«Григорий Сковорода Материалы по празднованию 250-летия со дня рождения»

(,/ I

1Ф(С2)+8УІ С44

РЕДАКЦІЙНА КОЛЕГІЯ:

В. І. Шинкарук (голова), /. П. Головаха, 3. С. Голубєва, I. В. Іваньо, О. Є. Ільченко, I. Φ. Карабутенко, Φ. В. Константинов, О. Я- Лисенко, О. Р. Мазуркевич, А. М. Ніженець, В. М. Синельников, I. П. Стогній, В. В. Цівина.

Упорядкували: /. П. Стогній, П. Ю. Шабатин.

Рецензенти:

кандидат філософських наук Є. К. Дулуман; кандидат філологічних наук Д. П. Кирш.

Редакція філософії та права.

10502-304 БЗ-4-11-75

М22К04) — 75

© Видавництво «Наукова думка», 1975 р.

ВІД РЕДКОЛЕГІЇ

Філософська і літературна спадщина Григорія Сковороди —це яскрава сторінка в історії прогре­сивної науки і культури XVIII ст. Його подвижниць­ке життя й діяльність є прикладом палкої любові до своєї Батьківщини, до трудового народу, є по­вчальним уроком боротьби за розвиток науки, освіти і щастя людей.

Свідченням любові і глибокої поваги народів на­шої країни, всього прогресивного людства до ви­датного мислителя були ювілейні торжества і по­в'язані з ними заходи. У цій книзі публікуються найголовніші матеріали та дослідження про відзна­чення ювілею вітчизняного мислителя.

Редколегія висловлює вдячність членам Всесо­юзного, Республіканського, Харківського, Полтав­ського і Київського обласних ювілейних комітетів та Переяслав-Хмельницькій, Чорнухинській, Лохвиць-кій, Золочівській районним ювілейним комісіям за участь в збиранні сковородинівських матеріалів, а також науковим співробітникам, викладачам, учите­лям, адміністративним працівникам, письменникам, журналістам, художникам, фотокореспондентам, граверам та іншим товаришам, які сприяли підго­товці й виданню ювілейного збірника.

ПІДГОТОВКА ДО ЮВІЛЕЮ Г. С. СКОВОРОДИ

ЗМІСТ

ПІДГОТОВКА ДО ЮВІЛЕЮ Г. С. СКОВОРОДИ......... 7

Постанови ЦК Компартії України, Ради Міністрів УРСР, Президії Академії наук СРСР, Правління Спілки письменників СРСР і Ко­легії Міністерства культури СРСР....... 9

Постанова Ради Міністрів Української РСР. Про 250-річчя з дня народження

Г. С. Сковороди.................. 9

Спільна постанова Президії Академії наук СРСР, Правління Спілки письменників СРСР і Колегії Міністерства культури СРСР. Про відзначення 250-річчя з дня

народження Г. С. Сковороди.............. 10

Постанова ЦК Компартії України і Ради Міністрів Української РСР. Про відзна­чення 250-річчя з дня народження Г. С. Сковороди........ 10

Заходи по впорядкуванню місць на території Української РСР, пов'язаних з жит­тям і діяльністю Г. С. Сковороди............. 12

Заходи, що проводились по лінії ЮНЕСКО, по відзначенню 250-річчя з дня наро­дження Г. С. Сковороди................ 13

Засідання Республіканського ювілейного комітету по відзначенню

250-річчя з дня народження Г. С. Сковороди........ 14

Перше засідання.................. 14

Друге засідання.................. 14

Третє засідання.................. 16

Повідомлення преси про ювілей Г. С. Сковороди...... 18

Видатному просвітителеві і поету («Правда», ЗО грудня 1971 р.)..... 18

Просвітитель, філософ, поет. Україна готується відзначити 250-річчя з дня наро­дження Г. С. Сковороди («Радянська Україна», 11 березня 1972 р.) ... 18 Дорога до правнуків. До 250-річчя з дня народження Г. С. Сковороди («Радян­ська Україна», 6 травня 1972 р.)............. 20

До ювілею Г. Сковороди («Наше слово». Варшава, 14 листопада 1971 р.) . . 23

ВІДЗНАЧЕННЯ 250-РІЧЧЯ Г. С. СКОВОРОДИ......... 25

Відкриття меморіальної дошки і меморіального музею Г. С. Сковороди в м. Пе-

реяслав-Хмельницькому................ 27

Відкриття в селищі Чорнухи меморіального комплексу Г. С. Сковороди ... 27

Відкриття в м. Лохвиці пам'ятника Г. С. Сковороді........ 32

Відкриття в м. Охтирці меморіальної дошки Г. С. Сковороді...... 33

Відкриття в м. Харкові меморіальної дошки Г. С. Сковороді...... 34

Відкриття в с. Сковородинівка державного музею-заповідника Г. С. Сковороди 34

Урочисте засідання в Києві 1 грудня 1972 р......... 38

Вступне слово голови Республіканського ювілейного комітету віце-президента

АН УРСР академіка І. К. Білодіда............. 39

Доповідь члена-кореспондента АН УРСР В. І. Шинкарука. Слово про Сковороду 42

Промова голови Всесоюзного ювілейного комітету академіка Ф. В. Константинова 54

Промова представника генерального директора ЮНЕСКО В. О. Тюріна ... 55

Промова першого заступника голови Спілки письменників України В. П. Козаченка 56

Промова члена-кореспондента АН Білоруської РСР І. М. Лущицького ... 58 Промова робітниці Чорнухинського побуткомбінату Полтавської області В. О. Михаиленко ........ ......... ... 59

Промова старшого наукового співробітника Інституту філософії АН Грузинської

РСР Р. Г. Баланчивадзе................ 59

Промова члена-кореспондента АН Туркменської РСР 3. Б. Мухамедової . . 60 Промова завідуючого кафедрою філософії АН Литовської РСР доктора філософ­ських наук Я. В. Мінкявічуса.............. 61

Промова старшого наукового співробітника АН Вірменської РСР доктора філо­софських наук Е. С. Маркаряна.............. 62

Урочисте засідання в Москві 12 грудня 1972 р........ 63

Вступне слово секретаря Правління Спілки письменників СРСР Μ. К. Луконіна 64 Доповідь голови Всесоюзного ювілейного комітету академіка Ф. В. Константинова.

Г. С. Сковорода — видатний гуманіст............ 65

Промова голови колгоспу імені Г. С. Сковороди Г. П. Котка...... 71

Промова Героя Соціалістичної Праці письменника Μ. П. Стельмаха .... 71 Промова голови Українського Республіканського ювілейного комітету віце-прези­дента АН УРСР академіка І. К. Білодіда........... 72

РЕСПУБЛІКАНСЬКА ЮВІЛЕЙНА НАУКОВА КОНФЕРЕНЦІЯ. ХАРКІВ,

25-27 ЖОВТНЯ 1972 ρ................. 80

Про пленарні та секційні засідання конференції......... 81

Промова секретаря Харківського обкому партії М. А. Сіроштана. Г. С. Сковорода

на Харківщині................... 84

Промова голови Золочівського райвиконкому В. І. Соколовського. Григорій Ско­ворода і Золочівщина................. 87

Доповіді.................... 92

. П. Головаха. Оцінка загальносвітоглядної позиції Г. С. Сковороди в історико-

філософських дослідженнях............... 92

В. М. Конон. Деякі гуманістичні джерела світогляду Г. С. Сковороди . . . 100

. П. Стогній. Етика праці у творчості Г. С. Сковороди....... 105

Η. Ф. Уткіна. Філософія Г. С. Сковороди та наука Нового часу..... 111

В. М. Нічик. Г. Сковорода і етико-гуманістичний напрям у вітчизняній філософії 116

A. І. Пашук. Полемісти і Г. Сковорода............ 124

М. Д. Роговин. М. Козачинський і Г. Сковорода......... 134

Р. Т. Γ ром'як. Єдність поетичної і філософської творчості Г. С. Сковороди . . 143

. В. Іваньо. Про стиль філософських творів Г. Сковороди...... 147

. Д. Бажинов. Етична концепція Г. С. Сковороди в оцінці Л. М. Толстого . . 156

B. Г. Сарбей. В. Д. Бонч-Бруевич—дослідник і популяризатор спадщини Г. С. Ско­вороди .................... 163

Н. В. Комаренко. Д. І. Багалій — дослідник життя й творчості Г. С. Сковороди 168

Η. Г. Корж. Латинські віршовані твори Г. С. Сковороди....... 175

Ф. Я. Луцька. Жанр епіграми в творчості. Сковороди....... 181

Μ. К. Боровик. Григорій Сковорода і музика.......... 186

Д. В. Степовик. Погляди Г. Сковороди на образотворче мистецтво . . . . 193

Я. М. Погребенник. Г. Сковорода в німецьких виданнях....... 197

Ф. П. Медведев. Г. С. Сковорода в історії української літературної мови . . 201

П. Ю. Шабатин. Г. С. Сковорода і сучасна українська радянська байка . . 204

О. Р. Мазуркевич. Проблеми словесності у творчій спадщині Г. С. Сковороди 205

В. С. Калашник. Григорій Сковорода в поетичній творчості Павла Тичини . . 211

НОВІ ПОВІДОМЛЕННЯ І ПУБЛІКАЦІЇ........... 217

Я. А. Сотниченко. Освітні шляхи Григорія Сковороди........ 219

А. Ніженець. З листування В. Д. Бонч-Бруєвича з К. О. Сковородою . . . 223

А. Ніженець, Г. Штейн. Про походження псевдоніму Г. С. Сковороди . . . 229

Невідомі переклади і наслідування віршів Г. Сковороди. Подав І. Іваньо . . 233

Нові переклади латинських віршів Г. Сковороди. Переклав М. Роговин . . . 241

Бібліографія ювілейної літератури.

Склали В. Д. Прокопенко, Р. А. Ставинсъка, Ю. Г. Шевченко..... 245

ПОСТАНОВИ ЦК КОМПАРТІЇ УКРАЇНИ, РАДИ МІНІСТРІВ УРСР, ПРЕЗИДІЇ АКАДЕМІЇ НАУК СРСР, ПРАВЛІННЯ СПІЛКИ ПИСЬМЕННИКІВ СРСР І КОЛЕГІЇ МІНІСТЕРСТВА КУЛЬТУРИ СРСР

Для відзначення 250-річчя з дня народження видатного українсько­го просвітителя, філософа і поета Г. С. Сковороди ЦК Компартії України і Рада Міністрів Української РСР прийняли постанову про святкування ювілею мислителя; було створено Всесоюзний і Республіканський юві­лейні комітети. Здійснювались також заходи по святкуванню ювілею Сковороди за рішенням ЮНЕСКО.

Постановою ЦК Компартії України і Ради Міністрів Української РСР було передбачено видати збірник матеріалів про відзначення 250-річчя з дня народження Г. С. Сковороди. За традицією видання ювілейних матеріалів збірник «Григорій Сковорода. 250» підготовлено за такою структурою: постанови про ювілей Г. С. Сковороди, матеріали засідання Республіканського ювілейного комітету, повідомлення преси про ювілей та його урочисте відзначення, доповіді, виголошені на науко­вій конференції, присвяченій цій визначній даті, бібліографія ювілей­ної літератури та фотоілюстрації.

ПОСТАНОВА РАДИ МІНІСТРІВ УКРАЇНСЬКОЇ РСР ПРО 250-РІЧЧЯ З ДНЯ НАРОДЖЕННЯ Г. С. СКОВОРОДИ

У зв'язку з 250-річчям з дня народження видатного українського просвітителя, філософа і поета Г. С. Сковороди, яке минає 3 грудня 1972 року, Рада Міністрів Української РСР постановляє:

1. Утворити Республіканський ювілейний комітет по підготовці і відзначенню 250-річчя з дня народження Г. С. Сковороди.

2. Доручити Республіканському ювілейному комітету в двомісячний строк розробити і затвердити план заходів по відзначенню ювілею Г. С. Сковороди та подати Раді Міністрів УРСР кошторис витрат, по­в'язаних з відзначенням ювілею '.

1 Повний текст постанови Ради Міністрів УРСР надруковано в газеті «Радянська Україна» 12 серпня 1971 року.

9

СПІЛЬНА ПОСТАНОВА ПРЕЗИДІЇ АКАДЕМІЇ НАУК СРСР, ПРАВЛІННЯ СПІЛКИ ПИСЬМЕННИКІВ СРСР І КОЛЕГІЇ МІНІСТЕРСТВА КУЛЬТУРИ СРСР ПРО ВІДЗНАЧЕННЯ 250-РІЧЧЯ З ДНЯ НАРОДЖЕННЯ Г. С. СКОВОРОДИ

I. У зв'язку з тим, що 3 грудня 1972 р. минає 250-річчя з дня наро­дження видатного українського просвітителя, філософа і поета Г. С. Ско­вороди, Президія Академії наук СРСР, Правління Спілки письменників СРСР і Колегія Міністерства культури СРСР утворили Всесоюзний юві­лейний комітет у такому складі:

Академік Ф. В. Константинов - голова, В. П. Козаченко, М. К. Лу-конін - заступники голови, М. М. Алексеев, І. Ф. Карабутенко - відпові­дальний секретар, Г. Г. Абашідзе, А. Т. Алімжанов, Ю. Н. Єльченко, М. П. Бажан, С. О. Баруздін, М. К. Білогуров, І. К. Білодід, П. П. Боцу, Ю. М. Вєрченко, О. Т. Гончар, О. И. Дейч, М. А. Ібраїімова, М. Т. Йов-чук, В. П. Ісаев, М. В. Ісаковський, В. П. Єлютін, П. А. Загребельний, Л. М. Замятін, Л. А. Землянникова, М. В. Зимянін, Ю. О. Збанацький, В. М. Кожевников, О. Є. Корнійчук, С. Г. Лапін, М. В. Лесючевський, Г. М. Марков, С. М. Михалков, С. С. Наровчатов, I. Д. Назаренко, Т. І.Ойзерман, Ф. Д.Овчаренко, В. М.Озеров, С. В. Сартаков, Ю. К. Смо-лич, В. С. Сомов, А. В. Софронов, Б. І. Стукалін, Б. Л. Сучков, В. Ф. Пи­менов, М. А. Прокоф'єв, М. Танк, М. С. Тихонов, Л. М. Толкунов, 3. П. Туманова, М. Турсун-Заде, Є. М. Тяжельников, К. О. Федін, М. Т. Федоренко, К. О. Фурцева, М. Б. Храпченко, О. Б. Чаковський, О. Г. Чуча, О. М. Шестинський, В. I. Шинкарук, Д. Д. Шостакович, В. М. Ягодкін, А. I. Янсонс, К. Н. Яшен.

II. Доручити Всесоюзному ювілейному комітету в місячний строк розробити план заходів, пов'язаних з підготовкою і проведенням ювілею Г. С. Сковороди. V

(«Радянська Україна», 18 грудня 1971 р.)

ПОСТАНОВА

ЦК КОМПАРТІЇ УКРАЇНИ І РАДИ МІНІСТРІВ УКРАЇНСЬКОЇ РСР ПРО ВІДЗНАЧЕННЯ 250-РІЧЧЯ З ДНЯ НАРОДЖЕННЯ Г. С. СКОВОРОДИ ВІД 17 БЕРЕЗНЯ 1972 р.

З метою широкого відзначення 250-річчя з дня народження видат­ного українського просвітителя філософа і поета Г. С. Сковороди Цен­тральний Комітет Компартії України і Рада Міністрів Української РСР постановляють:

1. Провести у приміщенні Жовтневого Палацу культури в м. Києві 1 грудня 1972 р. урочистий вечір, присвячений 250-річчю з дня наро­дження Г. С. Сковороди.

2. Академії наук УРСР, Міністерству вищої і середньої спеціальної освіти УРСР, Міністерству освіти УРСР та Спілці письменників України провести в жовтні 1972 р. в м. Харкові Республіканську наукову конфе­ренцію, присвячену 250-річчю з дня народження Г. С. Сковороди.

3. Міністерству культури УРСР та Міністерству місцевої промисло­вості УРСР забезпечити виготовлення пам'ятної медалі і нагрудних знаків до 250-річчя з дня народження Г. С. Сковороди.

4. Міністерству культури УРСР, Держбуду УРСР разом з Спілкою художників України, Спілкою архітекторів України та Київським міськ-

10

виконкомом вжити заходів до прискорення проектування пам'ятника Г. С. Сковороді для спорудження його в Києві.

5. Прийняти пропозиції Міністерства культури УРСР та Харківсько­го облвиконкому про створення в селі Сковородинівці Золочівського району літературно-меморіального музею Г. С. Сковороди.

Міністерству культури УРСР затвердити штати вказаного музею в межах фонду заробітної плати та граничних асигнувань, передбачених за бюджетом для культурно-освітніх установ Харківської області на 1972 рік.

Видатки по утриманню цього музею провадити за бюджетом Хар­ківської області.

6. Дозволити Республіканському ювілейному комітету запросити для участі у святкуванні 250-річчя з дня народження Г. С. Сковороди діячів науки і культури з братніх союзних республік, з міст Москви і Ленін­града та представників Всесоюзного ювілейного комітету в кількості 26 чоловік.

7. Комітету по пресі при Раді Міністрів УРСР забезпечити своєчасне видання творів Г. С. Сковороди, досліджень про його життя і творчість, образотворчих та інших ювілейних видань, а також збірника матеріалів про відзначення 250-річчя з дня народження Г. С. Сковороди.

8. Міністерству культури УРСР, Академії наук УРСР, Комітету по пресі при Раді Міністрів УРСР, Спілці художників України організувати виставку книг Г. С. Сковороди' та рбразотворчих робіт і ілюстрацій до його творів.

, 9. Комітету по кінематографії при Раді Міністрів УРСР забезпечити демонстрування в кінотеатрах художнього фільму «Григорій Сковорода», створення документального кінофільму, присвяченого життю і науково-мистецькій діяльності Г. С. Сковороди, та випуск кіножурналу «Радян­ська Україна», присвяченого відзначенню цього ювілею.

10. Міністерству зв'язку УРСР вирішити питання про випуск до 250-річчя з дня народження Г. С. Сковороди ювілейних марок і кон­вертів.

11. Державному комітету Ради Міністрів УРСР по телебаченню і радіомовленню, РАТАУ, редакціям газет і журналів систематично ви­світлювати в пресі, по радіо і телебаченню хід підготовки та відзначення ювілею Г. С. Сковороди.

12. Міністерству вищої і середньої спеціальної освіти УРСР, Міні­стерству освіти УРСР, Міністерству культури УРСР, Товариству «Знан­ня» Української РСР організувати читання лекцій, тематичні вечори та інші заходи, присвячені життю і діяльності Г. С. Сковороди, у на­вчальних закладах, будинках культури, клубах і бібліотеках.

13. Схвалити заходи Республіканського ювілейного комітету, пого­джені з Харківським, Полтавським, Київським облвиконкомами, Київ­ським міськвиконкомом, відповідними міністерствами і відомствами УРСР, з питань впорядкування місць на території Української РСР, пов'язаних з життям і діяльністю Г. С. Сковороди (додаються).

14. Академії наук УРСР скласти кошторис витрат, пов'язаних з про­веденням ювілею Г. С. Сковороди, погодити його з Міністерством фінан­сів УРСР і внести на затвердження Ради Міністрів УРСР.

11

ЗАСІДАННЯ

РЕСПУБЛІКАНСЬКОГО ЮВІЛЕЙНОГО КОМІТЕТУ ПО ВІДЗНАЧЕННЮ 250-РІЧЧЯ З ДНЯ НАРОДЖЕННЯ Г. С. СКОВОРОДИ

ПЕРШЕ ЗАСІДАННЯ 27 жовтня 1971 р.

Відкриваючи засідання комітету, із вступним словом виступив голо­ва Республіканського ювілейного комітету академік І. К. Білодід.

На розгляд комітету виносяться: Заходи по відзначенню 250-річчя з дня народження Г. С. Сковороди. Обрання заступника голови Респуб­ліканського ювілейного комітету. Затвердження інформаційної групи Республіканського ювілейного комітету. В обговоренні заходів взяли участь тт. Р. В. Бабійчук, С. К. Гутянський, А. П. Бездітко, С. К. Бойко, І. Д. Назаренко, І. В. Іваньо, О. Є. Ільченко, П. Т. Тронько. Всі вони схвалили проект заходів і внесли конкретні пропозиції щодо широкого і гідного відзначення ювілею Г. С. Сковороди.

На засіданні комітету були затверджені заходи Республіканського ювілейного комітету. Заступником голови Республіканського ювілейного комітету обрано директора Інституту філософії АН УРСР, члена-корес-пондента АН УРСР В. І. Шинкарука. Затверджена інформаційна група Республіканського ювілейного комітету в складі товаришів: Возного М. І., Коробчак Л. М., Крижанівської Н. П., Мазуркевича О. Р., Мишани-ча О. В., Навальної Л. І., Малька І. М., Ніженець А. М., Парійського Є. К., Стадниченка В. Тимошенка Б. О., Степаненко С. І., Стогнія І. П. (керівник групи), Шаповалова М. X., Шкуринова П. С.

ДРУГЕ ЗАСІДАННЯ

24 нвітня 1972 р.

Засідання комітету було відкрито вступним словом академіка І. К. Білодіда про виконання постанови ЦК Компартії України і Ради Міністрів УРСР від 17 березня 1972 р. № 134 «Про відзначення 250-річчя з дня народження Г. С. Сковороди».

14

Перше засідання Республіканського ювілейного комітету. Виступає голойа комітету

академік І. К. Білодід.

На комітеті виступив відповідальний секретар Всесоюзного ювілей­ного комітету І. Ф. Карабутенко з інформацією про хід підготовки в СРСР до 250-річчя з дня народження Г. С. Сковороди. Розглянув питання: Про підготовку Республіканської наукової конференції, при­свяченої 250-річчю з дня народження Г. С. Сковороди. Про видання творів Г. С. Сковороди і літератури про його життя і творчість. Про ре­ставрацію і спорудження пам'ятників Г. С. Сковороді. Про випуск кіно­фільмів і кіножурналу, присвячених Г. С. Сковороді.

На засіданні комітету була заслухана інформація відповідального секретаря Республіканського ювілейного комітету І. П. Стогнія про по­станови Харківського, Полтавського, Київського обкомів Компартії Ук­раїни і облвиконкомів по відзначенню ювілею Г. С. Сковороди; постанова Президії АН УРСР про відзначення ювілею Г. С. Сковороди; про виготов­лення ювілейних марки, конверта та запрошення гостей на ювілейні свята. Були також заслухані повідомлення голів районних ювілейних комітетів селищ Золочів, Чорнухи та міст Лохвиця і Переяслав-Хмельницький.

З доповідями, інформаціями та повідомленнями на засіданні комі­тету виступили тт. М. К. Білогуров, І. 3. Головко, 3. С. Голубєва, Ю. Н. Єльченко, І. П. Кавалерідзе, П. М. Кузнецов, В. Я. Пономаренко, В. І. Савченко, П. М. Ступник, П. Т. Тронько, В. І. Шинкарук.

Комітет ухвалив просити Всесоюзний ювілейний комітет сприяти прискоренню спорудження пам'ятника Г. С. Сковороді в Москві у відпо­відності з постановою Ради Народних Комісарів від ЗО липня 1918 р., підписаною В. І. Леніним. Своєчасно видати двотомник творів Г. С. Ско-

15

вороди в Москві, книгу (в серії «ЖЗЛ») «Григорій Сковорода» та наді­слати їх у книжкові магазини Радянського Союзу.

Просити також Комітет по пресі при Раді Міністрів УРСР подбати про своєчасне видання і рецензування запланованої до ювілейної дати літератури, популярних брошур про життя і творчість Г. С. Сковороди, плаката-портрета ювіляра та художню листівку з портретом мислителя.

Провести Республіканську наукову конференцію в м. Харкові, в Хар­ківському університеті та в с. Сковородинівці Золочівського району Хар­ківської області 25-27 жовтня 1972 р.

Своєчасно (червень 1972 р.) видати тези Республіканської наукової конференції в обсязі 12 друк, арк., відповідальна-3. С. Голубєва (ХДУ),.

Затвердити редакційну колегію збірника у такому складі: відпові­дальний редактор - 3. С. Голубєва; члени редакційної колегії Б. А. Деркач, В. Ю. Євдокименко, О. Р. Мазуркевич, О. В. Мишанич, Р. Я. Пилипчук, І. П. Стогній.

Просити Міністерство культури УРСР докласти всіх зусиль, щоб до ювілею (жовтень - грудень 1972 р.) було завершено спорудження та реставрація пам'ятників українському мислителю в с. Сковородинів­ці, Лохвиці, Чорнухах і в м. Києві за поданими проектами скульптора І. П. Кавалерідзе.

Просити Комітет кінематографії при Раді Міністрів УРСР забез­печити своєчасний вихід на екран художнього кінофільму «Григорій Сковорода» (повторний екран), документального фільму «Народний філософ» та публіцистично-документального фільму «Відкрий себе».

Комітету кінематографії подбати про своєчасне увічнення вшанувІЇГ-ня пам'яті Г. С. Сковороди у спеціальному випуску кінохроніки «Радян­ська Україна».

Зобов'язати обласні і районні ювілейні комітети взяти під контроль виконання заходів з тим, щоб вони були здійснені своєчасно.

ТРЕТЄ ЗАСІДАННЯ 10 листопада 1972 р.

На засіданні комітету виступив голова Всесоюзного ювілейного ко­мітету академік Ф. В. Константинов з доповіддю про підготовку до 250-річчя з дня народження Г. С. Сковороди. Розглянуто план підго­товки й проведення 250-річчя з дня народження Г. С. Сковороди і кош­торис витрат на відзначення ювілею. Була заслухана інформація про проведення Республіканської наукової конференції, присвяченої ювілею Г. С. Сковороди; про нагородження організацій і осіб ювілейною ме­даллю; про виконання заходів Республіканського ювілейного комітету.

На засіданні ювілейного комітету виступили тт. В. М. Болтрик, Ф. В. Константинов, І. П. Стогній, П. Т. Тронько, В. І. Шинкарук.

Ювілейний комітет ухвалив: провести у м. Києві 1 грудня цього року урочисте ювілейне засідання, присвячене 250-річчю з дня народження Г. С. Сковороди, в приміщенні Державного академічного театру опери та балету УРСР імені Т. Г.- Шевченка; надати необхідну допомогу в під­готовці і проведенні 12 грудня урочистого вечора у Великому театрі СРСР. З цією метою виділити Всесоюзному ювілейному комітету ювілей­ні медалі і значки із зображенням Г. С. Сковороди, сувенірні видання тощо.

16

Трете засідання Республіканського ювілейного комітету. Виступає заступник голови

комітету член-кореспондент АН УРСР В. І. Шинкарук.

Було схвалено інформацію про успішно проведену 25-27 жовтня цього року Республіканську наукову конференцію, присвячену ювілею Г. С. Сковороди. Прийнято до відома рекомендації керівників секцій про те, щоб деякі кращі доповіді та повідомлення надрукувати в ювілейному збірнику матеріалів. Розглянуто питання про вручення окремим органі­заціям та особам ювілейної медалі із зображенням Г. С. Сковороди, про вручення ювілейних сувенірів, про організацію поїздки 28-ЗО листо­пада 1972 р. по сковородинівських місцях Київської, Полтавської і Хар­ківської областей членів Всесоюзного, Республіканського ювілейних комітетів, представників союзних академій та гостей із братніх республік.

На засіданні комітету було відмічено, що майже всі заходи Респуб­ліканського ювілейного комітету своєчасно і якісно виконані. Зверталась увага на прискорення видання повного зібрання творів Г. С. Сковороди, йшла мова про те, щоб в дні святкування ювілею закласти в м. Києві камінь на місці, де буде споруджено пам'ятник українському мислителю, а в колишній Києво-Могилянській академії відкрити музей Г. С. Сково­роди. Після закінчення упорядкування місць, пов'язаних з життям і ді­яльністю Г. С. Сковороди, слід видати путівник «Сковородинські місця».

Після засідання ювілейного комітету були переглянуті художній та публіцистично-документальні фільми про життєвий і творчий шлях Г. С. Сковороди.

Усі три засідання Республіканського ювілейного комітету проводи­лися в диспутному залі колишньої Кйєво-Могилянської академії на По­долі в Києві, де у свій час навчався Г. С. Сковорода.

17

ПОВІДОМЛЕННЯ ПРЕСИ ПРО ЮВІЛЕЙ Г. С. СКОВОРОДИ

ВИДАТНОМУ ПРОСВІТИТЕЛЕВІ І ПОЕТУ («Правда», 30 грудня 1971 р.)

Ім'я Г. С. Сковороди стоїть у списку найвидатніших діячів минулого нашої багатонаціональної Батьківщини, зауважив академік Ф. В. Кон­стантинов, відкриваючи засідання Всесоюзного комітету по проведенню 250-річчя з дня народження українського просвітителя, філософа і поета. Засідання відбулося 29 грудня в Спілці письменників СРСР.

Члени комітету затвердили план підготовки і проведення ювілею, увічнення пам'яті Г. С. Сковороди. Про велику програму святкування на Україні розповіли відповідальний секретар Республіканського комітету І. П. Стогній і член Всесоюзного комітету О. Г. Чуча. Вони повідомили, зокрема, про спорудження в місті Києві пам'ятника Г. С. Сковороді, про створення в селі Чорнухи, де він народився, і в Сковородинівці меморі­альних музеїв. На Україні у ці дні видається багато художніх творів і філософських праць ювіляра, книги про нього.

У Москві буде проведено наукову конференцію, в Державній бібліо­теці СРСР імені В. І. Леніна відкриється книжково-ілюстративна ви­ставка. У центральних видавництвах вийдуть твори ювіляра російською мовою, дослідження, присвячені його життю і творчості. У Великому; театрі Союзу РСР відбудеться урочисте засідання.

(Кор. ТАРС)'

ПРОСВІТИТЕЛЬ, ФІЛОСОФ, ПОЕТ. УКРАЇНА ГОТУЄТЬСЯ ВІДЗНАЧИТИ 250-РІЧЧЯ З ДНЯ НАРОДЖЕННЯ Г. С. СКОВОРОДИ

(«Радянська Україна», 11 березня 1972 р.)

Григорій Савич Сковорода (1722-1794) увійшов в історію україн­ської науки і культури як видатний просвітитель, філософ і поет.

Духовна спадщина забезпечила Г. С. Сковороді почесне місце не

18

тільки в історії української, айв історії світової культури. Його постать привертала і привертає велику увагу.

У постанові Ради Народних Комісарів РРФСР від ЗО липня 1918 р., підписаній В._ І. Леніним, у пункті третьому «Філософи і вчені» зазна­чено три прізвища: Г. С. Сковорода, М. В. Ломоносов, Д. І. Менделєєв.

З грудня 972 р. минає 250 років з дня народження Г. С. Сково­роди. На Україні створено Республіканський ювілейний комітет (голо­ва - віце-президент АН УРСР, академік І. К. Білодід, заступник - ди­ректор Інституту філософії АН УРСР, член-кореспондент АН УРСР В. І. Шинкарук).

На першому засіданні було затверджено заходи по відзначенню юві­лею Г. С. Сковороди. Передбачено, зокрема, ювілейні видання творів Г. С. Сковороди і дослідницької літератури про нього, упорядкування місць, пов'язаних з життям і діяльністю мислителя.

Готуються до випуску найповніше зібрання творів Г. С. Сковороди у двох томах, колективна монографія «Філософія Григорія Сковороди», збірник статей з історії філософії «Від Вишенського до Сковороди», «Пе­дагогічні ідеї Г. С. Сковороди», «Байки харківські. Афоризми» та інші праці.

Вийдуть також книжки «Григорій Сковорода» (в серії «ЖЗЛ»), путівник А. М. Ніженець «Г. С. Сковорода», біографія «Григорій Сково­рода» та ін.

Твори Г. С. Сковороди і літературу про нього готують до видання вісім видавництв на Україні і чотири - в Москві. Загалом вони ви­пустять до ювілею понад 20 назв' книжок.

Уже видано книги П. Г. Тичини «Сковорода», А. М. Ніженець «На зламі двох світів», збірка поезій і вибрані твори Г. С. Сковороди, роман В. Шевчука «Предтеча» та ін. Майстри екрана повторно випустять художній фільм «Григорій Сковорода», створять документальний кіно­фільм про науково-мистецьку діяльність мислителя і спеціальний випуск кіножурналу «Радянська Україна».

У жовтні Ш72 р. в Харкові проходитиме ювілейна Республіканська наукова конференція. Будуть проведені також засідання Секції суспіль­них наук АН УРСР та збори громадськості у містах і селах Харківської, Полтавської і Київської областей, екскурсії, організовано тематичні концерти, виставки творів Г. С. Сковороди, а також літератури й образо­творчих робіт про його життя і діяльність.

Центром ювілейних торжеств стане столиця України. У Києві буде споруджено пам'ятник Г. С. Сковороді. В приміщенні колишньої Києво-Могилянської академії відкриються меморіальний музей Г. С. Сковороди і музей старої книги.

Перебудовується експозиція громадського районного історико-крає-знавчого музею і відбудовується садиба в селищі Чорнухи на Полтав­щині, де народився Г. С. Сковорода.

У селі Сковородинівці Харківської області, де жив останні рок» поет-філософ, створюється державний літературно-меморіальний музей Г. Сковороди.

У Харкові й Переяслав-Хмельницькому, на будинках колишнього колегіуму і в духовній семінарії,, в яких викладав Г. С. Сковорода, вста­новлюються меморіальні дошки.

До ювілею передбачено виготовити пам'ятну медаль, нагрудні знач­ки, поштові марки та конверти із зображенням Г. С. Сковороди.

19

Будинок колишньої Києво-Могилянської академії на Подолі в Ки£ві.

Вшанування пам'яті Г. С. Сковороди буде широко проводитися все­союзним ювілейним комітетом і по лінії ЮНЕСКО.

1. П. Стогній, відповідальний секретар Республіканського ювілейного комітету

ДОРОГА ДО ПРАВНУКІВ. ДО 250-РІЧЧЯ З ДНЯ НАРОДЖЕННЯ Г. С. СКОВОРОДИ («Радянська Україна», 6 травня 1972 р.)

Серед великих діячів культури, що їм народ молодої Радянської республіки ще на початку її створення вирішив спорудити пам'ятники, названо і видатного сина українського народу Григорія Савича Сково­роду. Людина універсальної обдарованості, він був філософом, поетом, просвітителем. Його духовна спадщина, що увібрала передові ідеї XVIII століття, зайняла почесне місце не тільки в українській, але й в усій світовій культурі.

Про те, як Україна готується відзначити 250-річчя з дня наро­дження свого славного сина, розповів в інтерв'ю кореспондентові-РАТАУ голова Республіканського ювілейного комітету академік І. К. Білодід.

Пам'ять про людей, які залишили глибокий слід у розвитку суспіль­ної думки, найкраще увічнює довге життя написаних ними творів. Ось чому в числі характерних прикмет підготовки до ювілею Г. С. Сковороди можна назвати найактивнішу діяльність видавництв, за допомогою яких український мислитель і поет постане перед своїми правнуками багато­гранно і переконливо.

20

Диспутний зал колишньої Києво-Могилянської академії.

Найбільш повним порівняно з попередніми виданнями буде дво­томне зібрання творів Григорія Сковороди, яке вийде в «Науковій дум­ці». До нього включені філософські діалоги, поетичні цикли, переклади, епістолярна спадщина вченого. Це ж видавництво подарує читачам до­слідження про етико-гуманістичну концепцію мислителя «Філософія Григорія Сковороди», збірку «Від Вишенського до Сковороди», присвя­чену маловивченим питанням історії української філософії XVI- XVIII століть.

Серед ювілейних видань будуть також віршовані твори Сковороди, що вийдуть у «Бібліотеці поета» у видавництві «Радянський письмен­ник», збірка «Педагогічні ідеї Г. С. Сковороди», яку готує видавництво «Вища школа», сувенірне видання «Байки харківські. Афоризми», що його випустить у світ видавництво «Прапор», бібліографічні довідники.

Деякі твори, присвячені 250-річчю з дня народження вченого, вже з'явилися на книжкових полицях. Видавництво «Радянський письмен­ник» випустило симфонію Павла Тичини «Сковорода», основна частина якої досі зберігалася в архіві, а в «Дніпрі» перевидається роман Василя Шевчука «Предтеча», де розповідається про життєвий і творчий шлях Сковороди, а також випускається книга професора І. Пільгука «Григорій Сковорода», що є художньо-документальним життєписом українського мислителя. Цікаве дослідження А. М. Ніженець «На зламі двох світів» запропонувало читачам видавництво «Прапор». Тут розглядається ево­люція світогляду філософа, вплив його ідей на розвиток суспільної думки.

Видання творів, присвячених ювілею, українського філософа, стано­витиме понад 20 назв книжок загальним тиражем 570 тисяч примірників.

До ювілею видатного просвітителя готуються не тільки видавці. Цій даті присвячують свої роботи скульптори, архітектори, працівники му­зеїв, кінематографісти, будівельники.

21

Однією з визначних ювілейних подій стане відкриття пам'ятника Г. С. Сковороді в столиці України Киє­ві. Реставратори відновлюють початко­вий вигляд будинку колишньої Киево-Могилянської академір на Подолі, де нині міститься філіал Центральної наукової бібліотеки АН УРСР. Тут ство­рюється музейна експозиція, присвяче­на вихованцю цієї академії, видатному українському мислителю XVIII ст.-

Великі роботи проводяться по упо­рядкуванню місць, пов'язаних з жит­тям і діяльністю Г. С. Сковороди. Буде переобладнано експозицію районного історико-краєзнавчого музею, рестав­ровано пам'ятник мислителю і відбудо­вано садибу на його батьківщині - в селищі Чорнухи Полтавської області. В селі Сковородинівці (колишній Пан-Іванівці) Золочівського району на Харківщині, де вчений жив в останні роки життя, створюється літературно-меморіальний музей, йому передають рідкісні книги з своїх фондів різні біб­ліотеки країни. Гравюри XVIII ст., що Меморіальні дошки на будинку зображають місця Європи, де побував колишньої Києво-Могилянської український філософ, надішле Київ-академії. ський музей західного і східного мисте-

цтва. Ім'я Г. С. Сковороди увічнять також меморіальна дошка на будинку колишнього колегіуму в Харкові, в якому викладав учений, оновлені пам'ятники в Лохвиці, Переяслав-Хмельницькому. v

Життю і творчості видатного мислителя-гуманіста присвячується цикл лекцій, що проводяться Секцією суспільних наук АН УРСР разом з товариством «Знання». На честь 250-річчя з дня народження Григорія Сковороди відбудеться республіканська наукова конференція в Харкові і с. Сковородинівці. Здано до друку тези, які передбачають понад 90 до­повідей і повідомлень.

В перед'ювілейні дні в Києві, містах і селах Київської, Харківської та Полтавської областей відбудуться наукові засідання, урочисті вечори, тематичні концерти. Буде організовано книжково-ілюстративні і ху­дожні виставки, що розкривають етапи творчості та біографії Г. С. Ско­вороди.

До ювілею славного сина українського народу вийдуть пам'ятна ме­даль, нагрудні значки, плакат, портрет, поштові марки і конверти з його зображенням.

Майстри екрана повторно випустять художній фільм «Григорій Ско­ворода», створять документальну стрічку про його наукову і творчу діяльність.

На Україні підсумком торжеств, присвячених 250-річчю з дня на­родження Г. С. Сковороди, стане ювілейний вечір, який відбудеться на початку грудня у Києві.

22

Вшанування пам'яті першого українського філософа широко прово­диться також Всесоюзним ювілейним комітетом, що його очолює акаде­мік Ф. В. Константинов.

РАТАУ

ДО ЮВІЛЕЮ Г. СКОВОРОДИ

(«Наше слово». Варшава, 14 листопада 1971 р.)

У Києві відбулося перше засідання Республіканського комітету для відзначення ювілею славного сина українського народу Григорія Ско­вороди. Під головуванням віце-президента Академії наук УРСР академіка І. Білодіда представники наукових закладів, творчих спілок, міністерств і відомств обговорили план заходів, пов'язаних з вшануван­ням пам'яті Г. Сковороди.

Центром ювілейних торжеств стане столиця України. Тут, у примі­щенні Державного академічного театру опери та балету України імені Т. Г. Шевченка, в грудні 1972 р. відбудеться урочистий вечір. Буде про­ведено також ювілейне засідання Секції суспільних наук АН УРСР. У Харкові відбудеться ювілейна наукова конференція.

У Києві буде споруджено пам'ятник Сковороді. У селі Сковородинівці Харківської області, де помер і похований визначний український філософ, буде створено державний музей-заповідник. Меморіальний музей створюється у приміщенні колишньої Києво-Могилянської акаде­мії, перебудовується експозиція громадського районного історико-крає-езнавчого музею в селищі Чорнухи на Полтавщині, де народився Г. Ско­ворода, упорядковуються місця, пов'язані з його перебуванням. Там бу­дуть встановлені меморіальні дошки та знаки, оновлені пам'ятники.

Над випуском творів Г. Сковороди працюють тепер багато видав­ництв. «Наукова думка» планує випустити найбільш повне зібрання творів філософа і поета у двох томах, колективний збірник статей з істо­рії філософії XVI-XVIII ст.- «Від Вишенського до Сковороди». У «Дні­прі» побачить світ життєпис І. Пільгука «Григорій Сковорода». Суве­нірний збірник «Байки харківські. Афоризми» готує «Прапор».

Майстри екрана випустять до ювілею документальний фільм, хро­нікальні стрічки. Світло рампи побачать інсценізовані твори поета. Готу­ються до випуску ювілейна медаль, листівки, ювілейні поштові марки і конверти, буклети.

23

ВІДЗНАЧЕННЯ 250-РІЧЧЯ Г. С. СКОВОРОДИ

ВІДКРИТТЯ МЕМОРІАЛЬНОЇ ДОШКИ І МЕМОРІАЛЬНОГО МУЗЕЮ Г. С. СКОВОРОДИ В м. ПЕРЕЯСЛАВ-ХМЕЛЬНИЦЬКОМУ

Для участі у торжествах на Україну, в її столицю Київ, прибули чле­ни Всесоюзного ювілейного комітету, делегації літераторів та вчених Москви і братніх республік. Разом з членами Республіканського ювілей­ного комітету, представниками творчих спілок гості 28 листопада 1972 р. вирушили у поїздку по місцях, пов'язаних з життям і діяльністю видат­ного філософа і поета Г. С. Сковороди.

В Переяслав-Хмельницькому Григорій Сковорода читав курс піїти­ки, активно поширював прогресивні ідеї серед молоді. Пам'ять про це увічнили меморіальна дошка на приміщенні колишнього Переяславсько­го колегіуму і меморіальний музей, що були відкриті 28 листопада.

Заступник Голови Ради Міністрів УРСР П. Т. Тронько вручив ко­лективу музею ювілейну медаль та сувеніри. Того ж дня гості виїхали до селища Чорнухи.

ВІДКРИТТЯ В СЕЛИЩІ ЧОРНУХИ МЕМОРІАЛЬНОГО КОМПЛЕКСУ Г. С. СКОВОРОДИ

Після перебування в Переяслав-Хмельницькому гості поїхали на Полтавщину, де народився український мислитель. Асфальтований шлях веде у старовинне козацьке село Чорнухи. Новим мостом через річку Многу машини в'їжджають на святково прикрашену вулицю, названу ім'ям Григорія Сковороди. Тут колись стояв будинок його батьків, тут проминули дитячі роки майбутнього просвітителя.

Натхненно, урочисто, святково відзначають чорнушани знаменний ювілей - 250-річчя з дня народження свого великого земляка, мислителя і поета Григорія Савича Сковороди. Вклонитися землі, що зростила цього славного сина українського народу, прибули 28 листопада в Чорнухи гості з Москви, Києва, союзних республік. У складі делегацій - керів­ник делегації, заступник Голови Ради Міністрів,УРСР П. Т. Тронько,

27

Меморіальна дошка на будинку колишнього колегіуму в м.

Переяслав -Хмельницькому Київської обл.

заступник Голови Президії Верховної Ради УРСР, голова Полтавського облвиконкому С. К- Бойко, секретар обласного комітету Компартії України М. М. Губерський, заступник голови облвиконкому В. В. Цивіна, заступник міністра культури УРСР І. Т. Буланий, завідуючий сектором відділу культури ЦК Компартії України В. Я. Бровченко, відповідальний секретар Всесоюзного ювілейного комітету І. Ф. Карабутенко, професор Московського державного університету імені М. В. Ломоносова М. М. Зо­зуля, академік ВАСГНІЛ, член Радянського комітету захисту миру І. Є. Глущенко, доктор філософських наук з Молдавської РСР В. М. Єр-мурацький, доктор філософських наук, автор книги про Сковороду І. П. Головаха, директор видавництва «Радянський письменник» А. О. Стась, народний артист УРСР С. Д. Козак, член-кореспондент АН Білоруської РСР І. М. Лущицький, скульптор, народний художник УРСР Г. Н. Кальченко, російський поет В. І. Фірсов, письменники І. Ле, О. Ільченко, О. Ковінька, О. Чуча та ін. Делегацію супроводжували представники преси, радіо, телебачення.

За українським звичаєм дорогих гостей зустрічають хлібом-сіллю, молодь селища вручає їм живі квіти. Потім гості, представники громад­ськості прямують до меморіальної садиби Сковороди. Урочисте свято відкрив секретар районного комітету Компартії України В. Я. Понома-ренко. Він тепло привітав гостей, трудящих Чорнухинщини із знаменним ювілеєм, розповів про життєвий і творчий шлях філософа, про те, як натхненно трудяться земляки мислителя.

- І найкраще вшанування пам'яті Сковороди,- сказав далі допові­дач,- це наше квітуче життя, сьогоднішнє і майбутнє краю.

28

Заступник Голови Ради Міністрів УРСР П. Т. Тронько вручає ювілейну медаль директорові меморіального музею Г. С. Сковороди в м. Переяслав-Хмельницькому.

Потім В. Я. Пономаренко просить почесних гостей - заступника го­лови Президії Верховної Ради УРСР, голову облвиконкому С. К. Бой­ка, письменника Івана Ле, скульптора, народного художника УРСР Г. Н. Кальченко відкрити пам'ятник Г. С. Сковороді. Настає урочиста мить. Під бурхливі оплески повільно спадає біле покривало, і перед при­сутніми постає знайомий образ славетного любомудра. Біля підніжжя пам'ятника з'являються корзини з живими квітами - це гості й земляки філософа вшановують його світлу пам'ять.

З теплими словами привітання виступив відповідальний секретар Всесоюзного ювілейного комітету І. Ф. Карабутенко. Потім відбулось відкриття меморіальної садиби Г. С. Сковороди та краєзнавчого музею. Гості оглянули хату, господарські будівлі садиби. Зацікавив присутніх і краєзнавчий музей. Експонати, зібрані в шести його залах, відобража­ють історію краю від первісних часів до наших днів. Окремий зал музею присвячений життю і діяльності Сковороди. Перше, що впадає тут у очі відвідувачам,- велика скульптура філософа, виконана на дереві скуль­птором В. Знобою. Поряд-стенди «Дитячі та юнацькі роки мислителя», «Сковорода в історії громадської думки», «Увічнення пам'яті Сково­роди» та інші. Тут зібрані ювілейні видання творів філософа, картини з його життя. Сковородинівський зал поповнився і новими експонатами- гості подарували музею ювілейну медаль, портрет філософа, нові видан­ня його творів.

На пам'ять про ювілей гості разом з представниками громадськості району посадили 250 дубків. Потім члени делегації завітали в школу імені Г. С. Сковороди. Учні та вчителі тепло вітали дорогих гостей,

29

Зустріч святкової делегації в с. Чорнухах Полтавської обл.

десятикласниця Світлана Погибенко вручила їм живі квіти. Перед при­сутніми виступили заступник голови Республіканського ювілейного комі­тету В. І. ІІІинкарук, письменник І. Ле. Вони побажали учням і вчителям Чорнухинської середньої школи нових успіхів у навчанні, у важливій справі виховання підростаючого покоління в дусі вірності заповітам В. І. Леніна.

Гості подарували школярам ювілейну сковородинівську медаль і сувеніри. Директор школи В. Т. Гречаний щиро подякував гостям за хвилюючу зустріч.

Увечері зал районного Будинку культури заповнили трудящі Чорнух та навколишніх сіл. На урочисте засідання, присвячене 250-річчю з дня народження видатного просвітителя, філософа-гуманіста, поета Григорія Савича Сковороди, прийшли його земляки - представники покоління, про яке пророче писав філософ: «...бачу все нове: нових людей, нове тво­ріння і нову славу».

Урочисте засідання, присвячене 250-річчю Григорія Савича Сково­роди, відкрив голова виконкому районної Ради депутатів трудящих Г. В. Заїка.

Звучить Гімн Радянського Союзу.

З доповіддю виступив секретар райкому Компартії України В. Я. По-номаренко. Він говорить про життєвий і творчий шлях Сковороди, якого сучасники і нащадки назвали першим українським університетом, манд­рівною академією, славетним любомудром. Етичні ідеї Григорія Савича були засновані на критиці соціальної нерівності тогочасного суспільства, викритті паразитизму експлуататорських класів, на моральному звели-

30

ченні трудового народу, його праг­нень, його найзаповітніших мрій та вподобань, які так добре знав і показав'світові народний філософ.

Доповідач говорить про тру­дові звершення робітників, кол­госпників, інтелігенції Чорнухин-щини у другому році п'ятирічки, про широке соціалістичне змаган­ня за гідну зустріч 50-річчя СРСР, за дострокове виконання накрес­лень XXIV з'їзду КПРС.

і Слово надається професору Московського університету М. М. Зозулі. Він розповідає, як радян­ські люди, прогресивні сили світу відзначають ювілей Г. С. Сково­роди, вшановують пам'ять вели­кого філософа, поета, гуманіста. Від імені 50-тисячного колективу студентів, викладачів, службовців Московського університету М. М. Зозуля привітав присутніх у залі гостей і всіх трудівників Чорну-хинщини з святом, побажав най­кращих успіхів у праці, в житті.

За трибуною - письменник, Пам'ятник Г. С. Сковороді в с. Чорнухах член Республіканського ювілейно- на Полтавщині. Скульптор М. Г. Коган. го комітету О. Є. Ільченко.

- Ми,- каже письменник,- сьогодні приїхали сюди, на ту землю, звідки вийшов Григорій Савович Сковорода. Пам'ять про видатного фі­лософа житиме у віках.

О. Є. Ільченко від імені Спілки письменників України побажав одно­сельчанам Г. С. Сковороди великого щастя і успіхів у праці.

Урочисте засідання закривається. Голова виконкому районної Ради депутатів трудящих Г. В. Заїка від імені бюро райкому Компартії Укра­їни, райвиконкому, всіх трудящих Чорнухинщини подякував гостям за ту шану, яку виявляють вони до пам'яті нашого славного земляка, побажав всього найкращого в їх праці і житті.

Виконуються Гімн Радянського Союзу і Гімн Української РСР.

Після урочистого засідання відбувся великий святковий концерт, даний учасниками художньої самодіяльності Чорнухинського, Лохвиць-кого і Пирятинського районів.

Учасники ювілейних свят зустрілися з учнями і викладачами серед­ньої школи, що носить ім'я славного земляка.

Учасники поїздки по сковородинівських місцях відчули велику го­стинність трудящих Чорнухинщини і гордість з приводу того, що вони є земляками видатного мислителя. Вони з любов'ю і гідністю вшановують його пам'ять.

їх приваблює, що своїм заповідям український мислитель сліду­вав у життєвих мандрах; з трьох доріг - до панського маєтку, до мо­настиря та до вбогої хати селянина - Г. С. Сковорода завжди обирав останню.

31

Учні с. Чорнухи і гості садять дубки на території меморіального комплексу.

Працівникам меморіального комплексу і керівникам Чорнухинського району були вручені ювілейна медаль та сувеніри. Того ж дня гості виїха­ли до Лохвиці.

ВІДКРИТТЯ В м. ЛОХВИЦІ ПАМ'ЯТНИКА Г. С. СКОВОРОДІ

Свято шанують пам'ять славного земляка трудящі Лохвиччини. На підприємствах, у закладах культури, школах відбуваються вечори, чи­таються лекції про життя і діяльність Сковороди, влаштовуються книж­кові виставки.

Великою подією в культурному житті району було відкриття реста­врованого пам'ятника Г. С. Сковороді в Лохвиці.

29 листопада на вулиці Шевченка зібралися тисячі трудящих міста. Сюди прибули представники Всесоюзного, Республіканського, обласного і районного ювілейних комітетів. Присутні тепло зустрічали дорогих гостей з Москви, Києва, Білорусії, Молдавії' - діячів науки, літератури і мистецтва. За народною традицією від гостинних господарів юнаки і дівчата піднесли гостям хліб-сіль. В урочистому відкритті в Лохвиці пам'ятника народному філософу і поетові взяли участь: заступник Голо­ви Ради Міністрів УРСР П. Т. Тронько, завідуючий сектором культури ЦК Компартії України В. Я. Бровченко, заступник міністра культури УРСР І. Т. Буланий, секретар Полтавського обкому Компартії України

32

М. М. Губерський, заступник го­лови облвиконкому В. В. Ціви-на, відповідальний секретар Всесоюзного ювілейного комі­тету письменник І. Ф. Карабу-тенко, заступник голови Респуб­ліканського ювілейного коміте­ту професор В. І. Шинкарук, академік АПН СРСР О. Р. Ма-зуркевич, член Радянського ко­мітету захисту миру академік ВАСГНІЛ І. Я- Глущенко, про­фесор Московського державно­го університету імені М. В. Ло­моносова М. М. Зозуля, член-кореспондент академії наук Білоруської РСР І. М. Лущиць-кий, доктор філософії В. М. Єр-муратський (Молдавська РСР), професори О. Я- Лисенко, І. П. Головаха, письменники І. Л. Ле, О. Є. Ільченко, О. І. Ковінька, О. Г. Чуча, А. О. Стась, скульп­тор, народний художник УРСР X. Н. Кальченко, народний ар­тист УРСР С. Д. Козак та ін.

До присутніх з промовою звертається другий секретар райкому Компартії України П. М. Ступник. Він запрошує

секретаря обкому Компартії України М. М. Губерського, заступника го-голови облвиконкому В. В. Цівину, першого секретаря Лохвицького рай­кому Компартії України О. Т. Тарасенка і письменника І. Л. Ле відкрити пам'ятник.

Спадає біле покривало, і перед очима присутніх постає увічнений у бронзі образ нашого видатного земляка, просвітителя і письменника Г. С. Сковороди.

До підніжжя пам'ятника покладаються квіти від Всесоюзного і Рес­публіканського комітетів, Міністерства культури УРСР, Спілки письмен­ників України, обкому Компартії України, облвиконкому. Квіти до пам'ятника кладуть трудящі Лохвиці, висловлюючи свою глибоку шану прогресивному діячеві, який вніс великий вклад у скарбницю культури українського народу і братніх народів нашої Батьківщини. Колективу музею і керівникам району було вручено ювілейну медаль та сувеніри.

Пам'ятник Г. С. Сковороді в м. Лохвиці на Полтавщині. Скульптор І. П. Кавалерідзе.

ВІДКРИТТЯ В м. ОХТИРЦІ МЕМОРІАЛЬНОЇ ДОШКИ Г. С. СКОВОРОДІ

Ім'я Григорія Сковороди для охтирців особливо дороге. Адже він неодноразово гостював у їхньому місті. Існує припущення, що саме тут Г. С. Сковорода уперше зустрівся і потоваришував з Давидом Гурамі-

33

швілі, котрий жив тоді в Миргороді і також приїздив до своїх охтирських друзів.

На торжества до Охтирки прибули заступник Голови Ради Міністрів Української РСР П. Т, Тронько, заступник міністра культури УРСР І. Т. Буланий, члени Всесоюзного і Республіканського ювілейних комі­тетів, делегації літераторів і вчених Російської Федерації, України, Біло­русії, Туркменії, Молдавії, Грузії.

На межі Сумської і Полтавської областей 29 листопада гостей зуст­ріли заступник голови Сумського облвиконкому А. Я. Підопригора, пар­тійні та радянські працівники району, представники громадськості. З теп­лими словами привіту до прибулих звернувся голова районної ювілейної комісії, заступник голови Охтирського райвиконкому В. К. Садовий. Дів* чата в українському вбранні підносять відповідальному секретарю Все­союзного ювілейного комітету письменнику І. Ф. Карабутенку на виши­тих рушниках хліб-сіль. Учні шкіл міста вручають дорогим гостям квіти.

Потім господарі й гості їдуть до краєзнавчого музею, на фасаді якого відкривається меморіальна дошка. На ній золотом викарбувано: «В місті Охтирці в 1764, 1765 та 1770 роках перебував видатний україн­ський просвітитель, філософ і поет Григорій Савич Сковорода (1722- 1794)». Професор Московського державного університету імені М.В.Ло­моносова М. М. Зозуля, заступник голови республіканського ювілейного комітету, член-кореспондент Академії наук Української РСР В. І. Шин-карук, член-кореспондент Академії наук Білоруської РСР І. М. Лущиць-кий, молдавський учений, доктор філософських наук В. М. Єрмуратський та ін. кладуть до меморіальної дошки букети живих квітів.

Гості відвідали краєзнавчий музей, експозиція якого розповідає про історію краю, про мужність охтирців у роки Великого Жовтня, грома­дянської та Великої Вітчизняної воєн, про самовіддану боротьбу трудя­щих району за перетворення в життя грандіозних накреслень партії по комуністичному будівництву. Особливу увагу присутніх привернули ма­теріали про перебування видатного філософа і поета Г. С. Сковороди на Охтирщині. Представникам громадськості області і району були вручені ювілейна медаль та сувеніри.

Того ж дня гості виїхали до Харкова.

ВІДКРИТТЯ В м. ХАРКОВІ МЕМОРІАЛЬНОЇ ДОШКИ Г. С. СКОВОРОДІ

29 листопада 1972 р. учасники поїздки по сковородинівських міс­цях відкрили в м. Харкові меморіальну дошку. На ній викарбувано: «Г. С. Сковорода. Видатний український просвітитель, філософ і поет, у 1759-1769 роках працював викладачем Харківського колегіуму, який знаходився на території історичного музею». Цього ж дня в актовому залі Харківського державного університету відбулася зустріч учасників ювілейних свят з викладачами і студентами педінституту імені Г. С. Ско­вороди і Харківського держуніверситету імені М. Горького.

ВІДКРИТТЯ В с. СКОВОРОДИНІВКА ДЕРЖАВНОГО МУЗЕЮ-ЗАПОВІДНИКА

Г. С. СКОВОРОДИ

Село Сковородинівка Харківської області ЗО грудня 1972 р. стало центром уваги не лише золочівців. До нього були звернуті погляди тру­дящих нашої республіки і всієї країни.

34

На ювілейні торжества, присвя­чені 250-річчю з дня народження Г. С. Сковороди, сюди прибули ке­рівники партії та уряду нашої рес­публіки1представники області, ра­йону, діячі науки і культури всієї нашої багатонаціональної держави.

І хоч надворі лежав сніг, стояла похмура погода, та навкруги ніби розквітало літо. В багатьох присут­ніх у руках були букети живих кві­тів. Люди тепло вітали один одного, ділилися думками, своїми вражен­нями.

У центрі села зупиняється авто­бус, в якому приїхали на торжества члени Всесоюзного, Республікан­ського і обласного ювілейних коміте­тів, гості з Києва, Харкова, Молдав­ської, Білоруської, Вірменської, Ли­товської, Туркменської, Казахської РСР, представники науки і культу­ри, видатні вчені й письменники.

Дівчата в національних україн­ських костюмах підносять членам делегації на рушнику хліб-сіль.

Звідси члени ювілейних коміте­тів ї гості прямують до пам'ятника загиблим воїнам, що полягли під час Великої Вітчизняної війни, і кладуть до нього живі квіти.

А на вулиці, біля пам'ятника Г. С. Сковороді, вирувало людське море. З'їхалися представники з усіх колгоспів і радгоспів, підприємств і організацій, установ і шкіл Золочів-ського району, щоб вшанувати па­м'ять видатного філософа і поета.

На трибуну піднімаються члени Всесоюзного, Республіканського ко­мітетів, представники братніх народів, а також секретар Харківського обкому Компартії України М. А. Сіроштан, голова обласної Ради депу­татів трудящих А. П. Бездітко, перший секретар Золочівського райкому Компартії України В. М. Синельников, голова колгоспу імені Сковороди Г. П. Котко та ін.

Мітинг відкриває секретар райкому Компартії України Петро Мики­тович Кузнецов. Звучать гімни Радянського Союзу, Української РСР.

Слово надається членові Республіканського ювілейного комітету, заступникові Голови Ради Міністрів УРСР П. Т. Троньку. Він розповідає про життєвий і творчий шлях видатного філософа-гуманіста, про його літературну спадщину, говорить про зростання рівня життя трудящих нашої країни за роки Радянської влади, вітає всіх присутніх з ювілеєм Г. С. Сковороди.

Меморіальна дошка Г. С. Сковороді на будинку колишнього Харківського колегіуму.

35

Урочистий вечір у Харківському державному університеті ім. М. Горького, присвячений 250-річчю з дня народження Г. С. Сковороди.

Виступаючий бажає всім успіхів у творчій праці на честь 50-річчИг утворення СРСР.

На трибуні відповідальний секретар Всесоюзного ювілейного комі­тету І. Ф. Карабутенко. Він щиро говорить про великого сина україн­ського народу, вшанування пам'яті якого проходить зараз по всій нашій багатонаціональній країні і в 126 країнах світу.

Виступає голова колгоспу імені Сковороди Г. П. Котко. Він вітає гостей, всіх присутніх, розповідає про трудові здобутки хліборобів, про соціалістичне змагання на честь 50-річчя утворення СРСР.

Один за одним виступають голова Харківської обласної Ради депу­татів трудящих А. П. Бездітко, а також А. У. Уршабаєв, Е. С. Маркарян, 3. Б. Мухамедова - представники казахського, вірменського, туркмен­ського народів. Вони говорять, що ім'я Г. С. Сковороди широко відоме в усіх радянських республіках, що 250-річчя з дня його народження вшановують і їх народи.

Після мітингу члени ювілейних комітетів, гості і трудящі району покладають квіти до пам'ятника Г. С. Сковороді, на його могилу. Потім учасники мітингу прямують до дуба, під яким часто відпочивав і працю­вав Г. С. Сковорода. Гості на пам'ять фотографуються біля нього і пря­мують до Державного літературно-меморіального музею Г. С. Сковороди. Під час відкриття музею відбулася урочиста церемонія. Музею було вручено ювілейну медаль Г. С. Сковороди, картину із зображенням Києво-Могилянської академії, де навчався Сковорода, а також великий портрет філософа. Письменники О. Є. Ільченко, І. Ле, дослідниця життя

36

Відкриття Державного музею-заповідника Г. С. Сковороди в с.

Сковородинівці Золочівського району Харківської обл.

і творчості Сковороди А. М. Ніженець та ін. дарують музею свої книги. Тут же директор Інституту філософії В. І. Шинкарук вручає сільській Раді, колгоспу імені Сковороди ювілейні медалі та сувеніри.

З музею гості прямують на ділянку, де розбивається новий парк. В цей день було висаджено 250 дубків. Гості, що прибули на торжества до Сковородинівки, побували у місцевій восьмирічній школі, колекти­ву якої також були вручені ювілейна медаль Г. С. Сковороди, твори письменника і філософа, пластинка з його музикою.

Торжества у Сковородинівці закінчилися, але гості ще довго зали­шалися в селі, відвідали пам'ятні місця, пов'язані з життям видатного філософа, оглянули музей. Вдячні потомки вшанували пам'ять великого сина землі української.

Того ж дня гості та представники Харківської, Полтавської і Київ­ської областей виїхали до Києва на урочистий вечір, який відбувся 1 грудня 1972 р.

37

УРОЧИСТЕ ЗАСІДАННЯ В КИЄВІ 1 ГРУДНЯ 1972 р.

1 грудня 1972 р. у приміщенні Державного ордена Леніна та ордена Трудового Червоного Прапора академічного театру опери та балету УРСР імені Т. Г. Шевченка відбувся урочистий вечір, присвячений 250-річчю з дня народження видатного українського просвітителя, філо­софа і поета Григорія Савича Сковороди.

О 18 годині ЗО хвилин у святково прибраному театрі зібралися вчені, письменники, діячі мистецтв, викладачі, студенти, передовики промисло­вості й сільського господарства, представники партійних, радянських та громадських організацій, численні гості. Сцена в яскравому білому вбранні. У її глибині портрет Г. С. Сковороди. Поряд - незабутні дати «1722-1972». Під ними лаврова гілка та барвистий килим із живих квітів.

У президії - керівники Комуністичної партії України та Уряду, пар­тійні та державні діячі, члени Всесоюзного і Республіканського ювілей­них комітетів, діячі науки й культури, гості з батьківщини Г. С. Сково­роди - селища Чорнухи Полтавської області, представники Харківської і Київської областей, де жив і працював мислитель.

Урочисті збори вступним словом відкрив голова Республіканського ювілейного комітету академік І. К. Білодід. Слово про Г. С. Сковороду виголосив директор Інституту філософії, член-кореспондент АН УРСР В. І. Шинкарук. З вітальними промовами виступили голова Всесоюзного ювілейного комітету академік Ф. В. Константинов, представник генераль­ного директора ЮНЕСКО В. О. Тюрін, перший заступник голови Спілки письменників України В. П. Козаченко, член-кореспондент АН Білору­ської РСР І. М. Лущицький, робітниця Чорнухинського побуткомбінату В. О. Михайленко, старший науковий співробітник Інституту філософії АН Грузинської РСР Р. Г. Баланчивадзе, член-кореспондент АН Туркмен­ської РСР 3. Б. Мухамедова, завідуючий кафедрою філософії АН Литов­ської РСР, доктор філософських наук Я- В. Мінкявічус, старший науко-

38

вий співробітник АН Вірменської РСР, доктор філософських наук Е. С. Маркарян.

На адресу Республіканського ювілейного комітету надійшли віталь­ні телеграми. Академік І. К. Білодід оголосив їх текст.

Урочисте засідання оголошується закритим. Для учасників урочи­стого вечора було дано великий концерт майстрів мистецтв та самоді­яльних артистів.

ВСТУПНЕ слово ГОЛОВИ РЕСПУБЛІКАНСЬКОГО ЮВІЛЕЙНОГО КОМІТЕТУ ВІЦЕ-ПРЕЗИДЕНТА АН УРСР АКАДЕМІКА І. К. БІЛОДІДА

Шановні товариші!

Дорогі наші гості з Москви, Ленінграда, наукових центрів братніх союзних республік!

Славетний ювілей - 250-річчя з дня народження видатного україн­ського філософа-демократа, гуманіста, просвітителя, поета Г. С. Сково­роди широко відзначається в нашій країні і людьми доброї волі багатьох країн світу. Наукові інститути Академії наук УРСР, навчальні заклади, школи, культурно-освітні установи республіки, широка радянська гро­мадськість відзначають цей ювілей новими виданнями творів Г. С. Ско­вороди, проведенням наукових сесій, громадських зборів і засідань, літературних ранків, глибоким висвітленням невмирущих демократичних, просвітительських його ідей у філософії, літературі, ораторсько-викла­дацькій діяльності, висвітленням їх значення в історії культури, філософ­ської, громадсько-політичної думки українського народу і інших народів СРСР, в історії світової філософської думки.

Г. С. Сковорода жив і творив в середині і в кінці XVIII століття. Боротьба проти кріпосництва, проти царсько-поміщицького, релігійного і духовного гноблення, боротьба за соціальну рівність, освіту, духовний розвиток людини, за високе покликання наукового пізнання навколиш­ньої дійсності, природи взагалі і природи людини зокрема, була визна­чальною рисою його діяльності та світогляду. Високоосвічений філо-соф-гуманіст, він сприйняв, нехай і не завжди послідовно, початки мате­ріалістичної філософії, вірно зрозумів певні елементи діалектичного розвитку, принципи пізнаваності світу, могутність людського розуму, знань. У своїй творчості Сковорода ішов у руслі наукових, суспільних ідей М. В. Ломоносова, О. М. Радищева та ін.

У філософських, історичних і літературних творах Г. С. Сковорода виступав палким поборником єдності українського і російського народів у їх спільній боротьбі проти царизму і поміщиків, проти церковно-релі­гійного гноблення в духовних сферах життя, за правду і волю. Він висо­ко цінив і прославляв великого сина українського народу Богдана Хмельницького як речника боротьби проти шляхетсько-польських загарб­ників і за возз'єднання України з Росією.

Для історії української культури він великий і як літератор, творець нового слова на народній основі, чия творчість возвеличила мову укра­їнського народу.

Просвітницьку, гуманістичну діяльність Г. С. Сковороди високо цінив В. І. Ленін. У постанові Раднаркому РРФСР про монументальну пропаганду, підписаній В. І. Леніним, у пункті «Філософи і вчені» зна-

39

чаться три прізвища: Р. С. Сковорода, М. В. Ломоносов, Д. I. Менделеев. Відомий діяч Комуністичної партії і видавець творів українського філо­софа В. Д. Бонч-Бруєвич наводить у своїх спогадах слова В. І. Леніна, що коли прийде час ставити пам'ятник Г. С. Сковороді, то слід пояснити народові, хто був Сковорода, яке значення він має для життя російсько­го і українського народів.

Творча спадщина Г. С. Сковороди - його філософські, атеїстичні, етичні, естетичні, літературні погляди, його мистецтво слова стали життє­дайним джерелом для передових синів і дочок нашої Батьківщини. Вони знайшли своє відображення у творчості В. Капніста, В. Каразіна, І. Котляревського, Г. Квітки-Основ'яненка, Є. Гребінки, Т. Шевченка, І. Франка, М. Горького, Л. Толстого, М. Рильського, П. Тичини та ба­гатьох інших.

Таким він і зберігся в пам'яті народній, як народний філософ, побор­ник інтересів трудящих, що до кінця свого життя залишався з народом і серед народу.

В радянському соціалістичному суспільстві високо цінять і шанують творчу спадщину Г. С. Сковороди, його боротьбу за світле майбутнє. Ювілеї Г. С. Сковороди в нашій країні, зокрема в УРСР, відзначалися неодноразово. В 1972 році, для відзначення 250-річчя з дня народження Г. С. Сковороди, ЦК Компартії України і Уряд республіки створили Рес­публіканський ювілейний комітет, на який покладено завдання здійснити всі заходи, пов'язані з цією історико-культурною датою. Створено Юві­лейний комітет АН СРСР і Спілки письменників СРСР на чолі з акаде­міком Ф. В. Константиновим, який здійснив ряд заходів по проведенню ювілею. Зокрема, це стосується деяких видань творів Г. С. Сковороди і книг про його творчість, які вже здійснені і здійснюються.

На честь 250-річчя з дня народження ученого і письменника відбу­лася велика Республіканська наукова сесія в Харкові відбулися урочи­сті збори працівників установ Секції суспільних наук АН УРСР, при­свячені ювілеєві. Збори громадськості, наукові засідання відбулися і відбудуться і в інших місцях.

У Києві буде споруджено пам'ятник Г. С. Сковороді; встановлюють­ся і оновлюються пам'ятники в містах, пов'язаних з життєвим шляхом філософа. У колишньому приміщенні Києво-Могилянської академії, де вчився Г. С. Сковорода, заплановано відкрити Музей старої книги. У селі Сковородинівці на Харківщині, де жив останні роки і був по­хований Г. Сковорода, збудовано нову школу, створено Державний літературно-меморіальний музей. Перебудована експозиція історико-краєзнавчого музею, відбудована садиба в с. Чорнухи на Полтавщині, де народився Г. С. Сковорода. Встановлюються меморіальні дошки в тих місцях, де жив і працював Г. С. Сковорода, чи де він бував впродовж свого життєвого, просвітницького шляху. Міністерство вищої освіти СРСР встановило стипендії ім. Г. С. Сковороди в педінститутах, пов'яза­них з життям і діяльністю письменника.

Яскрава творча індивідуальність українського філософа-письмен-ника Г. С. Сковороди не раз привертала увагу зарубіжних дослідників, які відзначали оригінальність його філософської системи, її зв'язок із загальноросійською філософською думкою і передовими течіями західно­європейської філософської науки. Науковий аналіз спадщини філософа-поета, саме його життя, його соціальний протест виразно показують ак­тивність соціальних позицій Г. Сковороди, спрямованих на захист народних мас, проти царсько-поміщицького ладу, соціального і духов-

40

Представники Всесоюзного, Республіканського, обласних комітетів та

районних ювілей­них комісій біля Державного музею-заповідника в с. Сковородинівці.

ного гноблення, за розвиток людської особистості. Творчість Г. С. Ско­вороди є видатним зразком українсько-російського єднання, спільних культурних процесів у розвитку філософської та громадсько-політичної думки, літератур, мов наших народів. Він володів широким обсягом знань різних народів, різних культур, збагачував ними культуру рідного народу, з любов'ю і пошаною ставився до російського народу і всіх народів світу. Ювілей Г. С. Сковороди за постановою ЮНЕСКО відзна­чається в ряді країн світу.

Шановні товариші! Народи нашої багатонаціональної, гаряче люби­мої Батьківщини - Радянського Союзу - урочисто готуються відзначити великий ювілей 50-річчд Радянського Союзу. Минула історія наших на­родів сповнена героїчними сторінками боротьби, визвольних прагнень до світлого майбутнього. Великий Ленін, Комуністична партія Радян­ського Союзу завжди високо оцінювали славні традиції боротьби наро­дів, їх громадсько-політичну думку. Наше багатогранне життя в розви­нутому соціалістичному суспільстві, в єдності нашого великого радян­ського народу сповнене героїчної творчої праці, боротьби за мир і соці­альний прогрес у всьому світі.

Всенародне вшанування пам'яті філософа-гуманіста Г. С. Сковороди є виявом піклування Комуністичної партії і Радянського уряду про славні культурні традиції народу, про пам'ять його прогресивних діячів, учених, письменників.

Дорогі товариші! За дорученням Республіканського ювілейного ко­мітету дозвольте урочисті збори, присвячені світлій пам'яті Григорія Савича Сковороди, вважати відкритими.

41

ДОПОВІДЬ

ЧЛЕНА-КОРЕСПОНДЕНТА АН УРСР В. І. ШИНКАРУКА

СЛОВО ПРО СКОВОРОДУ

Нині, коли вся наша країна готується відзначити велику істори-д дату - 50-річчя утворення Радянського Союзу, урочисте відзначеа ня 250-річчя з дня народження видатного філософа, просвітнтел Г. С. Сковороди є знаменним. Даний ювілей є яскравим свідченням то] жества ленінської національної політики, проявом невпинної турбоп Комуністичної партії про розвиток національної за формою і соціалісти! ної за змістом культури всіх братніх народів Радянського Союзу. Відзка чаючи 250-річчя з дня народження Г. С. Сковороди, ми шануєм пам'ять мислителя, філософські і демократично-просвітницькі досягнена якого є надбанням усієї сім'ї братніх народів СРСР.

Сковорода належить до числа тих небагатьох філософів минулого які, вийшовши з трудового народу і здобувши високу для свого час освіту, відмовилися обслуговувати панівні класи і обрали терниста шлях народних проповідників, шлях протесту проти феодального і бур жуазного гніту, долю полум'яних шукачів правди і справедливості, кра щого життя для людей.

Народився Г. С. Сковорода 3 грудня 1722 р. в селі Чорнухи Лубен ського полку на Полтавщині у трудовій селянсько-козацькій родині Дванадцятирічним хлопцем він потрапив до Києво-Могилянської ака демії, в якій зусиллями Феофана Прокоповича та інших прогресивна) діячів вітчизняної культури були розвинуті значні просвітницькі тра диції. Доречно нагадати, що за рік до вступу в академію Сковороди таї навчався великий фундатор прогресивної російської культури Михаил* Васильович Ломоносов. Знаменно, що син селянина-козака з Полтавщн ни і син селянина-помора з Архангельської губернії, майбутній великиі український філософ і поет та майбутній великий російський вчений і та кож поет майже одночасно були спудеями Київської академії.

В академії Сковорода навчався з 1734 по 1753 роки, тобто майж дев'ятнадцять років, правда, з двома великими перервами, першою і 1742-1744 роках, коли він перебував у Петербурзі в придворній капелі і другою -в 1745-1750 роках, коли він був за кордоном. У Петербурі Сковорода приїхав двадцятирічним юнаком, після восьми років навчай ня в Києво-Могилянській академії, і, природно, він пізнав тут не лиш« розтлінне придворне життя, а й кращі здобутки передової російської культури. Через два роки він повернувся до Києва і незабаром на дов гий час, майже на п'ять років, виїхав з російською торговельною місієк за кордон, в Угорщину, подорожував по багатьох країнах Європи, знайо­мився з їх життям, побутом, культурою. Повернувшись на батьківщину Сковорода деякий час працював викладачем поетики у Переяславському колегіумі, потім знову продовжував навчання в академії, аж до 1753 р

З академії Сковорода виніс блискуче знання давніх мов, глибоке знайомство з античною та новою філософією, ґрунтовне знання риторики лоетики та інших дисциплін, які викладались на той час у вищих учбо­вих закладах. Курс цих наук Сковорода проходив понад 10 років. Ви­сока освіченість поєднувалася у нього з різнобічними обдаруваннями: вів володів багатьма мовами, складав музику, співав, чудово грав на різнид музичних інструментах, писав вірші і байки, малював, а в зрілому віці створив ряд оригінальних філософських творів.

42

Після завершення освіти Сковорода неодноразово піддавався тиско­ві з боку церковників, які вимагали від нього прийняти духовний сан, але він рішуче відмовився від цього. Кілька років він працював домашнім вчителем, а з 1759 по 1769 рр. з перервами викладав у Харківському колегіумі. В цей час він побував у Москві, з саквами за плечима і з со­пілкою за поясом обійшов усю Слобідську Україну. З 1769 р. Сковорода остаточно обирає життя мандрівного філософа. Протягом 25 років він подорожував по селах Лівобережної України і сусідніх областей Росії, писав свої філософські трактати та діалоги, усно і письмово поширював просвітницькі ідеї в народі. Помер великий мислитель 9 листопада 1794 року в с. Пан-Іванівці (зараз с. Сковородинівка Золочівського райо­ну Харківської області).

Сковорода користувався величезною повагою і популярністю серед найширших верств трудового народу, його високу худорляву постать у незмінній свитині знали мало не скрізь на Лівобережжі. Філософські трактати Сковороди лише певною мірою відображають ту величезну про­світницьку роботу, яку мандрівний мудрець провадив усно, користую­чись будь-якою нагодою для того, щоб поговорити з людьми. Сьогодні мова і образний лад його творів уже анахронічні і важко сприймаються, але в ті далекі часи бурсацької вченості Сковорода знаходив дорогу до слухачів без всяких труднощів. Це слід ясно усвідомлювати передусім з тієї точки зору, що філософія Сковороди була органічно пов'язаною із світоглядом і світовідчуттям найширших трудящих мас, була справді народною філософією. Праці Сковороди переписувались і любовно збе­рігалися, списки ці розповсюджувалися далеко за межами Росії. До творчого доробку Сковороди повною мірою може бути віднесена харак­теристика, яку в розмові з В. Д. Бонч-Бруєвичем дав В. І. Ленін «єре­тичним» рукописам, що поширювалися серед народних мас. «От дивна справа,- сказав він.- Наші вчені, всі ці приват-доценти і професори, возяться над кожною філософською брошуркою, нікчемною статейкою, написаною якимось горе-інтелігентом, що раптом відчув філософський зуд, а тут ось справді народна творчість, і її ігнорують, її ніхто не знає, нею ніхто не цікавиться, і про неї нічого не пишуть... А це ж куди ціка­віше, ніж цей «філософський» мотлох багатьох і багатьох наших філосо­фів із буржуазної інтелігенції. Невже не знайдеться охочого серед марксистів-філософів все це розглянути і про все це написати зв'язне дослідження? Це обов'язково треба зробити. Адже ця багатовікова твор­чість мас відображає їх світогляд в різні епохи»

Реалізацією цих ленінських вказівок є численні праці дослідників-марксистів, у яких показано тісний зв'язок передової прогресивної філо­софської думки минулого, зокрема Сковороди, з надіями і сподіваннями народних мас. Сковорода цінний для нас насамперед як мислитель, що поєднав професійну філософію з величезним духовним досвідом трудо­вого народу, залишив глибокий слід у народній свідомості і демократич­ній культурі. На своїй могилі Сковорода заповів написати: «Світ ловив мене, та не впіймав». У цьому виразі - сенс багатьох положень світо­гляду і філософії українського просвітника. Передусім це бунтарський дух, неприйняття і рішучий осуд існуючої соціальної дійсності. Світ, про який тут йде мова, є не природним світом, не космосом, як звичайно це розуміється, а світом згубних соціальних відносин, відносин морального розтління, втрати людського в людині.

1В. Д. Б о н ч - Б р у е в и ч. Воспоминания о Ленине, с. 390-391.

43

Пам'ятник Г. С. Сковороді в с. Сковородинівці. Скульптор I. П. Кавалерідзе.

Буржуазні дослідники творчості Сковороди доклали багато зусиль, щоб довести, ніби, згідно із його вченням, суспільне зло не має конкрет­них соціально-класових носіїв. Але їх твердження суперечать усьому духові філософії Сковороди. Світом зла, на його думку, є передусім світ «панства», поміщицьких садиб, які мислитель називав «кублом обманів і злочинів» 2, 350]2. Не менш негативне його ставлення до царизму. Царизм філософ вважав опорою, на яку прагне спертися світ зла:

О міре! Мір безсоветный! Надежда твоя в царях! Мниш, что сей брег безнавтэтный! Вихрь разв'ьет сей прах 1, 77-78].

Але з особливою пристрастю Сковорода нападав на світ своєкорис­ливого приватного інтересу, «сріблолюбства», зажерства. Викриваючи цей світ, він писав: «Корінь всього злого - сріблолюбство, звідси вирос­ли тяжби, війни, отруєння, вбивства, злодійські монети, злі наміри, во­рожнеча» [2, 402].

Отже, світ зла у Сковороди досить конкретизований. Його носії - це мироїди, здирники, панство і царизм. Саме цей світ мав на увазі Григорій Сковорода, коли говорив: «Світ ловив мене, та не впіймав».

Сковородинську ідею неприйняття світу ніяк не можна розуміти як проповідь бездіяльності, як втечу від боротьби із злом. «Ні про що не турбуватися, ні за що не переживати,- повчав він,- значить не жити,

2 Тут і далі в посиланнях на твори Сковороди цифра курсивом означає том за Повним зібранням творів Сковороди. К., 1973, а цифра прямим шрифтом - сторінку.

44

а бути мертвим, адже турбота рух душі, а життя - це рух» [2, 350]. В одному із своїх віршів Сковорода писав: «Пам'ятай, що наше життя- це неперервна боротьба» [2, 316]. «Перший ворог... це, ти, світе» [2, 316]. Отже, Сковорода закликав не до примирення чи втечі, а до боротьби з існуючим світом.

За ідейним змістом своїх поглядів Сковорода був близьким до су­часних йому буржуазних просвітників. Його філософське вчення мало антифеодальне спрямування і об'єктивно служило інтересам утверджен­ня буржуазного суспільства, що йшло на зміну феодалізму. Проте водночас Сковорода і відрізнявся від буржуазних просвітників. На відміну від них, він рішуче таврував не лише феодальні пута, а й тенета ранньобуржуазних відносин. Йому органічно чуже визнання приватного інтересу провідним рушієм людських вчинків, зведення «природи» лю­дини до своєкорисливих матеріальних спонук її діяльності, що було властивим буржуазним просвітителям XVIII ст. Сковорода повстав проти всіх сил соціального відчуження людини і насамперед проти влади речей, багатства, проти наруги над вільним потягом особистості до від­повідної її нахилам «сродної» праці. В понятті світу зла мислитель уза­гальнив і феодально-кріпосницькі, і буржуазно-власницькі відносини, характеризуючи останні як світ морального розтління, влади речей, своє­корисливих інтересів, розпусти, зажерливості, духовної спустошеності. Як за своїм соціальним походженням, так і за ідеологією, за виразом класових інтересів Сковорода - селянський просвітник. Його світогляд і його вчення відобразили і сильні, і слабкі сторони соціальних устрем­лінь та умонастроїв тогочасного трудящого селянства.

Незважаючи на величезну історичну відстань, існує певна спільність між поглядами Сковороди і поглядами іншого виразника ідеології се­лянства - Льва Толстого. Для нас сьогодні винятково важливе методо­логічне значення має оцінка зв'язку світогляду Толстого з настроями селянства, дана В. І. Леніним: «Толстой,- писав він,- відбиває. їх настрій так вірно, що сам у своє вчення вносить їх наївність, їх відчу­ження від політики, їх містицизм, бажання втекти від світу, «непротив­лення злу», безсилі прокляття на адресу капіталізму і «влади грошей». Протест мільйонів селян і їх відчай - ось що злилося у вченні Толсто­го» 3. Ця ленінська характеристика повністю стосується і відображення селянського протесту проти феодально-буржуазної експлуатації у твор­чості Сковороди.

В історії України XVIII ст. було часом дальшого поглиблення про­цесу соціально-класових розшарувань, інтенсивного розвитку первісного капіталістичного нагромадження, з одного боку, і феодально-кріпосни­цьких відносин, з іншого. Формувалось нове дворянство - вихідці з роз­багатілої козацько-старшинської верхівки. Трудящі козацько-селянські маси піддавались подвійному гнобленню, яке було наслідком первісного капіталістичного нагромадження і жорстокого покріпачення. Поглиблен­ня соціального гніту на Україні, як і в усій Російській імперії, викли­кало широкий революційний рух трудящих проти царизму, справжню селянську війну. Сковорода жив у час, коли всю країну сколихнули по­встання під проводом Пугачова, гайдамацький рух, повстання народів Поволжя. В середовищі трудового селянства та козацтва широкого роз­повсюдження набув дух протесту, морального осуду кріпосницьких і буржуазних порядків та їх носіїв - сільських і міських мироїдів, ко-

45

Гості, що прибули на святкування ювілею у с. Сковородинівку,

з учнями місцевої восьмирічної школи.

зацько-старшинської знаті, нового дворянства. У свідомості трудящих селянсько-козацьких низів первісне капіталістичне нагромадження з породженою ним владою багатства та дальше покріпачення сприйма­лись як загальне нещастя, як відхід, розклад істинно людського світу, як неприйнятний світ. Це й знайшло своє відображення у філософії Сковороди, котрий ще на самому початку свого творчого шляху прого­лосив: «А мой жребій с голяками».

Григорій Сковорода належав до тих філософів, які в центрі свого вчення ставили філософсько-етичну проблематику. Тема про істинну сутність людського щастя, про дійсний сенс людського буття, про шляхи досягнення блаженства в реальному, земному житті - основна і визна­чальна тема всіх творів Сковороди. Однак постановка і розв'язання етичної проблематики у творах Сковороди спиралися на ретельно опра­цьовану філософську концепцію світу і людини, в якій знайшло відобра­ження розв'язання ним основного питання філософії, питання про відно­шення мислення до буття, духа до природи.

Світогляд Сковороди мав чітко виражений пантеїстичний характер. Для нього вже не існувало бога як всемогутньої верховної істоти, яка стоїть над світом, над природою, над людиною. Обґрунтовуючи думку, що істинним богом є природа, Сковорода писав: «Для чего ж его не назвать (натура) натурою?» [1, 329]. «Бог, природа и Мінерва єсть то же» [1, 118].

Подібна інтерпретація природи як бога яскраво свідчила про те, що пантеїзм Сковороди тяжів до матеріалізму. Це особливо виразно видно у критиці ним біблійних міфів про бога як творця світу. Критикуючи ці міфи, Сковорода писав: «Будьто истомлен, ничево создать не мог уже больше. И если бы не сіє помешало было, неприменно у нас нын-ь пока­зались бы безхвостые львы, крылатыя черепахи и кобылы.., умные ду­раки и протчая чудовища и уроды, а за ними бы вслд, как еліссейское железо, вынырнуло бы (сказать по-римску) тоЫІе регреіиит и фило-софскій все блато европейское преобразующей в злато камень» [2, 149].

46

Пантеїзм Сковороди, утвердження ідеї вічності матеріального світу, вічності матерії були в історичних умовах України XVIII ст. важливим етапом у розвитку матеріалістичних тенденцій у філософській думці, в боротьбі за визволення її від засилля теології.

