небезпека!

Але виявилось, що слон був навчений піднімати людину із землі. Цю навичку у вигляді умовного рефлексу закріпило в його мозку вміле дресирування. Чого було більше у вчинкові слона — свідомої волі чи-завченого автоматизму?

Інший приклад: мавпу навчили гасити свічки водою. Вона чудово виконує обов'язки «пожежника», щоб дістатися до ласощів усередині вогненного кільця.

Але ось та сама мавпа на плоту посеред озера. Води навколо скільки завгодно: нагнись і зачерпни кухлем! Та мавпа і уявлення не має про те, що гасять вогонь лише водою. Вона звикла мати справу з баком, із якого наливають у кухоль воду. Шукає очима бак. Він на сусідньому плоту. З великими зусиллями шимпанзе підтягає до себе пліт з баком, наливає із нього воду і лише тоді гасить вогонь.

Тварина діє, як автомат, абсолютно бездумно викопуючи завчений урок, пам'ять про який зберігає в її мозку умовний рефлекс.

Проте зоологи, спостерігаючи за тваринами, помітили в поведінці деяких із них свідоміші, ніби заздалегідь обдумані вчинки.

Бавляться два павіани. Бігають один за одним навколо скелі. Мавпи оббігають круг неї кілька разів, і переслідувач ніяк не може наздогнати втікача. Тоді в нього ніби сяйнула думка: павіан раптом повертає і біжить назустріч втікачеві, який потрапляє прямо в його обійми.

Білий ведмідь пірнає в ополонку. Доброму плавцеві у ній мало місця, і ведмідь починає трощити навкруги кригу, щоб поплавати на просторі.

Це вже, напевно, не завчений урок, а власна здогадка: з досвіду звір знає, що, коли розсадити лід, під ним виявиться вода. Враховуючи це, його мозок доходить правильного висновку: щоб довкола було більше води, треба обламати лід.

Рефлекси мозку, під дією яких тварини роблять подібні «передбачливі» вчинки, радянські фізіологи назвали екстраполяційними.

Велика робота по вивченню екстраполяційних рефлексів і логічних форм поведінки тварин провадиться в лабораторії фізіології і патології вищої нервової діяльності МДУ, якою керує професор А. В. Крушинський.

Екстраполяційні рефлекси — другий після умовних рефлексів крок на шляху до мислення. Але навіть у вищих тварин їх спостерігають не часто. Тваринний світ — це майже неподільне царство інстинктів. Поведінкою усіх живих істот керують складні комбінації умовних і безумовних рефлексів. Лише в дуже рідкісних випадках на допомогу звірові приходить гой могутній керівник, який зветься розумом. Ніби яскрава іскрина спалахує в пітьмі його свідомості.

ЯК ПРАЦЯ ВИВЕЛА МАВПУ В ЛЮДИ

Учені помітили цікаву річ. Тварини, що свої органи можуть використовувати, так би мовити, як руки, відрізняються разом з тим і розвинутішим мозком.

Іван Петрович Павлов говорив, що таємниця кмітливості мавпи в її чотирьох руках. Руками й ногами мавпа може брати різноманітні речі. Річ у її лапі набуває нового призначення: камінь перетворюється на молоток для розколювання горіхів, гілка — у віяло, листя дерев — у тампон, якого тварина накладає на рану. Нові навички розширюють поле діяльності умовних і екстраполяційних рефлексів.

Інший приклад — ведмідь — дуже кмітлива, кажуть дресирувальники, тварина. Лапами, мовби незграбними руками, ведмідь може піднімати, переносити, переставляти різноманітні речі.

«Рука» слона — його хобот. Слон також дуже «розумна» тварина. Восьминіг вправно маніпулює своїми вісьмома мацальцями, виконує ними дуже складні дії: відкриває скойки, переносить каміння, будує із них гнізда. І що ж ми бачимо: восьмирукий будівник помітно вирізняється «розумовими здібностями» серед інших мешканців океану.

