«Господь за плугом іде»

Олена АПАНОВИЧ ГОСПОДЬ ЗА ПЛУГОМ ІДЕ...

Агрокультура українського селянства й козацтва в контексті ідей Cергiя Подолинського та Володимира Вернадського

Видатний знавець iсторiї українського козацтва, лауреат Державної премії імені Т. Шевченка, лауреат наукової нагороди Фундації Антоновичiв (США) Олена Апанович упродовж 90-х років розробляє історіософську проблему про конструктивну, творчу роль українського козацтва в національній та світовій історії. Основним змістом її концепції є твердження, що козацтво, будучи досконалою мiлiтарно-бойовою силою, яка охороняла український народ від загарбникiв, було також творчим державним, політичним, соціально-економічним i культурним самовиявом українського народу протягом трьох століть.

Головними напрямами конструктивної історичної діяльності козацтва Олена Апанович вважає державне будівництво: створення Запорозької Січі — козацької республіки i Української гетьманської держави під керівництвом Богдана Хмельницького, а також створення й організацію козацької агрокультури. З цією тематикою вчена виступала на П'ятій міжнародній французько-українськiй конференції: «Козаки. Iсторична роль. Відображення в літературі й мистецтві» (червень, 1991 р., Париж, Сорбонна) та на III міжнародному конгресі україністів (серпень 1996 р., Харкiв).

Агрокультура українського козацтва розглядається в контексті ідей геніальної роботи українського вченого ХIХ ст. Сергiя Подолинського про працю на землі та розподіл сонячної енергії, яка є єдиним джерелом життя на нашій планеті. Сергій Подолинській доводить величезну навіть космічну, роль селянства, яке своєю творчою працею на землі нагромаджує й зберігає сонячну енергію. Вперше про виняткове значення селянства сказав ще IV ст. (від Різдва Христового) святий Іоанн Золотоуст: «Кожна праця годує тільки себе і єдина праця на землі, яка годує інших і багато інших». Український вчений Сергій Подолинський розробив концепцію й науково аргументував пріоритетність в еколого-економічному розвиткові людства селянської праці на землі, яка в десятки разів збільшує вироблений природою продукт.

Концепції Олени Апанович грунтуються також на ідеях i моральних засадах Володимира Вернадського, мислителя, найвидатнішого природознавця ХХ сторіччя, ім'ям якого —  пророкують учені —  буде назване ХХI сторiччя. Володимир Вернадський, нащадок запорозьких козаків, створив на українській землi вчення про живу речовину та біосферу, що є теоретичним i практичним підгрунтям сучасної екології, та концепцію ноосфери (сфери розуму) — майбутнього періоду розвитку біосфери, пов'язавши в такий спосіб природознавство з історичною наукою. Особлива актуальність усіх проблем, які порушуються в роботі Олени Апанович, полягає в тому, що нині з надзвичайною гостротою відчувається й дедалі більше усвідомлюється реальна загроза екологічної катастрофи на нашій планеті, спричинена хижацьким характером сучасної техногенної цивілізації. У зв'язку з цим прагнення проаналізувати прогресивний досвід життя в гармонії з природою, притаманний українським селянам й козакам, намагання переконати широкий загал в необхідності використання цього досвіду в нашому сьогоденні заслуговує найбільшого схвалення й підтримки.

Зав. кафедрою історії та політології Національного Університету «Києво-Могилянська Академія», доктор історичних наук, професор,  о. Юрій Мицик  

Агрокультура українського козацтва мала витоки в ментальності українського селянства.

Земля з прадавніх часів відігравала найвизначнішу роль у життєдіяльності наших предкiв-праукраїнцiв. Українці становлять автохтонний етнос, що тисячоліттями перебував на тих самих землях, i землеробство було головним його заняттям. Рільництво на цих землях мало свої особливості, які визначають феномен українського землеробства.

Міцним i багатогранним, зокрема духовним, був зв'язок українців із землею. Пошановуючи її як святиню, український селянин любив землю. В'ячеслав Липинський, український мислитель, історик i соціолог, стверджував, що «любов до землі є основною динамічною силою як української, так i всіх осілих націй». Він називав любов до землi однією з характерних рис українського світогляду. Нашому селянинові завжди було притаманне особливо дбайливе, доброчесне ставлення до землi. Обробіток її супроводжувався численними засторогами i обрядами, пов'язаними великою мірою з природними циклами, iз сільськогосподарським календарем. Від свого першопочатку українське аграрництво формувалося циклічно: підтримувалася багатовікова сівозміна поля, завдяки якій ділянки землi поперемінно «відпочивали» (не засівалися).

Сталими i нерозривними були також взаємостосунки українського землероба з природою. Вона обдарувала його грунтами дивовижної родючості — чорноземом. Чорнозем утворюється в степу, де сприятливі природні умови для цього. Тут сухий клімат, відмерла трава не перегниває, не вимивається дощами, а поступово перетворюється в гумус, насичений органічною речовиною, тобто акумульованою сонячною енергією. Нагромаджується певний високий гумусний горизонт чорнозема. Найкращий у світі чорнозем сформувався в результаті взаємодії хлібороба із землею. Своєю працею численні покоління вдосконалювали землю, нарощували такі багаті грунти, що згодом вони стали унікальним здобутком української агрокультури.

Українці ніколи не завойовували чужих земель, всю свою життєву енергію вкладали у плекання рідної.

Саме з праці на землі та бажання підтримувати i збільшувати її родючість виростало прагнення пізнавати процеси, які відбуваються в природі. Викристалiзувався тисячолітній досвід у пізнанні її законів, циклів. Український землероб діяв так, щоб не порушувати внутрішньої рівноваги, ритмічності, гармонії в природi.

Він спостерігав співвідношення землi з сонцем та природними явищами — дощем, вітром i намагався зберігати рівновагу між лісами, полями, водами i луками.

Українцi, що працювали на землi, підсвідомо виробили  звичаєві закони охорони природи, накопичували досвiд, який в наш час розвинутий, систематизований в науку — екологію.

Чарівна й багата українська природа діяла також на емоційність, почуття, що виливалося в поезії, в пісні, декоративно-ужитковому мистецтві, замилуванні красою рідного краю.

