«Півтори тисячі років разом. Спільна історія українців і тюркських народів»

Півтори тисячі років разом. Спільна історія українців і тюркських народів (fb2) - Півтори тисячі років разом. Спільна історія українців і тюркських народів 25238K скачать: (fb2) - (epub) - (mobi) - Петр Михайлович Кралюк

Петро Кралюк Півтори тисячі років разом Спільна історія українців і тюркських народів

Передмова

Ставлення українців до тюркського світу не було і не є простим. Українці, їхні предки контактували з тюркськими народами більше тисячі років. Часто це були воєнні конфлікти. Хоча й зустрічалися моменти співпраці. Більше того – можна сказати, що тюркський чинник відіграв помітну роль у етногенезі українців. Натомість «українська кров» давала про себе знати на тюркських землях. Навіть деякі знакові персонажі історії тюркських народів мали українське походження. Одна Настя Лісовська, вона ж Роксолана, чого вартує!

Однак якщо розглянути українську культуру, зокрема історіографію, то тюркський чинник переважно ігнорується або часто трактується в негативному плані. Зовсім недавно світ побачили книжки знаних українських істориків під назвою «Східна брама Європи»1 і «Брама Європи»2. У них так чи інакше є намагання представити Україну як «браму», «бар’єр», який захищає європейський світ від руйнівних впливів, що йдуть зі Сходу. І під цими «східними руїнниками» переважно розуміють тюркські етноси.

Майже ту саму «симетричну відповідь» маємо в культурах тюркських народів, які контактували з українцями, зокрема в культурі турецькій. Для тюркських авторів українці часто є «невірними» й «нецивілізованими».

Таке ставлення одних до інших, у принципі, можна зрозуміти. Адже українці й тюрки належали до різних цивілізацій. Як правило, їх розділяли й релігійні бар’єри, котрі мали і продовжують мати чимале значення.

Склалося так, що предки українців й самі українці в період Середньовіччя та в пізніші часи в основному були землеробами. Натомість тюркські народи, які сусідили з ними, часто належали до кочівників і займалися скотарством. Звісно, були й винятки. Наприклад, серед українців існували етнічні групи, що були переважно скотарями (наприклад, мешканці Карпат). Так само серед представників тюркських народів, котрі проживали в Північному Причорномор’ї, зустрічалися такі, які віддавали перевагу землеробству. Та все ж, попри ці винятки, протистояння українців і тюрків можна трактувати як протистояння землеробської й кочової цивілізацій.

Це протистояння ніби «роздирало» українські землі й населення. З цього приводу цікаві міркування висловив український політолог В’ячеслав Липинський (1882—1931). Він вважав, що «з погляду політичного наше географічне положення – найгірше в Європі». Українські землі стають місцем цивілізаційних зіткнень. На них постійно відбувається пересування кордонів між Сходом і Заходом3. Липинський твердив, що наша багатостраждальна історія зводиться до фатального питання: хто – кочівник чи хлібороб – переможе у нас? А найбільшою нашою національною трагедією є те, що досі не зміг перемогти у нас ані один, ані другий; що ми не стали міцною державою кочівників, державою юрби, державою охлократичною, якою стала заполонена своїми кочівниками великоруська Московщина, але не стали ми державою й хліборобською, бо кочівників серед нас була велика кількість. Тому ми, вважав Липинський, на фатальному пограниччі між «цивілізацією плуга» і «цивілізацією степу». Всі свої войовничі державні елементи ми віддавали кочовій Москві, а найбільше культурні хліборобські елементи – Польщі.

В'ячеслав Липинський

Попри симпатії до «цивілізації плуга» й негативізм до «цивілізації степу», Липинський загалом займає об’єктивну позицію. Він, по-перше, розуміє, що кожна з цих цивілізацій має свої цінності й, зрештою, свою цінність. По-друге, Липинський говорить про те, що українська нація – це поєднання кочівників і хліборобів, між якими йде змагання. Це можна зрозуміти і в тому сенсі, що ця нація виникла як результат синтезу слов’ян-землеробів та тюрків-кочівників.

Переважно в українській культурі, як уже говорилося, спостерігаємо негатив-ставлення до тюркських народів. Адже тюрки часто ставали ворогами українців, нищили їхні землеробські поселення. Так, негативне ставлення до степу, а й, відповідно, до степових кочівників, як чинника в історії українського народу, демонстрував відомий географ Степан Рудницький (1877—1937). «Степ, – писав він, – не був первісно родимою ростинною формацією для українців, а страшним диким полем, із котрого, немов сарана, вилітали жовтолиці орди, щоб нищити Україну. Тільки через істнування формації степів було середньоазійське сусідство таке злощасне для України, тільки степ давав комонним народам такий добрий пастівник для табунів і отар, такий вигідний шлях на Україну»4.

Справді, для предків новочасних українців, жителів півдня Давньоруської держави, степ, Дике Поле були чужою, ворожою територією, звідки чекала небезпека. Початково український етнос формувався в лісостеповій зоні, де розташовувалися основні політичні й культурні осередки Русі-України в середньовічний період: Київ, Галич, Володимир (Волинський), Львів, Луцьк, Острог тощо.

Степан Рудницький, як і чимало інших українських авторів, вважав Батиєву навалу великим нещастям для України. «Одно татарське лихоліття, – писав він, – здержало політичний і культурний розвиток України на цілі століття. І хоч не набіги кочовників спинилися вже в другій половині XVIII ст., то їх сумні наслідки видні донині. З політичного ослаблення, спричиненого півторатисячолітнім татарським лихоліттям, не може український народ і донині прийти до себе»5.

Степан Рудницький

Антитатарські мотиви були помітні в українському фольклорі. Знайшли вони вияв у літературі, різноманітних мистецьких творах. Принагідно нагадаємо, що фактично перша українська опера «Запорожець за Дунаєм» мала антитурецький характер.

Правда, це лише одна сторона медалі. Кочовий тюркський світ, із яким протягом тривалого часу доводилося контактувати українцям-землеробам, мав на останніх помітний вплив. Тюрки нерідко ставали союзниками українців, навіть родичалися з ними. Наприклад, це стосувалося половців, хани яких мали родинні стосунки із давньоруськими князями, а на початках татарської навали на Русь були їхніми спільниками (мається на увазі битва на Калці в 1223 р.). Деякі тюркські народи чи субетноси (чорні клобуки, татари-ліпки і т. д.) «розчинилися» в українському соціумі, зазнавши асиміляції. Помітна частина українських шляхетських родів мала тюркські корені. На Київщині й Брацлавщині кількість таких становила близько однієї чверті панівного складу6.

Явищем, яке зросло на пограниччі українського й тюркського світів, стало козацтво. Козаки не лише воювали з тюрками, але й перейняли від них чимало військових елементів, а також елементів побуту й культури. Нерідко тюрки ставали союзниками українських козаків. Окремі козацькі старшинські роди були тюркського походження. Можна наводити й інші численні свідчення тюркських впливів на український соціум, про що більш детально буде йти мова далі. Вони говорять про те, що між українцями й тюрками була не лише конфронтація, але й співпраця, взаємопроникнення.

Сучасна українська нація, як би це комусь не подобалося, постала в результаті взаємодії слов’янських і тюркських етносів. Загалом переміг слов’янський первень. Українці розмовляють мовою, що належить до слов’янських. Хоча в ній чимало тюркізмів. Також її «співучість» є результатом тюркських впливів. У традиційній культурі українців переважають слов’янські елементи. Правда, в козацькому одязі простежуються елементи тюркські.

Однак в українській культурі, в силу різних причин, було і є намагання затушувати тюркський слід, а тюркські народи представити переважно в негативному світлі.

Певно, пора вже об’єктивно подивитися на історію довготривалих відносин українського й тюркського етносів. Не демонізувати конфлікти, але й не ідеалізувати взаємодію між цими двома сторонами, які представляли різні цивілізації.

Направду, ця історія є цікавою й захоплюючою. Багато в чому вона унікальна. І про цю унікальність треба говорити, а не «ховати» її.

Обри-авари

У «Повісті минулих літ» при описі давніх часів читаємо наступне: «....існували й обри, що воювали проти цесаря Іраклія і мало його не схопили. Ці ж обри воювали проти слов’ян і примучили дулібів, що [теж] були слов’янами, і насильство вони чинили жінкам дулібським: якщо поїхати [треба] було обринові, [то] не давав він запрягти ні коня, ні вола, а велів упрягти три, або чотири, або п’ять жінок у телігу і повезти обрина, – і так мучили вони дулібів. Були ж обри тілом великі, а умом горді, і потребив їх бог, і померли вони всі, і не зостався ані один обрин. І єсть приказка в Русі й до сьогодні: «Погинули вони, як обри», – бо нема їхнього ні племені, ні потомства»7. Оскільки в цьому повідомленні згаданий ромейський (візантійський) імператор Іраклій (роки правління – 610—641), то описувані події варто віднести до першої половини VIІ століття.

Звісно, не слід беззастережно вірити «Повісті минулих літ». Ця пам’ятка, як вважають дослідники, з’явилася не раніше початку ХІІ ст. Однак у ній зафіксована більш глибока історична пам’ять. Ймовірно, укладачі «Повісті…» користувалися більш давніми записами, що дійшли з Х—ХІ, а, можливо, навіть із

ІХ століття8.

Інформація про обрів (або аварів) має, попри легендарність, моменти конкретності. Це не лише згадка про імператора Іраклія, а й повідомлення, що обри приневолили плем’я дулібів. Як про вражаючий елемент поневолення, говориться, ніби обри запрягали у візки дулібських жінок замість коней. Схоже, такі явища мали певне поширення й вони «врізалися» в народну пам’ять дулібів.

Варто взяти до уваги, що події в народній пам’яті зберігаються близько 100— 150 років. Далі вони, як правило, забуваються. Те, що пам’ять про обрів зберігалася протягом тривалого часу (кілька сотень років), а потім ввійшла до літопису – факт по-своєму унікальний.

Імператор Іраклій І

Можна припустити, чому так сталося. Ймовірно, панування обрів справді було важким для дулібів. Пам’ять про це була сильною і яскравою. Вона могла бути зафіксована в фольклорних творах, які зберігалися кілька сотень років. А потім ця фольклорна інформація перейшла до літописів. Також варте уваги те, що дуліби – попередники волинян. Принаймні в «Повісті минулих літ» про них сказано таке: «Дуліби… жили по Бугу, де нині волиняни…»9 А волиняни в «докиївський період» мали вже свої державні утворення, доволі значні міські поселення (наприклад, Зимненське городище10). Арабський географ та історик Абу ль-Хасан Алі аль-Масуді (896—956) навіть вважав, що волиняни (плем’я валінана) колись давно панували над слов’янами11. Звісно, до таких повідомлень варто ставитись обережно, але вони мали під собою певну основу. Археологічні дослідження дають підстави говорити про відносно високий розвиток Волинської землі в епоху раннього Середньовіччя. Тут існували значні поселення, які займали площу близько 10 гектарів і більше12. Принагідно зазначимо, що Київ часів Володимира займав приблизно таку ж площу. У «Баварському географі», пам’ятці, яка відноситься до ІХ ст., вказано, що на теренах Волині, де проживали бужани й велунчани, було понад 300 міст13. Тому тут могла відносно рано з’явитися писемність, яка й зафіксувала «історію з обрами».

Наведене вище свідчення «Повісті минулих літ» небагато нам дає інформації про обрів-аварів та їхні стосунки зі слов’янським, зокрема праукраїнським, населенням. І все ж є інформація з інших джерел, яка дає можливість частково реконструювати ці стосунки.

Зимненське городище, вид з боку Свято-Успенського монастиря

Авари з’явилися на теренах України, зокрема в Північному Причорномор’ї, в результаті Великого переселення народів. Про них зустрічалися згадки в творахдеяких візантійських авторів V і VI ст. – Пріска Панійського, Феофілакта, Сімокатти, Менандра Протектора, Іоанна Ефеського та інших.

Після розпаду імперії гунів, де, ймовірно, верхівка була тюркською14, на теренах євразійського степу сформувалася могутня держава, яка в літературі отримала назву Тюркський каганат (552—745)15. Вважається, що засновником цієї держави був Ашина. Про нього існує легенда, ніби він народився від вовка й гунської князівни чи то від гунського царенка й вовчиці. Тобто тим самим «доводилося» походження тюркського правителя, який мав титул кагана, від гунських очільників. Саме ім’я Ашина походить від монгольського слово «шоно», тобто вовк, до якого додано компонент «а», котрий у китайській мові означає «вельможний, шляхетний». Тобто Ашина – «вовк шляхетної крові». До речі, тотем вовка доволі поширений у тюркських народів. Наприклад, він шанується в пантюркістських колах Туреччини. Саме ж слово «тюрк» спочатку мало значення «сильний, дужий». Пізніше воно стало етнонімом. Тюрки прославилися вмінням робити з криці чудову зброю. Скориставшись міжусобицями серед різних племен, нащадки Ашина опанували значну частину євразійських степів. У 552 р. виникла Тюркська імперія, на чолі якої став каган Тумин. Останній доручив своєму молодшому братові Істемі підкорити західні степи – що й було зроблено.

Залишки недобитих військом Істемі племен (приблизно 20 тисяч чоловік) зрештою злилися в один народ, що став відомий під назвою авари. Останні, скориставшись чварами булгарських племен, які перебували в межах сучасної Лівобережної України, підкорили їх. Також під їхньою владою опинилися й слов’янські племена. У 60-х рр. VI ст. авари, створивши свою державу-імперію, стали господарями Паннонії й грозою Центральної Європи. Її верховні правителі взяли собі титул кагана, розглядаючи себе як конкурентів тюркських каганів16.

Зображення тюрків у монгольській провінції Завхан, VI—VIII ст.

Як і багато державних утворень того періоду, Аварський каганат був державою поліетнічною. Хоча, наскільки можна судити, панівним етносом у ньому були тюрки, принаймні тюркською була знать, верхівка. Також більшість державних посад у каганаті мали назви тюркського походження17.

До складу Аварської держави, котру можна трактувати як середньовічну імперію, ввійшли значні території Центральної та Східної Європи. Окрім частини нинішніх українських земель, до неї відносилися повністю або частково землі таких сучасних країн, як Угорщина, Австрія, Швейцарія, Словаччина, Хорватія, Румунія, Польща, Литва, Македонія та Білорусь.

Заснування Аварського каганату відносять до 60-х рр. VI ст., занепад його припав на кінець VIII ст. А на початку ІХ ст. ця держава фактично припинила своє існування. Отже, вона проіснувала понад два з половиною століття – час немалий, щоб «наслідити» в історії.

Аварська поховальна урна, VII—VIII ст., Закарпаття

Відомі імена деяких аварських каганів. Першим із них був Баян. Таке ж ім’я мав і його наступник. Власне, каганам, яких обирали на народних зборах, належала верховна влада. Намісниками кагана був тудун, котрий, імовірно, керував окремою частиною країни, і югур – певно, верховний жрець. Данину в країні збирали т. зв. тархани. На місцях зберігали владу вожді племен і родів.

Аварське військо переважно було кінним й мало, як на той час, непогане озброєння (луки, стріли, списи тощо). З метою оборони авари, прийшовши в Європу, почали будувати т. зв. хрінги. Це були кільцеподібні дерев’яні укріплення, оточені земляними валами, ровами й загорожами. Хрінги знаходилися на незначній відстані один від одного, щоб, у випадку нападу, можна було швидко передати повідомлення. Також у цих укріплених містах знаходилися запаси продовольства й награбоване добро.

Осердям Аварського каганату були переважно землі сучасної Угорщини й Трансильванії. Столичний хрінг знаходився в районі нинішнього міста Тімішоара. Угорці навіть вважають, що авари відіграли помітну роль у їхньому етногенезі.

Аварська держава була непогано організована. Що й забезпечило її тривале існування. Авари змусили візантійців платити собі данину. У 626 р. вони разом зі слов’янськими загонами взяли в осаду Константинополь. Правда, зазнали поразки. Після цього експансія аварів припинилася.

Пам’ятник Само в Дубнянах, Чехія

На теренах Аварського каганату проживало чимало слов’ян18. Вони, як правило, здійснювали походи разом із аварами, передусім на терени Візантії. Звісно, стосунки їхні з панівним аварським населенням не були простими. У 623 р. частина слов’янських племен піднялася на повстання проти аварів. Очолив це повстання купець Само. В результаті виникла перша слов’янська держава. Її в літературі, як правило, іменують державою Само. До її складу входили морави, чехи, лужичани, хорутани й паннонці. Проіснувала вона десь до середини VII ст. Потім її землі знову опинилися під владою аварів19.

Не відомо, щоб аварські правителі чеканили свою монету. Однак через територію Аварської держави проходили торгові шляхи й, відповідно, існував грошовий обіг. Переважно тут використовувалися візантійські соліди.

У аварів формувалася своя писемність. Зокрема, знайдені їхні рунічні написи. Щоправда, вони не розшифровані. Знайдений також на посудині напис аварською мовою, виконаний грецькими буквами.

Відправною точкою, коли почався занепад Аварського каганату, можна вважати їхню поразку біля стін Константинополя у 626 р. У цей час, як уже говорилося, виникла на частині земель каганату слов’янська держава Само. А близько 632 р. болгарський (тюркський) хан Кубрат (605—665), об’єднавши племена кутрігурів, утігурів і оногурів, створює середньовічну державу – Велику Болгарію, вигнавши аварів із Північного Причорномор’я й Нижнього Дунаю. До 640 р. слов’янське плем’я хорватів витіснило авар із Далмації.

Хан Кубрат

Карл Великий

Незважаючи на ці поразки, Аварський каганат зберігся й проіснував ще майже двісті років. Смертельного удару цій державі завдали франки. Тодішній їхній король Карл Великий (742—814) у 791 р. почав наступ проти аварів. У його війську були і слов’янські загони карантанців – предків сучасних словенців і хорватів. У самому каганаті почалися смути. Буливбиті югур і каган. 796 року франкам вдалося захопити головний хрінг – столицю каганату. До Ахена, стольного міста франків, відправили вози, навантажені скарбами, які протягом століть накопичували аварські кагани. Правда, авари не змирилися й продовжували боротьбу.

Ослабленням Аварського каганату скористався болгарський хан Крум (755—814). У 803—804 рр. він захопив аварські землі в середньому Подунав’ї. У візантійському збірнику енциклопедичного характеру Суда (лексикон Свіди) є така цікава інформація. Ніби Крум запитав полонених авар, від чого загинули їхні провідники і «увесь народ». На це полоняники відповіли: «Через те, що множилися звинувачення один одного, загинули найбільш сміливі й розумні серед нас; потім злодії й неправедні поєдналися з суддями; потім від хмільного, коли вина побільшало, всі стали пияками; потім – через хабарництво; ще пізніше – через купців, оскільки всі ті, що стали купцями, обманювали один одного»20.

Ймовірно, це письмове свідчення загалом адекватно відображає ситуацію. Аварський каганат, котрий виник як військова й загарбницька держава, з часом цивілізувався. Верхівка, а також певні групи населення почали користуватися життєвими благами. Тут розвивалася торгівля, частина людей стала відносно заможною й намагалася отримувати задоволення (звідси – широке вживання спиртного). Разом з тим набули поширення «цивілізаційні вади» – хабарництво, підкуп суддів, обман, вивищення недостойних людей тощо. Що й вело до розкладу держави. Вона загинула не лише через напади зовнішніх ворогів (франків, болгар), а й через внутрішній розклад і дезорганізацію.

Після фактичної загибелі Аварського каганату її південна частина опинилася в складі Болгарської держави. Еліта останньої була тюркською, тобто близькою аварам. Тому там авари визнали владу хана Крума й не повставали проти нових правителів.

Західна частина Аварського каганату опинилася під владою франків. Останні вирішили «приручити» місцеве населення, християнізувавши його. Спеціально для цього у Зальцбурзі в 798 р. було засноване архієпископство. У 805 р. християнську віру прийняв каган. Тим самим авари перетворилися у васалів франків. Вони мали свої володіння в межах Східної марки Франкської держави з центром біля колишнього римського міста Саварії (зараз територія західної Угорщини). Ще певний час (до 843 р.) у різноманітних джерелах згадувалися авари й навіть т. зв. Аварське королівство21.

Хан Крум

На теренах Аварського каганату проживало чимало слов’ян. Після загибелі цієї держави деякі з них опинилися поза межами впливів держав франків і болгар-тюрків. Саме на той час припадає створення слов’янських державних утворень. І саме на теренах, де колись панували авари.

На початку ІХ ст. на теренах південної Моравії та північно-західної Словаччини виникає слов’янська держава, першим правителем якої став князь Моймир (правив до 846 р.). Ним була заснована династія Моймировичів. Ромейський імператор Константин Багрянородний (905—959) називав цю державу Великою Моравією. У ній слов’янські просвітителі Кирило та Мефодій утверджували християнство східного обряду22. Потім їхні учні перебралися до Болгарської держави, в якій поступово домінуючими стали слов’янські елементи.

Але, схоже, поряд з цим виникає ще одне державне утворення на землях, де жили дуліби. З часом ці землі почали іменуватися Волинню. Про це фактично говорить уже згаданий арабський автор Абу ль-Хасан Алі аль-Масуді в своїй праці «Промивальні золота й копальні самоцвітів», яка була написана в 943—947 рр. Там, зокрема, автор пише про сакаліба, тобто слов’ян: «Вони складаються з різних племен, між якими йдуть війни, а також мають царів. Дехто з них тримається християнської віри, а саме яковітського віросповідання, а є серед них такі, у яких немає Святого Письма, і вони не сповідують ніякого божественного закону. Ці люди – язичники, божественні закони їм узагалі невідомі. …є серед них плем’я, в якому колись, у давні часи був цар, а називався їхній цар Маджак (Маджк). Це плем’я називається валінана (влінана). Це плем’я в давнину мало владу над усіма племенами сакаліба, адже в них був цар, а всі інші царі корилися йому»23.

Наведене свідчення аль-Масуді дає підстави говорити, що волиняни мали своє державне утворення. Адже вони панували над іншими слов’янськими племенами. Тобто, судячи з усього, в них існували механізми примусу, оподаткування. Ця держава мала свого царя, верховного правителя, якому підпорядковувалися інші царі. Називається навіть ім’я царя – Маджак.

Костянтин VII Багрянородний

Аль-Масуді

Держава волинян, за свідченням аль-Масуді, існувала «в давнину». Такою давниною цілком могли бути події столітньої давності – орієнтовно початок ІХ ст., той час, коли на уламках Аварського каганату з’явилася Великоморавська держава. Земля дулібів, власне Волинь, теж була під владою аварів. Тепер, коли зник їхній каганат, тут, схоже, постало своє державне утворення, яке проіснувало до кінця Х ст., поки не було завойоване князем Володимиром. Політичним центром цієї держави стало місто Волинь – звідси й походить назва Волинської землі24. Князь Володимир (?—1015), підкоривши цю землю-державу, створив у ній оплот-град, що отримав його ім’я (зараз це місто Володимир-Волинський)25. До речі, тодішній Володимир знаходиться неподалік міста Волинь.

Можливо, в той час з’явилося й державне утворення білих хорватів на теренах Галичини. Правда, письмових свідчень про нього не маємо. Однак на Галичині26, як і на Волині, знаходилося чимало укріплених міст-городищ. Також київському князеві Володимиру довелося прикласти зусиль для завоювання цих теренів. Це дає підстави вважати, що тут існувало державне утворення.

Нові держави, що виникають, як правило, беруть собі за зразок устрій існуючих держав. І для творців перших слов’янських державних утворень таким зразком цілком міг бути Аварський каганат. Тут простежуються деякі цікаві паралелі. У каганаті існувала система дерев’яних укріплень – хрінгів. Приблизно те саме маємо на теренах Волині, Галичини, а потім – на Русі. Тут ці укріплення іменувалися градами. Князі Володимир та Ярослав Мудрий, як і аварські правителі, будували, зокрема, такі гради на околицях своєї держави з оборонною метою. Звісно, в цьому не обов’язково простежувався безпосередній вплив авар. Та все ж…

Деяких київських князів давньоруські джерела, зокрема «Слово про Закон і Благодать», називають каганами. Саме так у цьому творі іменується князь Володимир27. Звісно, можна припустити, що цей титул, поширений у тюркських народів, київські князі взяли в хозар. Але міг дати тут знати про себе й аварський вплив. Адже пам’ять про аварів все ж зберігалася тривалий час. Авари хоча й згинули, проте трактувалися русами як могутній народ. Тому престижно було київським князям перейняти титул кагана.

Нерідко історія видається парадоксальною. Авари в центрі Європи створили достатньо сильну й розвинуту середньовічну державу. Під їхньою владою опинилася значна частина слов’ян, які зазнавали гніту з боку завойовників.

Проте слов’яни чимало навчилися у своїх поневолювачів, перейнявши їхній державницький досвід. Тому саме на теренах Аварського каганату в зв’язку з його розпадом виникли перші слов’янські держави – держава Само, Великоморавська держава, держава волинян (Валінана). Авари ніби стали «державними вчителями» слов’ян.

Стосунки з булгарами

Ще одним тюркським етносом, який мав відношення до історії праукраїнців, були булгари чи болгари (в літературі їх також іменують протоболгарами)28. Як і авари, прийшли вони на терени нинішньої України під час Великого переселення народів. Тут вони з’явилися в результаті гунської навали. Володар гунів Аттіла (?—453), який у середині V ст. створив свою велетенську імперію в Європі, панував також над булгарськими племенами, котрі переважно кочували на землях Північного Причорномор’я. Звідси Аттіла часто черпав військову силу для своєї армії29.

У кінці V ст. значну частину земель нинішньої України займають два булгарські племені – кутрігури й утігури30. Перші оселяються між нижнім Дніпром та Азовським морем, контролюючи й степи Криму, другі – далі на схід, на берегах Азовського моря й Таманського півострова. Ці булгарські племена здійснювали напади на землі Візантійської імперії. Адже тут було чим поживитися. Проте траплялося, що й булгари поступали на службу до ромейських імператорів. Своєю чергою, візантійська дипломатія підтримувала стосунки з булгарськими племенами, іноді спеціально зіштовхуючи їх, аби відвернути від нападів на імперію.

Аттіла. Фрагмент фрески Ежена Делакруа, бл. 1843—1847 рр.

Відомим булгарським правителем, який чинив напади на Візантію, був Заберган (роки правління – 550—562). Близько 558 р. булгари (переважно кутрігури) здійснили набіги на Фракію й Македонію, підійшли до стін візантійської столиці Константинополя. Однак у той час булгари зазнали нападів аварів, що вторглися на їхні землі. До того ж аварів на булгарів нацьковувала (і не безуспішно) Візантія. Заберган змушений був визнати владу аварського кагана Баяна (роки правління – 562—602). Подальша доля булгарів, передусім племені кутрігурів, була пов’язана з аварами.

Послаблення Аварського каганату в кінці 20-х рр. VII ст. дозволило булгарам стати незалежними. Їхні племена об’єднав хан Кубрат31. У 632 р. він став на чолі новоствореної держави, яка у візантійських джерелах іменувалася Велика Булгарія. Її територія охоплювала терени південної України, а також Кубань і землі на північ від Кавказу.

Цю державу можна вважати «візантійським проектом», який мав на меті створити у Північному Причорномор’ї дружню для Візантії силу, що, з одного боку, протистояла Аварському каганатові, а, з другого, стримувала напади кочових племен півночі на землі імперії. Як відомо, Кубрат виховувався при імператорському дворі в Константинополі. І навіть там у дванадцятилітньому віці прийняв християнство. Ставши на чолі булгарських племен, він близько 634—641 рр. уклав союз із візантійським імператором Іраклієм.

Велика Булгарія проіснувала до середини 60-х рр VI ст., власне до часу смерті хана Кубрата. До речі, вважається, що цей правитель був похований на теренах України32. Існує навіть його ймовірна могила на Полтавщині. У літературі поширена думка, ніби розпад Великої Булгарії відбувся через те, що хан розділив володіння між своїми синами. Правда, за легендою, він заповідав їм триматися разом. Розпадом держави Кубрата скористалися хозари. Вони взяли під контроль значну частину простору, яким колись володів цей хан. Старший син Кубрата, Батбаян, лишився в Приазов’ї, ставши данником хозар. Інший його нащадок, Котраг, переселився зі своїми ордами на правобережжя Дону. Ймовірно, він теж визнавав владу хазарів. Ще частина булгар під проводом Кубратових синів Кувера й Альцека стала підданими Аварського каганату.

Ще одним булгарським середньовічним утворенням стала Волзька Булгарія. Вона виникла в результаті ослаблення Хозарського каганату. Булгарські племена, що входили до цієї держави, в кінці VIII ст. перекочували на Волгу, де з часом почали вести осілий спосіб життя. У 922 р. правитель волзьких булгар Аль-мас (?—925) прийняв іслам. А хозарська верхівка сповідувала юдаїзм. Тим самим Волзька Булгарія унезалежнилася від Хозарського каганату. Ця держава проіснувала значний час – аж до татарської навали наприкінці 30-х рр. ХІІІ ст. Вона мала певний стосунок і до історії русів-українців. Але про це піде мова далі.

Найбільш відомим серед Кубратових синів був хан Аспарух. Не бажаючи коритися хозарам, він зі своїми ордами покинув терени України й подався на Дунай. Тут, підпорядкувавши собі місцеве слов’янське населення, заклав основи Болгарської держави. Протягом століття її верхівка зазнала слов’янізації. А в 865 р. болгарський очільник, хан Борис (?—907), прийняв християнство. Через певний час після цього в Болгарії утвердилася в богослужінні старослов’янська мова.

Ще одна частина булгарських племен залишилися у Передкавказзі й причорноморських степах. З часом вони зайняли Кримський півострів, а також просунулися в бік степу й лісостепу Придніпров’я. Цей етнос був відомий як «чорні болгари».

Чому розпалася Велика Булгарія, що існувала переважно на теренах нинішньої України? По-перше, ця держава не була стійким утворенням. Вона переважно існувала завдячуючи сильній владі хана Кубрата, який, своєю чергою, користувався підтримкою Візантії. По-друге, це була патронімічна держава, де правляча родина розглядала державу як власність. В принципі, більшість тогочасних держав були саме такими. Оскільки хан Кубрат розподілив свою державу між синами, то закономірним стало її розділення.

У давньоруських джерелах, зокрема в «Повісті минулих літ», є згадки про булгар чи болгар. Але це переважно згадки, які стосуються чи то болгар, які осіли на Дунаї й створили там Болгарську державу, чи про волзьких булгар. Про Болгарську державу в давньоруських літописах ідеться переважно як про державу християнську й слов’янську. Волзька ж Булгарія постає як держава неслов’янська, тюркська й мусульманська. Давні булгари, чи то протоболгари, на відміну від аварів, не залишили якихось сильних споминів у історії русів.

На це було кілька причин. Велика Булгарія проіснувала порівняно недовго – близько 30 років. Хоча ця держава контролювала терени сучасної України, але це були землі Лівобережжя від Дніпра, де в той час практично не було слов’янського населення. Звісно, давні булгари контактували з слов’янами-праукраїнцями. Але сказати щось певне про такі контакти проблематично. Принаймні писемні джерела про це мовчать. Щодо археологічного матеріалу, то його інтерпретація може бути достатньо «широкою».

Можна говорити про опосередкований вплив болгар на русів. Мається на увазі те, що з Болгарії праукраїнці взяли християнство «слов’янського обряду», звідси вони в кінці Х – на початку ХІ ст. перейняли церковнослов’янську мову й писемність33. Уже пізніше, переважно в XV ст., болгарська культура знову справила помітний вплив на предків українців. Це т. зв. другий південнослов’янський вплив34. Але і в першому, і другому випадках ми ведемо мову про слов’янізовану Болгарію – хоча й до її становлення мали стосунок тюрки-булгари.

Можна говорити ще про один опосередкований вплив булгар на русів. Останні ніби повторили «сценарій поведінки» в своїх стосунках із Візантією. Як уже говорилося, булгари спочатку чинили напади на багаті візантійські землі. Водночас візантійці намагалися знайти «слабкі місця» у булгарських племен, створити між ними конфлікти, аби відвернути їхні походи на Візантію. Зрештою, вони спробували (й не безуспішно!) зробити булгар своїми союзниками – після чого ці племена опинилися в сфері впливу Візантії. Хан Кубрат, творець і правитель Великої Булгарії, як уже згадувалося, не лише виховувався в Константинополі при імператорському дворі, а й прийняв християнство.

Щось подібне спостерігаємо у русів. Спочатку вони ходили військом на візантійські землі. Ймовірно, такий похід здійснили Аскольд і Дір35, після чого візантійці спробували їх християнізувати36. Подібні ж походи чинили князі Олег, Ігор, Святослав та Володимир37. І це діялось до того часу, поки Русь не потрапила в сферу візантійського впливу, прийнявши християнство. Візантійська ж дипломатія намагалася в той час, коли руси воювали з імперією, створити конфлікти між ними та їхніми сусідами. Траплялися випадки, що русів брали на службу у візантійське військо, як колись булгар.

Звісно, такий «сценарій поведінки» не обов’язково мав бути запозичений у булгарських племен. До такого «сценарію» русів підштовхувала геополітична ситуація земель, на яких вони проживали. Потім такий «сценарій» був повторений українськими козаками, які чинили напади на Османську імперію, котру варто вважати геополітичним нащадком Візантії. Не даремно в «Протестації» Іова Борецького проводиться паралель між козаками, що чинили напади на турецькі землі, та русами, які робили те саме щодо Візантійської імперії38. Отже, не виключаємо, що руси «перейняли науку» в протоболгар щодо походів на Візантію.

Князь Володимир.

Портрет із Царського титулярника, XVII ст.

Ще один «булгарський епізод» в історії русів пов’язаний з вибором ними віри. Під 985 р. у «Повісті минулих літ» читаємо наступне: «Рушив Володимир на Болгар з Добринею, вуєм своїм, у човнах, а торків берегом [Волги] привів на конях, і так переміг болгар. І сказав Добриня Володимирові: «Оглядав я колодників, і всі вони в чоботах. Сим данини нам не платити, підемо оба шукати тих, що в постолах». І вчинив мир Володимир з болгарами, і поклялися вони межи собою, і сказали болгари: «Тоді нехай не буде миру межи нами, коли камінь стане плавати, а хміль – тонути». І вернувся Володимир до Києва»39.

Звичайно, наведена оповідь має легендарний характер. Можна навіть сумніватися, чи взагалі був похід на Волзьку Булгарію. Адже про нього, наскільки нам відомо, ніде не говориться, окрім «Повісті минулих літ». Але впадає у вічі велика коректність літописця щодо волзьких булгар. Булгари не розглядалися як об’єкт насмішки, подібно до інших підкорених народів. Навпаки, про них говориться з повагою: мовляв, це люди, які не будуть платити данини. Тому з ними укладається «вічний мир».

Таке шанобливе ставлення до волзьких булгар з боку давньоруських літописців є зрозумілим. Булгарська держава на той час була значною потугою, контролюючи поволзькі шляхи торгівлі40.

У «Повісті минулих літ» розповідається про приїзд булгар до Володимира і про те, як вони переконували його прийняти іслам. Під 986 р. подане таке повідомлення: «Прийшли болгари віри магометанської, говорячи: «Ти князь єси мудрий і тямущий, а не знаєш закону. Увіруй-но в закон наш і поклонися Магомету». Володимир запитав: «Яка є віра ваша?» І вони сказали: «Ми віруємо в бога, а Магомет нас учить, наказуючи робити обрізання, а свинини не їсти, і вина не пити, а по смерті з жінками чинити похіть блудну. Дасть Магомет кожному по сімдесят жінок красивих, вибере одну красиву, і складе красу всіх на [неї], і та буде йому за жону. Тут же, сказав він, належить чинити всякий блуд. Якщо ж на сьому світі хто буде убогим, то [таким буде] й там. Якщо ж багатим він є тут, то [таким буде] й там». І багато іншої облуди [вони говорили], що про неї й писати не можна сорома ради. Володимир же слухав їх, бо сам любив жінок і многоблудство, і вислухав [це все] з насолодою. Але се було йому не до вподоби: обрізання, і про їду свинячого м’яса, а про пиття – особливо. Він сказав: «Русі веселість – життя, ми не можем без цього бути»41. У цій оповіді Володимир виглядає карикатурно-анекдотично. Мовляв, він готовий прийняти іслам, аби чинити «похіть блудну» (хай навіть після смерті). Але князь відмовляється від цієї віри, бо треба робити обрізання, а ще іслам забороняє вживати свинину й спиртне. У вищенаведеній оповіді Володимир постає як блудник, п’яниця, який до того ж любить поїсти. Це повне заперечення християнського морального ідеалу. Але відкинемо ці карикатурно-анекдотичні моменти. Важливо інше: літописець визнав, що князь Володимир готовий був стати адептом ісламу. У наступних випадках, коли він приймав німців-католиків та юдеїв, у нього такого бажання не виникало. Принаймні так випливає з літописних оповідей.

Булгари, без сумніву, були зацікавлені в поширенні своєї релігії серед русів, бо отримали б могутнього союзника. Тому в «Повісті минулих літ» після опису походу Володимира на булгар іде розповідь про те, що булгари запропонували йому прийняти мусульманство. Саме вони започаткували процес «вибору віри» Володимиром. І саме до них спершу князь посилає «добрих мужів», аби розвідати, якою є їхня віра. Такий факт першості є промовистим.

У роботі середньоазіатського вченого Шарафа ал-Замана Техіра-Марвазі є уривок, де описується Русь кінця Х ст. У ньому говориться про те, що Володимир у перші роки свого правління намагався продовжувати політику Святослава, зокрема в плані релігійному. Зокрема, спробував модернізувати язичництво, а потім виявив хитання в бік ісламу42.

Не випадково в «Повісті минулих літ» бачимо гостро критичне ставлення до мусульманської релігії, чого не скажеш про ставлення до інших неправославних конфесій. Уже в розповіді про свою віру, яка ніби звучала з уст булгар, включені моменти, котрі спотворюють вчення мусульман. Мовляв, мусульмани вірили, ніби соціальний статус людини на цьому світі буде відповідати його суспільному статусу в потойбічному житті. Таке явно фальсифіковане твердження мало наметі зробити іслам менш привабливим у очах людей порівняно з християнством, яке трактувало потойбічне життя людини в іншому (можна сказати – демократичному) плані.

Ще з більшими фальсифікаціями мусульманської віри зустрічаємося в «Промові філософа», яка наводиться в «Повісті минулих літ» і мала на меті будь-яким чином скомпрометувати іслам43. Коли ж «філософ» критикує інші ворожі для нього релігії (західне християнство, юдаїзм), то він далекий від такої компрометації. Зі всього випливає, що для нього мусульманство – ворог номер один.

І ще в одному місці «Повісті минулих літ» бачимо компрометацію мусульманства волзьких булгар. Це стосується розповіді послів, які відвідали різні країни й познайомилися з їхніми вірами. Якщо ці посли не вивчали віру євреїв, а про німців сказали лише, що в їхній вірі не побачили ніякої краси, то засудженню мусульманства відвели чимало місця. Зрештою, як свідчить літопис, бояри порадили Володимирові прийняти візантійське християнство, що він і зробив. Мусульманська перспектива розвитку Русі відпала.

Чи була така перспектива реальною? І чи могла Русь, прийнявши іслам, стати союзником Волзької Булгарії? На нашу думку, таку можливість не варто відкидати – хоча це вже, радше, питання альтернативної історії. Ми не можемо прийняти тенденційних міркувань, які часто зустрічаються в літературі, ніби мусульманська віра була абсолютно чужою за своїм духом для русичів і слов’ян загалом. Іслам є світовою релігією, яка має великий універсалістський потенціал. Ця релігія зуміла перемогти в розвинутих країнах, де були свої сильні культурні традиції. Мусульманство поширилося й серед частини слов’янського населення (боснійців та помаків на Балканах). Чимало «побусурманилося» й українців, що знайшло вияв навіть у фольклорі (згадайте хоча б відому думу про Марусю Богуславку). Загалом же розповсюджувати в X ст. в язичницькій Русі іслам було б не набагато складніше, ніж християнство.

Перемога тут візантійського християнства обумовлювалася не стільки культурними, скільки геополітичними чинниками. Центром Русі став Київ – важливий пункт на шляху із «варяг у греки», який знаходився в орбіті візантійського політичного впливу. Але ж не виключалася можливість виникнення іншого центру. Навіть князь Святослав хотів перенести свою резиденцію з Києва на Дунай. У часи Давньоруської держави серйозними конкурентами Києва були Новгород і Чернігів. Тепер уявімо, що один із могутніх чи навіть домінуючих центрів Русі сформувався на «острові русів» у північному Прикаспії, а Волга стала основним шляхом руської торгівлі44. У результаті цього у Поволжі могла сформуватися слов’янська імперія, яка б заступила Хозарський каганат. Це могло відбутися, якби не нищівний погром «острова русів» у 912/913 р. Гіпотетична слов’янська імперія на Поволжі мусила б підтримувати тісні контакти з ісламськими державами і фактично знаходилася би в зоні мусульманського політичного впливу. Показово, що в період Середньовіччя все таки відбулася ісламізація Поволжя. Хоча Волга водночас постає в свідомості росіян як «своя ріка», ріка-міф (так само як Дніпро в свідомості українців).

Омелян Пріцак

Зі втратою «острова русів», потужного військово-політичного осередку, історія східного слов’янства набула прокиївського спрямування, а ісламська можливість «вибору віри» була втрачена. Хоча, як зазначалося, за часів Володимира простежувалися спроби руської верхівки звернутися до мусульманства. Очевидно, це було пов’язано із намаганням укласти союз із Волзькою Булгарією. Варто погодитися з думкою українського історика-сходознавця Омеляна Пріцака, що такий союз був особливо корисний для Новгорода. І якби Володимир, на думку вченого, залишився в Новгороді, де він спочатку княжив, «… то напевне запровадив би там тюркську версію ісламу і таким чином північна частина східних слов’ян стюркізувалася б, як це сталося з волзькими булгарами. Однак Володимир перейшов до Києва, змінивши «півмісяць» на «сонце» Константинополя, де змушений був змінити іслам на грецьке християнство»45. Волзька Булгарія не стала для Русі таким важливим партнером, як Візантія. Тому спроба ісламізації Русі за князя Володимира виявилася невдалою. Та все ж, вважайте, спроба була.

Загалом можемо констатувати: булгари й болгари відіграли далеко не останню роль у житті давніх русів. Не виключено, що саме від протоболгар руси запозичили «сценарій поведінки» в своїх відносинах із Візантією. Якщо ж говорити про більш пізні часи, то Русь підтримувала зв’язки з Волзькою Булгарією і звідти йшли на Русь мусульманські впливи. Та все ж руси вибрали іншу віру – християнство. І важливу роль в утвердженні цієї віри на Русі відіграли болгари, серед яких були й нащадки протоболгар.

«Загадкові» хозари

Хозарам, у певному сенсі, повезло. Про них існує чимала наукова література, переважно праці істориків. Є навіть література художня – відомий роман сербського письменника Мілорада Павича «Хозарський словник»46.

Правда, щодо етнічного й суспільно-політичного характеру Хозарського каганату, то тут немає однозначності. З приводу цього виникають дискусії серед істориків. І не тільки. Часто ці дискусії мають сучасний політичний підтекст.

Не заглиблюючись в історію Хозарського каганату47, аналіз джерел цієї історії48, відзначимо лише основні моменти. Вважається, що ця держава виникла в середині VII ст., виділившись із західної частини Тюркського каганату. На чолі Хозарської держави стали кагани із династії Ашинів. Ця держава контролювала землі Північного Кавказу й Передкавказзя, Нижнього й Середнього Поволжя, сучасного північно-західного Казахстану, Приазов’я, північну частину Криму, а також степи й лісостеп Східної Європи й Дніпра. Спочатку центр каганату знаходився на території північної частини сучасного Дагестану, але пізніше перемістився в пониззя Волги.

Поширеною є думка, що хозари були кочівниками й розмовляли однією з тюркських мов. Правда, Хозарський каганат, як середньовічна імперія, був поліетнічним, а його мешканці займалися не лише скотарством, а й землеробством.

До складу Хозарського каганату входили слов’янські племена – далекі предки сучасних українців. Велику роль у економіці держави належала транзитній торгівлі. Через терени Хозарської держави проходили важливі торгові шляхи: водні (Волгою та Дніпром), а також сухопутний Великий шовковий шлях із Китаю до Європи. Цією транзитною торгівлею переважно займалися євреї.

Для євреїв Хозарський каганат з часом став «їхньою державою», де вони користувалися чималим впливом. На початку ІХ ст. в каганаті відбувся державний переворот і владу тут захопив Обадія, котрий, схоже, був єврейського походження49. Відтоді влада кагана стала символічною. Він ніби репрезентував вищі божественні сили, жив ізольовано в своєму палаці і його лише раз на рік показували народу. Становище хозарського кагана нагадувало роль, яку в багатьох народів відігравав священний правитель50. Натомість реальна владаопинилися в руках беків. Обадія поширив у державі равіністичну форму юдаїзму, збудував синагоги й школи, запросив до країни юдейських вчителів, установивши їм щедру плату. Показово, що відомі нам імена каганів, як правило, були тюркськими. Лише останні кагани мають вже єврейські імена. І є свідчення, що вони дотримувалися юдаїзму. Зате беки мали імена єврейські й, безперечно, ідентифікували себе як юдеїв.

Легенда про прийняття хозарами юдаїзму наводиться в листі царя (кагана) Йосипа з Хазарії до Хасдая ібн Шапрута, що мешкав у Іспанії51. Лист датується ніби 930 р., хоча існує думка, що це фальсифікат пізнішого періоду. У цьому творі говориться, ніби за царя Булана, який був попередником Обадії, хозари здійснювали вибір віри між християнством, мусульманством та юдаїзмом. І вибір був зроблений на користь останнього. Дещо подібну легенду маємо в «Повісті минулих літ», де йдеться про прийняття християнства князем Володимиром.

Лев Гумільов

Юдаїзм ніби став державною релігією в Хозарському каганаті, точніше її верхівки. Однак це не означало, що цю релігію прийняла більша частина населення. Загалом варто погодитися з наступними міркуваннями Льва Гумільова: «Юдаїзм – це культ народу, «обраного Яхве», і тому нечасті новонавернені вважалися «проказою Ізраїля». Євреї мирно сусідили з хозарами, ходили разом в походи, але молились окремо, справедливо вважаючи, що для хороших відносин із сусідами немає необхідності їх робити подібними до себе чи, навпаки, лицемірно уподібнюватися їм. Навіть забувши більшу частину складних приписів Талмуду, що було закономірним для пастушого племені, де юнакам не було де й коли навчатися навіть простій грамоті, нащадки євреїв-маздакитів не розчинилися в середовищі племен Дагестану, які оточували їх. Вони до цього не прагнули, та й ці би їх у своє середовище не прийняли… І хай не дивує читача те, що євреї, які жили в Хазарії, іменуються хозарами. Це звичайне для етнонімів узагальнення, коли субетнос на чужині приймає назву етносу»52.

У ІХ ст., завдячуючи транзитній торгівлі, яка опинилася переважно в руках єврейських купців-рахдонітів, Хозарський каганат процвітав. Хозарська столиця Ітиль, яка знаходилася в пониззі Волги, вражала подорожніх своїми розмірами. Довжина міста сягала близько 10 кілометрів. Були там різноманітні культові споруди, палаци правителів, величезні базари, на яких можна було купити дешеву баранину, рибу та інші продукти. Сюди постійно прибували кораблі й каравани з товарами. Життя міста кипіло. Основну його частину становили євреї53. З приводу цих багатств згадуваний Гумільов писав таке: «Хозарський каганат – а точніше, колонія рахдонітів – у ІХ в. володів величезними багатствами, які отримувалися від торгівлі китайським шовком, закамським хутром та слов’янськими рабами. Купців підтримували всі деспотичні режими: імператори династії Тан, Каролінги, Аббасиди в Багдаді та Омейяди в Кордові». Далі історик говорить про те, що каганат утримував на свої кошти добре навчену армію – від 7 до 12 тис. чоловік. Щоправда, воїни були… мусульманами. Й, відповідно, не бажали воювати проти своїх одновірців54. Гумільов навіть іменує Хозарський каганат етнічною та соціально-політичною химерою. Іноді дослідник у такій характеристиці перебирав міру, але певна частка істини в цих твердженнях є. Справді, багатство каганату виявилося «поверховим». Більша його частина концентрувалася в руках еліти. Простолюд практично від нього нічого не мав.

Данина слов’ян хозарам. Мініатюра з Радзивіллівського літопису

Суттєвою проблемою держави було те, що тут не сформувалися ефективні чинники консолідації населення. У каганаті проживали представники різних етносів – власне хозари, інші тюркські племена, зокрема булгари, племена слов’янські, євреї, можливо, й інші етноси. Серед них були й кочівники, й осіле населення, зорієнтоване на землеробство, і такі, що займалися торгівлею (переважно євреї). Спосіб життя, мова, культура цих етносів помітно різнилися між собою. Не було між ними єдності і в плані релігійному. Юдаїзм, який сповідували євреї і який став релігією верхівки каганату, лишався релігією елітарною, вірою відносно вузького кола людей. Значна частина населення держави дотримувалася традиційних «язичницьких» вірувань. Водночас тут поширювалося християнство й особливо мусульманство. Мусульманською, як уже зазначалося, була армія – надзвичайно важливий елемент у системі відносин каганату.

Про соціальну консолідацію й говорити не варто. Відмінність між верхівкою й низами була дуже великою. Вони ніби жили в різних світах.

Такий стан речей не міг зберігатися довго. Каганат – це був колос на глиняних ногах. Переорієнтація чи переформатування торгових шляхів, які проходили через Хазарію, могли боляче вдарити по державній системі каганату. Адже це могло привести до скорочення доходів, а, відповідно, й до руйнації існуючої системи відносин. Можна погодитися з наступними міркуваннями щодо економіки цієї держави: «…посередницька роль отримала й негативне значення – економіка, в основному, почала спиратися на перепродаж, а держава ставала паразитуючим органом, котрий залежав не від внутрішніх, а від зовнішніх факторів»55.

Як уже говорилося, в 922 р. виникає мусульманська Волзька Булгарія, котра намагається контролювати волзький торговий шлях, що донедавна знаходився в сфері хозарського впливу. Подібні процеси відбуваються в Подніпров’ї, яке теж контролювали хозарські правителі. Тут виникає державне утворення русів, котре бере під свою опіку шлях «із варяг у греки». Принаймні можна говорити, що в другій половині ІХ ст. виникає Руська держава (точніше – протодержава). З часом вона набирає сили й стає суперником Хозарського каганату. Адже Русь «відібрала» в хозарських правителів не лише шлях із «варяг у греки», а й частину Великого шовкового шляху із Китаю до Європи.

Основним консолідуючим елементом у Хозарському каганаті були гроші. Каганат фактично став торговою корпорацією, яка частину своїх велетенських прибутків віддавала на армію. Саме завдяки армії й утримувалася стабільність і порядок.

У літературі поширена думка, що в кінці Х ст. Хозарська імперія перестала існувати, це, напевно, не зовсім так. Схоже, відбулася її значна трансформація. Хазарія перестала бути імперією, перетворившись у «етнічну державу». Її терени знаходилися в степовій зоні на північ від Кавказу. Принаймні згадки про хозар в «Повісті минулих літ» зустрічаються в ХІ—ХІІ ст.

Закономірно, хозари тривалий час контактували з русами-праукраїнцями. Їм доводилося чимало воювати. Правда, й було відносно мирне співіснування, торгові контакти і навіть контакти культурні. Ці стосунки знайшли відображення в «Повісті минулих літ». Хоча таке відображення помітно міфологізоване. Це можна зрозуміти. Адже події, пов’язані з хозарами, про які говориться в цьому літописному пам’ятнику, відносяться до ІХ—Х ст., коли літописання на Русі ще не було або воно робило перші кроки.

У кінці ІХ – на початку Х ст. Хозарська імперія починає розпадатися. На її околицях виникають конкуруючі з нею держави. Руйнування ж каганату відбулося в кінці Х ст. «Добили» цю державу руські князі, зокрема Святослав. Його син, Володимир, уже іменувався каганом. Руси ніби перейняли державну традицію Хозарської імперії.

Добре відомою є літописна легенда про данину хозарам. У «Повісті минулих літ» говориться, що слов’янські племена утискували різні іноплемінники – болгари, угорці, авари. Серед них називаються й хозари, котрі ніби хотіли підпорядкувати собі полян. Останні жили в Подніпров’ї, а їхнім стольним градом був Київ,заснований Києм, Щеком і Хоривом. «І знайшли їх, – говориться в «Повісті минулих літ», де йде мова про полян, – хозари, коли вони сиділи в лісах на горах, і сказали хозари: «Платіте нам данину». Поляни тоді, порадившись, дали [їм] од диму по мечу. І понесли [це] хозари князеві своєму і старійшинам своїм, і сказали їм: «Ось, знайшли ми данину нову». А ті запитали їх: «Звідки?» І вони сказали їм: «В лісі на горах, над рікою Дніпровською». А ті запитали: «Що вони дали?» І вони показали меч, і мовили старці хозарські: «Недобра [се] данина, княже. Ми здобули [її] однобічним оружжям, себто шаблями, а сих оружжя обоюдогостре, себто мечі. Сі будуть брати данину і з нас, і з інших земель». І все це збулося, [бо] говорили вони не з своєї волі, а за божим повелінням»56.

Оповідь ця має суто легендарний характер і написана «заднім числом», тоді вже, коли Хозарський каганат зазнав поразок від руських князів. Щодо наведеної легенди, то з приводу цього Гумільов висловив цікаві міркування: «Данина мечами могла мати лише один смисл: у полян була забрана зброя. Для тих, хто володіє шаблею, мечі – металобрухт, оскільки шабля є легкою, не втомлює руку й прорізає кольчугу. Але шабля потребує спеціальної виучки бійця, непомірно більшої, аніж меч. У хозар у ІХ ст. шаблі справді були… Отже, не збагачення за рахунок полян було метою хозар, а руйнування їхнього військового потенціалу. Але така акція можлива лише в результаті переможної війни, про яку літописець не сказав і слова»57.

Наведені міркування Гумільова мають гіпотетичний характер. Однак літописна легенда про данину хозарам, безперечно, свідчить, що поляни були підкорені Хозарським каганатом. Імовірно, вони були роззброєні – аби не чинили завойовникам опору. Київ певний час був хозарською факторією на шляху «із варяг у греки». Про це є й інші свідчення на сторінках «Повісті минулих літ». Наприклад, говориться, що «хозари брали з полян, і з сіверян, і з вятичів; брали вони по білій вивірці – стільки від диму»58. Якщо довіряти цій інформації, то виходить, що хозари встановили контроль над слов’янськими племенами, котрі проживали на теренах нинішньої Київщини, а також у басейнах рік Десна й Ока. Брали вони данину хутром, яке цінувалося на ринку. Обтяжливу данину, судячи з усього, вони не накладали. Для них більш важливими були торгові шляхи, які проходили Дніпром, Десною та Окою.

Про те, що Київ належав хозарам, говориться також у літописній розповіді про Аскольда і Діра. Там читаємо наступне: «Ідучи мимо, узріли вони (Аскольд і Дір. – П. К.) на горі городок і запитали, кажучи: «Чий се город?» А вони [тамтешні жителі] сказали: «Було троє братів, Кий, Щек [і] Хорив, які зробили город сей і згинули. А ми сидимо в городі їхньому і платимо данину хозарам»59. Судячи далі з контексту твору випливає, що саме ці можновладці, зібравши варягів, визволили полян від хозарської залежності й почали правити в полянській землі.

Більше джерел про те, як поляни звільнилися від хозарської залежності, ми не маємо. Тому доводиться вірити «Повісті минулих літ». Із неї можемо лише зробити висновок: військово-торгівельні корпорації варягів, які намагалися контролювати торгові шляхи Східної Європи, почали витісняти звідти хозар, зокрема із Подніпров’я.

Це робив князь Олег (?—912). Під 885 р. у літописі сказано: «Послав Олег [послів] до радимичів, питаючи: «Кому ви данину даєте?» Вони ж сказали: «Хозарам». І мовив їм Олег: «Не давайте хозарам, а мені давайте». І дали вони Олегові по шелягу, як ото й хозарам давали»60. Радимичі, які належали до слов’янських племен, проживали між Дніпром та річкою Сож. Зараз це переважно терени південно-східної Білорусі.

Сильного чи то смертельного удару Хозарському каганату завдав князь Святослав (?—972). Спочатку в «Повісті минулих літ» говориться про те, що цей князь вирішив підпорядкувати собі вятичів, які платили данину хозарам: «І пішов він на Окуріку і на Волгу, і знайшов вятичів, і сказав їм: «Кому ви данину даєте?» Вони ж одказали: «Хозарам. По шелягу од рала даєм»61. Із цього запису випливає, що Святослав намагався взяти під контроль частину волзького торгового шляху, де господарями були хозари.

А під 965 р. у літописі читаємо наступне: «Рушив Святослав на хозар. Почувши ж [про це], хозари вийшли насупроти з князем своїм, каганом [Іосифом?]. І зступилися [війська] битися, і сталася битва межи ними, [і] одолів Святослав хозар і город їхній [столицю Ітіль], і [город] Білу Вежу взяв»62.

Це повідомлення часто трактується як загибель Хозарської держави. Проте сумнівно, що так було. Згаданий похід Святослава мав, радше, не завойовницький, а грабіжницький характер. Ніде чітко не сказано, що руський можновладець оволодів хозарськими землями. Після цього походу князь спрямував свої походи в південно-західному напрямку, на Дунай, де навіть збирався заснувати нову столицю. Як бачимо, його приманювали не багаті хозарські міста, котрі на той час почали деградувати, а перспективний дунайський регіон.

Умовний портрет князя Святослава Ігоровича з Царського титулярника, XVII ст.

Далі в «Повісті минулих літ» зустрічаємо фрагментарні згадки про хозар. Під 1023 р. є згадка, що коли була усобиця між Ярославом і Мстиславом, то останній ходив проти свого суперника «з хозарами і з касогами»63. Тобто можна припустити, що на той час хозари зберігали свою державну організацію, але знаходилися в союзних чи навіть васальних відносинах із руськими князями.

Ще одна згадка про хозар в літописі припадає на 1083 р. Там говориться, що князь Олег зайняв Тмуторокань і посік хозар64. Отже, хозари проживали неподалік Тмутороканя, тобто поряд із Таманським півостровом. Нарешті під 1106 р. у «Повісті минулих літ» говориться про воєводу Іванка Захаровича, який був хозарином. Він служив руському князю Святополку65. Це, власне, остання згадка в руських літописах про хозар.

Згадується ще в «Повісті минулих літ» про жидів хозарських, які приходили до князя Володимира й пропонували йому юдейську віру66. Але цей епізод стосується переважно україно-єврейських, а не україно-тюркських стосунків.

Загалом у руських літописах дається таке уявлення про хозар. Це – войовничий народ, який підпорядкував полян та інші слов’янські племена. Однак київські князі увільнили слов’янське населення від хозарської залежності, підпорядкувавши його собі. Також вони завдали хозарам нищівної поразки. І після цього хозари опинилися в залежності від русів. Принаймні в легенді про данину хозарам, яку давали поляни, є натяк на те, що тепер хозари платять данину. Хозари також перебували на службі в руських князів.

При цьому, коли ведеться мова про хозар, не йде мова про їхнє юдейство. Натомість у «Повісті минулих літ» є поняття «жиди хозарські», котрі хотіли нав’язати юдаїзм князеві Володимиру (960? —1015). Отже, хозари й жиди хозарські – це не одне й те саме.

Не виключено, що від хазарів руські князі перейняли титул кагана, розглядаючи себе як продовжувачів хозарської державної традиції. Існує навіть думка про існування Руського каганату67. Одним із головних джерел для доведення функціонування Руського каганату є Бертинські аннали. У цій франкській хроніці розповідається про візантійське посольство, яке прибуло в Інгельгейм до двору імператора Людовіка І Благочестивого 18 травня 839 р. У складі цього посольства був народ рос, про якого повідомляється, що правитель його називався каганом68. Інформація про те, що правитель русів іменувався каганом, зустрічається також у арабських джерелах69. Каганом двічі називається князь Володимир у «Слові про Закон і Благодать» Іларіона70. Тобто це не є опискою. Так справді іменувалися верховні правителі на Русі. Каганом також називали Ярослава Мудрого. Про це, зокрема, свідчить одне з графіті Софійського собору. Там було написано: «Спаси, Господи, кагана нашого»71.

Існує чимала література про Руський каганат. Щоправда, незначна кількість джерел не дає змоги дати відповідь, чи він справді існував і що представляв собою. З цього приводу зустрічаємо широкий спектр думок. І все ж можемо з певністю твердити, що тюркський титул кагана носили руські князі. І для них це був титул верховного правителя. Звідки вони взяли його – від авар чи хозар? Останнє видається більш певним. Але як би не було, можемо однозначно констатувати: тюркські традиції державотворення мали вплив на Русь-Україну.

«Печеніг – ворог русича»

У 1981 р. на екрани Радянського Союзу вийшов фільм «Ярослав Мудрий», знятий на кіностудіях імені Олександра Довженка й «Мосфільм». Це був своєрідний кіноепос, який ніби мав висвітлити вершинні моменти в історії Київської Русі. В центрі фільму – фігура князя Ярослава Мудрого, за часів правління якого ця держава досягла піку могутності.

Одним із епізодів фільму – навчання дітей у школі. Учитель диктує учням фразу «Печеніг – ворог русича», яку вони мають записати. Саме печеніги й постають у фільмі як найбільші вороги Русі. І завершальним епізодом фільму є перемога русичів над ордою печенігів під стінами Києва. Відповідно, в підручниках у нас печеніги (зрештою, як і інші тюркські етноси) трактуються ворогами русів. Печенігами називали об’єднання кочових, переважно тюркських племен72.

Перші згадки про печенігів припадають на VIII ст. Печенізька мова належала до тюркської групи мов. Правда, археологічні дані свідчать, що серед печенігів переважали європеїди з невеликими домішками монгольської крові.

Перемога Кожум’яки над печенігом.

Мініатюра з Радзивіллівського літопису

Він вважав, що існування цього державного утворення між аварами й хозарами – незаперечний історичний факт. .військо, що Київ у облозі. Він ніби вийшов з міста з уздечкою, ходив серед печенігів і питав їхньою мовою: «Чи ніхто не бачив коня?» Печеніги сприймали його за свого. Потім хлопець кинувся в Дніпро й поплив на інший берег, аби повідомити руських воїнів73.

Опис цього епізоду багато про що говорить. По-перше, мешканці тогочасного Києва мало чим зовні відрізнялися від печенігів. А, по-друге, виявляється, що серед киян були люди, які знали печенізьку мову. Виникає питання – звідки? Адже в літописі говориться, ніби в 968 р. печеніги чи не вперше (!) прийшли на Русь. Але виявляється: в русичів із печенігами до того існували певні відносини. І навіть деякі русичі знали печенізьку мову. Сумнівно, що це були лише відносини воєнної конфронтації. Існували й відносини торгові. Печеніги могли пропонувати велику рогату худобу, овець, коней. Натомість отримувати від русів продукти землеробства чи продукцію «лісового господарювання» – хутро, мед і т. д.

І хоча в «Повісті минулих літ» маємо багато антипеченізьких моментів й, відповідно, печеніги часто зображуються як вороги Русі74, однак іноді літопис (як у наведеному епізоді про хлопця-киянина) «проговорюється». Печеніги й руси не лише воювали. Спектр їхніх контактів був широким. Тому окремі руси знали мову печенігів. А деякі печеніги, схоже, знали мову русів.

Вважається, що на теренах сучасної України печеніги з’явилися в Х ст. І однією з причин цього було те, що князь Святослав розгромив Хозарський каганат, у результаті чого степи України стали «вільними» і тут запанували печеніги75. Безперечно, удар, який наніс князь Святослав Хозарському каганату, був одним із чинників, який допоміг увільнити Північне Причорномор’я від хозар і сприяв утвердженню тут печенігів. Хоча насправді цей тюркський етнос за кілька десятиліть перед тим опинився на теренах сучасної України. І підтримував він стосунки з русами. Були вони і союзницькими, і конфронтаційними. Так що поява печенігів у 968 р. під стінами Києва – це не перший їх похід на Русь. Інша річ, що це, певно, був їхній перший похід на Київ.

«Повість минулих літ» говорить, що печеніги уже мали стосунки з князем Ігорем (878? —945). Під 915 р. зазначено: «Уперше прийшли печеніги на Руську землю і, вчинивши мир з Ігорем, пішли до Дунаю»76. Правда, під 920 р. зазначено, що Ігор воював проти печенігів77. Але в 944 р. «печенігів він найняв, і, заложників у них взявши, рушив на Греків у човнах і на конях»78. За наказом Ігоря печеніги пустошили Болгарську землю79.

Із літописних свідчень, якщо їм вірити, випливає, що печеніги, радше, були союзниками, ніж ворогами Русі. Адже князь Ігор не лише укладає з ними мир, а й наймає їх на службу, разом з ними йде воювати проти Візантії.

Розсварилися печеніги з русами за часів правління князя Святослава. Що було причиною цього, нам не відомо. Принаймні «Повість минулих літ» про це мовчить. Саме тоді в 968 р. печеніги беруть в облогу Київ. Зрештою, печеніги погубили князя Святослава. Ось як про це розповідається в літописі:

«Учинивши мир із Греками, Святослав рушив у човнах до [Дніпрових] порогів. І сказав йому воєвода отця його Свенельд: «Обійди, княже, [їх] на конях, бо стоять печеніги в порогах». Однак не послухав він його і рушив у човнах.

Тим часом послали переяславці до печенігів [гінців], кажучи: «Іде Святослав у Русь, узявши майна багато у греків і полон незчисленний, а з малою дружиною». Почувши ж печеніги се, заступили пороги. І прийшов Святослав до порогів, та не можна було пройти порогів, і став він зимувати у Білобережжі. І не було в них їжі, і настав голод великий, так що по півгривні [була] голова коняча. І зимував [тут] Святослав. А коли приспіла весна, пішов Святослав у пороги»80.

Ця інформація подана під 971 р. А під наступним, 972 р., читаємо таке:

«Прийшов Святослав у пороги, і напав на нього Куря, князь печенізький. І вбили вони Святослава, і взяли голову його, і з черепа його зробили чашу, – окувавши череп його золотом, пили з нього»81.

Доволі поширеною є версія, що печеніги убили Святослава за намовою візантійців, котрі заплатили їм гроші. Справді, між Візантією й печенігами існували союзні відносини. І така версія має право на існування.

Однак якщо проаналізувати літописне повідомлення, то про це нічого не говориться. Із нього випливає, що печеніги напали на Святослава і його військо, бо ті мали багату здобич і були ослаблені. Вражаючим фактом є те, що з черепа Святослава хан Куря зробив чашу. Навіть якщо це вигадка, то вигадка показова. Тобто в особі руського князя провідники печенігів бачили сильного противника, який, очевидно, їм дошкуляв. І чаша з князівського черепа – це символ перемоги. До того ж перемоги неабиякої!

У літописі є таке місце. Варяжко, слуга Ярополка, коли той князь втік перед військами Володимира з Києва, радив своєму панові податися до печенігів і привести звідти військо82. Очевидно, Ярополк міг звернутися до печенігів і ті би йому не відмовили. Фактично цей тюркський етнос «вписувався» в політичну систему Русі – деяким князям печеніги допомагали, а деяким шкодили. Правда, печенігам «не повезло». Вони часто опинялися на боці тих князів, яких не дуже жалувала «Повість минулих літ». Звідси такий їх негативний імідж у літописанні.

Стосунки між русами й печенігами, незважаючи на непорозуміння за часів Святослава, не варто вважати однозначно ворожими. Його син і наступник на київському престолі Ярополк (?—978) підтримував з печенігами дружні стосунки.

З печенігами доводилося воювати князю Володимиру. І це не дивно. Адже вони допомагали його противнику – князю Ярополку. В одному місці літописуйде мова про те, що Володимир став зводити городи, тобто укріплення, по річках – Десні, Остру, Трубежу, Сулі, Стугні. Бо «була війна з печенігами»83.

Під 993 р. у «Повісті минулих літ» наводиться гарна легенда про війну з печенігами й заснування міста Переяслава, яке знаходилося на межі зі степом. Наведемо цю легенду повністю:

«Пішов Володимир на Хорватів. А коли вернувся він із війни хорватської, то тут печеніги прийшли по тій стороні [Дніпра] од Сули. Володимир тоді пішов супроти них і встрів їх на Трубежі коло броду, де нині Переяславль. І став Володимир на сій стороні [ріки], а печеніги на тій. І не наважувалися ці [перейти] на ту сторону, а ті – на сю сторону.

І приїхав князь печенізький [Куря?] до ріки, і викликав Володимира, і сказав йому: «Ти випусти свого мужа, а я – свого. Нехай обидва борються. І якщо твій муж ударить моїм [об землю], то не будем воювати три роки, якщо ж наш муж ударить вашим, то будем воювати три роки». І розійшлися вони урізнобіч.

Володимир же, вернувшись у табір, послав по табору бирича, говорячи: «Чи нема такого мужа, який би взявся з печеніжином боротися?» І не знайшовся такий аніде.

А назавтра приїхали печеніги і свого мужа привели, а [мужа] наших не було. І став тужити Володимир, посилаючи [биричів] по всьому війську своєму. І прийшов один старий муж до нього, і сказав йому: «Княже, єсть у мене один син удома, менший. Бо з чотирма я вийшов, а він удома. Від самого дитинства його ніхто не вдарив ним. Одного ж разу, коли я сварив [його], а він м’яв шкуру, він розгнівався на мене [і] роздер шкуру руками».

Князь же, це почувши і зрадівши, послав по нього [гінця] зараз же. І привели його до князя, і князь розповів йому все. Цей тоді сказав: «Княже! Я не знаю, чи переможу його. Спробуйте-но мене. Чи немає бика, великого й сильного?» І знайшли бика сильного, і сказав він роздражнити бика, і поклали на нього залізо гаряче, і пустили бика. І побіг бик мимо нього, і схватив він бика рукою за бік, і вирвав шкуру з м’ясом, скільки йому рука захопила. І сказав йому Володимир: «Можеш із ним боротись».

А назавтра прибули печеніги і стали гукати: «Чи нема [вашого] мужа? Наш ось готов!» Володимир же повелів тої ночі надіти оружжя. І приступили тут вони одні до одних, і випустили печеніги мужа свого, і був він превеликий вельми і страшний. Виступив також муж Володимирів, і, побачивши його, печеніжин посміявся, бо був він середній тілом. І, розмірявши [відстань] між обома військами, пустили їх одного до одного. І взялися вони оба, і стали кріпко держати [один одного], і удавив він печеніжина в руках своїх до смерті, і вдарив ним об землю. І вигукнули руси, а печеніги побігли, а руси погнали вслід за ними, рубаючи їх, і прогнали їх. Володимир же, рад бувши, заклав город на броду тому і назвав його Переяславлем, бо [тут] перейняв славу отрок той. Володимир при цім великим мужем зробив його і отця його. А Володимир вернувся у Київ з побідою і славою великою»84.

Взагалі літописець, пишучи про діяння Володимира, часто розповідає різні «печенізькі легенди». Ось ще одна, вміщена під 997 р.:

«Коли Володимир пішов до Новгорода по верхніх воїв проти печенігів, – бо рать велика була безперестану, – в той же час довідались печеніги, що князя нема, прийшли і стали навколо Білгорода. І не давали вони вийти з города, настав, отож, голод великий у городі, і не можна [було] Володимиру помогти [їм]. А не можна було піти йому [через те], що іще не зібралися були до нього вої, печенігів же було многе-множество. І затягнулась облога людей у городі, і був голод великий, і вчинили вони віче в городі, і сказали: «Так доведеться нам померти од голоду, а од князя помочі немає. То чи лучче нам померти? Здамося печенігам. Адже когось таки вони залишать у живих, якщо кого умертвлять. Ми вже помираєм од голоду». Так ото вони раду вчинили.

А був же один старець, [який] не був на вічі тому, [і] він запитував: «Задля чого вчинили віче люди?» І сказали йому, що завтра хотять люди здатися печенігам. Це ж почувши, він послав [посланця] по старійшин городських і сказав їм: «Чув я, що ви хочете здатися печенігам?» А вони сказали: «Не видержать люди голоду». І мовив він їм: «Послухайте мене. Не здавайтеся ще три дні, а що я вам звелю – те зробіте». І вони ото раді [були] і обіцялися послухатись. І сказав він їм: «Зберіте по жмені вівса, або пшениці, або висівок». І вони, раді пішовши, [це] знайшли.

І звелів він тоді їм зробити бовтанку, з якої варять кисіль, і сказав викопати колодязь і вставити туди кадіб, наливши в кадіб бовтанки. І звелів він викопати другий колодязь і вставити туди другий кадіб, і сказав їм шукати меду. Вони ж, пішовши, взяли лукно меду, – бо було воно сховане в княжій медуші, – і загадав він вельми розситити [мед] водою і вилити в кадіб, і в другім колодязі так [само]. А назавтра звелів він послати по печенігів.

Городяни тоді, пішовши, сказали печенігам: «Візьміте собі заложників наших, а вас чоловіка з десять ідіте в город, і ви побачите, що діється в городі нашому». Печеніги ж, зрадівши [і] думаючи, що вони хочуть здатися, взяли у них заложників, а самі вибрали ліпших мужів у родах [своїх] і послали їх у город – нехай розглядають, що діється в городі у них.

І прийшли вони в город, і сказали їм люди: «Пощо ви губите себе, коли ви не можете перестояти нас? Стійте хоч десять літ, що ви можете зробити нам? Адже ми маємо споживок од землі. Якщо ж не вірите, – то подивіться своїми очима».

І привели їх до колодязя, де ото [була] бовтанка, і зачерпнули відром, [і] лили в гладишки, і варили перед ними. А коли зварили перед ними кисіль, то, узявши їх, привели [їх] до другого колодязя і зачерпнули сити. І стали [городяни] їсти спершу самі, а потім і печеніги. І здивувалися вони, і сказали: «Не йнятимуть сьому віри наші князі, якщо не поїдять самі». І люди налили корчагу бовтанки і сити з колодязя і дали печенігам.

Вони ж, прийшовши, розказали все, що було. І зварили вони кисіль, і їли князі печенізькі, і здивувалися. І, забравши заложників своїх, а тих пустивши, знялися вони од города і до себе пішли»85.

Взагалі печенігам «везло» на легенди, що з’являлися на сторінках «Повісті минулих літ». Можна ще згадати легенду про поставлення Володимиром Преображенської церкви у Василеві в подяку за те, що Бог допоміг князеві врятуватися від печенігів86. Що реально стояло за цими всіма легендами, можемо лише здогадуватися. Безсумнівно одне: з печенігами Володимиру доводилося часто конфліктувати.

Конфліктував із ними і син Володимира – Ярослав Мудрий (983/987— 1054), що зумів утвердитися на князівському престолі. Натомість його супротивник, князь Святополк, знаходився в дружніх стосунках із печенігами й ті допомагали йому87. Взагалі складається враження, що в той час якась частина руських князів, ведучи боротьбу за київський престол, зверталася до варягів, а інша частина – до печенігів.

Пам’ятник Ярославу Мудрому в Білій Церкві

У «Повісті минулих літ» є чимало легенд як про одних, так і про других. Але якщо про варягів там легенди позитивні, то про печенігів – негативні. І нічого дивного тут немає. Переможцями ставали князі, що орієнтувалися на допомогу варягів, натомість князі, що брали собі в союзників печенігів, програвали. Відповідно, літописи писалися під диктовку переможців.

Літопис під 1034 р. (хоча ця дата викликає певні сумніви) є вість, що Ярослав Мудрий вчинив великий розгром печенігів під Києвом. І на цьому місці він спорудив храм Святої Софії на честь цієї перемоги88. Ніби після цієї «лютої січі» печеніги втратили позиції і з часом поступилися половцям.

Правда, з літопису вони не зникають. Печеніги неодноразово згадуються. Але, як правило, згадуються серед інших тюркських кочових племен, що перебували на теренах сучасної України. Вони втратили своє самостійне значення. Іноді печеніги опинялися на службі в руських князів. Остання згадка про них у давньоруських літописах припала на 1169 рік89.

У кінці ХІ – на початку ХІІ ст. кочова держава печенігів фактично зникає. Сильних ударів вони зазнали від половців. Частина печенігів переселилася на Балкани, де вони асимілювалися з місцевими етносами. Ще одна частина опинилася на землях Угорщини. Тут печеніги зберігали автономію аж до ХIV ст. Якась частина з них залишилася на українських землях, змішавшись з іншими тюркськими етносами або «розчинилася» в руському середовищі.

Печеніги залишили після себе низку топонімів на теренах нинішньої України. Це – село Печенюги Новгород-Сіверського району Чернігівської області, селище міського типу Печеніжин Коломийського району Івано-Франківської області, село Печеніги Чугуївського району Харківської області, а також гора Печеніга коло Чугуєва. Така географія топонімів дає підстави вважати, що печеніги проживали в різних регіонах України – як на Лівобережжі, так і Правобережжі.

Певно, немає сенсу трактувати печенігів виключно як «ворогів Русі». Вони воювали з русами, але також і мирно жили з ними, торгуючи зокрема. Були вони не лише противниками руських князів, а й їхніми союзниками та помічниками. Хай там як, але частина печенігів асимілювалася русами, залишивши після себе пам’ять на українських землях у вигляді топонімів.

Імперія половців

Половцям в українській та російській літературі «дісталося» не менше, аніж печенігам. Одне «Слово о полку Ігоревім» і література навколо нього чого вартують! Половці, як і печеніги, постають у нашій свідомості в образі чужинців, ворогів. Насправді так однозначно оцінювати відносини українців та половців не варто. Незважаючи на певні військові конфлікти, два етноси активно взаємодіяли й співпрацювали.

Загалом історія половців доволі цікава90. На Русі вони були відомі саме під цією назвою (щодо її етимології маємо більше питань, ніж відповідей). У різних країнах та в різних народів були поширені інші назви цього етносу – кипчаки, кумани, куни, палліді, фальвен тощо. Перший етнонім можна вважати самоназвою.

Половці «наслідили» в історії багатьох держав і народів епохи Середньовіччя. Їхньою прабатьківщиною варто вважати північно-східну частину нинішнього Казахстану й верхів’я річки Іртиш. Це був степовий регіон. Тут половці жили з VIII ст., займаючись кочовим скотарством. І належали до тюркських етносів.

Половецький шолом з личиною

Князь Всеволод Ярославич. Портрет із Царського титулярника, XVII ст.

У середині ХІ ст., зазнавши тиску інших кочових народів, половці вирушили на захід, зайнявши степи Північного Причорномор’я. Ці терени з часом навіть почали називати Дешт-і Кипчак, або – Поле половецьке91.

Тривалий час половці активно контактували з русами. І ці контакти помітно впливали на історію українських земель. Вперше половці з’явилися на кордонах Русі в 1055 р. Тоді хан Блуш зі своєю ордою підійшов до Переяславського князівства. Правда, князь Всеволод Ярославович (1030—1093), який правив у Переяславі, порозумівся з ординцями й уклав із ними мир92. З 60-х рр. ХІ ст. половці починають постійно здійснювати грабіжницькі наїзди на руські землі. Першим відомим таким нападом був похід хана Сокала в 1061 р., який завдав поразки переяславському князю Всеволоду93. А в 1068 р. половці перемогли Ярославичів, князів Ізяслава, Святослава й Всеволода, у битві на річці Альті. Літописець із болем писав: «За гріхи наші напустив Бог на нас поганих…»94 Ця літописна фраза багато що говорить. Тобто для русів половці були не просто «поганими» (чужинцями, язичниками), а й «карою Божою». Правда, цього ж 1068 року чернігівський князь Святослав Ярославич (1027—1076) завдав половцям поразки на річці Снов. Навіть був схоплений хан Шурукан95.

90-ті рр. ХІ ст. позначилися масштабними нападами половців на Русь. Це було викликано, зокрема, усобицями руських князів. Літописець говорить, що ніби якісь «мужі розважливі» казали їм: «Чого ви чвари маєте межи собою? Погані ж гублять землю Руськую»96. У 1093 р. половці, очолювані ханами Тугорканом (?– 1096) і Боняком, розгромили руських князів у битвах на ріці Стугні, здобувши Торчеськ97. А в 1096 р. Боняк кілька разів нападав на Київ та розорив його околиці. Навіть спалив у Берестові княжий двір98. Правда, того ж року половці зазнали поразки у битві на ріці Трубіж. У ній навіть загинув хан Тугоркан. Цікаво, що останній доводився тестем київському князю Святополку Ізяславовичу (1050— 1113). Тіло Тугоркана привезли в Київ і поховали там99. Іменем цього хана названий Труханів острів на Дніпрі.

Походи руських князів на половців у глиб степу не були достатньо ефективними. Коли кочівники дізнавалися про небезпеку, вони швидко втікали: відводили свої вежі на колесах, а також відганяли худобу. Проте на початку ХІІ ст. половці почали вести напівосілий спосіб життя. У той час степи Північного Причорномор’я були вже поділені між половецькими ордами. Їхні вежі перебазувалися на землю. Стали відносно постійними місця перебування половців, їхні кочові маршрути. В таких умовах ці кочівники стали вразливими для руських воїнів.

Труханів острів. Сучасний вигляд

На початку ХІІ ст. руські князі переломили ситуацію й перейшли в наступ на половців. Київський князь Святополк Ізяславович та князь переяславський Володимир Мономах (1053—1125) організували низку походів у глиб степів. Ось як у літописі розповідається про перемогу цих князів над половцями в 1103 р.:

«Вложив Бог у серце руським князям, Святополку [і] Володимиру, добрий намір, і зібралися вони радитись на [озері] Долобську. І сів Святополк зі своєю дружиною, а Володимир зі своєю дружиною та в одному шатрі, і стали радитися. І почала говорити дружина Святополкова: «Не час навесні воювати. Погубимо ми смердів і ріллю їх». І сказав Володимир: «Дивно мені, дружино, що коня дехто жаліє, яким оре хто-небудь. А сього чому не розглянете, що стане смерд орати, а половчин, приїхавши, ударить смерда стрілою, а кобилу його забере. А в оселю його в’їхавши, забере жону його, і дітей, і все майно його візьме. То коня його ти жалієш, а самого чому не жалієш?» І не змогла йому на це відповісти дружина Святополкова, і сказав Святополк: «Брате, я ось готов уже». І встав Святополк, і сказав йому Володимир: «То ти, брате, велике добро зробиш Руській землі». І послали вони удвох [послів] до Давида і Олега [Святославичів], говорячи: «Підіть оба на половців. І або живі ми будемо, або мертві». Давид, отож, послухав їх, а Олег не послухав сього, причину сказавши: «Нездоров я». Володимир же, поцілувавши брата свого, пішов до Переяславля, а Святополк – услід за ним, і Давид Святославич, і Давид Всеславич, і Мстислав [Всеволодович], Ігорів онук, [і] Вячеслав Ярополчич, [і] Ярополк Володимирович. І рушили вони на конях і в човнах, і прибули нижче від порогів, і стали в [урочищі] Протолчах і на Хортичім острові. І сіли вони на коней, а піші вої, висівши з човнів, ішли в поле чотири дні, і прийшли на [ріку] Сутінь.

Половці ж, почувши, що йдуть руси, зібралися без числа і стали радитися. І сказав [хан] Урусоба: «Просімо миру в русі, бо кріпко вони битимуться з нами. Ми бо багато зла вчинили Руській землі». І сказали молодші Урусобі: «Якщо ти боїшся русі, то ми не боїмось. Сих же побивши, ми підемо в землю їх і візьмемо всі городи їхні. І хто ізбавить їх од нас?»

Пам’ятник Володимиру Мономаху в місті Прилуки

Руськії ж князі й вої молили Бога й обітниці воздавали Богові і Пречистій Матері Його – той кутею, а той милостинею убогим, а ті пожертвами монастирям. І коли вони так молилися, рушили половці і послали перед собою в сторожі [хана] Алтунопу, що славився в них мужністю. Так само й руські князі послали сторожівсвоїх. І устерегли вони Алтунопу, і обступили Алтунопу, і вбили його і тих, що були з ним. І ні один [не] втік із них, а всіх побили.

І пішли полки половецькії, як бори, і не окинути було оком їх, а руси пішли супроти них. І великий бог вложив боязнь велику в половців, і страх напав на них і трепет перед лицем руських воїв. І умлівали вони самі, і коням їхнім не було спіху в ногах, а руси весело на конях і пішо побігли до них. Половці ж, побачивши, як руси кинулися на них, побігли, не зступившись, перед руськими князями, а наші погнали, рубаючи їх, у четвертий [день] місяця квітня.

І велике спасіння вчинив Бог у той день благовірним князям руським і всім християнам, а над ворогами нашими дав побіду велику. І вбили тут у бою двадцять князів: Урусобу, Кочія, Яросланопу, Кітанопу, Кумана, Асупа, Куртка, Ченегрепа, Сурбаря та інших князів їхніх, а Белдузя схопили.

Потім же сіли брати [обідати?], побідивши ворогів своїх. І привели Белдузя до Святополка, і став Белдузь давати за себе злото, і срібло, і коні, і скот. Святополк же послав його [до] Володимира, і коли він прийшов, запитав його Володимир: «Се, знай, схопила вас клятва! Бо багато разів, давши клятву, розоряли ви Руськую землю! То чому ти не учив синів своїх і рід свій не переступати клятви, і ви проливаєте кров християнську? Нехай тепер буде кров твоя на голові твоїй!» І повелів він убити його, і тоді розсікли його на куски.

А після цього зібралися брати всі, і сказав Володимир: «Се день, що сотворив його Господь. Возрадуймося і возвеселімся в день сей», тому що Бог ізбавив нас од ворогів наших, і покорив ворогів наших, і «сокрушив голови зміїні, і дав Господь пожиток їх нам». Взяли бо тоді вони скоту, і овець, і коней, і верблюдів, і вежі з набутком і з челяддю, і захопили печенігів і торків з вежами, і прийшли в Русь із полоном великим, і зі славою, і з побідою великою»100.

Ми спеціально навели цей розлогий уривок, оскільки він говорить не лише про саму подію, а й дає чимало інформації про русько-половецькі стосунки.

По-перше, літописець дає зрозуміти, що половецькі наїзди були серйозною проблемою для Русі, точніше – її південних земель. Половці чинили грабунки, забираючи майно в смердів-селян. Останні ж часто потрапляли в половецький полон. Все це, безперечно, підривало економіку Русі, але також кінець кінцем впливало й на матеріальні статки руських князів. Чи говорив Володимир Мономах вищенаведені слова, які вклав йому в уста літописець, можемо лише гадати. Але ці слова, схоже, відображали настрої деяких руських князів – особливо тих, які мали свої землі на русько-половецькому пограниччі. Звісно, вони не стільки переймалися долею простого смерда, скільки тим, що той смерд, будучи розореним, а то й вбитим чи полонений половцями, не давав доходу в князівську скарбницю.

По-друге, з цієї інформації зрозуміло, що між руськими князями й половецькими ханами існували певні домовленості щодо ненападу. Однак вони порушувалися – передусім половцями. Тому Святополк Ізяславович наказує вбити хана Белдузя через те, що той порушив мирні домовленості. Хоча цей хан пропонував за себе великий викуп. Очевидно, тут руським князям йшлося про те, аби налякати половців, показати, що їм доведеться за наїзди платити своїм життям.

Є в руських літописах й інші яскраві описи перемог князів Святополка Ізяславовича й Володимира Мономаха над половцями. Такі описи вміщені під 1103101 та 1111роками102. У останньому з них Володимир Мономах знову жаліє смердів, яким чинять зло половці. Вступ до опису розгрому половецьких орд у 1111 р. майже повторює вступ до такого ж опису під 1103 р. Важко сказати, де тут закінчується історичний фактаж і починається літературний домисел. Та все ж можна вважати, що в 1103, 1107 і 1111 роках половці зазнали значних поразок від руських князів. А в 1116 р. руси взяли їхні «городи» Сугров, Шарукань і Балин103. Після цього хоча чинилися половецькі напади на руські землі, але вони не відзначалися масштабністю.

Половці не цуралися брати участь у міжусобній боротьбі на руських землях, отримуючи від цього чималий зиск. Ця тенденція намітилася ще в 70-х рр. ХІ ст. і отримала свій подальший розвиток. Також руські князі залучали половців до спільних походів наУгорщину й Польщу.

У подальшому руси й половці стають союзниками в боротьбі із зовнішніми ворогами – хрестоносцями, сельджуками й татарами Батия104. При цьому очільники з одного й другого боку укладали численні договори протягом ХІХІІ ст. Місцем, де вони укладалися, були Канів, Заруб, Корсунь, Трипілля на Правобережжі й Саків, Малотин та Воїнь на Лівобережжі105.

Правда, з кінця 60-х років ХІІ ст., коли Русь зазнала занепаду, а усобиці все більше й більше почали терзати її, половці відновили походи на руські землі. Особливо тут відзначилися хани Кобяк і Кончак. І все ж руські князі зуміли дати відсіч. У 1183 чи в 1184 р. в битві на річці Орель князі Святослав Всеволодович (після 1116—1194) і Рюрик Ростиславович (бл. 1137/1140 – бл.1212/1215) розбили Кобяка106.

Однак у 90-х рр. ХІІ ст. інтенсивність половецьких набігів зменшилась. Зате руси активізували свої походи в степ107.

У 1185 р. новгород-сіверський князь Ігор Святославович (1151—1202) вирішив самостійно піти на половців. Цей похід, що ліг в основу сюжету «Слова о полку Ігоревім», завершився поразкою. Сам же князь потрапив у полон до половців. Після цього хани Кончак і Гзак розорили Переяславську землю й басейн річки Сейм.

Із 90-х рр. ХІ ст. руські князі, маючи на меті певні політичні розрахунки, почали одружуватися з доньками половецьких ханів. Часто такі шлюби укладали чернігівські князі Ольговичі, котрі мали з половцями добрі стосунки. Навіть Святополк Ізяславович, відомий своїми походами на половців, у 1094 р. одружився на дочці хана Тугоркана. Володимир Мономах, який теж відзначився походами на половців, одружив свого сина Юрія (Довгорукого) (1090—1157) на дочці ханаАєпи, а другого сина Андрія – на внучці Тугоркана. Загалом такі шлюби були поширеною практикою. У 1187 р. чи в 1188 р. з половецького полону повернувся Володимир, син згадуваного князя Ігоря Святославовича, героя «Слова о полку Ігоревім». Але повернувся не сам, а з молодою дружиною, дочкою хана Кончака, й дитиною108. Весілля справили в Новгороді-Сіверському. До речі, й сам князь Ігор був напівполовцем – його матір походила з половецького роду109.

Титульний лист першого видання «Слова о полку Ігоревім»

Можна говорити про те, що в ХІІ ст.руська князівська еліта стала «частково половецькою». При цьому дочки половецьких ханів, які виходили заміж за руських князів, приїжджали на Русь не самі, а з дівчатами, що служили їм. Ці, своєю чергою, могли виходити заміж за руських дружинників. Такі шлюбні відносини принаймні свідчать, що між Руссю й Половецьким полем не було непрохідної прірви. Радше, навпаки, руси й половці становили своєрідний симбіоз. На це вказував Лев Гумільов, який писав, що «в ХІІ—ХІІІ ст. Половецька земля (Дешт-і Кипчак) й Київська Русь складали одну поліцентричну державу. Це було вигідно двом етносам…»110.

Про цей симбіоз свідчить відома битва на Калці в 1223 р., коли половці й руських князі зазнали поразки від татар111. Половці, опинившись перед лицем татарської небезпеки, звернулися саме до руських князів, сподіваючись отримати від них допомогу. І отримали. Тобто в той період Русь та Дешт-і Кипчак справді можна розглядати як «поліцентричну державу».

Татарська навала в 1236—1242 рр. фактично знищила цю державу. І якщо Русь, зазнавши руйнувань, все ж вистояла, то її «половецька частина» зазнала дезінтеграції й була «розвіяна».

Та все ж половці «знайшли себе». Далі окремі половецькі орди опинилися на теренах Візантії, Дунайської Болгарії, Угорщини, Волзької Булгарії.