Але було б відходом від історичної реальності, якби пантеїзм Ско­вороди і його твердження про вічність матерії ми визначили як вираз матеріалістичного розв'язання основного питання філософії. Філософія Сковороди внутрішньо суперечлива. її суперечливість відображає особ­ливості світосприйняття класу, до якого належав і інтереси якого від­стоював у своїй творчості просвітитель трудового селянства XVIII ст. Цим пояснюється і його пантеїзм, і помітна данина теології та ідеалізму. Сковорода ще відмежовувався від матеріалізму, наполягаючи на віч­ності матерії, він не характеризував її як причину самої себе. Матерія вічна, з погляду Сковороди, тому що вона є «тінню» вічної, «нетлінної» духовної субстанції. Це, безумовно, данина ідеалізму, хоч ідеалізму внутрішньо суперечливому, наповненому пантеїстичним змістом. В ньо­му ще визнається первинність внутрішньо-духовної, «божественної» природи відносно до всього матеріального, але водночас вже стверджує­ться ідея вічності, безконечності і нестворюваності матеріального світу, обґрунтовується його єдність, а бог все більше й більше набуває зна­чення внутрішньої закономірності всього сущого. «Природа є первісна всьому причина і саморухома пружина»,- твердить Сковорода.

Єдність духовного і матеріального Сковорода намагався охаракте­ризувати категоріями вічного і минущого, безконечного і конечного, загального і одиничного. У зв'язку з цим він висловлював глибокі діа­лектичні думки. Зокрема, критикуючи уявлення про конечність світу, філософ зауважив: «Если ж мне скажеш, что внешній мір сей в каких-то містах и временах кончится, имея положенньїй себе предел, и я скажу, что кончится, сирічь начинается... Одного мета граница єсть она же и дверь, открывающая поле новых пространностей, и тогда ж зачинается цыпліонок, когда портится яйцо» [2, 14]. В цілому мисленню Сковороди властиве прагнення до знаходження єдності протилежностей. Напри­клад, він писав: «Мір в міре єсть то вечость в тлени, жизнь в смерти, востаніе во сне, свет во тме, во лже истина, в плаче радость, в отчаяніи надежда» [2, 14].

Глибоко діалектичні положення містяться в теорії пізнання Сково­роди. До них належать передусім положення про досвід як основу пі­знання. «Опыт,- писав філософ,- єсть отец искуству, вїдї.нію і привычке. Отсюду родилися всв науки, и книги, и хитрости» [1, 117]. Разом з тим Сковорода застерігав і від відриву практики від наукового пізнання. «Во всбх науках и художествах плодом єсть правильная практика... Нельзя построить словом, если тое же самое разорять д-ьлом» [1, 440].

Пантеїзм Сковороди утворює теоретичну основу його концепції лю­дини. Розробляючи вчення про світ, український філософ вказував на існування не тільки «макрокосму», безконечного Всесвіту, але й виділяв в особливий світ людину, вбачаючи в її сутності істинного бога. Єретичність такого боготлумачення полягала в тому, що бог як справжня людина в людині ставав предметом не віри і поклоніння, а пізнання і слідування її природі.

Буржуазні дослідники творчості Сковороди, спекулюючи на дійсних елементах ідеалізму і теології в пантеїзмі українського просвітителя, особливо в його інтерпретації Біблії як «третього символічного світу», часто визначали його філософську позицію як містику і ірраціоналізм.

47

Інтер'єр залу музею Г. С. Сковороди в с. Сковородинівці.

При цьому використовувалось і негативне ставлення Сковороди до по­ширених в його час поглядів на природничонаукове знання як панацею від соціального зла. Такий підхід до творчості мислителя суперечить усьому духові його вчення. Сковорода - полум'яний поборник розуму, борець за торжество науки над марновірством, невіглаством. Але на від­міну від багатьох буржуазних просвітителів, які абсолютизували роль і значення наукового пізнання природи для суспільного розвитку, він віддавав перевагу людинознавству і його просвітницькому впливові на суспільство. «Я наук не хулю,- писав він,- и самое последнее ремесло хвалю, одно то хульї достойно, что на их над-ьясь, пренебрегаем верхов-нтзйшую науку, до которой всякому вт>ку, страйк и статьи, полу и воз-расту для того отворена дверь, что щастіе всбм без выбора єсть нужное, чего, кроме ея ни о какой науке сказать не можно» [1, 337].

Отже, мислитель не заперечував ролі і значення наукового і техніч­ного прогресу, а відмічав недостатність цього прогресу самого по собі для людського щастя, вважаючи більш важливою в цьому розумінні науку (саме науку!) про умови і способи досягнення щасливого життя, про людину і її щастя.

В чому ж вбачав Сковорода цей справді людський, відповідний природі людини спосіб життя? В чому, на його думку, полягає справжнє людське щастя? - Щастя,- твердив він,- є радість душевна, «веселие душевное». Не плотські насолоди, а радощі духовного життя - вище мірило людського щастя. Що може дати людині цю вищу, духовну насолоду? Багато мислителів минулого бились над цим питанням, і Сковорода чи не першим серед філософів Нового часу висунув ідею, що справжнє людське щастя забезпечується лише «сродною» працею. Ця ідея червоною ниткою проходить крізь усі його «Байки харківські» і філософські діалоги.

48

Будучи селянським просвітителем, виразником умонастроїв трудо­вого народу, Сковорода з найбільшою повагою ставився до людей праці і до самої праці. На його думку, праця, а не споживання, є основою і сен­сом життя: «Жизнь и дело,- писав він,- єсть то же» [1, 421]. «Петь, пить и есть, не єсть дело, но главнаго нашего сроднаго дьла один точію хвостик» [1, 120].

Що ж змушує людей трудитися? Передусім нужда, необхідність забезпечити першочергові життєві потреби. «Трудно одбть и питать гьло, да надобно и нелзя без сего. В сем состоит жизнь гвлесная, и никто о сем труд-в каятся не должен, а без сего попадет в тягчайшую горесть, в холод, голод, жажду и болезни» [1, 353].

Однак споживання матеріальних благ, насолодження ними Сково­рода не вважав основою людського щастя. Найвищу насолоду і справж­нє щастя, на його думку, приносить людині праця за покликанням, відповідно до вроджених нахилів,-«сродна» праця. «Изобиліем,-вказу­вав він,- снабдьвается одно точію наше гбло, а душу веселит сродное двланіе» [1, 430]. Сковорода відстоював і настійно пропагував ту думку, що праця покладена самою природою людини. «Откуда же уродится труд, если htjT охоты и усердия? Гдь ж возмеш охоту без природи? Природа єсть первоначальная всему причина и самодвижущуяся пру­жина. Она єсть мати охоты... Кратно сказать, природа запаляет κ двлу, и укр-ьпляет в труд*., делая труд сладким» [1, 417-418]. В «сродній» праці інтерес направлений не на результат її, а на процес.

Сковорода дійшов висновку, що найвищу насолоду й найглибше щастя «сродна» праця приносить тоді, коли вона є моментом, частиною загальної суспільної праці. Він писав: «Щаслив, кто сопряг сродную ce6е частную должность с общею. Сия єсть истинная жизнь» [1, 120]. «Несродна» праця, тобто праця, до якої «не лежить серце», яка нав'я­зується іззовні і до якої змушують, є, на думку Сковороди, джерелом глибокого нещастя, конечною причиною всіх суспільних вад.

Сковорода вважав, що природа нікого не обійшла, кожному щось дала, якесь покликання і обдарування. У цьому відношенні всі люди рівні, але рівні в своїй нерівності відносно окремих обдарувань, природ­них задатків і покликань.

Визнаючи природні обдарування основою «сродної» праці, мисли­тель надавав серйозного значення навчанню, практичному оволодінню певним видом діяльності. В одній із своїх байок він зазначав: «Как прак-тіка без сродности єсть бездвлная, так сродность трудолюбіем утвер-ждается, что ползы знать каким образом дьлается д-бло, если ты κ тому не пріобвык? Узнать не трудно, а трудно привикнуть. Наука и привычка єсть то же. Она не в знаній живет, но в делании» [1, 113]. «Наука при-водит в совершенство сродность. Но если не дана сродность, тогда наука что может совершить?» [1, 438]. Те, до чого людина не має природних нахилів, дається їй з трудом, і навпаки. З цього приводу Сковорода часто повторював вислів Епікура: «Дяка блаженній натурі, що потрібне зробила неважким, а важке - непотрібним». У «сродності» все потріб­не є неважким, а все важке--непотрібним. В концепції «сродної» праці Сковороди відображено ту історичну обставину, що праця з найдавні­ших часів приносила людям насолоду там, де вона була реалізацією обдарувань, таланту, тобто, де вона виступала творчістю. Для творця його справа - вища насолода, все інше - засіб. І Сковорода часто по­силався на вислів древніх: «Живу не для того, шоб їсти, а їм для того, щоб жити».

49

«Сродності» і «несродності» праці Сковорода надавав великого соці­ального значення. На його думку, найбільшою причиною всього нерозум­ного, потворного в суспільному житті є несродність, праця без покли­кання, з примусу і нужди або породжувана гонитвою за багатством.

За історичних умов XVIII ст. Сковорода ще не міг піднятися до ро­зуміння матеріально-практичної зумовленості суспільного поділу праці та його опосередкованості відносинами власності і тому намагався проектувати його на «природні» властивості людини. Тому його критика соціальних пороків суспільства була направлена не на революційну зміну існуючого соціального поділу праці, а на моральне удоскона­лення суспільства шляхом подолання «несродної» праці у всіх сферах суспільної життєдіяльності. В цьому історична обмеженість поглядів Сковороди. Але головний пафос його критики «несродної» праці направ­лено проти паразитизму пануючих класів, проти перетворення людської діяльності на спосіб наживи, задоволення «плотських» інтересів. Ско­ворода - один із перших великих критиків буржуазно-міщанського спо­живацького підходу до життя з його культом речей і плотських потреб. «Живут,- писав він,- на земли, ничего не помышляющіи, кромт обога-титься, наїстись, напитись, одетись... В сердце их худое сбмя, плодоприносящое желчь и зміин яд, убивающый душу» [2, 394].

Значним досягненням Сковороди було перенесення основи філософ­ського розгляду людини із сфери споживання і споживацьких інтересів у сферу продуктивної діяльності людини, праці. Цим стверджувалась думка, що головним у людському житті є не споживання, а праця. Мис­литель висунув і обгрунтував ідею про те, що справді людським спосо­бом життя є «сродна» праця, яка виступає одночасно і потребою, і вищою насолодою.

Як просвітник Сковорода гадав, що ідеал суспільства, де кожен реалізує свої природні обдарування в «сродній» праці, одержує насо­лоду справді людським способом життя, можна перетворити в життя за допомогою освіти - кожен повинен пізнати себе, свої природні нахили і обдарування. Звідси випливає проголошення самопізнання універсаль­ним способом перебудови світу. Щастя доступне всім і кожному, бо при­рода нікого не обійшла. Варто лише відволікати свою увагу від згубних «плотських» прагнень і інтересів, пізнати в собі «справжню людину», уяснити, «до чого народжений», знайти своє покликання і щастя у «срод­ній» праці.

Утопізм подібних уявлень і надій українського філософа полягає передусім в тому, що у класово антагоністичному суспільстві вибір «сродної» праці визначається соціальним, класовим становищем всіх і кожного, що суспільний розподіл праці тут нав'язується індивідам із­зовні як стихійна сила. За цих умов домінуючою працею є саме «несрод-на», відчужена праця. Нам тепер відомо, що для ліквідації відчуження праці і перетворення її на найпершу життєву потребу, на основу щастя необхідне не самопізнання, а докорінна перебудова всіх суспільних від­носин і відповідний останнім рівень розвитку продуктивних сил суспіль­ства. Але цього Сковорода не розумів та й не міг розуміти у XVIII ст.

У творах Сковороди ще важко зустріти пряму критику приватно­власницьких відносин; він зосереджував свою увагу на викритті соці­альних наслідків таких відносин - духа своєкорисливості, наживи, сріб­лолюбства, здирства і т. д. Моральним імперативом людської поведінки, який протистоїть духу своєкорисливості і наживи, він вважав принцип спільності всього, любові і рівності. І хоч Сковорода ніде прямо не засу-

50

­джував приватну власність, немає у нього і ствердження її як атрибута людської природи, що було властиво буржуазним і дворянським просвітителям XVIII ст., які матеріальний ін­терес до праці пов'язували з приватною власністю, з воло­дінням. Сковорода «за бід­ність». Своєрідний апофеоз бід­ності в його творах буржуазно-дворянська і націоналістична історіографія намагається пред­ставити як аскетизм. Мовляв, Сковорода - «прекрасний тип аскета-містика». Але це в коре­ні неправильно. Сковорода був проти аскетизму. Його прин­цип - «нічого понад міру» [2, 281]. «Подлинно всякой род пищн и питія,- писав він,- по-лезен и добр єсть, но разсуж-дать надобно время, м-ьсто, меру и персону» [2, 389]. Це не проповідь аскетизму, а своє­рідне розуміння бідності. Бід­ність - не нужда, не голодуван­ня, не жебракування, а відмова від збагачення на противагу прагненню збагатитися, запаніти. Бідність у Григорія Сковороди є вільною від влади речей, багатства, сил приват­ної власності. В цьому полягає суть девізу Сковороди - «а мой жребій с голяками».

Оцінюючи філософську концепцію Сковороди з точки зору її історич­ного місця в розвиткові філософської думки, можна констатувати, що вона являє серйозний інтерес як одна з перших спроб постановки і роз­в'язання проблеми перетворення праці з форми відчуженої діяльності на засіб здійснення людського щастя, досягнення вищого блаженства, насолоди дійсно людським в людському житті.

Внесок Сковороди в духовну культуру нашої Вітчизни не обмежує­ться лише його філософськими здобутками. Григорій Савич Сковорода посідає значне місце в історії вітчизняної літератури та мистецтва. Як художник і мислитель Сковорода творив у перехідний період, грунтую­чись ще на традиціях старої, києво-могилянської вченості, користуючись книжно-українською мовою Івана Вишенського, Феофана Прокоповича та Варлаама Лащевського, і водночас збагачуючи українську літературу народною лексикою та образністю, готуючи появу Гребінки, Квітки-Основ'яненка, Котляревського.

Особливої популярності в народі набули ті його пісні, які прямо і безпосередньо викривають хиби правлячих класів, виходячи з ідей­них позицій трудового селянства. А знамениту пісню «Всякому городу нрав і права» без перебільшення можна назвати енциклопедією тогочас­ного суспільного життя. Перед нами проходять різні соціальні типи - чиновник обтирає панські кутки, щоб просунутись по службі, купець

Шістсотрічний дуб у с. Сковородинівці, під яким любив працювати Г. С. Сковорода.

51

живе обманом «при аршині», поміщик «непрестанно стягає грунта», суд­ді і стряпчі кожен по-своєму перекручують закон, від безтолкових схо­ластичних диспутів тріщать голови у студентів... Яскраво сатирично змальовані образи представників різних експлуататорських класів і со­ціальних груп одержали саме ту нищівну оцінку, яка найбільш імпону­вала найширшим трудящим масам. І пісня стала народною, як і багато його інших поетичних творів. Гостро публіцистичний, викривальний характер мають також байки Сковороди, що їх він сам вважав своєю найкращою зброєю у боротьбі із соціальним злом. Творчість Сковороди завершує собою значний етап у розвитку української байки. Тут мисли­тель сконцентрував усе найкраще в розвитку цього жанру і створив осно­ву, на якій потім розвивалася творчість Гребінки і Глібова.

Роль Григорія Сковороди як в розвитку української літератури, так і в розвитку вітчизняної філософської та суспільно-політичної думки визначається класовою, соціальною позицією, що її він зайняв в ідейній боротьбі свого часу. Рішуче виступивши на захист трудового народу, проти різних форм експлуатації, Сковорода сприяв розвиткові прогре­сивних, демократичних елементів вітчизняної культури. Творчість Ско­вороди об'єктивно сприяла зміцненню матеріалістичної і атеїстичної традиції в російській та українській філософській думці, посиленню ін­тересу прогресивних письменників та митців до життя трудящих, орієн­тувала на відображення народного життя, допомагала готувати появу в країні тих умонастроїв, що згодом знайшли вираз у рядках Кіндратія Рилєєва: «Не сан, не род - одни достоинства почтенны».

Творча спадщина Григорія Савича Сковороди була і залишається предметом гострої ідеологічної боротьби. Церковники та царська цен­зура довго не дозволяли публікації його творів або до невпізнаваності спотворювали їх. Буржуазно-поміщицькі ідеологи зводили справжні на­клепи на народного мислителя, фальсифікували і перекручували зміст його пристрасної творчості. Особливо підлу роль відігравали і відігра­ють в ідейній боротьбі навколо доробку Сковороди українські буржуазні націоналісти. В їх писаннях на всі лади переспівуються твердження про Сковороду як явище нібито «відрубно українське», що є виразом містич­ного «українського духу», замовчується класовий, соціальний зміст його вчення, його заклики до братства трудящих всіх народів, його тісні зв'язки з передовою російською культурою. Глибоко оригінальне й про­гресивне вчення мислителя зводиться ними до «пояснення тексту Біблії», а сам Сковорода зображається «містиком чистої води», епігоном німець­ких містиків-ірраціоналістів. З-під пера мірчуків, чижевських, олянчинів, котовичів та інших писак виходить безжиттєва, бліда постать, відірвана від життя, незмірно далека від живого, полум'яного Сковороди, який на­завжди увійшов в історію демократичної вітчизняної культури. Показо­вою в цьому відношенні є буржуазно-націоналістична писанина, при­свячена 250-річчю з дня народження великого просвітителя. В ній настирно проводиться паплюжницька ідейка, що Сковорода - це не ве­ликий протестант проти світу наруги, соціального поневолення, а такий собі «божий старчик», проповідник Біблії, спасіння «вірою в Христа».

І це твердиться про мислителя, який писав: «Знай, что біблію читать и ложь его щитать есть то же» [2, 149]. Дійсно, Сковорода навчав народ, але навчав тому, що все написане в Біблії є облудою, коли його відно­сити до дійсного світу, як то роблять церковники. Те, що пишеться в Біб­лії, твердив Сковорода, «в нашем великом мыр'е, есть небыль» [2, 143]. Сковорода дав свою інтерпретацію Біблії і ця його «біблія» так відноси-

52

ться до церковної Біблії, як «Енеїда» Котляревського до «Енеїди» Вергілія. Істинний смисл Біблії, за Сковородою, полягає в прихованій за символічною формою ідеї рівності всіх людей, любові і спільності всього. «Знай,- писав він,- ...что біблія есть новый мир і люд божій, земля живых, страна и царство любви... Нет там вражды и раздора. Нет в оной республика пи старости, ни пола, ни разнствія - все там общее» [2, 41]. Як і багато інших ідеологів плебейських мас, Сковорода намагався своєю теоретизацією Біблії відродити бунтарський дух раннього християнства. І навчав він не Біблії, а ідеям рівності, братерства, свободи, ідеям неприйняття ганебної соціальної дійсності.

В сучасній писанині українських буржуазних націоналістів часто зустрічається твердження, що, мовляв, радянські дослідники Сковороди намагаються прилучити українського філософа до комунізму. Це так. Але не ми його, а він сам себе прилучив до визвольного руху сьогодення в тій мірі, в якій відбивав інтереси і споконвічні прагнення трудового народу до вільної праці, свободи і рівності. Марні зусилля націоналістичних фальсифікаторів спотворити вчення Сковороди, щоб використати його світле ім'я для своїх ганебних справ. Сковорода був і лишається зі своїм народом.

Творчий доробок Григорія Сковороди увійшов до скарбниці, яка зберігалась і розвивалась передовими прогресивними діячами вітчизняної культури. Продовжувачами прогресивних традицій Сковороди були І. Котляревський, Т. Шевченко, І. Франко, що глибоко вивчали його твори. Велику увагу Сковороді приділяли визначні діячі російської культури В. Капніст, К. Рилєєв, М. Лесков, Л. Толстой. Глибокий демократизм, щире співчуття і любов до простої трудової людини, жагуча ненависть до деспотизму і гноблення, палке жадання свободи, щастя трудящих, «проповідь життєрадісної гуманності», говорячи словами

53

Франка,- ось що привертало увагу кращих діячів вітчизняної культури до творчості Сковороди.

Радянський народ, великий будівник комунізму, відзначаючи 250-річчя з дня народження Г. С. Сковороди, віддає глибоку шану йому як мислителю, філософу, поету, народному просвітителю, який усім своїм життям обстоював право трудової людини на щастя, право, яке радянський народ завоював, першим у світі побудувавши соціалістичне суспільство.

ПРОМОВА

ГОЛОВИ ВСЕСОЮЗНОГО ЮВІЛЕЙНОГО КОМІТЕТУ АКАДЕМІКА Ф. В. КОНСТАНТИНОВА

Товариші! Дозвольте мені насамперед передати вам братерський, палкий, сердечний привіт від Всесоюзного ювілейного комітету, до скла­ду якого входять видатні вчені, письменники, поети нашої країни. Я з задоволенням передаю цей братерський привіт.

250 років відділяють нас від періоду життя і діяльності Григорія Савича Сковороди. Які величезні зміни сталися протягом цього часу в усьому світі. Особливо величні і прекрасні зміни, перетворення здійс­нені в нашій країні і, зокрема, на Україні. Скільки імен канули в Лету, віддані забуттю. Життя швидко йде вперед, нові проблеми постають перед людством, перед народом, та вдячна пам'ять народу надовго збе­рігає імена тих, хто в лихі години минулого підніс голос на захист пра­вди, справедливості, кращої долі для народу.

Григорій Савич належить до тих видатних людей, імена яких свято береже народ нашої країни не тільки у філософських календарях, не тільки в трактатах з історії літератури, поезії, а саме у своїй пам'яті і в своєму серці. Це найбільша нагорода тому, хто в минулі тяжкі часи боровся за справедливість, за народне щастя. В умовах, коли служителі культу присипляли народний розум, піднести світоч розуму, захищати передове вчення, передову філософію було великим подвигом.

Прекрасний художник Л. М. Толстой читав і перечитував твори Сковороди. Для Толстого життя Сковороди було напрочуд близьким і прекрасним, і він збирався написати про нього книгу. Я думаю, що Толстого і Сковороду зближували демократизм, боротьба проти сваволі, проти насильства, пошуки кращої долі і щастя для народу.

Великий Ленін учив, що в історії кожного суспільства є дві культури: культура експлуататорських класів і культура демократична, народна. Я думаю, що творчість Сковороди дає нам прекрасний зразок підтвер­дження всієї правоти цього положення Леніна. Творчість Г. С. Сково­роди, і поетична, і філософська, була вираженням саме демократичної культури; він виразив думи і прагнення, надії і мудрість народу, споді­вання про краще життя.

Існує стародавня легенда: ясного, сонячного дня древньогрецький мудрець Діоген бродив вулицями Афін із запаленим ліхтарем, і коли люди питали його, що він шукає, він відповідав: я шукаю людину. Лю­дей багато, а людини, яка була б гідною носити це високе звання, він не знаходив.

Наш видатний мудрець Григорій Савич Сковорода в похмурі роки кріпосного права, сваволі і насильства, царизму, коли панував глибокий політичний і економічний гніт, високо підніс ліхтар розуму і так само

54

шукав людину, гідну цього призначення на землі. Він шукав людину, ідея якої відповідала б сродній праці. Це велика заслуга Григорія Са-вича Сковороди, і за це ми його шануємо як великого гуманіста, видат­ного поборника правди.

Коли жив Г. С. Сковорода, на землі ще не було соціальної, класової сили, яка могла б згуртувати навколо себе народ і здійснити високі дум­ки, втілити їх у життя, в дійсність. Ми вшановуємо сьогодні Григорія Савича Сковороду в славний ювілей 50-річчя утворення Союзу Радян­ських Соціалістичних Республік. Можливо, ми не завжди усвідомлюємо, що це значить для гуманізму, для людського прогресу. Один з осново­положників комунізму Ф. Енгельс писав, що богиня історії є найбільш кривавою з усіх богинь; вона тягне свою важку колісницю через гори трупів. Такою була історія в минулому. На жаль, і нині ми ще іноді ба­чимо, як ця важка колісниця мне, чавить народ у деяких місцях нашої планети.

Створений на основі ленінізму, на базі соціалізму Союз Радянських Соціалістичних Республік об'єднує народи на основі рівності, братер­ства. Ми показуємо людству його майбутнє і, створивши Союз Радян­ських Соціалістичних Республік, втілюємо в життя мрії кращих умів людства, зокрема нашого ювіляра Григорія Савича Сковороди.

ПРОМОВА

ПРЕДСТАВНИКА ГЕНЕРАЛЬНОГО ДИРЕКТОРА ЮНЕСКО В. О. ТЮРІНА

Шановні друзі! Дозвольте мені від імені Генерального директора Організації Об'єднаних Націй з питань освіти, науки і культури щиро вітати вас, учасників урочистих зборів, присвячених 250-річчю з дня на­родження видатного просвітителя, філософа і поета Г. С. Сковороди.

Сьогодні творчість Григорія Сковороди вийшла за своїм значенням далеко за межі України. Вона набула справді міжнародного характеру. Ім'я філософа і поета, який все своє життя наполегливо шукав правди, боровся проти деспотизму, гноблення і релігії, є гордістю не тільки національної, але й світової науки і культури. Як перший український філософ, що піднявся до рівня видатних мислителів своєї епохи, Григорій Сковорода вніс вагомий внесок у розвиток світової філософії і культури.

За своїми поглядами Сковорода був близьким до буржуазних про­світителів того періоду (Шіллера, Гете, Руссо, Вольтера), намагався дати відповіді на важливі соціальні питання, що хвилювали багатьох російських демократів.

Особисте життя Сковороди, його живе слово зробили великий вплив не тільки на сучасників, але і на наступні покоління. Від Сковороди бе­руть свій початок нова українська література, нові філософські традиції. Творчість Сковороди визначала напрямки у розвитку філософської дум­ки, вела до звільнення філософії від теології. Сковорода продовжив думки, що розвивали Галілей, Спіноза та інші філософи-просвітителі.

Ось чому прогресивна громадськість всього світу широко вшановує пам'ять великого сина українського народу. Його ім'я входить у Кален­дар видатних осіб, чия творчість відзначається всім прогресивним людством.

У штаб-квартирі ООН відкрито книжкову виставку, присвячену 250-річчю з дня народження Григорія Савича Сковороди. Матеріали,

55

присвячені його творчості, були надруковані в бюлетенях, хро-ніці-звіті та інших виданнях ООН з питань освіти, науки і культури.

Мені особливо приємно по­відомити, що ООН нині широ­ко здійснює нову програму по вивченню слов'янської культу­ри. Безумовно, Сковорода по­сідає одне з почесних місць серед видатних представників культури, які віддали світові своє натхнення.

Секретаріат ЮНЕСКО, підтримуючи ініціативу комісії, робить все залежне, щоб ім'я видатного просвітителя і поета зазвучало на весь світ.

Прогресивні ідеї видатного філософа співзвучні сучасній епосі. Це насамперед захист ін­тересів людини, заклик до бра­терства трудящих усіх народів. Справжнє щастя людини - у праці, а причиною всього неро­зумного є праця з примусу, го-.'нитва за багатством, потяг до наживи, грошей. Творчість Гри­горія Сковороди має великий вплив на розвиток світової культури, на поліпшення взаємовідносин між народами. На закінчення хотілось би побажати українським друзям но­вих успіхів у розвитку української радянської культури, яка особливо розквітла в останні 50 років у братньому єднанні з іншими культурами радянських народів.

Інтер'єр Державного музею Г. С. Сковороди.

ПРОМОВА ПЕРШОГО ЗАСТУПНИКА ГОЛОВИ СПІЛКИ ПИСЬМЕННИКІВ УКРАЇНИ В. П. КОЗАЧЕНКА

Шановні товариші! Філософ, могутній мислитель, вчений-педагог, просвітитель-гуманіст і видатний письменник Григорій Савич Сковорода зробив великий вклад у розвиток української прози, поезії, перекладу, а також української мови. І не лише сучасної йому. Сковорода, підійма­ючи українську літературу на новий вищий ступінь, зробив могутній вплив і на наступні покоління нашого письменництва в особі, скажімо, Котляревського, Гребінки, Квітки-Основ'яненка, Шевченка, Франка, Ти­чини, Рильського, а також Капніста, Наріжного та інших російських письменників.

Відомо, як високо цінували його В. І. Ленін, Л. Толстой, М. Коцю­бинський, Панас Мирний, Максим Горький! Що ж до подальшого істо­ричного розвитку і становлення нової української літератури, то значен­ня в цьому великому процесі творчості й особи Григорія Савича Сково-

56

ПРОМОВА

ЧЛЕНА-КОРЕСПОНДЕНТА AH БІЛОРУСЬКОЇ PCP І. M. ЛУЩИЦЬКОГО

Дорогі друзі! Три дні ми, представники союзних республік, знайоми­лись з місцями, де родився, вчився, жив і працював великий філософ-гу-маніст та поет Григорій Савич Сковорода. І всюди нас зустрічали гостин­но, по-братському. На кожному кроці ми бачили, з якою глибокою повагою ставляться до пам'яті свого мислителя і поета наші брати-українці.

Ми й зараз захоплюємося словом Сковороди, яке допомагає нам боротися проти буржуазної ідеології, допомагає будувати комуністичне суспільство.

Велике спасибі й вам, дорогі сябри, за запрошення взяти участь у цьому урочистому вечорі, присвяченому ювілею Григорія Сковороди. Від імені Радянської Білорусії я щиро й сердечно вітаю талановитий, мужній український народ з 250-річчям з дня народження українського просвітителя Г. С. Сковороди.

Сковорода уособлює собою дружбу трьох братніх народів: укра­їнського, російського і білоруського. Він закінчив Києво-Могилянську академію, в якій навчалися не тільки українці та росіяни, але й багато білорусів. Задовго перед ним випускником академії був білорус Симеон Полоцький, професором і ректором цієї академії був Георгій Кониський, які зіграли помітну роль в філософії України і Білорусії. Сковорода ви­соко оцінив історичне значення справедливої боротьби, яку вели україн­ський і білоруський народи за возз'єднання з братнім російським народом.

Коли під час першої російської революції з середовища білоруського народу висунулись визначні письменники й мислителі Якуб Колас та Янка Купала, вони неодноразово зверталися до творчості великих синів українського народу. В них вони вбачали яскраве підтвердження життє­здатності народної культури.

Г. Сковорода і білоруські просвітителі були близькі за світоглядом. Великий просвітитель і демократ Сковорода був продовжувачем демо­кратичної і прогресивної філософської традиції. У цьому зв'язку слід відзначити ідейну єдність поглядів Сковороди з творчістю Ф. Скорини. Незалежно один від одного вони приходили до одних і тих самих погля­дів і висновків, що основним об'єктом філософії є людина. Самопізнання потрібне для того, щоб людина могла виробити такий світогляд, такі актуальні доброчинства, які необхідні для щастя самої людини. Сково­рода і Скорина пов'язували щастя з розумним життям, з працею, вважа­ючи, що без мудрості, без добрих звичаїв його бути не може. І Скорина, і Сковорода вважали, що патріотизм, любов до Вітчизни є високою люд­ською гідністю, вимагали від людини активної практичної діяльності в інтересах свого народу, своєї Батьківщини і втілювали свої теоретичні ідеали в подвижницькому житті.

Сковорода називав дружбу основою, союзом і вершиною суспіль­ства. Це прекрасна думка. Вона і сьогодні служить справі зміцнення миру і дружби між народами. Ця велика дружба народів Союзу PCP - запорука нових перемог в будівництві комунізму.

58

ПРОМОВА РОБІТНИЦІ ЧОРНУХИНСЬКОГО ПОБУТКОМБІНАТУ ПОЛТАВСЬКОЇ ОБЛАСТІ В. О. МИХАШІЕНКО

Шановні товариші!

Від трудящих селища Чорнухи, що на Полтавщині, від рідного краю Григорія Савича Сковороди я привезла учасникам урочистого засідання і всім трудящим столиці рідної України щире і сердечне вітання та най­кращі побажання.

Багато літ тому, 16-річним юнаком наш великий земляк прийшов до Києва, щоб закінчити освіту. Великі здібності, талант і величезна жа­доба знань дали можливість Сковороді закінчити Київську академію і стати одним з найосвіченіших людей свого часу. Славний син України є гордістю всіх народів нашої великої Вітчизни - Союзу Радянських Со­ціалістичних Республік.

Зрозуміло, що найбільш дорогим 250-річний ювілей Григорія Ско­вороди є для нас, земляків, жителів сучасного с. Чорнухи.

Трудящі нашої республіки свято шанують пам'ять Григорія Савича Сковороди. У с. Чорнухах збудовано меморіальну садибу, побудовано новий пам'ятник, його іменем названа вулиця, нова середня школа. Якби Григорій Сковорода міг подивитись на наше сучасне життя, він побачив би щасливих і радісних людей, які об'єднані в Союз Радянських Соціалі­стичних Республік і спільними зусиллями будують ще краще майбутнє- комунізм.

В рідному селі розширились новобудови, вулиці одяглись в асфальт, виросли багатоповерхові жилі, культурно-побутові та адміністративні будинки. Заможно живуть робітники і колгоспники. Завдяки Комуні­стичній партії і Радянському уряду нащадки Григорія Сковороди, як і весь наш народ, розкрили свої здібності і таланти, віддаючи все це бу­дівництву світлого і радісного життя.

Слава нашій рідній Батьківщині, в дружній сім'ї якої розцвітає Радянська Україна!

Спасибі великій партії Леніна, яка відкрила шлях до щастя всім народам Радянської країни.

Шановні товариші! Дозвольте від трудящих Полтавщини передати Республіканському ювілейному комітету вазу із зображенням Григорія Савича Сковороди, виготовлену умільцями Полтавщини.

ПРОМОВА СТАРШОГО НАУКОВОГО СПІВРОБІТНИКА ІНСТИТУТУ ФІЛОСОФИ АН ГРУЗИНСЬКОЇ PCP P. Г. БАЛАНЧИВАДЗЕ

Дорогі друзі! Мені випала велика честь бути присутнім на святі ве­ликого українського народу з нагоди 250-річчя з дня народження ви­датного філософа і поета Григорія Савича Сковороди. Дозвольте прочи­тати адрес Президії АН Грузинської PCP, Відділення суспільних наук та Інституту філософії.

Колектив Академії наук Грузинської PCP гаряче вітає братський український народ з великим святом української і всієї радянської багатонаціональної культури, 250-річчям з дня народження Григорія Савича Сковороди. Ім'я Сковороди - видатного філософа і мораліста, громадського діяча, пристрасного борця за розумне і справедливе су­спільне життя - користується великою любов'ю і повагою і в нашій рес-

59

В хаті меморіального комплексу Г. С. Сковороди в с. Чорнухах Полтавської обл.

публіці. У філософській і поетичній спадщині Г. С. Сковороди, в усій його просвітительській діяльності ми бачимо один з найбільш яскравих проя­вів творчого генія українського народу, вираз його кращих прагнень і мрій. Ми високо цінуємо величезний внесок, зроблений Г. С. Сково­родою у розвиток української філософської та суспільної думки. Нам близькі й дорогі високі моральні ідеали, служінню яким присвятив все своє дивовижне і благородне життя мандрівний мудрець.

Багато ідей і прагнень Г. С. Сковороди пережили його час, лиша­ючись співзвучними нашій епосі. Це, насамперед, високий гуманістичний пафос всієї його творчості, пристрасна віра в людину, у всемогутність і неминучу перемогу розуму, сократівська впевненість в моральній силі знання, ненависть до неуцтва і забобонів, до марновірства та мракобісся. Глибоку повагу викликає сама особистість Сковороди, його безкорисли­ве, самовіддане служіння людині-трударю, його відношення до філософії, в якій він бачив «головну мету життя людського», його любов до істини, пошуки якої він ототожнював з життям.

У наш час спадщина Г. С. Сковороди стала надбанням всіх брат­ських народів Радянського Союзу, всього прогресивного людства. Вона продовжує служити високим ідеалам братерства і дружби народів, допо­магає всім нам в нашій великій боротьбі за світле майбутнє людства.

ПРОМОВА ЧЛЕНА-КОРЕСПОНДЕНТА АН ТУРКМЕНСЬКОЇ PCP 3. Б. МУХАМЕДОВОЇ

Дорогі товариші! Дозвольте подякувати Вам за честь, якої Ви удо­стоїли нас, запросивши на святкування 250-річчя з дня народження вашого визначного філософа і культурного діяча Григорія Савича Ско­вороди. В цей день народження видатного сина українського народу,

60

Іван Ле дарує свої вибрані твори Державному музею.

філософа, поета, гуманіста, демократа і просвітителя, прийміть і наші поздоровлення від туркменського народу. Наш народ з глибокою пова­гою ставиться до культури братського українського народу, славним сином якого є Григорій Сковорода.

Г. С. Сковорода - гордість не тільки українського, але й усіх наро­дів нашої країни. Сковорода глибоко вірив у пробудження всього на­роду, в його розум, його сили і цьому пробудженню він служив своєю творчістю, своїм філософським вченням, своїми роздумами про життя, про працю. Туркменський народ віддає данину глибокої поваги україн­ському просвітителю, який всім своїм життям обстоював право трудової людини на щастя, право, яке радянський народ одержав тільки після перемоги Великої Жовтневої революції і побудови соціалістичного су­спільства.

Від імені Академії наук Туркменії дозвольте передати в дарунок Академії наук України деякі наші видання.

ПРОМОВА ЗАВІДУЮЧОГО КАФЕДРОЮ ФІЛОСОФІЇ АН ЛИТОВСЬКОЇ PCP ДОКТОРА ФІЛОСОФСЬКИХ НАУК Я. В. МІНКЯВІЧУСА

Шановні товариші! Дніпро і Німан течуть в протилежних напрямках і впадають у різні моря, різні люди живуть на берегах цих рік, але коли ми говоримо не про географічний фактор, а про людський, то в плинові людського життя ми зустрічаємо більше спільного, ніж різного. Тому однаковий історичний грунт робить спільною і культурну спадщину, якому б народові вона не належала.

61

Литовській громадськості широко відома творчість Григорія Савича Сковороди як мислителя-гуманіста і поета-демократа. Прогресивна гро­мадськість нашого народу часто звертала свої погляди туди, де проголо­шувались ідеї декабристів і Чернишевського, Сковороди і Шевченка.

Прошу Вас прийняти добрі привітання від Відділення суспільних наук АН Литовської PCP, від товаришів по професії, які також дослі­джують культурну спадщину свого та інших народів, від товаришів, які з захопленням сприймають діалектику культурного прогресу, в якій зберігаються цінності історичного минулого, саме людські цінності.

Не випадково підкреслювалось, що найбільшу увагу Сковорода при­діляв проблемам людини, соціальним проблемам. В діалектиці наступ­ності культур ми виявляємо не тільки історичну відмінність, але й на­ступність міжнаціональну. Тому читання цієї прекрасної сторінки куль­тури українського народу, яку так яскраво вписав Сковорода, викликає велике інтелектуальне і моральне задоволення.

Я прошу прийняти подяку за надану можливість бути присутнім при читанні цієї прекрасної сторінки. Я не вручаю ніякого подарунку, але я везу від вас найдорожчий подарунок - теплий прийом, увагу і причет­ність до нашої культури. Я везу з собою томики, симпатичні томики тво­рінь Сковороди, які будуть поставлені поряд з авторами кращих творів, присвячених ідеям гуманізму.

ПРОМОВА СТАРШОГО НАУКОВОГО СПІВРОБІТНИКА АН ВІРМЕНСЬКОЇ PCP ДОКТОРА ФІЛОСОФСЬКИХ НАУК Е. С. МАРКАРЯНА

Дорогі товариші! Перш ніж вручити подарунок, який я привіз, мені хотілось би від імені наукових співробітників Академії наук Вірменії та Інституту філософії поздоровити український народ зі славним ювіле­єм - 250-річчям з дня народження видатного просвітителя, філософа, гуманіста, поета Григорія Савича Сковороди.

Звичаї вшанування видатних представників народів нашої країни слід розглядати як один з важливих елементів радянської соціалістичної культури, покликаної спрямувати по єдиному руслу творчість національ­них культур. Я в цьому ще раз переконався під час перебування на Укра­їні. Мені відкрилася надзвичайно цікава сторінка історії вашого народу. Хоча мені й раніше доводилося бувати на Україні, читати про творчість Сковороди, але саме зараз я пройнявся багатогранністю ідей цієї люди­ни. У Григорія Савича Сковороди поєднується дух глибокого дослідника і сміливого борця за щастя свого народу. Але він був насамперед філо­софом. І в цьому зв'язку я можу сказати, що між українською і вірмен­ською філософією існує велика спільність. Про це говорилось і на семі­нарі, проведеному в січні цього року. Я вважаю, що такі контакти будуть продовжуватись і розширятись.

62

УРОЧИСТЕ ЗАСІДАННЯ В МОСКВІ 12 ГРУДНЯ 1972 р.

12 грудня 1972 p. у Великому театрі Союзу PCP відбувся урочистий вечір, присвячений видатному сину українського народу. В залі зібра­лися вчені, письменники, діячі культури, передовики виробництва, пред­ставники партійних та громадських організацій столиці. У глибині сцени - прикрашений живими квітами портрет Г. С. Сковороди. В прези­дії - члени Всесоюзного ювілейного комітету, відомі вчені, письмен­ники і діячі культури, делегація Української PCP на чолі з секретарем ЦК Компартії України В. Ю. Маланчуком, літератори з братніх респуб­лік, представники громадськості столиці, зарубіжні гості.

У залі присутні товариші А. П. Кириленко, М. В. Підгорний, П. Н. Демічев, Б. М. Пономарьов, І. В. Капітонов, К. Ф. Катушев.

Урочисте засідання відкрив секретар правління Спілки письменників СРСР, лауреат Державної премії СРСР M. К. Луконін. Слово про Гри­горія Сковороду виголосив голова Всесоюзного ювілейного комітету академік Ф. В. Константинов.

Схвильовано прозвучали виступи голови колгоспу імені Сковороди Г. П. Котка, Героя Соціалістичної Праці, письменника М. П. Стельмаха, голови Українського республіканського ювілейного комітету, академіка І. К. Білодіда. Від трудящих України І. К. Білодід передав у дар Москві скульптурний портрет Г. С. Сковороди, створений скульптором І. П. Ка-валерідзе, ювілейну медаль, випущену на честь філософа, ювілейні видан­ня його творів. Для учасників урочистого вечора було дано великий концерт.

63

ВСТУПНЕ СЛОВО СЕКРЕТАРЯ ПРАВЛІННЯ СПІЛКИ ПИСЬМЕННИКІВ СРСР М. К. ЛУКОНІНА

Дорогі товариші! Радянські люди, вірні ленінському вченню про дбайливе ставлення до класичної спадщини, свято бережуть пам'ять про визначних мислителів-революціонерів, філософів, діячів літератури та мистецтва всіх часів і народів. У цьому прекрасному залі та в інших столичних аудиторіях звучали слова найглибшої поваги до Данте й Шек-спіра, Ломоносова й Пушкіна, Руставелі й Туманяна, Достоєвського і Некрасова, Шевченка і Навої.

Сьогодні ми зібралися сюди, щоб відзначити велику дату в куль­турному житті братського українського народу - двохсотп'ятдесяти-річчя з дня народження великого просвітителя, філософа і поета Гри­горія Савича Сковороди. Такої честі і уваги Г. С. Сковорода заслужив своїм подвижницьким життям, всією своєю просвітительською, філософ­ською та поетичною діяльністю.

Коли ми говоримо про значення Григорія Сковороди для епохи, в яку він жив, то виділяємо насамперед його прогресивні устремління, його боротьбу проти кріпосників, проти самодержавства. В епоху без­межного свавілля поміщиків і представників царської влади потрібно було мати справді могутній дух і незламну віру в трудовий люд, щоб з такою сміливістю й пристрастю викривати панів, як це робив Ско­ворода.

Прогресивний вплив на сучасників Григорія Сковороди справляла його багатогранна філософська, наукова, поетична, педагогічна діяль­ність. Звичайно, світогляд і діяльність Г. С. Сковороди були обмежені рамками епохи, але його ясний розум прагнув вирватись за вузькі гори­зонти того часу.

До голосу Григорія Сковороди прислухалися не тільки сучасники, а й наступні покоління, його вчення широко поширювалось і розвива­лось далі.

Ювілей Г. С. Сковороди ми проводимо у знаменний час - напере­додні 50-річчя утворення Союзу Радянських Соціалістичних Республік, і це надає йому особливої значимості.

Всенародне вшанування видатного українського просвітителя, фі­лософа і поета є ще одним яскравим доказом турботи Комуністичної пар­тії та Радянського уряду про класичну спадщину та про розвиток науки і культури.

Кілька днів тому цей ювілей широко відзначили в містах і селах України, де були відкриті нові меморіальні комплекси та пам'ятники - на Полтавщині, Харківщині, в місцях, пов'язаних з життям та діяльністю ювіляра; до знаменної дати видано великими тиражами філософські й художні твори Сковороди та книжка про нього. Проведено урочисті засідання в Києві, Харкові, Полтаві та інших культурних центрах рес­публіки.

Разом з трудящими України ювілей Сковороди відзначають пред­ставники всієї нашої багатонаціональної Вітчизни та за кордоном: за пропозицією ЮНЕСКО 250-річчя українського філософа і письменника відзначається в 126 країнах світу...

На наше засідання прибула урядова делегація братської України на чолі з кандидатом в члени Політбюро ЦК Компартії України, секретарем ЦК Компартії України товаришем В. Ю. Маланчуком. В складі делега-

64

Президія урочистого засідання Республіканського ювілейного комітету. Київ, 1.ХІІ 1972 р.

ції - видатні партійні і державні діячі республіки, вчені, письменники, земляки ювіляра. Дозвольте від імені всіх присутніх гаряче привітати наших українських товаришів.

ДОПОВІДЬ

ГОЛОВИ ВСЕСОЮЗНОГО ЮВІЛЕЙНОГО КОМІТЕТУ АКАДЕМІКА Ф. В. КОНСТАНТИНОВА

Г. С. СКОВОРОДА - ВИДАТНИЙ ГУМАНІСТ

Ювілеї видатних філософів, мислителів, письменників і поетів мину­лого, які проводяться нами,- це не лише данина нашої глибокої пошани до них. Відзначаючи ці ювілеї, ми разом з тим простежуємо віхи в за­кономірному розвиткові демократичної культури, передової філософ­ської, суспільно-політичної та художньої думки.

Марксисти-ленінці, будівники нового світу, будівники соціалізму і комунізму є спадкоємцями і продовжувачами всього кращого, прогре­сивного, що було властивим демократичній народній культурі, філо­софській і суспільній думці всіх народів і націй. Багатонаціональна соці­алістична культура створювалась радянським народом не на голому місці. Вона увібрала в себе все значне, передове, що було створене на­родами в галузі духовної культури минулого.

Розвиток культури схожий на течію ріки: прямуючи до моря, вона залишається завжди пов'язаною із своїми джерелами. Все велике, знач­не, що створено кращими представниками народу, не забувається, збері-

65

гається. Тому ювілеї видатних людей, творців наукових, філософських і художніх цінностей мають свій глибокий життєвий і філософський смисл. Пам'ять про людей, через чиї голови, розум, свідомість пройшла так чи інакше стовпова дорога духовного розвитку, є виразом однієї із закономірностей у розвитку духовного життя суспільства. Це заслужена данина їх історичній місії, їх внеску в скарбницю світової культури. Саме в їх творчості духовне життя народу, суспільства піднімається до твор­чого синтезу. Без цього був би неможливий прогрес суспільної думки.

Два з половиною сторіччя минуло від часу життя й діяльності Гри­горія Сковороди. За цей бурхливий, насичений подіями час світ значно змінився. Особливо глибокі і значні зміни і перетворення, що їх звершив робітничий клас, радянський народ, відбулися в нашій країні, у тому числі і на батьківщині нашого філософа і поета-на Радянській Україні.

За ці сторіччя багато імен назавжди відійшли в небуття. Але народи справедливо шанують і свято зберігають у своїй пам'яті і в серці своєму імена таких мислителів, філософів, поетів, історичних діячів, які в суворі і тяжкі години, під гнітом самодержавства, кріпосництва, капіталізму в тій чи іншій формі виражали думки і сподівання народу, його про­тест проти безправ'я, насильства, проти соціально-політичного та духов­ного гніту.

Григорій Савич Сковорода, сучасник Радищева і Ломоносова, нале­жить до числа тих мислителів-гуманістів, які в XVIII ст., в суворі роки кріпосництва, під гнітом самодержавства і за панування релігійного мра­кобісся виразили волелюбні мрії і прагнення народу, створили передовий для свого часу філософський світогляд. Пануючій релігійній моралі Григорій Сковорода протиставив передову демократичну мораль.

Ім'я Сковороди збереглося не лише в філософському календарі та в трактатах з історії літератури і поезії. Він живе у пам'яті народній як найблагородніший подвижник, мудрець, невтомний проповідник передо­вих ідей свого віку, як поет, байкар, як друг народу, селянської бідноти.

Твори Сковороди за його життя не були надруковані. Його хвилюючі душу гуманні ідеї, образи, що виражають глибоку народну мудрість, як на крилах перелітали з віку у вік, сповнюючи уми й серця людей життє­дайним соком життєвої мудрості, тонкими і надзвичайно влучними філо­софськими спостереженнями, глибокими роздумами, узагальненнями, афоризмами.

Григорій Сковорода був у багатьох відношеннях винятково оригі­нальною, неповторною особистістю. Його ім'я ще за життя обростало легендами. Випадково потрапивши до складу посольської економічної місії, він здійснив поїздку до Угорщини, а згодом і до деяких інших країн. Він використав цю поїздку, щоб продовжити свою освіту. Григо­рій Сковорода був одним з найосвіченіших людей свого часу. Він добре знав твори і вчення Платона, Епікура, Джордано Бруно, Коперніка, Ньютона, Лейбніца, Спінози, Гассенді, Бойля, був видатним знавцем античності, читав та перекладав твори Демосфена, Арістотеля, Лукреція, Плутарха, Ціцерона.

Сковорода був багатогранно обдарованою людиною. Філософ, поет, він знав багато мов, творив музику. Маючи хороший музикальний слух, він грав на багатьох музичних інструментах, виявляв здібності до малю­вання. Йому було притаманне дещо характерне для людей епохи Відро­дження на Заході.

Разом з тим він був передусім сином свого народу, своєї країни, своєї епохи. А це була сувора епоха панування феодально-кріпосницьких

66

відносин і перших кроків первісного капіталістичного нагромадження, зародження грошового господарства, яке викликало прагнення до на­живи, користолюбства, вело до зубожіння селян, посилення економічного і політичного гніту, що поневолює людину. Характеризуючи свій час, Сковорода писав, що життя скрізь було сповнене горем, «вихорем смут­ку, пакостей та лих».

Над народними масами тяжів економічний, соціальний і політичний гніт, жорстоко переслідувались і придушувались щонайменші прояви сміливої, передової філософської і суспільної думки. І в цих умовах Гри­горій Сковорода підняв прапор передового на той час вчення про світ, про природу, про землю, про науку, про людину і її розум, про нові, гу­манні принципи моральності. Він став виразником передових прагнень селянських народних мас.

Скільки викривального, вбивчого сарказму, обурення містилося в творах Сковороди на адресу гнобителів, багачів, правителів! У своїх поетичних творах він викривав дармоїдство, користолюбство й закликав народ до іншого життя, до інших розумних звичаїв. Він мріяв про світлу і щасливу долю для народу.

Філософські і політичні впливи, яких зазнавав Сковорода, відбива­лись в його творчості, виливались у своєрідну систему філософського бачення світу, його систему моральних, етичних і естетичних поглядів, відображались у його поетичній творчості, в багатьох байках, філософ­ських «Бесідах», «Разговорах», «Діалогах», які потім передавались з уст в уста його послідовниками і слухачами.

Офіційні наставники юнацтва і особливо церковники не любили віль-нодумця-єретика Сковороду. Двічі він був усунутий від викладацької діяльності і позбавлений змоги викладати в Переяславській семінарії і Харківському колегіумі, бо його філософське, етичне вчення і естетичні погляди суперечили офіційній ортодоксальній церковній схоластиці, мі­стиці і релігійній моралі. Сковорода пішов у народ, став мандрівним вчителем, проповідником свого вчення серед селян. За відгуками сучас­ників, Григорій Сковорода був народним учителем у власному і високому розумінні цього слова: себе він називав другом поселян, чужим для тих учених, які такі горді, що не хочуть і говорити з поселянином. Він пи­шався ім'ям народного вчителя.

Сковорода не любив царів, вельмож, дворян, дармоїдів і гаряче любив народ, селянську бідноту. Про демократизм, народність філософа свідчать його соціально-політичні погляди. Знать, вищі стани, купці,- писав Сковорода,- це «раби наживи»; вони «мудрствують лише про одні гаманці, мішки, чемодани». Всі ці «превосходительні», «сіятельні», «най-святіші», за характеристикою Сковороди, «шевелятся и красуются, как обезьяны», «мудрствуют, как идолы», «алчны, как лев», «лукавы, как змии», «ласковы, как крокодилы», «по лицу святы, по сердцу - всех беззаконнее».

Погляди, що виражали становище, інтереси і настрої патріархаль­ного селянства, привернули до Сковороди увагу великого російського письменника Льва Миколайовича Толстого. На прикладі вчення й пое­тичної творчості Сковороди ми бачимо всю глибину та істинність вчення Володимира Ілліча Леніна про дві культури в кожній нації. Вчення Сковороди було одним' з елементів демократичної і разом з тим глибоко гуманістичної культури, пройнятої любов'ю і повагою до трудящих.

Маоісти проголосили всякий гуманізм буржуазною ідеологією. Так, існував і існує буржуазний гуманізм, який в наш час, в епоху імперіа-

67

лізму, виродився в лицемірну філософію, що прикриває найбільш жах­ливі злодіяння, подібні до тих, які чинила американська вояччина у В'єтнамі. Але історія суспільної думки знає, крім буржуазного, в мину­лому прогресивного гуманізму, гуманізм демократичний, народний. Од­нією з багатьох його різновидностей був гуманізм Олександра Радищева і Григорія Сковороди, а пізніше--демократизм Чернишевського і До­бролюбова, Некрасова і Тараса Шевченка.

Вищим виразом дійсного гуманізму в нашу епоху є соціалістичний гуманізм; він виступає закономірним продовженням і розвитком демо­кратичного гуманізму.

Гуманістична культура соціалістичного суспільства увібрала в себе все раціональне, що було в демократичній культурі минулого. Саме тому ми вшановуємо і відзначаємо пам'ять таких синів російського і україн­ського народів, як Олександр Радищев і Григорій Сковорода, Олександр Герцен і Микола Чернишевський, Тарас Шевченко і Леся Українка.

Вивченню життя та творчості Григорія Сковороди багато часу і праці віддав В. Д. Бонч-Бруєвич, який був у перші роки Радянської влади керуючим справами Раднаркому. В декреті Раднаркому від ЗО липня 1918 р. про увіковічнення видатних діячів філософії, науки, культури ім'я Сковороди зазначалось одним з перших в списку філосо­фів минулого.

За своїми філософськими поглядами Сковорода був прихильником своєрідного пантеїзму. Він був антиклерикалом. Критика церкви, духів­ництва в творах Сковороди є одним з кращих зразків антиклерикальної літератури. Кожний народ, незалежно від його релігії, писав Сковорода, не позбавлений мудрості. Український філософ відкидав релігійні вчення про створення світу богом. Згідно його вчення, матерія, природа вічні.

Було б, звичайно, неправильно розглядати філософське вчення Ско­вороди як щось цільне, послідовне, позбавлене внутрішніх суперечностей і теологічних нашарувань. Відкидаючи ідею створення світу, природи над­світовим богом, Григорій Сковорода разом з тим ототожнював природу з богом як визначальну духовну і субстанціональну сутність. Ця божест­венна субстанція, за вченням Сковороди, існує лише в речах, явищах, у тому числі і в людині.

Великий матеріаліст XVII ст. Бенедикт Спіноза також ототожнював природу з богом. Але для Спінози бог був лише чисто зовнішньою теоло­гічною оболонкою його матеріалістичного вчення. Пантеїзм Сковороди не був тотожнім пантеїстичному вченню Спінози. Сковорода не був мате­ріалістом. Його погляди являють собою пантеїзм, але своєрідний, в осно­ві своїй ідеалістичний, що виріс у специфічних умовах свого часу і сере­довища. Водночас наш філософ високо ставив і цінував науку, природо­знавство. Він підкреслював: «Я наук не хулю и самое последнее ремесло хвалю».

Але чи можна ототожнювати прогрес науки з прогресом людини і людства? Сковорода проти такого ототожнення. Адже успіхи природо­знавства ще не ведуть безпосередньо до пізнання найбільш цінного у світі - самої людини. Навпаки, писав мислитель у творі «Разговор пяти путников о истинном счастии жизни», ці успіхи породжують відчуття загубленості людини, відсутності у неї справжнього щастя.

Сковорода осуджував нехтування найважливішою з наук, наукою про людину і людське щастя. Наукові знання, що не орієнтуються на справжнє людське покликання й поставлені поза прагненням до люд­ського щастя, перетворюються в «слепые знания и беснующиеся разуме-

68

ния». Довгий ряд наук повинен бути увінчаний всезагальною наукою, що переслідує цілком визначену мету - утвердження цілісної й справж­ньої людини. Верховною наукою, за вченням Сковороди, є філософія. Головним же предметом філософії, вважав мислитель, є вчення про людину, про її сутність, її розум і моральні принципи життя, про люд­ське щастя.

Існує легенда про давньогрецького філософа Діогена, який в ясний, сонячний день блукав вулицями Афін із запаленим ліхтарем у руці й щось наполегливо шукав. На запитання оточуючих, що він шукає, мудрець відповів: «Шукаю людину...». Серед всіх оточуючих його людей не було людини, яка відповідала б цьому найбільш високому званню. Були раби, були рабовласники, купці, але не було людини як такої.

Є щось спільне у Григорія Савича Сковороди з давньогрецьким му­дрецем. Він у похмурі роки кріпосництва, озброївшись світлом розуму, також шукав людину, шукав шляхи до щасливого і розумного життя для простих людей, яких єднала б, як висловлювався філософ, «сродна» праця. Він не знаходив такої людини серед знаті, серед дворян і купців, серед духівництва і при царському дворі, коли він був у придворній капелі.

Сковорода пішов у народ, до «голяків». Ці люди були близькими й дорогими для його душі і його серця, але вони стогнали під тягарем підневільної праці. А Григорій Савич мріяв про «сродну» працю, що від­повідала б здібностям, природним нахилам та потребам кожної людини.

Сковороді властива світла, піднесена уява про людину, її сутність, її розум, здібності і обдарування. Релігія, церковники вчили, що людина гріховна, що вона проклята богом і приречена на вічні муки й стра­ждання. А Сковорода відстоював думку, що людина велика й прекрасна. Необхідно, щоб людина сама пізнала себе й повірила у власні сили та розум.

Засуджуючи панство, Сковорода симпатизував землеробам, чия праця «для всіх необхідніша». Сковорода писав і говорив, що працею тисяч людей утримується суспільство. Праця є неодмінною умовою ду­шевної рівноваги і почуття співпричетності до загального. Працею лю­дина здатна перебороти все. «Праця все перемагає».

Не всяку працю оспівував і прославляв наш філософ. Він чітко роз­різняв «рабське іго» і тяжку роботу від праці «сродної», тобто такої, яка відповідає природним здібностям людини і яку вона вільно вибирає. Саме така праця дає своєму творцеві вінець радості й великого щастя.

Григорій Сковорода мріяв про суспільство, де кожна людина прагне до свого покликання й знаходить діяльність, що близька, «сродна» саме їй. Досягненню такої благородної мети присвятив своє життя україн­ський мислитель. Він одним з перших серед філософів минулого проголо­сив «сродну» працю не лише засобом добування матеріальних благ, але й потребою і вищим призначенням людського життя.

Здійснення такої високої мрії за часів Григорія Сковороди було неможливим, це були утопічні мрії. Тоді не було ще тієї могутньої соці­альної сили, яка могла б знищити всі види рабства й пригнічення і про­класти шлях до дійсно вільної праці та людського щастя. Але смілива мрія, навіть така, яка випереджає умови часу, часто відіграє в історії визначальну прогресивну роль.

Народ за життя Сковороди не міг ще стати свідомим суб'єктом історії. Григорій Савич вірив у пробудження народу, в його могутній природний розум, в його приховані велетенські сили, і цьому пробу-

69

дженню й просвітництву простих людей він служив своїм вченням, своєю невтомною проповіддю життя, гідного людини. Його вчення було звер­нуте до тих, кому він служив і хотів служити своїм гуманістичним вчен­ням, своєю проповіддю про правду й справедливість.

Григорій Савич глибоко вірив у краще майбутнє народу. Філософ, поет, він гаряче вітав возз'єднання України з Росією і віддавав данину історичній і політичній мудрості Богдана Хмельницького. Сковорода був поборником братства українського й російського народів. Своє вчення він проповідував не лише по селах і хуторах України, але й у російських селах Курської, Воронезької, Орловської та інших російських губерній. Сковорода не був національно обмеженою людиною. Його погляди мі­стили не тільки національне, українське, але й загальнолюдське. Люд­ське «братство краще багатства»,- писав Сковорода.

Григорій Савич Сковорода увійшов в історію філософії як самобут­ній і видатний мислитель, просвітник, у поглядах якого домінує гумані­стична проблематика. Недоліки й обмеженість цих поглядів порівняно неважко виявити. Але наша критика повинна з вдячністю враховувати насамперед заслуги мислителя, який високо підніс значення і місце люди­ни у своїй філософській системі і зробив це в тяжку епоху кріпосництва.

Сковорода зосередив головну увагу на внутрішньому удосконаленні людини і не включив до своєї філософської системи розгляд соціальних сил, які могли б перетворити суспільство. Але де він зміг би тоді поба­чити такі сили, які в сучасному йому суспільстві сприяли б здійсненню його ідеалів? Сковорода хотів полегшити долю людини, дати їй щастя тут же, на землі, незалежно від того, де людина знаходиться і в якому стані вона перебуває.

Утопічність та історична обмеженість соціальних поглядів Сково­роди незаперечні; його ідеали були нездійсненні в його час і тими засо­бами, які він пропонував. Але пошуки мислителем нової, кращої людини, віра його в людину співзвучні ідеям соціалістичного гуманізму.

Ідейна спадщина Сковороди входить в золотий фонд прогресивної культури минулого, що завжди йшла в напрямку історичного прогресу. Гармонійна, цільна людина, яка знайшла своє покликання; наука, що служить життю; народи, що відмовились від чвар; праця, що «все пере­магає»,- цим його ідеям природно належить одне з чільних місць на найсвітліших сторінках історії людської думки.

У пам'яті нащадків надовго збереглись його вірші «О вольності», в яких оспівана «вольность» як найвище благо.

Творчість Сковороди залишила глибокий слід в українській літера­турі й мистецтві - у творах І. Котляревського, Г. Квітки-Основ'яненка, П. Гулака-Артемовського.

Поезію та прозу Сковороди добре знав Т. Шевченко. З великою теплотою він відбив у своїй повісті «Близнецы» образ Сковороди, його рідкісний дар вільно і в однаковій мірі володіти абстрактним і художньо-образним мисленням. Великий інтерес проявили до його творів М. Ко­цюбинський та І. Франко.

За рішенням ЮНЕСКО 250-річчя Григорія Савича Сковороди від­значається як ювілей мислителя, значення якого не обмежується рам­ками однієї країни, який вніс значний вклад у розвиток світової культури.

Кращі ідеї українського мислителя, що втілюють братерську дружбу українського й російського народів, можуть бути плідно використаними в спілкуванні народів не лише нашої країни, але й народів світу.

70

Ми відзначаємо ювілей Григорія Савича Сковороди в славетний рік 50-річчя утворення Союзу Радянських Соціалістичних Республік, непо­рушного братнього союзу рівних, вільних народів, що назавжди скинули ярмо економічного, політичного і національного гніту і завоювали під керівництвом робітничого класу та його ленінської партії соціальну сво­боду, .повну національну рівність і непорушну братську інтернаціональну єдність.

50-річний досвід розвитку Радянського Союзу неспростовно довів, що соціалізм є найпередовішою організацією суспільного життя не лише в соціальній і економічній галузях, але й в сфері духовного, культурного прогресу всіх народів. Небачений розквіт і неухильне зближення соціа­лістичних націй, створення і зміцнення нової історичної спільності лю­дей - єдиного багатонаціонального радянського народу - такий чудовий наслідок ленінської національної політики.

Завдяки великому вченню Леніна і мудрому керівництву Комуні­стичної партії всі народи Радянського Союзу досягли своїх величних перемог у всіх сферах життя розвинутого соціалістичного суспільства. В цій благодатній обстановці радянський народ на ділі здійснив і розви­ває соціалістичний гуманізм; тільки на соціалістичному грунті й під пра­пором ленінізму могла виникнути вільна радянська людина, що будує новий світ, світ, в якому здійснюються кращі мрії і сподівання благо­родних мислителів і поетів минулих епох.

Радянський народ віддає данину своєї шани тим, хто в тяжкі роки лихоліття служив досягненню людського щастя.

Всі ми, радянські люди, пишаємося тим, що наша країна, наша ле­нінська партія, її Центральний Комітет високо підняли над землею свя­щенне знамено боротьби за мир, за соціальний прогрес, за демократію, за соціалізм, за велике братерство і рівність всіх народів, всіх рас і на­цій, за соціалістичний гуманізм.

ПРОМОВА

ГОЛОВИ КОЛГОСПУ ІМЕНІ Г. С. СКОВОРОДИ Г. П. КОТКА

Шановні товариші! Від імені трудівників колгоспу і села, які носять ім'я Григорія Сковороди, дозвольте передати учасникам засідання пал­кий привіт і побажання успіхів.

За роки Радянської влади на землі, де жив, творив і помер видатний просвітитель, філософ і поет, здійснені величезні перетворення. Села не впізнати. Збудовані чудові будинки, школа, нові дороги, клуб, відкрито Державний музей-заповідник Г. С. Сковороди. З покоління в покоління передається пам'ять про мислителя і письменника, дбайливо зберігають­ся місця, пов'язані з його життям і творчістю.

Зараз ми успішно втілюємо в життя грандіозні накреслення XXIV з'їзду КПРС. Дозвольте передати в дар Москві від трудящих Хар­ківської і Полтавської областей наші сувеніри - вази з зображенням Г. С. Сковороди.

ПРОМОВА ГЕРОЯ СОЦІАЛІСТИЧНОЇ ПРАЦІ ПИСЬМЕННИКА М. П. СТЕЛЬМАХА

дружбу станими

Дорогі товариші, дорогі друзі!

Припадаючи до зачарованих джерел пристрасного слова і пристрас­ної мислі Григорія Сковороди, ми відчуваємо, як сиві многотрудні віки

71

приходять і проходять через наші серця. Це ми називаємо тим чудом, яке творить незгасний дух мислителів, яке творить точне, поражаюче слово совісті, що вийшло з болей народу і надій народу.

Справжні мислителі, справжні творці народжуються двічі: спочатку ніжною рідною матір'ю, а потім суворою матір'ю, ім'я якій історія. І слова мислителів стають духовною необхідністю, а книги - свідками і частками історії, тому що в них кожний знак омитий неспокоєм життя, яке вливається в життя сьогодення, в наш час, і тими заповітними наді­ями, які збудуться в майбутньому.

Живучи хлібом насущним свого народу, прозріваючи майбутнє свого народу, майбутнє Русі, Григорій Сковорода вже за життя став легендою. Його легенду творив найвеличніший творець - народ, який, як завжди, на струмки вірності відповідає морем любові.

Світ «вельможних» і світ чорних клобуків, світ Олексія Розумов-ського і Єлизавети Петрівни, світ матеріального багатства і духовної убогості, що накладала подать і на серце, силкувався захопити у свій невід розум Григорія Сковороди. Як тільки не зваблювали його віддати свій талант святій лаврі, стати прикрасою і стовпом церкви, на що Ско­ворода іронічно відповідав: «Я столботворения умножать собою не хочу, довольно и вас, столбов, во храме божьем».

Від позолоти царських палаців і сумнівної слави святих лавр Гри­горій Сковорода мудрим мислителем і учителем, у сірій свитці, з ціпком у руці, з книгою і флейтою за плечима пішов у глибінь життя - творити й жити серед бідних трудових людей, з якими пов'язав свою долю, визна­чив своє місце в суспільстві, сказавши: «А мой жребий с голяками».

В обездолених кріпацьких селах, в обездолених полях, де сіялися суржиком жито і скорбота, де визрівали колоски пшениці і повстання, Григорій Сковорода сіяв і своє незгасне вільнолюбиве слово в усі дні свого воістину подвижницького життя. Золотими снопами врожаю дозрі­ло його слово для людей і століть! І сьогодні воно хвилює нас, дітей Великого Жовтня, і сьогодні воно сучасне для нас, тому що ми вважаємо своїм сучасником не того, хто заслоняє світло минулого, а того, хто з ми­нулого дивився і бачив сучасність. Сковорода пророче вбачав у май­бутньому Русі нових людей, нові творіння і нову славу.

І нам, дітям великої сім'ї народів-братів, любо і весело сказати вікам, сказати майбутній планеті надій.- На Русі у нас все нове: нові люди, нові звершення, нова слава - і від нині, і від віку, і навіки!

ПРОМОВА ГОЛОВИ УКРАЇНСЬКОГО РЕСПУБЛІКАНСЬКОГО ЮВІЛЕЙНОГО КОМІТЕТУ ВІЦЕ-ПРЕЗИДЕНТА АН УРСР, АКАДЕМІКА І. К. БІЛОДІДА

Дорогі товариші!

Відзначаючи 250-річчя з дня народження Григорія Савича Сково­роди, вшановуючи пам'ять видатного філософа й поета, відомого просвіт-ника-демократа XVIII ст., радянська громадськість виражає цим свою глибоку повагу до прогресивних традицій братніх культур народів Ра­дянського Союзу, творче, марксистсько-ленінське засвоєння яких є скла­довою частиною великої культурної місії будівників комунізму.

Одним з видатних репрезентантів прогресивної демократичної куль­тури народів нашої Радянської Батьківщини був Г. С. Сковорода. Видат­ний син українського народу увійшов до історії загальноросійської

72

філософської, суспільно-політичної й художньо-естетичної думки як один з бунтарів проти соціального й духовного гніту трудящих, як речник антикріпацького, антифеодального протесту селянства й біднішого коза­цтва, як борець проти клерикально-церковного мракобісся. Він посідає видатне місце в розвитку демократичних, просвітницьких традицій у Ро­сії XVIII ст.

Творчість Г. С. Сковороди припадає на другу половину XVIII ст. Як уже відзначено в доповіді академіка Ф. В. Константинова, його філософ­ські, суспільні, естетичні погляди формувались в умовах піднесення боротьби закріпаченого селянства, передових сил російської й україн­ської громадськості проти феодально-поміщицького ладу в Росії XVIII ст., а також на українських землях, загарбаних панською Поль­щею. Це століття характеризується селянською війною під проводом Омеляна Пугачова; боротьбою проти соціального гніту народів Повол­жя; могутнім селянсько-козацьким повстанням проти польських феода­лів на Правобережній Україні під проводом Івана Ґонти та Максима Залізняка; антифеодальним виступом селян в Турбаях на Лівобережній Україні.

Суспільно-політична, ідейна атмосфера цієї боротьби не могла не впливати на передових мислителів і письменників того часу. Г. С. Сково­рода вийшов з трудового народу. Ставши одним з найосвіченіших людей свого часу, він усі свої знання й енергію присвятив боротьбі за соціальну рівність, за права знедоленого, закріпаченого народу, на бік якого він став. «Мой жребій с голяками!» - казав він, і це було засадою всього його життя.

Боротьба проти соціального й релігійного гніту, за духовний розви­ток людини, палка проповідь просвітницьких ідеалів, пізнання природи для повного розкриття природного права всіх людей на щастя - все це було змістом його творчості й усього життя.

Високоосвічений філософ-гуманіст Г. С. Сковорода був сином свого часу. Творчість Сковороди розвивалась у руслі волелюбних ідей XVIII ст., була просякнута притаманною цьому часу патетикою ствер­дження нових, хоч історично й обмежених ідеалів. Г. С. Сковорода цін­ний для нас не своїми ілюзіями, а тим могутнім творчим пафосом соці­альної й ідеологічної боротьби свого часу, який дозволив йому у вирі­шенні багатьох важливих світоглядних проблем подолати обмеженість ідеалістичної філософії, засвоїти елементи діалектичного розуміння сві­ту, проголошувати могутність людського розуму в пізнанні дійсності та в боротьбі з темними силами релігійного обскурантизму. Стосовно цього творчість Г. С. Сковороди була співзвучною просвітницьким ідеям М. Ломоносова, О. Радищева, М. Новикова, Я. Козельського та інших передових мислителів Росії XVIII ст.

Г. С. Сковорода жив серед народу, чиї болі, смутки, надії й споді­вання були йому органічно близькими.

Ідейна близькість прагнень і образів тут не підлягає сумніву. В своїх філософських, історичних і художніх творах Г. С. Сковорода виступав переконаним співцем єднання українського й російського народів у їх спільній боротьбі проти царизму і поміщиків, за правду й волю.

Він високо цінував і прославляв Богдана Хмельницького, який очо­лив боротьбу українського народу проти польсько-шляхетських загарб­ників, за возз'єднання України з Росією:

Что то за волность? Добро в ней какое? Ины говорят, будто золотое.

73

Ах, не златое, если сравнить злато, Против волности еще оно блато. О, когда б же мене в дурни не пошитись, Дабы волности не могл как лишитись. Будь славен вовек, о муже избрание, Волности отче, герою Богдане! [1, 91].

Відомо, що внаслідок ідейних сутичок із світськими властями й ду­ховними владиками Г. С. Сковорода змушений був залишити викладаць­ку діяльність і вибрав собі широку аудиторію - трудовий народ. Він став мандрівним народним вчителем-філософом. Де б він не з'являвся, до нього збирались селяни, люди праці, довкола нього гуртувалась пере­дова інтелігенція. Він декламував їм свої вірші, давав поради, читав свої філософські твори. Згодом народні співаки-лірники й бандуристи виконували його пісні, розповідали його сатири-байки на ярмарках, збо­рах і вечорницях... Це було крилате слово, що мало вбивчу силу; воно вражало експлуататорів-гадюк, зміїв-поміщиків, єпископів, лихварів, ненажер, людей зіпсованих і скупих. І закликав він до «сродної» праці, протестуючи проти праці примусової, безпросвітної...

Окрім внеску в розвиток філософської думки в нашій країні, для історії української культури, він великий і як літератор, поет, творець нового слова на народній основі, творчість якого звеличила народ­ну мову.

Г. С. Сковорода є яскравим прикладом українсько-російського єд­нання, спільних процесів у розвитку філософської, суспільно-політичної, культурно-просвітницької думки, літератур і мов наших народів, йому була чужою національна обмеженість. Звертаючись до скарбниці світо­вої культури, він збагачував культуру рідного народу. З особливою любов'ю й повагою Сковорода ставився до науки і культури російського народу, до його визвольної боротьби, його творчого генію. Мислитель був сином і України, і Росії, боровся за щастя трудового народу всієї своєї Батьківщини. В своїх творах він щедро використовував українські й ро­сійські приказки, народні афоризми. Г. С. Сковорода знав багато інозем­них мов, вільно володів латинською й грецькою мовами, писав ними й деякі свої твори, проте живою основою всієї його творчості були україн­ський і російський фольклор, народна українська мова. Г. С. Сковорода є видатною постаттю загальноросійської передової філософської думки, поборником братнього єднання російського, українського та всіх інших народів нашої Батьківщини.

Просвітницьку, гуманістичну діяльність Григорія Савича Сковороди високо цінував В. І. Ленін. У постанові Раднаркому РРФСР про мону­ментальну пропаганду, підписаній В. І. Леніним, у пункті «Філософи і вчені» є три імені: Сковорода, Ломоносов, Менделєєв. Відомий діяч Ко­муністичної партії, видавець творів Сковороди В. Д. Бонч-Бруєвич у своїх спогадах подає слова В. І. Леніна: «Коли прийде час ставити пам'ят­ник Сковороді, то Ви повинні виступити й пояснити народові, хто був Сковорода, яке значення він має для життя російського й українського народів».

Про значення творчості Сковороди для російської й української культури говорили чимало прогресивних діячів. Творча спадщина Г. С. Сковороди знайшла своє відображення в творах таких письменни­ків, як В. Капніст, В. Каразін, І. Котляревський, Г. Квітка-Основ'яненко, Є. Гребінка, Т. Шевченко, І. Франко, М. Горький, Л. Толстой, М. Риль­ський, П. Тичина та ін.

74

Представники Всесоюзного, Республіканського, обласних комітетів та районних ювілей­них комісій біля Державного музею-заповідника в с. Сковородинівці.

ного гноблення, за розвиток людської особистості. Творчість Г. С. Ско­вороди є видатним зразком українсько-російського єднання, спільних культурних процесів у розвитку філософської та громадсько-політичної думки, літератур, мов наших народів. Він володів широким обсягом знань різних народів, різних культур, збагачував ними культуру рідного народу, з любов'ю і пошаною ставився до російського народу і всіх народів світу. Ювілей Г. С. Сковороди за постановою ЮНЕСКО відзна­чається в ряді країн світу.

Шановні товариші! Народи нашої багатонаціональної, гаряче люби­мої Батьківщини - Радянського Союзу - урочисто готуються відзначити великий ювілей 50-річчд Радянського Союзу. Минула історія наших на­родів сповнена героїчними сторінками боротьби, визвольних прагнень до світлого майбутнього. Великий Ленін, Комуністична партія Радян­ського Союзу завжди високо оцінювали славні традиції боротьби наро­дів, їх громадсько-політичну думку. Наше багатогранне життя в розви­нутому соціалістичному суспільстві, в єдності нашого великого радян­ського народу сповнене героїчної творчої праці, боротьби за мир і соці­альний прогрес у всьому світі.

Всенародне вшанування пам'яті філософа-гуманіста Г. С. Сковороди є виявом піклування Комуністичної партії і Радянського уряду про славні культурні традиції народу, про пам'ять його прогресивних діячів, учених, письменників.

Дорогі товариші! За дорученням Республіканського ювілейного ко­мітету дозвольте урочисті збори, присвячені світлій пам'яті Григорія Савича Сковороди, вважати відкритими.

Президія урочистого засідання Всесоюзного ювілейного комітету. Москва, 12X11 1972 р.

Творча спадщина Сковороди, новаторський зміст його філософсько-етичної концепції, органічно пов'язаної з передовою російською і західно­європейською філософією, викликали й викликають зацікавленість як у нас, так і у всіх чесних дослідників за кордоном.

Слід особливо підкреслити, що оцінка та інтерпретація творчості Сковороди є предметом гострої ідеологічної боротьби, однією з тих діля­нок класового розмежування сил у сучасному світі, на якій вчені-мар-ксисти ведуть активний наступ проти ідеологічних диверсій антикомуніз-му, мракобісів імперіалістичної реакції, що намагаються заплямувати прогресивні демократичні традиції народів Радянського Союзу. Особли­во запекло нападають на його творчість українські буржуазні націона­лісти. Всупереч правді, вони всіляко намагаються провести тенденційний і жалюгідний у своєму неуцтві погляд на Сковороду як на «виняткове» явище, властиве, мовляв, лише «українському національному духові», зводять творчість мислителя до містики, до реакційної, елітарної тен­денції «самоізоляції» від соціального життя, від інтересів народу та його боротьби.

Проте справді науковий аналіз спадщини філософа й письменника, вся історія його життя незаперечно доводять, що всіма своїми думками і ділами Сковорода був на боці народних мас у їх боротьбі проти цар­сько-поміщицького ладу, релігійного обскурантизму, за духовну свободу людини, за наукове пізнання світу. Таким він і зберігся в пам'яті-народу - народний філософ, поборник інтересів трудящих, який до кінця свого життя залишався з народом і серед народу.

Ювілеї Г, С. Сковороди в нашій країні, зокрема в УРСР, відзнача­лись не раз. Радянські вчені створили ряд досліджень про творчість філософа й поета, які з'ясовують його значення в історії суспільно-полі-

Президія урочистого засідання Всесоюзного ювілейного комітету. Москва, 12X11 1972 р.

Творча спадщина Сковороди, новаторський зміст його філософсько-етичної концепції, органічно пов'язаної з передовою російською і західно­європейською філософією, викликали й викликають зацікавленість як у нас, так і у всіх чесних дослідників за кордоном.

Слід особливо підкреслити, що оцінка та інтерпретація творчості Сковороди є предметом гострої ідеологічної боротьби, однією з тих діля­нок класового розмежування сил у сучасному світі, на якій вчені-мар-ксисти ведуть активний наступ проти ідеологічних диверсій антикомуніз-му, мракобісів імперіалістичної реакції, що намагаються заплямувати прогресивні демократичні традиції народів Радянського Союзу. Особли­во запекло нападають на його творчість українські буржуазні націона­лісти. Всупереч правді, вони всіляко намагаються провести тенденційний і жалюгідний у своєму неуцтві погляд на Сковороду як на «виняткове» явище, властиве, мовляв, лише «українському національному духові», зводять творчість мислителя до містики, до реакційної, елітарної тен­денції «самоізоляції» від соціального життя, від інтересів народу та його боротьби.

Проте справді науковий аналіз спадщини філософа й письменника, вся історія його життя незаперечно доводять, що всіма своїми думками і ділами Сковорода був на боці народних мас у їх боротьбі проти цар­сько-поміщицького ладу, релігійного обскурантизму, за духовну свободу людини, за наукове пізнання світу. Таким він і зберігся в пам'яті-народу - народний філософ, поборник інтересів трудящих, який до кінця свого життя залишався з народом і серед народу.

Ювілеї Г, С. Сковороди в нашій країні, зокрема в УРСР, відзнача­лись не раз. Радянські вчені створили ряд досліджень про творчість філософа й поета, які з'ясовують його значення в історії суспільно-полі-

75

тичної та філософської думки народів нашої країни, розкривають роль його художніх творів в історії української й російської літератур, укра­їнської й російської мов.

Цього року для відзначення 250-річчя з дня народження Г. С. Сково­роди за постановою ЦК КПРС створено Всесоюзний ювілейний комітет АН СРСР та Спілки письменників СРСР. ЦК Компартії України й Уряд республіки створили Республіканський ювілейний комітет, на який покла­дено завдання здійснити всі заходи, пов'язані з цією видатною датою.

Спільними діями цих комітетів здійснено велику видавничу роботу: видано (чи незабаром вийдуть з друку) філософські твори Г. С. Сково­роди в 2-х томах (Київ, Москва), художні твори письменника (Київ, Москва), низку наукових і художньо-документальних творів про Г. С. Сковороду. На Україні відбулися республіканська наукова конфе­ренція, урочисті збори інститутів Секції суспільних наук АН УРСР, присвячені Г. С. Сковороді. Наукові засідання, літературні вечори тощо відбулися також і в ряді міст, сіл, пов'язаних з життям і творчістю Г. С. Сковороди. Представники братніх республік, що прибули на свято, здійснили разом з представниками української громадськості та Ради Міністрів УРСР поїздку сковородинськими місцями на Київщині, Пол­тавщині, Харківщині, де було відкрито меморіальні комплекси і відбу­лися зустрічі з населенням.

У Києві буде споруджено пам'ятник Г. С. Сковороді, в ряді місць, пов'язаних з його життям і діяльністю, встановлено або поновлено пам'ятники, меморіальні дошки, знаки.

1 грудня 1972 р. в Києві, в театрі опери та балету ім. Т. Г. Шевченка відбулося урочисте засідання Республіканського ювілейного комітету ра­зом з представниками широкої громадськості, на якому були присутніми гості з Москви, Ленінграда, братніх республік СРСР. В засіданні взяли участь керівники Комуністичної партії України та Уряду республіки. Збори відбулися з винятковою урочистістю й вилились у свято інтерна­ціональної дружби народів СРСР. Як відомо, ювілей Г. С. Сковороди відзначається й у багатьох зарубіжних країнах.

Народи нашої багатонаціональної країни - палко любимої нашої Батьківщини - Радянського Союзу урочисто готуються до великого юві­лею- 50-річчя СРСР. Великий Ленін, Комуністична партія Радянського Союзу завжди високо цінували славні традиції боротьби народів, їх передову суспільно-політичну думку, прагнення до знань, до освіти. Наше багатогранне життя в розвинутому соціалістичному суспільстві в єдності нашого великого радянського народу сповнене героїчної твор­чої праці, боротьби за мир і соціальний прогрес у всьому світі.

Всенародне вшанування пам'яті філософа-гуманіста Г. С. Сковороди в нашій країні є яскравим проявом турботи КПРС і Радянського уряду про збереження, вивчення й творчий розвиток славних демократичних традицій народів нашої країни, поваги до пам'яті їх прогресивних діячів, вчених, письменників. Присутність на ювілейному вечорі Г. С. Сковороди керівників нашої Партії та Радянського уряду є новим проявом постійної турботи нашої Ленінської Комуністичної партії про розквіт культури Радянської України. Дозвольте висловити сердечну подяку Ленінському ЦК КПРС та його Політбюро за величезну турботу й увагу до вшануван­ня ювілею видатного філософа, поета, просвітника Г. С. Сковороди.

Дозвольте мені від імені української делегації, від імені Республі­канського ювілейного комітету, від всієї громадськості республіки ви­словити на цих урочистих зборах сердечну, глибоку подяку ЦК КПРС,

76

Урядові СРСР за увагу й турботу, які дали нам можливість організу­вати цей ювілей.

Хай живе світла й непорушна дружба радянських народів, їх куль­тура і наука!

Хай живе 50-річчя Радянського Союзу - велике свято народів СРСР, які під керівництвом КПРС будують комуністичне суспільство!

* * *

23 листопада 1972 р. у конференц-залі Секції суспільних наук АН УРСР відбулося урочисте засідання працівників установ Академії наук УРСР, присвячене 250-річчю з дня народження Г. С. Сковороди. Збори відкрив віце-президент АН УРСР академік І. К. Білодід. Він відзначив, що ювілей Г. С. Сковороди перетворився на свято всіх брат­ніх народів Радянського Союзу і прогресивної громадськості всього світу.

Доповідь про творчість Г. С. Сковороди виголосив член-кореспондент АН УРСР Є. С. Шабліовський, а про філософські погляди українського мислителя - член-кореспондент АН УРСР В. І. Шинкарук.

У науково-дослідному інституті педагогіки Української РСР відбу-лос'я наукове засідання відділу методики літератури спільно з активом інституту за тематикою до 250-річчя з дня народження Г. С. Сковороди.

З доповіддю про літературно-педагогічну діяльність та про творчу спадщину Г. С. Сковороди як учителя поезії виступив академік АПН СРСР, доктор педагогічних наук, професор О. Р. Мазуркевич.

В обговоренні доповіді активну участь взяли доктор педагогічних наук К. М. Сторчак, кандидат філологічних наук Η. І. Падалка, канди­дат педагогічних наук О. М. Бандура, кандидат філософських наук І. П. Стогній та ін. Учасники цього розширеного наукового засідання рекомендували доповідь до друку та для виголошення, насамперед у міс­цях, де Г. С. Сковорода працював учителем поезії -в Переяслав-Хмель-ницькому і Харкові, а також перед широкою громадськістю Сковороди-нівки, Бабаїв, Чорнух та інших місць, пов'язаних з життям і діяльністю великого українського мислителя, поета, педагога.

У Київському медичному інституті імені О. О. Богомольця 9 грудня 1972 р. відбувся вечір, присвячений ювілею Г. С. Сковороди. На вечорі з доповідями і повідомленнями про життєвий і творчий шлях Г. С. Ско­вороди виступили професор А. П. Пелещук, доцент К. М. Ревенок та ін. Студенти-медики прочитали латинською мовою вірші, байки та притчі Г. С. Сковороди. Були переглянуті науково-документальний і художній фільми про українського мислителя.

Державна історична бібліотека УРСР організувала 3 листопада 1972 р. наукову читацьку конференцію на тему «Філософ-гуманіст». Провідні вчені-сковородинознавці виступили на цій конференції з акту­альними доповідями про творчість мислителя.

Міністерство культури УРСР, Державний комітет Ради Міністрів УРСР у справах видавництв, поліграфії і книжкової торгівлі, Спілка художників України відкрили в м. Києві 1 грудня 1972 р. виставку книг та творів образотворчого мистецтва, присвячених 250-річчю з дня наро­дження Г. С. Сковороди.

Ювілейні засідання, вечори та літературні ранки, присвячені світлій пам'яті Г. С. Сковороди, відбулися не тільки на Україні, а й у братніх союзних республіках, у штаб-квартирі ЮНЕСКО. Зокрема, цікаво про-

77

вели ювілейний вечір кафедра філософії народів СРСР Московського державного університету імені М. В. Ломоносова, ректорат Марійського політехнічного інституту імені О. М. Горького, колектив Кулябського педінституту Таджицької РСР та інші наукові заклади, вузи, технікуми, школи, заводи і колгоспи. ·

Згідно з рішенням виконкому Київської міської Ради депутатів тру­дящих вулиця Набережна-Микільська, що прилягає до колишньої Києво-Могилянської академії, перейменована на вулицю Григорія Ско­вороди.