Українець у природi відчував Божу всюдисущнiсть. Через природу, культ її краси він приходив до глибокої, щирої, душевної релігійності. Земля, що стала головним складником світобудови у наших предків, праця на землі набували у них божественного осяяння, символiчно-сакрального сенсу. В українців навіть Господь оре ниву i сіє хліб. Відома новорічна колядка, яку співали в українських селах:

Ой в полі, в полi сам плужок оре, А за тим плужком сам Господь іде. Діва Марiя ризи носила, Ризи носила, Бога просила: —  Ой роди, Боже, жито-пшеницю, Жито-пшеницю, всяку пашницю...

Вчені вважають, що українських колядках закладено визначення суспільного значення праці на землі для всього народу.

В українського селянина склалося, розвинулося й утвердилося почуття господаря, який сподівався на власні сили, виявляв особисту ініціативу. Довкілля i праця на землi формували його уявлення про добро i зло, внутрішні моральні засади — норми поведінки. Праця на землі була творчою, потребувала кваліфікації та досвіду. Створений селянином разом із природою продукт йшов не тільки на користь господаря, а й на благо інших людей. Отже, для українського землероба добрий результат праці на землi досягався через моральність, практичну користь, вправність та естетичне задоволення. Однак за однієї неодмінної умови: щоб та земля, на якій він плідно працював, викохував i плекав її, належала саме йому. З прадавніх часів традиційним був нахил українців до індивідуального землеволодіння i приватної власності.

За Божою i людською справедливістю матеріальні блага, здобуті важкими зусиллями, не мусили бути змарновані, привласнені іншими людьми. Вони повинні були належати тому, хто їх набував, —  господарю, а також тим, заради кого вiн живе, працює, заощаджує, тобто тим, хто успадковує власність господаря — його родині, найважливішій клітині людської спільноти, що забезпечує зв'язок безперервності роду i яка є носієм духовних вартостей.

Саме в родинi виявлявся нахил українця до iндивiдуального землеволодіння i до утримання своєї власності. Це глибинне відчуття відповідальності за долю родини вело до ощадності, яка мала запевнити нащадкам умови розвитку. Жiнка-мати зі своєю ніжністю, любов'ю й сердечністю була найтісніше пов'язана з дитиною. Вона в українській родинi займала головне місце, що випливало також опосередковано з прив'язанням українців до землі. У нас здавна існував культ Матерi-Землi.

Оцей інстинктивний тісніший зв'язок з нащадками спонукав жінку навіть наполегливiше, ніж чоловіка, дбати про їхнє майбутнє. У народних піснях саме жінки висловлюють біль i страждання від підневільної, примусової праці на чужому, не власному полі.

«Ой, він оре чуже поле, Мені за ним жити горе! Ой, вiн робить чужу працю Я не живу, тільки плачу. Ой, вiн оре чужу ниву».  «Сватай, козаченьку, мене молоденьку, Щоб я по наймах не ходила, Щоб чужого діла з сили не робила».

Колись було сказано: «Україна обласкана природою, але скривджена історією». Довгі періоди була вона роздерта на частини між державами, які воювали за її землі, віками потерпала вiд колоніального гноблення, національного й соціального гніту, переслідування i нищення її культури та духовності. У тих умовах найбільше страждало селянство.

В історії цивілізацій з селянством, взагалі, пов'язаний сумний парадокс. Селянство, яке своєю працею на землi, по-сутi —  годує людство, i через це вже мусило б займати пріоритетне місце в суспільстві, в дійсності було найбільш приниженою, безправною, пригнобленою, переслідуваною його частиною. Славетний церковний проповідник Iоанн Золотоуст ще в IV столітті зауважив, що кожна людська праця годує тільки себе i єдиною, яка годує й інших, i багато iнших, є праця селянина на землі. Водночас, —  сказав Золотоуст, ніхто так не переслідується, не гнобиться i не грабується як селянин.

В українського селянства Польща, Московiя, Російська імперія, Совєтська iмперiя забирали землю, нещадно його експлуатували, закріпачували, наступали на його національність, духовність, культуру.

У визвольній боротьбі українського народу — козацько-селянських повстаннях кінця XVI — 30-их рр. XVII ст., Визвольній війні 1648 — 1657 рр. під проводом Богдана Хмельницького, селянських повстаннях XVIII, ХIХ століть, перших двох десятиліть ХХ століття —  селянство виступало передусім за волю та повернення у свою власність землi, що була для нього джерелом не тільки біологічного існування, а й духовного життя.

Велику роль у розвитку агрокультури українського народу відіграло козацтво. Українському козацтву, взагалі, належить чільне місце в історичному розвитку України. Протягом ХVI — XVIII столiть, які називають козацькою добою, воно відігравало провідну роль у всіх сферах історичного буття українського народу, взявши на себе найважливіші завдання, що стояли перед українською нацією, виступаючи органiзуючою силою у їх здійсненні.

Україна через своє геополітичне становище в ті часи перебувала у фатальному трикутникові експансіоністських держав —  Московiї, Польщi, султанської Турецької імперії з її васалом —  Кримським ханством, якi постійно вели війни за володіння українськими землями. I це певної мірою визначило те, що історія козацтва, детермінована в часі й просторі, була заповнена героїчними i трагічними подіями й включала внутрішні негативні історичні реалії, соціальні протистояння, гострі політичні конфлікти, жорстоку знищувальну збройну боротьбу за владу, заколоти, «Руїну» —  братовбивчу громадянську війну 60 — 70-х років XVII cт. Однак у поступальному розвиткові історичного процесу козацтво забезпечило існування українського народу i зробило внесок у розвиток людської цивілізації.

Козацтво своїми історичними коренями виростало із селянства. З появою козацтва понад п'ять століть тому, вже на першому етапі його формування, відбувається заселення й відродження до життя спустошених ханськими ордами українських земель Поднiпров'я. Визначальним фактором появи й зростання козацтва стали масові втечі селян iз українських земель, завойованих сусідніми агресивними державами. На запустілих, але вільних подніпровських просторах українські селяни рятувалися від феодально-кріпосницького гноблення та іноземного панування. Вони могли працювати вільно, без примусу, на власному полі, особисто розпоряджаючись виробленим продуктом, не віддаючи його феодалові. Козаки розривали пута феодального ладу, виходили з-під влади чужоземних держав не за допомогою збройних протистоянь, повстань, а прагнули зайняти землю, де могли б докласти свої працьовиті руки до рільництва, досягнувши цього безкровним шляхом.

