«Роки боротьби 1917-1922 рр. на Єлисаветчині. Український погляд. 1917-1918 рр. Початок революційної стихії. Книга перша»

Роки боротьби 1917-1922 рр. на Єлисаветчині. Український погляд. 1917-1918 рр. Початок революційної стихії. Книга перша (fb2) - Роки боротьби 1917-1922 рр. на Єлисаветчині. Український погляд. 1917-1918 рр. Початок революційної стихії. Книга перша 2374K скачать: (fb2) - (epub) - (mobi) - Юрий Станиславович Митрофаненко

Юрій Митрофаненко Роки боротьби 1917-1922 рр. на Єлисаветчині. Український погляд. 1917-1918 рр. Початок революційної стихії. Книга перша.

Пам'яті Сергія Шевченка

Передмова

Ця книжка повинна була з'явитися раніше, набагато раніше. Наприклад, в 20-і рр. XX ст., коли розпочалися перші спроби осмислення революційних подій 1917-1921 рр. або після 1991 р., коли Україна відновила незалежність. Але не вийшла. Чому? В 1922 р. більшовикам внаслідок успішної операції під назвою «Єлисаветградська справа» (вона ж «Заповит» або «Щирие») вдалося зламати опір холодноярських повстанців. На теренах України остаточно запанувала більшовицька влада. Далі за боротьбу з прихильниками української державності взялися більшовицькі історики, які мали написати свою версію подій війни за незалежність. У 1917-1922 рр. українці вели її проти російських військ, які змагалися між собою за контроль над Україною під червоним прапором та триколором. Після остаточної перемоги більшовики запропонували нащадкам свою версію подій 1917-1922 рр., яку назвали «громадянською війною», а селянський рух — «боротьбою з політичним бандитизмом та махновщиною», війни з УНР звели до боротьби з «петлюрівцями», використання каральних загонів, сформованих з китайців проти українського селянства, — інтернаціональною допомогою. В комуністичних істориків все виходило просто: червоні проти білих та бандитів! Опоненти не мали жодної можливості викласти свою версію подій. Чекати довелося ледь не сто років! (Можливо тому мешканці вулиці Котовського м. Кропивницького обурилися, що їхню вулицю перейменували на С. Петлюри, і вигукували на засіданні топонімічної комісії: «Раніше нас котовцями називали, а тепер петлюрівцями. Не хочемо!»).

У 1927 р. з нагоди десятиріччя перемоги «Великого Жовтня» ще зінов'ївські більшовики випустили книжку «Годы борьбы». Це були спогади комуністів про події революційної боротьби 1917-1921 рр. на теренах краю. З того часу, а пройшло вже 90 років, написати узагальнюючу працю з історії краю революційної доби 1917-1922 рр. ніхто не намагався.

Були спроби окреслити проблему, узагальнити матеріал, зацікавити дослідників. Добрим словом варто згадати Л. Гайду та А. Іванка, які в 2001 р. організували науково-практичну історико-краєзнавчу конференцію «За волю і долю України» (Наш край у 1917-1920-х рр.), а в 2002 р. видали матеріали цієї конференції. Ця збірка є цінним доробком краєзнавців у дослідження тої буремної епохи. В 2012 р. побачив світ навчальний посібник «Кіровоградщина. Історія рідного краю», де були розділи, присвячені подіям Української революції 1917-1921 рр. Їх авторами були Інна Вівсяна та Юрій Митрофаненко.

В 2016 р. Сергій Гейко видав книжку «Часи тривог і сподівань. Єлисаветградщина у 1917-1922 рр.». Цьому автору вдалося на 75 сторінках тексту проаналізувати події тої буремної доби на теренах краю! Тому й цінність книжки невелика, незважаючи на намагання автора та тих, хто його підтримував, подати свою працю як найкраще, що виходила з-під пера краєзнавця про революційні події 1917-1922 р. Зрозуміло, що у фахових дослідників-краєзнавців подібна спроба викликала нерозуміння та іронію. Тим більше, що книжка має багато фактографічних хиб і огріхів і попри назву висвітлює незначну кількість фактів з історії рідного краю, а місцями просто повторює більшовицьку версію подій.

Незважаючи на всю слабкість цієї книжки, вона стала поштовхом до написання солідної праці з історії рідного краю періоду Української революції 1917-1921 рр. та війни за незалежність з Росією. Бо справжній критик-опонент має запропонувати власний погляд на події у вигляді потужнішого дослідження, а не обмежуватися простою критикою. Усвідомлюючи всю складність цього періоду, автор-упорядник цієї книжки звернувся за допомогою до краєзнавців, які ґрунтовно досліджували цей період. Деяких з них, зокрема Петра Кизименка та Сергія Шевченка, Бог вже забрав до себе, і вони, на жаль, не зможуть побачити цього видання. Але їхні дослідження на сторінках книжки читачі зможуть прочитати. Ми вдячні нащадкам, які зберегли тексти цих відомих авторів для книжки, яку читач тримає в руках.

Сторіччя Української революції та події сучасної російсько-української війни стали додатковими стимулами для написання цієї книжки. Приємно, що жоден з колег не відмовився і вчасно надав свої тексти для книжки. Кожен з авторів писав розділ, на якому знається найкраще.

Читач тримає в руках перший том книжки «Роки боротьби 1917-1922 рр. Український погляд». Чому саме така назва? Ця книжка є відповіддю сучасних дослідників авторам та упорядникам видання «Годы борьбы», яка була більшовицькою версією подій Української революції, яку вони називали «громадянською війною» та «боротьбою з бандитизмом». Отже, назву вирішили запозичити, а зміст книжки змінити, якісно наповнити та доповнити. У другому і третьому томах читачі дізнаються про революційні події на теренах краю в 1919,1920-1921 рр. Поділ на три томи пояснюється бажанням не друкувати все й одразу в книжці, яка за обсягом матиме ледь не 800 сторінок. Крім того, маємо надію, що читач вдумливо осягне перший том і чекатиме другого та третього.

Перший том складається з кількох розділів, сформованих за хронологічним та тематичним принципом. Читач дізнається про події на більшій частині сучасної Кіровоградської області з 1917 по 1918 рр., а потім матиме можливість дізнатися, як про ці події писали місцеві газети та чи цікавилися люди звуками музики, коли ревли гармати.

Джерельну базу дослідження становлять документи Державного архіву Кіровоградської області, Херсонської області, ЦДАВОВУ та матеріали єлисаветградських газет революційної доби 1917-1918 рр., які зберігаються в цьому архіві. Трохи документів і світлин надав і Кіровоградський обласний краєзнавчий музей. Значна кількість з них вперше вводиться до наукового обігу і використана для висвітлення резонансних у свій час, але маловідомих нащадкам подій. (У свій час вони були ретельно приховані більшовицькими істориками або упереджено висвітлені). Скористалися ми й спогадами сучасників тих подій, зокрема, і більшовицькими. В нашому архіві є цілий фонд, де кожен бажаючий може з ними ознайомитися. На відміну від упорядників «Годы борьбы» нас цікавили точки зору всіх учасників революційних процесів. Стали в нагоді й праці краєзнавців, які першими почали писати про події Української революції 1917-1921 рр. ще в 90-і рр. Мова насамперед про ґрунтовні дослідження Володимира Боська, Федора Шепеля, Віталія Постолатія, Володимира Панченка, Володимира Кобзаря, Григорія Гусейнова, Анатолія Ковирьова.

Як редактор та упорядник книжки, насамперед дякую авторам — кандидату історичних наук Інні Вівсяній, кандидату мистецтвознавства Марині Долгих, кандидату історичних наук Роману Безаці, кандидату історичних наук Михайлу Ковальчуку, краєзнавцям Віктору Сергєєву, Василю Білошапці, Максиму Сінченку. Окрема подяка Володимиру Лободаєву та Роману Грицьківу за цінний досвід створення колективних праць.

Переконаний, що книжка зацікавить всіх, хто не байдужий до історії України, і живе не лише на теренах сучасної Кіровоградської області. Нове видання є класичним прикладом дослідження місцевої історії, з яких складається повна картина подій Української революції 1917-1921 рр. Американський дослідник Мартін Бейкер радив зосередитися саме на регіональних аспектах дослідження.

Крім того, ця книжка дозволить ліквідувати значну «білу пляму» з історії рідного краю в добу 1917-1922 рр. Бо в рамках програми книговидання Кіровоградської обласної державної адміністрації вже побачили світ дослідження, які стосується історії Другої світової війни на теренах краю (книги Василя Даценка та Івана Петренка), книги, присвячені подіям 20-50-х рр. (боротьба більшовиків з церквою, опір селян колективізації, повоєнна відбудова, будівництво Кременчуцького гідровузла). То ж цією працею авторський колектив робить першу спробу в осмисленні доленосних подій Української революції 1917-1921 рр. на теренах краю.

Історії розвитку свого краю в буремну добу 1917-1921 рр. вже дослідили і спромоглися видати в Бердянську, Вінниці, Одесі, Дніпрі, Києві, Кам'янець-Подільському, на Черкащині Чим ми гірші? Тому приємного та корисного читання!

Доба Центральної Ради Березень 1917  — квітень 1918 в Єлисаветградському повіті

Глава 1. Ю. Митрофаненко, М. Ковальчук. Конфлікт революцій на Поінгуллі (березень 1917  — лютий 1918 р.)

Більшість земель теперішньої Кіровоградщини входила до Єлисаветградського та Олександрійського повітів Херсонської губернії, частина західних — до Уманського повіту Київської губернії, а також частина сучасного Олександрівського району. Про події Лютневої демократичної революції 1917 в Росії мешканці краю дізналися в березні 1917 р. з різних джерел. Краєзнавці Петро Кизименко та Федір Шепель дослідили, як мешканці міста на Інгулі отримали звістку про революційні події в Петрограді. Федору Шепелю в обласному архіві вдалося відшукати розпорядження, яке надійшло до Єлисаветграда з Петрограда, адресоване членам міської думи. У ньому повідомлялося про революційні події в столиці і лунав заклик: «Второго марта Государь Император Николай Второй отрёкся от престола, передал наследие брату своему Великому князю Михаилу Александровичу, который третьего марта отказался воспринять теперешнюю власть и призвал население подчиняться Временному Правительству, облечённому всей полнотой власти... Прошу обратиться к членам вверенного Вам учреждения позабыть свои личные интересы и даже нужды и приступить к спокойной дружной работе на благо горячо любимой Родины».

Ширше коло мешканців нашого краю про революційні події дізналися з часопису «Голос Юга», який вдалося відшукати Петру Кизименку. В номері від 2 березня 1917 р. було надруковано повідомлення з Петрограда про створення та склад Тимчасового комітету Державної Думи. Тут був вміщений і коментар газети зі сподіванням, що нова влада допоможе Росії вийти з біди.

«Будемо вірити, — писав невідомий автор, — що Тимчасовий комітет Думи... знайде у собі сили скласти уряд, що міг би об'єднати, обновити і повести за собою країну. Будемо вірити, що настав кінець тому часу, коли... хотіли керувати не лише без народу, але й усупереч йому й усупереч благу країни. Будемо сподіватись, що надії наших ворогів на наші внутрішні суперечки не справдяться» [8, с. 194].

Революційні зміни в Росії Єлисаветград підтримав. Газета «Голос Юга» писала про настрої міщан: «Звістка про петроградські події викликала у всіх прошарках суспільства велику радість. На вулицях зовсім незнайомі люди вітали одне одного. У місті весь час царює порядок» [8, с. 195].

Логічним продовженням революційних змін в Росії стали процеси Української революції, які досліджував відомий краєзнавець Сергій Шевченко. В березні 1917 р. у Києві було утворено Українську Центральну Раду, яку очолив Михайло Грушевський. Українську революцію в Єлисаветграді також зустріли схвально. 29 березня 1917 року на зборах українців робітників усіх міських заводів за участю багатьох представників національної інтелігенції, артистів української трупи, студентів була обрана Постійна рада (українська), яка підтримала київську Центральну Раду на чолі з М. Грушевським. До складу єлисаветградської ради увійшли, зокрема, представники впливових українських політичних партій: українських соціалістів-федералістів, соціал-демократів та есерів [13].

1917 р. став роком відродження товариства «Просвіта» на теренах України. На території сучасної Кіровоградщини «Просвіта», «Селянські спілки» та інші українські організації були створені в Єлисаветграді, Масляниківці, Веселівці, Аджамці, Глодосах, Новоукраїнці, Бобринці, Семенастому, Павлівці. Єлисаветградську «Просвіту» очолив юрист і громадський діяч Василь Нікітін. Серед активістів просвітянського руху був Юрій Дроботковський — у майбутньому активний учасник повстанського руху. За прикладом «Просвіти» почалося створення українських учнівських та учительських громад [13].

Згодом в Єлисаветграді, Олександрії, Бобринці виникли військові національні підрозділи вільних козаків та гайдамаків. У селах інструктори Центральної Ради пропагували українську ідею. У квітні створилися громади робітників-українців місцевих заводів, та урядовців-українців. Виникли рада офіцерських та солдатських депутатів, товариство військових лікарів. Діяла рада робітничих і солдатських депутатів.

Упродовж 1917-1918 рр. виникла значна кількість вільнокозацьких загонів. Їх вирізняли культурно-просвітницька діяльність, вироблення організаційних статутів, більшою мірою правоохоронні, ніж військові функції, перебування на посадах керівників (отаманів) цивільних осіб. 6 травня 1917 року газета «Голос Юга» розмістила оголошення про плановану урочисту українську демонстрацію за участю місцевих військових, офіцерів кавалерійського училища. Через три дні українська громада Єлисаветграда затвердила свій статут, який ставив за мету об'єднати всі українські прогресивні організації і партії у місті та його околицях, поширювати серед рідного народу ідеї національного і політичного самовизначення. Очолив раду організації Тищенко-Василевський, його заступниками обрано Василя Акацатова (про цікаву долю В. Акацатова писали С. Шевченко [13] та Ф. Шепель [14]) та Василя Нікітіна, радниками — Панасевича, Картузова, Бутенка, Прищепенка, Байкова та Якубовського. Цього ж місяця виник робітничий український клуб. У дні Трійці українська громада влаштувала урочисту ходу містом. У Грецькій церкві (нині Кафедральний собор) відбувся молебень за многоліття Української Центральної Ради, панахида по Т. Шевченку, гетьманах Дорошенку і Полуботку. Сьомого травня 1917 р. перший мітинг організували нечисленні і маловпливові тоді в місті російські соціал-демократи. На кавплацу виступили проїжджі більшовики-матроси, яким опонували меншовики.

Крім українських національних громад, активністю вирізнялися польські та єврейські організації. Зокрема, Єлисаветградська єврейська община, яка навіть в умовах жорстокого тиску та обмежень зажди була активною та дієвою, після Лютневої революції розгорнула бурхливу діяльність. Матеріали газети «Голос Юга» (березень-грудень 1917 р.) дозволяють поспостерігати за активністю єврейської громади. З весни 1917 р. у місті утворюються Єврейське товариство ремісничої праці, товариство ревнителів єврейської культури, літератури, єврейських древностей та музики; організація юнкерів-євреїв, студентський сіоністський гурток «Геховер». Пожвавлюється культурне життя єврейської спільноти: починають діяти гурток єврейського драматичного мистецтва, зібрання любителів єврейської мови «Тарбус». Створюється спортивний єврейський клуб «Маккабі». Починає виходити часопис «Новий Ізраїль» [8].

Навесні та влітку 1917 р. Єлисаветград переживає період активізації політичного життя. Це була доба мітингів та політичних дискусій. Місцева преса друкували матеріали про ті події українською, єврейською, російською мовами.

В червні на майданах населених пунктів краю відбуваються всенародні читання першого Універсалу Центральної Ради (автор — уродженець Єлисаветграда — заступник голови ЦР, голова Генерального секретаріату Володимир Винниченко), котрий проголосив автономію України. У повітовому центрі діяли українські бібліотеки, влаштовувалися концерти, спектаклі. «Аматорами-українцями була поставлена вистава для вояків, що видужують, на користь ради робітничих і солдатських депутатів та робітничого українського клубу», — писав «Голос Юга».

В липні 1917 р. Єлисаветград відвідала «бабця революції» Катерина Брешковська, яка закликала підтримати Тимчасовий уряд, йти на фронт і перемогою над ворогом закріпити свободу [8, с. 208].

У серпні 1917 р. після оприлюднення «Тимчасової Інструкції Тимчасового Уряду Генеральному Секретаріату» особливої гостроти набуло питання про підпорядкування Херсонської губернії (Єлисаветградського та Олександрійського повітів) Петрограду (владі Тимчасового уряду) або Києву (Центральній Раді). Українська громада повіту визнавала владу Центральної Ради, проросійська міська дума Єлисаветграда висловила підтримку Тимчасовому уряду.

Вплив більшовиків на революційні процеси на теренах краю був незначним. У передмові до згадуваної книжки «Годы борьбы...» про це сказано відверто: «...В отношении своей политической активности тогдашний Елисаветград... был погружен в глубокую политическую спячку». «Елисаветградский пролетариат, особенно в самой своей многочисленной части  — эльвортовской  — оставлял желать много лучшего и отрадного в отношении своей политической сознательности и революционности» [5].

Цікавий спогад залишив більшовик Трифон Гуляницький, який у 1917 р. працював на заводі Ельворті. Він згадував, що багато робітників заводу Ельворті були селянами-куркулями, які тримали батраків у своїх господарствах [7]. Крім того, робітники найбільшого в Єлисаветграді заводу Ельворті не розуміли, для чого проганяти буржуїв, які дають роботу і платять гарну зарплату [7]. Тому соціальна база антибільшовицького руху на Кіровоградщині була вельми потужною. «Єлисаветградський пролетаріат (особливо ельвортінський, найбільше підприємство дореволюційного Єлисавета — прим. авт.) перешкоджав переростанню буржуазної революції в соціалістичну», — подібним чином оцінили настрої робітництва місцеві більшовики [5]. Сучасник тих подій Ф. Нікітін також згадував, що прихильників петроградської революції тут «було дуже мало». Отже, робітники і селяни не підтримували «робітничо-селянську владу».

Враховуючи неспроможність місцевих більшовиків конкурувати з іншими політичними силами, до міста на Інгулі направили підтримку. Лідер місцевих більшовиків Трифон Гуляницький згадував, що на початку вересня 1917 року для підтримки більшовицького впливу в Єлисаветі з Петрограда прибули Закс та Гомберг, і організаційна робота закипіла. 17 вересня ними була створена Єлисаветградська організація РСДРП (б). Її першим головою було обрано «товариша з Петрограда» Закса. Перебував він у Єлисаветграді до грудня 1917 року [5].

Відомий краєзнавець Володимир Босько, аналізуючи зміст доволі правдивих більшовицьких спогадів, зібраних у книжці «Годы борьбы», пише: «Особливий інтерес викликає глава „Создание самостоятельной большевистской организации“. Попри те, що уродженці Єлисаветградщини Зінов'єв і Троцький після Лютневої революції 1917 року почали активну підготовку соціалістичної революції у столиці Російської імперії, у їхньому рідному місті революційною ситуацією і не пахло» [2]. Проте чимало наших земляків-прихильників більшовицької революції активно діяли в Петрограді. Зокрема, Лейба Бронштейн (Лев Троцький), Григорій Апфельбаум (Зінов'єв), брати Гомберги, Віктор Таратута, Олена Розмирович, Григорій Мельничанський.

7 листопада 1917 р. у Петрограді відбувся більшовицький переворот за активної участі наших земляків. А Лев Троцький взагалі був головним організатором більшовицького перевороту, який збігся з його днем народження! Отже, Володимир Босько мав рацію, коли висловив думку про те, що ідеологами, організаторами, фінансистами та учасниками Жовтневого перевороту в Росії стали уродженці нашого краю! Один із його численних матеріалів на цю тему має назву «Експорт більшовицької революції: з Єлисаветграда в Петроград і в зворотньому напрямку...»! [2]. Саме так, бо якщо в Петрограді прихильників більшовизму для державного перевороту було достатньо, то в Єлисаветграді ситуація була зовсім іншою.

Більшим авторитетом у населення тоді користувалися наші земляки-прихильники УНР, впливові діячі Української революції: перші прем'єр-міністри УНР Володимир Винниченко та Всеволод Голубович, член Центральної Ради, відомий теоретик та практик кооперативного руху Микола Левитський (почесний член Єлисаветградського комітету Української партії соціалістів-революціонерів) закликав:

«Дорогі брати мої! Інакше не можу вас звати, як брати, бо вас же тут у повіті 74%, а поруч — в Олександрійському — аж 88 %. Це наша земля, тут на кожен вершок по відру крові нашої вилито, то чия ж це земля? Царі розкрали і пороздавали нашу землю... а тепер вона до нас вернулася.

Центральна Рада складається виключно з соціалістів усієї України. Вона діє лише в інтересах трудового народу, бо сама цілком складається з його представників... буржуазія нам чужа.

Не можна навіть думки допустити, що Єлисаветградський повіт не визнає України. Хто ж нами буде правити? Якийсь там Родзянко?» [8].

21 листопада 1917 р. Центральна Рада оприлюднила текст III Універсалу, автором якого був В. Винниченко, яким було проголошено УНР, а Херсонська губернія, до складу якої входили Єлисаветградський та Олександрійський повіти увійшли до складу УНР.

А от більшовикам не вдалося встановити свою владу в Єлисаветі. Рішення про підтримку перевороту в Петрограді не здобуло більшості. Не переконав земляків навіть ораторський талант Григорія Зінов'єва, який прибув до рідного міста 21 листопада 1917 року і виступав з агітаційною промовою.

Політично рік завершувався ухвалою новообраних повітових земських гласних про входження Єлисаветградщини «до неділимої України, що входить до складу Всеросійської Федерації» та початком виборчої кампанії до Установчих зборів УНР. До списку кандидатів Української соціалдемократичної робітничої партії від Херсонщини увійшли добре відомі в Єлисаветграді В.К. Винниченко, М.Я. Панасович, Т.М. Тищенко-Василевський, А.Ф. Островський.

У листопаді 1917 р. в Єлисаветграді та Єлисаветградському й Олександрійському повітах відбулися вибори до Всеросійських Установчих зборів, а в січні 1918 р. було обрано делегатів до Установчих зборів УНР. В Єлисаветградському повіті перемогли списки УСДРП, а в Єлисаветграді — блок єврейських партій. А от більшовики зазнали на тих виборах політичної поразки. Так, на виборах до Українських установчих зборів, які пройшли на початку січня 1918 року, більшовики отримали 8% підтримки цивільного населення Єлисавета (845 з 10492, що проголосували) [4, с.З]. Водночас серед військових підтримка більшовиків складала 37%, що становило 569 чоловік (з 1541 військового, що проголосував). Тобто значна частина симпатиків більшовиків у місті мала зброю.

Новообрані представники земства Єлисаветградського повіту на своєму першому засіданні на початку 20-х чисел грудня також «прийняли постанову про входження повіту до неділимої України, що входить до складу Всеросійської Федерації».

На початку грудня відділ «Вільного козацтва» Генерального секретаріату внутрішніх справ України, очолюваного В. Винниченком, направив Єлисаветградській міськуправі Статут організації Вільного козацтва. С.І. Шевченко, аналізуючи процеси створення вільного козацтва на теренах нашого краю, писав, що «на Інгулі пробуджується козацький дух Калнишевського, Мазепи, Лелеки, Завади, їхніх сподвижників» [13]. Козацькі сотні, курені виникають також на Новоархангельщині, Добровеличківщині, Новоукраїнщині, Новомиргородщині, в інших регіонах Центральної України. У жовтні 1917 року в Чигирині випускника Єлисаветградського земського реального училища Івана Полтавця-Остряницю обрали наказним військовим отаманом Вільного козацтва (військовим отаманом став Павло Скоропадський). Про процеси створення Вільного козацтва на теренах нашого краю згадував навіть Павло Скоропадський.

«...Організація вільних козаків, набрана виключно із заводських робітників в Єлисаветграді... численна... Голова її приїздив до мене в Київ. Судячи по ньому, там... були сильні українські національні тенденції, але багато було ще й революційного чаду», — згадував П. Скоропадський [ 12].

Отже, ідея створення загонів Вільного козацтва на теренах краю мала успіх. Але в політичній боротьбі вони залишалися доволі пасивними. Чому? Більшість загонів Вільного козацтва утворилися в селах, які були далекими від політичної боротьби в містах. Їх цікавив інший бік революції: економічний і найважливіше питання для селянства — земля.

В колективній монографії про селянський повстанський рух в Україні з інтригуючою назвою «Війна з державою та за державу?» Володимир Лободаев (автор ідеї та упорядник цього видання) поставив під сумнів тезу, що 1917 р. був мирною фазою «Великої Російської революції», у фарватері якої розгорталися процеси Української революції [3]. Вже навесні 1917 р. під час весняної сівби селяни домагалися передачі їм незасіяних поміщицьких земель, зниження орендних плат, не обійшлося й без розгромів маєтків та насильства над їхніми власниками. Селяни захоплювали не лише поміщицькі землі, а й столипінські відруби. На території краю виникли земельні комітети, які здійснювали аграрні перетворення. Особливою завзятістю при перерозподілі поміщицької землі вирізнялися селяни Хмельового та Малої Виски. В Глодосах селяни вигнали поміщиків, а загін міліції, присланий з Єлисаветграда, не зумів відновити право власності поміщиків. У квітні 1917 р. селяни Мощеної, Могильного та Салькового (Гайсинський повіт Подільської губернії) захопили поміщицьке майно.

У квітні 1917 р. починають діяти земельні комітети. Селяни використовували їх як спосіб «законно» відібрати поміщицьку землю. Зокрема, 14 червня 1917 р. губернський комісар Тимчасового уряду повідомляв: «Землевласники Єлисаветградського повіту поставлені в безвихідне становище через агітацію і підбурювання безвідповідальних осіб і повне свавілля сільських та волосних комітетів». Історик В. Грінченко справедливо зазначив: «немало земельних комітетів вдавалися до рішучих дій, в тому числі на Єлисаветградщині».

Дослідник І. Куташев доводить, що у вересні 1917 почалися селянські повстання, які фактично переростали в селянську війну проти Тимчасового уряду і великих землевласників. В. Лободаев ставить риторичне питання: чи це не була війна, то хіба це мирний період? Думки українських істориків поділяють і зарубіжні дослідники: Андреа Граціозі [4] та Марк Бейкер [1]. Вони звертали увагу, що з 1917 р. почалися сутички, конфлікти між селами щодо справедливого розподілу землі («прикро обмеженої здобичі їхньої революції». Про це згадував і Є. Чикаленко в своєму щоденнику (нагадаю читачам, що в XIX ст. цей відомий український меценат навчався в Єлисаветграді). «Багато дезертирів, згуртувавшись у банди, грабували вночі селян, панів, а по хуторах нападали і в білий день... У нас і по сусідніх селах майже скрізь повипливали шахраї, що поверталися з міст, де служили в поліції, жандарми...» [15]. У листопаді-грудні 1917 р. селяни перейшли до масових погромів поміщицьких маєтків. Поміщики чинили збройний опір, а селяни створювали охоронні дружини. Ці локальні війни селяни вели з поміщиками, куркулями та між собою. Розподіл землі їх цікавив набагато більше, ніж боротьба за владу в Петрограді, Києві чи Єлисаветграді. Відомий краєзнавець Григорій Гусейнов згадував, як селяни Давидівки силою зброї не дозволили сусідам з іншого села порубати на дрова панський ліс [6]. Уник погрому й маєток Є. Чикаленка. Він пояснював це компромісним розв'язанням земельного питання: «Мені ніхто не робив ніякої шкоди, бо я давно продав селянам скільки їм треба було землі, то у мене з ними були якнайкращі відносини, а се діяло й на сусідніх селян. Коли в Одесі зібрався селянський з'їзд, який постановив зібрати всі селянські землі, то деякі фронтовики підбивали селян забрати і в мене, але більшість не згодилася, кажучи, що треба підождати земельного закону».

Селяни утворювали альтернативні сили правопорядку — «вільне козацтво», до складу якого, незважаючи на прогресивний характер цих загонів, потрапляло чимало сумнівних елементів, які використовували патріотичний бренд «Вільне козацтво» для злочинної діяльності. Але було й чимало загонів, які забезпечували порядок і спокій для своїх сіл. На теренах нашого краю найбільш чисельними, дисциплінованими та патріотичними були загони Вільного козацтва в Глодосах (нині Новоукраїнський район), Добровеличківському повіті та Єлисаветграді. Глодоське вільне козацтво, створене Фотієм Мелешком (за іншими даними Іваном Бондаренком [10, с. 180]), було чисельною та впливовою організацією (до 700 козаків) [10, с. 171, с.180].

Але з часом більшовицька агітація разом з активістами-комуністами проникає в села. В умовах демобілізації розагітовані більшовиками солдати повертаються в села, де стають агітаторами та активними пропагандистами більшовицької політичної програми. Гасло: «Земля — селянам!» має успіх у мешканців сіл. Зрозумілим для селян було й гасло: «Вся влада Радам!». За допомогою цих пунктів вони збиралися здійснити перерозподіл поміщицьких та куркульських земель. Більшовики стали тою силою, яка могла раз і назавжди покінчити з поміщицькою монополією на землю. Тому Центральна Рада з її законом про збереження за поміщиками та куркулями 40 дес. землі була менш популярною, ніж більшовики. В селах розпалюються земельні конфлікти. Це яскраво простежується на прикладі с. Каніж, де під впливом солдат з більшовицькими настроями та відповідної літератури селяни починають підтримувати більшовиків. На думку, В. Грінченка визначальне значення для Єлисаветчини мали рішення Херсонського губернського з'їзду селянських депутатів, який постановив, що «земельний фонд для негайного зрівняльного розподілу між трудовим населенням» утворюється з усіх нетрудових земель сільськогосподарського користування, за винятком «культурних» господарств, які не підлягають роздрібненню.

Поки селяни вирішували земельні питання біля своїх стріх, у січні 1918 р. доба мирної політичної боротьби остаточно вичерпалася. Більшовики розігнали Установчі збори, чим спровокували громадянську війну в Росії, і вдалися до відкритої неприхованої агресії щодо УНР. В Україні боротьба революцій вступила в збройну фазу. Першими на собі це відчули мешканці населених пунктів, через які проходили залізничні шляхи й де існували залізничні станції. Вони потрапили у вир «рейкової» або «ешелонної» війни, тобто ведення бойових дій потягами на залізничних станціях. Подібна військова тактика стала своєрідною рисою військового протиборства революційного періоду 1917-1921 рр. Вояк армії УНР Борис Гнатевич, напевне, найкраще визначив її сутність:

«...Всупереч міліонових армій того часу, що сунули наперед суцільним фронтом і займали безперервні позиції на тисячі кілометрів, у цій війні переважає незвичайна рухливість та зручне маневрування невеликими відділами на просторій території. Війна йшла звичайно вздовж залізничних шляхів за вузлові станції. Котрий із противників виявив кращу ініціативу та захопив залізничний вузол — був паном території на десятки кілометрів від залізниці. Спершу головним засобом у провадженні тогочасної війни були панцирні поїзди. Звичайно на панцирній валці була одна або більше гармат, кілька скорострілів і невелика залога. Обабіч залізничного шляху, на просторі кількох кілометрів, оперувала піхота. Кінноти взагалі було ще небагато. Її вживали до обходу ворога, укріпленого на залізничних станціях, щоб нищити залізничні шляхи, а також до розвідкової служби. Військо, чи в відступі, чи в наступі, перевозили залізними валками під охороною броневиків. У часі наступу броневики переважно їхали наперед, коли мости і шлях не були дуже понищені, та справляли знищений ворогом залізничний шлях. Звичайно в залозі кожного панцирного потягу були сапери враз із необхідним технічним приладдям, що дуже вміло та незвичайно скоро справляли шлях і ставляли провізоричні мости. Коли броневик увійшов у бій з ворогом, піхота, що їхала позаду, виходила з поїздів, посувалася за броневиком, утворювала коло залізничного шляху бойову лінію та допомагала наступу своїм панцирним поїздам. При відвороті броневики їхали позаду відділів, що відступали, зчиняли бій із ворожими броневиками, що наступали, та нищили за собою залізничний шлях.

В цій дуже рухливій війні грала велику роль ініціатива поодиноких комендантів та негайне виконання бойового завдання, незважаючи на чисельність ворога. В бою рішали несподіваний наскок на ворога та особиста хоробрість...».

«Рейкова війна» не могла оминути наш край. Вплив географічного розташування краю на перебіг подій революційного періоду 1917-1921 рр. вдало проаналізував С.І. Шевченко. Зокрема, цей ґрунтовний дослідник писав: «Географічне положення краю — у центрі. Тому на відміну від окраїнних, прикордонних регіонів України, Єлисаветградський та Олександрійський повіти не могли оминути війська жодної з армій. Тут був вигідний стратегічний плацдарм, з якого відкривалися шляхи до вузлових пунктів у військовому або адміністративному розумінні — Лівобережжя, Київщина, Одещина» [с. 16]. На теренах нашого краю існувало декілька важливих залізничних станцій. Зокрема, Помічна, Знам'янка, Єлисаветград. Мешканці містечок, через які проходили залізничні шляхи, почали використовувати вислів «влада вокзалу».

Впливав на процеси військової та політичної боротьби й етнічний склад краю. С. Шевченко, який досліджував історію різних національних громад на теренах нашого краю у статті «Специфіка подій Української національно-демократичної революції та національно-визвольних змагань на терені України» зазначив: «Особливістю краю був його багатонаціональний склад населення... Якщо в регіоні переважали українці, то в Єлисаветграді євреї та росіяни. У Єлисаветграді жило більше тисячі поляків. У 1917-1918 рр. у місті перебували тисячі біженців із театрів бойових дій Першої світової війни — поляків, сербів, євреїв, галичан. З довоєнних часів у селах мешкали громади болгарських та німецьких колоністів. У роки війни в Єлисаветградському та Олександрійському повітах на місцевих поміщиків працювали військовополонені — австрійці та німці. А на заході краю — південні слов'яни з айстро-угорських земель. Усі національні меншини гіпотетично або реально складали потенціал білих або червоних частин».

На початку 1918 р. рух пасажирських потягів узагалі припинився! Ф. Шепелю вдалося відшукати спогади мешканця краю Степана Мельтєва: «У зв'язку з війною України з більшовиками поїзда не йшли. Тільки товарні та й то випадкові» [15, с. 32]. Але найбільш активно в умовах рейкової війни залізницею пересувалися військові ешелони. Залізничники під силою зброї змушені були забезпечувати просування військових. Часом від їх політичних уподобань залежало, чи дістанеться та чи інша частина до фронту вчасно чи добереться туди взагалі. В умовах ешелонної війни припинилося навіть поштове сполучення. Вихід із цієї ситуації запропонували представники 8-го авіадивізіону, які прибули до Єлисаветграда в лютому 1918 р. Це питання досліджував краєзнавець М. Сінченко. Отже, командир дивізіону Дмитро Коровніков виступив із пропозицією перед членами думи створити авіапошту. У них було тринадцять аеропланів, а Єлисаветград був дуже зручно розташований між Одесою та Києвом. Можна зробити регулярні рейси Одеса — Вознесенськ — Єлисаветград — Черкаси — Київ. Д. Коровніков хотів врятувати цю частину. Справа в тому, що їх мали розформувати, в полку служили люди з різних кінців імперії, вони просто роз'їхалися б по домівках. У такий спосіб вони хотіли зберегти літаки та особовий склад, кадри. Тому виник оригінальний бізнес-проект Єлисаветградська авіапошта та авіаперевезення. Хоча на засіданні думи Д. Коровніков спочатку заявив, що гроші його цікавлять значно менше, ніж бажання зберегти техніку, але від грошей не відмовився!

Міська дума прийняла цю пропозицію. Затвердили навіть розцінки — 1 рубль за лист, 100-150 рублів за політ людини. Авіадивізіон попросив у міської думи 10 тисяч рублів на власне облаштування. І міська дума, незважаючи на усі складності, ці гроші їм обіцяє виділити. Офіс у них був на розі Івановської та Дворцової, а літаки стояли на Ярмарковій площі, там, де зараз Янгол-охоронець. Вздовж залізниці була злітна смуга. Пошта навіть встигла попрацювати. Цей факт доводять оголошення в місцевій пресі, у якій льотчики просять людей забрати листи та гроші, бо у зв'язку з тим, що більшовики заборонили польоти, рейси відкладалися на невизначений час.

Крім транспортних проблем у місті розпочалася й фінансова криза — відсутність готівки. Втрачений зв'язок і з Києвом, і з Петроградом. Грошей нема, нічим платити зарплатню робітникам, нема за що купити продукцію у селян. Міська влада вже в грудні 1917-го почала отримувати дозволи у керівництва УНР на друк єлисаветградських бон. І у січні 1918-го вони вимушено починають їх друк.

Тим часом більшовики значно зміцнили свої позиції в Єлисаветграді. У січні 1918 р. комуністи перейшли до збройного захоплення влади в містах України. Центральна Рада в умовах вже відкритої війни з більшовиками наважилася проголосити незалежність IV Універсалом Центральної Ради. Одним із його авторів був Володимир Винниченко, який невдовзі буде змушений піти у відставку. Боротьба за незалежність України тривала на кількох фронтах — військовому та дипломатичному. Наші земляки в цих подіях брали безпосередню участь. 30 січня 1918 р. відбувся бій під Крутами, у якому взяли участь четверо наших земляків. Володимир Шульгин (народився в Єлисаветграді), Михайло Михайлик та Семен Могила з Глодосів Новоукраїнського району, Горячко Сергій (Гурівка Долинського району). Під Крутами молоді захисники УНР затримали більшовиків і надали можливість молодим дипломатам УНР серед яких був і наш земляк Всеволод Голубович укласти вигідний (як тоді здавалося) мир з державами Четверного союзу (Німеччиною та Австро-Угорщиною). УНР отримувала військову допомогу проти більшовиків.

Єлисаветград залишався одним з небагатьох міст України, де більшовики ще не встановили свою владу! Військовий успіх більшовиків в Україні та пасивність українських військових частин у Єлисаветі дозволив більшовикам перехопити ініціативу в боротьбі за владу. 31 січня 1918 р. вони створили більшовицький воєнно-революційний комітет. Більшовики здійснювали в Єлисаветграді зухвалі свавільні акції. Зокрема, реквізували зброю в юнкерському училищі, зробили спробу пограбувати банки, намагалися підпорядкувати собі міліцію, проводили арешти промисловців міста, яких обклали контрибуцію в 3 млн. крб. «на потреби безробітних», розігнали окружний суд, конфіскували в друкарні станки для друкування місцевих бон.

Але незважаючи на пасивність українських збройних загонів, більшовики тривалий час не зважувалися на переворот. Нерішучість прихильників радянської влади пояснювалася наявністю в Єлисаветграді української залоги. У місті дислокувався 5-й Український полк (800-900 вояків), сформований наприкінці грудня 1917 р. ротмістром В. Акацатовим з українців 151-го запасного полку. Крім того, у Єлисаветграді здійснював українізацію стрілецький полк 3-ї кавалерійської дивізії (400-500 вояків). Обидві ці військові частини належали до 2-ї Єлисаветградської дивізії, штаб якої був у Єлисаветграді. Формувалася й українська гарматна бригада з колишніх 8-ї й 34-ї легких, 36-ї, 37-ї й 42-ї легких позиційних батарей для ведення вогню по повітряному флоту. За деякими даними, в місті існував робітничий відділ Вільного козацтва. Один час в нагоді українській владі могли стати чотириста юнкерів Єлисаветградського кавалерійського військового училища, чимало з яких були українцями. Але у зв'язку з революційною розрухою навчальний процес в училищі не проводився, а всіх юнаків було звільнено у довготривалу відпустку. Лише з частини юнкерів було створено кінну сотню ім. І. Гонти.

Гостра політична криза й звістки про успішне просування більшовицьких загонів вглиб України надзвичайно деморалізували українських вояків. Наприкінці січня 1918 р. стрілецький полк 3-ї кавалерійської дивізії, гарматні підрозділи й кінна сотня ім. І. Гонти схилялися до нейтралітету. Лише 5-й Український полк був готовий захищати Центральну Раду. Але зважаючи на відсутність у ВРК озброєної військової сили, співвідношення сил у Єлисаветграді все одно складалося не на користь прихильників радянської влади.

Яким чином більшовикам вдалося захопити владу в місті, де вони не мали прихильників навіть серед робітників? Історію більшовицького перевороту в Єлисаветграді дослідив Михайло Ковальчук — авторитетний дослідник військово-політичної історії Української революції 1917-1921 рр. [9].

2 лютого робітники заводу Ельворті захопили на залізничній станції ешелон зі зброєю, що призначалася для українських частин. Як згадував Трифон Гуляницький, один з провідних єлисаветградських більшовиків, пролетарі «забрали з вагонів близько 200 гвинтівок, багато ручних гранат і патронів, щось із 20 револьверів, скотили дві гармати і зняли ящики з снарядами». Близько 600 робітників одразу ж записалися до червоної гвардії.

Оскільки переважна більшість новоспечених червоногвардійців ніколи не тримала в руках зброї, на заводі Ельворті розпочалися військові навчання. Втім, за визнанням Т. Гуляницького, до лав червоної гвардії потрапили й «неблагонадійні елементи». Інший більшовицький діяч також свідчив, що «до нас влилася частина темного елементу з єлисаветградського люмпен-пролетаріату».

Створення червоної гвардії додало сміливості більшовикам. 8 лютого міський більшовицький партосередок вирішив роззброїти 5-й Український полк й арештувати українську повітову раду. Організаційним центром з підготовки повстання мав стати ВРК при Раді робітничих і солдатських депутатів, начальником червоної гвардії був обраний Михайло Чернишов. Але представники української влади спробували випередити змовників й 9 лютого зажадали від ВРК розпустити червону гвардію. Розгубленим комітетникам дали три дні на виконання цієї вимоги.

Більшовиків урятував 657-й Прутський полк, що вранці 10 лютого прибув до Єлисаветграду проїздом з Бірзули. Ця військова частина належала до складу 8-ї армії, брала участь в сутичках з румунами в Тирасполі. Проігнорувавши наказ Румчероду перейти до Одеси, «революційні» вояки виїхали до Харкова для демобілізації. Поява полку в Єлисаветграді виявилась напрочуд своєчасною, місцеві більшовики одразу звернулися до фронтовиків за підмогою. Близько 300 вояків охоче погодились допомогти встановити радянську владу в місті. Спільно зі штабом червоної гвардії представники 657-го полку виробили план роззброєння українських частин.

Виступ розпочався ввечері 10 лютого. Оскільки 5-й Український полк містився у південній околиці Єлисаветграда, червоні безперешкодно взяли під свій контроль центральні квартали міста. «Передусім, ми оточили дворянські збори, де засідала залогова рада і заарештували увесь виконавчий комітет і деяких лідерів українців», — згадував учасник перевороту. Водночас загони червоної гвардії під командою М. Чернишова, Т. Гуляницького та інших членів ВРК разом з бійцями Прутського полку й 9-ї автороти оточили будинок юнкерського училища, де містилися штаб 2-ї Єлисаветградської дивізії й сотня ім. Гонти. «В цей час одну з рот Прутського полку було обстріляно з рушниць з вікон дому, де знаходилася українська сотня, — свідчив учасник подій. — Рота закидала будинок ручними бомбами. Вся сотня розбіглася».

Не зустрічаючи опору, червоні виставили караули біля головних державних установ: пошти, телеграфу, електростанції тощо. Але потикатися далі центру міста за нічної темряви вони не ризикували. «Червоногвардійці були розбиті на 3 загони: перший загін, найбільш чисельний, виступив проти гайдамаків, другий залишився у резерві (для охорони запілля, в штабі червоної гвардії) і третій, малочисельний, залишився в тому корпусі, де розміщувалася кінна сотня ім. Гонти, оскільки вірити у нейтралітет гонтівців не доводилося, — згадував радянський мемуарист. — Наблизившись до перехрестя Двірцевої й Великої Перспективної вулиць, наш загін зіткнувся з гайдамаками. В результаті п'ятнадцятихвилинного бою вони були вимушені тікати».

Приведений до стану боєготовності 5-й Український полк відмовився прийняти делегацію від ВРК. Натомість стрілецький полк 3-ї кавалерійської дивізії заявив про підтримку радянської влади. Становище захисників УНР ще дужче погіршилося, коли близько 4 год. ночі на єлисаветградський вокзал прибув зі Знам'янки загін анархістів під проводом Марусі Никифорової. Сформований в Олександрівську, цей відділ налічував 400 бійців й мав на озброєнні навіть панцерник. Член штабу червоної гвардії так згадував про зустріч з анархістами: «В цей час у Єлисаветград прибув загін Маруськи Никифорової, тоді революційний комітет відправив до неї для переговорів Чернишова, мене і Крадожена, Прохоренко. За домовленістю з нею про остаточний розгром гайдамаків вона дала розпорядження своїй команді спустити панцерник і частину загону, в якому були здебільшого моряки...»

Вранці 11 лютого мешканці Єлисаветграда очікували кровопролиття на вулицях міста: всі установи, училища, ресторани, кав'ярні, крамниці й пошта були зачинені, припинився рух трамваїв. Але наявність на боці червоних панцерника і нейтралітет інших військових частин змусили 5-й Український полк відмовитися від боротьби. «О 8 год. ранку до головної квартири і арсеналу українського пішого полку було відправлено делегацію з білим прапором, яку було прийнято і яка пред'явила ультиматум про цілковите роззброєння і негайне розформування всього полку. Умови було прийнято і в даний момент вся зброя, кулемети і бомбомети, знаходяться вже в нас на складі в кінному училищі,» — повідомляли цього дня з Єлисаветграда до Одеси. Роззброєння полку супроводжувалося короткою перестрілкою, яка стихла до обіду 11 лютого. У місті було проголошено радянську владу.

Член штабу червоної гвардії Т. Гуляницький згодом стверджував, що в ході вуличних сутичок червоногвардійці втратили 2 чоловік убитими й кількох пораненими. Як згадував інший учасник подій, загинув щонайменше один вояк 657-го Прутського полку. Втрати української сторони залишились невідомими.

Єлисаветград було оголошено на військовому становищі, а українські частини упродовж кількох днів демобілізовано. Прутський полк виїхав до Харкова, відхиливши пропозицію ВРК залишитись на кілька тижнів у Єлисаветграді для підтримання правопорядку. Червоногвардійці ж виявились цілковито безпорадними, коли бойовики Марусі Никифорової почали чинити п'яні бешкети й грабунки. Керівникам ВРК насилу вдалося переконати Марусю не чіпати бодай військові склади, перш ніж анархісти від'їхали до Знам'янки. «У Єлисаветграді всі налякані: нещодавно пройшла банда якоїсь не то Марусі Никифорової, не то ще однієї легендарної жінки-грабіжниці, яка все обібрала дощенту», — занотував до щоденника мешканець міста.

Нечисленність червоної гвардії не підштовхнула прихильників українського уряду в Єлисаветграді до організованої протидії більшовицькій диктатурі. Як і в дні радянського перевороту, їхню волю до боротьби підривали тривожні звістки про повалення влади УНР на переважній більшості теренів України. Українська влада міста втратила час, не наважившись на рішучі дії проти більшовиків, і не скористалася силою українських військових частин, які то прибували то відбували з міського залізничного вокзалу. Чисельні загони Вільного козацтва «трималися стріхи», тобто не збиралися вирушити далеко від своїх сіл і виявилися пасивними спостерігачами більшовицьких переворотів у повітових та губернських центрах, але не дозволили більшовикам проникнути в свої села. Юрій Липа писав: «Села були як фортеці». Центром антибільшовицького спротиву на теренах краю було село Глодоси.

10 січня 1918 р. аж на засіданні президії ЦВК Румчероду (скорочена назва центрального виконавчого комітету депутатів рад Румунського фронту, Чорноморського флоту і Одеської округи (Херсонська, Таврійська, частини Подільської і Волинської губернії) — революційний орган, заснований першим фронтовим та окружним з'їздом Рад, що відбувався з 10 по 27 травня (за новим стилем — з 23 травня по 9 червня) 1917 року в Одесі.), яка ухвалила направити в Глодоси червоноармійській загін [11]. Під загрозою сутички з червоноармійцями вільнокозачі загони різних волостей об'єдналися, утворивши «козацько-селянську армію Єлисаветградського та Уманського повітів» (до 700 козаків). Отаманом було обрано Кульчицького, начальником штабу — І. Бондаренка. До складу «армії» входило три курені — Глодоський (380 козаків), Добровеличківський (150) та Марківський (близько 150).

Ось як про це пише В. Лободаєв: «В Єлисаветградському повіті на Херсонщині опір більшовикам чинило Вільне козацтво Глодоської, Марківської, Добровеличківської та кількох сусідніх волостей». Ліквідувавши більшовицьку загрозу, селяни продовжували вести звичний мирний спосіб життя. Дмитро Лимаренко, який наприкінці 1917 р. повернувся у своє рідне село Ревуцьке і незабаром вступив до складу Добровеличківського куреня, згадував. «За весь час до приходу німців мешканці нашої, а також прилеглих волостей користали з опіки В.К. і нікому з голови волос не впав. Селяни спокійно гнали самогон і гуляли, як ніколи раніше. Шлюбів цієї зими було удвічі більше, як бувало іншим часом. Не існувало й контролю руху: кожен міг собі їхати куди хотів. З останнього найбільше користувалися жиди, які ухитрялися в часи анархії переводити свої комерційні гешефти» [10, с. 180].

Крім військової боротьби громада Глодосів успішно виконувала й культурно-просвітницькі та економічні завдання. В селі було відкрито Українську гімназію, діяла організація «Просвіта», утворили кооператив. Таким чином, Вільне козацтво Глодосів поєднувало вісі напрямки діяльності: охорона правопорядку, захист від зовнішніх ворогів, поширення української культури.

В лютому 1918 р. селяни Єлисаветчини розділилися в симпатіях до представників різних політичних сил в Україні. Частина, у якій було багато малоземельного та безземельного селянства, підтримувала більшовиків під впливом їхньої агітації. Найбільш потужним центром стало село Каніж. Інші були осередками підтримки влади УНР, розчаровані намаганням більшовиків відібрати землю під комуни. В деяких селах симпатії поділилися навпіл між противниками та прихильниками більшовиків. Чому селяни перестали підтримувати більшовиків? Українське селянство здебільшого усвідомило, що гасло більшовикам «Земля — селянам» зовсім не означало її передачу у приватну власність. По-друге, селян дратував атеїзм більшовиків та їхнє вороже ставлення до українців та їх символів. Знищення портретів Шевченка та проголошення української мови контрреволюційною спричинило серйозний конфлікт між більшовиками та селянством України.

Глава 2. Ю. Митрофаненко, М. Сінченко. Народне повстання 1918 року — історія забутої звитяги

Несомненно, что город Елисаветград займёт в будущей истории междуусобной войны особое, единственное и почётное место.

Голос Юга, — 1918, — 10 (23) марта,

В лютому 1918 р. військова ситуація в Україні змінилася. Під тиском наступу сил армії УНР, загонів Вільного козацтва, німецько-австрійських військ, які за умовами Берестейської угоди 1918 р. надали підтримку УНР, більшовики та їхні союзники анархісти з боями відступали з України. Більшовицький ревком на чолі з Т. Гуляницьким втік до Харкова, пограбувавши міський банк Єлисаветграда (за сприяння більшовика Олександра Белінковича, який зі своїм загоном базувався на залізничному вокзалі) на 2 млн. рублів. Гроші вони поділили між собою [7]. Після втечі ревкому О. Белінкович був єдиним представником більшовицької влади в місті. Але міські справи до певного часу його цікавили мало. Завданням Белінковича було контролювати стратегічно важливу залізничну станцію, якою рухалися більшовицькі потяги. Загін Белінковича був гарно озброєний. Також йому підпорядковувався 8-й авіаційний загін, який прибув до Єлисавета з півдня України. Сподіваючись на підтримку містян, більшовики озброїли комітети домової охорони, про що згодом напевне сильно пожалкували.

Міська дума виглядала розгубленою. Як діяти? Ревком утік. Місто залишилося без захисту. На засіданні думи 4 березня було прийнято рішення про захист міста від ворога, якого саме — вони ще не знали, силами комітетів домової охорони (Комітет семи), міліції, курсантів та офіцерів кавалерійського училища. Допомогу обіцяв Дмитро Коровніков — командир вояків 8-го авіаційного дивізіону, який прибув до Єлисавета в лютому 1918 р. Ймовірно з частинами 8-го армійського корпусу, у складі якого був і 657-й Прутський полк, який допоміг більшовикам здійснити в місті переворот.

5 березня 1918 р. до міста несподівано повернулися ешелони М. Никифорової. Виглядали вони достатньо колоритно: вагон попереду, за ним паровоз, а за ним інші вагони. Тобто один вагон паровоз пхає, а інші тягне [13, арк. 2].

(Чому Маруся повернулася до Єлисавета? За чиїм наказом? На це питання відповісти непросто. Інформація різна. Зокрема, більшовик Рибас згадував, що Маруся прибула без наказу. Кривицький (комендант міста, самочинно призначений Белінковичем) переконував думу, що Маруся «направлена до міста» командуванням червоних).