За рішенням Головного управління річкового флоту при Раді Мі­ністрів Української РСР один із теплоходів названо ім'ямГригорія Сковороди.

Кращі доповіді, повідомлення і матеріали Республіканської ювілей­ної наукової конференції, зборів, сесій, вечорів та виставок публікуються в цьому збірнику.

78

вели ювілейний вечір кафедра філософії народів СРСР Московського державного університету імені М. В. Ломоносова, ректорат Марійського політехнічного інституту імені О. М. Горького, колектив Кулябського педінституту Таджицької РСР та інші наукові заклади, вузи, технікуми, школи, заводи і колгоспи. ·

Згідно з рішенням виконкому Київської міської Ради депутатів тру­дящих вулиця Набережна-Микільська, що прилягає до колишньої Києво-Могилянської академії, перейменована на вулицю Григорія Ско­вороди.

За рішенням Головного управління річкового флоту при Раді Мі­ністрів Української РСР один із теплоходів названо ім'ямГригорія Сковороди.

Кращі доповіді, повідомлення і матеріали Республіканської ювілей­ної наукової конференції, зборів, сесій, вечорів та виставок публікуються в цьому збірнику.

РЕСПУБЛІКАНСЬКА ЮВІЛЕЙНА НАУКОВА КОНФЕРЕНЦІЯ

Харків, 25-27 жовтня 1972 р.

79

вели ювілейний вечір кафедра філософії народів СРСР Московського державного університету імені М. В. Ломоносова, ректорат Марійського політехнічного інституту імені О. М. Горького, колектив Кулябського педінституту Таджицької РСР та інші наукові заклади, вузи, технікуми, школи, заводи і колгоспи. ·

Згідно з рішенням виконкому Київської міської Ради депутатів тру­дящих вулиця Набережна-Микільська, що прилягає до колишньої Києво-Могилянської академії, перейменована на вулицю Григорія Ско­вороди.

За рішенням Головного управління річкового флоту при Раді Мі­ністрів Української РСР один із теплоходів названо ім'ямГригорія Сковороди.

Кращі доповіді, повідомлення і матеріали Республіканської ювілей­ної наукової конференції, зборів, сесій, вечорів та виставок публікуються в цьому збірнику.

РЕСПУБЛІКАНСЬКА ЮВІЛЕЙНА НАУКОВА КОНФЕРЕНЦІЯ

Харків, 25-27 жовтня 1972 р.

ПРО ПЛЕНАРНІ ТА СЕКЦІЙНІ ЗАСІДАННЯ КОНФЕРЕНЦІЇ

25-27 жовтня 1972 р. в м. Харкові проходила Республіканська юві­лейна наукова конференція, присвячена 250-річчю з дня народження видатного просвітителя, філософа і поета Г. С. Сковороди. її організу­вали Республіканський ювілейний комітет, Секція суспільних наук АН УРСР, Харківський державний університет імені О. М. Горького, Харківський державний педінститут імені Г. С. Сковороди, Спілка письменників України. Конференція підсумувала сучасний стан дослі­джень творчості Г. С. Сковороди, дала більш ґрунтовні оцінки його світогляду.

Конференцію відкрив голова Республіканського ювілейного комі­тету віце-президент АН УРСР І. К. Білодід. Він відзначив всенародний характер ювілейних свят, в яких беруть участь не тільки вчені, літера­тори, філософи й студенти, а й робітники, колгоспники, широкі кола гро­мадськості.

Перше слово І. К. Білодід надав гостю з Москви - голові Всесоюз­ного ювілейного комітету академікові Ф. В. Константинову, який також говорив про загальнонародний характер свят на честь великого мисли­теля, поета, ім'я якого можна поставити поруч з іменами Пушкіна й Шевченка.

Глибоко проаналізував творчість Г. Сковороди, добу та культуру його часів лауреат Ленінської премії, член-кореспондент АН УРСР Є. С. Шабліовський. Аналіз філософської спадщини Г. С. Сковороди дав член-кореспондент АН УРСР В. І. Шинкарук.

Наступна доповідь академіка АПН СРСР Г. С. Костюка була при­свячена елементам діалектики у психологічних поглядах Сковороди.

Гаряче привітали Республіканську наукову конференцію професор Московського університету П. С. Шкурінов і старший науковий співро­бітник Інституту філософії та історії АН БРСР В. М. Конон.

Пленарне засідання республіканської наукової конференції, присвя-ченоЇ 250-річчю з дня народження Г. С. Сковороди, було продовжено

6 672

81

Президія Республіканської ювілейної наукової конференції в м. Харкові.

роботою секцій філософії, філологічних наук та мистецтва, педагогіки. 25 і 26 жовтня у Харкові науковці Москви, Мінська, Києва, Харкова, Донецька, Тернополя, Полтави, Одеси, Ужгорода, Дніпропетровська, Луцька та інших міст республіки зробили понад 80 доповідей та пові­домлень, які значно поглибили наші знання про філософську концепцію, літературне новаторство та педагогічні погляди видатного мислителя і стали вагомим внеском у радянське сковородинознавство. Заключне засідання відбулося у селі Сковородинівці Золочівського району на Хар­ківщині, де провів останні роки життя і де був похований мислитель.

...Сонячний, погожий день золотавої української осені. Дорога з Хар­кова на Золочів переходить у славнозвісний Муравський шлях, який не раз сходив своїми ногами Григорій Сковорода. Учасники ювілейної кон­ференції прибувають у село Сковородинівку, колишню Пан-Іванівку. Село потопає у фруктових садах, навколо голубі ставки й ліси.

Перша шана й перші квіти тим, хто тридцять років тому ціною свого життя захистив і відстояв цю землю. Могили радянських воїнів, які по­лягли в боях за Сковородинівку, прикрасили вінки і квіти учасників юві­лейної конференції.

З інтересом оглядають гості нове бронзове погруддя філософа, створене скульптором І. П. Кавалерідзе. Воно правдиво і глибоко від­творює духовний світ мислителя й поета. Неподалік від могили Г. С. Сковороди, прикрашеної свіжими осінніми квітами, було закладено сад дружби. Представники Росії, України, Білорусії, Молдавії й Литви посадили дерева, які вічно нагадуватимуть людям про здійснення мрій філософа-демократа, поета людської вольності, прихильника дружби і радощів простих трударів.

82

...На березі ставка розрісся могутній дуб. Вчені вважають, що йому близько 600 років. Це улюблене місце відпочинку, роздумів і праці Гри­горія Савича. Огорожа, виготовлена шефами-залізничниками, і марму­рова стела роботи скульптора Д. Сови доповнюють елегійний настрій цього куточка музею-заповідника. Українська культура поповнюється ще однією видатною пам'яткою. Мається на увазі музей Григорія Савича Сковороди, який розташовано у колишньому будинку Ковалівських.

З вдячністю оглядають відвідувачі численні мистецькі роботи, при­свячені Сковороді, а також фотодокументи, книжки, що їх люб'язно пере­дали заповідникові бібліотеки й музеї Москви, Києва, Харкова, Черні­гова. Не меншу цікавість викликають речі хатнього вжитку, рушники й свити, спідниці й постоли, макітри й глечики, подаровані мешканцями навколишніх сіл. Мимоволі відзначаєш подвижницьку працю першого добровільного екскурсовода у Сковородинівці, нині покійного колгосп­ника Юхима Семеновича Деряги, який задовго до відкриття музею зби­рав відомості про свого великого земляка і так поетично розповідав про нього, що багатьом він сам здавався сучасником і другом мислителя.

Експозицію відкриває велика робота художника Р. Волинського. Різьбою і випалюванням відтворено образ Сковороди на фоні мальов­ничого українського пейзажу. Численні фотодокументи й малюнки з кар­тин художників передають дух часу, в якому народився й жив філософ, селянські повстання у селі Турбаях, Пугачовщину, Коліївщину. Діорама роботи художника К- Таньпетера розповідає про село Чорнухи на Пол­тавщині, де народився видатний ювіляр.

Добре експоновані й період навчання Сковороди у Київській акаде­мії, служба у Петербурзі в складі хорової капели цариці Єлизавети Петрівни, карта подорожей по країнах Європи, створена за відомостями біографів просвітителя.

Особливе хвилювання відвідувачів музею викликає старий кишень­ковий годинник, що належав Григорію Савичу, а також копія палиці, зроблена за малюнком палиці Г. С. Сковороди, яка, на жаль, пропала під час війни. Справляє враження і скромна обстановка кімнати, де жив останні роки й помер Сковорода. Тут ми бачимо скриню, якою, як твер­дили Ковалівські, завжди користувався їхній гість. Музейну експозицію прикрашають також твори Сковороди, видані в різні часи. Музей зібрав і збирає книжки сучасних сковородинознавців. Багатим поповненням музею будуть також матеріали Республіканської ювілейної конференції з нагоди 250-річчя мислителя.

Заключне засідання конференції проходило у будинку школи, що носить ім'я ювіляра. Голова Золочівського райвиконкому В. І. Соколов-ський розповів присутнім про сьогоднішній день району, про нову сучас­ну Сковородинівку з великим будинком культури, новою школою, широ­кими заасфальтованими вулицями.

Підсумовуючи роботу ювілейної наукової конференції, академік І. К- Білодід назвав її одним з найважливіших державних заходів, у яко­му взяли участь партійні, радянські, громадські діячі, вчені Росії, України, Білорусії, Молдавії та Литви. Конференція не лише підбила підсумки про минулі досягнення сковородинознавства, а й зробила нові відкриття, вказала шлях для майбутніх пошуків

1 Про роботу конференції повідомляли газети «Соціалістична Харківщина» від 27 жовтня 1972 р.; «Вечірній Харків» від ЗО жовтня 1972 р.; «Літературна Україна» від 27 жовтня і 3 листопада 1972 р.; журнал «Філософська думка», 1973, № 1, та ін.

83

ПРОМОВА СЕКРЕТАРЯ ХАРКІВСЬКОГО ОБКОМУ ПАРТІЇ М. А. СІРОШТАНА

Г. С. СКОВОРОДА НА ХАРКІВЩИНІ

Шановні товариші!

Від імені Харківського обласного комітету Комуністичної партії України і виконкому обласної Ради депутатів трудящих дозвольте щиро вітати учасників Республіканської наукової конференції, присвяченої 250-річчю з дня народження видатного українського філософа-просвіти-теля, самобутнього письменника і педагога Григорія Савича Сковороди. Григорій Сковорода-людина універсальних знань і здібностей, палкий захисник інтересів пригнобленого народу. Він присвятив усе своє життя пошуку істини, боротьбі проти соціальної нерівності і гноблення.

У своїх філософських трактатах і сатиричних байках Сковорода під­дав гострій критиці офіційну релігію і схоластику, дармоїдство церковни­ків і багатіїв. Він був переконаний, що щастя людини не в матеріальних благах і почестях, а у праці, вдосконаленні людських рис характеру і вдачі.

Блискучий знавець античної філософії і літератури, високоосвічена людина Григорій Сковорода завжди був поборником науки, вірив у пе­ремогу людського розуму і боровся проти темряви і мракобісся. У філо­софських поглядах Г. Сковороди значною є матеріалістична тенденція, але в цілому його систему можна визначити як ідеалістичну. Особливо помітний ідеалізм у позитивній програмі мислителя. Хоча видатний філо­соф і плекав мрію про майбутню вільну республіку, яку він уявляв як країну досконалого світу і свободи, однак ця мрія у його творах не на­була конкретних рис.

Разом з тим демократична спрямованість творчості і діяльності Григорія Сковороди, гостра критика феодального ладу, викриття хи­жацької суті панівних класів і релігій, відверто виявлений потяг до ма­теріалізму, народність художньої спадщини, прагнення донести свої думки до широких народних мас та інші принадні риси, співзвучні на­шому часові, не можуть не цікавити, не можуть не приваблювати радян­ської людини. Тому то й шануємо ми Григорія Савича Сковороду.

Григорій Савич Сковорода народився у селі Чорнухах на Полтав­щині, де пройшло його дитинство. Друга половина життя Сковороди, майже 35 років, пов'язана з Харковом і Харківщиною, де він сформу­вався як філософ і письменник, де написав більшість своїх літературних і філософських творів.

На Харківщині Г. Сковорода побував у багатьох місцях: на Основі, у Бабаях, Мерефі, Куряжі, Ольшанах, Пан-Іванівці (нині Сковородинів-ка), Довжику, Валках, Липцях, Ізюмі, Куп'янську, Великому Бурлуці, Гусівці, Маначинівці, Богодухові. Сковорода відвідав і багато інших місць. Можна сказати, що він сходив усю Харківщину, музикою і співа­ми зігріваючи душі людей, словом і пером бентежачи їх думки.

Протягом чотирьох років (з перервами), починаючи з 1759 р., Гри­горій Сковорода викладав у Харківському колегіумі. Студенти поважали його за новизну думок, енциклопедичність знань, володіння багатьма мовами. Та вже через рік Сковорода змушений був покинути колегіум, тому що за існуючими правилами викладання в колегіумі дозволялося лише священикам або ченцям. І коли Сковороді запропонували сан чен­ця, він, вірний своїм життєвим ідеалам, рішуче відмовився. Ченці та

84

Учасники Республіканської ювілейної наукової конференції біля могили Г. С. Сковороди.

священики почали звинувачувати Сковороду у єресі та крамолі. За ним було встановлено таємний нагляд. Але ні переслідування, ні гонитва не скорили його, не змусили відмовитися від своїх поглядів, від своєї мети. Після того як Сковорода був утретє звільнений від викладання у коле­гіумі, останні 25 років свого життя він провів як філософ-мандрівник, поет, вчитель простого люду.

Тривалий час Сковорода жив на Лисій горі, колишній околиці міста Харкова. Тут з покоління в покоління, з уст в уста передаються різні перекази й легенди про Сковороду, про його вдачу, чудові риси харак­теру. Живе й нині, наприклад, легенда про те, як у 1787 р. під час пере­бування Катерини II у Харкові до Сковороди прибув її гонець і запропо­нував Григорію Савичу службу при царському дворі. Сковорода не спо­кусився обіцяними розкошами і відмовився від пропозиції.

Певний час Г. Сковорода провів у Бабаях, де він написав невмирущі байки, що ставили багато злободенних питань. Тут і філософські пробле­ми про діалектику життя, і думки про єдність науки і практики, про матеріальну єдність світу. Особливо гострого звучання набувають байки, спрямовані проти панської сваволі, феодального ладу.

Одним з найвідоміших місць перебування Сковороди на Харківщині є також Велико-Бурлуцький район, де він жив не лише у Великому Бурлуці, а також у селах Маначинівці і Гусинцях. Роки перебування Сковороди на Великобурлуччині також позначені великим творчим натхненням філософа. Тут він написав багато своїх творів, які увійшли в скарбницю світової культури.

Примітним і знаменним, з нашого погляду, є той факт, що ми відзна­чаємо ювілей видатного українського мислителя в історичні дні, коли вся наша країна, все прогресивне людство готуються гідно зустріти славну дату - півстоліття з дня утворення Союзу Радянських Соціалістичних Республік, першої в світі країни, де вирішено національне питання, де

85

Мітинг трудящих

між народами панує справжня дружба і братерство. Адже у своїх погля­дах Григорій Сковорода був прихильником союзу українського і росій­ського народів. У його філософії дружба і братерство вважаються важ­ливими чинниками, запорукою справді людського щастя.

Все життя, вся діяльність Г. Сковороди є одним із прикладів спокон­вічного єднання двох братніх народів - російського і українського. У своїй діяльності, як філософ, поет і сатирик, Сковорода був зв'язаний з російськими просвітителями XVIII ст. В його творчості є чимало спіль­ного з великим російським вченим М. Ломоносовим, з видатними діячами російської культури Новиковим, Фонвізіним та іншими. Як і вони, Гри­горій Сковорода розвінчував існуючий лад і викривав хиби панівних класів, боровся за поширення освіти і науки, справедливо вважаючи, що освіта і наука сприятимуть вихованню вільної, мудрої людини.

Великий Ленін заповідав нам шанувати пам'ять визначних діячів науки і культури, полум'яних революціонерів і борців за інтереси трудя­щих. Ще в 1918 р. Володимир Ілліч Ленін підписав Постанову Ради На­родних Комісарів РРФСР про спорудження пам'ятників великим рево­люціонерам, діячам науки і культури. У цьому документі поряд з прі­звищем Ломоносова стоїть прізвище Сковороди.

За роки Радянської влади в багатьох місцях були споруджені па­м'ятники Григорію Савичу Сковороді, визначені пам'ятні місця, багато­тисячними тиражами видані твори самого Сковороди та дослідження про його життя і діяльність. Його ім'я носять вулиці, учбові заклади, бібліо­теки, колгоспи. З нагоди 200-річчя з дня народження Сковороди село Пан-Іванівку було перейменовано в Сковородинівку, а садибу, де він

86

в с. Сковородинівці. ЗО.XI 1972 р.

жив останні роки, оголошено державним заповідником. Цього року у селі Сковородинівці здійснене будівництво історичного меморіалу, проведені великі роботи по впорядкуванню садиби та благоустрою села.

Запрошуємо вас, шановні товариші, відвідати пам'ятні місця на Хар­ківщині, вшанувати пам'ять видатного філософа і поета.

Постанова Центрального Комітету Комуністичної партії України та Ради Міністрів республіки про відзначення 250-річчя з дня народження Григорія Савича Сковороди, широкий масштаб ювілейних свят, безпо­середніми учасниками яких є всі присутні у цьому залі,- все це яскраво свідчить про велику любов і глибоку пошану радянського народу до світлої пам'яті славного сина України.

ПРОМОВА

ГОЛОВИ ЗОЛОЧІВСЬКОГО РАЙВИКОНКОМУ В. І. соколовського ГРИГОРІЙ СКОВОРОДА І ЗОЛОЧІВЩИНА

Шановні товариші!

Святкування 250-річчя видатного українського філософа-гуманіста, письменника-демократа Г. С. Сковороди відбувається напередодні вели­кого свята радянського народу - 50-річчя утворення Союзу Радянських Соціалістичних Республік, в якому культура кожного народу буйно роз­квітла завдяки ленінській національній політиці. Славний ювілей

87

Г. С. Сковороди є яскравим прикладом ленінського ставлення до куль­турної спадщини минулого.

Широке відзначення 250-річчя з дня народження українського ми­слителя в умовах взаємного збагачення національних культур стало спільним надбанням всіх трудящих багатонаціональної соціалістичної держави.

Хоч віки відділяють філософа-гуманіста Сковороду від нас, але він близький нам, бо в глуху кріпосницьку добу, пройняту наскрізь релігій­ними забобонами, він відважно виступав проти різних гнобителів: панів, клерикалів, звинувачуючи їх в обмані, зажерливості, аморальності. Ско­ворода вірив у могутність людського розуму, прихильно ставився до вчень Коперніка, Галілея, Бруно в той час, коли їх ідеї були заборонені церквою. Своїм подвижницьким життям, своїм безкомпромісним став­ленням до панів, духівництва він був дорогим народові і таким живе він в переказах і легендах на Україні.

Особливо багата легендами Харківщина, колишня Слобожанщина - земля, що її сходив український філософ з краю в край в останню тре­тину свого життя, коли й були в основному написані його філософські трактати і літературні твори. Тут пам'ять народна зберегла спогади про останні дні мислителя.

Переслідуваний за життя урядовцями і церковниками, по смерті Сковорода був ними забутий, і ніхто з них не дбав навіть про його моги­лу. Дослідник творчості Сковороди академік Д. І. Багалій згадує лист слобожанина Ф. В. Кремини, з якого видно, що увічненням пам'яті Ско­вороди в XIX ст. мало турбувались. Лише турботами Д. І. Багалія історико-філологічне товариство, готуючись до 100-річчя з дня смерті мислителя, поставило чавунну огорожу біля могили Сковороди.

Тільки за Радянської влади було порушене питання про загально­народне вшанування Сковороди, про впорядкування місць, пов'язаних з його життям, і спорудження пам'ятників мислителю.

В. І. Ленін, підкреслюючи прогресивність ідей Сковороди, вважав за потрібне спорудити в Москві пам'ятники видатним діячам революції, науки і мистецтва, в тому числі українському письменникові і філософу. В постанові Ради Народних Комісарів з цього питання від ЗО липня 1918 року, підписаній В. І. Леніним, було назване ім'я Г. С. Сковороди разом з М. В. Ломоносовим і Д. І. Менделєєвим.

У 1922 році, в рік 200-річчя з дня народження Сковороди, громад­ськість Золочівщини порушила питання про встановлення пам'ятника Г. С. Сковороді. Тоді ж комнезам села Пан-Іванівки від імені односель­ців поставив питання перед Харківським окружним виконкомом пропере-іменування села Пан-Іванівки на Сковородинівку і про створення запо­відника Г. С. Сковороди, куди мав входити будинок, в якому жив останні роки і помер мислитель, а також парк, де він похований. Активну участь у клопотанні брали перший голова сільради Онищенко Филимон Івано­вич, а пізніше Манжаренко Іван Пилипович. Клопотання селян-бідняків Пан-Іванівки було схвалене 1923 року. 1925 року за ініціативою комне­заму і сільради почалась робота по встановленню пам'ятника мислителю. На загальних зборах селян Сковородинівки було ухвалено почати збір коштів. Всього було внесено 130 крб. На ці гроші було придбано буді­вельні матеріали і силами своїх майстрів - Гоцкала Макара Терентійо-вича і Гоцкала Луки Терентійовича було збудовано постамент. Погруддя виконане викладачем Харківського художнього інституту Кротком і ви­готовлене на Київському гончарному заводі.

88

Кімната музею в с. Сковородинівці, де в останні роки жив Г. С. Сковорода.

20 липня 1926 року відбулося урочисте відкриття пам'ятника Г. С. Сковороді. На мітинг у село Сковородинівку прибули представники уряду України, Наркомосу, Головнауки, Головполітосвіти, Музею Сло­бідської України ім. Г. С. Сковороди, кореспонденти республіканських газет.

Ширилась нова слава серед вільних радянських людей про народ­ного філософа. Старожили Золочівщини і села Сковородинівки пригаду­вали розповіді про життя Сковороди, які, передаючись з діда-прадіда, дійшли до наших часів. Серед оповідачів особливо уславився Юхим Се­менович Деряга, який із дня заснування заповідника став у ньому до­бровільним екскурсоводом.

У 1938 році, відповідно до рішення уряду УРСР, з нагоди 215-річчя з дня народження Сковороди було проведено ряд заходів по впоряд­куванню заповідника, зокрема на державні кошти був відлитий брон­зовий бюст Сковороди роботи скульптора Мельгунової, що й стояв до 1972 року.

Під час Великої Вітчизняної війни заповідник у Сковородинівці був сплюндрований фашистами: будинок було перетворено на конюшню, а в парку вирубано вікові липи. З серпня 1943 року після звільнення Харківщини від фашистських вандалів у заповіднику почались відбудов­чі роботи: відремонтовано будинок, де жив і помер Сковорода, очищена територія парку. 1944 року по всій Україні відзначалось 150-річчя з дня смерті українського філософа. Ця дата широко відзначалась і на Золо-чівщині. Біля улюбленого Сковородою 600-літнього дуба встановлено гранітний монумент з написом: «Тут було улюблене місце народного українського філософа Г. С. Сковороди». 10 листопада в село Сковоро­динівку на свято прибули представники Уряду, партійних організацій. На мітингу доповідь робив С. X. Чавдаров, виступали поети: П. Тичина, М. Рильський, представники району, села.

89

До 240-річчя від дня народження Г. С. Сковороди (1962 рік) у 1960 році в кімнаті, де жив і помер мислитель, було організовано меморіаль­ний музей Г. С. Сковороди на громадських засадах. Харківським універ­ситетом видано брошуру «По сковородинських місцях на Харківщині» для відвідувачів музею. Республіканським Оргкомітетом по проведенню ювілею була організована наукова республіканська конференція по твор­чості Сковороди, засідання якої відбувалось у селі Сковородинівці за участю і сприянням громадських і партійних організацій. В мітингу брали участь не тільки селяни Сковородинівки, а й сусідніх сіл. Золочів-щани запропонували назвати одну з вулиць Золочева Сковородинською. У благородній справі увічнення пам'яті Сковороди велику роль відіграли громадські організації району.

До здійснення намічених заходів з великим ентузіазмом ставилось населення Сковородинівки. Особливо відзначились такі сковородинівці: директор школи Іван Митрофанович Глушко, який протягом 10 років був також директором меморіального музею Сковороди на громадських за­садах. Він безнастанно дбав про розширення приміщення музею, органі­зував посадку дерев у парку, значно сприяв успішному проведенню 240-річчя з дня народження Сковороди, здійснював постійний зв'язок з університетом у справі проведення ювілейної республіканської наукової конференції в Сковородинівці. За час існування музею з 1960 по 1972 роки музей відвідало понад ЗО тисяч екскурсантів.

Вдячної пам'яті заслуговує і Юхим Семенович Деряга - добровіль­ний екскурсовод заповідника. Особливо потрібна була його допомога влітку, коли заповідник відвідувало понад 3 тисячі чоловік. Його розпо­відь була багата прикладами антиклерикальних виступів мислителя, критикою філософом панства і любов'ю до народу. Ю. С. Деряга мав прекрасну пам'ять, знав байки та вірші Сковороди, що прославляли волю, чесність, любов до праці. Знаючи знаменитий вірш «Всякому горо­ду нрав і права», він міг виконувати його, наспівуючи під скрипку.

У 1972 році ми стали свідками нового народження Державного літе­ратурно-меморіального музею Сковороди.

За порівняно короткий час вченими, музейними працівниками, архі­текторами, скульпторами, будівельниками був виконаний план реставра­ційних робіт у заповіднику і в будинку, де жив Сковорода, щоб відно­вити все так, як було у XVIII ст. Було організовано експозицію про життя і творчість філософа. Оновленню заповідника сприяли чимало ор­ганізацій і окремих працівників-ентузіастів. На могилі Сковороди вста­новлено нове погруддя роботи скульптора І. П. Кавалерідзе.

Заповідник Сковороди був і стане ще в більшій мірі не тільки міс­цем увіковічення пам'яті видатного народного мислителя, а й свідченням великого культурного будівництва в нашій країні, свідченням розквіту культури Золочівщини і села Сковородинівки.

Все, що зробила наша Золочівщина для увічнення пам'яті україн­ського філософа-просвітителя, є частиною загальних здобутків культур­ного зростання за роки Радянської влади. Колишні убогі села Золочів­щини стали селами, в яких височать сільські клуби, школи, нові доброт­ні будинки колгоспників, в яких давно вже світить «лампочка Ілліча», над будинками височать телеантени.

Завдяки постійному піклуванню рідної Комуністичної партії з року в рік зростає добробут колгоспного селянства, міцніє його економіка і збільшується внесок у справу загального достатку, у втілення в життя грандіозних накреслень XXIV з'їзду КПРС.

90

Золочівщина є одним з передових районів області. Понад 300 тру­дарів нашого району дістали державну нагороду за творчу, натхненну працю на полях рідної землі. Виросла, сформувалась нова людина, для якої патріотизм, натхненна праця на користь суспільства є радістю, ща­стям. Комуністичне ставлення до праці виховується в нових умовах виробництва, за високого культурного розвитку нашої країни і політич­ної свідомості самих трудящих.

Все, чого досягла Золочівщина, властиве і Сковородинівці, колгос­пові ім. Сковороди. В нашому селі глибоко шанують пам'ять не тільки великих людей минулого, а й віддають шану недавнім подвигам своїх земляків. На майдані села височить курган, на ньому меморіальна дошка з іменами героїв-звитяжців, що полягли за нашу Радянську Батьківщи­ну. Не впізнати тепер колгоспу і села Сковородинівки. Розцвітає край, в землі якого лежить прах українського філософа-гуманіста, поета-демократа.

Нині колгосп ім. Сковороди - мільйонер. В ньому налічується 20 спе­ціалістів з вищою і середньою освітою. Колгосп має дві восьмирічні школи, Будинок культури, три бібліотеки, два сільських клуби. Чудо­вою перлиною серед цих культурних закладів є Державний меморіальний музей Г. С. Сковороди - данина шани й любові радянських людей до мислителя за те, що в темні часи кріпацтва став на захист трудящих, невтомно боровся з церковниками, шукав шляхів для щастя людини на землі, мріяв про суспільний лад без гнобителів, де панували б творча натхненна праця, радість і достатки.

Від імені бюро районного комітету партії, виконкому районної Ради депутатів трудящих, від усіх трудівників Золочівщини ми вдячні Всесо­юзному і Республіканському ювілейним комітетам, Академії наук УРСР, Харківському університету, педінституту, Історичному музею за ту вели­ку роботу, яку вони провели по створенню музею Г. С. Сковороди. Наше велике спасибі невтомним дослідникам спадщини українського мисли­теля, зокрема І. П. Головасі, Б. А. Деркачу, І. В. Іваньо, Ф. В. Констан­тинову, О. Р. Мазуркевичу, А. М. Ніженець, І. П. Стогнію, П. С. Шкури-нову, В. І. Шинкаруку та багатьом іншим. Завдяки зусиллям науковців, широкої громадськості Сковородинівка стала дорогим місцем для всього нашого народу.

91

ДОПОВІДІ

. П. Головаха

м. Київ

ОЦІНКА ЗАГАЛЬНОСВІТОГЛЯДНОЇ ПОЗИЦІЇ Г. С. СКОВОРОДИ

В ІСТОРИКО-ФІЛОСОФСЬКИХ ДОСЛІДЖЕННЯХ

Філософія, як і будь-яка інша форма суспільної свідомості, є відо­браженням дійсності, більш або менш правильним чи зовсім спотвореним. Філософія Г. С. Сковороди відобразила кричущі суперечності епохи роз­кладу феодально-кріпосницької системи і формування капіталістичних відносин. Суперечливий характер становища, цілей і ідеалів тих соці­альних сил, інтереси яких захищав Сковорода, неминуче відбились на світогляді українського мислителя. У свою чергу наявність суперечливих положень та теологічних нашарувань в теоретичній спадщині мислителя, а також та обставина, що у багатьох випадках його основні думки ви­кладені в символіко-емблематичній формі, вели до різних, нерідко зовсім протилежних оцінок загальнофілософської позиції Г. С. Сковороди. Щодо представників реакційної ідеалістичної філософії, то як в дожовт­неві часи, так і тепер оцінка ними загальносвітоглядної позиції Сково­роди здебільшого зумовлюється їх класовою приналежністю, суто пар­тійними мотивами - реакційними соціально-політичними та морально-психологічними настановами, фактом їх відверто ворожого ставлення до демократії, справжнього гуманізму, історичного прогресу і, відповідно, ідеології та світогляду, на яких вони грунтуються.

Ідеологи реакційних класів світського і «духовного» спрямування, «теоретики» українського буржуазного націоналізму, захисники віджи-лого й консервативного спотворюють дійсний характер філософської спадщини Сковороди. Вони бачать в ній виключно або переважно місти­ку, теологію, «релігійне реформаторство». Починаючи від перших біо­графів (які, предметно не знаючи творчості Сковороди, ототожнювали її з філософією кініків, стоїків, містиків, анахоретів, мізантропів) 1 і кін­чаючи сучасними ідеологами імперіалістичної буржуазії, проводиться

Див гес де кальве И вернет Сковорода украинский философ«Украинский вестник», 1817, ч. 6.

92

точка зору, згідно з якою Сковорода копіював ті чи інші західноєвропей­ські «зразки» філософської думки, був містиком і ретроградом.

Ідеологи «офіційної народності», зокрема О. Хиждеу, який вмістив у двох номерах «Телескопа» історико-критичний нарис про Сковороду2, прагнули будь-що зробити з українського мислителя «російського Сокра­та», захисника православ'я, послідовника візантійського богослов'я, вірнопідданого російських царів. Цю точку зору, з деякими модифікаці­ями, поділяли філософи богословського спрямування - архімандрит Га-вриїл 3, А. С. Лебедев 4, М. Краснюк5, архієпископ Філарет6.

Буржуазно-ліберальні та дворянські ідеологи, в значній мірі поді­ляючи погляди богословів, у той же час висунули деякі «нові» оцінки загальнофілософської позиції Сковороди. Так, В. Ерн 7, Ф. А. Зеленогор-ський 8 та деякі інші до визначень філософів у рясах додавали твер­дження, за якими джерело філософії Сковороди міститься у схоластизо-ваному арістотелізмі, вченні Платона про два світи, в містичних побу­довах середньовіччя.

Дещо своєрідну позицію у цьому відношенні зайняли такі буржу­азно-ліберальні вчені, як Г. П. Данилевський9, М. І. Костомаров 10, О. Я. Єфіменко п. Данилевський, наприклад, вбачав у філософії Ско­вороди зв'язок з умовами і соціальними проблемами свого часу. М. І. Костомаров відзначав актуальне для свого часу значення ідейної спадщини Сковороди, захищаючи її від нігілістичного заперечення. О. Я Єфіменко відмічала матеріалістичну тенденцію в філософській системі Сковороди.

Значною вадою буржуазно-ліберальної оцінки Сковороди є некри­тичне сприйняття й ототожнення поглядів М. Ковалинського з філософ­ськими поглядами видатного українського мислителя.

Відверто спотворюючою, наклепницькою, фальсифікаторською є оцінка світогляду Сковороди з боку реакційних російських дореволю­ційних філософів та білоемігрантів (В. Соловйов, Г. Шпет, С. Булгаков, Б. Яковенко, Є. Радлов та інші). їх намагання довести, ніби Сковорода був суто релігійним мислителем, «християнським спіритуалістом», адеп­том філософів-містиків XIV-XVII ст. і т. п., не має нічого спільного з істиною. Зокрема білоемігрант Шпет цілі сторінки свого опуса 12

11 Див.: А. Я. Е ф и м е н к о. Личность Г. С. Сковороды как мыслителя.- «Вопросы философии и психологии», 1894, кн. 25 (5).

93

присвятив «доведенню» того, ніби Сковорода був юродствуючим воХри-сті філософом, шукачем «чистої» християнської правди.

Буржуазно-націоналістична фальсифікація ідейної спадщини Ско­вороди бере свій початок ще від П. Куліша, який пропагував ідею «від­рубності» в розвитку філософської думки на Україні, незалежності твор­чості Сковороди від російської і світової культури 13.

Особливо грубо і безпардонно спотворювали філософську спадщину Сковороди ідейні проводирі української буржуазно-націоналістичної еміграції. В численних писаннях Д. Чижевського, І. Мірчука, Д. Олянчина та ін., виданих в 20-З0 рр., «доводилось», що Сковорода був носієм якогось таємничого містичного духу, учнем середньовічних німецьких містиків, «теософом», ворогом освіти, культури, історичного прогресу взагалі.

Певний «інтерес» до творчості Сковороди проявляють сучасні бур­жуазні історики філософії, особливо в США та Канаді. Такими є, наприк­лад, американський «теоретик» Кларенс Меннінг або західнонімецький католицький історик філософії Л. Мюллер, а також колишній член «уря­ду» Скоропадського В. Зеньковський, білоемігрант М. Лоський та ін. В їхніх історико-філософських вправах українська філософія, у тому числі й світогляд Сковороди, спотворюються до невпізнання. Як і бого­слови та українські буржуазні націоналісти, вони бачать в Сковороді «церковного мислителя», вірного учня західних «вчителів», типового представника містицизму.

Найближчими попередниками марксистів у оцінці особи і філософ­ської спадщини Сковороди були революційні демократи - Т. Шевченко, І. Франко, М. Коцюбинський. Вони зробили значний крок вперед у пра­вильному висвітленні загальнотеоретичних принципів, на яких побудо­вані філософські трактати, діалоги та художні твори Сковороди. Крім оцінки літературної діяльності, в працях І. Франка міститься положення, які характеризують філософські погляди видатного українського мисли­теля, їх національні джерела, гуманістичну спрямованість, вплив на на­ступний розвиток духовної культури українського народу 14.

Заслуговує на увагу дослідницька робота одного з видатних мар-ксистів-ленінців В. Д. Бонч-Бруєвича, який ще в дореволюційні роки підготував і видав том творів Сковороди 15. Здійснивши велику роботу по збиранню, вивченню та публікації творів українського мислителя, Бонч-Бруєвич, однак, припустився серйозної помилки, ототожнивши фі­лософські погляди Сковороди з ідеологічною доктриною керівників руської секти «духовних християн» («новоізраїльтян»).

Радянські дослідники, даючи в цілому об'єктивну оцінку творчості Сковороди як прогресивного мислителя, виразника інтересів трудящих, гуманіста, просвітителя-демократа, в той же час розходяться у деяких питаннях щодо визначення його загальнофілософської позиції. Причому розходження в загальних визначеннях у ряді випадків відбуваються, так би мовити, в широкому діапазоні - від визнання Сковороди мате-

94

ріалістом і атеїстом до характеристики його як філософського ідеаліста і теїста.

Точка зору, за якою Сковорода, незважаючи на всю свою «непослі­довність», в цілому репрезентував філософський табір матеріалізму і атеїзму (з певними релігійно-ідеалістичними нашаруваннями), найбільш рельєфно виражена Т. Біличем 16. «В своїх філософських поглядах Ско­ворода,- пише Білич,-...не був послідовним. В багатьох випадках ми зустрічаємо у нього прояви ідеалізму. Однак вихідним пунктом його філософської системи є визнання єдиного вічного матеріального нача­ла...» 17. Більше того, за переконанням Білича, Сковорода навіть «авто­ритет» Біблії використовує «для підкріплення своїх матеріалістичних поглядів», а в своєму визначенні вічного матеріального начала «набли­жується до розуміння матерії як філософської категорії», критикує античних матеріалістів «за обмеженість, за те, що вони не включили до своєї натурфілософії і властивість матерії мислити» 18. Бог же у Сково­роди - «лише богословський додаток до природи ...данина своєму часу». Своєю критикою релігії взагалі, християнства зокрема, український фі­лософ «зруйновує всіляку релігію, не створюючи ніякої нової» 19.

У значній за обсягом і змістовній книзі П. Шкуринова 20 дається висока оцінка творчості і діяльності видатного українського мислителя. Автор наголошує на тому, що Григорій Сковорода є безсмертною гор­дістю і славою не тільки українського, але й російського та інших наро­дів нашої країни, що в його особі знайшла своє відображення історична єдність російської та української культур, корені якої сягають у глибоку давнину, що Сковорода, будучи селянським демократом, стояв у перших лавах видатних представників загальноросійського просвітництва та визвольного руху, був філософом загальноросійського масштабу як за характером своєї творчості, так і за широтою та силою впливу на його сучасників і наступні покоління мислителів та громадських діячів Росій­ської імперії21.

Що ж до визначення суто філософських поглядів Сковороди, то П. Шкуринов не займає більш-менш чіткої позиції, схиляючись до дум­ки, що мислитель еволюціонував від теїзму до пантеїзму із збереженням деяких рис деїзму та дуалізму. «Вчення Г. С. Сковороди про буття, як і вся його система філософських поглядів, нагадує нам одну із форм теїзму», а особливість останнього у висвітленні Сковороди полягає в тому, що вік сполучає в собі «постулат божественного походження всього сущого з пантеїстичними ідеями, які інколи переростають в си-стехму деїзму, паралелізму світів, двоїстості натур і т. п.» І далі: «Пан­теїзм в міру ідейного розвитку Г. С. Сковороди набуває все більш стрункої форми». Якщо в творі «Наркісс» (1769) він співіснує з теїзмом та дуалізмом, то, починаючи з 1775 р., «він неподільно домінує»22. «В цілому,- зауважує П. Шкуринов,- аналіз філософських поглядів Г. С. Сковороди спонукає нас кваліфікувати їх як теїстично забарвлений пантеїзм на міцній матеріалістичній основі» 23.

95

Дещо своєрідну точку зору висловив у ряді своїх праць, опубліко­ваних в 50-70 pp., відомий дослідник ідейної спадщини Сковороди І. А. Табачников. У одній з своїх перших публікацій Табачников, оці­нивши спочатку Сковороду як ідеаліста, застережував, що поряд з цим «в його філософських поглядах була дуже сильна матеріалістична тен­денція, розвиток якої все ж не привів до усунення суперечностей у його світогляді. Тому Сковорода хитався між ідеалізмом і матеріалізмом. Ці хитання знайшли свій вираз у формі дуалістичної теорії «трьох світів» і «двох натур» та деяких пантеїстичних тверджень філософа» 24.

Аналогічна оцінка загальнофілософської позиції Сковороди вислов­лена Табачниковим і в його останній, підсумковій роботі, надрукованій в серії «Мыслители прошлого». В цій праці автор пише, що, не подо­лавши філософського дуалізму, Сковорода в той же час «відійшов да­леко ліворуч від послідовного ідеалізму в бік матеріалізму, але до матеріалістичного монізму він все ж не прийшов», тобто що для Ско­вороди, як і для Арістотеля, характерне «хитання між ідеалізмом і матеріалізмом, між метафізикою і діалектикою» 25. (Автор при цьому забуває, що Арістотель врешті-решт перейшов на позиції об'єктивного ідеалізму).

В монографії М. Редька «Світогляд Г. С. Сковороди», яка являє собою найбільш ґрунтовне дослідження 40-60 pp. про Сковороду, впер­ше широко обгрунтована думка про те, що предметом філософії для Сковороди є реальна «жива людина з її земними справами, її думками і почуттями», тобто що в центрі уваги українського мислителя була головна етико-гуманістична проблема - свобода і щастя людини пра­ці 26. При вирішенні основного питання філософії Сковорода, за переко­нанням Редька, «в цілому не вийшов за межі ідеалізму», «розв'язував проблему матерії і форми... з ідеалістичних і метафізичних позицій». Але всупереч цьому автор в тій же книзі висловлює іншу думку, а саме, що Сковорода «виходив з об'єктивного існування світу» і «не сумнівався в тому, що основою всіх речей є матерія» 27.

Отже, вже з цього короткого огляду питання, яке нас цікавить, вид­но, що існує суттєва розбіжність у визначенні однієї з кардинальних про­блем сковородинознавства не тільки серед філософів взагалі, але й у ро­ботах одних і тих же філософів, в тому числі сучасних радянських.

У зв'язку з підготовкою до 250-річчя з дня народження Г. С. Ско­вороди філософами нашої країни, особливо працівниками Інституту філософії АН УРСР (І. В. Іваньо, В. М. Нічик, В. І. Шинкарук та інші), проведена значна робота по вивченню спадщини видатного українського мислителя, по підготовці до друку кількох серйозних праць, присвяче­них аналізу його філософських творів 28. Найважливішим досягненням цих праць є прагнення системно, по можливості всебічно підійти до роз-

24 І. А. Табачников. Філософські і суспільно-політичні погляди Г. С. Сково­роди.- У кн.: З історії суспільно-політичної та філософської думки на Україні. К., 1956, с. 29; див.: його ж. Видатний український філософ і письменник.- У кн.: Григорій Сковорода. Твори в двох томах, т. 1. К., 1961, с. XIII.

25 И. Α. Τ а б а ч н и к о в. Григорий Сковорода. М., 1972, с. 80.

26 М. Редько. Світогляд Г. С. Сковороди. Львів, 1967, с. 90. Цю ж думку автор відстоює і в брошурі, виданій до ювілею Сковороди. Див.: його ж. Філософ-гуманіст Г. С. Сковорода. К., 1972.

27 М. Редько. Світогляд Г. С. Сковороди, с. 93, 110, 116.

28 Див., наприклад: Від Вишенського до Сковороди (з історії філософської думки на Україні XVII-XVIII ст.). К., 1972; Філософія Григорія Сковороди. К., 1972.

96

в'язання питань, що стосуються спадщини мислителя, дотримуватись історичного методу дослідження. Це дало можливість найбільш пра­вильно визначити загальнофілософську позицію Сковороди, уникнути однобічності, гіпертрофії якихось окремих висловлювань.

У вирішенні цього завдання важливу роль відіграли статті, вміщені в журналі «Філософська думка», в збірнику «Від Вишенського до Ско­вороди» та деякі інші матеріали більш раннього періоду, підготовлені В. І. Шинкаруком, І. В. Іваньо і Д. П. Кириком 29. На основі ґрунтовного вивчення першоджерел ці праці, по-перше, переконливо доводять, що філософія Києво-Могилянської академії, де протягом десяти років вчив­ся Сковорода, не була суто схоластичною, як вважалося раніше. Крім схоластичних нашарувань, в ній знайшли свій відбиток антична філосо­фія, в тому числі й матеріалістична (Геракліт, Епікур та інші), філософ­ські ідеї епохи Ренессансу, Реформації, Нового часу. Будучи досить складним явищем, філософські курси професорів Києво-Могилянської академії мали перехідний характер - від схоластики до новочасної фі­лософії 30. По-друге, в цих дослідженнях показано, що, незважаючи на всю «розмаїтість» джерел, якими користувався Сковорода, його філо­софська система являє собою оригінальне явище, підпорядковане роз­в'язанню насущних соціальних завдань свого часу. Крім того, було до­ведено, що всі загальнофілософські проблеми, в тому числі й розв'язан­ня основного питання філософії, розглядались Сковородою під кутом зору досягнення людиною справжнього щастя.

Грунтуючись на широких дослідженнях філософської спадщини Сковороди, здійснених у вищезгаданих та деяких інших працях, які, в свою чергу, базувались на завоюваннях вітчизняної історико-філософ-ської думки післяжовтневого періоду, особливо 40-60 pp. (роботи 3. Мелещенко, О. Трахтенберга, А. Брагінця, П. Пелеха, І. Сочинського, Б. Скитського та інших), філософи України в роботах останнього часу31 дали переконливу відповідь на питання про загальносвітоглядну пози­цію видатного українського мислителя. Вони розкрили складний і супе­речливий характер філософських поглядів Сковороди, показали його як оригінального мислителя, сина своєї епохи і свого народу, філософа-гуманіста, патріота і просвітителя, виразника інтересів трудового наро­ду, послідовного в захисті історично прогресивної справи.

Праці радянських філософів останнього часу довели, що в розв'я­занні основного питання філософії Сковорода був пантеїстом ідеалістич­ного спрямування, інакше кажучи, ідеалістом пантеїстичного забарвлен­ня. Але одночасно в його творах виявлена досить сильна матеріалістична тенденція аж до визнання вічності матерії. «Весь мір,- пише Сковорода в трактаті «Начальная дверь ко христіанскому добронравію», друга ре­дакція якого здійснена в 1780 році,- состоит из двух натур: одна - ви­димая, другая - невидимая» [1, 145]. Під «видимою натурою» Сковоро­да розумів предмети і явища матеріального світу («вещество или мате­рия, земля, плоть, тень и проч»). «Невидима натура» - це дух, ум,

29 П. М. Попов, В. І. Шинка рук. Сковорода Григорій Савич.- УРЕ, т. 13. К., 1963; И. И в а н ь о. Сковорода Г. С.- Философская энциклопедия, т. 5. Μ., 1970; Д. П. К и ρ и к. Семантичний метод в історико-філософському дослідженні.- У кн.: З історії філософії на Україні. К., 1967.

30 Див.: В. Μ. Η і ч и к. Вступні уваги.- У кн.: Від Вишенського до Сковороди, с. 4.

31 Див.: Філософія Григорія Сковороди; вступні статті В. І. Шинкарука та I. В. Іва­ньо до творів Сковороди (Григорій Сковорода. Повне зібрання творів в двох томах. К., 1973; Григорий Сковорода. Сочинения в двух томах. М., 1973) та ін.

97

істина, бог. При цьому «невидимая натура... всю тварь (матеріальні речі.- Авт.) проницает и содержит; везде всегда был, есть и будет. На­пример, тело человеческое видно, но проницающій и содержащей оное ум не виден» [1, 145].

«Невидима натура», або «дух», як її інакше називає Сковорода, «весь мір, будто машинистова хитрость часовую на башне машину, в движеніи содержит и, по примеру попечительная отца, сам бытіем есть всякому созданію» [1, 146].

В діалозі «Потоп змиин» (1791) Сковорода викладає своє вчення про «три світи». Перший світ - це загальний «обительный», «великий світ» (макрокосм). Він складений «из безчисленних мыр мыров», в ньому «все рожденное обитает». Два інших - це малі світи: мікрокосм, тобто лю­дина, та символічний світ - біблія, міфологія і народна мудрість. Біблія не має відношення до реального світу - макрокосму, який ніким не створений, бо завжди існував у просторі і часі. «Давно уже просвещен­ный сказали весть сію: materia aeterna - «вещество вечно есть», сиречь все места и времена наполнила. Един точію младенческій разум сказать может, будьто мыра, великаго сего ідола и Голіафа, когда-то не бывало или не будет» [2, 148]. В іншому місці філософ говорить, що «приро­да есть первоначальная всему причина и самодвижущаяся пружина» [1, 417-418].

Отже, «видима натура», згідно з поглядами Сковороди,- це речі і явища матеріальної дійсності, а «невидима натура» - це духовне на­чало, ідеальна сутність, внутрішньо притаманна речам закономірність, істина, яка інакше називається формою або богом. Як не існує якоїсь чистої матерії без форми, так і форма не існує без матерії. Вони всюди супроводжують одне одного, подібно предмету і тіні в сонячну погоду. В цьому знаходить свій вираз ідеалізм Сковороди і цим же пояснюється його думка про вічність і нестворюваність матерії.

Філософські погляди Сковороди характеризуються наявністю знач­них елементів стихійної діалектики, зрозумілої ним в дусі Геракліта. Український мислитель говорить про рух матеріальних предметів у при­роді, про їх суперечливість, породження одних предметів іншими в про­цесі розвитку. Так, в трактаті «Икона Алківіадская» він, маючи на увазі матеріальне начало, пише: «Оно начиная - кончит, а кончая - на­чинает; раждая - погубляет, погубляя - раждает; противным, врачуя, противное и враждебным, премудро споспешествуя, враждебному, как свидетельствует острое философских учеников речение: Unius interitus est alterius generatio - «Одной вещи гибель раждает тварь другую» 12, 14].

Не важко помітити подібність цього висловлювання гераклітівському «все тече, все змінюється». Це свідчить про глибокий інтерес україн­ського мислителя до діалектичної думки в тому її вигляді, який їй був наданий мислителями античного світу, про безперервне шукання «остан­ніх» причин буття речей і явищ дійсності. Діалектика в творах Сково­роди знаходить свій вираз також у визнанні природи як саморушійної сили, що не потребує якогось «потойбічного механіка», в розумінні без­конечності простору, часу, пізнавального процесу.

Вихідним моментом теорії пізнання Сковороди є самопізнання, яке досягається за допомогою чуттів і розуму. Щоб розкрити сутність світу, необхідно, говорить Сковорода, спочатку пізнати самого себе, оскільки людина являє собою частку великого цілого - природи, макрокосму. Чуття, завдяки яким починається пізнавальний процес, будучи самі по

98

собі сліпими, повинні доповнюватися розумом. Істина досягається лише на основі діяльності думки, що спирається на дані чуттів. Успіхи пізнан­ня повинні служити для визначення правильного шляху в житті, щоб за допомогою «сродної праці», яка «всякому благу отец», визначити своє справжнє місце в суспільстві і принести йому найбільшу користь.

Поставивши в центрі своєї філософської системи людину, її реальні потреби й прагнення, Сковорода і в галузі гносеології виходив із необ­хідності озброїти людину засобами, що забезпечували б їй щасливе і розумне життя, як його розумів сам філософ. З цією метою він відки­нув не тільки схоластичні мудрування, ідею «божественного одкрове­ння», але й поширені в його час агностицизм, безплідний скептицизм, апріоризм, теорію «вроджених ідей», платонівський анамнезис і т. п. Досягнути істини, а з нею і щастя, людина може, лише слідуючи при­роді і власному практичному досвіду. Тому першим етапом наукового пізнання, за переконанням філософа, повинно бути звернення до безпо­середніх чуттів. За їх допомогою пізнається те, що лежить на поверх­ні явищ.

Щоб збагнути ж сутність речей, їх рушійну силу, приховану за ви­димою оболонкою, необхідна робота абстрактного мислення, логічна ступінь пізнавального процесу. Подібно тому як при споживанні горіха спочатку треба мати справу з «коркою», щоб дістатися до «зерна», так і в процесі пізнання, щоб дійти завдяки розуму до глибинної основи ре­чей, необхідно спочатку пізнати їх зовнішнє «вбрання». «Послів бесполез-ныя ореховыя корки» необхідно «искать сокровеннаго вкуса наподобіе зерна, внутрь своея корки утаеннаго» [1, 233]. Інакше кажучи, процес пізнання являє собою єдність чуттєвого і раціонального, є закономірним переходом від явищ до сутності, постійним прагненням знаходити «ввч-ность в тл-ьни, жизнь в смерти, востаніе во снъ, свът во тмъ, во лжъ истина, в плачъ радость, в отчаяніи надежда» [2, 14].

Вимога самопізнання була зумовлена прагненням філософа-гума-ніста розкрити людині її справжню людську сутність, дійсне призна­чення в світі як творця щасливої долі, бо тільки пізнання своєї природи є запорукою успішного пізнання навколишнього світу. Самопізнання, вважав Сковорода, є єдиним шляхом, за допомогою якого людина може знайти саму себе або повернути собі те, що втрачено. Шлях самопі­знання - це шлях самовдосконалення, здобуття щастя і свободи лю­диною.

Отже, об'єктивні дослідження ідейної спадщини Сковороди в усіх її зв'язках і опосередкуваннях незаперечно свідчать про глибокий підхід українського мислителя до постановки і розв'язання тих питань, які ма­ють безпосереднє відношення до проблеми взаємозв'язку матерії і сві­домості, природи і духу, до закономірностей пізнавального процесу. Як виразник інтересів широких народних мас, Сковорода в центрі своїх теоретичних побудов поставив людину, її прагнення до свободи і щастя. Будучи в цілому філософом-ідеалістом, Сковорода в той же час висло­вив і обгрунтував важливі матеріалістичні положення. Такою є, напри­клад, теза про вічність існування матерії і її безконечність у просторі. Тим самим філософ показав неправомірність релігійної ідеї божествен­ного творення світу. Важливе значення мають думки Сковороди про множинність світів, наукову неспроможність геоцентричної системи Пто-ломея, про безмежність наукового пізнання.

Посилений інтерес до філософії і етико-гуманістичної концепції Г. С. Сковороди проявлявся, хоч і не в однаковій мірі, весь час. Вихо-

99

Сковорода розмовляє з селянами. Художник А. Л. Насєдкін.

дячи з досягнень у сковородинознавстві, радянські філософи повинні створити нові праці, де знайшли б своє повне відбиття й всебічне нау­кове витлумачення всі досягнення дослідників видатного мислителя-гу-маніста. Йдеться, зокрема, про фундаментальне висвітлення епохи мис­лителя і ідейних джерел його філософських та літературно-художніх творів, про місце та значення доробку Сковороди в духовній культурі України, Росії, всього людства - як свого часу, так і наступних історич­них епох.

В. М. Колон

м. Мінськ

ДЕЯКІ ГУМАНІСТИЧНІ ДЖЕРЕЛА СВІТОГЛЯДУ Г. С. СКОВОРОДИ

Світогляд видатного українського філософа-гуманіста і народного просвітителя Г. С. Сковороди важко відтворити й описати у традицій­них філософських поняттях. Це - своєрідний цілісний твір про світ, який нагадує творіння геніального художника. Своєрідність даного світогляду полягає в тому, що він породжений натхненням оригіналь­ного народного мислителя, а крім того, є наслідком критичного пере­осмислення попередньої філософської культури, включаючи античну, середньовічну й нову (ренесансну і просвітницьку). Цей яскравий, не­повторний феномен народної (української і водночас загальнослов'ян­ської) культури може й повинен стати об'єктом окремого, поглибленого і тривалого вивчення, яке повинне показати його місце в історії людської думки.

Основний зміст і творчий пафос діяльності Г. С. Сковороди полягає в проголошенні ним єдності світу, Космосу, людини та людського су-

100

спільства. Наше завдання полягає в розкритті всього багатства конкрет­них понять філософа, які утворились в історично визначеному суспіль­стві й відобразили рівень осягнення об'єктивної істини передовою філософською думкою в другій половині XVIII ст.

Абстрактна концепція духовної сутності світу і людини вперше була створена у формі міфу і лише потім отримала релігійну інтерпретацію в ранній християнській літературі (В Новому завіті та вченнях «отців церкви»). В конкретно-історичних умовах кризи феодальної системи ця концепція за своєю суттю часто спрямовувалась на ствердження свобо­ди особистості й творчої праці, на критику тих панівних суспільних відносин, які прирікали людину підкорятись «світові речей», породжу­вали конформізм і бездуховність. Своєрідність просвітницької філософії Сковороди полягає в тому, що вона утворилась як результат переосмис­лення і соціальної конкретизації абстрактного гуманізму раннього хри­стиянства, в той час як західноєвропейська просвітницька ідеологія (в її аристократичних і буржуазно-демократичних різновидах) грунтувалась на природознавстві XVII-XVIII століть і його філософському обгрун­туванні в метафізичному (механістичному) матеріалізмі.

Соціальні та національно-історичні умови формування світогляду Сковороди, його своєрідність і зв'язок з філософською традицією Києво-Могилянської академії, загальні й окремі риси поглядів українського просвітителя та філософів європейського Просвітництва останнім часом стали глибоко досліджуватися українськими істориками Проте для дальшого прогресу в цій галузі доцільно, на наш погляд, порівняти сковородинівську концепцію світу з попередніми й наступними епохаль­ними філософськими системами. Оскільки в центрі уваги Сковороди-філософа була людина і проблема цінності життя, то спинимось на одному аспекті ідейних джерел його світогляду, а саме - аспекті гума­ністичному.

Античний гуманізм (ранній, класичний, і пізній, або елліністичний), раннє християнство, ренесансний гуманізм, природознавство і Нова фі­лософія (механістичний матеріалізм) XVI-XVIII століть, а також євро­пейське Просвітництво в певній мірі відобразились у філософії Сково­роди як її ідейні передумови.

Зовнішнім проявом античного гуманізму класичної епохи був есте­тизм, тобто погляд на світ як завершений і, отже, прекрасний космос. З цієї точки зору вищою формою краси є людина, точніше кажучи, гар­монія людського тіла, створеного у вигляді певного оформлення косміч­них стихій. Відкриття естетичної цінності людини як прояву життя - велика заслуга античної культури, що становила значний прогрес щодо всієї попередньої історії. Це не слід тлумачити в тому розумінні, що античність не знала духовного життя: її культура була багатою, а в окре­мі періоди навіть витонченою, йдеться лише про те, що в умовах рабо­власницького суспільства духовне життя мислилось за зразком речей, а тому й сама людина розглядалась в теорії як річ, водночас прирівню­ючись до неї на практиці (раб власне і був річчю, знаряддям, що гово­рить). Дані обставини усвідомлювались міфічною свідомістю як універсальне панування фатуму. Міфічні уявлення про фатум в античній

1 Глибиною й науковою об'єктивністю відзначається колективна монографія: Філо­софія Григорія Сковороди. К., 1972, що підготовлена співробітниками Інституту філо­софії АН УРСР.

101

філософії трансформувалися у першу теорію, що виявляла всезагальний і однозначний зв'язок всіх речей природи. Правда, уже Сократ переніс центр філософського споглядання з природи на людську особистість (його принцип «пізнай себе»). Епікур також рішуче заперечував фата­лістичну ідею абсолютної необхідності, висунувши гіпотезу «спонтан­ного руху», що стала згодом передумовою для обгрунтування свободи волі. Уже філософія Сократа була симптомом кризи рабовласницького суспільства, а Епікур творив у перехідну епоху від античного до ранньо­го християнського світогляду.

За традицією ранньохристиянську літературу ще часто розглядають лише як акт конституювання нової релігії, випускаючи з уваги її філо­софський аспект. А між тим, релігійно-міфічні «пласти» в ній межують з критикою кризового становища певних елементів рабовласницької культури, що вичерпала себе, ставши формалістичною, лицемірною. Дана література означала прихід нового періоду, суть якого зводиться до усвідомлення духовної основи людської особистості, а саме: усвідом­лення свободи як сутності людини; формування поняття «людина вза­галі» як вищої цінності земного життя. Це був універсальний гуманізм, що властивий християнському світогляду в прихованій формі, а для кон­кретної людини виступав у відчуженій формі «троїстості бога», зокрема в образі Христа як відчуженої духовної сутності буття людини в умовах класово-антагоністичних відносин, соціального гноблення.

В умовах феодального суспільства ця відчуженість була закріплена церквою, яка утворилась на основі станово-класових відносин. Прогре­сивні тенденції середньовічної науки і філософії, що намагались повер­нути реально існуючій людині її відчужену духовну сутність, мали яскра­во виражену гуманістичну спрямованість.

Для філософії епохи Відродження, в якій ці тенденції виявились з особливою гостротою, була характерна своєрідна рівнозначність в ро­зумінні Всесвіту (макрокосму), людини (мікрокосму) і штучного тре­тього світу, який відображався, як у дзеркалі, в мистецтві та літературі, до якої мислителі того часу відносили також і Біблію. Щодо бога, то панівною була думка про нього не як про самостійний світ, а лише як про животворну засаду природи, людини й мистецтва. Центр філософ­ських дискусій гуманісти Відродження перенесли з бога на людину й природу. Розуміння людини як частини природи і реабілітація її «зем­них» потреб стали основним лейтмотивом гуманістичних ідей XV- XVI століть. їх подальша доля була зумовлена соціальними обстави­нами XVII та першої половини XVIII століть, коли встановилась рівність сил між класами феодалів і буржуазії, які спільно експлуатували селян і робітників, а також наслідками, що випливали із відкритої в епоху Ре­несансу геліоцентричної системи світу. Гуманістичні принципи свободи особистості й безперешкодного розвитку її «натуральної природи» в той час не могли реалізуватися інакше, ніж у формі егоїзму, задоволення матеріальних потреб панівних класів за рахунок експлуатації трудящих. В результаті ж коперніківського перевороту Земля, що розглядалась раніше як центр світобудови, стала уявлятись рядовою планетою Соняч­ної системи, яка, в свою чергу, була однією з багатьох у безконечному Всесвіті. Центр наукових і філософських інтересів був перенесений тепер з «мікрокосму» на «макрокосм»; переважно розвинулись науки астро­номія, фізика, головним чином механіка та математика. Поступово від­кидалась, як неправильна і надумана система, теологія, а її місце зайняла антропологія, що відрізнялась від попередниці своїм об'єктом, розгляда-

102

ючи його не в образі бога як уособлення абстрактної людини, а як ре­ально існуючу людину і момент природи 2.

На такій науковій основі виник і досяг свого вищого розквіту меха­ністичний (метафізичний) матеріалізм, а також його різні модифікації (гілозоїзм Бруно, спінозизм та інші). Матеріалістична філософія і при­родознавство того часу покінчили з панівним становищем релігії, до пев­ної міри звільнивши духовно людину. Вищим досягненням даного перевороту було європейське Просвітицтво - предтеча буржуазно-де­мократичних перетворень суспільства.

Г. С. Сковорода творив в епоху Просвітництва, ідеологія якого зазнала своєрідної модифікації в Східній Європі, зокрема в Росії та на Україні. Будучи людиною високоосвіченою, він знав про основні зміни й досягнення в суспільному житті, науці, філософії та культурі взагалі. Крім того, Сковорода глибоко розумів негативну сторону тогочасного суспільства і розвитку його культури. У соціальному житті - посилення експлуатації селян і ліквідація козацтва. В галузі філософії - звільнен­ня з-під влади теології, але водночас і перенесення на морально спусто­шену в умовах соціального відчуження людину механістичних законо­мірностей неживої природи. Цінності науки, як і раніше, були доступ­ними лише панівним класам, між ними й більшістю народу прірва не лише не зменшувалася, а ще більше поглиблювалась.

Притаманний українському мислителеві гострий розум філософа і чутливе серце художника, яке із співчуттям реагувало на страждання свого народу й заперечувало пануюче в світі зло, сумний досвід особи­стого життя, психологічна неприйнятність філософом наскрізь лице­мірного клерикально-бюрократичного світу,- все це підготувало його до критичного переосмислення як соціальної дійсності, так і багатьох філо­софських концепцій світу, які не вказували людям шляху до щастя, а отже, якщо дотримуватись поглядів Сковороди, й малокорисних для них.

На які ж гуманістичні традиції спирався Г. С. Сковорода в роз­робці своєї оригінальної концепції світу? 3 Епіграфом до його філософ­ських творів міг бути вислів «пізнай самого себе», який він часто повто­рював. Більшість понять християнської релігії Сковорода зводить з неба на землю, розглядаючи, наприклад, самосвідомість як «спілкування з богом», або, що те саме, осягнення своєї духовної сутності. «Нельзя вне себе сыскать. Истинное щастіе внутру нас есть. Непрестанно думай, чтоб узнать себе» [1, 220].

Ще в епоху античності Сократ вперше переніс центр філософського розгляду із зовнішнього світу у внутрішній світ людини. Те саме зро­бив Сковорода у відношенні до філософії епохи Просвітництва. Тому цілком закономірні його симпатії до Сократа і Платона, Епікура і Се­неки, які підпорядкували всі складові частини своєї філософії проблемі людини, сприяли гуманізації науки.

103

Що ж стосується філософії «досократиків», зокрема іонійських ма­теріалістів, то український просвітитель ставився до них досить кри­тично. На його думку, вони помилялись, гадаючи, що «всЬх тварей осно-ваніем єсть огонь, воздух, вода, земля» [1, 322]. Взяті самі по собі, ці елементи, справедливо підкреслював він, є мінливими формами природи, а тому не можуть бути субстанціальною основою. Разом з тим Сково­рода не розумів, що уявлення іонійських матеріалістів виступали гені­альною здогадкою про те, що єдність світу - в його матеріальності. Український мислитель був протилежної думки, доводячи, що єдність світу полягає в його духовності. Невидимий духовний світ, або істина, розум, формотворче начало, бог, об'єктивна закономірність - всі ці по­няття у нього виступають синонімами, пронизують і одухотворяють ма­теріальний світ речей, який є лише «тінню» своєї духовної основи. Це, безперечно, ідеалістична концепція світу, яка, однак, не виключала у Сковороди матеріалістичних тенденцій при розв'язанні окремих питань з філософії, етики і психології.

Вільнодумство українського просвітителя, який реабілітував мо­ральну філософію Епікура, його заперечення проти буквального розу­міння Біблії, зведення сутності бога до об'єктивних закономірностей світу і духовних цінностей людини, теза про вічність матерії - все це сприяло тому, що деякі радянські дослідники зарахували Сковороду до табору матеріалістів, які проповідують свої атеїстичні ідеї, замасковані «релігійною шкаралупою», лише під впливом традиції і щоб уникнути репресій з боку панівної церкви 4.

Виходячи з правильної тези про прогресивність і навіть революцій­ність основного змісту філософії Сковороди, ці дослідники будь-що нама­гались зробити його матеріалістом і атеїстом, ігноруючи при цьому недвозначні його висловлювання про первинність духу і вторинність мате­рії, а також безсумнівну переконаність Сковороди в моральній цінності релігії. Між тим, великий мислитель зовсім не потребував такого роду «поліпшення». Культурно-історичне значення філософських теорій ви­значається всією сукупністю їх змісту, а не тільки вихідним принципом або кінцевим висновком про співвідношення духу і матерії. Одним із теоретичних джерел марксистської філософії була, як відомо, німецька класична філософія об'єктивного ідеалізму, яка значно розвинула діа­лектику - могутню зброю революційного перетворення світу. Врахову­ючи умовність всяких аналогій, все ж можна стверджувати, що сковоро-динівська теорія «сродної праці» в певному відношенні може вважатись предтечею комуністичної етики. Спочатку ця теорія мала абстрактний, неісторичний характер, оскільки вона народилась внаслідок застосу­вання до суспільного життя раціоналістично витлумаченої «новозавітної концепції» про духовну сутність світу й людини.

Радянські дослідники, звичайно, одностайно визнають концепцію «сродної праці» цінним і прекрасним плодом ідейної спадщини Сково­роди, його вагомим внеском у скарбницю світової філософської думки. І лише чисто зовнішньо здається парадоксальним той факт, що у XVIII ст. ця концепція утворилась на основі ідеалістичної, а не матері­алістичної філософії. Тогочасний матеріалізм, як відомо, був механі­стичний, і застосування його принципів в антропології та етиці вело до ототожнення людини з машиною або, в кращому випадку, до теорії

104

«розумного егоїзму», що стала моральним виправданням для особистої ініціативи.

В чому ж специфіка ідеї сродної праці? У чому її оригінальність, принципова для свого часу новизна і близькість сучасним гуманістичним ідеалам? Насамперед, у ствердженні духовної цінності праці, а отже, й людини праці. В трактуванні праці відповідно до природної схильності людини, як творчості, щастя і змісту життя. Отже, немає нічого пара­доксального в тому, що ідея сродної праці виникла у філософа, що спри­ймав тогочасну механістичну картину світу тільки по відношенню до неживої природи, яка, на його думку, одержує цінність лише за допомо­гою життєдайного духу. Останнє поняття було результатом повернення людині її духовної сутності, відкритої, нібито, в епоху раннього християн­ства, а насправді такої, яка існувала в наявному бутті християнського світу лише у відчуженій формі бога.

Г. С. Сковорода розглядав усі попередні й сучасні йому філософ­ські системи не стільки концептуально, скільки евристично - в залеж­ності від того, чи підтверджували вони концепцію духовної цінності сві­ту, чи суперечили їй. Тому не дивно, що своїми попередниками він вва­жав не лише ідеаліста Платона, а й матеріаліста Епікура. Сама релігія інтерпретувалась Сковородою лише як символічне, художньо-образне розуміння істини. Так само, як і Спіноза, але незалежно від нього, укра­їнський просвітитель розумів бога як відчужену сутність людського духу, звів його з неба на землю, заперечував теологію, щоб ствердити замість неї філософію. У його світогляді, в цілому об'єктивно-ідеалістич­ному, були приховані дві можливості в розвитку філософії. По-перше, перенесення християнського «одкровення» про духовну сутність людини на світ у цілому зумовило появу системи абсолютного ідеалізму. А по-друге, філософська інтерпретація християнської міфології в середині XIX ст. завершилась антропологічним матеріалізмом і абстрактним гу­манізмом. Наступний розвиток філософської думки вимагав того, щоб застосувати принципи діалектики і матеріалізму до аналізу практичного життя громадянського суспільства. Ця історична місія вперше була зді­йснена основоположниками діалектичного матеріалізму К. Марксом і Ф. Енгельсом.

. П. Стогній

м. Київ

ЕТИКА ПРАЦІ У ТВОРЧОСТІ Г. О СКОВОРОДИ

У системі поглядів видатного українського просвітителя, філософа і поета Г. С. Сковороди, 250-річчя з дня народження якого урочисто і широко відзначили радянські люди і прогресивна громадськість світу, важливе місце посідає етика праці, зокрема вчення про так звану срод-ну працю. Це вчення, яке має глибокі соціальні корені, певною мірою не втратило свого значення і тепер, привертаючи увагу філософів та пе­дагогів.

Ідейний доробок філософа відображав історичні умови свого часу, виступав своєрідною відповіддю на потреби прогресивного розвитку в галузі соціально-економічних відносин, політичного та духовного жит­тя середини і другої половини XVIII століття. Г. С. Сковорода протесту­вав проти феодально-кріпосницького ладу, а також проти капіталізму,

105

що зароджувався. Гуманіст виступив поборником дружби українського і російського народів, підняв гнівний голос проти соціального і націо­нального гноблення, паразитизму та інших пороків панівних класів, лицемірства церковників та релігійної моралі, на захист свободи і прав людини. Гуманізм, демократизм, матеріалістичні тенденції та антикле­рикалізм пронизують увесь зміст його творчої спадщини.

Г. С. Сковорода - один з найбільш освічених людей своєї епохи. Він був тісно зв'язаний з життям трудового народу, всебічно відбивав у своїй творчості інтереси широких народних мас. Його глибоко обурював не­справедливий порядок речей у сучасному йому світі, і він прагнув змі­нити його, змінити становище, за якого багаті дармоїди живуть за рахунок виснажливої праці мільйонів голодних і знедолених трударів. Всюди панує злочин, розкіш і брудна похіть - до такого невтішного висновку дійшов український просвітитель в одному з листів до свого друга Μ. І. Ковалинського.

Г. С. Сковорода, котрий пишався тим, що його «жребій с голяками» [1, 82], виходив із необхідності встановлення соціальної справедливості. Цим пояснюються його виступи проти станової нерівності, поміщиків, багачів і царських чиновників, гідних «десятка шибениць». Ще в 60-х роках XVIII ст. він остаточно порвав з церквою, у багатьох своїх творах різко висміював вище духовенство і монахів, приділяв увагу критиці Біблії. Свою любов до людини праці і ненависть до світу зла, брехні і насильства Сковорода висловив, зокрема, в «Баснях Харьковскіх», притчах і піснях, що здобули поширення серед народу.

Етичне вчення Сковороди спиралося на його філософські положення і є їх складовою частиною.

Оскільки «сродна» праця у Сковороди є поняттям, що виступає осно­вою формування кращих моральних рис людини, то ми і звернемо свою увагу, на те, як її уявляв філософ-гуманіст.

Щастя, на думку Сковороди, доступне всім і кожному. Важливо тільки пізнати в собі «справжню людину», з'ясувати, до чого ти наро­джений, знайти своє покликання і місце у «сродній» праці. Тому не ви­падково в його притчах, віршах і піснях міститься глибока і точна оцінка «успіхів» буржуазно-поміщицької «цивілізації», яскрава характеристика суспільних відносин періоду первісного капіталістичного нагромаджен­ня, розвитку промисловості і торгівлі та пов'язаних з ними урбанізації, відчуження і дегуманізації праці. Викриваючи жорстокість експлуатато­рів, їх грубість, неуцтво, облудність, а також спостерігаючи за життям трудового народу, Сковорода дійшов висновку, що сучасне йому суспіль­ство - це страшний світ тяжкої праці мільйонів і паразитизму не­багатьох.

Справжнє щастя людини згідно з етико-гуманістичною концепцією Сковороди полягає не в матеріальному багатстві чи тілесних насолодах, не в уявній славі чи честолюбстві, а в розумному задоволенні матеріаль­них і духовних потреб, у душевному спокої, в корисній праці, у гармо­нійному поєднанні індивідуального і суспільного. Жадоба до наживи, здирництво, гонитва за багатством, золотом, суєтними «радощами жит­тя» і грубими фізичними насолодами - це джерела усіх зол на землі. Подібну думку Сковорода розвиває в багатьох своїх філософських діа­логах, трактатах, художніх творах, у листах до друзів та учнів.

Становище людини в суспільстві, на думку Сковороди, має визнача­тися «сродністю», під якою філософ розумів природну схильність до праці, здатність людини із задоволенням і радістю виконувати ту чи

106

іншу роботу. Праця по своїй природі покликана, говорив Сковорода, супроводжувати все свідоме життя людей, вона є органічною потребою кожної здорової людини, не зіпсованої лінощами і дармоїдством, але праця «сродна», а не будь-яка. Вибір заняття всупереч вимозі «срод-ності» ні до чого хорошого привести не може. «Нѣкоторый молодчик,— писав Сковорода в діалозі «Разговор, называемый алфавіт, или букварь мира»,— был моим учеником. Дитина подлинно рожден к чѣловеколюбію и дружбѣ, рожден все честное слышать и дѣлать. Но не рожден быть студентом. С удивлением сожалѣл я о его остолбѣнелости. Но как только он отрѣшился к механикѣ, так вдруг всѣх удивил своим понятіем без всякаго руководителя» [1, 420].

Причиною того, чому багато людей обирають «несродний» їх спра­вжнім природним нахилам вид занять, є прагнення будь-що зайняти найбільш «вигідне» місце, здобути, не рахуючись з міркуваннями мо­рального порядку, якомога більше матеріальних благ, широку, хоч і пусту, славу, скористатися незаслуженими привілеями.

Нестримний потяг до багатств, намагання зайняти якомога вигід­ніше місце у суспільстві, всупереч природним нахилам та особистим здібностям, часто ведуть, на думку Сковороди, до різко негативних наслідків, а то і до соціальних катастроф, до загибелі міст і царств, не говорячи вже про те, що «несродна» праця руйнує совість людей, завдає величезної шкоди духовному життю суспільства. «Откуду суевѣрія, ли-цемѣрія і ереси?.. Где раченіе сладчайшія дружбы? Гдѣ согласіе дра-жайшаго мира? Где живость сердечнаго веселія? Кто безобразит и рас-тлѣвает всякую должность? — Несродность. Кто умерщвляет науки и художества? — Несродность... Она каждому званію внутреннѣйшій яд і убійца... Иди лучше паши землю или носи оружіе, отправляй купеческое дѣло или художество твое. Дѣлай то, к чему рожден» [/, 444].

Принцип «сродності» виступав у Сковороди способом критики со­ціальних зол кріпосницької держави, в якій чини, звання, високі наго­роди роздавалися царем і його фаворитами свавільно, а не тим, хто їх справді заслуговував. Водночас блискучі таланти, вихідці з простого народу всіляко придушувалися і принижувалися. Сковорода обурювався таким станом речей і, намагаючись дати загальнотеоретичне обгрунту­вання нового ідеалу, розробив вчення про «сродність», що має загально-соціологічне значення.

У широкому розумінні слова праця у вченні Сковороди виступає як природна необхідність, перший обов'язок кожної справжньої людини і громадянина, найвища моральна вимога. З цього випливає одна з най­важливіших вимог педагогічної системи мислителя — виховування пова­ги до праці, почуття громадського обов'язку, ненависті до неробства. «Мы сотворим свѣт получшій. Созиждем день веселѣйшій» [2, 135].

Процвітання суспільства перебуває у прямій залежності від міри праці усіх його членів. Сковорода звеличує трудящу людину, порівнює її з бджолою, яка є уособленням мудрої людини, що працює за принци­пом сродності. Без праці жодне суспільство не може існувати, а тим більше розвиватися. «Соціальний ідеал Сковороди це — трудове суспіль­ство як протилежність насильству і паразитизму, як втілення чесної, корисної суспільної праці»

Сама по собі теорія соціального прогресу, розвинута Сковородою на підставі його вчення про «сродну» працю, звичайно, не пояснює загаль-

1 П. М. Попов. Григорій Сковорода. К., 1969, с. 102.

107

них особливостей суспільного життя, історичного розвитку. Та в умовах XVIII століття вона відіграла позитивну роль, будучи спрямованою проти панівної тоді офіційної ідеології, проти паразитизму експлуата­торської верхівки, на захист життєвих інтересів трудового народу. З етичної концепції Сковороди, в основі якої лежить принцип «срод-ності», сам мислитель і його послідовники зробили дуже важливий ви­сновок про необхідність чинити опір соціальному злу, а не приймати його з рабською покірністю.

Будучи селянським просвітителем, Сковорода на перший план вису­вав працю хлібороба, а слідом за нею - «приватне ремесло», а також купецьку справу, торгівлю з допомогою посередників, котрі керуються «чесними правилами». У новому суспільстві, як його уявляв український мислитель, мало знайти собі місце також «воїнство», покликане викону­вати функції захисту мирної праці як від зовнішніх ворогів, так і від тих членів суспільства, котрі прагнуть жити за рахунок чужої праці.

Оскільки центральне місце у філософській і літературно-художній творчості Сковороди посідає людина праці, то велику увагу філософ і поет приділяв аналізу «мікрокосму», внутрішнього світу людини, про­блемам етики та її найважливішим категоріям і принципам.

Етичне вчення Сковороди формувалося насамперед на основі уза­гальнення практичного досвіду, моральних відносин, моралі трудящих. Своїм теоретичним джерелом воно мало прогресивні етичні вчення свого і попереднього часу, особливо епохи Просвітництва.

Основною етичною категорією Сковорода вважав щастя. Мислитель був переконаний, що його етичне вчення не тільки дає відповідь на пи­тання, що таке щастя, а й вказує людині дійсний шлях його досягнення. Проблема щастя, пошук розумного життя становлять зміст багатьох творів філософа і поета. «Утопічність теорії щастя Сковороди не позбав­ляє її, однак, краси, людяності і правди» 2.

Досягнення щастя Сковорода вбачав насамперед у згоді людини з природою, пізнанні нею своїх природних нахилів, які реалізуються в «сродній» праці. «Сродна» праця може принести людині справжню насолоду, причому не стільки своїми результатами, скільки самим про­цесом. Закон «сродності», який Сковорода вважав одним з вирішальних факторів перебудови суспільних відносин на справедливих засадах, ви­водився не з веління бога або якихось інших сил, а з науки і життєвого досвіду. Хоча філософ і зазнавав через це утисків з боку церковників, він ніколи не відмовлявся від своїх поглядів і переконань.

Шлях до морального удосконалення, вчив Сковорода, лежить через «сродну» працю, науку і освіту. Лише завдяки праці, життєвій мудрості, справжньому знанню можна досягти найвищого блага, звільнитися від пороків і зла. «Як глупоста,- писав філософ,- є мати всіх пороків у тому числі й пихи.., так мудрість є справжня мати як інших чеснот, так і скромності» [2, 300].

Етика Сковороди пройнята глибоким оптимізмом, вірою в майбут­нє. Вона несумісна з релігійним вченням про природжену «гріховність людини». Філософ не раз твердив, що за своєю природою людина є до­брою і чуйною істотою, що причини, які породжують аморальні вчинки, кореняться в соціальних умовах, неправильному вихованні, затурканості і безправ'ї трудящих мас. Людина спроможна пізнати свою природу,

108

розкрити здібності, досягти щастя. В процесі пізнання, самопізнання і самовиховання на основі «сродної» праці вона може скерувати свої дії та вчинки найбільш доцільним чином, зробити власне життя змістовним і високоморальним.

Щастя людей може бути забезпеченим, твердив філософ, шляхом працелюбства. На протилежність релігії, яка вчить, нібито праця є «ка­рою господньою» за «первородний гріх», український мислитель обгрун­тував положення про працю як внутрішню потребу кожної людини, в процесі якої формуються кращі моральні якості особистості. «Хіба не приємно працювати,- говорив він,- коли ми народжені для цього» [2, 256]. Його етика доводить, що справжньою радістю є робота, вона - джерело хорошого настрою і веселощів.

Майже в кожному своєму творі Сковорода прославляв людину праці, ганьбив жадібних до золота любителів поживитися за рахунок трудівників. Він з найбільшою повагою ставився до людей праці і самої праці. Мислитель доводив, що коли люди ні про що не турбуються, ні за що не переживають, то вони ніби мертві. У розкоші, без праці, без турбот, без руху душі людина гине, бо неробство і апатія спустошують її духовно, розбещують морально. Сміливими є його виступи проти «сріблолюбства» і зажерливості, розкішного і розпутного життя в «Бас­нях Харьковскіх».

Багато хто з нас пам'ятає ще з шкільних років зміст байки «Пчела и Шершень». У ній протиставлено нероб трудівникам, робочу бджолу Шершневі-паразитові. Шершень дивується, він вважає бджолу дурною, бо плоди її праці корисні не стільки для неї самої, скільки для інших. «Видно, что все без толку влюбилися в мед»,- каже він. «Ты ВЫСОКІЙ дурак, господин советник»,- відповідає Бджола.- «...Нам несравненно большая забава собирать мед, нежели кушать. К сему мы рожденны и не престанем, поколь умрем» [1, 126].

Філософ дійшов висновку, що праця приносить найвищу насолоду і повне щастя тоді, коли вона є складовою частиною загальної суспіль­ної трудової діяльності. У висновку, який називається в Сковороди «сила», дано таке пояснення: «Шершень єсть образ людей, живущих хи-щеніем чуждаго и рожденных на то одно, что естъ, пить и протч. А пчела есть герб мудраго человека в сродном дїл'Ь трудящагося» [1, 126].

Відоме положення древньогрецького мислителя Епікура - «живи згідно з природою» - Сковорода перетворив на вимогу - «працюй згідно сродності». Кожна людина, незалежно від свого походження і становища в суспільстві, має працювати у відповідності із своїми природними здіб­ностями. «Как практіка без сродности єсть безделная, так сродность трудолюбіем утверждается» [1, 113].

В одній з легенд про Сковороду розповідається, що якийсь багатий пан кілька разів посилав за Сковородою власну карету, але філософ уперто відмовлявся до нього приїхати. Тоді пан прибув до мислителя власною персоною. Сівши на лавку, він розповідав про своє лихо так: «Важко мені без радості жити. Ані влада, ні золото не зробили мене щасливим. Моє серце слухали кращі лікарі світу, моє тіло купалося у всіх цілющих водах Європи, щомісяця я передаю монастирям тисячі карбованців, але спокою не знає моя душа». У відповідь на ці слова Сковорода приніс косу, граблі, вила, сокиру, поклав біля ніг пана і ска­зав: «Це єдине джерело людської радості. Працюй, працюй, працюй. За­роблений у поті шматок хліба житнього вилікує усі хвороби, і душевні,

109

і тілесні». Отже, справжнє людське щастя забезпечується повсякденною працею. Тільки вона, вважав мислитель, є радістю душевною.

Навпаки, безпорадність людини у життєвих і трудових справах, нерозуміння справжнього сенсу життя є наслідком неуцтва і релігійної віри. Щоб звільнитися від цього, необхідно збагачуватися знаннями, трудовим досвідом, подолати релігійні уявлення про сенс життя, відмо­витися від ідеї «особистого спасіння», не протиставляти власне благо­получчя суспільному обов'язку. Тільки тоді можна досягти щастя лю­дини, від чого суспільство матиме велику користь. Просвітник мріяв про досягнення щастя не на неб{, а на землі, на своїй батьківщині.

Загальним принципам теорії «сродності», етико-гуманістичній кон­цепції взагалі, були підпорядковані також естетичні погляди Сковороди. Прекрасним, вважав мислитель, є те, що цілком узгоджується з природ­ними нахилами людини та її моральними якостями, що приносить реаль­ну користь. І навпаки, потворне є протиприродним, ворожим «сродності», аморальним і нікому не потрібним.

Існуюче становище у світі Г. С. Сковорода характеризує так: «Мир есть пир беснующихся, торжище шатающихся, море волнующихся, ад мучающихся» [2, 92]. Воно пояснюється саме тим, що праця людей є не «сродною», аморальною і антиестетичною. Справжня цінність художніх творінь перебуває у прямій залежності від відповідності їх високим мо­ральним вимогам, тобто «закону сродності». Щоб досягти успіху в ство­ренні творів мистецтва, слід, говорить філософ, бути схильним до цього, мати відповідну «сродність». Прагнення зробити щось цінне всупереч вимозі «сродності» не може дати позитивного результату. У процесі навчання художник може лише удосконалювати свої здібності.

Вчення Сковороди про «сродну» працю заслуговує особливої уваги. Незважаючи на певну обмеженість, теорія «сродності» правильно ви­являла кричущу суперечність між працею, що її фактично виконує лю­дина в антагоністичному суспільстві, і справжніми її здібностями. Дана теорія орієнтувала трудящих, всі передові сили суспільства на реаліза­цію закладених у них природних можливостей.

Однак в цілому для етичного вчення Сковороди, зокрема для його теорії «сродної» праці як основи всього суспільного прогресу, характерні непослідовність, історична і класова обмеженість. Вони були утопічними за своїм реальним змістом і засобами їх здійснення. Мислитель переоці­нив значення «закону сродності», у відповідності з яким людина має задовольнятися тим, що їй дано від природи. В реальному соціальному світі не можна керуватися правилом: «Не то скуден, что убогой, но то, что желает много» [2, 123], бо це створює ілюзію про можливість легко досягти благополуччя і щастя, не мобілізує гноблених і експлуатованих на боротьбу проти поневолювачів і експлуататорів. Сковорода, будучи просвітителем, не розумів, що праця тільки тоді може забезпечити пов­ноту щастя, коли вона вільна від пут, що сковують її творчу природу.

Г. С. Сковорода виходив з того, що принцип «сродної» праці має лежати в основі усього фундаменту суспільної споруди, що загальне втілення в життя цього принципу є єдиною умовою створення таких від­носин у майбутньому суспільстві, які, згідно з раціоналістичними уста­новками просвітницької філософії, повинні забезпечити торжество найвищої соціальної справедливості, миру і дружби між народами. Пев­на річ, це чудова мрія, бо послідовне і повне застосування принципу «сродної» праці передбачає відсутність економічного або позаекономіч­ного примусу у всіх їх формах і виявах, а значить, тих суспільних сил,

110

котрі стояли на шляху практичного виявлення і відповідного застосу­вання здібностей людини в праці. Нарешті, помилковим було переко­нання Сковороди в тому, що властивість «сродності», притому єдина і незмінна, начебто притаманна людині від народження.

Г. С. Сковорода не розумів, та в тих умовах і не міг зрозуміти, що причина тяжкого становища трудящих криється в особливостях людських відносин у процесі матеріального виробництва, що тільки революційне їх перетворення є єдиним реальним засобом забезпечення людського щастя, тобто створення умов для вільного розвитку людини праці.