Половці славилися як хоробрі й вмілі воїни. Тому їх наймали на службу правителі різних держав. Ще раніше це стосувалося можновладців Візантії, Русі та Грузії. Частина половців опинилася в Єгипті, які в 1279 р. захопили тут владу112. Військово-політичною елітою в цій країні тривалий час (аж до початку ХІХ ст.) були т. зв. мамлюки, які мали переважно половецьке походження113.

Половці, що опинилися в Дунайській Болгарії ще перед татарською навалою, підняли в 1185 р. антивізантійське повстання. У результаті чого з’явилося друге Болгарське царство. Цікаво, що в цій державі царські династії були половецького походження – Асєні (1185—1280), Тертери (1280—1323), Шишмани (1323—1396)114. В певному сенсі, середньовічна Болгарія, яка відродилася і створила блискучу слов’янську культуру, завдячує цим саме половцям. І взагалі чи існував би болгарський етнос, якби не антивізантійське повстання 1185 р., очолюване половцями?

Для половців Дунайська Болгарія, як і ближні землі нинішньої Румунії та Молдови, стали місцем переселення. Існує версія, що князь Басараб, який заснував Волоську державу (предтечу сучасної Румунії) в 1330 р., був половецького походження. Принаймні його ім’я є тюркським115. Династія Басарабів правила в цій державі до середини XVII ст. До речі, її представником був відомий Влад ІІІ Дракула (1431—1476)116. Також від імені цієї династії пішла назва краю Бессарабія, частина якого зараз входить до складу України.

Влад ІІІ Цепеш (Дракула)

У середині ХІІІ ст. половці опинилися в Угорщині. Зокрема, в 1246 р. король Бела IV запросив їх на службу, розселивши між Тисою й Дунаєм. Тут вони створили край Куманію (Куншаг). Король Ласло IV (1262— 1290), мати якого була половчанкою, в 1279 р. надав цьому краю широку автономію. До речі, цього короля іменували Кун (половець). Автономія Куншага (правда, з перервою з 1711 по 1745 рік) зберігалася до 1876 р., тобто майже шістсот (!) років. Ця автономія мала навіть більше прав, ніж інші угорські землі117. Тут практично не існувало кріпацтва. Половецька мова зберігалася на цих землях до ХVІІІ ст. Половці Угорщини після себе залишили не лише пам’ятки, зокрема кургани. Вони також стали частиною угорського етносу. Доволі поширеним угорським прізвищем є Кун, тобто половець.

Частина половців, яка не захотіла емігрувати після поразок від татарських військ Бату-хана, ввійшли до складу Золотої Орди. При цьому половецька мова стала державною мовою й мовою міжетнічного спілкування в цій країні, а високі державні посади нерідко займали вихідці з половецьких родів. Золотоординські половці відіграли певну роль у етногенезі волзьких тюркських народів (казанських татар, башкирів, чувашів), а також росіян118.

Частина половців опинилася в складі Руського королівства119. На початку 50-х рр. ХІІІ ст. король Данило Романович дарував ханові Тегаку та його підданим землі на теренах Берестейщини, щоб вони захищали його державу від нападів ятвягів і литовців. Половці в цьому регіоні заснували близько сорока поселень і зберігали свою ідентичність до початку XVI ст. Тут існувала до початку ХХ ст. Половецька волость120.

Осердям Половецької землі були переважно землі нинішньої Лівобережної України. Передусім це стосується Донецької, Луганської, Запорізької та Харківської областей. Тут, до речі, зосереджена основна маса пам’яток половецького сакрального мистецтва – т. зв. кам’яні баби121. Омелян Пріцак писав: «Три головні політичні та економічні резиденції Половців лежали в доріччю Сіверського Донця, б[лизько] сьогоднішнього Харкова. Це головна столиця – Шарукань (Чешуєв), та дві побічні столиці: східня Балин та західня Суґров. Це були заразом у ХІ—ХІІ ст. кінцеві станції сухопутного залозного шляху, що через Київ зв’язував Середню Європу і балканські країни з Половецькою державою»122.

Половецька баба, ХІ ст., Луганськ

Значна частина доходів половецької верхівки забезпечувалася за рахунок торгівлі. Через володіння половців, окрім «Залозного шляху», проходили ще два важливі торгові шляхи – Соляний та Грецький. Всі вони були пов’язані з Руссю. Це теж певним чином забезпечувало симбіоз Русі й Дешт-і Кипчак. Правда, половці не були торговим народом. Це, радше, був народ військовий, що контролював (і, відповідно, обороняв) торгові шляхи. На половецьких теренах торгівлею переважно займалися євреї, вірмени та іранці.

Для торговців Половецької землі був укладений «Кодекс куманікуc» – пам’ятка половецької писемності, яка датована 1303 р. Цей твір поділяється на дві частини – «італійську» (латино-ірано-куманський словник) і «німецьку» (кумансько-німецький словник). Перша частина («Книга тлумача») – це глосарії слів латини й переклади на перську та кипчацьку мови. Вона охоплює слова повсякденного ужитку та термінологію з торгівлі, релігії, астрономії, військової, парфумерної, шевської і теслярської справи, державної служби тощо. Також тут подана граматика куманської мови. У другій частині («Книзі місіонера») є фрагменти з Біблії, проповіді, афоризми, релігійні повчання, молитви, зокрема молитва «Отче наш», Символ віри, десять заповідей Мойсея, пісня «Ave, Maria» тощо). Є в «Кодексі…» й половецькі загадки в перекладі латинською й німецькою мовами. У зазначеному творі зустрічається низка слів, що ввійшли в українську мову – базар (площа), балик (риба), беркут (орел), ізюм (виноград), казна (скарбниця), козак (варта), орда (зібрання), сарай (палац)123.

Кодекс куманікус.

Аркуш 58 зв. із малюнком папуги

Цікаво, що на Галичині в XV—XVII ст. існував шляхетський рід Балабанів. Судячи з прізвища, він половецького походження. Представники цього роду відігравали помітну роль у церковному житті України. Половецька назва орла (беркут) також була поширена на Галичині. Іван Франко (1856—1916) назвав героя своєї відомої історичної повісті Захаром Беркутом. Отже, цей літературний герой мимоволі ніби теж ставав половцем чи принаймні мав половецьке походження. Інша річ, що Франко вважав слово «беркут» слов’янським. Тому й дав таке прізвище герою, який є главою слов’янського праукраїнського роду й хранителем давніх слов’янських традицій. Зрештою, половецьке слово «беркут» було використано для назви спецпідрозділу МВС України, який існував з 1992-го по 2014 рік. Правда, цей «Беркут» показав себе не найкращим чином під час Революції Гідності 2013—2014 рр.

Загалом українці «не помічають», скільки в їхній мові та культурі є від половців. Наприклад, запорізькі козаки іменували свою структуру кошем. Відповідно, на чолі козаків стояв кошовий отаман. Звідси й українське прізвище – Кошовий. Це слово половецького походження. Кош чи коч (кочів’я) означало велику сім’ю, рід. Також половецького походження було слово «курінь». Воно слугувало для позначення племені, тобто об’єднання кількох родів. Також означало й військовий загін, полк. Адже роди в половців були воєнізовані124. В українських козаків теж спостерігаємо існування територіально-воєнізованих структур (сотні, полки). Хоча це не обов’язково треба трактувати як вияв половецького впливу, але цілком можливо, що тут дався знати «половецький спадок». Ймовірно, половецьке походження мало слово «отаман» (атаман), що означало батько людей, провідник. Принаймні воно поширене в тюркських етносів.

Схоже, половецький чинник відіграв певну роль у становленні українського козацтва. На це звертав увагу Лев Гумільов125. Слово «козак» зустрічається в «Кодексі куманікус», а також низка ключових суспільних термінів козацтва має половецьке походження.

Деякі українські шляхетські роди, ймовірно, походили з половців. Хоча іноді важко розмежувати половецьке й татарське. Зрештою, значна частина половців пізніше «стала татарами». Принаймні вважається, що половці відіграли помітну роль у становленні кримськотатарського етносу.

Відносно значне поширення в Україні мало прізвище Половець. Навіть героями відомого роману Юрія Яновського «Вершники» є представники роду Половців.

Також половці чимало «наслідили» в українській топоніміці126.

Існувало й існує в Україні низка населених пунктів з назвами Половці, Половичі, Половецьке або похідні від них. На половецьке походження вказують також топоніми Куманів, Куманівка, Куманівці, Китайгород. Ймовірно, таке ж походження мають назви Умань (від куман), Зміїв, Ізюм. Найбільше половецьких топонімів зафіксовано на теренах Центральної України й Поділля.

Вплив половців на українську культуру й загалом на український етногенез досліджено мало. На це є різні причини. Практично немає інституції чи інституцій, які б системно займалися цим питанням. Адже половці «зникли», розчинилися серед інших етносів. Державних народів, які б декларували своїх спадкоємців від них, немає. Хоча, в принципі, на це могли б претендувати українці. Правда, є бездержавні народи, що вважають половців своїми предками. Це – киримли (кримські татари), гагаузи й караїми. Однак через свою нечисленність і бездержавність вони не мають дослідницьких інституцій, де б розглядалася історія й культура половців, їхній вплив на інші народи.

Та справа не лише в цьому. Під впливом «Слова о полку Ігоревім» в українській культурі, як і в культурах інших східнослов’янських народів, сформувався сильний антиполовецький дискурс127. Не будемо зараз вдаватися в дискусію, чи є автентичним «Слово…», чи воно – породження російських політиків кінця XVIII ст. На нашу думку, більш імовірним є друге128. Одне безсумнівно: цей твір з численними інтерпретаціями (як науковими, так і художньо-літературними й мистецькими) витворив у свідомості росіян, українців та білорусів ставлення до половців як до ворогів.

Зрештою, є й чимало антиполовецьких моментів у давньоруських літописах. Хоча зустрічаються фрагменти, які викликають повагу до половців. Чи не найяскравішим із них є оповідь про євшан-зілля. На початку т. зв. Галицько-Волинського літопису розповідається, що князь Володимир Мономах вигнав половецького хана Отрока (Атрака) в Обези, тобто Грузію. Його ж брат Сирчан лишився кочувати в донських степах. І коли помер Володимир, Сирчан послав свого співця Ора до Отрока, щоб той закликав брата повернутися в землю половецьку. «Мов же ти йому слова мої, співай же йому пісні половецькії, – напучував посланця Сирчан. – А якщо він не схоче, – дай йому понюхати зілля, що зветься євшан». Далі розповідається така історія: «Той же не схотів [ні] вернутися, ні послухати. І дав [Ор] йому зілля, і той, понюхавши і заплакавши, сказав: «Да лучче єсть на своїй землі кістьми лягти, аніж на чужій славному бути». І прийшов він у землю свою»129.

Наведена літописна розповідь отримала художні інтерпретації в українському письменстві. Зокрема, в 1899 р. Микола Вороний (1871—1938) написав поему «Євшан-зілля», яка була закликом шанувати рідну землю130.

З 1987-го по 1990 рік у Львові виходив самвидавний машинописний альманах «Євшан-зілля», помітну роль у виданні якого відіграла родина Ігоря та Ірини Калинців. Було п’ять випусків цього видання. Шостий не з’явився з технічних причин. У 1993 р. вийшов масовим накладом Сьомий випуск. Однак далі альманах не друкувався131. Таким чином давня половецька легенда ніби «ожила» в українській культурі.

Наведені вище факти дають підстави вважати, що половці відіграли помітну роль в етногенезі українців. Інша річ, що ця роль так і не вивчена й не осмислена. При цьому таке осмислення – не кабінетний інтерес учених-істориків чи етнографів. Це осмислення є для нас актуальним. Адже Україна й досі розділена (передусім ментально) на «схід» і «захід». Причому це розділення майже накладається на межу між колишніми землеробськими й, відповідно, слов’янськими регіонами, з одного боку, та степовими районами, де кочували половці. Звісно, це розділення не варто абсолютизувати – але не варто його й недооцінювати. Ще з княжих часів, як уже говорилося, склалася своєрідна конфедерація русів та половців. І ця конфедерація, зазнавши різних трансформацій протягом віків, стала основою для українського етносу, а потім – новочасної нації. Руси-слов’яни створили симбіоз з тюрками-половцями. І це колосальний досвід, який треба цінувати, яким треба гордитися і який треба використовувати. Адже не забуваймо, що «половецька печать» дала про себе знати і в Золотій Орді, і в мамлюцькому Єгипті, і в другому Болгарському царстві, і в Грузії за блискучих часів царя Давида Будівельника (1073—1125), і при становленні Волоської держави – предтечі Румунії. Половці були енергійні й талановиті. Вони швидко «загорялися», могли творити чудеса. Правда, їм не вистачало організованості, бажання доводити справу до завершення. Чи не такі українці, які в останні роки зуміли здивувати світ своїми революціями, але так і не змогли завершити ці революції й скористатися їхніми результатами? Гармонізувати «східну» (енергійну та анархічну) та «західну» (консервативну, «закорінену») ментальності – це одне із головних завдань сучасної України. Тоді Україна зможе справді стати єдиною та сильною.

Чорні клобуки На службі у русів

Якщо з половцями Русь становила «поліцентричну державу», де руська й половецька «половини», змагаючись, часто укладали різноманітні союзи для вирішення спільних завдань, то низка тюркських етносів фактично стали васалами руських князів, «влившись» у руський політичний організм. У літописах цих васалів іменують чорними клобуками (тюркською – каракалпаки). Ця назва походить від назви елементу їхнього одягу – високих чорних шапок. Насправді під чорними клобуками розуміли не якийсь один народ, а сукупність тюркських етносів, що знаходилися на безпосередній службі руських князів132.

Перша згадка про них зустрічається в літописі під 1146 р. Там, зокрема, ведеться мова про боротьбу внука Мономаха, Ізяслава Мстиславича, за київський престол. Наведемо цей уривок повністю:

«Ізяслав же, се почувши, зібрав воїв своїх і рушив на нього з Переяславля, взявши благословення у [церкві] Святого Михайла в єпископа у Євфимія. І перейшов він Дніпро [бродом] коло [города] Заруба, і тут прислали до нього [послів] чорні клобуки і все Поросся, і сказали йому: «Ти – наш князь. А Ольговичів ми не хочемо. Поїдь-но вборзі, а ми – з тобою».

І рушив Ізяслав до [города] Дернового, і тут зібралися всі клобуки і порошани»133. Ця згадка наводить на наступні висновки. По-перше, чорні клобуки проживали на Пороссі – в басейні річки Рось. Це південний кордон Київського князівства на межі зі степом. Тобто чорні клобуки були прикордонною сторожею, охороняючи князівство від наїздів ворогів – передусім половців. По-друге, із повідомлення випливає, що вони були помітним чинником у політичному житті князівства. На них, зокрема, спирався Ізяслав Мстиславович, ведучи боротьбу за владу.

У літописах неодноразово згадується, що чорні клобуки служили київським князям. Водночас від них чимало залежало і політичне життя цього князівства. Можна навіть затвердити таке: основними тут політичними силами були дружинники, князівські слуги-управлінці й чорні клобуки. Вони й становили військово-політичну еліту князівства. Тобто центр Русі не був «цілком слов’янським». Помітну роль у ньому відігравали тюркські елементи.

Назва «чорні клобуки» не так часто використовувалася літописцями. Остання літописна згадка про об’єднання цих племен припадає на 1193 р. Там говориться про те, що ліпші мужі з чорних клобуків закликали князя Ростислава Рюриковича піти походом на половців134. Як бачимо, чорні клобуки не дуже шанували своїх тюркських одноплемінників і охоче вирушали проти них у походи. В принципі, говорити про тюркську єдність чи про солідарність у той час не варто. Тюркські племена, роди часто воювали один проти одного.

До складу чорних клобуків входили залишки колишніх печенігів, які були витіснені зі степів Північного Причорномор’я половцями. До речі, в давньоруських літописах фігурує термін «Лукомор’є», під яким розумілися, зокрема, землі Північного Причорномор’я, де кочували половці. Наприклад, про переяславського князя Михалка Юрійовича під 1172 р. (насправді – під 1169 р.) сказано: «Як і колись на лукомор’ї билися [наші] з ними (половцями. – П. К.) кріпко, і, побачивши [це], половці побігли, а наші вслід за ними погнали, тих рубаючи, тих хапаючи»135.

Печеніги, вигнані половцями з Лукомор’я, тепер пішли на службу до руських князів. І згадки про них часто пов’язувалися з чорними клобуками. Таким чином, печеніги з «ворогів русичів» стали їхніми союзниками.

Однак «головну скрипку» серед чорних клобуків відігравали торки136. Про них є достатньо інформації на сторінках руських літописів. Перша згадка про них припадає на 985 р., де говориться, що князь Володимир Святославович здійснив похід на волзьких булгар, залучивши до цього торків. При цьому розповідається, що Володимир зі своєю дружиною рушив на човнах. У той час торки йшли берегом на конях137. Якщо ця інформація адекватно відображає реалії, то напрошуються певні висновки. Русько-варязька дружина Володимира пересувалася на човнах, а як кіннотників князь Володимир та інші руські князі використовували кочівників-тюрків. У цьому випадку це були торки. Отже, тюркська кіннота органічно доповнювала руських дружинників. Можливо, коли Києво-Руська держава «вперлася» в степові простори, руські дружинники пересіли з лодій на коней. І сталося це, зрозуміло, не без впливу тюрків-кочівників.

Правда, відносини торків і руських князів не були безхмарними. Між ними виникали й конфлікти. Так, незадовго після смерті Ярослава Мудрого його сину Всеволоду, який княжив у Переяславі, довелося усмиряти торків138. Та все ж торки служили руським князям і часто з ними вирушали в походи проти половців.

Торки проживали переважно на півдні Київського князівства, в басейні річки Рось. Їхнім столичним містом був Торчеськ, що теж неодноразово згадується в літописних джерелах. Як правило, це місто ототожнюють із городищем між селами Шарки і Ольшаниця Рокитнянського району Київської області на лівому березі річки Горохувата, що є лівою притокою Росі139. Правда, ймовірними місцями локалізації Торчеська могли бути також сучасне місто Кагарлик або село Торчиця Ставищанського району Київської області. Всі вони знаходяться в районі Поросся, де жили представники цього етносу.

Одна з останніх згадок про торків припадає на 1193 р., де говориться, що їх погромили половці140. Яка була їхня подальша доля, можемо лише здогадуватися. Більшість із них «зникла», злившись зі слов’янським населенням.

Полишили торки після себе чимало топонімів – Торець, Торки, Торків, Торецьке, Торське, Торчин, Торчиця, Торчицький Степок тощо. При цьому локалізація вказаних населених пунктів дуже широка. Ці топоніми зустрічаються не лише на півдні Київщини, а й на Поділлі, Волині і навіть на Донбасі. Це дає підстави припустити, що торки кочували в різних регіонах сучасної України, засновуючи тут свої поселення.

Панорама селища Торчин

Ще одним чорноклобуцьким племенем вважаються берендеї141. Перша згадка про них у руських літописах припадає на 1097 р. (насправді – на 1098 р.), коли вони разом із торками й печенігами пішли на службу до осліпленого теребовлянського князя Василька Ростиславича (бл. 1066—1124/1125)142.

Не без того, що в берендеїв, як і в інших представників чорноклобуцьких племен, виникали конфлікти з руськими князями. Під 1121 р. у Київському літописі зазначено, що Володимир Мономах прогнав берендеїв із Русі, а торки й печеніги самі втекли143. Про причину й суть цього конфлікту нічого певного сказати не можемо. Однак далі в літописах повідомляється, що берендеї служили руським князям. Правда, бувало, вони зраджували їх. Під 1159 р. у Київському літописі ведеться мова про те, що берендеї зрадили князя Мстислава Ізяславовича, правнука Володимира Мономаха. Літописець навіть називає імена берендеївських вождів, котрі стали зрадниками. Це – Тудор Сатмазович, Каракоз Мнюзович і Карас Кокій144.

Ця літописна інформація дає авторам підстави вважати, що берендеї були підступними, легко змінювали своїх повелителів, керуючись виключно меркантильними інтересами145. Але берендеї не були тут винятком. У той час у політичному житті багато хто так чинив, у тому числі й руські князі.

Загалом же ця частина чорних клобуків служила руським князям, воюючи проти їхніх ворогів. У 1185 р. князі Святослав Всеволодович і Рюрик Ростиславич організували похід проти половців, який виявився успішним. Участь у цьому поході взяли й берендеї146. Це, власне, остання згадка про них у руських літописах.

Щодо подальшої долі берендеїв, то тут вступаємо в сферу здогадів. Доволі поширеною є версія, що вони переселилися в північно-східні землі, на терени Володимиро-Суздальського князівства. Справді, частина берендеїв могла податися туди. У цьому регіоні зустрічаються берендеївські топоніми. Міфічний цар Берендей є персонажем «Казки про царя Берендея, його сина Івана-царевича…» Василя Жуковського та казки «Снігуронька» Олександра Островського. І хоча це літературні твори, але написані вони на основі фольклорного матеріалу. Принаймні образ царя Берендея мав певне поширення у російському фольклорі.

Ще одним чорноклобуцьким етносом були ковуї147. У руських літописних джерелах вони фігурують нечасто. Ковуї брали участь у князівських усобицях, служачи переважно волинським Мономаховичам. Були вони й учасниками невдалого походу новгород-сіверського князя Ігоря Святославича проти половців у 1185 р.148. Ковуїв пов’язують із Чернігівщиною. Вважається, що вони були розселені в межиріччі Десни та її притоки Остера, де знаходилися солонцюваті ґрунти, більш придатні для скотарства, ніж для землеробства. Саме тут було розташоване городище Ковчин – центр ковуїв. Зараз це село з такою ж назвою. Розміщене воно в Куликівському районі Чернігівської області.

Як бачимо, тюркські етноси (чорні клобуки) були частиною політичного організму Давньої Русі. Вони захищали південні кордони держави, брали участь у походах руських князів, зокрема на половців. Також чорні клобуки ставали й учасниками князівських усобиць.

Чорні клобуки залишили після себе в Україні низку топонімів. Схоже, значна їхня частина слов’янізувалася і влилася до складу українського етносу.

Під владою Золотої Орди

У російській літературі ще в ХІХ ст. міцно утвердився концепт «монголо-татарського іга». Пізніше він перейшов у інші літератури, у т. ч. й українську. За радянських часів цей концепт сприймався ледь як не аксіома. Продовжує він своє життя й понині.

Якщо його брати в загальних рисах, то він виглядає таким чином. У 1237— 1240 рр. монголо-татари здійснили завоювання Русі. Апогеєм цього стало взяття ними Києва в 1240 р.

При цьому, як правило, не звертається увага, що далеко не всі землі Русі були завойовані. Під владою ординців опинилися північно-східні землі, де пізніше сформувалася Московія, а також Чернігівщина й Київщина. Незавойованим лишилися Новгород, Псков, землі Смоленського, Полоцького й Турово-Пінського князівств, які з часом стали важливою частиною Великого князівства Литовського. У межах останнього формувався білоруський етнос. Попри наїзди монголо-татар на землі Волині й Галичини, ті вистояли й фактично зберігали свою самостійність, хоча їм і довелося підтримувати певні стосунки з монголо-татарами. Зрештою, Волинь і Галичина «перебрали» на себе етнополітичний термін «Русь». Тому деякі правителі Волині й Галичини іменували себе руськими королями.

Але повернемося до концепту «монголо-татарського іга». Останнє представляється як велика трагедія для руського чи то давньоруського народу. Воно затримало подальший економічний, суспільно-політичний і культурний розвиток руських земель. Однак Русь, ставши на шляху монголо-татар, врятувала землі Європи від диких ординців.

Насправді Монгольську імперію Чінгізідів, від якої у 1266 р. відокремилася її західна частина (Улус Джучі), що з часом почала іменуватися Золотою Ордою149, називати «дикою» не випадає. Адже ця держава охоплювала величезну територію – від Далекого Сходу до Східної Європи. Це було найбільше за територією й населенням державне утворення тогочасного світу. Щоб забезпечувати управління ним, потрібні були відповідні соціально-політичні й комунікаційні технології. Через цю імперію проходив Великий шовковий шлях, який пов’язував Китай з Європою і відігравав важливу роль в економіці багатьох тогочасних країн. Власне, правителі імперії й забезпечували нормальне функціонування вказаного шляху, маючи від цього велику вигоду. Загалом Монгольська імперія сформувалася на цьому шляху, як і Русь – на шляху «із варяг у греки». Монголи (насправді це була сукупність різних етносів, серед яких переважали етноси тюркські) перейняли чимало досягнень розвинутої китайської культури. Це стосується не лише певних технологій, зокрема військових, а й технологій торгово-комунікаційних.

У Китаї у VIII—ІХ ст. вперше (!) в світі почали використовувати паперові гроші (спочатку як приватні грошові знаки, а потім як державні). У ХІІІ ст. у Монгольській імперії, поряд з карбованими монетами, використовувалися паперові й… шкіряні гроші150. Останні, певно, були винаходом самих монголів. Все це свідчить про розвинуті в імперії торгово-економічних зв’язки. У Європі вперше паперові гроші (банкноти) почали використовувати лише в XVII ст.151. Ось і виникає питання, хто в ХІІІ ст. був «більш цивілізований» – Європа чи Монгольська імперія?

Щодо Куликівської битви існує низка питань. Зрештою, її варто розглядати в контексті міжусобної боротьби, яка велася в Золотій Орді. Адже Московія не була самостійним державним утворенням, а входила в політичну систему цієї держави.

Далі концепт «монголо-татарського іга» (принаймні в його російській і почасти українській інтерпретації) передбачає, що, мовляв, Московське князівство (потім – царство) змогло піднятися й стати на прю із Золотою Ордою. Одним із переломних моментів цієї боротьби стала Куликівська битва 1380 р. А завершилася ця боротьба в 1480 р. т. зв. стоянням на річці Угрі.

Російські історики, як правило, акцентують увагу на тому, що в 1480 р. «монголо-татарське іго» скінчилося й Московія стала незалежною. Однак говорити про повну незалежність Московії (принаймні формальну) до кінця XVII ст. проблематично.

Лев Гумільов, 1934 р.

Правда, не всі дослідники поділяють концепт «монголо-татарського іга». Серед таких – згадуваний Лев Гумільов. Він вважав, що «похід Батия по масштабах здійснених руйнувань можна порівняти з міжусобною війною, яка була незвичною для того неспокійного часу»152. На його думку, причиною розгрому ординцями Володимира, Чернігова, Києва та інших міст була не феодальна роздробленість, а «тупість правителів і їхніх радників-бояр»153. Такі твердження видаються занадто категоричними. І суперечать літописному матеріалу. Ось як, наприклад, у Галицько-Волинському літописі розповідається про руйнування Києва:

«…прийшов Батий до Києва з [великою силою] многим-множеством сили своєї, і окружив город. І обступила [Київ] сила татарська, і був город в облозі великій. І пробував Батий коло города, а вої його облягали город. І не було чути [нічого] од звуків скрипіння теліг його, ревіння безлічі верблюдів його, і од звуків іржання стад коней його, і сповнена була земля Руськая ворогами…

І поставив Батий пороки під город коло воріт Лядських, – бо тут підступили були дебрі, – і пороки безперестану били день і ніч. Вибили вони стіни, і вийшли городяни на розбиті стіни, і було тут видіти, як ламалися списи і розколювалися щити, [а] стріли затьмарили світ переможеним, і Дмитро поранений був. Вийшли татари на стіни і сиділи [там] того дня й ночі, а городяни зробили ще друге укріплення навколо [церкви] Святої Богородиці [Десятинної].

А назавтра прийшли [татари] на них, і була битва межи ними велика. Люди тим часом вибігли і на церкву, і на склепіння церковне з пожитками своїми, [і] од тягаря повалилися з ними стіни церковні, і так укріплення було взяте [татарськими] воями. Дмитра ж вивели [до Батия], пораненого, але вони не вбили його через мужність його»154.

На сторінках літопису є й інші свідчення про руйнування ординцями руських міст. Ця інформація узгоджується зі свідченнями західних авторів, які побували в Золотій Орді, Плано Карпіні (1182?—1252) та Гільйома де Рубрука (1120?—1293)155.

Звісно, можна говорити про перебільшення жахіть ординської навали в зазначених писемних матеріалах. Однак, вважали деякі авторитетні історики, ці описи так чи інакше підтверджуються археологічним матеріалом. Зокрема, такої думки дотримувався Борис Рибаков, який критикував Гумільова. Він, спираючись на археологічний матеріал, вказував, що в результаті Батиєвої навали були зруйновані десятки міських центрів. Походи ординців виявилися для Русі катастрофою. Навала знищила військові резерви тих князівств, які здавна накопичували сили для боротьби зі Степом156.

Насправді аргументи противників Гумільова не виглядають бездоганно. Чого, наприклад, вартують заяви про те, що Батиєві ординці знищили військовий потенціал тих князівств, які боролися зі Степом. Адже перші їхні удари були спрямовані проти князівств північного сходу Русі, для яких боротьба зі Степом не була на першому місці. Лише пізніше Батиєві війська спрямувати удари на південь.

Зрештою, цей південь на той час уже став «окраїною» Русі. Київ утратив своє столичне значення. Він належав князю Данилу Романовичу, який посадив тут свого воєводу. Сам же цей правитель перебував на Волині, заснувавши тут свою нову резиденцію – місто Холм. Літописець говорить, що Батиєві орди взяли багато міст на теренах Волині й Галичини, у т. ч. Володимир та Галич. І все ж деякі міста взяти не вдалося, зокрема Крем’янець і Данилів157. Тут треба вказати, що Руссю, головною її частиною, у той час почали вважатися терени Волині й Галичини158. А князі, що тут правили, іменували себе руськими князями, а пізніше – королями159. Тобто випливає, що Батий (1209?—1256) не зумів оволодіти «всією Руссю».

Щодо археологічного матеріалу, який ніби підтверджує справедливість думки про великі руйнування ординцями руських міст, то тут теж не все однозначно. Принаймні знайдено чимало поселень, які були зруйновані під час Батиєвої навали, де не знайдено кістяків людей та цінних речей160. Ймовірно, населення цих міст завчасно втікало, ховаючись у незнаних для ординців місцях. Отже, чимала частина людського потенціалу була збережена. Російський історик Михайло Погодін (1800—1875) висунув навіть теорію, що в Києві до Батиєвого погрому жили росіяни, точніше великороси, а після цієї трагічної події вони подалися на терени нинішньої Великоросії161. Ця теорія знайшла значне поширення в російській літературі. Щоправда, вона виглядає дещо дивно. Адже не зрозуміло, чому населення, зазнавши ординських наїздів, переселялося на терени, які раніше були підкорені воїнами Батия і які фактично опинилися під їхнім жорстким контролем.

Хан Батий

(китайська гравюра)

Попри питання про наслідки Батиєвих завоювань Русі, концепт «монголо-татарського іга» викликає й інші питання. Зокрема, дивно виглядає термін «монголо-татарське» чи «татаро-монгольське» іго. Взагалі монгольські етноси й тюркські, тобто татари, і мовно, і культурно різняться між собою. Якщо говорити про війська Батия, які здійснювали завоювання Русі, то, судячи з усього, вони переважно складалися з тюрків. Монгольською могла бути хіба що верхівка. Адже вважалося, що Батий належав до нащадків Чінгізхана (1155 чи 1162—1227), який ніби мав монгольське походження. Руські літописи називають завойовників Батия та його наступників переважно татарами. У Золотій Орді, котру створив Батий, державною мовою, як уже говорилося, була тюркська мова куманів-половців. Тому ми свідомо відмовляємося від термінів «монголо-татари» чи «татаро-монголи», а вживатимемо термін «татари». Це буде коректніше.

Які були реальні наслідки татарської навали на землі Русі, здійсненої Батиєм? Чи була це велика катастрофа, як часто твердять у російській і українській літературах? Чи це була «незначна подія», що мало чим різнилася від князівських усобиць, як вважають Лев Гумільов і його послідовники? Схоже, це дві крайнощі, між якими варто шукати «золоту середину».

Звісно, татари Батия завдали сильного удару Русі, який аж ніяк не йде у порівняння з князівськими усобицями. Але його не варто трактувати і як «знищення Русі». Взяття татарами Києва не стало кінцем Руської держави. Її «політичне ядро», котре ще до того часу перемістилося на Захід, загалом зберіглося. Князь Данило Романович, що почав іменуватися королем руським, попри татарські руйнування, зберігав владу на «своїй» території. До того ж, як уже зазначалося, деякі руські землі оминула татарська навала.

Князь Данило Романович

Завоювання Батия суттєво переформатувало політичну структуру Русі. До того часу Русь і Степ, який перебував під контролем половців, знаходилися в паритетних й союзницьких відносинах. Навіть, як уже говорилося, можна було вести мову про поліцентричну державу-конфедерацію, яка складалася з двох частин – руської та половецької. Адже половецькі хани не лише родичалися з руськими князями, вони також брали участь в численних усобицях, які велися на Русі.

Після татарської навали відбулися кардинальні зміни. Поліцентрична держава Русі й Дешт-і Кипчак перестала існувати, паритет Степу й Русі був порушений. Степ опинився під контролем татар (до їхнього складу влилася й значна частина половців), які захотіли встановити своє домінування на Русі. Звісно, дії татар відзначалися жорстокістю, часто вони безжалісно руйнували руські міста. Але ця безжалісність, за великим рахунком, мала на меті паралізувати волю русів до відсічі завойовникам, а не їхнє винищення. Ті руські міста, які здавалися на милість переможців, як правило, не зазнавали руйнувань. Були регіони, які, в силу політичних обставин, добровільно піддалися татарам. Зокрема, це стосується Болохівської землі, котра знаходилася на пограниччі південно-східної Волині й півночі Поділля. Болохівців навіть іменували «татарськими людьми»162. Вони сплачували татарам данину. І такий стан загалом задовольняв дві сторони.

«Справжньою Руссю» в середині ХІІІ ст. були землі Волині й Галичини, які в непростій боротьбі пробували відстояти свою незалежність від татар. Правда, місцевим правителям доводилося йти на компроміси, їздити на поклон до татарських ханів, як це, наприклад, зробив князь Данило Романович (1201? —1264), виконувати вказівки ординських повелителів. І все ж правителі Русі, власне Волині й Галичини, були не підданими, а «молодшими союзниками» татарських ханів, зберігаючи відносну самостійність.

«Рівень підпорядкування» руських земель Золотій Орді був різним. Північно-східна Русь, завдячуючи протатарській політиці князя Олександра Ярославовича (т. зв. Невського) (1221—1263), опинилася під контролем Золотої Орди163. Правителі цієї частини Русі отримували ярлики, тобто дозволи, на княжіння. Таким чином, північно-східна Русь, «корінна Росія», стала регіоном державного організму Золотої Орди. Правителі цього регіону, звісно, при підтримці золотоординських ханів, претендували на інші руські землі, зокрема на Київ і Київську землю. Звідси панрусизм «ярликових правителів» північно-східної Русі. Власне, ці терени у ті часи Руссю не називалися. Їх часто іменували Заліссям. Термін «Русь» тут починає утверджуватися в XV ст. А панрусистські тенденції з часом почали про себе давати знати в московських князів.

У Галицько-Волинському літописі чимало говориться про стосунки руських князів, передусім Данила Романовича, з татарами, їхню боротьбу й компроміси. Звісно, не варто беззастережно довіряти цим літописним оповідям, які мали на меті звеличення князя й короля Данила164. Але інших джерел ми не маємо.

Загалом складається приблизно така картина. Після того, як війська Батия взяли Київ, вони подалися на Угорщину. Це ніби було зроблено за порадою київського воєводи Дмитра, який обороняв Київ і якому за хоробрість Батий дарував життя. Дмитро, так говорить літопис, дав таку пораду татарам, аби відвернути розграбування руської землі165. Чи справді так було – точно сказати не можемо. Можливо, й справді Дмитро, керуючись патріотичними міркуваннями, нарадив таке. Однак Батий, здійснюючи похід на Угорщину, певно, керувався своїми міркуваннями.

Цікаво, що до Угорщини подався князь Данило, де зустрівся з королем Белою IV (1206—1270) та братом його Коломаном. Він навіть хотів з ними породичатися166. Туди ж в Угорщину подався й половецький хан Котян (?—1241), що вів боротьбу з татарами167. Складається враження, що саме Угорщина стала головним осередком протидії татарам. Однак Батий розгромив Угорщину, дійшовши до Дунаю. Князь Данило змушений був шукати допомоги в Польщі168. Таким чином, величезні терени Східної Європи не мали змоги протидіяти татарам.

У 40-ті роки ХІІІ ст. Данило Романович постає як противник татар. Галицько-Волинський літопис говорить, що цей князь здійснив похід на Болохівську землю, взяв там низку городів (міст-фортець) – Деревич, Губин, Кобуд, Кудин, Городець, Божський, Дядьків. Цей похід, ймовірно, мав кілька причин. Данило прагнув відновити контроль над Болохівщиною, котра колись належала руським князям. Також він хотів убезпечити себе від наїздів болохівських князів на свої землі, зокрема на Бакоту. Але була це й війна проти васала татар. І саме як антитатарську акцію представляє літописець похід Данила на Болохівську землю. Він це здійснив, «бо зоставили їх [болохівських князів] татари, щоб вони їм орали [та сіяли] пшеницю і просо. Данило ж на них тим більшу ворожнечу держав, що вони од татар велике сподівання мали»169.

Незалежність від татар Данило зберігав, судячи з літопису, після падіння Києва, до 1250 р. Саме під цим роком у літописі інформація:

«Тим часом [хан] Могучій прислав посла свого до Данила й Василька, коли вони обидва були в [городі] Дороговську: «Дай Галич!» [І Данило] був у печалі майже 10 років подається така великій, тому що не укріпив він був землі своєї городами. І, порадившися з братом своїм, поїхав він до Батия, кажучи: «Не дам я півотчини своєї, а їду до Батия сам».

Вибрався ж він на празник Святого Дмитрія [Солунського], помолившись Богу. І прибув він до Києва, – Київ держав [тоді] Ярослав [Всеволодович] через боярина свого Єйковича Дмитра, – і, прийшовши у храм архістратига Михаїла, тобто Видобич, скликав чорноризців і [весь] монаший чин. І коли він сказав ігумену і всій братії, щоб вони вчинили молитву за нього, то вони вчинили, щоб він од Бога милість дістав. І було [сповнено] так, і, упавши [в поклоні] перед архістратигом Михаїлом, вирушив він із монастиря у човні, бачачи біду страшну і грізну, і прибув до Переяславля.

І зустріли його татари, і звідти поїхав він до [хана] Куремси і побачив, що нема в них добра. Відтіля ж став він іще дужче скорбіти душею, бачачи, що володіє ними диявол. [Він бачив] нечестиві їх чаклунські суєслів’я і Чінгізханові наслання, нечестиві його, [Куремси], кровопиття, многі його волхвування. Цесарів, і князів, і вельмож, що приходять [до них], вони водили навколо куща, [заставляли] поклонятися їм, сонцю, і місяцю, і землі, і дияволу, і померлим, [що тепер] у пеклі, отцям їх, і дідам, і матерям. О нечестива облудо їх! І, се чуючи, вельми він став скорбіти.

Звідти ж прибув він до Батия на Волгу. [І] коли він збирався поклонитися [ханові], то прийшов чоловік Ярослава [Всеволодовича] Сонгур [і] він сказав: «Брат твій Ярослав кланявся кущу, і тобі кланятися». І одказав йому [Данило]: «Диявол говорить із уст ваших. Бог запре уста твої, і не буде почуто слово твоє». І в той час він покликаний був Батиєм: ізбавив його Бог і од лихого їх біснування, і од чаклування.

І поклонився він за обичаєм їх, і ввійшов у вежу його. Він, [Батий], сказав: «Данило! Чому ти єси давно не прийшов? Але якщо нині ти прийшов єси, – то й се добре. Чи п’єш ти чорне молоко, наше пиття, кобилячий кумиз?» І він сказав: «Досі я не пив. А нині ти велиш – я п’ю». Він тоді сказав: «Ти вже наш-таки, татарин. Пий наше пиття!» І він, [Данило], випивши, поклонився за обичаєм їх, [і], промовивши свої слова [подяки], сказав: «Я іду поклонитися великій княгині Баракчиновій». [Батий] сказав: «Іди». Пішовши, він поклонився їй за обичаєм. І прислав [Батий] вина дзбан, і сказав: «Не звикли ви пити молока, пий вино!»

О, лихіша лиха честь татарськая! Данило Романович, що був князем великим, володів із братом своїм Руською землею, Києвом, і Володимиром, і Галичем, і іншими краями, нині сидить на колінах і холопом себе називає! А вони данини хотять, і погрози ідуть, [і] він життя не надіється! О, лиха ти, честь татарськая!..

Пробув же князь у них днів двадцять і п’ять, [а тоді] одпущений був [із тими], що були з ним, і поручена була земля його йому. І прийшов він у землю свою, і зустрів його брат [Василько] і сини його. І був плач через обиду його, але ж більша була радість, що він є здоров»170.

Насправді описані події відносяться до 1245 р., тобто Данило поїхав на поклон до татар через п’ять років після падіння Києва.

Незважаючи на інформативність цього тексту, він є відверто тенденційним і антитатарським. Батий і татари постають як нечестивці. Вони язичники, їхні звичаї, вірування неприйнятні для русів. «О, лиха ти, честь татарськая!..» – ці слова є лейтмотивом антитатарської риторики.

Князь Данило змушений був піти на угоду з Батиєм, тому поїхав до нього на Волгу. Він ніби не здійснив татарських язичницьких обрядів. Це подається як свідчення віри князя. Данило лише погодився випити кумису. Але цього виявилося достатньо, щоб Батий визнав його своїм, «татарином». І надав йому право княжити в своїй землі, конкретно – на Галичині. Тобто Данило ніби стає васалом Батия.

Але дослідники чомусь не звертають увагу на такий факт. На теренах тогочасної «справжньої Русі» правив дуумвірат Романовичів – Данила й Василька (1201/3—1269). Історики традиційно вважають, що старшим серед них був Данило. Хоча тут є сумніви. Чому цей нібито старший брат сидів не в стольному граді Романовичів – Володимирі, а намагався всістися в Галичі, де так і не зміг утвердитися? Зрештою, Данило зробив собі столицю на Волині, в Холмі, хоча й вважався князем галицьким. Хан Могучій, васал Батия, вимагає, щоб Данило віддав Галич, тобто Галицьке князівство. Про Володимирське, де княжив Василько, мова не йшла. Тут позиції князя були досить сильними – на відміну від Галичини, де бояри постійно створювали проблеми князеві Данилу. В силу цього, Галичина була «слабкою ланкою» «справжньої Русі» – на відміну від Володимирії-Волині. Тому хан Могучій і натиснув на Данила, вимагаючи віддати Галич. Через те в Золоту Орду їде лише Данило, щоб домовитися з Батиєм. Василькові, за великим рахунком, потреби їхати немає. Він і так самостійний князь на своїй землі. А його городи можуть вистояти перед татарською навалою. Тобто принаймні волинська частина «справжньої Русі» не була підкорена татарами.

Сучасний вигляд міста Холма

Князь Данило не лише протистояв татарам. Він чимало перейняв від них, зокрема в сфері військової техніки. Описуючи його прибуття до угорського короля Бели, літописець зазначав: «Німці тим часом дивувалися оружжю татарському: бо коні були в личинах і в попонах шкіряних, а люди – в латах, і велике було сяйво полків його од оружжя, що виблискувало. Сам же [Данило] їхав обіч короля, за звичаєм руським, а кінь під ним був диву подобен і сідло позолочене, і стріли і шабля золотом [були] оздоблені та іншими прикрасами, що аж дивно, а жупан із золототканого єдвабу грецького і широким золотим мереживом обшитий, і чоботи зелені козлові, обшиті золотом»171. У одязі й зброї Данила ніби поєдналися Схід і Захід. Причому, схоже, тут більше було східного. Принаймні озброєння нагадувало татарське – «коні були в личинах і в попонах шкіряних, а люди – в латах», при ньому була шабля (не меч!). І це озброєння вважалося кращим «німецького», тобто західноєвропейського. У одязі князя було чимало «східного блиску». Одяг був цей багатим, показним. Тобто перед нами, радше, постає не стільки «західний», скільки «східний» правитель. Правда, на той час протиставлення Заходу й Сходу мало дещо інший характер – не такий, як зараз. При цьому Схід часто давав фору Заходу, зокрема в плані технічному, культурному. Тому в озброєнні й одязі Данило віддає перевагу Сходу.

Не лише в одязі та зброї Данило поєднував Схід і Захід. Він також проводив «багатовекторну політику». В принципі, його можна зрозуміти. З одного боку, на нього тиснули татари. І вистояти перед цим натиском було складно. З іншого боку, на нього тиснув католицький Захід. Відповідно, доводилося маневрувати.

Римський папа запропонував Данилу королівську корону. Під 1255 р. (насправді ця подія відбулася в 1253 р.) у Галицько-Волинському літописі зазначено наступне:

«У той же час прислав папа послів достойних, що принесли [Данилові] вінець, і скіпетр, і корону, які означають королівський сан, кажучи: «Сину! Прийми од нас вінець королівства». Він бо перед цим прислав [був] до нього біскупа веронського і каменецького [Якова Браганца], кажучи йому: «Прийми вінець королівства». Але він, [Данило], у той час не прийняв був [вінця], сказавши: «Рать татарська не перестає. Зле вони живуть із нами. | То як можу я прийняти вінець без підмоги твоєї?»

Тим часом Опізо, [посол папський], прийшов, несучи вінець [і] обіцяючи: «Ти матимеш поміч од папи». Але він, [Данило], все одно не хотів, та умовила його мати його [Анна], і [князі лядські] Болеслав [Стидливий] та Сомовит, [син Кондрата], і бояри лядські, кажучи: «Прийняв би ти вінець, а ми [готові] єсмо на підмогу проти поганих»172.

Далі говориться, що Данило прийняв королівську корону. І сталося це в Дорогичині, коли він пішов війною проти ятвягів – литовського племені. Текст про коронацію Данила стверджує, що це робилося задля боротьби з татарами. Князь мав надію, що католицький Захід допоможе йому в цій справі. Прийнявши королівську корону, Данило входив у політично-культурний простір католицької Європи. І тим самим відступався від союзу з татарами.

Насправді коронація Данила мала й інші геополітичні аспекти, про які теж розповідається у літописі. На його землі почали зазіхати тевтонські лицарі-хрестоносці. А суперник Данила, литовський князь Міндовг, установив зв’язки з Римом і прийняв королівську корону. Тому Данилу, аби себе убезпечити, треба було йти на союз із католицьким Заходом173.

Далі в літописі маємо повідомлення про війни Данила й Василька проти татар, зокрема проти хана Куремси. Останній намагався взяти Кременець, однак це йому не вдалося174. Не взяв він і Луцька175. Натомість Данило і його син Лев здійснили наїзди на «людей татарських», що жили в Болохівській землі і в районі Побужжя. Данилові війська взяли фортецю Межибоже (нинішній Меджибіж)176.

Аналізуючи Галицько-Волинський літопис, бачимо, що татарська небезпека, безперечно, становила проблему і для Данила, і для Василька. Але це була далеко не єдина проблема для цих правителів Русі. Вони, судячи з літопису, не менше уваги приділяли боротьбі з ятвягами. Доводилося також залагоджувати стосунки із західними сусідами (угорцями й поляками), деякими руськими князями. Данило навіть вступив у війну за австрійську спадщину, намагаючись посадити на австрійському герцогському престолі свого сина Романа177. Тобто «політична палітра» королівства Руського в той час була різнобарвною і аж ніяк не зводилася до боротьби правителів цієї держави з татарськими ординцями.

Наполеон Орда «Замкова гора в Кременці»

Правда, під 1261 р. (хоча вважається ніби ці події відбулися в 1259 р.) у літописі є запис, який говорить, що Романовичі змушені були прийняти деякі важкі вимоги татар. Зокрема, там сказано:

«…настала тиша по всій землі, то в ті дні весілля було у Василька-князя у Володимирі-городі. Став він оддавати дочку свою Ольгу за Андрія-князя Всеволодовича до Чернігова, і був тоді [тут] брат Васильків Данило-князь з обома синами своїми, зі Львом і з Шварном, і інших князів багато, і бояр багато.

І коли була ж веселість немала у Володимирі-городі, то прийшла тоді вість Данилові-князю і Василькові, що Бурондай іде, окаянний, проклятий, і опечалилися цим обидва брати вельми. Він бо прислав був [посла], так кажучи: «Якщо ви єсте мої спільники – зустріньте мене. А хто не зустріне мене – той ворог мені».

Отож, Василько-князь поїхав назустріч Бурондаєві зі Львом, синівцем своїм. А Данило-князь не поїхав із братом – він бо послав був замість себе владику свого холмського Іоанна.

І поїхав Василько-князь зі Львом і з владикою назустріч Бурондаєві, узявши дари многі і пиття, і зустрів його коло [города] Шумська. І прийшов Василько зі Львом і з владикою перед нього з дарами, а він великий гнів положив на Василька-князя і на Льва, а владика стояв у страху великому. А потім сказав Бурондай Василькові: «Якщо ви єсте мої спільники – розмечіте ж городи свої всі».

[І] Лев розкидав [городи] Данилів і Стіжок, а, звідти пославши [воїв], розметав. Василько ж, пославши [воїв], Крем’янець розметав і Луцьк.

Тим часом Василько-князь послав із Шумська владику Іоанна вперед до брата свого Данила. І владика, приїхавши до Данила-князя, почав йому розповідати про те, що сталося, і про Бурондаїв гнів сказав йому. Данило тоді, убоявшися, втік у Ляхи, а з Ляхів побіг в Угри.

І тоді рушив Бурондай до [города] Володимира, а Василько-князь – із ним. Але не дійшов він до города, а став на [селі] Житані на ніч. Бурондай же став мовити про Володимир: «Васильку! Розмечи город!» І князь Василько почав думати в собі про город, тому що не можна було розкидати його скоро через [його] величину. [І] повелів він запалити його, і так за ніч він згорів увесь.

А назавтра приїхав Бурондай у Володимир і побачив своїми очима, що город згорів увесь. І став він обідати у Василька на дворі і пити. Пообідавши ж і пивши, ліг він на ніч у [городку] П’ятиднях.

А назавтра прислав він татарина, на ім’я Баймура, і Баймур, приїхавши до князя, сказав: «Васильку! Прислав мене Бурондай і велів мені город розкопати». Сказав тоді йому Василько: «Роби, що звелено тобі». І став він розкопувати город на знак побіди»178.

Якщо літопис адекватно відображає ситуацію, то події розвивалися приблизно таким чином. Данилу й Васильку вдалося відбити наїзди татар, які знаходилися під орудою хана Куремси (ймовірно, одного з молодших Чінгізідів). Останній діяв переважно на теренах нинішніх українських земель179. Військове щастя не особливо посміхалося Куремсі. Тому на теренах Руського королівства й настала тиша. Можливо, через те Куремсу замінили на Бурондая (?—1262), якого призначили Львів правителем (темником) захоплених татарами теренів нинішньої Центральної України180. Бурондай був кращим полководцем і зумів під своїм керівництвом зорганізувати значні сили.

Романовичі не ризикнули протистояти новому темнику. На переговори поїхав Василько разом із сином Данила, Левом. Сам же Данило, злякавшись Бурондаєвого гніву, втікає спочатку до ляхів (поляків), а потім до угорців. Це при бажанні можна сприймати як вияв слабкодухості й боязні. Хоча тут можлива й інша інтерпретація. Данило поїхав до західних сусідів шукати військової допомоги, аби протистояти татарам. Та все ж літопис, радше, трактує це як вияв боязні.

Василько вирішує йти на компроміс. Веде перемовини з Бурондаєм, задобрює його. Татарський темник ладний трактувати Василька і його племінника Лева як спільників, тобто союзників, а не як васалів. Проте вимагає, щоб вони знищили укріплення низки міст-фортець. Це якраз ті фортеці, які чинили опір Куремсі – Кременець і Луцьк, а також ті, що були побудовані недавно й могли чинити опір татарам – Данилів, Стіжок, Львів. Перші дві фортеці з’явилися неподалік Кременця, у важкодоступних Кременецьких горах. Взяти їх татарам було проблемно. Те саме стосується Львова, котрий побудували на високій горі (нинішній Високий Замок). Василько пішов на те, щоб зруйнувати навіть укріплення своєї столиці – Володимира. Безперечно, такі дії робили Руське королівство слабким перед татарами. Його опорні пункти виявилися для ординців «відкритими». Проте така дипломатія відвернула татарські наїзди.

Можливо, справді варто було піти на такі кроки, аби врятувати державу від чергової хвилі руйнувань. Тим паче, що укріплення з часом можна було відновити. Зрештою, не всі фортеці були зруйновані. Залишився неушкоджений Холм, що фактично став столицею короля Данила. Про те, що татарам не вдалося взяти це місто, розповідається в літописі:

«…рушив Бурондай до Холма, і Василько-князь [пішов] із ним, і з боярами своїми, і слугами своїми. Але коли вони прийшли до Холма, то город був запертий. І стали вони, прийшовши до нього, одаль його, і не добились вої його нічого, бо були в ньому, [Холмі], бояри і люди доблесні, а город сильно укріплений, [з] пороками і самострілами.

Бурондай тоді, роздивившись укріплення города, [побачив], що не можна взяти його, і тому став він мовити Василькові-князю: «Васильку! Се город брата твойого, їдь скажи городянам, щоб вони здалися». І послав він із Васильком трьох татаринів, на ім’я Куйчія, Ашика, Болюя, і Хому, тлумача, який розумів руську мову, [аби знати], що мовитиме Василько, приїхавши під город.

Василько ж, ідучи під город, узяв собі в руку каміння [і], прийшовши під город, став мовити городянам, а татари, послані з ним, – слухати: «Костянтине-холопе, і ти, другий холопе, Луко Іванковичу! Се город брата мойого і мій, – здайтеся!» Сказавши, та й кине камінь додолу, даючи їм знак хитрістю, щоб вони билися, а не здавалися. Так ці слова мовивши і тричі кидаючи каменем додолу, сей же великий князь Василько ніби Богом посланий був на поміч городянам: він подав їм хитрістю знак. І [посадник] Костянтин [Положишило], стоячи на заборолах городських стін, збагнув умом знак, поданий йому Васильком, і сказав князю Василькові: «Поїдь звідси, а то буде тобі каменем в лоб. Ти вже не брат єси брату своєму, а ворог єсь йому».

І татари, послані з князем під город, чувши [це], поїхали до Бурондая і повідали річ Василькову, як він мовив городянам і що тоді городяни сказали Василькові.

І після цього пішов Бурондай уборзі до Любліна, а од Любліна пішов до [города] Завихвоста. І прийшли вони до ріки до Вісли, і знайшли тут собі брід у Віслі, і пішли на ту сторону ріки, і стали пустошити землю Лядську»181.

Як бачимо, Василько, перехитривши татар, зберіг від нищення Холм і спрямував ординців з руської землі в Польщу, яку ті розорили. До речі, в цьому тексті Василько названий великим князем. Якщо це не помилка літописця, то його, а не Данила варто вважати головним князем у Руській державі.

Татари взяли місто Судомир (Сандомир), перебивши всіх місцевих жителів. А після цього вернулися, як зазначає літопис, «у свої вежі»182. Останні, судячи з усього, знаходилися в степах нинішньої України.

Із цього уривку можна зробити два висновки. По-перше, Руське королівство виявилося не таке «безоружне», як цього хотів Бурондай. Принаймні одну зі столиць держави, Холм, татари не розорили. По-друге, переговори Бурондая і Василька все ж таки – це не перемовини пана й васала. Василько й Данило – самостійні правителі. Вони мають фортеці, яких остерігається Бурондай. Саме ці фортеці – певний гарант їхньої суверенності. Василько й Данилів син Лев погоджуються знищити укріплення деяких твердинь. Але це своєрідний «бартер»: ми нищимо укріплення, виявляємо вам покору, але ви не розоряєте нашу землю, йдете собі далі.

Отже, Волинь і Галичина, за великим рахунком, не знали «монголо-татарського іга».

Під 1266 р. літописець зазначає: «Тоді ж була смута велика в самих татарах, і побили вони самі одні одних незчисленне множество, як піску морського». А під наступним роком вказує: «І настала тиша»183.

З цих слів випливає, що в королівстві Руському (Волині й Галичині) слідкували за тим, що робиться в Золотій Орді, стані татар. І це зрозуміло. Татари були неспокійними сусідами русів. Тому після великої смути в Татарії на Русі настає спокій, тиша.

Руське королівство мало не менші (якщо не більші) проблеми з литовцями, а не татарами. При цьому останні іноді ставали союзниками русів у боротьбі з литовцями. Так, під 1274 р. описуються наступні події.

Тамга хана Менгу-Тимура

Литовський князь «Тройден, забувши приязнь Львову [і] пославши городнян, звелів узяти Дорогичин. А з ними ж був [воєвода] Трид, і сей знав про город, як можна [його] взяти. І, виступивши вночі, взяли вони тоді його, [Дорогичин], на самий Великдень, і перебили їх, [городян], усіх од малого і до великого.

Коли ж почув се Лев, то опечалився він сим вельми. І став він промишляти [про помсту], і послав у Татари [послів] до великого цесаря Менгу-Тимура, просячи собі підмоги в нього проти Литви. Менгу-Тимур дав, отож, йому військо, і Ягурчина з ними, воєводу, і задніпровських князів усіх дав йому на поміч – Романа [Михайловича] брянського із сином Олегом, і Гліба [Ростиславича], князя смоленського, і багато інших князів, бо тоді всі князі були у волі в татарській»184.

Отже, не татари, а литовці чинять русам великі прикрощі. Знищують місто Дорогичин, який відігравав не останню роль у Руському королівстві. Це був важливий форпост на північно-західних землях цієї держави. І саме тут коронувався Данило Романович. У цій ситуації нащадок останнього, князь Лев, звертається за допомогою… до татар.

На той час владарем Золотої Орди був хан Менгу-Тимур (?—1282), котрий не лише зумів утвердити свою владу в цій державі, а й зробити її незалежною від Монгольської імперії. Менгу-Тимур був талановитим правителем. Він провів низку важливих реформ, зробивши Золоту Орду сильною потугою, яка контролювала значні терени Східної Європи185. Під владою цієї держави знаходилися східні й південні землі нинішньої України.

Галицько-Волинський літопис дає зрозуміти, що в той час «всі князі були у волі в татарській». При цьому згадуються брянський та смоленський князь, князі задніпровські. Чи стосувалося це правителів Руського королівства, тобто Волині й Галичини? У якійсь мірі – так. В інших місцях літопису зустрічаються твердження, що руські князі, під якими переважно розумілися правителі Волині й Галичини, були у «волі» чи «неволі» татарській186. Літопис навіть називає деяких татарських ханів цесарями. Так іменуються хани Телебуга й Аглуй, що постають як свідки при передачі землі князя Володимира Васильковича князеві Мстиславу Даниловичу187. Згадується й «подать татарська»188. Правда, це згадка із Заповіту Володимира Васильковича. Там говориться, що ця данина має даватися князям, тобто вона ніби не йшла в Золоту Орду. І все ж ця згадка дає підстави вважати, що певний час та данина діставалася татарам.

Цесарями, чи то царями, на теренах Русі раніше іменували ромейських (візантійських) імператорів. Русь у попередні часи входила в орбіту «візантійського світу». Проте завоювання хрестоносцями Константинополя в 1204 р. призвело до деградації Візантійської імперії. Як така ця держава перестала існувати189. І цю «порожнину» заповнили татарські хани Золотої Орди, яких теж почали іменувати цесарями. Це ще один результат татарського наїзду на руські землі. Золота Орда ніби підміняла Візантію. Тим паче, що татарські хани (передусім це стосується Менгу-Тимура) опікувалися православ’ям, надавши православному духовенству широкі права. В принципі, Золота Орда могла перетворитися в «православну імперію».

Щоправда, Візантія деградувала ще до того, як з’явилися на зантійську спадщину» пробували перейняти князі Романовичі Русі татари. «Ві– Данило й Василько. Принаймні це простежується на рівні символічному190. Інша річ, що Романовичі, в жилах яких, схоже, текла кров ромейських імператорів, в силу різних обставин, так і не змогли реалізувати «візантійський проект».

У чому виражалася «воля» чи то «неволя» татарська руських князів? Рівень залежності їх від ханів був різним. У північно-східній частині Русі, яка переважно в той час іменувалася Заліссям, хани надавали князям ярлики на княжіння, збираючи тут податки. Ці землі стали частиною Золотої Орди. Ймовірно, схожа ситуація була в задніпровських князів і в Подніпров’ї. Дещо інша ситуація спостерігалася на Волині й Галичині.

За часів правління дуумвірату Данила й Василька між королівством Руським і Золотою Ордою виробився тип стосунків, який зберігався протягом тривалого часу – майже сто років. Початком цих стосунків варто вважати навіть не поїздку Данила в Золоту Орду, а той час, коли Романовичі виявили покору ханові Бурондаю й погодилися знищити низку своїх фортець (а фортеці в той час були одним із гарантів сили й суверенності держави!). І все ж правителі королівства були відносно незалежними від золотоординських ханів. Принаймні немає відомостей, щоб останні надавали їм ярлики, тобто дозволи, на правління. Деякі з цих правителів користувалися королівським титулом. Це стосувалося не лише Данила, а й Василька191.

Королівство Руське встановило із Золотою Ордою союзні відносини, в яких воно грало роль «слабшого партнера» (це були приблизно такі відносини, як між Руссю й Візантією). При потребі Золота Орда надавала військову допомогу королівству. Зі свого боку, останнє теж давало військові загони для походів золотоординських воєначальників.

Князь Лев Данилович (близько 1228—1301), як уже говорилося, просив Менгу-Тимура про військову допомогу. А той йому надав. Звісно, за це доводилося платити. Взагалі Лев часто звертався за допомогою до татар, у т. ч. для того, щоб взяти гору над іншими князями. Також татарський хан Ногай надав йому військо для організації походу на Польщу192. Складається враження, що саме цей князь представляв «татарську партію» на землях Руського королівства. Натомість йому протистояв його двоюрідний брат, князь володимирський Володимир Василькович (1249—1288). Останній, наскільки можна судити, намагався дистанціюватися від татар. При його дворі писався Галицько-Волинський літопис, в якому зустрічаємо багато анти-татарських моментів. Ймовірно, цієї ж антитатарської лінії дотримувався князь Мстислав Данилович, який мав уділ у Луцьку.

Лев І Данилович

У кінці ХІІІ ст. землі Руського королівства (Волині й Галичини) виявилися в основному розділені між синами Данила, Левом і Мстиславом, і сином Василька, Володимиром193. Непорозуміння, які виникали між ними, вели до дезінтеграції держави. Особливо шкідливими були військові авантюри Лева, котрий, як уже говорилося, часто спирався на татарську силу. Все це разом узяте робило Руське королівство все більш залежним від татар. Показовим у цьому плані є епізод у Галицько-Волинському літописі, де описано, як хан Телебуга в 1287 р. змусив волинських князів піти з ним на Польщу. Варто його навести повністю:

Князь Володимир Василькович

«…захотів піти окаянний і нечестивий Телебуга на Ляхів. І зібрав він силу велику, – бо забув він про кару Божу, що збулась над ним в Уграх і про що ми по-переду сказали, – і прийшов до Ногая. Та була межи ними обома неприязнь велика, і Телебуга послав [послів] до задніпровських князів і до волинських, – до Льва, і до Мстислава, і до Володимира, – велячи їм піти з собою на війну; тоді ж були всі князі в неволі татарській. І так рушив Телебуга на Ляхів, зібравши силу велику.

І коли прийшов він до [ріки] Горині, то зустрів його Мстислав з питтям і з дарами. І пішов він звідтіля мимо Крем’янця до Перемиля. Тут його зустрів Володимир-князь із питтям і з дарами на [ріці] Липі. А після цього догнав його Лев-князь коло [села] Бужковичів і з питтям, і з дарами. А коли ж прийшли вони на бужківське поле, то тут оглянули свої полки, і князі думали, що їх переб’ють, а городи візьмуть. Але звідти пішли вони до [города] Володимира і стали на [селі] Житані, а Телебуга поїхав оглядати город Володимир; інші ж говорять, що ніби він і в городі був, та це невідомо.

У неділю ж, після Микулиного дня на другий день, минули вони город. Бог ізбавив [од них] своєю волею, і не взяли вони города, але насильство велике чинили в городі і пограбували добра незчисленне множество і коней. І тоді нечестивий Телебуга пішов у Ляхи.

Але зосталися другі татари коло Володимира годувати охлялих коней, і ці зробили пустою землю Володимирську. Не давали бо вони навіть із города вийти за покормом, а якщо хто виїхав, – [то] тих побили, а других захопили, а інших обдирали і коней однімали. І в городі померло в облозі, за гнівом Божим, незчисленне множество.

А коли Телебуга ішов у Ляхи, то з ним ішли всі князі через неволю татарську: Лев-князь із сином своїм Юрієм [і] з своєю раттю, а Мстислав зі своєю раттю, а Володимир зі своєю раттю»194.

Певним чином правителів королівства Русі рятувало те, що в самій Золотій Орді політична ситуація була непростою. Після смерті хана Менгу-Тимура (близько 1280 р.) великого впливу в цій державі набув хан Ногай (?—1299—1300)195. Спочатку на золотоординському престолі опинився онук Батия Туда-Менгу, а в 1287 р. у результаті палацових інтриг на його місце прийшов Телебуга, про якого вже йшлося в наведеному уривку Галицько-Волинського літопису.

За часів Данила й Василька про помітну залежність від татар не йшлося. Однак за їхніх нащадків ця залежність посилилась. Ні один із них не іменується королем, тобто не пов’язує себе із західною політичною традицією. Більше того – вони разом з татарами воюють проти західних сусідів. Якби так справи пішли далі, Волинь і Галичина могли з часом перетворитися в улус Золотої Орди, як це сталося зі східними землями колишньої Русі.

Щодо Ногая, то він правив західними землями Золотої Орди. Приєднав до своїх володінь землі в пониззі Дунаю й, можливо, Добруджу. Здійснював походи на терени Візантії, Болгарії та Сербії. Візантійський імператор Михайло VIII Палеолог (1224/5—1282), намагаючись підтримувати мирні стосунки з Ногаєм, у 1273 р. віддав за нього свою позашлюбну дочку Єфросинію. У 80-х рр. ХІІІ ст. залежність від Ногая визнали спочатку Тирновське царство, потім – Відинське і Бранічевське князівства, а близько 1292 р. – Сербія.

1291 р. Ногай організував заколот проти хана Золотої Орди Телебуги. Про конфлікти між цими можновладцями, до речі, писав Галицько-Волинський літопис196. Заколот виявився вдалим і золотоординським ханом став Токта, син Менгу-Тимура. Однак могутність Ногая не подобалася новому ханові, що призвело до війни між цими можновладцями. Ногай захопив землі нинішньої Південної України, Крим, пішовши шляхом створення самостійної держави. Навіть він та його син Чака почали карбувати власну монету.

Судячи з Галицько-Волинського літопису, хан Ногай підтримував із правителями королівства Руського союзницькі стосунки (щоправда, постаючи в ролі «старшого союзника»). У 1277 р. він посилав своє військо князям Леву й Мстиславу Даниловичам та Володимиру Васильковичу для походу на Литву197. Також Ногай посилає в 1280 р. частину свого війська для князя Лева, аби той завоював для себе частину польських земель198. Зрештою, як уже говорилося, в 1287 р. Ногай разом із Телебугою залучає князів Лева, Мстислава й Володимира для походу на Польщу199. Татарське військо в той час проходило землі Галичини й Волині. Воно ніби не чинило тут розорень, «пустошень». Але постій цього війська призводив і до матеріальних, і людських втрат200.

Старого Ногая переграв більш молодий хан Токта (1270—1312), який зумів зорганізувати значні сили. У 1299-му чи в 1300 р. останній завдав поразки Ногаю. Сталося це в місцевості Куканлик (імовірно, в степах нинішньої України, десь у районі теперішньої Одеської області). Цікаво, що Ногай був убитий русином – одним із воїнів хана Токти. Сини Ногая не зуміли зберегти витворену ним державу. Тому «Ногайський проект» зазнав краху.

Звісно, татари, що входили до складу кочової держави зникли. Вони залишалися в складі Золотої Орди, а після хана Ногая, нікуди її розпаду ввійшли до Кримського ханства. Ці татари кочували в степах теперішньої України, Північного Кавказу, а також нинішньої Румунії. Їх іменували ногаями чи ногайцями – вважається, що від імені хана Ногая. Вони так чи інакше контактували зі слов’янським населенням України і справили певний вплив на етногенез українців.

Хоча правителі Руського королівства в кінці ХІІІ ст. йшли на співробітництво з татарами, проте існувала сильна антитатарська опозиція, котра, як про це вже говорилося, репрезентувалася князем Володимиром Васильковичем і знайшла відображення в Галицько-Волинському літописі. Наприклад, у цьому творі Ногай іменується як «окаянний і беззаконний». Причому наведену характеристику маємо в такому місці твору, де йдеться про допомогу цього хана волинським князям201. Володимир Василькович, який не мав дітей, віддає свій уділ, місто Володимир, що фактично виконувало роль столиці тогочасної Русі, не войовничому князеві Леву, діяльність якого мала протатарську спрямованість, а «мирному» князеві Мстиславові, котрий, наскільки можна судити, не виявляв протатарських симпатій. Михайло Грушевський вважав це помилкою Володимира Васильковича. Лев, на думку історика, міг би краще забезпечити оборону руських земель202. Нам же видається такий крок Володимира Васильковича цілком логічним. Мстислав був для нього більш близьким політично, зокрема в плані дистанціювання від татар. Саме існування антитатарської партії на Волині й Галичині забезпечувало самостійність цих земель від Золотої Орди.

Можна припустити, що ця залежність зменшилася в часи правління Юрія Львовича (1252/1257—1308). Останній використовував латинську титулатуру «regis Russiae, principis Ladimiriae»203. Це можна перекласти: «король Русі, князь Володимирії». Він позиціонує себе як «західний правитель», дистанціюючись від татар. Подібну титулатуру використовували і його нащадки, у т. ч. останній владар Руського королівства Болеслав-Юрій (бл. 1310—1340)204.

У контексті дистанціювання від татар варто осмислювати появу Галицької митрополії (точніше – митрополії Малої Русі), яка була заснована в 1303 р.205. Ця подія в історіографії переважно трактується таким чином. Мовляв, у 1299 р. осідок Київської митрополії, тобто митрополії Русі, був перенесений із Києва у Володимир-на-Клязьмі. Це ніби було обумовлено тим, що Київ був зруйнований. Ось тоді король Юрій Львович вирішив посприяти створенню митрополії, яка б охоплювала землі його держави.

Однак контекст цієї події видається дещо іншим. Митрополичий осідок з Києва до Володимира-на-Клязьмі був перенесений не через «руйнування Києва». На той час колишня столиця Русі поступово відновлювалася. І митрополит тут міг цілком перебувати. Питання, очевидно, було в іншому. Якраз у останні роки ХІІІ ст. загострюється боротьба між золотоординським ханом Токтою й Ногаєм. Останній, контролюючи нинішні степи України, контролював і Київ, і київського митрополита.

Татарські хани, які надали православній церкві великі привілеї, розглядали її як один із важливих важелів свого впливу на руських землях. Токта, який збирав сили для боротьби з Ногаєм, був зацікавлений в «перенесенні» митрополичого осідку з Києва до Володимира-на-Клязьмі – міста, яке знаходилося під контролем ханів Золотої Орди.

Оскільки хан Токта ворогував із Ногаєм, який становив постійну загрозу для Візантії, візантійська верхівка, зокрема Константинопольський патріарх, «закрила очі» на перенесення митрополичого осідку з Києва до Володимира-на-Клязьмі.

Уже після смерті Ногая королю Юрію Львовичу вдалося домовитися з візантійською верхівкою про створення окремої митрополії Малої Русі з осідком у Галичі. Які наводилися аргументи на користь цієї справи, можемо лише здогадуватися. Імовірно, король шантажував візантійців тим, що, коли в його державі не буде створена митрополія, він звернеться за допомогою до Риму. Але які б аргументи не наводилися, вони дали результат. Виникла митрополія з доволі претензійною титулатурою. Адже в ті часи поняття «Мала Русь» трактувалося в іншому плані, аніж воно почало трактуватися пізніше. Мала Русь – це материнська Русь. Тут маємо відповідну аналогію, яку запозичили руси в греків. Останні трактували Малу Грецію як свою материнську землю, а Велику Грецію як землі колонізовані. Ось і виходило, що митрополія Малої Русі охоплювала терени Русі справжньої. Натомість Київська митрополія – землі Великої Русі, тобто колонізовані. Водночас створення митрополії Малої Русі вказувало на самостійність Королівства Руського – принаймні в плані духовному. Воно мало свою митрополію, яка існувала окремо від Київської, що знаходилася в сфері впливу золотоординських ханів.

На жаль, документів, які б висвітлювали діяння правителів Королівства Руського в кінці ХІІІ – у першій половині XIV ст., зберіглося вкрай мало. Однак можемо говорити про те, що в той час ця держава була більш зорієнтована в західному напрямку, ніж у східному.

У середині XIV ст. Руське королівство опинилося в стані кризи. Тут спрацювали як внутрішні чинники, так і зовнішні. У 1340 р. польським королем Казимиром ІІІ (1310—1370) був даний старт боротьби за руську спадщину. Гравцями в цій боротьбі були Польща, Угорщина, Литва й Золота Орда. Тривала вона до 1392 р. Її результатом стала ліквідація Руського королівства, землі якого розібрали Польща й князі литовської династії Ґедиміновичів. Останні зуміли створити життєздатний державний організм – Велике князівство Литовське.

На жаль, про війну за руську спадщину не зберіглося ніяких наших літописних свідчень. Про події цієї війни переважно дізнаємося з польських, угорських, німецьких джерел, а також частково з пізніших литовських літописів.

Стереотипи російської історіографії, які й досі панують у нас, а також специфіка джерел знеохочують українських дослідників розглядати війну за руську спадщину і осмислювати її. Хоча та війна стала для Центрально-Східної Європи такою собі «точкою біфуркації», яка визначила історію цього регіону на віки вперед.

У результаті війни за спадщину Польща відмовилася від слов’янських земель Сілезії та Помор’я, які культурно й ментально були близькі полякам, й почала здійснювати експансію на Схід – спочатку на Галичину, Волинь, а потім на інші українські землі. Ця війна посприяла остаточному оформленню Великого князівства Литовського, котре помітно розширило свої кордони за рахунок Русі, переважно нинішніх українських земель.

Боротьбі за спадщину Руського королівства передували такі події. Орієнтовно в травні 1323 р. чи раніше при невідомих обставинах померли Андрій та Лев, котрі правили цією державою206. Існує кілька версій смерті цих князів – загибель від рук татар-ординців, литовців, а також отруєння. Ця подія поклала край успадкуванню престолу в королівстві Романовичами по чоловічій лінії. Враховуючи те, що в період Середньовіччя держава трактувалася як вотчина правителя, смерть Андрія та Лева, які, судячи з усього, не залишили нащадків по чоловічій лінії, могла би стати фатальною для Руського королівства.

Проте на престолі опинився Болеслав, син мазовецького князя Тройдена із династії П’ястів та Марії, доньки короля Юрія Львовича. Не відомо, яким чином Болеславу вдалося стати правителем цієї держави. Але він мав право унаслідувати престол по материнській лінії.

Правління Болеслава почалося в дуже юному віці – тоді йому, імовірно, було трохи більше десяти років. Державою управляли місцеві волинські бояри, адже престол Руського королівства знаходився в місті Володимирі. Ставши правителем, Болеслав узяв нове ім’я Юрій – не честь свого діда. Він також прийняв православ’я. Титулував себе, як зазначалося, королем Русі207.

Юрій ІІ проводив активну зовнішню політику, намагався протистояти експансії Польщі й Угорщини. Підтримував добрі стосунки з Тевтонським орденом, Литвою, Священною Римською імперією, Золотою Ордою, якою правив тоді могутній хан Узбек (бл. 1283—1341)208. Робив спробу повернути Люблінську землю, котру в 1303 р. захопила Польща, а також деякі землі Карпатської Русі, загарбані Угорщиною.

За правління Юрія II в 1331 р. відроджується православна Галицька митрополія, яку очолив митрополит Гавриїл.

Схоже, активна діяльність Юрія ІІ викликала незадоволення з боку польського короля Казимира ІІІ та угорського Карла І Роберта. Вони досягли домовленості, що Русь має перейти до польського короля, який ніби мав право успадкувати руський престол.

Весною 1340 р. Юрій ІІ гине від отруєння. Вбивство влаштували опозиційно налаштовані бояри209. У літературі зустрічаються твердження, ніби Юрій ІІ захотів у своїй державі утвердити католицизм і через це його вбили бояри210. Однак такі твердження, радше, виглядають як «благочестива вигадка». Уже говорилося, що цей можновладець прийняв православ’я й сприяв відродженню Галицької митрополії. Щось це мало схоже на адепта католицизму.

Хан Узбек на літописній мініатюрі

На нашу думку, ситуація із вбивством Юрія ІІ виглядала інакше. Король, ставши дорослим, ймовірно, змусив потіснитися деяких бояр, які мали реальну владу. Це викликало незадоволення й породило в їхньому середовищі опозицію. Цим, певно, скористатися Казимир ІІІ. Він міг намовити опозиційно налаштованих бояр, пообіцявши їм преференції при умові, що вони допоможуть йому оволодіти Руським королівством.

Не випадково відразу ж після вбивства Юрія ІІ король Казимир ІІІ здійснює похід на Галичину. Тоді йому вдалося підпорядкувати собі низку галицьких міст, зокрема Львів. Пізніше польські хроністи подавали цю подію як велику перемогу Казимира ІІІ. Зокрема, це стосується «Хроніки» (1555) Марціна Кромера (1512—1589). Від останнього українські літописці XVI—XVII ст. перебрали інформацію про завоювання поляками Львова. Наприклад, у Львівському літописі читаємо: «Польський король Казимир взяв Львів, [мешканці якого] самі піддалися, забрав великі скарби, срібла, злота, дорогоцінного каміння…» Далі перераховуються коштовності, привласнені польським королем, вказується також, що він забрав дві золоті корони211.

Насправді говорити про якусь велику звитягу польського короля не варто. Казимир ІІІ підкорив окремі галицькі міста без особливого супротиву. Судячи з усього, він не мав значних сил. Розраховував, що Руське королівство, втративши правителя, легко піддасться йому. Хоча Львів на той час став заможним торговим містом, але не варто переоцінювати його значення. Фактично це був регіональний центр на межі Галичини й Волині. Вести мову про його значну політичну роль не слід. Столицю ж королівства Руського Казимир ІІІ тоді так і не взяв.

У цій драматичній ситуації боярин Дмитро Дедько та Данило з Острова (як правило, його ототожнюють із князем Данилом – засновником князівської династії Острозьких) здійснили поїздку до золотоординського хана Узбека, попросивши його про допомогу. Така допомога була надана. І Дмитру Дядьку вдалося відбити наїзд короля Казимира ІІІ212. Як бачимо, саме завдяки татарському війську вдалося зберегти самостійність Руського королівства.

Дмитро Дядько на деякий час, аж до своєї смерті в 1349 р., ніби став неофіційним правителем цієї держави. До нас дійшла його грамота до торунських купців від 1341 р., писана латинською мовою, в якій він закликав їх торгувати у Львові. Себе ж Дядько іменував «провізор або управитель землі Руської» («provisor seu capitaneus terre Russie»)213. Не виключено, що своєю резиденцією він зробив Львів.

Після смерті Юрія ІІ на престолі Руського королівства опинився син литовського князя Гедиміна Любарт (бл. 1300—1383), який прийняв православне хрещення й отримав ім’я Дмитра. Як зайняв Любарт-Дмитро престол Руського королівства, сказати щось певне не можемо214. Є припущення, що він був одружений на княгині з місцевої руської династії Романовичів. Інакше в нього не було би права на престол. Імовірно, він отримав підтримку з боку бояр. Принаймні подальші події свідчать, що волинське боярство допомагало йому в боротьбі з поляками та угорцями.

Резиденціями Любарта-Дмитра були волинські міста – Володимир і Луцьк. Він навіть іменувався князем луцьким та володимирським. У Луцьку Любарт-Дмитро почав будувати потужний кам’яний замок, який зберігся до дня сьогоднішнього.

Смерть Дмитра Дядька в 1349 р. викликала новий сплеск війни за руську спадщину. Схоже, боярин Дядько належав до вмілих полководців та державних діячів. Також він зумів скористатися татарською допомогою. Можна припустити, що під його опікою знаходилися галицькі землі. І поки він жив, король Казимир ІІІ не міг захопити земель Руського королівства. Смерть же цієї талановитої людини ніби «оголила» Галичину. І в 1349 р. королю Казимиру ІІІ вдалося її загарбати. Він також починає претендувати на іншу частину Руського королівства – Волинь. З того часу розпочався новий виток боротьби за спадщину цієї держави, в якій активну участь брали поляки, угорці й литовці, котрі, власне, й поділили землі Руського королівства. Золота Орда в цій боротьбі фактично участі вже не брала. Після мерті хана Узбека в 1341 р. в ній певний час велася боротьба за владу. За часів правління хана Джанібека (1342—1357) політика Золотої Орди була спрямована в східному й південному напрямках. Тоді з теренів деяких нинішніх українських земель татар поступово починають витісняти литовські князі.

Артур Орльонов «Битва на Синіх Водах», 1362 р.

Одним із епізодів цієї боротьби стала битва на Синіх Водах у 1362 р.215. У ній литовські й руські війська перемогли татарських «цариків» Хачебея, Кублубуга й Дмитрія, котрі володіли Поділлям. Вважається, що в результаті цієї перемоги великий литовський князь Ольгерд (бл. 1296—1377) здобув Київ, Поділля, розширивши свої володіння на південь до Чорного моря. Це був сприятливий для литовських князів час, оскільки Золота Орда в 1359—1380 рр. пережила «велику смуту». Тоді на золотоординському престолі змінилося понад 25-ти ханів. Можна зустріти думку, що «перемога литовсько-руського війська у Синьоводській битві задовго до Куликівської битви 1380 року підірвала могутність Золотої Орди і поклала початок звільненню східнослов’янських народів від монголо-татарського іга»216. Насправді, ця битва, як і битва Куликівська, мала локальне значення і, за великим рахунком, не дала старт звільненню «східнослов’янських народів» (сам цей термін для пояснення тогочасних історичних реалій видається не дуже коректним). Якщо говорити про Синьоводську битву, то йшлося про перерозподіл деяких фрагментів східноєвропейського простору між литовськими князями і татарськими ханами.

Щодо Золотої Орди, то тут після «великої смути» на деякий час вдалося відновити єдність держави за правління хана Тохтамиша (?—1406) в 1380—1395 рр.217. Однак у 1395 р. емір Тимур (Тамерлан) (1336—1405) вщент розгромив війська Тохтамиша у грандіозній битві, яка відбувалася неподалік сучасного Єкатеринбурга. Саме ця битва стала смертельним ударом для Золотої Орди, а не периферійні битви на Синіх Водах чи Куликівська битва.

Золоту Орду – могутню державу кочівників розгромили не руськолитовські чи московські воїни. Вона сама себе «з’їла» через внутрішні усобиці. При бажанні можна тут шукати аналогії з усобицями Київської Русі чи з дезорганізацією інших європейських середньовічних держав.

У ХV ст. відбувся розпад Золотої Орди218. Виникли Сибірське (20-ті роки ХV ст.), Узбецьке (1428 р.), Казанське (1438 р.), Кримське (1441 р.), Казахське (1465 р.) ханства, Ногайська Орда (40-ві рр. ХV ст.) тощо. Щодо князівств північно-східної Русі, зокрема Московського, то вони перебували у васальній залежності від Золотої Орди. У 1459 р. після смерті Кічі-Мухаммеда Золота Орда перестала існувати. Її наступником стала Велика Орда, яка пережила деяке піднесення за часів правління хана Ахмата (1460— 1481). Ніби тоді Московське князівство стало незалежним у результаті стояння на ріці Угрі в 1480 р., коли Ахмат не ризикнув вступити в бій з московськими військами Івана ІІІ.

Правда, ця незалежність виглядає доволі умовною. У 1502 р. Кримське ханство розгромило Велику Орду й почало вважатися володарем «золотоординського спадку». Кримські хани, як нащадки Чінгізідів, вважали московських князів своїми підданими. І московіти тривалий час платили їм данину219. Період ХVІХVІІ ст. можна розглядати як час боротьби між Московським князівством, що почало іменуватися царством, з Кримським ханством. У контексті цього логічним й зрозумілим стає завоювання Поволжя, колишнього осердя Золотої Орди, перетворення Волги в руську чи то російську ріку, потім завоювання Сибіру, власне, колишніх теренів Улусу Джучі. Московія тривалий час була зорієнтована не на освоєння «руського спадку», а «спадку золотоординського». У цьому ж контексті стають зрозумілими походи кримських татар на Москву, які намагалися «поставити на місце» непокірних васалів. Кінець кінцем гору взяла Московія, прибравши свого «золотоординського конкурента» – Кримське ханство. Проте це сталося пізніше, у ХVІІІ ст. І сталося не без допомоги «українського ресурсу». Але це вже окрема історія.

Литовські князі, в результаті руйнації Руського королівства й ослаблення Золотої Орди, здобули не лише Волинь. Вони також стали правити на теренах Поділля, Київщини та Сіверщини, потіснивши руських князів «Володимирового племені». Відбувалося це відносно мирно, оскільки державно-політичне життя на Подніпров’ї й Поділлі було дезорганізоване постійними наїздами татар. Місцеве населення, яке не могли ефективно захищати руські князі, ладне було йти під руку більш енергійних прийшлих князів.

Щодо Волині, то, здавалося, вона могла стати частиною Польського королівства після одруження великого литовського князя Владислава ІІ Ягайла (1362—1434) з польською королевою Ядвігою та укладення Кревської унії 1385 р., адже завдячуючи цій унії відбувалася інтеграція князівства до Корони Польської220. Однак серед литовських князів було багато таких, хто хотів збереження незалежності своєї держави. Їхнім лідером став двоюрідний брат Ягайла, князь Вітовт (бл. 1350—1430)221.

Князь Вітовт

Під час міжусобної війни 1389—1392 рр. він зумів вибороти політичну незалежність Великого князівства Литовського. У 1392 р. в Острові Ягайло та Вітовта дійшли згоди222. Польський король визнав Вітовта довічним правителем Литовського князівства. Той, своєю чергою, став розбудовувати власну державу. Адже Велике князівство Литовське, як і колись Русь, була федерацією відносно самостійних удільних князівств. Віленським привілеєм князь 1392 р. ліквідував право цих князівств на зовнішньополітичну діяльність. Почався процес їхньої інкорпорації, перетворення в провінції. Стосувалося це також Волинського, Київського, Сіверського та Подільського князівств на теренах України, які були в 1394 р. перетворені в провінції223.

Правда, творячи свою державу, Вітовт зберігав у ній руські культурні й політичні традиції. Він почав титулувати себе великим князем литовським, руським та жемайтійським224. У цій державі офіційною мовою стала руська мова – тобто книжна мова Руського королівства, яка, маючи старослов’янську основу, зазнала трансформації під впливом діалектів, поширених на теренах України й Білорусії. Однією з резиденцій Вітовта стало волинське місто Луцьк, де він навіть провів з’їзд європейських монархів у 1429 р.225.

Вітовт ніби намагався відновити стару Русь – активно боровся проти татар, розширив землі своєї держави аж до Північного Причорномор’я. Він прагнув взяти під свою владу ті колишні руські землі, які контролювалися татарами. Однак грандіозна битва на річці Ворскла 12 серпня 1399 р., де, з одного боку, брали участь війська Великого князівства Литовського, Польщі, Тевтонського ордену, Молдавії, Волощини й татари хана Тохтамиша, а з другого – татарські війська хана Тимура-Кутлука й еміра Едигея, поставила крапку на цих планах. У цій битві Вітовт зазнав поразки226. Це зупинило розширення його держави на схід і південь. Також він хотів здобути королівську корону. Однак це йому не вдалося.

Вітовт посприяв «розвороту» українських земель зі Сходу на Захід, від Золотої Орди – до латинської Європи. Щоправда, тут він продовжував «проєвропейську» лінію, яка існувала в королівстві Руському. Проте це не значить, що князь ігнорував татарський Схід. Він оселяв татар на підвладних йому землях з тією метою, що вони захищатимуть кордони його держави. Тому не дивно, що на Київщині й Брацлавщині значну частину землевласників, які з часом отримали шляхетство, становили роди тюркського походження – Балагури, Батури, Болгариновичі, Булгаки, Вигури, Долмати, Кичкари, Кошиловичі, Кошчеєвичі, Колтаки, Кучуки, Шемети, Шепелі, Шомаки тощо. Були на цих землях і князі тюркського походження – Глинські, Яголдайовичі й Домонти. Перші з них ніби вели родовід від золотоординського темника Мамая (1335—1380). До речі, в українському фольклорі набув поширення образ козака Мамая. На Волині шляхетських родів тюркського походження було менше. Цей край не був прикордонною землею й не зазнав такої тюркізації. Та все ж тут був поширений шляхетський рід Кірдеїв із численними розгалуженнями – Гостським, Джусами, Козинськими, Чапличами, Вільгорськими227. Звісно, представники цих родів приймали православ’я, вступали в шлюбні відносини з представниками місцевої руської шляхти, тобто відбувалася їхня «русифікація».

Імовірно, татарські роди проникали в руське (українське) шляхетське середовище не лише за часів Вітовта. Цей процес відбувався раніше й пізніше. Руські й литовські князі брали на службу до себе умілих татарських воїнів. У цьому не було чогось принципово нового. Так, як уже говорилося, діяли й правителі Київської Русі, приймаючи до себе на службу степовиків-тюрків.

Словом, процес змішування «спокійної слов’янської крові» й «гарячої крові» тюрків на українських землях тривав багато століть.

Кримське ханство: міфи та реалії

«На превеликий жаль, мусимо визнати, що ставлення більшості українців до братнього кримського народу є продуктом російської імперської та радянської ідеологій і описується стандартними кліше: «набіги», «ясир», «невірні», «турецький вплив». Ми якось забуваємо, що саме кримські татари були союзниками Хмельницького у боротьбі за козацьку державу, що разом з кримським військом Виговський розбив москалів під Конотопом, що Кримське ханство було союзником Дорошенка, Мазепи, Орлика. Та й зрештою уперто ігноруємо той факт, що українська держава сьогодні значною мірою складається із земель Кримського ханства – й Одеська, і Миколаївська, і Херсонська області, і південь Запорізької, Донецької та Луганської, а крім того, уся Кубань – це все Кримське ханство, а отже, варто самим будувати взаємини з корінним народом цих земель, а не переспівувати московських пісень»228. Ці слова знаних письменників, братів Капранових залишаються актуальними сьогодні. І, певно, лишатимуться такими довгий час.

Це для них щось маргінальне – те, що не вписується в «національну історію», є чужим. До того ж ці знання, здебільшого, спотворені й міфологізовані. Кримське ханство в свідомості більшості українців сприймається як держава-паразит, котра жила переважно за рахунок ясиру з України. До того ж вона була васалом Османської імперії й, відповідно, не була впливовою. Про те, що ця держава належала до важливих гравців у політичному житті Європи часів Середньовіччя й ранньомодерного періоду, мала розвинуту економіку, різноманітні торгово-економічні зв’язки з Україною, була житницею Османської імперії й не раз суттєво вплинула на перебіг подій в Україні, пересічний українець, як правило, не знає.

Українці мало знають про історію Кримського ханства.

Щодо робіт про цю державу, то маємо переважно роботи тенденційні, написані переважно в проросійському дусі229. Ця тенденційність дає про себе знати навіть у роботах українських істориків, які намагаються бути об’єктивними. На жаль…

Історію татарського Криму варто починати з середини ХІІІ ст., коли відбулися помітні зміни на східноєвропейському просторі, пов’язані з татарською експансією Чінгізідів. Після походу Батия в 1239 р. більшість території Криму, за винятком Херсонеса, була включена до складу Монгольської імперії, потім – Золотої Орди.