Своїми успіхами людина зобов'язана також рукам. У нас не вісім і не чотири, а всього дві руки. Але це незрівнянно вправніші й точніші «інстинкти», ніж хобот слона або мавпячі лапи; людські руки — творці не тільки грандіозних машин — атомних криголамів і супутників, вони створили нас самих — єдиних у світі мислячих істот, які звільнилися від гніту сліпих інстинктів.

Завдяки цим невтомним трудівникам людина ввійшла в тісніший контакт з навколишнім світом речей. Вона стала обдумано добирати потрібні їй речі. Навчилася сама виготовляти різноманітне знаряддя. Трудові навички сприяли розвитку специфічно людських органів. У процесі праці народилася мова. Вона дала новий могутній поштовх розумовому розвитку.

Першим кроком на шляху олюднення мавпи, на думку Ф. Енгельса, було прямоходіння. Коли наші предки — перші мавполюди — навчились ходити на двох ногах, їхні руки звільнились від ролі передніх опорних кінцівок і перетворилися на органи праці. Мавполюди почали брати руками різні знаряддя — каміння, палиці та інші необроблені, знайдені в природі речі. Людина з палицею або гострим каменем у руці — це вже озброєна людина. Вона може тепер вступити у двобій з хижим звіром, збити з дерева плід, викопати із землі коріння. Знаряддя, затиснуті в руці, відкрили широкий шлях прогресу.

Ми бачили, що й деякі тварини використовують різноманітні речі як примітивне знаряддя. Та тільки людина свідомо добирає потрібні їй знаряддя і може обробляти їх та вдосконалювати. Тільки людина навчилася сама виготовляти знаряддя праці.

У трудових процесах з плином століть зазнали зміни не тільки знаряддя, але й органи праці — руки. Моральне і фізичне обличчя людини формувалося під впливом праці.

Під впливом добору кисть людської руки почала швидко вдосконалюватися як орган праці. Подовжився і став сильнішим і рухливішим великий палець руки. Розширилася долоня, розвинулось тонке чуття дотику на кінцях пальців.

Труд вплинув на формування в необхідному напрямку також інших органів людського тіла. А що прямоходіння стало тепер основною формою пересування людини, у неї розвинулася склеписта ступня Із сильним великим (опорним) пальцем. Хребет набув чотири «амортизуючих» вигини. Ноги дуже видовжились, а руки стали відносно коротшими. Збільшився мозковий відділ черепа й зменшився лицевий.

Органи нашого тіла (в першу чергу рука, мозок і мовний апарат, які найбільше піддаються впливові трудових навичок) змінюються й нині.

Нарешті як необхідний засіб спілкування за колективних процесів праці розвинулася ще одна суто людська особливість — членороздільна мова. Мовою і розумовими процесами на базі мовних понять володіє тільки людина.

Тут ми підходимо до визнання формуючої ролі в походженні сучасних людей ще одного важливого фактора — людського суспільства. На світанку своєї передісторії наші предки жили великими сім'ями і родами. Первісні навички прані вони одержали в колективі. Із колективної праці розвинулися складні виробничі відносини. Далі свідомість людей формувалася (формується й нині) уже під виливом соціальних, а не біологічних факторів. Розвиток тваринного царства і людського суспільства пішли різними напрямками. Між звіром і людиною утворилася непрохідна безодня. Прекрасна ілюстрація цього твердження — духовне обличчя Амали й Камали, дівчаток, вихованих у сім'ї звірів. Бідолашні діти, які виросли в лісі, далеко від суспільства, попри всі людські задатки, одержані в спадок від батьків, були дуже мало схожі на людей. Лише зовнішній вигляд свідчив про їхнє людське походження. Звички, духовні потреби, розумові здібності були майже на рівні звіра.

Як бачимо, людські навички не закладені в нас від народження, як стверджують ідеалістичні теорії. Вони продукт виховання і розвиваються тільки в суспільстві, під впливом соціальних факторів. Людина, говорить Ф. Енгельс, невід'ємна частка природи, одначе вона якісно відмінна від звіра соціальна істота.

Праця й суспільні відносини сприяли розвитку людської свідомості. Свідомості настільки високої, що її розумінню стали доступні найглибші й найприхованіші таємниці Всесвіту.