Ідеї свободи, дружби народів, гуманізму і щастя людини праці, роз­винуті Г. С. Сковородою, увійшли в історію української і світової куль­тури. Багато що в його етико-гуманістичній концепції співзвучне нашій епосі. Це насамперед захист інтересів трудівника від сил, що відчужу­ють плоди його праці, придушують свободу, честь і гідність трудової людини; це прагнення вивільнити всі людські здатності від влади речей, забобонів, передсудів; це захист і обгрунтування плодотворної ідеї єд­ності розумного слова і доброго діла.

Г. С. Сковорода був вірним своєму власному вченню. Він відзначав­ся безкомпромісністю думки, мужністю в боротьбі за кращу долю свого народу, високою вимогливістю до себе. У діяльності, в способі мислення і характері він завжди виявляв цілісність своєї натури, єдність слова і діла. Це й дало йому змогу бути не тільки на той час прикладом діянь дивовижних, але й прийти у наш вік живим, пристрасним, жадібним до життя, люблячим працю, непримиренним ворогом людських вад і слабо­стей. «Не філософ-книжник, споглядач-містик, що богословствує, а філо-соф-новатор, виразник потреби народної,— такий Г. С. Сковорода як мислитель» 3.

Думки і діла філософа, співця селянської долі, справили значний вплив на наступний розвиток духовної культури як українського, так і інших народів СРСР. Не втратили свого актуального значення його полум'яні виступи проти моралі експлуататорів і дармоїдів, на захист такого суспільного ладу, що грунтується на принципах справедливості і сродної праці. Велика любов Г. С. Сковороди до людей праці, їх зве­личення близькі і зрозумілі нам; вони мовби перегукуються з сучасні­стю і спрямовані в цілому на ствердження вільної, радісної і творчої людської діяльності. Найкращим пам'ятником українському мислителеві є наша чудова радянська дійсність, розквітла Україна, яка у союзі з ін­шими братніми республіками успішно будує комуністичне суспільство.

Η. Ф. Уткіна лі. Москва

ФІЛОСОФІЯ Г. С. СКОВОРОДИ ТА НАУКА НОВОГО ЧАСУ

В ідеології епохи Просвітництва значне місце посідали оптимі­стичні прогнози, пов'язані з прогресом науки Нового часу. Успіхи науки уявлялися силою, здатною створити суспільство повного благополуччя та розквіту. Розвиток науки Нового часу (починаючи з робіт Коперніка та Галілея і кінчаючи «Математичними началами натуральної філософії» Ньютона), а також наслідки цього розвитку породили у XVIII ст. багато

111

дискусій серед вчених Російської держави, де наука швидко й грунтовно перетворювалась на невід'ємну частину соціального життя. Різні сили країни у своєму ставленні до науки виявляли ознаки зацікавленості й обережності, причому останні зумовлювались досить різними вихід­ними мотивами і спонуканнями. Вчені згідно традицій віку Просвітни­цтва свято вірили, що з допомогою науки можна створити суспільство загального благоденства, яке складатиметься з досконалих індивідів, облагороджених знаннями науки. Інший табір складали клерикали, при­хильники традиційної державності, значна частина масонів і більш скромні по своїй кількості «русоїсти» на російському грунті. У цьому таборі не було єдності поглядів. Відношення до науки залежало тут від багатьох факторів. Що ж стосується церкви і держави, то вони вихо­дили в своїй оцінці з результатів порівняння науки та офіційної ідео­логії з іншими інститутами феодально-абсолютистської держави.

Серед різних міркувань стосовно до сучасного та майбутнього науки і різного відношення до неї своєрідну й надзвичайно цікаву позицію зайняв великий український мислитель Г. С. Сковорода. Його погляди були близькими до прагнень і поглядів «Петровської дружини» — Ф. Прокоповича, В. Татіщева, А. Кантеміра. В середині XVIII ст. основ­ним виразником цих прагнень став М. В. Ломоносов. Але в творчості Сковороди відобразились в більшій мірі риси селянського демократизму, особливо перших етапів його розвитку, для якого поширеною була ідеа­лізація минулого, а водночас — надзвичайне передчуття небезпечності капіталістичної ери, що вже наступала.

Видатний український філософ не раз звертався до аналізу тих успі­хів, які демонструвала сучасна йому наука. Він був прихильником най­більш сміливих наукових концепцій того часу, зокрема корпускулярної теорії, незаперечно стверджував справедливість коперніканства: «Нынь его (Коперника.— Авт.) систему, сирЪчь план, или типик, небесных кру­гов весь мыр принял» [1, 86].

Природознавство XVIII ст. безсумнівно справило вплив на намір Сковороди відмовитися від біблійної інтерпретації історії світу. Біблія «ни в чем не трогает обительнаго міра» [2, 17], і не її справа займатись природничою історією. Біблійська версія походження світу, на думку Сковороди, сприяла тому, що філософія християнства виявилась вверг­нутою «в крайнєє презрЇніе и поруганіе» [2, 149].

У своїх міркуваннях мислитель охоче користувався поняттями в га­лузі природничонаукових теорій і термінами емпіричного дослідження. Наприклад, в «Жене Лотовой» віра порівнюється з телескопом: те й інше дозволяє побачити віддалене й високе.

Нібито відчуваючи наперед можливі звинувачення в тому, що він є противником науки, Сковорода спеціально попереджав: «Я наук не хулю й самое посл'Ьдн'бє ремесло хвалю» [1, 337]. Але саме тут починає­ться основний момент у його поглядах на науку — чи можна ототожню­вати прогрес науки з прогресом людства? В «Разговоре пяти путников» про дійсне щастя в житті він викладає суть теми, яка його цікавить: «Я и сам часто удивляюсь, что мы в посторонних околичностях чрезчур любопытны, рачителны и проницателны: изм-ьрили море, землю, воздух и небеса и обезпокоили брюхо земное ради металлов, размежевали планеты, доискались в лунЪ гор, рЪк и городов, нашли закомплетных миров неисчетное множество, строим непонятныя машины, засыпаем бездны, воспящаем и привлекаем стремленія воднія, чтоденно новыя опыты и дикія изобрітенія.

112

Боже мой, чего не умЪем, чего мы не можем! Но то горе, что при всем том кажется, что чегось великаго не достает. Н-ьт того, чего и сказать не умЪем: одно только знаем, что недостает чегось, а что оно такое, не понимаем» [1, 335—336]. Найбільш непривабливу перспективу Сковорода вбачав у можливості оволодіти всіма коперніковими світами, але згубити людину. Тріумф пізнання може бути примарним. Про це та­кож свідчило неправдиве суспільство, яке оточувало мислителя, суспіль­ство, в якому людська сутність все більше губилась, розривалась, ста­вала частковою. В першому філософському трактаті Сковороди з'явились знамениті слова: «Знай, что мы цълаго челов-Ька лишенны...» [Λ 159].

У цьому трактаті, названому «Наркісс», розглядалась проблема лю­дини; твір пронизаний закликом до людини відкрити й підтримати в собі те краще, що є дійсно людським. Нехай людина, подібно міфічному ге­рою Нарцису, побачить і впізнає себе, однак не в водах джерела, а в по­тоці роздумів і самовизначення, і нехай вона полюбить себе. Сковорода писав: «Одно то хулы достойно, что на их (науки.— Авт.). надвясь, пре­небрегаем верховнЇйшую науку...» [1, 337]. Цією верховною, всезагаль-ною наукою він називав науку про людське щастя. Знання, не спря­мовані на досягнення істинного людського покликання, поставлені поза прагненням до людського щастя, перетворюються в «слЪпыя знанія и бЪснующшся разумЪшя» [1, 363], науки стають «орудіем злобы» [1, 426]. Проблеми людського прогресу не вміщуються в рамках окремих наук. Коли «пропов'Ьдует о щастіи историк, благовестит химик, возвещает путь щастия физик, логик, граматик, землемір...», то в результаті «всяк сво­им путем бредет и другаго ведет» [1, 360], а тому нічого, окрім плута­нини, не з'являється на такому шляху. За думкою Сковороди, науки по­винні увінчатися всезагальною наукою, яка б стверджувала цілісну й справжню людину.

Світоглядні основи науки Нового часу в чомусь збігались з філософ­ськими поглядами Сковороди, але між ними була й цілком суттєва різ­ниця. Тогочасне природознавство базувалось у значній мірі на принци­пах механістичного матеріалізму, але в світогляді природознавців ці принципи виступали частіше всього не в чистому вигляді, не відокрем­лено, а в комбінації з традиційними релігійними ідеями, або, в кращому випадку, в деїстичному оформленні.

Ідеї Сковороди являли собою філософську побудову, не прийнятну з точки зору релігійної християнської догматики. В його поглядах, які точніше всього можуть бути описаними як своєрідний пантеїзм, присутні елементи гностики та більш пізніх філософських вчень, видно вплив ан­тичної філософії.

Різні дослідники вбачали в філософії Сковороди і спінозизм, і близь­кість до поглядів Сократа та Платона. Сократичні моменти в його твор­чості підкреслюються багатьма вітчизняними й зарубіжними дослідни­ками. Якщо говорити про вплив на Сковороду ідей Платона, то, напевно, мова повинна йти не стільки про Платона як родоначальника лінії ідеа­лізму, скільки про ті ідеї в філософії Платона, які стали теоретичним джерелом пантеїзму. Пантеїстична тенденція в платонізмі є не меншою реальністю, ніж той комплекс класичних ідеалістичних ідей, які до цього часу використовуються ідеалістичними системами. Ця пантеїстична тенденція відіграла велику роль в розвитку вільнодумства і єресей, у фор­муванні багатьох зрівнювальних соціальних концепцій.

Проте ті чи інші погляди античних авторів не можуть повною мірою пояснити всі особливості філософських переконань Сковороди, його

113

твори несуть в собі також багато ідей Нового часу. Не без їх впливу мислитель наполягав на вічності матерії. Він писав: «Materia aeterna — «вещество вЪчно есть», спрячь все мЪста и времена наполнила» [2, 148]. Це положення є одним з найважливіших у філософській системі Сково­роди. Він створив картину світу, в якій немає надсвітового творця; бог і матерія у своєму існуванні в часі є величинами однопорядковими. Проте бог має перевагу якщо не існування, то благодіяння і сутності. Пантеїзм Сковороди мав деякі особливості, несумісні з традиціями ідеалізму. Бог і матерія — це добро і зло. Але Сковорода, вказуючи на різницю між ними, частіше розчиняв дуалізм у пантеїзмі. Божественне начало настільки пронизує у нього матерію, що різке розмежування матерії та бога стає неможливим. У бога з'являються такі найменуван­ня, як «натура», «природа» і т. п. Визначаючи бога, Сковорода часто вживав ці терміни.

Таким чином, в онтологічних основах науки Нового часу і в онтоло­гічному розділі філософії Сковороди були спільні риси, але їх не так уже й багато. Вплив механістичного матеріалізму, пов'язаного з розвитком природознавства, видно у своєрідній трактовці Сковородою матерії. Інші паралелі провести важко. Природознавці нерідко поєднували в картині світу, що її вони вписували у свої теоретичні побудови, елементи меха­ністичного матеріалізму з традиційним релігійним світоглядом. Але релігійний момент їх світогляду не можна зближувати з теїстичним вчен­ням Сковороди, яке далеке від традиційних догматів християнства. Дещо спільне можна знайти і при порівнянні деїзму, що поділявся ба­гатьма вченими Нового часу, та пантеїзму, притаманного українському філософу.

Велика подібність виявляється між гносеологією Сковороди та гно­сеологічними принципами науки Нового часу. Дана спільність проявляє­ться перш за все в раціоналізмі їх поглядів, у незмінній вірі в могутність людського розуму. На погляди мислителя безсумнівно мав вплив філо­софський раціоналізм XVII—XVIII ст., однак не слід відносити Сково­роду і до філософів-раціоналістів того часу. Вплив раціоналізму на його погляди відчутно в підкресленій увазі до розумової діяльності людини. Сковорода виділяє в людині насамперед її думки. Він пише: «И совер­шенно человека видит тот, кто видит и серце его, и любит, кто любит мысли его» [2, 391]. Виявлення істини уявляється йому урочисто радісним процесом, як насолода, прихована навіть у тривалому й нелегкому про­стуванні стежками, що ведуть до істини. Найкращим свідченням високої ролі пізнання в філософській системі Сковороди є введення ним у своє вчення терміну про третій світ, світ символів. Мислитель виділяв сферу пізнання в спеціальний світ, що рівноцінний за своїм значенням двом іншим світам — універсуму і людині. Проте і в галузі гносеології існу­вали серйозні розбіжності між ідеями, розвинутими Сковородою, та твер­дженнями, що їх дотримувалась наука його часу.

Ці розбіжності стосуються, зокрема, методів пізнання. В природо­знавстві XVIII ст. посилились позиції емпіризму, емпіричні методи пізнання висунулись на перший план. Сковорода бачив певний сенс у будь-яких формах пізнання, але віддавав перевагу методу символів, тобто пізнанню єдиних структурних принципів всього існуючого. Ці прин­ципи можуть бути висловлені в згорнутому, зашифрованому, символіч­ному вигляді. Істинний смисл символів відкривається не стільки завдяки відвертості, скільки шляхом інтелектуального пошуку й розгадки.

Окремі науки не оперують тими символічними конструкціями, на які

114

звернув увагу Г. С. Сковорода. Символи, що вживаються в науці,— це здебільшого лише знаки, і якщо вони є розгортанням певного змісту, то змісту вузького, часткового, обмеженого. Сковороду цікавили символи іншого роду, в яких знайшли б відображення не часткові властивості різних видів реальності, а загальні й фундаментальні властивості буття. В його символізмі присутній і містичний алегоризм, але символічні кон­струкції приваблювали мислителя також рівновагою ідеї і образу, мож­ливістю різнобічних і багатозначних змістовних трактовок у поєднанні з конкретним, чуттєвим, наочним.

Людська думка розкриває різні рівні буття. І найбільший тріумф чекає її тоді, коли вона стає настільки витонченою, що здатна схоплю­вати різко відмінні сторони, які неодмінно притаманні всякому явищу. В працях Сковороди легко можна виявити елементи стихійної діалек­тики. Так, він часто у своїх творах повторює ідею «Важно вездь видеть двое». Якщо думка людини виявила одну якусь властивість і не побачила іншої, протилежної першій, то пізнання не буде. Навіть та перша особ­ливість, на якій спинилась думка, не буде зрозумілою до того часу, поки єдина думка не охопить її протилежної особливості. Сковорода в діалек­тичних моментах мислення вбачав могутність людської думки. Але дані моменти важкодоступні для розуміння через свою неоднорідність, бо вони не збігаються з повсякденним стереотипом мислення. Мислитель найчастіше розглядає цю тему мовою притч, звертаючись не лише до логіки, але й до образного мислення своїх слухачів і читачів.

Так чи інакше, але наміри Сковороди цілком певні. Він писав: «Где ты видал, чтобы кто разум-Ьл тму, не видав никогда свтуга?» Тим самим мислитель намагався переконати, що «в то время покажется старое, когда уразумеешь новое» [1, 183], тільки знання властивостей, які ви­ключають одна одну, дає знання цілого. У творчості українського філо­софа діалектична тенденція, особливо якщо мати на увазі сферу гно­сеології, виражена набагато чіткіше і яскравіше, ніж в науковій літера­турі його часу.

Самого Сковороду проблема протилежностей цікавила перш за все як проблема добра і зла. В його філософії добро і зло трактувались як два вічних і всюди присутніх начала, що пронизують три світи, про які йде мова в системі мислителя. Пізнання світу можливе лише на шляху визнання споконвічності та повсюдності доброго духовного і злого мате­ріального начал.

Розуміння цього дає людині вихідну опорну позицію для пізнання і практичного існування. Сковорода часто звертався до символу, образу «петри», наріжного каменю, фундаменту, опорної позиції. Оскільки до цього розуміння людина приходить не відразу, а в результаті довгих пошуків і роздумів, то «петра» є одночасно «гаванню», підсумком шляху, але таким підсумком, який водночас є началом, міцною основою для наступного існування.

Мислитель не раз запевняв себе в тому, що він близький до «петри», але настільки ж часто переконувався, що «петра» вислизає від нього. Однією з найважливіших причин цього була непевність, яка виникала в картині світу Сковороди завдяки розумінню ним об'єктивної діалек­тики добра і зла, їх глибокого взаємопроникнення, але без діалектичного розв'язання проблеми. Постулюючи існування цих двох начал, він разом з тим відчував, що чим ближче підходиш до їх пізнання, тим невлови-мішими стають між ними відмінності. І тоді непорушна опора для ясних, певних вирішень перетворюється на фікцію.

115

Існувала ще одна принципова різниця між теоретико-пізнавальними принципами науки Нового часу і принципами, викладеними у творах Сковороди. В науці правомірним суб'єктом пізнання визнавалась діяль­ність розуму, знеособленого, звільненого від емоцій, очищеного від ситуаційних впливів. Інші ідеї розкривав Сковорода. Він цінив думку, що виростала з основ людського існування, думку, невідривну від праг­нень, бажань, любові і симпатій людини. Його відштовхувала суха роз­судкова думка, відокремлена від усього багатства людської природи, від цілісного життєвого процесу. В пізнанні, за поглядами мислителя, беруть участь не лише розум, але й серце: всією силою могутності володіють «мысли сердечные».

Пізнання виростає з життя і підпорядковане життю. Наука — це не просто знання. «Она не в знаній живет, но в дЬланіи. В'ЬД'ьніе без двла есть мученьем» [1, 113]. Небагато користі тинятися «по безчисленным и разнородным книг стадам — без мЪры, без разбору, без гавани» [2, 36]. «Книжники», що мовчать про людське щастя,— такими виступають у мислителя діячі науки, що відірвана від людського існування [1, 78]. Великий український філософ був прихильником ціннісної орієнтації думки.

Наука Нового часу справила, безумовно, певний вплив на творчість Сковороди. Цей вплив наклав свій відбиток на всі істотні моменти його системи — визнання вічності матерії, захист раціоналізму, відмова від біблійної трактовки природної історії. Виділяючи загальні елементи в теоретико-пізнавальних основах науки Нового часу і філософських поглядах Сковороди, не слід забувати і про їх відмінності, частина з яких може бути зарахованою до активу філософа. У поглядах Сковороди на розвиток науки було чимало цікавих і самобутніх рис, але в першу чергу потрібно віддати належне тому, що в історії вітчизняної філософії він був одним з ранніх й найплодотворніших критиків тих міфів і ілюзій, які з'явились разом з прогресом науки.

В. М. Нічик

м. Київ

Г. СКОВОРОДА І ЕТИКО-ГУМАНІСТИЧНИЙ НАПРЯМ У ВІТЧИЗНЯНІЙ ФІЛОСОФІЇ

У літературі, присвяченій Г. С. Сковороді, існують досить різнома­нітні визначення його вчення — від релігійно-містичного і схоластичного до «предтечі романтизму». Значною мірою ці визначення зумовлюються світоглядними позиціями самих авторів, що вивчали спадщину мисли­теля. Більшість радянських дослідників вважають Сковороду просвіти­телем.

Філософію Сковороди не можна віднести до тих різновидів просвіт­ництва, які пов'язують здійснення свого суспільного ідеалу з поширен­ням освіти, з розвитком точних наук і техніки. На його думку, щастя досягається не пізнанням зовнішнього світу, а духовним перетворенням і моральним вдосконаленням людини. Засобами цього є самопізнання, осягнення невидимої натури людини та її природних нахилів, а також праця у відповідності з ними. Отже, специфіка просвітницьких ідей Ско­вороди полягає передусім в їх етико-гуманістичному спрямуванні.

Просвітницька концепція Сковороди увібрала в себе чимало досяг­нень попереднього розвитку світової філософської думки — античності,

116

середньовіччя, поренесансної доби. Але її найближчою і безпосередньою основою була філософія, що викладалась у лекційних курсах Києво-Могилянської академії. На значні елементи схоластики тут напластову­вались елементи більш високих рівнів історико-філософського розвит­ку— Відродження, Реформації, Просвітництва. Не була однорідною ця філософія і за своєю соціальною основою. Поряд з церковно-шляхет­ським в ній були ранньобуржуазний і селянсько-плебейський напрями.

У філософських курсах Києво-Могилянської академії, в цілому ідеа­лістичних, досить помітними були деїстичні та пантеїстичні тенденції. Однак суперечності між визнанням бога-творця і одночасним твер­дженням про ненароджуваність і незнищуваність матерії, а також між розумінням бога як першорушія і першопричини, твердження про уні­версальність руху, про природу як основу будь-якого руху були ще для київських професорів нездоланними.

Ставши на шлях пантеїзму, Сковорода зробив значний крок вперед по шляху розв'язання цих суперечностей. Відкидаючи бога-творця і ото­тожнюючи його з «невидимою натурою», визнаючи вічність матерії як «тіні» бога, переносячи джерело руху в саму природу, Сковорода розви­нув у напрямку до матеріалізму ті елементи пантеїзму, які були в філо­софських курсах академії. Філософія Сковороди була дуже близькою до основного напрямку академічної філософії, проте мала цілком іншу орієнтацію. Вона спрямована на самопізнання, на внутрішній світ і ду­ховне начало в людині, на її сродну працю. Сенс філософії Сковороди полягає в протесті проти існуючого ладу, протесті, який відбивав інте­реси селянсько-плебейських мас. Критика Сковородою моралі феодаль­ного і буржуазного суспільства є критикою, що в історії суспільних рухів передує критиці зброєю.

Можна говорити принаймні про два напрямки в тогочасному про­світництві, що виникли на грунті академії: науково-освітній та етико-гуманістичний. Сковорода був найяскравішим і найпослідовнішим ви­разником другого напрямку, маючи за своїх попередників Івана Вишенського, Стефана Яворського і Антона Радивиловського.

На певну близькість поглядів Івана Вишенського та Сковороди вже зверталась увага дослідників, зокрема в працях А. І. Пащука '. Те ж саме можна сказати й про інших полемістів демократичного напрямку. Адже релігійна полеміка була лише формою, за якою стояла гостра бо­ротьба протилежних суспільних інтересів. Це яскраво видно і в «Апокри-сисі», і в «Пересторозі», і в «Палінодії», і в «Треносі». Навіть у найбільш ранніх полемічних творах, таких, наприклад, як «Ключ царства небес­ного», відображаються суспільні суперечності і гноблення панами селян-бідняків.

Соціально загострене зображення тогочасного суспільства, мораль­ної деградації його верхівки, її розкішного життя, неробства, визиску і гноблення трудящих властиві і полемістам, і Сковороді. Суспільство, де панує нерівність, змальовується ними як світ; зла, диявола-миродерж-ця. Матерія, тіло, чуттєвий світ виступають не лише в полемістів, а й у Сковороди уособленням пересиченої плоті, розкошів, гноблення в дия­вольському царстві. Разом з тим тілесний світ не є сам по собі об'єктом їхньої критики. «Ньсть бо наше стрЪляние на плоть и кровь,— писав Сковорода,— но на мыродержцы и владыки омраченнаго в-ька сего»

1 А. І. Π а щ у к. Суспільний ідеал І. Вишенського.— У кн.: Від Вишенського до Сковороди. К-, 1972.

117

[2, 96]. В такому ж дусі тлумачать даний уривок з Біблії і полемісти. Цей збіг є одним із свідчень того, що Сковорода продовжив їх демократично-критичну інтерпретацію Біблії.

Протиставляючи тіло духові і звеличуючи духовне начало в людині, Сковорода, як і багато хто з полемістів, вважав носієм цього начала трудящу людину, селянина. Йому імпонує апостольська бідність і аске­тично суворі звичаї громади ранніх християн. Світу нерівності, насиль­ства, гноблення і полемісти, і Сковорода протиставляли ідею рівності, свободи, братерства. Так, у Вишенського це насамперед рівність всіх людей перед богом, перед яким ні папа, ні король, ні вельможний пан нічим не є кращими за останнього голяка. Разом з тим, за поглядами полемістів, всі люди рівні в тому, що кожен є матерією, глиною, тобто рівні за тілесною природою. Крім того, кожна людина має безсмертну, самовладну і розумну душу, що також свідчить про людську рівність. Свобода розглядається полемістами як божий дар, який рівно наділений всім людям. «Людьми, а не скотами єстемо,— говорить Філалет в «Апо-крисисі»,— а з ласки божей людми свободными»2. Але ця свобода виво­диться ними із свободи волі як психічної якості; тому хоч полемісти й приходять до вимоги свободи совісті і віросповідання, соціальна зумов­леність останніх моментів ще усвідомлюється недостатньо.

У Сковороди проблема людської рівності і свободи набуває даль­шого розвитку. Він пов'язує їх із самопізнанням, розкриттям природних нахилів, життям і працею за засадами сродності, надаючи їм завдяки цьому сильнішого соціального звучання. Але сфера сродності, щастя, добра і у Сковороди є переважно сферою дії «блаженної натури», тобто духовності. Переносячи рівність і свободу в сферу духовності, Сково­рода використовував їх для зображення утопічного суспільного ідеалу, виражаючи його тими ж термінами, що й полемісти: Сіон, новий Єруса­лим, горняя республіка.

Серед мислителів, твори яких продовжують ідеї Івана Вишенського, а водночас є перехідним моментом до етико-гуманістичної філософії Григорія Сковороди, на певну увагу заслуговує Кирило (Транквіліон) Ставровецький, один з провідних діячів львівського братства початку XVII ст. Проте треба відзначити суперечливість його поглядів, ідейної позиції, що знайшло свій вираз, зокрема, в переході до уніатства. Засну­вавши власну пересувну друкарню, Транквіліон пише і видає такі твори як «Зерцало богословіи» (1618), «Евангелие учительное» (1619), «Перло многоцвнное» (1646).

Хоча Транквіліон ще визнавав бога-творця, він все ж здійснив на по­чатку своєї діяльності відхід від християнської ортодоксії, роблячи мож­ливим перехід до пантеїзму Г. С. Сковороди. Передусім він всіляко підкреслював своє прагнення виходити в пізнанні бога з раціоналістичних основ: «Хочемо саме небо збагнути розумним баченням» 3. «Хоча і смерт­ним є створінням, землею, порохом і пеплом,— говорив він,— проте від­важуюсь розумом моїм торкатись недоторканого бога»4. Ці погляди пов'язані з критикою антропоморфного розуміння бога. «Письмо розпо­відає про бога безтілесного як про тілесного, що має складні члени» 5. Не можна не бачити, що і цей момент був згодом розвинутий Сковоро­дою.

118

На противагу біблії Транквіліон заперечував, що в бога є руки, ноги, голова, очі, вуха і т. п. Разом з тим він заперечував і абстрактно-розумові визначення бога: «Ні батьківство, ні синівство, ні дух, ні троїця, ні одини­ця, ні рух, ні спокій і ніщо з цього не є бог» 6. Зрештою Транквіліон ви­знав, що бог є премудрістю. За Транквіліоном, ця премудрість виявляєть­ся для людини незбагненною. Прагнучи збагнути бога, людський розум натикається на пустоту, не має перед собою жодного об'єкта. Він пізнає його лише опосередковано, через «тварь» і «богословское яснозрение», навіть через незбагнення і незнання. Завдяки цьому в тлумаченні бога Транквіліоном раціоналістичні моменти переплітаються з ірраціональ­ними, які, можливо, йдуть ще від візантійських ісіхастичних традицій, що в якийсь спосіб зіткнулись з ідеями містичного пантеїзму. Подібні погляди відкривали певні можливості для дальшого розвитку не лише пантеїзму, але й для заперечення ортодоксального уявлення про бога. Це відчував і сам Транквіліон, неодноразово застерігаючи: «Хай не думає хтось, слухаючи мою бесіду, що цим запереченням знищую бога і звожу його в небуття» 1. Проте подібні застереження мало допомогли проти гні­ву православної християнської ортодоксії: за царським наказом від груд­ня 1627 р. «Евангелие учительное» підлягало спаленню. Користуватись іншими творами Транквіліона було заборонено через їх «єретичність».

Сковорода визнавав наявність трьох світів. У Транквіліона цих світів чотири: невидимий світ, або світ ангелів, видимий тілесний світ, або ве­ликий світ, людина, або мікрокосм, і світ злих людей. Кожен із цих світів називається «миром» завдяки тому, що протилежні стихії і різні елементи поєднуються в єдине і мирно живуть у його межах, здійснюючи рух від­повідно до своєї закономірності. На відміну від Сковороди, у якого світ речей, матерія, тіло є світом зла, для Транквіліона він є «прекрасне і пресвітле місце». «Видимий цей світ,— пише мислитель,— в якому ми, люди, народжуємося і помираємо, за своєю будовою і природою є доб­рим» 8. Більше того, весь «цей видимий світ з такими красотами, неви­мовними солодощами з численними і великими багатствами бог створив і приготував для єдиного видимого, минущого і смертного тіла» 9.

Під напластуванням богословських текстів і традиційних євангель­ських повчань у творах Транквіліона можна відчути захоплення людини, яка тільки що почала поривати з уявленнями середньовіччя, величчю, красою і багатоманітністю тілесного світу. «Дивуємось цьому небові, прикрашеному сонцем, місяцем, зірками, також і землі, прикрашеній горами, дібровами і різними квітами, і людям, що на ній живуть, багато з них є вельми красними в очесах наших» 10. Радісне і просвітлене світо­сприймання, наголос на красі й доброті тілесного світу, в тому числі тіла і тілесних почуттів людини, наближує Транквіліона до мислителів доби Відродження. Подібно їм, він у розумінні людини певною мірою поєднує погляди античних філософів і християнських письменників.

Транквіліон високо цінує розум людини, йдучи в загальному руслі ідей Відродження. Однак, як і Сковорода, він спрямовує його не стільки на зовнішній світ, скільки на невичерпні багатства людської душі, на моральне самовдосконалення. Тому заклик — пізнай себе («внемли се-

119

бе») відіграє вже досить помітну роль у його творах. Висуваючи цей заклик, Транквіліон звертався як до античних мислителів, так і до хри­стиянських письменників: Василія Великого, Климента Олександрій­ського, Григорія Богослова, що згодом ми бачимо також і у Сковороди. Дуже цікавою є думка Транквіліона про те, що бог рівно обдарував усіх людей талантами, хоча й не рівними, одного більшим, другого меншим. Людина лише тоді не зариває їх в землю, коли вона здобутки власного таланту передає іншим людям: вчений — навчає молодь, митець діли­ться секретами своєї творчості, набутим вмінням.

Транквіліон, ідучи за традиціями античної філософії, підкреслював думку про двоїстість єства людини: складаючись з душі і тіла, вона є скороченим відтворенням і поєднанням всього видимого і невидимого світу. Мислитель, визнаючи красу і доброту цього поєднання, наближав­ся до розуміння гармонії душі і тіла (тіло є друг душі, без нього душа не може набувати і виявляти доброчесності), а водночас різко протистав­ляв душу і тіло, вважаючи тіло ворогом душі. Крім того, Транквіліон поділяв людину ще на «горнюю и дольную» частини. В горній частині розміщується самовладна і безсмертна душа з своєю найдосконалішою силою — розумом, а також воля, пам'ять, за якими вона подібна до бога. Дольна частина подібна до землі та інших стихій; вона поєднує людину через вегетативні процеси і чуттєвість з тваринним світом. «Тіло видиме — від землі, невидима ж душа — від небес, і через те людина є почасти світло, почасти пітьма, почасти ангел, почасти звір, скотина... Дивне воістину поєднання — дух і плоть, смерть і життя, тлінне і нетлін­не, плоть тлінна, нетлінний дух» и. Це традиційне ще від вчення стоїків визнання двох натур людини поширюється згодом Сковородою на всі три світи для обгрунтування його пантеїстичних поглядів.

Хоча людина, її тіло і чуттєві пристрасті є добрими (бог за Транк-віліоном не може створювати нічого злого), саме вони стають знаряддям прилучення людини до світу зла. Цим світом є не тілесний світ і не тіло людини, а лише поєднання злих людей — «істинно всі такі люди злобним світом названі». І коли мислитель говорить: «О, гіркий світе! О, світе тьмою злоб потьмарений! Ти весь у злі як у гидкому болоті лежиш і злобами як джерело водами сповнений» 12,— він має на увазі саме цей четвертий світ, утворений найтяжчими злобами людей, подібно тому як видимий світ складається з чотирьох стихій. В цьому диявольському світі зло «заздрощами панує в неприязливих, гордістю — в багатих, ласощами в сріблолюбцях, вбивством в мучителях і гнівливих» І3. Однак основою всякого зла Транквіліон вважає сріблолюбство. «Сріблолюб­ство — корінь всякого зла»,— говорить мислитель. Від нього «всі випли­вають злоби, злочини, нечистота, розпуста, прелюбства, мерзота содомська, крадіжки, розбої, неправдиві свідчення, клятвопорушення, неправосуддя, скривдження і озлоблення убогих, плач вдів, нагота сиріт, злидні бідних» 14.

Розкриваючи причини зла, Транквіліон, як згодом і Сковорода, піді­ймається до викриття моральних вад тогочасного суспільства. У нього, як і в Сковороди, це викриття набирає виразного соціального звучання. Моральний занепад пов'язується Транквіліоном з пануючим багатством. Набуте шляхом «неправди, здирства і крадіння», воно витрачається «на

11 К. Транквилион. Зерцало богословіи, с. 153.

120

гординю і пиху, на об'їдання, п'янство і розпусту, на вбивства» І5. Отже, світом зла є світ багатіїв, яким мислитель протиставляє бідних.

Морально-соціальне викриття спрямовується Транквіліоном як про­ти світських, так і проти церковних владик. Він говорить про царів, які збагачуються за рахунок убогих, «показуючи страшний образ мучи­тельства», про вище духівництво, що живе в розкошах за рахунок цер­ковного майна і т. п. В той час, як маючи «багатство, вони могли б буду­вати школи і науку множити, друкарні влаштовувати, книги друкувати, церкву божу премудрістю збагачувати... Та, на жаль, нічого з цього нині не бачу від них... все бо серце своє і волю звернули на об'їдання і п'ян­ство, примноження дармоїдів» 16. Твори Транквіліона, в яких міститься викриття моральних вад феодального суспільства, є виразом ще неясного і недостатньо усвідомленого передчуття його неминучої загибелі. Хоч у своїх творах мислитель не піднімався до критики економічних основ суспільства, пов'язаних з феодальним способом експлуатації, все ж вони містять ідеї, які відображають протест мислителя проти тогочасного ладу. Ми, говорить він, повинні проти цього «злобного світу воїнствуватп й ратувати, як написано: не є наша брань на плоть і кров, але на начала і власті і миродержці пітьми віку цього» 17.

Вбачаючи причину зла в багатстві, Транквіліон радив зректися його і роздати бідним. Ми зустрічаємо в нього засудження багатства і звер­нення до ідеалізації апостольської бідності. Цікаво відзначити, що про рівність, свободу, братерство народів Транквіліон говорив переважно у зв'язку із зображенням свого утопічного суспільного ідеалу, який ви­ступав у нього як царство боже, Сіон, новий Єрусалим. Уявлення про прийдешнє суспільство є наслідком серйозних роздумів мислителя над цим питанням; його викладу він присвячує декілька останніх розділів «Зерцала богословіи».

Ще ближчою філософія Сковороди є до творів Данила Туптала (Димитрія Ростовського) (1651 —1709), хоча і в нього, так само, як і у Кирила Транквіліона, позитивний зміст ще треба вилущувати з-під бого­словської оболонки. Оскільки не лише Транквіліон, а й Туптало як філо­софський попередник Сковороди майже невідомий, зробимо між його творами і творами Сковороди також певне зіставлення. І в житті, і в творах Туптало багато чим був близький до Лазаря Барановича, Іно-кентія Гізеля, Стефана Яворського. Найвідоміші його твори — «Руно орошенное», «Четьи — Минеи», «Розыск о роскольнической брынской вере», «Об образе божий и его подобии в человецех», «Летописец» та інші.

В цих творах цілком чітко, так само, як і у Сковороди, виступає ідея про дві натури всього існуючого: світу плотського, видимого, і світу духовного, невидимого. Ставлення до матерії, плотського, тілесного світу у Туптала й Сковороди також збігається. Людина, або мікрокосм, у Туп­тала складається з видимої і невидимої натури. Подібні думки особливо яскраво виражені в його творі «Внутрішня людина». Ця лю­дина, як і у Сковороди, близька богу. Вона є його образом, а за умови слідування духовній натурі, також і подобою. Туптало різко критикував антропоморфні уявлення про бога, вважаючи, що бог — це духовна при­рода всього сутнісного; однак його пантеїзм ще не має такого визначе­ного характеру, як у Сковороди.

121

В етичній концепції Туптала значну увагу приділено проблемі само­пізнання. Людина, на думку Туптала, не може бути щасливою, якщо вона не знає себе. Не знаючи себе, говорив Туптало, вона не може знати і бога. Першою причиною гріхопадіння Адама, вважав мислитель, було цілковите незнання себе самого. Для людини, яка пізнала себе, свою духовну суть, праця стає радісною і легкою. В цьому Туптало близько підходить до поняття «сродної праці», введеного Сковородою.

Але ще більше, ніж вчення про дві натури, елементи пантеїзму та вимога самопізнання, зближає Сковороду і Туптала гнівний протест проти існуючої дійсності, соціальне викриття, властиве певною мірою всім представникам цього напрямку. Як і Сковорода, Туптало оспівував бідність, відстоював людську гідність простого трудівника, засуджуючи водночас пиху і марноту «благородства». Особливо яскраво це видно в його творі «Добре слово хліборобові». «Хай не соромиться хлібороб,— писав мислитель,— простого звання свого і хай ніхто не дорікає йому нешляхетністю походження» 18. Туптало прийшов до висновку, що «все блаженство на землі є багатих блаженство і вся біда в житті є бідних біда» 19. Добробут і блаженство багатих, на його думку, створюється шляхом визиску і насильства над бідними. «Все те блаженство неправед­них багатіїв,— говорив він,— створено кривавим потом убогих». Крити­куючи моральні вади багатих, розкіш, дармоїдство, облудність, Туптало поєднував цю критику, яка часто ще ведеться у релігійній формі, з ви­криттям соціального гноблення. «Про те всі думки багатих, — писав він,— щоб їсти, пити, веселитися на літа многі. Коли ж їдять, убогих труди їдять, людей їдять... А коли п'ють, кров людську п'ють, сльозами людськими впиваються: від того бо статку їдять і п'ють, який з ніг люд­ських правежами виломано» 20.

Туптало, як і Сковорода, розумів, що в суспільстві, де панує багат­ство, жадоба наживи, чинів, золота, де все продається і купується, будь-яка моральна вада може бути зображена як доброчесність. «Хто має зо­лото,— писав він,— той премудрий, золото в світі скрізь вітійствує, зо­лото в судах перемагає, золото винного виправдовує.., золото на високі чини зводить, золото і простака мудрим і неславного славним робить, золото мудрість цього світу, золото красномовний ритор, а ти, бідняк, хоча і премудрий єси, мовчи» 21.

Відзначимо, що критикою багатства, розкоші, «суєти» благородства та інших моральних вад, властивих феодальному суспільству, сповнені твори й інших мислителів цього напрямку, які багато в чому дотриму­вались не лише відмінної, але й протилежної Сковороді соціальної орієнтації. Це змушує нас відмовитись від однобічної оцінки спадщини подібних мислителів і принаймні розкрити суперечності в їх поглядах. Зокрема, критику багатіїв, розкоші, моральної деградації верхівки того­часного суспільства ми знаходимо і в творах Стефана Яворського, який розглядався досі як виразник інтересів реакційного духівництва та бо­ярства.

Однак потрібно відзначити, що мотиви неприйняття і протесту проти тогочасного суспільства та його моральних вад звучать у Туптала і у Яворського значно слабіше, ніж у Сковороди, стримуються їх орто­доксально-християнськими поглядами. Сковорода рішуче відходить від

122

християнської ортодоксії. Це розкриває перед ним набагато ширші мож­ливості при розгляді проблеми братерства, рівності, свободи. В процесі здійснення цього відходу просвітницька філософія Сковороди стає близькою багатьом ідеям Реформації. Оскільки на цей факт в нашій літературі ще не зверталася достатня увага, зробимо деякі зіставлення.

Відомо, що реформаційний рух виникає в європейських країнах в епоху первісного капіталістичного нагромадження. Він спрямовується проти духовного і соціального гноблення народних мас феодалами, цер­квою, кліром. Сковорода не лише сам відійшов від церкви і кліру, але й не залишив їм жодного місця на сторінках своїх творів.

Відомо, що реформатори усували церкву і клір, визнаючи безпосе­реднє спілкування з богом душі кожного віруючого. Віра, яка здійснює­ться «духом і істиною», не вимагає, за їх поглядами, посередників. Відповідно до цього центром їх філософських побудов стає внутрішнє духовне життя людини, яке проголошується автономним щодо церкви. Реформатори по суті вперше ввели в історію філософії розуміння лю­дини як внутрішньої духовної особистості. Те ж саме ми бачимо і у Ско­вороди. Його істинна людина не потребує церкви для спілкування з богом, бо богом є самий її внутрішній світ, блаженна натура. Так само і в неживих речах духовна суть, невидима натура є богом. Отже, ці по­гляди закономірно вели до пантеїзму.

Однією з найважливіших особливостей реформаційної ідеології було викриття її носіями соціального гноблення і морального розкладу в фео­дальному суспільстві. При цьому їх заклики до боротьби з світом миро-держця — диявола (папи, князів, панів) і створені ними ідеали майбут­нього суспільства (тисячолітнє царство боже, горній Єрусалим тощо) ще засновані на зрозумілих широким масам біблійних образах і понят­тях, над якими протягом століть тяжіла релігійна ідеологія. Викриття соціальних і моральних вад тогочасного суспільства і звернення до бі­блійних форм виразу властиве також і творам Сковороди. Але звернення Сковороди до Біблії, яке абсолютизується буржуазними націоналістами, було історично обмеженою, хоча на той час і зрозумілою формою ви­разу його соціального протесту. В цю стару форму був вкладений но­вий зміст.

Як показав Енгельс, проголошуючи рівність, братерство, свободу, реформатори зверталися до історії ранньохристиянської громади, ідеа­лізуючи її відповідно до потреб, сучасного їм суспільного розвитку. Ба­гато хто з них, наприклад Томас Мюнцер, від проголошення рівності «синів божих» приходить до вимоги рівності майна. Реформаторам імпо­нувала апостольська бідність. Ці ж ідеали ми знаходимо і в горній республіці або горному Єрусалимі Сковороди, у якого рівність і свобода виступали духовними якостями. Так само, як і реформатори, Сковорода часто звертався до послань улюбленого ним біблійного апостола Павла, де викладені ці ідеали. Оспівуючи бідність, проголошуючи принципи аскетичної і суворої моралі, він був близьким до ідей селянсько-плебей­ського напрямку Реформації.

Прагнучи ліквідувати монополію духівництва на освіту й знання «слова божого», реформатори перекладали Біблію національними мо­вами. Переклад Лютером Біблії німецькою мовою, зазначав Енгельс, дав плебейському рухові могутню зброю проти князів, дворянства і панів 22. Здійснюючи подібні переклади, реформатори одночасно вдавалися до

123

демократичного тлумачення Біблії відповідно до потреб свого часу. Вони проголошували право кожного віруючого на особисту інтерпретацію і розуміння Біблії. Це завдавало відчутних ударів по освяченому цер­квою середньовічному догматизму і авторитаризму в науці. Твори Ско­вороди також були значною мірою демократично-критичним тлумачен­ням Біблії, спрямованим на викриття моральних вад, розкоиі і багатства в сучасному йому суспільстві. Разом з тим в критиці біблійних чудес і марновірств Сковорода підійнявся значно вище реформа' орів.

Виступаючи проти авторитету церкви, соборів, отців іеркви і т. п., реформатори вважали єдиним джерелом віри Біблію, заперечуючи таку роль за священними переказами. Те саме ми зустрічаємо і в творах Сковороди. «Закон божій есть божие в челов-ьк-Ь сердце, а предание есть смоковный лист, часто покривающій ехидну» [1, 153].

Так само як і реформатори, Сковорода не залишав у своїх творах жодного місця для церковних тайн. Він пішов значно далі реформаторів і по шляху відмови від релігійних догматів. Це зумовлювалось його пантеїстичними поглядами, в яких заперечувались будь-які надприродні явища — творіння, чудеса, непорочне зачаття та ін. Так само як і рефор­матори, Сковорода негативно ставився до церковних церемоній і обрядів, хоч цілком і не відкидав їх значення. Адже він вважав, що життя є теат­ром, а люди — акторами; кожний грає свою роль згідно з правилами, тому тут велике значення мають прийняті умовності.

Можна було б назвати ще чимало спільного між Сковородою і ре­форматорами. Але для нас важливим є те, що етико-гуманістичні про­світницькі погляди Сковороди, так само як і багатьох його вітчизняних філософських попередників, увібрали в себе заряд соціального протесту, який несли з собою реформаційні рухи. Звичайно, філософія Сковороди не може бути зведеною до ідей Реформації, але з'ясування її спадкоєм­ної близькості до цих ідей дозволяє побачити ще одну рису в багатогран­ній спадщині мислителя.

А. І. Пашук

м. Львів

ПОЛЕМІСТИ і Г. СКОВОРОДА

У своєму історичному розвитку прогресивна філософська та суспіль­но-політична думка на Україні в XVI—XVIII ст. тісно пов'язана з твор­чою діяльністю полемістів і Г. Сковороди. Хоч ці мислителі жили в історично різні епохи, проте їх творчість пройнята спільністю пробле­матики, яка в процесі свого розвитку набувала певного конкретного змісту і філософського осмислення відповідно до вимог і завдань своєї доби.

Серед усього багатства проблем, які хвилювали цих мислителів, провідне місце посідає проблема свободи, рівності, братерства, органічно пов'язуючись з визвольною боротьбою трудящих мас проти гніту і екс­плуатації, тиранії і безправ'я, за утвердження справедливого суспільства. Породжені соціально-економічними відносинами, боротьбою народних мас, вимоги рівності, свободи і братерства знайшли своє філософське осмислення та ідейне вираження у творчості полемістів — І. Вишен-ського, Хр. Філалета та в філософії Г. Сковороди.

Основним положенням, з якого виходили полемісти, було тверджен­ня про бога як творця всієї реальності, перед яким всі люди рівні, підпорядковані йому. Водночас полемісти проводили ідею рівності усіх

Сторінка рукописи філософського твору Г.Ссковороди «Алфавіт»

124

людей від природи. На основі цих положень мислителі і розробляли концепцію рівності і свободи людей.

Адже, запитує І. Вишенський, хто такі королі, царі? Вони такі ж смертні, як і всі інші люди. «Болши єсть бог от короля и царя; сии толко властию сородство людское превосходят, а плотию и кровию, и смертию всем ровни суть» Магнати і шляхта, владики і вище духівництво на кожному кроці підкреслюють, що «далеко хлоп от шляхтича разност мает». Але яка ж це різниця? «Пытаю теды тебе, ругателя имени, чим ты лепший от хлопа. Албо ты не хлоп такий же, скажи ми! Албо ты не тая же материя, глина и персть, ознайми ми! Албо ты не тое ж тело и кров! Албо ты не тая ж желчь, хракотины, слина и тление! Или ачей ты от камене утесан и не маєш кишок и слюзу хлопского в собе, ознайми ми! Или ачей ты костяный, так, без тела, родился еси, дай ми знати о том! Зас пытаю тебе и не оставлю, пытаючи, чим ты лепший над хлопа...» 2.

Рівність людей від природи і перед богом не дає права нікому гно­бити і поневолювати інших, деспотично і свавільно правити.

Рівність людей від природи і перед богом, на думку І. Вишенського, є основоположною ідеєю для визначення засад соборності. Остання утверджує такі моменти: «смирение,— розумеючи то о собе, иж немаш ся чим гредити», пам'ятаючи, що влада дана богом і від нього все зале­жить; «меншост и последност,— розумеючи то о собе, если и высоко седит и вишше всех гледит, але земля и прах с низкими ровно ест»; «безхвалие,— розсуждаючи в собе, иж немаш ся чим хвалити, што во веки не пребывает и скоро ся отменяет, и в конец изчезает и погибает»; «милость, щедрост, добронравие и добродедетел»; «благословенство,— и то ест: учтивост, боязнь и встид заховати и всегды при собе имети к богу и святым» 3.

Всі засади соборності, що стверджують рівність, знайшли своє вті­лення, як вважав І. Вишенський, в первісному демократизмі раннього християнства. Полеміст особливо наголошував на тому, що Христос ніколи не ставив себе вище над всіма, а був слугою всіх — «сам всем, а не одному ноги умыл и первость в последности сам собою рабски, а не господьски всем изобразил», «седалища вышше всех двом седети праг­нучим долу извергл и языческим мудрованием таковое прагнение осу­дил», «равно за всех, не за единаго, отца молил», за всіх, а не за одного, на розпяття пішов та ін.4 Так само і апостоли «не чинят между собою споры, брани, и того единаго начальства и заповедания, яко да будет один лутше, славнейший, угоднейший, честнейший, мудрейший и пра­веднейший, но и все равный... и равно вси владеют, и равно вси стар­шинствуют, и равно вси мудры суть, и равно вси учат и наказуют» 5.

Вишенський прагне довести, що лише дотримання засад соборності забезпечить рівність усіх людей як в церковному, так і в державному житті, усуне несправедливість, гніт, визискування, тиранію і всяке інше зло. Адже «благочестивые царие и на небеси и на земли ныне от уст бо-гохвалных ся прославляют», тоді як «другий все погански, тирански, мучителски и неучтиве жили и погибли и памят по собе своих справ злых на хулу и поругание вечное оставили» 6.

1 I. Вишенський. Твори К., 1959, с. 243.

126

У трактуванні полеміста гуманістичні засади раннього християн­ства, засновані на рівності всіх людей від природи і перед богом, наби­рають значення визначальних принципів не лише для утвердження «церкви божией правдивой», а й для встановлення рівності, свободи і братерства.

Ідея рівності всіх людей від природи і перед богом набуває дещо іншого концепційного вираження в творчості автора «Апокрисиса», який писав під прізвищем Христофора Філалета. Основний зміст концепції Філалета полягає в запереченні абсолютності світської та духовної влади і в утвердженні рівності всіх людей, що повинна юридично офор­млятися як суспільний договір між народом і володарем.

У вирішенні цієї проблеми автор «Апокрисиса» виходить із визна­чення людини як єдності душі і тіла. Душа є в повному і беззастереж-йому володінні бога, перед яким усі рівні і несуть перед ним відповідаль­ність за свої вчинки, а тому в цю сферу, яка залишається на совісті кожної людини, світська влада, монарх не мають права втручатися, здійснювати будь-які насильства.

Хр. Філалет підкреслював, що монарх повинен зрозуміти і усвідо­мити межі своєї влади і безмежність волі божої, що однаково панує над всіма — монархами, підданими і т. д. «Души самые, сумнѣнья и набо-женства наши зоставилисмо нѣмые цареви небесному, который яка нам, так и его королевской милости панует. Тому самому (богові.— Авт.) в той мѣре же догожати и приспособлятися хочемо, нехай нам его коро­левская милость, границы зверхности своей уваживши, за зле мѣти не рачит» 7. Оскільки і монарх і піддані за свої вчинки однаково відповіда­ють перед богом, то піддані відповідають за свої гріхи не перед монар­хом, а перед богом, який до всіх мирян ставиться справедливо.

З іншого боку, влада монарха не є абсолютною і по відношенню до тіла людини, тобто в земних, світських, державних справах. Оскільки всі перед богом рівні, то влада, освячена богом, не дає монархові-ніякого права чинити свавілля, беззаконня над народом, здійснювати безкон­трольне самовладдя. Бог освячує владу, але владу справедливості, рівності, добра, законності тощо. Тому відносини між монархом і наро­дом повинні виходити «з ласки божої», маючи своєю основою законність і їх взаємну добровільну згоду.

Хр. Філалет підкреслював, що оскільки піддані є «доброволне под­даны», то і король мусить діяти відповідно до державного закону, а не за власним розсудом і за своїм свавіллям, бо «он есть присяглым сторожем прав и свобод наших» 8.

Полеміст наголошував на необхідності шанувати права і свободу підданих. Держава сильна «не золотом, не множеством пѣнезей, не бо-гатствы, не замками моцными, не мѣсты будовными», а «толко самою волностью», «задержаньем в цалости свободы нашей» 9. Дотримання та поважання монархом прав і свободи підданих є невичерпним джерелом дружби, зголи в державі, а отже й її сили та могутності. Хр. Філалет під­креслював, що «и тепер задержаваньем межи нати згоды и милости внутрней панство (держава.— Авт.)... утвержатися будет!»10.

127

Отже, ідея рівності і свободи може здійснитися, на думку автора «Апокрисиса», в умовах такого державного ладу, який заснований на засадах суспільного договору та обмеження влади монарха законом. Звичайно, дані погляди мають історично обмежений характер, однак їх позитивним змістом є те, що вони звільнені від безпосередньої релігійної і догматичної оболонки свого вираження. Бог також трактується Філа-летом своєрідно — як найвищий критерій рівності, прав і свободи усіх людей, як найвищий принцип, що виступає основою ідеї суспільного договору і обмеженої влади монарха законом. У цьому зв'язку цілком зрозумілими є слова І. Франка про те, що «книжки такі, як «Апокри-сис»... спосібні далеко більше обалити віру в усякі чуда і догми.., аніж її утвердити» 11.

На вищому рівні продовжував розвивати гуманістично-демократичні традиції філософської та суспільно-політичної думки XVI—XVII ст. Г. С. Сковорода. В його системі концепція свободи, рівності, братерства виступала основою побудови справедливого суспільства. Визначальною для мислителя була проблема «истинного человека» і справедливого суспільства як втілення бога в пантеїстичному його розумінні. Вихідною теоретичною основою вирішення цієї проблеми є вчення про «три світи» і «дві натури».

Керуючись пантеїстичною концепцією, Г. Сковорода наголошував, що істина людини полягає не в її «плоти», а в «богові». «А видь истин­ный человек и бог есть тожде» [1, 172]. Розкриваючи суть бога в людині, мислитель вказує, що «мысль и сердце его (людини.— Авт.) —то истин­ный человек есть» [1, 164]. Крім того, бог, що рівний закону, проявляєть­ся в людській сутності як сукупність здібностей, нахилів, «сродности». Тому істина людини, на думку Г. Сковороди, полягає в мисленні, мораль­но-етичних засадах і здібностях, нахилах, «сродности», які є пантеїстич­ним виявом бога як закону, світового розуму, логосу в людській духов­ній сутності.

Але ця духовна сутність, «истинный человек» не замикається в собі, а пов'язується із зовнішнім світом, реалізуючись у певних діях, в яких, за думкою мислителя, ми бачимо здійснення людини. Цьому процесові Г. Сковорода підпорядковував здійснення вимог-—«узнай себе» і «жить по натуре», тобто самопізнання морально-етичних засад та здібностей і здійснення їх в житті. Принцип «узнай себе» дає можливість «бого-мудро управлять внешнею, домашнею и внутренною, душевною еконо­мією, то єсть узнать себе и зделать порядок в сердце своем», а принцип «жить по натуре» вимагає неухильного дотримання і практичного здійс­нення пізнаних морально-етичних засад і «сродности труда». «...Как практіка без сродности есть безделная, так сродность трудолюбіем утверждается... Веденіе без дела есть мученьем, а дело — без природы» [1, 113].

Отже, «истинный человек» в трактуванні Г. Сковороди — це самопі-знаний в людині бог, який пантеїстично модифікується в сукупність усві­домлених морально-етичних засад і «сродности», здібностей, нахилів, що практично реалізуються в «сродній праці». «Истинный человек» як ідеал людини, на думку Г. С. Сковороди, може здійснити себе лише в суспіль­ному житті на грунті «сродної праці». Засади рівності, свободи, бра­терства мислитель органічно поєднував із «сродною працею», в якій реалізується «істинна людина».

І. Франко. Хуторна поезія П. Куліша. Львів, 1885, № 15, с. 269.

128

Рівність людей мислитель виводить з того, що всі форми людської діяльності, засновані на «сродних» здібностях, є однаково законними, почесними, рівними. «Сто сродностей, сто званій, а все почтенные, яко законные» [1, 421]. При всіх своїх відмінностях всі здібності, «сродности» у своїй конкретній індивідуальності рівні. Відкидаючи «рівну рівність», тобто зрівняльність як противну самій «невидимій натурі», мислитель підкреслював: «И что глупее, как равное равенство, которое глупцы в мір ввесть всуе покушаются? Куда глупее все то, что противно блажен­ной натуре?» [1, 435].

Свобода, вважав Г. Сковорода, нерозривно пов'язана з «невидимою натурою». «Духовный же человък есть свобод[ен]. В высоту, в глубину, в ширину летает безпредельно», тоді як «бренный кумир ограничен, за­ключаем теснотою», отже, не є носієм свободи [2, 44]. Пізнавши свою «сродность», покликання, здібності, людина тим самим оволодіває розу­мінням і свідомим керуванням своєю духовною сутністю, вступаючи в царство свободи. «И сіє-то есть взыйти в покой божій, очиститися всяко­го тленія, зделать совершенно волное стремленіе, и безпрепятственное движете, вылетев из тесных вещества границ на свободу духа» [1, 350]. І оскільки істинна людина стверджується в «сродній праці», що є гар­монійною єдністю пізнаних здібностей «сродности» і їх практичного здійснення, то, досягнувши «сродної праці», людина на практиці здійснює свою свободу, працює за своїми здібностями, покликанням.

На основі здійснення свободи в процесі реалізації «сродної праці» мислитель розглядав проблему свободи вибору «труда», «званія», «должности», будь-якого виду діяльності. Свобода вибору визначається не довільно, не вольовим бажанням чи фатальним призначенням, а сві­домістю розуміння пізнаних здібностей, нахилів, «сродности» невидимої натури. Тому сродність людиною не вибирається, а пізнається у «неви­димій натурі», не змінюється за власним вольовим бажанням, а як пізна­ний закон свідомо реалізується в «сродній праці». Свобода вибору — це свідомий вибір «заняття» на основі пізнаної «сродности». Цього закону ніхто і ніщо не може змінити — навіть наука і навчання. «...Наука при­водит в совершенство сродность. Но если не дана сродность, тогда наука что может совершить?» [1, 438].

За переконанням Г. Сковороди, суспільство повинне бути втіленням гармонійного єднання рівноправних, морально досконалих людей, які вільно творять і працюють за своїми здібностями, нахилами, покликан­нями. Він підкреслював, що люди складають «плодоносный... общества сад, так, как часовую машину свои части. Она в то время порядочное продолжает теченіе, когда каждый член не только добр, но и сродную себе разлившіяся по всему составу должности часть отправляет» [1, 417].

Отже, ідеї рівності, братерства пронизують всю творчість полемістів і Г. Сковороди, єднають їх вчення в цілісний процес розвитку філософ­ського осмислення суспільної дійсності. Спільність їх поглядів визна­чається ще й визнанням бога як джерела і водночас як найвищого критерію та остаточної санкції принципів рівності, свободи, братерства. Проте трактування даної проблематики кожним із мислителів набуває специфічних особливостей, пов'язаних з їх концепціями світосприймання. Здійснення рівності, свободи, братерства І. Вишенський поєднував з утвердженням ідеалу первісного демократизму раннього христянства, очищеного від католицизму, уніатства, «обмирщения» православ'я і до­повненого вимогами гуманізму XVI—XVII ст. Хр. Філалет виступав за

129

суспільний договір та обмеження влади монарха, а Г. Сковорода вбачав реалізацію даних ідей у «сродній праці» як основі повного розкриття «істинної людини» та встановлення суспільства трудівників без визиску­вачів, насильства і тиранії.

І. Вишенський, виходячи із концепції демократичності раннього християнства, рішуче виступав проти католицизму та унії, які, на його думку, під впливом шкідливих принад і спокус земного життя спотво­рили і перекрутили всю суть християнства. Тому полеміст рішуче закли­кав очистити і захистити демократичну суть раннього християнства від католицько-уніатського «кгвалта». На думку І. Вишенського, католицизм і унія — це найлютіші вороги українського народу, які своєю брехливою і фальшивою суттю сіють неправду й облуду. «И почто и именем христи­анским себе гласити безстудне дерзаєте, егда силы того имени не хра­ните..? О, окаянная утроба, которая таковых сыновь на погибел вечную породила и на съблазнь прелестнаго света сего выпустила!» — гнівно запитував полеміст 12. А хто ж ті єпископи, які заключили «берестейскую згоду» і прагнуть українським народом управляти? «Днесь кат, а завтра священник, днесь мучитель, а завтра учитель, днесь корчмар и танцево-дец, а заутра богослов и народоводец, днесь убийца, а заутра святитель и єпископ, доднесь жертовал сатане все века сего, а ныне пред олтарем предстоит и непостижимому божеству таиньствует и жертву приносит». I ось ці «деролазце», «разбойницы», «кровопролийцы», «машкарники» и «злодеи» «церковь ныне опановали и под власть себе мучительски по­корили, не толко жебы следа альбо порядку якого законнаго на входе седалища власти церковное заживати мели, але гонятися и один одного для власти сану и позысканья имений и перебегают и упережают, власне як конские заводницы для закладу» 13.

Відкинувши католицизм і унію, I. Вишенський протиставляв їм пра­вослав'я, яке, на його думку, близько стоїть до ідеалу чистоти христи­янства, але водночас вимагає очищення його від деяких елементів «по­ганства» і «язичества» и. Полеміст з недовір'ям і критицизмом ставився і до православних владик, пастирів, які також, як і католики, піддаються спокусі земних благ. У справі збереження чистоти християнства І. Ви­шенський покладав великі надії на самих світських православних хри­стиян, на церковні братства, які в той час відігравали важливу роль в боротьбі проти католицизму та унії.

Спираючись на свою концепцію суспільного договору і обмеження влади монарха законом, Хр. Філалет, відповідно до принципів рефор­маційно-протестантської критики, гнівно викривав засади соціально-політичної доктрини католицизму та його антинародний характер, відстоював раціоналістичні і гуманістично-демократичні принципи вирі­шення соціально-політичних і релігійних відносин на Україні в кінці XVI — на початку XVII ст.

Автор «Апокрисису» розвінчував і заперечував також міф про особ­ливе місце римських пап у християнській церкві, викривав узурповане ними право на монархію або церковне єдиновладдя. Для підтвердження своєї критики він вказував на фальсифікацію католицизмом документів, перекручування і підтасовку фактів, тверджень євангелістів тощо. Хр. Філалет рішуче виступав проти твердження П. Скарги, що монархія

12 І. Вишенський. Твори, с. 78.

13 Та м же, с. 191—192.

14 Див.: Там же, с. 55—57.

130

та єдиновладдя мають божественне походження. Грунтовно проаналізу­вавши грецькі і латинські тексти Євангелія, полеміст доводив цілковиту відсутність подібного твердження і прийшов до твердого переконання, що «єдиноначалство церковное Петра святого в письме святом фунда­менту не мает» 15. На цій основі Хр. Філалет викривав також спробу П. Скарги і «латинників» довести божественність влади римських пап і єпископів. Виходячи із змісту документів та висловлювань діячів хри­стиянської церкви різних часів, полеміст твердив, що реально ніколи не було ніякого єдиновладдя Петра, а тому воно не могло перейти до рим­ських пап.

Відкидаючи абсолютний церковний монархізм папи римського, Хр. Філалет викривав спробу П. Скарги поєднати з абсолютним єдино­владдям папи і зверхністю римської церкви єдність вселенської церкви. Полеміст не був проти єдності церкви, але він вважав, що така єдність під егідою римської церкви утверджувала б деспотичний централізм і абсолютний монархізм папи римського. До вирішення цього питання полеміст підходив конкретно: «Добрий есть покой, добра єсть згода, до­бра єсть єдность; але не всякая» 1б.

Тому єдності, яка втілюється в уніфікації і централізації вселенської церкви під абсолютним єдиновладдям папи римського, полеміст проти­ставляв єдність, яка полягала у рівноправному єднанні окремих церков під зверхністю єдиного глави — Христа. При цій єдності жодна окрема церква як член вселенської церкви не може отримати ніяких переваг, привілеїв тощо. Справи ж вселенської церкви повинен розглядати все­ленський собор. Централізмові і абсолютистському єдиновладдю папи римського Хр. Філалет протиставляв поліцентризм християнської цер­кви, заснований на демократичній рівноправності всіх її членів. В нероз­ривному зв'язку із запереченням церковного єдиновладдя та абсолю­тизму папи римського автор «Апокрисису» відкидав незаконне право папи втручатися у світські справи, в державно-політичне життя, здійс­нювати в тій чи іншій формі світську владу, тобто мати владу обопіль­ного меча — світського і духовного.

Здійснюючи свою абсолютну владу обопільного меча — світського і духовного, римські папи, за Філалетом, спричиняли світським людям незчисленні кривди, утиски, гніт, сіяли роздори, міжусобиці тощо. А до цього ще слід додати «незличеную реч родов симонееи, в костеле рим­ском указуючейся», необмежене хабарництво, гордість, розкіш, «учинки тела: чужоложство, вшетеченство, нечистость, трутизмы, непріязни, сва­ры, зазросты, гневи, споры, можобойства и иншіе тым подобные...» І7. В дусі реформаційної ідеї секуляризації церковних маєтностей та ідеї «дешевої церкви» полеміст викривав використання католицькими і уніатськими владиками своєї влади для ненаситного збагачення, вити­скування світських шляхтичів з їх маєтків, перетворення церковних маєтків у власні фільварки, насильного збирання десятини та ін.

Відкинувши абсолютну владу папи римського і претензії римської церкви на зверхність у вселенській церкві, Хр. Філалет розвиває думку про обмеженість влади не лише римського папи, але й всіх церковних владик. Він поділяв ідеї раціоналізму і поширене в протестантизмі пра­во світських людей брати участь у церковних соборах, контролювати дії всіх церковнослужителів, брати разом з ними участь у виборі владик

15 Χ р. Φ і л а р е т. Апокрисис, с. 1346.

16 Там же, с. 1588.

17 Там ж е, с. 1584.

131

безглузді церемонії, але викинули бога з серця свого. З пантеїстичних позицій Г. Сковорода викривав несправедливість, жорстокість, тиранію, деспотично-автократичний лад. Мислитель розвінчував ореол справедли­вості та гуманності навколо особи царя, в якому необізнаний і довірли­вий народ бачив опору, «брег» свого життя. Г. Сковорода відкидав мо­нархію взагалі, мріючи про республіку, про такий суспільний лад, в якому торжествував би ідеал «истиннаго человека».

Боротьбу проти «світу зла» полемісти і Сковорода підпорядкову­вали досягненню їх основної мети — утвердженню суспільства на заса­дах рівності, свободи і братерства. Звичайно, шляхи і засоби досягнення цієї мети у кожного із мислителів характеризуються певними своєрід­ними особливостями, які, проте, не заперечують і спільних рис.

Так, І. Вишенський, будучи переконаним в тому, що насильством можна утвердити лише зло, неправду і несправедливість, обрав шлях апеляції до розуму і добрих людських почуттів, збудження в людині прагнення до моральної досконалості. Такий шлях і засоби досягнення рівності і свободи відповідають, на його думку, гуманістично-демокра­тичним засадам раннього християнства.

Не заперечував гуманістичних, моральних засобів досягнення рів­ності та свободи і Хр. Філалет. Але автор «Апокрисиса» не тільки не виключав, але й відкрито наголошував на можливості застосування у відповідних умовах насильницьких засобів для утвердження рівності і свободи.

Нарешті Г. Сковорода, рішуче відкинувши злий і лукавий світ із всіма його принадами та спокусами, твердо і непохитно боровся своїм полум'яним і гострим словом проти насильства і беззаконня, неволі і гніту, за утвердження засад рівності, свободи і братерства. Просвітни­цько-гуманістичні форми боротьби, які обрав Г. Сковорода для утвер­дження людського щастя, цілком йшли в руслі загального процесу роз­витку прогресивної філософської і суспільно-політичної думки, просвіт­ництва і раціоналізму XVIII ст., коли, за словами Ф. Енгельса, релігія, розуміння природи, суспільство, державний порядок — все повинно було стати перед судом розуму 20. З позицій цієї ідеології всі попередні форми суспільства і держави, всі традиційні уявлення були визнані нерозумними і відкинуті, як старий мотлох, а забобони, несправедливість, привілеї і гноблення повинні уступити місце вічній істині, вічній справедливості, рівності, яка випливає з самої природи і є невід'ємним правом лю­дини 21.

Полемісти І. Вишенський та Хр. Філалет, а також Г. Сковорода рішуче і безкомпромісно виступали проти насильства і тиранії, неспра­ведливості і гніту. їх боротьба велася в історично неоднакових умовах, визначалася особливостями їх осмислення дійсності, що змінювалась в різні епохи, наповнювалася різним змістом. Але завжди ця боротьба мала спільну мету — усунення несправедливості і знаходження шляху для ствердження таких відносин, які виходили б із засад рівності, сво­боди та братерства і були б невичерпним джерелом людського щастя.

Розглядаючи погляди полемістів і Г. Сковороди в їх історичному порівнянні, слід підкреслити, що найістотнішою рисою спільності їх фі­лософських поглядів є центральна в їх вченнях проблема свободи, рів­ності, братерства. Ця висока гуманістична ідея пронизувала всю їх

133

діяльність і творчість, визначала напрям їх філософського осмислення дійсності. Розв'язуючи всі інші питання відповідно до трактування та розуміння цієї основоположної ідеї, І. Вишенський, Хр. Філалет та Г. Сковорода творили свої концепції справедливого суспільства, у кож­ній із яких втілювалася і епоха, і оригінальність їх творчості.

М. Д. Роговин м. Київ

М. КОЗАЧИНСЬКИЙ і Г. СКОВОРОДА

З'ясуванню поглядів і позицій будь-якого вченого значною мірою сприяє виявлення чільних думок його попередників, визначення тих тра­дицій, на яких виріс цей вчений. Це саме стосується й Г. Сковороди, бо, як вказував К. Маркс, «філософи не виростають як гриби з землі, вони— продукт свого часу, свого народу, найбільш тонкі, дорогоцінні і невидимі соки якого концентруються в філософських ідеях», а «...всяка істинна філософія є духовна квінтесенція свого часу...» Однією з таких поста­тей, яка допомагає встановити певну наступність між ідеями Сковороди та його попередників, а також виявити відмінності між ними, був про­фесор філософії Києво-Могилянської академії Мануйло (Михайло) Козачинський (1699—1755). Г. Сковорода два рази (з перервою) слухав саме його курс лекцій з філософії. Звичайно, найпильнішої уваги при дослідженні наступності між двома філософами заслуговують насампе­ред етичні погляди М. Козачинського, враховуючи ще й те, що Сково­рода особливого значення надавав етиці.

При ознайомленні з курсом етики М. Козачинського виявляється, що хоч автор і дотримувався окремих положень етики Арістотеля, проте в нього були вже й елементи етичних вчень Нового часу, вплив яких позначився також на творчості Г. Сковороди. Для філософських поглядів Козачинського і Сковороди дуже важливою була проблема визначення філософії. Так, Козачинський, віддаючи данину ренесансній традиції, визнавав, що «філософія — це певне й істинне пізнання природних речей через (їх) причини, які ми можемо осягнути природним світлом» 2. Що це не схоластичне й не чисто арістотелівське визначення, видно з того, що автор наголошує на «природності» речей. Адже відомо, що в філосо­фії Відродження природне чітко розмежовується від надприродного, висувається на перший план, заперечуючи будь-яку «надприродність». На думку Козачинського, «сама надприродність походить переважно з авторитету, але найчастіше з віри...» 3.

Уточнюючи свою думку, філософ далі підкреслив: «Проте, коли пря­мо розглядатимемо мету філософії як такої, то можна сказати, що нею є'природне щастя, яке, на думку багатьох філософів, полягає в розгляді природно пізнаних чеснот і в душевному спокої, які проявляються в тому, що кожний, задоволений своєю долею, не боятиметься чи остері­гатиметься нічого людського» 4. Таке доповнення близьке до того визна­чення філософії і її мети, яке дав Г. Сковорода. Філософія, вважав мис­литель, спрямована на те, щоб «дать жизнь духу нашему, благородство

1 К. Маркс і Ф. Енгельс. Твори, т. 1, К., 1958, с. 99—100.

134

сердцу, светлость мыслям, яко главе всего. Когда дух в человеке весел, мысли спокойны, сердце мирно, то все светло, щастливо, блаженно. Сіє есть философія» [2, 465]. Висування на перший план етики або зведення до неї всієї філософії, як відомо, характерне для тих філософів доби Відродження, особливо пізнього, що перебували під впливом системи стоїків. Це, зокрема, найбільш чітко проявилось у філософії неостоїциз-му, поширеного в Європі у XVI—XVIII ст. Найвидатнішими представни­ками даного напрямку були Юст Ліпсій (1547—1606) 5 та Каспер Шоппе (Сціопій, 1576—1649) 6. Крім них значний вплив етика стоїків справила на Еразма Роттердамського (1469—1536), МішеляМонтеня (1533—1592), П'єра Шаррона (1541 — 1608), Жана Бодена (1530—1596), Гуго Гроція (1583—1645) та ін. Етика стоїків значно вплинула також на формування етичних поглядів Р. Декарта 7. Отже, навіть з визначення філософії та її мети видно, що в питаннях етики і Козачинський, і тим більше Сково­рода стояли на позиціях, характерних для філософів Нового часу.

Що ж таке етика в розумінні Козачинського? На його думку, «ети­ка — це розважність.., це якась інтелектуальна керівниця людських вчинків до чесноти...»8. Розгортаючи своє визначення етики, Козачин­ський наголошує, що «загальна розважність—це природне й дискурсивне знання добра й зла» 9, а не надприродне. Цим мислитель заперечував зв'язок етики та теології. Розважність, каже філософ,— це «активне на­дбання з правильним обмірковуванням, яке визначає, що для людини добре, а що зле» І0. Подібну думку згодом висловив і Сковорода, підкрес­люючи, що найбільша мудрість полягає не в тому, «чтоб весь мір пере­гнать», бо це неможливо та й непотрібно, а в пізнанні того, що для людини найпотрібніше, що добре, а що зле. Людина, яка пізнала всі шляхи, але не побачила свого власного шляху, нічого не знає й не вміє, а тому і не може бути веселою. Виходячи з визначення етики, даного Козачинським, можна зрозуміти, чому обидва філософи надавали такого великого значення саме проблемам етики. Пояснення цього можна знайти у Сенеки, який вважав, що філософія — це лише любов до му­дрості, а мудрість дає людині знання як самої людини, так і всієї при­роди. Ліпсій з цього приводу писав, що мудрий є собі рівнею. Він весе­лий, безпристрасний і незворушний, стійкий. Мудрий ніколи не припус­кає, він все знає, не обдурює й не бреше. Мудрий задоволений сам собою, лише мудрого слід вважати багатим, вільним, щасливим, лише мудрий рівний богові п. Козачинський, дотримуючись у питаннях етики, держави і права кращих традицій Києво-Могилянської академії, яка відігравала важливу роль в процесі формування світогляду різночинної демократичної інтелігенції XVIII ст.12, вказував, що етика вивільняє розум з-під влади пристрастей, сприяє об'єктивному пізнанню речей,

5 Див.: Голландская философия.— Философская энциклопедия, т. 1. Μ., 1960, с. 379.

6 Див.: С. S с і о ρ і і. Elementa stoicae philosophiae moralis, quae in Senecam, Ciceronem, Plutarchum aliosque scriptores commentarii loco esse possunt. Mainz, 1608; L. N о а с k. Philosophiegeschichtliches Lexikon. Leipzig, 1879, S. 813.

7 Див.: F. I η d a n. Mysli etyczne Kartezjusza.— Studia Filozoficze, N 6 (79), 1972, c. 3—16.

8 M. Kozaczynski. Philosophia Aristotelica, c. 102 зв.

9 Τ а μ же, с. 40 зв. "Там же, с. 46 зв.

11 Див.: J. L і ρ s ι u s. Manuductio ad stoicam philosophiam libri tres... Antverpiae, 1610, c. 145—177.

12 Див.: Μ. Μ. Штранге. Демократическая интеллигенция России в XVIII веке. М., 1965, с. 20—27.

135

не спотвореному впливом чуток, забобонів і передсудів. Як і більшість його сучасників, ототожнюючи «розумність» людини з її «природою», в основу законів мислитель клав «природне право» людини, підкреслю­ючи, що закони слід виводити із засад моральної філософії, головним знаряддям якої є індивідуальний розум. Не менш цікавою є думка фі­лософа про те, що «моральна філософія виліковує хвороби, тобто вади душі, й керує стражданнями. Отже, чим більше хтось пригнічений, тим більше він потребує підтримки з боку моральної філософії» 13. Але оскіль­ки розум у кожної людини є індивідуальним, то й щастя в розумінні Козачинського і Сковороди має індивідуальний характер.

Однак це суперечило змістові поняття «загального добра». Погляд на філософію як на науку, що повинна приводити людину до щастя, ха­рактерний не лише для Козачинського і Сковороди, але й для всієї доби Просвітництва.

Вихідною тезою в філософії Козачинського є розуміння ним тотож­ності бога і природи. Мислитель також творчо сприйняв вчення Пане-ція 14, який поширив поняття природи на поняття індивіда.

Індивідуальна природа людини, будучи частиною загальної природи, або бога, виступає в людині її душею. Так розумів дану проблему і Козачинський. Він писав: «Розумна душа також є природою, бо розумна душа є причиною відчуттєвих рухів у людині» 15. Ототожнюючи «розумну душу», тобто свідомість, з природою, Козачинський був близь­ким в цьому питанні до вчення Аверроеса, хоч на словах і заперечував дану близькість, оскільки, на думку українського мислителя, вчення Аверроеса суперечило релігійній догмі про безсмертя індивідуальної душі і створювання її богом при народженні кожної окремої людини. Серед тих філософів, які заперечували безсмертя душі, Козачинський на­зивав стоїків 16. На його власну думку, те, що душа безсмертна, відомо з віри, а не з філософії, бо філософії властивий такий спосіб пі­знання, при якому розуміння речей осягається завдяки природній силі міркування. Існування всезагального розуму, а отже й душі, визнавав також Г. Сковорода. Один з дослідників історії аверроїзму в Європі писав, що «із всіх доктрин перипатетизму, здатних зробити пролом у християнській вірі, жодна не була руйнівнішою за своїми наслідка­ми» 17, ніж система Аверроеса.

Ототожнення бога з природою та «розумною душею» необхідно вело до ствердження тези стоїків, згідно з якою вищою метою людини є нама­гання жити згідно із законами природи. А життя згідно з природою означало те ж саме, що жити щасливо І8. Безперечно, що такий пантеїзм вів до демократичного усвідомлення суспільного становища людини. Лю­дина, вважав Козачинський, у зародку несе в собі ідею природної рівності всіх людей, зрівняних насамперед «у бозі».

При такій постановці проблеми людини виникає питання про цін­ність матеріальних благ і про основу людського щастя. Розв'язуючи дану проблему, Козачинський прийшов до висновку, що «щастя людини в ма­теріальних багатствах бути не може, бо такі багатства потрібні лише

136.

для підтримування природи людини» 19. Слід відмітити, що Козачин­ський, як згодом і Сковорода, захищав вчення Епікура від спотворень і перекручень. Думку про те, що щастя полягає в відчуттєвих насолодах, «звикли приписувати,— пише мислитель,— також і Епікурові, але неза-служено, бо щастя Епікур вбачав у етичній насолоді... Хоч наші краяни з цим і не погоджуються, все таки я скажу, що Епікур пропонує гарне й правильне» 20.

В етиці Епікура чеснота й приємність взаємно не виключаються. Саме цей момент був відсутнім у системі стоїків, а тому і Козачинський, і Сковорода не погоджувались з ними в цьому питанні. Заперечує Коза­чинський і заклик стоїків до цілковитого усунення пристрастей, які за­темнюють розум людини. На його думку, афекти душі слід не усувати, а приборкувати й керувати ними. Не погоджується з такою вимогою стоїків і Сковорода. Однак, незважаючи на ці заперечення, Козачин-ському все таки етика стоїків дуже імпонує, оскільки вони, на його думку, розвинули дану науку більше, ніж інші21. Звертаючись до студен­тів, філософ підкреслив: «Знай, що видатний стоїк Сенека (арк. 4, 5) про щастя пише таке: «Ми вчимо, що щасливим є не той, кого щасливим вважає юрба, але той, у кого всяке добро народжується в душі, і який все величне й небувале топче (ногами)... Він цінує людину лише з того боку, з якого вона є людиною; його вчителькою є природа; він присто­совується до її законів і живе так, як вона приписує; жодна сила не може позбавити його благ; він, впевнений, незіпсований і непохитний у своїх думках, перетворює всяке лихо на добро...; доля... лише замахнеться на нього, забруднить, але не зранить. Але й це буває рідко!» 22. Ця зацікав­леність Козачинського філософією стоїків відбилася й на його літера­турній діяльності. Згідно з духом раннього Просвітництва, він у 1744 році написав драму «Благоутробіє Марка Аврелія Антонина, кесаря Рим­ського», у якій втілив свій ідеал просвіченого монарха, філософа на троні, причому філософа-стоїка.

Спільною у Сковороди і Козачинського є думка про те, що нахили людини залежать від природи, але їх слід вдосконалювати й розвивати, що шлях до чеснот, а отже, й до щастя, доступний кожному. Слід лише мати бажання осягнути їх. Козачинський, як згодом і Сковорода, вважає, що щастя можна досягти тут, на землі; ця думка фактично руйнувала віру в загробні «кари» й «винагороди», а отже, і в безсмертя індивідуаль­ної душі, оскільки «чеснота задовільна сама собою й... лише вона достат­ня для щастя» 23. і

Характерно, що Козачинського також хвилювала проблема мораль­ної, внутрішньої незалежності особистості від суспільства. Мислитель присвятив цілий розділ питанню про «суть моральної незалежності», яка, на його думку, «полягає в активній байдужості до заперечення» 24. Віль­ним, згідно з поглядами Козачинського, можна вважати того, хто є во­лодарем власних вчинків, хто має можливість діяти або не діяти, а отже, хто байдужий до самої діяльності. Філософ вважав, що «де-які дії волі бувають вільними, а де-які — необхідними» 25. Тому він не погоджувався

137

із стоїками ще й тому, що вони заперечували свободу волі, визнаючи лише фатальну необхідність. Здатність людини вільно, самостійно при­ймати рішення, за думкою мислителя, випливала безпосередньо з при­роди людини, з її розуму, що і є цією природою. Отже, в цій тезі Коза-чинського виражена загальна переконаність філософів XVII—XVIII ст. в тому, що «людина за самою своєю природою є вільною, розумною, активною істотою...»26, найвищою цінністю якої являється її власний розум. Ця переконаність була притаманною і Сковороді, для якого людина також була найвищою цінністю, богом на землі.

З ідеєю «природної» рівності людей в етиці Козачинського тісно пов'язане вчення про «природний закон» та «природне право». Вчення про природне право, як відомо, лягло в основу голландського буржуаз­ного права, «підготованого там перемогою неостоїчної філософії»21. Серед дослідників історії природного права панує переконаність, «що передумова для нашого новочасного поняття природного закону знахо­диться в пізній античності: в стоїцизмі й неоплатонізмі»28. Найбільшого успіху в галузі теорії природного права досягнув голландський юрист і філософ Гуго Гроцій, автор відомого «Права війни та миру» (1625), твору, який своїми коренями сягає ідей Марка Аврелія і який був пере­кладений приблизно у 1710 році колективом професорів Києво-Могилян-ської академії29.

Природним правом Козачинський вважав усе те, чому вчить при­рода, тобто право захисту життя особистістю, а «природним законом... є наявна в людині іскра здорового глузду — суддя і вказівник добрих та поганих вчинків» 30. Відкидаючи твердження схоластів середньовіччя, що закони походять від бога, Козачинський, подібно до Ліпсія і Гроція, вказував, що «природний закон... не встановлений (ніким), але відомий закон, який є нічим іншим, як самою розумною природою, залежно від того, що вона має силу обмірковувати, що є суттєво добрим і що є сут­тєво поганим..; природним законом... є актуальна вказівка свідомості (совісті), завдяки якій нам стають відомими головні етичні засади без (будь-яких сторонніх) настанов»31. Перед природним законом, твердив філософ, усі рівні, оскільки і законодавці, які можуть бути авторами лише «позитивних законів», зв'язані ним.

При порівнянні етичних поглядів Козачинського та Сковороди впа­дає в око їх спільний заклик до толерантності стосовно людей різних віровизнань, бо, як вважав Козачинський, найжорстокішими бувають війни, розпочаті на релігійній основі. Обох філософів об'єднує волелюб­ність, вони засуджували всяку тиранію, що суперечить самій природі людини. їх об'єднує також непереможна віра в людину, у її розум і ду­ховні можливості. Так, Козачинський неодноразово підкреслював, що можливості людини, особливо духовні, є необмеженими.

Зв'язок обох мислителів з гуманізмом, особливо гуманізмом пізньо­го Відродження, незаперечний. Не виникає також сумніву в їх ідейному зв'язку з Реформацією. На це виразно вказують як власні ідеї мислите-

27 G. Oestreich. Calvinismus, Neustoizismus und Preussentum.— Jahrbuch fur die Geschichte Mittel- und Ostdeutschlands, N 6, 1956, S. 165.

138

лів, так і ті джерела, на які посилалися Козачинський і Сковорода. Насамперед сліл підкреслити роль ідей Ліпсія, який у Римі «вивчав політичний поворот італійського гуманізму під керівництвом французь­кого вченого»32, гуманіста Марка Антонія Мурета (1526—1588), твор­чість якого привернула увагу Сковороди настільки, що він не раз поси­лався на його думку й переклав один з його творів («О delicati blanda etc.») [1, 96]. Творчість Мурета привертала увагу і інших представ­ників демократичної різночинної інтелігенції XVIII ст. Так, випускник Кпево-Могплянської академії М. М. Мотоніс переклав і видав у 1759 році його твір «Рѣчь о польза и превосходство свободных наук. Μ. А. Муре­та, говоренная в 1555 году...», в якому автор розглядав питання про звільнення науки і літератури з-піл впливу церкви. До речі, він же пере­клав і видав в тому ж році твір «Десидерія Еразма Роттердамского раз­говор. Перевод с латинского Н(иколая) М(отониса)». Інший випускник Кпево-ІАогнлянської академії В. Г. Рубан (1742—1795) переклав і видав у 1770 році «Марка Антонія Мурета Отроческое наставленіе, данное пле­мяннику его М. Антонію Мурету в 1578 году».

Іншим автором, на якого часто посилались Козачинський і Сково­рода, був Ε. Роттердамський, що написав твір «Enchiridion militis Christiani» (1502), сама назва якого вказує на відношення його автора до «Енхірідіону» Епіктета. В цьому творі Еразма є також думка, що про бога не можна говорити інакше, ніж у зв'язку з люлшою. У Еразма ж ставиться питання про узгодження епікурейства з християнством33. Ідеї Еразма і Ліпсія привертають увагу ще й тим, що у XVIII ст. їхні ідеї на Україні були дуже поширеними. Це стосується насамперед аріанських, социніанських шкіл: 1) Киселинська (біля Володимира-Волинського), яка з 1614 року стала вищим навчальним закладом, а з 1638 року — академією; 2) Бересківська, яка фактично була філософським факуль­тетом Киселинської академії; 3) Гощанська школа, яка проіснувала до 1639 року, тобто до заснування в Гощі Регіною Соломирецькою право­славної академії, що вважалася філією Києво-Могилянської академії. Оскільки Еразм Роттердамський був «своєрідним духовним батьком антитринітаризму» 34, то і в названих школах пропагувались його ідеї, які поділялись багатьма студентами та професорами. Тому грунт для того, щоб Сковорода називав Еразма Роттердамського «наш Еразм» [2, 273, 322], був, очевидно, підготований його попередниками. Сліл також нагадати, що в цих школах на перше місце висувалися проблеми ети­ки, політики і права, підручниками з яких були твори Сенеки, Ю. Ліпсія, М. Монтеня та in. Більше того, один з керівників Раківської школи антитринітаріїв (заснованої 1602 року) Пасторій застерігав, що етика не повинна бути лише словесною наукою, що юнак «науку чеснот повинен не лише до голови брати, але й своєю моральною поведінкою й життям виражати» 35. Г. Сковорода також дотримувався гасла «як вчити, так і жити», бо, на його думку, «нелзя построить словом, если тое же самое

139

разорять делом. Сіе значит давать правила для корабельнаго строенія, а дьлать телегу» [1, 440]. Інший ректор Раківської школи Мартин Руар, кореспондент Гуго Гроція, для лектури з теорії держави й права пропо­нував твори Ю. Ліпсія як такі, що найбільше відповідають духові й вимо­гам часу й які можуть виховати людину-громадяннна.