Інформація про появу М. Никифорової в місті розлетілася миттєво. 5 березня 1918 р. Марусю поранили пострілом з будинку. У відповідь анархісти оточили завод Ельворті, звинувативши робітників у цій провокації, у кількох робітників відібрали зброю.

5 березня представники міської думи, Комітету та робітники заводу Ельворті викликали Марію Никифорову на перемовини стосовно ситуації, яка склалася в місті. Юрій Яновський, який був учасником «народного повстання», у повісті «Байгород» писав, що ця зустріч відбулася в їдальні заводу Ельворті, згадується про перемовини єлисаветградців з Марусею і в дослідженнях російського історика Я. Леонтьєва [19, с. 53]. Містяни звинуватили Марусю в грабунках, роззброєнні робітників, вимагали повернути відібране і залишити місто, погрожуючи зброєю і навіть артилерією. М. Никифорова покинула зібрання і направилася автомобілем до залізничного вокзалу. Її відповіддю на вимогу робітників був обстріл центральних вулиць Єлисавета з панцерника. Серед єлисаветградців були вбиті та поранені. Робітники заводу Ельворті та вояки 8-го авіадивізіону дали бій анархістам прямо в центрі міста. Про це писав часопис «Вісник Одеського земства» 9 березня 1918 р. «Загони авіаційного дивізіону та робітники заводу Ельворті, на автомобілях з кулеметами вступили в боротьбу з панцирником Никифорової. Бій відбувся на розі вулиць Дворцової та Миргородської (нині Дворцова та Шульгиних) Авіатори кинули ручну гранату, а потім розпочалася перестрілка, яка тривала чверть години. З наближенням вечора тривога посилюється» [6].

6 березня 1918 р. С. Крамаренко (виконуючий обов'язки голови міської думи) скликав засідання міської думи. Перед цим думою було видано відозву із закликом до спокою, бо неорганізовані дії потягнули б за собою великі жертви і не мали б ніякої користі. Участь у засіданні думи брав Кривицький, представник Белінковича. Більшовики ультимативно під загрозою застосування гармат вимагали від мешканців міста здати всю наявну зброю і «розійтись». Крамаренко пояснив, що населення боїться грабунків і взялося за зброю тільки через появу в Єлисаветі никифорівців. Міська дума просила Белінковича посприяти, аби Никифорова, як і в січні 1918 р., залишила місто. Але Кривицький заявив, що вигнати Никифорову з міста неможливо, бо «вона направлена сюди» і запевнив членів думи, що грабунків не буде. [14, арк. 37 зв].

О. Белінкович таки змусив М. Никифорову залишити місто (ймовірно 6 березня і замінив її загоном більшовика Сорокіна). Коли ешелони Марусі залишили місто, то люди з мандатом М. Никифорової (які ймовірно лишилися в місті) пограбували касу заводу Ельворті (35 тис. крб. — заробітна плата робітників). Ця інформація остаточно розлютила міщан. (В банках міста залишалося 13 млн. крб., які могли стати здобиччю анархістів та місцевого криміналу та люмпену, що поповнював лави батальйону Марусі).

Маруся залишила місто. Але О. Белінкович свій наказ про роззброєння населення відміняти не збирався. Комітети домової охорони (комітет семи)[1] в свою чергу постановили, що зброї здавати не слід, бо «місто залишилося без влади, і населення саме мусить захищати своє майно й життя від зазіхань злих людей, що користуються з моменту» [16, с. 221]. Загони «єврейської бойової дружини» (120 осіб) приєдналися до захисників міста. Представники думи врахували настрої міщан, які не бажали роззброюватися. Вони намагалися переконати Беленковича скасувати наказ, але за словами більшовика Рибаса, той «площадной бранью» відмовився [15].

Час ультиматуму минув. Тоді Беленкович оголосив всіх, хто відмовився здати зброю, «поза законом» (фактично все місто). Він погрожував застосувати силу проти порушників наказу: відкрити по місту «ураганный огонь» [14, арк. 37 зв].

8 березня 1918 р. Белінкович вчинив спробу відібрати зброю силою, але несподівано для себе на Биковській та Чечорі наштовхнувся на масовий, а головне організований збройний опір, добре озброєних більшовиками домових охорон, та був змушений залишити Єлисаветград [7]. Спочатку його вибили з Чечори та Викового, а потім із залізничного вокзалу. Членів його загону відправили до тюремної лікарні (вони дякували комітету, бо це врятувало їх від розправи міщан), бо частина більшовиків була розстріляна прямо на вокзалі. Сам О. Белінкович панічно тікав на тачанці, розкидаючи георгіївські хрести, щоб затримати переслідувачів. На вокзалі від кинув ешелон, який більшовики оцінили у 25 млн. руб. Авіаційний дивізіон (200 осіб) не підтримав О. Белінковича та остаточно перейшов на бік містян.

Вигнання коменданта стало першим етапом «народного повстання» в Єлисаветграді проти більшовиків. Спроба застосувати військову силу проти цивільного населення міста, а не проти якоїсь окремої політичної сили, викликало невдоволення населення. Один з учасників повстання з гордістю згадував: «Нас оголосили „поза законом за те, що ми не хотіли здавати зброї, а ми цією зброєю відновили закон і врятували місто від беззаконня“» [8].

Навіть більшовики були змушені визнати факт радості єлисаветградців від вигнання їхнього ревкому з міста:

«После легко доставшейся „победы“ над Беленкевичем, боевое настроение укрепилось. Город стал походить на вооруженный лагерь. Молодые люди ходили по улицам с винтовками. „Победители“ делились „боевыми“ воспоминаниями. Слова „цепь“, „команда связи“, наша „конница“, слышались отовсюду. По улицам скакали офицеры, проводились телефоны, спешили нарочные» [7].

Іншою причиною повстання була втома міста від «рейкової війни» та диктатури військових ешелонів, які прибували в місто: особливо більшовицьких та анархістських. Позиція міщан була рішучою та послідовною: «Раз так тоді ми нікого до міста не пустимо!».

Отже, перший етап повстання тривав 5-8 березня 1918 р. і завершився розгромом та втечею О. Белінковича з міста. Керівництво містом здійснювали міська дума, «Комітет семи», «Тимчасовий комітет революції» (утворений на засіданні міської думи в лютому 1918 р. на противагу більшовицькому ревкому). До його складу потрапили представники соціалістичних партій, кадети і декілька робітників. В ньому не було жодного більшовика, що свідчило про низьку популярність цієї партійної сили в Єлисаветграді [7]. Дума та комітет працювали в приміщенні міської думи, що свідчило про їх повну співпрацю. Цей факт довів низьку популярність більшовиків серед містян, бо як тільки 657 Прутський полк та анархісти залишили місто, вони відразу втратили владу в Єлисаветі.

Завдяки спогадам більшовиків з книги «Роки боротьби» маємо інформацію про керівний склад «Тимчасового комітету революції».

«Накануне разгрома отряда Беленкевича[2]в городе образовался „Временный Комитет Революции“ под председательством эсера Лагуты и заместителя его Шлянина. Сюда вошли также: Дрожжин, Мрачковский, Темкин, одним словом это был весьма трогательный блок меньшевиков, правых эсеров, кадетов и даже кое-кого поправее. „Временный Комитет Революции“ создал штаб, куда вошли 2 генерала, несколько штабных офицеров и несколько рабочих для пущей видимости. Вот этот то, с бору да с сосенки, собравшийся „Временный Комитет Революции“ вполне постарался оправдать надежды Елисаветградской буржуазии. Ее он защищал не за страх, а за совесть. Не без влияния его был совершен разгром Беленкевича. Штаб прежде всего сгруппировал вокруг себя белогвардейский элемент для организации боевых отрядов во всех частях города. Один из таких отрядов был организован на Ковалевке, он помещался в доме помещика Шатова и во главе его стояли: сыновья Шатова, помещик Гонглеб, нотариус Волков, владелец спиртоводочного завода Макеев и др. Этот белогвардейский штаб принял в свои руки командование над вооруженными защитниками города и деятельно готовился к обороне. Все всполошилось» [7].

9 березня 1918 р. до міста знову наблизилися озброєні до зубів никифорівці, які дізналися про розгром більшовицького загону О. Белінковича. Єлисаветград був для більшовиків важливим залізничним вузлом. Спільно з анархістами діяли більшовицькі загони Сорокіна та Коляденка, якого призначили відповідальним за контроль потягів на залізничних станціях Бобринська (Сміла) — Єлисаветград — Знам'янка [2, с. 63-68]. Розпочався бій на підступах до міста. Це був другий етап «народного повстання» — оборона Єлисаветграда від анархістів, союзників більшовиків. Місцева газета «Голос Юга» назвала його навіть не повстанням, а «відбиттям (отражением) від летючих гастролерів» [16, с. 221].

«Робітники, молодь і люди похилого віку заявили, що вони будуть захищатися до останнього набою, що вони відійшли від політики, але не бажають підкорятися злочинцям», — писала газета «Голос Юга» [16, с. 221]. Рішучість єлисаветградців та масовість повстання пояснюється втомою населення від анархо-більшовицьких експериментів, з якими місто вже познайомилося достатньо.

Ю. Яновський передав настрій міщан перед зіткненням та описав їхнє ставлення до Марусі в повісті «Байгород»: «Все підготовлено. Гніт повстання тліє і шипить. Кров нудьгує в тілах, що мають сьогодні нехотя пролити її в землю» [34, с. 324].

«Тимчасовий комітет революції» зумів гарно підготуватися до повстання. Єлисаветград мав достатньо зброї, важку й легку артилерію, кулемети і аероплани [7]. Тилове забезпечення взяли на себе місцеві підприємці, налякані попередніми діями никифорівців. Місто виявило неабияку єдність, патріотизм, незважаючи на досить строкатий релігійний та національний склад. Анархістам протистояли: міліціонери, вояки 8-го авіадивізіону. На озброєнні вони мали гвинтівки, кулемет. Авіатори звернулися до «комітету семи» із пропозицією діяти спільно. Місто захищали бійці домової охорони, студенти, юнкери, гімназисти, священики, загони єврейської бойової дружини. Ненависть до Марусі виявилася спільною для всіх. Навіть командувач більшовицьких військ в Україні Володимир Антонов-Овсієнко мусив визнати цей факт: «З усіх сіл було скликано солдатів, коли їм казали, що вони йдуть битися проти Марусі, в їх лавах ставав помітним ентузіазм» [2, с. 63-68]. (Особливо важливим для єлисаветградців була підтримка селян Шестаківки (важливої залізничної станції, які прикривали їхній тил).

Сигналом для захисників міста стали дзвони єлисаветградських храмів. «Ревтиме від дзвонів повітря над берегами ріки», — писав Ю. Яновський про початок повстання [33, с. 325, 341]. Атаку анархістів було відбито. Маруся віддала наказ про відступ до залізничної станції Канатово (поблизу Єлисаветграда). Перед самим відступом встигла обстріляти захисників міста, які перейшли в наступ, з гармати.

Ю.Яновський передав настрій міщан після переможного бою 9 березня 1918 р.: «Все місто наче охопив демон безуму. Воно то танцює, то сміється, скаче, обнімається і будує рожеві фортуни!». Однак, підсумовуючи результат другого дня боїв, письменник відзначає: «Перемоги ще не має, бо випустили з міста ешелон ворога» [34, с. 339].

«Тимчасовий комітет революції» оголосив нову хвилю мобілізації, яку активно підтримали профспілки. Цікавим є такий аналіз більшовиками ситуації, яка склалася в місті.

«Тем временем меньшевики: Гайсинский, Якубовский, Соссин и другие поднимают тревогу во всех профсоюзах, а особенно в союзе „Металлист“.

Они доказывают необходимость мобилизации рабочих для защиты города.

Уговаривать пришлось не долго. Руководители профсоюзов, а в то время таковыми были в большинстве меньшевики, очень скоро соглашаются на мобилизацию своих членов. Через какие нибудь 2 часа вооруженные отряды отправляются за город, против Никифоровой. Большая часть рабочих шла охотно, а меньшевики, оставшись, создали комитет обороны куда втянули и активных рабочих. Ко всей меньшевистской белогвардейской агитации прибавилось еще то, что рабочие знали, что Ревком выступал против М. Никифоровой. На Никифорову смотрели, как на предводителя шайки самых обыкновенных грабителей» [7].

Намагаючись виправдати себе і підкреслити хоча б якусь частку своєї причетності до справді народного єлисаветградського повстання, вони згадали про конфлікт ревкому з Марусею наприкінці 1918 р. і прямо назвали своїх союзників анархістів Никифоровой «зграєю злочинців».

Жорстокі бої поновилися 10 березня 1918 р. і проходили по лінії залізничний вокзал — Петропавлівська церква (нині вулиця Полтавська). Більшовики згадували: «За Петропавловскую церковью, в степи растянулся на несколько вёрст крепкой цепью фронт и началась настоящая война» [7, с. 35] Гармати розташовувалися просто біля церковної огорожі. Недаремно Ю. Яновський згадував про участь в обороні міста загону ченців (більшовик Т. Гуляницький також відзначав, що на передовій були навіть попи) [12, арк. 34-35].

Траплялося, що никифорівці зовсім близько підходили до землянок (тобто околиць Єлисаветграда). Снаряди, гранати розривалися на вулицях, але щоразу наступ відбивався, і вже анархістам доводилося виходити з-під обстрілу. Знову відзначилися авіатори. Один з льотчиків під обстрілами бомбардував з літака загони більшовиків та анархістів [32, с. 128].

Більшовики згадували про опір єлисаветградців: «У противника три аероплани, відібрані в нас же, якими він вміло користується (нагадаємо, серед захисників міста вояки 8-авіадивізіону). Сили противника 150 чоловік піхоти, 7 трьохдюймових гармат, 50 кулеметів, 100 кавалерії (в місті діяло Кавалерійське училище), в їх розташуванні Єлисаветградська фортеця, де вони встановили гармати» [2, с. 66]. (Белінкович розповідав, що єлисаветградців було 6 тис.). Більшовики наступали на місто, маючи 400 чоловік та 250 никифорівців [2, с. 66].

Колись спокійне, затишне містечко перетворилося на військовий табір. Паралельно з комітетом охорони міста продовжувала діяти міська дума, яка видавала листівки з роз'ясненням причини боротьби з анархістами. В місті була гарно організована мобілізація, діяли палатки милосердя, санітарні дружини, в аптеці Шасса влаштували перев'язочний пункт, налагоджувалося тилове забезпечення. Із заводу Зельцера на фронт цілими бочками вивозилося пиво. Власник спиртового заводу Макєєв віддав розпорядження про безкоштовну передачу спирту на військові потреби. (Цікаво, що до повстання вони були запеклими економічними конкурентами). Інші власники постачали фронт ковбасами, булками. Жінки («сердобольні міщанки») випікали пиріжки, які носили бійцям до шанців на передову [7; 34, с. 341]. Навіть більшовики були змушені визнати факт гарної організації повстання і мужності оборонців міста, щоправда класового підходу в оцінці участі в повстанні уникнути не вдалося: «на фронте в то время, действительно геройски, действительно не жалея животов, дрались рабочие. Не трудно видеть, что произошло, так сказать, социальное разделение участников этой „священной войны“. Рабочие и городская беднота были в самых передовых окопах и изображали из себя пушечное мясо, буржуазия же действовала в условиях более приемлемых для нее: „организовывала тыл, и, надо сказать, нескверно“. В. Антонов-Овсеенко: „белогвардейцы сумели поднять против нас почти всё население“» [2, с. 66]. 11 березня 1918 р. місто готувалося до нового бою. Комітетом було видано 200 лопат для риття шанців біля міста. Тих, хто ухилявся від мобілізації, відправляли на фронт насильно. Ворогуючі сторони очікували на підтримку. Маруся розраховувала на підкріплення з боку червоних частин М. Муравйова. Міська дума просила про допомогу отамана Кульчицького (керівника об'єднаних загонів Вільного козацтва Єлисаветчини) [7; 31, с. 36].

Більшовики викликали на підтримку загін червоногвардійців з Кам'янського. На світанку 11 березня 1918 р. бої поновилися. У цьому бою активну участь взяли червоногвардійці з Кам'янського. Збереглися їхні спогади про участь у цих боях.

«Елисаветградская контрреволюция, вооружив несколько тысяч человек грозила ударом в тыл нашим войскам, дерущимся с гайдамаками и австро-немцами. Учитывая это, штаб Красной гвардии в Каменском решил послать сильный отряд в 1000-1200 человек пехоты и лёгкой батареей артиллерии. На полустанок возле станции Знаменка в сторону Елисаветграда мы приехали ночью. Там мы застали несколько эшелонов анархистов, руководимых Марусей Никифоровой».

Цей спогад потребує коментаря. По-перше, «Єлисаветградська контрреволюція» нікому не погрожувала, а займалась винятково захистом міста в умовах рейкової війни. Найкраще настрої міщан ілюструє один вислів: «Тоді ми нікого в місто не пустимо».

По-друге, чисельність червоногвардійців виглядає явно завищеною.

Кам'янські робітники-червоногвардійці, які прибули для наступу на Єлисаветград, потрапили в курйозно-трагічне становище. Вони були переконані, що їх викликали для боротьби з гайдамаками та австрійцями.

Учасники бою залишили детальний опис боїв 11 березня під Єлисаветградом, який ми пропонуємо для ознайомлення:

«Маруся настаивала на том, чтобы нащи части находились исключительно под её командованием и в её распоряжении. Наш штаб категорически отказался. Тогда мы совместно выработали план действий... Перед рассветом мы приняли боевой порядок и в рассыпном строю стали подходить к позициям, занятым петлюровскими юнкерами, которые имели глубокие окопы. На рассвете завязался жаркий бой, причём одна наша батарея попала в плен сразу с людьми, и также взвод в 65 пехотинцев с пулемётами, несшим прикрытие данной батареи. У нас осталась одна батарея лёгких орудий, а у противника кроме лёгкой артиллерии была ещё и тяжёлая артиллерия и пулемёты, которые открыли бешенный огонь по нашим цепям; огонь корректировали эскадрилья кружившая над нами и сбрасывавшая бомбы. Юнкера стреляли разрывными пулями, но несмотря на ураганный огонь и большие потери(!), мы продолжали наступать делая перебежки. Бой был жаркий; наши красногвардейцы дрались как львы. Мы продолжали двигаться вперёд и находились от окопов противника уже на 100-150 шагов. Но ряды анархистов, занимавших правый фланг дрогнули и начали в беспорядке отступать. Таким образом, наш фланг начали обходить и мы оказались в полукольце, а анархисты не известили нас о том, что они начали отступать. Пришлось и нам отступить».

Інший лідер кам'янських червоногвардійців Лантух згадував, що «отошли с большими потерями, оставив в руках юнкеров, кажется, два орудия и много пленных».

Під час бою декілька кам'янців було вбито. Частина потрапила в полон. Лише тоді вдалося з'ясувати, що робітники воюють з робітниками. Полонених врятувало гуманне ставлення єлисаветградців. Місцева преса писала про цей факт: «Ми б'ємось, а не караємо. Розстріл полонених вкриє нас ганьбою» [16, с. 221-222]. «Тимчасовий комітет революції» видав відозву, яку з аеропланів поширювали серед кам'янців, із роз'ясненням позиції захисників міста.

Один із полонених, якого прийняли за никифорівця (його ледь не вбив розлючений натовп), згадував, що звуки бою було чути навіть у в'язниці. Від співкамерників він дізнався, що Єлисаветград виставив проти Никифорової чисельне військо.

12 березня у розпал боїв між єлисаветградцями та никифорівцями до міста з тилу, з боку Помічної, увійшли загони анархіста А. Полупанова (союзника більшовиків, який прибув до Єлисавета з Одеси на бронепотязі «Воля або смерть!» разом з ... Белінковичем) та більшовицькі загони Сіверса у кількості 600 чол. Бронепоїзд Полупанова захопив захисників міста зненацька, адже він неочікувано заїхав у тил з протилежного від фронту боку, з боку Шестаківки. В цей час на вокзалі перебував лише 1 патруль, який, побачивши значну перевагу, розбігся. Першим ділом Полупанов захопив артилерію повстанців, яка була не на лінії фронту за містом, а у місті, а згодом звільнив захоплених у полон більшовиків. Бої було припинено. Маруся відступила до Знам'янки. Зі слів Белінковича В. Антонов-Овсієнко написав, що в боях під Єлисаветградом Маруся втратила половину загону.

Бійці Полупанова в безкозирках з надписами «Ми — полупанівці» звільнили полонених кам'янських робітників та никифорівців з в'язниці [14, арк. 5]. Не обійшлося без курйозу. Місцевому злодію Васюті вдалося визволити з-під варти кількох злочинців під виглядом полонених робітників [7].

Далі Полупанов о 15:00 на Грецькій площі зібрав мітинг, на якому мала оспівуватись влада більшовиків та засуджуватись дії мешканців, які воювали проти цієї влади. Але Полупановим була допущена помилка. Для досягнення більшого ефекту на мітингу мав виступити Белінкович, який лишився без загону та супроводжував Полупанова. Але не так сталось, як гадалось. Коли люди побачили Белінковича, його ледь не змів натовп разом з Полупановим, тому Полупанов був вимушений заявити, що Белінкович арештований та буде неодмінно покараний [7, 37-38]. Щоб заспокоїти міщан Полупанов назвав бої сумною подією, провокацією. (Пізніше, А. Полупанов всю провину поклав на «падшую женщину Марусю» [15]). Крім того, він обіцяв покарати Белінковича, якого сам привіз до Єлисаветграда. Такі слова були викликані обуренням міщан на появу поруч з А. Полупановим «всім ненависного Беленковича».

13 березня 1918 р. більшовики знову повернулися до Єлисаветграда та відновили контроль над залізницею Єлисавет — Знам'янка. В місті на Інгулі запанувало двовладдя. В Єлисаветграді з'явився новий самопроголошений комендант — анархіст Додонов. Він та червоний командир Асєєв погрожували містянам: «с вами следует разговаривать языком пушек», але побоювалися роззброювати єлисаветградців. Представники Єлисаветграда відправилися до Знам'янки, де перебував більшовицький командир Муравйов, який погрожував знищити місто, якщо не буде виконано його вимоги. Посланці спілкувались з Муравйовим, який для укладання «мирної угоди» зажадав «контрибуції» у сумі 12 млн. руб., яких звісно Тимчасовий комітет революції не мав. [13, с.2].

Паралельно у приміщенні думи відбувається засідання, на якому узгоджується та підписується текст «мирної угоди» між тимчасовим комітетом революції та Додоновим, представником першої армії Асєєва [7, 39]. На засіданні Додонов намагався відмежуватись від Никифорової. Спочатку він заявив, що йому не відомо, де вона перебуває, а згодом сказав, що вона у лікарні в Харкові. А за її «гріх», пограбування каси заводу Ельворті, Никифорова буде віддана під трибунал. «Теперь нужно спешить с миром, — заявляє на засіданні Додонов, — если произойдет провокационное выступление, будет разгромлен весь город. Для нас важна железнодорожная линия, нам нужно спешить, а когда спешат, то не считаются ни с чем». «Мирна угода», яка містила пункти про визнання совєтської влади, роззброєння мешканців та передачі влади від тимчасового комітету революції, який припиняє свою діяльність, виконавчому комітету совета робітників, який має бути створений, була підписана 13 березня о 15:00 [9, с.1].

В подальші дні Полупанов та Додонов намагаються отримати схильне ставлення мешканців. Так, 14 березня вони організували пишні похорони жертв боїв у центрі міста — на кавалерійському плацу, а не біля Петропавлівської (балківської) церкви, як планувалося раніше. По місту розповсюджуються чутки про арешт Никифорової [9, с.2]. Саму ж «мирну угоду» мешканці міста не поспішали виконувати. Визнання совєтської влади — це визнання факту совєтської окупації, писали в ті дні газети. [10, с.2]. Зброя так і не була здана. Не намагалися роззброїти мешканців і самі більшовики. «Начать же мне разоружать, начать новую перепалку», говорить Додонов [10, с.2]. 1 березня представники ще діючого тимчасового комітету революції на вокзалі зустрічаються з командиром першої армії більшовиків Асєєвим, який вимагає від комітету видати відозву про створення загонів червоної армії. Але дій від більшовиків не настало через їхні невдачі на фронті. Однак по місту з'являються чутки про заплановані погроми.

16 березня в думі проходить екстрена закрита нарада. На нараді присутні члени управи та голови думських фракцій (частково вони ж члени тимчасового комітету революції). Говориться про необхідність захисту міста, одночасно щоб заходи по захисту не викликали негативну реакцію більшовиків. Приймається рішення легалізувати домову охорону, яка сприймалась більшовиками, як незаконні збройні формування, шляхом збільшення міліції з 200 до 600 чоловік [1, с.49-50зв.].

Радянська влада, на чому наполягав Муравйов, мала бути сформована з представників місцевих соціалістичних партій (вимога думи) [15]. Невдовзі полупанівці залишили місто під загрозою наступу українсько-німецько-австрійських військ.

Відступ більшовиків з Єлисаветграда мав катастрофічні для міста наслідки. 17 березня в Єлисавет від більшовицького командування надходить телеграма: «Нач. бронепоезда Полупанову и отряду Сиверса 2-го. Предписываю вам немедленно отступать в сторону Знаменки, разрушая мосты и пути» [8, с.75]. Наступного дня 18 березня більшовики вже відкрито говорять, що перед відступом вони підірвуть Балашівський міст, пограбують банки та пустять 2-3 снаряди по місту. Для підриву мосту був підготовлений вагон вибухівки, але делегації від робітників завода Ельворті у ході переговорів з мінерами вдалося отримати обіцянку, що міст не буде підірваний. 19 березня ешелони радянських військ покинули місто, перед тим витягнувши все цінне з вагонів усіх потягів, які стояли на залізничному вокзалі. Після цього адміністрація залізниці відразу ж дала наказ розібрати шляхи як у бік Знам'янки, так і у бік Шестаківки [11, с.4].

Після відступу більшовиків у Єлисаветграді нарешті запанував мир. Керувати містом продовжила міська дума та переобраний ревком (не-більшовицький за своїм складом, який сформували представники соціалістичних партій). Після перемоги над анархістами єлисаветградцям вдалося поповнити запаси одягу, який зберігався в панічно кинутому О. Беленковичем ешелоні (в документах думи його називають ешелоном, здобутим під час народного повстання проти анархістів Марусі Никифорової 9-11 березня). Насправді це був «потяг Беленковича», кинутий ним 7 березня на залізничній станції Єлисаветград). Серед одягу була велика кількість шинелей, теплих сорочок, штанів, старовинної зброї, взуття, серветок, носових хусток, боєприпасів. Речі були передані учасникам повстання, міській лікарні та відділенню червоного хреста, на потреби поховальної комісії [11, арк. 11-28].

Крім Єлисаветграда, більшовики зазнали невдачі під час спроби встановити свою владу, в Глодосах, де діяв потужний осередок підтримки УНР. Глодоські самостійники вдалися до хитрощів. Зважаючи на перевагу більшовицьких сил, яких стягнули під Єлисавет у лютому-березні 1918 р., отамани з «тактичних маневрів перейменувалися на „червоне козацтво, поки до Києва не повернеться українська влада“». Делегації вільних козаків на чолі з Кульчицьким вдалося під час перемовин переконати більшовицького повітового комісара Синявського, що козацтво підтримує радянську владу і, без більшовиків, самостійно стежитиме за порядком на своїй території. Ця хитрість дозволила на певний час уникнути більшовицьких погромів. Але в умовах наступу українсько-німецько-австрійських сил на Україну Синявський наказав їм прибути до Єлисавета, щоб використати в боротьбі на радянському боці. У відповідь армія розгорнула наступ на більшовиків, роззброюючи їхні дрібні підрозділи, арештовуючи більшовицьких агітаторів. Після того, як наприкінці березня 1918 р. в місті відновилася українська влада, там продовжилося формування загонів Вільного козацтва. Отже, Вільне козацтво на теренах нашого краю було одним з найчисельніших та найуспішніших в Україні. Вони не допустили встановлення більшовицької влади на своїй території, а весною 1918 р. разом з німецькими військами вільнокозачі загони звільняли терени повіту від більшовиків. А в березні 1918 р. єлисаветградці навіть просили про допомогу Вільне козацтво Кульчицького, коли боронили місто від анархістів та більшовиків під час «Народного повстання».

Тим часом Єлисаветград поступово налагоджував мирне життя після тривалого спротиву більшовикам та анархістам. Наслідки боїв були тяжкими для Єлисаветграда, який вперше по-справжньому відчув «запах війни». Газета «Голос Юга» друкувала списки вбитих та поранених під час «народного повстання». Ця назва стала загальноприйнятою для подій 24-26 лютого 1918 р., офіційно використовувалася в документах та під час засідання міської думи (першого після повстання 1 березня 1918 р). За даними міської думи в боях загинуло 56 осіб, поранено — 126 [14, 86 зв.]. За більшовицькими підрахунками — 86 вбитих, 140 поранених. Напевне до числа жертв повстання зарахували й робітників Дніпровського заводу м. Кам'янське. Полеглих ховали на міських цвинтарях та окремо на плацу Кавалерійського училища.

Сучасний дослідник В. Чоп назвав події «народного повстання» «парадоксом революції та тріумфом анархії, який однаковою мірою вражав як пересічного громадянина, так і маститого політика» [30, с. 30].

Справді бої між анархістами та єлисаветградцями отримали достатньо широкий резонанс і викликали в деяких випадках діаметрально протилежні оцінки ситуації. Відзначимо, що єлисаветградці розглядали бої з більшовиками та анархістами винятково, як захист рідного міста від зграї злочинців, і дуже пишалися своєю перемогою. Анархісти, яких Ю. Яновський назвав «хоробрим ворогом», були серйозним противником.

Преса не шкодувала компліментів учасникам повстання: «Елисаветград единственный и непредсказуемый в этом смысле город» [8], а події «народного повстання» «найкращими сторінками історії міста» [16, с. 221].

«Це були дні, коли, здавалося, стерлися всі непорозуміння, кудись далеко відійшли всі минулі рахунки, забута була колишня ворожнеча, всі відчули себе рівними, потягнулися до свободи від загрози та насильства, під гнітом яких протікало все життя міста останнім часом», — писала про ті дні єлисаветградська преса [16, с. 221-222]. Учасникам боїв Биковського фронту (один із найдавніших районів міста в Печорській балці) вдячні єлисаветградці збиралися поставити пам'ятник біля Знам'янської церкви (нині там тубдиспансер) на добровільні внески. Проводився збір коштів на потреби сімей загиблих та постраждалих під час боїв [9].

Газета «Голос Юга» по гарячих слідах намагалася визначити причини вдалих результатів повстання проти анархістів. Зокрема, Сергій Теплов — автор статті «Потрійна помилка» — зазначав, «що при нападі на місто М. Никифоровій не завадило б ознайомитися з історією цього міста. Тоді б вона дізналася, що його мешканці, зокрема вулиць Пермської та Биківської — нащадки колоністів та прикордонників, яким доводилося стримувати напади татар. Не менш волелюбні та войовничі чечорці — сусіди пермців. Саме вони підняли на боротьбу все місто» [8].

Другий фактор жорстокої відсічі «летючим гастролерам» — «потужна та широка буржуазність міста Єлисаветграда». В місті було чимало дрібних, не надто багатих приватних власників, яким було що захищати.: «Всі вони трударі, які наполегливою працею створили свої двори, будинки, тримали збереження в державних касах. Їх багато, дуже багато. Голос власності-голос потужний та впливовий. Хто наступає на голос власності ризикує зламати собі шию, і пані Никифорова та Беленкевич — останні докази цьому» [8].

У Ю. Яновського свій погляд на перемогу: «Організоване місто переможе всіх. Єдність і дисципліна подолають». А, крім цього, була ще одна вагома причина — «особливе почуття до кожного каменя на землі нашого дитинства» [34, с. 309].

Безумовно значну роль у перемозі повстання відіграв і «Тимчасовий комітет революції». Навіть більшовики визнавали його демократичний склад та роль у повстанні: «он был очень разношерстен по своєму составу и стоял во главе городской самообороны, организовывал ее и идейно воодушевлял к борьбе против М. Никифоровой. Временный, столь громко названный, революционный комитет, собственно сделался выразителем желания местной буржуазии и руководил борьбой, не столько против Никифоровой, сколько против большевиков вообще» [7].

Автор іншої статті (під псевдонімом «биковчанин», напевне він був мешканцем цієї вулиці) на шпальтах «Голос Юга» від 10 березня 1918 року під назвою «Поза законом» зробив своєрідний висновок, що «повстання створило місту історичну славу поборника закону та правопорядку и „несомненно, что город Елисаветград займёт в будущей истории междуусобной войны особое, единственное и почётное место“»[8].

Єлисаветград поступово оговтувався від боїв з анархістами та вшановував пам'ять полеглих у боях, щоправда не обійшлося без прикрих ситуацій. Маруся зуміла об'єднати класових ворогів, щоправда, після перемоги єдність швидко зникла. Після боїв голова штабу домової охорони звернувся до робітничого оркестру робітників заводу Ельворті з проханням скористатися його послугами для поховання загиблого від ран у боях з анархістами штабс-капітана, однак дістав відповідь, що «оркестр для буржуя-кадета грати не буде» [15, с. 221].

В квітні 1918 Єлисаветград відзначав сумну дату — сорок днів з часу повстання та його жертв. Для учасників повстання, які отримали своєрідні посвідчення, а також родин загиблих та поранених проводилися благодійні концерти, покази кінострічок, вистави, циркові вистави [9].

А Маруся стала просто легендарною в Єлисаветграді. У квітні «Голос Юга» написала, що Марусю вбито в Олександрівську (нині Запоріжжя). В жовтні 1918 року єлисаветградська газета «Трудовая жизнь» надрукувала повідомлення, що у в'язниці міста перебуває жінка, яка дуже схожа на М. Никифорову [4]. В лютому 1919 р. єлисаветградцям вдалося не допустити єврейського погрому. Тодішні журналісти порівняли ці події та атмосферу єдності міщан з «Маруськиними днями» 1918 р. [23].

Популярністю М. Никифорової скористалися окремі авантюристки, які називали себе Марусею, створювали загони і вимагали від наляканих селян її репутацією значну контрибуцію. В 1920 р. П. Тичина, подорожуючи по Україні разом з капелою К. Стеценка, згадував, що в Єлисаветграді місцевий дяк показував йому могилу М. Никифорової [4]. Насправді, священик помилився, М.Г. Никифорова була розстріляна білогвардійцями в Криму в серпні 1919 р. разом зі своїм чоловіком [3]. Про цей факт єлисаветградців поінформувала газета «Голос Юга» у вересні 1919 р. [4]. Проте мешканці Єлисаветграда та околиць пам'ятатимуть Марусю ще довго.

Цікаво, що, окрім Ю. Яновського, ще декілька відомих поетів і письменників у різній формі згадували про легендарну отаманшу Марусю. Єлисаветградець, відомий у свій час поет Мойсей Цетлін, який також був учасником «народного повстання» присвятив тим подіям поезію, у якій порівняв Марусю із Жанною Д'Арк. Рядки вийшли дещо емоційно-наївними.

Маруся-анархистка (1918)

«Всем телом слившись с броневой машиной

Увешенной лентами крест-накрест патронов

Боевых: для пулемета она промчалась

Словно триумфатор по Елисаветграда улицам пустым.

Никифорова гимназистка в прошлом мне показалась

Жанной Д'Арк тогда, летящей с лилиями к Орлеану.

Рвет ветер яростный над нею чёрный стяг.

Её приверженцы, отчаянная свита, красавицу-бандитку

Охраняли, готовые сразить любую тень, грозящую победной колеснице.

Ей дали бой у города и я вернул украденные накануне ленты, нужные для обороны.

Хоть мне ещё тринадцать не сравнялось, но я считал себя участником сраженья и был суров как гражданин Кале в борьбе за безопасность и спасенье родного города» [29].

Невідомо, чи бачили наживо М. Никифорову Ю. Яновський та М. Цетлін, чи передавали її зовнішність з розповідей (останнє більш реально), а от Арсенію Тарковському, який тоді мешкав у Єлисаветграді, довелося зустрітися з отаманшею. Цю зустріч він яскраво описав у спогадах, які дозволяють нам зануритися в атмосферу, яка панувала в місті під час «народного повстання». «За столом сиділа знаменита у тутешніх містах отаманша Маруся. Середнього зросту, русяве з попелинкою волосся, пенсне на ланцюжку, в'ялий рот. Вона вилаяла бійців за те, що затримали хлопця, а потім пригостила цукеркою, погладила по голові і сказала: „Гарний хлопчик“. Далі грізна отаманша відпустила нас додому, наказавши солдатам принести записку від батьків». Записку мати Тарковського написала, а от цукерку наказала викинути [28].

В 1920 р. більшовики остаточно закріпилися в Єлисаветграді. Події «народного повстання» стали доволі незручною для них сторінкою історії, яка не вписувалася в концепцію класової боротьби. Виходило, що робітники повстали проти «робітничо-селянської влади та диктатури пролетаріату». Тому про вшанування загиблих і спорудження пам'ятника учасникам «народного повстання» не могло бути й мови.

Глава З. М. Сінченко. «Сто днів» Центральної Ради в Єлисаветі: під синьо-жовтим чи червоним прапором?

В березні 1918 р. до Єлисавета, який більшовики вчергове залишили, увійшли австро-німецькі війська, які за підтримки українських повстанців з Глодосів відновили в місті та повіті владу УНР. Розпочинався період, який наш земляк Володимир Винниченко влучно назвав «Сто днів Центральної Ради» за аналогією з поверненням до влади Наполеона у 1815 р. У цей період назва Єлисаветград поступається назвам Єлизавет ти Єлисавет. У березні 1918 р. голова Центральної Ради УНР Михайло Грушевський оприлюднив Закон про новий територіально-адміністративний устрій. Губерніальний поділ скасовувався. Його замінили поділом на «землі». Терени нашого краю потрапили до складу різних земель. До землі Низ (Низова Дніпрянщина) мали увійти частина Єлисаветградського та Олександрійського повітів Херсонської губернії та частина Верхньодніпровського повіту Катеринославської губернії. Інша частина Єлисаветградського повіту мала увійти до складу землі Примор'я. Претендували на терени краю і своєрідні більшовицькі утворення революційної доби Румчерод та «швидкоплинна» Одеська республіка. Адміністративним центром землі Низ став Єлизавет (так в документі Центральної Ради від 6 березня 1918 р.). Місцеві органи колишнього Єлисаветграда користувалися назвою Єлисавет, яка потрапила і на їхні печатки. А от Стратегічна Рада Глодоського вільного козацтва прийняла рішення не скорочувати назву Єлисаветград, а перейменувати його на Низовий. Про цей факт згадував лідер Глодоського вільного козацтва Фотій Мелешко. Проте в діловодстві 1918 р. використовувалася назва Єлисавет. Почав виходити часопис «Вісти Єлизаветської української громади». Нові адміністративні одиниці (землі) проіснувала лише 2 місяці (до 29 квітня 1918 р.).

18 квітня 1918 року над міською думою Єлисавета, де тепер розміщена Кіровоградська обласна держадміністрація, вперше замайорів синьо-жовтий прапор. Український прапор вперше з'явився в місті ще у 1917 році, ймовірно, завдяки Миколі Левитському, який тоді разом з повітовим інструктором Української Центральної Ради Єлисаветського повіту намагався залучити місцеве самоврядування до підтримки УНР [1, с. 14, 14 зв.]. Це той самий Левитський — «артільний батько» [4, с. 109] або «батько кооперації» [8, с.1], на честь якого нещодавно була перейменована вулиця Колгоспна у Кропивницькому. [4, с.138-142].

Після вигнання з міста анархістки Маруськи Никифорової та втечі загонів армії Муравйова у перші дні березня 1918 року в місті знову з'явився жовто-блакитний прапор. Прапор з написом «Хай живе вільна Україна» майорів на будинку юнкерського училища (кінно-козачої школи, як тоді училище називали українці), у якому в той час розміщувались органи влади УНР [2, с. 65 зв.].

На початку квітня 1918 року у місті з'явився уповноважений Міністерства внутрішніх справ УНР Базилевич, який займався організацією представництва центральної влади УНР у Єлисаветі. Одним з перших його кроків була нарада, на яку були запрошені представники земства та міської думи. У ході наради Базилевич заявив, що на його думку міське керівництво не працює в контакті з українською владою. Керівництво хоч і не чинить спротиву українській владі, але ставиться до неї з іронією. Базилевич застеріг, що особи з такими поглядами та ті, кому не подобається політика УНР, будуть усунуті з міських органів самоврядування. Міський голова Крамаренко емоційно сприйняв ці звинувачення, які вважав необгрунтованими. Тому Крамаренко попросив надати докази тверджень, на що Базилевич відповів, що головним доказом є те, що над будівлею міської управи «до сих пір тіліпається червоний прапор» [2, 88 зв.]. Саме така фраза Базилевича міститься у стенограмі засідання міської думи. «Червоний прапор — емблема соціалізму», — заявив у відповідь міський голова та демонстративно покинув нараду [11, с. 3].

Тут необхідно прояснити відносини, які на момент проведення наради склались між червоним та синьо-жовтим прапорами. Олександр Семененко, член Керовничої Ради Єлисавета (місцевого органу УНР), у своїх спогадах «Харків... Харків...» згадує цікавий епізод, що трапився під час українського губерніального з'їзду у Херсоні влітку 1917 року. У з'їзді брали участь як сам Олександр Семененко, так і Микола Левитський, якого було обрано до президії. «Серед інших заходів рішили провести національну демонстрацію — внести до зали український національний прапор. Вносимо, ставимо на сцені поруч червоного, що вже стояв там. Співаємо „Ще не вмерла Україна“. Селяни плещуть в долоні. Левитський вітає прапор...

Але раптом просить слова товариш Феофілактов... — російський есер, говорить по-російському чисто.

— Це добра річ, — казав він про український прапор. — Але є більша святиня, є червоний прапор, на ньому кров трудящих. Це прапор, рідний трудящим усього світу. Під червоним прапором йшли і страждали найкращі борці за щастя народу...

А наші селяни так само захоплено плещуть Феофілактову, як плескали перед тим українському прапорові».

Незадовго до наради, яку проводив Базилевич, в Одесі також трапився інцидент з двома прапорами, про що згадується в газеті «Известия елисаветградских комитетов социалистических партий» за 6 квітня 1918 року. Над Воронцовським палацом, над яким майорів український прапор, поруч був піднятий червоний прапор, який встиг провисіти всього півгодини та був знятий австрійськими військовими.

Через декілька днів після наради Базилевич ще двічі — письмово 10 квітня та усно 11 квітня — доніс до Крамаренка прохання зняти червоний прапор та вивісити державний український прапор [11, с. 3]. Міський голова це зробити відмовився, за що отримав погрози бути притягненим до кримінальної відповідальності [2, с. 89]. Подальшому розвитку подій можуть позаздрити сучасні політтехнологи.

10 квітня 1918 р. у газеті «Известия елисаветградских комитетов социалистических партий» вийшла стаття «Опять сначала», у якій автор обурюється діями «самостійників», які зазіхнули на святиню — червоний прапор. У статті також цитується вислів Базилевича «болтается красное знамя», а згодом згадується вираз російського політика Мілюкова «красная тряпка». У наступному номері «Известий...» вийшла стаття «Красные тряпки», у якій Базилевичу приписується замість «болтается красное знамя» інший вислів: «болтается красная тряпка» [10, с. 2]. У номері «Известий» від 13 квітня висвітлюється засідання міської думи, зміст якого відрізняється від офіційної стенограми. Знову ж таки фраза «красное знамя» замінена фразою «красная тряпка» [11, с. 3]. Зазначені події були сприйняті громадськістю Єлисавета як образа символа свободи та соціалізму та викликали бурхливу реакцію. Першим засудив заяву про «красную тряпку» своєю постановою комітет соціалістичних партій [10, с. 2-3], за ним — робітники цехів заводу Ельворті, «обсудив по цехам известие напечатанное в местных газетах», висловили свій протест [11, с. 3], а ще пізніше 13 квітня 1918 р. свою резолюцію виніс Совет робітничих депутатів [14, с. 3]. До обурених висловом «красная тряпка» приєдналась навіть Керовнича рада Єлисавета разом з українськими партіями соціал-демократів та соціал-революціонерів. Керовнича рада 12 квітня засудила «непорозуміння, яке шкодить українській справі», та заявила, що вчинок Базилевича, який позбавлений елементарної ввічливості, знижує авторитет Української республіки [13, с. 3]. За обуреннями, які були викликані словами Базилевича, які він не говорив, втратилась суть його заяви, а саме вимога вивісити синьо-жовтий прапор.

Очікувано, що опонент Базилевича — міський голова Крамаренко — виніс питання прапора на розгляд міської думи 11 квітня 1918 р. [2, с. 89-91]. На засіданні Крамаренко повідомив про формальні приводи для того, щоб не вивішувати жовто-блакитний прапор. Згідно з Законом УНР прапор обов'язково мав вивішуватись у дні національних свят. Під час розгляду питання звучали різні заяви: засудження австро-німецької окупації, глузування над українською владою, підтримка федерації у складі Росії та звернення до ЦР з проханням усунути Базилевича. Натомість фракція «Народної свободи» закликала гласних не ставати на захист червоного прапора, адже саме під ним більшовики скоювали свої злочини. Інші вказували, що дума не приймала рішення стосовно вивішування червоного прапора і водночас жоден закон УНР не забороняє його вивішувати. Непередбачуваним виявився підсумок обговорення. Міська дума, замість того, щоб поставити на голосування питання про підняття українського прапора, вирішила вивісити червоний прапор більших розмірів. Заяву гласного Гайсинського про те, що «...над зданием Думы должно водрузить большое знамя, а не тот клочок, который там имеется» [2, с. 91], підтримали 36 гласних, проти — 2, утримався — 1 [2, с. 91 зв.].

Незважаючи на видиму одностайність у засудженні некоректного виразу «красная тряпка», оцінка значимості червоного прапора відрізнялась як серед гласних міської думи, так і серед тодішніх засобів масової інформації. У відповідь на численні статті стосовно прапора у газеті «Известия елисаветградских комитетов социалистических партий», яка була підконтрольна міському голові Крамаренку, в іншій газеті, «Новий шлях», яку видавала Керовнича рада Єлисавета, вийшла стаття «Кривавою стежкою» про злочини, які були зроблені під червоним прапором, з висновком, що жовто-блакитний прапор червоніший за червоний [12, с. 2].

Однак вже 17 квітня 1918 року міська дума знову розглянула питання підняття державного прапора. Цього разу питання було розглянуте на прохання головного комісара уряду УНР Коморного, який відвідав місто після виникнення скандалу з прапором та який мав необмежені повноваження в питаннях діяльності органів місцевого самоврядування. Цього разу питання було вирішено швидко, оскільки за словами головуючого Метта «прохання Коморного було зроблене у коректній формі». У розмові з міським головою Коморний заявив, що хоче аби міська влада працювала у контакті з центральною українською владою, та просив на знак співпраці вивісити жовто-синій прапор, а вислів Базилевича просив вважати непорозумінням. Заяву Гайсинського, який цього разу наполягав на тому, щоб прапор вивішували лише в дні національних свят, не підтримали. За те, щоб вивісити жовто-синій прапор, проголосувало 47 гласних, утрималось 5 [2, с. 105 зв.].

Може здатися, що міська дума була налаштована «проукраїнськи», а відмовились виконати прохання Базилевича через бажання продемонструвати власну значимість перед представником української влади та через несприйняття Базилевича як особистості. Але насправді міська дума жила у своїй паралельній реальності, яка значно відставала від подій, що стрімко змінювались. Підтвердженням цього є те, що жовто-блакитний прапор був піднятий поряд з червоним, адже за висловом члена управи Волотковського саме червоний прапор символізував єдність «всіх народів Росії» [2, с. 105 зв.]. Для більшості гласних міської думи червоний прапор продовжував лишатись ознакою інтернаціональної боротьби, хоча з 8 квітня 1918 року він став офіційним прапором іншої держави — Росії — замість триколора [15, с. 3]. Паралельна реальність була причиною того, чому міська дума та управа продовжували використовувати печатки, на яких двоголовий орел (герб Російської імперії) був поєднаний з імперською назвою Єлисаветград [3, с. 141 зв.], ігноруючи офіційно затверджені законами УНР тризуб [4, с. 165-166] та назву Єлисавет [4, с. 181-182], які беззастережно використовували всі без винятку українські органи влади. Через паралельну реальність у своєму діловодстві міська дума та управа використовували російську мову, а документи, надіслані українською мовою, обов'язково перекладали російською. Українську мову міська управа та дума використовували у виняткових випадках для перекладу своїх російськомовних листів особливого значення, які адресувались українським владним органам [5, с. 9, 10, 12, 13].

Доба гетьманату квітень-грудень 1918

Глава 1. М.Сінченко, Ю. Митрофаненко. Конфлікт прапорів або Дума проти гетьманату

29 квітня 1918 р. у Києві відбувся державний переворот. За підтримки німців та відповідно до рішення з'їзду хліборобів-землевласників влада в Києві перейшла до гетьмана Павла Скоропадського. Центральну Раду було розпущено, а УНР та її законодавство ліквідовано. В Україні встановився режим монархічної влади Павла Скоропадського, а замість УНР було проголошено Українську Державу.

С. Шевченко в книзі «Кавалерія» звернув увагу, що для єлисаветградців доба Гетьманату розпочалася святом 1 травня. Зранку за хорошої погоди сюди прибули з червоними прапорами представники профспілок, партій і робітничих організацій. Лунали промови про врятування завоювань революції, про інтернаціоналізм, линули мелодії «Марсельєзи», спів «гімну свободи». Один з промовців запропонував перейменувати Кавалерійський плац на майдан Перемоги. Але його опонент Яків Броун (член міської думи) заперечив: «Перемога над ким? Однієї частини трудового народу над іншою? Ні. Це майдан поразки, майдан кривавого розколу всередині трудової сім'ї і цей розкол поклав початок кінця революції». Потім процесія попрямувала до фортечних валів, де біля могил знову виголошувалися промови.

Максим Сінченко описав цікавий епізод, який стався 1 травня 1918 року (в УНР цей день був як вихідний. П. Скоропадський встиг скасувати УНР, а вихідний — ні! — Ю. М.). Тому в Єлисаветі пройшла святкова демонстрація за маршрутом Кавалерійський плац (Ковалівський парк) — Фортечні вали. Коли хода підійшла до міської управи, на якій майоріли червоний та синьо-жовтий прапори, хтось із учасників демонстрації вигукнув: «Да здравствует красное знамя!», і відразу ж пролунала відповідь від іншого учасника: «Нехай живе Україна!»

Надалі подаємо перші кроки Української держави в Єлисаветграді за текстом книги «Кавалерія».

На початку травня городяни знайомляться з текстом Закону про тимчасовий державний устрій України, підписаного Гетьманом всієї України Павлом Скоропадським та отаманом Миколою Устимовичем (дядьком уродженця Єлисаветграда Володимира Шульгина). Невдовзі з'їзд земельних власників Єлисаветградщини надіслав за підписом головуючого Ерделі телеграфне вітання Гетьману, отримавши відповідь Скоропадського та Генерального писаря Полтавця-Остряниці. Міністром юстиції нового уряду став С. Шелухін, який свого часу працював єлисаветградським суддею. Заступником губернського комісара нова влада призначила землевласника (у районі ст. Канатового) Я. Саргані, губернським старшиною — колишнього голову Олександрійського земства С. Пищевича, Чигиринським повітовим старостою — начальника ліквідованої єлисаветградської кінної міліції. Українським комендантом Єлисаветграда, як ішлося в публікації в місцевій пресі, став підполковник Любимов. Р. Коваль пише, що за гетьмана комендантом міста був М. Сердюк, у майбутньому — петлюрівець, учитель С. Покровського. Діяла і німецька комендатура, яка невдовзі перебралася із кавучилища до сусідньої громадської жіночої гімназії. Помічник повітового комісара Пилипенко передав справи новопризначеному комісару В. В. Верещагіну (заступник — К. А. Гудевич), у наказі № 1 якого, зокрема, йшлося про необхідність роззброєння. Невдовзі було обіцяно за здані гармату — 50 крб., кулемет — 12,5 крб., гвинтівку — 1 крб., що на той час складало немалі гроші. В Українському робітничому клубі (на вулиці Н. Донській) відбулися збори старшин і козаків, які служили в українських частинах або працювали з українізації війська.