Невдовзі тут з’являються генуезці, які на місці колишньої Феодосії створюють своє місто, що отримало назву Кафа. Протягом наступного століття вони опановують весь південний берег Криму, закріплюються на Керчинському й Гераклейському півостровах. Так виникла Газарія – своєрідна генуезька республіка. Вона платила данину татарам, а в її містах знаходилися ханські наглядачі – тудуни. Але після того, як у Кафі побудовані були міцні мури, Газарія фактично стала незалежною від татар і воювала з ними.

Генуезька фортеця в Кафі

Головою цієї держави був консул Кафи, якого призначали безпосередньо з Генуї. Звідти ж призначали консулів Солдайї (Судака) й Чембало (Балаклави) – хоча вони й підпорядковувалися консулу Кафи. Звідси ж призначали голів Херсонеса й Воспоро (Керчі). Також до Газарії належало Капітанство Готія, до складу якого входили міста Алушта, Гурзуф, Партеніт та Ялта з околицями. Воно керувалося консулом із Гурзуфа.

Уцілілі греки-візантійці із зруйнованих татарами міст поєдналися з готами й аланами в західній частині Кримських гір. Вони визнавали над собою владу Золотої Орди, але на рубежі XIV—XV ст. створили тут зі столицею в Мангупі князівство Феодоро, яке стало незалежним.

На Кримському півострові ніби зійшлися три цивілізації – татарська, західноєвропейська і візантійська. Такий стан речей зберігався до 1475 р. Саме тоді на південному узбережжі Криму висадилася величезна турецька армія. Вона захопила Кафу й Мангуп. Турки створили еялет, тобто провінцію, із центром у Кафі. До складу цієї провінції ввійшли південне узбережжя та гори Криму, а також Керч, Азов і Тамань. Незважаючи на те, що цей еялет за територією був невеликим, він відігравав важливу роль. Завдяки йому турки-османи здійснювали контроль за Азовським і частково Чорним морем. Також він дозволив їм суттєво впливати на союзне їм Кримське ханство230.

Становлення Кримського ханства, чи то Кримського юрту (ця назва є більш автентичною), пов’язане із дезінтеграцією Золотої Орди. Поширеною є думка, ніби в 1428 р. кримським ханом став Хаджі Гірей (бл.1400—1466), нащадок Чінгізхана в 11 коліні. Хоча джерел, які б однозначно підтверджували цю подію, не зберіглося. Начебто в результаті міжусобної боротьби, що велася в Золотій Орді, він змушений був покинути Крим і перебратися у Велике князівство Литовське, де отримав притулок. Правда, існує версія, що цей хан народився в Литві й тут жив, будучи великокнязівським намісником у місті Ліда. Хаджі Гірей протягом багатьох років ніби вів боротьбу за кримський престол, спираючись на підтримку Литви. У 1441 р. він прибув до столиці ханства – Кирим (Солхат), де зайняв престол. Принаймні документально підтверджено, що з весни 1442 р. він правив у Криму.

1441 рік, здебільшого, вважається роком створення Кримського ханства. Хоча насправді Кримський юрт мав відносну самостійність ще з кінця ХІІІ ст. Адже Золота Орда фактично була федерацією державних утворень, де кожна частина мала більшу чи меншу самостійність. Кримські правителі вже з 1287 р. чеканили свою монету. Це принаймні можна розглядати як одну з важливих ознак їхньої самостійності.

Хаджі Гірей зайняв кримський престол, спираючись на підтримку керівної еліти Великого князівства Литовського. Він відчував загрозу з боку хана Золотої Орди. Намагаючись убезпечити себе від цієї загрози, переніс у 1449 р. адміністративну столицю з Кирима, який знаходився на сході його країни, до Кирк-Єра в центральній частині півострова. Це був важливий крок у самостійності Кримського ханства від Золотої Орди. З 1455 р. Хаджі Гірей почав чеканити монету в Кирк-Єрі. До того часу монетний двір знаходився в Киримі.

Остаточним роком утвердження Кримського ханства як самостійної держави можна вважати рік 1452-й. Саме цього року литовські війська й війська Хаджі Гірея розгромили війська золотоординського хана Сеїда Ахмета на берегах Дніпра. Сам Сеїд Ахмет потрапив у полон до литвинів, де й закінчив своє життя.

Хаджі Гірей у 1461 р. дарував вкликому князю литовському й королю польському Казимиру Ягеллончику (1427—1492) ярлик із золотою печаткою на право володіння землями (переважно теренами сучасної Центральної України), які вважалися золотоординськими. Значна частина нинішніх українських земель на законних підставах ввійшла до складу Великого князівства Литовського. Таким чином ці землі «звільнилися» від Золотої Орди. Хоча де-факто вони вже кілька десятиліть перед тим контролювалися великолитовськими князями.

1465 р. став роком тріумфу для Хаджі Гірея. Тоді він розгромив війська золотоординського хана Махмуда (?—1465). З того часу кримські хани почали перебирати на себе спадок Золотої Орди231. Принаймні стали першорядними гравцями на золотоординському просторі. Історію Східної Європи в епоху Середньовіччя варто осмислювати, враховуючи золотоординський контекст. Так, Московія та Кримське ханство, не кажучи про поволзькі ханства, виникли саме на цьому просторі. Велике князівство Литовське теж інкорпорувало частину цього простору, а правителі вказаної держави часто втручалися в справи державних утворень, що виникли на уламках Золотої Орди.

У 1480 р. хан Великої Орди Ахмат (?—1481) спробував відновити контроль над Московським князівством. Союзником його став великий князь литовський і король польський Казимир Ягеллончик, який, щоправда, не міг надати дієвої допомоги. Похід хана Ахмата на Московію завершився безрезультатно – т. зв. стоянням на річці Угра. Саме цю подію з часом російська історіографія почала трактувати як визволення Московії-Росії від «монголо-татарського іга». У цій ситуації московський князь Іван ІІІ (1440—1505) зумів заручитися підтримкою кримського хана Менглі Гірея (1445—1515), який конфліктував із Ахматом. Бажаючи нашкодити союзнику Ахмата, Казимиру Ягеллончику, кримський хан вирушив за намовою московітів у 1482 р. у похід на землі Великого князівства Литовського. Того ж року кримські татари взяли й розграбували погано укріплений Київ, спаливши його232. Менглі Гірей навіть надіслав Івану ІІІ золоті портир і дискос із пограбованої Софії Київської. Це ніби був один із найбільших погромів Києва за його історію, коли це місто й околиці на довгий час стали «пусткою». Хоча існує думка, що результати цього погрому є перебільшеними, а занепад Києва відбувся в наступні два десятиліття233. Таким чином, визволення Московії, цієї «нової Русі», від «монголо-татарського іга» було пов’язане зі знищенням столиці «старої Русі»234. Саме з того часу українські землі, що входили до складу Великого князівства Литовського, стали об’єктом наїздів кримських татар. До того ж князівство змушене було платити кримському ханові данину, т. зв. упоминки. Ця данина ніби була «відкупним», щоб кримські татари не здійснювали наїзди на землі цієї держави. Однак насправді наїзди тривали, відзначаючись систематичністю. Бували періоди, коли вони траплялися щороку, а то й кілька разів на рік235.

Існувало кілька шляхів, якими прямували на Русь-Україну ординці. Це – Чорний (між Дніпром і Південним Бугом), Кучманський (між Південним Бугом і Дністром), Муравський (між Дніпром та Дінцем) і Покутський (між Прутом і Дністром). Вказані шляхи мали чимало відгалужень і переходів236.

Ці наїзди стали важливим джерелом доходів для кримських татар. Про них писав французький автор Гійом Левассер де Боплан (бл. 1600—1673 або 1685), який деякий час прожив в Україні й відносно непогано знав ситуацію в краї. «Крим [Crime], – стверджував він, – це великий півострів на Чорному морі, розташований на південь від Московії. Острів густо заселений татарами [Tartars], які вийшли з Великої Татарії [la Grande Tartarie]. Вони тут мають короля, якого називають ханом і який підлягає Великому Туркові. Це ті татари, які так часто вдираються у Польщу і Московію у кількості до 80 тис., палять і нищать усе, на що натрапляють, а потім виводять з собою до свого краю 50 і навіть 60 тис. руських [Roux] невільників і продають їх для служби на галерах. Цей бо народ живе тільки з грабунку»237.

Боплан також описує, як татари грабують руське, зокрема українське, населення. «Розбігаючись повсюди по селах, – читаємо в нього, – вони оточують їх, виставляючи по чотири сторожові пости довкола і підтримуючи великі вогнища впродовж усієї ночі, побоюючись, щоб котрийсь із селян не втік. Потім грабують, палять і вбивають усіх тих, хто чинить їм опір, а тих, хто здався, забирають з собою, і не тільки чоловіків і жінок з немовлятами, але також і худобу, як, наприклад, коней, волів, корів, баранів, кіз та ін. Щодо свиней, то ввечері їх всіх зганяють, замикають у клуні або в іншій будівлі, а потім з чотирьох кутків підпалюють у зв’язку з відразою, яку почувають до цих тварин»238.

Грабуванням руського населення займалися переважно т. зв. татари-ногаї, які жили в степовій місцевості. Натомість інша частина татар, яка мешкала в Криму й вела осілий спосіб життя, займалася сільським господарством, ремеслом і торгівлею.

Говорить цей автор і про незавидну долю бранців, які потрапили в татарський полон. Татари, стверджує Боплан, здійснивши наїзд, «… збирають усю здобич, яка складається з бранців і худоби, і ділять її між собою. Ця картина може зворушити найбільш нелюдські серця, коли розлучається чоловік з жінкою, матір з дочкою без жодної надії ще колись побачитися, бо йдуть у жалюгідне рабство до безбожників-магометан, де зазнають безмежної наруги, їхня брутальність підштовхує їх до мерзенних вчинків, як наприклад: знеславлення дівчат, ґвалтування жінок на очах їхніх батьків і чоловіків, навіть обрізання дітей перед батьками, аби навернути їх до Магомета»239.

Ці свідчення наведені спеціально, оскільки Боплан не лише знав ситуацію в Україні, а й був відносно незаангажованою людиною. Адже він належав до іноземців – хоча й знаходився на службі в польського короля. Звісно, погляд Боплана – це погляд християнина, який не сприймав «світу ісламу». Тому він спеціально звертає увагу на темні сторони в діяннях кримських татар.

Що такі сторони були, сперечатись не варто. І письмові свідчення, й фольклорні твори говорять, що татарські наїзди були великим нещастям для українських земель. Наприклад, на ці наїзди звертали увагу польські автори XVI ст. – Мартин та Йоахим Бєльські, Мартин Кромер, Мацей Стрийковський, Алессандро Гваньїні, Станіслав Оріховський та інші. Оріховський, який по матері був русином-українцем, навіть закликав польського короля й великого князя литовського Сигізмунда Августа постійно знаходитися на землях України-Русі, обороняючи їх від татарської небезпеки240.

Справді, татарські набіги вели до численних руйнацій у сільській місцевості, наносячи великі матеріальні збитки й «вимиваючи» звідти чималі людські ресурси.

За підрахунками істориків, переважно з українських земель протягом XVIXVII ст. було вивезено близько 2 мільйонів невільників, що перевищувало втрати Африки в результаті трансантлантичної торгівлі рабами241. Це, безперечно, стримувало економічний і соціальний розвиток українських земель. Граничні зі степом регіони України, де жило руське (українське) населення, були «зоною непевності».

Хоча складається враження, що результати цих наїздів у християнських (переважно польських та українських) джерелах перебільшувалися. До того ж українські дослідники, керуючись усталеними стереотипами, свідомо чи несвідомо інтерпретують ці джерела в антитатарському дусі. Наприклад, до нас дійшов документ під умовною назвою «Пам’ять», де волинські шляхтичі розповідають польському королю й великому князю Сигізмунду Старому (1467—1548) про свої війни з татарами. Цей документ, написаний орієнтовно в 1534—1535 рр., сприймається як свідчення частих татарських наїздів на волинські землі. Але в цьому документі, який стосується подій кінця XV – початку XVI ст., лише в трьох випадках чітко сказано, що татари вчинили розорення маєтків волинських шляхтичів. Натомість у одинадцяти випадках говориться про перемоги над татарами242. Не такими вже беззахисними у ті часи були українські землі. Українська шляхта, потім козацтво ставали тим заборолом, який захищав Русь-Україну від татарських набігів.

Але це була одна сторона медалі. Існувала й інша. Татарські набіги на довгий час визначили «обличчя України», хід її історії. Граничні регіони зі степом, де існувала «зона непевності», водночас стали «зоною свободи». Ці терени мало контролювалися державними структурами, не сягав сюди й феодальний гніт, кріпосне право. Відповідно, ці землі приманювали людей, які хотіли бути вільними на своїй землі. «Українське дозвіллє, широка воля й свобода в відносинах, брак всього того утиску, матеріального й морального, який давав себе чути в ліпше засиджених і захищених місцях «посполитому чоловікові» з боку суспільної єрархії, і невичерпані багацтва природи та свобода користуванню з них – тягнули сюди й привязували людей до сеї землі злитої кровю й посипаної попілом від татарських наїздів», – писав Михайло Грушевський243. Тут, у граничних районах, з’явився такий феномен, як українське козацтво, про що буде йти мова далі.

Також татарські набіги, як не парадоксально, сприяли урбанізації українських земель. Адже татари переважно нападали на села, які не могли чинити їм серйозного опору. Водночас татарське військо оминало укріплені міські поселення. Тому для оборони земель від татарських набігів почали будуватися укріплені твердині, що ставали містами й містечками244. У них також могли ховатися, якщо виникала небезпека, мешканці навколишніх сіл. В першій половині XVIІ ст. на українських землях, зокрема на Волині й Київщині, з’явилося чимало поселень міського типу з відповідними укріпленнями, які створювали чималі проблеми для татар під час їхніх наїздів. Перед повстанням під проводом Богдана Хмельницького (1595? —1597) Русь-Україна була «країною міст». За підрахунками Олени Компан (1916—1986), у той час 46 % населення цих земель мешкало у містах245. Зрозуміло, що помітна частина цих міщан займалася сільським господарством. Але «міський етнос» відігравав помітну роль в Україні. Тоді ж таки на українських землях набуває поширення братський рух, що став індикатором відносно високого розвитку культури й самосвідомості українського міщанства246. Після Хмельниччини, яка мала виразно антиміський характер і зробила українців «селянським етносом», в Україні українських «міських рухів» практично не існувало.

Зрештою, на татарські набіги, що здійснювалися на українські землі, варто подивитися не з позиції емоційності (що у нашій літературі переважно й робиться), а з позиції прагматизму. І в часи минулі, і в часи теперішні йшла та йде боротьба не лише за території з природними ресурсами, а й за людські (трудові) ресурси. Це, зокрема, було характерним для Київської Русі, де поширеною була работоргівля і де князі, воюючи один з одним, забирали в суперника його людей і виводили їх у свої володіння. Так само й татари, здійснюючи наїзди на руські (українські) землі, були зацікавлені в ясирі, власне трудових ресурсах. Звісно, ясир для наїздників був передусім товаром, який можна було продати або отримати за нього добрий викуп. Мусив існувати й попит на цей товар. Річ у тім, що Кримське ханство було доволі розвинутою в економічному плані державою. Воно було одним із головних експортерів зерна до Туреччини. Вирощували тут фрукти, тютюн, поширеним було тваринництво. Одним із предметів експорту стала в’ялена риба й ікра247.

Рибну продукцію з Кримського ханства вивозили в Україну та інші землі Європи. Тому деякі «рибні терміни» перейшли з мови татарської в українську й європейські мови. Наприклад, таке слово, як «кав’яр». В українській мові воно використовувалося для позначення ікри.

Чи не найбільшим багатством Кримського ханства були соляні озера. Сіль у період Середньовіччя високо цінувалася, оскільки використовувалася не лише для присмачення їжі, а й для зберігання продуктів. Закуповувати сіль до Криму приїжджали також з України. Цим займалися козаки й чумаки248. Зрозуміло, така економіка потребувала додаткових робочих рук.

У літературі можна знайти просто фантастичні цифри щодо кількості українських полонених у Криму. Добре відомі свідчення з цього приводу османського автора Евлія Челебі (1611—1679/1682), який писав: «… в Криму немає війська більше, ніж вісімдесят сім тисяч, а крім війська, ще є сто тисяч прихильників Пророка, а ясиру козацького вони мають чотирикратно по сто тисяч». Далі цей автор зазначає, що якби «кількість невірних і своєвільних козаків повстала б, то весь півострів Кримський перевернули б догори ногами. Але… бунтувати вони не здатні зовсім»249. Вважалося, що полонені з України є прості, нехитрі й покірні, на відміну від московітів. Тому вони користувалися попитом250. Далеко не в усьому можна вірити Челебі – особливо коли він називає цифри. Але можна не сумніватися, що в Криму було чимало невільників з Русі-України. Правда, вони не витворили тут свою етнічну спільноту, а були ісламізовані й асимільовані. Ці люди могли справити певний вплив і на генофонд кримських татар, і на їхню культуру. Однак це питання потребує вивчення.

Евлія Челебі

Також додаткових робочих рук потребувала й Османська імперія, котра перебрала від Візантії її «економічний спадок». У цій державі в період Середньовіччя були розвинуті ремесла, сільське господарство й торгівля. Чимало русинів-українців саме через невільничі ринки Криму потрапляли в Туреччину. Подібне викачування трудових ресурсів з України було характерним і в інші часи, в т. ч. зовсім недавні і навіть сьогодні. Наприклад, у період Другої світової війни з України в примусовому порядку вивозилися молоді люди на роботу в Німеччину. Так само звідси в часи сталінізму з допомогою репресій відправляли людей на будови, шахти у віддалені райони СРСР. Цю саму ситуацію (правда, в цивілізованій формі) маємо й нині, коли в Україні рекрутують працівників для роботи в інші країни, де помітно вищі заробітки, ніж у нас.

При бажанні можна побачити й інші цікаві паралелі між долею невільників, що потрапили до Кримського ханства, й нашими теперішніми закордонними заробітчанами. Так, відносно відомою є оповідь із «Літопису» Самійла Величка (бл. 1670—1728) про похід запорізького отамана Івана Сірка (1605—1685) на Крим в 1675 р. Згідно з нею, Сірко вивів із Криму сім тисяч християн і тумів, тобто людей, народжених від змішаних шлюбів між мусульманами й християнами. Ця цифра виглядає фантастично. Серед цих семи тисяч ніби три тисячі не захотіли йти в «християнську землю», власне, в Україну. Вони сказали, що «мають уже в Криму свої осідлиська й господарства і через це краще там бажають жити, ніж у Русі, нічого свого не маючи». І тоді Сірко наказав повбивати цих людей251. При всіх моментах фантастичності цієї оповіді, вона відображує певні реалії.

Іван Сірко.

Уявне зображення Іллі Рєпіна

Доля невільників, виведених з України, була різною. Дехто потрапляв на важкі роботи й гинув. Але й було чимало таких, які заводили в Криму своє господарство й непогано приживалися там. Чимало дівчат ставали дружинами мусульман – чи то татар, чи турків. Були серед них і жінки султанів. Принаймні багатьом відома історія Роксолани. Деякі діти й юнаки потрапляли до корпусу яничар…

Словом, немало було таких, які «потурчилися, побусурманилися задля лакомства». Чи не нагадують ці «побусурманені» нинішніх українських заробітчан, які осіли за кордоном? Адже й Кримське ханство, й Османська імперія на той час були багатими державами, які відкривали для людей чималі можливості.

Татарські набіги вели також до того, що частина татар, потрапивши в полон на українських землях (а такі випадки були нерідкими), осідали тут. Руські (українські) князі залучали їх до військової справи. Й чимало татар, яких іменують татарами-ліпками, служили в князівських надвірних військах. Наприклад, зазнавши поразки від князя Костянтина Острозького (1460—1530) у битві під Вишнівцем в 1512 р., велика група перекопських татар опинилася в полоні. Князь розселив їх у своїх володіннях, надавши певні гарантії. На початку XVI ст., як свідчать деякі документи того часу, татари мешкали в Острозі й в околицях цього міста – селах Розваж, Підлужжя.

Деякі татари потрапляли в полон до українських козаків, коли ті здійснювали походи на землі Кримського ханства. Загалом козаки доволі активно торгували татарським ясиром252.

У пізніші часи відомі поселення татар у південній Волині в селах Новолабунь, Ювківці, містах Полонне й Старокостянтинів. У цих місцях татари, як правило, мали свої мечеті, імамів, а також окремих урядників. Деякі татарські громади на Волині зберігалися аж до початку ХХ ст.253.

Окрім питання про татарські набіги на українські землі, варто також з’ясувати питання про залежність Кримського ханства від Османської імперії. Справді, після того, як в 1475 р. турки завоювали південь Криму, вони отримали важелі впливу на ханство. Ці важелі ще більше зросли, коли в 1484 р. турки захопили молдавські чорноморські порти Кілію та Аккерман (Білгород-Дністровський). Ці терени стали непоганим місцем впливу на західні частини Кримського ханства – Буджак і Єдисан. Зрештою, на початку XVI ст. ще один важливий порт і фортеця в Північному Причорномор’ї, Очаків, який перед тим належав Кримському ханству, перейшов османам. Під контролем османів опинилося практично все Чорне море з Азовським і, відповідно, чорноморська торгівля, яка давала чималі прибутки.

Аккерманська фортеця

Кримський хан формально вважався практично рівним турецькому султану, мав право сидіти поряд із ним. Вважалося також, що у випадку відсутності дітей по чоловічій лінії в османській династії місце турецьких султанів мають зайняти кримські Гіреї254.

Можна констатувати, що «у межах сфери впливу Османської імперії Кримське ханство користувалося великою самостійністю. Ханство не було завойоване османами. Гіреї лише визнавали владу османських султанів над собою та їхнє право призначати й усувати кримських ханів. При цьому кримські хани були повноправними суверенами на своїй території, мали право на самостійні міжнародні зв’язки, право призначати і збирати податки, видавати закони. Система права у Криму суттєво відрізнялася від правової системи решти Османської імперії»255. Турецькі султани також залучали кримські війська до своїх воєнних кампаній256.

Відносини Кримського ханства й Османської імперії можна трактувати як союзницькі. Правда, кримські хани були молодшими союзниками й визнавали першість турецьких султанів. Та все ж вони часто виявляли самостійність і навіть конфліктували з турками. Не даремно в ханстві був перенесений адміністративний центр до Бахчисарая, який знаходився в степових районах Криму, подалі від Кафи й інших кримських володінь Османської імперії.

Хоча кримські хани й визнавали певвасальну залежність щодо османів, ну вони залишалися фактично основними гравцями на золотоординському просторі. У 1502 р. кримський хан Менглі Гірей розгромив Велику Орду, приєднавши до Криму Приазов’я, в результаті чого територія цієї держави зросла втричі257. До її складу входили степові райони Північного Причорномор’я й Приазов’я – Буджак, Єдисан, або Західний Ногай, Східний Ногай і Кубань, де знаходилися кочів’я татар, яких часто іменували ногайцями і які мали відносну самостійність. Гіреї також встановили міцні зв’язки з народами Північного Кавказу – черкесами, адигами й кабардинцями. Сюди вони навіть посилали на виховання синів, що були спадкоємцями ханського престолу258. Деякий час під протекторатом Кримського ханства знаходилася Запорізька Січ і т. зв. Ханська Україна, про що буде йти мова далі. Кримський хан титулувався володарем «Великої Орди»259.

Кримське ханство можна розглядати як федерацію. В принципі, це було характерним для великих держав епохи Середньовіччя. Окрім степової частини Кримського півострова, де знаходився адміністративний центр держави, ставка хана, а також об’єкти, що давали основний дохід у ханську казну (соляні озера, митниці), входили відносно самостійні регіони північно-причорноморського й приазовського степу й Північного Передкавказзя. Чималу владу в ханстві мали місцеві вожді – беї й мурзи, які утримували свої військові загони. З їхньою волею хану доводилося рахуватися.

Незважаючи на децентралізований характер ханства, воно виявилося досить стійким державним організмом. Ця держава проіснувала понад 300 років і, в принципі, могла б існувати далі, якби не агресивна політика Росії та догодження Шагін Гірея, що став останнім кримським ханом.

Стержнем Кримського ханства була армія. Військо хана складалося з його особистої гвардії, військових загонів беїв та мурз, а також загального ополчення. До походів залучалися й загони васалів хана. Мобілізація до походу здійснювалася швидко, протягом півмісяця. Основою кримськотатарського війська була кіннота, озброєна переважно шаблями й луками. Слабкою стороною цього війська була відсутність вогнепальної зброї, зокрема гармат. Тому кримські татари, як правило, не штурмували фортеці.

Татарське військо відзначалося високою дисциплінованістю й витривалістю. Згадуваний Боплан писав про те, що татарських хлопчиків виховують у суворих умовах. І завдяки цьому вони стають хорошими воїнами260. Як правило, татари перемагали завдяки своїй чисельній перевазі, відпрацьованій тактиці, знанню місцевості й навичках пересування, маскуванню й веденню бою в непростих умовах степу261.

Одним із чинників могутності кримського хана були його великі грошові доходи. У середині XVIII ст. вони становили щорічно близько 345 тисяч піастрів. Значну частину цих доходів хан отримував від митниць: Кезлевської – 50 тисяч, Оркапинської – 30 тисяч, Дубоссарської – 8 тисяч. Значні суми виплачували хану молдавський та волоський господарі, місто Кафа, яке належало османам, і навіть… турецький султан. Останній давав 6 тисяч піастрів. Окрім того, хана задобрювали турецькі чиновники багатими подарунками. Тут, до речі, виникає питання, чи можна в такому випадку вести мову про «класичну залежність» кримського очільника від османів, оскільки й султан, і його чиновники давали хану гроші й дарунки. Другу частину доходів хана становили доходи від соляних озер та сільськогосподарських угідь262.

У ханстві встановився чіткий порядок престолонаслідування. Наступником хана був калга, який уже за його правління вважався другою особою в державі. Окрім того, існував ще один наступник, який ішов за калгою – нур-ед-дін. Тобто ханський престол без особливих проблем переходив із рук у руки, виключаючи якісь смути. Хоча, звичайно, виникали й тут непорозуміння, боротьба за владу.

Також варто відзначити відносно високий рівень освіченості в Кримському ханстві. Щоправда, ця освіченість здебільшого стосувалася не кочових татар, а тих, які осіли в містах – переважно на теренах Кримського півострова263.

У 1332 р. у Киримі (Солхаті) була заснована золотоординським ханом Узбеком медресе, яка фактично мала статус вищої школи. Кирим довгий час був центром вченості, де проживало чимало мудреців – астрономів, істориків, богословів.

Уже за часів самостійного Кримського ханства центрами вченості стали такі міста, як Карасубазар, Кезлев, Бахчисарай. Також таким центром була Кафа, яка хоча й не належала до Кримського ханства, але була тісно з ним пов’язана264.

Ханський палац у Бахчисараї

Не дивно, що така держава з відносно стабільним політичним устроєм, значними військовими ресурсами, розвинутою економікою й культурою, стала важливим гравцем на золотоординському просторі. Так, на початку XVI ст. кримські хани починають чинити відносно часті наїзди на Московію265.

Правда, друга чверть XVI ст. стала періодом нестабільності в Кримському ханстві, що було пов’язано боротьбою за ханський престол. Відповідно, вплив цієї держави значно послабився. Цим скористалася Московія, яка теж почала виявляти претензії на золотоординський спадок. У 1547 р. Іван Грозний (1530—1584) почав іменуватися царем266. До того часу так у Московії називали золотоординських ханів. У 1552 р. московські війська завойовують Казанське ханство, у 1556 р. – Астраханське. Тим часом у Криму настав період стабілізації, де ханом у 1551 р. став Девлет Гірей (1512—1577). Останній намагався стримувати експансію Московії в Східній Європі. У 1571 р. він вчинив похід на Москву, яка була спалена кримськими військами. Питання не стояло про завоювання Московії. Йшлося про те, щоб упокорити колишнього васала, який почав собі багато чого дозволяти. Наступні роки кримські хани здійснювали походи на Москву. Правда, успішними їх важко назвати.

Є відомості про те, що московські бояри збиралися усунути з престолу Івана IV і посадити на нього «справжнього царя», кримського хана Давлет Гірея267. Очевидно, для московської еліти того часу легітимним правителем міг бути лише чінгізід. Московська князівська династія до Чінгізідів не належала, а правила лише з їхнього дозволу. Побоюючись змови, Іван IV зробив царем московським хана Саїн Булата, який походив із Чингізідів. Останній прийняв православне хрещення й почав іменуватися Симеоном Бекбулатовичем. Щоправда, правління цього князя було недовготривалим, близько року (1575—1576). Та й загалом мало воно бутафорський характер. Однак це правління забезпечувало для Івана IV видимість легітимності, який потім перейняв від нього владу. Цікаво, що після смерті царя Федора Івановича (1557—1598) чимало представників московської знаті консолідувалися навколо чінгізіда Симеона Бекбулатовича, вбачаючи в його особі претендента на московський престол.

Тим часом Кримське ханство було зайняте більш важливими для нього питаннями. У 70-х рр. XVI ст. вело війну з Персією, а в 1593—1606 рр. – з імперією Габсбургів. Це й дало змогу Московії продовжити свою експансію на теренах колишнього золотоординського простору. Московії за часів Івана Грозного вдалося підкорити Сибірське ханство, власне Західну Сибір (80-ті рр. XVI ст.), встановити контроль над Ногайською ордою та Військом Донським268. У результаті цього більша частина золотоординського простору опинилася в руках московітів. Залишалося лише Кримське ханство, правителі котрого трактували московських князів як своїх васалів269.

XVII – початок XVIIІ ст. – час, коли тісно переплелися долі козацької України й Кримського ханства. На той час українське козацтво стало потужною воєнною силою. Воно не раз воювало з татарами, чинило напади на кримські володіння. Але в 1624 р. українські козаки надали підтримку ханові Мехмед Гірею (1584—1629), який опинився в стані конфлікту з турецьким султаном Мурадом IV (1612—1640). Останнього схилили на свій бік кримські аристократи (беї й мурзи), які були незадоволені Мехмедом. Весною 1624 р. Мурад оголосив ханом Джанібека Гірея, пославши в Крим кількатисячний корпус яничар. Мехмед разом зі своїм братом, калгою Шагін Гіреєм готувався до оборони. У той час у кримському полоні опинилося близько 300 козаків, які зазнали аварії під час шторму, а їхні човни-чайки були викинуті на берег. Козакам, які були добрими стрільцями, запропонували або довічну неволю на галерах, або участь у війні проти турків. Ті погодилися на останнє. Їм вдалося, використовуючи вогнепальну зброю, зупинити турків під Карасубазаром. Про це так писав Шагін Гірей: «Козаків дніпрових… в товариство прийшло триста козаків. Дай Боже довге здоров’я цим трьомстам козакам, які на допомогу і в товариство прийшли і, діючи там, як бажало собі серце наше, нам допомогли»270. Окрім того, козаки на чайках здійснили рейд Чорним морем до турецьких берегів, що змісило султана відволіктися від кримських справ і зосередитися на обороні столиці271. Мурад IV мусив визнати права Мехмеда на ханський престол272. Однак протистояння Кримського ханства й османів не припинялося.

Упродовж літа—осені 1624 р. Шагін Гірей та українські козаки часто обмінювалися посланцями. 28 грудня цього ж року була укладена угода між калгою Шагін Гіреєм та козаками про союз. Це був перший формалізований на папері військово-політичний союз українських козаків із Кримським ханством273. Він передбачав «службу» козаків кримському хану – звісно, за певну оплату. Передбачалося, що й кримська сторона зобов’язувалася допомагати козакам у випадку необхідності274.

Цікаво, що Шагін Гірей, зустрічаючись із московськими посланцями в Бахчисараї в квітні 1625 р., говорив про цей союз. Звертав увагу, що українські козаки хоча й ходять по морю, але нічого поганого кримцям не чинять – на відміну від донських козаків, котрі перебувають під опікою московітів. Закидав калга й московітам те, що вони «з Казанської і з Астраханської держави царів наших вигнали»275. Тобто кримські правителі розглядали Поволжя як сферу свого впливу, звідки їх витіснили московіти. Із цих слів випливає, що завоювання останніми Кримського й Астраханського ханств було переділом спадку Золотої Орди між двома його основними спадкоємцями – Московією й Кримським ханством.

Восени 1628 р. та навесні 1629 р. українські козаки й кримський хан уклали ще дві угоди з козаками – правда, при згоді польських представників276.

За цим всім стояли важливі геополітичні розрахунки. У той час Персія сподівалася «прорубати вікно» до Чорного моря й зробити своїм союзником Кримське ханство. Якби це вдалося, можна прокласти було новий торговий шлях – зі Сходу (Китаю, Індії, Персії) на Захід, ліквідувавши при цьому торгову монополію турків на Чорному морі. Калга Шагін Гірей, який був впливовою особою в Кримському ханстві, дотримувався проперської орієнтації277. Війна з турками й протурецькими силами на Кримському півострові тривала до 1629 р. При цьому до неї хан та калга залучали українських козаків. Махмет IV у цій боротьбі програв, загинувши в 1629 р., а калга Шагін емігрував до Персії278. У цій війні на боці кримських татар брав участь Богдан Хмельницький – принаймні про це існують свідчення279. Зрештою, укладаючи союз з кримським ханом, він міг спиратися на традицію таких союзів. У 30-х рр. XVII ст. подібні союзи продовжували укладатися. Так, у 1634 р. кримський хан Девлет Гірей намагався залучити до себе на службу кілька тисяч козаків. У 1635— 1637 рр. з українськими козаками активно контактував хан Інаєт Гірей (1597— 1637). У січні 1637 р. понад 700 козаків з’явилося в його таборі на чолі з Павлюком (Павлом Бутом) (?—1638). Далі вони воювали проти ногайського мурзи Кантемира. Натомість козаки намагалися залучати татар до боротьби з польською владою280. Незадовго після того, як Павлюк був на службі в татар, він підняв повстання проти поляків. Ймовірно, цей козацький ватажок сподівався на татарську підтримку.

Цікаво відзначити, що козацькі повстання на українських землях у 20— 30-х рр. XVII ст. хронологічно співпали з укладеннями договорів між козацькими провідниками й кримськими ханами. Як уже зазначалося, у 1624 р. був укладений перший такий договір. А в 1625 р. вибухнуло повстання під проводом Марка Жмайла281, у 1630 р. – під проводом Тараса Федоровича (Трясила). До речі, вважається, що останній походив із кримськотатарського роду, а справжнє його ім’я було Хасан чи Усан. Він прийняв православ’я, ставши українським козаком282. У 1635 р. вибухнуло повстання під проводом Івана Сулими, результатом якого стало руйнування Кодацької фортеці283. Така акція загалом була на руку кримським ханам, котрі були зацікавлені в тому, щоб простори України були для них «відкриті». У 1637 і 1638 рр. відповідно були повстання під проводом Павлюка284 й Острянина285. Можливо, Павлюк, він же Павло Бут, теж був татарського походження. Прізвисько Бут є татарським і означає «перекладач».

Козацькі повстання 20—30-х рр. XVII ст. в українській історіографії переважно трактуються як «народні» й «антифеодальні». Звісно, при бажанні в цих повстаннях можна знайти відповідні «народні» аспекти. Адже повставали козаки, яких можна віднести до народу. Хоча їхні інтереси далеко не завжди співпадали з інтересами інших народних верств – селянством і міщанством.

Однак у цих повстаннях відчувається «татарський слід». І справа не лише в тому, що на чолі їх опинялися вихідці з татарського середовища, які до того ще й контактували з татарами. Ці повстання загалом були вигідні кримським татарам, створюючи зону нестабільності в прикордонних районах Речі Посполитої.

Козацькі повстання відволікали козаків від походів на татар, спрямовуючи їхню активність у іншому напрямку – українських земель, підконтрольній королівській владі. Певно, активність козаків обумовлювалася й тим, що вони відчували підтримку кримських татар. Тобто в 20—30-х рр. XVII ст. створився своєрідний козацько-татарський союз, який отримав свій розвиток у часи Хмельниччини.

Іван Виговський

Петро Дорошенко

У кінці 1647—1648 рр. Богдан Хмельницький вступив у переговори з кримським ханом Ісламом Гіреєм (1604—1654), нагадавши, що колись сам допомагав татарам. Весною 1648 р. кримські татари й козаки, ставши союзниками, розпочали війну проти Речі Посполитої. Цей союз зберігався до 1653 р.

Після Хмельниччини, коли настав період Руїни, війська кримського хана не раз втручалися в українські справи, підтримуючи тих чи інших гетьманів. Наприклад, кримці підтримали Івана Виговського (1608—1664). Останній, залучивши кримське військо, виграв у 1659 р. Конотопську битву, розбивши московітів286. Після підписання Московією та Річчю Посполитою Андрусівського перемир’я 1667 р., яке нехтувало інтересами України, козацький гетьман Петро Дорошенко (1627—1698) вирішив укласти союз із Кримським ханством і перейти під протекторат Османської імперії. Він взагалі вперше став гетьманом при підтримці татар. На Кримське ханство намагалися спиратися такі козацькі гетьмани, як Степан Опара, Михайло Ханенко тощо287.

З 80-х рр. XVII ст. на землях між Дніпром і Дністром, що належали Кримському ханству, починають селитися українці. З часом ці терени отримали назву Ханська Україна (або Ганьщина)288. Хоча поряд з цим фігурували інші назви – «Татарська Волощина» й «Кочубейська Татарія». Османи ж іменували ці терени «Мукатаа Томбасар».

Уже в 1668 р. гетьманом України під протекторатом Кримського ханства став Петро Суховієнко(Суховій)289. Наступним кроком у формуванні Ханської України стало перетворення східної частини Поділля під управлінням Петра Дорошенка в своєрідний «Український вілайєт». Останній, будучи васальною територією османів, простягався до річки Кодима, що дало поштовх до козацького розселення на нинішніх південноукраїнських землях, котрі в той час контролювалися як турками, так і кримськими ханами.

Згідно з умовами Бахчисарайського миру 1681 р. між османами й Московією, південною частиною Правобережного Гетьманату, що опинилася під турецьким протекторатом, опікувався «князь малоруської України і вождь Війська Запорозького» Юрій Хмельницький (1641—1685). Потім його замінив молдавський воєвода Георгій Дука. У той час на ці терени поширюється влада Кримського ханства. Після 1684 р. турецький султан Мехмед IV на турецькій частині Правобережної України проголосив гетьманом Теодора Сулименка (Сулимку). Його й варто вважати першим гетьманом Ханської України. Він був призначений за пропозицією хана і почав здійснювати діяльність з території лівобережного Придністров’я, котре контролювалося Кримським ханством290.

Керівництво Ханською Україною здійснювали гетьмани, резиденція яких знаходилася в Ягорлику, поблизу Дубоссар. Тому гетьманів часто іменували як дубоссарських. У кінці XVII ст. існувало кілька таких гетьманів – окрім згаданого Теодора Сулименка, Яким Самченко та Степан Лозинський (Стецик). Останній перебував на цій посаді тривалий час – з 1686-го по 1695 рік. Він розсилав універсали, в яких закликав населення Правобережної України прийняти турецьке й татарське підданство. У 1689 р. йому вдалося разом з татарами захопити Немирів – важливий міський центр на Поділлі. Правда, його звідти вибили поляки291. Також до очільників Ханської України варто віднести Петра Іваненка, що став відомий як Петрик. З особою останнього пов’язане антимосковське повстання.

Осип Курилас. «Іван Мазепа» (1909)

Завоювання земель Кримського ханства, вихід до Чорного моря були пріоритетними завданнями політики Петра І (1672—1725). Цю політику можна розглядати як продовження збирання земель колишньої Золотої Орди. Правда, кримські походи 1687 і 1689 років, у яких взяли участь й українські козаки, закінчилися невдачею.

Натомість Кримське ханство відповіло «симетричним ударом». 23 квітня 1692 р. Петро Іваненко (Петрик)292 подався з 60 козаками до Казикирмена. До 1691 р. він служив у канцелярії Івана Мазепи й, безперечно, чимало знав про плани українського гетьмана, про його спільні дії з росіянами проти кримців. Потім Іваненко пішов на Запорізьку Січ, де теж був писарем. А звідти – вже до кримських татар. 26 травня 1692 р. Іваненко уклав союзний договір з Кримським ханством від імені Київського й Чернігівського князівств, всього Запорозького городового війська і народу малоросійського293. Договір (принаймні формально) мав рівноправний характер. Передбачалося, що Київське, Чернігівське князівства, військо Запорізьке є незалежними, а Кримське ханство має надати їм допомогу для боротьби з поляками й московітами. Водночас українська сторона мала при потребі допомагати Кримському ханству. Від імені ханства договір підписав казикирменський бей Кемен-мурза.

Іваненко оголосив антимосковське повстання, видавши в липні 1892 р. свої універсали, де він іменував себе гетьманом війська Запорізького294. Тоді ж він із Казикирмена перебрався в Перекоп. Іваненко здійснив низку походів при підтримці кримських військ у 1692, 1693, 1694 та 1696 роках. Проте успіху це повстання не мало. Новий гетьман так і не повторив «сценарій Хмельницького», коли з допомогою кримських військ вдалося «розхитати ситуацію» й підняти козаків на повстання. Вважається, що його підтримало близько п’яти сотень чоловік. Це було замало для повстання. Тобто «незалежна Україна» в союзі з Кримським ханством так і не відбулася. Далі Іваненко став гетьманом Ханської України. Як довго він ним був і яка була його подальша доля – цього достеменно не знаємо. Вважається, що на цій посаді він перебував орієнтовно до 1712 р.

Діяльність Іваненка варто осмислювати в контексті довготривалої війни між Московією та Османською імперією, яка велася в 1686—1700 рр. Як уже зазначалося, московіти на початку цієї війни здійснили невдалі для себе кримські походи. Потім вони в 1695—1696 рр. організували походи на турецьку фортецю Азов у гирлі Дону. Це був важливий опорний пункт Османської імперії, який забезпечував панування цієї держави в Приазов’ї. Мав він чимале значення і як торговий центр.

Перші спроби штурму Азова, в яких брали участь і українські козаки, виявилися невдалими. Наприкінці 1695 р. розпочалась підготовка другого Азовського походу. У Преображенську й Воронежі росіяни збудували близько 30 військових кораблів. Також запорізькі майстри у Брянську виготовили 42 великі бойові чайки. Цей флот був використаний при штурмі Азова. Наприкінці квітня 1696 р. з України виступив козацький корпус (до 15 тисяч чоловік) на чолі з чернігівським полковником Якубом Лизогубом. Українські козаки відіграли важливу роль у штурмі Азова, який був узятий у липні 1696 р.295 .

Таким чином, Московія собі «прорубала вікно» в Чорноморському басейні. Виношувався навіть план перенести сюди столицю, якою мало стати побудоване на березі Азовського моря місто Таганрог. Причому утвердження Московії в Приазов’ї значною мірою здійснювалося українськими руками.

Дещо подібна спроба створити Українську державу в союзі з Кримським ханством, як це робили Богдан Хмельницький і Петро Іваненко, спостерігалася після Полтавської битви 1709 р., коли шведський король Карл ХІІ (1682—1718) та гетьман Іван Мазепа (1639—1709) зазнали поразки. Тоді король і гетьман зі своїми прихильниками емігрували на терени Османської імперії та Кримського ханства. Осідком українських емігрантів стало місто Бендери296. Після смерті Мазепи, 5 квітня 1710 р. українські козаки-емігранти обрали своїм гетьманом Пилипа Орлика (1672—1742)297. Цього ж року був прийнятий документ «Пакти й Конституції прав і вольностей Війська Запорізького»298. Відомий він також під назвою Конституція Пилипа Орлика або Бендерська Конституція. У цьому документі, зокрема, йшла мова про союзницькі відносини з Кримським ханством.

Пилип Орлик

У січні 1711 р. кримський хан Девлет ІІ Гірей (1648—1718) вирушив на українські землі, зокрема на Слобожанщину. Його супроводжував відносно невеликий козацький загін. Татарам вдалося зайняти низку населених пунктів. Але говорити про особливі успіхи не доводиться. До того ж цей похід вдарив по репутації Пилипа Орлика. Адже татари, здійснюючи похід на українські землі, займалися звичним для себе ділом – забирали ясир.

23 січня 1711 р. між козаками й Кримським ханством був підписаний Кайрський договір. У ньому, зокрема, читаємо: «… колись, за часів гетьмана Хмельницького, козаки українські й запорозькі, з військом кримським дружбу, братерство і дружній союз шануючи, великі зручності звідали; таким чином і тепер, як колись, як українські, так і запорозькі козаки з кримцями хочуть з’єднатися і мати їх за друзів, братів і приятелів»299. Інша річ, що ці декларації не завжди мали відповідне втілення.

Навесні 1711 р. в похід на українські землі, що знаходилися під московською займанщиною, виступив Пилип Орлик. Були в його війську й татари. На перших порах ситуація складалася на користь Орлика. Але невдалий штурм Білоцерківської фортеці 25—27 березня призвів до того, що він почав втрачати своє військо. Воно маліло з кожним днем. Зрештою цей похід проти московських військ і їх союзників для гетьмана завершився невдачею.

Це дало змогу армії московітів під командуванням Петра І пройти теренами України й вступити на землі, які контролювалися Кримським ханством і Османською імперією. Біля річки Прут зійшлися об’єднані сили османів і кримських татар з московськими військами, до яких долучився загін під командуванням молдавського господаря Дмитра Кантемира (1673—1723). 8—9 липня біля села Станілешти відбулась вирішальна битва, внаслідок якої армія Петра І була повністю оточена в урочищі Нові Станілешти. Становище московітів було критичним і їх капітуляція стала неминучою. Однак підкуплений московською стороною головнокомандувач османської армії, візир Балтаджі Мехмед паша дозволив росіянам і молдаванам вийти з оточення300. 12 липня 1711 р. був укладений Прутський мирний договір. Згідно з ним, Московія повертала Османській імперії Азов і ліквідовувала свої фортеці на Азовському морі. У договорі не було чітко прописано питання щодо українських територій, кому вони належать. Воєнний стан між двома державами продовжував зберігатися301. 13 липня 1713 р. була укладена Андріано-польська мирна угода, яка, зокрема, передбачала протекцію Кримського ханства над Військом Запорізьким302.

Останнє перебувало в складі ханства з 1711-го по 1734 рік. У той час Січ розташовувалася в урочищі Олешок, або в Кардишині (неподалік сучасного Херсона) в пониззі Дніпра303. Щоправда, в козаків виникали непорозуміння з Кримським ханством, зокрема з підвладними йому ногаями. І все ж, коли козаки після 1734 р. опинилися під російською владою, вони довго з ностальгією згадували про «кримську протекцію»304. Олешківську Січ із належній їй теренами теж, як правило, відносять до Ханської України.

Загалом же Північне Причорномор’я, яке знаходилося під владою кримських ханів, у той час стало місцем притулку як для українських політичних емігрантів, так і козаків. Відбувалася поступова колонізація українцями цих земель. У середині XVIII ст. у басейні Південного Бугу виникли «ханські слободи» – Балта (Палієве Озеро), Голта, Перелети, заселені переважно українцями. З’явилося чимало інших невеликих українських поселень. Українці також заселяли землі в районі фортеці Хаджибей (нинішня Одеса).

«При всіх свідченнях російських джерел, – пише Олександр Середа, – щодо того чи іншого рівня гноблення османцями християнського населення регіону, щодо грабунків ногайцями селян і загалом щодо досить складного стану, в якому опинилося місцеве населення, окреслюються зовсім зворотні висновки: запорозьке козацтво, переселяючись до Придністров’я, масово приймає османське підданство, українці Брацлавщини шукають захисту від польських конфедератів знову ж на цих османських територіях…»305.

Українцям жити у Ганьщині (так у народі називали Ханську Україну), схоже, було краще й привільніше, ніж у Речі Посполитій та Російській імперії, де існувало кріпацтво. Останнє на території Ханської України не утвердилося.

Русини-українці, що проживали на османських територіях північно-західного Причорномор’я, у т. ч. й на теренах Ганьщини, мали змогу задовольняти свої релігійні потреби. Ці землі входили до складу Проїлавської (Браїловської) митрополії, яка підпорядковувалася Константинопольському патріархату. Перша згадка про неї припадає на 1590 р. У 1641 р. вона отримала офіційну назву «митрополія Проїлавська й Ізмаїльська»306.

Північно-ЗахіднеПричорномор’я, до складу якого входила й Ганьщина, в економічному просторі Османської імперії посідало особливе місце, як регіон-постачальник зерна й продукції скотарства.

Опинившись у Північному Причорномор’ї, українці, окрім землеробства, стали займатись різними промислами: ходили «по сіль» та «за звіром з рушницею», варили хмільні напої тощо.

«Аграрний фактор розвитку регіону у загальноосманському економічному просторі значно збільшується до кінця XVII і особливо протягом – XVIII ст. Виробництво зерна, у свою чергу, спонукає до розвитку логістичних систем зі столицею Османської держави. Саме на цей період у Північно-Західному Причорномор’ї сформовано розгалужену транспортну мережу сухопутних шляхів, які передусім були спрямовані до торгівельних портів-пристаней чорноморського узбережжя. Останні забезпечували морське сполучення зі Стамбулом і рештою османських портів, куди перевозили більшу частину збіжжя. Кримське ханство у цьому сенсі виступало скоріше як гарант забезпечення столиці поставками необхідної продукції»307. Поряд зі старими транспортними вузлами (Аккерман, Кілія, Очаків і Бендер), з’являються нові – хлібна гавань Аджидере (поряд з Аккерманом) та розбудовується порт Хаджибей. Аби не зменшувати хлібних запасів, османська влада забороняла в Ханській Україні і прилеглому до неї «каза Хотин» (Хотинська округа опинилася під владою османів на початку XVIII ст.), виробляти із зернових горілку308.

Ганьщина проіснувала до кінця XVIII ст., поки її землі в результаті російсько-турецьких війн не опинилися в складі Російської імперії. Так, уже в 1774 р. північна частина цих теренів була забрана росіянами. А в 1791 р. вони підпорядкували собі й т. зв. Очаківську область. У результаті цього абсолютна більшість теренів Ханської України, за винятком Придністров’я, стали російськими309.

При загарбанні цих земель росіянами не обійшлося без підкупу. Останній гетьман добоссарський, тобто гетьман Ханської України, Якуб-Ага, який походив із татар-ліпок, був підкуплений російською владою. Завдяки йому росіянам вдалося частково взяти під свій контроль терени Ганьщини310.

Ханська Україна стала місцем, де здійснювалися інтенсивні контакти між слов’янським (українським) населенням і тюрками (ногаями, кримськими татарами й османськими турками). Не варто ці контакти подавати в ідилічному світлі. Між слов’янами й тюрками існувало чимало бар’єрів – мовних, культурних, релігійних, побутових тощо. Ці бар’єри, звісно, творили «поля напруги», вели до конфліктів. Але, з іншого боку, Ганьщина стала тереном співжиття цих етносів. І, безперечно, цей досвід заслуговує на увагу. Зрештою, ці землі на півдні нинішньої України стали місцем української колонізації, просування українців на південь.

Як уже говорилося, завоювання земель Кримського ханства, вихід до Чорного моря були важливими завданнями політики Петра І, особливо на початках його правління. Правда, з часом Петро І переорієнтовує свою політику в західному напрямку. Однак східний вектор в політиці Московії, а з 1721 р. Російської імперії не зникає – хоча й дещо відходить із переднього плану. Зрештою, за часів Катерини ІІ (1729—1796) Росії вдається підпорядкувати Крим. Важливим етапом у цьому стала російсько-турецька війна 1768—1774 рр. Цікаво, що на початковому етапі цієї війни «майже всі козацькі війська Російської імперії – від Запоріжжя до Яїка – були охоплені масовими протестами проти зростання регламентації з боку імперського центру. Повстання на Січі наприкінці грудня 1768 року стало першим симптомом розвалу системи контролю, яка устійнилась після 1739 року. Під час того повстання частина запорожців заявила про намір перейти в турецьке підданство, як і у 1709 р. Примітно, що напередодні повстання кошовий отаман Петро Калнишевський прийняв на Січі турецьких послів всупереч застереженням російської влади»311. Справді, серед запорожців певне поширення мала «кримська легенда» – про те, як добре їм колись жилося під покровительством кримського хана.

Для Росії війна з турками та їхніми союзниками, кримськими татарами, в 1768—1774 рр. виявилася успішною. Після неї Кримське ханство опинилося під російським протекторатом. А в 1783 р. воно остаточно було анексоване Росією.

Читаючи твори істориків (як російських, так і українських), іноді складається враження, що Кримське ханство було відсталою державою і не могло протистояти російській експансії. Насправді це не зовсім так. На середину XVIII ст. ця держава залишалася доволі сильною військовою й економічною потугою, яку було нелегко підкорити. До того ж за її спиною стояла Османська імперія, яка хоча й зазнала деградації й потребувала реформ, але залишалася однією з найсильніших держав тогочасного світу.

Шагін Гірей

Падіння Кримського ханства було пов’язане не стільки з об’єктивними причинами, скільки з причинами суб’єктивного характеру. Росіянам вдалося підкупити представників політичної еліти цієї держави, зокрема кримського хана Шагін Гірея (1746—1787). Саме кримська еліта й «здала Крим». Згаданого хана часто представляють як освічену людину й реформатора. Біда лише в тому, що ця освіченість й реформістські наміри пішли не на користь, а на шкоду його державі. У молоді роки Шагін Гірей побував у Європі і звик до «європейського шарму». Будучи при кримському хані Сахіб Гіреї калгою, він очолив проросійську партію в своїй державі. З дипломатичною місією бував у Петербурзі, де отримував щедрі подарунки-хабарі. Шагін Гірей, живучи на широку ногу, знаходився на утриманні російської влади. При допомозі Катерини ІІ та російських військ його в 1777 р. зробили кримським ханом. Він ніби прагнув «європеїзувати» свою державу шляхом проведення низки реформ – адміністративної, податкової, судової, військової, земельної тощо. Однак ці кроки не дуже узгоджувалися з існуючими в ханстві політичними й культурними традиціями. У кінцевому результаті така реформаторська діяльність вела не до зміцнення, а до розкладу Кримського ханства. Все це, а також ігнорування Шагін Гіреєм мусульманських і татарських традицій викликали незадоволення його підданих, що привело до повстання. Останнє було жорстоко придушене російськими військами, а Шагін Гірей у 1782 р. був поновлений на ханстві. Правда, він не користувався авторитетом. Тому Росія відносно безболісно в 1783 р. ліквідувала «ханську посаду», надавши Шагін Гірею щедре утримання й відправила його на терени Росії. Таким чином, Кримське ханство як таке перестало існувати, адже це була династична держава, яка фактично ототожнювалася з монархом.

Доля Шагін Гірея виявилася трагічною. Проживаючи в Росії, він почав капризувати, не знаходив спільну мову з владою. Зрештою, подався до Османської імперії, де сподівався знайти підтримку й при можливості повернути собі ханський престол у Криму. Російська влада йому вирішила не перешкоджати, відпустивши в турецькі володіння. Там його відпровадили на острів Родос. Це було традиційне місце заслання для кримських ханів. Але й там Шагін Гірей поводив себе так, що це не подобалося турецькій владі. Зокрема, він налагоджував стосунки із західноєвропейськими дипломатами. За наказом турецького султана Абдул Гаміда І (1725—1789) Шагін Гірея стратили в 1787 р.312.

Чи могло б зберегтися Кримське ханство? Це, звісно, вже питання альтернативної історії. Але якби воно зберіглося, то й долі України та Росії були іншими. Бо саме ліквідація Кримського ханства призвела до того, що російська імперська влада змогла утвердитися на українських землях. Саме після того, як ханство в 1774 р. стало «незалежним» (фактично – підпорядкованим Російській імперії), в 1775 р. російська влада пішла на ліквідацію Запорізької Січі. Попри конфлікти між українськими козаками й татарами, що кочували в Криму й степах теперішнього Півдня України, ці два етноси становили своєрідний симбіоз конфлікту/співпраці. У середовищі українських козаків існувало розуміння того, що постійні змагання між Кримським ханством, з одного боку, та Річчю Посполитою та Російською імперією, з другого, за Степовий Кордон дає їм можливість для виживання. За умови ж ліквідації цього кордону державна машина швидко знищить непотрібних їй козаків313.

Після упокорення Росією Кримського ханства симбіоз конфлікту/співпраці між українськими козаками й татарами був «розірваний». Коли Крим опинився під контролем Росії, Запорізька Січ стала непотрібною. Непотрібним, за великим рахунком, для Росії стало й українське козацтво, непокірні елементи якого треба було упокорити, а покірні «цивілізувати» й інтегрувати до складу імперських структур.

Як не парадоксально, але свобода українських козаків тісно «переплелася» зі свободою кримських татар. Тому лозунг «За вашу й нашу свободу» міг би дуже пасувати саме для українців і киримли.

Турецькі володіння в Північному Причорномор’ї

Османська імперія314 у період Середньовіччя була однією з найбільших і найбагатших держав світу. Вона поєднала давні державницькі традиції Візантії (Ромейської імперії) з традиціями молодої світової релігії – ісламу. Столиця османів знаходилася в Константинополі – колишній візантійській столиці. Володіння ж імперії розкинулися на трьох континентах – Азії, Європі й Африці. Конкурентами османів, з якими вони перебували в стані постійного конфлікту, стали держави християнської Європи, передусім держави католицькі, а також шиїтська Персія. Османи ж були сунітами. Тому конфлікти між османськими турками та персами мали також часто релігійне забарвлення.

Землі козацької України знаходилися за межами османського світу і сприймалися жителями імперії, принаймні представниками її провідних верств, як світ варварства. Через українські терени в той час проходив цивілізаційний кордон. З одного його боку була «Європа», зорієнтована переважно на католицизм, з іншого, османський світ, де в релігійно-культурному плані домінував іслам, іноді поєднуючись із православ’ям і навіть із протестантизмом (протестантські конфесії, наприклад, набули значного поширення в союзній османам Трансільванії). Цей кордон став місцем жорсткої конфронтації. Тому в турецьких писемних джерелах українське козацтво часто подається в плані негативному, зокрема козаки постають як люди підступні й брехливі315. Натомість османський світ в українських фольклорних творах сприймається як світ зла, неволі.

На теренах сучасної України знаходилися як деякі провінції Османської імперії, так і союзні їй держави. До провінцій належали три еялети.

Один із них, про який уже велася мова, був невеликий за територією, але відігравав досить важливу роль у державі. Це еялет зі столицею в місті Кафа, до складу якого входили південне узбережжя та гори Криму, а також Керч, Азов і Тамань. Ці землі були підкорені османами в 1475 р. Тоді в Кафі була створена адміністративна одиниця – санджак, що був підпорядкований османам. У 1568 р. статус Кафи був підвищений. Містом й прилеглими землями почав керувати бейлербей. Так був створений еялет у Кафі.

Кафа належала до великих економічних і культурних центрів. У цьому місті проживало від 70 до 100 тисяч чоловік. Навіть існувала інформація, що кількість населення сягала 180 тисяч чоловік316. Можливо, ці цифри дещо перебільшені. Але немає сумнівів, що Кафа була одним із найбільших міст Європи. Тут також існував великий ринок невільників, звідки чимало вихідців із України опинялися в різних землях імперії. Ніби на цьому ринку була продана Настя Лісовська, відома як Роксолана (бл. 1505— 1558), що стала дружиною турецького султана Сулеймана І (1494—1566)317.

Роксолана

Місто Кафа мало міцні оборонні мури товщиною тринадцять метрів і довжиною близько п’яти кілометрів. У місті знаходився значний гарнізон яничар. Тому воно вважалося неприступним.

Ось як описував Кафу Боплан: «Кафа [Caffa] – це столичне місто Криму. Тут є [резиденція] турецького губернатора, поставленого Великим Паном. Татар у цьому місті живе мало, у ньому переважають християни, вони послуговуються купленими у татар невільниками, яких ті захопили у Польщі та Московії. У цьому місті є 12 грецьких церков, 32 вірменські й один костьол Св. Петра. Тут може бути 5—6 тис. вогнищ, але понад 30 тис. невільників, оскільки в цьому краї послуговуються лише слугами такого роду. Це місто дуже купецьке і торгує як у Константинополі, Трапезунді [Trebisonte], Синопі [Sinope], так і в інших містах, зрештою, в усіх місцях як на Чорному морі, так і по всьому Архіпелагу, і на морі Левант [la mer du Levant], і на цілому Чорному морі»318.

Із цих слів випливає, що Кафа була не тільки турецьким містом, а й містом полікультурним. Це підтверджують різні джерела. Хоча більшість населення становили турки, які до того ж жили в центральній частині. Саме з їхнього середовища походили люди, котрі здійснювали керівництво містом та еялетом.

Петро Конашевич-Сагайдачний

Багатства Кафи приманювали багатьох. Незважаючи на неприступність, 22 липня 1616 р. це місто було взяте в результаті блискучої десантної операції, здійсненої запорозькими козаками під керівництвом Петра Конашевича-Сагайдачного (бл. 1582—1622). Козаки, захопивши Кафу, пограбували місто й забрали з собою чималу кількість українських невільників. Взяття Кафи викликало чималий резонанс і прославило Сагайдачного як полководця. У віршах, написаних на смерть цього козацького ватажка Касіяном Саковичем, є такі слова:

«Він за гетьманства свого взяв був місто Кафу — Цісар туркський там зазнав немало страху! Чотирнадцять тисяч він ворога розбив, Одні каторги палив, інші топив. Із неволі християн безліч увільняв, За що з воїнством його Бог благословляв»319.

Ще одним значним містом у еялеті з центром у Кафі був Азов (від татарського слова «азак» – «гирло»). Завдяки йому османи контролювали Азовське море. Також це місто знаходилося в гирлі ріки Дон, яка була важливою транспортною й торговою артерією. Фігурує Азов в українському фольклорі як «місто неволі».

За Азов між Росією та Османською імперією велася тривала боротьба. Як уже говорилося, Московія захопила це місто в 1696 р., але змушена була повернути османам у 1711 р. За Белградською мирною угодою 1739 р. Азов увійшов до складу Росії. Однак була поставлена умова, що в місті будуть знесені фортечні споруди й будівлі. Це й було виконано в 1747 р. Тривалий час місто лежало в руїнах. Під час російсько-турецької війни 1768—1774 рр., у 1769 р., Азов захопили росіяни. За Кючук-Кайнарджійським мирним договором 1774 р. місто остаточно було анексоване Росією. Почалося його відновлення.

Тоді ж відбулася й анексія еялету з центром у Кафі. Це місто в 1771 р. захопили російські війська. Після Кючук-Кайнарджійського договору його землі стали російськими.

Інша провінція з адміністративним центром то в Сілістрії, то в Очакові включала терени Північно-Західного Причорномор’я – деякі північно-східні болгарські землі, Добруджу, Буджак із містами Кілія та Аккерман, місто Бендер (сучасні Бендери), а також терени між Дністром та Дніпром (Єдисан)320.

Формування цього еялету відбувалося в результаті підкорення турками низки торгових центрів у Північно-Західному Причорномор’ї. Так, у 1484 р. турецький султан Баязид ІІ Дервіш (1447—1512) забрав у Молдавського князівства Кілію та Четета-Альбу (інші назви – Аккерман, Монкастро; нині місто Білгород-Дністровський). У 1526 р. турки забрали від Кримського ханства місто Очаків, у 1529 р. від Великого князівства Литовського – місто Качукленов (Хаджибей; нині місто Одеса), у 1538 р. від Молдавського князівства – місто Тягиня (Бендери). Ці завоювання допомогли туркам стати монополістами в чорноморській торгівлі.

У 1599 р. виник Очаківсько-Сілістрійський еялет. Причиною його створення була необхідність військового посилення османів на прикордонні для захисту від козацьких набігів та забезпечення османського впливу на Валахське й Молдавське князівства. Першим бейлербеєм еялету став кримський хан. Взагалі землі еялету «перепліталися» із землями ханства. Наприклад, ногайці в степах Єдисану й Буджаку підпорядковувалися турецькому бейлербею та наміснику кримського хана, маючи значну автономію.

Основну частину населення еялету становили ногайські татари, волохи, молдовани, турки. Були також тут громади греків, вірмен, євреїв, русинів-українців, циган та інших народів. Окрім етнічних татар та іншого татаризованого кочового населення, що проживало на цих землях із ХІІІ ст., 1606 р. сюди переселилася частина ногайців Кубані та північного Передкавказзя. 1672 р. за султанським наказом частину ногайців із Буджаку переселили на територію Кримського ханства. У кінці XVII—XVIII ст. північні землі еялету почали активно заселяти русини-українці. У 1708 р., після Булавінського повстання, тут поселялися російські козаки-некрасівці. А після Кючук-Кайнарджійського договору 1774 р. до еялету, у дельту Дунаю, емігрувала частина ногайців з Кубані та інших північних теренів Кримського ханства. Коли ж була ліквідована Січ у 1775 р., сюди подалася значна частина запорізьких козаків. На теренах еялету згодом з’явилася Задунайська Січ, про яку буде йти далі окрема мова. Починаючи з 30-х рр. ХІХ ст. тут селилися вихідці із західноукраїнських земель. Після Кримської війни 1853—1856 рр. до еялету емігрувала частина кримських татар, де вони навіть заснували нові міста, зокрема місто Медцидіє (нині Меджидіа в Румунії). Як бачимо, населення цієї адміністративної одиниці не було стабільним, на ці терени постійно емігрувала людність, у т. ч. українці. Принаймні північні частини еялету стали зоною української колонізації й зараз входять до складу України321.

Не лише етнічний склад, а й кордони еялету зазнавали постійних змін. У 1620—1621 рр. спостерігалося загострення відносин між Річчю Посполитою й Османською імперією. Відбулися дві великі битви – Цецорська (1620 р.), яку виграли турки-османи, й Хотинська (1621 р.), де перемогу здобули війська Речі Посполитої, до складу яких входили й загони запорізьких козаків на чолі з Петром Конашевичем-Сагайдачним322.

Згідно з Хотинським договором від 9 жовтня 1621 р. між Річчю Посполитою й Османською імперією, сторони відмовлялися від встановленої лінії кордону між Брацлавським та Подільським воєводствами та Очаківсько-Сілістрійським еялетом. Північна частина останнього визнавалася буферною зоною, яку кожна сторона отримала право використовувати в господарському плані, однак без права створювати тут поселення323. У 70-х рр. XVII ст. був встановлений кордон між Очаківсько-Сілістрійським еялетом й Молдавією («кордон Халіл-паші»). Проходив він від гирла річки Прут до села Троян, а звідси до річки Ботна й гирла річки Бик. У 1705 р. було визначено кордон між Московським царством й Османською імперією. З боку першої сторони кордоном служили землі Війська Запорізького. З боку другої – землі від місця впадіння річки Синюха в Південний Буг до річки Дніпро. За Бєлградським мирним договором 1739 р. між Російською та Османською імперіями кордоном стала Ханська Україна – між нижніми течіями Дніпра й Південного Бугу324. Згідно з Кючук-Кайнарджійським договором 1774 р., від Османської імперії до Кримського ханства, яке опинилося під протекторатом Росії, було передано частину Очаківсько-Сілістрійського еялету між нижніми течіями Південного Бугу й Дністра (Єдисан), окрім міста Очаків з округою, а до Російської імперії – територію між нижніми течіями Дніпра і Південного Бугу та містом Кінбурн325. Згідно з Айнали-Кавакською конвенцією 1779 р. між Російською та Османською імперіями до останньої від Кримського ханства відійшла територія Єдисану326. А згідно з Ясським мирним договором 1791 р. кордон між цими імперіями встановлювався по річці Дністер. До Росії відійшла територія Єдисану та місто Очаків, що були зайняті російськими військами ще в 1788 р.327 Після цього Росія зуміла в результаті російсько-турецької війни 1806—1812 рр. приростити до себе деякі інші землі Сілістрійського еялету. Згідно з Бухарестським договором 1812 р., кордон між Російською та Османською імперіями встановлювався по річці Прут. До Росії відійшла територія між Дністром, Прутом та Дунаєм (Буджак), а також територія Бендерського санджаку (Придністров’я)328. За Андріано-польським мирним договором 1829 р. Росії дісталася дельта Дунаю329. Щоправда, цю дельту вона змушена була повернути Туреччині в 1856 р. після укладення багатостороннього Паризького договору330.

У 1864 р. Сілістрійський еялет був розформований. У той час він втратив більшу частину територій. Його північні землі давно вже відійшли до складу Російської імперії. Після Кримської війни 1853—1856 рр. під егідою західних держав була створена держава Румунія, яка мала би бути їхнім союзником і протистояти Росії. До її складу ввійшли Валахія та Молдавія, котрі до того часу фактично знаходилися під російським протекторатом. Також до Румунії приєднали Добруджу, що входила до Сілістрійського еялету. Залишки останнього, які охоплювали болгарські території, відійшли до інших адміністративних утворень Османської імперії.

Жан-Баптист Лампі. «Портрет Катерини ІІ»

Саме з Очаківсько-Сілістрійським еялетом було пов’язано чимало цікавих епізодів української воєнно-політичної та культурної історії.

Як уже говорилося, російська влада 1775 р. пішла на знищення Запорізької Січі. 3 серпня того року імператриця Катерина ІІ випустила маніфест, у якому говорилося таке: «…Запорізька Січ остаточно зруйнована, з викоріненням на майбутнє й самої назви запорізьких козаків, за образу нашої імператорської величності, за зухвалі вчинки цих козаків і за неслухняність до наших височайших повелінь». Навіть говорилося, що віднині вже немає імені козаків331. Отже, згідно з цим документом, не повинно було існувати ні козацтва, ні його імені.

Правда, враз знищити соціальну, військову та політичну формацію, яка проіснувала не одне десятиліття, було неможливо332. На це потрібно було затратити чимало зусиль і часу. Реально процес ліквідації українського козацтва затягнувся на століття. Зрештою, він не був доведений до кінця – принаймні за часів царської Росії. Однак вдалося суттєво маргіналізувати українське козацтво. Воно зберігало певні інституції, які не відігравали якоїсь помітної ролі й залишалися контрольовані імперською владою.

Поява вільної козацької території на турецьких землях, безперечно, створювало проблеми для російської імперської влади, котра задумалась над тим, як нейтралізувати «турецьких» козаків, а то й переманити їх до себе, зробивши з них своїх підданих. Відповідно, Росія тиснула на Туреччину.

Відразу ж після ліквідації Запорізької Січі спостерігалася еміграція козаків на землі Подністров’я та нижнього Дунаю, які відносилися до Очаківсько-Сілістрійського еялету. Протягом 1777—1778 рр. кількість запорожців, які оселилися в Османській імперії, сягнула 7—8 тисяч333.

У 1778 р. турецька влада, попри протести Росії, взяла їх під свою юрисдикцію. А козаки присягнули на вірність султану. Їм було дозволено вільно рибалити, полювати і навіть оселятися зимівниками й слободами по всіх річках та лиманах від Очакова до Дунаю. Кошовому отаманові надавалися широкі права, а колишнім запорожцям, або, як їх тепер назвали турки, Війську Буткальських334 козаків, дали військові клейноди – булаву, бунчук, печатку та корогву, на якій з одного боку на білому полі був золотий хрест, а з другого – на чорному полі срібний місяць335.

10 березня 1779 р. між двома державами, як уже говорилося, була підписана Айнали-Кавакська конвенція, за якою Османська імперія зобов’язувалася не чинити перешкод запорожцям, що виявляли бажання переселитися на терени Російської імперії. Водночас турецька влада зобов’язувалася переселити подалі від російських кордонів тих козаків, які відмовлялися переселятися до Росії. Згідно з фірманом турецького султана, козацька старшина мала оселитися в Адріанополі, а рядове козацтво – невеликими групами в Румелії. Переселення почалося в серпні 1779 р. Оскільки в цьому переселенні не були зацікавлені ні козаки, ні османи, воно так і не було реалізоване в повному обсязі.

Частина «турецьких» козаків, відчуваючи себе некомфортно в умовах Османської імперії, звернулася до австрійського імператора з проханням дозволити жити в його володіннях. Такий дозвіл козаки отримали. У 1785 р. частина колишніх запорожців перейшли на землі в провінцію Банат, де виникла Банатська Січ. Правда остання довго не проіснувала336.

Оскільки у 80-х рр. XVIII ст. наростало напруження між Росією й Османською імперією, влада останньої свідомо пішла на те, щоб українські козаки створили підконтрольну їй військово-адміністративну організацію. Так виникла Січ у селищі Катирлезі в гирлі Дунаю (зараз село Сфинту Георге у повіті Тульча в Румунії).

Задунайські козаки під час російсько-турецької війни 1787—1791 рр. брали участь у військових діях на боці Османської імперії. У кінці 1787 р. вони воювали проти російських військ біля фортеці Кінбурн. Тоді ж значні сили українських козаків зосереджувалися під Очаковом і на острові Березань (майже 1200 піхотинців і 300 кіннотників). Знаходилися вони в складі турецьких військових залог Аккермана, Бендер, Ізмаїлу й Кілії337.

Турецьке командування використовувало задунайських козаків як шпигунів, засилаючи у місця дислокації російських військових частин. Відповідно, задунайцям доводилося воювати проти українських козаків, які знаходилися на російській службі.

Ця війна закінчилася для Османської імперії поразкою. Між воюючими сторонами був укладений Ясський договір, згідно з яким до Росії, як уже говорилося, відійшла територія Очаківсько-Сілістрійського еялету між Південним Бугом і Дністром, тобто ті землі, де селилися українські козаки-емігранти338. Османська імперія також визнала приєднання Криму до Росії й встановлення кордону між імперіями по річці Кубані339.

Після закінчення війни турецька влада зобов’язала задунайських козаків нести прикордонну службу. Чимало «турецьких» козаків концентрувалося на теренах Молдавії та Буджаку. Їм доводилося воювати з деякими феодалами, зокрема проти Османа Пазванд-оглу, які виступили проти реформ турецького султана Селіма ІІІ. У той час представники османської влади, наприклад, андріанопольський паша Хасан, обіцяли задунайцям, що коли османам вдасться повернути Крим, то він буде відданий українським козакам340.

У 1806 р. розпочалася нова російсько-турецька війна, яка тривала до 1812 р. На початку її в лавах задунайських козаків відбувся розкол: одна частина дотримувалася турецької орієнтації, інша – російської. Російська ж влада зверталася до задунайців, агітуючи їх перейти на її сторону. З цією метою Олександр І (1777—1825) 20 лютого 1807 р. навіть створив Усть-Дунайське Буджацьке козацьке військо. Така робота дала результат. Справді, частина задунайських козаків поповнила ряди російської армії. Натомість турецька влада почала розглядати козаків як ненадійний елемент. У такій ситуації російські козаки-некрасівці при підтримці турків зруйнували Січ у Катирлезі. А задунайці змушені були перебратися до Браїлова. Вони служили не лише в залозі цього міста, а й у гарнізонах Кілії, Вилкового, Галаца, Бальчика, Мачина, Ізмаїла й Рущука341.

Після закінчення війни, у 1812 р., задунайські козаки здійснили рейд на некрасівські поселення, відбили Катирлез. Але вирішили не закладати тут Січ. Заклали її в селищі Великий Дунавець – головному центрі некрасівців. З 1814-го по 1828 рік у цьому населеному пункті існував центр т. зв. Дунавецької Січі342. Її об’єднавчим центром стали старі запорозькі січовики, які намагалися зберегти свої традиції. До складу січовиків приймали людей, незважаючи на їхні колишні провини, соціальний стан та релігію. Правда, не дозволялося брати мусульман. Тому склад задунайських січовиків був доволі строкатий. Поблизу Дунавецької Січі розташовувалися селища, в яких оселялися одружені козаки та інші сімейні люди. Вони становили т. зв. Козацьку райю.

Дунавецька Січ мала відносно широку автономію. Земля, що відводилася Січі, звільнялася від оподаткування. Також козаки не платили податків, займаючись торгівлею та різними промислами. Єдина повинність, накладена на них, це військова. Влада змушувала козаків брати участь у каральних експедиціях турецьких військ проти болгар, сербів (1815—1816 рр.), греків (1821 р.), румунів (1821—1822 рр.), які піднімалися на боротьбу за свою незалежність. Це викликало незадоволення в козацькому середовищі, привело до еміграції козаків на терени Росії. Тим паче, що тут російська влада створила певну альтернативу для задунайських козаків – Чорноморське козацтво на Кубані.

На початку російсько-турецької війни 1828—1829 рр. турецька влада наказала задунайським козакам виступити проти Росії. Проте чимало з них на чолі з кошовим отаманом Йосипом Гладким (бл. 1789—1866), захопивши військову канцелярію та скарбницю, у травні 1828 р. перейшли під Ізмаїлом на бік росіян343. Можна сказати, що перехід задунайських козаків на бік росіян став важливим чинником забезпечення їхньої перемоги в російсько-турецькій війні 1828—1829 рр. Завдяки цій перемозі Російська імперія не лише остаточно утвердилася на теренах Північного Причорномор’я, а й розпочала експансію на Балкани. Так, під її протекторатом опинилися дунайські князівства Валахія й Молдавія, які перед тим входили в сферу впливу османів.

Перехід задунайців на бік росіян викликав відповідну реакцію з боку турецької влади, котра почала трактувати козаків як зрадників. Близько 2 тисяч козаків було заарештовано, ув’язнено і вбито. Укріплення Дунавецької Січі зруйнували й спалили. На цьому можна було б поставити крапку в історії задунайского козацтва.

Правда, частина козаків і далі залишалася жити в турецьких володіннях, переважно в пониззі Дунаю. Під час Кримської війни 1853—1856 рр. про них згадала турецька влада. Із задунайців намагалися сформувати військові козачі загони. Ініціатором цього був польський діяч українського походження Михайло Чайковський.

Хоча задунайське козацтво не стало впливовою ні соціальною, ні військовою формацією в Османській імперії, недооцінювати його значення не варто. Воно продовжило традиції запорізького козацтва, яке хотіла ліквідувати російська влада.

Російська влада, щоб не допустити масової української еміграції на територію Туреччини й формування там потужної антиросійської військової сили, здійснила низку кроків по створенню козацьких інституцій у Російській імперії. Певно, якби не існувало задунайського козацтва, російська влада не пішла б на створення ні чорноморського (кубанського) козацтва, ні різноманітних козацьких військових формувань. Образно кажучи, задунайці допомогли продовжити життя українському козацтву в Російській імперії.

Зрештою, задунайське козацтво інспірувало появу цікавих мистецьких творів. Так, доволі популярною в кінці XVIII – на початку XIX ст. стає українська пісня «Їхав козак за Дунай». Вона приписується Семену Климовському344. Принаймні така версія була озвучена російським істориком та письменником Миколою Карамзіним (1766—1826). Правда, про Климовського ми не маємо достатньо інформації. Як і не маємо надійних підтверджень його авторства цієї пісні. Вперше вона була опублікована в Петербурзі в 1790 р.345 (якраз у період російсько-турецької війни!). Існує декілька варіантів цього твору. Його розширений варіант містить відверто проросійські імперські мотиви. Там є такі слова:

«– Царська служба – довг воїнський, Їхати пора до війська, Щоб границю захищати Від лютих ворогів. – І без тебе, мій любезний, Враг ізгине лютий, дерзкий. Ти на війну не ходи, Мене не остав! – Що ж тогди козаки скажуть, Коли ж побіди докажуть, Що довг царський я забув І себе й людей. – Ой мій милий, мій сердечний. Коли ж рок судив так вічний, Ти на войну поїжджай. Мене не остав!»346

Певно, не важко здогадатися, хто тут розуміється під «ворогом лютим» і яка війна мається на увазі.

Пісня «Їхав козак за Дунай» та її міфічний автор набули помітної популярності завдяки музичному водевілю (іноді його іменують оперою) Олександра Шаховського «Казак-стихотворец». Цей твір писався в 1812 р., коли добігала кінця чергова російсько-турецька війна. Зображений у ньому Климовський – вірний служака російського царя. А водевіль вважається чи не найбільш вірнопідданим твором Шаховського.

Все це наштовхує на думку, що і пісня «Їхав козак за Дунай», і «Казак-стихотворец» могли бути елементами війни на культурному фронті, яку вела Росія проти Османської імперії. Принаймні ці твори сприяли мобілізації російського суспільства на війну з Туреччиною.

Реакцією на існування задунайського козацтва можна вважати популярну українську оперу «Запорожець за Дунаєм». Основна ідея твору – це прагнення задунайських козаків повернутися на рідні українські землі. Попри український патріотизм твору, він мав на собі виражену печать імперськості. З цього приводу Лариса Брюховецька відзначала наступне: «Опера Семена Гулака-Артемовського, прем’єра якої відбулася в Петербурзі 1863 року, – продукт специфічної колоніальної ситуації, в ній дається упаковане в мальовничо-мелодійну фольклорність репресивне політичне трактування втраченої козацької волі. Тут відбувається повне обертання, характерне для імперської концепції історії: не Катерина ІІ позбавила козаків волі, знищивши в 1775 році Запорізьку Січ, а султан. Звісно, це обертання в умовах імперської цензури, коротка українофільська слабкість якої припинилася в тому ж таки 1863 році Валуєвським указом, могло бути іносказанням. Але ж сьогодні вже ніхто не заперечує, що Задунайська Січ була не неволею, а, навпаки, збереженням козацьких вольностей, які вони одержали від Османської імперії. На Задунайську Січ тікали козаки й покріпачені селяни з царської Росії, а не навпаки»347.

Запереченням опери «Запорожець за Дунаєм» (інше питання – наскільки свідомим) стала повість Михайла Коцюбинського «Дорогою ціною» (1902)348. Її герої, Остап та Соломія, рятуючись від кріпацтва, втікають із Росії на турецькі землі, сподіваючись знайти там свободу й щастя.

Зрештою, із задунайцями був пов’язаний польськомовний письменник Михайло Чайковський, який спробував створити власний образ українського козацтва.

Задунайське козацтво, як уже говорилося, провокувало створення українських козацьких інституцій на теренах Російської імперії. Остання в кінці XVIII cт. намагалася закріпитися в Північному Причорномор’ї. Для вирішення цієї проблеми потрібна була збройна сила, спроможна протистояти Османській імперії. Проте після ліквідації Запорозької Січі такої сили в краї не існувало. А утримання на півдні значної кількості регулярних військ, враховуючи розтягнуті комунікації та слабку облаштованість території, було важко й вимагало величезних затрат. До того ж запорожці активно емігрували на територію Туреччини, посилюючи суперника Росії.

Григорій Потьомкін (1739—1791), який з 1774 р. обіймав посаду новоросійського генерал-губернатора, вирішив створити низку військових формувань козацького типу. Саме він став промоутером «відродження» українського козацтва в Росії. Тому цей діяч став популярним у козацькому середовищі. Його навіть іменували козацьким гетьманом349.

Одним з таких формувань стало Бузьке козацьке військо350. Вважається, що його початки сягають російсько-турецької війни 1768—1774 рр. Ще в 1769 р., з населення Правобережної України був створений Нововербований козацький полк, який мав військову самостійність та козацький устрій. У ході просування російських військ по території Валахії та Молдавії, з місцевого населення (молдаван, валахів, болгар і сербів) створювалися загони добровольців, т. зв. волонтерські або арнаутські команди. У 1775 р. царський уряд поселив козаків Нововербованого полку і арнаутів у межиріччі Інгулу, Єланця і Мертвоводу, надавши їм землю.

1785 р., готуючись до війни з Османською імперією, Катерина II наказала із колишніх козаків Нововербованого полку й арнаутів створити козацький полк, який, щоправда, часто зазнавав реорганізації. Його козаки брали участь у російсько-турецькій війні 1787—1791 рр.

Олександр Суворов, якому було доручено командування російськими військами на найбільш важливому Херсоно-Кінбурнському напрямку, активно залучав українських козаків, зокрема їхню флотилію із чайок, яка в різний час становила від 120 до 200 суден. Очільником козаків був кошовий отаман Сидір Білий, який загинув у червні 1788 р. у боях біля фортеці Кін бурн. Його замінив Антон Головатий (1744—1797). Це був талановитий воїн і полководець. Завдяки його діям Суворов отримав низку блискучих перемог. Саме козаки під командуванням Головатого допомогли російським військам штурмувати Очаків, Аккерман, Мачин, Бендери. Козацька флотилія з чайок захопила важливий опорний пункт турків – острів Березань. Саме дії козацького флотоводця Головатого відкрили шлях росіянам до Ізмаїла з боку Дунаю. У жовтні 1790 р. козаки допомогли російським піхотинцям оволодіти фортецею Кілія, а також

придунайськими замками Тульча та Ісикча. Близько 100 козацьких чайок атакували Ізмаїл з боку Дунаю. Сам Суворов відзначав мужність Головатого при штурмі цієї твердині. Зрештою, в тогочасних російських військах, які воювали на теренах нинішнього півдня України, служило чимало українців із козацьких регіонів. Передусім це стосується Стародубського й Чернігівського карабінерного полків351. Тобто можемо твердити, що Північно-Західне Причорномор’я було завойоване в турків при активній підтримці українських козаків.

Олександр Суворов

По закінченні російсько-турецької війни 1787—1791 рр. Бузький козацький полк стояв у Молдавії. Потім, у вересні 1792 р., його перекинули в Польщу для придушення повстання під проводом Тадеуша Костюшка. У 1797 р. за наказом царя Павла І цей полк розформували, а його козаків перевели на державних селян.

На початку XIX ст. російсько-турецькі відносини знову стали напруженими. Тому було вирішено взяти на військову службу колишніх бузьких козаків. Указом від 8 травня 1803 р. Бузьке військо відновили. У адміністративному та військовому плані воно повторювало устрій Донського та Чорноморського козацьких військ. Козаки Бузького війська несли прикордонну службу на Дністрі, брали участь у російсько-турецькій війні 1806—1812 рр., в осаді Ізмаїла, у військових діях на території Бессарабії, Молдавії і Волощини. Воювали й проти французьких наполеонівських військ.

У російсько-турецькій війні 1806—1812 рр. брав участь зачинатель новочасної української літератури Іван Котляревський (1769—1838). У 1796—1808 рр. він перебував на службі в Сіверському карабінерському полку, дослужившись до чину штабс-капітана. Був учасником битв під Бендерами та Ізмаїлом, де в складі російських військових частин воювали й українські козачі формування.

Іван Котляревський

Молодий Іван Котляревський загалом скептично ставився до козацтва. У той час таке ставлення мало поширення в елітарній українській культурі352. Однак участь Котляревського у російсько-турецькій війні 1806— 1812 рр., де йому довелося зустрітися з козацькими, т. зв. волонтерськими загонами, змусили письменника дещо по-іншому подивитися на козацький феномен.

Якщо в перших частинах поеми Котляревського «Енеїда» простежується іронічне ставлення письменника до козацтва, то в останніх, четвертій, п’ятій і шостій, козаки постають як люди військові. Тут навіть зустрічаємо апологетику Гетьманщини, коли Котляревський малює ідилічну картинку із зображенням козацьких полків:

«Так вічной пам’яти бувало У нас в Гетьманщині колись, Так просто війско шиковало, Не знавши: стій, не шевелись; Так славниї полки козацькі Лубенський, Гадяцький, Полтавський В шапках було, як мак цвітуть. Як грянуть, сотнями ударять, Перед себе списи наставлять, То мов мітлою все метуть».

І тут же за цими стрічками змальовуються «актуальні» для Котляревського козаки, які воювали проти турків:

«Було тут військо волонтирі, То всяка юрбиця людей, Мов запорожці-чупрандирі, Що їх не втне і Асмодей. Воно так, бачиш, і негарне, Як кажуть то – не регулярне, Та й до війни самий лиш гад: Чи вкрасти що, «язик» достати, Кого живцем чи обідрати, Ні сто не вдержать їх гармат»353.

Як бачимо, російсько-турецька війна 1806—1812 рр., в якій брали участь козацькі формування на російській стороні, певним чином «прислужилася» для української новочасної літератури.

Однак після війни козаки з Бузького війська втратили значення для російської влади. У липні 1817 р. почалися заворушення в бузьких станицях. Поштовхом для цього послужили чутки про ліквідацію Бузького війська й перетворення козаків у військових поселенців. Проте бунт був придушений, а 8 жовтня 1817 р., відповідно царському указу, Бузьке козацьке військо ліквідовувалося.

Трохи пізніше, ніж Бузьке військо, за ініціативою Потьомкіна створили Катеринославське козацьке військо354. Офіційна дата його заснування – 12 листопада 1787 р. На початках до його складу включили й Бузьке військо. Проте останнє скоро знову стало самостійним. 11 лютого 1788 р. було сформовано Катеринославський корпус передової варти. За зразок для його організації взяли Донське військо.

Катеринославське козацьке військо також брало участь у російсько-турецькій війні 1787—1791 рр. Після смерті свого покровителя Потьомкіна воно не мало лобістів у вищих урядових сферах. 5 червня 1796 р. його розформували. 16 вересня 1801 р. цар Олександр I затвердив резолюцію Сенату про переселення колишніх катеринославських козаків на Кубань. У 1802—1804 рр. туди переселилося близько 7 тисяч осіб, влившись до складу Чорноморського козацького війська355.

Відносно пізнім козацьким формуванням на теренах нинішньої України стало Усть-Дунайське Буджацьке козацтво356. Виникнення його, з одного боку, пов’язане з російсько-турецькою війною 1806—1812 рр. З іншого, воно мало на меті перетягнути до себе хоча б частину задунайських козаків. 20 лютого 1807 р. це військове формування офіційно затвердив указом Олександр І.

Центрами Усть-Дунайського Буджацького козацтва стали міста Кілія та Галац. Росіяни зверталися до задунайських козаків з пропозицією перейти на їхню сторону. Це давало певний результат. Загалом було створено 40 куренів нового козацького війська. Російський уряд, будучи зацікавленим у швидкому заселенні приєднаної Бессарабії, дозволив українським козакам селитися в придунайських степах (Буджаку) на правах колоністів. У результаті цієї колонізації з’явилося кілька українських козацьких поселень у Ізмаїльському та Аккерманському повітах, а регіон став приманливим для втікачів.

Саме сюди втікає герой відомої повісті Івана Нечуя-Левицького (1838— 1918) «Микола Джеря» (1878). І хоча повість ніби й не має безпосереднього відношення до Усть-Дунайського Буджацького козацтва, але вона змальовує ситуацію, типову для цього регіону. Микола Джеря, в якому живе козацький дух, не бажає бути кріпаком і втікає у вільну від кріпацтва Бессарабію. Тут його і таких, як він, переслідує поліція, щоб повернути назад до поміщика357.

Справді, у «вільні» райони Бессарабії масово втікали люди, які шукали волю на «новій Запорізькій Січі». Посипалися скарги на усть-дунайських козаків, що вони займаються грабіжництвом і гайдамацтвом, нарікання поміщиків, ніби до козацького війська приймаються селяни-втікачі. Це не могло не налякати царську владу. Питання про втечі селян до Усть-Дунайського Буджацького війська спеціально розглядалося на засіданні Кабінету Міністрів. 20 липня 1807 р. ця військова формація, не проіснувавши й року, була ліквідована імператорським наказом.

Проте російсько-турецька війна, яка розпочалася в 1828 р., знову змусила російську владу повернутися до ідеї формуванні в цьому регіоні козацького війська. У червні цього ж року дозволили сформувати в Аккерманському повіті т. зв. Дунайське військо358.

Його центр управління знаходився в Аккермані. Козаки несли прикордонну службу на Дунаї, Пруті та по чорноморському узбережжю до Дніпра, внутрішню службу в Бессарабській та Херсонській губерніях, утримували гарнізони в Ізмаїлі та Аккермані. Притягувалися вони для виконання й інших завдань.

У 1856 р., після закінчення Кримської війни, Росія втратила частину Бессарабії, на території якої знаходилися деякі козацькі поселення Дунайського війська. Тоді ж військо зазнало реорганізації. Його перейменували в Новоросійське. Центр війська розмістили у станиці Миколаївка-Новоросійська, де знаходилися головні військові установи. Новоросійські козаки несли прикордонну службу на лінії Болград—Татарбунари і далі по чорноморському узбережжю. У грудні 1868 р. у зв’язку з реформою козацьких військ Новоросійське військо ліквідували. Після цього козацьких військових формувань на теренах України вже не існувало.