Примітки

1

Два природні мінерали — окис заліза й перекис марганцю правили печерним живописцям за основні фарби. Окисли дрібно товкли й змішували з лоєм. Залежно від розведення окис заліза давав гаму відтінків од вохряно-жовтого до червоного, а з перекису марганцю виготовляли чорні й коричневі фарби.

(обратно)

2

Таким чином індіянські чаклуни намагалися принадити дощові хмари.

(обратно)

3

Хоча християнська релігія і вчить, що «бог єдиний», однак престол «Ієгови воїнств» оточують безліч другорядних духів. Окрім незліченних святих і апостолів, християнські «теоретики» нараховують ще дев'ять різновидів усіляких «чинів» янгольських: серафими, херувими, престоли, сили, владицтва, верховенства, начала, архангели й просто янголи. Цю небесну субординацію встановив наприкінці VI століття папа Григорій І. До нього євреї і перші християни вірили в зовсім інших янголів — кадошимів (пресвятих), офамимів (швидких), оралимів (дужих), масмалимів (полум'яних), херувимів (янголів-биків) тощо.

(обратно)

4

Ця форма анімізму збереглася в іудейському й християнському вченнях про янголів. Різні біблійні тексти твердять, що кожна людина, кожний народ, навіть кожна моральна категорія — каяття, жалоба — мають свого янгола-охоронця. Нібито існують янголи Персії, Греції (книга Даніїла), Ізраїлю — архангел Михаїл, ватажок небесного вояцтва, що переміг сатану. В апокаліпсисі називають янголів води, вогню, безодні, вітрів, у талмуді — янголів моря, дощу, граду. Деякі талмудисти вважали навіть, що за гріхи народу перед богом спершу карається його янгол.

(обратно)

5

Згодом християнські богослови назвали херубів херувимами і зображували їх иа іконах у вигляді рожевощоких дитячих голівок з крильцями.

(обратно)

6

Давня російська назва убогих прочан. Здебільшого це сліпі співці та оповідачі стародавніх билин.

(обратно)

7

Ці цифри одержали дослідники, які вивчали найбільших китів — блювалів.

(обратно)

8

Правда, ще давньогрецький філософ Арістотель (384–322 роки до нашої ери) писав, що кит годує дитинчат молоком. Однак із середньовіччя кита вважали рибою, аж поки англійський натураліст Дж. Рей (1648–1705) довів, що кит — тварина.

(обратно)

9

Венеціанський мандрівник, який відвідав у XIII столітті Персію, Китай та інші країни Сходу. Про свої пригоди він розповів у «Книзі про розмаїття світу». Нині її видали багатьма мовами.

(обратно)

10

Сучасні дослідники гадають, що гінці привезли не пташине перо, а лист мадагаскарської пальми Sagus ruffia. Її стовбур сягає п'ятнадцяти метрів заввишки. З верхівки звисають сім чи вісім гігантських листків, схожих на пташині пера.

(обратно)

11

Відомо три види епіорнісів: найбільший — Aepyornis maxi- mus, завбільшки як слон, трохи менший — Aepyornis medius і най- менший завбільшки як страус — Aepyornis hildebrantii.

(обратно)

12

Німецькою, французькою та англійською мовами написання цього слова збереглося без змін.

(обратно)

13

На моє прохання історик А. І. Блінов відшукав нарешті цю книгу в одній з наших бібліотек, але не знайшов у ній ніякої згадки про те, що козаки бачили мамутів за Уралом. Дуже цікаве повідомлення про мамута знаходимо у творах відомого російського етнографа й палеонтолога Д. М. Анучина. Він пише, що якийсь дослідник записав розповіді мансі й хантів про кошлатих слонів, які ніби водяться в зауральській тайзі.