Про вимоги українського командування до поведінки своїх підлеглих у побуті свідчить такий факт. Двоє вояків з частини, яка базувалася в колишньому кавучилищі, помітили, як один селянин добре вторгував за свиней і, коли той повертався додому Бобринецьким шосе, пограбували його на 21 тисячу крб. У відповідь приїжджий верхи непомітно для грабіжників прослідкував за ними в місто, де зумів їх затримати і повідомити в частину. Там солдатів розстріляли за те, що ганьбили честь і гідність українського війська. Попри ліквідацію ЄКУ в місті діяло товариство взаємодопомоги його колишніх юнкерів і службовців. Зокрема, на 2 червня у реальному училищі були призначені загальні збори цієї організації. Через кілька днів генерал, колишній викладач (з 1 вересня 1911 р. мешкав у буд. Пашковського по вул. Миргородській) ЄКУ О. Дорошкевич (20.8.1874-12.1.1919), отримавши призначення до українського корпусу, штаб котрого мав бути в Чернігові, прибув до Єлисаветграда за родиною. Олександр Васильович здобував освіту в Московському військовому училищі, Миколаївській академії Генштабу, воював проти Японії, у Першу світову війну став генералмайором. Із 17 квітня 1918 р. призначається отаманом (командувачем) Чернігівського (згодом — 5-го) корпусу Армії УНР (потім — Української держави). У Хмельовому в цей час було вбито випускника кавучилища, 20-річного начальника волосної міліції Ю. Г. Коншина. Ще під час перебування в кадетському корпусі він добровольцем відправився до війська, де отримав за хоробрість Георгіївського хреста. До вказаної волості він прибув після закриття ЄКУ. У гарнізонному зібранні на розі Дворцової вул. і Театрального пров. розмістилася канцелярія комітету допомоги військовим інвалідам. У цьому приміщенні відбулася лотерея-алегрі на користь товариства допомоги бідним католикам.

Українські частини брали участь у бойових сутичках у краї. Дев'яти військовикам полку ім. Івана Гонти кілька годин довелося відбивати напад у маєтку Зеєля під Бобринцем, поки прибула основна частина загону на чолі із уже згадуваним Князевим (1922 р. чекісти згадуватимуть одного з організаторів українського підпілля в Єлисаветградському повіті, петлюрівського офіцера Григорія Князева, який очолював групи в районі Ставидла — Миронівки — Володимирівни — Обознівки — Лелеківки — Сентово — Ясинуватки, був заарештований у справі «Щирі»). Останній, як і Нетреба, був поранений у руку в переможній атаці. Невдовзі до Єлисаветграда прибули 59-й Люблінський і 60-й Замосцський українські полки 15-ї піхотної (майбутньої 2-ї Херсонської української) дивізії, розташувавшись у московських казармах напроти жіночої гімназії. Їх очолювали полковники Терлецький і Жеврецький.

25 травня центральними вулицями марширували австрійські війська. Парад приймав начальник дивізії зі своїм штабом. За невиконання вимог австро-угорців ними було усунено з посади міського голову С.П. Крамаренка (в. о. голови став Л. В. Панасюк). За декламування зі сцени під час любительського спектаклю в театрі вірша, «спрямованого проти німців», було заарештовано сина українського кавалерійського полковника Зубова. Його мали передати австро-угорському військово-польовому суду за «порушення громадського спокою і порядку». Родичі звернулися до командира іноземців, генерала з проханням, з огляду на юнацьку легковажність звинувачуваного, поставитись до нього поблажливо і обмежитись арештом, не піддаючи іншим покаранням. Вночі 26 червня невідомі обстріляли австро-угорських вартових біля юнкерських таборів. У Лелеківці австро-угорські загони роззброїли мешканців, захопивши понад 100 гвинтівок та розстрілявши більшовика К. Настасієнка.

В травні 1918 р. тепер вже за Гетьманату продовжився конфлікт прапорів. 1 травня 1918 року, який був затверджений УHP вихідним днем, у Єлисаветі пройшла святкова демонстрація за маршрутом Кавалерійський плац (Ковалівський парк) — Фортечні вали. Коли хода підійшла до міської управи, на якій майоріли червоний та синьо-жовтий прапори, хтось із учасників демонстрації вигукнув: «Да здравствует красное знамя!», і відразу ж пролунала відповідь від іншого учасника: «Нехай живе Україна!».

Червоний прапор протримався поряд з жовто-синім недовго. З переворотом у Києві та утворенням Української Держави Скоропадського в Єлисаветі також змінились представники центральної української влади. Методи нової влади були дієвіші. Один з кроків  — міські службовці присягнули на вірність Українській Державі та гетьману Скоропадському [6]. Іншим кроком, до якого вдався помічник повітового коменданта Єлисавета осавул Гриценко, був припис до міського голови Крамаренка зняти червоний прапор до 17:00 30 червня 1918 року. У відведений час прапор не був знятий, тому Гриценко наступного дня зняв прапор власноруч [17, с. 2].

У Державному архіві Кіровоградської області в описі документів Єлисаветградської міської управи під номером 751 значиться справа про встановлення українського прапора. Ця справа могла б бути важливим джерелом інформації, якби вона не мала статусу «зникла». Однак подібні «дрібниці» не можуть стати на заваді встановленню істини за наявності бажання збирати її по частинках у різних документах, газетах та книжках. Заплутана історія з прапором, що відтворена за матеріалами, які перебувають у відкритому доступі, є наочним того підтвердженням.

Паралельно з цими подіями 2 липня 1918 року австрійським командуванням за участі повітового старости Єлисавета Верещагіна були відсторонені від своїх посад міський голова Крамаренко, члени міської управи Волотковський, Апокін, а також голова думи Метт [2, с. 170; 7, с.9,14].

Максим Сінченко дослідив й інші причини конфліктів між різними формами влади в Україні в період Гетьманату (квітень — грудень 1918 р.). На його думку, події 1918 року характеризуються негативним ставленням населення та органів місцевого самоврядування до окупаційних австрійських військ, які перебували в Україні відповідно до Берестейського договору.

Гірше ставлення ніж до австрійських військ у місцевої влади було до більшовиків. На початку 1918 року в місті відбувались збройні зіткнення мешканців міста з більшовиками. Міські управа та дума робили спроби домовитись з більшовицькими ватажками, але незалежно від домовленостей населення тогочасного Кіровограда зазнавало втрат та збитків від більшовиків.

На цьому фоні міські органи самоврядування були схильними співпрацювати з «українською» владою. «Українська влада» — так називали в місті Центральну раду УНР, Українську Державу Скоропадського та Директорію УНР. Після вигнання більшовиків з Києва саме в українській владі бачили порятунок від більшовиків міські посадовці та гласні. Однак міська дума та управа, хоч і намагалися уникати непорозумінь з органами центральної української влади, але й не ініціювали зближення з нею. Тогочасні міські органи самоврядування виступали сторонніми глядачами. Тому й виникали конфлікти, про які піде мова нижче.

19 червня 1918 року, через місяць свого перебування на посаді губерніального старости Херсонщини, Семен Пищевич призначив проведення ревізії діяльності міської управи [1, арк.161-161зв]. Хто саме виступив ініціатором проведення ревізії — губерніальний староста, повітовий староста Василь Верещагін чи хтось інший — невідомо, але потреба у ревізії існувала, адже тогочасним містом гуляли чутки, а в місцевих газетах виходили статті про розкрадання членами управи міського майна. Організатором ревізії виступив повітовий староста Єлисавета Верещагін. Ревізія повітової ревізійної комісії викликала масу зауважень з боку міської управи та думи, тому міська дума створила альтернативну міську ревізійну комісію [1, арк.161-161зв]. Але вона не зняла звинувачення, які обговорювала громада міста. Мова йде в першу чергу про відсутність обліку реалізації спирту, який міська управа реалізовувала відповідно до рішення, прийнятого міською думою у січні 1918 року [1, арк. 2], що давало підстави говорити про привласнення посадовими особами управи коштів від реалізації.

Ймовірно це стало однією з причин відсторонення від посад міського голови Сергія Крамаренка, членів міської управи Бориса Волотковського, Сергія Апокіна, а також голови думи Якова Метта [1, с. 170; 2, с.9, 14]. Верещагін особисто оголосив про відсторонення посадовців. Лишилось невідомим, хто виступив з ініціативою відсторонення. Верещагін заявив, що ініціатором виступає австрійське командування. У якості доказу він демонстрував лист австрійського командування [2, с.6, 8]. В той же час у розмові з представниками управи австрійський комендант Епштейн заявив, що ініціатива виходить саме від Верещагіна. [1, с.171-171зв; 2 с.20]. Щоб відмінити рішення про відсторонення, міська дума відрядила делегацію до херсонського губерніального старости Семена Пищевича, якому підпорядковувався Верещагін[1, с. 171зв; 2 с.20зв]. Пищевич добре знав ситуацію в Єлисаветі, адже свого часу був головою Олександрійської повітової земської управи. Але він не надав тієї допомоги, на яку розраховували делегати. Після розмови з командиром австрійського корпусу губерніальний староста дозволив залишитися до вирішення ситуації міському голові та членам управи [1, с.172; 2, с.28-29], а щодо голови думи Метта рішення не змінилось. [1, с.172] Потрібно зазначити, що до кінця серпня ситуація не вирішилась, тому Крамаренко та Апокін написали заяви про відставку [2, с.32-33].

Особливість доби Гетьманату полягала ще й у тому, що П. Скоропадський перебував одразу під впливом трьох світоглядів. Німці хотіли бачити Україну слабкою та залежною від них. Українське оточення гетьмана (М. Міхновський, Д. Дорошенко, Д. Донцов, В. Липинський) прагнули побудови сильної Української держави. Проросійські кола, настрій яких майстерно описав Михайло Булгаков у романі «Біла гвардія» на прикладі родини Турбіних та їх оточення, марили ідеєю «великой и неделимой», з Україною як Малоросією і Новоросією у її складі. Між цими колами й точилася боротьба за вплив на гетьмана, а призначені посадовці нерідко мали відверто проросійську орієнтацію. Ф. Шепелю вдалося відшукати в архіві документ, який підтверджує цю думку. Мова йде про допит Федора Квартюка — керівника Олександрійської «Просвіти», яка при гетьмані вже офіційно не існувала. Повітовий староста Мазуркевич запросив співочий гурток (Ф. Шепель з іронією зазначив «це все, що лишилося легально від „Просвіти“, яка при гетьманові в Олександрії офіційно вже не існувала), керований Квартюком виступити перед офіцерами гетьманської варти та німецької армії. Але репертуар — пісні „Ще не вмерла Україна“, „Заповіт“, декламування „І мертвим, і живим...“ — не сподобався присутнім, Ф. Квартюка разом з колективом „попросили“ зі сцени. Понад те невдовзі, як у підозрілої особи, провели вдома трус!

Спогади Тіни Книшенко (Харитини Пекарчук) — кримчанки, яка в квітні 1918 р. прибула до Єлисавета, доповнюють картину спогадів Квартюка про проросійські погляди чиновників Гетьманату. „Дня 29 квітня 1918 р. у Києві здійснився переворот, силою якого прийшов до влади гетьман Павло Скоропадський. Це привело з собою деякі зміни. В Єлисаветграді назначено новим командантом міста полковника Любімова і з ним у мене відразу прийшло до непорозумінь. Найперше я відмовилася наново складати присягу, мотивуючи тим, що я вже раз присягала на вірність Укр. Нар. Республіці. По-друге я вперто відмовлялась уживати російської мови, яка тепер здобула собі рівноправне місце в канцелярії. Після кількох таких „дискусій“ командант не міг задержати мене, хоч признав, що я могла б їм бути потрібна. Відійшовши добровільно, я прийняла працю секретарки інструкторського відділу у Союзі Кооперативів“.

Нерідко на посади за Гетьманату потрапляли люди, які були прихильниками „єдиної і неділимої“, планували перечекати існування Української держави, тимчасово пристосовуючись до українізації, яку планомірно здійснював П. Скоропадський. Саме про таких писав Дмитро Дорошенко, який очолював міністерство закордонних справ в уряді Скоропадського, описуючи історичний період 1918 року, пише таке: „Але тому, що переворот відбувся дуже швидко й почасти навіть несподівано для багатьох прихильників гетьманства, то не було часу наперед обміркувати й уломити списки кандидатів на посади губерніяльних і повітових старост: ці списки довелось укладати наспіх в момент перевороту, і зараз же потому призначені кандидати заняли свої посади... Як це буває завжди, коли діло робиться наспіх, під гарячу хвилину, знайшлося чимало зовсім випадкових призначень або з тих чи інших причин — невдалих...“.

У цьому контексті цікаво простежити за долею посадовця Верещагіна. М. Сінченко в мемуарах тогочасних діячів знайшов чимало прикладів відданості Верещагіна Українській державі. Корнило Кізюк, який керував австрійською комендатурою Єлисавета, зазначає, що Верещагін був поміщиком села Масляниківка [6, с.12]. Завдяки цій згадці стає зрозумілим, що саме Василь Верещагін у червні 1918 року посприяв тому, що в Масляниківці була розквартирована гуцульська сотня Українських січових стрільців й оселився член німецької царської родини Вільгельм Габсбург, він же полковник УСС Василь Вишиваний.

З тогочасних газет ми дізнаємося, що у квітні 1918 року Василь Верещагін займав посаду комісара однієї з міліцейських дільниць. Разом з тим у тих же газетах він фігурує і як благодійник, що надавав грошову допомогу вдові льотчика, який загинув у дні народного повстання у Єлисаветі. Можна припустити, що і сам Верещагін брав участь у боях з анархістами та більшовиками у складі міліції, яка воювала на боці мешканців міста.

Позитивне ставлення представника гетьмана у Єлисаветі до державного прапора, використання у спілкуванні та діловодстві державної української мови, державних символів, української назви Єлисавет, які були затверджені ще законами УНР, участь у міському житті, реагування на настрої громади могли б свідчити про патріотичний настрій Верещагіна. Але, на думку дослідника, насправді все було набагато складніше.

Верещагін, який за часів Російської імперії був офіцером царської армії, у документах Державного архіву Кіровоградської області у період до призначення на посаду повітового старости згадується як представник спілки офіцерів. Не зважаючи на отримання впливової посади в Українській Державі, Верещагін продовжує носити військову форму Російської імперії. Виходить, що саме Верещагін в Єлисаветі уособлював „золотопогонників“, які за часів режиму Скоропадського викликали негативне ставлення у проукраїнські налаштованої частини населення.

Особистість Верещагіна розкривається краще фразою Корнила Кізюка: „староста Верещагін чорносотенний москаль“. Ця характеристика збігається з характеристикою Романа Купчинського. Купчинський, який в лавах українських січових стрільців провів 5 місяців на Єлисаветчині, є автором стрілецьких пісень, серед яких є і пісня про Єлисавет „Як стрільці йшли з України“. Одна з дійових осіб оповідання Купчинського „На степах“, в основу якого лягли реальні події, полячка пані Цінціборська так відгукується про Верещагіна: „— Ах, той староста страшний москаль! — сказала шепотом. — Не терпить поляків! — А українців любить? — Тільки Росія і Росія...“.

Що Верещагін замість поширення української ідеї переживає за звільнення Москви від більшовиків, чітко показує інший епізод з оповідання „На степах“, у якому власник цукроварень росіянин Винокуров виголосив такий тост:

„Я — русский, але в Україні виріс і живу, я є громадянином української держави, тому буду її боронити, бо вона мене боронить. На руки пана старости передаю чолобитню для ясновельможного пана гетьмана. Нехай живе гетьман Павло Скоропадський. Уррра!“

Верещагін ще більше посірів, а його очі дивилися гостро й непривітно на Вінокурова:

— Ви, Іване Івановичу, сьогодні трохи пересолили! — сказав терпко до Вінокурова.

— Чому, дозвольте спитати? — підніс густі брови Вінокуров.

— Бо говорили, як мазепинець. Ви забуваєте, що на Дону збирається наша русска армія, що мати Росія жде від нас усіх визволення з большевицького ярма.

— Це від мене не залежить — відповів спокійно Вінокуров. — Як наш уряд накаже — так і буде.

— А де ж ваш руській патріотизм?!».

«Верещагін насправді не мав на своїй зовнішності ані одної характерної риски, так би сказати, породистого москаля. Скорше можна було б приняти його за якогось кавказця або татарина», — відзначив у своїх споминах «Українські січові стрільці на Єлисаветчині» Фотій Мелешко, який у 1918 році очолював Глодоське вільне козацтво та був головою Глодоської волосної народної управи.

Напрошується висновок, що за спілкуванням українською мовою, за контролем дотримання українських законів, за шануванням українських державних символів, за високою державною посадою Української Держави могла бути захована турбота за долю «матері Росії».

Поступово такі «верещагіни», «турбіни», «корнети оболенські» й «поручики Голіцини» — відверто проросійські сили збільшували вплив на П. Скоропадського, що й призвело до зміни політичного курсу Української держави в листопаді 1918 р. Тим часом в селах розгорталася селянська війна...

Селянська війна 1918 р.

Життя селян знову було кардинально відмінним, ніж революційні процеси в місті. Для містян прихід німців був гарантією спокою та стабільності, для селян — ні! Найкраще про цю різницю написав російський письменник Михайло Булгаков, який у 1918 р. мешкав у Києві: «А вот что делается кругом, в той настоящей Украине, которая по величине больше Франции, в которой десятки миллионов людей, — этого не знал никто. Не знали, ничего не знали, не только в местах отдалённых, но даже — смешно сказать — в деревнях, расположенных в пятидесяти верстах от самого города. Не знали, но ненавиділи всею душой. И когда доходили смутные вести из таинственных областей, которые носят названия — деревня, о том, что немцы грабят мужиков и безжалостно карают их, расстреливая из пулемётов, не только ни одного голоса возмущения не роздалось в защиту украинских мужиков, но не раз, под шёлковыми абажурами в гостиных, скалились по-волчьи зубы и слышно было бормотание: „Так им и надо; мало ещё. Я бы их ещё не так. Вот будут они помнить революцию. Немцы им покажут...“»

У відповідь селами прокотилася хвиля повстань. Дослідники назвали ті процеси селянською війною. Розпочалася вона ще в 1917 р., але пік припав саме на 1918 р. В той рік у селян, крім поміщиків, з'явилися інші вороги в боротьбі за землю та результати їхньої праці: більшовики. Селянство збройно виступало на захист своїх економічних та національних прав як проти більшовиків, коли зрозуміли, що їхнє гасло: «Земля селянам!» це фарс та політичний трюк. Розібравшись у справжній, а не декларативній політиці більшовиків, селянство, найчисельніша верства суспільства, почала чинити спротив більшовикам. Головна причина цього явища була доволі чітко сформульована місцевими представниками комуністичної влади:

«Зінов'євщина — найбільш заможний у прибережній чорноморській полосі округ з найбільшим відсотком великих селянських господарств». Отже, потужний прошарок заможного селянства не поділяв економічних експериментів більшовиків, спрямованих на ліквідацію приватної власності.

Після більшовиків прийшли німецько-австрійські війська, які спільно із селянськими загонами Вільного козацтва звільнили Україну від більшовиків. Але союзники швидко перетворилися на ворогів. За умовами Берестейського «хлібного миру» 1918 р. селяни мусили постачати німецько-австрійські війська хлібом та іншими продуктами. Але німці та австрійці ввели до України значно більший, ніж було домовлено, контингент військ, а селяни вирішили не виконувати взятих Центральною Радою обов'язків перед союзниками. Конфлікт завершився розпуском Центральної Ради.

Крім того, урядом гетьмана П. Скоропадського було скасовано земельні реформи Центральної Ради, відновлено поміщицьке землеволодіння. Користуючись з моменту, великі землевласники змушували селянство компенсувати завдані їм збитки в процесі соціалістичних аграрних перетворень. Українське селянство чинило опір представникам Гетьманщини та їхнім союзникам. Німецько-австрійські війська відповідали терором і продовжували відбирати в селян вирощений ними хліб. У 1918 р. в Україні діяла розгалужена система військово-економічних організацій, що займалася вивезенням сировини та продовольства. Єлисаветградська контора Держхліббюро відправила в квітні й травні до Німеччини та Австро-Угорщини з державних запасів 251-286 пудів хлібопродуктів, а 2 червня отримала наряд на відправку ще 1 089 649 пудів, хоч заготівельні склади вже були порожніми.

Гетьман П. Скоропадський — почесний отаман Вільного козацтва на вимогу німців видав наказ про його розпуск. Вільне козацтво було ліквідовано. Його лідери та учасники зазнали переслідувань з боку місцевої влади. Під вартою опинився відомий організаторів загонів Вільного козацтва Фотій Мелешко. Німецько-австрійська окупаційна політика на селі, підтримана поміщиками та Державною вартою гетьмана викликала новий спалах селянської війни. Херсонський губернський староста наприкінці червня доповідав у Київ, що «серед населення зростає незадоволення постійними безплатними реквізиціями австрійськими властями хліба, нестача якого набуває іноді великих розмірів». На сусідній Звенигородщині повстанці під впливом Ананія та Левка Шевченків (нащадків Т.Г. Шевченка) навіть зуміли захопити Звенигородку. Це було знамените Звенигородсько-Таращанське повстання, яке таки було придушене німцями. Чимало повстань проти політики австро-німецьких окупантів відбувалося на теренах нашого краю. 11 червня 1918 р. Єлисаветградський та Олександрійський повіти були оголошені на осадному становищі. Австро-німецькі війська брутально привласнювали собі результати селянської праці, посилаючись на умови Берестейської угоди з Україною. Жорстоку політику окупанти виправдовували необхідністю забезпечення порядку в Українській державі.

Найбільшим селянським повстанням на території нашого краю було Канізьке повстання, яке розпочалося з боротьби за землю між безземельними селянами та поміщиками, а також між селянами-общинниками та «відрубниками» (селянами, які отримали земельні наділи за межами общини під час Столипінської реформи 1906-1911 рр., і яких називали куркулями). Спробуємо реконструювати події повстання, проаналізувати його причини та етапи, визначити своєрідні риси.

На одній з краєзнавчих конференцій дослідник Вадим Колєчкін привернув увагу до фонду спогадів про Канізьке повстання 1918 р., який зберігається в обласному архіві. Найбільш інформативними та цінними виявилися мемуари М. Армашева, Ф. Баланди, М. Дмитрієва, А. Паровіна, 3. Донцова, С. Сандула. Цей фонд опрацьовано лише чотирма дослідниками, а матеріали в наукових публікаціях не використовувалися зовсім, тому сміливо можна стверджувати, що вони вперше оприлюднюються та вводяться до наукового обігу. Події Канізького повстання також було згадано в збірці спогадів більшовиків, присвячених встановленню радянської влади на Єлисаветградщині.

Спробуємо реконструювати події цього повстання. Після Жовтневого перевороту 1917 р. до Канежа та навколишніх сіл поверталися солдати, які вели активну більшовицьку агітацію. Вони почали керувати суспільними процесами на селі, втілюючи в життя пункти аграрної політики Раднаркому. Подібних активістів в Канежі нараховувалося до двох десятків.

На думку Сергія Сандула, надважливу роль у встановленні в Канежі більшовицьких порядків відіграв Афанасій Паровій. Він мав значний досвід революційної роботи: був членом полкового комітету одного з петроградських гвардійських полків, брав участь у подіях Жовтневого перевороту. А. Паровій поширював серед каніжан більшовицьку агітаційну літературу, яка мала успіх серед селян. Крім А. Паровіна, помітну роль в агітації відігравав і більшовик М. Дмитрієв, направлений більшовиками Росії до рідного села.

Селянська революція в Канежі позначилася запеклою боротьбою за землю в селі, в якому було 1.5 тис. дворів. Безземельники створювали свої збройні загони, відрубники та поміщики також готувалися до боротьби. В січні 1918 р. після прибуття більшовицьких агітаторів безземельники перейшли до рішучих дій. До лютого 1918 р. в Канежі продовжували виконувати свої обов'язки староста та сільський схід. Але коли староста спробував заборонити більшовицькі зібрання та агітацію, то був переобраний на сільському сході прихильниками більшовизму. У нього відібрали печатку — символ влади на селі. Головним органом влади в Канежі став більшовицький ревком на чолі з А. Паровіним, хоча сільський схід як традиційна форма влади зберігся.

Ревком мав різноманітні відділи та комісії: військову, освітню, земельну, господарську, зв'язку, політпросвітньої та культурно-масової роботи. При ревкомі створили збройний загін, близько 30 осіб, який складався з каніжан. Поступово він збільшився до 700 осіб за рахунок мешканців інших сіл [8, арк.З].

Одним з перших рішень ревкому було утворення Канізької волості шляхом відокремлення Канежа від Панчевської волості та приєднання сусідніх сіл Шпакового та Бровкового. А от велике сусіднє село Сентово, яке не підтримувало більшовицьких експериментів каніжан, не вдалося увести до складу новоутвореної волості. Мешканці Каніжа погрожували сентовцям, склавши революційну промовку: «Ми вже організувалися, а Сентово спить. Ох, і будем бить!». Таким чином, більшовики Канежа виконували інструкції більшовиків з розчленування України. Територією України створювалися Донецько-Криворізька, Одеська, Таврійська республіки, які не визнавали над собою влади УНР. Повітовий ревком затвердив утворення Канізької волості. М. Дмитрієв з гордістю згадував: «Німці з'явилися в Ново-Миргороді, Златополі, Єлисаветграді, а в нас, у селі Каніж, Радянська влада». Канізький ревком не визнавав й української влади. На першому ж засіданні було прийнято рішення про непідкорення розпорядженням вищого органу влади УНР про мобілізацію «мешканців Канізької волості» до української армії. Коли з Єлисаветграда прибув представник української влади з вимогою про надання підтримки збройним силам Центральної Ради фуражем та продовольством, то отримав рішучу відмову.

Наступним кроком був перерозподіл землі. На користь малоземельних та безземельних селян було конфісковано не лише поміщицькі землі, а й «відруби», які виникли під час столипінської реформи. Під реквізицію підлягали худоба та реманент колишніх власників. Одними з тих, хто втратив владу над своєю економією, були брати Ельворті, які мали в цій місцевості значні ділянки землі. Зміни охопили торгівельну сферу. Всі приватні лавки були об'єднані в єдине споживче товариство. Поміщицьке та куркульське зерно було конфісковане та передане на потреби громади.

Відзначимо радикалізм проведених заходів: різниці між поміщиками та селянами, які скористалися столипінською реформою, більшовики не вбачали. Ревком відстоював інтереси винятково малоземельного селянства.

Не змінилася ситуація й після встановлення в Єлисаветграді влади представників Гетьманату. Своєрідне утворення «Канізька республіка» було проявом регіонального політичного сепаратизму у формі селянської республіки. Подібні республіки у 1918-1919 рр. в умовах слабкості центральної влади почали виникати під різними гаслами по всій території України. На ідеологічних засадах анархізму виникла Гуляйпільська Махновія. Гасла УНР стали прапором Холодноярської республіки. На Херсонщини Висунською республікою керували боротьбисти, а Баштанською — більшовики. На Миколаївщині також існувала й селянська Врадіївська республіка. Бувало, що подібні селянські республіки утворювалися для грабунку чи парубоцької слави під гаслом: «Кожна волость сама по собі».

Поруч із «Канізькою волостю» існувала Холодноярська республіка, яка мала національно-патріотичну ідеологію [6]. Крім цього, подібні самочинні квазідержави національного спрямування існувала в селі Глодоси. Мріяло стати республікою і село Злинка. Але вже в 1920 р., незважаючи на яскравий більшовицький характер «Канізької республіки», представники Української держави не чинили спроб для її ліквідації. Це викликало незадоволення місцевих поміщиків, тому у квітні 1918 р. на заклик одного з канізьких торговців до села прибув австрійський загін для скасування більшовицьких експериментів, але німці, зазнавши поразки, залишили Каніж. Надалі спроб ліквідувати більшовицьку республіку не робилося, а місцевих опонентів добре зорганізований та озброєний ревком легко нейтралізував.

Невідомо як довго проіснувала б «Канізька республіка», коли б не події у сусідньому селі Павлівка. Поміщик Лупенко із загоном австрійців влаштував розправу над селянами, вимагаючи видачі активістів, які розділили його майно. Інформація про екзекуції над мешканцями Павлівки надійшла до Канежа. На сільському сході було вирішено допомогти павлівцям, а потім розпочати наступ на Єлисаветград. Керівники Канізької волості хотіли організувати велике повстання проти австро-німецьких військ, обрали повстанком на чолі з А. Паровіним. Цікавим виглядає факт підтримки їхніх намірів з боку одного із служителів культу. Колишній священик Федір Крисін, який зрікся сану і став у повстанському загоні лікарем, з'явився перед повстанцями у рясі і з хрестом та благословив їх на «священну боротьбу проти окупантів».

Про рішучість намірів повстанкому свідчило оголошення загальної мобілізації мешканців волості. Кількість повстанців нараховувала до 700 осіб. На базарній площі проводилась військова підготовка. Після поповнення загін перейменували в Повстанський полк. Бійці отримали зброю: гвинтівки, три кулемети. Частина селян була готова вступити в бій з «холодною зброєю»: вилами, косами, сокирами. Учасники повстання писали, що допомогу повстанцям надали єлисаветградські робітники, які надіслали 60 гвинтівок, декілька ящиків набоїв та грошову допомогу на утримання загону. (Цей факт здається малоймовірним, бо ельвортівці слабко підтримували більшовиків і навряд чи передали б їм зброю, якої самим бракувало, не кажучи вже й про кошти).

За рппенням Канізького ревкому було реквізовано на потреби повстання всі двокінні підводи (близько 200). Учасники збройного повстання були поділені на п'ять рот та декілька взводів, вдалося сформувати невеликий загін кінноти.

Повстання розпочалося 27 травня й тривало до 3 червня 1918 р. (В цей час у Звенигородці відбувалося велике Звенигородське повстання, про що ми згадували вище). Селяни розгромили австрійський загін під сусідньою Веселівкою, заволодівши зброєю. Однак у бою поблизу Арсенівки повстанці зазнали поразки. Придушуючи повстання, противник використав артилерію, кулемети і навіть авіацію. А. Паровій згадував: «У Канежі почалася паніка. Населення тікало в степ, забираючи з собою майно та худобу. Наступного дня, усвідомивши, що повстання набирає затяжного характеру та пов'язане із значними жертвами, частина селян відмовилися воювати проти окупантів».

Тим часом у Канежі було скликано черговий сільський схід, на якому вже панували заможні мешканці села. Вони переконали населення припинити підтримку повстання. Повстанці також зрозуміли, що сил та зброї для боротьби недостатньо. Тим більше, що до Каніжа підійшли потужні загони австро-німецьких військ. Місцеві поміщики та заможні селяни надавали їм підтримку. В цих умовах повстанком прийняв рішення припинити опір та розходитися невеликими групами. Каніжани, побоюючись розправи, зуміли сповісти про це Київ. Колишній офіцер Ф. Бурдельний відправив до Києва телеграму, у якій просив зупинити каральну операцію айстро-німецьких військ проти селян. Ймовірно телеграма дійшла, бо коли австрійські та німецькі підрозділи входили до села, з літака на їхні позиції скинули пакунок з інструкціями з Києва про покарання винятково більшовиків. Частково це було виконано: жінок та дітей відпустили.

(Про польоти гетьманської авіації маршрутом Київ-Єлисавет-Київ відомо й з інших джерел).

Австро-німецькі війська оточили Каніж, а 3 червня 1918 р. увійшли до села. Невдовзі над селянами було влаштовано жорстоку розправу. Спочатку всіх чоловіків загнали в своєрідне «гетто» за церковною огорожею. Поміщики та відрубники з помсти називали їх «грішниками». Три дні повстанці не отримували води та їжі. Тим часом окупанти за підтримки заможних каніжан складали списки учасників повстання, помічаючи прізвища червоними та чорними хрестиками. У розправі брав участь священик Кошуцький, який почав навмання вигукувати прізвища односельців, називаючи їх більшовиками. Люди, які стояли перед ним, охоплені розпачем, заперечували: «Батюшка, що ви робите? Адже ми не більшовики!». Але священик налякано пробубонів: «Нічого відмовлятися. Ви всі більшовики».

Того ж дня шістдесят учасників повстання розстріляли, вісім повісили на крилах вітряка. Серед них був 65-річний священик Ф. Крисін із села Шпакове, який освячував повстанців. Розправившись із селянами, австрійці залишили у Каніжі великий загін. Переслідування повстанців не припинялося, протягом шести місяців було страчено ще 117 осіб. Загалом, більша частина повстанців уникла покарання. За спогадами сучасників, деякі повстанці влилися до складу партизанських загонів, які діяли поблизу Єлисаветграда.

Таким чином, нестача зброї, зависокі амбіції керівників, низька дисципліна та відсутність військового досвіду серед повстанців стали основними причинами його поразки. Керівники повстання явно не розрахували свої сили, що призвело до трагічного фіналу «Канізької волості». Іншим наслідком Канізького повстання стало оголошення теренів нашого краю на осадному становищі, що спричинило появу на наших теренах легіону Українських Січових стрільців. Окупаційна влада збиралася використати галичан для допомоги своїм силам у приборканні повстанського руху в Україні, який набував розмаху. Зокрема, на теренах Єлисаветградського повіту в 1918 р. загинуло 150 великих землевласників.

Глава 2. І. Вівсяна. Українські січові стрільці на Єлисаветградщині

Романтичні мрії про те, що незалежна держава автоматично розв'яже геть усі проблеми національного життя, швидко розвіюються. Час все актуальніше вияскравлює ті аспекти державного буття, котрі потребують негайного розв'язання зусиллями політиків та урядовців, учених і письменників, усієї громадськості. Однією з таких актуальних проблем українського державотворення є всеукраїнське єднання навколо національної ідеї, яке припинило б надуманий поділ українців на «західних» і «східних» («бандерівців» чи «москалів»). Ідея національної Злуки була основою національно-культурного відродження на початку XX століття, залишається вона надзвичайно актуальною і на початку XXI століття. Саме тому дуже важливо вивчити досвід короткого періоду державотворення доби української національно-демократичної революції, особливо діяльності Українських Січових Стрільців, спрямованої на реалізацію ідеї всеукраїнської єдності.

Українське Січове Стрілецтво — організація національно свідомих українців, яка від зародків своїх у Галичині обрала ідею всеукраїнської соборності своїм гаслом і до останніх часів свого існування активно впроваджувала її у життя. У безпосередніх контактах галицьких стрільців та населення Великої України ламались кордони, психологічні бар'єри, формувалось нове українство.

Останнім часом у науковій літературі та періодиці активно висвітлюється перебування Українських Січових Стрільців на Наддніпрянщині влітку-восени 1918 року. Цей факт свідомо замовчувався у радянській науковій літературі. До речі, радянські історики не згадували взагалі УСС, хіба обходилося сентенцією, що серед німецько-австрійських окупантів на територію України прийшли деякі «несвідомі» галичани [40, с.131]. Той факт, що галицькі стрільці були об'єднані в національну формацію, яка не підтримувала окупаційної політики австрійської армії і діяла всупереч їй, пропагуючи серед селянства національну ідею, не вкладався в рамки офіційної класової догми, а тому просто відкидався. У колективних працях з проблем революції та громадянської війни в Україні взагалі не згадується перебування УСС на Єлисаветградщині [3; 45]. Навіть при великому бажанні замовчувати окремі факти національної історії радянська історіографія не могла залишити без уваги найбільш очевидні. У монографії І.І. Компанійця [26] перебування УСС в Єлисаветграді трактується як поширення революційних ідей на представників галицького трудового люду.

У середовищі української діаспори міжвоєнного періоду, переважно серед колишніх стрільців та свідків цих подій, Українське Січове Стрілецтво трактувалось лише в контексті національно-визвольної боротьби. Видання львівської Червоної Калини, різні монографії, історичні дослідження та мемуарна література містять багато спогадів січових стрільців про їхнє перебування на Великій Україні, одним із символів якої для багатьох з них залишився Єлисаветград [2; 6; 9; 10; 24; 33; 38; 45; 47]. Згадані спогади щедро ілюстровані фотографіями. Залишився пам'ятним контакт із братами-галичанами і багатьом жителям Єлисаветградщини. Із зрозумілих причин спогади єлисаветградців не були оприлюднені за радянських часів. Збереглися тільки спогади Софії Тобілевич, опубліковані у львівському часописі 1920 року, а пізніше видані окремою книжкою [44], а також Фотія Мелешка, підготованих письменником 1965 року, які завдяки кіровоградському науковцю Л.В. Куценку повернулись із далеких США на батьківщину [30; 31]. Незважаючи на досить широке освітлення подій у мемуарній літературі, у сучасних підручниках та монографіях, перебування галицьких стрільців на Великій Україні, а зокрема, їхня діяльність у центрі Вітчизни — Єлисаветграді (нині м. Кропивницький) досі залишається поза увагою.

Січове Стрілецтво в Західній Україні виникло на основі січового, сокільського й пластового руху, який об'єднував близько 135 тисяч галицьких та буковинських юнаків і дівчат. Легіон Українських Січових Стрільців постав як військова частина в складі австрійського війська з самого початку першої світової війни — в серпні 1914 року. Записавшись у сотні УСС, вчорашні гімназисти співали по вулицях Львова пісень про те, як розірвуть московські кайдани й здобудуть волю Україні.

Легіон УСС, об'єднуючи кращі сили молоді, які представляли практично всі суспільні верстви Галичини, став утіленням передової політичної думки й виражав сподівання галицького суспільства на виборення української держави.

Проголошення Української Народної Республіки IV Універсалом Центральної ради викликало посилення інтересу галицького стрілецтва до України та палке прагнення допомогти наддніпрянським братам у будівництві держави. У 1917-1918 рр. стрілецтво остаточно визначило для себе стратегію подальшої боротьби, яка полягала у відокремленні західноукраїнських земель від Австро-Угорщини та об'єднання їх з УНР.

За умовами Брестського мирного договору на територію України для допомоги УНР у боротьбі з більшовиками вводились австрійські та німецькі війська, у числі яких були й Українські Січові Стрільці. На той час у Києві окремі вояки УСС, які потрапили в російський полон і втекли із Сибіру, утворили нову організацію, на зразок галицького легіону — Курінь Січових Стрільців. Легіон УСС 28 лютого 1918 р. перейшов Збруч і вперше ступив на землю Української Народної Республіки неподалік від Кам'янця-Подільського. Тут стрільців зустріла із жовто-блакитними прапорами делегація української армії [17].

Від Кам'янця-Подільського почався похід фронтових частин УСС по Україні. На Поділлі вони майже не зустріли опору більшовицьких частин, тому «всю свою працю спрямували на пропаганду між населенням справи української державної самостійности» [38, с.187]. Далі шлях їх пролягав через Одесу, Херсон, по Дніпру до Олександрівська (нині Запоріжжя), де допомогли Запорізькій дивізії звільнити місто від більшовиків. В Олександрівську УСС перебували майже два місяці, звідки і прибули на постійне місце дислокації — до міста Єлисаветграда.

Легіон перейшов в Україну не в повному складі. Значна частина його ще затрималась у Галичині — цілий Вишкіл і Кіш. Вишкіл та Кіш отримали наказ виїздити в Україну в травні 1918 року.

Лев Лепкий, відомий стрілецький поет та публіцист, писав у травні з Коша до члена Центральної Управи УСС у Відні професора Івана Боберського (один із організаторів січового руху в Галичині): «з огляду на те, що маємо вже наказ готовитися до виїзду на Україну, братство заворушилося. Пробудилося врешті з оспалости й рішило взятися до купи, бо ніде правди діти, пізнало, що рівень національної свідомости тих Українських Січових Стрільців, які зголосилися в останніх двох роках, не відповідає славі тих УСС-ів, яка так шумно лунає по Україні... Хочемо забрати з собою усі театральні сили УСС і зорганізувати у Єлисаветграді (80 000 мешканців), осідку нашої головної команди, постійний польовий театр УСС-ів. Біда з музикою, що відійшла до групи у Олександрівську. Мусимо формувати нову. Просвітня комісія взялася за комплектування підручних бібліотек по сотнях, бо сотні будуть розміщені на Україні по селах, тому такі бібліотеки конечні. Проектуємо ще і книгарню в Єлисаветі з нашими виданнями для поширення українства в місті. Можна б видавати і польовий листок, газетку з углядненням місцевих справ» [23, с.434-435]. Із наведеного листа видно, як відповідально готувались до свого побуту в Україні стрільці Коша.

Центральний провід УСС всіляко підтримував ініціативи стрільців. 12 травня 1918 року Центральна Управа звернулась із спеціальною відозвою до стрільців Коша і Вишколу з приводу їхнього переходу на територію України. Крім усних настанов, команда Коша забезпечила стрільців письмовими інструкціями, розробленими відомим галицьким істориком та громадським діячем О. Назаруком [23, с.208-210].

Населення Наддніпрянщини з недовірою ставилось до вояків у австрійській та німецькій формі. Чужоземні війська вели себе в Україні не як союзники, в якості яких вони запрошувались для боротьби проти спільного ворога — більшовиків, а як окупанти на ворожій території. Українська Центральна рада неодноразово видавала відозви до українського народу з метою роз'яснення причин приходу в Україну чужих військ: «вони приходять, як наші приятелі і помішники на короткий час, щоб помогти нам в скрутну хвилину нашого життя, і не мають заміру в чім небудь перемінити наші закони і порядки» [52]. У відозвах згадувалось, що між чужими вояками перебувають і брати-галичани. Недовіра населення не розвіювалась, аж поки галичани не виявили себе справжніми українцями.

Легіон УСС перебував в Олександрівську, коли в Києві відбувся державний переворот та встановлено було владу гетьмана П. Скоропадського (29 квітня 1918 р.). Після перевороту відразу повіяло «російським духом». Українізація міст і сіл Запоріжжя, яку активно підтримували стрільці, припинилася. З приходом гетьмана скінчилася для УСС радісна доба безжурного романтичного захоплення Східною Україною, вони зіткнулися з багатьма проблемами українського державотворення.

За розпорядженням австрійського командування легіон УСС у повному складі мав розташуватися у повітовому місті Єлисаветграді та навколишніх селах. Щодо причин такого рішення є різні припущення у самих стрільців та дослідників. Найбільш поширеною є версія про те, що легіон в австрійській армії зарекомендував себе як дисциплінована військова частина, яка повністю підкоряється наказам командування. Тому австрійська окупаційна влада в Україні прагнула використати стрільців для налагодження стосунків з місцевим населенням. Українські селяни, протестуючи проти грабіжництва німецьких та австрійських військ, піднімались цілими селами на повстання. Епіцентр великого селянського повстання був неподалік від Єлисаветграда, на Звенигородщині. За кілька днів до прибуття стрілецьких частин на Єлисаветградщину там вибухнуло та було жорстоко придушене повстання в с. Канежі. Криваві каральні операції австрійців і німців не давали бажаного результату — опір селянства не згасав. Отож прибуття галицьких стрільців мало на меті, по-перше, посилити австрійську військову присутність та контролювати можливість виявлення невдоволення місцевих селян, а також забезпечити безперешкодне вивезення продовольства в Австрію.

Малоймовірними здаються сподівання австрійського командування на активну участь стрільців легіону в каральних операціях проти українського селянства. Перебуваючи в 1915-1917 рр. на території Волині, стрільці виявили своє лояльне ставлення до місцевого населення. Тоді вони ставали єдиними захисниками селянства від сваволі австрійських окупаційних властей, відкривали школи, проводили національно-освідомчу роботу. Досвід національно-патріотичної діяльності УСС на Волині використано було й на Єлисаветградщині. Очевидно, рішення про розміщення легіону УСС у самому серці України було прийнято людьми, які або недооцінили можливостей українського свідомого вояцтва, або свідомо йшли на ризик, використовуючи стрільців у своїх цілях.

У багатьох стрільців залишились яскраві спогади при прибуття частин УСС в місто та села постою. Фронтові частини легіону прибули залізницею із Запоріжжя та розташувались у Масляниківці та Миколаївці (нині — в межах міста Кропивницького). Їхнє враження від степового міста й сіл після кількамісячного походу по Наддніпрянщині були дещо стриманішим, ніж у молоді — стрільців Вишколу та Коша. Галицька молодь, яка через вікно вагона вперше бачила омріяну та оспівану в піснях Україну, сприймала все побачене й почуте в якомусь стані ейфорії. Досить вдало передав атмосферу прибуття до Єлисаветграда 13 червня 1918 року стрілець Михайло Горбовий: «Вже здалека мріє місто, з копулями церков, твердинею. На двірець (залізничний вокзал — В.І.) заїздимо о годині п'ятій пополудні, при грімких звуках орхестри. Зараз таки мало не все місто злягло на двірець, побачити „австрійських козаків“, Стрільці, побачивши таке зацікавлення собою, — дарма, що були доволі помучені тижневою подорожжю, теж хотіли „показатися“.

Вирівнялись лави, постава бадьора, старшини на конях, коротка, різка команда і — з орхестрою на чолі — двинулося стрілецтво в місто. Вже цей перший виступ викликав у публики дуже достатнє вражіння, а це в той час багато значило» [15, с.69-70].

Кіш УСС розмістився спочатку в Карлівці, а потім в Іванівці (Благодатному). Вишкіл стояв недалеко в с. Грузькому [45, с.49]. Гуцульська сотня розташовувалась спочатку в с. Масляниківці, а в серпні 1918 р. перебралась до с. Соколівського [27, с.81]. У липні 1918 р. 44 сотня УСС розмістилась у Великій Висці як «зразкова сотня для чотирьох австрійських куренів корпусу» [48, с.170].

Єлисаветград привертав до себе увагу галичан своїми давніми традиціями українського національно-культурного центру. З цим містом у стрільців асоціювались імена В. Винниченка, Є. Чикаленка, В. Мови, М. Левитського. У місті проживало багато інтелігентних родин, свідомих українців, які щиро вітали та гостинно приймали у себе стрільців. Спільні часті зустрічі, робота в «Просвіті», «взаємна виміна думок про тяжку політичну дійсність, спільні заходи і боротьба проти московських впливів в Єлисаветграді створили взаємне довір'я та щиру дружбу між стрільцями та місцевим громадянством» [48, с.194].

Австрійське командування, враховуючи напружену політичну ситуацію, часті сутички місцевих повстанців з окупаційними загонами, — видало наказ для новоприбулих УСС про постійну бойову готовність, заборонило стрільцям поодинці виходити в місто та спілкуватись з місцевим населенням. Але вже наступного дня після приїзду стрільців у місто (14 червня) до молодих вартових звернулась старенька місцева жителька: «Нащо вам цеї варти? Боїтеся нападу? Не бійтеся. Ми вже про вас давно чували і могли вам дати „чосу“. Але не бійтеся нічого. Тільки так далі жийте з народом, то нічого вам не станеться» [15, с.70].

По селах гостей зустрічали з недовірою. Зокрема, в Грузькому стрільців вітали досить холодно, адже до них по навколишніх селах пройшлись австрійські каральні загони, особливо «мадяри зі своїми пацифікаціями-юстифікаціями. В самім Грузькім цього не було, та і тут пішла ненависть до наїздників» [37, с. 75].

Згідно з інструкцією команди Коша окремі стрільці та їхні старшини почали налагоджувати зв'язки із сільськими активістами, свідомими українцями. Зокрема, в Глодосах відшукали членів Стратегічної Ради Глодоського Вільного Козацтва Ф. Мелешка, М. Прядка та Т. Березняка, яких запросили на зустріч із стрілецькою старшиною. Ф. Мелешко пригадував: «Ми зразу знайшли спільну мову. І почувалися так, наче не були довгі сотні років розділені Збручем... І вже після тієї першої зустрічі з УССами я якось почав почуватися певніше на своїй землі, бо надіявся, що при потребі можу від них дістати необхідну поміч» [31, с.200].

Так з перших днів перебування на єлисаветградській землі Українські Січові Стрільці почали здобувати прихильність місцевого населення, будувати мости взаєморозуміння і братерства.

Комендантом армійської групи, до якої входив легіон УСС, був Вільгельм Габсбург. Вільгельм Франц Габсбург-Лотрінген був онуком австрійського імператора Франца-Йосифа, сином престолонаступника Карла-Стефана і носив титул «архикнязя-ерцгерцога». Ще в дитинстві принц мав можливість познайомитися з побутом та звичаями українців, перебуваючи в с. Живець. По закінченні військової академії в 1915 р. був лейтенантом піхотного полку, в якому служили переважно українці-гуцули. Тоді він особливо зацікавився Україною, самотужки вивчив українську мову. У квітні 1918 р. Вільгельм Габсбург був призначений командиром легіону УСС. Архикнязь мав велике пошанування стрільців, які називали його Василем Вишиваним. Ім'я це дуже подобалось Вільгельму і він почав теж так себе називати. Новий командир повністю підтримував програмні установки УСС та їхню політику на Наддніпрянщині.

Про перебування в Єлисаветграді В. Вишиваний писав у своїх спогадах: «Єлисаветгород — це великий фабричний город. Було там багато робітників і австрійська військова влада остерігала нас перед ними. Але ми скоро переконалися, що це були гарні люди й ми жили з ними у дружніх відносинах» [9, с.52].

Найголовнішим своїм завданням Вишиваний та УСС уважали захист українців від переслідування гетьманських урядовців та окупаційної влади. Під гаслом боротьби з більшовизмом проводилися масові арешти та реквізиції, переслідування свідомих українців, які за часів Центральної ради виявили себе на політичному та громадському поприщі. В. Габсбург особисто розглядав кожен факт несправедливого арешту чи реквізиції та карав винних. Допомагав йому в цих справах В. Старосольський. Володимир Старосольський був одним із організаторів січового руху в Галичині, членом Головної Української Ради та Боєвої Управи УСС, ідеологом стрілецтва. Юрист за фахом, він захищав права місцевого населення. В. Габсбург згадував: «нам на спілку вдалося врятувати життя деяким українцям» [9, с. 53].

У с. Глодосах місцевий поміщик з допомогою австрійської команди почав вимагати повторної контрибуції із селян за грабунки 1917 року. Він вніс у списки не самих грабіжників, а побільше заможних селян. Селяни вирядили делегацію до УСС і лише втручання архикнязя врятувало село від погрому. Найбільш відомих активістів глодоського «вільного козацтва» австрійці заарештували. В. Старосольський з іншими старшинами УСС втрутився і звільнив кількох козаків [32, с.14], поміж ними — і Ф. Мелешка. Щоб уникнути повторного арешту, Мелешко переховувався серед стрільців.

Подібно до Ф. Мелешка, серед стрільців переховувались й інші місцеві українські діячі. В. Вишиваний вирішив навіть організувати з них новий курінь та призначив курінним В. Старосольського. Курінь Вишколу із місцевих новобранців проіснував недовго, команда австрійського корпусу заборонила його формувати. Стрільців-степовиків було розподілено між іншими куренями.

Добра слава про В.Вишиваного та УСС-ів ширилась по Україні, а до Відня та Берліна посипались скарги поміщиків та донесення, що стрільці бунтують селянство проти австрійських військ, підтримують повстанців. За свідченням ад'ютанта В. Габсбурга Е. Лярішенка, під безпосередньою опікою архикнязя перебувала низка українських отаманів — Н. Махно, Зелений, М. Шинкар, Л. Шевченко [29, с.264]. Щоправда, ніякі документальні дані не підтверджують цього факту. Лише в спогадах учасників визвольних змагань трапляються твердження, що галичани були «до певної міри тим кітом, що з'єднював українські повстання, звертав їх в національне русло. Навіть такий Зелений, що воював проти ріжних напрямів української політики, і той ішов галичанам на руку» [1, с.13].

Серед звинувачень УСС був пункт про їхню агітацію серед місцевого населення ідеї передання гетьманської булави з рук П.Скоропадського В. Вишиваному. Факт розробки плану зміни гетьмана в Україні стрілецькою старшиною та деякими політичними діячами Галичини і Наддніпрянщини дійсно мав місце, про що свідчить у своїй праці про В.Вишиваного Н.Гірняк [9, с.19-20]. Але спеціальної пропагандистської акції в цьому плані стрілецтво не проводило.

Щоб припинити ці чутки, які нагнітали політичне протистояння в Україні та за її межами — між Австро-Угорщиною та Німеччиною, було проведено спеціальне слідство в справі легіону УСС. Представник Міністерства закордонних справ при австрійській військовій команді в Україні генерал Травтмансдорф у результаті слідства прийшов до таких висновків: легіон виявляє спротив тенденціям військової влади, бунтує населення проти наявного ладу в Україні, прагне до відокремлення Галичини від Австрії і приєднання її до України, намагається прогнати з України союзні війська, поширює серед населення більшовицькі ідеї, нацьковує селян проти великих землевласників і жидів, не визнає уряду гетьмана Скоропадського й агітує проти нього, бажає, щоб архикнязь Вільгельм став володарем великої української держави, що мала сягати аж по Карпати. Тому було рекомендовано негайно відкликати легіон з України [48, с.50].