Отже, як бачимо, історія земель Очаківсько-Сілістрійського еялету тісно пов’язана з багатьма моментами історії українського козацтва.

Окрім названих двох еялетів Османської імперії, котрі існували на теренах України тривалий період, протягом незначного проміжку часу (1672—1699 рр.) існував ще Кам’янецький еялет, розташований на подільських землях. Його центром був Кам’янець (нині – місто Кам’янець-Подільський)359.

Утворений цей еялет після війни Османської імперії з Річчю Посполитою в 1672 р. У цій війні на боці турків воювали українські козаки, які на чолі з гетьманом Петром Дорошенком (1627—1698)360 прийняли турецьку протекцію. З приводу цієї протекції Віктор Брехуненко писав наступне: «… Андрусівське перемир’я 1667 р. не залишало П. Дорошенкові іншого вибору, ніж шукати точку опори в мусульманських сусідах. Перед очима був приклад Молдови, яка попри все зберігала свою державність під протекцією султана. Перед очима були спроби Б. Хмельницького за допомогою турецького протекторату вгамувати апетити Речі Посполитої, а пізніше й Московії… Зрештою, Стамбул був тоді єдиною потугою, не зацікавленою в поділі України, крім того він міг приструнити Крим»361.

Султан Мехмед IV

Завдавши низку поразок військам Речі Посполитої під командуванням коронного гетьмана Яна Собеського (1629—1696), майбутнього короля Польщі, османсько-татарсько-українська армія на чолі з султаном Мехмедом IV та гетьманом Петром Дорошенком здобула Кам’янець і почала наступ на Галичину. На початку вересня почалася облога Львова. За таких умов Річ Посполита пішла на підписання в 1672 р. Бучацького мирного договору. Згідно з останнім, Подільське воєводство відходило до Османської імперії (від Бучача до Брацлава); визнавалася влада гетьмана Петра Дорошенка на Брацлавщині й південній Київщині, звідки виводилися всі польські військові залоги. Також Річ Посполита зобов’язувалася сплатити Османській імперії контрибуцію за зняття облоги Львова й щорічно платити двадцять дві тисячі золотих дукатів данини362. Польські історики вважають цей договір одним із найганебніших договорів в історії першої Речі Посполитої. Не дивно, що сейм Речі Посполитої в 1673 р. відмовився затвердити Бучацький договір. Війна ж між Османською імперією та Річчю Посполитою тривала далі – до 1676 р., коли був укладений Журавненський договір363. Останній був дещо кращий для Речі Посполитої. Зокрема, скасовувалася щорічна данина, яку ця держава мала платити Османській імперії. Правда, Поділля залишалося в руках турків, а гетьман Дорошенко мав контролювати значну частину Правобережної України. Але сейм Речі Посполитої і цей договір не затвердив. Війна між османами й Річчю Посполитою тривала далі – аж до Карловицького конгресу 1698—1699 рр.364. Османська імперія зазнала поразки в цій війні й змушена була повернути Поділля Речі Посполитій.

Межі Кам’янецького еялету постійно змінювалися. Очолював її урядовець (паша, бейлербей), котрий призначався султаном. Еялет поділявся на чотири адміністративні округи – санджаки: кам’янецький, барський, язловецький та меджибізький. Щоправда, у 1683—1699 рр. турецька влада поширювалася лише на Кам’янець та невеликий район біля нього.

Незважаючи на непевне становище, османи намагалися утвердитися в цьому районі. У 1672—1673 та 1681—1682 рр. вони в еялеті провели податкові переписи (дефтер-муфасали); у серпні—грудні 1682 р. – закінчено земельну реформу і впроваджено військово-ленну тимарну систему (тимар – помістя з доходом в 3—10 тис. акче, що надавалося турецьким воїнам-спахіям для несення ними військової служби). В еялеті було поселено близько 600 спахіїв. Серед державців тимарів були вихідці з Північного Причорномор’я, Балкан, Малої Азії, а також невелика кількість місцевих жителів. У 1672—1673 рр. відбулися переписи нерухомості та промислових об’єктів міста Кам’янець, а в 1683 р. – міст Меджибіж, Бар, Язловець365.

До союзних османам держав належала Молдавія (в османських джерелах вона іменувалася Богдан), а також Семиграддя (інші назви – Трансільванія, Ерделі). До їхнього складу входили деякі українські етнічні території.

Але, як бачимо, османам так і не вдалося утвердитися на Поділлі. Після Карловицького конгресу Кам’янецький еялет перестав існувати.

Значні терени сучасної України займало Кримське ханство, яке вважалося васальною державою османів. Принаймні через нього турки здійснювали вплив на українські землі. Оскільки про цю державу велася мова, до цього питання повертатися не будемо.

Незважаючи на цивілізаційний кордон між «Європою» й османським світом і на ту жорстку конфронтацію, яка була тут, все ж можна говорити про певну взаємодію між «цивілізаційними супротивниками». Наприклад, українські козаки брали участь у воєнно-політичній боротьбі, яка велася в Молдавії та Кримському ханстві. Своєю чергою, деякі татари покозачувалися, приймали християнство й «ставали українцями». У побуті й культурі українських козаків зустрічаємо чимало тюркських елементів366.

Козацькі справи, за великим рахунком, мало цікавили османських можновладців. Це й не дивно. Козаки жили на погано освоєних степових землях. Завойовувати їх османам не було великої потреби.

Однак козаки для османських правителів створювали певні проблеми. По-перше, вони втручалися в справи Кримського ханства й Молдавії – і далеко не завжди так, як це хотілося б османам. По-друге, нерідко чинили напади на згадувані турецькі провінції в Північному Причорномор’ї. І хоча ці напади мали на меті не завоювання, а звичайний грабунок, вони дезорганізовували життя на цих землях. По-третє, козаки неодноразово були союзниками військ Речі Посполитої, допомагали їм у війнах з татарами й турками (чи не найяскравіший приклад у цьому плані – Хотинська битва 1621 р.)367. І, нарешті, по-четверте, козаки здійснювали походи Чорним морем, загрожуючи турецьким містам і навіть столиці Османської імперії. Це становило серйозну проблему для турків. Адже ті вважали Чорне море своїм внутрішнім морем. Торгові комунікації цією акваторією для них були дуже важливими. Турецький дослідник Галіль Іналджик зазначав з цього приводу: «Чорноморська торгівля була однією з найважливіших галузей османської економіки і тривалий час не мала конкуренції з іноземцями. Оскільки османці контролювали Дарданелли, їм було легко усунути з торгівлі у Причорномор’ї італійців і, як Єгипет та Сирію, розвивати цей регіон як складову частину загальноімперської економіки. Продовольче постачання Стамбула та цілого регіону Егейського моря пшеницею, рибою, олією та сіллю, з давніх давен здійснювалося з Північного Причорномор’я»368.

Османським правителям важливо було зберегти свою військово-політичну й торгову монополію в Чорноморському басейні. Для цього бажано було б нейтралізувати козаків, а ще краще – зробити їх союзниками в боротьбі проти Речі Посполитої, впливи якої почали доходити до Північного Причорномор’я.

Чимало українців, опинившись у полоні в татар, потрапляли на терени Османської імперії. Деякі з них опинялися навіть на вершині влади – як, наприклад, згадувана Роксолана, ставали полководцями, чиновниками. Вони відігравали певну роль у османському соціумі. Хоча це непросте питання потребує вивчення.

З цього приводу варто навести міркування Олександра Галенка:

«Розглядіти ж українців тим більше важко через те, що вони потрапляли в Туреччину в основному як невільники, ясир. Для невільника бути згаданим у документі – нерядовий випадок. Але навіть якщо таке трапилося, то майже ніколи не можна встановити походження невільника. Обставини невільницького життя не залишали шансів зберегти національну тотожність, не кажучи про її зовнішні вияви. Невільник безповоротно втрачав свій зв’язок з батьківським світом та родиною. Він ставав або членом родини свого хазяїна (зрозуміло – неповноцінним), або звичайним тяглом, «розмовляючим знаряддям», коли потрапляв у розпорядження держави чи великих вельмож – на галери, плантації, рудні чи каменоломні. Символічно, що перехід у невільницький стан позначався присвоєнням невільникові нового імені. Ім’я ж по батькові замінялося іменем хазяїна. Це правило стосувалося, звичайно, всіх приватних рабів, незалежно від того, ким були їхні власники за віросповіданням, адже крім мусульман, рабів тримали й інші османські підданці – православні греки, вірмени, іудеї. Тільки на великих приватних та державних плантаціях чи службах, де збиралися маси невільників, за ними зберігалися оригінальні імена. Але зрозуміло, що перейшовши на іслам, як це звичайно траплялося, невільник обирав ісламське ім’я та ісламське по батькові – як правило Абдуллаг («раб божий»). От чому українці мали небагато шансів бути згаданими в документах – як правило, неможливо впізнати невільника з України, навіть якщо такі особи й згадувалися»369.

Наприклад, з’ясовано, що чимало русів-українців стали в Османській імперії ремісниками, які ткали шовкові тканини. Також серед них були купці, котрі торгували шовком370. А шовк у той час був одним із найбільш затребуваних товарів як у Османській імперії, так і в Європі.

Вихідці з українських земель також належали до відомих інтелектуалів Османської імперії. Чимало їх походило з Кафи.371

Виходець з Кафи Абу ль-Бака’ аль-Кафауві у 70-х рр. XVII ст. написав твір «Куллійят», який став одним із найвизначніших енциклопедичних творів у історії ісламу.

До видатних османських мислителів XVIII cт. належав Мухаммад аль-Аккірмані, який походив із Аккермана.372

Хто ці були люди за етнічною приналежністю, дати однозначної відповіді не можемо. Адже в цих містах жили представники різних етносів, у т. ч. й руси-українці. Інша справа, що ці люди (навіть якщо вони не належали до турків) стали людьми османської культури й прислужилися їй.

Григорій Сковорода

Натомість маємо й протилежні приклади, коли вихідці зі «світу ісламу» українізувалися, а їхні нащадки навіть робили внесок в українську культуру. Є відомості, що мати Григорія Сковороди, Палагея Степанівна Шангіреєва, належала до збіднілого кримськотатарського аристократичного роду Шангіреїв, який покозачився й українізувався. Можливо, предком Сковороди по лінії матері був Іван Шангіреєв, наказний полковник Канівського полку373. Можна припустити, що це був родич калги Шагін Гірея, який у 20-х рр. XVII cт. зазнав поразки в боротьбі за Кримське ханство й змушений був емігрувати. Емігрували його родичі й прихильники. Дехто з них міг опинитися на українських землях. Цікаво, що поемі-хроніці Самійла Твардовського «Війна домова з козаками й татарами, московітами, потім шведами й угорцями, яка тривала протягом двадцяти років»374 розповідається про те, що Богдан Хмельницький, ведучи перемовини з кримським ханом Ісламом Гіреєм, нагадав татарам про свої минулі з ними угоди і про послуги, надані «їхньому Сангерею»375. Сангерей чи Шангерей – це українізована форма імені Шагін Гірей. Оскільки Хмельницький був пов’язаний зі Шагін Гіреєм, не дивно, що в його війську з’явився наказний полковник Іван Шангірей.

У південній Волині, біля Старокостянтинова, існувало вже в XVII ст. село Сковородки. 1684 р. воно було зруйноване татарами чи турками. Ймовірно, деякі жителі села перебралися на терени Лівобережної України. Така ситуація була характерною в той час для земель Поділля й південної Волині, звідки населення масово мігрувало на схід. У згаданому селі Сковородки в ХІХ ст. зустрічалося чимало людей з прізвищем Гірей, Гіреюк376. Предки Сковороди цілком могли походити із Сковородок. Звідси зрозумілим є і його прізвище, і те, що його мати походила з роду Гіреїв, представники якого жили в цьому селі.

Хоча Сковорода, наскільки можна судити, не зазнав впливу кримськотатарської чи османської культури, у його творах зустрічаємо чимало моментів, які зближують його зі «східною мудрістю»377. Можливо, тут давав про себе знати «голос крові».

Тобто, попри конфронтацію османського світу (а в широкому плані – «світу ісламу») зі світом українським, не можна сказати, що між ними існували «залізні» бар’єри. Між цими світами відбувалося взаємопроникнення і взаємодія – хоча ці процеси не були простими.

Діяльність Михайла Чайковського – епізод в історії українсько-османської взаємодії

Михайло Чайковський (відомий також під іменем Садика-паші) (1804—1886)378 – надзвичайно колоритна фігура. Його діяльність можна розглядати як один із прикладів українсько-османських контактів. Він зумів «наслідити» в історії багатьох народів – Польщі, Росії, Сербії, Болгарії, Румунії, Туреччини. Але його любов’ю завжди була Україна, де він народився й скінчив своє життя. Також Чайковський зарекомендував себе як плідний і талановитий письменник. Якби він зосередився на літературній праці, а не «розмінювався» на політику і війну, то міг би на цьому поприщі досягти чималих успіхів.

Михайло Чайковський

Саме життя Чайковського – це блискучий авантюрний роман. Він брав участь у різних змовах (наприклад, вважається, що цей діяч належав до ініціаторів державного перевороту в Сербії у 1842 р.). Можливо, також готував повстання в Україні, на Кубані. Йому навіть приписують згадувану «Книгу битія українського народу», спеціальну відозву до кубанських козаків. Чайковський знаходився на службі в різних політичних господарів, двічі змінював конфесійну приналежність. Він дожив до дуже поважного віку, міг би й далі жити, але ефектно закінчив життя самогубством, застреливши себе.

У житті Чайковського є багато прихованого, а в біографії цього діяча залишається чимало «білих плям». Його велика літературна спадщина не вся є виданою. Твори письменника залишаються маловідомими для польського читача, а ще менше – для українського. І це при тому, що він підтримував дружні стосунки з першими зірками польської літератури ХІХ ст. (у нього на руках помер Адам Міцкевич), а Тарас Шевченко «позичав» у Чайковського літературні ідеї, наприклад, вигадку про вбивство Іваном Гонтою своїх синів за те, що вони стали католиками.

Чайковський походив із полонізованої української родини, в якій все ж продовжували жити козацькі традиції. По лінії батька його предком був ніби козак Чайка із Запорізької Січі379. Хоча це могла бути просто гарна родинна легенда. По лінії матері він походив із гетьманського роду Брюховецьких380. Правда, з цього же материнського боку в нього прадідом був вихрещений у православ’я єврей. Звідси, певно, інтерес Чайковського до єврейства, яке проглядається в його творах. Він також залучав євреїв до козацького війська, що організовував у Туреччині.

Народився Чайковський неподалік Бердичева, на Волині. Тут же, у Волинському краї, пройшли і його дитячі та юнацькі роки. Оскільки батько Чайковського помер рано, то хлопця виховував його дядько Михайло Глембоцький.

У 1825 р. молодий Чайковський подався до Варшави, де познайомився з Адамом Чарторийським (1770—1861), майбутнім лідером польської політичної еміграції, поетами Юліушем Словацьким (1809—1849) і Адамом Міцкевичем (1798— 1855), великим князем Костянтином Павловичем Романовим – намісником Польщі. У 1826 р. останній представив Чайковського своєму брату, імператору Миколі І (1796—1855), який запропонував молодому волинському шляхтичу посаду при дворі та чин камер-юнкера. Але той відмовився, оскільки проти цього був його дядько-опікун, який дотримувався відверто антиросійських поглядів.

Чайковський узяв активну участь у польському Листопадовому повстанні 1830—1831 рр. Розпустив кріпаків, створив добровільні козацькі загони і влився в повстанське військо. Після придушення повстання емігрував до Франції. Його маєток конфіскували, а самого Чайковського оголосили в Російській імперії персоною нон грата.

У Франції Чайковський стає одним із активних діячів польської політичної еміграції, співпрацює з Адамом Чарторийським, який очолював польський еміграційний уряд, діяльність якого відбувалася в «Готелі Ламбер»381.

Паралельно з політичною діяльністю Чайковський починає займатися літературною працею. У 1837 р. побачила світ його перша художня книжка польською мовою «Козацькі повісті». Протягом 1837—1841 рр. вийшло друком у Парижі, Лейпцигу, Познані понад тридцять творів письменника. Це, зокрема, повісті й оповідання «Вернигора» (1838), «Кірджалі» (1839), «Стефан Чарнецький», «Анна», «Ґавенди» (1840), «Кошовата», «Українки», «Овручанин», «Гетьман України» (1841) тощо. У цих творах, які користувалися помітною популярністю в польському середовищі, а також були знані в Україні, чимало уваги приділялося козаччині.

Доволі резонансною стала повість Чайковського «Вернигора», де письменник розповідав про часи гайдамаччини. Центральною фігурою повісті є пророк Вернигора – речник польсько-українського порозуміння. Цей твір знав Тарас Шевченко й, схоже, використав його при написанні своїх «Гайдамаків». Повість «Гетьман України» розповідає про таку фігуру, як Іван Виговський, що пішов на порозуміння з поляками й уклав із ними Гадяцький договір. Також Виговський, як відомо, став союзником кримського хана.

Українське козацтво, котре було представлене в багатьох вищезазначених творах Чайковського, поставало в традиційному для того часу романтичному дусі. Письменник створив свій авантюрний світ козацтва, наділяючи його репрезентантів найкращими рисами. Козаки у Чайковського – це воїни-герої, сини степу, діти природи, які творять добре організоване лицарське товариство, об’єднане спільною вірою. Вони цінують свободу, прагнуть пригод, зневажають спокійне життя. Автор трактує їх як повноправних партнерів польської та української шляхти. Навіть підлеглий козак у творах Чайковського є вираженням упевненості й свободолюбства. Письменник не лише розглядав українських козаків як союзників поляків у їхніх визвольних змаганнях, але і як силу, що здатна привести до оновлення польського народу382.

Виконуючи вказівки Адама Чарторийського, Чайковський у 40-х рр. ХІХ ст. розгортає свою діяльність на Балканах383. Його завданням було послабити вплив Росії в цьому регіоні. Не виключена причетність Чайковського до державного перевороту в Сербії в 1842 р., після якого керівництво цієї країни відмовилося від проросійської орієнтації. Тоді ж Чайковський виношував плани підняти повстання в Україні. Можливо, він справді укладав агітаційну літературу, зорієнтовану на українців. Серед неї міг би бути один із варіантів «Книги битія українського народу».

Зустрівшись із певним нерозумінням у польському еміграційному середовищі, Чайковський поступово дистанціюється від нього й починає шукати для себе нових покровителів384. Не останньою причиною цих непорозумінь було й те, що його козакофільство негативно сприймалося серед значної частини емігрантів. 18 грудня 1850 р. Чайковський приймає іслам і бере собі ім’я Мехмеда Садика, тобто Мехмеда Вірного (правда, в літературі він часто фігурує як Садик-паша)385. Тоді ж розпочинає переговори з турками про формування козацьких загонів («казак алай»). В умовах загострення російсько-турецьких стосунків це було якраз на часі.

Чайковський, чи то вже Садик-паша, отримує чин міріміан-паші, що рівнялося чину бригадного генерала. Він мріяв воскресити давню Січ. Вільна Україна для нього була не локальною проблемою, а важливою ідеєю для всієї Європи. Чайковський навіть ладний був розглядати відроджене козацтво як силу, що порятує європейську цивілізацію. Тут мимоволі напрошуються певні паралелі з «Книгою битія українського народу», адже в ній Україна теж постає як рятівниця Європи. Чайковський опрацював власний варіант ідеї політичного слов’янофільства, допускаючи можливість слов’яно-турецького співіснування – добровільного об’єднання слов’янського світу під егідою турецького султана. Відповідно, Україна мислилась під протекторатом Османської імперії. Тим паче, що досвід такого протекторату існував у часи минулі. Себе ж Чайковський бачив гетьманом відновленої козацької України.

У 1853 р. почалася т. зв. Кримська, або Східна, війна, яка велася за панування в районі Чорноморського басейну і на Балканах386. Проти Росії в цій війні воювали Османська імперія, Велика Британія, Франція та Сардинське королівство. Особливу позицію займала Австрійська імперія, яка загалом була на боці противників Росії. Воєнні дії велися не лише в Криму. Театром воєнних дій стали також Дунайські князівства (Валахія й Молдавія), що в той час знаходилися під протекторатом Росії.

20 жовтня 1853 р. було створено «Полк козаків оттоманських», який згодом переформатували в дивізію, а ще пізніше – в корпус. До складу цієї військової формації входили поляки, болгари, румуни, угорці, українці, росіяни-некрасівці, турки, євреї тощо. Офіційною мовою полку, за наполяганням Садика-паші, була мова українська, яку розуміли й поляки, й балканські слов’яни. 23 січня 1854 р. оттоманські козаки склали присягу. Їм надали старе гетьманське знамено, яке колись ніби належало Петру Дорошенку. У формування «казак алай» вступило понад тисячу бійців387. У цьому ж війську служили сини Чайковського – Адам і Владислав, які, відповідно, взяли імена Тимур-бей і Музафафер-бей388. На кінець Кримської війни корпус «козаків оттоманських» налічував близько двох тисяч чоловік. Зберігся список керівного складу цього військового формування на 1857 р. Дві третини його становили ніби поляки, одну третину – всі інші. Хоча не виключено, що серед тих, хто записався до списку під польським прізвищем, були й полонізовані українці – як, наприклад, Чайковський, чи то Садик-паша389.

У певному сенсі, Чайковському вдалося не лише відродити, а й реалізувати козацьку ідею. Інша річ, що ця реалізація виглядала «дивно» і багатьма людьми, які стояли на козакофільських позиціях, не сприймалася. Найактивніше формування «казак алай» виявило себе в 1854 р. при знятті облоги Сілістри та зайнятті Бухареста в лютому місяці того року. Чайковський же став управителем Валахії. Він сподівався зі своїм козацьким військом перейти річку Прут і розгорнути діяльність на українських землях. Проте турецька влада, зазнавши тиску з боку Австрії, не дозволила йому цього зробити. Чайковський планував, що організовані ним козаки осядуть у Добруджі, а цей регіон стане осередком політичної антиросійської еміграції. І що саме звідси почнеться визвольний похід на українські землі. Там справді проживало близько шести тисяч нащадків колишніх запорізьких козаків, проте вони не поспішали підтримувати «казак алай»390. Можливо, це виглядає парадоксально, але «українська справа» Садика-паші зазнала фіаско саме через байдужість з боку українців.

У 1856 р. закінчилася т. зв. Кримська війна. Сподівання на визволення України від Росії можна було полишити – принаймні на найближчі часи.

Незважаючи на бурхливу діяльність на Балканах і на теренах Османської імперії, Чайковський не припиняв літературну працю. І далі в його творах чимало уваги приділялося козацькій тематиці. У 1857 р. побачив світ його твір «Козаччина в Туреччині». Він також написав низку повістей про «турецьких» козаків. Правда, вони не збереглися. З’являються в Чайковського твори й на балканську тематику. Наприклад, «Болгарія» (1871), «Боснія» (цей твір так і не був опублікований).

Корпус «козаків оттоманських» проіснував у різних варіантах до 70-х років ХІХ ст. З 1867—1868 рр. у ньому почали вводити турецьку мову. У 1870 р. Чайковський подався у відставку, зрікшись командування «казак алай»391. Пізніше це формування брало участь у російсько-турецькій війні 1877—1878 рр. на боці Османської імперії.

І тут він іде на співробітництво… з тими, з ким увесь час боровся – російським самодержавством. 28 серпня 1872 р. цар Олександр ІІ (1818—1881), офіційно амністував Чайковського. Останній приймає православ’я й оселяється в Україні. Живе в Києві, де займається журналістикою, пише нові твори та спогади. Купує невеличку маєтність у селі Бірки Чернігівської губернії, куди з часом переселяється. Від останньої дружини-гречанки Ірини Теоскало у Чайковського народжується донька. Сам цар Олександр ІІ стає її хрещеним батьком.

Проте останні роки життя письменника не були щасливі. Молода дружина зраджує йому. Помирає його вірний супутник Адам Морозович. Не витримавши цього всього, Чайковський закінчує життя самогубством, застрелившись392.

Такий трагічний (але далеко не героїчний) кінець життя Чайковського ніби продемонстрував марність його планів. Відновлення козацької України виявилося ілюзією. Зліпити з колишніх козацьких «уламків» Україну не вдавалося. Цьому не сприяли ні внутрішні, ні зовнішні чинники. Нащадки козаків у середині ХІХ ст. виявилися дезорганізованими. А політична ситуація в Європі стабілізувалася. Тому годі було сподіватися, що хтось із великих політичних гравців на європейській арені зацікавиться «проектом Україна». Єдина сфера, де міг реалізовуватися цей «проект», були література й мистецтво. І те, що в цій сфері «козацтво ожило», була чимала заслуга Чайковського.

Українське козацтво: парадокси протистояння та співпраці з татарами й турками

Тюркський «слід» в українській козаччині

Дехто вважає, що козаки – творці української нації. Тому українець і козак майже одне й те ж. Козацтво є «стержнем» ідентифікації українців, відрізняє їх від сусідніх народів. Згідно з цим поглядом, козацтво справило позитивний, власне прогресивний, вплив на розвиток українського народу, його господарського, соціального, політичного, культурного й релігійного життя. Словом, воно є своєрідним ідеалом для українця і водночас його «візитна картка» в світі.

Власне, тут маємо справу з козацьким міфом, який загалом сформувався на початку XVII ст. у середовищі ієрархів Феофанового свячення. Потім він зазнавав помітних змін у відповідності зі змінами в українському соціумі. Чимало для розвитку цього міфу зробили козацькі літописці393.

Не можна сказати, що цей міф не відповідав певним реаліям. Зрештою, будь-який міф мусить мати реальну основу. Але міф (і в цьому його сила) часто видає бажане за дійсне. А цим бажаним є те, на що чекають люди, що вони охоче сприймають.

Виникнення ж українського козацтва – «таїна за сімома печатями». У різних історичних працях маємо міркування, які, узгоджуючись між собою в деяких моментах, водночас різняться одне від одного. Можна виділити низку гіпотез з цього питання394. Їх можна розбити на три групи.

Показово, що першу, чи не найбільш репрезентативнішу групу становлять «тюркські теорії». Передусім хозарська теорія, яка набула поширення ще в XVIII ст. і, згідно якої, козаки беруть початок від давньої тюркської хозарської людності, що в ранньосередньовічний період проживала в українських степах. Є ще кілька теорій, котрі пов’язують виникнення козацтва з тюркськими кочівниками цього степового регіону. Зокрема, предтечами козаків бачили чорних клобуків Поросся, черкесів із Тмуторокані (звідси ніби пішла назва міста Черкаси), зрештою татар, які були поселені за князів Володимира Ольгердовича й Вітовта на Київщині, де вони перемішалися з місцевою бродячою людністю.

Поряд з теоріями, які виводять козацтво з неслов’янської кочової людності, є друга група теорій, які, навпаки, говорять, що українське козацтво започаткувало слов’янське, фактично праукраїнське населення. Так, існує теорія, згідно з якою предтечами козацтва є вічові громади Київської Русі, котрі в часи існування Великого князівства Литовського ніби перетворилися на військово-службові колективи. Також у давньоруському періоді вбачають витоки козацтва прихильники бродницької теорії. На їхню думку, козацтво бере свій початок від бродників – слов’янського населення, яке в часи Київської Русі мешкало у степових районах пониззя Дунаю. Згідно з іншою, т. зв. болохівською теорією, українську козаччину започаткували мешканці Болохівської землі (Поділля), що після татарського завоювання вийшли з-під влади місцевих руських князів й добровільно підпорядкувалися ординцям. Останнім часом набула поширення боярська теорія, відповідно якій кістяк українського козацтва становили нащадки колишніх давньоруських бояр, що не змогли отримати статус шляхтичів395.

Маємо також низку соціальних теорій походження козацтва. Найбільш поширеною з них є т. зв. утікацька теорія, згідно з якою козацтво виникло в результаті загострення соціальної конфронтації, котра змушувала залежне від феодалів-експлуататорів селянство втікати на «неосвоєні» землі. Ще одна соціальна теорія, уходницька, утверджує думку, що Дніпровський Низ був привабливим для риболовецьких та мисливських промислів. У результаті цього тут формувалися промислові ватаги, які й поклали початок козацтву. Існує також сторожова теорія, згідно з якою козацтво виникло із військових сторожових загонів, котрі за часів Великого князівства Литовського, особливо в часи правління князя Вітовта, спеціально створювалися владою на землях пограниччя для оборони від татарських набігів.

Звісно, цей поділ на теорії походження козаччини має дещо умовний характер. Часто дослідники комбінували вказані теорії, поєднуючи їх.

Тепер поглянемо, як питання походження українського козацтва трактувалося представниками провідних напрямків української історіографії. Знаний український історик козаччини, її апологет Дмитро Яворницький (1855—1940) вважав, що «початки козацтва слід шукати не в Європі, а в Азії»396. Він, зокрема, писав: «… спочатку на півдні Росії з’явились татарські козаки, за татарськими – козаки українські або південноруські, часто слов’янської народності. Спочатку українські козаки були не більше, як прикордонною сторожею, що перебувала під головним віданням воєвод і другорядним – старост литовсько-руських прикордонних замків і міст»397. Яворницький також вказував, що слово «козак» тюркського походження і що воно означало «людину неосілу, рухливу, завжди готову до війни, схильну до розбою, грабунку, завоювання». На думку цього дослідника, слово «козак» складається з двох тюркських слів «кай» (легко) і «сак» (в’юк), тобто легков’ючний398.

Дмитро Яворницький

Яворницький все-таки тюркських і слов’янських був схильний розділяти козаків. Останні, на його думку, це сторожа на межі зі степовими районами України, Диким Полем. Поповнювали цю сторожу люди, яким було некомфортно на землях Польського королівства, Великого князівства Литовського, інших держав, де відбувалося посилення феодального гніту, виникали земельні проблеми і т. д.399. Фактично Яворницький на перший план у виникненні козацтва ставив причини соціально-економічного характеру. Подібні думки поділяли й інші представники української народницької історіографії, зокрема Михайло Грушевський.

Останній вважав, що «мусимо вирізнити козаччину, як побутове явище і як певну організовану суспільну верству, правно-суспільний інститут; з другого боку розрізняти козаччину, як явище і її термін, з яким вона спеціалізується і кристалізується»400. На його думку, козаччина як побутове явище виявила себе ще в часи Київської Русі, але як певна суспільна верства з’являється лише на рубежі XVI—XVII ст. Навіть у першій половині XVI ст. воно ще не представляло «з себе ніякої замітної скільки-небудь організованої верстви»401.

У радянській історіографії виникнення козацтва трактувалося в широкому контексті антифеодальної боротьби «народних мас». Мовляв, простолюд, передусім селяни, зазнаючи важкого феодального гніту, втікали зі своїх насиджених місць на «вільні землі», якими в XVI—XVII ст. були степи України. Відповідно, українське козацтво було «демократичним», складалося майже суцільно з простолюду, і, звісно, мало «антифеодальну налаштованість».

Ярослав Дашкевич

До українських дослідників, які спеціально звертали увагу на тюркські пласти в ґенезі козаччини, належав Ярослав Дашкевич (1926—2010). Він говорив про Україну як культурну межу між Сходом і Заходом, через яку проходив «Великий Кордон». Правда, не був той кордон адміністративним, радше, це був «живий» кордон, який перебував у постійному русі протягом п’яти з половиною століть. Межа між руським (українським) й тюркськими етносами була придатною для взаємопроникнення. Кілька століть близького спілкування й контактів українців і татар на суміжних територіях не минули безслідно. Дашкевич відзначав, що чимало звичаїв, які вважаються традиційно українськими, як от – не вітатися й не прощатися через поріг, підкидати на руках шановану людину і т. д. – наші предки запозичили в тюрків. Також, на думку цього дослідника, чимало тюркських елементів ввійшли у військову організацію українського козацтва, побут і т. ін.402.

Щодо нинішньої української історіографії, то вона схильна до «синтетичного підходу», намагаючись комбінувати деякі із вищенаведених теорій. Знана дослідниця історії України ранньомодерного періоду Наталя Яковенко трактує походження козацтва таким чином:

«Принциповим розходженням у спорах істориків було те, чи розцінювати козацтво як органічне явище, що виросло з надр руського життя, чи визнати за факт привнесений, відгомін тюркських інститутів. … у такому протиставленні немає сенсу хоча б тому, що жива історія – це не розграфлена шахівниця, і в житті будь-якого народу навряд чи знайдете явище, яке б виникло саме з себе, не обплутуючись масою подекуди непрямих і важко вловлюваних сторонніх впливів. То ж і в проблемі генези козаччини доцільно вичленовувати баланс свого з чужим, бо саме в такому сплаві зароджувалася козацька стихія, котрій з часом судилося визначити оновлене національне обличчя України-Русі, таке відмінне від старого візантійського лику Русі Київської.

Строго кажучи, тюркське й українське козакування – це речі різної генетичної природи, об’єднані лише наявністю спільного полігону – Поля. Козаків-татар породжував розклад родо-племінних відносин, з яких виламувалися свавільні одиниці. Натомість перші козаки-християни, котрі здаються ніби дзеркальним відбитком своїх татарських колег, були ранніми носіями розвинутого індивідуалізму, протиставленого державі та її контролю. Окрім того, збройно-сторожова і розбійницька функції у слов’янському козакуванні від початків ішли в парі з промислово-господарською діяльністю на степових уходах, а невдовзі – і з піонерським землеробством. Останнє, цілком чуже кочовому тюркському світові, прокладало шлях просуванню осілого способу життя в степи, здійснюючись на власну руку і з власної ініціативи і не тільки не потребуючи підтримки офіційних влад, але навпаки – уникаючи державного нагляду»403.

Далі Яковенко спеціально акцентує увагу на тому, що козаки мали предтеч – «напіввоєнізовану-напівпромислову слов’янську людність XII—XIII ст., згадувану в літописах під назвами бродників і берладників, яка мешкала в пониззях Дунаю і Дністра у найтіснішому сусідстві з половцями, не підпорядковуючись безпосередньо княжій владі»404.

Тобто, якщо виходити з цих міркувань, то українське козацтво в своїй основі явище автохтонне слов’янське. Воно бере початок від бродників-берладників (при бажанні цих предтеч можна замінити нащадками давньоруських бояр, як це, наприклад, маємо в «Історії українського козацтва»405. З точки зору дослідниці, тюркське й українське козацтва – явища соціально різнотипні. Останнє варто навіть розглядати як «прогресивне», адже воно було носієм осілого способу життя в степовій зоні, розвивало промисли й землеробство і поставало як «ранній носій розвинутого індивідуалізму». Так і хочеться провести паралелі з індивідуалізмом ренесансного типу!

Наталя Яковенко

Правда, Яковенко після таких міркувань дає «задній хід». Наводить низку прикладів, які свідчать, що і в побуті, і в культурі, і в сфері військовій українські козаки взяли чимало від татар. Навіть «прізвища доброї чверті українців спираються на тюркську мовну основу». І що канонічним в українців «вважається цілком неслов’янський тип краси, а класика української фольклорної культури – дума – є яскравим породженням азіатської моделі мелосу». Дослідниця для розгляду питання походження козаччини вирішує вдатися до художньо-літературних образів. Пише про «гігантський маятник, де певна критична маса в сусідстві двох етносів – руського і татарського – переміщається то на користь однієї, то на користь другої сторони». Або ось ще один пасаж у такому ж стилі: «Нічиї люди на нічиїй землі – ось головна суть дітей Поля, які взаємно перемішують одяг і тип їжі, збройні навички і спосіб мислення»406.

Правда, Яковенко не є істориком козаччини. Вона переважно вивчає історію шляхти в ранньомодерний період. Однак їй, людині, що добре орієнтується в цьому епосі, але займається дещо іншими питаннями, ніж козацтво, «з боку видніше». Зрештою, не можна сказати, що «професійні» історики української козаччини запропонували щось принципово інше, ніж комбінацію вищезгаданих теорій, як це й робить Яковенко. «Новизна» тут може бути хіба що в структурі цього комбінування, зверненні уваги на тих чи інших моментах.

Проте коли неупереджено розглядаєш відносно недавню та сучасну українську козацьку історіографію, кидається в очі один момент, який, радше, є наслідком культурних впливів, традиційного світосприйняття, аніж наукового аналізу. Наприклад, у згаданих Дашкевича, Яворницького, Яковенко та багатьох інших авторів є розуміння того, що в процесі становлення козаччини важливим чинником був тюркський. Більше того, історичні факти свідчать: саме цей чинник був початковим. І водночас є намагання дистанціюватися від цього чинника, по можливості його проігнорувати, довести, ніби українське козацтво мало автохтонне слов’янське коріння. У Яворницького ця дилема вирішується відносно просто: мовляв козаки-тюрки – це одне, а козаки-слов’яни щось інше; спільне між ними переважно стосується формальних речей. У Яковенко – це вже «драма». З одного боку, бажання довести слов’янськість козацтва. З іншого, розуміння того, що в козацтві занадто багато тюркського. Чи не найлегше вирішувала цю дилему радянська історіографія. Для неї козаки – це українські селяни, які втікали від феодальної експлуатації. До чого тут тюрки?

Таке неприйняття, ігнорування тюркського чинника в козацькому генезисі є зрозуміле. Адже, в силу певних історичних обставин, українці в ранньомодерний та модерний періоди сприймали тюркський світ як чужий і ворожий. Тому їм психологічно важко (навіть сьогодні) поєднати це «чуже» зі своїм «рідним» козацтвом.

Натомість, у зарубіжній історіографії є роботи, які говорять про особливу роль тюрків у становленні українського козацтва. До них належить фундаментальна праця німецького дослідника Гюнтера Штьокля «Виникнення козаччини»407. Формування українського козацтва цей автор розглядає у зв’язку з діяльністю іноетнічних козацьких утворень, зокрема татарських козаків, що знаходилися на московській та литовській службі. Ці козаки, вважає Штьокль, зазнавши «слов’янізації», відіграли помітну роль у становленні російських та українських козацьких спільнот.

Говорячи про козацтво, деякі дослідники звертають увагу, що це своєрідний «суперетнос», який зайняв степові простори від ріки Урал, Прикаспію до Північного Причорномор’я, аж до Дунаю. Відразу кидається в очі те, що ця «пригранична» людність мала чимало тюркських елементів. Ці елементи були домінуючими в справі військовій, яка посідала в житті козаків одне з головних місць. Тюркські елементи стосувалися також побуту, мови й культури. Як правило, християнське козацтво майже в усіх регіонах, де набув поширення цей «суперетнос», мало своїх тюркських мусульманських «відповідників» – мобільні військові формації, які «живилися» приграничною війною. Віктор Брехуненко таким чином характеризував християнських козаків: «Козацтва, виникнувши на неспокійній еластичній межі між осілою цивілізацією й кочовим / напівкочовим світом, між лісом і степом, християнською й мусульманською ойкуменами, були покликані самою своєю природою уособлювати дух Степового Кордону Європи, наповнений конфронтаціями та взаємодіями, фобіями та запозиченнями в найрізноманітніших сферах. Козаки перетворилися на суб’єкт перехресних впливів, які стримували з обох боків цього Кордону і, подібно до своїх аналогів на Балканах (граничарів, ускоків, гайдуків, секеїв), не могли не бути тим оголеним нервом, який чутливо реагував на будь-які зміни тутешньої ситуації»408.

Одежа, зовнішній вигляд козака мали чимало тюркського. Це стосується широких штанів (шароварів), зачіски (оселедця), носіння довгих вусів, високих шапок, які іноді іменувалися татарським словом «кучма», довгополих каптанів та широких поясів. Поширеним серед козаків стає танець гопак. Чимало тюркських елементів було в способі господарювання козаків, у побудові та обладнанні жител, харчуванні.

Отже, українське козацтво з’явилося на межі слов’янського й тюрського світів. Його основною зброєю був не руський меч, а татарська шабля. Широко використовувалися лук і стріли, що теж було характерним для татарських воїнів. Козацьку піхоту із вогнепальною зброєю, вважають дослідники, було скопійовано із турецьких яничарів. До речі, козаки довгий час іменували рушницю «яничаркою» чи «янчаркою». Взагалі козацька військова термінологія була переважно тюркського походження – кіш, курінь (відповідно, кошовий та курінний отамани), булава, сагайдак, осавул, бунчук, джура, ватага, барабан, сурма, табір, майдан тощо.

Подобається нам це чи ні, але головні ознаки козацтва, зокрема українського, є не слов’янського, а, радше, тюркського походження. Тюркські впливи позначилися навіть у мові нинішніх центральноукраїнських земель. І справа не лише в лексиці, де чимало тюркських слів, які з часом почали вважатися «типово українськими». Це також мелодика мови, в якій відчувається м’якість, співучість, своєрідне «лінивство», що саме було притаманне тюркським мовам. Важко все це пояснити зовнішніми впливами, тривалими контактами християнських і тюркських козаків. Переконливіше виглядає те, що християнські, зокрема українські, козаки брали собі за взірець уже існуючі тюркські козацькі ватаги. А можливо, навіть на початку формувалися на базі таких ватаг.

Тим паче, що згадки про тюркських козаків зустрічаються раніше, ніж про козаків християнських. Так, перша згадка про них зафіксована в латино-персько-кипчацькому рукописі «Кодекс куманікус», про який уже йшла мова. Під козаками там розумілось тюркське населення, яке несло сторожову службу. У 1308 р. у Суґдеї (Судаку) теж згадуються козаки. Але їх трактували як розбійників. Говорить про татарських козаків і відомий польський хроніст Ян Длугош (1415—1480), теж вважаючи їх розбійниками і вигнанцями. У другій половині XV ст. про татарських козаків говорять кримські джерела. В одних випадках це – найманці-вартові, в інших – розбійники409.

У ХV ст. козацтво стає відносно поширеним явищем у тюркському світі. Це було пов’язано з дезінтеграцією Золотої Орди. Козаками ставали окремі родові клани чи навіть групи кланів, які поривали із золотоординськими державними структурами й втікали на «нічийні» степові території. Також серед кочівників певного поширення набув звичай посилати юнаків, здатних до військової служби, у степ, аби вони там набували досвіду. Можливо, це була своєрідна ініціація, яка зазнала трансформації. Потім подібний звичай (очевидно, під впливом тюрків) утверджується і в руському (українському) суспільстві. Згаданий звичай знайшов відображення в повісті «Тарас Бульба». Твір починається з того, що головний герой забирає своїх юних синів у степ, на Запорізьку Січ, щоб там вони «пройшли школу», бо Києво-Могилянка, де вони навчалися, – це «непотрібна вченість».

Татарські козаки нерідко опинялися на службі у християнських володарів, зокрема в князів литовських та московських. Відомо, що на початку XVI ст. на українських землях знаходили притулок втікачі з Кримського ханства. Так, у 1507 р. виявили в Черкасах ханського слугу, якого місцеві козаки не хотіли віддавати410. А в грамоті польського короля й великого князя литовського Сигізмунда Августа, виданій у 1561 р., було сказано, що на «службу господарську» взяли 24 татарських козаків. Називаються їхні імена – Ясехожа, Бокайчик, Карача-акчай, Джаниш, Муся, Скиндер, Люльчан і т. д.411. У перспективі такі козаки чи їхні нащадки могли християнізуватися й стати «типовими» українськими козаками. Зберіглося чимало свідчень про перебування козаків-татар на службі у Великому князівстві Литовському, до складу якого входили пограничні українські землі412. Паралельно з цим поширеним явищем стали шлюби між козаками-слов’янами й татарками. Османський султан Сулейман у 1570 р. скаржився, що «в Черкасах, в Києві, в Брацлаві, і в Каневі, і в Переяславі… більше, ніж тисяча наречених і дітей мусульманських перебуває»413. На перший погляд, такі шлюби видаються дивними. Адже іслам не дозволяв жінкам-мусульманкам одружуватися з невірними. Зрештою, і християнам невільно було брати шлюб з мусульманками. Однак не варто на той час переоцінювати рівень ісламізації татарського соціуму. Як і рівень християнізації русинів-українців.

Схоже, татарські козацькі ватаги, які виникли в результаті розкладу Золотої Орди, й заполонили степову зону від Каспію до Причорномор’я, стали взірцем для християнських козацьких спільнот. Останні переймали від своїх татарських «побратимів» і особливості військової справи, і спосіб життя, і навіть культурні цінності.

Правда, не варто вважати, що християнські українські козаки були копією тюркських. Наприклад, тюрки степів віддавали перевагу кінноті. Натомість українське козацьке військо – це переважно піхота. Також українські козаки широко застосовували човни-чайки для пересування. На цих чайках вони не лише плавали по річках, а й «гуляли» по Чорному морю. Такі речі не були притаманні для степових тюрків. Це, радше, «варязький» чи давньоруський спадок. Тому не дивно, що перші українські апологети козаччини (Іов Борецький, Касіян Сакович та інші) проводили паралелі між воїнами Київської Русі й козаками.

З кінця XV ст. зустрічаються згадки про християнських козаків на українських землях. У «Хроніці» Марціна Бєльського говориться, що в 80-х роках XV ст. козаки несли службу в польсько-литовському війську при поході на татар414. У 1492 р. великий литовський князь Олександр Ягеллончик (1461—1506) звинуватив козаків у тому, що вони в пониззі Дніпра захопили й пограбували татарське судно, яке належало кримському хану415. Християнські козаки все голосніше починають заявляти про себе. Так, у грудні 1499 р. кримський хан Менглі Гірей І скаржився московському цареві Івану ІІІ на підданих Великого князівства Литовського, які постійно нападають на околиці Очакова й чинять багато різних бід416.

Можна наводити й інші свідчення про християнських козаків у кінці XV – першій половині XVІ ст. Вони дають підстави твердити, що на теренах України ці козаки «копіювали» козаків татарських. Їхнім «ремеслом» були переважно розбійницькі напади на «ворогів», а також сторожова служба. Вказані речі могли органічно поєднуватися. Адже служба на литовсько-татарському пограниччі сусідувала із наїздами на татар. Так само й татарські козаки, несучи службу на кордоні Кримського ханства, вчиняли наїзди й грабунки християнських поселень.

Одним із головних занять козацтва стала торгівля «живим товаром», яка приносила чималі прибутки. Татарські козаки брали бранців на християнських теренах. Після чого останні поступали на невільничі ринки Османської імперії.

Приблизно те саме, але в зворотному напрямку, чинили козаки християнські. Інша річ, що в нашій історіографії ці факти сором’язливо замовчуються. Щодо козацької работоргівлі Віктор Брехуненко писав наступне: «Донедавна в історіографічній традиції виразно домінувала своєрідна гра в одні ворота, коли проблема ясиря на Степовому Кордоні розглядалася з перспективи лише християнських претендентів на Степ. Основну вагу клали на жертви з-поміж християн, тоді як торгівля полоненими-мусульманами залишалася переважно «за кадром». Про ясир з Туреччини, Криму, Ногаю, Азова та про торгівлю ним християнами якщо й не замовчували, проте особливо й не розводилися, згадували лише побіжно, без наміру концептуалізувати проблему. Перевагу цим підходам забезпечували насамперед українські, російські та польські історики, які за кожної зручної нагоди наголошували лише на втратах від вторгнень татар і турків»417. У принципі, можна зрозуміти українських, а також російських чи навіть польських істориків. Невигідно було їм представляти козаків як торгівців рабами. Таке неблагородне заняття руйнувало позитивний образ козацтва, імідж про їхній «християнський гуманізм», «прогресивність» і т. д.

«З християнського боку, – зазначає цей дослідник, – саме козакам належала перша скрипка у постачанні ясиру на невільничий ринок. На цій ниві в них не існувало конкурентів. На загал, ані інші соціальні групи, ані державні чинники не годилися для цілеспрямованого й методичного полювання за ясирем, як це робили козаки. Навіть в Україні, де місцеві князі й шляхта (українська й польська) охоче вправлялися в «лупах» на Степовому Кордоні, особливо в XVI ст., притік ясиру від некозаків не міг бути значним. Далебі в загонах нападників рідко коли обходилося без козацьких ватаг, а в багатьох випадках козаки взагалі переважали»418.

До середини XVI ст. козацтво в Україні було переважно явищем «побутовим». Говорити про якусь серйозну його організацію проблематично. Найвищою формою такої організації могли бути хіба що козацькі ватаги, які мали тимчасовий характер. Зорганізувавшись для певного наїзду, вони швидко розпадалися, як тільки мета була досягнута. Звісно, серед козаків виділялися провідники, котрі користувалися авторитетом і навколо яких гуртувалися такі ватаги. Були серед них й амбітні люди, які претендували на більш «високе» вождівство й не проти були оволодіти якимсь престолом або отримати високу державну службу, щоб собі і своїм наближеним забезпечити безбідне та відносно стабільне існування.

До амбітних вождів належали Дмитро Вишневецький та Іван Підкова (?—1578). І один, і другий, зокрема, прагнули оволодіти молдавським престолом. Взагалі молдавський престол розглядався козаками як «свій». Не випадково Богдан Хмельницький намагався взяти його під контроль, а в перспективі посадити на нього свого сина Тимоша.

Дмитро Вишневецький

Козаки тривалий час задовольнялися «малим», «розбійницьким спортом» на землях прикордоння, де фактично не було контролю з боку державних структур. На перших порах козацтво приваблювало соціальних нонконформістів, яким було «тісно», некомфортно в рамках державних структур. Маємо їх і з боку татарського, і з боку слов’янського (ширше – християнського). Не обов’язково це були плебеї. Радше, навпаки, вихідці із феодальних середовищ, де цінувалося військове ремесло. Могли то бути збіднілі феодали, котрі шукали для себе «швидкого багатства». Адже вдала війна могла умить збагатити людину. Були серед козаків також люди, які мали проблеми з законом, через що втікали на «неосвоєні» землі. Ймовірно, до таких належав відомий козацький ватажок Петро Конашевич-Сагайдачний, за часів якого українське козацтво остаточно перетворилося у організовану силу.

Схоже, на перших порах і татарські, і християнські козаки легко знаходили спільну мову. За великим рахунком, це були люди «без роду й племені», для яких мало важили традиції їхніх предків, у тому числі й традиції релігійні. Показово, що в українському козацькому фольклорі хай і рідко, але зустрічаються зразки релігійного нігілізму. Чи випадково це? Як і те, що деякі автори XVI ст. не могли чогось певного сказати про релігійні погляди козаків з України, а то й писали, що вони мусульмани419.

Та все ж серед козаків відбулося розділення за конфесійним принципом. Хоча знову ж таки не варто перебільшувати його значення. Навіть після того, як відбулося таке розмежування, між мусульманськими й християнськими козаками зберігалися різноманітні контакти, переходи із одного конфесійного середовища в інше.

Розділення за конфесійним принципом обумовлювалося специфікою козацької служби на прикордонні. Звісно, козаки не особливо переймалися, кого грабувати і кого брати в ясир. Але державна служба на пограниччі (а тут доводилося служити або християнським, або мусульманським господарям) змушувала їх робити конфесійний вибір. Зрештою, пограбування «чужого», взяття його в полон для продажу в рабство сприймалося позитивно. Відповідна конфесія забезпечувала козакам сатисфакцію їхнього розбійницького ремесла. Пограбувати гяура для мусульманина було такою ж «благородною» справою, як і пограбування «бусурмана» християнином. Зазначена сатисфакція в кінцевому результаті працювала на розділення козацького середовища за конфесійним принципом. На початку XVII ст. українських козаків навіть починають трактувати як захисників християнства від ісламського світу.

Важливим етапом у розділенні козаків стала діяльність козацького ватажка, часто іменованого гетьманом, Петра Конашевича-Сагайдачного. Саме він надав українському козацтву антимусульманського спрямування, здійснивши вдалий морський похід на Кафу, а потім взявши участь у Хотинській битві 1621 р. на боці Речі Посполитої. Не даремно він, за свідченням деяких авторів, став популярною фігурою в українському фольклорі. Останній, до речі, в ранньомодерний період набув відверто антимусульманського характеру.

Активний процес розділення козаків України на християнську й мусульманську частини припав на кінець XVI – початок XVII ст. Важливим кроком у цьому процесі стала організація реєстрового козацтва, яке знаходилося на службі Речі Посполитої. Тим самим козацтво отримало офіційний статус у християнській державі як її інституція.

Правда, це не значить, що після розділення козацтва України на християнську й мусульманську частини не відбувалося міграцій мусульман у християнське середовище й навпаки. Як уже говорилося, запорозькі козаки й кримські татари активно співпрацювали в 1624—1629 рр., а також у 1635—1637 рр. Це, зокрема, вилилось у тривале перебування великих татарських загонів на Запоріжжі. Частина з них могла тут осісти420. Львівський літопис під 1637 р. зафіксував таку подію: дванадцять (!) тисяч татар перейшли під руку «короля польського» і їм вказано було поселитися «за Дніпром між козаками»421. Звісно, ці татари з часом зазнали й християнізації, й українізації. У деяких районах Наддніпрянщини зустрічаються мешканці, які антропологічно нагадують тюрків. Наприклад, такими є мешканці села Іракліїв Чорнобаївського району Черкаської області. Серед місцевої людності поширені прізвища тюркського походження: Ханделій (вдатний хан), Хандюк (ханський слуга), Кучук (малий), Каракаш (чорнобривий) тощо422. Зрештою, подібних прикладів можна навести чимало. В Україні можна знайти багато місць, де були татарські поселення. А, відповідно, в цих місцях зустрічаються люди з відповідними «тюркськими прізвищами».

У першій половині XVII ст. серед українських козацьких ватажків зустрічаємо чимало осіб з прізвищами тюркського походження – Василь Турченин, Павло Бут, Антон Бут, Левко Бут, Степан Булгак, Микола Болбас, Филон Джаджалій, Матвій Ширяй, Дмитро, Іван та Яків Барабаші, Ганжа та ін. Пізніше маємо знатні козацькі старшинські роди тюркського походження. Наприклад, такими були Кочубеї.

Все це й дає підстави говорити про значний тюркський чинник у формуванні українського козацтва. Останнє можна розглядати як своєрідний синтез переважно слов’янських і тюркських елементів. І хоча слов’яни тут взяли гору над тюрками, це не означає, що тюркське безслідно зникло. Воно впливало на різні сторони життя українського козацтва, певним чином визначало його обличчя. І саме тюркські елементи надали українцям своєрідного східного «шарму», який відрізняє нас від «традиційних» слов’янських народів.

Байда-Вишневецький: між слов’янським і тюркським світами

Вважається, що початки організації українського козацтва пов’язані з особою князя Дмитра Вишневецького (1516?—1563), якого часто ототожнюють з героєм народної «Пісні про Байду». Відповідно, в літературі він переважно фігурує під іменем Байди-Вишневецького. Більше того, в різного роду виданнях (наукових, науково-популярних, художніх) цей діяч часто постає як засновник Запорізької Січі. Хоча в цих твердженнях маємо більше міфології, аніж відображення реального стану речей.

Про Дмитра Вишневецького відомо наступне. Був він старшим із чотирьох синів князя Івана Вишневецького від його першої дружини Анастасії Семенівни. Походження князівського роду Вишневецьких423 достатньо заплутане. Згідно версії одних авторів, ця династія походили від давньоруських князів424. Зараз ця версія є домінуючою. Інші схильні вважати, ніби Вишневецькі є однією з гілок литовського князівського роду Гедиміновичів425. Проте якщо навіть вони були литовського походження, то, проживаючи тривалий час на теренах Русі-України, встигли «русифікуватися»: родичалися з представниками місцевої аристократії, стали православними, дотримувалися місцевих традицій.

Перша згадка про Дмитра Вишневецького зустрічається в 1545 р. в описі-ревізії Крем’янецького замку. Він разом із неповнолітніми братами підтримував оборонні споруди цієї твердині силами своїх підданих із сіл Підгайці, Кушлин, Окнини, Тараж, Комарин, Крутнів та Лопушне426. Не можна сказати, що ці маєтності були значними і відповідали амбіціям Дмитра.

Вишневецькі не належали до заможних князівських родів. Їхні землі постійно дрібнилися поміж спадкоємцями. Тому представники роду в пошуках добрих статків не проти були спробувати «рицарського хліба». До таких належав Дмитро Вишневецький.

У молодому віці Вишневецький опиняється на пограниччі, де існували великі ризики для життя, але де легко можна було збагатитися. З одного боку, Королівство Польське й Велике князівство Литовське; з іншого, Туреччина й Кримське ханство. Формально і одні, і другі дотримувалися миру. Насправді, йшла постійна погранична партизанська війна. На руських (українських) прикордонних теренах з’явилися замки, які мали би стати заборолом від кочівників. На пограниччі Великого князівства Литовського такими були фортеці в Каневі, Черкасах, Вінниці й Брацлаві. Відповідно, на пограниччі королівства Польського – у Хмільнику, Барі та Кам’янці-Подільському.

В умовах прикордонної війни сторожа цих замків не лише стримувала грабіжницькі наїзди татарських ватаг, а й сама влаштовувала походи на татарські й турецькі володіння – Кілію, Аккерман, Очаків, навіть на Крим, захоплюючи переважно табуни худоби й бранців. Як правило, ці походи здійснювалися під керівництвом прикордонних урядників. При цьому останні широко залучали козаків. Деякі старости, що контролювали прикордонні замки, стали відомими завдяки цим походам, а з часом навіть почали сприйматися як козацькі гетьмани. Такими, наприклад, були канівський та черкаський староста Остафій Дашкович (1455— 1535), староста хмільницький Предслав Лянцкоронський (1489?—1531) і особливо староста барський Бернард Претвич (бл. 1500—1562). Під керівництвом останнього почав свою прикордонну службу Дмитро Вишневецький. При цьому він уславився як один з найбільш завзятих нападників на турецькі володіння в Північному Причорномор’ї427.

Схоже, Дмитра Вишневецького не задовольняла роль підпорядкованого. Він прагнув стати самостійним ватажком. У 1553 р. починає збирати в пониззі Дніпра, на острові Мала Хортиця, свою козацьку ватагу. У нього був уже бойовий досвід, певні матеріальні статки й князівська харизма (що теж чимало значило). Українські автори намагаються представити цей чин князя як намагання дати відсіч татарській агресії. Чесно кажучи, це виглядає не дуже переконливо.

Більш правдоподібним є те, що Вишневецький створював своє військо, аби потім стати на службу до якогось щедрого можновладця. Коли виходити з такого, чисто прагматичного розуміння, нічого дивного немає, що князь влітку 1553 р. покинув Малу Хортицю й подався зі своїми козаками до Османської імперії (чи то в Константинополь-Стамбул, чи в Аккерман). Цей епізод у біографії Вишневецького не можуть пояснити українські історики. Адже він не відповідає ідеї, згідно з якою князь-войовник був борцем проти татар і турків.

Правда, невдовзі Вишневецький покидає Туреччину і приїздить до Польщі. На початку 1554 р. опиняється в Кракові. Тут його «лобістом» стає Миколай Сенявський – давній товариш Дмитра, з яким він воював проти татар і турків на прикордонні. Король Сигізмунд Август (1520—1572) пробачає Вишневецькому турецький вояж і призначає його «стражником на Хортиці». Князь будує на острові Мала Хортиця замок428. Оточене природними заборолами (водами Дніпра, плавнями), це місце було малоприступним для ворогів. З іншого боку, вказана фортеця, знаходячись неподалік татарських і турецьких володінь, могла стати непоганою базою для наїздів на ці землі.

На думку українських істориків народницького й націоналістичного спрямування, замок, побудований Вишневецьким на Малій Хортиці, і є початком Запорозької Січі. Щодо представників української радянської історіографії, то вони, як правило, дотримувалися іншої думки. Наприклад, один із провідних радянських істориків козаччини Володимир Голобуцький вважав, що фортеця, побудована Вишневецьким, призначалася для наступу… на запорізьких козаків429. Також подібні погляди знайшли відображення в радянських енциклопедичних виданнях. Не можна сказати, що така точка зору є безпідставною. Ще Дмитро Яворницький звернув увагу на лист короля Сигізмунда Августа до Дмитра Вишневецького, який відносять до 1557 р. У ньому читаємо наступне: «А що стосується збудованого тобою замку і виявленої нам послуги, то така послуга приємна нам, бо ти влаштував замок для нас, господаря, у потрібному місці, і саме такий замок міг би стримати лихих людей, шкідників і забезпечити панства наші. Та щоб зміцнити той замок людьми й бойовими засобами, як ти писав нам про це, то без особистого твого приїзду до нас ми тепер не маємо ґрунтовних підстав виконати це, хоч виводити тебе з замку на цей час також не годиться з огляду на звістку від тебе і з інших країн про намір великого московського князя здобути замки при ріці Дніпрі саме в тому місці, де й ти хотів збудувати городи, на нашій землі, а також заради зачіпок, на які могли б зважитися за твоєї відсутності козаки, наражаючи на небезпеку краї нашої держави. Виводити тебе з замку не годилося б іще й задля того, що ти, залишаючись у ньому, міг велику користь принести, не допускаючи козаків робити зачіпки чабанам і шкоди улусам турецького царя, з огляду на багато причин, на угоду і присягу нашу з турецьким цісарем і вічний мир з перекопським царем»430.

Однак варто відзначити, що далеко не всі українські радянські історики дотримувалися такої точки зору на особу Вишневецького як на ворога козаків. Зрештою, сам Голобуцький в пізніших роботах, виданих за часів незалежності, демонстрував позитивне ставлення до Дмитра Вишневецького.

Хто правий у цій дискусії? Очевидно, не варто вважати фортецю на Малій Хортиці «типовою» Запорізькою Січчю. Адже створювалася ця твердиня з санкції влади за подобою інших приграничних замків. І передбачалося, що влада контролюватиме її. Але було одне «але». Будувалася ця фортеця переважно козаками, які тут концентрувалися. Тобто могла слугувати зразком для творення «справжніх» Січей.

Твердиня на Малій Хортиці довго не проіснувала. Влітку 1556 р. Вишневецький здійснив разом зі своїми козаками крупний наїзд на татарські й турецькі землі при підтримці московського військового загону. Спочатку пограбували околиці фортеці Ісламкерман на Таванській переправі (неподалік сучасної Каховки), а потім був узятий Очаків. Восени цього ж року князь уже сам, без московітів, двічі ходив на Ісламкерман. Під час другого походу захопив і спалив укріплення, а гармати з цієї фортеці, що належала кримському хану, були перевезені на Малу Хортицю431.

Звісно, така бурхлива діяльність Вишневецького на пограниччі не могла не викликати відповідної реакції з боку кримських й турецьких влад. Спочатку ситуацію намагалися врегулювати на дипломатичному рівні. Королю Сигізмунду Августу було вказано, що дії Вишневецького є порушенням миру. Король же, в свою чергу, виправдовувався перед кримським ханом Девлет Гіреєм, заявляючи, що літні наїзди 1556 р. – справа московських козаків, до якої Вишневецький не мав стосунку. Навіть було намагання переконати володаря Криму, що фортеця на Малій Хортиці буде корисною для ханства як забороло проти московської експансії. І не випадково саме Вишневецькому доручено тримати сторожу на Дніпрі, адже він мав добрі особисті стосунки з султаном та ханом. Але після осінніх виправ князя на турецькі й татарські землі ці аргументи виглядали непереконливо. Кримський хан Девлет Гірей навіть намагався домовитися з Вишневецьким, запрошував його до себе на службу. Та запрошення це прийняте не було. До речі, таке запрошення дає підстави твердити, що хан міг брати до себе на службу християнських козаків. І така практика мала поширення.

Після відмови Вишневецького хан поставив перед собою завдання знищити «гніздо неспокою» в Пониззі Дніпра. У січні 1557 р. він, скориставшись тим, що річкові води замерзли, з великими силами підійшов до фортеці на Малій Хортиці і взяв її в облогу, яка тривала 24 дні. Твердиню не вдалося взяти. Вишневецький сповістив Сигізмунда Августа про свою перемогу. При цьому він запевняв короля, що татари не нападатимуть на українські землі, доки стоятиме його фортеця. Князь також просив, аби йому допомогли посилити її людьми та зброєю. Натомість, від Сигізмунда Августа він отримав лише обіцянки й похвалу. А також рекомендації не загострювати стосунки з татарами.

Наприкінці літа до Малої Хортиці знову прийшли війська кримського хана, підсилені загонами яничар та молдаван. Вишневецький, не отримавши допомоги, виявився покинутим напризволяще. Твердиню було взято у повну блокаду. Після тривалої облоги князь покинув її, оскільки закінчилися харчові припаси. Його козаки невеликими групами пробиралися крізь турецькі й татарські заслони до Черкаського замку. Фортеця на Малій Хортиці була зруйнована432.

У такій ситуації Вишневецький вирішує шукати для себе нового могутнього покровителя. Погляд його звертається до московського царя Івана Грозного. Пізньої осені, у листопаді 1557 р. він зі своїми людьми переходить на землі Московії433.

Цей вчинок теж «дивує» деяких наших істориків. Хоча якщо розібратися, дивного нічого немає. Вишневецький розумів, що його напади на татарські й турецькі землі не будуть підтримані з боку можновладців Великого князівства Литовського й королівства Польського. А сидіти в приграничному замку, не маючи змоги «погуляти» на ворожих теренах, йому не хотілося. Можливо, князь навіть відчував себе зрадженим. У такій ситуації йому «руку подали» московіти. То чому цим було не скористатися? Тим більше, що в його літньому поході 1556 р. на татарські й турецькі землі брав участь загін московітів.

Московія хоча й визнавала формально зверхність над собою кримського хана як найстаршого Чінгізіда і навіть сплачувала йому «упоминки», однак вела з ханством постійні війни, що мали переважно прикордонний характер. Вишневецький, який мав чималий досвід боротьби з татарами, міг би московітам якраз придатися. З іншого боку, московіти потрібні були князю як покровителі. Зрештою, він отримав пропозицію, від якої важко було відмовитись. Йому надавалися у володіння, «у вотчину», місто Бєлєв та кілька сіл у Підмосков’ї. Також князь отримав 10 тисяч рублів – велику на той час грошову суму.

Як московський воєвода Вишневецький здійснив кілька походів на татар. Найбільш відомим був його похід на турецьку фортецю Азов. У 1559 р. князь Вишневецький тричі зі своїм військом ходив на це місто, що дуже занепокоїло турецьку владу. Був здійснений дипломатичний тиск на Московію. Коли наступного, 1560 р., Вишневецький зі своїм військом пішов на Азов, московська влада на позір відмежувалася від цього, а дії князя подавала як його приватну ініціативу. Схоже, вона навіть поінформувала турків і татар про плани Вишневецького. Водночас турки вдалися до безпрецедентних дій, аби захистити Азов та кримське узбережжя від нападу. Весною 1560 р. до цього міста було відправлено сім військових кораблів. Планувалося також провести мобілізацію, створити із мобілізованих спеціальну армію, підсиливши її загонами яничар, а також воїнами з Кримського ханства, Молдови та Волощини. Це був чи не єдиний випадок в історії Османської імперії, коли такі масштабні приготування проводилися, аби дати відсіч не якійсь ворожій державі, а окремій особі та її війську434. Не дивно, що турецька влада розглядала Вишневецького як одного з найбільших своїх ворогів.

Князеві не вдалося взяти Азов і здійснити рейд на Крим. Сили, які протистояли йому, виявилися набагато більшими, ніж його власні. Та й реальної підтримки з боку московітів не було. Доводилося розраховувати на своїх воїнів, а також підтримку місцевих козаків, що знаходилися на Дону, та черкесів.

Ймовірно, під час приазовської кампанії Вишневецький знову відчув себе зрадженим – на цей раз з боку московітів. Восени 1560 р. він починає переговори з польським королем Сигізмундом Августом про своє повернення на землі України. Влітку 1561 р. покидає Московію і знову опиняється на Подніпров’ї.

Цікаво відзначити, що саме в 1560 р., під час військових виправ Вишневецького на Приазов’ї, було засновано фортецю Черкаськ (нині Старочеркаськ, який був столицею Війська Донського). Тому Дмитра Вишневецького є не менше підстав вважати засновником донського козацтва, аніж козацтва запорізького.

Вважається, ніби Вишневецький зупинився на Монастирському острові (зараз цей острів перебуває в межах міста Дніпро). Вказане місце знаходилося не на дніпровському Пониззі, за порогами, як Мала Хортиця, а перед порогами. За посередництвом свого двоюрідного брата Михайла Вишневецького (1529—1584), на той час старости черкаського, князь домігся від Сигізмунда Августа для себе та своїх козаків ґлейтових листів – письмових гарантій безпечного перебування на українських землях435. Є згадки, що, знаходячись у Подніпров’ї, Вишневецький організував виправу до околиць Очакова. Будівництво фортеці на острові Монастирському так і не було завершене. Схоже, цей терен не надавався для «ідеальної» бази, звідки можна було робити наїзди на турків і татар, як це було з фортецею на Малій Хортиці. А можливо, у Вишневецького з’явилися нові пріоритети.

Князь налагоджує стосунки з Ольбрахтом Лаським (1536—1605). Це був добре знаний у Польщі та й загалом у Європі авантюрист. Таких людей породжувала тогочасна бурхлива епоха, котра часто іменується ренесансною. Один з найвидатніших польських ренесансних поетів Ян Кохановський (1530—1584) навіть оспівував Ласького. Два блискучі авантюристи, Ласький та Вишневецький, зустрілися і знайшли спільну мову. Ласький, зокрема, хотів контролювати молдавський престол. Не без його допомоги молдавським господарем став Якоб Гераклід Деспот (до речі, адепт ренесансної культури). Останній намагався поширити цю культуру в своїй державі, що викликало негативну реакцію з боку консервативно налаштованих молдавських бояр. Проти Деспота була організована змова. У такій ситуації при певних домовленостях із Лаським молдавським престолом вирішив заволодіти Вишневецький, розраховуючи на підтримку бояр. Та його «обіграв» інший претендент на трон молдавського господаря – Штефан Томша (?—1564). Існує версія, що останній заманив Вишневецького з невеликим козацьким військом на терени Молдови, під Сучаву, а там розгромив його. Хоча, направду, обставини поразки князя не зовсім ясні. Можна лише стверджувати, що десь наприкінці серпня 1563 р. він був розгромлений під селом Верчикани (неподалік Сучави). Сам Вишневецький потрапив у полон. Томша, аби заручитися підтримкою турецького султана, вирішив послати йому знаменитого полоняника436. Справді, для тодішнього повелителя Османської імперії, султана Сулеймана І, це був чудовий подарунок. Адже до його рук потрапив один із найбільших ворогів Оттоманської Порти.

Генуезький дипломат Грілло в своєму донесенні зі Стамбула писав, що Вишневецького привезли до цього міста 22 жовтня 1563 р. Очевидно, незадовго після цього його стратили. Так, французький дипломат Петремоль писав 19 листопада цього року зі Стамбула, що князя було страчено з «бароном Пісоницьким» (П’ясецьким?). Судячи з донесень західних дипломатів, смерть Вишневецького була мученицькою. Його повісили за ребро на гак фортечного муру в Галаті – одного зі стамбульських кварталів. Князь страждав три дні, зазнаючи інших тортур – йому відрубали руку й ногу. При цьому він проклинав магометанську віру. Не витримавши цих проклять, турки вбили мужнього воїна стрілою437.

Не будемо гадати, наскільки ці розповіді були відображенням реальності, а наскільки доповнювалися вигадками. Західним дипломатам ішлося про те, аби представити мученицьку смерть Вишневецького як «оптимістичну трагедію» – перемогу християнського духу над мусульманством. Адже в той час Європа, яка належала до християнського світу, зазнала значних поразок від Османської імперії. Кончина Вишневецького, який в останні роки свого життя успішно воював проти татар і турків, подавалася як героїчна смерть християнського воїна, моральна звитяга християн над мусульманами.

Легенди про Вишневецького з часом доповнювалися новими деталями. Наприклад, з’явилася розповідь про те, ніби героїчному князю напередодні смерті турки пропонували прийняти іслам, обіцяючи не тільки життя та свободу, а й багатство.

З’явилася легенда, що турки, бажаючи перейняти мужність та відвагу цього християнського воїна Вишневецького, вийняли з грудей його серце та з’їли. Вважається, що Дмитро Вишневецький став прототипом народної «Пісні про Байду». Правда, в автентичних історичних джерелах під іменем Байди він не фігурує. З’явилися також авторські поетичні твори, де оспівувався цей герой.

Загалом, про Дмитра Вишневецького можна сказати, що це був такий собі «герой пограниччя», який шукав «рицарського хліба» і не гребував служити різним господарям. Зображувати його «ідейним» борцем проти татарської загрози, як це робили й роблять деякі автори, немає підстав. Щодо організації ним замку в Малій Хортиці, то це був лише один із епізодів у його бурхливій діяльності. Вишневецький подав ідею створення козацької фортеці у Пониззях Дніпра, яка з часом реалізувалася в організації Запорізької Січі. Але з таким самим успіхом (якщо не більшим!) можна вважати цього князя засновником донського козацтва. Зрештою, він започаткував походи українських козаків на Молдавію і боротьбу їх за молдавський престол. У цьому Вишневецького наслідували Іван Підкова й Тиміш Хмельницький (1632—1653).

Безперечно, Дмитро Вишневецький був непересічною особистістю. Міг стати гарним прототипом для авантюрно-історичного роману.

Відразу після трагічної смерті Дмитра Вишневецького почалася його міфологізація. Вже у 1560-х рр. князь став героєм жалібної пісні, внесеної в рукопис Матвія Пійонтки – професора Краківського університету. Розповіді про Вишневецького поширюються в Чехії та інших слов’янських країнах438. Він стає загальнослов’янським героєм – символом боротьби з мусульманським світом.

Як борець проти татар і турків Дмитро Вишневецький постає в польськомовній поемі невідомого автора «Epicedion, себто Вірш жалобний про благородного й вічного пам’яті гідного князя Михайла Вишневецького, каштеляна київського, черкаського, канівського, любецького старости…». Цей твір був написаний відразу після смерті згаданого можновладця, який помер у 1584 р. Михайло, як уже згадувалося, був двоюрідним братом князя Дмитра Вишневецького і надавав йому допомогу, коли той повернувся з московської служби. Написана ця поема була на Кременеччині, в селі Нові Білки, власне, володіннях Вишневецьких, а опублікували її невеликим накладом у 1585 р. в Кракові.

Це типовий плач-поминання по високопоставленому й могутньому достойнику. Такі речі мали поширення в тогочасній польській літературі. Проте за змістом твір, радше, був українським, а не польським. І справа не лише в тому, що головним героєм поеми є український князь. Тут говориться про відсіч турецьким і татарським нападникам, які пустошили українські землі. Князем-войовником, який захищає Україну, постає герой твору:

«Україна над Дніпром стала сиротою, Вже заступника свого згадує з журбою. Прогнівили Бога ми, що отак карає, Ліпшого провідника з війська забирає. Він надійним був щитом цілій Україні, Пам’ятає силу ту бусурман донині. Князь що турків, що татар, хижих, навіжених Од кордонів одганяв, як собак скажених»439 .

Поряд із Михайлом виділяються й інші князі Вишневецькі – а серед них особлива увага звертається на Дмитра. Про нього сказано, що він бився з бусурманами як звитяжець. Мовляв, його знав і турчин, і цар московський, але зрадили на Волощині:

«І Дмитро, великий князь, рицар всемогутній, Муж достойний, доблесний, праведний і мужній Під горами Пивськими разом з нашим князем Він супроти бусурман бився, як звитяжець… Не лякав сміливого хижий бусурманин — Ні злий турок у чалмі, ні лихий татарин. Шаблею чалму знімав разом з головою І не раз проти татар він ставав до бою. Це його на Хортиці добував цар кримський. За той штурм татарин злий добре поплатився. З втратами великими хижі відступили, Яничарів і татар безліч загубили. Знав про нього і турчин, знав і цар московський, Потім зрадили його на землі волоській»440.

Як бачимо, в поемі «Epicedion…» акцент робиться на боротьбі Дмитра Вишневецького з татарами й турками. Звертається увага на те, що він разом із князем Михайлом бився проти бусурман, обороняв від них замок на острові Хортиця. І буквально однією фразою говориться про службу московському цареві і те, що князя зрадили на Волощині, точніше в Молдавії. Про козаків у поемі згадок немає. Відповідно, князь не позиціонується як козак. Постає, радше, як типовий воїн-герой прикордоння, що обороняє свою землю. Немає в поемі згадок і про його трагічну смерть. Очевидно, цей факт не сприймався як знакова подія в житті князя. Принаймні на це не акцентували увагу в родині Вишневецьких. Для останніх Дмитро був одним із героїчних представників цього князівського роду, які заслуговують на увагу й повагу.

І все ж саме факт трагічної смерті Дмитра Вишневецького став найбільш благодатним матеріалом для міфологізації. Це можна зрозуміти. Такі речі викликають чи не найсильніші емоції і довго зберігаються в пам’яті. До того ж мученицька смерть князя від рук ворогів християнської віри, мусульман, певним чином «сакралізувала» цю подію. Свідомо чи несвідомо у цьому випадку напрошувалися деякі паралелі зі страстями та смертю Ісуса Христа – як Ісус зазнає перед смертю страждань і помирає, будучи повішеним на хресті, так і Дмитро Вишневецький, пройшовши через важкі страждання, загинув, будучи підвішеним на гак; Ісус на третій день після кончини воскресає, а князь три дні висить на гаку, проклинаючи ворогів християнства.

Можливо, трагічна смерть Дмитра Вишневецького інспірувала появу народної «Пісні про Байду». Уже говорилося, що в документах князь під таким іменем не фігурує. Виникали навіть сумніви, чи саме він є прототипом героя цієї пісні. Велися також дискусії, що означає це ім’я – Байда. Пропонувалися різні варіанти. Але, певно, однією із найбільш вірогідних версій є така: Байда – це чоловік, що «б’є байди», байдикує, власне, нічим особливо не переймається. Саме таким і постає герой згаданої пісні. Тут мимоволі напрошується паралель із відомою «Думою про козака Голоту». Герой останньої теж особливо нічим не переймається, поки його не зачепив татарин.

«Пісня про Байду» існувала в різних версіях. Наведемо одну з найпоширеніших:

«В Царгороді на риночку Ой п’є Байда горілочку; Ой п’є Байда – та не день не два, Не одну нічку та й не годиночку. Цар турецький к нему присилає, Байду к собі підмовляє: «Ой ти, Байдо та славнесенький, Будь мені лицар та вірнесенький! Візьми в мене царівночку, Будеш паном на всю Вкраїночку!» «Твоя, царю, віра проклятая, Твоя царівна поганая!» Ой крикнув цар на свої гайдуки: Візьміть Байду добре в руки, Візьміть його, повісіте, На гак ребром зачепіте! Ой висить Байда та й кидається, Та й на свого джуру поглядає: «Ой джуро ж мій молодесенький, Подай мені лучок та тугесенький: Ой бачу я три голубочки — Хочу я убити для його дочки! Ой як стрілив – царя вцілив, А царицю – в потилицю, Його доньку – в головоньку»441.

Насправді, пісенний образ Байди погано співвідноситься з реальним образом Дмитра Вишневецького. Перед нами постає такий собі безтурботний козак-гультіпака, який «не одну нічку та й не годиночку» п’є собі на ринку в Царгороді горілку. Нічого про його боротьбу з бусурманами не говориться. Правда, є варіанти пісні, де Байда воює з турками й татарами.

Чомусь цього гультіпаку уподобав «цар турецький». І це виглядає дивно. Для мусульманина безпробудне пиття горілки аж ніяк не є доблестю чи чеснотою. Але в народних піснях часто зустрічаємо «нелогічні» речі. «Цар турецький» пропонує Байді одружитися з його дочкою та стати «паном на всю Вкраїночку». Здавалось, пропозиція, від якої не варто відмовлятися. Проте Байда (це знову виглядає «нелогічно») таку пропозицію не приймає. І основним аргументом у цій відмові є віра царя. Вона, виявляється, «проклята», а, відповідно, царівна, яку Байді пропонували в жінки, «поганая». Ця відмова ображає царя і він наказує стратити бравого героя, повісивши його на гаку. Але «нелогічне» й фантастичне на цьому не припиняється. Будучи підвішеним, Байда примудряється отримати від джури лука і з нього застрілити царя та його доньку. У деяких варіантах пісні Байда вбиває ще й царицю. Схоже, оповідь про те, ніби герой згаданого твору застрілив із лука царя та його родину, є «перевертанням» того факту, що Дмитра Вишневецького на третій день висіння на гаку турки розстріляли з луків, оскільки той проклинав мусульманську віру.

«Пісня про Байду» – це не оповідь про реальні події, а казка, як і багато інших подібних фольклорних творів. Основні «ідеї», які озвучені в цій пісні, зводяться до наступного: бравий козак-українець стоїть вище «царя турецького», він навіть під загрозою смерті не прийме мусульманську віру, також, перебуваючи в безнадійному стані, здатний помститися ворогам.

Загалом образ Байди важко назвати князівським. Князівське можна вбачати хіба в тому, що з героєм хоче породичатися сам «цар турецький». За логікою речей, цар мав би таке робити із рівним собі, людиною з аристократичного середовища.

Важко сказати, коли і як з’явилася «Пісня про Байду». Можливо, почала вона творитися тоді, коли пам’ять про реального Дмитра Вишневецького відійшла в минуле, зате існували легенди про його незвичну смерть, які видозмінювалися й обростали новими фантастичними деталями. Сумнівно, що пісня виникла відразу після смерті Дмитра Вишневецького, у кінці XVI ст. Принаймні наведений уривок із поеми «Epicedion…» показує, що в той час зберігався достатньо реалістичний образ князя Дмитра Вишневецького.

Існує близько сорока варіантів «Пісні про Байду». Володимир Антонович (1834—1908) та Михайло Драгоманов (1841—1895), які спеціально досліджували цей твір, вказували, що в одних варіантах пісні герой зветься Дмитром, в іншому – паном Корецьким. Справді, на початку ХVІ ст. існував князь Самуїл Корецький, доля якого була схожою з долею Дмитра Вишневецького. На думку цих дослідників, було два варіанти пісень: один про Вишневецького, інший – про Корецького, які потім злилися в одну пісню442.

Але не лише в історичних студіях отримав Байда-Вишневецький «право на життя». Він стає персонажем художньо-літературних творів. Можна зустріти різні варіації його образу в залежності від симпатій та ідеологічної зорієнтованості авторів.

Польський автор Люціян Сємянський, використавши «Пісню про Байду», створив поему «Князь Дмитро Вишневецький» (1880). У цьому творі у в’язниці в Царгороді разом з джурою карається герой твору. Його вмовляє турецький султан, щоб він прийняв мусульманську віру. Князь відмовляється і його чіпляють у Галаті на гак. Будучи на гаку, він з лука вбиває султана, його дружину й дочку. Після цього турки пускають в нього сто стріл, вбивають і з’їдають серце героя. Правда, в цій поемі Вишневецький із українця перетворюється на поляка.

Поетичні твори Дмитру Вишневецькому присвятили українські поети Яків Щоголів (1824—1898) та Григорій Чупринка (1879—1921), які використали «Пісню про Байду». Твори цих авторів були відповідно опубліковані в 1883 і 1926 рр. Приблизно те саме можемо сказати й про образ Вишневецького в оповіданні «Пан Сенюта» (1918) українського історика та письменника Ореста Левицького (1848—1922). За радянських часів була спроба переосмислити образ Байди-Вишневецького, представити його «класовим ворогом» українців. Це бачимо в повісті Сави Божка «Над колискою Запоріжжя» (1925)443.

У 1979 р. у радянській Україні побачив світ історико-пригодницький роман Петра Угляренка (1922—1997) «Із дерева жалю»444, де одним із героїв був Дмитро Вишневецький. Події, описані в творі, відбувалися в Україні, Росії, Англії, Туреччині, Молдавії, Криму й Казані. Як вимагалося в той час від радянських авторів, головний акцент у творі робився на «представниках з народу». Також тут ішла мова про дружбу між українцями й росіянами. Автор дозволяв собі фантазії, не особливо зважаючи на історичні факти.

Любомир Винар (1932—2017), розглядаючи художні твори про Байду-Вишневецького, відзначав наступне: «Треба з жалем згадати, що українські письменники дотепер не спромоглися на визначніший прозовий чи поетичний твір, що зафіксував би в чітких мистецьких образах цікаве життя Дмитра Вишневецького-Байди, однієї із найвизначніших українських постатей XVI століття»445. Певно, можна погодитися з таким висновком. Справді, ні в українській, ні в інших літературах немає «широкоформатного» художнього твору власне про Дмитра Вишневецького.

Однак цьому князю-козаку «поталанило» в образотворчому, монументальному та пісенному мистецтві. Так, до нас дійшов портрет невідомого автора з картинної галереї Вишневецького замку, який вважається зображенням Дмитра Вишневецького (зараз знаходиться в Національному художньому музеї України). На цьому полотні є напис, який «свідчить», що там зображена саме ця особа. На портреті бачимо чоловіка з козацьким оселедцем, який тримає в руках лук зі стрілою. Багато в цьому портреті є тюркського. Важко сказати, наскільки точно картина передає вигляд князя. Дослідники переважно дотримуються думки, що це уявний портрет, який дійшов до нас з кінця XVIII – чи навіть з початку XIX ст. Але ця картина породила велику іконографію. Практично ні одне ілюстроване видання про козацтво не обходиться без зазначеного портрета чи його стилізації. Цей портрет став зразком для створення пам’ятників Байді-Вишневецькому. Пам’ятник цьому герою 13 жовтня 1999 р. відкрили в Запоріжжі на острові Хортиця. На ньому зазначено: «Дмитро Вишневецький (Байда) (1516—1563). Один з перших козацьких гетьманів України, який в 1554—1555 роках збудував на Малій Хортиці фортецю, започаткувавши Запорозьку Січ». Є невеликий пам’ятник князю і в дворі Вишневецького замку. Кожного року тут відбувається «козацький» фестиваль «Байда». В Україні й навіть у Білорусії існують гурти, які виконують «Пісню про Байду», що вже стала своєрідним «козацьким шлягером».

Звісно, уявний образ Байди-Вишневецького не дуже співвідноситься з реальним образом князя Дмитра Вишневецького. У той час як міфічний образ, втілений у пісні, іконографії, монументальному мистецтві, популярній літературі успішно продовжує своє життя, зазнаючи певних новацій і трансформацій.

Йосип Верещинський – козацький біскуп і оборонець українських земель від татар

Однією з колоритних фігур, що мали стосунок до козацтва, варто вважати київського католицького єпископа Йосипа (Юзефа) Верещинського (1530/39—1598)446. Про його походження знаємо мало. Вважається, що народися він у 1532 р. (чи приблизно в той час) на південній Волині, у Збаражі або десь біля нього. Неподалік цього міста знаходиться село Верещин, звідки, можливо, походив рід Верещинських. Батько Йосипа був підсудком.

Родина Верещинських дотримувалася православного віровизнання. Однак Йосип перейшов у католицизм. Про мотиви цього переходу можна тільки здогадуватись. Напевно, він мріяв про духовну кар’єру, яка відкривала чимало можливостей. У 1577 р. Йосип став каноніком у Холмі, потім опатом (настоятелем) бенедиктинського монастиря в Сеціхові на річці Вісла. Тому він часто підписувався як опат сеціховський. У 1589 р. Верещинський висвячений київським католицьким єпископом, на цій посаді знаходився до смерті в 1598 (чи 1599) році.

На той час на теренах Київщини не було багато католиків. Натомість, ці землі постійно потерпали від нападів татар. Тому Верещинський став єпископом-войовником. Він сам нерідко брав зброю в руки і виступав у похід проти неприятеля. Резиденцією єпископа став не Київ, а містечко Фастів, що знаходилося на південь від колишньої столиці Русі. Верещинський прагнув перетворити його в культурний осередок. З цією метою заснував у Фастові друкарню, а саме місто перейменував у Новий Верещин.

Виступаючи в похід проти татар, Верещинський не раз спирався на козацькі загони. Звідси інтерес та симпатія до козаків, що і знайшло відображення в його політичних, полемічних, моралізаторських та поетичних творах. До найбільш відомих із них належать: «Дорога певна до найшвидшого і найнадійнішого осадження в Руському краї пустельних земель рицарством Королівства Польського» (1592), «Зголошення… як заснувати рицарську школу на Україні синам коронним, а також орден хрестоносців за Мальтійським статутом....» (1594), «Побудка… з метою піднесення святої війни спільною рукою проти турків і татар» (1594), «Спосіб осади Нового Києва і оборони колишньої столиці Київського князівства…» (1595), «Війську Запорозькому пресвітлий виказ» (1596), «Голос на піднесення потужної війни проти турецького царя» (1597).

Верещинський дотримувався популярного на той час погляду, поширеного переважно в католицьких колах, що увесь християнський світ має об’єднатися в боротьбі проти турецької загрози. І в цьому об’єднанні не остання роль має належати українським козакам. Останні мали би, на його думку, стати щитом від турецької загрози на теренах Східної Європи. Вказані ідеї озвучені в його поетичному творі «Побудка…» З одного боку, це твір історіософського характеру, де автор осмислює боротьбу європейських християнських народів проти Османської імперії. Така боротьба для нього – це боротьба двох світів, двох цивілізацій. І якщо християнський світ – світ свободи, то мусульманський, турецький світ є світом неволі. З іншого боку, Верещинський у цьому творі намагається подати рецепти, як здолати турецьку загрозу. Починається «Побудка…» такими словами:

«Ївши-пивши, як завжди, три монархи сильні, Будьте за християнство непорушно пильні. За щити час узятись, Бог вам помагає, Увільніть бідних в’язнів у турецькім краї. То не я клич підношу, голос це Ісайї До вас з Божої волі, трьох царів волає, Щоб самі ви про себе на гаразд подбали, Із неволі ще й інших в’язнів визволяли»447.

Як бачимо, Верещинський вдається до християнської символіки. Три монархи – як три царі, що прийшли до Ісуса Христа при його народженні. Сам же він постає ніби в образі пророка Ісайї.

Кого розуміє автор під трьома монархами? Це – імператор австрійський, король Речі Посполитої та князь московський. Всі вони мають об’єднатися й здолати Османську імперію та її союзників. Щодо козаків, то їхнє завдання – завоювання Таврики (Криму):

«А коли б козакове стали б до Таврики, То татари напевне поламали б шики…»448

Верещинський пригадує, що чимало відомих військових діячів, пов’язаних з козацтвом, били татар:

«Був козак бойовитий – Вишневецький милий, Не раз Таврію бурив, бив татарські сили; Ще згадаю Претвича, що так бив татари, Аж на Русь поглядали здалеку крізь шпари»449.

У літературі можна зустріти думку, що під Вишневецьким Верещинський розумів Дмитра Вишневецького. Хоча не обов’язково. Під ним міг розумітися й Михайло Вишневецький – тим паче, що він був деякий час провідником реєстрових козаків.

У низці своїх творів Верещинський намагався подати рецепти вирішити козацьку проблему, зробити козаків вірними захисниками теренів Східної Європи від турецької й татарської загроз.

У той самий 1594 рік, коли з’явилася у Вільні друком «Побудка…», у Кракові надрукували його «Зголошення… як заснувати рицарську школу на Україні синам коронним, а також орден хрестоносців за Мальтійським статутом....» Цікаво, що це був саме той рік, коли про себе заявив Наливайко зі своїми козаками, а римський папа й австрійський імператор намагалися залучити українських козаків до боротьби з турками.

У «Зголошенні…» подається проект заснування т. зв. рицарської школи на теренах Подніпров’я. Верещинський ніби пропонує створити цю школу за зразком навчальних закладів – колегіумів:

«Всіляку небезпеку, милостиві панове-браття, яка часто з багатьох мір до Корони і Великого князівства Литовського приходить, інакше не усунете, доки на Україні рицарський колегіум, тобто рицарську школу, для милого потомства свого шляхетської крові (яке вдома батькам своїм милим даремно наприкриється і лави в домі лишень із соромом у бездіяльності протирає) фундувати не будете, а в тій школі рицарській без перерви могло бути потомства вашого близько десяти тисяч, з тим, щоб те потомство ваше колегіум, а також бурсу свою мало не в середині королівства, по-краківськи, на бурку, а в диких полях просто неба під небесним дахом»450.

Отже, Верещинський розглядає територію Подніпров’я, яку іменує Україною, «школою рицарства». Схоже, в цей період почав формуватися погляд, відповідно до якого Подніпров’я, зокрема Запоріжжя, і є якраз такою школою. Це й знайшло відображення в «Зголошенні…» Верещинського. Пізніше такий погляд став «загальновизнаний».