Отже, завдяки козацтву розвивається процес повернення втрачених українських земель, їхня колонізація та розширення життєвого простору українського народу мирним шляхом, без завоювань чужої території.

В умовах тривожного i небезпечного прикордоння з Диким Полем козацтво набуло напівгосподарського, напіввійськового характеру, воно змушене було поєднувати працю на землі зі збройною боротьбою проти турецько-татарських нападів. Український народ в умовах іноземного панування i без своєї національної держави, намагаючись забезпечити собі існування i розвиток у світі, шукаючи способів захисту, виробляючи форми самооборони та методи активної воєнної протидії збройним силам експансіоністських держав, саме з козацтва створив потужні збройні сили України.

Як відомо, збройнi сили є однією з важливих ознак державности i тому в козацтві —  збройних силах українського народу була закладена ідея державности.

Козацтво —  збройнi сили України —  врятувало українську націю від геноциду з боку Османської імперії та її васала —  Кримського ханства. У результаті Визвольної війни 1648— 1657 років під проводом Богдана Хмельницького була повалена на більшості земель України колоніальна влада Польщi, що загрожувала національним та духовним поневоленням українського народу.

Отож козацтво виконало покладену на нього історією місію i врятувало український народ вiд загибелі, що має i всесвітнє значення. Врятування кожного народу нашої планети зберігає етнофонд людства.

Козацтво змушене було воювати. Цього вимагали обставини того часу. Однак війна —  це протиприродна форма виживання народу, держави, якоїсь соціальної групи i навіть окремої людини. Війна супроводжується деструкцією, руїною, масовими вбивствами людей, знищенням матеріальних i духовних здобутків кількох поколінь обох воюючих сторін.

Однак козак, будучи хоробрим професійним воїном, водночас залишався хліборобом, займався промислами, був творцем матеріальних i духовних цінностей.

У покозаченій Україні в результаті вільної праці на власній землі розвинулася інтенсивна економіка, висока агрокультура, поширеною формою господарства були козацькі хутори. Культура козацького землеробства позначилась на характері селянського рільництва.

Коли в другій половині XVI —  першій половинi XVII ст. запроваджувалися Польщею фiльварки-латифундiї, що утверджувалися на обземеленнi селян i як найжорстокішій нерегулярній панщині, одній з найтяжчих форм феодального визиску, виникло унікальне, тільки Україні притаманне історичне явище, так зване «покозачення». Селяни окремих регіонів України відмовлялися від феодальної та іноземної підлеглості. «Покозачення», по суті, було спробою мирним шляхом визволитися з-під влади Польщi i перейти під юрисдикцію козацтва, одержати право працювати вільно на власній землі.

Українська Гетьманська держава, що склалася в ході Визвольної війни пiд проводом Богдана Хмельницького, дала волю селянам, i вони стали дрібними землевласниками («кріпацтво було скасовано козацькою шаблею»).

В умовах московського панування селянський рух «покозачення» в XVIII ст. трансформувався в рух «шукачів» козацтва, тобто тих, хто домагався вiд царського уряду відновлення козацького статусу.

Запорозька Січ, яка, взагалі, ніколи не знала кріпацтва, у XVIII ст., коли настала відносна стабілізація життя, в останньому періоді свого існування —  так звана Нова або Пiдпiльненська Сiч (1734— 1775 роки) —  зберігала автономне становище навіть у межах України i залишалася носієм української державности й після ліквідації гетьманства. Пiдпiльненська Сiч мала розвинуту інтенсивну економіку.

Основною формою господарства на Запорожжi був зимівник. Зимівники —  давні запорозькі поселення, виникли в першій половині XVI ст. Вони засновувалися козаками на околицях Великого Лугу, в безлюдних тоді українських степах, у небезпечному сусідстві з кочовиками —  ногайськими татарами, які безперервно загрожували нападами. У зимівниках поселялися мужні люди, якi змушені були вести господарство у важких умовах i бути завжди готовими до відсічі нападу ворога. Зимiвники, висунуті далеко на південь, відігравали велику роль в освоєнні українських південних земель.

З часом, особливо в Пiдпiльненськiй (Новій) Запорозькій Січі зимівники розширюються у великі садиби з кількома житловими i господарськими будівлями, зокрема будинками власника i господаря-управителя, окремі хати призначалися наймитам. Зимівник був своєрідним хутором i являвся головною формою землеволодіння на Запорожжi. Будучи основою економічної структури Запорозької Сiчi, зимівник у системі її організації став найефективнішою формою господарювання, оскільки відповідав вимогам її демократичного устрою та природним i географічним умовам Запорожжя.

Козаки засновували зимiвники на військовій землі з дозволу Коша —  уряду Запорозької Сiчi, але згодом ця земля ставала їх власністю. Тільки власна i наймана праця, без феодального примусу i кріпацтва, застосовувалася у запорозьких зимівниках. Власником хутора-зимiвника міг стати кожен, хто цього бажав. Численні документи свідчать, що той, хто приходив на Січ, мiг рiк-два працювати наймитом у зимiвниках, а потім за бажання сідати на землю, закладати свій власний зимiвник, займатися вільно хліборобством, пасти свої отари i стада.

У XVIII ст. зимівники перетворилися на великі багатогалузеві господарства, де поряд із землеробством розвивалося скотарство, рибальство, бджільництво, мисливство, гончарство та інші промисли, а також ремісництво.

Особливо інтенсивно в запорозьких зимiвниках розвивалося скотарство, чому сприяла наявність природних випасів південного українського степу. У зимiвниках культивувалася унікальна українська сіра порода великої рогатої худоби, яка найкраще відповідала вимогам степового господарства. Вона також визначала характер, господарювання на Запорожжi, де був поширений м'ясний та робочий, а не молочний напрям скотарства. Ця сiра порода рогатої худоби була справжнім скарбом українських південних степів i становила важливу частину багатства Запорозької Січі.

Великого розмаху в зимівниках набуло також конярство. У них розводилися численні табуни коней. Петро Калнишевський, кошовий отаман, мав 1775 року 15.880 голів худоби i коней. Під час татарського нападу 1768 року на Запорожжя у полковника  Ковпака було захоплено 1627 коней та різної худоби, а в одного рядового козака (ім'я невідоме) —  250 коней та 5.000 голiв худоби.