Щодо більшовицьких переконань січових стрільців, то австрійські експерти, звичайно, перебільшили. Багато демократичних засад, яких дотримувались стрільці, видавались австрійським консерваторам за соціалістичні та більшовицькі. Але на той час стрілецтво активно відмежовувалось від ідеології більшовизму, незважаючи на зовнішню схожість. Для галицького стрільця найголовнішим ідеалом був національний мир, можливість вільного національного розвитку, а соціальні фактори національного державотворення йшли на другому місці. «Зараження» більшовицькими ідеями галицьких стрільців, звичайно, мало місце, але не в такому обсязі, як це подавали радянські історики. Не підтверджуються документально дані І.І. Компанійця, що поширенню більшовицьких ідей у Галичині сприяли солдати тих частин, які опинилися в Україні після її окупації австро-німецькими військами. Автор старанно уникає назви УСС, згадуючи факт направлення австрійським командуванням у район Єлисаветграда близько 1 тисячі солдат з Галичини (насправді легіон нараховував більше 2 тисяч стрільців) та стверджує, що «місцеві селяни, з якими солдати здружилися, радили їм підняти повстання проти німців та австрійців. Внаслідок цієї агітації солдати відмовилися коритися своїм офіцерам і вимагали тримісячної відпустки додому. Коли офіцери не виконали їхні вимоги, то солдати повстали. Військові власті вирішили за краще відпустити всіх солдат у Галичину» [26, с.287]. Наведені твердження є свідченням того, як кон'юктурні рамки радянської історичної науки змушували дослідників вихолощувати реальні факти.

Галицькі стрільці домагались забезпечення загальнодемократичних прав українців у власній державі, соціальної та національної справедливості. Влітку 1918 р. на Єлисаветградщині склалася парадоксальна ситуація: частина окупаційного війська прагнула незалежності окупованої держави більше, ніж переважна більшість державних службовців, які над розбудовою цієї незалежності працювали.

Політика окупаційних держав, для яких Брестський мир був тимчасовим перепочинком, розраховувалась на те, щоб забезпечити мир і дати хліб власним народам, а не українському. За роки світової війни німецькі та австро-угорські війська набули солідного досвіду «господарювання» на окупованих територіях Бельгії, Румунії, Польщі. Цей досвід вони широко використовували й в Україні. У липні 1918 р. в Україні діяла розгалужена система військово-економічних організацій, що займались вивезенням сировини та продовольства. Єлисаветградська контора Держхліббюро відправила в квітні й травні до Німеччини та Австро-Угорщини з державних запасів 251 286 пудів хлібопродуктів, а 2 червня отримала наряд на відправку ще 1 089 649 пудів, хоч заготівельні склади в повіті вже були порожніми [46, с.357]. На січових стрільців, які прибули в Єлисаветградський повіт на початку червня, покладалось завдання забезпечити вивезення продовольства.

Галицький стрілець Дем'ян Пеленський влітку 1918 р. був зв'язковим між австрійською військовою командою та місцевою українською адміністрацією міста. У його обов'язки входило спостереження за внутрішнім обігом збіжжя. Він згадував: «Моїм шефом був майор граф Лєдоховскі, великий україножер. Коли тільки мене бачив, білів з досади... В хлібнім бюрі стрінувся я зі самими жидами-маклєрами з українськими назвищами, як Котляревський, Шевченко, Хмельницький, тілько один книговодець називався Бравнштайн. Всі вони з погордою і ненависно відносились до всього, що українське. Не любили і австрійців. Це хлібне бюро було правдоподібно большевицьке, бо скрито працювало над нищенням і розсаджуванням знутра державности» [37, с.75-76].

Окупаційні власті влітку 1918 р. розгорнули в українському селі справжню війну за хліб. Причому ставку робили на негайний вивіз урожаю. Вони побоювалися, що селяни після жнив так сховають хліб, що його марно буде шукати. Основним аргументом у заготівлі хліба стала збройна сила. Методика дій була простою: збройний загін займав село, зганяв людей на майдан і вимагав здати певну кількість хліба, худоби та іншого продовольства. Якщо вимоги не виконувалися, населення обкладалося контрибуцією, підлягало фізичній розправі й конфіскаціям. Вивезення хліба набуло таких розмірів, що Єлисаветградська міська управа вимушена була просити допомоги в австрійського командування. Завдяки втручанню стрілецької старшини та особисто В.Габсбурга, австрійці видали хлібні пайки працівникам залізниці (які вантажили хліб у вагони та відправляли його), а наприкінці серпня на потреби міста було виділено один вагон борошна [14].

Літо 1918 р. стало часом інтенсивного формування повстанських загонів, які в офіційних документах звалися «більшовицькими бандами». Такі загони дедалі частіше вступали у відкриті бої з окремими гарнізонами і військовими частинами окупантів. Єлисаветградський повіт був одним із найнеспокійніших. На початку червня австрійські частини жорстоко придушили Канізьке повстання, а наприкінці місяця відбулася сутичка з повстанцями в с.Тишківці. Карателі спалили в селі 220 селянських хат і розстріляли «большевиків».

Прийшла черга й стрілецьких сотень проводити каральні операції проти повстанців. Докладно про це розповідає стрілець Мирон Заклинський [24]. «Каральні» операції стрільців перетворювались у національні маніфестації, сприяли культурному зближенню. Після таких «операцій» австрійське командування мало підстави бути незадоволеним.

Українські Січові Стрільці ще до приїзду в Єлисаветград знали, що тут жив і працював основоположник української кооперації, «артільний батько» Микола Левитський. Сам Микола Васильович високо цінував січовий рух у Галичині та радісно вітав стрілецтво. Спілкування з ним давало можливість стрільцям осягнути переваги кооперативного руху, його особливості на Наддніпрянщині. У 1920-30-х роках багато колишніх стрільців стали організаторами кооперативного руху в Галичині. Перебування УСС у Єлисаветграді збіглося із святкуванням ювілею М.В. Левитського. У місцевій та центральній пресі в повідомленні про святкування ювілею вказувалось: «Мало кому на Вкраїні не відоме ім'я Миколи Васильовича Левитського. Широкі простори української землі по цей і по той бік Збруча знають і шанують його, яко „артільного батька“, що сорок літ тому організацією хліборобських артілів заложив основу для широкого кооперативного будівництва, тоді поневоленої, а тепер вільної України. Велика сила кооперативних організацій, широкою сіткою розкиданих по Вкраїні, мають його за свого фундатора і ідейного керовника» [22].

Восени 1918 р., коли було оголошено мобілізацію до українського війська, свідомі українці в Єлисаветграді вирішили заснувати Український Січовий Курінь. Ініціаторами стали сотник М. Вербицький та Ф. Мелешко, а приєднались до них переважно ті, хто переховувався в лавах УСС. Гетьманське військове командування не бачило потреби в такому формуванні та заборонило його організацію. Всіх добровольців записували до Єлисаветградського пішого полку. Командир куреня М. Вербицький вирішив не підкорятися наказу. Курінь захопив приміщення колишнього кавалерійського училища та утримував його кілька тижнів. Харчами допомагали «Союз споживчих товариств» та УСС-и. Аж коли М. Вербицький пригрозив, що курінь у повному складі перейде до УСС, його було визнано за одиницю українського війська [31, с.207].

Австрійські власті мали великий вплив на формування органів державної адміністрації, в тому числі й господарських. Архикнязь Вільгельм наполегливо добивався, щоб на основні пости місцевої адміністрації були призначені свідомі українці, переважно члени єлисаветградської «Просвіти».

Галичани ніяк не могли надивуватись безмежними степовими просторами, широкими ланами та хазяйновитістю місцевих селян. Йосип Гірняк (брат Никифора, пізніше відомий український актор) пригадував: «усе це чарувало своєю неохопною безмежністю мене, галицького подоляка, що звик до вузенької смужки поля, перерізаної безчисленними межами» [10, с.69].

Серед стрільців були юристи, які допомагали вирішити різні справи. Особливо селяни любили й поважали В. Старосольського. Були також і лікарі, які надавали посильну медичну допомогу селянам. С. Тобілевич свідчить, що в повіті тоді косила людей «іспанка», від якої померло також і багато стрільців. Особливо їй запам'ятався один похорон в Єлисаветграді, коли «ховали заразом скілька душ померлих стрільців. Увесь город йшов за ними, свої і чужі плакали як діти під звуки того душу надриваючого співу» [44, с.ЗЗ]. Виважена соціально-економічна політика Українських Січових Стрільців, хоч і не була до вподоби австрійським окупаційним властям, давала відчутні результати. «Хоч як розбещено людей по селах останніми подіями, але дух ладу і законности, заведений у стрілецтві, та щирі і справедливі до всіх відносини, заімпонували народови. Сваволя затихла, злочинства не було, а старі гріхи остались нерозслідуваними» — писала С. Тобілевич [44, с.22]. А газета «Елисаветградский день» в липні 1918 року констатувала факт, що в повіті відзначається менша кількість злочинів [20].

З усіх ділянок багатогранної діяльності Українських Січових Стрільців серед українського населення Галичини, Буковини та Наддніпрянщини найважливішою була культурно-освітня робота. До революції Галичина мала найкращі умови для розвитку національної освіти, там видавались українські книги, вільно розвивалось народне мистецтво, проводилась активна національно-просвітницька робота. На Наддніпрянщині таких сприятливих умов для розвитку національної культури не було, національно свідомої інтелігенції було мало, особливо на селі. Стрільці розуміли ці проблеми та намагались максимально оживити національні почуття серед наддніпрянців.

Повсюди, де перебували частини УСС, проводилась інтенсивна культурно-освітня праця. Спільно з місцевими патріотами стрільці організовували читальні «Просвіти», народні школи, аматорські драматичні гуртки, хори, різного роду масові заходи.

Влітку на Єлисаветградщині, коли школи були закриті на канікули або були зайняті під постій військових частин, стрільці організовували народні, вечірні, недільні школи з однією метою: розповісти про славне козацьке минуле, розбудити національну свідомість селян. В.Вишиваний пригадував, що в період постою в Єлисаветграді він «на власну руку відкомандовував по різних губерніях України чимало стрільців, щоб вони організовували школи. Четар Микола Саєвич і сотник Дмитро Вітовський були з цим завданням на Поділлі і на Херсонщині й вони справді мали багато успіхів» [6, с.53]. Були це не вчителі-професіонали, а «будителі» національного духу.

Міністерство Народної Освіти гетьманської Держави організувало влітку 1918 р. в основних повітових центрах курси українознавства для учителів народних шкіл. Такі курси діяли також і в Єлисаветграді з 2 5 червня по 15 липня для учителів Єлисаветградського та Олександрійського повітів. На курсах перебувало 243 вчителі початкових шкіл, які вивчали історію України, українську мову та методику математики [49]. Українські Січові Стрільці організували спільний пікнік з учителями «на розритій могилі за 12 км від Масляниківки». Ф. Мелешко пригадував, як гучно й весело було на тій вечері. Промовляли тоді патріотичні промови — від УСС В. Старосольський, а від місцевих українців — Ф. Мелешко, який дещо патетично говорив: «Наша Україна сьогодні ще є подібна до отого щербатого місяця на небі. Але ми добре знаємо, що він скоро покажеться нам повноколим. І отака наша Україна ще щербата, і хоч сьогодні ще немає виглядів, що вона скоро заокруглиться, але ми мусимо триматися і боротися, щоб те як найскорше сталося» [31, с.203].

Стрілецька пісня була сильним чинником взаємопорозуміння між галицькими стрільцями й місцевими жителями. Вона лунала повсюди, де з'являлись стрільці та заявляла про їхнє українство. С. Ріпецький писав: «Пам'ятаємо, як одної гарячої неділі, в червні 1918 р., перемарширувало вулицями Єлисавету шість або сім сотень вишколу УСС, на переді зі старшиною на конях, зі стрілецьким прапором, орхестрою та спеціально створеним для цього маршу великим хором. Широким гомоном розливалася тоді по вулицях цього міста стрілецька пісня. Так пізнало населення Єлисавету УССтрільців, як своїх земляків, сердечно з ними зжилось та щиро за ними жалкувало, коли вони виїздили на Буковину» [38, с.145].

У стрілецькому пісенному літопису записаний і виїзд на центрально-українські землі («Зажурились галичанки») і побут «на тих широких, на тих розлогих степах» («Як стрільці йшли з України»). Ці та інші пісні Р. Купчинського стали улюбленими в стрілецтві та серед місцевих жителів. У пісні «Як стрільці йшли з України» особливо «чути тугу за тими гарними соняшними днями, які стрілецтво пережило в м.Єлисаветі і підміських селах, де стояло довший час» [5, с. 495]. У цій пісні як у тексті, так і в мелодії відчутні місцеві впливи. Народними стали пісні Купчинського «Мав я раз дівчиноньку» та Л. Лепкого «Гей, видно село».

З Єлисаветградом пов'язаний найвизначніший період діяльності стрілецького оркестру. Діяльність його була справді всебічна. Як пригадував Степан Онуфрик, «в день ходили на щоденні проби, а вечером грати до стрілецького театру, який оснувався в тому часі. Грали і в міському театрі, та в міському парку» [36, с. 132]. Керівником оркестру був Михайло Гайворонський, пізніше відомий український композитор. Ціле літо 1918 р. було напруженим для Гайворонського, бо при своїх диригентських обв'язках йому приходилось писати і аранжувати музичну частину театральних вистав. З того часу походять його пісні «Доля» («Із-за Чорного моря») та «Сон і доля». Історія останньої була незвичайною. Наприкінці літа Гайворонський захворів на тиф. Одна українська родина в Єлисаветграді «дуже сердешно заопікувалася ним і не дозволила навіть перевезти його до лікарні. Там по видужанні він скомпонував „Пісню без слів“ і тільки згодом додав до неї слова» [43, с.92]. Незабутні спогади й чарівні враження з побуту на Єлисаветградщині залишились у композитора на все життя.

В Україну в стрілецьких лавах прийшли найкращі сини Галичини, Гуцульщини, Буковини — студентство, інтелігенція. Вони добре знали не тільки історію України, а й її кращих представників. Не дивно, що вже невдовзі після приїзду на Єлисаветградщину стрілецькі старшини відвідали хутір Надію, щоб поклонитися могилі визначного драматурга, «корифея» українського театру І. Карпенка-Карого. Після смерті письменника на хуторі одиноко проживала його дружина Софія Віталіївна Тобілевич. Уже зарослу стежку до могили знову протоптали молоді галичани, чим надзвичайно зворушили пані Софію: «Ожив і заяснів наш хутір духовою радістю після довгих років самітности й забуття. Могила письменника, своїми й чужими забута, зробилася другою Меккою для культурних визнавців і поклонників його таланту... Чутки про могилу й хутір розійшлися поміж усим Стрілецтвом і мало не всі представники культурної Галичини мали за свій обов'язок побувати на могилі й хуторі» [44, с.25].

Назавжди запам'ятались ті зустрічі й стрільцям — з щемом пригадував їх Й. Гірняк та Р. Купчинський (оповідання «Стрілецькі гості» Р.Купчинського опубліковано в «Історичному календарі-альманаху Червоної Калини» на 1932 рік).

Очевидно, найбільше подобались стрільці селянам за їхню артистичність. Аматорські вистави влаштовували на майданах, у покинутих казармах, у стодолах. Драматичні гуртки виникали спонтанно, стрільці приєднувались до гуртків «Просвіти», орагнізовували свої. Селяни з великим задоволенням відвідували стрілецькі вистави: «Од народу голці не було де впасти, а тиша така впротяг усіх дій, неначе в церкві. Комедія Франка — „Учитель“, величезне зробила вражіння на сільського слухача. „Сватання“ і „Пошились в дурні“ — загальний сміх, а „Невольник“ урочистий настрій, а в кінці сльози радости» [44, с.17].

Сотник В.Левицький пригадував, як виник драматичний гурток при Гуцульській сотні, що співпрацював з гуртком «Просвіти»: «в серпні гурток уже існував і приготовляв виставу „Перехитрили“. Гурток складався із самих підстаршин та стрільців. Душею гуртка був дуже добрий актор і режісер покійний Роман Букоємський. Я став секретарем гуртка і до першої вистави був за суфлера. Жіночі ролі були розділені поміж маслениківських дівчат, з яких головно одна визначалася інтелігенцією і красою. Проби вже відбувалися, як нараз прийшов наказ Гуцульській сотні вибиратися. На щастя недалеко — до Соколівки. І от тоді почалися наші нічні поїздки підводами до Масляниківки на проби. Для товариства ми брали зі собою кількоро дівчат із Соколівки, дві з них брали участь у виставі... Вистава відбулася в стодолі заможного господаря, якого син, голова „Просвіти“, був свідомим українським інтелігентом» [27, с.80-81].

Культурне життя у місті Єлисаветграді влітку-восени 1918 р. буяло різними фарбами. У цей час гастролювали різні російські, єврейські та українські театральні трупи, в «Сінема» демонструвались останні кінофільми. Місцева публіка із захопленням відвідувала концерти К.Шимановського й Г.Нейгауза, літературні вечори Ю. Олеші та О. Толстого. 1 жовтня 1918 р. у Зимовому театрі Елькінда відбулося відкриття зимового сезону, який розпочався гастролями української трупи Д.Г. Ніппа. Чільне місце в репертуарі трупи посідали п'єси М. Кропивницького, І. Карпенка-Карого, М. Старицького. Судячи з невеличкої рецензії на спектакль «Ой, не ходи, Грицю...», підготованої лейтенантом Гланом, завсідниками театру були галицькі січові стрільці [4].

Єлисаветградська публіка мала можливість оцінити також і таланти галицьких акторів. Разом із стрільцями приїхали в Україну талановиті актори М. Бенцаль та І. Рубчак, яким було доручено організувати театр. Ярослав Гриневич згадував: «Члени театру замешкали в с. Грузькім коло Єлисаветграду... Щодо мужчин то все було гаразд, але жінок таки треба було дібрати з місцевих красунь. Наш театр грав тепер в столиці Херзонщини місті Єлисаветі у міськім парку у літнім театрі — успіх театральний і касовий все першорядний. Широка українська натура — широка як степи — любить забаву. І бувало бавилися стрільці і міщани, хлопці і дівчата... А тут, вже пора остання вертатись до Грузького — бо відпустка кінчиться. Вертає театральна братія до Грузького підводами... У полі вже при роботі село. А тут над'їзджає з міста ряд фір зі стрільцями артистами. У одній Рубчак на басі грає, Бенцаль на скрипці, Крушельницький б'є у решітку — забава тай годі. І в тім веселім гаморі бере участь село, дівчата, парубки кидають серпи, коси, — і серед степу танцюють в такт стрілецької музики. Степ гуляє...» [16, с.5]. Судячи з анонсів у місцевій пресі, стрілецький театр у міському саду ставив українську класику кінця XVIII століття: «15 липня — „Наталка-Полтавка“. 21 липня — „Шельменко-денщик“, 22 липня — „Сватання на Гончарівці“» [21].

А ось цікаве оголошення від 29 липня 1918 р.: «Сьогодні о 5 годині вечора на майданчику „Траворса“ біля Міського саду відбудеться футбольний матч між Єлисаветградським футбольним кружком і галичанами-українцями. Крім того будуть велосипедні гонки» [13]. Таких футбольних матчів відбулося три й завжди перемога була на боці єлисаветградців.

С.Тобілевич високо оцінювала культурно-освітню, пропагандистську роботу стрільців та сам їхній побут серед селян і міщан. Вона писала: «Люде мені оповідали, що коли в неділю стрілецький хор співав у церкві під час служби божої, то народу бувало так багато, як на Великдень. А коли у школі відбувались відчити з історії минулого України, то людей теж бувало багато, а коли увечері грали яку комедію, чи драму, то половина народу мусіла за браком місця стояти за театром, заглядати через шпари в досках і доспівувати собі в своїй фантазії те, чого око недобачувало, а вухо не дочуло. Не кажучи вже про те, що в кожну хату такий гість вносив з собою частину свого світогляду, своєї душі» [44, с. 23].

Стрільці з кожним днем зміцнювали добрі стосунки з українським громадянством. Чотири місяці на Єлисаветградщині були радісними, повними надій для стрілецтва. Вони почували себе справжніми громадянами нової України, розвивали соборницьку ідею.

Галицькі стрільці в Наддніпрянщині мали великий вплив на внутрішню і зовнішню політику Української Держави. Як писали влітку 1918 р. київські газети, «галичане, хоч не є формальними громадянами, морально і фактично належать до української держави, віддаючи усі свої сили для її укріплення» [7]. Багато сучасників відзначали високий авторитет галицьких українців у Великій Україні. Фотій Мелешко писав про захоплення галичанами «в широких розмірах», яке інколи було навіть перебільшеним, — «наддніпрянці колись вважали галичан за українців першогатунку» [30, арк.2]. Зрослий авторитет галицьких стрільців насторожував різні політичні сили і особливо гетьмана П. Скоропадського. Він уважав, що серед галичан багато вузьких фанатиків, особливо у відстоюванні ними ненависті до Росії: «ось такого роду галичане і були кращими агітаторами, яких посилали нам австрійці» [42, с.52]. До всього ж перебування в Україні Вільгельма Габсбурга як можливого претендента на гетьманську булаву було вкрай невигідним для П. Скоропадського.

Мало вплинув на гетьмана України той факт, що на старшинській нараді УСС в с. Грузькому 1 серпня 1918 р. було схвалено вияв лояльності гетьманові та висловлено готовність принести найвищу жертву в обороні Української Держави [23, с. 437-438]. Свою опору П. Скоропадський бачив не в Легіоні УСС, а в іншій стрілецькій організації — т. зв. Київських Січових Стрільцях. 31 серпня гетьман прийняв делегацію від полку Січових Стрільців, які висловили свою готовність служити Українській Державі. У розмові зі стрільцями Скоропадський підкреслював, що він дуже уважно ставиться до долі українців-галичан, йому добре відомо, які дорогі для них ідеї української державності та незалежності, тому він докладе всіх зусиль, щоб галичани могли й надалі залишатись в Україні, де їх сили та здібності такі потрібні, а їхнє співробітництво у державному будівництві таке цінне [39]. Ці слова гетьман звертав до галицьких стрільців, які пережили російський полон, були захисниками української влади при наступі більшовиків, які пройнялися наддніпрянським духом та потроху втрачали своє «галичанство».

Тим часом на легіон УСС сипались скарги та доноси від землевласників, не задоволених ходом «каральних» і «пацифістських» операцій. Вільгельму Габсбургу довелося давати пояснення в імператорських кабінетах Відня та Берліна. «Ніхто вже не надіявся його повороту», — пригадував М. Угрин-Безгрішний [45, с.49]. Василь Вишиваний повернувся, але не зумів переконати вище командування у необхідності подальшого перебування УСС на Єлисаветградщині. За словами Й. Гірняка, «не допомогли клопотання Василя Вишиваного, кволого нащадка Габсбургів» [10, с.73].

7 жовтня 1918 р. Легіон УСС отримав наказ передислокуватись на Буковину. Ф. Мелешко пригадував: «В помешканні полковника Вильчинського в Єлисаветі в пізні вечірні години 7-го жовтня було влаштовано прощальний раут головно на пошану Василя Вишиваного. Присутніх було кільканадцять визначніших старшин УСС-ів і, мабуть, з 10 осіб місцевих передових українців. Тоді Василь Вишиваний розповів нам, чому саме переводиться УСС-ів з Єлисаветградщини... Про себе він сказав, що дуже нерадо залишає Україну. Прощалися ми з УСС-ами, наче з рідними братами. За літо й УСС-и добре з нами, і взагалі з населенням, зійшлися й нерадо розлучались» [31, с.208].

Зворушливе прощання з «рідними гостями» запам'яталось місцевим жителям. С. Тобілевич писала: «Провожали їх селяне з усіх сел: верхами і пішки. Отаманови війська, якого так любили, зроблено овацію — урочистий похід в кількасот верхових, які зі своєї власної волі виїхали прощатись з отаманом і під звуки боевого маршу проводили весь поїзд до залізниці... Один по одному почали довгою стрічкою відходити військові поїзди. А коли вже затихли останні звуки пісні... то зробилося так пусто і сумно навколо, як тоді, коли навік минає щастя...» [44, с.27].

В усіх споминах колишніх УССтрільців говориться про якнайприхильніше ставлення до них з боку місцевих українців, а також про загальний глибокий жаль, що супроводжував їх, коли вони виїздили.

Йосип Гірняк писав у своїх «Споминах»: «українці Єлисаветської округи з жалем прощали стрілецтво, селяни з довкілля не жаліли плодів своєї праці, цілими валками вони везли хліб та сіль на станцію Шостаківка, виявляючи цим свою вдячність за братерську оборону населення від всякої воєнної пакості. Не одна сльоза сплила на дівочому обличчі, коли відходили поїзди з Шостаківки на Захід. І стрільці покидали рідну, привітну землю і її громадян з глибоким жалем і тяжким болем. За дуже короткий час свого перебування на Єлисаветградщині вони зуміли знайти стежини до сердець одноплемінників, яких досі ділили кордони. Не зважаючи на глибокі і суттєві різниці в поглядах на цілий ряд явищ психологічного і політичного характеру — брати все ж таки були братами, і того споріднення ніщо не могло знівелювати. Зустрічі УСС-ів з одноплемінниками були найсвітлішими подіями всього існування Легіону» [10, с.73].

Левко Лепкий згадував: «Кінчилось літо, а з ним кінчився і наш побут на степах Херсонщини. Ми з жалем покидали Україну. Понюхавши оцього степового євшан-зілля, заворожені просторами і овіяні українським вітром, ми з тугою озирались позад себе на тихі села розкинуті на балках, на задумчиві хутори над ставками і далекий Єлисаветград, що не одному з Усусів забрав тихий спокій душі. А жаліли за нами, також і ті, які пращали нас... й не диво, що цьому пращанню не було кінця, що деякі стрільці завертали ще з дороги, а деякі крадьком виривались вже з Чернівець — щоб ще раз поглянути „на карії очі, на місячні ночі“... Тужили всі за тим, що було, а минуло. Тужили стрільці, співаючи „Повій вітре з України, де покинув я дівчину“ і тужили коло Єлисавету дівчата, виспівуючи стрілецьку пісоньку „Хто ж нас поцілує“... Ми виїздили, а там починалось нове, починалась розруха. За побуту Українських Січових Стрільців тамошні почували себе безпечно і гарно — був лад, був спокій, було добре. Тепер хто його знає!.. З України долітали іноді цікаві вісти, а стрільці починали тепер замість Галичини їхати на відпустку там-туди. Був це дійсно тісний духовий, зв'язок, а програма „об'єднання“ одної нації на ділі почала реалізуватись» [28, с.85-86].

І. Іванець, колишній поручник УСС, писав: «Коли після повороту з Херсонщини Українські Січові Стрільці переїхали на Буковину, Роман Купчинський зложив пісню „Як Стрільці ішли з України“. На цій пісні, з тугою за херсонським соняшним небом та розлогими степами, кінчиться одна епоха Стрілецтва, якій на зміну прийши листопадові дні 1918 р., коли вже не було змоги не лише творити нових пісень, але й охоти співати давніх» [47, с. 127].

Один із відомих дослідників революційних процесів в Україні у 1917-1921 рр., Іван Кедрин (Іван Рудницький) вважав, що завдяки перебуванню стрільців на Єлисаветградщині влітку 1918 р. вони стали «дійсними соборниками своїм світоглядом, психікою, спільністю думок і почувань» [25, с.103].

Про подальші події на Єлисаветградщині після від'їзду легіону УСС розповідає Ф. Мелешко: «По відході УСС-ів із нашого повіту, ми спочатку дійсно почувалися ніби сироти. Головного захисту більше вже не мали й кожну хвилину могли чекати помсти від гетьманців. Мусили переходити на самооборону власними силами — Січовим куренем, що зміг постати головно тільки тому, що навколо Єлисавету були розташовані УСС-и. До всього ж активні свідомі українці, що тоді діяли, повинні були продовжувати ті національні діла, що були розпочаті УСС-ами... Аби ми мали в роках 1918-19 не дві з половиною тисячі УСС-ів, а 250 тисяч, то було б утримати в таких болях роджену Українську Соборну Народну Республіку. Нечисленна ж бригада УСС-ів тільки могла бути взірцем, як би мала виглядати велика модерна Українська Армія. По відході 8-го жовтня УСС-ів із Єлисаветщини, рівно через 46 днів, цебто 23-го листопаду, ми перевели майже безкровний переворот у Єлисаветі, а за ним і в цілому повіті. Стало можливим підготуватись до цього тому, що ми ціле літо перебували під охороною УСС-ів» [31, с.209].

Окремі згадки дають підстави припускати, що не всі стрільці покинули в жовтні 1918 р. Єлисаветградщину. С. Тобілевич свідчить, що «багато поженились і остались на Україні з жінками. Двох женилось в близькому від нас селі — Новоселівці, один швець, а другий кравець і живуть дуже добре» [44, с.37].

Місцева газета «Друг народа» повідомляла про «похорон казаков, убитих в бою с немцами 17 декабря»: «Вынос тел состоялся в начале 12 часа из больницы св. Анны, оттуда печальное шествие направилось к собору. Впереди идут 1 и 2 сичевые елисаветградские полки с оркестром музыки, конный дивизион со своим отаманом Д. Вербицким и галицкий украинский куринь... На одном из гробов скрещенные винтовка и сабля с фуражкой сичевого стрельца. Это гроб с телом Александра Стеця, галицкого сичевика, студента-юриста последнего курса Львовского университета... На гроб Стеця положен венок „від отамана и товаришів українського галицького куриня — борцеві за волю України“» [18]. Очевидно, що згаданий «галицький курінь» міг складатись як із галичан, які залишились після відходу Легіону, так і місцевих українців.

Один із більшовицьких організаторів повстання проти влади Директорії УНР у Єлисаветграді Т. Колесников згадував, що місцевим більшовикам було наказано проникати у військові формування Петлюри, їм вдалось влаштуватись у «Галицькому полку» та навіть сформувати свою сотню [12, с.69]. Саме ця сотня і була ядром більшовицького повстання 5 лютого 1919 р. у Єлисаветграді.

Легіон УСС передислокувався на Буковину в знаменний час. Під рішучим натиском національно-визвольного руху клаптикова Австро-Угорська імперія розпадалась на ряд незалежних держав. Поряд із Чехословаччиною, Польщею, Югославією в результаті збройного повстання у Львові та цілій Галичині утворилася Західно-Українська Народна Республіка. Легіон УСС став ядром збройних сил молодої держави — Української Галицької Армії. Реорганізований у Першу бригаду УСС Галицької Армії, він упродовж всієї українсько-польської війни брав участь у основних її операціях.

Складні військово-політичні обставини змусили галицькі війська в середині липня 1919 р. відступити під натиском поляків з території Галичини за Збруч. Для Українських Січових Стрільців це вже був другий перехід на Велику Україну. Настрій їх передав Роман Купчинський у рядках своєї пісні: «Ой, та зажурились стрільці січовії, як Збруч-річку переходили...». Основна частина УСС взяла участь у поході об'єднаних армії на Київ під гаслом «Через Київ — на Львів!», а дві сотні стали своєрідною гвардією диктатора ЗО УНР Євгена Петрушевича у Кам'янці-Подільському. Восени 1919 р. штаб бригади УСС розміщувався в районі Умані. Бригадний лікар Роман Гаванський згадував: «мріяли УССтрільці, що ось ось дійдуть вже до Єлисаветграду, в само серце Херсонщини, де стояли постоєм в 1918 році і з яким їх в'язало стільки незабутих споминів. Думали, та надії запали» [8, с.124].

Із серпня 1919 р. активізується селянський повстанчий рух на Наддніпрянщині: «почали гуртуватись повстанчі відділи — найбільш в Уманщині — і ставати в союз з Галичанами до спільної боротьби проти Денікіна й большевиків. В поодиноких волостях збирались загони по 200-400 людей. Часто випрошували собі на комендантів Галичан, бо подобались їм карність і порядок нашої армії. Мали довір'я до нашого військового проводу і надіялись, що спільними силами зможемо прогнати Денікіна і большевиків» [19, с.36].

Сусідами по позиції УСС були загони «батька» Махна. Махновці неохоче йшли на з'єднання з військовими частинами армії УНР, за винятком галицького стрілецтва. М. Ірчан (Андрій Баб'юк) напросився в гості до «батька» у вересні 1919 року. Самого Махна не застав, але вдосталь поспілкувався з його вояками та помітив, що «особливо гарно висказувалися Махнівці про Усусів, яких знали ще з тамтого року з Олександрійська та Єлисаветграду» [50, арк.58].

Лютий 1920 року приніс новий поворот у стрілецькій долі — перехід на бік Радянської влади, утворення 20-тисячної ЧУГА. Формування червоних галицьких частин з окремих розрізнених залишків куренів проходило в Умані, де єдиною цільною одиницею залишався курінь УСС під командуванням Петра Шеремети. Галицький полк брав участь у придушенні повстання отаманів Соколовського й Дерещука, переслідуванні махновців.

Наприкінці травня 1921 р. полк перейшов до станції Перегонівка. По навколишніх селах стрільці проводили збір продрозкладки, мали ліквідувати вогнища селянських повстань. Ліквідацію «Нерубаївської Республіки» стрільці провели без страт. Отаман повстанців Кравченко добре знав галичан і зумів з ними порозумітись. Він належав до тих добровольців, які допомагали галичанам під Львовом 1919 року. На спільній нараді старшин і ватажків селянських повстань було вирішено, що галицький полк має бути поділений на три частини. Найбільша частина мала демобілізуватися та осісти по навколишніх селах. Як свідчить сотник Чарнота, «цю постанову було дуже легко здійснити завдяки великим симпатіям, якими тішилися Галичани серед населення» [51, с.15]. Друга частина стрільців мала повернутись у Західну Україну та підтримувати зв'язки з повстанцями. Третя частина — наймолодші стрільці — мали залишитися в полку, щоб пізніше приєднатись до повстанців. План цей не вдалося реалізувати. Полк було розформовано. Значна частина галицьких стрільців покинула радянську Україну, але й залишилось багато, а згодом багато приїздило з Галичини.

Національно-культурне єднання українців, досить вдалий експеримент якого провели в роки національно-демократичної революції Українські Січові Стрільці на Єлисаветградщині, залишається і досі нагальною проблемою. Для досягнення порозуміння між представниками одного народу небагато потрібно — взаємної поваги, спільної справи та головного — любові до спільної Батьківщини, збереження пам'яті про її славне минуле та старання віддати всі сили для її кращого майбутнього. У Галичині й досі пам'ятають Єлисаветград як символ братання, символ соборності всіх українців, як центр культурний та духовний нової України. Пам'ятаймо й ми та збагачуймо цей символ новим змістом.

Глава З. Ю. Митрофаненко. Протигетьманське повстання

Отже, Українські Січові стрільці співчували повстанцям та імітували боротьбу з ними. Зокрема, Ф. Мелешко був звільнений з-під варти і під охороною галичан перебував у безпеці. Під прикриттям УСС вільні козаки відновлювали свою діяльність.

В умовах боротьби селян з Гетьманатом набував розмаху збройний повстанський рух. Повстанство — збройний спротив добровільних нерегулярних військових загонів на чолі з обраним ватажком (отаманом) різним моделям політико-державного устрою в залежності від ідеології. Він був реакцією на земельну політику Гетьманату, дії Державної варти та австро-німецьких окупантів. Усвідомлюючи величезний потенціал повстанського руху політики намагалися накинути йому власну ідеологію. Протягом всього революційного періоду в сучасних межах нашого краю поширилися різні форми повстанського руху: національний (уенерівський); більшовицький; анархо-комуністичний (махновський). В 1918 р. найбільш популярною була саме національна течія. На думку знаного дослідника Вільного козацтва історика В. Лободаєва наприкінці 1918 р. вільнокозацькі загони стали основою повстанства, більш мілітаризованої, ніж вільне козацтво, форми селянської стихії.

Зокрема, Ф. Мелешко згадував, що саме колишні вільні козаки Глодос та сусідніх сіл здійснили в місті швидкий безкровний переворот, ліквідувавши гетьманські органи влади в Єлисаветграді в листопаді 1918 р. (майже на місяць раніше, ніж у Києві), де боротьба тільки розгорталася.

«По відході 8-го жовтня УСС-ів із Єлисаветчини, рівно через 46 днів, себто 23 листопада провели в місті майже безкровний переворот у Єлисаветі, а за цим і в цілому повіті. Стало можливим підготуватися до цього тому, що ціле літо були під охороною УСС-ів».

Тіна Книшенко — учасниця відновлення влади УНР у Єлисаветграді згадувала: «Щоб зорієнтуватися в тому, ми вислали до Білої Церкви відпоручника в особі сот. Вільчинського. По його повороті невелика горстка українських старшин і вояків провела переворот, роззброївши касарні і зайнявши охорону староства. Хоч усе ще в цивільному одязі, я співдіяла в перевороті Все пройшло безболізно, коли не рахувати того, що командант 15 полку піхоти, професійний старшина, застрелився після перевороту».

Як вдалося так швидко ліквідувати гетьманську владу? Приводом до повстання стало рішення гетьманського військового міністерства про мобілізацію старшинства до лав армії, яка вітала рішення П. Скоропадського про ліквідацію Української держави та її входження до складу «єдиної і неділимої Росії». Але в Єлисаветі свідомі українці, переважно учителі із сіл відмовилися нести службу з російськими офіцерами. Близько 70 осіб, більша половина з яких була глодосянами, не згодилися входити до Єлисаветського пішого полку, «захопили приміщення для свого розташування в бувшому кавалерійському училищі. В тій же школі захопили склади рушниць, набоїв, кулеметів і гранат». Вони роззброїли добровольчий офіцерський загін та учнівську роту. На думку Ф. Мелешка, заарештувавши 18 небезпечних чорносотенців, вони захистили себе від їхніх спроб підтримати Грамоту П. Скоропадського про входження України до складу єдиної та неділимої Росії. Серед заарештованих був і повітовий староста Верещагін. 20 листопада з ініціативи сотника М. Вербицького було засновано Український Січовий Курінь, який у ніч з 22 на 23 листопада відновив у місті владу УНР. Керівником полку став Михайло Вербицький. Військовий штаб нової місцевої влади очолили Ф. Мелешко, Д. Вербицький та Островський. Продовжилося формування полку ім. І. Богуна, основу якого складали галичани.

Тіна Книшенко також згадувала про участь галицьких українців у відновленні УНР у місті на Інгулі. «В Єлисаветграді звернули увагу на галичан, що повнили службу в австрійських частинах. Як довго їх держава існувала, то вони не могли безкарно їх покидати. Щойно в листопаді 1918 р., коли розсипалась Австро-Угорщина, вони звільнилися з війська. Правда, в тому часі створилась Зах. Українська Республіка, що потребувала їх захисту та й їх природньо тягнуло додому. Але ми переконували їх, що ціла Україна — це їхня батьківщина, що вона потребує їх помочі і вони добровільно рішили остатися. Для них почалося формування полку ім. полк. Богуна, чи радше т. зв. Богунівського полку». Після перемоги повстання формування полку продовжилося. Т. Книшенко згадувала: «я співдіяла в організуванні того полку. Завдяки тому, що я працювала в різних установах у Єлисаветграді, я була добре зорієнтована, звідкіля і як придбати одяг та все інше потрібне для новозаснованого полку. Отже мене йменовано старшиною доручень. У нашому полку бракувало старшин-галичан. Спершу був тільки один на прізвище Копцюх, але пізніше, коли ми вислали збіжжя до Галичини, то звідтіля прибуло ще двоє старшин».

Про Остапа Копцюха варто написати детальніше. Під час перебування в Єлисаветі коша Українських Січових Стрільців він був поручником, заступником голови етапної команди, мав гарні стосунки з одним з лідерів глодоських повстанців Фотієм Мелешком, довіреною особою Василя Вишиваного. У той період існувала ймовірність заміни Павла Скоропадського на Василя Вишиваного. Одним з прихильників такого варіанту зміни гетьмана був Остап Копцюх. Він фактично став довіреною особою Василя Вишиваного під час такої собі виборчої кампанії. О. Копцюх поширював листівки на підтримку В. Вишиваного. Ф. Мелешко залишив цікаві спогади про той епізод: «Особа Василя Вишиваного популяризувалася по всій Україні. Тисячі його фотографій розвозилися та роздавалися по цілій Україні. В Єлисаветі, сказати б, „Вишиванську пропаганду провадив не якийсь січовик, а згадуваний уже мною поруч, др. Копцюх... Др. Копцюх же неупинно мені говорив про його величність архікнязя Василя Вишиваного... Др. Копцюх дав і мені з пару тисяч фото-листівок з бравим на них В. Вишиваним. Декілька штук я їх роздав знайомим, а решту... що мав робити, мусив знищити, бо; ж тоді заступникові голові філії есерів (прихильників демократії — прим. авт.) не годилося вести так чи не так монархістську пропаганду. Тоді дивувала мене наївність доктора-правника поруч. Копцюха, але мені, звичайно, більше нічого не залишалося, як тільки „погоджуватися“ з його фантастичним мрійництвом. Попри таку характеристику, зазначимо, що від Ф. Мелешка перепадало на горіхи чи не всім його соратникам, не кажучи вже про опонентів), О. Копцюх таки був достатньо дієвою особою. Зокрема, в січні 1919 р. у Єлисаветі він формував 2-й січовий (Галицько-Український полк імені Богуна), до якого приєднався курінь гайдамаків Холодного Яру. З січня по червень 1919 р. О. Копцюх, напевне, воював пліч-о-пліч з холодноярцями і разом з ними повернувся до Холодного Яру. Бо в червні 1919 р. О. Копцюх, до речі, доктор права розробив проект Конституції Української Трудової Республіки, яка вражає своїм гарним стилем та глибоким змістом. Остап Копцюх мав псевдо: Остап Галичанський. Про його подальшу долю невідомо“».

Події протигетьманського повстання в Олександрії досліджував історик Ф. Шепель. Напередодні приходу до влади Директорії в цьому повітовому центрі існувало антигетьманське підпілля. Вони сприяли петлюрівцям (так тоді почали називати прихильників УНР) та григор'євцям захопити владу в місті та самостійно арештували начальника місцевої Державної варти Петрова. Одним з лідерів підпілля був Федір Квартюк — член УПСР (Українська партія соціалістів революціонерів). Пліч-о-пліч з ним діяли українські соціал-демократи лікар лазарета Іофан та діяч земства Коломієць. У Києві перемогу над Гетьманатом здобули пізніше, 14 грудня 1918 р. Відновлену УНР очолив наш земляк Володимир Винниченко.

Отже, в листопаді 1918 в Єлисаветі та сусідніх селах Гетьманат було повалено. Аналіз спогадів більшовиків доводить, що вагомої ролі в протигетьманському повстанні вони не відігравали. Сергій Гейко влучно прокоментував їхнє ставлення до повалення гетьманської влади в місті: «Український переворот став несподіванкою для більшовиків, які самі готувалися до повстання. Більшовицький ревком домовився з українськими силами про нейтралітет... Вони почали вступати до їхніх військових частин, щоб розкласти їх із середини і продовжували агітувати за радянську владу».

Німці мусили залишити Україну згідно з домовленостями з Антантою під час Комп'єнського перемир'я та Директорією в Києві, з якою вони домовилися про нейтралітет. На жаль, не все проходило в рамках цих домовленостей. Часом виникали непорозуміння між озброєними силами, які призводили до трагічних наслідків.

Сергій Шевченко дослідив етапи становлення влади Директорії УНР в Єлисаветграді. Сьомого грудня 1918 р. місцева газета «Наше життя» писала про повідомлення керівника (очевидно, Полтавця-Остряниці) канцелярії гетьмана Єлисаветградській управі, що з приводу відшкодування муніципальних витрат на очищення і освітлення приміщень кавучилища під час перебування австрійських військ слід зробити окреме клопотання. Але наступного дня прибулі німецькі улани зайняли частину училища. У місті створюється комітет громадської безпеки, до якого входять і колишні викладачі ЄКУ Гусєв та Акацатов. Повітовим військовим начальником і комендантом у цей час був Коваленко. Він мав виконувати телеграфне розпорядження Петлюри про затримання і передачу до суду осіб в неукраїнській військовій формі (це не стосувалося австрійців і німців). Невдовзі повітовим комісаром призначається Д. Хорунжий, комендантом міста і повіту — полковник В. Вільчинський, повітовим військовим начальником — штабскапітан Коляда (його замінить полковник Гациський), інтендантом — капітан Яворський. Головою Української національної спілки був Т.Я. Біланенко. 11 грудня «містом дефілювала сотня Івана Гонти» (сформована, як пише С. Волков, В. Акацатовим), позад якої рухався панцерний автомобіль. Через 4 дні біля думського під'їзду вишикувалися республіканські підрозділи на чолі з командиром Гаркушею та комісаром Хорунжим. Останній привітав гласних, котрі вийшли, перервавши засідання, і висловив сподівання про вирішення майбутніми українськими установчими зборами проблем «спокою та порядку».

Голова думи Метт (секретарем був Гусєв) подякував за вітання, виразивши сподівання на відновлення в Україні демократії та прийнявши від військовиків національний прапор, який вивісили над думою. Отаман залоги Єлисаветграда М. Вербицький та зав. формуванням Морського республіканського українського загону Ю. Дежур закликали всіх моряків «стати до боротьби за право і волю трудового народу». Запис до загону здійснювався в його штабі у «кавалерійській школі, флігель номер перший».

У цей фінансово нелегкий час «Просвіта» відремонтувала сцену, орендовану в приміщенні дворянського зібрання, де 15 грудня її драмгурток поставив спектакль І. Карпенка-Карого «Суєта суєт».

Здавалося, що місто поринає в мирний період свого життя. Проте 17 грудня 1918 р. черговий конфлікт з німцями призвів до кривавого бою на станції Єлисаветград. Німці, всупереч наказу Директорії УНР, намагалися проїхати залізницею до Знам'янки. Але начальник станції, посилаючись на наказ Головного Отамана С. Петлюри, запропонував обрати інший шлях. Німці без попередження відкрили вогонь по українських вояках, захисниках станції. (В місті тоді дислокувалися 1 та 2-й Січові полки, кінний дивізіон отамана Д. Вербицького, галицький курінь). Українські вояки прийняли бій. Вони оточили залізничний вокзал та розібрали шлях на Знам'янку. Сутичка тривала дві години і завершилася перемогою українців. Німці відступили. В полон потрапили 300 німецьких вояків. Українські частини втратили 10 осіб, серед них були галичани, колишні усуси, які лишилися в Єлисаветі.

Тимчасово виконуючий обов'язки повітового коменданта Яворський запросив городян вшанувати пам'ять полеглих, яких після літургії і відспівування в соборі мали поховати на кавалерійському плацу. Церемонію супроводжували два січові полки з оркестром, кінний дивізіон на чолі з отаманом Вербицьким (пораненим під час бою) і галицький український курінь. На труні галицького січовика, студента-юриста останнього курсу Львівського університету Олександра Стеця був вінок з написом «Від отамана і товаришів українського галицького куреня — борцеві за волю України». Їх було урочисто поховано 22 грудня на Кавалерійському плацу поруч із жертвами «народного повстання». Наприкінці місяця від ран померлу ще два захисники міста, козаки кулеметної роти, яких теж поховали на плацу.

В цей же час тривала боротьба за владу в Глодосах, де загін більшовиків на чолі з Митрофаном Кальком роззброїв прихильників УНР, на чолі з їхнім отаманом Василем Недайкашею, і проголосив у селі більшовицьку владу, яка втім протрималася недовго. Вже 20 грудня влада УНР придушила повстання.

Тим часом повстанський рух набував розмаху. Одні селянські загони симпатизували Директорії на чолі з В. Винниченком, інші підтримували популярні більшовицькі гасла (наприклад в селі Глодоси одночасно діяли два загони — пробільшовицький та національний уенерівський).

Восени 1918 р. на землях сучасної Кіровоградщини виник григор'євський рух. Його керівником став отаман Никифор Григоров. Одна з найбільш загадкових постатей повстанського руху в Україні. Точно невідома дата його народження: це не виявлено ані в церковних книгах, не знайшлося його справи серед колишніх офіцерів російської армії. Тому про рік його народження відомо лише зі спогадів. Точно не з'ясовано місце народження: або Поділля, або ж тодішня Херсонщина. За спогадами місцевих повстанців він прибув у Григорівку та Верблюжку (нині сусідні села Новгородківського району) з Олександрії, де мав будинок (хату). Про наявність житла в Григорова згадував навіть В. Антонов-Овсієнко. Тривалий час існувала плутанина із його іменем. В різних дослідженнях зустрічається кілька варіантів імені отамана Григор'єва: Матвій, Микола, Никифор, Нечипір. Як же його звали насправді? Вдалося виявити лише одне джерело, де вказано ім'я отамана. Незважаючи на значний масив документів, підписаних Григор'євим, імені він ніколи не зазначав. Це лист його брата Олександра Григорова, який вперше опублікував дослідник Михайло Раковський. У цьому листі міститься заклик до червоноармійців «не підтримувати мого брата Никифора Григор'єва». Никифором його також називає і Михайло Дорошенко, повстанець з Цибулевого.

Також прийнятним можна вважати й ім'я Нечипір, яке є одним з варіантів імені Никифор. Зокрема, по-батькові командарма армії УНР Василя Тютюнника називали і писали як Никифорович, так і Нечипорович. Недаремно Ю. Яновський, який певний час був сусідом по кімнаті Юрка Тютюнника, який був начальником штабу в Григор'єва, у романі «Чотири шаблі» ватажка повстанців Марченка (прототипом якого був саме Григор'єв, чому є чимало доказів) назвав Нечипором Олександровичем. Є плутанина і з прізвищем отамана. М. Дорошенко справжнім прізвищем отамана вважає «Серветник». Дослідник Ярослав Тинченко в бібліографічному довіднику «Офіцерський корпус армії УНР» поруч з прізвищем Григор'єв використовує Серветник. А от нащадки отамана рішуче заперечують це! Мені довелося поспілкуватися з родичкою отамана Н. Григор'єва (його племінницею), яка рішуче заперечила, що він Серветник, зазначивши, що ніколи не чула про такий факт і зазначила, що називали його найчастіше Нечипір.

Отже, за спогадами повстанця з Верблюжки Аврама Останнього Н. Григор'єв прибув до сіл Верблюжка та Григорівка влітку 1918 р. та очолив уже створений загін, який швидко поповнювався місцевими селянами. В листопаді Григор'єв прибув до села Цибулеве, ліквідував гетьманську адміністрацію. Армія росла як на дріжджах, про що Григор'єв сповіщав С. Петлюру. Отаман вже разом з Ю. Тютюнником із сусідньої Звенигородщини пройшов через села Веселий Кут, Плоске, Дмитрівку, Диківку, Косівку. Елітою його армії була знамениті верблюжці, селяни Верблюжки, майбутні переможці Антанти та володарі Одеси. Н. Григор'єв добре знав Олександрію, тому в грудні легко захопив місто. Його військо зросло до кількох тисяч. Н. Григор'єв став керівником однієї з найбільших військових частин Південно-Східної групи Дієвої армії УНР, штаб якої під керівництвом іншого уродженця нашого краю Андрія Гулого-Гуленка був у Єлисаветграді. Під впливом своїх успіхів він отримав від Директорії титул «отамана Херсонщини і Таврії». Н. Григор'єв не гаяв часу і готувався до «рейкової війни». М. Дорошенко згадував: «по станціях збирав вагони, робив ешелони і розміщував у них своє військо. За не цілий місяць у нього вже була чимала армія». Так розпочинався шлях майбутнього війська Григор'єва, яке було потужною і впливовою силою протягом першої половини 1919 р.

Отже, протягом 1917-1918 рр. на теренах нашого краю відбувалася справжня селянська війна. Але закон життя полягає в тому, що навіть війна не позбавляє людину бажання жити та творити. Протягом 1917-1918 рр. відкривалися «Просвіти», гімназії, влаштовувалися музичні концерти, творили поети та письменники. Під впливом часу, коли «подешевел человек за революцию», як писав О. Толстой, знаходилися мрійники, які боронили панські садиби з чарівними деревами, а не лише розглядали їх як засіб для опалення. Інший висновок — це активний український рух на теренах, які росіяни традиційно вважали належним до Новоросії, російськомовним й неукраїнським. Слабкість більшовицької влади без зовнішньої підтримки, поразка проросійських сил під час протигетьманського повстання на противагу єднанню мешканців підросійської України з УСС з Галичини, результати виборів до установчих зборів довели високий потенціал українського повстанського руху національної течії на теренах нашого краю. На жаль, цьому рухові бракувало єдності, що яскраво покаже рік 1919.

Революційні процеси на теренах краю

Глава 1. В. Сергеєв. «Битва революцій» на теренах Олександрійського повіту

Олександрійський повіт був одним із найвіддаленіших від губернського центру. Повітовий центр — м. Олександрія. Його площа сягала 855 455 десятин (8,5 тис. кв. верст), що становило 13,8 відсотка загальної площі губернії. Чисельність населення повіту на 1 січня 1914 року складала 517 215 осіб (258 905 чоловіків та 288 310 жінок).

Нинішня Світловодщина входила до складу 7 волостей Олександрійського повіту (Глинської, Іванківецької, Косівської, Миронівської, Новогеоргіївської, Павлиської та Стецівської). Всього ж повіт нараховував 31 волость. Заштатне місто Новогеоргіївськ було резиденцією мирового судді 9-ої дільниці, а також пристава, чиї повноваження простягалися на Миронівську та Братолюбівську волості.