Верещинський ніби хоче перенести порядки офіційної школи в свою «школу рицарів», помітно трансформувавши їх.

Це був дещо утопічний план. Верещинський бачив, що козацтво стає самостійною силою. До того ж, силою «недостатньо цивілізованою». Він і хотів її окультурити, надавши їй відповідних форм. Правда, козацька стихія не хотіла перебувати в цих формах.

Верещинський думав над тим, які можна знайти адекватні форми для цієї стихії. Із такими пошуками пов’язана поява наступних його творів. Одним із таких був «Спосіб осади Нового Києва і оборони колишньої столиці Київського князівства від всякої загрози без затрат для Його Королівської Милості і коштів коронних» – твір, що був написаний і поданий на краківський сейм у 1595 р.

На початку твору автор вважає потрібним «звідомити про велику небезпеку, котра діється зі сторони для колись славної столиці князівства Київського від прикордонного ворога»451.

Він спеціально підкреслює, що «Київ – місто здавна славне і до того ж старожитнє»452. З великим пієтетом описує храм Софії Київської, хоча вказує на його занепад. Як, зрештою, і на занепад колишньої столиці Русі, яка все більше і більше варваризується.

У цьому творі Верещинський спеціально вказував, що Київ має бути обсаджений людьми, йому необхідно надати належну допомогу, а саме місто має отримати особливі привілеї – більші, ніж інші міста Польського королівства. Верещинський неодноразово порівнює Київ із Краковом й пропонує створити тут королівську резиденцію. Звісно, це могло б сприяти цивілізуванню козацьких «україн» Речі Посполитої.

Якраз у той рік, коли закінчилося повстання під проводом Семерія Наливайка (?—1597), Верещинський виступає ще з одним проектом – пропонує на Подніпров’ї створити автономну структуру в складі Речі Посполитої, керівництво якої би здійснювалося князем та гетьманом. Це дехто схильний трактувати як проект «козацької держави», що в перспективі був реалізований, зокрема за часів Богдана Хмельницького. Згаданий проект був викладений у творі «Війську Запорозькому пресвітлий виказ, як і з боку виховання, так теж вічного забезпечення на Задніпров’ї». Із самого початку в згаданому творі зазначається наступне:

«З товариства війська Запорозького має кожен бути певним свого виховання на Задніпров’ї, а також забезпечення. Тому, хто буде князем Задніпровським, повинен на вічні часи мати забезпечення зі своїм полком Переяслав і з всіма хуторами, а той, хто буде гетьманом, має забезпечення своїм полком на вічні часи в Лубні і з усіма хуторами. Другий полковник – Печатин зі своїм полком зі всіма хуторами. Третій полковник зі своїм полком – Ставище із всіма хуторами. Четвертий полковник зі своїм полком – Борисполя зі всіма хуторами. П’ятий полковник зі своїм полком – Остер зі всіма хуторами. Шостий полковник зі своїм полком – Лютич зі всіма хуторами. Сьомий полковник зі своїм полком – Гомель зі всіма хуторами. Восьмий полковник зі своїм полком – Чичерськ зі всіма хуторами. Дев’ятий полковник зі своїм полком – Пропойськ зі всіма хуторами. Десятий полковник зі своїм полком – Кричів зі всіма хуторами. Одинадцятий полковник зі своїм полком – Мстислав зі всіма хуторами. Дванадцятий полковник – Радовиль зі всіма хуторами»453.

Як бачимо, козацька автономія мала охоплювати придніпровський регіон, займати не лише теперішні українські, а й білоруські території. Це було пограниччя Речі Посполитої. І головною функцією козаків мала стати охорона кордонів від татар.

Ми далекі від того, щоб вбачати в проекті Верещинського проект «козацької держави». Певно, в цього єпископа мета була інша – зробити козацтво конструктивною для Речі Посполитої силою, інкорпорувавши його в політичний організм цієї держави.

Верещинський виходив із тієї засади, що в поведінці козаків є елементи неконструктивні. Але це можна поправити. Для цього потрібна спеціальна організація. Спочатку він вважав, що для козаків варто створити рицарську школу, котра запозичувала би організаційні форми тогочасних колегіумів. Потім єпископ запропонував більш високу форму – автономну структуру в складі Речі Посполитої. Мовляв, якщо козаки будуть перебувати в межах цієї структури, «фундуватись статечно на Задніпров’ї», то в них все буде добре.

Верещинський навіть представляв себе своєрідним месією «козацького народу». В кінці зазначеного твору він писав: «Бо як Господь Бог дав ізраїльському народові Мойсея таємним способом як князя і вождя, аби був з неволі їх єгипетської на побут ліпший за море вивів, так і мене Господь Бог в таємний спосіб для Вас, козацького люду, на цю країну догледів, щоб Вам був вождем за Дніпром для ліпшої свободи Вашої і доброго імені Вашого. І як Йосип Патріарх єгипетський, правдивий тезка мій, весь світ захистив розмислом своїм на сім років від великого голоду, так і Ви теж, коли моїм розмислом будете фундуватись статечно на Задніпров’ї, тоді із нащадками через сімсот років не тільки із князівством своїм славними будете знані і від голоду ніколи вмирати не будете, а після сімсот років вже останнього суду Божого майбутнього сподівайтесь»454.

Верещинський схильний був розглядати козаків як захисників кордонів Речі Посполитої. У нього навіть козаки постають як оборонці християнського світу від татарської та й загалом мусульманської загрози. Це була позиція католицького ієрарха, людини, яка вважала себе обивателем Речі Посполитої. У певному сенсі, таку позицію варто вважати «пропольською». І вона не завжди співпадала з позицією «козацьких мас».

Козаки як оборонці християнського світу від тюркської загрози

Наприкінці XVI – на початку XVII ст. українське козацтво стає доволі знаним явищем у Західній Європі. Якраз у цей період Захід зіштовхнувся з турецькою загрозою. Турки опанували Балкани, загрожуючи, зокрема, венеціанським володінням, здійснили завоювання значної частини Угорського королівства. Під турецьким протекторатом опинилися дунайські князівства (Валахія, Молдавія, Трансільванія). Доволі впевнено відчував себе турецький флот на Середземному морі. Для Османської імперії той час справді був «величним століттям».

Щодо Західної Європи, то вона виявилася розколотою – передусім у плані конфесійному. Колись відносно єдиний «латинський», католицький світ був розділений на два – «старий», католицький, і «новий», протестантський. При цьому Османська імперія вміло грала на цих конфесійних протиріччях, підтримуючи протестантів. Використовувала вона й православний чинник у цій великій геополітичній грі – адже всі східні патріархи опинилися під владою турецького султана.

У такій непростій ситуації перед католицьким Заходом постало питання максимальної мобілізації сил для відсічі туркам. Українські козаки якраз могли тут придатися. Лідери західного, «латинського» світу навіть ладні були закрити очі на те, що козаки не належать до католиків.

У той час поширеною стає думка, що українські козаки є захисниками християнства від мусульманської (татарської й турецької) загрози. Підстав для появи такої думки було достатньо. Козаки брали участь у численних партизанських війнах, що велися на східних кордонах Королівства Польського й Великого князівства Литовського з татарами й турками. Втручалися вони й у молдавські справи, вступаючи в конфлікт із турками. Інформація про це поширювалася не лише в Польщі та Великому князівстві Литовському, а й за межами цих держав. Відома вона була і в країнах Західної Європи, що й знаходило відображення в писемних пам’ятках455. Так, венеціанський посол у Польщі П’єтро Дуодо в своїй реляції за 1592 рік таким чином характеризує козаків: «Між цими двома ріками (Дністром і Дніпром. – П. К.) живуть козаки, люди хоробрі в найвищій мірі, чисельністю від дванадцяти до п’ятнадцяти тисяч чоловік; вони є мішаниною поляків, литовців, молдаван, валахів, італійців та людей інших націй. За способом життя вони схожі на ускоків, живуть з воєнної здобичі, особливо великі походи роблять на татар і часто відбивають їхні напади, не дозволяючи їм проникати до Польщі; воюють вони й проти турків зі зростаючим успіхом»456. Правда, тут варто зробити одне термінологічне уточнення. Коли автор говорить про поляків і литовців, то розуміються не стільки представники цих народів, скільки вихідці з відповідних держав – Королівства Польського й Великого князівства Литовського.

У 90-х рр. XVI ст. маємо спроби очільників католицького Заходу приєднати козаків до широкої антитурецької коаліції. Так, у листопаді 1593 р. папа Климент VIII (1536—1605) спрямував до Східної Європи дипломатичну місію Олександра Комуловича (1548—?), аби залучити Річ Посполиту, Московію, дунайські князівства й запорізьких козаків до цієї коаліції. Римський первосвященик надав цьому інструкції, в яких, зокрема, пропонувалося з козаками вести переговори таємно від поляків. Принаймні це засвідчувало дещо різне ставлення папського престолу й королівського двору у Варшаві до українських козаків. Урядовці Речі Посполитої стримано ставилися до останніх, розглядаючи їх як погано контрольовану, а то й як деструктивну спільноту. Їхні погляди відобразив один із польських хроністів Самуель Грондський (?—бл. 1672), який писав: «Ті з руського народу, хто… не хотів ходити в ярмі й терпіти владу місцевих панів, ішли в далекі краї, тоді ще не залюднені, й здобували собі право на свободу… засновували нові селища і, щоб відрізнятися від селян, що належали панам, стали називати себе козаками»457. Папський же двір схильний був розглядати козаків як воєнну силу, котру успішно можна використати в боротьбі з турками. Так, через Комуловича від папи Климента VIII була передана українським козакам булла, в якій їх закликали до походу проти турків і зазначалося, що добре знаною є їхня «виправдана хоробрість»458.

Незадовго після посольства Комуловича до українських козаків направив своє посольство австрійський імператор Рудольф ІІ (1552—1612) на чолі з Еріхом Лясотою (бл. 1550—1616), який залишив після себе розлогий опис Запорізької Січі. Зазначене посольство відбуло в лютому 1594 р., а прибуло до козаків лише в червні. Саме в цей рік українські козаки на чолі із Семерієм Наливайком були залучені до війни з турками й татарами в придунайському регіоні. Їхнім завданням було стримування походу татар на угорські землі.

Варто більш детальніше зупинитися на згаданому описі козаків Лясотою, який він дає в своєму «Щоденнику», і на особі самого автора. Народився Лясота в Сілезії в родині шляхтичів. Схоже, він мав слов’янське походження, проте його родина, як і багато інших сілезців, зазнали германізації. Лясота отримав добру освіту: навчався в Лейпцигському та Падуанському університетах. Із 1585 р. служив при дворі австрійського імператора Рудольфа II, виконував його дипломатичні доручення. Одним із таких доручень стала поїздка на Запоріжжя. У той час Лясота вів «Щоденник», де описував побачене і розповідав про свої дії.

«Щоденник» Лясоти охоплює період з 1573-го по 1594 рік. Звісно, писався він не для широкої публіки. Тому за життя автора так і не був виданий. Вперше побачив світ німецькою мовою в 1854 р. Уривки з цього «Щоденника» використовувалися Дмитром Яворницьким та іншими авторами, що писали про українське козацтво.

Звісно, Лясота в «Щоденнику» не збирався ні засуджувати, ні героїзувати козаків. Будучи достатньо освіченою й загалом незаангажованою щодо них людиною, прагнув дати їм об’єктивну характеристику. Водночас погляд Лясоти – це погляд людини Заходу на тогочасне українське козацтво459.

Лясота пише, що добратися до Запорізької Січі доволі складно. Дипломат розповідає про небезпечне плавання через Дніпрові пороги. При цьому говорить, що не раз доводилося виходити на берег, де часто чатують татари й нападають на подорожніх. Судячи з опису, узбережжя Дніпра в районі порогів та нижче – це невизначена територія, де є і татари, і козаки.

На початку червня, зазначає Лясота, йому вдалося дістатися до острова, званого Базавлук, що лежить при одному із дніпровських рукавів – Чортомлику, або, як його називають, Чортомлицькому Дніприщі. Тут була на той час козацька Січ. Козаки вислали назустріч Лясоті кількох знатних осіб, щоб привітати від імені їхнього товариства.

Лясота говорить про наїзд козаків на татар і турків: «Лише 18 червня вождь із рештою війська повернувся у свій табір із згаданого раніше морського походу. Він зустрів татар при очаківській переправі, мав із ними дві сутички, одну на воді, другу на суходолі, причому козаки взяли в полон пораненого в коліно знатного татарина на ім’я Белека з царських придворних. Та оскільки турецькі сили, що захищали татар від небезпеки, були надто великі, а саме складалися із 8 галер, 15 каравел і 150 сандалів, то козаки змушені були відступити й не могли зашкодити переправі»460. Схоже, такі наїзди для козаків були звичною справою і здійснювалися регулярно.

Із розповіді австрійського дипломата стає зрозумілим, що козаки проводили своєрідну політику «багатовекторності»: до козаків, окрім Лясоти, в той час приїхали посли від великого князя московського. Запорожці спочатку прийняли московітів, а потім вже говорили з Лясотою. І в першому, і в другому випадках йшла мова про те, щоб найняти козаків на військову службу.

За великим рахунком, козакам було байдуже, кому служити – австрійському імператорові чи московському князю. Головним питанням було питання оплати. На той час і католицька Європа, й православна Московія опинилися в стані серйозної конфронтації з турками. Обидві сторони були зацікавлені найняти якомога дешевше воїнів, котрі б воювали з татарами й турками.

Попри складність переговорів, Лясота схилявся до думки, що треба домовлятися з козаками. Принаймні це варто було робити з кількох причин. Ось ці причини у його викладі:

«1. Гадаючи, що війна, розпочата турками, триватиме не рік і не два, я вважав корисним залучити на наш бік таких хоробрих і заповзятливих людей, які з молодих років вправляються у військовому мистецтві й добре вивчили того ворога, з яким чи не щодня стикаються, тобто турків і татар.

2. Утримання цього війська коштує значно дешевше, ніж найманих солдатів інших народностей, бо їхні начальники вдовольняються загальними паями, не вимагаючи великої платні (яка звичайно становить немалу суму). До того ж вони мають власну артилерію і багато з них самі вміють із нею обходитися, тому при них не потрібно наймати й утримувати окремих гармашів.

3. Оскільки великий князь московський також зайнявся цією справою і через своїх послів повідомив козаків (яких уважає також своїми підлеглими), що вони можуть стати на службу до його імператорської величності, я не зважився поривати стосунків із ними, бо побоювався, щоб великий князь московський не образився і не відмовився прислати обіцяне допоміжне військо, про яке я чув і від його посла.

4. Я не міг підшукати іншого місця, де б так зручно могло приєднатися до нас допоміжне військо великого князя, крім цього; звідси його можна скерувати, куди буде потреба.

5. Коли я побачив і навіть частково переконався з великою небезпекою для себе, що ці переговори з козаками суперечать планам канцлера, я тим більше вважав за потрібне продовжувати їх, бо якби він схилив їх на свій бік, то це дало б йому можливість підкріпити й посилити ті шкідливі інтриги, якими він тоді займався (чого слід було остерігатися).

6. Навіть якби я відразу припинив з ними переговори, мені все одно довелось би виплатити їм усі гроші, які вони вже вважали заробленими за два походи, здійснені від імені його імператорської величності, а саме: один під Білгород, який вони зруйнували, а другий, коли вони намагалися перепинити татарам переправу під Очаковом, хоча й безуспішно через велику перевагу турецьких сил.

7. Оскільки внутрішні відносини в Польщі, очевидно, мали найближчим часом привести до перевороту, я вважав справою першочерговою заручитися дружбою цього товариства, яке не лише має величезний вплив на Україну, тобто Волинь і Поділля, але на яке зважає і вся Польща»461.

Аналізуючи вищесказане, можна зробити кілька висновків. По-перше, Лясота (і не лише він, а й правителі на Заході й на Сході, зокрема в Московії) розглядали козаків як людей, котрих можна найняти за певну грошову винагороду для військової служби. У цьому випадку варто враховувати, що в XVI ст. у країнах Європи поширеними стали війська, сформовані з професійних воїнів-найманців. Подруге, в той час уже існував ринок таких воїнів-найманців, а козаки «демпінгували» на цьому ринку. Не даремно ж Лясота зазначає, що «утримання цього війська коштує значно дешевше, ніж найманих солдатів інших народностей». При цьому козаки мали артилерію, що на той час високо цінувалося. По-третє, козаків можна розглядати як відносно самостійну військову корпорацію. З нею домовлялися про службу правителі різних держав. Через що ця корпорація ставала об’єктом європейської міжнародної політики.

По-четверте, відносна самостійність козацької корпорації робила її «вередливою» при проведенні переговорів. «Демпінгуючи», козаки намагалися виторгувати для себе якомога кращі умови (що цілком зрозуміло). Також варто враховувати, що козацька корпорація не була достатньо структурованою. У ній реально не існувало центру прийняття рішень. Останні приймалися з допомогою розмитих «демократичних» (а радше – охлократичних) процедур. Тому не дивно, що ці рішення легко змінювалися. А це робило козацьку корпорацію не дуже надійним партнером в очах правителів, котрі наймали козаків на службу.

Козацька корпорація самостійно добувала собі «рицарський хліб», здійснюючи наїзди на татарські й турецькі території. З існуванням цієї корпорації змушені були рахуватися в Речі Посполитій, вона поширювала свій вплив не лише на Подніпров’я (Україну), а й на Поділля та Волинь.

Загалом у літературі Заходу формується образ козаків як запеклих противників турків. Наприклад, Гайє де Курменен, який у 1621 р. побував у Константинополі (Стамбулі) зі спеціальною місією від французького короля Людовіка XIII, писав у своєму творі «Подорож до Леванту», що козацькі походи «так налякали турків у Константинополі, що вони почали тремтіти від жаху»462. Козаки стають героями навіть художньо-літературних творів. Так, на початку XVII ст. чималого розголосу набули турецькі пригоди «козацького князя» Самійла Корецького. Він став героєм поеми хорватського поета Івана Гундулича (1589—1638) «Осман» та «Історії останніх заколотів у Молдавії» французького автора Жана Баре. Згадки про козаків зустрічаються навіть у італійських побутових комедіях463.

Дмитро Наливайко, який спеціально вивчав це питання, цілком слушно зазначав: «… у першій третині XVII ст. у Західній Європі склалася певна система уявлень про запорозьких козаків як козацьку християнську республіку, що розташована на крайній межі з мусульманським світом і веде з них постійні успішні війни. Ці війни, ця героїчна боротьба з «невірними» повсюдно сприймалася на Заході зі схваленням, нерідко – зі справжнім захопленням. Щодо інтерпретації цієї боротьби, її завдань і цілей, то тут виникають деякі специфічні моменти, певна розбіжність із тим, як розуміли все це самі козаки й близькі їм українські автори. Для них це передусім була самооборона від хижацьких нападів і руйнувань, відвоювання предківських земель і захист їх інтенсивної колонізації. Здаля, із Західної Європи, ці національні аспекти і завдання боротьби помічалися слабо, натомість на перший план виходили аспекти інтернаціональні, і західноєвропейські автори схильні були вбачати головну мету запорозького козацтва в зруйнуванні імперії турків і звільненні поневолених нею християнських народів. Тобто загальне її осмислення включалося в контекст багатовікової боротьби християнської Європи з мусульманською Азією, яка не раз ставила під загрозу європейський розвиток»464. Звісно, не варто говорити в той час про «національну самооборону», яку нібито здійснювали козаки. Та все ж загальну тенденцію в ставленні до українського козацтва з боку європейців Заходу Наливайко відобразив вірно.

Ця тенденція представлення козаків як захисників християнського світу знайшла відображення в знаному творі Олександра Гваньїні «Опис Європейської Сарматії». Вказаний твір цікавий для нас з багатьох причин. Його автор був італійцем, що опинився на службі в Речі Посполитій. Гваньїні ніби поєднав бачення «типового» європейця з баченням мешканця Східної Європі. При написанні свого твору він використовував напрацювання польських авторів. Відомий польський хроніст Мацей Стрийковський навіть звинувачував його в плагіаті.

Кілька слів про Гваньїні (1534 чи 1538—1614)465. Народився він у шляхетській родині у місті Верона, яке на той час входило до складу Венеціанської республіки. Венеція тоді вела запеклу боротьбу з Османською імперією. Це не могло не вплинути на Гваньїні. Тому він цікавився антитурецькою боротьбою народів Європи й Близького Сходу.

Олександр Гваньїні

У 1557 р. Гваньїні через нестатки опинився разом із батьком у Польщі й став тут на військову службу. Воював проти Московії під час Лівонської війни, а також брав участь у інших військових операціях. Досяг відповідного становища в суспільстві – був посвячений у лицарі, отримав диплом про шляхетство й власний герб.

У 1578 р. у Кракові видав латинською мовою працю «Опис Європейської Сарматії», де велася розповідь про землі Центральної та Східної Європи. Написана італійцем (хай і достатньо полонізованим), ця книжка була розрахована переважно на західноєвропейського читача. Пізніше вона доопрацьовувалася. Незадовго до смерті автора, в 1611 р., згаданий твір вийшов у Кракові польською мовою. Це був значно розширений варіант порівняно з виданням 1578 р. До нього були включені розгорнуті описи Греції, Угорщини, Чехії, Швеції, земель Близького Сходу тощо. Також у цій версії багато уваги було приділено діянням козаків, їхнім походам. Правда, Гваньїні багато інформації запозичив з інших джерел, зокрема в польських хроністів Марціна та Йоахима Бєльських.

Розповідь про козаків була вміщена в ІІІ частині ІІІ книжки «Опису…» Гваньїні, де спочатку говориться про половців та ятвягів. У цих оповідях є чимало неточностей. Але саме по собі цікаве поєднання козаків з половцями й ятвягами. Всі ці спільноти автор схильний розглядати як такі, що не є достатньо інтегрованими до складу Русі, створюючи для неї проблеми.

Появу козаків Гваньїні відносить до початку XVI ст. Говорить, що вони вступали в збройні сутички з татарами, відповідаючи на татарські набіги: «…і коли татари щось чинили нашим, то вони [козаки] віддавали татарам сповна». Далі Гваньїні подає такий опис козаків: «Влітку вони живуть на річці Низ, котра впадає в Дніпро, часом займаються рибальством, а рибу сушать на сонці без солі, влітку ж живляться рибою. На зиму вони розходяться до найближчих міст, як от: Київ, Черкаси, Канів, Брацлав, Біла Церква та інші, а свої човни на цей час ховають десь у безпечному місці, на Дніпровому острові. Залишають там же й кілька душ на курені, як вони кажуть, «при стрільбі». Вони мають і свої гармати, котрих понабирали в турецьких землях і захопили у татар. Їх раніше не було багато, зате тепер налічується до кількадесяти тисяч. Вони завдають чимало шкоди туркам і татарам і вже по кілька разів нищили Очаків, Тягиню, Білгород та інші замки. Чимало татарських стад вони забирали й забирають у степах, через що турки й татари вже не насмілюються заходити пасти вівці або стада [коней] так далеко, як раніше, коли, бувало, й за десять миль на цей бік Дніпра заганяли. Татари кажуть, що коли б не козаки, то ми з гяурами жили б добре. Але поганцям не можна вірити, бо ми їх добре знаємо по їхніх справах. Добре, що козаки є»466. Наведене останнє речення свідчить, що і Гваньїні, і багато інших шляхтичів Речі Посполитої сприймали козаків як корисне явище. Мовляв, завдяки козакам відбувається стримування татарської й турецької агресії.

Далі Гваньїні описує терени, де проживають козаки. Вказує, що на них людям нелегко жити. Проте якби належним чином їх облаштувати, набудувати тут замків, то ці твердині допомогли б захистити землі Речі Посполитої. Автор вказує, що уряд Речі Посполитої діє «недостатньо цивілізовано»: «Якби це було у німецьких руках, або ж венеціанці володіли б цим краєм, то вони б дбали про ці справи не так, як ми. А коли б ми привернули до себе козаків, то легше досягли свого, ще й данину, котру виплачуємо татарам, призначили б козакам. Кварти ж може не вистачити на жовніра, бо його треба більше набирати, поки там міста й замки постануть, як треба. Було б тільки з чого будувати, але на тих островах можна знайти достатньо дерева, не важко знайти й камінь. Тому нам було б легше відбитися від поганців, аби тільки ми самі того хотіли. Про це досить відверто казали й кажуть ті, хто бував гетьманом у тих краях і добре їх знають. Вони б і взялися за цю справу, і виконали б те, що треба»467.

У творі велика увага була приділена опису діянь козацького ватажка Івана Підкови, який намагався зайняти молдавський престол, але був схоплений і страчений поляками у Львові. Гваньїні вказує, що козаки через страту Підкови «були страшенно розлючені». Судячи з контексту, автор вважав, що з козаками треба знаходити спільну мову. Зокрема, зазначав: «І тоді, й тепер був дуже потрібний мужній козацький народ у боротьбі проти будь-якого ворога Корони, Литви й Русі, особливо проти турків і татар, котрі з азіатських сторін часто нападали на Україну і ще раніше чинили їй великі шкоди»468.

Як бачимо, Гваньїні, описуючи козаків, робив акцент на тому, що вони воюють проти представників мусульманського світу. Будучи людиною світу західного, цей автор вважав, що можна було б обійтися без них, якби кордони Речі Посполитої були належним чином облаштовані. Але такого облаштування немає. Тому саме козаки є «живим щитом» для Речі Посполитої і загалом християнської Європи від наїздів татар і турків.

Попри те, що козаки створювали для Речі Посполитої проблеми, ставлення до них у кінці XVI – на початку XVIІ ст. загалом було позитивним. Цікаво, що перші панегіричні писемні твори, в яких описуються звитяги козаків, зустрічаються не стільки в українській літературі, скільки в літературах «латинських» народів, зокрема в літературі польській.

З XVI ст. дійшли згадки про те, що поширювалися пісні про братів Струсів, які загинули в боротьбі з татарами. Струси належали до подільської шляхти і були пов’язані з козаками. Найбільш відомий серед них – Яків Струс, що був брацлавським старостою. Зокрема, Струс як герой боротьби з татарами фігурує в поезії Миколи Сенп-Шаржинського (бл. 1550—1581). Останній народився під Львовом і жив там. Тому для нього проблеми боротьби з турками й татарами були близькі й зрозумілими. Писав він польською мовою і вважається одним із найбільш оригінальних польських ренесансних поетів. Струс постає в Сенп-Шаржинського як ідеал самотнього рицаря, що мужньо протистоїть сильнішому ворогові469.

Проте головним польським співцем козаччини в зазначений період можна вважати Мартина Пашковського (точні роки життя невідомі, жив на рубежі XVI—XVIІ ст.), який, до речі, був перекладачем «Опису…» Гваньїні польською мовою. Про цього автора нам відомо небагато. Походив він, ймовірно, зі шляхетського середовища. Дотримувався кальвіністського віровизнання. Служив при домах заможних магнатів – Плазів та Любомирських. Видав низку книжок: «Допомога сарматської Беллони шляхетному рицарству Дмитра Івановича, в[еликого] царя московського, проти Шуйського та інших зрадників» (Краків, 1608), «Візерунок вічної слави старих савроматів для заохоти молоді, щоб наслідували їхні справи» (Краків, 1613), «Битва знаменита… мужніх поляків року 1620 і нещаслива їхня поразка під Цецорою» (Краків, 1620) та ін. У деяких виданнях цей автор звертався до української тематики. Це – «Україна, татарами терзана, князів та панів прикордонних про порятунок із жалісним лементом просить» (Краків, 1608), «Дії турецькі і змагання козацькі з татарами» (Краків, 1615), «Розмова козака запорозького з перським гінцем» (Краків, 1617) тощо. У цих творах велика увага приділена питанням нападів татар на українські землі, перебуванню в турецькому полоні українців, боротьбі козаків з татарами й турками470.

Розуміння проблеми захисту українських земель від татар звучить у творі «Україна, татарами терзана, князів та панів прикордонних про порятунок із жалісним лементом просить»:

«Згляньтесь на мене, сини мої милі, Ранену тяжко, рятуйте в цій хвилі, Ще й нагадайте, як Вас доглядала, Все, що надав Бог, для Вас віддавала. Кожен про мене з синів хай подбає — Навіть священик мій біль забуває. Самаритянин коронний лікує, Рани криваві він сам завізує. Ви ж потурбуйтесь, синове кохані, Виродком жоден із Вас хай не стане, Допоможіте Самаритянові Любе здоров’я вернуть мені знову. Де ж оборонці поділися Ваші, Де Боратинські і Струси де наші? Де Вишневецький Дмитро, козак милий, Де Претвич, інші вкраїнськії сили? Де це Рожинські і де ті гетьмани, Що переможно ішли на погани, Де той Збаразький страшний для полови, Дім де Острозьких, до бою готовий? Аж під Очаків поганців як гнали, То не одному і голову втяли. Досить полону збирали і лупів, Сот кілька клали поганців докупи. Нині ж зі мною, погляньте, що чинять: Рвуть мене, з Вас же сміються і кпинять. Йдуть за полоном, коли заманеться — По кілька тисяч відразу береться! Та оборони нема й на окраєць, Тому й гадають, що з Вас кожен – заєць. Сльози криваві за це проливаю, З жалю на полі я обімліваю»471.

А ось ще один фрагмент, де згадуються князівські й шляхетські фамілії як оборонці Русі:

«Вас є немало, синочків моторних, В ліс заженете розбійників чорних. Сім воєвод є самих українців, Досить князів, що долають чужинців. Старости стануть при тому потужно, Здавна уміють змагатись оружно. Є пани Гульські, Потоцькі, Течинські, З мужнім Острозьким князі є Рожинські, Із Чарторию з князями Збаразькі, Із Вишневецьким могутні Заславські, З Струсом, Претвичем є мужні Гербурти, З шляхтою стануть повіти до гурту. Весь люд коронний об’єднаний вийде»472.

У наведених фрагментах, як і загалом у цій поетичній книзі, Пашковський говорить про необхідність об’єднання всіх сил українського пограниччя, щоб протистояти татарській загрозі. Тут мають об’єднатися як багаті магнати, князі, шляхтичі, так і прості козаки. Між ними ніби й немає різниці. Поет пропонує своєрідний пантеон героїв українського пограниччя – Боратинські, Струси, Вишневецькі, Претвичі, Ружинські, Збаразькі, Острозькі, Заславські, Чарторийські, Гульські, Потоцькі, Течинські, Гербути. Все це князівські й шляхетські фамілії. При цьому, як бачимо, не звертається увага на конфесійні відмінності. Серед представників названих родів були і православні, й католики, і протестанти. Але для автора вони – один народ.

Це, зокрема, простежується в такому заклику:

«Славний народе сарматського спадку, Гада страшного не бійся нападку! О дорогії і милії діти, Русьтесь, бо мати одна є у світі»473.

Судячи з цих слів, Пашковський дотримувався міфічної теорії сарматизму. Згідно з нею, шляхта Речі Посполитої, незалежно від конфесійної приналежності, є одним народом, який веде початок від сарматів. Автор закликає дати відсіч нападникам і оборонити Русь. Звідси й заклик – «русьтесь», що можна зрозуміти: мовляв, ставайте патріотами Русі.

Захист кордонів Русі, який здійснюють і князі, й шляхтичі, й козаки, – це справа християнська. Не даремно Пашковський звертається до християнської символіки. Зрештою, говорить про богоугодність цих діянь: адже «війни – святі, як боронять свободу». Головне в цих війнах, вважає автор, єдність сил. Тоді можна здолати бусурман:

«Гог і Магог вас не здужає строгий, Ні медіан по дунайські пороги, Ні перекопські царі або ж беї, Кервібурнаси ані Бечкереї. Вас обіцяв Бог Сіону святого Скрізь рятувати від лиха такого. Боже, що маєш таїну-відраду, Просим із сховку вина з твого саду. Кров’ю твоєю ті лози щепились, Щоб у саду тім хрущі не роїлись. Будуть в опіці нехай християни, Ми ж тебе завжди хвалить будем, Пане!»474

Вартим уваги є твір Пашковського «Дії турецькі і змагання козацькі з татарами». Його можна вважати поетичною енциклопедією козацького життя. Автор протиставляє два світи – християнський і мусульманський. Мусульманський світ для християнина – це світ неволі, знущань і розпусти. Тому християнин, знаючи, що це може йому дорого коштувати, намагається втекти з того ворожого світу. У зазначеному творі зустрічаємо класичні «козацькі сюжети», що ввійшли до народних дум та відобразилися в художній літературі. Це – татарський полон, ризикована втеча з турецької неволі, переслідування втікачів, захоплення бранцями турецької галери тощо.

Звичайно, є в творі й про напади козаків на татар і турків. Пашковський виводить образ шляхтича Кимиковського, який опиняється в татарському полоні. Втікає з нього до козаків. І воює з ними проти бусурман:

«В рік потім Кимиковський утік до козацтва, До славних запорожців – вояків-юнацтва, Пробув поміж козацтвом він три чверті року, Ні в чому не порушив жолдакського б кроку. Де міг, чинив татарам всілякії шкоди, Показував улуси, козацтво приводив Туди, де мали бути татарські осіддя, Бо знав, де найбагатші; за свого провіддя, Татарські усі справи добряче спізнавши, Чинив, як це годиться для витязя завше: З’являв, де в них загони, де кіш розбивали, Над котрою рікою улусом стояли, Де їхнії добитки і де хоронили Користі, а де юрти свої становили»475.

Окрім нападів на татар, Кимиковський разом з козаками воює також проти турків на морі:

«З козаками ходив він на Чорнеє море, Караван не один там, бува, воду поре, Під Білагрод ходили; з добром із чималим Корабель там турецький, армату забрали»476.

Пашковський, ймовірно, непогано орієнтувався в козацьких справах. Судячи з усього, мав контакти з козаками та їхніми ватажками. Звідси доволі об’єктивне зображення козацтва та його діянь.

У Пашковського є дещо незвична книжка – «Розмова козака запорозького з перським гінцем про справи військові поган з християнами». Як зазначалося, цей твір побачив світ у 1617 р. У той час велися таємні переговори між козаками й перськими правителями, щоб об’єднати свої зусилля в боротьбі з турками. Однією з центральних фігур у цій дипломатичні грі був П’єтро делла Валле.

П’єтро делла Валле

Варто сказати кілька слів про цю людину. Народився він 1586 р. у знатній римській родині. Отримавши чудову освіту й маючи в Італії певне становище, делла Валле покидає свою батьківщину. У 1614 р. вирушає з Венеції в подорож, яка тривала 11 років. Спочатку делла Валле прибув до Константинополя, де вивчив турецьку й арабську мови. У 1615 р. подався до Персії, опинився при дворі шаха Аббаса Великого (1571—1629). Там він відстоював ідею «козацької республіки» в Трапезунді. Його підтримував і кримський принц-утікач Шагін Гірей, про якого вже велася мова.

Чи діяв делла Валле самостійно? Ймовірно, він був агентом італійського, зокрема венеціанського, купецтва, зацікавленого в переорієнтації торгових шляхів у Європі. У результаті Великих географічних відкриттів, а також посилення турецького контролю в басейні Середземномор’я Італія опинилася на маргінесі європейської торгівлі та почала втрачати своє значення.

Делла Валле пропонував Аббасу «прорубати» коридор до Чорного моря, захопити з допомогою козаків Трапезунд, створивши тут при їхній допомозі свою базу. У результаті цього відкрився б новий торговий шлях, що йшов із Персії, а також з Індії й Китаю Чорним морем, українськими землями, де були колонії італійських купців, й далі в Європу. Це був би набагато коротший шлях, ніж морський шлях навколо африканського узбережжя або Середземним морем.

Про спроби реалізації цього плану свідчать події, які розгорнулися в Кримському ханстві після Хотинської битви 1621 р. Як відомо, в 1620 р. турецький султан Осман ІІ (1604—1622) починає активні дії проти Речі Посполитої. Цього року армія останньої зазнала нищівної поразки під Цецорою від турецького війська. Наступного року султан Осман ІІ привів величезне військо під Хотин, сподіваючись остаточно «добити» Річ Посполиту. Тут мала відбутися вирішальна битва між військами цієї держави й Османської імперії. Якби турки виграли цю битву, вони мали б шанс серйозно перекроїти політичну карту Центральної й Східної Європи. Під їхньою владою чи залежних від них держав могла б опинитися значна частина території нинішньої України і, можливо, навіть Польщі та Австрії. Про «торговий коридор» від Індії та Персії до Європи через Трапезунд, Чорне море, Україну можна було б остаточно забути. Проте Хотинську битву виграла Річ Посполита. Причому головну роль у ній відіграли козацькі війська під проводом Петра Конашевича-Сагайдачного. Останній, до речі, незадовго перед цим активно воював проти турків на морі. Не виключено, що він був залучений до реалізації планів делла Валле й перського шаха.

Виграш Речі Посполитої в Хотинській битві відкривав чималі можливості для реалізації цих планів. У Кримському ханстві хан Джанібек Гірей починає проводити політику унезалежнення своєї держави від Туреччини. Туркам вдалося в 1623 р. позбавити його престолу й поставити ханом Мехмеда ІІІ Гірея. Проте останній не виправдав їхніх сподівань. Мехмед ІІІ повернув із Персії свого брата Шагін Гірея, зробивши його калгою в Кримському ханстві. Шагін Гірей разом зі своїм братом-ханом починають проводити політику, яка не подобалася туркам. У 1623 р. Персія розпочинає війну проти Османської імперії. Кримський хан теж вступає у війну з турками, залучивши до цього запорозьких козаків. Війна з турками й протурецьки налаштованими силами в Кримському ханстві тривала до 1629 р. До неї активно залучалися козаки. Мехмед ІІІ в кінцевому результаті програв, загинувши в 1629 році, а його брат Шагін Гірей знову емігрував до Персії477.

Отже, план, який виношував делла Валле, не був реалізований. Відомо, що цей дипломат вів переговори з козацькими послами. У 1625 р. делла Валле повернувся на батьківщину. Свої подорожі він описав у формі листів до приятеля, професора медицини Неапольського університету Маріо Скіпано. Уперше їх опублікували в Римі у 1650—1653 рр., а згодом переклали багатьма європейськими мовами.

У цих листах чимало уваги приділено запорізьким козакам. Адже саме вони мали зіграти одну із ключових ролей у створенні згаданого торгового коридору. Зокрема, делла Валле пише:

«Козаки… не є назвою одної нації, але вони творять згромадження народів, зібраних з різних сторін і сект, головне для них, щоб тільки були християнами. Вони без жінок, дітей і приватних домів, не визнаючи зверхності жадного князя, живуть далеко від міст в укріпленнях, які знаходяться в лісах, в горах або коло рік. Підлягають, майже як наші бандити, своїм вождям і утримуються з добичі, що їх здобувають собі шаблею. Різняться, однак, і від наших бандитів тим, що не грабують і не нищать країни своїх князів, якщо живуть з ними у мирній згоді. Навпаки, часто беруть участь у війнах на службі цих князів, виконуючи цю службу з вірністю. Вони постійно рейдують та піратствують на суші і на морі проти близьких ворогів, себто турків і інших магометанів. Але з цього приводу їх не переслідують князі їхніх країн, а навпаки, їх заохочують і навіть підтримують провізіями та грішми».

Делла Валле схильний трактувати козаків як «збиранину» з представників різних народів і як розбійників. Але розбійників «корисних», до того ж інтегрованими в суспільно-політичні структури. Не даремно він звертає увагу на співпрацю козаків та князів, які фактично представляли державні структури. Також зверталася увага на те, що козаки є християнами і воюють проти магометан.

Коли делла Валле говорить про християнство українських козаків, він розглядає це християнство як таке, що є близьким до християнства західного, «латинського». При цьому автор спеціально звертає увагу на російських козаків, відзначаючи їхню єретичність: вони, мовляв, наслідують «грецькі єресі» і погано ставляться до латинян. Тому делла Валле заявляє, що він «не мав на думці злучити російських козаків з персами». А ось щодо українських козаків, то тут ситуація інакша:

«Моя думка була, щоб поєднати персів з козаками Польщі, а головно з тими, що мають свій осідок на гирлі ріки Бористена над Чорним морем, де без вибудованого міста вони частинно живуть в шатрах, частинно в куренях, хоронені водами та мочаристим тереном, що вони, коли хочуть, можуть заводнити зо всіх сторін так, що ні із суші, ні з моря на них не можна напасти й не можна їх вигнати з їхньої фортеці».

Далі цей автор детально описує морські походи козаків, вказуючи, що вони нападають на такі турецькі міста, як Синоп, Кафа, Трапезунд. Козаки успішно воюють проти турків. «До чого стремлять у майбутньому козаки, захоплені і горді своїми осягненнями, залишаю уяві Вашої Милості, – пише делла Валле. – Я тільки скажу те, що сам від них чув, – вони надіються одного дня взяти Константинопіль; вони кажуть, що для них було зарезервовано звільнення цієї країни й існують пророцтва, які це ясно пророчать».

Цей автор досить оптимістично дивиться на майбутнє козаків. Він сподівається, що кількісно вони будуть зростати, відбудеться їхнє «усуспільнення» й козаки заведуть собі жінок. «Я, – говорить делла Валле, – студіюючи їхній стан та їхній спосіб життя, думаю направду, що вони одного дня створять для себе одну могутню республіку, бо з такими самими принципами почали славні спартанці, лакедемонійці, як також і сицилійці, картаґенці і навіть самі римляни, а в модерних часах голландці».

Власне, делла Валле і пропонував створити цю республіку в Трапезунді. Для козаків, вважав він, «це вже не означало б тільки зграбувати й втекти, як це бувало дотепер, але затримати з перською поміччю певну територію, а найголовніше, околицю Трапезунда, яка граничить на суші з Перською державою, а для козаків є вигідною, бо лежить на побережжі моря». Тобто з допомогою Персії тут козаки мали осісти й освоїти цю територію. При цьому могли б допомагати сусіднім грузинським князям. І ось цей союз козаків, грузинів та персів забезпечував би торговий коридор з Індії та Персії до Чорного моря.

Звичайно, делла Валле, говорячи про цей план, звертав увагу на християнські чесноти: «В цій справі навіть кожний засліплений інтелект має добачувати християнську чесноту і корисність; крім того, вона є легкою і високо оціненою. Перський король не хоче нічого іншого – тільки це, він же ж ніколи не омине жадної можливості для нищення турків; а приятельство кожного князя та християнського народу за цим шукає, цього добивається й добивалося вже довгі роки. А щодо козаків, то навіть не можна подумати, щоб їм було неприємним одержання такої сильної підтримки хоч би від князя іншого закону. Щодо мене, то мені виглядало, що я гідний посередник для їхніх переговорів. Насамперед, я християнин, якими є теж козаки Польщі. Вони є християнами і у великій мірі католиками й тим самим мали б мені довіряти. Дальше, я римський підданий папи, кого перський король дуже шанує, а крім того, я є людина добре поінформована, яка може говорити про речі на основі певних підстав, тому-то я мушу викликати у перського шаха, якому пропоную тільки його добро, велику віру та довір’я».

Звісно, заяви делла Валле про «католицькість» українських козаків можуть викликати здивування. Але не поспішаймо з висновками. Делла Валле вказує на відмінності між християнами Московії й християнами України. Якщо перші є єретиками, то другі такими не є, навіть більше того – козаки наближені до католицизму. Справді, між московським та українським православ’ям існували відмінності. І українське православ’я запозичувало католицькі елементи. Не будемо говорити про те, що частина тогочасних українців прийняла унію з католиками. Але і в православних, що не стали адептами унії, було чимало католицького. Як, наприклад, у Петра Могили478. Тобто хоча й делла Валле видавав бажане за дійсне, все-таки певні підстави для подібних тверджень у нього були.

Правда, як бачимо, за високою «християнською місією» козаків простежувалися цілком меркантильні інтереси. Їх делла Валле озвучив таким чином: «… я старався логічно доказати, як легко можна б здобути від турків Трапезунд та інші сусідні міста на Чорному морі, якщо б шах із своєю армією на суші помагав козацькій виправі. Козаки своїми постійними атаками з моря зайняли б турецькі посілості і передали б їх у руки персів. Вони дуже здібні до здобування чужих країн, але не можуть ці здобутки утримати в своїх руках. Їх мало і вічно тиняються, а живучи з другого боку, мусять зосереджувати цілу армію на морі… Але я… ще сказав, що цей союз з козаками добрий не тільки для війни проти турків, але міг би бути багато кориснішим для торгівлі, головно, для посилки шовку до Європи. Ця ідея зовсім згідна з бажанням шаха, який хотів оминути торгівлю через Туреччину. Ця козацька дорога була б коротша, легша і безпечніша, ніж через Алеппо, або й інші дороги, які тільки можна б собі уявити. Бо всі перські провінції, які виробляють більшу кількість шовку, близько Чорного моря, і тут можна б цей шовк відразу навантажувати на кораблі й оминути тим ці дорогі і довгі дороги на суші, які тепер ведуть до Алеппа, або до [Індійського] океану до Гормуз, де англійці перебирають їхній товар. Чорне море мале, і навантажений товар міг би бути на ньому перевезений за десять-п’ятнадцять днів. Набагато скоріше і без менших клопотів, ніж дорогою океану чи Середземного моря. Дотепер океанська дорога тривала десять місяців, а середземна щонайменше три місяці, якщо вона вела тільки до найближчої пристані, до Марселя. Крім того, обидві ці морські дороги були повні небезпек, з одного боку, з уваги на страшні бурі, які завжди можуть траплятися під час довгої плавби, а з другого боку, ще більше небезпек могло б постати через численних піратів та грабіжників, яких повно на кожному кроці. На малім Чорнім морі один добрий подув вітру вистачає для плавби й треба тільки стерегтися турків, але від них козаки можуть забезпечити ці плавби дуже легко. Вони вже мають стільки сили і так панують над морем, що турецькі судна, для свого добра, не відважуються плавати взагалі. Перепливши Чорне море, шовк був би відразу в Європі й у державах, в яких можна було б його легко продати. В першій мірі в Польщі, яка зужила б велику кількість товару, а опісля решту можна б розподілити в цілій Німеччині та Московщині або в довколишніх країнах, які дотепер здалека мусили возити і дорого платити за нього англійцям, фламандцям та іншим чужим купцям, що забирають увесь заробіток для себе».

«…я, мимо всього, – заявляв делла Валле, – далі буду працювати всіма своїми силами не тільки над об’єднанням між перським шахом і козаками, але і над союзом між шахом і польським королем. Я повністю свідомий того, яку користь приносило б це об’єднання для цілого християнського світу і яке нещастя для турків…»479.

Показово, що саме в цей період, коли делла Велла здійснював свою дипломатичну місію в Персії, українські козаки почали атакувати Трапезунд. Вони напали на це місто в 1616, 1622 і 1625 рр. Причому в 1625 р. – двічі. Також, як уже говорилося, в 1616 р. Петро Конашевич-Сагайдачний узяв Кафу. Ці козацькі морські походи не видаються випадковими. Вони цілком узгоджуються з планами делла Валле та венеціанців, яких репрезентував цей дипломат.

Завоювання козаками Трапезунда й передача цього міста та навколишніх земель у руки персів не видається чимось фантастичним. Турецькі впливи в цьому місті не були сильними. Зрештою, тут проживало порівняно небагато турецького населення. У цьому регіоні переважали вірмени й греки, тобто християни. Жили тут навіть перси. Тому Трапезунд з округою міг би бути відносно легко завойованим і опинитися під владою персів.

У листах делла Валле можна знайти чимало цікавої інформації щодо козаків, їхніх переговорів із перським шахом, перспектив козацько-перського союзу. Ця інформація подає кілька тез, на основі яких твориться образ козацтва. По-перше, це войовничі люди, вони є відважними, можуть легко захоплювати території, але не схильні їх утримувати. По-друге, козаки воюють проти турків і спричиняють їм чимало шкоди, особливо на морі. Нарешті, по-третє, вони є християни, навіть десь близькі до «латинського» християнства, і, воюючи проти мусульман, є захисниками християнства.

І «Опис Європейської Сарматії», і листи делла Валле, і чимало інших творів кінця XVI – початку XVII ст. засвідчили, що в свідомості європейців формувався образ козаків як захисників християнської Європи. Справді, в деяких моментах козаків залучали європейські правителі до боротьби з татарами й турками, а Річ Посполита намагалася взяти їх на службу.

Але в 20-х рр. XVII ст., коли козаки як військова спільнота впевнено вийшли на міжнародну арену, у козацтва з’являються «власні» ідеологи, які рекрутувалися переважно з середовища православних інтелектуалів. Вони підхопили міф про козаків як захисників християнства. Однак цей міф зазнав у них трансформації. Козаки з часом постають як захисники християнства східного, православного, яке опинилося в протистоянні з християнством західним.

Героїзація антитурецької боротьби козацтва в українській літературі 20-х рр. XVII ст

У 1615 р. виникає одна впливова православна інституція, яка належала вже козакам. Це – Київське братство. Важливу роль у її організації відіграв козацький ватажок Петро Конашевич-Сагайдачний, який зробив чимало для організації Запорізького війська. Також відзначився як вмілий полководець480.

До складу Київського братства в 1620 р. Сагайдачний вписав Запорізьке військо, що, власне, робило цю інституцію козацьким представництвом. Михайло Грушевський зазначав: «… записавши військо в братство, дав йому не тільки право, але й обов’язок виступати в усіх братських справах у ролі його членів, коротко – зав’язав братство як козацьку експозитуру, козацьке представництво в церковних і національних справах…»481.

У 1620—1621 рр. за ініціативи Сагайдачного була відновлена православна ієрархія в Речі Посполитій. Козацький ватажок скористався тим, що через українські землі проїздив Єрусалимський патріарх Феофан, який повертався додому з Москви. Сагайдачний вмовив патріарха висвятити митрополита й єпископа для Київської митрополії, що було таємно здійснено. Київським митрополитом висвятили Іова Борецького, який був пов’язаний із Київським братством (він деякий час працював ректором школи братства). Були висвячені й інші ієрархи.

Патріарх Феофан

У результаті цього була створена паралельна уніатській ієрархії ієрархія православна. Правда, влада Речі Посполитої не визнавала висвячених патріархом Феофаном (бл. 1570—1644) митрополита й єпископів. Вона вважала такі дії незаконними, а самого патріарха трактувала як турецького шпигуна. Наскільки ці звинувачення відповідали дійсності, говорити складно. Однак висвячення паралельної ієрархії, яка протистояла уніатському духовенству, безперечно, загострювало міжконфесійну боротьбу в Речі Посполитій і в кінцевому результаті було вигідне для Османської імперії, яка в той час планувала здійснити інвазію на терени українських земель. Безславно програна Річчю Посполитою туркам битва під Цецорою в 1620 р.482 відкривала для цього чималі можливості. Висвячені Феофаном ієрархи православної церкви в своїй більшості не ризикували виїздити з Києва, який фактично знаходився під контролем козаків. Вони знали, що їх можуть звинуватити в державній зраді і в будь-яку хвилину арештувати. Правда, і влада Речі Посполитої не робила якихось різких рухів проти ієрархів Феофанового свячення. Їй потрібні були козаки для боротьби з турками. Тому можновладці Речі Посполитої шукали порозуміння із Сагайдачним. Зрештою, ці кроки увінчалися успіхом. Сагайдачний, попри певні складнощі, зумів привернути козаків на бік Речі Посполитої в битві під Хотином у 1621 р. Саме завдячуючи козакам війська Речі Посполитої зуміли отримати перемогу в цій битві.

У такій ситуації ієрархи Феофанового свячення шукали певних контактів із владою Речі Посполитої й намагалися виправдати свою діяльність. Одним із таких кроків стало написання в квітні 1621 р. твору під назвою «Протестація…». Підписаний цей твір був київським митрополитом Іовом Борецьким (1560? —1631), володимирсько-берестейським єпископом Єзикіїлом Курцевичем і єпископом премишлянським Ісайєю Копинським483. Твір за призначенням був ніби адміністративно-судовим документом. Водночас його можна трактувати і як твір публіцистичний. Мета твору – виправдати акт відновлення православної ієрархії. Загалом «Протестація…» була витримана у лояльному дусі до урядовців Речі Посполитої. У ній маємо намагання виправдати акт Феофанового свячення, також вимагалося визнати за православними їхні права й ліквідувати унію, оскільки вона «збурює державу».

Для нас «Протестація…» цікава тим, що в цьому творі чи не вперше в українській літературі маємо розгорнуту апологію козацтва. Вона є цілком зрозумілою. Адже козаки реально стали протекторами православних ієрархів. А ієрархи, зі свого боку, намагалися пером захистити козаків, творячи відповідні міфологеми.

«Що ж до козаків, – писалося в «Протестації…», – то про сих лицарських людей знаємо, що вони з роду нашого, браття наші і християни правовірні». Автори твору намагалися спростувати думку щодо «простацтва» козаків, того, що їх ніби підбурили православні священнослужителі: «Про них думають, нібито вони є простаками, котрі, знань і розуму не маючи, піддались намовам духівництва. Але ж бо ми ані од послуху належного їх не одводимо, ані їх бунтуємо, та й розуму в ділах і чинах їхніх не учимо. Самі вони природний розум і од Бога даровану кмітливість мають». Автори «Протестації…» намагалися зобразити козаків як побожних християн: «Тож і ревність та любов до віри, побожності та церкви з давніх-давен між ними живуть і проквітають»484.

У «Протестації…» є намагання представити козаків не лише як ревнителів християнської віри, але і як нащадків «старої Русі», продовжувачів руських традицій: «До того ж бо те плем’я чесного народу руського, з насіння Яфетового, котре Чорним морем і посуху Грецьке царство воювало. З того-бо те військо покоління, котре за Олега, монарха руського, в своїх моноксилах по морю і по землі [приправивши колеса до човнів] плавало [та пересувалося] і Константинополь штурмувало. Се ж бо вони за Володимира Великого, святого монарха руського, Грецію, Македонію та Іллірик воювали»485. У тогочасних умовах таке трактування козаків було справжньою «новиною». Адже їх і далі часто продовжували сприймати як розбійницькі елементи. І тут вони постають «племенем чесного народу руського», хоробрими лицарями, як і воїни «старої Русі».

Автори «Протестації…» спеціально підкреслюють, що предки козаків прийняли хрещення за часів князя Володимира: «Се ж їхні предки разом із Володимиром хрестилися і віру християнську од церкви константинопольської приймали, і по день нинішній у тій вірі вони родяться, хрестяться і живуть»486. Звернення уваги на Володимировому хрещенні предків козаків, з одного боку, це ще один (доволі суттєвий!) «аргумент» на користь їхнього староруського походження. З іншого боку, «доведення» їхньої християнської ревності, яка, виявляється, має довготривалу традицію.

Далі, власне, йдеться про християнську ревність козаків: «І живуть не як погани, а як християни, пресвітерів маючи, письма навчаючись, Бога і закон свій знаючи. То як же вони, з ласки Божої, самі по собі про віру і про спасення своє не мали б дбати? Зважмо на їхню побожність: коли в море пускаються, то перед тим моляться і обітницю дають, що за віру християнську йдуть із невірними воювати. А до того ж мають на меті невільників визволяти. При тому побожно зобов’язуються здобиччю своєю церкви, монастирі, шпиталі й духівництво наділяти. Задля спасення свого невольників викупають; церкви нові і монастирі будують, мурують і збагачують. І якщо в місцях пустельних про віру й побожність пам’ять свою засвідчують, то тим більше про них на волості, до домів своїх вернувшись, дбають і їх постерігають, вітців, братів і родичів своїх між духівництвом маючи»487.

Отже, перед нами відверто ідилічна картина. Перед походами козаки обов’язково моляться. Більше того – дають обітницю, що йдуть воювати за віру християнську проти невірних і будуть визволяти невільників-християн. Звісно, про те, що козаки грабуватимуть бусурман, не говориться. Але цю реальність важко проігнорувати. Тому автори «Протестації…», ніби виправдовуючи козаків, заявляють, що здобиччю, здобутою в походах проти невірних, вони мають наділяти «церкви, монастирі, шпиталі й духівництво». Окрім того, заради свого спасіння, також невільників-християн викупляють, і нові церкви та монастирі будують. А ще козаки мають серед своїх родичів духовних осіб. Словом, постають як християнські воїни.

Зрештою, творці «Протестації…» представляють козаків у широкому європейському контексті: «І воістину християнству поневоленому на всьому світі ніхто після Бога добродійства такого великого не виказує, як греки надійністю своїх окупів, король іспанський потужністю свого флоту і військо Запорозьке своєю мужністю і своїми перемогами. Що інші народи словом і бесідами виборюють, те козаки ділом самим доводять. Хіба ж духовні тому їх учать? Хто їх учить того розуму – на землі воювати чи на морі, де вони гарцюють у своїх моноксилах, котрі супроти кораблів і каторг – не більше, як ночви? Хто їх бунтує, коли в справах своїх, ставши табором збройним, по кілька місяців переговори проводять із хитромудрими дипломатами?»488

Козаки в «Протестації…» трактуються не лише як оборонці всього європейського християнства, але і як оборонці саме «старожитнього» православ’я. Вони представляються людьми, що виступають проти будь-яких змін у вірі, тобто типові традиціоналісти-консерватори. Варто нагадати, що в той час традиціоналізм розглядався як одна з найбільших чеснот.

Спроба авторів «Протестації…» представити козаків оборонцями європейського християнства мала на меті не лише ідеологічно виправдати діяння представників цієї спільноти. Була тут також чисто прагматична ціль – утвердити статус ієрархів Феофанового свячення й ліквідувати унію.

На завершення своєї апології козаків автори «Протестації…» ладні представити їх як «знаряддя боже»: «Ми серцями й замислами козацькими не керуємо, Господь Бог керує ними, котрий сам відає, на що сі останки тої старої Русі зберігає і правицю їхню та силу на морі і на землі довго, широко й далеко простирає. Бог їх держить і ними рядить. Той – хтось писав – татар на землі, як блискавки й громи, поклав та християн ними разить і карає. Отак і козаків, низових запорозьких та донських, поклав Господь, як другі блискавки і громи живі на морі і на землі, щоб ними турків і татар невірних страшити й громити»489.

Хоча «Протестація…» не була твором, розрахованим на широку публіку, і не дійшла до друкарського верстата, все ж її ідеї були «розтиражовані» в інших творах і знайшли поширення. У т. ч. ідеї, що козаки є оборонцями християн від мусульман – татар і турок.

Зокрема, ідеї «Протестації…» знайшли відображення в такому популярному творі, як «Вірші на жалісний погреб знаного рицаря Петра Конашевича-Сагайдачного, гетьмана війська його королівської милості Запорозького, складені іноком Касіяном Саковичем, ректором шкіл Київських у братстві. Мовлені від його спудеїв на погребі того цнотливого рицаря в Києві, в неділю провідну року Божого тисяча шістсот двадцять другого». Ці вірші продекламували для відносно широкої публіки в Києві під час похорону Сагайдачного, вони також були видрукувані.

Подібні вірші «на погреб» не варто вважати новинкою в тогочасній Речі Посполитій. Як правило, писалися вони при похованні князів, знаних можновладців, духовних осіб. Тепер же такі вірші були написані при похованні козацького провідника, якого автор, Касіян Сакович (бл. 1578—1647)490, іменує гетьманом.

«Вірші на жалісний погреб знаного рицаря Петра Конашевича-Сагайдачного…» можемо вважати не лише твором поетичним. Це був викладений у поетичній формі суспільно-політичний і філософський трактат. У віршах звучить критика уніатів та католиків-єзуїтів, прославляються діяння Сагайдачного, спрямовані на зміцнення православ’я, передусім високо оцінюється його ініціатива висвячення православних ієрархів для Київської митрополії.

Цікавою є структура «Віршів…». На початку твору маємо традиційний вірш на герб – правда, не на герб героя твору, а на герб Запорізького війська. Тим самим ніби вказувалося, що «Вірші…» мають на меті прославити козацтво, гетьманом якого і був Сагайдачний. Це прославлення зустрічаємо у віршованій передмові до твору, яка виголошувалася самим Саковичем. Тут переважно озвучувалися ідеї, представлені в «Протестації».

Далі йдуть вірші, які виголошувалися спудеями Київської братської школи. Варто виділити кілька їхніх смислових блоків. Спочатку маємо вірші, в яких прославляється Сагайдачний, описуються його військові походи. Згадується взяття ним Кафи в 1616 р., участь у польсько-російській війні 1617—1618 рр., у військових діях на теренах Прибалтики і, звісно, участь у Хотинській битві 1621 р. Після цього зустрічаємо вірші, в яких йдеться про смерть.

Далі маємо вірші, в яких викладається біографія Сагайдачного, йдеться про його походження, навчання, участь у різних битвах. Останні вірші – своєрідний заповіт гетьмана. Спочатку він ніби звертається до своєї дружини, потім – до товаришів, близьких йому людей. Саме зверненням до живущих, яке є епілогом, і завершуються «Вірші…»

Для нас найбільш цікавою є вступна частина, де говориться про козацтво. Автор акцентує увагу на хоробрості козаків, їхній мужності, військовій доблесті – рисах, які були притаманні й Сагайдачному:

«Як мужність запорожців королі пізнали, То їм за герб такого рицаря признали. Вітчизні він готовий завжди послужити І за її свободу голову зложити. А треба, то землею він пройде, водою, До всього має вправність і прудкий до бою»491.

На початку Сакович вдається до деякого моралізаторства, говорить про велику цінність вольності (свободи), називає її золотою, твердить, що її прагнуть здобути народи. Концепт свободи мав значне поширення в суспільній думці Речі Посполитої. Шляхта цієї держави прагнула максимальної свободи, що часто межувала з анархією. Козаки, які намагалися дорівнятися до шляхти, теж зробили свободу своїм ідеалом. Правда, козацька свобода мала специфіку. З одного боку, її легко було досягнути на «нічийній землі», якою й були переважно терени, де «гуляли» козаки й татари. Але, з іншого боку, цю свободу треба було захищати зі зброєю в руках, про що й говорить автор:

«Та не кожному може вона бути дана, Тільки нам, що боронять вітчизну і Пана. Мужньо рицар у війнах до неї простує, Не грішми, але кров’ю свободу купує»492.

Сакович вважає, що козацтво вибороло для себе свободу зі зброєю в руках:

«Запорозькеє військо ту вольність здобуло, Бо служило вітчизні старанно і чуло. І у хроніках давніх про те написали, Як вони противенців вітчизни збивали Морем, долом, і пішо, і кінно, бувало, Хоча ворог при зброї находив навалом»493.

Далі, як і в «Протестації…», маємо звернення до історії Київської Русі та намагання представити козаків продовжувачами її славних традицій. При цьому автор «Віршів…» іменує козаків «племенем», для нього вони є окремою етнічною спільнотою:

«Плем’я те із насіння іде Іафета, Що батьківського з Симом ховає секрета. За Олега Роського монархи гуляли І по морю човнами Царград штурмували. Їхні предки із роським монархом хрестились — З Володимиром, – стійко у вірі лишились І ту віру несхитно тримають, статечно, Бо за неї вмирати готові конечно»494.

Маємо звернення до сюжетів, які в середовищі ієрархів Феофанового свячення стали «загальновизнаними» – похід князя Олега на Царгород, Володимирове хрещення. Говорячи про останнє, спеціально підкреслювалась християнська ревність козаків.

У «Віршах…» говориться про велике значення козацтва для оборони українських земель від татар. Саме козаки, стоячи на «українах», обороняють землі Речі Посполитої:

«Запорозькеє військо – належить вважати — Для вітчизни потрібне, пора це вже знати. Україна тим військом себе захищає, Де ж нема запорожців – татарин гуляє. Це посвідчити можуть міста на Поділлі, Також белзькі, підгірські – пізнали на ділі. А де кров християнську поганин розлив, Тих, котрі залишились, у рабство повів»495.

Підкреслюється також, що козаки не мають належного озброєння, але це не заважає їм визволяти невільників:

«В козака хоч ні зброї, ані шишака, Дожене поганина, лиш дай лошака, І хоча він здоров’ю ушкоду вчиняє, Та невільників завше з біди визволяє»496.

Сакович також полемізує з противниками козаків, вказує, що є люди, які б хотіли їх позбутися. Але цього не варто робити. Адже

«Для вітчизни козаки – тверда оборона, Від татар і від турків надійна заслона»497.

У «Віршах…» є заклик до козаків дотримуватися своєї віри й служити королю. Загалом твір лояльний до влади Речі Посполитої498.

Образ козацтва у «Віршах…» мало чим відрізнявся від того образу, який є в «Протестації…» Інша річ, що тут були зміщені деякі акценти. Але і тут, і там козаки постають як нащадки «старої Русі», ревнителі православної віри й оборонці українських земель від татарських нападників.

Турецький і татарський чинники під час Хмельниччини й Руїни

Події середини і другої половини XVII ст. стали переломними, як у історії козацтва, так і в історії українських земель.

Згадані події в історіографії отримали різну назву – «повстання під проводом Богдана Хмельницького», Хмельниччина, «козацьке повстання», «громадянська війна» («війна домова»), «польсько-козацька війна», «народно-визвольна війна» тощо. Останнім часом в українській історіографії набув поширення для означення цих подій термін «національна революція»499. Однак ні одне з цих понять не відображує складність події, що відбувалися на українських землях у середині XVII ст.

Богдан Хмельницький

Говорячи про Хмельниччину, варто звернути увагу на один соціальний аспект, який чітко простежується і в документальних матеріалах, і в тогочасних літературних пам’ятках, але на який «не звертають увагу» українські історики. Козацьке повстання мало не лише антишляхетський характер, але і характер антиміщанський. Козаки громили міста, розглядаючи їх як ворожі осередки. Причому часто це були не стільки польські, скільки руські (українські) міста.

У певному сенсі, Хмельниччина – це було повстання «села», точніше привільного хутора, де немає ніяких урядників, проти міста. Під впливом козаків у суспільній думці України утвердився антиміський дискурс з ідеалізацією сільського чи хутірського життя. Григорій Сковорода (1722—1794) заявляє: «не піду в город багатий». Микола Гоголь (1809—1852) у своїх творах свідомо протиставляє хутір як осередок козацького життя «ворожому» місту. Наприклад, це простежується в повісті «Тарас Бульба». Теоретичне осмислення цього протистояння знайшло відображення в Пантелеймона Куліша, котрий прагнув витворити «хутірну філософію». «Селянськість», хуторянство (не без впливу козаків) стало прикметною рисою української свідомості, яка дає про себе знати до дня сьогоднішнього.

Антиміський дискурс в українській думці хай і опосередковано мав «татарські корені». Запорізькі козаки переважно зустрічалися з татарами-кочівниками, які не мали своїх міст. Міста в Північному Причорномор’ї, як правило, належали Османській імперії. І жили в них представники різних етносів – щоправда, помітну частину в них становили турки.

Козаки ж, як уже говорилося, чимало перейняли від «татарської цивілізації», зокрема речей і рис, пов’язаних із кочовим способом життя. Та й саме життя козаків часто було кочовим чи напівкочовим. Вони, здебільшого, не трималися одного місця. Міське ж життя вимагало стабільності й постійності – що загалом було чужим для кочівників чи напівкочівників.

Ведучи мову про події середини і другої половини XVII ст. на українських землях, дослідники часто дистанціюються від зовнішніх чинників. Але саме ці чинники були якщо не вирішальними, то достатньо вагомими. Україна стала тереном великої геополітичної гри. Провідну роль у ній відігравала Османська імперія зі своїми васалами, Кримським ханством, Молдавією та Ерделі (Трансільванією). Певну роль також відігравали Швеція й Московія.

Османська імперія, яка в той час знаходилася не на підйомі, а, радше, на спаді, була зацікавлена в тому, щоб зберегти свої позиції в Центральній та Східній Європі, у тому числі в Північному Причорномор’ї. Маючи значний військовий потенціал, вона ладна була йти на розширення своїх володінь у потрібних їй напрямках. Одним із таких напрямків стали українські землі. Використовуючи козаків (наприклад, Хмельницький уклав кілька договорів із турками, фактично опинившись на становищі їхнього васала), а також кримських татар, Османська імперія створила зону нестабільності на українських теренах, встановивши свій контроль над частиною земель України.

Козацькі літописці витворили «благочестиву» легенду про те, що повстання під проводом Хмельницького вибухнуло раптово й навіть спонтанно. Потім ця легенда благополучно перейшла в українську історіографію. Суть її зводиться до наступного. Мовляв, Богдан Хмельницький мав серйозний конфлікт із чигиринським підстаростою Данієлем Чаплинським. Останній вчинив збройний наїзд на хутір Суботів, який належав Хмельницькому. У результаті цього наїзду хутір перейшов у власність чигиринського підстарости.

Іноді ця легенда доповнюється ще любовною історією: Хмельницький захопився якоюсь вродливою шляхтянкою. На неї ж кинув око й Чаплинський. Після наїзду на Суботів він забрав цю жінку до себе. Хмельницький намагався знайти управу на свого ворога, звертався навіть до короля Владислава IV (1595—1648), щоб той допоміг йому. Але ніякої помочі не отримав. Більше того, Чаплинський почав переслідувати Хмельницького, намагався його ув’язнити. Майбутній вождь повстанців навіть потрапив до в’язниці. Але, відповідно до легенд деяких козацьких літописців, «жінка Чаплинського» добилася його звільнення. Після цього Хмельницький втікає на Запоріжжя, а там підіймає повстання, яке з часом охопило всю Україну500.

Наведена легенда мала під собою реальні підстави. Але чи можна її розглядати як причину повстання? Подібні конфлікти були на той час звичною справою в Речі Посполитій, особливо на українському прикордонні.

Насправді, факти свідчать, що повстання під проводом Хмельницького зовсім не вибухнуло спонтанно.

Десь за півроку до нього, восени 1647 р., до Бахчисарая й Стамбула виїхало козацьке посольство, яке мало обговорити плани майбутнього виступу проти влади Речі Посполитої й заручитися підтримкою турків і татар501. Очолював це посольство Хмельницький, який бував і в Османській імперії, й Кримському ханстві. Знав мови татар і турків, їхні звичаї. Не виключено, що він навіть прийняв іслам і був криптомусульманином502. Із кримськотатарських джерел відомо, що Хмельницький у кінці листопада 1647 р. перебував у кримського хана Іслама Гірея503. У березні 1648 р. між козаками й турецькою владою був укладений договір504. Потім бачимо, що фактично до кінця життя Хмельницький часто вступав у переговори й укладав договори з Османською імперією та її васалами (Кримським ханством, Трансільванією, Молдавією)505. Наприклад, восени 1648 р. гетьман звернувся до султана взяти під свою зверхність «Україну, Білу Русь, Волинь, Поділля з усією (Галицькою) Руссю аж по Віслу»506. Загалом політика Хмельницького була вигідна Османській імперії.

У 1645 р. виникли конфлікти між Венеціанською республікою й Османською імперією, в т. ч. воєнного характеру, які боролися за Східне Середземномор’я. Почалася затяжна війна між ними за острів Кріт, зокрема за столицю цього острова Кандію. Тривала вона до 1669 р. У 1645 р. турки не лише вторгнулися на Кріт, а й захопили в жовтні цього року друге місто за величиною на острові – Канею507.

Османські правителі були зацікавлені переключити козацьку активність на Річ Посполиту, котра сприймалася турками як ворог. Турки були зацікавлені в тому, щоб мати на теренах України козацьку васальну державу. Це, можна сказати, була програма максимум. Програма ж мінімум – створити в Україні «тліючий» конфлікт між козаками й владою Речі Посполитої.

Самій Венеції важко було протистояти Османській імперії. Однак їй не варто було сподіватися на допомогу християнської Європи. Провідні європейські гравці були зайняті своїми справами.

Та все ж існувала європейська держава, яка могла надати підтримку Венеції. До того ж – суттєву. Це – Річ Посполита. Незважаючи на певні поразки венеціанців у Кандії в 1645 р., уже наступного року венеціанський флот активізувався в східному Середземномор’ї, намагаючись блокувати османські кораблі в протоці Дарданелли. Ця блокада набирала загрозливого характеру, оскільки відрізала Кріт від турецького постачання. Якби Річ Посполита в цій ситуації відкрила на Чорному морі «другий фронт», хто знає, якою би була подальша доля Османської імперії. Чи не головна роль тут відводилася українським козакам. Козацькі чайки мали заблокувати Босфор. Тоді османська столиця була би відрізана від постачання продовольства й необхідних товарів як із півночі, так і півдня. Це призвело б до голоду, заворушень. Можливо, навіть революції і, в кінцевому результаті, до розпаду імперії. Але цього не сталося. Натомість революцію отримала Річ Посполита.

Микола Костомаров (1817—1885) детально описує плани втягнення Речі Посполитої у війну з Османською імперією, розповідаючи про місію до Варшави венеціанського посла Джованні Тьєполо. Історик спирався на документальні матеріали. Подаємо те бачення ситуації, яке є в Костомарова. На нашу думку, він досить точно відобразив її.

«…задум війни з Туреччиною, – писав історик, – став визрівати у Владислава в 1645 році у зв’язку з приїздом в Польщу венеціанського посла Тьєполо; цей чоловік був давній знайомий і приятель Владислава…»508

«Тьєполо, – читаємо далі, – сказав королю, що тепер настав час, коли всі християнські держави мають поєднатися проти турок. План його був таким: Венеція буде воювати на Середземному морі; папа дасть зі свого боку для цього гроші; допоможуть також італійські князі, а Польща в союзі з Московською державою нападе на Турцію з півночі й пустить запорізьких козаків на море: на цьому особливо наполягав венеціанський посол, цього він особливо добивався»509. В принципі, зрозумілий інтерес Тьєполо до запорізьких козаків. Річ Посполита, як і Московія, могли воювати лише на суші. У них не було флоту на Чорному морі. Зате козацькі мобільні чайки могли б створити серйозні проблеми для османського флоту, а то й заблокувати Босфор. Венеціанський посол пропонував не лише дозволити з боку уряду Речі Посполитої козакам іти походом на Чорне море (козакам здійснювати такі походи забороняли, оскільки з приводу цього існували певні домовленості між урядом цієї держави й Османською імперією), а дати козакам на побудову човнів-чайок 30 тисяч реалів510.

Як буває в таких випадках, почалася «дипломатична торгівля». Польська сторона готова була почати війну з османами, але при умові, що їй буде надана солідна матеріальна допомога розміром 500 тисяч скуді. Між тим інформація, що Річ Посполита готується до війни з Османською імперією, набула негласного поширення. «Незважаючи на таємницю, з якою затівалися ці справи, – відзначав Костомаров, – купці зі Сходу, вірмени, що перебували в Польщі, відразу ж передавали в Туреччину, що польський король щось затіває, і Туреччина, аби не давати полякам приводу для війни, наказала кримському хану не пускати татар на польські землі»511.

У цій ситуації варто було діяти швидко й рішуче. Але венеціанський сенат не хотів давати гроші на війну Речі Посполитої з Османською імперією. Тьєполо отримав вказівку торгуватися. Фінансово допомагати Венеції не хотіли ні римський папа, ні європейські правителі. Тим часом польська сторона піднімала ставки, вимагаючи більше грошей.

З боку венеціанської сторони все зводилося до обіцянок. Тим часом король Владислав IV вирішив діяти. Одружившись у 1646 р. із французькою принцесою Марією Луїзою Гонзагою де Невер (1611—1667), він позичив у неї гроші на війну.

У цій війні велика ставка робилася на українських козаків. Також король планував напасти на Кримське ханство, сподіваючись залучити і до цієї справи козаків. Вважається, що Владислав IV навесні 1646 р. вів розмови із представниками реєстрового козацтва – Іваном Барабашем та Богданом Хмельницьким. Вони отримали два привілейовані листи, перший з яких дозволяв козакам ходити в морські походи проти Османської імперії, другий – збільшувати козацький реєстр до 12 тисяч чоловік512.

Проте королівські плани не вдалося втілити в життя. Король міг почати війну, лише узгодивши це питання з сеймом. Шляхетський же загал виявився налаштований проти війни і провалив це питання на сеймовому засіданні в 1646 р.

Тут спрацював комплекс причин. Підготовка до війни велася Владиславом IV поза спиною впливових представників шляхетства. Це не могло не викликати підозр. Поширювалася навіть думка, що король хоче вдатися до війни, аби узурпувати владу. Певно, не могли викликати підозри і його таємні контакти з козаками. Також було неясно, чи Венеція та інші європейські держави дадуть гроші на війну з турками й татарами. А якщо не дадуть, то було зрозуміло, що тягар воєнних витрат ляже на плечі шляхти. Цього шляхтичі не хотіли. То була «не їхня війна». Сейм взагалі заборонив Владиславу IV вдаватися до військових дій. Не вільно це було робити козакам.

Існувала навіть така версія, що Владислав IV хотів організувати фіктивний бунт козаків проти влади Речі Посполитої, які б шукали підтримки в керівників Османської імперії513. Це, своєю чергою, стало би приводом послати військо для упокорення козаків, у результаті чого воно б зіштовхнулося з турками. Тому мусила початися війна. Речі Посполитій (як би їй цього не хотілося) довелось б воювати проти Османської імперії.

Цю версію озвучив Єронім Радзієвський (1612—1667)514, який був наближений до короля Владислава IV. У 1645 р. він став маршалком сейму, у 1646 р. служив секретарем королеви Марії Луїзи.

Радзієвський, за його ж словами, будучи посвячений у таємниці короля, контактував із козацькими старшинами, одного з яких він добре знав. Так можна зрозуміти, що це був Богдан Хмельницький. У подальшому, під час Хмельниччини, Радзієвський підтримував певні стосунки з козацьким гетьманом.

Радзієвський був одним із ініціаторів створення союзу Швеції, Трансільванії й Хмельницького проти Речі Посполитої. У 1652 р., опинившись в опозиції до польського короля Яна ІІ Казимира (1609—1672), втік до Відня. Перебуваючи на еміграції, оприлюднив інформацію про таємні плани Владислава IV спровокувати війну Речі Посполитої й Османської імперії з допомогою козаків.

Тоді серед шляхетського загалу Речі Посполитої (і не тільки) поширювалася думка, що Владислава IV хотів стати самодержцем, приборкати магнатів і навіть обмежити шляхетські вільності. Він ніби готовий був вдатися до різноманітних авантюр, у т. ч. використати козаків і Хмельницького. Цю думку навіть зустрічаємо в Павла Алепського (1627—1669). Той писав, що король Владислав IV, який ніби був другом Хмельницького, потай домовився з ним, що той вчинить повстання, «а він, король, допомагатиме йому військом, щоб знищити польських магнатів, стати самодержцем…»515

Король провокував на війну з турками й татарами не лише козаків, а й прикордонних можновладців. У 1846 р. близько 4 тис. «охочих людей» під керівництвом князя Яреми Вишневецького, Олександра Конецпольського й Самуїла Лаща здійснили похід на татарські й турецькі території. Вони дійшли аж до Очакова, захопили чимало здобичі й велику кількість бранців516.

Чи діяв Хмельницький самостійно, вирушаючи на переговори до османів і кримських татар, чи виконував завдання Владислава IV, сказати щось певне з цього приводу складно. Джерел, які б давали однозначну відповідь на це питання, не зберіглося.

Іслам Гірей ІІІ

Тугай-бей. Фрагмент картини Яна Матейка «Богдан Хмельницький з Тугай-Беєм у Львові»

Уклавши відповідні домовленості з османами й татарами, Хмельницький отримав від них допомогу. Схоже, зі столиці османів дали вказівку кримському хану. Без неї той би вступив у конфлікт з Річчю Посполитою. Та навіть, надаючи допомогу Хмельницькому, Іслам Гірей (1604—1654)517 діяв обережно. Він не ризикнув сам іти в похід на українські землі, як це чинив пізніше, а послав на допомогу Хмельницькому Тугай-бея (1600? – 1651)518.

Кримський хан нібито підозрював Тугай-бея в змові проти себе. В принципі, тут нічого дивного немає. Беї і мурзи ханства володіли чималою владою на місцях і втручалися в справи престолонаслідування. Розрахунок Іслам Гірея був зрозумілий: якщо поляки розіб’ють Тугай-бея, то буде на кого перекласти відповідальність за допомогу козакам – на самоправність васала, який не послухав свого сюзерена. Окрім того, хан би не жалкував за Тугай-беєм, коли б той не повернувся з походу519.

Туган-бей був керівником прикордонного перекопського санджаку (округу), якому також підпорядковувалися ногайські орди – Перекопська, Єдичкульська, Очаківська і Буджацька. Його завданням була охорона кордонів ханства. Тому сутичка Тугай-бея з військами Речі Посполитої могла виглядати як прикордонний конфлікт, котрих було чимало на пограниччі.

У середині квітня 1648 р. Тугай-бей прибув на Микитинську Січ. Є різні дані щодо чисельності приведеної ним орди – від 20 тисяч (що є малоймовірним) до 3—4-х. Але яка б не була кількість ординців, вона виглядає значною. Це була величезна підпора Хмельницькому. Він такої кількості воїнів, судячи з усього, на той час не мав. Та справа була не лише в кількісних характеристиках. Запорізькі козаки переважно билися як піхотинці. Здійснювати наступальні операції без кінноти їм було складно. Тугай-бей же привів кіннотників. Це значно посилювало наступальні можливості війська, яке збиралося здійснити похід із Запоріжжя на волость. На жаль, наші історики свідомо чи несвідомо намагаються принизити значення татарського чинника. А даремно. Без нього Хмельниччина, певно, не відбулася б. А якщо й відбулася, то далеко не в таких масштабах. Радше, вона би стала ще одним козацьким повстанням, що завершилося компромісом-угодою з владою Речі Посполитої.

У кінці квітня козацькі й татарські війська почали рухатися з Січі на волость. Тодішній коронний гетьман Микола Потоцький (Ведмежа лапа) (бл. 1593—1651) назустріч їм вислав чотири полки реєстровців униз по Дніпру на човнах. Два інші полки реєстровців були приєднані до кварцяного, тобто королівського, загону. Керівництво цим з’єднанням здійснював син коронного гетьмана, Стефан Потоцький (1624—1648). Самі ж гетьмани, коронний, а також польний Мартин Калиновський (1605—1652), знаходилися між Корсунем і Черкасами, очікуючи підходу допоміжних сил. Відбулося розпорошення шляхетських військ, що, в кінцевому результаті, виявилося вигідним для Хмельницького.

29 квітня загін під командуванням Потоцького-молодшого підійшов до верхів’я річки Жовті Води й став табором, сподіваючись затримати повстанців до приходу основних шляхетських сил. Козаки почали штурм табору, але успіху не мали. Стефан Потоцький і підпорядкований йому Яків Шемберк, що керував реєстровцями, мали в своєму розпорядженні порівняно кращу зброю, зокрема гармати, які давали можливість ефективно оборонятися.

Тим часом Хмельницький зумів перетягнути на свій бік реєстровців, що пливли на допомогу Потоцькому-молодшому. Розуміючи загрозливість ситуації, Потоцький-молодший і Шемберк погодилися капітулювати. Вони вступили в переговори з Хмельницьким. Спробували домовитися на тих умовах, що їх випустять, але при цьому вони лишать козакам гармати. Проте переговори були зірвані. Наскільки можна судити, сталося це з вини козацької й татарської сторін. Останні розуміли, що перевага на їхньому боці – лишається тільки дотиснути противника. Опинившись у безвихідній ситуації, Потоцький-молодший і Шемберк спробували прорватися. Та в ніч на 16 травня залишки шляхетських військ козаки й татари оточили в урочищі Княжі Байраки у верхів’ях річки Дніпрова Кам’янка, де вони були повністю розгромлені. В цій битві поряд із багатьма вояками загинув і Стефан Потоцький. Багатьох воїнів узяли в полон. Чимало полонених опинилося в руках татар, які потім їх продали520.

Битва під Жовтими Водами, здавалося, важила не так вже й багато. Козаками й татарами був розгромлений відносно невеликий загін шляхетських військ. Але успіхом був не лише цей розгром. Не менше значення мало те, що ряди повстанців поповнили реєстровці, які мали чималий бойовий досвід. Необхідно було далі розвивати успіх – що Хмельницький і зробив. Разом із Тугай-беєм він зі своїм військом форсованим маршем рушив до ставки коронного й польного гетьманів, яка знаходилася поблизу Корсуня. 25 травня у тил коронних військ зайшли козацький полковник Максим Кривоніс (бл. 1600—1648) зі своїм загоном і татари Тугай-бея. Далі повторилася подібна ситуація, що і в битві під Жовтими Водами.

Гетьмани вирішили покинути табір і прориватися з оточення. Козаки й татари пропустили шляхетське військо, що йшло в бойовому порядку, і неспішно рушили за ним. На цьому шляху Кривоніс у балці Горіхова Діброва влаштував пастку, перекопавши дорогу. Дійшовши до цього місця, шляхтичі зупинилися. Вони потрапили в оточення. У цей момент на них посунули козаки й татари. Почалася жорстока битва, яку шляхтичі безславно програли. Чимало жовнірів полягли на полі бою, багато потрапило в полон. Серед останніх були й гетьмани – Микола Потоцький та Мартин Калиновський521.

Битва під Корсунем стала серйозною перемогою Хмельницького. Вона викликала величезний резонанс. Найбільш боєздатні частини Речі Посполитої були розгромлені вщент, гетьмани опинилися в татарському полоні. До речі, те, що гетьманів у полон забрав Тугай-бей багато що говорить. Не Хмельницький, а він був справжнім господарем «повсталого люду».

Ситуацію ускладнювало (і суттєво!) ще й смерть короля Владислава IV, кончина якого настала 20 травня. Безперечно, смерть глави держави у такий час вела до дезорганізації суспільно-політичного життя. У такій ситуації Хмельницький міг відчувати себе впевнено. Зі своїм військом він підійшов до Білої Церкви. Це був ніби «край козацької землі». Далі на захід йшли «землі шляхетські».

Тим часом в умовах безвладдя наростала козацька «ребелія». Практично стихійно виникали повстанські загони, які громили шляхетські маєтки, євреїв, чинили напади на села й міста, навіть на православні храми й монастирі. Хмельницький не міг стримати цю народну стихію. Хоча й намагався. Принаймні чимало документів гетьмана свідчать, що він хотів карати свавільних, охороняти від грабунків церковну власність, міщан і навіть шляхтичів522.

В умовах безкоролів’я верховна влада в Речі Посполитій тимчасово переходила до римо-католицького гнєздинського архієпископа. У 1648 р. ним був Мацей Лубенський (1572—1652)523. Фактично ж вона опинилася в руках тодішнього канцлера Єжи Оссолінського (1595—1650)524. Останній, розуміючи, що влада Речі Посполитої беззахисна перед повсталими козаками, готовий був іти на компроміс.

Хмельницький ніби теж виявляв такі наміри. 2 червня 1648 р. під Білою Церквою він дав наказ послам від Запорозького Війська до короля Владислава IV. Ймовірно, гетьман ще не знав про смерть останнього.

Однак, схоже, Хмельницький вів подвійну гру. Уже влітку 1648 р., вважав Омелян Пріцак, між козацьким гетьманом та султаном були встановлені васально-сюзеренні зв’язки525.

Перемоги 1648 р. у битві під Жовтими Водами та Корсунем запалили повстання проти адміністрації й шляхти Речі Посполитої в Україні. Хмельницький, який отримав такі блискучі перемоги і за спиною в якого стояли татари й Османська імперія, не збирався відступати. Війна мала вибухнути з новою силою.

Наприкінці серпня на Волині в районі Чолганського Каменя (нині місто Теофіполь, районний центр Хмельницької області) почали зосереджуватися шляхетські війська, командування якими доручили трьом регіментарям – князю Владиславу-Домініку Заславському (1616—1656), Миколі Остророгу (1593—1651) й Олександру Конецпольському (1620—1659).

Шляхті вдалося зібрати чималу кількість військ – близько 35—40 тисяч. Та біда в тому, що в таборі під Чолганським Каменем, по-перше, не було єдності (шляхтичі вели себе своєвільно, не виявляли бажання коритися командуванню), по-друге, спостерігалося легковажне ставлення до козацьких і татарських військ, на них дивилися як на недостойного противника, котрого буде легко перемогти.

У вересні 1648 р. козацькі війська, до яких згодом приєдналася татарська кіннота, й шляхетські війська рушили назустріч один одному. Зійшлися вони біля містечка Пилява (зараз село Старосинявського району Хмельницької області).

23 вересня на узбережжі річки Ікви, що протікала біля Пиляви, розпочалася битва. Козакам вдалося загнати піхоту противника на вузьку греблю й там винищити її. Також зав’язалися бої із розрізненими загонами шляхетської кінноти, які діяли безладно.

Опинившись у складному становищі, військова рада шляхетського війська вирішила відступати. Однак злагодженого відступу під прикриттям возів здійснити не вдалося. Регіментарі рятувалися втечею з поля бою. У шляхетському війську почалася паніка й втеча. Вранці наступного дня, 24 вересня, шляхетський табір опинився в руках козаків і татар. Їм дісталися величезні трофеї – багато гармат, запаси зброї, пороху, коні, різне дороге начиння, яке везли шляхтичі з собою526.

Пилявецька битва відкривала для козацького війська дорогу на Захід. Війна, що виходила за межі «козацької території», стала набирати загрозливого характеру.

Похід на Захід потребував певної легітимації. Було зрозуміло, коли козаки повставали на Подніпров’ї чи навіть на Поділлі, то були «їхні» землі. Щодо Волині й Галичини, то ці терени не розглядалися як козацькі. Проте це була Русь. І, схоже, Хмельницький та його оточення почали поступово використовувати ідею «визволення Русі» для обґрунтування своїх походів на Захід. Принаймні вже влітку 1648 р. поширювалися такі ідеї. Правда, це було на рівні чуток, поголосок527, пізніше на рівні висловлювань, побажань самого Хмельницького. Проте в документах офіційного рівня, які подавалися королівській владі козаками, вона не декларувалася.

Ідея «відновлення Русі» непогано лягала в турецькі плани. Восени 1648 р. Хмельницький звернувся до турецького султана взяти під свою зверхність «Україну, Білу Русь Волинь, Поділля з усією (Галицькою) Руссю аж по Віслу»528. В обмін за султанову протекцію Хмельницький мусив сплачувати данину, як Молдавія та Волощина, надавати туркам військову допомогу, постачати їм рабів на галери, а також віддати Кам’янець-Подільський529. Чому турків цікавив Кам’янець? Це була велетенська, добре укріплена фортеця, завдяки якій можна було контролювати значну частину українських земель. Зрештою, туркам вдалося захопити місто, але сталося це пізніше, в 1672 р.530.

У принципі, дії Хмельницького на дипломатичному фронті є зрозумілими. Йому потрібна була допомога з боку Османської імперії, в даному випадку – з боку її васала, кримського хана. Без цієї допомоги гетьман ризикував програти. Тому він ішов на невигідні умови.

Після Пилявецької битви козацькі війська рушили в західному напрямку через Базалію, Збараж, Тернопіль, Зборів і Глиняни до Львова. Уже на початку жовтня козацько-татарське військо почало штурмувати його передмістя.

Оборону Львова зорганізували самі міщани на чолі з бургомістром Мартином Гросваєром. Три тижні тривала облога. Хмельницький погодився її зняти, взявши викуп у розмірі близько 200 тисяч дукатів531. Це була чимала сума. Більшу частину викупу гетьман віддав татарам. Це знову ж таки вказує, хто був головним у повстанському війську.

Видавши 26 жовтня універсал про захист Львова від неорганізованих татарських ватаг, Хмельницький зі своїм військом рушив до Замостя. Це місто мало чудові укріплення – взяти його було нелегко. Падіння Замостя відкривало шлях гетьману до Варшави. Чи справді Хмельницький хотів узяти це місто? Чи просто хотів отримати викуп від городян? Чи, можливо, це була демонстрація сили під час королівських виборів, які відбувалися саме в цей час?

На порожній трон претендували Ян Казимир (1609—1672)532 і Карл Фердинанд – брати покійного короля Владислава. Вибори виграв перший, який, до речі, мав підтримку від козацького гетьмана.

Після стояння під Замостям в історії Хмельниччини відбулися важливі зміни, на які, на жаль, мало звертають увагу дослідники. У другий день січня 1649 р. Хмельницький в’їхав у Київ, де зустрівся з єрусалимським патріархом Паїсієм (?—1660)533, від якого отримав благословення.