(обратно)

14

«Шестиднів» — популярний у візантійській і давньоруській писемності богословський твір, спрямований проти фізичних теорій «еллінських мудреців». Шестидневи складаються, як правило, з 6 трактатів (за числом днів творення світу) і, коментуючи біблійне вчення про походження всесвіту, подають різноманітні відомості (з християнської точки зору) з природознавства. Шестидиеви були відомі уже в IV столітті. «Тлумачна палея» — виклад старозавітних міфів, який супроводжується тлумаченням і викриттям іновірців. Відома у списках уже з XIV століття. «Сказання (слово) про птахів» — давній твір російської народної творчості, в якому в символічній формі трактуються деякі питання релігійної моралі, а головним чином проблеми кріпаччини. Безмірною гіркотою сповнені вірші «Сказання» про вічне рабство «маленьких птахів», про насильство і лихварство, які творять над ними паші — «птахи великі». Вже у XVI столітті церква і влада переслідували людей за читання цього твору.

(обратно)

15

Азбуковники — російські енциклопедичні словники XVII століття, які беруть свій початок від словників, що з'явилися в більш ранню епоху російської літератури. Вони містили відомості з філософії, історії, міфології, географії, етнографії, мінералогії, ботаніки та зоології. «Хронограф» — популярна енциклопедія з загальної історії, складена в районі Москви в середині XV століття.

(обратно)

16

Слово «фізіолог» також уперте зустрічаємо в творах Арістотеля. Філософ називає фізіологом дослідника природи, який цікавиться не лише зовнішніми явищами, а й проникав в саму суть речей.

(обратно)

17

В інших варіантах — 1000 років.

(обратно)

18

Міф цей не оригінальний. Укладачі біблії запозичили його з найдавнішого епосу світової літератури — з вавілонського сказання про героя Гільгамеша. З такими подробицями, як і в біблії, тут описано пригоди вавілонського Ноя — Утнапшитима.

(обратно)

19

Давньоримський письменник і натураліст Кай Пліній Старший жив у 23–79 роках нашої ери. В монументальній праці з 37 книжок «Природнича історія» він дав зведені відомості з мінералогії, ботаніки і зоології своєї доби.

(обратно)

20

Вперше тора, твори пророків, кетубим та інші єврейські «священні» книжки були перекладені на грецьку мову в Олександрії за часів царювання Птолемея II Філадельфа (284–247 роки до нашої ери). Цей переклад назвали біблією Сімдесяти Тлумачів («Сімдесятий»). Гадають, що названо його так за кількістю перекладачів і редакторів.

(обратно)

21

Російський вчений С. Усов, який найгрунтовніше дослідив перекази про єдинорога, наводить ще один доказ того, що давньоєврейське слово «реєм» означає дикого бика. Він цитує сірійського письменника Єфрема Сіріна: «раїм зветься одна тварина, схожа на бика». Раїм — сірійська форма єврейського реєма.

(обратно)

22

1942 року радянські археологи розпочали розкопки в селі Болгари (колишнє Успєньє). Тут, за кілька кілометрів від Казані, здіймалися у IX–XIV століттях стінн давньої столиці волзьких болгар. Їхніми нащадками вважають себе жителі Чуваської АРСР.

(обратно)

23

Пардус назва мисливського гепарда, яку подибуємо в руських літописах. Це великий, схожий на леопарда звір, але з прямими й стрункими, як у собаки, ногами. Одна з найпрудконогіших тварин. З давніх-давен в Індії приручених гепардів використовували як ловчих тварин у полюванні на антилоп. На Русі гепарди також здавна відомі. Для догляду за ними в складі княжих ловів були спеціальні пардусники.

(обратно)

24

Англійські мандрівники минулого століття особливо старанно шукали в лісах нововідкритих земель геральдичного патрона сьоєї країни. Але безуспішно: єдинорога в природі не знайшли.

(обратно)

25

Зображення василіска подибуємо серед символічних постатей руської геральдики. У гербі колишньої Казанської губернії на срібному щиті красувався, наприклад, войовничий на вигляд півень з вогненно-червоними крилами, зміїним хвостом і золотою короною на голові. Як емблема казанського царства він увійшов до складу геральдичних аксесуарів великого герба Російської імперії.

(обратно)

26

«Regulus» — латиною означає «царевич».