Телеграфна звістка про зречення царя Миколи Другого блискавично надійшла до великих міст Херсонської губернії. Зокрема, в «Одесских новостях» інформація про повалення царату з'явилася вже 2 березня 1917 року. В двадцятих числах місяця згідно з рішенням Одеського виконавчого комітету новоутвореної Ради робітничих депутатів до найвіддаленіших куточків Херсонщини вирушили кілька десятків агітаційних «летючих загонів». Ці імпровізовані формування мали забезпечити організацію селянських сходів для виборів до нових органів самоуправління — місцевих комітетів. У офіційному ж губернському часописі тексти телеграми останнього російського імператора про відречення, листа великого князя Михайла Олександровича про відмову від престолу, а також перші укази столичного Тимчасового уряду побачили світ тільки 29 березня (11 квітня за н. ст.) 1917 року.

Олександрійці мали свою людину в Петрограді. Краєзнавець Віктор Голобородько виявив факт, що під час Лютневої революції в Петрограді перебував Володимир Закржевський — олександрієць, член Державної думи. Він звернувся із відозвою до населення Олександрійського повіту, намагаючись пояснити, що відбулося в столиці: «Державна Дума за підтримки робітників та армії скинула уряд, який став ненависним народу, закликав зберігати спокій, порядок та організованість, підкреслюючи, що всі суперечки незабаром будуть вирішені після скликання Установчих зборів».

У квітні в часописі «Известия Александрийского уездного земства» вийшла друком стаття Леоніда Чернова-Малошийченка майбутнього письменника епохи «розстріляного відродження» — «Свято волі», у якій автор вітав та підтримував революційні зміни в Росії. Л. Малошийченку тоді було 18 років. Краєзнавець з Олександрії Віктор Голобородько вважає цей текст одним з найкращих та найсимволічніших. Стаття вийшла російською мовою. Олександрійський дослідник його творчості Іван Задоя переклав її українською.

СВЯТО ВОЛІ

«Сьогодні велике свято Відродження, і весь день ясно усміхається сонце, і весь день радісно гудуть дзвони. Сьогодні велике свято Воскресіння Христа, свято оновлення та відродження до життя і свято юної російської волі. І які вони рідні, які близькі ці свята. Безповоротно відходить у вічність страшний час, коли всі задихались у тяжкій атмосфері гніту, рвались до світла, до волі, йшли на великі подвиги і вмирали за ідею покірно й тихо.

Вмирали за велінням тих, хто гріхами своїми вів до загибелі скутий народ. Страшний був час. Епоха 1905-1917 років — це чорна сторінка російської історії. Придушена була будь-яка жива думка, вбивався будь-який вияв громадськості — чи треба про це говорити? Чорні хмари нависли над російською землею, і, здавалось, кінця не буде цьому царству темряви і свавілля. Але там, де тучі, там і бурі. І сталось диво: прогримів грім, відкрилось блакитне небо і засяяло сонце Волі. Сонце Волі!

Прийшло дивне і бажане, прийшло те, чого ждали віками, на що надіялись, за що боролись і вмирали. Прийшло несподівано, приголомшило, оп'янило, осліпило, немов у темному нічному небі раптом заблищало сонце. Всі були приголомшені. Стояли, не рухаючись, не знаючи, що робити, чи вірити собі — так несподівано прийшла воля. Як глибоко повинні були прогнити підвалини старого ладу, якщо так безболісно стався злам. І так несподівано зруйнувалось старе приміщення, що події не вкладались у голові.

Те, що раніше тривало десятки років, нині збулось за одну годину. Може, через це ми ще і не раділи по-справжньому. А можливо це тому, що воля дісталась нам даром, без будь-яких зусиль, як подарунок. Її нам піднесли. А якщо це так, то наш обов'язок, наш борг зміцнити, утримати за собою нашу волю. Ще не все зроблено: переможені вороги внутрішні, але є ще і вороги зовнішні. Вони теж вороги нашої волі. Тепер ми повинні доказати, що ми достойні тієї волі, яку ми нині одержали. Ми повинні пам'ятати, що справжня воля в розумному обмеженні нерозумних прагнень. І головним нашим завданням у даний момент повинно бути закріплення волі. Живим прикладом для нас нехай будуть ті великі борці і страждальці, які йшли на шибеницю, мучились у в'язницях і вмирали за свою безсмертну ідею».

Тим часом революційні зміни зачепили губернський апарат влади. В перших числах березня 1917 р. до обов'язків херсонського губернатора приступив колишній голова губернської земської управи П.Д. Горич. Щоправда, тепер він мав «революційний» титул Херсонського губернського комісара. Його помічником (або «товаришем») був призначений директор Херсонського Взаємного Кредиту К.Д. Сосновський. Зміна вищого керівництва стала першою ластівкою у низці докорінних змін у всіх царинах крайового управління. На місцях запроваджувалися посади повітових комісарів, які особисто підпорядкувалися П. Горичу і зосереджували виконавчу владу в межах ввіреної території, здійснюючи нагляд над діяльністю новостворених волосних дум та управ. Інші новації стосувалися в першу чергу вирішення продовольчого питання. Виникли губернські продовольчий та земельний комітети, які координували дії повітових й міських продовольчих та повітових й волосних земельних комітетів відповідно. У травні 1917 року почала функціонувати Губернська Продовольча Управа, що мала контролювати закупівельну діяльність повітових продовольчих комітетів, сприяти наданню кредитів, затверджувати форми ведення діловодства тощо. Діяльність управи могла бути ефективною за умови співпраці із головноуповноваженим Міністерства землеробства у Херсонській губернії Сергієм Гербелем — майбутнім головою Рада Міністрів Української держави Павла Скоропадського. Саме цей високопосадовець мав право видачі нарядів на відправку продовольства до інтендантського відомства. У його веденні перебувало також транспортування хлібопродуктів морським та річковим транспортом.

Колишні депутати Державної Думи Закржевський та Пищевич стали активно допомагати Тимчасовому уряду. Ті, кого свого часу імперська влада вважала, мабуть, охоронцями її прав та привілеїв — дворяни по крові, пішли на відкритий конфлікт з імперською владою. В той час коли Закржевський закликав підтримати Тимчасовий уряд, Пищевич 8 березня 1917 року навіть став Олександрійським повітовим комісаром Тимчасового уряду.

Важливим для Олександрійського повіту було впорядкування аграрних відносин. Серед питань, якими опікувався Херсонський губернський продовольчий комітет, одним з найболючіших було збереження обсягу посівних площ. 28 березня (10 квітня за н. ст.) 1917 року було видано циркуляр голови комітету І. Зубенка за №20, в якому волосним продовольчим комітетам пропонувалось скласти реєстр всіх земель, що не можуть бути оброблені за рахунок зусиль місцевих жителів. Проблема недостатньої кількості робочих рук мала вирішитися внаслідок залучення австро-німецьких військовополонених. Крім того, 15 (28 н. ст.) травня того ж року на засіданні губпродкому було проведено розподіл солдат тилових частин російської армії на польові роботи у губернії.

Крім спроб поліпшити ситуацію у продовольчому питанні, у діяльності керівництва Херсонського губернського комітету громадського спокою та безпеки на чолі з новопризначеним замість П. Горича відомим газетним діячем, есером Сергієм Петровичем Юріциним простежуються такі складові:

• проголошення амністії всім дезертирам царської армії у разі явки з повинною терміном до 15 травня 1917 р;

• надання волосним земським зборам власної статті доходу — волосного земського збору у розмірі 3 % від повітового збору. Для цього вводилася посада волосного збирача, який призначався повітовою земською управою;

• інформаційне сприяння під час проведення серед краян Позики Свободи на підставі постанови Тимчасового уряду від 27 березня 1917 р. Згідно з нею, у широкий обіг пропонувалися позичкові облігації номіналом у 50, 100, 500, 1000, 5000, 10000, 25000 карбованців, які мали приносити власникам 5 % річних. Виплата мала відбуватися протягом 49 років, починаючи з 1922 р.

• заходи щодо попередження ексцесів соціального характеру на селі. Із оголошення виконуючого обов'язки Херсонського Губернського Комісара К. Сосновського «...Министр Председатель Князь Львов телеграммой сообщил мне, что в последнее время к Временному Правительству поступают телеграфные и личные заявления об арестах и самовольных действиях отдельных сельских обществ и волостных комитетов, лишающих возможности землевладельцев как крупных так и мелких исполнить свой долг перед Государством — обсеменить принадлежащие им земли... Как выход — через посредство уездных комиссаров — довести до ведома волостных управ о недопустимости посягательств на личную собственность без решения судебной власти...»

• демократизація громадського життя. Так, під тиском ліберально налаштованого крила земської управи командувач Одеського військового округу генерал від інфантерії Д. Ебелов наказом за №3074 від 27 березня 1917 року скасував дію власних постанов заборонного характеру;

• № 12470 від 24.08.1915 р. про заборону утримання так званих «будинків для побачень»;

• № 9269 від 19.06.1915 р. про заборону демонстрацій;

• №13753 від 22.09.1915 р. про заборону вивезення горілчаних виробів за межі округу;

• № 1216 від 22.01.1916 р. про заборону вивезення цукру за межі округу;

• №12454 від 26.08.1916 р. про заборону влаштування зібрань без відома адміністративної влади;

• №16362 від 14.11.1916 р. про заборону демонстрування в ілюзіонах кінострічок, що зображують злочинні дії;

• №№11280, 16736 від 6.08.1916 р. та 23.11.1916 р. про заборону піднімати кузови візницьких екіпажів за відсутності дощу або снігу чи за холодної погоди тощо.

Проте багатообіцяючі починання урядовців не змогли призупинити сповзання країни у прірву громадянської війни.

На превеликий жаль, документи, що висвітлюють кількісний та соціальний склад Рад Олександрійського повіту протягом 1917-1918 рр., фактично не збереглися. Як стверджує український радянський історик Б. Бабій: «...Кількісний склад Рад і їх виконкомів у різних містах був різний. Це й зрозуміло: він залежав від кількості робітників і солдатів, які обирали депутатів, а також від норм представництва, які встановлювалися на місцях. Якихось єдиних норм представництва, природно, тоді ще не було...» У якості прикладу можна навести Кременчуцьку раду, яка складалася з 200 депутатів. З їхнього числа було обрано виконком кількістю 45 осіб.

В умовах затяжної невдалої війни діяльність рад безумовно сприяла поширенню загальнодержавної кризи. Фактична влада губернського комісара С. Юріцина поширювалася на територію міста Херсона. Такий же стан речей спостерігався у повітових Єлисаветграді та Олександрії. Яскравий нарис провінційного повсякдення міститься у доповідній записці члена виконавчого бюро Херсонського губернського комітету рад солдатських і робітничих депутатів Ф. Чинчіса про становище у Олександрійському повіті.

«28 сентября 1917 года.

...С каждым днем население ждет известий о мире..., но за отсутствием литературы лишено узнать что-либо...

Особенно остро обстоит со снабжением населения мануфактурой, керосином, железом, кожей и др...

...Положение безвыходное... детей, за отсутствием одежды, лишены возможности посылать в школу...

...В связи с этим настроение низов страшно вялое... Уездный Совет очень слаб... причины тому — отсутствие работников, а главное — средств к существованию... До сего времени совет совершенно не пользовался авторитетом у местных учреждений... Земская Управа пополненна, половина крестьянами, не далеко ушла от старой цензовой... фактически делами уезда управляют те же самые лица, что и раньше, видя слабость совета проводят то, что они находят „целесообразным“... и на протесты совета даже иногда не отвечают...

...по уезду земских почт осталось очень мало, большинство закрылось, и когда приходится ехать по уезду экстренно, надо нанимать частных лошадей. Телефонная сеть тоже всюду испорчена, характерно, что у помещиков почти всех имеются телефоны и всегда исправны, что у крестьян вызывает злобу, и были такие случаи, что крестьяне разрывали провода, говоря, „пусть и их телефоны не работают...“»

Невпинна соціальна руйнація супроводжувалася бурхливою, навіть гарячковою громадсько-політичною активністю. Протягом кількох місяців тільки на губернському рівні відбулася низка установчих з'їздів.

Політичні уподобання широкого депутатського загалу мали яскраво виражений «угодівський», тобто помірковано-демократичний характер. Так, офіційне радянське видання нарікає на «эсеро-меньшевистское засилье» серед учасників Херсонської конференції робітничих та солдатських депутатів (18-19 травня 1917 р.), у якій нарівні з представниками Ново-Воронцовки, Скадовська, Гаврилівки та Каховки взяли участь делегати з Новогеоргіївська.

За всіма тогочасними правилами переважна більшість цих заходів перетворювалася на кількаденну говорильню з обов'язковим прийняттям резолюцій декларативного змісту та з мізерним прикладним значенням.

Щодо проведення виборів до майбутнього російського парламенту на теренах Херсонщини у фондах Державного архіву Херсонської області зберігається дещиця документів. Так, згідно з циркуляром відділу з підготовки Установчих Зборів Всеросійського Центрального Виконавчого Комітету Рад Робітничих та Солдатських депутатів за №664 від 17.10.1917 р. інструкторські повноваження в межах Херсонської губернії покладалися на службовця відділу Кирила Трохимовича Говорова. Це відрядження стало відповіддю на звернення голови Херсонського комітету РСДРП (б) В. Липшиця до ЦК партії з проханням надати відповідну агітаційну літературу. Свідомо рутинна підготовча робота ускладнювалася численними периферійними чварами.

Голосування, що відбулося протягом 12-14 листопада 1917 року, виявило незаперечний авторитет серед мешканців Херсонської губернії ідеологічних принципів партії соціалістів-революціонерів (понад 50% голосів). Друге місце зайняв блок українських національних партій (27,9%). Більшовики, попри зусилля пропагандистів, зазнали дошкульної поразки (10,2%) {38}. Такий непоказний підсумок багато в чому зумовлювався вкрай незадовільним організаційним рівнем губернського партійного осередку. Протягом перших місяців влади Тимчасового уряду невелика (15 осіб) Херсонська організація РСДРП (б) була відвертим аутсайдером громадського життя. Суттєво перешкоджало зростанню політичних амбіцій місцевих більшовиків перебування разом з «меншовиками» та «інтернаціоналістами» у лавах коаліційних «громадських об'єднаних організацій». Курс на розкол соціалістичного альянсу, започаткований згідно з ленінськими Квітневими тезами, зрештою призвів до виокремлення партійних осередків РСДРП (б) і перетворення їх на самостійних суб'єктів політичної діяльності. Наприкінці вересня започаткував свою роботу більшовицький губернський комітет, обраний на Одеській партійній конференції. За неабиякий тактичний успіх потрібно вважати тенденцію до збільшення питомої ваги пробільшовицького контингенту в управлінських органах рад всіх рівнів аж до губернського виконкому Рад робітничих, селянських та солдатських депутатів включно, що намітилася восени 1917-го року.

З плином часу губвиконком перетворився на провідну політичну силу у тодішньому громадському розмаїтті. Напередодні Жовтневого перевороту йому разом із славнозвісним «Румчеродом» (Центральним Виконавчим Комітетом Рад та солдатських й матроських комітетів Румунського фронту, Чорноморського флоту та Одеського військового округу) належала пальма першості у майбутньому перерозподілі влади. До пори до часу в їхніх взаємовідносинах панувала конструктивна співпраця. Адже серпневий Одеський з'їзд Рад Робітничих та Селянських депутатів, на якому було обрано губвиконком, був скликаний саме з ініціативи керівництва Румчероду.

Як свідчить авторитетне енциклопедичне видання, представницькі межі дорадчого органу військово-політичних осередків регіону простягалися на увесь Південь теперішньої України та Республіку Молдову (тодішні Бесарабська, Херсонська та Таврійська губернії). Спочатку, в умовах остаточного розвалу армії, Румчерод намагався перебрати на себе повноваження колишнього генерал-губернатора Ебелова. Підтвердженням цього слугує телеграма №4141 від 10 жовтня 1917 року на адресу Олександрійської Ради робітничих та селянських депутатів, в якій пропонувалося в усіх містах повітового підпорядкування створити особливі комісії по боротьбі з погромами та організувати загони місцевої самооборони. Не цуралося румчеродівське керівництво й запровадження благодійних акцій, зокрема, тижневого збору теплого одягу для солдат діючої армії (відношення №3507 від 19 вересня 1917 р.). Листування з регіональними демократичними організаціями проводилося персоналом секції зв'язку. Нарівні з іногороднім відділом ВЦВК Петроградської Ради Депутатів, інформаційним відділом Ради Солдатських Депутатів КВО та іншими «грандами» медійного простору революційної доби ця пропагандистська агенція відрізнялася доволі широким спектром дії. Вчорашніх союзників розвів по різні боки барикад державний переворот 25 жовтня 1917 року у Петрограді. Через день після арешту Тимчасового уряду до Новогеоргіївська надійшла телеграма за підписом голови Румчероду. Столичні події викладалися у різко антибільшовицькому висвітленні. Зокрема, В. І. Леніну закидалося «підсилення розриву між фронтом і тилом...» Безперебійне постачання окружних військових частин всім необхідним в умовах політичного хаосу мало забезпечити щойно організоване за участю представників Румчероду, Української обласної Ради тощо Тимчасове революційне фронтове бюро.

На противагу новоствореному бюро губернське керівництво Рад оголосило про підтримку рішень 2-го Всеросійського з'їзду депутатів та його боротьбу «за створення однорідної соціалістичної революційної влади...» При цьому всі депутатські громади губернії мали змогу приєднатися до цієї ідеологічної платформи. Про становище у Новогеоргіївську та загальний перебіг дожовтневих подій у місті йшлося у доповіді провідного партійного функціонера Михайла Новікова на розширеному засіданні Херсонського губернського виконавчого комітету 26 жовтня 1917 року.

М. Новіков, пряма мова:

«...Советом организованы профессиональные союзы, а также организован К. С., с которым достигнуто слияние. Совет был на высоте и пользовался большим авторитетом среди населения. Вся власть была в руках Совета. Но после Корниловского мятежа, когда часть представителей была отозвана из Совета уходящей частью войск, престиж Совета стал падать.

Беспорядки, возникающие в связи с недостатком мануфактуры, были улажены в корне. В гарнизоне образовалась Украинская рада, которая до разрешения Совета не имела никакой силы. В настоящее время стала чувствовать себя настолько сильной, что бы выносить свои постановления, в частности о возвращении офицеров, арестованных в связи с Корниловским мятежом.

Средства Совет получает с обложения капиталистов, а так же от устраиваемых спектаклей.

В предвыборной кампании в Учредительное Собрание Советом приняты самые энергичные меры, с этой целью по деревням командировано около 20 инструкторов, каковым поручено вести обширную агитацию...»

Вплив Центральної Ради на політичні процеси у межах Херсонської губернії прогнозовано зріс після петроградського тріумфу більшовиків. З падінням Тимчасового уряду у владній вертикалі національних окраїн колишньої імперії виникли зяючі прогалини, що й було з успіхом використано Польщею, Фінляндією, країнами Балтії, що миттєво проголосили про власний суверенітет. Український національний парламент, у свою чергу, використав посилення відцентрових тенденцій у власних цілях, видавши 3-й Універсал, що проголошував нові, федеративні стосунки з Росією. Відтепер де-юре влада нового українського уряду поширювалася на 9 губерній Південного-Західного краю, в тому числі і на Херсонщину. Потрібно зазначити, що попри відсутність навіть номінальної юрисдикції у дожовтневий період губернія перебувала у полі зору Генерального Секретаріату. Так, протягом 28-30 червня 1917 р. в Одесі тривав губернський український національний з'їзд, у роботі якого взяли участь представники волосних комітетів безпеки, продовольчих комітетів та селянських спілок. Коло інтересів доповідачів стосувалося переважно питань культурно-просвітницької площини.

Проте на дворі був уже Жовтень. Політизація суспільства поширилася на армію, сягнувши тим самим крайньої межі. Солдати та офіцери, особливо тилових частин, стали повноправними учасниками боротьби за владу. Зокрема, для встановлення 29.10.1917 р. у Ново-Георгіївську влади національно свідомої Української Ради вирішальне значення мала позиція командування 8-го запасного кавалерійського полку. Далі наводяться уривки з тексту унікального документу, що зберігається у фондах Центрального державного архіву вищих органів влади та управління України.

«ПРИКАЗ

По 8 запасному кавалерийскому полку №362

29-го Октября 1917 года. На театр войны.

П.2

На семь объявляю резолюцию общего собрания Украинцев при участии представителей Мусульман, Молдаван и Поляков Новогеоргиевского гарнизона, состоявшегося 29 сего Октября. Объединенное заседание Украинцев и представителей Мусульманского и Молдаванского комитетов:

Выслушали доклад, что в этот тяжелый час Всероссийского безладия и анархии, когда в Петрограде часть временного Правительства арестовано, а по другим сведениям неизвестно где находится, для спасения от гибели и разорения Украинского края вся власть на Украине с включением губерний: Харьковской, Херсонской и Екатеринославской принять в руки Украинской Центральной Рады, ответственным органом перед которой является учрежденный в городе Киеве при Раде Краевой Революционный Комитет по охране революции и общего порядка на всей территории Украины и которому в порядке охраны подчиняются все органы власти, расположенные на территории Украины, вследствии этого и на основании распоряжения этого комитета, переданного через представителя Украинского Войскового Генерального Комитета вся власть в городе Новогеоргиевск должна перейти к демократической организации Новогеоргиевской Украинской Рады, в состав которой должны войти представители от всех учреждений и организаций Новогеоргиевского гарнизона. Общее собрание единогласно постановило:

1) Всю власть в городе Новогеоргиевске, как военную, так и административную передать в руки Новогеоргиевской Украинской Рады.

2) Предложить всем учреждениям и организациям города Новогеоргиевска и его гарнизона командировать своих представителей по одному от каждого учреждения и организации для совместного участия в работах Рады для поддержания порядка и охраны революции от посягательств на ее завоевания от кого бы таковые не исходили.

3) Послать телеграмму Краевому революционному комитету в город Киев и Центральной Раде о принятых мерах установления власти и порядка.

4) В случае нежелания отдельных лиц и организаций признать власть Украинской центральной Рады, уполномоченной и ответственной перед которой является Новогеоргиевская Украинская Рада, не останавливаться перед принятием самых решительных мер до применения оружия включительно и объявления Новогеоргиевска на осадном положении.

5) Так как Совет солдатских депутатов ведет вредную для организации агитацию, а отдельные его члены стоят прямо таки во враждебном отношении к украинцам, предложить Совету передать все дела в Новогеоргиевскую Украинскую Раду в течение 3-х дней, так как функция Совета будет теперь исполняться Радой.

6) Охрану всех цейхгаузов, казенных учреждений и имущества в городе Новогеоргиевск возложить на Украинские части.

7) Так как полковой комитет до настоящего времени проявляет недоброжелательные отношения к украинскому движению, вследствии чего члены Украинцы были отозваны с комитета, просить командира полка о назначении новых выборов членов в полковой комитет.

8) Настоящую резолюцию объявить населению города Новогеоргиевска и просить всех граждан отнестись спокойно к переживаемым событиям и быть уверенными, что Украинская Рада, идя всегда навстречу населению на родной Украине имеющими достаточными у нее средствами установить порядок и оградить неприкосновенность личности и имущества каждого свободного гражданина.

9) Просить командира полка объявить в приказе об украинизации 8 запасного кавалерийского полка, как об этом вынесено постановление на общем собрании 29 сентября сего года.

10) Предложить всем воинским чинам 8 запасного кавалерийского полка, для которых неприемлемо служить в украинизированных частях, заявить об этом в полковую канцелярию в 3-х дневный срок. Решение это принято единогласно.

Подписали:

Голова Новогеоргиевской Рады Подполковник Адамович

Писарь Рады Корниенко

П.З

Во исполнение настоящей резолюции объявляю 8 запасной кавалерийский полк украинизированным...

П.5

Предписываю всем г. г. офицерам, врачам, чиновникам и воинским чинам, которые не находят возможным по своим взглядам продолжать службу в Украинизированных частях сообщить об этом в 3-х дневный срок в полковую канцелярию.

П.6

Чинам полка, отстраненным от должности в дни Корниловского выступления, вступить в исполнение своих прямых служебных обязанностей с сего числа и об исполнении сего донести мне.

Подлинный подписал:

Командир полка полковник Попов

Верно: полковой адъютант корнет Колнийчук»

Наступного дня збільшовизовані солдати полку на чолі із урядником Бондаревим самовільно залишили Новогеоргіївськ і згодом увійшли до складу Крюківського червоногвардійського загону.

До речі кажучи, станом на початок листопада 1917 року солдати та офіцери полку вже зазнали згубного впливу наслідків «наказу №1» Петроградської Ради Робітничих та Солдатських Депутатів, впровадження якого протягом лічених місяців перетворило потужну російську армію на небоєздатну масу озброєних людей з великим відсотком мародерів та дезертирів. Створені полковий та ескадронні комітети фактом свого існування унеможливлювали дотримання наріжних принципів армійської єдиноначальності та дисципліни.

Поки що ж дестабілізуючим елементом суспільного життя виступали розбійницькі «експедиції» люмпенізованих матросів, які буквально тероризували населення великих міст та вузлових залізничних станцій. У джерелах збереглися відомості про такий собі «Ешелон Анархія», сформований у Херсоні. Особовий склад цього панцерника складався із неприторених шибайголів, для яких ультра-революційні гасла на кшталт «грабуй награбоване!» були зручною ширмою під час «революційних експропріацій». Зокрема, прибувши до Кременчука, керманичі ешелону висунули ультиматум з вимогою надати «контрибуцію» з «контри» в розмірі 11.000.000 карбованців. Лише втручання місцевих більшовиків врятувало кременчуцьких міщан від небезпечних зайд.

У переважній більшості населених пунктів Олександрійського повіту конкретна політична ситуація визначалася специфікою місцевих чинників. За свідченням С. Караміна, загалом у повіті протягом чималого терміну після Жовтневого перевороту Олександрійські земська дума та управа спромоглися утримати громадські процеси під контролем.

Ескалація протистояння між новопроголошеними київським Генеральним Секретаріатом та петроградською Радою Народних Комісарів знайшла відображення у кількох документах Державного архіву Херсонської області. Зокрема, у відозві Президії Херсонської губернської Ради селянських депутатів від 14 грудня 1917 року разом з невдоволенням діями ленінського уряду сусідить різкий протест щодо бойкотування продовольчих поставок до діючої армії з боку керівництва УНР.

В умовах прогресуючої конфронтації двох урядів волосні, повітові та губернські політичні осередки Херсонщини не відзначалися одностайністю політичних уподобань. Більш того, протягом першої декади листопада 1917 року претензії на найвищу владу в губернії висунули Одеський обласний Військово-революційний комітет, Тимчасова Рада Народних Комісарів Херсонської губернії та Губернський революційний комітет Центральної Ради. Якщо до цього додати ворожнечу поміж пробільшовицьки налаштованим губвиконкомом Рад та поміркованим керівництвом Румчероду, стане зрозумілою подальша майже хрестоматійна відокремленість провінційних подій від надважливих соціальних процесів національного масштабу. Специфічною рисою політичного життя окраїнних територій Херсонської губернії слід визнати мізерний вплив нечисленних осередків РСДРП (б). Їхня діяльність до пори, до часу зводилася нанівець завдяки несхитному авторитетові партій ліберального табору і була гальванізована початком активних воєнних операцій 3 боку армій Володимира Антонова-Овсієнка та Михайла Муравйова.

4 січня нового, 1918-го, року один з найактивніших учасників повалення Радянської влади у Ново-Георгіївську полковник Попов відправив до штабу Одеського військового округу телеграму такого змісту:

«— ОДЕССА НОВОГЕОРГИЕВСКА ВОЕННАЯ ОДЕССА 06244 — ВВЕРЕННЫЙ МНЕ ПОЛК УКРАИНИЗИРОВАННЫЙ В ВТОРОЙ ПИДСТАВНЫЙ КИННО-КАЗАЦЬКИЙ ПОЛК тчк СОЛДАТЫ МОЛДАВАНЫ И УКРАИНЦЫ БЕССАРАБСКИЙ ОТДЕЛЬНО ВЫДЕЛЕНЫ И ОТПРАВЛЕНЫ В ГОРОД КИШИНЕВ зпт КРЫМСКИЕ ТАТАРЫ ВЫДЕЛЕНЫ И ОТПРАВЛЕНЫ В ГОРОД СИМФЕРОПОЛЬ зпт ПОЛЯКИ ВЫДЕЛЕНЫ И НА ДНЯХ БУДУТ ОТПРАВЛЕНЫ В РАСПОРЯЖЕНИЕ КОМАНДИРА ПОЛЬСКОГО КОРПУСА тчк ВСЕ ОСТАЛЬНЫЕ НЕ УКРАИНЦЫ УВОЛЬНЯЮТСЯ В ОТПУСКИ ПО ОКОНЧАНИИ КОИХ БУДУТ ЯВЛЯТЬСЯ своим воинским НАЧАЛЬНИКАМ тчк ПОЛКОВНИК ПОПОВ»

За збігом обставин саме цієї днини у Харкові маріонетковий Народний Секретаріат оголосив війну Центральній Раді. На українському обрії виразно постав грізний привид національної усобиці.

Пафосний евфемізм «тріумфальна хода Радянської влади» тільки з певною натяжкою може бути вжитий до насильницького експортування нового соціального ладу на території Олександрійського повіту. Першим і визначальним чинником перемоги прорадянських сил стала військова присутність добровольчих формувань Червоної Гвардії та Червоного Козацтва. 10 (23 за н. ст.) січня 1918 року нечисленний загін у кількості 150 бійців під командуванням Олександра Белінковича вирушив із тільки-но зайнятої військами М. Муравйова Полтави на південь, у кременчуцькому напрямку. Експедиції ставилося за мету сприяти встановленню більшовицької влади на території Херсонщини. Не зустрічаючи серйозного опору, протягом 2-х тижнів червоногвардійці відновили або започаткували роботу десятків місцевих Рад, в тому числі в Херсоні. Очільник загону, Олександр Михайлович Белінкович, на той час займав провідне місце у харківських революційних колах завдяки успішній експропріацїї приміщення газети «Южный край» на потреби новоствореного Народного Секретаріату. Треба зауважити, що бойові маневри червоногвардійців та їхніх супротивників обмежувалися залізничними шляхами сполучення.

Яскравим прикладом «ешелонної війни» у безпосередній близькості від Новогеоргіївська можуть слугувати оперативні маневри військ О. Бєлінковича та П. Єгорова, пов'язані зі встановленням більшовицької влади в Кременчуці. Зайнявши 11 (24 за н. ст.) січня 1918 р. цей населений пункт, більшовицькі панцирники рушили на Крюків, Павлиш, Лікарівку. Кінну розвідку під час рейду проводив 3-й курінь червоних козаків під проводом Р. Сіверса (молодшого). 15 (28 за н. ст.) січня війська Белінковича увійшли до Єлисаветграда.

Як відбувалася зміна влади в іншому повітовому містечку Олександрія, дослідив краєзнавець Віктор Голобородько. Йому вдалося віднайти у Державному архіві Кіровоградської області особовому фонді Анатолія Кохана (фонд 7145), який і досі недостатньо опрацьований дослідниками. Більшовик Троцюк згадував: «У приміщенні земської управи (нині приміщення міськвиконкому), ми зустрілись з головою земської управи Пищевичем, під тиском більшовиків Пищевич змушений був погодитись на скликання повітового з'їзду. В кінці січня 1918 року на повітовий з'їзд приїхали з Нової Праги більшовики — Павло Козинець, Петро Несмачний, Феофан Рашевський, Яків Єгоров і я.

Ознайомившись з питаннями, які вносились на повітовий з'їзд Пищевичем і йому подібними, ми, разом з селянами на короткій нараді відпрацювали власний порядок денний з двома питаннями:

1. Кому повинна належати влада?

2. Вибори повітової ради.

До президії зібрання були обрані більшовики... Коли почались виступи, представники місцевої буржуазії і особливо Пищевич переконались, що більшість учасників з'їзду підтримують більшовиків, намагались саботувати прийняття правильного рішення. Вони кричали, свистіли, грюкали. Тоді Пищевич, як заколотник, перший був взятий за шиворот і виведений з приміщення...Щоб попередити будь-яку провокацію, більшовики викликали в Олександрію зі Знам'янки озброєну кулеметами команду, яка незабаром прибула на паротязі.

Учасники з'їзду після коротких виступів одноголосно прийняли резолюцію про перехід всієї влади в Олександрії і Олександрійському повіті до рук Ради робітничих, селянських та солдатських депутатів».

Документальних свідчень тієї епохи практично не залишилось. Є невеликий корпус документів, розпорошений по різноманітних архівах, а спогади очевидців часто не збігаються, з'являються нові і зникають інші прізвища. Імовірно, це пов'язано із бажанням вказати на свою «історичну місію» і зменшити вплив інших.

Звертаючись до інших спогадів, наприклад більшовика Іллі Тарнапольського, влітку 1917 року було засновано ініціативну групу для створення більшовицької організації, до складу якої ввійшли Т. Воробйов, Г. Грузинський, К. Кошовий, А. Шнейдеров. Активісткою цієї робочої групи стала Софія Тарнапольська, яка за допомогою якогось збройного загону з Кременчука арештовувала, як вона вважала, контрреволюціонерів, керувала конфіскацією цінностей у «буржуазії» і захопленням Держбанку і казначейства в Олександрії.

В офіційній версії подій встановлення радянсько-більшовицької влади відбулось 16 лютого 1918 року на повітовому з'їзді Рад. Група більшовиків стала бойовою одиницею партії: Онисим Воробйов, Тимофій Воробйов, Федір Нетреба, Кирило Кошовий, Григорій Грузинський, Софія Тарнапольська, Абрам Шнейдеров, мовляв, змусили ухвалити рішення про встановлення влади більшовиків. Це відбувалось за рахунок «розгрому» меншовиків та есерів. Головою виконкому обрано Єрмака.

На військово-політичну ситуацію в Олександрійському повіті впливали події в Полтавській губернії, зокрема в Кременчуці. Звідти для більшовиків виникла серйозна загроза. Створений ними в Кременчуці більшовицький революційний комітет (ревком) був розігнаний 20 січня (2 лютого) солдатами так званого «Полку Свободи». Це стихійно зорганізоване збройне формування складалося із колишніх військовослужбовців 35-го Брянського й 36-го Орловського полків колишньої російської армії. Під час бойових дій вони проходили строкову службу на Румунському фронті. Після розвалу армії, під впливом національно налаштованого офіцерства кілька сотень вояків — уродженців Кременчуцького повіту вирушили у антибільшовицький рейд на батьківщину. Втрата важливого транспортного вузла, яким був Кременчук, спонукала головкома В. Антонова-Овсієнка до створення потужного угруповання з кронштадтських матросів та полтавських робітників з метою здійснення лобової атаки. Для нанесення удару по заколотниках з боку Олександрії було терміново відкликано загони катеринославських червоногвардійців та чорноморських моряків під проводом П. Єгорова та А. Полупанова, які на той час занурилися вглиб повіту і розташовувалися поблизу станції Користівка (Косівська волость). Обопільним ударом з двох боків фронтовики були розгромлені і зрештою капітулювали 26 січня (8 лютого).

В межах Косівської та Павлиської волостей Олександрійського повіту більшовицький контроль над залізничними вузлами встановлювали бійці «Крюківського ударного загону по боротьбі з контреволюцією» на чолі з етнічним кавказцем, 17-річним Симоном Текнеджанцом. Його ім'я стало широко відомим після вдалого роззброєння військового козацького ешелону. 4 січня 1918 року «летючий» розвідувальний підрозділ загону під орудою І. Січного зайняв Бурти, Павлиш та Лікарівку.

На відміну від індустріальних центрів (Херсон, Єлисаветград), морських портів (Одеса) чи вузлових залізничних станцій (Знам'янка), міста, подібні до Новогеоргіївська, лишалися поза колом першочергових інтересів сил вторгнення. Симптоми загальної політичної апатії спостерігалися під час проведення виборів до Українських Установчих Зборів 7-9 січня 1918 року. Репортер газети «Голос Юга» вимушений був констатувати: «Выборы проходят чрезвычайно вяло. Население не обнаруживает интереса к выборам и у избирательных урн пустота...»

За браком архівних даних дату проголошення на території Ново-георгіївської волості радянської влади у більшовицькому варіанті можна визначити орієнтовно між 16 (29 за н. ст.) та 30 (12 лютого за н. ст.) січня 1918 року. Швидким захопленням влади над містом новогеоргіївські більшовики зобов'язані Січневому повстанню київських пролетарів, на придушення якого було відправлено щойно створений із залишків 8-го запасного кавалерійського полку добровольчий полк «Вільна Україна». Тим самим у вирішальний момент місцева Українська рада позбавлялася своєї єдиної опори. Щоправда, безпосередньої участі у вуличних боях солдати полку не брали. Наприкінці січня 1918 року в лавах цієї військової частини лишилося тільки троє військовослужбовців (із 300). Розпуск міської ради без ускладнень провели бійці доморослої Червоної Гвардії на чолі з Семеном Варшавським. Запроваджені на місцевому рівні якісно нові адміністративні органи (ревкоми) швидко витіснили започатковані Тимчасовим урядом волосні земства, вади яких знайшли відображення у полемічному нарисі одного з дописувачів єлисаветградської газети «Голос Юга». Уривок подається мовою оригіналу:

ВОЛОСТНОЕ ЗЕМСТВО И НАРОД

...Деятельность некоторых волостных земств уже оправдала их назначение: хлеб, сахар, керосин, мануфактура и другие предметы первой необходимости хотя и в недостаточном количестве, но все же стали продаваться по более удешевленным ценам.

Кажется, следует только порадоваться и пожелать лучшего, но — увы! О лучшем думаешь с тревогой и грустью. Дело в том, что большинство волостных земств управляются в полном составе гражданами, лишенными хотя сносной грамотности. Дело плохо налаживается, а дело серьёзное, требующее работников дельных, хорошо грамотных... Идёт погоня за «жалованьем». Сосед выбирает соседа, «вин бидный чоловик — нехай заробэ». «Видный чоловик» занимает место в волостном земстве. Дело новое, сложное. Форма в сторону, бланки долой, письмоводство сдается «скорому пысанни» и пошли писать «скоро да густо». Но это пол-беды... Вся беда в том, что сосед, выбиравший соседа, является на «сход» и лаконически заявляет: «годи, Иван Степанович, послужыв мисяць, заробыв трохы, дай заробыть и другому бидному». Идут новые выборы, появляется «новый состав» волостного земства. Проходит месяц и выборы для «заработка» идут новые...

Спірним лишалося питання верховного підпорядкування території Олександрійського повіту. Формальна вища влада над всіма українськими територіями належала Народному Секретаріатові. Проте самопроголошений 17 (30 за н. ст.) січня 1918 року уряд Одеської радянської республіки ігнорував рішення більшовицького українського уряду, визнаючи виключний авторитет петроградської Ради Народних Комісарів. Офіційні межі впливу республіки поширювалися на землі Бессарабської та Херсонської губерній. Її уряд, Одеську Раду Народних Комісарів очолював уродженець Новогеоргіївська, професійний революціонер Володимир Григорович Юдовський.

Варто додати, що Володимир Юдовський очолив Румчерод (скорочена назва центрального виконавчого комітету депутатів рад Румунського фронту, Чорноморського флоту і Одеської округи (Херсонська, Таврійська, частини Подільської і Волинської губернії) — революційний орган, заснований першим фронтовим та окружним з'їздом Рад, що відбувався з 10 по 27 травня після докорінної його більшовизації у грудні 1917 року і саме в цій іпостасі брав активну участь у збройному повстанні проти військ Центральної Ради в Одесі. Щодо реального впливу Одеської РНК слід зауважити, що її рішення мали більш-менш стійкий авторитет у самій Одесі, а також трьох південно-західних повітах Херсонської губернії — Одеському, Ананіївському та Тираспольському. Решта ж губернської території взагалі не мала централізованого управління внаслідок остаточного розбалансування колишньої адміністративної системи. Владна палітра у населених пунктах Олександрійського повіту мала надзвичайно строкатий вигляд (більшовицькі ревкоми, ради селянських депутатів, осередки Вільного козацтва, земські управи, волосні комітети тощо). Поширення у суспільстві екстремістських ідей на кшталт «грабуй награбоване» суттєво дестабілізувало громадський спокій на селі.

Головними провідниками цього вибухонебезпечного гасла стали демобілізовані солдати російської армії, які повернулися додому на рубежі 1917-1918 років. Тенденція насильницького перерозподілу колишніх поміщицьких землеволодінь поміж членами сільських громад намітилася значно раніше. Так, у вересні 1917 року селяни Глинської волості спершу змусили поміщицю Вуїч віддати їм 2/3 землі за зниженою ціною, а згодом взагалі відмовилися від будь-яких виплат. Наприкінці січня 1918 року експропріація поміщицького майна набула системного характеру. Зокрема, у Великій Андрусівці (Стецівська волость) з ініціативи уродженця села, делегата 2-го Всеросійського з'їзду Рад від Першого запасного кулеметного полку І.Г. Зайця було розподілено майно садиби князя Еристова. У Миронівці за наполяганням волосного ревкому було започатковано сільськогосподарську комуну. Загалом у повіті станом на початок лютого 1918 року відбувся перерозподіл земельного фонду та облік наявного реманенту та худоби. Про це свідчить повідомлення інформаційного бюро при Народному комісаріатові землеробства РРФСР від 30.01.1918 р.

Ідеологічну роботу з населенням проводили «Червоні Просвіти». Використовуючи мітинги, лекції, читання пропагандистської літератури на кшталт «Азбуки комунізму», ці агітаційні осередки намагалися залучити до соціальних перетворень якомога більше симпатиків.

Подальшому розгортанню комуністичного експерименту завадила німецько-австрійська окупація, що проходила у рамках Берестейської угоди між УНР та Центральними державами. Їхній наступ, що розпочався 18 лютого, проходив за всіма правилами «ешелонної війни». Зокрема, у безпосередній близькості від Новогеоргіївська та прилеглих до нього територій окупанти просувалися по магістралях Одеса — Бобринська — Черкаси — Золотоноша, Миколаїв — Знам'янка — Кременчук — Бахмач, Тернополь — Жмеринка — Вапнярка — Знам'янка — Кременчук.

Невдовзі після вторгнення головнокомандуючий більшовицькими військами на Україні В. Антонов-Овсієнко призначив командуючих Полтавською, Бахмацькою та Знам'янською фронтовими дільницями. Ними стали відповідно Кіквідзе, Примаков, Коляденко. На останнього покладалося завдання захищати залізничну гілку Бобринська — Знам'янка — Єлисаветград і тим самим нейтралізувати можливий вихід німців до Катеринослава та Кременчука. На крайньому правому фланзі військ Коляденка, в районі Новогеоргїївськ — Чигирин, розташувалися червоногвардійські загони Мангустова і Акимова. Про притаманні подібним формуванням зразка весни 1918 року риси правдиво розповіла у книзі спогадів колишня народний секретар Євгенія Бош:

«...Отряды отправлялись на участки фронта наспех сформированные, плохо вооружённые и почти не снабжённые. Спайки среди них не было. Старые солдаты, взявшиеся снова за винтовку, были в этих отрядах в громадном меньшинстве, распылялись в общей массе и теряли свою боеспособность. Отряды, формировавшиеся спешно, часто представляли из себя крайне разнохарактерную массу, не признающую ничьего авторитета, кроме своего командира отряда. Командиром в этих отрядах был тот, кто сформировал их, и назначение командира штабом грозило развалом отряда. Весьма часто среди этих командиров встречались авантюристы, пьяницы и совершенно чуждые Советской власти лица. Да и командиры отрядов, формировавшихся штабом, весьма нередко назначались из случайно подвернувшихся людей, за отсутствием своих кадров работников, и мало чем отличались от самоназначенных командиров... Вновь формируемые отряды, приходя на фронт, в большинстве случаев не усиливали создавшуюся в первые дни группу войск, а вносили дезорганизацию и при малейшем удобном случае спешили скрыться в тыл, где они могли беспрепятственно разъезжать по железнодорожным линиям и угрозами добывать себе всё необходимое на местах остановок...»

(Правоту слів Є. Бош ілюструє доля червоногвардійського очільника Мангустова [за іншими джерелами — Монгустова]. У революційному сум'ятті йому вдавалося протягом певного терміну приховувати своє небездоганне дореволюційне минуле. Але невдовзі його таємницю було розкрито, і колишній ротмістр царської жандармерії наклав головою за особистим наказом головкома В. Антонова-Овсієнка).

Звісно, що за такого стану бойової підготовки червоногвардійців просування кайзерівських військ відбувалося надзвичайно швидко. 26 березня 1918 р. внаслідок захоплення німецькою дивізією фон дер Гольца залізничної станції Кременчук над загонами Мангустова й Акимова нависла загроза оточення. Щойно створену за наказом В. Антонова-Овсієнка оборонну лінію Кривий Ріг — Олександрія — Градизьк довелося залишити. Власне кажучи, відомостей про активні бойові дії на території Олександрійського та Єлизаветградського повіту у джерелах, що збереглися, не зафіксовано. Натомість є згадки про активну антибільшовицьку діяльність осередків місцевого самозахисту, в тому числі загонів Вільного Козацтва. Так, вже 2 березня 1918 року збройний виступ місцевої варти ліквідував повноваження місцевого ревкому у повітовій Олександрії. Зміна влади не обійшлася без жертв з боку мирного населення. Зокрема, випадкова куля увірвала життя відомого міського освітянина, члена земської управи Сошкіна.

Протягом кількох днів німецька дивізія генерал-лейтенанта фон Арніна блискавично пройшла Єлисаветчиною, змітаючи на своєму шляху слабкі більшовицькі застави. Усі силкування більшовицької влади відстрочити власне падіння пропали даремно — наприкінці квітня 1918 року їй було покладено край. Аналітичний зріз пануючих у тодішньому українському поспільстві настроїв та загального соціально-економічного стану УНР міститься у доповідній записці урядовця Міністерства закордонних справ Німеччини К. Росса.

«...Уся держава поділена на низку окремих областей, обмежованих кордонами повіту, міста, а іноді й осібними селами. Влада в таких областях належить різноманітним партіям, а також окремим політичним авантюристам, розбійникам та диктаторам. Можна побачити оперезані шанцями села, що ведуть між собою війну через поміщицьку землю. Осібні отамани володарюють у областях, підкоренням яких вони зобов'язані допомозі своїх прибічників та найманців. У своєму розпорядженні вони мають кулемети, гармати та панцерники, і взагалі багато зброї розтягнуто населенням...

Україна справляє враження держави, що не відчуває ні в чому нестатку... Єдиним продуктом харчування, нестача якого відчувається у містах, є хліб, оскільки селяни не везуть його до міста. Проте м'ясо можна знайти повсюдно в будь-якій кількості. За словами жителів, у селах маються великі запаси схованого збіжжя... Але доступ до нього буде пов'язаний з великими складнощами. Селянин, що має у своєму розпорядженні значні запаси збіжжя та грошей, не бажає нічого продавати.

Кількість кредитних білетів, завдяки необмеженому друку, настільки велика і їхня цінність настільки впала, що володіння ними не має для селянина жодних спокус. До того ж, він не знає, що і коли він зможе отримати за свої продукти і тому вважає за доцільне тримати їх у схованці.

Велику роль відіграє антагонізм між містом та селом. За умов жахливої недостачі пересувного складу селянин не може придбати у місті будь-що, в чому має потребу. І навіть за дуже високої ціни на хліб важливим буде схилити селянина до продажу значної кількості їстівних припасів. Але він охоче обміняє їх на товари, яких йому бракує. Це сільськогосподарські знаряддя, шкура, посуд, одяг та чоботи. Другою підставою для небажання продавати хліб є заборона продажу алкоголю та відміна урядової винної монополії. Горілка, як і взагалі алкоголь, є на Україні надзвичайно ходовим товаром і у містах її можна придбати лише за неймовірні гроші. Разом з тим, всі селяни виготовляють самогон. А оскільки ціна на зерно не перевищує 18 карбованців за пуд, а із пуду зерна можна отримати 3 пляшки горілки цінністю в 90 карбованців, то самогоноваріння є для селян новою підставою не продавати зерно...

Усі представники великого землеволодіння наголошують на тому, що селяни обробляють землю тільки для власного споживання і що надлишок для вивозу (на потреби Центральних держав — В. С.) може бути отриманий тільки за допомоги великого землеволодіння. Частина маєтків були засіяні восени і дали гарний врожай. Але для подальшого ведення господарства немає необхідних засобів, оскільки селяни захопили живий реманент та знаряддя. Окрім того, в маєтках ніхто не хоче сіяти, не знаючи, хто буде збирати врожай. Подальшою перешкодою для ведення господарства у великих маєтках є висока оплата праці. Вона, а також складнощі під час пошуку робочих рук є головною перешкодою для економічного розвитку України. Воно зумовлено деморалізацією народу і тим, що він відвик від будь-якої роботи...

Яким би великим не було політичне сум'яття у державі, все ж втома від війни та революції й потреба у спокої у всіх прошарках населення є надзвичайно сильною. Можна сказати, що будь-який уряд, що здобуде прихильність більшості населення та буде в змозі забезпечити громадський лад, зможе закріпитися...»

Відновлений за допомогою кайзерівських багнетів соціалістичний кабінет В. Голубовича, на думку автора, «нічого не забув і нічому не навчився». Низка прорахунків (продовження політики «соціалізації» землі, конфлікти з німецьким командуванням, відсутність зворотного зв'язку із регіонами) знищила залишки народної довіри до щойно відновленого уряду УНР. Небувалих розмірів набув бандитизм. На сумну норму перетворилися такі повідомлення:

«В Александрийском уезде в селе (назва нерозбірлива — В. С.) разбойники забрались в дом крестьянина, владельца 80 десятин земли К. Хударенко, убили хозяина, его жену и 14-летнюю девушку, находившуюся в качестве прислуги. Ограблено 2000 рублей...»

Відомий краєзнавець-аматор М. Караката згадував:

«З часу захоплення України німцями грабіжницькі банди відчули безвідповідальність через відсутність по селах твердої влади. Озброєні гвинтівками, обрізами, револьверами, шаблями і всякою холодною зброєю, переважно нечисленні складом (5-10 осіб), діяли вночі, нападаючи на заможницькі сім'ї, грабували матеріальні цінності, не лише золоті чи срібні речі та гроші, а й взуття, одяг, матерію, полотно тощо, а пограбованих хазяїв безжально вбивали. Так, в Андрусівці, було вбито лісопромисловця Ярцева, в Калантаєві поміщика Дейнеку, в хуторі Чернечому вирізано сім'ю Єлисея Юшки...»

Боротьбу із злочинністю намагалися вести губернські правоохоронні органи. Відлунням їхньої діяльності залишилися повідомлення про розшук на кшталт:

«На основании 846, 847, 848 и 851 ст. уст. угол, суд., по определению Елисаветградского Окружного суда отыскивается крест, с. Мироновки, той же волости, Александрийского уезда, Херсонской губернии, Семен Лаврентьев Беличенко, обвин. по 13, Зч. 1654 ст. ул. о наказаниях. Приметы отыскиваемого: 31 год, среднего роста, волосы и брови темно-русые, нос ровный умеренный, лицо смуглое, телосложения плотного.

Всякий, кому известно местопребывание Семена Лаврентьева Беличенко, обязан указать Суду, где он находится, установление, в ведомстве которых окажется имущество Семена Лаврентьева Беличенко, обязаны немедленно отдать его в опекунское управление...»

Мало переймаючись розгулом кримінальщини, центральний уряд тішив себе грандіозними державотворчими прожектами. Зокрема, закон від 6 березня 1918 року скасовував «старорежимний» поділ УНР на губернії та повіти. Замість цього планувалося утворення 32 «земель». Територія Олександрійського повіту мала відійти до «Низу» (центр — у м. Єлизаветграді). То ж єдиним гарантом відновлення в Україні громадського спокою виступали німецько-австрійські війська. Вже перший наказ єлизаветградського коменданта генерал-майора Зака був показовою демонстрацією сили. Селяни мали в триденний термін здати озброєння, що лишилося в них після розвалу царської армії, а також негайно повернути поміщикам усе майно, захоплене взимку 1917-1918 років. Наостанок генерал Зак пропонував краянам терміново розпочати польові роботи. В 10-их числах квітня, згідно з попередньою домовленістю про розподіл сфер впливу, на території Волинської, Подільської, Херсонської та Катеринославської губерній відбулася заміна німецьких військ на підрозділи 2-ої австро-угорської армії фельдмаршала Е. Бем-Ермолі. Єлисаветградський та Олександрійський повіти окупували частини 7-ої кавалерійської дивізії. Іноземна військова присутність спочатку суттєво знизила рівень злочинності. Натомість почала зростати напруга у стосунках поміж місцевим населенням та окупантами. Про це свідчить доповідна записка херсонського губернського комісара Г.В. Нянчура на ім'я головного окружного комісара Херсонщини, Таврії та Катеринославщини:

«3 апреля 1918 года

Мне часто поступают от крестьян разных уездов Херсонщини заявления и жалобы на то, что немецкая и австрийская военная власть вмешивается во внутреннюю жизнь земских управ и земельных комитетов, а также без разрешения и даже согласования с местной Властью украинской реквизирует у крестьян продовольственные продукты и разное имущество, как лошадей, коров, свиней и др., выдавая за это неофициальные клочки бумаги на немецком языке, с которыми предлагают обращаться за платой к немецкому штабу в Одессе. Когда же крестьяне обращались к этому штабу, то им отвечали, что нет денег.