Взагалі фігура цього ієрарха є цікавою. Але перш, ніж говорити про нього, варто зробити екскурс щодо використання турками релігійного, зокрема православного чинника, в боротьбі зі своїми християнськими противниками. Цей екскурс необхідний хоча б для того, щоб адекватно розуміти релігійну політику, яку проводив Хмельницький.

Так, в інтересах Османської імперії було не допустити об’єднання православної Московії з католицьким світом, а також створити зони конфесійної напруги між православними й католиками в Східній та Південній Європі. Натомість католики шукали шляхів укладення унії з православними – зокрема, з тими, які жили за межами Османської імперії.

У цій ситуації католики самі створили привід для напруги між ними й православними. Мається на увазі прийняття в 1582 р. католицькою церквою Григоріанського календаря. Було сподівання, що інші християни, зокрема православні, приймуть його, оскільки цей календар ґрунтувався на більш точних астрономічних розрахунках і фактично не торкався догматичних питань. Проте східні патріархи, зокрема константинопольський Єремія (1530—1595), відмовилися від календарної реформи. Ймовірно, тут дався взнаки вплив османської влади. Представники останньої добре прорахували, що неприйняття православними Григоріанського календаря призведе до конфліктів між ними й католиками. Зрештою, в кінцевому результаті ще більше віддалить ці конфесії. На українських землях, зокрема у Львові, на «календарному ґрунті» навіть дійшло до кривавих конфліктів, а в українській полемічній літературі кінця XVI – початку XVII ст. питання календарної реформи було одним із найголовніших534.

Саме після календарної реформи розпочинаються активні вояжі православних ієрархів із Османської імперії на терени Східної Європи, в т. ч. в Україну. Чим була пов’язана така активність? Формально значна частина цих людей нібито їхала до Москви «за милостинею», тобто за грошовою допомогою. Але не лише це. Ці ієрархи намагалися, в міру своїх сил, спрямовувати політику Московії в дусі протистояння з католицьким Заходом. Східні патріархи, які в більшій чи меншій мірі залежали від турецької влади, навіть погодилися створити в Москві осібний патріархат у 1589 р. Також православні ієрархи з Османської імперії почали втручатися в церковне життя на українських землях.

Майже за 600 років існування Київської митрополії (з часів хрещення Русі) ніхто зі східних патріархів не відвідував Русь-Україну. Тепер вони тут стали частими гостями. У 1586 р. на українських землях побував антіохійський патріарх Йоаким. Буквально через два роки, в 1588—1589 рр., сюди приїхав згадуваний константинопольський патріарх Єремія535, який здійснив чимало перемін у церковному житті України, котрі важко назвати конструктивними536. Єремія, константинопільський патріарх, проводив певну лінію, яка мала на меті створити в Україні підконтрольні йому ставропігійні інституції, а по можливості й встановити жорсткий контроль за ієрархією Київської митрополії. Для чого це робилося? Зокрема, для того, щоб не дозволити зближення православних Речі Посполитої з католиками.

Турки були зацікавлені не допустити унійного процесу, власне поєднання католиків і православних, у Речі Посполитій. Не вдаючись у деталі, звернемо увагу на один відомий факт. У 1596 р. у Бресті одночасно відбулися два собори, на одному з яких підтримали унію, на другому, де зібралися православні ортодокси, її засудили. На православному соборі був присутній представник Константинопольського патріарха Никифор. Уже після собору влада Речі Посполитої звинуватила його в шпигунстві на користь турків. І хоча православні ортодокси це заперечували, однак щодо цієї особи було чимало питань.

Після того як була укладена унія, Константинопольський патріархат продовжував посилати своїх представників в Україну. Головним центром православної опозиції на початку XVII ст. стало місто Київ. Тут у Печерському монастирі в 1612 р. оселився софійський митрополит Неофіт, який почав виконувати єпископські функції: святив церкви, ставив священиків і дияконів тощо537. Взагалі виглядає дивно, що митрополит, під духовною опікою якого знаходилися православні вірні аж на Балканах, покидає свою митрополію і їде в Україну. Невже це він зробив по своїй волі?

У 1620 р. Єрусалимський патріарх Феофан без згоди на те влади Речі Посполитої висвятив київського митрополита й єпископів Київської митрополії538. Таким чином відбулося відновлення ієрархії православної церкви в Україні та Білорусі. Феофан мав повноваження від Константинопольського патріарха. При ньому ж був екзарх цього патріарха Арсеній. Цікаво, що перед відновленням православної ієрархії Київської митрополії Феофан побував у Москві, де висвятив патріарха, фактично відновивши тут патріаршество.

Певно, наївно вважати, що Феофан здійснив візит за власною ініціативою. Враховуючи особливості цього візиту, можемо стверджувати, що він мусив бути санкціонований турецькою владою. Відновлення Феофаном у Москві патріаршества створювало умови для перетворення Московії в такий собі «оплот православ’я», котрий би протистояв Речі Посполитій, де верховна влада знаходилася в руках католиків. У Речі Посполитій залишалися значні православні регіони – українські та білоруські землі. Москва в такій ситуації мала стати для них «притягальною силою», тим самим створюючи серйозні проблеми Речі Посполитій, яка «вибувала б з гри», не маючи можливості воювати з Османською імперією. А саме тоді, коли здійснювалася ця «православна спецоперація», османи вели серйозну війну з Річчю Посполитою, яка закінчилась грандіозною Хотинською битвою 1621 р.

У контексті цього варто й осмислювати відновлення патріархом Феофаном ієрархії Київської митрополії. Він не лише висвятив єпископів та митрополита, а й широко роздавав ставропігійні права. Наприклад, такі права отримали Київське, Луцьке, Слуцьке, Львівське та інші братства, вийшовши з підпорядкування місцевого духовенства539.

Ієрархи Феофанового свячення однозначно орієнтувалися на Москву, посилаючи туди делегації. І навіть пропонували московського царя взяти їх під свою опіку.

У такій ситуації ієрархи Феофанового свячення не визнавалися представниками влади Речі Посполитої. Самого ж Феофана вони вважали турецьким шпигуном. Висвячені ним ієрархи, як правило, не виїздили з Києва, знаходячись під збройним захистом козаків.

Ієрархія Феофанового свячення, котра існувала паралельно з уніатською ієрархією (обидві вони претендували на спадок колишньої Київської митрополії), створювала для влади Речі Посполитої проблему, яку треба було розв’язувати. Цю проблему спробував вирішити король Владислав IV, який у 1632 р. узаконив існування православної церкви в Речі Посполитій. Відтоді очільники Київської митрополії зайняли лояльну позицію до влади.

Під час Хмельниччини турецькі очільники, використовуючи підконтрольну їм у своїй державі православну церкву, спробували взяти реванш. І важливу роль у цьому відіграв єрусалимський патріарх Паїсій. Ще до свого патріаршества він був ігуменом подвір’я Гробу Господнього, тобто Єрусалимського патріархату в Яссах – столиці Молдавії. Після смерті Єрусалимського патріарха Феофана, котрий, як уже говорилося, висвятив ієрархів для Київської митрополії, ченці молдавського подвір’я Гробу Господнього обрали Паїсія патріархом. Цей дещо дивний вибір був затверджений султаном Ібрагімом (1615—1648). Після цього Паїсій подався в Єрусалим.

Правда, він недовго перебуває на своїй канонічній території, а опиняється далеко за її межами. Паїсій стає своєрідним «православним дипломатом», який загалом працює в інтересах турецької влади. У 1648 р. він опиняється на теренах Молдови. З-під Пиляви Хмельницький посилає полковника Силуяна Мужиловського, щоб той зустрів патріарха на кордоні з Молдовою й доправив його в Київ. У останні дні 1648-го чи перші дня нового 1649 р. патріарх Паїсій вітав козацького гетьмана в колишній столиці Русі, а під час урочистої служби в Софії без сповіді (!) відпустив йому не лише минулі, а й майбутні гріхи, благословивши на війну з ляхами. Він (заочно!) повінчав Хмельницького з «жінкою Чаплинського», з якою жив гетьман. Дивним виглядають такі «канонічні вільності» високого ієрарха. Паїсій навіть порівнював Хмельницького з імператором Костянтином, за часів правління якого утвердилося християнство в Римській імперії. Існували поголоски, що патріарх коронував гетьмана «князем Русі»540. Правда, останнє було, радше, фантазією.

Цікаво, що після київського візиту Паїсій подався в Москву, де зустрічався з царем Олексієм Михайловичем (1629—1676), який у 1654 р. після Переяславської ради «взяв під свою руку» гетьмана Хмельницького з Військом Запорізьким.

Показово те, що всі східні патріархи, які приїздили в той час до України й втручалися в місцеві церковні й політичні справи (Єремія, Феофан, Паїсій), були пов’язані з керівниками Московії й працювали над тим, щоб православні Київської митрополії опинилися в орбіті московського впливу.

Паїсій залишив при Хмельницькому свого повіреного – корінфського митрополита Йоасафа. Це досить «дивна» особистість. Він знаходився при гетьмані в Чигирині, де здійснював урочисті богослужіння. Йоасаф навіть подарував Хмельницькому меч, освячений на Гробі Господньому. Цей ієрарх також учащав до Москви. Зберігся універсал Хмельницького від 1 травня 1649 р. для поїздки Йосафа в стольний град «всеа Русиї»541.

Загалом православне духовенство Константинопольського та інших східних патріархатів наприкінці XVI – на початку XVII ст. відігравало не останню роль у «гібридній війні», яку вела Османська імперія проти Речі Посполитої. У цій війні воно не лише працювало на турецьку владу, а й підігравало Московії, яка стала «православним царством» і почала претендувати на православні землі в Східній Європі.

Показово, що саме після патріаршого благословення помітно змінилися вимоги Хмельницького. У проекті угоди, поданій гетьманом у лютому 1649 р. польським комісарам у Переяславі, уже ставилася вимога скасувати унію і щоб існувала релігія «двох законів: католицька римська і давня грецька». Також були вимоги дозволити київському митрополитові засідати в сенаті, призначати київським воєводою православного542. Приблизно ті самі вимоги були викладені у вимогах Війська Запорозького до Яна Казимира 14 лютого 1649 р.543

Навернути православних України в іслам – це була ілюзія. І цього не могла не розуміти турецька влада. У православних України існувало сильне несприйняття мусульманства. Тому Хмельницький, якщо навіть симпатизував ісламу, не міг виявляти це відкрито. Зате православний чинник використовувала турецька влада – аби створити конфронтацію між католиками й православними на східноєвропейських теренах. Тут якраз османи діяли за відомим імперським принципом «розділяй і владарюй».

Хмельницький, маючи за спиною османів й кримських татар, відчував себе доволі впевнено. У лютому 1649 р. у Переяславі він заявляв польським посланцям-комісарам: «Виворочу вас всіх ляхов вгору ногами і потопчу так, що будете під ногами моїми; на остаток вас цареві турецькому в неволю продам… Грозите мі шведами – і ці будуть мої, а хоч би не билі, любо би їх било п’ятсот, шістьсот тисяч, не змогут руської запорозької і татарської сили… буду мати двісті, триста тисяч своїх. Орда всяя. Притім Тугай-бей близько мене єсть, мой брат, моя душа, єдиний сокіл на світі, готов все учинити, що я захочу. Зараз вічна наша козацька з ним приязнь, которой світ не розірве»544. Не без того, що Хмельницький тут видавав деякі бажані речі за дійсні. Сумнівно, що він вірив, ніби йому вдасться зібрати таку велетенську армію, а також утримувати вічну приязнь з татарами. Але чому було не полякати татарами польських посланців. Тим паче, що татарами козаки не раз лякали поляків.

Попри певні контакти між Хмельницьким і новим королем, кожна сторона нарощувала сили й готувалася до війни. Це стало помітно навесні, коли активізувалися шляхетські війська. На цей раз до козацької армії приєднався Іслам Гірей зі своїм військом. Це – симптоматично. Якщо раніше козакам допомагав Тугай-бей, що командував військами на прикордонні ханства, то тепер у гру вступив сам кримський хан. Це піднімало статус війни. Речі Посполитій на цей раз довелося воювати не просто з козаками й татарськими загонами, а володарем потужної держави, нащадком Чінгізідів, яким Річ Посполита тривалий час платила данину.

Наприкінці травня 1649 р. на Київщині було зібрано 30 козацьких полків, в яких налічувалося 120—150 тис. чоловік. До них же приєдналися близько татари.

Урядові частини були незрівнянно меншими (близько 15 тисяч жовнірів), хоча складалися з воїнів-професіоналів. Коли наприкінці червня козацько-татарська армія підступила до Старокостянтинова, шляхетські загони під командуванням Адама Фірлея вирішили не випробовувати долю й відступили до добре укріпленої Збаразької фортеці, розташувавшись табором під її стінами. Спроби взяти цей табір, на штурм якого Хмельницький кидав непрофесійних вояків, не жаліючи людські життя, закінчилися невдачею. 10 липня почалася місячна облога шляхетського війська під Збаражем (зараз районний центр Тернопільської області). Попри чималі труднощі, нестачу продовольства шляхтичі трималися545.

На допомогу обложеним під Збаражем ішов Ян Казимир зі своїм військом, яке налічувало приблизно 15—20 тис. чоловік. Назустріч йому рушив Хмельницький з татарами. 15 серпня під час переправи через річку Стрипу в районі Зборова королівським військам козаки й татари влаштували засідку. Відбулася жорстока січа, в результаті якої загинуло й було поранено близько 7 тис. шляхтичів. Королівський же табір опинився в пастці.

У таких умовах король Ян Казимир вирішив піти на переговори. Але не з Хмельницьким, а кримським ханом. В українській літературі можна зустріти міркування, що ці переговори відбувалися за спиною гетьмана, що хан зрадив його і т. ін.546. Насправді ключовою фігурою в козацько-татарському таборі був Іслам Гірей. За своїм соціальним статусом він був вище Хмельницького. Останній трактувався польською стороною як підданий короля, у той час як кримський хан був суверенним володарем. Зрештою, в самому татарському таборі Хмельницького розглядали як свого підданого.

В українській літературі фігурує поняття Зборівський договір. Те, що було досягнуто в перемовинах під Зборовим дещо проблематично назвати договором – принаймні в сучасному розумінні цього слова.

Іслам Гірей надав королю листа547, де говорилося, що він задовольняє прохання Яна Казимира припинити ворожнечу між двома сторонами й встановити мир між двома державами. Головні положення цього послання зводилися до наступного.

Хан вказував, що король не повинен завдавати шкоду гетьману Хмельницькому та його війську в кількості 40 тисяч чоловік. Коли ж гетьманське військо перебуватиме в поході, король не має нападати на козацькі землі. Тобто реєстр помітно збільшувався (раніше Хмельницький просив 12 тисяч реєстру). Козацька ж територія ставала фактично автономною. Насправді вона перетворювалася в буферну зону між Річчю Посполитою й Кримським ханством, де останнє мало більший вплив.

Король, далі йшлося в документі, повинен сплачувати хану щорічну данину й надсилати коштовні подарунки, не допускати нападів на північні землі ханства. У разі потреби, надавати військову допомогу ханові, підтримувати дружні стосунки з державами, з якими дружить хан і не мати приязних відносин з країнами, недружніми Кримському ханству.

Ці пункти виглядали принизливо для короля. Фактично він трактувався як васал кримського хана. Але що було робити? Ян Казимир знаходився в безвихідному становищі. Король також мусив сплатити значну відкупну суму ханові, щоб той зняв облогу його табору й табору під Збаражем.

Тим часом 17 серпня 1649 р. Хмельницький у таборі під Зборовим передав королю свої вимоги548. Король же надав Хмельницькому лист, який підтвердив чимало козацьких вимог549. Цей документ часто в нашій літературі, власне, іменується Зборівським договором. Насправді то був не договір у класичному розумінні, а пожалування Хмельницькому та козакам. Військо Запорізьке не трактувалося як суб’єкт відносин. У королівському листі, що був наданий Хмельницькому в присутності канцлера Єжи Осолінського та київського воєводи Адама Киселя (1600—1653), котрий часто був у ролі посередника між королівською владою та гетьманом, йшлося, що забезпечуватимуться козацькі вільності, збільшиться реєстр, Чигирин передавався Хмельницькому, тобто він ніби отримував уряд чигиринського старости, проголошувалася амністія повстанцям, євреям заборонялося мешкати на теренах, підконтрольних козацтву, також на цих землях не повинно було бути королівських військ, заборонялася діяльність єзуїтів, було обіцяно скасувати унію, забезпечити права православного духовенства, навіть надати київському митрополитові місце в сенаті.

У Зборівському договорі передбачалося й те, що у Київському, Чернігівському, Брацлавському воєводствах уряди надаватимуться «шляхті віри руської», а діловодство вестиметься руською мовою. Правда, ці «королівські жалування» мав ще затвердити сейм. У результаті затвердження окремі вимоги могли б бути урізаними – що й сталося.

Якщо виходити із документів, що стосуються Зборівських домовленостей, дивним видається статус Війська Запорізького. Формально воно зі своїм гетьманом підпорядковувалося королю Речі Посполитої. Але король поставав як данник, отже васал, кримського хана. Своєю чергою, хан опікувався Військом Запорізьким і, судячи з усього, мав на нього помітний вплив. Де-факто, воно стало об’єктом, котрий намагалися використати в своєму протистоянні Річ Посполита й Кримське ханство.

У ніч на 23 серпня було знято облогу Збаража. Козацьке військо подалося на свої землі, татарське – теж у свою сторону. Останнє по дорозі масово забирали людей в ясир – навіть на очах козаків – це теж був результат Зборівських домовленостей. Українські землі стали беззахисними.

Хмельницький, не маючи ні достатніх ресурсів, ні належної підтримки підвладного йому населення, мусив шукати силу, на яку можна було б спертися. У 1650 р. він звернувся до яничарського воєначальника в Константинополі (Стамбулі) Бекташ-аги та очаківського бейлербея Мурад-паші з проханням допомогти у відновленні взаємин із султаном Мехмедом IV (1642—1692)550, який прийшов до влади в результаті перевороту в 1648 р. Султан у той час був малолітнім і країною керували люди, що привели його до влади. Серед цих людей була й мати султана – за походженням українка. Взагалі за часів правління Мехмеда IV помітно зростає інтерес Османської імперії до українських справ. У відповідь на згадане прохання Хмельницького від імені турецького володаря до Чигирина було відправлене посольство на чолі з Осман-агою, яке знаходилося в гетьманській столиці з 30 липня по 5 серпня 1650 р.551 Своєю чергою, Хмельницький надіслав свого посла до султана з листом, де сповіщав Мехмеда IV про свою відданість йому й Османській державі552.

У 1649-му чи 1650 р. був укладений проект договору Війська Запорізького з турками, який дозволяв козакам вести безмитну (!) торгівлю в районі Чорного моря. Цей договір мав гарантувати також безпеку торгівлі в цьому регіоні553.

Тобто з Османською імперією, а також з Кримським ханством відносини складалися непогано. Принаймні Хмельницький міг спертися на ці держави. Стосунки з владою Речі Посполитої були не найкращі. Сейм не хотів затверджувати в повному об’ємі Зборівські домовленості.

Треба було також втихомирювати повстале козацтво, яке звикло за два роки війни до воєнної здобичі. Сторони так чи інакше мали дотримуватися Зборівських домовленостей. Йти за здобиччю на турецькі чи татарські землі, а також на землі, підконтрольні Речі Посполитій, як це робили раніше козаки, зараз взагалі не випадало.

І ось об’єктом «солдатів свободи» стала Молдавія554.

У першій половині XVII ст. це була відносно заможна країна. У Літописі Самовидця сказано, що жителі Молдавії «почали обфито (багато. – П. К.) жити при одному господару спокойно Василію Лупилі…». Це, на думку літописця, стало однією з причин нападу татар і козаків на Молдавію. Ще однією причиною, вважав він, було те, що тут укріплялося християнство й русини. Але надаємо слово літописцю: «…и тому позавидівши, жебы оных уменшити, же христіанство, а звлаща русь гору узяла, так розумію, же за позволеніем турчина, – хан кримскій з гетманом Хмелницким несподівано зо всіма потугами козацкими и татарскими, напавши на Волоскую землю, внівец усю обернули, завоевали по саміе гори, людей побрали в полон и набитки їх, тилко замки моцніе одержалися, и сам господар уступил был з Яс міста столечного, але знову ся навернул. А Хмелницкій стоял з ханом у Прута а тую землю чатами завоевали. А напотом господар поеднал орду и гетмана Хмелницкого, жеби ся вернули з его земли, и учинил сватовство з Хмелницким – дочку свою за сина Хмелницкого приобицал дати, що напотом и учинил»555.

Самовидець загалом вірно окреслює логіку подій. Він допускає, що напасти татарам і козакам на Молдавію, яка була васалом Османської імперії, дозволили в самому Константинополі (Стамбулі). Чи випадково цей напад відбувся незадовго після того, як активізувалися переговори між Хмельницьким та османською владою? Також Самовидець вказує, що це був грабіжницький похід, який призвів до нищення країни.

Приводом для нападу татар і козаків на Молдавію стало те, що нібито молдавани чинили напади на татарські терени. Очолив похід калга ханства Крим Гірей. Хмельницький теж брав участь у цьому поході. У вересні 1650 р. йому вдалося зайняти Ясси – фактично столичне місто князівства.

У той час на молдавському престолі знаходився Василь Лупу, відомий також і як Лупул (1595—1661)556. За часів його правління країна розвивалася і в плані економічному, й культурному.

Перебуваючи з військом у Молдавії, Хмельницький пішов із Лупу на примирення, поставивши умову – видати дочку господаря Розанду (1630—1686)557 за свого сина Тимоша (1632—1653)558. Такий шлюб давав би останньому змогу (принаймні теоретично) посісти з часом на молдавський престол.

Насправді вдала політична комбінація, пов’язана з одруженням Тимоша на дочці молдавського господаря, закінчилася фіаско, а для гетьмана – ще й сімейною трагедією, втратою сина в 1653 р., який пішов із військом у Молдавію підтримати свого тестя.

В українській історіографії поширена думка, ніби походи в Молдавію, одруження його сина з Розандою Лупул були пов’язані з далекосяжними державними й династичними планами Хмельницького. Нам видається, що це перебільшення. Молдавія, де практично була відсутня династична наступність і яка знаходилася в залежності від Османської імперії, була «напівдержавою», яка за своїм статусом не дуже відрізнялася від Війська Запорізького. Турецький дослідник Галіль Іналджик, спираючись на османські джерела, писав: «…існувало декілька автономних провінцій, що відрізнялися від тих, що перебували під безпосереднім османським управлінням. Такими були сальянні та урядові, так звані гюкуметні провінції, християнські васальні князівства Молдавія, Валахія, Трансільванія, Дубровик, Грузія, Черкасія та у XVII ст. козацький гетьманат»559. Саме так, практично на одному рівні турки сприймали Молдавію та Військо Запорізьке. Контроль за цими слабкими державними утвореннями з боку турків був далеко не абсолютним. Ці території жили своїм життям, вони укладали домовленості з іншими державами, знаходячись у полі політичних інтересів Османської імперії.

Хоча в 1650 р. не було якихось серйозних сутичок між військами Речі Посполитої та козацько-татарськими військами, це, радше, виглядало як затишшя перед бурею. Грудневий сейм 1650 р. ухвалив збільшити коронне військо до 36 тис., а литовське – до 15-ти. Також у наступному році мало відбутися посполите рушення, тобто загальна шляхетська мобілізація.

У квітні 1651 р. урядові війська почали концентруватися біля Сокаля (нині районний центр Львівської області). У травні Хмельницький завершив свою мобілізацію і рушив з армією в район Збаража.

Сили обох сторін були майже рівними. Козацьке військо нараховувало близько 100 тис. чоловік. Правда, воїнів-професіоналів нараховувалося близько половини (орієнтовно 40—50 тис.). Іншу частину війська становили селяни й міщани, що не мали бойового досвіду. До козаків приєдналася татарська кіннота під керівництвом хана Іслама Гірея, котра нараховувала від 30 до 40 тис. вершників. Урядові війська складалися з приблизно рівних частин, кожна з яких становила близько 40 тис. чоловік. Це – регулярне військо, магнатські загони та посполите рушення560.

Армії зійшлися неподалік містечка Берестечка (зараз місто в складі Горохівського району Волинської області) в долині річки Стир561. Основні події битви, яка вважалася найбільшою в тогочасній Європі, відбулися наприкінці червня – на початку липня в районі сіл Пляшева та Острів (зараз це села Радивилівського району Рівненської області). Перші два дні битви, 28—29 червня, не дали ні одній, ні другій стороні якихось помітних переваг.

Перелом відбувся на третій день, 30 червня. Пополудні, коли розвіявся туман, в атаку пішла кіннота Яреми Вишневецького, до неї приєдналися інші загони короля. Постійно працювала польова артилерія. Урядовим військам вдалося потіснити козацько-татарські загони. Вони навіть почали прориватися до пагорбу, де знаходився намет хана. Одне із ядер розірвалося неподалік намету кримського правителя.

У цей час Іслам Гірей вирішив покинути поле бою, забравши з собою татарську кінноту. Йому навперейми ніби подався Хмельницький і просив його такого не робити. Натомість хан захопив Хмельницького й забрав з собою. Ці події в українській літературі однозначно трактуються як «зрада хана».

Але чи правомірне таке трактування в контексті тодішніх відносин між кримським ханом і козацьким гетьманом? Перший вважався старшим, другий же мав йому коритися. У цьому сенсі ніби немає підстав говорити про зраду.

Взагалі «зрада хана» викликає чимало запитань. Чому так учинив кримський правитель? Найбільш вірогідно виглядає версія, що Іслам Гірей злякався наступу польських військ. Навіть допустив, що Хмельницький його зраджує. Тому вирішив відступити, щоб не мати великих втрат.

Однак найбільш вірогідна версія не обов’язково є правдивою. Існує думка, ніби хан був «куплений» королем, який дав чи пообіцяв йому солідну грошову суму, аби той подався з поля бою. Але все це на рівні чуток і здогадів.

У татарських джерелах зустрічається версія, ніби Іслам Гірей покинув поле Берестецької битви, дізнавшись, що донські козаки на 12 чайках напали на кримські береги й захопили декілька турецьких торгових кораблів562.

При всій незвичності ця версія не така вже й фантастична. Справді, для Кримського ханства й Османської імперії спокій на Чорному морі важив більше, аніж бої з військами Речі Посполитої на українських теренах.

Дивно виглядає те, що хан забрав із собою Хмельницького, залишивши козацьке військо без керівника. Запідозрив гетьмана в зраді, захотів розібратися з ним? Чи, може, гетьман тут грав свою гру? Боявся, що його, у випадку поразки, знищать розлючені козаки. Таке цілком могло бути. Бо авторитет Хмельницького був далеко не такий високий, як на початку повстання, а нищівна поразка, яка, власне, сталася в битві під Берестечком, могла б для нього скінчитися трагічно.

Грушевський подав доволі переконливе, базоване на джерелах, психологічне пояснення неповернення Хмельницького. «Не треба забувати, – писав він, – що раз вискочивши з ханом з табору з кількома товаришами, випустивши з рук провід військом в такий критичний момент і стративши з ним зв’язок, Хмельницький через се саме вже мусів себе почувати досить невірно, не кажучи, що йому й фізично не так то легко було проїхати до козацького табору без більшого татарського полку. Виїздив він з табору мабуть не для того щоб рятуватися з нього. Але вернутись до війська він не міг з голими руками. Що йому дійсно вдалось було завернути Татар назад, тільки вони не дійшли табору, про се доносили Полякам язики, і потвердила їх розвідка, так що се можна вважати за певне»563.

Отже, Хмельницькому, виїхавши з козацького табору до татар, назад було складно повертатися з порожніми руками. Це могло б спровокувати бунт проти нього й замішання у козацькому війську. Імовірно, будучи розумною й хитрою людиною, він не захотів цього робити. Тому зімітував своє ув’язнення в хана, розпустивши відповідні чутки. Грушевський з цього приводу писав: «…неправдивими, можливо – навіть умисно пусканими й сімульованими Хмельницьким й його товариством уважаю чутки про його в’язненнє в кайданах і т. д., хоч вони розсівались, можливо, навіть найближчим його окруженнєм. Анонімний писар, що писав лист хана до короля з-під Константинова, з пропозицією битви під Константиновим («покриваючи такий великий стид своєї утечі»), і користаючи з нагоди положив нібито конфіденціяльну приписку про ситуацію, а в ній такі звістки: «Козакам велено тікати, а помочи не сподіватись; Хмеля в кайданах відіслав до Чигрина по скарби», – міг се зробити з доручення Виговського, або когось з його людей»564.

Однозначної відповіді на питання про «зраду хана» і «ув’язнення» ним Хмельницького ми не маємо. І, певно, мати не будемо.

Але які б не були причини «зради хана», вона стала сильним ударом для козацького війська. Воно опинилося без татарської кінноти, а також без свого провідника. Козаки змушені були відступити. Вони розташувалися табором біля річки Пляшівки, притоки Стиру, де їхній тил прикривали болото й чагарі. У вкрай складних погодних умовах, під дощем, вони вирили рови й насипали земляні вали, що захищали їх від урядових військ. Почалася десятиденна облога табору.

Іван Богун (?—1664)565, що взяв на себе функції наказного гетьмана, вирішив здійснити переправу військ через болота й річку Пляшівку. Її почали лаштувати в ніч на 10 липня, загачуючи болото возами, наметами, різним спорядженням.

Однак на вечір 10 липня коронне військо зайняло козацький табір. Йому дісталися багаті трофеї – гармати, порох, а також документи канцелярії Хмельницького та його скарбниця й клейноди. Гетьман же від поля бою був далеко566.

Берестецька катастрофа стала «точкою неповернення». До неї ще зберігався хоч якийсь шанс на примирення влади Речі Посполитої з козаками, після неї – вже ні. Хоча в битві перемогли урядові війська, насправді це була піррова перемога. Їм так і не вдалося упокорити українські землі.

Наступ коронного війська в східному напрямку й литовських військ під проводом Януша Радзивілла з півночі відбувалися в умовах партизанської війни. Їм також дошкуляв голод, оскільки місцеве українське населення ховало від вояків продовольство. Воїнів косили хвороби. Тоді ж захворів і помер шляхетський улюбленець Ярема Вишневецький567. Великих масштабів набуло дезертирство. Шляхетська армія зменшувалася на очах.

Тим часом Хмельницький 17 липня розіслав із Білої Церкви наказ полковникам прибувати до нього з уцілілими військами568. Під цим містом гетьман почав закладати табір. Наприкінці серпня під його рукою було близько 25 тис. козаків. Також йому на допомогу було прислано близько 6 тис. татар-ногайців.

Цікаво, що саме на 1651 р. припадає активізація контактів Хмельницького з османами. У цьому ж році гетьман звертався до султана з просьбою не лише забезпечити йому протекцію, а й вплинути на кримського хана, щоб той надав допомогу. Умови протекції були змінені на користь османів. Тепер Хмельницький змушений був платити данину, як Молдавія та Волощина, й давати воїнів для війни з Венецією569.

Польська сторона розуміла, що козаків «голими руками не взяти». 15—28 вересня в Білоцерківському замку відбувалися переговори урядової та козацької депутацій570. Першу очолював Адам Кисіль, другу – Іван Виговський. Переговори велися у вкрай напруженій атмосфері. Дійшло навіть до того, що кілька тисяч заколотників разом з татарами оточили цей замок, вважаючи, що старшина з гетьманом хоче зрадити їх. Хмельницькому з допомогою чималих зусиль вдалося придушити бунт, стративши його ватажків.

28 вересня був нарешті укладений документ під назвою «Пункти спорядження й заспокоєння Війська його королівської милості Запорозького на комісії під Білою Церквою»571.

Згідно з «Пунктами…», кількість реєстру Війська Запорізького встановлювалася на рівні 20 тис., тобто вдвічі меншою, ніж за Зборівськими домовленостями. Це військо мало перебувати лише на теренах Київського воєводства, куди не мало права заходити військо коронне. Той, хто втратив свою власність у воєводствах Київському, Брацлавському й Чернігівському (це переважно були шляхтичі й євреї), мали право прибути сюди й повернути свою власність.

«Пункти…» зобов’язували Військо Запорізьке порвати стосунки з Кримським ханством, відмовитися від допомоги ординців і в наступні часи не підтримувати з ханом стосунків.

Білоцерківська угода мала затверджуватися сеймом. Але, як і варто було сподіватися, такого затвердження не відбулося. Вперше в історії Речі Посполитої сейм 1652 р. був зірваний, бо один із послів, Владислав Вікторин Сіцінський (1615—1672), скористався правом liberum veto.

Це остаточно розв’язало руки Хмельницькому.

У 1652 р. відбулася велика битва між польськими й козацько-татарськими військами поблизу гори Батіг на березі Південного Бугу в долині біля сучасного села Четвертинівка Тростянецького району Вінницької області572.

Польське військо ніби налічувало 50 тис. чоловік, із яких професійних воїнів було: 12 тис. кінноти й 8 тис. піхоти, інші – озброєні слуги. Табір не був добре укріплений. 1 червня (22 травня за ст. ст.) зібрані Хмельницьким козацькі й татарські війська, переправившись через Буг, непомітно підійшли до позицій шляхетських військ. Тоді ж відбулися перші сутички між татарами й польськими військами. У ніч на 2 червня козаки й татари оточили польський табір з усіх боків. На той час підійшли головні сили козаків. Уранці 2 червня розпочався штурм табору. Цього ж дня козаки й татари ввірвалися в нього. На вечір він уже був у їхніх руках. Війська Речі Посполитої були розгромлені повністю, сам польний гетьман Мартин Калиновський зі своїм сином Самуелем Єжи полягли на полі бою. Вважається, що в ході бою загинуло близько 8 тис. вояків із польської сторони. Врятуватися вдалося переважно кіннотникам.

Масове вбивство полонених продемонструвало, що і так жорстока війна ставала ще жорстокішою. Сподіватися на компроміс між козаками й владою Речі Посполитої вже не було сенсу.

Показовими були події після завершення битви під Батогом. Козаки не віддали полонених татарам. Хмельницький, заплативши останнім гроші за ясир, наказав перебити бранців. Це ніби була помста за Берестечко. Таким чином було вбито від 3 до 5 тис. людей – жовнірів та челяді.

На початку осені 1652 р. король Ян Казимир, сподіваючись на підмогу від Волощини й Трансільванії, розмістив своє військо під Кам’янцем-Подільським. Далі рушив до Бара, а потім, довідавшись про приєднання військ Іслама Гірея до Хмельницького, відступив у район міста Жванець (зараз село Кам’янець-Подільського району Хмельницької області). 28 вересня коронна армія зупинилася табором між ріками Дністер і Жванчик. Чисельність війська сягала 40—50 тис. осіб.

Козаки й татари оточили королівський табір і блокували його573. Їхня чисельність була приблизно такою, як і чисельність коронних військ. Почалася більш ніж двомісячна облога. У війську Речі Посполитої почався голод, спалахнули епідемії, поширеним стало дезертирство. Але не набагато кращою була й ситуація у таборі козацькому. Ні одна зі сторін не могла зважитися на вирішальну битву.

Подальше стояння військ в умовах негоди, масових захворювань, браку харчів і фуражу вело до чим далі більших небойових втрат. Необхідно було шукати вихід із ситуації. І тоді Іслам Гірей взяв на себе роль посередника на переговорах.

В українській літературі і тут хан часто постає як «зрадник». Але в цій ситуації його посередницьку місію назвати «зрадою» аж ніяк не варто. 17 грудня він домовився з Яном Казимиром про відновлення миру на тих умовах, які були досягнуті в Зборові в 1649 р. Також татарам мали бути виплачені «упоминки» й вони отримали змогу брати ясир аж до Вісли. Правда, всі ці домовленості були усними. Як вони виконуватимуться, залежало від доброї волі й… сили тієї чи іншої сторони.

Схоже, Жванецьке замирення стало намаганням зберегти гарне обличчя при поганій грі. Хан з татарами, взявши «упоминки» й ясир, повернулися до Криму. Ян Казимир «зализував рани», готуючись до чергового походу проти козаків. А гетьман Хмельницький був за крок до… віднайдення нового союзника.

Цим союзником стала Московія.

У російській, а потім радянській і навіть сучасній українській історіографії можна зустріти думку, що Хмельницький із самого початку повстання шукав порозуміння з московським царем, розглядаючи його ледь як чи не основного союзника574. Проте картина виглядає дещо інакше.

На початках Хмельниччини, в 1648—1650 рр., гетьман не трактував Московію як свого союзника. У цей час зовнішньополітичними пріоритетами Хмельницького були Османська імперія, Кримське ханство, а з 1650 р. – ще Молдавія.

Проте після Берестецької катастрофи Хмельницький починає шукати союзу з Москвою. Саме тоді вже звучать пропозиції прийняти Військо Запорізьке під опіку московського царя.

Чим були викликані такі зовнішньополітичні зміни?

Можна припустити, що Хмельницький вважав недостатньою турецьку й татарську допомогу для того, щоб протистояти Речі Посполитій. Втеча кримського хана з поля Берестецької битви, певно, лише посилила таку думку. Якусь надію він покладав на Молдавію, але це не була велика потуга, на яку можна було б опертися.

Інша справа – Московія. Вона, щоправда, ще не відійшла від «смутних часів», втративши частину земель, які дісталися Речі Посполитій. З останньою вона мусила дотримуватися миру. Але московіти виношували плани взяти реванш, хоча б повернути нещодавно відібрані в неї в 1618 р. землі Новгород-Сіверщини й Смоленщини. При сприятливому збігу обставин Московія не проти була б вступити у війну з Річчю Посполитою.

Та спрацьовували тут не лише чинники прагматичного характеру. Певну роль відіграли, скажемо так, чинники ідейні. Посередниками на переговорах Хмельницького з московітами часто ставали православні ієрархи з Османської імперії – уже згадувані патріарх Паїсій, митрополит Йоасаф та інші. «… навряд чи можна погодитися, – відзначала Наталія Яковенко, – з поширеною серед істориків думкою, що гетьман напрочуд уміло використав для своїх дипломатичних пасьянсів вище духовенство. Навпаки, це мудрі східні ієрархи, схоже направляли гетьманську шаблю у потрібному їм керунку»575. Залишається лише нагадати, що «мудрі східні ієрархи» не були самостійними фігурами й часто діяли в інтересах очільників Османської імперії.

У період Хмельниччини, як уже зазначалося, туркам цікаво було втягнути Московію у війну проти Речі Посполитої і тим самим забезпечити спокій на своїх землях у Північному Причорномор’ї. Взяття під протекцію московітами Війська Запорізького вело до їхньої війни з Річчю Посполитою. Це чудово розуміли в Москві й не поспішали брати під царську руку єдиновірних козаків.

У березні 1652 р. посол Хмельницького Іван Іскра, прибувши до Москви, запропонував прийняти під опіку Військо Запорозьке. Царські урядовці, аби не провокувати війну з Річчю Посполитою, згодилися взяти лише військо, без території, передбачаючи надати козакам землі між річками Дон та Ведмедиця.

Лише восени 1653 р. Московія зважилася на війну з Річчю Посполитою. Земський собор прийняв рішення про опіку Московії Війська Запорізького576. 19 (9 за ст. ст.) жовтня 1653 р. з Москви вирушило велике посольство до України, яке очолив боярин Василь Бутурлін (?—1655)577, а 2 листопада (23 жовтня за ст. ст.) московське керівництво оголосило війну Речі Посполитій.

Тепер лишилося справу довести до логічного завершення. На початку січня 1654 р. московське посольство прибуло до Переяслава. 16 (6 за ст. ст.) січня прибув сюди й Хмельницький. Через два дні, 18 (8 за ст. ст.) січня, відбулася Переяславська рада.

Після від’їзду Бутурліна гетьман і старшина почали виробляти проект договору з Московією. Цей документ не зберігся. Тому говорити про те, як уявляла собі козацька еліта відносини з Московією, проблематично. Цей проект, судячи з усього, був скорочений і суттєво відредагований у Москві. До нас дійшли у російській редакції т. зв. Березневі статті 1654 р., які визначали відносини московського царя й Війська Запорізького578. Правда, є сумніви щодо автентичності цього документа.

Чи збирався гетьман виконувати умови Березневих статей? Схоже, для нього це була чергова політична комбінація, реалізація якої залежала від різних чинників, що виникали. Він і далі, незважаючи на заборону, контактував і з очільниками Османської імперії, й навіть Речі Посполитої. Цей хитромудрий політик звик до того, що договори, які укладалися, часто вартували не більше, ніж той папір, на якому писалися. Певно, так Хмельницький сприймав і Березневі статті, які почав порушувати буквально наступного дня після їхнього прийняття.

За якихось півроку перед Переяславською радою, у 1653 р., Хмельницький вів перемовини з османами про чергові умови протекції. У 1655—1657 рр. він відряджав посольства до турецького султана, які декларували вірність гетьмана правителю Османської імперії579.

Незадовго після укладення Березневих статей, 16 квітня 1654 р., Хмельницький писав до кримського хана Іслама Гірея, що він і його військо «на вічні часи» не порушить взаємної присяги про «братерський союз» і «приязнь». При цьому зазначав наступне: «Що ж до Москви, з якою ми вступили в дружбу, то ми це зробили згідно з порадою Вашої Царської Милості (тобто хана. – П. К.). А з усього бачимо, що ляхи стягають людей з різних земель на нашу загибель, то чому б ми не мали цього (домовленостей із Московією. – П. К.) робити?»580.

Наскільки можна довіряти цьому листу Хмельницького до Іслам Гірея? Звісно, маємо певну дипломатичну гру. І все ж видається, що Хмельницький був достатньо щирим. Йому справді потрібен був союзник. А оскільки цей союзник вважався васалом (хай навіть номінальним) кримського хана, то нічого в цьому крамольного гетьман ніби не бачив. Навпаки, це можна було трактувати як продовження «старої лінії».

Щоправда, Іслам Гірей не був у захваті від союзу Хмельницького з московським царем. Приймаючи наприкінці квітня 1654 р. козацького полковника Семена Савича, він докоряв козакам: «Як же це ваш (гетьман. – П. К.) і всі ви, козаки, забули мою приязнь і раду?»581 Тут мимоволі виникає питання, чи не зрадив Хмельницький Іслама Гірея? Чи, може, він відплатив зрадою за зраду?

Надії українських козаків на допомогу Москви особливо не виправдалися. Російські війська переважно вели військові дії на литовських землях.

Тим часом українські землі виявилися недостатньо захищені. Навесні і влітку 1654 р. точилися локальні бої в районі Подністров’я. Основні ж бої були попереду. Тим часом влітку різко для України змінилася зовнішньополітична ситуація. У червні помер хан Іслам Гірей. Існує легенда, що його отруїла одна з його дружин, яка була українкою. Мовляв, вона хотіла помститися за свою сплюндровану землю. Якщо ж ця благочестива й патріотична легенда відповідає дійсності, то можемо лише «подякувати» цій бранці – вона для України зробила «ведмежу послугу». Як би не було, але Іслам Гірей належав до вірних союзників Хмельницького. Більше того – їх пов’язувала особиста дружба. Зі смертю Іслам Гірея Хмельницький втратив дуже багато.

Наступник цього кримського хана, Мехмед Гірей (1610—1674)582, був політичним противником свого попередника. Він вирішив чинити інакше, ніж Іслам Гірей. Тому уклав «вічний мир» з Річчю Посполитою проти Московії. На той час Османську імперію мало цікавила Річ Посполита й козаки. У цій ситуації хан міг вести таку гру, яка йому була вигідною.

У жовтні 1654 р. 30-тисячне військо під керівництвом коронного гетьмана Северина Потоцького вступило на терени Брацлавщини, а в бік Умані рушили татарські загони. Хмельницький, не маючи належних сил, не міг їм нічого реально протиставити. Коронне військо захопило на Поділлі велику кількість міст і містечок (понад сто). Деякі з них зазнали знищення. Наприклад, повністю було знищене місто Буша, яке героїчно оборонялося. Багато русинів-українців Поділля змушені були покинути свої землі. Чимало з них втекло до Молдавії, а також на Лівобережну Україну.

Джерелом доходів кримських татар був ясир з українських земель. Раніше його забезпечували спільні походи з Хмельницьким. Тепер відкрилася інша перспектива – це можна було здійснювати з санкції влади Речі Посполитої, яка воювала з українськими козаками. Зрештою, кримський хан, як і турки, були зацікавлені в тому, щоб на теренах України не стала домінуючою якась одна сила. Тому їм в Україні потрібен був баланс протилежних сил. Це, зокрема, дало можливість татарам відносно легко здійснювати наїзди на українські землі.

У січні 1655 р. коронна армія й татари об’єдналися. Тоді ж на допомогу Хмельницькому прийшли московські війська під керівництвом Василя Шереметьєва. 29—31 січня відбулася велика битва над річкою Багвою поблизу Охматова (зараз Черкаська область). З одного боку билися польсько-татарські війська, з іншого – козацько-московські. Битва ця не дала переваги ні одній зі сторін. Зате втрати були величезні. Згадана битва принаймні зупинила наступ коронних військ.

1655 рік виявився загалом сприятливим для Хмельницького. Це було викликано чинниками зовнішньополітичними. Саме цього року Річ Посполита опинилася на грані краху. На теренах Великого князівства Литовського продовжили наступ московські й козацькі війська. Останні під керівництвом Івана Золотаренка влітку взяли Свислоч і Мінськ. А восени, об’єднавшись із московітами, захопили Вільно й Гродно. Більша частина Литви, власне Білорусі, опинилася під владою Москви583.

Цим вирішив скористатися шведський король Карл Густав Х (1622—1660)584, заявивши про свої претензії на прибалтійські землі Східної Пруссії та Ліфляндії, що входили до складу Речі Посполитої. У липні 1655 р. він увів свої війська на територію цієї держави. Король Ян Казимир покинув державу й утік до Сілезії. Ці події отримали в польській літературі назву шведський Потоп, який тривав до 1660 р.585.

Ще до вторгнення шведів у Річ Посполиту, у травні 1655 р. шведський король налагоджує дипломатичні стосунки з Хмельницьким, який охоче йде на них586. Не останню роль у них відігравав політик-авантюрист Єронім Радзієвський, який у той час опинився на службі в шведського короля587.

Згідно досягнутим домовленостям, козацька армія під проводом Хмельницького й допоміжний московський корпус, очолюваний Бутурліним, вирушили на облогу Львова, яка розпочалася 29 вересня. Гетьман вважав, що Львів – це руське місто, тому воно має належати йому. Однак на Львів претендували шведи, а московіти намагалися місцеве населення на Галичині змусити присягнути царю588.

Під Львовом Хмельницький прийняв делегацію від польського короля. Останній ніби погоджувався передати всі руські землі аж із Володимиром, Львовом, Перемишлем і Ярославом включно.

Облога Львова тривала до початку листопада589. У той час у тилу його армії з’явилися татари. Гетьман, взявши з міщан контрибуцію, пішов воювати з ординцями. Відбулося кілька боїв. У цій ситуації хан Мехмед Гірей, який реально втратив свого союзника, польського короля, вирішив, що не варто випробовувати долю й ліпше порозумітися з Хмельницьким. Під час переговорів Хмельницький давав зрозуміти хану, що готовий відступитися від Москви й сприяти поверненню до влади короля Яна Казимира.

Хмельницький, як бачимо, й далі вів свої ігри, вступаючи в перемовини з різними правителями590.

Московіти, спостерігаючи за успіхами Швеції, були дуже занепокоєні. У травні 1656 р. вони оголосили війну Швеції й стали союзником Речі Посполитої. Між цими новими союзниками починаються переговори у Вільні, на які навіть не була допущена українська делегація. Хмельницькому московіти чітко дали зрозуміти, чого він для них вартує591.

Не дивно, що після цього він розвиває дипломатичну активність. Налагоджує контакти зі шведським і навіть польським королями, імператором Священної Римської імперії, турецьким султаном та його васалами – кримським ханом, володарями Волощини й Молдавії. З князем Трансільванії Юрієм ІІ Ракочі в 1656 р. укладає угоду, спрямовану проти Речі Посполитої592. Ракочі захопив Краків, Варшаву і мав надію стати польським королем. На допомогу йому Хмельницький послав 20-тисячний козацький корпус на чолі з Антоном Ждановичем (?– після 1660)593. Проте успіх Ракоці виявився тимчасовим. Він так і не заволодів польським престолом. Тодішній король Ян Казимир зумів зберегти трон, а з часом відновити контроль за своїми володіннями.

У квітні 1657 р. Хмельницький, розуміючи, що йому лишилося жити недовго, зібрав старшинську раду і за її згодою передав владу своєму 16-річному синові Юрію594. Насправді реальна влада все більше концентрувалася в руках генерального писаря Івана Виговського595. Юрію ж під час свого першого гетьманування довелося відіграти хіба що роль символу «батьківської слави».

Хмельницький помер вранці 6 серпня (27 липня за ст. ст) 1657 р. у Чигирині. Створений ним гетьманат опинився в складній ситуації.

Саме Виговський після смерті Хмельницького в 1657 р. прийшов до влади. Він та його сподвижники починають переговори з урядовцями Речі Посполитої. Результатом цього став укладений у вересні 1658 р. у Гадячі договір (Гадяцька комісія)596. Згідно з цим документом, Україна поверталася під владу Речі Посполитої, але не як проста провінція, а як окрема автономна структура, подібна до Великого князівства Литовського. Київське, Брацлавське й Чернігівське воєводства утворювали Велике князівство Руське зі своїми управлінськими структурами, казною, монетою і з гетьманом на чолі. Гетьман же обирався станами Великого князівства Руського й затверджувався королем Речі Посполитої. Козацький реєстр мав становити 30 тис. осіб. Окрім того, мало бути в цій державі ще 10 тис. найманого війська. Православ’я зрівнювалося в правах із католицизмом. Приналежні православній церкві маєтності мали бути їй повернуті. Київському православному митрополиту і чотирьом православним єпископам забезпечувалися місця в сенаті.

Серед козацької старшини існувала певна група людей, які свого часу працювали в державних структурах Речі Посполитої. Такими були генеральний писар гетьманату Хмельницького Іван Виговський і його оточення. Ці люди бачили вихід у поверненні «статусу кво», коли українські землі входили до складу Речі Посполитої.

Із Гадяцьким договором вийшло приблизно так, як у приказці: «Добрими намірами пекло встелене». Союз Виговського з Річчю Посполитою спровокував черговий виток війни на українських землях. І хоча Виговському, який, до речі, так само, як і Хмельницький, оперся на силу татар Кримського ханства, зумів отримати блискучу перемогу над московським військом та козацькими союзниками Московії під Конотопом у 1659 р., у кінцевому результаті він та його союзники зазнали поразки. Проти них піднялася Запорозька Січ, козацькі полки на Лівобережжі, потім до повстанців приєдналися також козаки Правобережжя, які підтримали московітів.

Перемога «московської» партії над Виговським мала для України сумні наслідки. При підтримці московітів гетьманом України став син Богдана Хмельницького, Юрій. При його обранні 17 жовтня 1659 р. московіти нав’язали козакам т. зв. Переяславські статті, які новообраний гетьман зобов’язувався виконувати. Ці статті помітно обмежували владу гетьмана597.

Московіти вирішили скористатися новоукладеним союзом. Бажаючи організувати наступ на теренах Білорусії, вони в 1660 р. послали частину своїх військ на Волинь і Галичину. Допомагати їм мало козацьке військо. Поляки ж, підтримані кримськими татарами, розгромили московітів. Юрій Хмельницький в таких умовах змушений був піти на союз із Річчю Посполитою, юридичною основою якого став Гадяцький договір (правда, помітно відредагований у бік зменшення прав гетьманської України). Звісно, і цей союз не приніс ні стабільності, ні миру.

Юрій Хмельницький, не маючи належних управлінських якостей і авторитету, не зміг консолідувати навколо себе козацтво. Почався процес дезінтеграції гетьманської держави. Лівобережжя, де були сильні московські впливи, не визнавало його владу. Відбувся розкол гетьманської держави на лівобережну й правобережну частини. У такій ситуації Юрій Хмельницький кілька разів виявляв намір скласти гетьманську булаву. Зрештою він зробив це в 1663 р.

Почалася боротьба за гетьманство. Претендентів виявилося достатньо, що призвело до ще більшої суспільно-політичної дезорганізації. Не даремно цей період, який охоплював 60—80-ті рр. XVII ст., отримав назву Руїни. На Лівобережжі гетьманом утвердився Іван Брюховецький (1623—1668), котрий на початках свого гетьманування помітно здав позиції московському цареві, сподіваючись отримати від нього підтримку. На Правобережжі гетьманом став Петро Дорошенко. У 1665 р. він приймає протекцію кримського хана, а наступного року налагоджує стосунки з Османською імперією. Роз’єднана Україна стала силою, з якою не особливо рахувалися. У 1667 р. Московія й Річ Посполита укладають за спиною українських гетьманів Андрусівське перемир’я, згідно якого під московською владою опинилася Смоленщина, Чернігівщина й Лівобережна Україна, а також місто Київ. Правобережна лишалася за Річчю Посполитою.

Проте Андрусівський договір викликав значне незадоволення в козацькому середовищі. На Лівобережжі в 1668 р. піднімає повстання Брюховецький, московські гарнізони здаються. Сюди прибуває військо Петра Дорошенка, який скидає Брюховецького з гетьманства і вбиває його. Проте Дорошенку не вдалося закріпитися на Лівобережжі. У 1669 р. тут владу захопив Дем’ян Многогрішний (1631— 1701), який визнав над собою владу Московії, уклавши з нею Глухівські статті. Згідно з останніми, гетьман втрачав право мати зносини з іноземними державами, а московські воєводи, окрім Києва, вводилися в Переяслав, Ніжин, Чернігів та Остер598.

Приблизно в той самий час, коли Многогрішний піддався Москві, Дорошенко став васалом турецького султана599. При цьому він апелював до попередніх договорів Богдана Хмельницького з Османською імперією: «За договором і установленням, які були в час Богдана Хмельницького, гетьмана, те ж хоче і Петро Дорошенко, гетьман, разом із послами, посланими до султанської величності, тобто: хай утвердять такі примирення і установлення, раніше мовлені, бо й він сам завжди готовий стати супроти всякого неприятеля султанської величності, коли буде нужда й потреба»600.

У 1672 р. султан Мехмед IV при підтримці козаків Дорошенка й кримських татар здійснив похід на українські землі, що належали Речі Посполитої. Турки та їхні союзники відносно легко зайняли Поділля, захопили Кам’янець і вторглися на Галичину, взявши в облогу Львів. Цього ж року між Османською імперією та Річчю Посполитою був укладений договір, згідно якого Подільське воєводство (від Брацлава до Бучача) ставало провінцією Туреччини601. Влада Дорошенка як васала цієї держави розповсюджувалася на Брацлавщину й південну Київщину, звідки виводилися польські війська. У результаті турецького походу землі Правобережної України зазнали великих спустошень, що призвело до посилення міграції звідси на Лівобережжя.

Дорошенко, отримавши підтримку Османської імперії, спирався на кримських татар, які пустошили українські терени і забирали людей у ясир. Землі Правобережної України все більше перетворювалися в пустку.

Щоправда, у 1673 р. Річ Посполита взяла реванш, розгромивши османську армію під Хотином. При цьому польські війська не були виведені з Брацлавщини та південної Київщини. Гетьманом Правобережної України Річ Посполита визнавала Михайла Ханенка (1620—1680), пов’язаного із Запорізькою Січчю. У такій ситуації Дорошенко, який своїми протурецькими діями серйозно налаштував проти себе населення, різко втрачав підтримку. Тому він шукав підтримку Московії. Правда, московські урядовці не поспішали йти йому назустріч, зробивши ставку на Івана Самойловича (1630—1690). У 1674 р. той був проголошений гетьманом України «по обидва боки Дніпра» під протекцією московського царя. Дорошенку важко було конкурувати із Самойловичем і він у 1676 р. зрікся влади.

Іван Самойлович

Такий хід подій не влаштовував Османську імперію. Адже вона втрачала потрібного їй васала на теренах України. Турецькі урядовці згадали про Юрія Хмельницького, якого тримали ув’язненим у Стамбулі. Вони призначають його гетьманом на місце Дорошенка. У 1677 р. османська армія рушила на українські землі, дійшла до гетьманської столиці Чигирина, де знаходився московський гарнізон, і взяла це місто в облогу. Проте не зуміла його взяти й відійшла. Наступного, 1678 р., турки знову повторили похід в Україну. Це налякало московітів. Вони, незважаючи на протести Самойловича, підірвали Чигиринський замок, а залишки населення з Придніпров’я були насильно перегнані на Лівобережжя.

Довготривала боротьба Речі Посполитої, Османської імперії з Московією врешті втомила ці держави. Вони почали домовлятися між собою. У 1680 р. Московія уклала договір з Річчю Посполитою, яка остаточно віддала їй Київ. Потім, у 1686 р., ці держави уклали т. зв. Вічний мир, який закріпив між ними поділ України по Дніпру. У 1681 р. був укладений Бахчисарайський мирний договір між Османською імперією, Кримським ханством та Московією. За останньою лишалася територія Лівобережної України, в той час як за Туреччиною визнавалися Брацлавщина, південна Київщина й Поділля. Територія ж між Південним Бугом та Дністром вважалася нейтральною. Ці домовленості робили владу українських гетьманів реальною лише в межах Лівобережної України. Хоча й гетьмани заявляли про бажання керувати «по обидва боки Дніпра».

Загалом за часів гетьманування Самойловича, яке тривало до 1687 р., почався процес стабілізації. Хоча тут, власне, була не стільки його заслуга – так складалися обставини. Сам же гетьман не протидіяв московським урядникам. І за його правління спостерігаємо здачу інтересів України на користь Московії.

«Політика стабільності» була продовжена за наступника Самойловича, гетьмана Івана Мазепи. Відносний мир і спокій, що встановився на українських землях за часів панування цього гетьмана, вартував чимало – український гетьманат «впевнено» здавав свої позиції Московії. Хоча на Лівобережжі практично не велося широкомасштабних бойових дій, але українських козаків посилали воювати на ті терени, де вела війну Росія, зокрема проти Османської імперії й кримських татар.

Гетьманування Мазепи закінчилося трагічно – Полтавською катастрофою 1709 р. Розгромлений російськими військами шведський король Карл ХІІ мусив втікати разом зі своїм союзником, гетьманом Мазепою, на землі, що контролювалися османами.

Після Полтавської катастрофи Петром І почався незворотній процес обмеження автономії Гетьманщини з її подальшою ліквідацією. Причому цей процес здійснювався російською владою паралельно з ліквідацією Кримського ханства.

Антитюркський дискурс у творах українських інтелектуалів другої половини XVII ст

Постійні контакти русинів-українців із тюркським світом потребували також осмислення. Здійснювалося воно на різних рівнях – у фольклорі, в художньо-літературних, зокрема поетичних, творах, а також у науковій літературі. Турецькі питання порушувалися вже в полемічних творах кінця XVI ст. У той час православні автори дискутували з римо-католиками й прихильниками унії. У цій ситуації православні були слабшою стороною і потребували зовнішньої підмоги. Й таку підмогу їм могла надати… мусульманська Туреччина. Адже на теренах Османської імперії існували чотири східні патріархати – Константинопольський, Олександрійський, Антіохійський та Єрусалимський. До того ж, як уже зазначалося, османи намагалися поширювати свій вплив на українські землі, використовуючи православний чинник.

Не дивно, що в українській православній полемічній літературі набуває поширення теза, ніби православні в Османській імперії мають більше свобод і можливостей для діяльності, аніж у Речі Посполитій. Наприклад, таку думку висловлював письменник-полеміст Іван Вишенський, який сам довгий час жив на теренах Османської імперії, на Афоні602. Подібне «туркофільство» зустрічається і в інших письменників-полемістів. Не даремно, видатний український письменник-полеміст початку XVIІ ст. Мелетій Смотрицький (1577—1633) поїхав спеціально на Схід, на землі Османської імперії, щоб побачити там «справжнє благочестя». Правда, ця поїздка виявилася невдалою603.

Як зазначалося, у 20-х рр. XVII ст. козаки отримали ідеологів в особі православного духовенства, які представляли їх як оборонців проти татарської й турецької загрози.

Однак у 30-х рр. XVII ст. ситуація змінилася. Союз православного духовенства й козацтва значною мірою був зруйнований. Православне духовенство й козацтво все більше дистанціювалися один від одного. Здавалося, Хмельниччина знову актуалізувала цей союз. Тим паче, що козаки позиціонували себе як захисники православ’я.

Проте духовенство не поспішало опинитися в «козацьких обіймах». Якщо в 20-х рр. воно вимушене було це зробити, оскільки в особі козаків отримало покровителів, то на середину XVII ст. ситуація виглядала інакше. Влада Речі Посполитої легалізувала православну церкву. Відверто підтримати козаків – означало наразитися на неприємності. Так можна було втратити навіть маєтності, які належали цій церкві. А чимало цих маєтностей якраз знаходилися на територіях, які не контролювалися козаками.

Під час подій середини й другої половини XVII ст. київські православні митрополити і православні єпископи на теренах України й Білорусії намагалися проводити зважену політику, відстоюючи свої інтереси. Їм доводилося маневрувати між різними державно-політичними структурами, силами – козаками, Річчю Посполитою, Московією й Османською імперією. В цій ситуації вони воліли утриматись від якихось крайнощів, зокрема апологетики козацтва.

Показовою в цьому плані є позиція Інокентія Гізеля (бл. 1600—1683), одного з провідних православних інтелектуалів України середини XVII ст., який до того ж обіймав високе ієрархічне становище – архімандрита Києво-Печерської лаври, належав до найвпливовіших ієрархів України на той час.

Він є автором низки творів. Одним з найбільш знаних серед них вважається релігійно-етичний трактат «Мир з Богом людині», що вийшов у друкарні Києво-Печерської лаври в 1669 р. – якраз у розпал Руїни. Здавалось, у цьому творі мали б відобразитися тогочасні проблеми, пов’язані з козацькими змаганнями.

Тим більше, що автор у трактаті постійно звертався до життєвих проблем. Однак цього немає. Лише в передмові до читачів зустрічаємо таку згадку: «Відомо всім, що ця люта багаторічна ворожнеча в Малій Росії праведним судом Божим за наші гріхи на нас наведена. Та ми про те, аби отямитися, від гріхів повстати, Господу Богу догодити, однак не дбаємо. А тому, раз гріх пребуває в нас, то й ворожнеча нас губити не перестає»604.

Як бачимо, Гізель говорить (хай і дуже загально) про «ворожнечу», яка панує в Україні. Але, дошукуючись її причин, знаходить відповідь у дусі провіденціалізму, характерного для середньовічних авторів. Мовляв, усі нещастя, які впали на Україну, це покарання за гріхи людей. Загалом можемо констатувати, що Гізель негативно оцінював події, які в той час відбувалися на українських землях. І про них він волів краще мовчати, аніж говорити.

Ця позиція також знайшла відображення в такому відомому творі, як «Синопсис»605. До сьогодні ведуться дискусії, яке відношення мав Гізель до цього твору, чи був він його автором. Перше видання твору в 1674 р. вийшло за благословенням архімандрита Києво-Печерської лаври Інокентія Гізеля. Тобто якщо Гізель і не був автором «Синопсису» (радше, це було колективне творіння), то цілком імовірно він міг здійснювати його загальну редакцію. Принаймні, давши благословення, Гізель погоджувався із концепцією цього твору.

На початку твору йдеться про походження «слов’яно-руського народу». Правда, це поняття є дещо аморфним – у одних випадках під ним можемо розуміти усіх слов’ян взагалі, в інших – слов’янське населення Східної Європи. Далі увага зосереджується на Києві та київських князях, простежується їхня династична лінія.

«Синопсис» – це виклад історії Русі від найдавніших часів і закінчуючи подіями середини XVII ст. Він у концентрованому вигляді дав «схему російської історії», яка на довгий час стала визначальною в російській історіографії і яка дає знати про себе до дня сьогоднішнього. «Синопсис» витримав чимало видань (загалом їх нараховується 29). У царській Росії він майже протягом ста років виконував роль підручника історії.

Автор чи автори «Синопсису» спеціально підносять Володимира Мономаха. «Синопсис» представляє згаданого князя царем, який отримав регалії від візантійського імператора Олексія Комніна. Потім царська влада переходить у Галич, пізніше – у Москву.

У «Синопсисі» звернута увага на руйнування Києва Батиєм. Ця подія трактується як трагедія. Натомість, у творі йдеться про боротьбу проти татар. Можна сказати: твір має антитатарську спрямованість. І це зрозуміло, оскільки татари активно втручалися в українські події середини й другої половини XVII ст. Спеціально говориться про боротьбу московітів проти татарського нашестя. Звертається увага на князя Дмитра Донського. За великим підсумком, роль цього можновладця перебільшується. Але пізніше в російській історіографії утверджується думка (загалом без достатніх на те підстав), що саме з часів виграної Дмитром Донським битви на Куликовому полі відбулося звільнення Русі від татарського іга.

Антитатарський дискурс, присутній у «Синопсисі», схоже мав політичний підтекст. Гізель та його сподвижники, як і інші православні інтелектуали того часу, були проти того, щоб утвердилась татарська й турецька протекція над українськими землями. Не хотіли вони домовленостей між царем московським, з одного боку, й турецькими та кримсько-татарськими правителями, з іншого. Звідси їхній антитатарський дискурс, намагання підняти значимість московських правителів, подати їх як царів, що боролися з татарами.

«Логічним завершенням» «Синопсису» був перехід Києва під владу московського царя. Ця подія зображується в панегіричних тонах.

У «Синопсисі» немає згадок ні про Богдана Хмельницького, ні про козаків, ні про їхні «визвольні змагання». На перший погляд, це дивно. Адже, здавалось би, Хмельницький завдяки Переяславській раді привів Україну під руку Московії. А для автора чи авторів «Синопсису» це мало би бути позитивом.

Проте, насправді, ігнорування Богдана Хмельницького й козацтва теж виглядало логічно. У Гізеля та його сучасників було достатньо інформації про те, що Хмельницький підтримував тісні стосунки і з турецькими, й татарськими урядовцями. А чисельна присутність у війську Хмельницького кримських татар багато про що свідчила. Тобто Хмельницький сприймався автором чи авторами «Синопсису» не як «воз’єднувач» Малої й Великої Русі, а радше як соратник турків і татар.

Показово, що в пізніших виданнях «Синопсису» додана була інформація про походи турків на Чигирин у 1677 і 1678 рр. Але тут знову ігноруються козаки, а мова йде про перемоги московського війська.

У результаті Хмельниччини, а потім Руїни Київ став неспокійним місцем. Принаймні церковне й релігійно-культурне життя тут занепало. В таких умовах роль центру культурного життя перебирає на себе відносно спокійний Чернігів. Помітну роль у цьому відіграли Баранович та Галятовський, які в своїх творах зачіпали актуальні питання. Наприклад, Галятовський після походів турків на Чигирин написав два антимусульманські твори – «Лебідь» і «Алькоран» Магометів.

Антитатарські й антитурецькі мотиви зустрічаються в представників Чернігівського культурного осередку – чернігівського архієпископа, місцеблюстителя Київської митрополії Лазаря Барановича (1600—1693) та архімандрита чернігівського Єлецького монастиря Іоаникія Галятовського (?—1688).

До актуальних питань, пов’язаних з військовими діями в Україні, звертався Баранович у своїх поетичних творах, наприклад, у книжці «Аполлонова лютня», що побачила світ у 1671 р. Тут, зокрема, йшлося про загрозу з боку турків і татар, звучать заклики дати відсіч цим магометанам. Найчастіше в Барановича лунає заклик до миру606.

Іоаникій Галятовський

Щодо Галятовського, то його погляди багато в чому співпадали з поглядами Барановича. У творах цього автора теж відчутні антитатарські й антитурецькі мотиви. Так, у передмові до книги «Скарбниця» (1676) є звернення до гетьмана Івана Самойловича. Зрозуміло, написане воно в апологетичному дусі, характерному для тодішнього етикету. Галятовський намагався подати в цьому творі позитивний образ козацтва, представником якого був Самойлович. При цьому основна увага звертається на те, що козаки прославилися в боях із татарами й турками. Велика увага звернута на діяння Сагайдачного. Автор навіть намагається провести певну паралель між цим козацьким героєм і Самойловичем: «Я ж при своїх недостойних молитвах зичу твоїй вельможності такого щасливого прогресу на війні, як щасливого прогресу пізнавав на війні козак Петро Сагайдачний, який під Хотином потужно громив турецькі й татарські війська… Коли б Сагайдачний із запорозькими військами не загамував там турецької потуги, певно б, турки-магометани почали в Росії із християнських церков свої магометанські мечеті чинити або ж стайні для своїх магометанських коней. Той-таки Сагайдачний славне місто Кафу в товаристві із запорозьким рицарством узяв, туди човном приїхавши і всіх турків і татар, бусурман, вистинав, а численних християн-невільників визволив із поганської неволі і повернувся звідти до Росії, вітчизни своєї, із великими скарбами»607.

Особлива увага автором приділяється такому аспекту, як православна релігійність козаків. З цього приводу Галятовський пише: «Мають козаки також славу через православну віру, бо православну віру східної церкви заховують, а та церква від Сходу, від Христа своє назвисько має… За ту віру православну східної церкви воюють запорозькі воїни із невірними магометанами, із поганами та єретиками… При добрих учинках православна віра буде Запорозькому війську щитом…»608

У 1679 р. у Новгороді-Сіверському в друкарні Лазаря Барановича був надрукований невеликий антимусульманський трактат Іоаникія Галятовського «Лебідь…»609, присвячений теж гетьману Івану Самойловичу. Твір написаний у формі протиставлення Лебедя, власне Ісуса Христа, Яструбові, котрий є символом ісламу. Трактат поділяється на 8 розділів («пір’їнок Лебедя»), де автор говорить про причини існування й поширення ісламу, про перемоги мусульман над християнами (згадує він і напад турків на Чигирин у 1678 р.). Мова ведеться тут і про вчення Корану. Правда, це вчення подано в спотвореному вигляді. Судячи з усього, Галятовський Корану не читав, а інформацію про мусульманське віровчення брав із західних, латинських джерел610.

Як уже говорилося, Галятовський є автором антимусульманського трактату «Алькоран» Магометів. Наукою єретичною, єврейською і поганською сповнений. Від Когелета Христового розгромлений і знищений». Ця праця вийшла 1683 р. у Чернігові, в друкарні Лазаря Барановича. Загалом цей невеликий твір (трохи більше 80 аркушів) належить до жанру типової полемічної літератури тих часів. Згідно із задумом автора, на кожне «вчення Корану» знаходиться відповідь християнського «Когелета», тобто проповідника. Переважно ці відповіді узяті з Нового й Старого Завітів, хоча, на відміну від сакральних текстів християнства, книжка не містить жодної прямої цитати з Корану.

Загалом Галятовський розглядає дванадцять питань, які, на його думку, слід «спростовувати»: 1) про пророцтво Магомета; 2) про закон Магомета; 3) про «меч і Коран», даний Магомету з неба; 4) про Магометові дива; 5) про вознесіння Магомета на небо; 6) про хрест, якого Магомет не визнає; 7) про ікони, які Магомет забороняє шанувати; 8) про ченців Магометових; 9) про Святе Письмо, начебто юдеями й християнами підроблене; 10) про Божественність Святої Трійці; 11) про Магометові розповіді, що юдеї не розіп’яли Христа; 12) інші оповіді Магомета про рай.

У вступі до своєї праці Галятовський переважно звертається до політичної міфотворчості, зокрема пише, що східні церкви – Константинопольська, Антиохійська, Олександрійська та Єрусалимська – чекають на «Московського Цезаря», який визволить їх із полону турків так, як уже звільнили від «татар» Казань, Перм та інші землі великої Московії. Більше того, османи начебто мають пророцтво, згідно з яким наприкінці світу «Цезар Московський та Король Перський» об’єднаються проти турків. Цікаво, що причину конфлікту між Османською імперією і Персією Галятовський вбачає у релігії – османи вірять у Магомета як пророка, а ось перси, на його думку, – в Алі. Фактично «Алькоран» належить до перших написаних в Україні праць, де простежено відмінність між сунітами й шиїтами (хай навіть у такому грубому розумінні).

Звертався до тематики ісламу Галятовський ще й у більш ранніх працях, зокрема «Небо нове з новими зірками» (Львів, 1665), де міститься згадка про те, що в «Алькорані» Магомета шанується Марія, мати Ісуса. Отже, Галятовський спеціально цікавився ісламом і Кораном611. І ця цікавість була викликана експансією татар і турків на українські землі.

Антитатарські мотиви зустрічаємо в Літописі Самовидця – одному із перших літописів, в яких знайшла відображення ідеологія козацької старшини612. Цей твір ніби перебуває «на межі». З одного боку, автор був свідком Хмельниччини і Руїни, які намагається описувати без прикрас. Але, з іншого боку, в Самовидця вже зустрічаємо намагання виправдати дії козацтва, представити їх у аспекті позитивному.

Літопис обіймає опис подій 1648— 1702 рр. Правда, цей твір дійшов до нас у різних списках. Є списки, де опис починається ще до 1648 р. Та все ж порівняння цих списків дає підстави дослідникам вважати, що хронологія Літопису Самовидця стосується саме 1648—1702 рр.

У Літописі здійснюється виклад по роках. Сам же твір можна розділити на дві частини. Перша – часи гетьманування Богдана Хмельницького та його найближчих наступників, орієнтовно до середини 70-х рр. XVI ст.

Друга частина Літопису, яка охоплює останню чверть XVII і буквально перші роки XVIIІ ст. Тут більше зустрічаємо уривчастих записів, які подані без якогось взаємозв’язку, а лише в хронологічному порядку.

Ставлення Самовидця до Хмельницького стримане. Він не прагне його героїзувати. Хоча на початку оповіді в кількох словах дає йому позитивну характеристику, відзначаючи, що той добре розумівся «в справах козацьких військових», був у «письмі біглий», а також брав участь у дипломатичних козацьких місіях613.

Певно, одна з важливих причин стриманого ставлення Самовидця до Хмельницького – це те, що той став союзником татар. Автор неодноразово демонструє несприйняття представників мусульманського світу (татар і турків), він проти їхнього втручання в справи українські. Таке втручання, на його думку, веде до «спустошення християнства». Звідси осудливе ставлення літописця до козацьких гетьманів, що опиралися на допомогу «невірних» – Богдана Хмельницького, Івана Виговського й Петра Дорошенка.

Не оминає автор Літопису Самовидця тих злодіянь, які творили на українських землях татарські орди. Говорячи про розгром шляхетського війська під Пилявцями, зазначає: «А багато з панів та шляхти у неволю пішли, інших же було багато вбито, бо орда не брала полону задля того, щоб не обтяжуватися…»614 Говорив Самовидець і про погроми, які чинили козаки з татарами на Галичині, Волині, Поліссі, Холмщині. «І хто може, – писав він, – порахувати ті численні збитки в людях, що орди позабирали, а маєтності козаки побрали, бо в той час не було милосердя серед народу людського»615. Причому, зазначав літописець, жертвами в цих краях були не лише євреї і шляхтичі, а й прості люди.

Описуючи військові дії, що відбувалися на українських землях у 1649 р., зокрема бої під Збаражем і Зборовим, Самовидець знову звертає увагу, що «людей татари в неволю забрали, і козаки маєтності побрали, і міста значні спустіли»616.

Різкий осуд Самовидця союзу Хмельницького й татар звучить у оповіді про Берестецьку битву 1651 р. Про саму цю подію в літописі говориться мало. Сказано, що кримський хан відмовився воювати в ній, покинувши козаків. І, відповідно, козаки змушені були відступити. Літописець з іронією та осудом говорить про цю ситуацію: «А недоброю є дружба вовка з бараном, як і християнина з бусурманином»617.

Самовидець, також описуючи інші події, не перестає твердити про шкідливість союзу козаків та ординців. Говорячи про події 1652 року, зазначає: «А гетьман Хмельницький, ставши під Кам’янцем-Подільським, багато шкоди спричинив: поза Львовом і по Волині, спустошивши краї й наповнивши ясиром орду, повернув до Чигирина й відпустив ординців»618.

У літописі загалом дається позитивна оцінка Переяславської ради. Автор з повагою говорить про московського царя. Це зрозуміло. Самовидець, як і багато інших авторів того часу, стояв на позиціях роялізму. Правда, він був далеким від ідеалізації союзу козаків з Московією619.

Враховуючи стримане ставлення Самовидця до особи Богдана Хмельницького, стає зрозумілим скупий опис смерті й поховання цього гетьмана. Ніяких панегіриків на його адресу в творі немає.

Не менш критичний Самовидець і до інших гетьманів – особливо тих, які шукали підтримку в «бусурман». Гетьманування Івана Виговського постає як період втрат і поразок. Відчувається зневажливе ставлення літописця до цього козацького провідника. Те саме можна сказати й про зображення Петра Дорошенка. Останній допоміг туркам взяти Кам’янець-Подільський у 1672 р. Наслідки цього літописець описує таким чином: «… турчин, маючи від’їжджати, наказав, аби похованих у склепах було викинуто і за місто вивезено, що відразу й було вчинено. Усіх померлих зі склепів, як і з гробів, повикопували й за місто вивезли, а образами Божими, взятими з костелів та церков, вулиці були мощені, болота, по яких турчин в’їхав до Кам’янця та його підданий, безбожний Дорошенко-гетьман. Не заболіло його серце від такого безчестя образів божих задля свого нещасливого дочасного гетьманства»620.

Серед козацьких провідників лише двоє, наказний гетьман Яків Сомко (1619— 1664) та запорозький кошовий отаман Іван Сірко, зображені з деякою симпатією. Певні надії літописець покладав на гетьмана Івана Мазепу. Його прихід до влади зображується як повернення стабільності, порядку621.

Незважаючи на таке, здавалось би, критичне ставлення до козацтва, передусім козацької старшини, Літопис Самовидця став своєрідним бестселером для пізніших козацьких літописців, українських історіографів та письменників.

Літопис Самовидця, поширюваний у чисельних списках, став важливим джерелом для літописів Григорія Грабянки й Самійла Величка, «Короткого опису Малоросії», на основі якого були укладені компілятивні праці з історії України Якова Лизогуба, Василя Рубана й Олександра Рігельмана. Звісно, у зазначених творах у більшій чи меншій мірі зустрічаємо антитатарські й антитурецькі мотиви, що дісталися їм у спадок від Літопису Самовидця.

Доволі відомим антитурецьким твором був лист запорожців турецькому султану. Це ніби відповідь Мехмеду IV, який вимагав від козаків покірності. Датою написання вважається 1678 рік.

Ілля Рєпін. «Запорожці пишуть листа турецькому султану»

Існують різні варіанти цього листа, які змістовно практично не відрізняються. Ось один із них:

«Запорозькі Козаки Турецькому Султанові!

Ти – шайтан турецький, проклятого чорта брат і товариш, самого Люцифера внук. Який ти в дідька лицар, коли не вмієш голим гузном їжака забити?! Не годен ти синів християнських під собою мати! Вавилонський ти кухар, македонський колесник, єрусалимський броварник, олександрійський козолуп, Великого і Малого Єгипту свинар, вірменська свиня, подільський кат, московський злодій, самого гаспида байстрюк, бо дідько втисся твоїй матері, усього світу й півсвіту блазень, а в нашого Бога найостанніший дурень. Тебе самого і твого війська ми не боїмось – землею і водою будемо битися з тобою, нехристе проклятий! Так тобі козаки відповідають. Числа не знаємо, бо календаря не маємо, місяць у небі, рік у книзі, а день такий у нас, як і в вас – поцілуй у голе гузно кожного з нас…»622

Дослідники схиляються до думки, що цей твір є антитурецьким памфлетом, який з’явився в кінці XVII ст. і вписується в контекст тогочасної антиосманської літератури, поширеної в Європі623. Можливо, лист турецькому султану був написаний у зв’язку з облогою турками Чигирина в 1678 р. Це цілком міг бути елемент інформаційної війни, спрямованої на мобілізацію козацької спільноти проти турків.

«Друге дихання» цей лист отримав уже в кінці ХІХ ст. У 1869 р. його списки виявили в Хронографі 1696 р. Власне, це був «Список листа, який прислали в Чигирин від турецького султана 7 липня 1678 р.» і «Відповідь від козаків із Чигирина султану». У 1872 р. часопис «Русская старина» опублікував цю «переписку» за трьома списками.

Апокрифічний лист запорожців турецькому султану, «підкріплений» картиною Рєпіна, отримав різноманітні інтерпретації в художній літературі та образотворчому мистецтві. Кінець кінцем він сприяв насадженню антитурецьких стереотипів як у російському, так і в українському суспільствах.

У той час Російська імперія збиралася взяти реванш за поразку в Кримській війні 1853—1856 рр., сподіваючись завдати удару османам на Балканах. Цей апокрифічний твір був використаний відомим художником Іллею Рєпіним. У 1880 р. він почав працювати над художнім полотном «Запорожці пишуть листа турецькому султану». Перший варіант картини був завершений в 1891 р. Незважаючи на те, що критики вказували на «історичну недостовірність» картини, доля її склалася надзвичайно вдало. Це полотно успішно демонструвалося на виставках у Росії й за кордоном (Чикаґо, Будапешт, Мюнхен, Стокгольм). У 1892 р. картину купив за 35 тисяч рублів цар Олександр III. Художник намагався намалювати ще одне полотно на цю ж тему, проте не завершив роботу.

Загалом можемо констатувати, що антитюркські мотиви набули поширення в українській «високій» літературі XVII ст. – творах полемічного, історичного характеру, літописанні тощо. До того ж вони мали своє продовження в наступні часи, що часто обумовлювалося відповідними політичними реаліями.

Тюркська тематика в українській поезії другої половини XVII – початку XVIII ст

Бурхливі події Хмельниччини та Руїни знаходили відображення не лише на сторінках козацьких літописів. Писалися ці літописи, як правило, задовго після подій, котрі в них описувалися. У цих творах маємо і певну систематизацію фактажу, і їхнє осмислення.

Однак була й «миттєва» реакція на події. Знаходила вона відображення як в усній поетичній творчості (про що буде вестися мова окремо), так і в творчості поетів-книжників, котрі фіксували їх у письмовій формі. До нас дійшла низка таких творів. Різні вони за характером. Деякі з них описують окремі історичні події, наприклад, битви Хмельницького, деякі ж (такі, як поетична драма «Милість божа», поеми «Розмова Великоросії з Малоросією» Семена Дівовича, «Героїчні вірші про славні воєнні дії Запорозьких військ» Івана) є об’ємними творами, де так само, як і в козацьких літописах, маємо систематизацію та осмислення подій.

Однією з перших пам’яток такого типу можна вважати вірш про битву під Жовтими Водами, який починається словами:

«Висипався хміль із міха І наробив ляхам лиха…»624.

Ю. Саницький «Битва під Жовтими Водами»

Ця пісня багато в чому нагадує народну пісню. Взагалі в той час в Україні дистанція між фольклором і писемною творчістю не була значною.

Згадана пісня дійшла до нас із рукописного збірника середини XVII ст. Вона достатньо адекватно відображує ті настрої й погляди, які панували в козацькому середовищі. Автор тішиться, що ляхи зазнали поразки. З іронією пише про них:

«До Жовтої Водиці Наклав їм дуже хмельниці. Не могли на ногах стояти — Воліли утікати».

У цій пісні не маємо антитатарських мотивів. Радше, навпаки, автор радіє, що татари разом із козаками побили поляків:

«І по пастуші табунці Приїхали к нам ординці. Не утікай же, ляху, З самого перестраху…»

Із тексту пісні навіть складається враження, що чи не головною силою в битві під Жовтими Водами були татари. Й сама битва трактується як татарський наїзд на ляхів, у якому брали участь козаки.

Є в пісні певний натяк на причини Хмельниччини. Там не говориться про якісь кривди православних, не йдеться, за великим рахунком, і про причини соціального характеру. Виявляється, що головна образа козаків полягала в тому, що ляхи зв’язалися із євреями:

«Миліш вам жиди-збойці, Ніж запорожці-молойці».

Через цю «милість» з євреями поляки якраз і отримали наїзд татар і Хмельницького:

«Хоть же маєте кримчухи, Дайте їм тепер кожухи. Отже, Хмельницький може — Поможи йому, Боже, Тих куроїдів бити, Як жидів не живити».

І завершується пісня кпинами над боягузтвом ляхів та прославлянням молодецтва козаків і татар:

«Юж утікають з валів, Бояться самопалів, Волять татарської юки, Ніж козацької руки».

Мається на увазі, що поляки радше підуть до татарського полону, оскільки більше бояться козаків.

Як бачимо, союзниками козаків є татари. І хоча щодо татар простежується певна дистанція, ставлення до них позитивне. Тим самим пісня про битву під Жовтими Водами перекреслювала поширені раніше уявлення, що козаки є ворогами татар.

Ще один вірш про битву під Жовтими Водами дійшов до нас із «Літопису, або Хронічки різних справ і подій» Йоахима Єрлича. Автор цього твору, який належав до представників української шляхти, був свідком Хмельниччини. «Хронічка…» побачила світ у Варшаві в 1673 р. Хоча твір писався польською мовою, у ньому зустрічаються україномовні фрагменти. Серед них – «Пісня про пана Миколая Потоцького, коронного гетьмана, і про Хмельницького, року Божого 1648»625.

Чи справді твір з’явився 1648 р. – можемо дискутувати. Але те, що він був написаний незадовго після поразки під Жовтими Водами, сумнівів немає. Вірш адекватно відображує реалії, пов’язані з цією битвою. Щоправда, в ньому зустрічаються виражені ідеологічні аспекти.

«Пісня…» побудована як малий драматичний твір. Перша частина – звернення жовнірів до коронного гетьмана Миколи Потоцького. У ньому є заклик до цього полководця вміло керувати ввіреним йому військом, враховувати різні обставини. Звучить симпатія до запорожців як до звитяжних воїнів, що можуть розгромити жовнірів:

«Жони і діти гди ся мають подіти наші напотом, Гди нас молодці, тії запорожці, збавлять клопотом».

Жовніри закликають гетьмана помиритися із запорожцями, укласти з ними угоду:

«Чини трактати а кажи брати гроші за заслугу, Бо то єсть здавна заслуга славна запорозького люду».

Мовляв, необхідно заплатити козакам гроші «за заслугу», тобто за несення військової служби. Козаки, відповідно, трактуються як люди військові, такі собі найманці, що живуть з «рицарського хліба».

Звернення жовнірів викликає гнів у Потоцького:

«Он глянув як звір, знет крикнув, як лев, на жолнірськії слова, Остра, як міч, а груба, як річ, була йому тая мова».

Але впертість Потоцького має погані наслідки для польського війська:

«Бо скоро стали ляхи подле плавлі, зараз построчили, Хмельниччики, ординчики обоз заточили».

Тут, як і в попередній пісні про битву під Жовтими Водами, немає антитатарських мотивів. Татари подаються як союзники козаків. І це сприймається цілком нормально.

Автор говорить про поразку Миколи Потоцького під Жовтими Водами й Корсунем, яка звершується його полоном:

«Хочет битися, кривди мститися, під Корсунь вступає, А за собою, як за совою, молодців-запорожців потягає. Там же на полі всю свою силу жовнірську втрачає, Стрільбу і штуки, і всі риштуки запорожцям назичає. Турецькії коні, дорогі убори оддає поневолі, А сам іде і інних веде до татарської неволі».

Наступна частина пісні – це такі собі «пропозиції», власне осмислення подій.

Автор вважає, що татарський полон коронного гетьмана Потоцького, польного гетьмана Калиновського та їхніх воїнів є справедливою карою, котра впала на їхні голови. Це плата за кривди, які вони чинили під час постоїв на Поділлі, а також за кривди, завдані козакам:

«А ви в татарах в тяжких кайданах до смерті сидіте, Як ми од вас, так ви од нас нужі потерпіте».

Автор схильний трактувати повстання під проводом Хмельницького як етнічну війну. Мовляв, козаки разом із татарами вигнали ляхів аж до Вісли, а також «стяли», понищили євреїв. Він тішиться з того, бо Україна стала «чистою».

Артур Орльонов «Битва під Берестечком»

Дещо в іншому ідейному ключі трактує події Хмельниччини пісня про Берестецьку битву, яка має назву «Дума козацька о войні з козаками під Берестечком над Стиром-рікою року теразнійшого 1651-го, дня 28-го, і 29-го, і 30-го червця і потім дев’ятого і десятого липця»626. Із назви випливає, що твір з’явився в 1651 р. Принаймні опис битви, поданий у творі, дає підстави вважати, що автор був або свідком цієї події, або йому описали її сучасники. Також «ідеологія» пісні вказує на її давнє походження.

Починається вона словами:

«Ой ріко Стиру, що Хмель о віру? Яке всьому миру, Де в Дніпр впадаєш, оповідаєш радощі з війни чи миру? Хан наступає, сам помагає козакам ляхів бити, Під Берестечком, малим містечком, мав оних кров пролити. На перевозі чи пак в дорозі короля погромити: Військом, гетьманом, королем-паном татарам заплатити. Хан згоду радить, та не провадить, козаки войну люблять. Ой Казимиру, вже тобі миру з козаками не буде».

Автор хоча й симпатизує козакам, все ж намагається дотримуватися об’єктивності. Як про щось само собою зрозуміле говорить про союз козаків і татар проти поляків, про те, що козаки з татарами за службу розплачуються ясиром. Козаків же зображує як «рицарських людей», які люблять воювати.

Автор з повагою говорить про поляків, їхніх полководців. Розповідає про те, як їм вдалося побити татар. Подає свою версію відходу кримського хана. І, схоже, ця версія має під собою серйозні підстави.

У творі описується своєрідна драма, яка виникла під час битви. Її дійовими особами був кримський хан та Хмельницький. Спочатку ведеться мова, що татари зазнали серйозних втрат від польських військ:

«Що, небож-хане, не знає, як лях стане?.. Не утікає, от наступає к бунчуку ік ханському. «Ой не гледіти, треба ся бити», – хан мурз на поминає, А лях не дбає, мурз забиває, в їх крові меч купає. Пав страх на хана, шле до гетьмана, як ніч наступила: «Щоб твоя рада, істинна зрада ніколи не снила, Я преч одходжу, да пак вигоджу за страту мою тобі, Що мі ся стало, кілько пропало мурз моїх! Тям же собі!»

Далі автор говорить, що Хмельницький все-таки упросив хана не покидати поля бою, пообіцявши йому велику здобич:

«В ноги падає, тисячі дає Хмельницький тут ханові, Щоб наступити і ляхів бити завтра велів військові. «Я сенатори Польськой Корони, і КОРОЛЯ дам тобі, Все то нестатки, усі достатки завтра їх візьмеш собі».

Хан, за словами автора, піддався на ці намовляння. Наступного дня він знову виставив свої загони на битву, але їх сильно потіснили поляки. Через це хан мусив утікати:

«Стрільці-янчари із діл пожари непрестанно світили. Втім од гетьмана з діл ляхи хана заразом одлучили, Затим ся стало, де мурз немало і татарів набили: Хан утікає і Кіш минає, наметів одбігає. Ляхи гонили, татарів били, хан ся не оглядає. Тут зась козаки, хоть же юнаки, ой, різко утікали, А ляхи ганяли і їх стинали, аж табір розривали…»

Автор змальовує відступ татар і оточення козацького війська. Пише, що «не одна б мати… козацькая завила», «Буде же тужа: не одна мужа жена не огляда».

У віршах немає ідеалізації Хмельницького. Судячи з контексту твору, в автора радше негативне ставлення до цього діяча. Він навіть описує один епізод, який аж ніяк не прикрашає козацького гетьмана:

«Зла на нас пішла: турського посла до Хмеля піймано, Шкатула Хмеля, а там до Хмеля пісм много в ній достано».

Із цих слів можна зрозуміти, що Хмельницький підтримував тісні зв’язки з турецьким султаном, навіть координував з ним свої дії.

Цікавим є завершення вірша. Там ідеться про вбивство під час битви корінфського митрополита Йоасафа, який був на боці козацькому. Автор з болем говорить про смерть цього пастиря:

«Все світ спужає, коли пізнає: МИТРОПОЛИТ забитий. В той же порі ту а був з КОРІНФУ ой старець знаменитий». Та все ж автор осуджує діяння цієї людини: «О дідчії коси, сто дідьків в носі: твоя то справа била З твоїми чернцями, монастирцями, богдай се і не снила. Ви підбивали, ви розгрішали, хоругви нам святили. Свинець давали і примішали, щоб єсмо ляхів били».