(обратно)

27

Конрад Геснер (1515–1565) опублікував у 1551–1558 роках п'ятитомну «Природничу історію тварин». Вона була багато ілюстрована й містила в собі описи (часто досить фантастичні) усіх відомих на той час тварин.

(обратно)

28

У Долині смерті в йєллоустонському парку (США) сірководень і вуглекислий газ, просочуючись крізь розколини у гірських породах, убивають тварин, що підходять близько.

(обратно)

29

Святого Георгія «у срібному озброєнні й лазуровій приволоці (мантії)», який списом простромлює «золотого із зеленими крилами дракона», було зображено на гербі Московського князівства, а згодом — Московської губернії.

(обратно)

30

В інших варіантах легенди місто зветься «Гевал», «Агав», «Антоній-град» і т. Ін.

(обратно)

31

Валеріан Вікторович Лункевич (1866–1941) — радянський біолог, популяризатор та історик природознавства. Написав багато науково-популярних книжок з різних питань природознавства.

Автор тритомника з історії біології — «Від Геракліта до Дарвіна».

(обратно)

32

Професор О. Абель, відомий австрійський палеонтолог, помітив, що й звичайна зелена ящірка, яка водиться у нас на Кавказі, в Криму й на півдні України, іноді спирається на задні йоги й тікає, як хламідозавр.

(обратно)

33

Наукова назва амонітів походить від імені давньоєгипетського бога Амона. Його зображували з баранячою головою. Емблемою Амона правив скручений спіраллю баранячий ріг, який схожий також на скойку амоніта.

(обратно)

34

Доктору Гаджеру наука зобов'язана дослідженням деяких загадкових і колись спірних біологічних явищ. Він, наприклад, з допомогою ретельно зібраних доказів установив, що меч-риба дійсно нападає на кораблі й що багато морських зірок живляться рибою.

(обратно)

35

Риб'ячі дощі описували й інші іхтіологи: Уоррен (1909), Оуджайлбі (1907), Мік (1918), Мак-Каллоч (1925).

(обратно)

36

Із деяких комах виготовляють першосортні фарби. Приклад: кактусова «попелиця» або червець кошеніль. У Мексіці на кактусових плантаціях розводять цих червеців; з них виготовляють цінну фарбу кармін.

(обратно)

37

«Син божий» (тобто Ісус Христос), — учить християнська церква, — взяв на себе плоть людську (але без гріхів!) і став людиною, водночас лишаючись богом.

(обратно)

38

Літургія — церковна відправа: на ній вершиться таїнство причастя.

(обратно)

39

Ян Сваммердам (1637–1685), один із перших натуралістів, що працював з мікроскопом, зовсім лишився розуму, надивившись з цієї «бісової рурки» усіляких інфузорій. Набожний християнин, він вирішив, що вчинив непоправний гріх, угледівши те, що всеблагий господь бажав сховати від людських очей. У нападі божевілля Сваммердам розтрощив мікроскоп і спалив усі свої рукописи, крім одного, який, на щастя, був у приятеля.

(обратно)

40

22 липня 1918 року у штаті Юта (США) вибухнула куляста блискавка неподалік отари овець: усі 504 вівці були вбиті вибухом.

(обратно)

41

«Правда», 8 січня 1961 року.

(обратно)

42

Вперше розповіді про крилатих, схожих на кажанів вампірів, які ссуть кров заснулих людей, привіз до Європи Христофор Колумб.

(обратно)

43

Перші натуралісти помилково назвали вампіром зовсім сумирного кажана — великого вампіра (Vampirum spectrum). Але виявилося, що великий вампір не кровосос: він живиться комахами й овочами. Кров ссуть представники іншої родини (Desmodontidae), їх і тепер звуть справжніми вампірами, або кровососами.

(обратно)

44

Мадагаскар — справжнє царство напівмавп: з п'ятдесяти видів лемурів, що мешкають нині на землі, сорок живуть у лісах Мадагаскару.