Таким образом общественные институции приостанавливают свою работу, а крестьяне остаются без скота и денег, что приводит к возмущению крестьян против немецких войск и создаёт на селе панику.

Поэтому прошу обратиться к немецко-австрийскому командованию с предложением об издании отдельного приказа войсковым частям не вмешиваться в общественные дела населения и не производить никаких реквизиций без согласования с местной Властью, также, чтобы реквизиционные квитанции были подписаны, утверждены нашими комиссарами или институциями. При этом необходимо ясно указывать, куда нужно обращаться за деньгами и что делать, если немецкий штаб по тем или иным причинам отказывается платить деньги.

Обо всём этом прошу уведомить меня, а также если немецким командованием будет издан соответствующий приказ, или может быть такой уже издан, то указать мне № такого приказа для руководства в каждом отдельном случае на месте.

Губернский комиссар Нянчур»

Доба Гетьманату

Державний переворот 29-30 квітня 1918 р. призупинив політичну кар'єру не тільки Гордія Васильовича Нянчура, а й інших губернських та повітових комісарів УНР. До речі, самі ці посади також зникли з політичного ужитку. Згідно з законом гетьмана Павла Скоропадського від 16 травня 1918 року на місцях запроваджувалася владна інституція губернських та повітових старост. Протягом місяця після гетьманського перевороту відбулася кардинальна кадрова ротація. Так, 14 травня 1918 року херсонським губернським старостою було призначено екс-голову Олександрійської повітової земської управи Семена Григоровича Пищевича. Маючи чималий життєвий та управлінський досвід, колишній депутат Державної Думи 4-го скликання вигідно відрізнявся з-поміж інших губернаторів діловою хваткою та розпорядливістю. Йому безпосередньо підпорядковувалися повітові старости Верещагін (Єлисаветград), Ключніков (Олександрія) та ін. Замість міліції громадську безпеку мали забезпечувати загони Державної варти. Крім того, з числа демобілізованих військовослужбовців на території Херсонської губернії було організовано 8 добровольчих офіцерських сотень.

Чергову зміну влади населення губернії сприйняло доволі пасивно. Кілька місяців по тому населення Херсонщини переймалося перш за все повсякденними господарськими турботами та перерозподілом земельних площ. Наприкінці липня 1918 року було створено Олександрійську повітову земельно-ліквідаційну комісію. До її складу увійшли повітовий староста, представники міністерств землеробства, юстиції, внутрішніх справ, фінансів, державного контролю, а також місцеві земці. Комісії ставилося за мету завдання визначити розміри поміщицьких збитків, спричинених реквізиціями 1917 року, та порядок їхнього стягнення із селян. Репресії тільки посилювали вороже ставлення до знов прибулих. На адресу С. Пищевича стали надходити скарги про панське свавілля. Персональна відповідальність за належний збір врожаю з подальшим відправленням певної його частини до Австро-Угорщини змушувала херсонського губернатора творчо використовувати досвід Тимчасового уряду. 11 липня 1918 року Пищевич підписав наказ за №4, в якому окреслювався спектр допомоги австро-угорських військ під час жнив. До переліку послуг входили: придушення можливих безпорядків (відмова від роботи, псування реманенту); доставка паливно-мастильних матеріалів та запчастин до сільськогосподарської техніки.

Певна річ, що послуги надавалися в обмін на частину врожаю (20% від загальної кількості).

Слід додати, що населення губернії підпадало під юрисдикцію австрійських військово-польових судів за такі правопорушення:

• надання притулку дезертирам;

• зловмисне пошкодження залізничних колій, телеграфних та телефонних мереж;

• підпал;

• вбивство;

• розбій; крадіжка;

• розтрата;

• образа вартових;

• зберігання зброї та вибухових речовин.

До слова кажучи, вилучення зброї у місцевого населення було серед першочергових завдань повітової та губернської влади. Значна кількість рушниць та кулеметів, придбана свого часу селянами у демобілізованих російських солдатів, несла потенційну загрозу внутрішній громадській стабільності. 29 червня 1918 року губернський староста С. Пищевич завізував розпорядження такого змісту:

«В виду того, что население Херсонской губернии, несмотря на неоднократные распоряжения Украинских властей, всё же утаивает у себя разного рода оружие и снаряды, я по соглашению с Австро-Венгерским командованием приказываю:

1) Всё военное оружие, охотничьи ружья, пистолеты, револьверы, сабли и штыки, а также машинное и огнестрельное оружие, амуницию (военные снаряды), ручные гранаты, бомбы и взрывчатые вещества, непременно сдать до 12 часов дня 20 сего июля (по новому стилю) ближайшим военным или жандармским постам.

2) Все до сих пор выданные разрешения на оружие считаются недействительными. Выдача новых разрешений поручается Побитовым Старостам и Начальникам Державной Варты в согласии с австро-венгерским высшим командованием, находящимся в данном или ближайшем к нему месте. Разрешение на ношение оружия должны быть выдаваемы только известным благонадёжным лицам, причём за каждое разрешение взимается плата в размере 20 рублей. Вырученные деньги подлежат передаче Губернскому Старосте для благотворительных целей.

3) Лица, состоящие на службе в украинских войсках и Державной Варте, имеют право без особых разрешений хранить оружие, но при этом они должны иметь при себе свидетельство о состоянии на указанных службах. Украинским почто-телеграфным служащим и украинским железнодорожным служащим, а также охране украинских государственных банков также разрешается оставить у себя оружие, при условии снабжения их подлежащим начальством соответствующими свидетельствами.

4) Всякий, кто после 20 июля 1918 года, будет уличён в преступном владении оружием или амуницией, будет предан полевому суду (немецкому) и наказан за проступок (преступление) против военной власти, по военному уголовному закону.

5) Все обитатели домов обязаны ручаться за то, что все лица, живущие в домах, сдают своё оружие и амуницию и о тех, кто откажется сдать таковое, должны известить ближайший жандармский пункт.

6) Все обитатели селений, хуторов и усадеб должны солидарно ручаться за сдачу оружия и амуниции, находящихся в их владениях.

7) Преднамеренное несообщение о таких лицах влечёт за собою кару, указанную в п.4 приказа. Если же это упущение было непреднамеренно, то лица, ручающиеся солидарно по пунктам 5 и 6, должны уплатить следующие денежные штрафы. За одно ружьё, пистолет, револьвер или штык — 100 рублей; за машинное оружие — 500 рублей; за военный снаряд — 5 000 рублей; за один пуд взрывчатого вещества и т. далее — 100 рублей. Собранные денежные штрафы поступают: половина в пользу немецкого воинства и половина в пользу Украинского государства.

8) На города и местности в случае пассивного сопротивления в сдаче оружия и амуниции будут возложены особые контрибуционные деньги и эти деньги поступят всецело в немецкую военную казну...»

По закінченні визначеного терміну до містечок і сіл губернії вирушили австрійські каральні загони. Про візит одного з таких підрозділів до Новогеоргіївська йдеться у датованій 3 серпня 1918 року доповідній записці олександрійського повітового старости на ім'я міністра внутрішніх справ Української Держави:

«21 липня с. р. вдосвіта з села Павлиша підійшов до м. Новогеоргієвська ескадрон 10 Драгунського Австро-Угорського полку й, оцепивши місто та встановивши гармату в напрямку міста в 1/2 версти, вистрілив два рази в повітря. О 4 годині ранку командуючий ескадроном ротмістр Говинер запросив до себе в. о. Міського Голови м. Новогеоргієвська Вороніна й запропонував йому зібрати в 11 год. дня все мужське населення від 16 років й, коли все було виконане, він, Говинер, оповістив населенню через того ж Вороніна зібрати й видати йому до 3-х годин дня 500 рушниць, інакше місто буде обстрілюватися бойовими снарядами й обкладено контрибуцією в 250 000 крб. О 3-й годині того ж 21 липня мешканцями було принесено всього 3 рушниці, на підставинах чого почався обстріл міста, котрий рідко продовжувався до 5 год. дня. Вистріляно 14 снарядів, при чім опісля кожного гарматного вибуху вчинявся кулеметний вогонь. В 7 годин вечора, коли Міський Голова з представниками від міста: генералом Покрасовим, підполковником Кюблером і громадянами Борисом Екслером, Петром Нестеровим та Павлом Пановим з'явився до австрійського коменданта ротмістра Говинера для условлення, то останній розклав контрибуцію таким чином: на місто Новогеоргієвськ 135 000 крб. та 40 сорочок й на окраїни міста Новогеоргієвська — д. д. Закаміння і Приліпки Новогеоргієвської волості — 90000 крб. та з кожного двору по одній сорочці.

На другий день, 22 липня, о 12 год. дня, представники міста внесли повністю виможну суму грошей й 240 сорочок; представники деревень Закаміння й Прилипки внесли усього 30 000 крб. та 120 сорочок. З внесеної суми по проханню делегації через 3 дні повернено Говинером: місту — 35 000 крб., котрі й звернені до міської каси; д. д. Закаміння й Прилипки повернено 20 000 крб. За для виконання накладеної контрибуції постановою Новогеоргієвської Міської Думи 21 липня ввечері була зібрана вимагаєма з мешканців міста сума розкладним чином: по 11 крб. з чоловіка обого полу, 53 000 крб. тимчасово взяті в міської каси, в д. д. Закаміння й Прилипки речі та кошти одбиралися. За час обстрілу міста, вбита дочка місцевого громадянина І. Удовенка — Гапка, 17 років, тяжко поранений в груди громадянин Василій Матвійович Клюев, котрий поправляється, легко поранені: син Клюева Василь, 12 років, дівчина Соня Абрумовна Рабинович, 18 років й громадянка Явдоха Василівна Никитенко, 60 років. Зіпсовані в м. Новогеоргієвському помешкання: 1) Купріяна Івановича Шатацького — одбитий вугол дому, розбито 2 вікна й 5 шибок. 2) У Василя Клюева пробита стіна дому, розбито одне вікно й окремо 6 шибок. 3) У Донченка пробитий наскрізь вугол будинку, зібрана частина стелі, знищена піч, вікно, побита дрібними осколками стіна. 4) У Якова Леонтійовича Обушка пробита наскрізь стіна дому, пошепчений коридор, 4 дверей, та 10 шибок у вікнах. 5) У Пилипа Яковлевича Донченка пробита в 3 місцях стіна столярної майстерні і розбито 4 нових скрині. 6) У Василя Микитовича Микитенка вибито вікно з рамою, пробита стеля й пошепчена частина стіни.

Зброя знесена така: рушниць — 62, рушниць для полювання — 65, самопалів — 6, холодної зброї — 66, ручних гранат — 2, газових масок — 2. Недодані спочатку 160 сорочок від м. Новогеоргієвська тепер видані австро-угорському комендантові...»

Сторонніми спостерігачами драматичних подій 21 липня стали солдати 2-го запасного кінного полку, розташованого у Новогеоргіївську. Згідно з даними Єлисаветградської Військово-Квартирної Управи, особовий склад частини сягав 900 осіб. У лавах підрозділу діяла невелика більшовицька підпільна група, до якої входили К. Бондаренко, Я. Кисельов С. Франции та ін. Загалом, протягом австрійської окупації антиурядові виступи в Новогеоргіївську відзначалися безсистемністю і не становили для залоги великої небезпеки. Фундатор комсомольського руху на території краю Віктор Дмитрович Коршенко згадував: «Вони (новогеоргіївські підпільники — Авт.) роззброювали варту, ліквідовували застави, нападали на конвой і звільняли арештованих, псували телефонний і телеграфний зв'язок. Я, наприклад, як садівник ходив по селах і перерізав секатором проводи польових телефонних ліній австрійських військ...»

Значно більшої шкоди заподіяли окупантам та гетьманцям партизанські формування Ничипора (Никифора) Григор'єва.

Тоді ж по всіх волосних земських управах Олександрійського повіту було розіслано наказ отамана Григор'єва про термінове прибуття до збірного пункту всіх демобілізованих кавалеристів та артилеристів. Так формувався становий хребет майбутньої «армії». Колишні селяни, за роки світової війни вони остаточно перетворилися на таких собі революційних кондотьєрів. Їхньому психотипові були притаманні певні властивості, а саме:

• сприйняття насильства за найефективніший засіб досягнення мети;

• презирливе ставлення до мирного населення;

• розуміння революції як права на анархічну вседозволеність.

Подібні «отаманські сатрапїї» швидко поширилися взимку 1918-1919 років по всій Наддніпрянщині. Їхнє виникнення стало рецидивом знищення залишків державності на території колишньої Російської імперії.

Поруч з отаманами, яких Директорія під час повстання наділила військовою, судовою, адміністративною владою, існували й інші органи влади. Зокрема, Ф. Квартюк — учасник протигетьманського перевороту — згадував: «З приходом „Петлюри до Олександрії на посаду коменданта з Центру прислали якогось Куцого. Комісаром став Никифор Криволап, а його заступником — Квартюк“». Ф. Шепель зазначив, «подейкували, що на ці посади їх висунули командири повстанських частин Штиль (діяв на Знам'янщині) та Рачмадил». Але все ж вибори відбулися, тобто на посади Криволап і Квартюк потрапили цілком демократично. Квартюк (колишній лідер «Просвіти») став своєрідним політичним керівником повіту, скликав з'їзди робітників і селян. Олександрійським міським головою став Іван Костянтинович Чижевський — батько відомого українського мислителя і діяча культури Дмитра Чижевського. Продовжувала діяти земська управа, що мала значну вагу в житті міста й повіту. Її головою був колишній військовий лікар Навроцький. Секретарем — Коломойцев. Продовжувала свою роботу Олександрійська гімназія.

Отже, виникло своєрідне двовладдя: військова влада отаманів та цивільна в особі комендантів, комісарів, думи, земств. Директорія видала наказ про скасування повноважень отаманів, які ті отримали під час протигетьманського повстання в листопаді 1918 р., але ті не поспішали їх виконувати. (Цей конфлікт детально описав історик Юрій Митрофаненко в книзі «Українська отаманщина 1918-1919 рр.»). Губернська адміністрація теж намагалася приборкати розгул отаманщини (нічим не обмеженої влади керівників повстанських загонів). Про це свідчать накази ново-призначеного комісара Г. Нянчура.

НАКАЗ №2

Губерніяльного Комісара Херсонщини

I.

На підставі данних мені Директорією Української Народної Республіки уповноважень тимчасово призначаю на посади повітових Комісарів Херсонщини такі особи:

Ананіївського повіту Яків Левадній, по Єлисаветградському Дмитро Хорунжій, по Одеському Йосип Антоненко, по Олександрійському — Куций, по Тираспольському Іван Колесников, по Херсонському — Володимир Шохін, по Дніпровському (на Таврії) Василій Курбан. Розпорядження за підписами тільки цих осіб являються законними і обов'язковими до виконання. Розпорядження представників попередньої влади являються незаконними, так само як і підписані ними, но не оплачені ріжного роду асигновки і требованія.

II.

Всі державні інституції та відділи по Міністерствах Внутрішніх і Земельних Справ, які були утворені Гетьманським Правительством на місцях, негайно припиняють свою діяльність, а служащі розпускаються. Книги, ділові папери і майно передаються по описам, по приналежності. Служащі задовольняються жалуванням за грудень цього року повністю. Негайно також увільняються служащі без ріжниці стану і рангу, котрі були прийняті на службу за час після гетьманського перевороту і до 10 грудня цього року по всім підлеглим мені установам та інституціям Міністерства Внутрішніх Справ, задовольнивши їх жалування за грудень цього року.

III.

Державна Варта і офіцерські добровольчі дружини розпускаються негайно, передавши майно і зброю в завідування Повітових і Міських Комісарів. Замість бувшої Державної Варти Повітовими і міськими комісарами, при участі місцевих само врядувань формується «народна охорона» по штатам і окладам Варти із свідомих і надійних елементів місцевого громадянства. Для охорони порядку і спокою на місцях, до остаточного сформування «народної охорони» чини варти залишаються на своїх місцях і не мають права залишити своїх постів без дозволу комісарів під страхом відповідальності по законам військового часу.

Губерніяльний комісар НЯНЧУР

Грудня 20 дня 1918 року

НАКАЗ №3

від 20 грудня 1918 року

Наказую всім повітовим комісарам і начальникам народної охорони широко сповістити населення Херсонщини про те, що Директорія Української Народної Республіки приймає міри, аби негайно відновити зруйновані гетьманською владою селянські господарства і повернути незаконно покривдженому населенню ріжного роду контрибуції. А тому необхідно негайно складати докладні списки по селах і волостям, надсилаючи їх до повітових народних (земських) управ, при котріх будуть утворені особливі комісії для розгляду цих списків і скарг і задоволення пострадавших.

Самочинних вчинків для повернення контрибуції на місцях не допускати, притягаючи винних до відповідальності. Повітовим народним управам пропоную одержувати зазначені вище списки і скарги, заховуючи їх до особливого розпорядження про утворення спеціальних комісій.

Губерніяльний комісар Херсонщини НЯНЧУР

На виконання цих наказів олександрійський повітовий комісар звернувся до волосних земських управ з вимогою надати списки на заміщення вакантних посад волосних голів та службовців Народної Охорони. Списки мали містити відомості про вік, освіту та попередню службу кандидатів. Посадові оклади встановлювалися у таких розмірах: волосний голова — 600 карбованців, старший охоронник — 300 карбованців, молодші охоронники — по 250 карбованців на місяць.

З огляду на майбутнє військове протистояння з державами Антанти та більшовицькою Росією і відповідно до розпорядження міністра продовольчих справ УНР Тимофієва від 25.12.1918 р. земським волосним управам ставилося за мету протягом 2-х тижнів здійснити вилучення продовольчих надлишків у колишніх поміщицьких економіях. Їхнім власникам залишався обмежений запас збіжжя у розмірі 15 пудів жита та 5 пудів круп на одного їдця. Реквізовані припаси мали надійти до військових частин УНР. Разом з тим задля попередження випадків мародерства на волосні управи покладалося завдання провести термінову реєстрацію всіх матеріальних цінностей, що були у панських садибах.

Тим часом в Олександрії відбулися кадрові зміни в місцевих органах влади. Директорія при владі в цьому повітовому центрі була тридцять вісім днів, але за цей час встигли змінитися два коменданти. Ф. Шепель знайшов документ в архіві обласної СБУ, у якому йдеться про причини заміни посадовців: «Попри його заслуги перед українською владою виявилося, що „Куций матеріально живе краще, ніж має можливість, без огиди ставиться до хабарів, рівень його витрат перевищує прибутки“». Рішенням олександрійської старшини його звільнили із займаної посади, а згодом заарештували. Арешт відбувся в Олександрійському театрі «при публіці». Куцого відправили до Кременчука для перевірки. Обов'язки коменданта було покладено на Наума Костенка з Мошориного (нині Знам'янський район). Подальша доля Куцого невідома. Отже, навіть у найскладніших умовах УНР дбала про свій імідж і намагалася звільняти корумпованих чиновників.

Наприкінці 1918 р. Олександрія завдяки отаману Н. Григор'єву стала одним з важливих центрів революції на периферії: своєрідним Гуляйполем Херсонщини. Близькість важливої залізничної станції Знам'янка в умовах рейкової війни робила ситуацію в повіті непередбачуваною, а кожну владу швидкоплинною. 1919 рік стане яскравим тому підтвердженням.

Глава 2. В. Білошапка. Революційні процеси в Притясминні 1917-1918 рр.

Революційні події 1917 року в Росії і Україні дали поштовх для поширення української ідеї і на теренах Притясминня.

Тема Української революції 1917-1921 років на Олександрівщині — частині Притясминня, що входило на той час до Чигиринського повіту Київської губернії, особливо початкового її періоду 1917-1918 років, є практично не дослідженою. Окремі факти з історії краю того часу автору вдалось знайти у працях О. Солодаря, архівних документах державних архівів Київської і Черкаської областей, у періодичних та інших виданнях. Вони і стали основою для цієї публікації, що ставить за мету висвітлити, бодай частково, події, що відбувались у краї в 1917-1918 роках.

23 травня 1917 року в Чигирині проведене Українське національне свято, куди зібрались люди з усього Чигиринського повіту. Ввечері того ж дня організатори свята влаштували концерт, прибуток від якого пішов в Український національний фонд. Процитуємо газету «Народна воля», яка вмістила розлогий допис про цю історичну подію:

«23 травня у нас було улаштоване свято. В 10 год[ині] на гору, де мало одбутись свято, прийшла духова оркестра, виписана для свята, потім селяни з національним прапором, пізніш підійшли солдати, школярі, робітники, усі з українськими прапорами. Понеслись звуки хору. Після панахиди промову сказав о. Топачевський. В 12 год[ині] похід з музиками і вояками почав спускатись з гори. Коло земської управи похід став вислухать привітне слово п. комісара Іванченка. В своїй промові він зазначив важливість моменту і вказав на те, що доля України в її руках. Член управи Добровольський привітав похід, нагадавши його учасникам старовинне магдебурзьке право, яким користувались кияни. На тім маніфестація закінчилась і керманичі оповістили, що для бажаючих почнеться віче в дворі вищої початкової школи. Прапорів було з 15 гаслами: у автономістів-федералістів — „Автономія України з правами національних меншостей“, у вояків — „Душу, тіло ми положим за свою свободу“, у селян — „Земля і воля“, у робітників — „Пролетарії всіх країн, єднайтесь“, у євреїв — „Вільній Україні рівенство, братерство і свобода“.

Перший промовець, член Української Центральної Ради О. Севрюк, привітавши похід, вказав на значіння теперішнього центрального органу України — Центральної] Ради, вияснив потреби української армії і автономії України.

Представник київського гарнізону військовий урядовець п. N сказав, що воля України в руках українського вояка, солдата-селянина, треба тільки їх об'єднати в національному війську; що воля солдата-українця щодо національної і іншої свободи є тверда і непохитна і що о ту волю розіб'ється всякий ворожий виступ. Промовляли ще голова віча Хв. Яремченко про автономію і її значіння, представник од губернського земства студент Яремченко. Слідуючий промовець привітав недержавні національності, вказуючи, що українці ніколи не гнітили їх і що й тоді, коли будуть мати власну державу, то буде так само. Після промов були винесені такі постанови:

[1)] „Населення Чигринщини без ріжниці національностей та віри, зібране в місті Чигрині 23 травня в день Українського національного свята, вимагає від Тимчасового уряду, який уже визнав право на самовизначення націй, негайного видання акта про автономію України. Разом з сим ми заявляєм, що ся наша воля — тверда та непохитна і Чигринщина буде рішуче домагатися всіма засобами, аби права та вольності Українського народу, незаконно одібрані у нас московським царатом, були зараз нам повернені“.

2) „Населення Чигринщини без ріжниці національностей та віри, зібране на вічі в м. Чигрині 23 травня в день Українського національного свята, вітає свій вищий уряд — Українську Центральну Раду і просить її рішуче та твердо показати нам той шлях, яким мусить піти народ Український, аби добитися нам наших старих прав і вольностей, незаконно у нас одібраних. Питання про державний лад на Україні можуть вирішити тільки народи України. Домагаємось якнайшвидшого скликання Українського Народного Сойму, який един тільки повновластен рішити долю України“.

3) „Віче, скликане 23 травня в м. Чигрині, заслухавши звіт депутата Чигринщини на Всеросійський селянський з'їзд в Петрограді — Івана Солонька, проголошує вічну ганьбу зрадникам народу України, що одкололись од української фракції і виступають проти тих товаришів наших, які вибрали їх своїми представниками, негайно одкликати сих зрадників народних і замінити їх вірними синами України“.

Голова віча Федір Яремченко.» [20].

Проте цей процес поширення української ідеї йшов досить повільно, бо значну нішу у свідомості людей займали ідеї чорносотенців, що опинились на чолі місцевої влади, а світогляд селян був досить строкатим. Наприклад, у Триліській і Цвітнянській волостях нова громадська адміністрація — волосні управи і сільські комітети — гальмували роботу навіть з проведення сільськогосподарського і поземельного перепису. «Пояснюється це тим, що майже скрізь по селах і волостях на чолі управ стоять богатирі, а писарями у них напівписьменні підпанки» [28].

Як свідчив інспектор з перепису в Чигиринському повіті Ф.П. Олофімський, «супроти перепису агітували виключно богатирі і чорносотенці, які, взагалі, вороже ставляться до нового ладу. Ці люде на питання часто давали не правдиві відповіді, замовчуючи свою орендовану землю, а в с. Северинівці навіть бувший голова Триліського волосного комітету хотів записати замісць 30 дес. аренди — лиш 10 дес.» [28].

Залишив Ф. П. Олофімський і відомості про стан політичної свідомості селян влітку — на початку осені 1917 року.

«В Триліській волості про революцію і сучасні події селянство знає дуже трохи і живе майже фантастичними чутками, які йдуть в більшості від солдатів. Траплялось зустрічати багацько селян, які казали: „Дай, Боже, скоріше діждати республіки, аби добрий цар був“.

А у с. Цвітній, яке до революції було чорносотенним кублом, де й тепер крім „Києвлянина“ наших газет нема, і де в двокласній земській школі і досі висять царські портрети — місцеві глитаї Лехан, Цима, У. Гаврилів й инші дійшли до того, що в присутності члена Земської Управи д[обродія] Хомутовського, д[обродія] Васича (район, керовничого переписом) і студента Яремченка вимагали вернути їм старого хазяїна Миколу Романова» [28].

У селі Нижчих Верещаках до колишнього царя ставились інакше. Вони «вигнали свого священика за те, що в квітні ц. р. молився в церкві за б[атюшку] царя і його родину. „Духовенство — кажуть селяне — скрізь тримається старого режиму“» [29].

У сусідньому з Нижчими Верещаками селі Тарнавці Цвітнянської волості (тепер частина села Нижчі Верещаки), «де живуть здебільшого багатирі, — все населення ставиться до нового ладу вороже» [28].

За цією ж інформацію, зібраною Ф.П. Олофімським, «селяне Триліської волості „українською справою“ цікавляться не дуже лиш через те, що надто рідко трапляється їм в цій справі чути авторитетні пояснення. Самі селяне, за незначними винятками, до свого національного питання через несвідомість ставляться байдуже, але, тим часом, звуть себе „українцями“ і коли-неколи „малоросами“. Тільки селяне села Северинівки, де живе член Земськ. Управи д[обродій] Хомутовський (місцевий селянин), свідомий українець, — починають прокидатись від віковічного сну, цікавляться українськими нац[іональними] справами, передплачують українські газети і вже мають досить порядну українську бібліотеку, з якої охоче беруть книжки для читання» [28].

У Цвітнянській волості «українським національним питанням цікавляться тільки поодинокі люде, здебільшого вчителі» [28].

Збереглись і свідчення Ф. П. Олофімського про ставлення селян до земельної справи. У Триліській волості до цієї справи «селянство ставиться з палким інтересом і нетерпляче жде „розділу“ і „нарізки панської землі“ на тих підставах, які встановлять Установчі збори. В Цвітнянській волості селяне теж нетерпляче ждуть „прирізки“ собі панської й іншої землі» [28].

Тому одним із шляхів просування української ідеї стало створення осередків товариства «Просвіта», Української селянської та Української учительської спілок.

Перший на Олександрівщині осередок «Просвіти» був створений у селі Северинівка Триліської волості. Це сталося 22 червня 1917 року. Осередок налічував 150 членів (чи не половину населення села!) і очолював його священик У. Пашута, а секретарем була К. Волянська. Про вплив «Просвіти» на свідомість селян Северинівки згадувалось вище.

На 1918 рік організації «Просвіти» існували також у селах Вищі Верещаки, Голикове, Красносілка, Кримки, Нова Осота, Омельгород, Соснівка, Стара Осота, Стримівка, Триліси, Цвітне, Янівка (тепер Іванівка), у містечках Олександрівка і Ставидла. При них створювались бібліотеки-читальні [29]. В цілому у Чигиринському повіті осередки «Просвіти» діяли в 40 населених пунктах, а бібліотеки-читальні створені у 27 [32, 169]. Просвітянські комісії повітового центру Чигирина і містечка Олександрівки займалися «устаткуванням лекцій, концертів та театральних вистав» [12].

Одним з організаторів «Просвіти» в Олександрівці був її уродженець, хлібороб з початковою освітою Леонід Судак (1895 р.н.). У його кримінальній справі після першого арешту 7 березня 1929 року слідчі Шевченківського окрвідділу ДПУ напишуть, що він «у 1918-19 роках в Олександрівському районі організовував „Просвіту“» «...для постановки п'єс та розповсюдження петлюрівської літератури» [25, 130; 30, 140].

«Під час гетьманщини і петлюрівщини організовував у Олександрівці „Просвіту“» і уродженець села Нової Осоти з середньою освітою, пізніше вчитель початкових класів Яків Кириченко (1887 р. н.), репресований радянською владою [30, 76].

Було репресовано і ще одного організатора «Просвіти», в Красносілці, Якова Чоколовського (1879 р. н.), який «у 1920-ому організовував у селі „Просвіту“ й провадив агітацію за самостійну Україну» [30, 153].

Рада «Просвіти» систематично зверталась до жителів Чигиринського повіту. В одному із звернень говорилось: «Власно зове Україна своїх синів до боротьби за її кращу долю. Соняшний промінь волі розливається по нашій землі, але темні сили загороджують яскрявому полумью зразу розплавити вікову полуду кайданів тіла і душі, на костер освіти, щоб він своїм могутнім світом розвіяв ту темряву, котра хоче опанувати на Україні. Закладайте скрізь в повіті Т-ва Просвіти, допоможить нашому селянству Вільної України шляхом освіти дійти до кращого добробуту, до національно-культурного самовизначення. Памьятаймо: в єднанні сила. Єднайтесь з селянськими організаціями, допомагайте їм своєю культ[урно-]просв[ітною] працею» [37].

22-23 вересня 1917 року в Чигирині відбувся «передвиборчий повітовий з'їзд Селянської спілки» [27], серед організаторів якого був уже згаданий вище як просвітянин з Северинівки Андрій Хомутовський (Хомутівський) (1889 р.н., репресований радянською владою у 1937 році [31, 304]). Український соціаліст-революціонер, він був обраний Чигиринщиною кандидатом до Всеросійських установчих зборів. «Голосувалось два кандидати: Михайлюта — син селянина з вищою освітою, голова Селянської спілки — і Хомутівський — селянин, який здобув освіту власними силами, за пропаганду української соц[іал]-револ[юційної] літератури сидів у тюрмі, член народної управи і інших громадських організацій. Закритою балатировкою кандидатом в Установчі збори од Чигиринщини намітили Хомутівського» [27]. Згодом Андрія Хомутовського підтримали й виборці всієї Київської губернії і він став членом Всеросійських установчих зборів по Київському виборчому округу (список №1) від Української партії соціалістів-революціонерів, Селянської спілки і Української соціал-демократичної робітничої партії. Список цей відкривали лідери Української Центральної Ради Михайло Грушевський, Володимир Винниченко, Микола Ковалевський, Олександр Севрюк [21; 22].

Підрозділи Селянської спілки почали створюватись у волостях. Зокрема у Цвітній волосна Селянська спілка утворена 12 листопада 1917 року, а її головою обрано Карпа Циму [37], в 1930 році репресованого радянською владою [30, 149].

У Триліській волості перша Селянська спілка виникла у селі Северинівці, а потім — у Китайгороді, а згодом і волосний комітет Селянської спілки [38]. Ці події відбувались влітку — восени 1917 року.

Саме повітова «Просвіта» разом з повітовими організаціями Української селянської та Української учительської спілок у листопаді — грудні 1917 року налагодили випуск першої в краї україномовної газети «Чигиринські вісти». Видання очолив Андрій Гуля, який не тільки володів журналістською майстерністю, а й вірші писав. Кілька номерів цього рідкісного видання зберігаються у відділі газетних фондів Національної бібліотеки України імені В.І. Вернадського [26, 139]. Газета виходила один раз на тиждень і мала чітке українське спрямування і активно висвітлювала життя на берегах Тясмину.

Нова українська влада приділяла увагу покращенню освіти в краї. На початку осені Міністерство народної освіти за клопотанням управління навчального округу дозволило відкрити змішану гімназію в містечку Олександрівці [18]. У приміщенні вищої початкової школи в Чигирині 20 листопада 1917 року теж відкрито змішану гімназію [38].

Разом з тим з коротких повідомлень газети «Чигиринські вісти» можна дізнатись про погіршення криміногенної обстановки у краї, посилення мародерства і анархії. У жовтні 1917 року здійснено спробу вбити директора цукрозаводу в Старій Осоті, коли він ловив злодіїв. У селі Бандуровому із споживчої лавки украдено 250 карбованців грошей та мануфактури на 200 карбованців. У Голиківській економії вкрадено 300 пудів хліба [36].

З фронту Першої світової війни через наші землі поверталися деморалізовані збільшовичені військові частини й окремі солдати: «А солдати ж нічого не знали. Як не воювать, то ше ж і краще. Та покидали винтовки, а як і принесли додому винтовки й усе. Та у вікна стріляли: у кого є там гроші чи шось, майно чи кожухи» [2,10].

Населення краю змушене було оборонятись від таких вояків. У жовтні 1917 року в Олександрівці та Несватковому трапилось два випадки самосуду над особами, які підозрювались у вбивстві сім'ї солдата [36]. У листопаді зафіксовано випадок убивства солдата у Старій Осоті [37].

Неспроможність Центральної Ради захистити національні завоювання та позбавити населення від «всіх можливих бандитів і грабіжників-вікнолазів, які останнім часом (...) почали здійснювати безжалісні пограбування та інші можливі безчинства в жахливих розмірах: безжалісно грабувати і бити мирних громадян, палити їх майно, забирати коней, вчиняти непотрібну публічну стрілянину, лайку, богохульство, бунти і таке інше, не лише вночі, а і серед білого дня» [3], змусила населення до формування воєнізованих загонів Вільного козацтва.

Тому непересічною подією для Притясминня та і всієї України стало проведення у Чигирині 3-6 (16-17) жовтня 1917 року Всеукраїнського з'їзду Вільного козацтва. На ньому побувало понад 200 представників від організацій Вільного козацтва з Київщини, Катеринославщини, Полтавщини і Херсонщини. На з'їзді прийняли статут та обрали керівні органи Вільного козацтва [23].

Вільне козацтво утворило свої сотні у різних куточках Притясминня, якими керувала повітова рада Вільного козацтва. Створювати громади Вільного козацтва дозволялось у кожному місті та селі незалежно від кількості жителів [36]. Зокрема існувала сотня в Олександрівській волості, яка намагалась активно впливати на життя. Вона, зокрема, заборонила заготовляти дрова для залізниці і цукроварень у лісі, але її рішення скасувало Генеральне секретарство внутрішніх справ [35].

На початку грудня 1917 року в населених пунктах Чигиринського повіту відбулися мітинги і маніфестації з нагоди оголошення III Універсалу Центральної Ради. 1 грудня у Суботові відправили панахиду по Богдану Хмельницькому і Тарасу Шевченку та провели мітинг за участі Суботівської сотні Вільного Козацтва. На сотенному жовто-блакитному прапорі було написано: «Ще не вмерла на Вкраїні / Ні слава, ні воля, / Ще нам, браття молодці, / Усміхнеться доля!». Про ці події у невеличкому дописі до газети «Чигиринські вісти» писав сам суботівський отаман Вільного козацтва Свирид Коцур [26, 142-143]. Представники сотні за участю Свирида Коцура їздили до Києва в Центральну Раду за зброєю. «Там нам видали всім гвинтівки і патрони, і ми відправились назад в село, де займалися (...) організацією „Вільного Козацтва“» [7].

Тим часом ситуація у краї погіршувалась. Чигиринський повітовий комісар Іванченко 17 грудня 1917 року у зведенні про політичне становище у повіті зазначав:

«Общественные организации: работают в полном контакте с милицией, кроме Совета рабочих и солдатских депутатов, ведущего большевистскую программу.

Политические партии: ведется усиленная большевистская агитация среди местного Совета рабочих и солдатских депутатов.

(...) В Голиковской экономии Давыдова крестьяне забирают корм для скота и лошадей, разломали амбар и похитили 400 пуд. пшеницы и ржи.

Рабочие сах. заводов и экономий, не получая заработной платы за отсутствием денежных знаков, сильно волнуются и угрожают разграбить заводы и экономии.

Примечание:

Надвигается анархия. Необходимы строгие меры против самочинных захватов имущества, власти, насилий, тайного самогоноварения и твердая власть, поддержанная военной силой.» [5].

23 грудня 1917 року повітовий комісар повідомляв:

«Ведется агитация украинская и большевистская.

Примечание:

В уезде ширится большевистское движение, вливаемое в деревню, прибывающими туда из неукраинских воинских частей солдатами, для коих требуется широкая пропаганда с целью ознакомить их с задачами Украинской республики и ее „Установчими зборами“» [6].

Тим часом більшовицька агітація давала свої плоди. 27 грудня 1917 року мітинг солдат 1-го Чигиринського полку прийняв резолюцію про підтримку Центрального виконавчого комітету Рад робітничих, солдатських і селянських депутатів України і Ради народних комісарів України [13].

Наступний 1918 рік став роком випробовування української ідеї в Притясминні.

У січні 1918 року у краї розпочалась боротьба між прихильниками УНР і більшовиками. Більшовиками в Олександрівці, Єлизаветградці та інших центрах волостей створені ревкоми [17, 569, 578].

Однак, як наслідок Брест-Литовського мирного договору (27 січня (9 лютого) 1918 року) між УНР і державами Четверного союзу, у березні 1918 року в край прийшли німецькі та австро-угорські війська, потіснивши більшовиків [17, 569]. 29 квітня 1918 року Центральну Раду повалено і створено Українську державу на чолі з гетьманом Павлом Скоропадським [14]. У Притясминня теж з'явились нові урядовці. Старостою Чигиринського повіту став Серебрянников [11]. У березні-квітні 1918 року «повітовим військовим начальником» був полковник Коваленко [11, 17, 25], а потім полковник Скачевський [11, 60].

У Чигирині розташувався загін гетьманської варти в 119 чоловік [32, 172]. Навесні 1918 р. на Чигиринщину прибув і один з німецьких батальйонів [34, 37]. За переказами, «регулярного війська не було — інвалід. Грабить — не граблять, а тільки оцих бандитів шукали, безпорядки роблять (...), бешкетів не робили, вели себе дуже хорошо» [32, 172]. У Чигирині розмістилися повітова управа і комендатура. Спроби навести в повіті залізну дисципліну не вдавалися, а навіть викликали опір, що переріс у збройну боротьбу.

На виникнення спротиву вплинув і економічний фактор. Через неврожай у краї виник дефіцит продовольства. Державне Хлібне Бюро, засноване Постановою Ради Міністрів Української Держави (березень, 1918 р.), 24 жовтня зазначало: «Чигиринському повіту треба одержати 22 вагони хліба, 4 крупи, 27 зернового хуража, себто двійний розмір протів вересня». Повітова управа просила видати негайне розпорядження для поставки необхідної продукції, «позаяк може бути голодівка» [8]. Наприклад, у Суботівській волості з 12971 жителя в жовтні голодувало 6440, а в листопаді — вже 7447 осіб [9]. Для Чигиринського повіту розпорядженням Міністерства Продовольства від 14 листопада 1918 року передбачалось постачання на місяць додатково 16 вагонів борошна та 2 вагони крупи [10].

Для боротьби проти гетьманців та австро-німецьких військ навесні 1918 року у Чигиринському повіті Київської губернії був створений повстанком і повстанський загін під керівництвом Свирида Коцура, який згодом став Чигиринським куренем Червоного козацтва і майбутньої «Чигиринської республіки» [32, 172]. Варто зазначити, що в голові Свирида Коцура боролись між собою анархічні, більшовицькі і національні ідеї, що в майбутньому і призвело у підсумку до його загибелі.

Проти чужинців та гетьманської влади було організовано кілька партизанських загонів, зокрема в Олександрівці під командуванням Івана Тихоненка [17, 569] та в Красносіллі [17, 595] на чолі з Пилипом Олизьком.

У Старій Осоті 1918 року створений загін Федося Богдана, який згодом співпрацював з Холодноярською повстанською організацією [30,41].

Тож повстання в краї набирало обертів. «В Чигиринському повіті: шостого червня в маєтку Раєвських невідомою шайкою злочинців обстріляні в полі робітники, поранених немає. Сьомого, при роззброєнні німцями с. Суботів, випущено двадцять гарматних снарядів, убито три чоловіка» [4,175].

Згідно зі зведеннями Київського губернського старости від 15-22 червня 1918 року «19 червня німці обстріляли з гармати с. Бірки» [19,37].

Остання подія викликана ось чим. Німці, боячись нападу повстанців, запалили молодий сосновий бір біля станції Фундукліївка з боку Бірок. Цей акт здійснили німецькі військові під командуванням Августа Гімлера, використовуючи при цьому і гармату. Місцеві жителі загасили вогонь. Та німці почали їм мстити. Август Гімлер ходив по Бірках і грабував селян. Тому бірчани його вбили. Після цього полковник Кайтель, навівши на село гармати броньовиків, поставив ультиматум: за 24 години зажадав від людей 1000 пудів пшениці, 4000 курей, 300 свиней, 510 корів, 75 коней, а також видати вбивць Гімлера. У разі невиконання вимог він погрожував знищити село. За розпорядженням полковника Кайтеля на луки, де було вбито Гімлера, німці зігнали 120 жителів Бірок і почали їх катувати за допомогою шомполів та смолоскипів. Один із селян, Платон Дзема, вдарив по обличчю німецького офіцера і, вихопивши у нього гвинтівку, почав в упор розстрілювати німців. Під час цієї метушні люди повтікали. В цей час з боку Знам'янки на поїзді прибули повстанці і вибили на деякий час німців з Фундукліївки. Через деякий час німці повернулись в Бірки і після переговорів отримали від селян тіло Гімлера, але контрибуції вже не вимагали [24].

Текст документу не дозволяє встановити, який саме загін прибув на підмогу жителям села Бірки. Можливо, це були члени загону Пилипа Олизька з села Красносілля, що теж розташовувалось у Притясминні на кордоні з Чигиринським повітом Київської губернії не дуже далеко від Бірок і в той час входило до складу Олександрійського повіту Херсонської губернії. Про діяльність цього загону збереглись спогади його учасника Павла Середіна. Організація загону, як свідчить Павло Середін, «проходила під гаслом „Дати бій загарбникам“». Солдати, які повернулись з фронту, створили загін із селян кількістю до 100 чоловік, проводили навчання з молоддю. З Красносілля повстанці, які, ймовірно, були більшовицької орієнтації, вирушили на станції Цибулеве і Хіровку (тепер — Чорноліська). Зі Знам'янки загін отримав боєприпаси, обмундирування й харчі. Було організовано артилерію на вагонних майданчиках, борти яких обставили мішками з піском. Перший бій загін Пилипа Олизька дав окупантам під станцією Фундукліївка, вибивши з неї, а також містечка Олександрівки німців. Повстанці, за словами Павла Середіна, довго тримались на Фундукліївці. Під час одного з боїв був тяжко поранений, а потім помер командир загону Пилип Олизько, якого поховали у Красносіллі [33].

У доповідній Київського губернського старости від 2-3 липня 1918 року говорилося, що в Чигиринському повіті «рух не затихає. У повстанців є незначна кількість артилерії, але велика кількість кулеметів». Повстанці захопили склади зі зброєю [4, 206]. У Чигирині за вбивство німецького коменданта заарештовано близько 500 осіб [32, 173]. 12 осіб було відправлено до Сміли, де засуджено військово-польовим судом до розстрілу. Залишивши заручників, німці відпустили затриманих і призначили до сплати контрибуцію в 250 000 крб. золотом. Але оскільки грошей у населення не було, то почали конфісковувати худобу, крам та збіжжя. Селяни втікали до лісу, поповнюючи партизанські загони [15].

Скориставшись відсутністю частини гетьманської варти, яка в той час перебувала в селах на Побережжі, Свирид Коцур восени 1918 року почав готуватися до захоплення Чигирина. У ніч 28 листопада 1918 року його загін в кількості 42 чоловік (з них вогнепальну зброю мали лише 34 партизани) оточив і роззброїв у чигиринських казармах гетьманську варту. Повстанцям вдалось здобути 500 гвинтівок та чотири станкових кулемети. Протягом лічених днів партизанський загін зріс до 200 чоловік за рахунок селян навколишніх сіл: Суботова, Янича, Новоселиці, Боровиці, Худоліївки, Трушівців, Розсошинців та інших сіл [32, 174].

Німецький загін з Чигирина відступив до Старої Осоти, де зосередився на цукровому заводі. Загін Свирида Коцура атакував німців. Кулеметник з Полуднівки «задавив» німецьку кулеметну точку. Німці відійшли на Кам'янку [1,174]. До чигиринських повстанців приєднались загони на чолі з Іваном Тихоненком, Трохимом Шостаком, Лопатою та Зубком. На спільному засіданні командирів загонів новоутворену військову одиницю названо Чигиринським куренем Червоного козацтва, а командиром обрано Свирида Коцура [16, 174]. Курінь налічував вже до 300 бійців. Вирішено було запропонувати німцям, що зосереджувались у Кам'янці, капітулювати. Дві делегації, послані повстанцями, затримані німецьким командуванням. «Тоді Коцур поїхав сам і сказав, що якщо через час мене не буде, то ламайте все. Німці погодились капітулювати. Німців розділи і роззброїли» [1, 174]. Трофеями партизанам дісталися 4 гармати та 6 кулеметів [16, 174].

14 грудня 1918 р. у результаті повстання проти гетьманату владу в свої руки взяла Директорія УНР. Почався вивід німецьких військ на батьківщину. А боротьба за українську ідею у Притясминні набрала нових обертів і в наступні кілька років пов'язана з діяльністю Холодноярської повстанської організації.

Розділ 4. З історії мистецького життя краю

М. Долгих. Звуки музики під грім гармат

Часті стихійні зміни влади упродовж 1917-1920 рр. (радянської, проукраїнської, австрійських окупаційних військ, білогвардійської, повстанських угрупувань отаманів Никифора Григор'єва, Марусі Никифоровой, Нестора Махна та ін.) перетворили Єлисаветчину на постійний військовий плацдарм. «У нас ситуація фатальна, — констатував композитор К. Шимановський. — Така страшна каша і безлад, що немає ніякої змоги передбачити, що нас може очікувати» [26, с. 570].

Парадоксально, але на тлі хаосу і матеріальної скрути, психологічного утиску і військового терору, формування загонів самооборони, до яких було залучено інтелігенцію міста, і калейдоскопічності суспільно-політичних подій культурно-мистецькі процеси переживали піковий, кульмінаційний етап. 1918-1919 рр. стали періодом духовного розквіту і культурного піднесення Єлисаветчини, що найяскравіше проявилося в музичній сфері. Згідно з кількісно-якісними показниками концертного життя та представлених постатей видатних виконавців означений відрізок часу став найдинамічнішою фазою, найвищою стадією демонстрації досягнутих результатів регіонального виконавства. Ефективність ситуативній порі музичного апогею додавало поєднання суб'єктивних факторів, коли через міжвладдя й руйнацію транспортних артерій на теренах краю опинилися одночасно три групи мистецьких особистостей: 1) столичні митці, які «застрягли» на Єлисаветчині через гастролі або невдалі спроби виїхати з охопленої революційними вогнищами Росії, 2) місцеві уродженці, які в період суспільних катаклізмів намагалися з'єднатися з родинами чи по закінченні канікулярно-відпускного терміну не змогли повернутися до місця роботи чи навчання, 3) місцеві музиканти. У результаті консолідації мистецьких сил регіон на певний період мав у розпорядженні повноцінний штат як вокалістів, так й інструменталістів, що дозволило утворити активно функціонуючі Оперне товариство, симфонічний оркестр, струнний квартет тощо.

Координатна шкала культуро-творчих дій формувалася поступово. Восени 1917 р. знакові постаті — К. Шимановський, В. Гольдфельд — об'єдналися навколо Товариства на підтримку Суддівського відомства, очолюваного С. Коміссаржевським. Низка камерних вечорів, в яких виступали музиканти, визвала підвищену цікавість до їхньої творчості. Згодом до актів ознайомлення слухацької аудиторії з музичними новинками долучилися Н. і Г. Нейгаузи. Генріх Нейгауз скористався пропозицією організаторів дати сольний клавірабенд, програма якого включала широкий історичний спектр композицій, від виконання творів епохи бароко (хоральних прелюдій Й.С. Баха) через композиції романтичного напрямку («Фантазії» Р. Шумана, «Полонезу-фантазії» Ф. Шопена) до творчості постромантиків — С. Рахманінова (етюди), О. Скрябіна (Соната № 5), М. Метнера (імпровізації), К. Шимановського (Соната № 3).

Окремої уваги потребує висвітлення ще одного угруповання, в діяльності якого музика відігравала домінуючу роль — «Товариства любителів науки і мистецтва» (надалі — ТЛНМ). Започаткований у 1917 р.[3], осередок проіснував короткий період, але встиг сказати своє вагоме слово. М. Пашковський свідчив, що «товариству волею долі довелося рухатися саме шляхом музичним, залишивши поки в забутті завдання науково-повчальні та популяризаторські» [15].

Одна із чергових загальноміських акцій ТЛНМ — вечір, присвячений пам'яті П.І.Чайковського у зв'язку з 25-річчям від дня смерті композитора 25 жовтня 1918 р. — майже не залишила коментарів у місцевій пресі, але виданий буклет [3] заходу дозволив не лише відтворити план події, а й оцінити розмах, широту та ґрунтовність організації. У брошурі містилася біографія композитора, перелік його основних творів та спеціально написані вірш С.І. Д-кого «Світлій пам'яті гордості землі російської» та «Гімн П.І. Чайковському» (сл. і муз. Г.А. Гольденберга). Для вечора було виготовлено бюст композитора (скульп. А. М. Бурдзинкевич) та його портрет (худ. М.Л. Ганопольський). Програма заходу, як і підготовчі моменти, вирізнялася масштабністю й глибоким знанням творчої спадщини композитора, намаганням продемонструвати різні стильові грані його таланту. Цьому сприяла участь двох мішаних хорів (любительського п/к К.І. Островського та учнівського п/к О.О. Коссовського),духового оркестру п/к А.О. Шляхти, струнного квартету (А.С. Лип'янський, М.В. Немировський, С.Х. Шапіро, Є.Б. Кабановський), солістів Г.Ф. Беренштейн, Л. Л. Бєляєвої, А.Д. Алексеева (вокал), М.О. Гольденберґ-Славінської, Є.А. Соловйової (фортепіано), А.С. Лип'янського (скрипка). Планувався навіть приїзд Одеського симфонічного оркестру під диригуванням С.Н. Штейнберга із виконанням Симфонії № 6, який, на жаль, не відбувся через відмову колективу пересуватися залізницею в період міждержавного конфлікту. Фрагмент Симфонії № 6 все ж прозвучав: клавірний переклад IV частини виконала піаністка Є.А. Соловйова. Звучання композицій П. Чайковського перемежалося доповідями Г.А. Гольденберга про головні віхи творчості митця на тлі світлових картин за діапозитивами, виконаними фотографією Е.Р. Плетцера.

Відомо, що наступним проектом ТЛНМ планувався ювілейний вечір до 100-річчя від дня народження І.С. Тургенева. Надалі, спеціально для вшанування пам'яті Ант. Рубінштейна спілка замовила художнику М.А. Зейлігсону портрет, який у готовому вигляді було виставлено на публічний огляд у вітрині ОСВАГа[4]. Майстерністю виконання зображення привернуло увагу М.П. Пашковського, який описав режисерську фабулу появи портрета на пам'ятному вечорі: «Під час читання кантати на честь <...> відкриється сценічна завіса й перед публікою постане зображення незабутнього Антона Григоровича» [16]. Факт проведення вечора, присвяченого 25-річчю від дня смерті митця, бл. 8 листопада 1919 р. підтверджує надрукований у місцевій газеті текст вступної доповіді [4].

Паралельно з ТЛНМ працювали Спілка театральних трударів, єврейський драматичний гурток, діяв театр, кафешантани тощо.

Чергова спроба утвердження більшовицького режиму[5] в мистецькій галузі проявилася через акції формування і структуризації радянської державності. Поява нових форм концертної діяльності в Єлисаветградському повіті була тісно пов'язана з розширенням концертних майданчиків і залученням нової, «пролетарської» аудиторії. Практично скрізь проводилися концерти-мітинги, відкривалися народні будинки, хати-читальні, організовувалися хорові, музичні, лекторські, театральні гуртки [9]. Культосвітня робота велася силами фахівців, залучених до співпраці Комісаріатом Радянської пропаганди. Наприклад, члени Спілки театральних трударів Г.Ф. Бернштейн (сопрано), І. Вишневський (бас) та симфонічний оркестр під орудою А.С. Лип'янського 2 березня 1919 р. взяли участь у мітингу на тему «Червона Армія, революція і пролетаріат».