Отже, корінфський митрополит разом з іншим православним духовенством провокував козаків на війну з поляками.

Це автор не сприймає і осуджує:

«Кров наша била, нас боронила у Жовтих Вод. Бог з нами Ви запалили і світ згубили вашими пихотами».

Більше того, автор пісні вважає, що «боронити віру» козакам не було сенсу, адже Річ Посполита в релігійному плані була державою толерантною. Зрештою, конфесійні противники православних не чинили їм якоїсь великої кривди:

«Мовите ВІРА: дадь в Польщі міра вся ЄРЕСЬ заживає: Жид, і поганин, і аріанин покой о віру має. Ми дурні були: о віру били, бо ви нас так учили. Щоб єсте віру зо всього миру руського вигубили. Ви бунтували, бисьте пропали. А козакам УНІТИ Що провинили, в чім прогрішили козакам ЄЗУВІТИ?»

Ці стрічки повністю заперечують традиційні в українській історіографії уявлення про роль релігійного чинника у повстанні під проводом Хмельницького. Якщо виходити з розуміння автора, то цей чинник обумовлений не переслідуваннями православних, а пропагандою, яку проводив митрополит Йоасаф та йому подібні. Вони цілеспрямовано нацьковували козаків, щоб ті воювали з поляками.

Автор вірша є прихильником миру. Завершується твір промовистими словами:

«О Хмелю, Хмелю, що ті повелю, землях ся розтікаєш Хутко новину, що на тичину піднесуть тя, міт маєш. Як плине вода, так ВОЙНИ ВОДА з тобою всяк пропала, Хутній з приміра правая віра, ніж з твоєй войни стала. Співай же, Стиру, піснь да о миру: війна бодай устала. Іди ж в Дніпро, вода: радше, щоб згода хутчій тут настала».

З пісні випливає, що Хмельницький розпалив «війну за віру». За це буде покараний. Він вже має мітку. Автор вважає, що праведність віри треба доводити прикладом.

Наведений вірш про Берестецьку битву виглядає дещо незвично на фоні інших віршів. Ми нічого не можемо сказати про автора. Безперечно, це була освічена людина. Інше питання, наскільки «високою» була ця освіта. Не виключено, що він належав до духовного стану. Чи не звідси його інтерес до релігійних питань?

Якщо наведений вірш про битву під Берестечком має пропольський характер, то більшість інших віршів, що виходили з козацького середовища та близьких до нього кіл, були русофільськими. Наприклад, такою була «Пісня про повстання Мартина Пушкаря»627. Відомо, що полтавський полковник Пушкар, який дотримувався проросійської орієнтації, виступив проти гетьмана Виговського, котрий пішов на порозуміння з поляками. У згаданій пісні вчинки Пушкаря всіляко схвалюються, зате Виговський засуджується.

Також проросійський характер має пісня «Про Петра Дорошенка»628. Правда, в ній антипольські мотиви замінені мотивами антиісламськими. У творі засуджується гетьман Дорошенко, який пішов на союз із турками. Це в пісні трактується як велике лихо, що призвело до розорення України, власне Наддніпрянщини:

«За Дорошенка-гетьмана Пуста Україна стала: Церкви Божії опустіли Обителі [ся] розорили — Осквернення земля Через турецкоє плем’я».

А закінчується пісня цілком в русофільському дусі:

«А московському цареві Дай силу судареві, Покори бісурмана Петра-гетьмана».

Якщо Хмельниччина частково маргіналізувала антиісламську тему в українській писемності (адже турки неявно, а татари явно були союзниками Хмельницького), то турецькі походи на Кам’янець-Подільський й Чигирин знову актуалізували її. Це видно не лише зі згаданої пісні «Про Петра Дорошенка». До нас дійшли антитурецькі вірші з рукописного збірника 1677 р., де переважно йдеться про невдалі турецькі походи на Чигирин629.

Іван Сірко вирізнявся на фоні інших козацьких провідників другої половини XVII ст. Він брав участь у війні під проводом Хмельницького, але відмовився присягати московському цареві на Переяславській раді. Сірко, будучи запорізьким кошовим отаманом, проводив відносно незалежну політику. Прославився своїми походами на татар і турків. Деякі автори трактували Сірка як зразок козацької доблесті.

Чи не одним з найкращих творів, де були представлені антитурецькі мотиви, був опис діянь кошового отамана Івана Сірка у рукописній віршованій польськомовній хроніці другої половини XVII ст.630.

Сірко подається в творі як людина, послана Богом. А запорозькі козаки постають мужніми людьми, що живуть у складних умовах. Вони не мають жінок. Є побожними людьми. Спеціально підкреслюється, що частину здобичі козаки віддають на церкви й монастирі.

Зустрічаємо тут також опис деяких діянь запорожців, які зараз можуть бути трактовані негативно, але в той час вони сприймалися нормально. До таких діянь належала торгівля «живим товаром»:

«Як невільницю де відбивають чи, може, татарка узята, У три дні відсилають, аби не була, мов кропива, пом’ята. Або ж візьмуть туркеню гладку чи черкеску, неначе із тіста, Не засмаглу по-панському та по-шляхетськи, із міста, І вона буде шатна, у перло і золото вбрана, А не викуплять, буде одіслана панна».

Говориться в творі й про такий метод у козацькій тактиці, як використання «живих щитів»:

«Матері, жони, діти татарські підуть у заслону І татарський невільник, як щит нам подасть оборону. Їх зв’яжіть одне з одним при гарбах, заслонимось ними, І хай б’ють, із-за них будем стрілами гримать своїми».

Загалом у творі про Івана Сірка козацтво представляється як мужнє рицарство, що бореться проти бусурман. І в цій боротьбі всі методи допустимі. Адже бусурмани – вороги, яким не варто йти на поступки.

1678 р. у Новгороді-Сіверському вийшла поетична книжка Олександра Бучинського-Яскольда «Чигирин, прикордонне місто, у тяжкій турецькій облозі року 1677»631. Назва твору говорить сама за себе. Щодо автора, то він належав до освічених людей. Війна з турками й татарами біля Чигирина подається в широкому контексті. Бачинський-Яскольд звертається не лише до античної символіки, а й до символів княжої Русі, згадує деяких відомих українських інтелектуалів того часу (Гізеля, Галятовського, Лежайського). Прославляючи козаків, які обороняли Чигирин, намагається представити їх нащадками Київської Русі й захисниками православної віри:

«На собі козак славу, мій Боже, віншує, Хай скарби із звитязтва належно шанує, Першу міту для слави Твоєї, о Боже, — Силу взявши, наш рицар злу силу знеможе. Турські топче загони і пріч проганяє, І щоб віра тривала, свій край захищає. Бо відколи ще княжив у нас Володимир, Ми із турками бились, змагалися з ними. Князь той, Руську державу грудьми захищавши, Наче скло, пиху гордих крушив, потоптавши. Тим козак і у наш час не дружить зі страхом, Сибаритським не ходить ніколи він шляхом, А бере він собі за взірець Геркулеса, Не зійде він зі шляху ані на півкреса. Зараз Русь по дорозі своїх предків гордих Гонить скоком лісами татарськії орди І, збиваючи з турка блискучі шишаки, Собі слави малює довічної знаки».

Бучинський-Яскольд не зупиняється навіть перед відвертими натяжками. Ладний твердити, що ще князь Володимир бився з турками. Правда, такі заяви, радше, виняток, ніж правило. Козацькі ідеологи не схильні були апелювати до давньоруського спадку (хоча іноді такі апеляції траплялися). А тим більше – брати собі за взірець князя Володимира, який ще до того «воював із татарами». Війна Володимира з татарами – це курйоз, який зустрічається лише в творі Бучинського-Яскольда.

Ще один антитурецький вірш належить Йосипу Шумлянському і присвячений битві під Віднем у 1686 р.632. У ході цієї битви війська під керівництвом польського короля Яна Собеського зуміли розгромити турків. У королівському війську були також козацькі загони, послані Іваном Самойловичем. Про це й говорить Шумлянський:

«Жалься, Боже, на гетьмана Самойловича Івана, Заказав він християнам Дати хльости бусурманам. Туркам приязнь показав, Козакам він честь уйняв, Котру в полі батьки наші Здобували, б’ючи баші».

У вірші присутні пропольські мотиви. Автор позитивно говорить про короля Речі Посполитої Яна Собеського, союзниками якого стали козаки.

Полтавська катастрофа помітно змінила дискурс козацький. На перший план виходить відверта антипольська проблематика – адже поляки, зокрема король Станіслав Лещинський (1677—1766), були союзниками шведського короля Карла ХІІ, котрий програв Полтавську битву. У такій ситуації антипольські мотиви актуалізуються – «старі рани» накладаються на нові. Відповідно, маргіналізувалася антитурецька й антитатарська проблематика.

Антитурецькі й антитатарські мотиви в козацькому фольклорі

Постійні козацькі «змагання» з татарами й турками, війни з поляками – все породжувало відповідний козацький фольклор. «Зародився він, – писав про нього Михайло Возняк, – із народженням окремого козацького стану й розвивався серед нього, а з упадком козацтва стала його носіями окрема організація убогих сліпців-бандуристів і частково лірників. На жаль, запізно закріплений на папері зберігся козацький епос тільки в останках…»633

До нас дійшли лише фрагменти фольклорних творів, тому досить складно реконструювати загальну картину. Окрім того, ці твори, на відміну від писемних, не були сталими, легко піддавалися змінам. Та все ж можна визначити деякі особливості «козацького» фольклору.

Ці твори в «ідейному плані» відрізняються від писемних творів. Якщо в останніх часто говориться про кривди козаків від поляків (при цьому чи не найбільшою кривдою вважається унія), а також демонструються антипольські настрої, то у фольклорі такі речі стоять на другому плані. На перше місце виходять переважно антитатарські й антитурецькі мотиви.

До нас дійшло чимало пісень про татарський полон, турецьку неволю, про сутички козаків із турками й татарами634. До таких антитурецьких творів належить уже згадувана «Пісня про Байду». У піснях цього циклу маємо різні сюжети – наїзди татар, захоплення у полон та продаж у рабство, викуп з неволі тощо.

Пам’ятник Марусі Богуславці, м. Богуслав

Чимало популярних дум, котрі трактуються як козацький епос, теж присвячено цій тематиці. Наприклад, такою є «Дума про Марусю Богуславку»635. У ній розповідається, що на березі Чорного моря стоїть кам’яна темниця, в якій мучиться сімсот козаків-невільників. До них приходить «дівка-бранка Маруся, попівна Богуславка» і пропонує відгадати, «що в нашій землі християнській за день тепера». Невольники кажуть, що не в силі відгадати, бо тридцять років не бачили «божого світу, сонця праведного у вічі». Тоді Маруся Богуславка повідомляє, що сьогодні Великодня субота, а завтра має настати Великдень. Козаки, почувши це, «білим лицем до землі припадають» і проклинають Марусю за те, що вона їм це сказала. Маруся ж зупиняє прокльони козаків, каже, що наступного дня, коли її чоловік поїде до мечеті й передасть їй ключі, вона відкриє темницю та визволить їх. Що і робить. На завершення думи Маруся звертається до козаків із такими словами:

«Ой, козаки, Ви, біднії невольники! Кажу я вам, добре дбайте, В городи християнські утікайте; Тільки, прошу я вас, одного города Богуслава не минайте, Моєму батькові й матері знати давайте: Та нехай мій батько добре дбає, Ґрунтів великих, маєтків нехай не збуває, Великих скарбів не збирає, Та нехай мене, дівки-бранки, Марусі, попівни Богуславки З неволі не викупає, Бо я вже потурчилась, побусурменилась Для розкоші турецької, Для лакомства нещасного!»

У думі про Марусю Богуславку, при всій її міфічності, відображені цілком реальні обставини, коли дівчата з теренів України опинялися в татарському полоні, потім їх продавали в Туреччину, а там вони ставали дружинами заможних турків.

Дума ніби зображує конфлікт між двома цивілізаціями – мусульманською й християнською. Мусульманська загалом виглядає сильнішою. Її представники полонили козаків, тримають їх у неволі, побусурманили Марусю Богуславку. Та перемога цієї цивілізації не є абсолютною. Маруся пам’ятає, попри своє бусурманство, хто вона така є. І допомагає козакам визволитися.

Християнська цивілізація в думі постає як слабша. Але за нею – моральна сила. Не випадково дума апелює до християнської символіки. Її героїня – дочка православного священика. Вона приходить до невільників у Великодню суботу, а відпускає їх із в’язниці саме на Великдень – найбільше християнське свято. Мимоволі напрошується алюзія – як Христос воскрес на Великдень, так само «воскресають» козаки, позбувшись бусурманської неволі.

Християнство думи поєднується із антитурецькою спрямованістю. У ній «розкіш турецька» – це «лакомство нещасне». Турки гноблять бідних християн-козаків. А Туреччина постає як один із найбільших ворогів козацтва.

Приблизно в такому ж руслі трактуються відносини між українцями-християнами й турками-мусульманами в думі «Самійло Кішка»636. У ній дія відбувається на пишній турецькій галері, яка виплила з Трапезунда. На галері є Алкан-паша, 700 турків, 400 яничар, велика кількість невільників. Серед останніх – «запорізький гетьман» Самійло Кішка. Є там і Лях-бутурлак, тобто потурчений християнин. Під ним можна розуміти поляка, хоча не обов’язково. У деяких варіантах думи це ім’я звучить як Ляш чи Ілляш. Про нього говориться, що він «ключник галерський», а колись був «сотником переяславським». У думі йому дається така характеристика:

«…недовірок християнський, Що був тридцять літ у неволі. Двадцять штири як став на волі, Потурчився, побусурманився Для панства великого, Для лакомства нещасного».

Тут теж використовується кліше «лакомство нещасне», яке пов’язується з турецькою вірою, приналежністю до мусульманського світу.

Далі розповідається в думі, що галера прибуває до Козлова. Алкан-паша сходить на берег, йде до «дівки Санджаківни», яка веде пашу у світлиці-кам’яниці, садить на лавку, напуває його дорогими напоями, військо розміщує на ринку. Тим часом невільники разом зі своїм ключником Ляхом-бутурляком залишаються на галері.

Самійло просить ключника відімкнути хоча б старшину й пустити погуляти до міста. На це Лях-бутурляк відповідає:

«Ой, Кішко Самійло, гетьмане запорозький, Батьку козацький! Добро ти вчини, Віру християнську під нозі підтопчи, Хрест на собі поламни! Аще будеш віру християнську під ноги топтати, Будеш у нашого пана молодого за рідного брата пробувати!»

Кішку обурює пропозиція Ляха. Він заявляє, що воліє до смерті бути в неволі й називає турецьку віру поганою, а її землю – проклятою. Лях, почувши це, б’є Кішку в щоку і грозить невільників ще більше закувати в кайдани.

Шпигуни, спеціально прислані Алкан-пашею, щоб розвідати, як поведе себе Лях-бутурляк, доповідають йому про благонадійну поведінку ключника. Радий паша посилає своєму вірному слузі напоїв. Лях же тужить. Йому хочеться поговорити з кимось про віру християнську. Знову, як бачимо, релігійний мотив з’являється в думі. Отож, Лях пригощає хмільними напоями, присланими йому, Самійла Кішку. Правда, останній лише робить вигляд, що п’є. А сам непомітно виливає вино. Лях, напившись, падає та засинає. Тим часом Кішка забирає в нього ключі й відмикає кайдани невільникам. Але наказує їм до певного часу сидіти тихо й робити вигляд, що вони опутані ланцюгами.

Опівночі паша повертається на галеру, велить яничарам подивитися, чи всі невільники є на місці і чи вони прив’язані. Йому доповідають, що все добре. І він з турками спокійно засинає. Тим часом козаки, тихо скинувши з себе кайдани, перебивають турків та яничар. Лише Ляха-бутурляка Кішка наказав залишити живим.

Лях, прокинувшись, просить Кішку його не чіпати й обіцяє допомогти пропливти в християнську землю. Кішка на це погоджується. Лях справді допомагає козакам, обманувши турків, які послали назустріч дванадцять галер. Він попросив їх не галасувати і не наближатися до них, бо Алкан-паша спить. Оминувши турків на цих галерах, козаки благополучно добралися до Січі. І там поділили здобич. При цьому золото й срібло розподілили на три частини: одну – на церкви, другу – козакам, третю – на банкет. Серед церков згадані Межигірський Спас, Трахтемирівський монастир і Січова Покрова.

У цій думі також протиставляється християнський світ мусульманському. Останній – світ ворожий. Християнський же світ є рідним. Хто зраджує християнський світ, приймаючи іслам, той негідна людина – як Лях-бутурляк. Але навіть зрадивши віру, такі люди все одно відчувають сентимент до християнства. Козаки ж постають як християнські воїни. Вони в складних обставинах, перебуваючи в полоні, зберігають вірність християнству. А здобувши здобич, частину її віддають на церкви. Тобто християнська віра є однією з головних цінностей козаків. Можна сказати: вона визначає їхню ідентифікацію, відрізняє від представників ворожого мусульманського світу.

Антитурецькою можна вважати також думу «Як три брати із Азова втікали»637. Дума змальовує типову картину поодиноких втеч із турецької неволі. Варто мати на увазі, що Азов тривалий час був головним опорним пунктом турків у Приазов’ї. Один із варіантів цієї думи починається такими словами:

«Ой у святую неділеньку Рано пораненько Не сизії тумани уставали, Не буйнії вітри повівали, Не чорнії хмари наступали, Не дрібнії дощі накрапали, Коли три брати з города Азова, З турецької бусурменської Великої неволі утікали».

Далі розповідається про те, як брати втікають через степи приазовські, що зараз іменуються донецькими. Згадується і Савур-могила. Саме на ній помирає молодший брат.

Дума, радше, побутова. Але в ній теж присутні християнські мотиви. Використовується християнська символіка – троє братів (алюзія з християнською Трійцею), втеча відбувається в «святу неділю». У думі фігурує таке поняття, як християнська земля. Остання починається вище річки Самари, притоки Дніпра. До цього місця – земля ворожа, бусурманська, де гуляють татарські орди. Як і в інших згаданих думах, маємо чітке протиставлення мусульманського світу світові християнському.

Близькою до цієї думи є дума про загибель трьох братів над річкою Самарою638. Ця місцина, про це вже йшлося, в свідомості козаків трактувалася як межа християнської та мусульманської землі. Тут лежать троє братів, порубані й постріляні турками.

До антитатарських дум слід зарахувати й відому думу про козака Голоту639. У творі відображена типова ситуація, коли на українсько-татарському пограниччі йшла боротьба за ясир. Козак Голота гуляє на полі Киліїмському, на ординському шляху, де татари здійснюють виправи за полоняниками.

Радянська марка із зображенням козака Голоти

Бородатий татарин, який протиставляється козакові Голоті, хоче взяти його в полон. Він говорить своїй татарці:

«Я те бачу: в чистім полі не орел літає, — То козак Голота добрим конем гуляє. Я його хочу живцем в руки взяти, Да в город Килію запродати, Іще з ним перед великими панами-башами вихваляти, І много червоних не лічачи набрати, Дорогії сукна не мірячи пощитати». Самому ж козаку татарин заявляє: «Я, – каже, – важу на твою ясненьку зброю, А ще лучше на твого коня вороного, А ще лучше на тебе, козака молодого!»

Далі в думі відбувається двобій між татарином і козаком. Це, радше, двобій символічний, де маємо змагання між татарською та козацькою спільнотами. Переможцем у двобої стає козак, який вбиває татарина. При цьому

«Він тоді добре дбав: Чоботи татарські істягав, На свої козацькі ноги обував; Одежу істягав, На свої козацькі плечі надівав; Бархатний шлик іздимає, На свою козацьку голову надіває. Коня татарського за поводи взяв…»

Козак Голота мало цінує багатство. Убивши татарина і забравши в нього одяг та коня, він прибуває на Січ, де п’є та гуляє, спускаючи своє багатство. Звертаючись до козаків, бажає їм такого:

«Дай же, Боже, щоб козаки пили да гуляли, Хороші мислі мали, Од мене більшу добичу брали, І неприятеля під ноги топтали».

Зневажливе ставлення до багатства зустрічаємо і в інших козацьких творах, наприклад, у думі про Ганджу Андибера.

Дума про козака Голоту змальовує не лише типову ситуацію, але й типового козака. Можливо, саме через те твір набув такої популярності.

Боротьба з татарами в думі трактується передусім як боротьба за здобич. Не даремно герой твору забирає в татарина його багатий одяг та коня. Проте козак не збирається накопичувати багатства. І це можна зрозуміти. Адже козакам доводилося жити в умовах нестабільності. То який був сенс накопичувати багатства, коли воно могло вмить зникнути? Через те герой думи цю здобич просто прогулює й пропиває. А «пити-гуляти» для козаків – то одна із чеснот.

Маємо й інші фольклорні твори зазначеного періоду, де так чи інакше присутні антитатарські й антитурецькі мотиви. Наприклад, пісня-розмова Дніпра та Дунаю. Дніпро дивується, чому на Дунаї не видно козаків: чи пожерло їх дунайське гирло чи дунайська вода. Дунай відповідає, що сам дивується цьому, бо не пожирало козаків ні гирло, ні дунайська вода. Виявляється, козаки побували на Черкеській горі, вогнем і мечем плюндрували бусурманські міста, набрали чимало золота-срібла та повернулися на Січ, де пили мед і горілку640.

Козацькі думи й пісні, в яких присутні антитурецькі й антимусульманські мотиви, збереглися порівняно непогано. Деякі з них існують у кількох варіантах. Щодо фольклорних творів, де присутні мотиви антипольські, антиєврейські й антиросійські, то збереглися вони порівняно гірше. Це засвідчує їхню меншу популярність. Очевидно, для «простих українців» загроза, що йшла від мусульманського світу, стояла на першому місці.

Тюркський світ в українській літературі ХІХ – початку ХХ ст

ХІХ ст. – це «період націоналізму», коли поставали новочасні нації й формувалися новочасні національні літератури. Українці не стояли осторонь від цього процесу. Правда, вони не мали в той час ні своєї держави, ні сильної еліти. Тому процес націотворення відбувався в них сповільненими темпами і вони відставали від деяких сусідніх народів.

Однією з найбільш знаних і, відповідно, найбільш впливових пам’яток української історичної белетристики початку ХІХ ст. є «Історія русів»641. Твір справив великий вплив на Тараса Шевченка (1814—1861), деякі твори Кобзаря є своєрідною переінтерпретацією сюжетів «Історії…». Під впливом цього твору перебували також Микола Костомаров і Пантелеймон Куліш, хоча вони й виявляли критичне ставлення до фактажу «Історії…». Тому є підстави говорити про помітний вплив цього твору на українську національну літературу ХІХ ст.

Тарас Шевченко «Автопортрет», 1840—1841 рр.

Перша згадка про «Історію русів» припадає на 1828 р., коли був знайдений рукопис цього твору у Стародубському повіті Чернігівської губернії, де існувала сильна традиція козацького літописання. Твір поширювався в рукописних копіях. У 1846 р. його опублікував Осип Бодянський (1808—1878), відомий учений, прихильник слов’янофільства, у Москві в «Чтениях Общества Истории и Древностей Российских», а також окремою книгою. У першодруці був зазначений автор твору – покійний тоді єпископ Георгій Кониський (1717—1795). Проте дуже швидко з’явилися сумніви щодо авторства цієї особи.

Називалися різні імена ймовірних творців «Історії русів». Це – Олександр Безбородько, Опанас Лобисевич, Василь Лукашевич, Опанас Маркович, Василь і Григорій Полетики, Микола Рєпнін, Василь і Олександр Ханенки, Архип Худорба, Андріан Чепа, Михайло Маклашевський та інші. На основі аналізу твору можемо хіба що констатувати наступне: його автор жив у другій половині ХVІІІ – на початку ХІХ ст., можливо, навчався в Києво-Могилянській академії, а також десь у Росії; служив у російській армії, воював з турками, добре знав південь України, Молдавію та Крим; жив на Чернігівщині.

Автор «Історії…» намагався дати широку картину історії українського народу, починаючи з найдавніших часів. Але основну увагу він приділив історії козацтва. Чимало уваги він приділяє постаті Богдана Хмельницького, діяння якого оцінюються позитивно.

«Історія…» багато в чому повторює й фактаж, й ідеологеми козацьких літописців, зокрема Григорія Грабянки й Самійла Величка. Для цих літописців притаманні були певні антитатарські й антитурецькі мотиви, які, щоправда, не виступали на передньому плані. Щось подібне бачимо й в «Історії…». Наприклад, автор вважає, що Русь (Україна) втратила свою самостійність через внутрішні чвари й татарські напади.

Не міг автор «Історії русів» обійти таку дражливу тему, як залучення Хмельницьким татар. Але цей факт подається в творі як незначний епізод. Взагалі з «Історії…» виходить так, ніби Хмельницький найняв татар собі на службу. При цьому татари неодноразово зраджували козаків. Ідея зради татарами козаків, представлена в «Історії русів», з часом стала «незаперечним фактом» в українській історіографії. Ось як, наприклад, у цьому творі говориться про ці зради: «Гетьман, заперечуючи Ханові на його хулу, перераховував йому всю непостійність і зраду Ханів, його попередників, до народу Руського виявлені, а особливо під час баталії з Поляками під Берестечком. Зробив перелік також приносам і жертвам, їм від нього дарованим, які значили великі суми, так би мовити царські багатства, безсоромністю відплачені. Пригадав при тому і всі підмоги козацькі, багато разів Кримцям подані супроти їхніх недругів з пожертвуванням численних воїнів, що головами своїми за них наклали і що за них винагороджені тоді були Козаками самим лише бардаком і кумисом Татарським, себто їхнім нектаром і амброзією, а згодом багатьма обманами, зрадами та всякого роду грабунками та зухвальством, що вигубили силу-силенну народу Руського з допомогою протекторів своїх, Турків, непримиренних ворогів Християнства, котрі те лиш і чинять, що переслідують його та винищують без жодної причини, а за самим лише дивним правилом Алькорану свойого»642. Антитатарські й антитурецькі мотиви в «Історії русів» загалом зрозумілі. Вони не лише узгоджувалися з відповідними мотивами у фольклорі і в творах козацьких літописців.

У той час, коли писалася «Історія русів», йшло змагання Туреччини й імперської Росії за Північне Причорномор’я, яке супроводжувалося низкою війн. І не виключено, що автор «Історії русів» брав участь у цих війнах.

Антитюркські ідеологеми, стереотипи знайшли відносно широке поширення в українській художній літературі, зокрема в історичній белетристиці. Наприклад, це стосується Михайла Старицького (1840—1904), Данила Мордовця (1830—1905) та інших. Мала ця тенденція продовження і в українській літературі ХХ ст. – причому в літературі різного ідейного спрямування (національно орієнтованій, радянській, «дисидентській» тощо). Перелік цих творів, їхній аналіз, розгляд у них антитюркських мотивів зайняв би багато місця. Загалом ці мотиви не є оригінальними. Це переважно повтор «антитюркських штампів» українського фольклору, козацьких літописів та «Історії русів». Навіть у творах, у яких доводилося вести мову про досягнення османського світу, зустрічаємо чимало антитюркських моментів. Маються на увазі твори про Роксалану, дружину турецького султана Сулеймана І. Таких в українській літературі є чимало. Найбільш відомі серед них повість Осипа Назарука (1883—1940 «Роксолана» (1930) й роман під такою ж назвою Павла Загребельного (1924—2009), що побачив світ у 1980 р.

Та все ж в Україні були автори, які намагалися зрозуміти й пізнати тюркський світ, відходячи від антитатарських і антитурецьких стереотипів. До таких варто віднести передусім Тараса Шевченка. У його творчості зустрічаємо неодноразове звернення до ісламської, переважно тюркської проблематики. Причому письменник пройшов непросту еволюцію від негативного ставлення до тюркського світу до позитивного.

У ранній творчості Шевченка, радше, бачимо ставлення негативне. У написаній ним у 1843 р. п’єсі «Назар Стодоля» в одному з епізодів наводиться легенда про «турецьку царицю», що пожирає дітей: «У венгерській стороні, у цесарців, за шляхетською землею, стоїть гора висока; а в тій горі нора глибока; в норі сидить не звір, не птиця – турецька цариця. Сидить вона сто тисяч літ, не молодіє, не старіє, тілько дедалі зліє; їсть вона од схід до захід сонця – не хліб печений, не курей і не яку-небудь людську страву, а трощить маленьких дітей за те, що коли ще була у Туреччині важкою, так їй сказав арменський знахар, що вона родить дочку і дочка та буде, як підросте, в тисячу раз краще її. От вона справді, як родила дочку, так і з’їла її, та з того часу сидить у норі і, не вгаваючи, усе їсть дітей; не розбира, хоть хрещені вони, а хоть нехрещені, їсть усіх, їсть тобі всіх, та й годі, – і дівчаток, і хлопчиків…»643 Загалом легенда має романтичний характер. Водночас у ній виявляється певний негативізм до «турецької землі».

У ранніх творах Шевченко звертається до теми походів козаків на Туреччину, зокрема в поезіях «Іван Підкова» та «Гамалія». Власне, «Гамалія» (1842) – це якраз є романтизована оповідь про такий похід. У цьому творі знайшли відображення розповіді про морські виправи запорізьких козаків на Константинополь (Стамбул). Інформацію про них поет міг черпати як із фольклорних творів, які чув у дитинстві, так і з деяких праць історичного характеру.

Проте на створення поеми вплинув ще один чинник. Це орієнталістські захоплення вчителя Шевченка Карла Брюллова. Взагалі в той час інтерес до екзотики Сходу був притаманний багатьом європейським інтелектуалам, у т. ч. й російським. Брюллов здійснив подорож у Грецію й Туреччину, де робив замальовки644. Його орієнталістські захоплення передалися Шевченку. Останній створив акварель «В гаремі» (1843). Також, ймовірно, під впливом Брюллова Шевченко в поемі «Гамалія» пише про околицю Стамбула – Скутар. У Скутарі й відбувається основна дія поеми. А як відомо, в Брюллова є акварель «Турецьке кладовище в Скутарі».

Звісно, в «Гамалії» зустрічаємо деякі антитурецькі моменти. Наприклад, з іронією ведеться мова про туркеню, яку можна сприйняти як узагальнений образ Туреччини. Приблизно так само говориться й про «султана», котрий дрімає в «харемі». Загалом Туреччина подається як багата й водночас лінива, розманіжена країна. Але в цій країні страждають українські козаки-невільники, яких їде визволяти Гамалія з хлопцями. Страждання невільників породжує ненависть до турків. Звідси заклик, який автор вкладає в уста Гамалії: «Ріж і бий! Мордуй невіру-бусурмана!»645.

Проте такі антитурецькі моменти аж ніяк не є визначальними. У поемі маємо романтичну візію, де вигаданий герой Гамалія здійснює «незвичні» вчинки. Адже похід через Чорне море і напад на добре укріплений Стамбул – це щось надзвичайне. Цікаво, що Шевченко в цій поемі називає Туреччину Візантією. Мимоволі виникають асоціації з походами давніх русичів на землі Ромейської імперії. Цікаво також, що вигаданий герой поеми має не слов’янське ім’я. Радше, це ім’я тюркського походження. Чи зробив це Шевченко свідомо чи ні, наділивши свого героя таким іменем, можна лише гадати.

До відомих творів Шевченка відноситься поема «Кавказ» (1845). У ній піднімається тема завоювання імперською Росією Північного Кавказу, де жили мусульманські народи. Частина цих народів належала до тюркського світу.

«Кавказька тема» займала помітне місце в тогочасній російській літературі. Олександр Пушкін пише поему «Кавказький бранець», йому ж належить твір мемуарного характеру «Подорож до Арзрума під час походу 1829 р.». Дія відомого прозового твору Михайла Лєрмонтова «Герой нашого часу» теж відбувається на Північному Кавказі. Американська дослідниця Ева Томпсон цілком справедливо вказала на імперські ідеї в цих творах, на те, що в них свідомо виправдовувалося російське завоювання. Ні Пушкін, ні Лєрмонтов, писала вона, «не мали жодних сумнівів щодо справедливості своєї справи, навіть якщо іноді вони поділяли персонажів на достойних… та негативних… Вони не мали жодних сумнівів, що землі, на яких вони бували, були б багатшими як частина цивілізації, вдягненої в однострої російських козаків»646. До цього можна додати й те, що ідейно близькі до названих письменників-класиків декабристи, маючи на меті побудову «демократичної імперії», вважали, що кавказькі народи необхідно упокорити, а деякі з них взагалі депортувати з рідної землі647.

Шевченків «Кавказ» помітно виділяється на фоні цих творів антиімперською спрямованістю. Автор присвячує поему своєму другу графу Якову де Бельмену (1813—1845). З останнім Шевченко познайомився влітку 1843 р. Між ними швидко зав’язалися дружні стосунки, що тривали близько року. Влітку 1844 р. де Бельмен був відправлений на Кавказ у діючу армію ад’ютантом командира 5-го корпусу генерала О. М. Лідерса. Під час Даргинського походу, коли російські війська зруйнували резиденцію Шаміля Дарго, корпус Лідерса опинився в пастці. Тоді ж у сутичці з горцями й загинув де Бельмен648.

Здавалось, вбивство одного з найбільших друзів мало б породити в Шевченка ненависть до горців. Натомість у «Кавказі» бачимо зовсім іншу реакцію. Винуватцем загибелі де Бельмена автор вважає імперську політику Росії, пише, що, завдячуючи їй, «Лягло костьми / Людей муштрованих чимало». А сліз та крові, пролитої задля слави «батюшки-царя», вистачило, щоб «напоїть всіх імператорів»649.

Цікаво, що Шевченко пов’язує імперську політику Росії з християнством. Він пише:

«Од молдаванина до фіна На всіх язиках все мовчить, Бо благоденствує! У нас Святую Біблію читає Святий чернець і научає…»650

Водночас автор демонструє відверту прихильність до народів Північного Кавказу. Йому імпонує те, що вони борються за свободу на своїй же землі, за свій хліб (чурек) та свою хату (саклю). Шевченко, на відміну від російських авторів, не показує ніякої «цивілізаційної зверхності» над кавказькими народами, з повагою ставиться до способу їхнього життя та їхньої віри. Вони для нього герої, лицарі, яким «Бог помагає»:

«І вам слава, сині гори, Кригою окуті. І вам, лицарі великі, Богом не забуті. Борітеся – поборете, Вам Бог помагає! За вас правда, за вас слава І воля святая!»651

Такої відвертої антиімперської інтерпретації «кавказької теми» освічена Росія не знала.

Шевченко також мав змогу безпосередньо спілкуватися з тюркським населенням. У 1847 р. його заслали в Казахстан, де він мав можливість познайомитися з місцевим тюркомовним людом. Його він, як правило, іменував киргизами. У вірші «Сон» («Гори мої високії…»), написаному поетом у 1848 р. в Орській фортеці, є такі слова:

«Блукав я по світу чимало, Носив і свиту і жупан… Нащо вже лихо за Уралом Отим киргизам, отже, й там, Єй же богу, лучше жити, Ніж нам на Украйні. А може, тим, що киргизи Ще не християни?..»652

Шевченко демонстрував непідробний інтерес до місцевого казахського населення. Його цікавив казахський побут, фольклор, релігійні вірування. І хоча він називає казахів дикунами, але не вживає це слово в негативному розумінні. Тут варто враховувати, що Шевченко виступав як противник «цивілізації», протиставляючи їй «природність». Дикість же часто трактується ним саме як природність.

Показовим у плані інтересу поета до казахських звичаїв та вірувань є вірш «У Бога за дверима лежала сокира…» (1848). Очевидно, задум цього твору виник, коли Шевченко здійснював переїзд від Орської фортеці до Раїмського укріплення. По дорозі побачив одиноке зелене дерево в пустельній місцевості, що вразило його уяву. Про це він пише в повісті «Близнюки»: «По обыкновению транспорт снялся с восходом сонца, только [я] не по обыкновению остался в арьергарде. Орь осталася вправо, степь принимала по-прежнему свой однообразный, скучный вид. В половине перехода я заметил: люди начали отделяться от транспорта, кто на коне, а кто пешком. И все в одном направлении. Я спросил о причине у ехавшего около меня башкирского тюря, и он сказал мне, указывая нагайкою на темную точку: «Манна аулья агач» (здесь святое дерево). Я застал уже вокруг него порядочную [толпу], с удивлением и даже (так мне казалося) с благоговением смотревшую на зеленую гостью пустыни. Вокруг дерева и на ветках его навешано набожными киргизами кусочки разноцветных материй, ленточки, пасма крашеных лошадиных волос, и самая богатая жертва – это шкура дикой кошки, крепко привязанная к ветке. Глядя на все это, я почувствовал уважение к дикарям за их невинные жертвоприношения. Я последний уехал от дерева и долго еще оглядывался, как бы не веря виденному мною чуду. Я оглянулся еще раз и остановил коня, чтобы в последний раз полюбоваться на обоготворенного зеленого великана пустыни. Подул легонький ветерок, и великан приветливо кивнул мне своей кудрявой головою. А я, в забытьи, как бы живому существу, проговорил: «Прощай» – и тихо поехал за скрывшимся в пыли транспортом»653 .

Під цим враженням Шевченко намалював акварель «Джангис-агач» (1848) і написав вірш «У Бога за дверима лежала сокира…». У вірші використовується легенда про те, що ніби кайзак (казах) викрав у Бога сокиру, але ця сокира вирубала всі дерева. І ось серед цієї пустелі залишилося лише одне дерево:

«Одним-єдине при долині, В степу край дороги, Стоїть дерево високе, Покинуте Богом. Покинуте сокирою, Огнем непалиме, Шепочеться з долиною О давній годині. І кайзаки не минають Дерева святого. На долину заїзжають, Дивуються з його, І моляться, і жертвами Дерево благають, Щоб парости розпустило У їх біднім краї»654.

Існує думка, що при написанні вірша Шевченко використав автентичну казахську легенду655. Однак ця легенда так і не була виявлена. Цілком можливо, що її створила художня фантазія поета, котрий спирався як на певні легенди, так і на враження від своєї подорожі з Орської фортеці в Раїм.

Цю подорож поет детально описує в своїй повісті «Близнюки». Опис цей далекий від вражень колоніста-«цивілізатора» (що ми, наприклад, маємо в Пушкінській «Подорожі до Арзрума під час походу 1829 р.»). Це, радше, враження людини, що хоче пізнати «чуже» (як чужу для неї природу, так і людей). При цьому Шевченко неодноразово демонструє захоплення цим «чужим». Ось лише одна замальовка поета, де він розповідає про пожежу в степу, коли казахи палили там сухе бадилля: «Пожар был все еще впереди нас, и мы могли видеть только один дым, а пламя еще не показывалось из-за горизонта. С закатом солнца начал освещаться горизонт бледным заревом. С приближением ночи зарево краснело и к нам близилось. Из-за темной горизонтальной, чуть-чуть кое-где изогнутой линии начали показываться красные струи и язычки. В транспорте все затихло, как бы ожидая чего-то необыкновенного. И, действительно, невиданная картина представилася моим изумленным очам. Все пространство, виденное мною днем, как бы расширилось и облилось огненными струями почти в параллельных направлениях. Чудная, неописанная картина!»656

Під впливом цих вражень Шевченко намалював одну з найкращих своїх акварелей «Пожежа в степу» (1848). При написанні картини він також використав свої спостереження над життям казахських племен. На передньому плані цього живописного твору зображені казахи, що сидять біля палаючого вогнища.

Взагалі казахська тема зайняла помітне місце в живописі Шевченка. Під час подорожі до Раїма й перебування в Приаральї він створив близько двох десятків малюнків, де зображене життя казахів та інших народів цього регіону – «Казахи в юрті», «Казахська стоянка на Косаралі», «Казахський хлопчик розпалює грубку», «Пастух на коні» та інші.

Цікавим є Шевченків «Автопортрет з байгушами». Цей твір є свідченням того, що автор не лише спостерігав життя «чужого» йому народу, а й певним чином прагнув вписати себе в контекст життя казахів. Шевченку належить також низка інших малярських робіт пізнішого періоду, де він зображував не лише пейзажі, а й пам’ятки цього регіону. Серед них відомими є акварель «Туркменські аби в Кара-Тау» (1857) та малюнок сепією «Молитва за померлих» (1856—1857).

Казахські враження знайшли відображення в деяких листах Шевченка, але чи не найсильніше тема життя казахів та інших народів «казахського регіону» звучить у «Щоденнику» (1857—1858). Його захоплювали деякі народні вірування тюркських народів. «Туркменцы и киргизы, – читаємо в «Щоденнику», – святым своим (аулье) не ставят, подобно батырям, великолепных абу (гробниц), на труп святого наваливают безобразную кучу камней, набросают верблюжьих, лошадиных и бараньих костей. Остатки жертвоприношений. Ставят высокий деревянный шест, иногда увенчанный копьем, увивают этот шест разноцветными тряпками, и на том оканчиваются замогильные почести святому. Грешнику же, по мере оставленного им богатства, ставят более или менее великолепный памятник. И напротив памятника, на двух небольших изукращенных столбиках, ставят плошки, в одной по ночам ближние родственники жгут бараний жир, а в другую плошку днем наливают воду для птичек, чтобы птичка, напившись воды, помолилась Богу о душе грешного и любимого покойника. Безмолвная поэтическая молитва дикаря, в чистоте и возвышенности которой наши просвещенные архипастыри, вероятно бы, усомнились и запретили бы как языческое богохуление»657. Шевченко також зобразив цю «безмовну молитву» на згадуваному малюнку «Молитва за померлих».

Схоже, Шевченко швидше знаходив спільну мову з «чужими» казахами, ніж з майже «єдинокровними» росіянами. Він негативно ставився до російських старовірів-розкольників. В одному з місць «Щоденника» зазначає: «Грязнее, грубее этих закоренелых раскольников я ничего не знаю. Соседи их, степные дикари киргизы, тысячу раз общительнее этих прямых потомков Стеньки Разина»658.

Загалом характеризуючи ставлення Шевченка до тюркського світу, можемо констатувати, що воно було позитивним. Ця позитивність визначалася кількома моментами. По-перше, Шевченко був противником імперської політики Росії. Вважав, що ісламські народи Росії є такими ж жертвами цієї політики, як і українці. У цьому сенсі він бачив у них «товаришів по нещастю». По-друге, Шевченко був доволі толерантною людиною. Про це свідчить як його літературна творчість, так і творчість художньо-образотворча. Він умів долати «рідні» міфи й стереотипи і пізнавати «чуже». Життя тюркських народів Казахстану й Середньої Азії викликало в нього чималий інтерес. Звідси його численні малюнки казахів, відображення «казахської теми» в поезії та прозових творах.

Якщо зараз, в умовах глобалізації, таке ставлення вважається нормальним та бажаним, то цього не скажеш про ХІХ ст. У тогочасній європейській культурі явно домінував колоніальний дискурс і у відвертій чи прихованій формі простежувалося негативне ставлення до «нецивілізованих народів», зокрема народів тюркського світу. Шевченко якраз тут був винятком.

Дещо схожу еволюцію в ставленні до тюркських народів пройшов також видатний український письменник і діяч Пантелеймон Куліш. У молоді роки він, як і Шевченко, захоплювався козацтвом. Відповідно, негативно сприймав тюркський світ. Останній був йому чужим та ворожим. Однак з часом Куліш змінює своє ставлення до козацького феномену, заявляє про критичне ставлення до нього.

Пантелеймон Куліш

У цій критичності Куліш заходив, здавалось би, дуже далеко. Він протиставляв козацькій нецивілізованості цивілізованість українських сусідів – поляків, росіян і навіть турків. У кінці життя Куліш демонстрував захоплення мусульманським Сходом. У 1861 р. він відвідав Стамбул, зацікавився філософією Ібн Рошда (Аверроеса)659.

Пантелеймон Куліш мав намір створити цикл «східних поем». Однак так і не реалізував цей намір. Щоправда, його перу належить поема «Магомет і Хадиза», де письменник у ідилічно-романтичному дусі змальовує відносини між засновником ісламу та його дружиною.

Куліш займав позицію, котру можна охарактеризувати як туркофільську. Він вважав (і цілком справедливо), що Османська імперія була економічно, політично й культурно розвинутою державою. Натомість козаки, з яких українці зробили героїв, часто займалися розбійницьким грабунком турецьких володінь, оскільки саме там можна було поживитися.

Туркофільські мотиви звучать у низці його творів, але чи не найкраще вони були представлені в поемі «Маруся Богуславка». Звісно, Куліш розуміє, що між українським і османським світами – протистояння. Наприклад, це звучить у таких віршованих рядках, які нібито представляють козацьку позицію:

«Будуть море пліндрувати, Пити да гуляти, А нас кляті азіати У полон займати. Будуть пити, в кобзи грати, Здобич прославляти, А й – той Стамбул завзятий Бранцями сповняти!»660

У цих словах помітне несприйняття Кулішем «козацької цивілізації». Адже її репрезентанти п’ють, гуляють, плюндрують. Це деструктивна сила, яка протистоїть силі конструктивній.

Тема цивілізаційного протистояння між українцями й турецьким світом не раз звучить у поемі. У тому протистоянні Куліш, радше, знаходиться на боці турків. Він вважає, що це протистояння для нас є шкідливим і часто інспірується брехнею:

«Співай же, Музо, про ту лжу велику, що вагонить над Сходом і Заходом, збиває письмаків із пантелику І туманом лягає між народом»661.

Маруся Богуславка ніби знаходить спільну мову між двома цивілізаціями. Хоча з одного й іншого боків є несприйняття один одного, протидія. Через усю поему проходить тема порозуміння українців з тюркським світом.

У віршованій драмі Куліша «Байда, князь Вишневецький» теж можна запримітити туркофільські мотиви. Головний герой твору намагається шукати правду, мандруючи Польщею, Османською імперією й Московією:

«Козако-Україно-Запорозька На те стоїть, на те живе й воює, Щоб люде в світі не забули правди. Дарами нас не можна підкупити, Шкода й словами пишними лестити. Чи в християн, чи в турків більше правди, за тих і кров ми будем проливати»662.

У поемі світи християнства й ісламу ніби стають рівноправними.

Через необачність Байда опиняється в руках турецького султана. Там він говорить:

«Не знайшов я правди в Польщі, Ні в вашім гарнім царстві, ні в Московськім, А в нас вона на Русі-України Сліпа й глуха, як мрець у домовині. Родивсь я рано: ще закон і віра І в нас одні, і в турка-безувіра, І в москаля, що широко сягає, І в поляка, що високо літає. Не хочу жити»663.

Як бачимо, відома «Пісня про Байду» в Куліша отримує цілком несподівану інтерпретацію. Байда сам не хоче жити – бо не знайшов правди. Хоча правда – одна.

Цікаво, що Куліш іменує Османську імперію «гарним царством». Тобто відчувається симпатія до цієї держави.

Зустрічаємо в Куліша й ідею поєднання українців з тюркським світом. На його думку, воно дасть «сплав» високої якості. У «Думі про татарина й орапа» зустрічаємо такі слова:

«Все переплавлює велика жизні сила: Татарина й ляха, орапа й козака. Із множества племен єдине сотворила, На диво всім вікам, Всевишнього рука. Татарин і орап між нас переродились, Зробились честю нам і славою вовік…»664.

Куліш наводить приклади, вказуючи, що такі переродження відбувалися в інших народів, наприклад, росіян:

«Переродилися ж у росіян татаре, І рід новий постав дворян Карамзіних, І занедбав своїх татарських предків свари За бамбули й стада в авулах степових»665.

Звісно, у Куліша є певна ідеалізація тюркського світу та зміщення акцентів. Але фактично він вперше в українській літературі поставив питання поєднання чи навіть синтезу українського й тюркського світів. Правда, така постановка питання не була прийнята в українській спільноті – занадто важким був «тягар стереотипів».

Дещо інакше, реалістичніше до тюркського світу, точніше світу кримських татар, підходив інший відомий український письменник – Михайло Коцюбинський (1864—1913). Він певний час, у 1895—1896 рр., проживав у Криму, працюючи в Одеській філоксерній комісії. Бував у Ялті, Алупці, Сімеїзі, Кастрополі, Алушті, Куру-Узені, знайомлячись із життям татар на південному кримському березі666. Ці місця письменник характеризував як «справжнє татарське царство без впливу московщини».

Михайло Коцюбинський

Результатом його знайомства із життям татар став цикл кримських оповідань – «У грішний світ», «На камені», «В путах шайтана», «Під мінаретами»667. Це високохудожні твори, які вражають красою і силою образів, багатством поетичної мови, оригінальністю зображальних засобів. У них широко використовуються татарські слова для позначення різноманітних речей: одягу (чалма, фередже, тюрбан, фез, тахе), назв страв та посуду (імбрик, каймак, філіжанка), предметів інтер’єру (турецькі дивани, низькі софи). Також використовується конфесійна лексика (гяури, кєпек, мінарет, бакшиш, афуз, бейнамаз), слова за професією (хаджа, ямурта, муедзин, софта, мулла, дангалак, юзбаш, фурунджі, деллял, хаті, мектебдар), географічні, релігійні та власні назви (Байрам, Яйла, Смірна, Аюдаг, Бахчисарай, Мекка, Суаку, Нурла, Зекерія, Абібула, Бекір) тощо.

Коцюбинський співчутливо, із розумінням ставиться до татар. Вони для нього аж ніяк не вороги чи люди «другого сорту». Він намагався не лише описати їхній побут, але й також світ їхніх почуттів. І це йому добре вдалося – без ідеалізації, пафосу, непотрібного моралізаторства чи очорнення. Він говорить і про патріархальні звичаї в татарському соціумі, які стають кайданами для молодих людей, не дають «вирватися» їхнім почуттям – особливо це стосується дівчат і жінок. Чесно говориться й про консерватизм та закритість цього соціуму. Але при тому відчувається дружнє ставлення письменника до представників кримськотатарського народу, який помітно відрізнявся за своєю культурою від українців.

Попри те, що в Україні в ХІХ ст. існувала козакофільська література, в якій татари й турки характеризувалися негативно, серед неї були приємні винятки. Маються на увазі твори Андріана Кащенка (1858—1921)668. З-під його пера вийшли оповідання «Запорозька слава», «На руїнах Січі», «Мандрівка на пороги», «В запалі боротьби» та інші. У повістях «З Дніпра на Дунай», «Зруйноване гніздо» Кащенко показав трагічну долю задунайського козацтва. Основна його праця «Оповідання про славне Військо Запорозьке низове» користувалася великою популярністю. У ній автор зумів органічно поєднати науково-популярний виклад з художністю.

В «Оповіданнях про славне Військо Запорозьке низове» Кащенко подає історію українського козацтва, не вдаючись до якихось розгорнутих оцінок. Окрім документальних джерел та історичних праць, він широко використовував фольклорні твори. Це помітно оживляло виклад, робило «Оповідання…» цікавими й доступними для широких верств населення.

Хоча письменник не вдавався до якихось антиросійських міркувань, але відчувалася його стриманість по відношенню до Російської імперії. Негативно він ставиться до руйнування в 1775 р. Запорізької Січі російськими військами. Кащенко вважав, що тоді Січ не загинула. Її продовженням стала Січ Задунайська. У своїх «Оповіданнях…», а також згадуваних повістях «З Дніпра на Дунай», «Зруйноване гніздо» він приділив велику увагу цій козацькій формації. Такий, до речі, підхід практично не зустрічався в українській історіографії. Нічого подібного ми не бачимо ні в «Історії запорізьких козаків» Яворницького, ні в історичних студіях Грушевського. Для цих авторитетних дослідників Задунайська Січ була чимось маргінальним в історії української козаччини. Те саме можна сказати й про їхніх послідовників. Кащенко ж трактував загибель Задунайської Січі як знищення запорізького козацтва. І головну вину покладав за це на отамана Гладкого, який перевів частину задунайських козаків на бік Росії. Цьому діячеві письменник дав украй негативну характеристику: «Гладкий завдав лиха не тільки своїм землякам, що загинули за Дунаєм від помсти турків, румун та мокан, а й усій Російській державі; бо тепер замість того, щоб мати за Дунаєм велику українську колонію, Росія має Добруджу, щільно заселену румунами, між якими винародовлюються останні нащадки задунайських запорожців»669. Така оцінка була цілком справедливою.

До найвидатніших українських сходознавців, який цікавився також тюркським світом, належав Агатангел Кримський (1871—1942)670. Далекими предками цього вченого й письменника були кримські татари. З цього приводу він писав у листі (від 17 серпня 1901 р.) до свого друга Бориса Грінченка: «До речі, питається, яким робом з мене татарин. Наскільки мені вияснилося, перший наш прадід, виходець із ханства, мав охреститися більше-менче 1689 року в Мстиславі в Могилівщині. Це я так виводжу з запису на старовиннім молитовнику»671

Агатангел Кримський

Однак Кримський себе до татар не відносив, вважав, що татарська кров його предків була розбавлена білоруськими, українськими й іншими етнічними «домішками». Себе ж він вважав не етнічним українцем, а, радше, українцем ідейним, українофілом. І все ж «голос крові» предків давав знати про себе. Чи не звідси інтерес Кримського до Сходу? До речі, Кримський у часи свого дитинства (з 10 до 13 років) проживав у Острозі, де була чимала татарська громада й діяла мечеть. Тут він міг познайомитися з татарською культурою, що, своєю чергою, могло «підігріти» його інтерес до своїх далеких предків.

Цікавився Агатангел Кримський своїми далекими предками – кримськими татарами. Зокрема, у Всеукраїнській академії наук ним була створена «Тюркологічна комісія». Сам Кримський часто відвідував Крим, переважно бував у Ялті й Бахчисараї, багато спілкувався з місцевими мешканцями. Підтримував дружні зв’язки із Ісмаїлом Гаспринським (1851—1914) – кримськотатарським просвітителем і реформатором татарських шкіл у Криму.

Кримському належить низка сходознавчих праць, які стосуються ісламознавства, іраністики. Є, звісно, й праці, в яких розглядається історія, культура тюркських народів. До них можна віднести «Історію хозарів», в якій зібрано чимало матеріалів різними мовами. Є в нього роботи з історії літератур тюркських народів (башкирів, казахів). Правда, вони так і не були опубліковані. Зате у 1924—1927 рр. побачила світ його чотиритомна «Історія Туреччини та її письменства»672, яка справедливо вважається класикою османознавчих досліджень.

Під редакцією Кримського вийшов збірник «Студії з Криму»673, де також були вміщені і його праці. Зокрема, там була стаття, де подавалася в скороченому вигляді історія Криму й кримських татар. Також Кримський там подав розвідку, де йшлося про долю українських полонених у Криму. Займався вчений і питаннями літератури й мови кримських татар. Перекладав із кримськотатарської мови твори деяких письменників, зокрема поезії хана Газі Гірея.

Загалом же Кримський, попри тюркське походження своїх предків, не дуже високо ставив «тюркську расу». Вважав, що вона в мусульманському світі поступається в культурному плані іранцям. Представники тюркських народів, на його думку, мало рухаються вперед по шляху прогресу, демонструючи вузький релігійний фанатизм. Але тут Кримський переважно звертав увагу на Османську імперію, яка за його часів деградувала й зрештою припинила існування. Але, як відомо, турки знайшли в собі сили здійснити в країні реформи й стали світською, успішною державою мусульманського світу. Тому до міркувань Кримського щодо «тюркської раси» варто відноситися обережно.

Отже, можемо констатувати, що, попри існування в українській культурі потужного антитюркського дискурсу, деякі її представники намагалися відійти від нього. Це стосується такий знакових фігур, як Тарас Шевченко, Пантелеймон Куліш та Михайло Коцюбинський. Щоправда, цей відхід був «майже не помічений».

Союзники по нещастю

Після приєднання Кримського ханства до Росії в 1783 р. спостерігаємо тут непрості демографічні процеси. Якщо говорити про північні землі цієї держави, то вони стали місцем української колонізації. У ХІХ ст. ці терени були переважно заселені вихідцями з України. І саме в цій степовій зоні українська людність, займаючись землеробством, стала «корінною», що було логічним продовженням українського колонізаційного освоєння степу, яке відбувалося вже XVII—XVIIІ ст.

У таких умовах відносно незначне кочове тюркське населення цього регіону, йдучи на контакти з колонізаторами, зазнавало стихійної українізації. При цьому така українізація не мала підтримки з боку державних структур. Радше, навпаки.

Звісно, тюркські сліди дають тут про себе знати. І чим далі з півночі на південь – тим більше. Це простежується в топоніміці, в антропології мешканців, їхній культурі, ментальності. Залишилися навіть тюркські острівці в цьому «степовому морі». Мається на увазі передусім Буджак, де є поселення гагаузів. Мова останніх належить до сім’ї тюркських мов. Щоправда, гагаузи різняться від основної маси тюрків своєю релігією. Вони сповідують православ’я, як і їхні сусіди – молдавани та українці.

Певно, феномен освоєння українцями степу потребує й серйозного вивчення, і осмислення. Адже це освоєння, за великим рахунком, трансформувало середньовічну Русь в ранньомодерну й модерну Україну. У степах чи прилеглих до них лісостепових регіонах «народилася» українська мова в її сучасному варіанті, в якій чимало тюркізмів. Тут же формувалася новочасна українська культура з її «козацьким присмаком» (а в цьому «присмакові» теж є тюркські сліди!). Ці «пограничні» степові регіони стали «колискою» сучасних українців, які не відзначаються дисциплінованістю і в своєму волелюбстві доходять до анархізму. Тому по-своєму закономірним було те, що під час визвольних змагань 1918—1920 рр., коли українці отримали шанс створити свою національну державу, вони так і не довели цю справу до кінця. Зате створили ефектну отаманію, чи не найкращим виявом якої стала армія Нестора Махна (1888—1934), котра вільно «гуляла» в степах України.

Щодо Кримського півострова, то тут ситуація була іншою. Значна частина татарського чи татаризованого місцевого населення займалася сільським господарством, різноманітними ремеслами та промислами, торгівлею. Ця частина татар вела осілий спосіб життя. Тому викорінити їх із Кримського півострова було непросто.

Царський уряд здійснив низку кроків, щоб переселити жителів Криму в інші регіони Російської імперії. На перших порах було переселене християнське населення – припонтійські греки, вірмени тощо. Вони опинилися в районі Приазов’я. Деякі кримські татари, не бажаючи миритися з царським режимом, покинули рідну землю. Багато з них опинилося в Туреччині, де з’явилася велика кримськотатарська діаспора. Натомість Крим почали заселяти росіянами й частково українцями. Щоправда, контакти між слов’янським і тюркським населенням у Криму не назвеш дружніми. Татари зустрічали переселенців з осторогою – тим паче, що між двома сторонами існували значні релігійні й культурні бар’єри.

Татарське населення в процентному відношенні в Криму зменшувалося, а слов’янське, передусім російське й русифіковане, збільшувалося. На 1897 р., коли в царській Росії проводився перепис, на Кримському півострові татари хоча й були більшістю, але становили лише трохи більше третини населення (35,6 %). Це при тому, що близько ста років перед тим вони складали абсолютну більшість – 87,6 %. У тому ж 1897 р. в Криму уже третину населення становили росіяни – 33,1 %. А третьою етнічною групою були українці – 11,8 %.

ХХ й початок ХХІ століття стало часом важких випробувань для кримських татар. Чимало з них загинуло під час революційних подій 1917—1920 рр., коли Крим переходив з рук у руки, а також під час Другої світової війни. Актом геноциду щодо кримськотатарського народу стала його депортація в 1944 р. Результатом цього акту стали не лише людські жертви, а й те, що народ втратив свою землю, батьківщину. У 2014 р., у час російської окупації Криму, росіяни тут вже становили більшість населення – понад 67,90 %, українці – 15,68 %, а кримські татари – лише 10,57 %674. Можливо, ці цифри мають деяку похибку, але тенденцію вони відображують. Те, що здійснила Російська імперія й Радянський Союз по відношенню до кримських татар, є етноцидом.

Те саме можна сказати й про українців…

І українці, й кримські татари в умовах Російської імперії та її наступника, Радянського Союзу, стали «братами по нещастю». Й прикро те, що ці «брати», за великим рахунком, не знайшли спільної мови. Хоча окремі пориви і навіть прориви були. Але занадто важким виявився тягар історичних стереотипів, якими вміло маніпулювала і російська, і радянська пропаганда.

Із розвалом Російської імперії в 1917 р. і українці, й кримські татари отримали можливості створити свої державні утворення. 7 листопада 1917 р. ІІІ Універсалом Центральної Ради була проголошена Українська Народна Республіка (УНР)675 як автономна структура в складі Російської республіки, що ніби мала стати федерацією. Того ж дня Кримсько-Мусульманський виконавчий комітет, який представляв кримських татар, привітав проголошення УНР676. IV Універсал Центральної Ради проголосив 22 січня 1918 р. незалежність України677. Однак незадовго після цього молода Українська держава була втоплена в крові більшовиками.

Дещо подібною була доля Кримської Народної Республіки678. Курултай, який скликали кримські татари в Бахчисараї, 13 грудня 1917 р. проголосив Кримську Народну Республіку (КНР). Це, до речі, була перша в історії республіка, що з’явилася в мусульманському світі. Правда, вона проголошувалася як автономна частина Російської республіки. Її, як і УНР, у січні 1918 р. знищили більшовики. А одного з лідерів КНР, Номана Челебіджіхана (1885—1918), вони вбили679. Цей діяч згодом став символічною фігурою для кримських татар.

Кримськотатарські лідери ще в липні 1917 р. встановили контакти з Українською Центральною Радою. Між ними існувала взаємодія, хоча важко назвати її ефективною. Але загалом українські діячі підтримали кримськотатарський національний рух680.

Номан Челебіджіхан

Керівництво УНР не мало чіткої лінії щодо Криму й кримських татар. Однак після того, як до Києва при підтримці німецьких військ повернулися владні структури УНР, переважила думка, що Крим має входити до складу Української держави. Так, у київській газеті «Відродження», яка була одним із найбільш інформативних видань часів УНР, у квітні 1918 р. зустрічаємо такі міркування щодо Кримського півострова:

«Кількість людности і простір татарської національної території є такого рода, що кримськотатарська нація не може бути здібною до утворення самостійної державної організації і мусить опертись о якусь сильнішу державу, забезпечивши собі всю ширину національних прав і повноту національного розвою.

Такою державою може бути лише Українська, з якою Кримський півострів зв’язаний якнайтісніше територіально і географічно. Кримські татари, яким Україна не може заперечити прав на національне самовизначення, можуть бути спокійні, що Українська держава зробить з кримськотатарської національної території державний организм, зв’язаний з Україною в тісну федерацію.

До такої федерації маються, опріч політичних, також чисто економичні передумови. Україна – країна хлібна із великими промисловими можливостями в майбутності, – Кримський півострів – це Рів’єра, кліматичні станції, виноградні і фруктові сади, які одначе без українських виробів промислу обійтися не зможуть. Державний симбіоз кримських татар і українців продиктований самою природою, і ми думаємо, що ці резони, як найбільш переконуючі, візьмуть під увагу кримські політики і дійдуть до добра рідної країни – до вигідного для українців і для себе порозуміння»681 .

За результатами Брестського миру Червона армія мала покинути терени України. Більшовики, аби лишитися в Криму, 19 березня 1918 р. проголосили Радянську Соціалістичну Республіку Тавриди. Не дочекавшись завершення переговорів німців та більшовиків щодо Криму, на півострів ввійшли частини армії УНР, а паралельно з ними й німецькі війська. Тим часом тут вибухнуло антибільшовицьке повстання. 21 квітня повстанці взяли в полон уряд Республіки Тавриди. До кінця квітня українські й німецькі війська очистили Кримський півострів від більшовиків682.

Гетьман Павло Скоропадський, який прийшов до влади в Українській державі в результаті перевороту 29—30 квітня 1918 р., вважав, що Крим має належати Україні. Без нього вона не зможе відбутися як повноцінна держава. Робилися певні кроки щодо інтеграції Криму до складу України. Проте німецьке керівництво мало свої плани щодо півострова683.

Полковник Павло Скоропадський із орденом Святої Анни на шиї

Однак поразка Німеччини в Другій світовій війні поклала край планам і однієї, й другої сторони. У складному становищі опинилася відновлена після зречення від влади гетьмана Скоропадського Українська Народна Республіка. Їй було не до Криму. Сам же Крим у 1919—1920 рр. став ареною боротьби між білогвардійцями й більшовиками, які виявилися переможцями.

18 жовтня 1921 р. у складі Російської Федерації було утворено Кримську Автономну Соціалістичну Радянську Республіку684. У 1920-х рр., коли більшовики здійснювали політику коренізації, кримські татари отримали певні можливості для розвитку своєї мови й культури. Проте в 1930-х рр. почалося згортання цієї політики.

У 1941—1944 рр. німецькі війська окупували Крим. Гітлерівці планували включити півострів безпосередньо до Рейху, оскільки, мовляв, у давнину ці землі належали германцям-готам. Для кримських татар тут місця би не знайшлося. Німці не робили ставку на місцеве татарське населення в своїй окупаційній політиці.

Досить швидко кримські татари розчарувалися в німецькій владі. Особливо тоді, коли німці відмовили їм у відновленні своєї державності і почали поширювати чутки про створення в Криму Готії.

Щось подібне спостерігалося в Україні. Спочатку українці, особливо на теренах Західної України, не будучи в захваті від більшовицької влади, йшли на співробітництво з німецькими окупантами. Були також спроби створити Українську державу. Але проти цього була німецька окупаційна влада. Зрештою, лідери українських націоналістів відмовилися від співробітництва з німцями й, створивши Українську повстанську армію (УПА), почали воювати проти окупантів.

З приходом німців чимало кримських татар (близько 15 тисяч чоловік), керуючись ненавистю до більшовицької влади, пішли в шуцманшафт, тобто допоміжну поліцію, а також у стрілецькі загони, що воювали з червоними партизанами, котрі переважно базувалися у Кримських горах. До речі, червоні партизани виявляли жорстокість щодо киримли.

УПА, до речі, намагалася залучати до своєї боротьби також представників тюркських етносів. Були підготовлені й оприлюднені відозви до казахів, башкирів, калмиків, удмуртів і волзьких татар685. У цих відозвах акцент робився на тому, що росіяни поневолили тюркські народи. При цьому українські націоналісти апелювали до історії. Так, у відозві до татар Поволжя читаємо: «Пригадайте, хто Ви були в минулому. Адже не завжди Ви були невільниками Москви. Адже були інші, щасливі часи татарського народу. Тремтіла Москва перед величністю Казанського, Астраханського і Касимівського ханств. Власником середньо-волзьких земель, рибних багатств, пуховних промислів – був татарин, а не московський зайда»686. Траплялися випадки, коли представники тюркських народів переходили на бік УПА. 29—30 вересня 1943 р. до українських повстанців-націоналістів перейшов із Здолбунова (зараз райцентр Рівненської області) відділ азербайджанців у складі 160 чоловік687.

Розповіді про особливий колабораціонізм кримських татар – це радянський пропагандистський міф, який мав на меті виправдати вигнання представників цього народу з його земель.

«Рівень колабораціонізму» в кримських татар був не вищий, ніж у деяких інших народів, окупованих німцями. Принаймні не вищий, ніж у «титульної нації» СРСР – росіян. Останні створили низку військових формувань, які воювали на боці гітлерівців. Найбільш знаною була Російська визвольна армія, яку очолював генерал Андрій Власов (1901—1946).

18 травня 1944 р. радянська влада почала депортацію кримських татар688. З Криму виселили близько 200 тис. представників цієї національності – переважно в Узбекистан та прилеглі до нього райони Казахстану й Таджикистану. Під час депортації загинула немала частка людей. Точна цифра не встановлена, але за підрахунками кримськотатарських дослідників вона наближається до 10 % від загальної кількості депортованих. Також на Кримському півострові відбулося масове перейменування населених пунктів, які мали татарську назву. Саме ж ім’я кримських татар перестало вживатися в офіційних документах. Народ ніби зник.

Які були причини депортації кримських татар? Звісно, такою причиною був не роздутий радянською пропагандою колабораціонізм представників цього народу. Були це причини прагматичного характеру. Керівництво Радянського Союзу планувало включити в сферу свого впливу не лише землі Центральної Європи, а й просунутися на південь. Тому передбачалася війна з Туреччиною. З цією метою відбувалася «зачистка тилу». Уже з кінця 1943 р. починається депортація тюркських народів, що проживали на теренах Кавказу. Також виселяли ті етноси й етнічні групи, яких підозрювали в протурецьких симпатіях і які переважно сповідували іслам689. Рано чи пізно черга мала дійти до кримських татар. Адже вони мали велику діаспору в Туреччині. Чимало серед них було й туркофілів. Інша справа, що до війни Радянського Союзу з Туреччиною не дійшло. Тому зачистка від кримських татар півострова, на перший погляд, виявилася марною.

Але якщо подивитися на це з далекої історичної перспективи – то не зовсім так. Крим нарешті став «російською землею», про що імперський російський істеблішмент мріяв давно. Залишок колишнього Кримського ханства, яке змагалося з Московією не одне століття за велетенський золотоординський простір, був ліквідований, а кримські татари розсіяні в далекій Середній Азії.

Крим втрачає статус автономії. У 1945 р. він став областю, яка входила до складу Російської Радянської Федеративної Соціалістичної Республіки (РРФСР). У 1948 р. зі складу цієї області вивели Севастополь, який був базою Чорноморського військового флоту. Він отримав статус міста державного підпорядкування.

Радянська пропаганда Севастополь позиціонувала як «місто російських моряків», «російської слави». А 8 травня 1965 р. йому присвоїли звання міста-героя690. Відповідно, Севастополь розглядався як «російське» і «радянське» (у радянському пропагандистському дискурсі ці поняття були майже ідентичні).

Отаман Тарас Бульба Боровець

Виселення татар із Криму, а також ліквідація Кримської автономії викликали певну реакцію серед українських політичних емігрантів. Цікавою в цьому плані є публіцистична стаття «Україна і тюрки» Тараса Бульби-Боровця – керівника українського збройного формування на Поліссі, яке використовувало назву УПА. Побачила світ вона в 1951 р. у часописі «Меч і воля». Незважаючи на давність цієї статті, чимало її положень й сьогодні звучать актуально. Бульба-Боровець звертає увагу на те, що і українці, й тюркські народи, зокрема кримські татари, є жертвами московського імперіалізму. «Давно не стало, – пише він, – Київської Русі і не стало Тюркської імперії. Там, де була Київська Русь, виросла нова українська нація, що не має своєї держави. Москва цю націю засудила на смерть і планомірно цей вирок виконує. І там, де була Отоманська імперія та інші тюркські великодержави на просторах Ідель-Уралу і Закавказзя, виріс цілий ряд нових тюркських націй, що так само не мають своєї держави, бо їх так само, як і нас, Москва засудила на повільну смерть. Засудила і вирок послідовно виконує»691. Спільний ворог повинен пов’язувати українців і тюрків. Однією з таких «точок зв’язку» мав би стати Крим. «Сьогодні Крим можна сміло назвати українсько-тюркською трагедією, – відзначав Бульба-Боровець. – Він став мілітарною базою нової московської потуги. І українці, і тюрки з Криму зовсім витіснені Росією»692. Ніби це сказано про день сьогоднішній! Бульба-Боровець стверджував, що «Україна і тюркський світ – це велика антиімперіалістична сила»693. «Як буде розв’язана кримська проблема, ми сьогодні не знаємо, – писав він далі. – Фактом є те, що цю проблему буде колись примушена розв’язувати Україна з тюрками, а не хто інший. З таких причин ми повинні вже сьогодні ставитися до цієї проблеми як до нашої спільної справи. В першу чергу, ми повинні якнайактивніше всюди протестувати проти варварського геноциду над кримськими татарами. В другу чергу, ми повинні домагатися репатріації всіх кримських тюрків назад на Крим так само, як ми домагаємося репатріації всіх депортованих Москвою українців назад в Україну»694. Як бачимо, в ті далекі часи українські політичні емігранти протестували проти депортації кримських татар, відверто називаючи цей акт геноцидом. Лише в 2015 р. Верховна Рада України так кваліфікувала цю депортацію. Правда, це сталося тоді, коли Крим в черговий раз окупувала Росія. Поки що Україна є єдиною державою, в якій депортацію кримських татар визнано геноцидом…

«Остаточна русифікація» Криму в післявоєнний період створила чимало проблем – передусім економічних. Втрата величезної частини працездатного населення призвела до деградації сільського господарства, інших сфер економіки. Переселенці, яких направляли сюди з «корінної Росії», тут не приживалися. Їм було важко займатися сільським господарством в умовах степу й субтропіків. Вони виявляли невдоволення навіть перед високими партійними чиновниками, як, наприклад, перед Микитою Хрущовим, котрий відвідав Кримський півострів695.

Микита Хрущов

Проте господарювати в Криму могли українці…

І тоді, у 1954 р., у відповідності з указом Президії Верховної Ради СРСР, до складу тодішньої Української Радянської Соціалістичної Республіки увійшли Кримська область й місто Севастополь. Ця передача супроводжувалася політичною демагогією. Якраз у той рік в СРСР широко відзначалося 300-ліття Переяславської ради. Відповідно, передача Криму Україні на позір сприймалося як вияв «споконвічної дружби російського й українського народів», як «дар» росіян українцям.

Зараз російські пропагандисти полюбляють говорити про те, що Микита Хрущов «подарував» Крим Україні. Хоча в той час цей компартійний лідер не мав абсолютної влади. Йому доводилося рахуватися з іншими радянськими провідниками. Рішення про передачу Криму Україні не було одноосібним, а колективним.

За цією демагогією стояли не лише суто прагматичні інтереси, а й політична підступність. Передача Криму зі складу РРФСР до складу УРСР мало що змінювало. Півострів як був, так і залишався в складі СРСР. До того ж його цілеспрямовано перетворювали в такий собі «радянський заповідник», де охоче поселяли колишніх радянських і партійних працівників, військових, що виходили на пенсію.

Правда, після 1954 р. «відповідальною» за Крим стала Україна. Не без того, що чималі кошти на відбудову півострова виділялися із загальносоюзного бюджету. Але УРСР мусила теж витрачати частину своїх ресурсів на цю справу. Відбувався відтік частини трудових ресурсів з України до Криму. Правда, українці, потрапивши на півострів, як правило, русифікувалися. Фактично вони ставали «втраченими для України».

Окрім того, приєднання Криму – території, де переважало російськомовне населення, – «прив’язувало» Україну до Росії. І по-своєму символічним є те, що це відбулося саме в 1954 р. – на ювілей Переяславської ради. До речі, литовцям тричі (!) в 1945, 1963 та 1987 рр. пропонували передати до складу Литовської Радянської Соціалістичної Республіки Калінінградську область, звідки було депортоване німецьке населення і куди цілеспрямовано переселяли росіян і російськомовних. Керівництво республіки відмовилося від цього «дарунку». Українське ж пішло на це, проковтнувши «наживку»696.

Кримський «дар» став для України «даром данайців».

Попри те, що українці й кримські татари були «розведені» по різних бараках табору, який іменувався Радянським Союзом, все ж зустрічалися хай і поодинокі, але яскраві приклади українсько-кримськотатарської солідарності. Одним із таких була діяльність генерала Петра Григоренка (1907—1987)697. Походив він з Півдня України – села Борисівка Бердянського повіту (зараз – Приморського району Запорізької області). Це степовий регіон, де контактували українці й тюрки. Не слід однозначно твердити, що таке «географічне походження» пробудило інтерес Григоренка до кримських татар. Але і скидати його з рахунку не варто.

Петро Григоренко

Петро Григоренко, на перший погляд, був «стовідсотковою радянською людиною». Служив у Радянській армії, в її лавах пройшов Другу світову війну, мав численні нагороди, зробив блискучу кар’єру, дослужившись до звання генерала. Але в період «відлиги», в 1961 р., виступив із критикою сталінізму та політики Микити Хрущова. У 1963 р. створив Спілку боротьби за відродження ленінізму, за що в 1964 р. був позбавлений звання, нагород та пенсії. У 1964—1965 і 1969—1974 рр. Григоренко зазнавав переслідувань, перебував на примусовому психіатричному лікуванні, неодноразово заарештовувався, був позбавлений роботи. І став одним із організаторів дисидентського руху в Радянському Союзі.

Однією з головних сфер у його діяльності стала боротьба за права кримських татар. Незважаючи на те, що в 1956 р. був засуджений «культ особи» Йосифа Сталіна, а деякі депортовані народи отримали змогу повернутися на свої рідні землі, однак це не стосувалося кримських татар та інших етносів, які були виселені з Кримського півострова. 15 грудня 1956 р. Рада Міністрів СРСР прийняла спеціальну постанову «Про розселення татар, німців, греків, болгар, вірмен та інших осіб, котрі раніше проживали в Кримській області і тепер повертаються з місць спецпоселення», яка не дозволяла названим народам повертатися в рідні краї. Але, попри великі труднощі, процес повернення кримських татар на свою батьківщину відбувався698. 5 вересня 1967 р. Президія Верховної Ради СРСР ухвалила Указ «Про громадян татарської національності, які проживали в Криму», який нібито реабілітував кримських татар і дозволяв їм поселятися в Криму. Проте цей документ Григоренко справедливо вважав брехливим і лицемірним. Татари, які поверталися до Криму, не мали змоги приписатися. Вони зазнавали переслідувань. Григоренко намагався допомагати їм, всіляко підтримував активістів кримськотатарського руху699.

Лише в 1989 р. кримські татари отримали змогу повертатися на свою батьківщину. І непроста справа їхньої репатріації знову ж таки лягла на плечі української влади, яка в той час поступово дистанціювалися від Москви.

«Подарований» Крим, як і слід було чекати, створив чимало проблем Україні. Ще до проголошення незалежності, 20 січня 1991 р., у Кримській області відбувся референдум. Поставлене на ньому питання звучало так: «Ви за відновлення Кримської Автономної Радянської Соціалістичної Республіки як суб’єкта Союзу РСР і учасника Союзного договору?» «Міна сповільненої дії», закладена під Україну в 1954 р., тепер мала спрацювати. Московський центр почав підривати подібні «міни» в республіках, де розгорталися національні рухи. Варто згадати Карабах, Абхазію, Південну Осетію, Придністров’я… Криму ж відводилося чільне місце.

Референдум і створення «соціалістичної автономії» мало би законсервувати на півострові «радянський заповідник», який би не дозволив Україні вийти з Радянського Союзу. Більшість (понад 90 %) із тих, хто прийняв участь у голосуванні, висловилися за відновлення автономії.

Значна частина з тих кримчан, хто голосував «за», не зовсім розуміли, за що вони голосують. До того ж це голосування відбувалося в умовах інформаційної блокади та шаленої прокомуністичної пропаганди.

Місцева влада в Криму, яка знаходилася в руках проросійських комуністів, обмежила доступ на півострів українських газет і журналів, скоротила трансляцію українських радіо- й телепрограм, а в місцевих засобах масової інформації розпочала кампанію дискредитації всього українського700.

Тодішня Верховна Рада УРСР, попри бурхливі дебати, не пішла на конфлікт з кримською владою. Тим паче, що більшість у ній належала комуністам, які так чи інакше виконували вказівки з Москви. 12 лютого 1991 р. Верховна Рада УРСР приняла Закон «Про відновлення Кримської Автономної Радянської Соціалістичної Республіки». Після невдалого серпневого путчу 1991 р. у Москві, коли Україна проголосила незалежність, надзвичайна сесія Верховної Ради Кримської Автономії проголосила Декларацію про державний суверенітет республіки. Проте спроба «суверенізації» Криму не знайшла достатньої підтримки. Тим паче, що на референдумі 1 грудня 1991 р., де стояло питання про незалежність України, більшість мешканців Криму (хай з невеликою перевагою) висловилися за те, щоб Україна стала суверенною державою. У Севастополі таких було 57,07 %, у Кримській Автономії – 54,19 %701. Кримський півострів увійшов до складу України як Автономна Республіка Крим.

Але тут не припинялися спроби проросійських сил проголосити «незалежність», а фактично – приєднати Крим до Росії. Зокрема, такі спроби були в 1992702 і 1994 рр.703. І в пізніші часи на півострові активно діяли проросійські сили. Чи не найголовнішим вогнищем цих сил став Севастополь, де розміщувалася база російського Чорноморського флоту.

Варто погодитися з такою оцінкою ситуації: «Крим упродовж усього пострадянського періоду українсько-російської взаємодії залишався полем активної й послідовної діяльності російських політиків, які намагалися просувати ідеї зближення чи навіть об’єднання з Росією, сприяти руйнування єдності Української держави, при цьому офіційно не ставлячи під сумнів належність Криму Україні. Досягненню цих цілей сприяла пасивність органів влади України, що не перешкоджала і відвертим російським націоналістам, а конфліктні ситуації, які періодично виникали на півострові на цьому ґрунті, РФ завдяки повному домінуванню в інформаційному просторі в Криму послідовно підігрівала і повертала на свою користь»704.

На жаль, проукраїнські сили в Криму не відзначалися активністю. Хоча українці на півострові становили другу за чисельністю етнічну групу (вони складали близько 20 % від загальної кількості українського населення), проте, зазнавши сильної русифікації, в переважній більшості не відзначалися вираженою українською національною свідомістю. Можливо, це виглядало парадоксально, але найбільш дієвою проукраїнською силою в Криму стали кримські татари. У 1991 р. вони відновили свої представницькі органи – Курултай705 та Меджліс706, котрі мали представляти інтереси киримли перед владою. Не можна сказати, що українська влада перешкоджала діяльності кримських татар, але й не надавала їм великої допомоги. Для неї вони були, радше, пасинками, а не синами.

Тим не менше саме в умовах незалежної України кримські татари отримали можливості не лише переселятися в Крим, а й відроджувати свою культуру. Їхні політичні лідери мали підтримку з боку національно орієнтованих українських політичних сил – Народного руху України, блоку «Наша Україна» й Блоку Петра Порошенка. Саме депутатами від цих партій і блоків до Верховної Ради обиралися кримськотатарські політичні лідери Мустафа Джемілєв та Рафат Чубаров.

Попри певні негативні стереотипи, в часи незалежної України спостерігався процес «налагодження мостів» між українцями й кримськими татарами. Стосується це не лише політичної сфери. Кримські татари розуміли, що саме незалежна Україна допомагає їм зберегтися як народу. Натомість українським патріотам імпонувала проукраїнська позиція значної частини кримських татар.

Відбувався діалог і на символічному рівні. У 2003 р. українським режисером Олесем Саніним був знятий художній фільм «Мамай», створений на основі давніх українських та кримськотатарських фольклорних джерел. Це історія про те, як татарська жінка знаходить в степу українського козака, котрий утікає з турецького полону, привозить його додому, лікує, закохується й стає його дружиною. Також в Україні в 2012 р. був знятий перший кримськотатарський фільм «Хайтарма» про депортацію кримських татар у 1944 р. Режисером цього фільму був Ахмет Сеїтаблаєв. Він же став режисером фільму «Кіборги» про оборону українськими військовими Донецького аеропорту. Популярною в Україні стала співачка кримськотатарського походження Сусана Джамаладінова, більш відома як Джамала. У 2016 р. вона, представляючи Україну, стала переможцем на Євробаченні, виконавши пісню «1944». До речі, Джамала знімалася в одному із фільмів згадуваного Олеся Саніна – «Поводир».

Олесь Санін.

Одеський міжнародний кінофестиваль, 2014

Ахмет Саїтаблаєв, режисер фільму «Хайтарма»

Джамала на Євробаченні, 2016

Важким ударом і для українців, і для киримли стала російська окупація Криму, яка розпочалася в кінці лютого 2014 р. 18 березня Крим офіційно було анексовано Росією. Це була спецоперація, яка готувалася тривалий час. У лютому, коли Україна опинилася в становищі політичної непевності, коли виник «вакуум легітимності» після Революції Гідності, російське керівництво скористалося ситуацією.

На жаль, українці Криму не чинили дієвого опору російським окупантам. Тут більшу активність виявляли кримські татари. Хоча й перші, й другі стали об’єктом переслідувань окупаційної влади.

Доречно навести деякі міркування братів Капранових, які писали з цього приводу: «Будемо реалістами – українців у Криму було більше, ніж кримських татар. Українці мали військові частини і зброю. Українці пальцем не поворухнули, щоб захистити Крим. Чому? Зрозуміти можна – розгубленість після Революції, деморалізація, розвал Збройних сил Януковичем, інформаційна окупація та ін. Але треба визнати, що саме ми не змогли захистити Крим, а не намагатися звалити провину на народ, який, повернувшись із вигнання, у себе на батьківщині, в Україні зустрів недовіру, ворожість, бюрократію навпіл із бандитизмом, ба й просто міліцейські кийки у відповідь на спроби влаштуватися на своїй землі. Яке моральне право маємо ми, українці, засуджувати кримців? Нас більше, ми сильніші – і саме тому ми маємо стати для киримли захисниками, опікунами, братами. Бо Україна – наша спільна земля, наша спільна держава, спільне надбання»707.

До речі, ідеологи російської окупації Криму одну з її причин вважали необхідність протидії наступу мусульманської Туреччини та її кримськотатарського сегменту708.

На сьогоднішній день кримські татари на своїй землі опинилися в ролі небажаних чужинців. Чимало їх змушені були покинути Крим. Деякі кримськотатарські активісти були репресовані окупаційною владою. У 2016 р. у Росії Меджліс кримськотатарського народу визнали екстремістською організацією – з відповідними наслідками709.

Але й українці, які не зуміли захистити Крим, опинилися в ненабагато кращому становищі. Чимало з них, навіть таких, які не виявляли відкрито проукраїнських симпатій, змушені були покинути кримську землю. Бо для окупантів Крим має бути російським.

Отже, українці й татари стали братами по нещастю – в черговий раз…

Навіщо українцям тюрки? Замість післямови

Запропонований автором огляд відносин праукраїнського й українського населення, з одного боку, й тюркського, з другого, не претендує на всеохоплюючий аналіз. Йшлося про інше: дати узагальнений погляд на відносини між цими народами протягом століть, відстежуючи їхню логіку.

На протязі багатьох віків українці та їхні предки воювали з різними тюркськими етносами. Ці війни і в одних, і в других лишили «важку пам’ять». Але, окрім війн, були і мир, і співробітництво.

Зрештою, новочасна українська нація (про це вже йшлося) виникла як своєрідний синтез тюркських і слов’янських елементів, де переважили слов’янські.

Подібний синтез (правда, з помітною участю угро-фінських елементів) привів і до утворення новочасної російської нації. Але є одна принципова відмінність між росіянами й українцями в ставленні до тюркських народів. Про це не говорять. А шкода…

Росіяни, незважаючи на значний тюркський слід у їхньому етногенезі, намагаються асимілювати, а то й витіснити тюркські народи. Зокрема, витісняли із «золотоординського простору», намагаючись самим тут утвердитися.

Українці щодо тюркських народів не виявляли подібних завойовницьких намірів. Вони ладні були жити з тюрками по сусідству – хоча, як сусіди, часто сперечалися «за межу», сварилися й билися. Українці уміли не лише приживатися в тюркських соціумах (один приклад Роксолани чого вартий!). Вони також нерідко ставали союзниками тюрків. І якщо в історії маємо каскад російсько-турецьких війн, то маємо також каскад союзів українців з кримськими татарами й турками (це союзи, які укладалися Богданом Хмельницьким, Іваном Виговським, Петром Дорошенком, Петром Іваненком, Іваном Мазепою тощо). Не забуваймо також історію Задунайської Січі й діяння Михайла Чайковського (Садик-паші). Якщо українці й завойовували тюркські землі, то часто це робили під егідою росіян, будучи в їхніх руках «сліпим знаряддям».

Нині українцям варто дивитися не лише на Захід, але й на Схід. Адже хто знає, як повернеться в черговий раз колесо історії. Можливо, ми знову почнемо шукати підтримку в «братів»-тюрків. Таке вже бувало…

1

Брехуненко В. Східна брама Європи. Козацька Україна в середині XVII—XVIII ст. – К., 2014.

(обратно)

2

Плохій С. Брама Європи. Історія України від скіфських воєн до незалежності. – Харків, 2016.

(обратно)

3

Липинський В. Листи до братів-хліборобів. – К. ; Філадельфія, 1995. – С. 421—422.

(обратно)

4

Рудницький С. Чому ми хочемо самостійної України. – Львів, 1994. – С. 127.

(обратно)

5

Рудницький С. Чому ми хочемо самостійної України. – С. 101.

(обратно)

6

Яковенко Н. Українська шляхта з кінця XIV до середини XVII. Волинь і Центральна Україна. – Вид. друге, переглянуте і виправлене. – К., 2008. – С. 189.

(обратно)

7

Літопис руський. – К., 1989. – С. 7.

(обратно)

8

Толочко П. Давньоруські літописи і літописці Х—ХІІІ ст. – К., 2005. – С. 9—110.

(обратно)

9

Літопис руський. – С. 8.

(обратно)

10

Ауліх В. Зимнівське городище – слов’янська пам’ятка VI—VII ст. н. е. в Західній Україні. – К., 1972.

(обратно)

11

Якубович М. Велика Волинь і мусульманський Схід. – Рівне, 2016. – С. 18.

(обратно)

12

Прищепа Б. Погоринські міста в Х—ХІІІ ст. – Рівне, 2016. – С. 41—54.

(обратно)

13

Войтович Л. «Баварський географ»: спроба етнолокалізації населення Центрально-Східної Європи ІХ ст. // Український історичний журнал. – 2009. – № 5. – С. 12—34.

(обратно)

14

Відейко М. Україна: від антів до Русі. – К., 2009. – С. 29—30.

(обратно)

15

Про Тюркський каганат див.: Гумилев Л. Древние тюрки. – СПб., 2002; його ж. Великая распря в первом тюркском каганате в свете византийских источников // Византийский временник. – 1961. —Т. ХХ. – С. 75—89.

(обратно)

16

Халимоненко Г. Аспарух, Кубрат та інші // Сестра моя, Софія… – К., 2016. – С. 68—69.

(обратно)

17

Лавренюк В. Авари (обри) // Тернопільський енциклопедичний словник: у 4 т. – Тернопіль, 2004. – Т. 1. – С. 19.

(обратно)

18

Tzsykiewicy L. A. Słowianie i Awarowie. – Wrocław, 2009.

(обратно)

19

Labuda G. Pierwsye państwo słowiańskie. Państwo Samona. – Wodyisław Sląski, 2009.

(обратно)

20

Цит. за: Эрдели И. Исчезнувшие народы. Авары // . htm.

(обратно)

21

Про аварів та їхню історію див.: Венелин Ю. И. Об обрах, их царстве и его пределах. – М., 2011. – С. 639—662; История Венгрии. – М., 1971. – Т. 1. – С. 75—80.

(обратно)

22

Плахонін А. Великоморавське князівство // Енциклопедія історії України: у 10 т. – К., 2003. – Т. 1. – С. 471.

(обратно)

23

Цит. за: Якубович М. Велика Волинь і мусульманський Схід. – С. 18.

(обратно)

24

Річинський А. Старий город Волинь // Наша Батьківщина. – 1938. – Ч. 2. – С. 38—49.

(обратно)

25

Головко В. Володимир-Волинський // Енциклопедія історії України: в 10 т. – Т. 1. – С. 620.

(обратно)

26

Войтович Л. Прикарпаття в другій половині І тисячоліття н. е.: найдавніші князівства // Вісник Львівського університету. Серія історична. – 2010. – Вип. 45. – С. 13—54.

(обратно)

27

Іларіон. Слово.... // Хрестоматія давньої української літератури. – К., 1967. – С. 46.

(обратно)

28

Про тюркське походження булгар див.: Pritsak O. Die bulgarische Furstenliste und die Spache der Protobulgarien. – Wiesbaden, 1955. Щоправда, твердження про тюркський генезис булгар є дискутивне. Наприклад, поширеною є версія про іранське походження цього народу. Проте відомо, що в «історичний період» булгари розмовляли тюркською мовою, тому, відповідно, є підстави віднести їх до тюркських народів. Схоже, що булгари асимілювали різні племена, в т. ч. індоєвропейські. Однак у результаті булгарського етногенезу переважив тюркський вплив.

(обратно)

29

Халимоненко Г. Аспарух, Кубрат та інші // Сестра моя, Софія… – С. 66.