Господарство зимівників мало товарний характер, було орієнтовано на ринок. Коні, воли, вівці були предметом експорту на ринки Гетьманщини, Слобожанщини, Правобережної України, Росiї, Шльонську, Данцигу. Через українських та іноземних купців зимiвчаки вели торгівлю з містами Сходу i Заходу. Особливо цінувалися коні. Прусська кіннота ремонтувалася запорозькими кiньми. Конi Калнишевського славилися своєю породою, i до нього часто зверталися покупці. Наприклад, 1769 року він продав російським купцям з міста Орла 250 коней. Хліб запорожці також сіяли не тільки для власного вжитку, а й на продаж, головним чином вивозили до Криму. В запорозьких зимівниках були плуги різних систем, борони, коси. На токах стояли скирти хліба. У зимiвниках старшини накопичувалося три-п'ять тисяч пудів хлiба.

Зимівник запорозьких козаків був першим у Європi господарством, тип якого у наш час називається фермерським.

Важливе місце належало зимівнику i в духовному житті запорозького козацтва. У зимiвниках народжувалися вироби ужиткового мистецтва. Широко відомий петрикiвський розпис, що твориться i в наші дні в селі Петрикiвка Дніпропетровської області, започаткований ще тоді, коли на місці цього села був зимівник останнього кошового отамана Запорозької Січі Петра Калнишевського. Молодий дослідник із міста Запорiжжя Олександр Олійник звернув увагу на те, що зимівники накладали відбиток на формування фізичного, психологічного i морального типу запорожців. Хлопцi-пiдлiтки та юнаки, проходячи тут першу школу господарської діяльності, виховувалися в умовах нелегкого, суворого, небезпечного хутірського життя. Дітей вчили, як вижити в екстремальних природних умовах колонізації степу i небезпечного сусідства з ногайськими i татарськими ордами. Таким чином виховувалася притаманна запорожцям винахідливість, кмітливість i водночас розважливість та вміння підкорятися найсуворішій дисципліні, якої вимагали військові умови походу або війни. Сучасники відзначали також традиційну українську гостинність запорожцiв-зимiвчакiв.

Слід також підкреслити, що у запорозьких козаків виявилася притаманна українському селянству ментальність —  не тільки зв'язок із землею, а й глибинні взаємовідносини з природою. Мешканці зимівників перебували віч-на-віч з природою i вчилися правильному до неї ставленню. Запорожці відчували себе її синами, користуючись багатствами природи, прагнули ні в якому разі не зменшувати їх. Як свідчать документальні матеріли Архіву Коша Запорозької Січі (XVIII cт.), запорозьким урядом була розроблена система природоохоронних заходів, зокрема упорядкованого i регульованого земле- i лісокористування. Жоден козак, який збирався заснувати власний зимівник, не отримував від Коша дозвіл, доки попередньо не давав письмового зобов'язання дотримуватися сівозміни на полі, зберігати i примножувати навколишній ліс. На кожну вирубку лісу для зимівника або на продаж теж вимагався спеціальний дозвіл Коша. Не дозволялося вирубати найцінніших порід дерев, таких як дуб, липа — медоносне дерево, ясень — з нього вироблялися прилади для возів, а також садових дерев. Заборонялося виловлювати дрібну рибу i бити молоду звірину. Яскравою ілюстрацією для природоохоронних порядків, які встановлювалися на Запорозькій Січі, може бути такий архівний документ.

Кошовий отаман Запорозької Сiчi наказував писарю й осавулу Кодацької паланки 8 грудня 1764 року: «Кошу стало відомо, що учинилося при Днiпрi в острові, званому Монастирським, з відомства вашого обивателі різне дерево вирубали i взагалі спустошили i бувши там плодючі дерева, грушу та яблуко та інше, не боячись мук Божих за викорiнення отого дерева, на загальне добро щороку даючи плід, бездумно вирубали, тому для Вас підтверджуємо, щоби на тому островi надалі дерева не тільки плодового, а й ніякого не рубано i спустошено не було, всім обивателям пiдтверджуємо, щоб на тому островi дерево могло бути для загального добра». З лісу на Монастирському острові був створений заповідник, який мав стратегічне значення. Він захищав від безпосередніх сусідів Запорозької Січі — ногайців, степового. Кочового народу. Вони мали тільки кінноту, ліс перешкоджав їх пересуванню.

Краса різноманітних ландшафтів i пейзажів, близькість до природи, постійне спілкування з нею мешканців зимівників впливало на їхню психологію, на розвиток духовності, формувало поетичність їхньої вдачі, душевну витонченість, палку уяву, схильність до замріяності. Такі особливі здібності запорожців ввійшли складовою частиною в ментальність українського народу.

Iсторiя зимiвникiв не закінчилася із скасуванням Запорозької Січі Катериною II в 1775 році. Вони стають базою запорозьких визвольних змагань у драматичній боротьбі проти політики царського уряду, спрямованої на їх знищення. Цей завершуючий період існування зимiвникiв дослідив історик з міста Запорiжжя Анатолiй Бойко, професор Запорізького університету.

За наказом Г. Потьомкiна, генерал-губернатора Новоросійської та Азовської губерній, генерал Текелi, командувач тих царськими військ, що зруйнували Січ i окупували запорозьку територію, намагався описати зимівники, що було йому дуже нелегко зробити за багатотисячної кількості зимівників, розкиданих на запорозьких землях. Мешканців хотіли записати до пiкiнерських полків i переселити в слободи. Паралельно йшов процес широкої роздачі поміщикам запорозьких земель разом з зимівниками.

Козаки-зимовчаки виступили проти. В зимівниках збиралися ватаги запорожців, розсилалися роз'їзди запорозьких козаків для охорони зимівників від царських вiйськ. Була зроблена спроба, але невдала, відвоювати Сiч. Тоді ж з'явилися i поширювалися в зимiвниках народні пісні i думи про зруйнування Запорозької Січі, в яких Катерина II називалася «клятою, вражою бабою», що «степ добрий, край веселий та й занапастила». Запорожці не хотiли із зимiвникiв переселятися в слободи, відмовлялися записуватися в пікінери.