Серед професорів Кнєво-Могилянської академії до творів Е. Роттср-дамського, Ю. Ліпсія та інших гуманістів і реформаторів одним з перших звернувся Йосип Кононович Горбапькнй36. «Політичні настанови...» Ю. Ліпсія 1721 року на замовлення Петра І переклав слов'янською мо­вою професор Києво-Могилянської академії Снмон Кохановськнй. На «Вступ до стоїчної філософії...» Ліпсія посилається в передмові до свого перекладу «Енхірідіону...» Епіктета й один із сучасників Сковороди, ви­пускник Києво-Могилянської академії Г. А. ГЇолетика (1725—1789) 37.

Твори Ліпсія цитував вчитель Сковороди М. Козачннський. Ці та подібні факти позбавляють підстави припускати, що Сковорода міг бути необізнаним з ідеями бельгійського філософа, гуманіста і реформатора. Адже його твори були в бібліотеці Києво-Могилянської академії ще від часу її заснування, оскільки їх закупив для бібліотеки сам Петро Мо­гила 38.

Передові вітчизняні вчені також знайомилися з новими ідеями Е. Роттсрдамського, Х.-Л. Вівеса, «славного канцлера Паризького уні­верситету» Жана Жерсона, Ю. Ліпсія, М.-А. Мурета та іп. у Замойській академії, заснованій 1593 року. Одним з її засновників був пост XVI— XVII ст., автор славнозвісних «селянок», кореспондент Ю. Ліпсія 39 Ши-мон Шпмонович 40. В цій Академії завершували свої студії Касіян Сако-внч, Гнат Євлевич, Ісайя Трофнмовнч-Козловський, Сильвестр Косів, И. Кононович-Горбацькнй, І. Гізель і, очевидно, Петро Могила, на що вказує вся його наступна діяльність 4І.

Зацікавленість вітчизняних філософів творами авторів, які на гума­ністичних і антиклерикальних засадах розробляли нові теорії моралі, права й держави й які певною мірою знайшли своє відображення в творчості Козачннеького й Сковороди, відповідала конкретним потребам часу, оскільки «епоха, коли виникали нові держави, звичайно народні, мусила досліджувати підстави держави й права, й втягнула до цієї ро­боти не лише політиків і правннків, але й філософів» 42.

З політичних і правових питань, які хвилювали вітчизняних вчених, слід назвати проблему походження «верховної влади». В розв'язанні цієї проблеми спостерігається кілька варіантів, кожний з яких є вищим ступенем щодо попереднього Так, схоласти, які захищали позиції фео­далів, твердили, що влада королів, царів і князів походить від бога.

140

Іншим намаганням вирішити проблему було протиставлення «тирана» «просвіченому монархові». Останньому народ на підставі договору доручив верховну владу над собою, тому він є лише сторожемзаконів. Такого погляду дотримувався гуманіст XVI ст., «український Демо­сфен», як його називали сучасники, Станіслав Оріховськнй. З його точки зору, на заяву, що першою людиною в царстві є цар, сам цар повинен відповідати: «В моєму царстві править закон, а не людина», бо «я — цар, тобто язик, око й вухо закону» 43. Оріховський переконаний у тому, що «коли закон є душею й розумом царства, то немає жодного сумніву, що він є вищим від царя. Отже, закон набагато кращий і важливіший від царя... Але оскільки вождь вільного царства — закон... є німим, слі­пим і глухим, то для цього обираємо одну людину, яку називаємо царем, щоб вона була язиком, оком і вухом закону. Бо коли закон міг би слу­хати, говорити, то ніхто не обирав би царя...» 44. Отже, на думку Оріхов-ського, цар є лише сторожем закону, а влада його має людське похо­дження, хоч сам закон має ще й «боже» походження. Це— один з варіантів договірної теорії походження «верховної влади» і держави.

При розв'язанні цієї проблеми Козачннський зробив помітний крок уперед порівняно з позицією своїх попередників, висуваючи на перше місце не «договірну» теорію походження верховної влади, а думку про те, що свою владу над підлеглими царі можуть здобувати й силою зброї. На його думку, цар здобуває владу над царством або на підставі права війни, або обирається підлеглими.

Думкою про природну спроможність і обов'язок кожної людини вирішувати, що для неї добре, а що зле, що законне, а що незаконне, що природне, а що неприродне, Козачннський наближався до ідеалу сво­боди у Г. Сковороди. Даний ідеал завзято відстоювала сучасна Сково­роді демократична різночинницька інтелігенція, про що свідчнтьтого-часна як оригінальна, так і перекладна література з питань теорії дер­жави й природного права 45. Сковорода бачив, що в суспільстві, де панує нерівність, влада багатих і сильних, соціальний гніт, свавілля царизму, так званого загального добра бути не може [1, 332]. На його думку, в та­кому світі цінують і вважають щасливим не того, хто живе згідно зі своєю совістю," а того, хто сильний, багатий, хто вбиває, грабує, шахрує, але на папері правий і чесний [2, 122]. Цей світ нерівності для філософа неприйнятний; тому мислитель хоче від нього втекти, бути від нього мо­рально незалежним. Сковорода належав до тих людей, які не вірять в жодних царів, ні «просвічених», ні неосвіченпх. Царем і богом для нього виступала правда [1, 277].

Вихід із важкого соціального становища трудящих мислитель, як і більшість гуманістів селянсько-плебейського напрямку, вбачав у мо­ральному вдосконаленні суспільства і в розвитку суспільно корисної праці, особливо «еродної», тобто такої, яка відповідає природі людини і до якої людина має природні схильності. Тема дослідження природних схильностей людини та заклик жити й діяти згідно з ними ставилась і раніше, наприклад, філософом-матеріалістом, учнем Х.-Л. Вівеса (який

141

теж перебував під сильним впливом ідей Еразма Роттсрдамського) 46, Хуаном У а рте (1529—158811592), автором твору «Дослідження здібно­стей до наук»47. Проте в трактувапні Сковороди дана тема отримала цілком нове звучання. Закликом пізнати свої здібності, види людської діяльності, визначити форми «сродної» праці (бо лише така праия може принести людині тривалий душевний спокій і щастя) мислитель намагав­ся подолати характерне для його епохи «відчуження», «нееродність» праці, яка, на його думку, повинна приносити людині найвищу насолоду й душевне задоволення. Джерело ж всякого суспільного лиха мислитель вбачав саме в «нееродній» праці, бо «когда уже стал волк пастухом, медведь монахом, а лошак советником, сіє не шутка, но беда... Коликое мученіе — трудиться в несродном деле?» [1, 428]. І, навпаки, «в природ­ном не точію труд сладок, но и сама смерть пріятна» [1, 428]. На думку Сковороди, а зрештою и Козачинського (у якого це видно з його вчення про природне право й природний закон), всезагальне джерело (природа, або бог) влило в кожну людину «все мудрости и художества, к прово-жденію житія нужныя» [1, 147]. Отже, перед природою всі рівні. Але в такому разі виникає закономірне питання: коли кожний визначить свою природу, свої природні здібності, то як він зможе зайнятись «срод­ною» суспільною діяльністю, коли, наприклад, усі вакантні «еродні» по­сади вже зайняті? Як змінити вже здійснений суспільний поділ праці? Обидва філософи пропонують моральне вдосконалення суспільства, яке, на їх думку, повинне привести до еволюційних суспільних перетворень, тобто до добровільного, свідомого перерозподілу «еродннх» посад, а отже, до розкріпачення духовного світу людини. Проте ні в Козачинського, ні в Сковороди немає вимоги практичного розкріпачення людини. Така історична обмеженість пояснюється, очевидно, хибністю висновку, до якого приходили майже всі просвітники XVIИ ст., незважаючи на правильність вихідної тези їх вчення. Так, Козачннський, для якого «за­гальна розважність (тобто етика) — це природне й дискурсивне знання добра й зла» ·, вважав, що спосіб дії, поведінка людини «завше йде за способом [її] існування» 49, подібно до того, як і «спосіб пізнання, спорід­нений з інтелектом, іде за способом буття, природним для інтелекту»50, де спосіб дії, тобто поведінка і спосіб пізнання, є наслідками, а спосіб буття людини й інтелекту — причинами. Будучи переконаними в немож­ливості змінити причини, які, на їх думку, є природними, постійними і не­змінними, Козачинський і Сковорода закликали до морального вдоско­налення суспільства шляхом піднесення моралі, яка засновувалася б на розумі. Вони закликали до духовного очищення н просвіти, фактично прагнули впливати на причини за допомогою їх наслідків, що було утопією.

Заслуга Козачинського й Сковороди полягає в тому, що обидва вони стверджували віру в творчу могутність розуму, боролися за духовне роз­кріпачення особистості, не за потойбічне, а за реальне, земне щастя людства. Обидва філософи зверталися до прогресивних традицій грець­кої античності, а також до ідей епохи Відродження, перед яскравими образами яких, як підкреслював К. Маркс, зникали похмурі примари

*· Μ. Kozaczynski. Philosophia Aristotelica, c. 40 зв.

142

середньовіччя. В центрі уваги цих мислителів стояла проблема людини з її земним щастям. Правильне розв'язання даної проблеми закономірно вело чи до прихованої, чи до більш-менш відкритої критики феодальних порядків і релігії, а отже, й до підготування грунту для поширення ате­їзму. Як писав К. Маркс, «критика релігії завершується вченням, що людина — найвища істота для людини, завершується, виходить, кате­горичним імперативом, який велить повалити всі відносини, в яких лю­дина є приниженою, поневоленою, безпорадною, зневаженою істотою»5|. Більшість філософських ідей, зокрема вчення про дві природи, про ма­крокосм і мікрокосм та ін., повною мірою розкриваються в творчості Г. Сковороди, однак їх можна знайти і в Козачинського, що вказує на наступність цих ідей у обох філософів.

Р. Т. Громяк

м. Тернопіль

ЄДНІСТЬ ПОЕТИЧНОЇ І ФІЛОСОФСЬКОЇ ТВОРЧОСТІ Г. С. СКОВОРОДИ

Радянські літературознавці та історики філософії внесли значний вклад у розшуки, дослідження, осмислення і популяризацію творчості видатного поета і філософа Г. С. Сковороди. В цілому послідовно роз­глянуті його філософські, суспільно-етичні, естетичні погляди. Одностай­но відзначалась оригінальність мислення філософа, його органічний зв'язок з вітчизняною культурою, історико-філософською традицією, су­спільно-політичною атмосферою своєї доби. Гуманізм, демократизм, антиклерикалізм світогляду мислителя поставили його в ряд визначних представників Просвітництва не тільки в Росії, айв усій Європі, зро­били Сковороду виразником світовідчуття та інтересів уярмленого тру­дового люду, поборником дружби народів.

Однак недостатня увага, на наш погляд, приділяється внутрішній цілісності філософсько-поетнчної творчості мислителя, стилю і формі викладу творів Г. Сковороди.

Аналіз творчості Г. Сковороди як поета і філософа виявляє цікаву тенденцію: вся його творчість несе на собі відбиток художньо-образного мислення, є конкретним поєднанням його теоретичних міркувань із спо­собом світовідчуття. В загальних рисах єдність поетичної і філософської спадщини Сковороди дослідники характеризували й раніше, але по-різ­ному пояснювали особливості та основу цієї єдності. П. М. Попов зазначав: «Для Сковороди поезія — та сама філософія, тільки втілена в поетичних образах» '. Історики української літератури відзначають, що філософські твори мають у собі немало власне літературного, образного матеріалу, який допомагав Сковороді унаочнювати, «оживляти» філософ­ські поняття, категорії, суперечки2. Про «буйну силу образної ілюстра­ції» пише А. М. Ніженець3. Ці безсумнівні в першому наближенні твердження потребують уточнення.

Насамперед слід зазначити, що мистецька спадщина, художньо-об­разні елементи трактатів і діалогів є тільки «втіленням», «унаочненням»,

51 К. Маркс і Ф. Енгельс. Твори, т. 1, К.. 1958, с. 391.

1 Матеріали до вивчення історії української літератури, т. 1. К., 1959, с. 633.

143

«ілюстрацією» його філософських ідей. Тому зміна форми (загальної понятійної на конкретно-чуттєву, емоційно-образну) ні в якій мірі не впливає на зміст вираженого. У хронологічному плані, мабуть, треба мати на увазі, що поетична творчість мислителя здебільшого передувала виникненню філософських діалогів і трактатів.

Цікаві дослідження про єдність та взаємозумовленість поетичної і філософської частин творчого доробку Сковороди подали В. І. Шннка-рук та І. В. Іваньо, які особливу увагу звернули на динаміку, еволюцію цього процесу. Автори пишуть, що в 50—60-х роках «філософські роз­думи» Сковороди «дістають емоційно-образну інтерпретацію», що в «по­шуках найзручнішої та найвідповіднішої форми вираження своїх думок він звертається до віршів та листів», що оспівування вільного життя у згоді з природою утворює основний струмінь поетичних медитацій Сковороди, які поєднують його пісні з майбутніми філософськими творами.

Згодом Сковорода всю свою увагу зосередив на філософських про­блемах, «підпорядкувавши свої літературно-естстнчні уподобання філо­софській творчості» [1, ЗО], що позначилось навіть на переосмисленні його поезій та байок. Поезія і байки того періоду, коли Сковорода роз­горнув свою концепцію у власне філософській формі, стали виявлятись немовби в новому контексті. «Вірші (канти, епіграми, уривки), включені в філософські твори, розвивають окремі теми, іноді порушують нові питання або ж являють собою лірико-філософські роздуми» [1, 27]; у фі­лософських творах байка знову набуває функції прикладу, оскільки її засобів виявилось замало для «цілком однозначного спрямування думки читача в напрямі додержання тнх чи інших моральних норм» [1, ЗО].

Такий процес визрівав поступово, зумовлюючись внутрішньою логі­кою розвитку творчості Сковороди. Смисл світоглядної еволюції мисли­теля В. І. Шинка рук та І. В. Іваньо вбачають як у зміні змісту та обсягу філософської проблематики, так і в зміні характеру тнх самих проблем у різний період: коли у мислителя формувалися окремі положення, які згодом лягли в основу філософського вчення, тоді Сковороду ще міг за­довольнити спосіб осмислення тих чи інших проблем у формі художніх образів. У міру розгортання цих проблем «виникала потреба в більш відповідній предметові мові» [1, 35]. Оскільки філософське мислення Сковороди в своїй основі було синтетичним, то воно перебувало в за­лежності не лише від змісту ідей, що їх розвивав філософ, а й від обра­них форм, стилю [1, 53].

Після кількох повчань і трактату «Начальная дверь ко хрнстіан-ському добронравію» Сковорода почав писати діалоги з п'ятьма і більше особами, які шукають відповідь на певне питання. Авторську позицію представляв один або два співрозмовники. Пізніше кількість дійових осіб скорочується, і, зрештою. Сковорода висловлюється безпосередньо («Икона Алківіадская», «Жена Лотова»). «Ці зовнішні моменти діало­гічної форми відбивають внутрішню логіку розвитку філософських ідей Сковороди. Від окремих загалом моралістичних ідей вій рухається в напрямі розгортання цілісного етичного вчення, в центрі якого лежить ідея «еродної праці» як основи щастя; водночас він шукає обгрунту­вання онтологічних та гносеологічних основ свого філософського вчен­ня» [1, 36].

Як бачимо, основні моменти взаємозумовленості поетичної і філо­софської творчості Г. Сковороди привернули увагу дослідників його спадщини. Ці моменти зведені в певну систему, осмислені в руслі розвит­

144

ку філософської концепції в цілому та у зв'язку з діалектикою форми і змісту. Проте зворотна тенденція — вплив художньо-естстнчного спо­собу осмислення теоретико-практичних проблем, потребує дальшої кон­кретизації і розробки, зокрема, шляхом виявлення і розкриття гумані­стичних моментів філософії Г. Сковороди.

Етико-гуманістичне вчення Сковороди за своїм змістом споріднене з мистецтвом, з естетичним освоєнням дійсності. В його центрі стоїть людина, проблема її самопізнання і щастя. Проводячи у своїх філософ­ських працях ідею «подвійності» всього сущого, навчаючи в діалогах бачити «двоє», натуру видиму і невидиму, обґрунтовуючи своє розуміння взаємовідношення трьох світів, Сковорода завжди вдавався не тільки до текстів з Біблії, а й до прикладів із власного досвіду, аналогій, які внаслідок їх самоочевидності, чуттєвості завжди були зрозумілішими слухачам із народу, до яких звертався філософ. Всіляко засуджуючи «видиму тварь», матеріальність емпірично спостережуваного рівня всіх трьох світів, всіх об'єктів навколишнього світу, філософ, проте, не міг по­яснити своїх роздумів, не вдаючись до ідеї матеріальності.

Філософські міркування настільки тісно пов'язані з чуттєвим мате­ріалом, що логіка останнього була сильнішим аргументом для буденної свідомості слухачів, ніж спекулятивні роздуми філософа. Діалоги Ско­вороди справді є зіткненням двох сфер суспільної свідомості — буденної і науково-теоретичної. В обох із них переважає емоційно-образний мо­мент над власне раціональним.

Наведемо приклад. «Удивительно! — говорить Лука.— Как то воз­можно, что человеком есть не внешняя, или крайняя, его плоть, как на­род разеуждает, но глубокое сердце или мысль его: она-то самым точным есть чсловеком и главою» [1, 161]. Друг йому відповідає: «Если видишь на старой в Ахтырке церкве кпрпнчь и вапну, а плана ея не понимаешь, как думаешь — усмотрел ли и узнал ея?» Лука. «Никак!..» [1, 164]. У процесі такої розмови слухачі не раз просять говорити простіше, зро-зуміліше. К л е о π а: «Не можно ли поговорить простее?» [1, 167]; А φ анасій: «Потише, господние мой! Не залетывай с орлами во мрак об­лачный. Перестаю разуметь речь твою. Пряди погрубее ниточку для очей моих сельских» [1, 313].

Ці та багато інших діалогів є по суті свідомою стилевою установ­кою, згідно з якою виклад має бути орієнтованим на того, кому він адре­сується. На один з подібних закидів у незрозумілості викладу Яков відповідає: «А не то же ли поет и твой пророк Горатій: «Porticibus, поп judiciis utere vulgi». По мосту-мосточку с народом ходи, а по разуму его себе не веди» [1, 293]. Місточком до розуміння виступають оті численні аналогії, притчі, символи, реальні спостереження, які мали б вести до розкриття суті філософії двох натур.

Однак частіше траплялося так, що розуміння залишалося на рівні життєвих відносин, які переконливіше промовляли до людей з народу. Так сталося з критикою буквалістського розуміння Біблії. Іронія Сково­роди над тими, хто біблійські притчі і легенди розумів буквально і пря­мо, мала своєю основою природничо-наукові знання, розуміння алогіч­ності і немислимості цих легенд. Клерикали зразу ж збагнули критичну спрямованість переосмислення Біблії Сковородою, звинувативши його в «нечистоті думки і висловлювань». Як цілком слушно пише П. Д. Ки-рик, внаслідок проведеної Сковородою трансформації буквального смислу біблійних текстів у символічний, позитігвного значення набула критика філософом Біблії. Для читачів творів Сковороди «ці висловлю-

145

вання були набагато зрозумілішими, ніж складні символічні переосми­слення Біблії, тому насамперед вони сприймалися читачами»4.

Справа тут не лише в залежності сприймання від життєвого досвіду читачів, а н у внутрішній логіці, змістовності того чуттєвого матеріалу, на основі якого твориться алегорія, символ, образ. У творахСковороди знаходимо прямі висловлювання про зв'язок символу із своїм змістом, зустрічаємося з намаганням пояснити необхідний зв'язок зовнішнього і внутрішнього в символах. Зокрема, це здійснюється тоді, коли тлумачи­ться образ Еродія, який «знаменует веру во Христа, а ясігЬе сказать, израилское око, видящее двое». ДаниТл вбачає тут три причини, «для чего взят он во образ сей»: «1-я —что гнездится на кирках; 2-я — что снедает змін; 3-я — что в старости родителей кормит, хранит и носит» [1, 271]. З цього ж приводу Г. Сковорода висловився і сам від свого імені, відповідаючи на критику за «нечисті думки» про Біблію.

М. Ковалинський в біографії Сковороди так передає думку філо­софа: «Когда я хвалю доблесть воина, неустрашимость, мужество, храб­рость его, то сим не уничтожаю нарядов его, ни оружия^ его. Наряд, убранство, оружіє воина есть исторія, а разум и слава сей історій есть дух воина, дьло его. Когда я, смотря на прекрасный храм, превозношу похвалами симметрію, пропорцію, великолепіе, то относя сіе к искуству здателя, к красоте цълаго, отвергаю ли, исключаю ли кирпич, известь, желъзо, песок, воду, каменьщиков, ваятелей и проч., как будто бы ничего того не бывало. Я удивляюсь разуму храма, но тем не отмещу наруж­ности онаго» [2, 468—469].

Розкрити внутрішній смисл, сутність будь-якого об єкта поза озна­ками зовнішнього явища не можна. І хоч Сковорода в теорії сутність протиставляв явищу, він не міг всупереч об'єктивним закономірностям виходити у власній теорії пізнання лише з ідеалістичних принципів.

Тому в його діалогах часто переважає не логічна аргументація, а «навіювання» думки. У таких місцях співрозмовники сердяться, гні­ваються, нападають на опонента, як це буває в жнтті, апелюючи в остан­ній інстанції до життєвих вражень або до Біблії. Це, відповідно, веде або ж до створення художнього образу, або ж, при посиланні на Біблію, до тавтології, яка діє хіба що емоційною напругою вислову. Для підтвер­дження цього висновку розглянемо ще один із діалогів Сковороди.

Π а м в а. «Взглянь на сію прекрасную пред окошком яблонь. Видиш, что она сучья свои, будьто множество рук своих, листом украшенных, возвышает. Но скажи, чево ты в ней не видишь? Кореніе ея закрыто пред тобою» [1, 242]. Доказуючи Луці, що без духа не можна навіть дихнути, Π а м в а говорить: «Знай же: потому что не можно. Ане можно затем, что неполезно. Еще ли не понимаеш? В мненіи о божіей милости плох, а в понятін туп. Видь ты уже слыхал, что нога твоя наружная — не нога...» [1, 243—244].

Тут співрозмовники є живими людьми; діалог ведеться за законами драматичного жанру, в якому кожна фраза має значення тільки у про­тиставленні іншим фразам і водночас у системі цілого. Даний принцип побудови художнього твору іноді проявляється в Сковороди навіть там, де він будує свої «симфонії» з численних псалмів, біблійних цитат. Вони поєднуються одне з одним, по-різному виражаючи нюанси якоїсь думки в розумінні співрозмовників. Друг, Григорій виступають немовби своєрідними арбітрами в суперечці, вони бачать всю систему положень релігійної літератури, а їх опоненти зосереджуються лише на окремих виразах. «Споришь, Лука,— говорить Д ρ у г,— и хвалишься, будьто знаешь Христа. Разумей, чем хвалишся! Опасайся Іереміиных слов сих...» [1, 207]. Назви окремих творів чи їх частин безпосередньо вказу­ють на цю властивість їх побудови — «Симфония, сиречь согласіе свя­щенных слов со следующим стихом».

Уривки з Давидових псалмів, цитованих Памвою, Антоном, Лукою, творять ту симфонію, яка всебічно має ствердити думку «пізнай само­го себе».

Суперечка в діалогах про кардинальні філософські питання ніколи не ведеться лише теоретично або тільки на емпіричному рівні. Друг, Григорій та ін. часто ведуть своїх співрозмовників від зрозумілих їм предметів, речей, процесів до ствердження загального. Але це не завжди зараджує справі, тому думка слухачів спрямовується інакше: «Отведи мысли твои на время от человека и посмотри на протчую природу»,— говорить Друг [1, 173], а дещо далі додає: «Для лучшія уверенности вот тебе голос божій» [У, 174].

Процес розуміння, переконання теж подається через конкретно-чут­тєві образи чи навіть чуттєві враження. Прикладом цього може бути таке зізнання Клеопи: «А теперь похожи на жителя глубокія Норве-гіи, который по шестимесячном зимнем мраке видит чуть-чуть отверза­ющееся утро и всю тварь, начинающую несколько болванеть» [1, 177].

Таким чином, Сковорода-філософ завжди залишався Сковородою-поетом. Його «художня дисперсія» доповнювала раціональні моменти в пошуках істини. П. Г. Тичина, мабуть, першим відчув нерозривну єд­ність творчої індивідуальності мислителя і його вміння переконувати, влучно сказавши: «Потоки творчого мислення Сковороди такі були стрімкі, що вони, спадаючи із верховин в долину, ламали на своїй путі усі колючки й бур'ян, перестрибували через каміння гостре і розливались широко по всім роздоллі... Образ цей однаковою мірою стосується як його учених трактатів, так і ного віршів» 5.

Живучи серед людей-трударів, думаючи про людину та її щастя, фі­лософ обрав для своїх роздумів давню форму діалогів, засоби художньо­го мовлення і з вершин філософського і прнродннчо-наукового знання осмислював свою добу, своє життя. Тому філософські антиномії не засту­пили від нього життя. Воно через творчу думку вливалося в наукову систему Г. С. Сковороди.

В. Іваньо

м. Київ

ПРО СТИЛЬ ФІЛОСОФСЬКИХ ТВОРІВ Г. СКОВОРОДИ

Спадщина Г. Сковороди належить водночас і до філософії, і до ми­стецтва, що зумовлює труднощі при визначенні її ролі і місця в історії української культури. В ній є твори, що за характером ідейно-естетнч-ного осмислення дійсності та жанрово-стилістичннми властивостями на­лежать до літератури, а також твори, які за проблематикою і способом її розв'язання відносяться до філософських. Проте літературні твори зацікавлять філософа своїми ідеями, а філософські твори — діалоги, трактати — художньо-стилістичними аспектами.

147

Сковорода належав до тих представників нашої культури, які на професійному рівні виступали в багатьох галузях знання і художньої творчості. Він чітко усвідомлював відмінність художнього освоєння світу митцем від наукового його осмислення філософом, а разом з тим послі­довно прагнув до синтезу цих двох начал, всіляко наголошуючи на твор­чій функції філософії. Тому його твори здаються зразками синкретичної літературної форми, в якій ще недостатньо розмежовувались логічно-понятійне і художньо-образне. Насправді ж це не синкретизм, а синтез, що є результатом вже розвинутих форм духовної культури. Саме це й примушує нас розглядати філософську спадщину Сковороди з точки зору стилю, з якого філософські твори звичайно не розглядають. Тому для кожного, хто знайомий з творчістю Сковороди, зрозуміла та умов­ність межі, що відокремлює Сковороду-пнсьменника від Сковороди-мис-лнтеля.

І філософія, і поезія Сковороди виходять з уявлення про людину як мікрокосм — дзеркало безмежного макрокосму. Людина виступає тут не абстрактною схемою, не пасивним спостерігачем своєї долі, а носієм та активним учасником боротьби протилежних сил. Такий погляд на людину є джерелом неповторної своєрідності вчення Сковороди, на що не раз звертали вже увагу історики філософії. «Філософія Сковороди,— писала О. Єфименко,— так само глибоко і сильно індивідуалізована, як і вся його різко і суворо окреслена психологічна особистість»

Філософський пантеїзм мислителя, його вчення про дві натури всіх речей, концепція трьох світів (макрокосму, мікрокосму та світу симво­лів), виділення в окремий ідеальний світ образної символіки, яка також має подвійну природу,— все це узгоджувалося з основними вимогами культури барокко. Антнтетика барокко була для Сковороди зручною формою синтезу суперечностей земного і небесного, тлінного і вічного, чуттєвого й аскетичного, абстрактного і конкретного. В межах цього сти­лю знаходили примирення античні та міфологічні уявлення з християн­ськими уявленнями. Сковорода розглядав у своїй філософії питання, що були улюбленою тематикою і для барочного мистецтва,—трагічність су­перечностей життя і смерті, суєти і щастя, добра і зла, явища і сутності.

Своєрідність гуманізму та просвітництва Сковороди, як і багатьох інших мислителів того часу, полягає в тому, що він спирався не стільки на аналіз соціального середовища та співчуття людині як його жертві, скільки на осмислення гуманістичної сутності суперечностей людини і світу, протилежних начал у самій людині. Ллє мислитель не тільки сумував з приводу недосконалості людини, а й вірив у людину та її розум, у її добру волю.

' Історики літератури, відзначаючи єдність філософії і художньої творчості Сковороди, здебільшого вказують на те, що поезія та байки є образним втіленням, ілюстрацією його філософських ідей, стичних поглядів, а також констатують, що філософські твори містять у собі багато образних елементів, виступають засобами унаочнення філософ­ських понять. Подібні міркування розкривають лише особливосте твор­чого мислення Сковороди, але не пояснюють специфіки взаємодії двох сторін творчого обдарування поета і мислителя, оскільки образно-худож­ні елементи розглядаються ними тільки як засіб, а філософські ідеї — як мета діяльності. Однак навіть у межах естетичної свідомості XVIII ст..

1 А. Я. Ε ф и м е н к о. Личность Г. С. Сковороды как мыслителя — «Вопросы фи­

148

в якій важливого значення надавалось утилітарно-дидактичній функції літератури, розглядати дану функцію тільки як образну ілюстрацію фі­лософських, педагогічних та інших ідей не можна. Адже художні твори в тогочасних поетиках трактувалися також і за рівнем їх майстерності.

Образно-емоційні елементи не можна розглядати лише як засіб, оскільки вони не тільки втілюють готовий зміст, що існує уже в понятійній формі, а й вносять в нього свої власні моменти. В образності виража­ються зв'язки філософського вчення з культурно-історнчнимн ареалами, завдяки чому висновки філософа набувають характеру життєвих спосте­режень, входять у коло звичних естетичних уявлень, які були вироблені теорією і практикою давнього красномовства.

Не можна, як справедливо зауважує О. Соколов, ототожнювати художні стилі з філософськими системами, що нерідко робили дослід­ники, котрі розглядали стиль як чисто світоглядну категорію. І справді, так само як класицизм не є картезіанством, стиль барокко не тотожній з пантеїзмом, хоча зв'язок між ними безсумнівний. Адже «стиль пов'яза­ний з філософією як естетична категорія, і як такий він стає виразом світогляду» 2. Як провідний стиль свого часу барокко, за визнанням до­слідників, наклало відбиток на різні галузі культури, включаючи і філо­софську.

Оскільки Сковорода залишався письменником і в філософських тво­рах, то їх можна правильно зрозуміти лише в межах того стилю, прин­ципами якого він керувався при їх написанні. До речі, в цьому відношен­ні Сковорода не був винятком серед філософів. Наприклад, дослідники не раз підкреслювали важливість дослідження стилю філософських тво­рів Платона, Φ. Бекона та інших філософів3. Зокрема, слід відзначити, що велике значення надається характеристиці антитетичного стилю Ге-ракліта в праці Кессіді.

Стиль творів Сковороди визначався сучасною йому епохою, тобто сукупністю соціальних умов, виховання, традицій письменства і т. п. Але не було і явищем особистим, пов'язаним з пошуками і здобутками самого Сковороди, його власними поглядами та філософсько-естетичними прин­ципами. І в своєрідності переосмислення оповідного матеріалу, і в інди­відуалізації мовних засобів барочного стилю проявилась яскрава творча індивідуальність автора, його емоційно напружене ставлення до світу і до засобів відображення даного світу в свідомості. Тому необхідно з'ясувати не тільки зміст вчення Сковороди, а й форму вираження, пере­дачі цього вчення, а також ті засоби, за допомогою яких мислитель вира­жав своє ставлення до світу.

Ідеї просвітництва уживаються в нього з містичними алегоріями, образна конкретність — з філософською рефлексією, дидактика — з емо­ційністю. Саме цим зумовлена наявність в літературних творах иеліте-ратурного, а в філософських — нефілософського матеріалу. Що ж до найхарактернішого жанру Сковороди — притчі, то вона являє собою алегорнко-символічні переосмислення за допомогою засобів барочного мстафоризму. Як у байках, так і у філософських творах, діалогах і прит­чах конструктивну функцію виконують емблеми, символи та різноманітні алегорії, регламентовані правилами логіки та риторики.

2 Α. II. С о к о л о в Теория стиля. М., 1968. с. 88.

149

Сковорода успадкував і переосмислив розроблену в барочних поети­ках та риториках алегоричну емблематику, яка виступає у нього формою пізнання і духовного освоєння світу. Емблеми і символи — це своєрідна мова, яка закріплює в чуттєвих образах позбавлені речовості умоглядні, абстрактні уявлення та поняття. Взявши на озброєння вироблену в по­передні часи символіку та емблематику, мислитель зробив її одним із важливих засобів філософствування і надав їй специфічного забарвлен­ня. Образи-символи вживаються ним в тій же мірі, що й поняття, образні аналогії, порівняння, метафоризм та алегоризм 'визначають стиль його мислення і спосіб передачі думок.

Всі пошуки Сковороди пройняті бажанням збагнути за допомогою логіко-семантнчного та образно-аналогічного аналізу ті моральні прин­ципи, пізнання яких дало б можливість людині досягти доброчинного та щасливого життя. Цс і дозволило мислителю визнати самостійне існу­вання світу символів, основою якого є Біблія. В цьому світі символів мислитель прагнув знайти ідеал людських стосунків, умовою якого є пі­знання людьми власної духовної сутності та моральних імперативів по­ведінки. На основі Біблії Сковорода викладав своє розуміння ідеального морального світу, в якому стверджується істинно людський спосіб життя, що не був можливим ні в умовах феодалізму, ні в умовах капіталістич­них відносин. Так через переосмислення Біблії Сковорода прийшов до со­ціальної утопії — ідеальної республіки, принципами якої є любов, рів­ність, спільна власність.

Цілком зрозуміло, що естетичні принципи барокко були засвоєні Сковородою, оскільки вони відповідали його нахилам до алегорії та сим­воліки, до пошуків внутрішнього смислу речей навколишнього світу. Природно, що риси, характерні для західноєвропейського барокко, в ньо­го значно модифікувалися, набуваючи нового виразу. Звертаючись до традиційних образів барокко, він сміливо використовував алегорико-снмволічну образність, вироблену середньовічною та ренесансною куль­турою, а водночас збагачував її новими інтерпретаціями, що були результатом його власного життєвого досвіду та виробленого на цій основі філософського вчення. Мислитель брав і переосмислював насам­перед те, що відповідало його вченню, тому звичні для барочного пись­менства образи, уподібнення, емблеми, символи та алегорії набували нового трактування, передавали особисте ставлення мислителя до мате­ріалу. За аналогією з «езоповою мовою» реалістичної сатири звертання до алегорії, притчі, байки та символіки у Сковороди деякі дослідники пояснювали міркуваннями його тактики, бажанням приховати під але­горіями власні думки, критику тогочасного суспільства. Однак алегорнка і символіка були для Сковороди внутрішньо необхідними, пов'язувались із самою сутністю його філософських та естетичних принципів.

Сковорода майстерно застосовує принципи, розроблені теорією крас­номовства. Тогочасні курси риторики вимагали, щоб письменник та ора­тор (наукова проза тоді розглядалася як один із видів красномовства) дбали не лише про зміст своїх думок, а й про відповідну змістові форму. Тому Сковорода надавав величезного значення формальній стороні своїх філософських творів, яка стає настільки важливою, що при її ігноруванні легко можна помилково зрозуміти зміст творів мислителя. В його філо­софських творах дуже істотне місце займають філологічні досліди, ети­мологічні, термінологічні міркування тощо. Філософ часто йде до розкриття смислу речей та значення їх для людини через з'ясування при­хованого смислу слів та словосполучень. Відомо, що одним із образів

150

який втілює згубні манівці, у Сковороди виступає образ сирен. Пояс­нюючи його, він в примітках вказує на грецьке походження слова, яке при цьому перекладає словами «пута», «оковы» тощо.

Специфічність стилю Сковороди зумовлюється тим, що в його творах своєрідно сполучаються слова, вживані в прямому значенні, з метафо­ричними сполученнями. При взаємодії цих двох моментів світ речей і явищ роздвоюється на протилежності, одна з яких утворює зовнішню оболонку речей, а друга характеризує їхню сутність. Тому й слова, що позначають речі або явища, мають не лише свій буквальний смисл — знаків предметів і речей навколишнього світу. У Сковороди нерідко на першому плані виступає їх символічний смисл. І. Франко у свій час від­значив, що внаслідок алегоричного способу писання твори Сковороди зрозуміти нелегко. Адже та словесна система, яка утворює тканину його творів, має подвійний смисл: зовнішній (логічно-словеспа оболонка) і внутрішній (значення, яке приховане під нею).

Розкриття багатозначності слів поставало перед філософом першо­черговим завданням поетичного та філософського мислення. Будучи ідеалістом, він вважав, що таємниця речей пов'язана з таємницею їх словесного значення, а не навпаки. Звідси вельми часті в його творах етимологічні екскурси, які мають на меті встановити, поряд з предмет­ним, трансцендентне значення слів, яке, на думку Сковороди, мало б свідчити про присутність морально-духовної сторони в кожній речі. Тому буквальне витлумачення окремих висловів, взяте поза контекстом, веде до неадекватного розуміння поглядів мислителя.

Відзначаючи порівняно широке використання Сковородою різнома­нітного оповідного матеріалу («прикладів»), слід відмітити, що він в жодному випадку не використовує його пасивно, механічно, а піддає обов'язковій переробці, щоб зробити даний матеріал зручним для обгрун­тування якої-небудь ідеї. Це зумовлює вражаючий сковородннськнй пафос, внаслідок якого твори мислителя стають немовби охопленими полум'ям глибокої суб'єктивної пристрасті. Філософ з великим талантом публіциста вмів «викресати вогонь» із всякого образу — символу. Його нерідко охоплював щирий захват і натхнення, що живилося пафосом, за­снованим на глибокій вірі в правильність обстоюваних ідей. Читача в них вражає продуманість словесно-стнлістичних принципів, їх відповідність теоретичним настановам риторик і поетик, його мова багата на тропи, риторичні фігури та складні метафори.

Сковорода не раз заявляв, що у істини проста мова, але сам він досить послідовно відмовлявся від простоти, віддаючи перевагу «фігу­ральному» способу викладу. Інше його твердження, що «така мова, яке життя, а життя таке, яке серце», що «мова є дзеркалом серця» та що «ни один источник в чистоть своей не покажет гьлесной фігури столько живо, сколько ясно душевное лице изображается в откровенных водах речн» [2, 179], очевидно, більше стосується його мови та стилю. Для творів мислителя характерна особлива мова, котра і вимагає від дослід­ника специфічного підходу для з'ясування того, що філософ стверджує.

Порівняно з віршами, які здебільшого характеризуються певною сухістю, схематичністю, розсудливістю, філософські діалоги Сковороди позначені винятковою емоційністю, а також своєрідною живописністю, «декоративністю». В них часом навіть більше, ніж у віршах, помітне свідоме ставлення до слова і прагнення використати його не лише ло­гічні, а й емоційні потенції, що вважаються характерною ознакою стилю барокко.

151

Філософ використовував різноманітні мовні засоби для посилення емоціонального змісту, неначе прагнув вичерпати всі можливості реалі­зації власного душевного стану. Він свідомо перенасичував свої твори риторичними фігурами, ускладненими метафорами, гіперболами і анти­тетичними формулами та іншими секретами давньої риторики, яка регла­ментувала принципи стилю наукової прози. Як і переважна більшість майстрів ораторсько-проповідницької прози, що орієнтувалися на вимоги стилю барокко, Сковорода не міг уникнути спокуси вражати, дивувати читача чи слухача ефектами незвичних словосполучень, витончених сло­весних фігур та образів.

Від стилю барокко походить у Сковороди прагнення до використання багатства прийомів і засобів, вироблених тогочасною теорією і практи­кою красномовства. Це вело до нагромадження синонімів, епітетів, ам­пліфікації!, антитез, що утворювали своєрідний словесний «фейерверк». Важливим є те, що у своїх філософських творах Сковорода прагне збагнути світ людської душі, в якій борються між собою протилежні сили. А з іншого боку, він не тільки формулює свої ідеї в логічно несу-перечливих положеннях, а й хоче за допомогою словесно-емоційннх засобів «навіяти» їх читачеві.

Варіювання одних і тих же ідей, логічне осмислення одних і тих же образів становить характерну рису творів мислителя. Філософ з вели­чезною послідовністю розвивав свої ідеї, з кожним твором деталізуючи їх, звертаючи увагу на можливі відтінки думок. При цьому Сковорода не байдужий і до форми самовиразу, охоче вдавався до каламбуру та словесної гри. Це й зумовлює особливе значення в його творах своєрід­них стилістичних завдань, стимулюючи утворення різних фігур, які ви­ступали певним евристичним засобом видобування нових думок. Раз у раз повертаючись до одних і тих же понять, мислитель прагнув виразити їх за допомогою різних словесних формул. Внаслідок цього утворювалося безліч синонімічних, близьких за своїм змістом, але відмінних за формою метафоричних виразів, що становлять цілі ланцюги пов'язаного між со­бою тексту. Останній нерідко організований не лише семантично, а й фо­нетично; в ньому чималу роль відіграють не лише логіка смислових значень, а н ритміка. Сковорода не нехтував виробленими риторичним мистецтвом принципами видобування словесних дотепів, які повинні не лише вести читача до істини, а й приносити йому естетичне задоволення.

«Універсалізм» стилю Сковороди виявляється в багатстві стилістич­них варіантів, синонімів, означень. Поряд з багатою синонімікою в творах Сковороди важливу функцію відіграють своєрідні словосполучення, що утворюються за допомогою порівняння або антитези, градації тощо.

Ще одною характерною стильовою особливістю прози Сковороди є наявність численних антитез. Антитетнчність мислення Сковороди зумовлює антитетнчність стилю. Прийом антитези стає найхарактерні­шою властивістю думки мислителя, ознакою наявності в ній елементів діалектичного мислення. Ця особливість охоплює не лише окремі слова, а й цілі речення, що будуються за принципом антитези. Ідея двох проти­лежних «натур» — внутрішньої і зовнішньої — набуває надзвичайно різ­номанітного виразу в численних «антитетичних» формулах. Поняття-об-разн, з якими Сковорода пов'язував ідею невидимого і вічного «начала», протиставлялись у нього поняттям, що означали скороминуще, тлінне, видиме. Кінець протиставляється початку, світло — пітьмі, радість — пе­чалі, плоть — духу тощо. Кількість подібних пар в його творах майже безмежна і настільки вражає читача, що ілюструвати її немає потреби.

152

В складних антитезах протиставляються як поняття, що містять основні думки, так і поняття, що надають їм емоційно-експреснвного за­барвлення—епітети, сполучники тощо. Істотне місце посідає викори­стання фонетичних засобів мови, зокрема гармонії звуків, алітерацій, асонансів, рим тощо. Поряд з алітераціями Сковорода широко викори­стовував асонанси та рими. Останні найчастіше з'являються в тексті тоді, коли автор прагнув до лаконічної афористичності. Багато рим утво­рюється внаслідок пошуку «принципу доповняльності» при зближенні слів на основі їх вторинних значень. Цілі абзаци прозових творів Сково­роди нагадують собою віршований текст, який має ознаки давніх епіграм.

Ще одним елементом свідомої стилістичної організації прозаїчного тексту є ритм. Значну роль в утворенні його відіграють повторення слів та словосполучень. Наприклад, у творі «Жена Лотова» одним із повторів є заклик: «Поминайте жену Лотову!»

Основним засобом ритмізації тексту є однакова побудова фраз, що утворюють великі абзаци. Саме за такою однотипною структурою простих речень, які слідують одне за одним, утворюється енергійний ритм такого уривка: «хМалснькая искра разоряет городскія стъны. Из крошечнаго зърна выходит толикая яблонь. Легенькій воздушный шум есть испущен­ное из уст слово, по оно часто или смертно уязвляет, или в кураж приво­дит и оживляет душу. Малая птица — пътух пугает льва, а мыш — слона. Невидная прѵжина в составь движет всю часовую машину. Неосязаемая в цыркуле точка источником есть всех фигур и машин. Десятофунтная машинка ворочает стопудную тяжесть. Соломяный крутень разбивает кремень. Ничтожная гражданских законов бумажка содержит граждан­ство в тишинъ. Отцовская старость владеет жестоковыйными рабами и буйными сынами. Слабаго здоровья государ управляет безсловесную свиръпость народную» [2, 13—14].

Варто ще відзначити, що певну функцію в прозі Сковороди викону­ють елементи, традиція яких започаткована творчістю полемістів. Він сплачував певну данину елементам «лайливого стилю», що його так по­любляли полемісти. Сковорода виявляв неабиякий публіцистичний хист, далі розвиваючи полемічний стиль, що склався в українській літературі. Подібні слова та вирази вій використовував як засіб емоційної характе­ристики згубного світу. З-під його пера не раз зривалися гарячі слова: неначе охоплені полум'ям любові та пристрасті, сповпені майже пророчої сили звинувачення та викриття світу, ворожого людині.

Важливим стилістичним засобом у творах Сковороди є навмисне заниження стилю, вживання «низьких» слів при характеристиці явищ, що звичайно вимагають «високого стилю». Наприклад, в багатьох творах вживаються такі вирази, як «божія фабрика», «Капішон Пахомієв», «Христов кафтан», «пацієнт Ієрихонскнй», «поварня і дурачество божіе», «Давид... спился, или от меланхоліи с ума сошел», «Соломон... для созда-нія стъны сея столько патаскал материалов», «Даниил... дудку дмет» і т. п. Звернення до просторіччя та побутової лексики відіграє тут різну функцію, але найчастіше воно є засобом іронічного ставлення до тнх марновірців. котрі наполягали на буквальному смислі Біблії і нездатні були збагнути морально-повчальний смисл її легенд та притч.

Багато із творів Сковороди, незважаючи на їх перевантаженість біблійними цитатами та ремінісценціями, засвідчують, що в особі україн­ського мислителя ми маємо неабиякого майстра гострого, пройнятого ви­соким пафосом слова. Незвична публіцистична пристрасть б'є в ньому, мов джерело, дозволяючи йому досягти прозорої виразності та справж-

153

духовно-практичного відношення до світу. Адже в центрі творчості філо­софа стоїть людина в її відношенні до світу, як сповнена пошуків смис­лу буття, добра і краси. Таким чином, барокко як своєрідна система стилю та сукупність засобів духовного освоєння світу допомагає про­никнути в духовний світ Сковороди, у його літературні шукання і філо­софське вчення. На цій основі він розкривав трагічні суперечності своєї епохи, розгортав критику зла, засвоював і розвивав ідеї гуманізму та просвітництва.

Творчість Сковороди була і залишається об'єктом боротьби прогре­сивної і реакційної ідеології. З'ясування місця і характеру символіки, алегорикн та барочної стилістики в ній засвідчує наукову необґрунтова­ність методологічних засад націоналістичних істориків, і, зокрема, Д. Чи-жевського, про зв'язок філософії Сковороди з німецькою містикою. Послі­довний аналіз спадщини Сковороди переконує в тому, що джерелами його світогляду були прогресивні традиції світової професійної культури та усної народної мудрості. Сковороді чужа будь-яка національна обме­женість, він охоче звертався до мудрості різних народів. Як за постанов­кою та розв'язанням актуальних у XVIII ст. філософських проблем, так і за рисами стилю своїх творів він, мислитель, був близьким до братніх культур російського і білоруського народів, а також творчо сприймав культуру країн Західної Європи. Вивчення стилю філософської прози Сковороди допоможе глибше зрозуміти зміст філософської проблематики його творчості, яка є визначним внеском у скарбницю філософської думки.

1. Д. Бажинов

м. Київ

ЕТИЧНА КОНЦЕПЦІЯ Г. С. СКОВОРОДИ В ОЦІНЦІ Л.М.ТОЛСТОГО

Питання про зв'язок морально-етичного вчення Толстого з стичною концепцією Сковороди привертало увагу дослідників ще наприкінці ми­нулого століття. Першою порушила цс питання відомий історик і етно­граф О. Я. Єфименко у своїй публічній лекції, виголошеній у Харкові в листопаді 1893 р.1 Про це писали також критик і літературознавець О. О. Ізмаилов та історик Д. І. Багалій. З радянських дослідників до цієї проблеми зверталися М. М. Гусєв, Н. Є. Крутікова, А. А. Сахалтуєв М. П. Редько і Г. М. Світлична.

Однак ставлення Толстого до Сковороди ще недостатньо досліджене й досі. Мстою цієї статті є спроба висвітлити найважливіші моменти цього питання, показати, чому і чим саме було йому близьким і співзвуч­ним моральне вчення українського філософа.

У листі Толстого до П. І. Бартенева від 6 березня 1870 року зустрі­чаємо першу згадку про цього українського мислителя. Проте знайомство російського письменника з творчістю Сковороди відбулося,—свідчить В. Булгаков у щоденнику,— значно раніше, ще в роки його молодості 2.

. 1894 р. в чеському журналі «Vysehrad» була надрукована замітка «По­передник Л. Толстого», написана на основі викладу лекції О. Єфименко і підписана криптонімом ~ gn. Майже дослівно навівши думки О. Єфименко, автор замітки додав: «Вплив Сковороди на Толстого був великий».

В.булгаков и Л.Н.Толстой в последний год его жизни. Дневник секретаря Л. Н. Толстого. М., 1957, с. 187—188. ни»

156

Є підстави припускати, що Толстой вперше міг зацікавитись Сково­родою під час навчання в Казанському університеті. Як свідчать мемуа­ристи, Толстой-студент виявляв глибокий інтерес до філософії. Старший товариш Толстого по університету М. Булич у листі до академіка М. Гро­та від 10 січня 1886 p., згадуючи своє знайомство з майбутнім письмен­ником в казанський період, писав: «Тоді ми провадили серйозні розмови і найбільше про філософію. Я вивчав Спінозу і пам'ятається враження, яке справив на мене оригінальний розум Толстого»3. Про це ж свідчить і запис з щоденника Т. О. Єргольської французькою мовою про те, що «з деяких пір вивчення філософії наповнює всі його (Толстого.—Лет.) дні і ночі» 4.

При такій зосередженості на вивченні філософії важко припустити, щоб Толстой не знав підручпика з історії філософії архімандрита Гав-рнїла (В. І. Воскресенського).

У шостому випуску «Історії філософії» була вміщена стаття про Сковороду, яку 1840" року було передруковано в 3-й книжці «Учених за­писок» Казанського університету. Архімандрита Гавриїла молодий Тол­стой добре знав, слухав його лекції, складав йому іспити із закону божого, церковно-біблійної історії, логіки та психології.

Щоправда, стаття про основи вчення українського філософа є майже дослівним запозиченням відомої статті про Сковороду пера О. Хпждеу, видрукованої у журналі «Телескоп» у 1835 р. Проте суттєвим для нас є те, що ця книжка тривалий час була єдиним посібником з філософії російською мовою і нею широко користувались студенти всіх університе­тів Росії. Саме в ній досить докладно, як на той час, викладено біографію і вчення Сковороди, а його філософія оцінюється дуже високо. Напевне, на цей період припадає і знайомство молодого Толстого з творчістю Сковороди.

Толстой мав можливість читати Сковороду па початку та в середині 60-х років, коли він, працюючи над «Війною і миром», докладно вивчав масонську літературу, не лише друковану, а й рукописну. Твори Сково­роди були дуже популярні серед масонів і поширювались у списках. Зокрема, в масонському журналі «Сионский вестник» за 1806 p. було надруковано уривок з твору Сковороди «Начальная дверь ко хрнстіан-скому добронравію», основні положення якого були дуже співзвучні з тогочасними поглядами письменника на роль морально-релігійного виховання.

Інтерес до філософських питань з новою силою спалахує у Толстого наприкінці 60-х — початку 70-х років. Про своє захоплення філософією він пише в листі до Фета від ЗО серпня 1869 р.5 Очевидно, саме ними філософськими зацікавленнями Толстого було викликане його звернення до Сковороди на початку 1870 р. Про цс свідчить лист письменника до П. І. Бартенева з просьбою «якщо не надіслати, то виписати... заголовки статей про Сковороду» [61, 229]. Толстой просить надіслати статті про Сковороду чи принаймні список їх. Напевне, з творами самого філософа він на той час встиг уже ознайомитись. Очевидно, що архівіст і бібліо­граф Бартенев, який багато допомагав письменникові під час роботи над

157

«Війною і миром», постачаючи його архівними матеріалами, виконав і це його прохання.

Наступним періодом, коли Толстой міг звертатись до Сковороди, на нашу думку, були 1879—1881 pp., коли письменник пережив глибоку духовну кризу, після чого в його світогляді стався різкий злам. Сам Толстой визнавав, що у виробленні своєї теорії морального самовдоско­налення він спирався на багатьох своїх попередників. І хоч серед них письменник не згадує українського філософа, все ж є підстави припускати, що вчення Сковороди сприяло кристалізації толстовської моральної теорії. Право на таке припущення, зрештою, дає сам Толстой надзвичайно високими оцінками Сковороди та його вчення. Крім позна­чок на книжках з матеріалами про Сковороду, що зберігаються в Ясно-нолянській бібліотеці, про це може свідчити і такий факт.

У видавничих планах організованого Толстим видавництва «Посред­ник», у складанні і обговоренні яких письменник брав найактивнішу участь, ще на початку 90-х років з'являється задум видати популярну книжку про Сковороду. Про це свідчить неоиублікований лист одного з керівників «Посредника» І. І. Горбунова-Посадова до філософа і кри­тика Μ. М. Страхова від 10 березня 1891 p., автограф якого зберігається у відділі рукописів Центральної наукової бібліотеки АН УРСР б. Однак цей задум редакції тоді так і не був здійснений.

Але найбільше Сковорода привертає увагу Толстого в останнє деся­тиріччя його життя. Саме на цей період припадає найбільше свідчень про звернення письменника до українського мислителя, високу оцінку ним вчення Сковороди. Це і використання думок, висловлювань та урив­ків з творів українського філософа у збірниках для повсякденного читан­ня «Круг чтения», «На каждый день», «Путь жнзни» та ін., і статті Толстого «Про науку (Відповідь селянинові)» та «Головне завдання освіти (Відповідь на лист В. Ф. Булгакова)», і записи в щоденниках письменника, вже згадана стаття О. Ізмайлова, «Яснополянські записки» Д. П. Маковицького. Звичайно, кульмінаційним моментом зацікавлень Толстого українським філософом є період його роботи над статтею «Г. С. Сковорода».

Працюючи над цією статтею, Толстой відчув потребу ширше озна­йомитись з літературою про Сковороду і з його творами. 25 травня 1907 р. Д. П. Маковнцькнй звернувся з листом до Μ. М. Гусєва, в якому писав: «Лев Миколайович просить вас надіслати всі матеріали, які маєте про Сковороду. А коли не маєте, на його рахунок купіть» [40, 510]. Як пише Μ. М. Гусев у коментарі до статті «Г. С. Сковорода», він у листі до Д. П. Маковицького вказав всі джерела, якими користувався при написанні своєї книжки, виділивши особливо видання творів Сково­роди 1894 р. Толстой цю книгу читав. У «Кишеньковому щоденнику на 1907 рік» він записав 3 червня: «Читав Сковороду. Не так добре, як чекав» [56, 197].

Цей запис потребує пояснення. Примірник видання Сковороди 1894 p., що зберігається в Яснополянській бібліотеці і який, очевидно, був надісланий Μ. М. Гусєвим, розрізаний на сторінках 248- 280, де вмі­щені поетичні твори із збірки «Сад божественных пЪсен», уривки з інших філософських та літературних творів.

Той факт, що Толстой обмежився лише згаданими творами, що нерозрізаними залишились навіть аркуші з «Житієм Григорія Сково-

Див.: Відділ рукописів ЦНБ АН УРСР, III, 17087.

158

роди» М. Ковалннського, наштовхує на думку, що письменник уже рані­ше встиг ознайомитись з цим виданням. Такої ж думки дотримувався і Μ. М. Гусев. У своєму листі до дослідниці життя і творчості Сковороди А. М. Ніжснець від 12'квітня 1961 р. він писав: «Видання творів Сково­роди під редакцією Багалія було Толстому відоме. Коли він говорив зі мною про мою працю, то сказав: «Велику книгу ви всю використали». Під великою книгою він розумів саме видання 1894 року. Отже, в Ясній Поляні, крім того примірника, що зберігається тепер в Яснополянській бібліотеці, був ще інший примірник, місцезнаходження якого тепер невідоме» 7. Інших видань творів українського філософа в Яснополян­ській бібліотеці немає.

Що ж до матеріалів про життя і творчість Сковороди, то в особистій бібліотеці Толстого їх збереглося кілька, частина з яких має власноручні підкреслення і позначки письменника. Як вже відзначив А. Сахалтуєв, в особистій бібліотеці Толстого зберігається збірка творів Г. П. Данилевського у 24 томах, 21-й том якої розрізаний саме там, де вміщено статтю про" Г. С. Сковороду 8. У Яснополянській бібліотеці зберігається й інше, подарункове видання творів Данилевського у 6-ти томах, видане у 1884 р. На полях статті «Український філософ XVIII ст. Г. С. Сково­рода» 6-го тому творів Данилевського цього видання також є читацькі позначки у вигляді характерних для Толстого підкреслень. На стор. 320 підкреслено велику цитату з відомого листа філософа до Артема Доро-фієвича від 19 лютого 1779 р. Про особливо шанобливе ставлення Тол­стого до Сковороди свідчить виділення таких слів на стор. 335 цієї книги Данилевського: «Голяк і бідняк, кидає він потім у Переяславі, в Харкові і в Москві вигоди професорства для вільного і бродячого життя неза­лежного мислителя».

Толстой був обізнаний з спеціальними працями про філософію Ско­вороди. В бібліотеці в Ясній Поляні зберігається комплект журналу «Вопросы философии и психологии». У 3 (23) книжці за 1894 рік вміщено першу частину статті проф. Φ. Ο. Зеленогорського «Філософія Г. С. Ско­вороди», що є одним з найгрунтовнішнх на той час досліджень філософ­ської спадщини українського мислителя. Аркуші журналу зі статтею Зеленогорського розрізані повністю, а на полях її є власноручні підкрес­лення і написи Толстого.

У бібліотеці Толстого зберігається також праця Ф. В. Ливанова «Раскольники и острожники», в другому томі якої вміщена стаття «Український філософ Г. Сковорода та його значення серед молокан і духоборців». Толстой просив Д. П. Маковицького знайти цю книжку і пізніше дякував йому: «Вона мені стала в пригоді» 9. Отже, Толстой цю книжку читав, і оскільки це було в період, що передував його роботі над статтею про Сковороду, то можна не сумніватись, що нарис про україн­ського мандрівного філософа в ній також не залишився поза увагою письменника. У кабінеті письменника серед найпотрібніших йому книжок була енциклопедія Брокгауза і Ефрона, в якій вміщено статтю Ів. Франка про Сковороду. Напевно, Толстой читав цю статтю.

Особливе місце посідає популярна книжечка Μ. М. Гусєва «Украин­ский народный мудрец Григорий Саввич Сковорода», видана «Посредни-

159

ком» 1906 р. Толстой грунтовно опрацював книжку Μ. Μ. Гусєва 10, на­писавши на її основі свою статтю про Сковороду, а також включивши наведені у ній уривки з творів філософа до своїх збірок для повсякден­ного читання: «Коло читання», «На кожний день» і «Шлях життя».

Цінним джерелом для дослідження ставлення Толстого до Сково­роди є записи мемуаристів.

Так, О. Ізмайлов у своїй статті «Дві легенди (Лев Толстой і Григорій Сковорода)» розповів про свою зустріч з Толстим у Ясній Поляні в липні 1907 р. спільно з літератором Μ. М. Брешко-Брешковським. Автор статті розповідає, що Толстой зрадів згадці про Сковороду і висловився про нього так: «Багато в його світогляді мені так дивовижно близьке. Я не­щодавно ще раз перечитав його. Мені хочеться про нього написати. І я це зроблю. Його біографія, може, краща за його писання. Але які гарні й писання!» 11

Особливу цінність для характеристики ставлення Толстого до Ско­вороди мають його висловлювання, що наводяться Д. П. Маковицьким у «Яснополянських записках», більша частина яких все ще не опубліко­вана. Записи Маковицького, на думку біографів Толстого, відзначаються фактичною точністю і достовірністю. Як правило, вони робились безпо­середньо після розмови, або ж у найближчий час і лише частина їх від­новлювалася згодом з нотаток на окремих картках. Домашній лікар письменника зафіксував кілька його висловлювань про Сковороду, що свідчать про високу оцінку ним філософської спадщини українського мислителя.

Надзвичайно цікаве висловлювання Толстого про Сковороду наво­дить автор «Яснополянських записок» в записі від 22 травня 1907 р. За чаєм після обіду йшлося про газетні новини, про Суворина, видавця ретроградного «Нового времени». Толстой негативно висловився про цього діяча рептильної преси. При цьому він додав: «Суворин — пустий — відомий, а от Сковорода — невідомий. (Лев Миколайович вчора і сього­дні зайнятий його життєписом).— Сковорода, розумний письменник, по­ширюється в часі, в тривалому часі. У нас все більше стане відомим і будуть перекладати його на чужі мови — і це буде, і я бажаю цього, щоб було — і будуть його й там все більше знати, цінувати» 12.

Своєрідним доповненням до цього є запис Маковицького від 27 трав­ня 1907 p.: «Увечері Лев Миколайович вийшов до чаю, говорив про Сково­роду і дав прочитати вголос, що Сковорода писав про марновірство (між іншим Лев Миколайович кілька днів тому писав про Сковороду).

— Коли б це написав англієць чи голандець — читали б. Треба пу­стити Сковороду в хід і в перекладах за кордоном. Про нього матеріал дуже маленький. Гусєв висловлювання позмінював, а я також змінюю. Сковорода писав, як правило, у віршах і малоросійською мовою» 13.

Водночас Маковицький наводить і суперечливі, помилкові міркуван­ня Толстого-мораліста про Сковороду, що свідчать про його намагання інтерпретувати вчення українського мислителя в дусі теорії непротивлен-

10 Примірник книжки Μ. М. Гусєва з численними позначками, власноручними встав­ками Толстого, змінами і викресленнями зберігається разом з автографом і машино­писним текстом статті «Г. С. Сковорода» в архіві Державного музею Л. М. Толстого в Москві.

160

ня злу насильством. Зокрема, у записі від 3 червня 1907 р. Маковицький наводить такі слова Толстого: «Сковорода вчив шанувати священиків і слухатксь панів. Пани і піддані — йому тоді здавалось, що інакше і бути не може».

Що ж саме вважав Толстой «так дивовижно близьким» у світогляді і вченні Сковороди? Які саме думки і висловлювання українського філо­софа були для нього «чудовими»?

Найзначнішим документом для характеристики ставлення Толстого до українського філософа є його стаття «Г. С. Сковорода», що признача­лася для збірника «Дитяче коло читання».

Роботу над збірником письменник розпочав на початку березня 1907 року. Напевно, вже тоді письменник вирішив написати статтю про Сковороду для збірки «Дитяче коло читання». Підставою для такого припущення є те, що він у той час, як свідчить Д. П. Маковицький, пере­читує книжку Гусєва.

Безпосередньо до переробки книжки Гусєва і написання своєї статті про Сковороду Толстой приступив 21-го травня 1907 р. і працював над нею, згідно з записами у його щоденниках та «Яснополянських записках» Д. П. Маковицького, з перервами десь близько тижня.

Цікаво відзначити, що Толстой задумав було скласти для «Дитячого кола читання» життєписи Епіктета, Сократа, Паскаля, Руссо та інших [56, 31]. Те, що письменник розпочав серію популярних нарисів-життєпи-сів видатних філософів і моралістів саме з Сковороди (про інших так і не встиг написати для задуманої збірки), красномовно свідчить про ту велику вагу і значення, що надавав він особі і моральному вченню українського філософа.

Хоч стаття «Г. С. Сковорода» і є переробкою згадуваної книжки Μ. М. Гусєва, все ж вона має цілком оригінальний характер. І не лише тому, що письменник при її написанні користувався й іншими матеріа­лами про Сковороду, а насамперед тому, що вся вона пройнята його світоглядом, його ставленням до життя, його поглядами на людину, її призначення.

У своїй статті Толстой відзначає, що Сковорода лишив по собі добру пам'ять у народі і мудре вчення про те, як треба жити, щоб знайти справжнє щастя. Викладаючи біографію мислителя, Толстой всіляко підкреслює простий спосіб його життя [40, 409]. З особливою симпатією відзначає близькість його до народу, якому він проповідував своє вчення «всюди, де траплялось: на сільських вулицях, на ярмарках, на церков­них цвинтарях, у хатах». «Він особливо любив простий, сільський люд,— пише Толстой,— і вони любили його». Пишучи про основи морального вчення Сковороди, Толстой наголошує на його демократизмі, утвердженні ідеї рівності людей усіх станів, на критиці феодально-кріпосницького ладу, офіційної релігії, попівства. Стаття написана в цікавій, дохідливій для юних читачів формі. В ній наведено кілька висловлювань і цитат з творів філософа, а вірш «Всякому городу нрав і права» подано у про­зовому перекладі-переказі.

Крім статті «Г. С. Сковорода», Толстой написав стислу, всього на 12 друкованих рядків біографічну замітку-характеристику, що була вмі­щена в збірнику «На кожний день» під датою ЗО квітня. У Толстого було чимало мікрожиттєписів для своїх збірників повсякденного читання. У таких замітках письменник подавав найважливіші, з його точки зору, моменти біографії, діяльності і вчення близьких йому за духом філософів та моралістів.

161

Толстой у цій замітці про Сковороду виділяє такі його риси: вче­ність, презирство до влади і багатства, його близькість до народу і любов до нього простих людей і, звичайно ж, «спрощенський» спосіб життя, що так імпонував Толстому-моралісту. З етичного вчення Сковороди пись­менник взяв улюблену тезу про те, що все потрібне людині в житті добувається легко, а все непотрібне — важко. Замітка сповнена глибокої симпатії до українського мислителя [43, 120]. Письменник надавав особ­ливого значення своїм збіркам «Коло читання», «На кожний день», «Шлях життя», прагнучи зробити їх своєрідними підручниками етики практичного життя для широкого кола читачів. З приводу збірки «Коло читання» Толстой говорив, що вона «складена з кращих думок найкра­щих письменників» [39, XXVI]. Ще з більшою підставою він міг це сказати про наступні «На кожний день» і особливо «Шлях життя».

Тому аналіз того, що саме використав Толстой із спадщини Сково­роди у своїх збірках, становить особливий інтерес. Звичайно ж, увагу релігійного мораліста Толстого, яким він виступає в цих збірках, притя­гують думки і висловлювання українського мислителя про потребу мо­рального самовдосконалення. Принцип самовдосконалення в системі етичних поглядів Толстого, так само як і в етиці Сковороди, є своєрідним фокусом, що стягує в єдиний вузол цілу низку морально-етичних засад і вимог. Він вбирає в себе і потребу пізнання людиною самої себе, свого внутрішнього «я», і вимогу чесного трудового життя, заснованого на засадах правди, справедливості і любові до ближнього, тобто до всіх людей. Органічно включається в нього думка про перевагу духовного над матеріальним. З такого розуміння моральної природи людини у Ско­вороди, так само як і в ученні Толстого, випливає їх трактування смислу людського буття, поняття блага, справжнього щастя.

Толстому дуже близькі і дорогі думки та висловлювання Сковороди про те, що благо, щастя не в багатстві, не в грошах, не у владі, а в житті, заснованому на засадах моральності, відповідно до вимог «серця», якими людина повинна постійно керуватися. Тому він часто наводить у своїх збірках висловлювання українського мислителя про потребу пізнання людиною самої себе, своєї морально-етичної сутності, «свого серця», або «свого бога», про моральне вдосконалення. Це такі вислови Сковороди, як-от: «Поліпшуй свою душу, наближуючи її до досконалості. В цьому благо», «Ми все вміємо і все знаходимо, тільки самих себе не вміємо знайти...» та ін.

Толстому-моралісту близькі і співзвучні думки українського філо­софа про бога, якого той часто ототожнював з природою, вічністю. У збірках Толстого використовуються висловлювання Сковороди про бога з «Начальної двері...», «Разговора пяти путников о истинном щастіи в жизни». Особливо цінував письменник парафраз Сковороди з Єванге­лія: «Царство боже всередині вас». Толстому імпонували також мірку­вання Сковороди про життя і смерть.

Увага Толстого до спадщини українського філософа-просвітителя, глибоке проникнення в зміст його вчення, творче використання та актив­на популяризація цього вчення — живий приклад плідної взаємодії і взаємозбагачення культур двох братніх народів.

162

В. Г. Сарбей

м. Київ

В. Д. БОНЧ-БРУЄВИЧ — ДОСЛІДНИК I ПОПУЛЯРИЗАТОР СПАДЩИНИ СКОВОРОДИ

Володимир Дмитрович Бонч-Бруєвич (1873—1955) пліч-о-пліч спів­робітничав з Володимиром Іллічем Леніним у дожовтневі і післяжовтневі роки. Він активно допомагав проведенню в життя ленінського плану створення марксистської пролетарської партії, керував нелегальною до­ставкою в Росію перших ленінських періодичних видань «Искра» і «Впе­ред», організував за кордоном перший центральний партійний архів і більшовицьке видавництво. Повернувшись з еміграції у 1905 p., Володи­мир Дмитрович брав безпосередню участь у редагуванні таких друкова­них органів більшовицької партії, як «Новая жизнь», «Наша мысль», «Казарма», «Звезда», «Правда», «Просвещение» та ін., за дорученням В. І. Леніна створив 1907 р. велике легальне видавництво «Жизнь и Зна­ние», на базі якого в радянський час виникло партійне видавництво «Коммунист»

Ще в дореволюційний період багато сил віддавав Володимир Дмит­рович справі публікації праць В. І. Леніна 2, навіть готував шеститомник його вибраних творів 3. В радянський же час В. Д. Бонч-Бруєвич — один з головних організаторів першого багатотомного видання ленінських творів4, здійснюваного за рішенням IX з'їзду РКП (б). Він працював разом з В. І. Леніним у Раднаркомі, займаючи до кінця 1920 р. посаду керуючого справами, а пізніше протягом усього свого життя вів куль­турно-освітню роботу (очолював Держвидав, державні музеї: Л. М. Тол­стого, Літературний, Історії релігії і атеїзму), керував підготовкою до друку академічних видань творів Л. М. Толстого, О. С. Пушкіна та де­яких фундаментальних історико-документальних збірників переважно з проблем революційного, суспільно-політичного і культурного руху в Росії5.

Талановитий марксистський журналіст і фахівець у галузі філософії, історії, етнографії, фольклору та літературознавства В. Д. Бонч-Бруєвич за свої численні друковані праці одним з перших став дійсним членом Комуністичної Академії за особистою рекомендацією ініціатора її ство­рення— В. І. Леніна. Значне місце в творчій спадщині Бонч-Бруєвича, яка налічує понад 1300 опублікованих статей, брошур, книг 6 і, мабуть, більшу кількість неопублікованих праць, посідають мемуарні матеріали. В центрі їх — образ великого вождя пролетарської революції, бо й сам автор вважав найголовнішою справою своєї творчості написання спогадів про В. І. Леніна 7, з яким близько спілкувався протягом майже З0 років. Найяскравіші розповіді Бонч-Бруєвича про вождя партії видруковані

1 Центральний партійний архів Інституту марксизму-ленінізму при ЦК КПРС. ф. 124, on. 1, спр. 237, арк. 10, 11, 25.

2 Див.: А. Ф. Бережной, С. В. Смирнов. Бойцы революции. Сотрудники большевистской печати. Биобиблиографический справочник. Л., 1969, с. 57.

3 Див.: О. Д. Г о л у б е в а. В. Д. Бонч-Бруевич — издатель. М., 1972, с. 53.

4 Див.: Віталій Сарбей. Перше зібрання творів.— «Наука і суспільство», 1969, № Ю, с. 2—3.

5 Див.: В. Д. Бонч-Бруевич. Избранные сочинения, т. III. М., 1967, с. 421—425.

6 Див.: Державна бібліотека СРСР ім. В. І. Леніна, відділ рукописів, φ. 369, кар­тон 75, спр. 19, арк. 61 зв.

7 Див.: «Комсомольская правда», 10. XI 1954 г.

163

окремою книгою 7а. У розділі «Ставлення Володимира Ілліча до пам'яток старовини» натрапляємо на прізвище Григорія Савича Сковороди. Згадане воно у списку видатних історичних діячів, що заслуговують на першочергове вшанування їх Радянською владою. Цей список було оформлено у Постанову Ради Народних Комісарів від ЗО липня 1918 р. про необхідність спорудження пам'ятників великим революціонерам, діячам літератури, мистецтва і науки.

В. Д. Бонч-Бруєвич досить рано у своєму житті познайомився з твор­чою спадщиною Сковороди. «Зацікавившись рухом широких народних селянських мас,— свідчив він,— я дуже багато займався вивченням істо­рії російського, українського і білоруського селянства, перечитав вели­чезну кількість літератури і скоро побачив, що серед широких мас існують величезні приховані течії, які мають багатовікову історію, їх я назвав «релігійно-суспільними рухами»... Зайнявшись усією цією літе­ратурою, я дуже близько підійшов до творів Г. С. Сковороди, читав їх у виданнях Багалія і дуже багато чим був незадоволений, бо мені здава­лось, що це видання досить поверхове, так само як і його вступна стаття» 8.

Отже, вже самий підхід марксистського дослідника до творів україн­ського мислителя XVIII ст. принципово відрізнявся від усієї попередньої літератури з сковородинознавства. Бонч-Бруєвич вирішує підготувати максимально повне наукове видання творчої спадщини Сковороди. Тим більше, що опублікована 3 грудня 1905 р. в газеті «Новая жизнь» ленін­ська стаття «Соціалізм і релігія» закликала популяризувати антирелі­гійні і антиклерикальні твори французьких просвітників XVIII ст., а Сковорода був їх сучасником, виступав проти всієї політичної системи духовного і фізичного уярмлення людини абсолютистським ладом, крі­посниками і офіційною церквою, доводив безглуздість біблійних опо­відань.

Теологічно-алегорична форма філософських творів українського мис­лителя XVIII ст., якою вони, мабуть, найбільше привернули увагу сектантів 9, була другорядною для марксистського дослідника і сприйма­лась ним лише як данина часові і до того ж як певне прикриття від мож­ливих переслідувань. Ще більш чітку позицію щодо творчої спадщини Сковороди займав, як свідчить В. Д. Бонч-Бруєвич, В. І. Ленін. Він «був далекий від того, щоб модернізувати Сковороду «під марксиста» або (протилежна, але не менш безглузда крайність!) викидати його з ряду прогресивних діячів, вважаючи за якогось «містика», «аскета», «сектан­та» тощо. Ленін сприймав Сковороду передусім історично» 10.

Для підготовки видання творів Сковороди В. Д. Бонч-Бруєвич всту­пив у прямі контакти з Російською Академією наук, де над його роботою взяв шефство один з прогресивних учених-філологів академік О. О. Шах-

7а Див.: В. Д. Бонч-Бруєвич. Воспоминания о Ленине. Μ., 1969.

8 Цит. за: В. Д. Бонч-Бруєвич про Г. С. Сковороду. Подала А. М. Ніжинець.— «Ра­дянське літературознавство», 1958, № 3, с. 90.

9 На жаль, і в наш час доводиться застерігати, як про це слушно зауважує В. С. Горський у статті «Філософія Сковороди у дореволюційних вітчизняних досліджен­нях» («Філософська думка», 1972, № 5, с. 52), проти вульгаризовано-примітивних спроб робити висновок про нібито належність видатного українського мислителя XVIII ст. до сектантського руху лише на тій підставі, що його твори мали певну популярність серед представників деяких течій релігійного сектантства.

10 П. М. Попов. Вшанування пам'яті Г. С. Сковороди (за неопублікованими листами В. Д. Бонч-Бруєвича і спогадами про нього).— «Радянське літературознавство», 1965, № 2, с. 33.

164

матов — людина демократичних суспільно-політичних поглядів (ро речі, один з ініціаторів подання 1905 р. від імені Академії офіційної вимоги про скасування урядової заборони друкувати українською мовою). Ви­сокий науковий і громадський авторитет Шахматова дуже сприяв успіш­ному ходові справи. По-перше, це допомогло організувати широкий збір по всій країні різних стародавніх рукописів (в тому числі — сектант­ських), а серед них траплялись твори Сковороди и. По-друге, оригінали і копії всіх рукописів, які зберігалися в різних архіво- і бібліотекосхови-щах країни, були «затребованы» до рукописного відділу бібліотеки Ака­демії і, отже, були сконцентровані в одному місці, що значно полегшу­вало дослідницьку роботу над підготовкою їх до видання. Саме через Шахматова Бонч-Бруєвич одержав у своє розпорядження копії всіх ско-вородинських рукописів, які були у Д. І. Багалія 12. По-третє, під егідою Академії збірник творів Сковороди виходив у світ як суто академічне, наукове видання, і тим самим вдалося обійти цензурні перешкоди, які, за визнанням Багалія 13, підірвали віру в можливість опублікування повного зібрання творів українського мислителя. До того ж, коли Бонч-Бруєвича заарештовували (а це було тричі після 1905 р.), то його, як свого наукового співробітника, Академія брала на поруки 14. Навіть під час останнього арешту Бонч-Бруєвича, коли особливий відділ департа­менту поліції інкримінував йому активну діяльність у соціал-демокра-тичній фракції Державної думи і у видавничих справах російської соціал-демократії, зокрема у виданні газети «Звезда» 15, Шахматов не відцурався свого «неблагонадійного» співробітника. Більш того, він домігся, щоб фотокопії рукописів Сковороди доставлялися в'язневі у ка­меру. Таким чином, робота над підготовкою сковородинських творів до видання не припинялася й у в'язниці.

У листі з в'язниці до О. О. Шахматова від 14 березня 1911 р. В. Д. Бонч-Бруєвич писав: «Тут я виключно займаюсь Сковородою — рукописами його, які мені надіслала Академія, за що я дуже вдячний» 16. Через рік, уже на волі, Володимир Дмитрович 29 квітня 1912 р. знову повідомляв свого адресата: «Зараз напружую всі сили, щоб закінчити — залишилось зовсім небагато,— Сковороду...» 17. А коли незабаром підго­товлений том вийшов друком, Бонч-Бруєвичу у листі до Шахматова від 21 листопада 1912 р. довелося обстоювати своє право і доводити необхід­ність публічно висловитись не тільки про позитивні, а й негативні сторони попереднього видання творів Сковороди, здійсненого 1894 р. Д. І. Ба-галієм 18. Малася на увазі «Замітка від редакції», що відкривала том. В ній Бонч-Бруєвич вказував на допущені у попередньому виданні значні недоліки, пропуски, невідповідності оригіналам Сковороди, а особ-

11 Див.: В. Д. Бонч-Бруєвич. Моя литературная и научно-исследовательская деятельность.— «История СССР», 1967, № 2, с. 103—104.

12 Собрание сочинений Г. С. Сковороды. Том I. С биографией Г. С. Сковороды М. И. Ковалинского, с заметками и примечаниями Владимира Бонч-Бруевича. СПб., 1912, с. IX.

13 Див.: Державна бібліотека СРСР ім. В. І. Леніна, відділ рукописів, φ. 369, кар­тон 236, спр. 6, арк. 1—1 зв. (від 2 грудня 1909 p.).

14 Краткая автобиография члена партии РКП Владимира Дмитриевича Бонч-Бруе­вича (билет № 111489).—«История СССР», 1967, № 2, с. 99.

15 Див.: Державна бібліотека СРСР ім. В. І. Леніна. Відділ рукописів, φ. 369, кар­тон 82, спр. 34, арк. 2 зв.

16 Архів Академії наук СРСР, ф. 134, оп. З, спр. 165, арк. 22—23 зв.

17 В. Д. Бонч-Бруєвич. Избранные сочинения, т. 1. Μ., 1961, с. 348.

18 Див.: Архів Академії наук СРСР, ф. 134, оп. З, спр. 165, арк. 33—34 зв.

165

ливо — у публікації рукопису Μ. Ковалинського 19, хоч водночас з на­лежною повагою відзначав те, що «робота, проведена Д. І. Багалієм над творами Г. С. Сковороди, дуже широка, значна й плідна», а тому йому безперечно належить пальма першості у відкритті філософа XVIII ст. для російської науки 20.

Так само й Багалій, критикуючи видання, здійснене Бонч-Бруєвичем за пропуски і помилки у багатьох місцях, відзначив як заслугу видавця не тільки опублікування ним кількох раніше невідомих творів, а й «його піклування про якомога точне відтворення тексту і прагнення розібратися в численних рукописах творів Г. С. Сковороди» 21. Сам Володимир Дмит­рович був достатньо самокритичний. І коли такі помилки, описки, непра­вильні прочитання рукописних текстів були справді виявлені у його виданні, про що Бонч-Бруєвич довідався з повідомлення члена-кореспон-дента АН УРСР П. М. Попова, він із задоволенням констатував це як крок уперед у підготовці «повного академічного видання українського філософа XVIII ст.» 22.

Примітки й коментарі (автор І. В. Іваньо) до повного зібрання творів конкретно розкривають випадки помилок у попередніх виданнях, зокре­ма у тому, що його здійснив 1912 р. Бонч-Бруєвич, і водночас вказують на заслуги Володимира Дмитровича в опублікуванні ряду філософських праць Сковороди [1, 505, 525; 2, 514, 522, 554]. Більше того, у передмові «Від редакційної колегії» з усією силою підкреслені незаперечні заслуги першого марксистського дослідника творчості Сковороди і публікатора основної частини філософської спадщини українського мислителя XVIII ст. [1, 5].

Матеріали, які зберігаються в Державній бібліотеці СРСР ім. В. І. Леніна, свідчать про колосальну за обсягом і дуже ретельну роботу Бонч-Бруєвича по підготовці до видання творів Сковороди. Зокре­ма, тут натрапляємо на папку з сотнями аркушів бібліографічних заміток про сковородинські рукописи з точним зазначенням їх збереження, про опубліковані до 1912 р. твори українського філософа XVIII ст. і про праці інших авторів, йому присвячені23. Є тут великого обсягу (113 арк.) загальний зошит, який у тюрмі заповнював різними нотатками Бонч-Бруєвич. Тут знову-таки знаходимо бібліографічні записи, пов'язані з підготовкою видання творів Сковороди: 1) перелік раніше надрукова­них у періодиці і окремо творів Сковороди; 2) перелік його портретів з позначенням місця їх збереження; 3) перелік творів Сковороди у хро-

19 В архівному фонді В. Д. Бонч-Бруєвича відділу рукописів Державної бібліотеки СРСР ім. В. І. Леніна (ф. 369, картон ЗО, спр. 14) зберігається примірник книги творів Г. С. Сковороди, виданої за редакцією Д. І. Багалія 1894 р. На ньому багато поміток, підкреслень, зроблених рукою Бонч-Бруєвича. Зокрема, виправлено дату написання Ковалинським біографії Сковороди з «1756 р.» на «1794 р.» і зроблено найхарактерніше для марксистського дослідника зауваження: у твердженні Д. І. Багалія, нібито духо­венство мало чи не найбільше порівняно з іншими верствами точок стику з Сковородою, Бонч-Бруєвич підкреслив слово «стику», а на полях написав протилежний термін «роз­ходження», саме в ньому правильно вбачаючи суть взаємин непримиренного антиклери­кала Сковороди і служителів православного культу (арк. 60 зв., 31).

20 Собрание сочинений Г. С. Сковороды, т. 1. С биографией Г. С. Сковороды М. И. Ковалинского, с заметками и примечаниями Владимира Бонч-Бруевича, с. IX—X.

21 Д. И. Б а г а л е й. Издание сочинений Г. С. Сковороды и стоящие в связи с ними исследования о нем (к 120 годовщине со времени его кончины — 1794—1914).— «Известия русского языка и словесности Академии наук», т. XIX, кн. 3, П., 1914).

22 Державна бібліотека СРСР ім. В. І. Леніна, відділ рукописів, φ. 369, картон 58, спр. 5, арк. 1—2.

23 Див.: Державна бібліотека СРСР ім. В. І. Леніна, відділ рукописів, ф. 369, кар­тон 60, спр. 9, арк. 1—219.

166

нологічному порядку; 4) твори Сковороди, про які залишилися тільки згадки; 5) сумнівні твори, які приписують Сковороді; 6) публікації про Сковороду (мемуарні та епістолярні документи, дослідницькі праці); 7) список оригіналів творів Сковороди з позначенням місця їх збере­ження 24. На окремому аркуші Володимир Дмитрович записав «Хроно­логический порядок сочинений Γρ. С. Сковороды». Починається він досі невідомим твором «Рассужденіе о поэзіи и руководство к искусству оной для Переяславской семинаріи» 25.

Ретельно описані Бонч-Бруєвичем зовнішні атрибути рукописів Ско­вороди, особливо цензурні помітки. Утиски цензури не забув відзначити Володимир Дмитрович і щодо біографії Сковороди, написаної М. Кова-линським 26. Мракобісся царської цензури Бонч-Бруєвичу вдалося навіть виставити на публічний осуд громадськості в доданих до виданого ним тому творів Сковороди коментарях, що нібито лише з прагнень академіч­ної скрупульозності докладно й конкретно розповіли про заборонні цир­куляри, які застосовувались до спадщини Сковороди душителями про­гресивної думки в XIX ст., або про свавільне спотворення ними справжнього тексту сковородинських рукописів.

В. І. Ленін був добре інформований про науково-дослідну роботу Бонч-Бруєвича 27, адже ця робота була пов'язана з діяльністю академіка Шахматова і керованого ним Рукописного відділу бібліотеки Академії наук. Саме тут за особистою згодою Володимира Ілліча і за потайним дозволом Шахматова в роки царизму більшовики організували одне з своїх архівосховищ, таємно передаючи на зберігання в ньому примір­ники всіх своїх нелегальних видань. Про цей важливий епізод з дожовт­невого життя партії розповів пізніше Бонч-Бруєвич у мемуарно-докумен­тальній розвідці «В. І. Ленін і бібліотека Академії наук» 28.

В. І. Ленін, за свідченням В. Д. Бонч-Бруєвича, мав у своїй бібліо­теці видання Сковороди 1912 року і не раз його перечитував29, після перемоги Великої Жовтневої соціалістичної революції виступив ініціа­тором гідного вшанування видатного українського просвітителя. Про це відомо не тільки з підписаної В. І. Леніним урядової постанови, а й з авто­ритетних спогадів тодішнього керуючого справами Ради Народних Комі­сарів В. Д. Бонч-Бруєвича 30.

Ставлення вождя Комуністичної партії до творів українського мислителя XVIII ст. відбивало загальні принципи марксистського став­лення до прогресивної і демократичної культурної спадщини минулого. Багатозначним щодо цього є слова Бонч-Бруєвича в одному з його листів до К. О. Решетової-Сковороди (нащадка українського філософа): «Мене дуже зворушує, що Ви знаходите час читати мої маленькі брошури і може через них Ви хоч частково зрозумієте нас, старих революціонерів-кому-ністів, заради чого ми служили, за що боролись і куди прагнемо»31.

24 Див.: Державна бібліотека СРСР ім. В. І. Леніна, відділ рукописів, ф. 369, картон 82, сир. 33, арк. 105—2109.

25 Див.: там же, картон 29, спр. 29, арк. 1.

26 Див.: там же, спр. 28, арк. 1—6; спр. 23, арк. 11—32.

27 Див.: В. Д. Бонч-Бруевич. Избранные сочинения, т. 1, с. 346—347; т. II, с. 500—501.

28 Див.: В. Д. Бонч-Бруевич. Избранные сочинения, т. II, с. 453—461.

29 Див.: П. Μ. Π о π о в. Вшанування пам'яті Г. С. Сковороди (за неопубліковани-ми листами і спогадами про нього).— «Радянське літературознавство», 1965, № 2, с. 34.

30 Див.: В. Д. Бонч-Бруевич. Избранные атеистические произведения. М., 1973, с. 315—316. J

31 Державна бібліотека СРСР ім. В. І. Леніна, відділ рукописів, φ. 369, картон 200, спр. 36, арк. 13.

167

Взяту на себе добровільну місію невтомного дослідника і активного популяризатора творчої спадщини Сковороди один з видатних соратників великого Леніна виконував до кінця свого життя.

Н. В. Комаренко

м. Київ

Д. І. БАГАЛІЙ — ДОСЛІДНИК ЖИТТЯ Й ТВОРЧОСТІ Г. С. СКОВОРОДИ

Серед численних шанувальників і дослідників життя й спадщини мандрівного філософа «пальма першості у відкритті Г. С. Сковороди для російської науки», за висловом В. Д. Бонч-Бруєвича *, безсумнівно, нале­жить українському історикові, академіку АН УРСР Д. І. Багалію (1857—1932 pp.).