(обратно)

45

Про Джона Плантене — піратського короля Мадагаскару, про його розбійницьке царство і романтичну любов, яка поклала початок «Троянській війні» на острові, розповідає у своїй книжці «Гаряче поселення Амбінанітело» польський мандрівник Аркадій Фідлер (видавництво «Молода гвардія», 1959 p.).

(обратно)

46

Tarsius spectrum водиться в лісах Целебесу. Крім того, надибуємо ще два види довгоп'ятів — один на Філіппінських островах, другий на Борнео й Суматрі.

(обратно)

47

За повір'ями стародавніх греків, під землею було царство бога Аїда, повелителя загробного світу.

(обратно)

48

За російським повір'ям, домовий (дідько, дідок, постень, нежить) приносить щастя. Тому, перебираючись на нове місце, селяни за давніх часів, бувало, забирали з собою й домового. Припускалося, що домовий живе під грубкою. Туди йому подавали «карету» — старий личак. Тримаючи в одній руці ікону, а в другій скибку хліба з сіллю, хазяїн примовляв: «Дідуньо домовий! Прошу вашу світлість з нами на нове життя-буття. Візьміть хліб-сіль, ми раді вам, тільки ми підемо шляхом, а ви манівцями».

(обратно)

49

Деякі натуралісти вважають, що повір'я про пристрасть кажанів до жіночого волосся небезпідставне. Далі про це розкажемо детальніше.

(обратно)

50

Деякі кам'яні «плити», з яких складалися піраміди, важили до десяти тонн. Жителі острова Пасхи, споруджуючи своїх бовванів, переносили, правда, не менші тягарі. Кожен бовван важив біля п'ятдесяти тонн, а «капелюх», який натягували на його голову (на висоту чотириповерхового будинку), — від двох й до десяти тони.

(обратно)

51

Детальніше про гробницю Тутанхамона й трагічні події, які сталися після її відкриття, читачі можуть дізнатися, прочитавши книжку Г. Картера «Гробниця Тутанхамона», 1959 p., у статті В. Критського і Е. Натансона «Таємниця гробинці Тутанхамона», видрукуваній у десятому номері журналу «Вокруг света» за 1957 рік, і в книжці К. Керама «Боги, гробниці і вчені», Видавництво іноземної літератури, 1960 р.

(обратно)

52

Правда, Говард Картер, головний винуватець спустошення гробниці, лишився живий.

(обратно)

53

3 цієї причини, гадають деякі натуралісти, кажани іноді сідаю і на жіноче волосся. Не отримавши поворотного звукового сигналу, кажан наштовхується на перепону, яка поглинула ультразвук, — жіночу голову.

(обратно)

54

Черевце пташенят гуахаро, які щойно вкрилися пір'ям, має шар жиру. На батьківщині гуахаро здавна існує промисел: коли пташенятам виповниться приблизно два тижні, до печер приходять люди з довгими жердинами, руйнують гнізда, знищують безліч пташенят і тут же, біля входу до печери, витоплюють із них смалець, який славиться чудовими якостями.

(обратно)

55

Усі так звані зубаті кити — дельфіни, кашалоти, нарвали, білухи — мають лише одну ліву ніздрю, або дихало. Правий носовий хідник атрофований.

(обратно)

56

3 більшою чи меншою точністю була піддана дослідженню передбачувана електролокаційна система, крім морміруса, ще в кількох видів риби. Однак робили припущення, що, можливо, уся електрична риба, а її відомо біля ста видів, має радари.

(обратно)

57

Кальмари — тварини із групи головоногих молюсків, родичі восьминогів і каракатиць.

(обратно)

58

Французький лікар Бомбар, який здійснив героїчну подорож на надувному човні через Атлантичний океан, довів, що люди, які зазнають корабельної аварії, можуть заспокоїти спрагу, вживаючи у невеликій кількості морську воду.

(обратно)

59

Ентомологія — наука, що вивчає комах.

(обратно)

60

Описану схему міграції лопушниці вивчили на західноєвропейських метеликах. У біології наших лопушииць можуть бути значні відхилення.