Політичні маніфестації проводилися поряд із традиційними доброчинними акціями. Зокрема, за участю читця І.Т. Улезка (виконував уривки з «Фауста» Й.В. Ґете у власному перекладі українською мовою), співачки Л.М. Балановської (Санкт-Петербург), музикантів М.О. Гольденберг-Славінської, О. Сусера, В.О. Зелінгера і С. Шапіро та артистів трупи-кабаре, військового духового оркестру п/к С.Й. Цодікова проходив 8 березня 1919 р. концерт на користь нужденних слухачів вечірніх Загальноосвітніх курсів, започаткованих В.І. Харцієвим. Наступного дня Спілка службовців виконкому за сприяння співаків М.П. Щегловітової (Санкт-Петербург), Г.Є. Литвиненка (Баку), І.І. Немировського, піаністок Н.П. Колосової і Є.С. Натальїної, віолончеліста М. Чудновського та скрипаля Й. Крейніна проводила власний благодійний вечір.

Перші накази радянської влади[6] почали наступ на матеріальні цінності музикантів у вигляді музичного інструментарію, який потрібно було принести для огляду і зареєструвати. В разі невиконання власникам загрожувало притягнення до відповідальності із конфіскацією інструментів. Першими принизливій процедурі піддавалися музиканти військових духових оркестрів [12]. За місяць збиралась інформація й ставилися на облік ударні інструменти для дитячих оркестрів (трикутники, барабани, бубни, тарілки). «Особи, що мають зазначені інструменти і не надали в термін відомостей, будуть відповідати за всією суворістю закону», — безапеляційно оголошувалось у пресі.

Комісаріат Радянської пропаганди п/к А.Г. Гайсинського активізував роботу із залучення до співпраці кращих мистецьких сил регіону. На нараду 23 березня 1919 р. було запрошено 19 фахівців Єлисаветграда: композитора К.М. Шимановського, піаністів К.С. Борщ-Бургіну, Б.А. Воллернера, М.О. Гольденберг-Славинську, Є.М. Кантор, А.Я. Константиновського, С.К. Мілеант, Г.В., Г.Г. та Н. Г. Нейгаузів, Є.А. Соловйову, О.Г. Сусера, Ф.М. Чернявського, скрипалів Б.Г. Гайсинського, Й.А. Гольденберга, А.С. Лип'янського, віолончеліста А.Г. Гайсинського, вокалістів Л.М. Балановську, Г.Ф. Бернштейн. Припускаємо, що всі вони мали офіційний дозвіл попередньої влади на музично-педагогічну роботу і концертну діяльність, тобто рахувалися документально спеціалістами в музичній галузі.

Згідно з інформацією І. Блажкова [2], який спирався на спогади С.О. Пузенкіна, в результаті зборів було обрано керівну ланку Музичного комітету (або секції) [надалі Музком — М. Д.] Підвідділу мистецтв, що підпорядковувалися Відділу народної освіти міста: голова — А.Г. Гайсинський, заступники — Г.Г. Нейгауз і К.С. Шимановський, секретар — В.М. Дешевов[7]. Вже 4 квітня на конференції профспілок від Музкому було проголошено промову (ймовірно А.Г. Гайсинським) з окресленням головних завдань просвітницької роботи серед населення [23, с. 152]. На превеликий жаль, жодного офіційного документа, що фіксував би існування Музкому, в Державному архіві Кіровоградської області не виявлено.

До загальної схеми діяльності Музкому входила організація концертів у центральних залах і на околицях міста із читанням рефератів і пояснювальних лекцій. Ілюстраторами на заходах мали виступати солісти, хор, квартет і симфонічний оркестр, які планувалося заснувати під назвами Радянський. Про організацію Радянського квартету звітувалося вже 30 березня. До його складу увійшли Б. Гайсинський (І скрипка), Мексін (II скрипка), М. Гольдфельд (альт), С. Шапіро (віолончель). Музком повинен був також сприяти організації хорових товариств і поповнювати касу Підвідділу мистецтв шляхом платних концертів вищеозначених колективів.

Окремі положення мистецької реформи торкалися музичної освіти. На базі народних шкіл та інших навчальних закладів міста й повіту планувалося відкриття районних музичних шкіл: «У школі передбачається для загального розвитку слуху ввести навчання співу по нотах, хоровий спів і викладання теорії музики; для розвитку почуття ритму гімнастику по системі Далькроза, в осередках і дитячих садках ударний дитячий оркестр, окрім того, започаткувати метод системного активного слухання музики» [7]. До зрушень культурно-мистецького життя можна віднести також проект з організації Радянської консерваторії з безкоштовним навчанням, де мали відкритися класи гри на всіх інструментах, з усіх предметів музичної освіти, в т.ч. класу ансамблю, курсу народної музики та спеціального інструкторського курсу з підготовки педагогічного персоналу для районних шкіл та ін. За допомогою реквізиції і придбання нот (купівлю, «добровільного» збору) постановлено організувати музичну бібліотеку, а також магазин музичного приладдя для нужденних учнів міста й повіту.

В оприлюдненому в квітні маніфесті Музкому — Інструкції — попередня «благородна» риторика змінилася на чиновничий циркулярний стиль, що вказувало на офіційний бік документів і схвалення запланованих проектів владою. Права діючої ланки музичного керівництва окреслювалися вже в першій директиві: «Музком відає всім, що торкається музичної освіти і музичного виховання у місті й повіті» [7]. Наступним пунктом роз'яснювалася структура системи музичного виховання, яку планувалося втілити в межах Єлисаветградського повіту. Її побудова використовувала доцентрову лінію — від «музичного осередку» в народній школі села, селища до повітового керівництва. На місцевих учителів покладалася місія навчання школярів та хору нотній грамоті, за що, відповідно до штатного розкладу, їм призначалися грошові оклади, а школа отримувала у власне розпорядження інструмент — фортепіано. Всі бажаючі взяти на себе керівництво музичним вихованням у музичному осередку запрошувалися на інструкторські курси.

Для реалізації мети загального музичного виховання в більших містах — Бобринці, Рівному, Ольвіополі, Новомиргороді, Новоукраїнці, Вознесенську, Глодосах, Новоархангельську, Устинівці — планувалося відкриття «музичних районних шкіл», призначалися завідувачі, яким доручалося викладання п'яти предметів: співу по нотах (сольфеджіо), елементарної теорії, ритмічної гімнастики Далькроза, активного слухання, хорового співу. Для підготовки керівних кадрів засновувались інструкторські курси і народна консерваторія.

Незважаючи на прогресивні наміри Музкому з реформування мистецької освіти Єлисаветградщини, пункти вищеозначеної Інструкції були втілені у життя тільки від початку 1960-х рр., після відкриття в Кіровограді першого спеціалізованого музичного закладу — музичного училища.

У регулюванні музично-педагогічних процесів Музком рухався згідно з загальними постановами радянської влади про реєстрацію музикантів, про наявність інструментів і нотного матеріалу: «Музком пропонує музичним професійним спілкам і культурно-просвітницьким організаціям надати точні дані про присутніх у повіті музикантів-викладачів (піаністів, скрипалів та ін.), оркестрових музикантів» [7]. Відомості пропонувалося подавати у вигляді анкетного листка. Тобто головні завдання — перепис і реєстрація музичного персоналу та інструментарію — велися бездоганно.

Вагомості діяльності Музкомітету додавала доволі значна матеріально-технічна база. У його розпорядженні були кабінети другого поверху і концертна зала Єлисаветградської жіночої гімназії (з двома концертними роялями) по вул. Петрівській, зала Народного будинку ім. В.І. Леніна по вул. Двірцевій із одним концертним роялем (колишнього Громадського зібрання).

Організаційна робота велася щоденно від 10-11 до 16-17 год. без урахування репетицій і концертів. Подібна ситуація дала привід К. Шимановському скаржитися друзям на величезну зайнятість і неможливість відмовитися від активного графіку роботи через добру матеріальну винагороду, так потрібну його родині [17, с. 68].

Перші чотири концерти Музкому локального порядку відбулися вже на початку квітня[8]. За тиждень, 13 квітня, новостворена структура організувала дві масштабні акції. Перша проходила під патронатом Комісаріату радянської пропаганди й підпорядковувалась агітаційно-політичній меті.До концертної програми мітингу увійшли: Увертюра до опери «Руслан і Людмила» М. Глінки, «У церкві» П. Чайковського, «Марсельєза» у виконанні симфонічного оркестру п/к А. Лип'янського; романси П. Чайковського у виконанні Я. Зав'ялова; Романс І.С. Свендсена у виконанні Б. Гайсинського.

Масові заходи власне Музкому відбувались у приміщенні Народного будинку ім. В.І. Леніна і рекламувалися як «симфонічні», бо головний акцент музикування було покладено саме на симфонічну музику. В першому симфонічному концерті (13 квітня) брали участь співачка Л. Балановська, скрипаль Б. Гайсинський, піаністи К. Шимановський і Г. Нейгауз. Квитки, що розповсюджувалися через профкоми спілок і трудових колективів, сприяли формуванню нової аудиторії, в якій домінуючим елементом виступали робітники та червоноармійці. У вступному слові тов. Гайсинського публіці повідомлялося про завдання в напрямку «ознайомлення широких пролетарських мас із музичним мистецтвом». Промовець розповідав про можливі «горизонти, що їх розкриває радянська влада для пролетаріату» («ми поспішаємо прилучити вас, товариші, до культури і мистецтва, ми спішимо розгорнути перед вами всю красу мистецтва і тим самим показати те, що ретельно приховували від вас панівні паразитуючі елементи» [19]), розповідав також про композиторів, зміст творів. Серед виконаних творів були увертюри до опер «Весілля Фіґаро» В.А. Моцарта, «Руслан і Людмила» М. Глінки, Соната № 23 «Appassionata» Л. Бетховена та ін.

Таким чином, до контексту музичного життя додався новий вид музикування, народжений добою радянської влади — концерт-мітинг. Характерна для нього форма масштабного дійства поєднувала в собі виступ ораторів, фактор масової участі у виконанні політичних пісень «Марсельєзи» або «Інтернаціоналу» та виступ академічних музикантів. Зокрема, 20 липня Відділ радянської пропаганди задіяв для свого заходу залу заводу Ельворті (за участю В. Дешевова, О. Урбан-Волковицької, Л. Княжич, К. Борщ-Бургіної, оркестру п/к А. Лип'янського) і одночасно залу Народного будинку ім. В. Леніна (брали участь Л. Балановська, Я. Зав'ялов, Г. Нейгауз, А. Гарін, К. Шимановський, оркестр) [25, с. 232].

Особливо активно впроваджувались інноваційні елементи мистецької роботи в заходах для молодшого покоління. Дитяча аудиторія була благодатним ґрунтом для виховання сталої позиції зміненого класового суспільства. Зокрема, в недільний день 6 липня музиканти міста згуртувалися для участі в культурно-мистецьких заходах дитячого свята, яке організовував підвідділ дошкільного виховання на восьми майданчиках міста.

Програма музично-театральних розваг включала фрагмент опери — перший акт «Євгенія Онєгіна» чи то другий акт «Пікової дами» П. Чайковського, або пролог «Демона» Ант. Рубінштейна; постановку водевілю — українського В. Дмитренка «Кум-мірошник» та російського «Пропозиція» А. Чехова; романси «Ванька-Танька» [ймовірно, О. Даргомижського — М. Д.], інсценізацію «Серенади» Г. Брага, балети «Сажотрус» і «Бабки», українські пісні й танці тощо [18].

З метою більш активного прилучення робітників до музичної культури в травні Музком розширив жанрові межі своєї роботи, впровадивши концерти камерно-інструментальної музики за участю солістів, Радянських квартету і тріо (до складу увійшли Г. Нейгауз (рояль), А. Лип'янський (скрипка), С. Шапіро (віолончель)). Г.Г. Нейгауз підкреслював: «Спочатку діяльність наша була непевно-невизначеною, занадто багато було нового й незвичайного, з часом ми зосередилися на облаштуванні концертів власними силами» [14, с. 34]. Діячі нової музичної генерації угледіли в проектах радянської влади продовження завдань концертної практики, що раніше активно пропагувалася ІРМТ — «зробити добру музику доступною більшим масам публіки» (В. Стасов) або, за більшовицьким гаслом, — «нести культуру в маси». Тому головним починанням, об'єднуючим регіональні музичні сили, стало проведення низки «Історичних концертів» на зразок започаткованих Ант. Рубінштейном ще 1885 р. музичних циклів популяризаторського характеру. Ідея історичного принципу побудови різногалузевих музичних акцій активно впроваджувалася в Україні на межі XIX-XX ст. митцями Харкова (І. Слатін), Полтави (Д. Ахшарумов). І відтепер, із червня 1919 р., її використали і намагалися реалізувати у вигляді 9 запланованих концертів (відбулися лише 6 із них) єлисаветградські музиканти.

У формуванні циклу переплелися дві кардинальні мети: музично-освітня — приуроченість до курсів зовнішньої освіти, та культурно-просвітницька — виховання музичного смаку пролетарів і солдат. Для проведення заходів було обрано найкращий за акустичними параметрами концертний майданчик міста — залу жіночої гімназії. Віддаленість від вуличного стукоту екіпажів, налаштованість на сприйняття тексту лектора і звучання класичних творів дозволяло зануритись у світ високого мистецтва.

Ретроспектива музичних епох, орієнтована на пересічного слухача пролетарського середовища, містила в собі одночасно риси «народних концертів» — тобто мистецьких акцій зі вступним словом і за полегшеною програмою. Програму складено за хронологічним принципом: від музики бароко (Й.С. Бах, Ґ.Ф. Гендель) через окреме виділення творчості «найреволюційнішого» композитора доби класицизму Л. Бетховена, ознайомлення з творами романтиків Ф. Шуберта, Ф. Шопена, Р. Шумана, романтиків-реформаторів Ф. Ліста й Р. Ваґнера, — до композиторської спадщини російських митців. «Російський блок» також розділяв періоди XIX ст. (М. Глінка, М. Балакирев, М. Мусоргський), межі ХІХ-ХХ ст. (М. Римський-Корсаков, П. Чайковський, О. Глазунов) до сучасних постромантиків О. Скрябіна, С. Рахманінова та М. Метнера. Окремими темами виділено напрямок церковної музики і народної творчості.

До сприйняття творчості Л. Бетховена, обраної в якості дебютної тематики, підготувала аудиторію доповідь А. Г. Гайсинського. Програма складалася з Тріо c-moll, op. 1 № 3, Квартету с-тоllор. 18 № 4, Концерту для фортепіано 5 Es-dur, op. 73 у виконанні Г. Нейгауза (партія оркестру на роялі — К. Шимановський) та вокальних творів (Л. Беляева, концертмейстер К. Шимановський) [1].

До участі в концертах було запрошено найкращі мистецькі сили, які перебували на території краю: піаністи Г.Г. Нейгауз, В.Х. Розумовська, К.С. Борщ-Бургіна, скрипалі А.С. Лип'янський, Б.Г. Гайсинський, віолончеліст С. Шапіро, співачки Л.М. Балановська, Л. Беляева, М.П. Щегловитова, співаки Є. і А. Линецькі, Я. Завялов, Г. Понізовський, композитор-піаніст К. Шимановський та композитор-лектор В.М. Дешевов.

Активна культурно-масова робота проводилася також серед червоноармійців. Її організатору — Агітпросвіті Єлисаветградського Повітвійському — підпорядковувався власний осередок дозвілля — гарнізонний Червоноармійський клуб, при якому існувала хата-читальня, їдальня, культурно-просвітницький відділ організовував безкоштовні вистави, концерти-мітинги, лекції. Для розвитку вокально-хорового мистецтва серед широких мас червоноармійців і робітників та формування самостійних артистичних сил організовано хор і оркестр. Свої акції Агітпросвіта проводила й на відкритому повітрі — в міському саду (мітинг-концерт 15 червня) тощо.

Значну роль у музичному житті міста відігравали артисти театральних труп — оперної антрепризи Червоного театру ім. Троцького, Трудового колективу єврейських артистів (колишній театр «Богема»), музичної групи кінотеатру «Кіне-Ампір» та ін. 28 березня відкритою репетиціею (за присутністю 1100 учнів народних шкіл), 2 квітня виставою опери «Євгеній Онєгін» та концертним відділенням актори додали свій посильний внесок на користь клубу інвалідів. Було встановлено традицію надавати місцевим клубам бойскаутів і підлітків можливість безкоштовного перегляду генеральних репетицій опер, тим самим залучаючи молоде покоління до скарбниці академічної музики.

За підтримки Музкому особливою популярністю користувалося Оперне товариство. До складу його трупи входили відомі оперні артисти, що «застрягли» в місті через військовий перебіг подій: Л.М. Балановська, М.П. Щегловитова, Г.Є. Литвиненко, Л.А. Княжич, Я.К. Завялов, О. Урбан-Волковицька, М.М. Алексєєвський-Рено, Тасін, М.М. Варламова, М.А. Дези-Дорн та ін.

Як вказував І. Блажков [2], антреприза давала по чотири вистави на тиждень. Товариство (режисер Л.А. Княжич, хормейстер С.О. Пузенкін, капельмейстер А.С. Лип'янський) здійснило постановки десяти опер, серед яких — «Євгеній Онєгін» і «Пікова дама» П. Чайковського, «Демон» Ант. Рубінштейна, «Фауст» Ш. Ґуно, «Кармен» Ж. Бізе, «Травіата» Дж. Верді, «Мадам Баттерфляй» Дж. Пуччіні, «Паяци» Р. Леонкавалло. Проводилася підготовка «Севільського цирульника» Дж. Россіні, але прихід денікінських військ завадив постановці.

Поряд із державними та військовими структурами у реформах музичних процесів брали участь і громадські організації. Не стояли осторонь утілення інноваційних методів музичної творчості єврейські осередки. Зокрема, музично-вокально-драматична секція «Газомир» («Соловейко») при єврейському просвітницькому товаристві «Тарбут» («Культура») започаткувала безкоштовні курси навчання академічному хоровому співу. Викладачами запрошено А.С. Лип'янського (з історії музики, в т.ч. єврейської, та розробці єврейських мелодій), П.Є. Найду (з теорії музики і сольфеджіо), Г.Ф. Бернштейн і М.М. Алексєєвського-Рено (постановка голоса), Ф.М. Чернявського (концертмейстер), А.І. Підлубного (регент хору).

Від 1915 р., з часу лібералізаційних послаблень Першої світової війни, коли національний фактор став розцінюватись як вияв патріотизму, помітно активізувалися дії українських осередків. Вітчизняна музика органічно ввійшла до контексту загальновживаного репертуару аматорського середовища. Популярним твором олександрійського товариства місцева преса доволі часто називає хорову сюїту «Бандура» Г. Давидовського, яку полюбляв виконувати хор учительської семінарії п/к А.С. Бортковського. Найбільш вдячними споживачами україномовного «продукту» були поранені солдати в лазаретах Червоного Хреста, які представляли переважно сільське населення імперії, де особливо шанували українські народні пісні. Для виступів перед пораненими колектив єлисаветградських гімназій п/к О.О. Коссовського тримав у репертуарі лисенківські обробки «Ревуть, стогнуть гори-хвилі» і «Пливе човен», колядки з опери «Черевички» П. Чайковського, що виконувались у національному вбранні.

На традиційному січневому студентському заході організатори облаштували український кіоск із продажем пряників, варенухи й меду. Січнева преса 1917 р. неодноразово описувала колядування членами лекційного бюро в народному дитячому будинку, на народних читаннях. Створена на базі Першого комерційного училища «Українська громада молоді середніх шкіл» запрошувала «всіх співаючих товаришів і товаришок» на репетиції мішаного хору.

Надзвичайною прихильністю до проукраїнської ідеї вирізнявся педагогічно-учнівський колектив Першого Громадського Комерційного училища, де особливо вітались українські співанки. Функціонування мішаного хору п/к О.С. Хворостенка, за підтримки директора В.І. Харцієва, дозволяло виконувати твори К. Стеценка, М. Леонтовича, М. Лисенка. Присутність серед педагогів К.С. Шила — зятя М.В. Лисенка та активного популяризатора народної пісні й творчості родича, давала змогу долучитися до невідомої провінційному загалу вокально-хорової спадщини вітчизняних митців.

При перших кроках національної державності, за відомостями історика С.І. Шевченка [23, с. 148], згідно з Директивою генерального секретаря народної освіти І. Стешенка від 16 листопада 1917 р., у кожній школі регіону рекомендувалося викладання української мови, літератури, історії, заснування бібліотеки, постановки п'єс найкращих драматургів. Велика увага приділялася літературно-музичним вечіркам, що ознайомлювали дітей із музичним спадком українського народу.

Від 1918 р. веде відлік важливий осередок національно-культурного відродження Єлисаветграда — товариство «Просвіта»[9] під головуванням В.О. Нікітіна. Першим кроком до очевидної мети втілення нових ідейно-художніх настанов стало започаткування вистав драматичного гуртка п/к А. Попсуєва при музичному керівництві К.І. Островського. Від 1916 р. осередки «Просвіти» існували у Знам'янці, Добровеличківці та ін. Їхня культурно-освітня робота передбачала діяльність народних театрів, проведення свят, організацію публічних читалень, книгозбірень, шкіл і курсів, з використанням як просвітницького чинника української музики — академічної й народної, інструментальної й вокальної.

Діяльність інших проукраїнських осередків — «Рідної хати», «Вільного козацтва», «Української громади молоді середніх шкіл», народжених у 1917 р. — мало досліджена. На сторінках тодішньої преси М.В. Левитський свідчив [10] про отримання дозволу Сенату на організацію українського літературно-музично-драматичного товариства ім. М.Л. Кропивницького «Рідна хата», подальша доля якого невідома.

Особливого значення в історії краю набула діяльність із реконструкції духовно-національних святинь 1918 р. вояками Легіону Українських Січових стрільців у селах Єлисаветградського повіту — Грузькому, Карлівці, Іванівці, Масляниківці, Олександрівці, про що свідчили спогади С. Тобілевич: «Під проводом отамана стрілецтва, за участю знавців свого діла: артистів, малярів, співців і музикантів позаводили вони виклади шкільної науки для дітей і дорослих, відчити та світляні картини, концерти, театральні вистави й народні гулянки» [22, с. 7]. На думку П. Кизименка [8, с. 189], саме на Єлисаветградщині створені старшиною стрільців Р. Купчинським пісні «Жовтень 1918 року» і «Мав я раз дівчиноньку».

В авангарді національно-культурних зрушень традиційно була інтелігенція — вчителі, лікарі, священики, а також музиканти-виконавці, композитори, театральні актори. Зокрема, на ниві музичної творчості Добровеличківки (1918) активно діяв Н.С. Дейнека — викладач учительської семінарії, член «Просвіти», бандурист, на моральні ідеали якого вказує текст особової справи з архіву СБУ Кіровоградської області: «Сформованих політичних переконань не мав, за настроями стояв ближче до ідеалістів-народників, називав себе патріотом України — читав українську газету „Рада“, жовто блакитний прапор вважав революційним прапором України» [24].

У театральному україномовному середовищі продовжували визрівати міцні паростки національної музичної творчості. На початку 1920-х рр. у Бобринці мешкав актор-бандурист М.І. Сочеванов[10], який поєднував до 1922 р. сценічно-концертну діяльність із організаційною (як голова Спілки Робмис і керівник Українського театру Бобринецької Наросвіти).

Українізації суспільства сприяло турне Другої капели Дніпросоюзу п/к К.Г. Стеценка восени 1920 р. Колектив здійснив виступи в Новомиргороді (26 та 28 вересня), Златополі (27 вересня), Єлисаветграді (1,2, 4-5, 8 жовтня), задовольнивши смаки пролетарської аудиторії, що складалася з робітників, селян, червоноармійців, інтелігенції[11]. Для про-української частини Єлисаветградщини концерти капели символізували піднесення національної ідеї в переважно російськомовному міському середовищі краю. Капеляни не тільки популяризували мову, літературу, церкву засобами української пісенної культури серед бійців бригади С. Будьоного (1-й Червоноармійський клуб), громадських кіл (театр), робітничої аудиторії (театр заводу Ельворті), а й активно спілкувалися з україномовними осередками краю — представниками місцевої і Масляниківської «Просвіт», учнями й викладачами Духовного училища та ін. Позиція національної свідомості, що пропагувалася хористами в повсякденному житті, стала зразком для провінційних зрушень становлення українських пріоритетів.

Чергування двох різножанрових програм дозволило аудиторії переконатись у добрій професійній підготовці співаків, високому рівні виконання. Перша програма орієнтувалася на демократичну публіку й базувалася на обробках українських народних пісень О. Кошиця («Оре, Семен, оре», «Ой, бочечка», «На городі пшениченька»), М. Лисенка («Ой, гай мати», «А вже весна»), П. Гайди («Ой у полі жито»), Р. Глієра («Було літо»), М. Вериківського («Ой піду я понад лугом», «На городі та все білі маки», «Ой, дзвони дзвонять»), М. Леонтовича («Як не женився», «По-під терном стежечка», «За городом качки пливуть»).

Тематично-жанровий характер другої програми було розраховано на підготовлену аудиторію національно свідомої інтелігенції, її основою слугували складніші для сприйняття твори (пісні, романси, хори) з творчого доробку М. Леонтовича («Про Почаївську Божу матір», «Із-за гори сніжок летить», «Над річкою бережком», «Щедрик», «Го-го-го, коза!», «Моя пісня»), Я. Степового («Дві хмароньки», «Для всіх ти мертва», «Не беріть із зеленого лугу верби», «Розвійтеся з вітром», «Ой на горі ромен цвіте»), К. Стеценка («Хмари», «Сон», «Над нами ніч», «Колискова», «Сонце на обрії»).

Показовим є репертуар колективу, що демонстрував прийняту К.Г. Стеценком міцну фахову основу. «Хор у кожній виконаній пісні подає образно завершений зразок, позначений яскравим контрастом ледь вловимого легкого p і могутнього f чоловічих голосів» [6], — повідомлялось у рецензії. Підтримці досконалої художньої форми капели Дніпросоюзу сприяли й постійні співанки, що проводились у будь-який вільний час — як у вагонах потягу, так і як відкриті для слухачів репетиції.

Важливим є факт розбудови К. Г. Стеценком підвалин Української автокефальної церкви, що проявилось у відправі ним недільної служби Божої українською мовою, проведенні вінчання хористів у Грецькій (Володимирській) церкві в супроводі капели як крилосного хору. Коментарі про те, як композитор «благовістив про нашу [УАЦ — М. Д.] церкву й поклав основу до нашої парафії» [20] на Єлисаветградщині неодноразово зринали у дослідженнях [11, с. 1012] у зв'язку з діяльністю архієрея К.Г. Стеценка, тим самим підтверджуючи вагомий резонанс духовної українізації суспільства з боку представників капели Дніпросоюзу.

Інтенсивний період культурно-мистецького життя не перервався після вступу до міста Добровольчої армії генерала А. Денікіна. 8 вересня 1919 р. відбувся концерт-бал на підтримку білогвардійського руху, організований товариством «Дом Польський», в якому брали участь Г.Г. Нейгауз, К. Шимановський, Я.К. Зав'ялов та Квятковська. Публіцистичні рефлексії К. Шимановського в газеті «Війна і мир» закликали відмовитись від руйнації світу й згадати про духовні цінності народу. Ніби перегукуючись із словесними роздумами композитора, ТЛНМ активно готувало вшанування 90-річчя від дня народження і 25-річчя від дня смерті Ант. Рубінштейна, що широко відзначалося спільнотою міста.

Хвиля виконавської діяльності поступово дегресувала в бік окремих просвітницьких заходів, фінальною межею яких виявився січень 1920 р. — час остаточного утвердження радянської влади. Упродовж другої половини 1919-1920 рр. учасники культуротворчих заходів поступово і назавжди роз'їхалися з міста: К. Шимановський від'їхав до Варшави, Г.Г. Нейгауз — до Києва, В. М. Гольдфельд — до Харкова, Л. Балановська і В. Дешевов переїхали до Севастополя, Б. Кохно пробрався через Польщу до Парижа, Н.Г. Нейгауз виїхала до Німеччини тощо.

Означений період отримав високу оцінку Г.Г. Нейгауза, який свідчив, що «Єлисаветград ніколи ще не переживав такого „розквіту“ музичного життя, як у те літо 1919 року[12]» [14, с. 34]. Подібну точку зору підтримав В. Гольдфельд, який підкреслював, що в регіоні «склалася дуже сприятлива музична атмосфера» [5]. Таким чином, 1918-1920 рр. стали кульмінаційною фазою розвитку процесу професіоналізації, відтвореного в структурних підрозділах:

• концертної організації, зокрема в цілеспрямованих акціях «Історичних концертів», концертів-мітингів, камерних зібрань за участю музикантів-фахівців;

• розвиненої культурно-мистецької системи, в підвалинах якої сформувалися такі вагомі виконавські колективи, як симфонічний оркестр, струнний квартет, тріо, оперне товариство тощо;

• музично-освітньої галузі, всередині якої визріли реформаторські проекти реконструкції устрою за зразком столичних форм підпорядкування;

• функціонування низки музично-громадських осередків (товариства «Просвіта», ТЛКМ, єврейських та польських спілок та ін.), що займалися вихованням зацікавленої слухацької аудиторії шляхом улаштування сольних концертів, вечорів камерної музики, доброчинних акцій.

Отже, в ситуації загальноукраїнських визвольних змагань, за існування двох офіційних столиць — Києва як осердя національно-демократичних сил та Харкова як центру більшовицького режиму — повітовий Єлисаветград фактично згуртував навколо себе творчий потенціал і рухав культурні процеси Центральної України згідно з відцентровими принципами адміністрування мистецьких столиць. У даному випадку локально-крайова специфічність провінційної зони як самодостатнього середовища з розвиненими інфраструктурними компонентами та профільно сформованим професіоналізмом, спонукала до вимушеної тимчасової заміни функціональної природи залежної територіально-суспільної одиниці на носія панорамної сукупності прогресивних тенденцій, що стануть визначальними для соціокультурного розвитку 1921-1930-х рр. Досвід, отриманий у ході зміцнення підвалин професіоналізму Єлисаветчини, було втілено учасниками процесу в якості керманичів організації Севастопольської консерваторії (В.М. Дешевов, Л.М. Балановська), сприяли їхнім лідируючим позиціям у музичних осередках Харкова (В.М. Гольдфельд), Києва (Г.Г. Нейгауз), Варшави (К. Шимановський).

Таким чином, у 1917-1920-х рр., незважаючи на зміни влади, музична творчість Єлисаветчини переживала надзвичайний підйом, що стверджує постулат про вищість мистецтва над політикою та про виняткову роль особистості в історії.

Розділ 5. Преса в революційну добу

Базака Р. Українська преса Єлисаветчини в революційних процесах 1917-1918 рр.

Розвиток української періодики краю початку XX століття був пов'язаний із діяльністю українських політичних партій та громадських організацій. Відділи українських політичних сил з'явилися в Єлисаветграді ще в часи революції 1905-1907 років, проте справжньої політичної ваги набули вже після Лютневої революції 1917 року. На той час певний вплив у місті та краї мала Українська партія соціалістів-революціонерів, яка заснувала по селах відділи народної оборони.

Під час виборів до єлисаветградської Ради робітничих і солдатських депутатів 1917 року з-поміж 20087 виборців цивільного населення та 5 233 — від військових частин за українських соціал-демократів проголосувало 3640 цивільного населення та 1000 виборців із військових частин [1]. Більше голосів набрав тільки Єврейський національний блок та кадети. Отже, майже третину місцевих органів влади становили проукраїнські діячі.

Українська Центральна Рада у Єлисаветграді не заснувала жодного офіційного періодичного видання. Організацію інформаційної діяльності взяли на себе проукраїнські громадські товариства та окремі небайдужі активісти. При єлисаветградському відділенні Селянського Союзу видавалася газета «Известия Елисаветградского Крестьянского Союза», яка виходила у друкарні І. Пікуса двома мовами й у першу чергу представляла інтереси свідомих українців — переважно заможних селян.

Газета була соціалістично спрямована. Перший номер — за 8 квітня — був присвячений актуальним суспільно-політичним та офіційним питанням, що стосувалися життя селян: «Організація особливого земельного комітету», «Про передачу в казну кабінетських земель», «Хлібна монополія», «Постанова про передачу хліба у розпорядження держави», «Тверді ціни на зернові хліба у районах виробництва» та повідомлення від Тимчасового Уряду «Тверді ціни на предмети першої необхідності». У наступних номерах публікувалася офіційна інформація про діяльність Тимчасового Уряду.

Вже в № 2 від 15 квітня були вміщені проукраїнські матеріали, у яких піднімалися питання незалежності України, розвитку рідної школи та національної освіти загалом. Так, у матеріалі П. Христюка «Товариші Кооператори-селяне», окрім питань екзистенції селян у час революції, автор підняв питання рідної мови: «Треба вжити заходів, щоб у стінах школи нашої негайно залунало рідне слово... і слово наше повинно голосно залунати по всій країні нашій — в церкві, в суді, а насамперед — в школі. Слово рідне — велика сила, велика зброя і ви, товариші, негайно повинні взяти ту зброю до своїх рук». Публіцист наголошує на необхідності патріотичного виховання у школі задля захисту своєї незалежності: «Ради сільські й волостні, станьте як найближче до справи освітньої, подбайте про те, щоб ваших дітей навчали доброї науки і рідним словом. Темнота народня — найбільший ворог волі народньої... У вільній країні всі громадяни повинні бути зрячими, письменними, щоб не підкралися до волі вороги наші і не вкрали її у нас».

У цьому ж номері був поміщений матеріал громадського діяча, члена Центральної Ради Ф. Матушевського «Царь чи Республіка?», присвячений історії та державності України, ментальності українського народу, тонкощам міжнародних відносин України та «Московської держави». Основна ідея публікації — автономія чи навіть незалежність України у складі Росії: «Невже ж ти, великий і вільний Народе Український, знаючи оці всі кривди, які ти 250 літ витерпів, знову захочеш свою голову у Московське ярмо всунути?.. Демократичною, автономною, незалежною вона і повинна знову стати серед об'єднаних у одному союзі автономних країн Російської федеративної республіки». Стаття згодом була видана окремою листівкою у Києві 9 квітня товариством «Час» [5].

Українські сили Єлисавстграда розуміли необхідність ґрунтовної просвітницької роботи, оскільки місцеве населення не мало патріотичної освіти й не усвідомлювало інтересів національного відродження. Так, у № 4 від 1 травня 1917 року було вміщено матеріал, очевидно, передрукований із Київської преси, кооператора В. Ігнатієнка (а згодом — видатного українського бібліографа та пресознавця) «Чергова робота». Автор популяризував справу просвіти, наголошував на необхідності відкриття осередків організації «Просвіта» у всіх містах України, оскільки народ потребує знань, щоб запобігти поневоленню: «Мусимо стати до роботи і ми — українці. ...Треба в селах найшвидше засновувати просвітні товариства, книгарні, улаштовувати прилюдні читанки, бесіди... Беріться до праці коло культурного освідомлення селянських, народніх мас». В. Ігнатієнко наголошував на необхідності заснування найголовнішого осередку освіти — україномовної школи, бо існуюча школа чужа для української дитини: «Отже, борці за рідну школу, учителі і вся свідома інтелігенція, гуртуйтеся і беріться за роботу, навчайте в школах українською мовою. Закладайте бібліотеки українські по школах». Для зразка, під статею, редакція опублікувала статут товариства «Просвіта».

Згодом у газеті почали з'являтися агітаційні матеріали за соборність України. Так, у № 16 від 30 серпня 1917 року на першій шпальті була опублікована стаття О. Семененка, у якій автор демонстрував незгоду з Тимчасовим урядом щодо складу українських земель та закликав мешканців України до національного самоусвідомлення.

У тому ж номері був поміщений протокол Українського Селянського Повітового з'їзду, який 13-14 серпня провела Українська міська рада — альтернативна міська влада від УНР. До складу Ради входили декілька проукраїнських організацій: Український соціалістичний робітничий клуб, Українська партія соціалістів-революціонерів, Українська соціал-демократична робітнича партія та інші. Українські сили мали свій варіант назви міста — Єлисавет, який функціонував паралельно з офіційною. Вперше він з'явився на шпальтах преси саме в «Известиях Елисаветградского Крестьянского Союза» й у подальшому використовувався всіма українськими урядами та в українськомовному більшовицькому дискурсі аж до перейменування міста в Зінов'євськ у 1924 році. Програма з'їзду складалася з низки доповідей: «Історія України», «Українська Центральна Рада і сучасний момент», «Шкільна освіта», ряду доповідей сільськогосподарської тематики тощо. Головою з'їзду обрали українського есера Акацатова, замісником — голову повітової управи Т. Біланенка, писарями — О. Семененка та Г. Нестеренка.

Товариство «Просвіта» проводило культурно-просвітню роботу, засновувало бібліотеки-читальні, у яких передплачували, крім місцевих, низку всеукраїнських періодичних видань: «Одесская мысль», «Вільне життя», «Наше село», «Нова Рада», «Народна Воля», «Відродження», «Робітнича газета», «Самостійник», «Киев», «Мысль», «Шлях», «Літературно-науковий вісник», «Вільна Українська школа», «Внешкольное Просвещение», «Просвітянин», «Комашня», «Кооперативна Заря», «Народня справа», «Сільський Господарь» та інші, причому бібліотека постійно поповнювалася.

У № 18 меншовицької газети «Трудовая жизнь» від 20 вересня 1918 року в рубриці «Місцеве життя» міститься інформація про утиски «Просвіти» єлисаветградськими більшовиками, яка мала згорнути просвітницьку роботу. Проте з посиленням проукраїнських позицій у місті «Просвіта» знову відновила свою діяльність.

Справі розвитку українського дискурсу Кіровоградщини прислужився «артільний батько» М. Левитський. Будучи активним громадським діячем та, з 1917 року, членом Центральної Ради, Микола Васильович підтримував зв'язки з усіма активістами українського відродження. О. Семененко про «артільного батька» писав: «В революційні роки його своєрідну постать можна було бачити на всіх майже з'їздах. Його присутність у тодішньому житті я б не оцінював політичними мірилами. ... Левитський був ...символом народолюбного, ідеалістичного, чесного світу. Називали ми його батьком, якось просто і по-сімейному» [8, с. 32].

Про справу просвітництва М. Левитського написав у спогадах О. Семененко: «Не одну таку поему надрукував Пікус і не одну сотню роздав їх по Україні Левитський. ...Ніхто не скаже, скільки уяви розгойдали його прості наївні віршики в ті гарячі часи, коли Київ не встигав упоратися з незвичайними вимогами. І не всує писав їх старий народник» [8, с. 33].

3-поміж інших українським книжок, виданих у Єлисаветграді у час національно-визвольних змагань, була книга В. Качинського «Рішення земельного питання» (1917 рік) [7, с. 120] та праці українського громадського діяча, кооператора Т. Біланенка «Провідна зірка кооперації» та «Правила регістрації кооперативних товариств», видані у 1918 році [6].

У лютому на територію Української Народної Республіки були введені війська Німеччини та Австро-Угорщини, які, за Берестейським миром, мали допомогти уряду України відбитися від більшовицької навали. 21 березня Австро-угорські війська вступили до Єлисаветграда [1, с. 324].

Чужоземні війська не завоювали собі авторитету у жителів краю, бо почали каральні акції, втручання у внутрішню політику уряду та реквізиції, що посилювали ненависть до загарбників. З 10 до 14 травня у місті більшовики провели мітинги проти гетьманату П. Скоропадського та підіймали дрібні повстання по селах повіту. Для контролю повсталих територій у червні до Єлисаветграда прибув легіон Українських січових стрільців, які дислокувалися до того в Олександрівську: «Австрійське військове командування, занепокоєне зростанням популярності В. Вишиваного та УСС серед місцевого населення, вирішило передислокувати очолювані ним підрозділи в найбільш загрожені повстанцями райони Херсонщини» [10, с. 44]. Так, 10 червня 1918 року групу В. Габсбурга було перекинуто з Олександрійська до Єлисаветграда, а в кінці червня до міста прибули Кіш та вишкіл УСС.

Стосунки населення й січовиків добре склалися, на відміну від німецьких та австро-угорських військ, оскільки УСС зупинили грабіжницьку політику окупантів, брали майно жителів під охорону, зупинили розправи над людьми. Перед вступом на землі Наддніпрянщини полк отримав наказ: «Ніяких насильств і боротьби не зводити, а суперечки полагоджувати поки що своїм громадським судом. Кара смертна заборонена... Поводження з людьми має бути чемне. Говорити тільки по-українськи до населення» [3, с. 185].

Січові стрільці на Єлисаветградщині проводили просвітницьку роботу. В. Вишиваний згадував «Всюди, де тільки було треба, ішли стрільці з охотою помагати братам у розбудові українського життя» [10, с. 142-143]. У Єлисаветграді УСС не видавали преси, на відміну від Олександрівська, де січовики дислокувалися до Єлисаветграда. Проте появу першої української преси Олександрівська, а саме — часопису «Січ», дослідниця історії преси Запоріжжя Т. Хітрова пов'язує з інформаційною діяльністю УСС [11, с. 111].

Січовики не перенесли до Єлисаветграда свій часопис, як робили це інші війська. Після відходу легіону з Олександрівська гетьманський комісар закрив часопис «Січ» та заарештував його працівників, відомості про що знаходимо у спогадах В. Вишиваного [10, с. 144]. Імовірно, саме жорстокі дії з боку гетьманської адміністрації завадили УСС видати в Єлисаветграді свій часопис.

Культурно-освітня робота Січових Стрільців на Єлисаветградщині полягала в підтримці місцевих «Просвіт» та народних шкіл, організації читалень та аматорського драматичного гуртка, оркестру та різноманітних масових заходів. Улітку, коли школи були закриті, стрільці організовували народні, вечірні, недільні школи з однією метою: розповісти про славне козацьке минуле, розбудити національну свідомість селян. Драматичні гуртки виникали спонтанно та повсюди, стрільці приєднувалися до гуртків «Просвіти», організовували свої. Населення краю полюбляло стрілецькі вистави. С. Тобілевич (вдова І. Тобілевича) високо оцінювала культурно-освітню, пропагандистську роботу стрільців серед селян та міщан. Вона писала: «Люде мені оповідали, що коли в неділю стрілецький хор співав у церкві під час служби божої, то народу бувало так багато, як на Великдень. А коли у школі відбувалися відчити з історії минулого України, то людей теж бувало багато, а коли увечері грали яку комедію чи драму, то половина народу мусіла за браком місця стояти за театром» [2, с. 27]. Наскільки дружні стосунки склалися між місцевими жителями та галичанами, що й ті, й інші тяжко сприйняли переведення УСС з Єлисаветграда, В. Вишиваний згадував: «З болючим серцем ми покидали Наддніпрянщину» [10, с. 146].

Перший у місті українськомовний часопис «Новий Шлях» побачив світ на початку квітня 1918 року. Видання мало підзаголовок «Народня Українська Соціалістична Газета», нижче жирним шрифтом через усю шпальту розміщувалися два гасла: «Хай живе Українська Народня Республіка» та «Хай живуть українські установчі збори», ці гасла коротко і чітко описали ідейно-політичне спрямування газети. Редагував «Повий Шлях» О. Семененко, громадський та політичний діяч, письменник, мемуарист. Видавався часопис Єлисаветградською Керівничою Радою за участі Єлисаветградської повітової Ради селянських депутатів, повітової Земельної Управи та союзу кредитових Кооперативів, редакція розміщувалася у приміщенні Українського соціалістичного робітничого клубу. Виходив «Новий Шлях» тричі на тиждень, вартість номера становила 20 копійок. В оголошенні про передплату зазначалося, що до співпраці запрошуються свідомі українські та російські сили, які стоять на ґрунті української державності.

Газета складалася з таких розділів: 1) Офіційний відділ; 2) Передова; 3) Статті по національно-політичним питанням; 4) Фейлетони; 5) Телеграми; 6) 3 газет; 7) Місцеве життя; 8) По Україні; 9) На повіті; 10) Кооперативний і агрономічний відділ; 11) Дописи.

У розділі «Статті по національно-політичним питанням» висвітлювалися проблеми української мови, національної символіки, державності та незалежності. Наприклад, у № 5 від 26 квітня 1918 року був опублікований матеріал «Крівавою стежкою», у ньому йшлося про те, що над Єлисаветградською управою має бути український державний жовто-блакитний прапор замість червоного, який вважався знаменом революції, оскільки останній втратив своє символічне значення боротьби за волю і став прапором іншої держави: «Згідно затвердженню більшовицьким урядом Росії, з 8 квітня червоний прапор являється не ознакою тільки інтернаціональної боротьби за волю, національним прапором Росії, замісто трехколірового». Автор наголошував, що червоний прапор на установах Української Держави символізує насильство та пригнічення: «Тим більше, що у нас є свій національний, державний, не меньше червоного революційний — прапор жовто-блакитний. За піднесення його в старі часи одсилали не ближче, як і за червоного».

У тому ж матеріалі йшлося про те, що більшовицька російська політика має не класову, а виразну антиукраїнську спрямованість: «Украинских голов не жалеть! — було гаслом Муравьева у Києві, що на „остриях штыков принес власть с севера“... і по наказу тому, „брати“ рвали й палили наші прапори, били і різали наших діячів, убивали всіх, хто був українцем, в тім числі і соціалістів-революціонерів (Зарудний О., Бачковський) і багато інш., з чого видно, що то не була тільки клясова війна».

Оскільки видавці прагнули охопити й російськомовну аудиторію, у деяких номерах подавався від редакції короткий українсько-російський словник: «Аби полегшити читання нашої газети тим хто цілком не розуміє української мови, редакція утворює відділ „Наш словник“», йшлося у матеріалі «Від редакції».

На початку літа 1918 року Єлисаветградське повітове земство почало видавати двічі на тиждень газету «Вестник Елисаветградского Земства». У різний час редагували газету М. Могила, В. Адамов, останній редактор — Г. Нестеренко. Газета містила рубрики: новин — «На Україні» (публікувалися новини та повідомлення У ТА), «В Росії», «За кордоном», «Місцеве життя», сільського господарства — «Питання сільського господарства». Більшість новин, аналітика, публіцистика та офіційні повідомлення подавалися без зазначення рубрики. Згодом з'явилася публіцистична рубрика «Маленький фельетон».

Видання виходило у період Гетьманату П. Скоропадського, будучи фактично єдиним офіційним органом, згодом, відповідно до змісту публікацій, почало підтримувати діяльність створеного в серпні 1918 року Українського Національного Союзу (його осередок у Єлисаветграді очолював Т. Біланенко).

У № 20 від 9 серпня був розміщений матеріал під назвою «Український Національний Союз», який інформував про створення союзу, його мету, напрямки діяльності та статут: «На Вкраїні заклався Український Національний Союз, мета якого — утворення міцної самостійної української держави, боротьба за законну владу на Вкраїні...» тощо, але у чіткій опозиції до Гетьманату газета не перебувала та висвітлювала діяльність гетьмана. У виданні не було гострих матеріалів, які дискредитували б політичних опонентів, проте в № 41 від 17 листопада був розміщений фейлетон «З казок життя», який у притаманній жанру формі висміював діяльність гетьманського кабінету міністрів. У зображенні дійсності прослідковуються інтертекстуальні зв'язки — наприклад, процес призначення міністрів автор зобразив у стилі сцени обрання отамана з повісті М. Гололя «Тарас Бульба»: «Той гострий, а той занадто м'ягкий, той лівий, а той правий... — Шила. Шила, просимо на міністра освіти! Вигукнули одні. — В... ваше шило, — крикнули другі, не хочемо, не дамо, не допустимо!..».

Газета була російськомовною, але публікувалися й матеріали українською мовою. З № 33 від 20 жовтня починає виходити під назвою «Вісник Єлисаветського Земства», частка українськомовних матеріалів зростає, а згодом виходить винятково українською мовою.

Видання створювало український національний дискурс, протистояло російській ідеологічній експансії в Україні. У № 24 від 23 серпня з'явився матеріал «Чи українська земля Херсонщина?», який продовжував українсько-російську дискусію про національно-культурну приналежність Херсонщини. Автор, апелюючи до історичного минулого краю (йшлося про території сучасної Кіровоградщини), доводив, що землі Єлисаветградського та Олександрійського повітів належали Війську запорозькому, тому історично є українськими.

Оскільки основним джерелом прибутку мешканців краю було сільське господарство, цій проблематиці редакція приділяла багато уваги в детальних статтях — від питань господарської політики (зокрема, про реалізацію сільськогосподарської продукції), законодавства галузі, державної заготівлі хліба, — до прикладних теоретичних питань. З № 22 від 16 серпня 1918 року з'явилася рубрика «Питання сільського господарства». У рубриці новин «Місцеве життя» часто інформували про наради агрономів повіту, новини сільського господарства та кооперативного життя краю, прогнози погоди.

Редакція приділяла значну увагу питанням народної освіти, зокрема, публікувала розпорядження Міністерства Народної Освіти, повідомлення про вчительські конференції, про прийняття до вчительських інституцій, розглядала побутові проблеми шкіл тощо. Газета популяризувала ідею заснування, устаткування та підтримки української школи: «...всім весело, настрій підвищений, а особливо І гімназія — аж підстрибує від радощі! Деж! Таке село велике і досі не мало середньої школи, а зараз вона відкривається, та ще й своя рідна — українська...» (№ 41 від 17 листопада). Підтримувала впровадження рідної мови у навчальний процес: «В часи, коли від учителя потрібується найбільш творчої роботи в школі, щоб забезпечити для неї самий важливий прінціп педагогіки — це навчання мовою матері...» (№ 33 від 20 жовтня).

Єлисаветградський Кредитний Союз кооперативів 28 вересня 1918 року видав кооперативно-громадський тижневик «Наша хата». У зверненні від редакції зазначалося, що виходитиме газета, але за типоформувальними ознаками «Наша хата» відповідала журналу: малий формат (близький до А 4), об'єм в середньому 26-28 сторінок. На другій шпальті подавався зміст номера, який складався переважно з аналітичних та публіцистичних жанрів. Частка новин була мінімальною, притому подавалися новини з широким терміном актуальності. Редагував часопис чиновник та кооператор, голова Національного союзу, член Трудового Конгресу, голова єлисаветградського «Союзу споживчих товариств» Т. Біланенко.

Тижневик мав п'ять розділів: кооперативний, громадсько-політичний, культурно-просвітній, агрономічний, дописи з місць. Серед рубрик новин були такі: «Діяльність Просвіти», «По Україні», «За кордоном». Про кооперативну справу в Україні інформувала рубрика «Кооперативне життя», яка ділилася на підрубрики — про кооперацію в Єлисаветграді та інших містах країни, за назвами міст. Листи від читачів публікувалися в рубриці «Дописи».

Раз на два дні виходив додаток до журналу «Відомості тижневика Наша Хата», який мав формат стінгазети (текст був надрукований з одного боку). Додаток містив накази повітового коменданта та військового начальника Єлисаветграда; оповіщення та постанови Директорії УНР; накази Армії УНР; накази та оповіщення інших адміністративних установ, оголошення про заплановані офіційні заходи тощо. В кожному випуску розміщувався один публіцистичний матеріал ідейно-політичного спрямування (іноді — декілька). Додаток продавався окремо від журналу за 30-35 копійок.

Видання просувало ідеологію кооперативного руху, який мав на меті звільнення українського селянства від бідності та гніту великого приватного капіталу. Орієнтуючись на сільських жителів, редакція поміщала прикладні матеріали, які б допомагали вести господарство. У першому номері була надрукована програмна стаття: «Позаяк економічний добробут нашої Української людности в значній мірі залежить від поспіху хліборобства, ми будемо давати в нашому органі статті по сільському господарству і закликаємо агрономів, господарів та інших осіб, котрі можуть допомогти розвиткові цієї галузі промисловости, приймати участь у нашій праці».

Проте засновники часопису чудово розуміли необхідність не тільки матеріального визволення, але й духовного, культурного та національного відродження: «Звертаючи увагу на те, що наша Українська людність багато тратить через відсутність громадської та національної свідомости і не може себе на ту височінь політичного становища, котра відповідає силам і здольности нашого народу, а через це неухибно підпадає під впливи чужої культури,... — наш орган вважає необхідним вести громадсько-політичну пропаганду, запрошуючи громадських діячів допомогти в з'ясуванні нашому народові його пригніченого становища, пробудити в ньому громадську, національну та політичну свідомість.... Через це ми лічимо своїм обов'язком відкрити як найшвидше двері нашого органа для культурно-просвітньої роботи, віддаючи їй як найбільше місця». Так, видавці хотіли створити платформу для комунікації людей, яким не байдужа доля України, канал для популяризації ідеї економічного, національного та політичного відродження.