Однак занадто нерівні були сили. На Запорожжi козакiв залишалося небагато. Значна частина запорозької старшини була заарештована, члени запорозького уряду Кошу —  кошовий отаман, військові —  писар i суддя —  заслані в далекі російські північні монастирi-в'язницi, значна частина запорозького товариства втекла за Дунай i там заснувала Задунайську Січ.

Царські війська застосовували каральні засоби проти колишніх запорожців, які не бажали переселятися. До кінця 70-х років запорозькі землі були розмежовані під державні слободи або віддані поміщикам, якi поспішили iз зимівників створити поміщицькі селища, а їх мешканців записати в свої кріпаки. На середину 80-х рокiв решту запорозьких зимiвникiв було перетворено на слобідські хутори. Однак в них продовжували жити i господарювати за своїми звичаями колишні запорожці, хоч вони спорудили будинки в містах i слободах.

До кiнця XVIII століття боролася Російська імперія із запорозькою господарською спадщиною. 1800 року за царським указом вимагалося зимiвчан —  колишнiх запорожцiв —  зібрати в одне місце i поселити при трактових дорогах i «отнюдь не называть вольными хуторами, но селениями». Таким чином запорозькі зимівники були остаточно знищені.

Анатолiй Бойко, підсумовуючи, робить висновок, що «історія запорозького зимівника останньої чверті XVIII столiття є продовженням боротьби Запорожжя за свої вольностi..., а знищенням величезної кількості запорозьких зимівників російський уряд сам перетворював Південну Україну в «Дике поле», щоб потім витрачати величезні кошти для її заселення».

До цього слід додати, що знищувалася прогресивна форма ведення господарства, руйнувалася інтенсивна, розвинута економіка, натомість впроваджувалося феодально-кріпосницьке господарство, а заселення запорозьких земель головно здійснювалося  кріпаками з Росії та iноземцями-переселенцями.

Розгляд такого історичного феномена як українське козацтво в світлі ідей Сергiя Подолинського i Володимира Вернадського дає підставу говорити про світове значення української агрокультури.

Сергiй Подолинський першим у світі проаналізував конкретні форми i складні процеси взаємозв'язків та взаємодії між людством, суспільством i природою у своєму геніальному творі, опублікованому в 1880 — 1883 роках у різних варіантах i під різними назвами: двічі у французьких i двiчi у німецьких журналах, а також в італійському й московському («Слово»). Російський варіант пiд назвою «Труд человека и его отношение к распределению энергии» має найповніший виклад. Перша публікація у Францiї називається: «Le travaie humain et la conservation de l'energic». Переклад українською з німецької мови зробив Михайло Грушевський i опублікував у Вiднi 1922 року. У 1977 році з російської переклав доктор математичних наук Мирослав Кратко i видав у Києві окремою книжкою. Саме в цьому варіанті найбільше приділено уваги землеробству.

Головною метою свого дослідження Подолинський вважав вивчення стосунків, що існують між людською працею i розподілом сонячної енергії на земній поверхні. Як відомо, сонячна енергія є єдиним джерелом життя на нашій планеті. Тільки рослинність безпосередньо засвоює сонячну енергію («автотрофнiсть»), людина i тварини одержують її у вигляді їжі i кисню від «зеленої живої речовини», як пізніше назвав Вернадський рослинний зелений свiт1/. Рослина має властивість нагромаджувати сонячну енергiю.

1/ Вернадський висунув ідею передбачення, що прийде час, коли людство стане автотрофним i навчиться безпосередньо засвоювати сонячну енергiю. Тоді людина не буде витрачати свою енергiю, прикладати багато праці в пошуках i добуванні їжі. Вона вийде по-справжньому в космос i буде називатися не homo sapiens, a homo avtotrofus. Але це відбудеться в дуже далекому майбутньому).  

Однак рослини, згниваючи, розсіюють у світовий простір збережену ними сонячну енергiю. З появою тварин на землі частина рослин пішла їм у їжу. тварини в більшій чи меншій мірі перетворюють частину збереженої енергії у вищу форму —  в рух, механічну роботу, яка, в свою чергу непродуктивно розсіває в простiр величезну кількість перетворюючої сонячної енергiї, передусім через тепло.

Коли в історії Землі, а точніше (за Вернадським) біосфери, пронизаної життям, рослинний світ ще дуже домінував над тваринами i кiлькiсть збереженої рослинами енергiї була більшою за той обсяг, який споживали  тварини, тоді відбувалося нагромадження запасу енергiї в земній корі, наприклад у вигляді пластів кам'яного вугілля.

Надра землi зберігають акумульовану i законсервовану рослинністю сонячну енергію у виглядi вугiлля, нафти, газу (їх у наш час називають енергоносіями). Однак ресурси акумульованої сонячної енергії катастрофічно вичерпуються людством.

Але з появою людини на Землі з'явився фактор, який в змозі не тільки припинити розсіювання сонячної енергії, а й збільшити її загальний енергетичний бюджет на земній поверхні. Це —  людська праця, яка є чинником, що бере участь у розподілі енергiї у світовому просторі й на земнiй кулі.

Праця може збільшувати особливу перетворюючу енергію на земнiй поверхнi. Організм людини, як i тварин, одержує сонячну енергiю, збережену в їжi у формі хімічних сполук, споріднених цьому організму, а також вдихаючи кисень, що утворився в результаті хiмiчних реакцій у зеленому світі. Ця енергія переходить у тепло, частина якого в свою чергу перетворюється  в механічну роботу. Тепло, що витворюється в організмі, крім зовнішньої механічної роботи, витрачається й на внутрішню: кровообіг, робота серця, підтримання постійної температури тіла тощо. Лише невелика частина тепла нижчої енергії переходить у вищу —  механiчну роботу.

Тільки людина може прикладанням своєї праці —  приручення свійських тварин, розведення робочої худоби, робота на землі, побудова машин, створення механізмів, конструювання приладів —  збільшити кількість механiчної роботи до величезних розмірів. Людська праця не створює речовин, її продуктивність полягає в приєднанні до речовини перетворюючої енергiї, що також не створюється працею. Отже, механічна робота підноситься ще на вищий рід енергiї —  творчу працю людини. Таким чином, праця є проявом енергiї людського організму, за допомогою якої він добуває ті кількості енергiї, яких без його втручання не вистачає в природі, до взаємних обмінів органiзму із зовнішньою природою.

Подолiнський так остаточно сформулював поняття праці.