(обратно)

61

Пінна — найбільша серед скойок європейських морів. Вона досягає вісімдесяти сантиметрів завдовжки. Пінни водяться у Середземному морі. Їх уживають як їжу, а з довгих шовковистих ниток, якими скойки прикріплюються до підводних речей, виготовляють рукавички, носовики та інші речі.

(обратно)

62

Амофіли водяться і в Європі, але це спостереження проведено над американськими видами.

(обратно)

Оглавление

Ігор Акимушкін СТЕЖКОЮ ЛЕГЕНД Оповідання про єдинорогів і василісків, про драконів і летючі тарілки, про те, як плачуть крокодили, про шосте відчуття та про багато іншого

ВСТУП

ВІД ТОТЕМА ДО СВЯТОГО ХРИСТОФОРА

  ТЖУКУРИТА — ПРАБАТЬКИ

  БИКИ! БИКИ!

  МИСЛИВСЬКА МАГІЯ

  ПОЗБАВЛЕНІ МЕЖ СИЛИ ПРИРОДИ

  ЩЕ РАЗ БИКИ

  КІШКА-БОГИНЯ І КіШКА-ВІДЬМА

  МАНГУСТА-ЧАРІВНИК

ГЛИБИННА КНИГА

  ЧУДО-ЮДО РИБА-КИТ

  СТРЕФІЛ-ПТАХ

  ІНДРИК-ЗВІР, УСІМ ЗВІРАМ ЗВІР

  ЗАМОРОЖЕНИЙ СЛОН

  СИБІР ДАЄ СЛОНОВУ КІСТКУ

«ФІЗІОЛОГ» УЧИТЬ…»

  ХТО ТАКИЙ «ФІЗІОЛОГ»!

  ЦЕРКВА РЕДАГУЄ АНТИЧНОГО «БРЕМА»

  МУРАХОЛЕВ, ОЛЕНЬ — ВОРОГ ЗМІЇ І ПТАХ ФЕНІКС

ЛЕГЕНДА ПРО БЛАГОЧЕСТИВЕ ЧУДОВИСЬКО

  ЗВІР, ЯКОМУ ЗАБРАКЛО МІСЦЯ В НОЄВОМУ КОВЧЕЗІ

  ВІД КТЕЗІАСА ДО ПЛІНІЯ СТАРШОГО

  ВІД ІОВА ДО МАРКА ПОЛО

  ПОСТАЧАЛЬНИКИ УНІКОРНА

  САМОРОБНІ ЄДИНОРОГИ

  ЩЕ ОДИН ПРЕТЕНДЕНТ

ФАБРИКАНТИ ВАСИЛІСКІВ

  ВАСИЛІСК У КОЛОДЯЗІ!

  ЧОМУ КУРИ СПІВАЮТЬ, ЯК ПІВНІ, А ПІВНІ НЕСУТЬСЯ

  РОГАТА ГАДЮКА — ПРАБАТЬКО ЛЕГЕНДИ

  ЖЕНІ АНВЕР

СИРЕНИ КАЗКОВІ Й НАТУРАЛЬНІ

  РИБОХВОСТІ БОГИ Й БОГИНІ

  ВОНИ БАЧИЛИ ЇX НА ВЛАСНІ ОЧІ

  ВИСТАВКИ РУСАЛОК

  СЛОНИ — РОДИЧІ МОРСЬКИХ ДІВ

СВЯТИЙ ГЕОРГІЙ І ДРАКОН

  СВЯТИЙ ГЕОРГІЙ — РУСЬКИЙ БОГАТИР

  ПОГАНСЬКИЙ ГЕРОЙ ЗМІНЮЄ ІМ'Я Й БОГІВ

  «КАК ВО ГРАДІ БИСТЬ, ВО ЛАОСІ…»

  «ДРАКОН» ЛІЛІПУТ

  КЛАДОВИЩА ДРАКОНІВ

  ВІДБИТКИ ПАЛЬЦІВ ПРАВЕДНОГО НОЯ

  КАМ'ЯНІ ЗМІЇ СВЯТОГО ПАТРИКА

  ФАНТАСТИЧНЕ ВІДОБРАЖЕННЯ «ЗЕМНИХ СИЛ»

«ЧУДОТВОРНІ» ДОЩІ

  РИБ'ЯЧИЙ ДОЩ

  МАННА НЕБЕСНА

  «КРИВАВИЙ ДОЩ»

  «КРИВАВИЙ СНІГ»

  КРОВ НА ПРОСКУРІ

«МАНДРІВНІ ВОГНІ»

  ШПИГУНИ З ВЕНЕРИ

  БОЙТАТА ПРИЙШЛА!