Як учений Д. І. Багалій сформувався і працював ще за часів капі­талізму. На його погляди мала вплив буржуазна соціологічна школа позитивізму. Після Жовтневої революції Д. І. Багалій щиро й твердо став на шлях співробітництва з Радянською владою, багато корисного зробив для організації науки і архівної справи в Українській РСР. Він прагнув відійти від буржуазних концепцій, стати на позиції марксизму, але йому було>важко позбутися старого. Ця обмеженість вченого позна­чилась і на характеристиці й оцінці життя і особливо творчої спадщини Г. С. Сковороди. Дослідженням життя і творчості Г. С. Сковороди Д. І. Багалій займався понад 40 років. Він опублікував близько 25 праць — монографій, статей, листів, заміток, досліджень узагальню­ючого характеру з історії України, в яких висвітлено різні аспекти життя і творчості Г. С. Сковороди.

Д. І. Багалій у дожовтневий час був одним з небагатьох істориків, хто займався вивченням спадщини Г. С. Сковороди. За Радянської влади Д. І. Багалій був першим серед істориків, які присвятили Сковороді ґрунтовні праці.

Одна з перших публікацій Д. І. Багалія про Сковороду з'явилася ще 1888 р.2 У статті, де йшлося про археологічні, етнографічні та топо­графічні особливості Харківської губернії, Д. І. Багалій опублікував лист валківського міщанина Харківської губ. Ф. В. Кремини та деякі свої коментарі до нього. Лист перейнятий великою шаною і любов'ю до філо­софа з народу і турботою про вшанування його пам'яті. Д. І. Багалія зацікавив цей лист саме як свідчення того, «що пам'ять про Сковороду не вмерла досі в народі» 3.

Надалі тема життя, діяльності і творчості українського філософа владно входить до проблем, якими займався вчений 4. Причому Д. І. Ба­галій аналізує ту історичну обстановку, в якій жив і навчався Г. С. Ско-

1 Див.: Собрание сочинений Г. С. Сковороды, т. I. С биографией Г. С. Сковороды М. И. Ковалинского, с заметками и примечаниями Владимира Бонч-Бруевича, с. IX.

2 Див.: Д. И. Б а г а л е й. Археологические, этнографические и топографические заметки о Харьковской губернии.— Харьковский сборник. Литературно-научное прило­жение к «Харьковскому Календарю» на 1888 год, вып. 2-й. X., 1888, с. 131—147.

3 Τ а м же, с. 144.

4 Заселение Харьковского края и общий ход его культурного развития до открытия университета. Речь, сказанная на акте в Императорском Харьковском университете 17 января 1889 г. проф. Д. И. Багалеем. X., 1889, с. 31—41; Д. И. Б а г а л е й. Очерки из русской истории, т. 2. X., 1913, с. 15—17, 20; его же. Опыт истории Харьковского университета. (По неизданным материалам), т. 1 (1802—1815 гг.). X., 1893—1898, с. 25—30.

168

Сковорода серед селян. Художник Л. I. Шматько.

ворода, називає його продуктом своєї епохи, вважає закономірною і своєчасною появу такої обдарованої людини серед освіченої української громадськості XVIII ст. Для нього Г. С. Сковорода є «носієм знань і мо­ральних начал в Харківському товаристві кінця XVIII ст.». Слід зазна­чити, що характерним для Д. І. Багалія в перші роки роботи над даною темою було висвітлення загальних аспектів життя й творчості Сковороди, без деталізації й спеціальних узагальнень. В ці роки історик висловив і деякі положення, які потім поглибив або переглянув. Так, висловлена ним думка про те, що твори Г. С. Сковороди через складний зміст та важку мову не могли мати впливу на маси, була з часом спростована самим Д. І. Багалієм. Значну увагу в згаданих працях приділяє історик сатиричним байкам і пісням Г. С. Сковороди, популярність яких серед народу пояснює злободенністю й актуальністю питань, які порушував український філософ.

Наступний етап творчості Д. І. Багалія позначений наполегливою роботою, пов'язаною з підготовкою до 100-річного ювілею від дня смерті Г. С. Сковороди, що відзначався 1894 р. В жовтні 1893 р. Д. І. Багалій запропонував Харківському Історико-філологічному товариству з нагоди 100-річчя від дня смерті Г. С. Сковороди зібрати і видати твори народ­ного філософа. Ця пропозиція мотивувалася як великим значенням Сковороди для історії розвитку освіти на Слобожанщині, так і вкрай незадовільним станом друкованих видань, що давали дуже поверхове і далеко не точне уявлення про життя й літературну діяльність україн­ського філософа 5. З ініціативи Д. І. Багалія товариство, що існувало при університеті, розпочало велику роботу до цієї дати. Воно обрало редак­ційну комісію в складі п'яти професорів: Д. І. Багалія, М. С. Дринова,

5 Див.: Сочинения Григория Саввича Сковороды, собранные и редактированные проф. Д. И. Багалеем. Юбилейное издание (1794—1894 год). С портретом его, видом могилы и снимками почерка. 7-й том Сборника Харьковского Историко-филологического общества. X., 1894, с. СѴІІІ.

169

Взяту на себе добровільну місію невтомного дослідника і активного популяризатора творчої спадщини Сковороди один з видатних соратників великого Леніна виконував до кінця свого життя.

Н. В. Комаренко

м. Київ

Д. І. БАГАЛІЙ — ДОСЛІДНИК ЖИТТЯ Й ТВОРЧОСТІ Г. С. СКОВОРОДИ

Серед численних шанувальників і дослідників життя й спадщини мандрівного філософа «пальма першості у відкритті Г. С. Сковороди для російської науки», за висловом В. Д. Бонч-Бруєвича \ безсумнівно, нале­жить українському історикові, академіку АН УРСР Д. І. Багалію (1857—1932 pp.).

Як учений Д. І. Багалій сформувався і працював ще за часів капі­талізму. На його погляди мала вплив буржуазна соціологічна школа позитивізму. Після Жовтневої революції Д. І. Багалій щиро й твердо став на шлях співробітництва з Радянською владою, багато корисного зробив для організації науки і архівної справи в Українській РСР. Він прагнув відійти від буржуазних концепцій, стати на позиції марксизму, але йому було>важко позбутися старого. Ця обмеженість вченого позна­чилась і на характеристиці й оцінці життя і особливо творчої спадщини Г. С. Сковороди. Дослідженням життя і творчості Г. С. Сковороди Д. І. Багалій займався понад 40 років. Він опублікував близько 25 праць — монографій, статей, листів, заміток, досліджень узагальню­ючого характеру з історії України, в яких висвітлено різні аспекти життя і творчості Г. С. Сковороди.

Д. І. Багалій у дожовтневий час був одним з небагатьох істориків, хто займався вивченням спадщини Г. С. Сковороди. За Радянської влади Д. І. Багалій був першим серед істориків, які присвятили Сковороді ґрунтовні праці.

Одна з перших публікацій Д. І. Багалія про Сковороду з'явилася ще 1888 р.2 У статті, де йшлося про археологічні, етнографічні та топо­графічні особливості Харківської губернії, Д. І. Багалій опублікував лист валківського міщанина Харківської губ. Ф. В. Кремини та деякі свої коментарі до нього. Лист перейнятий великою шаною і любов'ю до філо­софа з народу і турботою про вшанування його пам'яті. Д. І. Багалія зацікавив цей лист саме як свідчення того, «що пам'ять про Сковороду не вмерла досі в народі» 3.

Надалі тема життя, діяльності і творчості українського філософа владно входить до проблем, якими займався вчений 4. Причому Д. І. Ба­галій аналізує ту історичну обстановку, в якій жив і навчався Г. С. Ско-

1 Див.: Собрание сочинений Г. С. Сковороды, т. I. С биографией Г. С. Сковороды М. И. Ковалинского, с заметками и примечаниями Владимира Бонч-Бруевича, с. IX.

2 Див.: Д. И. Б а г а л е й. Археологические, этнографические и топографические заметки о Харьковской губернии.— Харьковский сборник. Литературно-научное прило­жение к «Харьковскому Календарю» на 1888 год, вып. 2-й. X., 1888, с. 131—147.

3 Τ а м же, с. 144.

4 Заселение Харьковского края и общий ход его культурного развития до открытия университета. Речь, сказанная на акте в Императорском Харьковском университете 17 января 1889 г. проф. Д. И. Багалеем. X., 1889, с. 31—41; Д. И. Б а г а л е й. Очерки из русской истории, т. 2. X., 1913, с. 15—17, 20; его же. Опыт истории Харьковского университета. (По неизданным материалам), т. 1 (1802—1815гг.). X., 1893—1898, с. 25—30.

170

Ювілейний том, підготовлений Д. І. Багалієм, мав обсяг близько 40 друкованих аркушів. Але до нього ввійшли не всі твори Г. С. Сково­роди, знайдені на той час. Том складався з трьох частин: першого роз­ділу, що включав біографічні матеріали про Г. С. Сковороду; другого, куди увійшли твори філософа і додатків. У першому розділі вміщено велику вступну статтю Д. І. Багалія критико-бібліографічного характеру, біографію Г. С. Сковороди, написану Μ. І. Ковалинським, а також збір­ник невиданих листів філософа. За твердженнями самого Д. І. Багалія, рукопис Ковалинського і більшість листів Сковороди оригінальні; всього надруковано 16 творів Сковороди, з яких вперше були опубліковані дев'ять. Всі твори, за винятком одного, надруковані за знайденими руко­писами, причому 12 з них — автографи філософа і лише три — копії. В додатках Д. І. Багалій вмістив два твори, що приписувалися Г. С. Ско­вороді, але, за переконаннями історика, йому не належали, а також покажчик до листів філософа, написаних латинською мовою, складений проф. І. В. Нетушилом. Книга ілюстрована портретом Г. С. Сковороди, видом могили, знімками його факсиміле та печатки. Це ювілейне ви­дання (1894 р.) мало важливе значення для дослідження й популяри­зації життя й спадщини видатного українського філософа, для вивчення й осмислення тих історичних умов, за яких формувалися його світогляд і вчення.

Тогочасна критика високо оцінила цю працю 12. Так, великий україн­ський письменник, вчений і громадський діяч І. Я. Франко в рецензії, опублікованій в «Записках Наукового Товариства імені Шевченка», за­значив, зокрема, що Д. І. Баталію належить без сумніву велика заслуга в тому, що він поклав першу і найважливішу основу до кращого розу­міння і з'ясування незвичайної, оригінальної постаті Г. С. Сковороди. І. Франко зазначив також, що виданий том багатий за змістом і дуже важливий для пізнання і наукової оцінки Сковороди.

У виданнях 1912 p., присвячених українському філософу, також містяться оцінки праці Д. І. Багалія про Сковороду. Соратник В. І. Леніна В. Д. Бонч-Бруєвич у вже згаданій праці про Г. С. Сковороду писав: «...Мою роботу, часто копітку й довгу, все ж вести було порівняно неваж­ко завдяки тому великому шляху, який так енергійно проклав своїми працями й дослідженнями Дмитро Іванович Багалій... Всі видання і всі відомості про праці Г. Сковороди до книги Д. І. Багалія (ювілейне ви­дання 1894 р.— Н. К.) були вкрай уривчасті, випадкові, неповні. Тільки ця книга, тільки це видання «Сочинений Григория Саввича Сковороды» дало вперше можливість цілком орієнтуватися в цьому, колись забутому народному письменникові XVIII ст.» 13 Поряд з високою оцінкою, В. Д. Бонч-Бруєвич висловив і свої зауваження, вказав на істотні недо­ліки й промахи видання. Спеціальний розділ книги «По поводу опубли­кования подлинного текста рукописи Μ. И. Ковалинского проф. Д. И. Ба-галеем в издании Харьковского Историко-филологического общества» (с. 43—49) В. Д. Бонч-Бруєвич присвятив критичному аналізові ювілей­ного видання за редакцією Д. І. Багалія. Крім цього, в праці В. Д. Бонч-Бруєвича є 106 посилань на згадане видання, в яких він полемізує

12 Див.: «Вестник Европы», 1895, т. 1, с. 407—412; Записки Наукового Товариства імені Шевченка, т. V, кн. 1. Львів, 1895, с. 79—83; «Журнал Министерства Народного Просвещения», 1894, № 12, с. 420—430; та ін.

13 Собрание сочинений Г. С. Сковороды, т. 1. С биографией Г. С. Сковороды М. И. Ковалинского, с заметками и примечаниями Владимира Бонч-Бруевича, с. IX—X.

171

Ювілейний том, підготовлений Д. І. Багалієм, мав обсяг близько 40 друкованих аркушів. Але до нього ввійшли не всі твори Г. С. Сково­роди, знайдені на той час. Том складався з трьох частин: першого роз­ділу, що включав біографічні матеріали про Г. С. Сковороду; другого, куди увійшли твори філософа і додатків. У першому розділі вміщено велику вступну статтю Д. І. Багалія критико-бібліографічного характеру, біографію Г. С. Сковороди, написану Μ. І. Ковалинським, а також збір­ник невиданих листів філософа. За твердженнями самого Д. І. Багалія, рукопис Ковалинського і більшість листів Сковороди оригінальні; всього надруковано 16 творів Сковороди, з яких вперше були опубліковані дев'ять. Всі твори, за винятком одного, надруковані за знайденими руко­писами, причому 12 з них — автографи філософа і лише три — копії. В додатках Д. І. Багалій вмістив два твори, що приписувалися Г. С. Ско­вороді, але, за переконаннями історика, йому не належали, а також покажчик до листів філософа, написаних латинською мовою, складений проф. І. В. Нетушилом. Книга ілюстрована портретом Г. С. Сковороди, видом могили, знімками його факсиміле та печатки. Це ювілейне ви­дання (1894 р.) мало важливе значення для дослідження й популяри­зації життя й спадщини видатного українського філософа, для вивчення й осмислення тих історичних умов, за яких формувалися його світогляд і вчення.

Тогочасна критика високо оцінила цю працю 12. Так, великий україн­ський письменник, вчений і громадський діяч І. Я. Франко в рецензії, опублікованій в «Записках Наукового Товариства імені Шевченка», за­значив, зокрема, що Д. І. Баталію належить без сумніву велика заслуга в тому, що він поклав першу і найважливішу основу до кращого розу­міння і з'ясування незвичайної, оригінальної постаті Г. С. Сковороди. І. Франко зазначив також, що виданий том багатий за змістом і дуже важливий для пізнання і наукової оцінки Сковороди.

У виданнях 1912 p., присвячених українському філософу, також містяться оцінки праці Д. І. Багалія про Сковороду. Соратник В. І. Леніна В. Д. Бонч-Бруєвич у вже згаданій праці про Г. С. Сковороду писав: «...Мою роботу, часто копітку й довгу, все ж вести було порівняно неваж­ко завдяки тому великому шляху, який так енергійно проклав своїми працями й дослідженнями Дмитро Іванович Багалій... Всі видання і всі відомості про праці Г. Сковороди до книги Д. І. Багалія (ювілейне ви­дання 1894 р.— Н. К.) були вкрай уривчасті, випадкові, неповні. Тільки ця книга, тільки це видання «Сочинений Григория Саввича Сковороды» дало вперше можливість цілком орієнтуватися в цьому, колись забутому народному письменникові XVIII ст.» 13 Поряд з високою оцінкою, В. Д. Бонч-Бруєвич висловив і свої зауваження, вказав на істотні недо­ліки й промахи видання. Спеціальний розділ книги «По поводу опубли­кования подлинного текста рукописи Μ. И. Ковалинского проф. Д. И. Ба-галеем в издании Харьковского Историко-филологического общества» (с. 43—49) В. Д. Бонч-Бруєвич присвятив критичному аналізові ювілей­ного видання за редакцією Д. І. Багалія. Крім цього, в праці В. Д. Бонч-Бруєвича є 106 посилань на згадане видання, в яких він полемізує

12 Див.: «Вестник Европы», 1895, т. 1, с. 407—412; Записки Наукового Товариства імені Шевченка, т. V, кн. 1. Львів, 1895, с. 79—83; «Журнал Министерства Народного Просвещения», 1894, № 12, с. 420—430; та ін.

13 Собрание сочинений Г. С. Сковороды, т. 1. С биографией Г. С. Сковороды М. И. Ковалинского, с заметками и примечаниями Владимира Бонч-Бруевича, с. IX—X.

172

його вчення, про наслідування ним деяких рис характеру та життя Г. С. Сковороди.

Певний науковий інтерес для Багалія становили листи В. Н. Кара-зіна 19, засновника Харківського університету, до різних осіб, в яких той характеризує Сковороду як справжнього філософа (с. 754), робить до­повнення й виправлення в працях, де йдеться про життя й творчість філософа (с. 605, 913). Упорядник і редактор видання Д. І. Багалій вва­жав ці листи важливими першоджерелами, використання яких давало можливість об'єктивно висвітлювати оригінальний розум Г. С. Сковоро­ди, його спосіб життя й мислення.

1905 р. Д. І. Багалій на XIII археологічному з'їзді в Катеринославі розповів про невидані твори Г. С. Сковороди. Він спинився на чотирьох, тоді ще не опублікованих творах, а саме: «Израильский змий», «Асхань», «Потоп змиин», «Жена Лотова» 20. Вчений зазначав, що ці твори Г. С. Сковороди, видання яких він має здійснити за допомогою академіка О. О. Шахматова, будуть значно сприяти глибшому дослідженню спад­щини і світогляду мислителя.

Д. І. Багалій використовував усі можливості, щоб якомога більше знайти різноманітних матеріалів про Г. С. Сковороду, тим самим роз­ширити відомості про його життя й діяльність. Так, 1911 р. у Воронежі на виставці, присвяченій пам'яті Μ. І. Костомарова, серед великої кіль­кості матеріалів, що експонувалися, в одному із збірників Д. І. Багалій знайшов лист, написаний рукою Г. С. Сковороди 21. Лист розкриває одну з важливих рис характеру філософа — його прагнення завжди допома­гати людям, робити їм щось добре, корисне, приємне.

Минулі і сучасні дослідники Г. С. Сковороди знаходили багато спільного в скромного мандрівного філософа і визначних письменників та митців країни, проводили певні паралелі, зіставлення, порівняння 22. Зокрема, тема «Г. С. Сковорода і Л. М. Толстой» привертала особливу увагу Д. І. Багалія 23. Така паралель нам здається правомірною, обгрун­тованою і досить цікавою. Учений вважав відомого українського філосо­фа водночас і першим оригінальним представником російської філософії, який був по духу, основах життя й вчення попередником Л. М. Толстого. Адже, за твердженнями Багалія, обидва вони прагнули узгоджувати життя із своїм вченням і поклали в основу життя спрощенство, причому Г. С. Сковороді вдалося практично здійснити свою мету. Аналізуючи етичні погляди Л. М. Толстого і Г. С. Сковороди, історик знаходить у їх основі загальні риси. Багалій звертає увагу на спільність, подібність між ними в головному — ідеологія обох не була пристосованою до сучас­ної для кожного з них дійсності. Д. І. Багалій відзначив, що увагу Л. М. Толстого привернула і сама постать Г. С. Сковороди, передусім

19 Див.: Сочинения, письма и бумаги В. Η. Каразина, собранные и редактированные проф. Д. И. Багалеем. X., 1910.

20 Див.: Д. И. Б а г а л е й. Неизданные сочинения Г. С. Сковороды.— Известия XIII археологического съезда в Екатеринославе. X., 1905, с. 51—53.

21 Див.: Д. И. Б а г а л е й. Костомаровские дни в г. Воронеже (27—29 марта 1911 года).— «Вестник Харьковского Историко-филологического общества», вып. I. X., 1911, с. 28—29.

22 Див.: Тези доповідей Республіканської наукової конференції, присвяченої 250-річ-чю з дня народження Г. С. Сковороди (1722—1794). X., 1972.

23 Див.: Д. И. Б а г а л е й. Г. С. Сковорода и Л. Η. Толстой. Историческая парал­лель.— Памяти Л. Н. Толстого. Сборник речей, произнесенных на торжественном заседа­нии Совета Харьковского университета и Историко-филологического общества. X., 1911, с. 44—51.

173

його незвичайна біографія, цільність натури і характеру. Учений підкрес­лив також, що творчість українського філософа становила для Толстого значний інтерес і в плані загальної ідейної та моральної спрямованості.

1914 р. відзначалося 120-річчя від дня смерті Г. С. Сковороди. На цю подію Д. І. Багалій відгукнувся великою працею, в якій проаналізував усі видання творів українського мислителя та праці про нього 24. Особ­ливо ретельно й детально Д. І. Багалій розглядає праці О. Я. Єфименко, Ф. О. Зеленогорського, А. С. Лебедева, Μ. Краснюка, І. В. Нетушила, П. Г. Житецького, В. Ерна, В. Д. Бонч-Бруєвича. Учений відзначав певні етапи в дослідженні сковородинської спадщини, окреслив ті хронологіч­но-тематичні лінії, по яких воно йшло. В статті автор докладно охарак­теризував архівні знахідки про Сковороду, а також подав розгорнутий план майбутнього видання другого тому, який разом з першим стано­вив би повне зібрання творів Григорія Савича Сковороди.

У радянський період вже у 1918 р. вийшла монографія Д. І. Багалія, присвячена Слобідській Україні. В ній є спеціальний розділ під назвою «Український філософ Григорій Савич Сковорода» 25. Дана праця уві­брала в себе думки Д. І. Багалія, розвинуті й висловлені ним у поперед­ніх працях про Г. С. Сковороду.

Як відомо, Д. І. Багалій був обраний академіком Української Ака­демії наук, став одним з її фундаторів. За роки Радянської влади він написав дві праці, які присвятив Г. С. Сковороді. Одна з них приурочена 200-річчю від дня народження мислителя, що відзначалося 1922 р.26 У ній на підставі багаторічних досліджень та архівних джерел Д. І. Багалій з'ясував походження Сковороди — з бідніших прошарків козацтва — та його постійний зв'язок з простим народом. Новим у цій праці є докладний розгляд Д. І. Багалієм еволюції соціальних поглядів мандрівного філо­софа. Використовуючи факти з життя мислителя, Багалій показав усю його індивідуальність. В цьому дослідженні Д. І. Багалій вперше поста­вив питання про те, «чи зберіг він (Сковорода.— Я. 1(.) певне значення для нас, хто пережив і переживає величезні зрушення в зв'язку з Жовтне­вою революцією». Учений дав позитивну відповідь на це питання.

Підсумком багаторічної роботи Д. І. Багалія над висвітленням спад­щини видатного українського філософа стало ґрунтовне монографічне дослідження, що побачило світ 1926 р.27 Як зазначав Багалій у передмо­ві, книга є підсумком його довголітньої праці. Про це свідчить і багатий зміст книги, яка складається з двох частин. У першій автор вмістив біографію Григорія Сковороди на фоні характеристики соціально-еконо­мічного розвитку України; критично переглянув погляди інших дослід­ників на особу Сковороди; спеціально спиняється на питанні про єдність поглядів і життя філософа; робить цікаві висновки про вплив ідей мисли­теля на всі верстви тодішнього українського суспільства. На основі архів­них документів останнім часом радянськими вченими зроблено уточ­нення, доповнення і навіть спростування висловлених Д. І. Багалієм та іншими дослідниками деяких положень щодо творчого шляху філософа.

24 Д. И. Б а г а л е й. Издания сочинений Г. С. Сковороды и стоящие в связи с ними исследования о нем. (К 120 годовщине со времени его кончины— 1794—1914 гг.).— «Известия Отделения русского языка и словесности Академии наук», т. XIX, кн. 3-я. Пг., 1914, с. 1—58.

25 Див. Д. І. Багалій. Історія Слобідської України. Χ., 1918, с. 264—274.

26 Див.: Академик Д. И. Б а г а л е й. Украинский странствующий философ Г. С. Сковорода. X., 1923.

27 Див.: Д. І. Багалій. Український мандрований філософ Γρ. Сав. Сковорода. X., 1926.

174

У другій частині дається розгорнута характеристика видань творів Сковороди, оцінка його філософської й літературної спадщини, критич- ний аналіз оцінок інших дослідників щодо загальної філософської кон- цепції українського мислителя. На відміну від попередніх праць, тут Д. І. Багалій вже писав про органічний зв'язок Сковороди з народом, про прагнення філософа «розбудити його від сну до нового життя, до оновлення...» 28. Тепер учений бачив в особі Сковороди поборника за кра- щу долю народу. Але в працях Багалія відбилися і певні ідеалістичні положення. Зокрема такі його визначення, як «ідейний революціонер», «революціонер-ідеолог», навряд чи можуть сприйматися радянськими дослідниками, оскільки дають необ'єктивне тлумачення постаті Г. С. Ско- вороди. Ще за життя ученого були опубліковані рецензії на цю моногра- фію 29. Проте ці пелолікп не визначальні в творчості вченого.

Академік АН УРСР Д. І. Багалій багато зробив у справі досліджен- ня життєвого й творчого шляху великого українського філософа-просві- тителя. Велика робота Д. І. Багалія над виявленням і опрацюванням архівних джерел дала можливість вперше опублікувати значну частину творів філософа. Це знаменувало перехід до якісно нового етапу в дослі- дженні творчості Г. С. Сковороди. Науковці почали вивчати світогляд мислителя всебічно, спираючись насамперед на його багату й різнома- нітну спадщину. Невтомна багаторічна й плідна праця вченого над важ- ливою темою про одного з видатних представників українського народу залишила помітний слід у науці і має важливе значення для дальшого розвитку досліджень різних аспектів життя й творчого доробку Г. С. Ско вороди.

Η. Г. Корж

м. Харків

ЛАТИНСЬКІ ВІРШОВАНІ ТВОРИ Г. С. СКОВОРОДИ

Вивченню творчості видатного українського філософа і поета XVIII ст. Г. С. Сковороди, як засвідчує «Бібліографія» 1972 року, при- свячено близько 1500 досліджень, серед яких чимало монографій, вели- чезна кількість статей, публікацій, дисертації, у яких висвітлюються як окремі аспекти творчості Сковороди, так і її місце в історії філософії і літератури в цілому.

Та незважаючи на таку численну наукову і науково-популярну літературу, окремі сторони творчості видатного діяча української куль- тури все ще залишаються недостатньо висвітленими. До них належать і латинські віршовані твори, про які є лише згадки в дослідженнях, де вивчається латинська мова філософа К Проте ідейна спрямованість і ви- сокі художні якості поетичних творів Сковороди, написаних латинською мовою, заслуговують на глибоке і всебічне вивчення.

Більшість поетичних творів філософа, написаних латинською мовою, адресувалися учням і друзям. Це або вітальні вірші на день народження, або вірші, склалепі з педагогічною метою — виховати учнів і навчити

175

їх латинському віршуванню. Серед латинських поетичних творів Сково­роди є оди, епіграми й одна байка. Переважна частина їх написана при­близно одночасно, коли він працював учителем поетики та грецької мови у Харківському колегіумі.

Ідейна спрямованість латинських поезій Сковороди тісно пов'язана з його філософськими трактатами та оригінальними художніми творами. У них він прагне виховати у своїх учнів та друзів любов до знань, високі моральні риси, вчить їх цінувати дружбу, вірність та інші благородні почуття людини, закликає не прагнути до надмірної розкоші, радить пізнати свою «природу» для кращого використання здібностей і для пра­вильного визначення свого хмісця у житті.

Переважна більшість латинських віршів написана елегійним дисти­хом, ямбічним триметром з диметром (лист № 56), ямбами, амфібрахієм (лист № 48), асклепіадовою строфою з одним гліконеєм (лист № 10). Значна частина цих творів є поетичною розмовою мислителя з учнями і друзями, вона допомагає глибше проникнути у поетичну майстерність видатного філософа, правильно зрозуміти місце його творчості в історії української літератури.

Латинські вірші Сковороди можна поділити на ліричні, привітальні і вірші, присвячені релігійним святам. Серед ліричних кращий, безумов­но, вірш, вміщений у листі до Ковалинського за № 38 [2, 287]. Цей вірш Сковорода написав елегійним дистихом, у ньому в дусі Горація, Вергілія, Лукреція говориться про прихід весни, про важку, але приємну працю хлібороба. Щасливий селянин своїм піклуванням про майбутній врожай, але щасливіший той, хто ще в юнацькі роки дбайливо доглядає за кра­сою і чистотою своєї душі.

Мова вірша багата і різнобарвна, вона насичена різноманітними поетичними тропами — метафорами, порівняннями, протиставленнями, уособленнями. Починається вірш чудовою метафорою — juventa annis (юність року — весна). За нею — протиставлення: весняні клопоти хлібо­роба, з одного боку, і клопоти Ковалинського у юнацькі роки — з другого. Вимогливо і доброзичливо філософ радить своєму учневі виховувати в собі високі моральні якості. Наполегливість і вимогливість підкреслює­ться широким використанням форм імперативу: extirpa — викорчуй, ejice — вирви, vulsa — вищипни, succide — відрубай etc. Кілька разів імператив вживається з прислівниками у вищому ступені citius, ocius — швидше. Виникнення поганих нахилів у молоді порівнюється з проро­станням дикої капусти (eruca), цибулі (bulbus), терену (spina), ожини (rubus). Тиху гордість Сковорода порівнює з кедром (cedrus). З усіма недоліками легше боротися тоді, коли вони ще не вкорінилися, тому фі­лософ радить своєму юному другові знищити їх одразу, тільки-но вони з'являються. У вірші є поради в дусі християнської моралі.

З вітальних латинських віршів розглянемо вірш на день народження Василя Томари. Він також написаний елегійним дистихом. Василь Тома-ра був першою дитиною у батьків, народився він 1-го січня, у перший день нового року. У зв'язку з цим філософ зазначає, що до нього, як до першого, боги і природа надзвичайно прихильні. Вони щедро наділили його обдаруванням, але, попереджає вчитель, йому треба пам'ятати, що кому багато дається, від того і вимагається стільки ж, тому Василеві слід готувати себе до великої праці і турбот, щоб виправдати своє ім'я наділі (Василь — грецьке Βαστλεΰς — цар).

Лексика цього невеликого за розміром вірша надзвичайно різнома­нітна, насичена синонімікою. Звертаючись до свого учня, поет називає

176

ого puer — хлопчик, editus — нащадок, ingeniose Basili — обдарований Василю. Щоб підкреслити доброзичливе ставлення природи і богів до Василя Томари, Сковорода наділяє їх такими місткими епітетами, як dexter — плодючий, benignus — щедрий. Цікаво відзначити, що бог і при­рода тут вживаються як ідентичні поняття, вони уособлюють сили, що мають великий вплив на долю людини.

Починається вірш лаконічною дієприкметниковою конструкцією ablativus absolutus — perfecto сігсо — після завершення кола, яку одра­зу ж після цезури замінює дієслово і прислівник з протилежним значенням — rursum incipit — знову починається. Оскільки в своєму поздоровленні поет відштовхується від збігу дня народження Василя з початком нового року, то він кілька разів вживає прислівник primus в різних формах, щоб підкреслити необхідність для нього бути скрізь і в усьому першим.

Мова вірша збагачена також поетичними тропами і фігурами. Ана­фору поет використовує у таких рядках:

Ut cum primus es in lucem puer editus iafans,

Primus virtute ac primus honore fies. Primus es ingenio, primus quoque dotibus illis,

Consona quas poscit corporis harmonia. Першим ти пагонцем, хлопче, на світ от батьків народився, Першим чеснотою скрізь, перший і славою будь, Перший і розумом сильний, і перший тим даром природним, що потребує того врода тілесна твоя [1, 101].

Двічі зустрічаємо у вірші протиставлення. Щоб підкреслити, напри­клад, думку, що до раніш народжених природа більш прихильна, ніж до тих, хто пізніше народився, Сковорода вживає протиставлення natura benigna — щедра природа; noverca dura — сувора мачуха. Для підси­лення думки, що кому багато дається, від того стільки ж і вимагається, поет вдається до повторення: multum credidit — багато довірено і multa reddita volet — багато захоче відібрати. У вірші кілька разів використо­вується займенник ille в значенні прикметника «знаменитий» ille opifex rerum, ille creator, illo in judicio. Отже, поєднання багатої лексики з різ­номанітними поетичними тропами і фігурами дало можливість створити надзвичайно ліричне, тепле, зворушливе привітання.

Лист № 52 — це вірш, написаний другою асклепіадовою строфою з одним гліконеєм в дусі Горація. Називається він ΑΊνησις Πενίας — По­хвала бідності. У ньому Сковорода, наслідуючи Горація, вихваляє бід­ність як найкращу і безпечну пристань для нещасних, що потерпіли корабельну катастрофу. Він показує переваги бідності: люди уникають різних хвороб, обжерливості, пияцтва, всіляких турбот, честолюбства, вогняної блискавки, шалених хвиль бурхливого моря. Там, де бідність, говорить Сковорода, там добре здоров'я, безжурний спокій здорового розуму, свобода і веселощі. Щастя, підкреслює поет, не в багатстві, а у високих моральних рисах людини. Таке тлумачення щастя на той час, коли представники дворянства та духовенства домагалися будь-що досягти якомога більших матеріальних здобутків та вищих посад у су­спільстві, звучало тяжким звинуваченням панівним класам, які мали надмірні матеріальні блага, а разом з ними і всі вади, що породжуються надмірністю та розкішшю.

У цьому великому за розміром вірші (він складається з 14 чотирьох-рядкових строф) поет широко використовує анафору (1, 2—3, б, 13-та строфи), порівняння, метафоричне зображення, міфологічні образи як

177

з античної міфології, так і з християнської релігії (Penates, Tartarus, Themidos, Isus Christus, Paulus), протиставлення (pauperies — бідність і area, aurum — сундук, золото, що уособлюють багатство), чудові епіте­ти, повтори, порівняння. Бідність Сковорода порівнює з гаванню (portus), від бідної хатини біжать хвороби, як бджоли від диму (Et fumos ut apis sic fugit abs eis). Філософ засуджує людей, що прагнуть до шалених пристрастей (insanae cupidines), пустої слави (vana gloria), мерзенного золота (auri misere), яким властива сіра турбота (сапа сига) і які заздрять багатим, спостерігаючи за ними тупими очима (stupidis oculis).

Longa сапа tuis cura penatibus, Longe sunt strepitus atque negotia, Longe vana manet gloria et ambitus

Insanaeque cupidines. Hi турбота гризька, ні тії клопоти До пенатів твоїх не наближаються, Ні амбітність, ні шум слави порожньої, Ні погибельні пристрасті [2, 236].

У наведеному уривку і чудово підібрані епітети до іменників сига (піклування), і cupidines (пристрасті), сапа і insanae (сіра і шалені), і метафоричне вживання міфологічно_го образу пенатів, і поетична фігура анафора, якою поет підкреслює переваги чесної бідності над багатством, і винятково вдалі характеристики тих вад, яких людина позбудеться, якщо уникатиме надмірної розкоші — cura, strepitus, negotia, gloria, am­bitus, cupidines (турбота, галас, суєта, честолюбство, пристрасті). Не можна не звернути увагу і на те, що в цій строфі, як і в інших (напри­клад, у 8-й строфі), Сковорода стверджує переваги чесної бідності над багатством констатацією відсутності негативних рис у ній. Іноді цього поет досягає навіть запереченням (строфи 5, 7).

Жанрові байки, як відомо, український філософ приділив чимало уваги. Ним написано ЗО байок, об'єднаних у цикл «Басни Харьковскія». Байки цього циклу, як і байки античних часів,— прозові, а названа латинська байка — віршована. Віршована латинська байка вперше зу­стрічається у Федра (І ст. н. е.), а грецька — у Бабрія (И ст. н. е.). У піз­ніші часи збірники античних байок по кілька разів перекладалися як латинською, так і новими мовами то у віршованій, то у прозовій формі. Сковорода віддав перевагу віршованій формі і написав латинську байку елегійним дистихом. Написана вона у 1760 p., коли філософ працював викладачем поетики у Харківському колегіумі, адресував він її своїм учням. Байка супроводжується авторським перекладом, у примітці до якого Сковорода пише: «Вина сея басни та, что многіи от учеников, ни­мало к сему не рожденны, обучалися» 2. У кінці перекладу ще одна при­мітка автора і перекладача: «Сія о музиканте Волке казка успела до того, что пастырь добрый Іоасаф Миткевич больше 40 отроков и юнош свободил от училищного ига во путь природы их, ревнуя человеколю-бію — не тщеславію. Сему и аз ревнуя, написах книжицу «Алфавит Мира» [1, 462—463].

Крім згаданих уже «Басен Харьковскіх», байки у Сковороди зустрі­чаються також у його філософських трактатах «Наркісс», «Разговор,

2 Ця примітка, безумовно, не належить до 1760 року, часу написання байки. Ми схильні думати, що переклад і примітки до нього були написані значно пізніше. Це під­тверджується і палеографічним аналізом паперу, правописом автографу, досліджених упорядниками академічного видання творів Сковороди 1961 p. І. А. Табачниковим та І. В. Іваньо.

178

называемый алфавит, или букварь мира», «Симфонія, нареченная Книга Асхань о познаніи самого себе», «Разговор пяти путников о истинном щастіи в жизни» та ін.

У ставленні Сковороди до цього жанру багато спільного з антични­ми філософами і вченими пізніших часів. Але і тут український філософ не втратив своєї самобутності й оригінальності в трактуванні відомих сюжетів.

Згідно з вченням давніх поетик байка мала розважальну і дидактич­ну функції. Остання її функція давала можливість педагогам, ораторам, філософам, поетам говорити у доступній формі учням і простому народові про мудрі речі. Звичайно, таке теоретичне обгрунтування жанру байки якнайбільше імпонувало філософу Сковороді.

Сюжет сковородинівської байки ближчий до античного варіанту та до варіанту з давніх українських поетик, але трактує його український філософ по-своєму, інакше, ніж всі попередні автори:

Не ревнуй в том, что не дано от бога.

Без бога (знаешь) ни же до порога.

Аще не рожден — не суйся в науку.

Ах! Премного сих вечно пали в муку,

Не многих мати породила к школе —

Хоть ли быть щаслив? — будь сыт в своей доле [1, 463].

Латинська байка Сковороди ідейною спрямованістю тісно пов'язана з його філософськими творами, у яких він розробляє теорію «сродності», що в основі своїй мала багато цінного, хоч не позбавлена суперечностей й обмеженості. Працюючи викладачем у Переяславському та Харків­ському колегіумах, Сковорода не міг не бачити, що серед його учнів було немало таких, для кого навчання — страшніше кари. У зв'язку з цим він відстоює думку про необхідність навчання тих, хто має до цього природний нахил.

Ця ідея знайшла яскраве художнє втілення у байці про Козеня та Вовка. У ній поет за допомогою найрізноманітніших художніх засобів — введення прямої мови, українізації окремих деталей, динамічного розгортання подій, психологізації вчинків, заміни нейтральних слів яскравими художніми образами, афористичності мови — створив висо-копоетичну картину. Спочатку дія у байці розгортається надзвичайно напружено. Маленьке Козеня несподівано (repente) зустрічається з Вов­ком, воно не знає, що робити, щоб врятувати собі життя. З відчаю воно хотіло було втекти, але, переконавшись у неспроможності такого рішен­ня, звертається з проханням до Вовка. Але Козеня не просто просить, у нього благання переплітається з підлабузництвом:

Haud ignoro quidem, tibi jam me in ventre futurum.

Atque necesse mori, sed miserere tamen

Attamen hoc unum moribundo cede roganti;

Nonnihil ut tibilis mi modulere prius.

Dulciter ut vitam concludam. Namque beari

Scis, cum pise es sapiens, omnia fine bono [1, 460].

(Я знаю, що ти мене з'їси, що мені необхідно вмерти. Але все-таки пожалій і поступися перед цим єдиним проханням приреченого: заграй мені раніш що-небудь на дудці, щоб я приємно завершив життя. Ти ж сам умієш, тому що ти мудрий, завершувати все щасливим кінцем).

Впевненість Козеняти в неминучій смерті стверджується тут двома запереченнями «Haud ignoro» — я не не знаю. Бажання продовжити життя хоч на хвилини підкреслюється імперативами «miserere», «cede»,

179

«modulere» — пожалій, поступися, заграй. Вжиті тут інфінітивні конструк­ції, герундій, партіцип дали можливість авторові лаконічно, але яскраво передати відчай нещасного Козеняти. У 12 віршах байки змальовується майже натуралістична сцена нападу на Вовка молоських собак, які на­летіли несподівано, як вихор (turbine). Зрозумівши свою помилку, Вовк починає докоряти собі, називає себе «pessime» — поганець, «cocus» — кухар, засуджує своє прагнення стати музикантом (cantor). Щоб під­креслити неможливість ЗхМІнити природний хист, поет вдається до проти­ставлення— для Вовка краще солити кіз та овець (condire haedos et oves), ніж брудною рукою (illotu manu) торкатися святої музики (mu-sica sacra).

В «Affabulatio» знову протиставлення: «multos perdit fis tula docta viros» — багатьох згубила вчена думка і «paucos justa Parens musis na-tura crescit» — небагатьох справедлива Мати-природа народила гідними для служіння музам.

На відміну від латинських віршів, написаних в дусі класичних зразків, у байці є багато слів, зворотів, образів, взятих з розмовної ла­тинської мови, яка широко використовувалася на Україні у XVIII ст. Серед них «сигѵаге choreas» — викручувати танці, дієслово for, fatus sum, fari — говорити вживається в активній формі, а дієслово ПІ-Ї дієвід­міни condere як дієслово IV-Ї дієвідміни «condire» (перехід дієслів з однієї дієвідміни в іншу відбувався у розмовній латинській мові пізніших часів) та ін.

«Fabula de Haedo et Lupo tibicine» — твір, написаний двома мовами. Сковорода в дусі теоретичних настанов, що панували у XVIII ст. в Росії та на Україні, прагнув перекладати «не слова, но мысли, толковал не наружную словозвонкость, но самую силу и «эссенчию», «не перекладав, а тлумачив». Свій переклад байки Сковорода називає «Басня Эсопова, преображенная на новый вид малороссійскими фарбами...» Через це перекладач називає Вовка Драпекою, грецькі назви собак «Melachates» (Чорногривка), Asbolus (Чорний, як сажа), Leucon (Білявка), Therida-mas (Мисливська собака), Poemenis (Собака для пастухів) калькує або українізує — Чорногривка, Жук, Білко, Кудлай, Гривко. Слова оригіналу «dotem hanc» — таку якість перекладає «сего квалитета» (від латин­ського qualitas — якість). Багата синоніміка латинського тексту, яку поет використав для визначення флейти та Вовка-музиканта (tibicen, tibilis, calamos, fistula docta, chorauleum, cantor) у перекладі звучить — флейтуза, минавет, музикант, капельмейстер. «Cocus» — кухар перекла­дається «кохмейстер». В «Affabulatio» — силі, моралі байки Сковорода використав українське прислів'я «Без бога ни же до порога», за яким іде афористичний вислів «Аще не рожден — не суйся в науку», що несе на собі надзвичайно високе ідейне й емоційне навантаження.

Розглянуті вірші, байка та її авторський переклад відзначаються багатою лексикою, що не відходить від норм класичної латинської мови, вживанням різноманітних образів, які часто-густо перегукуються з ху­дожніми образами Горація, Вергілія. У Сковороди зустрічаються елемен­ти розмовної латинської мови того часу, образи з християнської релігії, що було притаманне поетам XVIII ст. Вивчення латинської спадщини Сковороди дає багатий матеріал для більш глибокого засвоєння його філософської і поетичної творчості в цілому, для з'ясування особливостей латинської мови на Україні у XVIII ст.

180

Φ. Й. Луцька

м. Харків

ЖАНР ЕПІГРАМИ В ТВОРЧОСТІ СКОВОРОДИ

Серед численних жанрів поетичної спадщини Г. Сковороди є один, який досі ще не привертав до себе належної уваги дослідників. Це — епіграма. Місце і функції її у творчості поета-філософа, так само, як ідейні та художні особливості, ще не стали об'єктом спеціального до­слідження мабуть тому, що з оригінальних віршів Г. Сковороди, напи­саних слов'яно-руською мовою, заголовком «Epigramma» позначено тільки один [1, 99]. Всі ж інші епіграми Сковороди як перекладні, так і оригінальні, були написані латинською, рідше — грецькою мовами і зу­стрічаються переважно в його листах, які вивчені ще недостатньо.

Хоча до нас і не дійшов курс поетики, читаний Г. Сковородою в Переяславському колегіумі і викладений ним згодом у рукописній кни­зі «Рассуждение о поэзии и руководство к искусству оной», проте деякі положення його поетики, зокрема погляди на функцію та значення епі-грамного жанру, можна встановити, спираючись на поодинокі, кинуті ніби мимохідь, висловлювання і зауваження, що збереглися в його ли­стах. Так, у листі № 45 до Μ. І. Ковалинського 1 є досить чітка і виразна характеристика і оцінка епіграми, як жанру викривного й повчального. Цей жанр, що поєднує в собі мудрість з дотепністю, призначений, за сло­вами Сковороди, зривати машкару з найогидніших явищ життя ]2, 297].

Про сталість інтересу Г. Сковороди до епіграматичного жанру свід­чить неодноразове звертання його до старогрецьких епіграм, які він перекладав на латинську мову і надсилав у листах своєму учневі Μ. І. Ко-валинському, маючи на увазі їх освітнє і виховне значення. Захоплення старогрецькою епіграмою починається у Г. Сковороди з 1754 p., коли він під час перебування в Троїце-Сергієвій Лаврі відшукав якусь антологію грецьких епіграм. Деякі з них він завчив і переклав на латинську мову ще перебуваючи в Лаврі, інші ж, не запам'ятавши дослівно, відновив у пам'яті пізніше і зробив з них вільні латинські переклади.

Зразком такого вільного перекладу-переспіву може бути латинська епіграма Г. Сковороди, вміщена у 28-му листі до М. Ковалинського. Ко­ментуючи свій переклад, Сковорода писав: «Пам'ятаю, я читав щось подібне серед грецьких епіграм під час перебування в монастирі св. Сер­гія. Я не зміг пригадати її цілком точно, однак своїми словами передав ту ж саму думку» \2, 269]. Лист датовано 30-м січня 1763 р. Отже, пере­клад був здійснений Сковородою через 9 років після відвідування мо­настиря. Тому й не дивно, що перекладач уже не пам'ятав дослівно грецький текст, що не завадило йому загальний зміст оригіналу і його ідею висловити досить точно, хоч він і дає у своєму перекладі дещо інше, своєрідне тлумачення старої теми. Текст грецького оригіналу, що є не чим іншим, як відомою епіграмою Платона [2, Epigr. IX, 39]2, у сучасно­му російському перекладі звучить так:

Музам Киприда грозила: «О, девушки, чтите Киприду, Или Эрота на вас, вооружив, я пошлю». Музы же ей отвечали: «Арею рассказывай сказки, К нам этот твой мальчуган не прилетит никогда»3.

1 Листи написані латинською мовою. Переклади тут і далі належать автору статті. Нумерація листів подається за повним зібранням творів Г. Сковороди. К., 1973.

2 Epigrammatum anthologia Palatina, т. II, Parisiis, 1878 (далі — Epigr.).

3 «Греческая эпиграмма». Μ., 1960, с. 56.

181

Ідея Платонової епіграми (Музи не підвладні Афродіті та Ероту, бо сила мистецтва вища за все, навіть за силу кохання) через свою спів­звучність з етико-філософськими принципами і життєвим кредо Г. Ско­вороди припала до серця поету4. Пригадавши згодом цю мудру грецьку епіграму, Г. Сковорода передав її латинським віршем, додавши дещо від себе. Тому в його перекладі вийшло 6 рядків замість 4-х рядків ори­гіналу:

Ter tribus ut musis olim Venus obvia iacia est Cum Cupidone suo, talibus alloquitur: Me colite, о musae, cunctorum prima deorum Sum. Mea sceptra omnes diique hominesque colunt. Sie Venus. At musae: verum in nos iuris hales mihil. Musae Helicona saerum, non tua regna colunt. Музам колись дев'ятьом на шляху з'явилась Венера, З нею — її Купідон; слово зухвале в устах: «Музи, шануйте мене: я найперша з усіх олімпійців. Всі перед берлом моїм хиляться — люди й боги». Мовили Музи на те: «А над нами, богине, не владна: Наша святиня не ти, наша любов — Гелікон».

(Переклад М. Зерова)

Зіставлення латинського віршового тексту Г. Сковороди з грецьким першотвором показує, що перекладач, зберігаючи художню форму і про­відну думку Платонової епіграми, конкретизує, доповнює і розвиває цю останню. Щоб підкреслити близькість ідеї епіграми до власних поглядів, Сковорода вдається до своїх улюблених поетичних тропів і риторичних фігур — метонімії і антитези. Так, для висловлення поняття «влада» він вживає два латинські синоніми: regnum (царська влада) і sceptrum (скіпетр), з яких останній, досить уживана метонімія, звучить більш конкретно і образно, ніж перший, вжитий у прямому, непереносному значенні5.

Антитезою поняття «влада» в перекладі Сковороди виступає понят­тя sacrum — «святилище» або «святиня» муз, тобто «мистецтво». Цим протиставленням влади і мистецтва Сковорода підкреслює, що мистецтво є вільним від жодної влади. Тут мимоволі пригадуються крилаті слова Г. Сковороди: «Аііа res sceptrum, alia — plectrum» («Одна справа — скіпетр, інша — паличка музиканта»), в яких теж протиставляються вла­да і мистецтво. Саме цим латинським афоризмом висловив колись Сковорода своє обурення з приводу того, що переяславський єпіскоп — людина, наділена високим духовним саном, однак нетямуща в питаннях мистецтва, намагається вчити його, поета, як слід читати курс поетики. Таким чином, ідея Платонової епіграми ніби перегукується із власним життєвим досвідом Г. Сковороди і його поглядами на мистецтво, чим, мабуть, і був зумовлений вибір даної епіграми для перекладу.

Друга грецька епіграма, перекладена Сковородою ще 1754 року під час його перебування в Троїце-Сергієвій лаврі,— це вже переклад цілком точний. Грецький текст епіграми:

4 Адже Сковорода теж цінував мудрість і поезію понад усе, навіть вище від особи­стого щастя. Існує версія, що він відмовився від шлюбу з коханою задля того, щоб залишитися вільним і присвятити себе своїм улюбленим заняттям — філософії і поезії. Деякі біографи Сковороди визнають вірогідність цієї версії і навіть твердять, що цей факт дійсно мав місце в 1762 р. Якщо це так, то наведена епіграма, написана в січні 1763 p., могла бути своєрідним відгуком на цю подію в житті філософа.

5 Не випадково і М. Зеров у своєму перекладі зберігає цю метонімію, передаючи латинське sceptrum українським «берло».

182

Της ώρας 'απόλαυε, διέρχεται πάντα τάχιστα. "Εν υέρος 'εξ 'ερίγου τράχυν 'ε'υηχε τράγον

[Epigr. 2, XI, 51]

Γ. Сковорода нередає таким латинським двовіршем:

Utere temporibus, propere nam cuncta senescunt. Una ex levi hoedo messe fit hireus olens [2, 293]. Часу не гай: все так швидко минає. Одне лише літо — Й ніжне, мале козеня стало вже цапом бридким.

Вміщуючи свій переклад грецької епіграми про швидкоплинність часу і короткочасність життя у листі до М. Ковалинського, Г. С. Сково­рода писав: «Яка ціна втраченого часу? ...Коли я міркував про це, то пригадав грецький дистих (епіграму.— Ф. Л.), який я переклав на ла­тинську мову і завчив, коли гостював у Лаврі св. Сергія. Оскільки цей дистих не позбавлений логічності і вишуканості, я посилаю тобі його переклад» \2, 294].

Слід нагадати, що розглянута щойно епіграма — двовірш, перекла­дена Г. Сковородою, послужила йому не тільки для повчання юного М. Ковалинського, а й була використана ним як епіграф до 30-ї пісні його «Саду божественных песней». Вона, власне, й була поштовхом до створення цієї пісні, хоча Сковорода і розвинув її ідею в іншому напрямі.

Відомо, що теми багатьох пісень Сковороди виникли, як він сам казав, «из зерен священного писания», рідше — «из зерен античной мудрости». Ось і цю пісню «прозябшую из зерна античной мудрости», він наповнює новим змістом. Уже починаючи з другої строфи, поет вислов­лює думку про те, що цінувати час і берегти його слід не для того, щоб довше прожити, а щоб жити гідно: для людей, для істини, для добра, бо:

Не красна долготою, а красна добротою,

Как песнь, так и жизнь 6.

Роздуми про складні проблеми життя і смерті привернули увагу Г. Сковороди також і до відомої грецької епітафії з глибоким філософ­ським змістом. У 58-му листі до М. Ковалинського він вміщує свій латинський переклад згаданої епітафії, супроводячи його такими сло­вами: «Цей вельми мудрий двовірш запозичений у того невідомого автора, котрий, хто б він не був, красномовно і детально описує гомерів­ськими віршами [Жильблазові] блукання. Я впевнений, що він тобі спо­добається».

Далі подається латинський переклад епітафії у формі елегійного дистиха:

Inveni portum, spes et fortuna, valete.

Sat me lusistis, ludite nunc alios.

Пристань собі я знайшов. Надія і Щастя, прощайте!

Досить дурили мене. Інших дуріть ви тепер [2, 316].

Ця епіграма, а точніше — епітафія, є перекладом давньої грецької епі­грами [Epigr. 2, IX, 49]. У своїй змістовній, багатій фактичним матеріалом книзі «Латинские эпиграфические стихотворения» Φ. О. Петровський наводить численні латинські варіанти згаданої грецької епіграми 7. Один

6 Ця сама думка ще повніше розкрита в 23-й пісні «Саду божественных песней».

7 У перекладі Ф. Петровського цей варіант має такий вигляд: Вырвался я, убежал. Судьба и Надежда, прощайте! Нет мне дела до вас. Вы надувайте живых. (Ф. А. Пет­ровский. Латинские эпиграфические стихотворения. М., 1962, с. 116—117).

183

з них викарбуваний на саркофазі у часи Антонінів (96—192 роки) і досі ще зберігається у Римі в Латеранському музеї8.

Отже, епіграма, латинський переклад якої Сковорода посилає своє­му учневі для роздумів і вправ з латинського віршування 9, була досить відомою і популярного ще в античній епіграфічній поезії. Цікаво, що до цієї теми Г. Сковорода повертається неодноразово [1, 183; 2, 375].

І у згаданій вище епітафії, і у всіх її варіантах і переспівах вико­ристовується досить поширена в біблійних текстах алегорія: життя — це неспокійне, бурхливе море, смерть — відпочинок, тиха пристань 10. В од­ному з листів до Я. Правицького Г. Сковорода повніше розкриває суть цієї алегорії: «О світе, найнещасливіше море! Щасливий той, хто рятує­ться від хвиль, подібно до Петра. Будемо тікати від світу, перебуваючи в гавані і зневажаючи омани світу» [2, 364].

З роздумами Г. Сковороди про життя і смерть, які знайшли відбиток у його листах1^епіграмах і піснях, пов'язана, безперечно, і славнозвісна автоепітафія філософа: «Мир ловил меня, но не поймал».

Вивчення грецьких і латинських віршів Г. Сковороди, які вміщені у його листах, показує, що він був добре обізнаний не тільки з античною епіграмою, а й з епіграмою християнською і з епіграматичною спадщи­ною гуманістів. Більшість епіграм Г. Сковороди лише формою нагадують традиційну християнську фразеологію, а за своїм змістом і духом вони значно ближчі до сатиричної епіграми гуманістів: Томаса Мора, Еразма Роттердамського та ін. Так, в епіграмі, грецький текст і латинський переклад якої знаходимо у 39-му листі до М. Ковалинського, звучить нещадна критика на адресу тих, хто сприймає вчення Христа формально, тобто тільки дотримується церковних обрядів, однак неспроможний осягти суть цього вчення, засвоїти його і пройнятися його духом:

Δήμος όχριστανός δαπανάει σώμα χαι οτεμα χριστού, αλλά άει εστι χαχοστδμαχος.

Vuigus christicolum consumit membra υεάνδρου, Sanguine potatur, sed male cuncta coquit [2, 287]. Паства Христова хоч їсть тіло боголюдини И кров її п'є, та дарма: шлунок дурний не сприйма.

Ще одна латинська епіграма Сковороди, дуже близька за своїм войов­ничим духом до поезії гуманістів, вміщена в 54-му листі до М. Ковалин­ського \2, 316]:

Досі ще воїн Христов трьох ворогів собі має,

З ними невпинну війну мусить він завжди вести.

Перший з його ворогів — це світ, нарум'янена мавпа,

Або, як каже наш вождь, зовні красива труна.

Другий ворог його — це жінка з привабливим тілом,

Тілом, що завжди мужчин всіх спокушає до зла.

А найстрашніший з усіх ворогів — це той третій, злий демон,

Батько глупоти, яка всяке породжує зло.

Отже, куй собі меч, юний Христов новобранець,

І пам'ятай, що життя — вічна й свята боротьба.

У цій епіграмі і фразеологічні формули, і метафори (simia fucata — «на­рум'янена мавпа»), і гра слів (Pulchra sepulchra — «красива труна»),

8 Див.: Ф. А. Петровский. Латинские эпиграфические стихотворения, с. 116—118.

9 Щоб навчити Μ. Ковалинського версифікації, Сковорода переклав цю епіграму кількома віршовими розмірами: елегійним дистихом, ямбічними триметрами, диметрами, нарешті, віршами, в яких ямбічні триметри чергуються з диметрами.

10 Ця сама тема зустрічається в деяких піснях Сковороди, зокрема у 17-й і 29-й піснях «Саду божественных песней».

184

тобто всі літературно-художні засоби, цілком типові для давніх христи­янських письменників, зокрема для засновників християнської літерату­ри — Ієроніма, Августина та інших,— однак тут у стару форму вкладена вже нова, гуманістична ідея: найстрашніший з ворогів — це глупота, що породжує всіляке зло. Це, власне, та сама ідея, яка звучить у Еразма Роттердамського в його «Похвальному слові глупоті». З творами вели­кого гуманіста XVI ст. Г. Сковорода був добре обізнаний і неодноразово цитував їх або переказував їх зміст у своїх листах до М. Ковалинського, недвозначно називаючи його «наш Еразм» і підкреслюючи тим самим, що вони однодумці.

Великий інтерес становлять також інші гуманістичні епіграми Сковороди, зокрема епіграма, провідною темою якої є роздуми про те, що таке мудрість:

Ні, недарма кажуть люди: рай настільки прекрасний,

Що і в самотності там добре людина живе.

Хтось з мудреців відповів на питання про те, що е мудрість;

«Бути союзником і рівнею бути собі».

Отже, для мудрого раєм стане будь-який берег,

Будь-яке місто й земля будь-яка, будь-який дім и.

У цій епіграмі висловлена та сама думка, що і в роздумах Г. Сковороди про філософію, вміщених у листі 32-му до М. Ковалинського: «Що таке філософія? Відповідь: перебування на самоті з собою». І далі в тому ж листі: «Для звичайних людей самотність — це смерть, а для мудреців — насолода» [2, 231—232].

Про легкість і швидкість, з якою Г. Сковорода перекладав і писав епіграми на будь-яку цікаву для нього і «сродную» його умонастроєві тему, свідчать його власні слова у листах до друзів, зокрема факт, наве­дений у листі 64-му, де він розповідає, що почувши від вельми вченого префекта грецький двовірш, в якому йдеться про підступи неправедних, він одразу ж переклав його на латинську мову. В листі подається грець­кий текст, потім латинський прозовий підрядник і, нарешті, віршовий латинський переклад:

Ne fabricato dolos, пес sanguine pollue dextram, Vana loqui fugito, veracia dicito cuncta [2, 333]. He замишляй злих інтриг і не плямуй руки кров'ю, Завжди брехні уникай, правду лиш ти говори.

У процесі перекладу Сковорода замінив деякі лексичні прозаїзми під­рядника їх поетичними синонімами: замість manus — dextra, замість mendaeia — vana, а замість дієслова suere («шити», «плести») —у вір­шах вживається більш виразне і влучне дієслово fabricare 12.

Отже, перекладна епіграма у Г. Сковороди тісно пов'язана з його оригінальною творчістю в цьому жанрі. Перекладаючи давні — античні, християнські, епіграми гуманістів,— поет творчо переробляє їх, пере­осмислює, пристосовує їх зміст до умов місця й часу, до свого світогляду. Використовуючи літературну спадщину попередників, Г. Сковорода за­лишається самобутнім, оригінальним поетом: він завжди привносить свою власну інтерпретацію у тлумачення старих тем, а звідси — численні епі­граматичні вкраплення в його піснях з новим, своєрідним їх тлумаченням і переспіви одного й того мотиву в епіграмі, пісні і листах до друзів.

11 Латинський текст епіграми див. у листі № 62 [2, 329].

12 Уже у Плавта, Теренція, а пізніше — в Апулея слово fabrica вживалося в значен­ні «інтрига», «підступ», а звідси й дієслово fabricare набуло значення «плести інтриги», «замишляти інтриги», «інтригувати».

185

1

Наявність великої кількості епіграм в особистому листуванні Г. Сковороди свідчить про те, що цей ліричний жанр допомагав йому ділитися з своїми учнями і друзями найпотаємнішими думками і пере­конаннями, висловленими у поетичній, афористично стислій, а тому більш переконливій і повчальній формі (адже у листах до М. Ковалин-ського епіграми були передусім засобом повчання й виховання юного друга Сковороди).

В епіграматичній спадщині поета-філософа переважають, що цілком природно, епіграми з глибоко філософським змістом: про значення і силу мистецтва, про справжню мудрість, про вартість часу, про життя і смерть тощо. Це, власне, ті самі проблеми, які розглядав Г. Сковорода і в інших своїх творах: у філософських трактатах, піснях, байках. Доречно нага­дати, що епіграма, як і байка, завжди була улюбленим жанром філосо­фів і схильних до філософствування поетів.

Щодо жанрової специфіки більшості епіграм Г. Сковороди, то це — епіграми скоріше в античному розумінні цього терміна, ніж у су­часному: у нього переважають епіграми-медитації, епіграми філософські, повчальні, спонукальні. Однак зустрічаються й такі, які наділені вже рисами нової європейської епіграми з її яскраво вираженою сатиричною спрямованістю. Саме зв'язком епіграми з сатирою і був зумовлений інте­рес Г. Сковороди до цього поетичного жанру, який він використовував як стару, але надійну зброю проти своїх ідейних ворогів.

В оригінальних латинських епіграмах Г. Сковороди досить відчутні стильові риси епіграми пізнього барокко. Це виявляється насамперед в посиленому інтересі автора до важливих філософських і теологічних проблем: життя і смерті, добра і зла, мудрості і глупоти, щастя й суєти; у поєднанні елементів античних з біблійно-християнськими; у схильності поета до загостреної антитетичності, до складних метафор, алегорій і символічних образів і, нарешті,— у великій різноманітності мовних засо­бів, риторичних прийомів і в наявності численних варіацій однієї й тієї самої теми. Г. Сковорода був добре обізнаний з латинською стилістикою, синонімікою, фразеологією, і тому його латинські епіграми відзначаються простотою, легкістю і виразністю стилю.

Листи Г. Сковороди, в яких збереглися підрядники до його латин­ських перекладів і які завдяки цьому дають можливість простежити процес добору перекладачем поетичної лексики, є цінним матеріалом, що допомагає проникнути в творчу лабораторію Сковороди-перекладача і познайомитися з його перекладами не лише в готовому вигляді, а й у процесі їх створення.

Μ. К. Боровик

м. Київ

ГРИГОРІЙ СКОВОРОДА І МУЗИКА

Видатний український мислитель і поет Григорій Савич Сковорода був прекрасним музикантом, співаком і композитором. Відомості про той великий інтерес, що виявляв Г. Сковорода до музики протягом усього життя, про місце цього виду мистецтва у творчій діяльності поета зафік­совані у його літературній та епістолярній спадщині, в біографічних нарисах та спогадах сучасників. В його творах нерідко зустрічаємо художні образи, тісно пов'язані з музикою. Всі притчі, наприклад, наси­чені текстами пісень різного змісту і характеру. «Притча, наречена Еро-

186

4373

дій» закінчується словами: «По сем гайстер вознесся выспрь, воспевал малороссійску песеньку сію:

Соловеєчку, сватку, сватку!

Че бывал же ты в садку, в садку?

Че видал же ты, как сеют мак?

Вот так, так! Сеют мак.

А ты, шпачку, дурак...

Сію песеньку мальчики, составив лик, сиречь хор, или коровод, до­машній его певчіи во увеселеніе спевали...» [2, 118].

У Притчі «Брань архістратига Михайла з сатаною» пісні співають «сатана, архангелы, багач, лицемери, ангелы». Твір закінчується пере­можною піснею, яку «воспели архангелы и все ангельское воинство».

Глибоке знання музичного мистецтва Сковорода виявляє і в притчі «Убогій жайворонок», де перед заключною піснею він описує склад хору та інструментального супроводу. «Из гостей,— пише він,— большая часть была сродна к пению. Адоній разделил певцов на два крила или хоры — на хор вопросный и на хор ответний, придав к обоим по нескольку сви-рельщиков. Они первее раздельно, потом спевали, лик совокупши» {2, 130].

Поет у своїх літературних творах найчастіше згадує або описує хоровий спів, виявляючи досить глибоку обізнаність з цим виконавським жанром. Ще з дитинства Сковорода «приметен был... дарованіем к му­зы^, охотою к наукам и твердостію духа. В церькве ходил он самоохотно на крилос и певал отменно, приятно» [2, 440]. Здібності ці були помічені і в Київській академії, де він вчився, і у Придворній співацькій капелі, де він перебував у 1741 —1744 pp. і дослужився до звання придворного уставника, тобто керівника, заспівувача хору. Лише ці роки й були по­в'язані з професіональною музичною діяльністю. Надалі музика не стала основною сферою діяльності Сковороди, хоч і лишилася на все його жит­тя улюбленим заняттям.

Як свідчать біографи Сковороди, він грав на кількох музичних інструментах, зокрема на скрипці, флейті, бандурі і гуслях. Ці інстру­менти не раз згадуються також у листах Сковороди і його друзів. Поет просить прислати йому флейту, струни для скрипки, замочок до гуслів тощо. М. Ковалинський відповідає, що надіслав йому «слоновой кости флейттраверс» і хоче щоб Сковорода навчався «с тем сердечным удо-вольствіем», якого той досяг «редкими трудами» [2} 479]. Крім згаданих інструментів, сам поет писав про те, що спів він супроводжує грою на таких інструментах, як кіфара або ліра, орган.

З листів Сковороди ми довідуємося, що музику він використовував у своїй педагогічній діяльності. Так, в одному з листів до того ж М. Кова-линського Сковорода писав: «Сам я проводитиму з хлопцями навчання в супроводі органа, тим часом подбай про те, щоб трохи підготувати до співів по нотах нашого Максимка» [2, 225]. Отже, Сковорода навчав співу по нотах і використовував для цього супровід музичних інструментів. Сам М. Ковалинський вказує, що його Сковорода вчив музики.

В біографічних нарисах про Сковороду ми знаходимо також відо­мості про композиторську діяльність поета. М. Ковалинський писав: «Он сочинил духовные концерты, положа некоторые псалмы на музыку, так же и стихи, певаемые во время литургіи, которых музыка преиспол­нена гармоній простой, но важной, проницающей, пленящей, умыляющей. Он имел особую склонность и вкус к акроматическому роду музыки. Сверх церковной, он сочинил многія песни в стихах...» [2, 459]. Г. Срезнєв-

187

188

Треба зважити, що прогресивні діячі вітчизняної літератури і поезії (М. Ломоносов, Г. Сломінський, Г. Кониський) пропагували зближення професіонального мистецтва з народною піснею. Фольклор здавна вико­ристовувався в шкільному театрі та вертепі. Прийнявши ці погляди від своїх вчителів і попередників, Сковорода не лише прагне до широкого насичення своїх філософських та літературних творів народнопісенними образами, а й підбирає чи створює до своїх текстів мелодії народного характеру. При цьому поет не вважав себе композитором і не надавав особливої ваги оригінальності чи неповторності мелодій до своїх віршів. Навпаки, він прагнув до їх популярності, «простонародності», доступ­ності. Його турбувала лише їх відповідність задумові. Тому, коли вини­кала потреба, поет підбирав часто такі мелодії серед відомих йому. Так було й у випадку з мелодією Калістрата. В своїх хорових творах він також вдається до методу підбору побутуючих в народі мелодій.

Звичайно, це не означає, що поет завжди користувався лише цим одним методом. Як чудовий музикант, він міг і, очевидно, творив також цілком оригінальні мелодії в дусі і характері народних пісень. Однак ні нотних автографів, ні свідчень самого поета, які б підтвердили це, не збереглося, хоч біографи, як ми вже зазначали, писали про складання, творення поетом саме музичних творів, а не лише їх текстів.

Як про одне з джерел формування мелодики Сковороди можна гово­рити про кант, що був жанром, дуже поширеним у міському побуті XVII—XVIII ст. Цей популярний в багатьох країнах Європи вид пісенної творчості набув на Україні і в Росії своїх специфічних місцевих особли­востей не лише у мові, поетиці, а й у мелодиці, яка органічно увібрала в себе риси народної пісні. Часом мелодії цих різних жанрів мало чим відрізняються і навіть збігаються. Особливо це відчутно в кантах з тек­стами світського змісту. Однак і духовний кант щодо мелодики був теж близьким до народної пісні. Про це свідчать, зокрема, мелодії Почаїв-ського богогласника, виданого в кінці XVIII ст., та численні рукописні збірники кантів, що зберігаються в Києві, Ленінграді, Москві.

Відомо, що кант — побутова міська пісня XVII—XVIII ст.— довгий час впливав на професіональну літературну і музичну творчість. Форму канта широко застосовують Д. Туптало у своїй «Комедії на день Рожде­ства Христова» (1702 p.) 3, М. Довгалевський в «Комическом действіи» (1736) та ін. Значний вплив кант справив також на видатних творців хорового концерту у XVIII ст. М. Березовського, Д. Бортнянського, А. Ве-деля, С. Дегтярьова та ін. Його вплив відчувається і в творчості компо­зиторів XIX ст. М. Глінки, П. Чайковського. Як вважав Б. Асаф'єв, цей жанр послужив навіть одним з джерел для масової пісні нашого часу.

У своїй музичній творчості Г. Сковорода також широко використовує особливості цього жанру, його інтонаційні риси, мелодику, метроритм, структуру. В характері канта витримані його пісні «Всякому городу нрав і права», «Ой ти, птичко жолтобоко». Звичайно, тут більше відчувається вплив канта не в його старій, архаїчній формі, а в близькому до пісень-романсів вигляді. Як відзначив М. Грінченко, це був період формування пісні-романсу, одним з джерел якого був кант, а Сковорода був одним з творців нового жанру. Саме сковородинські канти послужили зразком для пісень-романсів, які пізніше були використані Котляревським в «На-

3 Вісім його творів цього жанру були видані у перекладі на 4 голоси А. Ізраілевим під назвою «Псалмы или духовные канты святителя Димитрия, митрополита Ростовско­го». М., 1891. У більш чистому кантовому складі пісні Дмитра Туптала зустрічаються у рукописному збірнику XVIII ст., що зберігається у бібліотеці ім. Короленка (м. Харків).

189

талці-полтавці». Більше того, Котляревський у своїй п'єсі безпосередньо звернувся до сковородинської пісні «Всякому городу нрав і права». М. Грінченко навіть вказує, що й інша пісня з «Наталки-полтавки» «Ой доля людськая» також належить Сковороді, однак сам автор не обгрун­тував свого твердження.

Взагалі питання про ідентифікацію музичних творів Г. Сковороди поки що залишається відкритим і щодо мелодики, і інколи щодо текстів. Можливо, в цьому допоміг би дослідникам аналіз музичного стилю Ско­вороди. Так, якщо порівняти між собою відомі нам мелодії до текстів із збірки «Саду...», то можна легко помітити інваріантну спільність між ними:

У перших чотирьох тактах, які у всіх піснях повторюються двічі, мелодія в солоспівах «Всякому городу нрав і права» і «Ой ти, птичко жолтобоко» є майже одна й та сама. Перші два такти в кожній з цих пісень відрізняються лише метро-ритмом, у наступних двох тактах зву­чить схожий каданс (V ст.— І ст.). Пісня «Стоїть явір над горою» з пер­шими двома творами має однакові інтонації, мелодичний рух і каданс у другому, третьому і четвертому тактах. Відрізняється лише пер­ший такт.

Деякі варіантні зміни не можуть приховати спільної мелодико-інто-наційної, ладової і структурної основи початкового періоду всіх цих трьох пісень. З цього порівняння можна зробити висновок про те, що автором музики всіх їх була одна людина, яка користувалася однією й тією самою інтонаційною схемою або одним і тим самим мелодичним прообразом. Оскільки тексти всіх трьох пісень без сумніву належать Сковороді, то й музика, на нашу думку, може найвірогідніше належати йому.

Ближчою з цих пісень до кантів старшої верстви є пісня «Ангелы, снижайтеся» з першої частини «Вертепу». Тут мелодика рухається посту-пенево, подається вона у типовій кантовій гармонізації з рухом двох верхніх голосів паралельними терціями. Подібні риси ми зустрічаємо в хорових творах Г. Сковороди, однак належність саме цього канту-колядки поетові ще не доведена 4. Лише перша строфа тексту цього канту, як він записаний Г. П. Ґалаґаном 5, збігається з піснею Сковороди (4-та пісня «Саду божественних пісень») та й то лише частково. Наступні строфи (а їх всього шість) зовсім інші. Ми знаємо, що в Київській ака­демії не лише один Сковорода складав канти. їх писали викладачі і сту­денти для різних потреб (в класах піїтики, для урочистих актів, церемо­ній, для вертепних і шкільних вистав). Цілком можливо і ймовірно, що Сковорода переробив вже відомий текст, як це він робив не раз.

У тому витримано таї цю спадщин який згадуваг. сому варіан варіанті він уз Златоустого. і чайшем две?-, в аранжирс" (1837 ρ.)· назвою «г-Г від того, ні радость Μ. Диленг

Ще серед f Йдеться тентом і і попере:.-обмежуєш текст

4 О. Я. Шреєр-Ткаченко припускає, що учні Києво-Могилянської академії зверну­лися до пісні-канта Г. Сковороди і переробили його відповідно до розгортання сюжету у драмі. Див.: О. Я. Шреєр-Ткаченко. Григорій Сковорода — музикант, с. 61.

5 Див.: Г. П. Г а л а г а н. Малорусский «Вертеп». К., 1882.

190

У тому самому стильовому ключі, що й пісні-псалми та пісні-романси, витримано також хорові твори Сковороди на духовні тексти. На жаль, цю спадщину ще менше досліджено. Його піснеспів «Іже херувими», про який згадували біографи, надруковано в «Обиходе» (1772) в одноголо­сому варіанті. Пізніше за редакцією Д. С. Бортнянського у двоголосому варіанті він увійшов до збірника «Простое пение божественной литургии Златоустого, издревле по единому преданию употребляемой при высо­чайшем дворе» (1814). Для чотириголосного хору він був надрукований в аранжировці вчителя співів Придворної капели Степана Грибовича (1837 p.). Свого часу «Херувимська» Сковороди була дуже відомою під назвою «придворної», «радісної», «на радуйся». Остання назва походить від того, що в основу твору покладено мелодію відомого канта «Радуйся, радость твою воспеваю», саме ту мелодію, яку наводив у своїй книзі М. Дилецький 6.

Ще один твір Г. Сковороди, названий його біографами, знайдено серед рукописних нот бібліотеки Володимирського собору (м. Київ). Йдеться про «Канон Пасхи», аранжований уже в XX ст. хоровим дири­гентом і композитором М. А. Надєжденським. Мелодія цього твору, як і попереднього, має пісенно-кантовий характер. Цими двома зразками обмежується, по-суті, відома музична спадщина Г. Сковороди на релігійні тексти. Інші музичні твори, що дійшли до нас, в основі своїй мають сковородинську поезію або таку, що йому приписується.

В останні роки знайдено мелодію до «Песни рождеству Христову о нищете его», якою завершується притча Г. Сковороди «Убогій Жайво­ронок» 7. Цей твір записано одноголосо, але є вказівки на те, що його виконували два хори (два лики) і спів супроводжувався музичними інструментами. Така вказівка є в нотному записі, що нагадує собою дирекціон, де вказані інструменти, яким доручається виконання тієї чи іншої частини мелодії. В тексті притчі, що передує пісні, також є опис складу хору, способу виконання і згадка про інструменти (свірелі), яки­ми супровождувався спів.

Діалогічна форма хорового виконання і наявність діалогів у самій притчі, можливо, свідчать про те, що увесь твір розраховувався на теат­ралізоване виконання з музикою. Своїм загальним характером, інтона­ційно-ритмічним складом та квадратною структурою мелодія споріднена з народними пісенними і танцювальними жанрами. її витримано у стилі мелодій XVIII ст., і нема підстав заперечувати що цей, один з найбільш ранніх записів музичного оформлення пісні (рукопис, де вміщено нотний запис, припадає на XVIII — початок XIX ст.), може належати Сковороді (хоч і не є його автографом) або є близьким до написаної ним першо­основи. До речі, якщо і не йшлося про театралізоване виконання притчі, то сама пісня могла виконуватися самостійно. Відомо, що чимало пісень, які потім увійшли до «Саду божественних песней», до притч, були ство­рені Сковородою раніше, тобто існували як самостійні твори.

6 Докладно про це писав А. Преображенський у статті «От униатского канта до православной херувимской» («Музыкальный современник», 1916, № 6). В останні роки музикознавцем І. Комаровою віднайдено твір з назвою «Служба божа Грицькова», куди входить також «Херувимська» (див. «Літературна Україна», 1971, 19.ХІ, с. 2). На думку автора, цей твір може належати Г. С. Сковороді. Однак «Херувимська» у цій службі інша, не та, в основу якої покладено кант «Радуйся, радость твою воспеваю» і яку мали на увазі біографи.

7 Див.: М. Б о ρ о в и к, І. І в а н ь о. Новознайдений музичний твір на слова Гри­горія Сковороди.— «Народна творчість та етнографія», 1971, № 2.

191

Досить значну схожість до першої чотиритактової частини хору «Пастыри милы» має пісня, належність тексту якої Сковороді береться під сумнів літературознавцями. Йдеться про пісню-кант «Ох! счастье, счастье бедное, злое», про авторство якої вперше писав В. Аскоченський. В одній із статей про композитора А. Л. Веделя, навівши тексти двох улюблених пісень цього композитора «Ах ты свете лестный» і «Οχ! счастье, счастье бедное, злое» він писав: «Последняя из этих песен при­надлежит нашему народному философу Г. С. Сковороде»8. Можливо, враховуючи це повідомлення, І. Т. Лисенков помістив обидві названі пісні до першого видання творів поета 9.

З порівняння мелодій на текст, що без сумніву належить поетові, і на той, що йому приписується, можна зробити висновок, що і тут є перекон­лива подібність, яка може свідчити про спільного автора музики, або принаймні про одне й те саме джерело, мелодичний прообраз. Спільним тут є звуковисотний контур (плавне піднесення мелодії з кульмінацією в 3-му такті), структура (запитання — відповідь, 2 τ + 2 т), метро-ритм (тридольність) з характерним синкопованим кадансом на домінанті і на­віть ладо-тональність. Дуже сумнівно, щоб така майже повна тотожність між початковими мелодичними побудовами обох пісень була випадковою. І якщо допускати можливість авторства Сковороди щодо мелодії пісні з притчі «Убогій Жайворонок» (а про це свідчить не тільки факт вико­ристання в ній сковородинського тексту, а й те, що її мелодія має деякі спільні риси з іншими музичними творами поета, зокрема з тією ж «Вся­кому городу нрав і права»), то можна допускати творчу причетність його і до мелодії «Ох! счастье, счастье бедное, злое», може навіть і на чужий, анонімного автора, текст. Адже Сковорода, як ми вже зазначали, вико­ристовував для музичних творів і чужі тексти.

Подібність початкових розділів мелодій різних творів Г. Сковороди вказує на те, що поет мав свої улюблені наспіви, які він майстерно при­стосовував до різних за змістом, характером і будовою віршів, застосо­вуючи з цією метою варіантні (інтонаційні, метро-ритмічні і структурні) видозміни. Такий спосіб творення нагадує розспівування на одну й ту ж погласицю (наспів кожного з восьми гласів, прийнятих у церковному співі) різних текстів у відповідності з календарем, або тією чи іншою службою. В результаті такого розспівування одна й та ж мелодія видо-

8 В. Аскоченский. Русский композитор Веделев.— «Русский инвалид», 1854 г., № 94, с. 423—425.

9 Див.: Сочинения в стихах и прозе Г. С. Сковороды. СПб., 1861, с. 49—51.

192

змінювалася, варіювалася інколи досить істотно, хоч певна мелодична основа при цьому залишалася.

Г. Сковорода, як придворний уставник, безумовно володів мисте­цтвом розспівщика і застосовував це у своїй творчості як до богослужбо­вих («Херувимська»), так і до світських текстів (пісні з «Саду»). Треба зауважити, що й у народній творчості широко використовувався подібний спосіб музичного озвучення тексту (билини, думи), коли виконавець роз­співував тексти на різні теми і сюжети за допомогою одного й того ж наспіву.

Отже, у справі вивчення музичної спадщини Г. Сковороди ще далеко не все зроблено. Навіть не визначено з певністю, що саме належить йому як поетові і як музикантові. Не можна відкидати все, що приписувалося йому раніше тільки на тій підставі, що воно не збереглося в автографах або не значиться у списках його творів. Не можна приймати на віру й протилежне, що Сковороді належать всі твори, які приписувалися йому. Лише докладний аналіз літературного і музичного стилів того, що нале­жить поетові, і порівняння з тим, що йому приписується, та подальше вивчення архівів дасть можливість більш точно визначити музичну спад­щину Сковороди.

Поки що аналіз музичних творів Г. С. Сковороди свідчить про те, що видатний філософ-гуманіст, поет і музикант був цілісною особистістю в усіх сферах своєї творчої ліяльності. У музичних творах на світські і ду­ховні тексти відбилися його иогляли, світогляд. Прославлення праці, ро­зуму, честі, краси природи, її пізнання — усі ці теми проймають не тільки поезію Сковороди, а й музику. Його філософські иогляли на світ, на того­часне суспільство знаходять відображення в сатиричних кантах.

У тому, якими засобами відтворювались погляди Г. Сковороди в сло­ві і музиці, також є певна єдність. Його музичні твори — пісенні як за склацом текстів (силабічний вірш піддано тонізації і тим наближено до української народної пісні), так і за мелодикою (опора на інтонації на­родної міської і сільської пісні, квадратність побудови, повторюваність окремих фраз, кадансова розчленованість, симетричність метро-ритму).

У музиці Г. Сковороди відбилися деякі риси його доби, стилю по­ширених у його час побутових жанрів. В ній знайшов відображення процес формування української пісні-романсу на основі побутуючих тоді кантів, псалмів та української народної музики. Музична творчість Г. С. Сковороди, показова для того етапу розвитку української музики, заслуговує на локлалне дослідження. Крім того, її вивчення допоможе глибше зрозуміти різнобічність самого митця, для якого філософське і художньо-естетичне світобачення було єдиним у своїй основі, нерозрив­ним цілим. Саме воно сприяло тому, що його філософські ідеї з дидак­тичною метою подавалися в образній літературній, поетичній і часто музичній формі.

Д. В. Степовик

м. Київ

ПОГЛЯДИ ГРИГОРІЯ СКОВОРОДИ НА ОБРАЗОТВОРЧЕ МИСТЕЦТВО

Творчі інтереси українського просвітителя були надзвичайно широ­кими і різноманітними. Сковорода жив у добу важливих стильових змін в українській архітектурі, живописі, граф'щі, декоративному мистецтві — в добу переходу стилів від барокко і рококо до класицизму. Він не писав

193

про мистецтво спеціальних праць, але його філософські трактати и діа­логи містять чимало цікавих думок про природу образотворчого мисте­цтва і його відношення до дійсності, про вміння правильно оцінюва­ти його.

Сковорода писав про складні речі просто і водночас образно, причому його образність у багатьох випадках «картинна», або «пластична», спря­мована на просторове бачення предмета. Доводячи, наприклад, необхід­ність опанування внутрішніх закономірностей явищ і предметів, Сково­рода часто проводить аналогії з живописом і архітектурою, де основою довершеності композиції, запорукою професіональної майстерності є не зовнішні форми, не покладені фарби, а схований за ними рисунок, план, пропорційність, виношені у голові художника [1, 164].

Сковорода постійно підкреслював, що і в житті, і в мистецтві треба дошукуватися «голови», тобто суті, смислу; що бачити лише фарби на картині — це ще нічого не бачити [1, 367]. Він порівнював рисунок у жи­вописі з кістяком у тілі. У творі «Наркісс» філософ зауважує, що герой твору не зрозумів народної мудрості: «Не красна хата углами, а живо­пись красками» [1, 451].

Про природу мислитель писав як про першооснову образотворчого мистецтва, як про невичерпне джерело тем, ідей та образів для митця. Якою б досконалою не була картина, мальована фарбами, вона, мовляв, всього лише «червоний бруд», «малярський пил» щодо природи в її завершеній гармонійності і красі. Картина, намальована без орієнтації на життєвий матеріал, на природу, не має жодної цінності і краще вже, на думку Сковороди, ліпити глиняні сковорідки, аніж малювати без натури. Пихатих людей філософ порівнює із виноградним гроном, зобра­женим на натюрморті: пташки, вважаючи, що то справжній виноград, прилітають поласувати солодких ягід, але наштовхуються на холодне, мертве полотно.

На думку філософа, природу повторити неможливо, в неї треба тільки вчитися. Кожна, нехай найталановитіша, копія природи — то лише ілюзія, поверхова оболонка явища чи предмета. Цим, звичайно, не знеці­нюється значення мистецтва. Мислитель лиш наголошує на підпорядко­ваності мистецтва природі, життю. Мистецтво повинно допомагати людям краще осягнути красу й довершеність природи, підкреслювати найістот­ніше в ній, зрозуміти свою спорідненість з нею.

Ставлення до природи, як до джерела натхнення для митця в умовах XVIII ст. було прогресивним явищем, певною теоретичною базою для тодішнього українського реалістичного мистецтва, що саме розвивалось в цей час і пробивало собі дорогу в боротьбі з мистецтвом міфологічним та релігійним.

Особливу увагу філософа в образотворчому мистецтві привертала символіка. У символах Сковорода вбачав шлях до розкриття сутності світу, до пізнання людиною самої себе і, зрештою, досягнення нею щастя.

Тогочасне мистецтво давало в цьому плані значний і різноманітний матеріал, бо символи й алегорії були особливо характерними для стилю барокко. Виникнувши в добу пізнього Відродження, цей стиль знайшов своє застосування і на Україні. Декоративні елементи в архітектурі, жи­вописі, скульптурі й графіці, не втрачаючи своєї специфіки, стали тут дещо пишнішими, набули виразнішого символічно-смислового наванта­ження. Правила творчості втратили колишню, середньовічну, регламен­тацію, внаслідок чого в мистецтві відбулися значні зміни в композиції,

194

колориті, засобах пластичної виразності. Цей процес вплинув майже на всі види й жанри образотворчого та декоративного мистецтва. Позна­чився він і на способі мислення передової частини суспільства, до якої належав Сковорода. Зокрема, в Києво-Могилянській академії, коли там вчився майбутній філософ, набули значної популярності гравюри, в яких яскраво відбилися нововведення стилю барокко,— так звані «академічні тези». їх первісне призначення — сповіщати студентів і всіх громадян міста про диспути в Академії, викладати основні тези диспутів. Звідси похопить назва цих гравірованих аркушів. Однак пізніше поняття «тези» поширилося на інші гравюри, приурочені до свят, до закінчення навчаль­ного року в Академії, приїзду почесних гостей, вшанування ювілярів тощо. Тези були і об'явами, і вітальними адресами, і панегіриками. Ака­демія замовляла їх найвидатнішим тогочасним художникам, таким як Олександр Тарасевич, Іван Щирський, Іван Мигура, Леонтій Тарасевич, Михайло Карновський, Григорій Левицький. Ці майстри за допомогою різноманітних символічних і геральдичних знаків, алегоричних постатей прагнули яскраво розповісти про подію, до якої приурочувалося виготов­лення тези.

Коли твори були віддруковані й розмножені, студенти повинні були «розшифровувати» численні знаки і в такий спосіб дізнаватися про їх символічний зміст. Цілком очевидно, що без знання емблем і символів, зображених на тезах, не можна було претендувати на задовільне витлу­мачення тієї чи іншої гравюри.