Видавці часопису тісно пов'язували економічне процвітання з національним відродженням та незалежністю. Роботу над «збагаченням» населення проводили в одному ключі з культурно-просвітньою діяльністю, що позначилося на ідейно-політичному дискурсі видання. У тому ж № 1 була поміщена стаття П. Приходька «Кооперація і культурно-просвітня робота», у якій подавалася ідея, що матеріальна заможність народу — шлях до незалежності: «І кооперація, не гаючи дорогого часу, повинна старанно взятися за організацію економічних сил народу, цеї основи народного життя, напружити всі свої сили, прикласти все знання й уміння, щоб розвинути як найбуйніше продукційні сили нашої людности, щоб вивести нашу країну з економічного занепаду на шлях економічного добробуту, бо економічний занепад веде людність до економічного поневолення й визискування її більш сильними економічно сусідами, а економічна неволя та визискування народу веде його й до культурно-національної неволі».

Другою складовою національної незалежності видавці вважали якісну освіту для широких народних мас, оскільки неосвіченість перешкоджає економічному добробуту та організованості: «Ми бідні, бо темні!». Тому ставили завдання перед кооперацією та виданням — просвітити населення. Для досягнення мети серед дорослого населення України, на думку П. Приходька, потрібно закласти цілу мережу вечірніх та недільних шкіл, організувати комплекс загальноосвітніх та спеціалізованих лекцій-бесід, які б дали людям знання з історії, культури та географії, економіки рідного краю, основних та спеціалізованих. Ще одною важливою для процвітання народу складовою, яку потрібно викладати в навчальних закладах, автор називав уміння організувати розпорошені економічні сили народу — «в єдності — сила».

П. Приходько зазначав, що для підвищення культури мас замало лише освіти та науки. Цю місію має виконувати культурне дозвілля народу та розумні розваги. Для цього потрібно закласти народні театральні вистави, народні свята, вечірки, проводити організацію різних культурно-просвітніх гуртків (хори, музичні та драматичні гуртки) та спортивно-патріотичних товариств типу «Січі» та «Сокола».

На думку автора, керувати та об'єднувати всі культурно-просвітні установи має товариство «Просвіта», яке необхідно постійно підтримувати роботою та фінансами. Для економічної спроможності та дієвості «Просвіта» має тісно співпрацювати з кооперативами: «При такім напрямі культурно-просвітньої роботи кооперативів освіта широкою рікою поллється в народні маси й підніме їх свідомість та культурний рівень, що відіб'ється й на поліпшенні економічного добробуту населення».

На шпальтах періодичного видання розглядалися й питання, пов'язані з заснуванням українських навчальних закладів у Єлисаветграді та повіті. У статті «Скрутне становище» (№ 1 від 28 вересня) Т. Біланенко виклав свої міркування з приводу відкриття в місті Державної гімназії, матеріальної підтримки нового закладу місцевими кооперативами та спілками. Автор підняв питання про необхідність навчання й патріотичного виховання в новому навчальному закладі дітей селян-кооператорів: «Зостається Українській людности заходжуватися біля будування своєї освіти на свої кошти, в своїй рідній землі, бо те, що ранійшими збудоване, призначається, аби з українських дітей робили калік перевертнів».

Пропаговані часописом ідеї втілювалися в життя свідомими українцями Єлисаветграда. У 1918 році редактора «Нашої хати», голову повітової управи Т. Біланенка було обрано очільником Єлисаветградської спілки споживачів товарів. За його правління організація виділила 10 тис. крб. на підтримку місцевої «Просвіти», 5 200 крб. — на курси українознавства [3, с. 233].

Ще однією ідейною лінією «Нашої хати» була необхідність закладення рідної школи. У матеріалі «Про рідну мову» (передрукованому з харківського кооперативного видання «Внешкольное образование») йшлося: «Взагалі без рідної школи Україна не могла здобути справжньої освіти, ні виховання, і через те була засуджена на неуцтво, бідність, тяжкий культурний, моральний і економічний занепад» (№ 1 від 28 вересня 1918 року).

«Наша хата», як й більшість проукраїнських видань того періоду, відстоювала ідею впровадження української мови в органи влади, у громадські установи, земства, суди та школи. При цьому наголошувалося на ролі рідної мови у навчальному процесі: «Рідна мова як вираз оригінальної думки і психології народу, як наслідок його духовного життя й розвитку протягом цілих віків визнається найкращим знаряддям для навчання й виховання, для організації й розповсюдження освіти. Рідна мова, рідна література, — то є душа народу, яку не можна відкидати або калічити без великої шкоди для всього народнього организма».

З 15 січня 1919 року замість додатку почала виходити щоденна газета «Наша Хата» з підзаголовком «Щоденна громадсько-політична кооперативна газета». У вихідних даних зазначалося, що 1919 — перший рік видання, редактор — Т. Біланенко. Випуск паралельно з журналом щоденної газети, очевидно, був зумовлений необхідністю більш оперативного інформування населення та активного просування національної ідейно-політичної концепції.

В оголошенні про передплату зазначалося, що газета відстоює інтереси селян, робітників і трудової інтелігенції. Видання мало відділи: офіційний; статті з загальних питань; нариси, оповідання, вірші, жарти; огляд політичних подій в Україні та в інших державах; громадське життя всіх народів; хроніка міста та села; статті з кооперації, сільського господарства та інших галузей; дописи; оповістки, а також відділ обміну думками та вчительського життя, по мірі потреби планувалося вводити нові підрозділи.

У газеті «Наша хата» значну частину площі займали передруки з центральної періодики. Зросла частка матеріалів інформаційних жанрів, друкувалися телеграми від УТА та повідомлення від інформбюро УНР, ідейно-політична лінія та проблемно-тематичне спрямування було тотожним до тижневика, тобто на шпальтах популяризувалися основні ідеї — заснування та розвиток української школи, рідної мови та видання української книги.

У № 21 від 14 лютого 1919 року була надрукована стаття відомого письменника, українського есера В. Поліщука «Совітська влада і українство», де йшлося про вплив політики більшовизму на український народ, про пригноблення більшовиками українських національних цінностей та нівелювання національних потреб українського пролетаріату: «Національні ж потреби українського пролетаріату повинні навіть і в теперішнім перехіднім моменті стояти в першій черзі». Автор міркує, що тенденція ставити національне питання поряд із соціальним, притаманна визвольним ідеям багатьох народів, може бути помилковою для України.

Під напором російської пропаганди українській пресі доводилося відстоювати право українців на свої землі, на державність. У тому ж номері була передрукована стаття С. Шелухіна «Українська державність і самовизначення», яка продовжувала українсько-російську дискусію. С. Шелухін довів, що українці — повноправні власники своєї землі: «Україна має право на свою державність на підставах: 1) історико-юридичній і 2) самовизначення.... У всякому разі український народ себе не віддав під владу великоруського народу ні його більшости, ні його партій, ні його інтелігенції, а через те всякі претензії їх, як чужинців, великоруських націоналістів, централістів і імперіалістів, поработителів, русифікаторів і т. п. цілком безпідставні й свідчать тільки їх замах на свободу українського народу та його землю, працю й багатства».

Трагічною була доля редактора «Нашої хати». Влітку 1919 року в Єлисаветграді денікінці замордували 18 українців, між них Т. Біланенко [ 12]. Він зробив чи не найбільший внесок з усіх жителів Кіровоградщини початку XX століття для національно-патріотичного та духовно-культурного відродження України.

Опозиційні до влади гетьмана сили 14 листопада 1918 року утворили Директорію та закликали населення України до повстання проти гетьмана. У Єлисаветградському та Олександрійському повітах почали організовуватися загони повстанців. 16 листопада австро-угорські війська залишили Єлисаветград. «22-23 листопада 1918 р. ...влада у місті перейшла до прихильників Директорії УНР. Певний час у Єлисаветграді розміщувався штаб Південно-Східної групи армії УНР, який очолив відомий у майбутньому командир українських повстанців Андрій Гулий-Гуленко» [4, с. 169].

У кінці грудня 1918 року штаб Південно-Східної групи Республіканських військ УНР почав видавати у Єлисаветграді офіційну щоденну соціалістичну газету «Республіканець», яку редагував П. Коробчанський. В оголошенні про передплату зазначалося, що газета одстоює інтереси трудового селянства та пролетаріату. Газета складалася з офіційного відділу (оголошення, накази та постанови влади), новин, які подавалися в рубриках «За кордоном», «По Україні», «На фронтах», «Місцева хроніка», «По повіту», «На Херсонщині» та публіцистики ідейно-політичного спрямування. Газета поширювала ідею створення незалежної Української республіки з соціалістичним та демократичним устроєм.

У газеті працював відомий письменник В. Поліщук — автор публіцистичних статей, який роз'яснював читачам у зрозумілій та доступній формі сенс політичного руху Директорії УНР та трудового конгресу. В. Поліщук писав: «Шлях наліво, згода з Совітською Росією несе за собою загрозу винищити нашу культуру, поставити нас на старе місце експлуатації з боку росіян, нав'язати нам такі форми правління, які в самій основі не підходять для нашої країни» (№ 32 від 31 січня 1919 року).

Матеріали автора були насичені ультрареволюційною фразеологією, що не притаманно іншій проукраїнській пресі Єлисаветграда: «Ще не один іспит чекає нас, ще не один рік буде литися кров у боротьбі за кращу долю... Але які б фази не проходив революційний рух на Україні, проте трудящий народ візьме верх, бо того вимагає життя» (там само).

Виступаючи за єднання України (у культурно-географічному вимірі), В. Поліщук розпалював класову ворожнечу, широко використовував маркери та агресивну лексику соціалістичного дискурсу: «Місця для буржуазії в ньому немає, бо з ворогом спільної роботи не може бути, а хто, як не одвічний ворог трудящих людей — капіталісти, поміщики та всякі інші буржуа?» (№ 33 від 1 лютого 1919 року).

Очевидно, на стиль автора вплинула прихильність до українського есерівського руху. Загальне «огрубіння» мови газети можна пояснити вимогами ідейно-політичної боротьби, оскільки газета видавалася у період жорстких військових подій на теренах України, на відміну від попередніх проукраїнських часописів, які видавалися у більш стабільний час.

Загалом мові ідейно-політичного дискурсу української преси Єлисаветграда притаманний виважений поміркований стиль без надмірного вживання штампів, слів-маркерів чи агресивної лексики, характерних для більшості соціалістичної, більшовицької, повстанської та монархічної преси Єлисаветграда.

Останній відомий номер «Республіканця» вийшов 1 лютого 1919 року. Проти влади Директорії більшовики Єлисаветграда вели постійну боротьбу, підіймали на повстання селянство. 20 січня 1919 року війська Директорії оголосили у Єлисаветграді стан облоги. 2 лютого більшовиками було захоплено центральну частину Єлисаветграда, а вже 6 лютого українські війська відступили, владу в місті захопили більшовики.

Отже, українська преса Кіровоградщини 1917-1918 років представляла інтереси місцевого населення: інформувала про реальну соціально-політичну обстановку в краї та Україні; вела ідейно-політичне протистояння з силами поневолювачів; гуртувала навколо себе українську громаду; мобілізувала населення на боротьбу за національно-культурне відродження, пояснюючи історико-культурні причини загарбання українців іншими народами; популяризувала освіту, оскільки саме в знаннях вбачалася могутня зброя проти загарбників; відстоювала ідеї рідної мови, школи, культури та історії українського народу; пропагувала ідеї державності та соборності України.

Список джерел та використаної літератури

Розділ 1. Революційні події доби Першої УНР Центральної Ради (1917-1918) в Єлисаветтрадському повіті

Глава 1. «Конфлікт революцій на Поінгуллі» в 1917-1918 рр.

1. Бейкер М. Погляд одного історика на розвиток сучасної історіографії Української революції 1917-1920 рр. / М. Бейкер // Україна модерна. — 2005. — №9. — С. 69-77.

2. Босько.В. Історичний календар Кіровоградщини на 2018 рік. Люди. Події. Факти / В. Босько. — Кропивницький, 2017. — С. 60-64.

3. Війна з державою чи за державу. Селянський повстанський рух в Україні 1917-1921 рр. / Під заг. ред. В. Лободаєва. — Х., 2017.

4. Грациози А. Большевики и крестьянство на Украине, 1918-1919 годы. Очерк о большевизмах, націонал-социализмах и крестьянских движениях / А. Грациози. — М., 1997.

5. Грінченко В. Аграрні перетворення на Єлисаветградщині 1917-1923 рр. / В. Грінченко // Кіровоградщина на зламі тисячоліть: стан, проблеми, перспективи. — Кіровоград, 1999. — С. 63-67.

6. Годы борьбы. Сборник материалов по истории революционной борьбы на Зиновьевщине. — Зиновьевск, 1927. [Електронний ресурс]. — Режим доступу: http: // library.kr.ua/elib/zinov/zinl. html.

7. Гусейнов Г. Тіні забутого парку / Г. Гусейнов. — Л., 2007.

8. Державний архів Кіровоградської області (ДАКО). — Ф.П. — 5909, on. 1, спр. 34.

9. Кизименко П. Пам'ять степів. Історичні нариси з минулого рідного краю / П. Кизименко. — Кіровоград, 2004.

10. Ковальчук М. Збройна боротьба в Єлисаветграді в лютому 1918 р. / М. Ковальчук // Між Бугом і Дніпром. Науково-краєзнавчий вісник Центральної України. Вип. IV. — Кіровоград, 2015. — С. 222-228.

11. Лободаєв В. Революційна стихія. Вільнокозацький рух в Україні 1917-1918. — К., 2010.

12. Матеріали обласної науково-практичної історико-краєзнавчої конференції «За волю і долю України» (Наш край у 1917-1920 роках). — Кіровоград, 2002.

13. Савченко В. Проект «Україна». Вольная Одесса — Одесская республика — Юго-Западный край / В. Савченко. — Х., 2013.

14. Скоропадський П. Спогади / П. Скоропадський. — К., 1995.

15. Степанова О. Білі плями історії: Єлисаветград 1917-1918 [Електронний ресурс]. — Режим доступу: -plyamy-istoriyi-yelysavetgrad-1917-1918/

16. Шевченко С. Кавалерія: від Єлисаветградського кавалерійського училища до Української кіннотної військової школи ім. Будьонного / С. Шевченко. — Кіровоград, 2015.-С. 120-154.

17. Шепель Ф. Ніхто не хотів вмирати, або репресований Єлисавет-Зінов'євськ-Кірове-Кіровоград / Ф. Шепель. — Кіровоград, 2014. — С. 83-88.

18. Чикаленко Є. Щоденник (1907 — 1917). В 2 Т. / Є. Чикаленко. Т. 1.- К., 1998.

Глава 2. Народне повстання 1918 р. у Єлисаветграді. Історія забутої звитяги

1. Амфитеатров-Кадашев В.Страницы из дневника // Минувшее: Исторический альманах / В. Амфитеатров-Кадашев. — Т. 20. — М.; СПБ, 1996.

2. Антонов-Овсеенко В. Записки о гражданской войне. В 3 Т. / В. Антонов-Овсеенко. — Т. 2. - М., 1928.

3. Беленкин Б. Чёрная тень революции (атаманша Маруся) /Б. Беленкин, Я. Леонтьев // Отечественная история. — 2002. — № 4. — С. 169-178.

4. Босько В. Маруся Никифорова встановлювала Радянську владу в Єлисаветграді / В. Босько // Народне слово -1993. — 28 січня.

5. Верстюк В. Махновщина. — К., 1991.

6. Вестник Одесского земства. — 1918. — 9 марта.

7. Годы борьбы. Сборник материалов по истории революционного движения на Зиновьевщине. — Зиновьевск, 1927. [Електронний ресурс] / Режим доступу: .

8. Голос Юга. — 1918. — 10 марта.

9. Голос Юга. — 1918. — 1 апреля.

10. Гусейнов Г. Принцеси революції / Г. Гусейнов. — К., 2017.

11. Державний архів Кіровоградської області (ДАКО). — Ф. 78. — On. 1. — Спр. 467.

12. ДАКО. — Ф. П. — 5909. — On. 1. — Спр. 34.

13. ДАКО. — Ф. П. — 5909. — On. 1. — Спр. 10.

14. ДАКО.  — Ф. 18.  — On. 1.  — Спр. 578.

15. Известия комитетов Елисаветградских социалистических партий. — 1918. — 15 лютого — 2 березня; 8(21) марта.

16. Кизименко П. Пам'ять степів (Історичні нариси з минулого Кіровоградщини) / П. Кизименко. — Кіровоград, 2003.

17. Кобзар В. Подорож у «Байгород» / В. Кобзар // Кіровоградська правда. — 1982. — 28 липня; До питання про художню та історичну правду повісті «Байгород» / В. Кобзар // Майстер слова. — Кіровоград, 1982. — С. 36-42.

18. Ковальчук М. Битва двох революцій: Перша війна Української Народної Республіки з Радянською Росією. 1917—1918 рр. В 2 Т. /М. Ковальчук. — Т. 1. — К., 2015.

19. Ковальчук М. Збройна боротьба у Єлисаветграді в лютому 1918 р. / М. Ковальчук // Між Бугом і Дніпром. — Кіровоград, 2015. — С. 222-228.

20. Леонтьев Я. Маруся Никифорова перед ревтрибуналом: история одного показательного процесса / Я. Леонтьев, Д. Рублёв // Атаманщина и партизанщина в гражданской войне: идеология, военное участие, кадры. — М., 2015.

21. Махно Н. Воспоминания в З Т. / Н. Махно. — Т. 2. — К., 1991.

22. Митрофаненко Ю. «Народне повстання» 1918 р. у Єлисаветграді / Ю. Митрофаненко // Наукові записки Інституту політичних і етнонаціональних досліджень ім. І.Ф. Кураса НАН України: збірник наукових праць. — С. 95-125.

23. Наша жизнь. — 1919. — 7 февраля.

24. Плачинда С. Юрій Яновський / С. Плачинда. — К., 1967.

25. Постолатій В. Марія Никифорова — людина та отаманша: факти і міфи / В. Постолатій // Матеріали науково-практичної конференції «За волю і долю України» (Наш край у 1917-1920-х роках). — Кіровоград, 2001. — С. 86-93.

26. Правда. — 1919. — 25 января.

27. Тарковская М. Отец и сын в зеркале судьбы / М. Тарковская // [Електронний ресурс]: Режим доступу: zerkale_sudbi.html#20480.

28. Цетлин М. Маруся-анархистка / М. Цетлин/ [Електронний ресурс] / Режим доступу: -131284.html.

29. Чоп В. Маруся Никифорова / В. Чоп. — Запорожье, 1998.

30. Яновська О. Спогади про брата / О. Яновська // Лист у вічність. — К., 1990.

31. Яновський Ю. Байгород / Ю. Яновський // Чотири шаблі. — К., 1990.

Глава 3. «Сто днів» Центральної Ради в Єлисаветі

1. Державний архів Кіровоградської області (ДАКО). — Ф.78, оп.1, спр.706.

2. ДАКО. — Ф. 78 Ф.18, оп.1, спр. 578-277 с.

3. ДАКО. — Ф.78, оп.1, спр. 712.

4. Українська Центральна Рада. Документи і матеріали у двох томах. Том 2. 10 грудня 1917 р. — 29 квітня 1918 р. — К., 1997 р.

5. ДАКО. — Ф.78, оп.1, спр.769.

6. ДАКО. — Ф.78, оп.1, спр.750.

7. ДАКО. — Ф.78, оп. 1, спр.746.

8. Мелешко Ф. Українські Січові стрільці на Єлисаветчині / Ф. Мелешко // КМЛМ. — КН — 2065. — НДФ — 23 с. Машинопис.

9. Известия елисаветградских комитетов социалистических партий. — 1918. — №37. — 10.04 (28.03).

10. Известия елисаветградских комитетов социалистических партий. — 1918. — №38. — 11.04 (29.03).

11. Известия елисаветградских комитетов социалистических партий. — 1918.— №40.—26.04 (13.04).

12. Известия елисаветградских комитетов социалистических партий. — 1918. — — №34.— 6.04 (24.03).

13. Новий шлях. — 1918. — №5.

14. Голос Юга. — 1918. — №58. — 14.04 (1.04).

15. Голос Юга. — 1918. — №59. — 16.04 (3.04).

16. Голос Юга. — 1918. — №62. — 19.04 (6.04).

17. Голос Юга. — 1918. — №73. — 3.05 (20.04).

18. Голос Юга. — 1918. — №120. — 2.07 (19.06).

19. Семененко О. Харків, Харків... / О. Семененко. К., 1977.

Розділ 2. ДОБА ГЕТЬМАНАТУ (квітень-грудень 1918 р.)

Глава 1. Конфлікт прапорів або Дума проти Гетьманату

1. Голос Юга. — 1918.  — №120. — 2.07(19.06).

2. ДАКО. — Ф.18, оп. 1, спр. 578.

3. ДАКО. — Ф.78, оп. 1, спр. 706.

4. ДАКО. — Ф.78, on. 1, спр. 712.

5. Шевченко С. Кавалерія: від Єлисаветградського кавалерійського училища до Української кіннотної військової школи М. Будьонного / С. Шевченко. — Кіровоград, 2015.

6. Шепель Ф. А міським головою був Чижевський Іван Костянтинович... / Ф. Шепель // Вечірня газета. — 1996. — 15 листопада.

7. Купчинський, Р. Мисливські оповідання / Р. Купчинський. — Вінніпег, 1964.

Глава 2. «Селянська війна 1918 р. Канізьке повстання»

1. Авторські польові дослідження Ю. Митрофаненка. Записано від Куниці Марії Борисівни (1920 р.н.).

2. Булгаков М. Романы. — Кишинёв, 1988.

3. Воспоминания С. А. Сандула (на правах рукопису). — 8 арк.

4. Годы борьбы. Сборник материалов по истории революционного движения на Зиновьевщине. — Зиновьевск, 1927. [Електронний ресурс] / Режим доступу: http:// library.kr.ua/elib/zinov/index.html.

5. Гражданская война на Украине (1918 — 1920). Сборник документов и материалов в 3-х т., 4 кн. Т. 1, кн. 1/ под. ред. И. К. Рыбалки. — К., 1967. — 876 с.

6. Державний архів Кіровоградської області (ДАКО). — Ф. Р-2, спр.3880.

7. ДАКО. — ф. П-5909, оп. 1, спр. 3.

8. ДАКО. — ф. П-5909, оп. 1, спр. 4.

9. ДАКО. — ф. П-5909, оп. 1, спр. 35.

10. Колєчкін В. Канізьке повстання 1918 р. у документах Державного архіву Кіровоградської області / В. Колєчкін // Між Бугом і Дніпром. Науково-краєзнавчий вісник Центральної України. Вип. VII. — VIII. — Кропивницький, 2018. — С. 35-45.

11. Митрофаненко Ю. Канізьке повстання 1918 р. (спроба реконструкції події за спогадами учасників) / Ю. Митрофаненко // Наукові записки КДПУ імені Володимира Винниченка. Серія: Історичні науки. — 2012. — Вип. 16. — С. 122-126.

12. Спогади А.П. Паровіна (на правах рукопису). — 10 арк.

13. Спогади М.Я. Данілова (на правах рукопису).

Глава 3. Українські січові стрільці на Єлисаветградщині

1. Ар. А. До історії повстань на Україні // Український стрілець. 1920. 15 грудня. — С. 13-14.

2. Бабюк А. Українські Січові Стрільці на Україні // Вістник Союзу Визволення України. 1918. 4.10. — С. 143-146.

3. Боротьба за возз'єднання Західної України з Українською РСР 1917-1939: Збірник док. і матер. Київ: Наукова думка, 1979. — 557 с.

4. Босько В. Українська справа в Єлисаветграді // Народне слово. 1998. 9 вересня.

5. Витвицький В. Стрілецька пісня // Літопис Червоної Калини. Львів, 1997. — №10-12. — С. 495.

6. Вишиваний В. Українські Січові Стрільці з весни 1918 р. до перевороту в Австрії // Запорожець: календар на 1921 р. — С. 84-88.

7. Відродження. Київ, 1918. 2 червня.

8. Гаванський Р. Пам'ятного 1919 року (спомини з Великої України) // Історичний календар Червоної Калини на 1929 рік. Львів, 1928. — С. 124-126.

9. Гірняк И. Спомини. Нью-Йорк: Сучасність, 1982. — 473 с.

10. Гірняк Н. Австрійські та німецькі генерали й дипломати проти Василя Вишиваного // Вісті (Мюнхен). 1961-1962. — С. 102-107.

11. Гірняк Н. Полковник Василь Вишиваний. Вінніпег, 1956. — 71 с.

12. Годы борьбы. 1917-1927. Сборник воспоминаний и материалов по истории революционного движения на Зиновьевщине. — Зиновьевск, 1927. — 128 с.

13. Голос Юга. Елисаветград, 1918. 29 июля.

14. Голос Юга. Елисаветград, 1918. 24 августа.

15. Горбовий М. Від'їзд Українських Січових Стрільців на Велику Україну 1918 // Історичний калєндар-альманах Червоної Калини на 1932 рік. Львів, 1931. — С. 69-70.

16. Гриневич Я. Стрільці на сцені // Літопис Червоної Калини. 1936. №9. — С. 5-6.

17. Діло. Львів, 1918. 12 травня.

18. Друг народа. Елисаветград, 1918. 22 декабря.

19. Думін О. Історія Легіону УСС. 1914-1918. Львів, 1936. — 375 с.

20. Елисаветградский день. 1918. 14 (27) июля.

21. Елисаветградский день. 1918. 15 (28) июля.

22. Елисаветградский день. 1918. 10 сентября.

23. За волю України: Історичний збірник УСС. В 50-ліття збройного виступу Українських Січових Стрільців проти Москви 1914-1964 / Гол. ред. С. Річицький. Нью-Йорк: Вид-ня Головної Управи УСС, 1967. — 608 с.

24. Заклинський М. Карні експедиції УСС-ів на Херзонщині // Історичний калєндар-альманах Червоної Калини на 1933 рік. Львів,1932. — С. 19-29.

25. Кедрин І. У горнилі революції // Золоті роковини: Калєндар-альманах Українського Народного Союзу на 1967 рік. Нью-Йорк, 1967. — С. 97-106.

26. Компанієць І.І. Становище і боротьба трудящих мас Галичини, Буковини та Закарпаття на початку ХХ ст. (1900-1919 роки). Київ: Вид-во АН УРСР, 1960. — 372 с.

27. Левицький В. Два фрагменти // Історичний календар Червоної Калини на 1935 рік. Львів,1934. — С. 80-82.

28. Лепкий Л. Осінь 1918 р.// Історичний калєндар Червоної Калини на 1927 рік. Львів, 1926. — С. 85-86.

29. Лярішенко Е. Відкритий лист до Пана Рау // Воля (Відень). 1921. 4.6-8. вересень. — С. 264.

30. Мелешко Ф. Південно-Східня Група Армії УНР та її командир отаман Янів // Кіровоградський меморіальний музей Карпенка-Карого. Ф. Мелешка.

31. Мелешко Ф. Українські Січові Стрільці на Єлизаветчині (рукопис зберігається в Кіровоградському музеї Карпенка-Карого) // За волю України: Історичний збірник УСС.Н.-Й., 1967. — С. 198-209.

32. Михайлик М. Українське село в часи національної революції // Літопис Червоної Калини. 1934. №1. — С.14-16.

33. Назарук О. З Херсонських степів // Діло. Львів, 1918. 5 жовтня.

34. Назарук О. Лист про переїзд УСС з України на Буковину // Вісник політики, літератури і життя (Відень). — 1918. — 13 жовтня. — С. 41.

35. Омелянович-Павленко М. Зимовий похід // За державність. Матеріяли до історії війська українського. Збірка 1. Каліш,1929. — С. 28-32.

36. Онуфрик С. Орхестра Українських Січових Стрільців // Історичний календар Червоної Калини на 1934 рік. Львів,1933. — С. 132.

37. Пеленський Д. Осінь 1918 року // Історичний календар Червоної Калини на 1934 рік. Львів, 1933. — С. 75-78.

38. Ріпецький С. Українське Січове Стрілецтво: Визвольна ідея і збройний чин. Нью-Йорк: Вид-во «Червона Калина», 1956. — 360 с.

39. Робітнича газета. Київ, 1918. 4 вересня.

40. Сергійчук В. Погроми в Україні: 1914-1920. Від штучних стереотипів до гіркої правди, прихованої в радянських архівах — Київ : Вид-во ім. О. Теліги, 1998. — 543 с.

41. Скляренко Є.М. Боротьба трудящих України проти німецько-австрійських окупантів і гетьманщини в 1918 році. Київ: Вид-во АН УРСР, 1960. — 284 с.

42. Скоропадський П. Спогади (кінець 1917  — грудень 1918 рр.). Київ — Філадельфія, 1995. — 493 с.

43. Терен-Юськів Т. Михайло Гайворонський — композитор і громадянин // Визвольний шлях. — 1987. — т. — С. 92.

44. Тобілевич Софія. Рідні гості. Нью-Йорк, 1954. — 56 с.

45. Угрин-Безгрішний М. Українські Січові Стрільці // Історичний календар Червоної Калини на 1924 рік. Львів, 1923. — С.49-50.

46. Українська РСР в період громадянської війни. В Зт. Т.1. Київ: Політвидав України, 1967.— 476 с.

47. Українські Січові Стрільці. 1914-1920. Монтреаль: Вид-во І. Федіва, 1955. — 210 с.

48. Федорович В. Україна і Крим в плянах Німеччини й Австро-Угорщини в період першої світової війни // Вісті комбатанта. — 1989. — №5-6. — С. 50.

49. Центральний державний архів вищих органів влади та управління України. — Ф.1 66. — Оп.1. — Спр. 336. — Арк. 4-9.

50. Центральний державний історичний архів у м. Львові. — Ф.361. — Оп.1. — Спр. 163. — Арк.58.

51. Чарнота. Останні західньо-українські частини на Великій Україні // Літопис Червоної Калини. — 1932. — № 9. — С. 14-16.

52. Чого прийшли німці на Україну? Офіційні повідомлення, думки, розмови. Київ: Вид-ня Інформаційного бюро М.В.С., 1918.

Глава 4. «Протигетьманське повстання»

1. Антонов-Овсеенко В. Записки о гражданской войне. В 4 кн. Кн. 4 / В. Антонов-Овсеенко. — М., 1932.

2. Гейко С. Часи тривог і сподівань. Єлисветградщина в епоху Української національної революції (1917 — 1922. Історико-краєзнавчий нарис / С. Гейко. — Кіровоград, 2016.

3. Гусейнов Г. Піщаний Брід та його околиці / Г. Гусейнов. — Д., 2007.

4. Друг народа. — 1918. — 19 грудня.

5. Друг народа. — 1918. — 22 грудня.

6. Друг народа. — 1919. — 19 січня.

7. Дорошенко М. Стежками холодноярськими 1918 — 1923 / М. Дорошенко. — [Електронний ресурс]. Режим доступу: -doroshenko-m-stezhkami-holodnoyarskimi-1918-1923/

8. Ковирьов А. Фотій Мелешко — глодоський революціонер, повстанський отаман, письменник / Ф. Мелешко. — Новоукраїнка, 2008.

9. Ковирьов А. Глодоси — роки боротьби / А. Ковирьов. — Новоукраїнка, 2012.

10. Мелешко Ф. Українські Січові стрільці на Єлисаветчині / Ф. Мелешко// КМЛМ. — КН-2065. — НДФ — 23 с. Машинопис.

11. Пекарчук X. Вояцьким шляхом / X. Пекарчук. — [Електронний ресурс]. Режим доступу:

12. Раковский М. Крах григорьевщины / М. Раковский. — История СССР — С. 35-52.

13. Тинченко Я. Офіцерський корпус армії УНР. В 2 кн. Кн. 1./ Я. Тинченко. — К., 2007.

14. Шевченко С. Кавалерія: від Єлисаветградського кавалерійського училища до Української кіннотної військової школи ім.. Будьонного / С. Шевченко. — Кіровоград, 2015.

15. Шепель Ф. А міським головою був Чижевський Іван Костянтинович... / Ф. Шепель // Вечірня газета. — 1996. — 15 листопада.

16. Яновський Ю. Чотири шаблі / Ю. Яновський. — К., 1990.

Розділ 3. Революційні процеси на теренах краю 1917-1918 Глава 1. Конфлікт революцій на теренах Олександрійського повіту

Архівні джерела

Державний архів Херсонської області

1. ДАХО. — ф. Р. — 1099, оп.1, спр.1.

2. ДАХО. — ф. Р. — 321, оп.1, спр.1.

Державний архів Кіровоградської області

ДАКО. — ф. 7145.

Періодичні видання

Вісник комісаріату Херсонщини Української Народної Республіки. — 1918.

Херсонские губернские ведомости. — 1917.

Свободное Слово (Херсон). — 1917.

Голос Юга. — 1917.

Родной край (Херсон). — 1918.

Література

1. Великая Октябрьская Социалистическая революция. Энциклопедия. / Под ред. П.А. Голуба, Ю.И. Кораблева, М.И. Кузнецова, Ю.Ю. Фигатнера. — М., 1987.

2. Памятная книжка Херсонской губернии на 1910-й год. — Херсон, 1910.

3. Список населенных мест Херсонской губернии. Издание Херсонской Губернской Земской Управы. — Александрия, 1917.

4. Движение частного землевладения Александрийского уезда в 1865-1900 гг. — Александрия, 1900.

5. Статистико-экономический обзор Херсонской губернии за 1913-й год. Издание Херсонской Губернской Земской Управы. — Херсон, 1915.

6. Статистико-экономический обзор Херсонской губернии за 1913-й год. — Херсон, 1915.

7. Памятная книжка Херсонской губернии на 1914-й год. — Херсон, 1913.

8. Історія міст і сіл Української РСР. Кіровоградська область. — К., 1972.

9. Бабій Б. Місцеві органи державної влади Української РСР в 1917-1920 рр. — К., 1956.

10. Великая Октябрьская Социалистическая революция и победа Советской власти на Украине. Хроника важнейших историко-партийных и революционных событий. В двух частях. Часть первая. Большевики во главе трудящихся Украины в период борьбы за победу Великого Октября. Февраль-октябрь 1917 года. — К., 1977.

11. Великий Жовтень і громадянська війна на Україні. Енциклопедичний довідник. — К., 1987.

12. Дмитренко — Думич Ю. Український вузол. Художньо-публіцистичний роман. Нашестя (Хроніка подій: від Жовтневого перевороту в Росії 25 жовтня 1917 — до державного перевороту в Україні 29 квітня 1918). Частина III. — Лубни, 2000.

13. Дубинский И. Летопись памятных дней. — К., 1967.

14. Борці за Жовтень. Збірник коротких біографій активних діячів Жовтневої революції і громадянської війни в Одеській області. Вип. III. — Одеса, 1957.

15. Очерки истории Кировоградской областной партийной организации. — Днепропетровск, 1981.

16. Какурин Н. Как сражалась революция. Том 1.1917-1918 гг. — М., 1990.

17. Директивы командования фронтов Красной Армии (1917-1922 гг.) Сборник документов в 4-х томах. Том 1. Ноябрь 1917 г. — март 1919 г. — М., 1971.

18. Бош Е. Год борьбы. — К., 1990.

19. Белан Ю. Отечественная война украинского народа против немецких оккупантов в 1918 году. — К., 1960.

20. Малиновський Б. Німецький ORDNUNG в Україні в 1918 році. // Константи. Альманах соціальних досліджень — 1999. — №2 (11).

21. Могилянский Н. Трагедия Украины (Из пережитого в Киеве в 1918 г.) // Революция на Украине по мемуарам белых. Сост. С. Алексеев. — М. — Л., 1930.

22. Тимощук О. Охоронний апарат Української держави (квітень-грудень 1918 р.). — Харків, 2000.

23. Бойова юність. — К., 1958.

24. Савченко В. Двенадцать войн за Украину. — Харьков, 2008.

25. Шепель Ф. А міським головою був Чижевський Іван Костянтинович... / Ф. Шепель // Вечірня газета. — 1996. — 15 листопада.

Глава 2. Революція в Притясминні 1917-1918 рр.

1. Авторські польові дослідження Солодаря О.І. — Записано в с. Полуднівка Чигиринського району від Чуба Луки Давидовича (1902 р. н.). 1997 р. // Солодар О. Нариси з історії Чигиринщини / Олександр Солодар. — Черкаси: Відлуння-Плюс, 2003.— 264 с. — С. 174.

2. Авторські польові дослідження Солодаря О.І. — Записано від Телятник (Тютюнник) Ярини Варивонівни (1905 р. н.) у с. Суботів. 1997 р. // Солодар О. Як були коцурівці... / О. Солодар. — Черкаси: вид. Ю. Чабаненко, 2009. — 40 с. — С. 10.

3. Архів УСБУ в Черкаській області. — Спр. 1083. — Т. 1. — Сторінки оригіналів документів, долучені до справи, не пронумеровані.

4. Гражданская война на Украине. — К.,1967. — Т. 1. — Кн. 1.

5. Державний архів Київської області. — Ф. 818. — Оп. 1. — Спр. 13. — Арк. 59-60.

6. Державний архів Київської області. — Ф. 818. — Оп. 1. — Спр. 13. — Арк. 62-63.

7. Державний архів Черкаської області. — Ф. 5625. — Оп. 1. — Спр. 10244. — Т. 1. — Арк. 47.

8. Державний архів Черкаської області. — Ф. Р-548. — Оп. 1. — Спр. 30. — Арк. 215.

9. Державний архів Черкаської області. — Ф. Р-548. — Оп. 1. — Спр. 30. — Арк. 242 зв. — 243, 294 зв. — 395.

10. Державний архів Черкаської області. — Ф. Р-548. — Оп. 1. — Спр. 30. — Арк. 242 зв. — 243, 294 зв. — 298.

11. Державний архів Черкаської області. — Ф. Р-548. — Спр. 19. — Ч. III. — Арк. 187.

12. Державний архів Черкаської області. — Ф Р-2145. — Оп. 1. — Спр. 18. — Арк. 36-37.

13. Донецкий пролетарий. — 1917. — 30 груд. — №47.

14. Дорошенко Д. Як було проголошено Гетьманство у Києві 29 квітня 1918 року / Д. Дорошенко // Нова зоря. — 1927. — Ч. 9. — 6 бер.

15. Жураченко И.В. Мои воспоминания об организации Сов. власти в Чигиринском уезде. 1917-1923 // Фонди Національного історико-культурного заповідника «Чигирин». — КВ. 3436. — ПП. 270. (). — Арк. 18-20.

16. З листа редактору газети «Зоря комунізму» Приходьку І.О. від Воронова І. 4 березня 1971 року, м. Москва. — Арк. 2-4 // Солодар О. Нариси з історії Чигиринщини / Олександр Солодар. — Черкаси: Відлуння-Плюс, 2003. — 264 с. — С. 174.

17. Історія міст і сіл Української РСР. Кіровоградська область. — К.: гол. ред. УРЕ, 1972. — 816 с.

18. Киевлянин. — 1917. — 24 верес. — №223.

19. Киевщина в годы Гражданской войны и иностранной военной интервенции (1918-1920 гг.). Сборник документов и материалов. — К., 1962. — С. 37.

20. Народня воля. — 1917. — 4/17 черв.

21. Народна воля. — 1917. — 3 жовт. — №125.

22. Народна воля. — 1917. — 6 жовт. — №128.

23. Народна воля. — 1917. — 11/24 жовт.

24. Олександрівський районний краєзнавчий музей. — 2060. — Д 890. — Сторінки оригіналу не пронумеровані.

25. Орел С. Розстріляна «Просвіта». — Кіровоград: Центрально-Українське видавництво, 2014. — 156 с.

26. Панькова С. Чигирин і околиця 1917 року. Голоси тогочасної преси / Світлана Панькова // Пам'ятки України: історія та культура. — №2. — С. 138-143.

27. Передвиборчий повітовий з'їзд Селянської спілки // Народна воля. — 1917. — 1/14 жовт.

28. По Київщині // Нова рада. — 1917. — 20 верес. — №141.

29. «Просвіти» соборної України // Слово Просвіти. 2014. — Ч. 7. — 20-26 лют.

30. Реабілітовані історією. Кіровоградська область. Кн. четверта. — Кіровоград: Антураж А, 2007. — 522 с.

31. Реабілітовані історією. Черкаська область. Кн. четверта. — Сміла: Тясмин, 2004. — 504 с.

32. Солодар О. Нариси з історії Чигиринщини / Олександр Солодар. — Черкаси: Відлуння-Плюс, 2003. — 264 с.

33. Спогади учасника Красносільського партизанського загону, що боровся з австро-німецькими загарбниками в 1918 році в районі станцій Цибулеве — Фундукліївка Середіна Павла Хрисанфовича. 15.02.1977 р. // Олександрівський районний краєзнавчий музей. — 1501. — Д 538. — Арк. 1-2.

34. Ушета 1.1. Стежками Холодного Яру /І.І. Ушета. — К.: Т-во «Знання», 1988. — 64 с.

35. Центральний державний архів вищих органів влади та управління України. — Ф.811. — Оп. 1. — Спр. 2. — Арк. 205.

36. Чигиринські вісти. — 1917. — 13 лист. — №1.

37. Чигиринські вісти. — 1917. — 20 лист. — №2.

38. Чигиринські вісти. — 1917. — 27 лист. — №3.

39. Шепель Ф. А міським головою був Чижевський Іван Костянтинович... / Ф. Шепель // Вечірня газета. — 1996. — 15 листопада.

Розділ 4. Звуки музики під грім гармат

(З історія мистецького життя краю в революційну добу)

1. [Анонс] // Известия (Елисаветград). — 1919. — 4 мая. — С. 1.

2. Блажков І. До 110-ї річниці з дня народження Кароля Шимановського / Ігор Блажков // Єлисавет. — 1992. — №4. — 5 серп. — С. 2.

3. Вечер, посвященный памяти великого композитора П.И. Чайковского по случаю 25-летия со дня его смерти: программа-буклет. — Елисаветград: Елисаветградское общество любителей науки и искусства, 1918. // КОКМ, АИ 3816. — 12 с.

4. Г[айсинский] А[дольф]. Рубинштейн как человек, музыкант и общественный деятель (доклад) / Адольф Григорьевич Гайсинский // Голосъ Юга. — 1919. — нояб.

5. Гольдфельд В.М. Воспоминания: машинопись / Виктор Маркович Гольдфельд // Архив автора.— 11 арк.

6. Д-н Е. Пролетарское искусство. Концерт Киевской украинской капеллы // Известия (Елисаветград) — 1920. — 3 окт.

7. Инструкция Музыкального комитета Подотдела искусств Комиссариата народного образования Елисаветградского уезда // Известия. — 1919. — №49. — 16 апр. — С. 3.

8. Кизименко П.М. Пам'ять степів. Історичні нариси з минулого Кіровоградщини / Петро Миколайович Кизименко. — Кіровоград: ПВЦ «Мавік», 2003. — 246 с.

9. Культурно-просветительская работа в уезде // Известия (Елисаветград). — 1919. — №88. — 24 июня. — С. 3.

10. Левитский Н. «Рідна хата» // Голосъ Юга. — 1917. — №36. — 14 лют. — С. 3.

11. Мартирологія українських церков. Т.І. Українська православна церква. Документи, матеріали, християнський самвидав України / Упор, і ред. О. Зінкевич, О. Вороник. — Торонто-Балтимор, Укр. вид. «Смолоскип» ім. В. Симоненка, 1987. — 1042.

12. Мобилизация духовых инструментов // Известия (Елисаветград). — 1919. — №24. — 14 марта. — С. 4.

13. Музыкальный комитет // Известия (Елисаветград). — 1919. — №36. — 30 марта. — С. 3.

14. Нейгауз Г.Г. Размышления, воспоминания, дневники. Избранные статьи. Письма к родителям / Генрих Густавович Нейгауз [общ. ред. С.Г. Нейгауза, Д.В. Житомирского, Я.И. Мильштейна; сост. Я.И. Милыитейн]. — М.: Сов. композитор, 1975. — 525 с.

15. Щашковский] Щиколай]. Годовщина зарождения общества любителей науки и искусства / Николай Афанасьевич Пашковский // Голосъ Юга. — 1918. — 15 дек.

16. Щашковский] Щиколай]. Портрет А. Рубинштейна, выставленный в витрине ОСВАГа // Голосъ Юга. — 1918. — дек.

17. Полячок Д.О. Композиторська, виконавська та літературна діяльність К. Шимановського у Єлисаветграді в 1917-1919 рр. / Дмитро Олександрович Полячок // Об'єднання поляків Кіровоградщини «Полонія» ім. Кароля Шимановського. Поляки на Кіровоградщині. Публіцистичне видання. — Кіровоград: ТОВ «Імекс-ЛТД», 2006. — С. 56-72.

18. [Программа] // Известия (Елисаветград). — 1919. — №99. — 6 июля. — С. 4.

19. Симфонический концерт в доме Ленина // Известия (Елисаветград). — 1919. — №49. — 16 апр. — С. 3.

20. Стеценко П.Г. Протоієрей К.Г. Стеценко / П.Г. Стеценко // Церква і життя. — 1927. — Ч. 4. — С. 342-346.

21. Тичина П.Г. Подорож з капелою К.Г. Стеценка: щоденник / Павло Григорович Тичина. — К.: Рад. письменник, 1982. — 264 с. — С. 86-142.

22. Тобілевич (Карпенко-Кара) С.В. Рідні гості: спогади з побуту українських січових стрільців на степовій Україні / Софія Віталіївна Тобілевич. — Л. — К.: вид. «Червона калина», 1922. — 44 с.

23. Шевченко С. І. Старі стіни: Єлисаветградська громадська жіноча гімназія (1860— 1920 рр.) / Сергій Іванович Шевченко. — Кіровоград: Редакційно-видавничий відділ КДПУ ім. В. Винниченка, 2007. — 180 с.

24. Шепель Ф. Був членом Добровеличківської «Просвіти»... / Федір Шепель // Єлисавет. — 1993. — 13 трав. — С. 7.

25. Шимановский К. Воспоминания, статьи, публикации / Кароль Шимановский [ред.-сост. И. И. Никольская, Ю. В. Крейнин]. — М.: Сов. композитор, 1984. — 294 с.

26. Szymanowski К. Korespondencja. Т. I: 1903-1919 /Zebrala і opracowala Teresa Chylinska. — Krakow: PWM, 1982. — 672 s.

Розділ 5 Українська преса Єлисаветчини в ідейно-політичному протистоянні та національно-визвольних процесах 1917-1919 років

1. Боротьба робітників та селян за встановлення й зміцнення радянської влади на Єлисаветградщині (1917-1920 рр.). Збірник документів і матеріалів / Упор.: Є. Горбунова, В. Калініченко, Т. Калмикова, Т. Михайлова; ред. кол.: П. Боковиков, Д. Вовчанський, М. Гавриленко, О. Гора, Є. Горбунова та ін. — Кіровоград: Кіровоградське обласне видавництво, 1957. — 351 с.

2. Вівсяна І. Українські січові стрільці на Єлисаветградщині. Навчально-методичні матеріали для вчителів /1. Вівсяна — Кіровоград: РВЦ КДПУ ім. В. Винниченка. — 2001. —68 с.

3. Кизименко П. Пам'ять степів. Історичні нариси з минулого Кіровоградщини / П. Кизименко. — Кіровоград: Поліграфійно-видавничій центр «Мавік», 2003. — 246 с.

4. Кіровоградщина. Історія рідного краю [Текст]: навч. посіб.: [для загальноосвіт. навч. закл. Кіровогр. обл.]; / за ред.: І. Козир. — Кіровоград: Імекс-ЛТД, 2012. — 304 с.: іл.

5. Матушевський Ф. Цар чи республіка? [Листівка] / Ф. Матушевський. — Київ: Друк. [Т-ва] «Час», 1917, квіт., 9. — 1 арк. з зв. в 1 стп.; 24 х 16 см.

6. Наша Хата. — Єлисаветград, 1919, — № 11, 25 січня.

7. Романюк Н. Видавнича справа в Єлисаветграді: монографія / Наталя Сергіївна Романюк; за ред. д-ра філол. н., проф. Миколи Тимошика; авт. передм. д-р філол. н., проф. Микола Тимошик. — Київ: КВІЦ, 2014. — 156 с.

8. Семененко О. Харків, Харків... / Олександер Семененко. — 2-ге вид. — [б. м.]: Сучасність, 1977. — 240 с.

9. Силенко Л. Святе вчення / Лев Силенко. — Київ: Обереги, 1995. — 400 с.

10. Терещенко Ю. Український патріот із династії Габсбургів: Науково-документальне видання / Ю. Терещенко, Т. Осташко. — Київ: Темпора, 2011. — 408 с.

11. Хітрова Т. Періодичні видання Запорізького краю початку XX ст.: типологічна система: монографія; каталог видань; хрестоматія / Т. Хітрова. — Запоріжжя: Вид-во КПУ, 2011. —284 с.

12. Шевченко С. Карателя Слащова увічнили, а про його жертви в Кіровограді не пам'ятаємо [Електронний ресурс]: Шевченко С. // перша електронна газета. — Режим доступу: -karatelya-slashhova-uvichnili-a-pro-jogo-zhertvi-v-kirovogradi-ne-pamyatayemo.html

Примітки

1

«Комітет семи» Населення міста самоорганізувалось на добровільних засадах шляхом створення домових охорон, яких налічувалось сім: 2 домові охорони центральних районів та 5 домових охорон околиць (Бикове з Чечорою, Пермське, Кущівка, Балка, Ковалівка). Домовими охоронами керував комітет домових охорон, він же ЦК (центральний комітет), він же Комітет «семи». Цікаво, що зброю домовим охоронам надали більшовики.

(обратно)

2

Єлисаветградські більшовики помилково називали Беленковича Беленкевичем. Цікаво, що прізвище начальника Єлисаветградської міліції було С. Беліна-Белінович. Це дві різні людини Беленкович (Беленкевич) та Беліна Белінович.

(обратно)

3

Головою спілки було обрано місцевого аматора-віолончеліста С. С. Коміссаржевського.

(обратно)

4

ОСВАГ (з рос. Осведомительное Агенство) — інформаційна агенція, заснована генералом Денікіним у грудні 1918 р. для пропаганди Білого руху та діяльності Добровольчої армії. Офіційно ліквідоване в березні 1920 р. Мала власне представництво в Єлисаветграді по вул. Двірцевій.

(обратно)

5

6 лютого 1919 р. до міста вступили загони Червоної Армії та повстанці отамана Н. Григор'єва.

(обратно)

6

За підписами військового комісара Вульфовича і політкомісара Жгенті.

(обратно)

7

За свідченням Г.Г. Нейгауза склад Музкому був трохи іншим: «...коли остаточно перемогли більшовики, ми з Каролем Шимановським, скрипалем Лип'янським, композитором і лектором Вол. Дешевовим і, на жаль незабаром померлим, скрипалем Б. Гайсинським утворили — за розпорядженням уряду — МУЗВІД [Музичний відділ — М. Д.  при місцевій Наросвіті» І М, с. 34).

(обратно)

8

2-го, в середу — лекція-концерт при відкритті робітничого клубу на Ковалівці; 5-го, в суботу — в клубі підлітків та робітничому клубі на Новомиколаївці; 6-го, в неділю — у театрі ар. Елькінда, що із приходом нової влади було перейменовано на Червоний театр ім. Троцького.

(обратно)

9

Для реалізації української ідеї на теренах краю угруповання орендувало й відремонтувало залу колишнього Дворянського зібрання в національному стилі. На середину 1921 р. «Просвіта» мешкала по вул. Миргородській (колишній буд. Перчика, зараз вул. Шульгіних), де на її базі працював Український народний університет ім. Б. Грінченка.

(обратно)

10

Сочеванов Микола Іванович (1879, Бобринець-?) — актор, співак (баритон), бандурист українських музично-драматичних труп. Небіж М.Л. Кропивницького.

(обратно)

11

Хронологію встановлено за щоденником П. Тичини [21].

(обратно)

12

Г.Г. Нейгауз помилково відносить події до 1918 р.

(обратно)

Оглавление

Передмова

Доба Центральної Ради Березень 1917  — квітень 1918 в Єлисаветградському повіті

  Глава 1. Ю. Митрофаненко, М. Ковальчук. Конфлікт революцій на Поінгуллі (березень 1917  — лютий 1918 р.)

  Глава 2. Ю. Митрофаненко, М. Сінченко. Народне повстання 1918 року — історія забутої звитяги

  Глава З. М. Сінченко. «Сто днів» Центральної Ради в Єлисаветі: під синьо-жовтим чи червоним прапором?

Доба гетьманату квітень-грудень 1918

  Глава 1. М.Сінченко, Ю. Митрофаненко. Конфлікт прапорів або Дума проти гетьманату

  Глава 2. І. Вівсяна. Українські січові стрільці на Єлисаветградщині

  Глава З. Ю. Митрофаненко. Протигетьманське повстання

Революційні процеси на теренах краю

  Глава 1. В. Сергеєв. «Битва революцій» на теренах Олександрійського повіту

  Глава 2. В. Білошапка. Революційні процеси в Притясминні 1917-1918 рр.

Розділ 4. З історії мистецького життя краю

  М. Долгих. Звуки музики під грім гармат

Розділ 5. Преса в революційну добу

  Базака Р. Українська преса Єлисаветчини в революційних процесах 1917-1918 рр.

  Список джерел та використаної літератури Fueled by Johannes Gensfleisch zur Laden zum Gutenberg