(обратно)

30

Про давніх булгар див.: Златарски В. История на Българската държава през Средните векове. – София, 1994. – Т. 1, ч. 1.

(обратно)

31

Про хана Кубрата див.: Мингазов Ш. Кубрат – правитель Великой Болгарии и Кетрадес – персонаж Иоанна Никиусского. – Казань, 2012.

(обратно)

32

Сокровища хана Кубрата. Перещепинский клад. – СПб., 1997.

(обратно)

33

Про це більш детально див.: Кралюк П. Вплив давньоболгарської культури на культуру Київської Русі // Сестра моя, Софія… – С. 193—201.

(обратно)

34

Історія української літератури. – К., 2013. – Т. 1. – С. 619—645.

(обратно)

35

Рыбаков Б. Древняя Русь. Сказания, былины, летописи. – М., 1963. – С. 165—169.

(обратно)

36

Кралюк П. Прийняття і сприйняття християнства в Русі-Україні. – Острог, 2013. – С. 28—41.

(обратно)

37

Літопис руський. – С. 16—22, 25—30, 41—43, 61—62.

(обратно)

38

Йов Борецький та інші. Протестація 1621 р. // Україна: антологія пам’яток державотворення Х—ХХ ст. – К., 2008. – Т. ІІІ. – С. 91.

(обратно)

39

Літопис руський. – С. 51.

(обратно)

40

Про Волзьку Булгарію див.: Гагин И. Волжская Булгария: Очерки истории средневековой дипломатии (Х – первая чверть XIII в.). – Рязань, 2004; Смирнов А. Волжские булгары. – М., 1951; Фухрутдинов Р. Очерки по истории Волжской Булгарии. – М., 1984; Чолов П. Волжска България (VII—XVI вв.). – София, 2008.

(обратно)

41

Літопис руський. – С. 51.

(обратно)

42

Левченко М. Крещение Руси при Владимире // «Крещение Руси» в трудах русских и советских историков. – М., 1988. – С. 114.

(обратно)

43

Літопис руський. – С. 52.

(обратно)

44

Про «острів русів» у пониззі Волги і можливість створення тут центру Руської держави див.: Рыбаков Б. Киевская Русь и русские княжества XII—XIII вв. – М., 1982. – С. 348; Трехачев Н. Попытки локализации Прикаспийской Руси на основании сообщений современников в западноевропейских и арабских источниках Х—XIII вв. // Древнейшие государства на территории СССР: материалы и исследования. – 1980. – М., 1981. – С. 159—164.

(обратно)

45

Пріцак О. Походження Русі. – К., 1997. – Т. 1: Стародавні скандинавські джерела (крім ісландських саг). – С. 30—31.

(обратно)

46

Павич М. Хозарський словник. – Харків, 2004.

(обратно)

47

Про історію хозар див.: Артамонов М. История хазар. – СПб., 2001; Гумилёв Л. Открытие Хазарии. – СПб.; М., 2003; Кёстлер А. Тринадцатое колено: Крушение империи хазар и её наследие. – СПб., 2001; Магомедов М. Образование Хазарского каганата: по материалам археологических исследований и письменным данным. – М., 1983; Новосельцев А. Хазарское государство и его роль в истории Восточной Европы и Кавказа. – М., 1990.

(обратно)

48

Про документальні джерела з історії Хозарського каганату див.: Голб Н., Прицак О. Хазарско-еврейские документы Х в. – М.; Иерусалим, 2000; Коковцев П. Еврейско-хазарская переписка Х века. – Ленинград, 1932.

(обратно)

49

Цукерман К. Про дату навернення хозар до іудаїзму й хронологію князювання Олега та Ігоря // Ruthenica. – К., 2003. – Т. ІІ. – № 2. – С. 54—84.

(обратно)

50

Горєлов М., Моця О., Рафальський О. Цивілізаційна історія України. – К., 2005. – С. 154.

(обратно)

51

Публікацію листа і його інтерпретацію див.: Коковцов П. К. Еврейско-хазарская переписка X в. – Ленинград, 1932.

(обратно)

52

Гумилев Л. Древняя Русь и Великая степь. – М., 1992. – С. 81.

(обратно)

53

Заходер Б. Каспийский свод сведений о Восточной Европе. – М., 1962. – С. 140—143.

(обратно)

54

Гумилев Л. Открытие Хазарии. – С. 310.

(обратно)

55

Горєлов М., Моця О., Рафальський О. Цивілізаційна історія України. – С. 156.

(обратно)

56

Літопис руський. – С. 10—11.

(обратно)

57

Гумилев Л. Открытие Хазарии. – С. 284.

(обратно)

58

Літопис руський. – С. 12.

(обратно)

59

Там само.

(обратно)

60

Літопис руський. – С. 14.

(обратно)

61

Там само. – С. 38.

(обратно)

62

Там само.

(обратно)

63

Там само. – С. 85.

(обратно)

64

Там само. – С. 125.

(обратно)

65

Літопис руський. – С. 160.

(обратно)

66

Там само. – С. 52.

(обратно)

67

Вперше питання про існуванння Руського каганату було поставлено Степаном Гедеоновим у 1862 р. Він вважав, що існування цього державного утворення між аварами й хозарами – незаперечний історичний факт. Див.: Гедеонов С. Отрывки из исследований о варяжском вопросе // Записки Императорской Академии наук. – СПб., 1862. – Т. 1. – Прил. 3. – С. 105—106.

(обратно)

68

Древняя Русь в свете зарубежных источников. – М., 2010. – Т. 4. – С. 19—20.

(обратно)

69

Древняя Русь в свете зарубежных источников. – М., 2009. – Т. 3. – С. 47—48.

(обратно)

70

Тисяча років українській суспільно-політичній думці. – К., 2001. – Т. 1. – С. 209.

(обратно)

71

Высоцкий С. Древнерусские надписи Софии Киевской XI—XIV вв. – К., 1966. – С. 49—52.

(обратно)

72

Про печенігів див.: Печенеги (Антология) / ред. В. Кукушкин. – М., 2013; Плетенева С. Печенеги // Исчезнувшие народы: сб. статей. – М., 1988. – С. 35—46; Пріцак О. Печеніги // Український історик. – 1970. – № 1—3. – С. 95—101; Pálóczi-Horváth A. Petschenegen, Kumanen, Jassen: Steppenvölker im mittelalterlichen Ungarn. – Budapest, 1989.

(обратно)

73

Літопис руський. – С. 39.

(обратно)

74

У «Повісті минулих літ» печеніги ставляться поряд із аварами (обрами), а також чорними уграми, котрі трактуються як вороги. Див.: там само. – С. 7.

(обратно)

75

Магочій П-Р., Петровський-Штерн Й. Євреї та українці. Тисячоліття співіснування. – Ужгород, 2016. – С. 17—18.

(обратно)

76

Літопис руський. – С. 24.

(обратно)

77

Там само.

(обратно)

78

Там само. – С. 25.

(обратно)

79

Там само. – С. 26.

(обратно)

80

Літопис руський. – С. 43.

(обратно)

81

Там само.

(обратно)

82

Там само. – С. 46.

(обратно)

83

Літопис руський. – С. 67.

(обратно)

84

Там само. – С. 68—70.

(обратно)

85

Літопис руський. – С. 71—73.

(обратно)

86

Літопис руський. – С. 70.

(обратно)

87

Там само. – С. 82, 83.

(обратно)

88

Там само. – С. 88—89.

(обратно)

89

Там само. – С. 142, 143, 151, 159, 177, 178, 194, 243, 244, 282, 290.

(обратно)

90

Про половців та їхню історію див.: Плетнева С. Половцы. – М., 1990; Половець В. Половці. – Чернігів, 2007; Пріцак О. Половці // Український історик. – 1973. – № 1—2. – С. 112—118; Стоянов В. Куманология: историко-графические ескизи. – София, 2009. – Т. 1—2.

(обратно)

91

Кудряшов К. Половецкая степь: очерки исторической географии. – М., 1948.

(обратно)

92

Літопис руський. – С. 99.

(обратно)

93

Літопис руський. – С. 100.

(обратно)

94

Там само. – С. 104.

(обратно)

95

Там само. – С. 106.

(обратно)

96

Там само. – С. 133.

(обратно)

97

Там само. – С. 133—134.

(обратно)

98

Там само. – С. 140—141.

(обратно)

99

Там само.

(обратно)

100

Літопис руський. – С. 158—159.

(обратно)

101

Літопис руський. – С. 161—162.

(обратно)

102

Там само. – С. 166—167.

(обратно)

103

Там само. – С. 176.

(обратно)

104

Гумилев Л. Древняя Русь и Великая степь. – С. 218.

(обратно)

105

Пріцак О. Половці. – С. 114.

(обратно)

106

Літопис руський. – С. 332.

(обратно)

107

Квітницький М. Половці // Енциклопедія історії України: у 10 т. – К., 2011. – Т. 8. – С. 350.

(обратно)

108

Літопис руський. – С. 346.

(обратно)

109

Половець В. Половці. – С. 41—43.

(обратно)

110

Гумилев Л. Древняя Русь и Великая степь. – С. 222.

(обратно)

111

Літопис руський. – С. 379—381.

(обратно)

112

Пріцак О. Половці. – С. 114.

(обратно)

113

Про мамлюків та їхній султанат див.: Іналджик Г. Османська імперія. Класична доба. 1300—1600. – К., 1998. – С. 24, 41, 43, 44, 66, 113, 149, 167.

(обратно)

114

Божилов И. Фамилията на Асеневци (1186—1460). – София, 1985; Пріцак О. Половці. – С. 117.

(обратно)

115

Vásáry I. Cumans and Tatars: Oriental Military in the Pre-Ottoman Balkans, 1185—1365. – Cambridge, 2005. – P. 149—155/

(обратно)

116

Казаку М. Дракула / пер. з фр. В. Удовиченко. – М., 2011.

(обратно)

117

Hevizi J. Autonomies in Hungary and Europe. A comparative study. – Budapest, 2004. – P. 18—22.

(обратно)

118

Квітницький М. Половці // Енциклопедія історії України: у 10 т. – Т. 8. – С. 350.

(обратно)

119

У літературі Руське королівство переважно відоме, як Галицько-Волинське князівство. Хоча останнє є «кабінетним терміном». Про це більш детальніше див.: Кралюк П. Питання, що потребує ясності // Корона, або Спадщина Королівства Руського. – К., 2017. – С. 26—37.

(обратно)

120

Алексюк М. Палавецкія паселіщчы на Беларусі // Помнік гісторыі і культуры Беларусі. – 1978. – № 1. – С. 33—35; Леонюк В. Словник Берестейщини. – Львів, 1996. – С. 250.

(обратно)

121

Про ці пам’ятки більш детальніше див.: Плетнёва С. Половецкие каменные изваяния. – М., 1974.

(обратно)

122

Пріцак О. Половці. – С. 116.

(обратно)

123

Гаркавец А. Codex Cumanicus: полное издание в 4 томах. – Алматы, 2015.

(обратно)

124

Половець В. Половці. – С. 34.

(обратно)

125

Гумилев Л. Древняя Русь и Великая степь. – С. 466.

(обратно)

126

Пріцак О. Половці. – С. 117—118.

(обратно)

127

Наприклад, див.: Толочко П. Київська Русь. – К., 1996. – С. 140—141. Тут автор навіть розглядає походи русів на половців як акції, спрямовані на захист християнської віри, своєрідні «хрестові походи», заявляючи: «… саме Русь прийняла на себе основний удар половців і тим самим значно полегшила становище Візантії, Угорщини та інших християнських країн».

(обратно)

128

Аргументи на користь цієї версії див.: Ільїн О. Пакт «Катерина ІІ – Йосиф ІІ» та «Слово о полку Ігоревім» // Сіверянський літопис. – 1996. – № 4. – С. 55—58; його ж. Віденський конгрес та «Слово о полку Ігоревім» (відповідь Святославу Воїнову) // Сіверянський літопис. – 1997. – № 4. – С. 29—33.

(обратно)

129

Літопис руський. – С. 368—369.

(обратно)

130

Вороний М. Євшан-зілля: Поема. Вірші. – К., 2010.

(обратно)

131

http://www. myslenedrevo. com. ua/uk/EStore/History/ EvshanAlmanac. html;/ wiki/Євшан-зілля_(самвидав)

(обратно)

132

Котляр М. Клобуки чорні // Енциклопедія історії України: у 10 т. – К., 2007. – Т. 4. – С. 354.

(обратно)

133

Літопис руський. – С. 199.

(обратно)

134

Там само. – С. 353.

(обратно)

135

Літопис руський. – С. 302.

(обратно)

136

Про торків див.: Голубоский П. Печенеги, торки и половцы до нашествия татар (История южно-русских степей ІХ—ХІІІ вв.). – К., 1884. – С. 65—181; 212—228.

(обратно)

137

Літопис руський. – С. 51.

(обратно)

138

Там само. – С. 99—100.

(обратно)

139

Рыбаков Б. Торческ – город чёрных клобуков // Археологические открытия 1966 г. – М.,1967. – С. 243—245.

(обратно)

140

Літопис руський. – С. 354.

(обратно)

141

Кратоков А. История берендеев. – Ярославль, 2009.

(обратно)

142

Літопис руський. – С. 151.

(обратно)

143

Там само. – С. 178.

(обратно)

144

Там само. – С. 274.

(обратно)

145

Див.: Рахно К. Шлях берендея. Загадковий кочовий народ берендеїв пов’язав між собою Україну, Угорщину, Балкани, Росію та далекі степи Центральної Азії // Український тиждень. – 2013. – № 23. – 13 червня.

(обратно)

146

Літопис руський. – С. 336.

(обратно)

147

Плахонін А. Ковуї // Енциклопедія історії України: у 10 т. – Т. 4. – С. 392.

(обратно)

148

Літопис руський. – С. 338—340.

(обратно)

149

Термін «Золота Орда» доволі пізнього походження і не є самоназвою держави. Вперше він з’являється в московських писемних пам’ятках, коли вже Золотої Орди не існувало, зокрема в історико-публіцистичному творі «Казанська історія», в якій обґрунтовувалося завоювання Московією Казанського ханства. Вважається, що ця пам’ятка була написана в 1564—1566 рр. (інша версія щодо датування – 1626—1640 рр.). У різних пам’ятках часів Золотої Орди для означення цієї держави вживалися інші назви. Найчастіше – Улус з різними додатками, наприклад іменами ханів. Навіть вживалася назва Дешт-і Кипчак, яка раніше використовувалася для означення Половецької землі. У ХІХ ст. термін «Золота Орда» закріпився в російській історіографії й став «загальноприйнятим». Його використовували для означення Улусу Джучі зі столицею в Сараї (пізніше – Новому Сараї). Розуміючи умовність цієї назви, ми вирішили її використовувати, аби уникнути термінологічних непорозумінь.

(обратно)

150

Степанченко О. Паперові гроші Золотої Орди // -groshi-zolotoyiordy.

(обратно)

151

Крот В. Банкноти, банківські білети // Енциклопедія історії України: у 10 т. – К., 2003. —Т. 1. – С. 178.

(обратно)

152

Гумилев Л. Древняя Русь и Великая степь. – С. 351.

(обратно)

153

Там само. – С. 344.

(обратно)

154

Літопис руський. – С. 395—397.

(обратно)

155

Джованни дель Плано Карпини. История монголов. Гильом де Рубрук. Путешествие в восточные страны. Книга Марко Поло. – М., 1997.

(обратно)

156

Рыбаков Б. О преодолении самообмана // Вопросы истории. – 1974. – № 3. – С. 153—159.

(обратно)

157

Літопис руський. – С. 397—398.

(обратно)

158

Плохій С. Походження слов’янських націй. Домодерні ідентичності в Україні, Росії та Білорусі. – К., 2015. – С. 73.

(обратно)

159

Про це більш детальніше див.: Кралюк П. Питання, що потребує ясності // Корона, або Спадщина Королівства Руського. – С. 26—37.

(обратно)

160

Довженок В. Среднее Поднепровье после татаро-монгольского нашествия // Древняя Русь и славяне. – М., 1978. – С. 76—82.

(обратно)

161

Погодин М. Исследования, замечания и лекции о русской истории. – М., 1856. – Т. VII. – С. 420.

(обратно)

162

Дашкевич Н. Болоховская земля и её значение в русской истории. – К., 1976. – С. 54.

(обратно)

163

Плахонін А. Олександр Невський // Енциклопедія історії України: у 10 т. – К., 2010. – Т. 7. – С. 572.

(обратно)

164

Про це див.: Синюк С. Тисячоліття волинської книжності. – Тернопіль, 2016. – С. 35—50.

(обратно)

165

Літопис руський. – С. 398.

(обратно)

166

Там само.

(обратно)

167

Головко О. Половецький хан Котян Сутоєвич у політичному житті Центрально-Східної Європи першої половини ХІІІ ст. // ХІ сходознавчі читання А. Кримського. – К., 2007. – С. 80—83.

(обратно)

168

Літопис руський. – С. 398.

(обратно)

169

Там само. – С. 399.

(обратно)

170

Літопис руський. – С. 414—416.

(обратно)

171

Літопис руський. – С. 408—409.

(обратно)

172

Там само. – С. 412—413.

(обратно)

173

Про це більш детальніше див.: День. – 2011. – 22 листоп.

(обратно)

174

Літопис руський. – С. 413.

(обратно)

175

Там само. – С. 418.

(обратно)

176

Там само. – С. 416.

(обратно)

177

Боротьба за австрійську спадщину досить добре описана в Галицько-Волинському літописі. Див.: Літопис руський. – С. 416.

(обратно)

178

Літопис руський. – С. 421—422.

(обратно)

179

Плахонін А. Куремса // Енциклопедія історії України: у 10 т. – К., 2009. – Т. 5. – С. 519.

(обратно)

180

Головко О. Бурундай, Бурондай // Енциклопедія історії України: у 10 т. – Т. 1. – С. 413.

(обратно)

181

Літопис руський. – С. 422.

(обратно)

182

Там само. – С. 423.

(обратно)

183

Там само. – С. 426.

(обратно)

184

Літопис руський. – С. 428—429.

(обратно)

185

Почекаев Р. Цари ордынские. Биографии ханов и правителей Золотой Орды. – СПб., 2010. – С. 34—46.

(обратно)

186

Літопис руський. – С. 234, 435, 437.

(обратно)

187

Там само. – С. 437.

(обратно)

188

Там само. – С. 439.

(обратно)

189

Острогорський Г. Історія Візантії. – Львів, 2002. – С. 365—389.

(обратно)

190

Про це більш детально див.: Кралюк П. Руські спадкоємці могутніх імператорів. Візантійські реліквії Руського королівства // Корона, або Спадщина Королівства Руського. – С. 76—81.

(обратно)

191

Собчук В. Історична Волинь. Північний захід України в регіональному та локальному вимірах минулого. – Кременець, 2017. – С. 18.

(обратно)

192

Літопис руський. – С. 432.

(обратно)

193

Собчук В. Історична Волинь. Північний захід України в регіональному та локальному вимірах минулого. – С. 18.

(обратно)

194

Літопис руський. – С. 435.

(обратно)

195

Про хана Ногая та пов’язаних із ним золотоординських ханів див.: Почекаев Р. Цари ордынские. Биографии ханов и правителей Золотой Орды. – С. 47—73.

(обратно)

196

Літопис руський. – С. 436.

(обратно)

197

Там само. – С. 430.

(обратно)

198

Там само. – С. 432.

(обратно)

199

Там само. – С. 435.

(обратно)

200

Там само. – С. 436.

(обратно)

201

Літопис руський. – С. 430.

(обратно)

202

Грушевський М. Історія України-Руси: в 11 т., 12 кн. – К., 1993. – Т. ІІІ. – С. 107—108.

(обратно)

203

Войтович Л. Лев Данилович, князь галицько-волинський (бл. 1225—1301). – Львів, 2014. – С. 87.

(обратно)

204

Гречило А. Українські територіальні та національно-державні символи // Народження країни. Від краю до держави. Назва, символіка, територія та кордони України. – Харків, 2016. – С. 283—284.

(обратно)

205

Скочиляс І. Галицька (Львівська) єпархія ХІІ—XVIII ст. Організаційна структура та правовий статус. – Львів, 2010. – С. 195.

(обратно)

206

Див.: Войтович Л. Княжа доба на Русі: портрети еліти. – Біла Церква, 2006. – С. 511.

(обратно)

207

Однороженко О. Українська руська еліта доби Середньовіччя і раннього Модерну: структура та влада. – К., 2011. – С. 48.

(обратно)

208

Саме за хана Узбека Золота Орда досягла піку своєї могутності. Див.: Почекаев Р. Цари ордынские. Биографии ханов и правителей Золотой Орды. – С. 88—107.

(обратно)

209

Про Юрія ІІ див.: Кордуба М. Болеслав-Юрій ІІ. Останній самостійний володар галицько-волинської держави з нагоди 600-річчя його смерті // Минуле і сучасне. – Ч. 7. – Краків, 1940. – С. 23—30.

(обратно)

210

Яковенко Н. Нарис історії України з найдавніших часів до кінця XVIII ст. – К., 1997. – С. 75.

(обратно)

211

Бевзо О. А. Львівський літопис і Острозький літописець: джерелознавче дослідження. – Видання друге. – К., 1971. – С. 99.

(обратно)

212

Див.: Ульяновський В. Князь Василь-Костянтин Острозький: історичний портрет у галереї предків і нащадків. – К., 2012. – С. 113—114.

(обратно)

213

Про Дмитра Дядька див.: Грушевський М. Історія України-Руси: в 11 т., 12 кн. – К., 1993. – Т. ІV. – С. 28—30, 430—433.

(обратно)

214

Про Любарта-Дмитра див.: Войтович Л. Княжа доба на Русі: портрети еліти. – С. 37—40, 42, 73, 511—512, 562, 614 та ін.

(обратно)

215

Шабульдо Ф. Битва біля Синіх Вод 1362 р.: маловідомі та незнані аспекти // Український історичний журнал. – 1996. – № 2. – С. 3—15.

(обратно)

216

/Битва_на_Синіх_Водах

(обратно)

217

Почекаев Р. Цари ордынские. Биографии ханов и правителей Золотой Орды. – С. 155—177.

(обратно)

218

Сафаргалиев М. Распад Золотой Орды. – Саранск, 1960.

(обратно)

219

Почекаев Р. Дары или дань? К вопросу о «золотоордынском наследии» в отношениях Московского царства с тюрко-татарскими ханствами // Средневековые тюрко-татарские государства. – Казань, 2012. – Вып. 4. – С. 200—203.

(обратно)

220

Див.: Шабульдо Ф. Кревська унія, 1385 // Енциклопедія історії України: у 10 т. – К., 2008. – Т. 5. – С. 311.

(обратно)

221

Про Вітовта див.: Чаропко В. К. Великий князь Витовт. – Минск, 2010.

(обратно)

222

Див.: Русіна О. В. Острівська угода, 1392 // Енциклопедія історії України: у 10 т. – Т. 7. – С. 678.

(обратно)

223

Див.: Михайловський В. Правління Коріатовичів на Поділлі (1340-ві – 1394 рр.): соціальна структура князівського оточення // Український історичний журнал. – К., 2009. – № 5 (488) (верес.-жовт.). – С. 34.

(обратно)

224

Див.: Грушевський М. Історія України-Руси. – Т. ІV. – С. 141.

(обратно)

225

Садовнік Т., Бірюліна О., Баран В. Європейський з’їзд 1429 року в Луцьку. – Луцьк, 2006.

(обратно)

226

Шабульдо Ф. Ворскла, битва на річці, 1399 // Енциклопедія історії України: у 10 т. – Т. 1. – С. 637—638.

(обратно)

227

Яковенко Н. Українська шляхта з кінця XIV до середини XVII століття. Волинь і Центральна Україна. – К., 2008. – С. 140—141, 167, 188—189, 192.

(обратно)

228

Брати Капранови. Майдан. Таємні файли. – К., 2017. – С. 225.

(обратно)

229

Однією з найбільш відомих робіт російських авторів про Кримське ханство див.: Смирнов В. Крымское ханство под верховенством Оттоманской Порты до начала XVIII века. – СПб., 1887. Після російської окупації Криму в Росії була підготовлена й видана колективна монографія про історію півострова, яка подавалася у відверто проросійському дусі. Див.: История Крыма. – М., 2015.

(обратно)

230

Громенко С. Крим // Народження країни. Від краю до держави. Назва, символіка, територія і кордони України. – Харків, 2016. – С. 270—271.

(обратно)

231

Абдулаева Г. Золотая эпоха Крымского ханства. – Симферополь, 2012. – С. 8—12, 21—23.

(обратно)

232

Гулевич В. «Київська трагедія» 1482 р.: міфи й факти // Український історичний журнал. – 2013. – № 5. – С. 89—101.

(обратно)

233

Там само. – С. 101.

(обратно)

234

Галушка А. Військова справа та війни доби Кримського ханату // Поле битви – Україна. Від «володарів степу» до «кіборгів». Воєнна історія України від давнини до сьогодення. – Харків, 2016. – С. 210.

(обратно)

235

Див. каталог татаро-турецьких нападів на українські землі в XV – першій половині XVII ст.: Ворончук І. Населення Волині в XVI—XVII ст.: родина, господарство, демографічні чинники. – К., 2012. – С. 577—603.

(обратно)

236

Галушка А. Військова справа та війни доби Кримського ханату. – С. 204.

(обратно)

237

Боплан Г. Л. де. Опис України, кількох провінцій Королівства Польського, що тягнуться від кордонів Московії до границь Трансільванії, разом з їхніми звичаями, способом життя і ведення воєн. – К., 1990. – С. 50.

(обратно)

238

Там само. – С. 60.

(обратно)

239

Там само. – С. 61—62.

(обратно)

240

Оріховський С. Напучення польському королю Сигізмунду Августу // Українські гуманісти епохи Відродження: антологія. – К., 1995. – Ч. 1. – С. 52—53.

(обратно)

241

Kolodztjczyk D. Slave hunting and slave redemption as a business interprise: the northern Black Sea region in the sixteenth to seventeenth centuries // The Ottomans and Trade. Oriente Moderno. – 2006. – XXV. – P. 149—159.

(обратно)

242

Поліщук В. «Пам’ять» волинської шляхти про битви з татарами останньої чверті XV—XVI ст. в контексті стародубської війни 1534—1537 рр. // Острозька давнина: наук. збірник. – Остріг, 2016. – № 5. – С. 107—139.

(обратно)

243

Грушевський М. Історія України-Руси: в 11 т., 12 кн. – К., 1995. – Т. VII. – С. 50.

(обратно)

244

Кулаковський П. Князь Януш Острозький як організатор боротьби з татарськими нападами на початку XVIІ ст. // Острозька давнина: наук. збірник. – Остріг, 2016. – № 5. – С. 107—139.

(обратно)

245

Компан О. Міста України в другій половині XVII століття. – К., 1963. – С. 76.

(обратно)

246

Ісаєвич Я. Братства та їх роль у розвитку української культури XVI—XVIII ст. – К., 1966.

(обратно)

247

Абдулаева Г. Золотая эпоха Крымского ханства. – С. 57—66.

(обратно)

248

Кондараки В. Универсальное описание Крыма. – Николаев, 1873. – Ч. 1. – С. 214.

(обратно)

249

Челеби Э. Книга путешествий. Походы с татарами и путешествие по Крыму (1641—1667). – Симферополь, 1996. – С. 172.

(обратно)

250

Лохвицкий А. О пленных по древнему русскому праву (XV, XVI, XVII века). – М., 1855. – С. 6.

(обратно)

251

Збірник козацьких літописів: Густинський, Самійла Величка, Грабянки. – К., 2006. – С. 566—567.

(обратно)

252

Про полонених татар і торгівлю ними на Степовому Кордоні див.: Брехуненко В. Козаки на Степовому Кордоні Європи: типологія козацьких спільнот XVI – першої половини XVII ст. – К., 2011. – С. 394—404.

(обратно)

253

Про це більш детальніше див.: Якубович М. Велика Волинь і мусульманський Схід. – С. 54—71.

(обратно)

254

Кондараки В. Универсальное описание Крыма. – Ч. 1. – С. 116.

(обратно)

255

Галушка А. Військова справа та війни доби Кримського ханату. – С. 191—192.

(обратно)

256

Там само. – С. 192.

(обратно)

257

Громенко С. Крим. – С. 272.

(обратно)

258

Абдулаева Г. Золотая эпоха Крымского ханства. – С. 50.

(обратно)

259

Фаиз С. Тугра и Вселенная. – М.; Бахчисарай, 2002. – С. 16.

(обратно)

260

Боплан Г. Л. де. Опис України, кількох провінцій Королівства Польського, що тягнуться від кордонів Московії до границь Трансільванії, разом з їхніми звичаями, способом життя і ведення воєн. – С. 53.

(обратно)

261

Галушка А. Військова справа та війни доби Кримського ханату. – С. 209.

(обратно)

262

Абдулаева Г. Золотая эпоха Крымского ханства. – С. 27.

(обратно)

263

Кримські татари поділялися на три етнічні групи – ногаї, що жили в степовій місцевості; ялибойлу, які заселяли райони узбережжя; а також тати – мешканці гірських районів.

(обратно)

264

Про культуру Кримського ханства, див.: Абдулаева Г. Золотая эпоха Крымского ханства. – С. 143—153; Якубович М. Філософська думка Кримського ханства. – К., 2016.

(обратно)

265

Галушка А. Військова справа та війни доби Кримського ханату. – С. 192.

(обратно)

266

Мицик Ю. Іван IV, Іван IV Васильович Грозний (25/08/1530—18/03/1584) // Енциклопедія історії України: у 10 т. – К., 2005. – Т. 3. – С. 394.

(обратно)

267

Ostrowski D. Simeon Bekbulatovich’s Remarkable Career as Tatar Khan, Grand Prince of Rus, and Monastic Elder // Russian History. – Vol. 39 (2012). – № 3. – P. 293—295.

(обратно)

268

Галушка А. Військова справа та війни доби Кримського ханату. – С. 192—193.

(обратно)

269

Абдулаева Г. Золотая эпоха Крымского ханства. – С. 94—98.

(обратно)

270

Цит. за.: Golębiowski S. Czahin Giraj i Koyacy Biblioteka // Warszawska. – Warszawa., 1852. – T. 2. – S. 19.

(обратно)

271

Грушевський М. історія України-Руси: в 11 т., 12 кн. – К., 1995. – Т. 7. – С. 513—518.

(обратно)

272

Громенко С. Як козаки з кримськими татарами від турків Крим боронили // Наш Крим: неросійські історії українського півострова. – К., 2016. – С. 13.

(обратно)

273

Брехуненко В. «Я бусурманин, але своєї присяги дотримуюсь»: про стереотипи сприйняття українських козаків і татар у середині 1620-х рр. // Terra Cossacorum: студії з давньої і нової історії України: наук. збірник на пошану доктора історичних наук, професора Валерія Степанкова. – К., 2007. – С. 88—90.

(обратно)

274

Грушевський М. Історія України-Руси: в 11 т., 12 кн. – Т. 7. – С. 517.

(обратно)

275

Фаизов С. Первый крымско-запорожский военный союз в статейном списке русских посланников Осипа Прончищева и Рахманина Болдырева (1625) // Україна в Центрально-Східній Європі (з найдавніших часів до кінця XVIII ст. – К., 2005. – Вип. 5. – С. 208.

(обратно)

276

Брехуненко В. Козаки на Степовому Кордоні Європи: типологія козацьких спільнот XVI – першої половини XVII ст. – С. 434.

(обратно)

277

Про це більш детальніше див.: Кралюк П. Козацька міфологія України: творці та епігони. – Харків, 2016. – С. 60—61.

(обратно)

278

Слепенчук Р. «Заклятые» друзья или братья по крови? // Дуслык. – 2014. – Сентябрь. – С. 35—38.

(обратно)

279

Кралюк П. Богдан Хмельницький: легенда і людина. – Харків, 2017. – С. 209.

(обратно)

280

Брехуненко В. Козаки на Степовому Кордоні Європи: типологія козацьких спільнот XVI – першої половини XVII ст. – С. 442—443.

(обратно)

281

Щербак В. Жмайло Марко // Енциклопедія історії України: у 10 т. – К., 2005. – Т. 3. – С. 162.

(обратно)

282

Gajecky G. Origins of Taras Triasylo // Harvard Ukrainian Studies. – Vol. 5/6. – Р. 354—357.

(обратно)

283

Щербак В. Іван Сулима // Володарі гетьманської булави: історичні портрети. – К., 1994. – С. 141—151.

(обратно)

284

Він же. Павлюка повстання, 1637 // Енциклопедія історії України: у 10 т. – К., 2011. – Т. 8. – С. 17.

(обратно)

285

Він же. Острянин Яків // Енциклопедія історії України: у 10 т. – К., 2010. – Т. 7. – С. 695.

(обратно)

286

Горобець В. Конотопська битва 1659 // Енциклопедія історії України: у 10 т. – К., 2009. —Т. 5. – С. 34.

(обратно)

287

Брехуненко В. Східна брама Європи. Козацька Україна в середині XVII—XVIII ст. – С. 205—206.

(обратно)

288

Про Ханську Україну див.: Грибовський В. Ханська Україна // Наш Крим: неросійські історії українського півострова. – С. 16—20; Середа О. Османсько-українське степове порубіжжя в османських джерелах XVIII ст. – Одеса, 2015. – С. 97—137.

(обратно)

289

Чухліб Т. Козаки та яничари. Україна у християнсько-мусульманських війнах 1500—1700 рр. – К., 2010. – С. 186, 196—197.

(обратно)

290

Середа О. Османсько-українське степове порубіжжя в османських джерелах XVIII ст. – С. 98—99.

(обратно)

291

Чухліб Т. Гетьмани України. Війна, політика, кохання. – К., 2016. – С. 402—409.

(обратно)

292

Оглоблин О. Гетьман Іван Мазепа та його доба. – Нью-Йорк; Київ; Львів; Острог; Торонто, 2003. – С. 183—190; Станіславський В. Іваненко Петро (Петрик) Іванович // Енциклопедія історії України: у 10 т. – Т. 3. – С. 396.

(обратно)

293

Текст договору див.: Ювілейний збірник на пошану академіка Дмитра Йвановича Багалія. – К.,1695—1927. – С. 741—744.

(обратно)

294

Збірник козацьких літописів: Густинський, Самійла Величка, Грабянки. – С. 687—689.

(обратно)

295

Дядиченко В. Участь українських козацьких полків в Азовсько-Дніпровських походах 1696 рр. // Наукові записки Інституту історії України. – 1952. – Т. 4.

(обратно)

296

Оглоблин О. Гетьман Іван Мазепа та його доба. – С. 326—334.

(обратно)

297

Кресіна І., Кресін О. Гетьман Пилип Орлик та його Конституція. – К., 1993.

(обратно)

298

Див.: «Пакти і Конституції» Української козацької держави (до 300-річчя укладення). – Львів, 2011.

(обратно)

299

Пилип Орлик. Трактати миру, укладені між Кримом і Військом Запорозьким // Україна. Антологія пам’яток державотворення Х—ХХ ст.: у десяти томах. – К., 2008. – Т. IV. – С. 46.

(обратно)

300

Станіславський В. Прутський похід, 1711 // Енциклопедія історії України: у 10 т. – К., 2012. —у 10 т. —Т. 9. – С. 52.

(обратно)

301

Його ж. Прутський трактат, 1711 // Енциклопедія історії України: у 10 т. – Т. 9. – С. 53.

(обратно)

302

Чухліб Т. Андріанопольський мирний договір, 1713 // Енциклопедія історії України: Т. 1. – С. 42.

(обратно)

303

Гуржій О. Олешківська Січ // Енциклопедія історії України: у 10 т. – Т. 7. – С. 584.

(обратно)

304

Середа О. Османсько-українське степове порубіжжя в османських джерелах XVIII ст. – С. 69.

(обратно)

305

Там само. – С. 106—107.

(обратно)

306

Поповский Н. История Молдавской («бессарабской») церкви. – Кишинев, 1931. – С. 31.

(обратно)

307

Середа О. Османсько-українське степове порубіжжя в османських джерелах XVIII ст. – С. 23.

(обратно)

308

Там само. – С. 23—27, 300.

(обратно)

309

Грибовський В. Ханська Україна // Наш Крим: неросійські історії українського півострова. – К., 2016. – С. 16—20.

(обратно)

310

Середа О. Османсько-українське степове порубіжжя в османських джерелах XVIII ст. – С. 100.

(обратно)

311

Грибовський В. Запорожці та завоювання Криму Російською імперією // Наш Крим: неросійські історії українського півострова. – С. 21.

(обратно)

312

Короленко Б. Шагін-Гірей. Сокіл, впольований двоголовим орлом // Наш Крим: неросійські історії українського півострова. – С. 50—59.

(обратно)

313

Брехуненко В. Козаки на Степовому Кордоні Європи: типологія козацьких спільнот XVI – першої половини XVII ст. – С. 392.

(обратно)

314

На початку історії ця держава іменувалася «Османський рід». Повна її назва – «Висока Османська держава». Також для її означення використовувалися назви «Держава, що існує вічно», «Захищена країна», «Висока Порта» або «Висока Брама», тобто урядовий палац, звідки здійснювалося управління країною.

(обратно)

315

Галенко О. Студії над повідомленнями Хроніки Наїми з історії України // Наїма М. Гюсейнові городи у витягу історій із Заходу та Сходу (Повідомлення про Україну). – К., 2016. – С. 254—256.

(обратно)

316

Дюличев В. Крым. История в очерках. – Симферополь, 2005. – Ч. 1. – С. 233, 329.

(обратно)

317

Галенко О. Роксолана // Енциклопедія історії України: у 10 т. – Т. 9. – С. 272—274.

(обратно)

318

Боплан Г. Л. де. Опис України, кількох провінцій Королівства Польського, що тягнуться від кордонів Московії до границь Трансільванії, разом з їхніми звичаями, способом життя і ведення воєн. – С. 51.

(обратно)

319

Сакович К. Вірші на жалісний погреб шляхетного рицаря Петра Конашевича-Сагайдачного // Українська поезія XVII ст. (перша половина): антологія. – К., 1988. – С. 172.

(обратно)

320

Про Очаківсько-Сілістрійський еялет, який часто іменувався Озі, детальніше див.: Середа О. Османсько-українське степове порубіжжя в османських джерелах XVIII ст. – С. 15—56.

(обратно)

321

Кресін О. Очаківсько-Сілістрійський ейялет // Енциклопедія історії України: у 10 т. – К., 2010. – Т. 7. – С. 711.

(обратно)

322

Хотинська битва, 1621 – битва за Центральну Європу. – К., 2011.

(обратно)

323

Сас П. Хотинський договір (1621) // Енциклопедія історії України: у 10 т. – К., 2013. – Т. 10. – С. 423.

(обратно)

324

Степанков В. Белградський мирний договір, 1739 // Енциклопедія історії України: у 10 т. – К., 2003. – Т. 1. – С. 248.

(обратно)

325

Кресін О. Кючук-Кайнарджійський мирний договір, 1774 // Енциклопедія історії України: у 10 т. – К., 2009. – Т. 5. – С. 550.

(обратно)

326

Симоненко Р. Айнали-Кавакська конвенція // Енциклопедія історії України: у 10 т. – Т. 1. – К., 10 т.—2003. – С. 49.

(обратно)

327

Чухліб Т. Ясський мирний договір // Енциклопедія історії України: у 10 т. – Т. 10. – С. 764.

(обратно)

328

Симоненко Р. Бухарестський мирний договір, 1812 // Енциклопедія історії України: у Т. 1. – С. 417.

(обратно)

329

Шеремет В. Турция и Андрианопольский мир 1829 г.: Из истории восточного вопроса. – М., 1975.

(обратно)

330

Кульчицький С. Паризький мирний договір, 1856 // Енциклопедія історії України: у 10 т. – К., 2011. – Т. 8. – С. 66.

(обратно)

331

Маніфест Катерини II від 3 серпня 1775 р. про ліквідацію Запорозької Січі // . net.ua/content/view/907/17/

(обратно)

332

Про українське козацтво після зруйнування Запорізької Січі див.: Бачинська О., Чухліб Т. Історія козацтва після зруйнування Запорозької Січі (1775—1905). – К., 2016.

(обратно)

333

Шиян Р. Козацтво Південної України в останній чверті XVIII ст. – Запоріжжя, 1998. – С. 16.

(обратно)

334

Цей термін походить від слова «бутка». У кипчацьких мовах, до якої належать ногайська й кримськотатарська, воно означає кашу з пшеничної крупи. Татари Кримського ханства буткальськими козаками, тобто козаками-кашоїдами, такими, що їли кашу-куліш, називали саме українських козаків. Детальніше про це див.: Середа О. Османсько-українське степове порубіжжя в османських джерелах XVIII ст. – С. 58.

(обратно)

335

Про задунайське козацтво див.: Бачинський А. Д. Січ Задунайська. 1775—1828 рр.: історико-документальний нарис. – Одеса, 1994; Бачинська О. А. Козацтво в «післякозацьку добу» української історії (кінець XVIII—XIX ст.). – Одеса, 2009; Історія українського козацтва. – К., 2007. – Т. ІІ. – С. 320—337.

(обратно)

336

Мільчев В. Запорожці на військовому кордоні Австрійської імперії 1785—1790 рр. – Запоріжжя, 2007.

(обратно)

337

Бачинська О.,Чухліб Т. Історія козацтва після зруйнування Запорозької Січі (1775—1905). – С. 115—116.

(обратно)

338

Див: Подробное описание пути чрезвычайнаго и полномочнаго российскаго императорскаго посольства, после Ясскаго мира, от Рущука чрез Шумлу в Константинополь, в 1793 году. С военными замечаниями о земле, с показанием способа провесть и продовольствовать от 30-ти до 40 тысяч войска / примеч. Н. А. Осокина // Русская старина, 1878. – Т. 21. – № 1. – С. 100—124; електронний ресурс: http:// memoirs. ru/texts/ PodrOpisRS1878. htm

(обратно)

339

http://док. история. рф/18/yasskiy-mirnyy-dogovor/

(обратно)

340

Бачинська О., Чухліб Т. Історія козацтва після зруйнування Запорозької Січі (1775—1905). – С. 117—118.

(обратно)

341

Бачинська О., Чухліб Т. Історія козацтва після зруйнування Запорозької Січі (1775—1905). – С. 119—120.

(обратно)

342

Там само. – С. 202—216.

(обратно)

343

Про Йосипа Гладкого та його діяльність див.: Яворницький Д. Кошовий отаман Осип Михайлович Гладкий: (матеріяли до біографії) // Ювілейний збірник на пошану академика Михайла Сергієвича Грушевського з нагоди шістьдесятої річниці життя та сорокових роковин наукової діяльности. – К., 1928. – Т. І. – С. 295—305.

(обратно)

344

Про Семена Климовського див.: Нудьга Г. Козак, філософ, поет. – Львів, 2002.

(обратно)

345

Прач И. Собрание народных русских песен с их голосами. – СПб., 1790.

(обратно)

346

Народні пісні в записах Степана Руданського. – К., 1972; електронний ресурс: . com. ua/ song/5664.

(обратно)

347

Брюховецька Л. «Запорожець за Дунаєм» і колоніальний міф // http://www. ktm.ukma. edu. ua/show_content. php? id=784

(обратно)

348

Коцюбинський М. Вибрані твори. – Львів, 1978. – С. 21—78.

(обратно)

349

Гончарук Т. Г. Григорій Потьомкін – гетьман українського козацтва. – Одеса, 2002.

(обратно)

350

Бачинська О. Бузьке козацьке військо // Енциклопедія історії України: у 10 т. – Т. 1. – С. 393.

(обратно)

351

Бачинська О., Чухліб Т. Історія козацтва після зруйнування Запорозької Січі (1775—1905). – С. 117—118. С. 85—88.

(обратно)

352

Про це більш детальніше див.: Кралюк П. Таємний агент Микола Гоголь. – Львів, 2016. – С. 21—25.

(обратно)

353

Котляревський І. Твори. – К., 1980. – С. 120.

(обратно)

354

Екатеринославское казачье войско // Военная энциклопедия / под ред. В. Ф. Новицкого и др. – СПб., 1912. – Т. IX. – С. 318—319.

(обратно)

355

Голобуцкий В. Чорноморское казачество. – К., 1956.

(обратно)

356

Про Усть-Дунайське Буджацьке козацтво див.: Бачинська О., Чухліб Т. Історія козацтва після зруйнування Запорозької Січі (1775—1905). – С. 172—181.

(обратно)

357

Нечуй-Левицький І. Микола Джеря. – К., 2017.

(обратно)

358

Про Дунайське військо див.: Бачинська О. Дунайське козацьке військо. 1828—1868 рр. (До 170-річчя заснування). – Одеса, 1998.

(обратно)

359

Kolodziejczek D. Podole pod panowaniem tureckim. Ejalet Kamieniecki. 1672—1699. – Warszawa, 1994.

(обратно)

360

Про Петра Дорошенка див.: Чухліб Т. Гетьман Петро Дорошенко. – К., 2007.

(обратно)

361

Брехуненко В. Східна брама Європи. Козацька Україна в середині XVII—XVIII ст. – С. 205.

(обратно)

362

Гуцал П. Бучацький мирний договір // Тернопільський енциклопедичний словник: у 4 т. – Т. 1. – С. 208.

(обратно)

363

Чухліб Т. Журавненський мирний договір, 1676 // Енциклопедія історії України: у 10 т. – Т. 3. – С. 176.

(обратно)

364

Станіславський В. Карловицький конгрес, 1698—1699 // Енциклопедія історії України: у 10 т. – Т. 4. – С. 114.

(обратно)

365

Кресін О., Чухліб Т. Кам’янецький ейялет // Енциклопедія історії України: у 10 т. – Т. 4. – С. 54—55.

(обратно)

366

Брехуненко В. Козаки на Степовому Кордоні Європи: типологія козацьких спільнот XVI – першої половини XVII ст. – С. 136—140.

(обратно)

367

Про Хотинську битву див.: Хотинська битва, 1621 – битва за Центральну Європу. – К., 2011.

(обратно)

368

Іналджик Г. Османська імперія. Класична доба, 1300—1600 / пер. з англ. О. Галенко. – С. 141.

(обратно)

369

Галенко О. Тіні турецьких предків. Дещо про історичні зв’язки України й нашого південного сусіда // День. – 2006. – 15 квітня.

(обратно)

370

Там само.

(обратно)

371

Там само. – С. 101—132.

(обратно)

372

Якубович М. Іслам в Україні. Історія і сучасність. – Вінниця, 2016. – С. 76—95.

(обратно)

373

Степанченко О. Кримськотатарське коріння роду Григорія Сковороди // . in. ua/ua/istoriya/krymskotatarske-korinnya-rodu-grygoriya-skovorody

(обратно)

374

Перше видання зазначеного твору С. Твардовського з’явилося в 1660 р. у Кракові, друге – в 1681 р. у Каліші.

(обратно)

375

Про це більш детальніше див.: Кралюк П. Богдан Хмельницький: легенда і людина. – Харків,2017. – С. 28—30.

(обратно)

376

Теодорович Н. Волынь в описаниях городов, местечек и сёл в церковно-историческом, археологическом и других отношениях. Историко-статистическое описание церквей и приходов Волынской епархии. – Почаев, 1899. – Т. IV. Старокостянтиновский уезд. – С. 405.

(обратно)

377

Див.: Кралюк П. Григорій Сковорода й Саїд Нурсі: паралелі // . org. ua/ua/index/studios/studies_of_religions/65030/

(обратно)

378

Про Михайла Чайковського див.: Лисяк-Рудницький І. Козацький проект Міхала Чайковського під час Кримської війни: аналіз ідей // його ж. Історичні есе. – Т. 1. – С. 251—264; Цьолик Н. М. Козацька історія у творчості Михайла Чайковського // Київські полоністичні студії. – Т. VII. – К., 2005. – С. 345−354; Цьолик Н. М. Козацька минувшина і польсько-українське співіснування в творчості М. Чайковського // Волинь—Житомирщина: іст.-філолог. збірник з регіональних проблем. – № 17. – Житомир, 2007. – С. 81—91; Chudzikowska J. Dziwne życie Saduka Paszy. O Michale Czajkowskim. – Warszsawa, 1971; Kijas J. Michał Czajkowski pod urokiem Mickiewicza. – Krakow, 1959.

(обратно)

379

Herbarz Ignaciego Kahicy Milewskiego. – Kraków, 1870. – S. 64—66.

(обратно)

380

Pamiętniki Sadyka Paszy Michała Czajkowskiego. – Lwów, 1898. – S. 3—10.

(обратно)

381

Шарова Кр. Славянското дружество в Париж и неговият вестник „La Pologne“ за балканските народи (1848—1851) // Векове. – 1983. – № 3. – С. 6—9.

(обратно)

382

Цьолик Н. М. Козацька історія у творчості Михайла Чайковського // Київські полоністичні студії. – Т. VII. – С. 345−354; Цьолик Н. М. Козацька минувшина і польсько-українське співіснування в творчості М. Чайковського // Волинь–Житомирщина: іст.-філолог. збірник з регіональних проблем. – № 17. – Житомир, 2007. – С. 81—91;

(обратно)

383

Смоховска-Петрова В. Михаил Чайковски – Садък паша и Българското възраждане. – София, 1973. – С. 91—94.

(обратно)

384

Там само. – С. 95—97.

(обратно)

385

Badem C. Sadyk Pasha in the Light of Ottoman Archives, 1848—1871 // The Crimean War, 1853—1856. Colonial Skirmish or Rehearsal for World War. – Warzsawa, 2011. – Р. 95.

(обратно)

386

Кульчицький С. Кримська війна, 1853, Східна війна, 1853—1856 // Енциклопедія історії України: у 10 т. – К., 2009. – Т. 5. – С. 351.

(обратно)

387

Златанов А. Казак-алаят на Садък Паша // Известия на Института исторически изследования. – София, 2015. – Т. ХХХІІ. – С. 69.

(обратно)

388

Бачинська О., Чухліб Т. Історія козацтва після зруйнування Запорозької Січі (1775—1905). – С. 363.

(обратно)

389

Полторак В. Список іменний корпусу козаків оттоманських 1857 р. // Чорноморська минувшина: записки відділу історії козацтва на Півдні України. – Одеса, 2011. – Вип. 6. – С. 114—128.

(обратно)

390

Златанов А. Казак-алаят на Садък Паша // Известия на Института исторически изследования. – София, 2015. – Т. ХХХІІ. – С. 70—71.

(обратно)

391

Badem C. Sadyk Pasha in the Light of Ottoman Archives, 1848—1871. // The Crimean War1853—1856. Colonial Skirmish or Rehearsal for World War. – Warzsawa, 2011. – Р. 101.

(обратно)

392

Бачинська О., Чухліб Т. Історія козацтва після зруйнування Запорозької Січі (1775—1905). —С. 365—366.

(обратно)

393

Про це див.: Кралюк П. Козацька міфологія України: творці та епігони. – С. 67—186.

(обратно)

394

Аналіз літератури, в якій представлені різні теорії походження козацтва, поданий у розвідці Любомира Винара «Огляд історичної літератури про початки української козаччини». Див.: Винар Л. Козацька Україна. – К.; Львів; Нью-Йорк; Париж, 2003. – С. 466—497.

(обратно)

395

Відстоювання, зокрема, боярської теорії походження козацтва зустрічаємо в Сергія Леп’явка: Леп’явко С. Козацькі війни кінця XVI ст. в Україні. – Чернігів, 1996.

(обратно)

396

Яворницький Д. І. Історія запорізьких козаків: у трьох томах /пер. з рос. І. Сварника. – Львів, 1991. – Т. ІІ. – С. 6.

(обратно)

397

Там само. – С. 11.

(обратно)

398

Там само. – С. 6—7.

(обратно)

399

Яворницький Д. І. Історія запорізьких козаків: у трьох томах / пер. з рос. І. Сварника. – Т. ІІ. —С. 12—13.

(обратно)

400

Грушевський М. Історія України-Руси: у 11 т., 12 кн. – К., 1995. – Т. 7. – С. 74.

(обратно)

401

Там само. – С. 82.

(обратно)

402

Дашкевич Я. Україна на межі між Сходом і Заходом (XIV—XVIII ст.) // Записки НТШ. – Т. CCXXII. Праці історико-філософської секції. – Львів, 1991. – С. 29—43.

(обратно)

403

Яковенко Н. Нарис історії України з найдавніших часів до кінця XVIII ст. – С. 111.

(обратно)

404

Там само.

(обратно)

405

Історія українського козацтва. – К., 2011. – Т. 1. – С. 69.

(обратно)

406

Яковенко Н. Нарис історії України з найдавніших часів до кінця XVIII ст. – С. 112.

(обратно)

407

Stokl G. Die Entstehung das Kosakentums. – München, 1953.

(обратно)

408

Див.: Брехуненко В. Козаки на Степовому Кордоні Європи: типологія козацьких спільнот XVI – першої половини XVII ст. – С. 7.

(обратно)

409

Яковенко Н. Нарис історії України з найдавніших часів до кінця XVIII ст. – С. 110.

(обратно)

410

Черкас Б. Україна в політичних відносинах Великого князівства Литовського з Кримським ханатом (1515—1540). – К., 2006. – С. 231.

(обратно)

411

Історія українського козацтва. – К., 2011. – Т. 2. – С. 19.

(обратно)

412

Там само. – С. 11.

(обратно)

413

Жерела до історії України-Руси. – Львів, 1908. – Т. VIII. – C. 31.

(обратно)

414

Kronika Marcina Bielskiego. – Sanok, 1856. – T. 2. – K. 4—5. – S. 882.

(обратно)

415

Литовская метрика. – Вильнюс, 1992. – Кн. 5. – С. 66.

(обратно)

416

Сборник Русского исторического общества. – СПб., 1882. – Т. 35. – С. 290.

(обратно)

417

Брехуненко В. Козаки на Степовому Кордоні Європи: типологія козацьких спільнот XVI – першої половини XVII ст. – С. 396—397.

(обратно)

418

Там само. – С. 396.

(обратно)

419

Наливайко Д. Козацька християнська республіка. – К., 1992. – С. 45—50.

(обратно)

420

Baranowski B. Polska a Tatarszczena w latach, 1624—1629. – Lodz, 1948. – S. 139.

(обратно)

421

Бевзо О. А. Львівський літопис і Острозький літописець. – К., 1971. – С. 117.

(обратно)

422

Сегеда С. У пошуках предків. Антропологія та етнічна історія України. – К., 2012. – С. 325.

(обратно)

423

Про князів Вишневецьких див.: Князі Вишневецькі. – К., 2016.

(обратно)

424

Винар Л. Козацька Україна. – С. 96.

(обратно)

425

Яковенко Н. Дмитро Вишневецький // Історія України в особах. Литовсько-польська доба. – К., 1997. – С. 76—77.

(обратно)

426

Сергійчук В. Дмитро Вишневецький. – К., 2003. – С. 15.

(обратно)

427

Його ж. Дмитро Вишневецький // Володарі гетьманської булави. – К., 1994. – С. 8.

(обратно)

428

Князі Вишневецькі. – С. 56.

(обратно)

429

Див.: Голобуцкий В. А. Запорожское казачество. – К., 1957. – С. 72—73.

(обратно)

430

Яворницький Д. Історія запорозьких козаків. – Т. 2. – С. 17.

(обратно)

431

Князі Вишневецькі. – С. 57.

(обратно)

432

Вортман Д., Кузик Т. Хортицька Січ // Енциклопедія історії України: у 10 т. – К., 2013. – Т. 10. – С. 415.

(обратно)

433

Князі Вишневецькі. – С. 60.

(обратно)

434

Там само. – С. 60.

(обратно)

435

Винар Л. Козацька Україна. – С. 117.

(обратно)

436

Князі Вишневецькі. – С. 62—63.

(обратно)

437

Винар Л. Козацька Україна. – С. 124—126.

(обратно)

438

Винар Л. Козацька Україна. – С. 127.

(обратно)

439

Epicedion… // Українська поезія XVI ст. – К., 1987. – С. 170—171.

(обратно)

440

Там само. – С. 193.

(обратно)

441

Антонович В., Драгоманов М. Исторические песни малоруського народа с объяснениями В. Антоновича и М. Драгоманова. – К., 1874. – Т. І. – С. 145—148.

(обратно)

442

Антонович В., Драгоманов М. Исторические песни малоруського народа с объяснениями В. Антоновича и М. Драгоманова. – Т. І. – С. 155—156.

(обратно)

443

Про образ Дмитра Вишневецького-Байди в художній літературі див.: Винар Л. Козацька Україна. – С. 127—139.

(обратно)

444

Угляренко П. Із дерева жалю. – К., 1979.

(обратно)

445

Винар Л. Козацька Україна. – С. 139.

(обратно)

446

Про Й. Верещинського див.: Радишевський Р. Йосип Верещинський – єпископ київський, письменник і сенатор // Хроніка-2000. – К., 1998. – Вип. 27—28. – С. 82—83.

(обратно)

447

Верещинський Й. Побудка… // Марсове поле. – К., 1988. – Кн. перша. – С. 129.

(обратно)

448

Там само. – С. 133.

(обратно)

449

Верещинський Й. Побудка… // Марсове поле. – Кн. перша. – С.129.

(обратно)

450

Його ж. Зголошення… // Хроніка-2000. – Вип. 27—28. – С. 85.

(обратно)

451

Верещинський Й. Спосіб осадження Нового Києва… // Хроніка-2000. – Вип. 27—28. – С. 89.

(обратно)

452

Там само. – С. 90.

(обратно)

453

Верещинський Й. Війську Запорозькому пресвітлий виказ… // Україна: антологія пам’яток державотворення, Х—ХХ ст. – Т. ІІІ. – С. 29.

(обратно)

454

Верещинський Й. Війську Запорозькому пресвітлий виказ… // Україна: антологія пам’яток державотворення, Х—ХХ ст. – Т. ІІІ. – С. 32.

(обратно)

455

Про це див.: Наливайко Д. Козацька християнська республіка. – С. 63—129.

(обратно)

456

Дуодо П. Уривок з реляції // Основа. – 1861. – № 10. – С. 7.

(обратно)

457

Цит. за: Голобуцкий В. А. Запорожское казачество. – К., 1957. – С. 49.

(обратно)

458

Наливайко Д. Козацька християнська республіка. – С. 84.

(обратно)

459

Уривки зі «Щоденника» Еріха Лясоти подаються за: Яворницький Д. Історія запорозьких козаків. – Т. II. – С. 69—79.

(обратно)

460

Уривки зі «Щоденника» Еріха Лясоти подаються за: Яворницький Д. Історія запорозьких козаків. – Т. II. – С. 69—79.

(обратно)

461

Уривки зі «Щоденника» Еріха Лясоти подаються за: Яворницький Д. Історія запорозьких козаків. – Т. II. – С. 75—76.

(обратно)

462

C(ourmenin), baron de H(ayes). Voyage de Levant. – Paris, 1624. – P. 199.

(обратно)

463

Наливайко Д. Козацька християнська республіка. – С. 116—117.

(обратно)

464

Наливайко Д. Козацька християнська республіка. – С. 129.

(обратно)

465

Мицик Ю. Гваньїні Олександр та його «Хроніка Європейської Сарматії» // Енциклопедія історії України: у 10 т. – К., 2004. – Т. 2. – С. 59.

(обратно)

466

Гваньїні О. Хроніка Європейської Сарматії. – К., 2007. – С. 428.

(обратно)

467

Гваньїні О. Хроніка Європейської Сарматії. – С. 430.

(обратно)

468

Там само. – С. 434.

(обратно)

469

Literatura polska od średniowiecza do pozytywizmu. – Warszawa, 1975. – S. 115.

(обратно)

470

Українська поезія XVII ст. (перша половина). – К., 1988.

(обратно)

471

Пашковський М. Україна, татарами терзана… // Марсове поле. – Кн. перша. – К., 1988. – С. 150—151.

(обратно)

472

Пашковський М. Україна, татарами терзана… // Марсове поле. – Кн. перша. – С. 154.

(обратно)

473

Там само. – С. 154.

(обратно)

474

Пашковський М. Україна, татарами терзана… // Марсове поле. – Кн. перша. – С. 158—159.

(обратно)

475

Там само. – С. 161.

(обратно)

476

Там само. – С. 162.

(обратно)

477

Слепенчук Р. «Заклятые» друзья или братья по крови? // Дуслык. – 2014, сент. – С. 35—38.

(обратно)

478

Про це див.: Жуковський А. Петро Могила й питання єдности церков. – К., 1997.

(обратно)

479

Уривки з листів делла Валле див.: Баран О. Козацько-перські взаємини в творах П’єтра делла Валле. – Вінніпег, 1985. – С. 15—38.

(обратно)

480

Про Петра Конашевича-Сагайдачного див.: Гуржій О., Корнієнко В. Гетьман Петро Конашевич-Сагайдачний. – К., 2004.

(обратно)

481

Грушевський М. Історія української літератури. – Т. VI. – С. 30—31.

(обратно)

482

Мицик Ю. Цецорська битва 1620 // Енциклопедія історії України: у 10 т. – К., 2013. – Т. 10. – С. 475.

(обратно)

483

Борецький Й. та інші. Протестація 1621 року // Україна: антологія пам’яток державотворення, ХХХ ст.: у 10 т. – Т. ІІІ. – С. 81—96.

(обратно)

484

Там само. – С. 91.

(обратно)

485

Там само.

(обратно)

486

Там само – С. 91—92.

(обратно)

487

Борецький Й. та інші. Протестація 1621 року // Україна: антологія пам’яток державотворення, ХХХ ст.: ХХ ст.: у 10 т. – Т. ІІІ. – С. 92.

(обратно)

488

Там само.

(обратно)

489

Борецький Й. та інші. Протестація 1621 року // Україна: антологія пам’яток державотворення, Х—

(обратно)

490

Про К. Саковича див.: Бичко А., Бичко Б. Світлотінь Касіяна (Калліста) Саковича. – К., 2005; Голубев С. Киевский митрополит Петр Могила и его сподвижники. – К., 1883—1898. – Т. 1, 2; Грушевський М. Історія української літератури. – Т. VI; Шевчук В. Касіян Сакович. «Вірші на жалісний погреб… Петра Конашевича-Сагайдачного» // Шевчук В. Муза роксоланська. – К., 2004. – Кн. перша. – С. 274—280.

(обратно)

491

Сакович К. Вірші на жалісний погреб… Петра Конашевича-Сагайдачного // Українська поезія XVII ст. (перша половина). – С. 160.

(обратно)

492

Там само. – С. 161.

(обратно)

493

Там само.

(обратно)

494

Сакович К. Вірші на жалісний погреб… Петра Конашевича-Сагайдачного // Українська поезія XVII ст. (перша половина). – С. 160.

(обратно)

495

Там само.

(обратно)

496

Там само.

(обратно)

497

Там само. – С. 162.

(обратно)

498

Там само.

(обратно)

499

Смолій В., Степанков В. Українська національна революція XVII ст. (1648—1676 рр.). – К., 2009.

(обратно)

500

Міфи про Богдана Хмельницького та їхні літературні інтерпретації подані автором у окремій монографії про цього діяча. Див.: Кралюк П. Богдан Хмельницький: легенда і людина. – С. 10—199.

(обратно)

501

Мицик Ю. Дипломатичне листування Османської імперії як джерело з історії Визвольної війни середини XVII ст. // Международные отношения и государственные структуры в Центральной, Восточной и Юго-Восточной Европе в XIV—XVIII вв. – Запорожье, 1993. – С. 44—45.

(обратно)

502

Про це більш детальніше див.: Кралюк П. Богдан Хмельницький: легенда і людина. – С. 168—171, 208—209.

(обратно)

503

Туранли Ф. Козацька доба історії України в османсько-турецьких писемних джерелах (друга половина XVI – перша чверть XVII ст.). – К., 2016. – С. 237—239.

(обратно)

504

Пріцак О. Ще раз про союз Богдана Хмельницького з Туреччиною // Український археографічний щорічник. – К., 1993. – Вип. 2. – С. 180.

(обратно)

505

Чухліб Т. Козаки та яничари. Україна у християнсько-мусульманських війнах 1500—1700 рр. – С. 97—109.

(обратно)

506

Документи Богдана Хмельницького (1648—1658). – К., 1961. – С. 626—627.

(обратно)

507

Норвич Д. История Венецианской республики: пер. с англ. – М., 2010. – С. 722—723.

(обратно)

508

Костомаров Н. Богдан Хмельницкий. – М., 1994. – С. 147.

(обратно)

509

Там само. – С. 147—148.

(обратно)

510

Там само. – С. 148.

(обратно)

511

Там само. – С. 150.

(обратно)

512

Czermak W. Płany wojny tureckiej Władysława IV. – Kraków, 1885. – S. 305.

(обратно)

513

Костомаров Н. Богдан Хмельницкий. – С. 147.

(обратно)

514

Про Єроніма Радзієвського див.: Kersten А. Hieronim Radziejowski. Studium władzy i opozycji. – Warszawa, 1988.

(обратно)

515

Павло Халебський. Україна – земля козаків. – К., 2008. – С. 44.

(обратно)

516

Рудницький Ю. Рудницький Ю. Ієремія Вишневецький: спроба реабілітації. – Львів, 2008. – С. 98—99.

(обратно)

517

Про Іслама Гірея див.: Панашенко В. В. Іслам-Гірей III // Енциклопедія історії України: у 10 т. – Т. 3. – С. 543.

(обратно)

518

Про Тугай-бея див.: Мицик Ю. Тугай-Бей // Енциклопедія історії України: у 10 т. – Т. 10. – С. 172.

(обратно)

519

Сергійчук В. Іменем Війська Запорізького. – К., 1991. – С. 147.

(обратно)

520

Про битву під Жовтими Водами див.: Степанков В. С. Жовтоводська битва, 1648 // Енциклопедія історії України: у 10 т. – Т. 3. – С. 166.

(обратно)

521

Про битву під Корсунем див.: Стороженко І. С. Богдан Хмельницький і воєнне мистецтво у Визвольній війні українського народу середини XVII століття. – Дніпропетровськ, 1996. – С. 136—169.

(обратно)

522

Універсали Богдана Хмельницького, 1648—1657. – К., 1998. – С. 77—81, 83—87.

(обратно)

523

Urban W. Łubieński Maciej herbu Pomian (1572—1652) // Polski Słownik Biograficzny. – Wrocław; Warszawa; Kraków; Gdańsk, 1973. – T. ХVIII/4, zeszyt 79. – S. 491—493.

(обратно)

524

Сас П. Оссолінський Єжи // Енциклопедія історії України: у 10 т. – Т. 7. – С. 670.

(обратно)

525

Пріцак О. Ще раз про союз Богдана Хмельницького з Туреччиною. – Вид. 2. – С. 177—192.

(обратно)

526

Мицик Ю. А. Пилявецька битва, 1648 // Енциклопедія історії України: у 10 т. – Т. 8. – С. 205.

(обратно)

527

Грушевський М. Історія України-Руси: в 11 т., 12 кн. – К., 1995. – Т. 8, ч. 3. – С. 11—12.

(обратно)

528

Документи Богдана Хмельницького (1648—1658). – К., 1961. – С. 626—627.

(обратно)

529

Флоря Б. Богдан Хмельницький і турецька «протекція» // Київська старовина. – 2001. —№ 3. – С. 92.

(обратно)

530

Петров М. Б., Рибак І. В. Кам’янець-Подільський // Енциклопедія історії України: у 10 т. – Т. 4. – С. 55—64.

(обратно)

531

Грушевський М. Історія України-Руси: в 11 т., 12 кн. – Т. 8, ч. 3. – С. 82—95.

(обратно)

532

Про короля Яна Казимира див.: Czapliński Wł. Jan II Kazimierz Waza (1609—1672) / Polski Słownik Biograficzny. – Wrocław; Warszawa; Kraków, 1963. – Tom Х/3, zeszyt 46. – S. 410—413.

(обратно)

533

Про патріарха Паїсія див.: Дзюба О. М. Паїсій // Енциклопедія історії України: у 10 т. – Т. 8. – С. 20.

(обратно)

534

Про це більш детальніше див.: Кралюк П. М., Хаврук Я. Я. Князі Острозькі. – Харків, 2012. —С. 101—120.

(обратно)

535

Про патріарха Єремію див.: Бабій П., Ханас В. Єремія ІІ Транос // Тернопільський енциклопедичний словник: у 4 т. – Т. 1. – С. 567.

(обратно)

536

Грушевський М. Духовна Україна. – К., 1994. – С. 203.

(обратно)

537

Грушевський М. Історія української літератури. – К., 1995. – Т. VI. – C. 20.

(обратно)

538

Сас П. М. Феофана III місія в Україні, 1620 // Енциклопедія історії України: у 10 т. – Т. 10. – С. 291.

(обратно)

539

Грушевський М. Духовна Україна. – С. 250—251.

(обратно)

540

Плохій С. Наливайкова віра: Козаки та релігія в ранньомодерній Україні. – К., 2001. – С. 292—293.

(обратно)

541

Універсали Богдана Хмельницького, 1648—1657. – К., 1998. – С. 91.

(обратно)

542

Там само. – С. 46—47.

(обратно)

543

Там само. – С. 50—52.

(обратно)

544

Воссоединение Украины с Россией: документы и материалы в трех томах. – М., 1954. – Т. ІІ. – С. 117, 118.

(обратно)

545

Дзира Я. І. Збаразька облога, 1649 // Енциклопедія історії України: у 10 т. – Т. 3. – С. 301.

(обратно)

546

Степанков В. Зборівська битва, 1649 // Енциклопедія історії України: у 10 т. – Т. 3. – С. 304.

(обратно)

547

Зміст цього листа див.: Туранли Ф. Козацька доба історії України в османсько-турецьких писемних джерелах (друга половина XVI – перша чверть XVII ст.). – С. 245—246.

(обратно)

548

Універсали Богдана Хмельницького. 1648—1657. – С. 52—56.

(обратно)

549

Див.: Декларація його королівської милості Запорозькому Війську на дані пункти супліки // Україна: антологія пам’яток державотворення, Х—ХХ ст.: у 10-ти т. – Т. ІІІ. – С. 199—201.

(обратно)

550

Про султана Мехмеда див.: Чухліб Т. В. Мегмед IV, Мегмед (Магомед, Мехмед) IV Авджи «Мисливець» // Енциклопедія історії України: у 10 т. – К., 2009. – Т. 6. – С. 570.

(обратно)

551

Архив Юго-Западной России. – СПб., 1875. – Т. VIII. – С. 354.

(обратно)

552

Туранли Ф. Козацька доба історії України в османсько-турецьких писемних джерелах (друга половина XVI – перша чверть XVII ст.). – С. 258.

(обратно)

553

Там само. – С. 70.

(обратно)

554

Про похід Хмельницького на Молдавію див.: Грушевський М. Історія України-Руси: в 11 т., 12 кн. – Т. 9, кн. 1. – С. 81—93.

(обратно)

555

Літопис Самовидця. – С. 59.

(обратно)

556

Про Василя Лупу див: Мицик Ю. А. Лупу (Лупул) Василь // Енциклопедія історії України: у 10 т. – Т. 6. – С. 303.

(обратно)

557

Про Розанду Лупу див.: Мицик Ю. А. Хмельницька Домна-Розанда // Енциклопедія історії України: у 10 т. – Т. 10. – С. 385.

(обратно)

558

Про Юрія Хмельницького див.: Мицик Ю. А. Хмельницький Тиміш // Енциклопедія історії України: у 10 т. – Т. 10. – С. 391.

(обратно)

559

Іналджик Г. Османська імперія. Класична доба, 1300—1600. – С. 118.

(обратно)

560

Яковенко Н. Нарис історії України з найдавніших часів до кінця XVIII ст. – С. 188.

(обратно)

561

Про Берестецьку битву див.: Берестецька битва. Устами літописців, учасників та очевидців. – Броди, 1999; Берестецька битва в історії, літературі та мистецтві: (наук. збірник). – Рівне, 2001; Мицик Ю. Берестецька битва 1651 року очима її учасників // Пам’ять століть. – 2001. – № 2. – С. 28—36; Свєшніков І. К. Битва під Берестечком. – Львів, 1992.

(обратно)

562

Туранли Ф. Козацька доба історії України в османсько-турецьких писемних джерелах (друга половина XVI – перша чверть XVII ст.). – С. 278.

(обратно)

563

Грушевський М. С. Історія України-Руси: в 11 т., 12 кн. – Т. 9, кн. 1. – С. 289.

(обратно)

564

Там само.

(обратно)

565

Про Івана Богуна див.: Коваленко С. Іван Богун – український Дон Кіхот. – К., 2011.

(обратно)

566

Яковенко Н. Нарис історії України з найдавніших часів до кінця XVIII ст. – С. 188—189.

(обратно)

567

Рудницький Ю. Ієремія Вишневецький: спроба реабілітації. – С. 252—253.

(обратно)

568

Універсали Богдана Хмельницького, 1648—1657. – С. 120—121.

(обратно)

569

Чухліб Т. Козаки та яничари. Україна у християнсько-мусульманських війнах 1500—1700 рр. – С. 103.

(обратно)

570

Горобець В. М. Білоцерківський договір 1651 р. // Енциклопедія історії України: у 10 т. – Т. 1. – С. 292.

(обратно)

571

Памятники, изданные Киевской комиссиею для разбора древних актов. – К., 1898. – Т. І— ІІ. – C. 598—602.

(обратно)

572

Про битву під Батогом див.: Степанков В. С. Батозька битва 1652 р. // Енциклопедія історії України: у 10 т. – Т. 1. – С. 201.

(обратно)

573

Про Жванецьку облогу див.: Грушевський М. Історія України-Русі: в 11 т., 12 кн. – Т. 9, кн. 1. —С. 650—720.

(обратно)

574

Крип’якевич І. П. Богдан Хмельницький. – Вид. друге, виправлене і доповнене. – К., 1990. – С. 261—283.

(обратно)

575

Яковенко Н. Нарис історії України з найдавніших часів до кінця XVIII ст. – С. 198.

(обратно)

576

Про підготовку й хід Переяславської ради див.: Горобець В. М. Переяславська рада, 1654 // Енциклопедія історії України: у 10 т. – Т. 8. – С. 142.

(обратно)

577

Про Василя Бутурліна див.: Бутурлін Василь Васильович // Енциклопедія історії України: у 10 т. – Т. 1. – С. 417.

(обратно)

578

Див.: Хмельницький Б. Договірні статті із російським царем Олексієм Михайловичем від 13 березня 1654 року // Україна: антологія пам’яток державотворення Х—ХХ ст.: у десяти томах. – Т. ІІІ. – С. 211—217.

(обратно)

579

Туранли Ф. Козацька доба історії України в османсько-турецьких писемних джерелах (друга половина XVI – перша чверть XVII ст.). – С. 279—283.

(обратно)

580

Памятники, издаваемые Киевскою комиссиеюдля разбора древних актов. – К., 1898. – Т. ІІІ. – С. 193—196.

(обратно)

581

Акты, относящиеся к истории Южной и Западной России, собранные Археографической комиссией. – СПб., 1878. – Т. 10. – С. 589.

(обратно)

582

Про Мехмед-Гірея див.: Галенко О. Мегмед-Ґерей IV Софу // Енциклопедія історії України: у 10 т. – Т. 6. – С. 571.

(обратно)

583

Крип’якевич І. П. Богдан Хмельницький. – Вид. друге, виправлене і доповнене. – С. 311—314.

(обратно)

584

Про Карла-Густава Х див.: Горобець М. Карл X Густав // Енциклопедія історії України: у 10 т. – Т. 4. – С. 111.

(обратно)

585

Про шведський Потоп див.: Rzeczpospolita w latach Potopu pod red. J. Muszyńskiej i J. Wijaczki. – Kielce, 1996.

(обратно)

586

Хмельницький Б. Листи до шведського короля Карла Густава 1656 р. // Україна. Антологія пам’яток державотворення Х—ХХ ст. – Т. ІІІ. – С. 222—225.

(обратно)

587

Перналь А. Б. Річ Посполита двох народів і Україна. Дипломатичні відносини, 1658—1659 / пер.з польської Ю. Мицика. – К., 2013. – С. 114, 115, 155.

(обратно)

588

Яковенко Н. Нарис історії України з найдавніших часів до кінця XVIII cт. – С. 208.

(обратно)

589

Там само. – С. 1116—1625.

(обратно)

590

Чухліб В. Секрети українського полівасалітету. Хмельницький—Дорошенко—Мазепа. – К., 2011. – С. 63—81.

(обратно)

591

Яковенко Н. Нарис історії України з найдавніших часів до кінця XVIII cт. – С. 208—209.

(обратно)

592

Договір із князем Ракочієм від 7 вересня 1656 року // Україна. Антологія пам’яток державотворення Х—ХХ ст. – Т. ІІІ. – С. 218—219.

(обратно)

593

Про Антона Ждановича див.: Гурбик О. Жданович Антон Микитович // Енциклопедія історії України: у 10 т. – Т. 3. – С. 142.

(обратно)

594

Про Юрія Хмельницького див.: Мицик Ю. Юрій Хмельницький // Володарі гетьманської булави: іст. портрети. – С. 237—252.

(обратно)

595

Про Івана Виговського див.: Мицик Ю. Іван Виговський // Володарі гетьманської булави: іст. портрети – С. 191—236.

(обратно)

596

Комісія Гадяцька. 1658 року // Україна. Антологія пам’яток державотворення Х—ХХ ст. – Т. ІІІ. – С. 250—255.

(обратно)

597

Хмельницький Ю. Статті, прислані князю Трубецькому від 1659 р. // Україна. Антологія пам’яток державотворення Х—ХХ ст. – Т. ІІІ. – С. 277—280.

(обратно)

598

Многогрішний Д. Глухівські статті // Україна. Антологія пам’яток державотворення Х—ХХ ст. – Т. ІІІ. – С. 306—336.

(обратно)

599

Дорошенко П. Статті-прохання до турецького султана від 1668 року, 10 серпня // Україна. Антологія пам’яток державотворення Х—ХХ ст. – Т. ІІІ. – С. 294—299.

(обратно)

600

Дорошенко П. Статті-прохання до турецького султана від 1668 року, 10 серпня // Україна. Антологія пам’яток державотворення Х—ХХ ст. – Т. ІІІ. – С. 294.

(обратно)

601

Про Кам’янецький еялет уже йшла мова. Тому це питання не розглядається.

(обратно)

602

Вишенський І. Твори. – К., 1986.

(обратно)

603

Про це див.: Кралюк П. Духовні пошуки Мелетія Смотрицького. – К., 1997. – С. 143—146.

(обратно)

604

Гізель І. Вибрані твори: в 3 т. – К.; Львів, 2012. – Т. І. – С. 71.

(обратно)

605

Див.: І. В. Жиленко. Синопсис Київський: лаврський альманах. – К., 2002.

(обратно)

606

Баранович Л. Світ стрясають грози на людськії сльози // Україна. Антологія пам’яток державотворення Х—ХХ ст. – Т. ІІІ. – С. 348.

(обратно)

607

Галятовський І. Передмова до книжки «Скарбниця» // Україна. Антологія пам’яток державотворення Х—ХХ ст. – Т. ІІІ. – С. 378.

(обратно)

608

Баранович Л. Світ стрясають грози на людськії сльози // Україна. Антологія пам’яток державотворення Х—ХХ ст. – Т. ІІІ. – С. 381.

(обратно)

609

Уривки з «Лебедя» опубліковано. Див.: Попов П. Албанія в російській та українській літературах XVII—XX ст. – К., 1959. – С. 296—298.

(обратно)

610

Яковенко Н. У пошуках нового неба. Життя і тексти Йоаникія Галятовського. – К., 2017. – С. 97—167.

(обратно)

611

Про антимусульманські мотиви в творах Іоаникія Галятовського див.: Якубович М. Іслам в Україні. Історія і сучасність. – С. 189—194.

(обратно)

612

Див.: Літопис Самовидця / підгот. Я. І. Дзира – К., 1971.

(обратно)

613

Там само. – С. 47.

(обратно)

614

Там само. – С. 53.

(обратно)

615

Якубович М. Іслам в Україні. Історія і сучасність. – С. 53.

(обратно)

616

Там само. – С. 58—59.

(обратно)

617

Там само. – С. 60.

(обратно)

618

Там само. – С. 64.

(обратно)

619

Там само. – С. 67.

(обратно)

620

Там само. – С. 114.

(обратно)

621

Там само. – С. 146.

(обратно)

622

Цит. за: Славутич Я. Місцями запорозькими: нариси та спогади. – Едмонтон, 1985. – С. 19.

(обратно)

623

Саєнко В. М. «Лист до турецького султана» та деякі міфологічні відповідності // Нові дослідження пам’яток козацької доби в Україні. – Вип. 13. – К., 2004. – С. 418—420.

(обратно)

624

Про Жовтоводинську битву // Слово многоцінне. – К., 2006. – Кн. 3 . – С. 498—499.

(обратно)

625

Пісня про пана Потоцького… // Слово многоцінне. – Кн. 3. – С. 500—502.

(обратно)

626

Дума козацька // Слово многоцінне. – Кн. 3 . – С. 503—506.

(обратно)

627

Пісня про повстання Мартина Пушкаря // Слово многоцінне. – Кн. 3. – С. 520—522.

(обратно)

628

Про Петра Дорошенка // Слово многоцінне. – Кн. 3. – С. 512.

(обратно)

629

Із рукопису 1677 року // Слово многоцінне. – Кн. 3. – С. 513—520.

(обратно)

630

Із рукописної віршованої хроніки другої половини XVII ст. // Слово многоцінне. – Кн. 3. – С. 524—534.

(обратно)

631

Бучинський-Яскольд О. Із книги «Чигирин, прикордонне місто…» // Слово многоцінне. – Кн. 3. – С. 626—635.

(обратно)

632

Шумлянський Й. Дума з 1686 р. // Слово многоцінне. – Кн. 3. – С. 636—639.

(обратно)

633

Возняк М. Історія української літератури. – Львів, 1994. – Кн. друга. – С. 425.

(обратно)

634

Там само. – С. 437—447.

(обратно)

635

Дума про Марусю Богуславку // Українські народні думи та історичні пісні. – К., 1955. – С. 56—58.

(обратно)

636

Самійло Кішка // Українські народні думи та історичні пісні. – С. 39—48.

(обратно)

637

Як три брати із Азова втікали // Українські народні думи та історичні пісні. – С. 61—67.

(обратно)

638

Три брати самарські // Українські народні думи та історичні пісні. – С. 32—33.

(обратно)

639

Козак Голота // Українські народні думи та історичні пісні. – С. 5—7.

(обратно)

640

Возняк М. Історія української літератури. – Кн. друга. – С. 462.

(обратно)

641

Бердник О. С. «Исторія Русовъ» як метатекст. – Донецьк, 2002; Оглоблин О. П. Люди старої України. – Мюнхен, 1959; Janowski L. O tak zwanej «Historyi Rusów». – Kraków, 1913.

(обратно)

642

Історія русів / пер. І. Драча. – К., 1991. – С. 183.

(обратно)

643

Шевченко Т. Твори: у шести томах. – К., 2003. – Т. 3. – С. 46.

(обратно)

644

К. П. Брюллов в письмах, документах и воспоминаниях современников. – М., 1952. – С. 99—106.

(обратно)

645

Шевченко Т. Г. Твори: у шести томах. – Т. 1. – С. 236

(обратно)

646

Томпсон Е. Трубадури імперії. Російська література і колоніалізм. – К., 2006. – С. 104.

(обратно)

647

Див.: Пестель П. Русская правда // . astronet. ru/ VV/ LAW/ VV_PES_W. HTM

(обратно)

648

Николаи А. Из воспоминаний о моей жизни. Драгинский поход, 1845 // Русский архив. – 1890. – № 6. – С. 272; Колюбакин Б. А. Кавказская экспедиция в 1845 году: рассказ очевидца В. Н. Н…ва. – СПб., 1907. – С. 151—152.

(обратно)

649

Шевченко Т. Г. Твори: у шести томах. – Т. 1. – С. 345.

(обратно)

650

Там само.

(обратно)

651

Там само. – С. 344.

(обратно)

652

Шевченко Т. Г. Твори: у шести томах. – Т. 2. – С. 41.

(обратно)

653

Там само. – Т. 4. – С. 95.

(обратно)

654

Шевченко Т. Г. Твори: у шести томах. Т. 4. – С. 80.

(обратно)

655

Мочульський М. Культ дерева й сокири в Шевченковій поезії // Україна. – 1930. – № 3—4. – С. 80—88.

(обратно)

656

Шевченко Т. Г. Твори: у шести томах. – Т. 4. – С. 94.

(обратно)

657

Шевченко Т. Г. Твори: у шести томах. – С. 56—57.

(обратно)

658

Там само. – С. 51.

(обратно)

659

Мейзерська Т. Re-presense: відлуння Сходу в українській літературі ХІХ ст.: зб. наук. статей. – Одеса, 2009. – С. 20.

(обратно)

660

Куліш П. Твори: в 2 т. – 2-ге вид. – К., 1998. – Т. 2. Поеми. Драматичні твори. – С. 44.

(обратно)

661

Куліш П. Твори: в 2 т. – 2-ге вид. – Т. 2. Поеми. Драматичні твори. – С. 143.

(обратно)

662

Там само. – С. 277.

(обратно)

663

Там само. – С. 369.

(обратно)

664

Куліш П. Твори: в 2 т. – Т. 1. Прозові твори. Поетичні твори. Переспіви та переклади. – С. 471.

(обратно)

665

Куліш П. Твори: в 2-х томах. – Т. 1. Прозові твори. Поетичні твори. Переспіви та переклади. – С. 469.

(обратно)

666

Коцюбинская-Ефименко З. Крым в жизни и творчестве М. М. Коцюбинского. – Симферополь, 1958.

(обратно)

667

Коцюбинський М. Кримські оповідання. – Сімферополь, 1964.

(обратно)

668

Конотопець Н. І. Кащенко Андріан Феофанович // Українська літературна енциклопедія: в 5 т. – К.,1990. – Т. 2. – С. 437—438.

(обратно)

669

Там само. – С. 370.

(обратно)

670

Про Агатангела Кримського див.: Агатангел Кримський – учений, письменник, українець: збірник наук. праць. – Луцьк, 2007; Кралюк П., Якубович М. Незвичний орієнталізм Агатангела Кримського // http://www. oa. edu. ua/ua/info/news/2013/01—15—3; Павличко С. Націоналізм, сексуальність, орієнталізм: складний світ Агатангела Кримського. – К., 2000. Також автор використав матеріали доповіді Соломії Вівчар «Кримські студії Агатангела Кримського», виголошені нею на конференції «Мусульманська спадщина в Південній Україні: історія, культура, релігія» (К., 2017).

(обратно)

671

Кримський А. Ю. Твори: в 5 т. – К., 1973. – Т. 5, кн. 1. – С. 359—361.

(обратно)

672

Кримський А. Історія Туреччини. – К.; Львів, 1996.

(обратно)

673

Студії з Криму. – К., 1930.

(обратно)

674

/Населення_Криму

(обратно)

675

Солдатенко В. Українська Народна Республіка // Політична енциклопедія. – К., 2011. – С. 730.

(обратно)

676

Кандим Ю. Не заросте травою поле бою… – Ічня, 2017. – С. 126.

(обратно)

677

Кудлай О. Четвертий Універсал Української Центральної Ради // Енциклопедія історії України: у 10 т. – Т. 10. – С. 532.

(обратно)

678

Kirimal E. Der nationale Kampf der Krimtürken in den Jahren 1917 und 1918. – Emsdetten, 1952.

(обратно)

679

Про життя Номана Челебіджіхана див.: Кандим Ю. Не заросте травою поле бою… – С. 13—111.

(обратно)

680

Іванець А. Українсько-кримськотатарський союз революційного часу // Наш Крим: неросійські історії українського півострова. – С. 143—145.

(обратно)

681

Відродження. – 1918. – 23 квіт.

(обратно)

682

Громенко С. 500 битв за Крым. – К., 2016. – С. 182—185.

(обратно)

683

Сергійчук В. Український Крим. – Вишгород, 2016. – С. 98—154.

(обратно)

684

Бикова Т. Кримська Автономна Соціалістична Радянська Республіка // Енциклопедія історії України: у 10 т. – К., 2009. – Т. 5. – С. 350.

(обратно)

685

ОУН і УПА в 1943 році: документи. – К., 2008. – С. 254—257.

(обратно)

686

Там само. – С. 256.

(обратно)

687

Там само. – С. 266—267.

(обратно)

688

Овчаренко П. Депортація кримськотатарського народу, 1944 // Енциклопедія історії України:у 10 т. – К., 2004. – Т. 2. – С. 339.

(обратно)

689

Громенко С. Вітчим народів. Навіщо Сталін виселяв давні етноси Криму // Наш Крим: неросійські історії українського півострова. – С. 231—232.

(обратно)

690

Верменич Я. Севастополь, місто АРК // Енциклопедія історії України: у 10 т. – К., 2012. —Т. 9. – С. 491.

(обратно)

691

Бульба-Боровець Т. Документи. Статті. Листи. – К., 2011. – С. 609.

(обратно)

692

Там само.

(обратно)

693

Там само. – С. 611.

(обратно)

694

Бульба-Боровець Т. Документи. Статті. Листи. – С. 611—612.

(обратно)

695

Аджебей А. Как Хрущёв Крым Украине отдал // Новое время. – 1992. – № 6. – С. 21.

(обратно)

696

Громенко С. Кримський якір: Що стояло за передачею півострова у 1954 році // Наш Крим: неросійські історії українського півострова. – С. 265—272.

(обратно)

697

Див. твори Петра Григоренка та про нього: Генерал Петро Григоренко: спогади, статті, матеріали /упоряд. та передм. О. Обертаса. – К., 2008.

(обратно)

698

Сергійчук В. Український Крим. – С. 313—315.

(обратно)

699

Бекірова Г. Петро Григоренко // Наш Крим: неросійські історії українського півострова. – С. 273—282.

(обратно)

700

Сергійчук В. Український Крим. – С. 323.

(обратно)

701

Сергійчук В. Український Крим. – С. 326.

(обратно)

702

Ведомости Верховного Совета Крыма. – 1991—1992. – № 6. – С. 243.

(обратно)

703

. narod. ru/ ZAKON/1994. htm; . org/wiki/ кримськотатарського народу // Енциклопедія історії України: у 10 т. – Мєшков_Юрій_Олександрович

(обратно)

704

Ідеологічне та квазіправове обґрунтування Російською Федерацією анексії Автономної Республіки Крим. – К., 2017. – С. 232.

(обратно)

705

Майборода О. Курултай кримськотатарського народу // Енциклопедія історії України: у 10 т. – К., 2009. – Т. 5. – С. 530.

(обратно)

706

Майборода О. Меджліс Т. 6. – С. 579.

(обратно)

707

Брати Капранови. Майдан. Таємні файли. – С. 237.

(обратно)

708

Ідеологічне та квазіправове обґрунтування Російською Федерацією анексії Автономної Республіки Крим. – С. 77.

(обратно)

709

Якубович М. Від Майдану до АТО: українські мусульмани в умовах військово-політичної кризи (2013—2016). – Вінниця, 2017. – С. 70—82.

(обратно)

Оглавление

Передмова

Обри-авари

Стосунки з булгарами

«Загадкові» хозари

«Печеніг – ворог русича»

Імперія половців

Чорні клобуки На службі у русів

Під владою Золотої Орди

Кримське ханство: міфи та реалії

Турецькі володіння в Північному Причорномор’ї

Діяльність Михайла Чайковського – епізод в історії українсько-османської взаємодії

Українське козацтво: парадокси протистояння та співпраці з татарами й турками

  Тюркський «слід» в українській козаччині

  Байда-Вишневецький: між слов’янським і тюркським світами

  Йосип Верещинський – козацький біскуп і оборонець українських земель від татар

  Козаки як оборонці християнського світу від тюркської загрози

  Героїзація антитурецької боротьби козацтва в українській літературі 20-х рр. XVII ст

  Турецький і татарський чинники під час Хмельниччини й Руїни

Антитюркський дискурс у творах українських інтелектуалів другої половини XVII ст

Тюркська тематика в українській поезії другої половини XVII – початку XVIII ст

Антитурецькі й антитатарські мотиви в козацькому фольклорі

Тюркський світ в українській літературі ХІХ – початку ХХ ст

Союзники по нещастю

Навіщо українцям тюрки? Замість післямови Fueled by Johannes Gensfleisch zur Laden zum Gutenberg