  БЛИСКАВКИ ВИГОТОВЛЯЮТЬ ЛЕТЮЧІ ТАРІЛКИ

  «ВОГНІ СВЯТОГО ЕЛЬМА»

  ЧОМУ СВІТЯТЬСЯ ГНИЛЮЧКИ!

  «ДАМА ПІД СЕРПАНКОМ»

  «ВОГНІ ГНОМІВ»

«ВОЛА ПОБИТИ КАМІННЯМ…»

  ЗА ЩО ВІДШМАГАЛИ ПРОТОКУ!

  «ПОВІШЕНА СВИНЯ»

  ЧИ БУЛИ ХРУЩІ У НОЄВОМУ КОВЧЕЗІ!

  НЕ ВСІ ЩУРИ ОТРИМАЛИ ПОВІСТКИ ДО СУДУ

У СТРАХА ОЧІ ПО ЯБЛУКУ

  ЧОМУ ЇХ ВВАЖАЮТЬ ПЕРЕВЕРТНЯМИ!

  «ДЕМОНИ» ТРОПІЧНИХ ЛІСІВ

  «ОЛЬМ — СТРАШНИЙ ДРАКОН»

  СТАЄННИЙ ДІДЬКО

  ВІДЬМИНІ КІЛЬЦЯ

МІСТЕРІЇ КАЖАНІВ

  ДРУЗІ ЧОРТА

  ФАРАОНОВА ПОМСТА

  КАЖАНИ «БАЧАТЬ» ВУХАМИ

  АКУСТИЧНЕ «ЧУТТЯ ДОТИКУ»

ШОСТЕ ЧУТТЯ

  «БЕЗЗВУЧНІ» КРИКИ РИБИ І КИТІВ

  РАДАР ВОДЯНОГО СЛОНА

  ЧИ МОЖНА БАЧИТИ ТЕПЛО!

  ТЕРМОЛОКАТОРИ ЗМІЙ

  ПТАХИ ОРІЄНТУЮТЬСЯ ЗА СОНЦЕМ

НЕСПОДІВАНІ ВІДКРИТТЯ

  ДІТИ У ЗВІРИНОМУ ЛІГВІ

  СУМНА ІСТОРІЯ АМАЛИ І КАМАЛИ

  КРОКОДИЛЯЧІ СЛЬОЗИ

  «ПТАШИНЕ МОЛОКО»

  ДЕРЕВО-КОРОВА

  ДЕРЕВО-ЛЮДОЖЕР

  МЕТЕЛИКИ ЛЕТЯТЬ ДО АФРИКИ

  МУРАШИНИЙ ТУАЛЕТ ПТАХІВ

МУДРІСТЬ І СЛІПОТА ІНСТИНКТУ

  «ВИНАХІДЛИВІ» ТВАРИНИ

  ПТАШКА-ШВАЧКА І МУРАШКИ-БОЧКИ

  ЯЗИК-САМОСТРІЛ

  МОРСЬКІ АВТОМАТНИКИ І ЗМІЇ-СНАЙПЕРИ

  ЗОЗУЛИНІ ТАЄМНИЦІ

  З КИМ ПОВЕДЕШСЯ, ВІД ТОГО Й НАБЕРЕШСЯ

  ІНКУБАТОРИ В ДЖУНГЛЯХ

  «БОЖЕСТВЕННИЙ РОЗУМ» ДУРНИЙ!

  «РОЗУМ» ТВАРИН

  ЯК ПРАЦЯ ВИВЕЛА МАВПУ В ЛЮДИ Fueled by Johannes Gensfleisch zur Laden zum Gutenberg