Опануванню репертуару символів і алегорій надавалося в Академії серйозного значення, тому і в творчості Григорія Сковороди символіка посіла визначне місце. Філософ часто писав про символи, вбачав у них відображення людських відносин, втілення узагальненого морально-етич­ного досвіду багатьох поколінь людства. Гостро критикуючи Біблію, він водночас визнавав морально-етичний сенс деяких біблійних притч, надавав їм символічної інтерпретації. У трактаті «Кольцо. Дружескій разговор о душевном мире» Сковорода висловив думку про зв'язок скульптури стародавніх цивілізацій з символічним ієрогліфічним пись­мом. В іншому місці цього ж таки трактату він витлумачує значення деяких символів: «...Древній мудрецы имели свой язык особливый, они изображали мысли свои образами, будто словами. Образа те были фигу­ры небесных и земных тварей, например, солнце значило истину, кольцо или змій в кольцо свитый,— вечность, якорь — утвержденіе или совет, голубь — стыдливость, птица бусел — благочтеніє, зерно и семя — по­мышление и мненіе. Были и вымышленные образа, наприм.: сфинкс, сирена, феникс, семиглавый змій и прочая» [1, 377—378].

Особливо цікавий для з'ясування художніх поглядів філософа той розділ діалогу «Разговор, называемый алфавит, или букварь мира», в якому йдеться про символи, взяті з язичеської міфології. Тут особливо чітко виявляються морально-етичні установки мислителя. Використавши стародавню символіку, Сковорода дає свою «азбуку», свій «буквар» людського буття і щастя. Різним античним «гадательным или таинствен­ным образам» дається цілком сучасна для XVIII ст. житейська інтерпре­тація, іноді підтверджена тією чи іншою притчею.

...Григорій запрошує своїх співрозмовників Афанасія, Якова, Єрмо-лая і Лонгнна до вітальні, прикрашеної п'ятнадцятьма картинками символічного змісту. Яків, на запитання Афанасія, звідки взялися тут ці малюнки і навіщо вони, пояснює, що для розумних людей мудра кар­тина замінює цілу книжку. В ході дальшої розмови розкривається зміст

195

малюнків: кожний з них стверджує певну істину, якесь правило поведін­ки, вдачі й прорахунки людей, вади і чесноти характеру.

Перший малюнок — соловейко вчить дітей співати — стверджує, що батьки є першими вчителями своїх дітей; другий — поранений олень жує лікувальну траву ясенець — означає, що природа чудовий лікар і поміч­ник всьому живому; третій — равлик у раковині — шукай істину в собі самому; четвертий — слон підняв хобота назустріч сонцю — вітай і ша­нуй правду; п'ятий — Нарцис дивиться на своє відображення у воді — осуд гордості й самозакоханості; шостий — поранений бобер — йди на всілякі жертви, аби зберегти чистоту серця й душі; сьомий — нічні мете­лики летять на вогонь свічки, обсмалюючи крила й гинучи,— погані при­страсті гублять людей; восьмий — перетворення Актеона в оленя — осуд недоброзичливих родичів; дев'ятий — падіння Фаетона з хмар — осуд непослуху батькам; десятий — квиління горлиці — приклад подружньої відданості; решта п'ять малюнків стверджують такі чесноти, як дружба, любов, прихильність до природи і знань.

У автографі «Алфавита», який зберігається у відділі письмових дже­рел Державного історичного музею в Москві, відділі рукописів Цент­ральної наукової бібліотеки АН УРСР та відділі рукописів Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка АН УРСР, є малюнки, що виконані аква­рельними фарбами. Як встановлено, це не оригінальні малюнки автора, а перемальовки з книги-альбома «Емблеми та символи», який часто пере­видавався у XVIII ст. в різних країнах Європи, зокрема, в Росії. Постає запитання: хто автор цих перемальовок?

Певної відповіді на це запитання поки що дати не можна, оскільки малюнки в автографі Сковороди не підписані. Однак впадає в око те, що акварелі виконувалися рукою митця, який не мав належної фахової підготовки в галузі рисунка. Якщо дерева, хвиляста поверхня води, судно, скелі, рослини, квіти намальовані досить таки вправно, то постаті людей і купидони виконані надто схематично, подекуди невміло. Автор рисун­ків не мав практичних навичок в передачі анатомії людського тіла, не зміг правильно відтворити риси обличчя. Проте він мав розвинене чуття симетрії, ритму і декоративності. Малюнки гарно врівноважені з погляду композиції, в них відчувається об'ємність, реалістична просторова пер­спектива. Малюнки взяті в овали вірно окресленої конфігурації, що на­дає їм вигляду медальйонів. Рамки трактовані у формах стилю барок­ко— дуги молодого місяця, розгорнутого драпірування, акантової чи пальмової гілки. Важливо й те, що, змальовуючи гравюри з книжки «Емблеми та символи», автор прагнув пензлем передати найтонші штри­хи, властиві гравюрі, і взагалі надає перевагу штриховому малюнкові над тоновим. Це вимагало великої точності виконання, але автор, очевид­но, дотримувався думки, що малюнки в рукописі мали бути, за аналогією з книжковими гравюрами його доби, штриховими, а не тоновими.

Виходячи з цього, висловлюємо припущення, що малюнки в автогра­фі «Алфавита» виконував сам Григорій Сковорода. В цьому переконує і порівняння скопійованих малюнків з «Емблем та символів» з оригіналь­ним малюнком мислителя в одному з його автографів — зображенням фонтана, чотири струмені якого наповнюють водою чотири дзбаники. За манерою виконання, тонкою прорисовкою штрихів й іншими стилі­стичними ознаками цей малюнок ідентичний до п'ятнадцяти символічних малюнків, запозичених з книжки «Емблеми та символи».

Різнобічність інтересів Сковороди дає підставу твердити, що він сам умів добре малювати — може, не як професіонал, а як вправний люби-

196

тель, і, отже, ілюструвати власноручно свої рукописи. Образотворче мистецтво, зокрема малювання, в Києво-Могилянській академії за тих часів не тільки шанувалося, а й викладалося. З переїздом з Вільно до Києва видатного гравера Олександра-Антонія Тарасевича (80-і роки XVII ст.), який створив тут по суті нову мистецьку школу і підготував чимало першокласних майстрів — графіків і живописців,— двері Акаде­мії широко відкрилися для вивчення й опанування досягнень вітчизня­ного і світового мистецтва. Малювання в Академії викладали давно, хоча не всі були його прихильниками і не всі вбачали доцільність уроків малювання для студентів. Великим прихильником введення цього пред­мета в програму Академії був сучасник Сковороди, пізніше ректор Ака­демії, Самійло Миславський. 1763 року він наказав ввести малювання як факультативний предмет. «Бажаючі знайшлися тут же,— писав істо­рик Києво-Могилянської академії В. А. Аскоченський,— бо любов до ма­лювання панувала між студентами, і призначення викладачем малю­вання вихованця Академії Якова Одинцова доводить, що малювання ще до надання йому офіційного звання науки не було поміж студентами чимось на зразок малювання Гоголівського коваля Вакули, а велося за відомими правилами і прийомами» К

Висловлювання Григорія Сковороди про мистецтво, про його пізна­вальне й естетичне значення, відношення до реального світу — внесок в утвердження реалістичних тенденцій в мистецтві XVIII ст., а також свідчення рівня розвитку мистецтвознавчої думки на Україні того часу.

Я. М. Погребенник

м. Київ

ГРИГОРІЙ СКОВОРОДА В НІМЕЦЬКИХ ВИДАННЯХ

В Австрії та Німеччині з початку XIX ст. зароджується інтерес до української народної пісні, літератури, культури. З другої половини XIX ст. цей інтерес значно поглиблюється: окремими книжками виходять переклади творів українських письменників, зокрема Шевченка.

Саме за таких обставин і виникає перше знайомство німецького читача з Сковородою як філософом і письменником. У австрійській та німецькій пресі, в енциклопедичних та довідкових виданнях і науково-критичних статтях другої половини XIX —початку XX ст. з'являються окремі згадки, статті, а пізніше й дослідження про Г. Сковороду. Однією з найбільш ранніх є згадка про Г. Сковороду у газеті «Blatter fur litera-rische Unterhaltung», яка виходила в 40-х роках XIX ст. в Німеччині. Газета час від часу подавала статті та інформації про російську, а також українську літературу. 25 червня 1840 р. в цій газеті було названо й ім'я Г. Сковороди (у статті російського критика М. А. Мельгунова).

У 70-і роки XIX ст. до творчості українського філософа звертається австрійський прогресивний письменник і літературний критик, автор відомого роману «Боротьба за право», який нещодавно вийшов у Києві українською мовою, дослідник української літератури Карл Еміль Фран-цоз (1848—1904). У нарисі «Die Literatur der Kleinrussen» («Література українців»), надрукованому 1877 р. в газеті «Allgemeine Zeitung», даючи

1 В. Аскоченскій. Кіев с древнейшим его Училищем — Академією. К., 1856, с. 289.

197

загальний огляд розвитку нашої літератури, автор відводить певне місце й Сковороді. К. Е. Францоз акцентує увагу на гуманістичному, просві­тительському змісті філософських та морально-етичних поглядів Сково­роди, називаючи його «будителем свого гнобленого народу». Австрій­ський вчений, спираючись на українські джерела, твердить, що Сковоро­да залишив глибокий слід у духовному житті народу, що його пісні і притчі набули великої популярності на Україні. Крім деяких слушних міркувань, оцінка Францоза не відзначається глибиною. Це пояснюється і недостатньою його обізнаністю з творчістю Сковороди і тогочасним рівнем наукової розробки його спадщини.

Важливим джерелом інформації німецького читача про українську культуру, й про творчість Сковороди зокрема, була «История славянских литератур» О. Пипіна і В. Спасовича, що 1880 p. вийшла в Лейпцігу німецькою мовою («Geschichte der slawischen Literaturen»). Автори цієї праці поділяють думку М. Костомарова, згідно з якою Сковорода «був поборником свободи в сфері релігійній, моральній, громадській, зазнав за це переслідувань, і, не мирячись з деспотизмом навколишності, прирік себе на скитания».

На певну увагу заслуговує оглядова популярна стаття «Український філософ Григорій Сковорода», що надрукована в берлінському журналі «Archiv fur Geschichte der Philosophie» (1913, т. 26, вип. 2, с. 197—207). Тут викладено основні факти життя і творчості Сковороди, дано загаль­ну характеристику його філософських поглядів.

Велика Жовтнева соціалістична революція відкрила новий етап в освоєнні іншими народами культурної спадщини українського народу. Зростає інтерес до творчості Сковороди в нашій країні і за її межами. Ім'я Г. Сковороди входить у німецькі енциклопедичні видання, а його філософські трактати, літературні твори стають предметом спеціальних досліджень. Так, статті про Сковороду знаходимо у виданнях «Der Grofie Brockhaus» (Лейпціг, 1934, т. 17, с. 471), «Der Grofie Herder» (Фрайбург, 1935, т. II, с. 35). У першому з названих видань зазначається, що сенсом життя Сковороди було шукання правди.

Проте у Німеччині у 20—30-і роки поширення набирають експан­сіоністські ідеї «остфоршунгу», якому підпорядковують свою діяльність не лише німецькі, а й українські буржуазно-націоналістичні дослід­ники. Це стосується, зокрема, розвідок Ф. Гаазе («Die kulturgeshichtliche Bedeutung des ukrainischen Philosopher! Grigorij Skovoroda», 1928), Д. Олянчина («Hryhorij Skovoroda, der ukrainische Philosoph des XVIII Jahrhunderts und seine geistig-kulturelle Umwelt», 1928), Д. Чижевського («Skovoroda, ein ukrainischer Philosoph», 1929). Ці автори робили спробу показати Г. Сковороду послідовником реакційних німецьких містиків XIII—XIV ст. Екгарта і його учнів-однодумців И. Таулера і Г. Сузо, спо­творюючи тим самим філософські та морально-етичні погляди україн­ського мислителя. Ці фальшиві концепції були піддані гострій і прин­циповій критиці українськими радянськими вченими.

Утворення Німецької Демократичної Республіки відкрило широкі можливості для сприйняття німецьким народом культури слов'ян. Вчені НДР з марксистських позицій вивчають спадщину Сковороди. По-ново­му тлумачиться його філософія. Так, енциклопедичний словник «Meyers Neues Lexikon» (т. VII, Лейпціг, 1964, с. 547) кваліфікує Сковороду як філософа, який засуджував кріпацтво і монархічний гніт, але не вказував реальних способів боротьби за соціальне визволення народу. В енциклопе­дії наголошено, що «Сковорода впливав на дальший розвиток суспільної

198

передової думки на Україні». «Лексикон світової літератури» («Lexikon der Weltliteratur von den Anfangen bis zur Gegenwart»), що вийшов у Лейпцігу 1966 p., присвятив Г. Сковороді окрему статтю. її автор — М. Вегнер, якому у цій праці належать статті про багатьох українських письменників — Вишенського, Котляревського, Квітки-Основ'яненка, Шевченка, Марка Вовчка, Тичини, Рильського, Бажана, Корнійчука, Стельмаха, Гончара та ін. У М. Вегнера Сковорода — український про­світитель, філософ і педагог, який у своїх віршах, піснях, епіграмах, байках і філософських трактатах нищівно критикував офіційну релігію, церковну схоластику, паразитичні елементи в суспільстві. На думку М. Вегнера, найціннішим у літературній спадщині Сковороди є «Сад божественних пісень».

Значні заслуги у науковому осмисленні філософської та літератур­ної спадщини українського мислителя належать видатному німецькому вченому академіку Едуарду Вінтеру. У капітальній монографії «Fruhauf-klarung» («Раннє просвітництво»), що вийшла 1966 р. в Берліні у ви­давництві Німецької Академії наук, Е. Вінтер докладно розглядає філософські та морально-етичні погляди Г. Сковороди, визначає його роль у розвитку просвітництва на Україні. Е. Вінтер наголошує на тому, що поїздка Г. Сковороди за кордон сприяла розширенню його ду­ховного горизонту. У Відні, наприклад, він познайомився з творами німецького просвітителя Христіана Геллерта, зокрема з його байками й оповіданнями, що в цьому жанрі вважалися найкращими зразками в тогочасній німецькій літературі.

Сковорода, на думку Е. Вінтера, усвідомлював необхідність боро­тися з релігійністю, прагнув утверджувати високогуманні ідеї добра і справедливості, поширювати освіту серед народу. Він, констатує Він­тер, осуджував фарисейство, жадобу до наживи, бичував зажерливість клерикалів, пропагував рівноправність людей.

Німецький вчений вказує на органічну єдність Сковороди з прогре­сивними традиціями у духовному житті свого народу, підкреслюючи водночас, що філософська і літературна спадщина українського мисли­теля співзвучна з передовими західноєвропейськими просвітницькими віяннями. Вінтер вважає, що у творах Сковороди поєднуються пізньо-гуманістичні ідеї з просвітництвом, і що у них вже наявні початки романтизму. Німецький дослідник стверджує, що у Сковороди барокко — це лише форма, а зміст творів філософа повністю відповідає духові раннього просвітництва. Сковорода, робить висновок Е. Вінтер, «житиме як великий вихователь українського народу в дусі просвітництва», що його вчення повинно зайняти належне місце в історії філософської думки в Європі.

Помітний внесок у вивчення спадщини Сковороди зробив німецький літературознавець Петер Кірхнер, автор декількох публікацій про укра­їнського філософа. Він опублікував статті «Нова література про життя і творчість українського просвітителя Григорія Сковороду» («Neue Lite-ratur fiber das Leben und Schaffen des ukrainischen Aufklarers Hryhorij Skovoroda»,— «Zeitschrift fur Slawistik», 1964, т. IX, вип. 4); «Течії і жан­ри в українській літературі XVII—XVIII ст.» («Stromungen und Gattun-gen in der ukrainischen Literatur des XVII. und XVIII. Jahrhunderts, 1968, т. XIII, c. 329—336).

У першій з них П. Кірхнер висловлює свої міркування про роль Г. Сковороди у розвитку просвітительських ідей на Україні у XVIII ст. Він вважає, що творчість народного філософа ввійшла новою сторінкою

199

в історію культури українського народу. Основну увагу в статті звернуто на історію видання творів Сковороди. Високу оцінку дістало двотомне зібрання 1961 р. Вчений вважає, що необхідно глибше розкрити місце Сковороди в історії української та російської літератур і філософської думки його часу, докладніше з'ясувати питання про стиль творів Ско­вороди.

Ця розвідка П. Кірхнера відзначається добрим знанням спадщини українського філософа й поета.

У другій статті П. Кірхнер говорить про Сковороду у зв'язку з роз­витком течій і жанрів в українській літературі XVII—XVIII ст., вислов­лює свої міркування про теорію байки українського філософа. Дослідник полемізує з тими зарубіжними (в тому числі і націоналістичними) до­слідниками, які вважають Сковороду «містиком барокко і найвизначні­шим представником філософії барокко у східній Європі» (J. Matl, «Еигора und die Slawen» Wiesbaden, 1964, с. 208). П. Кірхнер дотримується думки, що Сковорода як філософ, поет і педагог «стоїть на межі між давнішим й новішим українським письменством. У центрі його творів, що мають не лише філософський, а й літературно-художній характер, внутрішнє життя людини, її прагнення до самовдосконалення, до щастя як мети людського життя, а також гостра критика того суспільного ладу, який був перешкодою до осягнення цієї мети».

Гуманістичні ідеї Сковорода втілив, на думку П. Кірхнера, саме в таких жанрах, яким надавали перевагу письменники-просвітителі: в діалогах, байках, притчах, філософських трактатах. їх Сковорода напов­нював новим змістом, використовуючи нові елементи художнього зобра­ження. Це особливо помітно на прикладі «Басней Харьковскіх». Будучи оновленням стилю байки Езопа, вони нагадують байки німецького пи­сьменника, філософа та просвітителя Готгольда-Ефраїма Лессінга. На думку П. Кірхнера, варто було б спеціально дослідити байки Лессінга і Сковороди з метою їх типологічного зіставлення.

Ми спинилися на окремих відгуках і оцінках німецьких вчених про Сковороду. Звичайно, аналогічних висловлювань можна було б навести більше, їх чимало у прогресивних німецьких періодичних літературних і філософських виданнях кінця XIX — початку XX ст., у різноманітній славістичній науковій літературі, що видається німецькою мовою. На жаль, досі нема більш-менш повного бібліографічного покажчика, в яко­му були б зафіксовані зарубіжні публікації про Сковороду, що значно ускладнює вивчення західноєвропейських інтерпретацій його філософ­ської та літературної спадщини.

На основі дослідження деяких німецьких статей і розвідок про Ско­вороду можна зробити висновок, що публікації кінця XIX — початку XX ст. мають науково-популярний характер; глибше вивчення Сковороди на німецькому грунті розпочалося у 20-ті роки, коли з'явилося кілька спеціальних праць про філософські погляди українського мислителя й поета. Однак ці праці написані з ідеалістичних, буржуазно-націоналі­стичних позицій і не дають об'єктивного висвітлення постаті Сковороди.

Нову сторінку в дослідженні філософської та літературної спадщини Сковороди вписують славісти НДР. Спираючись на доробок радянських вчених, вони прагнуть дати об'єктивну оцінку філософії Сковороди, ви­значити його місце у зв'язку з розвитком світової літератури. Праці вчених НДР протистоять ідеалістичним концепціям буржуазних до­слідників.

200

Ф. П. Медведев

м. Харків

Г. С. СКОВОРОДА В ІСТОРІЇ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРНОЇ МОВИ

Незважаючи на те що дослідники порівняно багато працювали над вивченням мови творів Г. С. Сковороди, питання характеру його мови, словникового її складу, мовної майстерності письменника поки що оста­точно не з'ясовано.

Чимало праць містять цінні відомості, які допомагають певною мірою зрозуміти ті чи інші риси мовної майстерності видатного філософа і письменника. Але твердження багатьох вчених суперечливі, немає на­віть єдиної думки про місце мови Сковороди в історії української літе­ратурної мови. Зокрема, П. Житецький вважав, що Г. С. Сковорода, «зазнаючи різноманітних впливів мови, то книжної, то розмовної, то міської, то сільської, нібито втратив саме відчуття її» '. Академік Д. І. Ба­талій відзначав, що «безликі» писання не можуть іти у порівняння «з енергійним, образним, нерідко приправленим сіллю складом мови Сковороди» 2. Академік М. С. Возняк вважав, що мова творів Г. С. Ско­вороди є «страшною, тяжкою, дивачною, заплутаною, тяжко зрозумілою мішаниною»3. О. Н. Синявський кваліфікував її як «доволі типову книжну українську мову XVIII ст.» 4 Існують й інші, не менш супереч­ливі, думки про мову Сковороди 5.

Це пояснюється, на нашу думку, не тільки складністю мови Сково­роди, а й тим, що тривалий час досліджували її поза тією епохою, у яку жив і творив оригінальний філософ і письменник, без врахування особ­ливостей розвитку тогочасної мови та літератури. Спробуємо хоч трохи розібратися у цих питаннях.

На нашу думку, процес формування української національної мови розпочався з середини XVII ст., тривав і у XVIII ст. Він характеризуєть­ся, з одного боку, вживанням старої української літературної мови, що являла собою два виразних різновиди: слов'яно-руську (точніше, слов'я-но-українську) та народно-книжну (так звану просту мову), а з друго­го — відбувається інтенсивний процес формування української літера­турної мови на живій народній основі, що знаходило своє широке відбиття насамперед у думі, пісні, у веселій епіграмі, комедії тощо.

Що ж до народно-книжної, так званої простої мови, то вона вже поширювалася у XVI ст. Ця мова поступово замінює церковно-слов'ян­ську і польську, що були дуже поширені тоді у літературі України. Типовим і яскравим зразком цієї мови є такі відомі пам'ятки, як Пере-сопницьке Євангеліє (1556—1561 pp.) та Крехівський апостол (1560 p.). Ці та подібні до них пам'ятки були написані мовою більш-менш набли­женою до живої мови українського народу.

Проте від середини XVII ст. середньонаддніпрянські та суміжні з ними говірки південно-східного наріччя дедалі виразніше пробивають-

1 П. Житецкий. «Энеида» Котляревского... К., 1900, с. 53.

2 Сочинения Г. С. Сковороды, собранные и редактированные проф. Д. И. Багалеем.

1894, с. СХѴІІІ.

3 Μ. Возняк. Історія української літератури, т. Ill, Львів, 1924, с. 84.

4 О. Синявський. Мова творів Г. Сковороди.— «Червоний шлях», 1924, № 4—5, с. 255.

5 Див.: М. Жовтобрюх, Відбиття процесу становлення фонологічної системи української літературної мови у творах Г. С Сковороди.— «Мовознавство», 1972, № 4, с. 59—70.201

201

ся крізь товщу традиційних форм слов'яно-руської мови та народно-книжної, простої мови, що були ще основними типами літературної мови на Україні майже до кінця XVIII ст. Отже, аналізуючи мову Г. С. Сково­роди, ми повинні зважити на загальний стан літературної мови того часу, беручи до уваги і «паростки» української літературної мови на народній основі, що вже у XVI ст. давали,знати про себе в писемних пам'ятках. До речі, між цими типами мови не існувало непрохідних мурів. Живомовні елементи вживалися і в слов'яно-руській, і в простій мові; вони послаблювали гегемонію слов'яно-руської мови та наближали книжну мову до говірної мови народу, що мало неабияке значення для піднесення письменності та культурного рівня населення.

Мовні явища, як відомо, залежать від соціальних факторів, від істо­ричних умов життя народу, від розвитку його духовної і матеріальної культури. Саме широка антикріпосницька боротьба селянства і козацтва кінця XVI — першої половини XVII ст. прискорювала перетворення української народності в націю.

Уже в XVI і XVII ст. відчувався значний розрив між народно-книж­ною мовою, не кажучи вже про слов'яно-руську, та говірною мовою на­роду. У XVIII ст. цей розрив ще більше поглибився. Проте давня літе­ратурна мова ще відігравала важливу роль серед освічених людей того часу. Під тиском народної мови вона поволі втрачала свої позиції, схо­дила з суспільної арени. Письменники, що писали народною, або близь­кою до неї мовою, завойовували одну за одною позиції. У цьому плані значну роль відіграли Георгій Кониський (1717—1795) та Іван Некра-шевич (1742—1796). Г. С. Сковорода, на нашу думку, відрізнявся від цих письменників хіба тільки тим, що він значно більше за них спирався на багатовікову традицію старослов'янської мови, бо вона протягом віків була не тільки мовою церковної догматики, а й спільною літературною мовою у слов'ян. Щоправда, при характеристиці цієї мови потрібно зва­жати на її варіанти: східнослов'янський, південнослов'янський і західно­слов'янський.

Крім цього, «ця літературна мова,— зазначає академік І. К. Біло-дід,— ...відома в багатьох країнах...— була могутнім засобом боротьби, особливо на Україні, проти польсько-шляхетської, папсько-єзуїтської ла­тинської експансії (та й інших іноземних експансій)»6.

Все це, без сумніву, добре розумів Г. С. Сковорода. Ось чому філо­софські і значна частина художніх творів видатного філософа-гуманіста і письменника-демократа знайшли своє відповідне оформлення саме на цій, слов'яно-руській (слов'яно-українській) мові. Щирий оборонець «го­ляків», спілкуючись з простим народом, широко користувався зрозумілим для всього населення рідним словом. Це підкреслює і учень та перший біограф Г. С. Сковороди Μ. І. Ковалинський 1. Та ця мова на той час ще не посідала панівного становища в літературі та науці.

Проте у значній частині художніх творів Сковороди, зокрема у лірич­них і сатиричних, широко представлена говірна мова українського народу XVIII ст. Це добре видно у таких творах Г. С. Сковороди: «Ах поля, поля зелены», «Ой ти, птичко жолтобоко», «Всякому городу нрав і права» та багато інших. За своїми мовними особливостями вони близькі до того­часної української народної пісні, прислів'їв, анекдотів тощо. Напри

6 І. К. Б і л о л і д. Вчення М. В. Ломоносова про три стилі і його значення в історії російської і української літературної мов. К., 1961, с. 5.

7 Сочинения Г. С. Сковороды, собранные и редактированные проф. Д. И. Багалием, с. 40.

202

клад, 10-а пісня Г. С. Сковороди — «Всякому городу нрав і права» — не тільки стала народною, але й блискуче використана майстрами україн­ського художнього слова.

Пісні, вірші, байки і живе слово Г. С. Сковороди були популярними серед народу, їх поширенню активно сприяли кобзарі та лірники. Народ любив свого мандрівного вчителя, що знайшло своє відбиття у численних народних переказах та легендах.

Словниковий склад і фразеологія переважної більшості творів Г. С. Сковороди характеризуються наявністю численної кількості україн­ських народних елементів, старослов'янізмів та русизмів.

Старослов'янська лексика і фразеологія помітно надають мові Ско­вороди відповідної експресії, пристрасності, певного стилістичного за­барвлення, хоч письменник широко вживає і тогочасну нейтральну лексику та фразеологію. Ось кілька прикладів із лексики, взятої філосо­фом із старослов'янської, російської і української мов: 1) агнцы, аще, благовонний, брег, глас, дщерь, тать; 2) глаза, утро, несколько та інші; 3) батько, борошно, голяк, господар, долоня, кухар, круча, снедати, со-пелка, стебло, страви, шматок, позов тощо. Треба відзначити, що лексичні запозичення дуже часто набувають відповідного українського мовного оформлення. Питома вага тієї чи іншої лексики та фразеології Г. С. Ско­вороди визначається жанровими особливостями твору. Наприклад, знач­но ширше представлена українська лексика та фразеологія у віршах та байках, навпаки, у філософських трактатах переважає слов'янська та російська.

Джерелами інтенсивного збагачення його словникового складу були також грецька, латинська та інші західноєвропейські мови.

Багато які з цих запозичень пояснюються не відсутністю у тогочас­ній українській мові потрібних лексем, а усталеною традицією книжної мови. Фразеологія Г. С. Сковороди була важливим знаряддям і джере­лом творчості поета-філософа; за її допомогою він передавав свої найскладніші думки та найглибші почуття; дотепно і влучно, образно і колоритно доносив до свідомості читача найскладніші проблеми буття.

Ми приєднуємося до загальної оцінки мови Сковороди, даної акаде­міком І. К. Білодідом: «У мові творів Г. С. Сковороди відображаються, таким чином, ті суперечності, які виявилися в українській літературній мові на кінець XVIII ст. щодо використання її типів, відображається боротьба нового, що грунтується на народно-розмовній основі, і заста­рілого, що спиралося на традицію церковнослов'янської і старокнижної мови». Однак, незважаючи на те що мова Сковороди є, власне, останнім помітним явищем мовно-літературної книжної традиції XVIII ст. на Україні, в ній наявне патетичне і сатиричне використовування церковно­слов'янської лексики, поєднування цих елементів з живою українською мовою. Ця тенденція пізніше знайшла широке відбиття у мові І. П. Кот­ляревського та інших українських письменників XIX ст.

Отже, мова художніх творів Г. С. Сковороди, незважаючи на її стро­катий характер,— помітне прогресивне явище в історії української культури. Видатний просвітитель підготував грунт і певним чином ви­значив спрямування і шляхи дальшого розвитку на народній основі української літературної мови.

203

П. Ю. Шабатин

м. Київ

Г. С. СКОВОРОДА І СУЧАСНА УКРАЇНСЬКА РАДЯНСЬКА БАЙКА

Славний син українського народу Григорій Савич Сковорода був не тільки видатним філософом, просвітителем, представником передової демократичної культури українського народу, а й визначним поетом, вклад якого в історію української і російської літератур є неоціненним. Він був одним з перших поетів-ліриків в українській літературі, його цикл віршів «Сад божественних песней» не мав собі рівних за оригіналь­ністю і філософським змістом.

Особливо слід наголосити на тій частині творчості Григорія Сково­роди, яка мало висвітлена дослідниками, але є вагомим внеском у даль­ший розвиток такого цікавого і любимого народом жанру, як байка.

TIT ρ з давніх-давен казка, притча, байка мали в народі незмінний успіх. їх переповідали і переписували, удосконалювали і переспівували. Сюжети кочували від одного народу до іншого і нині важко сказати, звідки ж вони пішли у широкий світ. Відомо лише, що сюжети байок Індії багато в чому схожі на такі самі байки Греції і Риму.

Були поети і письменники, які переспівували стародавні байки на новий лад, надавали їм свого національного колориту, створювали байки по аналогії з тими, що вже існували досі. Зовсім інший підхід до ство­рення байки був у Григорія Савича Сковороди. Він не визнавав за бай­кою права моралізаторства, а ввів у байку нові риси, не властиві творам інших авторів. Це була не мораль, а сила. Одного разу про це зайшла у нас розмова з Павлом Григоровичем Тичиною, який добре знав твор­чість Григорія Сковороди, працював над відтворенням його титанічного образу і, зрозуміло, цікавився, що інші люди думають про філософа.

— А цікаві в нього харківські байки,— сказав Павло Григорович.— Як ви вважаєте, чому він у байці не писав традиційного «мораль сей басни такова», а винайшов точніше слово — «сила»? Певно, поняття «мораль» видавалося йому вузьким. Справжня байка не стільки моралі­зує, як гостро засуджує, а це більше ніж мораль,— це сила!

Байка — зброя філософів! Вона не кожному дана, але Сковорода її мав і нею користувався. Згадаймо лише байки «Верблюд і Олень», «Го­лова і Тулуб», «Ворона і Чиж», «Жаворонки» та ін.

На байках Григорія Савича вчилися письменники минулого, вони були, є і будуть взірцем художньої довершеності. Сучасна українська радянська байка розвивається в дусі кращих традицій минулого, вико­ристовує і відомі сюжети (Микита Годованець), старанно шукає своїх колізій, ритму, форми (Анатолій Косматенко, Павло Глазовий, Павло Ключина, Іван Манжара, Петро Сліпчук), творить мініатюрну байку (Павло Ключина, Юрій Кругляк та інші).

Критика також не була абсолютно байдужою до цього жанру. Серед критиків слід відмітити Віктора Косяченка (з Чернівців), який грун­товно займається цим жанром і систематично виступає з оглядами, рецензіями.

Для мене особисто творчість Григорія Сковороди була великою шко­лою. Найбільше мене полонила байка Григорія Сковороди «Соловей, Жаворонок и Дрозд». Вразили його слова: «Дружбы нелзя выпросить, ни купить, ни силою вырвать... И как нелзя коня с медведем, а собаку с волком припрягти к коляске, так не можно, чтоб не оторвалось ветхое сукно, пришитое к свежому, а гнилая доска приклеена к новой...

204

Щаслив, кто хоть одну только тень доброй дружбы нажить удостоил­ся. Нет ничего дороже, слаже и полезнее ея. Великая Русь просвещенно поговаривает: «В поле пшеница годом родится, а доброй человек всегда пригодится. «Гдъ был?» — У друга. «Что пил?» — Воду, лучше непрія-телскаго міоду... Всякой власти, званію, чину, статью, ремеслу, наукам начало и конец — дружба, основаніе, союз и венец обществу...» [1, \30—\3\].

Українську байку розуміють не тільки українці. Я був свідком того, як палко аплодували нанайці і удегейці, тувинці і горно-алтайці, хакаси і грузини за байку, прочитану українською мовою.

Чимало наших байок перекладені на інші мови Радянського Союзу і світу.

І це все завдяки нашим чудовим попередникам, які привили любов до байки. І найперша подяка за це Григорію Сковороді.

На цьому великому урочистому зібранні, присвяченому 250-річчю з дня народження Григорія Сковороди, гоже було б сказати про тенден­ції і напрямки розвитку української радянської байки, її досягнення і, особливо, недоліки.

Часто заради сміху автори байок вдаються до вульгаризмів, яким не місце в словнику сучасної літератури. Іншою істотною вадою нашого байкарства є убогість думки, дрібнотем'я. У величезному потоці так званих мініатюр, які регулярно з'являються на сторінках журналів і газет, важко знайти мініатюри, які б запам'яталися.

Згадаймо прекрасну школу наших попередників. Над байкою наші класики працювали довго і вперто. Іван Андрійович Крилов переробляв байки багато разів. Перші публікації і останні прижиттєві видання говорять про невтомну працю над текстом, над кожним словом, порівнян­ням, прислів'ям.

Почуття незадоволення, вболівання за якість твору, творчий неспокій і постійний пошук нових тем, нової форми, високої думки,— все це є основою творчого процесу. Найкращим прикладом цьому може служити творчість Григорія Сковороди, ювілей якого ми відзначаємо. Саме він, невтомний трудівник на ниві української культури показав приклад титанічної праці в ім'я світлого майбуття.

А тепер дозвольте поділитися творчим досвідом.

Скажу відверто, що і мені не раз перепадало від критики за байки, які, як-то кажуть, недоведені до кондиції. Перша байка з'явилася друком у 1948 році. З того часу вийшло шість збірок: «Пером під корінь», «Тер­ниця», «Віялка», «Дружні натяки», «НОП і клопіт», «Ягня й цапина бо­рода». В перекладі на російську вийшла книга «Не про зверей, а про людей».

Я гадаю, що час відсіє все те неістотне, що з'являється на книжко­вому роздоллі і для майбутнього залишаться справді довершені речі, яких з'явилося чимало і які читач щиро полюбив і сердечно привітав.

О. Р. Мазуркевич

м. Київ

ПРОБЛЕМИ СЛОВЕСНОСТІ У ТВОРЧІЙ СПАДЩИНІ Г. С. СКОВОРОДИ

З творів і листів Г. С. Сковороди постає образ учителя словесності, який любить свого учня «більше очей своїх», «полум'яніє любов'ю» до нього, «любить, горить, палко кохає... всім серцем» як товариша, «вті­шається.., зачарований» ним, відплачує «любов'ю за любов» [2, 276].

205

Сковорода з учнями Харківського колегіуму. Художник В. Вихтанський.

Висловивши щирі свої почуття до «любителя муз» — учня, Сково­рода переходить до широкого розкриття своїх поглядів: «Що є огиднішим за любов вульгарну, удавану, і, навпаки, що є більш божественним, ніж любов... істинна?.. Що дає основу? — Любов. Що творить? — Любов. Що зберігає? — Любов, любов. Що дає насолоду? — Любов, любов, початок, середина і кінець, альфа і омега. Але кличе вже мене дзвінок на лекцію грецької мови...» [2, 277]

Добре відомо, як умів Сковорода ненавидіти все те, що перечило любові до людини, гнобило, карало, топтало її. Сам він «на життєвій хви­лі», мандрівним учителем, «зазнав стільки ворожнечі», зіткнувся з та­кими наклепами, з такою ненавистю, що, «будучи в стані великого гніву», здолав усе це з «любові до людей». І проголошував як девіз усього життя свого: «Я буду дбати лише про те, щоб всіма засобами здобути любов благородних душ. Це мій скарб і радість, і життя, і слава. Лю­бов же викликається любов'ю...» [2, 350—352].

В часи вчителювання Г. С. Сковороди в курсі словесності, як і в усьо­му змісті тодішнього навчання, офіційна шкільна влада, діючи в інтере­сах експлуататорських класів, насаджувала антигуманізм, страх і покору, лицемірство і раболіпство на всіх щаблях обмеженої «народної» освіти.

У таких умовах виборювати демократизацію шкільного навчання, зривати з нього покривало офіційної релігії, схоластики і мракобісся, що підтримувалось всевладним самодержавством, було неймовірно важко. Та Сковорода не корився. На захист учня як людини, за гідність учителя як наставника в житті, за велич слова й мистецтва — проти тупого дес­потизму, мороку й схоластики, що нівечили дитячі душі і спустошували

Цитується в перекладі з латинських текстів.

206

серця, пригнічували в них людські почуття і затьмарували здоровий глузд,— він підняв свій мужній голос, як нескорений учитель словес­ності, співець і трибун народний.

У своєму літературно-педагогічному творі «Начальная дверь ко христіанскому добронравію», написаному 1766 року в Харківському ко­легіумі і обновленому 1780 року, який адресовано школярам — «для молодаго шляхетства Харковской губерній», Г. С. Сковорода під вигля­дом правил щасливого життя в десяти главах виклав прості істини люд­ського буття. Серед них важливе місце відведено слову і почуттю, як факторам людського спілкування, самовиявлення, творчості. Сковорода вимагав, щоб слово було правдиве, чесне, щире, а почуття — світле, сердечне. Ясним променем просвічує ця вимога крізь увесь твір.

Великий народний педагог сам завжди користувався словом чесно і вимагав того від інших. В главі 5-й «О десятисловіи» він як заповідь про­голошував: «Не свидетельствуй ложно, или не клевещи!» Осуждаем виннаго, а клевещем невиннаго. Сія есть страшнейшая злоба, и клевет­ник еллински — діавол» [1, 151]. Застерігаючи в заключному X пункті, що «злое намереніе семенем есть злых дел, которым числа нет, а сердце рабское неисчерпаемым есть источником худых намереній»,— Сковорода знову вказував, що в поборниках правди і справедливості «...слово, к его слову любов — все то одно» [1, 351]. Тих же, хто понад усе «человеческия враки выше возносят; и, на оныя уповая, о любви не подумают», Сково­рода таврував гнівним словом — «лицемеры!» [1, 153].

До слова у Сковороди подекуди додається епітет «боже». Цей епітет взято з того самого синонімічного ряду, що й — правдивий, праведний, справедливий, чесний, вірний. Метафорично вживав Сковорода в такому контексті і саме поняття — бог. Зміст цього поняття він сам з'ясував у главі 1-й свого десятиглавника про «добронравіє», яку так і назвав — «О богь»:

«...У древних бог назывался ум всемірний. Ему ж у них были раз­ный имена, например: натура, битіе вещей, вечность, время, судьба, необходимость, фортуна и проч...

А у христіян знатнейшія ему имена следующія: дух, господь, царь, отец, ум, истина. Последние два имена (розум, істина.— Авт.) кажутся свойственнее протчих... Да и теперь в некоторой земле (в Угорщині.— Авт.) называется бог иштен [1, 146].

Отже, той факт, що у Сковороди вислів «боже слово» вживається зовсім не в біблійному, не в церковному тлумаченні, а як слово люд­ського розуму і серця, як вираження мислі і почуття людини,— не підля­гає сумніву.

Посібник «Начальная дверь ко христианскому добронравию», як свідчить Μ. І. Ковалинський, знайшов палке схвалення серед досить ши­роких прогресивних кіл: «Все просвещенные люди признавали в оном чистыя понятія, справедливыя мысли, основательныя разсужденія, чув-ствительныя побужденія, благодарныя правила, движущія сердце к по­добному себе концу высокому» (2, 459).

Однак таке спрямування шкільної науки, таке практичне викори­стання словесності з метою гуманістичного виховання учнів були несприйнятними для реакційної влади, яку здійснювала церква над шко­лою. Лицемірно «почитая такое рассуждение в устах светского человека за похищеніе власти и преимуществ своих», за дослівним свідченням Μ. І. Ковалинського, єпархіальний єпископ здійняв «хрестовий похід» проти Сковороди. Він люто «вознегодовал на него с гонєніем; требовал

207

книжицу на разсмотреніе; нашол некоторыя неясности для него и сом-ненія в речах, и образ ученія, не соотвествующий обыкновенному пра­вилу, почему и препорочил своим спросить Сковороду, для чего он пре­подавал наставленіе христіянскаго благонравія различным образом от обыкновеннаго?» [2, 459].

Після мужньо-іронічної відповіді непокірного вчителя словесності знову було позбавлено права і можливості вчителювати. Та ніякі пере­слідування, хоч як часто вони повторювалися і дедалі більше робились зухвалими, свавільними, не змусили великого просвітителя відмовитися від того основного ідейного спрямування шкільного курсу словесності, в правильності і справедливості якого він був так глибоко й непохитно переконаний, не збили його з обраного шляху. У слові, в літературі, як і в житті, учитель поезії і сам її творець бачив два протилежні полюси, які так влучно передав у своїх антонімах і антитезах: «свет и тьма, глава и хвост, добро и зло, вечность и время» [2, 472].

Постійно дбаючи про те, щоб його учні не марнували час і читали книги, які виховують справжню людину, учитель словесності пише своєму учневі: «О мій найдорожчий Михаиле! Стережися ці днини витрачати на пусте! Пам'ятай, що вони скарб... За допомогою часу можна купити небо, навіть самого бога. Я ніколи не перестану переконувати тебе, щоб ти присвятив себе не вульгарним музам, а прекрасним ділам, які знева­жає юрба, тим книгам, яких, як каже Муре, «рідко хто бере в руки». І прагнучи захопити свого учня корисним читанням великої літератури, «для заохоти», Сковорода нагадує йому мудрість Еразма Роттердам-ського: «Пам'ятай, що ніщо не минає так швидко, як юність»; і крилатий вислів Плінія: «Втрачений той час, який ти не використав на навчання» [2, 273].

Ні в практиці вчителювання, ні в літературно-теоретичних роздумах Сковорода не допускав обмеження учнів колом одного лише книжного читання. Він завжди і неодмінно пов'язував читання книг з навколиш­нім життям, з дійсністю, прагнучи «возбудить мыслящую силу», спону­каючи «поучатися не в книгах едних, но паче в самом себе», в тій дійсності, «откуда все книги родятся» [2, 452—453].

На здійснення цієї мети — готувати учнів до життя — Сковорода завжди спрямовував шкільний курс словесності. За свідченням М. І. Ко-валинського, він «мыслил, что щастіе человека состоит в том, чтоб, узнав собственную в себе способность, по оной употребить себя в жизни» [2, 454—455]. При цьому він не без гіркої іронії зауважував, що коли людина визначає своє місце в житті не за своїм покликанням і не за здібностями, то «многіе богословы были бы, может быть, лучшими стряп­чими .по делам, многіе ученые — разнощиками, многіе судьи-—пахаря­ми, военачальники — пастухами, монахи — цаловальниками и проч.» [2, 455].

Учительська практика була водночас і джерелом, і результатом тео­ретичних висновків Сковороди як педагога-літератора. Це він ясно ствер­джував у своєму діалозі «Разговор, называемый алфавит, или букварь мира» [1774]. У цьому творі є деякі положення, що прямо чи посередньо стосуються навчально-виховної ролі літератури. В розділі «Дружеский разговор о душевном мире» Сковорода, широко користуючись формою діалога, висловлює свої переконання: «Долго сам учись, если хочешь учить других. Во всех науках и художествах плодом есть правильная практика. А ты, проповедуя слово истины божія, утверждай оное непо-рочнаго житія чудесами.

208

Нельзя построить словом, если тое же самое розорять делом. Сіє значит давать правила для корабельнаго строенія, а делать телегу» [1, 440].

Сковорода прагнув переконати своїх учнів у нерозривній єдності науки й практики. В тому ж діалозі («Сродность к воинству») на запи­тання Афанасія — що означає твердження студентів «Ars perticit natura («Мистецтво вдосконалює природу») — його співбесідник Григорій від­повідає: «Правда, что наука приводит в совершенство сродность. Но если не дана сродность, тогда наука что может совершить? Наука есть прак­тика и привычка и есть дочь натуры. Птица может научится летать — не черепаха... Все то сносное, что природное...» [1, 438]. Можна з повним правом твердити, що основним дидактичним принципом Сковороди був зв'язок навчання з реальною дійсністю, підпорядкування його потребам і насущним вимогам життя. Цей принцип повністю поширювався і на викладання словесності.

Г. С. Сковорода постійно дбав про виховання любові до літератури і до словесних наук. Говорячи про симпатії або пристрасті між читачем і наставником, Сковорода писав: «Начало всему и вкус есть любовь. Как птица, так и наука, не действительна от нелюбимаго» [2, 35].

Інтерес і любов до книги в ученні Сковороди поєднувалися з критич­ним ставленням до неї. Він зауважував, що й хороші книги не однакові: «Хорош во всех помянутых вкус, но разный». Треба вибирати те, до чого «особливое движеніе почувствуеш» [2, 35]. Послідовно й рішуче застерігав Сковорода проти небезпеки від читання шкідливої літератури. В «При-мете 4-ой» того ж твору, названій «О страшной опасности в чтеніи», він нагадував, що в слові закладено не тільки добро, а й «скрыты находятся діаволскія сети», а тому «с великим опасеніем поступать должно, дабы при самом чтеніи... не вплутаться нам в сило лукавое...» [2, 35]. Гостро й непримиренно виступав письменник-педагог проти тогочасної книжної отрути; проти ідейно ворожої людям праці літератури, лицемірно при­критої туманом біблійних легенд, підсолодженої релігійним дурманом; проти духовних розбійників, яких через церковні книги і тодішні школи щедро напускали на вразливі дитячі голови й серця, щоб «поглотити» їх. «Помяни,— застерігав Сковорода,— что бібліа есть еврейская сфинкс, и не думай, будьто об ином чем, а не о ней написано: «Яко лев, рыкая, ходит, искій кого поглотити...». Він нагадував, що тільки той врятується від небезпеки, хто, розідравши хижака, знешкодить його. «Щаслив, кому удалось раздрать льва сего и обрести в жостком нежное, в горком — сладкое, в лютости — милость, а в яде — ядь...» [2, 36].

Сковорода наполегливо розробляв своєрідну методику читання ко­рисних книг. Насамперед він дбав про дотримання певного режиму читання, про те, щоб прочитане було усвідомлене, пережите й засвоєне, творчо сприйняте. Щоб досягти цього, не можна читати поспішно й над­мірно, треба дати голові можливість сприйняти читане, треба його «переварити», «пережувати». Чимало цінних методичних порад до читан­ня літературних творів у школі містять «Філологічні виписки» («Excerta philologica») Г. С. Сковороди. Сковорода тут послідовно, за окремими параграфами, дає учням методичні рекомендації, «яких авторів слід читати насамперед», як робити виписки, зокрема, «як робити короткі виписки», «історичні виписки», зауваження, помітки тощо, як перекла­дати твори рідною мовою.

Читання Сковорода вважав шляхом пізнання і сприйняття літера­тури, а обізнаність з нею зв'язував з загальною культурою і науковими

209

успіхами. «Чим більше успіхів досягнеш у вивченні літератури,— реко­мендував він,— тим кращі успіхи будеш потім здобувати... в науці» [2, 425].

Пристрасно закликав Сковорода при читанні звертати увагу на художні образи, захоплюватися ними, читати «со вкусом». Орієнтуючи учніз на ідейно-естетичне сприймання літератури, Сковорода сам давав зразки справді художньої прози. В тому ж творі знаходимо такі мистець­кі перлини, що звучать, як поезія в прозі, як гімн освіченій людині, як визволення просвітителя, як пісня про волю і велич людського розуму, освітленого високою ідеєю творчості: «Человек есть свободен. В высоту, в глубину, в широту летает безпределно. Не мешают ему ни горы, ни реки, ни моря, ни пустыни. Провидит отдаленное, ...проникает в будущее, шествует по лицу окіана, входит дверем заключенным. Очи его голубины, орлій крила, еленья проворность, львиная дерзость, горличина верность, пеларгова благодарность, агнцовое незлобіе, быстрота соколья, журавляя бодрость» [2, 442].

Читання повинно давати насолоду й користь. У «Премете 6-й» з ви­разним заголовком — «О чтеніи в ползу душевну» — Сковорода говорить про те, що добрий смак у читанні має поєднуватися з добуванням з книги мудрості — «Мудрость же и вкус есть то же»,— корисної для учня, по­трібної для життя — «Истинный вкус при здравіи, а прямая мудрость при ползе» [2, 57]. Необхідне, отже, вміле поєднання естетичної і пізна­вальної функцій літератури. «Нет лучше ничего,— пише Сковорода,— как истинна полза: и нет лучше ползы как полза душевна. Полза душев­на есть лечба (лікування.— Авт.), пища и здравіе сердцу. Здравіє же — веселіє» [2, 57]. Тому нічого читати пустопорожню книгу, захламлювати голову учнів мотлохом «сенно-писменнаго мрака», поширювати «басно-словныя бабскія исторіи», задурманювати «іудейскими и бабіими басня­ми, душу не насыщающими» [2, 57]. Книги корисні тоді, коли відкривають учням «врата правды» [2, 54].

Шкільну словесність Сковорода підкоряє єдиній меті — виховати мислячу, розумну, чуйну людину, якій властиві світла свідомість і гарячі почуття. Цій меті і повинні завжди служити слова, книги і література. «Кая полза ангелскій язык без добрыя мысли? — запитує він.— Кій плод тонкая натура без сердца благаго» [2, 104]. І відповідає на це: «Рожден-наго на добро не трудно научить на добро...» [2, 104].

Сковорода обстоював всіляке заохочення у дитини добрих якостей, які вчитель повинен оберігати від шкідливого впливу. Він вимагав актив­ного навчального процесу, втручання в природний хід розумового й есте­тичного розвитку дитини. Вказуючи на те, що яблуню вже сама природа навчила плодоносити, Сковорода звертався до вчителя, як до дбайливого садівника: «Огради только ее от свиней, отрежь волчцы, очисти гусень, отврати устремляющуюся на корень ея урыну и протчая» [2, 104]. Педагог повинен вчити дитину добру, виховувати її в дусі високих ідеалів.

Та про здійснення цих ідеалів за дореволюційних часів годі було й думати. Тільки перемога Великої Жовтневої соціалістичної революції забезпечила і торжество прогресивних ідей Сковороди та інших просві­тителів.

210

В. С. Калашни

к м. Харків

ГРИГОРІЙ СКОВОРОДА В ПОЕТИЧНІЙ ТВОРЧОСТІ ПАВЛА ТИЧИНИ

Творчість Григорія Сковороди була об'єктом мистецького осмислен­ня як у минулому, так і в наш час. Зокрема, серед радянських майстрів художнього слова, які створили значні літературно-мистецькі полотна в цьому плані, одне з перших місць належить Павлу Тичині.

Сковороду Тичина сприйняв як своєрідний життєвий і творчий ідеал уже на початку свого творчого шляху. Він, як і великий Шевченко, по-своєму «списував Сковороду», шукаючи у вченні філософа з народу відповіді на животрепетні питання сучасності. У триптиху «На могилі Шевченка», датованому 1918 p., молодий поет чи не вперше повідав чита­чеві про свого мистецького поводиря: «Спинились ми на „Чайці". Василь-ченко з „Кармелюком". Я — з „Сковородою"». Невипадковою з цього погляду була і відповідь на болюче питання періоду кривавого розгу­лу озвірілої внутрішньої і зовнішньої контрреволюції на Україні: «Кого ж нам на Вкраїну ждать? — Кармелюк. Сковорода». У збірці «Замість сонетів і октав» (1920), яка мала авторську присвяту «Григо­рію Савичу Сковороді», є ще одна згадка про Сковороду, дана на фоні тодішньої сучасності:

...навколо злидні — як гудина, як гич!

А навколо

земля, столочена, руда... Тут ходив Сковорода.

У 1923 році він публікує уривки з поеми «Сковорода». У 30-і — 40-і роки Тичина пише драматичні уривки «Вертеп» і «Кінець феодала», вірш «Давид Гурамішвілі читає Григорію Сковороді „Витязя в тигровій шкурі"», переспів пісень Сковороди, а також великий уривок поеми про Сковороду під назвою «Сковорода і Біснуватий».

Над поемою, названою автором симфонією, поет працював два деся­тиріччя (1920—1940), так і не закінчивши її. Видано її порівняно недавно, вже після смерті автора '. Поема-симфонія «Сковорода» — складне і своє­рідне явище в українській радянській поезії. Вона задумана як літератур­ний пам'ятник мислителеві й співцеві з народу, невтомному шукачеві істини, що все життя був «свободолюбом, мудраком». Цей твір цінний і ідейним змістом, на якому позначилась революційна героїка Жовтня, і художніми особливостями, зокрема багатими асоціаціями, високою емоційною напругою, естетичною силою.

Великий інтерес до видатного філософа і народного просвітителя Тичина проніс через усе своє життя, через усю творчість. Багато і плідно працюючи над поетичним втіленням образу Сковороди, Тичина критично переосмислив його спадщину, прагнув «взяти з неї прогресивні елементи і в своїй художній творчості саме з цього боку показати Сковороду» 2.

Поборник краси і справедливості, шукач внутрішньої гармонії лю­дини, вірний син трудового народу Григорій Сковорода своєю гумані­стичною програмою близький новій добі, епосі визволення трудящих з-під

1 Див.: Павло Тичина. Сковорода. Симфонія. К., 1973. Далі твір цитується за цим виданням.

2 Олександр Білецький. Павло Тичина.— У кн.: Павло Тичина. Твори в шести томах, т. 1. К.,

211

Стела Г. С. Сковороді в Харківському державному педагогічному інституті. Скульптор Д. Г. Сова.

гніту й наруги. Тому не тільки урочисто, а й по-революційному актуально звучить поетично домислене і оспіване радянським поетом бунтарське прозріння героя, який збагнув велику істину: «Не жить, не жить нам ніколи з панами!» — і якому в темну ніч кріпацтва «душу розвиднювала далека радість: її ще очі не бачили, її ще слух не чув,— але духом розу­мів. Як розумів і те, що зараз, зараз же підготовляти день той треба, зараз!». Основним засобом художнього зображення Тичиною філософ­ських роздумів Сковороди є монологи, майстерно виписана внутрішня мова, за допомогою якої розкривається духовний світ мислителя і пое­та в усій багатогранності, суперечливості й складності творчої особи­стості.

На початку поеми усамітнений герой щиросердо дякує всеблаженно-му за те, що «щедро, щедротно» наповнив душу «спокоєм, і миром, і зла­годою, й любов'ю». На лоні мальовничої природи пустині Китаївської, «поміж садами рожаїстими, серед криничного узлісся, на полі повному, де хвиля хвилю ллє і зупинятися не хоче», його дитинно чиста душа блаженствує, «всіма цвітами процвітана, добрим скарбом переповнена». І хоч незабаром, через пересуди підступних ченців, «замість гармонії підуть зітхання, і думи тяжкі поженуть у поле, на край світа», він не перестане шукати гармонії в самому собі, бо поле, «просте і довершене», весь час нагадуватиме йому «пізнай себе самого». Так, починаючи з еле­гійних тонів, Тичина поступово вводить читача у прихований від сторон­нього ока світ роздумів свого героя, знайомить з його психологічним станом, дає можливість відчути його поетичну вдачу.

Помічений у природі «фігурний триугол» з «бренного, текучого і безконечного» на деякий час заспокоює Сковороду і породжує нові пісні — хвалу творцеві за те, що «потрібне зробив нетрудним, а трудне непотрібним». Внутрішні монологи Сковороди, думи-сповіді наодинці з природою, яскраво відтворюють складні моменти самоаналізу, сенті-

212

ментального захоплення. Це ви­являється і в широко представ­леній книжній, здебільшого церковнослов'янській, лексиці, і у близькій до біблійної побу­дові фрази, і в емоційній ба­гатозначності інтонацій, і в асо­ціативному зближенні далеких одне від одного понять, і в сим­воліці образних паралелей. Для зайнятого пошуками гармонії філософа колос, Дніпро і небо є не просто об'єктами спо­глядання,— вони символізують «бренне, текуче і безконечне»; його настроєві і потаємним ду­мам імпонує все довколишнє: «і понад гречкою бреніння бджіл, а ще отари понад лісом, і Києва далекого торжествен-ність нагорна».

Однак блаженне самоза­спокоєння мислителя не могло бути тривалим. Сумна розпо­відь дівчини-пастушки про зли­годні й панську наругу ПОрОДИ- ла у нього сумніви щодо гар, монії, коли «безвинні ллються

сльози кругом, кругом, а я од них тікаю». Слова Маринки «А вам, на­певно, весело живеться, що ви все граєте?» тепер не сходять із думки, будоражать сумління:

Сльози гніву,

бурі серця великого

говорить не дають.

«Напевно, весело живеться».

Ніколи блискавка отак не била, не палила,

як душу його ці слова.

Справді.

Чого прийшов він в цюю пустинь?

Хіба не на те, щоб пожить?

Щоб мир знайти і спокій...

Харківський державний педагогічний інститут ім. Г. С. Сковороди

І в роздумах Сковороди про вічне відтепер постає інший «триугол», з інших понять: земля — огонь — вода, що сприймаються ним (а відтак і читачем) як символи правдолюбства, гніву і поривань людини бентеж­ного духу. Філософ доходить висновку, що «гармонія неіз'яснима» там, де світ поділено «на світ вгорі і світ внизу». «Чи справжня була моя проповідь, яку я підносив?» — замислюється він. З цього часу в його мові з'являється слово «боротьба», бо навколишня дійсність зародила у нього думку про те, що «мир — не просто правда,— мир є справедли­вість, за всіх пригноблених піднятий меч». Виразний соціальний підтекст, що символізує психологічні злами Сковороди на шляху пізнання суспіль­ної істини, вплітається і в пейзажні малюнки поеми: «— Р-раб! — уда­рило над ними й завалилось. І довго блискавку сікло, сікло і повторяло десь внизу октавою: бруд, брудом бруд...» На фоні грізної бурі з градом ридає-страждає велика душа: «де ж гармонія, як справедливості нема?»

213

Поступово у свідомості Сковороди визріває смілива, богоборча ідея, що трохи пізніше прогримить громовозвукими словами Кобзаревої музи:

К чому усі його протести,

коли вони м'які, тендітні?

«Блаженні милостивії» — сказать катам?! —

Ударить так, щоб аж заграло!

...Щоб пробудилися незрячі,

щоб стали зрячими раби...

Переконавшись у тому, що «зря виховувати душу в правді і туркотіти голубом, коли кругом насильство», герой симфонії П. Тичини знаходить гармонію у єднанні з трудящими людьми, у наближенні прийдешнього без пана і раба. Нові особливості з'являються і у монологах Сковороди: якщо у попередніх переважали елементи філософської та культової мови, то в заключних переливаються щедрі барви фольклору з уславленням жаданої волі:

...Чи там мила серце печалить, чи до вікна матінка припадає? Ой не мила, не матінка вбога, то до волі шлях-дорога...

І то вже було не смиренне, молитовне слово шукача особистої внутріш­ньої гармонії, а пристрасний клич прозрілого поета-мислителя, натхнен­ного жагою волелюбства, пройнятого благородною ідеєю служіння тру­довому народові. Внутрішня мова героя симфонії, таким чином, розкри­ває перед читачем провідну ідею твору: Сковорода осягає повноту життя у неспокійному шуканні істини і вбачає її у практичній діяльності на благо трудящих. У цьому найбільшою мірою і полягає актуальність зображеної Тичиною духовної колізії, «по-своєму типової і повчальної для людей нового часу» 3. Тут неважко помітити також зворотний процес: у роздумах Тичининого Сковороди чути відгомін революційного пробу­дження мас в епоху Жовтня.

Значне місце у поемі відведено філософським міркуванням Сково­роди про загальну сутність світу, про Матерію і Дух, про бренне і вічне. Відтворюючи логічні побудови мислителя, Тичина дивовижно поєднує основні положення наукових трактатів Сковороди з їх поетичним осмис­ленням: «світ — вічнотекучий, світ — як вода. Найди: де перша крапля в ній, а де остання?»; «...Чого ж я, дурень, ще борюсь: то Дух возвишу, то Матерію! Я ж знаю і чую: Materia aeterna est! Кажу — і спотикаюся об Вічність»; «початок і кінець — в єдиній точці сходяться, бо від зерна колос— в зерно ж і повертається» і т. п. Особливо поетичними, емоційно наснаженими є звертання героя симфонії до природи, до сонця:

— Природо!

як ти всього мене кругом наповнюєш —

щедро-шедротно!

Пролий душі моїй силу,

і муст, і нектар, і любов,

нехай я мудрістю твоєю затужавію,

руто моя!..

— О сонце моє ясне! Сонце любе, ласкаве, прекрасне! Без тебе не було б життя — ні хліба, ні води,—

прийми ж ранішнє вітання од вічно юного Сковороди!

Л. Новиченко. Поезія і революція. К., 1956, с. 220.

214

Закоханий у природу, Сковорода не просто споглядає навколишню дій­сність, а узагальнює свої спостереження, постійно підкреслюючи взаємо­зв'язок і взаємозумовленість різноманітних явищ. На його думку, «Ма­терія якраз і є та сила, без якої й самий Дух не може існувати». Роман­тично піднесено звучать монологи Сковороди, в яких сконцентровано його думки про Матерію і Дух, про смисл життя і боротьби:

Огонь. Буран. Тяжіння. Рух. Свідомість. Матерія...

Біжить життя моє спіралями. В спіралях тих я гину! (Самотністю подоланий). І я в спіралях тих —

як у страшних обіймах. Лаокоон! (Самотність). Печаль. Постій, життяі (Печаль). Постій,

спинися.

Я добіжу, я порівняюсь. Я —

0 ні, о ні!

Антифеодальна та антирелігійна спрямованість, насиченість їдкою іро­нією і викривальний пафос зближують цей монолог Сковороди з Шев-ченковою сатирою, зокрема з поемою «Сон»:

Лиш херувим та серафим на місці, як бовдури, лишилися стоять, обвішані хрестами...

Ну, а панство... Та що казати про це мізеріє! Коли сам цар із переляку репнув...

Філософські роздуми Сковороди втілено у довершену форму поезії, в якій раціональне і емоціональне — одне ціле:

...Огонь як мисль тут вихопивсь. Повставши, порозкидав далеко іскри, гнів як організм устав! Убивсь у силу

1 засміявсь — сміявсь, що переміг.

Огонь. Буран. Тяжіння. Рух. Свідомість Матерія. І засміявсь — сміявсь, що переміг.

Будучи учителем простого люду, Сковорода багато роздумував над проблемою людського щастя.

Щастя, де ти живеш? — горлиці, скажіть!

Чи в полі вівці пасеш? — голуби, докрильте! —

пристрасно запитує він сам себе. Знайти сродну працю, «свою стать» — у цьому насамперед полягає, на його думку, справжнє щастя:

Ой щастя-нещастя, ой срібне! Чому все трудне — непотрібне? Тому, що потрібне — це все. Як будеш шукать свою стать,— користь, любов чи верстать,— шукай свою стать, бо це все.

Однією з характерних рис Сковороди є здатність критично оціню­вати свої слабкості, недоліки своєї творчості. Так, він звертається до одного з співбесідників (Хрисанфа):

Спалить усе, що я гульма надлубав; спалить все те, що в простір лепетав; що в світ пускав, не дбаючи про дійсність — вагаючись, б'ючись і двоячись...

215

Ще більш нещадний Сковорода до себе в уявному зверненні до своїх сучасників: «Судіть мене, мої сучасники, судіть; тавруйте, ймення при­кладайте; кажіть, що я не досить ще залізний...» Однак філософ твердо переконаний, що він корінням у здоровім грунті і що плоди з його гілок падають «завше стигло і розбурхано». Весь «у думах», він глибоко розуміє не тільки свою прикованість, а й нестримне поривання своєї душі

до високості: п

Душа моя прикована, душа

на переметі в дальні високості.

Тому невипадково, коли над Подолом «кресати почало, і піднімати гори грому», хвиля народна не потопила його, а «підхопила й понесла...»

Сповнені музики верлібри у внутрішніх монологах Сковороди чергу­ються з ритмічними, здебільшого ямбовими, віршами, додаючи у багато­голосся симфонії свою неповторну мелодію. Урочистого, героїчного звучання набуває ця мелодія в останньому розділі, що має назву «Під­нятий меч». «Дозрілий, мудрий і сиз» Сковорода звертається до нащад­ків, славить майбутнє рідної країни, славить природу, вічний неспокій, простування до вершин духу:

На горах, в далекім краю Я бачу країну свою — там вітер нам бурю несе! Там буря нам бурю несе!

Хай жертви, і кпини, і сміх — зійди б до верхівлів отих — туди хай нас буря несе. Будь славна, природо, за все.

У поемі-симфонії Тичина «подає нам „невисловлену" мисль Сково­роди, його „незречений" діалог з майбутніми віками, з нашою епохою» 4. Провідною у багатоголосому звучанні симфонії є мелодія внутрішньої мови героя, мелодія, яка увібрала мудрість мислі, щирість і схвильова­ність почуття народного співця.

У двох вимірах постає поетичний образ Сковороди і в поезії П. Ти­чини «Давид Гурамішвілі читає Григорію Сковороді „Витязя в тигровій шкурі"» (вірш включений до збірки «Чуття єдиної родини»). На початку вірша Сковорода у відповідь на жарт Гурамішвілі про звабну дівчину каже, що він щасливий самопізнанням:

Щастя я в душі шукаю — не в плотському чарі.

Що мені дівочі очі, голубії, карі? —

Зачинив у світ я двері...

Але вільнолюбні рядки безсмертного твору Руставелі пробуджують Ско­вороду, заставляють глянути навколо себе («Визволи рабів з неволі»,— повторив луною») і відчути себе часткою цілого світу:

Відчинив свої я двері — а був як у хмарі,— відчинив у світ я двері...

Постійне самовдосконалення, шукання істини і прагнення збагнути її, було характерною рисою Сковороди — і реального, і поетичного Тичи-ниного образу.

Глибокий змістом і багатий емоційно, образ Сковороди у поетичному зображенні Павла Тичини розкриває нам усю велич мислителя, поета, гуманіста — не віддаленого віками, а близького нашому сьогоденню непохитною вірою в людину праці, у торжество справедливості на землі.

216

П. А. Сотниченко м. Київ

ОСВІТНІ ШЛЯХИ ГРИГОРІЯ СКОВОРОДИ

Майбутній філософ і поет протягом 10 років вчився у Києво-Моги-лянській академії. Учбовий корпус Академії зберігся до наших днів як пам'ятник архітектури XVIII ст. В колишніх його аудиторіях розміщена стародавня бібліотека Академії, якою користувався Г. Сковорода.

До 1731 р. будинок Академії був одноповерховим. Завдяки Рафаїлу Заборовському, церковному і освітньому діячеві, вихованцеві Академії з 1731 по 1736 pp., за проектом архітектора Готфліда Шеделя був надбу­дований другий поверх. В східній частині було споруджено церкву і клас богослов'я, в західній — клас філософії, посередині великий диспутний зал з хорами. В південній частині будинку була створена відкрита гале­рея, оторочена посканською колонадою. Будинок Академії був першою монументальною спорудою вищого учбового закладу на Україні і ви­різнявся незвичайною архітектурою.

У приміщеннях першого поверху — в класах аналогії, інфіми, грама­тики, синтаксими — Г. Сковорода вивчав російську, польську, грецьку і латинську мови, в класах піїтики і риторики — віршове мистецтво, міфологію і красномовство. На другому поверсі Г. Сковорода слухав лекції з філософії.

Диспутний зал був місцем урочистих зборів, театральних вистав і диспутів. Стіни і стелю залу прикрашали міфологічні розписи, виконані художниками Академії, та портретна і картинна галерея.

Диспути проводилися за особливим церемоніалом. Вранці із цент­ральної Лаврської брами виїжджав митрополит, а за ним гості — пішки йти на диспути не годилося. Кортеж іноді був такий великий, що початок його з'являвся на Поцолі, а кінець — тільки-но залишав Лавру. Будинок Академії був прикрашений знаками київських цехів. Перед входом на подвір'я гостей зустрічав співом академічний хор.

Співаки хору в довгому білому вбранні з лавровими вінками на голо­вах і пальмовим гіллям в руках супроводжували гостей до диспутного

219

Тут вчився Г. С. Сковорода. Зліва — будинок Києво-Могилянської академії.

залу. Тут їх зустрічав хор з академічним оркестром. Потім гостей різними мовами вітали студенти. Префект Академії розносив гостям тези і роз­починався диспут. Цей, найбільший у той час на Україні зал не вміщував усіх бажаючих послухати диспут і побачити виставу, учасниками яких були студенти Академії.

Академічне життя формувало в Г. Сковороді риси людини і гума­ніста, яка не замикалась в собі, а прагнула свої високі моральні почуття розвинути і передати людям, що його оточували.

Перші чотири роки навчання Г. Сковорода жив в академічній бурсі (гуртожитку для бідних студентів, дітей «мужичих і козачих»). У ній мешкало до 400 юнаків. Умови життя в будинку бурси були тяжкими. Це визнавав навіть префект Академії С. Миславський, доповідаючи мит­рополиту А. Могилянському про те, що «минулої зими ЗО чоловік по­мерло»1.

Щоб мати матеріальні засоби для навчання, бурсаки підшукували собі роботу при церквах, монастирях, читаючи в них псалтирі над покій­никами, виконували обов'язки паламарів, співали в хорі, за що одержу­вали копійки. Часто бурсаки старших курсів наймались домашніми вчителями, або брали до себе жебраків, вчили їх початковій грамоті, готуючи до вступу в Академію, «заправляли Альваром» (автор підруч­ника латинської мови), за що одержували частину випрошеної страви. Багато хто із студентів — членів конгрегації, які мали офіційне право збирати пожертвування на бурсу,— влітку під час канікул ходили по містах і селах України, Росії і Білорусії і випрошували милостиню, по­здоровляючи господарів віршами, діалогами, піснями, вертепами тощо. Приносили вони іноді щедрі дарування, було, що й поверталися з порож-

Н. Шпачинский. Киевский митрополит А. Могилянский. К., 1907, с. 460.

220

німи торбами. Ходив по українській та російській землі і Григорій Ско­ворода з своїми товаришами. З цього часу на все життя він злився з народом, з його життям, жив і творив для нього.

По закінченні чотирьох граматичних класів Г. Сковорода знав ла­тинську, грецьку та польську мови, «...відмінними успехами в науках заслужив собі похвалу від усіх наставників» 2.

Поряд з цим у Сковороди розвивались природні вокальні здібності співака і музиканта. «Тут юний прибулець зразу ж звернув на себе увагу диригента капели і поступив у хор» 3. Академічний хор нараховував до 300 чоловік і вважався найкращим у Києві. Керував ним нотний регент. В академічному оркестрі Григорій грав на флейті. Музика і співи в Академії мали велике виховне і освітнє значення. З оркестром і хором Г. Сковорода брав участь в академічних диспутах, театральних виста­вах, в народно-релігійних святах, які в той час проводились Академією.

\742 р. Г. Сковорода разом з кращими співаками академічного хору потрапив у придворну капелу імператриці Єлизавети. Музичне обдару­вання відкривало Григорію шлях до слави в мистецтві. Але він мріяв повернутися на батьківщину, до Академії. Незабаром його мрії збулися. 1744 р. під час подорожі імператриці Єлизавети до Києва на прохання Г. Сковороди його звільнили з придворної капели, і він продовжив на­вчання в класі піїтики. Поезія в Академії була у великій пошані. Твори Вергілія, Овідія, Гомера, Горація, Ювенала, Торквато-Тассо, Петрарки, які були в академічній бібліотеці, вважалися зразками для написання епічних і драматичних творів. Водночас тут широко використовували усну народну творчість, побутову обрядовість. Г. Сковорода слухав лекції з піїтики і риторики у викладачів Г. Сломінського і Т. Олександровича. Та особливо йому запам'ятались розповіді про красномовство і філософ­ську мудрість вчених — викладачів Академії Михайла Козачинського і Георгія Кониського, у яких талант педагогів поєднувався з широким знанням культури та історії багатьох народів античного і новітнього світу.

Сковорода вивчав курс філософії в той час, коли викладачі Академії виявляли особливий інтерес до творів тогочасних філософів і вчених Західної Європи.

На час перебування Сковороди в Академії в її книгосховищі було біля 10 тис. томів. Це була одна з найбільших і найцінніших в науко­вому відношенні бібліотек не тільки Російської держави, але й Західної Європи. Значна частина книг загинула від пожежі у 1780 р. «О пламень, поядший Киевскую библиотеку, такия и толикия манускрипты, коликую гибель сотворил еси?» — писав Г. Сковорода, коли дізнався про пожежу, що сталася в бібліотеці Академії. Ця «палата розуму», як називали бібліотеку в народі, давала можливість вихованцям «Київських Афін» бути обізнаними з широким колом наукових праць вітчизняних і зару­біжних країн.

Дійшли й до нашого часу деякі твори цієї бібліотеки, яких торкались руки просвітителя. Серед них — Еразм Роттердамський «Примітки на Новий заповіт» 1527 p., «Посібник логіки» КононовичаТорбатського 1639—1640 pp., «Філософський лексикон» И. Мікреліуса 1661 p., філо­софські твори Ф. Мелангтона, Джона Локка, Спінози, твори Плінія, Овідія та ін.

221

Після закінчення навчання в Київській академії Г. Сковорода опи­нився в складній соціально-політичній боротьбі тогочасного суспільства, але він став на бік народу, відвернувшись від духовного і придворного світу омани і кріпосників.

У 1819 р. Київська академія із загальноосвітнього учбового закладу була реорганізована в Київську духовну академію. Протягом XIX ст. зовнішній і внутрішній вигляд учбового корпусу і диспутного залу ко­лишньої Академії також змінювався.

У 1917 р. будинок колишньої Академії взято під охорону держави. Тепер колишній учбовий корпус Києво-Могилянської академії і велика наукова бібліотека — неоціненні пам'ятки історії культури українського, російського, білоруського та інших слов'янських народів. У 1969—1971 pp. в будинку проведено ремонтно-реставраційні роботи. Відбудовано захід­ну і північну сторони фасаду.

У 1972 р. громадськість нашої республіки готувалася до 250-річчя з дня народження Г. С. Сковороди. Згідно з Постановою ЦК Компартії України і Ради Міністрів УРСР в 1972 р. проведено додаткові роботи по благоустрою будинку та подвір'я Академії. Особлива увага була приді­лена колишньому диспутному залу, його вигляд наближено до початко­вого. Частково відновлено портретну галерею. Тут портрети сучасників Сковороди, державних, наукових і освітніх діячів, які вчились або діяль­ність яких була пов'язана з Академією. Зал обладнано новими меблями. Він буде використовуватись з науково-освітньою метою: тут будуть про­водитися творчі зустрічі, наукові симпозіуми тощо.

Колишній клас філософії переобладнано на читальний зал. В ньому працюють вчені, спеціалісти, працівники народного господарства з цін­ними книжковими фондами, що зберігаються в цьому будинку.

На виконання постанови директивних органів про відзначення 250-річчя з дня народження Г. С. Сковороди Президія Академії наук Української РСР прийняла відповідну постанову, яка поряд з іншими заходами передбачає провести реставрацію будинку колишньої Київ­ської академії і розмістити в ньому музей Г. С. Сковороди.

На вітринах постійно діючої тут виставки «Г. Сковорода» експо­нуються твори класиків марксизму-ленінізму, матеріали про значення культурного надбання минулого для радянського суспільства, роль Київ­ської академії в поширенні освіти в нашій країні та перебування в ній Г. С. Сковороди, книжки бібліотеки Академії, яких торкались руки «спудея» Сковороди.

Далі на вітринах—12 зошитів із записами філософських роздумів і поетичних творів мислителя, які він створив протягом важкого довгого життєвого шляху, вітальні листи від учених Туркменистану, колек­тиву АН Грузинської РСР, літературні твори від делегації Вірменської РСР, окремих вчених, письменників, викладачів вузів; фотоматеріали роботи Республіканського і Всесоюзного ювілейних комітетів по відзна­ченню 250-річчя з дня народження Г. С. Сковороди, що проводились за традицією у колишньому диспутному залі Київської академії, в якому Г. Сковорода не раз виступав.

Як реліквії історії єднання і розвитку двох братніх культур україн­ського і російського народів, зберігаються твори, якими користувались два великих вчених, філософи і поети, просвітителі і гуманісти М. В. Ло­моносов і Г. С. Сковорода. На сторінках книжок академічної бібліотеки, що експонуються на вітринах виставки, збереглися написи, зроблені ру­кою М. В. Ломоносова в 1737 році. Пройшло більше двох століть, як розі­йшлись

222

з Київської академії два великих просвітителі, сіючи зерна освіти і гуманізму серед народу, щоб потім знову зійтися і стати в граніті навіки поруч, як символи вічної дружби українського і російського народів.

А. Ніженець

м. Харків

З ЛИСТУВАННЯ В. Д. БОНЧ-БРУ6ВИЧА З К. О. СКОВОРОДОЮ 1

В. Д. Бонч-Бруєвич з 90-х років XIX ст. і до кінця свого життя не раз звертався до дослідження спадщини Сковороди. Велику роботу провів В. Д. Бонч-Бруєвич по збиранню рукописів Сковороди та їх списків і здійснив 1912 року видання філософських творів мислителя, працювати над яким не переставав навіть в тяжких умовах одиночної камери полі­тичної тюрми. Це був перший із двох томів творів Сковороди, запла­нованих В. Д. Бонч-Бруєвичем, видання якого мало величезне значення в розвитку дослідження творів українського мислителя.

У листах В. Д. Бонч-Бруєвича пізніших часів є дорогоцінні згадки про ставлення Володимира Ілліча Леніна до Сковороди. Зокрема, у листі від 6.III 1948 року до члена-кореспондента АН УРСР літературознавця П. М. Попова В. Д. Бонч-Бруєвич свідчить, що до списку осіб, яким по­трібно поставити пам'ятники в Москві, прізвище Сковороди було осо­бисто внесене В. І. Леніним. У інших листах до П. М. Попова В. Д. Бонч-Бруєвич писав: «Я маю підставу говорити про те, що Володимир Ілліч уперше дізнався про Сковороду від свого батька Іллі Миколайовича Ульянова» 2.

Відомості про ставлення Володимира Ілліча Леніна до Сковороди, залишені Бонч-Бруєвичем, є дорогоцінним внеском у розвиток сковоро-динознавства. «Що ж до того, чи читав Володимир Ілліч Г. С. Сковоро­ду,— згадує Володимир Дмитрович,— то я можу напевно сказати, що читав, бо я йому посилав свої книги, коли він жив у Женеві, в Цюріху, в Парижі, в Лондоні... Ставлення ж Володимира Ілліча до Г. С. Сково­роди виявилось ясно» 3. Саме В. І. Ленін говорив В. Д. Бонч-Бруєвичу, що «коли прийде час і будуть ставити пам'ятник Сковороді, то Ви повинні виступити і пояснити народові, хто був Сковорода, яке значення мав він для російського і українського народів» 4.

Ленінський заповіт ширити славу правдолюбця Сковороди неухиль­но здійснюється в нашому соціалістичному суспільстві, і в цьому вели­чезна заслѵга Володимира Дмитровича Бонч-Бруєвича.

Особливо важливим є те, що під час роботи над творчістю й біогра­фією Сковороди В. Д. Бонч-Бруєвичу вдалось встановити родовід Сковороди по лінії Степана — брата українського мислителя, серед на­щадків якого з покоління в покоління передавалися погляди їх славет­ного предка.

1912 року, коли вийшов І том творів Сковороди, Бонч-Бруєвич одер­жав листа, в якому йому виражалась подяка за величезний труд по виданню творів філософа: «Ви відкрили світові Сковороду — нашого

223

предка»,— пише в листі до Бонч-Бруевича Катерина Сковорода. Володи-мира Дмитровича зацікавило прізвище адресата і він просить Катерину Олександрівну Сковороду: «Згадайте все, що можете, запишіть якнай-докладніше. Крім того, прошу Вас, вкажіть мені всіх Ваших родичів Григорія Савича і по змозі з їх адресами. Опишіть мені докладно Ваші родинні зв'язки з Григорієм Савичем— від покоління до покоління». Далі в тому листі прссить Володимир Дмитрович надіслати фото її бать­ків і інших родичів 5.

В архіві Бонч-Бруєвича збереглись листи К. О. Сковороди від 22.Х 1912 року (перший), 10 січня і 22 січня 1913 року, в яких докладно розповідає Катерина Олександрівна Сковорода про свій родовід, що веде до брата Сковороди.

За історичними розвідками Д. І. Багалія, Степан, як померли батьки, спродав майно й поїхав у Петербург шукати щастя й долі на іншому полі, ніж Григорій. Степан, очевидно, розраховував на допомогу свого дядька по матері, Полтавцева, що був при Єлизаветі Петрівні камер-фур'єром, що відав штатом слуг і порядком двірцевих церемоній.

Два брати, два полюси — один тікає від придворного життя, йде. тернистим шляхом шукати істину, другий обирає світ покори і плазу­вання.

На згадці про те, що Степан, брат Сковороди, переїхав до Петер­бурга, відомості про нього уриваються надовго. Згодом, уже в XX ст., романісти намагаються художньо домислити ці дані — В. Чередниченко (20-і роки XX ст.) і в наші часи (І. Пільгук, В. Шевчук). В їхніх творах деталі життя Степана та батьків Сковороди висвітлюються по-різному і, звичайно, не можуть бути джерелом історичних даних.

В листах Катерини Олександрівни Сковороди до Бонч-Бруєвича до­кладно з'ясовуються родинні зв'язки Катерини Олександрівни з Г. С. Ско­вородою. В одному з них вона пише:

«З 1912 року, після першого Вашого листа збираю, де тільки можу найдетальніші відомості про нашого предка Григорія Савича Сковороду. Наша сім'я, хоч найближча до нього, є непрямим його нащадком — він ніколи не був одружений, близький його родич, здається двоюрідний пле­мінник, був наш прадід — Йосип Сковорода, син його був нашим рідним дідом (помер 1861 року). До Григорія Савича дід ставився осудливо, вважаючи, що той, хоч і був вельми вченим, та обрав неправильний шлях».

Катерина Олександрівна згадує, що вперше про Григорія Сковороду почула від своєї матері — високоосвіченої жінки, захопленої ідеями Ско­вороди. Батько її був другом Сперанського, і вони обидва були прихиль­никами українського просвітителя. Батько Катерини Олександрівни і його брати в середині XIX ст. клопотались, щоб до їх прізвища Алек-сандрови додали прізвище Сковорода, яке втратилось в попередніх, неприязно настроєних проти Григорія Савича Сковороди поколіннях. Робили це брати без дозволу, звичайно, їх батька, як пише Катерина Олександрівна.

Найпослідовнішою прихильницею ідей Сковороди була Катерина Олександрівна: «З нашої родини,— пише вона,— одна я зберігала для себе прізвище Сковорода». Так вона була записана в гімназії, так підпи­сувала й свої літературні твори в 70-х роках XIX ст.

224

.

Ювілейні видання творів Г. С. Сковороди

225

У листах Катерини Олександрівни розповідається детально, як з по­коління в покоління зберігались спогади про філософа, як плекались етичні вимоги до людської поведінки, до виховання в людині влади розуму над слабостями й спокусами життєвими.

Літературні твори — дитячі оповідання Катерини Олександрівни Сковороди друкувались у виданні Ситіна. Були вони сповнені любові й жалю до знедолених.

У творчості Г. Сковороди вона особливо цінувала ту властивість, яку підкреслював і Лев Толстой: «Він жив, як учив і учив, як жив».

З листами від К. О. Сковороди для Бонч-Бруєвича відкрива­лась можливість встановити родовід українського філософа. Але події 1914 року, партійна робота під час імперіалістичної війни заповнюють остаточно час і увагу Володимира Дмитровича. Листування з Катериною Олександрівною Сковородою обривається.

Катерина Олександрівна, вірна ідеям гуманізму свого предка, в 1914 році на свої кошти організовує притулок для дівчаток — дітей за­гиблих солдатів. В притулку виховання й навчання здійснює вона сама, їй допомагають її доньки й племінниця. Всебічна освіта, знання багатьох мов дають їй можливість в навчанні й вихованні застосувати сковоро-динський принцип сродної праці, використати можливості засвоєння програмового матеріалу у згоді із здібностями 32 вихованок.

Жовтневу революцію сприйняла Катерина Олександрівна як здій­снення мрій Сковороди про «справедливе суспільство». Вона кидається у вир громадської роботи. 1918 року Катерина Олександрівна нагадує про себе В. Д. Бонч-Бруєвичу заявою, яку вона надіслала на ім'я Рад-наркому: «Клопотання до Ради Народних Комісарів завідуючої притул­ком (приютом) сиріт Катерини Олександрівни Сковороди про те, щоб притулку в с. Дєденьово присвоїти ім'я Григорія Савича Сковороди».

В листі до Володимира Дмитровича вона просить підтримати клопо­тання і пише: «За своїми схильностями, любов'ю до дітей, особливо сиріт, обрала я собі цю діяльність, в яку вклала і серце, і сили, і кошти. Життя Григорія Сковороди завжди було моєю провідною зіркою і гнало мене з Москви в село, щоб жити з простим народом і працювати, скільки вистачить сили для його дітей, головне сиріт».

Соціалістична революція розширює поле діяльності Катерини Олек­сандрівни. До неї звертається Бонч-Бруєвич з дорученням збирати мате­ріали для літературного і атеїстичного музею РРФСР, що, крім обов'яз­ків по притулку, успішно виконує Катерина Олександрівна протягом 20-х — 30-х років. Чимало листів-подяк зберігає її архів, в яких підкрес­люється заслуга Катерини Олександрівни в культурному будівництві молодої Радянської держави 6.

В атмосфері інтересу до Сковороди, його ідей виховувались і її доньки: Катерина Миколаївна Решетова — математик (закінчила мате­матичний факультет в Женеві) і лікар Наталя Миколаївна Решетова.

Катерина Миколаївна, педагог від природи, одразу ж у перші дні революції включається в освітню роботу серед робітництва. Організовує математичні гуртки на виробництвах, працює на робітфаках, курсах шоферів тощо.

6 Про це свідчать офіційні листи-подяки «Наркомпроса РСФСР, Центрального му­зея художественной литературы, критики и публицистики» (листи 10.1 1928 p.; 22.IV 1931 p.; 10.III 1933 p.; 22.IV 1935 p.; 4.V 1935 p.; 3.IX 1938 років). Архів К. О. Сковороди переданий авторові статті.

226

У 20-х роках В. Д. Бонч-Бруєвич, пересвідчившись в історичній до­стовірності даних про родовід брата Григорія Сковороди й зваживши на активну участь Катерини Олександрівни в культурному радянському будівництві, ставить питання перед Урядом України про персональну пенсію Катерині Олександрівні Сковороді як нащадкові українського філософа.

Численні листи Бонч-Бруєвича до Катерини Олександрівни свідчать про глибоку повагу до українського мислителя і піклування про долю його нащадків. 27 травня 1927 року він пише:

«Думаю, що українці повинні б поставитись „з щонайбільшою ува­гою" до майже єдиного нащадка українського філософа, твори якого я мав нагоду з задоволенням (перший том) проредагувати й видати...»

Клопотання Бонч-Бруєвича завершилось успіхом. 31 травня 1928 року він пише: «Радію дуже, що Ви, нарешті, одержали офіційне пові­домлення про те, що Вам затверджена, хоч невелика, пенсія». У листі від 16 листопада 1933 року висловлює радість, що пенсія збільшена. Катерина Олександрівна Сковорода (по чоловікові Решетова) одержу­вала персональну пенсію як нащадок Сковороди аж до смерті у 1939 році.

Із листування з Катериною Миколаївною я дізналась про адресу ще одного члена цієї родини — племінниці Катерини Олександрівни — Лю­бові Сергіївни Соболевої, яка поділяла працю Катерини Олександрівни по притулку, по виконанню завдань Центрального літературного музею РРФСР 7, зберігала її архів. їх з'єднувала любов до пам'яті Сковороди. У 1963 році в травні, коли відбувалась республіканська наукова конфе­ренція, присвячена 240-річчю з дня народження Сковороди, Любов Сер­гіївна Соболева разом з Катериною Миколаївною надіслала такий текст телеграми на адресу конференції: «Шлемо палкий привіт учасникам республіканської наукової конференції, присвяченої українському філо­софу Григорію Савичу Сковороді.