Праця —  це таке використання механічної i психічної роботи, накопиченої в організмі, яка має своїм результатом збільшення кількості перетворюючої енергії на земній поверхні. Це збiльшення може відбуватися або прямо, переводячи нові кiлькостi сонячної енергiї у більш перетворюючу форму, або опосередковано, зберігаючи певну кількість уже існуючої на земнiй поверхнi перетворюючої енергiї від розсіювання. Така праця неможлива в неорганічному світі i свiтi рослин.

Учений розглядає різні види людської працi, зокрема i тi, що не створюють матеріальних цінностей. Iдеться про розумову працю й мистецтво. Їх він зараховує до корисної працi в аспекті проблеми, яка тут розглядається, оскільки вони опосередковано можуть впливати на процес нагромадження сонячної енергiї.

Найпрiоритетнiшою, найпродуктивнішою, найкориснішою людською працею Сергiй Подолинський вважає землеробство.

Воно дає людині їжу. Землеробство —  це, по суті, добування їжі, потрібної людям за всіх умов. Тільки їжа дає їм змогу здійснювати всякі інші роботи, які ведуть до загального збільшення енергетичного обміну, тобто до задоволення людських потреб.

Через їжу рослинний світ подає людинi трансформовану сонячну енергію. Земна поверхня завжди накопичує певні запаси енергії, якi вона дарує без усякої участи людини. Але ці запаси мізерні, порівняно з тими, що добуваються людською працею.

Подолинський пише: «Десятина землі серед дикого степу чи первісного лісу без втручання людини дає з року в рік певну кількість поживного матеріалу; людина прикладає до неї свою працю, i відразу ж продуктивність десятини зростає в десять-двадцять разів. Звичайно, людина не створює матерії, не створює вона й енергiї. Уся матерія вже була в нашій десятині землi у висіяному зерні, в атмосфері, енергiю всю повністю одержано від Сонця, i не більшу кiлькiсть, ніж раніше. Але завдяки прикладеній людській праці десятина землi змогла зберегти у рослинній матерiї, яка вкриває її, у десять чи двадцять разiв більше енергії, нiж до того». Без застосування людської працi неминучою було б розсіювання перетворюючої енергiї. Отже, займаючись землеробством, вирощуючи рослини, люди щороку на земній поверхні нагромаджують бiльшу кiлькiсть перетворюючої енергiї, нiж її затрималося б без їхньої участи.

Для підтвердження своїх спостережень i висновків Подолинський наводить оприлюдненні в його час дані сільськогосподарської статистики Францiї. Вони свідчать, що кожна теплова одиниця, витрачена під час працi на вирощування пшениці, створює значну кількість додаткового накопичення сонячного тепла. Як i докладання працi на гектарах в лісі i природних луках також значно збільшує сонячне тепло. А на штучних луках цей надвишок ще більший.

Однак такий вид праці, як землеробство, що дає фантастичне переважаюче збільшення енергії, вимагає діяльності людини, що складаються з цілого ряду затрат її енергії, які винагороджуються тільки в кінці, при споживанні їжі. Механічна робота витрачається на розпушування грунту, що не надає йому ніякої енергiї, однак сприяє проникненню у грунт сонячного проміння й повітря.

Людиною в землю кидається вже готовий запас енергiї у вигляді насіння —  i таким чином вона не може користуватися цим запасом майже цілий рік, а також повинна вносити у грунт ще й добрива. Ці речовини непридатні для людського харчування, але містять певний запас перетворюючої енергiї.

Усi наступні землеробські роботи, а також перероблення землеробських продуктів (збирання врожаю, перевезення хліба, молотьба, мелення зерна, випікання хлiба) розсіюють ту енергію, яка вже була до того накопичена в людському організмі. Однак у кінцевому результаті всі ці втрати сторицею винагороджуються під час споживання того запасу перетворюючої енергії, яка накопичилася в продуктах землеробства.

Подолинський відзначає, що в хліборобській діяльності людини  видатне місце належить машинам. При вдосконаленому машинному господарюванні невелика фізична робота людини виявляється значною кількістю корисної праці. Людство з усім своїм господарством, тобто рослинами, нивами, стадами, машинами зберігає, як мінімум, у десять разів більшу кількість сонячної енергiї, ніж сама природа.

Отже, робить висновок вчений, при тому, що загальна кiлькiсть енергiї, яку одержує поверхня Землі від її надр i вiд Сонця, поступово зменшується, загальна кiлькiсть енергiї, що є у розпорядженні людини, постійно зростає.

Важливо відзначити, що Подолинський, згадуючи про спроби в його час сконструювати сонячну машину, говорив, що це було б повністю введення додаткової кількості сонячної енергії в бюджет людства абсолютно без одночасного розсіювання вже збереженої енергiї. Сонячна машина, безперечно, знайшла б собі застосування в землеробстві i подальшій переробці харчових продуктів.

Розроблюючи концепцію корисної праці, що збільшує бюджет енергiї, яка надходить у розпорядження людини, учений також розглядає питання розкрадання енергiї людиною, що є явищем, протилежним працi. «Якщо ми —  пише він —  називаємо працею всі дії, що збільшують бюджет перетворюючої енергiї людства, то розкраданням ми повинні називати всi дiї людей, які ведуть до зменшення цього бюджету. Ми кажемо дiї людей, тому що, й крім таких дій, відбувається постійна трата енергiї у простір, а під словом «розкрадання» ми розуміємо збільшення цього розсiювання, спричинене спеціальними діями людей, що має обов'язковим результатом «трату додаткових кількостей енергії». Тобто, ідеться про дiї, якi мають своїм результатом явища, зворотні до працi.

«Країни, —  додає Подолинський, —  якi були багатими, перетворилися в пустелі в результаті помилок у господарюванні». У нашій вітчизняній дійсності —  в минулому i, на жаль, в сучасному —  знаходимо приклади розкрадання енергiї. Найбільше це відбувалося в Україні «вогнем i мечем» та голодомором в колгоспах, запроваджених ще Сталiним.

Дуже цінною є спроба Подолинського визначити відповідно до історичних періодів розвитку людського суспільства розміри корисної праці i приблизний обсяг нагромадженої сонячної енергiї, тобто, за його формулюванням, дослідити «відношення поміж нагромадженням енергiї i різними формами продукції».

«Примітивна культура, яка в дiйсностi ще не є культура, бо не основується на корисній працi —  на нагромадженні енергії, а тільки на вживанні сил, зібраних попередніми життєвими процесами —  ця культура не може бути зарахована в число цих способів, —  стверджує він. —  Дика людина, живлячись овочами або корінцями, полюючи на звірят i ловлячи рибу, лише розсіює у всесвіт енергію, яка була вже раніше нагромаджена».

У невільничому (рабовласницькому) господарстві Подолинський угледів певний поступ. «Але ще недосконале, —  стверджує вiн, —  тому, що ця форма громадянства , яка має своєю основою постійну війну, виключає велику частину робітників від участи в нагромаджуванні енергiї, в кориснiй праці на задоволення людських потреб. Не говорячи вже про силу вбитих i поранених у постійних війнах робiтникiв, ми згадуємо лиш про постійне військо, про власників невільників, про когорти наглядачів, щоби показати, скільки некорисних i непродуктивних елементів містить громадянство, заосноване на невільництві».

«У кріпацтві ми бачимо, —  заявляє вчений, —  уже більше елементiв поступу. Кріпак має ще хоч кусень землі, який він обробляє без нагляду панського ока й без нагайки наглядача. Однак, як відомо, дуже малий ще цей поступ. Які маленькі ділянки цих кріпаків у порівнянні з безмежними маєтками панів! Час вільної працi кріпака —  це тільки короткий відпочинок по довгих днях панщизняної праці. Тому й не дивно, що продуктивність працi в період кріпацтва не доходила навіть середньої сучасної».

Щодо капіталістичної форми господарства, то Подолинський робить висновок: «Ця форма продукції вміла використовувати поділ працi, а коли цього їй не вистачило, почала у великій кількості застосовувати машини в промисловості та в рільництві. Вона досягла блискучих результатів, які перевищили навiть її власні сподівання. Але капіталізм має свої темні сторони».

I вчений розкриває зміст i характер цих «темних сторін» капіталізму останніх десятиліть ХIХ століття: «Замість збільшувати нагромадження енергії на землі, машини тепер часто збільшують розсіювання готових вже робочих сил, вiдлучаючи значну частину  пролетаріату від продукції наслідком гiперпродукцiї». I тут Подолинський робить висновок: «Тим часом, навпаки, необхідно, щоб кожне механічне або всяке інше покращення своїм безпосереднім наслiдком давало зменшення часу праці всіх робітників i, таким чином, давало їм змогу нової продукції, духовної, естетичної культури. I остаточний підсумок ученого: «Вищий рівень i впорядкований розподіл якості i кількості харчових продуктів неодмінно привели б із собою збільшення мускульної й нервової сили людства. З цього б постало нове джерело для дальшої продукцiї, для збiльшення нагромадження енергії на поверхні землі».

Але перешкоджає нераціональне, розтратне рільництво, неекономічне господарювання на землi, яке її знесилює i знижує родючість. Подолинський протиставляє цьому вдосконалене польове господарство, науково поставлене правильне рiльництво. I це є, як він пише, «одним з найкращих прикладів корисної праці, тобто такої працi, яка збільшує кількість сонячної енергiї на земній поверхнi». У визначення Подолинським «вдосконаленого польового господарства», «поставленого правильно рільництва» цілком вкладається козацька агрокультура.

Сергiй Подолинський був, певною мірою, попередником Володимира Вернадського —  автора найбільшого наукового синтезу ХХ сторіччя —  вчення про біосферу.

Вернадський визначив, що людина, людство, його свідомість i розум є новою геологічною силою в історії Землі, здатною змінювати лице планети. Проте робота культурного людства, що нерозривно пов'язана з усією історією земної кори, людська цивілізація є причинним наслідком стихійного планетарного процесу i діє в межах його законів. Людство як геологічна сила не може повернути назад. Несвідомо творячи свою історію, воно здійснює роботу величезної напруги, приводить у дію матеріальні маси на земній поверхні. Однак, стверджував Вернадський, людство може виконувати цю роботу, тільки збільшуючи силу i міць своєї цивілізації, тобто його діяльність мусить мати творчий, конструктивний характер.

Учений розкрив закономірність, еволюційну неминучість переходу біосфери в своєму розвитку в новий, вищий, якісний етап —  ноосферу —  сферу розуму. Головним i визначальним фактором цього є людина, здатна розумно впливати на процеси природи й соціальну організацію суспільства. Ноосфера є «такого роду стан, —  пише Вернадський, —  у якому з'явиться розум i спрямована ним праця людини як нова, небувала на планеті геологічна сила».

Оскільки дiяльнiсть людини набуває глобальних масштабів i могутнього впливу на природні процеси, то величезне значення мають взаємовідносини людини i взагалі соцiума з природою, а в зв'язку з цим безмежно зростає роль науки в людській діяльності  та соціальній організації суспiльства. Людство повинно будувати свої відносини з природою тільки на науковій основі, щоб передбачити наслідки цієї діяльності й регулювати їх, не завдаючи шкоди природі, не порушуючи її внутрішньої рівноваги, ритмічності, гармонії. А гармонія, взагалi, як відомо, є головним законом космосу.

«Людина —  не раб i не цар природи, —  зауважував учений, —  вона її частина, через яку природа пізнає саму себе». Протиборство з природою для людей є самознищенням. Виходить, що частина постає проти цілого, i природа помщається над своєю частиною.

Ноосферний етап тiльки зароджується, але тенденцію, шляхи, окремі кроки до ноосфери можна спостерігати навіть у далекому минулому.

Виходячи із визначення Вернадським правильної поведінки людини, соцiума в природi, чому теж відповідає козацьке землеробство, можемо сказати, що український народ в особі козацтва зробив значний поступ у ноосферну перспективу, i це підносить його до планетарного рівня, а оскільки тут присутній активнодіючий фактор —  космос, сонячна енергія, то —  на космічний рівень.

Культура козацького хліборобства —  вільна праця на власній землі, козацькі хутори, запорозькі зимівники —  багатогалузеві господарства фермерського типу, орієнтовані на ринок, —  усе це позначилося на високій землеробській культурі всього українського селянства. Це дало право письменникові Олесю Гончару назвати українського селянина геніальним хліборобом.