Глибокошануючі пам'ять видатного мислителя — свого предка Сковорода-Решетова Сковорода-Соболева» 8.

Любов Сергіївна Соболева — лікар-вірусолог, здобула світову славу в боротьбі з чумою в різних країнах Сходу. її діяльність відзначена на­городами СРСР, Афганістану, Ірану, двома орденами Народної Монголії, зокрема, найвищим — орденом Сухе-Батора.

Ім'я Любові Сергіївни можна зустріти на сторінках «Правди», «Известий», «За рубежом», у багатьох окремих виданнях, темою яких є дружба народів, інтернаціональне виховання мас, в яких описане її подвижницьке життя.

Самовіддана любов до людей, палке прагнення допомогти їм навіть тоді, коли на терези кладеться своє життя,— характеризують Любов Сергіївну як героїчну людину з палаючим любов'ю серцем.

Щоб уявити, яким буйним полум'ям гуманістичні ідеї Сковороди, що ледве жевріли в поколіннях Сковородиного роду мало не півтора століт-

7 В. Д. Бонч-Бруєвич в одній з офіційних подяк К. О. Сковороді за допомогу в організації Центрального Літературного музею згадує і Л. С. Соболеву. (Наркомпрос РСФСР, 8.V 1933, № 911559).

8 Див.: Експозицію залу № 3 літературно-меморіального музею Г. С. Сковороди в с. Сковородинівка. Л. С. Соболева надіслала також привітальну телеграму конфе­ренції з нагоди 250-річчя з дня народження Сковороди.

227

тя, спалахнули в умовах, народжених соціалізмом, досить згадати хви­люючий епізод з життя й діяльності цієї надзвичайної людини.

В серпні 1944 року в Західній Монголії спалахнула чума, гинули один за одним всі члени родини старого чабана Бавуу, він першим зрозумів, що за хвороба косить його рід, і ще, тримаючись на ногах, шукає порятунку в степу подалі від стойбища, його дочка, осідлавши коня, повідомила про нещастя в адміністративний центр.

Всю ніч їхали лікарі до далекої юрти в гірській долині. Вранці вони були на місці. Було точно встановлено — лютує чума.

Любов Сергіївна Соболева, начальник експедиції, діяла рішуче і твердо. Трьох з родини Бавуу, що на час обстеження залишились жи­вими, помістили в окремих палатах — але це не врятувало їх. Треба було спалити стойбище. Але раптом Л. С. Соболева почула дитяче кви­ління і стала шукати дитину серед трупів. Вона побачила, що коло по­мерлої дочки чабана міцно тулився хлопчик трьох років. Соболева нахи­лилась до нього, взяла його за плечі, він гірко заплакав, злякавшись протичумної маски й комбінезона лікарки.

Живий, зраділа Любов Сергіївна, але кругом нього чума. Учасники експедиції висловлюють думку — залишити хлопчика, бо він не міг не заразитись, і ліквідувати швидше стойбище. Забрати його з собою — значить піддати загрозі всіх учасників експедиції. У Любові Сергіївни майнула блискавично думка: «А раптом хвороба не зачепила його... Кинути його беззахисного, приреченого на смерть. Але ж вона лікар...» І Соболева залишилась з дитиною. Вона віддала наказ подалі від про­тичумного табору поставити дві палатки: одну — для неї, другу — для хлопчика.

їжу для них мали залишити біля валуна, що лежить по дорозі від юрт до табору, а потім на декілька метрів щодня повинні відступати від місця, де залишали їжу раніше.

Любов Сергіївна повела за руку дитя, яке кричало від переляку. У палатках уже була приготовлена тепла вода з сулемою. Все зроблено, щоб знешкодити зараження. Але хлопець не бере від лікарки в масці їжу, і Любов Сергіївна з страхом спостерігає, як він горить в пропас­ниці. Соболева ні на хвилину не відходила від хлопчика. Давала йому ліки, розпалювала вогнище, гріла воду, намагалась поїти, годувати його, але це їй вдавалось з великим трудом, хлопець не брав їжі. Тільки ласка­вий голос мирив хлопчика з лікаркою, бо він нагадував голос матері, а як вона підходила ближче, він кричав, плакав. Любов Сергіївна зва­жилась на недозволене. Одного разу вона на мить підняла маску. Хлоп­чик побачив добре, привітне лице жінки і став їсти. Так минуло 5 діб. І хлопець почав одужувати, але інкубаційний період тривав 9 діб.

На ранок 10-го дня, коли зайшла Любов Сергіївна до палатки Увгу-на, так звали хлопчика, він радісно її зустрів, був веселий без жодних ознак хвороби.

Коли сива, знеможена жінка, тримаючи на руках хлопця, підійшла до протичумного табору, там стояв натовп чабанів. Любов Сергіївна передала їм врятованого хлопчика.

Старі чабани стали на коліна перед радянською жінкою, що вряту­вала монгольське дитя. Найстаріший з них підійшов до Соболевої і ска­зав: «Ти врятувала нашого хлопчика, тепер ти для нього мати. Ми даємо йому твоє ім'я. Тепер його будуть звати Увгун Бургет Соболев».

З того часу минуло багато років. Увгун Бургет Соболев закінчив ветеринарний відділ сільськогосподарського інституту, він добре пам'я-

228

тає свою другу матір, листується з нею. У 1963 році приїжджав до Моск­ви побачитись зі своєю матір'ю, прізвище якої носить.

«Известия», «Правда» за січень 1964 року широко коментують наго­родження Монгольською Народною Республікою Любові Сергіївни Соболевої.

Відсвіт ідей Сковороди в діяльності його нащадків є ще одним свід­ченням невмирущості спадщини українського мислителя, що проростає в наші часи буйним цвітом дружби між народами, хвалою творчому натхненному труду — джерелу щастя, людської радості в соціалістично­му суспільстві.

А. Ніженець

м. Харків

Г. ІПтейн м.

Донецьк

ПРО ПОХОДЖЕННЯ ПСЕВДОНІМУ Г. С. СКОВОРОДИ

250-річчя з дня народження Г. С. Сковороди широко відзначалось не тільки в Радянському Союзі, а й у всьому світі і дало поштовх до даль­шого дослідження його життя і творчості, до розшуків нових фактів, пов'язаних з життям і творчістю видатного українського мислителя-гума-ніста XVIII ст. Настав час зібрати відомості по бібліотеках світу, де є твори Сковороди або списки його рукописів, а можливо, де осіли ще й рукописи-автографи. Важливо також розвідати й про зв'язки філософа з його сучасниками.

Однією із загадок у біографії Сковороди була постать сучасника українського філософа, лозаннського вченого Даниїла Майнгарда, з яким зустрічався Михайло Ковалинський у Лозанні, супроводжуючи по уні­верситетах Європи синів Кирила Розумовського як їх наставник. На М. Ковалинського Даниїл Майнгард справив сильне враження і полонив його схожістю з Сковородою. Друг і учень Сковороди писав у його біо­графії: «Він так був схожий рисами обличчя, поводженням, світоглядом, даром слова на Сковороду, що можна було подумати, що він найближ­чий його родич».

Повернувшись із чужих країн і побачившись із Сковородою у 1775 році, Ковалинський розповів йому про ту дивну зустріч: «Сковорода по­любив його поза очі і з того часу почав підписувати на листах і творах ім'я своє так «Григорій вар (євр.— син) Сава Сковорода, Даніил Меін-гард» [2, 519]. Свідчення Ковалинського про ставлення Сковороди до Майнгарда дають підставу говорити про певну єдність в думках вченого Лозанни з українським філософом. Це спонукало до розшуків відомостей про Даниїла Майнгарда.

Інтерес до цієї особи був у центрі уваги у 20 роках нашого століття. Професор Андрій Петрович Ковалівський вів ретельні розшуки, щоб дізнатись, хто був цей лозанський «двійник Сковороди», як він його називав.

1927 року А. П. Ковалівському пощастило дістати відповідь від голо­ви Водуанського історичного товариства, першого бібліотекаря Канто­нальної та Університетської бібліотеки в Лозанні — від Fred Dubois. Відповідь подавала відомості про сина Даниїла Майнгарда Габріеля Майнгарда — пастора реформістської парафії — про життя та його тво-

229

Ювілейна література

230

ри, а про Даниїла значилося лише, що він був батьком Габріеля Майн-гарда і все Ці відомості були явно недостатні, але на подальший лист А. П. Ковалівський відповіді не отримав. Після спроб А. П. Ковалів-ського до розвідок про Даниїла Майнгарда дослідники творчості Сково­роди не повертались до наших днів.

Протягом останніх десятиліть у зв'язку з підготовкою до 250-річчя в Харківському університеті на кафедрі історії української літератури і в наукових студентських гуртках велась активна робота по збиранню фольклору про Сковороду, розшукуванню нових архівних матеріалів (листування з музеями, архівами тощо). По закінченні університету ко­лишні студенти (тепер вчителі) продовжують свої розшуки. Зокрема Гр. Штейн протягом 7-ми років листувався з центральними бібліотеками міст Західної Європи. Нарешті його розшуки дали позитивні наслідки. Так, Бернська університетська бібліотека подала окрему довідку-статтю про Даниїла Майнгарда з Швейцарського лексикона, т. V, Цюрих, 1947 (Historisch biographiscb.es. Lexicon der Schweiz. Diet, historique de la Suisse (Neuchatel, 1921—37, 7 v. et 2 Suppl). Там подані дати народження й смерті вченого (1694—1776), називається його дисертація, захищена в Лозанні 1717 року. Згодом прийшли відомості з університетської біб­ліотеки в Брюселі. Повідомляється, що Даниїл Майнгард — лозаннський вчений, автор дисертації, присвяченої космографії. Відомості подано на підставі енциклопедії Шарля Гюйо (Neuchatel, Secretariat de L'Univer-site, 1955). Дисертація збереглась лише в Британському музеї, її фото­копію на наше прохання було переслано нам 1969 року.

Формат фотокопії титульної сторінки дисертації Даниїла Майнгар­да, очевидно, відповідний до розміру книги, виданої 1717 року в Берні, типовий для формату книг того часу (13X17,5 см). У книзі 28 сторінок. Написаний трактат латинською мовою 2. Назва трактату: «Система фі­зики. Диспутація тридцять п'ята про космографію...»

Ознайомлення з дисертацією приводить до висновку, що Даниїл Майнгард в питаннях космології виходить з геліоцентричної системи Міколая Коперніка. Ім'я М. Коперніка в трактаті не згадується, зате з великою похвалою говориться про його послідовника Погана Кеплера. Даниїл Майнгард називає його найталановитішим з астрономів.

Якщо зважити, що не тільки система Коперніка, а й його ім'я були забороненими на той час, як і основний твір И. Кеплера «Скорочення Копернікової астрономії» (виданий 1618 року) був заборонений також Ватіканом, то Даниїла Майнгарда слід віднести до когорти вільномисля-чих вчених свого часу. Очевидно, саме ці властивості світогляду Д. Майн­гарда привабили М. Ковалинського, коли йому довелось бути в Лозанні і зустрітись з вченим. Як свідчить Ковалинський, Д. Майнгард гостинно запросив його жити і користатись бібліотекою на власній дачі під Ло­занною. Д. Майнгард був людиною світською, бо його немає в списку духовних осіб по довіднику, де числяться всі духовні особи, в тому числі і його син Габріель.

Зі скупих, але виразних свідчень Ковалинського можна здогадува­тися, що розмови з вченим Лозанни точилися не тільки з питання космо­

1 «Україна», 1929, вересень, с. 38—39.

232

графи. «Він так був подібний світоглядом, даром слова на Сковороду»,— говорить Ковалинський. Але, на жаль, крім знайденої дисертації, інших творів Даниїла Майнгарда не пощастило розшукати.

НЕВІДОМІ ПЕРЕКЛАДИ І НАСЛІДУВАННЯ ВІРШІВ ГРИГОРІЯ СКОВОРОДИ

Уже зібрано і опубліковано за автографами чи за авторитетними списками основні твори Сковороди, які збереглися до наших днів. І за життя Сковороди, і пізніше його твори побутували в середовищі освічених та малоосвічених людей. Особливою популярністю користувалися вірші та пісні Сковороди. Досі були відомі численні переробки пісні «Всякому городу нрав и права». Нижче пропонуються читачеві наслідування де­яких інших пісень Сковороди та переклади латинських віршів Сковороди, здійснені наприкінці XVIII ст. Вони збереглися в Державному історич­ному музеї в чималому зошиті під назвою «Богословія, Сочиненія Григо­рія Саввича Сковороды» (Фонд Барятинських, шифр 348, од. зб. 96), який взятий на облік дослідниками вже при виданні творів Сковороди в 1961 р.

Вже після виходу у світ повного зібрання творів Григорія Сково­роди і здачі до складання даної публікації у фондах Відділу рукописної та рідкісної книги бібліотеки АН СРСР в Ленінграді дослідники О. Ку-кушкіна та І. Мартинов виявили невідомий збірник рукописних текстів під назвою «Разные сочинения в стихах и прозе Г. Сковороды» (шифр 19.2.6) '. Цей збірник включає списки деяких творів Сковороди, що відносяться до кінця XVIII — початку XIX ст. Зокрема, там вміщено діалог «Потоп зміин», переписаний у Воронежі в 1799 р. (арк. 4—35). Дуже цінним цей рукописний збірник є тому, що в ньому на арк. 36—49 знаходиться єдиний відомий на сьогодні рукопис притчі «Убогій Жайво­ронок», в якому заключна пісня подана з нотами. Упорядникам повного зібрання творів Г. Сковороди цей твір був відомий лише за першодруком, бо вважалось, що жодного рукопису твору не збереглося [див. 2, с. 516]. У збірнику є також вже опубліковані листи Г. Сковороди до різних осіб, 16 віршів та пісень, що входять до циклу «Сад божественных песней».

Як свідчать О. Кукушкіна та І. Мартинов, у воронезькому збірнику наявні раніш невідомі списки 8 віршованих творів (або їх вільних пере­співів) Сковороди: «О рождестве Хрістове. In natalem Jesu»; «Ода Горациева XVI, кн. II»; «Est quedam maerenti flere volup tas. Печаль­ному слезы бывают некоторым услажденіем»; «Quod est virtus? Что есть добродетель?»; «De sacra caena, seu aeternitate. О приобщеніи святых тайн, или о вечности»; «Frusrta corpus edit... De umbratica voluptate. О подлом увеселеніи»; «Εις τήνπεντηκο την . На пятидесятницу» та віль­ний переказ твору «Фабула».

Цікаво, що у воронезькому збірнику, як і в збірнику, що пропонуєть­ся читачеві, є спроби прозових перекладів чотирьох латинських віршів Сковороди. Певний інтерес становлять два вірші, приписувані другові Сковороди — К. Ляшевецькому та псалми і пасторалі І. Бєлявського, які наслідують мотиви віршів Сковороди.

У збірнику містяться також анонімні твори, що можливо, частково належать Сковороді, а здебільшого його наслідувачам, котрі прагнули

1 Див.: О. Кукушкіна, І. Мартинов. Невідома рукописна збірка XVIII ст.— «Радянське літературознавство», 1975, № 2.

233

дещо «модернізувати» і «переробити» твори популярного поета 2. Можна сподіватись, що подальше порівняльне вивчення обох збірників допо­може уточнити атрибуцію творів Сковороди і збагатить уявлення про ступінь популярності їх серед його сучасників.

Зошит із фондів Державного історичного музею, на наш погляд, вартий пильної уваги не тільки списками творів самого Сковороди, а й тим, що в ньому вміщені два цікаві переклади латинських віршів Сковороди і кілька поетичних творів, написаних під безперечним впли­вом поезій Сковороди.

Немає сумніву, що тут ми маємо справу з творами одного з при­хильників Сковороди. Ці твори слід поділити на дві групи. Передусім треба виділити твори, що є перекладами латинських віршів Сковороди. Вірш під назвою «О Вечности» на арк. 131, зв. 132, зв. 133.,— 133 зв. є перекладом латинського вірша «De sacra caena seu aeternitate», що зберігся в рукописному зошиті М. Ковалинського [1, 102—105]. На арк. 133 зв., 134, 134 зв., вміщено твір, який починається такими словами: «Вотще приобщается тела Христова...» Він також є перекладом іншого латинського вірша Сковороди з листа до М. Ковалинського [2, 288—289]. Названі вірші раніше були відомі лише за зошитом М. Ковалинського і належали йому, тому, мабуть, ці переклади, зроблені М. Ковалинським, або кимсь з його близьких знайомих.3

Зважаючи на деякі помітки, ці твори, мабуть, переписані на початку XIX ст. кимсь із шанувальників Сковороди з іншого рукопису, в якому, можливо, і знаходилися оригінали Сковороди. В кінці перекладу вірша «Про вічність» переписувач зробив таке зауваження: «Сію піесу нельзя назвать сочиненіем г-на Сковороды, а, вероятно, другого какого автора, только что помещена в одной рукописи — ибо слог и содержаніе то до­казывают. При заглавіи же во оригинале прибавлено о приобщеніи тела Христова».

Ця примітка свідчить про те, що переписувач не знав латинського оригіналу Сковороди. Переклад, звичайно, відрізняється стилем від ін­ших поетичних творів Сковороди. Що ж до того, що це саме вільний прозовий переклад латинського вірша Сковороди, то це не викликає жодного сумніву. Він досить точно передає дух сковородинського оригі­налу, наближаючись до стилю його філософських творів. Щодо адекват­ності передачі думок Сковороди цей переклад не поступається сучасному, зробленому таким авторитетним фахівцем, яким був П. Пелех, переклад якого вміщено у двотомникові. Хто ж був автором перекладу? Чи не М. Ковалинський? Адже на сьогодні цей та інші латинські вірші відомі лише за списком у зошиті М. Ковалинського. Дуже показово, що інший переклад є перекладом віршованого листа Сковороди до М. Ковалин­ського. Якби перед нами був оригінал цих перекладів, ми могли б відпо­вісти на це питання, а зараз мусимо обмежуватися лише цим припу­щенням. Та обставина, що тут перекладено вірші, які не поширювалися в списках, свідчить про те, що переклади могли бути зробленими влас­ником рукопису твору Сковороди або кимсь з його близьких знайомих.

Крім цих списків перекладів латинських віршів Сковороди, в зошиті вміщено записи віршів, що не належать Сковороді. Проти того, щоб при­писувати їх Сковороді, свідчить головним чином їхній стиль та поетична

234

метрика. Майже всі ці вірші написані розміром, який у віршах Сковороди наявний лише як певна тенденція — силабо-тонічним віршем.

Ці вірші можна поділити на дві групи. Одні з них е прямими пере­співами творів Сковороди. На арк. 134 зв. після пісні, що входить до збірки «Сад божественных песней» під назвою «Мелодія. К образу пре­святой богородицы» міститься її переспів з приміткою «и инако» і поміт­ною тенденцією до силабо-тонічного віршованого розміру. Сюди ж слід віднести й пісню на арк. 138, що має назву «О непостоянстве вещей чело-веческих». Вона є переспівом 14-ої пісні зі збірки «Сад божественных песней». В ній, на відміну від пісні Сковороди, замість дев'яти шість строф, але основні образи і настрій ті самі. Окремі строфи майже пов­ністю повторюють сковородинську пісню. Як відомо, Сковорода називає 14-ту пісню «древнею малоросійською». Нам не вдалося виявити прямих джерел, однак мотиви, відбиті в цій пісні, були традиційними в XVII—

XVIII ст. Про популярність цих мотивів свідчить і дана пісня.

На арк. 135 вміщено вірш на тему слів євангеліста Луки: «И в раз­бойники впадут», в якому автор дорікає долі за власні невдачі. В ньому відчутні певні пародійні мотиви. На арк. 137 вміщений вірш на тему «Пріими мя пустыни, яко мати свое чадо». В ньому оспівується самотнє і праведне життя. Наступний вірш написаний на тему «Один мир с богом не умирает». Його перший рядок нагадує твір із збірника «Кантычка» колишнього церковно-археологічного музею, в якому на арк. 13 зв. ви­явлено кант «Человече бедный, помни день последній» 4. Цікаво, що там (арк. 12) є й пісня «В плин плоте дух мой ведет во мне», яка в нашому збірникові міститься на 140 арк. на тему: «Воздыханіе о входе на брак женихов».

Три твори, що містяться на аркушах 135, 137, 138 зв.— 139, 140, свої­ми мотивами і образним ладом близькі до віршів та пісень Сковороди, хоча й відрізняються від них за своїми формальними особливостями. їхня стилістика, порівняно з сковородинськими творами, спрощена, метрика переважно силабо-тонічна. Принаймні, ці твори засвідчують єдність поетичної творчості Сковороди з традиціями XVII—XVIII ст.5 Вони до­повнюють уявлення про сковородинські традиції в кінці XVIII на початку

XIX ст.

Орфографічні особливості оригіналу зберігаються повністю, за ви­нятком написання твердого знака в кінці слів після приголосних.

[134 зв.] Смотри! Се дева чиста телом и душою,

Яблоко, змія, луну, шар топчет ногою.

Яблоко значит прелесть бесчестный сласти.

К коей, как змій лукавый, влекут плотски страсти.

Шар общія в мненіях глупости личина,

Луна превратных благих живая причина.

Победи сія: Христос и твой дух возлюбит.

Будь чист, как мудра дева. Сласть премудрость губит.

235

[138 арк.] О непостоянстве вещей человеческих

Коль пустая слава в свете, Держи, друг мой! В простой примете, Человече, тварь небесна, Внемли, коль она прелесна,

Коль непостоянна. Днесь кладут венец на главу, Утро на ту плюнет славу, Что тебе днесь, как мед сладко. Утро будет, как желчь гадко,

Как сок из алоя. А как честь та омерзятся И на вольность оглядятся: Ах меч бодет сердце сквозе, Руце прелщенны и нозе

В свете бедно увязли. Слыхал ли ты гидру — звера? Знай, что се сласть, се честь міра. Ссекли одну главу гидре, Знай, что схощеш златой митры

После чинов мелких. Слыхал ли ты, что сирены, Сладким гласом одаренны, Корабли все привлекают, И о камень разбивают

Се то чин, честь, слава. Ах! прости бодро ветрила И ума твоего крыла, Плови по сем мудро морю, Возводи взор с дольных в гору. Да пройдеш жизнь мирно.

[135 арк.] И в разбойники впадут. Лука, гл. 10, ст. 30

О Іерихон проклятый! Как меня ты обманул! Навином Иисусом сжатый, Коль от града отдалил. Для тебя я стал в разбой И одежду потерял. Раны, язвы, струпы,гной, Еле жив оставсь, прінял. И священник и левиты Все меня прошли, Токи крови зря пролиты О боже! Ты кого пошли. О самарянин верный! Посмотри ты на меня, Сердцем ты не лицемерный! Я молю тебя стеня. Ты в больницу на скотине Повези меня лечить, Повели ко благостыне

236

И вино и масло лить. У тебя душа любовна Милость показать скора. Совесть у тебя духовна, и в пример другим добра

[137 л.] Пріими мя пустыни, яко мати свое чадо и проч.

О святая жизнь пустынна!

Чужда всех хлопот мірских!

Сколь мне нравится едина,

Ты паче палат царских!

К тебе мой пылает дух. Пренебрег земная вдруг. О пустыне, жизнь свята!

Первейшій твой есть любитель,

Главнейшій пророк Ілья

Наш тебя любил спаситель

Быть твоим хощу и я.

Есть видно нечто в тебе, Что мужей наших к себе, Привлекло преизбранных.

Родятся в тебе то честны

Камни, с коих как мы зрим,

Делается град небесный

Новій Іерусалим.

Лествица в тебе то та, Что зрел патріарх когдась; О пустыня! Земній рай!

Блажен, кто вкусил драгія,

Сладости твоей, блажен!

Не могут сего мірскія

Похоти отвесть во плен

Прими и мене к себе Жить мне нравится в тебе О Пустыня! Жизнь свята 6.

[138 зв.] Один мир с богом не умирает

Человече Бедный, час помни последний, Не будь так несытый, гордый неужитый на свете.

Смерть страшна, смерть темна, нелицепріемна. Все твои советы, может быть, в сем лете разрушит.

Не смотрит на скиптру, ни на злату митру.

[139, зв.] И плюмаж пречестной в болото прегрязно

сбивает.

Не смотрит на руги, ни на белы руки,

237

И алмазный перстень обращает в перстный

земный прах. Лихварь процентовый, купец тож парчовый. Оставит аршины, забудет, кто винный

на вексель. Солдата от строю порвет за собою, Как канцеляриста, так и копіиста

с приказу. Студента от теки и немцов с аптеки, Медицин доктора, наук професора

с кафедры. И пахаря мала смерть поймет от рала Потянет до ями, закроет браздами

своими.

Безруким, безногим, безухим, безоким Всем выи покроит, один ряд построит

под землю. Священника с церкви потягнет до мертвых, Дячка от псалтыри и от стройной лиры

гуслиста.

Люстрины с парчею все то сеестся ржею. И все минуеты в слезные сонеты перейдут.

Ах! вспомни ж годину, отбрось всю гордыню Человече бедный, Червяче последній!

Всю гордыню. Не знаєш в дни кіи ударит по выи, В месяц или осенній или в день весенній

серп божій. О век наш суетный! О горкій час смертный! Все дым, тень минуща, вещь одна живуща —

Мір с богом.

[140 арк.] Воздыхание о входе на брак женихов... В плен плоть дух мой ведет во мне, Коль суть лукавы мои все дни! Полагаю обет мой тверд Сам еси завсегда жестокосерд.

И знаю, и чаю суд быти прав, А в ссоре да в вздоре стоит мой нрав. Ах! Как упрям? Не знаю сам: Как пред всем небом слово воздам? Естли дух мой так станет жить, Как плоти льет мысль не бежит. Впредь не знаю, как поступать Плоти иль духу стать угождать?

Разстался, смешался здравым умом, Откуду? Ни уду, ...в сластях кругом А ни сюды... а ни туды... Все мои вижу тщетны труды. Рад бы духом в небо ити, Но плоть в сем претит моем пути; Запинает в ходу путь прав, Хощет отеяти смысл духа здрав.

238

Не сходно, не сродно клонит, манит, Все льстится все тщится, как бы сгубить; Всю красоту, всю доброту И облекти мя в студ, в срамоту.

Ах! как стану нищ и убог:

Стыдно мне будет вийти в чертог,

Потерял я злат перстень тот,

Коим обручен в вечный живот.

Заспорят, затворят вход мне на брак,

Откуду наживу риз светлых знак?

Се наг извне тому не во сне:

Даждь вход на твой брак, Христос, и мне!

[57 зв.] Бог есть чистейшій огонь, а я свет сего огня 1.

Так будем мы одно, коль внидет в меня бог.

Я божіей любви любовію отвечаю,

Так что ему плачу, что сам я получаю.

Когда ты знаєш что, что любишь, ненавидиш,

Так вере мне, что еще свободы ты не видиш.

Свободным учинить, коль смерть мене должна,

Так верно, лучшая на свете вещь она

Надо... нам ничто ни правит никогда,

Мы сами волею, вертимся завсегда.

Спокойно в аде, кто в бедах не может жить,

Тот господу еще не начинал служить.

Люблю єдину вещь, но вещи той не знаю,

Так для того ту вещь любить и начинаю.

Равно печаль и скорбь, терпящій человек,

От божіих совершенств, конечно, не далек.

Ты богу не скучай! в тебе источник сей,

Коль не заменит его во плоти, прольется всей!

Хоть крест спасителеви на высоте стоит,

Но не в тебе сей крест, он блага не дарит.

Хотя воскрес Христос, спасенье ты не зриш,

Коль во гробе сам еще твоих грехов лежиш.

Коль бог есть огнь, так будь костром в сердце ты,

В котором древеса сожгутся суеты.

Не только должны мы на све-те все любить,

Но сами есме бог любовью должны быть.

Бог вечный есть покой, не хищет ничего,

Не хощет коль, а ты, так образ ты его

Постой! Куда бежиш? в тебе блаженства суть,

Коль бога ищещ вне, неправеден твой путь.

Бог сладкий сон во мне, и что во мне цветет,

Так силу цвесть тому дух божій подает,

[58 л.] Кто сам в себе войдет, тот слышит божье слово, По всем местам оно тебя учить готово. Кто с богом съединен, не погибнет сей вовеки, Хоть в смерть низвержен он, хоть в тартаровы реки. Я богу предаюсь, хоть стану сокрушаться,

Віршеві передує напис: тогожде автора.

239

Не буду будто бы от радости смеяться. Как скоро божій огнь, растопит мя всего, Мой прежній вид, отдаст мне существо его. Коль в міре человек такую знает радость, . Так тот не ведает, какая в боге сладость. Хоть в тысящи (нерозб.) меня ты заключит, Парящий к богу дух свободы не лишиш. Вначале завсегда источник чист и ясен, Коль пьеш не из того, напиток сей опасен. Коль оно зреніе желает прельщаться Утратить может свет, и в век слепым остаться, Бог вечное добро, болезни, муки, ад, Все злости, человек, в тебе одном лежат. Коль верны богу мы, хоть страждаєм, хоть скучаем, Все в мире горести нам будут светлым раем. Когда очам нибудь красою, душу льстиш Так во гробе со Христом... еще лежиш. Чем больше, смертный, сам исходишь из себя, Тем должен больше бог вливаться сам в тебя. И ад и небеса во сердце суть твоем, Так, что ты избереш во веки будеш с тем.

[58 зв.] Что агнец есть Христос, напрасно веселюся, Коль агнцем божіим и сам не учинюся. Когда младенцем ты не учинишся сам, Не выдеш в узку дверь, к божіим сынам. Кто будет тако чист, как первый божій свет, Того невестою всевышній назовет. При божіем агнце ты коль хощем ввек стоять, Так должно здесь еще вслед за ним ступать. Премудрость смотрит сама в свое зерцало, Ты зеркало сіе, она твое начало. Колико в боге дух, к душе сам бог толико, Сіе смешеніе и свято и велико. Не там наш бог, не здесь? Себя тому он кажет, Чьи ноги, руки чьи, чью плоть и душу свяжет. Не хлеб питает нас: что по хлебе насыщает, В том слово божіе дух, силу, жизнь вмещает. Кто просит о земном, подобен тот слепцу, Тот тварям молится, не молится творцу. Что солнца луч вредит взиранью твоему, Причиною ты сам, не божій свет тому, Что есть..! Я храмом божіим слит. И камнем к жерцом и жертвой должен быть. Кто сыном божіим быть в душе закленется, Тот в яслях меж скотом с рабами остается. Кто служит господу из плоти, из блаженства, Тот божіих сынов не ищет совершенства. Во Вифлееме бог хоть сто крат родится, А не в твоей душе, твой дух не просветится.

[59 л.] Колеса мысли суть, ты сам рождаеш время, Коль мысли суетны, оно для мыслей бремя. Коль новых ты людей знать хочеш имена,

240

Спроси, кем звался бог во всяки времена,

Излишков не люблю, и мой умерен вкус,

Но дай мне то, мой бог! Что мой имеет Иисус.

Бог царства не дает небесного тебе,

Сам царство привлеки всей силою к себе.

Что больше любит бог, покой или труды?

Бог любит все сіе, так делай то же ты.

Не мысли, человек, Антихрист кто и зверь,

Коль ты не божій сын, так ты сія теперь.

Из Вавилона ты никогда не убежиш,

Сам будеш им, в себе языки разделиш.

Гнев адскій, пламень есть, когда ты им горишь,

Так божій одр в себе и жжеш ты и скверниш.

Твоя с божеством соединенна доля,

Коль ты всегда твердиш: да будет божья воля!

Коль любиш ты Христа, тогда им весь горишь,

Ты храминой себе христовой учиниш.

Быть сыном божіим себя определи,

Небесно царство ты получиш на земли.

Невеста! бодрствуй ты, жених к тебе грядет,

Коль не готова ты, так с ним и брака нет.

Коль рая, человек, в душе твоей не зрится,

Так верь, что вечно в нем не может водвориться.

Погибнет и следы по аду обратит.

[59 зв.] Что есть девичество? Спроси, кто есть твой бог? Будь чист в душе, дабы познать обоих мог.

Подав I. Іваньо

НОВІ ПЕРЕКЛАДИ ЛАТИНСЬКИХ ВІРШІВ Г. СКОВОРОДИ

Трьох ворогів своїх виразно бачить ще воїн Христовий,

Війни з якими йому завше провадити слід: Перший же з цих ворогів — це ти, мавпо фарбована, світе,

Ти, кого наш провідник гробом прикрашеним зве. Другий — це тіло жіноче принадне, яке повсякчасно

Чоловіків надить всіх й вабить до всякого зла. Ворогом третім, грізнішим від решти, є зла всього демон,

Батько безглуздя, яке зроджує всякеє зло. Христів рекруте, меча собі куй і затям, що та битва

Вічна — це наше життя. Завше про це пам'ятай!

Розум коли цей твій діє побожно, то це тебе гідне.

Краще вчинити, ніж це, він і не може ніяк. Нехтує він всім непевним і певним лиш дивиться оком,

Як жалюгідна юрба дба про бездонний живіт. Так поступай завше: що є святіше від цього театру?

Так поступають боги. Так робить кожний мудрець. Вежу цю часто відвідуй, щоб звідси ти міг споглядати,

Що смітник робить людський в світі широкім тепер. О, як я бачу, що ти молодим вже так можеш багато,

То ж, як дозрієш, яких радощів я доживу!

241

Люта зима як шаліє, моряк кораблів не спускає:

Спокою днів весняних стійко вичікує він. Ви теж господнього дня зачекайте, коли святий дух той

Сутнє все в світі своїм полум'ям теж злагіднить. Ти ж як довіритись мореві світському знайдеш відвагу,

Хвилі, питаю, які слід тобі буде знести? Отже, пильнуйся, щоб твоя мандрівка не випала взимку:

Щоб не обрав ти навгад місця собі у житті. Доки Христос сам тебе не навчить, ти у гавані плавай —

Шлях небезпечний вночі, взимку ж і море грізне. Знай, що Христос лише небагатьох з хвиль високих рятує!

О, зате з них багатьох хвиля морська поглина! Ти коли ще не зазнав небезпеки відкритого моря,

То ж небезпеку свою з горя ти інших пізнай. Навіть серця обережні диявол теж хвилями криє.

Що же бува тоді з тим, хто обережним не є? Спокій святий муз у гавані свято шануй ти назавше.

Станеш щасливим, коли матимеш власне добро.

Рай, як подейкують люди, настільки приємний, що в ньому Жити приємно могла б кожна людина й сама.

Хтось на питання, що мудрістю справжньою зветься, промовив «Спільником бути собі й бути собі теж рівня».

Раєм тому буде мудрому будь-який берег і місто Будь-яке, кожна земля й будь-яка хата на ній.

Тілом від вас я далеко, проте до вас близький я серцем:

Серце ж голубкою в нас щирою Ноя живе. Що ж бо дивніше у світі від серця святого безодні?

Серце ж святе лиш таке, що осягнуло висот. Інше все — сіно, трава, все — полова, примара і порох.

Тлінне все. Вічна лише серцем людина стає. Чистим є серце в любові. Любов же буває лиш в серці.

Ця ж бо любов — бог. Тому вічно людина живе. Люди, навіщо стовпієте вельми з зірок й з океану?

Йдіть! Повертайте домів! Досить пізнать вам себе. Амінь.

Все, що існує, виходить з безодні шляхетного серця, Завше по смерті своїй все починається знов:

Дзерня пускає стебільця, заховані досі у надрах.

Смерті жахаєшся ж чом? Ось тобі приклад який.

Вивчи те, в чому щасливе, як кажуть, життя полягає.

Інше забудь все, лише серце хай б'ється твоє. Серцем тримайся всіх вимог його й пам'ятай слова божі:

«Сину мій, сину! Своє серце мені ти віддай! Серце мені дай ціле, бо як серця свого ти частину

Світові даш, тоді я серця твого не візьму». Той є щасливим, хто зміг осягнути в житті своїм щастя,

Той щасливіший проте, хто може ним користать. їжу й напій рятівний відшукати тобі ще не досить,

Смак як хворобою твій нині зіпсований вкрай.

242

Що тобі з того, що деннеє світло яскраво сіяє,

Зір коли твій й голова нині затьмарені вкрай? Вчить нас дозвілля діяльне; ми ж пнемося жити щасливо

Завдяки лиш кораблям й пишним берлинам панів. Те, чого прагнеш, мій друже,— всередині тебе:

Матимеш спокій, коли долю полюбиш свою. Щастя не знає, хто кращої хоче. Бо той лиш щасливий,

Хто задоволений тим, що йому доля дала. Ти коли...

В кожному з нас як щасливе життя, то, питаєш: «Чому це

Горстка людей так мала може його осягти?» О, це тому, що їм правити важко своєю душею

И вміло бажання свої ще не навчились гнуздать. Мчить манівцями, горбами крутими й над прірвами скаче

Вершник безсилий, коли править не вміє конем. Морем і долом, крізь битви й вогні мчить той, хто не ВЗМОЗІ

Розумом вести в житті душу шалену свою. Де ж допомога? — В святих книжечках, що очищують душу

Й кожному раду дають, як почуттям керувать. Мало це в собі ховати, а вчинками виразить треба:

З часом у вправах рекрут воїном вправним стає. З воїнів цих лише вийти нам зможе той цар дивовижний,

Був яким вчитель Христос й з ним враз всі учні його.

В гавані плаває, хто уникає в житті справ всіляких,

Хто від цнотливості теж вельми далеко й турбот. Світові й хвилям його хто вручає себе обережно,

В гавані плаває той, й човен безпечний його. В море глибоке вітрила коли хтось спрямує, який же

Подиху страх позбавля? Хвиля яка його б'є? Вчетверо той щасливіший, хто в море відкрите не ходить.

Де спокій вчений бува, муза там мирна живе. О, святий спокоє! О, даре божий, непізнаний досі!

Вартість пізнати твою розумом можна лише. Ну ж бо! Тримайся лиш гавані! Знехтуй ти черні дарами!

В море ж пустившись, вже сам більше своїм не будеш. Що до турбот тобі? Знай, що турботи — це терні колючі:

Здушують завше вони бога святії слова. Не прорікає Христос їх у морі відкритім й не сіє —

В гавані плаває. Тут, тут він навчає своїх.

З нагоди дня св. Духа

О, щоби влився до наших сердець святий дух той, якого

Лікар в синів своїх всіх завше з любов'ю вливав. Дух той новий, що серця своїм завше вогнем оновляє,

Робить новими слова й зроджує вчинки нові. Дух той новий, лагідніший від подуву легких зефірів:

Він як лише завіта, землю враз творить нову; Рух сфер небесних, часи і життя настають нові всюди,

Квапно старий час втіка, час же новий настає. Люди вже здійснюють вчинки новії й слова нові кажуть,

Родяться погляд новий, ноги й серця теж нові.

16*

243

Що тобі з того, що деннеє світло яскраво сіяє,

Зір коли твій й голова нині затьмарені вкрай? Вчить нас дозвілля діяльне; ми ж пнемося жити щасливо

Завдяки лиш кораблям й пишним берлинам панів. Те, чого прагнеш, мій друже,— всередині тебе:

Матимеш спокій, коли долю полюбиш свою. Щастя не знає, хто кращої хоче. Бо той лиш щасливий,

Хто задоволений тим, що йому доля дала. Ти коли...

В кожному з нас як щасливе життя, то, питаєш: «Чому це

Горстка людей так мала може його осягти?» О, це тому, що їм правити важко своєю душею

И вміло бажання свої ще не навчились гнуздать. Мчить манівцями, горбами крутими й над прірвами скаче

Вершник безсилий, коли править не вміє конем. Морем і долом, крізь битви й вогні мчить той, хто не ВЗМОЗІ

Розумом вести в житті душу шалену свою. Де ж допомога? — В святих книжечках, що очищують душу

Й кожному раду дають, як почуттям керувать. Мало це в собі ховати, а вчинками виразить треба:

З часом у вправах рекрут воїном вправним стає. З воїнів цих лише вийти нам зможе той цар дивовижний,

Був яким вчитель Христос й з ним враз всі учні його.

В гавані плаває, хто уникає в житті справ всіляких,

Хто від цнотливості теж вельми далеко й турбот. Світові й хвилям його хто вручає себе обережно,

В гавані плаває той, й човен безпечний його. В море глибоке вітрила коли хтось спрямує, який же

Подиху страх позбавля? Хвиля яка його б'є? Вчетверо той щасливіший, хто в море відкрите не ходить.

Де спокій вчений бува, муза там мирна живе. О, святий спокоє! О, даре божий, непізнаний досі!

Вартість пізнати твою розумом можна лише. Ну ж бо! Тримайся лиш гавані! Знехтуй ти черні дарами!

В море ж пустившись, вже сам більше своїм не будеш. Що до турбот тобі? Знай, що турботи — це терні колючі:

Здушують завше вони бога святії слова. Не прорікає Христос їх у морі відкритім й не сіє —

В гавані плаває. Тут, тут він навчає своїх.

З нагоди дня св. Духа

О, щоби влився до наших сердець святий дух той, якого

Лікар в синів своїх всіх завше з любов'ю вливав. Дух той новий, що серця своїм завше вогнем оновляє,

Робить новими слова й зроджує вчинки нові. Дух той новий, лагідніший від подуву легких зефірів:

Він як лише завіта, землю враз творить нову; Рух сфер небесних, часи і життя настають нові всюди,

Квапно старий час втіка, час же новий настає. Люди вже здійснюють вчинки новії й слова нові кажуть,

Родяться погляд новий, ноги й серця теж нові.

16*

243

Так і те дерево, взимку мертве, весняним як лиш сонцем

Щедро зігріте згори, може зродити плоди. Ось де безглузда юрба, ось її слова, руки і ноги —

Прагне до чого вона? Робить що й мріє про що? Всюди чванливе говорять, усюди говорять жадливе:

Це ж чи слова вже нові? Ні, це старі ті ж слова! Злочин усюди панує і розкіш, й брудна ненажерність:

Вчинки чи це вже нові? Ні, це ті ж вчинки старі! Прагнуть лише того, що є для черева й смертного тіла:

Це ж чи серця вже нові? Ні, це старі ті ж серця! Горе мені! Мій ласкавий заступнику, йди вже до мене!

Серце мені дай нове, дай слова й руки нові! й з печери визволи, де проживає юрба жалюгідна:

З небом мене ти з'єднай, де земля сяє нова.

Тіло даремно їсть той, хто на з'їденім тілі спинився

І не для того він їсть, духа щоби осягти. Чернь нечестива торкатися може Христового тіла,

Божого ж духу дійти зла не в спромозі юрба. Є тлінне тіло, проте, окрім нього, є також духовне.

Тіло не є рятівним,— дух порятунок дає. Тіло не зможе тобі помогти, як спинивсь ти на ньому;

Завдяки ж саме йому ти мусиш духа дійти. Нащо плекаєш оливку, яка плодів дати не може?

Нащо й садити, коли бруньки не пустить вона? Тіло Христове навіщо їси, коли ти не змінився?

Нащо насіння береш, дать як не в змозі плодів? В землю насіння засіяне хоч від тепла й зігниває,

Дух новий з нього проте родить плоди все нові. Так, коли б тліннеє тіло твоє смерть ніколи не брала,

Духа нового також ти би ніколи не мав. Разом з лихими гадками зречися й людини старої,

Погляд новий обери й божії справи нові. Нащо їси його тіло, як розум його відкидаєш?

Чи ж бо не ліпша душа й не важливіша над все? Тілом своїм їси тіло, а серця його уникаєш

Серцем своїм. То ж скажи, що це за дружба така? Зміг ти його цілувати, науки ж його не засвоїв —

Хто ж коли в світі зумів духи ворожі з'єднать? Сам же Христос — простота, а ти шати, палати і їжу

Перебираєш. Так що ж дасть тобі тіло святе? Бог — це невинність, а я ж приглядаюсь в обличчя повії —

Чи ж допоможе мені тіло Христове святе? То ж враз прийми, найдорожчий, ти з тілом і душу Христову:

З господом богом тоді духом єдиним будеш.

З латинської переклав М. РОГОВИН.

244

БІБЛІОГРАФІЯ ЮВІЛЕЙНОЇ ЛІТЕРАТУРИ 1

Склали:

В. Д. Прокопенко, Р. А. Ставинсъка, Ю. Г. Шевченко (м. Харків)

ТВОРИ Г. С. СКОВОРОДИ

:тову:

іеклав ОВИЧ.

Повне зібрання творів. У 2-х т. (Ред. колегія: В. I. Шинкарук (голова) та інші. Вступ, стаття В. ПІинкарука та І. Іваньо). К., «Наукова думка», 1973. (АН УРСР. Ін-т філософії).

Т. 1. (Розділи: Пісні. Вірші. Байки.— Трактати. Діалоги). 531 с. з іл. і факс; 1 л. портр.

Т. 2. (Розділи: Трактати.— Діалоги.— Притчі.— Переклади.— Листи.— Різне). 574 с. з іл. і факс; 1 л. портр. Імен, покажчик: с 561—570.

Сочинения. В 2-х т. (Ред. коллегия: В. И. Шинкарук, В. Е. Евграфов и др. Сост., пер. и обраб. И. В. Иваньо и М. В. Кашубы. Вступит, статья И. В. Иваньо и В. И. ПІин­карука). Μ., «Мысль», 1973. (АН СССР. Ин-т философии. Филос наследие).

Т. 1. (Песни.— Стихи.— Басни.— Трактаты.— Диалоги). 511 с. 1 л. портр. Список лит. в примеч.: с. 465—500.

Т. 2. (Трактаты.— Диалоги.— Притчи.— Письма.— Филол. и переводч. работы.— Биогр. очерк М. И. Ковалинского). 486 с. Список лит. в примеч.: с. 417—473.

Вибрані твори. В 2-х т. (Упорядкування, підгот. текстів та приміт. Б. А. Деркача. Іл. В. Я. Чебаник). К., «Дніпро», 1972.

Т. 1. Сад божественных песней, прозябшій из зерн священного писанія.— Басні Харьковскія.— Інші твори. 271 с

Т. 2. Із філософських творів. 278 с

Вибрані твори. (Упорядкування, підгот. текстів, вступ, стаття та примітки Б. А. Дер­кача. Мал. В. П. Губенка). К., «Дніпро», 1971. 135 с. з іл.; 2 л. іл. і факс. (Шкіль­на б-ка).

Розділи: Із збірки «Сад божественных песней».— Басни Харьковскія.— Інші твори.

Избранное. Песни, басни, притчи. (Вступ, статья И. Драча. Ил. Ю. Логвин). М., «Худож. лит.», 1972. 231 с с ил.

Циклы: Из «Сада божественных песен».— Разные стихотворения.— Из «Харьков­ских басен».— Притчи.

Вибране. Вірші та байки. (Перекл. Л. Міріджаняна. Вступ, стаття Г. Татосяна).— Єреван. «Айастан», 1972. 109 с. з іл. Вірмен, мовою.

Поезії. (Ред. колегія: Μ. П. Бажан та інші. Вступ, стаття І. І. Пільгука. Упоряд­кування текстів та приміт. В. В. Яременка). «Рад. письменник», 1971. 239 с 1 л. портр. (Б-ка поета).

Розділи: Сад божественных песней.— Інші віршовані твори.— Переклади Г. С. Ско­вороди.— Басни Харьковскія.— Додаток.

Це далеко не повний перелік видань до ювілею Г. С. Сковороди.

245

Літературні твори. (Вступ, стаття, с. 5—21. Упорядкування текстів і приміт. Б. А. Деркача). К., «Наукова думка», 1972. 436 с.

Сад пісень. Вибр. твори. (Для серед, шкільного віку. Пер. М. Зерова та ін. Вступ, стаття «На позвах із сучасністю», с. 5—26, упорядкування та приміт. В. В. Яременка. Ред. колегія: В. Я. Андрущенко та ін. Портр. та іл. худож. С. Артюшенка). К., «Веселка», 1972. 203 с. з іл. (Шкільна б-ка).

Сад божественных песней. (Упорядкування, передмова та приміт. Дж. Асатіані). Тбілісі, «Мерані», 1972. 122 с. з портр. Груз, мовою.

Байки Харківські — Афоризми. (За ред. О. Р. Мазѵркевича. Упорядник і авт. перед­мови Н. О. Батюк. Іл. В. Д. Чернуха). X., «Прапор», 1972. 131 с. з іл.

Байки Харківські. (Для ст. віку. Перекл. та післямова Р. Чілачава. Іл. Д. Зара-пишвілі). Тбілісі, «Накадулі», 1972. 79 с. з іл. Груз, мовою.

Счастливый след. (Сб. Предисл. О. Баканидзе). Тбилиси. (Изд-во Тбил. ун-та), 1972. 144 с. Тит. л. и предисл. парал. на укр. и груз. яз. Текст парал. рос. і груз, мовами.

Вшановуємо славетних. Репертуарний збірник. К., «Мистецтво», 1972. 247 с.

* * *

Васильченко Є. Мурах і Свиня.— Бджола і Шершень. (Байки). За сюжетами байок Г. Сковороди. Іл. П. Костюченко —«Літ. Україна», 1 .XII 1972 р.

Драч І. Ф. Сковородіана. (Низка варіацій і переспівів).— У кн.: Драч І. Ф. До джерел. Вірші. Поеми. Переклади. К., 1972, с. 141—146. Вірші: Весняна пісня Григорія Варсави Сковороди. (З листа до Ковалинського).— Молитва сліз Григорія Варсави Сковороди.— Сердечна печера Григорія Варсави Сковороди. (Сад божественних пісень. Пісня 8). — Час (Сад божественних пісень. Пісня 23).

Література про життя і творчість Г. С. Сковороди

Андреева В. Поборник добра и разума.— «Моск. комсомолец», 2.ХІІ 1972 г.; «Правда Востока», Ташкент, 2.ХІІ 1972 г.

Анкудинова О. В. Лесков и Сковорода. (К вопросу об идейном смысле по­вести Лескова «Заячий ремиз»).— «Вопр. рус. лит.», Львов, 1973, вып. 1 (21), с. 71—77.

Б а г а л і й Ю. В., Сарана О. Л. Спадщина філософа і поета.— «Веч. Харків», 13.VI 1972 p. з фото.

Бажинов І. Д. Сповнений глибокої поваги. Л. М. Толстой про Г. С. Сковоро­ду.— «Літ. Україна», 1 .XII 1972 р.

Баканидзе О. А. Григорий Сковорода. Тбилиси, «Мерани», 1972. 101 с. Груз, мовою.

Барабаш Ю. Я. «Вем человека...» («Знаю человека»). О поэзии Г. Сковороды и немного о нем самом.— «Москва», 1972, № 11, с. 193—209.

Білич Т. А. Великий народний філософ.— «Веч. Харків», 2.ХІІ 1972 p.

Билыч Т. А. Просветитель, демократ, гуманист.— «Лит. Россия», 1 .XII 1972 г.,

с. 12.

Білодід I. К. Видатний український філософ-демократ, просвітитель, поет Г. С. Сковорода.— «Вісн. АН УРСР», 1972, № 11, с. 76—88.

Білодід І. К. Живий у пам'яті поколінь.— «Літ. Україна», 1 .XII 1972 р.

Б л удов Я. С Присвячено Г. С. Сковороді. (Рец. на кн.: Ніженець А. М.: На зламі двох світів. X., «Прапор», 1970); Табачников И. А. Григорий Сковорода. Μ., «Мысль», 1972.—«Веч. Харків», 19.11 1973 р.

Бонч-Бруевич В. Д. В памяти народной... (Об отношении В. И. Ленина к наследию Г. Сковороды. Из писем В. Д. Бонч-Бруевича акад. П. Г. Тычине [от 19 янв. 1945 г.] и литературоведу А. М. Ниженец [от 6 апр. 1965 г.]). Публикация В. Д. Бонч-Бруевича и К. Б. Суриковой.— «Лит. газ.», З.ХІІ 1972 г., с. 6.

Видатні діячі культури про Г. С. Сковороду (I. Франко, М. Костомаров, Г. Дани-левський, Л. Толстой).— У кн.: Вшановуємо славетних. К., 1972, с. 9—10.

Від Вишенського до Сковороди. (З історії філософської думки на Україні XVI— XVIII ст.). К., «Наукова думка», 1972, 143 с. Серед статей: А. П. Μ а ρ к о в. Співвідно­шення духовного і матеріального у філософії Г. С. Сковороди.— Д. П. К и ρ и к. Світ символів Г. С. Сковороди.— I. В. І в а н ь о. Етика Сковороди і філософія Епікура.— I. А. Табачников. Сковорода і Сократ.

Галузинская В. Странник на дороге добра.— «Наука и жизнь», 1973, № 5, с. 61—64.

Г о л о в а χ а И. П. Г. С. Сковорода. Сочинения в двух томах.— «Вопросы фило­софии», 1974, № 8, с. 175—177.

246

Г о л о в ах а I. П., Стогній I. П. Філософ-гуманіст Г. С. Сковорода. К., По-літвидав України, 1972. 76 с; 2 л. іл. і факс.

Горський В. С. Філософія Сковороди у дореволюційних вітчизняних дослі­дженнях.— «Філос. думка», 1972, № 5, с. 44—54.

Гребенна П. П., Матковська І. Я. Об'єкт дослідження — філософія Г. С. Сковороди.— «Філософська думка», 1974, № 1, с. 132—134.

Гребенная Г. П. Педагог-демократ.— «Нар. образование», 1972, № 11, с. 82—83.

Гребенная Г. П., Ткаченко A.M. Педагогические взгляды и деятельность Г. С. Сковороды.— У кн.: Очерки истории школы и педагогической мысли народов СССР XVIII в.—первая половина XIX в. М., 1973, с. 393—398.

Грицай М. С. Вивчення фольклористичних інтересів філософа і поета.— «Нар. творчість та етнографія», 1972, № 5, с. 21—24.

Грицай Μ. С. Видатний філософ і поет.— «Укр. мова і літ. в школі», 1972, № 12, с. 74—81.

Грицай Μ. С. Лавня українська поезія. (Роль фольклору у формуванні образ­ного мислення українських поетів XVI—XVIII ст.). Вид-во Київськ. ун-ту, К., 1972.

Грицай Μ. С. Поетична творчість Г. С. Сковороди і фольклор.— «Вісн. Київ, ун-ту», 1972, № 14, Сер. філол., с. \3—\8.

Грицай Μ. С. Г. С. Сковород.— «Сред. спец. образование», 1972, № 9, с. 53— 55 с портр.

Громова Т. М. Правді торуючи шлях.— «Вітчизна», 1972, № 12, с. 205—207.

Дашкевич В. В памяти народной.— «Правда Украины», 1 .XII 1972 г.

Двойченко - Μ аркова Ε. Г. Сковорода в творчестве А. Хаждеу.— «Кодры», Кишинев, 1972, № 12, с. 135—140.

Дзеверин О. Г. Видатний просвітитель про навчання і виховання дітей.— «Почат, школа», 1972, № 12, с. 64.

Дігтяр С. І. Образи співбесідників та їх роль у бабаївському циклі філософ­ських діалогів Г. С. Сковороди.— «Укр. літературознавство», 1973, вип. 18, с. 102—109.

Драч И. Ф. Поэту — через века.— «Лит. газ.», З.ХІІ 1972, с. 6.

Драч И. Ф., Крымский СБ., Попович Μ. В. Се человек! — «Коме, прав­да», З.ХІІ 1972.

Євдокименко В. Ю. Г. С. Сковорода і суспільно-політична думка на Україні. (В XIX та XX ст.).— «Філос. думка», 1972, № 5, с. 35—43.

Епістолярний документ 1824 року про Сковороду. Лист І. Р. Мартоса до В. Я. Ло-миковського.— «Нар. творчість та етнографія», 1972, № 5, с. 37—44.

Жовтобрюх М. А. Відбиття процесу становлення фонологічної системи україн­ської літературної мови у творах Г. С. Сковороди.— «Мовознавство», 1972, № 4, с. 59—70.

Загребельний П. Ум всеосяжний і бунтівливий.— У кн.: Наука і культура. Україна. 1972. К., 1972, с. 361—369.

Закалюжний Μ. М. Педагогічна думка античного світу і Г. С. Сковорода.— «Інозем. філологія», 1972, вип. 28. Питання класич. філології, № 10, с. 90—94.

І в а н ь о І. В. Григорій Сковорода — перекладач.— «Всесвіт», 1972, № 12, с. 217—224.

І в а н ь о І. В. Питання історико-філософської оцінки спадщини Г. С. Сковороди.— «Філос. думка», 1972, № 3, с. 18—29.

І в а н ь о І. В. Проблеми жанрової специфіки філософських творів Г. С. Сково­роди.— «Філос. думка», 1972, № 5, с. 84—92.

Іванъо І. В. Сковорода Григорій Савич.— Рад. енциклопедія історії України. Т. 4, 1972, К., с. 109, фото: с. 111.

І л ь н и ц ь к и й Μ. Μ. Невичерпна тема. (До 250-річчя від дня народження Г. С. Сковороди).— «Жовтень», 1972, № И, с. 144—148.

Карабутенко И. Ф. Г. С. Сковорода.— Настольный календарь, 1972, Μ., 1971, с. 182 с портр.

Кашуба М. В. В поисках счастья человеческого. (О филос. взглядах укр. мыс­лителя и поэта).— «Наука и религия», 1972, № 12, с. 86—88.

Кирик Д. П. Учения Г. С. Сковороди про мікрокосм.— «Філос. думка», 1972, № 5, с. 67—75.

Кириченко Ф. Т. З подорожей любомудра (по Україні).— «Нова праця», 6.V 1972 р.

Кириченко Ф. Т. Лев Толстой і Григорій Сковорода.— «Нова праця», ЗО.V 1972 р.

Колісник А. Ю. Г. С. Сковорода як педагог.— «Зоря», 26.ѴШ 1972 р. з фото. Кононенко К. Мудрець на Черкащині. (В с. Коврай).— «Нова праця», 5.ІХ \972 р.

247

Г. С. Сковорода — выдающийся гуманист. «Вопр. фило-

«Лит. газ.», 1972 г.,

Константинов Ф. В. софии», 1973, № 2, с. 142—149.

Константинов Ф. В. Философ, гуманист, просветитель-З.ХІІ, с. 6.

Косяченко В. И. «...Як яблуня в своїм зерняті». (Про збірку Г. С. Сковороди «Басни Харковскія»).— «Літ. Україна», 1 .XII 1972.

Красицький Д. Φ. З одного джерела. (Про філос. погляди Г. С. Сковоро­ди) .—«Людина і світ», 1972, № 10, с. 26—28.

Лавров С. Поборник добра и разума.—«Коммунист Таджикистана», 2.ХІІ 1972 г.

Лис а к М. С. Глашатай розуму.— Донецьк, «Донбас», 1972, № б, с. 99—104.

Лысенко А. А. Проблема личности в философии Григория Сковороды.— «Науч. докл. высш. школы. Филос. науки», 1972, № 6, с. 88—96.

Лисенко О. «А мой жребий с голяками...» До 250-ліття від дня народження Григорія Сковороди.— «Україна», 1972, № 48, с. 10—11.

Лисенко О. Віра в людину.— «Робітнича газ.», 1 .XII 1972 р.

Лисенко О. Гуманістичні ідеали Григорія Сковороди.— «Рад. літературознав­ство», 1972, № 11, с. 61—70.

Μ а з ν D к е в и ч О. Р. Благословенні ви, сліди. До 250-річчя з дня народження Г. С. Сковороди.—«Веч. Харків», 27.ІХ, З, 10.Х 1972 р.

Мазуркевич О. Р. Живим словом і писанням... (До 250-річчя з дня народжен­ня Г. С. Сковороди) .— «Прапор», 1972, № 11, с. 63—66.

Маз ν ρ к е в и ч О. Р. Г. С. Сковорода — учитель поетики.— «Укр мова і літ в школі», 1972, № 10, с. 51—58.

Мазуркевич О. Р. Учитель поезії.— «Зоря», 10.VI 1972 р.

Мазуркевич О. Р. Учитель словесності.— «Літ. Україна», 15.ІХ 1972 р.

Малицький Φ. М. Мудрець із Чорнух —У кн.: Цвіт ломикаменя. К., 1971. «Радянський письменник».

Матковская И. Я. От Вышенского до Сковороды (Из истории философской мысли на Украине XVI—XVIII вв.) — «Вопросы философии», 1974, №2, с. 177—178.

Методичні рекомендації «Педагогічні ідеї Г. С. Сковороди і сучасність», Χ., 1972, 14 с. (Харк. держ. пед. ін-т). Складач Α. Μ. Доценко.

Михайленко А. Місцями знаменитого життя.— «Веч. Харків», 16.VI 1972 р.

Музей Сковороды (в Сковородиновке).— «Красное знамя», X., 6.ѴІ 1972 г.

Ніженець Α. Μ. «Мені хочеться написати про нього...» — «Рад. літературо­знавство», 1973, № 1, с. 78—79.

Ніженець А. М. Над листами Бонч-Бруєвича (До питання про нащадків Г. С. Сковороди). З архівних джерел. (З приміт. ред.) — «Прапор», 1972, № 11, с. 56—59 з іл.

Ниженец А. М. Певец свободы — «Красное знамя», X., З.ХІІ 1972.

Η і ч и к В. Μ. Філософські попередники Г. С. Сковороди в Києво-Могилянській академії. (Т. Прокопович, Г. Кониський).—«Філос. думка», 1972, № 2, с. 46—59.

Овчаренко І., Бойко І. Григорій Сковорода на берегах Дінця.— «Рад. Донеччина», 20.Х 1972.

Олейник М. Подвиг Григория Сковороды — «Огонек», 1972, №49, с. 10—11.

Пачовський Т. І. Жанрові особливості віршів Г. Сковороди.— «Укр. літера­турознавство», 1973, вип. 18, с. 110—115.

Π а ш у κ А. І. І. Вишенський і Г. Сковорода.— «Філос. думка», 1972, № 5, с. 76—83.

Пашук А. І. Мислитель-гуманіст.— «Жовтень», 1972, № 11, с. 110—116.

Пашу κ А. І. Проблема щастя у філософському вченні Г. С. Сковороди.— «Укр. літературознавство», 1973, вип. 18, с. 96—102.

Педагогічні ідеї Г. С. Сковороди. (Збірник статей. Ред. колегія: О. Г. Дзеверін (відп. ред.) та інші). К., «Вища школа», 1972, 246 с. Бібліогр.: с. 242—245.

Пилипчук Р. Григорій Сковорода і театр —«Укр. театр», 1972, № 5, с. 28—30.

Пільгу к І. І. Григорій Сковорода. (Худож. життєпис). К., «Дніпро», 1971, 262 с; 9 л. іл.

Пільг у к І. І. У сузір'ї мислителів —К., «Дніпро», 1972, № 11, с. 122—127.

Поліщук Φ. М. Григорій Сковорода. Семінарій. К., «Вища школа», 1972, 207 с; 1 л. портр. Імен, покажчик: с. 200—205.

Пономаренко В. Я. Великий син народу —«Нова праця», 28.ХІ 1972.

Пономаренко Μ. Ф. Вчителювання на Черкащині.— «Черкаська правда», 21.Х 1972.

Пономаренко 2.ХІІ 1972.

Попович М. В. «Філос. думка», 1972, № 5, с. 55—66.

Μ. Ф. Г. С. Сковорода і Черкащина.— «Молодь Черкащини», Антиномія «простоти істини» у філософії Григорія Сковороди.—

248

Редько Μ. П. Видатний український мислитель-гуманіст.— «Комуніст України», 1972, № 11, с. 53—62.

Редько Μ. П. Видатний філософ-гуманіст. К., 1972, 48 с. (Т-во «Знання» УРСР. СерП. Сусп.-політ., № 21).

Редько Μ. П. З вірою в майбутнє. (Життя і діяльність Г. С. Сковороди).— «Зоря Полтавщини», З.ХП 1972.

Редько Н. П. Философ, писатель, гуманист.— «Правда Украины», 1 .XII 1972.

Самсоненко С. Наш видатний земляк.— «Рад. освіта», 19.11 1972.

Сар бей В. Г. Історичні погляди Г. С. Сковороди.— «Укр. іст. журн.», 1972, № 11, с. 54—62.

С ар бей В. Г. Над творами великого просвітника.— «Вітчизна», 1972, № 12, с. 201—204.

С в і т л и ч н а Г. Л. Г. С. Сковорода і Л. М. Толстой. (Про спільність і відмінність філос. поглядів).— «Філос. думка», 1972, № 5, с. 93—98.

Сиваченко М. Є. До історії української пареміографії: Г. С. Сковорода. (Про використання прислів'їв та приказок в творчості Г. С. Сковороди).— «Нар. творчість та етнографія», 1972, № 5, с. 25—36; 1973, № 1, с. 29—43.

Сидоренко Г. К. Українське віршування. Від найдавніших часів до Шевченка. К., Вид-во Київськ. ун-ту, 1972, 140 с.

Скрипилев Ε. А. Социально-политические взгляды Г. С. Сковороды.— «Сов. государство и право», 1972, № 11, с. 124—126.

Сокуренко В. Г. Природноправова теорія Г. С. Сковороди.— «Вісн. Львів, ун-ту», 1973. Сер. юрид., с. 3—9.

Стадниченко В. Я. Дивна сопілка. Нові записи в біографії мислителя.— «Ро­бітнича газ.», 31.V 1972, з портр. і іл.

Стадниченко В. Я. Повернення.— «Робітнича газ.», К., 12.III 1972.

Степанишин Б. І. Великий любомудр.— «Соц. культура», 1972, № 11, с. 18—19.

Степанишин Б. І. Поборник правди і свободи.— У кн.: Весняні обрії. К., 1972, с. 148—161.

Степанов Б. Й. Слово Сковороди.— «Трибуна лектора», 1972, № 11, с. 34—35.

Степовик Д. В. Григорій Сковорода й образотворче мистецтво.— «Образо­творче мистецтво», 1972, № 6, с. 26—27.

Стогній І. П. З криниць життя —«Сільські вісті», 1 .XII 1972.

Стогній І. П. Ідея праці. (Рец. на кн.: Ніженець А. М. На зламі двох світів. X., «Прапор», 1970).—«Робітнича газ.», 6.ІІ 1972.

Стогний И. П. Философ из народа.— «Наука и жизнь», 1973, № 5, с. 60.

Сухорский С. Ф. Выдающийся украинский мыслитель Григорий Сковорода.— «Сов. педагогика», 1972, № 12, с. 100—105.

Табачников И. А. Григорий Сковорода. М., «Мысль», 1972, с. 207. (Мыслители прошлого). Библиогр.: с. 201—206.

Табачников І. А. Педагогічні погляди Г. С. Сковороди.— «Вища і середня пед. освіта», 1973, вип. 6, с. 133—141.

Татосян Г. Провісник правди і свободи.— У кн.: Сковорода Г. С. Вірші і байки. Єреван, 1972, с. З—6. Вірм. мовою.

Тези доповідей Республіканської наукової конференції, присвяченої 250-річчю з дня народження Г. С. Сковороди (1722—1794). (Ред. колегія: д-р філол. наук проф. 3. С. Голубєва (відп. ред.) та ін.). X., Вид-во Харк. ун-ту, 1972, 179 с.

Філософія Григорія Сковороди. К., «Наукова думка», 1972, 310 с. (АН УРСР, Ін-т філософії). Зміст: В. І. Шинка рук. Вступ.— І. В. І в а н ь о. Життєвий шлях і формування світогляду.— В. Μ. Η і ч и к. Г. С. Сковорода та філософські традиції Києво-Могилянської академії.— Д. П. К и ρ и к. Вчення про дві натури та три світи.— I. В. I в а н ь о. Філософсько-етичне вчення Сковороди.— Післямова.

Ц ю π а І. А. У селі Григорія Сковороди. (Чорнухи. Чорнухин. р-ну Полтав. обл.).—«Сільські вісті», 27.Ѵ 1972.

Челак Μ. О. Світогляд Сковороди і сучасність.— «Прапор», 1972, № 11, с. 50— 54 з іл.

Чемеков И. Из глубины истории — в живую современность.— «Подъем», 1972, № 5, с. 123—124.

Чилачава Р. Байкар Григорій Сковорода.— У кн.: Сковорода Г. С. Харківські байки. Тбілісі, 1972, с. 72—77. Груз, мовою.

Шаблиовский Е. С. Выдающийся украинский мыслитель, философ, поэт.— «Вестн. АН СССР», 1972, № 11, с. 116—121.

Шабліовський Є. С. Поборник рівності і братерства.— «Літ. Україна», 1.ХІІ 1972, з портр.

Шаблиовский Е. С. Г. С. Сковорода. (К 250-летию со дня рождения укр. мыслителя и поэта). Μ., «Знание», 1972, 40 с.

249

Шерстнюк В., Маліс О. Г. Сковорода у Великому Бурлуці. (Харк обл ) — «Соц. Харківщина», 12.VIII 1972.

Шерстнюк В., Маліс О. Тричі ν Харківському колегіумі.—«Веч. Харків» 19.ІХ 1972. " F

Шинка рук В. І. Великий селянський просвітитель — «Філос. думка», 1972 № 5, с. 24—34. J

Шинкарук В. І. І гнів, і пристрасть, і любов —«Рад. Україна», 1.ХІІ 1972.

Шинкарук В. И. Философское учение Г. С. Сковороды.—«Вопр. философии» 1972, № 12, с. 112—118.

Шинкарук В. И., Иваньо И. В. Великий украинский просветитель.—«Изв АН Каз. ССР. Сер. обществ.», 1972, № 4, с. 14—21.

Шреєр-Ткаченко О. Я. Григорій Сковорода — музикант. К., «Муз. Україна», 1972, 94 с. з іл., нот.; 1 л. портр. Бібліогр.: с. 93—94.

Шудр я К. П. У шуканні істини, добра, краси.—«Культура і життя», З.ХІІ 1972.

Яременко П. Лірика роздумів і настроїв. (Про поетич. спадщину Г. С. Сково­роди) .— «Жовтень», 1973, № 2, с. 122—129.

Г. С. Сковорода в літературі та мистецтві Художня література

Лощиц Ю. М. Сковорода. М., «Мол. гвардия», 1972, 223 с; 13 л. ил. (Жизнь замечат. людей. Сер. биогр. Вып. 13520).

Ляшенко Л. І. Блискавиця темної ночі. (Повість про Г. С. Сковороду. Для мо­лодій, шкільного віку. Іл.: В. Кравченко). К., «Веселка», 1972, 152 с.

Малицький Ф. М. Безсмертя в народі. (Вірш).— «Закарпат. правда», З.ХІІ 1972.

Малицький Ф. М. Григорій Сковорода. (Вірш).— «Зоря Полтавщини», 6.ІІ 1972.

Моляко В. О. З віршів про Григорія Сковороду.—У кн.: Криголами. К., 1972, «Радянський письменник».

Олийник Б. И. «У стен вечного города». (Стих). Из цикла, посвященного Григорию Сковороде.— «Лит. газ.», З.ХІІ 1972, с. 6.

Олійник Б. I. «Дороги йшли, врізалися з розгону...» (Вірш).— «Кіровогр. прав­да», З.ХІІ 1972.

Олійник Б. І. Сковорода і світ. (Поема).— «Вітчизна», 1973, № 4, с. 5—10. ' Осадчий В. Сковорода. (Вірш).— «Дніпро», 1972, № 8, с. 77. Π а в л и ч к о Д. В. «І, виламавши палицю із тину...» (Вірш).— «Кіровогр. правда», З.ХІІ 1973.

Павличко Д. В. Сковорода. (Вірш).— «Донбас», Донецьк, 1972, № 6, с. 105—106.

Π ид палый В. О. Григорий Сковорода. (Стихи). Пер. с укр. Г. Шурмак.— «Радуга», 1972, № 11, с. 140.

Рильський Μ. Т. «Благословенні ви, сліди...» (Вірш).— «Закарпат. правда», З.ХІІ 1972; «Кіровоградська правда», З.ХІІ 1972.

Тельнюк С. В. З віршів про Сковороду: «Хай розпач розтинає душу...»,— «І помирав Сковорода непізнаний...»,— «Засмаглий, чорний, ніби циганчук...»,— «І от тоді у мідного бока...»,— «Прапор», 1972, № 4, с. 24—25.

Тичина П. Г. Сковорода. Симфонія. (Ред. колегія: Л. М. Новиченко та ін. Вступ, стаття С. В. Тельнюка «Перед очима душі», с. 5—47. Гравюри на дереві Ю. Г. Логвина). К., «Рад. письменник», 1971, 403 с. з іл.

Шевчук В. А. Предтеча. Роман (про Г. С. Сковороду). К., «Дніпро», 1972, 255 с.

Мистецтво

Владич Л. Бронза і граніт. (Образ Г. С. Сковороди в творчості рад. скульпто­рів).— «Культура і життя», З.ХІІ 1972.

Документальні кінострічки. (Фільми «Народний філософ» та «Відкрий себе»).— «Літ. Україна», 5.XII 1972. Підпис: наш кор.

Дубенко С. Сіяч мудрості і добра. (Образ філософа Григорія Савича Сковороди у радянському кіно).— «Новини кіноекрану», 1972, № 11, с. 9.

Книги, картини, скульптури, естампи. (Виставка книг і творів образотворчого ми­стецтва у Держ. музею укр. образотворч. мистецтва УРСР в Києві, присвяч. ювілею Г. С. Сковороди).— «Культура і життя», З.ХІІ 1972.

Посвящают художники. (Выставка к юбилею Г. С. Сковороды в Киевск. гос. музее укр. изобразит, искусства).— «Правда Украины», 1 .XII 1972.

250

Прохоренко К. В неспокої шукань. З творчої майстерні скульптора.— «Літ. Україна», 2.VI 1972. Про роботу І. П. Кавалерідзе над образом Г. С. Сковороди.

Савченко Г. Готуємо новий спектакль. (Народний театр при Золочів. районно­му Будинку культури).— «Зоря», 22.VIII 1972.

І. П. Кавалерідзе. «Григорій і Параскева».

У творах митців (Про виставку до 250-річчя з дня народження Г. С. Сковороди в Київ. Держ. музеї образотворчого мистецтва).— «Рад. Україна», 1 .XII 1972.

Естампи графіків Києва до ювілею Григорія Сковороди.— Альбом, «Мистецтво», К., 1972.

Григорій Сковорода. (Художники Харкова до 250-річчя з дня народження Григорія Савича Сковороди. Альбом-виставка. Ред. колегія: Є. Трегуб (голова) та інші. X., 1972. 24 естампа в обкладинці.

Рец.: Дяченко М. Дарунок до ювілею.— «Прапор», 1972, № 9, с. 81—83 з іл.; Попов А. Благодарная память.— «Красное знамя», 8.IV 1972; Попов А. Дарунок художників.— «Соц. Харківщина», 1 .XII 1972; Хмельницька А. Художники Харко­ва— Григорію Сковороді.— «Літ. Україна», 14.III 1972.

Григорій Сковорода 1722—1972. (С портр. изображением Г. Сковороды). Худож. В. П. Быстряков. К., «Мистецтво», 1972. Цвет, офсет.

Г. С. Сковорода. Портрет работы нар. худож. СССР В. И. Касияна, сделанный специально для «Литературной газеты».— «Лит. газ.», З.ХП 1972.

Г. С. Сковорода. (Портрет худож. Ю. Стаханова).— «Соц. Харківщина», З.ХП 1972.

Г. С. Сковорода. (Портрет худож. А. Хмельницкого).— «Красное знамя», З.ХП 1972.

Григорій Сковорода з учнями Харківського колегіуму. Малюнок В. Вихтинського.— «Робітнича газ.», 31.V 1972.

Григорій Савич Сковорода. 1722—1972. (Ювілейна поштова картка. Худож. В. С. Кравченко).

Меморіальна садиба Г. С. Сковороди в Чорнухах. (Малюнок Ю. Луценка).— «Нова праця», 5.ІХ 1972.

Зустріч Григорія Сковороди з кобзарем. Малюнок М. Маловського.— «Україна», 1972, № 48, с. 11.

Г. С. Сковорода среди крестьян. (Репрод. с картины А. Наседкина).— «Красное знамя», З.ХП 1972.

На рідній землі (Г. С. Сковорода. Малюнок Л. Особлянського).— «Нова праця», 11.XI 1972.

Григорий Саввич Сковорода. 1722—1972. (Ювілейна поштова картка. Хѵдож. В. Я. Чебаник).

Григорий Сковорода среди крестьян. (Репрод. с картины Л. Шматько).— «Наука и жизнь», 1973, № 5, с. 61.

Кавалеридзе И. Портрет Г. Сковороды. (Скульптура). Оргстекло.— «Творчество», 1972, № 7, с. 9.

Надгробний камінь (на могилі Г. С. Сковороди. Фото М. Міщенка).— «Зоря», 24.Х 1972.

Вшанування пам'яті Г. С. Сковороди

К юбилею Г. С. Сковороды. (Образование Всесоюз. юбилейного комитета).— «Прав­да», 19.ХІІ 1971; «Правда Украины», 18.ХІІ 1971. Укр. мовою.— «Літ. Україна», 21.ХІІ 1971.

До 250-річчя з дня народження Г. С. Сковороди. (Утворення Респ. ювілейного комітету).— «Рад. Україна», 13.VIII 1971. Рос. мовою.— «Правда Украины», 13.VIII 1971.

Про відзначення 250-річчя з дня народження Г. С. Сковороди. Постанова ЦК Ком­партії України і Ради Міністрів УРСР. 17.111 1972 р.— «36. постанов і розпоряджень Уряду УРСР», 1972, № 3, с. 9—12.

Біб лий В. Зводиться сковородинський меморіал (в Чорнухах).— «Нова праця», 18.VII 1972.

Б і л о д і д І. К. Дорога до правнуків. (Про підготовку на Україні до відзначення 250-річчя з дня народження Г. С. Сковороди. Інтерв'ю з головою Респ. ювіл. ком. І. К. Білодідом).— «Рад. Україна», 6.Ѵ 1972; Рос. мовою.— «Правда Украины», 6.Ѵ 1972.

Б і л о д і д І. К. Інтерв'ю академіка І. Білодіда. (До 250-річчя з дня народження Г. С. Сковороди).— «Пам'ятники України», К., 1972, № 4, с. 44—46.

Белодед И. К. Просветитель, философ, поэт. (Беседа с И. К. Белодедом. За­писал К. Григорьев).— «Лит. газ.», 29.ХІ 1972, с. 3.

Бондар П. Т. Слідами мандрівного філософа і поета. (Екскурсії учнів по сково-родинських місцях України).— «Укр. мова і літ. в школі», 1972, № 8, с. 55—60.

251

Василенко С. Республіканська наукова конференція, присвячена 250-річчю з дня народження Г. С. Сковороди. (Харків. Жовтень 1972).—«Рад. школа», 1973, № 1, с. 104—106.

Ващенко І. Конференції, вечори, виставки. (До ювілею Г. С. Сковороди на Херсонщині).— «Рад. Україна», 1 .XII 1972.

Великий син українського народу. Урочисте засідання в Москві, присвячене 250-річчю з дня народження Г. С. Сковороди.— «Культура і життя», 17.ХІІ 1972.

Великому сыну Украины посвящается.—«Правда Украины», 15.ХІІ 1972.

Голобородько В. До ювілею Г. С. Сковороди. (Засідання Респ. ювіл. комі­тету)—«Літ. Україна», 28.ІѴ 1972.

Голобородько В. Напередодні ювілею Г. С. Сковороди. (З засідання Респ. ювіл. комітету).— «Літ. Україна», 14.ХІ 1972.

Григоренко Л. Засобами мистецтва. (Стенд, присвяч. Г. С. Сковороді в Миргородському літ.-мемор. музеї Давида Гурамішвілі).—«Зоря Полтавщини», З.ХІІ 1972.

До ювілею Г. С. Сковороди. (Засідання Респ. ювіл. комітету).— «Рад. Україна», 28.Х 1971.

Дорошенко В. О. Республіканська конференція, присвячена Г. С. Сковороді. (Харків. Жовтень 1972 p.).— «Рад. літературознавство», 1973, № 1, с. 95.

Коробчак Л. Слідами вічності. (Про оновлення місць, пов'язаних з ім'ям Г. С. Сковороди і увічнення його пам'яті).—«Рад. Україна», 13.VIII 1972. Рос. мовою — «Правда Украины», 13.VIII 1972.

Костенко Г. Вечір, присвячений Г. С. Сковороді (в Однороб. середи, школі) — «Зоря», 9.ХІІ 1972.

Котко Г. П. Де жив і творив філософ. (Сучасна Сковородинівка).—«Зоря», 30.ХІІ 1972.

Кривчач К. Бібліотеки (Золочів. району) — до ювілею.— «Зоря», 7.ХІІ

1972.

Лехтина Л. На родине Григория Сковороды —«Лит. Россия», 31.Ill 1972, с. 6. (В музеях страны).

Літературно-меморіальний музей Г. С. Сковороди, с. Сковородинівка (Харк. обл.). Путівник. (Авт. тексту: Т. М. Борисова). X., «Прапор», 1972, 23 с. з іл.

Миколаєнко Μ. Гості Сковородинівки. (І. П. Стогній, В. І. Шинкарук, П. Ю. Шабатин).—«Зоря», 24.Х 1972.

Μ і щ е н к о М. Республіканська наукова конференція в Сковородинівці.— «Зоря», 14.ХІ 1972,з фото.

Музей Григорія Сковороди (створюється в селі його імені).— «Культура і життя», 11.VI 1972.

На честь ювілею Г. С. Сковороди. (Урочистий вечір в Держ. акад. театрі опери та балету УРСР ім. Т. Г. Шевченка).—«Рад. Україна», 1 .XII 1972; «Культура і життя», З.ХІІ 1972. Рос. мовою — «Правда Украины», 2.ХІІ 1972.

Пам'яті Г. Сковороди —«Рад. Україна», З.ХІІ 1972. Про виставку в бібліотеці ЮНЕСКО в Парижі.

Певец свободы и братства.— «Правда», 14.ХІІ 1972. «Сов. культура», 14.ХІІ 1972. О торжественном заседании в Большом театре Союза ССР.

Поно маренко Μ. Виставка в Золотоніській районній бібліотеці.— «Прапор Леніна», 14.ХІ 1972.

Просвітитель, філософ, поет. (Урочист. вечір у Києві). «Рад. Україна», З.ХІІ 1972; «Літ. Україна», 5. XII 1972. Рос. мовою.— «Правда Украины», З.ХІІ 1972.

Романенко Г. Присвячено Г. Сковороді (Ювілей у Кулебськ. пед. ін-ті (Тадж. РСР).— «Літ. Україна», 16.1 1973.

Синельников В. Μ., Соколовський В. І., Шаповалов Μ. X. Золо­чів. Іст.-краєзнавчий нарис. X., «Прапор», 1972, 62 с. Про с. Сковородинівку, с. 11 — 12, іл. на вкладинці.

Стадниченко В. Я. Голос тиші. (Про заповідник-музей Г. С. Сковороди в с. Сковородинівці).— «Робітнича газ.», 14.ХІІ 1971.

Степанова Т. Експозиція (в Переяслав-Хмельницькому педучилищі), присвя­чена Г. С. Сковороді.— «Ком. праця», 28.ХІ 1972.

Степовик Д. В. Відзначення ювілею Григорія Сковороди.— «Нар. творчість та етнографія», 1973, № 2, с. 106—107.

Стогній І. П. Назустріч ювілею Г. С. Сковороди.— «Філос. думка», 1972, № 2, с. 113—114.

Стогній І. П. Гідну зустріч ювілею Г. С. Сковороди.— «Рад. літературознав­ство», 1972, № 7, с. 94.

Стогній І. П. Просвітитель, філософ, поет. Україна готується до ювілею Ско­вороди.— «Рад. Україна», 11.111 1972.

252

Стогній І. П. Ювілею філософа — гідну зустріч.— «Зоря», 3.VI 1972; «Нова праця», 20.VI 1972.

Стогній І. П. Республіканська конференція, присвячена 250-річчю від дня на­родження Г. С. Сковороди. (Харків, жовтень, 1972 p.).— «Філос. думка», 1973, № 1, с. 98—101.

Стукалова Г. Пам'ять рідного краю. (З респ. наук, конф., присвяч. ювілею Г. С. Сковороди).—«Літ. Україна», З.ХІ 1972.

Турчина Н. Живий у пам'яті. (Відзначення ювілею Г. С. Сковороди в Чорнухах та Лохвиці Полтав. обл.).— «Зоря Полтавщини», ЗО.ХІ 1972.

Турчина Н. У хаті Сковороди. (Відкриття мемор. комплексу в Чорнухах).— «Зоря Полтавщини», З.ХП 1972, з фото.

Уманська А. Меморіал Григорія Сковороди (в Харкові, за проектом Б. Петро­ва).— «Культура і життя», 16.VIII 1970, з мал.

Фаустова Η. Н. Виставка до 250-річчя від дня народження Г. С. Сковороди. (Цент. держ. іст. архів УРСР. К., 1973 р.).—«Архіви України», 1973, № 1, с. 93—94.

Фролов Д. З ювілейним штемпелем. (Поштова марка с портр. Г. С. Сковороди. Робота нар. худож. СРСР А. Н. Яр-Кравченка).— «Зоря Полтавщини», З.ХП 1972.

Чуча О. Шана всенародна.— «Нова праця», 26.11 1972.

Ш а х о в М. Допомога вчених.— «Зоря», 1 .VI 1972.

Балацька Л. Григорій Савич Сковорода. 1722—1972. (Метод, рекомендації бібліотекареві). К., 1972, 18 с. (Держ. респ. б-ка УРСР ім. КПРС).

Буський Г. Невгасимий промінь думки. (Огляд видань до 250-річчя від дня народження Г. С. Сковороди).— У кн.: Наука і культура, Україна, 1972. К., 1972, с. 369—371.

Вербицька В., Геращенко Μ. Григорій Савич Сковорода і Полтавщина. 1722—1972. (Бібліогр. покажчик). Полтава, 1972, 8 с. (Полтав. обл. держ. наук, б-ка ім. І. П. Котляревського).

Гнатенко В. Мислитель, письменник, педагог. (Книги видавництв України до 250-річчя з дня народження Г. С. Сковороди).— «Друг читача», 3.VIII 1971.

250 років з дня народження Г. С. Сковороди (1722—1794). (Вступ, стаття та бібліо­графія).— Календар знаменних і пам'ятних дат на IV квартал 1972 року. К., 1972, с. 63—68.

Дереворіз Μ. І. Григорій Сковорода в школі. Короткий бібліогр. покажчик. Чернівці, 1972, 20 с.

Ков'яров І. С. Народний філософ. Нотатки бібліографа. (Про видання творів Г. С. Сковороди та літератури про нього за роки Радянської влади).— «Прапор», 1972, № 5, с. 103—107 з іл.

Корчинська Т. А. Бібліографія філософської та суспільно-політичної літера­тури про Г. С. Сковороду (1945—1972).—«Філос. думка», 1972, № 5, с. 99—104.

Полек В. Т. На світових обширах. (Іст.-критич. огляд видань зарубіж. дослід­ників творчості Г. Сковороди).— «Літ. Україна», 9.1 1973. (Літопис Україніки).

Сарана Φ. К. Книжки до ювілею. (Бібліогр. огляд).— «Літ. Україна», 1 .XII 1972.

Григорій Сковорода. Бібліографія. (Вступ, стаття А. М. Ніженець). Вид. 2-е, випр. і доповнене. X., Вид-во Харк. ун-ту, 1972, 203 с. (Держ. ун-т ім. О. М. Горь­кого, Центр, наук. б-ка). Укладачі: Беркович Е. С, Дашковська А. В., Прокопова В. Д., Ставинська Ρ. Α., Шевченко Ю. Г., Штраймиш P. І.

Стогній І. П. Видання до ювілею Г. С. Сковороди.— «Вісник АН УРСР», 1972, № 11, с. 102—106.

253

Академия наук Украинской ССР Институт философии

ГРИГОРИЙ СКОВОРОДА 250

Материалы по празднованию 250-летия со дня рождения (На украинском языке)

Друкується за постановою вченої ради Інституту філософії АН УРСР

Редактори О. О. Довгаль, В. Т. Береговий Художник В. Я. Чебаник Художній редактор . В. Козій Технічний редактор Б. О. Піковська Коректори Я. Μ. Зубко, Л. В. Малюта

У збірнику використані фото О. Т. Бормотова, О. М. Зінчика, Μ. О. Міщенка, Ю. П. Мосенжника, В. Я. Сопіна, I. Μ. Яїцького та ін.

Здано до набору 25.ХІ 1974 р. Підписано до друку 8.Х 1975 р. БФ 37359. Зам. № 672. Вид. № 227. >аж 2500. Папір книжково-журнальний. Формат 70ХЮО'іе-Умови, друк. арк. 20,8. Обліково-видавн. арк. 20,34. Ціна 2 крб. 39 коп.

Видавництво «Наукова думка», Київ, Репіна, 3.

Книжкова фабрика «Жовтень» Республіканського виробничого об'єднання «Поліграфкнига» Держкомвидаву УРСР, Київ, Артема, 23а.

256

59

Реклама на сайте