Але в часи колоніального владарювання Російської імперії та Совєтського Союзу ті набутки було знищено й Україну стосовно економіки було відкинуто на кілька століть назад:

Нищівні удари українському козацтву й селянству завдала Катерина II. Було ліквідовано гетьманство i перестала існувати Українська козацька держава (1764 р.), зруйнована й скасована Запорозька Січ (1775 р.) знищено козацьке землеволодіння, українське селянство закрiпачено, воно втратило землю (1783 р.), козацькі полки перетворені в частини російської армії, замість козацького полково-сотенного адміністративно-територіального поділу з Гетьманщини було зроблено три царські намісництва.

З другої половини ХIХ століття, після скасування кріпосного права в Російській імперії (реформа 1861 р.), українське селянство з його чорноземами, з традиціями духовного зв'язку із землею i гармонійними взаємовідносинами з природою, з приватним індивідуальним господарством набуло визначних здобутків у землеробській праці. Українські зернові культури (жито, пшениця, ячмінь, овес, кукурудза) складали 2/3 експорту Російської iмперiї. Україну тоді вважали житницею Європи, а її чорноземи, що мали свої особливі унікальні якості, найкращими в світі.

Так думав i російський учений Василь Докучаєв, засновник науки генетичного грунтознавства, творець грунтозахисної системи. Він стверджував, що грунт є природним феноменом, живим організмом, самостійним тілом природи, що має своє походження, свої власні, тільки йому притаманні ознаки. Будучи головою чорноземної комісії, В. Докучаєв вивчав чорноземи Полтавщини. Його учень Володимир Вернадський після закінчення університету розпочав наукову діяльність із дослідження полтавських чорноземів у 1890 —  1891 роках. Пізніше він відзначить грунти як «бiокосне тіло» i напише в 1919 році в Старосiллi під Києвом статтю «Участь живої речовини у створенні грунтів».

Совєтська імперія, КПСС перевершили своїх попердникiв страхітливими злочинами проти української землі та селян, нещадно, безжалісно експлуатуючи їх. Хімізацією, меліорацією отруювали i знесилювали землю.  Так звані інтенсивні технології виробництва сільськогосподарської продукції з їх технократичною орієнтацією, антиекологічним напрямком були вкрай небезпечні.

Безмежно розорювався український чорнозем. Брутально порушувався гідрорежим земельних угідь, по-хижацькому вирубувалися ліси біля річок, забруднювалися водойми. З 60-х років ХХ століття в Україні висохло близько трьох тисяч рiчок. Знаменитий український чорнозем масивами перетворювався на мертву породу. На катастрофічне зменшення родючості багатостраждальної української землі діяло також впровадження монокультур, вузька спеціалізація господарств та їх об'єднання, а потім знову розукрупнення.

Найнегативнiшi, найруйнiвнiшi наслідки для землі та ї всієї економіки України мало запровадження колгоспів із їхнім витратним веденням господарства, які не тільки не нагромаджували, а розкрадали сонячну енергію.

За сімдесят рокiв тоталітарного панування Російської комуністичної імперії над українським народом, який зазнав жахливих втрат своїх національних багатств, постійно висіла також загроза руйнації його як етносу, як нації.  Головного удару завдали найбільш творчому представництву українського суспільства —  селянству та інтелігенції.

Шляхом колективізації в селян був придушений духовний зв'язок iз землею.  Було витравлено почуття господаря, ініціативного, працьовитого, відповідального за результат роботи. У колгоспах люди не були зацікавлені в цьому.

Селянську націю насильницьки відірвали від землі, використавши для цього, передусім, індустріалізацію. Мобілізували примусово людей із сіл на фабрики й заводи. Багато селян пішло в пошуках кращої долі подалі вiд рабського існування. Вони люмпенiзувалися в містах i на «будовах комунізму». Урбанізація села, заклик зрівняти його з містом, пізніше —  комунiстично-бюрократична вигадка про «неперспективні села» призводили до їхнього занепаду й руйнації.

Багатоаспекті взаємовідносини з природою, співробітництво з нею, екологічні традиції українського селянства були перервані гаслом «підкорення» природи, а також закликом Мiчурiна: «Нам нечего ждать милостей от природы, взять их у неё наша задача». Потворні, антиприродні «перетворення» природи, зокрема штучні «рукотворні» моря, не принесли жодних благ людям, а головне —  були залиті великі площі найкращих у світі чорноземів, порушена рівновага в природi.

Українські селяни в масі не сприйняли колгоспів, виявили опір «затягуванню» до них. Сталiн відреагував наказом знищити та вивезти в інші райони на заслання цих найпрацьовитiших людей. У 1932 —  1933 роках був улаштований штучний голодомор серед українського селянства. Совєтська, а по-сутi, як раніш —  Російська імперія, повела тотальну війну проти українського селянства. Це був сатанинський злочин. Фізично знищено мільйони тих, хто міг би разом із природою виробити таку кількість продуктів, яка б задовольнила потребу в харчуванні багатьох i багатьох людей. А їх самих знищували саме голодомором. Одвiчна боротьба зла проти добра тут набула апокаліпсичних вимірів.

Надзвичайно складні умови переживаємо й тепер в Україні. Однак слід усвідомити, що в другій половині ХХ століття зазнала остаточного краху світова імперська колоніальна система як така, а в кінці цього столiття розвалилася остання велика iмперiя —  СССР. Iмперiя —  як лад державного, політичного, соціально-економічного життя —  для історії людства є безповоротно пройденим етапом.

Iснує Українська незалежна держава, маємо нарешті нову свою Конституцію, в якій узаконена приватизація землі.  Поки відбувається тільки паювання землi, а замість земельних наділів селянам видають папірці. Дотепер загнане в глухий кут фермерство.

Однак, продираючись крізь хащі усіляких перешкод,  за шаленого опору різних антиукраїнських сил, все ж просуваємося  до ринкової економіки.  Треба тiльки наповнити українським змістом нашу незалежну державу. Тільки справжня Українська Національна держава може забезпечити історичний самовияв української нації.

Можна сподіватися, що тоді будуть відроджені у нас, але без жодної канонізації найкращі й найцінніші давні українські хліборобські традиції,  духовний зв'язок із землею, гармонійні взаємовідносини з природою.  А для цього будуть, нарешті, створені нормальні умови для творчої праці на землі, щоб вона стала корисним прибутковим i почесним заняттям, а приватне індивідуальне володіння —  фактором економічної стабільності.